Менеджмент у країнах Північної Європи

Менеджмент організацій – складна багатофункціональна система. Охоплюючи різні напрями діяльності підприємства, окремі види (підсистеми) менеджменту спрямовуються на виконання певного стратегічного завдання.

Оволодіння навичками системного менеджменту дає змогу менеджерові ефективніше виконувати свої функції. Ці навички особливо необхідні для менеджерів вищої ланки чи топ-менеджерів, які спрямовують усі дії організації на досягнення поставлених цілей.

Одним із важливих результатів інформаційної революції останніх десятиріч XX ст. та початку XXI ст. є той факт, що вона розширила межі як індивідуального, так і групового контролю. На сьогодні менеджер, за умови, що він здобув відповідну освіту й володіє необхідною інформацією та системами прийняття рішень, може керувати компанією значно краще і оперативніше, ніж його попередники.

Системний підхід як концептуальна основа управління, розглядаючи складну проблему й саму організацію як кінцеву сукупність взаємозалежних частин, на основі декомпозиції робить аналіз цих частин і потім об’єднує їх в одне ціле. Тому необхідність використання системного підходу пояснюється складністю управління сучасними організаціями, а також досягненнями в галузі управління виробництвом.

В сучасній системі менеджменту окреме місце займає управлінська парадигма країн Північної Європи, як така, що орієнтується на соціальний розвиток людини, забезпечення гідних умов праці персоналу.

Метою написання реферату є дослідження системи менеджменту в країнах Північної Європи.

Широко відомими є поняття “шведська модель”, “шведська модель соціалізму”, “шведський соціалізм”, які пов’язують із досягненням високого рівня і якості життя у Швеції. Проте, як свідчать результати соціально-економічного розвитку й реалії життя, риси “шведської моделі” притаманні також іншим країнам Північної Європи. Існують кілька причин популярності успіхів Швеції. По-пер­ше, Швеція є наймогутнішою державою серед країн Північної Європи за економічним потенціалом, майже третина населення Північної Європи мешкає саме у Швеції. По-друге, шведська економічна наука має значні досягнення і великий авторитет у світі. Імовірно, країни Північної Європи мають багато спільних рис і чинників, які зумовлюють високий рівень і якість життя. Розглянемо загальні для всіх цих країн ознаки.

Регіон країн Північної Європи складається з Ісландії, Данії, Норвегії, Швеції та Фінляндії. Ці країни завжди були тісно пов’язані між собою як гео­графічно (усі вони є морськими державами і межують кордонами), так і істо­рично (державно-політично): Ісландія до набуття незалежності у 1944 р. вхо­дила до складу Датського королівства; Норвегія до 1814 р. була частиною Данії,іа до 1905 р. – в унії зі Швецією; Фінляндія до 1809 р. була у складі Шведського королівства і до 1917 р. – Російської імперії; Швеція до 1523 р. входила до складу Датського королівства; тільки Данія завжди була незалеж­ною державою. Тривале співіснування надало державному устрою, рівню еко­номічного розвитку, способу життя, цінностям, переконанням, ментальності тощо народам цих країн багато спільних рис [1, с.87].

Три з п’яти країн – Данія, Норвегія й Швеція – є конституційними мо­нархіями, а Ісландія і Фінляндія – президентсько-парламентськими респуб­ліками, що надає соціально-економічним відносинам у країнах відтінку па­терналізму, а саме, наймані працівники мають із боку держави значні соціальні гарантії.

Усім цим країнам притаманний високий, з незначними розбіжностями, рі­вень соціально-економічного розвитку: ВНП на душу населення коливається у межах від 24 700 дол. США (Швеція) до 30 800 (Норвегія) (для порівняння: США – 36 300, Німеччина – 26 200, Японія – 27 200). Економіки країн ха­рактеризуються високим рівнем конкурентоспроможності. Так, за матеріалами Давоського форуму Фінляндія посідає перше місце, Швеція – третє, Данія – четверте (Україна – 84-те), а за рейтингом Міжнародного інституту розвитку менеджменту (Лозанна) Ісландія зайняла четверте місце, Фінляндія – шосте, а Данія – сьоме. Це, з одного боку, свідчить про високу ефективність менеджменту, а з іншого про сприятливі умови його розвитку.

