Етичні настанови науки. Наука і суспільство

Ключовою складовою пізнання як філософської категорії є знання. Загальновідомо, що людське суспільство взагалі не може існувати без знань. Особливо це твердження про роль знання стосується сучасного суспільства. Сьогодні можна говорити про велику кількість різних форм знання. При цьому їх значна частка, безсумнівно, має безпосереднє відношення до науки.

Водночас, доводиться погодитися з тим, що не всі форми знання, навіть у наш час, можна ототожнювати з наукою. Адже поряд із науковими формами знання у сучасному суспільстві продовжують існувати і такі, що не можуть бути ототожненими з наукою (зокрема, це стосується буденного знання або моралі). І, на нашу думку, було б дуже великою помилкою думати, що наука колись зможе цілковито замінити собою такі форми знання.

Але, крім названих форм знання, існують і такі, що прямо протистоять науці. Вони, за своєю природою, є альтернативними щодо неї. Якщо наука не може замінити собою буденне знання, то альтернативні форми знання тим більше замінити не зможе. Такий висновок можна зробити, враховуючи історію науки, зростання її ролі у суспільстві і розмежування всіх існуючих форм знання на наукові і позанаукові.

Питання про етичні аспекти наукового пізнання і місце позанаукового пізнання у філософії активно і послідовно досліджувалися і продовжують досліджуватися у філософській літературі вже протягом кількох останніх десятиліть. Хронологічно це можна пов’язати насамперед з початком так званого постпозитивістського етапу філософії науки. Загалом можна вважати, що ця проблематика з’являється в сучасній літературі під впливом відомих праць К. Поппера і Б. Рассела, визнаних вже класичними у філософії науки. У сучасній українській філософській думці навіть до теперішнього часу аналізуються лише окремі її аспекти. Першочергово відзначимо роботи В.І. Кузнецова, В.С. Лук’янця, В.Л. Петрушенка і В.Г. Табачковського.

Знання як необхідний елемент і передумова практичного відношення людини до світу є процесом утворення ідей, які цілеспрямовано, ідеально відображують об’єктивну реальність у формах її діяльності і існують у вигляді певної мовної системи. Знання людини спочатку існували у вигляді емпіричного досвіду, який фіксував спостереження за явищами природи і суспільного життя. Цей досвід передавався з покоління в покоління і збагачувався з розвитком самого суспільства.

Знання, що входить у ту чи іншу науку і складає її елемент, має назву наукового. У цьому розумінні воно протиставляється буденному знанню, що виникає внаслідок узагальнення досвіду повсякденного життя з застосуванням засобів, понять, які не є складовою частиною сучасної науки.

Наукові і буденні знання спрямовані на один об’єкт. Наукове знання, якої б форми воно не набуло, як би його мова не була формалізована, своїм змістом також має об’єктивну реальність, її явища, процеси, властивості і закономірності, як і буденне, з тією лише різницею, що перше глибше охоплює цю реальність, ніж друге.

Разом з тим наукове знання багато в чому відрізняється від буденного знання. Наукове знання має системний характер. Буденне ж знання не є упорядкованою системою, воно, як правило, являє собою неупорядковану суму поодиноких висловлювань (думок) людей. Наукове знання – логічно організована система, створена для вирішення певних пізнавальних завдань.

Наукове знання характеризується свідомим, цілеспрямованим застосуванням методу, на відміну від буденного, яке користується не цілісним методом, а лише окремими розрізненими правилами.

Наукове знання передбачає відображення законів функціонування і розвитку об’єктів, суттєвих, сталих, таких, що повторюються, зв’язків. Буденне знання містить відомості про предметно-орієнтовні зв’язки, які несуть однобоку інформацію про явища світу, що нас оточує, без проникнення до їх суті.

Найважливішою особливістю наукового знання є можливість перевірки його на практиці, в науковому експерименті. Звичайно, і в буденних знаннях ми опираємось на повсякденну практику, життєвий досвід. Але емпіричні знання, породжені життєвим досвідом, бувають не тільки відмінними, а і протилежними. Це визначається суб’єктивними відмінами в життєвому досвіді, рівнем освіти окремих людей, міркуваннями користі, психологічним настроєм особи, недоліками звичайної мови. Особливість процедури перевірки в науці (розчленованість її на ряд операцій, кожна із яких описується за допомогою точної мови) дозволяє повторити дослід, відтворити перевірку фактів і максимально усунути суб’єктивні помилки.

