Поняття та правовий статус нотаріуса

Актуальність. У сучасному демократичному суспільстві одним з важливих елементів правоохоронного та правозахисного механізмів є нотаріус. Досліджуючи особливості його юридичного становища, як уповноваженої державою особи, що надає публічні послуги, і разом із тим не має прямого відношення до жодної з гілок влади, окремо слід зупинитися на характеристиці таких елементів його адміністративно-правового статусу як: призначення або мета, завдання та функції. Адже по-перше, саме ці складові елементи правового положення будь-якого суб’єкта, який є носієм владних повноважень, відіграють першочергове значення при визначенні його місця серед інших суб’єктів у державі та суспільстві.

У зв’язку з підвищенням значущості нотаріату особливі вимоги ставляться не тільки до нотаріальної діяльності, а й до особи нотаріуса. У своїй діяльності нотаріуси реалізують основні завдання нотаріату та належать до органів, що виконують нотаріальні функції. Відносини між нотаріусом та заінтересованими особами мають довірчий характер, а тому передбачають збереження конфіденційності інформації про майновий та немайновий стан осіб, що звертаються за вчиненням нотаріальних дій. Професійна діяльність нотаріуса забезпечує превентивний правовий захист і унеможливлює порушення в майбутньому прав та інтересів суб’єктів права й виникнення спорів у судах.

Питання правового статусу нотаріусів та нотаріату у своїх, працях вивчали А. П. Гель, Г. С. Семаков, С. П. Кондракова, Ю. В. Нікітін, Л. С. Сміян, Л. К. Савюк, С. Я.Фурса, Е. І. Фурса, Л. К. Радзієвська, С. Г. Пасічник та інші.

Метою дослідження є визначення сутності правового статусу нотаріусів в Україні та формулювання теоретичних висновків з окресленої проблематики.

Нотаріат в Україні – це система органів і посадових осіб, на які покладено обов’язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти деякі інші нотаріальні дії, з метою надання їм юридичної вірогідності. Вчинення нотаріальних дій в Україні покладається на нотаріусів, які працюють в державних нотаріальних конторах, державних нотаріальних архівах (державні нотаріуси) або займаються приватною нотаріальною діяльністю (приватні нотаріуси). Документи, оформлені державними і приватними нотаріусами, мають однакову юридичну силу.

Тим самим, провідне місце в системі нотаріальної діяльності належить нотаріусу, який безпосередньо забезпечує здійснення суспільно корисних дій, надає фізичним і юридичним особам різноманітні юридичні сервісні послуги. Для забезпечення високої якості надання таких послуг нотаріус має відповідати відповідним вимогам. Правовий статус нотаріуса є комплексним інститутом юриспруденції, він визнається нормами цивільного, адміністративного, фінансового, податкового, муніципального права [10, с. 355].

Наявність публічного начала в правовій природі нотаріату деякими вченими зв’язується з тим, що засвідчені нотаріусами факти й документи здобувають офіційний підтверджений державою характер. Крім того, погоджування начала початку в діяльності нотаріату з офіційним характером документів, засвідчених нотаріусом, переносить акцент у розгляді публічного змісту діяльності нотаріату із причини на наслідок: офіційний характер документа є лише результатом того, що вся діяльність нотаріуса є публічною [8, с. 201].

Приватний інтерес (інтерес конкретного індивіда) не повинен поглинатися інтересом публічним, а напроти, повинен визначати зміст, зміст і застосування законів, діяльність усіх органів державної влади й недержавних органів і організацій. Визнання, дотримання й захист прав і воль людини й громадянина — обов’язок держави. Даний обов’язок держава виконує за допомогою діяльності державних органів або шляхом делегування окремих повноважень недержавним органам і організаціям, таким як нотаріат.

Мета діяльності владних суб’єктів, як правило, має найбільш загальний вигляд, то важливого значення набуває встановлення завдань їх діяльності. Оскільки вони конкретизують мету і вказують на те, який обсяг та якої саме роботи слід виконати суб’єкту, на шляху до поставленої мети. А. П. Гель, Г. С. Семаков та С. П. Кондракова вважають, що основні завдання нотаріату становлять:

1) забезпечувати захист і охорону власності, права і законні інтереси фізичних та юридичних осіб;

2) сприяти зміцненню законності та правопорядку;

3) попереджати правопорушення [13, с.5].

