Романтичні тенденції в мистецтві середини ХХ ст

Романтизм – один із провідних напрямів у літературі, науці й мистецтві, що виник наприкінці XVIII ст. у Німеччині та існував у літературі Європи й Америки в першій половині XIX ст.

Романтизм виник як протиставлення раціоналізму і бездуховності суспільства, естетиці класицизму і філософії Просвітництва. В основі романтичного ідеалу – свобода творчої особистості, культ сильних пристрастей, інтерес до національної культури і фольклору, тяга до минулого, до далеких країн. Характерна риса романтичного світогляду – гострий розлад між ідеалом і гнітючою реальністю. Романтики шукали взаємопроникнення і синтезу мистецтв, злиття видів і жанрів мистецтва.

У пластичних мистецтвах романтизм найбільш яскраво проявився в живописі та графіці і практично не торкнувся архітектуру, вплинувши лише на садово-паркове мистецтво і архітектуру малих форм, що відобразила екзотичні мотиви.

В основі романтизму лежить система ідеальних цінностей, тобто цінностей духовних, естетичних, нематеріальних. Ця система цінностей вступає в суперечність із системою цінностей реального світу і тим самим викликає до життя другий постулат романтизму як художньо-естетичної системи і романтизму як напряму в мистецтві – наявність двох світів – реального та ідеального, світу, створюваного самим художником як творчою особистістю, в якому він, власне, і живе. Звідси, в свою чергу, випливає наступне теоретичне положення, яке можна знайти в працях багатьох основоположників даного течії. Романтики виступали проти нормативності класицистичного мистецтва, проти його канонів та обмежень. Як новий тип свідомості й ідеології, що охопив різні напрями людської діяльності (історію, філософію, право, політичну економію, психологію, мистецтво), романтизм був пов’язаний із докорінною зміною всієї системи світоглядних opієнтацій і цінностей.

Романтизм –  в широкому сенсі слова – художній метод, в якому домінуюче значення має суб’єктивна позиція письменника по відношенню до зображуваних явищ життя, тяжіння й не так до відтворення, скільки перетворення дійсності, що веде до розвитку в особливості умовних форм творчості (фантастика, гротеск, символічність і т.д.), до висунення на перший план виняткових характерів і сюжетів, до посилення суб’єктивно-оцінних елементів у мові і до довільності композиційних зв’язків. Це виникає з прагнення письменника-романтика піти від що не задовольняє його дійсності, прискорити її розвиток, або, навпаки, повернути до минулого, наблизити в образах бажане чи відкинути неприйнятне. Цілком зрозуміло, що в залежності від конкретних історичних, економічних, географічних та інших умов характер романтизму змінювався, виникали різні його види. Романтика як основне поняття романтизму є невід’ємний елемент дійсності. Суть її – мрія, тобто духовне уявлення про дійсності, що прагне зайняти місце дійсності.

Найбільш повно романтизм проявився як літературна течія. Проведемо дослідження розвитку романтичних тенденцій в літературі 20 століття.

Радикальне оновлення романного жанру на початку 20 століття відбулося завдяки таким авторам, як Джеймс Джойс, Марсель Пруст, Франц Кафка, Роберт Музіль. Експериментаторський роман також розвивали Вірджинія Вулф, Гайміто фон Додерер, Джон Дос Пассос, Жан-Поль Сартр, Альбер Камю, Кобо Абе, Хуліо Кортасар, Жорж Перек.

Одним із романів середини 20 ст. що входить до рейтингу найкращих є роман Вірджинії Вулф під назвою «На маяк»  Центральною темою у творі є жінка, матір, яка ставить себе на вершину сімейного устрою, провідницею у цьому не легкому житті однієї великої родини. Твір є частково автобіографічним, і також складним для читання, що на надає йому особливої пікантності і обов’язковим для прочитання тим, хто хоче глибше пізнати такий стиль написання, як «потік свідомості». В книзі висвітлені основні питання людства – життя і смерть, любов і ненависть. Автор талановито описує відносити батьки-діти, оскільки від цього сама Вірджінія часто страждала, рання смерть матері відбилася на подальшому житті письменниці, що і пояснює автобіографічну побудову твору.

Ще одним найкращим романом по праву вважається знаменитий роман «Лоліта» Володимира Набокова . Роман описує не прості відносини дорослого чоловіка і 12-річної дівчинки.

Читаючи на початку цю книгу, відразу відчувається живе, наповнене деталей мовлення, яке не може відштовхнути читача, неймовірна кількість порівнянь і алегорій змушують відчувати музику слів, хоча як такої гри слів і звуків немає. Автор робить не настільки аспект на еротичності роману, як на формі його подання, цей твір написано у постмодерному стилі, коли сам герой розповідає про своє життя і найбільше уваги привертає на маленьких деталях, що так і в’їдаються в уяву. Неймовірні посилання, можна сказати, що навіть зухвалі, в сторону великого Данте і Петрарки, які закохалися у дівчаток і нічого не могли з собою зробити, частково можуть виправдати Гумберта в наших очах, але він відстоює свою позицію, згідно якої він сам вправі вирішувати із ким йому кохатися.

