Характеристика процесуальних джерел доказів у праві

ВСТУП

Реформування кримінально-процесуального законодавства, яке зараз відбувається в України, має на меті створення необхідних передумов функціонування правової, соціальної держави й забезпечення додержання процесуальних прав учасників кримінального провадження. Особливе місце в цій реформі займає інститут збирання доказів, й отримання показань зокрема.

Суттєвий внесок у розробку теорії кримінально-процесуальних доказів і показань внесли радянські теоретики В.Д. Арсеньєв, М.І. Бажанов, Р.С. Бєлкін, В.Я. Дорохов, Ю.М. Грошевой, I.M. Карнєєва, A.M. Ларін, П.А. Лупинська, Г.М. Міньковський, І.Л. Петрухін, А.Р. Ратинов, Р.Д. Рахунов, С.М. Стахівський, М.С. Строгович, Ф.Н. Фаткуллін, С.А. Шейфер, П.С. Елькинд та ін.

Значення доказів для виконання завдань кримінального процесу, що зазначені в КПК України є провідним, оскільки саме докази – єдиний засіб, за допомогою якого особа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор, суддя встановлюють істину в кримінальному провадженні. Чільне місце доказам у кримінальному процесі відводили багато видатних учених-процесуалістів.

Метою дослідження теми даного реферату є характеристика процесуальних джерел доказів.

Відповідно до мети завданнями дослідження є:

1) розкрити поняття доказів та їх зміст;

2) визначити основні моделі (концепції) доказів у кримінальному процесі;

3) розкрити поняття джерела доказів;

4) визначити поняття та систему джерел доказів;

5) охарактеризувати процесуальні джерела доказів;

6) розкрити деякі проблеми визначення процесуальних джерел в кримінальному процесі та шляхи їх вирішення.

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДОКАЗІВ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ 1.1. Поняття доказів та їх зміст

Докази і доказування – один із найважливіших інститутів процесуального права. Адже саме з допомогою доказів суд з’ясовує дійсні правовідносини сторін, обставини, що мають значення для справи.

Доказами є відомості про факти, що цікавлять суд, на підставі яких він встановлює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги та заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для справи.

Доказові факти – це ті обставини, які були встановлені судом в процесуальному порядку, і можуть використовуватися як докази про наявність фактів. Носіями їх або, інакше, джерелами доказів (засобами доказування), є люди, які спостерігали факти, які цікавлять суд і тому мають відомості про них, і речі, що зберегли на собі сліди певного впливу або самі є слідами подій, що цікавлять суд.

Процесуальним призначенням доказів є встановлення наявності або відсутності обставин, що мають значення для справи.

Джерела, в яких зафіксовано зміст доказу є засобами доказування, до яких належать:

– пояснення сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків;

– показання свідка – це повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи. Не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини;

– письмові докази – будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи;

– речові докази – предмети матеріального світу, що містять інформацію про обставини, які мають значення для справи. Речовими доказами є також магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи;

– висновок експерта – докладний опис проведених експертом досліджень, зроблені у результаті них висновки та обґрунтовані відповіді на питання, задані судом.

У главі 4 Кримінального процесуального кодексу (далі – КПК) досить деталізовано зазначені норми, які регулюють поняття доказів та доказування.

Стаття 84 КПК визначає докази в кримінальному провадженні як фактичні дані, отримані у передбаченому цим Кодексом порядку, на підставі яких слідчий, прокурор, слідчий суддя і суд встановлюють наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню.

Так, за колишнім КПК доказами в кримінальній справі визнавалися всякі фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Таке формулювання заздалегідь передбачало наявність у діях особи суспільно небезпечного діяння. Цим КПК по іншому визначена ціль доказів, а саме їх використання як фактичних даних, для встановлення наявності чи відсутності фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження. При цьому законодавець в цьому КПК закріпив саме принцип доказування, на відміну від колишнього КПК, який лише регламентував встановлення та оцінку доказів.

Статтею 85 КПК введено поняття “належних доказів”, під якими розуміються фактичні дані, які прямо чи непрямо підтверджують існування чи відсутність обставин, що підлягають доказуванню у кримінальному провадженні, та інших обставин, які мають значення для кримінального провадження, а також достовірність чи недостовірність, можливість чи неможливість використання інших доказів.

