Основи економіки: навчально-методичний посібник

Економіка  є суспільною теоретичною наукою. Вона охоплює систему
знань, пов’язаних із вивченням відносин між людьми в процесі їх
господарського життя. Часто висловлюється думка, що економічну теорію
важко вивчати. Якось лауреат Нобелівської премії Макс Планк (засновник
квантової фізики) соромливо зауважив, що він починав свою діяльність як
економіст, але потім покинув цю професію, бо вона здалася йому занадто
складною. Коли про це розповіли Бертрану Расселу, який започаткував сучасну
математичну логіку, то він здивовано відповів, що він відійшов від економіки з
тієї причини, що та здалася йому занадто простою. Це свідчить, що характер
пізнання науки залежить від інтересу, який вона викликає у тієї чи іншої
людини.
Походження слова «економіка».
Кожному з нас відомо слово „економіка”. Але знаходячись в оточенні
економіки, ми не можемо легко і просто пояснити що це таке, тому що
економіка – поняття досить загальне, багатозначне і однією фразою його
визначити неможливо.
У перекладі з грецького слово „економіка” означає мистецтво ведення
домашнього господарства („ойкос” – дім, домашнє господарство; „номос” –
вчення, закон).

10
Вперше цей термін ввів грецький поет Гесіод (VIII-VII ст. до н. е.), а в
науковий оборот – давньогрецький філософ Ксенофонт (430-355 до н. е.), а
через кілька десятиліть – Аристотель (369-322 до н. е.). Він поділив науку про
багатство на економіку та хрематистику. Під економікою він розумів
виробництво благ для задоволення потреб людей, під хрематистикою –
накопичення грошей („хрема” – майно, володіння).
Економіка як наука виникла в XVI-XVII ст. Це період становлення
капіталізму, зародження мануфактури, поглиблення суспільного поділу праці,
розширення зовнішніх і внутрішніх ринків, інтенсифікації грошового обігу.
Капіталістичні відносини почали складатися передусім у сфері торгівлі.
Термін „економіка” в сучасних умовах має різноманітні значення, але
якщо їх узагальнити, то тоді:
економіка – це господарська система, яка забезпечує потреби людей і
суспільства шляхом створення і використання необхідних життєвих
благ.
Сучасну економіку слід розглядати з трьох боків:
1) економіка – це сфера діяльності людей та суспільних відносин;
2) економіка – це комплекс народного господарства;
3) економіка – це наука щодо створення і розподілу споживчих і
виробничих благ.
Економіка як об’єкт дослідження розглядається в 3-х аспектах:
Предмет економічної теорії — виробничі відносини між людьми (або їх
дії) у процесі праці, безпосереднього виробництва товарів і послуг, а також у
сфері їх обміну, розподілу та споживання.
Розглянемо сутність структурних складових системи економічних
відносин: виробництво, розподіл, обмін, споживання.
Виробництво – це процес створення матеріальних благ і послуг (валового
продукту), необхідних для задоволення суспільних потреб (особистих і
виробничих).

11
Розподіл – визначає частку індивідів, підприємств та держави у
створеному валовому продукті. В результаті розподілу утворюються доходи
громадян і підприємств (заробітна плата, рента, процент, прибуток). Ці доходи
вважається первинними. Доходи держави є вторинними, оскільки вони
формуються за рахунок оподаткування первинних доходів.
У процесі розподілу відбувається і розподіл економічних ресурсів з метою
їх подальшого використання в процесі виробництва.
Обмін – це процес, коли в результаті розподілу доходи обмінюються на
товари і послуги. В умовах товарного виробництва обмін відбувається на ринку
і через ринок. Тому відносини обміну в  – широку розумінні – це вся система
ринкових відносин.
Споживання – це використання отриманих в результаті розподілу і обміну
матеріальних благ для задоволення потреб.
Вирізняють два види споживання: виробниче й особисте. Важливою
суспільною функцією особистого споживання, поряд з відтворенням робочої
сили і людини загалом, є створення стимулів, мотивацій для зростання й
розвитку виробництва.
Отже, з точки зору відтворюючого підходу, економіка — єдність
виробництва, розподілу, обміну та споживання економічного продукту.
Економіка оперує двома ключовими економічними категоріями, такими як
продуктивні сили і виробничі відносини.
Продуктивні сили – це всі чинники та умови, що беруть участь у
виробничому процесі.
Продуктивні сили – це сукупність засобів виробництва, працівників з
їхніми фізичними і розумовими здібностями, науки, технологій, інформації,
методів організації та управління виробництвом, що забезпечують створення
матеріальних і духовних благ, необхідних для задоволення потреб людей. В
процесі історичного розвитку продуктивні сили як в цілому, так і окремі їх
елементи, постійно оновлюються, збагачуються і перебувають у діалектичній
єдності, кількісній і якісній функціональній залежності.

12
Виробничі відносини – це весь комплекс стосунків між людьми, людьми та
засобами виробництва, що виникають у процесах створення продукції, її
розподілу, обміну та споживання.

2. Рівні вивчення та складові сучасної економічної теорії.

Предмет економічної теорії набуває багатоярусної структури, яка
складається з:
1. Мікроекономіки, що вивчає економічну поведінку окремих
економічних суб’єктів — споживачів і виробників, власників ресурсів та
закономірності функціонування окремих видів ринків. В вузькому розумінні –
це економіка фірми, обґрунтування її економічної поведінки (діяльності) в
умовах ринку.
2. Макроекономіки, що аналізує економічну поведінку сукупних
суб’єктів економіки, закономірності функціонування національної економіки в
цілому. Предметом макроекономіки є загальні закономірності і механізм
функціонування національної економіки як єдиного цілого.
3. Мезоекономіки, що вивчає галузі народного господарства, проміжні
системи та комплекси: воєнно-промисловий, агропромисловий, енергетичний
та ін.).
4. Мега економіка – світова (міжнародна) економіка, що досліджує
систему світового господарства, міжнародні економічні зв’язки та
закономірності їхнього розвитку; вивчає закономірності розвитку і
функціонування світової економіки, тобто економічні процеси на глобальному
рівні.

3. Методи пізнання економічних процесів, їх класифікація.

Предмет любої науки нерозривно пов’язаний з її методом.
Метод – це спосіб або шлях наукового пізнання предмету відповідної
науки.

13
Метод економічної теорії становить собою сукупність прийомів, засобів,
принципів та інструментів, за допомогою яких здійснюється дослідження
закономірностей та законів розвитку і функціонування економіки.
Економічна теорія використовує широкий набір (спектр) методів пізнання
економічних процесів, який включає використання як загальнонаукових
(універсальних), так і специфічних методів пізнання.
До числа загальнонаукових методів пізнання економічних процесів
належать:
1)  методи наукової абстракції, який передбачає  відхід у думці від
несуттєвих властивостей, зв’язків, відношень предметів і виділення кількох рис,
які цікавлять дослідника. Абстрагування дозволяє одночасно і відвернутися
(відволіктися) від несуттєвого, другорядного і узагальнити, тобто відобразити
суттєві властивості. Це головне знаряддя пізнання дійсності, яким оперує
економічна теорія. За допомогою методу абстракції формулюються економічні
категорії і будуються економічні моделі.
2) Методи аналізу і синтезу.
Аналіз — метод наукового пізнання, заснований на розподілі цілого на
складові частини, елементи, що дає змогу проникнути в сутність цього явища.
Синтез — метод, що полягає в об’єднанні пізнаних внутрішніх
взаємозалежних елементів явища в єдине ціле.
3) Індукції і дедукції.
Індукція — це метод пізнання, що базується на формуванні висновків  від
загального до окремого. Цей метод передбачає, що вивчення будь-якої
проблеми починається з набуття фактів, які потім систематизують і аналізують
таким чином, щоб можна було зробити узагальнення, тобто з початкових знань
отримати висновок про загальне.
Дедукція — це метод пізнання, де на підставі знання про окреме робиться
висновок про загальне. Він дає можливість висунути гіпотезу, тобто науково
обґрунтоване припущення про природу, структуру або закономірність розвитку
явища, процесу.

14
4) Системний аналіз. Як уже зазначалося, економіка – це складна, цілісна
система. Системного підхід передбачає, що будь-яке економічне явище і процес
слід розглядати як систему, що складається з окремих, відносно самостійних
елементів (підсистем). Тобто це означає необхідність вивчення внутрішніх
зв’язків і залежностей між окремими підсистемами на основі структурного
аналізу, тому що структура виражає сутність системи і є засобом її внутрішньої
організації.
На основі загальнонаукових методів пізнання економічна наука виробила
специфічні методи економічних досліджень. До них, зокрема, належать:
1. Економічне моделювання.
2. Моделювання (від лат. міра, зразок, стандарт, тип. марка) — спосіб
наукового пізнання, який ґрунтується на заміні об’єкта, що вивчається, на його
аналог, модель, що містить істотні прикмети оригіналу.  Економічна модель –
це спрощене зображення, що розкриває взаємозалежності і зв’язки між різними
економічними явищами та процесами.
3. Економіко-математичні і статистичні методи, в тому числі з
використанням комп’ютерної техніки.
4. Економічний експеримент – це штучне відтворення економічного
явища або процесу з метою вивчення їх у найсприятливіших умовах та
подальшого практичного змінювання. Економічні експерименти дають змогу на
практиці перевірити обґрунтованість наукових рекомендацій.
5. Опитування дає змогу отримати як фактичну інформацію, так і оцінні
первинні дані; проводиться в усній або письмовій формі.

4. Функції економічної теорії.

Економічна теорія виконує ряд функцій:
1. Теоретична/пізнавальна функція. Вивчення економічних відносин
дає можливість пізнавати і розуміти закономірності економічних явищ і
процесів, що відбуваються у житті суспільства.

15
2. Практична функція – полягає в застосуванні отриманих теоретичних
знань в практичній діяльності в сфері економіки. Важлива роль і значення
економічної теорії полягає в тому, що вона є науковою основою розробки та
здійснення економічної політики держави.
3. Методологічна функція – економічна теорія є теоретичною основою
(базою) для вивчення цілого ряду конкретних економічних дисциплін.
4. Прогностична функція. Прогнозування шляхів і напрямів
економічного розвитку. Економічне прогнозування – це наукове передбачення
майбутніх перспектив і можливих варіантів (сценаріїв) економічного розвитку з
метою визначення найбільш ефективних способів і шляхів розв’язання
ймовірних проблем, що можуть виникнути в економіці.

Економічна система найчастіше визначається як сукупність
взаємопов’язаних і певним чином упорядкованих елементів економіки, які
формують економічну структуру суспільства.
Більшість економістів характеризують економічні системи як соціально
створений механізм прийняття економічних рішень (що, як, для кого) у
трьох ключових сферах: виробництві, споживанні й розподілі, тобто як
форми господарювання.
У сучасному суспільстві переважають такі економічні системи:

16
1. Командна (командно-адміністративна, соціалістична, планова)
економіка.
Ця модель економічної системи була втілена в життя в колишньому СРСР і
країнах соціалістичної співдружності. Командному господарству властиві:
1) одержавлення суспільної власності практично на всі матеріальні
ресурси;
2) одержавлення робочої сили: централізоване вирішення питань
підготовки і використання працівників на підприємствах, у регіонах;
застосування примусових методів активізації працівників;
3) централізоване регулювання економіки на основі державних директив і
планів, встановлення основних народногосподарських пропорцій;
4) централізований розподіл виробленого національного продукту;
5) існування величезного бюрократичного апарату управління. Суспільне
виробництво регулюється з єдиного економічного центру, який ототожнюється
з державою та її управлінським апаратом, останній бере на себе всі
повноваження верховного власника засобів виробництва і регулятора
економіки.
Звичайно, командна економіка має і певні позитивні риси. До них
належать:
 можливість комплексного використання ресурсів у виробництві;
 повна зайнятість працездатного населення;
 спрямованість виробництва на забезпечення населення товарами
першої необхідності;
 можливість значної економії виробничих витрат (зниження
собівартості продукції) в умовах концентрації виробництва на
великих підприємствах і контроль з боку державних органів;
 безоплатність багатьох послуг у сферах охорони здоров’я, освіти,
культури, спорту тощо.
Однак все це не вирішує основної економічної суперечності командної
економіки — між формально-юридичною рівністю всіх працівників як

17
співвласників засобів виробництва і дійсним економічним привласненням
окремими представниками суспільства — державними органами та
управлінським апаратом.
2.  «Чисто» ринкова економіка («чистий» капіталізм).
Її основними принципами є:
1) приватна власність на матеріальні ресурси та вироблену продукцію;
2) свобода вибору і підприємництва, а саме: споживача — у визначенні
того, які товари і послуги має виробляти економіка; фірм-виробників — у
виборі сфери діяльності, організації виробництва і збуту товарів, розподілі
доходів тощо; власників ресурсів — у розпорядженні ними;
3) особистий економічний інтерес, відповідно до якого діє кожний
економічний суб’єкт і який є основною рушійною силою всієї економіки;
4) конкуренція як суперництво між учасниками ринкового господарства
стосовно кращих умов виробництва, купівлі та продажу товарів;
5) господарські ризики:
 загальноекономічного характеру, які можливі внаслідок поточної
господарської ситуації у країні та окремих галузях;
 політико-правового характеру, зумовлені діями уряду,
міжнаціональними конфліктами, страйками тощо;
 виробничого характеру на рівні підприємств;
 комерційного характеру як результат зміни господарської
кон’юнктури, цін, валютних курсів, інфляції тощо;
6) ціноутворення як основний координаційний механізм економіки, через
який реалізуються рішення покупців і продавців.
«Чисто» ринковою економікою раніше традиційно вважали економічну
систему США. Проте аналіз сучасних відносин власності й управління
свідчить, що вона є скоріше теоретичною моделлю, ніж реальністю. У чистому
вигляді ринкової економіки не існувало і не існує в жодній країні світу.