Ю. Власов та В. Калінін до завдань нотаріату відносять охорону власності, прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, організацій і установ, зміцнення законності та правопорядку, попередження правопорушень шляхом своєчасного та відповідного нормам законодавства посвідчення договорів та угод, оформлення спадкових прав, здійснення виконавчих написів та інших нотаріальних дій. Автори зазначають, що суть діяльності нотаріальних органів полягає, насамперед, у тому, щоб забезпечити реальність прав, що набуваються і їх закріплення у встановленій юридичній формі. На думку Л. К. Савюк основними завданнями нотаріату є охорона прав та законних інтересів громадян, державних і недержавних установ, організацій, громадських об’єднань; охорона всіх форм власності; попередження правопорушень шляхом попереднього і своєчасного посвідчення договорів та інших угод, вчинення виконавчих дій і т.д. [12, с.393]. Л.К. Радзієвська та С.Г. Пасічник під завданнями нотаріату розуміють забезпечення захисту та охорони власності, прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб сприяння у зміцненні законності та правопорядку попередження правопорушень [11, с.9].

Аналіз норм закону «Про нотаріат», зокрема в частині різновидів вчинюваних нотаріусами нотаріальних дій, дозволяє погодитися із позиціями вищезгаданих дослідниками щодо змісту завдань нотаріату і вказати наступні основні завдання нотаріуса, а саме:

– забезпечення охорони та захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних осіб та колективних суб’єктів, а також сприяння нормальній реалізації належних цим суб’єктам прав та покладених на них обов’язків;

– забезпечення захисту та охорони усіх форм власності;

– попередження правопорушень;

– загальне зміцнення законності та підтримка належного рівня правопорядку.

Саме на нотаріат покладений обов’язок по захисту прав і законних інтересів громадян і юридичних осіб у приватноправовій сфері.

Враховуючи вищевикладені наукові точки зору вважаємо, що до основних функцій нотаріусів як носіїв владних повноважень та суб’єктів адміністративного права слід віднести:

1)        охоронну та правозахисну функції, що спрямовані на забезпечення нормальної, безпечної та безперешкодної реалізації фізичними і юридичними особами своїх прав, свобод, законних інтересів та обов’язків, а також захист та збереження власності, незалежно від її форми, зміцнення режиму законності та правопорядку. В. В. Ярков з приводу правоохоронної функції нотаріату також зазначає, що в її межах він, нотаріат, за допомогою притаманних йому правових засобів вирішує цілу низку завдань: по-перше, знижує рівень кримінальності в цивільному обороті в сфері власності; по-друге, полегшує розкриття злочинів; по-третє, сприяє зниженню рівня злочинності, забезпечує юридичну безпеку громадян і організацій [9, с.58-59];

2)        правозастосовна, яка полягає у вирішенні нотаріусом юридичних справ щодо конкретних життєвих ситуацій.

Правозастосування – це одна з форм правореалізації, яка являє собою втілення приписів правових норм, принципів у поведінці суб’єктів права. Окрім правозастосування до складу правореалізації також входять такі її форми як: використання, додержання (дотримання), виконання. Слід зазначити, що нотаріус під час своєї діяльності так чи інакше звертається до реалізації усіх цих форм. В. В. Ярков навіть наголошує, що діяльності нотаріуса більш властиві виконання та додержання, аніж правозастосування, до якого він звертається у обмеженій кількості випадків. Не оспорюючи таку позицію автора, ми втім відзначимо, що саме правозастосування характеризує нотаріуса як носія владних повноважень та активного суб’єкта адміністративно-правових відносин. У той час як інші форми правореалізації більш властиві сфері цивільного обороту та, відповідно, приватного права;

3)        доказова функція, яка реалізується через посвідчення документів та забезпечення їх безспірності, тобто фактично нотаріус таким чином створює письмові докази. Так А. Швахтген обґрунтовуючи доказове значення, яке несуть у собі нотаріальні акти, зазначає, що вони забезпечують додаткову захищеність доказу, а також полегшують процес доказування [17, с.42-43];

