Проблемні питання поняття і форми цивільних процесуальних правовідносин

Визначальним критерієм оцінки ефективності судової влади та правосуддя в правовій державі є доступність судового захисту прав, свобод та інтересів фізичних і юридичних осіб. Конституція України у цьому відношенні закріпила право на судовий захист як необмежене та невідчужуване право. Розвиток демократії, зміни в економіці, соціальному житті людей зумовили необхідність розв’язання всіх правових проблем, що виникають у сфері здійснення правосуддя.

Володіючи суб’єктивними правами особа, як правило, не може їх реалізувати не вступивши у відповідні правовідносини. Правовідносини є виразом правових норм у житті. Для правовідносин характерним є наявність суб’єктів правовідносин, об’єктів цих правовідносин, а також їх зміст. Ці загальнотеоретичні положення поширюють свою чинність і на цивільні процесуальні правовідносини.

Цивільні процесуальні правовідносини є різновидом правових відносин. Як і для усіх правових відносин, цивільним процесуальним правовідносинам характерно те, що вони виникають і існують на основі норм права між конкретними суб’єктами, юридично закріплюють взаємну поведінку їх учасників, забезпечені силою державного примусу. Проте, цивільне судочинство – специфічна сфера суспільної діяльності, тому і правовідносини, які тут виникають, мають свою специфіку.

Наведене свідчить про актуальність теми даної роботи на сьогоднішній день.

Метою роботи є аналіз особливостей цивільно-процесуальних правовідносин, як особливого роду врегульованих правовими нормами відносин та формулювання теоретичних висновків з окресленої проблематики.

Дослідження питань про поняття цивільних процесуальних відносин, їх відмінності від матеріально-правових відносин, їх зміст та специфічні якості і значення, їхній суб’єкт і об’єкт має принципово важливе значення для науки цивільного процесуального права. Якщо до другої половини XIX століття процесуальна теорія обмежувалася описом процесуальних дій, то поява у 1868 р. роботи професора Оскара Бюлова «Вчення про процесуальні заперечення і процесуальні передбачення» знаменувала собою новий етап в розвитку науки цивільного процесуального права, яка розпочала дослідження питань про цивільні процесуальні правовідносини. Позитивним результатом цього напрямку було те, що основна увага приділялась розгляду питань про процесуальні права і процесуальні обов’язки суду і сторін. Але теорія цивільного процесу як правовідношення мала серйозні недоліки: по-перше, вона відривала цивільні процесуальні відносини від існуючих суспільних відносин в державах і, по-друге, вона ігнорувала цивільний процес як діяльність суду [3, с. 309].

Цивільні процесуальні правовідносини виникають у процесі розгляду і вирішення цивільних справ у суді першої інстанції, перегляду судових рішень, з приводу судового контролю за виконанням судових рішень.

Цивільні процесуальні правовідносини є засобом реалізації норм цивільного процесуального права. Аналіз цивільних процесуальних правовідносин – необхідний етап дослідження ефективності чинного законодавства, в процесі якого аналізуються конкретні правовідносини в їх співвідношенні з нормами права для того, щоб показати, наскільки правильно вони змодельовані в нормі, чи застосовані адекватні засоби правового впливу та інше.

Доктрина процесуального права багата на різні погляди про природу цивільних процесуальних правовідносин. Теорія процесуальних правовідносин одержала розвиток у працях багатьох учених-процесуалістів, зокрема, Є.В. Васьковського, Н.Б. Рейдера, В.М. Гордона, Н.О. Чечіної та ін. Сама категорія “цивільне процесуальне відношення” була введена у науковий обіг у другій половині ХІХ ст. німецьким ученим Оскаром Бюловим. Він вказував, що процесуальне право визначає права і обов’язки суду і сторін у їх взаємних відносинах, а тому цивільний процес є співвідношенням прав сторін і обов’язків суду. Закладені ним основи є фундаментом теорії процесуальних відносин у німецькій доктрині, яка по сьогоднішній день визначає цивільний процес як єдине правовідношення.

