Теорія держави і права

Розділ 1 ТЕОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ЯК НАУКА І НАВЧАЛЬНА ДИСЦИПЛІНА, ЇЇ МІСЦЕ В СИСТЕМІ СУСПІЛЬНИХ І ЮРИДИЧНИХ НАУК

Теорія держави і права та її предмет

Щойно народившись, людина опиняється в середовищі міжо- собистісних зв’язків. Спершу це контакти з батьками, братами, сестрами, дідусями, бабусями. З часом коло спілкування все більше розширюється, а зв’язки ускладнюються. Уже дитина, яка вміє са- мостійно пересуватися і пізнає з великою (і надмірною, на думку дорослих) активністю навколишній світ, опиняється в певних ме- жах, які вже існують у готовому вигляді на момент її народження. Навчаючись сприймати мову дорослих, майбутній громадянин узнає, що щось можна, а щось – ні, це дозволяють робити (тобто можна робити, можна не робити), а це потрібно виконати, тобто воно є обов’язковим.

Зростаючи, людина дізнається, що ролі в родині розподілені не дорослими, а правилами поведінки, які встановлені переважно не ними. По суті, як людський зародок повторює у своєму розвитку біологічну еволюцію людини і ссавців узагалі (принаймні так вва- жають прихильники дарвінізму), так і малюк у своїй соціалізації проходить етапи розвитку суспільства. Виявляється, що існують більш загальні правила поведінки, які є обов’язковими для всіх, і є соціальна організація, яка забезпечує виконання цих правил і цю обов’язковість.

Так, людина інтуїтивно, на власному досвіді, у спілкуванні з дорослими, під час навчання і поглинання інформації, якою спов- нений у своєму різноманітті й багатстві світ, стикається з явищами, які існують об’єктивно, поза її волею й бажаннями. Це держава і право. Вони є явищами універсальними, такими, що притаманні всьому людству. Сьогодні ми не знаємо бездержавного світу, як і такого регіону в ньому, де б не діяли ті чи інші правові норми або загальнообов’язкові правила поведінки. Людська спільнота в наш час існує організовано і структуровано. Вона поділяється на певні складові частини, групи, які постійно взаємодіють між собою і фо- рмують зв’язки. При цьому об’єктивним є постійний розвиток цієї структури та відповідних відносин – між суспільством у цілому та його складовими, між частинами суспільства, його елементами, людиною і людиною, людиною і суспільством, людиною і певною його частиною чи групою людей.

Уже понад два з половиною тисячоліття існує наука про суспі- льство. Вона вивчає людину і суспільство, відносини між людьми та їх груповими утвореннями (сформованими за будь-якою ознакою). Із часом сформувалася ціла група суспільних наук, серед яких особ- ливу роль (а у практичній площині – провідну, чільну) відіграє нау- ка про державу і право, або юридична наука чи юриспруденція. Вона має складну галузеву структуру, яка розвивається і стає все більш довершеною. Загалом її сприймає і пояснює, прагне охопити весь спектр державно-правових явищ найбільш базова, фундамен- тальна юридична наука, яка має назву «Теорія держави і права».

Завданням цієї науки і є дати наукове визначення держави і права, таке, яке застосовне в усіх інших юридичних науках. Усі вони сприймають те чи інше визначення держави і права, вироб- лене в надрах держави і права, як данину.

Люди в повсякденному житті часто вживають ці слова: держа- ва, право. Право сприймається одночасно і як можливість здійсню- вати певні дії (чи утримуватись від них), і як певні правила поведі- нки (а це означає обов’язок чинити так чи інакше за певних обста- вин незалежно від бажання), і як можливість будувати відносини з іншими людьми чи їх групами і спільнотами. Недарма в українсь- кій мові слова право, правило, правильний, справедливість є мор- фологічно подібними, спільнокореневими. Держава асоціюється з територією (певним етногеографічним утворенням – країною), суспільством, об’єднаним самосвідомістю людей, культурою, виро- бництвом і торгівлею (економікою), або ж певною структурою, яка організовує співіснування людей.

У науці державу розглядають у двох розуміннях. По-перше, це сукупність людей, території, на якій вони проживають, і суверенної влади (незалежної від будь-якої іншої). По-друге, це організація політичної влади, головний інститут політичної системи суспільс- тва. Він саме за допомогою норм права спрямовує й організовує спільну діяльність людей і соціальних груп, захищає права та інте- реси громадян2.

Право – це система соціальних загальнообов’язкових норм, дотримання і виконання яких забезпечується державою3.

Отже, навіть із цих найбільш загальних визначень ми бачимо тісний нерозривний зв’язок держави і права, неможливість, фак- тично, схарактеризувати їх спільні риси окремо і послідовно. Саме тому протягом усього часу існування таких фундаментальних юридичних наук, як теорія держави і права та історія держави і права, виникало питання про саму їх назву. Крім зазначеного, іс- нує ще один варіант, який набуває все більшого поширення, – тео- рія права та держави; історія права та держави. Ця послідовність слів не є рівноцінною в обох випадках. Вона говорить як про розу- міння природи держави і права, так і про їх походження та спів- відношення. Про це докладно йтиметься нижче, під час викладен- ня матеріалу з теми «Походження держави і права». Проте спочат- ку варто наголосити, що у даному випадку послідовність слів має, по суті, алфавітний порядок, автори віддають данину науковій традиції в Україні, яка називає базову спеціальність юридичної науки теорією держави і права і жодним чином не вважає це озна- кою домінування першої над другим.

Головним джерелом й інструментом передачі та розвитку знань є писемна мова. Саме писемність є одним із головних здобу- тків людства, вона дозволяє вже впродовж дуже тривалого часу зберігати і примножувати те, що складається в усній мові, у поєд- нанні понять, визначень, категорій, у співвіднесенні певних слів та їх сполучуваності з предметами, людьми, явищами, процесами, причинами, зв’язками, висновками. До цього часу не виявлено пи- семних джерел, які б утворилися в часи, коли ніде в світі не існувало ні права, ні держави. Археологічні джерела можуть давати інфор- мацію про матеріальний світ стародавньої людини, її побут, віру- вання тощо, однак регулятори її поведінки в суспільстві відображені у писемних, наративних (описових) або нормативних джерелах. Навіть найдавніші правила поведінки (норми), які були звичаями, передавалися усно, відомі нам або із пізніших записів у вигляді норм позитивного (писаного) права, або у вигляді правових чи етнографічних досліджень науковців.

Отже, цивілізована історія людини відома нам у двох формах – державно-правовій та додержавній, первісній, родовій. При цьому відомості про другу збереглися завдяки першій. Так, у державах Давнього Сходу, таких, як Єгипет, Шумер, Аккад, що мали власну писемність і право, складалися свідчення про бездержавних сусідів, таких, як, скажімо, нубійці, античні ж автори розвинених у держа- вно-правовому відношенні Стародавніх Греції та Риму залишили історичну інформацію про інші навколишні народи, які вони нази- вали варварами і де процеси становлення початкового, архаїчного права та складання державності лише розпочиналися або тривали. Людина вже дуже давно намагається збагнути природу дер- жави і права, осмислити їх і дослідити. Це ми бачимо і на світанку інтелектуальної діяльності людства, коли і світогляд, і мислення ще перебували в міфологічно-релігійному забарвленні, коли біль- шість речей навколишнього світу інакше як міфами, легендами, різноманітними надприродностями пояснити було неможливо. Пізніше, після виникнення наукового знання, раціоналістичного (від латинського ratio – розум, здоровий глузд) мислення, ці процеси активізувалися.

Мета будь-якої науки – не просто здобувати нові знання, роз- кривати таємниці природи, а й ставити їх на службу людству. Го- ловним у цих знаннях є виявлення закономірностей, законів як стійких, повторюваних явищ, зумовлених тими чи іншими причи- нами, об’єктивних (незалежних від волі людей), які тягнуть за со- бою певні наслідки. Отже, «закон», як і багато інших понять, існує у широкому (що стосується будь-якої обумовленості, повторюва- ності, залежності наслідків від причин, що існують у світі) та у ву- зькому значеннях (як власне закон, з юридичної точки зору, – га- рантоване державою, затверджене нею і обов’язкове до виконання всіма правило). Тому без систематизації знань, пошуків внутрішніх зв’язків між явищами та подіями, у тому числі в суспільній сфері, наука не може повноцінно існувати та функціонувати.

Знання лише тоді будуть корисними і не перетворяться на ін- формаційний хаос, якщо вони складатимуться за певною системою.

Тому невід’ємною складовою наукової діяльності, незалежно від її сфери, є пошук закономірностей у розвитку природи, суспільства, пізнавальної та мисленнєвої діяльності людини. Отже, поняття «закон» має широкий спектр трактування. Це може бути закон природи, суспільства, буття і мислення людини. Виходячи з ви- кладеного, можемо стверджувати, що будь-яка наука, по-перше, отримує нові знання про явища світу, знаходить у них закономір- ності й дає їм пояснення, по-друге, передбачає розвиток процесів у природі та суспільстві, по-третє, формує і надає відповідний ін- струментарій практичній діяльності людей у тій чи іншій галузі.

Серед наук відокремлено стоїть філософія, яка є найбільшою абстракцією, прагне системно і несуперечливо пояснити і зрозумі- ти світ загалом, тобто і природу, і суспільство, і людину. Вона є інтелектуальним фундаментом для розвитку всіх інших наук, а вони за тією сферою, яку вони досліджують, традиційно поділя- ються на три великі групи. Це природничі науки (вивчають приро- дні явища і процеси), технічні науки (вивчають техніку, розвива- ють і вдосконалюють її) та суспільні науки (вивчають суспільство в цілому, відносини між людьми та їх утвореннями у ньому і власне людину в суспільстві). Серед них неможливо виділити першорядні чи другорядні, більш важливі чи менш важливі. Однак варто за- уважити, що і техніку, і природу досліджують люди, поділені на групи, суспільство загалом, тому суспільні науки мають виняткове значення.

Досвід розвитку людства незаперечно демонструє, що важли- вість, цінність існування держави і права ніколи не зменшувалися, завжди були максимально важливими для життя людей і суспільс- тва. Саме вони привносили в суспільне буття поняття обов’язко- вості, формальної визначеності, цілеспрямованості.

Із часом право ускладнювалося, почало набувати все більшої абстрактності. Розширювалися структура і функції держави як суспільного інституту. Зазвичай більшість норм перших відомих нам законів (починаючи з видатних і всім відомих ще зі шкільного курсу історії Стародавнього Світу «Законів царя Хаммурапі») мали казусний характер. Вони починалися зі слова якщо, тобто йшлося про конкретний випадок, справу (казус). Сила ж права зростала у міру того, як казусність зникала з нього, і велику роль у цьому віді- грало становлення та розвиток філософського знання, розвиток логіки й абстрактного (узагальненого, відділеного від конкретних випадків) мислення. Здавна людина визначила практичний підхід до держави, права, державно-правових явищ. Люди прагнули зба- гнути їх виникнення, розвиток, внутрішню (приховану від нас за зовнішніми проявами) сутність не тільки і не стільки з-за прита- манної їм допитливості, а для того, щоб подолати суспільні негара- зди, негативні прояви, зробити життя більш безпечним, вільним, справедливим, комфортним.

Право утворювало більш або менш розвинені системи у ме- жах кожної держави. Вони були різноманітними, не збігалися, ма- ли самобутність, проте у них були наявні й певні спільні риси.

Виявляється, що скрізь існує суб’єктивне право (те право, яке має кожна людина, тобто право людини чинити ті чи інші дії або утримуватися від них), об’єктивне право (як сукупність санкціонова- них державою принципів і норм, тобто те право, яке визначає пове- дінку та дії людей у суспільстві, в тому числі їхні обов’язки). У суспіль- стві існує необхідність визначення державного ладу, окреслення його основних параметрів, закріплення прав, свобод і обов’язків людини, її правового зв’язку з державою, порядку управління, ухвалення зако- нів, формування влади тощо. Існує потреба врегулювання відносин між державою та людиною і людей між собою, в тому числі у сфері матеріального виробництва та обігу. Необхідно виділити дії чи без- діяльність, які є суспільно небезпечними та повинні припинятися і каратися у певному порядку. Винятково важливим є завдання ви- значити, яким чином втілюються всі інші правила в життя, яким є правильний і справедливий порядок дій у тій чи іншій ситуації, тобто процедура. Також виявилося, що у державі повинен обов’язко- во існувати орган, покликаний на підставі права розв’язувати про- тиріччя й конфлікти, примирювати сторони, карати винних, віднов- лювати справедливість, повертати майно та інше, тобто суд. Окрім цього, існує система відносин між державами, які необхідно також упорядковувати і врегульовувати, тобто міжнародне право.

Отже, вже в давні часи людство почало усвідомлювати, що держава і право, правові відносини, правова практика і – найшир- ше – правова реальність є особливою сферою діяльності та знання, що при всій різноманітності конкретних визначень держави і пра- ва мають певну спільну, приховану від зовнішніх поглядів, сут- ність. Із часом виникла юридична наука (юриспруденція). При цьому юриспруденція має ширше значення, ніж юридична наука, адже вона визнає ще й використання напрацьованих юридичною наукою знань про державу і право у практичній юридичній діяль- ності. Відповідно, правова реальність є найбільш загальним об’єк- том для всіх юридичних наук.

Оскільки теорія держави і права є найбільш абстрактною і найбільш загальною базовою науковою дисципліною в галузі юриспруденції, то її об’єкт є також найбільш загальним. У будь- якому випадку об’єкт є ширшим за предмет тієї чи іншої науки. Для теорії держави і права це державно-правова реальність, яка складається з двох взаємозв’язаних об’єктів або одного подвійного об’єкта – держави і права.

Предметом науки теорії держави і права є основні та най- більш загальні закономірності й тенденції виникнення, розвитку і функціонування державних та правових явищ і процесів, а також загальні для всієї юридичної науки поняття4.

Таким чином, предмет теорії держави і права складається з двох взаємопов’язаних частин.

Перша – це пошук, виявлення й осмислення основних, зага- льних закономірностей виникнення, розвитку і функціонування державних та правових явищ і процесів. Отже, йдеться про загаль- ні юридичні закономірності й тенденції. Вони неодмінно приво- дять до необхідності дослідження проблем, які вивчає не лише юриспруденція, а й суміжні науки, поєднують теорію держави і права з філософією права. Йдеться про сутність держави і права, їх соціальну роль та соціальне призначення.

Друга – вироблення єдиного для всіх юридичних наук поня- тійного апарату, а отже, єдиної юридичної мови та юридичного мислення. Це створює єдину як для юридичної науки, так і для практики систему понять і категорій, уніфікує та об’єднує їх. Тео- рія держави і права розробляє і вдосконалює теоретичні основи юридичної техніки5, забезпечує понятійно-методологічну основу моделювання державно-правових явищ і процесів.

Як і будь-яка наука, теорія держави і права виробляє гіпотези, прогнози та складає рекомендації для розвитку держави і права, використання всіма іншими юридичними науками.

Говорячи про предмет науки теорії держави і права, ми ста- вимо в центр поняття закономірностей і тенденцій. Між собою вони поєднуються наявністю певної спрямованості, стійкого та об’єктивного внутрішнього зв’язку між правовими явищами і про- цесами, а відрізняються ступенем, мірою сталості й стабільності цьо- го зв’язку, тим, що тенденції є більш ймовірними, ніж вірогідними. На відміну від природи суспільні закономірності є менш визначе- ними, обумовленими (детермінованими). Прояв їх через ідеї, дії та оцінки людей з їхньою специфічною природою робить такою, що заслуговує на увагу, вірогідність випадковості. Час від часу в реалі- зацію юридичної закономірності у житті втручається випадко- вість, відбувається «збій», утім, він не скасовує закономірність.

Кожна галузь людських знань існує у двох іпостасях – як наука і навчальна дисципліна. Наука теорії держави і права є базовою для інших юридичних наук. Вона використовує найбільш сучасні, ефективні дослідницькі можливості, які містяться в сучасній нау- ковій методології для постійного прирощення знань, пошуку но- вих проявів, виявлених раніше, та відкриття невідомих юридичних закономірностей і тенденцій, розширення, удосконалення й уточ- нення понятійно-категорійного апарату, здійснення наукового прогнозування. Наукова складова теорії держави і права перебуває в постійному пошуку, закладає основи правової доктрини тієї пра- вової системи, в якій вона розвивається і функціонує.

Теорія держави і права досліджує такі складні й неоднозначні наукові проблеми, як походження і сутність держави і права, фор- ми держави, типи держав, їх механізм, сутність, ознаки та способи побудови правової держави, місцеве самоврядування, форми пра- ва, правові системи та системи права, правові відносини, суб’єк- тивне та об’єктивне право, праворозуміння, правова свідомість та правова культура, правопорушення, правозастосування, механізм правового регулювання, юридична відповідальність, інновації у праві, теоретичні основи правоохоронної діяльності й багато інших. За всіма цими актуальними напрямами сформувався своєрідний «передній край» науки, з гострими дискусіями, формуванням нау- кових шкіл, понятійними розбіжностями і консенсусами тощо. Сукупність цих знань відображає розвиток науки, лежить у сфері правових доктрин (тобто визначальних, провідних учень) і стосу- ється безпосередньо тих юристів, які обрали сферою своєї діяльно- сті наукову або науково-педагогічну галузь. Щодо практиків, за- звичай теоретико-правову наукову діяльність вони поєднують із законотворенням та законодавством. Суддів, адвокатів, нотаріусів, працівників Національної поліції та правоохоронних органів, які поєднують практичну роботу з науковим пошуком, здебільшого цікавлять проблеми галузевих, міжгалузевих чи прикладних юри- дичних наук.

Однак для формування професійної особистості майбутнього працівника Національної поліції в Україні, правоохоронця, юрис- та взагалі важливим є використання знань, набутих наукою теорії держави і права й викладених у межах навчальної дисципліни тео- рії держави і права. Навчальна дисципліна відрізняється від науко- вої спеціальності (і це притаманно всім без винятку наукам, незва- жаючи на їхнє галузеве спрямування) більш спрощеним викладом матеріалу, уникненням дискусійних положень і суперечностей, а за змістом – метою, що і зумовлює надання навчальній дисципліні певних дидактичних властивостей (тобто здатності бути сприйня- тою студентом і засвоєною в навчальному процесі). Таким чином, мета науки – збільшення знань, їх поглиблення та систематизація, а мета навчальної дисципліни – перенесення вже усталених, базових знань до свідомості й інтелекту особи, яка опановує ту чи іншу професію.

Теорія держави і права супроводжує майбутнього юриста протягом усього терміну його підготовки і майбутньої практичної діяльності. Успішно опанувавши впродовж першого року цю фун- даментальну навчальну дисципліну, в подальшому навчанні кур- сант (студент) постійно стикається з тим, як положення теоретико- правової науки втілюються у галузевих і міжгалузевих юридичних науках. Державна атестація на здобуття ступеня вищої освіти про- ходить, зокрема, з теорії держави і права. Другий освітній рівень – магістра права – передбачає опанування інших фундаментальних юридичних дисциплін, тісно пов’язаних з теорією держави і права (її нерідко називають ще загальною теорією держави і права, щоб відділити від спеціально-правових теорій, пов’язаних із загальними частинами галузевих чи міжгалузевих юридичних наук – теорією конституційного права, теорією кримінального права та ін.). Мова йде про навчальні дисципліни «Філософія права», «Юридична компаративістика», «Соціологія права» та інші.

«Теорія держави і права» отримала свою назву в Німеччині у другій половині ХІХ ст. Загальні теоретико-правові питання до того досліджувалися в рамках і межах філософії права. Особлива заслуга у формуванні теоретико-юридичних знань, відокремленні їх від філософії права належить першій в історії людства юриспруденції, яка сформувалася у Стародавньому Римі одночасно з унікальним явищем римського права. Вирішальний внесок у процес юридизації найбільш загальних знань про державу і право належить видатному римському філософу і юристу Марку Тулію Цицерону, а також його наступникам – великим римським юристам, якими були Гай, Моде- стін, Павел (Павло, лат. Paulus), Папініан, Ульпіан. Їм належать док- тринальне розкриття нерозривного зв’язку держави і права, розу- міння держави як втіленого правопорядку, поділу права на публіч- не та приватне, національне і міжнародне, матеріальне та процесуа- льне і багато інших підходів, актуальних дотепер. Крім того, видат- ними юристами були запропоновані довершені взірці юридичного мислення, спрямовані переважно на розвиток регулювання цивіль- них правовідносин, як найскладніших і найрізноманітніших.В епо- ху Середньовіччя європейські юристи (глосатори, легісти) опано- вували теоретико-правові знання через вивчення римського права. Новий час привів до формування класичної природно-правової теорії, яка повертала до життя як відродження філософії права, так і дослідження найбільш загальних закономірностей у державно- правовій сфері. Вона була пов’язана з іменами таких видатних філософів права та юристів, як Г. Гроцій, Дж. Локк, просвітники, насамперед С. Пуфендорф та Ш. Л. Монтеск’є. Природно-правове вчення отримало найвищий розвиток у працях І. Канта, а інший класик німецької філософії та філософії права Г. В. Ф. Гегель спро- бував не лише розвинути природно-правову теорію, а й вийти за її межі, створити цілісну правову картину світу. Так склалися навчальні дисципліни «Енциклопедія права» та «Філософія права». От- же, сучасна теорія держави і права почала формуватися в надрах філософії права та енциклопедії права, і саме таким чином вона викладалася в європейських університетах, а з початку ХІХ ст. (у Західному регіоні, тоді належному Австрійській імперії, – з кінця ХVІІІ ст.) – і в університетах, відкритих на території України («Уні- версальна енциклопедія права» Г. Гунніуса (1675 р.), «Енциклопе- дія законодавства» К. Неволіна (т. 1–2, Київ, 1839–1840 рр.), «Нариси юридичної енциклопедії» М. Ренненкампфа (Київ, 1868 р.)6. При цьому склалася тенденція, коли енциклопедія права узагальнюва- ла державно-правові явища і процеси, але не робила належного аналізу, не знаходила необхідних закономірностей і не враховува- ла постійного розвитку, складності й взаємозв’язків у правовій реа- льності. Філософія ж права, виходячи на високий рівень узагаль- нень і пошуку закономірностей, надто виходила за межі державно- правових явищ, юридичної термінології і в умовах інтенсивного розвитку законодавства та юридичної техніки у ХІХ ст. не викону- вала завдань об’єднання, узагальнення і класифікації знань, які накопичувалися в розвитку галузей права і відповідних галузевих правових наук. Так створилися передумови для складання науки теорії права, а з часом – і науки теорії держави і права. У 1870-ті рр. німецький учений-юрист А. Меркель увів термін «теорія права», що позначав науку, яка виростала з самого права і складалася із загальних частин спеціальних наук.

У другій половині XIX ст. узагальнюючою наукою про право стала загальна теорія права7. Для ствердження і складання теорії держави і права як науки і навчальної дисципліни у ХІХ ст. на більш як шостій частині суші, об’єднаній тоді час у складі Російсь- кої імперії, великим був внесок видатного російського юриста М. Коркунова. Серед знаних українських учених-юристів суттєвий внесок у формування та розвиток теорії держави і права зробив Б. Кістяківський.Варто зауважити, що під час вивчення курсу теорії держави і права курсантові чи студентові першого року навчання обов’язково доведеться зіткнутися з тим, що західне, зокрема євро- пейське, право існує у вигляді систем двох типів. Перший – це ро- мано-германське, або континентальне, право, до зони якого вхо- дить переважна більшість правових систем держав континенталь- ної Європи (Німеччини, Франції, Іспанії, Італії, Польщі, Австрії та ін.), упевнено стає складовою цього типу і правова система Украї- ни. Тут наука і навчальна дисципліна теоретико-правового спря- мування називається здебільшого «Теорія права». «Теорія держави і права» – назва, притаманна пострадянським державам. Другий тип правової системи – англо-американський, властивий Англії, США і державам Британської Співдружності, користується назвою «Теоретична юриспруденція» (інколи «Загальнотеоретична юрис- пруденція»).«… Проблема дуалізму об’єкта юриспруденції дола- ється, якщо виходити з того, що тут право (правове) і держава (державне) об’єднуються в юриспруденції і предметно розгорта- ються за такими напрямами, як правознавство і державознавство. Юриспруденція як наука, на відміну від інших наук, які дослі- джують право і державу, розглядає ці явища крізь призму взаємо- дії, взаємозумовленості та додатковості»8. Зазначене вище свідчить, що теоретико-правова наука у світі й зокрема в Україні перебуває в розвитку, вдосконалюється, накопичує нові знання, а отже, до «за- стиглості», незмінності теорії держави і права як навчальної дис- ципліни ще дуже далеко. Вона буде розвиватися, вдосконалювати- ся на ґрунті досягнень теоретико-правової науки.

Питання для самоконтролю

Якими є об’єкт і предмет теорії держави і права?
У чому полягають особливості теорії держави і права як нау- ки і навчальної дисципліни?

Список рекомендованої літератури

Загальна теорія держави і права (основні поняття, категорії прав, конструкцій та наукових концепцій) : навч. посіб. / за ред. О. В. Зайчука, Н. М. Оніщенко. – Київ : Юрінком Інтер, – 400 с. ⁸ Правова доктрина України : у 5 т. / В. Я. Тацій, О. Д. Святоцький, С. І. Максимов та ін. ; за заг. ред. О. В. Петришина. Харків : Право, 2013. Т. 1: Загальнотеоретична та історична юриспруденція. С. 200.

Крестовська Н. М. Теорія держави і права. Підручник. Практикум. Тести : підручник / Н. М. Крестовська, Л. Г. Матвєєва. – Київ : Юрінком Інтер, 2015. – 584 с.
Луць Л. А. Загальна теорія держави та права : навч.-метод. посіб. / Л. А. Луць. – Київ : Атіка, 2010. – 412 с.
Правова доктрина України : у 5 т. / [В. Я. Тацій, О. Д. Свя- тоцький, С. І. Максимов та ін.] ; за заг. ред. О. В. Петришина. – Хар- ків : Право, – Т. 1: Загальнотеоретична та історична юриспру- денція. – 976 с.
Правова система України: історія, стан та перспективи : у 5 т. Т. 1: Методологічні та історико-теоретичні проблеми формування і розвитку правової системи України / [Ю. П. Битяк, Л. К. Воронова, А. П. Гетьман] ; за заг. ред. М. В. Цвіка, О. В. Петришина. – Харків : Право, 2008. – 728 с.
Скакун О. Ф. Теория государства и права (энциклопедиче- ский курс) : учеб. / О. Ф. Скакун. – Харьков : Эспада, 2005. – 840 с.
Теорія держави і права : навч. посіб. / [А. М. Колодій, В. В. Копєйчиков, С. Л. Лисенков та ін.] ; за заг. ред. С. Л. Лисенко- ва, В. В. Копєйчикова. – Київ : Юрінком Інтер, – 368 с.
Теорія держави і права : підручник / [О. В. Петришин, С. П. Погребняк, В. С. Смородинський та ін.] ; за ред. О. В. Петри- шина. – Харків : Право, 2015. – 368 с.
Теорія держави та права : підручник / [Є. О. Гіда, Є. В. Бі- лозьоров, А. М. Завальний та ін.] ; за заг. ред. Є. О. Гіди. – Київ : ФОП О. С. Ліпкан, 2011. – 576 с.

Розділ 2 ТЕОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА В СИСТЕМІ СУСПІЛЬНИХ І ЮРИДИЧНИХ НАУК

Місце теорії держави і права в системі суспільних і юридичних наук

Місце теорії держави і права в системі суспільних наук визна- чається місцем юридичних наук взагалі (або юриспруденції) серед наук про суспільство. Правова система як сукупність правових явищ, процесів та уявлень і розуміння їх є складовою, підсистемою соціальної системи, яка визначає всі наявні відносини в суспільстві. Жодна наука не може розвиватися ізольовано, у відриві від інших наук, галузей знань. Як суспільні явища розвиваються системно, в умовах взаємного впливу та взаємозбагачення, так і знання про них відображають складні й комплексні процеси. Відділити в науковому дослідженні одну сторону явища чи процесу від інших можна лише умовно. І для того, щоб правильно пізнавати соціальну дійсність, необхідно враховувати всі інші сторони і прояви явища чи процесу.

Насправді «чистих» юридичних явищ чи процесів не існує. Держава і право існують, функціонують і розвиваються в реально- му суспільстві, у середовищі людей, а отже, на них впливають всі характерні риси суспільних явищ і процесів. Як наслідок, правова реальність не може бути всебічно і повно досліджена без ураху- вання знань, закономірностей, напрацьованих іншими суспільни- ми науками: філософією, соціологією, психологією, економічною теорією, політологією тощо.

Зі свого боку, дослідження буття суспільства, його цінностей, людини у ньому тощо будуть неповними і неточними без ураху- вання юридичної сторони цих явищ і процесів, які у найбільш загальному вигляді, фундаментально досліджуються теорією дер- жави і права.

Таким чином, взаємодія теорії держави і права з іншими сус- пільними науками є взаємною, двосторонньою, спрямованою на інтелектуальне й пізнавальне взаємозбагачення.

Особливе місце серед суспільних наук посідає філософія. Ча- сто її називають наукою наук, або головною наукою. Філософія – єдина наука, яка досліджує світ у цілому, в усіх його сторонах і проявах. Її предметом є пошук найбільш загальних закономірнос- тей розвитку природи, суспільства, мислення, що спричиняє фор- мування узагальненої системи поглядів на світ, місце в ньому лю- дини, буття як таке і пізнання. Вона формує загальні, філософські підходи до дослідження будь-яких явищ, які лежать в основі дослі- джень усіх наук: природничих, технічних, суспільствознавчих, наук про людину.

Отож філософія формує методологічні підходи та фундамент для дослідження всіх наук, у тому числі юридичних, передусім теорії держави і права. Юридичні реалії досліджуються міждисци- плінарною наукою – філософією права, яка відповідає на основні питання філософії саме стосовно правового буття, пізнання, цін- ностей. Тому теорія держави і права спирається на методи, вироб- лені філософією та філософією права, оперує філософським по- нятійним апаратом. З іншого боку, вона збагачує філософію й філософію права своїми висновками, віднайденими закономірнос- тями державно-правових розвитку і явищ та процесів, що слугує філософському знанню первинним матеріалом для узагальнень.

Суспільство як цілісна система з її структурою та інститутами, елементами, що являють собою ті чи інші соціальні групи й об’єднання, взаємозв’язки та відносини між ними, досліджуються соціологією. З цієї точки зору держава є одним із головних соціа- льних інститутів, а право – одним із головних соціальних регуля- торів. Тому саме завдяки здобуткам соціології юриспруденція і насамперед теорія держави і права може дослідити соціальну ре- зультативність юридичного буття, обумовленість державно-право- вих інститутів реальними суспільними потребами. Застосування вченими-правознавцями соціологічних методів, проведення соціо- логічних експериментів дозволяє ширше і глибше усвідомити вплив держави і права на суспільство, їх взаємодію із соціальною системою в цілому, виконання сутнісних соціальних завдань та призначення держави і права. Зв’язок теорії держави і права, юри- дичних наук взагалі зі соціологією обумовив виникнення ще однієї міждисциплінарної науки – соціології права. Вона досліджує соці- альні умови розвитку та функціонування держави і права. Соціо- логія права саме і з’ясовує соціальну обумовленість та соціальну ефективність права у суспільстві.

Політичні явища, процеси та інститути вивчає переважно по- літологія, предметом вивчення якої є держава, її форма і лад. Так, виникають два завдання взаємодії теорії держави і права та політо- логії: перше – це взаємний вплив однієї на іншу, а друге – розме- жування їх предметів. Тому теорія держави і права досліджує юри- дичні характеристики політичних процесів, а саме: процеси дер- жавотворення, питання політичної влади, політичного лідерства, політичного процесу чи діяльності, політичної культури і свідомо- сті. Такі недержавні суб’єкти політичного процесу, як політичні партії чи громадські організації, не досліджуються теорією держа- ви і права. Водночас саме ці процеси значною мірою впливають на державу, її політику, в тому числі правову політику та ідеологію, які, як ми побачимо нижче, є важливими елементами правової системи. Теорія держави і права та політологія взаємно використо- вують напрацювання понятійного апарату, юридичної сутності та оформлення політичних процесів і, навпаки, політичного змісту державно-правових явищ.

Певний вплив на науку теорії держави і права (як і навпаки) має економічна теорія. І хоча визнання економічної обумовленості держави і права, притаманне марксистській теорії як єдино прави- льне, вже відійшло в минуле, суспільна практика показує, що пра- во не може ігнорувати економічний лад суспільства та особливості економічних відносин у ньому. Достатньо зазначити, що в сучас- ному праві велику роль відіграє регулювання приватноправових, передусім цивільно-правових, відносин, які нерозривно пов’язані з економіко-господарським розвитком. І теорія держави і права, й економічна теорія, кожна зі своїми науковими підходами, з різних боків досліджують взаємозв’язок економіки і права. Адже для роз- витку економіки і господарства, зокрема в Україні, важливим є проведення економічних реформ, які мають юридичну форму. Визначення рівня податків, механізму формування бюджету, підт- римка тих чи інших галузей економіки – все це здійснюється шля- хом прийняття відповідних законодавчих та інших нормативно- правових актів. І тут також формується міжгалузева наука, яка на- зивається «Економічний аналіз права» (економіка права). Порівняно з вищезазначеними суспільними науками надто меншим є взаємний вплив теорії держави і права та психології. Достатньо зазначити, що на початку ХХ століття склалася психоло- гічна теорія права, яка визначала сприйняття права через емоції людини, ставлення до права і відповідно чинне право як правомі- рну поведінку. Узагальнення юридичної практики, дослідження тенденцій розвитку законодавства – усе це потребує врахування не лише індивідуальної, а й групової психології людей. І психологія, і теорія держави і права напрацьовують теоретичні основи для такої міжгалузевої дисципліни, як юридична психологія. Вона відіграє значну роль в обґрунтуванні ефективності правозастосовної діяль- ності галузевими юридичними науками. Так, для ефективної дія- льності поліції із забезпечення правопорядку важливими є такі її аспекти, як використання досягнень психології у слідчій та опера- тивно-розшуковій діяльності, переговорна діяльність.

Значно інтенсивнішою, і це зрозуміло, є взаємодія теорії дер- жави і права з іншими юридичними науками. Для цього необхідно визначити її місце серед наук про право. Їх класифікують зазвичай таким чином.

Загальні питання держави і права, їх проблеми розв’язують теоретико-історичні, або фундаментальні, юридичні науки. Вони розглядають загальні закономірності виникнення, розвитку та фун- кціонування держави в історії та сучасності, їх відображення в нау- ковому знанні, вченнях про державу і право. До цих наук належать теорія держави і права, історія держави і права України та зарубіж- них країн, історія політичних і правових учень (історія вчень про державу і право). Чимало авторів відносять до цієї групи також таку науку, як юридична компаративістика (порівняльне правознавство). Найчисленнішою є група юридичних наук, які отримали назву галузевих. Вони вивчають і пояснюють зміст окремих галузей права, створюють наукові передумови їх розвитку. Це наука конституцій- ного права, наука цивільного права, наука адміністративного права, наука кримінального права, науки процесуального права (зокрема цивільно-процесуального та кримінально-процесуального).

На перетині кількох юридичних наук сформувалася група комплексних, або міжгалузевих, юридичних наук. До них відно- сять науку земельного права, науку екологічного права тощо.

Ще одну групу юридичних наук складають прикладні. До них належить криміналістика, кримінологія, судова медицина, судова експертологія, правова статистика, оперативно-розшукова діяль- ність та інші.

Чимало науковців виділяють ще міжнародно-правову групу юридичних наук. Міжнародно-правові науки представлені двома підгрупами. Перша – міжнародне публічне право, або просто між- народне право, яке вивчає правові основи взаємодії держав та ін- ших суб’єктів міжнародного права. Друга – міжнародне приватне право, яке досліджує правові основи цивільних, сімейних та інших приватних відносин, суб’єктами яких виступають громадяни та інші особи різних держав.

Природно, що найближче і найтісніше теорія держави і права як наука і навчальна дисципліна взаємодіє з іншими теоретико- історичними, або фундаментальними, юридичними науками і навчальними дисциплінами. По-перше, всі вони стикаються з пов- ним обсягом державно-правових явищ і процесів, тобто у них спі- льний об’єкт. По-друге, вони відображають державно-правову реальність у різних вимірах: логічному, історичному, формально- юридичному.

Теорія держави і права активно взаємодіє з історією держави і права. Загальна теорія держави і права створює передумови для сприйняття правових систем і держави в цілому, в єдності й взає- модії, демонструє їх системно-структурні взаємозв’язки і взаємовп- лив. Вона також забезпечує історію держави і права як науку поня- тійно-категорійним апаратом, дозволяє відділити під час аналізу історичних фактів правові явища і процеси від економічних, соці- альних, культурних тощо, забезпечує можливість досліджувати державно-правову реальність минулого, спираючись на сучасні доктринальні (теоретичні) досягнення. Історична дистанція дає змогу зрозуміти об’єктивні суспільні процеси державно-правового характеру з точки зору наявного на час роботи дослідників теорети- чного фундаменту, бачити й усвідомлювати тенденції та закономі- рності, які не були доступні сучасникам державно-правових подій.

Усі теоретичні поняття у праві мають власну історію, вони не склалися такими, якими є сьогодні, одразу. Це – узагальнення ве- ликого розвитку правових і державних явищ, який тривав і триває впродовж багатьох століть і навіть тисячоліть. У нашій державі тео- рія держави і права передусім узагальнює і доктринально осмислює перш за все притаманну їй правову реальність, а отже, системний фактичний матеріал, який надає історія держави і права України.

Якщо говорити про взаємодію теорії держави і права та істо- рії політичних і правових учень (учень про державу і право), то вона полягає в тому, що фактично друга є історією першої. Адже теорія держави і права як наука складалася поступово. Її понятій- ний апарат, висновки, знайдені закономірності були свого часу відкриті й сформульовані видатними мислителями минулого у межах їхніх учень про державу і право. З іншого боку, сьогоднішнє дослідження історії політичних і правових учень здійснюється на базі загальнотеоретичних напрацювань теорії держави і права з розумінням того, в якому напрямі розвивалися і як складалися ті чи інші концепції, до чого вони в кінцевому сенсі привели. При цьому саме теорія держави і права дає сучасний понятійний апарат та ме- тодологію роботи з науковими текстами минулого, дозволяє, з одно- го боку, виявити закономірності впливу державно-правової реаль- ності на розуміння держави і права, вчення про них, а з іншого, – як вплинули останні на розвиток держави і права, на вдосконалення загального уявлення про них у вигляді цілісної теорії.

Порівняльне правознавство, або юридичну компаративістику, значна кількість учених узагалі вважає складовою частиною зага- льної теорії держави і права. Ті ж, хто визнає її існування як само- стійної наукової та навчальної дисципліни, погоджуються, що юридична компаративістика сформувалась у складі теорії держави і права внаслідок постійного застосування і розроблення теорії порівняльного методу на основі теорії правових систем. Визначен- ня типів (сімей) правових систем, їх загальна стисла характеристи- ка здійснюються саме теорією держави і права, а порівняльне пра- вознавство детально і всебічно їх опрацьовує. При цьому теорія держави і права в Україні, як і в будь-якій іншій державі, розвива- ється на ґрунті узагальнення передусім вітчизняного, національ- ного правового матеріалу, а юридична компаративістика «пра- цює» з правовою картою світу, знаходить в аналізі зарубіжних пра- вових систем загальне й особливе для їх характеристики, типологі- зації. Порівняльне правознавство у своєму аналізі спирається на виявлені загальною теорією держави і права закономірності та сформовані нею методи дослідження і понятійний апарат. Теорія держави і права так само широко залучає результати порівняльно- правових досліджень для виявлення нових закономірностей і тен- денцій у розвитку права, удосконалення понять і категорій, а та- кож користується здобутками юридичної компаративістики у роз- робленні нею теорії порівняльно-правового методу.

Усі галузеві юридичні та міжнародно-правові науки дослі- джують певну сторону державно-правової дійсності. Відносно тео- рії держави і права та інших фундаментальних юридичних наук вони здійснюють накопичення досвіду правотворення, правозасто- сування та правоохорони, досвіду розвитку теоретичних основ тих чи інших галузей права, тобто створюють емпіричний матеріал. Розвиваються вони передусім на основі висновків і закономірнос- тей, розроблених теорією держави і права. Зі свого боку, галузеві юридичні науки є власне емпіричними, вони узагальнюють і ана- лізують окремі сторони та властивості держави і права, мають справу з досвідом певної складової правової реальності.

З одного боку, вони надають теорії держави і права широкий і багатий матеріал для узагальнень, з іншого, сама теорія держави і права узагальнює, інтегрує, об’єднує всі юридичні науки. Вона перетворює їх на єдину систему, забезпечує методами досліджен- ня, комплексним і системним баченням юридичних проблем. Са- ме теорія держави і права сформувала юридичну мову, якою опе- рують галузеві та міжнародні юридичні науки, надала поняття, розробила вчення про юридичну техніку, на підставі якого здійс- нюється нормотворчість у галузях права, вчення про джерела пра- ва, про правову систему, про механізм держави і механізм правово- го регулювання, правову державу, юридичну відповідальність, юридичний процес тощо. Так, цивільно-правова, кримінально- правова, адміністративно-правова науки розвиваються на основі теорії прав людини, теорії юридичної відповідальності, теорії пра- вопорушення (делікту) і його складу (деліктології), підходів щодо залежності рівня відповідальності від ступеня суспільної небезпеки тощо. Всі процесуальні науки (цивільний процес, адміністратив- ний процес, кримінальний процес) ґрунтуються на закономірнос- тях і висновках загальної теорії юридичного процесу.

Що стосується прикладних юридичних наук, теорія держави і права взаємодіє з ними як безпосередньо (впливає на формування відповідного понятійного апарату), так і опосередковано, через галузеві науки. Так, для судової експертології важливими є загаль- на теорія юридичного процесу, теорія доказів тощо.

Таким чином, саме теорія держави і права є наукою об’єд- нувальною, системоутворювальною, методологічною і найбільш загальною серед усіх юридичних наук.

Функції теорії держави і права

Теорія держави і права, як і будь-яка інша наука, виконує ни- зку функцій. Функції теорії держави і права – це основні напрями її впливу на державно-правову дійсність, тобто на розвиток юри- дичної науки, практичної юридичної діяльності, а також профе- сійної юридичної освіти.

До функцій теорії держави і права як фундаментальної юри- дичної науки (слід зауважити, що більшість із них притаманні всім наукам – як юридичним, так і неюридичним) належать такі:

По-перше, теорія держави і права виконує пізнавальну (гносе- ологічну) функцію. Вона пізнає існуючі державно-правові явища і процеси, знаходить невідомі раніше, описує їх, прирощує знання. Держава і право постійно розвиваються, як і розвиваються суспіль- ні відносини, що регулюються правом, тому існує постійна потре- ба в усвідомленні цих змін, розумінні їх глибинної сутності. Саме тому процес прирощення загальних знань про державу і право є безперервним.

Наступна функція пов’язана з першою і має назву буттєвої (онтологічної) функції. Вона полягає в тому, що теорія держави і права виявляє буття держави і права у найбільш загальному ви- гляді, взаємодії та взаємозв’язках, пояснює об’єктивні умови їх іс- нування, розкриває існування держави і права у контексті виявле- них закономірностей і тенденцій.

У сутнісному зв’язку з пізнавальною та онтологічною функці- ями перебуває евристична функція (евристика – мистецтво знахо- дження істини, нових відкриттів). Її сутність полягає не просто в отриманні нових знань, а у відкритті нових та розширенні уявлень про існуючі державно-правові закономірності. Саме евристична функція у дії є ознакою прогресу в розвитку держави і права та юридичних наук у цілому.

Прогностична функція спрямована на те, щоб на підставі на- копиченого теоретичного матеріалу, розкритих закономірностей прогнозувати і передбачати подальший розвиток держави і права. При цьому прогностична функція може мати свій прояв як у гло- бальному, світовому масштабі, так і в межах національних право- вих систем. Наприклад, уже сьогодні можна прогнозувати, що ХХІ століття пройде під знаком конвергенції (зближення) правових систем романо-германського та англо-американського типів.

Визначення суспільних цінностей у державі та праві здійсню- ється завдяки аксіологічній (ціннісній) функції. Вона полягає в оці- нюванні державно-правових явищ і процесів з точки зору загаль- нолюдських цінностей, моралі, гуманності. Ця функція теорії дер- жави і права є прикладним проявом філософсько-правових підхо- дів, вона виявляє ступінь дотримання прав, свобод і законних інте- ресів громадян у діяльності держави, цінність права як міри спра- ведливості, свободи та рівності.

Особливістю ролі теорії держави і права для розвитку юриди- чних наук у цілому є широке виконання нею методологічної фу- нкції. Загальна теорія держави і права виробляє цілісну систему методів дослідження державно-правових явищ, якими послугову- ється і вона сама, і, що найбільш важливо, всі юридичні науки. Успіх будь-якого, теоретичного чи прикладного, пізнавального пошуку юриста залежить здебільшого від рівня оволодіння відпо- відними методами, прийомами і способами дослідження держав- но-правових явищ та процесів, від правильного розуміння і прави- льного застосування понятійного апарату, прийомів і способів дослідження державно-правових явищ, від того, якою мірою теорія використовується вченими-юристами або юристами-практиками як настанова до дії. Теоретичні знання є необхідною передумовою для правильного розв’язання будь-якої правотворчої, правозасто- совної чи правоохоронної проблеми9.

Теорія держави і права виконує також ідеологічну функцію. Розвиток державно-правових явищ є багато в чому наслідком реа- лізації певної правової ідеології та правової політики держави. Крім загальної правової ідеології держави (скажімо, для України її основи викладено в Конституції України 28 червня 1996 р. як по- будова суверенної і незалежної демократичної, соціальної, право- вої держави та забезпечення неухильного дотримання принципу верховенства права), існує юридичний світогляд кожного юриста, незважаючи на те, чи це голова профільного комітету Верховної Ради України, чи оперуповноважений відділу Національної полі- ції, чи адвокат. Ідеї як продукт теоретичного мислення стають ос- новою правової свідомості та правової культури людей, причетних

⁹ Див.: Теорія держави і права : навч. посіб. / А. М. Колодій, В. В. Ко- пєйчиков, С. Л. Лисенков та ін. ; за заг. ред. С. Л. Лисенкова, В. В. Копєйчи- кова. Київ : Юрінком Інтер, 2004. С. 16.

до юридично значущої діяльності, а отже, є чинником перетво- рення, зміни, вдосконалення державно-правової реальності.

Особливість теорії держави і права, яка полягає в тому, що во- на є найбільш загальною з юридичних наук, реалізується у систе- моутворювальній (інтеграційній) функції. Теорія держави і права об’єднує всі науки, предметами яких є різні сторони державно- правових явищ, у єдину пізнавальну систему, сутнісно цілісну, злагоджену і гармонійну. Внаслідок узагальнення розуміння юри- дичних явищ та напрацювань інших юридичних наук вона дозво- ляє створити теоретичну основу для юриспруденції взагалі.

Теорія держави і права виконує також комунікативну функ- цію. Завдяки їй забезпечується передавання нових знань, інфор- мації про закономірності й тенденції розвитку державно-правових явищ та процесів іншим юридичним наукам (галузевим, міжнаро- дно-правовим та прикладним). Ця функція теорії держави і права, по-перше, сприяє запозиченню юридичною наукою новітніх дося- гнень інших галузей знання та їх адаптації до її потреб; по-друге, створює умови для найкращої циркуляції інформативних потоків між різними галузями юридичної науки з метою їх взаємодії та взаємозбагачення10.

Прикладна функція – теорія держави і права виробляє реко- мендації для практичного застосування при вирішенні завдань державно-правового будівництва у суспільстві. Через неї виявля- ється спроможність теоретико-правової науки впливати на держа- вно-правову дійсність, слугувати інструментом її перетворення. Ця функція реалізується через підготовку науково обґрунтованих рекомендацій щодо удосконалення чинного законодавства, розро- блення проектів нормативно-правових актів різної юридичної сили і рівня, здійснення наукових експертиз і консультацій щодо державно-правових проблем, а також розроблених проектів зако- нодавчих та інших нормативно-правових актів.

Пов’язаною з ідеологічною та прикладною є виховна функція теорії держави і права. Вона полягає у створенні теоретичних пере- думов для підвищення правової культури населення. Її вплив на правову свідомість суб’єктів юридичних відносин спрямований, по- перше, на виховання професійних юристів справжніми громадянами

¹⁰ Марчук В. М., Ніколаєва Л. В. Нариси з теорії права : навч. посіб. Київ : Істина, 2004. С. 25.

держави, фахова діяльність яких спрямована на забезпечення вер- ховенства права, а по-друге, на формування в інших верств насе- лення сталої установки на правомірну поведінку, дотримання за- конності та забезпечення правопорядку, що дозволяє їм стати ак- тивними членами громадянського суспільства.

Основною функцією теорії держави і права як навчальної дис- ципліни є освітня. Її сутність – у трансляції наукових знань новим поколінням юристів. Теорія держави і права дає необхідні першоос- нови знань для засвоєння інших юридичних наук11. Одним із най- важливіших навчальних завдань теорії держави і права є формуван- ня у майбутніх юристів основ фахового юридичного мислення.

Методологія теорії держави і права

Кожна наука для вирішення поставлених перед нею завдань – отримання достовірних знань про її предмет – послуговується пев- ним набором способів і прийомів пізнання дійсності, дослідження. Ці способи, засоби і прийоми отримали назву методів. Методи є такі, які притаманні всім наукам, а також такі, що є характерними для певної науки чи групи споріднених наук. Внутрішньо єдина система методів разом із теоретичним знанням про їх використан- ня, взаємодію, забезпечення несуперечливості й спрямованість на досягнення наукової істини (достовірного знання) отримала назву методології. Методологія відрізняється від методики – сукупності технологічних за своєю сутністю конкретних прийомів, засобів і способів розв’язання тих чи інших конкретних практичних за- вдань. Таким чином, скажімо, наука криміналістика розвивається завдяки її методології, а криміналістичний огляд місця злочину здійснюється за допомогою відповідної методики.

Загальною й абстрактною наукою про світ, суспільство і лю- дину, як зазначалося вище, є філософія. Саме вона формує загальні підходи до дослідження певних явищ, у нашому випадку державно- правових. Такі методи називаються філософськими методами або філософськими підходами, оскільки їх загальність, універсальність і складність насправді виходять за межі розуміння методу. На підс- таві філософських підходів і поруч із ними формуються загально- наукові методи, які спрацьовують як щодо наук узагалі, так і суспі- льних наук зокрема. І, нарешті, третю групу методів складають спеціально-наукові методи, характерні для тієї чи іншої науки або групи споріднених наук. У випадку з наукою теорії держави і пра- ва це методи, притаманні власне їй, юридичним наукам у цілому, а також наукам з інших галузей наукового пізнання, які допомага- ють і сприяють дослідженню предмета теорії держави і права.

Загальнофілософські підходи лежать в основі будь-якого нау- кового пізнання. Протягом тривалого часу кращі розуми людства витрачали своє життя, щоби вибудувати єдине, ґрунтоване на пев- ному, універсальному підході, погляді, методі, світобачення, пояс- нити все, що відбувалося, відбувається і буде відбуватися у майбу- тньому в природі, суспільстві, як будуть розвиватися людина та її пізнання навколишньої дійсності. Одним із найпотужніших у гно- сеологічному та евристичному розумінні є діалектичний підхід. Його сутність полягає у сприйнятті дійсності, в тому числі держав- но-правової, у єдності, взаємозв’язку і постійному розвитку.

Діалектика надає можливість розглянути правові явища і процеси всебічно, у причинно-наслідкових зв’язках, виявити най- більш суттєві й усталені закономірності, з’ясувати їх походження, становлення, розвиток, занепад, перетворення, розкрити зміст і показати форму, а також взаємозв’язок правової сфери з навколи- шнім соціальним середовищем: економікою, політикою, соціаль- ними процесами тощо.

Сучасне розуміння діалектичного підходу ґрунтується на вченні видатного німецького філософа Г. В. Ф. Гегеля. В основі діалектики лежать три її закони. Перший – єдність і боротьба проти- лежностей – розкриває джерело діалектичного розвитку. Правові явища і процеси сповнені протиріч, боротьба яких приводить до народження нової якості за схемою «тезис – антитезис – синтез». Другий закон діалектики – перехід кількісних змін у якісні – розкриває механізм діалектичного розвитку, його сутність. Третій закон діале- ктики – заперечення заперечення – показує напрям діалектичного розвитку, який відбувається за спіраллю. Внаслідок розв’язання діалектичних протиріч відбувається їх «зняття» – заперечення, яке після проходження наступного етапу теж заперечується. З пода- льшим діалектичним розвитком попереднє явище повторювалося на більш високому якісному рівні. Дослідження державно-правової дійсності відбувається з широким використанням найбільш зага- льних філософських категорій діалектики, таких як «сутність» і «явище», «форма» і «зміст», «можливість» і «дійсність», та інших.

Порівняно з діалектикою протилежним за суттю виступає метафізичний метод. У радянські роки домінуючим і єдино пра- вильним вважалося марксистське вчення, ґрунтоване на діалекти- чному матеріалізмі, який протиставлявся метафізиці як відстало- му, віджилому, закоснілому методові. Однак це не відповідає сут- ності метафізичного методу. Його основа – у позаексперименталь- ному інтелектуальному розумінні буття, пізнання світу, духовної сфери. Це дозволяє розкривати державно-правові явища і процеси в їх сутності, умовно відриваючи від навколишнього середовища, відмовитися від динамічного розгляду предмета дослідження, ви- явити в умовах методологічно статичного аналізу ознаки явищ і процесів, їх властивості. Метафізичний метод доволі успішно ви- користовувався прихильниками позитивізму, які прагнули очис- тити юриспруденцію від зовнішніх впливів, філософських, мора- льних, етичних аспектів буття держави і права.

Криза філософсько-методологічного обґрунтування держави і права в рамках класичної філософії, яка склалася на межі мину- лого і позаминулого століть, спричинила появу інтерсуб’єктивних підходів, якими долалися протиріччя між об’єктивним підходом (ма- теріалістичним) і суб’єктивним (ідеалізмом). Центром дослідження ставала все більше сама людина, її духовна, інтелектуальна та пси- хологічна сутність, поруч із мисленням двигуном пізнання ставали емоції, переживання тощо. Результатом стало формування фено- менологічного загальнофілософського підходу, в тому числі й що- до державно-правових явищ і процесів. Згідно з ним усі державно- правові явища і процеси є цілісними, єдиними, спонтанними про- явами сутності існування людини та її свідомості. Право виступає в єдності його предмета, форми і змісту, показуючи і виявляючи ті чи інші його сторони, дослідження яких у відриві від інших є не- продуктивним. Феноменологічний підхід сприяє розумінню саме феномена держави і права, його відмінності від інших соціальних феноменів, враховує особистісні риси людей. Право як феномен само себе розкриває у своєму саморозвитку і трактує раціональним способом (шляхом мислення). Звідси: проникнення у сутність пра- вових явищ є відкриттям права, тобто норми права не створюються суб’єктом правотворення чи законодавцем, а відкриваються подіб- но до законів фізики чи математики.

Між загальнофілософськими підходами та загальнонаукови- ми методами важко провести однозначну межу, оскільки останні також напрацьовуються філософією і філософією права.

Таким загальнонауковим методом є системно-структурний (системний) метод. Він дозволяє розглядати всі державно-правові явища як складні, багаторівневі багатофункціональні системи. Складність полягає в тому, що окремі системи, які складаються з певної структури, тобто об’єднують елементи з їх зв’язками, самі є підсистемами, елементами інших систем вищого порядку. Так, галузь кримінального законодавства є системою відповідних інсти- тутів і водночас підсистемою системи законодавства, а та, зі свого боку, – системи права, яка входить як складна підсистема до право- вої системи. При цьому окремі елементи, об’єднуючись у систему, набувають нових рис і властивостей, які неможливо побачити, проаналізувати і дослідити поза межами розуміння саме об’єднан- ня цих елементів у систему. Так, цілісне уявлення про те ж саме кримінальне право не можливе без розуміння системного зв’язку між його загальною та особливою частинами.

Органічно близьким до діалектичного підходу та системно-структурного методу є метод соціальної синергетики. Він запози- чений із природничих і технічних наук і означає підхід до соціа- льних систем, у тому числі держави і права, як до слабко детермі- нованих (визначених) у своєму розвитку, неврівноважених і таких, що здатні до саморозвитку. Застосування цього методу дозволяє описувати державно-правові явища і процеси з урахуванням не лише закономірностей, а й випадковостей, відхилень у дії соціально- правових законів, сутності самоврядних, демократичних процесів.

Протягом останнього століття все більш застосовним і попу- лярним стає антропологічний метод. Він розглядає у центрі всіх державно-правових явищ людину, її правовий світогляд і правову культуру. Цей метод розширює інформативну базу, залучає, зок- рема, дослідження на стику права та етнографії. Природа людини виступає як один із головних аргументів обґрунтування природи державно-правових явищ. Антропологічний метод дозволяє при- внести до теоретико-правового аналізу дослідження і розуміння сутності різноманітності правових культур.

Сучасні теоретико-правові дослідження, як і взагалі наукова, доктринальна юриспруденція, прагнучи досягти конкретних і достовірних результатів наукового пошуку, часто-густо не можуть обійтися без звернення до герменевтичного методу. Ще його на- зивають методом тлумачення, пізнавально-процедурним. Його сутність полягає в тому, що право існує у мовній формі, виража- ється у словах, словосполученнях, реченнях, текстах. Це стосується і нормативного, і тлумачно-правознавчого матеріалу. Не лише при перекладі з мови на мову, а й у межах однієї мови існують розбіж- ності смислів. Їх узгодження, однозначність тлумачення і тракту- вання, розуміння норм права, правових нормативних і теоретич- них конструкцій саме і досягаються за допомогою герменевтично- го методу. Для того, щоб збагнути норму, треба розуміти конкрет- ну ситуацію, в якій вона застосовується, і навпаки. Щодо теоретич- них конструкцій важливим є правильне розуміння специфічних понять, вироблених наукою теорії держави і права.

При тому, що дослідник може надати перевагу тому чи іншому загальнофілософському підходу чи загальнонауковому методу, він не може обійтися без використання універсального загальнона- укового методу пізнання – логічного. Логічний метод розкриває сутність процедур мислення, інтелектуальної діяльності, а його за- кономірності дозволяють як виявляти сутність державно-правових явищ і процесів, так і адекватно описувати їх у логічних юридичних конструкціях. Логічний метод зводиться до певних складових.

Першим із них є аналіз. Його сутність полягає в уявному поділі цілісного предмета на уявні частини, що давало б можливість пі- знати через сутність кожної з них сутність цілого. Це можуть бути аспекти, риси, елементи тощо. Нерозривно поєднаною з аналізом є категорія синтезу. Це уявне поєднання в єдине ціле частин пред- мета, виділених у результаті аналізу. Таким чином, виникає мож- ливість розкрити риси цілого через ознаки і властивості частин.

Виділити істотні, важливі ознаки і риси державно-правового явища серед великої кількості подібних, відділити їх від другоряд- них (з точки зору завдань конкретного теоретико-правового дослі- дження) дозволяє абстрагування. Саме його застосування відіграє велику роль у формуванні понятійно-категорійного апарату науки теорії держави і права.

Узагальнення – це такий логічний спосіб, завдяки якому здійс- нюється уявний перехід від одиничного до загального через об’єд- нання однорідних предметів у класи, на основі їх спільних ознак.

Особливе значення у розвитку теоретико-правових дослі- джень мають основи наукового пошуку відповідно до індукції та дедукції. Мислителі в галузі держави і права аж до кінця ХІХ ст. по- ділялися на прихильників індукції та дедукції, тобто сходження від конкретного до абстрактного чи навпаки. Індукція – це метод дос- лідження та спосіб мислення, в якому загальний висновок форму- ється на основі конкретних посилань. Так, на основі дослідження окремих норм та інститутів цивільного права можна зробити ви- сновок про типову належність усієї правової системи. Дедукція – це метод дослідження та спосіб мислення, за допомогою якого із загальних посилань за необхідності випливає висновок конкретно- го характеру. Дедуктивний аналіз певної галузі права може пояс- нити особливості будови і змісту її норм. І, нарешті, аналогія – ме- тод дослідження, згідно з яким на основі подібності об’єктів дійс- ності за одними ознаками можна зробити висновок про схожість предметів чи явищ за іншими ознаками12. Ще одним важливим складником логічного методу є порівняння. Це зіставлення двох або більше об’єктів (державно-правових явищ і процесів) з метою ви- явлення спільних та особливих рис, властивостей, характеристик. Проте порівняння стало настільки поширеним і розвиненим мето- дом в юриспруденції, що стало для неї спеціальним – порівняльно- правовим методом (компаративним, про нього йтиметься далі).

Сучасне бачення методології наукових досліджень взагалі і теоретико-правових зокрема полягає в тому, що важко і навіть не- можливо дослідити складне суспільне явище за допомогою одного, найбільш правильного й істинного, на суб’єктивну думку дослід- ника, підходу, що вимагає застосування методологічного плюралі- зму. Однак це ще більше ускладнює завдання, оскільки воно поля- гає не у механічному поєднанні різних філософських підходів і загальнонаукових сметодів (це називається еклектикою і призво- дить до негативних, зворотних очікуваним результатів наукового дослідження), а в їх органічній єдності, несуперечливості, взаємо- доповнюваності (комплементарності). Тільки це може бути запору- кою досягнення достовірних результатів досліджень державно- правових явищ у галузі науки теорії держави і права. Найбільш поширеними в дослідженні теорії держави і права є спеціально- наукові юридичні методи – формально-юридичний, порівняльно- правовий та низка інших.

¹² Див.: Жеребкін В. Є. Логіка : підручник. 10-те вид., випр. і допов. Київ : Знання, 2008. С. 196.

Спеціально-наукові методи юридичної науки враховують перш за все специфіку державних і правових явищ. За їх допомо- гою відбувається пізнання предмета як теорії держави і права, так і галузевих юридичних наук (кримінології, цивільного, адміністра- тивного, трудового права та ін.).

Формально-юридичний метод (його ще називають формаль- но-догматичним або формально-логічним) полягає в тому, що як факти державно-правової дійсності, так і юридичні тексти дослі- джуються і тлумачаться в логічній послідовності на підставі засто- сування специфічних юридичних конструкцій і термінів. Правові акти, явища, процеси, право в цілому досліджуються за формаль- ними ознаками, зовнішнім виразом, без урахування внутрішнього, прихованого змісту, впливу на нього моралі, економіки, психології, політики тощо.

Однією з невід’ємних рис права (принаймні чинного, позити- вного) є його формальна визначеність. Звідси специфічна належ- ність саме юриспруденції формально-юридичного методу. Він широко застосовується не лише в теорії держави і права, а й в усіх юридичних науках, особливо галузевих та міжгалузевих, емпірич- них, більш за все «прив’язаних» до розвитку законодавства і пере- бігу юридичної практики.

Іншим спеціально-науковим методом юридичної науки є по- рівняльно-правовий (компаративний). Аналіз юридичного матеріа- лу супроводжується постійним порівнянням – як однорідних хро- нологічно послідовних явищ (вертикальне порівняння), так і одночас- но (або умовно одночасно) існуючих однотипних правових явищ (горизонтальне порівняння). При цьому порівняння дозволяє виявити закономірності й тенденції, зосередитися на спільних рисах, показа- ти відмінності, перейти до якісно нового рівня узагальнень. Об’єкти порівняння можуть бути найрізноманітнішими – як у матеріальній, так і в духовній сфері держави і права. Порівняння здійснюється у двох видах: функціональне порівняння та нормативне порівняння. Перше доповнює друге. Так, функціональне порівняння може бути застосоване у тому випадку, коли в різних державах і правових сис- темах однотипні суспільні відносини регулюються різними за типами джерелами права (наприклад, в одному випадку законом, а в іншо- му – загальнообов’язковим у конкретній ситуації судовим рішен- ням-прецедентом). Саме на широкому і постійному використанні порівняльно-правового методу побудована одна зі структурних частин загальної теорії держави і права – теорія правових систем, яка започаткувала науку юридичної компаративістики (порівняльного правознавства).

Формально-юридичний і порівняльно-правовий методи ши- роко застосовуються всіма без винятку юридичними науками.

Що стосується спеціально-наукових методів, притаманних іншим, неюридичним, наукам, то їх перелік є досить широким і поповнюється.

Теорія держави і права активно використовує історичний (іс- торико-генетичний, історико-правовий) метод. Він полягає в тому, що для розуміння тих чи інших державно-правових явищ необхідно, з одного боку, мати уявлення про їх виникнення, стано- влення і розвиток у хронологічному порядку, за рахунок конкрет- но-наукових підходів, властивих історичній та історико-правовій наукам, а з іншого, – розуміти виникнення, становлення і розвиток уявлень про державно-правові явища і процеси, теорій та вчень, тобто за рахунок способів пізнання, характерних для науки історії політичних і правових учень.

Особливе значення для науки теорії держави і права має соці- ологічний (конкретно-соціологічний) метод. Він дозволяє досліди- ти і зрозуміти право у його загальносоціальному контексті, взає- мозв’язок інститутів держави і галузей права із суспільною структу- рою та процесами в ній. Соціологічний метод надає можливість з’ясувати суспільну обумовленість тих чи інших державно-право- вих явищ і процесів, відповідь правотворчості й розвитку держави на нові суспільні виклики і потреби. Водночас він дозволяє оцінити ефективність норм права, успішність правозастосовної та право- охоронної діяльності держави. Ефективність новацій у праві, наяв- ність правових анахронізмів і необхідність усунення цих недоліків можна виявити й оцінити завдяки соціологічному вимірюванню.

В останні десятиріччя набуває суттєвого значення застосуван- ня психологічного методу. Правові явища мають «людський ви- мір» (про що вже зазначалося в характеристиці антропологічного загальнонаукового методу), а отже, у правотворенні, правозастосу- ванні й правоохороні суттєву роль відіграють особистісні характе- ристики відповідних людей, їхні психологічні установки, емоції, характер, темперамент, комплекси тощо.

Зважаючи на велике значення суб’єктивних, особистісних чин- ників, особистої та суспільної правової культури, набуває важливого значення культурологічний метод. Він дозволяє здійснити теоре- тико-правовий аналіз процесів правової акультурації (взаємовп- ливу та взаємозбагачення правових культур), врахувати юридич- но-культурні особливості розвитку тих чи інших правових систем та інститутів держави.

Як ми бачили вище, важливою і невід’ємною складовою пре- дмета науки теорії держави і права є виявлення закономірностей виникнення, становлення і розвитку державно-правових явищ. Закономірність означає, крім іншого, повторюваність, стабільність і постійність проявів, домінуючу перевагу правила над винятком, випадковістю. Отже, теорія держави і права застосовує статисти- чний метод.

Близьким до нього є математичний метод – комплекс при- йомів роботи з кількісними характеристиками та показниками. Він застосовується при формуванні теоретичного підґрунтя створення автоматизованих систем обліку, аналізу та пошуку інформації правового характеру. Засобами і прийомами математичного моде- лювання досягається ідеальний образ реальних державно-право- вих явищ і процесів.

Водночас серед спеціально-наукових неюридичних методів, які використовуються під час теоретико-правових досліджень, по- сів своє місце і кібернетичний метод. Він дозволяє за рахунок засо- бів кібернетики як загальної науки про управління вивчати дер- жавно-правові явища під кутом зору соціального управління.

Успішність наукового пошуку в теорії держави і права забез- печується лише органічним і логічним поєднанням різнорівневих наукових методів: філософських підходів, загальнонаукових мето- дів, спеціально-наукових методів, у тому числі власне юридичних.

Місце теорії держави і права в системі юридичної освіти

Важливим елементом правової системи (про яку мова спеціа- льно йтиме нижче) є юридична освіта. Вона має відкладену (май- бутню) дію. Адже сьогоднішні студенти і курсанти, які опановують майбутню професію юриста, завтра будуть розвивати вітчизняну юридичну доктрину, розвивати наукову юриспруденцію, готувати проекти нормативно-правових актів чи міждержавних угод і ухва- лювати їх в уповноважених органах держави, чинити суд, займати- ся іншими видами правової практики, здійснювати правоохоронну діяльність, зокрема в органах і підрозділах Національної поліції України.

Немає для суспільства і держави в Україні важливішого за- вдання, ніж забезпечення прав громадян, побудова правової дер- жави і громадянського суспільства, безпека кожного, належний правовий порядок. Усі вказані цілі можуть бути досягнуті лише юристами з високим рівнем патріотизму, гуманістичними особис- тими установками, фаховими знаннями. Зазначене можливо побу- дувати лише на ґрунті успішного засвоєння навчального курсу з теорії держави і права. Він дозволяє опанувати специфічною юри- дичною мовою, закономірностями і тенденціями розвитку держа- ви і права, понятійним та змістовим каркасом усієї юриспруденції. Складнощі засвоєння матеріального та процесуального права мо- жуть бути успішно подолані, лише спираючись на теоретико- правовий матеріал.

Важливе значення має формування професійного юридично- го мислення, розуміння правових конструкцій, логіки створення законодавчих та інших нормативно-правових актів, тенденцій правозастосування.

Сьогодні Україна непросто, суперечливо, болісно рухається шляхом реформ, долає тягар пострадянського спадку. Європейсь- кий вибір українського народу оплачений найвищою ціною. Так стверджується визнання на практиці людини як найвищої соціа- льної цінності, її пріоритетність у суспільних відносинах, долаєть- ся прищеплений ще з імперських і радянських часів державний етатизм (зверхність держави над суспільством і людиною).

Людина перестає бути «гвинтиком» у державному механізмі, а отже, закладаються основи верховенства права, правової держави і громадянського суспільства. Усвідомлення цих цінностей, гумані- стичне спрямування права, його існування як міри справедливості, свободи і рівності здійснюються під час вивчення й оволодіння курсом теорії держави і права у вищому навчальному закладі.

Реформування в Україні відбувається передусім в юридичній сфері. Трансформація суду, судової системи і судочинства, перехід прокуратури до європейського правового статусу, підтримка пра- возахисних громадських організацій, розширення адвокатської діяльності та запровадження безоплатної правової допомоги, ре- формування правоохоронної системи, виконання покарань тощо – усе це є проявами перетворень у правовій сфері. Якість і результа- тивність реформ обумовлюються гуманістичним демократичним правовим світоглядом, правовою свідомістю та правовою культу- рою всіх без винятку учасників процесів, які у найбільш узагаль- неному вигляді можна назвати юридичною практикою.

Це і нормотворча та законодавча діяльність, і правозастосу- вання, і правоохоронна діяльність. Основи професійного праворо- зуміння, юридичного мислення, розуміння сутності та формаль- них проявів права і супутніх йому суспільних явищ закладаються під час викладання навчальної дисципліни теорії держави і права. На її теоретико-понятійному та інтелектуально-діяльнісному фун- даменті будується подальший професійний розвиток майбутнього юриста. Вивчення конституційного права України, державного права зарубіжних країн, муніципального права, цивільного права і процесу, сімейного права, міжнародного приватного права, госпо- дарського права і процесу, трудового права і права соціального забезпечення, аграрного, земельного, екологічного права, адмініс- тративного права і процесу, фінансового права, інформаційного права, кримінального права, кримінології, кримінально-виконав- чого права, кримінального процесу, криміналістики, судової екс- пертології, оперативно-розшукової діяльності, судоустрою, проку- ратури та адвокатури, міжнародного права – все це завдяки нале- жному опануванню знаннями, вміннями і навичками з теорії дер- жави і права стає системним, цілісним, успішним.

Питання для самоконтролю

Охарактеризуйте місце теорії держави і права серед юридичних наук. наук.

Охарактеризуйте місце теорії держави і права серед суспільних

Які функції виконує теорія держави і права?
Охарактеризуйте методологію теорії держави і права.

Список рекомендованої літератури

Загальна теорія держави і права (основні поняття, категорії, правові конструкції та наукові концепції) : навч. посіб. / за ред. О. В. Зайчука, Н. М. Оніщенко. – Київ : Юрінком Інтер, 2008. – 400 с.

Крестовська Н. М. Теорія держави і права. Підручник. Практикум. Тести : підручник / Н. М. Крестовська, Л. Г. Матвєєва. – Київ : Юрінком Інтер, 2015. – 584 с.
Луць Л. А. Загальна теорія держави та права : навч.-метод. посіб. / Л. А. Луць. – Київ : Атіка, 2010. – 412 с.
Правова доктрина України : у 5 т. Т. 1: Загальнотеоретична та історична юриспруденція / [В. Я. Тацій, О. Д. Святоцький, С. І. Максимов та ін.] ; за заг. ред. О. В. Петришина. – Харків : Пра- во, 2013. – 976 с.
Правова система України: історія, стан та перспективи : у 5 т. Т. 1: Методологічні та історико-теоретичні проблеми формування і розвитку правової системи України / за заг. ред. М. В. Цвіка, О. В. Петришина. – Харків : Право, 2008. – 728 с.
Скакун О. Ф. Теория государства и права (энциклопедиче- ский курс) : учеб. / О. Ф. Скакун. – Харьков : Эспада, 2005. – 840 с.
Теорія держави і права : навч. посіб. / [А. М. Колодій, В. В. Ко- пєйчиков, С. Л. Лисенков та ін.] ; за заг. ред. С. Л. Лисенкова, В. В. Ко- пєйчикова. – Київ : Юрінком Інтер, – 368 с.
Теорія держави і права : підручник / [О. В. Петришин, С. П. Погребняк, В. С. Смородинський та ін.] ; за ред. О. В. Петри- шина. – Харків : Право, 2015. – 368 с.
Теорія держави та права : підручник / [Є. О. Гіда, Є. В. Бі- лозьоров, А. М. Завальний та ін.] ; за заг. ред. Є. О. Гіди. – Київ : ФОП О. С. Ліпкан, 2011. – 576 с.

Розділ 3 ТЕОРІЇ ПОХОДЖЕННЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА

Взаємозв’язок держави і права, типи праворозуміння.

Загальні ознаки держави і права

Історія держави і права разом із теорією держави і права ма- ють відповісти на чи не найскладніше проблемне питання юриди- чної науки загалом – про умови, причини, обставини і механізм походження таких універсальних соціальних інститутів і регуля- торів, як держава і право. Однозначної відповіді на нього немає, але ігнорувати його історико-правова наука не може. Наукове знання не може всебічно й ефективно досліджувати будь-яке яви- ще (феномен), не ставлячи питання про його виникнення і похо- дження. Відсутність абсолютно достовірних свідчень про похо- дження держави і права спричиняє появу значної кількості в тій чи іншій мірі науково обґрунтованих теорій, з якими важливо хоча б побіжно ознайомитися майбутньому юристу і правоохоронцю.

Те, що держава і право нерозривно поєднані, видно хоча б із того, що практично неможливо дати сучасне визначення одного з цих понять, не застосовуючи іншого.

Онтологія (буття) права у багатьох випадках зводиться до двох основних доктрин – природно-правової й позитивістської. Перша розрізняє поняття «право» і «закон», друга їх практично ототож- нює. Одразу зазначимо, що протягом усього періоду існування як філософії права, так і теорії держави і права як юридичних наук ця проблема є однією з найскладніших. Тому в навчальному курсі, який традиційно вивчається майбутніми юристами і правоохоро- нцями на самому початку опанування безмежного, багатого і захо- плюючого світу юридичного знання, важливо отримати загальне уявлення про ці поняття. Без розуміння співвідношення держави і права, зокрема у контексті закономірності їх виникнення, немож- ливо підійти до проблеми їх походження.

Біля витоків природно-правової концепції стояли філософи, найвидатніші мислителі в історії людства. Одним із перших відді- лив та обґрунтував відмінність об’єктивно існуючого (природного, незалежного від волі людей) і людського (волевстановленого, чи позитивного у пізнішому розумінні, реально існуючого) права Аристотель. Пізніше ця доктрина отримала розвиток у поглядах інших мислителів в історії людства. Ось лише неповний їх перелік: Цицерон, Тома Аквінський, Гуго Гроцій, Бенедикт Спіноза, Томас Гоббс, Джон Локк, Іммануїл Кант, Монтеск’є, Георг Вільгельм Фрі- дріх Гегель та інші. Їхнє надбання вивчається у курсах філософії та філософії права. Сутність природно-правової концепції полягає в тому, що держава як суб’єкт, який видає і санкціонує норми права, тобто робить їх загальнообов’язковими, підкріплює своїм єдиним легальним, дозволеним і правильним примусом, не є вільною у нормотворенні. Існують певні, незалежні від волі людей, приписи, згідно з якими людину не можна вбивати, калічити, позбавляти свободи, власності тощо, злочин повинен бути покараний, майно повернуте чи відшкодоване та інше. Адже недарма абсолютно всім людям на світі незалежно від історичного проміжку, зв’язку їх між собою, цивілізаційного впливу, географічного розташування, рів- ня культурного розвитку притаманні розуміння добра і зла, прав- ди і кривди, справедливості, свободи, рівності.

Людський закон, який нехтує справедливістю, життям люди- ни, її свободою, не є відповідним природному праву – тому, якому відповідає природа людини як істоти суспільної (Аристотель), тієї, що не може існувати без спілкування (Цицерон). Джерело приро- дного права у різні часи трактувалося по-різному: як божественне установлення, як здоровий глузд, як наслідок природи людини, як утілення абсолютного розуму тощо. Таке розуміння показує, що право існує об’єктивно, тобто незалежно від волі й свідомості лю- дей. Останні внаслідок своєї природи лише усвідомлюють ці при- писи і закріплюють їх спершу у звичаях, а потім – у писаних нор- мах, законі. При цьому виникає питання про речі, які не є власне правовими, – про мораль, релігію тощо, які теж проводять межу між добром і злом, справедливістю і несправедливістю, провиною і каяттям, гріхом і спокутою тощо. Адже природно-правові приписи дуже близькі за суттю до норм моралі чи релігії, тобто так званих єдиних, нерозділених і нерозщеплених суспільних правил, що отримали назву мононорм, про які йтиметься нижче.

Друге сприйняття державно-правової реальності – позитиві- стське. Воно виникло тоді, коли наука стала (з легкої руки видатно- го англійського філософа Френсіса Бекона) зі спекулятивної (тобто такої, що ґрунтувалася на логіці суджень, так би мовити, «грі ро- зуму», виробленні понять, їх поясненні й об’єднанні в логічну схе- му) експериментальною, базованою на досліді й досвіді. Природ- но, якщо фізика й хімія оперували чітко визначеними поняттями, позбавленими оцінок, тлумачень і особливостей розуміння, юрис- пруденція мала також стати чіткою, логічною і практичною.

Виходячи з цього, правом є лише те, що діє, а не те, що по- винно діяти, тобто зовнішній вираз права, закон. Мораль, оцінки, наслідки слід вивести за межі юриспруденції як науки і практичної діяльності. Право тотожне закону, а закон творить держава. Пер- шими на цьому шляху опинилися видатні науковці Джеремі Бен- там, Джон Остін, Огюст Конт, Герберт Спенсер, Карл Бергбом. Далі ідеї позитивізму набули своєрідного розвитку в ученні Карла Маркса і Фрідріха Енгельса (в межах економічного детермінізму, тобто обумовлення розвитку історії людства економічними чин- никами), нормативізмі Ганса Кельзена та інших теоріях. Ми нази- ваємо ці імена тому, що будь-який фаховий юрист має їх знати, і важливо, щоби він запам’ятав їх на самому початку свого сходжен- ня до розуміння держави і права.

Таке бачення не тільки позбавило права ірраціональності (по- яснення поза межами людської розумової діяльності) й містичності, але й стало виправданням будь-яких позитивних норм, зробило державу домінантою в тандемі «держава – право» (тобто це підхід протилежний природно-правовому), дало великий поштовх розвитку юридичної техніки – законів і правил створення та тлумачення но- рмативно-правових актів. Позитивізм зробив багато для вдоскона- лення практичної юридичної діяльності. Проте він перетворив ба- зові права людини, поняття справедливості й свободи на формули, які встановлює (або не встановлює) держава за власним бажанням, із власної волі. Тоталітаризм ХХ століття, жахливі трагедії, ґрунтовані на розумінні расової чи класової зверхності, поставили позитивізм із його виправданням будь-якого права у кризове становище.

Сучасний толерантний світ відійшов від крайнощів протисто- яння природно-правової та позитивно-правової теорій. Проміжні й дуже популярні сьогодні теорії «відродженого природного права», «природного права з мінливим змістом» та «м’якого позитивізму» в поєднанні з феноменологічним та антропологічним підходом до- зволяють уникнути крайнощів, більш адекватно відобразити сут- ність сучасної правової дійсності у світі. Однак усі версії похо- дження держави і права, які існують на сьогоднішній день, можна логічно віднести в цілому до одного з двох наведених вище прин- ципових підходів.

Таким чином, усі розуміння співвідношення держави і права можна, з великою часткою спрощення, звести до трьох основних підходів. Перший – природно–правовий. Право виникає в додержа- вному суспільстві як акт усвідомлення людьми і втілення держав- но-правових принципів (у цьому випадку байдуже, пояснюється він божественним, раціоналістичним (розумом, здоровим глуздом) чи природним походженням). Формуються звичаї, які підтриму- ються авторитетом багаторазового застосування, старійшин, спря- мовані на уникнення конфліктів, війн, збереження популяції лю- дей у давньому суспільстві. Це так зване право примирення, яке, на думку багатьох сучасних теоретиків права, було найпершим, існу- вало скрізь, і крізь його призму практичним виразом справедливо- сті ставала еквівалентність створення обмежень у помсті й пока- ранні (таліон – покарання вини й шкоди – «око за око», «зуб за зуб», «життя за життя»). Але це право примирення важко відрізни- ти від норм моралі та релігійних норм, тобто мононорм (єдиних регуляторів суспільних відносин, які ще не забезпечені незворот- ним примусом держави, та й самої її, власне, ще немає). На певно- му етапі існування суспільства виникає держава (як правило, при- хильники природного права відносили її виникнення до суспіль- ного договору, про це спеціально – нижче), яка забезпечує загаль- нообов’язковість виконання норм права (і тоді вони відділяються від норм моралі та релігії). Держава визнає й санкціонує звичаї, створює закони й інші джерела позитивного права, але вона сама підпорядкована праву, мусить творити правові (відповідні приро- дному праву) закони. У сучасній світовій філософії права та теорії держави і права цьому розумінню відповідають доктрини правової держави і верховенства права.

Другий підхід – позитивістський, у крайньому виразі він отримав назву етатистського (від французького d’Etat – держава). На підставі тих чи інших чинників (аналіз теорій походження держави – попереду) люди організовуються в державу, яка, для впорядкування їх відносин, установлення справедливості, забезпе- чення свободи і безпеки, санкціонує існуючі звичаї, роблячи їх правовими, судову практику і видає закони. Отже, правила поведін- ки людей, їх рівність чи нерівність, захищеність чи незахищеність – усе є актами колективної волі, уособленої в певних інститутах (будь-яких: імператорі, диктаторі, парламенті, радах депутатів – неважливо), і залежить лише від неї.

Третій підхід – дуалістичний. Він не стосується змісту понять і явищ держави і права, а лише їх походження і співвідношення. Цей підхід стверджує, що право і держава виникають одночасно. Суспільна організація людей перетворюється на державу, коли виникають закони, яким підпорядкований і кожен, і все суспільст- во в цілому. Функції джерела суспільних правил відіграють не ли- ше норми закону, а й судова практика, звичаї. Держава і затвер- джує їх, і підпорядковується їм. Проте саме завдяки їй вони і ста- ють реальним, а не удаваним чи бажаним, правом. Держава стає єдиною дозволеною, правильною, легальною силою, яка одна ли- ше має право на насилля і примус і цим забезпечує реальність пра- ва, його загальнообов’язковість і нормативність.

Держава і право мають конкретно-історичні форми. Однак як узагальнене явище, соціальні інститути і соціальні системи вони мають певні спільні риси, властивості, ознаки.

Так, для всіх типів державних утворень характерні ознаки держави, які відрізняють її від суспільства та його політичних ор- ганізацій. До них належать:

наявність особливого апарату управління (публічної влади);
суверенітет держави, тобто її незалежність і самостійність у здійсненні внутрішньої та зовнішньої політики;
виключне право на ухвалення законів та інших норматив- них актів, обов’язкових для всього суспільства або його частини;
наявність апарату примусу;
виключне право держави визначати грошову систему, вста- новлювати і стягувати податки та інші примусові збори з населен- ня для суспільних потреб і утримання апарату управління тощо13.

До ознак держави варто віднести також територіальну визна- ченість (кордони), культурну та часто етнічну єдність, монополію

¹³ Шемшученко Ю. С. Держава // Юридична енциклопедія : в 6 т. Т. 2.

С. 81.

на легальне застосування примусу, сили для підтвердження зага- льнообов’язковості приписів права, а також наявність власної пра- вової системи.

Ознаки права стосуються його зовнішнього вираження, тобто позитивного права. У тому чи іншому сенсі ми вже розглядали багато з них. Право виступає соціальним регулятором.

Окрім цього, ознаками права є:

нормативність права (первинними елементами його норми, які ґрунтуються на принципах права, що мають загальний характер, є неперсоніфікованими – застосовуються до будь-кого, хто підпадає під їх дію, та невичерпними – їх реалізація не припиняє їхньої дії);
системність права (становить цілісну систему, його елемен- ти пов’язані між собою ієрархічно, генетично та функціонально, об’єднано в певні структурні підрозділи – галузі та інститути);
формальна визначеність права (виражається у певних фор- мах, визначених суспільством, які називаються джерелами права, правилах, які не підтверджені посиланнями на джерела права, не є правовими та обов’язковими; головними формами існування пра- ва є звичаєве право, законодавство, прецедентне (судове) право, договірне право);
універсальність права (його приписи обов’язкові для всіх осіб, їх груп та об’єднань, у тому числі й самої держави, ніхто не може перебувати поза правом та його дією);
обов’язковість права (обумовлюється обов’язковим чинни- ком – силою державного примусу та факультативним – суспільним авторитетом права); пов’язаною з цією ознакою є також забезпече- ність ефективної дії права державою14.

Перед тим, як викласти існуючі теорії походження держави і права, слід мати на увазі таке. Автори і прихильники їх, як колись Архімед, намагалися знайти «точку опори», щоб «перевернути світ», сформулювати єдину, головну причину виникнення держа- ви і права. Між тим, ще у середині ХVІІІ ст. видатний французький правознавець Шарль Луї Монтеск’є вказав щодо виникнення і роз- витку держави і права: по-перше, підпорядковуються не випадко- вості, а об’єктивно існуючим закономірностям, а по-друге, зале- жать від низки особливостей і чинників – соціальних, економічних, географічних, моральних, психологічних. Отже, причини державо- і

¹⁴ Теорія держави і права : підручник / за ред. О. В. Петришина. С. 93–94.

правотворення є різноманітними і комплексними, ті чи інші аспе- кти, залежно від конкретно-історичних умов, виходили на перший план. До того ж мусимо розуміти різницю між виникненням дер- жави і права як унікальних й універсальних явищ людського буття і виникненням конкретних держав та правових систем. Тому поч- немо з того, що держава і право є явищами багатопричинними щодо їх походження, або, висловлюючись науковою мовою, полі- каузальними.

Проте до цього розуміння людство дійшло далеко не одразу, тож сформувалася ціла низка однопричинних (монокаузальних) теорій походження держави і права. Жодну з них стовідсотково до- вести (як і повністю спростувати) неможливо, більшість із них розк- ривають ті чи інші чинники та процес походження держави і права.

Теорії походження держави

Теорії, які намагалися пояснити походження держави, почали формуватися в сиву давнину і виникали до минулого століття. Тому викладення їх загального змісту будемо здійснювати у хро- нологічній послідовності.

Першою стала патріархальна теорія походження держави. Її основні положення першими сформулювали незалежно один від одного два видатних мислителі Стародавнього світу – Конфуцій (Кун Цзи, VI–V ст. до н. е., Стародавній Китай) та Аристотель (IV ст. до н. е., Стародавня Греція). У більшості підручників з теорії держави і права називається другий із них, оскільки його надбання було значно відомим і справило вплив на подальший розвиток учень про державу і право. Логічне завершення патріархальна теорія походження держави отримала у працях англійського філо- софа Роберта Філмера у ХVІІ ст., коли напередодні Англійської революції він намагався обґрунтовувати абсолютну владу англій- ського короля.

Сутність теорії полягала в тому, що в основу походження держави покладалася сім’я. Вона була первинною організацією людського співжиття, а владу в ній здійснював глава сім’ї. З часом сім’ї, які співмешкали поруч, на одній території, об’єднувалися в селища, а останні – в державу. Чинником цього, за Аристотелем, виступала природа людини, яку філософ називав істотою («твари- ною») політичною, такою, що не може жити без спілкування, об’єд- нання в суспільство. Звідси випливало розуміння держави як вели- кої сім’ї, а влада правителя мала ту саму природу і повноваження, як влада глави родини.

Із точки зору сьогоднішнього розвитку теорії держави і права, цей підхід виглядає застарілим і архаїчним, однак раціональне зерно зберігається і в ньому. По-перше, сучасне бачення визнає, що формуванню держави передувало виникнення сім’ї як стійкого соціального об’єднання людей, яке виділяється із родової общини. По-друге, однією з передумов утворення держави практично всі теперішні підходи визнають утворення сусідської общини (марки), яка зорганізується за територіальною, а не кровноспорідненою ознакою. По-третє, як видається, в умовах обмежених географіч- них можливостей давньогрецьких общин, розділених горами, не- великі міста – держави (поліси) утворювалися під впливом і цієї тенденції також.

У часи виникнення патріархальної теорії, як і набагато раніше, люди пояснювали існування держави волею богів. Але це було про- явом нерозвиненого, міфологічного, нераціонального мислення. З часом, зі складанням та становленням монотеїстичних (монотеїзм – однобожжя) релігій, склалася теологічна теорія. Її основи заклав видатний християнський богослов Аврелій Августин, відомий та- кож як Августин Блаженний (ІV–V ст.), а сформував у системному вигляді середньовічний філософ Фома Аквінський (ХІІІ ст.).

Сутність цієї теорії полягає в державі як витворі Бога. Божест- венне походження держави обумовлювало її сакральний (священ- ний) характер, вічність і незмінність, необхідність коритися держа- вній владі, виконувати її приписи як реалізацію Божої волі. Прави- тель (а мова йшла про монарха) при цьому повинен управляти державою так, щоб забезпечувати благо всіх членів суспільства. Фома Аквінський з позицій Божого визначення обґрунтовував також існуючу соціальну нерівність, наявність станів, привілейо- ване становище одних із них стосовно інших. Таким чином, твор- цем держави є Бог, а отже, будь-які спроби з’ясувати сутність її походження є зайвими.

На перший погляд, ця теорія також втратила наукове значен- ня (та й мала вона його лише на певному етапі розвитку саме нау- кового мислення, оскільки питання віри автономне від питання розуму, вони не збігаються, але і не відкидають за необхідності одне одного). Однак її належить ураховувати внаслідок того, що всі релігійні правові системи світу та їх доктрини ґрунтуються на тео- логічному поясненні походження держави. Особливо це стосується доволі поширених на земній кулі ісламських держав. Що стосуєть- ся Західного світу, католицьке віровчення протягом останнього півсторіччя зосереджує увагу на тій частині цієї теорії, яка визна- чає необхідність для держави забезпечувати благо громадян.

На наукових, раціоналістичних засадах побудована договірна теорія походження держави (теорія суспільного договору). Як правило, за небагатьма винятками, вона органічно поєднується з природно-правовим праворозумінням у його класичній моделі. Найповніше договірна теорія виникнення держави викладена у вченнях Гуго Гроція та Бенедікта (Баруха) Спінози (Нідерланди), Томаса Гоббса та Джона Локка (Англія), Жана Жака Руссо (Фран- ція). Всі вони жили і творили у ХVІІ–ХVIII ст.

Уперше в історії політико-правової думки прихильники дого- вірної теорії визначили неспростовну до сьогодні ідею про існу- вання двох головних епох в історії людства – додержавної (первіс- ної, природного стану) та державної (громадянського стану). У природному стані люди не організовані в державу. Він характери- зується по-різному: як «війна всіх проти всіх» – прояв агресивної, негативної, загарбницької природи людини (Т. Гоббс), поведінка, керована емоціями та афектами (неконтрольованими чи мало ко- нтрольованими спонуканнями) (Б. Спіноза) або доброзичливістю, боязкістю, прагненням спілкування (Дж. Локк).

У цьому виді виникає становище, коли існуючі відносини, не організовані й не врегульовані, не можуть запобігти конфліктам, забезпечити свободу і безпеку, справедливість. Як наслідок розу- мної природи люди укладають певний суспільний договір, який визначає їх відносини, структурує суспільство, відділяє від нього владу. Свої природні права люди передають новоутворенню, новому «організму, штучній людині», як називав державу Т. Гоббс. До речі, якщо він уважав, що люди, вступаючи до громадянського стану під час укладення суспільного договору, передавали йому невідворотно всі свої права, то Б. Спіноза та Дж. Локк стверджу- вали: існують невід’ємні й невідчужувані природні права люди- ни, які не можуть перейти до держави та її правителя (суверена) у будь-якому випадку. Так, Дж. Локк як засновник світового лібералізму15 сформулював перший класичний набір природних невідчужуваних прав людини: право на життя (і здоров’я), право на свободу, право на власність. У свою чергу, Ж. Ж. Руссо ствер- джував, що держава як організоване суспільство, за умови досяг- нення і забезпечення в її функціонуванні загального блага і зага- льної безпеки, отримує задля цієї головної мети повне владарю- вання над особистістю її громадянина, підданого.

Договірна теорія виникнення держави передбачала два види суспільного договору. Перший – договір усіх членів суспільства про створення держави, започаткування позитивного (формалізо- ваного, явного) права (суспільний договір першого типу). Другий – договір між правителем і його підданими (суспільний договір дру- гого типу). Саме він став джерелом теорії права народу на повс- тання, у випадку невиконання державою суспільного договору, розірвання його. Зокрема, Ж. Ж. Руссо висловив цю думку імпера- тивно – як невід’ємне і природне право народу на повстання проти злочинної влади. Наслідком цих ідей стали розмах і терор Великої Французької революції 1789–1794 рр., радикальні погляди револю- ціонерів подальших епох, у тому числі вітчизняних.

Звичайно у природно-правовій теорії суспільного договору існує уявна, утопічна думка про усвідомлене рішення укласти сус- пільний договір і створити державу. Скоріш за все тут можна гово- рити про об’єктивну закономірність, неусвідомлений суб’єктивно прояв здорового глузду. Під впливом ідей суспільно-договірного походження держави склався сучасний конституціоналізм. Проте- станти Англії, які колонізували Північну Америку, створювали свої поселення – держави, колонії, складаючи договори про суспі- льний устрій, найбільш загальні права та обов’язки колоністів. Конституції штатів (колоній Британської Америки) були першими відомими людству зразками суспільного договору щодо умов і правил спільного проживання в межах новостворюваного суспіль- ного організму. За цим же прикладом була створена і найстабіль- ніша в історії людства чинна дотепер Конституція США 1787 р. Не- дарма в наш час синонімом слова Конституція є не лише Основний Закон, але й Суспільний договір. Договірна теорія походження держави зробила великий, незрівнянний ні з чим іншим, унесок в обмеження держави правом, установлення межі між державним

¹⁵ Світобачення, в основі якого лежить свобода людини.

втручанням і свободою та невід’ємними природними правами людини і громадянина.

Теорія суспільно-договірного походження держави була пані- вною протягом значного періоду часу, аж до середини ХІХ ст. Вод- ночас на століття раніше видатний французький юрист, діяч епо- хи Просвіти (період історії філософської, політичної та правової думки, коли найвидатніші його представники утверджували гума- нізм, здатність людського розуму, освіти, науки осягнути всі мож- ливі проблеми Всесвіту і людського буття, в тому числі державно- правового) Ш. Л. Монтеск’є, залишаючись у межах природно-пра- вової доктрини, рішуче відкинув договірне походження держави. Він першим наголосив, що держава створюється внаслідок існу- вання природних закономірностей, подібних до тих, які мають прояв у фізиці чи інших природознавчих науках. Таким чином, французький філософ Просвітництва і юрист Шарль Луї Монтеск’є став біля витоків географічної теорії походження держави. Він справедливо зазначав, що виникнення й особливості держави ви- значаються чинниками двох типів: фізичними (як він їх називав, кліматичними) та моральними. До перших належали фізико- географічні умови державотворення і розвитку держав, до других – духовні, ментальні, моральні особливості тих чи інших народів. При всьому спрощенні такого підходу він наголошував на внутрішньо обумовлених закономірностях виникнення держави та об’єктивно визначеній (зокрема навколишнім середовищем) специфіці її харак- теру. Теорія географічного детермінізму набула розвитку в ХХ ст. у поглядах американського географа Елсуорта Хантігтона.

Давнє коріння має і теорія насильства. Перші погляди щодо насилля як чинника державотворення та успішного існування держави висловив ще китайський юрист Шан Ян (ІV ст. до н. е.), однак вони не набули поширення за межами Давнього Сходу. На якісно новому, сучасному рівні теорія насильства була сформульо- вана австрійським юристом Людвігом Гумпловичем, німецьким філософом Євгеном Дюрінгом та німецьким же економістом Карлом Каутським. Ця теорія має два варіанти. У першому чин- ником державотворення є внутрішнє насильство (Є. Дюрінг), тобто застосування сили однієї частини суспільства щодо іншої. У другому (Л. Гумплович, К. Каутський) держава виникає внаслідок зовнішнього насильства – завоювання одного народу іншим, війни. Необхідність управління підкореними народами викликає до життя потребу у створенні виділеної з суспільства, відокремленої від народу влади (її часто називають публічною). Варто зауважити, що серед українських мислителів прихильником указаних погля- дів була Леся Українка. Ця теорія не є універсальною, завоювання не визначали виникнення держави, а впливали на цей процес, прискорювали його, і то далеко не завжди. Проте чинники завою- вання у низці конкретних випадків державотворення відіграли важливу роль. Це, зокрема, стосується держав давніх германців (готської, франкської), давніх монголів (Золотої Орди).

Велике враження на сучасників справила органічна теорія походження держави, автором якої став англійський філософ Гер- берт Спенсер (ХІХ ст.). Він підійшов до давнього, відомого ще зі Стародавнього світу образу держави як подоби живого організму (яскравий приклад – міфічний велетень Левіафан у творчості Т. Гоббса) з наукової точки зору. Він називав державу агрегатом, який розвивається за законами, властивими живій природі. Гер- берт Спенсер став одним із засновників еволюційної теорії (її за- стосування до тваринного та рослинного світу Ч. Дарвіном здійс- нило переворот у тогочасному природознавстві). Різні органи вла- ди мислитель уподібнював тим чи іншим органам, зокрема уряд він асоціював із мозком. Землеробство й ремесла є органами жив- лення, транспорт і зв’язок – розподільною системою тощо.

Міфологічність і ненауковість органічного підходу видаються такими лише на перший погляд. Цікаво, що до сьогодні у світі використовується термінологія «органи держави», а в переносному значенні – висловлювання «державний організм». Важливе наукове значення має відкриття Г. Спенсером напряму еволюції держави – шляхом диференціації її функцій та спеціалізації органів. З розви- тком держави перелік напрямів її діяльності розширюється, ускла- днюється, а структура органів стає складнішою.

Однією з найпоширеніших у сучасному світі є класова (марк- систська) теорія походження держави. Її авторами є німецькі еко- номісти, філософи та політики Карл Маркс та Фрідріх Енгельс (ХІХ ст.). Вони поклали в основу свого вчення найбільш впливовий чинник суспільного розвитку – економічний. У надрах первісного ладу, якому притаманний «первісний комунізм» (спільна власність роду, рівність усіх, не виражена індивідуальність), внаслідок роз- витку господарської діяльності зароджується майнова, економічна нерівність. Господарство перейшло від споживання до виробництва.