4)        попереджувально-профілактична або превентивна. Сутність даної функції криється у тому, що нотаріус здійснюючи нотаріальні дії, зокрема щодо посвідчення правочинів, встановлює наявність або відсутність у суб’єктів відповідних прав та обов’язків, попереджаючи таким чином виникнення між ними можливих конфліктів та спірних ситуації, а отже і можливі правопорушення. Тобто нотаріус здійснює так зване превентивне правосуддя, яке. І. О. Аршава справедливо зазначає, що здійснюване нотаріусом превентивне правосуддя, створює основу для вирішення питань без їх судового розгляду шляхом оформлення правового документа від імені держави, додаючи йому в ряді випадків юридичну силу, рівну за юридичною значущістю судовому документу [3]. Дослідниця підкреслює, що виконання нотаріатом функції органу попереджувального правосуддя жодним чином не підміняє собою діяльність суду зі здійснення правосуддя, зокрема, інститут нотаріату не здійснює правосуддя і має чітку відмінність від органів судової системи з компетенції. Адже суб’єкт превентивного, попереджувального правосуддя нотаріус виконує такі основні функції із забезпечення і захисту прав громадян і юридичних осіб: забезпечує можливість примусового виконання зобов’язань без звертання до суду; сприяє формуванню й чіткому закріпленню взаємних прав і обов’язків суб’єктів цивільних правовідносин, вносячи в них визначеність, юридичну несуперечність, а також додаючи їм офіційного характеру;

5)        фіскальна функція нотаріусів проявляється у тому, що вони у процесі вчинення нотаріальних дій у межах своїх повноважень контролюють сплату податків суб’єктами, які звертаються по допомогу до цих нотаріусів. М. М. Дякович з цього приводу пише, що виступає допоміжним орган держави, на який покладено обов’язок контролювати сплату фізичними та юридичними особами, що звертаються за вчиненням нотаріальних дій, податків і зборів, визначених законодавством України (пенсійний збір за придбання нерухомості тощо) [5, с.20]. В якості прикладу можна привести положення статті 42 закону «Про нотаріат», де встановлено у передбачених законом випадках нотаріальні дії можуть бути вчинені нотаріусом тільки після сплати до бюджету податку з доходів фізичних осіб, тобто нотаріус, перед вчиненням відповідних нотаріальних дій, повинен упевнитися у сплаті особою, яка звернулася до нього по допомогу, податку до бюджету;

6)        з прийняттям закону «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму» на нотаріусів було покладено покладено нову функцію, раніше не властиву їх діяльності – здійснення фінансового моніторингу. Фінансовий моніторинг – це сукупність заходів, які здійснюються суб’єктами фінансового моніторингу у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму, що включають проведення державного фінансового моніторингу та первинного фінансового моніторингу.

Відповідно до статі 5 закону «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, або фінансуванню тероризму» нотаріусів віднесено до суб’єктів первинного фінансового моніторингу, який є сукупністю заходів, що здійснюються суб’єктами первинного фінансового моніторингу, спрямованих на виконання вимог Закону, що включають проведення обов’язкового та внутрішнього фінансового моніторингу.

На наш погляд доцільність покладання на нотаріусів функції здійснення первинного фінансового моніторингу досить суперечлива, адже з одного боку вступаючи у ділові відносини із клієнтом з приводу вчинення тих чи інших нотаріальних дій, нотаріус отримує змогу зібрати та проаналізувати інформацію про його фінансовий стан. А з іншого – діюче законодавство не передбачає необхідності наявності у нотаріусів знань, вмінь та навичок у сфері бухгалтерського обліку та аудиту, а відтак навряд чи сьогодні нотаріуси зможуть здійснювати функцію щодо вивчення фінансової діяльність та фінансового стану клієнта на достатньому рівні.

На думку К.І. Федорова, статус приватного нотаріуса має визначатись як публічна офіційна особа і професіонал у галузі права [15, с.5]. При цьому він пропонує закріпити його нормативно шляхом доповнення Закону України «Про нотаріат» статтею наступного змісту: «Нотаріальною діяльністю в Україні визнається незалежна професійна діяльність уповноваженої державою особи, на яку покладено обов’язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення та вчиняти інші нотаріальні дії з метою надання їм юридичної достовірності» [15, с.15].

