Первісні люди, що з’явилися на Землі багато сотень тисяч років тому, спочатку вели примітивну економічну діяльність. Господарство того періоду було збиральницьким. Тогочасна люди­на майже не відрізнялася від тварини. І людина, і тварина брали у природи лише те, що вона їм пропонувала. Людина пристосо­вувалася до природи так, як це й сьогодні роблять представники фауни.

Вважається, що приблизно 15-25 тис. років тому на Землі з’явився перший землероб — людина здогадалася посіяти у ґрунт перші зерна і зібрати врожай. Так почалося перетворення при­роди людиною.

Існує гіпотеза про те, що сільськогосподарська революція (тоб­то перехід від збиральницького господарства до відтворювально-го) розпочалася приблизно 10 тис. років тому в регіоні, який називають “Родючий півмісяць” (Fertile Crescent). Він охоплював височини східного узбережжя Середземного моря, гори Таурус та Загрос і сягав Перської затоки. Іноді до цього регіону зарахо­вують і долину Нілу та його дельту. Частини територій нинішньої Туреччини, Іраку, Сирії та Ірану належать до згаданого регіону. Він був достатньо забезпечений теплом і вологою. Пізніше тут існували великі імперії стародавнього світу — ассирійців, вавило­нян, медесів, персів, ізраїльтян, венеціанців, турків. У Месопотамії (територія між ріками Євфрат і Тигр) людство освоїло вирощу­вання багатьох важливих сільськогосподарських культур.

Дикі тварини вперше були приручені у Центральній Америці та Південно-Східній Азії.

Людина постійно вдосконалювала знаряддя праці, підвищу­валася продуктивність її діяльності, відбувалося розшарування первісного суспільства, з’явилися сім’я, приватна власність і дер­жава. Розпочався розвиток і вдосконалення господарств-держав і державоподібних утворень (наприклад, міст-держав). Очевидно, тривалий час економіки країн тогочасного світу існували неза­лежно одна від одної. Потреби людей були примітивними, а про­стори, що розділяли їх, здавалися нездоланними. Від створення світового господарства людство віддаляла значна історична дис­танція. Врешті-решт таке господарство з’явилося. Світове гос­подарство — це сукупність господарств країн світу, взаємопов’яза­них міжнародними економічними зв’язками. У країнах з центра­лізованою командно-адміністративною економікою (прикладом може бути колишній СРСР) держава бере безпосередню участь у міжнародних економічних зв’язках. Представниками держави, як правило, є зовнішньоторговельні організації. У багатьох ко­мандно-адміністративних економіках існує або існувала монопо­лія держави на зовнішньоекономічну діяльність. Наприклад, північнокорейський сільськогосподарський кооператив не має права безпосередньо продати за кордон жодного лантуха виро­щеного ним рису. В умовах ринкової системи господарювання підприємства й організації різних країн торгують між собою безпосередньо. Ринковій економіці не притаманна державна монополія на зовнішню торгівлю.

Розвиток світового господарства бере початок від першої міжнародної операції купівлі-продажу товару (інакше кажучи — продажу за гроші) або першої міжнародної бартерної операції (тобто обміну одного товару на інший). Зрозуміло, що нині у людства немає речових або письмових доказів, коли саме це відбу­лося і що саме було предметом першої зовнішньоекономічної угоди. Незаперечно одне: міжнародне господарство почало за­роджуватися дуже давно. Історія донесла до нас чимало яскра­вих прикладів. Це, зокрема, Великий шовковий шлях, який на­магаються відродити нині. Дніпром пролягав шлях “з варягів у греки”, тобто зі Скандинавії до Візантії. Відомо, що населення першої держави у світі — Єгипту — вже п’ять тисяч років тому торгувало з сусідніми племенами.

Наука стверджує, що людство зазнало трьох великих суспіль­них поділів праці. На світанку цивілізації тваринництво відокре­милося від землеробства. Це був перший суспільний поділ праці. Землеробські і тваринницькі племена почали обмінюватися про­дукцією. Отже, постала і ставала дедалі гострішою потреба удос­коналити засоби виробництва. Другим суспільним поділом праці було відокремлення ремісництва від землеробства і тваринництва. Ремісництво стало основою сучасної промисловості.

Розвиток ремесла і обміну сприяв утворенню міст, відокремлен­ню міста від села, виникненню протилежності між містом і селом. Розвиток обміну, розширення його територіальних меж спричи­нився до третього суспільного поділу праці — виокремлення купецтва. Саме завдяки йому почало розвиватися світове госпо­дарство як сукупність взаємопов’язаних господарств різних дер­жав. Зокрема, стародавні фінікійські та грецькі купці не лише торгували товаром, а й надавали послуги у перевезенні вантажів і пасажирів.

Гроші виникли у результаті першого великого суспільного поділу праці, тобто коли виокремились скотарські племена і значно розвинувся обмін. Процес еволюції форм грошей по­лягає в переході від “штучних грошей” (худоба, хутро, прикраси тощо) до “вагових грошей”, коли вагова кількість певного то­вару, скажімо, солі, металу тощо, ставала грошовою одиницею. Зрештою роль грошей почали виконувати благородні метали — золото і срібло. Відбувається перехід від вагових металевих грошей до їх монетної форми, коли за гроші правили шматки металу певної маси, форми, сплаву з клеймом, яке засвідчувало їх товарний вміст. Спочатку монети карбували приватні осо­би — купці. Купець став посередником між виробником і покуп­цем і надавав послуги у продажу товарів. Слідом за купцем з’явився міняйло, який позичав гроші для обслуговування товаро­обігу.

Вважають, що Середземномор’я разом із сусідніми районами Західної Азії стало центром зародження світового господарства, яке згодом поширилося у напрямку Південної, Південно-Східної та Східної Азії, Росії, Америки, Австралії з Океанією, Тропічної Африки.

Епоха великих географічних відкриттів сприяла поширенню міжнародної торгівлі за межі Європи. За триста років упродовж XV—XVIII ст. були відкриті Америка, морський шлях навколо Африки до Індії та Індокитаю, Австралія, Берингова протока, тихо­океанські острови, північне узбережжя Сибіру, морські течії в Ат­лантичному й Тихому океанах. Великі географічні відкриття були зумовлені швидким розвитком товарного виробництва, потребами окремих європейських країн знайти нові торгові шляхи на Схід, гострою нестачею золота в торговому обігу та ін.

Упродовж XVI-XVIII ст. мануфактура створювала умови для збільшення обсягів промислового виробництва. Поступово вони виявилися завеликими для міських ринків та ярмарків. Такі ринки розросталися і досягали рівня регіональних, державних та міждержавних. Ті частини національних ринків, які були пов’я­зані із зарубіжними ринками, виокремилися у міжнародні ринки. Вони з’явилися у Європі, на Близькому та Далекому Сході.

Подальший розвиток транспорту зміцнив світові економічні зв’язки. Фахівці вважають, що світове господарство остаточно сформувалося наприкінці XIX ст. у результаті розвитку світового ринку, транспорту та машинної промисловості. Саме машинна промисловість уможливила виробництво товарів в обсягах, достат­ніх не лише для задоволення внутрішніх потреб, а й для поста­чання на міжнародний ринок. Було створено океанський торго­вельний флот, побудовано залізниці, що сполучили різні країни світу, почали розвиватися міжнародні автомобільні перевезення. Розвитку світового ринку сприяв повітряний транспорт, що заро­дився у XX ст.

Світовий ринок розглядають як сукупність обмінів товарами і послугами між національними ринками окремих країн. Розвитку світового ринку сприяла необхідність збуту продукції за межами національних ринків. Світовий ринок здійснює зворотний вплив на виробництво, визначаючи кількісні та якісні характеристики потрібних йому товарів.

Світовий ринок є сферою стійких товарно-грошових відносин між країнами, породжених міжнародним розподілом праці. Най­простіша модель світового ринку (модель часткової рівноваги) відображує основні функціональні взаємозв’язки між внутрішнім попитом і пропозицією та попитом і пропозицією на світовому ринку, кількісні обсяги експорту та імпорту, а також рівноважну ціну, за якою відбувається міжнародна торгівля. Світовий ринок проявляється через міжнародну торгівлю, яка є сукупністю зов­нішньої торгівлі країн світу. Світове господарство як сукупність національних економік країн світу виявляється через міжнарод­ний рух факторів виробництва. Міжнародній економіці прита­манні розвинена сфера міжнародного обміну товарами та факто­рами виробництва, виникнення міжнародних форм виробничої діяльності, набуття відносної самостійності міжнародною фінансо­вою системою, створення механізмів міжнародного регулювання економіки, поглиблення відкритості економік країн світу. Міжна­родна економіка як наука є частиною економічної теорії.

Для світового ринку властиві такі ознаки:

• товарне виробництво, що вийшло поза національні рамки;
• переміщення товарів зумовлено не лише внутрішніми, а й зовнішніми попитом та пропозицією;
• оптимізація використання факторів виробництва;
• забезпечення конкурентоспроможності товарів та їх вироб­ників.

Товар у міжнародній економіці є об’єктом міжнародного обо­роту. Попит і пропозиція на товар діють як у національних межах, так і на міжнародному рівні, формуючи сукупний попит і сукупну пропозицію. Товари можуть бути спроможними до міжнародної торгівлі і неспроможними до неї. На перші з них ціни встанов­люються взаємодією попиту і пропозиції як всередині країни, так і за кордоном. Ціна других товарів встановлюється попитом і пропозицією на національному рівні.

Сучасна міжнародна економіка формується і розвивається за­лежно від рівня забезпеченості країн факторами виробництва.

Поняття “світовий ринок” вважається вужчим за значенням, ніж поняття “світове господарство”. Якщо на світовому ринку відбувається лише міжнародна торгівля, то у світовому господар­стві — окрім міжнародної торгівлі — ще й переміщення капі­талу, робочої сили, технологій тощо.

Поняття “міжнародні економічні зв’язки” ширше, ніж поняття “міжнародна торгівля”, оскільки, зокрема, охоплює:

• товарну торгівлю;
• інвестиції;
• міграцію робочої сили;
• науково-технічне співробітництво;
• міжнародний туризм.

Виходячи із зазначеного переліку зовнішньоекономічних опе­рацій, який не є вичерпним, міжнародна торгівля є складовою міжнародних економічних зв’язків.

Зовнішня торгівля регулюється з допомогою тарифних (мито, еквівалентні миту збори) і нетарифних (квоти, ембарго, фітосані-тарні правила, стандарти тощо) методів. Основні функції мита:

• фіскальна (поповнення державного бюджету або спеціаль­
  них фондів);
• захисна (захист вітчизняних виробників, товарів і послуг);
• балансувальна (уникнення небажаного експорту).
  Митні тарифи класифікуються так:
• за напрямом руху товарів (експортний, імпортний, транзит­
  ний);
• за способом встановлення (адвалорний, специфічний, комбі­
  нований, альтернативний);
• за країною походження товару (максимальний, мінімаль­
  ний, преференційний);
• за правовим джерелом походження (автономний, конвен­
  ційний);
• за напрямом дії (сезонний, дискримінаційний, зворотний,
  компенсаційний, антидемпінговий).

Державне регулювання міжнародної торгівлі може бути одно­стороннім, двостороннім та багатостороннім.

Митний тариф є переліком ставок мит, що застосовуються до товарів, які переміщуються через державний кордон. Номінальну ставку мита зазначають у митному тарифі. Дійсна ставка тари­фу відображує рівень стягнення мита з кінцевих імпортованих товарів і враховує мито, стягнене з імпортованих проміжних то­варів. Тарифною ескалацією називають підвищення стягнення мита, враховуючи ступінь обробки зазначених товарів.

До нетарифних методів регулювання зовнішньої торгівлі нале­жать ембарго, квоти (глобальні, індивідуальні), ліцензування, дер­жавні субсидії, державна закупівля товарів і послуг, валютне регу­лювання, сертифікація тощо.

Нетарифні методи вимірюють:

• часткою тарифних позицій, на які поширюються нетарифні
  обмеження;
• часткою вартості експорту чи імпорту, охоплену нетариф-
  ними обмеженнями;
• співвідношенням цін світового ринку і внутрішніх цін на
  товари, що зазнають експортних або імпортних нетариф­
  них обмежень.

Вартість нетарифних бар’єрів розраховують як еквівалент ад­валорного мита.

Керівництво країн нерідко віддає перевагу нетарифним методам регулювання міжнародної торгівлі. За своєю природою вони не є додатковим податковим тягарем для населення і є зручнішими для досягнення бажаного результату порівняно з тарифними ме­тодами. Нетарифні обмеження поки що практично не регулю­ються міжнародними угодами, отже керівництво країн має ши­роке поле для дій на власний розсуд.

Квота є найпоширенішою формою кількісних обмежень. Синоні­мом квоти вважається контингент, щоправда останнє поняття час­тіше вживається для позначення квот, що мають сезонний характер. Вирізняють квоти експортні, імпортні, глобальні, індивідуальні.

Ліцензування — метод регулювання зовнішньоекономічної діяль­ності за допомогою надання державними органами дозволів на екс­порт чи імпорт товарів. У ліцензіях зазначаються обсяги й терміни. Відомі такі види ліцензій: разові, генеральні, глобальні, автоматичні.

Добровільне обмеження експорту — це зобов’язання, яке бере на себе країна-партнер, щодо дотримання її суб’єктами певного кількісного обмеження експорту з неї.

Добровільне обмеження експорту розглядається як складова явища, що має назву “обмежувальна ділова практика”.

Добровільне обмеження експорту застосовується переважно у групі економічно розвинених країн.

Методами прихованого протекціонізму є технічні бар’єри, внут­рішні податки і збори, державна закупівля тощо.

До фінансових методів торговельної політики належать суб­сидії (прямі, опосередковані, внутрішні, експортні), експортні кредити, демпінг (спорадичний, навмисний, постійний, зворотний, взаємний).

Для регулювання міжнародної торгівлі найчастіше використо­вуються такі режими: режим нації найбільшого сприяння, націо­нальний режим, преференційні режими, а також режими митних союзів, зон вільної торгівлі, спільних ринків.

Виробники і споживачі здійснюють міжнародну торгівлю без­посередньо або через посередників (товарні біржі, торги, аукціони).

Основними показниками міжнародної торгівлі є експорт, ім­порт, торговельне сальдо, торговельний оборот, платіжний баланс, торговельний баланс.

Експорт — це вивезення з країни товарів, капіталу, цінних паперів, послуг тощо для реалізації на зовнішньому ринку. Ви­везення з країни товарів, які раніше були ввезені до неї, без їхньої переробки називається реекспортом. Імпорт — це ввезення до країни товарів з-за кордону для реалізації на внутрішньому рин­ку. Отже, міжнародна торгівля складається з двох зустрічних потоків товарів і послуг. Торговельне сальдо означає вартісну різницю між обсягами імпорту та експорту, а торговельний обо­рот — суму вартісних обсягів експорту та імпорту.

Платіжний баланс країни відображає співвідношення валют­них надходжень з-за кордону та її закордонних платежів за пев­ний період часу.

Поняття “платіжний баланс” країни ширше, ніж поняття “тор­говельний баланс”.

В “Oxford Paperback Encyclopedia” (1998 p., p. 119) зазна­чається, що платіжний баланс є записом операцій, що відбулися протягом певного часу між резидентами якоїсь країни і всім іншим світом. Баланс складається з поточного рахунка (current account), рахунка капіталу (capital account) і балансової статті {balancing item), призначеної для коригування облікових помилок.

Поточний рахунок відображає грошові надходження і відпли­ви у сфері торгівлі товарами та послугами. Рахунок капіталу фіксує вхідні та вихідні потоки капіталу і фінансових активів, у тому числі на міжурядовому рівні.

Основними принципами побудови міжнародного платіжного балансу країни є подвійний запис і рівність його дебету і кредиту. З точки зору бухгалтерії, платіжному балансу завжди притаман­на рівновага (саме тому він і називається балансом), але надход­ження та платежі не завжди рівновеликі. Активне сальдо одер­жують тоді, коли надходження перевищують платежі, пасивне — навпаки.

Позитивний (активний) і негативний (пасивний) платіжний баланс викликає відповідно збільшення або зменшення офіційних резервів іноземної валюти. Негативний платіжний баланс може призвести до знецінення і девальвації валюти країни.

Активний платіжний баланс країни означає, що сума плате­жів, що надійшли, перевищує виконані нею платежі. Пасивний платіжний баланс спостерігається за діаметрально протилежної ситуації.

Термін “торговельний баланс” можна застосовувати до торгів­лі лише товарами і до сумарної торгівлі товарами та послугами. Якщо надходження якоїсь країни не дорівнюють її виплатам, то спостерігається gap (з англ. — ущелина) у зовнішній торгівлі цієї країни.

Активне сальдо торговельного балансу багато країн світу вико­ристовують для створення своєї “другої” економіки за кордоном. Пасивний торговельний баланс вважається ознакою слабкості зовнішньоекономічних позицій країни. Платіжний баланс регулю­ється адміністративними, фінансовими, кредитними, валютними важелями.

Торговельний баланс є співвідношенням вартості експорту і вартості імпорту країни за певний проміжок часу. Як правило, це один рік (календарний або фінансовий, якщо вони не збігаються). Активним є торговельний баланс у разі переважання експорту над імпортом. Якщо імпорт переважає над експортом, маємо пасив­ний торговельний баланс. Коли ж вартість експорту дорівнює вартості імпорту, то такий баланс називають нетто-балансом.

Якщо за певний обсяг експортованих товарів за кордоном можна придбати більшу, ніж на внутрішньому ринку, кількість потрібних товарів, то такий експорт вигідний. За кордоном не завжди купують лише ті товари, яких бракує на національному ринку. Часто купують товари, виробництво яких у своїй країні коштує дорожче.

Основні взаємозв’язки між секторами — реальним, бюджетним, грошовим і зовнішнім — визначаються за допомогою системи національних рахунків. Система є сукупністю міжнародно визна­них правил обліку економічної діяльності. Основні макроеко-номічні показники фіксуються на поточних, накопичувальних та балансових рахунках. На рахунках зовнішнього сектору відобра­жуються всі угоди між резидентами та нерезидентами. У рахунках кожного із секторів існує міжнародний елемент. У зовнішньому секторі він відображується у рахунку платіжного балансу. Кожна операція банківської системи із закордонними активами відобра­жується у платіжному балансі країни — у рахунку руху капіталу або у загальному балансі.

Стандартна модель міжнародної торгівлі є моделлю загаль­ної рівноваги у міжнародній торгівлі. Ця модель поєднує попит і пропозицію на товари всередині країни з попитом і пропо­зицією на них за кордоном. Вона оперує поняттям “взаємний попит”, що означає таку кількість імпортованого товару, яка потрібна певній країні для того, щоб спонукати її експортувати відповідні обсяги інших товарів. Вона відображує умови попиту і пропозиції, розміри виробництва і споживання, відносні пере­ваги країн, їх рівень спеціалізації, фізичний обсяг торгівлі, умови торгівлі, виграш від торгівлі та його розподіл. Міжнародна (за­гальна) рівновага досягається тоді, коли одночасно зрівнова­жуються попит і пропозиція на товар у внутрішній і міжнарод­ній торгівлі.

Ефективність міжнародних торговельних операцій оцінюють, використовуючи поняття “світові ціни”. Якщо у певній країні ціна видобутої нафти становить 40 дол. за барель, то це не озна­чає, що всі бажаючі купуватимуть нафту саме в цій країні. Ба­гатьом покупцям така ціна видасться занадто високою, вони шукатимуть і знайдуть дешевшу нафту, яка не поступатиметься якістю.

На світовому ринку попит і пропозиція постійно взаємодіють, у результаті цього формуються ціни, які називаються світовими. Певною мірою на них впливають географічні чинники. Наприклад, вартість зерен кофе визначатиметься затратами на його вирощування у різних географічних регіонах.

Співвідношення експортних та імпортних цін певної країни, яке відображується співвідношенням цін на певний товар або співвідно­шенням індексу експортних та індексу імпортних цін, має назву умов торгівлі. Якщо співвідношення збільшується, то відповідна країна стає заможнішою, а якщо зменшується — біднішою.

Одна з причин розвитку міжнародної торгівлі — нерівномір­ний розподіл виробничих ресурсів між країнами світу. Торгівля є засобом вирівнювання результатів такого розподілу. Зрозуміло, що успішність експорту залежить не лише від наявних ресурсів, а й від використаних можливостей економічного навколишнього середовища, зокрема від здатності конкурувати на зарубіжних ринках.

У давні часи торгівля була переважно бартерною. Економісти розглядають бартер як форму зустрічної торгівлі. На бартер при­падає близько ЗО % обсягу міжнародної торгівлі. Він залишаєть­ся досить поширеним явищем не лише у країнах СНД. Його застосовують, зокрема, Іран та Нігерія, обмінюючи свої нафту та газ на товари обробної промисловості. Значним недоліком бар­теру вважається надмірна затрата часу на фазу обміну. Гроші є зручнішим засобом платежу.

Обсяг міжнародної торгівлі у 1980 р. становив 2 трлн дол., а в середині 90-х років — 4 трлн дол. Найбільшою торговельною країною світу є США. У 1995 р. обсяг їх зовнішньоторговельного обороту становив 1,3 млрд дол. Частка Європейського Союзу у світовій торгівлі дорівнює 40-50 %. Японія і Східна Азія забез­печують понад чверть світової торгівлі.

У 90-х роках найбільшими світовими торговельними потоками вважалися такі:

• мікроелектронний (спрямовувався з Японії, Південної Ко­
  реї, Тайваню, Гонконгу, Сінгапуру до США; у свою чергу,
  дещо менший із США — до країн, що розвиваються; знач­
  ний обсяг припадає на торгівлю у межах Європейського Со­
  юзу та Європейської зони вільної торгівлі);
• автомобільний (найбільший — у межах ЄС; світовим ви­
  робником стала Японія; американські компанії “Дженерал
  моторз” і “Форд” залишаються найбільшими світовими ви­
  робниками);
• стальний (Західна Європа і далі лідирує за виробництвом
  і торгівлею; світовим постачальником стала Японія);
• текстильно-одежний (здебільшого з країн, що розвивають­
  ся, — країн Східної Азії, Індії, Китаю, країн Близького Схо­
  ду, Центральної та Південної Америки; провідними експор­
  терами є Німеччина та Італія);
• продовольчий (СІЛА і Канада — основні експортери; вели­
  кими експортерами у групі країн, що розвиваються, є Індія,
  Єгипет та Аргентина);
• сировинний (переважно з країн, що розвиваються, до Япо­
  нії та Західної Європи; світовим експортером залишають­
  ся СІЛА).

У недалекому минулому наша планета була поділена на три світи. “Перший світ” — Західна Європа, Північна Америка, Австралія, Нова Зеландія і Японія. Дехто до нього зараховував також Південно-Африканську Республіку та Ізраїль. “Другий світ” асоціювався з Радянським Союзом і країнами Східної Європи. До “третього світу” належали всі інші держави Латинської Аме­рики, Африки, Середнього Сходу та Азії. Іноді найбідніші держа­ви цього світу виокремлювали у “четвертий світ”. У світовому господарстві та міжнародній торгівлі усі ці “світи” відіграють неоднакову роль.

Меркантилізм — економічне вчення періоду становлення капі­талізму у XV-XVII ст. Його прихильники обстоювали повну експлуатацію природних ресурсів, сприяння експорту та обмеження імпорту. Меркантилісти вважали, що важливо володіти золотом та іншими валютними металами. Країни, яким їх бракувало, мали отримувати золото завдяки торгівлі. Багатство націй, згідно з цією концепцією, безпосередньо пов’язувалося з торговельним балансом. Меркантилізм на практиці означав, що міжнародна торгівля контролювалася компаніями, які мали урядову підтримку, запроваджувалися високі тарифи та починалися торговельні війни (наприклад, англо-нідерландські).

Пізніше прихильники фритрейдерства (вільної торгівлі) — на­прямку в економічній теорії та політиці промислових кіл — до­вели помилковість поглядів меркантилістів. Шотландський філософ, економіст і історик Д. Х’юм (1711-1776) у 1752 р. розвін­чав концепцію меркантилістів, довівши, що резерви банківських металів країни переважно визначаються обсягом її економіки та її потребою у грошах як засобах платежу. Основні принципи фритрейдерства — вимога вільної торгівлі і конкуренції, невтру­чання держави в економічне життя країни та скасування про­текційного мита.

Меркантилізм — це не якесь чітке економічне вчення, а сукуп­ність поглядів і думок з проблем міжнародної торгівлі.

Теорія абсолютних переваг. її автор — шотландський еконо­міст А. Сміт (1723-1790), якого визнають і засновником сучас­ного “економіксу”. Згідно з теорією абсолютних переваг країні доцільно імпортувати ті товари, затрати на виробництво яких у цій країні більші, ніж у зарубіжних країнах. Відповідно слід експортувати ті товари, затрати на виробництво яких нижчі, ніж у зарубіжних країнах. На відміну від меркантилістів А. Сміт обс­тоював свободу конкуренції як усередині країни, так і на світо­вому ринку, підтримував принцип невтручання держави в еконо­міку (laissez faire), висунутий французькою економічною школою фізіократів.

Теорія абсолютних переваг залишила без відповіді запитання: “А що робити тим країнам, у яких немає товарів, що мають абсо­лютні переваги перед товарами інших країн?”

Теорія відносних переваг англійського економіста Д. Рікардо, стверджує, що у міжнародній торгівлі доцільно брати участь усім країнам. Згідно з цією теорією країні вигідно імпортувати той товар, відносні затрати на виробництво якого у ній перевищують затрати на експортований товар. Інакше кажучи, якщо якась країна має переваги над іншими країнами за рядом товарів, то їй доцільно зосередитись на виробництві і міжнародній торгівлі тих з них, щодо яких її переваги є найвагомішими. Теорія відносних переваг є теоретичною основою міжнародної спеціалізації. Отже, міжнародна торгівля вигідна всім країнам-учасницям, щоправда, вигоди країн не однакові, хтось їх має більше, а хтось — менше.

Теорію факторів виробництва розробили на початку 30-х років XX ст. шведські економісти Е. Хекшер і Б. Олін. Об’єктом ана­лізу були праця та капітал. Якщо обсяг певних факторів вироб­ництва у країні більший, то вони дешевші. І навпаки, фактори дорожчі, якщо їхній обсяг менший. З теорії випливає, що країні слід експортувати ті товари, які забезпечені дешевшими факто­рами, а імпортувати товари, що є результатом дорожчих для неї факторів.

Природу міжнародної торгівлі досліджували також американсь­кий економіст російського походження В. Леонтьев (“парадокс Леонтьева”), американський економіст М. Портер (теорія кон­курентних переваг) та ін.

Суть “парадоксу Леонтьева”: відносний надлишок капіталу в США не позначався на їхній зовнішній торгівлі — США експор­тували більш трудомістку і менш капіталомістку порівняно з імпортованою продукцію. Згідно з концепцією В. Леонтьева, у виробничому процесі беруть участь чотири фактори: кваліфіко­вана праця, некваліфікована праця, капітал і земля. Наявність надлишку висококваліфікованої робочої сили сприяє експорту товарів, виготовлених нею.

Розглянуті теорії є класичними. У рамках науки про міжна­родну економіку розробляються і так звані альтернативні теорії та концепції міжнародної торгівлі. Серед новітніх теорій міжна­родної торгівлі можна вирізнити три групи:

• теорії, які розвивають положення класичних теорій, поши­
  рюючи їх на більшу кількість товарів, країн і факторів ви­
  робництва;
• теорії, які вивчають ті аспекти міжнародної торгівлі, які
  залишилися поза увагою класичних теорій;
• теорії, які повністю відкидають класичні теорії, оголошую­
  чи їх застарілими. Розглянемо окремі з них.

Концепція реверсу факторів виробництва зазначає, що певний товар є водночас капіталонасиченим у капіталонасиченій країні і трудомістким у трудонадлишковій країні. Це означає, що за наявності в окремій країні попиту на певний товар вона може імпортувати його з інших країн навіть попри те, що відповідні фактори виробництва в цій країні кращі, ніж у її партнерів.

Концепція внутрішньогалузевої міжнародної торгівлі пояс­нює міжнародну торгівлю прихильністю споживачів до певних товарів та відповідністю внутрішнього і зарубіжного попиту (overlapping demand). Іншими словами, країні вигідніше експор­тувати товари, у виробництві і торгівлі якими вона нагромадила досвід на внутрішньому ринку. Насичення внутрішнього ринку є передумовою успішного експорту.

Концепція Столпера — Самуельсона. Міжнародна торгівля зумовлює підвищення доходів власників фактора, що інтенсивно використовується для виробництва товару, ціна на який збіль­шується, та зниження доходів власників фактора, що інтенсивно використовується для виробництва товару, ціна на який змен­шується.

Теорія специфічних факторів виробництва (П. Самуельсон і Р. Джон) виходить з того, що певні фактори притаманні окремій галузі і не можуть переміщуватися між галузями. Міжнародну торгівлю зумовлює відмінність відносних цін на товари, яка виникає через неоднакову забезпеченість країн специфічними факторами виробництва. Міжнародну торгівлю рухає те, що специфічні для експортного сектору фактори розвиваються, а фактори, притаманні сектору, який конкурує з імпортом, скорочуються. У результаті торгівлі підвищуються доходи власників специфічного для екс­портних галузей фактора і зменшуються доходи власників факто­ра, специфічного для галузей, що конкурують з імпортом.

Концепція Т. Рибчинського. Збільшення пропозицій одного з факторів виробництва за постійності інших змінних приведе до збільшення випуску товарів, що виробляються з інтенсивним використанням цього фактора, і до скорочення випуску інших товарів.

Теорія М. Портера стверджує, що на міжнародному ринку конкурують не країни, а фірми і успіх на ньому залежить від правильно вибраної конкурентної стратегії.

Глобалізація — об’єктивне явище сучасного світу, тобто таке, що не залежить від суб’єктивних бажань, уподобань і антипатій. Глобалізація — це рух людства до формування цілісної глобальної цивілізації. В основі цього руху лежать економічні чинники.

Економікам країн стає тісно у своїх національних рамках. Економіка планети стає справді глобальною. Глобалізація еконо­міки у найширшому значенні цього поняття означає, що державні кордони та відмінності між світовими фінансовими ринками втратили своє колишнє значення. Цьому сприяли передусім такі тенденції:

• глобалізація фінансів;
• підвищення ролі транснаціональних корпорацій;
• розширення експорту прямих інвестицій з Північної Аме­
  рики, Західної Європи та Східної Азії;
• міжнародна спеціалізація виробництва і торгівлі товарами
  та послугами;
• глобалізація третинного сектору (сфери послуг) економіки;
• глобалізація управлінських функцій;
• перетворення туризму на галузь світового масштабу;
• глобалізація проблем навколишнього середовища;
• міжнародна економічна інтеграція.

У порівняно недалекому історичному минулому в компаній світу виникали значні проблеми з переказуванням навіть невели­ких сум грошей з однієї країни до іншої. Міжнародний валют­ний обмін супроводжували складні процедури, на дотримання яких витрачався значний час. Особливо жорстко контролювали валютні перекази країни з командно-адміністративною еконо­мікою.

Внаслідок революції у сфері телекомунікацій було створено єдиний глобальний ринок капіталу. Завдяки комп’ютеризації нині майже миттєво можна укласти угоди щодо валюти та цінних паперів, які розміщуються у різних місцях планети. Світові фінанси працюють цілодобово, оскільки основні фінансові центри розташо­вані у різних часових поясах. Щоденний обсяг торгівлі іноземною валютою становив у 1995 р. 90 млрд дол. Це у 100 разів перевищу­вало щоденний обсяг товарної торгівлі. На основних фондових біржах у 1995 р. було продано акцій на 8 трлн дол.

Банки, які прагнуть уникнути жорсткого урядового контролю, віддають перевагу країнам з ліберальними валютними порядками та офшорним зонам. Наприклад, у британській колонії Кайма­нові острови (Карибське море) у 1995 р. банки тримали капітал на суму 600 млрд дол. Це астрономічна сума для колонії, де кількість населення становила лише 25 тис. осіб.

Світовими центрами капіталу вважаються Токіо, Нью-Йорк, Лондон, нафтовидобувні держави Перської затоки.

Як у сполучених посудинах рівень рідин встановлюється на одному рівні, так само й капітал має схильність рівномірно розм­іщуватися на планеті. Але для цього існують певні перешко­ди — зокрема, урядовий контроль і втручання, особисті пріорите­ти інвесторів, усталені банківські традиції тощо.

Глобалізація фінансової системи охоплює інтернаціоналізацію трьох складових:

•   внутрішніх валют;

•   банківської справи;

•   ринку капіталу.

Міжнародні ринки валют (переважно у формі євровалюти) почали розвиватися в 1973 р. у зв’язку із запровадженням пла­ваючих обмінних курсів. Євровалюти були банківськими депозита­ми, на які не поширювалося внутрішнє банківське законодавство. Як правило, вони зберігалися у банках, що вважалися офшорними з позиції країни, в якій ці валюти були законним засобом пла­тежу.

Міжнародні банки відомі людству вже кілька століть. Але в минулому їх було небагато і міжнародна діяльність банків не була інтенсивною. Нинішній етап інтернаціоналізації банківської справи характеризується прониканням банків на зарубіжні терито­рії слідом за своїми внутрішньодержавними клієнтами. Водночас з обслуговуванням на нових територіях своїх старих клієнтів такі банки надають послуги і місцевим клієнтам, зокрема урядам.

Інтернаціоналізація ринків капіталу охоплює операції фондо­вих бірж, ф’ючерсні угоди та “податкові гавані” (пільги, які уряди встановлюють на доходи, що мають іноземне джерело).

Транснаціональними корпораціями (ТНК) вважаються суб’єкти підприємницької діяльності, що здійснюють її за межами однієї країни. В економічній літературі також можна зустріти думку, що транснаціональною є корпорація, капітал якої мононаціональ­ний, а сфера діяльності — міжнародна. Термін “багатонаціональні корпорації” іноді застосовується до корпорацій, які багатонаціо­нальні і за природою свого капіталу, і за сферою діяльності. Усі ці визначення можна застосувати до поняття транснаціональна корпорація”.

Найголовнішими ознаками транснаціональних корпорацій вважаються такі:

• компанія реалізує продукції більш як в одній країні;
• підприємства і філіали компанії розташовані у двох і біль­
  ше країнах;
• власники компанії є резидентами різних країн.

Окремі компанії, що мають ознаки транснаціональних, з’яви­лися досить давно. Для прикладу можна навести Ост-Індську компанію (East India Company), створену в 1600 році. Масового характеру це явище набуває у 60-х роках XXст., коли великі компанії почали інтенсивно експортувати капітал.

Інвестиції спрямовувалися передусім у сировинні галузі про­мисловості та у створення розподільчих і збутових підрозділів. Нині основна частина активів ТНК зосереджена у чотирьох га­лузях: нафтовій, автомобільній, хімічній та фармацевтичній. Ділова активність транснаціональних корпорацій у первинному секторі економіки (тобто видобувних галузях) різко знизилася.