Слід зазначити і таку особливість наукового знання, як його теоретичність. Наукове знання по своїй суті в цілому – теоретичне знання (ця особливість не відміняє виділення емпіричного і теоретичного рівнів), тому що осягнення суті, законів знаходить свій істинний вираз у теорії – вищій формі організації наукового знання. Як теоретичне знання наукове знання виконує функції пояснення та передбачення, що також є його характерною особливістю.

Прагнення відшукати мінімальний набір сутнісних ознак наукового знання як гносеологічної категорії виправдане. Разом з тим звести характеристику наукового знання до однієї із перерахованих вище ознак не можна. Отже, наукове знання можна характеризувати як системне, динамічне, теоретичне, яке відображає закони, передане мовою науки і може бути перевірене практикою.

У сучасних умовах на розвиток знання філософія впливає як метод і теорія знання. Аналіз знання як форми осягнення об’єкта завжди був найважливішим завданням філософії. Знання, його форми і закони є результатом матеріальної взаємодії суб’єкта і об’єкта, що виступає в формі практики. Суть знання можна виразити формулою: діяльність суб’єкта, що осягає предмет, об’єктивну реальність у певних формах.

До початку кожного акту процесу мислення людина озброєна попереднім досвідом пізнання, виробленим понятійним апаратом, за допомогою якого вона намагається зрозуміти нові закономірності і властивості об’єктивної реальності. Таким чином, поняття виступають не тільки результатом пізнання людиною об’єктивної реальності, а і як засіб, апарат мислення, на основі якого здійснюється освоєння нею нових об’єктів, їх властивостей і закономірностей. Більше того, без цього апарату людське мислення взагалі не може функціонувати, без категорій не можна пов’язати між собою навіть двох фактів.

Що відрізняє науковий підхід від інших типів світосприймання? Це питання можливо вирішити, виділивши об’єктивні індикатори, показники науковості. Проблема фіксації такого роду показників і є, по суті, проблемою критеріїв науковості [6, с. 24].

Критерії науковості не однопорядкові, вони багатомірні. Вони поділяються на три множини. Перша, позначимо її «А» – група універсальних критеріїв, що відділяє наукове знання від ненаукового. Тут фігурують такі нормативи, як формальна несуперечливість, причинно-наслідкові зв’язки, раціональність, відтворюваність тощо. Вимоги, що утворюють групу «А», необхідні і усунення будь-якої з них загрожує розпадом науки як способу освоєння дійсності.

Друга множина критеріїв, позначимо її «В» – це група історично прийдешніх нормативів, які визначають модельно-аналоговий, пояснювальний, змістотворчий процес, що утворюють зразки зв’язків, у термінах яких можна робити висновки про перебіг подій. До них належать такі нормативи, як вимоги до онтологічних структур, гіпотез існування, гносеологічних припущень, картин світу та ін., які зорієнтовані на визнані ідеали знання.

На відміну від критеріїв «А», критерії «В» фіксують лише культурно-стилістичну розміреність вчених, мають принципове значення для класифікації знання у його конкретно історичній проекції.

Третя множина, позначимо її «С» – група дисциплінарних критеріїв науковості, що застосовуються до професійно розчленованих галузей – систем знань і діяльності. На відміну від критеріїв груп «А» і «В», критерії «С» значно вужчі Вони являють собою інструмент атестації конкретних видів знання і діяльності, відображають окремі параметри науки.

Множинність форм знання та діяльності зобов’язують розвивати теорію науки як досить представницьку і багату. Представництво і багатство цієї теорії забезпечується різноманітністю критеріїв, що виділяються і моделюють науковість як багатопорядкову сутність, що має ядро (критерії «А»), а також історичне (критерії «В») та дисциплінарно-тематичне (критерії «С») вимірювання.

