Мемуарна література як джерело з Нової історії країн Європи і США

Розглядаються спогади генерала від кавалерії Володимира Олександровича Сухомлинова (1848-1926) – начальника Генерального штабу (1908-1909) і військового міністра (1909-1915) Російської імперії, обвинуваченого у 1915 р. в шпигунстві на користь Німеччини. Через призму особистих сприйняттів автор відображає армійський побут і воєнні дії часів російсько-турецької війни 1877-1878 рр., військові реформи 1870-х рр. і контрреформи в російській армії при імператорі Олександру ІІІ, докладно описує час служби в Київському військовому окрузі, своє генерал-губернаторство й службу на посаді військового міністра.

Рік видання: 1926 р.

Автор: Сухомлинов В.О.

Видавництво: Державне видавництво

Мова: Російська

Кількість сторінок: 334.

Джерело доступу до праці – Інтернет-ресурс http://rutracker.org/forum/viewtopic.php?t=5011350.

Мемуари В.О.Сухомлинова є спогадами представника  бюрократії, яка обслуговувала російське самодержавство, причому не князівського або графського роду, а дрібного дворянства. Його сучасники вважали, що своїм сходженням на вершину військово-політичної влади у Російської імперії він практично повністю зобов’язаний самому собі, своїм здібностям, старанності, енергії й наполегливості.

Мемуари В.О.Сухомлинова, поза всяким сумнівом, становлять великий інтерес, виступаючи цікавим свідченням політичних взаємин між великими державами Європи напередодні Першої світової війни. Зокрема, колишній військовий міністр Російської імперії був супротивником союзу із Францією і прихильником зближення з Німеччиною. В.О.Сухомлинський був переконаний у перспективності цього союзу, оскільки Росія була країною насамперед селянською, багатою на сировину, а Німеччина – державою високорозвиненої індустрії.

Крім того, колишнім військовим міністром були висловлені критичні оцінки відносно готовності російської армії до Першої світової війни, які у подальшому широко використовувалися як історіографією на теренах колишньої Російської імперії, так і західною історичною наукою.

Досліджувана праця є свідченням того, що військово-політична еліта Російської імперії визнавала власну нерішучість та економічну неготовність всієї країни до Першої світової війни, вступити до якої Росію змусила фінансова залежність перед західними кредиторами.

Зокрема, В.О.Сухомлиновим стверджувалося, що не слід дуже цінувати союз Росії із Францією. Зокрема, він стверджував, що французька сторона могла зробити вкрай мало у військовому відношенні для Російської імперії у перші роки Першої світової війни. Як був переконаний міністр, «реальну допомогу не можуть замінити дипломатичні махінації, явні й таємні угоди, що з першим пострілом часто втрачають свою ціну» (с. 6).

Прагматичний підхід Франції на початку ХХ століття, зокрема, виразився у тому, що ця країна видала Росії значні кошти як у вигляді позик, так і шляхом інвестування капіталів в індустрію, яка б посилювала російську військову промисловість. Це було основою російського двоїстого союзу, а французьким доповненням до нього була ідея реваншу. Водночас, переконаний В.О.Сухомлинов, «наразі ясно, що симпатії до Росії й до російського народу при цьому не відіграли ролі: то була винятково спекуляція на російське гарматне м’ясо» (с. 7).

Саме у цьому, зокрема, полягає цінність мемуарів колишнього військового міністра: описуються переговори французького й російського генеральних штабів, підготовка до війни представників французького й російського великого капіталів, участь і зацікавленість у війні російського царського дома. Пропонуються і основні факти  про жадібність і бездарність бюрократичного апарату Російської імперії. Загалом свідчення В.О.Сухомлинова є актуальною ілюстрацією до тих основних фактів, які наразі відомі про передумови й початок Першої світової війни.

Серед аспектів міжнародних відносин в Європі напередодні та у ході Першої світової війни, які найбільш повно, змістовно, цікаво й оригінально розкриті у мемуарах В.О.Сухомлинов, слід виділити такі:

1. Конфілкт між Російською та Османською імперіями.