У 1970 р. у 15 найрозвиненіших країнах світу розміщувалися штаб-квартири 7,5 тис. транснаціональних корпорацій. За станом на 1994 р. їх кількість збільшилася до 25 тис. У 1997 р. у світі налічувалося 50 тис. ТНК, які контролювали 40 % приватних капіталовкладень і забезпечували виробництво третини товарів у країнах з ринковою економікою. Безпосередньо на підприєм­ствах ТНК працюють понад 100 млн чол. Транснаціональні кор­порації забезпечували зайнятість населення у розвинених країнах на 4 %, а у країнах, що розвиваються, — на 12 %.

На нинішньому етапі саме ТНК, а не країни як такі, вважа­ються основними учасниками міжнародної торгівлі, переважний обсяг якої стосується торгівлі у межах ТНК напівфабрикатами та компонентами.

Конкурентні переваги ТНК:

• інформаційна обізнаність з економічними і політичними
  особливостями різних країн;
• володіння значними ресурсами капіталу, технологіями, уп­
  равлінською майстерністю та здатність до їх оперативного
  переміщення;
• масштабність економіки.

Вирізняють чотири стадії зовнішньоторговельної експансії ТНК:

• попит певного зарубіжного ринку на товари корпорацій
  задовольняється за рахунок експорту таких товарів на за­
  значений ринок;
• ТНК утворює на відповідних зарубіжних ринках вироб­
  ничі потужності для постачання товарів на ці нові ринки,
  при цьому експорт товарів з материнської компанії скоро­
  чується або взагалі припиняється;
• утворені компанії, продовжуючи постачати товари на міс­
  цеві ринки, починають освоювати ринки інших країн;
• утворені компанії починають експортувати до країни ма­
  теринської компанії товари, виготовлені ними економічно
  ефективніше, ніж на освоєному ринку материнської ком­
  панії.

Стадії експансії ТНК уперше було помічено у сфері так зва­них первинних матеріалів (зокрема, нафти та міді), потім — в обробних галузях економіки, а нині — в третинному секторі.

Основними типами транснаціональних корпорацій є такі:

• горизонтально інтегровані;
• вертикально інтегровані;
• диверсифіковані.

Для більшості транснаціональних корпорацій їх зростання та розмір пояснюються диверсифікацією. Великі багатопродук-тові компанії, як правило, водночас є багатозаводськими підприє­мствами. Певний час після закінчення Другої світової війни великі корпорації були мононаціональними. На початку 70-х років ситуація почала різко змінюватися. Великі корпорації, які упродовж десятиліть експортувати товари на іноземні ринки, утворили там свої дочірні компанії і перетворилися з мононаціо­нальних на транснаціональні.

Транснаціональні компанії сприяють розвитку виробництва й експорту країн, у яких відбувається їхня діяльність. Напри­клад, наприкінці XX ст. іноземні компанії працевлаштували 45 % робочої сили Сінгапуру, забезпечували 63 % обсягу ви­робництва обробної промисловості та 90 % експорту її продук­ції. У Зімбабве ТНК забезпечували 71 % обсягу промислового виробництва, а в Аргентині — 35 % продукції обробної промис­ловості.

Загалом на частку транснаціональних корпорацій припадає:

• 50 % виробництва (не враховуючи країн з перехідною еко­
  номікою);
• 60 % зовнішньої торгівлі;
• 90 % прямих зарубіжних інвестицій;
• 80 % технологічних розробок.

Підприємства ТНК формально не залежать одне від одного, у межах корпорацій вони торгують за трансфертними цінами, які не завжди відображають ціни світового ринку.

Найбільш інтернаціональною серед провідних транснаціональ­них корпорацій є “Nestle”, штаб-квартира якої розташована у Швейцарії. Обсяг її зарубіжних продажів становить 98 % від їх загального обсягу. Такий показник для відомої голландської компанії “Philips” становить 88 %, а для “British Petroleum” — 75 %.

Рух капіталу

Нині на США, Канаду, Європейський Союз і Східну Азію при­падає 80 % прямих зарубіжних інвестицій.

У 80-х роках XX ст. склалася сприятлива ситуація для пря­мих зарубіжних інвестицій. Уряди країн, компанії яких мали капітал для зарубіжного інвестування (США, Великобританія, Японія, Німеччина, Швеція, Нідерланди), змінили податкове за­конодавство на користь інвесторів-експортерів. Країни, які відчу­вали потребу в іноземних інвестиціях, почали стимулювати їх надходження.

США не лише великий експортер капіталу, а й його найбіль­ший імпортер. Наприклад, у 1997 р. фірми США з іноземним капіталом забезпечували 12 % робочих місць в обробних галу­зях промисловості США і 23 % вартості їхнього експорту.

У 1975 р. зарубіжні компанії мали незначну частку активів компаній США. Через десять років ситуація різко змінилася, і США перетворилися на основного імпортера прямих зарубіжних інвестицій. Найбільший їх обсяг надходить до США з Великоб­ританії. Стрімко збільшуються інвестиції японських компаній вамериканську економіку. Цілком імовірно, що за цим показни­ком Японія може випередити (або вже випередила) Великобри­танію. Японські фірми експортують свій капітал до США з ме­тою забезпечити експорт технології з США до Японії.

Прямі іноземні інвестиції в США концентруються переваж­но в обробних галузях промисловості (хімічна, електронна, фар­мацевтична) і сфері послуг.

Наприкінці XX ст. в економіці США концентрувалося понад 47 % вартості всіх світових іноземних активів. Частка Європи була значно нижчою — 32 %. Прямі іноземні інвестиції у Японії посідають малопомітне місце, бо не досягають навіть 1 % світо­вого обсягу. Капітали до США йдуть не лише від індустріально розвинених країн. Фірми з країн, що розвиваються, почали купу­вати контрольні пакети акцій американських компаній. Зокрема, інвестиції індійських фірм у сферу створення програмних про­дуктів лише у Кремнієвій долині США досягли на початку XXI ст. 25 млрд дол.

Потоки приватного капіталу до країн, що розвиваються, поча­ли збільшуватися на початку 50-х років. Через три десятиліття щорічний обсяг цих потоків досягнув ЗО млрд дол. Після “борго­вої кризи”, яка тоді настала, інвестиції та потоки приватного капіталу почали зменшуватися.

Понад 50 % прямих зарубіжних інвестицій у групі країн, що розвиваються, припадає на Бразилію, Мексику, Сінгапур, Індоне­зію, Малайзію, Аргентину та Венесуелу.

На початок 70-х років частка США у прямих зарубіжних інвестиціях становила 2/3 їх світового обсягу. За станом на 1977 р. вона знизилася до 45 %, у 1990 р. ця частка скоротилася ще більше — до третини світового обсягу.

Друге місце за обсягом прямих зарубіжних інвестицій посідає Великобританія (15 %), третє — Японія (13 %), Німеччина дещо відстає від Японії (10 %). До великих експортерів прямих заруб­іжних інвестицій належать також Швеція та Нідерланди (при­близно по 6,5 %). Загальна частка у прямих зарубіжних інвес­тиціях інших промислово розвинених країн становить 15 %, а частка решти світу — лише 2 %.

Немає одностайності у визначенні ролі прямих іноземних інвес­тицій, особливо для країн, що розвиваються. Існують як досить позитивні, так і різко негативні її оцінки.

Нині прямим зарубіжним інвестиціям властиві такі основні тенденції:

• скорочується приплив капіталу до “периферії” (країн, що
  розвиваються) і збільшується взаємне інвестування всере­
  дині групи розвинених країн;
• посилюється інвестиційна привабливість країн, які орієн­
  туються на експортний розвиток своєї економіки;
• відбувається поділ окремих регіонів світу на сфери впливу
  з боку ТНК розвинених країн.

Штаб-квартири ТНК розташовані здебільшого у розвинених країнах, тоді як основна частина їхніх виробничих потужнос­тей — у країнах, що розвиваються.

Обсяг прямих зарубіжних інвестицій збільшується передусім завдяки діяльності транснаціональних корпорацій у сфері товар­ної торгівлі і торгівлі послугами. Саме завдяки прямим зарубіж­ним інвестиціям у світі з’явилися міжнародні вироби (interna-tinal goods) — автомобілі, телевізори, магнітофони, комп’ютери тощо, складові яких виготовлялися у різних країнах, але під єди­ним контролем певної транснаціональної корпорації.

Політика “заміщення імпорту”, якої дотримувалися багато країн, що розвиваються, відгородила їх від впливу світової еконо­мічної конкуренції і в остаточному підсумку виявилася неефек­тивною, оскільки ціни та якість товарів цих економік поступа­лися світовим, що не приваблювало іноземних інвесторів.

“Нові індустріальні країни” Південно-Східної Азії — Сінга­пур, Південна Корея, Тайвань і Гонконг (згодом увійшов до складу КНР) — не побоялися відкрити двері перед іноземним капіта­лом.

Імпорт товарів з Південно-Східної Азії до США означає, що американський покупець стає споживачем продукції японського капіталу, бо саме японський капітал домінує у тому регіоні. А то­вари, імпортовані Західною Європою з Латинської Америки, є продуктами інвестицій США у країни латиноамериканського ре­гіону.

Основною метою зарубіжного інвестування є отримання при­бутків. Для досягнення цієї мети іноземні інвестори вкладають капітал, забезпечуючи собі доступ до природних і людських ре­сурсів, місцевих ринків і досягаючи високої ефективності вироб­ництва.

Капітал може експортуватися у товарній (машини, обладнан­ня тощо) і грошовій формах (валюта і валютні цінності). За фор­мою власності капітал поділяється на приватний, державний і капітал міжнародних організацій. За термінами капітал поді­ляють на довготерміновий і короткотерміновий. За характером використання вирізняють капітал підприємницький і позичко­вий, а за способом контролю над собою — прямими та портфель­ними інвестиціями.

Рух міжнародного капіталу має дві основні форми. Перша — кредитування — позика грошей (валюти). При цьому кредито­рами і позичальниками можуть бути уряди, міжнародні органі­зації, фізичні та юридичні особи. Загальновідомим кредитором є, наприклад, Світовий банк.

Друга форма руху капіталу — інвестування в активи ком­паній. Якщо довгострокові інвестиції не передбачають управлін­ського контролю над іноземною компанією, то такі інвестиції називаються портфельними. За умови набуття такого контролю інвестиції вважаються прямими.

Міжнародний позичковий капітал (міжнародний кредит) кла­сифікують так:

• за призначенням (фінансовий, комерційний, проміжний);
• за видом (товарний, валютний);
• за способом надання (готівковий, акцептний, депозитно-
  сертифікатний, кредитний);
• за валютою (у валютах країни-боржника, країни-кредито-
  ра, третьої країни, у міжнародних розрахункових валют­
  них одиницях);
• за термінами (коротко-, середньо- та довготерміновий);
• за забезпеченням (бланковий, забезпечений);
• за статусом кредитора (фірмовий, міжнародно-банківський,
  брокерський, урядовий, змішаний міждержавний);
• за об’єктами кредитування (інвестиційний, неінвестицій-
  ний);
• за джерелами (іноземний, внутрішній, змішаний).
  Вирізняють також факторинг, лізинг, форвейтинг і вексель­
  ний кредит.

Монетарний капітал з’являється у тих країнах, які спроможні заощаджувати певну частку створюваного багатства. Бідні країни мають і малі можливості для нагромадження капіталу з метою інвестування за кордоном. Якщо незначний капітал і створюється, то він, як правило, використовується у межах таких країн.

Експорт капіталу має на меті одержання не лише прибутків, а й політичних вигод. Основними експортерами капіталу є економіч­но розвинені країни — СІЛА, Японія, Великобританія, ФРН, Нідер­ланди. У цих країнах експорт капіталу перевищує вартість екс­порту товарів. Переважна частка експорту капіталу припадає на взаємний обмін капіталами у групі промислово розвинених країн. Упродовж останніх десятиліть важливими експортерами капіталу стали країни, багаті на нафту, насамперед держави — члени ОПЕК (Організація країн — експортерів нафти). Надходження в цих країнах за реалізовану нафту такі великі, що власна економіка поки що неспроможна освоїти всю одержану валюту.

Зовнішня заборгованість

Проблемою глобального масштабу є зовнішня заборгованість. Інтернаціоналізація господарського життя призвела до того, що всі країни комусь заборгували. Інша річ, що зовнішній борг у цих країнах різний за обсягом і, отже, можливості для його сплати у них неоднакові.

Від заборгованості не застраховані навіть СІЛА. На початку 80-х років XX ст. заборгованість іноземних країн Сполученим Штатам Америки перевищувала обсяг американських боргових зобов’язань. На початку 90-х років ситуація стала діаметрально протилежною. Це зумовило запровадження консервативного ва­ріанта державного регулювання економіки, відомого під назвою “рейганоміка” (за прізвищем тодішнього президента Р. Рейгана).

Проблема заборгованості найгостріша для країн “третього світу”. На початок 90-х років їхній сукупний борг становив 1300 млрд дол. Щоправда, ця сума дещо менша, ніж наприкінці 80-х років.

Згідно з даними Світового банку, заборгованість країн, що роз­виваються, іноземним урядам і банкам становила у першій поло­вині 90-х років ЗО % їхнього загального валового національного продукту (ВНП). Зовнішній борг, наприклад, Аргентини і Нігерії перевищував їхній щорічний ВНП.

Збільшення заборгованості значною мірою було зумовлене на­фтовими кризами 1973 та 1978 р. Борг імпортерів нафти з групи нерозвинених країн збільшився зі 150 млрд дол. у 1973 р. до 800 млрд дол. у 1985 р.

Збільшення заборгованості упродовж 1980-1985 pp. значно посилилося через підвищення курсу долара США і спричинило зниження валютних надходжень до згаданих країн.

Боржники змушені сплачувати кредиторам значні відсотки, часто вони неспроможні це робити. У результаті сума їхнього боргу збільшується, хоча виплати за старими боргами переви­щують нові позики. У 1996 р. сума зовнішнього боргу країн “третього світу” збільшилася до 1901 млрд дол., а на його обслу­говування було використано 194 млрд дол.

Основними чинниками нинішньої боргової кризи вважаються:

• високі ціни на нафту;
• зниження можливостей для виробництва і продажу това­
  рів національних економік;
• високі відсоткові ставки;
• підвищення курсу американського долара;
• зниження обсягу іноземних державних і приватних по­
  зик.

Для пом’якшення проблеми зовнішньої заборгованості вико­ристовують різні методи. Зокрема, реешелонування (повний або частковий мораторій) означає перенесення на пізнішу дату термі­ну погашення заборгованості. При цьому відсотки за боргами збільшуються, але боржники мають можливість зменшувати суму своїх щорічних виплат. Цей прийом щодо державних позик використав на практиці Паризький клуб, який об’єднує основні країни-кредитори. Протягом 80-х років було укладено понад 180 угод про розпаювання боргу між країнами Заходу та їхніми боржниками.

Міжнародний валютний фонд (МВФ) відкрив пільгові кре­дитні лінії для найбідніших країн з метою допомогти їм здійсни­ти докорінні економічні реформи. МВФ надає також консалтин­гові послуги, спрямовані на оздоровлення економіки.

“Сірий ринок” боргових зобов’язань означає продаж боргів бан­ками з певною знижкою (до 80 %). Покупцями є компанії, заці­кавлені у здійсненні підприємницької діяльності у відповідній країні. За придбане боргове зобов’язання такі компанії згодом одержують кошти у місцевій валюті (або нерухомість, матеріали тощо) від уряду цієї країни.

Банки-кредитори високорозвинених країн іноді змушені спи­сувати борги. Зокрема, у жовтні 2000 р. Конгрес США прийняв закон, що дозволяє списати борги найбідніших країн світу на суму 435 млн дол.

Окрім поняття “міжнародна спеціалізація виробництва” вжи­вають і такі: “географічний поділ праці”, “територіальний поділ праці”, “міжнародний географічний поділ праці”, зокрема в англійській мові є поняття “international division of labour”.

Міжнародна спеціалізація виробництва означає спеціалізацію країн на виробництві певних видів продукції або послуг і міжна­родний обмін ними. Досить легко уявити собі спеціалізацію за продуктами харчування. Наприклад, банани вирощують у тропі­ках і не вирощують в умовах помірного клімату. Тропічні країни експортують банани до країн помірного поясу, а останні експор­тують до тропіків свою продукцію.

Країни можуть спеціалізуватися також на послугах, зокрема на рекреаційних (тобто курортних). До країн з розвиненою сфе­рою надання рекреаційних послуг приїжджають туристи з усього світу. При сходженні, скажімо, на вершини у Гімалаях послуги альпіністам надають місцеві жителі — шерпи, адже саме вони можуть переносити великі вантажі в умовах високогір’я, бо добре знають його особливості.

Лондонські фінансисти надають банківські послуги замовни­кам з багатьох країн світу. Лондон також відомий як світовий центр із створення першокласної комерційної реклами, яка вже завоювала чимало престижних міжнародних призів.

Міжнародний поділ праці — реальне явище. І ним не можна нехтувати, оскільки між різними країнами завжди існували, іс­нують і будуть існувати відмінності у географічному положенні, природних ресурсах, структурі господарства, навичках і майстер­ності трудового населення тощо.

У результаті міжнародного поділу праці у країнах світу фор­муються галузі міжнародної спеціалізації, які значною мірою орієн­товані на експорт своєї продукції до зарубіжних країн. Саме ці галузі представляють країну у міжнародному поділі праці. Скажімо, якщо у зв’язку з географічним поділом праці згадати Об’єд­нані Арабські Емірати, то вони постають в уяві як світовий екс­портер нафти. Швейцарські майстри відомі як найкращі у світі виробники точної механіки, альпійські фермери — як неперевер-шені виробники одного з найкращих у світі сортів сиру. Швей­царія ще й світовий центр рекреаційних послуг.

Говорячи про Канаду, не можна не згадати канадських фер­мерів (у тому числі й українського походження), які є відомими у світі експортерами зерна. Аргентина відома своїми неосяжними степами і кваліфікованими фермерами (знову ж таки, серед них чимало українців), вона є великим експортером м’яса худоби на світовому ринку. Перефразовуючи відомого поета, можна сказати: “Ми говоримо — Куба, а маємо на увазі — цукор. Ми говори­мо — цукор, а маємо на увазі — Куба!”

Утвердитися на світовому ринку як виробник найбільшої кількості видів і високоякісної промислової продукції, а отже, завоювати вигідне місце у світовій економіці — дуже непросто. Так, від часу здобуття державної незалежності колишніми коло­ніями в Африці минуло кілька десятиліть. А вони нині, як і раніше, постачають на світовий ринок лише сировину та сільсько­господарську продукцію. На світовий ринок потрібно прорива­тися і щодня зміцнювати свої позиції.

Міжнародний поділ праці розвивається у двох напрямах — територіальному та виробничому. Перший напрям — спеціаліза­ція країн і регіонів на виробництві певних товарів (їх частин) або послуг. Другий напрям охоплює міжгалузеву, внутрішньогалузеву спеціалізацію та спеціалізацію на рівні окремих підприємств.

Вирізняють такі основні види міжнародної спеціалізації ви­робництва:

•   предметну (виробництво готових товарів);

•   подетальну (виробництво складових частин товарів);

•   технологічну (стадійну).

Основними показниками рівня міжнародної спеціалізації вва­жаються коефіцієнт спеціалізації галузі щодо експортної спе­ціалізації (розраховується як питома вага певного товару у світо­вому експорті) та експортна квота (частка галузі).

Міжнародне кооперування виробництва перетворюється на міжнародне промислове співробітництво. Найважливішою озна­кою промислового співробітництва є комплексність.

Провідними у міжнародному кооперуванні вважаються такі методи:

•   виконання спільних програм;

•   договірна спеціалізація;

•   створення спільних підприємств.

Країни спеціалізуються для того, щоб брати участь у міжна­родній торгівлі товарами та послугами, яка може відбуватися у таких режимах:

•   вільної торгівлі;

•   торговельних обмежень;

•   протекціонізму.

Поставки товарів і послуг по лінії міжнародної торгівлі спла­чуються відповідною валютою. Можлива і компенсаційна (зуст­річна) торгівля.

У зв’язку з міжнародним поділом праці потрібно згадати і про явище, якому поки що не приділяють достатньої уваги.

Зазначення походження товару з того чи іншого географічного регіону часто ніби магнітом притягує до себе споживачів.

У багатьох країнах світу маркування про географічне походжен­ня товарів або послуг перебуває під правовою охороною держави. В юриспруденції використовують поняття “найменування місця походження”. Його розуміють як географічну назву країни або місцевості (області), яка використовується для позначення товару, що походить з цієї країни або місцевості (області), якщо властивості чи особливості цього товару винятково або істотно визначаються характерними для країни або місцевості (області) природними умовами та(або) людськими факторами. Наприклад, пухову хустку можна правомірно назвати “оренбурзька пухова хустка”, якщо вона справді виготовлена у цій місцевості з пуху кіз, які скубають траву у тих далеких степах. Шампанське вино буде справді таким, якщо воно виготовлене у провінції Шампань, у Франції. Трембіту матимуть право називати “гуцульською”, якщо вона насправді ви­готовлена на Гуцульщині з місцевих матеріалів і місцевими май­страми, яким кваліфікація передавалася з діда-прадіда.

У багатьох країнах світу зазначення місця походження това­рів реєструються у складі товарних знаків (тобто позначень, що застосовуються для розпізнавання на ринку товарів різних ви­робників). У США регіональне походження товарів посвідчується окремо за допомогою так званої сертифікаційної марки.

Деякі країни світу прийняли спеціальне законодавство щодо маркування географічного походження товарів та послуг. 18 черв­ня 1999 р. Верховна Рада України прийняла Закон України “Про охорону прав на зазначення походження товарів”.

Спеціалізація господарств країн відбувається з урахуванням передусім порівняльних переваг для виробництва товарів і по­слуг, які має кожна з країн. Людство зацікавлене в міжнародно­му поділі праці, як і в тому, щоб різні люди мали різні спеціаль­ності.

Міжнародний поділ праці почався давно, існує нині і триватиме у майбутньому. Країни, які ставали на рейки автаркійного роз­витку, рано чи пізно були змушені відмовлятися від такої хибної політики. Великою китайською стіною або залізною завісою від навколишнього світу надовго відгородитися не можна.

У нинішній світовій економіці роль населення та ресурсів як визначальних чинників спеціалізацій знижується. Розміщуючи підприємства, що виробляють продукцію, нині орієнтуються пере­важно на кінцевого споживача. Деякі країни перетворилися на центри наукових досліджень, тоді як інші є джерелом низько-кваліфікованої робочої сили.

Економічна наука у зв’язку з міжнародною спеціалізацією виробництва використовує поняття “трансматеріалізація” і “дематеріалізація”. Перше поняття означає зниження попиту на природні ресурси, оскільки на зміну традиційним мінералам прийшли матеріали із заданими властивостями (напівпровід­ники, оптичні волокна тощо), друге — зменшення частки сиро­вини у вироблених товарах. Іншими словами, трансматеріалі­зація — це зміна суті ресурсів, а дематеріалізація — зміна суті продуктів.

Більшість країн спеціалізуються на виготовленні не цілісних виробів, а їх компонентів. Міжнародну виробничу спеціалізацію визначають переважно транснаціональні корпорації. Вони врахо­вують при виборі спеціалізації не лише географічні чинники, а й соціально-економічні.

Економічні зв’язки між державами не лише необхідні, а й взаємовигідні. Крім міжнародної торгівлі, зовнішньоекономічне співробітництво розвивається і в інших формах.

У світі набули поширення спільні підприємства. Підприєм­ства й організації різних країн об’єднують свої фінансові та інші ресурси і здійснюють спільну виробничо-економічну діяльність на території однієї або кожної з країн.

Важливим напрямком міжнародного співробітництва стало створення вільних економічних зон. Така зона є певною частиною території країни, у межах якої діє особливий режим господарю­вання. Цей режим надає значні пільги для зовнішньоекономічної діяльності. Існує понад 600 офіційно встановлених вільних еконо­мічних зон у 70 державах світу.

Нинішня міжнародна торгівля не обмежується торгівлею то­варами, які можна відчути і побачити (кам’яне вугілля, банани, комп’ютери тощо). Британський журнал Economist якось писав, що послуга — це те, що у процесі купівлі-продажу не може впасти й ударити по нозі. Невпинно збільшується торгівля послугами, темпи зростання якої перевищують темпи зростання міжнарод­ної товарної торгівлі. Третинний сектор охоплює консультаційні послуги у сфері права та підприємництва, аудиту і бухгалтерії, реклами, комп’ютерної справи. Архітектори, лікарі, програмісти, бізнесові консультанти надають на комерційній основі свої по­слуги в усьому світі. Важливими складовими третинного сектору є міжнародний туризм, навчання іноземних студентів, фінансові послуги, розважальний бізнес, виготовлення аудіо- та відеозапи-сів тощо.

Існує ряд класифікацій послуг, це зокрема класифікації Світо­вого банку, Світової організації торгівлі тощо. Послуги можуть поділятися на факторні і нефактор ні. Перші стосуються міжна­родного руху факторів виробництва, другі — решти. Надання послуг часто відбувається одночасно з продажем товарів чи здійс­ненням інвестицій. Міжнародна торгівля послугами передбачає мобільність покупця, продавця, одночасну мобільність продавця і покупця або мобільний характер власне послуги.

Нині найбільшим експортером послуг є СІЛА. Американські фільми, музика, телепрограми тощо заполонили весь світ. Однією з найважливіших статей експорту СІЛА вважається американська культура. Так, лише на наданні освітніх послуг СІЛА заробили у 1995 р. 10 млрд дол. США є й найбільшим імпортером продукції третинного сектору. Чотири найбільші кіностудії США пере­бувають у власності іноземного капіталу.

Обсяги міжнародної торгівлі послугами, що відображуються у статистиці платіжних балансів, є заниженими. На початок 1990-х років багато країн, у тому числі великих, не підраховували тор­гівлю послугами. Методологія їх підрахунку має значні відмін­ності серед країн світу.

Наприкінці XX ст. більш як половина вартості експорту по­слуг припадала на міжнародний транспорт та міжнародні при­ватні і ділові подорожі. Розвинені країни експортували 75 % світового обсягу послуг, міжнародні організації — 1 %, а країни, що розвиваються, — 24 %. На США припадало 16,2 % світового експорту послуг, на Францію — 10,2 %, на Італію — 6,5 %, на Німеччину — 6,4 %, на Велику Британію — 5,5 %, на Японію — 5%.

Держави світу регулюють міжнародну торгівлю послугами шляхом встановлення обмежень на:

• торгівлю послугами;
• створення на внутрішньому ринку філіалів іноземних ком­
  паній;
• пересування надавачів послуг;
• пересування споживачів послуг;
• застосування національного режиму.

Ще не так давно управлінський персонал неодмінно мав розта­шовуватися в одному приміщенні з керівництвом. У результаті телекомунікаційної революції ця умова не є обов’язковою. Прези­денту компанії нині все одно, де робоче місце його підлеглих — на сусідньому поверсі хмарочоса чи за тисячі кілометрів від нього. Комп’ютер допомагає взаємодії керівництва і управлінського апа­рату. Транснаціональні корпорації працевлаштовують значну кіль­кість місцевих програмістів, клерків, комп’ютерних операторів і телекомунікаційних експертів (інакше кажучи — “білих комір­ців”) безпосередньо у країнах, що розвиваються. Робоча сила в цих країнах висококваліфікована і водночас дешева. Якщо у Кал­іфорнії програміст одержує щорічно 60-100 тис. дол., то на Тай­вані — 25 тис. дол., а в Індонезії або Китаї — 10 тис. дол. Крім того, робоча сила у країнах, що розвиваються, не лише дешевша, а й слухняніша.

У недалекому минулому американські компанії переміщували свої управлінські апарати з центрів великих міст до приміських зон, бо утримувати управлінців там було дешевше.

У ряді країн, що розвиваються, є відносний надлишок високо­кваліфікованої робочої сили, якість якої не поступається захід­ній. Наприклад, в Індії щорічно закінчують університети більше фахівців, ніж у СІЛА та Канаді разом. Ця країна має понад 100 тис. інженерів і техніків у сфері комп’ютерного програмування.

Туризм — один з видів активного відпочинку, поширений з різною інтенсивністю практично в усіх країнах світу. Як правило, надання туристичних послуг є формою підприємницької діяльнос­ті, тобто передбачає одержання прибутку. Існує багато видів туризму: міжнародний, внутрішній, гірський, автомобільний, пішохідний, вод­ний, спортивний тощо. В 1975 р. було засновано Всесвітню тури­стичну організацію (ВТО) (її штаб-квартира розміщується у Мад­риді, Іспанія), нині у ній представлені туристичні організації понад 120 країн світу. ООН надала ВТО статус міжурядової.

Понад 1,5 млрд чол. щороку беруть участь у туристичних поїздках. На частку міжнародного туризму припадає 6 % вар­тості загальносвітового експорту і до ЗО % експорту ринку по­слуг. Обсяг послуг туристичної індустрії світу у 1995 р. стано­вив 5 млрд дол.

Туризм вважається однією з найбільших у світі галузей еко­номіки. У туристичній індустрії планети працює 250 млн чол., вона забезпечує 14 % валового національного продукту і щорічно збільшується на 6 %. У багатьох країнах світу туризм є основною галуззю економіки. Туристів приваблюють природні, історичні, культурні та релігійні пам’ятки, сприятливий клімат, чудові пляжі, стабільне політичне і соціальне середовище та ін.

Дохід від міжнародного туризму забезпечують переважно манд­рівники з країн з високорозвиненою ринковою економікою.

Встановлено, що туристичний потенціал певного регіону зале­жить від таких чинників:

• доступності для потоку туристів з розвинених країн світу;

•   кількісних та якісних характеристик матеріально-техніч­ної бази туризму;

•   культурної, соціальної, політичної та географічної приваб­ливості.

З’явився і поширюється екологічний туризм, тобто туризм до природних об’єктів, скажімо, до Антарктиди.

Однією з передумов розвитку міжнародного туризму є прогрес світового транспорту, без якого туризм практично неможливий. Навіть мандрівні богомольці, прочани нині добираються до свя­щенних місць своїх релігій уже не пішки, а за допомогою транс­портних засобів.

Наведемо деякі статистичні дані щодо туризму. Вартість туре­цького експорту протягом 1980-1990 pp. підвищилася вчетверо, а обсяг надходжень від міжнародного туризму — у 12 разів. Показник доходів від міжнародного туризму в Мексиці — один з найвищих у світі. Темпи розвитку туристичної індустрії Таї­ланду протягом 1985-1995 pp. вдвічі перевищували темпи інду­стріалізації. За станом на 1995 р. туризм перетворився у Таї­ланді на найбільше джерело надходжень іноземної валюти, забез­печуючи 10 % валового національного продукту.

Частка доходів від туризму у валовому національному про­дукті у середині 90-х років XX ст. становила (у відсотках): Ба-гамські острови — 42,6, Барбадос — 31; Ямайка — 25; Доміні­канська Республіка— 15; Пуерто-Ріко — 6,4. У деяких з цих країн люди, що їх можна побачити на вулицях, є виключно або туристами, або обслуговуючим персоналом.

Звідки ж прибувають туристи? Ось дані щодо окремих країн світу. Туристи з Європи у Мексиці у середині 90-х років стано­вили лише 3 % загальної кількості туристів, а з США — 92 %. Це й зрозуміло, адже Європа далеко, а США — поряд.

Розподіл туристів, які прибули до Єгипту в середині 90-х років, за регіонами проживання був таким: Європа — 48 %; Близький Схід — 31 %; Америка — 7 %; Африка — 7 %; Східна Азія — 5 %; інші регіони — 2 %.

У середині 90-х років до Таїланду подорожували туристи з таких регіонів світу: Східна Азія — 61 %; Європа — 25%; Америка — 6 %; Південна Азія — 5 %; інші регіони — 3 %.

Туризм розвивається у багатьох країнах світу. Основним регіо­ном міжнародного туризму була і залишається Європа. Відомо, що на неї припадає 65 % загальної кількості міжнародних турис­тів. Наведені статистичні дані показують, що європейці не лише приймають численних гостей з усього світу, а й самі активно подорожують світом. Це один з доказів високого рівня життя в Європі.

На другому місці за обсягом туризму — Американський кон­тинент, на третьому — Східна Азія.

Протягом останніх 100 років на планеті було знищено чет­верту частину оброблюваних площ і дві третини лісів. Щороку з господарського використання вибуває 7 % родючих ґрунтів (за іншими даними, це трапляється протягом 10 років). Поля планети щороку втрачають 26 млрд т гумусу. Площа пустель щороку збільшується на 6-7 млн га. Щосекунди у світі площа лісів зменшується на півгектара, тобто за два роки утворюється площа, порівнянна з територією Фінляндії. Внаслідок заболочу­вання, засолення, вилуговування планета втрачає щорічно 1,5 млн га.

Ситуація навколо планетарної води, повітря, флори і фауни загострюється й далі. Людство інтенсивно споживає природні ре­сурси і високими темпами забруднює навколишнє середовище. Існує реальна загроза того, що економічний розвиток Землі може припинитися в результаті:

•   зменшення притоку енергоносіїв;

•   обмеження ресурсів;

•   деградації довкілля.

Зокрема, розвіданих запасів нафти залишилося лише на 40 років. Для половини населення планети нафта недоступна вже нині. Як джерела палива бідне населення використовує дерево та деревне вугілля, кізяк, відходи рослинництва. Використання де­ревини для опалювання та приготування їжі призводить до збезлі­сіння, темпи якого набули загрозливих масштабів.

Землі як планеті загрожує і “парниковий ефект”. її огортає “ковдра” з двоокису вуглецю, двоокису сірки, метану та інших забруднювачів. “Дірка” в озоновому шарі над Антарктидою вже вдвічі перевищує територію СІЛА. Гумусний шар втрачається через вітрову та водну ерозію, яку спричинює надмірний обробіток ґрунтів. Розорюються площі, що були зайняті трав’яною рос­линністю. З господарського обороту вилучаються значні площі через неналежну іригацію. До води потрапляють побутові і про­мислові відходи, токсичні хімікати отруюють її.

Підвищення температури води Тихого океану лише на чверть градуса викликало наприкінці XX ст. катастрофічні зміни кліма­ту у Центральній і Південній Америці, а також збитки вартістю кілька мільярдів доларів. Згідно з прогнозами, середні темпера­тури на планеті підвищаться на 4,5 градуса до 2050 р. Це озна­чатиме підняття рівня Світового океану на 2,2 м, що спричинить затоплення величезних площ і зникнення з карти світу багатьох держав, передусім в Океанії.

Наведемо ще деякі дані про масштаби екологічних проблем людства.

З надр планети щорічно видобувають майже 100 млрд т руди, корисних копалин і будівельних матеріалів. Лише 1,5 % цього обсягу набуває фори кінцевого продукту.

Вміст двоокису вуглецю в атмосфері збільшується, тому темпера­тура земної поверхні за останні 100 років підвищилася на 0,6 %.

Протягом XX ст. снігова шапка на горі Кіліманджаро в Аф­риці зменшилася на 80 %. Ще два-три десятиліття і вона оста­точно зникне.

Збільшуються мегаполіси — на 0,3 % території планети скон­центровано 40 % населення земної кулі.

Проблема води стає першочерговою. 80 % усіх випадків захво­рювань пов’язані зі споживанням неякісної води.

Протягом 1990-х років втрати верхнього шару ґрунту досягли 240 млрд т, що становить майже половину орних земель США.

Кістки сучасної людини містять свинцю у 50 разів більше, ніж кістки давніх предків.

