Становлення Української держави в умовах ринкових реформ сьогодні залежить від розв`язання багатьох правових проблем, у тому числі у сфері транспортних послуг. Транспорт є однією з найважливіших галузей національної економіки, від функціонування якої залежать усі сфери суспільного виробництва і соціальний клімат у державі.

Актуальність теми дослідження обумовлена особливим значенням транспортних перевезень для економіки України, та недосконалістю їх правового регулювання. Сьогодення обумовлює необхідність визначення та однозначного розуміння базових понять транспортного договору в умовах реформи цивільного права та формування нової системи зобов’язань; заповнення прогалин у дослідженні цього договору, що мають місце у вітчизняній літературі; визначення співвідношення норм чинного Цивільного, Господарського та кодексів України, які регулюють транспортні відносини.

Метою роботи є проведення аналізу поняття, значення, видів, складу транспортних договорів.

Здійснення транспортної діяльності держав, особливо в умовах формування ринкових відносин, як у національній, так і у світовій економіці, з використанням різних форм і видів економічного співробітництва й партнерства, неможливе без встановлення транспортних зв’язків, які звичайно в правовій доктрині мають назву договорів перевезення або транспортних договорів. Тому для держав, з огляду на їх географічне положення, наявність різноманітних розвинених транспортних засобів для правового регулювання транспортних відносин має принципове значення[1].

Договір – одна з центральних категорій цивільного права, який можна розглядати в широкому значенні у трьох аспектах: як підставу виникнення правовідносин, як власне правовідносини, що виникли на цій підстави, і як форму, що приймає відповідно правовідносини[2].

В даному випадку договір розглядається як підстава виникнення правовідносин, тобто юридичний факт, що лежить в основі зобов’язання, і є згідно із ст. 11 Цивільного Кодексу України підставою виникнення цивільних прав і обов’язків, як правомірна дія[3].

Договірні відносини регулюються чинним законодавством України, зокрема, Конституцією України, Цивільним (далі – ЦК України) і Господарським кодексами (далі – ГК України), іншими законами та нормативно-правовими актами.

Цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників (ст. 1 ЦК України).

Підставою виникнення цивільних прав та обов’язків є дії осіб, передбачені актами цивільного законодавства, а також дії, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов’язки. Найпоширенішою підставою виникнення цивільних прав і обов’язків є правочин, який є юридичним фактом та вольовими діями, спрямованими на досягнення певного результату, тобто − це обставина, з настанням якої закон пов’язує виникнення, зміну або припинення цивільних правовідносин. Залежно від кількості сторін правочину, воля яких є необхідною для його вчинення, закон поділяє правочини на односторонні та дво- чи багатосторонні договори.

Книга п’ята ЦК України «Зобов’язальне право» регулює правові відносини зобов’язання. Зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь іншої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку. Зобов’язання виникають на підставах, визначених ст. 11 ЦК України, тобто на тих же підставах, що й усі інші цивільні правовідносини[4].

Глава 63 ЦК України регулює багато договірних відносин з надання послуг , як передбачені ним (перевезення, збереження, доручення тощо), так і не передбачені (освітні, медичні, консультаційні тощо). Сфера послуг є однією з найважливіших галузей економіки України, що розвивається динамічно і постійно. Окремі аспекти цих правовідносин врегульовані Конституцією України, але центральне місце у правовому регулюванні договірних відносин з надання послуг належить нормам цивільного права.

Вищезгаданою главою ЦК України закріплені основи регулювання зобов’язань із надання послуг , а в інших главах, присвячених окремим видам договорів з надання послуг (перевезення, транспортна експедиція, збереження, страхування, доручення тощо). Окремі питання, пов’язані з наданням послуг споживачам, які замовляють або мають намір замовити послуги для задоволення власних побутових потреб, врегульовані Законом України «Про захист прав споживачів»[5].

За договором послуг одна сторона (виконавець) зобов’язується за завданням іншої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається у процесі вчинення певної дії або певної діяльності, а замовник зобов’язується оплатити надану послугу, якщо інше не встановлено договором. Це формулювання не гарантує можливості отримання матеріального (речового) результату.

За загальним правилом діяльність із надання послуг не породжує речового результату, цим вона і відрізняється від власне виконання робіт. Послуги, де існує результат, невідокремлений від самої дії, і де відсутність результату свідчить про відсутність відповідних дій, регулюються договорами, виконання яких може підпорядковуватись режиму гарантованості результату як на підставі сутності договору (перевезення, доручення), так і власне угодою сторін.