18
3. Змішані економічні системи. Більшість розвинутих країн мають
змішані економічні системи.
Не дивлячись на те, що ринкова економіка досить демократична, володіє
гнучкістю, здатна швидко реагувати на зміни ринкового середовища та
пристосовуватися до них, вона все ж таки породжує серйозні проблеми –
монополізм, безробіття, великий розрив між рівнем забезпеченості та бідності й
багато інших. Ці небажані тенденції у змішаній економіці ліквідуються шляхом
державного регулювання.
Термін “змішана економіка” вміщує поняття сучасної економіки багатьох
розвинутих демократичних країн, в рамках відсутності абсолютної ринкової
економіки: більша частина господарства знаходиться у приватних руках. Проте
важливі її сфери: залізниця, паливно-енергетичний комплекс, освіта, охорона
природи, соціальний захист – належать державі та уряд впливає на економічні
та соціальні процеси. При цьому піклування деяких держав про розвиток
соціальної сфери настільки сильне, що їхню економіку називають соціально-
ринковою. Отже, змішана економічна – це система, що базується на гнучкому
механізмі державного втручання у соціально-економічні процеси, при чому як
ринок так і держава не переважають один над одним. Таким чином
характерною рисою змішаної економіки є гармонійне поєднання позитивних
якостей ринкової і централізованої систем.
В умовах змішаної економіки уряди мають право переводити у державну
власність неблагополучні фірми, діяльність яких вважається життєво
необхідною для національних інтересів.
Суть змішаних економічних систем полягає в тому, що на
мікроекономічному рівні відносини регулюються економічними законами
ринку, а на макроекономічному — законами держави. Таким чином
відбувається гармонійне поєднання позитивних якостей ринкової і
централізованої систем.
Економічними функціями держави при цьому є:

19
1) підтримка конкуренції і вільного підприємництва шляхом створення
необхідної правової бази та захисту ринку від можливих проявів
монополізму;
2) розвиток державного підприємництва і формування державного
сектору економіки;
3) макроекономічне прогнозування, планування і програмування розвитку
економіки загалом та її окремих галузей;
4) розподіл і перерозподіл державою ресурсів і доходів на основі
формування державного бюджету та державних фінансів, здійснення
податкової політики і соціального регулювання;
5)  забезпечення повної зайнятості;
6) боротьба з інфляцією, стабілізація грошового обігу;
7) реалізація програм економічного зростання;
8) виробництво товарів першої необхідності, контроль за виробництвом з
урахуванням зовнішніх чинників та ін.
Великого поширення у наш час дістала концепція соціального ринкового
господарства. Такий термін запропонував А. Мюллер-Армак для
характеристики форми переходу від воєнної, централізованої економіки
Німеччини до мирної. Однак із часом це поняття перетворилося на концепцію
нового економічного ладу для ФРН, яку було реалізовано в 1950-х роках. Його
мета — досягнення високого рівня добробуту для переважної більшості членів
суспільства в умовах економічних свобод і на основі ринкової економіки,
конкурентного ладу.
Соціально орієнтована ринкова економіка – модель соціально-
економічного розвитку, що передбачає переважання приватної власності та
ринку в процесі їх поєднання з державною власністю і державним
регулюванням та систему соціального захисту.
2. Моделі соціально-ринкового господарства.
У документах Єврокомісії виділяються такі моделі:

20
1) скандинавська (північна),
2) континентальна (німецька),
3) англосаксонська,
4) і південно-європейська (середземноморська).
Скандинавській моделі (Швеція, Данія, Норвегія і Фінляндія) властива
найактивніша соціальна політика, спрямована на постійне зростання добробуту
населення, забезпечення соціальної солідарності. Основним джерелом
фінансування соціальних програм є державний бюджет, через який
перерозподіляються 50–60% ВВП.
Скандинавська модель характеризується розгалуженою системою
соціальних гарантій, соціальної допомоги та страхування. Соціальна політика
виступає головною метою економічної діяльності держави. Основна частка
соціальних витрат належить урядовим центральним і місцевим органам, які
здійснюють фінансування соціальних витрат за рахунок податкових
надходжень державних бюджетів. Соціальні фонди утворюються майже
повністю за рахунок роботодавців і держави.
Характерними ознаками цієї моделі є:
 забезпечення максимального рівня зайнятості;
 високі темпи економічного зростання за державної підтримки;
 справедливий розподіл доходів;
 створення міцного суспільного сектора, що охоплює сфери побуту,
освіти, житлового будівництва, охорони здоров’я та пенсійного
забезпечення;
 активна участь держави у розробці та реалізації соціальних програм;
 встановлення і підтримка високих стандартів життя і доходів
населення;
 скоординована політика уряду, підприємців та профспілок у
забезпеченні максимального рівня зайнятості і високих стандартів
оплати праці;

21
 високі податки та висока податкова база.
Континентальна (німецька) модель (Німеччина, Австрія, Бельгія,
Нідерланди, Швейцарія, частково — Франція) характеризується високими
обсягами перерозподілу ВВП через бюджет (до 50%), формуванням страхових
фондів переважно за рахунок роботодавців та працівників, розвиненою
системою соціального партнерства, орієнтацією на повну зайнятість населення.
Характерними ознаками цієї моделі є:
 високі обсяги перерозподілу ВВП через бюджет (до 50%);
 формування страхових фондів переважно за рахунок роботодавців,
частково працівників;
 розвинена системою соціального партнерства (участь
профспілок/об’єднань роботодавців у соціальних програмах);
 орієнтація на повну зайнятість населення;
 соціальні цілі є пріоритетними.
В основі континентальної моделі лежить механізм соціального
страхування, соціальні видатки фінансуються переважно за рахунок страхових
внесків роботодавців і застрахованих працівників.
Ця модель передбачає реалізацію правила еквівалентності, коли
величина страхових виплат визначається насамперед  величиною страхових
внесків
Англосаксонська модель (Велика Британія, Ірландія, Канада, США)
передбачає, навпаки, низький рівень перерозподілу ВВП (до 40%), переважно
пасивну державну політику зайнятості, високу частку приватних і суспільних
компаній у наданні соціальних послуг.
Англосаксонська модель характеризується:
 мінімальним втручанням держави в механізми розподілу та
перерозподілу доходів;
 незначними соціальними гарантіями з боку держави;
 пріоритетом економічних цілей над соціальними.

22
 соціальний захист має адресний характер.
 держава мало втручається в регулювання зайнятості;
 соціальні послуги переважно надають приватні компанії та громадські
організації.
Соціальні трансферти призначені особам працездатного віку. При цьому
значна увага приділяється реалізації комплексних програм працевлаштування
тимчасово безробітних (перекваліфікація робітників, підвищення їх
кваліфікації, проведення спеціальних тренінгів).
Для англосаксонської моделі притаманні значні коливання в рівнях
заробітних плат представників різних категорій робітників, а також значна
частка осіб з низьким рівнем доходів.
Специфікою даної моделі є особливості соціальних політик та систем
захисту населення, притаманних кожній країні зокрема. Так, у Великобританії
безкоштовні медичні послуги надаються всім громадянам незалежно від рівня
доходу, в Ірландії лише низькооплачуваним верствам населення. Англійська
система соціального захисту не передбачає існування окремих страхових
внесків пенсійного забезпечення, медичного страхування, пенсій по
інвалідності тощо, а всі витрати покриваються за рахунок єдиного соціального
відрахування.
Середземноморська модель (Греція, Іспанія, Італія) спрямовує соціальну
політику в основному на соціально вразливі верстви населення.
Характерними ознаками цієї моделі є:
 характеризується мінімальним втручанням держави в систему надання
соціальних послуг;
  основними інститутами, що несуть відповідальність за громадян в
суспільстві виступають сім’я і церква;
 рівень оподаткування низький;
  соціальні послуги поширюються перш за все на малозабезпечених та
старших за віком людей;

23
 особливістю даної моделі є низький рівень соціальних гарантій жінок,
які бажають відновити трудову діяльність, маючи неповнолітніх дітей.

3. Перехідна економіка.
Перехідна економіка — це особливий період (етап) в еволюції економіки,
коли розпадається стара економічна система і формується нова. Саме в умовах
перехідної економіки здійснювалося перетворення традиційної системи на
ринкову, доіндустріального суспільства на індустріальне.
У сучасний період перехідною можна вважати економіку країн, які
перебувають на етапі становлення інформаційної економіки, економіки знань.
Ринкова економічна трансформація в постсоціалістичних країнах передбачає:
1) роздержавлення власності;
2) перехід від державної монополії до конкурентних засад
функціонування економічних суб’єктів;
3) від централізованого розподілу ресурсів — до ринкового механізму;
4) від державного встановлення цін — до ринкового ціноутворення;
5) лібералізацію економіки, де ціни встановлюються ринковими силами, а
не центральним плановим;
6) дерегуляцію економіки.
Дерегуляція — це відміна або скорочення державного регулювання в
певній галузі суспільних відносин. Як правило означає зменшення
контролю держави над веденням бізнесу, наприклад, для стимулювання
вільної конкуренції на ринку.
Лібералізація — це  форма зовнішньоекономічної політики, що є
комплексом заходів, спрямованих на сприяння зовнішньоекономічної
діяльності, поступове скасування наявних обмежень у зовнішній торгівлі,
зниження ставок ввізного та вивізного мита, надання тарифних пільг під час
здійснення зовнішньоекономічних операцій. Це процес розширення волі
економічних дій суб’єктів підприємницької діяльності, зняття обмежень на
фінансово-економічну діяльність, розкріпачення підприємництва.

Ринок – це найбільш розповсюджена категорія в економічній теорії і часто
застосовується як усім відоме, що не потребує будь-яких пояснень.
Спочатку ринок вважався місцем обміну товарів, базаром, ринковою
площею. Ринок в такому вигляді з’явився ще в доісторичний період, коли обмін
між общинами став порівняно регулярним, набуваючи форми товарного
обміну, який здійснювався у визначеному місці і у визначений час. З появою
міст торгівля помітно розширюється, за ринками закріплюються певні
території, ринкові площі. Але це спрощене поняття ринку, яке сьогодні
практично зводиться до поняття «торгівля».
Отже, ринок:
 це сукупність відносин купівлі-продажу товарів і послуг;
 це місце, де відбуваються відносини купівлі-продажу товарів і
послуг у грошовій формі;
 це механізм координації різноманітної діяльності людей через
систему цін.