Частка США у планетарних викидах двоокису вуглецю станови­ла наприкінці XX ст. 25 %, колишнього СРСР та Китаю — 33 %, Західної Європи і Японії — 23 %. Населення США становить 5 % населення світу, а їх частка у світовому забрудненні — 40 %.

Погіршення якості довкілля вже не є проблемою окремих країн або регіонів. Це справді планетарна проблема. В результаті індуст­ріалізації в країнах, що розвиваються, виникають екологічні проб­леми, з якими країни Заходу вже зіштовхувалися.

Екологічне співробітництво має бути справді універсальним (планетарним) і брати в ньому участь — обов’язок кожної дер­жави світу.

Економічна інтеграція — це процес усунення митних та інших бар’єрів, що традиційно існували між країнами. Образно кажучи, у приміщенні ліквідують внутрішні перегородки і замість числен­них комірчин роблять один великий зал.

Регіональна інтеграція — процес розширення економічного і виробничого співробітництва, об’єднання національних гос­подарств двох і більше суверенних держав, який передбачає утворення єдиного економічного регіону. Така інтеграція розгля­дається як форма вибіркової дискримінації (selective discrimina­tion). При цьому фритрейдерство успішно поєднується з протекціо­нізмом. Перша політика поширюється на членів угруповання, а друга — на всі інші держави, які не є членами угруповання. Міжнародну економічну інтеграцію можна справедливо роз­глядати і як форму колективного міжнародного економічного егоїзму.

Інтеграція сприяє ліквідації відокремленості країн і розмиває відмінності між ними, що склалися історично. Інтеграцію мож­на тлумачити як уніфікацію (тобто зведення воєдино) господарств різних країн. Економічна інтеграція в умовах ринкової еконо­міки означає вільний рух капіталів, товарів, послуг і робочої сили у межах певного угруповання країн.

Найпростішою формою економічної інтеграції вважається зона вільної торгівлі. За такого режиму всі члени угруповання взаємно скасовують мито на товари та послуги, що надходять у сферу зовнішньої торгівлі країн-учасниць.

Митний союз вважається поглибленою формою економічної інтеграції. Крім скасування мита на торгівлю між країнами-членами, угруповання виробляє і застосовує єдиний митний тариф у торгівлі з іншими країнами.

Спільний ринок — третя форма економічної інтеграції — пе­редбачає “чотири свободи”, тобто вільний рух товарів, робочої сили, капіталу, а також вільне створення центрів підприємницької діяль­ності.

Найвищою формою міжнародної економічної інтеграції вважаєть­ся економічний і валютний союз, а зарубіжні вчені виокремлюють ще й п’яту форму — “повну економічну інтеграцію”. Вона перед­бачає відмову від більшості суверенних прав. Отже, чим більше економічної інтеграції, тим менше політичного суверенітету.

У межах угруповання здійснюється спільна економічна і валют­на політика. Економіка угруповання перестає бути простою сумою економік країн-учасниць і перетворюється на єдине ціле.

Нині у світі налічується близько 20 регіональних економіч­них об’єднань інтеграційного типу. Найважливішими серед них можна вважати такі: Західна Європа — Європейський Союз (ЄЄ) та Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ).

Північна Америка — Північноамериканська асоціація вільної торгівлі (НАФТА).

Азіатсько-тихоокеанський регіон — Асоціація Азіатсько-тихо­океанського економічного співробітництва (АТЕС).

Азія — Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН).

Латинська Америка — Латиноамериканська асоціація інтегра­ції (ЛАІ) та Південноамериканський спільний ринок (МЕРКОСУР).

Європейська асоціація вільної торгівлі виникла у 1960 р. згідно з підписаною у Стокгольмі конвенцією. ЄАВТ — торговельно-економічне об’єднання, створене з ініціативи Великобританії у відповідь на утворення Спільного ринку.

До нього спочатку увійшли Австрія, Великобританія, Данія, Норвегія, Португалія, Швейцарія і Швеція. В 1961 р. до ЄАВТ приєдналася Фінляндія як асоційований член. У 1970 р. учасни­цею стала Ісландія. У 1973 р. з ЄАВТ вийшли Великобританія і Данія, у 1986 р. — Португалія, у 1985 р. — Австрія, Швеція та Фінляндія.

Членами залишаються Ісландія, Норвегія, Швейцарія, Ліхтен­штейн.

Основу ЄАВТ становить зона вільної торгівлі. У взаємній тор­гівлі скасовано мита і кількісні обмеження, проте відсутній єдиний зовнішній тариф. Кожна держава здійснює самостійну торговельну політику стосовно третіх країн. Товари з цих країн не можуть вільно пересуватися всередині ЄАВТ (крім промислових товарів з ЄС).

Наднаціональні органи відсутні. Вищий керівний орган — консультативна Рада. Кожна країна має один голос.

Безмитний товарообіг діє лише стосовно промислових товарів і не поширюється на сільгосппродукцію, оскільки сільське госпо­дарство ЄАВТ не змогло б витримати конкуренції з боку ЄС.

Найяскравішим прикладом міжнародної економічної інтег­рації є Європейський Союз (ЄС). У своєму розвитку це угрупо­вання пройшло всі відомі інтеграційному процесу етапи. Нині ЄС удосконалює складові своїх економічного і валютного меха­нізмів.

Етапи західноєвропейської економічної інтеграції

12 березня 1947 р. було вперше проголошено доктрину Тру-мена, яка заклала основи програми надання американської допо­моги післявоєнній Європі. Програму опрацьовувала спеціально створена група з політичного планування під керівництвом Джор­джа Кеннана.

5 липня 1947 р. державний секретар США Дж. Маршалл у промові в Гарвардському університеті виклав план відновлення і розвитку Європи після Другої світової війни за допомогою надання їй американської економічної допомоги. У 1948 р. Конгрес США після майже року напружених дебатів ухвалив пропозицію гене­рала Маршалла і прийняв “Акт про економічне співробітництво” (Economic Cooperation Act). Він став законодавчою основою “Пла­ну Маршалла”. Відповідно до цього Плану до 1952 р. до 16 країн Європи було спрямовано близько 13 млрд дол. США у формі економічної та технічної допомоги. Шістнадцять західно­європейських країн створили у квітні 1948 р. Організацію Євро­пейського економічного співробітництва для втілення у життя “плану Маршалла”. На противагу цій організації у січні 1949 р. була створена очолювана Радянським Союзом східноєвропейська регіональна організація — Рада Економічної Взаємодопомоги (РЕВ), яку на Заході називали дещо зневажливо Сотесоп. Вона проісну­вала до червня 1991 p., очолюючи протягом кількох десятиліть процес соціалістичної економічної інтеграції.

19 вересня 1946 р. Вінстон Черчілль запропонував у Цюриху програму створення Об’єднаних Штатів Європи.

У травні 1948 р. на Європейському конгресі у Гаазі, який відбувався під головуванням В. Черчілля, об’єдналися різні полі­тичні рухи і утворили Раду Європи.

4 травня 1950 p. голова комісії з планування Французької Республіки Ж. Монне надіслав міністру закордонних справ своєї країни Р. Шуману меморандум, у якому запропонував створити наднаціональну організацію у сфері вугілля і сталі за участі Франції та Німеччини.

9 травня 1950 р. Р. Шуман офіційно запропонував Німеч­чині та деяким іншим західноєвропейським країнам розпочати переговори з питання створення спільного ринку вугілля та сталі.

18 травня 1951 р. представники “шістки” — Бельгії, Італії, Люксембургу, Нідерландів, ФРН і Франції уклали Паризький до­говір про утворення Європейського об’єднання вугілля і сталі терміном на 50 років. Договір набув чинності 23 липня 1952 р. Ж. Монне став першим президентом Верховного органу Євро­пейського об’єднання вугілля і сталі.

25 березня 1957 р. представники “шістки” уклали у Римі договори про заснування двох нових інтеграційних організацій — Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) і Європей­ського співтовариства з атомної енергії (Євратом). ЄЕС було та­кож відоме як “Спільний ринок”.

8 квітня 1965 р. у Брюсселі країни “шістки” уклали договір про створення єдиної Комісії та єдиної Ради замість трьох комісій і трьох рад Європейських співтовариств, нові Рада та Комісія розта­шувались у Брюсселі. Договір набрав чинності 1 липня 1967 р.

Мито у взаємній торгівлі країн-учасниць після поступового його зниження було в основному ліквідоване до 1 липня 1968 p., а основну частину кількісних обмежень скасовано у 1962 р.

Єдина сільськогосподарська політика ЄЕС набула чинності у 1962 р. її результатом стало те, що національні виробники дістали можливість продавати свою продукцію за цінами, що перевищу­вали середньосвітові більш як на ЗО %.

1 січня 1973 р. до ЄЕС приєдналися Великобританія, Данія та Ірландія. Британський уряд Г. Макміллана ще у 1961 р. прий­няв рішення розпочати переговори щодо вступу до Європейського економічного співтовариства. Прохання Великобританії було заб­локовано французьким президентом генералом Ш. де Голлем вперше у 1963 p., вдруге — у 1967 р. (на той час британський уряд очолював Г. Вільсон). Відставка Ш. де Голля у 1969 р. відкрила Великобританії шлях до вступу до “Спільного ринку”. 1 січня 1981 р. до ЄЕС вступила Греція.

У 1985 p. було укладено першу Шангенську угоду (за назвою французького міста), якою передбачалася свобода пересування громадян ЄЕС і запровадження спільних візових правил стосов­но іноземців з третіх країн. Ця угода, а також Конвенція 1980 р. і Мадридські домовленості 1992 р. були інтегровані в 1997 р. у правову систему Євросоюзу.

1 січня 1986 р. членами ЄЕС стали Іспанія та Португалія.

Дванадцятьма державами — членами ЄЕС 17 лютого 1986 р. у Люксембурзі та 27 лютого 1986 р. у Гаазі було укладено Єдиний Європейський акт, що вважається першою великою ре­формою Паризького і Римських договорів. Цим актом, зокрема, було встановлено остаточну дату створення “Спільного ринку” — 31 грудня 1992 р. Акт містив також положення про коорди­націю зовнішньоекономічних дій країн-членів, зближення еко­номічної і валютної політики держав-членів тощо. Основним принципом голосування у Раді стала кваліфікована більшість, а не одностайність, як було раніше. Акт набув чинності 1 липня 1987 р.

У 1991 р. було завершено переговори ЄЕС з членами Європей­ської асоціації вільної торгівлі щодо угоди про створення Євро­пейського економічного простору. Відповідна угода між співтова­риством і Норвегією, Швецією, Фінляндією, Ісландією та Авст­рією набула чинності 1 січня 1994 р.

7 лютого 1992 р. у Маастрихті (Нідерланди) представники 12 країн — членів ЄЕС уклали договір про створення Європей­ського Союзу. 1 листопада 1993 р. він набув чинності. За фор­мою ЄС — міждержавна організація, а за характером завдань — союз європейських народів. Було розглянуто етапи створення валютного союзу, запропонованого у 1989 р. головою Європей­ської комісії (виконавчого органу ЄЕС) Ж. Делором. Ратифіка­ція Маастрихтського договору у країнах-учасницях відбувалася складно. Наприклад, датчани на референдумі 1992 р. незначною більшістю голосів висловилися проти ратифікації, а на референ­думі 1993 р. — незначною більшістю “за”.

1 січня 1995 р. членами ЄС стали Австрія, Швеція і Фінляндія.

1 жовтня 1997 р. укладено Амстердамський договір. У дого­ворі було підтверджено єдине громадянство Європейського Союзу як таке, що доповнює, але не скасовує національного громадян­ства.

Амстердамський договір вніс зміни до Маастрихтської угоди 1992 p., Римських договорів 1957 р. та деяких актів, пов’язаних з ними (зокрема, Єдиного європейського акта 1986 p.).

Текст Амстердамського договору містить акти, зазначені вище.

1 січня 1999 р. почав функціонувати механізм Економічного і Валютного союзів*. Валюту евро почали використовувати у без­готівкових розрахунках.

З 1 січня 2002 р. фактично протягом двох місяців замість шестимісячного запланованого терміну 12 національних валют було вилучено з обігу, їх повністю замінили банкноти і монети евро.

Не виявили бажання запроваджувати евро Великобританія, Данія та Швеція. Датчани за результатами референдуму 2000 р. вдруге відкинули пропозицію уряду приєднатися до евро. Шведи зробили це на референдумі восени 2003 р.

Утворена “еврозона” мала загальну кількість населення 290 млн чол., її ВНП становив близько 16 % світового.

Після 1 березня 2002 р. банкноти та монети національних валют можна і надалі обмінювати на евро в національних центральних банках. Щоправда, терміни такого обміну для різних країн мають певні відмінності, про що свідчить табл. 1.

Розпад Радянського Союзу та зникнення соціалістичного табору у Європі викликали нову хвилю розширення Європейського Со­юзу.

Згідно з рішеннями, що були прийняті 12-13 грудня 1997 р. на засіданні Європейської Ради у Люксембурзі, 31 березня 1998 р. розпочалися переговори ЄС з державами — претендентами на член­ство у ЄС стосовно умов їх приєднання до Європейського Союзу. Питання щодо розширення ЄС були остаточно узгоджені під час сесії Європейської Ради в Ніцці 7-11 грудня 2000 р.

Ніццьку угоду було підписано 26 лютого 2001 р. Передбача­лося, що вона набуде чинності після її ратифікації в усіх краї­нах — членах ЄС.

Було розширено сферу застосування голосування кваліфікова­ною більшістю у Раді ЄС. Таким способом ухвалюватимуться рішення з питань, що стосуються керівництва ЄС, контролю за бюджетом, торгівлі фінансовими послугами, а з 2007 р. — розпо­ділу комунітарної допомоги несприятливим регіонам Євросоюзу. Голосування консенсусом залишилося з питань оподаткування, соціального забезпечення, імміграційної політики, торгівлі аудіо­візуальною продукцією. Після Ніцци консенсус охоплює десяту частину статей Договору про ЄС.

Відбулося також перебалансування позицій з голосування у Раді ЄС, яке набуде чинності після розширення ЄС

Як свідчать дані табл. 2, великі країни домоглися перерозпо­ділу голосів у Раді на свою користь. Для майбутніх країн членів ЄС квоти для голосування у Раді ЄС також було узгоджено відпо­відно до кількості їх населення.

До домовленостей у Ніцці кваліфікована більшість голосів для прийняття рішень у Європейській Раді становила 62 голоси з 87 (тобто мінімум 8 країн, 71,26 % кількості населення). Бло­куюча меншість становила 26 голосів (тобто мінімум три країни, близько 29 % кількості населення).

Після вступу до ЄС 12 нових держав кваліфікованою більшістю вважається щонайменше 255 голосів з 342, якщо голоси будуть подані від країн, населення яких перевищує 62 % загального населення ЄС.

У Ніцці було також прийнято рішення про те, що після розши­рення ЄС всі країни-члени матимуть по одному комісару у Європей­ській Комісії. її кількісний склад не перевищуватиме 27 членів. Якщо відбуватиметься подальше розширення ЄС, то Комісія фун­кціонуватиме на основі ротаційної системи. Домовленості в Ніцці розширили повноваження голови Комісії. Йому надано право призначати віце-голів, розподіляти обов’язки між членами Комісії та звільняти комісарів. Кількість европарламентаріїв збільшиться до 738 чоловік.

Слід зазначити і таке. Засновницькі договори традиційно розглядалися як конституція Євросоюзу. Нагадаємо, що такими договорами є:

1. Паризький договір про Європейське об’єднання вугілля і сталі (1951 р.)
2. Римський договір про Європейське економічне співтовари­
   ство (1957 р.)
3. Римський договір про Європейське співтовариство з атом­
   ної енергії (1957 р.)
4. Єдиний європейський акт (1986 р.)
5. Маастрихтський договір (1992 р.)
6. Амстердамський договір (1997 р.)

Нині Європейський Союз розробляє свою конституцію у кла­сичному розумінні цього поняття. Довкола проекту Конституції точиться гостра боротьба.

Європейський Союз уклав угоди про партнерство і співробіт­ництво практично з усіма країнами — членами СНД (немає інфор­мації лише про Таджикистан). Щодо ряду країн СНД угоди вже набрали чинності.

1 травня 2004 року країнами — членами ЄС стали Польща, Чехія, Угорщина, Естонія, Словенія. Вони запровадили принци­пи єдиного торговельного та митного режиму Євросоюзу стосовно третіх країн.

У минулому кожна нова хвиля розширення Європейського економічного співтовариства призводила до збільшення терито­рій, кількості населення та сукупного економічного потенціалу. Економічні ж показники у розрахунку на душу населення знижу­валися. Хвиля розширення, яка розпочалася 2004 року, збіль­шить територію Європейського Союзу на 34 %, кількість насе­лення — на 28 %, а сукупний ВВП — лише на 4,8 %.

Європейський Союз наприкінці XX ст. посідав значне місце у світовому господарстві. Його частка у світовому експорті та імпорті товарів і послуг становила 40 % або ж навіть перевищу­вала зазначений показник. У країнах Союзу до його розширення в 2004 р. проживало понад 320 млн чоловік, сукупний ВНП перевищував американський і майже вдвічі — японський. На ЄС припадало 25 % світового промислового виробництва, майже 33 % золотовалютних резервів Заходу. Євросоюз є великим ринком збуту та джерелом постачання товарів і послуг.

Гімном Європейського Союзу є прелюдія “Ода до радості” до останньої частини Дев’ятої симфонії Л. Бетховена. Його було затверджено керівниками держав та урядів у 1985 р.

Синій прапор з дванадцятьма розташованими по колу жовти­ми зірочками було створено для Ради Європи у 1955 р. Він став офіційним прапором європейських співтовариств у 1986 р. Коло з дванадцятьма зірочками символізує досконалість. Прийнято рішення, що кількість зірочок не збільшуватиметься незважаю­чи на збільшення кількості країн — учасниць ЄС.

Інтеграційні процеси відбуваються у Північній Америці, де ство­рено зону вільної торгівлі (НАФТА), та інших регіонах світу.

Перешкоди на шляху до регіональної економічної інтеграції складніші для країн, що розвиваються, ніж для розвинених країн. Основними є політичні бар’єри. Інтеграція неможлива без поступок. А бажання їх робити у держав “третього світу” немає. Інтеграція у цій групі країн значною мірою уповільню­ється ще й з огляду на відсутність у минулому взаємозв’язків між ними.

Історично їх економіка була прив’язана до метрополії.

Розглядаючи інтеграцію, потрібно бодай коротко згадати про міжнародну картелізацію. ОПЕК є вдалим прикладом міжна­родного картелю.

Економічна наука розглядає картель як форму, спрямовану на штучне підвищення цін на продукцію його учасників. Нині країни ОПЕК видобувають менше ніж половину світової наф­ти, але в них зосереджено 80 % її розвіданих запасів. Хоча держави-учасниці і мають серйозні спільні інтереси, малоймовір­но, що у майбутньому картель переросте в інтеграційне угрупо­вання.

Протилежною інтеграції є автаркія (з грецьк. — самовдово­лення). Це економічна політика, спрямована на господарське відо­соблення, створення замкнутої самодостатньої економіки в ме­жах окремої країни або групи країн, максимальне обмеження імпорту при одночасному стимулюванні експорту товарів і капі­талу. Яскравим прикладом автаркії у недалекому історичному минулому була політика соціалістичної Албанії. Життєвий рівень населення був найнижчим у Європі, проте у країні було побудо­вано півтора мільйони залізобетонних бліндажів для оборони від зовнішніх ворогів, тобто на кожного албанця припадав один бліндаж. Зрозуміло, що нападати на Албанію ніхто не збирався, а вирок соціалістичному ладу там був підготовлений цим і ба­гатьма іншими божевіллями.

Глобалізація — не благодійницька діяльність. Вона автома­тично не спрямована на рівномірний розподіл у світі економіч­них вигод від свого поширення і поглиблення. Вигоди передусім концентруються у країнах, де проживає “золотий мільярд” насе­лення. Це економічно розвинені країни Європи, Північної Аме­рики, Японія, Ізраїль, Австралія та Нова Зеландія. На держави “золотого мільярда” припадає близько п’ятої частини населення планети, понад 70 % глобальної торгівлі, більш як половина іноземних інвестицій.

Глобалізацію не можна відділити від конкурентоспроможності. Хто є конкурентоспроможнішим, той і є глобальнішим. Хто не­конкурентоспроможний, тому на глобальному рівні нема чого ро­боти.

Вихід на міжнародні ринки пов’язаний з жорсткою конку­ренцією. На світових ринках вона завжди була, є і буде, тому й Україна повинна навчитися діяти у глобальному конкурентному середовищі.

Велике значення для України має забезпечення міжнародної конкурентоспроможності її сільського господарства. Це потрібно досягти поряд із скороченням обсягів прямої державної підтримки вітчизняного аграрно-промислового комплексу.

Практично всі вітчизняні товари, навіть ті, що мають високу якість, не відповідають міжнародним стандартам.

Україна торгує із зовнішнім світом переважно сировиною та напівфабрикатами, а не кінцевою високотехнологічною продук­цією. Глобалізація вказує на необхідність здійснення Україною економічних реформ, зокрема зміни структури виробництва.

Машинобудування України не здатне повністю задовольнити вимоги міжнародного ринку з огляду на високу металомісткість продукції, відставання показників якості (точність, надійність, трудомісткість експлуатації, економічність).

П’ята частина експорту України припадає на товарні групи з несприятливою кон’юнктурою товарних ринків.

Досвід ряду країн довів доречність тактики “експортного про­риву”. Вона означає інтенсивне нарощування експорту порівняно обмеженої групи товарів, для виготовлення яких існують най­сприятливіші умови.

Майбутнє України — за інноваційною економічною політикою. Слід налагоджувати експортоспроможні високотехнологічні вироб­ництва, ширше запроваджувати принципи вільної міжнародної торгівлі. Якщо Україна братиме участь у більшій кількості зон вільної торгівлі, то процес економічної глобалізації буде для неї легшим і швидшим. Потрібно враховувати зони вільної торгівлі Європейського Союзу і Співдружності Незалежних Держав.

Здавна відомо, що ліпше бути здоровим і багатим. Сильна економіка не завадить відносинам України ні зі Сходом, ні із Заходом.

Вступати у глобалізацію необачно, а то й небезпечно без на­явності освічених вітчизняних кадрів. Зокрема, конче потрібно знати процедуру антидемпінгових, субсидіарних та компенсацій­них розслідувань, що проводяться за кордоном. В Україні дотепер відчувається гостра нестача високопрофесійних кадрів, які мо­жуть працювати на зовнішніх ринках.

Щоб успішно влитися у процес глобалізації, необхідно вміти мобілізовувати внутрішні ресурси.

Фінансовий ресурс став важливим чинником успіхів у гло­бальній конкурентній боротьбі. Україна має багато зробити для нарощування обсягів інвестування і кредитування реального сектору економіки, зокрема й для залучення іноземних інвес­тицій.

Процеси глобалізації висувають перед Україною завдання під­вищити стійкість її банківської системи до кризових явищ.

Глобалізація економічної діяльності створює сприятливі умови не лише для легального, а й для нелегального бізнесу, що потребує узгоджених з міжнародною спільнотою заходів боротьби.

Наприкінці епохи палеоліту (15 тис. років до н. є.) кількість населення Землі становила 3 млн чол., а до кінця неоліту (2 тис. ро­ків до н. є.) вона збільшилася до 50 млн чол.

Для того щоб населення планети досягло 1 млрд чол., по­трібен був проміжок часу від виникнення людства і до 1850 р. Двомільярдного населення планета досягла за 80 років — на 1930 p., тримільярдного — за ЗО років, у 1960 р. Четвертий мільярд з’явився за 16 років — у 1976 p., а п’ятий — за 11 років, у 1987 р. Через сповільнення темпів народжуваності шестимільярд-ної позначки населення планети досягло за 12 років.

У табл. З наведено дані про збільшення кількості населення Землі від появи людини до наших часів, а також прогноз кількості населення планети у 2050 р.

Кількість населення Землі

11 жовтня 1999 р. у столиці Боснії і Герцеговини м. Сараєво народилася дитина, яка вважається 6-мільярдним жителем пла­нети. Генеральний секретар ООН Кофі Аннан відвідав маму і дитя у пологовому будинку і поздоровив їх. У 10 найчисленні-ших за кількістю населення країнах світу проживає 2/3 плане­тарного людства. У п’яти країнах світу — Китаї, Індії, США, Індонезії та Бразилії зосереджена половина населення Землі. “Де­мографічному вибуху” передусім сприяє “третій світ” — бідні на­роджують бідних. Урбанізація, тобто збільшення міст, значною мірою зумовлена збільшенням кількості населення. Надмірна кількість населення стримує економічне зростання, вичерпує при­родні ресурси і руйнує довкілля. Існують два основні напрямки демографічної політики: підвищення народжуваності (притаманний економічно роз­
виненим країнам);

• зниження народжуваності (зустрічається у країнах, що роз­
  виваються).

Найвищими темпами збільшується населення Африки — що­року на 3 %. Кенійська жінка у середньому народжує 7 разів. “Демографічному вибуху” сприяють не лише високі темпи народ­жуваності, а й сповільнення темпів смертності населення плане­ти. Очікується, що у 2025 р. кількість населення становитиме 8,5 млрд чол.

Якщо нинішні темпи народжуваності збережуться, то, за підра­хунками експертів ООН, через триста років кількість населення земної кулі становитиме катастрофічну цифру — 13 трлн чол., тобто у 20 тисяч разів перевищуватиме нинішню кількість. Коли б вдалося забезпечити ситуацію, що кожна жінка народжуватиме по двоє дітей, то кількість населення Землі становила б через триста років 9 млрд чол. Чверть населення земної кулі прожива­тиме в Африці. Найбільшими за кількістю населення країнами світу будуть Індія, Китай та США. Середній вік планетарного населення збільшиться з 26 до 50 років.

Цікаво, що більшість міст-гігантів світу належать саме краї­нам, що розвиваються. Наприклад, з 25 найбільших міст світу лише чотири розташовані у групі економічно розвинених країн. У Лімі, Бангкоку, Багдаді, Буенос-Айресі проживає понад 40 % населення відповідних країн.

Нині населення планети спілкується трьома тисячами мов, не враховуючи діалектів. Дві третини населення Землі говорить три­надцятьма найпоширенішими мовами. Китайська мова рідна для 1,1 млрд чол., англійська — 430 млн чол., хінді та урду — 320 млн чол., іспанська — 290 млн чол., російська — 220 млн чол. Офіцій­ними мовами ООН є китайська, англійська, іспанська, російська, арабська і французька.

Люди завжди подорожують — добровільно або примусово. Наприклад, 9-10 млн рабів були завезені свого часу європейцями до малонаселеної Америки насильно. Через работоргівлю насе­лення Африки протягом 1650-1850 pp. зменшилося на 22 %. Добровільна міжконтинентальна міграція європейського населен­ня почалася у 20-х роках XIX ст. і була найбільшою у роки Першої світової війни. Тоді на Американський континент щоріч­но прибувало 1,5 млн європейців, які втікали від лихоліть війни. Спочатку основний потік мігрантів йшов з густонаселених північно-західних регіонів Європи. Пізніше пальму першості перехопили її східні та південні регіони.

Після Другої світової війни мігрували переважно вихідці з країн, що розвиваються. Вони прямували до розвинених країн світу.

Нині не спостерігається усталеної інтенсивної міжконтинен­тальної міграції. У Західній Європі найрозвиненіші індустріальні країни залучають робочу силу з її аграрної периферії. У Франції переважають працівники-мігранти з Іспанії, Італії та Північної Африки. До Німеччини мігрує робоча сила з Туреччини, Греції та Італії.

Мігранти з Південної Європи, Північної Африки, Мексики мало-кваліфіковані і виконують роботу, якої уникає місцева робоча сила.

Найпоширенішим типом внутрішньої міграції є міграція з села до міста.

Більшість населення, що мігрує, керується економічними чин­никами, наприклад, пошуками краще оплачуваної роботи. Серед мігрантів є й біженці, які залишають країну перебування через релігійні, політичні, етнічні та інші утиски. За станом на поча­ток XXI ст. найбільше біженців було з Афганістану (5 млн чол.), Палестини (2 млн чол.), Ефіопії (1 млн чол.), Мозамбіку (0,9 млн чол.), Анголи (0,4 млн чол.), Камбоджі (0,3 млн чол.). З’явилися екологічні біженці, які втікають через забруднення районів свого проживання.

До проблем міграції західні фахівці застосовують підхід, який можна описати словами “від себе” і “до себе”. Фактори групи “від себе” — це безробіття, безземелля, голод, війна тощо. Фактори групи “до себе” — наявність робочих місць, вищий рівень життя тощо.

На початку 90-х років XX ст. кількість тимчасових емігрантів, які проживали за межами своїх країн, становила 25 млн чол.

Безробіття — глобальна проблема, воно є практично завжди і всюди. Наприклад, у США рівень безробіття становив 3,4 % у 1971 p., 9 % — під час депресії 1974-1975 pp. і 5,7 % — у 1997 р. Особливо незахищені через безробіття у СІЛА жінки, чорношкіре населення і молодь. 16 % молоді віком до 24 років були у США безробітними у 1997 р. Фактично рівень безробіття ще вищий, оскільки статистика не враховує тих, хто втратив надію знайти роботу і більше її не шукає.

Ще гостріша проблема безробіття у країнах, що розвиваються. Офіційно безробіття охоплює десяту частину робочої сили. Реально ж безробіття поширюється на четверту частину міської робочої сили. 750 млн чол. — частково безробітні або повністю безро­бітні в аграрному секторі економіки цієї групи країн.

Міжнародний ринок праці існує у формі трудової міграції.

Серед міжнародних працівників-мігрантів найзначніша частка припадає на молодих неодружених осіб чоловічої статі. Найпоміт­нішими є потоки робочої сили з таких регіонів:

• Мексики та країн Карибського басейну до США та Канади;
• південноамериканських країн до Аргентини, Венесуели і
  Перу;
• Північної Африки та Південної Європи до Північно-Захід-
  ної Європи;
• Африки і Азії до Саудівської Аравії;
• Індонезії до Малайзії, Сінгапуру й Австралії.

Практично всі країни світу регулюють потік мігрантів. На­приклад, США щорічно дозволяють легальну міграцію обсягом 600 тис. осіб. Кількість нелегальних мігрантів набагато вища — 5 млн осіб.

На боротьбу з нелегальною міграцією американське суспіль­ство витрачає мільярди доларів, переважно на стримування по­току мігрантів з Мексики. Ефективність цього заходу сумнівна. Міграція породжує демографічні, соціальні та економічні на­слідки. Без мексиканських мігрантів овочі і фрукти Техасу зали­шилися б гнити на полях. Без “гостей-робітників” з Туреччини зупинилися б свого часу західнонімецькі конвеєри.

У Франції емігранти становлять 25 % зайнятих у будівництві і третину — в автомобілебудуванні. Половина бельгійських гірників — емігранти. Також емігрантами є 40 % будівельних робітників Швейцарії.

Валютна ефективність експорту робочої сили щонайменше у 5 разів перевищує валютну ефективність товарного експорту.

Еміграція молодої і особливо кваліфікованої робочої сили збіднює відповідні країни. Мільярди доларів прибувають щороку до США у формі “відпливу інтелекту”. Щоправда, мільярди до­ларів переказуються працівниками-мігрантами сім’ям та близь­ким, які залишилися на батьківщині. У деяких країнах експорт робочої сили є єдиним стабільним джерелом валютних надход­жень.

Приблизно у середині 60-х років XX ст. у літературі, на радіо і телебаченні почали інтенсивно вживати вираз “науково-техніч­на революція”. Слово “революція” французького походження і означає докорінний переворот, глибокі якісні зміни у розвитку явищ природи, суспільства або пізнання. Науково-технічну рево­люцію (НТР) розуміють як докорінне перетворення продуктивних сил на основі перетворення науки на провідний чинник розвитку суспільства, на безпосередню продуктивну силу.

Нагадаємо, що продуктивними силами суспільства є сукупність засобів виробництва та людей, що приводять їх у рух.

Протягом XVIII-XIX ст. людство досягло великих успіхів у розвитку машинної промисловості. Продукцію на фабриках і за­водах почали виробляти переважно не вручну, а за допомогою машин. На них працювали робітники, які мали належну кваліф­ікацію. Робітниками керували кваліфіковані інженери і менед­жери.

Протягом останніх 2-3 тисячоліть людство розвивало науку і використовувало досягнуті нею результати для задоволення потреб суспільства. Отже, наука і техніка існують уже давно. Що ж сталося в середині XX ст., у результаті чого світ заговорив про науково-технічну революцію?

А сталося ось що. Наука почала розвиватися значно інтен­сивніше, ніж раніше, її досягнення стали використовувати швид­ше і ширше. Інакше кажучи, зверталися до науки для вирішен­ня існуючих проблем не час від часу, а на постійній основі. Сус­пільство зрозуміло, що хоча розвиток науки потребує чимало коштів, та без неї втрати суспільства будуть ще більшими.

У минулому практика часто випереджала науку, яка змушена була обґрунтовувати вже відомі людству речі і явища. Нині ж наука значно випереджає практику.

Поштовхом до науково-технічної революції була Друга світо­ва війна 1939-1945 pp. Війна стимулювала пошук нових засобів її ведення та швидкі темпи їх впровадження. Наприклад, у США досить оперативно й у великій таємниці було створено атомну бомбу, яку 2 і 9 серпня 1945 р. випробували, скинувши на япон­ські міста Хіросіму і Нагасакі.

Найважливіші ознаки науково-технічної революції:

• відкриття і використання нових видів і джерел енергії
  (атомної, термоядерної тощо);
• автоматизація і пов’язана з нею кібернетизація виробни­
  цтва;
• широке використання на виробництві, в управлінні і науці
  електронно-обчислювальної техніки;
• відкриття способів створення матеріалів з наперед задани­
  ми властивостями, які не існують у природі;
• упровадження принципово нових, переважно фізико-хіміч-
  них методів і технологій;
• проникнення науки у мікросвіт — структуру елементар­
  них частинок матерії;
• освоєння космосу;
• органічне поєднання науки і виробництва.

Для сучасної НТР притаманне значне скорочення термінів впровадження науково-технічних розробок від їх лабораторної стадії у серійне виробництво. Такий шлях свого часу тривав 112 років для фотографії, близько 80 — для електрики. XX сто­ліття виявилося складнішим. Йому було достатньо 12 років для телебачення, 6 — для атомної бомби, 5 — для транзисторів, 3 — для інтегральних мікросхем.

У літературі зустрічаються дані про те, що середній термін впровадження науково-технічних розробок становить: у Японії — 2-3,5 року, у США — 5-7 років, у Франції — 8-10 років.

Науково-технічна революція — досить складне і широке яви­ще. Розглянемо її аспекти, що безпосередньо стосуються міжна­родної економіки.

Науково-технічна революція зробила людину могутньою у її взаємодії з природою. Людина перетворилася на велетня, який може знищити весь навколишній світ і себе разом з ним. Тоді як упродовж усієї попередньої історії людина могла змінювати природу, обмежено впливати на довкілля, але не могла його знищувати.

Що стосується територіальної організації виробництва, то відбу­лася переорієнтація матеріаломістких галузей промисловості. Якщо раніше вони “прив’язувалися” до джерел сировини, то нині орієн­туються на ринки збуту своєї продукції. Практика засвідчила, що країни можуть мати потужну енергетику і важку промисловість, не маючи власних запасів енергетично-паливної сировини.