Відбулися суспільні розподіли праці. Спершу землеробство відділилося від скотарства, а потім від землеробства відділилися ремесла і торгів- ля. Зростання ефективності виробництва призвело до виникнення надлишкового продукту, накопичення багатств, виникнення приват- ної власності, поділу суспільства на антагоністичні (непримиренно ворожі) частини (класи). Одна з них (меншість) є економічно потуж- ною, і для того, щоб тримати іншу (більшість) у покорі, користува- тися наслідками їхньої праці, експлуатувати їх, виникає держава. Вона стає апаратом класового панування і примушування, насильства.

Вище викладено найбільш значущі й відомі теорії походжен- ня держави. Серед інших варто виокремити ті, що були створені вже у XX ст. Олігархічна теорія (французький учений Бернар Шантебу) визначала державу як продукт виділення в первісному суспільстві природної ієрархії. Олігархія з давньогрецької – влада небагатьох. Поетапний суспільний поділ праці спричинив виник- нення суспільної групи професійних управлінців, які стають елі- тарною суспільною групою. Згідно з цією теорією складається три види олігархічного походження держави. Перший – аристократи- чний, коли до влади приходить родова аристократія – вожді родів і племен, представники знатних родів тощо. Другий – військовий. Еліта виділяється із середовища воєнних вождів, найбільш мужніх і вдалих воїнів, які виявили себе під час військових походів і захоп- лення здобичі. Третій – майновий, плутократичний, коли еліта виділяється внаслідок своєї економічної, майнової переваги в сус- пільстві. Ця теорія, як і попередні, не є вичерпною. Вона не врахо- вує таку мету створення держави, як забезпечення суспільної ста- більності, безпеки і блага всіх членів суспільства.

Теорія, біля витоків якої стояв відомий німецько-амери- канський соціолог ХХ ст. Карл Вітгофель, має низку назв: управ- лінська, гідрологічна, іригаційна. Вона полягає в тому, що держа- ва як соціальний інститут формувалася з метою розв’язання зага- льних для суспільства завдань, передусім будівництва складних іригаційних систем для поливного землеробства. Вони вимагали загальної організації, створення відокремленого від усього насе- лення управлінського, бюрократичного державного апарату, формування спільноти ієрархічно підпорядкованих професійних жерців (які складали календарі сільськогосподарських робіт) і чиновників. Локальність такого підходу очевидна. Він пояснював суттєві чинники виникнення перших в історії людства держав, а саме у Стародавньому Єгипті, Міжріччі, Індії, Китаї (а значною мірою також у Центральній та Південній Америці), але жодним чином не відображав процеси державотворення в Європі.

У XX ст. сформувалася також інцестна теорія походження держави (автор – французький антрополог Клод Леві-Стросс). Су- спільна організація у вигляді держави, на його думку, походить із відкриття первісних людей, що інцест (кровноспоріднені статеві зв’язки) веде до інтелектуального та біологічного виродження. Як наслідок, формувалися парні сполучення родів (фратрії, за визна- ченням видатного американського етнографа та історика Льюїса Генрі Моргана) для шлюбів, потім утворилися племена і союзи племен. Спеціально уповноважені люди, які контролювали статеві зв’язки та шлюбні питання, і стали зародком апарату публічної влади. Безумовно, як показує етнографічний матеріал, цей чинник був важливим, однак ніяк не вирішальним.

На початку ХХ ст. російським правознавцем польського похо- дження Львом (Леоном) Петражицьким на підставі творчого роз- витку ідей французького соціолога Габріеля Тарда була створена психологічна теорія походження держави. Її сутність полягала в тому, що держава формувалася шляхом виділення в суспільстві групи панування, еліти, професійних управлінців (публічної вла- ди) внаслідок психологічних та емоційних особливостей устрою людини. Більшість людей прагне захищеності, поваги, любові бли- зьких та захоплення, а меншість є природними лідерами, їх психо- логічний стан полягає в домінуванні, керівництві іншими, готов- ності брати на себе відповідальність за них. Саме ці особистісні риси і поділили суспільство, виділили з нього управлінців, публіч- ну владу, що поступово і привело до виникнення держави.

Серед менш поширених, але таких, що заслуговують на увагу і час від часу знаходять своїх прибічників, варто назвати демографіч- ну теорію, автором якої був англійський священик ХІХ ст. Томас Малтус (його вчення отримало назву мальтузіанство). Сутність учення полягала в тому, що населення Землі зростає в геометричній прогресії, а виробництво продуктів харчування – в арифметичній. Отже, для забезпечення харчами людства необхідні були суспільна організація, поділ праці, заходи з підвищення її ефективності. Безу- мовно, із сучасної точки зору ця теорія є науково неспроможною, однак вона продемонструвала науковій спільноті важливість демо- графічного чинника у процесах первинного державотворення.

Серед численних теорій походження держави є й такі, що вважаються не лише ненауковими, а й антилюдяними, злочинни- ми. Згадка про них має право на існування лише в тому контексті, щоби не допустити їх відродження й ідейного обґрунтування те- рору, масових знищень. Йдеться про расову теорію, авторами якої стали французький соціолог Жозеф Артюр де Гобіно та німецький філософ (людина з явними психічними відхиленнями) Фрід- ріх Ніцше. Їхня теорія про вищу (арійську) расу, призначену пану- вати, стала важливим ідеологічним обґрунтуванням німецького нацизму (націонал-соціалізму).

Важливу роль для сучасного розуміння процесів походження держави відіграла історико-технологічна та антропологічна теорія неолітичної революції, яка виникла у ХХ ст. Неоліт – новий кам’я- ний вік (Х – початок ІІІ тисячоліття до н. е.). Її авторами стали анг- лійський археолог Гордон Вір Чайлд та американські історики економіки Дуглас Норт і Роберт Томас. Держава, за цією теорією, виникла внаслідок переходу людства від привласнювального гос- подарства до відтворювального – від полювання і збирання до зем- леробства, скотарства та ремесла. «Революція» тут є поняттям умо- вним, адже вона тривала протягом кількох тисяч років. Її причини досі є предметом наукової дискусії. Серед припущень – антропо- генне (обумовлене діяльністю людей) виснаження ресурсів, необ- хідних для полювання й збирання; фундаментальна зміна людсь- кої психології, поява нових уявлень про світ; перехід людей до осі- лості. У будь-якому випадку вчені сходяться на тому, що неолітич- на революція відбулася лише там, де демографічний тиск на при- роду перевищував її здатність надати людям прожиток традицій- ним шляхом полювання та збирання. Водночас у цих регіонах мали місце умови для виникнення землеробства і скотарства (по- мірний клімат, наявність видів тварин і рослин, придатних для одомашнення). Відтворювальне господарство не може функціону- вати без відносин власності на природні ресурси, насамперед на землю та вироблену продукцію. Без публічної суспільної влади, що стоїть над общиною, відносини власності є незахищеними від по- сягань. Як наслідок, виникла держава як охоронець відносин влас- ності та виробництва16.

¹⁶ Див.: Крестовська Н. М., Матвєєва Л. Г. Теорія держави і права. Під- ручник. Практикум. Тести : підручник. Київ : Юрінком Інтер, 2015. С. 58.

Теорії походження права

Подібними до теорій виникнення держави є теорії виник- нення права, які мають і свої відмінності.

Першою серед тих, які сформувалися і склалися в цілісне вчення, стала теологічна теорія походження права. Ще у Старо- давньому Світі, як у давньосхідних, так і в античних суспільствах, виявлялося бачення виникнення права як універсального суспіль- ного регулятора внаслідок реалізації волі богів (Неба). У системно- му і загальному виразі вона склалася у вченні Фоми Аквінського (ХІІІ ст.). Згідно з цією теорією право було створене Богом і дарова- не людині. Воно виражає волю Бога, вищий розум, добро і справе- дливість. Теологічна теорія відстоює божественну природу права, яке у своїй основі не залежить від волі людей, зокрема правителів. Так, Фома Аквінський указує на існування ієрархічної системи законів – вічного, природного, Божественного та людського17.

Варто зазначити, що теологічна теорія походження права є сьогодні домінуючою в ісламському світі. Тут одкровення Бога (Аллаха) виражене в священній книзі мусульман Корані та Свя- щенному Переказі про життя і вчинки пророка Мухаммеда (засно- вника ісламу), що стали єдиними й основними джерелами мусу- льманського права.

Найбільш поширеною і авторитетною є природно-правова теорія походження права. Коріння її тягнеться до вчень філософів права Стародавньої Греції. Серед них найбільш послідовною є теорія Аристотеля (ІV ст. до н. е.), згідно з якою право і закони по- діляються на природні та людські (волевстановлені). У давні часи вона перепліталася із теологічною теорією. Існування вічного, не- змінного, істинного природного права обумовлювалося сакраль- ним, Божественним походженням (давньоримський філософ і юрист Марк Тулій Цицерон, І ст.) і співвідносилося з волевстанов- леним (у сучасному розумінні – позитивним) правом. Таким чи- ном, уперше здійснювалася логічна спроба розділити право і за- кон. У раціонально обґрунтованому і єдиному вигляді природно- правова теорія походження права склалася вже у Новий час.

У співвідношенні з теорією походження держави вона, як пра- вило, відповідала теорії суспільного договору. Ця теорія склалася у

¹⁷ Теорія держави і права : підручник / за ред. О. В. Петришина. С. 49.

вченнях нідерландських мислителів Гуго Гроція та Бенедикта Спі- нози, англійських мислителів Томаса Гоббса та Джона Локка, фра- нцузьких Шарля Луї Монтеск’є (він, щоправда, відкидав теорію суспільного договору другого типу – між сувереном та підданими) та Жана Жака Руссо.

Згідно з природно-правовою теорією людські (позитивні, во- левстановлені) закони є лише зовнішнім відображенням, формою смислу і змісту права, яке є правом природним і втіленням людсь- кого розуму, здорового глузду. Природне право – це закон добро- чесності, справедливості, розуму. Воно є суттю права, і в його осно- ві лежить свобода людини (лібералізм, який починався з Дж. Лок- ка) та її невід’ємні права. Саме Локк виклав перший в історії людс- тва перелік невід’ємних і невідчужуваних прав людини, який ні сама людина не може передати державі при її утворенні, ні держава не може забрати в людини. Це право на життя, на свободу і на влас- ність. Саме в рамках природно-правової теорії склалося розуміння необхідності підпорядкування закону всіх, у тому числі правителів держави і державних інституцій. Так формувався зародок сучас- них теорій прав людини, верховенства права і правової держави.

Таким чином, на певному етапі розвитку людства, при пере- ході від природного до громадянського стану, природне право почало виявлятися у праві позитивному (волевстановленому), а отже, для забезпечення його відповідності об’єктивно (існуючому незалежно від волі людей) природному праву та загальнообов’яз- ковості виконання його приписів і виникла держава. Це – суб’єкт гарантування природних прав людини, який має легальну (закон- ну, справедливу) можливість примусу, силового забезпечення ви- конання законів.

Ця теорія у нових модифікаціях є панівною і сьогодні. Саме вона лежить в основі філософсько-правового праворозуміння, до- зволяла і дозволяє визначати відповідність позитивного права природно-правовим вимогам щодо справедливості, свободи, прав людини.

Природно-правова теорія походження і змісту права доміну- вала до кінця ХVІІІ – першої половини ХІХ ст., коли нову гіпотезу висунула німецька історична школа права. Її основи, значною мі- рою ґрунтовані на теорії Ш. Л. Монтеск’є щодо духу законів, були сформульовані німецькими юристами та істориками Густавом Гуго, Фрідріхом Карлом фон Савіньї, Георгом Фрідріхом Пухтою.

Згідно з цією теорією право виникає спонтанно, у процесі ро- звитку людської спільноти як культурне явище, таке, скажімо, як мова. Історична школа права поклала в основу виникнення права, з одного боку, об’єктивні чинники закономірного порядку в про- цесі розвитку кожного з народів, з іншого, – проблеми правосвідо- мості, які вони виражали під назвою «дух народу». Тому націона- льні відмінності права, його основи закладаються в ранні періоди історії, одночасно з основами звичаєвого права. Позитивне право за цих обставин є закріпленням звичаєвого права, віддзеркаленням закладеного в ньому національного, народного духу. Правотвор- чість професійних юристів у процесі розвитку вже існуючого права теж підводилася під цю теорію – адже вони є частиною народу, ви- разником його інтересів та духу. При цьому постійно присутній народний і національний дух корегує відмінність між собою і мож- ливими похибками у формулюванні норм позитивного права за рахунок правової дійсності, яка не завжди відповідає правовим приписам.

Великий вплив на розуміння причин виникнення права мала марксистська (історико-матеріалістична) теорія. Згідно з нею право, як і держава, є результатом дії економічного чинника, час- тини надбудови, сформованої внаслідок закономірностей розвит- ку базису – виробничих відносин. Право у цьому розумінні спорі- днене з іншими формами людської свідомості й обумовлене відно- синами власності, наслідком економічного розвитку. Воно є вира- зом волі економічно (а отже, і політично) домінуючого класу. За- лежно від соціально-економічної формації право виражає інтереси рабовласників, потім феодалів, потім буржуазії. На етапі форму- вання позитивного права економічно панівний клас спершу прис- тосовує існуючі звичаї для охорони і забезпечення своїх потреб, а відтак реалізує власні інтереси шляхом законодавчої діяльності. Відповідно ні природного права, ні національного духу не існує. Є лише класовий інтерес, класова боротьба між гнобителями і гноб- леними та право, яке твориться і слугує першим задля тримання в покорі та експлуатації других.

Зважаючи на те, що теорія Карла Маркса і Фрідріха Енгельса була спрямована на перемогу пролетарської революції й побудову науково обґрунтованого комуністичного суспільства, вона, по- перше, нерозривно пов’язувала право з державою в рамках певної надбудови, по-друге, визначала право після перемоги соціалістичної революції як інструмент реалізації волі переможного пролетаріату, а по-третє, вказувала, що у майбутньому комуністичному суспільс- тві право, як і держава, відімре.

Марксистська теорія створила чимало пізнавальних можливо- стей для розуміння історичних процесів виникнення права, і повне відкидання її з ідеологічних позицій (як обґрунтоване повне не- сприйняття ленінсько-сталінської версії марксизму) було б ненау- ковим. Ураховуючи те, що вона правильно відзначила багато в чому визначальний характер економічного чинника, суспільних поділів праці, виникнення і розвитку відносин власності, спроба покласти в основу процесів виникнення права лише класову боро- тьбу, ігнорування самостійної ролі свідомісних змін у людстві, зага- льносуспільних завдань, виконуваних державою, стали системними недоліками цього вчення. Незважаючи на суттєві передумови, воно, як і всі інші, не стало єдино правильним та й не могло ним стати.

У другій половині ХІХ ст. у Німеччині склалося ще одне вчен- ня про походження права – теорія інтересів, або реалістична доктрина держави і права Рудольфа фон Ієринга. Вона полягає в тому, що у процесі історичного розвитку люди усвідомили свої права і життєві інтереси, за які почали наполегливо боротися. Пра- во давалося людям складно, з подоланням труднощів, що вимагало великого розумового і вольового напруження, зусиль. Норми права народжувалися в боротьбі, адже одночасно із захистом інтересів одних людей вони обмежували інтереси інших. Мета права – ви- ражати спільні інтереси всіх членів суспільства, гармонізувати їх. Як стверджував Р. Ієринг, мета є творцем права.

Значну суспільну увагу у першій половині ХХ ст. привернула психологічна теорія походження права, сформульована послідов- но Габріелем Тардом і Львом Петражицьким, який суттєво розви- нув її та надав системності. В основу виникнення права покладено потребу внормувати прояви психіки людини, її емоції. Соціальні розбіжності вирішуються (або прагнуть вирішитися) діями та ім- пульсами вольового характеру, потребою в підпорядкуванні та впорядкуванні повсякденного буття тощо – усе це прояв правових емоцій. Отже, право виникає тоді, коли у людей виникають право- ві переживання. Вони є автономні, обумовлені внутрішніми пси- хологічними установками (з великою часткою умовності це відда- лений аналог почуття справедливості, правди, розумного їх усві- домлення, отже, загалом смислово подібне розумінню природного права). Це також є реакцією на вплив позитивного права, його сприйняття, переживання. Тож правові переживання проектують- ся у конкретних нормах позитивного права. З одного боку, психо- логічна теорія повернула теорію права до психологічних чинників, з іншого, вона невиправдано проігнорувала всі інші, принаймні не менш важливі й значущі.

Серед інших теорій походження права, створених у ХХ ст., варто також згадати такі, як:

соціологічна теорія (автори класики соціологічної юрис- пруденції – видатний австрійський правознавець, багаторічний професор і ректор Чернівецького університету Євген Ерліх, вида- тний американський юрист Роско Паунд), згідно з якою право виникає з об’єктивних суспільних відносин;
теорія солідаризму (автор – французький соціолог Леон Дюгі), сутність якої полягає в тому, що право виникає як засіб по- долання протиборства класів і соціальних груп у суспільстві шля- хом соціальної солідарності.

Слід відзначити також відносно нову теорію виникнення права як примирювального права (її створили відомі юристи Га- ролд Берман (Англія) та Ерік Аннерс (Швеція), яка поширилася в сучасному науковому світі. Згідно з нею людина прагне до внор- мування свого буття, стимулюючись гострим бажанням вижити. Поєднаними з ними були бажання помсти (звідки й народилася ідея кровної помсти). Загрозою життю вважалася і крадіжка майна. Таким чином, ворожнеча мала під собою реальне коріння і тягла за собою загрозу фізичного зникнення родів первісних людей. Як наслідок, плем’я було зацікавлене у внутрішньому мирі, запобі- ганні конфліктів, які могли б знесилити його під загрозою зовніш- нього нападу. З переговорів соціально-споріднених груп, родів задля встановлення миру почало зароджуватися історично найпе- рше право – примирювальне. Типовість конфліктних ситуацій та їх повторюваність спричинили формування стійких правил при- мирення – звичаїв. Із часом вони почали перетворюватися на нор- ми первісного цивільного і кримінального права.

Таким чином, за теорією примирення, право примирення склалося у вигляді стійких звичаїв ще за родового ладу, до його роз- паду, до виникнення держави. Загальнообов’язковість виконання норм – звичаїв цього первісного, архаїчного права підтверджувала- ся не легальним державним примусом, а авторитетом традиції, тривалої звички, релігійно-міфологічними чинниками, громадсь- кою думкою. Згідно з цією теорією право виникає значно раніше, ніж держава, і лише з утворенням останньої воно набуває сучасно- го вигляду, коли держава встановлює чи санкціонує норми пози- тивного права і має силу забезпечити їх неухильне дотримання та загальнообов’язковість.

Походження держави як історичний процес

Аналізуючи наведені вище теорії походження держави, можна логічно стверджувати, що однозначно правильного наукового пояс- нення і єдиного розуміння процесу походження держави не існує.

Слід розуміти, що держава «взагалі», не конкретна, не існує і ніколи не існувала. Ми можемо говорити про конкретні держави, багато з яких утворювалися вже в часи історичної зрілості людства. Поняття держави цікаве передусім тим, що всі державні утво- рення, які виникали будь-коли, мали, при всіх розбіжностях, спі- льні кореневі риси, котрі за великим рахунком зберігаються і сьо- годні в розвинених державах.

Науково неспростовним, ґрунтованим на даних археології та етнографії, є той факт, що більша частина історії людства протіка- ла в додержавний, первісний період. Близько 6 тис. років тому в долинах рік Нілу в Північній Африці, Тигру та Євфрату в Перед- ній Азії виникли перші відомі держави. До того ж це були перші державні утворення в історії людства з великою часткою вірогідно- сті, оскільки ні матеріальних, археологічних знахідок, ані будь- яких писемних згадок про існування більш ранніх держав до цього часу не знайдено. З того часу спостерігалася цікава закономірність. Виникнення кожної держави у часи Стародавнього світу чи ран- нього Середньовіччя або не має достовірних письмових свідчень, або послуговується інформацією зовнішньою, спостереженням з боку більш цивілізованих сусідів. «Внутрішніх» свідчень не існує. Як правило, писемність, письмові джерела історичної інформації та права у кожного історичного народу виникали тоді, коли він уже мав власну державу і право або був підкорений іншою держа- вою та підпорядкований її правовій системі.

Так, давньоримські історики залишили свідчення про виник- нення германської державності, візантійські – слов’янської, але вони бачили державо- і правотворчі процеси ззовні, з певної геог- рафічної, а то і хронологічної дистанції.

Якщо подивитися на політичну карту світу сучасну і порівня- ти її з тією, що існувала на початку ХХ століття, побачимо, що кі- лькість держав на ній збільшилась більше ніж утроє. Проголоше- ний Генеральною Асамблеєю ООН після закінчення Першої світо- вої війни принцип права націй на самовизначення зробив свою справу. Держави утворювалися двома шляхами. Це було або від- родження державності після багаторічної зовнішньої експансії та анексії, або часом виділення у самостійні держави автономних утворень (тут лише з європейських держав можна назвати Угор- щину, Фінляндію, Чехію, Словаччину та інші). До цієї групи увій- шла й Україна. Мало знайдеться у світі подібних до неї держав, які стільки разів унаслідок зовнішньої агресії та внутрішнього розбра- ту втрачали б і знову здобували державність, державну незалеж- ність. Ще більше держав утворилося з колишніх колоніальних імперій на ґрунті поєднання державотворчих тенденцій у родових суспільствах, що розкладалися, та залишків колоніальних інститу- тів, сформованих свого часу метрополіями за зразком їх більш роз- винених державно-правових систем.

Підсумовуючи, можна говорити про первинне і вторинне (по- хідне) походження держав у світі. Останні ще нерідко називаються в юридичній науці новітніми державами. Їхній похідний характер полягає в тому, що вони створювалися вже в історично недавній час, на місці існуючих державних утворень, з елементами свідомо- го (як панівною елітою, так і народними масами) державотво- рення, використанням моделей і зразків існуючих і розвинених держав. Принцип права націй на самовизначення реалізовувався двома шляхами – еволюційним (поступовим, який складався з ре- форм, перемовин, референдумів тощо) та революційним (повс- танням, громадянською непокорою, визвольною війною та ін.).

Із цієї точки зору для науки теорії та історії держави і права важливіше, безумовно, розуміння первинного походження держа- ви. Воно не є, як вказувалося вище, однозначним і таким, що не викликає будь-яких питань.

Однак певне узагальнення наявних знань про первинне по- ходження держави дозволяє сформувати загальні закономірності й тенденції цих процесів. Важливо усвідомлювати і розуміти, що у кожному конкретному процесі державотворення були як загальні закономірності, так і особливості.

Прадавні люди жили в дуже неспішному часі. Найменші змі- ни у перебігу та якості їх буття вимагали величезного проміжку часу. Суспільство людей почало формуватися в надрах первісної спільноти, або людського стада. Воно налічувало небагато – близь- ко 30–40 дорослих осіб та відповідну кількість дітей. Зв’язки у ньому будувалися великою мірою на біологічних основах, а лідерство – на фізичній силі та кмітливості. Прадавні люди не мали розвине- ної мови і займалися примітивним полюванням та збиранням їсті- вних рослин. Еволюція сприяла прямоходінню людини, звільнив- ши її руки для продуктивної праці, виготовлення дуже примітив- них, але з часом порівняно більш довершених знарядь праці.

Близько 40 тисяч років тому з’явився кроманьйонець, фізіоло- гічний тип сучасної людини (людини розумної). На той час склав- ся перший в історії людства певною мірою організований суспіль- ний лад – родовий. Кількість людей збільшилася, вони мешкали переважно у місцях, найбільш придатних для існування. Кровна спорідненість робила рід єдиним цілим, соціалізувала зв’язки лю- дей. Оскільки індивідуальність людини не була виражена і розви- нена, суб’єктом будь-яких дій виступав саме рід. Доволі давно у людській спільноті були помічені біологічні негативні наслідки кровозмішування. Контроль за суспільною діяльністю, за недопу- щенням інцесту здійснювався найавторитетнішими членами роду, найбільш розумними і досвідченими – старійшинами.

Починаючи з 10-го тисячоліття до н. е. настає час неолітичної революції. Чинниками стали демографічне зростання кількості лю- дей, об’єднання родів у племена або поділ «старих» родів на «нові». Відбулися так звані суспільні розподіли праці. Спершу землеробство відділилося від скотарства. Люди почали осідати на певних терито- ріях, де були джерела питної прісної води, помірний клімат, який, з одного боку, не давав загинути від холоду, а з іншого, спонукав до активної виробничої діяльності для збереження життя і створення якомога комфортних умов існування. Велике значення у цьому ма- ло використання вогню і те, що люди навчилися його добувати і зберігати. Розвивалася мова. Одомашнювалися тварини і рослини.

Наступний суспільний розподіл праці полягав у відділенні від землеробства ремесел і торгівлі. У Північній Африці (Єгипті) та Передній Азії (Месопотамії) виникла суспільна потреба у здійс- ненні масштабних іригаційних робіт, адже зрошувальне землероб- ство у долинах великих рік давало можливість збирати по кілька врожаїв на рік. Виробництво і торгівля, що зростали, сформували у людей поняття власності, яке стало одним із головних (якщо не найголовнішим) наслідків неолітичної революції (як видається, набагато важливішим, ніж, скажімо, винахід хомута, кінської упряжі, колеса, лука тощо). Власність ставала вже не спільною, як у родовому ладі, а належала окремим сім’ям. Свідомість людини почала ускладнюватися внаслідок розвитку розумової діяльності та мови, у ній почали формуватися індивідуалістичні риси, самоусві- домлення людини та своєї сім’ї. Починається розпадання, переро- дження роду та родового ладу, хоча його наслідки зберігаються ще довго (у багатьох традиційних народів і зараз).

З’являється так звана мала сім’я, а на зміну родовій общині приходить сусідська община (марка, селище). У той же час префе- ренції в суспільній організації, що трансформується, мають або найбільш авторитетні й заслужені представники родів, або й уза- галі потужніші у військовому, економічному та інтелектуальному відношенні роди. Так складалася родова знать, або аристократія. Нерідко вона формувалася і внаслідок накопичення матеріальних благ – тих самих надлишків, про які так багато писала марксистсь- ка теорія походження держави. Слід зазначити, що ці процеси, скоріш за все, відбувалися одночасно, тобто держава складалася поступово внаслідок збігання дії низки чинників.

Уже тут виявляються географічні, демографічні, економічні, пси- хологічні (та й патріархальні – виникнення малої сім’ї) фактори. Початки соціального розшарування потребували розв’язання двох начебто взаємно протилежних, але діалектично сполучених за- вдань – забезпечення власності, економічної переваги більш замо- жної частини суспільства (її цілком можна назвати, у стилі маркси- зму, класом, що формується) і водночас збереження суспільної стабільності, уникнення конфліктів або справедливе їх розв’я- зання. Одночасно демографічне зростання призводить до активі- зації контактів одних племен з іншими. Це могли бути торговельні зв’язки, які також вимагали організації, а значно частіше – збройні конфлікти, агресії, війни. Загарбницькі напади ставали все більше привабливими і вигідними. По-перше, з розвитком виробництва було що грабувати (у тому числі захоплювати полонених, яких можна було обертати на рабів), по-друге, цьому сприяло й удоско- налення зброї. Таким чином, спрацьовував і зовнішній чинник, насильство.

Варто відзначити ще один важливий момент, ще один суттє- вий чинник. Історичні, археологічні та історико-правові дослі- дження доводять, що первинне виникнення держав відбувалося виключно в тих державах, які знали виплавку та оброблення мета- лів. Таким чином, доведеним можемо вважати і технологічний чин- ник державотворення.

На підставі всіх викладених причин виявилося можливим від- ділити соціальну владу, яка в родовому ладі рівномірно поділена між рівними дорослими членами роду (суб’єкт управління співпа- дав з його об’єктом), від усього населення. Існувала і потреба (за- вдання організації перехідного людського суспільства для захисту від зовнішньої агресії, власної експансії проти сусідів, забезпечення мирного перебігу господарської діяльності, захисту власності, суспі- льної стабільності, запобігання груповим і міжособистісним конф- ліктам, не останню роль відігравало і забезпечення стабільності ре- лігійних і міфологічних первісних культів) виділення публічної влади, панівної еліти, і можливість її утримувати (за рахунок нако- пичення тих самих надлишків та зміцнення приватної власності).

Ймовірно, саме на цей час припадає третій суспільний поділ праці – на розумову і фізичну працю. У суспільствах складалася панівна еліта. Для її формування також спрацювала низка чинни- ків. Це були і безумовні лідерські якості, і здатність до інтелектуа- льної управлінської діяльності, і воля, і мужність, і фізична сила, і військові заслуги, і родовий авторитет, і наявність належних мате- ріальних багатств, власності. Вважаємо, немає потреби проводити градацію цих рис за важливістю. Головне, що вони поєднувалися в особистостях певних людей. Так, на чолі племен ставали військові вожді, підтримувані авторитетом старійшин родів, які утворювали своєрідну раду. Військовий фактор усе більше зростав, а в умовах війни, бойових дій, зіткнень дисципліна і єдиноначальність є жит- тєво важливими обставинами. При поділі здобичі вожді мали ви- знану суспільством перевагу. Тобто їхній авторитет був підкріпле- ний і морально, і матеріально. Загальні збори дорослих, які вирі- шували всі основні питання існування племені, почали змінювати- ся зборами дорослих чоловіків, здатних носити зброю і брати уч- асть у бойових діях. Так склався своєрідний переддержавний суспільний лад – ознака появи майбутньої держави. У ХІХ ст. Л. Морган назвав його «військовою демократією», через століття інший американський антрополог, Роджер Елман Сервіс, дав йому назву «чифдом» (вож- дізм – з англійської). Нерідко військовий вождь був і головним жерцем, відповідав за відправлення племінного культу, дотриман- ня сталих у ньому звичаїв і традицій. Військова демократія (чиф- дом) – це порівняно тривалий період, за який поступово відбува- ється її перетворення на ранню державу, або, як її називають, про- тодержаву. До речі, повністю ототожнювати військову демократію і чифдом видається неправильним. Це явище є більше військовою демократією на першому етапі, коли значущішим був демократи- чний чинник (колективні племінні органи), та чифдомом – на другому, коли все більше виявлялися тенденції до концентрації одноосібної влади.

Для цієї стадії характерні певні риси. По-перше, це форму- вання професійної публічної влади і відповідної бюрократії. Вона переживає первинну спеціалізацію (жерці, чиновники, воїни), хоча нерідко всі ці категорії, а особливо останні дві (бо із загибеллю жерця могло зникнути його священне знання, так необхідне пле- мені), уособлювалися одними і тими ж людьми. Вождь і його війсь- ково-бюрократичне оточення посилено накопичували матеріальні блага і мали право первинного, пріоритетного споживання, поділу суспільного продукту та військової здобичі.

Невід’ємною рисою військової демократії було опертя війсь- кового вождя на родові структури, які хоч і розкладалися, і пере- роджувалися, але ще довго зберігали свою значну суспільну роль. Важливою рисою чифдому було і виникнення центрального пле- мінного поселення, яке з часом стає містом. Зведення навколо та- ких міст фортифікаційних споруд, відповідні земельні оборонні роботи, прокладення доріг, будівництво мостів і влаштування пе- реправ через ріки – все це, на нашу думку, були спільні громадські роботи, які вимагали організації.

Звичайно, за масштабами вони дуже поступалися влаштуван- ню іригаційних споруд у перших державах Стародавнього Сходу, але мали певне значення для активізації державотворчих процесів. У містах вожді влаштовували племінні культові споруди, тут же вони розміщували, як правило, свої резиденції. Племена зростали, укрупнювалися, об’єднувалися, виникали порівняно численні союзи племен – «провісники» майбутньої держави. Вожді нарощу- вали свою владу й авторитет, накопичували все більші багатства. Посилювала свої позиції й панівна еліта, згрупована навколо них.

Із часом складалися основні риси держави, які відрізняли її від військової демократії та чифдому. Державна організація суспільст- ва поширювалася на певну конкретну територію з її кордонами (для кочових, завойовницьких народів це поняття було досить умовним). Населення об’єднувалося зазвичай спільністю мови, культури, релігійних обрядів, звичаїв, традицій, початків етнічно- го племінного самоусвідомлення та самоідентифікації, що відо- бражалося на психології та свідомості людей. За правителем (одно- осібним чи колегіальним – феномен афінської та інших давньог- рецьких демократій) встановлюється право не лише підтримувати і санкціонувати існуючі правові звичаї, а й видавати загальноо- бов’язкові веління у вигляді писаних законів. Установлювався зага- льний економічний еквівалент, а правитель набував права збирати з підданих грошові та натуральні податки, мобілізовувати їх на відбуття військової повинності та здійснення громадських робіт.

Соціальна ієрархія будувалася на становій та класовій основі, відповідно до ролі в управлінському апараті чи відправленні куль- тів, особистих заслуг та багатства. Родова знать відходить на дру- гий план, хоча, як правило, найближче і найавторитетніше ото- чення правителя складалося із представників його роду та лідерів інших родів. Як бачимо, тут спрацьовують уже елементи олігархі- чної теорії походження держави. Державний апарат стає профе- сійним, виникає цивільне та військове чиновництво. Стабільним і суспільно важливим є державний суд. Племінні центри перетво- рюються на міста.

Описані вище процеси показують комплекс закономірностей, які були внутрішнім «двигуном» перетворення первісної спільно- ти на державу через проміжний тривалий і винятково важливий етап військової демократії. У різних історичних ситуаціях ті чи інші з чинників відігравали більш або менш значну роль. З огляду на це дослідники виділяють кілька основних шляхів, обумовлених особливостями державотворення.

Перший – східний – був притаманний рівнинним цивілізаціям, які мешкали в долинах великих рік в умовах відносно спекотного клімату. Після розливів цих «материнських» рік, як дуже давно помітили жителі Давнього Сходу, залишався родючий мул, який давав високі неодноразові врожаї. Тут особливо важливим держа- вотворчим чинником стала організація громадських робіт зі спо- рудження іригаційних мереж і будов, культових споруд, які вико- нували роль календарів та первісних обсерваторій.

Подібним чином, хоча і значно пізніше, складалися перші держави Центральної та Південної Америки: держави майя, ацте- ків, імперія інків. Унаслідок особливостей такого шляху влада була жорстко централізованою, деспотичною, правителі обожествляли- ся, інститут приватної власності не набув широкого розвитку, вла- сником залишалася держава в особі правителя або община. Для східної держави притаманне приниження і пригноблення індиві- дуальності, суттєве «розчинення» її в общині, оподаткування останньої за принципом кругової поруки.

Свій шлях, який ліг в основу сучасної європейської цивілізації, мало державотворення в античному світі – у Стародавніх Греції та Римі. Його можна назвати другим, або античним. Ці держави фор- мувалися в помірно теплому кліматі, на берегах моря, у переважно гористій місцевості, яка відділяла одну від одної невеликі родючі долини. Корисні копалини стимулювали розвиток ремесел, а останні разом з можливістю судноплавства – торгівлю. Тут більше спрацьовував індивідуалістичний чинник. Високої суспільної цін- ності набула приватна власність, яка асоціювалася з особистою свободою, тому тут автономія особистості, передусім психологічна, була набагато розвиненішою, ніж на Сході.

Найменш культурно розвинена (але найбільш войовнича) ча- стина Греції – Спарта – мала загальнодержавну власність на землю, яку надавала в користування громадянам. Велику роль у станов- ленні античної державності відіграв культурний розвиток давньо- грецького народу. Класова боротьба точилася не за лінією «рабо- власник – раб», а за лінією «багатий власник – незаможний», і дер- жава намагалася згладити ці протиріччя, не допускати продаж у рабство (боргове) співгромадян. Промовистим прикладом тут є реформи Солона в Афінах, скасування ним боргового рабства, які завершили формування тамтешньої демократії, найпершої у світі.

За схожим сценарієм відбувалося державотворення у Старо- давньому Римі. Своїми особливостями тут була гостра суспільна боротьба плебеїв за свої права з патриціями, потужна зовнішня експансія, яка вимагала постійної мобілізації людських і матеріа- льних ресурсів, а отже, високої дисципліни і якості державного управління, а також запозичення більш високої культури у пере- моженої та завойованої Греції.

Наступний шлях (особливості) державотворення отримав на- зву германського. Він полягав у тому, що численні союзи германсь- ких племен під час територіальної експансії, яка отримала в історії назву «велике переселення народів», почали активно вторгатися в межі Римської імперії. Остання вичерпала потенціал свого розвит- ку і почала занепадати. Германці перебували на стадії розвиненої військової демократії. Зіткнувшись із високою культурою Риму та його провінцій і поставши перед завданням управляти завойова- ними територіями, завойовники потрапили під дію чинників, які прискорили державотворення в них. Тут уже почало формуватися ранньофеодальне суспільство.

Низка науковців виділяють особливий, слов’янський шлях, державотворення. Віддаленість розселення племен слов’ян від ан- тичного центру тогочасного світу, від Середземномор’я послабили вплив римської культури на них і обмежили нас у достовірних джерелах з історії раннього слов’янства. Проте, як видається, тут державотворення йшло тим же шляхом, що й у германських пле- мен. Внутрішні закономірності переходу до державного ладу тут діяли повільніше, не мали зовнішнього каталізатора, подібного до того, яким у германців виступали їхні «войовничі» контакти з Рим- ською імперією. На західне слов’янство впливало сусідство з гер- манськими ранньофеодальними державами, а на східне – зі значно вищою за своєю культурою і державним розвитком Східно- Римською (Візантійською) імперією. Роль скандинавського (нор- манського) чинника, яку підносять окремі дослідники, котрі не- критично поставились до літописних відомостей про «покликання варягів», безумовно, існувала, але її важко вважати суттєвою, тим більше вирішальною.

Походження права як історичний процес

В історичному контексті держава і право формувалися у спів- відносні часи, у період неолітичної революції та після неї. Сьогодні більшість науковців у світі й чимало в Україні вважають, що право виникло значно раніше, ніж держава. Інші обстоюють ту точку зору, що право і держава виникли одночасно, і право стає таким, коли загальнообов’язковість його норм і приписів спираються на примусову силу держави. Насправді це питання визначення, що таке архаїчне, первісне право. Тому для того, щоб умовно реконстру- ювати історичний процес походження права, необхідно проаналі- зувати питання, який же характер мали норми соціального регу- лювання в додержавному суспільстві.

Якщо про зовнішні ознаки первісного людського стада, його кількість, спосіб життя, побут ми сьогодні маємо певні відомості на підставі археологічних знахідок, то про внутрішній устрій, міжосо- бистісні зв’язки судити важко. Писемності не було, а вивести зако- номірності й аналогії шляхом застосування етнографічних і ан- тропологічних підходів доволі складно, практично неможливо, адже до такої міри примітивних суспільств у період, коли їх можна було б досліджувати, не збереглося. Знайдені в глухих кутках світу, на крайній Півночі, у джунглях Амазонки, екваторіальної Афри- ки, Австралії та Океанії додержавні спільноти людей перебували на родовому ступені розвитку, ближче до його розкладання і пере- родження. Тому певні аналогії можна робити лише про цей етап розвитку первісного суспільства.

Однак із великою часткою вірогідності можна припускати, що, крім біологічно-поведінкових, у первісному стаді існували і зародкові соціальні, людські відносини.

Зі встановленням родового ладу склалося первісне суспільство і перша історична форма регулювання відносин усередині роду та між родами – соціальне регулювання. Сьогодні суспільні відноси- ни регулюються різними видами соціальних норм: релігійними, моральними, правовими. У родовому ладі вони не були ще розще- пленими, залишаючись єдиними. Родове суспільство було тради- ційним, тому з року в рік, із десятиріччя в десятиріччя, зі століття в століття існували однакові відносини, виникали однотипні конф- лікти і життєві ситуації, які розв’язувалися так, як це робили «у старовину». Такі багаторазово повторювані вирішення ситуацій у житті первісної людини, роду, племені стали стійкими і стабіль- ними. Вони були пов’язані з релігійними культами, міфами, силою богів, їх волею тощо. Заборона інцесту призвела до поширення заборони на певні речі взагалі – табу. Так складалися перші звичаї.

Вони одночасно визначали і релігійно-культові, і моральні, й первинно правові явища та події. Звичай за структурою був простим.

У ньому не було поділу на релігійну норму, норму моралі чи нор- му права. Такі звичаї, як первинні «цеглинки», норми соціального регулювання, отримали в науці теорії держави і права назву «мо- нонорми».

Їм були властиві: казусність – вони стосувалися лише конкрет- них ситуацій та випадків, будь-яка абстракція була відсутня; сак- ральність – освяченість віруваннями, культом і традиціями давни- ни, волею і досвідом предків; єдність звичаїв – мононорм як велінь (як правило, у культово-міфологічній формі), дозволів, заборон (табу); усний характер і передавання з покоління в покоління. Обов’язковість дотримання звичаїв забезпечувалася громадською думкою роду і племені, апелюванням до культу, авторитетом ста- рійшин і жерців.

Примирювальне право, таліон (обмеження кровної помсти – життя за життя, око за око, зуб за зуб) – це були звичаї, які відобра- жали первинні поняття про справедливість, що забезпечували вну- трішню стабільність у людській спільноті. Індивідуальність ще не розвинена, у свідомості не сформовано почуття особистості, суб’єк- том соціальних (ранньоправових) відносин виступає рід. Пору- шення встановленого порядку, плину речей, правил поведінки – це не порушення проти конкретної особи, а проти роду в цілому, проти людини як його частини.

Отже, існують два підходи до оцінки такого регулювання від- носин між людьми. Можна вважати це соціальним регулюванням, і тоді звичаї – мононорми є соціальними нормами. При виникненні держави ті з них, які були забезпечені державним примусом і вва- жалися загальнообов’язковими, ставали нормами права, інші – нормами релігії та нормами моралі. Таким чином, відбувалося розщеплення мононорм, із них виділялися норми права.

Якщо вважати, що мононорми були первісними правовими звичаями, то дійсно право сформувалося набагато раніше, ніж дер- жава, і протягом тривалого часу його обов’язковість забезпечува- лась і підкріплювалась родовими, недержавними інститутами.

У цьому плані вартує підтримки позиція авторського колек- тиву на чолі з українським професором В. В. Копєйчиковим. Вони вважають, що поділ первісного суспільства на роди, невиокремле- ність індивіда з роду, усвідомлення обставин життя лише поколін- нями підводить до висновку про існування соціального права, яке складалося стихійно (тут бачимо, як певною мірою реалізується теорія походження права, запропонована німецькою історичною школою), належить роду як цілому. З розвитком родових відносин міжродове право трансформується у внутрішньородове, тобто права роду стосовно його членів і навпаки. Ці норми формуються в межах звичаєвого права.

Виникнення юридичного права пов’язане з утворенням держави як форми організації суспільства, механізму забезпечення його сталого існування і розвитку18.

Право, як і держава, виникає під впливом тих самих чинників – економічних, географічних, психологічних, воєнних, неолітичної револю- ції тощо, тому не бачимо необхідності висвітлювати їх удруге. При цьому, як правило, воно первинне, похідний характер права стосу- ється не його походження, а акультурації (запозичення чи наса- дження більш високої правової культури, впровадження більш розвинених правових форм і норм – рецепція права). У сьогодніш- ньому світі не існує народів, які не створили би власне звичаєве право. Правові системи похідних держав (як правило, колишніх колоній) є поєднанням місцевого звичаєвого права та більш чи менш широкої рецепції права колишньої метрополії (насадженого для функціонування колоніальної адміністрації).

Перетворення первісного примітивного, традиційного права на право юридичне (тобто право у власне цьому сенсі слова, при цьому йдеться про позитивне право) супроводжується суттєвими психологічними змінами, обумовленими складанням відносин приватної власності, формуванням індивідуалістичної самосвідо- мості й праворозуміння.

Таким чином, узагальнюючи, шляхами формування права можна визнати такі. По-перше, це перетворення правових звичаїв, які склалися у первісній родовій общині, на правові звичаї. Не всі звичаї – мононорми, як зазначалося вище, визнавалися державою. Остання завжди має і мала власну політику, тому вона обирала, які з існуючих звичаїв відповідають цій політиці, а які – ні. Отже, у цьому випадку держава не творить право, а санкціонує існуюче звичаєве право, робить його офіційним юридичним джерелом, перетворює правові звичаї на звичаєве право. Частина правових

¹⁸ Теорія держави і права : навч. посіб. / А. М. Колодій, В. В. Копєйчи- ков, С. Д. Лисенков та ін. ; за заг. ред. С. Л. Лисенкова, В. В. Копєйчикова. Київ : Юрінком Інтер, 2004. С. 133.

звичаїв набуває письмової форми, що надає їм додаткових гаран- тій загальнообов’язковості.

По-друге, йдеться про створення правових норм судом (судо- вими органами). Судочинство, яке чинилося спершу жерцями, вождями, потім чиновниками, а з часом професійними суддями, затверджувало своїми рішеннями певні правила поведінки – як існуючі у вигляді звичаїв, так і створювані нові. Ухвалене судове рішення стає джерелом права і набуває обов’язкової сили при роз- гляді аналогічних справ у майбутньому. У цей спосіб формувалося преторське право у Стародавньому Римі (рішення преторів у кон- кретних справах ставали його джерелом). Так складалося і так фор- мується сьогодні загальне право та право справедливості в Англії, а також у США та інших державах, яке склалося під впливом чи шляхом рецепції англійського права.

По-третє, позитивне право розвивається уповноваженими органами держави. Нові проблеми, які постали перед суспільством, вимагали виправлення та уточнення існуючих правил, що покла- дається на державну владу. Вони закріплюються в письмових до- кументах, які приймаються органами державної влади й офіційно оприлюднюються19.

Таким чином, на сьогодні держава і право є складними, взає- мопов’язаними системами, які постійно розвиваються та потребу- ють загальнотеоретичного дослідження і пояснення.

Питання для самоконтролю

Покажіть єдність держави і права.
Розкрийте основні типи праворозуміння.
Охарактеризуйте основні ознаки держави.
Охарактеризуйте основні ознаки права.
Розкрийте сутність теорій походження держави.
Розкрийте сутність теорій походження права.
Охарактеризуйте походження держави як історичний процес.
Охарактеризуйте походження права як історичний процес.

Список рекомендованої літератури

Загальна теорія держави і права (основні поняття, категорії, правові конструкції та наукові концепції) : навч. посіб. / за ред. О. В. Зайчука, Н. М. Оніщенко. – Київ : Юрінком Інтер, – 400 с.
Крестовська Н. М. Теорія держави і права. Підручник. Практикум. Тести : підручник / Н. М. Крестовська, Л. Г. Матвєєва. – Київ : Юрінком Інтер, 2015. – 584 с.
Луць Л. А. Загальна теорія держави та права : навч.-метод. посіб. / Л. А. Луць. – Київ : Атіка, 2010. – 412 с.
Правова доктрина України : у 5 т. Т. 1: Загальнотеоретична та історична юриспруденція / [В. Я. Тацій, О. Д. Святоцький, С. І. Максимов та ін.] ; за заг. ред. О. В. Петришина. – Харків : Пра- во, 2013. – 976 с.
Правова система України: історія, стан та перспективи : у 5 т. Т. 1: Методологічні та історико-теоретичні проблеми форму- вання і розвитку правової системи України / [Ю. П. Битяк, Л. К. Воронова, А. П. Гетьман та ін.] ; за заг. ред. М. В. Цвіка, О. В. Петришина. – Харків : Право, 2008. – 728 с.
Скакун О. Ф. Теория государства и права (энциклопедиче- ский курс) : учеб. / О. Ф. Скакун. – Харьков : Эспада, 2005. – 840 с.
Теорія держави і права : навч. посіб. / [А. М. Колодій, В. В. Копєйчиков, С. Л. Лисенков та ін.] ; за заг. ред. С. Л. Лисенко- ва, В. В. Копєйчикова. – Київ : Юрінком Інтер, – 368 с.
Теорія держави і права : підручник / [О. В. Петришин, С. П. Погребняк, В. С. Смородинський та ін.] ; за ред. О. В. Петри- шина. – Харків : Право, 2015. – 368 с.
Теорія держави та права : підручник / [Є. О. Гіда, Є. В. Бі- лозьоров, А. М. Завальний та ін.] ; за заг. ред. Є. О. Гіди. – Київ : ФОП

О. С. Ліпкан, 2011. – 576 с.

Розділ 4 ФОРМА ДЕРЖАВИ

Поняття й елементи форми держави

Форма держави визначається основним законом держави (кон- ституцією) як спосіб організації політичної влади, що містить форму правління, форму державного устрою, форму політичного режиму.

Якщо категорія «сутність держави» відповідає на питання, у чому полягає головне, закономірне, визначальне в державі, то кате- горія «форма держави» – хто і яким чином здійснює владу в суспі- льстві, як влаштовані та діють у ньому державно-владні структури, за яким принципом об’єднано населення на цій території, яким чином воно пов’язане через різноманітні територіальні й політич- ні утворення з державою в цілому, за допомогою яких методів і засобів здійснюється державна влада.

Форма держави – це її будова, на яку впливають соціально- економічні, природні, кліматичні умови, національно-історичні, релігійні особливості, культурний рівень суспільства.

Елементами форми держави є:

форма правління характеризує порядок утворення та орга- нізації вищих органів державної влади, їх взаємовідносини між собою і населенням;
форма державного устрою відображає територіальну структуру держави, співвідношення між державою загалом та її складовими територіальними одиницями;
політичний (державний) режим – система методів, способів і засобів здійснення державної влади.

Категорія «форма держави» є штучно сконструйованим по- няттям. Уведення її в науковий обіг – спроба з різних сторін і вод- ночас комплексно розглянути організацію і функціонування дер- жави, насамперед формування та діяльність її вищих органів.

Форма державного правління. Особливості форми правління в Україні

Форма державного правління – це організація вищих органів державної влади, їх структура, порядок утворення, розподіл ком- петенції та взаємовідносин із населенням.

За формами правління держави поділяють на монархії та ре- спубліки.

Загальні ознаки монархії:

влада передається у спадщину (як правило, від батька до сина за принципом майорату);
влада здійснюється безстроково;
монарх у своїх рішеннях не залежить від населення;
монарх ухвалює рішення від свого імені;
монарху належить право ухвалювати рішення про ство- рення, реорганізацію чи ліквідацію державних органів;
монарх є верховним головнокомандувачем збройних сил.

Монархи користуються титулом (родовим званням), який у різних країнах має відмінні назви (король, цар, імператор, шейх і т. ін.). Монархічна форма правління досить різноманітна, причому настільки, що на кожну з указаних ознак можна знайти виняток.

Залежно від обсягу повноважень монархії поділяються на аб- солютні (необмежені) та обмежені.

Абсолютні монархії характеризуються зосередженням усієї повноти влади в руках монарха, юридичних обмежень повноважень монарха не існує. В абсолютній монархії відсутні представницькі установи народу. Цей різновид форми правління є найбільш харак- терний для держав з різними видами авторитарного політичного режиму. На сьогодні абсолютна монархія – досить рідкісна форма правління. Абсолютна монархія історично вже вичерпала себе. Від- повідно до конституцій деяких держав Сходу вся влада – законодав- ча, виконавча, судова – походить від монарха, а його повноваження практично необмежені. Вважається, що він наділяється ними від Бога, а тому вся влада монарха носить теократичний характер. Найбільш характерні риси абсолютної монархії притаманні Бах- рейну, Кувейту, Брунею, Катару та деяким іншим державам.

В обмежених монархіях влада монарха юридично обмежена практично в усіх сферах діяльності. Зазвичай в обмежених монар- хіях реалізується принцип розподілу влади. Залежно від того, наскільки обмежена влада монарха, розрізняють парламентську (конституційну) та дуалістичну монархії.

Парламентська монархія є характерною для сучасних індус- тріально розвинених держав із демократичним політичним режи- мом (Великобританії, Бельгії, Норвегії, Швеції, Нідерландів, Япо- нії). Монарх здійснює владу традиційно, символічно. У парламент- ських державах монарх формально є главою держави. Фактично він здебільшого виконує офіційно-представницькі функції та є символом єдності нації. Монарх і його родина традиційно беруть участь у проведенні державних свят, опікуються справами культу- ри, освіти, займаються благочинністю. Вся повнота виконавчої влади зосереджується в руках прем’єр-міністра та його кабінету, персональний склад якого формується парламентом. Уряд підзві- тний лише парламенту.

У сучасних обмежених монархіях монарх і його родина утримуються за рахунок державного бюджету. Грошова сума, яка виділяється на утримання монарха і його родини, називається

«цивільний лист». Ще однією узагальненою рисою сучасних мо- нархій є те, що монархи часто зберігають за собою найвищі вій- ськові звання, не маючи при цьому спеціалізованої військової освіти і підготовки.

Дуалістична монархія – це первинна форма обмеженої мо- нархії. Ця форма правління характеризується тим, що у державі існує два впливових владних центри – монарх і парламент. Монарх є главою виконавчої влади, верховним головнокомандувачем. Мо- нарх формує персональний склад уряду, має право абсолютного вето, уповноважений розпускати парламент, уводити надзвичай- ний стан, визначати пріоритети зовнішньополітичної діяльності. Парламенту ж, незалежно від монарха, належить право розробля- ти й ухвалювати бюджет.

Загалом можна підсумувати, що в дуалістичних монархіях провідна роль в управлінні державними справами залишається за монархом. На сьогодні «класичних» дуалістичних монархій не існує. Вони були характерні для часів існування в Європі держав зі станово-представницьким устроєм життя у ХІІ–ХІV століттях. Фак- тично з 1905 р. по 1917 р. Росія також була дуалістичною монархією.

Республіка – форма правління, за якої верховна влада в дер- жаві здійснюється вищими органами влади, які формуються насе- ленням у результаті проведення виборів.

Ознаки республіки:

виборність органів влади (тобто представницький характер державної влади);
залежність виборних органів влади від виборців (населення);
народ є єдиним джерелом влади;
повноваження вищих органів влади обмежуються певним терміном з метою запобігання можливій узурпації влади.

Залежно від характеру взаємовідносин між законодавчою та виконавчою владою розрізняють парламентську, президентську і парламентсько-президентську республіки. Основним критерієм, за яким розрізняють різновиди республік, є фактор формування, підзвітності і відповідальності уряду.

Парламентська республіка характеризується підпорядкуван- ням виконавчої влади законодавчій. Парламент формує уряд, який є відповідальним перед ним. У парламентській республіці вибори одночасно вирішують питання про склад і парламенту й уряду. Крім того, зазначена форма правління передбачає існуван- ня посади президента, який формально є главою держави, однак не є відповідальним за результати діяльності уряду. Функції пре- зидента здебільшого зводяться до представництва держави у сфері зовнішньої політики. Формально президент є верховним головно- командувачем збройних сил. Найбільш вагомий вплив у державі має глава уряду – прем’єр-міністр (у Німеччині – Федеральний канцлер). Прем’єр-міністр обирається на посаду парламентом. Здебільшого він є лідером партії, яка в парламенті формує біль- шість. Слід зазначити, що парламентських республік сьогодні у світі не дуже багато. Це ФРН, Італія, Індія, Фінляндія, Угорщина, Чехія, Словаччина, Естонія та деякі інші країни.

Президентська республіка вирізняється тим, що домінуючу роль у державному апараті відіграє президент, уповноважений формувати вищі органи виконавчої влади, які є йому підзвітними і не несуть відповідальності перед парламентом. Президент одноо- собово призначає міністрів і є формально головою виконавчої вла- ди, посада прем’єр-міністра взагалі відсутня (США). У президентсь- ких республіках президент наділений низкою важливих державно- владних повноважень: правом законодавчої ініціативи, призначати референдум, уводити надзвичайний стан, вирішувати окремі най- важливіші персональні справи (помилування, нагородження, на- дання громадянства), є верховним головнокомандувачем збройних сил, представляє державу на міжнародній арені. Яскравими прик- ладами президентської республіки є Бразилія, Аргентина, Мекси- ка, Зімбабве, Нігерія, Філіппіни. Парламент не має права звільняти міністрів.

Парламентсько-президентська республіка є однією з най- складніших форм здійснення державної влади. Глава держави – президент – пропонує персональний склад уряду (передусім поса- ду прем’єр-міністра) на затвердження парламентом. Виконавча влада у такому типі республіки належить одночасно як президен- тові, так і прем’єр-міністрові. За цих обставин уряд може одночас- но бути підзвітний парламенту і підконтрольний президентові. Президент має право головувати на засіданнях уряду. Президент і парламент у парламентсько-президентських республіках обира- ється всенародним голосуванням. Прикладами змішаних респуб- лік є Франція, Російська Федерація.

Особливості форми правління в Україні. За формою прав- ління станом на 2017 р. Україна є парламентсько-президентською республікою. Проте від початкових етапів формування власної державності з кінця 1990-х років (проголошення Декларації про державний суверенітет України 16 липня 1990 р.) і до сьогодні фо- рма правління в Україні змінювалася. У первинній редакції Кон- ституції України від 28 червня 1996 р. в Україні діяла президентсь- ко-парламентська форма правління. Конституція України в реда- кції 1996 р. діяла в державі до 2004 р., коли у період передвиборчої кампанії Президента України значно загострилася суспільно-по- літична обстановка і посилилося політичне протистояння різно- манітних політичних сил. У цих умовах внесення змін до Основно- го Закону в частині зміни форми правління стало єдиним виходом із ситуації. На позачерговому пленарному засіданні Верховної Ради України 8 грудня 2004 р. було вирішено питання про внесення змін до Конституції України. Так, 402 народних обранці підтримали зміни до Основного Закону. Відповідно до оновленої редакції Кон- ституції в Україні трансформувалася форма правління з президе- нтсько-парламентської республіки на парламентсько-президентсь- ку; введено низку нових положень стосовно виборів глави держави і Верховної Ради України, змінено порядок формування уряду, зменшено кількість суб’єктів законодавчої ініціативи тощо.

За період з 2006 до 2010 р. в українському суспільстві й полі- тикумі активізувалася дискусія про необхідність унесення нових змін до Конституції України. Основним аргументом прибічників зміни чинної редакції Конституції була теза про недосконалу мо- дель організації державної влади, реалізація якої гальмує прове- дення прогресивних соціально-економічних перетворень у державі.

Унаслідок цього 30 вересня 2010 р. Конституційний Суд Украї- ни виніс Рішення у справі за конституційним поданням 252 на- родних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) закону України «Про внесення змін до Консти- туції України» від 8 грудня 2004 р. № 2222-IV (справа про додер- жання процедури внесення змін до Конституції України), яким визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконсти- туційним), закон України «Про внесення змін до Конституції Ук- раїни» від 8 грудня 2004 р. у зв’язку з порушенням конституційної процедури його розгляду та ухвалення, чим було поновлено дію Конституції України в редакції від 28 червня 1996 р. Після цього, 1 лютого 2011 р., до Конституції України було внесено зміни стосов- но подовження термінів повноваження Верховної Ради України з 4 до 5 років, а також установлено новий термін проведення виборів до парламенту. Наприкінці 2013 – на початку 2014 р. в Україні зно- ву сформувалася кризова політична ситуація, наслідком якої стало дострокове припинення виконання повноважень чинного на той час Президента України і повернення до парламентсько- президентської форми правління відповідно до положень консти- туційної реформи 2004 р.

Сучасній моделі парламентсько-президентської республіки в Україні притаманно кілька особливих рис.

По-перше, хоча Президент України наділений широким спе- ктром повноважень, його вплив на формування складу уряду є фактично номінальним. Відповідно до ст. 114 Конституції України Президент України вносить подання на розгляд Верховної Ради України про призначення Прем’єр-міністра, кандидатура якого перед тим пропонується йому коаліцією депутатських фракцій парламенту. За такої умови Президент не має права відхилити запропоновану кандидатуру Прем’єр-міністра.

По-друге, персональний склад уряду формується Верховною Радою України за поданням Прем’єр-міністра України. Так, після призначення на посаду голова уряду України вносить до Верхов- ної Ради України подання про призначення інших членів Кабіне- ту Міністрів. Міністр оборони України і міністр закордонних справ України призначаються Верховною Радою України за подан- ням Президента України. Це обумовлено статусом Президента як Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України (п. 17 ст. 106 Конституції України), а також його керівною роллю в зовніш- ньополітичній діяльності держави (п. 3 ст. 106 Конституції України).

По-третє, формально уряд в Україні відповідальний перед Президентом, але підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України (ст. 113 Конституції України). Проте Президент України не наділений повноваженнями щодо припинення діяльності уря- ду. Відповідно до п. 15 ст. 106 Конституції України Президент має право лише зупиняти дію актів Кабінету Міністрів України з мо- тивів невідповідності Конституції. Лише парламент України може відправити у відставку уряд в разі ухвалення резолюції недовіри Кабінету Міністрів України (ст. 115 Конституції України).

Форма державного (політичного) режиму

Державний (політичний) режим – це сукупність прийомів і методів, за допомогою яких здійснюється державна влада. Всілякі зміни, які відбуваються в сутності держави відповідного типу, на- самперед відображаються на його режимі, а він впливає на форму правління і форму державного устрою.

Згідно з однією точкою зору поняття «політичний режим» і «державний режим» можна розцінювати як тотожні. Відповідно до іншого підходу поняття «політичний режим» є ширшим за зміс- том, аніж поняття «державний режим», оскільки охоплює не лише методи і прийоми здійснення державної влади державою, а й полі- тичними партіями та рухами, громадськими об’єднаннями, орга- нізаціями.

Політичний режим – це динамічна, функціональна характе- ристика політичної системи. Категорії «державний режим» і «полі- тична система» тісно пов’язані між собою. Якщо перша розкриває весь комплекс інститутів, які беруть участь у політичному житті суспільства і в здійсненні державної влади, то друга демонструє, як ця влада здійснюється, як діють ці інститути (демократично чи недемократично).

Поняття державного (політичного) режиму є ключовим для формування уявлення про основні системи влади. Саме виходячи з політичного режиму, судять про організацію державного устрою. Державний режим характеризує визначений політичний клімат, що існує в тій чи іншій країні в конкретний період її історичного розвитку.

Поняття «державний режим» містить у собі такі риси:

ступінь участі народу в механізмах формування державної влади, реалізації влади безпосередньо народом;
співвідношення прав і свобод людини і громадянина з пра- вами держави;
гарантованість прав і свобод особи;
становище засобів масової інформації, ступінь гласності в суспільстві та прозорості функціонування державного апарату;
місце і роль недержавних структур у політичній системі су- спільства;
співвідношення між законодавчою та виконавчою гілками влади;
характер правового регулювання (стимулюючий, обмежува- льний) стосовно громадян і посадових осіб;
тип політичної поведінки та характер політичного лідерства;
облік інтересів меншості при ухваленні політичних рішень;
домінування визначених методів державного впливу (пере- конання, примусу);
ступінь верховенства закону в усіх сферах суспільного життя;
принципи взаємовідносин суспільства і влади;
політичне і юридичне становище та роль в суспільному житті силових структур держави (армії, поліції, органів державної безпеки);
міра і ступінь політичного плюралізму, зокрема багатопар- тійності;
існування реальних механізмів притягнення до політичної і юридичної відповідальності посадових осіб, включно з вищими.

У теорії держави і права традиційно розрізняють два види державного режиму: демократичний і антидемократичний.

Демократичний режим репрезентує стан політичного життя суспільства, за яким державна влада здійснюється відповідно до принципів широкої і реальної участі громадян та їх об’єднань у формуванні державної політики, створенні та діяльності держав- них органів, додержанні прав і свобод людини.

Демократичний режим характеризується:

наявністю громадянського суспільства;
наявністю гарантованих прав і свобод людини громадянина;
контролем населення за ухваленням політичних рішень;
реальною можливістю народу безпосередньо впливати на формування органів державної влади;
реальним утіленням принципу розподілу державної влади на три гілки (законодавчу, виконавчу, судову);
політичним, ідеологічним, релігійним плюралізмом;
основним пріоритетом у функціонуванні правоохоронних органів є повноправний захищений громадянин (людина).

Як підвиди демократичного державного режиму виокремлю- ють ліберально-демократичний (характеризується формальним декларуванням широкого переліку прав і свобод громадян, які вна- слідок слабкого економічного розвитку і низького рівня культурно- го розвитку більшості населення не дотримуються, оскільки відсутні реальні механізми їх втілення в життя), радикально-демократичний (характеризується постійним уведенням нових форм реалізації дер- жавної влади, використанням рішучих заходів для підвищення ефе- ктивності державного управління), консервативно-демократичний (побудований на переважному застосуванні таких принципів дер- жавного управління, які склалися історично, отримали закріплення у свідомості суспільства, є характерними саме для тої держави, що не бажає перейти до нових форм і методів державного управління).

Україна за формою державного режиму є демократичною державою (ст. 1 Конституції України).

Антиподом демократичному режиму є антидемократичний режим, який поділяється на авторитарний і тоталітарний.

Авторитарний режим – державно-політичний устрій, за яким політична влада здійснюється конкретною особою (представником класу, партії, елітної групи) за мінімальної участі народу в управ- лінні державними справами. Головною характеристикою такого режиму є авторитаризм як метод управління. Прикладами автори- тарних режимів є період перебування при владі в Чилі Августо Угаре Піночета в 1973–1989 рр., правління Франсіско Баамонде Франка в Іспанії в 1939–1975 рр., правління А. Гітлера в Німеччині у 1933–1945 рр., більшовицький режим часів Й. Сталіна в Радянсь- кому Союзі у 1924–1953 рр.). Основними ознаками авторитарного режиму є концентрація всієї влади в руках однієї особи, ігнорування принципу розподілу влади на три гілки, обмежена роль представ- ницьких органів влади (хоча вони можуть існувати), серед методів державного управління домінують командно-адміністративні, відсутні єдина політична ідеологія, підпорядкування судових ор- ганів особі, яка перебуває при владі. Здебільшого різновидами авторитарних режимів є революційний режим (спрямований на зміну типу суспільно-політичного розвитку) і стабілізаційний (спрямований на збереження існуючого типу суспільно-економічно- го розвитку). Особливим різновидом авторитаризму є військова дик- татура (зазвичай носить тимчасовий, вузькогруповий характер).

Тоталітарний режим характеризується контролем держави над усіма галузями суспільного життя, повним підкоренням насе- лення політичний владі та єдиній ідеології. Основними ознаками тоталітарного режиму є: глобальне всевладдя над усіма сферами суспільного життя, повне відчуження суспільства від політичної влади, монопольний державний контроль над культурно-духовною, економічною, творчою сферами життя суспільства, перебування у державній власності всіх великих об’єктів господарського сектора, широке застосування в державному управлінні методів примусу – аж до фізичного знищення громадян, всевладність однієї політич- ної партії та ідеології, ігнорування прав і свобод людини і громадя- нина, здійснення державної влади відповідно до власного переко- нання лідера партії та його найближчого оточення. Яскравими при- кладами тоталітарних режимів стали Німеччина періоду перебу- вання при владі Націонал-соціалістичної партії Німеччини (на чолі з Адольфом Гітлером) у 1933–1945 рр., Радянський Союз із 1922 по 1991 рр., Корейська Народно-Демократична Республіка (КНДР).

Форма державного устрою

Форма державного устрою – це політико-територіальний ус- трій держави, характер взаємовідносин між центральною і місце- вою владою.

За формами державного устрою розрізняють прості й складні держави.

Унітарна держава – проста, єдина держава, що складається з адміністративно-територіальних одиниць, які не мають ознак державного суверенітету: в ній існує єдина система вищих органів і єдина система законодавства, як, наприклад, у Польщі, Франції). Унітарні держави поділяються на адміністративно-територіальні одиниці, які не наділені політичною самостійністю, хоча в еконо- мічній, соціальній, культурній сферах можуть наділятися значною компетенцією. Як водиться, адміністративно-територіальні оди- ниці мають однаковий юридичний статус і рівне становище щодо держави загалом. Такий унітарний устрій називається симетрич- ною унітарною державою. Якщо ж на тій чи іншій території існують досить виражені національні чи культурно-історичні особливості, які обумовлюють специфічні погляди щодо управління цією тери- торією, може мати місце політична чи адміністративна автономія. Такі держави визначають як асиметричні унітарні держави.

За ступенем залежності місцевих органів від центральної вла- ди унітарні держави поділяються на централізовані (місцеві орга- ни влади повністю формуються вищим органом влади), децентра- лізовані (місцеві органи влади мають певну самостійність у вирі- шенні питань внутрішнього життя) та змішані (присутні ознаки як централізованої унітарної держави, так і децентралізованої). Уні- тарними державами є Франція, Білорусь, Україна.

Україна відповідно до ст. 1 Конституції є унітарною держа- вою. Унітарний устрій України вирізняється певною особливістю, адже до складу держави входить Автономна Республіка Крим, яка згідно зі ст. 134 Конституції України є невід’ємною частиною Укра- їни. Ця обставина дає підстави називати унітарну форму держав- ного устрою України асиметричною.

Федеративна держава – складна союзна держава, частини котрої є державними утвореннями і характеризуються наявністю певною мірою державного суверенітету й іншими ознаками дер- жавності. Нарівні з вищими федеральними органами і федераль- ним законодавством існують вищі органи і законодавство суб’єктів федерації, як, наприклад, у Російській Федерації і США. Залежно від принципу утворення розрізняють національно-державні феде- рації, які формуються з урахуванням національних особливостей населення (Бельгія, Ефіопія), адміністративно-територіальні федерації. Вони формуються відповідно до встановленого адмініс- тративно-територіального поділу держави (Мексика, Австралія).

На початок ХХІ століття у світі налічується близько двадцяти федерацій. Це здебільшого великі держави, розташовані на різних материках, – Австрія, Швейцарія, ФРН, Індія, Малайзія, Нігерія, Танзанія, Канада, Мексика, Аргентина, Бразилія, Австралія.

Конфедерація – тимчасовий союз держав, утворений для досягнення політичних, військових, економічних та інших цілей. Конфедерація загалом не володіє суверенітетом, оскільки відсут- ній загальний для об’єднаних суб’єктів центральний державно- управлінський апарат і єдина система законодавства. У межах конфедерації можуть створюватися союзні органи, однак лише за тими проблемами, заради вирішення котрих вони об’єдналися, і лише координаційної якості. Конфедерації становлять тимчасові міждержавні утворення й існують порівняно нетривалий період часу: вони або розпадаються, або перетворюються на федеративні держави. Останнє, наприклад, відбулося зі Швейцарією, яка з кон- федерації Швейцарський союз (1815–1848 рр.) трансформувалася в федерацію. Світова практика доводить, що створення конфедера- цій є довготривалим процесом. Так, найбільш потужна в економі- чному плані конфедерація держав – Європейський Союз – почала формуватися ще в середині ХХ ст. і досі переживає процес інститу- ційної трансформації.

Наприкінці ХХ ст. у світі з’явилася нова форма асоційованого державного об’єднання, яка названа співдружністю держав. Прик- ладом може слугувати Союз Незалежних Держав, що утворився після розпаду СРСР. Ця форма ще більш аморфна і невизначена, ніж конфедерація.

Питання для самоконтролю

Визначте складові категорії «форма держави».
Що таке форма державного правління?
Охарактеризуйте форму державного режиму.
Що таке форма державного устрою?
Яка форма держави притаманна Україні?
Які форми державного правління існують?
Які форми державного режиму існують?
Які форми державного устрою існують?
Яка форма державного правління притаманна Україні?
Охарактеризуйте історичні аспекти трансформації форми державного правління в Україні.
Яка форма державного режиму притаманна Україні?
Яка форма державного устрою притаманна Україні?

Список рекомендованої літератури

Александров И. А. Монархии Персидского залива: этап мо- дернизации / И. А. Александров. – М. : Дело и сервис, – 544 с.
Бобровник С. В. Конфедерація / С. В. Бобровник // Юри- дична енциклопедія : в 6 т. / редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова) та ін. – Т. 3. – Київ : Укр. енцикл., 2001. – С. 330.
Богінич О. Л. Форми здійснення державної влади в постсо- ціалістичних країнах / О. Л. Богінич // Правова держава. – – Вип. 11. – С. 41–47.
Бостан С. К. Напівпарламентсько-напівпрезиденська респу- бліка як різновид змішаної форми республіканського правління / С. К. Бостан // Вісник Запорізького юридичного інституту. – –

№ 4 (13). – С. 31–40.

Дубина О. К. Монархія / О. К. Дубина // Юридична ен- циклопедія : в 6 т. / редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова) та ін. – Т. 3. – Київ : Укр. енцикл., 2001. – С. 758.
Кельман М. С. Десять засад демократії / М. С. Кельман // Право України. – 1996. – № 8. – С. 7–11.
Колодій А. М. До питання про політичний режим в Україні / А. М. Колодій // Сучасність. – 1999. – № 78. – С. 84–96.
Колодій А. М. Народовладдя як основа представницької демократії / А. М. Колодій, В. В. Копєйчиков, М. В. Цвік // Українсь- ке право. – – № 2. – С. 14–23.
Курас І. Федерація чи унітарна держава: загальнонаціона- льні та регіональні державотворчі інтереси в сучасній Україні / І. Курас // Політика і час. – 1993. – № 6. – С. 4–8.
Нагребельний С. В. Федерація / С. В. Нагребельний // Юридична енциклопедія : в 6 т. / редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова) та ін. – Т. – Київ : Укр. енцикл., 2004. – С. 258.
Телешун С. Поняття державного устрою України: проб- леми теорії і практики / С. Телешун // Право України. – –

№ 6. – С. 14–19.

Чиркин В. Е. Нетипичные формы правления в современ- ном государстве / В. Е. Чиркин // Государство и право. – –

№ 1. – С. 109–115.

Шаповал В. М. Дуалістична монархія / В. М. Шаповал // Юридична енциклопедія : в 6 т. / редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова) та ін. – Т. – Київ : Укр. енцикл., 1999. – С. 308.

Шаповал В. М. Монархія конституційна / В. М. Шаповал // Юридична енциклопедія : в 6 т. / редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова) та ін. – Т. – Київ : Укр. енцикл., 2001. – С. 758.
Шаповал В. М. Монархія парламентарна / В. М. Шаповал // Юридична енциклопедія : в 6 т. / редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова) та ін. – Т. – Київ : Укр. енцикл., 2001. – С. 759.
Шаповал В. М. Республіка / В. М. Шаповал // Юридична енциклопедія : в 6 т. / редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова) та ін. – Т. 5. – Київ : Укр. енцикл., 2003. – С. 297.
Шаповал В. М. Унітарна держава / В. М. Шаповал // Юридична енциклопедія : в 6 т. / редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова) та ін. – Т. – Київ : Укр. енцикл., 2004. – С. 213.
Шаповал В. М. Форма держави / В. М. Шаповал // Юри- дична енциклопедія : в 6 т. / редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова) та ін. – Т. 6. – Київ : Укр. енцикл., 2004. – С. 295.
Шаповал В. М. Форма правління / В. М. Шаповал // Юридична енциклопедія : в 6 т. / редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова) та ін. – Т. – Київ : Укр. енцикл., 2004. – С. 295.
Шемшученко Ю. С. Панєвропеїзм / Ю. С. Шемшученко // Юридична енциклопедія : в 6 т. / редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова) та ін. – Т. – Київ : Укр. енцикл., 2004. – С. 419.
Шемшученко Ю. С. Правовий режим / Ю. С. Шемшучен- ко // Юридична енциклопедія : в 6 т. / редкол.: Ю. С. Шемшучен- ко (голова) та ін. – Т. – Київ : Укр. енцикл., 2003. – С. 44.
Якушик В. Політична система та політичний режим / В. Якушик // Політична думка. – – № 1. – С. 20–21.

Розділ 5 МЕХАНІЗМ ДЕРЖАВИ

Поняття та структура механізму держави. Державний апарат

Особливістю зовнішнього прояву державної влади є реаліза- ція її в тих або інших організаційних формах. Поєднання цих форм у цілісну структуру і складає механізм держави. Основну частину цього механізму займає апарат державної влади – інститут держави, що містить сукупність органів державної влади, предста- влену специфічною групою людей, які є державними службовця- ми та здійснюють на професійній основі діяльність щодо забезпе- чення виконання повноважень державних органів.

Разом і нарівні з державним апаратом у механізм державної влади долучаються і деякі форми безпосередньої демократії (ре- ферендуми, вибори і т. ін.), тобто форми втілення державної влади безпосередньо населенням.

Механізм держави утворюється зі спеціального розряду осіб, які втілюють у життя функції державної влади. Крім того, це систе- ма державних органів, державних установ, з’єднаних ієрархічною підпорядкованістю і наділених владою, що діють за допомогою і на матеріальній основі державних підприємств та організацій.

Поняття механізму держави розкривається через характерні риси або ознаки, що дозволяють відмежувати його як від недержа- вних структур у політичній системі суспільства, так і від окремо взятих державних органів:

а) механізм держави – це система державних органів, установ, підприємств, організацій, основана на єдності принципів його організації і діяльності;

б) апарат держави характеризується складною структурою, що відображає певне місце, яке займають у ній різні види і групи (під- системи) державних органів, їх співвідношенням і взаємозв’язками.

Таким чином, спираючись на позначені характеристики, до- цільно визначити механізм сучасної держави як з’єднану єдиними, нормативно закріпленими ідейними засадами, що спираються на принцип розподілу влад, систему державних органів, підприємств та організацій, за допомогою яких реалізуються завдання і функції держави.

На думку українських учених правників-теоретиків М. С. Кель- мана й О. Г. Мурашина, механізм держави складається з таких еле- ментів, як:

а) апарат держави;

б) державні підприємства; в) державні установи;

г) інші державні організації.

Державний апарат – це частина механізму держави, система всіх державних органів, які наділені владними повноваженнями для здійснення функцій та завдань держави. Через функціонування механізму держави здійснюється державна влада.

Державний апарат має специфічне призначення, а саме здій- снення державної влади. Проте на його структуру і принципи формування впливають різні фактори економічного, політичного, історичного, міжнародного та іншого характеру, причому суттєві чи функціональні зміни вимагають удосконалення державного апарату, появи нових органів держави.

Державні підприємства – це вид державних організацій, які безпо- середньо реалізують функції та завдання держави у сфері матеріального виробництва.

Державні підприємства становлять самостійні господарські організації, створені та зареєстровані у встановленому законом порядку для здійснення господарської діяльності з метою задово- лення суспільних потреб у товарах (продукції, роботах, послугах) і одержання прибутку, які діють на підставі статуту, є юридичними особами, мають самостійний баланс, розрахунковий та інші раху- нки в банківських установах.

Державні підприємства як суб’єкти однієї форми власності (організаційної форми) поділяються на види:

а) державні підприємства, засновані на загальнодержавній власності;

б) державні підприємства, засновані на республіканській (Ав- тономна Республіка Крим) власності;

в) державні комунальні підприємства, засновані на власності адміністративно-територіальних одиниць. Усі ці підприємства – державні юридичні особи.

Державні установи – це такі державні організації, які здійснюють завдання та реалізують функції держави у сфері нематеріального вироб- ництва.

Для державних установ характерний невиробничий тип дія- льності, і вони функціонують переважно на підставі бюджетного фінансування. Державні підприємства та установи не можуть ха- рактеризуватися як державні органи тому, що вони:

а) не наділені владними повноваженнями, тобто не є носіями державної влади;

б) здійснюють управлінські функції лише у сфері своєї діяль- ності в межах підприємства чи установи;

в) мають чітко визначену, тільки їм притаманну організацій- ну структуру, характер повноважень;

г) керуються у своїй діяльності статутом, наділені правами юридичної особи.

Державні підприємства слід відрізняти від підприємств при- ватної власності та підприємств, заснованих органами місцевого самоврядування.

Принципи організації та функціонування механізму держави

Механізм держави будується на підставі певних принципів, які визначаються законами України. До них належать: демократизм, національна рівноправність, законність, розподіл влади, соціальна справедливість, гуманізм і милосердя, поєднання переконання і примусу, привселюдність, відкритість, врахування громадської думки тощо (на думку М. С. Кельмана й О. Г. Мурашина).

У сучасних умовах розвитку української державності виник новий принцип організації та функціонування механізму держа- ви, а саме принцип децентралізації влади, за яким низка повноважень державних органів виконавчої влади передається місцевим орга- нам виконавчої влади. Значить, механізм діяльності районних і обласних державних адміністрацій (у м. Києві – міської державної адміністрації) значно ускладнюється, що вимагає високої профе- сійної кваліфікації відповідальних посадових осіб.

Демократизм в Україні характеризується тим, що державний апарат як складова частина механізму держави формується за во- лею більшості населення, виражає і виконує волю громадянського суспільства.

Національна рівноправність полягає в тому, що як корінна, так і всі інші національні групи, які проживають на території України, є рівноправними. Держава гарантує всім здійснення, охорону, за- хист і відтворення політичних, економічних, громадянських, соці- альних та культурних прав.

Законність означає, що державний апарат організується і діє на основі законів. Його діяльність спрямована на виконання зако- нів і відбувається у порядку, передбаченому чинними законами.

Державна влада в Україні здійснюється за принципом розподі- лу влади на законодавчу, виконавчу і судову. Єдиним органом за- конодавчої влади є Верховна Рада України, вищим органом у системі виконавчої влади – Кабінет Міністрів України. Правосуддя в Украї- ні здійснюється виключно судами, що будуються за територіаль- ним і спеціальним принципами. Забезпечено закріплення системи стримувань і противаг між різними гілками влади.

Принцип соціальної справедливості державного апарату означає, що його завданням є забезпечення соціальної злагоди, консенсусу між різними частинами суспільства, балансу різних інтересів усіх соціальних прошарків, груп та інших верств населення.

Гуманізм і милосердя виявляються в тому, що державний апа- рат допомагає здійснювати всім верствам населення їх суб’єктивні права, охороняє й захищає основні права людини і громадянина, надаючи пріоритет загальнолюдським цінностям, забезпечує гу- манне і милосердне ставлення до всього населення України і кож- ного, окремо взятого індивіда.

Важливим принципом державного апарату України є поєднан- ня переконання і примусу. Примус до осіб застосовується лише тоді, коли вичерпано всі можливості переконання і особа не підкорила- ся загальнодержавним інтересам та інтересам громадянського сус- пільства.

Державний апарат реалізує також принцип контролю за вико- нанням вимог законів, інших нормативно-правових актів, владних розпоряджень у різних сферах суспільного життя.

Привселюдність, прозорість та врахування громадської думки означає, що свої функції державний апарат виконує відкрито, співпрацює з різними громадськими об’єднаннями і рухами, ви- вчає громадську думку і враховує її в організації покладених на нього завдань.

Поняття, ознаки та класифікація державних органів

Особливу роль у механізмі державної влади виконують дер- жавні органи. Саме вони спеціально утворюються для втілення в життя державної влади. Принциповою особливістю державних органів є те, що вони володіють такими засобами і можливостями, яких не має жодна інша організація, тобто державно-владними повноваженнями – ухвалювати управлінські рішення, видавати розпорядження, забезпечувати, контролювати виконання, карати за порушення законності тощо.

Ці повноваження необхідні для ефективного виконання дер- жавою своїх функцій. Держава, діючи через свої органи, покладає на них певні обов’язки і наділяє відповідними правами.

Отже, орган держави – це частина державного механізму, його основна ланка, що володіє певними специфічними ознаками:

Державний орган наділений владними повноваженнями. Ін- шими словами, він наділений юридично закріпленими можливос- тями здійснювати державну владу, ухвалювати від імені держави юридично значущі рішення і забезпечувати їх реалізацію. Водно- час державно-владне повноваження характеризується тим, що: а) порядок формування і діяльності органу, його структура і ком- петенція (має права і обов’язки) закріплюються нормами права; б) орган держави наділений правом видання юридичних актів, що містять обов’язкові загальні й індивідуальні правові розпоряджен- ня; в) ці розпорядження забезпечуються системою спеціальних заходів і гарантій, насамперед економічного характеру (стимулю- вання, заохочення), виховного (приклад, переконання) та, крім того, заходами примусу; г) державний орган спирається на мате- ріальне забезпечення своїх розпоряджень, завдяки можливості розпоряджатися певною частиною засобів з державного бюджету.

Органу державної влади притаманна певна організаційна та економічна відособленість і самостійність.

Усі державні органи відповідно до своєї компетенції здійсню- ють властиві їм функції. Державний механізм здійснює свої завдан- ня за допомогою діяльності конкретних державних органів. Отже, державні функції загалом реалізуються через функціонування ок- ремих державних органів. Так само державний орган, здійснюючи свої функції, одночасно бере участь в реалізації функцій держави.

Для втілення в життя функцій держави органи державної влади мають спеціальну структуру і засоби матеріального, госпо- дарського, організаційного забезпечення, що акумульовані в сис- темі державних підприємств, організацій і установ. Ця структура, яка є начебто природним матеріально-господарським продовжен- ням державних органів, хоча й не володіє сукупністю державно- владних повноважень і не є органами держави, на систематичній основі виконує поточну державну діяльність.

Державні органи реалізують свою діяльність через громадян України, оскільки на державній службі можуть перебувати тільки громадяни України. Проте не йдеться про просту сукупність дові- льного об’єднання громадян. У цьому випадку передбачається сукупність державних службовців. Іншими словами, сукупність спеціально підготовлених, професійних управлінців, які здійсню- ють державно-владну діяльність у системі державного механізму, сформовані на виборній, конкурсній основі або призначаються і субсидійовані з державного бюджету. За таких умов значна части- на з них визначається посадовими особами, які наділені спеціаль- ними державно-владними повноваженнями, правами, обов’язками і спеціальною відповідальністю.

Посадова особа – фахівець з управління, який обіймає посаду в державному органі, підприємстві, установі, комерційній органі- зації і постійно або тимчасово виконує організаційно-розпорядчі та інші функції, пов’язані з владним впливом на підлеглих і зі здій- сненням юридично значущих дій, спрямованих на породження, зміну чи припинення правовідносин.

Ознаки посадової особи:

виконує функції публічного характеру;
наділена державно-владними повноваженнями;
має право видавати правові акти, обов’язкові для інших осіб (підлеглих або інших соціальних інститутів);

виступає носієм і представником державної влади;
може бути притягнута до підвищеної юридичної відповіда- льності.

Класифікація посадових осіб держави може бути різною. Ка- тегорії посадових осіб залежно від їх статусу:

а) недержавні службовці, які обіймають державні посади і мають владно-розпорядчі повноваження щодо осіб, не підпоряд- кованих по службі (представників влади). Це вищі посадові особи (суддя, прокурор та ін.). Їх статус визначається Конституцією та іншими законами;

б) державні службовці, тобто особи, які перебувають на служ- бі в державних органах та їх апараті. Вони діють відповідно до за- кону України «Про державну службу», який ухвалений 10 грудня 2015 р., інших законів про організацію і діяльність окремих держа- вних органів;

в) особи, які обіймають керівні посади у державних органах управління й організаціях (глави міністерств, відомств та ін.);

г) особи, які мають виборчий мандат (депутати рад усіх рівнів). Орган державної влади – це законодавчо обумовлена, економічно і організаційно відособлена частина механізму держави, що складається з державних службовців, які здійснюють свою діяльність на професійній основі, наділених державно-владними повноваженнями і необхідними матеріально-господарськими за- собами з державного бюджету для здійснення в межах своєї ком- петенції певних завдань і функцій держави.

Різноманітність і складність діяльності державного механізму припускає достатньо велику кількість і розгалуженість його орга- нів. Усі державні органи можна поділити на такі види:

законодавчі;
виконавчі;
судові;
контрольно-наглядові й т. ін.

За дією в просторі державні органи поділяються на:

загальнодержавні;
місцеві (обласні, районні) органи.

Водночас прокуратура, збройні сили завжди належать до за- гальнодержавних органів.

За тривалістю дії державні органи бувають постійні і тимчасові. Абсолютна більшість державних органів України діє на постійній основі. Заразом можуть бути органи, створення і діяльність яких носить тимчасовий характер, вони пов’язані з вирішенням невідкла- дних завдань, викликаних певними тимчасовими обставинами (на- приклад, у зв’язку з уведенням надзвичайного або військового стану). Органи держави розрізняються між собою і тим, що одні з них – колективні утворення, інші – представлені однією особою. За зага- льним правилом орган держави складається з колективу держав- них службовців, як, наприклад, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Верховний Суд України. Проте в окремих ви- падках орган держави може втілюватися в одній особі (наприклад,

Президент України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини).

Свого роду узагальненою підставою класифікації державних органів є їх місце, роль, функціональне призначення у структурі механізму держави.

Питання для самоконтролю

Що таке механізм держави?
Які елементи можна виокремити у структурі механізму дер- жави?
Надайте характеристику апарату держави.
Які принципи організації діяльності механізму держави Вам ві- домі?
Що таке державний орган?
Що таке державні підприємство, установа, організація?
Проведіть класифікацію державних органів.
Проблема поділу влади і система державних органів.
Поняття посадової особи.
Охарактеризуйте систему державних органів в Україні.

Список рекомендованої літератури

Актуальні проблеми теорії держави та права : навч. посіб. / [Є. В. Білозьоров, Є. О. Гіда, А. М. Завальний та ін.] ; за заг ред. Є. О. Гіди. – Київ : ФОП О. С. Ліпкан, 2010. – 260 с.
Актуальні проблеми теорії держави та права. Ч. І: Актуальні проблеми теорії держави : навч. посіб. / [С. М. Тимченко, С. К. Бос- тан, С. М. Легуша та ін.]. – 2-ге вид., стер. – Київ : КНТ, – 288 с.
Алексеев С. С. Общая теория права : учеб. / С. С. Алек- сеев. – М. : Проспект, – 576 с.

Балинська О. М. Проблеми теорії держави і права : навч.- метод. посіб. / О. М. Балинська, Т. З. Гарасимів. – Львів : ЛьвДУВС, 2008. – 320 с.
Ведєрніков Ю. А. Теорія держави і права : навч. посіб. / Ю. А. Ведєрніков, А. В. Папірна. – Київ : Знання, 2008. – 333 с.
Волинка К. Г. Теорія держави і права : навч. посіб. / К. Г. Во- линка. – Київ : МАУП, 2003. – 240 с.
Гусарєв С. Д. Теорія права і держави : навч. посіб. / С. Д. Гу- сарєв, А. Ю. Олійник, О. Л. Слюсаренко. – Київ : Прав. єдність, 2008. – 270 с.
Еллинек Г. Общее учение о государстве / Георг Еллинек ; И. Ю. Козлихин (отв. ред.). – СПб. : Юрид. центр Пресс, – 750 с.
Кельман М. С. Загальна теорія держави і права: методоло- гічні проблеми розвитку та системний аналіз / М. С. Кельман. – Тернопіль : Терно-граф, – 152 с.
Кельман М. С. Теорія держави і права (схеми, таблиці, поняття, принципи, основні засади) : навч. посіб. / М. С. Кельман, В. Л. Ординський, М. Й. Штенгрет. – Львів : ЛІВС, 2003. – 180 с.
Котюк В. О. Загальна теорія держави і права : навч. посіб. / В. О. Котюк. – Київ : Атіка, 2005. – 592 с.
Крестовская Н. Н. Теория государства и права: элементар- ный курс / Н. Н. Крестовская, Л. Г. Матвеева. – Xарьков : Одиссей, 2007. – 384 с.
Осауленко О. І. Загальна теорія держави і права : навч. посіб. / О. І. Осауленко – Київ : Істина, – 336 с.
Пендюра М. М. Теорія держави і права : посіб. для підго- товки до іспитів / М. М. Пендюра. – Київ : ТЕКСТ, 2009. – 208 с.
Пендюра М. М. Теорія держави і права : посіб. для підго- товки до іспитів / М. М. Пендюра. – Київ : ТЕКСТ, 2008. – 192 с.
Пиcьменицький А. А. Теорія держави і права : навч. по- сіб. / А. А. Пиcьменицький, Д. В. Слинько, А. С. Спаський. – Харків : Харків. нац. ун-т ім. В. Н. Каразіна, 2010. – 244 c.
Теорія держави і права : навч. посіб. / [О. М. Головко, І. М. Погрібний, О. В. Волошенюк та ін.] ; за заг. ред. І. М. Погріб- ного ; МВС України, Харків. нац. ун-т внутр. справ. – Харків : ХНУВС, 2010. – 274 с.
Теорія держави і права : підручник / [О. В. Петришин, С. П. Погребняк, В. С. Смородинський та ін.] ; за ред. О. В. Петри- шина. – Харків : Право, 2015. – 368 с.

Розділ 6 ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВИ

Поняття функцій держави

Наукове пізнання держави будь-якого історичного типу припу- скає розгляд її функцій, що є найважливішими якісними характери- стиками та орієнтирами не тільки держави як специфічної форми організації публічної влади, але й як організації суспільства загалом.

Функції держави – це основні напрями внутрішньої та зов- нішньої діяльності держави, в яких виражається і конкретизу- ється її сутність і соціальне призначення.

Можна виділити найважливіші ознаки функцій держави: Функції держави безпосередньо виражають і наочно конкрети зують її класову і загальнолюдську сутність. Їх зміст ураховує групові (корпоративні), національні та приватні інтереси членів суспільства. У функціях держави втілюється і розкривається її активна службова роль як найважливішої частини надбудови відносно свого базису, реалізується різнобічна практична діяльність усередині країни і на міжнародній арені.

Державні функції виникають і розвиваються відповідно до іс- торичних завдань і цілей та принципів державної діяльності.

Держава здійснює своє соціальне значення через втілення від- повідних йому функцій, що є основними напрямами діяльності, які стійко склалися.

У функціях держав виявляються, залежно від особливостей іс- торичного типу, і конкретизуються властиві державам особливості і закономірності розвитку, характеристики динаміки соціально-еко- номічних, політичних і духовних перетворень у житті суспільства.

У зв’язку з тим, що держава здійснює найрізноманітніші фун- кції, зміст яких є неоднорідним, виникає необхідність в їх науковій класифікації.

Узагальненими критеріями відмежування однієї функції від іншої є:

специфіка об’єкта державної дії – своєрідність тих суспіль- них відносин, на які держава впливає у процесі своєї діяльності;
особливість змісту кожної функції – більшою чи меншою мірою однорідних, близьких один до одного видів державної діяльності.

Залежно від того, в якій сфері суспільного життя – внутрішній або зовнішній – реалізуються ті чи інші функції держави, вирі- шенню яких завдань – внутрішньополітичних чи зовнішньополі- тичних – служать, вони поділяються на внутрішні і зовнішні. Так, до внутрішніх функцій держави можна зарахувати: економічну, екологічну, соціально-культурну й ін. Серед зовнішніх функцій держави можна назвати оборонну функцію, забезпечення миру і підтримку світового порядку.

Слід робити розмежування між функціями держави і функці- ями державних органів. Інакше кажучи, необхідно розрізняти реа- лізацію компетенції, повноважень та обов’язків конкретних органів держави відповідно до їх місця і призначення в державному меха- нізмі та політичній системі суспільства від напрямів діяльності всієї держави загалом.

Реалізація функцій держави є безперервним процесом здійс- нення різноманітних напрямків діяльності держави, а також фун- кцій окремих державних органів. Взаємодія між цими видами дер- жавних функцій відображає діалектику загальної, особливої й одиничної в діяльності держави.

Вивчення функцій держави припускає розкриття їх співвід- ношення із завданнями і принципами державної діяльності. За- вдання та функції держави – явища співвідносні, пов’язані, але не ідентичні. Тут не можливе ні зіставлення, ні ототожнення. Через завдання держави визначається її соціальне призначення, історич- на місія на тому або іншому етапі історії.

У завданнях держави визначається її початкове значення що- до напрямків її діяльності. Вони є їх найближчою безпосередньою передумовою. У змісті завдань зосереджується і відбивається вплив політики й економіки на розвиток напрямків діяльності держави.

Одночасно функції держави є засобом втілення в життя її зав- дань. Завдання держави реалізуються за допомогою здійснення її функцій.

Не слід також змішувати функції держави з принципами її формування та діяльності.

У процесі еволюційного вдосконалення держави її функції постійно змінюються: деякі відмирають або розвиваються, набува- ють нової форми і змісту, інші відроджуються знову. Проте в усіх випадках ці процеси обумовлені властивими певному історичному етапу економічними і соціально-класовими особливостями суспі- льства, квінтесенцією держави та її соціальним призначенням. З огляду на це напрямки діяльності держави необхідно розглядати з урахуванням її належності до того чи іншого типу держави.

Таким чином, можна зробити висновок, що:

функції держави – це основні напрями діяльності держави з вирішення завдань, що стоять перед нею;
функції держави не слід ототожнювати з метою і завдання- ми держави, оскільки мета суспільства – це те, чого прагне держа- ва, а завдання – мета і засоби її досягнення;
мета і завдання держави є відправними векторами функцій держави;
функції держави не збігаються з поняттям функцій органів держави, тому що на відміну від функцій численних державних ор- ганів, спеціально призначених для певного виду діяльності, функції держави охоплюють її діяльність загалом, у них знаходять відобра- ження соціальна цінність і сутність держави, їх здійсненню підпо- рядкована робота всього державного апарату і кожного органу окремо.

Класифікація функцій держави

Залежно від тривалості дії функції держави класифікуються на:

постійні – здійснюються на всіх етапах розвитку держави;
тимчасові – припиняють свою дію з вирішенням певного завдання, як правило, мають надзвичайний характер.

Залежно від того, в якій сфері суспільного життя вони здійсню- ються, функції поділяють на внутрішні й зовнішні.

Внутрішні функції – це основні напрями діяльності держави з розв’язання внутрішніх завдань.

До внутрішніх функцій сучасної Української держави можна віднести такі:

функція охорони прав і свобод людини і громадянина, забезпечення правопорядку – це діяльність держави, спрямована на захист інтересів особи та суспільства, на реальне втілення в життя розділу II Консти- туції України, в якому закріплені основні права і свободи громадян;
економічна функція – це діяльність держави, скерована на здійснення різних завдань державного управління економічними відносинами, особливістю якої є визначення необхідного рівня втручання держави в економічну сферу, при адміністративній системі управління має переважно директивний характер, а в умо- вах ринкових відносин – шляхом оподаткування, проведення кре- дитувань тощо;
функція оподаткування – це прямі й непрямі відрахування з прибутку юридичних осіб і заробітку фізичних осіб до бюджету держави, які в сучасних умовах стають головним методом нової системи управління, універсальним регулятором, що використо- вуються не тільки в економічній сфері, але й у соціальній, і в юри- дичній, і в зовнішньополітичній;
функція соціального захисту – це насамперед забезпечення нормальних умов життя для певних категорій громадян, які через різні об’єктивні причини не можуть повноцінно працювати, – інвалідів, пенсіонерів, студентів та інших. Крім того, соціальна функція розкривається через підтримку житлового будівництва, охорони здоров’я, освіти, суспільного транспорту тощо;
екологічна функція – це встановлення правового режиму природокористування, здійснення заходів щодо забезпечення но- рмальних умов для населення шляхом захисту від шкідливої дії на природне навколишнє середовище та проведення заходів щодо відновлення вже порушеної екології;
культурна функція – це система заходів щодо здійснення рі- знобічної державної підтримки і розвитку культури (літератури, мистецтва, театру, кіно, музики, засобів масової інформації, науки, освіти й інших напрямків);
функція державного контролю за виконанням вимог законності всіма суб’єктами суспільного життя.

Зовнішні функції – це основні напрями діяльності держави щодо здійснення завдань, які стоять перед нею у взаємовідносинах з іншими державами і всією світовою спільнотою.

До зовнішніх функцій сучасної Української держави нале- жать такі:

функція оборони країни – це забезпечення належного рівня обороноздатності суспільства, що відповідає вимогам його націо- нальної безпеки, спрямована на захист суверенітету і територіаль- ної цілісності, припинення небезпечних для життєво важливих інтересів України озброєних конфліктів;
функція підтримки світового порядку – це діяльність із підт- римки миру в усьому світі, запобігання війні та роззброєння, ско- рочення хімічної і ядерної зброї, формування обов’язкового для всіх режиму непоширення зброї масового знищення та новітніх військових технологій, участь у програмах припинення та відвер- нення міжнаціональних і міждержавних конфліктів;
функція співпраці з іншими державами – це діяльність держа- ви, спрямована на встановлення та розвиток економічних, політи- чних, культурних та інших відносин, що гармонійно поєднують інтереси цієї держави з інтересами інших держав;
функція захисту світового правопорядку – це діяльність дер- жави щодо боротьби з міжнародною злочинністю (тероризмом, торгівлею наркотиками і психотропними речовинами, работоргів- лею), участь у міжнародній правоохоронній діяльності Інтерполу.

