ІНДИВІДУАЛЬНІСТЬ ОСОБИСТОСТІ ПСИХОЛОГА В ПРОФЕСІЙНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ
Багато років людство шукає шляхи розуміння власної природи з метою прогнозування поведінки та запобіганню руйнівних вчинків в суспільстві. Як об’єкт дослідження, людина почала детально аналізувати себе лише наприкінці ХIX століття. До того, на теренах старого світу, до нашої ери панувало стихійне користування природними ресурсами, в Античному світі розвивалась філософія та логіка, а в Епоху Середньовіччя панував культ божества і розвивалася схоластика, яка намагалася примирити релігію з розумом. З початком Епохи Відродження, під час якої було ліквідовано духовну диктатуру папства і реанімовано грецьку культуру, на старому континенті набрала популярності нова ідеологія – гуманізм, який протиставлявся аскетично-релігійному світогляду церкви з проголошенням тріумфу людини та всього земного.
Одним із перших, хто розмірковував про пам’ять, мотивацію, сприйняття, емоції та особистість людини був Арістотель. На сході сучасної науки в 1600-х роках британський філософ Джон Локк припустив, що людина не має природних задатків, а розум – це «білий папір», на якому робить свої записи досвід. В 1859 році, в роботі «Походження видів» Чарльз Дарвін пояснив різноманіття життя ввівши поняття еволюційного процесу. Однак, завдяки дослідженням німецького професора Вільгельма Вундта, направленим на вимірювання «атомів розуму», наприкінці 1879 року на перетині філософії та біології було засновано нову науку – психологію, яка до 1920-х років розвивалась як «наука про психічні процеси». В період 1920-1960-х років, завдяки американському вченому Джону Б. Уотсону, відбулася переорієнтація психології в «науку про спостереження за поведінкою». Тому, з другої половини ХХ століття, щоб об’єднати зацікавлених психологів у вивченні спостерігаємої поведінки та внутрішніх почуттів, її стали визначати як науку про поведінку та психічні процеси.
Сьогодні професія психолога виходить за рамки вивчення поведінки та психічних процесів, розширивши предмет свого дослідження до прогнозування вчинків особистості, використанні різних методів підтримки особистості засобами психоконсультування та психокорекції, порівнянні психіки тварин з людською психікою тощо. Однак, не слід плутати професію психолога з психотерапевтом і, тим більше, з роботою психіатра. Якщо остання професія є суто медичною, спеціаліст якої направляє свої зусилля на роботу з тяжкими психічними розладами з допомогою психофармакологічних засобів, а робота психотерапевта ґрунтується на використанні визначених методів впливу на свідомість або поведінку особистості, то психологом є дипломований спеціаліст, який отримав відповідну освіту і займається переважно профорієнтаційною, психодіагностичною та просвітницькою роботою, з метою зміни поведінки клієнта в оточуючому середовищі.
Як і будь-якому іншому спеціалісту, для професійного становлення психолог має розвинути в собі певні особистісні якості. Якщо орієнтуватися на поділ професій за Євгеном Клімовим, то в міжособистісній сфері необхідно розвинути в собі чуйність, емоційну витримку, доброзичливість, комунікабельність та вміння слухати. До того ж, професійна діяльність психолога має включати знання, необхідні навички та досвід. Небажаними рисами психолога є пасивність, авторитарність, замкненість та невротична установка до грошей. Враховуючи вище зазначені особистісні якості, робота психолога ґрунтується на наступних принципах:
- Доброзичливе та безоцінне ставлення до клієнта. Під час сесії клієнт має почувати себе спокійно та комфортно, а психолог має надавати емоційну підтримку, не засуджувати та не критикувати;
- Орієнтація на норми та цінності клієнта. Психолог має орієнтуватися не на соціально прийняті норми, а на систему цінностей самого клієнта;
- Забороняється давати поради, а можна лише загальні рекомендації, настанови;
- Конфіденційності. Будь-яка інформація, що повідомляється клієнтом, не може бути передана іншим людям, якщо вона не несе загрози життю як самого клієнта, так і оточуючих;
- Розмежування особистих та професійних стосунків. Психолог не повинен переходити з клієнтами на дружні стосунки, надавати професійну допомогу друзям або родичам, консультувати співробітників, учнів тощо.
- Включеність клієнта в процес консультування. Щоб зустріч з психологом була ефективною, клієнт має бути активним, щирим і відкритим. Психолог, в свою чергу, має постійно стежити, щоб клієнту було цікаво і щоб була зрозуміла логіка бесіди.
Професія психолога приносить користь не лише клієнтам, а й самому консультанту, який може глибоко пізнавати різних людей, забезпечувати почуття задоволеністю собою, підтримувати на належному рівні самоповагу та самооцінку. Негативними аспектами діяльності психолога є загроза втрати власної ідентичності, ризик розчинитися у проблемах клієнтів, загроза психологічних та психічних порушень через постійні зіткнення з темними сторонами життя інших тощо.