Територіальне поєднання освіти, науки і наукомістких вироб­ництв стало типовою ознакою провідних промислових районів країн з високорозвиненою ринковою економікою. З’явилися тех-нополіси — територіальні зони, де масштабно поєднуються ці три елементи.

Всесвітньо відомою стала, наприклад, Кремнієва Долина (Silicon Valley) — промисловий регіон у графстві Санта Клара (Каліфорнія, США). Відома як виробник високотехнологічної продукції. Свою назву регіон одержав з огляду на те, що кремній є основою сучасної електроніки.

Науково-технічна революція сприяла високій територіальній концентрації виробництва і населення. Якщо раніше більшість жителів Землі проживали у сільській місцевості, то впродовж останніх десятиліть посилилася урбанізація — процес зосереджен­ня населення, економічного і культурного життя в містах.

Водночас науково-технічна революція прискорила процес інтер­націоналізації економічної діяльності. Це означає, що економіки країн світу розвиваються не ізольовано з епізодичним виходом на міжнародний ринок, а функціонують у постійній взаємодії суб’єктів господарювання як у межах країн, так і з відповідними суб’єктами інших держав світу.

Фахівці вважають, що станом на 1950 р. Японія за своїм тех­нічним рівнем відставала від США на 20-30 років. Протягом 1950-1960 pp. за кордоном було закуплено близько 2 тисяч лі­цензій, інтенсивно використовувалися загальнодоступні джерела зарубіжної науково-технічної інформації, розширювалися націо­нальні наукові дослідження. Як результат — Японія подолала відставання і на багатьох ділянках є лідером світової науки і тех­ніки.

Міжнародний рух технологій — це обмін науково-технічними знаннями і виробничим досвідом, який може відбуватися на некомерційних (публікації у науково-технічних виданнях) і ко­мерційних засадах.

Некомерційною передачею технології є також вітчизняне та зарубіжне патентування об’єктів так званої промислової влас­ності. До них належать винаходи, корисні моделі, промислові зразки, сорти рослин, топографії інтегральних мікросхем. Пуб­лікація про такі об’єкти промислової власності у вітчизняних та/чи зарубіжних офіційних виданнях поширюється у всьому світі і є однією з форм розповсюдження технологій у глобаль­ному масштабі.

Нагадаємо читачеві, що саме розуміють під зазначеними об’єк­тами.

У ст. 420 “Об’єкти права інтелектуальної власності” Цивіль­ного кодексу України від 16 січня 2003 р. зафіксовано, що до об’єктів права інтелектуальної власності, зокрема, належать:

• літературні та художні твори;
• комп’ютерні програми;
• компіляції даних (бази даних);
• виконання;
• фонограми, відеограми, передачі (програми) організації мов­
  лення;
• наукові відкриття;
• винаходи, корисні моделі, промислові зразки;
• компонування (топографії) інтегральних мікросхем;
• раціоналізаторські пропозиції;
• сорти рослин, породи тварин;
• комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки
  (знаки для товарів і послуг), географічні зазначення;
• комерційні таємниці.

Звертаємо увагу на те, що, на думку вітчизняного законодавця, згаданий перелік не є повним, оскільки у зазначеній статті при­сутнє слово “зокрема”.

У Цивільному кодексі України зазначається, що об’єктом вина­ходу та корисної моделі може бути продукт (пристрій, речовина тощо) або процес у будь-якій сфері технології. Корисна модель вважається “малим винаходом”. На корисну модель простіше одержати правову охорону, проте її тривалість коротка.

Об’єктом промислового зразка можуть бути форма, малюнок чи розфарбування або їх поєднання, що визначають зовнішній вигляд промислового виробу.

Цивільний кодекс України не містить тлумачення топографії (компонування) інтегральної мікросхеми, тому звернемося до спеціального закону.

Закон України “Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем” від 5 листопада 1997 р. містить, зокрема, такі визна­чення:

“Інтегральна мікросхема — мікроелектронний виріб кінцевої або проміжної форми, призначений для виконання функцій елект­ронної схеми, елементи і з’єднання якого неподільно сформо­вані в об’ємі і (або) на поверхні матеріалу, що становлять основу такого виробу, незалежно від способу його виготовлення”.

“Топографія інтегральної мікросхеми — зафіксоване на мате­ріальному носії просторово-геометричне розміщення сукупності елементів інтегральної мікросхеми та з’єднань між ними”.

Варто знати, як розуміють інтегральну мікросхему у зарубіжній літературі.

“Oxford Paperback Encyclopedia” (с. 705) містить нотатку “Integ­rated Circuit” (“Інтегральна схема”) такого змісту: “Одиничний (single) чип (chip) (який інколи називають мікрочипом) кремнію (silicon) чи іншого придатного (suitable) напівпровідника (semicon­ductor), що містить у собі (to carry) повну електронну схему (comp­lete electronic circuit), виготовлений як одна одиниця (one unit). Кожний чип містить транзистори, діоди, резистори та конденса­тори (capacitors) як основні конструкційні блоки (main building blocks) електронної схеми. Інтегральна схема є основою (to under­pin) всієї мікроелектронної технології. Виготовлення інтеграль­ної схеми є комплексним процесом, який може охоплювати (to embody) 50 чи більше окремих стадій (stage). Кремнієві чипи виготовляються з чистих трубчастих (tubular) кремнієвих крис­талів завдовжки до 1 м і діаметром до 15 см. Кристали спочатку розділяють на пластинки (to slice into wafers) або круглі диски (circular discs). Окремі ідентичні чипи виготовляються одночасно на кожній пластинці за допомогою серії оптичних чи хімічних процесів. Ці процеси вводять (to introduce) специфічні домішки (specific impurities) у певні місця (defined areas) чипа, в резуль­таті чого утворюються напівпровідникові пристрої (semiconductor devices). Ці пристрої електрично сполучаються за допомогою відкладання алюмінію (deposits of aluminium) і пластинку потім розділяють на окремі чипи, які стають індивідуальними капсулами (are individually encapsulated). Інтегральні схеми можуть викону­вати багато функцій. Мікропроцесорні чипи виконують арифме­тичні операції і можуть контролювати інші схеми. Динамічні випадково доступні чипи пам’яті (dynamic random-access memory chips — DRAMs) можуть нагромаджувати до 4 млн бітів інформа­ції. Інші чипи можуть виконувати комп’ютерні програми і схеми спеціального застосування, які нарізаються (application-specific circuits are tailored) для потреб конкретного пристрою (requirements of a particular device)”.

Стаття 505 “Поняття комерційної таємниці” Цивільного ко­дексу України від 16 січня 2003 р. сформульована таким чином:

“1. Комерційною таємницею є інформація, яка є секретною в тому розумінні, що вона в цілому чи в певній формі та сукупності її складових є невідомою та не є легкодоступною для осіб, які звичайно мають справу з видом інформації, до якої вона належить, у зв’язку з цим має комерційну цінність та була предметом адек­ватних існуючим обставинам заходів щодо збереження її секрет­ності, вжитих особою, яка законно контролює цю інформацію.

2. Комерційною таємницею можуть бути відомості технічного, організаційного, комерційного, виробничого та іншого характеру, за винятком тих, які відповідно до закону не можуть бути відне­сені до комерційної таємниці”.

Далі процитуємо витяг зі ст. 11 “Критерії однозначності сор­ту” Закону України “Про внесення змін до Закону України “Про охорону прав на сорти рослин”, прийнятого Верховною Радою України 17.01.2002 р. № 2986-ІП:

“1. Різновидом сорту, на які можуть набуватися права, є клон, лінія, гібрид першого покоління, популяція.

2. Сорт вважається охороноздатним — придатним для на­буття права на нього як на об’єкт інтелектуальної власності, якщо за проявом ознак, породжених певним генотипом чи пев­ною комбінацією генотипів, він є новим, вирізняльним, однорідним та стабільним”.

Міжнародна передача технологій може бути законною і неза­конною (наприклад, промислове шпигунство). Передача техноло­гії у “чистому” вигляді означає торгівлю патентами, ліцензіями, секретами виробництва (ноу-хау). Технології можуть передава­тися також через міжнародну торгівлю високотехнологічними товарами, експорт-імпорт капіталомістких виробів, міграцію ви­сококваліфікованих науково-технічних кадрів. Важливими спо­собами передачі технологій на міжнародному рівні є іноземні інве­стиції у придбання високотехнологічних підприємств, створення спільних підприємств, укладення угод про будівництво об’єкта “під ключ”, технічне сприяння тощо.

Вирізняють такі основні форми міжнародної торгівлі об’єкта­ми інтелектуальної власності:

• ліцензійну;
• франчизу (франчайзинг);
• інжиніринг;
• лізинг.

Ліцензія — надання права іншій особі або організації викорис­товувати об’єкти інтелектуальної власності. Види ліцензій: па­тентні, безпатентні, самостійні, супутні, прості, виключні, повні.

Упродовж 20 років, починаючи з 1960 p., оборот світової ліцен­зійної торгівлі збільшився майже у 12 разів. За станом на початок XXI ст. світова торгівля ліцензіями на винаходи та секрети вироб­ництва (ноу-хау) збільшилася ще майже у 10 разів.

Лідером в експорті технологій є США. На їх частку припадає третина всіх проданих у світі ліцензій. Загальний обсяг промис­лового виробництва за американськими ліцензіями за кордоном у 2,5 разу перевищує товарний експорт США.

Обсяг виробництва на основі іноземних ліцензій перевищує у Японії ЗО %, а в Німеччині — 10 %.

Згідно з оцінками експертів ООН, покупці сплачують за прид­бані ліцензії від 1 до 10 % вартості реалізованої продукції, виго­товленої на ліцензійній основі. Що ж стосується унікальних і перспективних науково-технічних досягнень, то відповідна частка сягає від третини до половини вартості продукції.

На початку другої половини XIX ст. основна частка ліцензій припадала на машинобудування, енергетику та електротехніку. Впродовж 1980-х років перше місце (понад 20 %) посіли ліцензії у сфері приладобудування, радіоелектроніки, зв’язку, будівництва, виробництва будівельних матеріалів та медицини. Частка таких ліцензій досягла третини від їх загальної вартості.

Лізинговий контракт є угодою про довгострокову оренду ма­шин і обладнання. Види лізингу: фінансовий, операційний.

Технологія — це фактор виробництва, якому притаманна ви­сока міжнародна мобільність.

Міжнародне технічне сприяння (технічна допомога) вважається різновидом міжнародної передачі технології. Воно може відбува­тися на оплатній чи безоплатній основі. Організаційними вида­ми технічної допомоги є:

• технологічні гранти (передача технологій, технологічно
  містких товарів, надання коштів на придбання технології,
  навчання і перепідготовка персоналу);
• співфінансування (одержувач допомоги забезпечує не лише
  її одержання, а й бере участь у її фінансуванні).

Технічне сприяння буває двостороннім і багатостороннім.

Світова валютна система є сукупністю кредитно-грошових відносин. Вони склалися на основі інтернаціоналізації господар­ського життя, міжнародного розподілу праці, розвитку світового ринку тощо.

Міжнародні валютні відносини виникають тоді, коли гроші починають функціонувати у міжнародному господарському обо­роті.

Національні валютні системи сформувалися раніше, ніж світова валютна система. Тривалий час національні валютні системи існу­вали автономно. Національна валюта є основою національної валютної системи. Більшість держав світу завжди використову­вали свою національну валюту. Значно рідше країни світу вико­ристовують чужу валюту.

Для здійснення міжнародної торгівлі в умовах існування роз­маїття валют потрібно мати механізм розрахунків між фізич­ними і юридичними особами різних країн. Такий механізм сти­хійно чи цілеспрямовано з’являвся. Його основою був валютний курс.

Історії людства відомі два типи систем грошового обігу:

1. Обіг металевих грошей (тобто мідних, срібних, золотих мо­
   нет).
2. Обіг паперових грошей та кредитних грошей, які не обміню­
   ються на золото.

Монети з фіксованим на них номіналом, що випускалися дер­жавою, вперше з’явилися у VIII ст. до н. є. у Лідії (Мала Азія) та Китаї.

Спочатку монети карбувалися з одного боку. Приблизно за 560 років до н. є. правитель Афін Пісістратус випустив в обіг монети із зображенням на обох боках.

Перші британські монети з’явилися у І ст. до н. є. Виготовля­лися вони зі срібла та міді. Згодом мідь та бронзу використовували для монет невеликого номіналу, а для більшого застосовували золото та срібло.

Тривалий час монети відливали за методом, який використову­вався ще у Стародавньому Вавилоні для виготовлення печаток, — місця, що були впалими на формі, на монеті ставали опуклими. Метод давав змогу одержувати зображення високої художньої цінності. Сучасні методи монетокарбування з погляду мистецтва поступаються стародавньому. Відомим зразком монетного мисте­цтва є “Святий Георгій і Дракон” Бенедетто Піструччі (1817 p.). Зображення використовувалося на британських монетах упро­довж майже півтори сотні років.

Батьківщиною паперових грошей вважається Стародавній Китай.

Банкноти вперше були випущені банками. Вони зобов’язу­валися сплачувати золотом зазначену на банкнотах суму. Банк Англії випускав банкноти з часу свого заснування у 1694 р.

Залежно від металу, що використовувався як гроші, вирізняють такі види металевого грошового обігу:

• біметалізм;
• монометалізм.

Згідно з першим з названих видів монети, що карбуються із золота та срібла, перебувають в обігу як взаємно рівні. Біме­талізм набув особливо значного поширення в Західній Європі у XVI-XVII ст., тобто у період первісного нагромадження капіта­лу. Вартісні співвідношення між золотими та срібними монета­ми встановлювалися стихійно залежно від ринкової вартості зазначених металів. Коли ж у вартісне співвідношення золота та срібла втручалася держава, то виникала система подвійної валю­ти. В умовах біметалізму один з цих двох металів виявлявся переможцем і відігравав роль загального еквівалента.

Приплив срібла до Європи, передусім з Америки, викликав падіння ринкової ціни срібла порівняно із золотом.

Спроби урядів підтримувати завищене на користь срібла співвідношення між золотом і сріблом викликали переплав­лення золотих монет у зливки та їх обмін на срібло. Спрацьову­вало правило англійського державного діяча Грешама: “Погані гроші витісняють з обігу “кращі” гроші”.

Коли з’явилася загроза повного витіснення золотих монет срібними, то провідні європейські країни відмовилися від біме­талізму.

Срібні монети були громіздкими. Для сплати срібними гро­шима часто потрібно було вдаватися до послуг гужового транс­порту. Золоті ж монети, з огляду на значно вищу їхню вартість, були зручнішими для обігу.

У 1798 р. Англія першою запровадила монометалізм. Впро­довж наступного століття він став панівною грошовою системою і в інших країнах.

Людству відомі три види монометалізму — мідний, срібний та золотий. Мідний монометалізм існував в історичному минулому, наприклад, у Стародавньому Римі.

Золотий такі поступово став практично єдиною валютною си­стемою світу.

Вирізняють такі види золотого монометалізму:

• золотовалютний стандарт;
• золотозливковий стандарт;
• золотодевізний стандарт.

Першою світовою валютною системою була золотомонетна. Вона стихійно склалася у XIX ст. На Паризькій конференції, що відбулася у 1867 p., золото було визнане як єдина форма світових грошей.

“Большой энциклопедический словарь” зазначає таке (с. 426): “Золотовалютний стандарт — світова валютна система, за якої зв’язок валют окремих країн із золотом здійснюється опосередко­вано — через обмін на валюту, яка зберігає обмін на золото. З огляду на провідну роль долара система золотовалютного стандарту фак­тично була золотодоларовим стандартом. Формування золото­валютного стандарту почалося в 30-х роках XX ст. і закінчилося на зламі 50-60-х років; юридично оформлена на Бреттон-Вудській конференції 1944 року. Наприкінці 60-х років зайшла у супереч­ність з інтернаціоналізацією світового господарства, що посилю­валася, і на початку 70-х років припинила існування”.

Для золотомонетного стандарту властиві:

• вільне карбування золотих монет;
• стабільний золотий вміст грошової одиниці;
• обмін валют різних країн, спираючись на вагу відповідних
  золотих монет;
• вільне пересування золота між країнами;
• вільний обмін паперових і кредитних грошей на золото.
  Ось як описано золотомонетний стандарт у коротенькій нотатці

в “Oxford Paperback Encyclopedia” (с. 585):

“Золотий стандарт — валютна система (monetary system), за якої уряд країни готовий обмінювати валюту на золото на вимогу (on demand) і за оголошеною ціною. Курси валют для валют країн-членів є обов’язково фіксованими. Кожна держава (authority) мусить мати певні запаси золота для виконання своїх зобов’язань. У 1821 р. Великобританія стала першою країною, яка запровадила офіційний золотий стандарт. Десь через півсотні років її приклад наслідували Франція, Німеччина та США. До 1900 р. провідні країни світу прийняли золотий стандарт. Його було припинено (to suspend) під час Першої світової війни з огляду на труднощі з перевезенням золота в умовах війни (wartime) та відновлено у 1925 р. Від нього повністю відмовилися у 1931 р. Ніде у світі золотий стандарт не діє нині”.

Золотомонетний стандарт зумовив значне збільшення суспіль­них витрат у зв’язку з розширенням виробництва і торговельного обігу. Як дорослій людині тісно у дитячому костюмчику, так само і золотомонетному стандарту на початку XX ст. стало тісно в економіці як окремо взятих країн, так і світу загалом. Кредит­ні гроші неминуче витісняли золото з обігу.

Під час Першої світової війни обмін банкнот на золото було припинено всередині країн. Було також заборонено вивозити золото. Запроваджувалася широка емісія паперових грошей, не забезпечених золотом, що призвело до спалаху інфляції. Система золотомонетного стандарту була зруйнована.

Перехід до золотозливкового стандарту було оформлено угодою, укладеною в 1922 р. на Генуезькій конференції. Велика Британія, Франція та США обмінювали банкноти на зливкове золото в необмеженій кількості. Кілька десятків країн запровадили золото-девізний стандарт, згідно з яким національні банкноти обміню­валися на валюти зазначених держав. У свою чергу ці валюти обмінювалися на золото і виконували функцію девізних валют.

Світова економічна криза 1929-1933 pp. зашкодила засадам Генуезької валютної системи. Обмін банкнот на зливки припи­нили Велика Британія та Франція. США залишилися єдиною країною, яка обмінювала національну валюту на золото.

Наступною світовою валютною системою стала Бреттон-Вуд-ська. її започаткували на конференції держав антигітлерівської коаліції у 1944 р. Ця валютна фінансова конференція 44 держав відбулася у містечку Бреттон-Вудс (США, штат Нью-Гемпшир). На конференції розглядалися питання, пов’язані зі стабілізацією валют світу та запровадженням кредиту у міжнародній торгівлі після Другої світової війни.

Було вирішено створити Міжнародний банк реконструкції та розвитку для надання довгострокових кредитів державам, які мали в цьому потребу. Передбачалося, що інша агенція — Міжна­родний валютний фонд — фінансуватиме короткострокові дисба-ланси у міжнародній торгівлі та платежах.

Основні принципи цієї системи:

1. Золото — основа валютної системи; воно виконувало функ­ції міжнародного платіжного засобу та резервного засобу.
   2.    Долар США прирівнювався до золота; США розмінювали долар на золото іноземним центральним банкам.
2. Взаємна конвертація валют; курсове співвідношення ва­ лют встановлювалося на основі фіксованих валютних паритетів, що відображувалися у доларах.

Бреттон-Вудська система за своєю природою була золотодевіз-ною. Основою системи залишалося золото. Зберігалися золоті паритети валют. Роль резервних валют відігравали долар США та британський фунт стерлінгів. США обмінювали долар на золото іноземним центральним банкам за ціною 35 доларів за одну тройську унцію золота. Ринковий курс валют міг відхилятися від їх паритету, відображеного у доларах, не більше ніж на 1 % в той чи інший бік. Якщо ж коливання курсів було більшим, то центральні банки країн вдавалися до валютної інтервенції, яку вони виконували у доларах.

Отже, Бреттон-Вудська валютна система — це система гегемо­нії американського долара. її виникнення було зумовлене панів­ним становищем США в економіці світу наприкінці Другої світо­вої війни.

Нівелювання економічного, технічного та валютно-фінансово­го лідерства США протягом 60-х і подальших років, а також економічні, енергетичні та сировинні кризи зумовили дестабілі­зацію Бреттон-Вудської системи. Конкурентоспроможність західно­європейської та японської промислової продукції підвищувала­ся, а американської — знижувалася. Золотий запас США танув. Намагаючись врятувати Бреттон-Вудську систему, США двічі вда­валися до девальвації свого долара (1971, 1973 p.).

Обмін долара на золото США припинили у 1971 р. Фіксовані курси валют поступилися плаваючим.

Ямайська валютна система характеризується тим, що в ній формально відсутнє золото. Країни — учасниці системи не вста­новлюють золотого вмісту своїх валют і не обмінюють їх на золото. Втім, значна частина валютних резервів країн складається із золотих запасів.

Ямайська валютна система спрямовується на позбавлення долара статусу міжнародної (резервної) валюти. Історичний до­свід довів, що навіть велика і сильна національна валюта не є досконалим міжнародним платіжним засобом. Виникла потреба, щоб міжнародну торгівлю обслуговувала міжнародна валюта. Передбачалося, що такою валютою стануть “спеціальні права за­позичення — СПЗ, SDR”.

“Большой энциклопедический словарь” у коротенькій нотатці (с. 1136) зазначає: “Спеціальні права запозичення (SDR, від англ. Special Drawing Rights), міжнародні резервні кредитно-розрахун­кові засоби країн — членів Міжнародного валютного фонду (МВФ), призначені для покриття дефіцитів їхніх платіжних балансів, створені у 1970 p.”.

Однак СПЗ не стали справді міжнародною валютою. їх частка в урегулюванні міжнародних розрахунків не перевищувала на­прикінці XX ст. 5 %. Долар де-факто зберігав своє становище резервної валюти.

“Большой энциклопедический словарь” містить (с. 1429) і таку нотатку: “Ямайської угоди, домовленостей про основні прин­ципи формування нової світової валютної системи замість Брет-тон-Вудської системи золотовалютного стандарту досягнуто на нараді країн — учасниць МВФ у Кінгстоні (Ямайка) в 1976 р. Ямайська угода проголосила “спеціальні права запозичення” базою нової валютної системи, юридично закріпила демонетизацію золота, узаконила режим “плаваючих” валютних курсів”.

За умовами Ямайської угоди валютний курс, як і будь-яка інша ціна, визначається ринковими силами — тобто попитом і пропозицією. Держави мають можливість впливати на динаміку валютних курсів, вдаючись до продажу чи закупівлі валют, тобто ця валютна система створює певні можливості для управління валютними курсами.

Валютний курс має ще й іншу назву — обмінний. Це кількісне співвідношення, за яким валюта однієї країни обмінюється на валюту інших країн.

Вирізняють три види валютних курсів:

1. Фіксований (офіційно встановлене співвідношення між на­
   ціональними валютами на основі їх взаємного паритету).
2. Такий, що коливається (курс, що вільно змінюється під
   дією попиту і пропозиції).
3. Такий, що плаває (різновид курсу, що плаває, який вико­ристовує механізм валютного регулювання).

Попит і пропозиція на міжнародному валютному ринку зале­жить від:

• обсягів взаємної торгівлі між країнами;
• масштабів інфляції та економічної кон’юнктури країни;
• купівельної спроможності кожної національної валюти.

“Кошиковий” спосіб визначення валютного курсу є недоскона­лим (адже структура споживання товарів і послуг, що входять у кошик, різна у різних країнах). На жаль, досконалішого способу ще не винайдено.

У разі зниження курсу національної валюти виграють експор­тери. Якщо ж валютний курс коливається, то завжди хтось виграє, а дехто програє.

Валюта може бути:

• Замкнутою (неконвертованою).
• Частково конвертованою.
• Повністю конвертованою.

Резервна валюта — це національні кредитно-грошові засоби провідних країн — учасниць світової торгівлі. Така національна валюта використовується центральними банками інших країн для накопичення і зберігання резервів для міжнародних розрахунків.

Заходи прямого регулювання валютного курсу:

• політика облікової ставки центрального банку;
• валютна інтервенція.

Опосередкований вплив держави на валютний курс пов’язуєть­ся зі здійсненням заходів щодо стабілізації грошово-кредитної та фінансової систем.

Коли економіки країн міжнародного інтеграційного об’єднан­ня стають досить тісно пов’язаними між собою, виникає потреба у запровадженні єдиної валюти. Це яскраво продемонстровано на прикладі Європейського Союзу.

Європейська Рада ще в липні 1969 р. ухвалила рішення про створення валютного союзу до кінця 70-х років XX ст., тобто впродовж 10 років. Це рішення вважається першим реальним кроком у цій сфері. Для опрацювання цього питання було створе­но спеціальний комітет на чолі з тодішнім главою уряду Люксем­бургу Вернером. Було також створено Європейський фонд валют­ної кооперації. Його розглядали як попередника майбутнього Європейського центрального банку. Нафтова криза, що спалах­нула в 1973 р. під час чергової арабо-ізраїльської війни, зашко­дила втіленню задуму про валютний та економічний союз. Його відклали на кращі часи.

До цього питання Європейське співтовариство повернулося в 1978 р. Воно обговорювалося на зустрічі у верхах, що відбулася 1978 року у Копенгагені та Бремені. Враховувалися пропозиції тодішнього голови Комісії Роя Дженкінса.

Рішення про створення Європейської валютної системи (ЄВС) було прийняте 1979 року. Але в засновницьких документах ЄЄ згадки про цю систему не було аж до 1986 р. Формулювання про ЄВС з’явилося в 1986 р. у ст. 102 “а” Єдиного європейського акта. Держави — члени ЄЄ прагнули за допомогою ЄВС досягти стабілізації своїх валют і створити резервний фонд ЄС.

З’явилися європейська валютна одиниця (European Currency Unit — ECU) та механізм обмінних курсів.

Екю була не реальною, а розрахунковою валютою. Ця “кошикова валюта” складалася з валют країн — учасниць, зважених відповідно до їх часток у ВВП Співтовариства. Учасники зобов’язувалися підтримувати курси своїх валют щодо екю. Дозволялося лише невелике їх відхилення. Курси національних валют могли взаємно відхилятися на ±2,25 %. Винятки з правила тимчасово застосо­вувалися до Великобританії, Італії, Іспанії та Португалії.

Європейському фонду валютної кооперації країни-члени пере­дали в обмін на екю п’яту частину свого валютного і золотого запасів.

У 1988 р. було створено комітет на чолі з головою Комісії Жаком Делором для опрацювання питання про створення Євро­пейського економічного і валютного союзу. Доповідь комітету було схвалено на засіданні Європейської Ради, яка відбулася в липні 1989 р. у Мадриді. У доповіді містилася програма створення Союзу, що охоплювала три етапи. Доповідь комітету Жака Де-лора стала основою для підготовки і прийняття Маастрихтського договору.

Маастрихтський договір (1992 p.) передбачав три етапи у створенні Європейського Союзу. Для виконання першого етапу встановлювався часовий проміжок 1 січня 1990 р. — 31 липня 1993 р. Протягом першого етапу держави-члени повинні були скасувати всі обмеження на рух капіталів і платежів як між собою, так і з третіми країнами. Держави-члени також зобов’язу­валися забезпечити стабільність цін та платоспроможність дер­жавних фінансів.

Другий етап валютної інтеграції розпочався 1 січня 1994 р. і тривав до 31 грудня 1998 р. На цьому етапі держави зосередилися на розв’язанні питань, що стосувалися занадто великого бюджет­ного дефіциту, проблем платіжного балансу, незалежності фінансо­вої системи від нагальних потреб як окремих країн, так і Союзу в цілому. У полі зору були також питання про статус Валютного комітету та Європейського валютного інституту.

Валютний комітет повинен був відстежувати валютну та фі­нансову ситуації у країнах членах та в Союзі. Наприкінці дру­гого етапу він перетворювався в економічний і фінансовий ко­мітет.

Європейський валютний інститут (ЄВІ) було створено замість комітету управляючих центральними банками держав-членів та Європейського фонду валютної кооперації. Інститут вважався попередником Європейського центрального банку. Функції ЄВІ:

• сприяв координації валютної політики держав-членів з ме­
  тою забезпечення стабільності цін;
• розробляв попередні заходи для запровадження Європей­
  ської системи центральних банків;
• спостерігав за розвитком ситуації щодо екю.

Інститут мав основні, допоміжні та консультаційні функції.

Для переходу до третього етапу державам — учасницям Євро­пейського Союзу необхідно було узгодити національне законо­давство про центральні банки з Маастрихтським договором і Статутом європейської системи центральних банків і відповідати чотирьом “критеріям зближення”. Стисло охарактеризуємо ці кри­терії:

1. Критерій досягнення високого рівня стабільності цін озна­чав, щоб темпи інфляції у конкретній державі не перевищували більш як на 1,5 % показник трьох держав-членів, які мали най­нижчий цей показник. Критерій захищеності фінансового становища держави перед­
   бачав, щоб вона не мала занадто великого бюджетного дефіциту.
2. Критерій нормальної участі у механізмі обмінних курсів
   означав на відсутність девальвації державою своєї валюти щодо
   валют інших країн-членів.
3. Критерій зближення довгострокових відсоткових ставок
   спрямовував зусилля на те, щоб середня номінальна відсоткова
   довгострокова ставка не перевищувала більш як на 2 % цей по­
   казник у державах угруповання, що мали найстабільніші ціни.

Спочатку планувалося, що першого дня третього етапу екю перестане бути “кошиком валют” і стане єдиною валютою країн-членів (але згодом від екю відмовилися на користь евро). Пла­нувалося, що національні валюти за перевідним курсом, встанов­леним на перший день третього етапу, будуть обмінюватися на екю.

На початку третього етапу починала виконувати свої функції і Європейська система центральних банків (ЄСЦБ). Національні банки разом з Європейським центральним банком розгляда­ються як складові цієї системи. Основною метою діяльності ЄСЦБ вважалася підтримка стабільності цін.

Одночасно з ЄСЦБ утворювався Європейський центральний банк. На відміну від ЄСЦБ він є юридичною особою. Метою ство­рення ЄЦБ було забезпечення функціонування та виконання за­вдань ЄСЦБ.

31 травня 1995 р. Комісія ЄЕС прийняла “Зелену книгу” (Green Paper), у якій описувалися практичні заходи щодо запровадження єдиної валюти. Ця книга розглядалася як доку­мент для дискусії щодо сценарію переходу на єдину валюту. Комі­сія була зацікавлена почути думки держав-членів, Європейського валютного інституту, центральних банків держав-членів, а також банківських та фінансових фахівців.

У жовтні 1995 р. Європейська Рада обговорила згаданий сце­нарій. Розглядалася також назва нової валюти. Німеччина вперше запропонувала дати їй назву “евро”. Перед цим німці пропонува­ли назву “марка”, але їхня пропозиція не дістала підтримки парт­нерів.

На засіданні Європейської Ради, що відбулося у грудні 1995 р. в Мадриді, було прийнято рішення про назву єдиної валюти (евро) і затверджено графік її запровадження.

Восени 1996 p. у Європейському Союзі розпочалася кампанія з пропаганди евро. її метою було пояснити широкій громадськості переваги від запровадження евро. У цілому кампанія спиралася на положення зазначеної “Зеленої книги”. На засіданні Євро­пейської Ради 13-14 грудня 1996 р. у Дубліні було затверджено зразки банкнот евро. Вони мали номінал 5, 10, 20, 50, 100, 200 та 500 евро. На банкнотах відтворено елементи архітектурних стилів Західної Європи: класичного, романського, готичного, епохи Відрод­ження, бароко, рококо, склобетонного. Зображено також арки та мости різних епох. Вони символізують єднання. Дизайнер банк­нот — австрійський художник Роберт Калина.

Банкнот номіналом один і два евро немає, вони існують у вигляді монет. Розмінна монета дістала назву “цент”. На зворот­ному боці монет держави-члени можуть розміщувати зображен­ня на свій смак. Лицьовий бік монет уніфіковано.

Економічний і валютний союз розпочав свою діяльність 1 січня 1999 р. Євро стало повноцінною самостійною валютою, щоправ­да, спочатку у безготівкових розрахунках. Обмінні курси між євро та національними валютами були незворотно зафіксованими. Національні валюти країн — учасниць проекту євро перестали незалежно виставлятися на міжнародних фінансових ринках щодо інших валют. Нові випуски державних боргових зобов’язань потрібно було деномінувати у євро. Європейська система цент­ральних банків формує і запроваджує єдину валютну й обмінну політику.

Період протягом 1999-2001 pp. надавався для видрукування необхідної кількості банкнот євро та карбування монет. У цей час зазначалися паралельно ціни у національній валюті та євро з метою призвичаєння до євро споживачів.

1 січня 2002 р. розпочався 6-місячний термін для вилучення з обігу національних валют та заміни їх на євро. Процес обміну і вилучення формально закінчився ЗО червня 2002 р. Фактично ж його було завершено раніше. Він пройшов рівно і набагато вдалі­ше, ніж на це сподівалися навіть оптимісти. Осторонь зони євро залишилися Велика Британія, Данія та Швеція. Восени 2003 р. більшість шведських виборців проголосувала на референдумі про­ти запровадження євро.

Отже, шведи не хочуть євро. Країни, що вступають до ЄЄ у 2004 p., навпаки, хотіли б мати євро негайно.

Згідно з встановленими правилами кожна країна — кандидат на вступ до ЄС після свого приєднання має витримати щонайменше дворічний термін, протягом якого її національна валюта зали­шається досить вільно пов’язаною з евро. Такий перехідний тер­мін розглядається як плата за майбутню стабільність валютного курсу та низький рівень процентних ставок, які нова країна ма­тиме після повного приєднання до валютного союзу

Протягом перших двадцяти п’яти років багатосторонніх переговорів, що проводилися під егідою Генеральної угоди про тарифи і торгівлю (ГАТТ), її учасники зосереджували увагу на імпортних тарифах, експортних субсидіях та кількісних обме­женнях. Зазначене є найбезпосереднішим інструментарієм регу­лювання міжнародної торгівлі, що його здавна застосовують дер­жави світу. На Токійському раунді переговорів (1973-1979 pp.) до порядку денного включалися, окрім зазначених, і питання, пов’язані з підробкою товарів, державними закупівлями і процеду­рами митної оцінки.

Під час восьмого, Уругвайського раунду переговорів ГАТТ по­рядок денний ще більше розширився. Країни — учасниці ГАТТ погодилися взяти на себе зобов’язання у сфері інтелектуальної власності, стандартів, інвестиційних заходів, які стосуються міжна­родної торгівлі, внутрішніх субсидій та регулювання, яке впливає на міжнародну торгівлю послугами.

Після Уругвайського раунду увагу країн — членів Світової організації торгівлі (СОТ) почали привертати ще й такі питання, як екологія, конкурентна політика, інвестиції. Адже відомо, що громіздке державне регулювання в цих сферах може використо­вуватися як інструмент для захисту вітчизняних виробників від іноземних конкурентів.