Форми та методи здійснення функцій держави

В юридичній літературі під формами здійснення функцій держави розуміють: по-перше, діяльність основних ланок механізму держави, по-друге, однорідну за своїми зовнішніми ознаками діяль- ність органів держави, за допомогою якої реалізуються її функції.

Згідно з першим критерієм основними формами здійснення функцій держави є:

законодавча;
управлінська (виконавча);
судова;
контрольно-наглядова.

Законодавча діяльність полягає у виданні законодавчими (в окре- мих країнах представницькими) органами законів, обов’язкових для виконання всіма державними органами, суспільними об’єднання- ми, органами місцевого самоврядування, посадовими особами і громадянами.

Згідно з Конституцією України правом видавати закони наді- лений парламент – Верховна Рада України.

Управлінська, або виконавча, діяльність основана на законах опе- ративної, повсякденної реалізації органами виконавчої влади (дер- жавного управління) функцій держави у сферах розвитку економі- ки, соціального забезпечення, культури, охорони здоров’я, транспор- ту, зв’язку, охорони громадського порядку, оборони країни і т. ін.

Судова діяльність охоплює втілення в життя функцій держави через здійснення правосуддя всіма ланками судової системи краї- ни, шляхом офіційного розв’язання суперечок, що виникають між суб’єктами права, а також захист порушених прав на законних підставах.

Контрольно-наглядова діяльність здійснюється системою держа- вних органів, що втілюють у життя перевірку законності і спосте- реження за нею в різних сферах суспільних відносин. Контрольно- наглядову діяльність реалізують державні інспекції (Державна аудиторська служба України, Державна екологічна інспекція Укра- їни, Державна інспекція техногенної безпеки України та ін.), дер- жавні адміністрації (фіскальна), Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (здійснює контроль за дотриманням кон- ституційних прав і свобод людини і громадянина) та Уповноваже- ний Президента України з прав дитини (дбає про здійснення Пре- зидентом України конституційних повноважень щодо забезпечен- ня дотримання конституційних прав дитини, виконання Украї- ною міжнародних зобов’язань у цій сфері).

Усі зазначені вище форми з властивими їм засобами і спосо- бами служать втіленню в життя функцій держави.

Науково-практична цінність цієї класифікації полягає в тому, що вона сприяє пізнанню і вдосконаленню розподілу повноважень і видів діяльності між окремими елементами державного механізму щодо здійснення його функцій.

Одночасно з розглянутою раніше класифікацією в юриспру- денції формується й інший підхід до розуміння різновидів форм здійснення функцій держави. Цей підхід ґрунтується на критерії однорідності характеристик діяльності органів державної влади що- до втілення в життя її функцій. Такий критерій дає можливість установити, як державний механізм реалізує функції держави, визначає, яким чином держава для втілення в життя своїх завдань і функцій використовує правові норми. Відповідно до такої класи- фікації у функціонуванні всіх елементів державного механізму можна виділити правову форму діяльності й організаційну форму дія- льності. Водночас слід ураховувати, що така класифікація не при- пускає зменшення ролі права в житті суспільства. Якщо правові форми, так чи інакше, завжди носять організаційну роль, то орга- нізаційні форми не завжди є правовими.

Правові форми реалізації функцій держави – це передбачена законом, однорідна за способом зовнішнього вираження та юри- дичними наслідками діяльність державних органів, що виявляєть- ся у створенні і втіленні в життя юридичних актів.

Таким чином, до правових форм реалізації функцій держави належить правотворча діяльність і правозастосовна діяльність, яка, зі свого боку, поділяється на організаційно-виконавчу і правоохоронну.

Правотворча діяльність – це форма здійснення функцій держави шляхом підготовки й ухвалення, затвердження, санкціонування й оприлюднення, введення в дію, зміни і скасування юридичних норм. Правозастосовна діяльність – це діяльність державних органів, спрямована на вирішення конкретних юридичних справ, реаліза- цію в життя законів і підзаконних актів шляхом винесення актів застосування права. Цей процес втілюється в оперативно-виконавчій і правоохоронній діяльності.

Організаційно-виконавча діяльність – це форма здійснення фун- кцій держави, реалізована у владній, виконавчо-розпорядчій робо- ті службовців, що здійснюється на систематичній основі, спрямо- ваній на вирішення питань управління справами суспільства, шляхом видання актів застосування права, що є підставою для ви- никнення, зміни або припинення правовідносин.

Правоохоронна діяльність – це форма здійснення функцій дер- жави за допомогою владної оперативної роботи державних органів з охорони юридичних норм від порушень, захисту закріплених у них прав і свобод громадян та забезпечення виконання покладе- них на них юридичних обов’язків.

Результатом цієї діяльності є видання правозастосовних актів (постанови слідчого, подання прокурора, рішення або вироку суду і т. ін.). Особливістю цих актів є те, що вони спрямовані на протидію злочинності, відновлення порушеного права, реалізацію юридичної відповідальності особи, яка вчинила правопорушення, а отже, на охорону прав особи, захист інтересів громадян і суспільства загалом. Під організаційною формою діяльності органів держави щодо здійснення її функцій слід розуміти однорідну за своїм зовніш- нім проявом роботу державних органів, яку здійснюють у межах певного юридичного регулювання і за дотримання вимог законно- сті, що не тягне за собою обов’язкових юридичних наслідків.

Серед видів організаційних форм діяльності державних орга- нів можна виділити такі:

організаційно-регулятивну – це робота державних органів, спрямована на встановлення регламенту стратегічної взаємодії між різними ланками органів державної влади з метою оперативного розв’язання поточних політичних, технічних, структурних та ін- ших завдань;
організаційно-матеріальну – це робота державних органів щодо забезпечення функціонування їх господарського базису, виражена в забезпеченні економічного обґрунтовування, бухгал- терського обліку, аудиту, статистики, створенні системи постачан- ня й інших ланок забезпечення різних державних функцій;
організаційно-ідеологічну – це робота державних органів щодо систематичної взаємодії з суспільством шляхом проведення роз’яс- нювальних заходів, формування громадської думки, пропаганди, залучення засобів масової інформації для забезпечення розуміння діяльності органів держави і «прозорості» ухвалення ними рішень. Серед методів здійснення функцій держави тривалий час у теорії держави і права переважними визнавалися методи переко- нання і примусу. Не відмовляючись від їх використання і підкрес- люючи певну ефективність впливу цих методів на розвиток суспі- льних відносин і процесів, слід звернути увагу на те, що усклад- нення керівництва суспільством вимагає різноманіття управлінських методів.

Можна назвати такі групи методів, за допомогою яких держа- ва здійснює свої функції:

метод нормативно-правового регулювання;
метод примусу, який використовується в разі порушення загальнообов’язкових державних приписів;
метод рекомендацій, тобто орієнтації на конкретний зразок поведінки або дій, потрібних державі;
метод заохочення стимулює суспільно корисну діяльність;

метод договірного регулювання, який набуває в умовах де- мократичної держави універсального значення. Останнім часом метод договірного регулювання набув значного поширення не лише у сфері приватних, а й публічних інтересів;
методи контролю та нагляду. Держава здійснює ліцензу- вання окремих видів підприємницької діяльності, а також діяльно- сті некомерційних організацій; стандартизує продукцію, роботи, послуги, видає сертифікати якості тощо. У здійсненні функції охо- рони прав і свобод громадян, усіх форм власності, забезпечення законності й правопорядку велику роль відіграє прокурорський нагляд за виконанням чинних законів та інших нормативно-пра- вових актів фізичними і юридичними, посадовими та службовими особами. У будь-якій державі діють і спеціальні органи громадсь- кого контролю. Особливе місце посідає Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. У сфері оподаткування реалізація цих функцій покладається на державну податкову адміністрацію і податкову міліцію;
метод інформаційного впливу на суспільство. Держава че- рез засоби масової інформації доводить до відома людей зміст ух- валених нормативно-правових актів, державні рішення, формує громадську думку, цілеспрямовано регулює інформаційні потоки тощо. Інформація опосередковано та регулятивно впливає на сві- домість, поведінку людей. За допомогою інформаційного впливу можливо як прискорити розв’язання соціальних і юридичних конфліктів, так і локалізувати їх, пом’якшити.

Можна виділити й інші методи здійснення функцій держави, але наведені є ключовими, засадничими для функціонування держави.

Завдання та роль Міністерства внутрішніх справ України у забезпеченні реалізації функцій держави

Діяльність Міністерства внутрішніх справ України протікає в тих самих формах (правових і неправових, організаційних) і з вико- ристанням тих же методів (за загальною класифікацією – переко- нання й примусу), які властиві іншим органам виконавчої влади

Згідно з Положенням про Міністерство внутрішніх справ Ук- раїни, яке затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 28 жовтня 2015 р. № 878, МВС України забезпечує формування державної політики у сферах:

забезпечення охорони прав і свобод людини, інтересів сус- пільства та держави, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку, а також надання поліцейських послуг;
захисту державного кордону та охорони суверенних прав України в її виключній (морській) економічній зоні;
цивільного захисту, захисту населення та територій від над- звичайних ситуацій і запобігання їх виникненню, ліквідації надзви- чайних ситуацій, рятувальної справи, гасіння пожеж, пожежної та техногенної безпеки, діяльності аварійно-рятувальних служб, а та- кож гідрометеорологічної діяльності;
міграції (імміграції та еміграції), зокрема протидії нелегаль- ній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.

За своєю природою, внаслідок специфіки покладених на МВС України завдань (охорона громадського порядку і боротьба зі зло- чинністю), міністерству, на відміну не тільки від інших виконав- чих, але й більшості правоохоронних органів, надано право широ- кого використання методів примусу, пов’язаних із можливістю обмеження прав і свобод громадян, заподіяння шкоди здоров’ю і навіть позбавлення життя (у випадку застосування спеціальних засобів, зброї). Через цю причину проблема форм і методів діяль- ності МВС України набуває особливого значення.

Міністерство внутрішніх справ України забезпечує належну реалізацію внутрішніх функцій держави, насамперед функції охо- рони прав і свобод людини і громадянина, забезпечення правопо- рядку. Діяльність міністерства у цій сфері здійснюється відповідно до конституційних принципів законності, поваги прав особистості, гуманізму, гласності, підзвітності й підконтрольності органам дер- жавної влади й управління, планування і взаємодії.

Правову основу діяльності МВС України у цій сфері станов- лять Конституція України, закони й інші нормативно-правові ак- ти, нормативні акти Міністерства внутрішніх справ, акти органів місцевого самоврядування, ухвалені в межах їхніх повноважень, міждержавні договори й міжурядові угоди, укладені МВС України із правоохоронними органами інших держав, міжнародні конвенції.

Специфіка діяльності МВС України у сфері забезпечення прав людини обумовлена тим, що: по-перше, вона є досудовою; по- друге, в адміністративно-юрисдикційному плані допускає (за пев- них, установлених у законі, умов і за дотримання визначених пра- вил і процедур) застосування й використання спеціальних засобів (гумових кийків, кайданків, сльозогінних речовин, патронів з гу- мовою кулею, світлозвукових засобів, засобів примусової зупинки транспорту, водометів, бронемашин, спеціальних речовин, що фар- бують, і т. ін.). Водночас закон забороняє застосування спеціальних засобів до жінок з явними ознаками вагітності, осіб з явними озна- ками обмежених можливостей або старості й малолітніх, крім випа- дків учинення ними збройного опору, здійснення групової або ін- шої дії, що загрожує життю й здоров’ю людей; під час припинення несанкціонованих зборів, мітингів, вуличних зібрань і демонстрацій ненасильницького характеру, які не порушують роботу транспорту, зв’язку, підприємств, установ і організацій; по-третє, у цивільно-, адміністративно-, кримінально-юрисдикційному аспекті діяльність Міністерства внутрішніх справ України пов’язана із процесуаль- ними гарантіями забезпечення прав людини.

Забезпечення (гарантії) прав і свобод людини і громадянина МВС України – це створення особі умов, що сприяють задоволенню її благ та інтересів у різних сферах: економічній, політичній, соціа- льній, духовній. Ця обставина визначає широкий спектр прав і сво- бод, що входять до сфери забезпечення міністерства, а саме: соціа- льно-економічних, політичних, соціально-культурних, особистих.

Також Міністерство внутрішніх справ України бере участь у забезпеченні реалізації такої зовнішньої функції держави, як фун- кція захисту світового правопорядку (наприклад, боротьба з між- народною злочинністю, участь у міжнародній правоохоронній діяльності Інтерполу та ін.).

Питання для самоконтролю

Наведіть визначення функцій держави.
Вкажіть ознаки функцій держави.
Які функції держави розрізняють?
Які форми здійснення функцій держави існують?
Які методи здійснення функцій держави існують?
Охарактеризуйте зовнішні функції держави.
Надайте характеристику зовнішніх функцій держави.

Надайте характеристику політичної функції держави.
Що таке тимчасова функція держави?
Розкрийте роль Міністерства внутрішніх справ України у ви- конанні функцій держави.

Список рекомендованої літератури

Джураєва О. О. Поняття та ознаки функцій сучасної дер- жави / О. О. Джураєва // Актуальні проблеми політики. – – Вип. 25. – С. 143–149.
Кравченко В. Економічні функції держави / В. Кравченко // Право України. – – № 1. – С. 10–12.
Лощихін О. Економічна функція у системі функцій сучас- ної держави: деякі питання теорії / О. Лощихін // Право України. – 2006. – № 8. – С. 29–34.
Любашиц В. Я. Современное государство в глобализиру- ющемся мире: проблемы теории / В. Я. Любашиц // Правоведе- ние. – – № 4. – С. 203–221.
Марченко М. Н. Государственный суверенитет: проблемы определения понятия и содержания / М. Н. Марченко // Право- ведение. – – № 1. – С. 186–197.
Морозова Л. А. Влияние глобализации на функции госу- дарства / Л. А. Морозова // Государство и право. – 2006. – № – С. 101–107.
Наливайко Л. Р. Поняття та основні ознаки функцій дер- жави / Л. Р. Наливайко // Правова держава. – – Вип. 16. – С. 177–191.
Онопенко П. В. Правоохоронні функції держави Україна / П. В. Онопенко. – Київ : Варта, 2003. – 128 с.
Пендюра М. М. Співпраця правоохоронних органів щодо унеможливлення сучасних викликів та загроз / М. М. Пендюра, Ю. І. Римаренко // Науковий вісник Національної академії внут- рішніх справ України. – – № 2. – С. 239–246.
Пиcьменицький А. А. Теорія держави і права : навч. посіб. / А. А. Пиcьменицький, Д. В. Слинько, А. С. Спаський. – Харків : Харків. нац. ун-т ім. В. Н. Каразіна, 2010. – 244 c.
Погорілко В. Ф. Функції держави / В. Ф. Погорілко // Юридична енциклопедія : в 6 т. / редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова) та ін. – Т. – Київ : Укр. енцикл., 2004. – С. 313.

Просвирнин Ю. Г. Информационная функция государст- ва / Ю. Г. Просвирнин // Журнал российского права. – –

№ 3. – С. 29–35.

Рабінович П. Соціальна сутність держави: теоретико-мето- дологічні засади дослідження / П. Рабінович, Ю. Лобода // Право України. – 2001. – № 8. – С. 41–44.
Теорія держави і права : підручник / [О. В. Петришин, С. П. Погребняк, В. С. Смородинський та ін.] ; за ред. О. В. Петри- шина. – Харків : Право, 2015. – 368 с.
Чиркин В. Е. Государствоведение : учеб. / В. Е. Чиркин. – 2-е изд., испр. и доп. – М. : Юрист, 2000. – 382 с.
Шидловская О. Социальная сущность Украинского госу- дарства / О. Шидловская // Актуальні проблеми держави і права. – – Вип. 22. – С. 283–288.

Розділ 7 ПРАВОВА ДЕРЖАВА

Історичні передумови та загальна характеристика концепцій правової

держави

Становлення ідеї правової держави сягає своїм корінням у глибоку давнину. Розглядаючи державну владу як силу, здатну бути звернутою і на благо, і на шкоду суспільству, філософи, полі- тики, юристи, державні діячі протягом багатьох сторіч пропонува- ли різні концепції вдосконалення форми та механізму держави.

Один із основних напрямів наукових концепцій у цій сфері – це ідея про правову державу, необхідність виключення монополі- зації влади. Інакше кажучи, – розподіл гілок державної влади.

Розподіл влади – одна з основних рис сучасної правової дер- жави, принципова умова та механізм функціонування всіх видів політичної та неполітичної влади.

Учення про розподіл влади історично склалося на ранніх ета- пах формування держави і трансформувалося у спеціалізацію вла- ди різних осіб та інститутів, у якій виявилися дві стійкі тенденції: концентрація влади в одних руках або одному інституті і потреба розподілу влади.

Ще в Афінській і Римській республіках громадяни прагнули не допустити концентрації влади в одних руках. Так, у Греції існувало декілька політичних інститутів, які не повинні були дозволити зосе- редження влади в одних руках. Контроль за всіма органами влади здійснювали так звані особливі народні збори, які збиралися раз на місяць і займалися перевіркою діяльності владних формувань.

Мислителі античності (Сократ, Аристотель, Полібій, Цице- рон) намагалися виявити зв’язки та взаємодії між правом і держав- ною владою, які забезпечували гармонійне функціонування суспі- льства. Наголошувалося, що найрозумніша і справедлива лише та політична форма життя, за якої закон загальнообов’язковий як для громадян, так і для самої держави.

У своїй книзі «Політика» Аристотель (389–328 рр. до н. е.) пи- сав: «Там, де відсутня влада закону, немає місця і формі державно- го ладу». Щодо демократичного режиму Аристотель висловився так: «Демократії користуються більшою порівняно з олігархіями безпекою, існують більш довговічно …».

Цицерон розглядав державу як форму правового спілкування та загального порядку. Становлення державно-правових інститутів у Стародавній Греції та Стародавньому Римі значно вплинуло на формування і розвиток більш пізніх прогресивних навчань у пра- вовій державі.

У період панування феодалізму ідеї правової держави розви- валися у творах Нікколо Макіявеллі і Жана Бодена – великих мис- лителів того часу. У своїх працях вони обстоювали ідею переваги республіки над іншими формами правління держави. Головним завданням держави вони проголошують забезпечення прав і сво- бод громадян, захист інтересів особи.

Період ранніх буржуазних революцій ознаменувався новим етапом у розвитку теорії правової держави. Могутній внесок у цю концепцію зробили Г. Гроцій, Б. Спіноза, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ш. Л. Монтеск’є, Д. Дідро, Т. Джефферсон.

Ідеї правової держави знайшли широке віддзеркалення і в ро- сійській політико-правовій думці. Так, подібна проблематика ви- вчалася у працях Д. Писарєва, О. Герцена, М. Чернишевського, О. Радищева, П. Пестеля, М. Муравйова.

Перший значний розподіл влад відбувався між політичною і релігійною владою, владою держави і церкви. Він супроводжувався тривалою боротьбою, по-перше, за уніфікацію влади, переважання світської влади над релігійною або панування церкви у світському житті суспільства. Суперництво між ними тривало багато сторіч, протягом усього середньовіччя. Спочатку Захід, переважно хрис- тиянська його частина, вирішив владну суперечку на користь світ- ської моделі, східна ж частина світу та деякі мусульманські країни, наприклад Іран, – на користь значного впливу релігійних засад щодо життя суспільства, його політико-правової системи.

Серед названих вище вчених різних періодів і країн приваб- лює концепція розподілу влад Дж. Локка (1632–1704). Локк у своїх поглядах багато в чому дотримувався позиції Гоббса, прихильника теорії суспільного договору. Проте, виражаючи симпатії монархії, Дж. Локк уважає, що вона повинна бути обмежена народним представництвом і чітко визначена законом, обов’язковим для всіх, зокрема і для монарха. Головна загроза для свободи, вважає Дж. Локк, полягає в нероздільності влади, в її зосередженні в руках абсолютного монарха, який сам установлює закони і примушує до їх виконання. «Абсолютна деспотична влада або управління без уста- новлених постійних законів не можуть жодною мірою відповідати заходам уряду», – констатує Дж. Локк. Окрім того, у своїх працях він говорить про те, що влада для ухвалення законів і влада для їх вико- нання має бути розділена. Джон Локк висуває законодавчу владу на перше місце. Він пропонує систему стримувань і противаг – розпо- діл влад на законодавчу, виконавчу та судову «з передачею кожній особливого кола осіб. Тоді, наприклад, у правовій монархічній дер- жаві законодавчою владою може бути аристократичний парламент, вищою виконавчою – король, а судову є сенс пропорційно поділити між аристократичним і демократичним станами».

Джон Лільберн (сер. XVII ст.) уперше обґрунтував категорію «права людини» та розробив учення про гарантії їх забезпечення. На його думку, свобода слова, совісті, друку, петицій, торгівлі, рів- ність перед законом і судом, право власності становлять природні права людини.

На розвиток сучасного розуміння теорії розподілу влад знач- ний вплив мали погляди французького мислителя Шарля Луї де Монтеск’є (1689–1755). У 1748 р. він публікує свою видатну працю «Про дух законів» (робота над якою тривала близько 20 років), у якій протиставляє абсолютизму республіканське державне прав- ління з розподілом влад.

Монтеск’є пропонує розділяти владу на три гілки: законодавчу, виконавчу, судову. За теорією Монтеск’є, всі три гілки влади повин- ні були врівноважувати одна одну: не дати здійснювати контрольні дії в рамках своєї компетенції. «Щоб не було можливості зловживати владою, необхідний такий лад, за яким різні влади могли б взаємно стримувати одна одну». Монтеск’є розглядає як неприпустиму ситуацію, коли в одних руках з’єднано не всі, а лише дві гілки вла- ди. На відміну від такої позиції теорія Дж. Локка припускала обов’язкове відособлення лише для законодавчої гілки влади.

На відміну від Монтеск’є Руссо вважав, що «законодавча, ви- конавча і судова влади – особливі прояви єдиної влади народу».

Руссо зазначає, що йдеться не тільки про владу певної соціальної спільноти, навіть якщо це компроміс різних класів, які спільно здійснюють політичне панування, політичне керування суспільст- вом, але і про відомий ступінь організаційної єдності: всі органи держави проводять зрештою загальну політичну лінію, визначену носієм реальної влади, і, як правило, будуються за вертикаллю».

Незалежність і самостійність кожної з гілок влади не є само- ціллю. Це також не перешкода до їх взаємодії. До того ж ефектив- ність влади недосяжна без співпраці гілок цієї влади. Прикладом втілення такої ідеї є структура взаємодії гілок державної влади у США. Своєрідний механізм практичної реалізації принципу розпо- ділу влади, що склався тут, став відомий під назвою «системи стри- мувань і противаг». Основне його призначення – сприяти взаємодії влад, не допускаючи узурпації повноважень однієї з гілок влади на збиток іншій.

Таким чином, теорія правової держави нерозривно пов’язана з ідеєю про розподіл гілок державної влади. Це свідчить про те, що втілення цієї ідеї можливе лише в демократичному суспільстві й державі. Ані в рабовласницькій, ані в феодальній державі втілення цього принципу не можливе, оскільки сам принцип передбачає наявність економічно вільного власника – основного представника суспільства, що володіє також і політичними правами.

Для фактичного здійснення розподілу гілок державної влади необхідні об’єктивні умови – достатній ступінь розвитку продук- тивних сил і відносин, а також суб’єктивні – високий рівень полі- тичної свідомості суспільства.

Сучасна юридична наука розглядає безліч варіантів і теоре- тичних моделей втілення в життя концепції правової держави. Ця теорія не перетворилася на догматичне вчення, процес його вдос- коналення цього продовжується і сьогодні.

Україна в напрямку до правової держави

У Конституції України 1996 р., у ст. 1, проголошено, що Укра- їна є суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, пра- вовою державою. Проте це не означає, що в нашій країні вже побудована правова держава. У Конституції окреслено цілі, програму, на виконання яких спрямовується суспільство на певний проміжок часу. Можна констатувати про значні досягнення на цьому шляху: в незалежній Україні створено механізм реалізації та захисту прав і свобод людини, принцип верховенства права поступово втілюється у всіх сферах, динамічно розбудовується громадянське суспільство, реалізовано принцип розподілу влад і т. ін.

Звертаючись до минулого, можна побачити, що в історії Украї- ни задовго до американської конституційної ідеї були періоди, коли окремі політики і вчені передбачали необхідність розподілу влад як основи для поліпшення державного механізму і більшої демократичності держави.

Так, у Конституції Пилипа Орлика, ухваленій 5 квітня 1710 р. на Козацькій Раді в м. Бандери, в VI розділі автор пропонує держа- вне управління, розділивши повноваження й об’єднавши всі гілки влади в єдиний державний механізм: «Якщо в незалежних держа- вах дотримуються похвального і корисного для публічної рівнова- ги порядку, а саме – під час війни і в умовах миру збирати приват- ні й публічні ради, обмірковуючи спільне благо батьківщини, на яких незалежні володарі у присутності Його Величності не відмов- лялися підкорити свою думку спільному рішенню урядовців і рад- ників, то чому ж вільній нації не дотримуватись такого ж прекрас- ного порядку в незалежних державах». Таким чином, першість у країні належить Генеральній старшині, якій підпорядковувалися полковники, прирівнювані до радників. Законодавчий орган скла- дається зі знатних ветеранів, що обираються від кожного полку та входять до публічної ради. Ясновельможний гетьман прирівню- ється у сучасному розумінні до президента республіки з президе- нтською формою правління.

Узгодженню механізму держави з правом, обґрунтуванню не- обхідності конституційного закріплення та захисту основних прав і свобод людини були присвячені дослідження українських прав- ників, філософів М. Палієнка, М. Драгоманова, М. Грушевського, В. Винниченка та ін.

Саме Михайло Драгоманов наголошував на необхідності роз- поділу влади в державі, виділяючи незалежну судову владу (поряд із законодавчою і виконавчою) як потужний засіб захисту прав і свобод людини.

Богдан Кістяківський уважав, що правова держава – це кон- ституційна держава, де влада перестає бути фактичним пануван- ням людей і перетворюється на панування правових норм.

Дотепер одним із вітчизняних фундаторів суверенітету дер- жави вважають М. Палієнка. Концептуальні засади його теорії про суверенітет («Проблеми суверенітету сучасної держави») є прогре- сивними, демократичними, бо будуються на принципах парламе- нтаризму та поділу влад у державі, тобто спираються на основні засади правової держави.

Реформування держави на демократичних засадах, втілення принципу «дозволено все, що не заборонено законом» у своїх творах («Конституційне питання: українство в Росії», «Початки громадянс- тва…» та ін.) обґрунтував М. Грушевський. Його погляди знайшли втілення в Конституції Української Народної Республіки (УНР).

Конституцію УНР, ухвалену 29 квітня 1918 р. Українською Центральною Радою, вважають однією з найдемократичніших конституцій того часу. Статті 22–25 закріплюють принцип розпо- ділу влад на законодавчу, виконавчу та судову. Верховним органом у Республіці були Всенародні Збори, що здійснювали безпосередньо законодавчу владу. Вони ж формували органи виконавчої та судової влади. Вища виконавча влада належала Раді Народних Міністрів. Арбітром зазначених гілок влади був Генеральний Суд УНР. Вод- ночас у ст. 63 наголошувалося: «Рішення Суду не можуть бути змі- нені ні законодавчими, ні адміністративними органами влади».

Із приходом до влади більшовиків II Всеросійський з’їзд Рад 8 листопада 1917 р. проголосив перехід всієї повноти влади в руки рад. Цим рішенням було закріплено формування тоталітарної дер- жави. Концепція правової держави, як вираження інтересів буржуа- зії, марксизмом відкидалася, у вищих навчальних закладах вона розглядалася у розділі «Критики буржуазних правових теорій». Отже, і розподіл влади визнавався непридатним. Радянська влада сформувала власний підхід до основ побудови механізму влади – жорсткої її централізації. Формально радам належала повнота вла- ди, а інші органи були органами управління, правосуддя, виконав- чо-розпорядчими органами державної влади. Проте, не маючи ма- теріальної бази, місцеві ради залежали від відомств і розташованих на їх території підприємств. В умовах диктатури пролетаріату різко посилилася виконавча влада, що підмінила собою дві інші гілки. Судові органи заміщувалися всілякими «двійками», «трійками» (варіанти надзвичайних судів), які формувалися з представників партії та виконавчої влади. Посада Генерального секретаря КПРС була куди значнішою, ніж посада Голови Президії Верховної Ради, який формально вважався главою держави. Таким чином, злиття партійного та державного апаратів внесло нові принципи в органі- зацію системи державних органів, що не відповідала теорії розподі- лу влади. Це фактично перетворило законодавчу і судову владу на придаток заідеологізованої бюрократичної системи управління, яку очолює або представляє партійний лідер і його найближче оточення.

Поняття й ознаки правової держави

Реалізація та розвиток ідеї правової держави розпочалися у середині 80-х років XX сторіччя.

Політична влада в будь-якій державі організовується і здійсню- ється у певних правових формах, але тільки у правовій державі вона основана на праві, максимально обмежена правом і правами людини. Термін «правова держава» вперше ввів у юридичну та політичну науку відомий німецький вчений Карл-Теодор Велькер (1813 р.), а інший німецький науковець Роберт фон Моль (1879 р.) надав його наукове визначення. На його думку, правова держава – це держава, що ґрунтується на закріпленні прав і свобод громадян та забезпеченні їх судового захисту.

Правова держава – це політична організація громадянського суспільства, основана на визнанні та реальному забезпеченні прав і свобод людини, верховенстві права та взаємній відповідальнос- ті держави й особи.

Соціальною основою правової держави виступає громадянсь- ке суспільство, в якому є всі умови для реалізації кожним своїх твор- чих можливостей, різноманіття поглядів, особистих прав і свобод.

Економічною основою правової держави є всі форми власнос- ті, що є рівноправними, стимулюються до розвитку і захищені юридично. Тобто у правовій державі суспільство стає спілкою ві- льних і рівноправних власників.

Моральну основу правової держави становлять загальнолюд- ські цінності: принципи гуманізму, милосердя, рівності, свободи, честі та гідності особи.

Правова держава характеризується низкою ознак, що висту- пають певними критеріями успішності наближення до проголо- шеного ідеалу.

Законодавче закріплення, реальне здійснення, охорона і захист невід’ємних прав і свобод людини

Людина визнається найвищою соціальною цінністю. Держава визнає непорушними життя, свободу та гідність людини. Права та свободи людини і громадянина визначають зміст законів, діяльність держави і виступають дієвим інструментом обмеження державної влади, її підпорядкування потребам громадянського суспільства.

Ще в преамбулі французької Декларації прав людини і гро- мадянина 1789 р. проголошувалося, що «невігластво, забуття прав людини або нехтування ними є єдиною причиною суспільних бід та зіпсованості урядів». У подальшому основні права людини, їх визнання, охорона та захист знайшли своє втілення в Загальній декларації прав людини 1948 р.

Сутність правової держави як «знаряддя соціального компро- місу» реалізується за допомогою законодавчого закріплення рівних прав та рівних шансів представникам різних соціальних верств; можливості різних соціальних груп брати участь у формуванні органів влади, впливати на політику, а також нести відповідаль- ність за стан справ у державі.

Реальність прав і свобод людини вимагає створення дієвого механізму контролю за дотриманням прав і свобод людини та громадянина.

Додатковий захист прав і свобод людини забезпечується між- народно-правовими інститутами. Наприклад, якщо всі внутрішні можливості правового захисту порушених прав вичерпано, існує право звернутися до Європейського Суду з прав людини. У право- вій державі необхідно забезпечувати реалізацію всіх міжнародних норм із прав людини.

Принцип верховенства права і правового закону Право вивчають як «міру свободи і справедливості» або «міру справедливої свободи», тому держава не створює право, а за допо- могою законів надає праву формальної визначеності.

Правовим є лише такий закон, у якому міститься рівна для всіх міра свободи і справедливості.

У рішенні № 15-рн/2004 від 2 листопада 2004 р. Конституцій- ний Суд України надав доктринальне тлумачення цього принципу: «Верховенство права вимагає від держави втілення у правотво- рчу і правозастосовну діяльність, зокрема в закони, які за своїм змістом повинні бути проникнуті, передусім, ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним із проявів верховенс- тва права є те, що право не обмежується лише законодавством, як однією з його форм, а охоплює й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і обумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства».

Тобто принцип верховенства права передбачає, що правова держава вимагає відповідності норм права стандартам прав людини; правову визначеність, розумність і пропорційність власних законів.

Принцип верховенства права вимагає, щоб діяльність держа- ви визначалася на основі правових законів. Саме на такий підхід орієнтує ст. 8 Конституції України, яка закріплює дію принципу верховенства права:

найвищу юридичну силу Конституції України, яка перед- бачає, що закони та інші нормативно-правові акти ухвалюються на основі Конституції України і повинні відповідати їй;
пряму дію норм Конституції України, яка передбачає гара- нтування звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини та громадянина безпосередньо на підставі Консти- туції України.

За допомогою права і через правові закони правова держава самообмежує себе, і не лише громадян, а насамперед сама держава та державні службовці повинні чинити виключно в межах права. Пов’язаність суб’єктів правовідносин правом свідчить про належ- ний правопорядок у правовій державі.

Принцип розподілу влади зарахований до числа основних конституційних принципів усіх сучасних демократичних держав і знаходить віддзеркалення в побудові механізму здійснення влади. Складовими частинами механізму влади визнаються законодавча, виконавча і судова гілки влади, кожна з яких, втілюючи єдність влади, належить народу і залишається самостійною. Ці гілки влади за нормальних умов існують у всіх країнах. У кожній країні держа- вний механізм відрізняється специфікою і численними особливос- тями. Причому чим вищий ступінь демократизму, тим більше можна спостерігати специфічного й особливого. Деспотії всі одна- кові, як би не намагалися тирани підкреслити свою самобутність. Демократії завжди різноманітні, хоча вони єдині за своїми осново- положними принципами і духом.

Так, у сучасній українській юридичній науці деякі автори ви- діляють контрольно-наглядову владу як четверту гілку (наприклад, за Конституцією Алжиру 1976 р. таких гілок влади виділяється сім: законодавча, виконавча, судова, контрольно-наглядова, засновни- цька, президентська, влада органів самоврядування). Основна мета розподілу влади – це запобігання її можливій централізації та узу- рпації, а також розмежування компетенції між окремими гілками влади. Здійснення цього принципу забезпечується функціонуван- ням спеціальної системи «стримувань і противаг», тобто сукупніс- тю спеціальних повноважень, властивих кожній з гілок влади, що дозволяють запобігати спробі «перетягування на себе» більшої кількості повноважень.

У цю систему входять, наприклад, такі можливості:

право імпічменту – оголошення парламентом недовіри пре- зиденту внаслідок здійснення ним вчинку, не сумісного з його посадою (скоєння злочину). Результатом здійснення цієї процеду- ри повинно бути дострокове усунення президента з обійманої посади;
право відкладального вето – право президента накласти вето на закон (не підписати і повернути до парламенту);
право парламенту на подолання президентського вето. Пар- ламент повторним голосуванням, кваліфікованою більшістю за закон може подолати рішення президента. В цьому випадку пре- зидент зобов’язаний підписати закон;
процедура формування Конституційного Суду. Так, напри- клад, в Україні формування цього органу здійснюється шляхом делегування однакової кількості суддів (по шість осіб) від Президе- нта, Верховної Ради, з’їзду суддів України.

Конкретне втілення в життя принципу поділу влади залежить від дії численних чинників: історичних особливостей і еволюції держави, рівня соціально-економічного розвитку, природно-гео- графічних умов існування, етнонаціонального складу населення, соціально-економічного рівня розвитку суспільства тощо.

Порядок формування вищої державної влади, який встанов- лений Конституцією і фактично склався в країні, принципи взає- мовідносин між законодавчою, виконавчою і судовою владами визначають існуючу в країні форму правління.

Принцип взаємної відповідальності особи і держави полягає в тому, що відповідальність особи перед державою, за наявності у неї широкого кола прав і свобод, визначається у дотриманні заборон (наприклад, не створювати незаконних збройних формувань) та виконанні певного кола обов’язків (дотримуватися законів і Кон- ституції держави; сплачувати податки; берегти природне навко- лишнє середовище; захищати батьківщину). Також передбачається відповідальне ставлення держави до людини у забезпеченні та охороні її прав, свобод і законних інтересів усіма передбаченими законом засобами. Ця вимога випливає зі змісту ст. 3 Конституції України, за якою людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недо- торканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю.

Важливе значення у цьому контексті має також припис ст. 56 Конституції України, відповідно до якого кожен має право на від- шкодування за рахунок держави та органів місцевого самовряду- вання матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями та бездіяльністю органів державної влади, орга- нів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб під час здійснення ними своїх повноважень.

У разі порушення державою прав, свобод і законних інтересів людина може подати позов до суду проти держави, навіть у між- народні судові органи.

Взаємовідносини особи і правової держави будуються на ос- нові постійного розширення прав і свобод, гармонійного поєднан- ня інтересів держави й особи, підвищення соціальної активності і відповідальності особистості.

Важливого значення у державі та суспільстві набуває наяв- ність незалежного й ефективного суду. У країнах, що орієнтуються у своєму розвитку на побудову правової держави, різними спосо- бами забезпечується незалежність судової гілки влади і безсторон- ність правосуддя. Без незалежного правосуддя існування та функ- ціонування дійсно демократичного державного механізму просто не можливе і не реальне. У країнах із тоталітарними режимами су- дова система виконує функцію знаряддя придушення як складова частина репресивного механізму, головне призначення якого – роз- права із супротивниками режиму, який існує. В демократичних країнах судова влада розглядається як вартовий особистої свободи і прав громадян. У здійсненні цих функцій і полягає її головне при- значення.

Провідну роль суд може відігравати тільки за умов здійснення правосуддя виключно судом і відповідно до закону, забезпечення незалежності і кваліфікованості суддів, рівного доступу до судово- го захисту для громадян тощо.

Загальнодозвільний правовий режим регулювання поведінки людини

У тоталітарних, поліцейських державах поведінка особи регу- лювалася за принципом «заборонено все, крім того, що було прямо дозволено законом».

У США 1789 р. вперше було сформульовано принципово ін- ший підхід – людині було дозволено все, що прямо не заборонено законом.

Зазначений принцип обґрунтував у своїх творах Михай- ло Грушевський. Його погляди знайшли своє втілення в Конститу- ції УНР 1918 р.

Дещо по-іншому цей режим поведінки викладено у Конститу- ції України (ч. 1 ст. 19): «Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством», але за змістом статті це фа- ктично закріплення загальнодозвільного правового режиму.

Спеціально-дозвільний правовий режим для суб’єктів публічної влади

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи держав- ної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спо- сіб, передбачених Конституцією та законами України.

Тобто зазначені особи повинні чинити виключно в межах сво- єї компетенції, забезпечуючи можливість реалізації членами гро- мадянського суспільства своїх прав і свобод, законних інтересів і юридичних обов’язків, а також у разі скоєння правопорушень – застосувати засоби державного впливу, аж до прямого примусу, з метою набуття в суспільстві атмосфери законності і правопорядку.

Високий рівень правосвідомості і правової культури Вимоги досягнення високого рівня правосвідомості та правової культури у правовій державі спрямовані як до окремого індиві- да чи посадової особи, так і до суспільства загалом.

Це, зокрема, передбачає досить високий рівень правових знань, усвідомлення правових принципів, узгодження своєї поведінки з приписами правових норм за звичкою, на підсвідомому рівні.

Для забезпечення формування високої правової культури у правовій державі повинні бути реалізовані такі умови:

а) створення системи постійного і максимально повного та широкого інформування про стан чинного законодавства, а також загальної правової інформації;

б) створення структури органів і програм з формування пра- вової освіти, навчання і вироблення стимулів, прийомів і навичок реалізації правових знань;

в) розроблення заходів створення умов для формування по- важного ставлення до закону та права. Реалізація цього елементу нерозривно пов’язана з втіленням у життя принципів взаємної відповідальності держави і громадянина, а також «зв’язаності» держави своїми законами;

г) якісне підвищення фахового рівня та правової культури суб’єктів нормотворчості та правозастосування як один із засобів підвищення довіри й поваги до права і держави.

Питання для самоконтролю

Охарактеризуйте історичні передумови формування концепції правової держави.
Назвіть автора терміна «правова держава».
Дайте визначення правової держави.
Хто з мислителів Відродження стояв біля витоків концепції правової держави?
Які ознаки притаманні правовій державі?
Розкрийте сутність принципу поділу влади.
У якій країні та коли конституційно закріплено розподіл влади?
Назвіть українських правників та філософів, які наголошували на необхідності розподілу влади.
Що таке верховенство права?
Назвіть приклади «стримувань і противаг» між гілками влади.
На яких принципах повинна будуватися судова влада у право- вій державі?

Список рекомендованої літератури

Василюк С. Теорія поділу влади і судова влада в Україні / С. Василюк // Право України. – 2002. – № 5. – С. 8–11.

Васькович Й. Проблеми та перспективи побудови правової держави в Україні / Й. Васькович // Право України. – – № 1. – С. 32–34.
Ганзенко О. О. Правова культура особи в умовах розбудови правової держави Україна (значення, проблеми, шляхи вирішення) / О. О. Ганзенко // Вісник Запорізького юридичного інституту. – 1999. – № – С. 279–284.
Горшенев В. М. Законность как достояние правового госу- дарства / В. М. Горшенев // Проблемы обеспечения законности в механизме правоприменения : тез. докл. межреспубл. науч.-практ. конф. – Волгоград : Волгоград. гос. ун-т, – С. 5–6.
Гринюк Р. Ф. Поняття «загального блага» в контексті фор- мування теорії правової держави / Р. Ф. Гринюк // Держава і пра- во. – – Вип. 19. – С. 54–61.
Громадянське суспільство в Україні: проблеми становлен- ня / за ред. С. В. Бобровник. – Київ : Логос, 1997. – 123 с.
Димитров Ю. Правова держава: перспектива чи сьогодні- шній день / Ю. Димитров // Право України. – – № 5–6. – С. 31–33.
Журавський В. Двопалатний парламент в Україні: проб- леми формування / В. Журавський // Право України. – –

№ 3. – С. 33–35.

Заєць А. П. Правова держава в контексті новітнього укра- їнського досвіду / А. П. Заєць. – Київ : Парлам. вид-во, – 247 c.
Заєць А. П. Правова держава / А. П. Заєць // Велика укра- їнська юридична енциклопедія : у 20 т. Т. 3: Загальна теорія права / Нац. акад. прав. наук України ; Ін-т держави і права України ім. В. М. Корецького НАН України ; Нац. юрид. ун-т ім. Ярослава Муд- рого ; редкол. вид.: В. Я. Тацій (голова) та ін. ; редкол. тому: О. В. Петришин (голова) та ін. – Харків : Право, – С. 467–471.
Заєць А. Принцип верховенства права (теоретико- методологічне обґрунтування) / А. Заєць // Вісник Академії пра- вових наук України. – – № 1. – С. 3–15.
Кириченко С. О. Громадянське суспільство і правова дер- жава: поняття та зміст / С. О. Кириченко. – Київ : Логос,1999. – 47
Кисельов Ю. Ю. Концепція правової держави як напрям демократичного державорозуміння / Ю. Ю. Кисельов // Держава і право. – – Вип. 7. – С. 40–48.

Колодій А. Народовладдя як основа представницької демо- кратії / А. Колодій, В. Копєйчиков, М. Цвік // Українське право. – 1995. – № 1 (2). – С. 14–23.
Кривенко Л. Розподіл влад і процесуальні права парламе- нту / Л. Кривенко // Віче. – – № 3. – С. 14–32.
Мацюк А. Р. Громадянське суспільство – соціальна основа держави, влади і демократії / А. Р. Мацюк // Українське право. – 1995. – № 1 (2). – С. 24–34.
Оборотов Ю. М. Современное государство: основы теории / Ю. М. Оборотов. – Одесса : Юрид. лит., 1998. – 132 с.
Процюк І. В. Поділ державної влади в умовах різних форм правління / І. В. Процюк. – Xарків : Право, – 584 с.
Рабінович П. М. Верховенство права / П. М. Рабінович // Юридична енциклопедія : в 6 т. / редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова) та ін. – Т. – Київ : Укр. енцикл., 1998. – С. 341–342.
Рабінович П. М. Громадянське суспільство і правова дер- жава: загальнотеоретичні міркування / П. М. Рабінович // Україн- ське право. – – № 3 (5). – С. 22–34.
Силенко Л. М. Поняття, сутність та основне призначення системи стримувань і противаг / Л. М. Силенко // Вісник Запорі- зького юридичного інституту. – – № 3. – С. 51–52.
Тацій В. Утвердження і забезпечення прав та свобод лю- дини – головний конституційний обов’язок демократичної, право- вої, соціальної держави / В. Тацій // Вісник Академії правових наук України. – 2000. – № 4. – С. 3–18.
Тимошенко В. І. Правова держава (теоретико-історичне дослідження) / В. І. Тимошенко. – Київ : Наук. думка, – 132 с.
Шаповал В. М. Стримування і противаги / В. М. Шаповал // Юридична енциклопедія : в 6 т. / редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова) та ін. – Київ : Укр. енцикл., – С. 669–670.
Шемшученко Ю. С. Правова держава / Ю. С. Шемшучен- ко // Юридична енциклопедія : в 6 т. / редкол.: Ю. С. Шемшучен- ко (голова) та ін. – Т. – Київ : Укр. енцикл., 2003. – Т. 5. – С. 36.
Щедрова Г. П. Громадянське суспільство, правова держава і політична свідомість громадян / Г. П. Щедрова. – Київ : Ін-т сис- тем. дослідж. освіти, 1994. – 112 с.

Розділ 8 ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

Генеза поняття «громадянське суспільство»

Суспільство – це форма об’єднання людей, які володіють загаль- ними інтересами, цінностями та цілями. Громадянське суспільство – це суспільство недержавного типу, система загальнолюдських цінно- стей, створювана багатьма поколіннями людей. Громадянське суспі- льство є частиною цього цілого, але з властивими лише йому рисами. Визначення подальших шляхів розвитку громадянського сус- пільства як суспільно-політичного феномена продовжувалося кі- лька сторіч і пов’язувалося з формуванням буржуазних суспільних відносин, затвердженням принципу правової рівності. Шлях захід- ної цивілізації до громадянського суспільства супроводжувався гострими і тривалими соціальними, політичними та ідеологічними конфліктами, включаючи широкомасштабні політичні революції.

Це був процес не лише економічної, соціальної та політичної, але й соціокультурної, духовної та морально-етичної трансформації.

У XIX ст. у країнах Західної Європи прискорилися процеси диференціації різних сфер суспільно-політичного життя, відбуло- ся їхнє звільнення від всеохоплюючої державної влади, істотно зрос- ла роль автономного та незалежного індивіда з його невід’ємними правами та свободами. Словосполученням «громадянське суспільст- во» підкреслювалася вся різноманітність неполітичних (приватних) відносин, що складалися без контролюючого впливу держави.

Говорячи про історичний шлях розвитку громадянського сус- пільства, варто зазначити, що його витоки сягають часів античнос- ті, починаючи з Аристотеля (держава-поліс) і Цицерона (природне право громадян). Водночас розмежування понять «громадянське суспільство» і «держава» пов’язане з Новим часом (XVII–XVIII ст.).

Так, уперше поняття «громадянське суспільство» з’явилось у працях Т. Гоббса, Дж. Локка та віднайшло розвиток у роботах Ж. Ж. Руссо, Ш. Л. Монтеск’є, Е. Канта, Г. В. Ф. Гегеля, К. Маркса та інших філо- софів.

Т. Гоббс (1588–1679) почав використовувати поняття «грома- дянське суспільство» у прямій постановці, хоча й непослідовно: в одних випадках він ототожнював громадянське суспільство з держа- вою, в інших – роз’єднував. Зі свого боку, під громадянським суспільс- твом філософ розумів союз індивідів та колективів, у якому біль- шість його членів наділені вищими людськими якостями. Водночас держава повинна переважати над громадянським суспільством.

Дж. Локк (1632–1704), використовуючи поняття «громадянське суспільство», навпаки, відстоював перевагу громадянського суспі- льства над державою. Основою розвинутого громадянського суспі- льства вчений вважав приватну власність. Політичну владу Дж. Локк трактував як право людей створювати закони для регу- лювання та збереження власності. Основна мета об’єднання гро- мадян у державу – збереження їхньої власності. Тому держава не є вічним атрибутом суспільства та утворюється на певному етапі розвитку громадянського суспільства, коли у членів суспільства виникає в цьому необхідність.

Ш. Л. Монтеск’є (1689–1755) розглядав громадянське суспільс- тво як результат історичного розвитку, ступінь історії після приро- дного стану, сім’ї, «героїчного часу». Громадянське суспільство, за Монтеск’є, – це суспільство ворожнечі людей між собою, яке для нейтралізації цієї ворожнечі перетворюється у державу. Водночас державність внутрішньо притаманна, але не тотожна громадянсь- кому суспільству. Монтеск’є розрізняв закони цивільні (громадян- ські) та державні (політичні). Цивільні закони регламентують від- носини, що існують у громадянському суспільстві: відносини влас- ності, добровільних об’єднань громадян та ін. Державні закони регламентують, головним чином, політичні права громадян. Мон- теск’є вказував на діалектичну єдність і протиріччя законів грома- дянського суспільства та держави, вважаючи, що зникнення однієї зі сторін цієї єдності невпинно призведе до великих суспільних потрясінь.

Значно поглибив уявлення про громадянське суспільство Е. Кант (1724–1804). На його думку, громадянське суспільство осно- ване на таких принципах: 1) свобода члена суспільства як людини;

2) рівність його як підданого з іншими; 3) самостійність кожного члена суспільства як громадянина.

Відомий американський просвітник Т. Пейн (1737–1809) наго- лошував, що чим досконалішим є громадянське суспільство, тим менше воно потребує втручання держави.

Принципово новими положеннями збагатив розгляд проблем громадянського суспільства Г. В. Ф. Гегель (1770–1831). Він дійшов висновку, що громадянське суспільство є особливою стадією в діа- лектичному русі від сім’ї до держави у процесі тривалої та складної історичної трансформації від Середньовіччя до Нового часу. Згід- но з Гегелем, громадянське суспільство виступає як система індиві- дів, які за допомогою праці задовольняють власні потреби та потре- би інших. Фундаментом громадянського суспільства є приватна власність, спільність інтересів, загальна формальна рівність грома- дян, захищеність людей від випадковостей. На відміну від своїх по- передників Гегель розглядав громадянське суспільство та державу як самостійні інститути: у державі представлена загальна воля гро- мадян, а громадянське суспільство є сферою особистих, приватних інтересів громадян. На думку Гегеля, громадянське суспільство та держава у своїй суперечливій єдності можуть існувати лише на ос- нові множинності станів, тобто на розвинутій соціальній структурі.

На сьогодні більшість філософів є солідарними в тому, що громадянське суспільство – це суспільство недержавного типу, з розвиненими економічними, політичними, правовими, релігійни- ми та культурними відносинами між людьми.

Загальна характеристика громадянського суспільства

Поняття «суспільство» та «громадянське суспільство» не то- тожні, останнє значно вужче від першого та молодше набагато століть. Становлення та розвиток громадянського суспільства є особливим періодом в історії людства, держави і права. Суспільст- во, що відрізнялося від держави, існувало завжди, однак не завжди було громадянським.

Поняття «громадянське суспільство» пройшло багатовікову еволюцію, проте до сьогодні не має єдиного загальноприйнятого визначення. Якщо розглядати феномен громадянського суспільст- ва з точки зору його співвідношення з державою, то можна виок- ремити два підходи до розуміння громадянського суспільства: з одного боку, громадянське суспільство ототожнюється з державою, з іншого боку, до громадянського суспільства належить певна сфе- ра суспільства, яка є відокремленою від держави та її інститутів.

Зазвичай поняття «громадянське суспільство» використову- ється у двох значеннях.

У широкому сенсі громадянське суспільство – це сукупність неполітичних відносин (міжособистісних, сімейних, економічних, культурних, релігійних, національних), а також структур, що роз- виваються за межами та без безпосереднього втручання держави. Система незалежних від держави асоціацій та відносин створює умови для самореалізації окремих індивідів та різного роду об’єд- нань громадян, задоволення їх повсякденних потреб.

У вузькому сенсі громадянське суспільство є цивілізаційним становищем суспільства, характерною ознакою якого є рівноправ- ність особистості, співтовариства громадян та держави.

Ознаками громадянського суспільства є: економічна незалеж- ність громадян; розвинута демократія; рівноправність громадян; забезпеченість прав і свобод громадян; вільне формування громад- ської думки, ідеологічний і політичний плюралізм; свобода ство- рення та діяльності засобів масової інформації; високий рівень інтелектуального та психологічного розвитку членів суспільства, їх здатність до самодіяльності у складі певного інституту громадян- ського суспільства.

Функції громадянського суспільства полягають у повному задо- воленні матеріальних і духовних потреб людини, захисті приват- ної сфери життя людей, стримуванні політичної влади від абсолю- тного свавілля, стабілізації суспільних відносин і процесів.

Засадничим чинником життєдіяльності громадянського суспіль- ства є наявність у кожного його члена власності – фундаментальної умови свободи особистості. Важливим фактором успішного функці- онування громадянського суспільства є наявність розвиненої соціа- льної структури, що відображає всю різноманітність інтересів різних груп та станів. Соціальна структура повинна мати добре розвинені вертикальні й, особливо, горизонтальні зв’язки. За розмитої соціаль- ної структури індивід прямо пов’язаний із державою, а це істотно обмежує можливості реалізації його особистих прав та свобод.

Наступною умовою функціонування громадянського суспіль- ства є високий рівень соціального, інтелектуального та психологіч- ного розвитку особи, її внутрішньої свободи. Ця умова досягається і реалізується у результаті тривалих процесів еволюційного та ре- волюційного розвитку суспільства.

Поняття «громадянське суспільство», як правило, використо- вується у зіставленні з поняттям «держава». У сукупності вони ві- дображають різні сторони життя суспільства та протистоять одне одному. Громадянське суспільство становить сферу абсолютної свободи приватних осіб у відносинах одного з одним. Це соціаль- ний, культурний та економічний простір, у якому взаємодіють вільні індивіди, що реалізують приватні інтереси та здійснюють індивідуальний вибір. Держава, навпаки, є простором тотально регламентованих взаємовідносин політично організованих суб’єк- тів: державних структур, політичних партій, груп тиску тощо.

Громадянське суспільство функціонує в діалектичній, супере- чливій єдності з державою. За демократичного режиму воно тісно взаємодіє з державою, за авторитарного й тоталітарного режимів – перебуває у пасивній або активній опозиції з нею. Держава може обмежити життєдіяльність громадянського суспільства, однак знищити його вона не здатна: громадянське суспільство є первин- ним відносно держави, так би мовити, його фундаментом. Зі свого боку, громадянське суспільство може суттєво обмежити функції держави, однак замінити державу на сучасному етапі воно не здат- не. Громадянське суспільство дозволяє розмежувати сфери полі- тичного та неполітичного життя суспільства, але за своєю приро- дою воно є неполітичним суспільством. Про це свідчить історич- ний досвід його існування.

Проте в умовах активної внутрішньої, зовнішньої та міжнаро- дної політики, що проводиться державами, громадянське суспільс- тво вимушене займатися політикою в тому обсязі, якого вимагає об’єктивна реальність. Усередині громадянського суспільства мо- жуть виникати та виникають політичні об’єднання, різною мірою політизуються громадські організації та рухи тощо.

Становленню громадянського суспільства сприяють три фак- тори: правовий характер держави, культурне становище суспільст- ва та перетворення підданих держави на вільних громадян.

Основною перешкодою розвитку громадянського суспільства є домінування держави над суспільством. Першість держави, її верховенство щодо особистості призводить до підкорення та руй- нування громадянського суспільства. Домінування держави вияв- ляється у звуженні публічної сфери, громадянських ініціатив та збільшенні обов’язків індивіда перед державою на шкоду правам і свободам громадян.

В умовах демократії громадянське суспільство прагне до децен- тралізації державної влади за рахунок передавання частини владних повноважень органам місцевого самоврядування та намагається здійснювати безконфліктну взаємодію з державою. У своєму розвит- ку громадянське суспільство впливає на формування та закріплення демократичних інститутів державної влади, сприяє реалізації інсти- туту прав людини та формуванню відкритих політичних систем.

Громадянське суспільство та держава взаємодоповнюють одне одного. Без зрілого громадянського суспільства не можлива побу- дова правової, демократичної держави, адже саме свідомі, вільні громадяни здатні створювати найбільш раціональні форми люд- ського співжиття. З іншого боку, правова держава є чинником, що сприяє перетворенню суспільства на громадянське ціле. Якщо громадянське суспільство виступає міцною опосередкованою лан- кою між вільним індивідом та централізованою державною волею, то держава покликана протистояти дезінтеграції, хаосу, кризі та забезпечувати умови для реалізації прав і свобод автономної особи. У реальному житті поділ громадянського суспільства та дер- жави достатньо умовний, однак у науці він необхідний для розу- міння механізмів суспільного життя, ступеня свободи та несвободи індивідів, рівня політичного розвитку.

Отже, питання про існування громадянського суспільства є досить актуальним. Для того, щоб реалізувати особисті інтереси і потреби, люди об’єднуються в неполітичні інститути, серед яких можна назвати такі: сім’я, недержавні ЗМІ, церква, асоціації та сою- зи, наукові, професійні, творчі та спортивні об’єднання, студентсь- ке самоврядування, профспілки тощо. З іншого боку, повсякденне життя людей також становить певну сферу функціонування гро- мадянського суспільства.

Характерною особливістю громадянського суспільства є те, що його не можна створити, воно вибудовується поступово і залежить безпосередньо від рівня добробуту населення, економічного, полі- тичного розвитку країни, рівня культури і самосвідомості народу. При цьому в суспільства має бути взаємна згода до самоорганізації.

Структура громадянського суспільства

Громадянське суспільство – це складна багаторівнева система невладних зв’язків та інститутів. Вона складається із сукупності міжособистісних відносин, які розвиваються без втручання держа- ви, а також розгалуженої системи незалежних від держави громад- ських інститутів, що реалізують повсякденні індивідуальні та ко- лективні потреби. Оскільки повсякденні інтереси громадян нерів- нозначні, то й сфери громадянського суспільства мають певну супідрядність, яку умовно можна виразити таким чином.

Базові (первісні) потреби в їжі, одязі, житлі тощо, які забезпе- чують життєдіяльність індивідів, задовольняються завдяки вироб- ничим відносинам, що становлять перший рівень міжособистісних взаємозв’язків. Ці потреби реалізуються через такі громадські ін- ститути, як професійні, споживчі й інші об’єднання та асоціації.

Потреби у продовженні роду, здоров’ї, вихованні дітей, духо- вному вдосконаленні, вірі, інформації, спілкуванні тощо реалізу- ють комплекс соціокультурних взаємовідносин. Вони утворюють другий рівень міжособистісних відносин. Потреби цього рівня задовольняються в рамках таких інститутів, як сім’я, церква, освітні та наукові установи, творчі спілки, спортивні товариства тощо.

Третій, вищий, рівень міжособистісних відносин становлять потреби у політичній участі. Цей рівень передбачає сформованість в індивіда конкретних політичних позицій. Політичні вподобання індивідів та груп реалізуються за допомогою політичних партій, груп, інтересів, суспільних рухів тощо.

Важливою складовою громадянського суспільства є вільні за- соби масової інформації. Громадянське суспільство завжди приді- ляє велику увагу фактам обмеження свободи слова та послідовно бореться зі спробами цензури у сфері ЗМІ.

Отже, громадянське суспільство та його взаємовідносини з державою характеризуються таким чином:

становлення та розвиток громадянського суспільства пов’я- зується з формуванням буржуазних суспільних відносин, затвер- дженням принципу формальної рівності;
громадянське суспільство базується на приватній та інших формах власності;

громадянське суспільство існує поряд з державою як віднос- но самостійна сила, що протистоїть державі та перебуває з остан- ньою в суперечливій єдності;
громадянське суспільство – це система, що побудована на основі горизонтальних зв’язків між суб’єктами (принцип коорди- нації) та якій властива самоорганізація;
громадянське суспільство є співтовариством вільних власни- ків, які усвідомлюють себе такими і внаслідок цього готові взяти на себе усю повноту господарської та політичної відповідальності за суспільство;
із розвитком громадянського суспільства та становленням правової державності відбувається зближення суспільства та держа- ви, їх взаємопроникнення; фактично правова держава є способом організації громадянського суспільства, його політичною формою.

Таким чином, поняття «громадянське суспільство» характери- зує певний рівень розвитку суспільства, його стан, ступінь соціаль- но-економічної, політичної та правової зрілості.

Церква як інститут громадянського суспільства в Україні

Церква як соціальний інститут в Україні послуговується найбі- льшим ступенем довіри громадян практично від початку отриман- ня незалежності нашою державою і дотепер. Так, директор Центру релігієзнавчих досліджень та міжнародних відносин І. А. Козловсь- кий зауважує, що Україна на сьогодні є найбільшою православною та греко-католицькою країною світу, найбільшою протестантською країною Східної Європи серед євангельських течій. Наприклад, із 1999 р. вона є найчисленнішою за кількістю баптистів у Європі, численнішою навіть за Англію – батьківщину баптизму. Загалом Україна є унікальним прикладом для Європи та більшості країн світу у плані багатонаціональності, віротерпимості та відкритості.

Очевидно, що в Україні релігія увійшла в усі сфери суспільної життєдіяльності та користується більшою підтримкою суспільства, ніж органи державної влади. Дані моніторингу Інституту соціології НАН України починаючи від 1992 р. свідчать, що церква й надалі має найвищу довіру населення. Більшість жителів нашої держави звичайно ототожнюють себе із християнською традицією східного обряду, але при цьому їм притаманне толерантне ставлення до представників інших релігійних поглядів.

Доречно згадати досить цікаві ідеї Я. Золотько, яка зауважує, що українська культура відіграє надзвичайно важливу роль у роз- витку національної ідентичності, а формування спільного бачення глобальної місії України на засадах єдності, миру та гармонійного розвитку держави є першочерговим завданням на сучасному етапі розвитку суспільства. Україна є країною, в якій проживають понад 46 мільйонів чоловік, 130 національних меншин і 8 корінних наро- дів. Саме в такий тяжкий для нашої держави час підтримка україн- ської культури може відіграти вирішальну роль заради утвер- дження України як могутньої європейської держави. Автор також наголошує, що в Україні переплітаються різні культури, різні тра- диції: православ’я – з католицизмом, європейська культура та цін- ності – з азійською.

За таких умов досить важливим є створення духовно-культур- ної базової платформи національної єдності та злагоди, завдяки якій Україна як могутня і незалежна держава, об’єднавшись, зможе витримати всі негаразди. Варто зазначити, що з отриманням Укра- їною незалежності релігійні об’єднання беруть активну участь у суспільному житті. Поряд з тим упродовж останніх десятиліть від- носини держави та церкви в нашій державі набули нового змісту, оскільки вони стали невід’ємною частиною взаємодії держави з інститутами громадянського суспільства.

Зважаючи на те, що більшість громадян України є православ- ними, дуже важливим є врахування прав релігійних меншин, оскіль- ки ідеологічне визнання переваги певної релігії в межах держави однозначно декларує фаворитизм певних груп відносно інших соціальних спільнот.

Теоретичні міркування щодо будь-якої проблеми є безперс- пективними й даремними, якщо вони не ставлять перед собою вирішення конкретних практичних завдань з обов’язковим визна- ченням стратегічної мети і чіткої прогностичної спрямованості. Провівши детальний аналіз досліджуваного матеріалу, можна дій- ти таких висновків:

Безумовно, соціально-політичний та економічний розвиток будь-якої держави значною мірою залежить від того, наскільки суспільство об’єднане певною ідеологією. Вбачається, що ідеологія має бути результатом консолідації державних і церковних інтересів. Здавалося б, юридично церква відокремлена від держави, проте вона не відокремлена від суспільства, народу та культури. Для Укра- їни, яка є багатонаціональною і поліконфесійною державою, церква є чи не єдиною інституцією, яка намагається об’єднати та консолі- дувати суспільство, що, власне, і є передумовою формування нації. Більше того, вона є невід’ємною частиною національної культури і виступає соціальним інститутом національного єднання та духовно- го відродження нашого народу. Також у двох важливих соціальних інститутів простежується спільна об’єднувальна мета, яка полягає у взаємному служінні один одному та людині загалом. За таких умов головним обов’язком як держави, так і церкви є налагодження ефективної співпраці та взаємодії на засадах загальнолюдських цінностей. Держава та церква повинні шукати нові форми взаємо- дії, в основі яких лежать проблеми пошуку ідейних основ розвитку суспільства, етичного виховання, освіти та свободи особи.

Як засвідчує практика, у кризові моменти світової історії людство зверталося до засобів ідеології та релігії, що здатні об’єд- нати навколо себе все суспільство, спрямувати його розвиток в єдине потужне інноваційне русло заради виконання конкретних завдань і досягнення спільних цілей. В умовах духовної кризи важ- ливим є також залучення всього населення до духовних і культур- них цінностей традиційних релігійних конфесій. Саме релігія, єдина віра в одного Бога ставала основою держави та духовною об’єднувальною силою суспільства. На наш погляд, важливим ви- міром духовності українського народу повинна виступати христи- янська (православна) релігія як основа вітчизняної культури та гарант незмінності цінностей, які були закладені ще на зорі стано- влення християнства як віри і світогляду. Історичний досвід свід- чить, що на окремих етапах людської історії держава проводила чітку цілеспрямовану політику на ліквідацію релігії та церкви, витіснення релігії з життя населення України. Однак спроби фізи- чного знищення церкви є безглуздими, оскільки справжня приро- да церкви духовна, і віра людей живе у їхніх серцях.
Через кризу загальнолюдських духовних цінностей спосте- рігається відсутність чіткої державної політики щодо врегулювання державно-церковних відносин, що загалом призводить до стрімко- го скорочення можливостей подальшого духовного розвитку суспі- льства, а особливо це стосується значної частини нової національно свідомої генерації підростаючого покоління. Суть церковної полі- тики якраз і полягає в моральному вихованні членів суспільства. Враховуючи досить складну ситуацію, яка склалася стосовно за- значеної проблеми, для забезпечення подолання наслідків духов- ної кризи українського суспільства головним обов’язком держави є розроблення концепції державно-церковних відносин України, що могла б виступати окремою складовою державної ідеології, без якої, власне, і не можлива побудова жодних суспільно значущих ідей, теорій, концепцій чи системних цінностей, здатних спряму- вати подальший розвиток демократичної, соціальної та правової держави в Україні. Зазначена концепція повинна відображати закономірності розвитку українського суспільства, процес форму- вання та розвитку духовності, національних цінностей, державної та суспільної свідомості з урахуванням змін і глобалізаційних ви- кликів сучасного світу, які впливають на вибір поведінки людини з метою задоволення її багатогранних потреб та інтересів. Реалізація цієї концепції допоможе забезпечити перехід до якісно нового ти- пу «сервісних» відносин між державою, церквою та громадянином, що сприятиме більш повній та якісній реалізації інтелектуального, культурного, духовного та морального потенціалу кожної особи й суспільства в цілому.

Вітчизняна модель державно-церковних відносин повинна об’єднувати відносини «суспільство – держава – церква» з обов’яз- ковим урахуванням таких факторів:

багатонаціонального і багатоконфесійного характеру дер- жави;
історичних коренів та культурних традицій нашої держави;
накопиченого міжнародного досвіду функціонування дер- жавно-церковних відносин;
визначення ролі церкви серед різноманітних соціальних груп і політичних інститутів.

На нашу думку, така модель допоможе вибудовувати відноси- ни між державою та суспільством на основі божественних цінностей, які проповідує церква та в які ще може повірити сучасна людина як в істинні, оскільки правда у кожного своя, а істина – одна. На наш погляд, така взаємодія в кінцевому результаті сприятиме зближенню та об’єднанню православних церков в Україні, а також визначить роль і місце різноманітних релігійних організацій, що загалом до- поможе у вирішенні багатьох соціально-політичних проблем.

Сервісна спрямованість сучасної держави як запорука модернізації громадянського суспільства в Україні

Як зазначає М. Н. Марченко, справжнє громадянське суспіль- ство виникає тоді, коли воно існує в тому стані, де у нього рівні права учасника та високоякісна правова взаємодія з державою. В сучасній юридичній науці розроблено основні положення, що стосуються змісту і структури громадянського суспільства, а також шляхів його формування. Ці положення можуть бути виражені в таких пунктах: 1) громадянське суспільство слід розуміти як альте- рнативну державі структуру, яка виступає свого роду арбітром у контексті балансу публічних і приватних інтересів; 2) система, в сукупності позначена як громадянське суспільство, складається з великої кількості різних і за формою, і за напрямками діяльності елементів або інститутів; 3) важливим структурним елементом громадянського суспільства виступають політичні партії; 4) наяв- ність громадянського суспільства виступає необхідною передумо- вою правової держави.

На сьогодні у більшості підручників з теорії держави і права громадянське суспільство розглядається як невід’ємний елемент правової держави, а основою розвитку громадянського суспільства виступають права та свободи людини і громадянина. Однак варто зазначити, що впродовж останніх років науковою спільнотою ак- тивно розробляється нова модель держави, яка має сервісну спря- мованість, інакше кажучи, йдеться про «сервісну державу». Вихо- дячи з цього, на наше глибоке переконання, усвідомити глибинну сутність громадянського суспільства можна лише за тієї умови, коли в його підґрунтя будуть закладені основні ідеї сервісної дер- жави, адже найвища місія життя людини в суспільстві – це бажан- ня послужити одна одній, або, точніше кажучи, держава повинна служити людині, а людина повинна служити державі.

У ч. 2 ст. 3 Конституції України закріплено, що права і свобо- ди людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість функці- онування держави, яка відповідає перед людиною за свою діяль- ність. Водночас слід констатувати, що положення цієї статті, яке було актуальним для 90-х років XX ст., є недостатнім в умовах су- часності. На сьогодні, як видається, всебічого аналізу потребує проблема формування партнерських відносин між публічно-полі- тичною владою та індивідом. У цьому плані позиція, згідно з якою держава та її органи виконують службову (сервісну) функцію сто- совно суб’єктів громадянського суспільства на слід вважати більш доречною, ніж конституційне закріплення відповідальності перед людиною.

На особливу увагу при цьому заслуговує така форма взаємодії держави та громадськості, як сервісна, що характеризує єдність особистісного та громадського інтересу на основі відносин взаєм- ного слугування. Так, із середини 70-х років у розвинених країнах розпочався процес переходу до постіндустріального суспільства, який характеризується як перехід до «сервісної» моделі держави як практики надання послуг. На думку І. Веккіо, особливістю реалізації цієї моделі відносин є те, що людина досягає успіху в сучасному світі за допомогою служіння не окремим людям, а суспільству в цілому. Таким чином, нова соціальна реальність, ініційована постіндустріа- льним типом суспільного розвитку, є необхідною умовою перетво- рення суспільства на активного суб’єкта творення державної полі- тики, який здобуває повноваження на регулювання соціальних процесів відповідно до своїх власних цілей, умов та потреб розвитку. У контексті розуміння сервісної моделі взаємодії держави та громадянського суспільства є всі необхідні можливості створити «всенародну демократичну владу у формі її масового слугування громадянам». Це також характеризує новий тип здійснення техно- логії влади, яка спускається згори донизу, проходячи всі сходинки владної вертикалі, доходячи до кожного суб’єкта, наділеного влад- ними повноваженнями, основна місія якого – слугувати громадянам. Слід зазначити, що головним ресурсом суспільного розвитку є суспільні відносини, що формуються в результаті відповідних громадських дій, які, зокрема, визначають побудову демократич- ного сервісного суспільства, що забезпечить сталий розвиток держави, побудованої на взаємному слугуванні громадян.

Реальне впровадження та реалізація в життя українського су- спільства положення щодо службової спрямованості держави ви- магає якісно нових відносин між органами державної влади і гро- мадянами, діяльність яких повинна набувати ознак сервісного, тобто обслуговуючого, характеру.

Функції держави та функції окремих державних органів завж- ди досить чутливо реагують як на події сьогодення, так і на більш глибинні тенденції еволюційного розвитку інститутів влади. Зміна функцій окремих державних органів пов’язується зі зміною сутнос- ті держави. Саме ця стадія розвитку суспільства спричиняється до різкого зростання кількості і якості послуг у різних сферах суспі- льного життя.

Отже, в сучасних умовах доречно говорити про формування нової моделі (теорії) сервісної держави, яка усі свої зусилля спря- мовуватиме на задоволення потреб та інтересів населення шляхом надання органами держави різноманітних публічних послуг задля створення комфортного та безпечного середовища проживання своїм громадянам, що загалом сприятиме розвитку громадянсько- го суспільства в Україні.

Нормативноправове забезпечення розвитку громадянського суспільства в Україні

Громадянське суспільство є найважливішим елементом роз- витку держави та відіграє ключову роль в управлінні державними справами, вирішенні питань місцевого значення, розробленні та реалізації ефективної державної політики у різних сферах суспі- льної життєдіяльності, утвердженні відповідальної перед людиною демократичної, соціальної, правової держави; розв’язанні політич- них, соціально-економічних і гуманітарних проблем.

Революція гідності відкрила новий етап в історії розвитку громадянського суспільства в Україні, продемонструвала вплив громадськості на суспільно-політичні перетворення, стала по- штовхом для оновлення та форматування влади. Негативний вплив на розвиток громадянського суспільства та забезпечення прав і свобод людини та громадянина справляють тимчасова оку- пація Російською Федерацією Автономної Республіки Крим і міста Севастополя та військова агресія Російської Федерації в окремих районах Донецької і Луганської областей, наявні у зв’язку з цим перешкоди в утворенні й діяльності організацій громадянського суспільства на відповідних територіях.

Після Революції гідності відбулися істотні зміни державної по- літики та основних тенденцій розвитку громадянського суспільства, роль якого зростає в різноманітних сферах діяльності – від просу- вання реформ на державному та місцевому рівнях, європейської інтеграції та розвитку електронного урядування до волонтерської діяльності та надання допомоги внутрішньо переміщеним особам.

Сьогодні в Україні забезпечено нове сприятливе законодавче поле для створення та діяльності інститутів громадянського суспі- льства, а саме ухвалено закони України «Про громадські об’єднан- ня», «Про професійні спілки та гарантії їх діяльності», «Про орга- ни самоорганізації населення», «Про благодійну діяльність і бла- годійні організації», «Про доступ до публічної інформації», «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики», в основу яких покладе- но європейські стандарти.

Особливу роль на цьому шляху відіграє гармонізація законо- давства України із законодавством Європейського Союзу та враху- вання кращого міжнародного досвіду у сфері розвитку громадян- ського суспільства. Так, серед міжнародних нормативно-правових актів, ратифікованих Україною, слід назвати Угоду про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Єв- ропейським співтовариством з атомної енергії і їхніми держа- вами-членами, з іншої сторони, в якій відображені нові виклики у відносинах держави та громадськості, зумовлені необхідністю за- провадження європейських правил та підходів до таких відносин на основі принципів, закріплених у цій Угоді. Крім того, надзви- чайно важливим є розвиток співпраці між організаціями грома- дянського суспільства України та державами – членами Європей- ського Союзу.

Із метою підвищення ролі громадянського суспільства в різ- них сферах діяльності органів державної влади та органів місцево- го самоврядування, зокрема щодо впровадження реформ, на підт- римку ініціативи громадськості, а також задля налагодження ефек- тивного діалогу та партнерських відносин органів державної вла- ди, органів місцевого самоврядування з організаціями громадянсь- кого суспільства, особливо щодо питань забезпечення прав і свобод людини і громадянина, Президентом України видано указ від 26 лютого 2016 р. № 68/2016 «Про сприяння розвитку громадян- ського суспільства в Україні», яким визначено основи державної політики сприяння розвитку громадянського суспільства на дер- жавному рівні у Національній стратегії розвитку громадянсько- го суспільства на 2016–2020 роки.

Національна стратегія передбачає, що держава створює спри- ятливі умови для розвитку громадянського суспільства, різноманіт- них форм демократії, налагодження ефективної взаємодії громад- ськості з органами державної влади та органами місцевого само- врядування. У ній також наголошується на необхідності європей- ської інтеграції та розвитку електронного урядування, надання волонтерської допомоги Збройним силам України, іншим військо- вим формуванням, правоохоронним органам, органам державної влади під час проведення антитерористичної операції. Особлива увага приділяється ефективній взаємодії держави, громадянського суспільства та бізнесу для модернізації України, підвищення доб- робуту і створення рівних можливостей для всіх, а також залучен- ня додаткових людських, організаційних, фінансових і технічних ресурсів для надання соціальних та інших суспільно значущих послуг, сприяння процесу децентралізації державного управління і підвищення його якості та запобігання корупційним проявам.

Крім вищезгаданих нормативно-правових актів, Кабінетом Міністрів України щороку видаються розпорядження про затвер- дження річних планів заходів щодо реалізації Національної стра- тегії сприяння розвитку громадянського суспільства в Україні на 2016–2020 роки, в яких наголошується на необхідності створення сприятливих умов для формування та розвитку інститутів грома- дянського суспільства.

Доречним є також висвітлення основних проблем розвитку громадянського суспільства в Україні, які відображені у Націо- нальній стратегії, зокрема:

відсутність ефективного громадського контролю за діяльніс- тю органів державної влади та органів місцевого самоврядування;
недостатня практика залучення громадськості до форму- вання та реалізації державної політики і вирішення питань місце- вого значення;
відсутність ефективних стимулів держави для благодійни- ків, зокрема податкових, обтяжені бюрократичні процедури, відсут- ній дієвий механізм захисту від шахрайства та інших зловживань у сфері благодійництва;
більшість організацій громадянського суспільства не має до- ступу до державної фінансової підтримки через її обмежений обсяг, незастосування прозорих конкурсних процедур та надання необ- ґрунтованих переваг окремим видам організацій громадянського суспільства; реалізацію програм (проектів, заходів), розроблених організаціями громадянського суспільства, для виконання (реалі- зації) яких надається фінансова підтримка держави, ускладнюють надмірно короткі терміни, протягом яких вона надається, та необ- ґрунтовані обмеження на види витрат, які можуть бути профінан- совані за рахунок бюджетних коштів;

потенціал організацій громадянського суспільства не пов- ною мірою використовується органами виконавчої влади, органа- ми місцевого самоврядування для надання соціальних та інших суспільно значущих послуг; спостерігається тенденція надання переваги у цій сфері державним і комунальним підприємствам та установам, що не сприяє підвищенню якості послуг та призводить до надмірного зростання бюджетних видатків;
недостатніми є стимули щодо здійснення організаціями громадянського суспільства підприємницької діяльності, спрямо- ваної на вирішення соціальних проблем (соціальне підприємницт- во), залучення таких організацій до надання соціальних послуг зі сприяння у працевлаштуванні та професійній підготовці соціаль- но вразливим верстам населення;
відсутня єдина державна інформаційно-просвітницька полі- тика у сфері сприяння розвитку громадянського суспільства тощо.

Слід також зазначити, що відповідно до Національної страте- гії в кожній з областей України розроблено та затверджено обласні регіональні цільові програми сприяння розвитку громадянського суспільства. Термін виконання таких програм – 5 років.

Говорячи про обласну цільову Програму сприяння розвит- ку громадянського суспільства на 2016–2020 роки в Харківській області, потрібно зауважити, що Харківська область є одним із лідерів громадського руху в Україні. Саме тому сприяння розвитку громадянського суспільства є однією з найважливіших умов як розвитку регіону, так і країни загалом. Це насамперед налагоджена система взаємодії органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування з інститутами громадянського суспільства, що повинна базуватися на партнерстві, взаємній зацікавленості у дося- гненні цілей, пов’язаних із процесом демократизації усіх сфер державного і регіонального управління та суспільного життя, соці- ально-економічного та духовного прогресу, всебічного забезпе- чення прав і свобод людини та громадянина.

На сьогодні у Харківській області зареєстровано понад 3000 громадських організацій різного спрямування, із них близько 2000 – юридичні особи. Найбільш структурованими серед зазначених об’єднань є ветеранські, інвалідні, молодіжні та професійні гро- мадські організації. У Харківській області діє декілька об’єднань профспілок, які мають близько 1,5 млн членів. Найвпливовішою серед профспілкових організацій є Об’єднання профспілок Хар- ківської області (ОПХО), до складу якого входить 44 галузеві проф- спілкові організації, в яких налічується 4,5 тисячі первинних осе- редків. Кількісний склад ОПХО становить майже 580 тисяч членів профспілок. Останнім часом досить суттєвого розвитку набули волонтерські організації та громадські організації ветеранів АТО.

Фінансування заходів Програми здійснюється за рахунок ко- штів обласного бюджету в сумі 66160,0 тис. грн та коштів з інших джерел фінансування в сумі 2750,0 тис. грн. Крім цього, дозволя- ється також залучення додаткових організаційних, фінансових і технічних ресурсів для надання соціальних та інших суспільно значущих послуг.

Реалізація подібного роду програм на місцевому рівні дозво- лить розвинути мережу інститутів громадянського суспільства, зміцнити їх авторитет і вплив на вирішення суспільно вагомих проблем; підвищить ефективність діяльності обласних державних адміністрацій, обласних рад, інших місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо спільного з гро- мадськістю вирішення питань місцевого значення; створить спри- ятливі умови для легалізації громадських ініціатив; підвищить ефективність і прозорість використання коштів обласного та міс- цевих бюджетів у сфері фінансування громадських об’єднань; за- безпечить повніше врахування інтересів територіальних громад при ухваленні публічно-правових рішень; дозволить залучити більші обсяги приватного капіталу для вирішення соціальних проблем територіальних громад; підвищить рівень довіри жителів області до місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, місцевих осередків інститутів громадянського суспільства; забезпечить інформування жителів області про діяль- ність громадської ради при обласній державній адміністрації, ін- ститутів громадянського суспільства та органів виконавчої влади і місцевого самоврядування; забезпечить стабільність і прогнозова- ність суспільно-політичного життя області; дозволить зміцнити дух патріотизму, національно-державної свідомості суспільства; підви- щить рівень громадянської культури, активізує участь громадян у житті територіальних громад, діяльності інститутів громадянського суспільства, формуванні та реалізації державної політики; сприяти- ме розвитку волонтерського руху, благодійництва і меценатства.

Таким чином, побудова потужного громадянського суспільст- ва в Україні є одним із пріоритетних напрямів розвитку держави, однак рівень розвитку самого громадянського суспільства ще доволі слабкий. Це пов’язано з багатьма як об’єктивними, так і суб’єктивними причинами, особливо пострадянською спадщи- ною та менталітетом населення. Авторитарний режим не дозво- ляв мати власну думку, виявляти будь-яку ініціативу. Безумовно, що в такій ситуації люди переважно були не активні та не бажали створювати інститути громадянського суспільства. Останнім ча- сом засновують справді дієві громадські та благодійні організації, сильного розвитку набув волонтерський рух. Загалом ситуація з розвитком громадянського суспільства покращується, але до іде- алу ще досить далеко.

Питання для самоконтролю

Як розвивалася концепція громадянського суспільства в політи- ко-правовій думці?
Які ознаки має громадянське суспільство?
Як взаємодіють громадянське суспільство і держава?
Що являє собою структура громадянського суспільства?
Ким уведено в науковий обіг поняття «громадянське суспільство»?
Які вчені займалися дослідженням поняття громадянського сус- пільства?
Дайте визначення поняття громадянського суспільства у ши- рокому та вузькому розумінні.
У чому полягає функціональна спрямованість громадянського суспільства?
Назвіть історичні етапи розвитку громадянського суспільства.
Яким чином сучасне громадянське суспільство взаємодіє з дер- жавою?
Як саме співвідносяться правова держава і громадянське суспіль- ство?
Назвіть інститути громадянського суспільства.

Список рекомендованої літератури

Арато Е. Відродження, занепад і реконструкція концепції громадянського суспільства / Е. Арато, Дж. Коен // Політична думка. – – № 1. – С. 23–30.
Денисюк М. В. Взаємозв’язок та взаємодія громадянського суспільства та держави (теоретико-правові аспекти) / М. В. Дени- сюк // Часопис Київського університету права. – – № 4. – С. 86–89.
Жаровська І. М. Громадський контроль як інтегральна складова у концепті владних відносин сучасної держави і грома- дянського суспільства / І. М. Жаровська // Часопис Київського університету права. – – № 3. – С. 14–17.
Колодій А. Громадянське суспільство та правова держава: проблеми і шляхи розбудови / А. Колодій // Право України. – 2010. – № 7. – С. 12–17.
Колодій А. Концепція громадянського суспільства: про- блема узгодженості теоретичних підходів та емпіричних моделей / Антоніна Колодій // Громадянське суспільство як здійснення сво- боди. Центральносхідно європейський досвід : зб. наук. пр. / [за ред. А. Карася] ; Львів. нац. ун-т ім. І. Франка, Філос. ф-т. – Львів : Львів. нац. ун-т ім. І. Франка, – С. 21–38.
Котенко Т. В. Тенденції розвитку функцій місцевого само- врядування в умовах розбудови громадянського суспільства / Т. В. Котенко // Часопис Київського університету права. – 2012. –

№ 1. – С. 80–84.

Левенець Ю. А. Держава у просторі громадянського суспі- льства / Ю. А. Левенець. – Київ : Освітня книга, – 272 с.
Лук’янов Д. В. Політичні партії в системі взаємодії грома- дянського суспільства та держави (роль та правове регулювання) / Д. В. Лук’янов. – Харків : Право, – 316 с.
Оніщенко Н. М. До питання про працю громадянського суспільства / Н. М. Оніщенко // Часопис Київського університету права. – – № 1. – С. 10–17.
Основи демократії : навч. посіб. для студентів ВНЗ / за заг. ред. А. Колодій. – Київ : Ай-Бі, 2002. – 684 с.
Правова культура в умовах становлення громадянського суспільства / за ред. Ю. П. Битяка, І. В. Яковюка. – Xарків : Право, 2007. – 248 с.

Томаш Л. В. Громадянське суспільство як система забез- печення життєдіяльності політичної, економічної, соціальної та духовної сфер / Л. В. Томаш // Часопис Київського університету права. – – № 2. – С. 366–371.

Розділ 9 ПРАВО ЯК РЕГУЛЯТОР СУСПІЛЬНИХ ВІДНОСИН

Поняття та ознаки права як нормативного регулятора суспільних відносин

Походження права в історії людства зумовлено розвитком лю- дини як суспільної істоти, розвитком суспільства, виникненням тих суспільних потреб, які закономірно зумовили появу права, що є соціальним інститутом, у зв’язку з розпадом первісного суспільства, переходом людства від первісного ладу до цивілізації, виникненням держави як форми організації суспільства в нових історичних умовах. Історичний розвиток людства, суспільства зумовив і розвиток регулювання суспільних відносин, появу в цьому регулюванні права як особливого нормативного регулятора суспільних відно- син, тобто як особливого виду соціальних норм, які істотно відріз- няються у контексті соціальної регуляції як від звичаїв первісного суспільства, так і від інших соціальних норм, наприклад, норм моралі певного сучасного суспільства.

З огляду на певні зовнішні ознаки, які виокремлюють право, що є самостійним нормативним регулятором суспільних відносин, насамперед на право як на особливий вид соціальних норм указує те, що виникнення й існування права тісно пов’язане з виникнен- ням і функціонуванням держави, з діяльністю державних струк- тур, що мають владні повноваження.

Право як особливий вид соціальних норм, виникнення й існу- вання котрого має тісний зв’язок з державою, з діяльністю відповід- них державних органів, у юридичній літературі зазвичай познача- ється терміном «позитивне право» або такими термінами, як «юри- дичне право», «об’єктивне право», «об’єктивне юридичне право».

В юридичній науці термін «позитивне право» існує вже не одне століття, він з’явився завдяки школі праворозуміння, що розрізню- вала «природне право» та «позитивне право» (право як продукт волі законодавця). Під «природним правом» розумілись (зокрема і на- самперед) «права людини» як певні «невідчужувані» права. Виник- нення, існування такого роду прав зумовлено природою людини, не залежить від держави. В сучасній юриспруденції науковці також розрізнюють «природне право» та «позитивне право», під сучасним природним правом розуміють універсальну концепцію прав людини.

Сучасний термін «позитивне право» вказує на право не тільки як на продукт волі законодавця. Позитивне право – це норми пра- ва, чинні у цей момент, які слід відрізняти, наприклад, від скасова- них норм права, норм права, закріплених в історичних норматив- них юридичних документах, що не мають юридичної сили. Сино- німом терміна «позитивне право» в юридичній науці є термін «об’єктивне право» (об’єктивно існуюча система норм права як певна система соціальних норм).

Студентам (курсантам), які тільки починають прискіпливо до- сліджувати право, доцільно починати формування своєї правосві- домості з дослідження позитивного (об’єктивного) права, тобто права як продукту державно-владної нормотворчої діяльності. У подаль- шому відповідне нормативне праворозуміння стане (може бути і має бути) основою для критичного філософського, морально-етичного, ціннісного осмислення права, що є складним соціальним явищем.

Зв’язок права з державою, державною владою, державними органами полягає в тому, що держава, задля встановлення в суспі- льстві єдиного порядку (правопорядку), встановлює відповідні за- гальні правила поведінки – норми права. Державні органи забезпе- чують реалізацію норм права, використання прав і виконання обов’язків, передбачених цими нормами, охорону норм права від порушень. Правові норми – це ті соціальні норми (загальні правила поведінки), які мають загальнообов’язкове значення в суспільстві внаслідок офіційного державно-владного рішення відповідного державного органу, наприклад, органу законодавчої влади.

У соціально неоднорідному суспільстві (державно-організовано- му суспільстві), що зумовлене існуванням тих чи інших суспільних антагонізмів, протиріч, конфліктів, реалізація правових норм під- тримується державним примусом, відповідною державною діяль- ністю, функціонуванням державного апарату.

Забезпечення реальної дії норм права можливістю застосу- вання за необхідності державного примусу припускає існування, для досягнення відповідних цілей, спеціального контрольно-на- глядового апарату, органів розшуку правопорушників, правоохо- ронних, судових органів та інших державних структур.

Водночас держава піклується про добровільне виконання су- б’єктами права вимог норм права, адресованих їм. Заохочуючи сумлінне виконання норм законів, норм, що містяться в інших нормативно-правових актах, держава фінансує правову освіту на- селення, його виховання в дусі поваги до права і закону.

З огляду на норми звичаїв, норми моралі, норми громадських організацій тощо, право відрізняється від інших соціальних норм також тим, що всі чинні правові норми є системою норм, тобто вся сукупність чинних норм права характеризується внутрішньою єдністю, логічним взаємозв’язком норм, їх розподілом на галузі права, інститути права.

Право відрізняється від інших соціальних норм і тим, що воно є системою норм, адресатом котрої виступає соціально неоднорідне суспільство загалом. У світській державі будь-які інші системи соціа- льних норм (норми громадських організацій, звичаї, релігійні норми чи іншим) зазначеного загального «адресатного статусу» не мають, вони адресовані лише певній частині суспільства (окремим соціаль- ним групам). Так, є системи релігійних норм, що адресовані лише православним, іудеям, буддистам тощо. Проте є конституційно- правові норми, адресовані будь-якій людині, що перебуває на тери- торії цієї держави, незалежно від її віросповідання, статі, віку тощо.

Характерною ознакою права є те, що норми права – це норми, які знайшли обов’язкове вираження у певній офіційній формі. На- приклад, формами права є нормативно-правовий акт, нормативно- правовий договір. Інакше кажучи, право – це норми, закріплені в законах, у судових рішеннях або інших формах (джерелах) права. Право в системі соціальних норм характеризується істотною форма- льною визначеністю норм права, чітким визначенням прав і обов’яз- ків суб’єктів права, чіткими формулюваннями юридичних понять.

Нерозривний зв’язок права з державою, державним суверені- тетом знаходить вираження і в тому, що загалом система права кожної держави завжди має певні індивідуальні якості (структуру, зміст), проте внутрішньодержавне право багатьох країн має й низку загальних ознак (наприклад, є загальні види джерел права, загаль- ним є поділ права на приватне і публічне). У структурі системи права в країнах континентальної Європи виокремлюють (за пред- метом і методом правового регулювання) певні галузі права – кон- ституційне право, цивільне право, кримінальне право, трудове право тощо. Кожна із галузей права є регулятором відповідних якіс- но однорідних суспільних відносин (майнових, трудових і т. ін.).

З огляду на основні характерні ознаки права як нормативного регулятора суспільних відносин, право (позитивне право, об’єк- тивне право) можна визначати як систему соціальних норм (форма- льно визначених, загальнообов’язкових), що встановлені (або санкціонова- ні) державою, знаходяться під її охороною, мають владно-вольовий, дер- жавно-регулятивний характер.

Для юриста-практика, який має чітке уявлення про норми пра- ва, закріплені в законах та інших формах права, повинен ухвалюва- ти рішення у процесі вирішення юридичних справ на основі норм права незалежно від свого особистого оцінного ставлення до них, зазначене поняття права є поняттям, що має прикладне значення. Однак необхідно звернути увагу на те, що головним недоліком за- значеного поняття права є його абстрагованість від змісту норм пра- ва, відсутність ціннісних вимог до цього змісту, тобто за логікою речей цим поняттям права охоплюються, наприклад, і норми, які можуть сприйматись населенням країни як норми, що не призна- чені для досягнення «загального блага», чи як норми, що не відпові- дають ідеї реалізації гармонії у співвідношенні «загального блага» й «особистої свободи», або як норми «несправедливі», «аморальні». У зв’язку з тим, наприклад, після Другої світової війни Ґ. Радбрух, ні- мецький філософ права, опублікував книгу «Законне неправо і надзаконне право», яка за своїм ідейним змістом була морально- філософською реакцією на німецький націонал-соціалізм, відповід- ний державно-правовий режим у країні. Ґ. Радбрух критикував гіт- лерівське законодавство як несправедливе, тобто неправове за зміс- том. З іншої точки зору, необхідно не забувати й про те, що багато норм права є абсолютно нейтральними у моральному відношенні, наприклад норми, що визначають структуру тих чи інших держав- них органів (відповідні норми можуть оцінюватись із позиції їх до- цільності, але вони не можуть оцінюватись як несправедливі, амора- льні тощо). Також необхідно не забувати і про реальність існування не тільки інтелектуальної (розумової), але й вольової складової у змісті права. Так, державним законодавчим волевиявленням в одній країні дозволено те, що в іншій заборонено. Водночас в обох країнах відповідні норми права сприймаються населенням як цілком нор- мальні.

Зазначене демонструє, що нормативний підхід до визначення поняття права не є абсолютно досконалим, але його істотна відпо- відність об’єктивній реальності також є очевидною.

Слід наголосити, що в юридичній літературі немає єдиного підходу до визначення поняття права, оскільки право належить до числа найскладніших суспільних явищ. Так, уже юристи Старода- внього Риму, для яких термін «regula juris» («правова норма») був одним із основних термінів римського права, загалом розрізнюва- ли право і закон, писали (Павло), що «право» означає те, що «зав- жди є справедливим і добрим», яким є природне право, але «пра- во» – це також і те, що «корисно всім або багатьом у якій-небудь державі», яким є цивільне право. У вітчизняній літературі радян- ського та пострадянського періоду підходи до визначення поняття права зазвичай демонструють визнання або заперечення класового характеру права (з огляду на співвідношення в понятті права, у змісті права, з одного боку, загальнолюдського, загальнонаціона- льного, з іншого, – класового).

Про проблему визначення поняття права писав І. Кант («Кри- тика чистого розуму»). Він зазначав, що сучасна йому юриспруде- нція ще не змогла визначити, що таке право, – не знайшла відпо- відь на питання «Що таке право?». Не отримала остаточної, загаль- новизнаної відповіді на це питання і сучасна загальнотеоретична юриспруденція. Колись навіть було сформульовано судження (М. М. Алексєєв), що юристи ніколи не знайдуть визначення права, так само як і дослідники природи не знайдуть відповідь на питан- ня, що таке природа взагалі.

З огляду на стан сучасної юриспруденції пошук відповіді на питання «Що таке право?» характеризується тим, що на сьогодні в новітній пострадянській юридичній літературі насамперед визна- чають такі підходи до розуміння права: нормативний підхід, соці- ологічний підхід, ідеологічний, або філософський, підхід тощо. Особливістю сучасного стану загальнотеоретичної юриспруденції є інтегративний підхід до розуміння права, який припускає уза- гальнення основних суджень вищезгаданих підходів, констатацію в них того чи іншого цінного з метою сформулювати інтегративне визначення поняття права. Відповідно до такого визначення, право – це сукупність визнаних у цьому суспільстві й забезпечених офі ційним захистом нормативів рівності й справедливості, що регу- люють боротьбу й узгодження вільних воль у їх взаєминах.

Зміст та значення термінів «об’єктивне право» і «суб’єктивне право»

Для юридичної наукової і навчальної літератури характер- ним є використання термінів «об’єктивне право» («право в об’єк- тивному значенні») і «суб’єктивне право» («право в суб’єктивному значенні»). Зазначені терміни припускають розрізнення права як виду соціальних норм і права як можливої поведінки суб’єкта пра- ва. Норми (уповноважувальні) об’єктивного права передбачають певні права суб’єктів права, інакше кажучи, їх суб’єктивні права як гарантовану законом, державою певного виду й певною мірою можливу, юридично дозволену поведінку (наприклад, право на підприємницьку діяльність).

Суб’єктивне право, як і об’єктивне, має певну структуру. Про- те, на відміну від структури об’єктивного права (наприклад, галузі права є елементами системи права), структура суб’єктивного права є певною можливістю, що стосується поведінки уповноваженого суб’єкта права. Можлива поведінка уповноваженого суб’єкта права – це ті правомочності, що в юридичній літературі позначають такі терміни, як «право-поведінка», «право-вимагання», «право-дома- гання». Право-поведінка є правом на власні дії уповноваженого суб’єкта. «Право-вимагання» – це право уповноваженого суб’єкта на адекватні дії зобов’язаною особою. Право-домагання є правом уповноваженого суб’єкта на відповідні забезпечувальні примусові дії державою в разі невиконання або неналежного виконання зо- бов’язаною особою свого обов’язку.

Принципи та функції права

Принципи права є нормативно закріпленою ідейною осно- вою права, що визначає статику і динаміку його буття – структуру права, функціонування права, формування і розвиток змісту пра- ва, його сутність, соціальну спрямованість.

Принципи права – ідеологічна, нормативно-ідейна основа функціонування правової життєдіяльності суспільства, його право- вої системи. Як стрижневі ідеї права принципи права, відображені у змісті норм права, характеризують сутність і соціальне призна- чення права певної країни, вони впливають як на статику права, так і на його динаміку. Наприклад, принципи права визначають у низці країн поділ права на приватне право і публічне право, вони є істотним чинником процесу правотворчості, підготовки нормати- вно-правових договорів, нормативно-правових актів, інших актів законодавства, вони впливають на процес застосування норм пра- ва, процес тлумачення норм права. Інакше кажучи, принципи права є нормативно-ідейним критерієм (орієнтиром) усіх правових форм, видів юридичної діяльності у державі: правотворчої діяльнос- ті, правозастосовної діяльності, правоохоронної діяльності тощо.

Існування принципів права обумовлює системність права, тобто внутрішню узгодженість, єдність галузей та інститутів права, їх уповноважувальних, зобов’язальних, заборонних норм, норм матеріального та процесуального права й т. ін.

Як ідеологічна основа функціонування правової життєдіяльно- сті суспільства, його правової системи принципи права невіддільні від природи самого суспільства, від його економічного, соціального, політичного ладу, від панівного в країні державного режиму (тота- літарного, авторитарного, демократичного), тобто характер прин- ципів є об’єктивно обумовленим, він відображає конкретно-історич- ні особливості цього суспільства (рабовласницького, феодального, капіталістичного тощо). Тому, з огляду на історію розвитку людства, на розвиток права як такого, на розвиток права в тих чи інших краї- нах, частинах світу, можна розрізнювати принципи рабовласницького права, феодального права, соціалістичного права, принципи римсь- кого права, континентального права, мусульманського права, прин- ципи національного права, принципи міжнародного права та інші.