В статтях 86, 87 КПК закріплені поняття “допустимість доказу” і “недопустимість доказу”, а також конкретизоване зазначення діянь та доказів, які істотно порушують права людини і основоположні свободи або стосуються особи підозрюваного, обвинуваченого, які суд зобов’язаний визнавати недопустимими, що тягне за собою неможливість дослідження такого доказу або припинення його дослідження в судовому засіданні, якщо таке дослідження було розпочате. При цьому законодавець зробив виключення щодо визнання недопустимості відносно доказів, які стосуються судимостей підозрюваного, обвинуваченого або вчинення ним інших правопорушень, що не є предметом цього кримінального провадження, а також відомостей щодо характеру або окремих рис характеру підозрюваного, обвинуваченого на підтвердження винуватості підозрюваного, обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення. Так, якщо сторони погоджуються, щоб ці докази були визнані допустимими, вони подаються для доказування того, що підозрюваний, обвинувачений діяв з певним умислом та мотивом або мав можливість, підготовку, обізнаність, потрібні для вчинення ним відповідного кримінального правопорушення, або не міг помилитися щодо обставин, за яких він вчинив відповідне кримінальне правопорушення, їх подає сам підозрюваний, обвинувачений або подібні докази використані підозрюваним, обвинуваченим для дискредитації свідка, такі докази та відомості можуть бути визнані допустимими. Крім того, докази щодо певної звички або звичайної ділової практики підозрюваного, обвинуваченого є допустимими для доведення того, що певне кримінальне правопорушення узгоджувалося із цією звичкою підозрюваного, обвинуваченого.

1.2. Основні властивості та моделі (концепції) доказів у кримінальному процесі

Ю.К. Орлов розробив концепцію моделей поняття «докази». Об’єднуючи позиції різних учених, він виділяє п’ять основних трактовок (моделей) цього поняття: 1) донаукова (архаїчна); 2) логічна; 3) «двоїста»; 4) інформаційна; 5) змішана (синтезована) [2, с.58–63].

Донаукова (архаїчна) трактовка доказів характерна для етапу розвитку теорії доказів і доказового права, коли наукове поняття ще не було розроблено (цей етап тривав до прийняття в 1958 р. Основ кримінального судочинства СРСР і союзних республік (далі – Основи), де останнє було законодавчо закріплене).

Сутність цієї моделі поняття доказів полягала в їх розумінні на життєвому рівні як усього того, що сприяє встановленню обставин справи.

Логічна модель завдячує своєю появою формулюванню поняття доказів у ст. 16 Основ 1958 р., де вони визначалися як фактичні дані, й подальшому майже дослівному перенесенню змісту зазначеної статті Основ у ст. 65 КПК УРСР 1960 р. Сутність цієї трактовки полягала в розумінні доказів тільки як фактів (прихильники цієї концепції вважали, що саме їх мав на увазі законодавець уживаючи термін «фактичні дані»).

«Двоїста» концепція доказів набула поширення як альтернатива логічній моделі. Згідно з цією трактовкою, доказами є і факти, і ті джерела, із яких вони взяті, – показання, документи, речові докази тощо. Ця модель дає відповіді на поставлені вище питання під час аналізу попередньої концепції, хоча й вона має певні вади. Основний недолік полягає в тому, що в джерелах не можуть міститися факти. Такими вони можуть бути визнані лише на основі певної сукупності доказів, після відповідних перевірки та оцінювання.

Інформаційна модель доказів була розроблена В.Я. Дороховим [11, с. 108–117] Дорохов В.Я. Понятие доказательств в советском уголовном процессе / В.Я. Дорохов // Сов. гос-во и право. – 1964. – № 9. – С. 108–117. і полягала в розумінні доказу як єдності відомостей (інформації) про факти (а не самих цих фактів) і джерел таких відомостей. Справді, пізнати факти минулого можна лише шляхом отримання про них інформації, яка збереглася в пам’яті людей або на якихось матеріальних носіях. Здобутком такого підходу була можливість говорити про достовірність або недостовірність таких відомостей, а отже, і про їхню перевірку й оцінювання.