Нові перспективи розвитку COT визначено у Декларації IV Конференції міністрів СОТ, що відбулася у листопада 2001 р. в м. Доха (Катар). Конференція передбачала проведення до 1 січня 2005 р. переговорів з широкого кола питань. Цей раунд перегово­рів одержав назву “раунд розвитку”.

На шляху до СОТ Україна вже, очевидно, пройшла значну частину відстані. З матеріалом про СОТ можна ознайомитися у навчальних підручниках 1.1. Дахна “Міжнародне економічне пра­во” та “Міжнародна торгівля”, що виходили у світ у видавництві МАУП.

Робоча група СОТ складається із 46 країн-членів. Україна веде двосторонні переговори щодо доступу до ринків товарів і послуг з двадцятьма п’ятьма країнами із зазначених сорока шес­ти.

За станом на початок 2003 р. у рамках двосторонніх перего­ворів погоджено близько 95 % тарифних позицій.

Україна заявила про приєднання до 16 з 19 секторальних угод та ініціатив.

Наводимо перелік заданих угод та ініціатив із зазначенням у дужках року готовності набрання чинності для України відповід­них зобов’язань:

1. Хімічна гармонізація (2004 р.)
2. Сталь (2004 р.)
3. Іграшки (2004 р.)
4. Деревина (2004 р.)
5. Текстиль та одяг (2004 р.)
6. Кольорові метали (2004 р.)
7. Фармацевтичні препарати (2004 р.)
8. Інформаційні технології (2004 р.)
9. Папір (2005 р.)

10. Сільськогосподарська техніка (2005 р.)
11. Меблі (2005 р.)
12. Наукове обладнання (2006 р.)
13. Будівельна техніка (2006 р.)
14. Медичне обладнання (2006 р.)
15. Цивільна авіація (2010 p.)
16. Дистильовані спирти (через 3 роки після вступу до COT).

Очікується, що прийняттям свого Податкового кодексу Ук­раїна усуне невідповідність національного податкового законо­давства нормам COT. Вступаючи до COT, Україна скасує переважну кількість пільг зі сплати ввізного мита, що надаються суб’єктам зовнішньоекономічної діяльності. Це призведе до суттєвого збільшення частки оподатковуваного імпорту.

Отже, є підстави стверджувати, що бюджет України не втра­тить від її приєднання до COT, враховуючи і ту обставину, що бюджет виграє від скасування пільгового оподаткування окремих товарів вітчизняного виробництва.

Українські споживачі виграють від розширення асортименту і якості товарів і послуг та зниження їх ціни. Зниження цін по­шириться не лише на готові імпортні товари, а й на вітчизняні товари, де використовуються імпортні компоненти.

Фахівці радять зважати і на фактор часу.

По-перше, досвід свідчить, що чим пізніше країна приєднується до COT і чим тривалішими є її переговори, тим більше вимагають від неї поступок і гіршими є умови її приєднання.

По-друге, розпочалися багатосторонні переговори дев’ятого раунду ГАТТ. Якби Україна була членом ГАТТ, то у неї була б можливість впливати на переговорах на умови світової торгівлі на майбутні десятиліття.

По-третє, на шляху до Європейського Союзу Україні аж ніяк не можна уникнути СОТ. Членство в СОТ є неодмінною і першою віхою на шляху до Євросоюзу.

Вступ України до Світової організації торгівлі забезпечить зменшення тарифних і нетарифних обмежень на шляху просуван­ня українських товарів практично на всі головні товарні ринки розвинених країн земної кулі. Це неодмінно спричинить збільшен­ня обсягів валютних надходжень від експорту вітчизняної про­дукції.

Членство України в СОТ — це не лише гарантований доступ українських товарів на світові ринки, а й запобігання необгрун­тованому проведенню проти продукції походженням з України розслідувань щодо недобросовісної конкуренції.

Протягом десятиліття, починаючи з 1992 p., проти української продукції було порушено і проведено понад 90 антидемпінгових, спеціальних та антисубсидиційних розслідувань. Прямі втрати наших виробників від цього становили 1 млрд дол. Вступ до СОТ гарантуватиме визнання за Україною статусу країни з ринко­вою економікою під час проведення антидемпінгових розсліду­вань. Українські виробники дістануть можливість захищати свої інтереси згідно з процедурою розгляду спорів СОТ. Ця процедура є тривалішою, ніж процедура розгляду фактів недобросовісної кон­куренції компетентними органами країн, а це дасть змогу навіть у разі визнання факту недобросовісної конкуренції та запровад­ження обмежувальних заходів здійснити географічну диверсифі­кацію ринків збуту своєї продукції та/або переорієнтувати ви­робництво на випуск іншої продукції.

Протягом 1996-1998 pp. Україна здійснювала політику різкого підвищення ставок ввізного мита. У 1998-1999 pp. внаслідок активізації співробітництва з міжнародними фінансовими органі­заціями в Україні розпочалася лібералізація зовнішньої торгівлі. Це передусім позначилося на поступовому зниженні ставок ввізно­го мита. Фахівці вважають, що політика України у сфері митно-тарифного регулювання не призвела до зниження рівня захисту внутрішнього ринку. Подальша лібералізація торгівлі посилить вплив світової кон’юнктури на економіку України. Посиляться економічні ризики у періоди глобальної економічної нестабіль­ності.

Вступ до COT відіграв суттєву роль у розвитку економіки у минулому соціалістичних країн Центральної та Східної Європи. Вони дістали інвестиційний поштовх для розвитку своїх націо­нальних економік.

Слід зробити і застереження у руслі українського прислів’я про те, що під лежачий камінь вода не тече. Позитивні наслідки для країни від її членства у COT з’являються не автоматично, а будуть результатом цілеспрямованої політики, яка створює потен­ціал для використання відповідних можливостей.

Відповідно до ст. 4, 5 та 9 Угоди про партнерство та співробіт­ництво між Україною та Європейським Союзом членство України в COT є необхідною умовою лібералізації торгівлі між Україною і ЄС, започаткування переговорів щодо створення зони вільної торгівлі між ними та забезпечення поступової інтеграції України до Європейського Союзу завдяки підготовці та укладенню Угоди про асоційоване членство України в ЄС.

Фахівці вважають, що в разі вступу України до СОТ та лібералізації доступу іноземців до вітчизняного ринку товарів та одночасного отримання такого ж доступу до товарних ринків 145 членів COT (а це становить 95 % світової торгівлі) вартість експортної продукції України, що скористається перевагами, буде у 4,7 разу більшою, ніж вартість імпорту, доступ якого до ринку України буде лібералізовано.

Важливе значення має також отримання права на застосування міжнародно визнаного комплексу заходів захисту внутрішнього ринку відповідно до угод у рамках COT.

Слід зазначити, що позиція України на переговорах є досить виваженою і не настільки протекціоністською, як про це дехто думає. 80 % загального обсягу ставок мита перебуває на рівні країн, які нещодавно приєдналися до COT (Албанія, Молдова, Китай, Тайвань, Хорватія, нові держави Балтії). 13 % ставок в Україні є вищими, ніж у зазначених державах, а 7 % — ниж­чими.

Переваги вільного доступу до ринків, що їх надає членство у COT, стосуються ринків, де поширена цінова конкуренція — си­ровинна продукція і стандартизовані масові готові товари. На ринках високотехнологічних виробів лібералізаційні заходи COT позначаються не дуже.

Ринок послуг України почав формуватися у першій половині 1990-х років. Найбільша активність спостерігалася у таких сфе­рах як банківська справа, страхування, телекомунікації, комп’ю­терні технології, торгівля, громадське харчування, туризм, індустрія розваг.

Частка сфери послуг у ВВП України за станом на 2002 р. становила 54,8 %. Цей же показник у 1990 р. становив лише 20,3 %. Частка зайнятих у сфері послуг перевищує 50 % від їх загальної кількості. У структурі зовнішньоторговельного обороту найвагомішу частку мають транспортні послуги (65 %). На по­слуги трубопровідного транспорту на початку XXI ст. припадало 53 % їх загального обсягу.

Торгівля послугами шляхом, кажучи мовою Генеральної угоди про торгівлю послугами (ГАТС), “комерційної присутності іно­земних постачальників на території країни” є однією з головних форм доступу іноземних суб’єктів господарювання на український ринок і передбачає залучення іноземних інвестицій.

До 1990-х років присутність іноземних постачальників послуг дозволялася лише у формі представництв без права здійснення комерційної діяльності. Згодом ситуація змінилася і особливо помітною виявилася присутність іноземних постачальників по­слуг у нових галузях, передусім у сфері надання ділових послуг (аудит, консалтинг, юридичні, бухгалтерські, рекламні, комп’ютерні послуги).

Переговорний процес щодо доступу до ринків послуг України було розпочато у 1997 р. Тоді делегація експертів України провела перший раунд переговорів з делегаціями країн — членів СОТ.

За станом на середину 2003 р. проект Розкладу специфічних зобов’язань України у секторі послуг містив зобов’язання щодо 134 підсекторів. Цей показник є найвищим не лише серед країн-претендентів, а й серед членів СОТ. Узгодженими секторами рин­ку послуг є такі види послуг: юридичні, комп’ютерні, дослідні, рентні, лізингові, будівельні, дистриб’юторські, освітні, туристичні, поштові, транспортні, а також послуги з охорони навколишнього середовища і ті, що пов’язані з організацією відпочинку, куль­тури та спорту. У цих секторах в Україні вже створено відпо­відну законодавчу базу. Неузгодженими залишилися страхуван­ня, банківські, телекомунікаційні та медичні послуги. На думку вітчизняних фахівців, у цих секторах потрібно встановити пере­хідний період для лібералізації доступу до них з метою забезпе­чення конкурентоспроможності українських постачальників по­слуг.

Захист прав інтелектуальної власності на нинішньому етапі є найгострішою проблемою у контексті переговорів про міжнарод­ну торгівлю. Міжнародний альянс захисту інтелектуальної влас­ності — об’єднання власників авторського права зі штаб-кварти­рою у Вашингтоні — вважає, що результатом посилення захисту авторського права в Україні буде щорічне збільшення доходів його членів на 250 млн дол. Згідно з дослідженням Світового банку, повномасштабне застосування угоди ТРІПС у всьому світі забезпечить власникам патентів у шести найбільш економічно розвинених країнах світу щорічний приріст надходжень на суму 35 млрд дол. Зміцнення захисту прав інтелектуальної власності сприяє інвестиціям в інновації та науково-технічну творчість. Проблеми України у сфері інтелектуальної власності полягають не у її правовій охороні, а в захисті прав її власників.

80 % світової торгівлі зазнає впливу технічного регулювання та стандартів. Світова організація торгівлі вимагає чесно та про­зоро застосовувати технічні регламенти та стандарти і не створю­вати дискримінації щодо іноземної продукції. Багато країн — членів COT скаржаться на надмірно суворі технічні правила в Україні.

Україні необхідно гармонізувати величезну кількість своїх тех­нічних стандартів з міжнародними та реформувати процедуру дотримання стандартів і правил. Проте тут варто дотримуватися “золотої середини”. Технічні стандарти України практично по­вністю базуються на обов’язковій сертифікації. В Європі та США більшість стандартів не є обов’язковими. Існує побоювання, що необов’язкові міжнародні стандарти в Україні можуть стати обов’язковими правилами. Україні потрібно створити режим технічного регулювання, який би відповідав стандартам ринко­вої економіки. Запровадження регуляторних правил СОТ потре­бує від України не лише створення нормативної бази, сумісною з правилами СОТ, а й розбудови інституційних підвалин ринкової економіки.

Процедура приєднання до СОТ охоплює кілька етапів. Досвід свідчить, що цей процес у середньому потребує 5-7 років. Перего­ворний процес щодо Китаю тривав 15 років.

На умовах приєднання до СОТ істотно позначається профе­сіоналізм та політична воля учасників переговорного процесу. Результати домовленостей про умови приєднання різних країн істотно відрізняються між собою. Тривалість переговорів не є однозначним показником. Швидко проведені переговори можуть бути результатом бажання країни-претендента набути членства за будь-яку ціну. Довготривалі переговори можуть свідчити про в’ялість економічних реформ, які здійснює країна, пристосовую­чись до порядків СОТ.

Спочатку Робочі групи детально вивчають торговельний режим країни, яка бажає приєднатися до СОТ. Фахівці оцінюють його узгодженість з нормами і правилами СОТ. Далі розпочинаються консультації та переговори про умови членства. Зазначені перего­вори і консультації відбуваються зазвичай на двосторонньому рівні. В них беруть участь зацікавлені країни — члени Робочої групи.

На переговорах йдеться про умови доступу на ринок країни-претендентки товарів і послуг з інших держав — учасниць СОТ, обсяги і терміни прийняття нею зобов’язань, які породжують­ся членством у COT. Країна, що приєднується, одержує такі ж права, які мають інші члени СОТ. Баланс прав і зобов’язань означає припинення дискримінації відповідної країни на зовнішніх ринках.

У результаті завершення переговорного процесу про приєднан­ня до СОТ формується такий пакет документів:

1. Доповідь Робочої групи (містить повний набір зобов’язань,
   що їх бере на себе за підсумками переговорів країна-пре-
   тендент).
2. Розклад зобов’язань щодо тарифів.
3. Зобов’язання щодо рівня підтримки національного сіль­
   ського господарства.
4. Розклад специфічних зобов’язань щодо послуг.
5. Протокол про приєднання.

Цей пакет затверджується Генеральною радою. Національний законодавчий орган (парламент) ратифікує зазначений пакет доку­ментів. Зобов’язання стають складовою нормативної документа­ції СОТ. Вони вважаються також частиною національного зако­нодавства відповідної країни, а вона сама набуває статусу члена СОТ.

У жовтні 2003 р. відбувся візит прем’єр-міністра України до СІЛА. Віце-президент США Д. Чейні заявив, що на початку 2004 р. США розпочнуть конкретну роботу над двостороннім протоколом США — Україна про доступи на ринки товарів та послуг. Аме­риканці виявили також готовність визнати у недалекому май­бутньому Україну як державу з ринковою економікою. Зазначені заяви, можливо, є реакцією СІЛА на підписання Україною восени 2003 р. рамкових угод про вступ до Єдиного економічного простору з Росією, Казахстаном та Білоруссю. Така прихильність США до України розглядається як запобігання її зближенню з Росією. США також не задоволені станом захисту інтелектуальної влас­ності в Україні. Це зокрема стосується аудіо- та відеокасет і дис­ків, що виготовляються в Україні без ліцензії американських власників авторського права. Така продукція одержала назву “піратської” (інші назви — контрафактна, браконьєрська).

Україна має шанси стати членом СОТ раніше, ніж Росія. Якби це справді так сталося, то Україна у процесі вступу Росії до СОТ мала б вимагати від Російської Федерації скасування принаймні частини дискримінаційних заходів у російсько-українській тор­гівлі (податок на додану вартість на російські енергоносії, що надходять в Україну, квоти, податки та інші обмеження на україн­ський метал, труби, карамель, харчові продукти). Щоправда, в укладеній “Концепції Єдиного економічного простору” Росії вда­лося відстояти положення про те, що учасникам об’єднання за­бороняється висувати вимоги один до одного у процесі вступу до COT.

Торговельний механізм COT базується на концепції Давида Рікардо про порівняльні переваги — країні доцільно експортува­ти ефективніші з точки зору виробництва товари та імпортувати менш ефективні. У разі вступу України до COT поліпшаться економічні умови для певних секторів та погіршаться для інших. Членство у COT потребуватиме від України зниження тарифів на імпорт продуктів сільськогосподарського виробництва. Україна змушена буде відмовитися від більшості кількісних важелів конт­ролю обсягів торгівлі, а також скоротити державну підтримку сільського господарства. Україні потрібна реструктуризація еко­номіки та вдосконалення наявних і створення нових порівняль­них переваг.

Намір вступити до Європейського Союзу в України з’явився після її виходу з Радянського Союзу. Очевидно, така вже історична доля України — їй аж ніяк не вдається уникнути Союзу — чи то Радянського, чи то Європейського.

Про бажання України бути у Європейському Союзі вперше було офіційно проголошено у 1996 р.

Угода про партнерство і співробітництво між Україною і Євро­пейським Союзом була укладена 16 червня 1994 р. у м. Ліса­боні. Набрала вона чинності 1 березня 1998 р.

Основні цілі Угоди:

• розвиток тісних політичних відносин шляхом постійного
  діалогу з політичних питань;
• сприяння торгівлі та інвестиціям і гармонійним еконо­
  мічним стосункам;
• створення основи для взаємовигідного економічного, соціа­
  льного, фінансового, науково-технічного та культурного
  співробітництва;
• підтримка України у її зусиллях щодо зміцнення демо­
  кратії та завершення переходу до ринкової економіки.

З 1 січня 1993 р. Україна користується перевагами Генера-лізованої схеми преференцій. Схема є переліком тарифів для про­мислових і сільськогосподарських товарів, які є навіть нижчими за тарифи, що надаються за статусом країни найбільшого спри­яння.

Слід зазначити, що Україна стала першою з країн СНД, яка уклала Угоду про партнерство і співробітництво з ЄС. Угода визначила 28 сфер, у яких Україна і ЄС мають намір розвивати співробітництво. Наводимо перелік цих сфер:

• промисловість;
• захист та заохочення інвестицій;
• державні закупівлі;
• стандарти та оцінка відповідностей (сертифікація);
• гірничодобувна та сировинна промисловість;
• наука і техніка;
• освіта і навчання;
• сільське господарство;
• енергетика;
• цивільна ядерна галузь;
• охорона довкілля;
• транспорт;
• космічна промисловість;
• поштова служба та телекомунікації;
• фінансові послуги;
• боротьба з “відмиванням” грошей, одержаних злочинним
  шляхом;
• валютна політика;
• регіональний розвиток, включаючи контакти на регіональ­
  ному рівні;
• соціальна сфера (охорона здоров’я та безпека, працевлаш­
  тування, соціальний захист);
• туризм;
• мале та середнє підприємництво;
• інформація та зв’язок;
• захист прав споживачів;
• митна справа;
• статистика;
• економіка;
• боротьба з наркотичним бізнесом;
• культура.

Стратегія ЄС щодо України була сформульована Європейською Комісією у квітні 1994 року. Рада Міністрів ЄС 31 жовтня 1994 р. прийняла спеціальну резолюцію про ставлення до України. 28 лис­топада 1994 р. держави — члени ЄС заявили про свою Спільну позицію щодо України. Європейський Союз висловився за неза­лежність, територіальну цілісність та суверенітет України, її еко­номічну стабілізацію та ринкові реформи, інтеграцію України у світовий економічний порядок.

Для моніторингу економічного і торговельного співробітни­цтва України і ЄС у березні 1995 р. було створено Спільний комітет. Згодом його замінила Рада з співробітництва.

1 лютого 1996 р. набрала чинності Тимчасова угода про торгів­лю та питання, що стосуються торгівлі.

У травні 1996 р. Європейський Союз оприлюднив Декларацію щодо України. Декларація визнавала Україну як державу з перехідною економікою. Цей крок допомагав Україні вирішу­вати проблеми у зв’язку зі вступом до COT і давав шанси для отримання фінансової допомоги і кредитів від європейських струк­тур.

Рада Міністрів ЄС 6 грудня 1996 р. ухвалила План дій ЄС щодо України.

Зусилля України у сфері політичних та економічних перетво­рень були схвалені у Спільній заяві, яку США та Європейський Союз оприлюднили у Вашингтоні 5 грудня 1997 р.

ЗО червня 1999 р. Україна та ЄС підписали кредитну угоду та меморандум про взаєморозуміння, які спрямовувалися на розв’я­зання проблем України у зв’язку з мікрофінансовою допомогою та платіжним балансом.

У жовтні 2000 р. Рада ЄС прийняла постанову про вилучення України з переліку країн неринкової економіки та поширення на неї у рамках антидемпінгових розслідувань порядку визначення “нормальної вартості” згідно з правилами, що застосовуються до країн ринкової економіки.

Тепер поглянемо на заходи України.

Через чотири роки після укладення Лісабонської угоди Пре­зидент України своїм Указом від 11 червня 1998 р. № 615/98 затвердив “Стратегію інтеграції України до Європейського Союзу”. У цьому документі членство України у Європейському Союзі за­значено як довгострокова стратегічна мета.

14 вересня 2000 р. Президент України Указом № 1072/2000 затвердив “Програму інтеграції України до Європейського Союзу”. Рекомендуємо читачеві звернутися до навчального посібника І. І. Дахна “Міжнародне економічне право”. У п’ятому розділі є рубрика “Європейський Союз”, яка містить повний перелік норма­тивно-правових актів України, пов’язаних із вступом до ЄС.

У грудні 2000 р. між Україною та ЄС була укладена “Угода про торгівлю текстильною продукцією на 2001-2004 роки”. Вона не передбачає кількісних обмежень.

Україна зацікавлена у розширенні дії щодо неї Загальної си­стеми преференцій ЄС і скорочення застосування до неї різнома­нітних обмежувальних процедур — ліцензування, квотування, антидемпінгових розслідувань.

Європейський Союз став у 2004 р. безпосереднім сусідом Украї­ни. Україна — це ще не частина ЄС, але вона є частиною Європи.

Дискусію про ширшу Європу розпочала Великобританія у квітні 2002 р. Пострадянський простір (за винятком Балтії) диференц­іюється на Росію та три західні нові незалежні держави (Україна, Білорусь, Молдова).

Політика “особливого сусідства” була започаткована у Люк­сембурзі у квітні 2002 р. у зв’язку з наближенням кордонів ЄС до Західних Нових Незалежних Держав.

У посланні Президента України Верховній Раді України від 21 квітня 2003 р. зазначається, що євроінтеграція є стратегічною метою державної політики України.

Європейська комісія (себто уряд ЄС) вважає, що Україна:

• своїм Законом “Про державне регулювання імпорту сіль­
  ськогосподарської продукції” від 17 липня 1997 р. пору­
  шила ст. 14 Угоди про співробітництво, оскільки закон пе­
  редбачає можливість встановлення квоти на імпорт в Ук­
  раїну продукції тваринництва;
• стимулюючи вітчизняне виробництво автомобілів, поруши­
  ла ст. 10.1 та 15.49 Угоди про співробітництво.

Євросоюз також незадоволений тим, що Україна надає торго­вельні преференції країнам СНД та обмежує експорт чорного і кольорового металобрухту з України.

Важливою віхою для країни на шляху її вступу до Європей­ського Союзу вважається надання їй статусу асоційованого члена. Цей статус не розглядається як автоматична запорука прискоре­ного прийняття країни до ЄС. У зв’язку з цим варто згадати про Туреччину. Такий статус вона має ще з 1964 року.

Керівництво України неодноразово заявляло про зацікавленість в одержанні статусу асоційованого члена ЄС. Станеться це, оче­видно, не скоро. Україні не слід сподіватися на швидкий вступ до ЄС. Прийняття нових членів відбувається повільно. Зокрема, Іспанія і Португалія проводили переговори про вступ до ЄС впро­довж семи років. Польща, Чехія, Словенія та Угорщина розпоча­ли їх у 1993 p., а завершили — у 2003 р.

Основними формами співробітництва України і Європейського Союзу нині є технічна допомога, торгівля та інвестиційна діяль­ність. Технічна допомога у рамках програми TACIS надається Україні переважно у таких сферах, як ядерна безпека, захист довкілля, реструктуризація державних підприємств, розвиток при­ватного сектору економіки.

В експорті України до ЄС переважають товари з низьким ступенем обробки. Імпорт з ЄС представлений промисловими товарами, машинами, транспортним обладнанням.

Частка України у зовнішньоторговельному обороті незначна — вона становить менше 0,5 % загальної торгівлі ЄС. Обсяги пря­мих інвестицій з країн ЄС в економіку України мізерні.

Лібералізація виробничо-комерційної діяльності у цілому та експортно-імпортних операцій зокрема вважається запорукою успішного просування України для вступу до ЄС.

У сфері співробітництва України і ЄС нерідко виникають гострі проблеми. Для прикладу назвемо кілька з них.

Провідні країни — члени ЄС відмовилися від українського вантажного літака АН-70, незважаючи на очевидні його перева­ги над європейським аналогом як за ціною, так і технічним рівнем.

На думку фахівців, шлях України до ЄС охопить три етапи:

1. Створення передумов для розвитку співробітництва та інтег­рації.
2. Прискорення адаптації та початок входження до економіч­
   них структур Євросоюзу.
3. Комплексна інтеграція в економічну систему ЄС.

Перші два етапи потребуватимуть для своєї реалізації 4-5 років кожен, а третій — одне чи два десятиліття.

Основними завданнями першого етапу мають бути:

• належне здійснення внутрішніх економічних реформ з ме­
  тою створення ринкового середовища, адаптованого до умов
  взаємовигідного співробітництва з Європейським Союзом
  та його державами-членами;
• адаптація законодавства України до вимог Світової органі­
  зації торгівлі та початок його пристосування до вимог гар­
  монізованого й уніфікованого законодавства ЄС;
• визначення пріоритетних галузей (секторів) економіки Ук­
  раїни, які мають порівняні переваги уже з точки зору світо­
  вої і європейської економіки;
• створення здатних до великомасштабної міжнародної коо­
  перації великих фірм, фінансово-промислових груп;
• вибіркове підключення до тих проектів співробітництва та
  інтеграції у рамках ЄС, де Україна здатна дотримуватися
  вимог міжнародних договорів і стандартів;
• апробація конкретних механізмів входження України до
  економічних структур Євросоюзу;
• розвиток договірних відносин з ЄС, зокрема одержання
  вільнішого доступу до Загальної системи преференцій євро­
  пейських співтовариств (1971 p.);
• використання фінансової допомоги ЄС для розв’язання
  проблем платіжного балансу, критичного імпорту, стабілі­
  зації грошової системи, приборкання інфляції тощо;
• зміцнення інституційних основ ринкової економіки та при­
  скорення її прогресивних структурних зрушень.

На другому етапі потрібно буде:

• прискорити вихід на ринок ЄС та закріпитися на ньому
  тим виробникам вітчизняних товарів і послуг, які нале­
  жать передусім до галузей української економіки експорт­
  ної спеціалізації;
• суттєво розширити і поглибити процес вибіркового вход­
  ження України в економічні структури Євросоюзу;
• диверсифікувати форми економічного і науково-технічного
  співробітництва з партнерами з країн ЄС;
• укласти угоду між Україною та Євросоюзом про створен­
  ня зони вільної торгівлі;
• досягти адаптації законодавства України із законодавством
  ЄС у таких сферах:

–      мито;

–      компанії;

–      банки;

–      бухоблік;

–      податки;

–      інтелектуальна власність;

–      охорона праці;

–      фінансові послуги;

–      правила економічної конкуренції;

–      державні закупівлі;

–      охорона здоров’я та життя людей;

–      охорона тварин і рослин;

–      довкілля;

–      захист прав споживачів;

–      непрямі податки;

–      технічні правила і стандарти;

–      нормативне регулювання ядерної енергетики;

–      транспорт;

–      поступово створювати передумови для вільного пересу­
вання капіталів і робочої сили між Україною і ЄС;

–      підвищити ступінь координації зовнішньоекономічної
політики.

На третьому етапі потрібно досягти інтеграції економіки Ук­раїни в цілому в економічні структури Євросоюзу.

Щоб стати учасницею Європейського Союзу, країна-претендент має відповідати так званим Копенгагенським критеріям, тобто:

• бути демократичною країною;
• мати ринкову економіку;
• бути конкурентоспроможною.

Шанси вступу України до ЄС незначні. Вона належить до третьої групи країн-кандидатів. Окрім України до неї належать Сербія, Хорватія, Македонія, Албанія і Росія. Зазначимо відверто — ці країни вважаються європейськими аутсайдерами. Обсяг ВВП у розрахунку на душу населення в Україні становив на початку XXI ст. 13 % від рівня середнього душового доходу у країнах ЄС. Якщо брати цей показник, то Папуа — Нова Гвінея має кращі шанси на членство в ЄС.

Потрібно зважати й на те, що вступ до ЄС пов’язаний не лише з економічними вигодами, а й з втратами. Про це свідчить зокрема процес вступу до ЄС у минулому соціалістичних країн Центральної та Східної Європи. Західноєвропейські країни — члени ЄС зобов’язували новачків скоротити експорт їх сільсько­господарської продукції до країн — ветеранів ЄС, повністю відмо­витися від субсидування сільського господарства, виконати то­тальну приватизацію суб’єктів господарювання, згорнути важку промисловість. Водночас окремі країни — ветерани ЄС (Німеччина, Франція, Австрія) надають підтримку своїм неконкурентоспро­можним підприємствам, субсидують сільське господарство тощо. Звісно, що рекомендувати сусіду відмовитися від протекціонізму набагато простіше, ніж зробити це самому.

Питання про шлях, яким піде економічна інтеграція Украї­ни — до Європи чи СНД, — на початку XXI ст. було актуальним, але не мало однозначної відповіді.

Угода про створення СНД була укладена 8 грудня 1991 р. у Біловезькій пущі (офіційно — у Мінську) керівниками Білорусі (С. Шушкевич), Росії (Б. Єльцин) та України (Л. Кравчук). 21 груд­ня 1991 р. до Угоди приєдналися ще 8 країн — суб’єктів колиш­нього СРСР. Керівники 11 країн підписали того дня у тодішній столиці Казахстану:

• Алма-Атинську декларацію;
• Протокол до Угоди про створення Співдружності Незалеж­
  них Держав, підписаної 8 грудня 1991 року у м. Мінську
  Республікою Білорусь, Російською Федерацією (РРФСР),
  Україною.

Окрім зазначених керівників Білорусі, Росії та України під алма-атинськими документами свої підписи поставили А. Муталібов (Азербайджан), Н. Назарбаев (Казахстан), І. Карімов (Уз­бекистан), Л. Тер-Петросян (Вірменія), А. Акаев (Киргизстан), Р. Набіев (Таджикистан), М. Снегур (Молдова), С. Ніязов (Турк-меністан).

Додаткову інформацію про СНД читач може знайти у статті “Співдружність Незалежних Держав”, яка міститься у п’ятому розділі книжки автора “Міжнародне економічне право”.

24 вересня 1993 р. у Москві керівники Азербайджану, Вірменії, Білорусі, Казахстану, Киргизії, Молдови, Росії, Таджикистану та Узбекистану уклали “Договір про створення Економічного союзу СНД”. Він має таку структуру:

Преамбула

Глава І. Цілі та принципи Економічного союзу.

Глава II. Торговельно-економічні відносини.

Глава III. Підприємництво та інвестиції.

Глава IV. Грошово-кредитні, фінансові та валютні відносини.

Глава V. Соціальна політика.

Глава VI. Правове регулювання економічних відносин.

Глава VII. Інститути (органи) Економічного союзу.

Глава VIII. Заключні положення.

У ст. 2 було проголошено цілі Економічного союзу:

• формування умов стабільного розвитку економік Договір­
  них сторін в інтересах підвищення життєвого рівня їх на­
  селення;
• поетапне створення загального економічного простору на
  базі ринкових відносин, створення рівних можливостей і
  гарантій для всіх господарюючих суб’єктів;
• спільне здійснення економічних проектів, що становлять
  загальний інтерес;
• вирішення спільними зусиллями екологічних проблем, а
  також ліквідація наслідків стихійних лих та катастроф.

У ст. З зазначалося, що Економічний союз передбачає:

• вільне переміщення товарів, послуг, капіталів і робочої сили;
• узгоджену грошово-кредитну, бюджетну, податкову, цінову,
  зовнішньоекономічну, митну і валютну політику;
• гармонізоване господарське законодавство Договірних
  Сторін;
• наявність загальної статистичної бази.

Стаття 4 передбачала, що Економічний союз створюватиметься шляхом поетапного поглиблення інтеграції, координації дій у здійсненні економічних реформ через:

• міждержавну (багатосторонню) асоціацію вільної торгівлі;
• митний союз;
• спільний ринок товарів, послуг, капіталів і робочої сили;
• валютний союз.

У Договорі було сформульовано найважливіші заходи країн — учасниць Економічного союзу для кожної із зазначених форм інтеграції.

Для асоціації вільної торгівлі Сторони передбачали:

• послідовне зниження і скасування мит, податків та зборів,
  а також кількісних та інших рівнозначних їм за своїми
  наслідками обмежень;
• гармонізацію митного законодавства, механізмів тарифного
  і нетарифного регулювання;
• спрощення митних процедур;
• уніфікацію форм митної документації та ведення митної
  статистики;
• поетапне зближення тарифів на перевезення вантажів і па­
  сажирів, транзитних тарифів за дотримання принципу сво­
  боди транзиту;
• недопущення несанкціонованого реекспорту до третіх
  країн.

Найголовнішими заходами становлення митного союзу Сто­рони вважали:

• повне скасування тарифного і нетарифного регулювання
  переміщення товарів, робіт та послуг;
• запровадження загального митного тарифу щодо держав —
  неучасниць Договору;
• координацію зовнішньоторговельної політики.
  Для спільного ринку Сторони передбачали:
• створення правових, економічних та організаційних засад
  для вільного пересування капіталів і робочої сили;
• добросовісну конкуренцію та механізм антимонопольного
  регулювання;
• узгоджену політику у сфері транспорту і комунікацій, спря­
  мовану на здійснення ефективних перевезень вантажів і
  пасажирів;
• забезпечення рівних умов для взаємного інвестування капі­
  талів у розвиток економік і створення ефективного меха­
  нізму захисту прав та інтересів інвесторів.

Сторони зобов’язувалися застосовувати вільні (договірні) ціни та не вдаватися до цінової дискримінації. У Договорі зафіксовано, що країни-учасниці не здійснюватимуть без взаємного узгоджен­ня односторонніх дій неекономічного характеру з метою обме­ження доступу на свої ринки.

Договір також проголошував:

• надання національного правового режиму для діяльності
  суб’єктам господарювання, що є резидентами держав-учас-
  ниць;
• сприяння розвитку прямих економічних зв’язків між су­
  б’єктами господарювання Сторін;
• сприяння створенню спільних підприємств, транснаціо­
  нальних виробничих об’єднань, мережі комерційних і фі­
  нансово-кредитних закладів та організацій;
• координацію інвестиційних політик;
• узгодження політики у сфері грошово-кредитних, валют­
  них та фінансових відносин.

Щодо асоціації вільної торгівлі сторони вважали за потрібне використовувати мультивалютну систему. її розуміли як націо­нальні валютні системи та систему, що базується на валюті Росії.

Платіжний союз мав будуватися на принципах:

• взаємного визнання національних валют та здійснення їх
  взаємних котирувань;
• здійснення платежів у національних валютах з викорис­
  танням багатостороннього клірингу;
• узгодженого взаємного кредитування дефіцитів платіжних
  балансів;
• взаємної конвертованості національних валют за поточни­
  ми операціями.

Заявлялося про трансформацію платіжного союзу у валют­ний, який передбачав:

• застосування плаваючих курсів валют;
• узгодження меж їх взаємних коливань;
• запровадження банківського механізму підтримання кур­
  сів валют;
• досягнення повної конвертованості національних валют.

У Договорі згадується і про створення “рубльової зони нового типу”, але немає навіть найзагальніших її обрисів. Містить Дого­вір і згадку про гармонізацію податкових систем. Брали Сторони і зобов’язання про безвізовий режим пересування їх громадян. Не забули країни-учасниці і про узгодження їх політик у сфері трудових відносин. Сторони взяли на себе зобов’язання визнава­ти документи про освіту і кваліфікацію працівників.