Принципи права можуть отримати пряме текстуальне закрі- плення в актах законодавства держави (тексти статей законів міс- тять формулювання відповідних принципів права, наприклад, тексти конституцій низки сучасних демократичних держав безпо- середньо вказують на такі конституційні принципи, як принцип верховенства права, принцип народовладдя тощо), проте принципи права можуть визначатись і як результат логічного аналізу зміс- ту певних конкретних норм права, тобто як результат узагальнен- ня змісту відповідних норм права.

Зважаючи на галузеву структуру права, серед принципів права є низка принципів, загальних для всіх галузей права, насамперед такими є: конституційні принципи, принцип верховенства права, законності, рівноправності, взаємної відповідальності особи й дер- жави тощо. Поряд із загальними принципами у правовому регу- люванні суспільних відносин свої роль та місце мають і міжгалузеві принципи, що є загальними лише для певних галузей права, – для суміжних (споріднених) галузей права (наприклад, є низка загаль- них принципів для кримінально-процесуального і цивільно-про- цесуального права). Окрім зазначених принципів права, є і суто галузеві принципи, тобто принципи, чинність яких має виключно внутрішньогалузевий характер.

Право, як загалом і будь-який інший соціальний інститут, ви- конує певні функції.

Функції права – це визначені сутністю права, його соціаль- ним призначенням у країні основні напрямки юридичного впливу на суспільні відносини права як нормативного регулятора цих відносин.

Оскільки право (позитивне, об’єктивне) є нормативним регу- лятором суспільних відносин, в юридичній літературі традиційно пишуть передусім про таку його функцію, як регулятивна, а також про охоронну функцію права (право не тільки регулює певні сус- пільні відносини, а й охороняє відповідні суспільні відносини).

Регулятивна функція права припускає організаційно-коорди- наційний вплив права на регульовані суспільні відносини шляхом визначення позитивних правил поведінки учасників цих відносин, ця функція виражається у нормативному визначенні правового статусу фізичних та юридичних осіб, повноважень державних органів, їх посадових та службових осіб і т. ін.

У межах регулятивної функції права виокремлюють (С. С. Алек- сєєв) такі його функції, як регулятивна статична функція та регу- лятивна динамічна функція, тобто існують дві підфункції регуля- тивної функції права. Регулятивна статична функція права (на- приклад, її демонструє авторське право) припускає, що право впливає на певні суспільні відносини шляхом їх (відносин) норма- тивного закріплення (закріплення в нормах тих чи інших галузей та інститутів права). Охоплення правовим регулюванням певних суспільних відносин, їх нормативне закріплення надає таким від- носинам (які мають відповідати інтересам прогресивного розвитку суспільства) новий соціальний статус, якість стабільності. Регуля- тивна динамічна функція (наприклад, її демонструє господарське право) виражається у впливі права на суспільні відносини через надання їм певної динаміки, розвитку.

Охоронна функція права (її демонструють норми криміналь- ного права) припускає спрямованість права на охорону певних суспільних відносин (соціально-економічних, політичних, екологі- чних, майнових та ін.), його вплив на свідомість і волю людей, їхню поведінку через установлення заборон щодо певних видів поведін- ки, встановлення юридичних санкцій, що застосовуються до пра- вопорушників, через інформування змістом відповідних нормати- вно-правових приписів, що певні суспільні відносини перебувають під їх охороною.

Сутність права.

Основні сучасні вчення про сутність права

Філософська категорія «сутність» використовується для від- повідної характеристики будь-якого предмета чи явища. Ця кате- горія також є традиційною і для юриспруденції. Визначення сут- ності права припускає встановлення тієї відносно стійкої та най- більш важливої внутрішньої якісної основи, яка відображає при- роду права як соціального інституту, його соціальне призначення.

Так, у сучасній юридичній літературі пишуть, що право слід розуміти як засіб громадської злагоди, врахування інтересів усіх соціальних груп (структур) суспільства (у цьому контексті йдеться про сутність права в демократичній, правовій, соціальній державі). З іншого боку, характеризуючи сутності права, доволі часто в су- часній юридичній літературі використовують категорію «воля». Історичний розвиток правової думки свідчить, що на необхідність врахування категорії «воля» під час дослідження регулятивної природи права науковці вказують уже давно. Про це писали і Г. Гроцій, і Т. Гоббс, і Ж.-Ж. Руссо.

На сьогодні науковці зазначають, що характеристика сутності права як загальної волі має пов’язувати цю волю насамперед із такими умовами життєдіяльності суспільства, як матеріальні умо- ви, соціально-культурні умови. Невіддільна характеристика сутно- сті права і від характеристики соціальної структури соціально неоднорідного суспільства (державно організованого суспільства), від характеру класів та інших соціальних груп (великих, малих), а також від окремих осіб як впливових суб’єктів політики, політичної системи суспільства, що має прямий, тісний зв’язок з його правовою системою, законодавчим процесом, правовим регулюванням суспіль- них відносин. Загальна воля формується як результат компромісу інтересів, за характером – публічних, індивідуальних (у широкому сенсі цього слова), на реалізацію яких спрямовані зазначені суб’єкти соціуму. Ця воля має знайти нормативне закріплення, зовнішнє вираження в законі або іншій формі права як формально-обов’яз- ковий загальносоціальний регулятор поведінки людей, їх об’єднань, як офіційно репрезентована державою міра свободи, офіційний критерій юридично значущої поведінки. Сутність права слід розу- міти як загальну волю, зумовлену матеріальними та іншими чинниками життєдіяльності суспільства, характером домінуючих суб’єктів соціуму, сформовану як результат узгодженості інтересів (публічних, індивідуаль- них), зовнішньо державно-офіційно виражену як загальна міра (формально- обов’язковий нормативний регулятор) поведінки суб’єктів права.

Питання про природу права було і залишається одним із основних питань загальнотеоретичної юриспруденції. «Сутність права» є однією з основних категорій загальної теорії права, оскіль- ки від розуміння природи права, його квінтесенції залежить розу- міння інших правових явищ, тобто підхід до розуміння природи права впливає, у свою чергу, на підхід до вирішення інших важли- вих як теоретичних, так і практичних правничих питань.

На сьогодні в юриспруденції немає однієї універсальної докт- рини, єдиного вчення про сутність права, єдиного підходу до ви- значення сутності права. У сучасній теорії права є певна сукупність таких підходів, є різні відповідні концепції, напрямки, серед яких зазвичай в юридичній літературі виокремлюють низку основних учень про сутність права; наприклад, є вчення психологічного, соціологічного напрямку. Вся сукупність зазначених учень припу- скає, що право є складним, багатоаспектним явищем, тому для розуміння його сутності необхідно враховувати різні точки зору на його природу (соціологічний, психологічний, нормативний та інші підходи). Наявність різних доктринальних відповідей на пи- тання про сутність права свідчить про існування різних типів, різ- них шкіл праворозуміння, інакше кажучи, в юридичній науці іс- нують різні концепції розуміння природи права, його сутності.

З-поміж учень про природу права в сучасній юридичній літе- ратурі передусім виділяють теорію природного права, виникнення якої має зв’язок із низкою революцій XVII–XVIII ст. Основні понят- тя цієї теорії – «природне право» і «позитивне право». Суб’єктом створення останнього є держава, але поряд із позитивним правом є природне право, поряд з юридичними нормами, встановленими державою, є низка прав, які людина має внаслідок свого наро- дження, ці права є невідчужуваними, тобто держава не може їх скасувати, відмінити тощо. Навпаки, такого роду права, які, на- приклад, право на свободу, право на життя, мають знайти обов’яз- кове закріплення в законодавстві держави, у позитивному праві. З огляду на вимоги «осучасненої» природно-правової теорії, тобто з точки зору теорії відродженого природного права, створене державою право є похідним від природного права, позитивне право визна- ється правом лише тоді, коли воно відповідає природному праву (певним загальнолюдським принципам).

Якщо теорія природного права виводить право із природи людини, то психологічна теорія права виводить право з її психіки. Психологічна теорія розрізнює офіційне право як систему право- вих норм, установлених державою, і неофіційне право: інтуїтивне право – психічні переживання людей, які й є реальним правом, по- в’язаним з обов’язками однієї людини, яка, зі свого боку, має право вимагати виконання цього обов’язку. Таким чином, право слід розглядати насамперед не як норми, створені державою, а як інтуї- тивне явище сфери емоцій (психічних переживань) людини.

Соціологічна теорія права наголошує на правовідносинах як основ- ній, найістотнішій частині права; правові норми – це частина права, але не настільки істотна, як правовідносини. Соціологічна теорія права зосереджує увагу передусім на процесі реалізації права, на «праві в дії», на «живому праві», яке існує поряд із правовими нор- мами як реальний порядок. Цей порядок уособлює процес реалізації (дії) права в суспільстві, що виявляється у чітко окреслених діях ви- значених учасників правовідносин як конкретної форми буття пра- ва. Характерною тезою соціологічної теорії права є теза про можливість зміни правової норми у процесі її суддівського застосування, про необхідність і доцільність свободи суддівського розсуду.

Основна ідея соціальної концепції права Л. Дюгі – ідея співробіт- ництва різних соціальних верств і груп у процесі здійснення дер- жавної влади (ідея солідарності), суб’єкти соціального спілкування мають чинити так, щоб забезпечити солідарність усіх членів суспі- льства. Право слід розглядати як засіб досягнення соціальної гар- монії, інструмент, що слугує охороні спільних інтересів усіх соціа- льних верств і груп, право є виразником їх солідарності.

Нормативістська теорія права (XX ст., Г. Кельзен та ін.) зазначає, що право – це сукупність норм як правил належної поведінки – «су- купність норм абстрактного належного». Норми права встанов- люються або державою, або т. зв. суверенною нормою (виникають не з реальних суспільних відносин), тобто юридичні норми, з точ- ки зору формально-догматичного аналізу права, правової норми, розглядаються у штучному відриві від економіки, політики, соціа- льної структури суспільства.

Марксистська теорія права, яка утворилася у другій половині XIX ст., припускає матеріалістичне розуміння історії розвитку людства, матеріалістичний погляд на процес виникнення держави та права, підкреслює класову природу держави та права.

Окрім зазначеного, в сучасній юридичній літературі зазвичай пишуть про «вузьке» («вузьконормативне») і «широке» праворозу- міння. Відповідно до нормативного розуміння права його слід роз- глядати саме як систему чинних юридичних норм, істотними ознаками права є його нормативність, формальна визначеність, зв’язок із державою (державно-вольовий, владно-регулятивний характер, забезпеченість державним примусом). Натомість у ши- рокому розумінні право – не лише правові норми, а й правовідно- сини, правосвідомість, суб’єктивні права, правозастосовні акти тощо, при цьому головна увага приділяється не нормам права, а саме правовідносинам, які є центральною ланкою права, як і всієї правової системи загалом.

Питання для самоконтролю

Охарактеризуйте об’єктивне (позитивне) та суб’єктивне право.
Проаналізуйте принципи права.
Які види принципів права існують?

Назвіть функції права.
У чому полягає регулятивна функція права?
Які є види регулятивної функції права?
Охарактеризуйте охоронну функцію права.
Проаналізуйте сутність права.
У чому полягає особливість теорії природного права, а також теорії відродженого природного права?
У чому полягає особливість психологічної теорії права?
У чому полягає особливість соціологічної теорії права?
У чому полягає особливість соціальної концепції права?
У чому полягає особливість нормативістської теорії права?
У чому полягає особливість марксистської теорії права?
Охарактеризуйте «вузьке» («вузьконормативне») та «широке» праворозуміння.

Список рекомендованої літератури

Азімов Ч. Здійснення самозахисту в цивільному праві / Ч. Азімов // Вісник Академії правових наук України. – –

№ 2 (25). – С. 135–141.

Алексеев С. С. Право: азбука – теория – философия. Опыт комплексного исследования / С. С. Алексеев. – М. : Статут, 1999. – 712 с.
Берман Г. Дж. Западная традиция права: эпоха формиро- вания / Г. Дж. Берман. – М. : Изд-во МГУ, 1994. – 590 с.
Емельянов С. А. Право: определение понятия / С. А. Еме- льянов. – М. : Луч, 1992. – 10 с.
Зайцев Ю. Вичерпання національних засобів правового за- хисту: критерії кваліфікації / Ю. Зайцев // Практика Європейсь- кого суду з прав людини. Рішення. Коментарі. – – № 2. – С. 199–203.
Зайцев Ю. Потреба використання практики Європейського суду з прав людини / Ю. Зайцев // Практика Європейського суду з прав людини. Рішення. Коментарі. – – № 3. – С. 11–16.
Знаменський Г. Пріоритет спеціальних законів як загаль- ноюридичний принцип / Г. Знаменський // Юридична Україна. – 2003. – № 4. – С. 4–6.
Карбонье Ж. Юридическая социология / Жан Карбонье. – М. : Прогресс, 1986. – 352 с.

Кистяковский Б. А. Право как социальное явление / Б. А. Кистяковский // Социологические исследования. – 1990. –

№ 3. – С. 99–109.

Клім С. І. Природне та позитивне право: реальність чи ілюзорність аналогії / С. І. Клім // Актуальні проблеми держави і права. – – Вип. 56. – С. 84–90.
Колодій А. М. Принципи права України : монографія / А. М. Колодій ; Нац. акад. внутр. справ України. – Київ : Юрінком Інтер, 1998. – 208 с.
Кондратьєв Р. Принципи права та їх роль у регулюванні суспільних відносин / Р. Кондратьєв, О. Гернего // Право Украї- ни. – 2000. – № 2. – С. 43–45.
Корчемна Л. О. Нормативний і дескриптивний підходи до права / Л. О. Корчемна // Право і Безпека. – – № 4. – С. 20–22.
Костенко О. Культура і закон у протидії злу : монографія / О. Костенко. – Київ : Атіка, 2008. – 352 с.
Костенко О. М. Що є право? Про основи «натуралістич- ної» юриспруденції у світлі соціального натуралізму / О. М. Кос- тенко // Право України. – 2010. – № 4. – С. 83–92.
Лившиц Р. З. Современная теория права: краткий очерк / Р. З. Лившиц ; Рос. акад. наук, Ин-т государства и права. – М. : ИГПАН, 1992. – 92 с.
Лисенков С. Л. До питання про сутність та зміст права / Лисенков С. Л. // Проблеми удосконалення кримінального та кримі- нально-процесуального законодавства. – Київ : [б.в.], – С. 79–82.
Макаров О. В. Соотношение права и государства / О. В. Макаров // Государство и право. – – № 2. – С. 16–22.
Максимов С. И. Онтологическая природа права / С. И. Мак- симов // Проблеми законності. – 2001. – Вип. 48. – С. 175–184.
Малеин Н. С. Правовые принципы, нормы и судебная практика / Н. С. Малеин // Государство и право. – – № 6. – С. 12–19.
Мохонь Т. К. Деякі проблеми гармонізації національного законодавства з міжнародним правом / Т. К. Мохонь // Бюлетень Міністерства юстиції України. – – № 7. – С. 53–57.
Оль П. А. Правопонимание: от плюрализма к двуединству / П. А. Оль. – СПб. : Юрид. центр Пресс, – 241 с.

Паламарчук В. Право і перехідна економіка України: взає- модія чи суперечність? / В. Паламарчук // Право України. – –

№ 5. – С. 13–18.

Плавич В. П. Сучасна концепція праворозуміння та його моделі / В. П. Плавич // Держава і право. – – Вип. 27. – С. 3–7.
Прокопов Д. Є. Розвиток теорії природного права у вітчи- зняній і російській правовій думці (середина ХІХ – початок ХХ сто- літь) : монографія / Д. Є. Прокопов. – Київ : Логос, – 543 с.
Рабінович, П. М. Право сучасної України: тенденції та су- перечності розвитку / П. М. Рабінович // Правова система Украї- ни: теорія і практика : тези доп. і наук. повідомл. наук.-практ. конф., Київ, 7–8 жовт. 1993 р. / Ін-т держави і права ім. В. М. Корец- кого НАН України. – Київ : [Друк. МВС України], 1993. – С. 37–39.
Упоров И. В. Естественное и позитивное право: понятие, история, тенденции и перспективы развития / И. В. Упоров, Б. А. Схатум. – Краснодар : Краснод. фил. С.-Петерб. ин-та внеш- неэкон. связей, экономики и права, – 146 с.
Фулей Т. Застосування фундаментальних принципів права зарубіжними та міжнародними судовими органами / Т. Фулей // Юридична Україна. – 2003. – № 6. – С. 40–47.
Шульга А. М. Концепція розрізнення права і закону, її сві- тоглядна цінність, прикладне значення [Електронний ресурс] / А. М. Шульга // Форум права. – – № 4. – С. 852–855. –
Шульга А. М. Проблема праворозуміння і прикладні кри- терії правової кваліфікації поведінки суб’єктів права / А. М. Шульга // Форум права. – – № 2. – С. 804–807. –

Розділ 10 НОРМИ ПРАВА

Поняття та ознаки норм права

«Норма права» є однією з головних правових категорій у тео- рії права. Норма права є основою для найважливіших юридичних явищ і процесів. Система права, правове регулювання, правові відносини й інші феномени юридичної сфери розкриваються і виявляють себе завдяки правовим нормам, установленим держа- вою. Саме через норми права держава здійснює вплив на суспільст- во. На їх основі визначаються повноваження державних структур. Цими нормами конкретизуються і реалізуються суб’єктивні права та юридичні обов’язки. Норма права є первинною клітинкою пра- ва та її вихідним структурним елементом.

Слід зазначити, що норми права – це різновид соціальних норм, тому їм властиві ознаки, характерні для всіх соціальних норм.

Водночас правова норма є відносно самостійним явищем, яке має специфічні особливості, що поглиблюють наші уявлення сто- совно права, його змісту і сутності, механізму правового впливу, юридичної відповідальності тощо.

Норма права є елементарною часткою права. У зв’язку з тим нормі права як частині цілого притаманні ті самі ознаки та власти- вості, що характерні для права загалом.

Отже, норма права – це загальнообов’язкове, формально ви- значене, встановлене або санкціоноване державою правило пове- дінки загального характеру, яке охороняється державою та ви- значає права і обов’язки осіб у врегульованих суспільних відноси- нах, реалізація якого забезпечується достатнім рівнем правосві- домості суб’єктів права та можливістю застосування засобів впливу аж до прямого примусу.

Розглянемо ознаки норм права.

Правова норма пов’язана з державою. Це владний припис, який встановлюється чи санкціонується державою та відображає її волю. Встановлення норми здійснюється шляхом безпосередньої державної чи делегованої правотворчості, а санкціонування є дер- жавним затвердженням уже існуючих у суспільстві приписів та наданням їм певної міри обов’язковості. Лише держава наділена можливістю встановлювати, змінювати та скасовувати норми пра- ва. З іншого боку, норми права визначають межі впливу держави на суспільство, а також установлюють коло повноважень держав- них структур. У демократичному суспільстві правова норма прий- мається державою від імені суспільства (народу), виражає волю її домінуючої частини, однак і в цьому випадку вона є владним при- писом щодо поведінки чи діяльності суб’єктів суспільних відносин. Це персоніфіковане правило поведінки, що не вичерпує себе одноразовим застосуванням, розраховане на врегулювання багатьох типових юридично значущих ситуацій.

Це правило поведінки, що визначає модель можливої, бажаної та необхідної поведінки суб’єктів, яка відповідає інтересам сус- пільства та держави. Завдяки нормі суб’єкти можуть визначити правомірність чи протиправність своєї поведінки. Зміст норми становлять суб’єктивні права як можливість вчиняти правомірні дії для реалізації власних інтересів, юридичні обов’язки здійснення необхідної поведінки та заборони як необхідність утриматися від вчинення дій певного роду.

Це загальнообов’язкове правило поведінки. Положення, що містить у собі норма права, повинні сприйматися всіма суб’єктами, яким адресована норма права, як безумовна провідна вказівка до дій, що походять від держави і не підлягають обговоренню або оцінці з погляду їх доцільності чи раціональності.

Це формально визначене правило поведінки. Визначеність означає, що правило поведінки, закріплене в тексті правової нор- ми, чітко зафіксоване в нормативно-правовому акті або в інших офіційних джерелах права. Формальність означає, що правило поведінки формулюється у вигляді юридичних прав і обов’язків суб’єктів суспільних відносин.

Норма права має представницько-зобов’язальний характер. З одного боку, вона надає можливість здійснення дій, спрямованих на задоволення законних прав або повноважень вказаних суб’єктів.

З іншого, – зобов’язує виконувати чи утриматися від виконання дій або несе юридичну відповідальність.

Це правило поведінки, здійснення якого забезпечується дер- жавою. З одного боку, вона створює реальні умови і засоби, що сприяють безперешкодному добровільному здійсненню відповід- ними суб’єктами сформульованих у нормі права зразків поведін- ки, а з іншого, – застосовує засоби заохочення, переконання та примусу до бажаної поведінки, а також передбачає можливість застосування відповідних юридичних санкцій.

Можливість застосування при цьому державного примусу є певною гарантією належної реалізації правової норми. Хоча у пра- вовій державі має бути достатній рівень правосвідомості, за якою правомірна поведінка здійснюється за звичкою і є корисною, а осо- ба відчуває комфортність і захищеність в результаті правомірних вчинків, надійним підґрунтям правових норм є їх загагальноо- бов’язковість.

Норма права спрямована на регулювання типових (однорід- них) суспільних відносин шляхом установлення суб’єктивних прав, обов’язків, повноважень та юридичної відповідальності їх учас- ників.

Логічність норми виявляється у встановленні нею логічно за- вершеної моделі поведінки суб’єктів та наявності логічного змісту і структури. Форму логічності норми права можливо визначити такими тезами:

якщо суб’єкт права діє в ситуації, що регулюється правом, він повинен узгоджувати свою поведінку з приписами правових норм;
якщо поведінка суб’єкта права не відповідає нормі права, він має нести юридичну відповідальність.

Види норм права

Складність суспільних відносин, що регулюються правом, а також багатоаспектність самої категорії «право» зумовлюють мож- ливість класифікації правових норм за різноманітними критеріями. Класифікація норм права – це їх поділ на окремі види за пе- вними суттєвими ознаками, які визначають специфічну роль кожного з різновидів норм у регулюванні суспільних відносин.

Класифікація надає можливість:

чітко визначити місце кожної з правових норм у системі права;
дослідити особливості кожного з різновидів норм права;
охарактеризувати функції норм та їх місце у механізмі правового регулювання;
визначити межі регулятивного впливу держави на суспіль- ство за допомогою права;
установити шляхи вдосконалення правотворчої та право- застосовної практики та підвищити її ефективність.

Норми права поділяють на види за певними критеріями. За предметом правового регулювання:

норми цивільного права;
норми конституційного права;
норми адміністративного права;
норми кримінального права;
норми кримінального процесуального права та ін.

За методом правового регулювання (за способом установ- лення диспозиції):

імперативні – виражаються в категоричних приписах, ви- черпно закріплюють суб’єктивні права, обов’язки, повноваження;
диспозитивні – приписують варіант поведінки, але дають можливість сторонам відносин самим визначити права й обов’яз- ки, тобто надають суб’єктам свободу вибору поведінки.

За характером впливу на особу:

заохочувальні – встановлюють міри заохочення за варіант поведінки, що схвалений державою і суспільством;
рекомендаційні – встановлюють варіант бажаної, з точки зору держави і суспільства, поведінки суб’єктів.

За рівнем правового регулювання:

норми матеріального права – містять правила поведінки (пра- ва, обов’язки, заборони), на підставі яких можливе вирішення справи;
норми процесуального права – встановлюють оптимальний порядок застосування норм матеріального права. Призначення та- ких норм – установити процедуру, «регламент» здійснення прав чи виконання обов’язків, закріплених у нормах матеріального права.

За функціями у правовому регулюванні:

регулятивні норми – розраховані на правомірну поведінку, встановлюють юридичні права та обов’язки учасників урегульова- них суспільних відносин;

правоохоронні норми – розраховані на запобігання і про- тидію протиправній поведінці та містять санкції, що застосовують- ся до правопорушників.

За суб’єктами правотворчості бувають норми права:

як результат прямого волевиявлення народу у процесі ре- ферендуму;
органів законодавчої влади;
органів місцевого самоврядування;
глави держави;
органів виконавчої влади;
трудових колективів та об’єднань громадян. За призначенням:
первинні;
похідні (деталізуючі, конкретизуючі норми). За дією у просторі:
загальні (загальнодержавні) норми;
місцеві (локальні) норми;
локальні норми. За дією в часі:
постійні – норми невизначеної в часі дії;
тимчасові – норми визначеної в часі дії. За дією на коло суб’єктів:
загальні – поширюються на все населення країни;
спеціальні – поширюють свою дію лише на певне коло суб’єктів;
виняткові – утверджують винятки із загальних та спеціаль- них правил.

За характером диспозиції:

управомочні (вказують на можливість здійснення певних дій та надають суб’єктам певні права);
зобов’язальні (вказують на необхідність здійснення певних дій та покладають на суб’єктів певні обов’язки);
уповноважувальні (вказують на необхідність владного впли- ву владних суб’єктів у конкретній, передбаченій законом ситуації);
заборонні (вказують на необхідність утримання від здійс- нення певних дій, тобто встановлюють заборони).

Серед великої кількості норм права виділяють також спеціалі- зовані (нетипові) норми права, тобто приписи «нестандартного» характеру, в яких відсутні ті чи інші ознаки, властиві класичній моделі норм права.

На відміну від класичних норм права вони:

виконують додаткову (субсидіарну) функцію у правовому регулюванні;
позбавлені традиційної логічної структури, що характерна для норм права як класичного припису;
виступають як зразок, еталон поведінки, зміст якого визна- чається змістом виконуваної функції (так, норми, що закріплюють принцип законності, орієнтують суб’єктів на здійснення правомі- рної поведінки).

Спеціалізовані норми права неоднакові за своєю природою і функціональним призначенням. Вони можуть бути поділені на:

норми-засади – це правові приписи, які закріплюють засади конституційного ладу держави, основи соціально-економічного, політичного, державного життя, взаємовідносини держави й осо- бистості, форми власності тощо. Ці норми зосереджені насамперед у Конституції та набувають свого розвитку і знаходять логічне вираження в інших вихідних правових нормах, передусім у нор- мах-принципах (наприклад, ст. 1 Конституції України проголошує Україну суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою);
норми-принципи – це правові приписи, які виражають і за- кріплюють принципи права. Ці норми розглядаються як результат нормативного узагальнення державно-правових явищ, вони вира- жають зміст і закономірності цих явищ. Норми-принципи можуть виступати нормативно-правовою основою вирішення юридичної справи, зокрема в разі виявлення прогалин у праві, соціальних оріє- нтирів громадянського суспільства. Так, ст. 8 Конституції України закріплює принцип верховенства права, а ст. 3 Цивільного кодексу України – принцип справедливості, добросовісності та розумності;
визначально-установчі норми – це правові приписи, які ви- значають мету, завдання окремих інститутів або галузей права;
норми-дефініції – це норми, які містять визначення право- вих категорій та понять, наприклад поняття злочину, юридичної особи та ін.;
декларативні норми – норми, які містять положення про- грамного характеру, нормативні оголошення;
оперативні норми – норми, роль яких виражається у вста- новленні дати набрання чинності (зміни, припинення) норматив- но-правовим актом, у його поширенні на нове коло суспільних відносин, на новий строк;
норми-строки – це такі правові приписи, які вказують на час, настання або проходження якого тягне за собою певні юридич- ні наслідки (наприклад, строк позовної давності). Строки (терміни) бувають матеріально-правовими і процесуально-правовими. Біль- шість строків – це певні проміжки часу, що вимірюються година- ми, днями, місяцями, роками. Однак вони можуть визначатися також і вказівкою на випадки або обставини, що мають настати (повноліття людини);
колізійні норми – норми, які повинні застосовуватися у ви- падку наявності протиріччя між окремими нормативно-право- вими актами з того самого предмета регулювання, тобто це норми, що регулюють вибір норми. Вони призначені для вирішення колі- зій (конфліктів норм, пов’язаних з особливостями регулювання тих самих суспільних відносин різними правовими актами);
норми-презумпції – в цих нормах закріплюється припу- щення щодо існування або відсутності юридичних фактів. Напри- клад, Цивільний кодекс України встановлює презумпцію добросо- вісності та розумності поведінки особи або презумпцію недостовір- ності негативної інформації, поширеної на особу;
норми-преюдиції – це норми, що містять будь-яке оспорю- вання існування вже доведеного юридичного факту і закріплення в юридичному акті, що набув чинності. Наприклад, згідно зі ст. 61 ЦПК обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, гос- подарській або адміністративній справі, що набуло чинності, не доказуються під час розгляду інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо яких установлено ці обставини;
норми-фікції – це норми, які визнають існуючими ті юридич- ні факти, що відсутні в реальному житті, і навпаки. Наприклад, згі- дно зі ст. 46 ЦК України фізична особа оголошується померлою від дня набрання чинності рішенням суду про це. Уявним, але об’єк- тивно необхідним у праві є, наприклад, поняття «юридична особа».

Процесуальні презумпції, преюдиції та фікції є засобами процесуальної економії, сприяють більш ефективному викладен- ню нормативного матеріалу.

Структура норми права та характеристика її складових елементів

Під структурою норми права розуміють її будову, внутрішній устрій. У загальному вигляді норму права можна представити фор- мулою:

Якщо …, то …, інакше (в противному разі) …

Тому найпоширенішою є ідея про трьохелементну конструк- цію норми права. Ця позиція випливає з того, що норма права по- винна:

встановлювати умови, за яких певні суб’єкти можуть реалі- зовувати свої права й обов’язки;
окреслювати конкретне правило поведінки загального ха- рактеру шляхом закріплення прав і обов’язків суб’єктів;
закріплювати певні засоби (у формі санкцій) забезпечення приписів, що в ній містяться.

Відповідно до цього норма права логічно складається з трьох елементів: гіпотези, диспозиції та санкції.

Гіпотеза – це частина норми права, що вказує на фактичні обставини, за умови настання яких необхідне або можливе ви- конання встановленого правила. Призначення гіпотези – виз- начити сферу та межі регулятивної дії диспозиції та норми права в цілому.

Гіпотези поділяють на види за певними критеріями. За ступенем визначеності:

визначені – вичерпно визначають ті умови, за наявності яких набуває чинності правило поведінки, що міститься у диспо- зиції норми права;
відносно визначені – обмежують умови застосування норми права певним колом формальних ознак.

За формою вираження:

абстрактні – умови застосування норми визначаються загаль- ними родовими ознаками, що надає можливість охопити та врегу- лювати значну кількість однорідних випадків;
казуальні – визначаються умови дії норми, використовуючи вужчі, спеціальні родові ознаки, тому норма права поширюється на більш обмежене коло випадків.

За складом:

прості – містять одну обставину, що необхідна для дії пра- вової норми;
складні – містять дві або більше обов’язкових обставин, з якими пов’язується дія правової норми;
альтернативні – чинність норми права визначається залеж- но від однієї або кількох фактичних обставин (умов), для настання правових наслідків досить наявності однієї з цих обставин.

Диспозиція – це частина норми права, в якій у вигляді влад- ного припису визначається те чи інше правило поведінки (що по- винен робити або, навпаки, не робити суб’єкт) за наявності умов, передбачених гіпотезою цієї норми.

Диспозиції також поділяють на види за певними критеріями. За ступенем визначеності:

визначені – закріплюють однозначне правило поведінки, тобто учасники відносин позбавлені можливості вибору іншої по- ведінки;
не повністю визначені – указують лише на загальні ознаки поведінки, у рамках яких суб’єкти уточнюють свої права та обо- в’язки самостійно;
відносно визначені – указують на права й обов’язки суб’єк- тів, але надають можливості для їх уточнення залежно від конкрет- них обставин;
альтернативні – указують на настання кількох правових на- слідків, але передбачають настання лише одного з них.

За способом викладення:

прості – правило поведінки визначається у загальному ви- гляді без деталізації його ознак;
описові – правило поведінки закріплюється повно, з деталі- зацією його ознак; чітко визначаються права і обов’язки учасників відносин;
бланкетні – закріплюються лише загальні (основні) ознаки правила поведінки, а для встановлення ознак, яких бракує, слід звертатися до норм іншого нормативного акта, іншої галузі права;
відсильні – аналогічні бланкетним, із тією різницею, що для встановлення ознак, яких бракує, слід звертатися до інших частин цієї норми або до інших норм цієї ж галузі права.

За складом:

прості – містять одне правило поведінки;
складні – містять два або більше обов’язкових правил пове- дінки;
альтернативні – містять декілька правил поведінки, суб’єкт може виконувати будь-яке з них.

Санкція – це частина норми права, яка передбачає заходи примусового впливу, що застосовуються до правопорушників цього правила поведінки. Мета санкцій – створення тих чи інших несприятливих наслідків для правопорушника або заохочувальних наслідків для суб’єктів, які виконують владний припис.

Санкції мають такий поділ на види. За ступенем визначеності:

абсолютно визначені – чітко визначають вид та міру юри- дичної відповідальності;
відносно визначені – межі юридичної відповідальності ви- значаються від мінімальної до максимальної або тільки до макси- мальної;
альтернативні – вказують на декілька можливих засобів впливу на правопорушника, а доцільність застосування конкрет- ного засобу визначається правозастосовним органом, виходячи з особливості конкретної справи;
посилкові – містять вказівки на санкції інших норм, до яких слід звертатися для визначення конкретного засобу впливу.

За характером наслідків:

каральні (штрафні);
правовідновлювальні (компенсаційні);
заохочувальні. За галузями права:
кримінально-правові;
адміністративно-правові;
цивільно-правові;
дисциплінарні.

У юридичній літературі наголошується, що трьохелементна структура є однією з ознак, що відрізняє норму права від інших соціальних норм і без якої норма права перестає бути класичною моделлю відповідних правил поведінки.

Співвідношення норми права і статті нормативноправового акта

Норми права закріплюються у статтях нормативно-правових актів у різні способи щодо викладення елементів норм права.

Класифікація цих способів проводиться за такими підставами. За повнотою викладення норм права:

прямий (повний) спосіб – у статті нормативно-правового акта викладено всі структурні елементи норми права, тобто норма права та стаття нормативно-правового акта за обсягом збігаються. У цій статті міститься один припис;
відсильний спосіб – у статті нормативно-правового акта ви- кладено не всі структурні елементи норми права, але в ній зазна- чається, в якій статті цього ж нормативного акта викладено еле- мент норми, якого бракує. У цьому випадку у статті міститься два або більше нормативних приписів і стаття поділяється на частини, пункти, інші складові;
бланкетний спосіб – у статті нормативно-правового акта викладено не всі структурні елементи норми права, але з цієї ж статті випливає, що елемент, якого бракує, викладено в іншому нормативно-правовому акті. У такому випадку норма права в пов- ному обсязі міститься як у статті цього нормативно-правового акта, так і в статті іншого нормативно-правового акта.

За рівнем узагальнення:

абстрактний спосіб – зміст норми розкривається загальни- ми, абстрактними, неіндивідуалізованими поняттями;
казуїстичний (казуальний) спосіб – зміст норми розкрива- ється індивідуалізованими поняттями, шляхом переліку певних фактів, випадків, ознак тощо.

Питання для самоконтролю

Що таке норми права та в чому полягає їх соціальне призначення?
Назвіть ознаки, що відрізняють норму права від інших соціаль- них норм.
Охарактеризуйте представницько-зобов’язальний характер норм права.
За якими критеріями норми права поділяються на види?
Що таке заохочувальні та рекомендаційні норми права?

Яку роль виконують правоохоронні норми у правовому регулю- ванні?
Дайте визначення спеціалізованих норм права і коротко опи- шіть їх.
Наведіть приклади норм-принципів і норм-дефініцій.
Назвіть види гіпотез, диспозицій та санкцій.
Які способи викладення норм права у статтях нормативно- правового акта Ви знаєте?
Чим відрізняються відсильний і бланкетний способи викладен- ня норм права?

Список рекомендованої літератури

Бубило В. Н. Структура норм уголовно-процессуального права / В. Н. Бубило // Право и демократия. – – Вып. 11. – С. 256–265.
Бурлай Е. B. Нормы права и правоотношения в социалисти- ческом обществе / Е. В. Бурлай. – Киев : Наукова думка, 1987. – 91 с.
Горшенев В. М. Нетипичные нормативные предписания / В. М. Горшенев // Советское государство и право. – – № 3. – С. 113–118.
Жеребкин В. Е. О нормативной природе юридических по- нятий / В. Е. Жеребкин // Актуальные проблемы формирования правового государства : тез. докл. и науч. сообщ. респ. науч. конф. – Xарьков : Юрид. ин-т, 1990. – С. 32–34.
Заморська Л. І. Відносно визначені норми права: поняття, структура, функції : монографія / Л. І. Заморська ; Нац. ун-т

«Одес. юрид. акад.». – Чернівці : Технодрук, 2010. – 167 с.

Колодій А. М. Норма права / А. М. Колодій // Велика ук- раїнська юридична енциклопедія : у 20 т. Т. 3: Загальна теорія пра- ва / Нац. акад. прав. наук України ; Ін-т держави і права України ім. В. М. Корецького НАН України ; Нац. юрид. ун-т ім. Ярослава Мудрого ; редкол. вид.: В. Я. Тацій (голова) та ін. ; редкол. тому: О. В. Петришин (голова) та ін. – Харків : Право, С. 333–338.
Конституція України : наук.-практ. комент. / [В. Б. Авер’янов, О. В. Батанов, Ю. В. Баулін та ін.] ; редкол.: В. Я. Тацій, Ю. П. Битяк, Ю. М. Грошевий та ін. – Харків : Право ; Київ : Ін Юре, – 808 с.
Мельников Ю. И. О гипотезе, диспозиции и санкции про- цессуальной нормы / Ю. И. Мельников // Проблемы социалисти- ческой законности. – 1986. – Вып. 17. – С. 7–11.

Недбайло П. Е. Советские социалистические правовые нормы / П. Е. Недбайло ; Львов. гос. ун-т им. Ивана Франко. – Львов : Изд-во Львов. ун-та, 1959. – 169 с.
Погорілко В. Поняття, ознаки, види і структура конститу- ційно-правових норм / В. Погорілко, В. Федоренко // Право Украї- ни. – 2001. – № 11. – С. 9–15.
Слободчиков Н. А. Нормы права. Виды правовых норм, регулирующих деятельность органов внутренних дел : учеб. посо- бие / Н. А. Слободчиков. – Минск : Акад. милиции МВД Респуб- лики Беларусь, 1992. – 22 с.
Черданцев А. Ф. Специализация и структура норм права / А. Ф. Черданцев // Правоведение. – – № 1. – С. 45–46.
Чернобель Г. Т. Структура норм права и механизм их дей- ствия (логические основы) / Г. Чернобель // Правоведение. – –

№ 6. – С. 40–47.

Юридична енциклопедія : в 6 т. / редкол.: Ю. С. Шемшу- ченко (відп. ред.) та ін. – Т. 4: Н–П. – Київ : Укр. енцикл., – 720 с.

Розділ 11 ПРАВО В СИСТЕМІ СУСПІЛЬНИХ ВІДНОСИН

Нормативне і ненормативне регулювання суспільних відносин

«Суспільний порядок», «упорядкованість суспільних відно- син» – категорії, що мають безпосередній зв’язок з існуючим у сус- пільстві регулюванням суспільних відносин. У регулюванні суспіль- них відносин, з огляду на регулятивні засоби, традиційно в юри- дичній літературі виокремлюють нормативне і ненормативне ре- гулювання. Останнє здійснюється за допомогою засобів, що здатні спонукати людину (людей) до певної поведінки, хоча за своєю ре- гулятивною природою ці засоби істотно відрізняються від соціаль- них норм як загальних правил людської поведінки.

В юридичній літературі завжди робиться наголос на тісному зв’язку таких категорій, як «соціальний порядок» (правопорядок є видом соціального порядку) та «соціальні норми» (норми права є видом соціальних норм), на тому, що поведінка людини завжди здійснюється в умовах нормативного світу, що на неї впливають і т. зв. особистісні норми (вироблені окремою людиною виключно для себе), проте на цю поведінку також істотний вплив завжди має і світ підсвідомості (позасвідомого) людини. Тому не меншої уваги заслуговують і ненормативні регулятори поведінки людей, що можуть діяти на відміну від соціальних норм як через свідомість, так і через підсвідомість людини.

Якщо систему соціальних норм складають норми права, нор- ми моралі, норми звичаїв, релігійні норми, корпоративні норми та ін., то до кола ненормативних регуляторів поведінки людей, котрі існують поряд із соціальними нормами і доповнюють їх дію, оскі- льки у тій чи іншій мірі також спонукають людей до певної пове- дінки, належать реклама (використовується як засіб підвищення рівня попиту на відповідну товарну продукцію), мистецтво, мода й ін. Загалом у сучасній юридичній науці узагальнюючий погляд на розмаїття всіх засобів ненормативного регулювання репрезентує їх класифікація, згідно з якою систему такого регулювання склада- ють регулятори: ціннісний, директивний, інформаційний. У літе- ратурі, з огляду на протилежні за характером засоби регулювання, традиційно пишуть про індивідуальне регулювання (регулювання за допомогою індивідуальних правил поведінки) і нормативне регулювання (регулювання за допомогою загальних правил пове- дінки), які доповнюють одне одного.

Нормативне регулювання суспільних відносин припускає їх упорядкування за допомогою таких засобів, як соціальні норми. Система чинних у суспільстві соціальних норм, тобто загальних правил соціально значущої поведінки учасників суспільних від- носин, завжди відображає певний ступінь економічного, соціаль- но-політичного, духовного розвитку суспільства. З відповідної точки зору, історія людства – це історія виникнення та дії норм, які регулюють соціально значущу поведінку людей. Соціально- нормативна система завжди об’єктивно репрезентує рівень циві- лізованості суспільства, оскільки якісна характеристика соціаль- них норм – це одночасно і якісна характеристика самого суспіль- ства, адже, як відомо, система соціальних норм відображає якість життя людей.

У системі нормативного регулювання суспільних відносин кожен вид соціальних норм має свої важливі роль та місце. Проте норми об’єктивного (позитивного) права у цій системі певною мірою можуть розглядатись і як домінуючий елемент даної систе- ми. Зазначене не припускає, що є чітка і прозора ієрархія (субор- динація) соціальних норм і право в цій ієрархії займає найвищий щабель. Домінуючий характер права слід бачити в іншій площині, цей характер демонструє насамперед зв’язок норм об’єктивного права із силою держави (особливу силу норм права підкреслює їх загальнообов’язковість, забезпечена саме державою), а також той зв’язок права з іншими нормативними системами, який показує, що право багато в чому регулює сферу дії інших соціальних норм (їх дія у тій чи іншій мірі завжди унормована правом).

Право і мораль

Огляд системи нормативного регулювання суспільних відносин демонструє тісний взаємозв’язок права з усіма основними норматив- ними регуляторами суспільних відносин. Зазначений взаємозв’язок демонструє аналіз співвідношення права з цими регуляторами (од- ночасно аналіз цього співвідношення також може показати, що, у свою чергу, й інші соціальні норми впливають на право, – без прямих та зворотних зв’язків взаємодії права з іншими нормами не буває).

Взаємозв’язок права з іншими основними нормативними ре- гуляторами суспільних відносин можуть репрезентувати, примі- ром, ті «точки дотику» норм права і норм моралі, котрі насамперед виражають уявлення людей про добро, зло, справедливість.

«Точки дотику» права і моралі показують, що деякі норми права встановлюються законодавцем з метою витиснення певних норм моралі зі сфери їхньої соціальної дії, соціальної практики, наприклад, Руська Правда обмежувала кревну помсту. Також нор- ми права виступають і як засіб захисту, охорони певних норм мо- ралі, наприклад, низка приписів Цивільного кодексу України спрямована на захист честі й гідності, охорону доброго імені, діло- вої репутації відповідних осіб.

Водночас так само, як існує багато норм права, зміст яких об’єк- тивно не має ніякого зв’язку з нормами моралі, існує і вплив норм моралі на норми права, їх зміст, процес їх реалізації. Так, є норми права, котрі створено з урахуванням вимог норм моралі, наприклад, у ст. 63 Конституції України йдеться, зокрема, про те, що людина не несе відповідальності за відмову давати показання стосовно членів своєї родини, близьких родичів. Також у змісті права є норми, що застосовуються з урахуванням саме норм моралі. Мова йде про ті норми права, текстуальні формулювання яких містять оцінні по- няття, значення яких у низці випадків неможливо зрозуміти без прямого звернення до норм моралі, їх змісту, наприклад, у тексті ст. 296 Кримінального кодексу України зустрічаються поняття «ци- нізм», «особлива зухвалість», що є традиційними поняттями моралі.

Кількісний і якісний аналіз загалом свідчить, що в системі со- ціальних норм норми права і норми моралі є найбільш значущи- ми для життєдіяльності світського суспільства. Функціонування суспільства закономірно демонструє існування усталеної взаємодії норм права і норм моралі у процесі нормативного регулювання суспільних відносин.

У зв’язку із зазначеним в юридичній літературі традиційно висвітлюється питання співвідношення норм права і норм моралі. Аналіз співвідношення норм права і норм моралі свідчить, що норми права і норми моралі мають низку як загальних, так і відміт- них ознак.

Загальним у цих норм є те, що вони є соціальними нормами (їх видами), тобто правилами поведінки загального, а не індивіду- ального характеру, які регулюють відносини між людьми, спрямо- вані на унормування суспільних відносин, їх упорядкування, мо- жуть за своїм змістом іноді збігатись.

Розмежування норм права і норм моралі можна проводити за їх походженням, сферою дії, ступенем деталізації, формою вира- ження, способом охорони від порушень, оцінкою мотиву здійс- нення поведінки тощо.

Якщо норми об’єктивного права є нормами, встановленими або санкціонованими державою, то норми моралі є нормами, які поступово складаються в суспільстві. Норми права регулюють ви- ключно суспільні відносини, найважливіші з них, ті відносини, що мають загальносоціальне значення. Норми моралі як універсаль- ний регулятор (універсальність моралі як регулятора відображає «золоте правило моралі»: не роби іншим того, чого не бажаєш для себе) розповсюджують свою дію майже на всі сфери життєдіяльно- сті людей, їх відносин, регулюють насамперед їх міжособистісні (міжособові) стосунки і зазвичай являють собою певний загальний принцип поведінки людей (приклад: треба бути справедливим, добрим, порядним), тоді як норми права закріплюють чітко визна- чені юридичні права і обов’язки суб’єктів права.

Якщо норми права закріплені в нормативно-правових актах (законах, підзаконних актах), інших формах (джерелах) права, то норми моралі є нормами, закріпленими переважно в суспільній свідомості. Проте є норми моралі, закріплені, приміром, не тільки в уявленнях людей про традиції або у фольклорі – усній народній творчості, в байках, прислів’ях, приказках, але і в письмовій формі. Прикладом можуть бути Нагірна проповідь Ісуса Христа (заповіді Ісуса Христа), біблійні притчі, які закріплені в Новому Завіті, свя- щенній книзі християнства (частині Біблії). У колишньому СРСР існував Моральний кодекс будівника комунізму як низка основних принципів комуністичної моралі, частина тексту Третьої Програ- ми КПРС (1961 р.) у вигляді дванадцяти пунктів («хто не працює, той не їсть», «кожен за всіх, всі за одного», «людина людині друг, товариш і брат» тощо).

З огляду на механізм забезпечення дієвості соціальних норм, способи їх охорони, норми моралі охороняються внутрішнім пе- реконанням, громадською думкою, заходами громадського впливу, тоді як норми права охороняються державою, їх дія забезпечується можливістю застосування державного примусу (у випадках, перед- бачених законом, і в порядку, передбаченому законом). За загаль- ним правилом, мотив правомірної поведінки особи не має ніякого юридичного значення, приміром не має значення, мотивом до- тримання норми-заборони, закріпленої у Кримінальному кодексі, є «страх покарання» чи «повага до закону». Проте мотив поведін- ки, яка має зовнішні ознаки моральної поведінки, має істотне зна- чення для її оцінки як поведінки дійсно моральної. Наприклад, людина може допомагати іншій з альтруїстичних, гуманних, доб- родійних міркувань або допомагати з корисливих, егоїстичних, цинічних міркувань.

Право і звичаї

Взаємозв’язок права з іншими основними нормативними ре- гуляторами суспільних відносин можна спостерігати і в контексті аналізу його співвідношення з таким нормативним регулятором, як звичаї, що є усталеними правилами поведінки у певних сферах життєдіяльності суспільства. Звичаї – одна з найдавніших форм регуляції поведінки людей. Норми звичаїв з’явилися раніше норм права. Як відомо, один із шляхів виникнення права – поява звичає- вого права, але останнє – це не всі звичаї, це завжди лише певна їх частина, котра стала частиною права внаслідок того, що відповідна частина звичаїв визнається й охороняється державою. У процесі розвитку суспільства певні звичаї зберігають своє життя, окремі з них зазнають змін, інші зовсім утрачають своє реальне існування.

Зв’язок певного кола звичаїв, які існують, із правом виявляєть- ся насамперед у тому, що серед звичаїв є такий їх вид, як правові звичаї. Останні мають статус форми (джерела) права, є різновидом форм (джерел) права. Правові звичаї складаються із числа тих звича- їв, які визнані й санкціоновані державою і мають внаслідок цього загальнообов’язкове значення (як і ті норми права, що безпосеред- ньо встановлені правотворчими органами держави). Проте факт існування в механізмі демократичної держави парламенту – органу всенародного представництва, котрий видає закони – нормативно- правові акти вищої юридичної сили, припускає другорядне значен- ня правових звичаїв відносно законів, тих норм, які містять останні.

Історіографія виникнення, розвитку, функціонування звичаєво- го права на теренах сучасної України свідчить про таке. У Київській Русі (XI–XII ст.) звичаєве право (існували як усні, так і письмові джере- ла його норм) являло собою частину системи права, яка з плином часу зберегла чинність лише у селянських общинах. Збірник «Руська Пра- вда» був джерелом права, складеним на основі звичаєвого права.

Упродовж XIV–XVI століть на українських землях Великого князівства Литовського більшість норм звичаєвого права знаходить закріплення в законодавчих збірниках (наприклад, Статути Вели- кого князівства Литовського), нормативних актах, виданих вели- кими князями (обряд складання присяги, «гоніння сліду» з відшу- куванням «лиця» тощо).

У період Гетьманщини приклади застосування правових зви- чаїв є нечисленними. У цей період розвивається «писане право» як результат державної діяльності.

У період перебування українських земель у складі Російської імперії звичаєве право (місцеве) мало статус допоміжного джерела права (насамперед з другої половини XIX ст.), що заповнювало прогалини законодавства. Звід законів Російської імперії містить норми «Місцевих законів Полтавської та Чернігівської губерній» (норми звичаєвого права).

У перші роки радянської влади звичаєве право зберігає чин- ність і навіть певною мірою розвивається (існувала, хоча й недовго, Комісія для виучування звичаєвого права України), проте згодом воно втрачає статус джерела (форми) радянського права.

Як у змісті законодавства колишньої УРСР, так і в змісті чин- ного законодавства України є нормативні приписи щодо необхід- ності вирішення справи з урахуванням відповідного звичаю (міс- цевого, національної меншини, портового тощо).

За юридичною силою правові звичаї поступаються актам зако- нодавства. Вони є лише доповненням до них, виконують другорядну роль щодо них, мають статус вторинного, додаткового джерела права.

Існує юридична наука, яка досліджує закономірності виник- нення, розвитку, функціонування сучасних правових систем світу. Такою наукою є порівняльне правознавство, або, інакше кажучи, юридична компаративістика (від лат. comparativus – порівняльний). Сучасне порівняльне правознавство виокремлює такий тип право- вої сім’ї, як сім’я традиційно-звичаєвого права (за іншою терміно- логією – сім’я традиційно-общинного права), існування котрої, як правило, пов’язують з правовими системами країн Африки. У цих країнах і дотепер звичаї мають істотне значення як регулятор сус- пільних відносин.

У деяких інших частинах світу (наприклад, в Індії або в Кня- зівстві Андорра – «карликовій» європейській державі, що межує із Францією на півночі та Іспанією на півдні) звичаї також відіграють досить помітну роль у регулюванні суспільних відносин. Однак саме в низці африканських країн звичаєве право, незважаючи на вплив на їх правову життєдіяльність правових систем їхніх колиш- ніх метрополій, усе ще фактично є найважливішим нормативним регулятором суспільних відносин.

В історичній ретроспективі африканське звичаєве право довго залишалося усним, проте таким воно значною мірою залишається і на сьогодні, незважаючи на існування збірників звичаєвого права як письмових юридично-нормативних документів. Особливість афри- канського звичаєвого права: наявність спільних юридичних прин- ципів, інститутів, процедур, техніки; у процесі вирішення конфлік- ту головним є примирення його сторін, а не встановлення того, хто є правим у даній конкретній життєвій конфліктній ситуації; відсут- ність механізму примусу до виконання рішення, прийнятого у про- цесі вирішення конфлікту (рішення виконується добровільно, при цьому особа, на чию користь було прийнято рішення, може відмо- витись від його виконання тим, хто повинен його виконати).

Право і корпоративні норми

Існує взаємозв’язок права і з таким нормативним регулятором суспільних відносин, як корпоративні норми. Мова йде про норми, які самостійно встановлені корпорацією і є обов’язковими тільки для її суб’єктів, тобто ці норми закріплюють порядок функціонування корпорації, характер відносин членів корпорації, їхні права, обо- в’язки, відповідальність за порушення корпоративних норм. Кор- порації – це підприємства, установи, організації, трудові колекти- ви, навчальні заклади і т. ін., які встановлюють корпоративні нор- ми самостійно (у порядку самоврядування, але в межах законодав- ства, тобто з урахуванням правового регулювання відповідних суспільних відносин, вимог законності та правопорядку) і зовніш- ньо виражають, закріплюють ці норми у таких документах, як, приміром, статут, положення.

Частиною нормативної складової механізму правового регу- лювання є корпоративне право. Норми корпоративного права регулюють правовий статус, порядок створення й діяльності, при- міром, господарчих товариств. Зазначені норми, встановлені влас- ником або адміністрацією комерційної структури, регулюють вну- трішні відносини цієї структури. Норми таких галузей права, як цивільне право, трудове право, визначають процедуру прийняття актів корпоративного регулювання, основну (типову) частину їх- нього змісту, межі корпоративного регулювання. В юридичній літературі стосовно співвідношення норм права та корпоративних норм робиться наголос, що останні треба розглядати як норми, що усувають прогалини в нормативній системі права і мають субсиді- арний (допоміжний) характер.

Право і релігійні норми

Аналіз взаємозв’язку права з іншими нормативними регуля- торами суспільних відносин буде неповним без аналізу зв’язку пра- ва з таким істотним регулятором людської поведінки, як релігійні норми, які регламентують поведінку віруючих у Бога. Релігійні но- рми – одна з найдавніших форм регуляції поведінки людей.

Існування релігії (християнства, ісламу тощо), релігійних норм істотно вплинуло на розвиток правових систем певних дер- жав. Приміром, священні книги (Біблія, Коран та ін.) містять бага- то норм релігійної моралі, які знайшли закріплення в законодавст- ві відповідних держав і внаслідок цього набули додаткового, гара- нтованого державою, формально-обов’язкового значення. Законо- давство сучасних світських держав (України, Франції та ін.) про свободу совісті, релігії, релігійні організації, відносини держави й церкви нормативно забезпечує можливість вільної реалізації тих чи інших релігійних норм, оскільки держава гарантує кожній людині свободу совісті, віросповідання, релігійної або атеїстичної діяльності.

Як і в інших державах, в Україні законодавець, інші суб’єкти правового регулювання, з огляду на проблему прав людини, про- блему ефективності норм права тощо, мають враховувати релігій- ну складову життєдіяльності суспільства.

Донедавна, незважаючи на високий рівень релігійності суспі- льства у США, що оцінювалось відповідними науковцями як «аме- риканська винятковість», у соціології домінувала теорія секуляри- зації (серед небагатьох її противників були Алексіс де Токвіль, Ві- льям Джеймс, Вільфредо Парето). З огляду на сутність теорії секу- ляризації, релігія втрачає свій вплив та значення у суспільстві тоді, коли суспільство досягає достатньо високого рівня свого розвитку. Проте у другій половині XX ст. мали місце історичні події, які спричинили необхідність переглянути уявлення щодо зростання секуляризації у світі за зразком Західної Європи. Зазначені події – це обрання Кароля Войтили Папою Римським під іменем Івана Павла ІІ (1978 р.), що у подальшому призвело до виникнення руху «Солідарність» у Польщі, ісламська революція в Ірані (1979 р.), революція в Нікарагуа (1979 р.).

Зазначені події, як і подальші глобальні (планетарного масш- табу) наукові дослідження релігійності, довели факт існування загальносвітової закономірності: релігія продовжує відігравати істотну роль в життєдіяльності сучасних суспільств, включаючи не тільки традиційні суспільства (збереження традицій в такому сус- пільстві є більшою цінністю, ніж розвиток), але й розвинені суспі- льства (класичний приклад: США або Південна Корея, де у проце- сі індустріалізації країни відбулась християнізація населення).

На відміну від інших розвинених країн занепад релігії має мі- сце лише в Європі. У цьому плані Європа є не стільки правилом, скільки винятком із правила. З огляду на співвідношення процесів секуляризації та модернізації в суспільстві сучасна наука доводить: в Європі секуляризація відбувається внаслідок індивідуалізації суспільства (в Європі модернізація призвела до деконфесіоналіза- ції суспільства, деконфесіоналізація – до секуляризації), проте за- галом і в християнських, і в ісламських країнах їх модернізація спричинила зростання в них релігійності.

На сьогодні зростання релігійності має місце і в Україні. У да- ному плані Україна певною мірою нагадує історію виникнення і розвитку США, де конкуренція між релігійними спільнотами сприяла посиленню конфесіоналізації суспільства. У свій час у США відсутність єдиної державної релігії спричинила виникнення на засадах добровільності, а не насильницького об’єднання, як це було в Європі під впливом принципу cuius regio, eius religio (чия вла- да, того і релігія), низки нових релігійних спільнот (communities). Як і колись у США, в Україні після 1991 р. (24 серпня 1991 р. був прийня- тий Акт проголошення незалежності України – політико-правовий документ Верховної Ради УРСР) не існує єдиної державної релігії (державної Церкви). Натомість об’єктивно існує низка конкуруючих деномінацій (у сфері релігії, в релігієзнавстві під деномінацією ро- зуміється окрема, автономна гілка християнської церкви), міжкон- фесійна конкуренція, релігійний плюралізм, що закономірно веде до зростання в Україні релігійності і, відповідно, до підвищення значення релігійних норм у житті значної частини її населення.

У світі є країни, де релігія, релігійна ідеологія, релігійні норми є визначальною основою життєдіяльності суспільства, включаючи його правову життєдіяльність. У зв’язку із зазначеним, з огляду на «правову карту світу», сучасне порівняльне правознавство виокре- млює такий тип правової сім’ї, як сім’я релігійного права. Існуван- ня сім’ї релігійного права (групи релігійних правових систем) по- в’язують з мусульманським правом, індуським правом, юдейським правом, які мають низку спільних ознак, що є підставою для вио- кремлення відносно самостійної групи (сім’ї) правових систем. Особливість такого роду правових систем: істотний вплив релігії на формування правових норм, визнання їх божественного харак- теру; невіддільність правових норм від релігійних норм, учень; пріоритет релігії щодо права; персональний, а не територіальний, характер права.

Категорія «сім’я релігійного права» означає, що є країни, у правових системах яких релігійно-правові норми є основою націо- нального права, є країни, де існують общини одновірців, на членів яких поширюються норми релігійного права.

Мусульманське право (його основні джерела – Коран, Сунна, Іджма, Кияс) регулює особистий статус мусульман незалежно від країни їх перебування. Мусульманське право охоплює майже всі сторони життя людини, котра сповідує іслам, унормовує публічну і приватну, світську і релігійну сфери життєдіяльності мусульман (є правила пристойної поведінки серед людей, правила особистої гігієни тощо). За особливістю змісту віросповідання, релігійної ідео- логії, практики серед мусульман є шиїти, суніти (кількісно утворю- ють більшість). Шиїзм та сунізм – дві основні гілки ісламу. Спільне для них – «п’ять стовпів ісламу» (п’ять основних зобов’язальних приписів ісламу): свідчення віри – проголошення т. зв. шахади, з чого починається будь-яка молитва, релігійна, іноді світська, цере- монія, слова шахади: «Свідчу, що немає божества, крім Всевишньо- го (Аллаха)», молитва («намаз»), піст у місяць Рамадан («саум»), виплата очисного пожертвування («закят»), паломництво («хадж»). Індуське право є правом спільнот, члени яких сповідують ін- дуїзм. Його найдавніше джерело – Веди (створені у II тис. до н. е.). Індуське право, зокрема: є частиною індуїзму; має кастовий харак- тер; припускає визнання значення брахманів у керівництві духов- ним життям індусів, у виконанні певних ритуалів; характеризується існуванням низки відносно самостійних релігійно-правових шкіл; вимагає толерантного ставлення до інакомислення, іновірців.

Юдейське право є елементом (підсистемою) правової системи сучасного Ізраїлю. Елементом даної системи також є і мусульман- ське право. Норми юдейського і мусульманського права застосо- вуються до послідовників відповідних релігій (юдаїзму, ісламу). Основними джерелами юдейського права є Старий Заповіт, Тора, Талмуд. Серед норм юдейського права, приміром, є норми щодо процедур відправляння релігійного культу і ритуалів; релігійні норми, що встановлюють поведінку юдеїв у приватному і громад- ському житті. Норми юдейського права переважно є імперативни- ми, зобов’язальними, заборонними, обмежувальними, їх недотри- мання має зв’язок із санкціями релігійного характеру.

Право і технічні норми

У контексті взаємозв’язку права з іншими нормативними ре- гуляторами суспільних відносин в юридичній літературі зазвичай звертають увагу і на зв’язок права з технічними нормами.

Поняття «технічні норми» стосується діяльності людини, кот- ра має безпосередній зв’язок з функціонуванням того чи іншого виробництва, з функціонуванням відповідних машин, із викорис- танням як засобів праці, так і побутових технічних приладів і т. ін., – технічні норми унормовують процес виробництва, експлуатації засобів праці, побутових технічних приладів тощо. Зміст певних технічних норм може бути закріпленим у правових нормах. По- рушення вимог такого роду норм (техніко-юридичних норм) тягне за собою юридичну відповідальність. Таким чином законодавець посилює обов’язковість дотримання вимог відповідних технічних норм (наприклад, Кримінальний кодекс України передбачає від- повідальність за порушення правил техніки безпеки).

З огляду на технічні норми (мають організаційно-технічний характер), яким законодавець може надати ознаки правової норми шляхом їх закріплення в спеціальних нормативно-правових актах, що здійснюють свою регламентуючу функцію в сукупності з інши- ми правовими нормами, в Україні діє закон України від 15.01.2015

№ 124-VIII «Про технічні регламенти та оцінку відповідності», який закріплює визначення поняття технічного регулювання.

Технічне регулювання здійснюється шляхом розроблення те- хнічних регламентів. Технічний регламент – це нормативно-право- вий акт, в якому визначено характеристики продукції або пов’я- зані з ними процеси та методи виробництва, включаючи відповідні процедурні положення, додержання яких є обов’язковим. Він може також включати або стосуватися виключно вимог до термінології, позначень, пакування, маркування чи етикетування в тій мірі, в якій вони застосовуються до продукції, процесу або методу вироб- ництва. Технічний регламент розробляється на основі акта законо- давства Європейського Союзу, його зміст, форма, структура мають максимально повно й точно відповідати змісту, формі, структурі відповідного акта законодавства Європейського Союзу (з ураху- ванням можливості врегулювання відповідних відносин нормами, закріпленими в актах законодавства України).

Зазначений вище Закон: регулює відносини, що виникають у зв’язку з розробленням та прийняттям технічних регламентів і передбачених ними процедур оцінки відповідності, їх застосуван- ням стосовно продукції, яка вводиться в обіг, надається на ринку або вводиться в експлуатацію в Україні, а також здійсненням добровіль- ної оцінки; репрезентує поняттєвий апарат технічного регулюван- ня, містить формулювання відповідних термінів («декларування відповідності», «документ про відповідність», «знак відповідності технічним регламентам», «гармонізований європейський стан- дарт», «об’єкт оцінки відповідності», «процедура оцінки відповід- ності», «презумпція відповідності», «сертифікація» тощо).

До повноважень центрального органу виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері технічного регулювання, на- лежать, зокрема: формування та ведення бази даних про технічні регламенти і реєстру органів виконавчої влади (і відповідних ви- знаних незалежних організацій), призначених для виконання ни- ми як третіми сторонами певних завдань з оцінки відповідності згідно з технічними регламентами. Органи з оцінки відповідності, зокрема, повинні бути юридичними особами (резидентами Украї- ни незалежно від форми власності), мати досвід виконання робіт з оцінки відповідності продукції протягом останніх 3 років, мати власні акредитовані випробувальні лабораторії, мають укласти угоди з іншими акредитованими випробувальними лабораторіями для проведення видів випробувань продукції, які не проводяться їх власними лабораторіями, укласти договір обов’язкового страху- вання професійної відповідальності за шкоду, яку може бути запо- діяно третім особам.

Питання для самоконтролю

Що розуміють у сучасній юридичній літературі під норматив- ним регулюванням суспільних відносин?
Що є головним у змісті поняття «система нормативного регу- лювання суспільних відносин»?
У чому полягає взаємозв’язок таких явищ і понять, як «соціаль- ний порядок» і «соціальні норми»?
У чому полягає особливість соціальних норм?
Які є види соціальних норм?
У чому полягає особливість норм моралі?
У чому полягає взаємозв’язок норм права і норм моралі?
Що розуміють під релігійними нормами?
У чому полягає взаємозв’язок норм права і релігійних норм?
У чому полягає особливість зв’язку права і звичаїв?
У чому полягає особливість технічних норм?
Що розуміють під техніко-юридичними нормами?

Список рекомендованої літератури

Коваленко Н. Ю. Співвідношення права й моралі в кон- тексті правової культури / Н. Ю. Коваленко // Науковий вісник Херсонського державного університету. – – Вип. 3, т. 1. – С. 20–23.
Конох М. С. Взаємовідношення моралі й права в сучасних філософсько-правових ученнях / М. С. Конох // Мультиверсум: філософський альманах. – – Вип. 27. – С. 3–12.
Лозовой В. О. Професійна етика юриста / В. О. Лозовой, О. В. Петришин ; Нац. юрид. акад. України ім. Ярослава Мудрого. – Xарків : Право, 2004. – 176 с.
Лукашева Е. А. Право, мораль, личность : моногр. / Е. А. Лу- кашева. – М. : Наука, 1986. – 263 с.
Луцький Р. П. Співвідношення моралі та позитивного пра- ва з точки зору західноєвропейських вчених-теоретиків / Р. П. Луцький // Науково-інформаційний вісник. Серія «Право». – 2012. – № 5. – С. 33–37.
Мартышин О. В. Справедливость и право: философия и теория юриспруденции / О. В. Мартышин // Право и политика. – 2000. – № 12. – С. 4–15.
Нерсесянц B. C. Право в системе социальной регуляции (история и современность) / В. С. Нерсесянц. – М. : Знание, – 64 с.
Овсянкіна Л. А. Мораль в системі економічної життєдіяль- ності людини та суспільства (соціально-філософський аспект) : автореф. дис. … канд. філос. наук : 09.00.03 / Овсянкіна Людмила Анатоліївна. – Київ, 2003. – 20 с.
Павлова Т. С. Співвідношення моралі і права у філософії І. Канта (історико-філософський аналіз) : автореф. дис. … канд. філос. наук : 09.00.05 / Павлова Тетяна Сергіївна. – Дніпропет- ровськ, 2007. – 18 с.
Семиколенов В. М. Мораль в інформаційному суспільстві : автореф. дис. … канд. філос. наук : 00.04 / Семиколенов Віктор Миколайович. – Сімферополь, 2006. – 19 с.
Слабко С. М. Мораль як ціннісний критерій права / С. М. Слабко // Держава та регіони. Серія «Право». – –

№ 3 (45). – С. 8–12.

Сливка С. С. Духовні засади моральної культури юриста / С. С. Сливка // Право України. – – № 2. – С. 59.

Сливка С. С. Мораль і право в умовах формування право- вої держави / С. С. Сливка // Вісник Львівського університету. Серія юридична. – – Вип. 30. – С. 104–105.
Темченко В. І. Мораль у професійній діяльності ОВС / В. І. Темченко // Науковий вісник Дніпропетровського державно- го університету внутрішніх справ. – – № 3 (29). – С. 3–8.
Темченко В. І. Особливості реалізації етичних ідей у праві / В. І. Темченко // Науковий вісник Національної академії внутріш- ніх справ України. – 2005. – № 4. – С. 3–7.
Темченко В. І. Психологічні основи та принципи етики працівників міліції / В. І. Темченко // Право України. – –

№ 5. – С. 26–28.

Федорук Н. М. Мораль та суспільний прогрес : автореф. дис. … канд. філос. наук : 09.00.03 / Федорук Наталія Миколаївна. – Харків, – 20 с.
Фуллер Л. Л. Мораль права / Л. Л. Фуллер. – Київ : Сфера, 1999. – 232 с.
Хрімлі І. О. Мораль та право як регулятори відносин у су- часному українському соціумі : автореф. дис. … канд. філос. наук :

09.00.03 / Хрімлі Ірина Олександрівна. – Донецьк, 2007. – 18 с.

Шаповалова І. В. Мораль як суспільний інститут: осмис- лення в системі сучасних соціально-економічних координат / І. В. Шаповалова // Гілея. – – Вип. 17. – С. 291–299.
Шимон С. І. Вплив ідеї моральності на розвиток цивіль- ного права та формування змісту цивільно-правових норм / С. І. Шимон // Юридична Україна. – 2008. – № 4. – С. 76–83.
Шульга А. М. Право як домінуючий елемент норматив- ного регулювання суспільних відносин / А. М. Шульга // Право в системі соціальних норм: історико-юридичні аспекти : матеріали XIII іст.-прав. конф. – Чернівці : Рута, – С. 76–80.

Розділ 12 ДЖЕРЕЛА ПРАВА

Поняття форми (джерела) права

Джерела (форми) права – це засоби офіційного зовнішнього вираження та закріплення правових норм.

Форма права – спосіб зовнішнього вираження прав, норм як загальнообов’язкових правил регулювання суспільних відносин. Провідне місце серед цих форм в Україні належить закону. У пра- вовій науці та юридичній практиці термін «джерело права» розу- міється багатозначно, а іноді вживається як тотожний терміну «форма права».

До основних видів джерел права в Україні належать такі:

правовий звичай;
нормативно-правовий договір;
нормативно-правовий акт;
правовий прецедент.

Правовий звичай

Правовий звичай – це історично сформоване, таке, що увійшло у звичку завдяки систематичному повторенню, правило поведінки, що набуває загальнообов’язкового значення з огляду на державне санкціонування, шляхом закріплення у нормативно-правових актах. У цьому випадку держава виконує функцію визнання корис- ності та необхідності певної форми поведінки в суспільстві, яка історично склалася та визнається цим суспільством. Так, ст. 73 Ко- дексу законів про працю України закріплює в переліку офіційних святкових вихідних 7 січня і 25 грудня – Різдво Христове. Раніше, за часів існування СРСР і монополії єдиної комуністичної ідеології, такий народний і релігійний звичай державою не визнавався. Під- ставою для санкціонування державою звичаїв є збіг інтересів дер- жави з напрямком впливу звичаїв на суспільні відносини. Це при- водить до набуття звичаями нового статусу– загальнообов’язко- вості й охорони державою від порушень.

Один зі шляхів виникнення права – формування так званого звичаєвого права, що складається з правових звичаїв.

В Україні правовий звичай займає незначну частку в системі правових норм, що регулюють суспільні відносини, як правило, у цивільно-правовій сфері.

Нормативноправовий договір

Нормативно-правовий договір – це угода двох або більше сторін, що не містить протиріч їх інтересів, відображена у спільно- му акті-документі, що охоплює права й обов’язки, повноваження та відповідальність учасників угоди у відповідних нормах.

Нормативно-правовий договір є основним джерелом міжна- родного права. Відповідно до Конституції України (ст. 9) міжнаро- дні договори, ратифіковані Україною, є джерелом її правової систе- ми, невід’ємною складовою національного законодавства. Крім того, нормативно-правовий договір є і джерелом внутрішньодержавного права. Прикладом того можуть слугувати договори, що укладаються між трудовим колективом і адміністрацією підприємств.

Форма договору – спосіб зовнішнього виявлення волі учасника на вчинення договору. До договорів як різновиду угод застосову- ються загальні вимоги щодо форми угод (правочинів) та спеціальні норми, що регулюють цей вид договору. За формою договори мо- жуть бути усні та письмові. Усна форма означає, що сторони дого- вору погоджують його умови без відображення у відповідних доку- ментах. Усно можуть укладатися договори, які повністю виконують- ся сторонами у момент їх укладення (наприклад роздрібна купівля- продаж), за винятком тих, які за законом обов’язково повинні мати письмову форму. Особі юридичній, яка оплатила товари та послуги на підставі усного договору з іншою стороною, має бути виданий документ, що підтверджує підставу одержання коштів та їх суму.

У письмовій формі зміст договору може бути зафіксований в одно- му чи декількох документах, у розписці, листах, телеграмах, якими обмінялися сторони, або воля сторін може бути виражена за допо- могою телетайпного, електронного чи інших технічних засобів зв’язку. Письмовий договір має бути підписаний його учасниками. Якщо фізична особа через хворобу або фізичну ваду не може підпи- сати текст договору власноручно, то за її дорученням і в її присутно- сті його може підписати інша особа. Підпис цієї особи на тексті до- говору може бути засвідчений відповідною посадовою особою за місцем роботи, навчання, проживання або лікування особи, яка його укладає (нотаріально). Від імені юридичної особи договір під- писується уповноваженими особами та скріплюється печаткою. Ви- користання при укладенні договорів факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, електронно-числового підпису чи іншого аналога власноручного підпису допускається у випадках, установлених законом, іншими нормативно-правовими актами або за письмовою згодою сторін, яка містить зразки відповідного аналога власного підпису.

Відповідно до ст. 208 Цивільного кодексу України у письмовій формі належить вчиняти:

договори між юридичними особами;
договори між фізичною та юридичною особами, за винят- ком тих, які можуть укладатися усно;
договори фізичних осіб між собою на суму, що перевищує не менш як у 20 разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходу громадян, за винятком правочинів, які повністю виконуються сто- ронами у момент їх вчинення;
інші правочини, щодо яких відповідно до спеціальної нор- ми закону вимагається письмова форма, а також якщо на письмо- вій формі договору наполягає хоча б одна з його сторін.

У визначених законом випадках або якщо на цьому наполягає один із учасників договору, на документі, що відображає його зміст, може ставитися посвідчувальний напис нотаріуса. Такі дого- вори є письмовими нотаріальними. Нотаріального засвідчення потребують договори з відчуження нерухомості майна за участю громадян (купівля-продаж, дарування), транспортних засобів, за- става нерухомих речей тощо. На вимогу фізичної або юридичної особи будь-який договір за її участі може бути посвідчений нотаріа- льно. Сторони мають право обирати форму договору, якщо інше не встановлено законом. Якщо законом визначена конкретна форма, в якій обов’язково має оформлюватися цей вид договору, то її слід дотримуватися, інакше настають певні негативні наслідки. Якщо законом для цього виду договору передбачена обов’язкова нотаріаль- на форма, але сторони не дотримуютьсь її, то договір є недійсним. Наприклад, недійсним є не засвідчений нотаріусом договір про купівлю-продаж житлового будинку чи квартири за участі грома- дянина. Порушення простої письмової форми не завжди призво- дить до недійсності договору, а тільки в тих випадках, коли такий наслідок прямо передбачений у законі. Зокрема, якщо правочин про неустойку не відображено у письмовому документі, то він не- дійсний. Якщо ж такий наслідок безпосередньо у законі не передба- чений, то порушення простої письмової форми не призводить до недійсності договору. Однак сторони позбавляються права запере- чувати факт його укладення або оспорювати його окремі частини за допомогою свідчень свідків. Ці факти мають доводитися письмови- ми доказами, засобами аудіо- та відеозапису або іншими доказами.

У науковій літературі найбільш поширеними видами норма- тивно-правових договорів слід вважати міжнародні договори, рати- фіковані парламентом держави, коли вони набувають сили закону, колективні договори та конституційно-правові договори. При цьо- му договори, що укладаються відповідно до ст. 208 Цивільного коде- ксу України, деякі науковці визнають актами застосування права.

Водночас слід зазначити, що це – дискусійне питання, тому що відповідно до ст. 6 Цивільного кодексу України сторони мають пра- во укласти договір, який не передбачений актами цивільного зако- нодавства. У цьому договорі сторони можуть відступити від поло- жень актів цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд. Звідси випливає, що у таких договорах чинними є локальні норми, які формують права та обов’язки сторін.

Нормативноправовий акт

Нормативно-правовий акт – це акт-документ, укладений спеціально уповноваженим державним органом, який містить но- рми права, що носять загальнообов’язковий характер і забезпечені державою.

Зазначимо, за юридичною силою (силою впливу) серед нор- мативно-правових актів в Україні слід виокремити закони та підза- конні нормативно-правові акти. До першої групи належать Кон- ституція України (Основний Закон) і закони України, до другої – постанови Верховної Ради України, укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України та акти центральних орга- нів виконавчої влади.

Це джерело є найбільш поширеним у сучасному світі. Основ- ними суб’єктами права, що ухвалюють і видають нормативно-пра- вові акти, є відповідні правотворчі органи держави, органи місце- вого самоврядування (у межах своєї компетенції), весь народ у процесі референдуму (всенародного голосування).

Основними характеристиками нормативно-правового акта є загальна обов’язковість, державна забезпеченість, нормативність, формальна визначеність. Наприклад, закон України «Про інфор- мацію».

Закон як міра захищеного державою права є найефективні- шим виразником права та його досконалою формою. Судовий прецедент, як і нормативно-правовий договір, дають менше мож- ливостей для врахування думки громадськості, що, однак, не зава- жає прояву тенденції до зростання їх ролі як субсидіарних джерел (форм) права.

Особлива роль закону зумовлена тим, що під час його ство- рення можливе найповніше і точне врахування й закріплення ус- відомлених суспільством потреб, які є морально виправданими. Приписи закону повинні мати точного соціального адресата: якщо закон не виконує своєї функції з упорядкування соціальних конф- ліктів і закріплення нормативно-правової моделі їх вирішення, не відповідає моральним принципам, він позбавлений потенційних можливостей ефективної реалізації. На перший план тут виходить діалектика взаємозв’язків юридичної форми та її матеріального змісту – суспільних відносин і моральних потреб, які формують право. Закон як результат прояву влади в державі не є силою, що створює право, а виступає формою, в якій право знаходить свій зовнішній прояв. Пріоритетність правового закону серед інших форм (джерел) права і в системі нормативно-правових актів надає можливість реалізувати принцип верховенства права.

У системі класифікації звичайних законів за видами, за юриди- чною чинністю доцільно виділяти:

кодифіковані та некодифіковані (поточні);
поточні закони за часом дії: постійні, тимчасові, надзвичайні. Аналіз звичайних законів дозволяє виділити:
загальні (кодифіковані та некодифіковані, поточні) та спе- ціальні – серед законів, що матеріалізують зміст волі законодавця;
спеціалізовані – серед законів, що матеріалізують форму закону або міжнародного публічного договору.

Спеціальні закони за змістом бувають: статусні, тематичні, проблемноситуаційні, орієнтаційні (установчі та програмні) та реформувальні.

У класифікації спеціалізованих законів за об’єктом дії можна виділити: закони про введення в дію (скасування) законів і закони про ратифікацію міжнародних договорів (оперативно-забезпечу- вальні або забезпечувальні закони).

У сучасній нормативно-правовій міжнародній практиці вико- ристовуються також і загальні модельні закони, внутрішньодержа- вні (у федераціях) і міждержавні модельні закони. На відміну від закону держави, обов’язкового для її громадян, міждержавні моде- льні закони розробляються, як правило, міжнародними організа- ціями, які не вправі нав’язувати його державі.

Правовий прецедент

Правовий прецедент – це судове або адміністративне рішен- ня у конкретній юридичній справі, визнане зразком вищої судової інстанції держави, яке застосовують надалі для вирішення подіб- них юридичних справ.

У загальних рисах прецедент можна визначити як попереднє судове рішення, процедуру тощо, що вживається як норма під час розгляду таких справ (New Webster Dictionary, 1993). Суд під час розгляду конкретної справи виносить рішення, яке виступає актом правозастосування для сторін цієї справи, породжуючи одночасно загальну норму (насамперед для судів нижчого рівня). Слід зазна- чити, що ступінь обов’язковості прецеденту передусім залежить від місця суду, що виносить рішення, в судовій системі.

Сама доктрина прецеденту (stare decisis – слідувати встановле- ному) – полягає в тому, що рішення апеляційних судів обов’язкові в подальшому для судів нижчого рівня, а також для самих апеля- ційних судів.

Обов’язковим є не все рішення суду, а лише сутність правової позиції судді, на якій ґрунтується рішення або вирок. Саме ця час- тина називається ratio decidendi, тоді як докази і висновки, не обо- в’язкові для висновків суду в цій справі, належать до obiter dicta (су- путньо сказане). У висновках судді у справі прецедент утворює лише його правова аргументація; у більшості випадків питання права в судовому рішенні не оспорюються, йдеться лише про фак- ти, про те, яким чином інтерпретувати наявну фактичну сторону справи, як кваліфікувати певні дії.

Відповідно до походження правового прецеденту від судового або адміністративного органу слід розрізняти судовий і адмініст- ративний прецеденти.

Судовий прецедент є основним джерелом права у країнах ан- глосаксонської правової системи. До числа таких держав належать насамперед Великобританія та США. Проте якщо у Великій Бри- танії більшою юридичною чинністю володіє найдавніший преце- дент, то у США більшу юридичну чинність має прецедент нові- ший за часом прийняття.

В Україні судовий прецедент займає незначну частку від ін- ших джерел права. Так, судові прецеденти Європейського суду з прав людини є частиною національного законодавства України.

У системі джерел (форм) права можна виділити також нетра- диційні. Такими, наприклад, є релігійні догми й ідеологічні норми.

Релігійні догми – система правил, сформованих на бездоказо- вих переконаннях – віруваннях, обумовлених релігійними вченнями.

Таке джерело є основним у країнах мусульманської правової системи. Так, в Ірані, Пакистані, Афганістані основними джерела- ми є догми Корану і закони шаріату.

Ідеологічні норми – правила поведінки, вироблені під впли- вом певної політичної ідеї, здебільшого для членів політичної пар- тії. (Інколи у тоталітарних режимах ці правила поширюються на все суспільство.)

У державах із монополією єдиної політичної ідеології такі но- рми стають переважним джерелом заідеологізованої правової сис- теми. Прикладом поширеності таких джерел є колишній СРСР, а також сучасні країни з монополією соціалістичної та комуністич- ної ідеологій – Китай, Північна Корея, Куба.

Серед новітнього розуміння інших джерел права можна та- кож виділити такі, що практично не згадуються в юридичній на- вчальній літературі як джерела права:

акти Конституційного Суду (наприклад, рішення Консти- туційного Суду України у справі щодо офіційного тлумачення статей 3, 23, 31, 47, 48 Закону України «Про інформацію» та стат- ті 12 Закону України «Про прокуратуру» (справа К. Г. Устименка);
акти тлумачення юридичних норм (Керівні роз’яснення Пленуму Верховного Суду України).

Питання для самоконтролю

Які джерела права існують у сучасному праві?
Які види правових прецедентів розрізняють?
Що в теорії права слід уважати правовою доктриною?
Дайте визначення правового звичаю та наведіть його ознаки.
У яких країнах є поширеним прецедентне право?
Укажіть особливості правового прецеденту як джерела права.
Назвіть відмінності між нормативним актом і правовим звичаєм.
Назвіть характерні риси нормативно-правового акта.
Охарактеризуйте нормативно-правовий договір як джерело права.
Чому не можна вважати рівнозначними поняття «форма пра- ва» та «джерело права»?

Список рекомендованої літератури

Богдановская И. Ю. Прецедентное право / И. Ю. Богда- новская ; отв. ред. Н. С. Крылов. – М. : Наука, – 239 с.
Бондаренко Є. І. Особливості прецедентного права США / Є. І. Бондаренко // Часопис Київського університету права. – –

№ 4. – С. 64–68.

Бошно С. В. Доктрина как форма и источник права / С. В. Бошно // Журнал российского права. – – № 12. – С. 70–79.
Варга Ч. Правова доктрина: методологія та онтологія / Ч. Варга // Право України. – 2011. – № 8. – С. 99–108.
Вопленко Н. Н. Источники и формы права : учеб. пособие / Н. Н. Вопленко. – Волгоград : Изд-во ВолГУ, – 102 с.
Гайворонський В. Джерела права / В. Гайворонський // Вісник Академії правових наук України. – – № 3. – С. 56–65.
Дудаш Т. Юридична природа рішень Європейського суду з прав людини (загальнотеоретичний аспект) / Т. Дудаш // Право України. – – № 2. – С. 173–179.

Думанов Х. М. К уточнению понятия «обычное право» / Х. М. Думанов, А. И. Першиц // Государство и право. – – № 3. – С. 77–82.
Зивс С. Л. Источники права / С. Л. Зивс. – М. : Наука, – 240 с.
Иванов В. В. Общая теория договора : моногр. / В. В. Ива- нов. – М. : Юристь, 2006. – 238 с.
Корчевна Л. О. Проблема різноджерельного права: дослід порівняльного правознавства : монографія / Л. О. Корчевна. – Київ : Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, – 360 с.
Кравченко С. С. Правовий прецедент як соціальний інсти- тут та його значення: прагматичний аналіз / С. С. Кравченко // Часопис Київського університету права. – – № 4. – С. 17–20.
Марченко М. Н. Источники права / М. Н. Марченко. – М. : Велби ; Проспект, 2005. – 760 с.
Мочульська М. Основні типи сучасного розуміння право- вої доктрини / М. Мочульська // Вісник Львівського університету. Серія юридична. – – Вип. 56. – С. 44–52.
Пархоменко Н. М. Джерела права: проблеми теорії та ме- тодології : монографія / Н. М. Пархоменко. – Київ : Юрид. думка, 2008. – 336 с.
Погребняк С. Договір: загальнотеоретичне розуміння / С. Погребняк // Вісник Академії правових наук України. – –

№ 4 (67). – С. 17–28.

Шевчук С. Судова правотворчість: світовий досвід і перс- пективи в Україні : монографія / С. Шевчук. – Київ : Реферат, – 640 с.

Розділ 13 СИСТЕМА ПРАВА ТА СИСТЕМА ЗАКОНОДАВСТВА

Поняття та структура системи права

Системність права – одна з основних та невід’ємних його оз- нак. Право завжди є системою норм, що означає існування певного порядку. Без відповідного впорядкування неможливо було б кори- стуватись нормами права.

Термін «система» з грецької означає ціле, складене з частин. Перші уявлення про систему виникли ще в античній філософії, яка тлумачила її як упорядкованість та цілісність буття. Наразі в науці превалює розуміння системи як відокремленої множини взаємопов’язаних та взаємодіючих елементів, яка характеризується певною цілісністю та впорядкованістю. Іншими словами, система – це внутрішньо організована цілісність. Якщо об’єкт розглядають як систему, то обов’язково звертають увагу на такі ключові аспекти: цілісність, елемент, зв’язок.

Безумовно, категорія системи нерозривно пов’язана з катего- рією структури. Структура – це внутрішня будова предметів чи явищ, взаємне розташування її складових елементів, стійкий, зако- номірний зв’язок елементів системи як цілого. Система завжди має певну структуру.

Система, відносно права, вказує на його динаміку, розвиток, постійний процес додавання, зміни або зникнення його складових. Структура характеризує нерухомий об’єкт із чітким, стійким роз- ташуванням складових його елементів і передбачає розгляд будови права у певній точці його історичного розвитку. Визначити струк- туру системи означає відшукати не лише її елементи, а й законо- мірності їх об’єднання в систему.

Система права є впорядкованою сукупністю норм права пев- ної держави. Коротко визначити поняття системи права можна таким чином: система права – це залежна від розвитку суспільних відносин цілісна, упорядкована єдність норм права з їх розподілом на галузі, підгалузі та інститути.

Основні ознаки системи права: цілісність; стабільність у поєд- нанні з динамічністю; єдність (зумовлена єдиними принципами); упорядкованість, узгодженість (відсутність суперечностей всередині системи, наявність субординаційних та координаційних зв’язків); диференціація (розподіл норм за галузями, підгалузями, інститу- тами); об’єктивність, залежність від розвитку суспільства (система права є юридичним відображенням системи суспільних відносин).

Більш ґрунтовну характеристику системи права надає деталі- зація подальших характерних рис системи права. Система права виходить із принципу цілісності. Норми, галузі, інститути – все це цілісна система, що функціонує за певними законами (причому норми, галузі та інститути також є цілісними системами). Як ціліс- не утворення система права охоплює всі норми, які діють в тій або інший державі, і є складним багаторівневим комплексом. Ціліс- ність права полягає в тому, що воно є нормативним регулятором суспільних відносин за допомогою всіх його складових. Регулятив- на можливість права виявляється саме в єдності й цілісності елеме- нтів. Неточність «роботи» хоча б одного з елементів системи відби- вається на ефективності правового регулювання загалом. Принци- пово неможливо ототожнювати якості системи права із сумою яко- стей елементів, що її складають. Ця характеристика системи права передбачає, що між її елементами існує такий зв’язок, при якому властивості цілого не зводяться до простої суми його елементів, існує така структурна зцементованість елементів системи права в єдине ціле, що дає нову якісну визначеність. Система права як ціле є більше, ніж просто сума своїх частин; це означає, що цілісність не передається через сумарність, а є властивістю, що організує елеме- нти. Тільки як ціле система права забезпечує ефективність право- вого регулювання. Залежно від наявності цієї властивості системи бувають органічні та сумативні. Систему права відносять саме до органічних систем.

Порушення цілісності пов’язане з ризиком руйнування сис- теми права, тобто цілісність – невід’ємна риса системи права. Утім, це не означає, що право, щоб бути цілісним, завжди є незмінним, статичним. Система права є динамічною системою. Динамічною називається система, в якій перехід від одного стану до іншого від- бувається не миттєво (дискретно), а через певні перехідні стани. Динамічна система охоплює явища в русі, в їх розгортанні. Право є динамічним і передбачає певні зміни, але такі, що дозволяють збе- регти цілісність. Вона зберігається завдяки можливості самооргані- зації. Процес правоутворення є постійним, безперервним і соціа- льно обумовленим. Його динаміка визначена динамікою суспіль- них відносин, постійним розвитком умов життя, суспільних інте- ресів, інтересів соціальних груп та окремих громадян. Динаміка правоутворення та множинність його суб’єктів неминуче вимага- ють того, щоб система права, підтримуючи єдність і внутрішню узгодженість норм, певною мірою була не тільки системою, що регулює суспільні відносини, але й несуперечливою саморегулю- вальною системою. Отже, система права – це цілісність, що само- організується та саморегулюється.

Одночасно система права є стабільною. У теорії систем під стабільністю розуміють здатність системи, реалізуючи різні мож- ливості, зберігати (хоча би приблизно) динаміку своєї поведінки, не зазнаючи суттєвих якісних змін.

Право – це відкрита, незавершена система, яка має певну стабільність, навіть коли змінюються її елементи. Приєднання но- вих елементів не перетворює право на якусь іншу систему. Тобто система права в межах своєї єдності та цілісності має здатність сут- тєво змінювати свій елементний склад. Незважаючи на рухливість системи права, структурна впорядкованість додає їй певної відно- сної стійкості, в межах якої можливі зміни властивостей компоне- нтів та їх зв’язків.

Для системи права характерні єдність і взаємозв’язок норм, які її утворюють. Єдність норм права може виявлятись як на внут- рішньому, так і на зовнішньому рівнях. На внутрішньому рівні – це впорядкованість, взаємозв’язок елементів, на зовнішньому – спільність їх функціональних відносин у різноманітних видах взаємодії. Система права – єдність, що визначає функціональну залежність, взаємозв’язок та взаємодію, внаслідок чого система пра- ва є гармонійним утворенням, у процесі функціонування якого забезпечується синхронність, субординація та ієрархічність його елементів. Система права зазвичай визначається також взаємодією її складових, і це природно: без взаємодії елементів немає системи, немає організації. Правові норми не можуть функціонувати ізо- льовано. Їх регулювальна сила полягає у взаємоузгодженості та загальній цілеспрямованості. Цілеспрямованість і доцільність права як системи акумулює в собі правові можливості та конкрети- зує їх перетворення в дійсність. Будь-який структурний елемент, вилучений із системи права, втрачає системні функції, а з ними – і соціальне значення.

Неодмінною ознакою системи права є залежність якостей і відносин кожного елементу (норми, інституту, галузі) від його функцій, місця в системі права.

У системі права існують зв’язки багатьох видів (структурні, функціональні, генетичні та ін.) та рівнів (між елементами норми права; між нормами, які поєднані у правові інститути; між інститу- тами відповідної галузі права; між окремими галузями права), але система права – це система, системоутворювальні зв’язки якої вну- трішньо властиві тільки їй та виходять з її природного єства.

Вагомою рисою системи права є її зв’язок із зовнішнім сере- довищем, який передає постійний вплив на впорядкованість пра- ва і змушує його певним чином реагувати. Системність права є об’єктивною властивістю права, що діє у певному суспільстві. Вона не може створюватись тільки за суб’єктивним розсудом людей, оскільки вона обумовлена реально існуючою системою суспільних відносин. Право має відображати потреби суспільства. Якщо право своїми нормами неадекватно відбиває потреби суспільного життя, воно уповільнює суспільний розвиток. Система права історично мінлива, вона функціонує та еволюціонує разом із суспільством. Право невід’ємне від суспільства, воно є тим дзеркалом, що відби- ває властивості суспільства навіть у власній структурі. Така харак- теристика ще раз підкреслює взаємозалежність системи і середо- вища (система формує і виявляє свої якості у процесі взаємодії зі середовищем).

Завдяки ієрархічності кожен компонент (елемент) системи (галузь, інститут права), зі свого боку, може розглядатись як систе- ма (галузь права – компонент системи права; система права – компонент правової системи). Це означає, що поняття «система» і «елемент» відносні. Елемент можна розглядати як підсистему в більшій за кількісними параметрами системі. Отже, доцільно ввес- ти поняття складної системи. Остання є сукупністю взаємопов’я- заних підсистем, об’єднаних спільними принципами.

З урахуванням вищезазначених ознак надаємо більш розгор- нуте визначення системи права. Система права – це цілісна, струк- турно упорядкована сукупність норм права, яка самоорганізується залежно від динаміки суспільних відносин і виявляється в органіч- ній єдності, узгодженості, взаємозалежності норм, а також одноча- сно в їх диференціації за галузями, підгалузями та інститутами.

Елементами структури системи права є:

галузі права;
підгалузі права (є не в усіх галузях права);
інститути права (складні інститути підрозділяються на субінститути);
норми права.

Поняття, характерні риси та класифікація галузей права

Галузь права – це об’єктивно сформована відносно самостій- на сукупність норм права, що складає якісно-однорідну сферу правового регулювання суспільних відносин певного роду.

Зрозуміти сутність такого складного правового явища, як га- лузь права, можна за допомогою рис, які ми розглянемо:

Галузь права – це сукупність норм, що характеризується відносною самостійністю, певною відокремленістю та завершеніс- тю правового регулювання.
Основа існування галузі права – якісна однорідність, єд- ність і своєрідність суспільних відносин, що становлять предмет правового регулювання кожної галузі, та, відповідно, якісна одно- рідність, єдність і своєрідність самого правового регулювання галу- зі, її режиму. При цьому галузь права має здатність здійснювати правове регулювання широкої сфери суспільних відносин.
Кожна галузь права містить вичерпний набір юридичних засобів, методів правового впливу, встановлених державою у про- цесі регулювання відносин відповідної сфери та покликаних за- безпечити ефективну дію як галузі в цілому, так і кожного її ком- понента на рівні правових інститутів і конкретних норм права. Водночас для кожної галузі характерний специфічний, тільки їй властивий набір юридичних засобів правового регулювання, що дозволяє не тільки поєднувати норми права в єдине ціле, додавати їм упорядкованого, системного характеру, а й відрізняти одну га- лузь права від іншої.

Наявність принципів та загальних положень, що прони- зують зміст кожної галузі. Галузі притаманні свої завдання та функ- ції правового регулювання. Власний понятійний апарат. Категорії права є певним засобом розуміння права як системного утворення. Категорії, які властиві певній галузі права, взаємопов’язані у межах такої галузі.
Наявність системних ознак. Галузь права є системою в сис- темі права, а тому зазвичай має загальні системні властивості, про які йшлося у попередньому підрозділі. Галузь права є елементом системи права, тому має багато спільних із системою права харак- теристик. Галузь права має системні властивості, характерні для всіх подібних соціальних систем (цілісність, ієрархічність, динамі- чність), а також ті особливі риси, що властиві тільки системі права. У цьому аспекті галузь права має ряд функціональних якостей, що випливають зі взаємозв’язку з іншими елементами системи, і тому набуває якостей, притаманних системі права в цілому. Так, напри- клад, кожна галузь права, так само, як і вся його система, самоорга- нізується залежно від динаміки соціального буття, а також успад- ковує загальноправові принципи та функції.
Галузь є найбільшим елементом системи права, складною ієрархічною системою, тому охоплює досить розгалужену мережу інститутів та підгалузі (існують не в усіх галузях права). Галузь права не може повністю, як структурний елемент, входити до складу іншої або інших галузей права.
Наявність відособленого, як правило, кодифікованого за- конодавства. Існування правового інституту або підгалузі не зав- жди передбачає наявність відокремленого законодавства, особливо кодифікованого.

Усі перераховані вище особливості становлять неповторний галузевий режим кожної галузі права. Це і власний предмет право- вого регулювання; особливий та вичерпний набір юридичних засобів, прийомів та способів правового впливу; власні галузеві принципи, мета, завдання та функції правового регулювання; вла- сний понятійний апарат, особливі юридичні конструкції та інші загальні положення, які зумовлюють своєрідність правового регу- лювання, неповторність кожної галузі права. Галузевий режим є своєрідним паспортом галузі права, що містить повний набір її характеристик.

Юридичний режим галузі права (галузевий режим) – це особлива цілісна система регулятивного впливу, що характеризу- ється специфічними прийомами регулювання – особливим поряд- ком виникнення та формування змісту прав та обов’язків, їх здійс- нення, специфікою санкцій, способів їх реалізації, а також дією єдиних принципів, загальних положень, що поширюються на цю сукупність норм.

Галузі права поділяють на види з урахуванням різних класи- фікаційних ознак.

За субординацією (рівнем) у правовому регулюванні ви- діляють матеріальні та процесуальні галузі права. Матеріальні – прямо регулюють суспільні відносини (кримінальне, цивільне, адміністративне право). Процесуальні – визначають порядок реа- лізації норм матеріального права (кримінальне процесуальне пра- во, цивільну процесуальне право).
За походженням галузі поділяють на профілюючі (пер- винні, материнські, фундаментальні) та спеціальні (похідні, дочі- рні). До профілюючих галузей належать конституційне, адмініст- ративне, цивільне, кримінальне право. Спеціальні галузі форму- ються на основі профілюючих галузей права. Юридична цінність профілюючих галузей полягає в тому, що засоби та прийоми регу- лювання, що в них використовуються, є «будівельним матеріалом» для правових режимів галузей, які є похідними від них. Така кла- сифікація відбувається не за панівною роллю галузей, а за часом їх виникнення та певного успадкування деяких рис попередніх галу- зей права, тобто за генетичним аспектом. Профілюючі галузі не тільки першими сформувалися, а й задали напрямок іншим галу- зям та «породили» цілі групи споріднених з ними галузей. У нау- ковій літературі такі групи називають «сім’ями», або циклами.
За циклами. Підставою виділення кожного окремого галу- зевого циклу є наявність відповідної матеріальної профілюючої галузі права, яка об’єднує навколо себе суміжні, похідні галузі, галу- зі, що тяжіють до неї. Таким чином, можна виділити такі галузеві цикли: державно-правовий, криміналістичний, цивільно-право- вий, адміністративно-правовий. Так, до криміналістичного циклу входять такі галузі, як кримінальне право, кримінальне процесуаль- не право, кримінально-виконавче право; до цивільно-правового –цивільне право, цивільне процесуальне, сімейне, трудове та інші галузі права. Такий розподіл вказує на спорідненість галузей пра- ва, загальність певних рис, а також на шлях їх походження.