25
Ринок сприяє вирішенню трьох основних економічних завдань: що, як
і для кого виробляти.
1. Що виробляти, які товари, послуги, визначають не парламент чи уряд, а
покупці та продавці. Перші платять гроші за певні товари, які представлені на
ринку, а другі виробляють ті товари, які мають збут і приносять прибуток.
Адже, якщо немає попиту на якийсь товар, то на його виробництво будуть
витрачені матеріали, сировина, знаряддя праці, робоча сила, а отже, і фірма чи
виробник матимуть збитки. Ясно і те, що покупець заплатить за певний товар
ціну, яка його влаштовує, а продавець віддасть свій товар за суму, що принесе
йому вигоду. Отже, головну роль у вирішення питання, що виробляти, у
ринковому механізмі належить ціні.
2. Як виробляти товари, визначає конкуренція між виробниками.
Застосовуючи примітивну техніку, технологію, організацію виробництва,
суб’єкти господарської діяльності матимуть індивідуальні витрати виробництва
вищі за суспільне необхідні, а отже, продаватимуть свої товари за цінами, які
нижчі, ніж витрати на ці товари. В результаті вони стануть банкрутами. Отже,
конкуренція спонукає всіх товаровиробників зменшувати витрати виробництва,
що можливо завдяки запровадженню нової техніки, технології, організації
виробництва тощо.
3. Для кого виробляти товари, визначає попит. Якщо населення отримує
високі доходи, то воно може купувати різноманітні товари. У тому разі, коли
більшість населення країни має обмежені доходи, вона купуватиме лише
предмети першої необхідності. У першому випадку попит стимулюватиме
виробництво, а в другому – де-стимулюватиме і зумовлюватиме його згортання.
Ринок функціонує на основі товарних відносин, що відображають як прямі
(виробництво-ринок-споживач), так і зворотні господарські зв’язки.
Функції ринку:
1. Регулююча: ринок, як регулятор виробництва, через механізм
ринкових законів встановлює необхідні пропорції відтворення; завдяки цінам,

26
ринок стимулює впровадження досягнень науки та техніки у виробництво — це
сприяє розширенню асортименту товарів та послуг;
2. Ціноутворююча – ринок дає суспільну оцінку результатам
виробництва. Вона визначається співвідношенням попиту і пропозиції.
3. Стимулююча — ринок спонукає виробників товарів до зниження
витрат, підвищення якості та споживчих властивостей товарів;
4. Розподільча — доходи споживачів і виробників у ринковій економіці
диференціюються через ціни, зумовлюючи соціальне розшарування суспільства
за доходами.
5. Інтеграційна — ринок об’єднує суб’єктів економічної системи в одне,
сприяючи формуванню єдиного економічного простору як у межах окремої
держави, так і в межах світової економіки.
6. Інформаційна — ринок дає об’єктивну інформацію про те, які товари
мають попит; кожна фірма може регулювати власне виробництво.
7. Посередницька — ринок виступає посередником між виробником і
споживачем.
8. Сануюча (оздоровча) — ринок очищує суспільне виробництво від
економічно слабких та нежиттєздатних господарських одиниць.
Умови ефективного функціонування ринку:
1. Приватна власність.
2. Розвинена економічна конкуренція.
3. Повна відповідальність суб’єктів економічної активності за результати
господарської діяльності.
4. Вільне ціноутворення.
5. Наявність розвиненої ринкової інфраструктури.
6. Стійкість грошової і фінансової системи.
7. Стабільність внутрішньополітичної системи.

2. Структура ринку.
Структура ринку визначається суб’єктами та об’єктами ринкових відносин.

27
Суб’єктами ринкових відносин  це  споживачі і виробники товарної
продукції, постачальники і посередники. Певний вплив має і держава.
Активними учасниками ринкових відносин стають торговельні і фінансові
посередники: комерційні агенти, комівояжери, брокери, дилери та ін. Вони
діють на правах фізичних або юридичних осіб і відіграють всезростаючу роль у
ринковій економіці.
Однак, основними суб’єктами ринку є домашні господарства,
підприємства, банки, держава.
Підприємство — це суб’єкт господарювання, що спеціалізується у певній
сфері діяльності  з метою одержання прибутку.
Об’єктами ринкових відносин можуть бути продукти праці (засоби
виробництва, предмети споживання, послуги, житло, наукові ідеї, інформація
тощо), природні ресурси, праця, цінні папери (акції, облігації), валюта.
Структура ринку — це його внутрішній устрій та зовнішнє розташування
інститутів, які забезпечують ефективне існування ринку як системного
економічного явища. Внутрішні складові елементи структури ринку —
співвідношення попиту, пропозиції і ціни, їх зв’язки, тенденції або закони
розвитку — визначають поняття «кон’юнктура ринку».
Кон’юнктура ринку – це внутрішні складові елементи структури ринку, а
саме співвідношення попиту, пропозиції, ціни, конкуренції, а також тенденції й
закони розвитку певного товарного ринку.
Відповідно до ринкової кон’юнктури ринки поділяються на:
– ринок продавця — такий ринок, коли попит перевищує пропозицію.
Йому властивий обмежений асортимент товарів, їх постійний дефіцит, незначні
масштаби виробництва; повна відсутність конкуренції виробників;
– ринок покупця — ринок з перевищенням пропозиції над попитом: має
місце великий асортимент пропонованих товарів; стійкі обсяги й масштаби
виробництва цих товарів; високий рівень конкуренції виробників.
– ринки не продавця й не покупця — стан ринку, на якому фірма-
виготовлювач може збувати продукцію в достатньому обсязі, якщо буде

28
здійснюватися стимулювання попиту. Відправним моментом діяльності фірми
при цьому є вивчення ринків, на яких реалізується продукція фірми, які
розрізняються за формою їх регулювання.
Для раціонального функціонування ринків потрібна ринкова
інфраструктура.
Ринкова інфраструктура – це сукупність організацій, установ,
посередників, що забезпечують функціонування певного виду ринку та
системи ринків у цілому.
Інфраструктура і кон’юнктура ринку повинні розвиватися у взаємозв’язку,
доповнювати один одного за допомогою прямих і зворотних зв’язків. Так,
розвиток інфраструктури ринку стимулює удосконалення його структури й
змінює кон’юнктуру, а розвиток внутрішньої структури ринку та самої системи
ринків потребує подальшого удосконалення її інфраструктури. Про
ефективність та зрілість їх стану свідчитиме зростання рівня цивілізованості
ринкових відносин, їх здатності забезпечити економічне зростання обсягів
виробництва й реалізації товарів та послуг, задоволення потреб споживачів і
суспільства.
Ринковий механізм – це механізм взаємозв’язку і взаємодії основних
елементів ринку: попиту, пропозиції, ціни, конкуренції і основних економічних
законів ринку. Ці елементи є найважливішими параметрами ринку, якими
користуються виробники і споживачі у своїй економічній діяльності.
Ринковий механізм діє на основі економічних законів: попиту, пропозиції,
рівноважної ціни, конкуренції, корисності, вартості, прибутку тощо.

3. Ринковий попит
Основними елементами ринкового механізму саморегулювання є вільні
ринкові ціни, що складаються в результаті взаємодії попиту і пропозиції на
основі конкуренції.

29
Тому ціни, попит, пропозиція і конкуренція є основними ланками
ринкового механізму саморегулювання економіки. На боці попиту знаходяться
покупці, а на боці пропозиції – виробники (продавці) товарів та послуг.
Механізм ринкового ціноутворення розкриває теорія попиту і пропозиції.
Попит (англ. – demand) – кількість товару і послуг, яку споживачі бажають
і можуть придбати за певну ціну у певний період часу в конкретному місці.
Величина попиту (Qd) – це максимальна кількість товару, яку
погоджуються придбати споживачі за певною ціною при певних умовах за
одиницю часу.
Закон попиту: Закон попиту твердить, що між ціною і обсягом попиту є
обернений зв’язок: обсяг попиту скорочується зі зростанням ціни і зростає зі
зниженням ціни.
Зворотний зв’язок між ціною попиту та величиною попиту пояснюється:
1. Ціна є своєрідним бар’єром, який заважає споживачам купувати товар
у необмеженій кількості. Чим вища ціна, тим нижчі можливості  і бажання
купувати даний товар.
2. Закон спадної граничної корисності, твердить, що всі наступні
одиниці даного товару приносять споживачеві меншу корисність. Тому кожну
додаткову одиницю товару споживачі погодяться купувати за умови нижчої
ціни.
3. Ефект доходу говорить, що при нижчій ціні можна купити більше
даного товару, не відмовляючись від придбання інших необхідних продуктів.
Тобто наслідки від зниження ціни можна порівняти із наслідками від
підвищення рівня доходів.
4. Ефект заміщення виражається у тому, що із зниженням ціни у
споживачів з’являється бажання придбати дешевші товари замість аналогічних
дорожчих.
До нецінових факторів, які визначають попит споживача, належать:
 смаки і переваги споживачів;

30
 кількість споживачів на ринку;
 грошові доходи споживачів;
 ціни на інші товари (взаємозамінні і взаємопов’язані);
 очікування споживачів відносно майбутніх цін і доходів.
В результаті дії нецінових факторів попиту відбуваються зміни в попиті,
що означає, що споживачі готові купувати більше або менше даного товару по
кожній з можливих попередніх цінах.

4. Ринкова пропозиція.
Пропозиція (англ. – supply) – бажання продавця продати певну кількість
товару за певний період за певною ціною.
Величина пропозиції (Q s) – конкретна кількість товару, що
запропонована на ринку за певною ціною.
Закон пропозиції говорить: при інших рівних умовах з підвищенням цін
зростає величина пропозиції, і навпаки, зі зниженням цін вона скорочується,
між ціною і величиною пропозиції існує пряма залежність.
Закон пропозиції показує, що виробники хочуть виготовити і запропонувати
до продажу більшу кількість свого продукту за високою ціною, чим  за низькою
ціною. Зростання величини пропозиції товару при збільшенні його ціни
обумовлене тією обставиною, що при незмінних витратах на одиницю товару із
збільшенням ціни росте прибуток і виробникові (продавцеві) стає вигідним
продати більше товару. Реальна картина на ринку складніша за цю просту
схему, але виражена у ній тенденція має місце.
Пряму залежність між ціною та величиною пропозиції  теоретично можна
пояснити двома ефектами:
 ефект перерозподілу ресурсів   на користь виробництва товару з вищою
ціною,   (вища ціна – це більша виручка і більший  прибуток);
 ефект залучення до використання більшої кількості ресурсів
(зростання кількості ресурсів зумовлює збільшення обсягів виробництва).

31
Ціна – основна детермінанта, що впливає на величину пропозиції будь-
якого продукту. Проте існують й інші нецінові чинники, що впливають на це
явище. Якщо одна з нецінових детермінант насправді зазнає змін, положення
кривої пропозиції буде змінюватися.
Нецінові детермінанти:
1) ціни на ресурси. Величина пропозиції фірми ґрунтується на витратах
виробництва, тому зниження цін на ресурси зменшує витрати виробництва і
збільшує пропозицію, тобто перемістить криву пропозиції вправо. Підвищення
ж цін на активи збільшує витрати виробництва і скорочує пропозицію, тобто
зміщує криву пропозиції вліво;
2) технологія виробництва – удосконалювання технології означає, що
відкриття нових знань дозволяє більш ефективно (тобто з меншою витратою
ресурсів) зробити одиницю продукції;
3) податки і дотації – відповідно підвищують або знижують витрати
виробництва. Так, підвищення податків, скажемо, на продаж або на власність
збільшує витрати виробництва і скорочує пропозицію. Навпроти, дотації
вважаються “податком навпаки”. Коли держава субсидіює випуск якого-небудь
товару, воно фактично знижує витрати і збільшує пропозицію;
4) ціни на інші товари – зміна цін здатна змістити криву пропозиції
продукту. Наприклад, зниження ціни на пшеницю може спонукати фермера
вирощувати і пропонувати до продажу більше кукурудзи, а підвищення ціни на
пшеницю може змусити його скоротити виробництво кукурудзи  і  тому
пропозиція кукурудзи зменшиться.
5) очікування виробників. Прогнозування вигідніших умов виробництва
даних товарів у майбутньому (зростання цін, зниження рівня оподаткування,
зростання попиту, зменшення конкуренції тощо) позитивно впливає на
зростання пропозиції, і навпаки;
6) число продавців на ринку (інтенсивність конкуренції). В міру
вступу в галузь більшої кількості фірм крива пропозиції стане змішатися
вправо. Чим менша в галузі інтенсивність конкуренції, тим менше виявляється

32
ринкова пропозиція. Це означає, що по  мірі виходу фірм із галузі крива
пропозиції буде зміщатися вліво. Тобто, зменшення кількості фірм, що
працюють на даний ринок, зменшує ринкову пропозицію, і навпаки.