Договір не містить конкретно сформульованих положень про органи Економічного союзу. Передбачалося надання статусу асо­ційованого члена тим державам, які виявляли готовність взяти на себе лише частину зобов’язань.

Договір не передбачав застережень з боку держав, які б хотіли бути його стороною. Договір укладався на 10 років. Передбача­лося, що він автоматично продовжуватиметься на наступні п’яти­річні періоди, якщо жодна зі Сторін не заявить про припинення своєї участі в ньому.

Історія засвідчила, що наміри, проголошені у Договорі від 24 ве­ресня 1993 p., принесли замало результатів. Серед дослідників СНД поширена думка про те, що сотні угод і договорів, укла­дених главами держав і урядів СНД, не працюють, власне Спів­дружність створювалася лише для цивілізованого “розлучення” колишніх суб’єктів СРСР, а процес інтеграції держав Співдруж­ності загальмувався, навіть не розпочавшись.

У лютому 2003 р. в Москві відбулася зустріч президентів Росії, України, Білорусі та Казахстану. На переговорах було розглянуто важливі питання розширення економічної інтеграції на теренах колишнього СРСР. Обговорювалися пропозиції глави української держави, висунуті на зустрічах у верхах, що відбулися раніше у Кишиневі та Києві. Як відомо, українська сторона настійливо по­рушувала питання про створення зони вільної торгівлі між краї­нами СНД. Україна вважає, що зона вільної торгівлі має справді бути вільною від різноманітних торговельних обмежень.

За результатами зазначеної московської зустрічі було прийнято рішення про підготовку до вересня 2003 р. угоди про формуван­ня єдиного економічного простору. Для опрацювання питання було створено робочу групу. Штаб групи розташовувався у Києві. Очолював її представник Казахстану.

Підписаний чотирма президентами у Москві документ про ство­рення єдиного економічного простору вважається першою домовленістю, що стосується головних економічних проблем. На думку міністра економічного розвитку Російської Федерації Г. Грефа, московський документ за своїм рівнем переважає раніше досяг­нуті домовленості про митний союз та Євроазійський економіч­ний союз.

19 вересня 2003 р. у Лівадійському палаці в Ялті відбулося засідання Ради глав держав СНД. На зустріч прибули президенти країн СНД, за винятком президента Туркменістану. Азербайд­жан представляв прем’єр-міністр Ільхам Алієв (згодом він став президентом). Після проведення засідання Ради глав держав СНД відбулася церемонія підписання міждержавних документів.

На засіданні Ради глав урядів СНД, яке відбулося 18 вересня 2003 p., було розроблено проект заяви і “План реалізації найваж­ливіших заходів, спрямованих на розвиток і підвищення ефек­тивності взаємодії держав — учасниць СНД в економічній сфері в 2003-2010 роках” для підписання їх главами держав Співдруж­ності. Цими документами глави урядів рекомендували президен­там механізм створення справжньої зони вільної торгівлі у ме­жах 12 країн СНД.

Згідно з Планом протягом 2003-2004 pp. необхідно було завершити нормативно-правове оформлення створення зони вільної торгівлі. У першому півріччі 2004 р. планувалося узго­дити на двосторонній основі графік скасування тарифних ви­лучень з режиму вільної торгівлі. Протягом 2003-2004 років планувалося розширити коло учасників угод, що становлять ба­зовий комплекс вільної торгівлі. Нетарифні бар’єри у взаємній торгівлі країн СНД планувалося скасувати впродовж 2003-2005 pp. Очікується, що до 2007 р. буде розроблено механізм регулювання процесів скасування тарифних вилучень і мінімізації нетарифних обмежень.

План передбачає поетапну розробку до 2010 р. програм щодо сегментів загального аграрного ринку.

Очікується, що протягом 2003-2009 pp. активно створювати­муться і розвиватимуться міждержавні фінансово-промислові групи та транснаціональні компанії у паливно-енергетичному, ме­талургійному, машинобудівному і агропромисловому комплексах. Планується, що до 2010 р. економіки держав СНД будуть інтег­ровані у міжнародний митний простір на основі правил Кіотської конвенції 1973 р. (у редакції 1999 p.).

Виступаючи на пленарному засіданні глав держав СНД, Прези­дент України заявив, що Співдружність Незалежних Держав у нинішньому її стані можна хіба що з великим наближенням розглядати як інтегроване й ефективне економічне співтовариство держав через катастрофічне падіння частки взаемообороту у міжна­родній торгівлі СНД, що сталося протягом існування СНД. Завер­шення процесу створення повномасштабної зони вільної торгівлі, який тривав майже дев’ять років, є найголовнішим завданням на шляху подальшого розвитку співробітництва держав — учас­ниць СНД в економічній сфері.

19 вересня 2003 p., після проведення засідання Ради глав держав СНД, президенти Білорусі, Казахстану, Російської Феде­рації та України підписали “Угоду про формування Єдиного еко­номічного простору”, ухвалили “Концепцію формування Єдиного економічного простору” (тексти Угоди та Концепції опубліко­вано зокрема в “Офіційному віснику України”, 2004 p., № 26). Так званій “Групі високого рівня” було доручено доопрацювати і внести президентам до 1 грудня 2003 р. для підписання Комп­лекс основних заходів щодо формування Єдиного економічного простору. Зазначимо, що цей Комплекс підписали у грудні 2003 р. президенти України і Росії під час зустрічі у Керчі. Президенти Білорусі і Казахстану уповноважили на це від себе російського президента. Зустріч у Керчі відбулася не спеціально для підпи­сання зазначеного документа, а була зумовлена проблемою дов­кола острівця Тузла, який став всесвітньо відомим і до якого від кубанського берега росіяни споруджували греблю.

“Група високого рівня” наділялася президентами такими повно­важеннями:

• координація роботи з реалізації “Комплексу основних за­
  ходів щодо формування Єдиного економічного простору”;
• здійснення аналізу економічної політики держав — учас­
  ниць ЄЕП з метою виявлення і усунення бар’єрів, які пе­
  решкоджають вільному руху товарів, послуг, капіталів і ро­
  бочої сили;
• забезпечення взаємного інформування держав — учасниць
  ЄЕП про зміни у національному законодавстві;
• створення робочих груп з представників органів держав­
  ного управління держав-учасниць для проведення перего­
  ворів і підготовки проектів міжнародних договорів та інших
  документів ЄЕП.
  До виконання зазначеної роботи можна залучати фахівців, якщо в тому буде потреба.

Про результати роботи “Група високого рівня” регулярно до­повідає президентам.

У своїй заяві президенти зазначали, що співробітництво “чет­вірки” розвивається у загальному руслі різноманітних інтегра­ційних процесів в СНД і має відкритий характер.

Далі стисло зупинимося на основних положеннях “Угоди про формування ЄЕП”.

Під Єдиним економічним простором Сторони розуміють еко­номічний простір, що об’єднує митні території Сторін, на якому функціонують механізми регулювання економік, які базуються на єдиних принципах і забезпечують вільний рух товарів, послуг, капіталу та робочої сили, і провадиться єдина зовнішньоторго­вельна й узгоджена, тією мірою і в тому обсязі, в яких це необхідно для забезпечення рівноправної конкуренції та підтримання мак-роекономічної стабільності, податкова, грошово-кредитна і валют­но-фінансова політика.

Стаття 2 “Угоди про формування ЄЕП” містить перелік завдань, які необхідно вирішити:

• формування зони вільної торгівлі без вилучень та обмежень,
  що передбачає незастосування у взаємній торгівлі антидем­
  пінгових, компенсаційних і спеціальних захисних заходів на
  базі проведення єдиної політики в галузі тарифного і нета­
  рифного регулювання, єдиних правил конкуренції, застосу­
  вання субсидій та інших форм державної підтримки;
• уніфікація принципів розроблення і застосування техніч­
  них регламентів і стандартів, санітарних і фітосанітарних
  норм;
• гармонізація мікроекономічної політики;
• створення умов для вільного руху товарів, послуг, капіталу
  і робочої сили;
• гармонізація законодавства Сторін тією мірою, в якій це
  необхідно для функціонування ЄЕП, включаючи торговель­
  ну і конкурентну політику;
• формування єдиних принципів регулювання діяльності природних монополій (у сфері залізничного транспорту, ма­гістральних телекомунікацій, транспортування електрое­нергії, нафти, газу та інших сферах), єдиної конкурентної політики і забезпечення недискримінаційного доступу та однакового рівня тарифів на послуги суб’єктів природних монополій.

У створенні органів ЄЕП поєднуються міждержавні елементи з принципом передачі частини повноважень Сторін єдиному ре­гулюючому органу (ЄРО). Значення цього органу збільшувати­меться.

Рада глав держав (РГД) координує і керує формуванням і функ­ціонуванням ЄЕП. Кожна держава у РГД має один голос. Рішення РГД приймаються консенсусом. Рішення єдиного регулюючого органу ЄЕП є обов’язковими для виконання всіма Сторонами. У ЄРО рішення приймаються зваженим голосуванням. Кількість голосів кожної із Сторін визначається з урахуванням її економ­ічного потенціалу, а розподіл голосів встановлюється на основі угоди Сторін. РГД може переглянути рішення ЄРО за пропози­цією будь-якої Сторони.

Єдиний економічний простір формується поетапно. Врахову­ються можливості різнорівневої і різношвидкісної інтеграції. Жодна із Сторін не має права перешкоджати іншим Сторонам прискорено просуватися до вищого ступеня інтеграції.

Різнорівнева і різношвидкісна інтеграція означає: кожна Сто­рона самостійно визначає напрямки інтеграції та окремі інтег­раційні заходи, у яких вона бере участь, та її обсяг.

Правова основа забезпечення формування і функціонування ЄЕП — міжнародні договори та рішення органів ЄЕП. Спори вирішуються шляхом переговорів і консультацій. Угода відкрита для приєднання інших держав, які поділяють її цілі та принципи. До Угоди можуть вноситися зміни та доповнення, які оформлю­ються протоколами. Угода укладена на невизначений термін. Передбачена можливість виходу з Угоди. Депозитарій Угоди — Республіка Казахстан. Верховна Рада України ратифікувала Угоду Законом України від 20 квітня 2004 p. № 1683-IV.

Ставлення до СНД українського суспільства — неоднозначне. Більшість, мабуть, дотримується наведених далі міркувань.

Інтеграційна політика України стосовно країн СНД має орієн­туватися на створення спільних ринків товарів, послуг, капіталів і робочої сили. На мікроекономічному рівні інтеграційні процеси враховуватимуть спеціалізацію та кооперацію підприємців і орган­ізацій України й держав СНД. Україні доцільно брати активну участь у діяльності міждержавних координаційних структур. Найактуальнішими є проблеми створення режиму вільного руху то­варів та формування міждержавного розрахункового механізму, побудованого на засадах клірингової чи платіжної системи.

Україні недоцільно втрачати те, що ще не втрачено на ринках СНД, хоч би з огляду на те, що вона поки що не в змозі завоюва­ти позиції на інших ринках через їх насиченість, низьку конку­рентоспроможність вітчизняних товарів тощо.

Виступаючи у квітні 2004 р. із щорічним посланням до парла­менту і народу, президент Білорусі О. Лукашенко піддав критиці СНД і Єдиний економічний простір. Президент Білорусі вважає, що на тлі Євросоюзу, який динамічно розширюється і розвивається, СНД виглядить абсолютно млявою і безвільною. О. Лукашенко зазначив, що СНД ще дихає, але не діє, а створення Єдиного економічного простору не виходить із стадії бюрократичного оп­рацювання. Президент був також незадоволений позицією Росії щодо постачання її газу в Білорусь.

4. 1.1. Історичний екскурс в енергетику

Нині 80 відсотків спожитої енергії людство продукує на комер­ційних засадах. Очевидно, світова енергетика почала розвивати­ся відтоді, як первісна людина здогадалася заготовити перший оберемок хмизу для підтримання вогню у багатті, запаленому, наприклад, блискавкою. Згодом людина почала використовувати для одержання потрібної їй енергії не лише біомасу (суху траву, солому, очерет, хмиз тощо), а й корисні копалини — вугілля, торф, нафту, газ, ядерні енергетичні матеріали тощо. Здавна людинанавчилася використовувати енергію вітру та води, скажімо, для приведення в дію вітряків і водяних млинів. Порівняно недавно розпочалася діяльність з акумуляції сонячної енергії і перетво­рення її на теплову або електричну та використання енергії, яку породжує внутрішнє тепло Землі.

Дерево було першим паливом, яке використала людина, і посі­дало чільне місце серед енергоносіїв багато тисячоліть. Території з помірним кліматом довго залишалися широко залісненими. Дерево, зокрема в Європі, було традиційно дешевим. Цього не можна сказати про аридні зони, де дерево завжди було дефіцитним і, отже, дорогим. До XVI ст. Європа втратила багато своїх лісів, дерево стало дорогим і його почали заміняти вугіллям. У деяких країнах дерево ще й нині відіграє помітну роль в енергобалансі. Наприклад, у Швеції та Фінляндії частка деревного палива ста­новить 17 % від усього використовуваного.

Нафта використовується людством багато тисяч років. Давні фінікійці і єгиптяни вживали її як ліки. Ще до нашої ери її використовували в Індії для освітлення і як паливо. У давні часи нафту використовували у факелах, її додавали при виготов­ленні цегли, нею просочували кошики та днища кораблів.

Виливи нафти у природних умовах на земну поверхню трапля­лися нечасто. В історії людства були випадки її видобутку за допомогою звичайних колодязів, але цей спосіб одержання нафти не можна вважати масовим. Нафти було небагато, затрати на її видобуток — значними, а використання — обмеженим. Ситуація змінилася, коли людина навчилася видобувати нафту зі свердло­вин. Спочатку це робилося у досить зручних місцях суші, потім — у віддаленіших, бо людина навчилася транспортувати нафту за допомогою різних видів транспорту — водного, сухопутного та трубопровідного. Розвідавши в надрах морських просторів нафто-родовища, людство зуміло розв’язати низку непростих технічних проблем, а саме — видобувати нафту з-під морського дна і достав­ляти її на сушу.

До середини XX ст. серед енергоносіїв вугілля відігравало ос­новну роль. Згодом пальму першості у вугілля відібрали нафта і природний газ.

До жовтня 1973 р. тривала ера дешевої нафти, і здавалося, вона не скінчиться. На заміну вичерпаним нафтородовищам приходили нові зі справді казковими покладами цього енергоресурсу. Економічно розвинені країни буквально купалися у де­шевій нафті. Промисловість не мала стимулів для розробки і використання енергоекономних пристроїв, устаткування й тех­нологічних процесів.

Світова політична криза жовтня 1973 p., що виникла внаслі­док чергового арабо-ізраїльського збройного конфлікту, приуро­ченого до найбільшого єврейського свята “йомкіпур” (спокути), означала кінець ери дешевого палива.

Індустріальний Захід був шокований. Вартість нафти підви­щилася до 250-300 дол. за 1 тонну. Економічно розвинені країни Заходу вдалися до політики енергозбереження як до свого роду додаткового джерела енергоресурсів. За кілька років у галузі енер­гозабезпечення Захід досягнув великих успіхів. Якщо до кризи 1973 р. щорічні темпи збільшення енергоспоживання досягали 5 %, то надалі вони не перевищували 2 %. До середини 80-х років енергетична криза була подолана. Ціна 1 тонни нафти на світовому ринку знизилася приблизно до 100 дол.

Отже, країнам, що розвиваються, не вдалося диктувати умови індустріально розвиненим державам. В основі енергетичної кри­зи 70-х років XX ст. лежать чинники міжнародної політики, а не суто економічні. Нафта, як відомо, є джерелом енергії, що не віднов­люється, але поки що нафти у світі достатньо для задоволення потреб людства.

Нині десять провідних промислово розвинених країн світу спо­живають близько 70 % загальної кількості продукованої у світі енергії. Хто ж її в основному виробляє? Це країни, що розвива­ються. Отже, напрошується простий висновок: енергоресурси ви­робляють ті, хто їх сам мало використовує.

4. 1.2. Європейська енергетична хартія

Ідею Європейської енергетичної хартії запропонував прем’єр-міністр Нідерландів Люберс на зустрічі у верхах Європейського економічного співтовариства, що відбулася у червні 1990 р. Хар­тію її автори вважають другою за значенням подією у післявоєн­ній історії дипломатії після створення ООН. 17 травня 1991 р. у Гаазі хартію підписали 50 країн, а також ЄЕС. Документ стосу­ється держав, розміщених на різних континентах, тому назва “європейська” досить умовна, “світова” точніше б відображала коло її учасників.

Основні засади Європейської енергетичної хартії:

• повага державного суверенітету над природними ресур­
  сами;
• розвиток вільного й ефективного енергетичного ринку;
• усунення бар’єрів у торгівлі енергоресурсами;
• відсутність дискримінації між учасниками Хартії;
• поліпшення стану охорони навколишнього середовища;
• створення умов, що сприяють інвестиціям підприємств і
  приватних осіб в енергетичний сектор економіки.

Європейська енергетична хартія не є документом прямої дії. Після її підписання країни-учасниці провели міжнародні перего­вори про підписання Базисної угоди (згодом вона дістала назву “Договір хартії”), яка мала стати основою широкомасштабного і різностороннього співробітництва у сфері енергетики. Цей дого­вір було підписано в Лісабоні у грудні 1994 р. Україна є учасни­цею договору.

Хартія є політичним документом, який проголосив певні прин­ципи. Згідно ж з договором країни-учасниці взяли на себе конк­ретні зобов’язання.

Договір охоплює енергоресурси, стосується також оподатку­вання і доступу до капіталів та технологій. Країни-учасниці зо­бов’язалися не створювати перешкод для використання інозем­ними компаніями на ключових позиціях персоналу за їхнім ви­бором (незалежно від національності і громадянства). Договір поширюється на весь процес використання ядерного палива (тобто враховує принцип нерозповсюдження ядерної зброї).

Транзитні країни взяли на себе зобов’язання забезпечити сво­боду транзиту і не допускати дискримінації з огляду на країну походження енергоресурсів та власності на них. Країни не чинити­муть штучних перешкод для спорудження нових транзитних по­тужностей відповідно до законодавства транзитної країни. Краї­ни транзиту мають забезпечити безпеку та ефективність енерго­системи.

Згідно з договором, наприклад, Україна повинна безперешкод­но пропускати своєю територією до Західної Європи закуплений нею у Росії газ, навіть якщо її громадяни замерзатимуть у своїх домівках. Свобода транзиту означає, що певна країна має пропускати через свою територію потік енергоресурсів з ворожої дер­жави, який спрямовується до третьої країни.

Не можна не згадати інвестицій, без яких енергії не буває. Тому “Договір хартії” (складається з 50 статей) інакше ще мож­на назвати “договором про інвестиції”. Промислово розвинений Захід хоче мати довготривалий надійний механізм одержання енергії зі Сходу. Захід готовий вкласти в енергетику великі гроші, але, зрозуміло, не хоче кидати їх на вітер, і таке бажання цілком зрозуміле.

Після підписання договору залишилося багато неузгоджених питань. Тому країни-учасниці провели переговори щодо укла­дення протоколів для узгодження діяльності у кожному секторі енергетики. Прогнозувалося, що розробка протоколів потребува­тиме щонайменше трьох років. Хартія є основою для договору, а він, у свою чергу, — основою для протоколів.

“Договір хартії” можна назвати також “договором про кон­куренцію”, оскільки він передбачає її поширення на цю раніше високомонополізовану галузь колишніх соціалістичних і деяких капіталістичних країн.

Можна сподіватися, що договір і додаткові протоколи до нього спростять проблему транзиту та відповідатимуть інтересам держав, які мають енергоресурси, держав, які транспортують ресурси через свою територію, а також держав, які ці ресурси споживають.

4. 1.3. Перспективи енергетики світу

Дослідники проблем енергетики вважають, що починаючи з 80-х років XX ст. світ вступив у нову енергетичну фазу своєї історії — період пошуку можливостей широкого використання відновлюваних джерел енергії (геотермальної, сонячної, вітро­вої, припливів). Після Чорнобильської катастрофи інтерес люд­ства до ядерної енергії як потенційно необмеженого джерела енергії помітно знизився. Навколо проблеми ядерної енергети­ки ще довго не вщухатимуть суперечки. Існуватимуть як полі­тичні сили, що рішуче виступатимуть на її захист, так і сили, що виступатимуть проти. Однак від цього джерела людство від­мовиться лише тоді, коли знайде дешевший, ефективніший і безпечніший замінник.

Зрозуміло, що тривалий час людство не відмовиться і від вико­ристання традиційних джерел енергії — вугілля, нафти, газу, біо­маси.

Наприкінці XX ст. місця у структурі паливно-енергетичного балансу світу розподілялися так: нафта, вугілля, газ, гідро- та атомна енергетика. Частка вугілля у загальносвітових запасах умовного палива становила близько 60 %, а нафти та газу — 27 %. Вартість нафти і газу становила 67 %, вугілля — ЗО % від вартості видобутих паливних ресурсів.

Виконані експертами розрахунки свідчать, що споживання енергії у світі протягом найближчих десятиліть збільшуватиметь­ся. У 2020 р. світове споживання енергії збільшиться на 60 %. Попит на нафту становитиме 112,8 млн т щодоби (на початку XXI ст. він становив 80 млн барелей). Споживання газу збіль­шиться вдвічі.

Обмеженість ресурсно-енергетичного потенціалу є вкрай акту­альною глобальною проблемою світової економіки. Триває по­шук альтернативних джерел. У Європейському Союзі усі країни-члени повинні замінити традиційні енергоносії альтернативними на 2 %, а до кінця 2010 р. — ще на 5,7 %.

Електроенергія виробляється у світі на кількох типах електро­станцій: теплових, гідро-, атомних, вітрових та інших.

На початку III тисячоліття понад 60 % електроенергії ви­роблялося на теплових електростанціях. Ці електростанції як паливо використовують мазут, вугілля, газ, біомасу та деякі інші види палива. Теплові станції, які крім електроенергії вироб­ляють і тепло для централізованого опалення житлових і вироб­ничих приміщень, називаються теплоелектроцентралями (ТЕЦ). Така практика поширена не лише в Україні, а й за її межами, зокрема у Данії. У більшості розвинених країн світу виробни­цтво електроенергії і теплопостачання будинків не взаємопов’я­зані.

Друге місце за обсягом виробленої електроенергії посідають у світі гідроелектростанції (ГЕС), які забезпечують виробництво п’ятої частини електроенергії. ГЕС бувають різної потужності — від невеликих до величезних. Найвищими у світі греблями на ГЕС є Рогунська (Таджикистан, споруджена в 1985 p., висота 325 м), Нурекська (Таджикистан, споруджена в 1980 p., висота 300 м), Гранд-Діксенська (Швейцарія, споруджена у 1962 p., ви­сота 285 м), Інгурська (Грузія, споруджена у 1984 p., висота 272 м), Чикоазенська (Мексика, споруджена у 1985 p., висота 261 м). Усього у світі налічується близько ЗО гребель, висота яких пере­вищує 225 м.

Розвинені країни світу освоїли для використання 50 % своїх гідроресурсів, держави Східної Європи та колишнього СРСР — 20 %, країни, що розвиваються, — 7 %. У розвинених країнах подальший розвиток гідроенергетики стримується соціальними та іншими міркуваннями, а в країнах, що розвиваються, — відсут­ністю інвестицій. Спорудження гребель порушує встановлений природою водообмін і спричиняє інші негативні наслідки.

Атомні електростанції стоять на третьому місці за обсягом виробленої світової електроенергії. Нині у світі діє приблизно 140 атомних реакторів. Упродовж 80-90-х років XX ст. вони виробляли 10-11 % світової електроенергії. Привабливість атом­ної енергетики різко впала після Чорнобильської катастрофи (квітень 1986 p.), втім, у ряді країн атомні електростанції і далі виробляють левову частку електроенергії (Литва та Франція — 3/4, Бельгія — 56 %, Швеція — 51 %). Німеччина повністю відмов­ляється від використання атомної енергії і поступово виводить з експлуатації свої 18 АЕС. Франція ж і далі використовує свої 58 ядерних реакторів.

Для одержання електроенергії також використовують невеликі дизельні електростанції. їх, як правило, споруджують у важко-доступних місцевостях, наприклад, у горах. Вони можуть розта­шовуватися й у добре обжитих місцях як резервне джерело елект­роенергії на випадок аварії в електромережах.

У світі є також геотермальні електростанції, які використо­вують внутрішнє тепло Землі. їхні турбіни перетворюють енергію гарячих пароводяних джерел на електричну енергію. Наприклад, у Новій Зеландії 10 % електроенергії виробляється на геотер­мальних станціях. Такі станції є також в Італії, Японії, Ісландії та США. Сумарна визначена потужність геотермальних станцій у світі на початку XXI ст. становила 6,0 гВт.

Почали споруджувати електростанції, що використовують енергію морських припливів і відпливів. У 2002 р. введено в експлуатацію хвильову дослідну електростанцію у Португалії, яка щорічно при хвилях заввишки 5 м виробляє 5-10 кВтг електро­енергії.

Укотре людство звернуло увагу на вітер як засіб для приведен­ня у рух роторів вітротурбін. Подорожуючи Західною Європою, можна побачити на морських узбережжях багато сучасних вітро­турбін, що виробляють електроенергію. На початку XXI ст. у Німеччині працювало 15 тис. вітрових щогл. Використання енергії вітру можливе, якщо його швидкість на поверхні Землі переви­щує 20 км/год. Найширшого розвитку використання вітрової енергії набуло у Каліфорнії (США). Проте цей спосіб одержання електроенергії не поширений, оскільки нинішні вітротурбіни дуже дорогі.

Використовується для виробництва електроенергії і тепло Сон­ця. Пасивні способи використання сонячної енергії ґрунтуються на парниковому ефекті, а активні — на перетворенні сонячної енергії в інші форми. Використання сонячної енергії все ще перебуває на експериментальній стадії. За 200 миль на північ від Лос-Анджелеса (США) побудовані гігантські дзеркальні панелі, що приймають сонячне випромінювання. Поки що людство на­вчилося використовувати лише мізерну кількість сонячної енер­гії. Щосекунди Сонце надсилає до Землі 65 млрд кВтг електро­енергії. Протягом трьох хвилин Земля одержує від Сонця таку кількість енергії, яку людство витрачає за рік. Щодоби гектар земної поверхні одержує від Сонця стільки енергії, якої виста­чило б для приведення в дію електрогенераторів потужністю 10 тис. кВт.

Сумарна світова встановлена потужність сонячних електро­станцій становить 0,4 гВт. Автономні сонячні установки мало­потужні, їх потужність не перевищує 500 Вт. Сонячна енергія основну роль відіграє у виробництві тепла — світова встановлена потужність сонячних теплових установок становила на початку третього тисячоліття 1,5 гВт.

Джерелом енергії для людства продовжує бути біомаса. На­приклад, у Непалі, Ефіопії, Танзанії та деяких інших країнах близько 90 % спожитої енергії забезпечує біомаса. Оскільки біо­маса належить до відновлюваних джерел енергії, то фахівці прогнозують помітне її місце у майбутньому енергобалансі люд­ства.

Отже, основні електростанції, які людство нині використовує, — це теплові, гідро- та атомні. Інші види станцій у структурі вироб­леної електроенергії відіграють невелику роль.

Цей висновок стосується світу загалом. Зрозуміло, що є відмін­ності між країнами, зумовлені природними умовами та іншими чинниками. Так, у гірській Норвегії практично всю електроенер­гію виробляють гідроелектростанції, споруджені на численних річках. Понад 90 % своєї електроенергії Південно-Африканська Республіка одержує саме на гідростанціях. Високим є цей показ­ник і в Польщі. У Франції основна маса електроенергії вироб­ляється на атомних станціях. Після Чорнобильської катастрофи багато країн, зокрема Польща, Швеція, Австрія, Італія, відмовилися споруджувати нові атомні енергетичні об’єкти. А, наприклад, Франція, Південна Корея, Японія продовжують нарощувати свій ядерний енергетичний потенціал.

У розвинених країнах світу гідроресурси практично вичерпані. Здебільшого нові гідроелектростанції будують у країнах, що роз­виваються, наприклад у Китаї, Індії, Бразилії.

Людство давно винайшло способи транспортування електро­енергії на далекі відстані, з одних країн до інших, використовую­чи для цього повітряні лінії електропередач, а також кабельні технології. Світовими експортерами електроенергії є Росія, Ук­раїна, Угорщина, Франція. Основними імпортерами електроенергії є СІЛА, Італія, Нідерланди.

Гірничодобувна промисловість — галузь, пов’язана з видо­буванням та первинною обробкою корисних копалин. Первин­ну обробку часто ще називають збагаченням, при цьому у сиро­вині збільшується відсоток корисних елементів і зменшується баласт.

Найбільшими гірничодобувними країнами світу є США, Ро­сія, Канада, Австралія, Південно-Африканська Республіка і Ки­тай. Гірничодобувна промисловість належить до галузей міжна­родної спеціалізації у цій групі країн, а також у багатьох краї­нах, що розвиваються, зокрема в Індії, Індонезії, Конго, Замбії, Бразилії, Мексиці, Венесуелі, Чилі. Як і колись, нині країни, що розвиваються, є постачальниками мінеральної сировини для промислово розвинених країн. У багатьох країнах, що розвиваються, сировина видобувається в обсязі, який у кілька разів перевищує їхні внутрішні потреби. Отже, на експорт іде значна кількість добутої сировини.

Попри те, що у розвинених країнах гірничодобувна промис­ловість належить до провідних, третину своїх потреб у продукції рудної промисловості вони задовольняють за рахунок імпорту з економічно відсталих країн.

Крім нафтової кризи у країнах Заходу у жовтні 1973 р. у промислово розвинених країнах світу спостерігалася і сировинна криза. Щоправда, вона була не така гостра. Як Захід відреагував на сировинну кризу?

По-перше, розвинені країни вжили заходів щодо посилення економії споживання рудних ресурсів. По-друге, інтенсифікували розвиток власної гірничорудної промисловості. Наприклад, Австра­лія та Канада залишають у країні не більше 20 % видобутих корисних копалин, а решту їх обсягу продають на міжнародному ринку.

Споживачів мінеральної сировини у світі багато. Це пояс­нюється зокрема й тим, що рідкісні види мінеральної сировини видобувають в одній (або кількох) країні, а попит на них є у багатьох. У деяких країнах, багатих на мінеральну сировину, немає певних її видів. Країни, що споживають видобуту мінеральну сировину, відрізняються обсягами імпортованих корисних копалин, що пояснюється економічним потенціалом відповідної країни. Світовий імпортер гірничорудної сировини — Японія, великим споживачем є також Західна Європа.

4. 4.2. Лісова промисловість

Наприкінці XX ст. на планеті ліси займали площу 4 млрд га, що становило близько ЗО % суші.

Ліс — це зосередження великих природних багатств, які при­вертають увагу людини.

У Лісовому кодексі України, який Верховна Рада України прий­няла 21 січня 1994 p., міститься таке визначення лісу: “Ліс — це сукупність землі, рослинності, у якій домінують дерева і кущі, тварин, мікроорганізмів та інших природних компонентів, які у своєму розвитку біологічно взаємопов’язані, впливають одні на інших та на навколишнє середовище”.

Лісовими ресурсами є деревина, технічна і лікарська сировина, кормові, харчові та інші продукти лісу, що використовуються для задоволення потреб населення і промисловості.

Гектар хвойного лісу щодня виділяє в атмосферу до ЗО кг ефірної олії, яка знищує шкідливі мікроорганізми. Підраховано, що за рік один гектар лісу очищує 18 млн м3 повітря, забираючи з атмосфе­ри 36 т пилу. Лише 7 % території земної кулі зайняті тропічними лісами, але вони є домівкою для 80 % усіх видів тварин і рослин світу.

Нині лісів у світі менше, ніж в історичному минулому. Людина експлуатує ліс, причому часто робить це нещадно і неекономно. Упродовж останніх двох століть площа лісів у світі скоротилася вдвічі.

На земній кулі, як відомо, є два лісові пояси — північний і південний. У північному поясі заготовлюють здебільшого хвой­ну деревину, а у південному — широколисту. У лісових поясах Землі деревину заготовляють інтенсивніше порівняно з іншими географічними регіонами, де її заготовляють у невеликих обся­гах.

Хвойні ліси є джерелом м’якої деревини, широколисті — твер­дої. Ліси пом’якшують місцевий клімат, захищають землю від ерозії. На жаль, людина, як і раніше, експлуатує ліс, а не управляє ним. Збезлісіння нашої планети триває. Більшість території Західної Європи та регіону Середземного моря втратили свої при­родні ліси багато століть тому. У Китаї деревина вже давно є дефіцитом. Щороку Земля втрачає 12 млн га лісів (переважно тропічних). Це досить велика цифра — 2 % від загальної площі лісів, що залишилися. Якщо ситуація не зміниться на краще, то вже через півстоліття на земній кулі не залишиться лісів при­родного походження. Випалювання лісів з метою одержання до­даткових площ орної землі та пасовищ призводить до “парникового ефекту”, бо в атмосферу викидаються великі обсяги двоо­кису вуглецю.

Нині у розвинених країнах Заходу, як правило, щорічно лісів вирубують менше, ніж обсяг природного приросту деревини. Ко­ефіцієнт вирубування (співвідношення вирубування і приросту) перебуває в межах 0,45-0,75. Лише в окремих країнах, напри­клад у Швейцарії і Португалії, деревини вирубували більше, ніж її приростало. За запасами деревини на першому місці стоїть Росія (75 млрд м3). У світі найбільшими експортерами деревини є Канада, СІЛА, Росія та Скандинавські країни. Основними імпор­терами деревини є Західна Європа та Японія. Імпорту тропічної деревини належить помітне місце у загальному його обсягу бага­тьох країн.

Обробними галузями промисловості вважаються такі, що по­в’язані з обробкою одержаної у природи сировини, а також мате­ріалів, створених штучно з метою виготовлення необхідних то­варів. Після Другої світової війни географія галузей обробної промисловості світу значно розширилася. Швидкими темпами розвивалися вони у країнах з низьким рівнем оплати робочої сили, оскільки продукція цих галузей була конкурентоспромож­ною на світових ринках. Лідирували у темпах розвитку галузей обробної промисловості країни Східної та Південно-Східної Азії. Впродовж 1974-1995 pp. кількість зайнятих у цих галузях у промислово розвинених країнах зменшилася на 20 млн чол., вод­ночас у країнах, що розвиваються, збільшилася на 16 млн чол. Розміщення галузей обробної промисловості диктувалося прагнен­ням одержати максимальні прибутки.

У країнах з розвиненою ринковою економікою почалась так звана деіндустріалізація, тобто промисловість стала відігравати в їхній економіці значно меншу роль, ніж раніше. Ці країни і нині виробляють левову частку продукції світової обробної промисло­вості, але темпи її розвитку поступаються темпам, зафіксованим в економічно відсталих країнах. Це підтверджують дані табл. 5.

Таблиця 5

Темпи розвитку обробної промисловості

Економіка країн Східної Азії розвивалася такими бурхливими темпами, що світ заговорив про східноазіатське “економічне диво”.