Безперечно, наука є дуже динамічним утворенням як з точки зору знання, що входять до нього, так і з точки зору пошукової діяльності, спрямованої на виробництво цього знання. Епістемологічна оцінка реалізованих у науці знань та діяльності свідчать: і наукове знання, і наукова діяльність виявляються в багатьох відношеннях різними, а нерідко – протилежними і непорівнюваними з генетичне передуючими їм формами.

У цьому зв’язку виникає питання про «онтологічні» властивості самої науки: якою мірою вона внутрішньо цілісна і однорідна?

Наука з точки зору знання, що утворює її, не виступає скільки-небудь гомогенною цілісністю. Це проявляється у двох відношеннях: по-перше, наука включає альтернативні і гостро конкуруючі теорії, які не є змістовно сумісними; по-друге, наука являє собою своєрідний конгломерат наукового і ненаукового знання.

Складовою науки є її історія, у якій виявляються такі знання, які не тільки змістовні, але і гносеологічно альтернативні. Факт гносеологічної несумісності певних типів знань, що входять до науки, є істотним. Але на його основі формулюється антиномія, що утруднює тлумачення науки як цілого: якщо застарілі концепції слід назвати міфами, то виявляється, що джерелами останніх можуть бути ті ж методи, а причини їх існування виявляються такими ж, як і ті, за допомогою яких у наші дні досягається наукове знання. Якщо, з іншого боку, їх слід назвати ненауковими, то виявляється, що наука включає в себе елементи концепцій, абсолютно несумісних з тими, які вона містить у даний час.

Принципом розмежування наукового і ненаукового знання з позицій урахування форм засвідчення і визначення істини є закон достатньої підстави. У відповідності до його вимог ніяку групу розрізнених предметних знань (істин) неможливо назвати наукою. Для цього потрібно дещо більше, а саме систематичний зв’язок у теоретичному смислі, під яким розуміємо обґрунтування знання та належний порядок і зв’язаність обґрунтування.

Таким чином, умови істинності наукового знання, що встановлюються виключно на основі закону достатньої підстави, є раціонально засвідчуваними. Не випадково уже Платон, виявляючи гносеологічну специфіку знання на відміну від погляду, об’явив умови першого раціональними, а умови другого – чуттєвими.

Ненаукове знання може включати істину, але ця істина залишається «в собі», тобто не є належним чином засвідченою. Наука ж містить у собі лише засвідчену науковими засобами істину. Проте істина – категорія не незмінна, вона не дана у свідомості як завершений стан. Істина, як і форми її засвідчення – обґрунтування, доказ – динамічні, вони змінюються від епохи до епохи. Те, що колись вважалось істинним, потім уточнюється, модифікується, а часом і відкидається. Уточнюються також, модифікуються, вибраковуються форми засвідчення – інструменти обґрунтування та доказу.

У сучасних філософських дискусіях гостро обговорюється питання щодо існування сучасної етики науки та її місця у культурі. Чи потрібна людству наука? Чи спроможна вона дійсно дати реалістичну картину світу? Чи не є обмеженими її можливості у пізнанні світу та людини? Ці та інші питання хвилюють не тільки філософів та методологів науки, а й широкі інтелектуальні кола. Таке положення є симптоматичним у наш час, тому що на науку та залежну від неї техніку покладають відповідальність за сучасну глобальну екологічну кризу, в якій опинилося людство на початку XXI ст.

Можна погодитися з тим, що ці звинувачення мають певні підстави. Дійсно, наука і техніка ще у минулому столітті надзвичайно змінили як природне, так і соціальне середовище людини. Наука наділила людину великою силою, так що швидко зросли масштаби її перетворюючої діяльності. Рішуче змінивши навколишнє середовище та освоївши майже всю поверхню Землі, людина завдяки досягненням науки створила «штучну (другу) природу», яка стала для її життя більш необхідною. «Природи як такої вже не існує, а є нова реальність. Індустріальне суспільство було створене наприкінці минулого століття. Воно нестримно перетворюється в «наступне» суспільство – постіндустріальне, інформаційне, коли не буде окремих машин, окремих одиниць техніки, окремих технологій, єдиного матеріалу; перед нами – сукупність машин та механізмів, техноцінози» [2, с. 217].