Країнам Північної Європи притаманний також високий рівень розвитку бізнес-середовища. Так, за рейтингом щорічної доповіді Світового банку Нор­вегія й Данія ввійшли у першу десятку (Україна – 124-те місце), а у Данії оформлення нового бізнесу відбувається взагалі безкоштовно. Така політика держави активізує і стимулює бізнес-менеджмент.

Важливими рисами північноєвропейських країн, що впливають на форму­вання загального менеджменту, є мононаціональний склад населення (від 90 % у Швеції до 98 % у Норвегії), його абсолютна грамотність і домінування лютеранства (від 86 % у Швеції до 93 % в Ісландії). А в Данії й Норвегії люте­ранство є навіть державною релігією.

Наведені вище чинники стали передумовою створення у країнах Північної Європи особливої соціально-етичної атмосфери й ментальності населення. Ос­новним їх змістом є турбота з боку суспільства й держави про всіх її членів, ви­сокий рівень легітимності, моральність глобальної мети бізнес-менеджменту, глибока повага до людини будь-якої праці й до чужої власності, відсутність приниження гідності людини, традиційна протестантська підприємливість. Цінностями суспільства, а тому і менеджменту (бізнесу), стали біблійні за­повіді, які проповідує християнство лютеранського напряму.

Отже, соціально-економічному стану північноєвропейських країн притаманні такі риси [3, с.227]: рівноправне існування всіх форм власності, а також поєднання приватної форми власності на засоби виробництва із широкою соціалізацією;  сфер споживання й розподілу матеріа льних і духовних благ; ефективна державна система зайнятості та соціальних гарантій населення; розвинені соціально-трудові відносини, що ґрунтуються на системі “трипартизму” і дотриманні принципу консенсусу; високий рівень розвитку суспільно-політичної та виробничої демократії; гуманізація суспільства як глибоке розуміння і результат реалізації права людини на особисту й соціальну свободу.

На таких принципових положеннях ґрунтується менеджмент у підприємс­твах країн Північної Європи. Найважливішою рисою, що об’єднує ці країни, є ідея рівності всіх членів суспільства з домінуючими цілями повної зайнятості й вирівнювання реальних доходів, тобто рівня споживання.

Соціальне партнерство порівняно з іншими країнами є найбільш розвиненим саме у Північній Європі. Воно виникло як закономірний результат розвитку і вдосконалення суспільства, його складових, як результат багаторічної практики і пошуку ефективних форм регулювання соціально-трудових відносин, що є одним із факторів формування сучасного ефективного менеджменту.

Соціальне партнерство – це ідеологія сучасного цивілізованого суспільства, воно можливе лише у суспільстві певного рівня економічного, соціального і правового розвитку. Водночас “трипартизм” є необхідною основою та інструментом побудови й розвитку соціально орієнтованої ринкової економіки. Отже,соціальне партнерство – це сучасний тип суспільних відносин, за яким ивстановлюється певний баланс реалізації основних інтересів головних соціальних груп суспільства, тобто забезпечується компроміс. Воно виражає суспільну необхідність соціального миру як основної умови соціально-політичної стабільності та економічного прогресу [5, с.73].