Значення транспортних договорів полягають у наступному:

1) транспортний договір встановлює правові підстави для виникнення зобов’язань із перевезення, що виникають між власниками вантажів та перевізниками, а також забезпечує надання інших транспортних послуг;

2) для забезпечення надання транспортних послуг необхідно конкретизувати умови відповідного перевезення, які встановлені у міжнародних договорах та положення національного законодавства, з урахуванням потреб та можливостей власників вантажів та перевізників, а також інших осіб, які залучені у процес надання транспортних послуг, що вимагає договірного закріплення їхніх правовідносин на диспозитивній основі;

3) транспортний договір є підставою для майнової відповідальності сторін у випадку невиконання ними зобов’язань, передбачених таким договором, що обмежує можливості застосування деліктної (позадоговірної) відповідальності та вносить визначеність у відносини між перевізником та власником вантажу[6].

Відносини, що виникають у сфері транспортування вантажу, пасажирів, багажу і пошти врегульовані Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України та спеціальними нормативними актами, що віддзеркалюють специфіку певних видів транспорту.

Транспортні договори є двосторонньо зобов’язуючими.  Сторонами такого договору є вантажовідправник та перевізник. Чинним законодавством України не передбачено будь-яких обмежень щодо суб’єктного складу, тому це можуть бути як фізичні, так і юридичні особи. Незважаючи на це, в цих правовідносинах фігурує і одержувач вантажу. Так, одержувач має прийняти доставлений вантаж без затримки, внести необхідну додаткову плату, а у випадку затримки буде нести відповідальність Отже, у договірних відносинах бере участь і одержувач, який користується певними правами і несе зобов’язання, але він не бере участі в укладенні договору, тому не є стороною договору.

Визначення характеру відносин між учасниками перевезення, правовий статус одержувача викликає дискусії та спори і має велике практичне значення. Серед розмаїття точок зору на правовий статус одержувача можна виділити три основні напрями: одержувач як третя особа, на користь якої укладено договір; одержувач як основна особа в договорі, завдяки чому договір перевезення пропонується віднести до спеціальної сфери цивільних правовідносин; одержувач як одна сторона із відправником.

Транспортний договір можуть бути як консенсуальними, так і реальними, хоча законодавець прямо не вирішує це питання. Проте, якщо положення ч. 1 ст. 909 ЦК України в частині, що визначає зобов’язання перевізника доставити «довірений» йому другою стороною (відправником) вантаж до пункту призначення, розуміти як таке, що виникає лише після прийняття вантажу, то можна зробити висновок про встановлення законодавчої презумпції реальності договору перевезення вантажу. Проте існування такої презумпції, на нашу думку, не перешкоджає сторонам передбачити в договорі залізничного перевезення обов’язок прийняти вантаж для перевезення в майбутньому. У цьому випадку такий договір набуде ознак консенсуальності. Зобов’язання перевізника виникають з моменту передачі йому вантажу вантажовідправником[1].

Таким чином, будь-які організаційні договори, до яких слід віднести й транспортні договору, за якими перевізник зобов’язується у визначені строки приймати, а відправник надавати для перевезення вантаж в обумовленому обсязі, із зазначенням об’ємів, строків та інших умов надання транспортних засобів, вантажу для перевезення, порядку розрахунків тощо, є двосторонніми, оплатними та консенсуальними.

Зобов’язання з перевезення не виникають, якщо вантаж не буде вручений транспортній організації. Тому, транспортний договір вважається завершеним з того моменту, коли прийом вантажу, пред’явлений для перевезення, оформлений перевізним документом. Вручення вантажу − це дія, що свідчить про укладення договору. Це дає можливість кваліфікувати транспортний договір як реальний[2].

Транспортний договір є платним. Про платність договору свідчить тип договору – договір надання послуги. Договори залізничного перевезення вантажу здійснюються за певну визначену плату, яку вантажовідправник зобов’язаний оплатити перевізнику. Внесення плати за перевезення – основний обов’язок відправника, встановлений власне у визначенні договору. Оплатним договір перевезення є у зв’язку з тим, що за визначенням і своєю суттю оплата перевезення є основним прибутком перевізника і метою його підприємницької діяльності.

Виходячи з цих положень про договір перевезення вантажу, можна констатувати, що транспортний договір є двостороннім, реальним і оплатним. Із наведеного випливає і характери прав та обов’язків його сторін, а також зміст такого договору[3].