Змішана (синтезована) концепція доказів містить усі вищеперераховані елементи: факти, відомості про них і джерела цих відомостей. Вона є найбільш повною і змістовною, поєднує в собі як інформаційну, так і логічну сторону доказування (тому, можливо, більш удалою була б назва цієї моделі «інформаційнологічна»).

Недоліком указаної концепції, як зазначає Ю.К. Орлов, є те, що одним терміном – «докази» об’єднуються досить різнопланові гносеологічні категорії – інформація й факти-аргументи, що створює небезпеку термінологічної плутанини [2, с. 63].

Орлов Ю.К. Проблемы теории доказательств в уголовном процессе / Ю.К. Орлов. – М. : Юристъ, 2009. – 176 с

Позитивом цієї моделі, на нашу думку, є відображення в ній процесуальної (процедурної) сторони правової природи отримання доказів. Її ж недоліком, як і в інформаційній моделі, є відсутність відображення логічної сторони доказів.

Підсумовуючи викладене, можна вважати, що найбільш продуктивною й такою, що повною мірою відображає сутнісну правову природу поняття доказів є модель (трактування), яка відображає такі основні сторони: інформаційну (відомості), матеріальну (процесуальні джерела), логічну (факт, пізнаний за допомогою відомостей, що містяться в певному джерелі, відрізок об’єктивної дійсності) та процесуальну (процедурну) (визначений законом порядок отримання відомостей про факти й порядок їх закріплення в процесуальних джерелах).

Вапнярчук В.В. Щодо поняття доказів у кримінальному провадженні // Науковий вісник Ужгородського національного університету, 2015.

РОЗДІЛ 2. ХАРАКТЕРИСТИКА ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ДЖЕРЕЛ ДОКАЗІВ 2.1. Поняття джерела доказів, його взаємодія із поняттям «доказ»

Поняття доказу в кримінальному процесі визначається більшістю вчених як поєднання фактичних даних та їх процесуальних джерел.

Під поняттям „фактичні дані” слід розуміти не самі факти об’єктивної дійсності, які „приєднати” до справи неможливо, а відомості про них. Отже, фактами для суб’єкта доказування стають тільки ті події та явища об’єктивної дійсності, які він сам виділив зважаючи на їх зв’язок із вчиненим злочином, і вони здатні підтверджувати або спростовувати обставини предмета доказування. До переліку процесуальних джерел включені показання свідка, показання потерпілого, показання підозрюваного, показання обвинувачуваного, висновок експерта, речові докази, протоколи слідчих і судових дій, протоколи з відповідними додатками, складені уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів, та інші документи. Цей перелік не може бути зміненим.

При цьому треба відрізняти поняття „джерело фактичних даних” та „джерело доказів”, які не завжди співпадають і можуть мати різні правові наслідки. Зокрема, фактичні дані, отримані із джерел, що не передбачені у переліку процесуальних джерел, не можуть бути використані у доказуванні як докази. Вони потенційно матимуть лише орієнтовне значення для проведення відповідних слідчих дій з метою формування доказів.

Хоча усі докази мають однакову юридичну силу для вирішення завдань доказування, вони різні за своїм походженням, структурою і функціями в ході доказування. В залежності від цих особливих рис у теорії доказів існує науково обґрунтована система класифікації доказів. Так, докази поділяють на наступні види: показання свідків, показання потерпілого, показання підозрюваного, висновок експерта тощо. Класифікація доказів за видами відбувається на підставі специфічних та найбільш суттєвих особливостей їх форми і змісту, що визначає й особливий процесуальний режим формування та використання доказів даного виду у кримінальному процесі.

Крім цього, докази традиційно поділяють на прямі та непрямі; обвинувальні і виправдувальні; первинні та похідні; особисті і речові. Підставою для поділу доказів на прямі та непрямі є характер їх відношення до обставин, які підлягають доказуванню. Прямим є доказ, який прямо і безпосередньо встановлює наявність чи відсутність обставини, що доказується. Непрямим (побічним) є доказ, який спочатку обґрунтовує наявність чи відсутність проміжного (доказового) факту, а через нього – наявність чи відсутність шуканої обставини предмета доказування. До непрямих доказів відносять також „негативні обставини”, які визначають як реальні явища, котрі спостерігаються в ході слідчих дій як такі, що не узгоджуються з встановленими фактичними даними про конкретну подію. Використання непрямих доказів вимагає від суб’єкта доказування достатньо високого рівня професійної підготовки. Існує правило, згідно з яким один непрямий доказ не може бути покладений в обґрунтування процесуального рішення. Необхідно сформувати систему непрямих доказів, в якій би кожний непрямий доказ був нібито ланкою нерозривного ланцюга. Бажано також, щоб непрямі докази належали до різних видів доказів.