Фланнері О’Коннор письменниця середини 20 століття успадкувала американську романтичну традицію, від чого її твори мають «присмак» класичної американської прози, що руйнує ідею «американської мрії», життя жорстоке і рідко щастить людині переламати систему і стати на вершину піраміди. У своїх коротких оповіданнях і новелах вона намагалася подати всю суть так, щоб не засмічувати текс зайвим, кожен абзац має своє значення для твору, немає такого що можна було б не прочитати і опустити; все важливо. Більша частина творів закінчуються так, як і закінчилося життя авторки, хоча вона деяким героям дає можливість страждати, чи то від старості, чи від жорстоких батьків, що не сприймають сина, який побив свої дорогі окуляри і роздер костюм, бо хотів їм довести, що він може… Всі ці тенденції вона вісвітлює у своєму творі «Оповідання» .

У 20 столітті в романах з’являється новий тип оповідача, схильного до діалогізму з іншими свідомостями. Модерністські письменники відмовляються в своїх романах від всесильного і всезнаючого оповідача (голос автора), характерного для роману 19 століття. Сюжет романтичних творів розгортається з порушеною причинно-часовою послідовністю, хронологічний та логічний перебіг подій вже не відіграє важливої ролі, наперед виходить індивідуальна свідомість зі своїми непевностями, страхами, пристрастями чи байдужістю, що зазвичай відображається засобами потоку свідомості. Паралельно продовжував розвиватися класичний реалістичний роман (Ромен Роллан, Михайло Шолохов, Улас Самчук).

Водночас багато письменників намагалися поєднати ці дві тенденції. Не відмовляючись від класичних здобутків жанру, вони вносили в романну оповідь й саму структуру нові елементи, виробляючи свій особливий стиль. Особливо вагомим був внесок таких авторів, як Анатоль Франс, Томас Манн, Генріх Манн, Роже Мартен дю Ґар, Джон Голсуорсі, Андре Жід, Вільям Фолкнер, Ернест Хемінгуей, Еліас Канетті, Ясунарі Кавабата, Акутагава Рюносуке, Жоржі Амаду та ін.

Особливим шляхом пішов французький письменник Луї-Фердинанд Селін, який у романі «Подорож на край ночі» вперше використав розмовну мову, а також можливості ритму оповіді, змішання стилів (ненормативна лексика поряд з науковими термінами). Стилістику, близьку до Селінової, розвивали в своїх творах Генрі Міллер, Філіп Рот, Чарльз Буковскі, Чак Палагнюк, Фредерік Бегбедер.

Важливим явищем в історії роману став так званий новий роман, що виник у 50-х роках 20 століття у Франції. Представники нового роману (Ален Роб-Ґріє, Наталі Саррот, Мішель Бютор, Клод Сімон) вдалися до трансформації романної структури, вивільнили роман від зовнішнього драматизму, зосередившись на внутрішньому світі людини. При цьому вони відкидали класичні засоби психологізації та типізації персонажів, вдаючись до стилістики потоку свідомості та тропізмів.

У 1950-60-х роках в латиноамериканській літературі зародився напрямок магічного реалізму. Романи в цьому стилі поєднують в собі елементи реального та фантастичного. Найвидатнішими представниками цього напрямку є колумбійський письменник, лауреат нобелівської премії Габрієль Гарсія Маркес та аргентинець Хуліо Кортасар. Часом магічний реалізм інтерпретують значно ширше, зараховуючи до його авторів не лише латиноамериканців, а й таких письменників, як Італо Кальвіно, Салман Рушді, Харукі Муракамі, Бен Окрі, Мілорад Павич, Мілан Кундера та Карлос Фуентес.

Украïнська лiтература XX столiття творилася переважно молодими лiтераторами, якi черпали свою творчу наснагу в романтичному пiднесеннi, викликаному революцiєю 1917 року. Тому неоромантизм Лесi Украïнки, Ольги Кобилянськоï, Олександра Олеся початку XX ст. модифiкується в революцiйний романтизм, виразниками якого стали В Сосюра, В. Чумак, В. Блакитний, раннiй М. Хвильовий, А. Головко, М. Кулiш, Ю. Яновський. Цей романтизм являв собою певне свiтопочування, iдеологiчний настрiй i тому включав у себе i експресiоналiзм О. Довженка, i фiлософський символiзм П. Тичини, i барокову вигадливiсть М. Бажана. Яскравими талантами спалахнуло письменство в Галичинi та в емiграцiï (О. Телiга, О. Ольжич, Ю. Липа, Є. Маланюк), на яке справляла великий вплив украïнська радянська лiтература в перiод свого пiднесення в 20-тi роки. Саме в цей час своï визначнi художнi цiнностi створили В. Стефаник, В. Винниченко, Б. Лепкий, О. Олесь, М. Вороний, Л. Мартович.
Поезiя i проза першоï половини XX ст. приваблювали простотою, яскравими художнiми деталями, нацiональним гумором. Цей лiтературний метод, названий “соцiалiстичним реалiзмом”, позначився на творчостi видатних митцiв, iмена яких вiдомi далеко за межами Украïни, – О. Гончара, А. Малишка, М. Стельмаха, О. Довженка, О. Вишнi.