Критерії визначення галузевої належності норм права

Щоб визначити, до якої галузі або до якого інституту нале- жить та чи інша норма права, використовуються такі критерії поді- лу права на галузі, як предмет і метод правового регулювання. Такі критерії є системно зумовлюючими чинниками системи права.

Без допомоги інших критеріїв предмет і метод правового ре- гулювання можуть слугувати для того, щоб визначити належність певної норми до існуючого інституту та певної галузі; розмежувати (відрізнити) галузь від суміжної галузі (інститут від інституту). Використовувати лише предмет і метод правового регулювання без додаткових ознак можна тоді, коли немає потреби визначати місце певного елементу системи права в її ієрархії, визначати межі та рівень елемента системи права.

Предмет правового регулювання – це якісно однорідна сфе- ра правового регулювання певного кола суспільних відносин.

Метод правового регулювання – це система засобів, прийо- мів та способів правового регулювання суспільних відносин.

Структура предмета правового регулювання відповідає стру- ктурі правових відносин та охоплює такі елементи:

суб’єкти (індивідуальні та колективні);
об’єкти (предмети, явища) навколишнього світу, з приводу яких люди вступають у відносини;
зміст правовідносин – поведінку, вчинки, дії суб’єктів;
юридичні факти (події, обставини), що є безпосередніми причинами виникнення, зміни та припинення відповідних відносин. Один із зазначених елементів предмета правового регулю- вання кожної галузі права є домінуючим, постійним, незмінним, пріоритетним, виражає особливість правового регулювання галузі та її функціональну спрямованість. Таким чином, предмет право- вого регулювання кожної галузі права має акцент, можна сказати, зорієнтований (направлений) на один зі складових елементів.

Наприклад, акцентом у галузі інформаційного права є об’єкт – інформація. Усі інші характеристики галузі мають безпосередні зв’язки з таким акцентом, тобто методи, принципи, функції, мета і завдання правового регулювання – все це в межах галузі інформа- ційного права має наголос на об’єкті (інформації). Завдяки цьому розвивається однорідність правового регулювання галузі. Інформа- ція в цьому випадку – необхідний, невід’ємний елемент, який про- низує всі без винятку правові відносини в цій галузі, інші ж елемен- ти (суб’єкти, юридичні факти) можуть бути будь-якими, не є чітко визначеними для цієї галузі. Кожну іншу галузь можна розглянути в такому аспекті. Прикладами основного акценту галузі права на од- ному з елементів предмета правового регулювання можуть слугува- ти такі: акцент на суб’єкті має адміністративне право, на об’єкті – екологічне право, на юридичних фактах – право соціального забез- печення, кримінальне право. Іноді специфіку предмета галузі пра- ва можуть відображати одразу декілька його елементів.

Галузевий акцент предмета правового регулювання – один зі структурних елементів родового предмета правового регулю- вання (суб’єкти, зміст правовідносин, об’єкти, юридичні факти), що має постійний та пріоритетний характер для галузі права, пов’язаний з її функціональним призначенням.

Деякі норми, на перший погляд, можуть входити до предмета регулювання декількох галузей, що породжує проблеми у правоза- стосуванні. У такому випадку (окрім предметного кола і методу пра- вового регулювання) можна використати акцент (направленість, пріоритетність, специфіку) предмета правового регулювання, який допоможе встановити належність норми до конкретної галузі права та правильно застосувати цю норму. Наприклад, визначимо галузе- ву належність нормативного припису, в якому зазначено: «Суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона страж- дає на психічний розлад …». Слова «суд може» вводять в оману тих, хто за їх наявності намагається віднести таку норму до процесуаль- них галузей права. Адже регулятивна дія цієї норми спрямована на врегулювання питань обмеження цивільної дієздатності фізичних осіб, тому належить галузі цивільного права, а слова «суд може» вказують на суб’єкта правозастосування та показують логічний зв’я- зок цієї норми з нормами галузі цивільного процесуального права.

Предмет правового регулювання юридичної норми, правово- го інституту, галузі права та всієї системи юридичних норм (тобто права загалом) – не тотожні поняття. У зв’язку з цим розрізняють загальні, родові, видові й безпосередні предмети правового регулювання. Загальним предметом правового регулювання є вся сукупність суспільних відносин, які врегульовані чинними нормами права, тобто всі врегульовані правом відносини. Родовим, видовим і безпосе- реднім предметами правового регулювання вважають, відповідно, відносини, регульовані галуззю права, правовим інститутом і окремою юридичною нормою. Тому, якщо у певної сукупності норм визначити свій особливий предмет і метод правового регу- лювання, то ця сукупність не обов’язково буде галуззю права. Ок- ремо зауважимо, що повної відповідності між родом, видом, підви- дом суспільних відносин та структурними підрозділами в системі права (галуззю, підгалуззю, інститутом, нормою) немає.

Предмет правового регулювання слід розуміти як сферу пра- вового регулювання певних суспільних відносин, а не тільки як сферу суспільних відносин. Одне й те саме коло (сфера) суспіль- них відносин може бути врегульоване різними галузями, а пред- мет правового регулювання не повинен збігатися з предметом ін- шої галузі. Тому предмет правового регулювання – це не просто коло відносин, а коло відносин, урегульованих конкретною однорі- дною сукупністю норм права. При формуванні галузі права якісна однорідність роду тих відносин, що врегульовуються правом, пере- ходить в якісну однорідність самого регулювання за допомогою можливих та необхідних юридичних засобів правового регулювання. Суспільні відносини набувають однорідності «з точки зору права».

Єдина якісно однорідна сфера правового регулювання пе- редбачає взаємообумовленість та взаємодію предмета з іншими характеристиками галузі права, зокрема з методом. Отже, поряд із предметом правового регулювання важливим фактором, за яким можна з’ясувати будову права, є метод правового регулювання.

Метод правового регулювання визначається як сукупність засобів, прийомів та способів правового регулювання суспільних відносин. Але це ніяк не означає, що метод є простою сукупністю таких прийомів, метод є чіткою системою правових засобів, прийо- мів та способів, яка, окрім того, визначає своєрідність певної галузі права стосовно інших галузей.

До основних характеристик методу правового регулювання належать такі:

а) правове положення учасників правовідносин;

б) характер і розподіл суб’єктивних прав та юридичних обо- в’язків у правовідносинах, що містяться в диспозиціях норм;

в) прийоми забезпечення та захисту суб’єктивних прав і ви- конання юридичних обов’язків, характер юридичних наслідків.

Структура методу правового регулювання складається з пер- винних способів впливу на поведінку суб’єктів. Серед них виділя- ють: дозвіл, заборону, зобов’язання. Виділяють також і допоміжні способи: заохочення, рекомендації, покарання, пільги. На рівні кожної галузі права діє єдина система таких способів, що і визначає своєрідність методу правового регулювання.

Основними методами правового регулювання є:

імперативний – метод владного наказу; суб’єкти перебува- ють у відносинах влади і підпорядкування, мають неоднаковий об- сяг взаємних прав і обов’язків; передбачає зобов’язання та заборони;
диспозитивний – оснований на рівності суб’єктів; перед- бачає дозвіл, надає учасникам можливість самостійно визначати свою поведінку.

Імперативний та диспозитивний методи правового регулю- вання мають місце у кожній галузі права, але їх співвідношення для кожної галузі є індивідуальним. Наприклад, у цивільному праві переважає диспозитивний метод, у кримінальному – імперативний.

Поняття, ознаки та види інститутів права. Підгалузі права

Результат найменшого об’єднання норм права є інститут права. Інститутом права – це система відносно відмежованих від інших та пов’язаних між собою правових норм, що регулюють певну групу (вид) однорідних суспільних відносин.

Приклади правових інститутів: у кримінальному праві – інститут необхідної оборони, інститут крайньої необхідності, не- осудності; у цивільному праві – інститут дарування, угоди, купівлі- продажу; в адміністративному – інститут посадової особи; у сімей- ному праві – інститут шлюбу тощо.

Ознаки правового інституту полягають у тому, що:

а) він являє собою єдину цілісну відносно самостійну сукуп- ність юридичних норм;

б) норми інституту регулюють певний вид (сторону, ознаку) суспільних відносин, а своїми регулятивними якостями правовий інститут забезпечує самостійний регулятивний вплив на певну ділянку суспільних відносин;

в) він формується об’єктивно (залежно від розвитку суспіль- них відносин, а не з волі законодавця, однак у випадках рецепції правового інституту значну роль може відігравати і суб’єктивний фактор);

г) правовий інститут обов’язково охоплює вихідні норми (за- гальні положення, єдині принципи, загальні поняття), що також беруть участь у регулюванні конкретних відносин;

ґ) правовий інститут має юридичні особливості правового ре- гулювання (специфічні юридичні засоби, необхідні для впливу на певний вид суспільних відносин);

д) він може мати як галузевий, так і міжгалузевий характер.

Правовий інститут відрізняється від галузі не тільки обсягом свого регулювання. Ці утворення є підсистемами однієї системи – системи права, тому мають деякі спільні ознаки, але вони є різни- ми за рівнем системами, через що наділені і різними властивостя- ми. Механічно застосовувати до інституту права закономірності існування та розвитку галузі права є недоцільним.

Шляхи формування інститутів права є різними, серед них найбільш поширені:

Формування інституту права з нових для системи права інтересів та відносин, які ці інтереси реалізують. Новими ці відно- сини можуть бути тільки у разі прогресу людства та виникнення нових об’єктів (створення мережі «Інтернет»), у майбутньому, мо- жливо, навіть суб’єктів, або інших чинників, що породжують існу- вання принципово нових суспільних відносин.
Формування інституту в результаті необхідності правового врегулювання реально існуючих відносин (актуалізація існуючих відносин). Так, наприклад, проходило становлення інституту дові- чного утримання. Незважаючи на те, що за радянських часів дер- жавою (зокрема законодавчими та судовими органами) такі відно- сини не заохочувались (суперечили правилам соціалістичного співжиття), а тому і не закріплювались, люди продовжували укла- дати договори довічного утримання, обходячи закон. Таким чи- ном, виникла необхідність наукового розроблення та законодавчо- го закріплення відносин довічного утримання.

Формування інституту права шляхом його рецепції, тобто запозичення інститутів з права інших держав. Наразі такий шлях є досить актуальним для системи права України. Так, у випадку ратифікації Верховною Радою України міжнародної угоди відпо- відно до ст. 9 Конституції України її норми та інститути стають відповідними утвореннями системи права та системи законодавст- ва нашої держави.

Звичайно, такі «скопійовані» інститути будуть дієвими тільки у разі реального існування відповідних суспільних відносин або хоча б передумови такого існування, виникнення інтересу суспіль- ства. Іншими словами, правова система України повинна «бути готовою» прийняти такий інститут, який, зі свого боку, не буде вступати у конфронтацію з чинною системою права. У разі відпо- відності нового інституту, створеного таким шляхом, вищеназва- ним вимогам він може сприяти прискоренню процесів формуван- ня правової, демократичної, соціальної держави.

Також інститути права можуть виникати у випадку закріплен- ня тих норм, що регулюють положення, які раніше не використову- валися у праві України, але були відомі правовим системам світу різних часів. Прикладом цьому може слугувати рецепція інститутів римського права. Це інститути, що вже знайшли своє відображення в Цивільному кодексі України: інститут сервітуту (право обмежено- го користування чужими речами), інститут емфітевзису (право об- меженого користування чужою землею для сільськогосподарського виробництва), інститут суперфіцію (право користування чужою землею для забудови). Також у системі права України зараз розвива- ється відомий багатьом правовим системам інститут присяжних, основи якого закладено у п. 4 ст. 124 Конституції України.

Найбільш поширеними в системі права України є інститу- ти, породжені шляхом успадкування від системи права радянських часів. Поступова заміна нормативно-правових актів радянських часів законами та підзаконними нормативно-правовими актами України дала змогу залишити загальну структуру, суттєво зміню- ючи зміст нормативно-правових актів відповідно до реалій україн- ської державності.
Також нові інститути можуть виникати в результаті проце- сів інтеграції (об’єднання) та диференціації (розподілу), що пос- тійно проходять у праві.

Вищеназвані шляхи походження інститутів права вказують на те, що їх утворення може бути миттєвим, а може проходити поступово (галузь права, на відміну від інституту, може формува- тися тільки поступово). Так, наприклад, якщо інститут формується в результаті процесів диференціації та інтеграції у праві, то його формування проходить поступово в результаті повільного дода- вання нових норм та відмирання старих. У разі формування інсти- туту права шляхом рецепції він запозичується, тому з самого поча- тку виникає в системі права як єдність певних правових норм, че- рез що таке виникнення є миттєвим.

Класифікація правових інститутів:

За галузевою належністю інститути поділяють на галузеві (складаються з норм однієї галузі) та міжгалузеві (складаються з норм різних галузей права). Міжгалузеві правові інститути також називають комплексними.
За складністю інститути права бувають прості та складні (складаються з інших інститутів – субінститутів).

Простий (спеціальний) правовий інститут регулює конкрет- ний варіант розвитку тієї або іншої життєвої ситуації й у цьому сенсі є первинною правовою спільністю. У структурі простого правового інституту не розрізняються інші нормативні утворення, крім норм права. Він поєднує юридичні норми прямо і безпосередньо. В ос- нові такої інтеграції, угруповання норм права лежить конкретний комплекс найбільш близьких за змістом суспільних відносин.

Складний (загальний) правовий інститут охоплює кілька простих інститутів. Існують настільки розгалужені правові інсти- тути, що розпадаються на ряд конкретних і більш дрібних, але таких, що мають самостійне значення.

Прикладами співвідношення складний – простий правовий інститут (субінститут складного) можуть служити, відповідно, ін- ститут купівлі-продажу та інститут роздрібної купівлі-продажу; інститут стягування податків – інститут стягування податків із фі- зичних осіб; інститут злочинів проти життя і здоров’я – інститут злочинів проти життя.

Субінститут права – це впорядкована сукупність норм права, що регулює різновид суспільних відносин у межах певного інституту. Комплексні інститути теж можуть бути як простими (тобто не включати інших), так і складними, тобто складатися з кількох про- стих. Наприклад, інститут юридичної відповідальності, основні принципи якого закріплені Конституцією України (ст. 60–63, ст. 68, ст. 92 п. 22, ст. 105 п. 2) та конкретизуються в різних галузях права.

Як відомо, призначення юридичної відповідальності полягає в охо- роні правових відносин, що виявляється в можливості застосування заходів державного примусу каральної спрямованості, несення втрат особистого, організаційного чи матеріального характеру. З цього виходить, що мета юридичної відповідальності досягається різним чином у різних галузях. Саме це і зумовлює складність та комплекс- ний (міжгалузевий) характер інституту юридичної відповідальності.

Не всякий простий правовий інститут цілком є галузевим, з іншого боку, – не всі складні правові інститути мають міжгалузе- вий характер.

Міжгалузеві інститути поділяють на функціональні та прикордонні. Функціональні інститути виникають на межі суміжних не- однорідних галузей (наприклад, цивільного й адміністративного права). Така галузева неоднорідність обумовлює наявність (виник- нення) лише функціонального зв’язку між нормами цих галузей. Функціональність таких інститутів полягає також у забезпеченні наскрізного регулювання деякої окремої операції, що стосується багатьох різновидів певних відносин.

Прикордонний інститут на відміну від функціонального утворюється на шляху сполучення суміжних однорідних галузей (галузей одного циклу, наприклад, цивільного та сімейного права). Такий прикордонний інститут характеризується наявністю між його нормами динамічного предметно-регулятивного зв’язку.

Найзначніші за обсягом і змістом (укрупнені) складні правові інститути можна охарактеризувати як підгалузі права.

Підгалузь права – система правових інститутів, що об’єктив- но складається в межах однієї галузі та регулює специфічне коло однорідних суспільних відносин.

Підгалузь не є обов’язковим елементом галузі права. Приклади підгалузей: муніципальне право, бюджетне, податкове, авторське, спадкове, винахідницьке, банківське, парламентське право тощо.

Публічне і приватне право

Для країн романо-германської правової системи, якою є і пра- вова система України, характерним є поділ на приватне і публічне право.

Розподіл права на приватне та публічне склався в юридичній науці і практиці давно – його проводили ще римські юристи. Дав- ньоримські юристи (Ульпіан) вважали, що публічне право є таким, що становить інтерес Римської держави, а приватне – слугує кори- сті окремих осіб. Публічне право – це галузь державних справ, а приватне право – галузь приватних справ. Публічне і приватне право відрізняються та визначаються змістом норм права.

Суть зазначеного поділу полягає в тому, що в будь-якому пра- ві є норми, покликані забезпечувати насамперед загальнозначу- щі (публічні) інтереси, тобто інтереси суспільства, держави загалом (конституційне право, кримінальне, кримінальне процесуальне, адміністративне, фінансове), і норми, що захищають інтереси приватних осіб (цивільне право, сімейне тощо).

Публічне право – це сукупність норм права, що регулюють суспільні відносини, які забезпечують загальні (публічні, сукупні) інтереси держави або всього суспільства.

Публічне право складають норми, що закріплюють і регулюють порядок діяльності органів державної влади й управління, форму- вання та роботи парламентів, інших представницьких і урядових закладів, здійснення правосуддя, боротьбу із зазіханнями на існу- ючий лад. Публічне право пов’язане з публічною владою, носієм якої є держава.

Для публічного права характерною є ознака імперативності – владного розпорядження, що не залишає можливості вибору суб’єк- том варіанту поведінки. Особливістю публічного права є також способи захисту публічних інтересів. Захист публічних інтересів є обов’язком державних органів і посадових осіб та відбувається не- залежно від волі суб’єктів на захист таких інтересів.

Приватне право – це сукупність норм права, що регулюють суспільні відносини, які виражають приватні інтереси та спрямо- вані на захист цих інтересів.

Приватне право «обслуговує» здебільшого потреби приват- них осіб (фізичних і юридичних), що не мають владних повнова- жень і виступають вільними та рівноправними суб’єктами.

Для приватного права характерна диспозитивність – можли- вість вибору варіантів рішень у межах права, можливість вільно розпоряджатися своїми правами. Приватні інтереси захищаються від посягань за приватною ініціативою, на вимогу особи, яка заціка- влена в цьому, держава виступає лише в ролі посередника, арбітра та захисника прав і законних інтересів суб’єктів. Це також є особ- ливістю приватного права і відрізняє його від публічного.

Розмежування публічного та приватного права не означає чіт- кого розподілу галузей на галузі приватного і публічного права, адже норми приватного і публічного права існують у будь-якій га- лузі права, але їх співвідношення для кожної галузі різне. Так, у кримінальному праві переважно мають місце норми публічного права, однак є і норми приватного права, наприклад норми інститу- ту примирення з потерпілим. Галузями публічного права називають також конституційне, адміністративне та інші галузі права, це озна- чає, що в них превалюють (переважають) норми публічного права.

Треба зазначити, що приватне право не може існувати без пу- блічного, адже останнє покликане охороняти й захищати перше. Приватне право завжди спирається на публічне. У загальній пра- вовій системі вони є взаємозалежними, а їх розмежування є певною мірою умовним.

Співвідношення норм міжнародного і національного права

Національне право та міжнародне право є окремими систе- мами права. Національне регулює суспільні відносини всередині держави, а міжнародне – відносини між державами, а також інши- ми суб’єктами міжнародного права.

У доктрині права вироблено три концепції співвідношення між- народного і національного права – одну дуалістичну та дві моністичні. Представники моністичних концепцій визнають єдність наці- онального та міжнародного права, вважаючи, що це складові єди- ної системи. Моністичний напрям правової думки, зі свого боку, поділяється на дві гілки: 1) концепцію примату (верховенства, пріоритету) міжнародного права; 2) концепцію примату внутрішньо державного права.

Концепція примату міжнародного права означає, що дер- жава у власному національному законодавстві закріплює пріори- тет міжнародних договорів. Якщо норми міжнародного договору суперечать національному законодавству, то необхідно застосову- вати норми міжнародного договору.

Концепція примату національного права, навпаки, визнає пріоритет норм національного права, а міжнародні норми можуть бути застосовані лише у випадку, коли вони не суперечать внут- рішньодержавному праву. Прихильники такої теорії вважають міжнародне право простою сукупністю зовнішньополітичних прав різних країн.

Представники дуалістичної теорії вважають міжнародне та внутрішньодержавне право двома самостійними системами. Ці сис- теми перебувають у взаємозв’язку і взаємодії. У зв’язку з тим, що норми міжнародного права мають на меті забезпечити загальний мир і безпеку, захистити права й основні свободи людини, закріп- люють і забезпечують досягнення вищих цілей та цінностей людства, держави можуть у своєму конституційному і поточному законодав- стві проголосити визнання верховенства норм міжнародного права над нормами національного права. Робиться це з метою свідомого об’єднання потенціалу двох систем права задля прогресивного роз- витку людства й охорони вищих цінностей людської цивілізації.

Підтримуючи помірно дуалістичний підхід, закріплює при- мат міжнародного права і законодавство нашої держави. Зокрема, у Декларації про державний суверенітет України зазначено, що Україна визнає пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права (ст. Х).

Щоб норма міжнародного права мала регулятивний вплив усередині держави, необхідно, щоб вона стала частиною національ- ної системи права. Зазвичай це відбувається в результаті імплемен- тації. Імплементація – це процес забезпечення виконання положень міжнародного договору, включення міжнародних норм до системи національного права. Використовуються різні способи імплемента- ції, найпоширенішими є відсилання, рецепція та трансформація. Відсилання передбачає внесення до національного законодавства відсилання до відповідних міжнародно-правових джерел. Реалізація національної правової норми за таких умов відбувається через без- посереднє звернення до тексту міжнародного договору. Рецепція – це внесення у національне право норм міжнародного права без зміни їх змісту. Трансформація – це видання відповідних націона- льних актів після приєднання держави до міжнародного договору.

Співвідношення норм міжнародного права з національним правом залежить від того, в якому джерелі закріплено норму мі– жнародного права (це міжнародний договір, міжнародний звичай, загальні принципи права, обов’язкові нормативні резолюції між- народних організацій).

У Конституції України зазначено, що чинні міжнародні дого- вори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Укладання між- народних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України (ст. 9). Статус міжнародних договорів визначено також у законі України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 р. Зокре- ма, у ст. 19 цього Закону зазначається: якщо міжнародним договором України, який набув чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодав- ства України, то застосовуються правила міжнародного договору. Стаття 8 цього Закону визначає види надання Україною згоди на обов’язковість для неї міжнародного договору: у спосіб підписання, ратифікації, затвердження, прийняття договору, приєднання до договору, а також в інший спосіб, про який домовилися сторони.

Норми Конституції України мають вищу юридичну силу, ніж норми міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою, але такі міжнародні договори мають вищу юридичну силу щодо інших актів українського законодавства. Цей принцип підтверджується ст. 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 р., до якої приєдналась і Україна: «Учасник не може посилатись на положення свого внутрі- шнього права як на виправдання для невиконання ним договору».

Часто згода на обов’язковість міжнародного договору надається не Верховною Радою України, а іншими державними органами, на- приклад, Президентом України, Кабінетом Міністрів України тощо. Україна приєдналась до Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, у нашій країні визнано обов’язковість юрисдикції Європейського суду з прав людини що- до застосування цієї Конвенції. У зв’язку з цим постало питання місця рішень цього суду в законодавстві нашої країни. Закон Укра- їни «Про виконання рішень та застосування практики Європейсь- кого суду з прав людини» (від 23 лютого 2006 р.) роз’яснює, що суди при розгляді справ застосовують Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Кожна держава законодавчо визначає власний варіант спів- відношення національного і міжнародного права, встановлюючи особливості застосування норм міжнародного права. Сучасна тен- денція зміни варіантів співвідношення національного та міжнаро- дного права багатьох держав зумовлена процесами зближення та взаємовпливу держав для якісного спільного вирішення загальних проблем, для забезпечення миру та безпеки. Практична потреба визначення варіанту співвідношення міжнародного та національ- ного права для України наразі є досить гострою, адже зовнішньо- політична діяльність нашої держави спрямована на інтеграцію до світової та європейської системи міжнародного співробітництва.

Система законодавства: поняття, структура, співвідношення із системою права. Систематизація законодавства

У юридичній літературі трапляються розбіжності у тлума- ченні терміна «система законодавства». Цією категорією часто поз- начають різні за обсягом та змістом явища через різне розуміння терміна «законодавство». В одних випадках під системою законо- давства розуміють тільки сукупність законів (вузьке розуміння), в інших – сукупність нормативно-правових актів вищих органів держави (закони, укази Президента України та постанови уряду), а також міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України (тлумачення терміна «законо- давство» Конституційним Судом України від 9 липня 1998 р.). Тре- тя точка зору є найширшою, вона розкриває термін «законодавст- во» як сукупність усіх чинних нормативно-правових актів держа- ви. Саме така точка зору є загальноприйнятою та традиційною у навчальній літературі. Однак таке широке тлумачення терміна «законодавство» не означає його ототожнення з правом. Система законодавства – це одна з основних (особливо в країнах романо- германської сім’ї правових систем), але не єдина форма існування права.

Система законодавства – це упорядкована сукупність чинних нормативно-правових актів та нормативно-правових договорів.

Законодавству притаманна своя структура – це елементи та спосіб зв’язку між ними. Система законодавства має декілька стру- ктурних аспектів, в основі кожного лежить свій критерій.

За предметом правового регулювання (за обсягом норма- тивного матеріалу) система законодавства поділяється на галузі законодавства (наприклад, цивільне законодавство, кримінальне законодавство, адміністративне законодавство), інститути законо- давства, нормативно-правові акти (інколи найменшим елементом системи законодавства називають статтю нормативно-правового акта, а інколи і нормативно-правовий припис – це найменша грама- тично, логічно та юридично завершена частина нормативно- правового акта).
За юридичною силою вирізняють ієрархічну (вертикаль- ну) структуру системи законодавства. Таку структуру складають закони та підзаконні нормативно-правові акти. Основною озна- кою, що визначає місце нормативно-правового акта в ієрархічній системі законодавства, є його юридична сила, що є ступенем під- леглості цього акта актам органів, які стоять вище в ієрархії.
Законодавство федеративних держав передбачає розподіл його за формою державного устрою на федеральне та законодав- ство суб’єктів федерації.

Система права та система законодавства є самостійними кате- горіями, їх слід розрізняти. Ці явища співвідносяться між собою як зміст (система права) та форма (система законодавства) права. Хо- ча, зауважимо, законодавство – це тільки одна з можливих форм права, адже є й інші (правовий прецедент, правовий звичай тощо). Право не може існувати за межами форм свого вираження. В соці- альному середовищі перебувають об’єктивні підстави системи права, її ідеальна модель, але реально існувати право (як і його система) може лише у формах свого зовнішнього прояву.

Система права є орієнтиром, об’єктивною підставою системи законодавства, однак це не означає обов’язок законодавця точно копіювати систему права. Удосконалення системи законодавства має полягати не в точному копіюванні системи права, а в забезпе- ченні доступності, чіткості, несуперечливості законодавчого мате- ріалу, тобто у забезпеченні високого рівня ефективності нормати- вно-правових актів та зручності їх реалізації. Структура права не може бути зміненою за волею нормотворця, вона видозмінюється з розвитком суспільних відносин – формуються нові інститути та галузі права, а неактуальні відмирають. Система законодавства, навпаки, більше залежить від волі нормотворця та потреб праворе- алізації. Система законодавства – результат спеціальної діяльності уповноважених органів, тому вона може суттєво відрізнятися від системи права, яка формується та розвивається здебільшого під впливом об’єктивних чинників (законів розвитку суспільства).

Окремо слід зазначити, що обидві структури – і системи пра- ва, і системи законодавства – у своєму складі мають такі елементи, як галузі та інститути, хоча галузі законодавства не завжди збіга- ються з галузями права (між інститутами теж відсутня повна відпо- відність). У системі законодавства є галузі, які відповідають галузям чи іншим елементам системи права, а є такі, що не відповідають жодному з елементів системи права.

Ще однією відмітною рисою системи права та системи зако- нодавства є те, що система законодавства може мати різні структу- ри, зокрема й ієрархічну.

Система права і система законодавства можуть існувати лише в їх цілісності, взаємообумовленості. Всі процеси, які проходять у цих системах, не можуть бути окремо в праві, а окремо в законодавстві, вони проходять обов’язково крізь площину обох цих систем.

Система законодавства є результатом здійснення процесу впорядкування нормативно-правових актів. Цей процес називають систематизацією законодавства.

Систематизація законодавства – це діяльність з упорядку- вання та вдосконалення нормативно-правових актів, зведення їх в єдину внутрішньо узгоджену систему.

Здійснення систематизації законодавства необхідно для:

забезпечення доступності законодавства;
підвищення якості та ефективності законодавства;
встановлення та усунення дефектів законодавства. Форми систематизації нормативно-правових актів:
облік;
кодифікація;
інкорпорація;
консолідація.

Облік – це діяльність зі збирання, фіксації та зберігання нор- мативно-правових актів, підтримання їх у контрольному стані, створення спеціальних систем їх накопичення та пошуку.

Види обліку: журнальний, картковий, електронний. Основне за- вдання такої форми систематизації – оперативний пошук необхід- ної правової інформації.

Спеціальним офіційним видом обліку є створення державних реєстрів нормативно-правових актів. Єдиний державний реєстр нормативно-правових актів створений Міністерством юстиції Укра- їни на виконання указу Президента України від 27 червня 1996 р. № 468/96. Мета запровадження Реєстру – забезпечення в Україні єдиних принципів ідентифікації та державного обліку нормативно- правових актів, створення фонду цих актів та підтримання їх у кон- трольному стані.

Кодифікація – форма систематизації нормативно-правових актів, яка полягає в їх удосконаленні шляхом зміни змісту (переро- блення та узгодження) норм права, які пов’язані загальним пред- метом регулювання та об’єднані в новий єдиний нормативно- правовий акт.

Кодифікація має лише офіційний характер. Така форма систе- матизації націлена на докорінне перероблення чинного законодав- ства шляхом підготовки та прийняття нового кодифікованого акта.

Інкорпорація – впорядкування нормативно-правових актів без зміни їх змісту шляхом зведення в єдині друковані видання за хронологією та/або предметом регулювання (збірники, довідники, зібрання).

За юридичним значенням інкорпорація може бути офіційною (здійснюється від імені компетентних органів; збірники є офіцій- ною формою опублікування, на них можна посилатися при вирі- шенні юридичних питань) та неофіційною (здійснюється видавниц- твами, науковими та навчальними закладами, практичними орга– нами, окремими спеціалістами; видані збірники мають лише дові– дковий, інформаційний характер). За критеріями об’єднання нор- мативно-правових актів інкорпорація може бути: хронологічною (впо- рядкування нормативно-правових актів здійснюється відповідно до часу їх опублікування та набрання чинності); предметною (впоряд- кування здійснюється за предметом правового регулювання); суб’єктною (залежно від органу, яким видано інкорпоровані акти).

Консолідація – зведення у єдиний нормативно-правовий акт кількох актів, що регулюють певну сферу суспільних відносин, без зміни змісту.

Ознаки консолідації:

офіційна систематизація;
зміст норм не змінюється;
результат – новий нормативно-правовий акт;
попередні акти втрачають чинність.

Питання для самоконтролю

Система права та її ознаки.
Характеристика структурних елементів системи права.
Критерії розподілу норм права за галузями.
Основні методи правового регулювання.
Класифікація правових інститутів.
Що лежить в основі розподілу права на приватне і публічне?
Національне та міжнародне право: характеристика та співвід- ношення.
Ієрархічна структура системи законодавства.
Чим відрізняється система законодавства від системи права?
Форми систематизації законодавства: поняття та характерні риси.

Список рекомендованої літератури

Антонов М. Теоретичні альтернативи систематизації права /

М. Антонов // Філософія права і загальна теорія права. – 2013. –

№ 2. – С. 240–252.

Байтин М. И. Соотношение отрасли права и отрасли зако- нодательства / М. И. Байтин, Д. Е. Петров // Известия высших учебных заведений. Правоведение. – – № 4. – С. 29–40.
Бірюков І. Предмет і метод приватного права / І. Бірюков // Право України. – – № 3. – С. 34–37.
Богуцький П. Правовий режим: методологічні рівні дослі- дження / П. Богуцький // Право України. – – № 1–2. – С. 317–323.
Гуняк А. Я. Інтерес як критерій поділу права на приватне та публічне: загальнотеоретичний аспект / А. Я. Гуняк // Часопис Київського університету права. – – № 2. – С. 49–53.
Дейнека К. О. Сутність кодифікації в правовій системі Ук- раїни / К. О. Дейнека // Держава і право. – – Вип. 75. – С. 30–42.
Добробог Л. М. Генезис та розвиток галузі права: проблеми історії та теорії : монографія / Л. М. Добробог. – Дніпропетровськ : Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ ; Ліра ЛТД, – 360 с.
Довженко Є. В. Парадигма сучасного українського законо- давства / Є. В. Довженко // Наше право. – – № 8. – С. 13–19.
Євграфова Є. Інший погляд на дослідження структури і системи права / Є. Євграфова // Вісник Академії правових наук України. – – № 4 (71). – С. 52–64.

Задорожний Ю. А. Система права романо-германської правової сім’ї: проблеми становлення / Ю. А. Задорожний // Бю- летень Міністерства юстиції України. – – № 4–5 (102–103). – С. 64–71.
Заморська Л. Системний підхід до нормативності сучас- ного права: гносеологічний зміст / Л. Заморська // Підприємниц- тво, господарство і право. – – № 2. – С. 108–111.
Керимов Д. А. Система права и систематизация законода- тельства / Д. А. Керимов // Право и образование. – – № 1. – С. 7–28.
Кононов А. А. Общенаучная концепция системы права / А. А. Кононов // Известия высших учебных заведений. Правове- дение. – – № 3. – С. 12–21.
Кузьменко О. В. Методи правового регулювання: теоре- тичні аспекти / О. В. Кузьменко // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. – – № 2. – С. 5–15.
Левицька Н. Нормативно-правовий інститут: загально- теоретична характеристика / Н. Левицька // Вісник Львівського університету. Серія юридична. – – Вип. 56. – С. 24–29.
Лисенкова О. С. Система законодавства України: струк- турно-функціональна характеристика : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 00.01 / Лисенкова Ольга Сергіївна. – Київ, 2001. – 17 с.
Лук’янець Д. Про структуру системи права / Д. Лук’янець // Підприємництво, господарство і право. – – № 12. – С. 3–6.
Лукач І. Парадигма публічних та приватних норм у регу- люванні господарських відносин / І. Лукач // Підприємництво, господарство і право. – – № 8. – С. 43–46.
Майданик Р. Система права України: поняття, структура, суміжні конструкції / Р. Майданик // Юридичний вісник Украї- ни. – 2010. – № 8. – С. 7.
Майданик Р. Співвідношення галузей права і законодавства / Р. Майданик // Юридичний вісник України. – – № 3. – С. 7.
Мельник Р. С. Що розуміти під категорією «система пра- ва»? / Р. С. Мельник // Адміністративне право і процес. – 2012. –

№ 1 (1). – С. 10–16.

Мураховська Т. Є. Проблематика структури норм права у зв’язку з системою права / Т. Є. Мураховська // Форум права. – – № 4. – С. 670–674. –

Мураховська Т. Є. Формування нових галузей в системі права України : автореф. дис. … канд. юрид. наук : 12.00.01 / Му- раховська Тетяна Єгорівна. – Харків, – 19 с.
Оксамитний В. Міждержавні правові системи як реаль- ність сучасного світу / В. Оксамитний // Право України. – –

№ 3–4. – С. 209–222.

Пархоменко Н. М. Теоретичні основи розвитку системи права і системи законодавства України на сучасному етапі / Н. М. Пархоменко // Правова держава. – – Вип. 15. – С. 75–81.
Пащенко О. О. Значення системи права і системи законо- давства для з’ясування соціальної обумовленості кримінально- правових норм / О. О. Пащенко // Вісник Асоціації кримінально- го права України. – – № 1 (4). – С. 71–81.
Рабінович П. М. Законодавство сучасної України: до ха- рактеристики тенденцій розвитку / П. М. Рабінович // Вісник АПН України. – 1996. – № 7. – С. 14–23.
Рукавишникова И. В. Метод в системе правового регули- рования общественных отношений / И. В. Рукавишникова // Известия высших учебных заведений. Правоведение. – – № 1. – С. 217–222.
Сильченко Н. В. Проблемы предмета правового регули- рования / Н. В. Сильченко // Государство и право. – – № 12. – С. 61–64.
Слинько Д. В. Дифференциация процессуальных отра- слей в системе права Украины / Д. В. Слинько // Legea Şi Viaţa= Закон и Жизнь. – – № 12/2 (288). – С. 112–116.
Шилінгов В. С. Поділ права на приватне і публічне як фундаментальна засада правової системи демократичного суспіль- ства / В. С. Шилінгов // Часопис Київського університету права. – 2012. – № 1. – С. 48–51.

Розділ 14 ПРАВОТВОРЧІСТЬ

Поняття, функції та види правотворчості

Держава здійснює свої функції в різноманітних правових фо- рмах. Найважливішою з них поряд із правозастосовною, установ- чою і контрольною діяльністю є правотворча, у процесі якої різно- бічні інтереси суспільства, окремих його соціальних прошарків і численних індивідів зводяться до «спільного знаменника» і знахо- дять своє втілення в загальнообов’язкових правилах поведінки. Основою законотворчості є Основний Закон держави – Конститу- ція України.

Правотворчість є діяльністю компетентних органів держави, посадових осіб, уповноважених на те громадських організацій, трудових колективів або всього населення щодо встановлення, зміни, скасування та систематизації юридичних норм.

Правотворчість є завершальною стадією більш широкого процесу – процесу правоутворення. Характер правових ідей, що в остаточному підсумку фіксуються в нормативно-правових актах держави, визначається багатьма чинниками: станом економіки, рівнем розвитку громадянського суспільства, типом державного режиму, загальною спрямованістю соціально-політичного розвит- ку держави, її міжнародним становищем. Формування права також залежить від особливостей національного менталітету, від існую- чих у суспільстві звичаїв і традицій, від уміння різноманітних по- літичних сил йти на згоди. Завдання правотворчих органів – якомога повніше врахувати при виданні відповідних актів усі ви- щезгадані чинники з тим, щоб додати формально визначений, загальнообов’язковий характер найбільш оптимальним для таких умов моделям поведінки.

Головне призначення правотворчості – розроблення та ухва- лення нових правових норм. Інші прояви правотворчості (зміна, скасування і систематизація) мають допоміжне значення для фор- мування системи права.

Виділяють такі функції правотворчості:

а) розроблення та ухвалення нових юридичних норм; б) зміна або доповнення чинних норм права;

в) скасування застарілих;

г) систематизація або впорядкування чинного нормативно- правового матеріалу.

Розподіл правотворчості на види може проводитися за різ- номанітними підставами. Так, залежно від суб’єктів видання нор- мативно-правових актів розрізняють правотворчість:

а) державних органів;

б) громадських організацій; в) трудових колективів;

г) усього народу (дорослого населення країни, електорату) під час законодавчого референдуму.

Найпоширенішим видом правотворчості є ухвалення норма- тивних актів органами держави й уповноваженими на це посадо- вими особами. Це пояснюється необхідністю фахового підходу до формулювання загальнообов’язкових правил поведінки, найпов- нішого врахування всіх чинників, що впливають на ефективність їх наступної реалізації, забезпечення внутрішньої узгодженості та несуперечності системи законодавства. Особливо велика роль дер- жави у виданні нормативно-правових актів у часи значних соціа- льно-політичних і економічних перетворень. Тільки глибокий аналіз процесів, що відбуваються в суспільстві, на загальнодержав- ному рівні може дозволити ухвалити закон «випереджального» характеру для забезпечення реформ, що проводяться.

В Україні правом ухвалення нормативно-правових актів володіють Верховна Рада України як єдиний орган законодавчої влади (ст. 75 Конституції України), Верховна Рада Автономної Республі- ки Крим як представницький орган Кримської автономії (ст. 136 Конституції України), Президент і Кабінет Міністрів України, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, міністерства, відомства, державні комітети, місцеві державні адміністрації.

До числа суб’єктів правотворчості можна віднести також ор- гани місцевого самоврядування й адміністрації підприємств і уста- нов (локальна правотворчість).

Повноваження на видання нормативних актів кожного орга- ну визначаються Конституцією України й інших законів залежно від місця, що займає кожен із них у системі органів держави.

Правотворча діяльність суспільних (корпоративних) органі- зацій, як правило, виключає самостійне ухвалення ними норм пра- ва. Держава може санкціонувати акти, ухвалені цими організація- ми; попередньо дозволити видання відповідного акта або ухвалити їх спільно. Наприклад, можуть складатися угоди між галузевими профспілками та роботодавцями, що регулюють трудові, соціаль- но-економічні та професійні відносини.

Трудові колективи поряд із колективним договором (локаль- ний нормативний акт) з адміністрацією підприємства мають право на укладання різного роду угод – правових актів, що містять зо- бов’язання зі встановлення умов і оплати праці тощо.

Особиста участь народу у правотворчості – референдум – останнім часом набуває все більшого поширення (ст. 69–74 Кон- ституції України). У цьому випадку народ як джерело влади реалі- зує своє право на особисту участь у розв’язанні найважливіших питань державного і громадського життя шляхом ухвалення зако- нів. Рішення, ухвалені всеукраїнським референдумом, мають вищу юридичну силу і не потребують жодного затвердження.

Залежно від характеру участі держави у правотворчості розрі- зняють:

а) безпосередню правоустановчу діяльність відповідних дер- жавних органів;

б) делегування правотворчих повноважень недержавним фо- рмуванням;

в) санкціонування державою норм, що склалися в суспільстві у вигляді звичаїв або вироблені певними організаціями.

Незалежно від виду правотворчості видання правових актів повинно базуватися на таких основних принципах:

Демократизм. Підготовка й ухвалення нормативних актів, насамперед законів, припускають можливість участі в цьому ши- рокої громадськості. Юридичні норми повинні виражати волю більшої частини населення найрізноманітніших соціальних груп.

Гуманізм. Правові норми повинні бути спрямовані на забез- печення та захист прав і свобод особи. Людина, її інтереси перебу- вають у центрі законодавчої діяльності.

Законність. Нормативні акти ухвалюються суб’єктами пра- вотворчості суворо в межах їх компетенції, мають відповідати Конституції держави при неухильному дотриманні процедури їх підготовки, ухвалення, опублікування.

Науковість. Правотворчість покликана максимально відпові- дати досягнутому рівню розвитку суспільства, реальним соціаль- ним умовам, враховувати і використовувати новітні досягнення науки і техніки.

Збереження національної самобутності й інтернаціона- лізм. У правотворчій діяльності повинні брати участь представни- ки всіх націй, народностей і національних груп, а в юридичних нормах – ураховуватися та відбиватися їх специфічні інтереси.

Техніко-юридична досконалість. Для підготовки та ухва- лення правових норм передбачається широке використання реко- мендованих юридичною наукою та апробованих практикою при- йомів і засобів правотворчої техніки.

Стадії законотворчості

Основні стадії правотворчого процесу можна прослідкувати на прикладі законотворчості в Україні.

Законотворчий процес починається з ухвалення рішення про пі- дготування нормативно-правового акта (тут і далі йтиметься про законопроекти і закони). У цьому випадку необхідно рішення компетентного державного органу або спеціально уповноважених на те осіб. Інакше кажучи, визначаються суб’єкти законодавчої ініціативи. В Україні право законодавчої ініціативи належить су- воро обмеженому колу суб’єктів. Відповідно до ст. 93 Конституції України його мають Президент України, народні депутати Украї- ни, Кабінет Міністрів України.

Стадія підготовки тексту нормативно-правового акта здійсню- ється в утворюваних для цієї мети комісіях, робочих групах, до яких входять депутати, представники зацікавлених відомств («за- мовники»), громадських організацій, вчені-юристи й ін. Верховна Рада може доручити підготовку альтернативних проектів, напри- клад, Харківському національному університету внутрішніх справ і Національному юридичному університету імені Ярослава Муд- рого та обрати кращий.

Попереднє обговорення проекту нормативно-правового акта та йо- го узгодження припускає попереднє ознайомлення зі змістом.

Форми обговорення можуть бути найрізноманітнішими: ро- зширене засідання підготовчих комісій; обговорення у пресі, на радіо і телебаченні; рецензування проекту навчальними і науково- дослідними установами. Проекти піддаються всебічній правовій, фінансовій, екологічній та іншим спеціалізованим експертизам. Найважливіші законопроекти можуть бути винесені на всенародне обговорення.

Стадія доопрацювання законопроекту. Після врахування всіх за- уважень і пропозицій відбувається дороблення проекту закону в комісії або робочій групі. Завершується неофіційний етап підгото- вки, і вже надалі робота над проектом здійснюється в самій Верхо- вній Раді.

Внесення проекту на розгляд Верховної Ради від імені органу або організації, що готували його, здійснюється особою або органом, наділеними правом законодавчої ініціативи. Ця стадія закінчується офіційним включенням проекту закону до порядку денного засі- дання Ради.

Стадія обговорення законопроекту часто припускає два і більше читань. За деякими підрахунками вчених, таких читань може бути близько шести. За результатами обговорення проект відхиляється або ухвалюється, або встановлюється термін другого читання. Об- говорення проводиться за окремими статтями, за розділами або в цілому.

Стадія офіційного ухвалення та затвердження складається з голо- сування і підписання проекту. Зазвичай закон вважається ухвале- ним, якщо за нього проголосувала більшість (від конституційного складу Верховної Ради) народних депутатів (ст. 91 Конституції Укра- їни). Закон, яким вносяться зміни до Конституції, «… вважається прийнятим, якщо на наступній черговій сесії Верховної Ради Украї- ни за нього проголосувало не менш як дві третини від конституцій- ного складу Верховної Ради України» (ст. 155 Конституції України).

Відповідно до ст. 94 Конституції України закон підписує Голова Верховної Ради і невідкладно направляє його Президентові України. Президент протягом 15 днів після одержання закону підписує його, офіційно оголошує або повертає його з мотивованими пропозиціями у Верховну Раду для повторного розгляду.

У випадку, якщо Президент не повернув закон для повторно- го розгляду, закон вважається схваленим Президентом і повинний бути офіційно оголошений.

Якщо закон при повторному розгляді буде знову ухвалений Верховною Радою не менш як чим двома третинами народних депутатів, Президент зобов’язаний його підписати й офіційно ого- лосити протягом 10 днів.

Офіційне оприлюднення закону відбувається в тій або іншій фо- рмі, наприклад, закон публікується в офіційному виданні Верхов- ної Ради («Відомості Верховної Ради України»), у газеті «Голос Ук- раїни», оголошується по радіо, телебаченню, шляхом розсилання офіційних текстів у зацікавлені органи й організації тощо.

Стадія набуття чинності. Закон набуває чинності через 10 днів із дня його офіційного оголошення, якщо інший порядок не передбачений самим законом, але не раніше дня його опубліку- вання (ст. 57, п. 5 ст. 94 Конституції України).

Законодавчими стадіями доцільно також розглядати процеси доповнення, зміни та скасування законодавчих актів. Окрім того, за- значені процеси спрямовані на вдосконалення самого законодавст- ва, а тому продовжують творчий вплив законодавця на норматив- но-правовий матеріал.

Стадія систематизації. Систематизація нормативно-правового матеріалу як одна з форм удосконалення законодавства є також продовженням законотворчого процесу. Особливо це стосується складної форми систематизації – кодифікації. Саме кодифікація виступає стадією, що замикає законотворчий процес і породжує його у питанні підготовки й видання нового нормативно-правового акта – кодексу.

Систематизація законодавства розглядається багатьма вчени- ми як самостійний етап законотворчого процесу, що доводить його до логічного рівня досконалості.

Систематизація законодавства – це діяльність з удосконалення законодавства, зведення всіх чинних нормативно-правових актів держави в єдину, цілісну, внутрішньо і зовнішньо узгоджену, не- суперечливу систему.

Розрізняють внутрішню і зовнішню систематизацію. Внутрішня систематизація – це внутрішнє опрацювання нормативно-правових актів, що сприяють досягненню єдності норм права, усуненню колізій (протиріч між нормами права) і прогалин у праві.

Зовнішня систематизація – це опрацювання зовнішнього відо- браження нормативно-правових актів з метою загального їх упо- рядкування та класифікації.

Серед основних функцій систематизації законодавства варто виділити такі:

дозволяє розглядати весь масив чинного законодавства як єдину, цілісну систему;
надає можливість виявляти й усувати внутрішні протиріччя, непогодження, прогалини правового регулювання;
підвищує загальну ефективність законодавства в регулю- ванні суспільних відносин;
створює велику доступність законодавчої інформації для користувача і полегшує йому пошук необхідної норми при вирі- шенні юридичних справ;
сприяє науковому дослідженню законодавства;
сприяє правовому вихованню громадян, формуванню висо- кого рівня правосвідомості.

Законодавча техніка та юридична техніка

Законодавча техніка – це сукупність принципів, правил і прийомів, процедур і застосовуваної термінології в процесі підго- товки, ухвалення, затвердження, оприлюднення, набуття чинності, а також під час зміни, доповнення, скасування та систематизації нормативно-правових актів, що мають юридичну силу закону.

Дотримання правил законодавчої техніки дозволяє домогтися дохідливості змісту нормативного акта, впливаючи, зокрема, на ефективність його застосування, на ступінь досконалості законо- давства загалом.

Основні вимоги до підготовки нормативних актів:

взаємозв’язок нормативних розпоряджень, що подаються в акті, їх логічна послідовність;
відсутність протиріч усередині акта й у системі законодавства;
компактність викладення юридичних норм із глибиною та всебічністю відображення їх змісту;
ясність і доступність мови;
використання формулювань і термінів, прийнятих у зако- нодавстві;
скорочення до мінімуму кількості актів з одного питання.

Законодавчі акти зазвичай поділяються на статті, підзаконні акти – на пункти. Значні за обсягом акти поділяються на глави, розділи, частини (наприклад кодекси). Деякі з них доповнюються преамбулами, додатками.

Без таких офіційних атрибутів, як визначення місця видання, дати, найменування нормативного акта, його заголовка, підписів офіційних осіб, нормативний акт не може бути визнаний офіцій- ним документом.

Законодавчу техніку слід відрізняти від юридичної техніки. Юридична техніка – це сукупність принципів, правил і прийомів, процедур і застосовуваної термінології, що використову- ються у правотворчому, правозастосовному, інтерпретаційно- правовому та науково-дослідному юридичних процесах.

Питання для самоконтролю

Яке поняття є загальним: «правоутворення» чи «правотвор- чість»?
Назвіть принципи правотворчості.
Охарактеризуйте порядок ухвалення нормативно-правових актів.
Які розрізняють стадії законодавчого процесу?
Назвіть суб’єктів законодавчої ініціативи в Україні.
Охарактеризуйте стадію оприлюднення закону.
Чим відрізняється нормативно-правовий акт від інших видів юридичних актів?
Які види законів і підзаконних нормативно-правових актів ухва- люються в Україні?
Укажіть принципи дії нормативно-правових актів у часі.
У чому полягають особливості дії нормативно-правового акта у просторі і за колом осіб?

Список рекомендованої літератури

Гетьман Є. Предмет, об’єкт та суб’єкти кодифікації зако- нодавства України / Є. Гетьман // Вісник Академії правових наук України. – – № 3 (66). – С. 28–35.
Гусаров С. М. Законотворчість і законодавчий процес в Україні : монографія / С. М. Гусаров ; за заг. ред. О. М. Бандурки. – Харків : Золота миля, – 412 с.
Дробязко С. Г. Правообразование, правотворчество, право- установление, их субъекты и принципы / С. Г. Дробязко // Право и демократия. – – Вып. 14. – С. 15–34.

Ковальський В. С. Правотворчість: теоретичні та логічні за- сади / В. С. Ковальський, І. П. Козінцев. – Київ : Юрінком Інтер, 2005. – 192 с.
Козловський А. Систематизація законодавства як гносеоло- гічний процес / А. Козловський // Право України. – – № 2. – С. 49–51.
Копиленко О. Деякі методологічні аспекти наукового забез- печення законодавчого процесу / О. Копиленко, Г. Мурашин // Вісник Академії правових наук. – – № 2–3. – С. 132–141.
Котюк І. Етимологічні та онтологічні аспекти проблеми систематизації правових актів / І. Котюк, О. Котюк // Право Украї- ни. – – № 8. – С. 112–113.
Легуша С. М. Теоретичні засади інкорпорації як форми систематизації законодавства України / С. М. Легуша // Правова держава. – – Вип. 16. – С. 149–156.
Нагребельний В. П. Систематизація законодавства Украї- ни: проблеми і перспективи / В. П. Нагребельний // Держава і право. – – Вип. 21. – С. 5–9.
Подковенко Т. О. Система законодавства: загальнотеоре- тична характеристика / Т. О. Подковенко // Держава і право. – 2003. – Вип. – С. 77–82.
Риндюк В. І. Проблеми законодавчої техніки в Україні: теорія та практика : монографія / В. І. Риндюк ; [відп. ред. О. І. Ющик] ; Нац. акад. наук України, Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького. – Київ : Юрид. думка, 2012. – 272 с.
Систематизація законодавства України: проблеми та пер- спективи вдосконалення : монографія / В. Ф. Сіренко, Н. М. Пар- хоменко, С. В. Бобровник та ін. – Київ : Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2003. – 220 с.
Соляр С. Систематизація законодавства України у сфері об’єднання громадян / С. Соляр // Вісник Академії правових наук України. – – № 1 (68). – С. 35–45.
Хворостянкіна А. Дефініції в законодавчих текстах: пи- тання теорії / А. Хворостянкіна // Право України. – – № 11. – С. 28–32.

Розділ 15 ПРАВОВІ ВІДНОСИНИ

Поняття, ознаки і види правових відносин

У суспільному житті люди постійно вступають між собою в рі- зні відносини з приводу трудової діяльності, побутового обслуго- вування, торгівлі, дозвілля, освіти, охорони здоров’я, державної служби тощо, тобто вони постійно підтримують між собою соціа- льні зв’язки. Такі зв’язки обумовлюються певними правилами, які встановлено правовими нормами.

Правові відносини є різновидом соціальних зв’язків, які вини- кають між людьми на основі юридичних норм.

Правові відносини – це врегульовані нормами права суспіль- ні відносини (соціальні зв’язки), учасники яких виступають носія- ми суб’єктивних прав, юридичних обов’язків, повноважень та юридичної відповідальності.

Основні ознаки правовідносин поділяються на загальні і спе- цифічні.

Загальні ознаки:

а) соціальний зв’язок означає, що суб’єкти правовідносин – завжди люди або їх колективи;

б) предметний зв’язок – учасників правовідносин пов’язують певні інтереси або досягнення певних благ.

Специфічні ознаки:

а) правовідносини є найважливішою, глобальною формою реалізації права;

б) цей соціальний зв’язок завжди передбачений нормою права; в) соціальний зв’язок простежується через суб’єктивні права,

юридичні обов’язки, юридичну відповідальність і повноваження його учасників;

г) правовідносини завжди мають представницько-зобов’язаль- ний характер. Так, праву однієї зі сторін у правовідносинах корес- пондує обов’язок іншої сторони або повноваження владного су- б’єкта – несення тягаря юридичної відповідальності іншою осо- бою. Наприклад, покупець має право придбати якусь річ, а прода- вець зобов’язаний надати йому відповідний товар належної якості. Одночасно покупець зобов’язаний сплатити певну суму за прид- баний товар, а продавець, зі свого боку, має право вимагати сплати й отримання грошей;

ґ) правовідносини завжди забезпечуються, гарантуються мож- ливістю застосування заходів державного впливу;

д) правовідносини носять вольовий характер, оскільки для їх виникнення необхідна воля хоча б одного з учасників (наприклад, кримінальні правовідносини виникають за волевиявленням упов- новаженої особи), а для отримання кредиту обов’язково вимагається не лише бажання боржника, а й згода кредитора на його надання.

Класифікувати правовідносини на види можна за різними пі- дставами:

залежно від характеру юридичної норми, на основі якої во- ни складаються: регулятивні, охоронні;
за галузевою ознакою: конституційні, цивільні, екологічні, трудові, адміністративні і т. ін.;
за кількісним складом учасників: прості (між двома суб’єк- тами), складні (три й більше);
за ступенем визначеності: абсолютні, відносні;
за рівнем правового регулювання: матеріальні, що виника- ють на основі норм матеріального права (цивільні, трудові й ін.), процесуальні – врегульовані процесуальними нормами і передба- чають порядок реалізації норм матеріального права (адміністрати- вно-процесуальні, кримінальні процесуальні й ін.).

Процесуальні правовідносини, на відміну від матеріальних, побудовані на засадах субординації за «вертикаллю». Однією зі сто- рін у них завжди виступає суб’єкт із владними повноваженнями – суд або інший компетентний орган чи особа. Вони мають публіч- ний характер і виникають заради задоволення, так би мовити, «чу- жого інтересу». У цьому випадку владні суб’єкти діють у межах своїх повноважень (компетенції) в державних і громадських інтересах або їх сукупності, забезпечують можливість реалізації особами своїх прав і обов’язків, накладають відповідальність на правопорушників тощо.

В абсолютних правовідносинах конкретно визначено тільки одну сторону – носія суб’єктивного права. Інші суб’єкти зобов’яза- ні не порушувати це суб’єктивне право. Візьмімо для прикладу правовідносини, що виникають із права власності. Власник має право володіти, користуватися й розпоряджатися своєю власністю. Всі інші особи зобов’язані поважати й не порушувати ці права.

Для відносних правовідносин характерний персонально ви- значений склад учасників. Так, у різних угодах суб’єктивним правам однієї сторони завжди кореспондуються обов’язки іншої; владним повноваженням посадової особи – юридична відповідальність і т. п.

Правовідносини мають складну будову і охоплюють:

суб’єктів правовідносин;
об’єкти правовідносин;
зміст правовідносин;
юридичні факти.

Склад (структура) правових відносин

Люди та їх колективи, іншими словами, суб’єкти, є централь- ним і основним елементом у складі правових відносин. Суб’єкти правовідносин – завжди учасники правових відносин, тому суб’єкт права не завжди збігається із суб’єктом правовідносин. По-перше, правовідносини хоча і глобальна форма реалізації права, але не єдина (наприклад, дотримання заборон під час реалізації заборон- них норм); по-друге, малолітні, душевнохворі люди як суб’єкти права не можуть бути учасниками правовідносин.

Суб’єкти правовідносин – це визнані державою за допомогою юридичних норм носії суб’єктивних прав, юридичних обов’язків, юридичної відповідальності й повноважень у конкретних право- відносинах.

Зазначені суб’єкти правовідносин поділяються на види:

індивіди (фізичні особи) – громадяни України, іноземці, особи без громадянства (апатриди), посадові особи;
організації (юридичні особи) – держава, органи держави, підприємства, установи, організації (незалежно від форми власнос- ті), громадські об’єднання, релігійні громади;

соціальні спільності – народ, нація, громадяни виборчого округу, трудовий колектив.

Громадяни країни мають найбільш повний обсяг прав і обо- в’язків. Щодо інших осіб законом установлено певні обмеження, зокрема, вони не можуть бути обрані до представницьких органів, проходити службу в Збройних Силах України. Проте іноземці й особи без громадянства можуть бути учасниками більшості право- відносин, як і громадяни України.

До колективних суб’єктів правовідносин (організацій в широ- кому розумінні слова) належать державні й недержавні організації. Неможливо вичерпно перелічити всі недержавні організації, наприклад, це національні та іноземні компанії, партії, різні при- ватні підприємства, комерційні банки, приватні освітянські, куль-

турні та медичні установи, спортивні організації.

Державні і недержавні організації виступають суб’єктами правовідносин як юридичні особи.

Юридична особа – це організація, яка створена і зареєстрова- на у встановленому законом порядку і повинна відповідати таким ознакам:

організаційна єдність;
наявність відокремленого майна;
відповідальність за своїми зобов’язаннями всім належним майном;
можливість від свого імені:

а) набувати прав і виконувати обов’язки; б) бути позивачем і відповідачем у суді;

наявність статуту чи положення, найменування, круглої печатки, штампів, ідентифікаційного коду та ін.

Можливість і здатність бути суб’єктом правових відносин ви- значається наявністю в особи правосуб’єктності, яка складається з трьох елементів: правоздатності, дієздатності і деліктоздатності.

Правосуб’єктність індивідів (фізичних осіб) та юридичних осіб визначається в їх правовому статусі, а спеціальна правосу- б’єктність державних органів та посадових осіб виявляється в їх компетенції.

Правоздатність – це здатність суб’єкта правовідносин бути носієм суб’єктивних прав і юридичних обов’язків.

Правоздатність властива всім учасникам правовідносин, а об- сяг прав і обов’язків буде не однаковим для різних суб’єктів права.

Правоздатність є невід’ємною від особистості – виникає з мо- менту народження, а припиняється зі смертю людини. Хоча нор- мами спадкового права передбачається захист права ще не наро- дженої дитини як потенційного спадкоємця (ст. 1222 Цивільного кодексу України).

Правоздатність юридичних осіб виникає з моменту їх держа- вної реєстрації або з моменту отримання ними ліцензії (напри- клад, право займатися юридичною або медичною практикою).

Припиняється правоздатність юридичної особи після її лікві- дації та внесення до Єдиного державного реєстру підприємств юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських фор- мувань запису про її припинення.

Правоздатність юридичних осіб може бути обмежена за рі- шенням суду.

Громадські організації ухвалюють на загальних зборах свій статут, у якому вказуються мета, завдання та види діяльності, по- рядок членства тощо. Громадські організації реєструються у вста- новленому законом порядку, їх правоздатність визначається ціля- ми й завданнями створення організації.

Основним колективним суб’єктом правовідносин є народ як єдине джерело державної влади і носій суверенітету. Правовий статус народу закріплюється в Конституції України, нормах між- народного права та правових актах. Також до колективних суб’єк- тів правовідносин можна віднести виборчий орган та органи міс- цевого самоврядування.

Правоздатність трудових колективів визначається законодав- ством, колективними трудовими договорами, правилами внутрі- шнього розпорядку.

Дієздатність – це здатність суб’єкта правовідносин своїми діями набувати і здійснювати права та обов’язки.

У цивільному праві дієздатність у повному обсязі наступає з досягненням 18 років. За загальним правилом неповнолітні у віці від 14 до 18 років управі здійснювати правочин (крім дрібних по- бутових) за згодою законних представників – батьків або піклуваль- ників (ст. 32 Цивільного кодексу України). Це так звана неповна дієздатність. Для малолітніх осіб, які не досягли 14 років, законом установлюється часткова дієздатність.

Законодавством передбачені випадки, коли за рішенням суду за згодою законних представників неповнолітній, який досяг

років, оголошується повністю дієздатним, якщо він, наприклад, працює за договором, контрактом або займається підприємниць- кою діяльністю (акт емансипації), у разі реєстрації шлюбу особи, яка не досягла повноліття.

Громадяни, які зловживають спиртними напоями або наркоти- чними засобами чи мають хронічний розлад психіки, можуть бути обмежені судом у дієздатності (ст. 36 Цивільного кодексу України).

Держава як всеосяжна політична організація має суверенітет і виступає суб’єктом права у міжнародних відносинах й усередині країни. На основі норм міжнародного права держава укладає дого- вори та здійснює співробітництво з іншими державами; управляє частиною суспільної власності, вступає в майнові відносини з ін- шими суб’єктами як юридична особа тощо.

Деліктоздатність – це здатність суб’єкта права нести від- повідальність за свої протиправні вчинки.

Загальна юридична відповідальність настає з 16 років, а кри- мінальна – за вчинення особливо тяжких злочинів – із 14 років (ст. 22 Кримінального кодексу України).

Об’єкти правовідносин – це певні матеріальні та духовні блага, визнані державою за допомогою законів і здатні задоволь- няти інтереси суб’єктів правовідносини. Інакше кажучи, це все те, із приводу чого складаються соціальні зв’язки між учасниками правовідносини. Люди беруть участь у правовідносинах заради задоволення певних матеріальних, політичних, культурних та ін- ших соціальних й особистих інтересів і потреб.

Об’єкти правовідносин поділяються на матеріальні й нематері- альні. До матеріальних належать різні предмети споживання, їхнє придбання й використання; кошти, засоби виробництва; фізичний стан людини (здоров’я, життя); дії людей (участь у виборах, пере- везення вантажів, охорона приміщень і т. п.) та їхні результати (обрання президента, будівництво житлового будинку, виготов- лення взуття й ін.).

До нематеріальних об’єктів можна віднести продукти інтеле- ктуальної творчості, честь, гідність людини, її морально-психоло- гічний стан, національну самобутність тощо.

Сучасне законодавство значно розширило коло об’єктів пра- вових відносин у сфері майнових відносин. Держава визнає й за- хищає різні форми власності, зокрема приватну. Відбувається при- ватизація підприємств, житла, працюють приватні банки тощо.

Зміст правових відносин

Змістом правовідносин охоплюються такі елементи:

суб’єктивні права;
юридичні обов’язки;
повноваження;
юридична відповідальність.

Традиційно юридичний зміст правовідносин охоплює тільки суб’єктивні права і юридичні обов’язки. Це виправдано щодо пра- вовідносин із диспозитивним (автономним) режимом правового регулювання, що складаються на основі рівності сторін (цивільні, трудові правовідносини і т. ін.), де правам одних учасників корес- пондують відповідні обов’язки інших учасників правовідносин, які одночасно володіють також і правами (договір купівлі-продажу).

У правовідносинах, де однією зі сторін виступає посадова осо- ба або орган держави, спостерігається інша комбінація елементів змісту. Наприклад, владним повноваженням судді кореспондують процесуальні права підсудного; повноваженням органу дізнання – обов’язки підозрюваного і т. ін.

Суб’єктивне право – це гарантовані правом вид і міра мож- ливої поведінки правомочного суб’єкта правовідносин.

Із виникненням конкретних правовідносин вони втілюються в таких правомочностях:

а) право на позитивні дії – можливість визначати свою поведі- нку (наприклад, здійснення права власності);

б) право вимоги – можливість вимагати певної поведінки від зобов’язаної особи (повернення боргу боржником);

в) право домагання – можливість звернутися за допомогою до органу держави у випадку, коли зобов’язана сторона не виконує своїх обов’язків на користь управомоченої особи або коли без втру- чання суб’єкта із владними повноваженнями не може бути реалізо- ване суб’єктивне право (наприклад, право на одержання пенсії).

Таким чином, суб’єктивне право завжди пов’язане з можли- вою поведінкою учасників правовідносин і може бути припинене на одному із зазначених етапів.

Юридичний обов’язок – вид і міра належної поведінки зо- бов’язаної сторони у правовідносинах.

Носієм юридичного обов’язку виступає зобов’язана сторона, поведінка якої складається з таких елементів:

необхідність зобов’язаної особи задовольнити законні вимо- ги правомочного суб’єкта права;
необхідність виконання певних дій або утримання від їх здійснення;
необхідність не перешкоджати кореспондуючій стороні ко- ристуватися благами, на яке та має право.

Тобто, якщо в основу поведінки правомочної особи покладено можливу поведінку, то для зобов’язаних суб’єктів закон передбачає необхідну, обов’язкову поведінку (наприклад, громадяни зобов’я- зані сплачувати податок незалежно від бажання).

Зміст правовідносин буде неповним, якщо до нього не додати повноваження і юридичну відповідальність (насамперед це стосу- ється процесуальних правовідносин).

Повноваження (компетенція) органу держави або посадо- вої особи – вид і міра владного впливу, спрямованого на задово- лення вимог управомоченого суб’єкта або на винну особу.

Повноваження завжди мають юридичну природу, вичерпно закріплюються в законі, а їх носіями виступають органи держави, місцевого самоврядування та їх посадові особи.

Повноваження не можна зводити до суб’єктивних прав і юри- дичних обов’язків. Носій владних повноважень одночасно має право виконувати передбачені законом дії та зобов’язаний на підс- таві приписів того ж закону їх здійснювати.

Узгоджена сукупність повноважень конкретного органу дер- жави або посадової особи становить їх компетенцію.

Юридична відповідальність – вид і міра примусового за- знання позбавлення благ особистого або майнового характеру, що належать правопорушникові.

Йдеться про те, що особа внаслідок скоєння правопорушення і застосування до неї санкції, наприклад статті Кримінального ко- дексу України, вимушено перебуває у стані примусового позбав- лення її благ майнового (штраф) або особистого немайнового ха- рактеру (обмеження волі).

Юридична відповідальність може бути конституційно-право- вою, адміністративною, цивільно-правовою, дисциплінарною, кримінально-правовою.

Найімовірніше, повноваження і юридична відповідальність кореспондують одне одному в процесуальних правовідносинах. Так, у разі припинення порушення громадського порядку працівник

поліції реалізує свої повноваження, а правопорушник несе тягар юридичної відповідальності.

Та все ж у більшості випадків парними категоріями для пов- новаження будуть суб’єктивні права і юридичні обов’язки інших суб’єктів правовідносин.

Повноваження міського голови щодо благоустрою спрямовані на задоволення законних прав та інтересів мешканців міста, які, зі свого боку, повинні виконувати певні обов’язки з підтримання належного стану навколишнього середовища і т. ін.

Юридичні факти

Між правовою нормою та правовим відношенням лежить сполучна ланка – юридичний факт, що міститься здебільшого у гіпотезі юридичної норми.

Традиційно юридичні факти визначаються як конкретні життєві обставини, з якими норми права пов’язують динаміку правовідносин (виникнення, зміну або припинення).

Як правило, динаміка правовідносин пов’язується не з окремо взятим юридичним фактом, а з їх сукупністю. Таку низку юридич- них фактів наука про право називає юридичним або фактичним складом. Наприклад, для того, щоб здійснити своє право на здо- буття вищої освіти, недостатньо наявності атестата про середню освіту. Необхідно підготувати особову навчальну справу територі- альними кадровими апаратами. Потім слід успішно виконати тес- тові завдання, і нарешті – ректор видає наказ про зарахування кур- санта. У своїй сукупності ці обставини й будуть підставою для ви- никнення конкретних правовідносин між колишнім абітурієнтом і керівником університету.

За вольовою ознакою юридичні факти підрозділяються на по- дії й дії.

Події – це життєві обставини, що не залежать від волі й свідо- мості людей. Це, передусім, явища природи – зміна пір року, зем- летрус, повінь тощо.

Дії – життєві факти, що є результатом усвідомленої поведінки людини. Вони поділяються на правомірні й неправомірні, або

правопорушення. Правомірні дії не порушують приписів юриди- чних норм і поділяються на юридичні акти і вчинки.

Юридичні акти співвідносяться зі спеціальною метою – досяг- ти певного юридично значущого результату (заяви й скарги гро- мадян, судові рішення тощо).

Юридичні вчинки не мають на меті викликати якісь юридич- ні наслідки. Так, учений, пропонуючи якісно нове рішення наукової проблеми, не замислюється над можливим економічним ефектом. Юридичні наслідки наступають незалежно від його волі. Він визна- ється винахідником і, відповідно, одержує право на винагороду.

Правопорушення – це діяння, що суперечать приписам юридичних норм. До них належать злочини й проступки.

У самостійну групу юридичних фактів входять юридичні стани – триваючі юридичні факти, що мають якість об’єктивної реальності. Їх не можна віднести ні до подій, ні до дій, але з ними пов’язана величезна кількість правових відносин.

Особливість станів полягає в тому, що вони можуть залежати від волі людини, а можуть установлюватися й поза її волею (стан хвороби). До юридичних станів також відносять: споріднення, шлюбні відносини, національність, стаж, членство у громадській організації, судимість, процесуальні терміни та ін.

Питання для самоконтролю

Дайте визначення правовідносин.
Якими ознаками характеризуються правовідносини?
За якими критеріями відбувається класифікація правовідносин?
Які Ви знаєте види правовідносин?
У чому особливість процесуальних правовідносин?
Що таке правосуб’єктність?
На які види поділяються суб’єкти правовідносин?
Назвіть ознаки юридичної особи.
Що таке правоздатність, дієздатність і деліктоздатність?
Дайте визначення об’єктів правовідносин.
З яких елементів складається структура суб’єктивного права?
Визначте співвідношення повноваження та компетенції.
Що таке юридичний факт?
Чим відрізняються юридичні факти-стани від інших різнови- дів юридичних фактів?

Список рекомендованої літератури

Бочаров Д. О. Правові відносини / Д. О. Бочаров // Велика українська юридична енциклопедія : у 20 т. Т. 3: Загальна теорія права / Нац. акад. прав. наук України ; Ін-т держави і права Украї- ни ім. В. М. Корецького НАН України ; Нац. юрид. ун-т ім. Яросла– ва Мудрого ; редкол. вид.: В. Я. Тацій (голова) та ін. ; редкол. тому: О. В. Петришин (голова) та ін. – Харків : Право, – С. 545–552.
Бугаєць О. Є. Вихідні засади аналізу категорії «правовідно- сини» / О. Є. Бугаєць // Вісник Запорізького юридичного інститу- ту. – – № 1 (10). – С. 12–20.
Бугаєць О. Є. Правовідносини як елемент механізму пра- вового регулювання / О. Є. Бугаєць // Вісник Запорізького юри- дичного інституту. – – № 4 (13). – С. 77–88.
Голосніченко Д. Повноваження як об’єкт дослідження за- гальної теорії держави та права / Д. Голосніченко // Право Украї- ни. – 2008. – № 1. – С. 15–17.
Кравчук В. Про правоздатність юридичних осіб: окремі питання / В. Кравчук // Право України. – – № 11. – С. 16–20.
Крусян А. Конституційні правовідносини у системі сучас- ного конституціоналізму в Україні / А. Крусян // Юридический вестник. – – № 1. – С. 15–21.
Майданик A. Корпоративні правовідносини як предмет цивільного та господарського права / Р. А. Майданик // Пробле- ми здійснення охорони прав учасників цивільних правовідносин : зб. наук. доп. і тез учасників міжнар. наук.-практ. конф., Макіївка – Харків, 21–22 верес. 2007 р. / Макіїв. екон.-гуманіт. ін-т [та ін.]. – Харків, 2007. – С. 23–28.
Марущак А. І. Суб’єкти інформаційних правовідносин: поняття та види / А. І. Марущак // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2007. – № 1. – С. 7–10.
Рабінович П. М. Суб’єктивне право / П. М. Рабінович // Юридична енциклопедія : в 6 т. / редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова) та ін. – Т. – Київ : Укр. енцикл., 2003.– С. 681.
Рабінович П. М. Юридичний факт / П. М. Рабінович // Юридична енциклопедія : в 6 т. / редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова) та ін. – Т. – Київ : Укр. енцикл., 2004.– С. 483.
Селіванов В. Правова природа регулювання суспільних відносин / В. Селіванов, Н. Віденко // Право України. – –

№ 10. – С. 7–10.

Сердюк Б. А. Вживання термінів «правовідношення» та

«правовідносини» в науковій і навчальній літературі / Б. А. Сер- дюк // Науковий вісник Юридичної академії Міністерства внут- рішніх справ. – 2004. – № 4. – С. 84–87.

Слепнев A. B. Соотношение субъекта права и субъекта правоотношения / А. В. Слепнев // История государства и права. – 2007. – № – С. 38–40.
Солодовнік Л. Юридичні факти – підстави виникнення трудових правовідносин / Л. Солодовнік // Право України. – –

№ 1. – С. 59–63.

Тарахонич В. І. Місце правових відносин в системі елеме- нтів механізму правового регулювання / В. І. Тарахонич // Право- ва держава. – – Вип. 14. – С. 45–55.
Халфина O. Общее учение о правоотношении / Р. О. Халфина. – М. : Юрид. лит., 1974. – 340 с.
Харитонов Є. О. Цивільні правовідносини : монографія / Є. О. Харитонов, О. І. Харитонова. – 2-ге вид., перероб. і допов. – Одеса : Фенікс, 2011. – 456 с.
Харитонова О. Поняття та ознаки публічних правовідно- син / О. Харитонова // Вісник Академії правових наук України. – 2000. – № 2. – С. 36–46.
Шевченко Я. М. Правоздатність / Я. М. Шевченко, Н. М. Оніщенко // Юридична енциклопедія : в 6 т. / редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова) та ін. – Т. – Київ : Укр. енцикл., 2003. – С. 40–41.
Шевченко Я. М. Правомочність / Я. М. Шевченко // Юридична енциклопедія : в 6 т. / редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова) та ін. – Т. – Київ : Укр. енцикл., 2003. – С. 46.
Шемшученко Ю. С. Повноваження / Ю. С. Шемшученко // Юридична енциклопедія : в 6 т. / редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова) та ін. – Т. – Київ : Укр. енцикл., 2002. – С. 590.
Шемшученко Ю. С. Правові відносини / Ю. С. Шемшу- ченко, П. М. Рабінович // Юридична енциклопедія : в 6 т. / ред- кол.: Ю. С. Шемшученко (голова) та ін. – Т. 5. – Київ : Укр. енцикл., 2003. – С. 44–45.
Явич Л. Право и общественные отношения / Л. С. Явич. – М. : Юрид. лит., 1971. – 152 с.

Розділ 16 ТЛУМАЧЕННЯ НОРМ ПРАВА

Поняття і мета тлумачення юридичних норм

Юридичне тлумачення – це діяльність щодо з’ясування чи роз’яснення змісту норм права з метою їх однорідного розуміння і застосування.

Терміни «тлумачення» й «інтерпретація» в юриспруденції вживаються синонімічно, коли йдеться про розкриття змісту норм права, а самого суб’єкта тлумачення нерідко називають «інтерпретатор».

Юридична освіта і юридична діяльність не можливі без тлу- мачення норм права. У юридичних навчальних закладах у про- цесі засвоєння конкретних галузевих дисциплін тлумачення пра- ва має велику, питому вагу. Тлумачення норм права – необхідна передумова та попередня стадія реалізації норм права громадя- нами, посадовими особами, органами держави. Правильна реалі- зація норми права припускає наявність у свідомості суб’єкта пра- ва знання, що адекватно відображає зміст тієї норми, що реалізу- ється. Формуванню такого знання сприяють публікації різного роду тематичних збірників законодавства, що охоплюють резуль- тати тлумачення відповідних норм права. Тлумачення – не- від’ємний елемент правотворчості, оскільки система права при- пускає, що будь-яка нова норма права так чи інакше пов’язана з уже існуючими нормами, і всі вони разом повинні складати несу- перечливе єдине ціле.

Способи тлумачення юридичних норм

Тлумачення як розумова діяльність спрямоване на встанов- лення дійсного (об’єктивного), а не уявного (помилкового) змісту норм права. Установлення не уявного, а дійсного змісту норм пра- ва для їх правильної практичної реалізації припускає інтелектуа- льне застосування інтерпретатором певних способів тлумачення.

Способи тлумачення – це відносно відособлені сукупності при- йомів аналізу змісту норм права.

Мовний спосіб тлумачення – це встановлення змісту норм права на основі знання про мову, якою вони сформульовані. У плані співвідношення застосовуваних способів тлумачення мовний спосіб є вихідним, первинним. Це пов’язано з існуванням змісту норм права у мовній формі, його зовнішнім вираженням, закріп- ленням у текстах нормативно-правових актів у вигляді граматич- них речень. У цьому сенсі такий спосіб тлумачення можна розгля- дати як граматичний. Деякі вчені граматичний і мовний способи тлумачення вважають самостійними різновидами. При мовному способі тлумачення використовується правило синтаксису, мор- фології, слововживання. Інтерпретатору важливо пам’ятати про існування в мові синонімів, омонімів. Наприклад, в екологічному праві йдеться про одне й те саме, коли говорять і пишуть про «на- дання земельних ділянок» чи «відвід земельних ділянок», про «ви- трати» чи «збитки». Застосовувані в законодавстві терміни можуть мати кілька значень – «наймання» (майнове, на роботу), «відпуст- ка» (видача будь-чого, відпочинок і т. п.). Інтерпретатор повинен пам’ятати, що законодавець із кількох значень слова обирає одне, що визначається в його контексті.

Логічний спосіб тлумачення – це встановлення змісту норм права, застосовуючи прийоми логічного мислення. Логічні прийоми, що застосовує інтерпретатор під час тлумачення норми права, – логічне перетворення речення, логічний розвиток норм (виведення норм із норм), висновки за аналогією, висновки від про- тивного, доведення до абсурду й ін. Застосовуючи логічні прийоми, інтерпретатор оперує матеріалом, що міститься виключно в самій нормі. Найчастіше при тлумаченні тексту закону використовується такий логічний прийом, як логічне перетворення припущення. Не- обхідність логічного перетворення речення зумовлена поширеністю неповної відповідності змісту норми та її текстуального формулю- вання. Наприклад, суб’єкт норми не збігається з підметом речення у ст. 119 Кримінального кодексу України (КК України): «Убивство через необережність карається …». За буквальним тлумаченням цієї статті карається убивство як таке, хоча покаранню підлягає особа, яка його скоїла. Логічно перетворене речення ст. 119 КК України буде таким: «Особа, яка скоїла вбивство через необереж- ність, – карається …». Норма права має загальний характер, а в текс- ті закону зазвичай говориться про одиничних осіб: «Суддя», «слід- чий», «обвинувачений» і т. ін. Норма – це не будь-яке висловлення, а лише те, в якому є нормативні терміни «зобов’язаний», «забороне- но», «вправі», «може» і т. п. Тому адекватно відбиває норму логічно перетворене речення ст. 119 КК України, яке з урахуванням сказа- ного вище буде таким: «Будь-яка особа, яка скоїла вбивство з нео- бережності, зобов’язана зазнати міри покарання у вигляді …».

Систематичний спосіб тлумачення – це встановлення змісту норми права на основі знань про її логічні зв’язки з іншими нор- мами в системі права, у галузі права, в інституті права.

Систематичний спосіб тлумачення випливає з факту взаємо- залежного існування у правовій матерії, зокрема, норм загальних, спеціальних, виняткових, норм-принципів, відсильних, бланкет- них норм, норм-дефініцій та ін.

Знання про зміст норм, логічно пов’язаних із нормою, що тлу- мачиться, дозволяє уточнити її зміст. Наприклад, змістовий зв’язок норми загальної і спеціальної відбитий у відпрацьованому юридич- ною наукою та практикою правилі, відповідно до якого спеціальна норма скасовує дію загальної у випадках, передбачених першою. У кримінальному праві такого роду зв’язок зазвичай називається «конкуренція норм». У разі конкуренції загальної та спеціальної норм повинна застосовуватись остання. Це правило, зокрема, засто- совується щодо конкуренції ст. 271 КК України – «Порушення вимог законодавства про охорону праці» і ст. 273 КК України – «Порушен- ня правил безпеки на вибухонебезпечних чи підприємствах у вибу- хонебезпечних цехах», коли порушені спеціальні правила безпеки ведення робіт із вибухонебезпечними матеріалами. Значеннєвий зв’язок загальної норми і виняткової відбитий у тому факті, що ви- няткова норма вилучає із загальної, обмежує сферу її діяльності.

Відсильні та бланкетні норми можуть розглядатися тільки в єдності з нормами, до яких зроблено відсилання. Нерідко при тлумаченні норми враховується її змістовий зв’язок із нормою, яка пояснює значення терміна, вжитого законодавцем у нормі, що інте- рпретується. Наприклад, у ст. 32 закону України «Про заставу» від 2 жовтня 1992 р. йдеться про відповідальність юридичної особи, а в ст. 23 Цивільного кодексу України визначається поняття юридичної особи.

Історичний спосіб тлумачення – це встановлення змісту нор- ми права на основі знання фактів, які хронологічно вибудовують обставини її виникнення.

Джерелами такого знання можуть бути різного роду публіка- ції, які належать до процесу створення нормативного акта, що за- кріплює норму, яка тлумачиться. Знання історичних умов ство- рення нормативного акта дозволяє відповісти на питання про причини та цілі його видання. Нормативний акт повинний бути лаконічним, тому про причини його створення законодавець за- звичай умовчує, хоча іноді про це стисло йдеться в його преамбулі (вступній частині). Оскільки з’ясовані не стільки причини, скільки достатньою мірою конкретизовані цілі, видання нормативного акта може служити аргументом для підтвердження чи спростуван- ня тез, які розкривають зміст норми права, що пояснюється. Тому історичний спосіб інтерпретації іноді називають історико-цільо- вим. Історичний спосіб тлумачення має максимальну практичну користь під час використання розумового прийому, який назива- ється «порівняння». При цьому порівнюється нова норма, що тлу- мачиться, й аналогічна норма, викладена в старому нормативному акті чи в проекті нового нормативного акта. У результаті порів- няння встановлюється розбіжність між старою і новою нормами. Це дозволяє визначити мету законодавця при конструюванні ним нової норми, коли одні поняття як будівельний матеріал норми «відкидаються» через непотрібність, інші, навпаки, з’являються в текстуальному формулюванні норми. Визначивши, чи мав зако- нодавець на меті підсилити або пом’якшити відповідальність, ро- зширити чи звузити права і обов’язки, сферу правового регулю- вання тощо, можна глибше зануритися у зміст норми права, зро- зумівши, в якому напрямку розвивалася думка законодавця при її створенні. При цьому інтерпретатору легше звільнитися від сфор- мованих уявлень, які вже втратили актуальність, про зміст старої норми, перебороти інерцію мислення. Наприклад, закон України «Про захист прав споживачів» від 15 грудня 1993 р. є новою редакцією закону УРСР «Про захист прав споживачів». Судові органи неод- нозначно трактували слова останнього Закону, відповідно до якого суд повинен, «крім того», розглянути питання про відшкодування морального збитку. Ці два слова давали привід судам примушува- ти людину, яка бажала реалізувати цей пункт Закону, звертатися до суду з позовною заявою ще раз, знову випробувати тяготи три- валого судового процесу. У новій редакції Закону (ч. 2 ст. 24) слова «крім того» замінені словом «одночасно». Зіставлення цих катего- рій дозволяє констатувати спрощення законодавцем механізму судового розгляду цього роду спорів, критичний аналіз яких відо- бражений у відповідних літературних джерелах періоду чинності вищевказаного Закону в його колишній редакції.

Види тлумачення

Класифікація тлумачення здійснюється за певними критеріями. Види тлумачення за суб’єктною спрямованістю:

тлумачення-з’ясування;
тлумачення-роз’яснення.

Тлумачення-з’ясування – це внутрішня розумова діяльність, що має на меті зробити зміст норм права зрозумілим для себе. Напри- клад, ознайомлення студента юридичного закладу вищої освіти з новим законодавством про освіту з метою з’ясування наявності чи відсутності для нього нових пільг і можливостей.

Тлумачення-роз’яснення – це зовнішнє вираження інтерпрета- тором свого розуміння змісту норм права, що ставить за мету зро- бити цей зміст зрозумілим для інших. Наприклад, ознайомлення викладачем студентів юридичного закладу вищої освіти з новим законодавством про освіту з метою з’ясування ними наявності чи відсутності нових пільг і можливостей.

Тлумачення-роз’яснення (в офіційному розумінні) – це діяльність спеціально уповноважених суб’єктів із розкриття змісту юридич- них норм, що закріплені в чинних нормативноправових актах, з метою їх однакового розуміння і застосування у процесі вирішення конкретних юридичних справ.

Види тлумачення-з’ясування:

за способом – мовне (філологічне, граматичне), логічне, сис- тематичне, історичне;
за обсягом – буквальне (адекватне), поширювальне, обмежу- вальне.

Види тлумачення за обсягом:

Тлумачення за обсягом є одним із результатів застосування інтерпретатором усіх способів тлумачення в їх сукупності. При визначенні обсягу тлумачення порівнюються висновки інтерпре- татора про значеннєвий зміст норми права, отримані на основі застосування всієї сукупності способів тлумачення, з висновками про цей зміст, отриманими при буквальному розумінні змісту тек- сту законів, що може бути як правильним, так і помилковим. Вихо- дячи зі співвідношення значень текстуального формулювання норми права і її дійсного суттєвого змісту, розрізняють три види тлумачення за обсягом:

буквальне (адекватне);
поширювальне;
обмежувальне.

Буквальне (адекватне) тлумачення – це тлумачення, за яким встановлений інтерпретатором дійсний зміст норми права відпові- дає буквальному значенню її текстуального формулювання. Напри- клад, у ст. 1 Господарського процесуального кодексу України йдеть- ся про те, що «угода про відмову від права на звернення до госпо- дарського суду є недійсною». Це положення має одне, чітко визна- чене значення. Інше значення цього положення неможливо устано- вити, застосовуючи будь-які способи тлумачення в їх сукупності. У цьому положенні «буква» закону та його «зміст» збігаються, не ма- ють розбіжностей, тобто «зміст» закону слід розуміти буквально.

Поширювальне тлумачення – це тлумачення, за яким устано- влений інтерпретатором дійсний зміст норм права ширший від буквального її значення – текстуального формулювання. Напри- клад, у ст. 950 Цивільного кодексу України (ЦК України) України йдеться про відповідальність зберігача «за втрату, нестачу, ушко- дження речі». Тут, у контексті статті, реальний зміст поняття «втрата» ширший від буквального значення цього слова. «Втрата» означає будь-який випадок припинення існування майна – фізичне зникнення матеріальної речі як цілісного і повноцінного в спожив- чому відношенні об’єкта не тільки в результаті її загибелі (у вогні пожежі, під час повені й ін.), але й у результаті поступового само- руйнування (за відсутності турботи про її збереженість). Чи, напри- клад, згідно зі ст. 1 закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» «іноземець» – це особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав, тобто це може бути не тільки громадянин іноземної держави, але також і будь-яка особа без громадянства. Таким чи- ном, при поширювальному тлумаченні дійсний «зміст» закону ширший за його буквальне значення, «букву» закону.

Обмежувальне тлумачення – це тлумачення, за яким установле- ний інтерпретатором дійсний зміст норми права є вужчим за мож- ливі значення її текстуального формулювання. Наприклад, згідно з ч. 2 ст. 950 ЦК України зберігач майна «несе відповідальність за втрату (нестачу) чи ушкодження майна, якщо не доведе, що це від- булося внаслідок нездоланної сили …». Тут, у контексті статті Зако- ну, вислів «нездоланна сила» має вузький сенс. Мається на увазі, що такого роду силою є дія стихійно-природних явищ (урагану, земле- трусу, повені і т. п.). Хоча взагалі словосполучення «нездоланна си- ла» можна розуміти і в іншому значенні. Наприклад, у психологіч- ному. Відомі випадки, коли люди зверталися до адміністрації казино м. Монако із заявою заборонити їм вхід у казино, оскільки «нездо- ланна сила» тягне їх до рулетки, карткового столу, щоб грати. Таким чином, при обмежувальному тлумаченні дійсний «зміст» закону є вужчим за можливі значення його «букви». Із числа цих можливих значень обирається одне, те, яке має на увазі законодавець.

Види тлумачення-роз’яснення виділяють за юридичним значенням:

офіційне (автентичне, делеговане);
неофіційне (повсякденне, професійне, доктринальне). Офіційне тлумачення – це діяльність, що випливає з компетенції державних органів і посадових осіб та є роз’ясненням ними змісту й суті норми права, яке є юридично обов’язковим для засто- сування на практиці (тягне за собою обов’язкові юридичні наслід- ки). Офіційне тлумачення покликане забезпечити єдність розу- міння законів і єдність їх застосування на всій території держави.

Неофіційне тлумачення – це роз’яснення змісту норм права, що не є юридично обов’язковим для застосування на практиці (не призводить до обов’язкових юридичних наслідків). Залежно від сили авторитету інтерпретатора, рівня його компетентності, тобто глибини знання і розуміння ним предмета, про який йдеться, роз- різняють три різновиди неофіційного тлумачення: повсякденне, професійне, доктринальне.

Повсякденне тлумачення – це роз’яснення змісту норм права не юристами (громадянами в побуті).

Професійне тлумачення – це роз’яснення змісту норм права юристами-практиками (юрисконсультами, адвокатами, суддями, прокурорами тощо).

Доктринальне тлумачення – це основане на розгорнутій аргуме- нтації висновків роз’яснення змісту норм права юристами-вченими (у лекції, статті, монографії, коментарі до закону і т. ін.). Доктрина- льне тлумачення не слід протиставляти офіційному. Останнє також є науково обґрунтованим. Наприклад, із 1963 р. при Верховному Суді України діє Науково-консультаційна рада, що, зокрема, ухвалює мотивовані рекомендації з проектів роз’яснень Пленуму Верховного Суду України. Однак, на відміну від актів доктринального тлума- чення, в актах офіційного тлумачення, що закріплюють висновки, які розкривають зміст норм, що тлумачаться, висновки закріплюють- ся без обґрунтування Науково-консультаційної ради.

Види офіційного тлумачення-роз’яснення:

за суб’єктами тлумачення – автентичне, делеговане (легальне);
за сферою дії – нормативне (загальне), казуальне (індивідуа- льне).

Автентичне тлумачення – це офіційне роз’яснення змісту но- рми права тим органом, що їх видав. Результати автентичного тлумачення збережені, наприклад, у постанові Верховної Ради України від 24 грудня 1993 р. «Про тлумачення Закону України «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні». Якщо державний орган управомочений видавати нормативні акти, він вправі і роз’яснювати, за необхідності, зміст виданих ним нормати- вних актів. Але за загальним правилом тлумачення законів Украї- ни здійснюється Конституційним Судом України.

Делеговане (легальне) тлумачення – це офіційне роз’яснення змісту норм права органом, що не ухвалював, але уповноважений законом давати такого роду роз’яснення. Результати делегованого тлумачення розміщені у рішеннях Конституційного Суду України. Автентичне та делеговане тлумачення за сферою дії може бути нормативним чи казуальним.

Нормативне тлумачення – це офіційне роз’яснення змісту норм права, що є юридично обов’язковим для застосування на практиці у всіх випадках, коли застосовуються норми, щодо яких здійснено тлумачення. Суб’єктами нормативного тлумачення можуть бути як правотворчі, так і правозастосовні органи. Резуль- тати нормативного тлумачення правозастосовного органу містять- ся, наприклад, у роз’ясненнях Пленуму Верховного Суду України. У результаті нормативного тлумачення (інтерпретації) виробля- ються так звані інтерпретаційні норми (тому це тлумачення нази- вається нормативним).

Казуальне тлумачення – це офіційне роз’яснення змісту норми права при розгляді конкретної юридичної справи, що є обов’яз- ковим тільки для цієї справи. Суб’єктами казуального тлумачення переважно є правозастосовні органи. Результати казуального тлу- мачення містяться в різного роду правозастосувальних актах. Се- ред них особливе місце посідають акти вищестоящих судових ін- станцій (судів касаційної, наглядової інстанцій). Вищестояща судо- ва інстанція, наприклад, скасувавши рішення суду першої інстан- ції та направивши справу на новий розгляд у той же суд, водночас може прямо пояснити у своєму визначенні, як слід правильно ро- зуміти зміст застосованого нижчестоящим судом закону. Або останнє випливає з аналізу логіки рішення юридичної справи су- дом другої інстанції. Публікації змісту подібних рішень передують тезам, що формулюються як висновки – тлумачення (резюме). На- приклад, «показання зацікавлених у результаті справи осіб, не підтверджені іншими доказами, не можуть бути покладені в осно- ву обвинувального вироку». Рішення юридичних справ вищесто- ящими судовими інстанціями публікуються (наприклад, у журналі «Право України») як зразок правильного розуміння і застосування закону. Ці рішення, наприклад постанова Пленуму Верховного Суду України, розглянуті нижчестоящими інстанціями як такий зразок, фактично мають значення судового прецеденту.

Поширювальне, обмежувальне тлумачення і законність

Режим законності припускає, що результати тлумачень не можуть виходити за межі норми, що тлумачиться. Інший підхід до тлумачення скасовує законність як таку. Такий підхід призвів би до підміни об’єктивного змісту норми права, незалежно від інтерпре- татора, суб’єктивною думкою інтерпретатора щодо цього змісту.

Режим законності припускає, що поширювальне та обмежуваль- не тлумачення не «розширює» чи «звужує» зміст норми, а лише розкриває те, що до неї «входить». Такого роду тлумачення мож- ливе лише в тому випадку, коли воно прямо випливає з розбіжно- сті значення текстуального формулювання норми та її дійсного розумового змісту. У протилежному випадку таке тлумачення – засіб обходу та порушення норм права. Режим законності припу- скає, що коли оперативно застосовуване тлумачення не може виходити за межі норми, що тлумачиться, тоді його результати дають лише нове знання про норму, що являє собою судження про неї як її конкретизацію. Таким чином, конкретизація змісту норми права не є створенням у процесі тлумачення нової норми права.

Поширювальне й обмежувальне тлумачення – це тлумачення ви- ключно в межах норми права, і саме цим поширювальне тлума- чення відрізняється від інституту аналогії закону. Якщо при по- ширювальному тлумаченні певні фактичні обставини охоплені змістом норми права, тобто законодавець передбачав їх, то при аналогії закону певні фактичні обставини не охоплені ані текстуа- льним формулюванням норми права, ані її дійсним змістом, тобто законодавець не передбачав їх. Наприклад, ст. 225 ЦК України передбачає можливість визнання судом недійсною угоди, що ук- ладена громадянином, хоча і дієздатним, але таким, що був у мо- мент її укладення в такому стані, за яким він не міг розуміти зна- чення своїх дій чи керувати ними. Така угода може бути визнана недійсною судом «за позовом цього громадянина». Застосовуючи аналогію закону, суди приймають позови і від спадкоємців, які заперечують дійсність заповіту померлого громадянина (спадкода- вця), основуючи свої вимоги на вищевказаній статті і фактах, що підтверджують відповідний стан громадянина в момент оформ- лення ним заповіту напередодні своєї смерті (ч. 2 ст. 1257 ЦК Укра- їни). При цьому спадкоємці розглядаються як правонаступники померлого громадянина, смерть якого унеможливила його особис- те звернення з позовом до суду. У контексті цієї статті можливе і поширювальне тлумачення терміна «громадянин», оскільки з по- дібного роду позовною заявою в суд може звернутися, наприклад, особа без громадянства.

Інтерпретаційна норма. Інтерпретаційноправовий акт

Інтерпретаційна норма – це встановлене уповноваженим на те суб’єктом офіційне правило, що вказує, як правильно розуміти і застосовувати ту чи іншу норму права. Інтерпретаційна норма – це не нова норма права. За логікою вона не вносить у зміст норми, що тлумачиться, нічого нового, а лише встановлює в цьому змісті вже наявні особливості. Інтерпретаційна норма не застосовується сама собою, поза зв’язком з нормою права, що інтерпретується. Вона зазвичай розділяє долю останньої у випадку її скасування.

Інтерпретаційні норми містяться в юридичних інтерпрета- ційних актах, наприклад, у роз’ясненнях Президії Вищого госпо- дарського суду України чи Керівних роз’ясненнях Пленуму Верхо- вного Суду України, які систематично публікуються у спеціальних офіційних збірках. Інтерпретаційний акт – це різновид вторинно- го юридичного акта, що містить офіційне роз’яснення змісту й суті нормативно-правових актів, які є обов’язковими для використання правозастосувачами при вирішенні конкретних юридичних справ. Слід відрізняти юридичні інтерпретаційні акти від нормативно-правових актів. Останні виступають первинними юридични- ми актами. Інтерпретаційні акти вторинні стосовно нормативно- правового і не охоплюють відображення норм права.

Прогалини у праві. Аналогія закону й аналогія права

У зв’язку з природним відставанням юридичної науки і юри- дичної практики від кількісного та якісного розвитку суспільних відносин відбувається формування таких груп і сфер цих соціаль- них зв’язків, що правові норми охопити не встигають. Такі ситуації дають підставу для формулювання поняття «прогалини у праві».

Прогалина у праві – це водночас і не врегульовані правом су- спільні відносини, що вимагають такого регулювання, і відрізок часу, що виникає від моменту виявлення такої сфери неврегульо- ваних відносин до моменту набуття чинності нормативно-право- вого акта, що впорядкує цей вид соціальних зв’язків.