Зміст транспортного договору становлять його умов, які, у свою чергу, поділяються на універсальні (притаманні перевезенням будь-яким видом транспорту) та специфічні (характерні для перевезень певним видом транспорту). Універсальні умови визначаються Господарським кодексом та Цивільним кодексом України, а специфічні – транспортними кодексами (статутами) чи на їх підставі – договором. Умовами транспортного договору є:

– предмет договору – надання послуг перевезення вантажу, для чого перевізник зобов’язаний надати транспортні засоби під завантаження у передбачений договором строк (ч. 1 ст. 917 ЦК України), а відправник повинен пред’явити у встановлений строк призначений для перевезення вантаж в належній тарі та/або упаковці, замаркований відповідно до встановлених вимог (ч. 2 ст. 917 ЦК України). При порушенні однією із сторін своїх зобов’язань щодо предмета договору (надання перевізником непридатних транспортних засобів для перевезення вантажу; надання відправником вантажу в тарі та/або упаковці, що не відповідає встановленим вимогам, а також у разі відсутності або неналежного маркування вантажу) інша сторона вправі відмовитися від виконання свого зобов’язання (перевізник – від прийняття вантажу без відповідного пакування та маркування; відправник – від непридатного для перевезення транспортного засобу);

– умови перевезення вантажу зазвичай є специфічними (передбачаються транспортними кодексами (статутами) чи на їх підставі – договором); зміна цих умов вантажовідправником можлива з дотриманням встановленого (згаданими правовими документами) порядку (ч. І ст. 309 ГК України); проте перевізник (незалежно від виду транспортного засобу) зобов’язаний повідомити одержувача про прибуття вантажу на його адресу; одержувач зобов’язаний прийняти вантаж, який прибув на його адресу (ч. 1 ст. 310 ГК України);

– провізна плата (ст. 916 ГК України) встановлюється за погодженням сторін, якщо інше не встановлено актами законодавства; перевезення вантажу транспортом загального користування зазвичай здійснюється за встановленими тарифами. Роботи чи послуги, що виконуються на вимогу власника (володільця) вантажу і не передбачені тарифами, оплачуються додатково за домовленістю сторін[4];

– умови завантаження та вивантажування вантажу (ст. 918 ЦК України), яке здійснюється відправником чи перевізником відповідно до домовленості сторін, якщо інше не передбачено транспортними кодексами та статутами; розподіл зазначених обов’язків між сторонами може здійснюватися відповідно до моделей договору на реалізацію майна (правила ІНКОТЕРМС), які застосовуються у відповідному договорі між відправником та одержувачем; строки завантаження та вивантаження встановлюються договором, якщо інше не встановлено актами законодавства; про прийняття вантажу до перевезення перевізник видає вантажовідправнику в пункті відправлення належним чином оформлений документ (ч. 5 ст. 308 ГК України)[5];

– строки доставки вантажу – передбачаються в договорі за домовленістю сторін, якщо інше не передбачено актами законодавства (в т. ч. транспортними статутами та кодексами); якщо договором, актами законодавства не встановлені строки доставки, то вантаж має бути доставлений у розумний термін (ч. 1 ст. 919 ЦК України);

– відповідальність за порушення сторонами договірних зобов’язань;

– відшкодування збитків (статті 224-229 ГК України, статті 923, 924 1166 ЦК України); при цьому розмір заподіяної шкоди визначається за правилами ч. З ст. З14: (а) у разі втрати або нестачі вантажу у розмірі вартості втраченого вантажу (втраченої частини вантажу); (б) у разі пошкодження вантажу – у розмірі суми, на яку зменшилась його вартість; (в) у разі втрати вантажу, зданого для перевезення з оголошенням цінності,- у розмірі оголошеної цінності, якщо не буде доведено, що вона є нижчою від дійсної вартості вантажу;

– штрафні санкції, передбачені законом (ч. 2 ст. 231 ГК України, інші акти законодавства) та договором перевезення вантажу (встановлена за домовленістю сторін);

– оперативно-господарські санкції (притримання перевізником переданих йому для перевезення вантажів для забезпечення внесення провізної плати та інших платежів – ч. 4 ст. 916; відмова відправника від наданого транспортного засобу, якщо він є непридатним для перевезення, а також відмова перевізника від прийняття вантажу, що подається у невідповідній тарі/упаковці та/або не відповідає вимогам щодо маркування – частини 1 і 3 ст. 917 ЦК України; відмова вантажоодержувача від прийняття вантажу, що був пошкоджений під час перевезення або втратив свою якість – частини 4 ст. 314 ГК України[6].