В.О.Сухомлинов стверджує, що причини конфлікту Росії й Туреччини полягають, зокрема у переслідуваннях слов’янських народів в Османській імперії. «Видалося, що болгарам важко жилося під мусульманською владою» (с. 24). Екс-міністр стверджував, що у Росії, особливо в Москві, «панславісти» і «слов’янофіли» традиційно наполягали на заступництві за одноплемінників, які знаходилися під ярмом турків. Російська  дипломатія не змогла мирним шляхом добитися щодо цього яких-небудь істотних результатів, навіть під погрозою концентрації власних збройних сил у районі нижньої течії Дунаю. Також Російська імперія намагалася використати проти Османської імперії антитурецькі настрої у Румунії. Водночас із військової точки зору турецька армія виявилася сильним і гідним противником Російській імперії у конфлікті 1877-1878 рр.

Зайняттю Стамбула російською імператорською армією завадила британська військова ескадра, яка на той момент знаходилася у Мармуровому морі. Водночас концентрація російських військ на перешийку поблизу Стамбула була достатньо потужною для взяття столиці Османської імперії.

Ось як описує ці події сам В.О.Сухомлинов: «Прибула англійська ескадра й вказівки з Петербурга від князя Горчакова зв’язували руки великого князя Миколи Миколайовича – вступати у Константинополь він не міг. Але коли терпіння його лопнуло, він передав графу Ігнатьєву, котрий вів переговори, що якщо в той же день прелімінарний договір не буде підписаний, то російські війська увійдуть у турецьку столицю. У той же час наказано було всім військам виступити з околиць Сен-Стефано й вибудуватися обличчям до Константинополю. Момент був серйозний і турки здалися, підписавши договір» (с. 49).

2. Стан готовності Російської імперії до військового протистояння.

Напередодні Першої світової війни мало місце масштабна деградація правлячої еліти Російської імперії. За оцінкою В.О.Сухомлинова, «Петербурзькі угрупування, ворожнеча великих князів між собою, їх ревниві витівки проти вищих посадових осіб, міжвідомчі тертя, господарювання тимчасових правителів, – усе це вело до того, що напередодні державної катастрофи в провінції не тільки не було жодної погодженості у справі керування країною, але окремі відомства явно йшли один проти одного» (с. 118).

В особливій мірі це негативне явище виявилося у ході російсько-японської війни, напередодні якої, відповідно до оцінки В.О.Сухомлинова, росіяни змушені були спостерігати, як озброєння їх сусідів щодня зростало, а кількість бойового матеріалу – збільшувалася. Він справедливо переконаний у значній технічній відсталості російської армії від армій провідних держав тогочасної Європи: «Уже в 1908 р. мені було зрозуміло, наскільки ми відстали у справі технічних удосконалень порівняно з іншим арміями, в яких вони давно знайшли застосування. Почасти це пояснювалося незначними коштами, що виділялися на це військовому міністерству; головним же чином бракувало впевненості в безсумнівній необхідності й необхідності застосування нововведень у військах. В армії, наприклад, не було жодного автомобіля» (с. 140). Водночас, відзначає В.О.Сухомлинов, серед військової еліти Росії була значною присутність противників технічної модернізації армії, що негативним чином вплинуло на ефективність ведення бойових дій у 1914-1917 роках проти Німеччини й Австро-Угорщини.

Особливо складним було становище в артилерійському відомстві російської армії, яке знаходилося у «чіпких руках великого князя Сергія Михайловича» (с. 199). Його іменем прикривалися явні зловживання, від яких у першу чергу страждало виготовлення озброєння. Навіть імператор Микола ІІ, як стверджує В.О.Сухомлинов, був згодний, що великому князеві не варто було б стояти так близько до настільки відповідальної справи. Але при умовах, що склалися, це було легше вирішити, чим здійснити.