Сучасна процесуальна доктрина виробила два різних підходи до розуміння процесуальних відносин як таких, що відображають суть цивільного судочинства:

1. цивільне судочинство є єдиним багатосуб’єктним процесуальним правовідношенням;
2. цивільне судочинство є системою цивільних процесуальних правовідносин, елементами якої є окремі правовідносини між судом і кожним із учасників цивільної справи.

Розуміння цивільного судочинства як єдиного правовідношення було викликано намаганням пояснити процес як цілісне явище, яке має свою специфіку і закономірності розвитку, як феномен правового життя, який не зводиться до випадкового набору окремих процесуальних дій, що вчиняються різними учасниками процесу.

На противагу прибічників розуміння цивільного судочинства як єдиного правовідношення, у процесуальній літературі доводиться розуміння цивільного судочинства як системи процесуальних правовідносин. Наприклад, М. Гурвіч вказував [12, с. 90-93], що цивільний процес – це складне (комплексне) правовідношення, яке складається із елементарних правовідносин. Ним виділялись:

1)        головне правовідношення – між судом, з однієї сторони, і позивачем, відповідачем, третьою особою, яка заявляє самостійні вимоги щодо предмета спору, прокурором та іншими органами і особами, які мають право звернутись до суду для захисту чужих інтересів, з другої сторони;

2)        додаткові правовідносини – між судом і третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, органами, які виконують функцію дачі висновку у справі;

3)        службово-допоміжні правовідносини – між судом та іншими учасниками процесу (свідками, перекладачами, спеціалістами, експертами).

Якщо здійснити системний аналіз досліджуваного питання, можна прийти до висновку, що усе ж таки цивільне судочинство є системою процесуальних відносин, які складаються між судом і кожним учасником цивільної справи. Системостворюючим фактором виступає предмет судочинства, який залежить від виду провадження – це або спірне матеріальне правовідношення, або необхідність вирішення іншого правового питання.

Система цивільних процесуальних правовідносин характеризується взаємозв’язком і взаємообумовленістю елементів. Структуру системи цивільних процесуальних правовідносин складають окремі правовідносини, що виникають між судом, з однієї сторони, і кожним учасником цивільної справи, з другої сторони. Цивільні процесуальні правовідносини утворюються за схемою: “суд- позивач”, “суд-відповідач”, “суд-спеціаліст”, “суд-експерт“ і т. д.

Погоджуюсь із думкою Т.В. Сахнової, що цивільних процесуальних правовідносин виникає стільки, скільки разів реалізується процесуальне право чи виконується процесуальний обов’язок конкретного учасника процесу. Будь-який суб’єкт процесу здійснить юридично значиму процесуальну дію тільки у тому випадку, коли вона є реалізацією закріпленого у ЦПК процесуального права або процесуального обов’язку. Юридичні наслідки реалізованого процесуального права (процесуального обов’язку) виражаються в юридичному “взаємозв’язку” із судом, у відповідній процесуальній дії суду. Іншої об’єктивації у процесі вони не мають [11, с. 154].

Цивільне процесуальне правовідношення завжди виникає між судом і іншим учасником цивільної справи. Без участі суду суб’єкти цивільного судочинства не можуть вступати у процесуальні правовідносини один з одним. Суд є обов’язковим учасником будь-якого процесуального правовідношення. Це обумовлено специфікою судового захисту.

У цивільній процесуальній доктрині часто підкреслюється владний характер цивільних процесуальних правовідносин, що пояснюється участю у них владного суб’єкта – суду. Проте це видається не цілком правильним. Участь владного суб’єкта у правовідношенні не перетворює його у владовідношення. Суд не стоїть “над” учасниками цивільної справи, а судове керівництво процесом не зводиться до імперативу, наказного характеру вияву владних повноважень суду у цивільному судочинстві. Владні функції суду балансуються ініціативою і процесуальними правами, гарантіями процесуальних прав учасників цивільної справи, а також наявністю у суду процесуальних обов’язків перед суб’єктом, який протистоїть йому у правовідношенні. Правосудна функція суду в окремо взятих процесуальних правовідносинах усе більше виражається в контрольних і координуючих повноваженнях суду (як виняток можна вказати на застосування норм, що передбачають санкції, яких в цивільному судочинстві не так вже й багато).