В свою чергу, С.Я. Фурса критично відноситься до пропозиції наділення нотаріусів повноваженнями діяти від імені держави, так як на її думку, хоча нотаріальна діяльність зумовлена виконанням функцій держави, але недоцільно надавати нотаріусам право діяти від імені держави. Фактично таким чином пропонується зрівняти статус судді й нотаріуса, але для їх посад властиві різні функції та повноваження. Суду необхідно діяти від імені держави для того, щоб його рішення було загальнообов’язковим, а нотаріальним документам таких властивостей не потрібно надавати. В противному разі, при порушенні нотаріусом прав громадян – позов можна буде звертати проти держави [16, с.15].

Приватно практикуючий нотаріус володіє унікальним дуалістичним статусом, який обумовлює необхідність віднесення його до посадових осіб незалежно від того, що він не перебуває на державній службі і не включений до штату державного апарату. Ця винятковість його правового становища проявляється в тому, що він виконує функції державної влади в порядку здійснення покладених на нього державою спеціальних повноважень. Отже, приватно практикуючий нотаріус є водночас посадовою особою, наділеною державною владою, і спеціалістом вільної юридичної професії. Саме так вирішено це питання у країнах, де традиційно діє вільний нотаріат (Франція, Італія, Німеччина тощо).

На слушну думку В.М. Галунько, у широкому розумінні правовий статус – це встановлені правовими нормами права й обов’язки особи в сукупності з обсягом та характером її правосуб’єктності [4, с.33].

Необхідно погодитися з думкою Мацелик Т О., що питання про компетенцію належить до „базових” в юридичній науці. Адже відповідь на нього дозволяє визначити, як і якою мірою той чи інший орган виконує свою роль у державі, які його відносини з державними структурами, громадськими інститутами [7, с. 76].

За сучасною правовою енциклопедією, компетенція (лат. competentia, від competo – взаємно прагну; відповідаю, підхожу) – це сукупність предметів відання, функцій, прав і обов’язків органу державної влади, органу місцевого самоврядування або їх посадової особи чи службової особи, що визначаються законодавством. У тлумачному словнику С. І. Ожегова і Н. Ю. Шведової під компетенцією розуміють „коло питань, в яких хто-небудь добре обізнаний; коло чиїхось повноважень, прав”. У популярному словнику іноземних слів компетенція визначається як „коло повноважень будь-якого органу або посадової особи; коло питань, в яких будь-хто добре розбирається”. Аналогічне тлумачення компетенції наведено в словнику російської мови  та в „Новому тлумачному словнику української мови”. У тлумачному словнику сучасної російської мови слово „компетенція” трактується як „коло питань, явищ, в яких дана особа авторитетна, має досвід, знання; коло повноважень, галузь належних для виконання ким-небудь питань, явищ”. Схоже тлумачення подано в „Новому словнику іноземних слів” [6, с. 52].

У словнику адміністративного права висвітлено поняття компетенції як інституту публічного права, зокрема адміністративного, який репрезентує комплексну нормативно оформлену характеристику повноважень державного або громадського органу, організації, посадової особи, іншого службовця у певній сфері державного або громадського управління [6, с. 63].

Отже, компетенція розглядається одночасно в трьох сенсах:

1) як коло питань, в яких особа повинна бути обізнана; коло повноважень, делегованих суб’єкту (посадовцю, органу управління і т.п.);

2) як досвід, інформаційний ресурс, знання в певній предметній галузі, якими володіє суб’єкт;

3) соціально задана вимога до підготовки у певній сфері.

Зазначене переконує в тому, що немає єдиного визначення компетенції і у таких основоположних виданнях, як енциклопедичні видання та юридичні словники. Така різна оцінка компетенції ускладнює подальші дослідження даної правової категорії. У зв’язку з цим необхідно виробити та узгодити єдиний підхід щодо трактування поняття компетенції [14, с. 193].