Критерієм поділу доказів на обвинувальні та виправдувальні є відношення змісту доказу до підозри та обвинувачення. У цьому зв’язку обвинувальними визнаються докази, що встановлюють наявність суспільно небезпечного діяння, вину особи, яка вчинила це діяння, а також обставини, які обтяжують покарання. Виправдувальні докази, навпаки, складають основу рішення щодо відсутності суспільно небезпечного діяння, невинуватості особи, або наявності обставин, що пом’якшують покарання.

Підставою поділу доказів на особисті та речові є різні види фактичних даних, механізм їх формування та використання. Особисті докази виходять від людини (показання, різні документи, у тому числі процесуальні, висновок експерта). Речові докази – це предмети матеріального світу, фрагменти речової обстановки (знаряддя злочину, предмети зі слідами злочину тощо).

Речовими доказами є предмети, які були знаряддям вчинення злочину, зберегли на собі сліди злочину або були об’єктом злочинних дій, гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом, і всі інші предмети, які можуть бути засобами для розкриття злочину і виявлення винних або для спростування обвинувачення чи пом’якшення відповідальності.

Предмети, які можуть бути речовими доказами, найчастіше виявляються під час проведення слідчих дій – огляду, обшуку, виїмки та інших. Лише після того, як слідчий, прокурор, суддя (суд), встановлять належність предметів до справи (тобто, що вони були знаряддям вчинення злочину, зберегли на собі сліди злочину або були об’єктом злочинних дій, нажиті злочинним шляхом (гроші, цінності та інші речі) або можуть бути засобами для розкриття злочину і виявлення винних чи для спростування обвинувачення або пом’якшення відповідальності), вони складають мотивовану постанову про приєднання предметів до справи як речових доказів. Речові докази, як правило, є первинними, але у деяких випадках вони можуть бути похідними (наприклад, копія сліду).

Тому, пропонується виділити наступні види речових джерел доказів: речові джерела доказів у вигляді будь-яких речових джерел залучених до сфери злочинної діяльності та речові джерела доказів — документи, у вигляді будь-яких речових джерел, залучених і не залучених у сферу злочинних дій, що можуть мати значення для вирішення задач кримінального судочинства.

2.2. Поняття та система джерел доказів

Під джерелом доказів розуміються процесуальна форма, за допомогою якої відомості про факти, що визнаються доказами, залучаються до сфери доказування, і носій тих відомостей про факти минулого, які цікавлять слідчого, прокурора і суд.

Негативно позначається на оперативній, слідчій та судовій практиці й відсутність у теорії кримінального процесу єдиного поняття джерела доказів.

Так, до джерел доказів відносять:

а) предмети матеріального світу, які мають певні властивості, якості, ознаки, що можуть використовуватися для встановлення обставин, значимих для справи;

б) свідків, підозрюваних, потерпілих, експертів, обвинувачених, документи;

в) осіб, які дають показання (свідків, потерпілих, підозрюваних, обвинувачених, експертів); слідчих і понятих, що склали протокол слідчої дії; авторів документа; носіїв речових доказів (слідчий і поняті, а також громадяни, які надали предмет);

г) суд;

д) показання свідка, показання потерпілого, показання підозрюваного, обвинуваченого, висновок експерта, речові докази, протоколи слідчих і судових дій та інші документи;

е) процесуальну форму, за допомогою якої фактичні дані, що визнаються доказами, застосовуються у сфері процесуального доказування, а також носії фактичної інформації;

є) для протоколів слідчих і судових дій джерелом доказів визнається процесуальна діяльність посадових осіб, які ведуть кримінальний процес, а для інших документів-доказів – як процесуальна діяльність органу дізнання, слідчого та суду, так і інша діяльність, що лежить поза межами кримінального судочинства;

і) джерелом речових доказів і документів визнається сама подія злочину.