Як правильно зазначає з цього приводу О. Боннер [3, с. 21], влада суду у цивільному судочинстві зводиться в основному до двох моментів:

1)        суд і від його імені головуючий керують судовим засіданням;

2)        суд здійснює правосуддя в цивільних справах іменем держави, вирішує справи по суті, а судові рішення, які набрали законної сили, є обов’язковими для виконання.

Владний характер повноважень суду не означає, що він виступає тільки як носій права, а усі інші учасники процесу – носії обов’язків. Суд наділений не тільки процесуальними правами, а й обов’язками стосовно інших учасників процесу. Наприклад, суд зобов’язаний прийняти позовну заяву у цивільній справі,якщо вона подана у порядку, встановленому законом; він зобов’язаний розглянути і задоволити обґрунтоване клопотання про залучення до справи доказу [5, с. 65].

Процесуальні правовідносини – це самостійне поняття, для якого необхідно визначити і форму, і зміст. Такої думки у своїх роботах дотримувалися М. А. Вікут [6, с. 58], Т. І. Євстіфєєва [8, с. 17]. Форма процесуального прав овід ношення — це процесуальні права і обов’язки, а зміст — це дії суб’єктів. Але, в такому випадку, потрібно віддалятися від того, що між правами та обов’язками існує зв’язок. Тоді поняття «пра- вовідношення» втрачає зміст. Якщо формою називати право або обов’язок, а дії називати змістом, то тоді можна не використовувати категорію «правовідношення», а спробувати скористатися категорією «правоповедінка» тому, що права та обов’язки відіграють роль форми саме для тієї поведінки, яка їм відповідає. В такому випадку немає необхідності розглядати права і обов’язки у зв’язку одне з одним. Суб’єктивне право — це форма. Поведінка особи — зміст. Форма — це спосіб існування змісту. Отже, суб’єктивне право, юридичний обов’язок — спосіб існування поведінки. Суб’єктивне право, обов’язок — самостійні поняття, які не включають в себе взаємодію одне з одним. Така взаємодія включена до поняття «правовідношення». В цьому і є його цінність [7, с. 310].

Враховуючи вищевказане, можна зробити висновок, що змістом процесуального правовідношення є суб’єктивні процесуальні права і юридичні обов’язки, які знаходяться в тісному зв’язку.

Для ефективного правового регулювання права і обов’язки можуть існувати тільки в формі взаємодії (зв’язку), в ролі якої виступає правовідношення. Справедливий розподіл існуючого і можливого між суб’єктами інтересів, які знаходяться у взаємодії, впливає на форму їхньої взаємодії.

Представляючи собою правовий зв’язок між суб’єктами, кожне правовідношення завжди має певний об’єкт, тобто те, на що спрямована взаємодія суб’єктів. Конструкція правовідношення передбачає такий оптимальний розподіл і взаємодію прав і обов’язків, при яких можливе задоволення законних інтересів усіх суб’єктів. У цивільному судочинстві задоволення приватних і загальнодержавних інтересів можливе шляхом розгляду і вирішення юридичних справ. Таким чином, загальною вимогою до розподілу існуючого і можливого в поведінці суб’єктів є їх оптимальне співвідношення з точки зору, по-перше, підвищення ефективності розгляду і вирішення справи, а по-друге, особливостей ставлення кожного учасника до справи, що розглядається (очевидним є те, що ставлення свідка відрізняється від ставлення позивача до справи, яка розглядається).

Отже, всі процесуальні відносини в більшій або в меншій мірі мають на меті одну ціль — розгляд і вирішення справи по суті. Кожний із суб’єктів має до цього процесу різне відношення: свідок не має особистої зацікавленості, але володіє необхідною інформацією; позивач — особисто зацікавлений у вирішенні справи на його користь і т.д. Але правовий статус кожного складається, зокрема, із прав і обов’язків, реалізація яких в більшій або меншій мірі служить розгляду і вирішенню юридичної справи. Таким чином, загальним об’єктом всіх цивільних процесуальних правовідносин є цивільна справа, яка підлягає судовому розгляду і вирішенню. Так, наприклад, об’єктом відносин «суд — експерт» є висновок експерта; «суд — свідок» — показання свідка і т.д.