З одного боку, соціальне партнерство реалізується шляхом досягнення консенсусу – максимально можливого зближення поглядів різних сторін і формулювання підходів до вирішення перспективних проблем, що відбувається на основі дії закону консенсусу, сутність якого полягає у визнанні чужих інтересів як умови здійснення власних. З іншого, воно ґрунтується на соціальній справедливості, створення якої можливе тільки за дотримання таких основних принципів соціальної справедливості [6, с.400]:

– принцип однакових можливостей і особистої свободи;

– право власності іззабезпеченням її недоторканості;

– кожна людина маєперед суспільством обов’язки (соціальну відповідальність);

– домінуючим способом реалізації відповідальності є сплата податків;

– якщо громадянин немає власності, соціальна відповідальність визначається віком, станом здоров’я і статтю;

– громадянин, якийволодіє значною власністю, має додаткову соціальну відповідальність;

– громадянин є повноправним, якщо він чесно й повністю виконує свої соціальні обов’язки;

– безмежна економічна свобода відповідно до законів;

– справедливими є тільки два способи отримання права власності: створення об’єкта і добровільна угода із законним власником;

– людина, яка виконує свої соціальні обов’язки, володіє продуктом власної праці, якщо не була використана чужа власність;

– використання чужої власності для виробництва можливе тільки шляхом оплати з урахуванням інтересів власника;

– найбільш справедливою мірою праці та споживання є договір рівноправних партнерів.

Реалізація наведених принципів у північноєвропейських країнах створила неординарні передумови функціонування менеджменту: з одного боку, його значна соціальна спрямованість, з іншого – можливість залучити до ефективної участі в управлінні великого прошарку найманих працівників.

У північноєвропейських країнах комерційна компанія є соціальним суб’єктом, соціальною компанією. Це певна спільнота, головними цілями якої є довговічність і розвиток потенціалу, а прибуток – лише засіб для досягнення мети. Для цього використовують такі основні методи створення спільноти:

– визначення загальних цінностей організації;

– толерантне наймання працівників;

– розвиток здібностей;

– оцінка потенціалу;

– дотримання контракту;

– налагодження й підтримання добрих відносин з іншими суб’єктами;

– політика достойного залишення компанії (виходу на пенсію).

Керівництво компанії створює умови, за яких люди добровільно зроблять все, на що вони здатні. Тобто компанія – це жива істота, а рішення, які вона приймає, є результатом навчання всіх. Для порівняння зазначимо, що у ринковій економіці є поширеним також інший тип комерційних компаній – так звана економічна компанія, що існує для отримання прибутку, в яких люди розглядаються як актив або ресурс, що створює прибуток. Змістом функціонування компанія є максимізація прибутку за мінімізації витрат і строків [3, с.52].

У суспільстві північноєвропейських країн домінує сприйняття бізнесу і трудової діяльності як засобу забезпечення гідного життя, а не мети існування. Так, у шведській мові бізнес визначається словом “naringslivet” -“їжа для життя”. Тому бізнес розглядається з позиції не життєвого циклу підприємства, а його перспективи, тривалого життя. Наприклад, у філософії компанії Royal Dutch/ Shell відображено такі принципові положення [3, с.55]:

– чутливість дооточення (зовнішнього середовища організації) – своєчасна реакція на зміни факторів зовнішнього середовища, вплив на фактори, тобто управління змінами;

– згуртованість та ідентичність (здатність створювати спільність і власну індивідуальність) – створення і підтримання в організації єдності і різноманітності;

– терпимість і природна децентралізація – знання компанії про оточення, здатність будувати конструктивні відносини з іншими і всередині організації;

– консервативнее фінансування (найважливіша корпоративна властивість) – здатність ефективно управляти власним зростанням і еволюцією, не ризикувати без причин.

У країнах Північної Європи достатньо розвинутими є соціально-економічні науки, які перетворилися на реальну продуктивну силу суспільства. Так, у Швеції, видатні економісти беруть участь у розробленні та прийнятті багатьох рішень на макрорівні. Добре відома у світі й широко використовується у менеджменті інших країн фінська система управління за результатами.

Значної уваги у північноєвропейських країнах приділяють системі освіти, перекваліфікації та підвищенню кваліфікації персоналу. За допомогою закладів системи держава здійснює підготовку й перепідготовку персоналу, що допомагає підприємцям наймати працівників необхідної кваліфікації, і має можливість аналізувати та прогнозувати стан ринку праці, а підприємство організує підвищення кваліфікації персоналу. Фінансується система переважно за рахунок державного та місцевих бюджетів. У цілому країни вже давно перейшли на загальнодержавні системи безперервної освіти. Вона базується на таких принципах: навчання не обмежується віком, будь-який працівник повинен постійно навчатися, тобто поєднувати працю і навчання під час усієї трудової діяльності.