Такі утворення виникають тому, що сучасна свідомість людини пов’язує з наукою як системою знань про навколишній світ, що безупинно розвивається, свої очікування щодо задоволення своїх потреб та бажань. Власне, процеси задоволення людських потреб та бажань у історичному розвитку людства і привели до виникнення науки. З початку наукові знання цілком залежали від практичних потреб у повсякденному житті людини, як це було у Стародавньому Єгипті та Вавилоні, а потім у Стародавній Греції почало розвиватися теоретичне мислення, що відокремлювалося від якої-небудь форми практики. Але ж у Новий час у Західній Європі відбулося становлення науки у сучасному розумінні, яка вже нерозривно була зв’язана з практикою та стимулювала розвиток техніки та технологій. У той час на науку була покладена нова функція – передбачення майбутнього.

В. Оствальд зазначав, що «наука – це мистецтво передбачення. Вся її цінність полягає у тому, якою мірою та з якою вірогідністю вона може передбачити майбутні події. Мертвим є таке знання, яке нічого не говорить про майбутнє…» [5, с. 5]. В. Стьопін також привертає увагу до передбачувальної функції науки: «Наука ставить своєю останньою метою передбачення процесу перетворення предметів практичної діяльності (об’єкт у початковому стані) у відповідні продукти (об’єкт у кінцевому стані). Таке перетворення завжди зумовлено існуючими зв’язками, законами розвитку об’єктів, також сама діяльність може бути успішною тоді, коли вона є відповідною до цих законів» [7, с. 39].

Але саме це питання і викликає найбільш гостру критику та звинувачення, тому що сучасна наука виявилася неспроможною передбачити технологічні та екологічні катастрофи, що мали місце у останній період у світі. Наприклад, для України такою великою технологічною катастрофою стала аварія на Чорнобильській АЕС. Можна навести ще багато інших прикладів (забруднення морів, повітря, землі).

Тому в наш час традиційний образ науки став доповнюватися різного роду страхами та побоюваннями. З’явилося розчарування щодо можливості плідності наукового знання для розвитку людства, значно посилилось переконання у вичерпності наукового потенціалу, поширились тенденції, які спрямовані до пошуку інших засобів та шляхів гармонійного існування людини та світу.

Таким чином, сучасна наука знаходиться у кризовому стані та потребує суттєвих змін. У зв’язку з цим нашою метою є аналіз цих змін у сучасному науковому пізнанні, які стосуються питань парадигмальних основ науки.

Термін «парадигма» ввів у широкий науковий вжиток у середині минулого століття Т. Кун. Відтоді воно стало одним з ключових понять філософії та історії науки. Він зазначав, що термін «парадигма» може бути вжитий у двох значеннях: «З одного боку, він визначає сукупність переконань, цінностей, технічних засобів та ін., що є характерними для членів певного наукового співтовариства. З іншого, він вказує на один елемент у цій сукупності – конкретні рішення головоломок, які, коли вони використовуються як моделі, спроможні замінювати експліцитні правила як основу для вирішення ще нерозв’язаних головоломок нормальної науки» [1, с. 228].

Отже, поняття «парадигма» може бути вжите як щось таке, що з’єднує членів того чи іншого наукового співтовариства. Запровадження Куном цього концепту внесло значні зміни у розуміння історичного розвитку науки та її функціонування як соціального інституту суспільства. Найбільш критично налаштовані опоненти Куна звинувачували його у релятивізації наукового знання, відмові від когнітивного аналізу науки та внесенні у змістовний аспект науки соціальних факторів. Але як засвідчив подальший розвиток подій, дослідження Куна мало великий резонанс та виявилося перспективним. Воно насамперед звернуло увагу дослідників та істориків науки на соціально-історичну зумовленість наукового знання, що призвело до краху позитивістської концепції розвитку науки.

Кун, розглядаючи різні парадигми, важливим вважав той їх аспект, що стосується цінностей та переконань, що поділяються всіма членами наукового співтовариства. Він його називав «метафізичним елементом парадигми». Саме цей елемент одержав подальший розвиток у використанні поняття «парадигма». Так, В. Стьопін, вживаючи концепт «засади науки», який, на його думку, складається з трьох частин – «наукова картина світу», «ідеали та норми наукового пізнання», «філософські засади науки», доповнив та розвинув поняття «парадигма», зробивши більший акцент на ціннісному аспекті. Тобто парадигма – це система переконань, поглядів та ціннісних настанов, що поділяються представниками цього наукового співтовариства та мають широке світоглядне значення.

