Фактори, що впливають на розвиток інфекційного процесу

Інфекційний процес – це патологічні, захисно-пристосувальні та компенсаторні реакції, що розвиваються динамічно і виникають у результаті інфекції.

Під інфекцією слід розуміти складний комплекс взаємодії двох самостійних біосистем – макроорганізму та мікроорганізму – в певних умовах зовнішнього, а для людини і соціального, середовища.

Інфекційний процес може проявлятися на всіх рівнях організації біологічної системи (організм людини) – субмолекулярному, субклітинному, клітинному, тканинному, а також органів і організму в цілому – і становить суть інфекційної хвороби.

Власне інфекційна хвороба – це частковий прояв інфекційного процесу, найвищий ступінь його розвитку, тобто взаємодія збудника і мікроорганізму не обов’язково і не завжди викликає захворювання. Інфікування ще не означає, що хвороба розвивається. Крім того, інфекційне захворювання є лише однією із форм інфекційного процесу.

Слід відзначити ті загальні для всіх інфекційних захворювань ознаки, які відрізняють їх від інших захворювань. Насамперед, це наявність збудника, заразність, реакція організму на збудник, циклічність перебігу, формування постінфекційного імунітету. Форми взаємодії інфекційного агента з організмом людини можуть бути різними і залежать від умов інфікування, біологічних властивостей макроорганізму (наявність чи відсутність імунітету, сили неспецифічної резистентності).

Інфекційний процес – є закономірно виникаючою в організмі сукупністю реакцій (біохімічних, імунологічних і структурно-функціональних) на дію інфекційних факторів патогенних мікроорганізмів. Інфекційний процес склався історично в ході еволюції і є власне кажучи формою взаємодії мікро- і макроорганізмів. Розвиток і перебіг інфекційного процесу, викликаного різними патогенними мікроорганізмами, характеризуються в цілому однотипністю, але разом з тим існують визначені відмінні риси цього процесу, обумовлені насамперед характером інфекційного фактора, а також реактивністю макроорганізму і впливом на нього умов навколишнього середовища.

До числа збудників ІХ відносяться численні мікроорганізми рослинного і тваринного походження: 1) бактерії, 2) спірохети, 3) нижчі грибки, 4) найпростіші, 5) віруси, 6) рикетсії.

За проникненням збудника в організм хазяїна не випливає обов’язковий і, особливо, негайний розвиток інфекційного захворювання. Інфекційні агенти проте є первинною й обов’язковою причиною розвитку ІХ. Вони власне кажучи визначають специфічність хвороби: холерний вібріон викликає холеру, бліда трепонема – сифіліс, вірус імунодефіциту людини – СНІД.

Усі збудники інфекційних хвороб відбулися від вільно живучих мікроорганізмів – сапрофітів, що набули в ході еволюції здатність до паразитизму – існуванню за рахунок живильних речовин організму хазяїна.

У залежності від ступеня паразитизму розрізняють облігатно- і умовно-патогенні мікроорганізми.

Надходження в організм облігатно-патогенних збудників, як правило, приводить до розвитку хвороби; інші ж здатні викликати її при наявності додаткових умов (велика інфікуючи доза, низька опірність організму і т.д.)

До факторів, що забезпечують патогенність мікроорганізмів, відносять:

1. Фактори поширення, які забезпечують чи полегшують проникнення збудника у внутрішнє середовище організму і поширення в ньому: а) ферменти – гіалуронідаза, здатністю до виділення якої володіють багато мікроорганізмів, і музиназа; б) джгутики холерного вібріона; в) ундулююча (хвилеподібна) мембрана спірохет і деяких найпростіших.
2. Речовини, які захищають збудника від дії факторів організму «хазяїна»: а) капсулярні компоненти, які механічно захищають збудника від фагоцитозу (вони є в збудників сибірської виразки, гонореї, туберкульозу); б) фактори, які пригнічують фагоцитоз у різних його стадіях. Наприклад, фермент каталаза, яку містить Staphylococcus aureus, руйнує Н202 і тим самим пригнічує процес переварювання збудника у фагоциті.
3. Токсини – речовини, які мають прямий ушкоджуючий вплив на тканини організму хазяїна: екзотоксини активно виділяються мікроорганізмом, характеризуються високою специфічністю дії (холерний токсин стимулює гіперсекрецію в кишечнику, правцевий – викликає ушкодження рухових відділів нервової системи); ендотоксини вивільняються при руйнуванні мікроорганізмів і характеризуються малою специфічністю. Ендотоксини різних ентеробактерій (сальмонел, шігел, ешеріхій), гонокока і рикетсій мають подібну дію, викликаючи гарячку, порушення обміну речовин, зміни судинного тонусу.