Відомості про обставини злочину, що збереглися в свідомості людей і на предметах матеріального світу, можуть бути використані як докази під час провадження у кримінальній справі, лише якщо вони містяться в зазначених у законі формах. Як правильно зазначає Р. Костенко, джерелом доказів є такий носій, в якому знаходиться доказ, що складається з відомостей і процесуальної форми.

Як відомо процесуальне джерело доказів є визначена законом процесуальна форма існування доказу і збереження його системних властивостей як складного юридичного явища. При цьому на абстрактно- теоретичному рівні внутрішній сутнісний зміст доказу, який представники перших двох наукових позицій вважать власне доказом, і його зовнішня процесуальна форма, яка першими виводиться за межі структури доказу як його джерело, а другими помилково ототожнюється із доказом, можуть досліджуватися як різнопланові явища. Але в практичній площині слідчої і судової діяльності вони є одним нерозривним ланцюгом, оскільки, як переконливо вказує М. А. Погорецький, доки фактичні дані не отримані з будь-яких джерел інформації, не закріплені у визначеній законом процесуальній формі й не визнані доказами уповноваженою особою (органом дізнання, слідчим чи судом), доти доказів ще немає, а тому й немає їх джерел.

На думку видатного вченого-процесуаліста С. А. Шейфера, джерелом є те, що дає початок чому-небудь, звідки виходить що-небудь. При цьому автор зазначає, що для того, щоб виконувати функцію джерела доказів, свідчення, висновки, протоколи й речові докази повинні існувати до початку доказування, однак в дійсності виходить якраз навпаки: вказані докази виникають як підсумок збирання доказів, вони створюються слідчим шляхом перетворення отриманих відомостей на форму, яка забезпечує їх надійне збереження й наступне використання [26, c. 28].

Шейфер С.А. Собирание доказательств в советском уголовном процессе: методологические и правовые проблемы. – Саратов, 1986. – 171 с.

Проаналізувавши наведене твердження, можливо зрозуміти, що в ньому існують протиріччя між гносеологічною і правовою природою при визначенні поняття джерела доказу.

Вважається, що основною причиною його існування є те, що окремі науковці й практики помилково ототожнюють такі поняття як «джерело доказу» й «джерело інформації» (відомості про факти, фактичні дані) [27, c. 29], які є близькими між собою за гносеологічною сутністю, проте різними за правовою природою.

Криміналістика. Криміналістична тактика і методика розслідування злочинів: Підруч. / За ред. Шепітько В. Ю. – Х., 1998. – 376 с

Безпосереднім джерелом слідів злочину (матеріальних і ідеальних) є суспільно небезпечний вплив правопорушника, поведінка якого проявляється у формі дії або бездіяльності на об’єктивну дійсність, взаємодія предметів і станів, тобто сама подія злочину. Зважаючи на те, що подію злочину можливо пізнавати лише за її слідами, то сліди, що утворилися в результаті події злочину (матеріальні чи ідеальні), є також джерелами інформації. Ось чому, на правоохоронні орган покладається обов’язок по пошуку джерел інформації, які за певних умов в подальшому можуть стати джерелами відповідних доказів.

У відповідності до вимог чинного КПК України, джерело інформації може стати джерелом доказу лише в тому випадку, коли його залучено до кримінального процесу у відповідності до визначеної кримінально-процесуальним законом для кожного джерела доказів формою. Так, наприклад, показання свідка, як джерело доказів, може виникнути в кримінальному процесі лише за умови, якщо особа, якій відомі певні обставини злочину, допитана як свідок у відповідності до вимог відповідних статей КПК України. Щодо матеріальних об’єктів, як джерел інформації, вважається, що вони можуть стати джерелами речових доказів лише за умови, якщо предмети, які були знаряддям вчинення злочину, зберегли на собі сліди злочину або були безпосередньо об’єктом злочинних дій, чиє грошами, цінностями, іншими речами нажитими злочинним шляхом, або предметами, що можуть бути засобами для розкриття злочину і виявлення винних, або для спростування обвинувачення чи пом’якшення відповідальності. Крім того, матеріальний об’єкт як джерело інформації може стати джерелом речового доказу тільки після його повного та всебічного огляду, докладного опису і приєднання до справи постановою слідчого чи ухвалою суду.