Так, звертаючись до історичного періоду Нового часу, коли була створена наука у сучасному розумінні, тобто XVI-XVII ст., можна виділити основні світоглядні настанови, які потім були названі ідеалами та нормами «класичної науки». Ці настанови можна також визначити як природничо-наукову парадигму», тому що вони ґрунтуються переважно на засадах математичного природознавства, яке отримало найбільший розвиток у цей час. Ця парадигма мала велике значення для подальшого розвитку науки до початку минулого століття, коли під впливом нових наукових досягнень фізики почали піддавати сумніву її основні положення. Вона також сприяла розвитку такої течії суспільної думки, як «сцієнтизм», яка досі має багато прихильників серед філософів та вчених. Тому можна зазначити, що деякою мірою «природничо-наукова парадигма» ще існує в сучасному науковому пізнанні, але поступово вона змінюється іншою парадигмою.

Зосередимо увагу на деяких її рисах. Передусім у межах цієї парадигми була майже повністю елімінована людська суб’єктивність: «Сам ідеал класичного природознавства припускав свободу від людської суб’єктивності. З класичної науки були вилучені будь-які ціннісні уявлення або історичні характеристики – наукова істина була вічною та поза часом» [4, с. 34]. Власне, класичне природознавство ґрунтувалось на упевненості щодо можливості утворення однієї правильної істинної теорії, яка описує всі дані, передбачає та пояснює експерименти та має істинні безперечні докази.

Наука почала виробляти свою власну, позбавлену індивідуальності мову, з певною системою обґрунтувань та доказів. Вона прагнула досягти такого рівня знання, яке було б незмінним протягом усього часу її існування, тобто істинним та безперечним. Ця характеристика знання отримала назву «об’єктивність», тобто щось таке, що прагне відокремити себе від усього скороминущого, суб’єктивного.

Передусім наука прагнула відокремитися від побуденного знання, повсякденності як такої, тому що в повсякденності найбільше виражаються інтереси окремої людини. Так, Л. Шестов зазначив про цю «позалюдську» особливість класичної науки: «Наука не констатує, а судить. Вона не зображує, а створює істину за своїми власними законами. Розум вирішує, що повинно бути, а що ні. Вирішує за власним – цього неможливо забувати – законом, зовсім не враховуючи того, що він називає «людським, надто людським» [8, с. 52].

Таким чином, відмова від суб’єкта (людини) була характерною рисою «природничо-наукової парадигми», але ця риса передусім потребує докорінних змін.

У науковому пізнанні як у такому пізнанні, яке було створене людиною та для людини, людина не може бути відсутньою. Цей погляд стає вже більш поширеним у філософії науки та у філософії взагалі. Тому що саме в наш час наука дійшла у своєму розвитку тієї межі, коли вже питання: чи не є наука ворожою для людини, чи не знищить людина за допомогою наукових досягнень та технологій саму себе та навколишній природний світ, стає актуальним та гострим, і відповідь на це запитання вже не стає простим та легким. «Наука є заняттям суто людським, тому послідовний аналіз значущості та цінності науки щиро збігається з розкриттям власної природи людини» [5, с. 4].

Отже, етика науки пов’язана з творчою діяльністю людини, яка спрямована на досягнення знань про навколишній світ, тому вона неодмінно повинна включати людину як свого творця. Виявлення цього аспекту як «людиновимірності» науки і стає важливим та актуальним, воно становить те, що можна визначити як парадигмальні зміни в сучасному науковому пізнанні. Одним з перших поняття «людиновимірності» запровадив у науковий вжиток М. Петров, який у роботі «Мова, знак, культура» звертається до проблеми генезису науки. Він доводить, що наука стала останнім етапом у послідовній зміні таких форм суспільної свідомості, як філософія (антична) – теологія (християнська) – наука (природознавство). Тому найбільш впливовою згідно з Петровим на наукове мислення була християнська догматика, з провідних установок якої сформувалися норми та ідеали наукового пізнання: «непримиренність до суперечностей, тверда віра у можливість розв’язання будь-якої проблеми, самоусунення з опису, самообмеження щодо виявлення нового, усуваючи ціннісні інтерпретації» [3, с. 251].