5. Еластичність попиту.
Еластичність попиту  показує, якою мірою зі зміною ціни змінюється
обсяг попиту чи пропозиції товару.  Це  показник ступеня чутливості (реакції)
споживачів до змін ціни товару.
Розрізняють такі види попиту залежно від його еластичності:
1. Еластичний попит; у цьому разі EDp > 1, тобто збільшення
(зменшення) ціни на 1% приводить до зниження (зростання) попиту більш ніж
на 1%. До еластичних відносяться товари, від яких споживач може відмовитись
відносно легко при загальному зростанні цін (електроміксери, делікатеси,
автомобілі тощо).
2. Нееластичний, або жорсткий, попит, коли EDp < 1, тобто підвищення
(зниження) ціни на 1% веде до зменшення (зростання) попиту менше ніж на
1 % . Така ситуація можлива, коли йдеться про основні продукти харчування,
лікарські препарати, продукцію фірм-монополістів на ринку, продукцію
високої якості.
3.  Попит з одиничною еластичністю, коли EDp = 1, тобто підвищення
(зниження) ціни на 1 %, обумовлює зменшення (зростання) попиту теж на 1% .
4. Абсолютно еластичний попит з EDp→ ∞, тобто за певного рівня цін
попит існує постійно. Йдеться найчастіше про економіку, що виходить із кризи,
або про появу на ринку товарів молодої галузі, що лише зароджується, попит на
продукцію якої поки що не задоволений.
5. Абсолютно нееластичний попит, за якого EDp = 0, тобто підвищення
(зниження) ціни не впливає на обсяг попиту.
На цінову еластичність попиту впливають такі фактори:

33
1. Здатність товарів до заміни (замінність товарів для споживачів). Що
більше гарних замінників даного продукту пропонується споживачеві, то
вищою є еластичність попиту на нього.
2. Частка витрат у бюджеті споживача. Що вона більша, то вища
еластичність попиту на такі товари. При цьому попит на предмети першої
необхідності є нееластичний, а попит на предмети розкоші — еластичний.
3. Фактор часу. Якщо продукт призначений для довгострокового
користування (телевізор, холодильник, автомобіль), то споживачу потрібен
певний час для прийняття рішення про його покупку, еластичність попиту тоді
перебуває в прямій залежності від тривалості часу.
4. Нагальність потреби.
5. Багатофункціональність товару.
6. Еластичність попиту за доходом пов’язана зі зміною потреб у товарах
і послугах при зростанні або зниженні доходів. У розвинених країнах зростання
доходів приводить до зростання потреб у знаннях, інформації, вільному часі, а
в країнах, що розвиваються, — у товарах тривалого користування.
Товари, для яких закон попиту не діє:
 “товари Гіффена”, так звані товари для бідних (картопля, овочі, хліб,
макарони, тощо);
 товари  ажіотажного попиту: в очікуванні підвищення цін попит на
ці товари зростає, незважаючи на те, що ціни зростають;
 ефект Веблена або ефект “снобізму: підвищення цін на товари, які є
засобом вкладення грошей (золото, коштовності, антикваріат), призводить до
підвищення величини попиту на них.  На престижні коштовні товари (хутряні
вироби, одяг від відомих кутюр’є, дуже дорогі машини тощо) попит може
впасти, якщо ціни на них зменшаться, тоді як багатий покупець купує, щоб
продемонструвати оточуючим свій рівень  доходу, власну елітність.

34
6. Еластичність пропозиції.
Еластичність пропозиції (Es):  показник, що відтворює зміни сукупної
пропозиції, які відбуваються у зв’язку із зростанням цін; це процентна зміна
обсягу пропозиції, обумовлена однопроцентною зміною ціни товару.
Умови еластичності пропозиції.
За умови еластичної пропозиції (Es > 1), виробник активно реагує на
зміну ціни: збільшує продаж товарів вищими темпами, ніж зростає ціна, і
навпаки.
Нееластична пропозиція (ESp < 1) означає, що виробник мляво реагує на
зміну ринкової ціни.
Одинична еластичність пропозиції (ESp = 1), виникає в умовах, коли
збільшення ціни товарів на 1 % приводить до збільшення пропозиції також на
1 %.
Вплив фактору часу на еластичність пропозиції:
1. Миттєвий ринковий період. Цей період означає, що товар вже
вироблено. У результаті зростання попиту, ціна на товар зростає, але в
миттєвому періоді виробник вже не може вплинути на пропозицію товару .
2. Короткостроковий ринковий період. В короткостроковому періоді
можливе певне збільшення випуску товарів за рахунок збільшення змінних
факторів. Пропозиція на продукцію стає еластичнішою, як результат
інтенсифікації виробництва.
3. Довгостроковий ринковий період. У довгостроковому періоді виробник
має більше часу й може залучити, крім змінних, ще й постійні фактори
виробництва. У результаті застосування екстенсивних методів виробництва,
виробникові вдається збільшити кількість продукції, що виробляється, отже
пропозиція стає ще в більшій мірі еластичнішою.
Еластичність пропозиції залежить від таких чинників, як:
1) Особливість виробничого процесу.
2) Час виготовлення продукту.

35
3) Тривалість його зберігання.
4) Ціни на ресурси та комплектуючі.  Еластичність пропозиції товару буде
залежати від того, як його виробництво реагує на підвищення цін на ресурси.
5) Рівень досягнутого використання ресурсів.  У випадку відсутності
резервів, можливості реагування пропозиції на зміну цін обмежені, тобто
еластичність пропозиції товару буде меншою.
6) Технологічні особливості виробництва певного товару. Складніші
технології роблять пропозицію товару менш еластичною.
Ринкова рівновага — ситуація на ринку, за якої величина пропозиції
рівна величині попиту. Ринкова рівновага, як правило, розглядається на ринку ,
як миттєве явище.

7. Конкуренція як елемент ринкового механізму
Відмітними рисами сучасного трактування економічної конкуренції є:
1) цивілізований, легалізований характер цієї боротьби;
2) схожість  та/або взаємозамінність товарів виробників-учасників
конкурентної боротьби;
3) обмеженість можливостей конкурентів впливати на умови обігу товарів
на відповідному ринку;
4) схожість потреб цільових груп споживачів, стосовно яких ведеться
конкурентна боротьба;
5) спільність мети, заради якої виникає суперництво.
В залежності від характеру та методів конкуренції, розрізняють 4 типи
(моделі) конкурентних ринків з властивим кожному специфічним механізмом
ціноутворення:
1. Ринок „чистої” конкуренції.
2. Ринок ”чистої” монополії.
3. Ринок монополістичної конкуренції.
4. Ринок олігополії.

36
В умовах чистої конкуренції існує дуже велика кількість фірм, що
виробляють стандартизований (однорідний) продукт, наприклад, картоплю чи
помідори. Нові фірми можуть досить легко увійти в галузь, тобто розпочати в
ній виробничу або торгову діяльність. Крім того, покупці знають усе, що їм
потрібно знати про характеристику продукту, а всі виробники мають однакову
інформацію про виробничі технології.
Повною протилежністю досконалої конкуренції виступає монополія, що
являє собою ринок, на якому єдина фірма здійснює 100% продажу певного
продукту, що не має замінювачів (наприклад, місцева електрична компанія або
місцевий газопостачальник). Проникнення в галузь додаткових фірм
заблоковано, тому фірма представляє собою всю галузь.
Монополістична конкуренція нагадує досконалу конкуренцію тим, що
теж передбачає наявність множини дрібних фірм, а також легкість входу і
виходу. Проте в цьому випадку, продукція різних фірм диференційована, тобто
неоднорідна (наприклад: одяг, книги, парфуми). Диференціація продукту є
основою для створення сприятливих умов для продажу й оновлення продукції.
Нарешті, олігополія відрізняється невеликою кількістю фірм, і ця
небагаточисельність означає, що рішення про визначення цін і обсягів
виробництва є взаємозалежними. Продукти можуть бути однорідними
(наприклад, сталь або золото) або диференційованими (автомобілі чи будинки).
Як правило, вступ в олігополістичні галузі – справа досить важка. Ринкові
структури розподіляються на дві групи: реальні та ідеальні типи.

Підприємство – це відокремлений індивідуальний господарюючий суб’єкт
ринку, що здійснює різні види підприємницької діяльності для задоволення
суспільних і індивідуальних потреб у продукції та одержання прибутку.
Головними ознаками підприємства як суб’єкта підприємницької
діяльності є:
1) здійснення господарської діяльності (виробництво продукції, надання
послуг, здійснення робіт тощо), спрямованої на задоволення суспільних та
індивідуальні потреб;
2)  організаційно-соціальна єдність (наявність єдиного трудового
колективу, керівника та адміністрації підприємства, наділення підприємства
правами і реквізитами юридичної особи);
3) фінансово-економічна самостійність (можливість самостійно
визначити напрями та масштаби  економічного розвитку, склад, обсяги
продукції, що випускається, напрями розподілу прибутку підприємства, форми
і розміри матеріального стимулювання, спільність системи планування та
обліку).
Водночас підприємництво також володіє й такими ознаками:
1. Має мету – одержання прибутку (доходу).
2. Має самостійний баланс.
3. Має розрахунковий та інші рахунки в закладах банків.
4. Має печатку зі своєю назвою.

38
5. Має товарний знак.
6. Здійснює будь-які види господарської діяльності, які не заборонені
законодавством України.
Основним завданням діяльності підприємства є забезпечення потреб
суспільства товарами (послугами) відповідного асортименту та належної якості.
Як відкрита виробничо-економічна система, що діє в ринкових умовах,
підприємство здійснює діяльність в таких напрямках:
1) маркетингову – забезпечення підприємства та його продукції
(послугам, роботам) високого конкурентного статусу на ринку;
2) виробничу – виробництво товарів, виконання робіт, надання послуг
(трансформація ресурсів у продукт);
3) інвестиційно-інноваційну – здійснення інвестицій, створення і
впровадження новітніх технологій, продуктів, послуг та ін.;
4) економічну – планування, облік, звітність, ціноутворення,
зовнішньоекономічна діяльність, залучення та використання фінансових
ресурсів (грошових доходів та надходжень) для досягнення цілей бізнесу;
5) комерційно-збутову діяльність (сукупність комерційних і торговельно-
технологічних заходів підприємства з доведенням виготовленої ним продукції
до споживачів: – активний пошук ринків збуту товарів (послуг); – знаходження
потенційних клієнтів; – вибір каналів розповсюдження товарів (послуг); –
встановлення тривалих добропорядних взаємин з клієнтами; – документальне
оформлення господарських зв’язків з укладенням договорів постачання.
6) післяпродажний сервіс;
7) соціальну діяльність: створює необхідні умови праці, навчання,
підвищення кваліфікації, охорони здоров’я працівників, вирішує проблеми
соціального розвитку трудового колективу, регіону тощо.

2.    Підприємництво як сучасна форма господарювання.
Підприємництво — це самостійна, ініціативна, систематична, на власний
ризик господарська діяльність, що здійснюється суб’єктами господарювання

39
(підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та
одержання прибутку».
Підприємництво характеризується такими відчутними (суттєвими,
конкретними) ознаками:
1. Це самостійна діяльність, діяльність «за свій рахунок». Основою
підприємницької діяльності є власність підприємця.
2.  Це ініціативна творча діяльність. В основі здійснення
підприємницької діяльності лежить власна ініціатива, творчо-пошуковий,
інноваційний підхід.
3. Це систематична діяльність. Підприємницька діяльність — бути
постійною, пов’язаною з відтворювальним процесом і обов’язково офіційно
зареєстрованою.
4. Це діяльність, яка здійснюється на власний ризик. Підприємницька
діяльність здійснюється під власну економічну (майнову) відповідальність.
5. Метою цієї діяльності є одержання прибутку або власного доходу.
Не треба ототожнювати поняття «підприємництво» та «підприємливість».
Підприємливість — це здатність людини (особистості) до самостійних,
неординарних, нетипових дій. Тому в умовах ринку практично всі люди мають
бути підприємливими, але це не означає, що всі повинні й можуть бути
підприємцями.
Як показує світовий досвід, лише 5—8 % населення країни є
представниками підприємницьких кіл.
Функції підприємництва представлені на рис.1
Не допускається заняття підприємницькою діяльністю таких категорій
громадян: військовослужбовців, службових осіб органів прокуратури, суду,
державної безпеки, внутрішніх справ, державного арбітражу, державного
нотаріату.