Патогенність – видова ознака, властива усім представникам того самого виду збудника. Мірою патогенності є вірулентність, що може істотно коливатися серед різних штамів того самого виду.

Дуже важливою рушійною силою інфекційного процесу, крім вірулентного збудника, є макроорганізм. Для боротьби з патогенними бактеріями організм людини мобілізує весь комплекс спадкових і набутих механізмів та пристосувань, які перешкоджають проникненню й пристосуванню бактерій у тканинах і органах. Виникнення інфекції, особливості клінічних проявів і перебігу інфекційного процесу значною мірою залежать від загальної фізіологічної реактивності макроорганізму, від його здатності вступати у взаємодію і протистояти збудникам. Встановлено, якщо навіть вірулентні мікроби і проникають в організм, інфекційний процес розвивається далеко не завжди.

Хвороботворна дія багатьох збудників, як правило, обмежена тільки певними видами тварин, тому мікроб, патогенний для одного виду, може виявитись зовсім нешкідливим для іншого. Так, людина дуже чутлива до збудників дифтерії, гонореї, сифілісу, тоді як у жодної тварини не виникає таких хвороб. Є й такі захворювання, які уражають тварин, але серед людей не зустрічаються (інфекційна анемія коней, агалактія овець та ін.)

На сприйнятливість до інфекційних хвороб певний вплив мають вік, стать, фізіологічні стани організму. Наприклад, жінки під час вагітності, пологів і навіть у період менструального циклу особливо чутливі до туберкульозних паличок, стрепто- і стафілококів. І не випадково в доантибіотикову еру вони тисячами гинули від післяпологового сепсису. Стосовно ролі віку добре відомо, що діти до шести місяців взагалі не так часто хворіють на інфекційні хвороби, як дорослі, тому що мають досить сильний материнський імунітет. Діти старшого віку до деяких інфекційних хвороб більш сприйнятливі, ніж дорослі. Існують дитячі інфекції: кір, скарлатина, дифтерія, коклюш та ін. З іншого боку, деякі інфекційні хвороби у дітей мають легший перебіг, ніж у дорослих (наприклад, черевний тиф).

Порушення харчування, загальне голодування, нестача окремих складових частин їжі (білків, жирів, вуглеводів) знижує неспецифічну реактивність організму, пригнічує фагоцитоз, вироблення антитіл. Це призводить до зниження бар’єрних функцій шкіри, слизових оболонок, захисних функцій крові. При цьому можуть загострюватись туберкульоз, дизентерія, фурункульоз та інші хвороби.

Більш висока сприйнятливість організму до інфекційних хвороб значною мірою залежить від гіповітамінозу. Так, нестача вітаміну А зумовлює підвищену чутливість до збудників гострих респіраторних захворювань. Недостатня кількість вітаміну С знижує резистентність організму до стафіло- і стрептококів, збудників дифтерії і туберкульозу. Має значення і нестача інших вітамінів.

Дефіцит мікроелементів супроводжується порушенням обміну речовин, що також пригнічує опірність організму до інфекційних хвороб.

Важливим і сильним фактором природної резистентності організму до багатьох вірусів є інтерферон, який продукують уражені ними клітини. Значну роль у подоланні здатності мікроорганізмів проникати через слизові оболонки відіграють імуноглобуліни, особливо секреторний імуноглобулін А, який насичує слиз, слину, кишковий сік.

Отже, щоб відбулося зараження, недостатньо високовірулентного збудника, потрібно, щоб і макроорганізм був чутливим до нього.

Розвиток інфекції, перебіг захворювання і його наслідки багато в чому визначаються умовами зовнішнього і соціального середовищ. Цей третій фактор інфекційного процесу впливає як на мікроби, так і на реактивність організму. На збудники навколишнє середовище має переважно негативний вплив. Головні його чинники – температура, радіація, дія хімічних речовин, антагонізм інших мікроорганізмів.