На нашу думку, така розмаїтість визначень поняття „компетенція” зумовлена суб’єктивними поглядами вчених при визначенні складових цього поняття. У це поняття вкладають різний зміст, а тому щодо наведених трактувань виникає багато сумнівів у різних науковців, які у наукових працях доводять, що компетенція є складною правовою категорією.

Зміст компетенції залежить від місця, яке займає державний орган у механізмі держави. Відповідно, чим вище місце займає державний орган або його посадова особа в ієрархічній системі органів державної влади, тим ширшим є обсяг компетенції, якою його наділено [14, с. 193].

Найпоширенішою в науковій літературі є оцінка компетенції як сукупності владних повноважень і предметів відання. Як зазначає К. Ф. Шеремет, предмети відання органу є найбільш стабільним елементом компетенції, являють собою постійну базу компетенції. Крім того, предмети відання розглядаються як юридично визначені сфери діяльності та об’єкти впливу [14, с. 195].

Компетенція, як визначають О. Н. Ярмиш і В. О. Серьогін, являє собою юридично встановлену „систему координат”, за допомогою якої можна чітко встановити належність конкретної справи до „сфери володарювання” певного органу та конкретну роль останнього у вирішенні цієї справи. Елементами компетенції є юридичні явища, які дають можливість робити цілком певний висновок про „належність”, правомочність владного органу у конкретних публічних правовідносинах. „Належність” органу визначається іншими двома чинниками: підвідомчістю (питання відання) і повноваженнями. Саме ці юридичні явища і є елементами компетенції [19, с. 51]. На думку В. Б. Авер’янова, компетенція державного органу також є сукупністю його прав і обов’язків та підвідомчості (питання відання, тобто питання, які вирішує орган, коло діяльності). Тобто предмети відання розуміють як юридично визначені цілі та завдання, які стоять перед об’єктами управління і на досягнення яких спрямована діяльність органу [14, с. 195]. Ю. А. Тихомиров, у свою чергу, також зазначає, що компетенція має дві складові – предмети відання і визначені повноваження.

Л. К. Радзієвська розглядає компетенцію нотаріальних органів як визначене законодавством України коло дій, які вчиняють нотаріальні органи з метою виконання покладених на них завдань [11, с. 68]. Це – посвідчення угод, видача свідоцтва про право на спадщину, видача свідоцтва про право власності на частку в спільному майні подружжя, посвідчення безспірних юридичних фактів тощо.

У поняття компетенції входять також коло прав та обов’язків, наданих нотаріусові відповідно до законодавства [11, с. 68]. Це – витребування необхідних документів і відомостей, перевірка дієздатності фізичних осіб, установлення дійсного волевиявлення сторін при посвідченні угод, відкладення чи зупинення вчинення нотаріальної дії, роз’яснення прав та обов’язків зацікавленим особам тощо.

Отже, поняття компетенції нотаріальних органів є досить містким, що включає в себе коло нотаріальних дій, визначених Законом України „Про нотаріат” і Порядком вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, а також сукупність прав та обов’язків щодо вчинення таких дій.

Компетенція нотаріальних органів – це сукупність встановлених законом прав і обов’язків (повноважень) нотаріальних органів та посадових осіб по здійсненню покладених на них Законом задач. Наприклад, до компетенції нотаріальних органів входить посвідчення угод, а також входять всі дії, які повинен здійснити нотаріус для посвідчення цих угод:

– витребування документів;

– перевірка законності угоди;

– перевірка дієздатності осіб та їх дійсного волевиявлення;

– вчинення самої нотаріальної дії, але тільки після того, як всі підготовчі дії виконані.

Таким чином, в поняття компетенція нотаріального органу входить вся сукупність повноважень нотаріуса. А в науці управління, а також в адміністративному, державному праві та інших галузях права повноваження розглядаються як складова частина компетенції та статусу органу, посадової особи, особи, що виконує управлінські функції в організації, а також деяких інших осіб, які реалізують функції передбачені для них законодавством.

У зв’язку з цим повноваження є правом та одночасно обов’язком відповідного суб’єкту діяти в певній ситуації таким чином, як передбачено законом чи іншим правовим актом. Повноваження передбачає його належне виконання згідно із принципом законності.