Зважаючи на складність та різноманітність відносини щодо транспортування можна виділити різні види транспортних договорів, які класифікуються за певними ознаками.

Так, транспортні договори поділяються за видом транспорту, який використовується для надання транспортних послуг на: транспортні договори на залізничному транспорті; транспортні договори на морському транспорті; транспортні договори на внутрішньому водному транспорті; транспортні договори; на повітряному транспорті; транспортні договори на автомобільному транспорті; транспортні договори на трубопровідному транспорті; і в недалекому майбутньому – транспортні договори на космічному транспорті (у ч. 3 ст. 306 ГК України зазначається космічний транспорт як один з видів транспорту), а також транспортні договори, що передбачають використання кількох видів транспорту (в т. ч. змішані перевезення).

Як зазначає С.Ю. Морозов, за ознакою домінування в договорі організаційних чи майнових елементів транспортні договори можна поділити на: організаційні транспортні договори, які забезпечують організацію перевезень та надання інших транспортних послуг; та транспортні договори про надання транспортних послуг[1].

Організаційні договори у сфері транспорту найчастіше спрямовані на узгодження обсягів перевезень та забезпечення сприятливих умов для перевезень. Такі договори віддзеркалюють планові засади перевезень у сфері господарювання, що зумовлено специфікою транспорту (виробничих можливостей) та необхідністю забезпечення його ефективності (ст. 6 Закону України «Про транспорт»). В організаційних договорах зазначаються обсяги та умови перевезень, що не передбачаються актами законодавства (кодексами, законами, статутами) та інші умови з урахуванням специфіки транспортування певного виду вантажів, конкретних вантажовідправників, місцевих особливостей тощо.

Організаційним договором є передбачений частинами 3 і 4 ст. 307 ГК та ст. 914 ЦК України довгостроковий договір, який укладається між перевізником та вантажовідправником (власником чи володільцем вантажу). За таким договором перевізник зобов’язується у встановлені строки приймати, а власник (володілець) вантажу передавати для перевезення вантаж у встановленому обсязі. В договорі також передбачаються інші умови перевезень, включаючи й порядок розрахунків, умови надання транспортних заходів тощо.

За характером транспортних послуг, надання яких передбачається транспортним договором, на: договори перевезення вантажів або організованих груп пасажирів, якщо договір укладається, наприклад, туристичною фірмою; договори про надання інших транспортних послуг або комплексу послуг (зазвичай віддзеркалюють специфіку певного виду транспорту).

Залежно від виду транспорту, яким передбачається здійснення систематичних перевезень вантажів, транспортні договори можуть мати інші назви: навігаційний – на річковому транспорті, спеціальний – на повітряному транспорті, річний – на автомобільному транспорті, довгостроковий договір, який застосовується на залізничному та морському транспорті, як це передбачено ч. 4 ст. 307 ГК України, ст. 128 Кодексу торговельного мореплавства, ст. 60 Статуту внутрішнього водного транспорту. В таких договорах зазначаються обсяги та умови перевезень, їх періодичність, порядок розрахунків, раціональні маршрути, схеми вантажопотоків, взаємна майнова відповідальність сторін за невиконання або неналежне виконання договірних зобов’язань. Відповідно до організаційних транспортних договорів укладаються договори про надання транспортних послуг.

Договори про надання транспортних послуг досить різноманітні, що зумовлено характером таких послуг, специфікою певного виду транспорту, використанням різних їх видів тощо. Найбільш поширеними (відомими) є договори: перевезення вантажів; транспортного експедирування; на подачу і прибирання вагонів; на експлуатацію залізничної під’їзної колії; буксирування; чартеру (фрахтування); каботажу та інші[2].

Відповідно до ч. 1 ст. 307 ЦК України та ч. 1 ст. 909 ЦК України договором перевезення вантажу є договір, за яким одна сторона (перевізник) зобов’язується доставити довірений їй другою стороною (вантажовідправником) вантаж до пункту призначення в установлений законодавством чи договором строк та видати його уповноваженій на одержання вантажу особі (одержувачеві), а вантажовідправник зобов’язується сплатити за перевезення вантажу встановлену плату.