Численні фактори зовнішнього середовища мають великий вплив і на реактивність організму. Одним із головних факторів є температура, дію якої вивчав ще Л. Пастер у дослідах зараження курей сибірковими бацилами. У звичайних природних умовах кури не чутливі до цих бактерій, так як мають видовий імунітет. Скільки Пастер не заражав їх, які б великі дози не вводив – птахи не хворіли. А досить було опустити їх лапи в холодну, крижану воду і потримати в ній півгодини, як звичайна доза збудника викликала захворювання. Низька температура знизила нормальну опірність організму і курка легко піддалася зараженню.

На опірність організму людини до патогенних бактерій також негативно впливають переохолодження і перегрівання, особливо при високій вологості. Загальновідоме значення простуди при виникненні захворювань верхніх дихальних шляхів. Перегрівання також знижує реактивність організму. Але стійкість людей до дії цих факторів можна значно підвищити шляхом систематичного тренування, загартовування.

Надмірне опромінення сонячними променями й іонізуюча радіація значною мірою пригнічують нормальну опірність організму. При цьому знижуються захисні функції крові, збільшується проникність слизових оболонок, падає імунологічна реактивність. Це може призвести до активації нормальної мікрофлори людини і як результат – виникнення автоінфекції. Вчені допускають, що існує прямий зв’язок між сонячною активністю, електромагнітними збуреннями і сприйнятливістю до інфекційних хвороб.
Особливу небезпеку для людей має іонізуюче випромінювання після ядерних вибухів і радіоактивних катастроф, подібних до аварій на Чорнобильській АЕС. У землю, воду, повітря на значній території потрапляє велика кількість радіоактивних речовин. Згодом вони проникають у рослини. Їх поїдають тварини – виникає радіоактивність м’яса, молока, м’ясних і молочних продуктів. При їх споживанні людиною радіоактивні речовини накопичуються в тканинах, кістках, що призводить до значного пригнічення неспецифічної резистентності й імунологічної реактивності. У таких людей частіше виникають інфекційні хвороби, зокрема, ендоінфекції.

На виникнення і розвиток інфекції мають вплив і інші фактори зовнішнього і соціального середовища: погані умови життя і побуту, антигігієнічна обстановка, аварії водопровідних мереж, кризові явища, велика скупченість населення в містах, що збільшує контакти між людьми, а отже, і частоту інфікування.

Розвиток інфекції, перебіг захворювання і його наслідки багато в чому визначаються умовами зовнішнього і соціального середовищ. Цей третій фактор інфекційного процесу впливає як на мікроби, так і на реактивність організму. На збудники навколишнє середовище має переважно негативний вплив. Головні його чинники – температура, радіація, дія хімічних речовин, антагонізм інших мікроорганізмів – розглянуті в попередніх розділах.

Численні фактори зовнішнього середовища мають великий вплив і на реактивність організму. Одним із головних факторів є температура, дію якої вивчав ще Л. Пастер у дослідах зараження курей сибірковими бацилами. У звичайних природних умовах кури не чутливі до цих бактерій, так як мають видовий імунітет. Скільки Пастер не заражав їх, які б великі дози не вводив – птахи не хворіли. А досить було опустити їх лапи в холодну, крижану воду і потримати в ній півгодини, як звичайна доза збудника викликала захворювання. Низька температура знизила нормальну опірність організму і курка легко піддалася зараженню.

На опірність організму людини до патогенних бактерій також негативно впливають переохолодження і перегрівання, особливо при високій вологості. Загальновідоме значення простуди при виникненні захворювань верхніх дихальних шляхів. Перегрівання також знижує реактивність організму. Але стійкість людей до дії цих факторів можна значно підвищити шляхом систематичного тренування, загартовування.

Надмірне опромінення сонячними променями й іонізуюча радіація значною мірою пригнічують нормальну опірність організму. При цьому знижуються захисні функції крові, збільшується проникність слизових оболонок, падає імунологічна реактивність. Це може призвести до активації нормальної мікрофлори людини і як результат – виникнення автоінфекції. Вчені допускають, що існує прямий зв’язок між сонячною активністю, електромагнітними збуреннями і сприйнятливістю до інфекційних хвороб.