Матеріальний об’єкт як джерело інформації може стати також і джерелом такого доказу, як документ, якщо в ньому викладені або засвідчені обставини, які мають значення для справи, за умови, що вони не мають властивостей речового доказу.

Отже, доки фактичні дані не отримані з будь-яких джерел інформації й не закріплені у визначеній законом процесуальній формі, доти доказів ще немає, а, отже, немає і їх джерел.

2.3. Процесуальні джерела доказів

Процесуальними джерелами доказів є показання, речові докази, документи, висновки експертів.

Стаття 95 КПК визначає показання як відомості, які надаються в усній або письмовій формі під час допиту підозрюваним, обвинуваченим, свідком, потерпілим, експертом щодо відомих їм обставин у кримінальному провадженні, що мають значення для цього кримінального провадження.

Підозрюваний, обвинувачений, потерпілий мають право давати показання під час досудового розслідування та судового розгляду. Свідок, експерт зобов’язані давати показання слідчому, прокурору, слідчому судді та суду.

Суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання або в місці розташування суду або перебування хворого свідка, потерпілого в присутності сторін кримінального провадження з дотриманням правил проведення допиту під час судового розгляду. Суд не вправі обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них.

Особа дає показання лише щодо фактів, які вона сприймала особисто, за винятком випадків, передбачених КПК.

Висновок або думка особи, яка дає показання, можуть визнаватися судом доказом, лише якщо такий висновок або думка корисні для ясного розуміння показань (їх частини) і ґрунтуються на спеціальних знаннях.

Сторони кримінального провадження, потерпілий, представник юридичної особи, щодо якої здійснюється провадження, мають право отримувати від учасників кримінального провадження та інших осіб за їх згодою пояснення, які не є джерелом доказів.

Стаття 97 КК визначає джерелом доказів також показання з чужих слів, яким є висловлювання, здійснене в усній, письмовій або іншій формі, щодо певного факту, яке ґрунтується на поясненні іншої особи. Суд має право визнати допустимим доказом показання з чужих слів незалежно від можливості допитати особу, яка надала первинні пояснення, у виняткових випадках, якщо такі показання є допустимим доказом згідно з іншими правилами допустимості доказів.

Наступним джерелом доказів є речові докази, визначення яких дається у ст. 98 КПК: матеріальні об’єкти, які були знаряддям вчинення кримінального правопорушення, зберегли на собі його сліди або містять інші відомості, які можуть бути використані як доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження, в тому числі предмети, що були об’єктом кримінально протиправних дій, гроші, цінності та інші речі, набуті кримінально протиправним шляхом або отримані юридичною особою внаслідок вчинення кримінального правопорушення. Документи є речовими доказами, якщо вони містять вказані вище ознаки.

До документів, за умови наявності в них відомостей можуть належати:

1) матеріали фотозйомки, звукозапису, відеозапису та інші носії інформації (у тому числі електронні);

2) матеріали, отримані внаслідок здійснення під час кримінального провадження заходів, передбачених чинними міжнародними договорами, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України;

3) складені в порядку, передбаченому цим Кодексом, протоколи процесуальних дій та додатки до них, а також носії інформації, на яких за допомогою технічних засобів зафіксовано процесуальні дії;

4) висновки ревізій та акти перевірок.

Висновок експерта як джерело доказів визначено у ст. 101 КПК, відповідно до якого такий висновок являє докладний опис проведених експертом досліджень та зроблені за їх результатами висновки, обґрунтовані відповіді на запитання, поставлені особою, яка залучила експерта, або слідчим суддею чи судом, що доручив проведення експертизи.

Висновок повинен ґрунтуватися на відомостях, які експерт сприймав безпосередньо або вони стали йому відомі під час дослідження матеріалів, що були надані для проведення дослідження. Експерт дає висновок від свого імені і несе за нього особисту відповідальність.

Висновок експерта не може ґрунтуватися на доказах, які визнані судом недопустимими та не є обов’язковим для особи або органу, яка здійснює провадження, але незгода з висновком експерта повинна бути вмотивована у відповідних постанові, ухвалі, вироку.

Стаття 102 містить перелік основних складових змісту висновку експерта, серед яких пунктом 6 зазначено, що у висновку повинно бути зазначено докладний опис проведених досліджень, у тому числі методи, застосовані у дослідженні, отримані результати та їх експертна оцінка.