З кiнця 50-х рокiв украïнська лiтература поповнюється обдарованою молоддю, яка стає мiцною й потужною основою сьогоднiшньоï духовноï культури Украïни: Лiною Костенко, О. Павличком, I. Драчем, В. Коротичем, Б. Олiйником, О. Корнiйчуком.

Поезія Ліни Костенко є класикою української любовної лірики. Кожна “вічна” загальнолюдська тема – це тема кохання. На чому ґрунтується таке твердження? Всяка довершеність сама по собі передбачає красиве виконання. У художній манері Ліни Костенко домінує така риса, як власне краса мистецького виконання .

З другоï половини 80-х картина почала дуже iнтенсивно змiнюватися. З’явилися добiрки вiршiв В. Стуса, В. Симоненка, I. Калинця, до ранiш вiдомих iмен прозаïкiв додалися iмена В. Барки, I. Багряного, У. Самчука, Гр. Тютюнника, П. Загребельного, Ю. Мушкетика, Є. Гуцала, Ю. Мушкетика, Р. Iванчука, Г. Тютюнника, В. Яворiвського та ще багатьох iнших, чиï твори становлять гордiсть сучасноï украïнськоï лiтератури.

У XX столітті продовжував розвиватися романтизм і у музиці. Його найбільш сильна сторона – опір антигуманістичного тенденціям буржуазного суспільства, утвердження духовної сили і краси людської особистості, заклик до духовного оновлення – трансформувалася, стали переважати суб’єктивістський початок, пасивність. Романтичні тенденції багато в чому допомагали протистояти модерністським тенденціям, які прагнуть деформувати зміст мистецтва. В окремі періоди творчості Б. Бартока, Б. Бріттена та інших західних композиторів, а також С. Прокоф’єва  і Шостаковича сприяли збагаченню образних рішень яскравим, романтизованим виразом.

В образотворчому мистецтві романтизм найбільш яскраво проявився в живописі та графіці, менш чітко – в скульптурі і архітектурі. Більшість національних шкіл романтизму в образотворчому мистецтві склалося в боротьбі з офіційним академічним класицизмом. Розвиваючись у багатьох країнах, романтизм всюди набував яскраву національну своєрідність, обумовлене місцевими історичними традиціями і умовами. Найбільш послідовна романтична школа склалася у Франції, де художники, реформуючи систему виразних засобів, динамізувати композицію, об’єднували форми бурхливим рухом, використовували яскравий насичений колорит і широку, узагальнену манеру письма.

Якщо живопис XIII і XIV століть був скупий на емоції, а в наступне трьохсотріччя становлення мистецтва раннього і високого відродження, з його подоланням релігійності і сліпої віри в інше або періоду Просвітництва, який поклав кінець «полюванні на відьом», то художнє відображення на полотнах Романтизму дозволило заглянути в світ відмінний від реального. Для передачі пристрастей художники вдавалися до використання соковитих фарб, яскравих мазків і насиченню картин «спецефектами».

Найбільш послідовно розвивався живопис романтичної течії у Франції. Французький художник-імпресіоніст Ежен Гальен-Лалу (Eugène Galien-Laloue) (1854-1941) нашому глядачеві майже невідомий. Він вів дуже відокремлений спосіб життя, за спогадами сучасників мав важкий характер, любив різні містифікації і часто користувався псевдонімами, повний перелік яких не встановлені досі. Галье-Лалу народився на Монмартрі, корінний парижанин. Ще молодим, повернувшись з війни 1870-го року, Гальен-Лалу вирішує заробляти на життя своїм мистецтвом, і це у нього добре вийшло. Він їздить по Парижу на велосипеді, не розлучаючись з альбомами для ескізів. Швидко стає відомим і його картини розкуповуються заздалегідь. Його полотна – це міська пісня про Париж. Париж початку і середини 20 го століття, Париж його епохи … Як чудово передана атмосфера міського життя. Який романтичний, в серпанку заходу і світлі уличів ліхтарів місто! І ще, завдяки манері, враження свіжості і чистоти повітря .

