ЕКОНОМІКА ПІДПРИЄМСТВА (ред. Іванілова)

У сучасних  умовах  переходу  України  до засад  ринкової  економіки  в меха –
нізмі  функціонування  підприємств  відбуваються  суттєві  зміни , що викликані
економічними  реформами , які впроваджуються  в нашій  державі . Основним
принципом  управління  діяльністю  підприємств  стає ринкове  саморегулювання
з мінімальною  необхідною  мірою  державного  втручання .
Діяльність  підприємств , яка пов’язана  із задоволенням  потреб  кожної  лю-
дини , підлягає  впливу  багатьох  факторів  і охоплює  широкий  спектр  питань  ор-
ганізаційно -технологічних , економічних  та фінансових , які потребують  по-
всякденного  вирішення .
Наявність  в економіці  держави  різних  форм  власності  і підприємницької
діяльності  створює  важливі  передумови  для формування  і розвитку  ринкових
відносин , які пов’язані  зі значним  динамізмом  зовнішнього  середовища , для
якого  характерне  посилення  ролі споживачів , невизначеність  умов  функціону –
вання  підприємств , зростання  міри  їхньої  залежності  від зовнішнього  оточен –
ня, загострення  конкурентної  боротьби .
Стабільність  діяльності  підприємств , досягнення  конкурентних  переваг ,
зміцнення  позиції  підприємства  на ринку  — все це досягається  впровадженням
раціональної  і виважено  розробленої  економічної  політики  суб’єктів  господа –
рювання . Саме  тому  особливої  актуальності  набуває  проблема  формування  та
управління  економічною  політикою  підприємства .
В умовах  ринкової  економіки  виживають  лише  ті підприємства , які най-
більш  правильно  і компетентно  визначають  вимоги  ринку , організовують  ви-
робництво  конкурентоспроможної  продукції , послуг , що користуються  попи –
том, уміло  здійснюють  мотивацію  висококваліфікованої  творчої  праці
персоналу . Усе це потребує  фундаментальних  і глибоких  економічних  знань , а
отже , і відповідної  підготовки  фахівців  з економіки .
Слово  «економіка » є грецького  походження , що буквально  означало  «мис-
тецтво  ведення  домашнього  господарства ». У це слово  тепер  вкладається  наба –
гато більше  змісту , ніж спочатку  заклав  грецький  філософ  — мислитель  Ксе-
нофонт , якого  вважають  автором  популярного  терміна .
У наш час слово  «економіка » має таке значення :
по-перше , економіка  — це господарство  в широкому  розумінні  цього  слова
(господарство  окремого  регіону , країни ), тобто  сукупність  усіх засобів , предме –
тів, речей , субстанцій  матеріального  і духовного  світу , що використовується  лю-

10дьми  з метою  забезпечення  умов  життя , задоволення  потреб . В цьому  розумінні
економіку  треба  сприймати  як створену  людьми  систему  їхнього  життєзабезпе –
чення , відтворення  життя , підтримки  і поліпшення  умов  існування ;
по-друге , економіка  — це наука , сукупність  знань  про господарство  і
пов’язану  з ним діяльність  людей , про використання  різноманітних , частіше
всього  обмежених , ресурсів  з метою  забезпечення  життєвих  потреб  людей  і
суспільства ; про відносини , що виникають  між людьми  в процесі  господарю –
вання .
Ця наука  займається  вивченням  народного  господарства , його  галузей ,
окремих  підприємств , а також  окремих  елементів  виробництва  (капіталу , фон-
дів, праці  і т. п.);
по-третє , економіка  — це сукупність  відносин , що визначаються  характе –
ром власності  на засоби  виробництва .
Дисципліна  «Економіка  підприємства », як і політична  економія , макроеко –
номіка  і мікроекономіка , є економічною  наукою . Спільним  для них є те, що всі
вони  досліджують  виробничі  відносини  між людьми  й дію економічних  зако-
нів та закономірностей  у процесі  виробництва , розподілу  і споживання  матері –
альних  благ. Але між політекономією  і макроекономікою , з одного  боку , і еко-
номікою  підприємства  — з іншого , є різниця , яка полягає  в рівнях  здійсню –
ваного  ними  аналізу . Перші  дві досліджують  економіку  в цілому  та її великі
підрозділи .
Економіка  підприємства  є більш  конкретною  наукою . Об’єкт її досліджен –
ня — виробничі  відносини  й економічні  закони  та закономірності , що виника –
ють і діють  лише  в окремих  підприємствах  і враховують  особливості  виробни –
цтва  конкретного  підприємства .
Цією  конкретикою  вона  відрізняється  і від мікроекономіки , яка вивчає  і
досліджує  діяльність  окремих  економічних  суб’єктів  усіх галузей  народного
господарства .
Предмет  економіки  підприємства  — вивчення  комплексу  питань  господа –
рчого  керівництва  діяльністю  підприємства , методів  раціонального  поєднання
усіх елементів  виробничного  процесу  з метою  щонайкращого  їх використання .
Економіку  підприємства  можна  сформулювати  як науку  про ефективність
виробництва , шляхи  і методи  досягнення  підприємством  найкращих  результа –
тів при найменших  затратах .
Економіка  підприємства  — це сукупність  економічних  процесів , які здійс –
нюються  на підприємстві  при використанні  ресурсів  для задоволення  матеріа –
льних  потреб  у відповідності  до матеріальних  можливостей  учасників  госпо –
дарської  діяльності .
Галузеві  економічні  науки  вивчають  конкретні  форми  прояву  виробничих
відносин  в окремих  галузях .
Пропонований  підручник  — результат  теоретичного  осмислення  досвіду
функціонування  вітчизняних  підприємств  в умовах  ринкової  економіки  та до-
свіду  підготовки  фахівців  зі спеціальності  «Економіка  підприємства ».
Підручник  написаний  відповідно  до типової  програми  курсу  «Економіка
підприємства » і призначений  для студентів , аспірантів , викладачів  вищих  на-
вчальних  закладів , керівників  науково -дослідних  організацій , інноваційних
підрозділів  підприємств , менеджерів  усіх рівнів .