У системі безперервного навчання функціонують спеціальні вищі навчальні заклади, університети, курси. Під час навчання передбачається не тільки глибока, обґрунтована теоретична підготовка, а й отримання практичних навичок шляхом проведення тренінгів, стажування у національних, іноземних і закордонних фірмах. Компанії вважають за необхідне витрачати кошти на постійне підвищення кваліфікації та професійної підготовки своїх працівників для поглиблення ними знань і навичок у таких сферах, як маркетинг, менеджмент, логістика, фінанси. Це ґрунтується на постулаті, що інвестування в систему освіти, підвищення кваліфікації та перекваліфікації сприяє збільшенню конкурентоспроможності та економічному зростанню країни. Саме тому кваліфікація менеджерів цього регіону характеризується достатньо високим рівнем професіоналізму і у поєднанні з лютеранською діловою етикою забезпечує високі результати.

Важливою особливістю менеджменту у країнах Північної Європи є широке залучення найманих працівників до участі в управлінні компаніями. Наприклад, у Швеції забезпечення цього процесу здійснювалось у двох напрямках. По-перше, на законному рівні держава прийняла відповідні закони, якими гарантувала профспілкам як представникам інтересів найманих працівників повноправні місця у радах директорів. По-друге, на рівні компанії було вдосконалено систему мотивації та здійснено організаційно-управлінську перебудову [4, с.331].

Зміна мотиваційного механізму створила економічне підґрунтя “участів управлінні”. Рішення з удосконалення системи мотивації були реалізовані двома методами: або шляхом “ участі в прибутках ”, або через розповсюдження різними способами між найманими працівниками акцій компаній, що також стало для них додатковим джерелом доходу. За другим методом, наймані працівники перетворились на співвласників компанії – відбулась зміна відносин власності.

Організаційно-управлінська перебудова стосувалася вдосконалення організації праці й переділу повноважень шляхом значного їх делегування керівникам нижчого рівня управління (майстрам, бригадирам). На великих підприємствах для зменшення монотонності й підвищення привабливості праці створювались “ автономні бригади “, в яких не було фіксованої вузької спеціалізації, і працівники за робочу зміну почергово виконували різні технологічні операції.

Це стало наслідком високої організації профспілкового руху. Через профспілки наймані працівники активно впливають на процеси прийняття рішень на всіх рівнях соціально-економічного управління, що унеможливлює виникнення соціально-трудових конфліктів. Кожен працівник має високий соціальний статус як результат розвитку системи соціального партнерства і усвідомлення вищим керівництвом цієї необхідності для досягнення цілей підприємства.

Концепція управління за результатами ґрунтується на тому, що управління є взаємодією між керівником та підлеглим йому персоналом і гармонійним поєднанням людських і усіх інших видів ресурсів організації для досягнення цілей і виконання її завдань. Концепція управління за результатами постулює, що жодна організація не становить ніякої цінності сама по собі, але вона є певною упорядкованою системою, що об’єднує окремих індивідів та їхні групи для досягнення визначених цілей.

Управління за результатами – це складна система управління, мислення й розвитку, за допомогою якої досягаються цілі, що визначені й узгоджені всіма членами організації. Система управління за результатами у кожній організації є унікальною, її зміст полягає у роз’ясненні кожному працівникові сенсу його праці, у створенні умов розвиткуфізичних і розумових здібностей людини для досягнення спільно визначених результатів і поліпшення рівня життя. Праця, що є найважливішим чинником у системі управління за результатами, не має примусового характеру, тобто її зміст, послідовність, час і місце виконання зумовлені тільки результатами, які визначають керівництво і персонал.