Договір транспортного експедирування – це договір, відповідно до якого одна особа, яка потребує перевезення певного вантажу (клієнт), передає функції щодо організації його відправки чи одержання іншій особі (експедитору). Таким чином, експедитор по суті заміняє перевізника перед клієнтом або вантажовідправника чи вантажоодержувача перед перевізником. Така діяльність експедитора називається в законодавстві транспортно-експедиторською і здійснюється при експорті з України, імпорті в Україну, транзитному перевезенні через територію України чи іншої держави, внутрішніх перевезеннях територією України. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про транспортно-експедиторську діяльність», транспортно-експедиторська діяльність– це підприємницька діяльність із надання транспортно-експедиторських послуг з організації та забезпечення перевезень експортних, імпортних, транзитних або інших вантажів.

Договір на подачу і прибирання вагонів – це договір щодо надання послуг на приведення вагонів у придатний для перевезення стан, а також забезпечення подання таких вагонів, у місце та час, визначеними сторонами такого договору для здійснення транспортування. Подача і прибирання вагонів на залізничну під’їзну колію і повернення вагонів з під’їзної колії можуть проводитися по повідомленню, за розкладом або через встановлені інтервали часу[3].

Договір на експлуатацію залізничної під’їзної колії – це договір, який укладаються між залізницею і власниками під’їзних колій у разі обслуговування під’їзної колії власним або орендованим локомотивом. До залізничних під’їзних колій належать колії, що з’єднані із загальною мережею залізниць безперервною рейковою колією і належать підприємствам, підприємцям, організаціям, установам, незалежно від форм власності, а також громадянам – суб’єктам підприємницької діяльності.

За договором буксирування власник одного судна зобов’язується за винагороду буксирувати інше судно чи інший плавучий об’єкт на певну відстань, або протягом відповідного часу, або для виконання якогось маневру (ст. 222 Кодексу Торговельного Мореплавства). Отже, договір буксирування взаємний та оплатний. На морському транспорті договір буксирування можна укладати як в усній, так і в письмовій формі. Договір портового буксирування, наприклад, укладається в усній формі (ст. 229 Кодексу Торговельного Мореплавства). Проте угоди про покладення обов’язків з управління буксируванням на капітана судна-буксира можна доводити виключно письмовими доказами.

Договір чартеру (фрахтування) визначається як договір за яким одна сторона (фрахтівник) зобов’язується надати другій стороні (фрахтувальникові) за плату всю або частину місткості в одному чи кількох транспортних засобах на один або кілька рейсів для перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти або з іншою метою, якщо це не суперечить закону та іншим нормативно-правовим актам. Тобто договір чартеру (фрахтування) укладається з метою надання послуг по перевезення вантажу, пасажирів, багажу, пошти, тому його законодавець відносить до різновидів договору перевезення. Однак, характерною ознакою даного договору є наявність умови про надання для перевезення всієї або частини місткості транспортного засобу.

Таким чином, за результатами проведеного дослідження можна прийти до наступних висновків.

Встановлено, що транспортні договори – це такі господарські договори, які спрямовані на організацію та/або забезпечення перевезень вантажів та надання інших транспортних послуг учасникам господарських відносин, у тому числі перевезення багажу та вантажів.

З’ясовано, що транспортні договори мають юридичне та економічне значення. Юридичне значення транспортних договорів випливають із загальної значущості договору у цілому. Так, встановлено, зокрема, що у ринковій економіці договір стає одним із найважливіших правових способів регулювання суспільних відносин, адже договір є згодою між сторонами для досягнення спільної мети та єдиного результату, який задовольнить всіх його учасників.

Зроблено висновок, що значення транспортних договорів полягають у тощо, що вони встановлюють правові підстави для виникнення зобов’язань із перевезення, що виникають між власниками вантажів та перевізниками, а також забезпечує надання інших транспортних послуг; забезпечують  надання транспортних послуг, для чого конкретизують умови відповідного перевезення, які встановлені у міжнародних договорах та положення національного законодавства, з урахуванням потреб та можливостей власників вантажів та перевізників, а також інших осіб, які залучені у процес надання транспортних послуг, що вимагає договірного закріплення їхніх правовідносин на диспозитивній основі; стає підставою для майнової відповідальності сторін у випадку невиконання ними зобов’язань, передбачених таким договором, що обмежує можливості застосування деліктної (позадоговірної) відповідальності та вносить визначеність у відносини між перевізником та власником вантажу.