Пабло Пікассо – іспанський і французький художник, працював в основному у Франції, один із найвидатніших митців XX століття. Найбільш романтичний настрій  досліджується в його відомій картині «Жінка-квітка» (1946 рік). На той час Пікассо вже кілька років був знайомий з молодою художницею Франсуазою, у них був роман, і Пікассо весь час прагнув скоротити дистанцію. Нарешті, він умовив Франсуазу переїхати до нього, і в травні 1946 вона поселяється на вулиці Великих Августинців. Пікассо натхнений, він реагує серією портретів Франсуази – саме тоді народжується образ Франсуази як “жінки-квітки”, який потім буде обігрувати в безлічі картин. Цікаво, що зелений колір “волосся” Франсуази на цьому портреті був спровокований Матіссом. Незадовго до цього Пікассо возив її знайомитися з метром, і той відразу ж уявив, яким міг би бути його власний портрет Франсуази. Однак Пікассо був розлючений – ніхто не смів уявити, що може писати його модель. Ще один твір мистецтва Пікассо в якому відчувається романтичний характер, це «Середземноморський пейзаж» (1952 року). Однак пейзаж з віллою на березі моря – зовсім не ідилічний. Гострі зламані форми на картині, як вважається, відображають напруженість відносин Пабло Пікассо з Франсуазою Жило. У них двоє маленьких дітей, але через рік, в 1953, вони розлучаться. Франсуаза виявиться досить сильною особистістю, щоб залишити Пікассо, і це його сильно ранить, він буде важко переживати їх розрив. Хоча він і допускав деякі вільності і сторонні захоплення, проте він не хотів звільнитися від неї повністю, він зовсім не очікував, що вона проявить таку незалежність характеру. Романтичний характер відображається у наступних його картинах – «Жаклін зі схрещеними руками» (1954 рік). Це один з перших і найбільш відомих портретів Жаклін Рок, останньої музи Пабло Пікассо, що наповнила його життя після відходу Франсуази Жило з дітьми. Картина відноситься до найбільшої жіночої серії портретів – з Жаклін Рок він прожив до самої смерті, цілих 20 років. Робота зроблена 3 червня 1954 як майже завжди у Пікассо – за один день.

Сучасний світ живопису представлений ще одним цікавим художником, Віллем Хаєнраєтс. Романтичні тенденції в його мистецтві можна побачити в кожній картині. Роботи Віллема, виконані в м’яких тонах – це романтичний світ красивих ілюзій, народжений в уяві художника. Повітряні акварелі художника оточені ореолом кольору, легкості, якогось особливого настрою відпочинку і спокою. Невагомість, прозорість картин створює атмосферу романтичного світу, в якому можливі тільки Щастя, Гармонія і Любов.

У Росії романтизм значним чином вплинув на розвиток портретного і пейзажного живопису. У портреті головним стало виявлення яскравих характерів, напруги духовного життя, скороминущих виражень почуттів, а в пейзажі – замилування міццю природи і одухотворення її. Ці риси відбилися в творчості видатних художників .

Яблонська Тетяна Нилівна (1917-2005) є яскравим представником мистецтва середини 20 століття. Як і більшість живописців тих часів, вона багато працює і пише портрети, пейзажі, і натюрморти. Найпомітніша картина Яблонської «Ранок» 1959 рік .

На картині чудового майстра живопису Тетяни Нилівни Яблонської «Ранок» показана легка і невимушена обстановка буднів в звичайному будинку. Прокинувшись раннього весняного ранку, худенька дівчинка років десяти, зраділа погожого дня і мимоволі встала в позу «ластівки», немов балерина. Здається, що зараз ми почуємо тиху музику.

Ймовірно, на дворі – травень, кінець навчального року. Сонце послало свої перші промені на землю – тіні на підлозі досить довгі. Піонерський галстук, який висить на спинці стільця, який в ті часи називали віденським за вигини дерева, означає, що шкільні заняття ще не закінчилися. Висвітлити першими сонячними променями кімната оповита ранкової прохолодою, за скляними дверима, що ведуть на маленький балкончик, видно, що над містом стоїть туман минулої ночі. Постіль дівчинка ще не прибрала, вона вся витягнулася назустріч новому дню, немов вітаючи його. Дівчинка радіє сонячному ранку, а разом з нею радіють всі живі істоти і навіть рослини. Листочки плюща, осяяні променями сонечка, переливаються всіма відтінками зелено-малахітового кольору, прикрашаючи кімнату.

Картина Яблонської «Ранок» – гімн романтики та молодості, відчуття радості в передчутті чогось нового і дивного. Ми дивимося, милуючись, на дівчинку і представляємо її майбутнє, назустріч якому вона так довірливо простягає руки, піднімаючи на носках, щоб побачити всю красу навколишнього її світу.