Наприкінці Другої світової війни економіка Японії була в тяжкому стані. У середині 90-х років її економіка за величиною була другою у світі і становила 2/3 від економіки США, хоча кількість населення у Японії вдвічі менша, ніж у США. Ще в середині 60-х років Південна Корея була країною дрібних фер­мерів, які переважно вручну висаджували і збирали рис. Валовий національний продукт у розрахунку на душу населення становив у Кореї в 60-х роках 230 дол. Це стільки ж, як у бідній афри­канській країні Гана. Якщо за станом на 1993 р. ВНП у розрахун­ку на душу населення у Гані збільшився до 430 дол., то у Південній Кореї — до 7,7 тис. дол. Нинішня економіка Південної Кореї не поступається своїми масштабами економіці Швеції, Австралії чи Нідерландів. Фахівці стверджують, що в основі економічного дива лежить всеохопна освіта населення, висока частка національних заощаджень, політична стабільність (яка часто досягалася навіть недемократичними методами). Важливим чинником економіч­ного зростання вважають також розвиток галузей промисловості, орієнтованих на експорт.

Економіки країн Південно-Східної Азії були відкриті для кон­куренції. Індія, країни Африки та Латинської Америки створили для своїх економік замкнуте оточення і, як результат, програли, оскільки продукція виявилася менш конкурентоспроможною, ніж східноазіатських країн.

Виробництво 80 % світової промислової продукції нині зосе­реджено у чотирьох регіонах земної кулі — Північній Америці, Північно-Західній Європі, Західній Росії та Японії. Виробництво текстилю, одягу, побутових електронних приладів почало активно переміщатися з країн з розвиненою ринковою економікою до сла-борозвинених країн.

У своєму розвитку людство пройшло кам’яний вік, потім епо­ху бронзи, за якою почалась епоха заліза. Хоч нині залізо — не єдиний матеріал, що використовується людством, усе-таки цей метал відіграє досить помітну роль у господарському житті на­шої планети.

Залізної руди у світі достатньо, вона є практично на всіх конти­нентах. Багатими на залізну руду вважаються Росія, Україна, Китай, Індія, Бразилія, Південно-Африканська Республіка, Алжир, Лівія, Мавританія, Ліберія, СІЛА, Канада, Австралія, Швеція таін. Серед зазначених країн лише Китай не експортує залізної руди у світових масштабах. її основними експортерами вважаються Австралія, Росія та Бразилія — країни, що розташовані на трьох різних континентах.

До Другої світової війни залізна руда в основному видобува­лася в США, Великобританії, Швеції, Франції, Німеччині. Після війни лідируючі позиції у видобутку руди займали Канада, Авст­ралія, Південно-Африканська Республіка і деякі країни, що роз­виваються.

Після Другої світової війни частка спожитого заліза почала зменшуватися через збільшення використання пластмас та інших матеріалів.

Дешева робоча сила та менш жорсткі екологічні вимоги сприя­ли інтенсивному розвитку чорної металургії в країнах “третього світу” порівняно з індустріальними країнами світу.

Ще в недалекому історичному минулому підприємства чорної металургії розміщувалися якомога ближче до басейнів кам’я­ного вугілля, що зумовлювалося великою енергомісткістю цієї галузі. Для одержання однієї тонни чавуну (який потім перероб­лявся на сталь) було потрібно більше вугілля, ніж залізної руди.

Оскільки для ливарного виробництва вугілля потребувалося ще більше, то доцільніше було залізну руду возити до вугілля, а не навпаки. Відбувалися, щоправда, і “маятникові перевезення”. Якщо в одному регіоні була залізна руда, а в іншому — вугілля, то створювали підприємства чорної металургії в обох регіонах з тим, щоб залізничні ешелони, що курсували між цими регіонами, були завжди завантажені. В один бік вони везли залізну руду, а в інший — вугілля.

Удосконалюючи технологію, людство досягло того, що затрати на вугілля стали значно меншими, ніж затрати на залізну руду, і стало вигідно вугілля (кокс) возити до місць видобування заліз­ної руди.

Технічний прогрес на транспорті та інші чинники сприяли роз­витку чорної металургії у місцях споживання її продукції, відда­лених від родовищ вугілля і залізної руди. Яскравий приклад — металургійні центри Японії та країн Східної Європи. У світі є не лише великі підприємства чорної металургії, а й міні-заводи.

За останні два-три десятиліття зайнятість у сталеливарній промисловості США скоротилася на дві третини. З експортера США перетворилися на імпортера сталі. Світовим сталевироб-ником і сталепродавцем залишається Західна Європа. Великим експортером сталі до країн, що розвиваються, стала Японія.

Для виробництва сталі необхідні великі і високоефективні заводи. А для цього потрібні колосальні інвестиції. З огляду на це сталеливарного виробництва немає, наприклад, в Африці. Цей континент виробляє менше 1 % світової сталі. Нові металургійні центри з’явилися у Бразилії, Південній Кореї, Японії, на Тайвані. Цьому сприяли дешева робоча сила, урядові субсидії та подат­кові пільги на експорт сталі. Фахівці вважають, що занепад ста­леливарної промисловості, наприклад, у США і Великобританії пояснюється надмірною кількістю зайнятих, деморалізованим керівництвом, неефективністю або й відсутністю державної підтримки, незговірливістю профспілок.

Сучасний світ не можна уявити без машинобудування, яке вважають основною галуззю промисловості світу. Приблизно 90 % його продукції забезпечують індустріально розвинені країни. Лише десята частина припадає на групу країн, що розвиваються.

Лідерами світового машинобудування є США, Японія і ФРН. Сильні позиції у Великобританії, Франції, Росії, Канади, Іспанії, Китаю, Бразилії. У країнах, що розвиваються, частка продукції машинобудування у загальному обсязі обробної промисловості не перевищує 20 %. Про місце машинобудування судять і за таким показником, як частка його продукції у вартості експорту. Най­вищий показник у Японії — понад 60 %. Цей показник може бути низьким навіть у деяких економічно розвинених країнах — наприклад, у Австралії і Новій Зеландії.

У галузі машинобудування поглиблюється і розширюється міжнародна спеціалізація і кооперування. Інтенсифікується тех­нічне переоснащення машинобудування індустріально розвинених країн, підвищується рівень його автоматизації та продук­тивності. Розвитку машинобудування значною мірою сприяє інтен­сифікація фундаментальних і прикладних досліджень і посилен­ня конкурентної боротьби.

Ця галузь має велике значення в економічному житті сучас­ного світу. Найбільшим регіоном хімічної промисловості вважаєть­ся Західна Європа. До Першої світової війни найрозвиненіша хімічна промисловість була у Німеччині. Згодом позиції цієї га­лузі посилились і в інших країнах. Уже давно у структурі хімічної промисловості на перше місце вийшла нафтохімія. Тривалий час нафтохімія Західної Європи орієнтувалася винятково на при­візну нафту. Нині цей регіон має і власну нафту, видобуту пере­дусім на континентальному шельфі Північного моря.

Нафтохімія і нафтопереробка в Західній Європі сконцентро­вані переважно уздовж морського узбережжя, оскільки саме туди надходить нафта з-за океану або з Північного моря. Нафтопере­робні заводи Східної Європи зосереджені поблизу трас нафтопро­водів, побудованих ще за часів колишнього СРСР. Нафтохімія США концентрується на узбережжі Мексиканської затоки — у районі великого нафтогазоносного басейну.

Нафтохімію Східної і Південної Азії представляє передусім Японія, а також Китай і так звані нові індустріальні країни — Південна Корея, Таїланд, Тайвань та ін.

Хімічна промисловість Росії та інших країн СНД була ство­рена за роки радянської влади за рахунок імпортованої техніки, інтелектуальної допомоги Заходу і виснажливої праці радян­ських людей. На її територіальне розміщення впливали сиро­винний, енергетичний, політичний та інші чинники.

Хімічна промисловість почала розвиватися і в країнах “третього світу”. У регіоні Перської затоки виріс новий район нафтохімії світового масштабу. Комбінати, продукцією яких є напівфабри­кати для органічного синтезу і азотних добрив, були побудовані також у державах Північної Африки і Латинської Америки.

Отже, підприємства хімічної промисловості нині є не лише в індустріально розвинених державах, а й у країнах “третього світу”. Наукомісткі галузі промисловості найбільше представлені в індустріально розвинених країнах. Серед таких галузей слід на­звати фармацевтичну, виробництво хімікатів спеціального при­значення та високоякісних пластмас.

Неолітична революція, тобто перехід від збиральницького до відтворювального сільського господарства, відбулася десь за 9 тис. років до н. є. Центрами зернового господарства були Близький Схід, Далекий Схід, Центральна Америка. У Перу та Індонезії основними культурами були коренеплоди. Щонайменше за 8 тис. років до н. є. на Близькому Сході людина окультурила ячмінь і пшеницю. Іригація була відома у Вавилоні, Єгипті, долині Інду, у Китаї за 3 тис. років до н. є.

Століттями технічна база сільського господарства світу зали­шалася незмінною: віл тягнув соху, насіння висівалося вручну, врожай збирався серпом, збіжжя молотилося простими механіч­ними знаряддями, зерно від полови очищалося провіюванням на вітрі.

Використання добрив у сільському господарстві дало Китаю можливість утримувати лідерство за продуктивністю у IV-XIX ст. Сільськогосподарська революція у Європі відбулася у XVIII ст. Були запроваджені норфолцька система сівозміни, селекція, ротер-хамський плуг та інші знаряддя праці. У XIX ст. з’явилися мі­неральні та синтетичні добрива, парові машини, розвивалися на­уково-дослідні заклади. У XX ст. двигун внутрішнього згорання замінив паровий, з’явилися агрохімікати, новий напрям у біоло­гічній науці — генна інженерія тощо.

Протягом 60-90-х років у групі промислово розвинених країн частка зайнятих у сільському господарстві знизилася з 13 до 7 %, а в країнах, що розвиваються, — з 65 до 57 %. Частка економічно активного населення, що працює у сільському господарстві, стано­вила: Азія та Африка — 60 %, Південна Америка і Океанія — близько 19 %, Європа та Північна Америка — 9-10 %.

Основними виробниками продуктів харчування залишаються економічно розвинені країни. Вони є також основними експорте­рами цих продуктів. Більшість країн, що розвиваються, не здатні прогодувати себе самостійно.

Основними галузями світового сільського господарства є рос­линництво і тваринництво. Основою рослинництва є зернове гос­подарство. Зерно — основний продовольчий ресурс і важлива сировина. Найпоширеніші зернові культури пшениця, рис, куку­рудза. Пшениця — культура помірного поясу. Здебільшого площі посівів зосереджені у Північній півкулі. Пшениця є озима та яро­ва. Озима росте довше, вона врожайніша. Пшеницю вирощують сім десятків країн, серед них особливо вирізняються США, Кана­да, Австралія, Росія, Казахстан, Україна. Вони є житницями всьо­го світу. Експортують пшеницю Канада, США, Франція, Австра­лія, Аргентина.

Батьківщина рису — Китай та Індія. Цей злак вирощують у тропіках і щороку збирають кілька врожаїв. Вирощують рис ще більше країн, ніж пшеницю, хоча пшениця дає більші вро­жаї. Його основні експортери Китай, Індія, Японія, Індонезія, Філіппіни, США, Таїланд. Рис годує половину планетарного люд­ства.

Батьківщиною кукурудзи вважається Мексика, де її вирощува­ли вже 5 тис. років тому. Звідти вона поширилася по всій пла­неті. Найсприятливіший для вирощування кукурудзи теплий клімат. У світі нині вирощують переважно гібридні сорти цієї культури.

Інтенсивно кукурудзу вирощують у США, Західній Європі, а також в Аргентині, яка є її основним експортером.

Наприкінці XX ст. найвища врожайність зернових і зернобо­бових була у Бельгії — понад 75 ц/га.

Свійське тваринництво виникло на Близькому Сході за 8 тис. років до н. є. Існують докази того, що за 5 тис. років до н. є. віл тягнув дерев’яний безколісний плуг, ним користувалися і в Давньому Римі. Свійські стада овець і кіз відомі щонайменше за 7 тис. років до н. є.

Ламу одомашнили як тяглову тварину, альпака — заради вовни.

Нині у світі розводять велику і дрібну рогату худобу, свиней, овець, кролів, коней, верблюдів та інших представників тваринно­го світу. Природа істотно впливає на ведення тваринництва; зок­рема тундра і лісотундра є сприятливими регіонами для оленяр­ства і, навпаки, для розведення верблюдів більше придатний арид-ний клімат, а для молочного тваринництва потрібні гарні пасовища (які є, наприклад, у Новій Зеландії).

Молочне і м’ясне скотарство. Велику рогату худобу молоч­ного напрямку розводять у густонаселених регіонах Європи та Північної Америки. Воно практично відсутнє у тропічних райо­нах планети. М’ясо-молочний напрямок скотарства розвивають у помірному поясі та аридних регіонах. Скотарство м’ясного на­прямку поширене в Аргентині, Австралії та СІЛА — країнах, де є великі площі природних пасовищ.

Свинарство. Ця галузь тваринництва має такі напрямки: м’яс­ний, беконний, м’ясо-сальний, сальний. Розвивається у густо-населених районах і районах інтенсивного вирощування кар­топлі і буряків. Через заборону ісламу вживати свинину у їжу свинарство не поширене у країнах, населення яких сповідує іслам. Найінтенсивніше свинарство розвинене у Китаї та США.

Вівчарство. Галузь розвивається за такими основними напрям­ками: тонкорунне, напівтонкорунне, напівгрубошерсте та грубо­шерсте вівчарство. Розведення овець поширене у країнах, де є великі пасовища. Вівчарство — традиційна і високорозвинена галузь в Австралії, Новій Зеландії, Аргентині, Великобританії, СІЛА. У Великобританії овець розводять через потребу у грубій шерсті. Австралійські вівці дають м’яку шерсть.

Оленярство. Розрізняють оленярство північне (розводять пів­нічних оленів) і пантове (розводять плямистих оленів, маралів, ізюбрів). Основні райони оленярства — тундрові і лісотундрові зони Північної півкулі, а також деякі райони Південної Амери­ки. Північних оленів розводять у Росії, Фінляндії, Швеції, Нор­вегії, Канаді, США (Аляска), пантових — у Китаї, Кореї, Мон­голії.

Верблюдівництво. Розвинене в зоні пустель, напівпустель і сухих степів; розводять дво- і одногорбих верблюдів шести порід. Двогорбі верблюди бактріан досягають висоти на рівні плечей близько 2,3 м. Основною біологічною особливістю верблюдів є їхня пристосованість до умов існування в безводній пустелі і напівпустелі. Верблюдів використовують як в’ючних та запряж­них тварин, а також на м’ясо, молоко і шерсть.

Конярство. Нині у світі залишилася лише одна порода дико­го коня (кінь Пржевальського, або монгольський дикий кінь). Родина диких коней налічує сім видів. Серед свійських коней вирізняють легких (верхових) і ваговиків. Арабська порода вва­жається однією з найкращих серед верхових коней.

Коня людина приручила ще за доісторичних часів. Нині у світі налічується 75 млн коней. Економічне значення коня різко знизилося після винайдення поїзда та автомобіля. Основні на­прямки конярства — племінне і спортивне. Найбільше коней у СІЛА, Китаї, Бразилії, Мексиці, Аргентині, Росії, Монголії.

Кролівництво. Батьківщиною кролів вважаються Південна і Центральна Європа, Південна Африка, завезені у Великобрита­нію, Нову Зеландію, Австралію, Америку. Існують дві групи порід кролів — породи Старого і Нового світу. У Старому світі найпо­ширеніший європейський кріль. Від нього походять одомашнені породи кролів, що вирощуються у багатьох країнах світу за ви­нятком тропічних та екваторіальних. Основні напрями кролів­ництва — м’ясо-шкуркове, шкуркове і пухове.

У деяких країнах кролів у природі розвелося так багато, що вони стали справжнім лихом для сільського господарства. При­кладом може бути Австралія. Кролівництво розвинене в Росії, Україні, Білорусі, Молдові, Франції, Італії, США, Великобри­танії, Угорщині та інших країнах.

Агропромисловий комплекс (АПК) — це сукупність галузей народного господарства, пов’язаних з виробництвом продоволь­ства і предметів широкого вжитку з сільськогосподарської сиро­вини і постачанням їх населенню.

В англомовній літературі це поняття відоме як агробізнес. У США воно включає володіння землею, сільськогосподарський процес, виробництво сільськогосподарської техніки, переробку сільськогосподарської сировини і транспортування готових про­дуктів на ринок. В Європі агробізнес розуміють дещо вужче. В усьому світі агробізнес характеризується високим рівнем вер­тикальної і горизонтальної інтеграції господарюючих суб’єктів.

Умовно АПК поділяється на три групи:

• галузі, що здійснюють виробництво засобів виробництва
  для сільського господарства, його матеріально-технічне за­
  безпечення і виробниче обслуговування;
• безпосередньо сільськогосподарське виробництво;
• галузі і виробництва, що переробляють сільськогосподар­
  ську сировину і забезпечують рух продукту від сільського
  господарства до кінцевого споживача (харчова, відповідні
  галузі легкої промисловості, підприємства з транспортуван­
  ня, зберігання, реалізації).

Країни з розвиненим сільським господарством характеризу­ються також високим розвитком харчової промисловості.

Нині у світі виробництво продуктів харчування збільшується дещо швидшими темпами, ніж темпи приросту населення. За прогнозом, потреби у продуктах харчування підвищуватимуться упродовж найближчих двох — трьох десятиліть на 3-4 % щоріч­но, тому загроза голоду не зникне. Проблема недоїдання найгос-тріша в Африці — з 27 неблагополучних у цьому аспекті країн світу 22 розташовані саме в Африці. У багатих країнах, навпаки, існує переїдання.

Зарубіжні фахівці виокремлюють п’ять стадій, які проходить сільськогосподарська продукція на своєму шляху до ринку у роз­винених країнах:

• виробництво;
• обробка;
• пакування;
• транспортування;
• маркетинг.

В економічно розвинених країнах сільськогосподарська про­дукція до споживача, як правило, не надходить безпосередньо з поля або тваринницької ферми. Існує проміжна ланка у вигляді підприємств харчової промисловості. У “третьому світі” велика частка сільськогосподарської продукції надходить споживачеві в необробленому вигляді.

Територіально харчову промисловість розміщують поблизу ринків збуту її продукції.

Транспорт — це галузь матеріального виробництва, що забез­печує перевезення пасажирів і вантажів. Існують такі види транс­порту: наземний (поділяється на автомобільний, залізничний, тру­бопровідний і гужовий), повітряний — авіаційний, водний (поді­ляється на річковий і морський). До транспорту дехто зараховує лінії електропередач (оскільки ними передається не що інше як енергія). За призначенням виокремлюють транспорт загального користування, що обслуговує сферу обігу і населення, транспорт незагального користування (внутрішньовиробничі переміщення сировини, напівфабрикатів, готових виробів тощо), а також транс­порт особистого користування.

Шляхи сполучення, транспортні підприємства і транспортні засоби утворюють разом світову транспорту систему. На світовому транспорті працює 100 млн чол. Загальна довжина транспортної мережі (не враховуючи морських ліній) становить 35 млн км. Що­року у світі всі види транспорту перевозять 100 млрд тонн ван­тажів і понад 1 трлн пасажирів. За значенням у структурі ванта-жообороту види транспорту розподілилися у такій послідовності: морський, залізничний, автомобільний, нафтотрубопровідний, га­зопровідний, внутрішній водний, повітряний.

Спостерігається своєрідна спеціалізація транспорту. Напри­клад, автомобільний транспорт перевозить більшість пасажирів і вантажів на короткі та середні відстані. Міжконтинентальні перевезення вантажів в основному виконуються морським транс­портом. Трубопровідний транспорт найефективніший у разі транс­портування газу і нафти по суші.

В умовах науково-технічного прогресу збільшилася пропуск­на здатність транспортних шляхів, з’явилися нові транспортні засоби, збільшилася їх місткість і швидкість пересування. Ве­ликого поширення набула, зокрема, контейнеризація перевезень, яка сприяла підвищенню продуктивності праці на транспорті у кілька разів завдяки спрощенню вантажно-розвантажувальних операцій.

Примітивні транспортні засоби пересування з’явилися ще за часів первіснообщинного ладу. З розвитком виробничих сил і внаслідок суспільного поділу праці розвивались і вдосконалюва­лись транспортні засоби. Виокремлення транспорту в особливу галузь виробництва почалось у XV-XVI ст. і завершилось з пе­реходом від мануфактурного до великого машинного виробницт­ва, тобто наприкінці XVIII ст. Великі географічні відкриття зро­били великий внесок у створення світової транспортної мережі. Проте ця мережа остаточно сформувалася у XX ст. Саме у XX ст. з’явився повітряний транспорт і набув поширення трубопро­відний.

В економічно розвинених країнах транспортна система най­досконаліша. На ці країни припадає основна маса світового ван-тажообороту і левова частка світової транспортної мережі. Най­розвиненіша транспортна мережа у країнах Заходу, дещо посту­пається їй транспортна мережа Східної Європи та Росії, менш розвинена вона в Азії, Африці і Латинській Америці.

Америка — частина світу, утворена двома материками. Цей континент колись ще назвали Новим Світом, на відміну від уже обжитого європейцями Старого Світу.

Згідно з історичними даними люди прибули до Америки з Азії ще ЗО тис. років тому, оскільки там, де нині Берингова протока, колись був суходіл. Ним і скористалися вихідці з Азії, щоб пере­селитися до Америки.

За 8 тис. років до н. є. вони вже розселилися по всій Аме­риці. Можливо, у VIII-IX ст. н. є. в Америці побували вікінги, але відкриття Америки приписують X. Колумбу, який у 1492 р. під час своєї першої трансатлантичної подорожі дістався Вест-Індії, а в 1498 р. — під час третьої — Американського континен­ту. У 1501 р. італійський мореплавець Америго Веспуччі, шука­ючи біля берегів Америки шляху на Схід, дійшов висновку, що Америка не є частиною Азії (у що вірив X. Колумб). Відкриту частину світу в 1507 р. назвав Америкою німецький географ М. Вальдземюллер у звіті про подорож А. Веспуччі. У 1538 р. цю назву повторив фламандський географ і картограф Герардус Меркатор (справжні ім’я та прізвище — Герхард Кремер). У світі лише одній людині судилося зафіксувати своє ім’я у назві цілої частини світу.

Ця частина світу складається з двох континентів — Північної Америки і Південної Америки. До Північної Америки належать Центральна Америка і Вест-Індія. Разом з островами площа Північної Америки становить понад 24 млн кв. км, а кількість населення — понад 450 млн чол.

Клімат Північної Америки змінюється від арктичного на Крайній Півночі до тропічного в Центральній Америці і Вест-Індії, у прибережних районах — океанічний, у внутрішніх — кон­тинентальний.

Середні температури січня змінюються від -36° С на півночі Канадського Арктичного архіпелагу до +20° С на півдні Флориди і Мексиканського нагір’я, а липня — від +4° С на півночі зазна­ченого архіпелагу до +32° С на південному заході СІЛА.

Найбільша кількість опадів спостерігається на тихоокеан­ському узбережжі Аляски і Канади та північному заході США (щорічно до 3000 мм), у південно-східних районах — 1000-1500 мм, на центральних рівнинах — від 600 до 1200 мм, у міжгірських долинах субтропічних і тропічних районів Кор­дильєр — 100-200 мм. Стійкий сніговий покрив формується взим­ку на північ від 40-44° північної широти.

Грунтово-рослинний покрив представлений серією зон від арк­тичних пустель до тропічних вічнозелених лісів. Загалом ліси різних типів охоплюють третину площі материка: типова тай­га, високостовбурні хвойні ліси, змішані, широколисті і вічно­зелені.

Степи і напівпустелі переважають у внутрішніх регіонах ма­терика. У внутрішніх районах Кордильєр подекуди розвинуті пустелі.

Гірська система Кордильєри розташована на заході Північно­американського материка (найвища точка — гора Мак-Кінлі — має 6193 м), на сході континенту — неосяжні рівнини, плато та середньовисотні гори. На північному сході материка — Лаврентій-ська височина, на півночі — низовина Макензі. Внутрішні райони зайняті Великими (високими) та Центральними (низькими) рівни­нами. Вздовж південно-східного узбережжя розташувалися При-атлантична і Примексиканська низовини.

На Північноамериканському континенті є поклади корисних копалин світового значення:

• залізна руда, нікель, кобальт, золото, уран (Лаврентійська
  височина);
• кам’яне вугілля, нафта, горючі гази, калійні солі (в Ка­
  наді);
• нафта і газ (Примексиканська низовина, північна частина
  Канадського Арктичного архіпелагу);
• азбест (Північні Аппалачі);
• кольорові і рідкісноземельні метали (Кордильєри).
  Природа Північної Америки зазнала значного впливу люд­
  ської діяльності.

Центральною Америкою вважається південна частина мате­рика Північна Америка, розташована у тропічних широтах між Тихим і Атлантичним океанами, на стику з Південною Амери­кою, між впадиною Бальсас біля південного краю Мексиканського нагір’я до Дар’енського перешийка. Інколи південною межею Центральної Америки вважають перешийки Теуантепек і Па­намський.

У Центральній Америці переважають середньовисотні гори та вулканічні хребти. Існують діючі вулкани, найвищий — Таху­мулько — досягає 4217 м. Це регіон з високою сейсмічністю. Землетрус у Сальвадорі в січні 2001 р. забрав тисячу людських життів. Клімат тропічний, щорічна кількість опадів 3000-5000 мм. Вологі тропічні ліси розташовані на північному сході, широколисті ліси та чагарникова рослинність — на південному заході та півночі.

Південна частина Північноамериканського континенту була колонізована іспанцями ще у XVI ст. Східне узбережжя материка відкрили британці і французи у XVII ст. Згодом Семилітня війна (1756-1763 pp.) між Францією та Англією була спричинена за­гостренням боротьби за колонії. Англійці перемогли. У 1775-1783 pp. англійські колонії зі зброєю у руках вибороли свою незалежність від метрополії і утворили державу СІЛА.

До речі, нинішній переклад українською мовою офіційної на­зви країни — Сполучені Штати Америки (United States of America) — невдалий. При перекладі першого слова не враховано корінь слова union (союз). Слово state перекладено як “штат”, хоч англійською мовою це означає “держава”. Правильнішим був би переклад “Об’єднані Держави Америки”.

У XVI ст. почалась колонізація Канади французами. Після поразки Франції у Семилітній війні Канада стала колонією Англії. Після тривалої боротьби у 1867 р. країна стала домініоном Великобританії.

Упродовж XIX ст. освоювалася західна частина материка, здо­була незалежність Мексика, на державу світового значення поча­ли перетворюватися СІЛА. Економічний і політичний вплив їх поширився на весь континент. У 1823 р. президент СІЛА Дж. Монро сформулював доктрину: “Америка — для американців!”, що фактично означало: “Америка — для СІЛА!”

Південна Америка сполучена Панамським перешийком з Північною Америкою. Латинська Америка — загальна назва країн, розташованих у південній частині Північної Америки на південь від р. Ріо-Гранде-дель-Норте (включаючи Вест-Індію) і в Південній Америці. Загальна площа становить близько 21 млн км2.

На час відкриття європейцями Латинської Америки кількість місцевого індіанського населення становила щонайменше 15 млн чол. Найщільніше були заселені Центральна Америка та Цент­ральні Анди. Найменш заселеними були Чако, Патагонія, ліси Бразилії. Найвідомішими індіанськими цивілізаціями є майя, ац­теки та інки.

Майя розташовувались на півострові Юкатан, у Південній Мек­сиці, Гватемалі та частині Гондурасу. Кількість майя становила 4 млн чол. Витоки цивілізації майя простежуються за 1000 років до н. є. Розквіт її припадає на IV-VIII ст., занепад — на IX ст., відродження — на X ст. Цивілізацію підкорили іспанці у XVI ст. Про багату культуру майя свідчать залишки кам’яних храмів, збудованих на пірамідах і прикрашених скульптурами. У майя високого розвитку досягла поезія. Була створена система ієроглі­фічної писемності і розроблена математична система, на основі якої складено досить точний календар. Цивілізація відома висо-корозвиненими містами-державами, які очолювали аристократія і духовенство.

Ацтеки (інша назва — науа) прибули з півночі до центральної долини Мексики після розпаду там у XII ст. цивілізації толь-теків. Голод і посуха спричинилися до її загибелі. Ацтеки, зазнав­ши впливу цивілізацій ольмеків і тольтеків, на початку XV ст. стали домінуючим етносом у зазначеному регіоні, а ще за сто­ліття контролювали всю центральну та південну частину сучас­ної Мексики, створивши імперію кількістю 12 млн чол.

Ацтеки створили жорстке військово-політичне об’єднання. Вони вважали, що для підтримання руху Сонця потрібно щоденно живити його людською кров’ю і розглядали жертвопринесення священним обов’язком. Своєму головному богу Уїцилопочтлі вони приносили у жертву полонених воїнів, щороку убиваючи так по­над 20 тис. чол.

Іспанські завойовники на чолі з X. Кортесом застали багату кастову цивілізацію з центром у місті Теночтитлан. Високого рівня розвитку досягли освіта і мистецтво, було створено сонячний ка­лендар, збудовані величні піраміди, храми, палаци. Ацтеки мали піктографічну (з елементами ієрогліфіки) писемність. Невелика армія конкістадорів у 1519 р. захопила столицю ацтеків і скину­ла імператора Монтесуму II (пізніше його вбили свої ж індіанці).

У 1521 p. X. Кортес повністю знищив Теночтитлан і заснував місто Мехіко як столицю колонії, яка мала назву Нова Іспанія. Нетривалий час X. Кортес був її правителем.

Цивілізація інків існувала протягом XIII-XVI ст. Найбільшу площу вона займала у XV ст., простягаючись на 3200 км від Еквадору до Північного Чилі. Цивілізації не були відомі колесо та писемність, але вона створила великі кам’яні будинки й роз­винуту систему доріг. Естафетні посланці могли за один день подолати відстань 240 км. Інки вміло вели терасове сільське господарство за допомогою іригаційних споруд, видобували міне­рали, виготовляли тканину, речі з металу й посуд. Абсолютист­ська монархія інків спиралася на ритуальну релігію. Імперію інків обезкровила громадянська війна 1525-1532 pp., що виникла у зв’язку з престолонаслідуванням. У 1533 р. іспанці на чолі з Ф. Пісарро розгромили імперію інків, але спорадичні повстання інків проти іспанців тривали аж до XIX ст.

На найнижчому рівні розвитку перебували індіанці тупі у лісах Бразилії. За колоніальних часів кількість індіанського населення різко зменшилося у результаті занесених європейцями хвороб, а також примусової праці. Найвища частка індіанського населен­ня у Болівії, Еквадорі, Перу та Гватемалі. Американські індіанці говорять 1700 мовами.

Південну Америку колонізували переважно іспанці починаю­чи з XVI ст. Британці, нідерландці та португальці брали участь у колонізації південно-східної частини материка. Переважна час­тина континенту належала до заморської іспанської імперії і здобула незалежність від Іспанії під час визвольної війни 20-х років XIX ст. Лідерами визвольного руху були С. Болівар та X. Сан-Мартін.

Бразилія відійшла до Португалії згідно з Тордесільяським договором 1494 р. На 1800 р. колонія стала заможнішою, ніж Португалія. Португальський імператорський двір втік від Напо­леона до Бразилії, яка стала центром португальської імперії. Коли імператор Джон VI повернувся до Лісабона у 1821 р., то залишив у Бразилії свого сина Педро як регента. Наступного року син підняв проти батька заколот (практично безкровний) і став імператором Бразилії під іменем Педро І. Його син Педро II зрікся престолу у 1889 p., і Бразилія існує як федеративна рес­публіка з 1891 р.

Отже, абсолютна більшість латиноамериканських країн ви­бороли свою незалежність завдяки тому, що війни Наполеона знесилили імперську владу метрополій. Донедавна історія Латин­ської Америки — це історія політичної нестабільності, військо­вих переворотів, громадянських воєн, соціальних революцій і повільного суспільно-економічного розвитку.

Площа Південної Америки з островами (архіпелаг Вогняна Земля, Чилійський, Фолклендські (Мальвінські) острови, Галапа­гос таін.) становить 18,28 млн км2.

У рельєфі вирізняється потужний гірський пояс Анд (найвища гора — Аконкагуа, 6960 м) на півночі й заході та платформний рівнинно-плоскогірний схід.

Уся північна рівнинна частина Південної Америки до півден­ного тропіку має середньомісячну температуру 20-28 °С. Влітку (у січні) вона знижується на півдні до 10 °С, взимку на Бра­зильському плоскогір’ї температура досягає 12 °С, у Пампі — 6 °С, на плато у Патагонії — 1 °С і нижче.

Найбільша річна кількість опадів спостерігається на навітря­них схилах Анд у Колумбії і Південному Чилі — 5-10 тис. мм. У вологих лісах Амазонії дощів випадає 2-3 тис. мм. У районах на захід від Пампи, у Патагонії, Південних і Центральних Андах випадає лише 150-200 мм.

Природні ресурси Південної Америки багаті й різноманітні. Існують обширні райони з родючими ґрунтами (наприклад, Пам­па Лаплатської низовини). Більшість рік належить до басейну Атлантичного океану, найбільші — Амазонка, Оріноко, Парана і Парагвай. Ріки плоскогір’їв порожисті, як і в Андах, багаті на гідроенергію, мають чималі резерви прісних вод, використовують­ся для внутрішнього судноплавства. У Південній Америці є ве­ликі масиви екваторіальних і тропічних лісів.

Багаті й надра континенту. Тут зосереджена п’ята частина світових запасів нафти, четверта — кольорових металів, майже третина — руд чорних металів. У Південній Америці є також значні родовища ніобію (Бразилія), берилію (Бразилія), літію (Болівія, Чилі), фосфатів (Перу, Бразилія), сірки (Мексика, Чилі), а також урану, хрому, вольфраму, графіту, ртуті, азбесту, бору таін.

Всі країни регіону, за винятком Болівії та Парагваю, мають вихід до моря або є острівними державами. За цією ознакою країни Латинської Америки вигідно відрізняються від азіатсь­ких та африканських держав.

У межах Латинської Америки розташовуються 46 країн і тери­торій, серед них понад три десятки — суверенні держави. Усі вони республіки — федеративні (наприклад, Бразилія) або унітарні (приміром, Чилі).

У Північній Америці збереглися володіння СІЛА, Великобрита­нії, Франції (Віргінські острови, Гваделупа, Мартініка). Найбіль­ший у світі острів — Гренландія — належить Данії і є самовряд­ною територією. За устроєм вирізняються держави унітарні (на­приклад, Коста-Рика) і федеративні (приміром, Мексика). Куба є соціалістичною країною, всі інші — капіталістичні.

5.2.2. Населення

У населенні Північної Америки є представники різних рас. Корінні жителі материка — індіанці, ескімоси й алеути — нале­жать до американської гілки монголоїдної раси. Переважна ча­стина населення — вихідці з європейських країн. Більша частина населення говорить англійською мовою, а в Канаді значна части­на — ще й французькою. У країнах Центральної Америки і в Мексиці основна мова — іспанська. У Північній Америці прожи­ває понад 20 млн чорношкірих (або афроамериканців), чимало мулатів (нащадків від шлюбів представників європеоїдної та не­гроїдної рас) і метисів (нащадків від шлюбів представників євро­пеоїдної та монголоїдної рас).