Система управління за результатами складається з таких взаємопов’язаних елементів [6, с.218]:

– управління діяльністю, яке передбачає планування діяльності, визначення завдань організації, створення системи вимірювання діяльності, контролю за виконанням завдань, тобто реалізація загальних функцій управління;

– управління персоналом, змістом якого є забезпечення співпраці між всіма членами трудового колективу, ефективна кадрова політика, навчання, інформування, спрямована на позитивні реакції мотивація працівників;

– управління комунікаціями та інформаційним середовищем організації;

– постійне вдосконалення з метою підвищення ефективності, управління функціонуванням організації.

В умовах переходу до управління за результатами персоналу приділяється головна увага, він вважається найціннішим ресурсом організації. Джерелом такого підходу є впевненість у тому, що кожна людина здатна до саморозвитку, є ініціативною і творчою особистістю. Але змінюються вимоги і до керівника. Він повинен бути демократичним, гнучким, готовим до співпраці, довіряти працівникові та делегувати йому повноваження, сприяти підлеглим у досягненні успіху, бути націленим на результат. Основним змістом діяльності керівника стає вплив на поведінку і дії людей через їхню мотивацію на досягнення цілей організації. Отже, у системі управління за результатами домінує ситуативно-демократичний стиль управління, якому притаманні такі риси:

– уміння досягати результатів і бажання багато і наполегливо працювати для цього;

– бажання і здатність нести відповідальність за доручену роботу й уміння приймати ризиковані рішення;

– готовність починати процеси змін, керувати ними і використовувати їх в інтересах організації;

– готовність використовувати відкритий спосіб управління, розвивати співробітництво;

– мистецтво приймати швидкі рішення;

– здатність одночасно зосереджуватися на сьогоденні і майбутньому;

– здатність бачити зміни усередині організації та в її оточенні й ефективно їх використовувати;

– готовність до результативної соціальної співпраці;

– готовність до загального управління;

– творчий підхід до своєї діяльності;

– постійне вдосконалення, добра загальна психологічна і фізична форма;

– уміння правильно організувати свій час;

– готовність до мотивування себе і персоналу;

– готовність працювати на чолі персоналу з високим рівнем професійної підготовки;

– мати міжнародний кругозір.

Крім того, на результативність діяльності впливають такі фактори: швидкий розвиток технологій, вдосконалення управління, зміна цінностей, фізичний стан керівника, його особисте ставлення до постійного розвитку.

Упровадження системи управління за результатами здійснюється, як правило, за допомогою використання допоміжного засобу – “процесу сукупного розвитку” і здебільшого складається з трьох етапів [1, с.227]:

“створення готовності до переходу” – послаблення сил, що підтримували організаційну структуру раніше, відкидання колишніх цінностей, правил, стилю управління (руйнування старої системи управління);

“перехід” – переоцінка цінностей, позицій і поведінки; звільнення творчих здібностей; свідомий розвиток; відчуття кожною людиною своєї значущості для організації;

“стабілізація” – створення механізмів, що підтримують діяльність трудового колективу і забезпечують ефективне функціонування організації; делегування більшої самостійності усім складовим організації та окремим індивідам; перетворення організації на природну сукупність мікроорганізацій, соціальну систему; окремий працівник стає активним суб’єктом управління.

Вважається, що період активного процесу сукупного розвитку становить від двох до п’яти років, залежно від стану розвитку стартової системи управління. Узагалі, він не має кінця, оскільки, по-перше, вимагає зміни парадигми соціально-економічного мислення і, по-друге, процес соціально-економічного вдосконалення є постійним.

Процес управління за результатами відбувається за такими етапами: визначення результатів; управління за ситуацією; контроль за результатами.