Прогалина у праві – це відсутність норм права (чи їхніх час- тин), що регулюють конкретні суспільні відносини, в тому випад- ку, якщо вони підлягають сфері правового регулювання. Дійсно, прогалина у праві існує тоді, коли певне питання повинно бути врегульоване юридичними способами, але нормативно-правовими актами таке рішення не передбачене.

Наприклад, прогалиною законодавства про освіту може бути визнана відсутність норм, що встановлюють відповідальність бать- ків, які ускладнюють своїм дітям можливість відвідувати школу. А прогалиною кримінального права є відсутність норми про відпові- дальність жінок за зловживання алкоголем чи наркотиками в пері- од вагітності або годування дитини, що призвело до смерті, захво- рювання чи каліцтва дитини.

Найефективнішим способом усунення прогалин у праві є ви- дання компетентним органом правових норм, яких бракує. Але такий шлях не завжди прийнятний, тому що він досить складний і займає великий проміжок часу. Тому в деяких випадках прогалини у праві можуть бути подолані за допомогою таких прийомів, як аналогія закону й аналогія права.

Весь період існування прогалин у праві може бути досить тривалим. Він може займати кілька місяців, а іноді й кілька років (десятків років). У зв’язку з тим юристами-вченими і юристами- практиками були вироблені ідеологія та прийоми подолання про- галин у праві. Аналогія закону й аналогія права є основними спо- собами подолання прогалин у праві.

Вирішення справи за аналогією допускається тільки за таких умов:

повної відсутності чи неповноти правових норм; вимагає подібності аналізованих обставин і обставин, прогнозованих існу- ючою нормою, в істотних юридично рівнозначних аспектах;
передбачення пошуку норми спочатку в актах тієї ж сфери права (галузі, інституту), а у випадку відсутності такої – звернення до іншої галузі права і до законодавства в цілому;
прогнозування, вироблене правилом у разі використання аналогії права, не повинно суперечити жодному з чинних поло- жень закону;
виключенням є випадки, коли аналогія прямо заборонена законом, якщо закон пов’язує настання юридичних наслідків із наявністю конкретних норм.

Аналогія закону – це спосіб подолання ситуації з прогалиною у праві при вирішенні конкретної юридичної справи, коли до нев- регульованих суспільних відносин застосовується норма, що регу- лює подібні суспільні відносини.

Інше пояснення аналогії закону – це застосування для врегу- лювання «прогальних» відносин закону, який регулює аналогічні (близькі за змістом) відносини. Так, КПК України не передбачена можливість відводу громадського обвинувача. Але КПК містить статті щодо регулювання порядку відводу державного обвинувача. На їх основі й вирішується перше питання.

Тривалий час в Україні у сфері купівлі-продажу житла ріел- терами і нотаріусами застосовувались і застосовуються за аналогі- єю норми цивільного законодавства, що регулюють відносини купівлі-продажу товарів. Сучасний ЦК України також не переш- коджає цьому: «Предметом договору купівлі-продажу можуть бути майнові права» (п. 2 ст. 656 ЦК України); «Особливості договору купівлі-продажу окремих видів майна можуть установлюватися законом» (п. 5 ст. 656 ЦК України).

У випадках, коли суспільні відносини прямо не врегульовані жодними нормами права і відсутні норми, що регулюють схожі відносини, застосовують аналогію права, тобто вирішення конкре- тної справи на основі загальних, вихідних ідей права – принципів права (гуманізму, справедливості, рівноправності й ін.).

Аналогія права – це спосіб подолання ситуації з прогалиною у праві при вирішенні конкретної юридичної справи, коли до невре- гульованих суспільних відносин застосовуються принципи права.

У сучасному адміністративному судочинстві в Україні судді, ґрунтуючись на принципі презумпції невинності, за аналогією із судочинством у кримінальних справах, допускають до участі в процесі захисника (адвоката) з моменту адміністративної затримки підозрюваного в адміністративному правопорушенні. Така потре- ба виникає через неповноту нормативно-правового регулювання цього питання в адміністративно-процесуальному законодавстві України.

Слід брати до уваги, що аналогія закону і, особливо, аналогія права мають обмежену сферу використання. Їх застосування не можливе при вирішенні питання про залучення до кримінальної чи адміністративної відповідальності, що може відбутися тільки в разі здійснення суспільно небезпечних дій, передбачених законом.

Водночас аналогія припустима в цивільному, трудовому й у деяких інших галузях права. У кожному конкретному випадку рішення, що були прийняті за допомогою використання аналогії закону чи ана- логії права, мають значення виключно для конкретного випадку.

Питання для самоконтролю

Чим зумовлена необхідність тлумачення права?
Назвіть основні способи тлумачення права.
Охарактеризуйте граматичний спосіб тлумачення норм права.
Чим відрізняються поняття «спосіб тлумачення» та «вид тлумачення»?
Охарактеризуйте офіційне тлумачення правових норм із зазна- ченням їх видів.
Укажіть особливості неофіційного тлумачення.
Назвіть суб’єкти інтерпретаційної діяльності.
Дайте визначення поняття «інтерпретаційний акт» і проана- лізуйте його головні ознаки.
Чим відрізняється буквальне тлумачення від обмежувального?
За якими підставами можна провести класифікацію інтерпре- таційних актів?

Список рекомендованої літератури

Бернюков А. Загальний зміст юридичної герменевтики / А. Бернюков // Право України. – 2007. – № 8. – С. 18–22.
Вопленко Н. Н. Официальное толкование норм права / Н. Н. Вопленко. – М. : Юрид. лит., 1976. – 387 с.
Дашковська О. Інтерпретаційні акти органів судової влади (на прикладі актів конституційного судочинства) / О. Дашковська // Вісник Академії правових наук України. – – № 2 (65). – С. 26–34.
Євграфова Є. Доктринальне тлумачення норм права (за- конів): природа і здійснення / Є. Євграфова // Вісник Академії правових наук України. – – № 2 (61). – С. 40–51.
Заєць А. Г. Тлумачення норм права: поняття та значення / А. Г. Заєць // Держава і право. – – Вип. 25. – С. 47–52.
Керимов Д. А. Толкование законодательства / Д. А. Кери- мов // Право и образование. – – № 3. – С. 88–94.
Київець О. Б. Тлумачення міжнародних договорів / О. Б. Київець // Часопис Київського університету права. – 2011. –

№ 2. – С. 286–290.

Книпер Р. Толкование, аналогия и развитие права: про- блемы разграничения судебной и законодательной власти / Р. Книпер // Государство и право. – 2003. – № 8. – С. 5–9.
Костенко О. Наукове (доктринальне) тлумачення законів та його роль у здійсненні правосуддя / О. Костенко // Право Ук- раїни. – – № 6. – С. 34–36.
Матвєєва Л. Г. Інтерпретаційні акти як різновид правових актів / Л. Г. Матвєєва // Вісник Одеського інституту внутрішніх справ. – – № 2. – С. 114–117.
Матвєєва Л. Г. Класифікація актів тлумачення права: проблема вибору критерію / Л. Г. Матвєєва // Актуальні пробле- ми держави і права. – – Вип. 18. – С. 46–51.
Михайлович Д. М. Толкование закона : моногр. / Д. М. Михайлович. – Харьков : Нац. ун-т внутр. дел, – 198 с.
Правові позиції Конституційного Суду України в рішен- нях та висновках (1997–2003 роки) / [М. Г. Чаюн, Ю. М. Кириченко, Р. А. Кидисюк та ін.]. – Київ : Атіка, 2003. – 336 с.
Прийма С. Принцип розумності тлумачення норм права / С. Прийма // Вісник Академії правових наук України. – –

№ 3 (70). – С. 34–43.

Сліденко І. Д. Тлумачення Конституції: питання теорії і практики в контексті світового досвіду : монографія / І. Д. Сліден- ко. – Одеса : Фенікс, 2003. – 234 с.
Черданцев А. Ф. Толкование права и договора : учеб. по- собие для вузов / А. Ф. Черданцев. – М. : Юнити-Дана, – 381 с.
Юдин З. М. Толкование договора как разновидность тол- кования права / З. М. Юдин // Юридический вестник. – –

№ 3. – С. 85–88.

Розділ 17 ПРАВОВИЙ СТАТУС ЛЮДИНИ ТА ГРОМАДЯНИНА

Біопсихосоціальна природа людини та вплив на неї права

Одним із найважливіших елементів структури соціуму, в ра- мках якого можливе існування та використання соціальних норм і насамперед сукупності правових норм, є власне людина як індивід, як особистість, як суб’єкт правових відносин.

Існує безліч підходів до розуміння людини, різних вимірів її існування.

Людина є біопсихосоціальною істотою. Іншими словами, лю- дина може розглядатися як біологічна форма життя, що виражаєть- ся в морфологічних, фізіологічних, генетичних, нервово-мозкових, електрохімічних та інших явищах і процесах людського організму.

Людина може розглядатися і з погляду її психічного вира- ження. У цьому розумінні розглядається її внутрішній духовний світ, аспекти її свідомого і несвідомого процесів, прояву волі, пере- живань, пам’яті, стабільних і рухливих рис характеру, темпераме- нту і багато чого іншого.

Людина як особистість розглядається і в соціальному контексті. Цей підхід відображає особливість існування людини в суспільстві, у взаєминах із собі подібними. Саме в цьому аспекті людина стано- вить особливий інтерес для юриспруденції взагалі та для теорії дер- жави і права зокрема. Це не означає, що для правової науки та прак- тики біологічна та психологічна природа людини не значуща. Пра- во у своєму втіленні в юридичних нормах орієнтується і на впоряд- кування біопсихологічних аспектів взаємин суб’єктів у тих випадках і межах, де це необхідно для захисту інтересів індивіда і суспільства.

Так, правовий вплив поширює вплив на дуже багатий спектр сфер практичного прояву людського життя. Правовими нормами регулюються процеси взаємодії суб’єктів соціуму з урахуванням рівня їхнього фізіологічного розвитку, психологічної спрямованос- ті, соціальної значущості.

У юридичному, науковому і навчальному аспектах досить ча- сто трапляються терміни «людина», «права людини», «індивід»,«суб’єкт», «особистість». На перший погляд, ідеться про одну і ту ж саму категорію, що характеризує людську особу як єдине ціле. Тут поєднуються і природні біологічні, і психічні, і соціальні якості, що виділяють цю особу в соціальному середовищі з-поміж інших.

Розуміння людини як індивіда відображає одиничну основу її як представника біологічного роду, у природній сутності якого закладені початки психічного та соціального розвитку.

Формування людини як особистості зумовлено можливістю впливу на її біопсихологічну природу досвіду попередніх поколінь, навичок, знань, традицій, звичаїв та інших аспектів, що формують культуру суспільства. Особистість може розвитися з біопсихологіч- ного людського індивіда тільки під впливом конкретних суспільно- історичних умов, які виникають у сфері людських взаємин. Під впливом інтересів різних соціальних груп у суспільстві формуються правила, що моделюють поводження суб’єкта цього соціуму. Саме система суспільних зв’язків впливає на формування вимог, що на- даються індивіду для того, щоб суспільство сприймало його як осо- бистість, яка володіє певним соціальним правовим статусом.

Система суспільних відносин – це середовище становлення особистості як частини соціуму, активного учасника різноманіт- них соціальних видів діяльності. У результаті розвитку спілку- вання з іншими людьми в людини реалізуються її природні якості. Особистість – це характеристика соціального порядку, що вказує на біопсихологічний людський індивід, упроваджений в систему суспільних зв’язків (соціальних відносин).

Персональні особливості індивіда відображаються в комплексі специфічних характеристик, що реалізують психологічну, біологіч- ну, культурно-соціальну неповторність, своєрідність саме цієї лю- дини у взаєминах з іншими представниками суспільства. Тут від- биваються специфічні особливості індивідуального світогляду, ставлення до об’єктивної реальності. Найважливішим аспектом становлення людини як особистості є формування вольових якос- тей індивіда. Можливість постійного розвитку, самовдосконален- ня, самореалізації зумовлена здатністю через вираження волі до самооцінки, самоконтролю, самоврядування, корегування своєї поведінки. Формування у свідомості людини уявлень про духов- ність, загальнолюдські цінності, моральні засади надає можливість формування особистості як високого морального досягнення сус- пільства, здатної до самопожертви, до покладання на себе відпові- дальності, до вироблення внутрішньої поваги морального боргу.

Тільки людина може розвитися в соціальну особистість. Однак далеко не кожен біопсихологічний людський індивід може розгля- датися як особистість. У співвідношенні категорій «людина», «інди- від», «особистість» категорія «людина» має найбільший обсяг, що охоплює і характеристики особистості, і характеристики індивіда.

Особистість як біологічне явище має особливості, що відби- вають внутрішній, нервово-психологічний механізм людської ор- ганізації. Особистість як соціальне явище має характеристики, що відображають соціальний досвід, який формується в людини, сту- пінь участі в різноманітних видах суспільних відносин.

Юридичне розуміння людини як учасника (суб’єкта) право- відносин виражається в єдності й формальному дорівнюванні ка- тегорій «людина» і «особистість». Особистість розглядається як носій певних індивідуальних характеристик, як соціальна цінність, яка наділяється системою юридичних прав, свобод, правомочнос- тей, захищених законом інтересів, обов’язків.

Біологічні, психологічні та соціальні аспекти прояву особис- тості окремо й у комплексі є сферою правового впливу. При цьому варто враховувати, що основною сферою застосування впливу правових норм є сфера суспільних відносин, обумовлених вольо- вим зовнішнім вираженням діянь суб’єктів. Воля людини – це су- купність аспектів, що відображають здатність індивіда до усвідом- леного самоврядування, самоконтролю своєї поведінки через керу- вання психічними процесами, що зумовлюють цю поведінку.

Властивості біологічного характеру – це властивості особис- тості, що досить часто стають об’єктами правового впливу. Ці аспе- кти зумовлюються в міжнародному, конституційному, трудовому, екологічному праві, охоплюються окремими нормами криміналь- ного, адміністративного та цивільного права. Так, відносини з приводу періоду вагітності жінки, перебування у відпустці з при- воду пологів та у післяпологовий період регулюються юридични- ми нормами законодавства про соціальний захист громадян і зако- нодавства про працю.

Система параметрів людини, що стосуються її внутрішнього психологічного стану, психологічних якостей і психологічних процесів, є сферою відносин, що виникають із цього. У суспільстві застосовують цілу низку правових регуляторів, які є елементами кримінального, адміністративного та цивільного права і законо- давства. Так, відносини, що виникають із осудності або неосудності (нездатності особи керувати своїми діями та чинити несвідомо, унаслідок психічного розладу, душевної хвороби, іншого захворю- вання) суб’єкта, регулюються нормами кримінального права, ад- міністративного права, медичного права.

Соціальний аспект прояву особистості є практично в усіх фо- рмах відносин суб’єкта з іншими особами в суспільстві. Так, сукуп- ність відносин, що виникають із здійснення політичних свобод (свободи волевиявлення, свободи слова, права на участь у політич- них партіях, право на участь у виборчому процесі), регулюється нормами конституційного, адміністративного права.

Особистість може бути суб’єктом поведінки рефлекторної, ін- стинктивної, імпульсивної, вольової. Право регулює тільки поведі- нку, що піддається зовнішньому і внутрішньому контролю. Такою поведінкою є вольова поведінка. Вона – продукт саморегуляції особистості. Воля – це спроможність особистості до самодетерміна- ції і саморегуляції своєї діяльності, своїх різноманітних психічних процесів. У вольовій поведінці між спонуканням діяти і самою дією завжди є перехідний стан, у якому суб’єкт може передбачати і ро- зуміти значення наслідків своїх можливих дій, у порядку самовря- дування робить свій вольовий вибір: вчинити дію або не діяти. У цьому виявляється свобода волі особистості.

Регулюючи суспільні відносини, нормуючи свободу особи, в її поведінці право попередньо вирішує питання про спроможність особистості до саморегуляції поведінки, тобто спроможна чи не дієздатна особистість до цієї саморегуляції, до вільного вибору правомірного або протиправного варіанта поведінки. Іншими словами, володіє чи не володіє особистість так званою свободою волі. Питання про свободу волі важливе, тому що воно безпосеред- ньо пов’язане ще з одним – питанням про відповідальність особис- тості за вчинене. Відповідати особистість може тільки за вільно вчи- нені дії. Якщо особистість має свободу волі, вона повинна відповіда- ти за правопорушення; якщо не володіє, – не повинна нести цю відповідальність. За загальним правилом особистість має свободу волі, в окремих випадках – не має. Відсутність або наявність свобо- ди волі в юриспруденції, при вирішенні питання про юридичну відповідальність за правопорушення, пов’язана з поняттями «про- вина», «осудність», «неосудність», «дієздатність»,«недієздатність»,«деліктоздатність».

Регулюючи суспільні відносини, надаючи їх учасникам відпо- відні права й обов’язки, забороняючи чинити певні дії, визначаючи вид і міру відповідальності за недотримання заборон, право врахо- вує природні властивості суб’єкта цих відносин – особистість, внут- рішні умови її буття. Інакше кажучи, природу людини як біологіч- ної істоти, тому що людина – це матеріальний носій особистості.

Практично всі галузі законодавства України містять норми, розроблені з урахуванням біологічних якостей людини субстанції особистості. Так, законодавство України про охорону здоров’я спрямовано на усунення причин і умов, що шкідливо впливають на здоров’я громадян. Екологічне законодавство також покликано сприяти створенню навколо людини безпечного навколишнього природного середовища. 3 урахуванням фізіологічних особливос- тей статі та віку врегульовані правом трудові правовідносини (гла- ви «Охорона праці», «Праця жінок», «Праця молоді» КЗпП Украї- ни). Сімейне законодавство України зазначає, що у шлюбі між со- бою не можуть перебувати особи, які є родичами прямої лінії спо- ріднення, а також рідні (повнорідні, неповнорідні) брат і сестра, двоюрідні брат і сестра, рідні тітка, дядько та племінник, племін- ниця (ст. 26 Сімейного кодексу України). Підставою зазначених обмежень є аргумент біологічного характеру – висока можливість появи патології організму в дітей, народжених у таких шлюбах.

Норми, що відбивають біологічні особливості людини, закрі- плені й у цивільному законодавстві. Ці особливості – один із кри- теріїв визначення обсягу дієздатності громадян, визнання грома- дянина недієздатним, обмеження цивільної дієздатності фізичної особи (ст. 36 ЦК України), визнання фізичної особи недієздатною (ст. 39 ЦК України).

3 урахуванням істотно-біологічних особливостей людини у кримінальному праві вирішуються питання про осудність і кримі- нальну відповідальність осіб, які вчинили злочин (ст. 10, 12 КК України), про застосування мір покарання (ст. 11, 13, 40 КК Украї- ни). Перелік зазначених прикладів не є вичерпним.

Свобода особи i право

Людина як особистість має володіти особистою свободою. Особистість і свобода – явища, невіддільні одне від одного. Не во- лодіючи тією або іншою мірою свободи, поза свободою як такою, не можлива свідома діяльність, поведінська саморегуляція особис- тості. Свобода – це можливість особистості самостійно обирати той чи інший варіант поведінки серед багатьох можливих. Абсолют- ною несвободою особистості є знищення свідомого самопрояву особистості, перетворення людини на біоробота. Абсолютною свободою особи в суспільстві є сваволя, знищення свободи як такої, панування права сили, права сильного. Не можлива абсолютна несвобода й абсолютна свобода особи в суспільстві. Можлива тіль- ки міра свободи особи в суспільстві. Міру свободи в суспільстві уособлює право – як інструмент, що створює порядок у суспільстві. Право протистоїть сваволі та завжди є певною мірою об’єктивно можливої і необхідної свободи в суспільстві – свободи особи, інших суб’єктів соціального спілкування.

Міра свободи особи в суспільстві юридично мінлива, вона зу- мовлена суспільним середовищем, її історичним станом. Тому пра- во – не просто міра свободи, а міра свободи об’єктивно можлива і необхідна. Наприклад, свобода договорів, підприємництва вини- кає на визначеному етапі розвитку людського суспільства.

У давньому суспільстві міра свободи була мінімальною. Спо- чатку соціальні норми давнього суспільства були орієнтовані голо- вним чином на обмеження свободи, формулювалися як заборони чинити певні дії. Потім з’являються норми, що зобов’язують чини- ти певні дії, і нарешті – наділяють свободою, можливістю чинити певні дії, тобто з’являються права. Так і виникає власне право. Звід- си і його назва.

Історія розвитку людства – це історія розвитку свободи особи у природі та суспільстві. Від повної залежності особистості від сус- пільства у древньому суспільстві до відносної незалежності в су- часному цивілізованому суспільстві – до так званої автономії осо- бистості в суспільстві та пов’язаної з нею правами. У тоталітарній державі автономія особистості багато в чому скасовується, зводить- ся нанівець.

Об’єктивне право і міра свободи особи

Поняття «свобода» виходить далеко за межі юридичних по- нять та інститутів. У юриспруденції це поняття має пряме відно- шення до вибору особистістю варіантів своєї поведінки (правомір- ної або протиправної). Критерієм такої поведінки є норма права. Кожна норма права вказує на вибір з ряду варіантів поведінки, тим самим обмежуючи поведінку суспільно корисними формами, ви- значаючи різноманітні її різновиди. Протиправна поведінка поля- гає в порушенні встановлених юридичних рамок.

Міра свободи визначається нормами права – об’єктивним пра- вом (системою норм держави); це означає, що право – інструмент реалізації та обмеження свободи. Реалізація свободи пов’язана із суб’єктивними правами, обмеження – з юридичними обов’язками. Норми права (правонаділяючі, зобов’язуючі, забороняючі) передба- чають суб’єктивні права та юридичні обов’язки. Суб’єктивне право є прямим юридичним вираженням міри свободи особи. Воно пов’яза- не не тільки з об’єктивним правом (передбачене ним), але і з право- відносинами, в яких воно здійснюється за умови виконання юриди- чних обов’язків його сторонами. Логіка правового регулювання потребує для вираження більшої міри свободи використоувати за- борону, а для визначення меншої міри – дозвіл. Коли забороняються певні дії – всі інші дозволені (їх більше, ніж заборонених). Коли до- зволяються певні дії – всі інші заборонені (їх більше, ніж дозволе- них). Міра свободи особистості, зумовлена правом, пов’язана не тільки з такими юридичними поняттями, як «суб’єктивні права» й «обов’язки» громадян. «Правомочності» і «компетенція» посадових осіб і установ, «право і дієздатність», «правовий статус» поняття, що мають безпосереднє відношення до міри свободи особистості.

Правовий статус особистості

Глобальним юридичним вираженням міри свободи особи в суспільстві та державі, її межах є правовий статус особистості.

Правовий статус особистості – це система прав, свобод і обо- в’язків особистості, закріплених у Конституції, інших нормативно-правових актах та міжнародних правових актах з прав людини. Права, свободи й обов’язки – це основа правового статусу особис- тості, його ядро. Передумовою правового статусу є громадянство – постійний правовий зв’язок особи та держави, виражений у їх вза- ємних правах і обов’язках. До правового статусу прилягають гара- нтії реалізації прав, свобод і обов’язків (юридичні, соціально-еко- номічні, політичні, організаційні) та юридична відповідальність. Остання – похідна від будь-якого обов’язку, без обов’язку немає і відповідальності за його невиконання.

Види правового статусу особистості:

загальний;
спеціальний;
індивідуальний.

Загальний правовий статус припускає, що обсяг прав, свобод і обов’язків однієї особистості дорівнює обсягу прав, свобод і обов’язків будь-якої особистості незалежно від розходження в їх соціальному, службовому, майновому, сімейному і т. п. становищі. Спеціальний пра- вовий статус припускає, що обсяг прав, свобод і обов’язків однієї осо- бистості відрізняється від обсягу прав, свобод і обов’язків іншої особи- стості внаслідок її особливого соціального, службового, майнового, сімейного і т. п. становища. Наприклад, спеціальним є правовий ста- тус юриста, фермера, журналіста, дипломата, депутата й інших. Інди- відуальний правовий статус – це статус конкретної особи, пов’язаний із його індивідуальними якостями. Індивідуальний правовий статус особистості (громадянина, іноземця) інтегрує в собі статус загальний і спеціальний. Індивідуальних правових статусів рівно стільки, скільки громадян, вони різноманітні й неповторні, як і самі люди – їх носії.

Правовий статус особистості може бути реальним і фіктив- ним. Реальність і фіктивність правового статусу визначається реа- льністю й фіктивністю прав і свобод, закріплених за особистістю. Реальність прав і свобод пов’язана з дієвістю їхніх гарантій. Так звана «Сталінська» Конституція за своїм змістом була однією з найбільш демократичних у світі, надавала громадянам широкі права і свободи, що насправді були порожньою декларацією, фік- цією, не відповідали реальному стану речей в економіці, політиці, діяльності правоохоронних органів.

Правовий статус особистості – динамічний, рухомий. Обсяг прав і свобод, обов’язків особистості змінюється в міру розвитку суспільства, крім того, він може змінюватися й залежно від змін у життєдіяльності людей.

Правовий статус особистості, права громадянина, права людини

Правовий статус особистості – юридична категорія, пов’язана з внутрішньодержавним правом конкретної держави. Правовий ста- тус особистості виражає міру її свободи, визначену і гарантовану законом, забезпечену державою. У юридичній науці та практиці немає терміна, що охоплює всіх правоздатних і дієздатних фізичних осіб у державі. Будь-яка особистість, аналізована в її зв’язку з конкре- тною державою та її внутрішньодержавним правом, будь-яка особи- стість як суб’єкт права цієї держави, учасник правовідносин, як пра- вило, належить до однієї з тих категорій осіб, що позначаються спе- ціальними юридичними термінами: «громадянин (підданий)», «осо- ба без громадянства», «іноземець». Таким чином, правовий статус будь-якої особистості в державі завжди постає у вигляді правового статусу іноземця, особи без громадянства, громадянина. Обсяг сво- бод, прав і обов’язків осіб без громадянства, іноземців залежить від виду встановленого в державі правового режиму їх перебування. Види цих режимів: взаємності, «відкритих дверей», ідентичності, преференційний, найбільшого сприяння, національний та ін. У законі України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадян- ства» термін «іноземець» охоплює як громадян іноземних держав, так і осіб без громадянства. Щодо іноземців в Україні передбачається можливість установлення режиму взаємності – установлений націо- нальний режим припускає, що правовий статус іноземця, фактично, але не безумовно, дорівнюється до правового статусу громадянина (іноземці не можуть обирати і бути обраними в органи державної влади і самоврядування, не можуть брати участь у референдумах).

Правовий статус громадянина характеризується максимально повним набором прав, свобод, обов’язків, що існують у державі, оскільки громадянин – це особистість, що володіє громадянством, тобто постійним юридичним зв’язком із цією державою, що вира- жається в їх взаємних правах і обов’язках. Права громадянина – це можливості його вільного розвитку, вільної життєдіяльності, віль- ного самовизначення, закріплені у внутрішньодержавному праві.

Права громадянина тісно пов’язані з «правами людини», але не тотожні ним. Права людини – це так зване природне право в його сучасному розумінні, сучасному трактуванні, сучасному бутті у теорії й на практиці. Права людини – це її невід’ємна міра свободи, невід’ємні можливості (соціально-економічні, політичні, культурні тощо) її вільного розвитку, вільної життєдіяльності, вільного само- визначення. Закріплені міжнародними актами, ці права існують незалежно від їх визнання тією чи іншою державою. Зараз людство має універсальну концепцію прав людини, зафіксовану, зокрема, у Загальній декларації прав людини, ухваленій Генеральною Асамб- леєю ООН 10 грудня 1948 р.

Універсальність статей Загальної декларації прав людини по- лягає в тому, що проголошені в ній права і свободи повинна мати кожна людина незалежно від расової чи національної належності, політичних або інших переконань, віросповідання, статі, соціаль- ного чи майнового становища та ін.

Центральний пункт універсальної концепції прав людини – вчення про її гідність, що ототожнюється з найвищою цінністю особистості взагалі. Преамбула Загальної декларації прав людини починається зі слів: «… визнання гідності, яка властива всім членам людської сім’ї, і рівних та невід’ємних їх прав є основою свободи, справедливості та загального миру». Із положення про гідність людини починається текст конституцій ряду держав світу. В історії розвитку концепції прав людини можна виділити ряд етапів. Відк- риття першого етапу в розвитку інституту прав людини пов’язане зі створенням народом Франції в 1789 р. Декларації прав людини і громадянина, проголошенням у ній фундаментальних цивільних і політичних прав. Другий етап датується вже ХХ сторіччям – появою другого покоління прав – соціально-економічних (прав на працю, освіту, соціальне забезпечення), для реалізації яких, у порі- внянні, наприклад, із політичними правами, ще більшою мірою потрібні так звані «позитивні послуги» держави (матеріального, юридичного характеру). Третій етап належить до другої половини нинішнього сторіччя. Формування третього покоління прав лю- дини пов’язане з різким зростанням ролі міжнародного права в розвитку, здійсненні, охороні прав людини. У зв’язку з науково- технічною революцією і проблемою взаємовідносин людини з на- вколишнім середовищем інститут прав людини стає центром полі- тичного й ідеологічного життя сучасності. Затверджується розу- міння прав людини як природних, невідчужуваних, існуючих не- залежно від того, чи передбачені вони тією або іншою мірою зако- нодавством держави. Джерелом цих прав є не держава, а належ- ність людини до цього суспільства його рівноправним членом.

Із погляду на розвиток, удосконалення змісту законодавства тієї чи іншої держави, права людини та громадянина співвідносяться як можливе та дійсне, як ідеал і реальність. Тому що не завжди певні права людини визнаються тією чи іншою державою, не завжди вони набувають статусу прав громадянина. Так, до Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права (1966 р.) і Міжнарод- ного пакту про громадянські і політичні права (1966 р.), що допов- нюють Загальну декларацію прав людини на сьогодні приєдналося близько 100 держав (у світі їх понад 170), а Факультативний прото- кол до Міжнародного пакту про цивільні та політичні права рати- фіковано більш ніж 50 державами (Україною – в 1990 р.).

Закріплення прав людини в Конституції (Основному Законі) держави – вихідний пункт їх перетворення на права громадянина. Закріплені в Конституції права і свободи громадян держави назива- ються основними або конституційними. Основними вони назива- ються тому, що закріплюють найістотніші, корінні, принципові зв’яз- ки і відносини між суспільством і особистістю, державою і громадя- нином. Конституційними вони називаються тому, що закріплені в такому правовому акті, як Конституція, вона є правовою формою їх закріплення. Закріплення в Конституції тих чи інших можливостей громадян у формі прав або у формі свобод головним чином зумовлено визначенням сфери невтручання держави в життя громадянського суспільства, окремої особистості. Ця сфера припускає захист держа- вою від можливого незаконного втручання державних органів, поса- дових осіб, окремих громадян, їх об’єднань. У реалізації свобод (на- приклад, свободи віросповідання) людина максимально самостійна. Реалізація права прямо пов’язана з діяльністю держави, виконанням іншими особами своїх, установлених законом, обов’язків стосовно особи правомочної. Вона прямо пов’язана з покладеними державою на себе і на інших осіб обов’язками стосовно особи правомочної.

Інститут прав людини в Україні

Україна належить до числа держав, що припускають наддер- жавний (міжнародний) контроль за станом дотримання прав лю- дини. Декларація про державний суверенітет України проголосила пріоритет загальнолюдських цінностей над класовими, пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права відносно норм внут- рішньодержавного права, гарантує всім громадянам України пра- ва і свободи, передбачені Конституцією України і нормами міжна- родного права, що визнані Україною. Конституцією України пе- редбачений інститут Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

У грудні 1990 р. Україна приєдналася до Факультативного про- токолу до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права. Цим Україна визнала стосовно себе компетенцію Комітету з прав людини приймати і розглядати, відповідно до встановлених проце- дур, повідомлення приватних осіб, які стверджують, що вони жерт- ви порушень прав, викладених у Міжнародному пакті про грома- дянські і політичні права.

Законодавство України постійно приводиться у відповідність до міжнародних документів з прав людини, учасником яких є Ук- раїна. При Верховній Раді України працює постійна Комісія з пи- тань прав людини, національних меншин і міжнаціональних від- носин. До напрямків діяльності цієї Комісії належить приведення законодавства України у відповідність до міжнародних пактів у тій частині, що стосується прав людини (розроблення законопроекту про зміни або доповнення в тій або іншій галузі законодавства). У світі немає такої країни, чиє законодавство було б цілком узгодже- но з міжнародним правом. Комісія прагне провести всі свої зако- нопроекти через міжнародну експертизу. Така практика дозволяє створювати законопроекти, узгоджені з внутрішнім законодавст- вом і міжнародним правом. Міжнародні експерти дали високу оцінку законам про громадянство, національні меншини тощо. Комісія займається аналізом можливості приєднання України до тих актів, у яких вона ще не брала участі.

В ООН авторитет України у сфері прав людини високий. Представникам України ця міжнародна організація доручає багато серйозних юридичних посад. За кордоном відзначають також факт створення в Україні численних правозахисних організацій, публі- кацій, видань з проблеми прав людини.

Питання для самоконтролю

У юридичній науці однією з головних ознак поняття «людина» є її характеристика як істоти соціальної чи біологічної. Чи правильним є інший варіант?

Дайте визначення прав і свобод людини та громадянина.
Вкажіть на відмінності між різними поколіннями прав і свобод людини та громадянина.
Дайте визначення і класифікацію юридичних обов’язків людини та громадянина.
Охарактеризуйте види прав і свобод людини та громадянина, їх систему в Конституції України.
Які види прав людини існують?
Які можна назвати покоління прав людини?
Що означає термін «гарантії прав людини»?
Проаналізуйте гарантії прав і свобод людини та громадянина.
Охарактеризуйте реалізацію прав і свобод громадянина в Україні.

Список рекомендованої літератури

Абдулаев М. И. Права человека и закон: историко-теоре- тические аспекты / М. И. Абдулаев. – СПб. : Юрид. центр Пресс, 2004. – 320 с.
Антонович М. Еволюція поняття прав людини / М. Анто- нович // Право України. – – № 12. – С. 16–20.
Гом’єн Д. Короткий путівник Європейською конвенцією з прав людини / Д. Гом’єн. – 3-тє вид. – Київ : Фенікс, – 192 с.
Карташкин В. А. Права человека в международном и внутри- государственном праве / В. А. Карташкин. – М. : БЕК, – 417 с.
Левченко И. П. Индивидуальный социально-правовой ста- тус личности / И. П. Левченко. – М. : Кн. мир, – 80 с.
Лемак В. Соціально-економічні права людини в контексті верховенства права: вітчизняний досвід закріплення та застосуван- ня / В. Лемак // Вісник Академії правових наук України. – 2010. –

№ 1 (60). – С. 40–48.

Манукян В. И. Европейский суд по правам человека: право, прецедент, комментарии : науч.-практ. пособие / В. И. Манукян. – Киев : Истина, 2006. – 368 с.
Мартинюк Р. С. Теорія прав людини : навч. посіб. / Р. С. Мар- тинюк. – Острог : Вид-во Нац. ун-ту «Остроз. акад.», – 218 с.
Мельничук О. Право на освіту в контексті теорій праворозу- міння / О. Мельничук // Право України. – – № 2. – С. 180–185.
Мушак Н. Б. Концептуальні підходи до класифікації прав людини в умовах глобалізаційних процесів / Н. Б. Мушак // Ча- сопис Київського університету права. – – № 2. – С. 298–302.

Панкевич О. З. Соціальна держава та права людини «дру- гого покоління»: загальнотеоретичне дослідження / О. З. Панке- вич. – Львів : Світ, – 176 с.
Права людини у новому тисячолітті / за ред. Ф. Батлера ; Брит. ін-т прав людини. – Київ : Сфера, – 264 с.
Права человека и процессы глобализации современного мира / под ред. Е. А. Лукашевой. – М. : Норма, 2005. – 462 с.
Рабінович П. М. Права людини і громадянина / П. М. Ра- бінович, М. І. Хавронюк. – Київ : Атіка, – 462 с.
Рабінович П. Міжнародні стандарти прав людини: загаль- ні ознаки, класифікація / П. Рабінович, О. Венецька // Вісник Академії правових наук України. – – № 4 (71). – С. 18–28.
Рабінович П. Права людини і громадянина: можливості вдосконалення конституційних гарантій / П. Рабінович // Вісник Академії правових наук України. – – № 3 (70). – С. 3–15.
Савенко М. Забезпечення прав і свобод людини і громадя- нина та їх захист органами конституційної юрисдикції / М. Савен- ко // Право України. – 1999. – № 2. – С. 13–15.
Сенюта І. Я. Медичне право: право людини на охорону здоров’я : монографія / І. Я. Сенюта. – Львів : Астролябія, 2007. – 224 с.
Старобор О. Конституційні принципи правового статусу людини і громадянина в Україні / О. Старобор // Право України. – 2007. – № 4. – С. 30–33.
Темченко В. І. Правові та моральні аспекти механізму за- безпечення громадянських прав і свобод у контексті євроінтеграції : монографія / В. І. Темченко. – Київ : К.І.С., 2012. – 435 с.
Трегубов Е. Л. Право на справедливий суд в практиці єв- ропейського суду з прав людини [Електронний ресурс] / Е. Л. Тре- губов // Форум права. – – № 1. – С. 358–363. –
Шевчук С. Судовий захист прав людини. Практика Євро- пейського суду з прав людини в контексті західної правової тради- ції / Станіслав Шевчук. – 2-ге вид., випр., допов. – Київ : Реферат, 2007. – 848 с.

Розділ 18 ПРАВОМІРНА ПОВЕДІНКА, ПРАВОПОРУШЕННЯ ЯК ВИДИ ЮРИДИЧНО ЗНАЧУЩОЇ ПОВЕДІНКИ

Юридично значуща поведінка

У сфері правового регулювання суспільних відносин предме- том правового опосередкування (приміром, визнання певної дії правомірною поведінкою або правопорушенням) за загальним правилом стає поведінка, яка має соціальну значущість (позитивну чи негативну), піддається зовнішньому (з боку держави) і внутрі- шньому контролю. Внутрішній контроль, приміром, припускає що людина здатна усвідомлювати значення своїх дій, може керува- ти ними на основі саморегуляції.

Зазначене пояснюється особливістю предмета правового регулю- вання як такого. Право не регулює будь-які відносини. Існують певні межі правового регулювання. В юридичній літературі наго- лошують, що основою розподілу всіх суспільних відносин на від- носини, не регульовані правом, частково регульовані правом і ре- гульовані правом, є такі критерії, як соціальна необхідність, пове- дінка, суспільство, державна зацікавленість, можливість контролю. Інакше кажучи, основні властивості предмета правового регулю- вання як певної сукупності суспільних відносин, що вже врегульо- вані або мають бути врегульовані об’єктивним (позитивним) пра- вом, – це насамперед усвідомлення суспільних відносин їх учасни- ками, здатність суспільних відносин бути об’єктом соціального контролю, ціннісне значення суспільних відносин для суспільства і держави. Оскільки право може впливати на життєдіяльність суспі- льства і держави лише через поведінку людей (їхню волю, свідо- мість), право регулює лише ті відносини, що мають вольовий хара- ктер, тобто виступають у вигляді вольової поведінки.

З огляду на таку прикладну категорію, як «правова кваліфіка- ція», поведінка суб’єкта права може бути юридично значущою або не значущою. Термін «юридично значуща поведінка» в юридичній літературі має низку синонімів (є відповідна «альтернативна тер- мінологія»). До кола таких термінів належать терміни «поведінка у правовій сфері», «поведінка у сфері правового регулювання», «по- ведінка у сфері дії права», «правова поведінка». Як правило, термін «правова поведінка» (свідомо-вольова, передбачена правом поведі- нка, яка тягне за собою юридичні наслідки) використовується в широкому трактуванні, тобто термін «правова поведінка» охоплює як правомірну, так і протиправну поведінку. В літературі зазвичай наголошують, що основними ознаками правової поведінки є її соціальна значущість, вираженість зовні у формі дії чи бездіяльно- сті, свідомо-вольовий характер, регламентованість нормами права, спричинення юридичних наслідків.

Слід наголосити, що термін «правова поведінка» не завжди зустрічається в юридичній навчальній (освітянській) літературі (не є загальновизнаним). У навчальній літературі зазвичай просто пишуть в одному із розділів про такі протилежні, з точки зору юридичної оцінки, види поведінки, як правомірна поведінка і пра- вопорушення (традиційна, класична назва відповідної глави під- ручника: «Правомірна поведінка, правопорушення, юридична відповідальність»).

Пояснюється зазначене тим, що в літературі не є усталеною точка зору щодо визнання терміна «правова поведінка» як такого, що абсолютно коректно охоплює всі зазначені види поведінки. При такому варіанті розуміння, коли термін «правова поведінка» охоп- лює і правомірну, і неправомірну поведінку, цей термін не зовсім гармонійно вписується в понятійний апарат сучасної юриспруде- нції. Сам по собі цей термін був сформульований ще в радянський період вітчизняної юридичної науки (появу терміна «правова по- ведінка» насамперед слід пов’язувати з працею В. М. Кудрявцева

«Правова поведінка: норма і патологія», коли, наприклад, запере- чувалася ідея правової держави, правового закону тощо).

Натомість у сучасній загальнотеоретичній юриспруденції в контексті багатослівних термінів слово правове стало стійко означа- ти щось позитивне, наприклад, у контексті термінів «правова дер- жава», «правові форми діяльності держави», «правовий закон» і т. ін. Однак нелогічно, приміром, правопорушення розглядати як вид правової поведінки, оскільки за своєю юридичною природою правопо- рушення – це антиправова поведінка (неправова поведінка). З іншого боку, за бажанням можна знайти певні приклади, скажімо так, про- тилежного характеру. Приміром, «правовий нігілізм», «правовий волюнтаризм», «правове невігластво» тощо – терміни негативного смислового забарвлення.

Зазначена проблема певною мірою навіть є штучною. Якщо відійти від інерції традиційного, звичного мислення (мислення традиційними, звичними книжковими категоріями), слід звернути увагу на те, що відповідну проблему усуває термін «юридично значуща поведінка». Пояснюється це тим, що даний термін має етимологіч- но-смислову нейтральність щодо слів правове, неправове і одноча- сно має властивість охоплення своїм змістом і правової (правомір- ної) поведінки і протиправної поведінки. Інакше кажучи, поняття «юридично значуща поведінка» є достатньо широким, щоб охопи- ти своїм обсягом поняття «правова (правомірна) поведінка» і «про- типравна поведінка». Саме тому ми й використовуємо його у по- дальшому як поняття, що абсолютно коректно охоплює всі існуючі види поведінки у правовій сфері, а також одночасно має більш тер- мінологічно підкреслене прикладне значення, ніж можливий як альтернативний термін – «поведінка у правовій сфері».

З огляду на основні традиційні ознаки поведінки у сфері пра- ва, такого роду поведінка є поведінкою, що має соціальне значення, свідомо-вольовий характер, властивість спричиняти (зумовлювати) юри- дичні наслідки, зовні виражена у дії чи бездіяльності, регулюється юридич- ними нормами (регламентованість правовими нормами), підлягає юриди- чній оцінці (правовій кваліфікації). Зазначені ознаки є критерієм відо- кремлення, відмежування поведінки у сфері права (юридично значущої поведінки) від поведінки в інших, урегульованих соціа- льними нормами, сферах (приміром, у сфері дії норм моралі).

Загальні ознаки юридично значущої поведінки являють собою ті істотні ознаки, що властиві даній поведінці як певному різнови- ду соціальної поведінки. Відповідні ознаки дозволяють (у першому наближенні) відрізнити власне юридично значущу поведінку від інших видів соціальної поведінки (юридично нейтральної, мораль- ної, аморальної, звичаєвої, політичної тощо).

Серед загальних (родових) ознак поведінки у сфері права доці- льно насамперед виокремлювати матеріальні (соціальні) і формальні (спеціально-юридичні) ознаки, сукупність яких являє собою їх соціальну (соціально-політичну) і юридичну характеристику. Перші дають відповідь на питання, з огляду на які основні об’єктивні соціа- льні ознаки (соціальну природу) поведінки законодавець визнає певні їх види правомірними або протиправними. Другі відображають юридичну природу відповідної поведінки, її прямий зв’язок зі змістом тих чи інших норм права: є норми права, які передбачають певні варі- анти поведінки, їх ознаки як юридично значущі. Приміром, відомо, що визначення поняття злочину як юридично значущого діяння може бути формальним (відображає його юридичну природу, юри- дичні ознаки: кримінальний закон передбачає певне діяння як ка- ране), матеріальним (робиться наголос лише на його соціальній природі, суперечності певним соціальним цінностям). Але формаль- но-матеріальне визначення (злочин – суспільно небезпечне і перед- бачене кримінальним законом діяння), котре поєднує в собі його соціальну і юридичну характеристику, вважається більш доскона- лим, оскільки надає можливість відповіді на питання, які діяння закон визнає злочином, чому закон визнає ці діяння злочином.

Матеріальною ознакою поведінки у сфері права є її, як уже за- значалось, соціальне значення. Для розрізнення соціального значення правомірної та протиправної поведінки найбільш вдалими є кате- горії «позитивна соціальна значущість» і «негативна соціальна значу- щість», тобто правомірна поведінка має позитивну соціальну зна- чущість (виражається в її соціальній корисності, необхідності, до- пустимості), тоді як протиправна поведінка характеризується нега- тивною соціальною значущістю (соціальна значущість злочинів виражається в їх суспільній небезпечності, соціальна значущість проступків – у їх суспільній шкідливості).

Формальною (спеціально-юридичною) ознакою юридично зна- чущої поведінки є її зовнішній вираз (об’єктивованість) у формі дії або бездіяльності. Інакше кажучи, юридично значуща поведінка – це завжди певна конкретна дія чи бездіяльність, конкретний акт поведінки людини, який здійснюється у певній обстановці, у пев- ному місці, у певний час. Лише відповідна зовнішньо виражена активність людини знаходиться у сфері правового регулювання, може бути об’єктом її юридичної оцінки. Формальною ознакою також є те, що юридично значуща поведінка є проявом певного стану інтелектуальної (когнітивної) та емоційно-вольової сфер психіч- ної діяльності особи.

Юридично значуща поведінка (за загальним правилом) є пове- дінкою, що має свідомо-вольовий характер, тобто кількісно більша частина такої поведінки як масового явища є зовнішнім виразом свідомості й волі людини (особа усвідомлює соціальне значення своєї дії чи бездіяльності, здатна керувати своєю поведінкою). У цьому плані класичним прикладом може бути укладення дієздат- ною людиною правочину, скоєння осудною людиною вбивства, кра- діжки тощо. Відповідна свідомо-вольова поведінка розглядається як прояв певного відносно нормального стану психічної діяльності людини на момент її (поведінки) здійснення.

Однак у даному контексті доцільно звернути увагу й на те, що загалом юридичне значення має і поведінка, яка формально не є свідомим і вольовим результатом зовнішнього виразу в ній людської особистості. Це прояв певного патологічного стану психічної діяльно- сті людини на момент здійснення відповідної поведінки. Щодо даного роду випадків норми права також передбачають відповідні юридичні наслідки: виникнення або унеможливлення виникнен- ня певних правовідносин. Приміром, чинний Цивільний кодекс України передбачає «правові наслідки вчинення правочину діє- здатною фізичною особою, яка у момент його вчинення не усвідо- млювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними» (ст. 225), «правові наслідки вчинення правочину недієздатною фі- зичною особою» (ст. 226) – відповідний правочин може бути ви- знаний недійсним, нікчемним. Чинний Кримінальний кодекс України містить положення, відповідно до якого «не підлягає кри- мінальній відповідальності особа, яка під час вчинення суспільно небезпечного діяння була в стані неосудності, тобто не могла усві- домлювати своїх дій або керувати ними внаслідок хронічної душе- вної хвороби, тимчасового розладу душевної діяльності, слабоумс- тва чи іншого хворобливого стану» (ст. 12). Більш того, юридичне значення може мати, приміром, і неусвідомлюване дотримання кри- мінально-правової заборони, тобто коли людина фактично не по- рушує відповідну заборону, хоча не знає про її існування, – за фор- мальними ознаками така поведінка є правомірною.

Загалом же поведінка недієздатної або неосудної особи форма- льно завжди є неусвідомлюваною, невольовою поведінкою, у зв’язку з чим і визначаються її відповідні юридичні наслідки, хоча реально певні елементи усвідомлюваної розумової, вольової психічної дія- льності притаманні, приміром, і людині, яка навіть знаходилась під час вчинення злочину в стані неосудності. Тобто реально чітко розмежувати на практиці нормальне і патологічне з точки зору сучасної психіатрії, як наголошують в літературі, є достатньо скла- дною проблемою.

У зв’язку із зазначеним необхідно звернути увагу на те, що не тільки нормальний чи патологічний стан психічної діяльності люди- ни може враховуватись для юридичної оцінки поведінки особи. Відповідне значення може мати і певний проміжний стан (інтелек- туальний, емоційний, вольовий стан). Так, наприклад, відповідно до ст. 67 Кримінального кодексу України вчинення злочину у стані алкогольного сп’яніння (знижується рівень самоконтролю, швидкості реакції, розумових процесів тощо) є обтяжуючою обставиною при призначенні покарання, тоді як ст. 66 цього Кодексу передбачає, що вчинення злочину під впливом сильного душевного хвилювання, викликаного неправомірними або аморальними діями потерпіло- го, є обставиною, що пом’якшує покарання. Прикладом проміжного стану психічної діяльності особи може бути і стан обмеженої осудно- сті, передбачений ст. 20 Кримінального кодексу України. Вчинен- ня злочину у стані обмеженої осудності, коли в силу наявності психі- чного розладу (психічної аномалії) людина була не здатна повною мірою усвідомлювати свої дії та керувати ними, загалом не унемож- ливлює кримінальну відповідальність за вчинене, але враховується судом при призначенні покарання (є підставою для застосування примусових заходів медичного характеру).

З огляду на сказане вище більш точною має бути вказівка не на свідомо-вольовий характер юридично значущої поведінки як на одну з її ознак, а на те, що такого роду поведінка є зовнішнім вира- зом певного стану (нормального, проміжного, патологічного) свідо- мості, волі людини. Інакше і більш точніше кажучи, – є проявом певного стану інтелектуальної та емоційно-вольової сфери психічної діяльності особи («інтелектуальний аспект» і «емоційно-вольовий аспект» або «інтелектуальний аспект» і «вольовий аспект» психіч- ної діяльності особи – традиційна для юриспруденції термінологія у контексті визначення дієздатності, осудності тощо).

Такого роду формулювання є абстрактнішим, ширшим за об- сягом і тому більш адекватним об’єктивній реальності. Додатковим аргументом правильності саме такого формулювання є і те, що в даному контексті не слід ототожнювати, необхідно розрізняти кате- горії «предмет правового регулювання» і «юридично значуща пове- дінка». Предмет правового регулювання – це дійсно лише вольова, усві- домлювана поведінка, але юридичне значення, як уже було установлено (доведено) вище, має не тільки свідома і вольова поведінка. Тобто юридично значуща поведінка – це не завжди поведінка, що конт- ролюються свідомістю і волею особи.

Ще одна формальна ознака юридично значущої поведінки – її відповідність або невідповідність нормам (принципам) права (адеква- тність чи неадекватність моделям поведінки, передбаченої нормами, принципами права, змістом тих чи інших юридичних прав, юри- дичних обов’язків, законних інтересів тощо).

Формальною ознакою юридично значущої поведінки також є і те, що вона спричинює певні юридичні наслідки (позитивні, нега- тивні). Як відомо, дії (бездіяльність) мають значення (статус) юри- дичного факту, тобто є підставою виникнення, зміни, припинення правовідносин, що припускають виникнення, зміну, припинення у суб’єкта правомірної чи протиправної поведінки відповідних юридичних прав, обов’язків, зумовлюють ненастання юридичної відповідальності або притягнення до юридичної відповідальності й т. ін. Якщо, приміром, юридична відповідальність є класичним прикладом негативного юридичного наслідку правопорушення, то прикладом позитивного юридичного наслідку відповідної правомірної поведінки особи може бути виникнення у людини права, яке надає їй можливість користуватись певним матеріальним благом.

З огляду на зазначене, можна зробити висновок, що юридично значуща поведінка людини – це передбачена нормами (принципа- ми) права дія (бездіяльність), яка має соціальне значення (позитив- не, негативне), є проявом певного стану (нормального, проміжно- го, патологічного) інтелектуальної та емоційно-вольової сфери психічної діяльності людини, може бути предметом правової ква- ліфікації (юридичної оцінки) для визначення її відповідності або невідповідності вимогам норм (принципів) права, вирішення пи- тання про її правові наслідки (позитивні, негативні).

Правомірна поведінка

У сфері правового регулювання суспільних відносин право- мірна і протиправна поведінка є тими основними видами поведі- нки суб’єктів права, які зазвичай стають предметом уваги юрис- тів-практиків. Юристи-вчені наголошують, що, з огляду на обсяг поняття «правова поведінка», правова поведінка – це правомірна поведінка і протиправна поведінка.

У науковій юридичній літературі особливість правової пове- дінки як виду соціальної поведінки визначається тим, що вона є результатом зовнішнього прояву свідомості, волі її суб’єкта у фор- мі діяння, тобто дії або бездіяльності, такого роду діяння завжди є соціально значущим, його здатність зумовлювати певні юридичні наслідки є результатом того, що дане діяння знаходиться у сфері правового регулювання – сфері регламентації суспільних відносин нормами права, інакше кажучи, така поведінка регламентується нормами права.

В юридичній літературі терміни «правомірна поведінка» та «законослухняна поведінка» нерідко використовуються як синоні- ми. Правомірна поведінка є поведінкою, що за формально-юридичними ознаками є адекватною нормативно-правовим вимогам до поведінки суб’єктів права у конкретній країні.

Формально-юридичні ознаки правомірної поведінки є підста- вою її виокремлення стосовно інших видів соціальної поведінки, вони виражають відповідне оцінне ставлення суспільства й держа- ви до поведінки, яка визнається у даній країні правомірною. Ви- значення поведінки суб’єкта права як правомірної припускає, що така поведінка завжди так чи інакше має зв’язок з позитивним пра- вом, його нормами, принципами.

Орієнтуючись на ознаки правомірної поведінки, слід зазначи- ти, що т. зв. матеріальною ознакою такої поведінки є її позитивна соціальна значущість. Конкретизованим виразом останньої зазви- чай є суспільна корисність правомірної поведінки. Суспільна ко- рисність правомірної поведінки вказує на те, що така поведінка у тій чи іншій мірі є суспільно корисною, на відміну від суспільно шкідливих або суспільно небезпечних неправомірних діянь.

З іншого боку, суто юридична оцінка (правова кваліфікація) поведінки суб’єкта права як правомірної припускає врахування таких її ознак як об’єкт, суб’єкт, об’єктивна сторона, суб’єктивна сторона, які є ознаками (елементами) т. зв. складу правомірної по- ведінки. Усю сукупність необхідних ознак складу того чи іншого конкретного виду правомірної поведінки передбачають відповідні норми права. Наприклад, суб’єктом правочину може бути тільки дієздатна особа. Об’єктом правочину можуть бути тільки речі, не вилучені з цивільного обігу

Об’єктивна сторона правомірної поведінки припускає насам- перед наявність факту відповідної фізичної дії чи бездіяльності суб’єкта права. Для кваліфікації правомірної поведінки зазвичай достатньо наявності виключно дії або бездіяльності, що відповідає нормам, принципам права. Але іноді законодавець надає юридич- ного значення присутності або відсутності в поведінці такого су- б’єкта права, як фізична особа, певних елементів психологічної структури особи (наприклад, будь-яка угода повинна бути добро- вільною), у таких випадках мова може йти про необхідність вста- новлення суб’єктивної сторони правомірної поведінки, яку слід визначати як певний, нормативно передбачений психологічний зміст дії чи бездіяльності фізичної особи.

Основні види правомірної поведінки

Основні види правомірної поведінки можна визначати, орієн- туючись на різні критерії. Так, приміром, з огляду на коло суб’єктів права такими видами є відповідна поведінка фізичних, юридич- них осіб, держави, державних органів, державних підприємств, установ, організацій, приватних підприємств, приватних підприє- мців тощо. З огляду на об’єктивну сторону це відповідні дії чи без- діяльність суб’єктів права. За ставленням законодавця до правомір- ної поведінки вона може бути як бажаною, так і допустимою або необхідною. За формою безпосередньої реалізації права, його норм, різних за характером правил поведінки правомірною є поведінка у формі використання суб’єктивного права, наданого суб’єкту права відповідною нормою права, або поведінка у формі виконання юри- дичного обов’язку, покладеного на суб’єкта права нормою права, поведінка у формі дотримання заборони, передбаченої певною нор- мою права. Серед видів правомірної поведінки за спрямованістю волі розрізняють юридичні вчинки, правочини, адміністративні акти. За характером мотивації правомірна поведінка може характе- ризуватись принциповою, якщо вона визначена внутрішнім пере- конанням у необхідності чинити правомірно; звичною, якщо вну- трішньою причиною зазначеної поведінки є звичка здійснювати у своїй поведінці той чи інший правовий припис; конформістською, якщо з огляду на внутрішню сторону поведінки вона свідчить про прагнення людини чинити так, як чинять інші люди; маргіналь- ною, якщо страх застосування санкцій за неправомірне діяння є внутрішньою причиною правомірної поведінки.

Питання про мотивацію правомірної поведінки є одним з ос- новних питань дослідження так званої психології правомірної пове- дінки, що вказує на необхідність розрізнення мотивів і стимулів такого виду людської поведінки, як правомірна поведінка. На відмі- ну від мотивів як внутрішніх чинників поведінки людей стимули правомірної поведінки являють собою відповідний зовнішній вплив, спрямований на спонукання особи чинити правомірно. Зазначену стимулюючу функцію щодо здійснення людиною відповідних по- зитивних, з точки зору права, дій або, навпаки, щодо утримання від здійснення людиною певних негативних, з точки зору права, дій виконують, приміром, заохочення за правомірну поведінку або санкції, передбачені як юридичний наслідок правопорушення.

Правопорушення: поняття та види

Правопорушення є прямою протилежністю правомірній пове- дінці. Правопорушення являє собою діяння, що є соціально шкід- ливим, протиправним, винним, учинення якого припускає притяг- нення суб’єкта правопорушення до юридичної відповідальності.

Правопорушення характеризується наявністю ознак, що його відрізняють як від інших видів соціальної поведінки, так і від тако- го виду правової поведінки, як правомірна поведінка. Правопору- шення – це завжди певне діяння (дія чи бездіяльність). Таке діяння є соціально шкідливим, за іншою термінологією воно може визна- чатись як суспільно небезпечне або суспільно шкідливе діяння. Таке діяння завжди є діянням протиправним, винним, воно спри- чинює настання для його суб’єкта (суб’єкта правопорушення) ха- рактерного юридичного наслідку – юридичної відповідальності.

Правопорушення – це свідомо-вольовий акт поведінки осо- би, який знайшов вираз у дії або бездіяльності, тобто діянні. Події хоча й можуть констатуватись як соціально негативні за своєю значущістю, проте, на відміну від діянь, події виникають незалеж- но від волі й свідомості людей, тому вони не можуть визначатись як правопорушення. Не може визначатись як правопорушення і напрям думок людини, що потенційно може, але ще не знайшов свого втілення в діянні-правопорушенні, тобто відповідний внут- рішній стан людини, який ще не знайшов свого зовнішнього про- яву в діянні-правопорушенні, не є правопорушенням.

Суспільна небезпечність або суспільна шкідливість діяння- правопорушення припускає, що таке діяння у відповідній мірі має негативну соціальну значущість для суспільних відносин, ціннос- тей, притаманних даному суспільству. Зазначена соціальна значу- щість в юридичній літературі визначається як матеріальна підстава визнання певного діяння правопорушенням.

Із формально-юридичної точки зору, правопорушення – це діяння, що порушує норму права, тобто воно має таку ознаку, як протиправність. Остання в юридичній літературі визначається як юридична підстава визнання діяння правопорушенням. Іноді бу- ває так, що об’єктивно суспільно небезпечні або суспільно шкідли- ві діяння ще не визнані такими законодавцем, тобто нормативно не визнані ним як протиправні. Наприклад, певний період часу формування ринкових відносин в Україні відбувалося за відсутно- сті у Кримінальному кодексі статті, що передбачає відповідаль- ність за фіктивне банкрутство. І навпаки, іноді виникає ситуація, коли діяння об’єктивно втратило свою суспільну небезпечність або шкідливість, проте не скасовано норму права, що встановлює від- повідальність за дане діяння.

Слід зазначити, що не будь-яке об’єктивно протиправне діян- ня (наприклад необхідна оборона) є правопорушенням. Останнє одночасно є і винним діянням. Винність діяння вказує, що діяння- правопорушення – результат свідомого прояву особою своєї волі шляхом вибору і здійснення протиправного варіанту поведінки серед можливих інших варіантів. Наявність вини у суб’єкта право- порушення, за загальним правилом, припускає його притягнення до юридичної відповідальності, тоді як відсутність вини, за загаль- ним правилом, унеможливлює юридичну відповідальність.

Діяння-правопорушення спричинює юридичну відповідаль- ність (у вигляді застосування санкцій до суб’єкта правопорушен- ня), яка є відповідною реакцією держави на правопорушення. Без- глуздо визнавати діяння правопорушенням, не встановлюючи міри відповідальності за нього, тому немає правопорушення там, де не передбачена юридична відповідальність.

Орієнтуючись на законодавство сучасних країн, серед право- порушень традиційно розрізняють насамперед такі їх види, як злочини (суспільно небезпечні діяння) та проступки (суспільно шкідливі діяння). Які діяння є злочинами – визначає кримінальне законодавство, за їх скоєння настає максимально сувора юридична відповідальність. Проступки передбачає інше (не кримінальне) за- конодавство, вони тягнуть менш сувору юридичну відповідальність, яка є обов’язком правопорушника примусово перетерпіти негативні наслідки, передбачені санкцією порушеної ним норми права.

Новим Кримінальним процесуальним кодексом України (2012 р.) впроваджено, зокрема, нове поняття «кримінальне право- порушення». Види кримінальних правопорушень (за критерієм тяжкості): злочини та кримінальні проступки. Поняття «криміна- льний проступок» у цьому Кодексі відсутнє, проте регламентована (визначена) процедура розгляду такого роду правопорушень, включаючи і процедуру спрощеного провадження. Досудове розс- лідування кримінальних проступків (дізнання) здійснюється за загальними правилами досудового розслідування. Під час досудо- вого розслідування кримінальних проступків не допускається за- стосування запобіжних заходів у вигляді домашнього арешту, за- стави або тримання під вартою.

Склад правопорушення

Одним із наслідків вирішення в юриспруденції проблеми притягнення суб’єкта правопорушення до юридичної відповіда- льності є поява категорії «склад правопорушення», яка охоплює коло спеціально-юридичних ознак правопорушення, тобто тих, що мають значення для юридичної оцінки діяння як правопорушення і є необхідною та достатньою підставою юридичної відповідально- сті (у вузькому значенні, оскільки у широкому значенні підставою юридичної відповідальності є наявність трьох підстав: норматив- ної, фактичної, процесуальної).

«Склад правопорушення» – юридична категорія, що харак- теризує нормативно визначені (нормативно передбачені) об’єктивні, суб’єктивні ознаки діяння, які вказують на нього як на правопорушення, є сукупністю певних елементів, передбачених законодавством як модель правопорушення, його юридична конструкція. Зазначені ознаки, або, інакше кажучи, «елементи складу правопорушення» – це «суб’єкт правопорушення», «об’єкт правопорушення», «об’єктивна сторона правопорушення», «суб’єктивна сторона правопорушення».

Суб’єктом правопорушення може бути відповідний деліктоз- датний суб’єкт права (наприклад, фізична, юридична особа). Об’єкт правопорушення – це охоронювані правом суспільні відно- сини або, з іншої точки зору, певні матеріальні чи нематеріальні блага, соціальні та особисті цінності, яким наноситься шкода діян- ням. Об’єктивна сторона правопорушення – це протиправне діян- ня (дія, бездіяльність), суспільно небезпечний або шкідливий ре- зультат (наслідок) даного протиправного діяння, причинний зв’я- зок (об’єктивний зв’язок між діянням і його наслідком, що припус- кає: діяння передує наслідку в часі, є необхідною передумовою його неминучого виникнення) між діянням і його суспільно небезпечним або шкідливим результатом (наслідком). Об’єктивну сторону право- порушення можуть доповнювати: місце, час, спосіб здійснення ді- яння. Суб’єктивна сторона правопорушення – це насамперед вина як певне психічне ставлення особи до свого протиправного діяння і його суспільно небезпечного або шкідливого наслідку (результату). Форми вини: умисел, необережність. Поряд із виною юридичне значення як елементи суб’єктивної сторони також іноді можуть мати, приміром, мотив, мета протиправного діяння.

Питання для самоконтролю

У сфері правового регулювання суспільних відносин яка поведінка стає предметом правового опосередкування?
Що слід розуміти під зовнішнім контролем поведінки у сфері правового регулювання суспільних відносин?
Що слід розуміти під внутрішнім контролем поведінки у сфері правового регулювання суспільних відносин?
Яка ознака поведінки у сфері права є її так званою матеріальною ознакою?
Яка ознака поведінки у сфері права є її так званою формальною ознакою?
Які ознаки поведінки людини є ознаками юридично значущої по- ведінки?
Які ознаки поведінки є ознаками правомірної поведінки?
Які існують види правомірної поведінки за характером її моти- вації?

Які існують види правомірної поведінки за формою безпосеред- ньої реалізації норм права?
Які ознаки поведінки є ознаками правопорушення?
Які існують види правопорушень?
Як співвідносяться поняття «правопорушення» і «проступок»?
У чому полягає взаємозв’язок «складу правопорушення» і «юри- дичної відповідальності»?
З огляду на визначення поняття складу правопорушення, що слід розуміти під об’єктивними ознаками правопорушення?
З огляду на визначення поняття складу правопорушення, що слід розуміти під суб’єктивними ознаками правопорушення?

Список рекомендованої літератури

Заросинський Ю. Причини і умови злочинності неповно- літніх потребують теоретичного і практичного розроблення / Ю. Заросинський, О. Заросинський // Право України. – –

№ 3. – С. 64–67.

Зелена О. Визначення підстав юридичної відповідальності: актуальні питання / О. Зелена // Право України. – – № 4. – С. 21–25.
Йонас Г. Принцип відповідальності. У пошуках етики для технологічної цивілізації / Г. Йонас ; пер. з нім. А. Єрмоленка. – Київ : Лібра, 2001. – 400 с.
Кінаш Я. Трансформація відповідальності у праві – реалі- зація принципу справедливості при застосуванні мір державного примусу / Я. Кінаш // Право України. – 2004. – № 3. – С. 103–106.
Кудрявцев В. Н. Закон, поступок, ответственность / В. Н. Кудрявцев. – М. : Наука, 1986. – 448 с.
Кудрявцев В. Н. Правовое поведение: норма и патология / В. Н. Кудрявцев. – М. : Наука, 1982. – 486 с.
Кудрявцев В. Н. Причины правонарушений / В. Н. Куд- рявцев. – М. : Наука, 1976. – 286 с.
Малеин Н. С. Закон, ответственность и злоупотребление правом / Н. С. Малеин // Советское государство и право. – –

№ 11. – С. 8–35.

Малеин Н. С. Правонарушение: понятие, причины, ответс- твенность / Н. С. Малеин. – М. : Юрид. лит., 1985. – 182 с.
Малеин Н. С. Современные проблемы юридической ответственности / Н. С. Малеин // Государство и право. – –

№ 6. – С. 23–32.

Малеин Н. С. О моральном вреде / Н. С. Малеин // Го- сударство и право. – – № 3. – С. 2–39.
Механизм преступного поведения / [Антонян Ю. М., Ба- рановский Н. А., Дагель П. С. и др. ; отв. ред. Кудрявцев В. Н.]. – М. : Наука, – 248 с.
Міллер А. Що таке причини та умови злочинів? / А. Міллер // Право України. – 2001. – № 5. – С. 89–92.
Нікітін А. Вплив аномії на нормативну поведінку суспіль- ства / А. Нікітін // Право України. – 2003. – № 9. – С. 44–48.
Нурпеисов Е. Н. Психология правомерного поведения / Е. Н. Нурпеисов. – Алма-Ата : Наука, 1984. – 127 с.
Оксамытный В. В. Правомерное поведение личности / В. В. Оксамытный. – Киев : Наук. думка, – 175 с.
Разгильдиев Б. Т. Деяние, содержащее признаки преступ- ления, и его уголовно-правовое значение / Б. Т. Разгильдиев // Правоведение. – – № 4. – С. 66–72.
Слободян Н. М. Конституційно-правова відповідальність людини і громадянина в Україні / Н. М. Слободян // Держава і право. – – Вип. 21. – С. 170–175.
Социальные отклонения / [В. Н. Кудрявцев, С. В. Боро- дин, В. С. Нерсесянц, Ю. В. Кудрявцев]. – 2-е изд., перераб. и доп. – М. : Юрид. лит., 1989. – 368 с.
Шульга А. М. Добровольность как признак правомерного поведения личности / А. М. Шульга // Legea şi Viaţa = Закон и жизнь. – – № 12 (276). – С. 53–56.
Шульга А. М. Загально-психологічна і спеціально-психо- логічна характеристика – основні види характеристики внутріш- ньої сторони правомірної поведінки особи / А. М. Шульга // Пра- во і Безпека. – – № 5 (42). – С. 34–38.
Шульга А. М. Загальнотеоретичні аспекти правомірної поведінки особи : монографія / А. М. Шульга. – Xарків : Майдан, 2013. – 412 с.
Шульга А. М. Зміст суб’єктивної сторони як елемента складу правомірної поведінки особи / А. М. Шульга // Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. – 2012. – Вип. – С. 24–27.
Шульга А. М. Мотивация правомерного поведения личнос- ти как результат и проблема правового воспитания / А. М. Шульга // Legea şi Viaţa = Закон и жизнь. – – № 3/2 (279). – С. 107–110.

Шульга А. М. Об’єктивно протиправне діяння, об’єктив- но правомірна поведінка [Електронний ресурс] / А. М. Шульга // Форум права. – – № 3. – С. 846–849. –
Шульга А. М. Обхід закону як вид зловживання правом / А. М. Шульга // Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. – – № 3 (50). – С. 11–20.
Шульга А. М. Особливості суб’єктивної сторони як елеме- нта складу правомірної поведінки особистости / А. М. Шульга // Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. – – № 4 (55). – С. 88–95.
Шульга А. М. Склад правомірної поведінки особистости, його особливості / А. М. Шульга // Вісник Харківського націона- льного університету внутрішніх справ. – – № 3 (54). – С. 59–64.
Шульга А. М. Страх притягнення до юридичної відповіда- льності як мотив правомірної поведінки особи / А. М. Шульга // Право і Безпека. – – № 5 (47). – С. 51–55.
Шульга А. М. Юридично значуща поведінка особи: по- няття, основні ознаки / А. М. Шульга // Форум права. – – № 1. – С. 1100–1103. –
Шульга. А. М. Категорія «добровільність» у контексті до- слідження суб’єктивної (внутрішньої) сторони правомірної пове- дінки особи / А. М. Шульга // Актуальні проблеми правових наук в євроінтеграційному вимірі : матеріали міжнар. наук.-практ. конф. (м. Харків, 19–20 груд. 2014 р.). – Харків : ГО «Асоц. аспіран- тів-юристів», – С. 15–17.
Яценко С. Ніякого покарання без закону (стаття 7 Конвен- ції про захист прав людини і основних свобод): аспекти реалізації / С. Яценко // Вісник Конституційного Суду України. – – № 5. – С. 79–88.

Розділ 19 ЮРИДИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

Поняття юридичної відповідальності

Юридична відповідальність може характеризуватись як ін- ститут правової системи, який припускає застосування санкцій до суб’єкта, винного у скоєнні правопорушення, або як обов’язок су- б’єкта правопорушення зазнати застосування юридичних санкцій за скоєне ним правопорушення. Юридична відповідальність – обов’язок, який не існував до здійснення правопорушення, цей обов’язок виникає як наслідок правопорушення. Інакше кажучи, правопо- рушення – це юридичний факт, який спричинює виникнення правового відношення між державою (в особі її відповідних органів – суду, прокуратури, поліції тощо) і правопорушником. У межах такого правового відношення на правопорушника покладається зазначений обов’язок, який і виконується правопорушником. Цей обов’язок припускає, що суб’єкт правопорушення зазнає негатив- них наслідків (особистого, майнового, організаційного характеру), передбачених санкцією порушеної ним норми права.

Юридична відповідальність є обов’язком правопорушника, виконання якого має зв’язок з такою категорією, як «державний примус». Юридична відповідальність – вид державного примусу, певна реакція держави на правопорушення як суспільно небезпе- чне або шкідливе діяння, за яке правопорушник «тримає відпо- відь», «відповідає». В системі права є галузі права (кримінальне, адміністративне), що допускають застосування примусових заходів до правопорушника тільки компетентними органами держави. Низка галузей права (цивільне, трудове) поряд із можливістю за- стосування до правопорушника заходів державного примусу ком- петентними органами держави допускають можливість добровіль- ного («досудового») виконання правопорушником відповідного обов’язку як виду та міри його юридичної відповідальності.

Основні види юридичної відповідальності

За способом охорони правопорядку розрізняють санкції пра- вопоновлюючі та штрафні (каральні). За змістом («завданням») санкцій, що застосовуються до правопорушника, юридична від- повідальність може бути правопоновлювальною та штрафною (ка- ральною). Характер зазначених санкцій зумовлює і порядок застосу- вання та реалізації правопоновлювальної або штрафної (каральної) юридичної відповідальності. Правопоновлювальна юридична відпові- дальність спрямована на усунення безпосередньої шкоди, заподія- ної правопорядку (на відновлення порушених суб’єктивних прав, примусове виконання невиконаних юридичних обов’язків, усу- нення протиправних станів). Штрафна юридична відповідальність (кримінальна, адміністративна, дисциплінарна) припускає позба- влення правопорушника певних благ, що йому належать, вплив на правопорушника з метою превенції правопорушень.

З огляду на чинне законодавство України серед видів юридич- ної відповідальності насамперед розрізняють за галузевою належ- ністю норми, порушення вимог яких припускає притягнення пра- вопорушника до юридичної відповідальності: конституційної, кри- мінальної, адміністративної, дисциплінарної, цивільно-правової.

Конституційно-правова відповідальність виникає у сфері кон- ституційно-правових відносин, є видом юридичних гарантій реа- лізації та захисту Конституції. Терміни «конституційно-правова відповідальність» і «конституційна відповідальність» в юридичній літературі використовуються як тотожні, проте необхідно розріз- няти поняття «конституційно-правова відповідальність» і «відпові- дальність за порушення норм конституційного права», що співвід- носяться як частина і ціле, тобто поняття «відповідальність за по- рушення норм конституційного права» щодо поняття «конститу- ційно-правова відповідальність» є родовим поняттям (є ширшим), охоплює останнє як видове поняття (вужче). Конституційно-пра- вова відповідальність припускає порушення виключно норм кон- ституційного права. Наслідком порушення норм конституційного права може бути відповідальність, передбачена не тільки консти- туційним правом (конституційно-правова відповідальність), але й іншими галузями права.

Конституційно-правова відповідальність як вид юридичної відповідальності має ознаки, притаманні будь-якій юридичній від- повідальності, вона є логічним наслідком правопорушення, припус- кає застосування санкцій, передбачених нормами конституційного права. Особливість конституційно-правової відповідальності пере- дусім підкреслюють такі її ознаки, як спрямованість на правову охорону Конституції, наявність певного взаємозв’язку з політич- ною відповідальністю, коли вона застосовується до низки суб’єктів політики (суб’єктів політичної влади): парламенту, глави держави, уряду, парламентарів, політичних партій тощо, відсутність уніфі- кованої процедури (єдиного процесуального порядку) застосуван- ня конституційно-правових санкцій.

Кримінальна відповідальність має місце у сфері кримінально- правових відносин, є наслідком учинення злочину, припускає за- стосування до винної особи найсуворіших заходів державного примусу. Інакше кажучи, за характером санкцій, що застосовують- ся до суб’єкта злочину, кримінальна відповідальність є найсуворі- шим видом юридичної відповідальності. У зв’язку з тим низку принципів кримінальної відповідальності закріплюють відповідні міжнародні нормативно-правові документи, норми конституцій- ного законодавства країни. Кримінальне, кримінальне процесуа- льне, кримінально-виконавче законодавство детально регламентує порядок реалізації (здійснення) кримінальної відповідальності. В Україні відповідні норми закріплюють Кримінальний кодекс Укра- їни, Кримінальний процесуальний кодекс України, Кримінально- виконавчий кодекс України.

Притягненню особи до кримінальної відповідальності як об- винуваченого (з моменту притягнення до кримінальної відповіда- льності обвинувачений має право на захист) зазвичай передує від- криття провадження у кримінальній справі за фактом злочину, в подальшому проводиться збір і дослідження доказів, що стосують- ся цієї справи, за необхідності застосовуються заходи забезпечення кримінального провадження, наприклад, виклик слідчим, привід, відсторонення від посади, арешт майна, затримання особи, запо- біжні заходи (застава, домашній арешт, тримання під вартою то- що). Відповідно до ст. 62. Конституції України особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана криміна- льному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду; ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину; обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних неза- конним шляхом, а також на припущеннях; усі сумніви щодо дове- деності вини особи тлумачаться на її користь.

Адміністративна відповідальність виникає у сфері адміністра- тивно-правових відносин на основі законодавства про адміністра- тивні правопорушення. В Україні адміністративні правопорушен- ня передбачає Кодекс України про адміністративні правопору- шення. Процедура притягнення до адміністративної відповідаль- ності насамперед передбачає складення протоколу про адмініст- ративне правопорушення. До особи, яка притягається до адмініст- ративної відповідальності, у передбачених законом випадках і по- рядку можуть застосовуватись певні заходи забезпечення прова- дження в адміністративній справі (адміністративне затримання особи, персональний огляд, догляд речей тощо). Справа про адмі- ністративне правопорушення розглядається уповноваженим на те суб’єктом (судом, суддею, відповідним органом внутрішніх справ тощо) у межах визначеного законодавством терміну притягнення до адміністративної відповідальності. Справа розглядається відк- рито, у присутності притягуваної до цієї відповідальності особи, яка може користуватися юридичною допомогою адвоката, має право на ознайомлення з матеріалами справи, може давати пояс- нення, надавати докази, заявляти клопотання, може оскаржити постанову про накладення адміністративного стягнення тощо.

Дисциплінарна відповідальність є наслідком порушення трудо- вої, навчальної, службової, військової дисципліни. Суб’єктом при- тягнення до дисциплінарної відповідальності працівників, служ- бовців, які порушили трудову дисципліну, є адміністрація підпри- ємства, установи, організації. Процедура притягнення до дисцип- лінарної відповідальності передбачає попереднє отримання від порушника трудової дисципліни відповідного пояснення, можли- вість оскарження дисциплінарного стягнення, обмежувальний термін його застосування, дії, можливість дострокового зняття то- що. Притягнення до дисциплінарної відповідальності низки суб’єктів права має свої особливості. Так, справи про дисциплінар- ні проступки суддів та деяких інших категорій державних служ- бовців розглядаються та вирішуються спеціальними дисциплі- нарними колегіями. Відповідні статути про дисципліну визнача- ють особливості притягнення до дисциплінарної відповідальнос ті військовослужбовців, працівників поліції, працівників цивільної авіації, залізничного транспорту тощо.

Цивільно-правова відповідальність має місце у сфері цивільно- правових відносин, порядок притягнення до неї унормований цивільно-процесуальним законодавством. В Україні поняття циві- льно-правової відповідальності передусім пов’язують з нормами Цивільного кодексу України і Цивільного процесуального кодексу України. Застосування заходів цивільно-правової відповідальності забезпечується державним примусом, що не виключає можливості добровільного відшкодування правопорушником шкоди, збитків, добровільної сплати неустойки, компенсації моральної шкоди тощо. Ініціативний характер застосування цивільно-правової від- повідальності припускає, що підставою її реалізації є виключно відповідне волевиявлення учасників цивільних правовідносин (наприклад, вимога потерпілого щодо примусового застосування заходів відповідальності до правопорушника, добровільне відшко- дування шкоди правопорушником).

Цивільно-правова відповідальність спрямована не на пока- рання суб’єкта цивільного правопорушення, а на відновлення (компенсацію) порушеного суб’єктивного права потерпілої осо- би, передбаченого нормами та принципами цивільного права. Така відповідальність має майновий і компенсаційно-еквівалент- ний характер: за загальним правилом обсяг майнової (товарно- грошової) компенсації має відповідати розміру завданої шкоди. Юридична рівність (рівноправність) суб’єктів цивільних право- відносин, взаємозв’язок (взаємність) їх суб’єктивних прав та юри- дичних обов’язків як учасників відповідного правовідношення (приміром, договірного) припускають, що цивільно-правова від- повідальність є відповідальністю одного учасника цивільних пра- вовідносин перед іншим, інакше кажучи, це – відповідальність боржника (правопорушника) перед кредитором (потерпілою особою). Покладання цивільно-правової відповідальності означає виникнення у правопорушника обов’язку майнового характеру, якого не було у нього до вчинення ним цивільного правопору- шення. Договірна цивільно-правова відповідальність припускає приєднання до порушеного обов’язку додаткового обов’язку, в разі недоговірної цивільно-правової відповідальності встановлю- ється новий обов’язок.

Принципи та функції юридичної відповідальності

Процес притягнення суб’єкта правопорушення до юридичної відповідальності унормований правом. Цей процес має відповідати певним нормативно-правовим вимогам. Інакше кажучи, існують певні принципи юридичної відповідальності. Так, принципом юри- дичної відповідальності може розглядатись конституційне поло- ження, відповідно до якого ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме право- порушення (ст. 61 Конституції України).

Одним із основних принципів юридичної відповідальності є принцип законності. Функціонування правової системи суспільства передбачає, що притягнення суб’єкта правопорушення до юридич- ної відповідальності, як і загалом будь-який інший вид юридичної діяльності, має бути законним. Сама ж ідея законності має тисячо- літню історію. Ще Платон у своїй книзі «Закони» попереджав: «Я бачу близьку загибель тієї держави, де закон не має сили і перебу- ває під чиєюсь владою. Там же, де закон – владика над правителями, а вони – його раби, я вбачаю порятунок держави і всі блага, які тільки можуть дарувати державам боги». У Стародавньому Римі юристами була сформульована сентенція: «Законність – основа держави» («Legalitas regnorum fundamentum»). «Законність» є традиційним терміном конституційного законодавства багатьох країн світу.

В юридичній літературі зазвичай пишуть, наголошують, що законність як режим нормативної життєдіяльності суспільства і держави передбачає дотримання, виконання всіма суб’єктами пра- ва всіх юридичних норм, усіх нормативно-правових приписів чинного законодавства. Такого роду розуміння законності зосере- джує увагу на реальному здійсненні змісту норм права у поведінці їх адресатів (суб’єктів права), підкреслює загальнообов’язковість норм права, закріплених у законах (термін «законність» є похідним від терміна «закон») та інших формах права конкретної країни, вказує на законність як на принцип права.

З огляду на зміст ст. 19, 68, 129 Конституції України можна зробити висновок, що законність є конституційним принципом, тобто принципом права, передбаченим Основним Законом Украї- ни, його нормативним змістом. Конституція України (ч. 1 ст. 68) передбачає конституційний обов’язок «кожного» неухильно доде- ржуватися законів, тобто суворо дотримуватися усіх вимог норм права, що є змістом законів. Зрозуміло, що зазначене стосується і підзаконних нормативно-правових актів, які ухвалюються на осно- ві й відповідно до змісту законів. Інакше кажучи, у більш широко- му плані законність як функціональний елемент правової системи суспільства і принцип юридичної відповідальності припускає, що юридична відповідальність має завжди застосовуватись відповідно до вимог норм матеріального і процесуального права.

Принцип невідворотності юридичної відповідальності передба- чає, що зазначена відповідальність повинна бути обов’язковим наслідком будь-якого правопорушення. Невідворотність юридич- ної відповідальності – показник її дієвості як особливого інституту правової системи.

Юридична відповідальність має бути не тільки законною, але й обґрунтованою. Обґрунтованість юридичної відповідальності перш за все передбачає неупереджене дослідження всіх установлених фак- тичних обставин цієї юридичної справи, необхідних для її вирішен- ня. У процесі дослідження фактичних обставин справи здійснюється аргументована оцінка доказів, необхідних для висновку про реаль- ність правопорушення, об’єктивне його існування, про наявність вини у суб’єкта правопорушення, її форму (умисел, необережність), матеріальну та моральну шкоду як наслідок цього правопорушення, обтяжуючі або пом’якшуючі обставини справи, якщо цього вимагає закон, про особу правопорушника тощо. Усі фактичні обставини справи є підставою для правильної правової кваліфікації (юридич- ної оцінки) правопорушення, справедливого і доцільного застосу- вання до правопорушника заходів юридичної відповідальності.

Справедливе застосування заходів юридичної відповідальнос- ті (принцип справедливості) означає, що за одне правопорушення настає одна відповідальність, правопорушник несе відповідаль- ність тільки за власне винне, протиправне діяння, вид і міра пока- рання чи стягнення відповідають тяжкості діяння, особі правопо- рушника, не принижують і не ображають людську гідність.

Застосування заходів юридичної відповідальності також має бути доцільним. Відповідно до принципу доцільності заходи юри- дичної відповідальності мають збігатися із цілями юридичної від- повідальності (виправлення, перевиховання правопорушника, виховний вплив на інших осіб), допускається навіть їх зменшення або відмова від них, якщо цілі юридичної відповідальності можуть бути досягнуті іншим шляхом.

До кола принципів юридичної відповідальності має безпосе- реднє відношення і принцип своєчасності – своєчасності притяг- нення правопорушника до юридичної відповідальності. Принцип своєчасності вказує на існування певного, передбаченого законом відносно обмеженого періоду часу, який надає можливість притяг- нути правопорушника до юридичної відповідальності. Відповід- ний період часу стосовно каральної відповідальності відображається поняттям «строк давності». Інститут давності притягнення до ка- ральної відповідальності обґрунтовується науковцями виховною, превентивною безцільністю після спливу тривалого періоду часу з моменту вчинення правопорушення призначення покарання за злочин, накладення стягнення за адміністративне правопорушен- ня, накладення дисциплінарного стягнення, процесуальними тру- днощами встановлення суб’єктами правозастосовної діяльності відповідних фактів минулого під час розслідування злочинів тощо. Строк давності як строк притягнення до адміністративної або дисциплінарної відповідальності зазвичай не перевищує декілька місяців. Строк притягнення до кримінальної відповідальності в Україні обчислюється календарними роками. Для злочинів загаль- ний строк давності для осіб, які переховуються від слідства чи суду, становить 15 років. Кримінальне право України передбачає звіль- нення від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строк давності (давність не застосовується у разі вчинення злочинів проти миру та безпеки людства чи злочинів проти основ національної безпеки України).

Зазначений період часу стосовно майнової відповідальності відображається поняттям «строк позовної давності», який стиму- лює потенційного позивача до реалізації своєї відповідної можли- вості у межах нормативно визначеного строку. Притягнення до цивільно-правової відповідальності здійснюється у межах установ- леного законом строку позовної давності (загальна позовна дав- ність – 3 роки, але закон передбачає низку вимог, строки давності на які не поширюються). Позовна давність є строком, у межах яко- го фізична або юридична особа може звернутися до суду з вимо- гою про захист свого цивільного права або інтересу.

Юридична відповідальність як інститут правової системи ви- конує в ній певні функції. Наприклад, юридична відповідальність забезпечує нормальну дію механізму правового регулювання, вона є елементом правового регулювання, одним з юридичних засобів впливу на суспільні відносини. Також юридична відповідальність є засобом охорони, захисту встановленого в державі правопорядку. Каральна функція юридичної відповідальності знаходить вира- ження в тому, що вона спричинює перетерплювання правопору- шником позбавлення його певних благ, що йому належать.

Відновлювальне функціональне значення майнової юридич- ної відповідальності припускає відновлення порушеного майново- го суб’єктивного права шляхом відшкодування заподіяного збитку, який є наслідком цього правопорушення. Превентивне функціо- нальне значення юридичної відповідальності полягає в тому, що застосування заходів юридичної відповідальності до правопоруш- ника попереджає його про неприпустимість здійснення в майбут- ньому правопорушень, що тягнуть за собою відповідні негативні наслідки. Застосування заходів юридичної відповідальності до правопорушників також попереджає й інших людей про неприпу- стимість правопорушень. Окрім того, юридична відповідальність чинить виховний вплив на суб’єктів права, сприяє формуванню в людей мотивів правомірної поведінки.

Позитивна (проспективна)

і негативна (ретроспективна) юридична відповідальність

В юридичній науці існує концепція негативної і позитивної юридичної відповідальності.

Позитивна відповідальність (або проспективна відповідаль- ність) – це відповідальність «за майбутні дії», яка припускає (фор- мально) існування у суб’єкта права відповідного морального (мо- рально-юридичного) обов’язку, передбаченого нормативно-право- вим документом, де, наприклад, зазначено, що суб’єкт відповідає за стан справ у сфері своєї службової діяльності. Іноді в літературі такого роду моральний обов’язок позиціонується як юридичний обов’язок, зазначається, що позитивна юридична відповідальність є юридичним обов’язком із дотримання вимог правових норм, який реалізується у правомірній поведінці суб’єкта, що схвалюється або заохочується (стимулюється) державою. Позитивна відповідаль- ність характеризується (суб’єктивно) наявністю свідомого позитив- ного ставлення особи як суб’єкта права до своїх юридичних обо- в’язків (приклад: добросовісне ставлення державного службовця до виконання своїх службових обов’язків). Такого роду відповідаль- ність виявляється (об’єктивно) в активній правомірній поведінці стосовно правильного, належного виконання суб’єктом своїх обо- в’язків. У зв’язку з тим, характерним прикладом розуміння приро- ди позитивної відповідальності є визначення в юридичній літера- турі її поняття, відповідно до якого цього роду відповідальність є сумлінним ставленням до своїх юридичних обов’язків, їх якісним виконанням.

Із критичної точки зору, позитивна відповідальність, подана як вид юридичної відповідальності, – це відповідальність у широ- кому її розумінні, причому в настільки широкому, що фактично розмиваються, втрачають чіткість усі ті контури, які реально ре- презентують юридичну природу цієї відповідальності в якому- небудь, хоча б мінімальному, прикладному її розумінні. Тому фак- тично для юриста-практика позитивна відповідальність – це не стільки юридична, скільки моральна відповідальність («сумлінне ставлення» до чого-небудь – класична категорія моралі), або мора- льно-політична, громадянська відповідальність.

На відміну від позитивної відповідальності, негативна відпові- дальність (інакше кажучи, ретроспективна відповідальність) перед- бачає відповідальність за дії, вже вчинені (відповідальність за ми- нуле діяння). Саме негативна відповідальність є відповідальністю у спеціально-юридичному, вузькому, суто прикладному, класично- му її розумінні. Негативна відповідальність – це реакція держави на факт правопорушення (на вчинене правопорушення), що пе- редбачає, за логікою речей примусове настання для суб’єкта пра- вопорушення такого негативного наслідку, як необхідність зазнати певних втрат (особистого, майнового, організаційного характеру).

Ідея правової позитивної відповідальності (в юридичній літе- ратурі наголошують, що під цією ідеєю розуміють не відповідаль- ність особи, яка скоїла правопорушення, а навпаки, правомірну поведінку особи, яка не скоїла правопорушення) з’явилась і знайш- ла поширення в радянській загальнотеоретичній юриспруденції у 1960-ті роки. У подальшому, і навіть у період розпаду СРСР, юрис- тами-вченими наголошувалось, що саме позитивна відповідальність як результат самовиховання і самоконтролю дає можливість пове- дінку людини «поставити під контроль» таких внутрішніх її якос- тей, як честь, гідність, гордість, сором, совість. Проте на сьогодні ідея правової позитивної відповідальності у зв’язку із загальним процесом переоцінки цінностей у пострадянських країнах законо- мірно отримала статус одного з актуальних предметів критики (з огляду на методологічні проблеми дослідження відповідальності). Науковці звертають увагу, що ця ідея фактично не вийшла за межі досить вузького кола фахівців-теоретиків (не вийшла за межі їх доктринальної правосвідомості), практично вона є «умовлянням» одних правознавців іншими правознавцями ставитися до юридич- них заборон, обов’язків і правопорядку з повагою. Соціологічні дослідження свідчать, що у буденній правосвідомості, масовій пра- восвідомості ця ідея також усе ще не знайшла розуміння, широкого поширення, тому думати інакше є ідеалізацією правосвідомості широких верств населення, «прикрашанням» правової дійсності.

Питання для самоперевірки

У чому полягає особливість характеристики юридичної відпові- дальності як інституту правової системи суспільства?
У чому полягає особливість характеристики юридичної відпові- дальності як обов’язку?
Юридична відповідальність є обов’язком, який існував до здійс- нення правопорушення, чи цей обов’язок виникає як наслідок вчинення правопорушення?
Чи можна розглядати правопорушення як юридичний факт, що спричиняє виникнення правових наслідків?
Чи можна стверджувати при характеристиці юридичної відпо- відальності, що у межах правового відношення між державою і правопо- рушником на правопорушника покладається обов’язок зазнати застосу- вання юридичних санкцій за скоєне правопорушення?
Які види негативних наслідків припускає юридична відповідаль- ність як обов’язок, що покладається на правопорушника у межах право- відношення відповідальності?
Чи можна характеризувати юридичну відповідальність як вид державного примусу?
Які види санкцій розрізняють за способом охорони правопорядку?
У чому полягає особливість правопоновлюючої юридичної відпо- відальності?

У чому полягає особливість штрафної (каральної) юридичної відповідальності?
Які види юридичної відповідальності розрізняють за галузевою належністю норми, порушення вимог якої припускає притягнення пра- вопорушника до юридичної відповідальності?
У чому полягає особливість конституційно-правової відповіда- льності?
У чому полягає особливість цивільно-правової відповідальності?
У чому полягає особливість законності та обґрунтованості як принципів юридичної відповідальності?
Які функції притаманні юридичній відповідальності як інсти- туту правової системи суспільства?

Список рекомендованої літератури

Базылев Б. Т. Юридическая ответственность (теоретиче- ские вопросы) / Б. Т. Базылев. – Красноярск : Изд-во Краснояр. ун- та, 1985. – 120 с.
Бернштейн Д. И. Правовая ответственность как вид соци- альной ответственности и пути ее обеспечения : [моногр.] / Д. И. Бернштейн. – Ташкент : Фан, 1989. – 150 с.
Денисов Ю. А. Общая теория правонарушения и ответст- венности (социалистический и юридический аспекты) : [моногр.] / Ю. А. Денисов. – Л. : Изд-во Ленинград. ун-та, 1983. – 142 с.
Духно Н. А. Понятие и виды юридической ответственнос- ти / Н. А. Духно, В. И. Ивакин // Государство и право. – –

№ 6. – С. 12–17.

Зелена О. Визначення підстав юридичної відповідальності: актуальні питання / О. Зелена // Право України. – – № 4. – С. 21–25.
Йонас Г. Принцип відповідальності. У пошуках етики для технологічної цивілізації / Г. Йонас ; пер. з нім. А. Єрмоленка. – Київ : Лібра, 2001. – 400 с.
Кінаш Я. Трансформація відповідальності у праві – реалі- зація принципу справедливості при застосуванні мір державного примусу / Я. Кінаш // Право України. – 2004. – № 3. – С. 103–106.
Колосова Н. М. Конституционная ответственность – самос- тоятельный вид юридической ответственности / Н. М. Колосова // Государство и право. – – № 2. – С. 86–91.

Кривенко Л. Т. Конституційна відповідальність глави дер- жави / Л. Т. Кривенко // Віче. – – № 10. – С. 3–18.
Кривенко Л. Т. Конституційно-правова відповідальність – елемент конституційно-правового статусу Верховної Ради України / Л. Т. Кривенко // Часопис Київського університету права. – –

№ 4. – С. 28–34.

Кудрявцев В. Н. Закон, поступок, ответственность / В. Н. Кудрявцев. – М. : Наука, 1986. – 448 с.
Лейст О. Э. Понятие ответственности в теории права / О. Э. Лейст // Вестник МГУ. – 1994. – № 1. – С. 31–37.
Липинский Д. А. Проблемы юридической ответственнос- ти / Д. А. Липинский. – СПб. : Юрид. центр Пресс, 2003. – 385 с.
Майданник О. Конституційно-правова відповідальність: ознаки, підстави, суб’єкти / О. Майданник // Право України. – 2001. – № 2. – С. 92–95.
Малаш Т. А. Принцип неотвратимости юридической ответственности : учеб. пособие / Т. А. Малаш. – М. : [Б.и.], – 73 с.
Малеин Н. С. Современные проблемы юридической ответственности / Н. С. Малеин // Государство и право. – –

№ 6. – С. 30–38.

Мироненко М. Б. Принципы юридической ответственно- сти / М. Б. Мироненко ; под. ред. Р. Л. Хачатурова. – Тольятти : ВУиТ, 2001. – 239 с.
Погорілко В. Ф. Конституційно-правова відповідальність / В. Ф. Погорілко, В. Л. Федоренко // Правова держава. – – Вип. 13. – С. 114–131.
Проблемы правовой ответственности государства, его ор- ганов и служащих (круглый стол) // Государство и право. – 2000. –

№ 3. – С. 20–36.

Слободян Н. М. Конституційно-правова відповідальність людини і громадянина в Україні / Н. М. Слободян // Держава і право. – – Вип. 21. – С. 170–175.
Хуторян Н. М. Поняття матеріальної відповідальності в трудовому праві / Н. М. Хуторян // Держава і право. – – Вип. 12. – С. 383–393.
Хуторян Н. М. Поняття юридичної відповідальності в за- гальній теорії права / Н. М. Хуторян // Держава і право. – – Вип. 11. – С. 340–357.

Шиндяпина М. Д. Стадии юридической ответственности : учеб. пособие / М. Д. Шиндяпина. – М. : Кн. мир, 1998. – 168 с.
Шон Д. Т. Конституционная ответственность / Д. Т. Шон // Государство и право. – 1995. – № 7. – С. 18–26.
Шульга А. М. Субъекты юридически значимого поведе- ния и правовых последствий, их соотношение / А. М. Шульга // Legea şi Viaţa = Закон и жизнь. – – № 1/3 (265). – С. 230–232.
Шульга А. М. Юридично значуща поведінка: «негативна» і

«позитивна» відповідальність / А. М. Шульга // Право і Безпека. – 2012. – № 1 (43). – С. 55–58.

Яценко С. Ніякого покарання без закону (стаття 7 Конвен- ції про захист прав людини і основних свобод): аспекти реалізації / С. Яценко // Вісник Конституційного Суду України. – – № 5. – С. 79–88.

Розділ 20 РЕАЛІЗАЦІЯ НОРМ ПРАВА

Поняття й основні форми реалізації норм права

Утілення в життя правил поведінки, що становлять зміст пра- ва, здійснюється у процесі реалізації норм права, тобто поведінки суб’єктів права відповідно до вимог норм права (заборони, дозво- лу, зобов’язання).

Отже, реалізація норм права – це втілення положень правових норм у фактичній поведінці (діяльності) суб’єктів права. Реалізацію норм права як особливий процес можна розглядати з об’єктивної і суб’єк- тивної сторони. Об’єктивна сторона реалізації норм права є вико- нанням правомірних дій у місцях і в терміни, передбачені нормами права. Суб’єктивна сторона – ставлення суб’єкта до правових вимог і стан його волі в момент здійснення дій, що встановлюються правом.

Норми права можуть бути реалізовані в різних формах: у пра- вовідносинах і поза ними, з участю державних органів і без них. Фо- рма реалізації права залежить від особливостей гіпотез і диспозицій правових норм, специфіки суспільних відносин, що ними регулю- ються, характеру поведінки суб’єктів, які реалізують правові норми.

Відповідно до цього розрізняють такі форми реалізації норм права:

використання;
виконання;
дотримання;
застосування.