Особливу небезпеку для людей має іонізуюче випромінювання після ядерних вибухів і радіоактивних катастроф, подібних до аварій на Чорнобильській АЕС. У землю, воду, повітря на значній території потрапляє велика кількість радіоактивних речовин. Згодом вони проникають у рослини. Їх поїдають тварини – виникає радіоактивність м’яса, молока, м’ясних і молочних продуктів. При їх споживанні людиною радіоактивні речовини накопичуються в тканинах, кістках, що призводить до значного пригнічення неспецифічної резистентності й імунологічної реактивності. У таких людей частіше виникають інфекційні хвороби, зокрема, ендоінфекції.

На виникнення і розвиток інфекції мають вплив і інші фактори зовнішнього і соціального середовища: погані умови життя і побуту, антигігієнічна обстановка, аварії водопровідних мереж, кризові явища, велика скупченість населення в містах, що збільшує контакти між людьми, а отже, і частоту інфікування.

При відкритті кабінетів інфекційних захворювань враховується наявність таких приміщень:

1. Кабінет лікаря.
2. Кабінет медичної сестри.
3. Процедурна.
4. Маніпуляційна.
5. Приміщення для зберігання медичного обладнання та інструментарію.
6. Приміщення для зберігання інвентарю для прибирання приміщень.
7. Туалет для хворих.

Кабінет інфекційних захворювань повинен мати окремий вхід і вихід; не може суміщатись з іншими службами, кабінетами поліклініки.

На посаду лікаря кабінету інфекційних захворювань призначається лікар-інфекціоніст дитячий.

У своїй роботі лікар кабінету інфекційних захворювань керується цим Положенням, діючими наказами та інструкціями, які регламентують діяльність інфекційної служби.

Лікар кабінету інфекційних захворювань підпорядковується завідуючому поліклінікою або заступнику головного лікаря з поліклінічного розділу роботи. Методичне керівництво роботою кабінету здійснює районний (міський, обласний) інфекціоніст дитячий.

Основними завданнями діяльності кабінету інфекційних захворювань є:

1. Проведення лікувально-діагностичної та консультативної допомоги інфекційним хворим, у тому числі ВІЛ-інфікованим і хворим на СНІД.
2. Організація диспансерного спостереження за перехворілими на інфекційні хвороби, також ВІЛ-інфікованими і хворими на СНІД.
3. Вивчення та аналіз динаміки інфекційної захворюваності, розробка заходів щодо її зниження; підвищення рівня діагностики та якості лікування інфекційних хворих.
4. Організаційно-методична та робота по профілактиці, діагностиці, лікуванню інфекційних хвороб, організація навчання лікарів та середнього медичного персоналу з питань інфекційних захворювань, у тому числі СНІДу.
5. Організація та проведення санітарно-освітньої роботи.

Відповідно до вищезазначених завдань лікар кабінету інфекційних захворювань зобов’язаний:

1. Забезпечити своєчасну якісну діагностику та госпіталізацію інфекційних хворих, а також медичну допомогу в амбулаторних умовах.
2. Надавати консультативну допомогу інфекційним хворим в поліклініках, соматичних стаціонарах, вдома.
3. Здійснювати контроль за лікуванням дітей з інфекційними хворобами в домашніх умовах, яким за епідеміологічними показаннями не обов’язкова госпіталізація, долікуванням реконвалесцентів після виписки з стаціонару.
4. Організовувати своєчасне обстеження у вогнищах інфекційних захворювань.
5. Здійснювати контроль за своєчасним виявленням інфекційних захворювань лікарями-педіатрами дільничними та лікарями інших спеціальностей і проведенням профілактичних та протиепідемічних заходів.
6. Забезпечувати диспансеризацію та динамічне спостереження за інфекційними хворими, в тому числі на СНІД та ВІЛ-інфікованими, реконвалесцентами інфекційних захворювань в установленому порядку.
7. Використовувати в процесі диспансеризації для оцінки повноти одужання сучасні методи інструментального, лабораторного та апаратного обстеження.
8. Проводити експертну оцінку ефективності диспансеризації.
9. Здійснювати облік хворих на інфекційні захворювання, бактеріоносіїв, паразитоносіїв як за даними екстрених повідомлень (ф. N 058/о), так і за даними статистичних талонів (ф. N 025-2/о) та журналів обліку інфекційних (ф. N 060/о) хворих.
10. Проводити аналіз динаміки інфекційної захворюваності та ефективності лікувально-діагностичної роботи поліклініки, експертизу тимчасової втрати непрацездатності дітей до 17 років включно та по догляду за ними, внаслідок інфекційних захворювань.
11. Брати участь в аналізі, плануванні та організації профілактичних щеплень прикріпленого до поліклініки дитячого населення.
12. Брати участь у складанні комплексного плану з профілактики інфекційних захворювань, протиепідемічних заходів щодо санітарної охорони території від занесення та розповсюдження особливо небезпечних інфекцій.
13. Здійснювати контроль за роботою медичного персоналу навчальних закладів з метою раннього виявлення та профілактики інфекційних захворювань.
14. Брати участь у розслідуванні та ліквідації вогнищ інфекційних захворювань.
15. Організовувати навчання та прийом заліків у медичного персоналу лікувально-профілактичного закладу з питань профілактики, діагностики та лікування інфекційних захворювань.
16. Брати участь в організації та проведенні санітарно-освітньої роботи серед населення.
17. Якісно та своєчасно вести медичну документацію згідно з діючими наказами та розпорядженнями. Складати звіти про діяльність кабінету, вести журнал обліку роботи кабінету інфекційних захворювань (ф. N 128/о).