Нотаріус має право:

витребувати від підприємств, установ і організацій відомості та документи, необхідні для вчинення нотаріальних дій;

одержувати плату за надання додаткових послуг правового та технічного характеру, які не пов’язані із вчинюваними нотаріальними діями, плату за вчинення інших дій, покладених на них відповідно до закону, а також за вчинення приватними нотаріусами нотаріальних дій;

складати проекти угод і заяв, виготовляти копії документів та виписки з них, а також давати роз’яснення з питань вчинення нотаріальних дій і консультації правового характеру.

Чинним законодавством нотаріусу можуть бути надані й інші права.

Нотаріус зобов’язаний:

здійснювати свої професійні обов’язки відповідно до Закону України «Про нотаріат» і принесеної присяги, дотримуватися правил професійної етики;

сприяти громадянам, підприємствам, установам і організаціям у здійсненні їх прав та захисті законних інтересів, роз’яснювати права і обов’язки, попереджати про наслідки вчинюваних нотаріальних дій для того, щоб юридична необізнаність не могла бути використана їм на шкоду;

зберігати в таємниці відомості, одержані ним у зв’язку з вчиненням нотаріальних дій;

відмовити у вчиненні нотаріальної дії в разі її невідповідності законодавству України або міжнародним договорам;

вести нотаріальне діловодство та архів нотаріуса відповідно до встановлених правил;

дбайливо ставитися до документів нотаріального діловодства та архіву нотаріуса, не допускати їх пошкодження чи знищення;

надавати документи, інформацію і пояснення на вимогу Міністерства юстиції України, Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головних управлінь юстиції в областях, містах Києві та Севастополі при здійсненні ними повноважень щодо контролю за організацією діяльності та виконанням нотаріусами правил нотаріального діловодства;

постійно підвищувати свій професійний рівень, а у випадках, передбачених Законом України «Про нотаріат» проходити підвищення кваліфікації;

виконувати інші обов’язки, передбачені законом.

Нотаріус — це уповноважена державою фізична особа, яка здійснює нотаріальну діяльність у державній нотаріальній конторі, державному нотаріальному архіві або незалежну професійну нотаріальну діяльність, зокрема посвідчує права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняє інші нотаріальні дії, передбачені законом, з метою надання їм юридичної вірогідності.

Правовою основою діяльності нотаріату є Конституція України, Закон України “Про нотаріат, Порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, інші нормативно-правові акти.

Таким чином, проведений аналіз дозволяє зробити наступні висновки щодо правовий статус нотаріуса, зокрема:

1)        є складовою загального юридичного статусу нотаріусу;

2)        відображає його публічне становище у суспільстві;

3)        складається з встановлених законодавством України обов’язків та прав у сукупності з обсягом та характером правосуб’єктності;

4)        нотаріусом може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту, володіє державною мовою, має стаж роботи у сфері права не менше трьох років, пройшов стажування протягом одного року в державній нотаріальній конторі або у приватного нотаріуса, склав кваліфікаційний іспит, одержав свідоцтво про право на зайняття нотаріальною діяльністю;

5)        до основних публічних обов’язків нотаріуса відносяться вимоги: здійснювати свої професійні обов’язки у суворій відповідності до законодавства та присяги; сприяти фізичним і юридичним особам у здійсненні їх прав та захисті законних інтересів, роз’яснювати права і обов’язки; зберігати в таємниці відомості, одержані ним у зв’язку з вчиненням нотаріальних дій; відмовити у вчиненні нотаріальної дії в разі її невідповідності законодавству; надавати документи, інформацію і пояснення на вимогу контролюючих органів;

6)        нотаріус має право витребувати від фізичних і юридичних осіб відомості та документи, необхідні для вчинення нотаріальних дій; складати проекти угод і заяв, виготовляти копії документів та виписки з них, а також давати роз’яснення з питань вчинення нотаріальних дій і консультації правового характеру.