Коли Сухомлинов ухвалював рішення про зайняття посади військового міністра, з усіх боків тільки й доводилося чути про те, що головне артилерійське управління – найбільш слабке місце у військовому відомстві, і що в ньому глибоке коріння пустило хабарництво.

Водночас, переконаний В.О.Сухомлинов, «мої перетворення армії з 1909 по 1914 рр. по суті були здійсненням ідей, які теоретичним вивченням і практичним досвідом дозрівали протягом  більш ніж тридцяти років… Турецька кампанія й війна в Маньчжурії, та й інша зі своєї сторони підтвердили, що суворівський погляд: «перемога знаходиться на вістрі багнета», – непорушна істина, не тільки для тактичного виховання військових частин, але й для стратегічного застосування армії у справі всього її будівництва. Вона й повинна була мати це застосування, відносно  вдосконалення російської військової техніки, якщо з погляду  всесвітньої політики не можна було радити залишатися більше на ар’єргардній позиції. Росія змушена була будь за що відмовитися від татарського принципу – відступати у степи» (с. 201).

3. Трикутник взаємин Франція – Німеччина – Росія.

На рубежі ХІХ і ХХ століть відносини між Німеччиною і Францією розвивалися у напрямі не протистояння, а поглиблення дружніх взаємин. Зокрема, В.О.Сухомлинов був переконаний у тому, що у 1894-1903 роках німецький імператор Вільгельм посилено намагався задобрити Францію, ліквідувати її вороже ставлення до Німеччини, заживити рани 1870-1871 рр. Усі дипломатичні тонкощі з його боку були пущені в хід і під час «фашодського інциденту» 1898-1899 рр., бурської війни 1899-1902 рр., – і взагалі у всьому тоні відносин міністерств закордонних справ. Інколи справа навіть була близькою до формування військово-політичної вісі Петербург – Париж – Берлін.

Водночас ситуація змінилася із 1904 року, після того коли на англійський престол вступив Едуард VІІ. У той час німецький імператор Вільгельм зрозумів, що треба змінювати курс, – укласти спершу таємний формальний договір із Росією, а після того змусити Францію вважатися з  фактом, що відбувся.

До 1906 р. переписка імператорів Росії та Німеччини свідчить про дружні особисті відносини, але потім вона стає більш стриманою, часом навіть сухою; що пояснюється впливом англійського короля Едуарда на російський уряд.

За оцінкою В.О.Сухомлинова, «це охолодження прогресувало настільки , що, скорочуючись поступово, кореспонденція стала нещирою; таємна угода видихалася, і проектований союз не здійснився, – до шкоди Росії та Німеччини й на благо Англії і Японії… У 1912 році для Росії знову настало положення, яке робило наше військове безсилля хворобливо чутливим» (с. 147).

Під час кількаразових поїздок В.О.Сухомлинова до Франції він міг бачити, що росіян там цінували не дуже високо: радикально-соціалістичний уряд, що стояв у той час при владі, ставилося до Росії недовірливо через її внутрішню політику, на яку скаржилася так звана російська інтелігенція в усьому світі. Зрештою   у Франції переміг холодний розум, коли прем’єр-міністр Столипін відновив внутрішній порядок і зробив країну привабливою для французьких інвестицій, у т.ч. й для підприємств військово-промислового комплексу.

Зрештою, у ході політичного союзу і Росія, і Франція досягнули єдиних військових планів. Обидві сторони були однієї думки, що німецький план спрямований на те, щоби спочатку знищити Францію кількома рішучими ударами й потім обрушитися на Росію. Із цього у Петербурзі й Парижі прийшли до висновку, що завданням обох держави є одночасний наступ на Німеччину зі Сходу й із Заходу. Франція передбачала підготувати для реалізації цієї мети щонайменше 1 300 000 солдатів, а Росія – 800 000.