Слід зазначити, що під час оцінки судом двох висновків з аналогічних питань, складених різними експертами, які можуть бути подані як стороною обвинувачення, так і стороною захисту, та у разі їх розходження, питання застосованих експертом методів матиме вирішальне значення для врахування та покладення результатів експертизи в основу рішення.

РОЗДІЛ 3. ПРОБЛЕМИ ВИЗНАЧЕННЯ ПРОЦЕСУАЛЬНИХ ДЖЕРЕЛ В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ ТА ШЛЯХИ ЇХ ВИРІШЕННЯ

В умовах дії чинного КПК України 2012 року актуальною є розробка наукових засад кримінально-процесуального доказування, що матиме важливе методологічне значення для доказування обставин будь-яких кримінальних правопорушень.

Ані КПК України 1960 року, ані чинний КПК України 2012 року не містять поняття кримінально-процесуального доказування й не розкривають його сутності. Тому це є однією з причин, що на сьогодні у теорії доказового права немає єдності думок щодо поняття доказування та його структури, а також його співвідношення з кримінально-процесуальним пізнанням.

Новелою КПК України є те, що суд може обґрунтовувати свої висновки лише на показаннях, які він безпосередньо сприймав під час судового засідання або отримав у порядку, передбаченому статтею 225 КПК України. Суд не має права обґрунтовувати судові рішення показаннями, наданими слідчому, прокурору, або посилатися на них. Заборона дослідження цих пояснень у судовому засіданні здається автору необґрунтованою й такою, що не буде сприяти встановленню істини в кримінальному провадженні.

Згідно зі ст. 96 КПК України, сторони кримінального провадження мають право ставити свідку запитання щодо його можливості сприймати факти, про які він дає показання, а також щодо інших обставин, які можуть мати значення для оцінки достовірності показань свідка. Для доведення недостовірності показань свідка сторона має право надати показання, документи, які підтверджують його репутацію, зокрема щодо його засудження за завідомо неправдиві показання, обман, шахрайство або інші діяння, які підтверджують нечесність свідка.

У зв’язку з цим не зовсім зрозуміло, чому доведення недостовірності показань свідка, які можуть бути цілком об’єктивними й правдивими, здійснюється не через спростування їх іншими належними доказами, а ставляться в залежність від його попередньої поведінки, навіть якщо вона була неправомірною.

КПК України допускає показання з чужих слів. Відповідно до статті 97 КПК, показаннями з чужих слів є висловлювання щодо певного факту, яке здійснене в усній, письмовій або в іншій формі й ґрунтується на поясненні іншої особи. Автор обґрунтував, що пропонована новела може бути істотною перепоною для встановлення істини в справі, оскільки, особа, яка даватиме показання з чужих слів, не може нести відповідальність за їх неправдивість. А використання чуток, якими за своєю суттю можуть бути показання з чужих слів, є неприпустимим при розслідуванні злочинів, оскільки обвинувачення має ґрунтуватися на доказах, достовірність яких можна перевірити. Сказане стосується також положень частини шостої статті 95 КПК, відповідно до якої висновок або думка особи, яка дає показання, можуть визнаватися судом доказами в певних випадках. Обвинувачення має ґрунтуватися на доказах об’єктивного характеру, а не на суб’єктивному ставленні чи на думках окремих осіб. Даючи показання, свідок повинен розповісти про факти й обставини, які йому відомі, а не давати їх оцінку чи робити з них висновки.

КПК України встановлює, що суд може визнати доказами показання із чужих слів, якщо сторони кримінального провадження погоджуються визнати їх доказами. З огляду на зміст коментованої норми згода потерпілого (його представника) у такому разі не є обов’язковою умовою допустимості показань із чужих слів. Винятком із правила про необхідність узгодження позицій сторін є положення, викладене в ч. 5 ст. 97 КПК України, відповідно до якої суд має право визнати допустимим доказом показання із чужих слів, якщо підозрюваний, обвинувачений створив чи сприяв створенню обставин, за яких особу не може бути допитано.

Отже, інститут показань у КПК України останнім часом зазнав значних змін. Законодавцем внесено ряд змін, однак не всі вони, на думку автора, є належним чином теоретично обґрунтованими й не всі відповідають кримінально-процесуальній практиці.

ВИСНОВКИ