Єдність об’єкта і одного із суб’єктів (суду) будь-якого процесуального правовідношення лежить в основі думки, у відповідності з якою при провадженні у конкретній справі виникає одне процесуальне відношення із складною структурою, яка складається із системи елементарних правовідношень типу «суд — позивач», «суд — відповідач», «суд — свідок» і т.д.  З такою думкою важко погодитись.

Не викликає ніяких сумнівів те, що всі процесуальні правовідносини взаємопов’язані. Цивільне судочинство відрізняється стадійністю, процесуальні дії здійснюються у логічній послідовності, кожна попередня дія виступає умовою здійснення наступної. Але зв’язок так званих елементарних правовідносин між собою системний. Його присутність ще не є підґрунтям для висновку про об’єднання всіх процесуальних правовідносин в одне складне. Дійсно, процесуальне правовідношення — це правовий зв’язок між суб’єктами цивільного судочинства. Зв’язок, змістом якого виступають права і обов’язки суб’єктів. Але в більшості випадків у інших, крім суду, суб’єктів немає взаємних прав і обов’язків. У складному ж, багатосуб’єктному правовідношенні кожний із суб’єктів повинен мати по відношенню один до одного права і обов’язки. Тільки тоді всі вони будуть у взаємозв’язку, стосовно якого можна застосувати термін «правовідношення». В іншому ж випадку, що і є характерним для цивільного судочинства, можна говорити про систему правовідносин з різними ступенями залежності одиничних правовідносин одне від одного. В цивільному судочинстві ступінь такої залежності є досить високим.

Аналіз правової природи цивільних процесуальних правовідносин дозволяє виділити ознаки, які відрізняють їх від інших правовідносин:

– цивільні процесуальні правовідносини виникають завжди між двома суб’єктами цивільного процесуального права;

– обов’язковим суб’єктом будь-якого процесуального правовідношення є суд як орган державної влади, який здійснює правосуддя;

– цивільне процесуальне правовідношення завжди виникає з приводу реалізації процесуального права чи виконання процесуального обов’язку;

– цивільне процесуальне правовідношення існує тільки в правовій формі;

– цивільні процесуальні правовідносини взаємопов’язані і взаємообумовлені, а система правовідносин характеризується рухом цивільного судочинства як механізму судового захисту [7, с. 310].

Отже, цивільні процесуальні правовідносини – це система врегульованих цивільним процесуальним правом відносин, які виникають між судом і іншим учасником цивільного судочинства у зв’язку із здійсненням правосуддя у цивільній справі. Цивільне процесуальне правовідношення — породжений нормами цивільного процесуального права і конкретизований накладенням на реальних суб’єктів зв’язок суду і учасників цивільного судочинства, змістом якого виступають їхні взаємні права і обов’язки, розподілені в правовому статусі суду і взаємодіючому з ним суб’єкта залежно від ролі останнього в процесі розгляду і вирішення цивільних справ, а також оптимального балансу приватних, суспільних і державних інтересів, які знаходять своє вирішення в сфері здійснення правосуддя у цивільних справах.

Категорія “цивільна процесуальна форма” є найбільш сталою за своїм змістом в теорії процесуального права. Разом з тим реформування судово-правової системи безумовно впливає на реформування процесуального законодавства. Тому метою цієї статті є необхідність прослідкувати, як і в який спосіб відбувається вплив реформування на цивільну процесуальну форму і визначити подальші шляхи її удосконалення. Це питання стає ще більш актуальним з огляду на те, що останнім часом з’являються пропозиції підсилити відповідальність суддів за недотримання процесуального законодавства.

У філософії термін “форма” (лат. forma) означає, перш за все, зовнішнє вираження будь-якого змісту, а також внутрішню структуру, визначений порядок предмета або порядок протікання процесу [14, с. 489].