Використання норм права – це форма реалізації правових норм, що полягає у здійсненні тими чи іншими суб’єктами прав або свобод, закріплених у відповідних нормах права.

Для використання норм права характерною є поведінка суб’єк- тів, що виражається у використанні юридичних можливостей, вилу- ченні користі з положень, що містяться у нормах права. Починаючи, наприклад, із продажу чи дарування речі, власник здійснює своє право володіння, користування, розпорядження майном шляхом використання прав, наданих йому відповідною нормою права. Осо- бливістю використання норм права є те, що суб’єкт сам вирішує, використовувати чи утриматися від використання суб’єктивного права, що йому належить. На відміну від дотримання і виконання норм права, що можуть бути як добровільними, так і примусовими, їх використання може бути лише добровільним.

Виконання норм права – це форма реалізації норм права, що знаходить своє вираження в діях суб’єктів щодо здійснення зобов’язуючого розпорядження права. Якщо норма права містить обов’язок, то простого утримування суб’єкта від здійснення визна- чених дій вже недостатньо. Більш того, у деяких випадках воно може кваліфікуватися як протиправна поведінка.

Особливою рисою виконання норм права є активна поведінка суб’єктів: вони здійснюють дії, що відповідають юридичним нор- мам, тобто виконують покладені на них активні обов’язки. Напри- клад, обов’язок батьків утримувати неповнолітніх дітей і забезпе- чити їм певний рівень освіти; своєчасне заповнення і подання до органів податкової адміністрації декларації про доходи.

Дотримання норм права – це форма реалізації норм права, що знаходить своє вираження в узгодженні суб’єктами своєї пове- дінки з нормами-заборонами. Дотримання норм полягає в тому, що суб’єкт утримується від порушення заборон, що містяться у тих чи інших правових нормах. Характерна риса цієї форми – пасивна поведінка суб’єктів: вони не здійснюють дій, що заборонені нор- мами права, і в такий спосіб реалізують правові заборони. Напри- клад, утримання громадянина від спроб вивезти за кордон держа- ви предмети, заборонені для вивозу, чи дотримання швидкості руху автомобіля в місті 60 кілометрів на годину.

Правозастосування як особлива форма реалізації норм права.

Поняття та риси

Поняття «правозастосування» означає виконання норм права в суспільному житті. Правозастосування є найбільш місткою части- ною юридичного процесу. Особливою або, як інколи її називають складною формою реалізації норм права є правозастосування, що характеризується низкою ознак, які істотно відрізняють цю форму від використання, виконання і дотримання норм права:

по-перше, застосування норм права – це діяльність, що здійснюється тільки відповідними державними органами, посадо- вими особами чи з їх доручення суспільними структурами;
по-друге, застосуванню норм права притаманний держав- но-владний характер. Застосування – один із видів державної дія- льності, що здійснюється від імені держави чи уповноважених їм суб’єктів, і тому є обов’язковим для всіх адресатів;
по-третє, правозастосування має індивідуально персоніфі- кований характер, оскільки це вирішення конкретної справи, жит- тєвого випадку, певної правової ситуації, «застосування» норм права до конкретних осіб, у конкретних обставинах;
по-четверте, застосування норм права має активний твор- чий характер, оскільки це завжди інтелектуальна діяльність, для застосування норм права необхідно свідомо проводити ряд дій;
по-п’яте, правозастосування має процедурно-процесуальний характер, оскільки воно триває в часі, складається з ряду стадій;
по-шосте, застосування норм права має юридично оформ- лений характер – завершується винесенням спеціального акта, тобто акта застосування норм права, чи правозастосовного акта;
по-сьоме, правозастосування завжди виконує роль юриди- чного факту, є результатом застосування правових норм, що поро- джує, змінює чи припиняє конкретні правовідносини.

Правозастосування – це владно-організуюча діяльність ком- петентних державних органів і посадових осіб, що виражається у процедурно-процесуальних формах, полягає в реалізації юридич- них норм щодо конкретних життєвих випадків і конкретних су- б’єктів, для вирішення юридичної справи, в результаті чого вини- кають, змінюються, припиняються або відновлюються юридичні права та юридичні обов’язки сторін у цих справах.

Необхідність правозастосування виникає:

за наявності конфліктних ситуацій, тобто коли має місце спір про право, права й обов’язки і коли сторони самі не можуть виробити загальне рішення (наприклад, про розподіл майна);
в разі правопорушень, тобто коли не виконуються обов’яз- ки, є перешкоди до здійснення права і коли необхідно вжити при- мусовий захід (наприклад, стягнення штрафу, конфіскацію майна);
за необхідності встановити юридичні факти (факт батьків- ства, факт смерті чи вторинні документи);
при вирішенні кадрових питань;
при нагородженні чи присвоєнні звань;
при вирішенні організаційних питань;
при вирішенні питань індивідуального характеру (реєст- рації шлюбу).

Основні стадії процесу застосування норм права

Процес застосування норм права може починатися з ініціати- ви самого правозастосувача, за вказівкою вищого органу чи за зая- вою зацікавлених суб’єктів і являє собою систему послідовних дій, певні групи яких поєднуються в так звані стадії правозастосування. Визначена послідовність виконання комплексу дій під час правозастосування дає підстави говорити про такі стадії правозастосувальної діяльності:

Встановлення фактичних обставин юридичної справи.
Встановлення юридичної основи справи (юридична квалі- фікація).
Вирішення справи та документальне оформлення ухвале- ного рішення.

Перша стадія. Встановлення фактичних обставин юридич- ної справи – це встановлення й аналіз фактичних обставин справи чи ситуації, що вимагає врегулювання або рішення. На цій стадії застосування правових норм потрібно установити, що дія або по- дія, які відбулися, мають юридичне значення. Усю сукупність об- ставин, що підлягають установленню, можна віднести до трьох основних груп:

а) фактичні обставини, з якими норми права позв’язують ви- никнення юридичних наслідків;

б) дані, що характеризують особистість суб’єктів, причетних до розгляду відповідної справи;

в) обставини, що спонукали суб’єктів до певної поведінки (правомірної чи протиправної).

При цьому враховуються умови, мотиви юридично значущої поведінки. Ця стадія – це вихідна стадія процесу правозастосуван- ня. Адже саме уточнення, оцінка фактичних обставин справи, що мають юридичне значення, спричиняють юридичну оцінку фак- тів, що встановлюються. Метою цієї стадії є встановлення об’єктив- ної істини, і за своєю суттю ця стадія є процесуальною діяльністю, що знаходить вираження у збиранні, перевірці й оцінці відповід- них доказів у справі та їхніх джерелах. До того ж методи і способи, що застосовуються для встановлення і дослідження обставин спра- ви, повинні бути дозволені правом, а також бути етичними, науко- вими та ефективними.

Друга стадія. Юридична кваліфікація – на цій стадії право- застосовного процесу дається правова кваліфікація (юридична оцінка) встановленим фактичним обставинам справи, тобто зважу- ється питання, яка норма поширюється на цей випадок, чи підпа- дає цей факт під її дію.

Установлення юридичної основи справи починається з вибо- ру норми права, що підлягає застосуванню. При цьому уповнова- жений орган спочатку встановлює галузь права, що регулює поді- бні відносини, а потім у цій галузі знаходить конкретну норму, що поширюється на цей життєвий випадок.

Після цього здійснюється юридична кваліфікація самої нор- ми, тобто перевірка обраної норми на предмет її дії в часі, просто- рі, за колом осіб. Зокрема, встановлюють:

а) чи діє ця норма на момент вирішення конкретної юридич- ної справи;

б) чи діє вона на тій території, де розглядається справа;

в) чи поширюється її дія на суб’єктів, які беруть участь у роз- в’язуваній справі.

Водночас необхідно керуватися загальним положенням – «за- кон зворотної сили не має», відповідно до якого неможливо засто- сувати норму права, хоча і чинну в цей момент, але якої не було в момент, коли відносини, що розглядаються, відбулися чи закінчи- лися. Також не можливе застосування норми, що не набула закон- ної юридичної сили.

При встановленні юридичної основи справи іноді складається ситуація, за якої той самий випадок регулюється двома чи більше чинними нормами незбіжного чи протилежного характеру. Вини- кає колізія правових норм, яку необхідно вирішити на цій стадії.

Починаючи перевірку обраної норми, необхідно установити дійсний її текст. Для цього слід скористатися офіційним текстом нормативного акта, опублікованого в офіційних джерелах, кодексах. Третя стадія. Вирішення юридичної справи і винесення правозастосовного акта – заключна і разом з тим основна стадія процесу застосування права. На цій стадії здійснюється застосу- вання права у власному розумінні слова, в той час як усі попередні стадії готують попередні умови і матеріали для кінцевого рішення у справі. У ньому владно поширюється дія застосованої норми на факт, визначаються права й обов’язки конкретних суб’єктів. Саме у правозастосовному рішенні норма права набуває індивідуально- владного характеру, встановлюється зв’язок норми права з фактом, що вирішується.

Рішення у справі супроводжується синхронно здійсненням повноважним органом (письмово чи в іншій формі) індивідуально- правового акта (акта застосування права), що є юридичним фактом і основою для виникнення правовідносин.

Правильно ухвалене рішення забезпечує законність, зміцнює правопорядок загалом, підтримує інтереси держави й суспільства, з одного боку, а з іншого – охороняє права громадян, виховує пова- гу до закону.

Акт застосування норм права: поняття, ознаки, види

Правозастосовний акт, або акт застосування норми права – це індивідуальний акт державно-владного характеру, що видається ком- петентними державними органами та визначає на основі правових норм права й обов’язки конкретних осіб чи міру їх відповідальності.

Ознаки правозастосовного акта:

це елемент складного юридичного факту, без якого не мо- же реалізовуватися конкретна правова норма;
виходить від компетентних органів держави, має офіційно- владний характер, виражає волю держави й охороняється його примусовою силою;
має завжди чіткий індивідуальний (персоніфікований) ха- рактер, реалізується через права й обов’язки конкретних осіб;

спирається на певну норму права, тобто повинний бути за- конним і обґрунтованим, доцільним і тому ефективним;
має визначену, встановлену законом форму (акта, докумен- та, наказу, рішення, вироку, розпорядження), що передбачає рекві- зити: назву, підписи, дату, визначену структуру.

Серед актів застосування норм права слід розрізняти:

основний акт, у якому виражено рішення юридичної спра- ви в цілому;
допоміжні (проміжні, додаткові, супровідні) акти, що офо- рмляються при установленні фактичних обставин справи, під час судового процесу, на інших стадіях.

Види правозастосовних актів класифікуються за різними критеріями.

За формою зовнішнього прояву:

письмові акти-документи;
усні акти (наприклад, наказ командира);
акти-дії (наприклад, жест регулювальника).

За суб’єктами прийняття:

акти парламенту;
акти глави держави;
акти виконавчих органів;
судові рішення;
акти поліції;
акти місцевих органів влади;
акти керівників підприємств, командирів військових частин;
акти уповноважених органів громадських організацій.
За функціями у правовому регулюванні:
регулятивні (наприклад, свідоцтво про шлюб);
охоронні (наприклад, адміністративний протокол про на- кладення штрафу).

За галузевою належністю:

кримінально-правові;
адміністративно-правові;
цивільно-правові й інші (крім процесуальних).

За юридичними наслідками:

правовстановлюючі (наприклад, про призначення на посаду);
правоконстатуючі (наприклад, свідоцтво про шлюб);
правозмінюючі (наприклад, заміна одного примусового за- ходу на інший);

правоприпиняючі (наприклад, винесення судом рішення про скасування акта, про втрату ним юридичної сили).

За характером індивідуальних розпоряджень:

дозвільні;
зобов’язальні;
заборонні.

Особливості застосування норм права в діяльності Міністерства внутрішніх справ України

У діяльності МВС України застосування права посідає важливе місце. Система МВС є складовою частиною державного механізму. Тією чи іншою мірою Міністерство бере участь у реалізації кожної функції держави. Одночасно Міністерство внутрішніх справ Украї- ни є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах:

забезпечення охорони прав і свобод людини, інтересів сус- пільства і держави, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку, а також надання поліцейських послуг;
захисту державного кордону та охорони суверенних прав України в її виключній (морській) економічній зоні;
цивільного захисту, захисту населення і територій від над- звичайних ситуацій та запобігання їх виникненню, ліквідації над- звичайних ситуацій, рятувальної справи, гасіння пожеж, пожежної та техногенної безпеки, діяльності аварійно-рятувальних служб, а також гідрометеорологічної діяльності;
міграції (імміграції та еміграції), зокрема протидії нелегаль- ній (незаконній) міграції, громадянства, реєстрації фізичних осіб, біженців та інших визначених законодавством категорій мігрантів.

Попереджувати правопорушення та активно брати участь в усуненні причин, які їх породжують, – ось головне в діяльності МВС України, в його соціальному призначенні.

Із точки зору змісту, форм, методів та засобів, які використо- вуються, діяльність МВС України (де право реалізується у формі застосування) може бути поділена на адміністративну, оператив- но-розшукову та кримінально-процесуальну.

Адміністративна діяльність Міністерства внутрішніх справ Ук- раїни полягає у здійсненні як організаційно-правових заходів у сис- темі МВС (планування, контролю, перевірки виконання, добору, навчання, розставлення кадрів та ін.), так і заходів, що виходять за межі внутрішньоорганізаційних відносин (здійснення охорони гро- мадського порядку, паспортної та дозвільної системи, пожежної безпеки, безпеки руху транспорту й пішоходів та ін.). Законодавство України (зокрема, закон України від 18 лютого 1992 р. «Про опера- тивно-розшукову діяльність») передбачає застосування у боротьбі зі злочинністю оперативно-розшукових заходів для виявлення злочи- нів та осіб, які їх вчинили. Кримінально-процесуальна діяльність Національної поліції здійснюється у формі досудового розслідування. Розглядаючи місце й роль правозастосування в названих видах діяльності, важливо враховувати природний зв’язок її фактичних та правових форм. Деякі автори висловлюють припущення про те, що при класифікації правових форм діяльності державних органів слід відштовхуватись від характеру їхньої безпосередньої взаємодії з пра- вом як соціальною реальністю. У зв’язку з цим виділяють правотворчу та правозастосовну діяльність. Остання, у свою чергу, поділяється на правонаділяючу та правоохоронну. Правоохоронна діяльність також може бути поділена на відносно самостійні різновиди: а) діяльність щодо забезпечення виконання норм права (правозабезпечення); б) діяльність щодо розгляду правових спорів і справ про правопору- шення; в) діяльність щодо виконання (реалізації) державного примусу. Таким чином, МВС України здійснює свої функції як через правотворчу, так і через правозастосовну діяльність. Перша суворо обмежена й не займає провідного місця. У такій, наприклад, сфері, як боротьба зі злочинністю, Міністерство внутрішніх справ взагалі позбавлене правотворчих функцій. Пріоритет тут якраз за його правозастосовними актами.

Певну складність становить визначення місця правозастосу- вання серед інших форм правореалізуючої діяльності МВС України. У загальному вигляді можна констатувати, що багато зі своїх функ- цій Міністерство реалізує шляхом виконання закону, використання прав, які йому надані. При цьому МВС готує необхідну базу для правозастосовної діяльності інших органів (наприклад, суду). І тільки там, де учасники правовідносин не можуть самостійно реалізувати своїх прав та обов’язків, Міністерство внутрішніх справ України здійснює застосування норм права, усуваючи перешкоди.

Питання для самоконтролю

Що таке реалізація права?
Назвіть форми безпосередньої реалізації права.
Які форми реалізації права Вам відомі?
Що таке правозастосування?
Визначте стадії правозастосування.
Що таке юридична кваліфікація?
Що виступає підставами правозастосування?
Наведіть визначення акту застосування норм права.
Яка існує класифікація актів правозастосування?
У чому полягають особливості застосування норм права в дія- льності Міністерства внутрішніх справ України?

Список рекомендованої літератури

Бобровник С. В. Акт застосування права / С. В. Бобровник // Юридична енциклопедія : в 6 т. / редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова) та ін. – Т. – Київ : Укр. енцикл., 1998. – С. 75–76.
Бобровник С. В. Індивідуальні акти / С. В. Бобровник // Юридична енциклопедія : в 6 т. / редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова) та ін. – Т. – Київ : Укр. енцикл., 1999. – С. 679–680.
Бобровник С. В. Правове регулювання суспільних відносин та реалізація права / С. В. Бобровник // Правова держава. – – Вип. 7. – С. 103–108.
Богінич О. Л. Гарантії застосування норм права / О. Л. Бо- гінич // Юридична енциклопедія : в 6 т. / редкол.: Ю. С. Шемшу- ченко (голова) та ін. – Т. – Київ : Укр. енцикл., 1998. – С. 553–554.
Гусаров С. М. Правозастосовна діяльність в Україні : моно- графія / С. М. Гусаров. – Харків : Золота миля, – 416 с.
Лазарев В. В. Эффективность правоприменительных актов / В. В. Лазарев. – Казань : Изд-во Казан. ун-та, – 206 с.
Ліщина І. Регулювання реалізації рішень Європейського суду з прав людини / І. Ліщина // Право України. – 2001. – № – С. 42–43.
Лутковська В. Застосування судами України при здійснен- ні правосуддя ст. 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини / В. Лутковська // Право України. – 2004. – № 8. – С. 30–32.
Макаренко Л. О. Реалізація правових приписів: загально- теоретичні проблеми / Л. О. Макаренко // Держава і право. – 2000. – Вип. 5. – С. 3–9.

Павлишин О. Правозастосування як об’єкт філософсько- правових досліджень / О. Павлишин // Право України. – 2004. –

№ 8. – С. 21–25.

Пархоменко Н. М. Реалізація норм права / Н. М. Пархо- менко // Юридична енциклопедія : в 6 т. / редкол.: Ю. С. Ше- мшученко (голова) та ін. – Т. – Київ : Укр. енцикл., 2003. – С. 246.
Про затвердження Інструкції з організації нормотворчої діяльності в Міністерстві внутрішніх справ України : наказ МВС України від 27 лип. 2012 р. № 649
Рабінович П. М. Прогалини у праві / П. М. Рабінович // Юридична енциклопедія : в 6 т. / редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова) та ін. – Т. – Київ : Укр. енцикл., 2003. – С. 148.
Слинько Д. В. Основні риси та структура правозастосовної діяльності / Д. В. Слинько // Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. – – Вип. 20. – С. 21–24.
Слинько Д. В. Особливості правозастосовного процесу в діяльності органів внутрішніх справ / Д. В. Слинько // Право і Безпека. – – № 3 (58). – С. 97–102.

Розділ 21 ПРАВОСВІДОМІСТЬ І ПРАВОВА КУЛЬТУРА

Правосвідомість

Правосвідомість є однією з форм суспільної свідомості (інші форми суспільної свідомості – філософська, моральна, політична, екологічна свідомість та ін.), тобто правосвідомість – явище ідеаль- не. Як форма суспільної свідомості правосвідомість має свій влас- ний предмет відбиття, який насамперед і відрізняє правосвідомість від інших форм суспільної свідомості. Правосвідомість відображає право як у статиці, так і в динаміці його буття. Правову дійсність – статику і динаміку права – відображають відповідні знання, уяв- лення тощо як елементи правосвідомості.

Результатом відбиття правової дійсності у свідомості людей є також їх оцінне ставлення до неї, ті правові мотиви, правові уста- новки, що знаходять свій прояв, наприклад, у такій юридично значущій поведінці людей, як правомірна чи протиправна поведін- ка. У зв’язку з тим правосвідомість є внутрішнім регулятором юри- дично значущої поведінки, тобто право впливає на поведінку лю- дей через їх правосвідомість, незалежно від того, знає чи не знає людина, що вона є носієм певної правосвідомості.

Кожна людина завжди має в тій чи іншій мірі правосвідомість (наприклад, позитивну або негативну за своїм загальним оцінним ставленням до права як регулятора суспільних відносин), оскільки свідомість людини, як відомо, формується виключно в суспільстві, а правове регулювання суспільних відносин притаманне будь- якому сучасному цивілізованому суспільству. Правосвідомість – форма (частина) свідомості людей, яка відображає правову дійсність, репрезентує ставлення людей до права як у статиці, так і в динаміці його буття, впливає на характер поведінки людей у сфері правового регу- лювання суспільних відносин.

Структура правосвідомості, її функції, види

З огляду на теорію правосвідомості остання має певну струк- туру, тобто внутрішню будову. Усі можливі елементи правосвідо- мості слід розглядати як взаємозалежні, оскільки свідомість люди- ни завжди репрезентує єдність знання права, оцінного ставлення до нього, які знаходять свій зовнішній прояв у свідомо вольовій, юридично значущій їх поведінці. В юридичній літературі огляд елементів структури правосвідомості – це насамперед огляд право- вої ідеології та правової психології.

Правова ідеологія є науковим проявом тих чи інших правових ідей, концепцій, принципів, теорій, поглядів, вимог, тобто ідей, концепцій, принципів, теорій, поглядів, вимог щодо права, право- вої дійсності. Правовою ідеологією є, наприклад, теорія (принцип) розподілу влад, теорія народного суверенітету, концепція правової або соціальної держави тощо.

Правову психологію репрезентують правові емоції, почуття, настрої, бажання, властиві суспільству, тим чи іншим соціальним групам або індивідам, як результат безпосереднього правового досвіду людей, знання ними реальних фактів правової життєдіяль- ності суспільства.

Правосвідомість людей тією чи іншою мірою завжди впливає на функціонування правової системи суспільства. Основні напрями такого впливу юридична наука визначає як функції правосвідомості, серед яких передусім розрізняють пізнавальну, оцінну, регулятивну. Пізнавальна (інформаційна) функція правосвідомості припускає наявність у людей певних знань про правові явища. Напри- клад, наявність знань про право, закон, правовідносини, правотво- рчу, правозастосовну діяльність.

Якщо оцінна функція правосвідомості знаходить прояв у наяв- ності в людей певного ставлення до права, інших правових явищ, то регулятивна функція правосвідомості припускає, що на основі правових знань, правових оцінок у людей формуються правові установки щодо поведінки у сфері дії права.

Серед видів правосвідомості за її суб’єктами розрізняють ін- дивідуальну, групову, суспільну правосвідомість. За рівнем глибини відбиття правової дійсності є правосвідомість побутова, наукова, професійна.

Побутова правосвідомість – результат осмислення пересічни- ми громадянами свого життєвого юридичного досвіду. Якщо нау- кова правосвідомість – це правосвідомість учених-юристів, то про- фесійна правосвідомість – це правосвідомість юристів-практиків, людей, які мають юридичну освіту, виконують роботу слідчого, судді, прокурора тощо.

Правова культура

Правосвідомість є як передумовою, так і невід’ємною складо- вою правової культури. Загалом поняття «правова культура» репре- зентує позитивну якість розвитку правового життя суспільства, особи.

Правова культура суспільства є позитивною якістю розвитку правового життя суспільства, що забезпечує його стабільність, про- гресивний розвиток. Позитивна якість розвитку правового життя суспільства, зокрема, має зв’язок з такими його атрибутами, як правова ідеологія, правотворчість, законодавство, законність, пра- вопорядок, інститут прав людини, правозастосовна діяльність.

Правова культура суспільства охоплює всі досягнення право- вого життя суспільства, характеризує її ціннісний зріз, рівень роз- витку, досконалість у загальному контексті соціального прогресу. Наявність Конституційного Суду в Україні, участь України в між- народних пактах з прав людини, адаптація її національного зако- нодавства до європейських стандартів у галузі прав людини, ухва- лення нових кодексів – Кримінального кодексу України, Цивільно- го кодексу України та інших кодексів, прогресивне реформування судової системи (наприклад, поява апеляційних судів) та право- охоронної системи (наприклад, поява поліції замість міліції) тощо – показники поступового підвищення рівня правової культури українського суспільства, після початку в останнє десятиріччя ХХ ст. розбудови України як самостійної, незалежної пострадянсь- кої держави.

Правова культура особи репрезентує наявність тієї позитивної якості розвитку правового життя особи, що забезпечує необхідний та достатній рівень знання права, розуміння його соціальної цін- ності, уміння користуватися своїми юридичними правами, свідоме виконання своїх юридичних обов’язків.

Правова культура особи припускає оволодіння особою при- наймні необхідним і достатнім рівнем знання права, оскільки зна- ти усі нормативно-правові приписи не в змозі навіть юрист-про- фесіонал, тобто певний мінімум знання права – передумова право- вої культури.

Кожна людина повинна знати хоча б свої основні права й обов’язки, пов’язані зі здійсненням нею в суспільстві своїх постій- них соціальних ролей (пасажира, покупця, найманого робітника, платника податків тощо). Допомогу громадянам у заповненні про- галин в їх юридичних знаннях мають надавати представники юридичної професії.

Правова культура особи припускає розуміння соціальної цін- ності права, що унормовує, впорядковує суспільні відносини, проти- стоїть анархії й сваволі в цих відносинах, сприяє досягненню миру і згоди в суспільстві. Знання права, розуміння його соціальної сутнос- ті має супроводжуватись умінням користуватися своїми юридични- ми правами, свідомим виконанням своїх юридичних обов’язків.

Деформація правосвідомості

Правова культура свідчить про наявність в особи позитивної правосвідомості, проте правосвідомість людини може демонстру- вати і певну її деформацію – викривлення, «ерозію» позитивних за характером правових поглядів, переконань тощо. Одним із найбільш істотних, характерних проявів деформації правосвідомості є пра- вовий нігілізм, що припускає недооцінку права, негативне став- лення до права, заперечення його соціальної цінності, особистої цінності. Правовий нігілізм як суспільно-політична думка спрямо- ваний на приниження ролі права в життєдіяльності суспільства. З огляду на юридичну літературу, правовий нігілізм знаходить про- яв у негативному ставленні до права загалом, у недовірі до припи- сів права, в ігноруванні правових приписів, у байдужому або скеп- тичному ставленні до права, його можливостей, значення.

Правовий нігілізм як соціальне явище та «юридичний» світо- гляд можна спостерігати на всіх рівнях правосвідомості. Подібного роду світогляд неминуче призводить до відповідної негативної суспільно-юридичної практики, знаходить прояв у протиправній поведінці громадян, діяльності державних органів, їх посадових осіб, яка не відповідає вимогам режиму законності, принципу вер- ховенства права, тією чи іншою мірою порушує права людини.

Вирішення проблеми подолання правового нігілізму насам- перед залежить від стану соціально-економічних, державно-право- вих умов життя людей сьогодення. Подоланню правового нігілізму як масового явища сприяє утвердження в країні демократичного політичного режиму, режиму законності, інституту прав людини, формування правової держави, поліпшення якості законодавства, підвищення авторитету й дієвості судової влади, поширення еле- ментарних юридичних знань серед населення тощо.

Окрім правового нігілізму, деформацією правосвідомості є та- кож і правовий ідеалізм, який виникає та існує як результат перео- цінки права, його сили, є ставленням до нього, що припускає перео- цінку можливостей права щодо вирішення проблем життєдіяльнос- ті країни. Також в юридичній літературі як деформацію правосві- домості іноді розглядають і правовий інфантилізм людей, їх право- вий дилетантизм і т. ін.

Правова культура суспільства

В юридичній літературі існують різного роду визначення по- няття правової культури суспільства, які загалом не суперечать одне одному, а лише так чи інакше доповнюють одне одного. Так, з однієї точки зору, правову культуру суспільства слід розуміти як систему цінностей, що відповідають рівню досягнутого суспільст- вом правового прогресу, відображають у правовій формі стан сво- боди особи та інші найважливіші соціальні цінності. З іншої точки зору, правова культура суспільства – це рівень правосвідомості та правової активності суспільства, ступінь прогресивності юридич- них норм, юридичної діяльності.

Від категорії «правова культура суспільства» необхідно відріз- няти категорію «правова субкультура». Співвідносяться вони як ціле (правова культура суспільства) і його частина (правова субкульту- ра). У літературі не завжди вказується суб’єкт правової субкультури. Оскільки з точки зору соціологічної науки будь-яка субкультура – це система цінностей, поведінкових установок, життєвого стилю певної соціальної групи, що є відносно самостійним цілісним утво- ренням у межах домінуючої культури, за аналогією необхідно ви- значати, що правова субкультура – це правова культура певної соці- альної групи, яка загалом відповідає правовій культурі суспільства, але має низку неістотних відмінностей. Як пишуть науковці, «пра- вова субкультура не протистоїть панівній правовій культурі», тоб- то правовій культурі суспільства, вона лише, «включаючи в себе низку її базових правових цінностей, додає до них нові цінності, притаманні саме їй». Прикладом правової субкультури може бути правова субкультура працівників органів внутрішніх справ (їх професійно-правова культура).

Ураховуючи сучасний стан соціологічної науки, необхідно за- значити, що оскільки певні ідейні уявлення у представників різних субкультур (еми, готи, фа, антифа, панки, скінхеди тощо) іноді можуть навіть збігатися (субкультура, так само, як і культура, при- пускає наявність у людини орієнтації на певні цінності), сучасні «соціологи-якісники» (їх протилежність – «соціологи-кількісники», які традиційно роблять висновки не стільки на основі глибинного аналізу конкретних історій конкретних людей, скільки на основі результатів масового опитування населення), пропонують заміни- ти поняття субкультури поняттям солідарності. Як вважають науко- вці, поняття «субкультура» себе вижило («розводить молодь по різних полюсах, вибудовує бар’єри, встановлює тверді прив’язки до території, соціальної групи, національності»). Сьогодні, на дум- ку вчених, «між багатьма субкультурами кордони розмиті», тому молоді люди нерідко переходять з однієї групи в іншу, оскільки, «незважаючи на зовнішню несхожість, їх об’єднує одна ідея». Від- повідно, поняття «солідарність» є більш універсальним («показує загальне, ціннісні ядра, які формують тренди сучасності»).

Орієнтуючись на традиційну наукову термінологію, доцільно звернути увагу на те, що від правової субкультури необхідно відріз- няти правову контркультуру як певний тип субкультури, тобто не будь-яка субкультура є правовою субкультурою. Так, кримінальна субкультура (її елементи: кримінальна ідеологія, кримінальна мо- ральність, кримінальний спосіб життя, кримінальна організація, кримінальний культ) − «це не частина загальної культури, а її пря- мий антипод». Кримінальна (делінквентна) субкультура «усмоктує в себе плоди культури суспільства й, паразитуючи на цьому суспі- льстві, також паразитує на культурі, будучи її антиподом, а не її продовженням», зазначають дослідники.

Загалом будь-яка контркультура – це культура певних соціаль- них груп, тип субкультури, який відкидає цінності та норми панів- ної у цьому суспільстві культури, відстоює свою альтернативну культуру, її носії – маргінальні групи, що характеризуються девіа- нтною поведінкою, яка становить безпосередню загрозу загально- прийнятим соціокультурним нормам (алкоголізм, дипсоманія, наркоманія, проституція й т. ін.). Відповідно, правова контркульту- ра – це антиправова субкультура, тип субкультури, який є культу- рою певної соціальної групи, що відкрито протиставляється пра- вовій культурі суспільства, орієнтується на цінності, що не відпові- дають його панівній правовій ідеології, офіційно не визнані на конституційному рівні правового регулювання суспільних відно- син. Істотною особливістю правової контркультури злочинного співтовариства, екстремістських, сепаратистських, фундаменталі- стських угруповань і т. п. є те, що вона не спроможна забезпечити права, свободи, законні інтереси людини і громадянина, закон- ність та правопорядок, громадський мир і злагоду в суспільстві, розвиток громадянського суспільства, розбудову демократичної, правової державності тощо. Відповідна правова контркультура, навпаки, сприяє порушенню прав і свобод особи, послабленню або (за наявності певних додаткових умов) істотній руйнації політич- ної, правової, економічної системи суспільства.

Зрозуміло, що в реальній життєдіяльності суспільства поведі- нка людини як носія певної контркультури (правової, неправової) не завжди тотально підпорядковується виключно цінностям, що істотно відрізняються від загальновизнаних. У тих чи інших ситуа- ціях поведінка людини доволі часто є звичайною нормативною поведінкою, з точки зору правової культури цього суспільства (оформлення шлюбу відповідними людьми в органах державної реєстрації актів цивільного стану, нотаріальне оформлення ними договору купівлі-продажу житла тощо). З іншого боку, певна пра- вова субкультура іноді поступово починає набувати, демонструва- ти низку рис альтернативного явища – власне правової контркуль- тури (інакше кажучи, відповідна правова субкультура репрезентує ознаки внутрішньої тенденції щодо свого перетворення на анти- правову субкультуру). Так, актуальна тема низки сучасних ЗМІ – проблема ісламізації світських держав, зростання впливу серед іммігрантів-мусульман у Європі, США шаріатських судів, діяль- ність яких підмінює собою діяльність офіційної судової системи.

У зв’язку з тим навіть з’явився термін «паралельна юстиція» (у мече- тях або чайних мусульманські старійшини виносять свої вироки). Оскільки найчастіше ці негласно чинні судді вирішують питання про «вбивства честі» (коли батьки або брати позбавляють життя дівчину, що знеславила родину), про видачу заміж неповнолітніх тощо, аналітики звертають увагу, що «ісламська паралельна система правосуддя стає загрозою конституційній правовій системі». Зазначе- не свідчить, що у контексті перспектив розвитку національної право- вої системи України необхідно враховувати ознаки неспроможності ідеї мультикультуралізму, політики, будування мультикультурного суспільства в Європі, безперспективність (міфічність) асиміляції мусульман-іммігрантів у західноєвропейських та інших країнах.

Правове виховання, його механізм

У контексті функціонування правової системи суспільства правовий вплив на людину (людей) здійснює вся сукупність юри- дичних явищ, притаманних цій системі. Проте певний правовий вплив на людину (людей) може бути змістом діяльності певних суб’єктів суспільного життя, тобто правовий вплив може бути сві- домим і цілеспрямованим, здійснюватися з метою підвищення рівня правосвідомості та правової культури людей (з огляду на досягнутий у суспільстві рівень правової свідомості та правової культури). Са- ме такий вплив уособлює правове виховання людей у тій чи іншій країні світу.

У процесі правового виховання задіяні як державні, так і не- державні суб’єкти, відповідні державні органи, громадські органі- зації, органи місцевого самоврядування, трудові колективи, окремі громадяни.

Правове виховання насамперед спрямоване на формування позитивної правосвідомості людини, на формування особи як но- сія позитивного правового мислення. Правове виховання ґрунту- ється на тому, що на основі оволодіння людиною певними юриди- чними знаннями підвищується рівень її правової культури, в лю- дини з’являються відповідні юридичні переконання, установки, навички, з’являється повага до права і закону. Позитивна правосві- домість, позитивне правове мислення людини має знайти зовнішній прояв у відповідній юридично значущій поведінці, а саме у право- мірній поведінці.

Правове виховання як цілеспрямований засіб, інструмент під- вищення рівня правосвідомості та правової культури людей пере- дусім забезпечується використанням таких форм правового вихо- вання, як правова освіта, правова агітація, правова пропаганда, правове самовиховання.

Після ухвалення Декларації про державний суверенітет Укра- їни (1990 р.), схвалення на всенародному референдумі Акта прого- лошення незалежності України (1991 р.) з метою подальшого роз- витку в державі правової освіти та виховання громадян у дусі поваги до Закону і прав людини Кабінет Міністрів України у 1995 р. ухва- лив постанову «Про Програму правової освіти населення Украї- ни». Відповідно до цієї Постанови було створено Всеукраїнську міжвідомчу координаційно-методичну раду з правової освіти на- селення як постійно чинний дорадчий орган при Мін’юсті.

Основними завданнями Всеукраїнської міжвідомчої координа- ційно-методичної ради з правової освіти населення є розроблення пропозицій щодо координації діяльності органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, навчальних і культурних закладів, наукових установ, видавництв та видавничих організацій, засобів масової інформації у сфері правової освіти насе- лення; надання методичної допомоги органам виконавчої влади, органам місцевого самоврядування, об’єднанням громадян, навча- льним та культурним закладам, науковим установам, видавництвам та видавничим організаціям, засобам масової інформації у підви- щенні правосвідомості та правової культури населення; розроблення пропозицій (рекомендацій) щодо удосконалення правової навчаль- но-виховної роботи; поширення досвіду з питань правової освіти населення.

Всеукраїнська міжвідомча координаційно-методична рада з правової освіти населення відповідно до покладених на неї завдань вивчає стан роботи з питань організації та здійснення правової освіти органами виконавчої влади, органами місцевого самовряду- вання, об’єднаннями громадян, підприємствами, установами, ор- ганізаціями, навчальними закладами, засобами масової інформації; заслуховує на своїх засіданнях найбільш актуальні питання правової освіти (зокрема щодо підсумків вивчення, аналізу соціологічних досліджень, опитувань громадян, оглядів-конкурсів, стану підготовки викладачів правових дисциплін та видання підручників і посібників з правознавства), а також повідомлення членів ради та інших осіб про результати роботи з правового навчання і виховання; надає всебічну допомогу в організації роботи відповідних координаційно- методичних рад, заслуховує звіти про виконану роботу, проводить семінари та інші навчально-методичні заходи з метою підвищення кваліфікації керівників та членів рад. Всеукраїнську міжвідомчу координаційно-методичну раду з правової освіти населення очолює голова, який за посадою є Міністром юстиції.

Питання для самоперевірки

Чи можна характеризувати правосвідомість як одну з форм су- спільної свідомості?
Що відрізняє правосвідомість, наприклад, від філософської, мо- ральної, політичної, екологічної свідомості?
Чи можна стверджувати, що правосвідомість відображає право як у статиці, так і в динаміці його буття?
Чи можна стверджувати, що правосвідомість знаходить свій прояв у юридично значущій поведінці людей?
Чи припускає відображення у правосвідомості правової дійсності виникнення до неї певного оцінного ставлення?
Чи є правильною теза, що право впливає на поведінку людей че- рез їх правосвідомість?
Чи можна виокремлювати у структурі правосвідомості такі її елементи, як правову ідеологію та правову психологію?
Чи є правильною теза, що правосвідомість людини є системним явищем?
Чи є правильною думка, що правосвідомість завжди репрезентує єдність знання права й оцінного ставлення до нього?
Теорія природного права, наприклад, є складовою правової ідеоло- гії чи правової психології?
Які види функцій правосвідомості виокремлює сучасна юридич- на наука?
У чому полягає особливість регулятивної функції правосвідо- мості?
Які види правосвідомості розрізняють за суб’єктами правосві- домості?
Які види правосвідомості розрізняють за рівнем глибини від- биття правової дійсності?
Чи припускає правова культура особи розуміння соціальної цін- ності права?

Список рекомендованої літератури

Антонович М. Правова культура українського народу в сфері прав людини: історичний розвиток та сучасний стан / М. Антонович // Право України. – 2003. – № 12. – С. 75–79.
Байниязов Р. С. Философия правосознания: постановка проблемы / Р. С. Байниязов // Правоведение. – – № 5. – С. 12–23.
Білий П. Правова держава і правова культура: взаємозв’я- зок та результативність / П. Білий // Право України. – –

№ 12. – С. 75–76.

Брусакова О. В. Виховний потенціал моралі і права в освіті / О. В. Брусакова // Вісник Харківського національного педагогічно- го університету ім. Г. С. Сковороди. Філософія. – – Вип. 39. – С. 226–230.
Брусакова О. В. Мораль і право як чинники оновлення зміс- ту сучасного політичного і національно-патріотичного виховання / О. В. Брусакова // Вісник Харківського національного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди. Філослфія. – – Вип. 42. – С. 248–255.
Васькович Й. Правосвідомість та її вплив на менталітет українського народу / Й. Васькович // Право України. – –

№ 6. – С. 108–111.

Волошенюк А. В. Правовой нигилизм: общетеоретическая характеристика / А. В. Волошенюк. – Xарьков : Прометей-Прес, 2005. – 103 с.
Гавриленко Г. Правова держава і правова культура / Г. Га- вриленко // Право України. – – № 1. – С. 28–31.
Годаванець В. Правова просвіта громадян України: мето- дологічні проблеми розроблення концепції / В. Годаванець, В. Кампо, В. Тертичний // Право України. – 1999. – № 1. – С. 27–31.
Головченко В. В. Деякі тенденції розвитку масової правос- відомості / В. В. Головченко // Правова держава. – – Вип. 5. – С. 76–82.
Ильин И. А. О сущности правосознания / И. А. Ильин. – М. : Рарогъ, 1993. – 235 с.
Калиновський Ю. Ю. Правосвідомість українського сус- пільства: генеза та сучасність / Ю. Ю. Калиновський. – Харків : Право, 2008. – 288 c.

Керимов Д. А. Психология и право / Д. А. Керимов // Государство и право. – 1992. – № 12. – С. 10–20.
Кнапп В. Логика в правовом сознании / В. Кнапп, А. Гер- лох. – М. : Прогресс, 1987. – 312 с.
Колісник В. Проблеми розвитку правової ідеології / В. Колісник // Право України. – – № 10. – С. 187–196.
Коновалова В. Е. Правовая психология / В. Е. Коновалова. – Харьков : Основа, – 198 с.
Кононенко О. Правосвідомість судді і перспективи впро- вадження міжнародних норм у сфері прав людини в практику судового захисту / О. Кононенко // Право України. – – № 2. – С. 60–79.
Менюк О. Правова культура в умовах розбудови незале- жної України: поняття, структура / О. Менюк // Право України. – 2001. – № 4. – С. 21–29.
Невважай И. Д. Типы правовой культуры и формы пра- восознания / И. Д. Невважай // Правоведение. – – № 2. – С. 23–30.
Новгородцев П. И. Введение в философию права : Кризис современного правосознания / П. И. Новгородцев ; РАН, Ин-т государства и права. – М. : Наука, – 269 с.
Осика І. Правова культура в економічному житті суспіль- ства / І. Осика // Підприємництво, господарство і право. – –

№ 6. – С. 118–121.

Осика І. Правова культура законодавця та критерії оцін- ки правових норм, що видаються / І. Осика // Підприємництво, господарство і право. – – № 5. – С. 83–86.
Осика І. Правовий нігілізм та правова культура / І. Осика // Право України. – – № 7. – С. 98–101.
Правова культура в умовах становлення громадянського суспільства : монографія / [ред. Ю. П. Битяк, І. В. Яковюк]. – Харків : Право, 2007. – 248 c.
Правосвідомість і правова культура як базові чинники державотворчого процесу в Україні : монографія / [Л. М. Герасіна, О. Г. Данильян, О. Б. Дзьобань та ін.]. – Харків : Право, – 359 с.
Про Програму правової освіти населення України : пос- танова Кабінету Міністрів України від 29 трав. 1995 р. № 366

Разумович Н. Н. Политическая и правовая культура / Н. Н. Разумович. – М. : Наука, 1989. – 240 с.
Скуратівський А. Взаємозв’язок правової культури і соці- ального буття в процесі суспільної трансформації / А. Скуратівсь- кий // Право України. – – № 1. – С. 118–121.
Сливка С. С. Професійна етика працівника міліції / С. С. Сливка. – Львів : Вільна Україна, – 126 с.
Соколов Н. Я. Профессиональное сознание юристов / Н. Я. Соколов ; отв. ред. Е. А. Лукашева. – М. : Наука, – 224 с.
Татаринцева Е. В. Правовое воспитание: методология и методика / Е. В. Татаринцева. – М. : Высш. шк., – 175 с.
Тимошенко В. Визначальні фактори правової свідомості / В. Тимошенко // Право України. – 2008. – № 6. – C. 41–46.
Толстенко В. Л. Правова ідеологія у структурі правосвідо- мості: теоретико-методологічні основи аналізу / В. Л. Толстенко // Держава і право. – – Вип. 41. – C. 10–18.
Туманов В. А. Правовой нигилизм в историко-идеологи- ческом ракурсе / В. А. Туманов // Государство и право. – –

№ 8. – С. 52–58.

Цимбалюк М. М. Онтологія правосвідомості: теорія та ре- альність / М. М. Цимбалюк. – Київ : Атіка, 2008. – 288 с.
Черкас М. Є. Оціночна функція правової свідомості: зміст та особливості / М. Є. Черкас // Юридична Україна. – – № 1. –
22–26.
Шульга А. М. Деформація правосвідомості: поняття, ос- новні види / А. М. Шульга // Від громадянського суспільства – до правової держави : тези III Міжнар. наук.-практ. конф. – Харків : Харків. нац. ун-т ім. В. Н. Каразіна, – С. 110–112.
Шульга А. М. Правовий нігілізм: український досвід / А. М. Шульга // Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. – – № 4 (51), ч. 1. – С. 16–22.
Шульга А. М. Правоинформированность личности: каче- ственный и количественный аспект / А. М. Шульга // Legea şi Viaţa = Закон и жизнь. – – № 4 (280). – С. 118–121.
Яковюк І. Правова культура і її вплив на розвиток правової системи / І. Яковюк // Вісник Академії правових наук України. – 2008. – № 1 (52). – 43–56.

Розділ 22 ЗАКОННІСТЬ, ПРАВОПОРЯДОК І ДИСЦИПЛІНА

Поняття законності

Законність є складним політико-юридичним явищем, яке не лише посідає важливе місце в системі загальнотеоретичних понять і категорій, але й безпосередньо пов’язане з практикою. Поняття «законність» застосовується для характеристики правової системи з точки зору реального, практичного здійснення права. Законність є особливою формою вираження загальнообов’язковості права, без забезпечення якої в суспільстві не може бути жодного правового регулювання. Інтереси держави, суспільства, окремих громадян та соціальних груп вимагають точної і неухильної реалізації правових норм, що знайшли своє закріплення в законах та основаних на них підзаконних актах. Саме в ідеї законності ці вимоги знаходять своє реальне втілення.

У юридичній науці відсутня єдність стосовно розуміння мо- менту виникнення та практичного застосування ідеї законності. Одні науковці вважають, що законність притаманна будь-якому суспільству (О. С. Йоффе, М. Д. Шаргородський, П. М. Рабінович), інші пов’язують її виникнення з демократизацією суспільно- політичного життя (С. Л. Зівс, В. М. Чхиквадзе, І. С. Самощенко та ін.). Кожна з позицій має свою логіку, оскільки ідея законності за- родилася ще за часів античності, однак протягом історичного роз- витку суспільства і держави вона зазнала суттєвих змін. У рабовла- сницькому та феодальному суспільствах вимоги дотримування юридичних норм не були всезагальними та більше були схожі на наказ влади беззаперечно виконувати її волю. У період розвитку буржуазних відносин висуваються ідеї рівності всіх перед законом, і з тих часів законність поступово стає принципом діяльності всіх без винятку суб’єктів суспільних відносин.

Важливо пам’ятати про поєднання у концепції законності формально-юридичного, політико-ідеологічного та соціально-етич- ного аспектів. Формально-юридичний аспект законності вказує на ієрархію джерел права та на важливість дотримання вимог закону як нормативно-правового акта, що має вищу юридичну силу. По- літико-ідеологічний аспект законності пов’язаний з панівною ідео- логією, авторитетом влади, вираженням у законодавстві доміную- чих політичних інтересів. Соціально-етичний аспект законності вказує на те, що законність є юридичною формою вираження ідеї соціальної справедливості, відображає моральні цінності народу.

Сучасне розуміння законності розкривається у кількох пло- щинах.

Законність як конституційний принцип є спрямованою до всіх органів держави, установ, підприємств, громадських організацій, посадових осіб і громадян вимогою суворо і неухильно дотримува- тися всіх чинних нормативно-правових актів держави. У цьому значенні законність виступає стандартом і соціальним орієнтиром поведінки всіх учасників суспільних відносин. Стаття 68 Консти- туції України наголошує на тому, що кожен зобов’язаний неухи- льно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей.

Законність як метод здійснення державної влади знаходить свій прояв у правотворчій, оперативно-виконавчій та правоохоронній діяльності суб’єктів, наділених владними повноваженнями. Спе- цифіка правового статусу державних органів та посадових осіб є такою, що дозволяє їм здійснювати визначальний вплив на стан законності в суспільстві. Важливе значення у зв’язку з цим повинно надаватись чіткій законодавчій регламентації їх діяльності, розме- жуванню повноважень, визначенню порядку їх взаємодії між со- бою та з громадянами. Частина 2 ст. 19 Конституції України акцен- тує увагу на тому, що органи державної влади й органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти тільки на підс- таві, в межах повноважень і у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Згідно зі ст. 102 Конституції України гаран- том додержання Конституції України, прав і свобод людини і гро- мадянина є Президент України, який має широкі правові можли- вості впливу на рівень законності в державі.

Законність як необхідний елемент демократії підкреслює той факт, що найбільш органічно вона реалізується саме за умов демократичного режиму. Зрозуміло, що окремі прояви законності можуть спостерігатися за будь-якого режиму, але тільки в суспільс- тві, основаному на справжньому народовладді, складаються прин- ципово нові відносини між державою та особою, за яких вони зна- ходяться не в стані протистояння, а діють в єдності.

Взаємозалежність між законністю і демократією полягає в тому, що основні демократичні принципи та інститути знаходять своє закріплення в законах, суворе дотримання яких є однією з гарантій демократії. Водночас будь-який відступ від принципів демократії, обмеження її в будь-якій формі може створити умови для пору- шення законності. Слід підкреслити, що демократія перебуває в постійному пошуку нових інститутів і форм свого вираження, од- нак її вдосконалення повинно відбуватися в певних рамках. Тому справжня демократія не існує поза законом і над законом. У цьому плані законність, забезпечуючи реалізацію основоположних прин- ципів демократії, відіграє в суспільстві стабілізуючу роль.

Законність як режим суспільно-політичного життя. В сучасних цивілізаційних умовах недостатньо розглядати законність як вимо- гу реалізації членами суспільства юридичних норм або як метод державного керівництва суспільством. Законність перетворюється на політико-правовий режим, що пронизує всі сфери суспільного життя, режим всебічного сприяння вільному розвитку кожного добропорядного індивіда. Сьогодні особливо важливо, щоб вимоги точного і всебічного додержання законів не сприймались громадя- нами як вимушене підкорення закону. Законність повинна форму- вати в особи впевненість у стійкості суспільних відносин, у надійно- сті й захищеності свого соціально-правового статусу. Законність має стати універсальною гарантією нормальної життєдіяльності суспіль- ства, засобом забезпечення стабільності правової системи.

Виходячи з усього сказаного вище, можна дати таке визна- чення законності:

законність – це оснований на принципах демократизму і со- ціальної справедливості режим суспільно-політичного життя, за яким забезпечується реальна та неухильна реалізація правових приписів усіма учасниками суспільних відносин.

Законність пронизує всі стадії правового регулювання, почи- наючи з формування продуманої системи нормативно-правових актів, точного і повного закріплення правового статусу всіх катего- рій суб’єктів правовідносин і завершуючи всебічним дотриманням ними вимог чинного законодавства. Законність створює особливу морально-ідеологічну атмосферу в суспільстві, коли виконання норм права перетворюється на глибоко усвідомлену потребу. Ме- тою впровадження режиму законності у демократичній, правовій, соціальній державі є не лише забезпечення суворого і неухильного дотримання і виконання всіма особами вимог чинного законодавст- ва, а й створення ефективних механізмів реалізації прав і законних інтересів громадян. Таке розуміння законності дозволяє розглядати її як системне утворення, що складається з мети, відповідних прин- ципів, а також засобів і прийомів їх реального втілення в життя.

Принципи законності

Принципи законності – це основоположні начала, керівні ідеї, що виражають зміст законності як особливого суспільно- політичного режиму.

Необхідно розрізняти категорії «законність як принцип» і «принципи законності». Перша категорія акцентує увагу на впро- вадженні вимог законності в різних сферах суспільного життя і різних правових формах діяльності. Наприклад, у правотворчості принцип законності означає, що нормативно-правові акти мають видаватися компетентними суб’єктами в межах своїх повноважень, з дотриманням відповідних процедурних вимог, а їх положення не повинні суперечити актам вищої юридичної сили. Принцип за- конності юридичної відповідальності вказує на необхідність суво- рого та неухильного дотримання норм матеріального і процесуа- льного права у процесі притягнення правопорушників до юриди- чної відповідальності. Щодо принципів законності, то вони наго- лошують на тому, які вимоги висуваються до самої законності.

До основних принципів законності слід віднести:

Верховенство закону. Цей принцип передбачає відповідність усіх підзаконних нормативно-правових актів законам, а всіх зако- нів – Конституції, яка має абсолютне верховенство в ієрархічній структурі законодавства. У разі виявлення протиріччя нижчого в ієрархії акта вищому перший визнається недійсним та підлягає скасуванню або приведенню у відповідність до нормативно-право- вого акта вищої юридичної сили.

Єдність законності – єдина спрямованість загальнодержав- ної та місцевої правотворчості, а також однакове розуміння і засто- сування нормативно-правових актів усіма особами на всій терито- рії держави. Передумовами реалізації цього принципу є наявність легітимної державної влади і єдиної правової системи суспільства.
Рівність усіх перед законом – тобто висування до всіх учасни- ків суспільних відносин однакових вимог, виключення будь-якої форми дискримінації та недопущення необґрунтованих привілеїв як у процесі створення нормативно-правової бази держави, так і в реалізації передбачених законодавством суб’єктивних прав, вико- нанні юридичних обов’язків та притягненні до юридичної відпо- відальності.
Доцільність законності означає визнання того, що в законо- давстві закріплено найбільш оптимальні способи досягнення загаль- носоціальних, групових та індивідуальних цілей і завдань. Неприпу- стимим є відступ від вимог закону з міркувань корисності, існування більш ефективних варіантів вирішення проблеми або з посиланням на те, що певні норми права застаріли та не відповідають сучасним потребам. Протиставлення законності й доцільності спричиняє під- рив авторитету закону та поглиблення правового нігілізму.
Реальність законності передбачає наявність ефективних ме- ханізмів, що забезпечують фактичне виконання правових припи- сів, а також гарантують безпеку і захист кожного громадянина від свавілля держави, від втручання в його особисте життя. Недостат- ньо проголосити панування законності в суспільстві, необхідно її гарантувати.

Гарантії законності

Гарантії законності – це система загальносоціальних умов і спеціально-юридичних засобів, за допомогою яких у суспільстві забезпечується режим законності.

Слід зазначити, що питання гарантій законності є самостій- ною і доволі складною проблемою в рамках єдиної теорії законно- сті. Це той її елемент (ланка), що переводить ідею законності з га- лузі правової теорії у практичну сферу діяльності людини, суспі- льства і держави. Тому саме на створенні системи дієвих гарантій законності має бути зосереджена увага не лише юридичної науки, але й усіх державних і муніципальних органів та інститутів грома- дянського суспільства.

У юридичній науці заведено поділяти гарантії законності на загальносоціальні та спеціально-юридичні.

Загальносоціальні гарантії створюють всебічні умови для того, щоб дотримання закону стало звичайною і невід’ємною рисою суспільства, перетворилося на внутрішню потребу кожного грома- дянина. До цієї групи гарантій належать перш за все:

економічні гарантії (визнання та рівний захист усіх форм власності, створення належних умов для розвитку підприємниць- кої діяльності, вдосконалення податкової системи, забезпечення належного рівня життя громадян, наявність державних програм підтримки малозабезпечених верств населення);
політичні гарантії (всебічне сприяння розвитку всіх форм та інститутів демократії, інституційне та нормативне забезпечення розподілу влад шляхом створення ефективної системи стримувань і противаг, створення механізмів громадського контролю над ор- ганами державної влади та місцевого самоврядування);
ідеологічно-виховні гарантії (наукове обґрунтування основ- них напрямків розвитку держави та суспільства, офіційне тлума- чення законодавства, виховання населення, підвищення рівня його загальної та правової культури тощо).

Спеціально-юридичні гарантії спрямовані на забезпечення на- лежного функціонування всіх елементів механізму правового ре- гулювання, на підвищення ефективності законодавства. Основні напрямки такі:

забезпечення повноти й узгодженості чинного законодавст- ва, звільнення його від юридичних колізій та прогалин;
викладення нормативно-правового матеріалу в чіткій, зро- зумілій та доступній для населення формі;
оптимізація, спрощення процедур реалізації прав і обов’яз- ків громадян;
удосконалення системи санкцій і механізмів притягнення до юридичної відповідальності осіб, винних у порушенні закону;
розвиток правосуддя як вищої юридичної гарантії прав і свобод громадян;
удосконалення правового статусу та правового захисту осіб, які працюють у системі правоохоронних органів.

Сукупність вказаних вище умов і засобів становить систему гарантій законності. Самі собою, при розрізненому використанні, вони малоефективні. Їх результативність залежить від комплексно- го застосування всіх елементів єдиного механізму реалізації базо- вих положень і принципів законності, функціонування якого ство- рює реальні передумови для формування в суспільстві належного правопорядку – невід’ємного «супутника» законності.

Суспільний і правовий порядок

Для сучасного суспільства характерною є наявність великої кількості зв’язків і взаємодій, що потребують свого узгодження і впорядкування. Стійке функціонування соціуму забезпечується системою норм, що мають різне походження та значні відмінності щодо механізму їх впливу на суспільні відносини, контролю за їх виконанням та забезпеченням санкціями. Внаслідок дії всіх цих соціальних норм – моральних, релігійних, корпоративних, право- вих, звичаїв і традицій – досягається суспільний (громадський, публічний) порядок.

У широкому значенні суспільний порядок – це стан упоряд- кованості суспільних відносин, що складається внаслідок функціо- нування всіх існуючих у суспільстві норм.

Поняття «громадський порядок», «публічний порядок» вико- ристовуються й у вужчому значенні. Так, стаття 2 закону України «Про Національну поліцію» одним з основних завдань поліції ви- значає «забезпечення публічної безпеки і порядку». Стаття 23 за- значеного Закону, що визначає основні повноваження поліції, у п. 10 ч. 1 наголошує на тому, що поліція відповідно до покладених на неї завдань «вживає заходів для забезпечення публічної безпеки та порядку на вулицях, площах, у парках, скверах, на стадіонах, вокзалах, в аеропортах, морських та річкових портах, інших публі- чних місцях». У контексті вказаних законодавчих положень можна зробити висновок, що під публічним порядком тут розуміють по- рядок у місцях загального користування.

На відміну від суспільного порядку правопорядок – це ре- зультат дії не всіх, а лише правових норм. Правопорядок – централь- на ланка суспільного порядку, оскільки найважливіші сфери людської діяльності врегульовані саме правовими нормами, і від їх належної реалізації залежить упорядкованість і стабільність суспі- льного життя загалом.

Право є ідеальною моделлю, еталоном взаємодії індивідів та колективних суб’єктів у різних сферах суспільного життя. Вимоги, які воно висуває до поведінки учасників суспільних відносин, знахо- дять своє закріплення в законодавстві. Законність, як певний режим суспільно-політичного життя, є процесом утілення вимог законо- давства в життя. Правопорядок є результатом цього процесу, тобто реалізованою в суспільних відносинах законністю. В загальносоціаль- ному сенсі його можна вважати кінцевим пунктом реалізації права.

Таким чином, правопорядок – це стан фактичної впорядко- ваності врегульованих нормами права суспільних відносин, який є результатом впровадження в життя режиму законності.

Правопорядок має яскраво виражену соціально-правову при- роду, яка визначається свідомою вольовою діяльністю людини, що набуває за допомогою регулюючого впливу юридичних норм рис упорядкованості та характеризується правомірною поведінкою учасників суспільних відносин.

Між суспільним і правовим порядком існує тісний взаємо- зв’язок, який виражається в їх обумовленості закономірностями та цілями суспільного розвитку, єдиною соціальною природою, дер- жавною охороною. Водночас між ними є і відмінності. Насамперед у них різна соціально-нормативна основа: якщо для забезпечення суспільного порядку необхідна вся сукупність існуючих у суспільс- тві правил поведінки, то правопорядок ґрунтується на праві й за- конності. Вони не збігаються також за своїм генезисом (походжен- ням): правопорядок виник пізніше, разом із державою і правом. Загалом слід констатувати, що правопорядок і суспільний порядок співвідносяться як частина і ціле.

Правопорядок, як і законність, нерозривно пов’язаний із де- мократією. Невірно судити про стан правопорядку лише за ступе- нем додержання правових норм, у відриві від панівного режиму та стану захисту прав і свобод людини. Тільки за умов існування в сус- пільстві режиму найбільшого сприяння кожному добропорядному, законослухняному громадянинові, реальної участі громадян у державно-правовому житті можливе досягнення стабільного пра- вопорядку. У демократичному суспільстві в основі правопорядку лежить не примус, а впевненість кожного суб’єкта у необхідності дотримання існуючих правил, оскільки закони враховують і охо- роняють інтереси всіх верств населення.

Будучи життєво необхідним державно-правовим явищем, правопорядок забезпечує реальність балансу та гармонії у відно- синах громадянського суспільства й держави, усуває протистояння і стан соціальної напруги в окремих аспектах суспільного життя.

Дисципліна

Із категоріями законності та правопорядку тісно пов’язане поняття дисципліни. Дисципліна акцентує увагу на рівні підпо- рядкування індивіда і колективу вимогам нормативних актів, що регламентують їхню діяльність, пропонують певні правила пове- дінки під час виконання службових обов’язків. В основі дисциплі- ни – добросовісне ставлення кожного працівника, незалежно від обійманої посади, до виконуваної роботи.

Дисципліна одночасно є і гарантією безпеки. Вимога дотри- мання дисципліни базується не лише на приписах нормативних актів, але й на життєвому досвіді багатьох поколінь спеціалістів у різних галузях суспільної життєдіяльності. Порушення дисциплі- ни може призвести до багатьох негативних наслідків як матеріаль- ного, так і нематеріального характеру – від випуску недоброякісної продукції до людських жертв та втрати державними органами довіри з боку громадян.

Дисципліна – не лише правове, але й соціальне явище. Вона не вичерпується законністю. Якщо законність вимагає чіткого вико- нання положень чинного законодавства, то дисципліна передбачає ще й особисту активність, ініціативність та відповідальне ставлення до роботи. Ставлення людини до питань дисципліни є одним із показників рівня соціалізації – здатності усвідомлювати, підтриму- вати й розвивати соціальні взаємодії. У дотриманні дисципліни виявляється політична, правова та моральна культура громадян.

Види дисципліни:

державна дисципліна – виконання державними службов- цями вимог, що містяться у законодавчих актах та посадових ін- струкціях;
трудова дисципліна – обов’язкове додержання працівника- ми правил внутрішнього трудового розпорядку;

військова дисципліна – додержання військовослужбовцями правил, установлених законами, військовими статутами, наказами;
фінансова дисципліна – додержання суб’єктами права бю- джетних, податкових та інших фінансових приписів;
технологічна дисципліна – додержання технологічних норм у процесі виробничої діяльності;
договірна дисципліна – додержання суб’єктами права зобо- в’язань, передбачених укладеними договорами.

Забезпечення дисципліни в державному управлінні досяга- ється у процесі повсякденної діяльності державних органів і знахо- дить своє зовнішнє відображення: у припиненні порушень вимог дисципліни; у здійсненні заходів щодо усунення причин і умов, які їх породжують; у відновленні порушених прав і законних інте- ресів громадян, громадських організацій; у притягненні до відпо- відальності осіб, винних у порушенні дисципліни; у створенні атмосфери невідворотності покарання за порушення вимог дис- ципліни; у вихованні працівників апарату управління в дусі суво- рого дотримання правил, які існують.

Питання для самоконтролю

Дайте визначення законності.
Охарактеризуйте законність як багатоаспектне явище.
Які виокремлюють принципи законності?
Які Ви знаєте гарантії законності?
Що таке правопорядок?
Як співвідносяться категорії «законність» і «правопорядок»?
Як співвідносяться категорії «суспільний порядок» і «правопо- рядок»?
Що таке «дисципліна»?
Які існують види дисципліни?
Які існують заходи забезпечення дисципліни?

Список рекомендованої літератури

Афанасьєв К. Правопорядок і законність як суттєві ознаки правової держави / К. Афанасьєв // Юридична Україна. – –

№ 2. – С. 17–22.

Безкоровайная Ю. Е. Легальность и законность: проблема определения категорий в теории права / Ю. Е. Безкоровайная // Современное право. – – № 9. – С. 3–6.

Бесчасний В. Правопорядок як фундаментальний ресурс розвитку сучасного суспільства / В. Бесчасний // Віче. – –

№ 6. – С. 4–5.

Василевич Г. А. Юридические аспекты обеспечения кон- ституционности (законности) в государстве / Г. А. Василевич // Проблемы укрепления законности и правопорядка: наука, прак- тика, тенденции. Выпуск 2 : сб. науч. тр. / редкол.: В. М. Хомич [и др.] ; Науч.-практ. центр проблем укрепления законности и пра- вопорядка Ген. прокуратуры Республики Беларусь. – Минск : БГУФК, 2009. – С. 9–21.
Гаращук В. М. Про взаємозв’язок права, законодавства і за- конності / В. М. Гаращук // Проблеми законності. – – Вип. 48. – С. 72–81.
Голікова К. О. Дисципліна та законність у державному уп- равлінні: поняття та способи їх забезпечення / К. О. Голікова // Часопис Київського університету права. – – № 2. – С. 110–113.
Головко О. М. Місцеве самоврядування і законність: теоре- тико-правові аспекти / О. М. Головко // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності. – – № 1. – С. 35–41.
Гудима Д. Законність обмеження права на свободу й осо- бисту недоторканність у практиці Страсбурзького суду / Д. Гуди- ма // Право України. – 2017. – № 4. – С. 55–65.
Загуменна Ю. О. Законність у правоохоронній діяльності органів внутрішніх справ України: зміст, проблеми визначення, концепції / Ю. О. Загуменна // Право і Безпека. – – № 4 (36). – С. 51–55.
Иванов С. А. Основные аспекты соотношения закона и подзаконного нормативного правового акта / С. А. Иванов // Го- сударство и право. – – № 8. – С. 23–29.
Колпаков В. К. Законність та дисципліна в умовах рефор- мування органів внутрішніх справ [Електронний ресурс] / В. К. Колпаков // Форум права. – – № 2. – С. 80–82. –
Крижановський А. Ф. Законність і правопорядок у катего- ріальних координатах юриспруденції / А. Ф. Крижановський // Вісник Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна. Серія: Право. – – № 757. – Вип. 1 (2). – С. 56–62.
Крижановський А. Ф. Законність і правопорядок: «сіамські близнюки» чи самостійні правові категорії? / А. Ф. Крижановський //

Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. – 2011. – № 1 (1). – С. 27–36.

Кузнєцова Н. Верховенство права і правозаконність / Н. Кузнєцова // Юридичний журнал. – – № 11 (41). – С. 112–113.
Куліш А. М. Законність і правопорядок: теоретичний ас- пект / А. М. Куліш // Вісник Харківського національного універ- ситету внутрішніх справ. – – Вип. 30. – С. 171–175.
Мелех Л. В. Трактування правової категорії «законність» у вітчизняній юридичній науці / Л. В. Мелех // Держава і право. – 2007. – № – С. 123–128.
Михайленко А. Р. Правовое регулирование деятельности прокуратуры Украины по обеспечению законности / А. Р. Михай- ленко // Государство и право. – – № 1. – С. 88.
Мінченко О. В. Особливості сучасної інтерпретації катего- рії «законність» / О. В. Мінченко // Держава і право. – –

№ 56. – С. 45–50.

Ольховський Є. Законність як принцип поведінки / Є. Ольховський // Віче. – 1996. – № 3. – С. 3–16.
Осауленко О. Зміцнення законності у правозастосовному процесі / О. Осауленко, О. Пунько // Право України. – –

№ 12. – С. 61–63.

Осипова Н. П. Законність як загальний принцип захисту прав людини (соціологічний аспект) / Н. П. Осипова // Проблеми законності. – – Вип. 36. – С. 58–67.
Панаріна Н. В. Правопорядок в системі правових катего- рій / Н. В. Панаріна // Держава і право. – – № 36. – С. 101–108.
Панасюк О. В. До проблеми розмежування категорій «за- конність» та «дисципліна» в державному управлінні / О. В. Пана- сюк // Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях моло- дих учених : матеріали наук.-практ. конф. (Харків, 5 черв. 2010 р.) / МВС України, Харків. нац. ун-т внутр. справ. – Харків, – С. 147–149.
Подорожна Т. С. Правопорядок як результат дії ефектив- ного права: наукові підходи до інтерпретації поняття / Т. С. Подо- рожна // Держава і право. – – Вип. 72. – С. 14–30.
Ромашов Р. А. Проблема соотношения понятий «право» и

«закон» в контексте исторического и юридико-лингвистического анализа : открытая лекция / Р. А. Ромашов. – Киев : Логос, 2007. – 24 с.

Сауляк О. П. Правопорядок в коллективистских и инди- видуалистических обществах: сущность, основные характеристи- ки, поиск новой модели / О. П. Сауляк // Государство и право. – 2006. – № – С. 94–101.
Скрипнюк О. Європейський вибір України: проблеми ре- алізації принципу законності / О. Скрипнюк // Право України. – 2009. – № – С. 97–101.
Суббот А. І. Законність і дисципліна в діяльності право- охоронних органів як обов’язкові умови підвищення безпеки їх- ньої професійної діяльності / А. І. Суббот // Держава і право. – 2012. – № – С. 197–202.
Тарадонов С. В. Правовой порядок и пути его укрепления. Параметры внутригосударственного и международно-правового совершенствования / С. В. Тарадонов // Государство и право. – 2006. – № 5. – С. 75–84.
Тихомиров Ю. А. Юридическая коллизия, власть и право- порядок / Ю. А. Тихомиров // Государство и право. – – № 1. – С. 3–4.
Тихомиров Ю. Закон: от принятия до реализации / Ю. Тихомиров // Законность. – 1995. – № 1. – С. 2–4.
Ткаченко Ю. В. Конституційна законність як принцип конституційного ладу / Ю. В. Ткаченко // Форум права. – – № 4. – С. 875–883. –
Ткаченко Ю. В. Критерії оцінки конституційності законів / Ю. В. Ткаченко // Проблеми законності. – – Вип. 34. – С. 49–54.
Тодыка О. Ю. Народовластие в условиях глобализации : моногр. / О. Ю. Тодыка ; под ред. А. В. Петришина. – Харьков : Право, 2005. – 336 с.
Шакірзянова І. В. Політичний режим та законність: взає- модія та взаємозв’язок / І. В. Шакірзянова // Держава і право. – 2013. – № – С. 30–37.
Ющик О. І. Право і закон: проблема співвідношення / О. І. Ющик // Держава і право. –2005. – Вип. – С. 63–70.

Розділ 23 МЕХАНІЗМ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ

Правове регулювання як особливий вид соціального регулювання

Соціальне регулювання – необхідний компонент існування суспільства. Проживання разом певної кількості осіб об’єктивно вимагає узгодження їх поведінки, забезпечення соціального по- рядку в межах відповідної території. Це досягається шляхом цілес- прямованого впливу на поведінку людей за допомогою конструю- вання різних моделей обов’язкової або дозволеної поведінки суб’єктів суспільних відносин.

Соціальне регулювання виникає і розвивається під впливом таких факторів:

усвідомлення загальносоціальних, групових та індивідуа- льних потреб та інтересів;
усвідомлення необхідності координації зусиль щодо їх за- доволення;
усвідомлення необхідності заохочення найкорисніших для суспільства людей;
усвідомлення необхідності контролю за поведінкою членів суспільства та реагування на порушення загальнообов’язкових правил поведінки.

Закономірності розвитку соціального регулювання:

диференціація засобів регулювання (виникають самостій- ні, відносно відокремлені регулятивні системи – релігія, мораль, право тощо);
ускладнення та вдосконалення регулятивних механізмів. Наприклад, правове регулювання розширюється за рахунок нових, раніше невідомих відносин (екологічних, інформаційних та інших), а також поглиблюється шляхом деталізації та конкретизації право- вих положень, розвитку юридичної техніки, вдосконалення юри- дичних гарантій тощо.

Поступово правове регулювання стає домінуючим у суспільс- тві, інші соціальні регулятори все більше підпадають під юридич- ний контроль. Хоча, безумовно, зв’язок між різними регулятивни- ми системами є двостороннім – правова матерія збагачується най- суттєвішими надбаннями релігії та моралі. Водночас право в су- часних цивілізаційних умовах є найефективнішим регулятором суспільних відносин.

Слід розрізняти категорії «правове регулювання» та «право- вий вплив». Остання категорія набагато ширша, оскільки вплив права не вичерпується лише приведенням суспільних відносин у певний порядок, досягненням необхідного рівня їх урегульованос- ті. Право несе також значний інформаційний, виховний, цінніс- ний потенціал, який «спрацьовує» по-різному залежно від індиві- дуальної специфіки суб’єктів права, особливостей місця та часу. У процесі правового регулювання законодавець не регламентує і не може регламентувати сферу свідомості людини, тому одна й та сама сукупність правових норм, відбиваючись в індивідуальному психологічному механізмі, породжує значну кількість різних моти- вацій правомірної та протиправної поведінки.

Інколи під впливом законодавчих норм наступають наслідки, які не охоплювались наміром законодавця. Наприклад, зміна земе- льного законодавства може призвести до зростання ціни на земе- льні ділянки та до збільшення угод спекулятивного характеру. Подібний негативний вплив норм закону не слід уважати право- вим регулюванням, оскільки він не відповідає розумним цілям права і не сприяє впорядкуванню суспільних відносин.

Отже, правове регулювання є особливим різновидом правово- го впливу. Відмінності між ними полягають у тому, що предмет правового регулювання є вужчим за предмет правового впливу; правове регулювання являє собою вплив права на суспільні відно- сини за допомогою певних правових засобів, тоді як правовий вплив здійснюється всіма юридичними явищами; правове регулю- вання починається з моменту набрання чинності відповідної нор- ми права, а правовий вплив не має чіткого моменту свого початку; результатом правового регулювання є впорядкованість суспільних відносин, а правовий вплив проявляється в інформаційній, ціннісно-орієнтаційній, оціночній, виховній дії права. Крім того, правове регулювання має цілеспрямований характер, водночас під впли- вом правових норм можуть настати наслідки (зокрема негативні), які не охоплювались наміром суб’єкта правотворчості.

Підбиваючи підсумок, слід зазначити, що правове регулю- вання – це цілеспрямована, нормативно-організаційна діяльність щодо втілення регулюючих можливостей правових норм та інших спеціально-юридичних засобів у суспільні відносини з метою їх упорядкування та прогресивного розвитку.

Види, способи та типи правового регулювання

Спочатку розглянемо види правового регулювання: Нормативне регулювання – вплив на поведінку людей за допо-

могою загальних правил, тобто моделей, еталонів, зразків поведін- ки, що поширюються на всі випадки цього роду і яким повинні підкоритися всі особи, що опинилися у передбаченій цими прави- лами ситуації.

Нормативне регулювання є гарантією передбачуваності, ста- більності поведінки людей, їх упевненості в тому, що вони зможуть досягти своєї мети без конфліктів та ускладнень, оскільки інші люди очікують від них саме такої поведінки.

Індивідуальне регулювання – впорядкування конкретної життє- вої ситуації шляхом ухвалення разового рішення. Воно може про- являтися у покладанні обов’язку чи заборони, у наданні або підт- вердженні права, у заохоченні чи притягненні до відповідальності конкретної особи.

На відміну від нормативного індивідуальне регулювання є більш гнучким, оскільки дозволяє врахувати конкретні особливості місця, часу і тих суб’єктів, стосовно яких ухвалюється рішення.

Централізоване регулювання здійснює вплив на поведінку лю- дей у межах певної території чи колективу з єдиного центру. Воно забезпечує одноманітність ухвалення рішень щодо аналогічних чи схожих життєвих ситуацій.

Децентралізоване регулювання складається у процесі самостій- ного вирішення певних питань, що виникають у взаємовідносинах між тими чи іншими особами (наприклад, так виникло купецьке право). Контроль за дотриманням вироблених таким чином пра- вил здійснюється самими зацікавленими особами.

Способи правового регулювання (особливі прийоми впливу на поведінку людей) визначаються характером припису, зафіксо- ваного в нормі права. Традиційно виділяють три основні способи правового регулювання.

Дозвіл – тобто надання суб’єкту гарантованої державою можливості здійснення певних дій. Цей спосіб надає суб’єкту пра- во вибору – скористатися наданою можливістю (наприклад, мож- ливістю отримати вищу освіту) чи утриматися від її використання.
Зобов’язання – це юридично закріплена необхідність певної поведінки за відповідних обставин, умов. Від суб’єкта вимагається активна поведінка на користь іншої особи, суспільства або держа- ви під загрозою притягнення до юридичної відповідальності (на- приклад, необхідність сплачувати податки).
Заборона – це покладання на суб’єкта обов’язку утримува- тися від певних дій (пасивний обов’язок). У разі порушення забо- рони шляхом здійснення забороненої дії (наприклад, заборона посягання на чуже майно) настає відповідна реакція держави – притягнення порушника до юридичної відповідальності.

Інколи до зазначених трьох способів додають також рекоменду- вання, коли держава пропонує суб’єкту найбільш доцільний варіант поведінки в цих умовах, але без негативної реакції в разі, якщо особа не скористалася нормативно сформульованою порадою.

Для забезпечення ефективного правового регулювання спо- соби повинні застосовуватись у тісному взаємозв’язку, оскільки, наприклад, дозвіл буде реальним лише за умови покладання на інших суб’єктів обов’язку здійснення дій, в яких зацікавлена упов- новажена сторона.

Типи правового регулювання визначають особливий поря- док правового регулювання окремих сфер суспільних відносин шляхом установлення домінування певного способу правового регулювання (дозволу або заборони).

Загальнодозвільний тип правового регулювання («дозволено все, що не заборонено законом») є характерним для галузей приватно- го права. Використовуючи цей тип, держава лише чітко формулює варіанти поведінки, які є неприпустимими в цій сфері правового регулювання, все інше покладається на самостійний вибір учасників правових відносин. Такий тип правового регулювання сприяє про- яву особистої ініціативи, соціальної активності громадян, розвитку громадянського суспільства. Характерним для цього типу є диспо- зитивний метод правового регулювання (метод координації).

Спеціально-дозвільний тип правового регулювання («дозволено лише те, що прямо передбачено законом») використовується у сфері публічного права. Режим законності вимагає, щоб державні органи та посадові особи, наділені владними повноваженнями, діяли виключно в межах власної, окресленої законодавством ком- петенції. Будь-які дії, що виходять за вказані межі, розглядаються як правопорушення. Такий тип пов’язаний з імперативним мето- дом правового регулювання (методом субординації).

Елементи та стадії механізму правового регулювання

Для забезпечення ефективного правового регулювання дер- жава створює цілісний, комплексний механізм юридичних засобів. Без повноцінного механізму реалізації закон перетворюється на декларацію, гасло, благе побажання.

Механізм правового регулювання – це система всіх державно- правових (юридичних) засобів, за допомогою яких забезпечується упорядкованість суспільних відносин. Іншими словами, це ніби своєрідна технологічна схема правового регулювання, яка синтезує теоретичні уявлення про право як динамічне соціальне явище, демонструє структурні та функціональні зв’язки між базовими елементами правової системи. Категорія «механізм правового ре- гулювання» дозволяє інтегрувати, узагальнити все, що відомо про регулятивні властивості права.

Основні елементи механізму правового регулювання:

Норми права – основа механізму правового регулювання. Вони є вихідною базою правового регулювання, оскільки визнача- ють, моделюють загальну програму поведінки суб’єктів у різних соціально значущих ситуаціях. Норми права знаходять свій зовні- шній прояв у нормативно-правових актах, які впливають на пове- дінку людей шляхом установлення правового режиму регламента- ції того чи іншого виду суспільних відносин.

Юридичні факти породжують, змінюють або припиняють суб’єктивні права та юридичні обов’язки персоніфікованих суб’єк- тів. Юридичний факт є ніби «пусковим механізмом» правовідно- син, що дозволяє конкретизувати абстрактні положення норм пра- ва шляхом їх прив’язки до конкретної життєвої ситуації.
Правовідносини забезпечують переведення юридичних мо- делей у взаємно правомірну соціально корисну поведінку суб’єктів права. Конкретний результат залежить від правового статусу та характеру зв’язків між суб’єктами, від виду правовідносин (регуля- тивні чи охоронні, активні чи пасивні тощо).
Акти безпосередньої реалізації норм права дозволяють викорис- тати надані нормами права можливості, виконати покладені обо- в’язки або дотриматися правових заборон без участі інших суб’єк- тів, тобто поза правовідносинами.

Факультативними елементами механізму правового регу- лювання є:

Інтерпретаційно-правові акти (акти юридичного тлумачен- ня) дозволяють офіційно встановити дійсний зміст норми права в разі її недостатньої ясності та чіткості. Вони забезпечують однакове розуміння і застосування чинних норм права в межах відповідної території.
Акти застосування норм права дозволяють реалізувати права та обов’язки, а також юридичну відповідальність суб’єктів шляхом втручання компетентних державних органів у ситуаціях, коли самостійна реалізація норм права не можлива.

Стадії механізму правового регулювання:

Правова регламентація суспільних відносин – це стадія, на якій відбувається розроблення еталонів, моделей поведінки суб’єктів в юридично значущих ситуаціях. У рамках цієї стадії створюється нормативна основа правового регулювання: встановлюється пра- вовий статус фізичних та юридичних осіб, державних органів та посадових осіб, окреслюється коло їхніх прав та обов’язків, повно- важень і відповідальності.

На першій стадії здійснюється загальний, не персоніфікова- ний вплив права. Норми права орієнтують учасників суспільних відносин на оптимальне, безконфліктне досягнення поставлених ними цілей, попереджають про можливість настання як позитив- них, так і негативних наслідків поведінки суб’єктів у сфері право- вого регулювання.

Виникнення суб’єктивних прав і юридичних обов’язків – це стан переходу від загальних приписів правових норм до виникнення індивідуалізованих відносин. Учасники суспільних відносин наді- ляються конкретними способами поведінки, що випливають з норм права та умов конкретної правової ситуації.

Ця стадія створює реальні, законні підстави для досягнення загальнодержавних та індивідуальних цілей, проте сама мета ще не досягається (наприклад, особа, яка досягла повноліття, отрима- ла право участі у виборах, але скористається вона цим правом чи ні – ще невідомо).

Реалізація суб’єктивних прав та юридичних обов’язків – це прак- тичне втілення в життя тих прав та обов’язків, що виникли у суб’єкта на другій стадії. Ця стадія може бути короткою в часі (спла- та штрафу), а може бути довготривалою (перебування у шлюбі, у трудових відносинах). На такій стадії можливо також застосування санкції правової норми в разі скоєння суб’єктом правопорушення.

Питання для самоконтролю

Що таке правове регулювання?
У чому полягає співвідношення категорій «правове регулювання» і «правовий вплив»?
Які існують види правового регулювання?
Назвіть основні способи правового регулювання.
У чому полягає відмінність між загальнодозвільним і спеціально- дозвільним типами правового регулювання?
Що таке механізм правового регулювання?
Назвіть основні елементи механізму правового регулювання.
Охарактеризуйте стадії механізму правового регулювання.

Список рекомендованої літератури

Алексеев С. С. Общая теория права / С. С. Алексеев. – М. : Велби ; Проспект, – 576 с.
Гойман В. И. Действие права (методологический анализ) : моногр. / В. И. Гойман. – М. : Акад. МВД РФ, 1992. – 180 с.
Грибанов Д. В. Информация как объект правового регули- рования. Теоретический аспект / Д. В. Грибанов // Юрист. – –

№ 1. – С. 14–15.

Демин А. А. Административно-правовой метод: соотно- шение с другими методами правового регулирования / А. А. Де- мин // Государство и право. – – № 6. – С. 13–19.

Денисова А. Правовий вплив: природа та функціональне призначення / А. Денисова // Вісник Львівського університету. Серія юридична. – – Вип. 55. – С. 3–10.
Ємельяненко К. С. Співвідношення категорій «предмет правового регулювання» та «правовий простір» / К. С. Ємельянен- ко // Держава і право: проблеми становлення і стратегія розвитку : зб. матеріалів V Міжнар. наук.-практ. конф. (м. Суми, 19–20 трав. 2012 р.) / МВС України, Харків. нац. ун-т внутр. справ. – Суми, 2012. – Ч. 1. – С. 29–31.
Ємельяненко К. С. Сучасні тенденції розвитку правового регулювання / К. С. Ємельяненко // Вісник Луганського держав- ного університету внутрішніх справ ім. Е. О. Дідоренка. – –

№ 2. – С. 50–61.

Кашанина Т. В. Индивидуальное регулирование в право- вой сфере / Т. В. Кашанина // Государство и право. – – № 1. – С. 122–131.
Кашанина Т. В. Система правового регулирования в демо- кратическом государстве / Т. В. Кашанина // Власть силы, сила власти : сб. научн. тр. – М. : Юристъ, – С. 109–116.
Косович В. Правовий вплив і правове регулювання: кри- терії розмежування / В. Косович // Вісник Львівського університе- ту. Серія юридична. – – Вип. 46. – С. 21–25.
Коссе Д. Д. Правовий режим та механізм правового регу- лювання: ознаки та співвідношення / Д. Д. Коссе // Держава і право. – – Вип. 44. – С. 25–31.
Краснояружский С. Г. Индивидуальное правовое регули- рование в демократическом обществе / С. Г. Краснояружский // Власть силы, сила власти : сб. науч. тр. – М. : Юристъ, – С. 99–108.
Красовська В. Г. Механізм правового регулювання як сис- тема правових засобів / В. Г. Красовська // Держава і право. – – Вип. 43. – С. 81–87.
Кривицький Ю. В. Механізм правового регулювання в су- часній теорії права / Ю. В. Кривицький // Часопис Київського університету права. – – № 4. – С. 74–79.
Кривицький Ю. Механізм правового регулювання та право- ва система: співвідношення правових категорій / Ю. Кривицький // Підприємництво, господарство і право. – – № 8. – С. 78–81.
Левченков О. І. Про співвідношення понять «правове ре- гулювання» та «правовий вплив» / О. І. Левченков // Вісник

Луганського державного університету внутрішніх справ. – 2010. –

№ 2, ч. 1. – С. 237–259.

Малько А. В. Способы правового регулирования деятельно- сти органов публичной власти / А. В. Малько, К. Е. Игнатенкова // Современное право. – 2009. – № 3. – С. 52–56.
Мельник О. М. Метод правового регулювання як засіб підвищення ефективності правового регулювання суспільних від- носин / О. М. Мельник // Часопис Київського університету права. – 2008. – № 3. – С. 32–38.
Оніщенко Н. М. Правове регулювання та правовий вплив: поняття, взаємозумовленість та відмінність / Н. М. Оніщенко // Держава і право. – – Вип. 25. – С. 3–7.
Осипов М. Ю. Основные факторы, влияющие на правот- ворчество и правовое регулирование: понятие и соотношение / М. Ю. Осипов // Современное право. – 2009. – № 8. – С. 3–5.
Пашутін В. В. Предмет правового регулювання / В. В. Па- шутін // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності. – – № 3. – С. 3–10.
Рабінович С. Субсидіарність як природно-правова засада юридичного регулювання / С. Рабінович // Право України. – 2006. – № 1. – С. 25–28.
Ручкин Е. Б. Соотношение понятий «предмет» и «сфера» правового регулирования / Е. Б. Ручкин // Проблеми законності. – – Вип. 34. – С. 4–10.
Сарновська С. О. Базові засади правового регулювання / С. О. Сарновська // Держава і право. – – Вип. 27. – С. 50–56.
Сарновська С. О. Інструменти та засоби правового регу- лювання / С. О. Сарновська // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2008. – № 2. – С. 21–28.
Сарновська С. О. Механізм правового регулювання та йо- го подвійне тлумачення / С. О. Сарновська // Бюлетень Міністер- ства юстиції України. – – № 12. – С. 43–51.
Селіванов В. Правова природа регулювання суспільних ві- дносин / В. Селіванов // Право України. – – № 10. – С. 10–20.
Сивий Р. Метод правового регулювання як критерій поді- лу позитивного права на приватне та публічне / Р. Сивий // Юридична Україна. – 2005. – № 3. – С. 54–63.
Сильченко Н. В. Проблемы предмета правового регулирова- ния / Н. В. Сильченко // Государство и право. – – № 12. – С. 61–64.

Сорокин В. Д. Правовое регулирование: предмет, метод, процесс (макроуровень) / В. Д. Сорокин. – СПб. : Юрид. центр Пресс, 2003. – 661 с.
Тарахонич Т. І. Метод правового регулювання як категорія юридичної науки / Т. І. Тарахонич // Правова держава. – – Вип. 20. – С. 140–146.
Тарахонич Т. І. Механізм дії права, механізм правового ре- гулювання, механізм реалізації права: особливості взаємодії / Т. І. Тарахонич // Держава і право. – – № 4 (50). – С. 11–17.
Тарахонич Т. І. Механізм правового регулювання та реалі- зація права: загальнотеоретична характеристика / Т. І. Тарахонич // Правова держава. – – Вип. 18. – С. 102–108.
Тихомиров Ю. А. Правовое регулирование: теория и практика / Ю. А. Тихомиров. – М. : Формула права, – 400 с.
Шаганенко В. П. Предмет та метод правового регулюван- ня як критерій побудови системи права / В. П. Шаганенко // Альманах права. – – № 4. – С. 312–315.
Шундиков К. В. Правовые механизмы: основы теории / К. В. Шундиков // Государство и право. – – № 12. – С. 12–21.

Розділ 24 ЮРИДИЧНА ПРАКТИКА ТА ЮРИДИЧНИЙ ПРОЦЕС

Юридична практика

Юридична практика – це професійна юридична діяльність, спрямована на задоволення публічних і приватних інтересів.

Це специфічний різновид соціальної діяльності, пов’язаний із необхідністю регламентації суспільних зв’язків, головне місце се- ред яких посідають правові відносини.

Юридична практика виконує інтегрувальну роль у правовій системі. Вона є тим динамічним інструментарієм, що сприяє за- безпеченню життєдіяльності громадянського суспільства за допо- могою прийняття або зміни існуючих нормативних приписів, їх тлумачення та реалізації. За допомогою юридичної практики від- бувається опосередкований обмін між юридичною діяльністю і правомірною поведінкою людей, що впливає на атмосферу право- законності в суспільстві.

Юридичній практиці притаманні певні ознаки:

Це особливий вид інтелектуально-вольової діяльності уповноважених суб’єктів, що виражається в діях та операціях з нормами права.
Юридична практика здійснюється фахівцями, які володі- ють достатнім обсягом правових знань, спеціальною термінологі- єю, мають певний професійний і життєвий досвід.
Юридично значущі ситуації вирішуються для задоволення публічних і приватних інтересів, тобто зацікавлених у результатах цієї діяльності учасників правових відносин. Так, нотаріальне засвід- чення спадку відповідає інтересам спадкоємців, а ухвалення рішення міською радою щодо благоустрою міста – інтересам мешканців.
Юридична практика – це соціально корисна, цілеспрямо- вана, врегульована законом діяльність.

Усі види юридичної практики, компетенція її суб’єктів і право- вий статус учасників чітко регламентовані чинним законодавством.

Результатом цієї діяльності виступають певні зміни правового статусу учасників конкретного різновиду юридичного процесу. Вони можуть бути матеріального, процесуального, морального, політичного, соціального або побутового характеру.

Юридична практика виступає найбільш ефективним засобом вирішення соціальних конфліктів. У процесі юридичної практики конкретизуються межі можливої та необхідної поведінки учасни- ків, гарантується захист і охорона особи від протиправного втру- чання, а в разі необхідності – відбудеться притягнення винних до юридичної відповідальності.

До структури юридичної практики входять суб’єкти й учас- ники, об’єкти, юридичні дії та операції, засоби, способи і результат юридичної практики.

Суб’єкти юридичної практики складають систему передбаче- них законом компетентних органів, їх посадових осіб, об’єднань і організацій державного та недержавного характеру, які уповнова- жені приймати юридично значущі рішення і виконувати публічні завдання.

Фактичне здійснення зазначених повноважень і функцій ви- конують юристи в широкому розумінні цього слова. Нормотвор- чість, застосування і тлумачення, контроль та інші види юридич- ної практики потребують відповідних правових знань, достатнього рівня загальної культури, розуміння юридичної термінології та вміння оперування нею, досвіду роботи за фахом, дотримання моральних принципів і норм службового етикету.

Суб’єктами юридичної практики є законодавчі, виконавчі, зо- крема правоохоронні, судові органи державної влади та їх посадові особи.

Діяльність судових і правоохоронних органів (прокуратури, поліції, адвокатури, нотаріату, служби безпеки та ін.) передбачена окремими законами та кодексами професійної етики.

Діяльність недержавних об’єднань (наприклад, спілок юрис- тів, юридичних клінік тощо) регулюється нормативними припи- сами у формі статутів, положень та ін.

Окрім суб’єктів, учасниками юридичної практики можуть бу- ти й особи, які зацікавлені в результатах цієї діяльності, наприклад, позивач, спадкоємець, потерпілий та ін., а також індивіди, які сприяють суб’єктам юридичної практики у здійсненні правових дій і операцій (свідки, поняті, експерти і т. ін.).

Об’єктами юридичної практики виступають відповідні спеці- альні відносини між людьми з приводу досягнення конкретного блага матеріального і нематеріального характеру. Це можуть бути, наприклад, юридичні документи, матеріальні та духовні блага, зміна процесуального стану тощо.

Юридичні дії суб’єктів юридичної практики становлять основу і предметну характеристику юридичної практики. Саме з ними пов’язується досягнення певних юридичних наслідків і вирішення конкретної юридичної справи. Насамперед це складання юридич- них документів (договору, позову до суду, рішення суду, протоко- лу та ін.), юридичне консультування, тлумачення правових норм, правове виховання і правова пропаганда тощо.

Сукупність юридичних дій, об’єднаних між собою досягнен- ням єдиного завдання чи результату, утворює юридичну операцію. Отже, вирішення будь-якої юридичної справи (вступ до закладу вищої освіти, звільнення з роботи, розгляд кримінальної справи та ін.) передбачає цілий комплекс юридично значущих дій на стадіях аналізу фактичних обставин справи, вибору і тлумачення норм права, ухвалення рішення та доведення його до зацікавлених осіб.

Засоби юридичної практики – це предмети, процеси та явища, за допомогою яких забезпечується досягнення результату в юридич- ній справі (ситуації).

Безумовно, дії та операції юридичного характеру відбувають- ся на основі правових норм, з визначенням правових категорій і за допомогою юридичної техніки (нормотворчої, правозастосовної, інтерпретаційної, контрольної та ін.). Вибір засобів обумовлюється конкретним видом юридичної практики. Наприклад, Господарсь- кий процесуальний кодекс України вимагає застосування звукоза- пису під час розгляду господарських справ за клопотанням сторін або з ініціативи суду. Все частіше суди використовують можливості техніки під час дистанційного розгляду справ.

Способи і прийоми, які використовують для досягнення постав- леної мети у справі, характеризують метод здійснення конкретно- го виду юридичної практики. Вони можуть бути обов’язковими і рекомендаційними; зобов’язуючими та стимулюючими; таємними і гласними; науковими і буденними та ін.

Результат юридичних дій і операцій виражається у досягнен- ні поставленої мети в юридичній справі.

Як правило, він має форму юридичного акта-документа і вка- зує на зміну конкретного правового статусу (динаміку прав, обов’язків або юридичної відповідальності) зацікавлених осіб при задоволенні приватних інтересів і позитивні соціально-правові зміни щодо публічних інтересів.

Юридичний процес: поняття, процесуальна форма

Для юридичної діяльності характерний певний порядок здій- снення тих чи інших юридично значущих дій. Він установлюється відповідними нормативними приписами. Як приклад можна наве- сти нормативне закріплення порядку роботи представницьких органів державної влади, ухвалення законодавчих актів, проведен- ня виборів, захисту дисертацій, процедур видачі ордера на житло, одержання спадщини і т. ін.

Оптимальний порядок містить програму юридичної діяльно- сті, він має орієнтувальне значення для досягнення певної правової мети, тим самим підвищуючи ефективність правового регулюван- ня юридичної діяльності та гарантуючи її правомірність і резуль- тативність. Порушення порядку є правопорушенням, а в окремих випадках результати такої неправомірної діяльності визнаються юридично недійсними.

Наприклад, звернення громадянина в суд для захисту пору- шеного суб’єктивного права без дотримання встановленого циві- льним процесуальним законом порядку не приведе до очікуваного результату, адже суддя або відмовить у прийнятті заяви, або зали- шить подану заяву без розгляду, або припинить провадження у справі.

Юридична діяльність різноманітна, і залежно від її мети й кі- лькості актів, що чиняться, її правовий режим може бути простим або розгорнутим. Так, не викликає складностей порядок установ- лення та реєстрації певних юридичних фактів: видання актів гро- мадянського стану (народження, усиновлення, реєстрації або розір- вання шлюбу, смерті) органами РАГСу, нотаріального засвідчення.

Значно складнішим за змістом та процедурою є встановлений законом порядок розслідування злочинів або судового вирішення спорів, дій слідчого, суду, зацікавлених осіб та інших учасників, упорядкування за правилами передування і проходження (при- чинно-наслідкового зв’язку дій і актів юридичного процесу).

Нормативно встановлені форми впорядкування юридичної діяльності й утворюють юридичний процес. Теорію юридичного процесу в юридичній науці започаткували та активно розробляли визначний теоретик права професор В. М. Горшеньов і представ- ники його наукової школи (І. В. Бенедик, І. М. Погрібний, І. Б. Ша- хов, В. Г. Крупін, С. М. Олейников та ін.). Юридичний процес вони визначають як комплексну систему процесуальних форм діяльно- сті уповноважених органів держави, посадових осіб, а також заці- кавлених у вирішенні різноманітних юридичних справ інших суб’єктів права. Цей процес регулюється процесуальними нормами, а його результати закріплюються у відповідних правових актах – офіційних документах.

Для характеристики юридичного процесу важливе значення має категорія «правова форма діяльності». Вона являє собою суку- пність вимог, що ставляться до учасників процесу, спрямованих на досягнення певного результату. Реальність цих вимог забезпечу- ється відповідними санкціями, серед яких найбільш поширеними є типові зупиняючі, що мають на меті примусове припинення не- правомірної юридичної діяльності (відмова у прийнятті заяви, відмова у вчиненні дій, припинення відповідного юридичного провадження).

Правова форма, властива будь-якій юридично значущій дія- льності (законотворчій, правозастосовній, установчій, контрольно- наглядовій або правосуддю), регламентує правовий стан і діяль- ність посадових осіб та органів держави, а також у визначених за- коном випадках – індивідів і організацій. Складання офіційних документів, у яких закріплюються результати цієї діяльності, також передбачене вимогами правової форми. Документування більшос- ті юридичних фактів – актів громадянського стану, цивільно-пра- вових угод, правопорушень, актів судової юрисдикції, волевияв- лення органів державної влади і та ін. – потребує відповідного юридичного оформлення. Тому слід розрізняти форму діяльності і форму правових документів. Перша – встановлює суб’єктів певно- го виду юридичної діяльності, стадії та терміни її реалізації. Зміст такої форми зводиться до таких положень: окреслення точного складу учасників юридичного процесу; їхні права, обов’язки та повноваження; послідовність здійснення названих дій. Юридич- ний процес – це завжди динамічний склад фактів, що мають пра- вове значення.

Правова форма документів виражається у вимогах щодо обо- в’язкових реквізитів документів, послідовності їх укладення, пра- вових наслідків їх винесення, а також умов визнання їх юридичної недійсності, скасування і зміни.

Розбудова правової держави в Україні потребує теоретичних розроблень проблем усіх різновидів юридичного процесу. На сьо- годні єдиного визначення юридичного процесу наукою не вироб- лено. Але більшість учених-юристів до правової форми діяльності відносять: нормотворчість, правозастосування, правосуддя, конт- рольний та установчий процеси. Вони мають загальні ознаки: пот- ребують розгляду юридичних справ, здійснюються на основі норм права і завжди визначають відповідні юридичні наслідки. До того ж це діяльність уповноважених суб’єктів, результат якої здебільшо- го фіксується в офіційних документах, регулюється процесуаль- ними нормами і забезпечується правилами юридичної техніки.