40

Рис. 1. Основні функції підприємницької діяльності

3. Мале та середнє підприємництво в  Україні.
Суб’єктами мікропідприємництва є:
1. Фізичні особи, зареєстровані в установленому законом порядку як
фізичні особи – підприємці, у яких середня кількість працівників за звітний
період (календарний рік) не перевищує 10 осіб та річний дохід від будь-якої
діяльності не перевищує суму, еквівалентну 2 мільйонам євро, визначену за
середньорічним курсом Національного банку України.
2. Юридичні особи – суб’єкти господарювання будь-якої організаційно-
правової форми та форми власності, у яких середня кількість працівників за
звітний період (календарний рік) не перевищує 10 осіб та річний дохід від будь-
якої діяльності не перевищує суму, еквівалентну 2 мільйонам євро, визначену
за середньорічним курсом Національного банку України.
Суб’єктами малого підприємництва є:
1. Фізичні особи, зареєстровані в установленому законом порядку як
фізичні особи – підприємці, у яких середня кількість працівників за звітний Інноваційна (творча)
генерування і реалізація
нової комерційної ідеї Ресурсна
мобілізація матеріальних,
фінансових, трудових,
інформаційних  ресурсів
Організаційна
реєстрація підприємства,
організація виробництва,
збуту, реклами Стимулююча  (мотиваційна)
формування мотиваційного
механізму ефективної і корисної
праці Функції
підприємництва

41
період (календарний рік) не перевищує 50 осіб та річний дохід від будь-якої
діяльності не перевищує суму, еквівалентну 10 мільйонам євро, визначену за
середньорічним курсом Національного банку України.
2. Юридичні особи – суб’єкти господарювання будь-якої організаційно-
правової форми та форми власності, у яких середня кількість працівників за
звітний період (календарний рік) не перевищує 50 осіб та річний дохід від будь-
якої діяльності не перевищує суму, еквівалентну 10 мільйонам євро, визначену
за середньорічним курсом Національного банку України.
Суб’єктами великого підприємництва є юридичні особи – суб’єкти
господарювання будь-якої організаційно-правової форми та форми власності, у
яких середня кількість працівників за звітний період (календарний рік)
перевищує 250 осіб та річний дохід від будь-якої діяльності перевищує суму,
еквівалентну 50 мільйонам євро, визначену за середньорічним курсом
Національного банку України.
В Україні для представників малого бізнесу діє спрощена система
оподаткування, вона дозволяє значно зменшити податкове навантаження та
обсяг бухгалтерської звітності.
Згідно зі статтею 297.1 Податкового кодексу України, платники єдиного
податку звільняються від сплати:
1) податку на прибуток підприємств;
2) податку на доходи фізичних осіб у частині доходів (об’єкта
оподаткування), що отримані в результаті господарської діяльності фізичної
особи та оподатковані згідно з цією главою;
3) податку на додану вартість з операцій з постачання товарів, робіт та
послуг, місце постачання яких розташоване на митній території України, крім
податку на додану вартість, що сплачується фізичними особами та юридичними
особами, які обрали ставку єдиного податку, визначену підпунктом 1 пункту
293.3 статті 293 цього Кодексу;
4) земельного податку, крім земельного податку за земельні ділянки, що не
використовуються ними для провадження господарської діяльності;

42
5) збору за провадження деяких видів підприємницької діяльності;
6) збору на розвиток виноградарства, садівництва і хмелярства.
Даний закон ввів нові механізми відношення бізнесу до спрощеної системи
оподаткування, а саме — було виділено 4 групи підприємств, який, згідно зі ст.
291.4., мають право сплачувати єдиний податок:
Спрощена система оподаткування направлена саме на малий бізнес, проте
далеко не повністю його охоплює. Комплексність у законодавчій підтримці
малого бізнесу відсутня. В даному розумінні єдиний податок функціонує лише
для мікропідприємств, визначення яких не дається в законодавстві України.

4. Організаційно-правові форми підприємницької діяльності

Усі організаційні одиниці виробничого підприємництва, тобто фірми,
розрізняються за правовими, фінансово-економічними та організаційно-
управлінськими ознаками.
Правові ознаки характеризують юридичні аспекти створення статутного
фонду фірми, статусу учасника (або засновника) фірми, регулюють майнові
відносини між учасниками та фірмою.
До правових ознак належать такі:  право власності на капітал та заснов-
ники; джерела формування та розмір статутного фонду; обмеження права стати
учасником;  права учасника на майно у разі його виходу зі складу фірми;
юридична відокремленість фірми від учасників.
Характеристика основних організаційно-правових форм підприємницької
діяльності представлена у табл.. 1.

43
Таблиця 1.
Характеристика організаційно-правових форм підприємницької
діяльності
Форма  Опис  Переваги  Недоліки
Одноосібна
власність Підприємство,
власником якого є
фізична особа або
сім ’ я.  1. Повна
самостійність,
2. Простота
заснування, свобода та
оперативність дій.
3. Максимально
можливі  спонукальні
мотиви до ефективного
господарювання.
4. Гарантоване
збереження комерційних
таємниць.  1. Труднощі із залученням
великих інвестицій.
2. Повна відповідальність
за одержання кредитів.
за борги, неможливість
спеціалізованого
менеджменту.
3. Невизначеність терміну
функціонування.
Товариства:
– просте
товариство,
– командитне
товариство,
– договірне
товариство
–  Об’єднання власних
капіталів кількох
фіз. або юр. осіб за
умов: однакового
розподілу ризику і
прибутку; спільного
контролю
результатів бізнесу;
безпосередньої
участі в здійсненні
діяльності.  1. Широкі можливості
виробничої та
комерційної діяльності.
2.   Збільшення
фінансової незалежності
й дієздатності.
3. Велика свобода дій
та  більш велика
продуманість
управлінських рішень.
4. Можливість
залучення до управління
товариством
професійних менеджерів.  1. Можливість банкрутства
через професійну
некомпетентність одного
з партнерів.
2. Складність та тривалий
процес прийняття
управлінських рішень.
3. Розподіл прибутку між
усіма учасниками.
4. Розбіжності щодо
управління діяльністю
фірми. Можливість
конфліктів.
Корпорація
(акціонерне
товариство)
Це – підприємство,
власниками якого є
акціонери, які мають
обмежену
відповідальність (у
розмірі свого внеску
в акціонерний
капітал і
розпоряджаються
прибутком).  1. Реальна можливість
залучення необхідних
інвестицій.
2. Більша можливість
постійного нарощування
обсягів виробництва чи
послуг.
3. Існування тільки
обмеженої
відповідальності
акціонерів.
4. Постійний (тривалий)
характер функціонування.  1. Наявність розбіжностей
між правом власності і
функцією контролю
діяльності.
2. Сплата податків через
оподаткування
спочатку прибутку, а
потім отриманих
дивідендів.
3. Існування потенційної
можливості посадових
осіб впливати на
діяльність корпорації у
власних інтересах.

Національна економіка як об’єкт макроекономічного аналізу.
Якщо мікроекономіка – це економіка окремого підприємства чи галузі,
динаміка ринкових цін на той чи інший товар, то макроекономіка (гр. мakros –
великий) – вивчає закони і суперечності розвитку національної економіки
країни в цілому, механізм взаємодії різних сфер суспільного відтворення та
способи впливу держави на функціонування економічної системи.
Макроекономіка як розділ економічної теорії або самостійна економічна
дисципліна вивчає такі важливі її складові:
1. Досліджує механізм економічної системи країни. Елементами
економічної системи є продуктивні сили, економічні відносини, механізм
господарювання.
Продуктивні сили – це сукупність засобів виробництва, працівників з
їхніми фізичними і розумовими здібностями, науки, технологій, інформації,
методів організації та управління виробництвом, що забезпечують створення
матеріальних і духовних благ, необхідних для задоволення потреб людей.
Економічні відносини – це відносини між людьми з приводу виробництва,
розподілу, обміну і споживання матеріальних та нематеріальних благ.
Господарський механізм є структурним елементом економічної системи,
що складається із сукупності форм і методів регулювання економічних

45
процесів та суспільних дій господарюючих суб’єктів на основі використання
економічних законів ринку, державних економічних важелів, правових норм та
інституційних утворень.
2. Узагальнює результати дії чотирьох суб’єктів економіки:
 сукупності домашніх господарств;
 сукупності усіх фірм, підприємств, які займаються підприємницькою
діяльністю;
 державного сектору економіки, який виробляє суспільні блага (у сфері
безпеки, освіти, науки та ін.);
 суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності.
Домашні господарства – економічні одиниці у складі однієї або більше
осіб, які постачають економіці ресурси та використовують отримані за них
гроші для купівлі товарів і послуг з метою задоволення власних потреб.
3. Аналізує систему економічних відносин і зв’язків між суб’єктами
макроекономіки, аргументуючи при цьому необхідність регулюючої,
організаційної сили державної економічної політики.
4. Обґрунтовує шляхи досягнення макроекономічних цілей (досягнення
макроекономічної рівноваги та економічного зростання; регулювання рівнів
безробіття, інфляції, платоспроможності споживачів; зростання результатів
макроекономічного розвитку на душу населення; зростання ефективності
макроекономіки та ін.

2. Система національних рахунків.
Для виміру валового продукту використовують сукупність агрегованих
макроекономічних показників, які утворюють систему національних рахунків
(СНР). Показники, що входять до СНР дають комплексну картину загального
стану національної економіки і характеризують виробництво, розподіл та
використання створеного валового продукту.

46
Сучасна СНР побудована на методології, розробленій Статистичною
комісією ООН і рекомендована для країн з ринковою економікою.
Основними показниками діючої СНР є:
 валовий внутрішній продукт;
 валовий національний продукт;
 валовий внутрішній продукт на душу населення;
 валовий внутрішній продукт, розрахований за паритетом купівельної
спроможності;
 чистий внутрішній продукт;
 національний дохід;
 особистий дохід;
 дохід кінцевого використання.
Така уніфікована (стандартизована) система показників дає можливість
співставлення загального стану національних економік, здійснення
порівняльного аналізу результатів їх економічного і соціального розвитку.

3. Сутність валового внутрішнього продукту (ВВП) та валового
національного продукту (ВНП).
Основним показником СНР, який узагальнює результати функціонування
національної економіки за певний період часу є валовий внутрішній продукт.
ВВП складається з ринкової ціни всіх товарів і послуг, вироблених для
кінцевого споживача на території якої-небудь країни. Зазвичай ВВП
розраховується на часовий період, що дорівнює році. Зростання даного
показника з урахуванням інфляції найчастіше означає і зростання економіки,
збільшення обсягу виробництва і сфери послуг. Тому більшість країн світу
прагнуть до збільшення його значення.

47
Валовий внутрішній продукт (ВВП) – це ринкова вартість усієї
сукупності кінцевих товарів і послуг, вироблених у країні за певний
проміжок часу, як правило за рік.
ВВП розглядають як критерій економічної активності та розвитку країни.
Він визначається загальною сумою товарів та послуг, вироблених і наданих у
країні протягом року
Слід враховувати, що всі товари та послуги поділяються на кінцеві та
проміжні. Ті товари, що купуються для подальшої переробки або перепродажу,
мають назву проміжних, вони не купуються кінцевими споживачами та не
враховуються у ВВП.
До ВВП включається вартість тільки кінцевих продуктів, які виробляються
та продаються для споживання та інвестицій.
Важливо враховувати, що в любій економіці деяка частина факторів
виробництва (а значить і доходів на ці фактори) належить іноземним
громадянам. Водночас громадяни цієї країни можуть отримувати частину
доходів за її межами. У зв’язку з цим при вимірюванні результатів
національного виробництва крім показника валового внутрішнього продукту
враховують показник валового національного продукту.
Валовий внутрішній продукт (ВВП) враховує вартість річного обсягу
кінцевих товарів і послуг, вироблених із ресурсів, розміщених у певній країні,
незалежно від того, хто є їх власниками (громадяни цієї країни чи іноземці).
Валовий національний продукт (ВНП) враховує вартість річного обсягу
кінцевих товарів та послуг, вироблених з ресурсів, які належать громадянам
певної країни, незалежно від місця розташування цих ресурсів (у країні чи за
кордоном).
Валовий національний продукт (ВНП) — це сумарний обсяг продукції,
виробленої за допомогою факторів виробництва (землі, праці, капіталу та
підприємницького хисту), що належать представникам України, незалежно від
того, де ці фактори (ресурси) розміщені — в Україні чи за кордоном.
Наприклад, частку продукції (заробітну плату), яку створив українець, який

48
проживає в Росії, США, Великій Британії, ураховують у нашому ВНП, тобто у
ВНП України. І навпаки, ту частку продукції (доходу), що вироблена в Україні
за допомогою факторів виробництва, які належать іноземцям, вираховують із
ВНП України.
На скільки обсяги ВВП відображають дійсний стан економіки України?
Доволі часто нам доводиться чути таке поняття, як «тіньова економіка».
Тіньова  економіка  в Україні — сукупність видів економічної діяльності,
заборонених законодавством України, або тих, які з різних причин не враховані
в офіційній статистиці.
До структури тіньової економіки входять:
1. Неофіційна економіка. Сюди належать всі легально дозволені види
економічної діяльності, у рамках яких має місце невраховане офіційною
статистикою виробництво товарів і послуг, приховування цієї діяльності від
оподаткування. Чим вищий рівень інфляції і більші податки, що зменшують
реальні доходи населення,  тим  сильніші  стимули  до  отримання  доходу
у формах, які не так легко виявити, наприклад, у вигляді готівки або бартеру.
2. Нелегальна (фіктивна)      економіка.      Економічна      діяльність
господарюючих суб’єктів, яка приховується з метою ухиляння від сплати
податків або здійснюється без відповідних дозволів та ліцензій: крадіжки,
спекулятивні угоди, хабарництво і всілякі шахрайства, пов’язані з отриманням і
передачею грошей.
3. Підпільна (кримінальна)  економіка.  Вона   охоплює
заборонені законом види економічної діяльності, спрямована на створення
антиблаг та є прямою загрозою безпеці людини, суспільства, держави. Є
підстави вважати, що підпільна економіка зростає швидше, ніж легальна. І
навіть із занепадом останньої підпільна економіка процвітає.