Розмаїте населення й у Вест-Індії, в Гаїті переважає чорношкі­ре. Основні мови англійська, французька й іспанська, поширені місцеві діалекти. Світовими мовами населення послуговується не в чистому вигляді, а як “суржиком”, який нелегко зрозуміти тим, хто володіє літературними англійською, французькою, іспан­ською мовами. Такі мови з “суржиком” відомі як “голуб’ячі”.

У Південній Америці проживають індіанці (свого часу вони потрапили сюди з Північної Америки), а також чорношкірі, мула­ти, метиси, самбо (нащадки від шлюбів індіанців і негрів), креоли (нащадки європейців). Загальна кількість населення становить понад 270 млн чол.

Оскільки більшість населення говорить мовами романської групи (в основному іспанською та португальською), то материк разом з Центральною Америкою називають Латинською Амери­кою. Бразилія є найбільшою у світі країною, де люди говорять португальською мовою (у кілька разів більше, ніж власне у Пор­тугалії).

Офіційними мовами у Латинській Америці є іспанська — у 18 державах; португальська — у Бразилії, французька — на Гаїті, нідерландська — у Суринамі, англійська — у решті країн.

5.2.3. Економіка

Промисловість

США — високорозвинена індустріально-аграрна країна Пів­нічної Америки. До провідних належать такі галузі промисло­вості: машинобудування, хімічна, нафтопереробна, харчова, легка. Промисловість США переважно розміщується у східній частині країни, Каліфорнії та на північному заході. У країні добувають великі обсяги нафти, кам’яного вугілля, природного газу. Значна частина потреб у мінеральній сировині та паливі покривається за рахунок імпорту. Основний обсяг електроенергії виробляється на теплових станціях, на другому місці за виробленою енергією — атомні електростанції. США є лідером за рівнем розвитку авіацій­ної і ракетно-космічної техніки, електронного обладнання, при­ладів, нових конструкційних матеріалів. Ці галузі називаються наукомісткими, оскільки їх розвиток неможливий без наукових досліджень.

США належать до найбільших світових виробників автомо­білів, сталі, пластмас і синтетичних смол, розвинена й кольорова металургія.

Канада тривалий час розвивалась як сільськогосподарська краї­на. Серед галузей промисловості раніше заслуговувала на світо­ву увагу лише гірничорудна. Нинішня Канада — індустріально-аграрна країна. Посідає провідне місце у світі за видобутком сировини для виробництва нікелю, калійних солей, азбесту, цин­ку, уранової руди, срібла, свинцю, олова та міді. Видобуваються також значні обсяги молібдену, золота, залізної руди, гіпсу, нафти, природного газу, вугілля. Розвинені чорна і кольорова металур­гія, нафтопереробка та нафтохімія. Світове значення має целю­лозно-паперова промисловість. Досить різноманітним є машинобудування. Понад половину виробництва електроенергії за­безпечують гідроелектростанції.

Індустріально-аграрною країною є й Мексика. Видобуваються нафта (за запасами нафти Мексика посідає четверте місце у світі), природний газ, кам’яне вугілля, залізна руда, свинець, цинк, срібло, мідь, сірка. Основну масу електроенергії забезпечують теплоелект­ростанції. Провідними галузями обробної промисловості є чорна і кольорова металургія, нафтопереробна, нафтохімічна, машинобу­дівна. Вітчизняна промисловість задовольняє попит на промис­лову продукцію на 85 %.

Найрозвиненішими країнами Південної Америки є Бразилія та Аргентина. Вони мають порівняно розвинену обробну промис­ловість, багатогалузеве сільське господарство. Світ не можна уяви­ти без бразильського кофе або аргентинської пшениці. У країнах, на території яких пролягли Анди, добувають руди чорних і кольо­рових металів. Венесуела відома у світі своєю нафтодобувною промисловістю.

Бразилія, Аргентина та Мексика забезпечують 2/3 промисло­вого виробництва Латинської Америки.

Основна галузь промисловості регіону — гірничодобувна. У струк­турі вартості її продукції переважає нафта і газ (80 %). Решта (20 %) припадає на гірничорудну сировину. Найкраще розвинена ця галузь у Мексиці, Венесуелі, Бразилії, Аргентині та Болівії.

У регіоні знижується частка традиційних галузей обробної промисловості — текстильної, харчової, взуттєвої. З огляду на те, що відбувається процес індустріалізації, підвищується значення хімії, нафтохімії, чорної і кольорової металургії, а особливо — ма­шинобудування. Серед країн регіону поки що немає таких, які б вирізнялися надвисокими темпами економічного розвитку. Світ ще не заговорив про латиноамериканське “економічне диво”.

Промисловість концентрується у великих містах, що часто забезпечують виробництво 50-80 % промислової продукції від­повідної країни.

Сільське господарство

Сільське господарство США — високомеханізована і автома­тизована галузь. Тваринництво за вартістю продукції дещо пере­важає рослинництво. ЗО відсотків території країни розорано.

Інтенсивно (особливо на півдні) застосовується зрошення. Основні фуражні культури — кукурудза і соя. Пшениця вважається дру­гою за значенням культурою після кукурудзи. Цукрові буряки вирощують на півночі, у дельті Міссісіпі, у Флориді та на Гаван­ських островах — цукрову тростину. Бавовник нині відіграє мен­шу роль, ніж в історичному минулому. І все ж ця культура нале­жить до основних.

М’ясне тваринництво розвивається на Великих рівнинах. Сви­нарство найпоширеніше у кукурудзяному поясі, а молочне тварин­ництво — у Приозер’ї та на північному заході.

Основною сільськогосподарською культурою Канади є пшени­ця. Ця країна є другим за значенням її світовим експортером. Тваринництво переважає рослинництво. У тваринництві розви­вається м’ясо-молочний і м’ясо-шерстий напрямок. Канада відо­ма і як світовий постачальник мороженої риби.

В аграрному секторі економіки Мексики зайнято приблизно ЗО % економічно активного населення. У сільському господарстві рослинництво переважає тваринництво. Основними товарними культурами вважаються бавовник, кофе, цукрова тростина, хене­кен. Тваринництво має екстенсивно-пасовищний характер. Пере­важає м’ясо-шерстий напрямок.

У країнах Центральної Америки і Карибського басейну провід­ною галуззю економіки є сільське господарство. Нарівні з великими латифундіями багато безземельних або малоземельних селян. Ла­тинська Америка — регіон соціально-економічних контрастів.

Виробництво 70 % валової продукції сільського господарства континенту забезпечують Бразилія, Мексика, Аргентина і Колум­бія. Помітне місце в аграрному секторі регіону посідають також Перу, Чилі, Венесуела та Гватемала.

Рослинництво є провідною галуззю. Сільське господарство ба­гатьох країн Латинської Америки ще й нині характеризується як монокультурне. 75 % вартості продукції рослинництва регіону припадає на десять основних її видів.

Аргентина, Бразилія і Мексика забезпечують переважну кіль­кість пшениці. Центральна Америка та Вест-Індія вирощують кофе, банани, цукрову тростину, а Перу та Нікарагуа — бавовник.

У Латинській Америці сприятливі умови для розвитку тва­ринництва переважно м’ясного напрямку. Виробництво молоч­ної продукції посідає друге місце, а вовни та шкіри — третє.

Поширене птахівництво, зокрема для Бразилії воно є важли­вою експортною галуззю. Розвивається свинарство (оскільки більшість населення сповідує католицьку віру, а не іслам).

У посушливих регіонах Мексики, Аргентини та Бразилії роз­водять кіз і овець, вирощують коней. У багатьох країнах розви­нуте товарне бджільництво. Майже всі країни регіону займають­ся виловом риби. Особливо розвинений рибний промисел у Чилі, Перу, Колумбії та Мексиці.

Транспорт

Високого розвитку у США досягли всі види сучасного транс­порту. СІЛА мають найдовші у світі мережі залізниць, автошляхів. Інтенсивно використовуються внутрішні водні шляхи.

Розвинені всі види транспорту і в Канаді. Ріка Святого Лав-рентія глибоководна, і океанські кораблі потрапляють нею з Атлан­тичного океану до Великих озер, які інтенсивно використовують­ся для внутрішнього судноплавства. Велике значення має по­вітряний транспорт, особливо для сполучення з віддаленими північними регіонами.

Провідними видами транспорту у Мексиці є автомобільний, заліз­ничний, морський (особливо значну роль відіграють танкери).

На Латинську Америку припадає лише десята частина заліз­ниць світу. Частка автошляхів ще менша, але їх протяжність збільшується. Збудовані Панамериканське і Трансамазонське шосе, тобто з Північної Америки нині можна дістатися автомо­білем через Центральну Америку до Південної Америки, а також проїхати через амазонські джунглі (сельву).

На Латинську Америку припадає 33 % внутрішніх водних шляхів світу. Розвитку внутрішнього водного транспорту сприя­ють природні умови — наявність розгалуженої системи великих рік на континенті.

У регіоні розвинений морський транспорт. Так, Панама нале­жить до країн світу, які мають найбільший морський торговель­ний флот. Однак фактично судна належать іноземцям, які реєст­рують їх у Панамі і використовують під панамським прапором, бо такий прапор “дешевий”.

Розвиток нафто-, газодобувної та переробної промисловості сприяв виникненню і поширенню трубопровідного транспорту.

Зовнішня торгівля

США експортують промислове обладнання, автомобілі, літаки, продукцію електронної промисловості, хімікати, кам’яне вугіл­ля, кукурудзу, сою, пшеницю, військову техніку, озброєння тощо.

Імпортують США переважно вироби машинобудування та об­робної промисловості, помітне місце в імпорті посідає пальне.

Канада експортує автомобілі, папір і целюлозу, нафтопродукти, промислове обладнання, природний газ, нікель, алюміній, мідь. В імпорті Канади переважають машини та інші промислові то­вари.

85 % вартості мексиканського експорту припадає на США і Канаду. Основними його статтями є готові вироби, напівфабрика­ти, нафта, нафтопродукти, сільськогосподарські товари (бавовник, кофе тощо) та морепродукти.

В імпорті Мексики переважають напівфабрикати, машини, об­ладнання, товари широкого вжитку.

Регіони Америки

Переважну частину Північноамериканського материка займа­ють США і Канада.

Латинську Америку поділяють на кілька регіонів.

Перший регіон — Центральна Америка (Беліз, Гватемала, Гон­дурас, Коста-Рика, Нікарагуа, Панама, Сальвадор, Мексика).

Найрозвиненішою країною є Мексика. Разом із США та Ка­надою вона входить до північноамериканського “Спільного рин­ку” (НАФТА). Решта країн — переважно сільськогосподарські. Кофе, банани і цукрова тростина — основні продукти їх міжна­родної спеціалізації.

Другий регіон — Вест-Індія, часто його ще називають Ка­рибським басейном. До Вест-Індії належать Багамські, Великі та Малі Антильські та інші острови, на яких розташовані такі дер­жави: Антигуа і Барбуда, Багамські острови, Барбадос, Гаїті, Гре­нада, Домініка, Домініканська Республіка, Куба, Сент-Вінсент і Гренадини, Сент-Кітс і Невіс, Сент-Люсія, Тринідад і Тобаго, Ямайка, а також володіння США, Нідерландів і Франції.

Основа економіки — сільське господарство, переважно плантаційне. Продукція — кофе, банани, цукрова тростина. Розвинені гірничодобувна промисловість і кольорова металургія (Куба, Ямайка).

Досить потужна нафтопереробна промисловість, яка працює на привізній сировині. Багато країн є великими центрами міжна­родного туризму.

Третій регіон — Андські країни (Венесуела, Колумбія, Еквадор, Перу, Болівія, Чилі). В економіці цієї групи країн значну роль відіграє гірничодобувна промисловість: у Венесуелі добувають наф­ту, у Перу та Чилі — мідь, у Болівії — олово. Експортними сільськогосподарськими культурами є кофе, цукрова тростина, ба­вовник.

Четвертий регіон — басейн Ла-Плати (Парагвай, Уругвай, Ар­гентина). Це передусім великий агропромисловий комплекс, який спеціалізується на вирощуванні зернових та олійних культур і на відгодівлі худоби. В Аргентині та Уругваї є галузі обробної промисловості. Парагвай поки що залишається економічно відста­лою країною.

П’ятий регіон — окреме угруповання: Гайана, Суринам та Гвіана. Основою економіки Суринаму та Гайани є видобуток бок­ситів і виробництво глинозему. Тваринництво розвинене слабо, рослинництво — дещо краще. Його продукцією є рис, банани, цукрова тростина, цитрусові.

Гвіана є сільськогосподарським заморським департаментом Франції. Основна продукція Гвіани — цукрова тростина; розви­нене рибальство та добування морепродуктів (зокрема, креветок).

Шостим окремим регіоном вважається велика країна Брази­лія.

Азія — найбільша частина світу (близько 43,4 млн км2). На її частку припадає третина суші планети. Азія майже вся розташо­вана у Північній півкулі. Зі сходу на захід вона простягається від мису Баба у Західній Туреччині до мису Дежньова у Беринговій протоці, що становить 16 тис. км. Протяжність Азії з півночі на південь — 8 тис. км. Найвища гора планети (Еверест, 8848 м) і найнижча западина (Мертве море), найбільші хвойні ліси (тайга Сибіру), найбільше замкнуте море (Каспійське), найглиб­ше озеро (Байкал) — усі вони розміщуються саме в Азії. Насе­лення Азії становить понад 3 млрд чол.

В Азії гори і плоскогір’я займають майже три чверті її тери­торії. Основні гірські системи — Гімалаї, Каракорум, Памір, Тянь-Шань, Гіндукуш, Куньлунь, Великий Кавказ, Алтай, Саяни, хребти Верхоянський і Черського. Великі нагір’я — Тібетське, Іранське, Вірменське, Малоазіатське, Станове, Коряцьке. Плоскогір’я — Се-редньосибірське, Аравійського півострова, Деканське. Найбільші рівнини — Західно-Сибірська, Туранська, Велика Китайська, Індо-Гангська, Месопотамська. На Камчатці, островах Східної Азії та Малайського архіпелагу багато діючих вулканів, висока сейсміч­ність. Найвищий діючий вулкан Азії — Ключевська сопка (4750 м) — міститься на Камчатці.

Надра Азії різноманітні й багаті. У східній її частині простя­гається олов’яно-вольфрамовий пояс — єдиний на планеті. Руди чорних і кольорових металів залягають, як правило, на глибині, іноді виходять на поверхню (наприклад, на півострові Індостан). Азія має багаті запаси вугілля (Кузнецький і Тунгуський басей­ни, родовища на Великій китайській рівнині, у Монголії). Газ і нафта зустрічаються у прогинах земної кори (Аравійський півострів, Месопотамія, Західний Сибір, Прикаспій).

У Казахстані, Китаї та інших країнах є багаті запаси бокси­тів. Якутія відома родовищами алмазів.

Клімат Азії змінюється від арктичного на півночі до еквато­ріального на островах Індонезії. Приблизно чверть її території займає вічна мерзлота і стільки ж — аридні пустелі. На Оймя-конському нагір’ї температура знижується майже до -70 °С, а в пустелях Індії піднімається до 53 °С.

На значній території Азії клімат помірний. На тихоокеан­ському узбережжі у субтропічному поясі мусонний тип кліма­ту — літо помірно тепле, але надмірно дощове.

На Аравійському півострові, у Месопотамії та на півдні Ірансь­кого нагір’я — клімат тропічний. Там упродовж цілого року домінують сухі гарячі континентальні повітряні маси. Температури високі, взимку — 18-24 °С, влітку — 30-35 °С, а опадів випадає мало — від 50 до 200 мм на рік.

В Індостані й Індокитаї — клімат субекваторіальний, сухий і дощовий сезони чергуються.

На Малаккському півострові та островах Малайського архі­пелагу клімат екваторіальний: жарко, парко, дощі йдуть протя­гом усього року. Тут немає пір року, цілий рік — суцільне дощове літо.

Ріки Азії належать до басейнів усіх чотирьох океанів Землі. Ця частина світу має великі запаси прісної води та гідроенергії. В Азії зустрічаються всі природні зони планети.

Далі коротко про історію Азії.

Найдавнішими на азіатському континенті вважаються цивілі­зації шумерів та аккадів у Месопотамії та індусів у долині Інду, які існували у III тисячолітті до н. є. У II тисячолітті аморити та касити заволоділи Месопотамією, хіттайці — Малою Азією, аріан-ці — долиною Інду. Ассірійці завоювали Вавилон у XIII ст. до н. є. і створили свою імперію, яка досягла розквіту в VII ст. до н. є. Нею заволоділи медеси (605 р. до н. є.), а згодом — перси (539 р. до н. є.). Китайська цивілізація розвинулась за часів династії Чжоу (1122-221 pp. до н. є.). У V ст. до н. є. в Азії поширилися релігійні вчення Конфуція, Зороастра і Будди.

Александр Макендонський у 331 р. до н. є. розгромив імперію персів. Його імперія простяглася від Середземномор’я до Індії. Центральна Азія потрапила під контроль китайської династії Хань (246 р. до н. є. — 220 р. н. є.).

Римська імперія простяглась від Середземномор’я і Західної Європи до Євфрату. Ця імперія у 395 р. розділилася на дві — Західну і Східну (Візантію). За часів перської династії Сасанідів точилася боротьба між Персією та Римом за владу над Азією. У VII ст. араби принесли іслам до Персії, Сирії, Ізраїлю. Столицею арабської імперії був Багдад (750-1258 pp.). Оттоманська імпе­рія захопила Єрусалим у 1072 р. Це призвело до серії Хрестових походів європейських монархів і феодалів.

Монголи під керівництвом Чингізхана та його нащадків уп­родовж XIII-XIV ст. підкорили Маньчжурію, Китай, Корею, Пів­нічну Індію. Китай здобув незалежність за династії Мін (1368-1644 pp.). Оттоманська імперія розгромила Візантію, захопивши Константинополь (1453 p.)- У XVI ст. в Індії утворилася імперія Великих моголів.

Європейська колонізація Азії почалася після подорожі порту­гальця Васко да Гами до Індії навколо мису Доброї Надії. Ста­лося це у 1498 р. Слідом з португальцями до Азії прибули голландці, англійці та французи. Між ними розгорнулася боротьба за контроль над територіями. У 1763 р. Англія завдала поразки Франції і закріпила свій контроль над Індією. Протягом 1862-1883 pp. Франція встановила контроль над Індо-Китаем.

Росія за часів Івана III позбулася татарського контролю (1480 p.). Колонізація Сибіру козаками розпочалася у XVI ст. Згодом росіяни досягли Тихого океану. В результаті російської та японської територіальних експансій почалась війна 1904-1905 pp., в якій перемогла Японія. Дещо раніше (1895 р.) Япо­нія перемогла Китай і приєднала до себе Корею (1910 р.), окупу­вала Маньчжурію (1932-1945 pp.). У 1937 р. Японія почала за­гарбницьку війну у Китаї. Під час Другої світової війни японські війська зайняли багато регіонів Азії і далеко не завжди їх вва­жали загарбниками. Часто до них ставилися як до визволителів від європейського колоніалізму.

Наприкінці літа 1945 р. Друга світова війна закінчилася в Азії поразкою Японії. Почалася деколонізація Азії. Виникла дер­жава Ізраїль (14 травня 1948 p.). Зміцнився арабський націона­лізм. Владу у Китаї захопили комуністи на чолі з Мао Цзедуном (1949 р.) і націоналістичний уряд Чан Кайші втік на острів Тай­вань. У1963 р. утворилася Малайська Федерація (Малайя, Сінгапур, Саравак, Північне Борнео), зі складу якої Сінгапур вийшов у 1965 р. У 1975 р. комуністи об’єднали В’єтнам. До лав соціалістичних країн приєдналися також Лаос та Кампучія (1975 p.). CPCP ввів свої війська до Афганістану (1979 p.), які були виведені звідти у квітні 1992 р. Непростим був шлях до миру у Камбоджі. Крово­пролитною була ірано-іракська війна 1980-1988 pp., яка закінчи­лася безрезультатно. Здається нескінченним арабо-ізраїльський конфлікт. 2 серпня 1990 р. Ірак окупував Кувейт. 17 січня сили антиіракської коаліції (до якої належали 29 країн), спираючись на мандат Ради Безпеки ООН, розпочали операцію “Буря в пус­телі” і звільнили Кувейт. Триває індо-пакистанський конфлікт і християнсько-мусульманське протистояння у Лівані. Китай, Па­кистан та Індія мають свою ядерну зброю.

Після виведення радянських військ з Афганістану у країні так і не було встановлено миру. Тривала громадянська війна.

7           жовтня 2001 р. антитерористична коаліція на чолі з США по­
чала бомбардування об’єктів уряду талібів, вимагаючи видати
Саудівського мільйонера-терориста Усаму бен Ладена, якого підоз­
рюють в організації терактів 11 вересня 2001 р. у Нью-Йорку та
Вашингтоні.

До Другої світової війни більша частина населення Азії про­живала у колоніях. Нині майже всі країни Азії є суверенними державами. Наведемо найхарактерніші їх ознаки:

• Японія (входить до складу “великої сімки”);
• Ізраїль (країна переселенського капіталізму);
• Індія (типова країна, що розвивається);
• Південна Корея, Тайвань, Сінгапур, Гонконг (нові індустрі­
  альні “тигри”);
• Саудівська Аравія та інші аравійські держави, Бруней
  (експортери нафти);
• Непал, Афганістан (найвідсталіші країни світу).

За формою правління країни Азії є республіками або монар­хіями. Існують монархії конституційні (наприклад, Японія і Таї­ланд) та абсолютні (приміром, Саудівська Аравія, Кувейт). За устроєм держави поділяються на унітарні (наприклад, Монго­лія, В’єтнам) і федеративні (приміром, Індія).

Африка є другим за величиною після Євразії материком пла­нети; площа з островами становить понад ЗО млн км2, кількість населення — понад 650 млн чол. Екватор розділяє континент на дві практично рівні частини, початковий меридіан також проля­гає через Африку. Отже, вона водночас розташована у чотирьох півкулях планети — Північній, Південній, Західній та Східній. Територія Африки простяглася з півночі на південь на 8 тис. км, а із заходу на схід — на 7,5 тис. км.

У північній частині більшу частину території займає пустеля Сахара, а в південній — центральне плато. Найвищою точкою материка є вулкан Кіліманджаро (5895 м), а найнижчою — озеро Ассаль у Джибуті, яке на 153 м нижче рівня океану.

Гори Атлас розміщуються на північному заході, Капські — на півдні материка. На півдні розташовані пустелі Калахарі, На-мібійська та Керу. По обидва боки від екватора простягаються пояси сухих саван, які називаються Сахель. Савани і пустелі займають 80 % території материка.

Середньомісячні температури влітку становлять 25-30, а взим­ку — 10-25 °С. У пустелі Сахара зареєстровано найвищу на Землі температуру повітря — 58 °С. Але в горах бувають температури нижче 0 °С. Щорічно взимку в горах Атлас випадає сніг, для них притаманна висока сейсмічність. Наприклад, землетрус 1960 р. повністю зруйнував місто Агадир на атлантичному узбережжі Марокко.

Багато опадів випадає в екваторіальній зоні — 1500-2000 мм на рік. На узбережжі Гвінейської затоки цей показник ще ви­щий — 3000-4000 мм. На північ і південь від екватора кількість опадів зменшується (100 мм і менше у пустелях).

Основний водостік спрямований до Атлантичного океану. Тре­тина Африки — це область внутрішнього стоку. На більшості африканських рік є пороги, тому вони малопридатні для судно­плавства. Але ріки Африки багаті на гідроресурси та рибу. Ве­ликі озера Танганьїка та Вікторія використовуються для ри­бальства та як транспортні артерії.

Вічнозелені вологі екваторіальні ліси характерні для екватор­іальної зони і прибережних районів субекваторіальної зони. На північ і південь від них — розріджені тропічні ліси, які перехо­дять у савани, а потім у зпустелені савани.

За площею лісів Африка поступається лише Латинській Аме­риці, але вирубування перевищує природний приріст лісів, що вик­ликає тривогу.

Надрові запаси Африки дуже різноманітні. Африка багата на корисні копалини світового значення: руди чорних і кольорових металів, алмази, золото. Понад ЗО % світових мінералів, зокрема понад 50 % алмазів і близько половини золота, видобувається в Африці. Алмази видобувають у Центральній та Південній Аф­риці, золото, уран — у Південній Африці, руди заліза, алюмінію — у Західній Африці, міді, кобальту, берилію, літію — в основному в Південній Африці, фосфорити, нафту, природний газ — у Північній і Західній Африці. Найбільші поклади міді у Демократичній Рес­публіці Конго та Замбії, бокситів — у Гвінеї, а залізних руд — у Мавританії.

Здебільшого мінеральна сировина високоякісна і видобувається відкритим способом.

Отже, ресурси для господарювання Африка має.

Далі зупинимося на історичних даних.

Приблизно наприкінці VI тис. до н. є. в долині нижнього Нілу виникла найдавніша з відомих цивілізацій світу — єги­петська. За дві тисячі років до нашої ери єгиптяни підтримува­ли торговельні зв’язки з багатьма регіонами Африки та Азії. Єгипет захопив Нубію у II тис. до н. є. і там виникло королів­ство Куш. Воно зберегло єгипетську культуру, а власне Єгипет підкоряли ассірійці, перси, греки, римляни. Усередині IV ст. н. є. королівство Куш було підкорене королівством Аксам, яке розта­шовувалося на північно-ефіопських височинах.

Згодом виникли цивілізації суданських народностей, давніми державами яких були Гана, Канет, Сонгай, Хауса. Більшість з них існували до початку VIII-IX ст. У VIII ст. до н. є. північне узбережжя Африки колонізували фінікійці. Саме вони у 814 р. до н. є. заснували Карфаген. Греки колонізували Кіренайку та Єгипет у IV ст. до н. є. Карфаген зруйнували римляни у 146 р. до н. є. Після цього вони поширили свій вплив на Північну Африку від Марокко до Єгипту. Карфаген та Александрія стали центрами поширення християнства у Нубії (V—VI ст.) у формі коптистського вчення. Племена вандалів у 415 р. захопили Північну Африку, прибувши туди з Іспанії. Візантія упродовж 533-548 pp. заволоділа цим регіоном. Корінне населення Північної Африки — бербери — торгували із суданськими державами, ко­ристуючись караванними шляхами Сахари. Араби у 540 р. захо­пили Єгипет і до початку наступного століття встановили контроль над північним узбережжям Африки. Араби принесли в Аф­рику іслам. В XI ст. цю релігію вже сповідували суданські на­родності. До XIV ст. іслам поширився по Східній Африці.

Першими європейцями в Африці були португальці, які відкрили Мис Доброї Надії у 1497 р. У XVI ст. португальці вже були в Ефіопії.

Англійці, французи та голландці почали торгувати рабами і товарами на західному узбережжі континенту у XVI ст. Британці дослідили верхів’я Нілу у XVIII ст. і Нігеру на початку XIX ст. Німецькі дослідники вивчили райони озера Чад і ріки Нігер. Гол­ландці заснували Капську колонію у XVII ст. після того, як вона потрапила у 1814 р. під британський контроль, населення колонії (бури) у 1835-1836 pp. відійшло в глиб материка.

У 1798 р. Наполеонові не вдалося підкорити Єгипет. Протя­гом 1830-1847 pp. Франція встановила контроль над Алжи­ром. Суецький канал було збудовано у 1869 р. На 1912 р. неза­лежними в Африці залишалися Ефіопія та Ліберія (заснована неграми-реемі-грантами з СІЛА). Решта територій були розділені між європейськими метрополіями. Берлінській конференції у 1884-1885 pp. не вдалося примирити колоніальні суперечки, що неодноразово виникали між європейськими державами ще до Першої світової війни. Німеччина втратила свої колонії в Аф­риці у 1918 p., Італія — у 1945 р.

Єгипет став незалежним у 1922 р. Починаючи з 50-х років в Африці інтенсивно відбувався процес деколонізації.

Здобуття незалежності не принесло країнам Африки політич­ної стабільності та економічного добробуту. Там дотепер не вщу­хають внутрішні і міжнародні збройні конфлікти. Африка зали­шається найвідсталішою частиною світу.

Вкрай обмаль політичних сил, спроможних забезпечити со­ціально-економічний прогрес суспільства.

“Зелена революція” дала можливість майже всій планеті вир­ішити продовольчу проблему, але цього не сталося на Чорному континенті.

В Африці брак продовольства стали відчувати вже у 80-х роках XX ст., його спричинили війни, засухи та високі темпи приросту населення.

В Африці багато країн не мають виходу до моря, а воно є важливим чинником економічного розвитку.

За формою правління майже всі держави Африки є республі­ками, три — монархіями (Марокко, Лесото та Свазіленд).

Австралія — материк у Південній півкулі, її площа становить 7631,5 тис. км2.

Назва Австралії походить від лат. australisT — південний.

Предки нинішніх австралійських аборигенів прибули до цього материка з Південно-Східної Азії 50-40 тис. років тому. Відкрив цей континент у 1606 р. голландець В. Янсзон, який назвав його Новою Голландією. В. Янсзон побував на північному сході Австралії.

Назва “Австралія” усталилася у XIX ст. Не виключено, що португальці могли відкрити Австралію ще раніше. Англієць В. Демп’єр побував в Австралії в 1698 та 1699 р. Експедиція англійського мореплавця Дж. Кука у 1770 р. дослідила східне узбережжя континенту і назвала її Новим Південним Уельсом. Австралія стала англійською колонією, її територію Англія вико­ристовувала як місце заслання. У 1788 р. тут було засновано першу колонію для каторжників. На кораблях прибули 750 в’язнів і 250 солдатів. Ескадра стала на якорі у бухті, що непо­далік сучасного сіднейського театру.

Заслання в’язнів до Австралії припинилося у 1840 р. (за інши­ми джерелами — у 1868 p.). Англійський мореплавець М. Фліндерс керував трьома експедиціями (1797-1803 pp.) і обійшов весь материк. Саме він у 1814 р. запропонував назву Австралія.

Вільні поселенці почали з’являтися в Австралії після 1820 р. їх приваблювала можливість вирощувати мериносових овець. Колонізатори інтенсивно винищували аборигенів Австралії. У 1770 р. кількість аборигенів становила близько 300 тис. чол., а в 1900 р. зменшилася до 60 тис.

Нині загальна кількість аборигенів становить 160 тис. чол. Переважно вони проживають у містах і лише кілька тисяч чо­ловік ведуть традиційний спосіб життя.

У 1860-1861 pp. ірландець Р. О’Хара Барк та англієць В. Воле першими перетнули Австралію з півдня на північ. Обидва померли від голоду на зворотному шляху. Англійський географ Ч. Старт дослідив ріки Південної Австралії, але не знайшов величезного озера, яке шукав. Це згодом вдалося іншому дослідникові. Англієць Е. Ейр у 1840 р. відкрив у центральній частині Авст­ралії озеро, назване його ім’ям.

Окремі частини Австралії у різні роки були колонізовані.

Тасманія набула статусу колонії у 1825 p., колонія Квінсленд (Земля Королеви) утворилася у 1859 p., Західна Австралія — у 1829 р. Колонія Вікторія з’явилася в 1851 р. Південна Авст­ралія стала вважатися колонією у 1842 р.

З середини XIX ст. у зв’язку з відкриттям золотих розсипів значно збільшилась імміграція. В результаті тривалої боротьби переселенці домоглися самоврядування для окремих частин Австралії.

Посилився приплив до Австралії вільних переселенців. У 1901 р. в Австралії було створено федерацію англійських колоній — Австралійську Співдружність, яка отримала права домініону, тобто автономної держави у межах Британської імперії. Австралія — конституційна монархія, глава держави — королева Великобри­танії, представлена генеральним правителем (Govennor-General, що неправильно перекладають як генерал-губернатор).

Столицею Співдружності до 1927 р. був Мельбурн. Після цього столицею стала Канберра. До речі, переклад офіційної назви краї­ни — Австралійський Союз — неправильний, оскільки слово union (союз) відсутнє, а в назві держави є слово commonwealth (спів­дружність).

Австралія брала участь в обох світових війнах на боці Вели­кобританії. Під час Другої світової війни та у післявоєнний пер­іод посилився вплив монополій США на економіку Австралії. У вересні 1951 р. Австралійський Союз і Нова Зеландія підписали із США без участі Англії договір про “взаємну оборону”.

Тривалий час значна частина австралійського суспільства ви­ступає за те, щоб проголосити Австралію республікою і припинити у такий спосіб статус домініону Великобританії. У 1993 р. коро­лева Єлизавета II висловила принципову згоду на таку консти­туційну зміну за умови, що австралійський народ підтвердить таке бажання на референдумі. Не виключено, що вже у недалеко­му майбутньому Австралія стане республікою. її політичні зв’язки з Великобританією — данина традиції, фактично Австралія вже давно незалежна держава.

Австралія — федерація у складі шести штатів і двох тери­торій. Законодавчий орган — двопалатний парламент (палата представників і сенат).

Північні і східні береги Австралії омиває Тихий океан, західні та південні — Індійський. На сході Австралії лежить Великий Вододільний хребет (заввишки до 2230 м, найвища точка мате­рика — гора Косцюшко).

Середня частина Австралії — низинна, із западиною, де розта­шоване озеро Ейр. Західна частина країни — плоскогір’я заввиш­ки 400-500 м з окремими хребтами та столовими горами.

На двох третинах території Австралії клімат пустельний і напівпустельний. Більша частина Австралії лежить у тропіках, північ — у субекваторіальних широтах, південь — у субтропіках. Середні температури липня в Австралії коливаються у межах 12-20° С, січня — від 20 до понад 30° тепла. Це країна постій­ного літа.

Кількість опадів зменшується зі сходу на захід від 1500 мм до 250-300 мм і менше. Сніг взимку можна побачити лише на острові Тасманія та на горі Косцюшко.

60 % території Австралії — безстічні регіони. Найповноводн-ішою рікою є Муррей, найдовшою — Дарлінг. Басейн Муррею — Дарлінгу вважається найбільшим водозбірним басейном Авст­ралії. Можливості використання їхніх вод для зрошення значно підвищилися у 1974 p., коли води річки Снігової були штучно спрямовані до Муррею.

Більшість австралійських річок наповнюється водою лише періодично під час періоду дощів. Потім вони пересихають або перетворюються на ланцюжки озер. Такі ріки називаються “кри­ки”. У пустельних районах є солоні озера Ейр, Торренс, Герднер.

Австралія багата на підземні води, запаси яких є на 40 % території. Це значно спрощує проблему водопостачання, зокрема для потреб тваринництва.

Внутрішня частина Австралії зайнята пустелями. Тут зуст­річаються солоні озера. Навколо пустель простягається пояс на­півпустель і колючих чагарників (скреб). В окремих регіонах напівпустелі переходять у савани, які змінюються лісами з евка­ліптів, пальм та деревоподібних папоротей уздовж узбережжя і в горах. Найродючіші ґрунти — на узбережних східних рівнинах і в південно-західному клині Західної Австралії.

В Австралії не буває сильних землетрусів, немає вулканів. Це пояснюється тим, що більша частина Австралії лежить в області Австралійської платформи.

Австралійські енергетичні ресурси — високоякісне кам’яне вугілля, нафта, природний газ та уран — становлять близько п’ятої частини всіх світових запасів.