1. Конституція України: Закон України від 28.06.1996р. // [Електронний ресурс]: режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show /254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80.
2. Про захист прав споживачів: Закон України від 12.05.1991// [Електронний ресурс]: режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1023-12
3. Господарський процесуальний кодекс України: Закон України від 06.11.1991 р. // [Електронний ресурс]: режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1798-12.
4. Про транспорт: Закон України від 10.11.1994 р. // [Електронний ресурс]: режим доступу:  http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/232/94-%D0%B2%D1%80.
5. Про залізничний транспорт: Закон України від 4.07.1996 р. // [Електронний ресурс]: режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/273/96-%D0%B2%D1%80.
6. Про транзит вантажів: Закон України від 20.10.1999 р. // [Електронний ресурс]: режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1172-14.
7. Про перевезення небезпечних вантажів: Закон України від 6.04.2000 р. // [Електронний ресурс]: режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1644-14.
8. Господарський кодекс України : Закон України від 16.01. 2003 р. // Відомості Верховної Ради України. — 2003. — № 18—22. — Ст. 144.
9. Цивільний кодекс України: Закон України від 16.01.2003 р. // [Електронний ресурс]: режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/435-15.
10. Про затвердження Статуту залізниць України: Постанова Кабінету Міністрів України 6.04.1998 р. № 457 // [Електронний ресурс]: режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/457-98-%D0%BF
11. Про затвердження Правил перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні: Наказ Мінтрансу України від 14.10.1997 р. // [Електронний ресурс]: режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/z0128-98.
12. Постанова Одеського апеляційного господарського суду від 10 червня 2014 року // [Електронний ресурс]: режим доступу: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/38223695.
13. Александров-Дольник, Михаил Константинович. Грузовые перевозки разными видами транспорта (правовые вопросы). – М. : Юрид. лит., 1971. – 231 с.
14. Алиев Э.Л. Проблемы развития транспортной деятельности государств в доктрине международного частного права // Международное публичное и частное право. – 2006. – № 4 (31). – С. 18.
15. Безлюдько І. Система договорів перевезення за новим законодавством України о // Право України. — 2005. — № 9. — С. 46—50.
16. Брагинский М.И. Витрянский В.В. Договорное право. Книга четвертая. – М.: Статут, – 2004. – 340 с.
17. Булгакова І. В. Транспортне право України : Академічний курс : підруч. для студ. юр. спец. вищ. навч. Закл. — К.: Ін Юре, 2005. — 536 с.
18. Витрянский В. В. Ответственность по договору перевозки груза // Хозяйство и право. — 2001. — № 5. — С. 37.
19. Витрянский В. В. Понятие и виды договора перевозки. Система договоров перевозки // Хозяйство и право. — 2001. — № 1. — С. 60—74.
20. Гражданское право. Под ред. Алексеева С.С. 3-е изд., перераб. и доп. – М.: 2011. – 536 с.
21. Дзюбенко О. Л. Особливості правового регулювання договорів перевезення // Адвокат. – 2012. – № 11. – С. 31-34.
22. Иоффе О.С. Избранные труды по гражданскому праву М.: Статут, 2000. –781 с.
23. Морозов С. Ю. Договоры, регулирующие перевозки грузов в прямом смешанном сообщении // Юрист. – 2005. – № 5. – С. 17-23.
24. Морозов С. Ю. Договоры, регулирующие перевозки грузов в прямом смешанном сообщении // Юрист. – 2005. – № 5. – С. 17-23.
25. Мусієнко В.В. Актуальні проблеми регулювання правовідносин у сфері морських перевезень // Вісник Хмельницького інституту регіонального управління та права. – 2004. – № 4. – С. 65-67.
26. Пефтієв О. В. Становлення та розвиток законодавства України про автомобільний транспорт // Наше право. — 2009. — № 4. – ч. 1. – С. 55-60.
27. Сафончик О.І. Загальна характеристика договору морського перевезення пасажирів // Актуальні проблеми держави і права. – 2006. – № 7. – С. 247.
28. Тарасов М.А. Транспортное право. – Ростов н/Дону, Изд-во Ростов-ского университета, 1968. – 124 с.
29. Хаснутдинов А.И. Понятие транспортного договора // Известия вузов. Правоведение. — 1990. — № 3. — С. 34—42.
30. Шемякин А.Н., Короткий Т.Р. Правовое регулирование морской перевозки грузов и пассажиров. — Одесса,1999. —172 с.