Нота­ріуси як державні, так і приватні є повноцінними суб’єктами правоохоронної та правозахисної діяльності, а отже складовими елементами відповідних правоохоронного та правозахисного механізмів держави. Здійснюючи у межах своєї компетенції, якою їх наділяє держава, правозастосовну та юрисдикційну діяль­ність, нотаріус виконує публічні завдання і функції щодо позасудової охорони та захисту прав, і законних інте­ресів фізичних та юридичних осіб, територіальних громад та держави, зміцнення законності та підтримки правопорядку, попередження протиправних дій.

1. Закон України “Про нотаріат” від 02.09.1993, № 3425-XII // Відомості Верховної Ради України від 28.09.1993, № 39, стаття 383// зі змінами та доповненнями
2. Про затвердження Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України: Наказ Міністерства юстиції України від 22.02.2012, № 296/5 // Офіційний вісник України   від 07.03.2012, № 17, стор. 66, стаття 632, код акту 60599/2012 // зі змінами та доповненнями
3. Аршава І. О. Місце та функції нотаріату в системі взаємодії суспільства й держави / / Публічне адміністрування: теорія та практика, Еектронний збірник наукових праць Випуск 1(7)/ 2012 // [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/Patp/2012_1/2012- 01%287%29 /12aiovsd.pdf
4. Галунько В. М. Адміністративна відповідальність іноземців та осіб без громадянства в Україні: дис. … кандидата юрид. наук : 12.0.07 / В. М.Галунько. – К., 2010. – 180 с.
5. Дякович М. М. Нотаріальне право України : навч. посіб. / Дякович М. М. – К. : Алерта; КНТ; ЦУЛ. 2009. – 683 с.
6. Кінаш У. Я. Компетенція державних нотаріальних контор і нотаріальних архівів: поняття та види / У. Я. Кінаш // Науковий вісник Національного університету державної податкової служби України (економіка, право). – 2013. – № 2. – С. 51-56.
7. Мацелик Т О. Компетенція органів публічної адміністрації : поняття та структурні елементи / Т О. Мацелик // Вісник Запорізького національного університету : Юридичні науки. – – № 2. – С. 76-83.
8. Москаленко И. В. Особенности правового статуса российского нотариата // Современное пра­во. – 2006. — Кн – С. 19-21.
9. Нотариальное право России. Учебник / Под ред: Яркова В.В. – М.: Волтерс Клувер, 2003. – 408 с.
10. Палієнко У. О. Адміністративно-правовий статус нотаріуса в Україні / У. О. Палієнко // Форум права. — 2010. — № 2. — С. 355—358
11. Радзієвська Л.К. Нотаріат в Україні: навч. посіб. // Радзієвська Л. К. Пасічник С. Г. За відп. ред. Радзієвської Л.К.- 2-е вид., К: Юринком Інтер, 2000, – 528 с.
12. Савюк Л.К. Правоохранительные и судебные органы. Учебник. – 2-е изд., перераб. и доп. – М. Юристъ, 2004. — 464 с.
13. Семаков Г. С., Кондракова С. П. Нотаріат в Україні: Курс лекцій. — К.: МАУП, 2001.- 120 с.
14. Ткаченко А. О. Поняття компетенції державного органу / А. О. Ткаченко // Часопис Київського університету права. – 2009. – №9 4. – С. 192-197.
15. Федорова К. І. Адміністративно-правове регулювання приватної нотаріальної діяльності в Україні : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : 12.0.07/ К. І. Федорова ; Нац. аграрний ун-т. – К., 2008. – 20 с.
16. Фурса С.Я. Теоретичні основи нотаріального процесу в Україні : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня докт. юрид. наук : 12.0.03 / С. Я. Фурса ; НАН України, Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького. – К., 2003. – 40 с.
17. Швахтген А. Деятельность нотариуса на благо гражданского общества // Нотариальный вестник. – 2002 – № 9. – С. 40 – 48.
18. Юрченко В. Мета, завдання та функції нотаріуса в умовах реформування юстиції України // Український часопис міжнародного права. – 2013. – № 1. – С. 131-134
19. Ярмиш О. Н. Державне будівництво та місцеве самоврядування в Україні : підручник / Ярмиш О. Н., Серьогін В. О. – Харків : Вид-во Національного ун-ту внутр. справ, 2002. – 653 с.