Лікар-інфекціоніст дитячий систематично підвищує свою кваліфікацію за всіма видами післядипломного навчання, а також шляхом участі в науково-практичних конференціях, семінарах.

При плануванні роботи лікаря кабінету інфекційних захворювань у графіках роботи кабінету враховуються години для прийому реконвалесцентів і хворих, які знаходяться на диспансерному обліку та проведення консультативної роботи в поліклініці, стаціонарі, вдома, роботи у вогнищах, організаційно-методичної, санітарно-освітньої роботи, підготовки і проведення навчання персоналу.

Кабінет  щеплень  створюється   як   окремий   структурний підрозділ     лікарняного     та/або    амбулаторно-поліклінічного лікувально-профілактичного закладу (далі по тексту – ЛПЗ) та діє у ЛПЗ   при   медичних   кабінетах   дошкільних,   загальноосвітніх, навчальних закладів  I-IV  рівнів  акредитації,  медичних  пунктах підприємств.

Головним  завданням   кабінетів   щеплень   є   здійснення комплексу   заходів   з   проведення   активної  імунопрофілактики населення.

Організація    і    зміст    роботи    Кабінету    щеплень регламентується  Конституцією  України,  Указами Президента,  актами  Кабінету   Міністрів   України,   постановами Верховної  Ради  України,  наказами  Міністерства охорони здоров’я України, іншими актами та цим Положенням тощо.

Кабінет   щеплень    не    може    бути    розміщений в перев’язувальних, маніпуляційних та процедурних кабінетах, а також здійснювати щеплення вдома,  за виключенням лежачих хворих  та/або госпіталізованих.

В  кабінетах щеплень для здійснення вакцинації можуть бути задіяні медичні працівники (лікар, фельдшер, молодший спеціаліст з медичною освітою), які отримали спеціальну підготовку та володіють правилами    організації    і    техніки    проведення щеплень, туберкулінодіагностики,  а  також  заходами  надання  невідкладної допомоги       в       разі       розвитку       післявакцинальних реакцій/післявакцинальних  ускладнень,  що  засвідчено відповідним документом про отримання такої підготовки  за  підписом  керівника закладу, де проводилась підготовка, та видається один раз на рік.

Медичний персонал,  який не пройшов відповідну підготовку, не допускається до проведення щеплень, туберкулінодіагностики.

Функції кабінету щеплень:

– проведення  профілактичних  щеплень та туберкулінодіагностики;

– облік   осіб,  що  мають  тривалі  медичні  протипокази  до проведення щеплень;

– реєстрацію  та своєчасність оповіщення про випадок побічної дії (ускладнення) після застосування імунобіологічних препаратів;

– забезпечення  запасу  медичних імунобіологічних препаратів, видачу останніх медичним працівникам тимчасових Кабінетів щеплень;

– облік,  розподіл  та використання медичних імунобіологічних препаратів;

– забезпечення   холодового   ланцюга   при  транспортуванні, зберіганні та використанні медичних імунобіологічних препаратів;

– підготовка та подача заявок керівнику ЛПЗ щодо забезпечення кабінету  щеплень  лікарськими  засобами  та  виробами   медичного призначення для проведення щеплень, туберкулінодіагностики;