У теорії права термін “форма” означає устрій, вид, тип, структуру відповідних суспільних утворень або процесів, наприклад, “форма держави”, “форма права”, “форма територіального устрою”, “форма процесуальна” [16, 294].

У теорії цивільного процесуального права існують різні підходи до визначення і змісту цивільної процесуальної форми. Одні дослідники ототожнювали її виключно з основними формами цивільного процесуального права [4, с. 24], інші вважають, що процесуальна форма є цивільним процесом і її зміст розкривається через процесуальну діяльність суду і учасників процесу, а також через форму процесуальних документів [15, с. 17].

На нашу думку, друга позиція є більш прийнятною. Разом з тим ми вважаємо, що при розкритті сутності цивільної процесуальної форми не слід забувати про встановлені законом гарантії її дотримання.

Процесуальна діяльність суду і учасників процесу здійснюється у чітко визначеному порядку, передбаченому законом. В.І. Тертишніков вважає, що у механізмі регулювання цивільного процесуального права процесуальна форма займає проміжне положення між нормами права й процесуальною діяльністю [13, с. 9]. Він зазначає, що цивільна процесуальна форма надає правовий зміст, правове значення поведінці учасників процесу. Ототожнюючи цивільну процесуальну форму з моделлю будь-якої цивільної справи, він зазначав, що її дотримання є важливим як у відновленні порушених суб’єктивних прав, так і для дотримання й зміцнення законності. Характеризуючи ознаки процесуальної форми, він зазначає, що таких ознак є три:

1) провадження – система цивільних процесуальних дій, об’єднаних кінцевою процесуальною метою (розгляд і вирішення цивільної справи);

2) стадія – це система цивільних процесуальних дій, об’єднаних найближчою процесуальною метою;

3) процесуальний режим – ступінь урегульованості, ступінь напруженості процедури. Якщо перші дві ознаки не викликають сумніву, то стосовно третьої є запитання, що означає “ступінь напруженості процедури”?

Доволі цікавий підхід у характеристиці цивільної процесуальної форми розкривається С.В. Васильєвим. Він зазначає, що цивільна процесуальна форма має два різновиди:

1) усний, оскільки всі процесуальні дії здійснюються в усній формі, а потім протоколюються;

2) письмовий, який визначає форму і зміст процесуальних документів, зазначає реквізити, визначає послідовність у викладенні змісту, а також умови, за яких процесуальні документи залишаються без руху або змінюються іншою судової інстанцією [4, с. 25].

Отже, цивільна процесуальна форма – це встановлений нормами цивільного процесуального права порядок розгляду і вирішення цивільної справи, за недотримання якого наступає встановлена законом відповідальність. Цивільна процесуальна форма характеризується тим, що має чітко визначену процесуальним законом регламентацію, гарантується конституційними засадами здійснення правосуддя, фіксується у певному процесуальному документі (рішенні або ухвалі) та забезпечується за її недотримання певними санкціями [9, с. 29].

Для того, щоб виникли цивільні процесуальні відносини, передбачена суворо визначена процесуальна форма – заява або позовна заява від особи, яка вважає, що її суб’єктивні права порушені. Така перша процесуальна дія породжує цілу низку наступних процесуальних дій, пов’язаних із реєстрацією заяв, розподілом їх між суддями і врешті-решт вирішення суддею питання про відкриття або не відкриття провадження у справі.

Слід зазначити, що зміст процесуальних дій, можливість їх здійснення або відмова у їх здійсненні чітко визначена процесуальним законом. Наприклад, свідкам, які не досягли шістнадцятирічного віку, головуючий роз’яснює обов’язок про необхідність дати правдиві показання, не попереджаючи про кримінальну відповідальність за відмову від давання показань і за завідомо неправдиві показання, і не приводить їх до присяги. В той же час, якщо перешкод для допиту свідка не встановлено, головуючий зобов’язаний під розписку попередити свідка про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиві показання і відмову від давання показань та привести його до присяги.