Дійсно, механістична картина світу в класичному природознавстві пропонувала жорстку детермінацію причинно-наслідкових зв’язків. Це давало змогу зробити достовірним передбачення наслідків експериментів. Тому, коли з’являлася будь-яка випадковість та несподіваність, вважалось, що цей момент потребує коригування та свідчить про незрілість наукової теорії, необхідність її подальшої розробки, яка повинна була виправити та усунути недоліки. Ідеальним завершенням процесу наукового дослідження вважалося зведення картини будь-якого явища до такого опису, який мав механістичний характер. Взагалі образ механізму був центральним, отже, і людина сприймалася відповідно до цього образу як один із механізмів у системі Всесвіту. Таким чином, європейська наука XVI-XVII ст. була взірцем та приладом науки, в якої для людини не передбачалося місця.

Але поступово людська суб’єктивність почала проникати до сфери науки, по-перше, як уявлення про людський характер наукової діяльності. Як зазначає Т. Романовська, «спочатку ці уявлення формально не входили до змісту наукових теорій, але вони змінили ідеали допустимих теорій як таких, ці зміни можна знайти у працях Л. Больцмана або Дж. Максвела» [4, с. 35].

Значний вплив на цей процес справило становлення сфери гуманітарних наук, де головним вважався суб’єкт пізнання. Так, поступово розбіжність між природознавчими науками та науками гуманітарними, яка спочатку вважалася глобальною та незмінною, почала змінюватися. Думка про те, що суб’єктом пізнання є не тільки людина як носій розуму, а й людина з усією різноманітністю її здібностей та можливостей, з емоційно-чуттєвим світом, бажаннями та інтересами, стала поширюватися серед методологів та філософів наукового пізнання. З’явилося положення про активну роль у науковому пізнанні суб’єкта, який не тільки є пасивним спостерігачем, що фіксує результати дослідження, а й втручається у сам хід цих досліджень.

Іншими словами, такі суб’єктивні чинники етики, як інтереси, цінності, цілі – все, що раніше вважалося зайвим у науковому пізнанні, у сучасному науковому пізнанні вважається необхідними. Тому можна, на думку В. Стьопіна, конституювати зміну філософських засад науки: «Всі ці радикальні зрушення в уявленнях про світ та процедури його дослідження супроводжувалися формуванням нових філософських засад науки. Ідея історичної змінності наукового знання, відносної істинності онтологічних принципів, що виробляються наукою, поєдналася з новими уявленнями про активність суб’єкта пізнання. Він розглядався вже не як такий, що знаходиться на певній дистанції від світу, а як такий, що знаходиться усередині, що детермінується останнім. З’являється розуміння тієї обставини, що відповіді природи на наші запитання зумовлюються не тільки устроєм самої природи, а й засобом нашої постановки питань, яка залежить від історичного розвитку засобів та методів пізнавальної діяльності. На цій основі зростало нове розуміння категорій істини, об’єктивності, факту, теорії та ін.» [7, с. 378].

Таким чином, сучасна наука сприймається вже не як щось особливе, що стоїть над культурою та суспільством, а як соціально-культурний феномен, який потребує вивчення та аналізу в контексті соціально-культурного життя суспільства. Серед об’єктів сучасної етики науки особливе місце стали посідати такі різного роду комплекси, до складу яких належить людина. Прикладами таких комплексів слід вважати медико-біологічні об’єкти, об’єкти екології, включаючи біосферу загалом (глобальна екологія), об’єкти біотехнології (генна інженерія), системи «людина-машина» (складні інформаційні комплекси та системи штучного інтелекту). При вивченні «людиновимірних» об’єктів пошук істини виявляється пов’язаним з визначенням стратегії та можливих напрямів перетворення такого об’єкта, що безпосередньо стосується сфери гуманістичних цінностей. З системами такого типу стає не можливим вільне експериментування. У процесі їх дослідження особливу роль починають відігравати заборони на певні стратегії, які потенційно містять у собі катастрофічні наслідки.