– забезпечення наявності алгоритмів надання медичної допомоги при   невідкладних   станах   відповідно   до  чинних  нормативів; лікарських засобів та виробів медичного  призначення  для  надання медичної  допомоги  при невідкладних станах та аптечки для надання термінової медичної допомоги медичним  працівникам  та  технічному персоналу ЛПЗ тощо;

– складання звітів щодо проведених щеплень,  звітів щодо руху медичних  імунобіологічних   препаратів   за   формами   державної статистичної звітності;

– аналіз   виконання   плану   профілактичних   щеплень    та туберкулінодіагностики;

– сприяння роботі щодо розробки  планів  заходів  з  активної імунопрофілактики   населення,   в   тому   числі   з   планування профілактичних    та/або    додаткових    щеплень    сумісно з лікарями-педіатрами дільничними, лікарями-терапевтами дільничними, лікарями загальної практики/сімейний лікар, медичними працівниками дошкільних  та  загальноосвітніх  навчальних  закладів,  медичними працівниками медичних пунктів та/або кабінетів щеплень підприємств та  суб’єктів  підприємницької  діяльності,  які мають ліцензію на медичну практику.

Планова імунізація проти багатьох інфекцій проводиться всьому населенню, яке не має  протипоказань до щеплень. Проте, залежно від епідеміологічної ситуації в певних регіонах проводять вакцинацію проти захворювань, які дають епідемічні спалахи (дифтерія). Має значення і професійний фактор. Так, на територіях, де реєструють захворювання на сибірку, лептоспіроз, туляремію, бруцельоз, в першу чергу вакцинують людей, які  можуть заразитись  у зв’язку  з особливостями їх роботи.

Планову   вакцинацію дітей і дорослих проводять у терміни, передбачені календарем щеплень (табл.)

Табл.

Продовження табл.

Протипоказаннями для проведення всіх видів щеплень є гострий гарячковий стан. При імунодефіцитних станах не можна проводити щеплення живими вакцинами (БЦЖ, коровою, паротитною, поліомієлітною). При хронічних захворювання нервової системи  протипоказано вводити живі корову й паротитну    вакцини, АКДП і ДП. Заборонено щеплення вакциною БЦЖ осіб із тяжкими формами алергічних захворювань.

Імунізацію населення здійснюють у спеціальних кабінетах профілактичних щеплень, які розміщуються в поліклініках, дошкільних закладах і школах. У кожному кабінеті повинні бути холодильник для зберігання імунологічних препаратів, стіл, кушетка, шафа для інструментів, шафа з медикаментами для першої допомоги при виникненні післявакцинальних реакцій.

До проведення щеплень допускаються спеціально підготовлені медичні працівники, які ознайомлені з інструкціями із застосування вакцин, технікою їх введення, порядком надання першої допомоги при необхідності. Імунізація проводиться під керівництвом лікаря. Усі вакцини необхідно вводити в організм із дотриманням правил асептики й антисептики. Дільнична медична сестра щомісячно відбирає дітей, яких потрібно імунізувати в наступному місяці, з врахуванням існуючого календаря щеплень.

Стороння дія  вакцин

Стороння дія вакцин  складається з комплексу  біологічних  ефектів, які викликані різними причинами.  Реактогенність вакцини залежить  від властивостей препарата і реактивності особи, яку вакцинують. Особливості реакції людини на вакцину в своїй більшості  визначаються генетичними факторами,  що впливають на інтенсивність імунної відповіді й поствакцинальні ускладення.

Найбільшою реактогенністю володіють живі вакцини, далі   за ними йдуть інактивовані корпускулярні препарати, субклітинні й розчинні вакцини. Висока очистка розчинних вакцин  супроводжується зниженням реактогенності, одночасно, як правило, зменшенням імуногенності препаратів. Побічна дія  вакцин може бути обумовлена  самим  препаратом або домішками, які в ньому можуть бути.

Основні види сторонньої дії вакцин:

1.Фармакологічна дія. Вакцини  викликають виділення різноманітних медіаторів, які мають виражений  фармакологічний ефект. Наприклад, інтерферон викликає лихоманку, гранулоцитопенію і токсичні явища в центральній нервовій системі, а інтерлейкін – 1 є  одним із факторів запалення.