Цивільна процесуальна форма передбачає можливість здійснення процесуальних дій у чітко визначеній послідовності, яка або передбачена законом, або витікає із логіки розвитку процесу. Наприклад, перш ніж справу розглянути у судовому засіданні, суд зобов’язаний провести попереднє судове засідання. Разом з тим, така процесуальна дія не охоплює собою всього комплексу процесуальних дій, які слід провести до судового розгляду. В теорії цивільного процесуального права весь комплекс дій, які здійснюються до судового розгляду, об’єднується у стадію, яка називається “підготовка справи до судового розгляду”. Якщо уважно проаналізувати цивільний процесуальний кодекс, то можна помітити, що кожна цивільна справа в своєму розвитку буде проходити певні етапи, які наповнюються певною процесуальною діяльністю, тобто якщо систематизувати цю діяльність і в основу її покласти певну мету, то легко визначається структура цивільного процесу, яка складається із проваджень, а провадження в свою чергу складаються із стадій. Тобто ті підходи щодо структури цивільного процесу, які існували до прийняття нового цивільного процесуального кодексу 18 березня 2004 р., необхідно переглядати, уточнювати, змінювати.

Вважаємо, що процесуальна форма впливає на зміст цивільного судочинства. Процесуальна форма організовує судову діяльність у напрямі досягнення певних поставлених перед нею задач [10, с. 101].

Отже, значення процесуальної форми можна кваліфікувати так:

– процесуальна форма визначає умови послідовного здійснення демократичних принципів цивільного судочинства;

– процесуальна форма забезпечує законність у діяльності суду із цивільних справ;

– процесуальна форма має умови для скорішого розгляду та вирішення цивільного спору;

– процесуальна форма містить в собі гарантії прав і законних інтересів учасників цивільного процесу;

– сприяє умовам, які забезпечують повноту вивчення будь-яких фактичних даних, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги й заперечення сторін та інші обставини, які мають значення для вирішення справи;

– процесуальна форма сприяє винесенню судового рішення. Судовий розгляд, яким справа вирішується по суті, закінчується ухваленням рішення. Зазвичай ухваленням судового рішення закінчується стадія судового розгляду, однак процесуальний закон допускає ухвалення судового рішення й у попередньому судовому засіданні;

– процесуальна форма повинна сприяти вимогам раціональності та простоти;

– процесуальна форма повинна сприяти вимогам моральності;

– процесуальна форма повинна сприяти вимогам логічності під час розгляду цивільної справи:

– процесуальна форма має велике значення для авторитету суду та власної сили судового рішення. Рішення суду є законним, якщо суд виконав усі вимоги цивільного судочинства та вирішив справу відповідно до закону.

При розгляді і вирішенні цивільних справ між судом та іншими учасниками цивільного процесу виникають суспільні відносини. Ці відносини врегульовані нормами цивільно-процесуального права і є цивільно-процесуальними відносинами. Цивільні процесуальні правовідносини – це різновидність правовідносин, які виникають у процесі цивільного судочинства на основі норм цивільного процесуального права лише між двома суб’єктами – судом, який розглядає справу, і будь-яким іншим учасником процесу.

Цивільні процесуальні правовідносини не можуть складатися між учасниками процесу поза судом. Це пов’язано з тим, що цивільне процесуальне право не надає учасникам процесу ніяких прав і не покладає на них ніяких обов’язків по відношенню один до одного. Оскільки відсутні цивільні процесуальні обов’язки учасників процесу відносно один одного, то в законі не передбачені правові наслідки на випадок їх невиконання. Суд – обов’язковий учасник цивільних процесуальних правовідносин. Сторони, треті особи, прокурор, державні органи між собою в цивільних процесуальних відносинах не знаходяться. Ці відносини не можуть виникати без участі суду. Суду, як органу державної влади, належить керівна роль у цивільному процесі, а його повноваження відносно інших учасників носять владний характер. На відміну від цивільних, сімейних, трудових та інших матеріальних правовідносин, які характеризуються рівністю їх учасників, цивільні процесуальні правовідносини є відносинами влади та підпорядкування. Суд наділений владними повноваженнями, тоді як інші суб’єкти правовідносин таких повноважень не мають.