Таким чином, можна зробити такі висновки: етика науки як соціально-культурний феномен знаходиться у процесі історичного розвитку, тому можна виділити різні форми етики. Зміни, що відбуваються у науковому пізнанні, стосуються не тільки питань появи нового знання, а й змінюються також філософські та світоглядні засади науки, які складаються з норм, ідеалів та цінностей наукового пізнання або «парадигми науки». У сучасній науці триває зміна парадигм: «природничо-наукова парадигма», яка включає пошук абсолютної істини, пасивність суб’єкта пізнання, усунення людського чинника з наукового дослідження змінюється зовсім іншою «гуманітарною» парадигмою. Стає актуальним питання не тільки, що пізнавати та досліджувати, а й які припустимі межі пізнання, які наслідки та результати матиме це пізнання для людини та світу. Сучасна етика науки прагне до з’єднання пошуку істини з гуманістичними загальнолюдськими цінностями. Від того, настільки вдалим буде цей процес, залежить не тільки існування науки як соціального інституту, а взагалі розвиток людської цивілізації.

Знання у всі часи було предметом уваги багатьох дослідників – і не лише філософів. Проте дослідники зосереджувалися переважно на феномені наукового знання і приділяли мало уваги можливостям та особливостям знання за межами науки. Ненаукове знання певним чином впливає на світогляд як окремих людей, так і соціальних груп, а також суспільства загалом. Але якщо світоглядна функція науки та наукового знання традиційно перебувала в центрі уваги філософів, то вплив позанаукового знання на світогляд не досліджувався.

Таким чином, усе знання, що з тих чи інших причин перебувало і перебуває за межами наукового пізнання, традиційно не цікавило дослідників-філософів. Втім, пізнання не може і не повинно обмежуватися лише наукою, проте альтернативні форми пізнання практично не потрапляли в поле зору дослідників, залишаючись поза увагою філософів.

Отже, в сучасній філософії існує важлива тема, яку, проте, ще й донині можна вважати порівняно мало дослідженою. Оскільки науку в сучасному суспільстві не можна вважати єдино можливим засобом здобуття знань, все більше актуалізується проблема визначення меж і можливостей позанаукового знання. Дослідники вже обговорювали проблему історико-культурної обмеженості цих знань, однак будь-яке знання повинно мати також і свої епістемологічні межі. Найважливіші з таких можливостей, притаманних позанауковому знанню, не можуть не відрізнятись від епістемологічних можливостей, притаманних науковому знанню: це зумовлене природою таких знань. Дослідження природи пізнання потребує окремо виокремити найбільш важливі з його особливостей. Навіть найбільш перспективні із можливостей наукового пізнання завжди і обов’язково безпосередньо пов’язані з принциповою обмеженістю можливостей цього ж знання. Якби не існувало такої обмеженості епістемологічних можливостей наукового знання, не могли б існувати і самі можливості науки.

1. Кун Т. Структура научных революций / Т. Кун. – М.: Прогресс, 1977. – 300 с.
2. Розин В.М. Перспективы научной рациональности в XXI веке. Будет ли в следующем столетии положен конец диктату естествознания? / В.М. Розин / В кн.: Типы и дискурсы научного мышления. – М.: Едиториал УРСС, 2000. – 248 с.
3. Петров М.К. Язык, знак, культура / М.К. Петров. – М.: Наука, 1991. – 328 с.
4. Романовская Т.Б. Объективность науки и человеческая субъективность, или в чём состоит человеческое измерение науки / Т.Б. Романовская. – М.: Едиториал УРСС, 2001. – 208 с.
5. Сачков Ю.В. Научный метод. Вопросы и развитие / Ю.В. Сачков. – М.: Едиториал УРСС, 2003. – 159 с.
6. Сергієнко В.В. Філософські проблеми наукового пізнання: навчальний посібник / В.В. Сергієнко. − Кременчук: Кременчуцький національний університет імені Михайла Остроградського, 2011. − 103 с.
7. Степин В.С. Теоретическое знание / В.С. Степин. – М.: Прогресс-Традиция, 2000. – 744 с.
8. Шестов Л.И. Сочинения: В 2-х тт. / Л.И. Шестов. – М.: Наука, 1993. – Т. 2. – 559 с.