49
4.  Реальний та номінальний валовий внутрішній продукт
Усі макроекономічні показники обчислюються у поточних цінах.
Поточні ціни – це фактичні ціни того року, який є предметом обліку або
аналізу.
У зв’язку з цим рівень та динаміка ВВП залежить не лише від зміни
обсягів національного виробництва, але і від зміни цін. Для того, щоб
розмежувати вплив цих факторів розрізняють номінальний і реальний ВВП.
Номінальний ВВП – річний обсяг кінцевих товарів і послуг, виражений у
поточних цінах.
Реальний ВВП – річний обсяг кінцевих товарів і послуг виражений у
постійних (незмінних) цінах, тобто в цінах базового року. На величину цього
показника впливає лише зміна обсягів виробництва.
Номінальний, або абсолютний ВВП виражається в поточних (фактичних)
цінах даного року. Реальний ВВП (з поправкою на інфляцію) виражається в
цінах попереднього (або будь-якого іншого базового) року. У реальному ВВП,
таким чином, враховується, в якій мірі зростання ВВП визначається реальним
зростанням виробництва, а не зростанням цін. ВВП країни при необхідності
може бути довідково перерахований в іноземну валюту (найчастіше в долари).
Оскільки реальний ВВП відображає ринкову вартість кінцевих товарів і
послуг, вироблених у країні за рік і виміряну у постійних цінах (грошах, які
мають незмінну купівельну спроможність) він є точнішим (у порівнянні з
номінальним ВВП) показником функціонування національної економіки.
Отже, огляд структури номінального ВВП України в черговий раз доказує,
що його зростання відбувається завдяки:
– девальвації гривні;
– зростанню відпускних цін на імпортні та вітчизняні товари,
– а також катастрофічному зростанню тарифів на житлово-комунальні
послуги.

50
5. Валовий внутрішній продукт та добробут населення.
Крім ВНП та ВВП, в макроекономічному аналізі використовують інші
показники Системи національних рахунків. Слід враховувати, що реальний
ВВП вимірює обсяг сукупного виробництва і не відображає змін у рівні життя
окремих індивідів. Так, у випадку, коли кількість населення у країні швидко
зростає, збільшення ВВП не є свідченням зростання доходів окремих людей. З
цих причин обґрунтованішим показником рівня життя людей є обсяг ВВП на
душу населення, а також зміни в реальному ВВП на душу населення.
Валовий внутрішній продукт на душу населення вираховується за
допомогою ділення загальної вартості всіх товарів на кількість людей, що
живуть в країні.
Цей показник потрібен насамперед для того, щоб адекватно порівнювати
економічний розвиток різних країн з урахуванням чисельності населення.
Вищий реальний ВВП на душу населення є показником вищого рівня життя.
ВВП на душу населення може відображати і ще один важливий показник
— продуктивність праці. Але для цього економісти звичайно змінюють спосіб
розрахунку і ділять вартість усіх товарів не на загальну кількість населення
країни, а тільки на чисельність працюючих громадян.
ВНП на душу населення, який є скоригований на умовах паритету
купівельної спроможності (purchasing power parity)  дозволяє судити про
добробут споживачів та коректніше порівнювати рівні життя населення у
різних країнах.
У економічній теорії паритетом купівельної спроможності називається
формулювання закону єдиної ціни для міжнародних ринків: купівельна
спроможність деякої суми на одному ринку повинна бути рівна купівельній
спроможності цієї ж суми на ринку іншої країни, якщо перевести дану суму за
поточним обмінним курсом в іноземну валюту.

51
Під паритетом купівельної спроможності може матися на увазі також
фіктивний обмінний курс двох або декількох валют, розрахований на основі їх
купівельної спроможності стосовно певних наборів товарів і послуг.
Відповідно до поточного методу обмінного курсу, цінність товарів і послуг
перераховується за допомогою міжнародного курсу валюти. Цей метод краще
відбиває показники міжнародної купівельної спроможності країни та її
відносної економічної потужності.
Метод паритету купівельної спроможності відбиває відносну ефективну
місцеву купівельну спроможність середнього виробника або споживача в
межах економіки країни.

6. Чистий внутрішній продукт. Національний дохід

Чистий внутрішній продукт (ЧВП) —  макроекономічний показник,
визначається як різниця між ВВП  та річними амортизаційними відрахуваннями
ЧВП допомагає визначити річний обсяг виробництва товарів і послуг, який
національна економіка зможе спожити, не скорочуючи виробничі можливості
майбутніх періодів.
ЧВП включає не всі валові внутрішні інвестиції, а тільки чисті інвестиції.
Амортизація як частина валових внутрішніх інвестицій не входить до складу
ЧВП. Вона показує запас капіталу, що вже використався в поточному році.
Амортизація накопичується в спеціальних фондах і добробут суспільства
не підвищує. ЧВП, вільний від амортизаційних відрахувань, показує, яку
величину виробництво реально додало до добробуту суспільства. Йдеться, по
суті, про величину доходу постачальників економічних ресурсів за надану їм
землю, робочу силу, заповзятливість, за допомогою яких, власне, і створений
чистий внутрішній продукт.

52
Націона́льний дохі́д — це сукупність усіх доходів в економіці домашніх
господарств і підприємців незалежно від того, де вони використовують
ресурси — у своїй країні чи за межами своєї країни.
Національний доход (НД) – сукупний доход в економіці, який отримують
власники факторів виробництва (праці, капіталу, землі) – можна отримати, коли
показник ЧВП зменшити на величину чистих непрямих по датків на бізнес:
НД виступає як сукупний дохід власників усіх факторів виробництва:
заробітної плати, прибутку, ренти, процента, і засвідчує ступінь участі кожної
категорії власників у національному виробництві, їхню частку. За обсягом НД
становить величину, зменшену на розмір непрямих податків, які сплачують
підприємці (податок на додану вартість, акцизи, ліцензійні платежі, мито та ін.).

Економічне зростання:  поняття, характеристики та критерії.
Економічне зростання – це найважливіша макроекономічна категорія, яка
є показником не лише абсолютного збільшення обсягів суспільного
виробництва, але і здатності економічної системи задовольняти зростаючі
потреби, підвищувати якість життя.
Головна мета економічного зростання – це зростання та збільшення
національного добробуту.

53
Під економічним зростанням розуміють такий економічний розвиток,
коли протягом певного періоду кількісно і якісно зростає суспільне
виробництво, яке перебуває в постійному русі, в динаміці.
У зв’язку з цим він виділив шість характеристик  економічного
зростання, властивих майже усім розвинутим країнам:
1. Високі темпи зростання доходу на душу населення і кількості
населення.
2. Високі темпи зростання продуктивності факторів виробництва. За
різними оцінками від 50 до 75% зростання доходу на душу населення у
розвинутих країнах в індустріальну епоху були результатом зростання
продуктивності факторів. Основна частина приросту ВНП на душу населення
була досягнута за рахунок технічного прогресу.
3. Високі темпи структурної трансформації економіки. Вона включала в
себе переміщення робочої сили і сільського господарства у промисловість, а в
останній час – з індустрії у сферу послуг.
4. Високі темпи соціальної, політичної та ідеологічної трансформації.
Серйозна структурна перебудова завжди супроводжується змінами в
суспільних інститутах, поведінці людей та ідеології.
5. Міжнародні масштаби економічного зростання зумовлені здатністю
розвинутих країн у минулому і сьогодні знаходити за кордоном ринки збуту,
джерела сировини і дешевої робочої сили, що призводить до політичного і
економічного поневолення бідних країн.
6. Обмеження розповсюдження результатів економічного зростання.
Незважаючи на величезне зростання виробництва у світі за останні 20 років,
лише чверть населення планети прийняло участь у цьому процесі. На цю
меншість припадає 80% світового доходу.
Економічне зростання має свою систему показників, за допомогою яких
характеризується його кількісний чи якісний стан. Основні показники такі:
річні темпи зростання ВНП (ВВП) або національного доходу у відсотках;

54
абсолютний приріст національного доходу або ВНП (ВВП) за рік;  приріст
національного доходу на душу населення за відповідний період.

2. Типи та чинники економічного зростання.
Виділяють два типи економічного зростання:
1) екстенсивний тип економічного зростання – це економічне
зростання, зумовлене збільшенням кількості ресурсів, простим додаванням
факторів виробництва;
2) інтенсивний тип економічного зростання – це економічне
зростання, пов’язане із вдосконаленням якості ресурсів, використанням
досягнень науково-технічного прогресу.
Основними чинниками економічного зростання за будь-яких умов є:
1) фактори пропозиції.  До факторів пропозиції відносять такі чинники,
які роблять економічне зростання фізично можливим, а саме:
–  кількість і якість природних ресурсів;
–  кількість і якість трудових ресурсів;
– обсяг основного капіталу (основних виробничих фондів), зайнятого у
суспільному виробництві;
– технологія і організація суспільного виробництва.
2) фактори попиту.  Економіка країни повинна задовольняти попит на
зростаючий обсяг ресурсів, інвестицій, товарів і послуг. Для цього слід
постійно підвищувати сукупний попит в суспільстві (це попит населення в
умовах ринкової економіки, межа існуючих суспільних потреб ринкового
господарства, які зумовлюються і обмежуються наявними грошима.
Сукупний попит – це коли є наявні гроші, а не просто бажання, потреба;
це той стан, коли потреба (бажання) перетворюється в платоспроможну
потребу.
3) фактори розподілу.  На темпи і розміри економічного зростання
значний вплив мають фактори розподілу. Для зростання виробництва

55
недостатньо тільки нарощувати виробничі ресурси. Їх необхідно правильно
розподіляти.
Зміни в структурі попиту – це зміни у структурі потреб – виникнення
потреб у нових товарах, що вимагає, у свою чергу, переорієнтації виробництва,
тобто перерозподілу ресурсів. Зміни в структурі попиту вимагають
переміщення капіталів і трудових ресурсів в галузі із більшим попитом на них.
Якщо переміщення капіталу не встигає за зміною структури попиту, то частина
виробничих потужностей залишиться незавантаженою, зросте безробіття,
зменшиться обсяг виробництва і, відповідно, обсяг національного доходу ВВП.
3. Циклічність ринкової економіки.
Ринкова економіка розвивається циклічно. Економічне зростання
змінюється занепадом виробництва, процвітання – кризою і депресією. Такі
періодичні зміни в обсязі виробництва, зайнятості та доходах становлять суть
економічного циклу, який характеризує розвиток економіки у західних країнах
протягом останніх двох століть.
Циклічність – засіб розвитку економіки, загальна форма руху, яка
відображає нерівномірність економічної динаміки.
Економічний цикл – це повторення протягом декількох років піднесень і
занепадів рівнів економічної активності, які відрізняються один від одного
тривалістю та інтенсивністю при наявності довгострокової тенденції до
економічного зростання.
Виділяють чотири фази економічного циклу: спад, стагнація,
пожвавлення, піднесення (рис.1).

56

Рис. 1. Фази економічного циклу.

Рецесія (спад) – це фаза ділового циклу, що супроводжується:
скороченням обсягу національного виробництва; зменшенням ВВП;
зниженням обсягів купівлі товарів/послуг населенням. Насамперед,
зменшується купівля товарів тривалого користування, в наслідок чого
зростають запаси цих товарів на складах в торгівельній мережі. На скорочення
закупівель і збільшення запасів на складах бізнес реагує скороченням
виробництва. Тому реальний валовий внутрішній продукт починає
зменшуватись. Зменшуються інвестиції в будівництво, машини і устаткування.
Водночас скорочується попит на робочу силу. Спочатку скорочується середня
тривалість робочого тижня, частина робітників відправляється у примусові
відпустки, а далі звільняється з роботи, що призводить до безробіття. У період
рецесії заробітна плата також може знижуватись, різко зменшуються прибутки
фірм.
Отже, найбільш складною фазою є рецесія, яка викликає скорочення
виробництва, банкрутство, безробіття, зниження життєвого рівня, політичну
напруженість, згортання соціальних програм, створює загрозу для демократії.
Але рецесія також конструктивна, бо прискорює відмирання застарілих
технологічних систем, активізує структурну перебудову економіки, технічне і
технологічне оновлення виробництва, підвищує ділову активність.