Ефективність системи управління за результатами підтверджена вже багаторічним досвідом успішного функціонування значної кількості підприємств у Фінляндії. Проте вона залежить від багатьох факторів, оскільки зміни системи управління однаково поширюються на всі її підсистеми та елементи: на ціннісні орієнтири людини, на організаційні структури, на систему комунікацій. Розвиток обов’язково вимагає реальної активності вищого керівництва, тому що воно своїм прикладом впливає на ставлення підлеглих до роботи і сприяє залученню до процесу усього персоналу. У цьому разі успіх залежить від уміння використовувати творчі здібності членів організації, що неможливо за авторитарної системи управління. Спершу потрібно змінити культуру управління, а потім, коли підлеглі відчуватимуть відповідальність і бажання перейти на новий шлях розвитку, система управління за результатами стане ефективною. Пріоритетною є зміна парадигми мислення перших керівників (власників) підприємства. Саме у цьому виявляється дія принципу “першого керівника” [3, с.109].

Отже, квінтесенція особливостей менеджменту у країнах Північної Європи полягає у вирішенні проблем соціальної забезпеченості людей найманої праці достатньо сприятливі умови праці, старанніше і якісніше виконують свою роботу, постійно підвищують власну кваліфікацію, перетворюються на активного суб’єкта управління підприємством.

За результатами вивчення особливостей менеджменту в країнах Північної Європи можна зробити наступні висновки:

Країнам Північної Європи притаманний також високий рівень розвитку бізнес-середовища. Так, за рейтингом щорічної доповіді Світового банку Нор­вегія й Данія ввійшли у першу десятку (Україна – 124-те місце), а у Данії оформлення нового бізнесу відбувається взагалі безкоштовно. Така політика держави активізує і стимулює бізнес-менеджмент.

Соціальне партнерство порівняно з іншими країнами є найбільш розвиненим саме у Північній Європі. Воно виникло як закономірний результат розвитку і вдосконалення суспільства, його складових, як результат багаторічної практики і пошуку ефективних форм регулювання соціально-трудових відносин, що є одним із факторів формування сучасного ефективного менеджменту.

У країнах Північної Європи достатньо розвинутими є соціально-економічні науки, які перетворилися на реальну продуктивну силу суспільства. Так, у Швеції, видатні економісти беруть участь у розробленні та прийнятті багатьох рішень на макрорівні. Добре відома у світі й широко використовується у менеджменті інших країн фінська система управління за результатами.

В умовах переходу до управління за результатами персоналу приділяється головна увага, він вважається найціннішим ресурсом організації. Джерелом такого підходу є впевненість у тому, що кожна людина здатна до саморозвитку, є ініціативною і творчою особистістю. Але змінюються вимоги і до керівника. Він повинен бути демократичним, гнучким, готовим до співпраці, довіряти працівникові та делегувати йому повноваження, сприяти підлеглим у досягненні успіху, бути націленим на результат. Основним змістом діяльності керівника стає вплив на поведінку і дії людей через їхню мотивацію на досягнення цілей організації.

• Кабушкин Н.И. Основы менеджмента: Учеб. пособие / Н.И. Кабушкин. – 5-е изд., стереотип. – Мн.: Новое знание, 2010. – 336с.

2. Міщенко А.П. Стратегічне управління: Навчальний посібник. – К.: «Центр навчальної літератури», 2009. – 336с.

• Основы менеджмента: Учеб. для вузов/ Д.Д. Вачугов, Т.Е. Березкина, Н.А. Кислякова и др.; Под ред. Д.Д. Вачугова. – 2-е изд. перераб. и доп. – М.: Высш. шк., 2008. – 376с.
• Осовська Г.В. Основи менеджменту: Навч. посібник для студентів вищих навчальних закладів. – К.: «Кондор», 2008. – 556с.
• Полукаров В.Л. Основы менеджмента: учебное пособие / В.Л. Полукаров. – 2-е изд. перераб. – М.: КНОРУС, 2011. – 240с.

6. Фатхутдинов Р.А. Стратегический менеджмент: Учебник для вузов. – 2-е изд., доп. – М.: ЗАО «Бизнес-школа «Интел-Синтез», 2009. – 416с.
7. Управление в условиях неопределенности / Пер. с англ. – М.: Альпина Бизнес Букс, 2011. – 213с. – (Серия «Классика Harvard Business Review»)