Водночас велика площа російської держави, 180-мільйонне населення, яке було нерівномірно розподілене в Європі та Азії, ускладнювали дислокацію, а потім і швидку мобілізацію армії й швидке зосередження її на  театрах воєнних дій. Тому, на думку В.О.Сухомлинова, розвиток російської залізничної мережі мав величезне значення для успішного вирішення усіх питань із пересуваннях як мобілізованих частин, так і поповнення у воєнний час спорядження й постачання російської армії.

З огляду на вказане, французи йшли назустріч росіянам у справі допомоги зі спорудження залізниць  і особливо  тих із них, які мали стратегічне значення. Екс-міністр у своїх мемуарах вказував на це:

«15 (28) серпня 1913 р. Сазонов одержує підтвердження пропозиції з боку французького уряду. Умовами допущення російської позики на французькому ринку розміром 400-500 мільйонів франків стали:

1. Спорудження стратегічних ліній, що передбачаються згідно із французьким генеральним штабом на західному кордоні, буде негайно почато.
2. Наявний склад російської армії у мирний час буде значно збільшений» (с. 159).

Перші дві глави мемуарів В.О.Сухомлинова присвячені, в основному, початку його військової кар’єри (освіті тощо), хоча й надаються цікаві політичні оцінки – зокрема стосовно того, що формування Німецької імперії з Прусської держави в 1870 році залишилося поза увагою громадськості в Росії, або відносно того, що російська армія сприймалася на території Польщі як цілком чужа. Актуальні відомості щодо історії й політичного життя країн Європи починаються з глави ІІІ «У Генеральному штабі» першої частини мемуарів.

Напередодні свого вступу на посаду військового міністра Російської імперії, В.О.Сухомлинов визнавав, що небезпека виникнення європейської війни видалася цілком реальною і загрозливою для Росії. З огляду на вказане, відзначає він, обов’язком військового відомства було вжиття усіх заходів до відновлення боєздатності збройних сил. Зокрема, після завершення російсько-японської війни, командуючі військами без усяких прикрас доносили про стан довірених їм військ, зокрема про небезпеку занепаду дисципліни у рядах військових, що вертаються з походу. Напередодні 1914 року сильно коливалася довіра до військ і серед населення. Власне ця обставина і може вважатися однією з передумов лютневої революції 1917 року.

Станом на 1914 рік, підсумовує військовий міністр, положення військового відомства було неймовірно важке. Грошові асигнування одержувалися не на початку бюджетного року, а часто лише до кінця останнього. «Тому військове міністерство опинилося у становищі людини, якій місяць не дають обіду, а потім пропонують відразу всі тридцять обідів: затвердження державному розпису запізнювалося звичайно на півроку, і до того ж взагалі на заходи із отримання кредитів витрачалася маса часу» (с. 170). Внаслідок цього із коштами, які асигнувалися на російську армію, «доводилося поводитися дуже обережно, і траплялося іноді так, що відпущені кошти ми не могли витратити внаслідок настання зими, а потім закриття кредиту наслідок завершення бюджетного року» (с. 170).

Водночас, попри фактичну неготовність імператорської армії до військових дій, російська дипломатія зводилася до того, щоби приєднати протоки Босфор і Дарданелли до Російської імперії й звести нанівець із Балканського півострова австро-німецький вплив. Зокрема, цих підходів дотримувався міністр закордонних справ Сазонов і «велике нещастя його політики полягало у можливості для нього переконати государя, що саме обраний ним шлях веде до відновлення російської гегемонії над балканськими слов’янами» (с. 145).

Звичайно, що певні оцінки колишнього військового міністра Російської імперії можуть здаватися контроверсійними і дискусійними з позиції сьогодення.  Зокрема, у повній мірі можна погодитися, що у військовому відношенні умови союзу Росії з Францією, внаслідок того, що ці країни роз’єднувалися територіями середньоєвропейських держав, мали великий недолік. Справа у тому, що росіяни і французи не могли встановити той взаємний зв’язок, який був у Німеччини з Австро-Угорщиною, а армії цих супротивників Російської імперії стояли пліч-о-пліч і на суміжній базі.