Одна з особливостей цивільних процесуальних правовідносин полягає в тому, що вони можливі лише в правовій формі, тобто є юридичними, на відміну від матеріальних відносин, які можуть існувати як фактичні.

Процесуальна форма судових процесів – це кожного разу обумовлений процесуальними нормами та певними нормами матеріального права конкретний обсяг процесуальної діяльності суду та всіх інших учасників цивільного процесу, у межах якого виникають, розвиваються та закінчуються процесуальні правовідносини та окремі процесуальні дії.

Таким чином, можна підкреслити значимість цивільної процесуальної форми. Процесуальна форма є складною структурою, категорією, порядком розгляду цивільних справ, яка має значення не тільки для учасників цивільного процесу, а й для судової діяльності загалом. При цьому процесуальна форма може постійно змінюватися згідно з тими вимогами, які пропонує їй цивільне законодавство. Процесуальна форма є правовою формою державної діяльності, специфічним її різновидом.

Дотримання процесуальної форми в судовій діяльності є суттєвою гарантією встановлення істини, важливою гарантією законності діловодства із цивільних справ, гарантією забезпечення прав і законних інтересів громадян, які беруть участь у справі, гарантією законності й обґрунтованості всіх рішень (ухвал), які приймаються судами.

1. Конституція України. Прийнята на п‘ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року: Українська правнича фундація. – Київ, 1996. – 62 с.
2. Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004 року № 1618-ІУ// зі змінами та доповненнями
3. Боннер А.Т. Принцип диспозитивности советского гражданского процессуального права. Учебное пособие / Боннер А.Т.; Отв. ред.: Шакарян М.С. – М.: Изд-во ВЮЗИ, 1987. – 78 c.
4. Васильев С.В. Гражданский процесс: Учебное пособие / С.В. Васильев. – Х.: Одиссей, 2006. – 512 с.
5. Гражданский процесс. Учебник / Аргунов В.Н., Борисова Е.А., Иванова С.А., Кудрявцева Е.В., и др.; Под ред.: Треушников М.К.. – 3-е изд., испр. и доп. – М.: Городец, 2000. – 672 c.
6. Гражданский процесс России: Учебник / Под ред. М.А. Викут. – М.: Юристъ, 2004. – 459 с.
7. Діденко Л. В. До питання про поняття цивільно-процесуальних правовідносин / Л. В. Діденко // Актуальні проблеми держави і права. – 2008. – Вип. 38. – С. 309-312.
8. Евстифеева Т.И. Гражданские процессуальные правоотношения. Монография / Евстифеева Т.И. – Саратов: СГСЭУ, 2002. – 116 c.
9. Захарова О. С. До питання про цивільну процесуальну форму / О. С. Захарова // Вісник Академії адвокатури України. – 2009. – Число 2. – С. 27-30.
10. Перунова О. М.Загальні ознаки процесуальної форми цивільного судочинства та її вплив на судову діяльність / О. М. Перунова // Право і суспільство. — 2015. — № 4, Ч. 4. — С. 97 – 102.
11. Сахнова Т.В. Курс гражданского процесса: теоретические начала и основные институты. – М.: Волтерс Клувер, 2008 – 696 с.
12. Сеник С. Поняття цивільних процесуальних відносин// Вісник Львівського університету – Серія юридична – 2009 – вип. 49 – с. 138 – 141
13. Тертишніков В.І. Цивільний процес України (лекції): навч. посіб. / В.І. Тертишніков. – Х.: Видавець Вапнярчук Н.М., 2006. – 256 с.
14. Философский энциклопедический словарь. – М.: ИНФРА, 2006. – 576 с.
15. Штефан М.Й. Цивільне процесуальне право України : Академічний курс / М.Й. Штефан. – К.: Ін Юре, 2005. – 624 с.
16. Юридична енциклопедія: В 6 т. / редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова редкол.) [та ін.]. – К.: Т. 6: Т-Я. – 2004. – 768 с.