57
Депресія (стагнація) – це найнижча точка спаду, глибока та тривала.
Це період недовикористання економічних ресурсів і високого безробіття.
Виникає максимальне падіння виробництва і торгівлі, різко зменшуються
доходи та платоспроможний попит.
Падіння веде економіку до кризи або стагнації. Економіка знаходиться у
стані рецесійного розриву, тому що фактичний ВВП менший за потенційний.
Це період недовикористання економічних ресурсів і високого безробіття.
Виникає максимальне падіння виробництва і торгівлі, різко зменшуються
доходи та платоспроможний попит.
Пожвавлення – фаза поступового виходу із кризи та депресії, ознаками
якої є:  заміна основного капіталу (засобів праці), модернізація виробництва;
залучення інвестицій; збільшення зайнятості, а відповідно й доходів та попиту.
У цей період відбувається зростання ВВП і прибутків, зменшується
чисельність безробітних та інше. Підприємці купують або більш продуктивне
обладнання (продовжують виробництво старого товару з меншими витратами),
або розпочинають здійснювати переозброєння виробництва (відбувається
перехід на виробництво нової продукції). В цих випадках збільшується попит
на інвестиційні товари, що стимулює виробництво і починається пожвавлення.
Пожвавлення триває доти, доки в економіці не буде досягнуто рівня, з якого
почався спад.
Подальший розвиток носить назву піднесення.
Піднесення (бум) – це найвища фаза циклу. ЇЇ ознаками є:
 швидке збільшення кола суб’єктів господарювання;
 наближення до стану повної зайнятості обмежених ресурсів;
 зростання сукупних доходів і заощаджень;
 зниження кредитних ставок;
 зростання рівня попиту, що спричиняє зростання цін (та інфляції).
Доходи в суспільстві зростають, попит випереджає пропозицію, що
викликає зростання цін. В економіці спостерігається повна зайнятість, а

58
виробництво працює на повну  потужність. Але саме тут закладаються
підвалини наступної кризи перевиробництва. Розглядаючи циклічність на
теоретичному рівні, економісти погоджуються, що кризовий стан в економіці
виникає внаслідок серйозних порушень у співвідношенні між споживчим
попитом і пропозицією товарів, або між потребами і споживанням суспільства,
з одного боку, і виробництвом – з іншого
Позитивні наслідки економічного циклу: оновлення виробничого
процесу, виведення виробництва  на новий технологічний рівень, оздоровлення
економіки за рахунок знищення «економічно нежиттєздатних» підприємств.
Негативні наслідки такої саморегуляція економіки: банкрутство,
безробіття, зниження життєвого рівня громадян.

4. Безробіття, причини, форми та вплив на економіку.
Безробіття як економічне явище виникає внаслідок саморегулювання
ринкової економіки, охоплює певну частину працездатного населення, яке
тимчасово не має можливості працювати, але активно шукає роботу.
Безробіття як один з проявів порушення макроекономічної рівноваги є
центральною проблемою сучасної ринкової економіки. Наслідки безробіття
відчутні у всіх сферах життєдіяльності суспільства і потребують особливих
заходів державного регулювання.
Робоча сила – населення країни у віці від 16 років і старше, яке має роботу
або активно її шукає. Таким чином, до складу робочої сили входять як зайняті,
так і безробітні.
Зайнятість – діяльність громадян, пов’язана із задоволенням особистих та
суспільних потреб, яка приносить їм доход у грошовій та інших формах.
Причинами безробіття можуть бути такі явища:
1) темпи зростання народонаселення перевершують темпи зростання
виробництва;

59
2) циклічний розвиток економіки на стадії економічної кризи, спаду
виробництва призводить до зменшення сукупного попиту на товари і послуги,
до зниження рівня зайнятості працездатного населення;
3) розвиток науково-технічного прогресу обумовлює структурні зрушення
в економіці, виникнення нових галузей, які потребують більш кваліфікованих
робітників і більше часу на професійну підготовку та перепідготовку
працівників старих галузей народного господарства;
4) сезонні зміни в рівнях виробництва знижують попит на працю в
сільському господарстві, будівництві та ін.;
5) зростання кількості населення працездатного віку, молоді, що збільшує
пропозицію праці;
6) економічна політика уряду щодо збільшення мінімального розміру
заробітної плати призводить до зростання витрат виробництва і зниження
попиту на працівників
Розрізняють дві форми безробіття:
1. Природне безробіття постійно має місце в умовах економічної
рівноваги між попитом на працю і пропозицією робочих місць. Воно дорівнює
сумі рівнів фрикційного, добровільного і структурного безробіття. Фактично це
той мінімальний рівень безробіття в суспільстві, який неможливо зменшити і
який відповідає повній зайнятості.  Для країн Західної Європи він перебуває
нині на рівні 4–5 %; Північної Америки — 6,5–7%,  для України, з її відносно
низьким рівнем мобільності робочої сили, — 3,5–4%.
2. Вимушене безробіття зумовлено перепадами ринкової кон’юнктури.
Скажімо, якщо підвищується мінімальна заробітна плата, виникає надлишкова
пропозиція робочої сили при зниженні попиту на неї, тоді тільки частина
працівників зможе отримати роботу, решта стають вимушено безробітними.
Може мати місце й таке явище, коли частина людей вимушено працюють у
режимі неповної зайнятості, перебувають у неоплачуваних відпустках, зайняті
незареєстрованою діяльністю в тіньовій економіці тощо
Показниками безробіття є:

60
 рівень безробіття, який визначається як відношення кількості
безробітних до загальної чисельності робочої сили. Або обчислюється як частка
офіційно зареєстрованих повністю безробітних від кількості самостійного
працездатного населення;
 тривалість безробіття — показує, протягом якого часу люди пере-
бувають у стані безробітних.
Американський дослідник Артур Оукен довів існування взаємозв’язку між
рівнем безробіття і зміною обсягу ВВП. Згідно із законом Оукена перевищення
рівня фактичного безробіття над його природним рівнем на 1% призводить до
скорочення реального ВВП на 2,5 % у порівнянні з його потенційним рівнем.
.
6. Інфляція як соціально-економічне явище і фактор
макроекономічної нестабільності.
Інфляція, як і безробіття, є одним з проявів порушення макроекономічної
рівноваги.
Інфляція – це процес зростання середнього рівня цін, що веде до падіння
купівельної спроможності грошей.
Не можна вважати інфляцією будь-яке зростання ціни. Якщо, наприклад,
ціна на ті чи інші товари час від часу підвищується – це ще не інфляція. Адже
таке підвищення ціни може бути викликане, наприклад, поліпшенням якості
товару, зростанням його вартості. Інфляція має місце тоді, коли підвищується
загальний рівень цін, що призводить до знецінення грошей.
Показниками інфляції є:
 рівень інфляції (індекс споживчих цін певного року або індекс
інфляції). Рівень інфляції = (ціни поточного періоду – ціни минулого
періоду) х 100 %.
 темп інфляції. Показник темпу інфляції характеризує не темп росту
загального рівня цін, а темп приросту загального рівня цін.

61
Індекс споживчих цін (ІСЦ) – це показник, який вимірює темп зростання
цін за певний період порівняно з цінами базового періоду, що приймаються за
100%.
ІСЦ показує наскільки процентів більше грошей необхідно витратити на
купівлю того ж самого набору товарів та послуг, порівняно з базовим періодом.
Цей індекс розраховується на основі оцінки динаміки зростання цін
визначеного (фіксованого) набору товарів та послуг (“споживчого кошику”).
В залежності від темпів зростання середнього рівня цін розрізняють
декілька видів інфляції:
1) нормальний рівень інфляції (до 3 %),
2) повзуча (до 10% на рік) інфляція має навіть позитивний вплив на
економіку, оскільки примушує підприємців не складати отриманий прибуток “в
шухляду”, бо він знеціниться, а вкладати його у розширення власного
виробництва і, таким чином, створювати нові робочі місця і збільшувати обсяг
виробництва,
2) галопуюча інфляція (20–200% на рік) свідчить про серйозні проблеми
економічного розвитку країни.
3) умовах гіперінфляції рівень цін зростає більш ніж на 50% на місяць, а
за рік — більш як на 1000%.; її найголовнішими руйнівними наслідками є
швидке зубожіння населення, зростання безробіття, знищення механізму
нагромадження грошей та їх вкладення в розвиток виробництва.
Гіперінфляція не знищує економіку сама по собі. Країна певний час може
жити в умовах гіперінфляції. Але інфляція руйнує найважливіший механізм, що
забезпечує нормальний економічний розвиток в майбутньому, а саме –
механізм нагромадження грошей та їх вкладання у розвиток виробництва, бо
при інфляції вигідно бути боржником, але невигідно накопичувати гроші і
надавати їх в борг.

Фіскальна політика країни.
В системі методів державного макроекономічного регулювання важлива
роль належить фіскальній політиці.
Фіскальна (бюджетно-податкова) політика держави  – це система
регулювання економіки шляхом використання державних витрат і податків;  це
політика уряду в галузі оподатковування, державних витрат та державного
бюджету; це сукупність державних заходів з організації управління
фінансовими ресурсами держави. Вона включає мобілізацію, залучення
необхідних коштів, їх розподіл, забезпечення застосування цих коштів за
призначенням.
Основні цілі фіскальної політики:  пом‘якшення циклічних коливань;
забезпечення стійкого економічного зростання;  досягнення високого рівня
зайнятості за помірних темпів інфляції.
Головною метою фіскальної політики є стабілізація економіки
та підтримання макроекономічної рівноваги.
Фіскальна політика будується на використанні державою двох
економічних регуляторів: податків і державних витрат. Вони можуть
застосовуватися в різноманітних поєднаннях, що дає безліч варіантів впливу на
реальний обсяг національного виробництва і його структуру, на зайнятість і
інфляцію.
Виділяють 2 види фіскальної політики:

63
1.Дискретна фіскальна політика проводиться державою безпосередньо і
полягає в маніпулюванні  рівнем оподаткуванням і держвитратами на суспільні
блага, а саме:
 держконтракт і держзамовлення (це договори між державою і
суб’єктами господарювання на виготовлення певного товару чи виконання
певного виду послуг з метою задоволення соціально-економічних потреб
споживача, стимулювання виробництва дефіцитного товару);
 державні інвестиції (це частина національного доходу у вигляді коштів
державного бюджету та місцевих бюджетів, які вкладають в економіку для
розвитку виробництва та соціальної сфери з метою забезпечення сталого
економічного зростання);
 фінансування державних програм та суспільних робіт.
На характер дискретної фіскальної політики впливає фаза економічного
циклу. Вона може носити або стримуючий, або стимулюючий характер.
Стимулююча фіскальна політика. У період спаду в економіці фіскальна
політика носить стимулюючий (або експансіоністський) характер і спрямована
на розвиток виробництва. При цьому уряд збільшує державні витрати,
інвестиції, а також знижує податки, або поєднує ці заходи.
Стимулююча (експансіоністська) фіскальна політика спрямована на
подолання економічної кризи, стимулювання зростання виробництва та
зайнятості й пов’язана із збільшенням державних видатків, зменшенням
податків і стимулюванням сукупних витрат. Така політика сприяє припливу
фінансових коштів у держбюджет і створює позитивне сальдо.
2. Недискретна фіскальна політика, або система умонтованих
стабілізаторів – це економічний механізм, який автоматично реагує на зміну
економічного становища без необхідності прийняття будь-яких кроків з боку
уряду. Умонтовані стабілізатори підтримують економічну стабільність на
основі саморегуляції. Це пасивна фіскальна політика.
Як автоматичні стабілізатори виступають:

64
 прогресивний прибутковий податок;
 трансфертні платежі. Це виплати у формі компенсації населенню,
юридичним особам, а також іншим підприємствам недержавної форми
власності. Здійснюються вони для підтримки зазначених суб’єктів
господарювання при несприятливих економічних факторах в державі.
Умовно можна виділити три категорії трансферних платежів:
а) допомоги і дотації на соціальні нестатки;
б) субсидії підприємцям;
в) виплати відсотків по державному боргу.
У фазі циклічного підйому вмонтовані стабілізатори приводять до
зростання податкових надходжень до державного бюджету, зменшення
соціальних трансфертів і формування його профіциту. Під час спаду
відбувається зворотній процес. Це пасивна фіскальна політика.
За допомогою умонтованих стабілізаторів у залежності від економічної
кон’юнктури змінюються податкові надходження і державні трансферти, і
таким чином вони згладжують циклічні коливання, але не усувають їх.