За допомогою категорії «процесуальна форма» як особливої наукової конструкції розкривається структура та зміст правової форми діяльності: 1) за наявності відповідних суспільних відносин основу процесуальної форми становлять багаторазова повторюва- ність, стабільність певних юридичних дій, операцій з нормами права, способів і засобів їх забезпечення; 2) здійснюється суб’єк- тами з владними повноваженнями (органами держави, місцевого самоврядування, їхніми посадовими особами та іншими спеціаль- но уповноваженими на це особами). Зазначені суб’єкти як органі- затори процесу працюють для задоволення «чужого» інтересу, тобто їх діяльність спрямована на отримання очікуваного резуль- тату іншими учасниками процесу (позивачем, потерпілим, заявни- ком та ін.). Вони повинні виконувати всі операції з нормами проце- суального права на високому процесуальному рівні для досягнення оптимальної технологічної атмосфери юридичного процесу; 3) офі- ційний характер такої діяльності обумовлює необхідність у відпові- дних заходах закріплення результатів юридичної справи. Здебіль- шого це різні за формою та змістом процесуальні акти-документи, що містять приписи індивідуального, персоніфікованого характеру;

для отримання достовірних висновків і обґрунтованості рішення у справі учасники-організатори юридичного процесу повинні використовувати різні методи та засоби юридичної техніки. Пере- дусім це техніко-юридичні норми, якими передбачаються порядок оформлення процесуальних документів (рішень, протоколів, ух- вал тощо) в юрисдикційній діяльності.

У такому розумінні процесуальна форма – обов’язкова умова, надійне підґрунтя для підтримання стабільної атмосфери закон- ності і правопорядку, одна з найважливіших юридичних гарантій забезпечення реалізації та охорони прав і свобод особи. Окрім цьо- го, від рівня її досконалості залежить у цілому соціальна цінність права.

Структура та зміст юридичного процесу

За допомогою процесуальної форми стає можливим розгля- дати будь-яку правову форму діяльності як єдність таких елемен- тів: процесуальні провадження, процесуальні стадії та процесуальний режим. Причому кожен із цих елементів має свою структуру і зміст. Головним елементом процесуальної форми, що відтінює пре- дметну характеристику юридичного процесу, виступає процесуаль- не провадження як комплекс взаємопов’язаних і взаємозумовлених проце- суальних дій, які: 1) утворюють певну сукупність процесуальних право- відносин; 2) викликають необхідність у встановленні, доведенні, обґрун- туванні усіх обставин юридичної справи, що розглядається; 3) обумов- люють необхідність закріплення, офіційного оформлення одержаних

процесуальних результатів у відповідних актах-документах.

Вихідним у складі процесуального провадження є процесуа- льні правовідносини, що виконують своєрідну технологічну фун- кцію в механізмі правового регулювання при переводі норматив- ності права в упорядкованість суспільних відносин. Процесуальні правовідносини виконують так зване «службове» призначення: є похідними від матеріальних правовідносин, забезпечуючи динамі- ку останніх. Порівняно з матеріальними процесуальні правовідно- сини мають деякі особливості свого складу (структури). Однією зі сторін у процесуальних правовідносинах завжди виступають суб’єкти з владними повноваженнями, які виконують свої проце- суальні функції в межах компетенції. Професор В. М. Горшеньов влучно назвав їх «лідируючими суб’єктами».

Особливість суб’єктного складу викликає і певну специфіку змісту процесуальних правовідносин. Повноваженням лідируючо- го суб’єкта кореспондують процесуальні права й обов’язки учас- ників, зацікавлених у результатах процесу. Процесуальні повно- важення у «чистому» вигляді не можна віднести до процесуальних прав чи до процесуальних обов’язків. Це своєрідний синтез пер- ших і других. Передусім процесуальні повноваження слід розгля- дати як компонент компетенції відповідного державного органу чи посадової особи.

Процесуальна стадія – це динамічна, відносно замкнута сукуп- ність закріплених чинним законодавством способів, прийомів, форм, які виражають неухильне виконання процедурно-проце- суальних вимог, що забезпечують послідовність здійснення конк- ретних дій, спрямованих на досягнення кінцевого процесуального результату.

Процесуальні стадії окреслюють просторово-часові межі, їх пос- лідовність, здійснення будь-якої процесуальної діяльності і виок- ремлюються за такими критеріями: конкретні завдання та функції; система юридичних фактів, що забезпечують перехід до іншої стадії; специфіка правового статусу учасників процесу, операцій, що виконуються, та юридичних наслідків; особливості закріплення (фіксації) у відповідному процесуальному акті кінцевих матеріа- льно-правових результатів.

Усі стадії юридичного процесу поділяються на такі два блоки: стадії логічної послідовності і стадії функціонального призначення. Вио- кремлення стадій логічного характеру базується головним чином на логічній послідовності здійснення певних операцій при засто- суванні норм права, що не виключає їх присутності в будь-якій правовій формі діяльності. Традиційно всі операції щодо застосу- вання норм права об’єднують у три основні стадії: 1) встановлення фактичних обставин справи (їх аналіз, доведення їх повноти і дос- товірності); 2) вибір і аналіз відповідної норми права (правова ква- ліфікація); 3) ухвалення рішення та його документальне закріп- лення. Стадії логічної послідовності виступають алгоритмом будь- якої юридичної діяльності.

Сутність стадій функціонального призначення визначається природою і змістом тієї процесуальної діяльності, що здійснюєть- ся лідируючими (владними) суб’єктами, і характером рішень, що ними приймаються. Наприклад, порушення кримінальної спра- ви, досудове слідство або дізнання, процес успадкування майна тощо.

Зазначені стадії мають притаманні лише їм просторово-часові межі та повинні бути початі й завершені протягом нормативно визначеного часу. Стадії функціонального призначення розрізня- ються залежно від конкретного виду юридичного процесу.

Процесуальний режим – це юридичний стан, що відображає які- сні характеристики правових форм діяльності і складається з принципів, що діють у процесуальній формі, засобів і способів здійснення ефективного процесу та гарантій забезпечення його оптимальних результатів.

Визначальним компонентом структури процесуального режи- му є принципи, основоположні відправні ідеї та положення, скеро- вані на досягнення оптимальних результатів будь-якої процесуаль- ної діяльності. Внаслідок закріплення у чинному законодавстві вони набувають нормативного характеру та виконують у процесуальній діяльності функцію нормативно-прогнозуючих орієнтирів.

До загальних принципів процесуальної діяльності, в яких вті- люються основні риси і цілі, загальні закономірності і специфічні особливості юридичного процесу як комплексної системи, можна віднести такі: справедливість, добросовісність і розумність; закон- ність, рівність, гласність; охорона й захист прав та інтересів особи; здійснення процесуальної діяльності; всебічність, повнота і об’єк- тивність дослідження всіх обставин; простота й економічність про- цесуальної діяльності; колегіальність і єдиноначальність організа- торської ролі лідируючих суб’єктів у забезпеченні безперервності та ефективності процесуальної діяльності; забезпечення оскар- ження рішень суду та інших суб’єктів-організаторів процесу.

Отже, юридичний процес – це комплексна система органічно по- в’язаних процесуальних форм упорядкування діяльності органів держави, місцевого самоврядування і їх посадових осіб та інших спеціально уповно- важених суб’єктів, спрямованих на вирішення юридичної ситуації і дося- гнення конкретного матеріально-правового результату.

Види юридичного процесу

За традицією види юридичного процесу поділяють залежно від галузі матеріального права, яку вони обслуговують (цивільний, господарський, адміністративний, кримінальний та ін.). Фактично ж сферою процесуального права охоплюється значно більший масив суспільних відносин. Можна констатувати наявність і фор- мування таких процесуальних галузей права, як, наприклад, кон- ституційна, виборча, бюджетна, фінансова, економічна, земельна, інформаційна, соціального забезпечення та ін. Про це свідчить і ціла низка нормативно-правових актів процесуальної спрямовано- сті. Зазначена тенденція виходить з об’єктивної потреби матеріа- льного права у відповідних процесуальних нормах, оскільки для досягнення оптимального результату при реалізації норм матеріа- льного права суб’єкти правових відносин повинні не тільки знати, що робити, але і як це робити. Безперечно, досконалість юридич- ного процесу буде позитивно впливати на ефективність механізму правового регулювання в інтересах особи і громадянського суспі- льства загалом.

Надана класифікація посідає чинне місце у правовій системі, але не дозволяє встановити функціональний зв’язок юридичного процесу зі структурою механізму правового регулювання, а також узагальнити юридичний процес як поліструктурну функціональ- ну систему. Тому за функціональною ознакою можна виділити чотири основні комплексні різновиди процесів: установчий, нор- мотворчий, правозастосовний, контрольний і правосуддя.

Установчий процес – це специфічна організаційно-правова діяльність відповідних інститутів громадянського суспільства з реалізації норм права, якими встановлюється їх правомірність з формування, реалізації та ліквідації державних органів, посадових осіб та інших суб’єктів управління.

В установчому процесі чітко простежуються всі елементи про- цесуальної форми. Найбільш повно і послідовно процесуальні про- вадження, стадії і режим окреслено в законі «Про вибори народних депутатів України», в якому чітко виділено ординарне провадження у виборах у першому турі, провадження у виборах у другому турі, провадження у виборах замість депутатів, які вибули, провадження у відкликанні депутатів, які не виправдали довіру виборців.

Процесуальний режим установчого процесу відтіняє специ- фіку формування органів держави або інших суб’єктів права зале- жно від їх місця в механізмі держави. Наприклад, публічний ре- жим – вибори всіх представницьких органів держави; режим приз- начення посадових осіб, режим утворення юридичних осіб та їх виконавчих органів, розпорядчий, дозвільний, реєстраційно-нор- мативний та ін.

Нормотворчий процес – це діяльність компетентних органів держави, місцевого самоврядування, їх посадових осіб, спеціально уповноважених громадських організацій з підготовки, ухвалення та офіційного оприлюднення нормативно-правових актів.

На прикладі нормотворчої діяльності легко виявити елементи процесуальної форми з їх специфічними рисами й особливостями. Нормотворчий процес являє собою систему різних правових опе- рацій. З огляду на предметну характеристику, зазвичай виділяють такі провадження, як поточна нормотворчість, нормотворчість із впорядкування чинного нормативно-правового матеріалу, санкці- онована нормотворчість, делегована нормотворчість та ін. Вида- ється оптимальним виділення таких трьох стадій нормотворчості: а) підготовчої, яка поєднує комплекс дій з нормотворчої ініціативи, підготування та оформлення проекту нормативного акта; б) основ- ної, яка містить комплекс дій з обговорення проекту і його ухва- лення як правового нормативного акта; в) вирішальної, яка склада- ється з комплексу дій з оприлюднення ухваленого нормативного акта і встановлення порядку введення його в дію. Кожна стадія відрізняється від інших характером здійснюваних дій, специфічні- стю складу вповноважених суб’єктів та особливостями юридичних наслідків нормотворчих операцій. Режим нормотворчості також неоднаковий за своїм змістом. Його можна виділити, насамперед виходячи з безпосередніх умов нормотворчості та характеру здійс- нюваних суб’єктами повноважень. Можливі такі режими нормо- творчої діяльності: безпосередня нормотворчість народу – рефе- рендум; нормотворчий режим посадових осіб, які мають повнова- ження ухвалювати нормативні акти одноособово.

Правозастосовний процес – владна організаційна діяльність компетентних органів держави, місцевого самоврядування, їх по- садових осіб та спеціально уповноважених громадських організа- цій з розгляду та вирішення індивідуальних юридично значущих справ.

Зазначена діяльність завжди є персоніфікованою та полягає в розгляді конкретної юридично значущої ситуації шляхом наді- лення одних учасників правових відносин правомочностями з покладанням на інших юридичних обов’язків, у вирішенні спору про право, в розгляді справ про правопорушення і, відповідно, про притягнення до юридичної відповідальності.

Спонукальними обставинами правозастосовного процесу ви- ступають юридичні факти і фактичні склади. Кінцевими юридич- ними наслідками виступають належні правозастосовні акти, що містять приписи індивідуального характеру. Це однаково стосу- ється характеристики як правозастосовних проваджень, так і пра- возастосовних стадій і режимів.

Контрольний процес як правова форма діяльності органів держави, місцевого самоврядування, їх посадових осіб та громадсь- ких формувань виражається у здійсненні юридично значущих дій щодо спостереження та перевірки відповідності виконання і доде- ржання підконтрольними суб’єктами нормативно-правових при- писів та припинення правопорушень відповідними організаційно- правовими засобами: рішенням, постановою, поданням, застере- женням, повідомленням, приписом та ін.

Спонукальним фактором контрольного процесу є необхід- ність у створенні найбільш сприятливих умов для реалізації нор- мативно-правових приписів у діяльності суб’єктів суспільних від- носин, забезпеченні ефективності правового регулювання, віднов- лення стану законності та правопорядку в разі їх порушення.

Він посідає чільне місце у структурі юридичного процесу як комплексної системи після установчого процесу та правотворчості, пронизуючи їх своїм організаційним впливом. Юридичним ре- зультатом контрольного процесу виступає контрольно-правовий акт, в якому міститься рішення, що висвітлює як позитивні момен- ти реалізації нормативно-правових приписів, так і приписи право- охоронного характеру з усунення викритих порушень.

Контрольний процес за предметною ознакою поділяється на систему контрольних проваджень: установче, нормотворче, право- охоронне. Логіко-функціональну динамічну характеристику кон- трольного процесу відображають певні стадії. Критерієм поділу на окремі стадії слугують особливості суб’єкта контролю та його ком- петенція, безпосередні завдання, функції тощо. Виділяють такі стадії контрольно-правової діяльності: 1) організаційно-підготовчу; 2) встановлення фактичних обставин справи та їх аналізу; 3) ви- роблення та ухвалення рішень; 4) рекомендації або ж повідомлен- ня компетентних органів про свої висновки щодо удосконалення діяльності підконтрольних суб’єктів; 5) виконання рішень.

Контрольний процес уважається завершальним тоді, коли всі виявлені недоліки усунено і зроблено все для того, щоб попереди- ти їх у майбутньому.

Правосуддя – це діяльність суду і суддів щодо здійснення правосуддя. Воно регламентоване Конституцією України, законом України «Про судоустрій і статус суддів», відповідними процесуа- льними кодексами за галузями права та іншими нормативно-пра- вовими актами.

Питання для самоконтролю

Визначте поняття юридичної практики.
Які ознаки юридичної практики Ви знаєте?
Які елементи входять до структури юридичної практики?
Чим відрізняються суб’єкти і учасники юридичної практики?
Що належить до засобів юридичної практики?
Дайте визначення юридичного процесу.
Що таке процесуальна форма і яке місце вона посідає в юридич- ному процесі?
Що таке процесуальне провадження і які елементи входять до його складу?
Яке навантаження мають процесуальні стадії в юридичному процесі?
Чим відрізняються стадії логічної послідовності і функціональ- ного призначення?
Що таке процесуальний режим?
За якими критеріями юридичний процес поділяється на види?
Які види юридичного процесу Ви знаєте?

Список рекомендованої літератури

Бориславський Л. В. Процедура / Л. В. Бориславський // Юридична енциклопедія : в 6 т. / редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова) та ін. – Т. – Київ : Укр. енцикл., 2003. – С. 185–186.
Бочаров Д. О. Правові відносини / Д. О. Бочаров // Велика українська юридична енциклопедія : у 20 т. Т. 3: Загальна теорія права / Нац. акад. прав. наук України ; Ін-т держави і права України ім. В. М. Корецького НАН України ; Нац. юрид. ун-т ім. Ярослава Мудрого ; редкол. вид.: В. Я. Тацій (голова) та ін. ; редкол. тому: О. В. Петришин (голова) та ін. – Харків : Право, 2017. – С. 545–552.

Бочаров Д. О. Проблеми юридичного доказування: навча- льний процес і наукова теорія / Д. О. Бочаров // Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ. – – № 3. – С. 293–300.
Горшенев В. М. Способы и организационные формы пра- вового регулирования в социалистическом обществе / В. М. Гор- шенев. – М. : Юрид. лит., 1972. – 342 с.
Гурджі Ю. Ефективність кримінально-процесуальної фор- ми юридичного процесу / Ю. Гурджі // Юридична Україна. – 2006. – № – С. 82–86.
Заєць А. П. Правова держава / А. П. Заєць // Велика укра- їнська юридична енциклопедія : у 20 т. Т. 3: Загальна теорія права / Нац. акад. прав. наук України ; Ін-т держави і права України ім. В. М. Корецького НАН України ; Нац. юрид. ун-т ім. Ярослава Му- дрого ; редкол. вид.: В. Я. Тацій (голова) та ін. ; редкол. тому: О. В. Петришин (голова) та ін. – Харків : Право, – С. 467–471.
Колодій А. М. Норма права / А. М. Колодій // Велика ук- раїнська юридична енциклопедія : у 20 т. Т. 3: Загальна теорія пра- ва / Нац. акад. прав. наук України ; Ін-т держави і права України ім. В. М. Корецького НАН України ; Нац. юрид. ун-т ім. Ярослава Мудрого ; редкол. вид.: В. Я. Тацій (голова) та ін. ; редкол. тому: О. В. Петришин (голова) та ін. – Харків : Право, – С. 333–338.
Криницький І. Податково-процесуальні провадження: по- няття та сутність / І. Криницький // Право України. – – № 1. – С. 55–59.
Лукьянова Е. Г. Теория процессуального права / Е. Г. Лукьянова. – М. : Норма, 2004. – 240 с.
Миколенко О. І. Теоретичні положення щодо визначення структури адміністративно-юрисдикційного процесу / О. І. Мико- ленко // Держава і право. – – Вип. 26. – С. 209–215.
Нагребельний В. П. Юридичний процес / В. П. Нагре- бельний, К. М. Оніщенко // Юридична енциклопедія : в 6 т. / редкол.: Ю. С. Шемшученко (голова) та ін. – Т. 6. – Київ : Укр. ен- цикл., – С. 481–482.
Общетеоретическая юриспруденция: учебный курс : учеб. / [Ю. Н. Оборотов, В. В. Завальнюк, В. В. Дудченко и др.] ; под ред. Ю. Н. Оборотова. – Одесса : Феникс, 2011. – 436 с.

Олейников С. Методологічні основи дослідження право- вих форм діяльності держави / С. Олейников // Вісник Академії правових наук України. – – № 3. – С. 19–21.
Петришин А. В. Государственная служба: историко-тео- ретические предпосылки, сравнительно-прововой и логико-поня- тийный аналіз : моногр. / А. В. Петришин. – Xарьков : Факт, 1998. – 168 с.
Погрібний І. М. Деякі теоретичні питання щодо актів за- стосування права / І. М. Погрібний, О. В. Фандалюк // Вісник Університету внутрішніх справ. – – Вип. 2. – С. 88–93.
Погрібний І. М. Принципи організації і діяльності держа- вного апарату / І. М. Погрібний // Велика українська юридична енциклопедія : у 20 т. Т. 3: Загальна теорія права / Нац. акад. прав. наук України ; Ін-т держави і права України ім. В. М. Корецького НАН України ; Нац. юрид. ун-т ім. Ярослава Мудрого ; редкол. вид.: В. Я. Тацій (голова) та ін. ; редкол. тому: О. В. Петришин (го- лова) та ін. – Харків : Право, – С. 630–633.
Погрібний І. М. Юридичний процес / І. М. Погрібний // Велика українська юридична енциклопедія : у 20 т. Т. 3: Загальна теорія права / Нац. акад. прав. наук України ; Ін-т держави і права України ім. В. М. Корецького НАН України ; Нац. юрид. ун-т ім. Ярослава Мудрого ; редкол. вид.: В. Я. Тацій (голова) та ін. ; ред- кол. тому: О. В. Петришин (голова) та ін. – Харків : Право, 2017. – С. 915–920.
Приходько X. Конституційний процес як самостійний вид юридичного процесу / Х. Приходько // Право України. – 2008. – № 5. – С. 29–34.
Рабинович П. М. Общетеоретические вопросы реали- зации советского права / П. М. Рабинович // Вестник Львовского университета. – – Вып. 22. – С. 8–10.
Тарахонич Т. І. Реалізація норм права (теоретико-правові аспекти) / Т. І. Тарахонич. – Київ : Вид-во Київ. ун-ту туризму, еко- номіки і права, – 135 с.
Теория юридического процесса / под ред. и с предисл. В. М. Горшенева. – Харьков : Вища шк.,1985. – 192 с.
Фатхутдінова О. В. Правова процедура / О. В. Фатхутді- нова // Юридична енциклопедія : в 6 т. / редкол.: Ю. С. Шемшу- ченко (голова) та ін. – Т. – Київ : Укр. енцикл., 2003. – С. 38–39.

Шильник В. Ю. Щодо вичленення окремих видів юрис- дикційних проваджень адміністративного процесу / В. Ю. Шиль- ник // Вісник Харківського національного університету внутріш- ніх справ. – – Вип. 24. – С. 68–72.
Юридическая процессуальная форма: теория и практика / под ред. П. Е. Недбайло. – М. : Юрид. лит., 1976. – 280 с.
Ющик О. І. Законодавчий процес як вид юридичного процесу / О. І. Ющик // Правова держава. – – Вип. 16. – С. 109–117.

Розділ 25 ОСНОВНІ ПРАВОВІ СИСТЕМИ СУЧАСНОСТІ

Правова система і правова сім’я: поняття та види

Поняття «система» має давньогрецьке походження, воно вка- зує на наявність певної кількості взаємопов’язаних елементів, що утворюють єдине ціле, взаємодіють із середовищем та між собою. Системний характер притаманний багатьом біологічним, природ- ним, технічним, соціальним явищам, у науці і практиці широко використовуються такі поняття, як «нервова система», «екологічна система», «банківська система», «транспортна система», «політич- на система» тощо. Однією з найважливіших властивостей права також є його системність, запорукою ефективності правового регу- лювання є узгодженість усіх його компонентів.

У юридичній науці розрізняють вузьке і широке значення те- рміна «правова система». У вузькому значенні цей термін означає сукупність усіх правових явищ певної держави (правові норми, правові принципи, правосвідомість, законодавство, правові відно- сини, юридичні установи, юридична техніка, правова культура, стан законності, правопорядок тощо), що перебувають у стані ди- намічної взаємодії, тобто йдеться про «національну правову систе- му». У широкому сенсі під правовою системою розуміють сукупність національних правових систем, що мають схожі юридичні ознаки, які дають підстави говорити про відносну єдність таких систем. У цьому сенсі в сучасній компаративістиці досить широко викорис- товується термін «правова сім’я».

Поняття «правова сім’я» є теоретико-синтетичним утворенням. У реальному житті ми маємо справу не з сім’ями, а з національними правовими системами. Дослідження правових систем окремих країн формують широкий масив емпіричних даних, які дозволяють поба- чити особливості кожної держави. Однак накопичення інформації про правові явища різних країн вимагає її систематизації. Розгля- даючи особливості історичного виникнення права в різних краї- нах, його побудову, юридичну практику та інші чинники, можна виявити закономірні зв’язки між різними правовими системами. Для того, щоб скласти глибокі наукові уявлення про закономірно- сті розвитку права в різних регіонах планети, скласти правову кар- ту світу, яка б відповідала дійсності, зробити обґрунтовані прогно- зи щодо шляхів подальшого розвитку правових систем, необхідно об’єднати існуючі національні правові системи у певні групи та сконцентрувати увагу на порівнянні різних «моделей», типів пра- ва, уособленням яких і є правові сім’ї.

Правова сім’я – сукупність національних правових систем, які мають спільні риси, що виявляються в єдності закономірностей розвитку та функціонування права, домінуванні певних джерел права та правових ідей, схожості правових категорій і понять.

Слід зазначити, що не всі науковці погоджуються з доцільніс- тю використання терміна «правова сім’я». Наприклад, О. Ф. Ска- кун уважає, що в цьому випадку слід використовувати поняття «тип правової системи», оскільки слово сім’я має більше соціальне, ніж юридичне значення.

Існує багато підходів щодо типології правових систем світу. У сучасних умовах найбільш повною є така класифікація правових систем (сімей):

романо-германська (континентальна) сім’я (з виділенням у ній романської та центральноєвропейської (германської) груп);
англо-американська (англосаксонська) сім’я;
сім’я релігійного права (з відокремленням мусульмансько- го, індуського та юдейського права);
сім’я традиційно-звичаєвого права;
в окрему групу слід також виділити змішані правові систе- ми, які характеризуються органічним поєднанням елементів, що належать до різних типів правових систем. Інша їх назва – «гібрид- ні системи». До таких систем відносять країни далекосхідної пра- вової сім’ї, скандинавського та латиноамериканського права, а та- кож правові системи провінції Квебек (Канада), штату Луїзіана (США) та Шотландії.

Л. А. Луць виокремлює новий тип правової системи – міжде- ржавно-правовий (прикладами якого є правові системи Ради Єв- ропи та Євросоюзу).

Романогерманська сім’я правових систем

Правові системи країн континентальної Європи формувалися протягом тривалого часу під впливом римського права. Саме той факт, що витоки континентального права перебувають у праві Дав- нього Риму, і відрізняє його від інших правових сімей сучасності.

До чинників, що сприяли формуванню єдиного загальноєвропейсько- го юридичного простору, слід віднести такі:

діяльність глосаторів та постглосаторів. Глосатори намага- лися відродити зміст джерел римського права, роблячи на полях оригіналу або між рядками короткі примітки – глоси. Постглоса- тори працювали над осмисленням римського права з позицій при- родного права та пристосовували його до потреб сьогодення;
викладання основ римського права у європейських юриди- чних школах та університетах, що сприяло поширенню в Європі більш-менш уніфікованих уявлень про сутність і зміст римського права;
розвиток та ускладнення торговельних зносин, міжнарод- них політичних і культурних відносин спричинили до розширен- ня сфери застосування римського права, яке значно перевершува- ло можливості місцевих звичаїв;
формування централізованих європейських держав із си- льною владою монарха вивело на перше місце королівське право, яке було більш систематичним та універсальним;
глобальну кодифікацію права, яка сприяла подоланню ро- здробленості нормативного матеріалу, впорядкуванню чинного законодавства, очищенню його від застарілих норм тощо. Такі но- рмативно-правові акти, як Цивільний кодекс Франції 1804 р. (відо- мий як Кодекс Наполеона), Австрійський цивільний кодекс 1811 р., Німецький цивільний кодекс 1896 р., Швейцарський цивільний кодекс 1907 р., мали не тільки велике значення для власних держав, але й значно вплинули на формування правових систем інших країн світу.

Відмінними рисами романо-германського права є такі:

абстрактний характер норм права. Правові норми форму- люються на основі загальних принципів таким чином, аби охопити невизначену кількість життєвих випадків та обставин;

системний характер права, об’єднання правових норм в ін- ститути й галузі;
поділ права на приватне та публічне. Приватне право ре- гулює відносини між юридично рівними суб’єктами (фізичними та юридичними особами). Публічне право спрямоване на регулю- вання загальносоціальних відносин. Обов’язковим суб’єктом тут є державний орган або посадова особа;
пріоритет закону в системі джерел права. Можна сказати, що більшість правових норм романо-германського права можна знайти в джерелах права, представлених тріадою: Конституція – закон – підзаконний акт. Серед законів велике значення мають кодекси. Стосовно правового прецеденту досить поширеною є позиція, згідно з якою суддя не може бути законодавцем, його за- вданням є застосування норм права, а не їх створення. Втім, прак- тика значної кількості європейських країн йде шляхом визнання судового прецеденту, але як додаткового, вторинного джерела;
пріоритет норм матеріального над нормами процесуально- го права.

Романо-германське право є неоднорідним, його можна розпо- ділити на окремі правові групи.

Романська правова група сформувалася навколо права Фран- ції, завдяки поширенню Кодексу Наполеона. До її складу входять, крім безпосередньо Франції, також Італія, Іспанія, Бельгія, Нідер- ланди, Люксембург, Монако.

Германська правова група об’єднує насамперед такі держави, як Німеччина, Австрія, Швейцарія, Греція і Туреччина.

Англосаксонська (англо американська) сім’я правових систем

Поряд із романо-германською до найбільш впливових у світі слід віднести англо-американську сім’ю правових систем. До її складу входять такі держави, як Великобританія, США, Канада, Австралія, Північна Ірландія, Нова Зеландія та багато інших. Сьо- годні майже третина населення земної кулі живе за принципами, які було розвинуто в межах цієї сім’ї.

Англо-американську правову сім’ю називають також англоса- ксонською або сім’єю загального права.

Визначною рисою англосаксонської правової системи є домі- нування суддівського права. Річ у тому, що на момент формування правової системи Англії парламенту ще не існувало, королі не приділяли належної уваги юридичним питанням, тому основну функцію з формування загального англійського права взяли на себе королівські суди. Таким чином, судові рішення у конкретних справах (прецеденти) стали основним джерелом права в Англії.

Особливістю англосаксонського права є також його поділ на за- гальне право і право справедливості. Право справедливості виникло внаслідок діяльності лорда-канцлера, який за дорученням короля розглядав петиції підданих, що були не задоволені рішеннями англійських судів. Довгі часи в Англії паралельно існували факти- чно дві судові системи, які були об’єднані в результаті проведення судової реформи 1873–1875 років. Унаслідок цього всі англійські суди отримали можливість застосовувати як норми загального права, так і положення права справедливості.

Правова система США формувалася під впливом юридичних традицій Англії, вона має генетичний зв’язок з англійським зага- льним правом, її структура багато в чому збігається зі структурою загального права. Разом з тим американське право пройшло дов- гий історичний шлях свого становлення і розвитку, протягом яко- го воно набуло специфічних рис та особливостей, характерних саме для нього.

До найбільш суттєвих рис, які відрізняють правові системи Анг- лії та США, слід віднести такі:

федеративний характер правової системи США, яка фак- тично включає до свого складу 51 правову систему: федеральну та 50 систем штатів;
наявність писаної Конституції США. Як відомо, правова си- стема Англії не має Конституції у звичайному значенні цього сло- ва. Її замінює сукупність конституційних актів, таких, наприклад, як Акт про Парламент 1911 р., Акти про міністрів корони 1937, 1964 та 1975 рр., Акт про народне представництво 1969 р., Акт про місцеве самоврядування 1972 р. та інші;
наявність у США судового конституційного контролю, на відміну від Англії, де чинний принцип парламентського суверенітету забороняє судам визнавати акти парламенту не чинними або ін- шим способом втручатися у законотворчий процес;

законодавство у Сполучених Штатах відіграє значно біль- шу роль порівняно зі статутним правом в Англії;
американські судді більш вільно, ніж англійські, поводяться з прецедентами. Вищі судові інстанції штатів та Верховний суд США ніколи не були зв’язані своїми власними рішеннями. Звідси – їхня значна свобода у процесі пристосування права до вимог сьогодення;
досить суттєво відрізняється також механізм формування суддівського корпусу в досліджуваних країнах. В Англії до наших часів зберігається процедура призначення суддів на посаду Коро- ною за поданням лорда-канцлера. При цьому до уваги перш за все беруться професійні якості претендентів на посаду судді. У США більшість суддів обирається населенням. На вибір судді значною мірою впливають політичні фактори, враховується належність кандидата до Демократичної або Республіканської партій.

Сім’я релігійного права

До релігійних правових систем належить мусульманське, ін- дуське та юдейське право. Попри ті суттєві відмінності, що існують між ними (структуру, ареал поширення, зміст норм), слід окресли- ти низку спільних характеристик, які дозволяють виділяти їх в окрему групу (сім’ю). Так, для цих правових систем характерним є значний вплив релігії на формування правових норм, визнання божественного характеру таких норм, неможливість чітко відділи- ти власне правові норми від релігійних норм та вчень, філософсь- ких положень, світоглядних концепцій, пріоритет релігії перед правом, а також персональний (а не територіальний) характер права, що не стільки визначається зв’язком особи та держави, скі- льки пов’язується з її належністю до общини одновірців. У зв’язку з тим постає питання про місце і роль релігійно-правових норм як у правових системах країн, де вони є основою національного права, так і в тих правових системах, де існують общини, на членів яких поширюються норми релігійного права.

Розглянемо особливості мусульманського права як найбільш поширеного з релігійних систем у сучасному світі. Воно ґрунтується на релігії ісламу. Іслам, у перекладі з арабської, означає «підпоряд- кування» – мається на увазі підпорядкування волі Аллаха. Мусу- льмани вірять, що ця воля передана людству його пророком Му- хаммедом (Мухаммадом, Магометом) у Корані.

До системи джерел мусульманського права належать такі:

Коран є основою шаріату, основним джерелом ісламської до- ктрини і практики, релігійною, моральною і світоглядною осно- вою мусульманського права та ісламської держави, витоком їхньо- го виникнення і розвитку. Коран сформувався соратниками про- рока Мухаммеда вже після його смерті з різних збережених пись- мових уривків, а також із фрагментів, що знали напам’ять люди, які були близькими до пророка;

Сунна – в дослівному перекладі означає «традиція» – допов- нює Коран і є наступним, за важливістю, джерелом після нього. До прийняття ісламу арабські племена жили відповідно до своїх зви- чаїв і традицій, що називалися сунна. Але після прийняття ісламу сунною стали називати детально записані дії і висловлювання пророка Мухаммеда, правила, які він установив, коли до нього зверталися мусульмани з проханням вирішити їхні суперечки, відповісти на різні питання, пов’язані з релігією чи правом;

Іджма – це згода кваліфікованих юристів, знавців ісламу з пи- тань, які прямо не згадані у Корані чи суннах (зокрема про обов’язки мусульман), це загальна думка правознавців, які жили в один час, щодо певного питання;

Кияс – четверте основне джерело ісламського права. Кияс – це застосування людської здатності думати про поширення принци- пів, які містяться у двох первинних джерелах – Корані та суннах, до справ, що стосуються питань, не відомих у ранні роки ісламу. Тобто якщо існувало якесь питання, не описане в Корані або Сун- ні, то в цьому випадку за основу бралось інше правило, описане в них, і рішення виводилося за аналогією. Наприклад, у Корані за- боронено отримання відсотків від угод із золотом, сріблом, зерном, хурмою та родзинками. Однак у подальшому правники за допомо- гою аналогії поширили цю норму і взагалі заборонили отримання будь-яких відсотків.

Слід розрізняти поняття «мусульманське право» і «право мусуль- манських держав». Якщо мусульманське право є спільним для мусу- льман незалежно від кордонів, то право мусульманських держав має певні, подекуди суттєві відмінності, пов’язані з безпосередньою нормотворчістю держав. До того ж роль і значення мусульмансь- кого права мають значні відмінності у правових системах країн, які вважаються мусульманськими, за ознакою релігійної належності громадян (наприклад, Туреччини та Саудівської Аравії).

Традиційнозвичаєві правові системи

Як правило, традиційно-звичаєвий (або традиційно-общин- ний) тип правових сімей ототожнюють із правовими системами країн Африки. Це пов’язано з тим, що саме на території цих країн звичаї продовжують відігравати вагому роль.

У розвитку правових систем країн Африки можна виділити три основні етапи:

зародження і формування традиційного африканського права (до ХІХ ст.);
розвиток звичаєвого права в умовах колоніальної залежнос- ті африканських держав (ХІХ – середина ХХ ст.) (Англія, Франція, Португалія, Бельгія);
розвиток сучасних правових систем в умовах позбавлення колоніальної залежності країн Африки (з 60–80-х років XX ст. до наших днів).

Основні особливості традиційно-звичаєвого типу правових систем: – багатошаровість права, що поєднує в собі як традиційне, так і видозмінене звичаєве право, а також елементи романо-гер- манського, англосаксонського та мусульманського права;

переважання общинного інтересу над приватним: навіть шлюб розглядається не як союз чоловіка і жінки, а як угода двох сімейних груп; і для одруження, і для розлучення необхідна згода обох родин;
вирішення правових конфліктів не заради справедливості, а заради гармонії в общині; примирення сторін є основним завданням;
відсутність механізму примусу до виконання рішень; особа добровільно виконує прийняте рішення завдяки повазі до тради- цій предків і страху перед надприродними силами;
високе значення традицій і звичаїв, які в значній частині регіону продовжують регулювати сімейні та економічні відносини, закріплює норми обміну, ієрархію і відносини в общині та пока- рання;

звичаєве право має не універсальний, а автономний харак- тер – певні звичаї притаманні окремим общинам (групам общин), а не поширені на всій території країни;
невіддиференційований характер права – воно поєднує не лише правові норми, але й міфи, релігійні та моральні норми;
звичаєве право має усний характер;
основна увага звичаєвого права зосереджена на обов’язках;
відсутній поділ на публічне і приватне, на галузі права.

Питання для самоконтролю

Дайте визначення правової сім’ї.
Які види правових сімей існують?
Які особливості характерні для романо-германської правової сім’ї?
Які чинники сприяли формуванню романо-германського права?
Які особливості має англо-американська правова сім’я?
У чому полягають відмінності між правовими системами Ве- ликобританії та США?
Які риси характерні для релігійного типу правових систем?
Що можна віднести до джерел мусульманського права?
Які етапи у своєму розвитку пройшли правові системи країн Африки?
Які особливості має право країн традиційно-звичаєвого типу?

Список рекомендованої літератури

Актуальные теоретические проблемы правовой системы общества (Всероссийская научная конференция) / материал под- гот. А. И. Бобылев, Р. Г. Минниахметов // Государство и право. – 2004. – № – С. 108–113.
Бернхем В. Вступ до права та правової системи США / В. Бернхем. – Київ : Україна, – 554 с.
Бехруз Х. Исламские традиции права : моногр. / Х. Бехруз. – Одесса : Юрид. лит., 2006. – 296 с.
Білоус А. О. Політико-правові системи: світ і Україна : навч. посіб. / А. О. Білоус. – Київ : АМУПП, 1997. – 199 с.
Боботов С. В. Введение в правовую систему США / С. В. Боботов, И. Ю. Жигачев. – М. : Норма, 1997. – 333 с.

Борук В. В. Правова система США як дитина англосаксон- ської правової сім’ї зі своїми відмінними рисами / В. В. Борук // Юридична наука та правоохоронна діяльність : матеріали міжвуз. наук.-практ. конф. ад’юнктів, курсантів, студентів та слухачів (18 трав. 2012 р.). – Вип. – С. 33–35.
Гречанюк С. В. Мусульманське право: сучасні погляди та концепції / С. В. Гречанюк // Держава і право. – – Вип. 27. – С. 97–103.
Жалинский А. Введение в немецкое право / А. Жалинский, А. Рёрихт. – М. : Спарк, 2001. – 767 с.
Зайчук О. Правові системи сучасності та тенденції їх роз- витку / О. Зайчук // Право України. – 2002. – № 11. – С. 23–26.
Кафтя А. А. Правова система України в умовах інформа- тизації: напрями трансформації / А. А. Кафтя // Імперативи роз- витку цивілізації. – – № 2. – С. 120–122.
Корчевна Л. Українське право і романо-германська тра- диція / Л. Корчевна // Право України. – 2004. – № 5. – С. 19–22.
Левицький Д. Вплив середньовічного міського права на формування правових систем країн Центральної та Східної Євро- пи / Д. Левицький // Право України. – – № 2. – С. 112–114.
Лубський В. І. Мусульманське право в ісламській традиції (історико-релігієзнавчий аналіз) : монографія / В. І. Лубський, М. В. Лубська. – Черкаси : Брама, – 207 с.
Лук’янов Д. Правова система як предмет порівняльно- правових досліджень: характеристика за теорією систем / Д. Лук’янов // Вісник Національної академії правових наук Украї- ни. – 2015. – № 2. – С. 27–35.
Луць Л. А. До питання поняття «правова система суспіль- ства» та його місця серед інших правових понять / Л. А. Луць // Проблеми законності. – – Вип. 55. – С. 15–24.
Луць Л. А. Європейські міждержавні правові системи та проблеми інтеграції з ними правової системи України (теоретичні аспекти) / Л. А. Луць. – Київ : Ін-т держави і права ім. В. М. Коре- цького НАН України, 2003. – 304 c.
Луць Л. А. Сучасні правові системи світу / Л. А. Луць. – Львів : Львів. нац. ун-т ім. Івана Франка, – 247 с.
Луць Л. А. Типологізація сучасних правових систем світу : відкрита лекція / Л. А. Луць. – Київ : Логос, 2007. – 23 с.

Малишев Б. В. Судовий прецедент і зловживання судовою владою: досвід правової системи Англії / Б. В. Малишев // Держа- ва і право. –2005. – Вип. – С. 25–29.
Марченко М. Н. Источники романо-германского права: понятие, виды, классификация / М. Н. Марченко // Вестник Мос- ковского университета. – – № 2. – С. 14–28.
Марченко М. Н. Основные источники англосаксонского права: понятие, прецедент / М. Н. Марченко // Вестник Москов- ского университета. – – № 4. – С. 26–41.
Марченко М. Н. Отличительные особенности романо- германского права / М. Н. Марченко // Вестник Московского университета. – – № 1. – С. 26–42.
Мельник З. Поняття «правова система»: теоретичні пи- тання / З. Мельник // Юридична Україна. – – № 11. – С. 8–13.
Мурашин О. Правова система України в генезисній стру- ктурі правових систем: поняття і основні ознаки / О. Мурашин // Юридический вестник. – – № 1. – С. 5–10.
Оніщенко Н. М. Правова система: проблеми теорії : моно- графія / Н. М. Оніщенко. – Київ : Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2002. – 352 с.
Порівняльне правознавство : навч. посіб. / О. О. Погріб- ний, І. М. Погрібний, О. В. Волошенюк та ін. ; за заг. ред. О. Н. Яр- миша. – Харків : Вид-во Харків. нац. ун-ту внутр. справ, – 296 с.
Ручкин Е. Б. Правовая система: понятие и структура / Е. Б. Ручкин // Проблеми законності. – – Вип. 54. – С. 3–10.
Система // Великий тлумачний словник сучасної україн- ської мови / уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел. – 5-те вид. – Київ ; Ірпінь : Перун, – С. 1320–1321.
Скакун О. Ф. Общее сравнительное правоведение. Осно- вные типы (семьи) правовых систем мира / О. Ф. Скакун. – Киев : Ин Юре, 2008. – 464 с.
Скакун О. Ф. Правова система України на правовій карті світу : наук. доп. / О. Ф. Скакун. – Харків : Еспада, 2004. – 96 с.
Сунєгін С. О. Правова сім’я та правова система: співвід- ношення категорій, підходи до вивчення та рівні визначення / С. О. Сунєгін // Держава і право. – 2008. – Вип. 39. – С. 81–86.
Ткаченко В. І. Щодо поняття та змісту юридичних катего- рій «правова система» та «система права» / В. І. Ткаченко //

Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ. – 2013. – № 1. – С. 36–42.

Харитонов Є. Європейські правові системи: проблеми класифікації / Є. Харитонов // Вісник Академії правових наук України. – 2002. – № 2. – С. 3–14.
Харитонова О. І. Порівняльне право Європи. Основи по- рівняльного правознавства. Європейські традиції / О. І. Харитоно- ва, Є. О. Харитонов. – Харків : Одіссей, 2002. – 592 с.
Хаустова М. Г. Національна правова система України в сім’ї правових систем сучасності / М. Г. Хаустова // Проблеми законності. – – Вип. 101. – С. 3–12.
Хаустова М. Правова система серед інших узагальнюючих категорій правової науки / М. Хаустова // Вісник Академії право- вих наук України. – – № 4. – С. 48–57.
Цвайгерт К. Введение в сравнительное правоведение в сфере частного права : в 2 т. : пер. с нем. / К. Цвайгерт, Х. Кетц. – М. : Междунар. отношения, – Т. 1: Основы. – 480 с.
Циганюк Ю. В. Використання системного підходу при визначенні поняття «правова система» / Ю. В. Циганюк // Науко- вий вісник Ужгородського національного університету. – –

№ 19, т. 1. – С. 124–127.

Шокіна Т. В. Суди у системі мусульманського права / Т. В. Шокіна // Бюлетень Міністерства юстиції України. – –

№ 1. – С. 93–103.

Шумилов В. М. Введение в правовую систему ФРГ / В. М. Шумилов. – М. : ДеКА, 2001. – 140 с.

Розділ 26 ЗБЛИЖЕННЯ ТА ВЗАЄМНИЙ ВПЛИВ ПРАВОВИХ СИСТЕМ

Процеси глобалізації, їх вплив на розвиток правових систем сучасності

Існує чотири основні підходи до визначення терміна «глоба- лізація»:

процес зміцнення зв’язків між різними частинами планети, коли події в одних регіонах суттєво впливають на розвиток ситуа- ції в інших;
процес поширення по всій планеті єдиних, спільних для всього людства технологій, культури, ідей, ціннісних орієнтацій, способу життя, поведінки тощо;
виникнення спільних для світового співтовариства проблем, зокрема економічних, політичних, мілітаристичних, екологічних;
процес зростання спільних вселюдських інтересів у всіх сферах людського буття, що породжується збільшенням взаємоза- лежності країн і народів.

Глобалізація, як правило, поділяється на фінансово-еконо- мічну, технологічну, політичну, культурну, ідеологічну тощо.

Спочатку глобалізація була суто економічним явищем і пов’я- зувалася передусім із розвитком світового ринку. Дослідники виді- ляють дві основні фази загальносвітового економічного зближен- ня. Перша фаза (рубіж ХІХ та ХХ століть) базувалася на фунті сте- рлінгів, на промисловій та фінансовій системі Британської імперії, її військово-морському флоті. Друга фаза глобалізації будується на американському доларі, на військовому та економічному потенці- алі Сполучених Штатів Америки. Сьогодні в американській сто- лиці розташовані Міжнародний валютний фонд та Всесвітній банк. Завдяки зусиллям США у 1994 р. було створено Світову ор- ганізацію торгівлі (СОТ, WTO).

Найбільш потужними суб’єктами глобалізації є транснаціо- нальні корпорації (ТНК) та міжнародні фінансові структури.

ТНК досить могутні, щоб впливати на національне законо- давство тих країн, де вони пустили глибоке коріння, тиснути у своїх інтересах на національні уряди, нав’язувати їм свої умови в торгівлі та податковій політиці.

Вплив глобалізації на право можна простежити на прикладі розвитку уявлень про співвідношення національного та міжнаро- дного права. Якщо в XIX ст. у теорії й у державній практиці пере- важала точка зору, відповідно до якої національне має пріоритет над міжнародним і суверенітет держави не повинний обмежувати- ся, то у ХХ ст. фактично ствердився принцип примату міжнарод- ного права над національним.

Глобалізація має як позитивні, так і негативні наслідки для розвит- ку національних правових систем. З одного боку, вона сприяє поши- ренню таких цінностей, як поділ влади, парламентаризм, політич- ний плюралізм, багатопартійність, пошанування міжнародного права, пріоритет прав людини та багатьох інших. Спостерігається інформаційна відкритість країн світу, уніфікуються технології, знижуються тарифні бар’єри. Але, з іншого боку, глобалізація призводить до суттєвого обмеження державного суверенітету (що не завжди є позитивним), до світового домінування країн так зва- ного «золотого мільярда», до виведення брудних виробництв на територію країн третього світу, сприяє розвитку міжнародного тероризму тощо.

Напрямки і засоби зближення та взаємовпливу правових систем

Правові системи країн світу не існують ізольовано. Вони взає- модіють одна з одною, ведуть постійний політичний, економіч- ний, культурний діалог. До правової культури країни потрапля- ють фрагменти інших правових культур, відбувається взаємозба- гачення внаслідок використання певних інститутів і процедур, що сформувалися в інших типах правових систем.

Зрозуміло, що формування і розвиток правових систем не можливі без запозичення, однак постає питання щодо обсягу та якості такого запозичення.

Взаємодія правових систем різних країн породжує також таке явище, як вплив законів однієї країни на створення та реалізацію законів інших країн. Існує два шляхи такого впливу: 1) внутрішньо- орієнтований – на формування правової системи великої держави впливали закони, звичаї та традиції, які були чинними у князівствах, герцогствах і королівствах, що ввійшли до її складу (Англія, Іспанія, Італія, Німеччина); 2) зовнішньо-орієнтований – закони держави поширювалися на завойовані або колонізовані нею території.

Із питаннями взаємного впливу правових систем тісно пов’я- зані такі терміни, як «акультурація» та «рецепція».

Під акультурацією розуміють процес засвоєння народом форм, інститутів та рис культури іншого народу під час їхнього спілкування. Таким чином, правова акультурація стосується засво- єння («щеплення») окремих елементів правової системи одного народу іншим. Правова акультурація здійснюється за допомогою законодавства та юридичної практики, завдяки укладанню дого- ворів, а також на рівні юридичної науки та юридичної освіти. У зв’язку з цим виділяють владну, договірну та доктринальну різно- види правової акультурації.

Різновидом акультурації є рецепція, яка виражається в запо- зиченні компонентів чужого правового спадку, за яким відбува- ються глибинні зміни у правовій культурі. Рецепція права є скла- довою частиною відродження минулої культури, являє собою сприйняття його духу, ідей, головних засад та окремих положень тією чи іншою локальною цивілізацією на певному етапі її розвит- ку. Найвідомішим прикладом рецепції права є рецепція римського цивільного права в країнах континентальної Європи у зв’язку з розвитком товарно-грошових відносин.

Якщо фрагментарна юридична акультурація – звичайне явище, що виникає з повсякденних контактів представників різних правових систем, то масова акультурація – рецепція – явище виняткове. Вона є результатом ширшого культурного запозичення, при зміні всіх чи багатьох найважливіших культурних символів та структур свідомо- сті суспільства, при зміні традиційних практик життя суспільства.

Зближення правових систем означає спільний курс держав на визначення загальних напрямів злагодженого розвитку національних правових систем, на подолання правових відмінностей і вироблен- ня загальних правових рішень.

Важливими напрямками зближення правових систем є гар- монізація та уніфікація законодавства.

Гармонізація законодавства полягає в усуненні суттєвих від- мінностей між законодавствами різних країн, в узгодженні підходів до правового регулювання, у розробленні загальних правових принципів. У процесі гармонізації можуть запозичуватися норми міжнародного права або виключатися з національного законодав- ства норми, що не відповідають міжнародним стандартам.

Уніфікація законодавства передбачає розроблення і введен- ня в дію загальнообов’язкових однотипних юридичних норм. Вона може проводитись між державами-сусідами, бути регіональною та універсальною.

Уніфікація права може мати такі форми:

уніфікація правової теорії;
уніфікація окремих сфер правового регулювання: права людини, права власності, зобов’язального права; пенітенціарного законодавства тощо.

Засоби зближення правових систем можна розподілити на дві групи: програмно-забезпечувальні:

узгодження науково-правових концепцій;
програми зближення національних законодавств;
договори про правове співробітництво;
угоди про правову допомогу;
обмін інформаційними оглядами законодавства;
визнання загального правового простору (для координації дій у галузі науки, техніки освіти);
спільне визнання міжнародно-правових документів (декла- рацій, пактів, конвенцій); юридичні:

складання словників юридичних термінів (глосаріїв);
загальні правові режими (інвестування, оподаткування);
модельні закони;
єдині стандарти (екологічної безпеки);
визнання юридичних документів (дипломів про освіту);
уведення спрощеного порядку (набуття громадянства, оформлення віз);
рівний юридичний захист суб’єктів;
визнання рішень іноземних та міжнародних судів.

Процеси конвергенції в сучасних правових системах

Термін «конвергенція» (від лат. convergere – наближуватись, сходитись) є достатньо поширеним у різних галузях знань. Напри- клад, у біології це поняття використовують для позначення вини- кнення схожих анатомічних та морфологічних форм відносно далеких за походженням груп організмів у процесі еволюції; у фі- лології воно означає розвиток подібних рис у кількох мовах неза- лежно від спільного походження внаслідок тісних і тривалих кон- тактів між їхніми носіями. Найбільшого поширення цей термін набув у суспільних науках, де сформувалася окрема теорія конвер- генції, згідно з якою інтернаціоналізація економічної, політичної, культурної діяльності ведуть до зближення політично і соціально дивергентних систем – капіталізму та соціалізму – з можливістю їх злиття у майбутньому у змішане суспільство, яке синтезує в собі позитивні риси кожного з них.

Теорія конвергенції виникла в епоху біполярності світу, про- тистояння двох держав (США та СРСР), які уособлювали різні сві- тоглядні підходи до політичної та економічної організації суспіль- ства. Найбільш відомими прибічниками теорії були Дж. Гелбрейт, П. Сорокін, У. Ростоу (США), Р. Арон, Ж. Фурастьє, Ф. Перру (Франція), Я. Тінберген (Нідерланди), О. Флехтхейм (ФРН). Так, Джон Гелбрейт пов’язував тенденцію до конвергенції з економіч- ними чинниками, зі специфікою сучасного виробництва, яке дик- тує свої закони незалежно від національних або ідеологічних особ- ливостей кожної держави. Він уважав, що капіталістичним країнам слід запозичити в СРСР досвід контролю над цінами та плануван- ня виробництва, а соціалістичній системі звернути увагу на лібе- ралізацію економіки.

Ідею конвергенції послідовно відстоював у багатьох своїх робо- тах П. Сорокін. Зокрема, заслуговують на увагу дослідження «Взає- мна конвергенція Сполучених Штатів і СРСР до змішаного соціоку- льтурного типу» (1960 р.) та «Головні тенденції нашого часу» (1964 р.). «Я схильний вважати, – наголошує автор, – що якщо людс- тво уникне нових світових воєн, … то пануючим типом виникаючо- го суспільства й культури, ймовірно, буде не капіталістичний і не комуністичний, а тип специфічний, який ми можемо позначити як інтегральний… Він об’єднає більшість позитивних цінностей і звільниться від серйозних дефектів кожного типу». На переконан- ня П. Сорокіна, для Заходу конвергенція означатиме відмову від ілюзорних матеріальних цінностей та обмеження влади грошей, а для СРСР – повагу прав людини й підвищення матеріального рів- ня життя мас.

Слід зазначити, що теорія конвергенції розвивалася переваж- но на Заході, на противагу вченню Маркса та Леніна про лінійний розвиток суспільства та невідворотність перемоги комунізму. На теренах СРСР така теорія не сприймалася саме тому, що за своєю суттю вона є антиподом марксизму, оскільки бачить у капіталізмі й соціалізмі не стадії історичного процесу, що є несумісними й пос- лідовно змінюють одна одну, а взаємодоповнюючі начала, однако- во цінні й перспективні. Лише окремі видатні радянські науковці, серед яких А. Д. Сахаров, усвідомлюючи небезпеку ядерного про- тистояння двох політичних систем, змогли на противагу офіційній ідеології та пропаганді відкрито відстоювати ідею конвергенції. Так, А. Д. Сахаров бачив в останній єдино можливу альтернативу загибелі людства, запоруку збереження людської цивілізації. Він був переконаний, що глобальна мета виживання людства має пріоритет перед будь-якими регіональними, державними, націо- нальними, партійними й груповими цілями.

Розпад СРСР уніс свої корективи в розвиток теорії конверген- ції. У сучасних умовах йдеться про правову конвергенцію, яка ви- значається як процес взаємодії національних правових систем або їх окремих елементів, що супроводжується підвищенням ступеня зв’язаності й узгодженості правового регулювання суспільних від- носин, виникненням схожих правових інститутів у правових сис- темах різних держав. На сучасному етапі розвитку можна виділити чотири напрямки правової конвергенції:

створення змішаних (гібридних) правових систем у краї- нах, які історично перебували під впливом різних традицій права. На сьогодні змішаний характер мають правові системи Шотландії, провінції Квебек (Канада), штату Луїзіана (США), а також країн скандинавського та латиноамериканського права;
розвиток регіональних (міждержавних) правових систем, що є характерним для всього світу. Особливо показовими є проце- си європейської інтеграції в рамках Європейського Союзу. Ство- рення єдиного європейського права є об’єктивно обумовленим процесом, що спричиняється низкою економічних, політичних та інших важливих чинників;

уніфікація міжнародного права, яка не обмежується лише регіональним рівнем, а набуває планетарного масштабу. Ця тен- денція поширюється на різноманітні сфери суспільних відносин. Так, Європейська економічна комісія ООН наголошує на необхід- ності регулятивної конвергенції країн, які приєднуються до СОТ, що є важливою умовою розвитку світового ринку. Прийняття й застосування всіма країнами міжнародних стандартів має виріша- льне значення для забезпечення конкурентоспроможності їх про- дукції на глобальному рівні;
поступова трансформація права країн, які традиційно на- лежать до окремого типу правових систем, у напрямку зближення з іншим типом. Цей напрямок правової конвергенції є найбільш складним і не настільки помітним порівняно з попередніми, оскі- льки кожна правова традиція має свою «інерцію», механізми само- збереження, виробляє певний імунітет проти розчинення в ній чужорідних елементів. Утім, навіть в надрах таких самобутніх ти- пів правових систем, як романо-германський та англосаксонський, спостерігаються достатньо відчутні конвергентні процеси. З одно- го боку, в романо-германському праві спостерігається істотне під- вищення значення прецедентної практики, а з іншого, – характер- ною тенденцією розвитку загального права є розширення законо- давчого впливу на розвиток суспільних відносин.

Європейські інтеграційні процеси

Зміна світового порядку на сучасному етапі, необхідність структурування соціально-політичних, економічних та юридич- них відносин як на глобальному, так і на регіональному рівнях сприяли появі нового типу правової системи – міждержавно-право- вого, який має свою специфіку порівняно з національними право- вими системами.

Найвисокий рівень впливу міжнародного права на націона- льні правові системи вбачається на європейському континенті за- вдяки діяльності насамперед таких інституцій, як Рада Європи та Європейський Союз. Важливе місце у належному функціонуванні цих міждержавно-правових систем посідають правові механізми взаємодії, тобто певна система правових засобів і процедур, що сприяють узгодженню дій міждержавних та національних право- вих систем із метою їх гармонізації та досягнення належного пра- вопорядку.

Правовий механізм взаємодії міждержавних та національних правових систем повинен об’єднувати такі процедури: визначення основних принципів взаємодії; визначення сфер самостійного (ав- тономного) правового регулювання та встановлення меж і напря- мів міжнародної та національної правотворчості; визначення пра- вових засобів взаємодії та суб’єктів їх реалізації; узгодження норм міжнародного та національного права у процесі правотворення та застосування.

Слід підкреслити, що механізми взаємодії в межах Ради Євро- пи та Європейського Союзу мають деякі суттєві відмінності. Якщо розглядати особливості функціонування Ради Європи, то зазначе- ні вище процедури будуть мати такий вигляд:

основними принципами взаємодії є принцип рівності міжна- родної та національної правової системи, принцип взаємопов’яза- ності та взаємодоповнюваності права Ради Європи та національно- го права, визнання національного права генетично первинним джерелом конвенцій Ради Європи, принцип співробітництва у правовій сфері, принцип добросовісного виконання права Ради Європи, принцип взаємного захисту прав людини;
сфера правового регулювання Ради Європи визначається її ці- лями, які формують її правотворчу діяльність; усі інші відносини є об’єктом національного правового регулювання, межі правотвор- чості якої залежать від завдань кожної окремої держави;
основними правовими засобами взаємодії є установчі договори, європейські конвенції та рекомендації, а також рішення Європей- ського суду з прав людини;
взаємозв’язок нормативно-правових актів Ради Європи та ак- тів їх держав-учасниць характеризується їх взаємною доповнюваніс- тю та збагаченням. Національне право є генетичним джерелом конвенцій, які закріплюють найкращі правові здобутки та загаль- нолюдські цінності як на національному, так і на міжнародному рівнях. Зі свого боку, держави-учасниці при формуванні системи власного законодавства враховують як юридично обов’язкові, так і рекомендаційні акти Ради Європи.

На противагу вищевказаному правовому механізму правовий механізм взаємодії права Європейського Союзу та його держав- учасниць має дещо інший вигляд, що пояснюється більш високим рівнем правової інтеграції в межах Європейського Союзу:

основні принципи взаємодії європейського і національного права є результатом правотворчості Суду ЄС та мають такий ви- гляд: принцип верховенства права співтовариств порівняно з пра- вом держав-учасниць (у разі колізії домінуючу силу має норма Європейського Союзу); принцип прямої дії права співтовариств (утім, це стосується переважно установчих договорів та прецеден- тів Суду ЄС); принцип інкорпорації норм права співтовариств у національні правові системи; принцип юрисдикційної захищенос- ті права співтовариств, який здійснюється Судом ЄС та судом пер- шої інстанції, а також відповідними установами держав-учасниць;
сфери самостійного регулювання права Європейського Союзу та національного права, на відміну від Ради Європи, є дещо звуженими. Вступ до Євросоюзу означає для відповідної держави взяти на себе зобов’язання бути більш відкритою для спільного регулювання певних сфер і виконання спільних завдань, які не можуть бути ефективно виконані в національних межах. Водночас наявність сфери комунітарного права визначає межі правотворчості в Євро- пейському Союзі;
система права Європейського Союзу містить особливу іє- рархію норм із поділом на первинне та вторинне право. Установчі договори мають найбільшу значущість у системі джерел права. Процедури нормотворчості хоча й здійснюються відповідно до міжнародно-правових принципів і норм, але більше подібні до аналогів національної законотворчості;
на відміну від правового механізму Ради Європи у право- вому механізмі Євросоюзу перевагу надано не правовим стандар- там, а безпосередньо засобам правової інтеграції, за допомогою яких формуються єдині правила і норми поведінки суб’єктів у відповідних сферах, що визначає пріоритет права Європейського Союзу над правом національним і пряму дію правових актів ЄС.

Слід зазначити, що правовий механізм взаємодії права Євро- пейського Союзу з національними правовими системами є більш ефективним, оскільки він не лише сприяє їх зближенню, а й забез- печує уніфікацію правового регулювання, гармонізацію правових систем, їх збалансованість у межах відповідного правового простору.

Стосовно участі України в інтеграційних європейських про- цесах слід зазначити, що з 1995 р. Україна є членом Ради Європи, а набуття членства в Європейському Союзі наразі є пріоритетним напрямом зовнішньої політики. Серед основних напрямів співро- бітництва України з Радою Європи слід відзначити такі: реформу- вання чинного і розроблення та імплементація нового законодав- ства відповідно до стандартів Ради Європи на основі принципів верховенства права та прав людини; розбудова толерантного, де- мократичного суспільства, яке базується на європейських стандар- тах, зокрема, стосовно соціальних прав та прав національних мен- шин, рівних прав жінок та чоловіків, захисту дітей тощо; об’єд- нання зусиль для посилення ефективності боротьби проти коруп- ції та відмивання коштів, протидії тероризму.

Європейська інтеграція України передбачає низку норматив- них та інституційних заходів. У 2004 р. було ухвалено Загальноде- ржавну програму адаптації законодавства України до законодавст- ва Європейського Союзу. Інституційне забезпечення співробітниц- тва України та Європейського Союзу визначено Стратегією інтег- рації України до ЄС, іншими рішеннями Президента України, Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України. Верховною Радою України утворено Комітет з питань європейської інтеграції. Загальне керівництво Стратегією інтеграції України до ЄС здійс- нює Президент України, реалізацію Стратегії здійснює Кабінет Міністрів України. Прем’єр-міністр України є головою української частини Ради з питань співробітництва між Україною та ЄС та головою Координаційної ради з адаптації законодавства України до законодавства ЄС. В уряді України також існує посада віце- прем’єр-міністра з питань європейської та євроатлантичної інтег- рації України, а в міністерствах створено посади заступника мініс- тра з питань європейської інтеграції.

Довгі роки плідної роботи дали змогу Верховній Раді України та Європейському парламенту 16 вересня 2014 р. ратифікувати Угоду про асоціацію між ЄС та Україною, а 11 червня 2017 р. між Україною та Європейським Союзом набув чинності безвізовий режим. Подальший розвиток відносин між Україною та Європей- ським Союзом потребує проведення низки реформ у сфері еконо- міки, державного управління, правоохоронної діяльності.

Змішані правові системи

Окрім «класичних» правових сімей, у сучасному світі існують численні випадки поєднання в одній державі декількох правових систем. Причини такої правової багатоманітності в рамках однієї правової системи можуть мати різне походження: рецепція права, завоювання чи анексія, колонізація, обмін чи поступка територією, запозичення законів (передусім кодексів) тощо.

Традиційно в юридичній літературі до змішаного типу пра- вових систем відносять ті, в яких поєднання різних правових сис- тем є, як правило, найбільш вираженим або знаковим. Інша їх наз- ва – «гібридні системи». До таких систем відносять: країни далеко- східної правової сім’ї, скандинавського та латиноамериканського права, а також правові системи провінції Квебек (Канада), штату Луїзіана (США) та Шотландії.

Особливе місце серед правових систем становить так звана далекосхідна правова сім’я, або група правових систем (Китай, Японія, Корея, Монголія, країни Індокитаю, Малайзія, Бірма то- що). Серед учених не існує єдності з цього питання. Так, науковці відносять її до традиційної сім’ї правових систем, інші – до сім’ї змішаних правових систем. Не існує єдиної точки зору з приводу того, які саме країни входять до неї. Адже, зокрема, за судженням сучасних японських правників, правова система Японії належить фактично до романо-германської правової системи. На думку ба- гатьох європейських учених, своєрідність цієї сім’ї багато в чому пов’язана з її історичними коренями та тривалою ізоляцією від проникнення іноземного права, а традиція правових систем ви- явилася настільки стійкою, що навіть масове запозичення європей- ських і американських правових норм та інститутів не змогла кар- динально змінити їхню природу. Слід зауважити, що для цієї сім’ї характерні внутрішні етичні цінності (запозичені з конфуціанства і буддизму) та традиційна саморегуляція і примирення, що має перевагу перед юридичним вирішенням конфлікту. Як правило, основну увагу в цій групі приділяють Китаю та Японії.

Північноєвропейське (скандинавське) право. Спільна історич- на доля (зокрема слід згадати Кальмарську унію, до якої з 1397 р. по 1523 р. входили Данія, Норвегія і Швеція), особливість геогра- фічного становища, найтісніші економічні, культурні і політичні зв’язки між північними державами Європи країн Північної Європи: Швеції, Данії, Норвегії, Фінляндії, Ісландії і країн Балтії – сприяли формуванню спільної правової культури.

Вказані вище держави географічно близькі до країн романо- германського типу правової системи. Однак, на відміну від нього, ця група правових систем не підпала під глибокий вплив римсько- го права і сприйняла його опосередковано. Хоча провідним дже- релом права є нормативно-правовий акт, значну роль в системі джерел права відіграє судовий прецедент.

У системі права виділяється публічне право (конституційне, адміністративне, кримінальне, податкове тощо) та приватне (право власності, зобов’язальне, сімейне, комерційне, міжнародне приват- не право).

До системи джерел північноєвропейського права входять: нор- мативно-правові акти (конституція, закони, делеговані підзаконні акти уряду, підзаконні акти міністерств та відомств); судовий пре- цедент, принципи права (наприклад, принцип справедливості), правовий звичай (є допоміжним джерелом і поступово витісняєть- ся з системи джерел права, діє, як правило, у сфері шлюбно-сімей- ного, торговельного та морського права).

Латиноамериканське право. До цієї правової сім’ї входять Ар- гентина, Бразилія, Венесуела, Мексика, Парагвай, Уругвай, Чилі.

Країни Латинської Америки певний час були колоніями Франції, Іспанії, Португалії, тому їхні правові системи формувалися під впливом континентального права. Але в подальшому вони за- знали суттєвого впливу з боку американського права (зокрема – Конституції США). Були запозичені республікансько-президентська форма правління, принципи побудови судової системи, судовий контроль за конституційністю законів. Федеративні держави (Арге- нтина, Бразилія, Венесуела, Мексика) запозичили принципи розпо- ділу компетенції між федеральною владою та суб’єктами федерації.

Квебек. У 1763 р. Квебек після тривалого англо-французького протистояння став британською колонією. І хоча в інших провін- ціях Канади набуло поширення право англо-американського типу із судовим прецедентом у ролі основного джерела права, у Квебеку зберігалися французькі закони і саме тут відбувалася кодифікація цивільного права. Навіть ухвалений у 1866 р. Цивільний кодекс Квебеку як структурно, так і змістовно був близький до Кодексу Наполеона. Романо-германське походження прослідковується і в новому Цивільному кодексі Квебеку, який набув чинності у 1992 р.,а для Цивільно-процесуального кодексу 1965 р. характерне поєд- нання англійських правил оцінювання доказів з французькими елементами цивільного процесу. Ця юридична своєрідність Квебе- ку зберігається і донині.

Луїзіана. У 1803 р. Сполучені Штати Америки придбали у Франції територію Нового Орлеану, який з 1812 р. перейменовано на Луїзіану. В цьому штаті зберігається романо-германська тради- ція. Він виділяється своїм позитивним ставленням до кодексів. Зо- крема, в ній діє Цивільний кодекс, ухвалений у 1870 р., який про- довжує традиції французького права.

Шотландія. Право Шотландії сформувалося як самостійна си- стема, що поєднує прецедентне право, створене шотландськими судами на основі власних принципів права з урахуванням значно- го обсягу положень римського права, та нормативно-правові акти. Після приєднання Шотландії до Англії (середина XVII – початок XVIII ст.), незважаючи на потужний вплив англійської правової системи, відмінності шотландського права від англійського пере- важно збереглися (вони виявляються у змісті правових норм, у термінології, у принципах застосування права в судах). Зі свого боку, шотландське право також має певний вплив на розвиток англійського права. Незважаючи на певну подібність права Шот- ландії з романо-германським правом, пов’язану із впливом римсь- кого права, система джерел права Шотландії має певні особливості. Наприклад, до шотландського загального права, крім прецедентів, входять авторитетні праці (трактати) шотландських юристів. Про- тягом останнього часу значно посилюється роль законів і підза- конних актів, адже тепер на території Шотландії діють не лише нормативні акти парламенту Великої Британії, що стосуються вла- сне Шотландії, низка актів, виданих парламентом Шотландії до 1707 р., але й акти відновленого у 1999 р. парламенту Шотландії.

Питання для самоконтролю

Що таке глобалізація?
Назвіть позитивні й негативні наслідки глобалізації для роз- витку національних правових систем.
Розкрийте зміст акультурації та рецепції.
Дайте визначення гармонізації та уніфікації законодавства.
Охарактеризуйте програмно-забезпечувальні та юридичні за- соби зближення правових систем.

Розкрийте особливості виникнення і розвитку теорії конвер- генції.
Охарактеризуйте напрями правової конвергенції.
Розкрийте особливості правових механізмів взаємодії у Раді Європі та Європейському Союзі.
Охарактеризуйте особливості європейської інтеграції України.
У чому полягають особливості далекосхідної правової сім’ї?
Охарактеризуйте особливості скандинавського права.
Охарактеризуйте особливості латиноамериканського права.

Список рекомендованої літератури

Артьомов І. В. Європейська інтеграція України: стан, про- блеми, перспективи. Кн. 1 / І. В. Артьомов. – Ужгород : АУТДОР- ШАРК, 2014. – 380 с.
Волошенюк О. В. Гармонізація та уніфікація законодавства як форми зближення правових систем / О. В. Волошенюк // Пра- во і суспільство. – – № 4, ч. 4. – С. 3–7.
Волошенюк О. В. Процеси конвергенції в сучасних право- вих системах / О. В. Волошенюк // Форум права. – – № 3. – С. 123–128. –
Гоша І. О. Тенденції в сучасному праві: глобалізація і наці- ональна правова система, проблеми впливу / І. О. Гоша // Науко- вий вісник Ужгородського національного університету. Серія

«Право». – 2012. – № 19, т. 1. – С. 24–27.

Деменко О. Українська геополітика XXI ст.: євразійство чи євроінтеграція? / О. Деменко // Людина і політика. – – № 1. – С. 73–82.
Друзенко Г. Реформування механізму адаптації законодавст- ва України до законодавства Європейського Союзу / Г. Друзенко // Юридична Україна. – 2003. – № 7. – С. 48–54.
Євроінтеграція: досвід країн Вишеградської четвірки та українські реалії / [Ін-т екон. дослідж. та політ. консультацій ; Проект «Співпраця між аналітичними центрами Вишеградської четвірки та України задля підтримки публічної дискусії з євроінтеграційних питань та адвокації ре- форм» ; ред. І. Коссе]. – Київ : [б. в.], червень 2014. – 87 с. –

Карась А. Г. Глобалізація як чинник трансформації права / А. Г. Карась // Держава і право. – – Вип. 57. – С. 82–88.
Кашкин С. Ю. Лиссабонский договор – новый этап разви- тия права Европейского Союза / С. Ю. Кашкин // Государство и право. – – № 9. – С. 59–66.
Конституційні акти Європейського Союзу. Ч. І / упоряд. Г. Друзенко ; за заг. ред. Т. Качки. – Київ : Юстиніан, – 512 с.
Кравчук І. Контроль правотворчого процесу з метою ада- птації права України до права ЄС / І. Кравчук // Право України. – 2005. – № 4. – С. 75–77.
Кремень Т. В. Державний суверенітет у добу глобалізації / Т. В. Кремень // Політика і час. – – № 10. – С. 36–40.
Кресін О. В. Конституція об’єднаної Європи / О. В. Кре- сін. – Київ : Юрид. думка, 2005. – 116 с.
Луць Л. А. Європейські міждержавні правові системи та проблеми інтеграції з ними правової системи України (теоретичні аспекти) / Л. А. Луць. – Київ : Ін-т держави і права ім. В. М. Коре- цького НАН України, 2003. – 304 с.
Магновський І. Формування внутрішньодержавного пра- ва в умовах інтеграційних правових процесів сучасності / І. Маг- новський // Право України. – 2005. – № 3. – С. 118–121.
Макуев Р. Х. Актуализация роли государства в обеспече- нии национальной безопасности в условиях глобализации / Р. Х. Макуев // Государство и право. – – № 8. – С. 33–42.
Маркова-Мурашова С. А. Существование и взаимо- действие правовых систем современности в условиях правовой конвергенции / С. А. Маркова-Мурашова // Юристъ-Правоведъ. – 2005. – № 1. – С. 16–22.
Мартышин О. В. Национальная политическая и правовая культура в контексте глобализации / О. В. Мартышин // Государ- ство и право. – – № 4. – С. 9–17.
Марченко М. Н. Конвергенция романо-германского и анг- ло-саксонского права : открытая лекция / М. Н. Марченко. – Киев : Логос, 2007. – 36 с.
Настасяк І. Ю. Взаємодія сучасних правових систем світу в умовах глобалізації / І. Ю. Настасяк // Науковий вісник Міжнаро- дного гуманітарного університету. – – Вип. 7. – С. 35–37.
Наумов А. В. Сближение правовых систем как итог разви- тия уголовного права в ХХ в. и его перспектива в ХХI в. / А. В. На- умов // Государство и право. – – № 6. – С. 50–58.

Нерсесянц В. С. Процессы универсализации права и го- сударства в глобализирующемся мире / В. С. Нерсесянц // Госу- дарство и право. – – № 5. – С. 38–47.
Общегосударственная программа адаптации законодате- льства Украины к законодательству Европейского Союза // Голос Украины. – 2004. – № 101. – С. 24–25.
Олійник О. Реформування юридичної риторики в Украї- ні: євроінтеграція та адаптація національного законодавства і пра- ва України до законодавства та права ЄС / О. Олійник // Віче. – 2010. – № – С. 27–29.
Онуфрієнко О. О. Процеси конвергенції та дивергенції правових систем сучасності: досвід постановки проблеми / О. О. Онуфрієнко // Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ. – – № 3. – С. 57–66.
Палмер В. В. Дві конкуруючі теорії змішаних правових систем / В. В. Палмер // Порівняльне правознавство. – –

№ 1–2. – С. 128–154.

Панасюк В. В. Право европейское и внутригосударствен- ное: практические аспекты функционирования двух правовых порядков / В. В. Панасюк // Юрист. – – № 5. – С. 55–60.
Плавич В. Проблеми входження України до європейсько- го правового простору / В. Плавич // Юридична Україна. – –

№ 5. – С. 24–27.

Посилення співпраці між Україною та ЄС щодо утвер- дження верховенства права в Україні : аналіт. доп. та рек. / Між- нар. фонд «Відродження» ; Ін-т відкритого сусп-ва – Брюссель ; [авт. кол.: В. Авер’янов, І. Бондаренко, Л. Доля та ін.]. – Київ, 2006. – 160 с.
Правові системи сучасності. Глобалізація. Демократизм. Розвиток / за заг. ред. В. С. Журавського ; Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України ; Ін-т законодавства Верховної Ра- ди України. – Київ : Юрінком Інтер, 2003. – 296 с.
Ралько В. В. Трансформация правовых систем: основные научные подходы, перспективы процесса / В. В. Ралько // Госу- дарство и право. – – № 1. – С. 111–115.
Саміло Г. О. Змішані правові системи: проблеми класифі- кації / Г. О. Саміло // Науковий вісник Ужгородського національ- ного університету. Серія «Право». – – Вип. 33 (1). – С. 46–49.
Ситник С. Євроінтеграція та європеїзація: проблеми уп- равління / С. Ситник // Віче. – 2009. – № 20. – С. 11–12.

Скурко Е. В. Некоторые аспекты проблемы взаимо- действия правовых систем в условиях глобализации / Е. В. Скурко

// Государство и право. – 2008. – № 8. – С. 69–72.

Смирнова Е. С. Глобализация как правовое понятие / Е. С. Смирнова // Современное право. – 2009. – № 3. – С. 17–26.
Тимченко С. М. Глобалізація і право: напрями впливу і тенденції розвитку / С. М. Тимченко // Вісник Запорізького наці- онального університету. Юридичні науки. – – № 1. – С. 6–22.
Уткин А. И. Глобализация: процесс и осмысление / А. И. Уткин. – М. : Логос, 2001. – 214 с.
Хаустова М. Глобалізація і її вплив на сутність та соціаль- не призначення держави / М. Хаустова // Вісник Національної академії правових наук України. – – № 4. – С. 30–41.
Чубко Т. П. Глобалізація: поняття, вплив на сучасні держа- ву і право / Т. П. Чубко // Форум права. – 2010. – № 1. – С. 396–405.

ГЛОСАРІЙ

Авторитарний режим – державно-політичний устрій, за яким політична влада здійснюється конкретною особою (предста- вником класу, партії, елітної групи) за мінімальної участі народу в управлінні державними справами.

Визначально-установчі норми – це правові приписи, які ви- значають мету, завдання окремих інститутів або галузей права.

Виконання норм права – це форма реалізації норм права, що знаходить своє вираження в діях суб’єктів щодо здійснення зо- бов’язуючого розпорядження права.

Використання норм права – це форма реалізації правових норм, що складається в здійсненні тими чи іншими суб’єктами прав чи свобод, закріплених у відповідних нормах права.

Внутрішні функції – це основні напрями діяльності держави з розв’язання внутрішніх завдань.

Гарантії законності – це система загальносоціальних умов і спеціально-юридичних засобів, за допомогою яких в суспільстві забезпечується режим законності.

Гіпотеза – це частина норми права, що вказує на фактичні об- ставини, за умови настання яких необхідно або можливо виконан- ня встановленого правила. Призначення гіпотези – визначити сферу та межі регулятивної дії диспозиції та норми права в цілому. Громадянське суспільство – це сукупність неполітичних від- носин (міжособистісних, сімейних, економічних, культурних, релі- гійних, національних), а також структур, що розвиваються за межами та без безпосереднього втручання держави.

Декларативні норми – норми, які містять положення про- грамного характеру, нормативні оголошення.

Деліктоздатність – це здатність суб’єкта права нести відпові- дальність за свої протиправні вчинки.

Державний (політичний) режим – це сукупність прийомів і методів, за допомогою яких здійснюється державна влада.

Державний апарат – це частина механізму держави, система всіх державних органів, які наділені владними повноваженнями для здійснення функцій та завдань держави. Через функціонуван- ня механізму держави здійснюється державна влада.

Державні підприємства – це вид державних організацій, які безпосередньо реалізують функції та завдання держави у сфері матеріального виробництва.

Державні установи – це такі державні організації, які здійс- нюють завдання та реалізують функції держави у сфері нематеріа- льного виробництва.

Децентралізоване регулювання складається в процесі само- стійного вирішення певних питань, що виникають у взаємовідно- синах між тими чи іншими особами.

Диспозитивність – можливість вибору варіантів рішень у межах права, можливість вільно розпоряджатися своїми правами.

Диспозиція – це частина норми права, в якій у вигляді влад- ного припису визначається те чи інше правило поведінки (що по- винен робити або, навпаки, не робити суб’єкт) за наявності умов, передбачених гіпотезою цією норми.

Дієздатність – це здатність суб’єкта правовідносин своїми ді- ями набувати й здійснювати права та обов’язки.

Дії – життєві факти, що є результатом усвідомленої поведінки людини. Вони поділяються на правомірні й неправомірні або пра- вопорушення. Правомірні дії не порушують приписів юридичних норм і поділяються на юридичні акти та вчинки.

Дотримання норм права – це форма реалізації норм права, що знаходить своє вираження в узгодженні суб’єктами своєї пове- дінки з нормами-заборонами.

Законність – це оснований на принципах демократизму і со- ціальної справедливості режим суспільно-політичного життя, за яким забезпечується реальна та неухильна реалізація правових приписів усіма учасниками суспільних відносин.

Законодавча діяльність полягає у виданні законодавчими (в окремих країнах представницькими) органами законів, обов’язко- вих для виконання всіма державними органами, суспільними об’єднаннями, органами місцевого самоврядування, посадовими особами і громадянами.

Зовнішні функції – це основні напрями діяльності держави щодо здійснення завдань, які стоять перед нею у відносинах з ін- шими державами та всією світовою спільнотою.

Імплементація – це процес забезпечення виконання поло- жень міжнародного договору, включення міжнародних норм до системи національного права.

Індивідуальне регулювання – впорядкування конкретної життєвої ситуації шляхом ухвалення разового рішення. Воно може виявлятися у покладанні обов’язку чи заборони, в наданні або підтвердженні права, у заохоченні чи притягненні до відповідаль- ності конкретної особи.

Інкорпорація – упорядкування нормативно-правових актів без зміни їх змісту шляхом зведення в єдині друковані видання за хронологією та/або предметом регулювання (збірники, довідники, зібрання).

Інститут права – це система відносно відмежованих від інших та пов’язаних між собою правових норм, що регулюють певну гру- пу (вид) однорідних суспільних відносин.

Класифікація норм права – це їх поділ на окремі види за пе- вними суттєвими ознаками, які визначають специфічну роль кож- ного з різновидів норм у регулюванні суспільних відносин.

Кодифікація – форма систематизації нормативно-правових ак- тів, яка полягає в їх удосконаленні шляхом зміни змісту (перероб- лення та узгодження) норм права, які пов’язані загальним предметом регулювання та об’єднані в новий єдиний нормативно-правовий акт. Колізійні норми – норми, які в разі наявності протиріччя між окремими нормативно-правовими актами з того самого предмета регулювання повинні застосовуватися в цьому випадку, тобто це норми, що регулюють вибір норми.

Консолідація – зведення в єдиний нормативно-правовий акт кількох актів, що регулюють певну сферу суспільних відносин, без зміни змісту.

Контрольний процес – правова форма діяльності органів держави, місцевого самоврядування, їх посадових осіб та громадсь- ких формувань, що виражається у здійсненні юридично значущих дій щодо спостереження та перевірки відповідності виконання і додержання підконтрольними суб’єктами нормативно-правових приписів і припинення правопорушень відповідними організа- ційно-правовими засобами: рішенням, постановою, поданням, застереженням, повідомленням, приписом та ін.

Контрольно-наглядова діяльність – це діяльність, здійснюва- на системою державних органів, що втілюють у життя перевірку і спостереження за законністю в різних сферах суспільних відносин.

Конфедерація – тимчасовий союз держав, утворений для до- сягнення політичних, військових, економічних та інших цілей. Конфедерація загалом не володіє суверенітетом, оскільки відсут- ній загальний для об’єднаних суб’єктів центральний державно- управлінський апарат і єдина система законодавства.

Механізм правового регулювання – це система всіх держав- но-правових (юридичних) засобів, за допомогою яких забезпечу- ється упорядкованість суспільних відносин.

Норма права – це загальнообов’язкове, формально визначене, встановлене або санкціоноване державою правило поведінки загаль- ного характеру, яке охороняється державою та визначає права і обо- в’язки осіб у врегульованих суспільних відносинах, реалізація якого забезпечується достатнім рівнем правосвідомості суб’єктів права та можливістю застосування засобів впливу аж до прямого примусу.

Нормативне регулювання – вплив на поведінку людей за до- помогою загальних правил, тобто моделей, еталонів, зразків пове- дінки, які поширюються на всі випадки цього роду і яким повинні підкоритися всі особи, що опинилися у передбаченій цими прави- лами ситуації.

Нормативно-правовий акт – це акт-документ, укладений спе- ціально уповноваженим державним органом і містить норми права, що носять загальнообов’язковий характер і забезпечені державою.

Норми-дефініції – це норми, які містять визначення право- вих категорій та понять, наприклад, поняття злочину, юридичної особи та ін.

Норми-засади – це правові приписи, які закріплюють засади конституційного ладу держави, основи соціально-економічного, політичного, державного життя, взаємовідносини держави й осо- бистості, форми власності та ін.

Норми-презумпції – норми, в яких закріплюється припу- щення щодо існування або відсутності юридичних фактів.

Норми-преюдиції – це норми, що містять будь-яке оспорю- вання існування вже доведеного юридичного факту і закріплення в юридичному акті, що набув чинності.

Норми-принципи – це правові приписи, які виражають і за- кріплюють принципи права. Ці норми розглядаються як результат нормативного узагальнення державно-правових явищ, вони вира- жають зміст і закономірності цих явищ.

Норми-терміни – це такі правові приписи, які вказують на час, настання або проходження якого тягне за собою певні юриди- чні наслідки (наприклад, термін позовної давності).

Норми-фікції – це норми, якими визнаються існуючими ті юридичні факти, що відсутні в реальному житті, і навпаки.

Нормотворчий процес – це діяльність компетентних органів держави, місцевого самоврядування, їх посадових осіб, спеціально уповноважених громадських організацій з підготовки, ухвалення та офіційного оприлюднення нормативно-правових актів.

Об’єкти правовідносин – це певні матеріальні та духовні бла- га, визнані державою за допомогою законів і здатні задовольняти інтереси суб’єктів правовідносин.

Оперативні норми – норми, роль яких виражається у встано- вленні дати набуття чинності (зміни, припинення дії) нормативно- правового акта, в його поширенні на нове коло суспільних відно- син, на новий строк.

Орган держави – це частина державного механізму, його ос- новна ланка, що володіє певними специфічними ознаками.

Орган державної влади – це законодавчо обумовлена, еко- номічно і організаційно відособлена частина механізму держави, що складається з державних службовців, які здійснюють свою дія- льність на професійній основі, наділені державно-владними пов- новаженнями і необхідними матеріально-господарськими засоба- ми з державного бюджету для здійснення в межах своєї компетен- ції певних завдань і функцій держави.

Організаційно-виконавча діяльність – це форма здійснення функцій держави, реалізована у владній, виконавчо-розпорядчій роботі службовців, що здійснюється на систематичній основі, спрямованій на вирішення питань управління справами суспільст- ва шляхом видання актів застосування права, що є підставою для виникнення, зміни або припинення правовідносин.

Парламентська республіка характеризується підпорядку- ванням виконавчої влади законодавчій.

Організаційна форма діяльності органів держави щодо здій- снення її функцій – це однорідна за своїм зовнішнім проявом робота державних органів, яку здійснюють у межах певного юридичного регулювання і при дотриманні вимог законності, що не тягне за собою обов’язкові юридичні наслідки.

Повноваження (компетенція) органу держави або посадо- вої особи – вид і міра владного впливу, спрямованого на задово- лення вимог управомоченого суб’єкта або на винну особу.

Події – це життєві обставини, що не залежать від волі й свідо- мості людей. Це передусім явища природи – зміна пір року, земле- трус, повінь тощо.

Політичний (державний) режим є системою методів, спосо- бів і засобів здійснення державної влади.

Посадова особа – фахівець з управління, який обіймає посаду в державному органі, підприємстві, установі, комерційній органі- зації та постійно або тимчасово виконує організаційно-розпорядчі й інші функції, пов’язані з владним впливом на підлеглих і зі здій- сненням юридично значущих дій, спрямованих на породження, зміну чи припинення правовідносин.

Право (позитивне право, об’єктивне право) можна визнача- ти як систему соціальних норм (формально визначених, загально- обов’язкових), що встановлені (або санкціоновані) державою, зна- ходяться під її охороною, мають владно-вольовий, державно- регулятивний характер.

Правова держава – це політична організація громадянського суспільства, основана на визнанні та реальному забезпеченні прав і свобод людини, верховенстві права та взаємній відповідальності держави й особи.

Правове регулювання – це цілеспрямована, нормативно- організаційна діяльність щодо втілення регулюючих можливостей правових норм та інших спеціально-юридичних засобів у суспільні відносини з метою їх впорядкування та прогресивного розвитку.

Правовий звичай – це історично сформоване, таке, що увій- шло в звичку завдяки систематичному повторенню, правило пове- дінки, що набуває загальнообов’язкового значення, з огляду на державне санкціонування, шляхом закріплення у нормативно-пра- вових актах.

Правові відносини – це врегульовані нормами права суспі- льні відносини (соціальні зв’язки), учасники яких виступають носі- ями суб’єктивних прав, юридичних обов’язків, повноважень та юридичної відповідальності.

Правові форми реалізації функцій держави – це передба- чена законом однорідна за способом зовнішнього вираження та юридичними наслідками діяльність державних органів, що вияв- ляється у створенні та втіленні в життя юридичних актів.

Правозастосовна діяльність – це діяльність державних орга- нів, спрямована на вирішення конкретних юридичних справ, реа- лізацію в життя законів і підзаконних актів шляхом винесення ак- тів застосування права. Цей процес втілюється в оперативно- виконавчій і правоохоронній діяльності.

Правозастосовний акт, або акт застосування норми права – це індивідуальний акт державно-владного характеру, що видається компетентними державними органами та визначає на основі пра- вових норм права й обов’язки конкретних осіб чи міру їх відпові- дальності.

Правозастосовний процес – владна організаційна діяльність компетентних органів держави, місцевого самоврядування, їх поса- дових осіб та спеціально уповноважених громадських організацій з розгляду та вирішення індивідуальних юридично значущих справ.

Правозастосування – це владно-організуюча діяльність ком- петентних державних органів і посадових осіб, виражена у проце- дурно-процесуальних формах, що полягає в реалізації юридичних норм щодо конкретних життєвих випадків і конкретних суб’єктів для вирішення юридичної справи, в результаті чого виникають, змінюються, припиняються або відновлюються юридичні права та юридичні обов’язки сторін у цих справах.

Правоздатність – це здатність суб’єкта правовідносин бути носієм суб’єктивних прав і юридичних обов’язків.

Правоохоронна діяльність – це форма здійснення функцій держави за допомогою владної оперативної роботи державних органів з охорони юридичних норм від порушень, захисту закріп- лених у них прав і свобод громадян і забезпечення виконання пок- ладених на них юридичних обов’язків.

Правопорядок – це стан фактичної впорядкованості врегу- льованих нормами права суспільних відносин, який є результатом впровадження в життя режиму законності.

Правосвідомість – форма (частина) свідомості людей, яка відо- бражає правову дійсність, репрезентує ставлення людей до права як у статиці, так і в динаміці його буття, впливає на характер поведінки людей у сфері правового регулювання суспільних відносин.

Правотворча діяльність – це форма здійснення функцій держави шляхом підготовки й ухвалення, затвердження, санкціо- нування та оприлюднення, введення в дію, зміни і скасування юридичних норм.

Предметом науки теорії держави і права є основні та най- більш загальні закономірності й тенденції виникнення, розвитку і функціонування державних та правових явищ і процесів, а також загальні для всієї юридичної науки поняття.

Президентська республіка вирізняється тим, що домінуючу роль у державному апараті займає президент, уповноважений фо- рмувати вищі органи виконавчої влади, які є йому підзвітними і не несуть відповідальності перед парламентом.

Принципи законності – це основоположні начала, керівні ідеї, що виражають зміст законності як особливого суспільно-полі- тичного режиму.

Процесуальна стадія – це динамічна, відносно замкнута су- купність закріплених чинним законодавством способів, прийомів, форм, які виражають неухильне виконання процедурно-проце- суальних вимог, що забезпечують послідовність здійснення конк- ретних дій, спрямованих на досягнення кінцевого процесуального результату.

Реалізація норм права – це втілення положень правових норм у фактичній поведінці (діяльності) суб’єктів права.

Республіка – форма правління, за якої верховна влада в дер- жаві здійснюється вищими органами влади, які формуються насе- ленням у результаті проведення виборів.

Рецепція – це внесення у національне право норм міжнарод- ного права без зміни їх змісту.

Санкція – це частина норми права, яка передбачає міри при- мусового впливу, що застосовуються до правопорушників цього правила поведінки. Мета санкцій – створення тих чи інших не- сприятливих наслідків для правопорушника або заохочувальних наслідків для суб’єктів, які виконують владний припис.

Система законодавства – це впорядкована сукупність чинних нормативно-правових актів та нормативно-правових договорів.

Система права – це залежна від розвитку суспільних відносин цілісна, впорядкована єдність норм права з їх розподілом на галузі, підгалузі та інститути.

Суб’єкти правовідносин – це визнані державою за допомо- гою юридичних норм носії суб’єктивних прав, юридичних обов’язків, юридичної відповідальності й повноважень у конкрет- них правовідносинах.

Суб’єктивне право – це гарантовані правом вид і міра мож- ливої поведінки правомочного суб’єкта правовідносин.

Субінститут права – це впорядкована сукупність норм права, що регулює різновид суспільних відносин у межах певного інституту. Судова діяльність охоплює втілення в життя функцій держави через здійснення правосуддя всіма ланками судової системи країни шляхом офіційного розв’язання суперечок, що виникають між суб’єктами права, а також захист порушених прав на законних підставах.

Сутність права слід розуміти як загальну волю, зумовлену матеріальними та іншими чинниками життєдіяльності суспільства, характером домінуючих суб’єктів соціуму, сформовану як резуль- тат узгодженості інтересів (публічних, індивідуальних), зовнішньо державно-офіційно виражену як загальна міра (формально-обо- в’язковий нормативний регулятор) поведінки суб’єктів права.

Тоталітарний режим характеризується контролем держави над усіма сферами суспільного життя, повним підкоренням насе- лення політичній владі та єдиній ідеології.

Трансформація – це видання відповідних національних актів після приєднання держави до міжнародного договору.

Узагальнення – це такий логічний спосіб, завдяки якому здій- снюється уявний перехід від одиничного до загального через об’єд- нання однорідних предметів у класи на основі їх спільних ознак.

Унітарна держава – проста, єдина держава, що складається з адміністративно-територіальних одиниць, які не мають ознак державного суверенітету: в ній існує єдина система вищих органів і єдина система законодавства,

Установчий процес – це специфічна організаційно-правова діяльність відповідних інститутів громадянського суспільства з реалізації норм права, якими встановлюється їх правомірність з формування, реалізації та ліквідації державних органів, посадових осіб та інших суб’єктів управління.

Федеративна держава – складна, союзна держава, частини якої є державними утвореннями і характеризуються наявністю певною мірою державного суверенітету й іншими ознаками державності.

Форма державного правління – це організація вищих орга- нів державної влади, їх структура, порядок утворення, розподіл компетенції та взаємовідносин із населенням.

Форма державного устрою відображає територіальну струк- туру держави, співвідношення між державою загалом та її складо- вими територіальними одиницями. Форма державного устрою –це політико-територіальний устрій держави, характер взаємовід- носин між центральною і місцевою владою.

Форма права – спосіб зовнішнього вираження прав, норм як загальнообов’язкових правил регулювання суспільних відносин.

Форма правління характеризує порядок утворення та орга- нізації вищих органів державної влади, їх взаємовідносини між собою і населенням.

Функції громадянського суспільства полягають у повному задоволенні матеріальних і духовних потреб людини, захисті при- ватної сфери життя людей, стримуванні політичної влади від аб- солютного свавілля, стабілізації суспільних відносин і процесів.

Функції держави – це основні напрями внутрішньої та зов- нішньої діяльності держави, в яких виражається і конкретизується її сутність і соціальне призначення.

Функції права – це визначені сутністю права, його соціаль- ним призначенням у конкретній країні основні напрямки юриди- чного впливу на суспільні відносини права як нормативного регу- лятора цих відносин.

Функції теорії держави і права – це основні напрями її впливу на державно-правову дійсність, тобто на розвиток юриди- чної науки, практичної юридичної діяльності, а також професій- ної юридичної освіти.

Юридична відповідальність – вид і міра примусового за- знання позбавлення благ особистого або майнового характеру, що належать правопорушникові. Юридична відповідальність може характеризуватись як інститут правової системи, який припускає застосування санкцій до суб’єкта, винного у скоєнні правопору- шення, або як обов’язок суб’єкта правопорушення зазнати застосу- вання юридичних санкцій за скоєне ним правопорушення.

Юридичний обов’язок – вид і міра належної поведінки зо- бов’язаної сторони у правовідносинах.

Юридичний процес – це комплексна система органічно пов’язаних процесуальних форм упорядкування діяльності орга- нів держави, місцевого самоврядування, їх посадових осіб та інших спеціально уповноважених суб’єктів, спрямованих на вирішення юридичної ситуації і досягнення конкретного матеріально-право- вого результату.

Юридичний режим галузі права (галузевий режим) – це особ- лива цілісна система регулятивного впливу, що характеризується специфічними прийомами регулювання: особливим порядком ви- никнення і формування змісту прав та обов’язків, їх здійснення, специфікою санкцій, способів їх реалізації, а також дією єдиних принципів, загальних положень, що поширюються на цю сукуп- ність норм.

Юридичні факти визначаються як конкретні життєві обста- вини, з якими норми права пов’язують динаміку правовідносин (виникнення, зміну або припинення).

Теорія держави і права : підручник (за заг. ред. О. М. Бандурки)

Розділ 1 ТЕОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ЯК НАУКА І НАВЧАЛЬНА ДИСЦИПЛІНА, ЇЇ МІСЦЕ В СИСТЕМІ СУСПІЛЬНИХ І ЮРИДИЧНИХ НАУК

Розділ 2 ТЕОРІЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА В СИСТЕМІ СУСПІЛЬНИХ І ЮРИДИЧНИХ НАУК

Розділ 3 ТЕОРІЇ ПОХОДЖЕННЯ ДЕРЖАВИ І ПРАВА

Розділ 4 ФОРМА ДЕРЖАВИ

Розділ 5 МЕХАНІЗМ ДЕРЖАВИ

Розділ 6 ФУНКЦІЇ ДЕРЖАВИ

Розділ 7 ПРАВОВА ДЕРЖАВА

Розділ 8 ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

Розділ 9 ПРАВО ЯК РЕГУЛЯТОР СУСПІЛЬНИХ ВІДНОСИН

Розділ 10 НОРМИ ПРАВА

Розділ 11 ПРАВО В СИСТЕМІ СУСПІЛЬНИХ ВІДНОСИН

Розділ 12 ДЖЕРЕЛА ПРАВА

Розділ 13 СИСТЕМА ПРАВА ТА СИСТЕМА ЗАКОНОДАВСТВА

Розділ 14 ПРАВОТВОРЧІСТЬ

Розділ 15 ПРАВОВІ ВІДНОСИНИ

Розділ 16 ТЛУМАЧЕННЯ НОРМ ПРАВА

Розділ 17 ПРАВОВИЙ СТАТУС ЛЮДИНИ ТА ГРОМАДЯНИНА

Розділ 18 ПРАВОМІРНА ПОВЕДІНКА, ПРАВОПОРУШЕННЯ ЯК ВИДИ ЮРИДИЧНО ЗНАЧУЩОЇ ПОВЕДІНКИ

Розділ 19 ЮРИДИЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

Розділ 20 РЕАЛІЗАЦІЯ НОРМ ПРАВА

Розділ 21 ПРАВОСВІДОМІСТЬ І ПРАВОВА КУЛЬТУРА

Розділ 22 ЗАКОННІСТЬ, ПРАВОПОРЯДОК І ДИСЦИПЛІНА

Розділ 23 МЕХАНІЗМ ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ

Розділ 24 ЮРИДИЧНА ПРАКТИКА ТА ЮРИДИЧНИЙ ПРОЦЕС

Розділ 25 ОСНОВНІ ПРАВОВІ СИСТЕМИ СУЧАСНОСТІ

Розділ 26 ЗБЛИЖЕННЯ ТА ВЗАЄМНИЙ ВПЛИВ ПРАВОВИХ СИСТЕМ

ГЛОСАРІЙ

Дізнайся вартість написання своєї роботи