Водночас спірною є точка зору В.О.Сухомлинова, що для Росії союз із Францією мав істотне значення лише в мирний час. На нашу думку, ідея військового союзу Російської імперії з Німецькою (прибічником чого, власне, і був колишній військовий міністр Росії) була неприродньою, оскільки обидві держави мали значні геополітичні суперечності (у тому числі й територіальні).

Водночас цікаво, що В.О.Сухомлинов під час свого перебування на посаді Київського генерал-губернатора (у період до початку Першої світової війни) надавав схвальну оцінку військовим якостям українського населення: «Посада генерал-губернатора Південно-західного краю, – трьох губерній: Київської, Подільської й Волинської, – відносно  особового складу представляла великі труднощі, оскільки у питанні посадових призначень основний для цього елемент справжніх великоросів був дуже незначний; малороси – гарні солдати – лише подекуди могли висунути ґрунтовних чинів для управління; землеволодіння перебувало переважно в руках поляків і в окремих місцях німців і євреїв; міське ж населення становили євреї, у розмірі від 20 до 95%, в руках яких перебували всі торговельні обороти не тільки краю, але й поза його межами. Змішання племен, – великоросів, малоросів, поляків, чехів, кавказців, турок – доповнювало у містах строкату картину населення» (с. 117-118).

Досить цікавими і сучасними, на нашу думку, є погляди В.О.Сухомлинова на мобілізацію. Не зовсім логічним військовому міністру Росії представлялося застосування часткової мобілізації проти Туреччини або Румунії, тому що більш ніж за десять років до його вступу на посаду втручання Росії в справи якої-небудь балканської держави загрожувало європейською війною.

Зрештою, як і у часи В.О.Сухомлинова, так і на початку ХХІ століття кожний незначний конфлікт де-небудь у віддаленому регіоні носить у собі зародок світової катастрофи.

1. Сухомлинов В. Воспоминания / В. Сухомлинов. – М., Л. : Государственное издательство, 1926. – 334 с.
2. Война и общество в XX веке. Кн. 1:Война и общество накануне и в период Первой мировой войны / И. С. Даниленко [и др.] ; науч. рук. В. А. Золотарев ; отв. ред. С. В. Листиков. – М. : Наука, 2008. – 611 с.
3. Залесский К. А. Первая мировая война : [правители и военачальники] : биогр. энцикл. слов. / К. А. Залесский. – М. : Вече, 2000. – 573 с.
4. Литвин В. М. Перша світова війна 1914-1918 рр. і Україна / В. М. Литвин ; [відп. ред. В. А. Смолій] ; Нац. акад. наук України, Ін-т історії України. – К. : Наукова думка, 2014. – 452 с.
5. Людендорф Э. Мои воспоминания о войне. Первая мировая в записках германского полководца. 1914-1918 / Э. Людендорф. – М. : Центрполиграф, 2007. – 351 с.
6. Первая мировая война. Пролог ХХ века / РАН, Институт всеобщей истории ; отв.ред. В. Л. Мальков. – М. : Наука, 1998. – 697 с.
7. Первая мировая война: дискуссионные проблемы истории / РАН, Институт всеобщей истории ; отв.ред. Ю. . Писарев, В. Мальков. – М. : Наука, 1994. – 303 с.
8. Перша світова війна 1914-1918 рр. і Україна: мовою документів і свідчень / НАН України, Ін-т історії України ; упоряд. Валентина Шевченко ; [редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін.]. – К. : Кліо, 2015. – 798 с.
9. Перша та Друга світові війни в історії людства : [до 100-річчя початку Першої і 75-річчя початку Другої світових воєн] : монографія / Дипломат. акад. України при МЗС України ; [Віднянський С. В. та ін. ; наук. ред. С. С. Трояна]. – К. : Пріоритети, 2014. – 314 с.
10. Шацилло В. К. Первая мировая война. 1914 – 1918 : Факты. Документы / В. К. Шацилло. – М. : ОЛМА-ПРЕСС, 2003. – 478 с.