2. Податкова система: основні поняття та види податків
Податки – обов’язкові платежі, які примусово вилучаються державою у
підприємств, установ і населення.
Оподаткування і збір податків – форма економічного забезпечення
функціонування держави, її органів, виконання нею визначених функцій.
Податкова система  (оподаткування) – це офіційно визначена сукупність
податків у національній економіці, включаючи правила їх нарахування та
механізми сплати і контролю.
Головне призначення податкової системи – забезпечення надходжень
коштів у бюджети відповідних рівнів і державні цільові фонди.
Податки є основним джерелом інвестицій для виробництва суспільних
благ (утримання сфери освіти, науки, охорони здоров’я, культури, оборони,

65
захисту правопорядку, управління тощо). Що більше функцій виконує держава,
то більше коштів вона потребує. Простіше кажучи, податки — це плата за
необхідні всім і кожному суспільні блага, або плата за цивілізоване життя.
Податкова система характеризується зазвичай такими поняттями
«податкова ставка», «податкова база», «податкові пільги».
Податкова ставка, або норма – це встановлений національним
законодавством розмір податку на одиницю об’єкта оподаткування.
Так, за характером податкових ставок:
 пропорційні  податки – з незмінною ставкою податку ( ПДВ, акцизи);
 прогресивні податки – зі ставкою, яка збільшується в міру збільшення
оподатковуваного доходу або вартості майна (Приміром, у Швеції, де податки є
найвищими, прогресивна шкала піднімає ставку податку до 56%);
 регресивні податки – зі ставкою, яка знижується зі збільшенням
оподатковуваного доходу. Таке оподаткування зазвичай пов’язане з непрямими
податками і застосовується з метою виведення економіки з «тіні».
Податкова база – це загальна сума доходів, витрат і вартості майна, з якої
беруться податки.
Податкові пільги, або преференції – це переваги у вигляді зменшення
податкової ставки чи тимчасового звільнення від сплати податку, що
створюють особливо сприятливі умови для ведення малого бізнесу, певних
видів економічної діяльності, розвитку окремих економічних територій (зон)
тощо.
Суб’єктами оподаткування є громадяни (фізичні особи) та юридичні
особи.
За рівнем бюджету, до якого сплачуються податки:
 загальнодержавні податки (ПДВ, податок на прибуток підприємств,
акцизи тощо);
 місцеві податки (прибутковий податок з громадян, земельний податок,
податок на майно, збір за реєстрацію суб’єктів господарювання тощо).

66
За формою вилучення податки поділяються на (хто і яким чином
сплачує?):
 прямі податки — сплачуються безпосередньо тими, хто має доходи та
є власником майна (податок з доходів фізичних осіб, податок з прибутку
корпорацій, податок на нерухомість, на спадщину, збір з власників
автомобілів);
 непрямі податки — сплачуються покупцями (споживачами) товарів і
послуг у вигляді надбавки до ринкової ціни. Основні види непрямих податків:
податок на додану вартість (ПДВ); акцизний збір, або акциз; митний збір, або
мито.

3. Загальнодержавні та місцеві податки в Україні
З 1 січня 2015 р., набрав чинності Закон України № 71-VІІІ “Про внесення
змін до Податкового кодексу України та деяких законів України (щодо
податкової реформи)”, який передбачає скорочення податків з 22 до 9 :
Залишилися 9 загальнодержавних податків, до яких належать:
1. Податок на прибуток підприємств (18%).
2. 2. Податок на доходи фізичних осіб (ПДФО) (18%).
3. ПДВ (20% – загальна, 7% – фармацевтична  продукція, 0 – експорт).
4. Акцизний податок.
5. Екологічний податок (за викиди в атмосферне повітря  азоту оксидів,
ацетону, вуглеводнів, озону тощо).
6. Рентна плата (загальнодержавний податок, який справляється за
користування надрами для видобування корисних копалин і в цілях, не
пов’язаних з видобуванням корисних копалин, користування радіочастотним
ресурсом України, спеціальне використання води та лісових ресурсів,
транспортування нафти і нафтопродуктів, природного газу та аміаку
територією України.
7. Мито (у розмірі до  10% )

67
Мито — непрямий податок, різновид митних платежів, який накладається
на товари, що переміщуються через митний кордон, тобто ввіз/вивіз чи транзит.
8. Єдиний соціальний внесок (лише для роботодавців 22%).
Єдиний соціальний внесок (ЄСВ) — обов’язкові відрахування на
загальнодержавне соціальне страхування. Він є внеском у загальнодержавну
систему соціального страхування з метою захисту у випадках, передбачених
законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат.
На сьогодні існують 4 види загальнообов’язкового державного
страхування:  на випадок безробіття; у зв’язку з тимчасовою втратою
працездатності; від нещасного випадку на виробництві та професійного
захворювання, які спричинили втрату працездатності;  пенсійне страхування.
9. Військовий збір (у розмірі 1,5% від вартості; податок не відраховується
з допомоги по вагітності).
Місцеві податки:   податок на майно (на нерухоме майно; на землю;
транспортний податок) та єдиний податок для платників спрощеної системи
оподаткування.
До місцевих зборів належать:  збір за місця для паркування
транспортних засобів та туристичний збір  (у розмірі 1% від вартості).

4. Податкові пільги та преференції в системі оподаткування України.
Податкові пільги, або преференції — це переваги у вигляді зменшення
податкової ставки чи тимчасового звільнення від сплати податку, що
створюють особливо сприятливі умови для ведення малого бізнесу, певних
видів економічної діяльності, розвитку окремих економічних територій (зон)
тощо.
Кожна держава практикує десятки різних податкових пільг. Серед пільг,
що заохочують інвестиційну діяльність, виділимо такі їх види:
1) Прискорена амортизація основного капіталу — амортизація
нараховується у розмірах, що перевищують реальне зношення продуктивного
капіталу. Прискорена амортизація є різновидом податкової субсидії для

68
підприємців. Вона зменшує оподатковуваний прибуток, прискорює оборот
основного капіталу та технологічне оновлення виробництва;
2) державний кредит — це сукупність економічних відносин, що
виникають між державою та фізичними або юридичними особами стосовно
питання залучення додаткових грошових коштів на кредитній основі, тобто на
умовах:  зворотності;  строковості;   платності.

5. Державний бюджет.
Важливим інструментом державного регулювання соціально-економічних
процесів у суспільстві слугує такий засіб фіскальної політики як державний
бюджет.
Державний бюджет (від франц. budget — сумка) — це головний
фінансовий план (програма) діяльності уряду, у якому розписані грошові
доходи та видатки держави за певний період, зазвичай за рік.
В узагальненому вигляді бюджет держави поділяється на два рівні:
1) загальнодержавний (у країнах з федеративним устроєм — федеральний)
бюджет;
2) місцеві бюджети (в Україні: обласні, міські, районні, сільські та
селищні).
Державний бюджет складається міністерством фінансів і подається урядом
на ухвалення парламентом. Процедура ухвалення цього документа як
головного закону для уряду зазвичай супроводжується бурхливими дискусіями.
Відповідальність за виконання бюджету держави покладається на уряд.
Основні джерела доходів бюджету держави:
1) податки та збори (митні, акцизні, рентні, ліцензійні та інші збори);
2) доходи від державних підприємств та приватизації державного майна;
3) доходи від реалізації конфіскованого майна;
4) доходи від простроченої депонентської заборгованості. Депонент –
особа, яка з власної волі не отримала своєчасні належні їй кошти, а відтак
останні тимчасово зберігаються на рахунках підприємств чи організацій;

69
5) штрафи;
6) позики (отримувана шляхом випуску державних облігацій).
Основні напрямки видатків державного бюджету:
1) фінансування соціальних програм (освіти, охорони здоров’я, культури і
мистецтва, фізичної культури і спорту, соціального захисту і соціального
забезпечення);
2) фінансування господарських потреб (інфраструктури, підтримка
сільського господарства, підприємств державного сектору, експортерів товарів
і послуг тощо);
3) фундаментальні наукові дослідження;
4) оборона країни;
5) правопорядок і державна безпека;
6) судова влада;
7) державне управління;
8) зовнішня політика;
9) обслуговування державного боргу (повернення позик із виплатою
процентів).
Форми виплат із державного бюджету:
 асигнування  — пряме фінансування державою виробництва суспільних
благ;
 субсидії — грошова допомога регіонам, організаціям, установам,
громадянам;
 субвенції — грошова допомога місцевим органам влади, окремим
галузям і підприємствам на певні цілі і певний термін (наприклад, на
будівництво школи, спортивної споруди, на покриття наслідків стихійного
лиха, на підтримку сільського господарства, вугільної промисловості);
 дотації — доплати підприємствам на покриття планових збитків
(підприємствам, що випускають продукти чи надають послуги за соціально
низькими цінами: комунальний громадський транспорт, музеї, театри, біб-

70
ліотеки тощо; виробникам сільськогосподарської продукції для підтримання їх
цін).

5. Дефіцит державного бюджету та методи його покриття
У залежності від співвідношення доходів і видатків виділяються три
варіанти формування державного бюджету:
1) з дефіцитом — коли прогнозовані доходи не покривають планові
видатки (доходи < видатки);
2) збалансований бюджет — коли доходи і видатки урівноважені
(доходи = видатки);
3) з профіцитом — коли очікувані доходи перевищують планові видатки
(доходи > видатки).
Причини виникнення дефіциту державного бюджету:
– спад ділової (підприємницької) активності унаслідок циклічних коливань,
який призводить до зменшення доходів економічних суб’єктів, а значить, і
податкових платежів;
– збільшення державних видатків, наприклад, на реалізацію соціальних та
оборонних програм, фінансування збиткових підприємств, утримання
управлінського апарату;
– зростання масштабів «тіньової економіки», яка уникає сплати податків;
– нераціональне використання та пряме розкрадання державних коштів і
майна (наприклад, державні закупівлі за завищеними цінами; перекладення на
державу боргів приватних фірм, що виникли внаслідок надання державних
гарантій під їхні позики).
До способів подолання дефіциту державного бюджету належать:
1. Скорочення видатків — це найбільш раціональний спосіб вирішення
проблеми бюджетного дефіциту. І про це гласить народна мудрість: «Економія
— найкоротший шлях до збільшення доходів». Отож, бюджет має формуватися
виважено, а при необхідності і переглядатися з тим, щоб кожна стаття видатків
була достатньо обґрунтована і виключала прояви марнотратства.

71
2. Збільшення доходів — це спосіб подолання бюджетного дефіциту, який
може мати декілька варіантів, зокрема:
 запровадження більш раціонального і гнучкого оподаткування
(зниження податкових ставок, розширення бази оподаткування тощо);
 поліпшення адміністрування податків (податкової дисципліни);
 збільшення доходів від приватизації державного майна;
 збільшення надходжень за рахунок підвищення ефективності
підприємств державного сектора економіки тощо.
3. Державна позика є теж поширеним способом подолання бюджетного
дефіциту. Уряд позичає гроші у населення, суб’єктів господарювання,
іноземних держав і міжнародних фінансових організацій. Інструментом такої
позики слугує випуск облігацій державної позики.
4. Кредитором останньої інстанції для уряду завжди залишається
Центральний банк. Однак така позика означає, по суті, емісійне (пряме)
фінансування дефіциту державного бюджету (по простонародному «запуск
друкарського верстата»), що призводить до непомірного розростання грошової
маси в обігу, а відтак, і до підстьобування інфляції. Тому до такого способу
фінансування бюджетного дефіциту в демократичних країнах вдаються лише у
рідкісних (виключних) випадках. В Україні спроба вирішення проблеми
дефіциту за допомогою прямої грошової емісії, до якої вдалася влада на
початку 1990-х рр., коли виробництво стрімко падало, призвела до гі-
перінфляції.

Основи економічної теорії для технічних спеціальностей : конспект
лекцій / Роман Яковенко. – Кропивницький : КНТУ, 2016. – 50 с.  (ст.3-11).

73
2. Основи економічної теорії : підручник [Електронний ресурс] / За заг.
ред. проф. Л. С. Шевченко. ― Х. : Право, 2008. – 448 с. ― Режим доступу:
http://library.nlu.edu.ua/POLN_TEXT/KOMPLEKS/ET/KURS/OSNOVA_ET/
EkonomTeoria.pdf (С. 5-15).
3. Уразов А.У. Основи економічної теорії: навчальний посібник для
студентів неекономічних спеціальностей вищих навчальних закладів ІІІ – ІV
рівнів акредитації [Електронний ресурс] / А.У.Уразов, І.В.Саух, П.В.Маслак. ―
Житомир, 2004. ― 314 с. ― Режим доступу:
file:///D:/!Users/Downloads/nw31.pdf. (С. 5-18).
Додаткова:
4. Москвін А.О. Конспект лекцій з дисципліни «Основи економічних
теорій» / А.О. Москвіна. ― Х. : ХНАМГ, 2011. ― 209 с. (С.13 -23).
5. Сірко А.В. Економічна теорія. Політекономія : навчальний посібник
[Електронний ресурс] /  А.В. Сірко. ― К. : Центр Учбової Літератури, 2014. –
416 с. – Режим доступу: file:///D:/Downloads/sirko_a_v_ekonomichna
_teoriya_politekonomiya.pdf (С. 13-19).
6. Шаблій О.І. Основи загальної суспільної географії: Підручник. – Львів:
Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2003. – 444 с. (С.396-400).