Враховуючи, що людина є біопсихосоціальною істотою, аналіз особистості психолога в професійній сфері, як і будь-якого діяча іншої професії, має проходити з огляду на фізичну, психічну та соціальну сутність. У процесі спілкування та спільної діяльності, людина набуває особливої якості, заради якої здійснюється розвиток суспільства – особистість. Проблема співвідношення психічного, соціального і біологічного в структурі особистості розглядався в різні часи по різному, що і призвело до нагромадження багато в чому суперечливих теорій.
Згідно з біологізаторською позицією, особистість є результатом взаємодії індивіда (зі всіма властивими йому характеристиками) та довкілля, яке він хоче пізнати, щоб пристосуватися до нього. Біхевіористичний підхід ґрунтується на ідеї впливу на людину її соціального оточення, тому всі форми соціальної поведінки є результатом спостережень за соціальними моделями (вчителями, батьками, кіногероями, друзями тощо). Особистість, з точки зору прихильників научіння, – це той досвід, який людина набула протягом життя, тому біхевіористи не вважають за необхідне аналізувати психічні структури та процеси. Навпаки, вони принципово розглядають навколишній світ як базовий фактор людської поведінки.
Прихильники диспозиційного напряму розглядають особистість як комплекс якостей, що властиві певним категоріям людей, або ж намагаються виявити такі особистісні риси, які змушують одних людей поводитися більш чи менш однаково в різних ситуаціях. Ганс Айзенк визначав особистісні риси за двома параметрами: екстраверсія – інтроверсія та стабільність – нестабільність, Гордон Олпорт виділив 10 основних рис особистості, які характеризують спосіб життя людини (чесність, ділові якості, працелюбність тощо), решта вважалась другорядними, а Реймонд Кеттел, як і Г. Олпорт, виділив загальні та унікальні риси, які оцінив за 16 шкалами (відкритість – закритість, серйозність – легковажність тощо). Розроблені авторами диспозиційного напряму методики успішно використовуються в психологічних дослідженнях особистості.
Когнітивний підхід намагався пояснити природу контролю людини над своїм існуванням або надати йому певного сенсу. Людина не пасивна істота, на яку впливає довкілля, а характер її реакції на ті чи інші ситуації визначається тією когнітивною інтерпретацією, яку вона сама дає цій ситуації, та особливостями її особистості. Втім, когнітивістик не пояснюють, чому одні люди схильні бачити причини своєї поведінки в собі, а інші – в інших. Відповіді на це запитання шукають представники інших підходів, зокрема психодинамічного, який представляють психоаналітична теорія Зігмунда Фрейда, індивідуальна психологія Альфреда Адлера та аналітична психологія Карла Юнга.
З. Фрейд вважав, що стійкі особистісні характеристики формуються, як правило, досить рано, а потім в різних варіантах відтворюються в дорослій поведінці. З. Фрейд підходив до особистості з точки зору фізичного тіла, в якому основні стимули виникають із соматичних джерел, лібідозна енергія виникає з фізичної, реакції на напруження визначають як психічну, так і фізичну поведінку. Таким чином, З. Фрейд зосередив увагу на первинності тіла як центру функціонування особистості.
За К. Юнгом, кожен має тенденцію до індивідуації, тобто саморозвитку. Впродовж життя людина повертається до старих питань і проблем, тому процес індивідуації може бути представлений спіраллю, в якій людина продовжує стикатися з тими ж функціональними питаннями, але кожного разу в більш тонкій формі. В свою чергу А. Адлер розглядає людину як інтегровану цілісність в межах соціальної системи, а психологічне зростання представляється рухом від центрованості до конструктивного оволодіння середовищем й соціально корисного розвитку. Основними рисами здорового індивіда А. Адлер вважає конструктивне прагнення до вдосконалення, сильне суспільне почуття та кооперацію. Узагальнення проаналізованих позицій показує, що для них характерні підхід до розгляду біологічного та соціального в особистості в тісному взаємозв’язку та наголос на первинності тілесного. Разом з тим зауважується, що вплив несвідомого не є фатальним, оскільки індивідові властива тенденція до саморозвитку, до змін, до зростання. Тому особистість розглядається не ізольовано від соціальної системи і завдань особистісного зростання, а її розвиток як процес, що має на меті ефективну взаємодію з середовищем та максимальне вираження себе в ньому.
Гуманістичний підхід, який найвиразніше представлений у гештальттерапії Фріца Перлса та теоріях само актуалізації Карла Роджерса та Абрахама Маслоу, розкриває сутність особистості з точки зору творчості, самодостатності та особистісного росту. Гуманісти розглядають людей як активних творців життя, які володіють свободою обирати і розвивати стиль життя, який обмежений лише фізичними або соціальними впливами.
Отож, теоретичні напрями аналізу особистості психолога в професійній діяльності класифікуються в трьох базових категоріях: психоаналіз представляє людину як істоту з інстинктивними внутрішніми конфліктами, біхевіоризм трактує людей як слухняних та пасивних жертв навколишнього світу, гуманізм, в свою чергу, стверджує, що людина від природи працьовита і здатна до самовдосконалення. Тому віддавати перевагу фізичному, психічному або соціальному фактору в цілому є недоречним через взаємозалежність аспектів.