2. Поствакцинальний інфекційний процес.Причиною інфекційного процесу при вакцинації є залишкова вірулентність вакцинного штама і реверсія його патогенних властивостей. Як приклад таких ускладнень можуть бути лімфаденіти та остеоміеліти, які іноді виникають після введення вакцини БЦЖ. Інший приклад – вакцино-асоційований поліоміеліт, який розвивається у вакцинованих і у осіб, які контактували з ними.
3. Туморогенна дія.У зв’язку з розвитком  біотехнології й рекомбінантної техніки, використанням клітинних ліній  і гібридом особливе значення набуває  безпека генно-інженерних вакцин  у контексті впливу  на генетичний апарат клітини. Присутність  в препаратах гетерологічної ДНК  може мати онкогенну небезпеку, тому що ДНК здатна викликати інактивацію  супресорних онкогенів або активацію  протоонкогенів після її  інтеграції з клітинним геномом.
4. Індукція утворення антитіл до непротективних антигенів вакцин. Таку нераціональну роботу виконує імунна система при введені багатокомпонентних вакцин.
5. Алергія.Вакцини містять різноманітні сенсибілізуючі субстанції. Правцевий анатоксин здатний викликати атопію. Більшість вакцин містять різні домішки: гетерологічний  білок, консерванти, ростові фактори, стабілізатори, сорбенти тощо. Вони можуть бути причиною алергічних ускладнень. Деякі вакцини стимулюють синтез IgE, що створює можливість  негайної алергії до неспоріднених антигенів. АКДП-вакцина сприяє появі алергічних реакцій на пилок рослин, домашній пил і інш.

Як сорбент дуже часто використовують гідроокис алюмінію. Його теж не можна вважати не нешкідливим. Він створює хороше депо вакцини, дає значний адювантний ефект, але в той же час  є поліклональним активатором і може обумовити алергію та аутоімунний стан.

6. Імуномодулююча дія. Багато збудників (мікобактерії, коринебактерії,  збудники коклюшу та ін.) і бактерійні препарати (пептидоглікан, ЛПС, білок А і ін.)  володіють яскраво вираженими неспецифічними імуномодулюючими  властивостями, які впливають на розвиток імунної відповіді до інших антигенів.  Наприклад, збудник коклюшу впливає на кістковий мозок, тимус, селезінку, лімфатичні вузли. Цей збудник підсилює активність макрофагів, Т-хелперів і Т-ефекторів, пригнічує активність Т-супресорів.
7. Індукція  аутоімунних станів.Ряд вакцин (коклюшна) викликають поліклональну дію і, таким чином, можуть стимулювати утворення аутоантитіл і специфічних клонів лімфоцитів, спрямованих проти власних тканин. З другого боку виникнення аутоімунної патології може бути пов’язане з феноменом мімікрії , наприклад, наявність спільних антигенів у менінгококової вакцини-В і глікопротеїном клітинних мембран ссавців.
8. Індукція імунодефіцитних станів.При певних  умовах попадання вакцини в організм (термін, доза тощо) має місце супресія імунної відповіді, яка залежить  від здатності мікробних антигенів активувати клітини супресори, викликати виділення супресорних факторів.

Виявлення джерел сторонньої дії вакцин і їх ліквідація мають велике значення для вдосконалення існуючих препаратів і створення нових вакцин.

1. Возіанова Ж. І. Інфекційні і паразитарні хвороби: В 3 т. – К.: “Здоров’я”, 2008 – 884 с.
2. Гавура В. Современный эпидемический процес и стратегия борьбы с инфекционными болезнями // Ліки України, 2003. – №12. – С. 67-71.
3. Доан Світлана Іванівна. Епідемічний процес та система епідеміологічного нагляду за ентеровірусними інфекціями в період ерадикації поліомієліту: дис… д-ра мед. наук.: 14.02.02; АМН України, Інститут епідеміології та інфекційних хвороб ім. Л. В. Громашевського. – К., 2006. – 374 с.
4. Інфекційні хвороби (підручник) (за ред. О. А. Голубовської). – Київ: ВСВ «Медицина». – 2012. – 778 с.
5. Семенов С. И. Кривошпакин В. Г. Саввин Р. Г. Индеева Л. Д., Павлов Н. Н.Хронические вирусные гепатиты B, C, D в условиях Крайнего севера. Якутск, Триада, 2003. – 120 с.