1.1. ПІДПРИЄМСТВО  ЯК ЕКОНОМІЧНИЙ  СУБ’ЄКТ
Перехід  до ринкової  економіки  — стратегічний  напрям  розвитку
України . Завдання  це складне  й багатогранне . Його  вирішення  включає
в себе і перебудову  відносин  форм  власності , і розвиток  нормальної
конкуренції , і створення  відповідної  ринкової  інфраструктури .
Освоєння  ринкових  відносин  — це формування  нової  ідеології
економічного  мислення  і стратегії  дій в умовах  ринку , а не тільки  не-
обхідність  розуміння  нових  термінів , категорій  і понять .
Перехід  від планової  економіки  до ринку  має поступальний , ево-
люційний  характер  — від періоду  повної  економічної  кризи  до стабілі -ТЕМА

12зуючого  періоду , що проходить  у кілька  етапів  і вносить  докорінні
зміни  в структуру  державного  управління , впровадження  інвестиційної
та інноваційної  діяльності , зростання  внутрішніх  накопичень  і приплив
зовнішнього  капіталу .
Сам процес  трансформації  складний , неоднозначний  і багато  в чо-
му суперечливий .
Найхарактерніші  риси  сучасного  періоду  — це поява  різноманіття
форм  власності , децентралізація  управління , підвищення  ролі основної
господарської  ланки  (підприємств  і організацій ), що діє на принципах
економічної  самостійності  і відповідальності  за результати  своєї  діяль –
ності .
На підприємстві  безпосередньо  поєднуються  різні  фактори  вироб –
ництва  для створення  матеріальних  благ та надання  послуг , реалізу –
ються  особисті  та колективні  інтереси .
Упорядкована  сукупність  підприємств  та їх об’єднань  утворює
економічну  систему  країни . Кінцева  мета  економічної  діяльності  під-
приємств  полягає  в розв’язанні  суперечності  між постійно  зростаючи –
ми потребами  суспільства  та обмеженими  ресурсами .
Діяльність  підприємств , яка пов’язана  із задоволенням  потреб  кож-
ної людини , підлягає  впливу  багатьох  факторів  і охоплює  широкий
спектр  питань  організаційно -технологічного , економічного  та фінан –
сового  характеру , які потребують  повсякденного  вирішення .
Діяльність  підприємств  дуже  різноманітна . Оскільки  будь -яке під-
приємство  так чи інакше  пов’язане  з основними  фазами  відтворюваль –
ного  циклу  — виробництвом  продукції  і послуг , обміном  і розподілом
товарів , їх споживанням , то можна  виділити  такі види  діяльності  під-
приємства : виробничу , комерційну , фінансову , консалтингову . Кожен
з названих  видів  діяльності  підприємства , з одного  боку , є відносно
самостійним , а з іншого  — вони  взаємно  переплітаються , доповнюючи
один  одного . Однак  мета  і характер  діяльності  підприємств  різні . За ці-
єю ознакою  всі підприємства  та організації  можна  розподілити  на дві
групи : комерційні  і непідприємницькі  (некомерційні ).
Комерційна  організація  (ділове  підприємництво ) — юридична
особа , основна  мета  якої — одержання  прибутку  і його  розподіл  між
засновниками  (фізичними  і юридичними  особами ). Комерційними  ор-
ганізаціями  є:
— господарські  товариства ;
— виробничі  кооперативи ;
— державні  чи муніципальні  унітарні  підприємства .
Некомерційна  організація  — юридична  особа , для якої одержання
прибутку  і його  розподіл  між засновниками  не ставиться  за основу  ме-
ту, одержуваний  прибуток  використовується  для саморозвитку , досяг –
нення  статутних  цілей  організації . До них належать :
— споживчі  кооперативи ;

13— релігійні  організації ;
— благодійні  та інші фонди ;
— громадські  організації ;
— асоціації  і союзи , утворенні  комерційними  і некомерційними
організаціями ;
— установи , що цілком  самофінансуються .
Організації  з підприємницьким  характером  діяльності  являють  со-
бою підприємства .
Згідно  з Господарським  кодексом  України , підприємство  — само –
стійний  суб’єкт господарювання , створений  компетентним  органом
державної  влади  або органом  місцевого  самоврядування , або іншими
суб’єктами  для задоволення  суспільних  і особистих  потреб  шляхом
систематичного  здійснення  виробничої , науково -дослідної , торговель –
ної та іншої  господарської  діяльності .
Суб’єктами  господарювання  є:
— господарські  організації  — юридичні  особи , які здійснюють  го-
сподарську  діяльність  та зареєстровані  в установленому  законом  по-
рядку ;
— громадяни  України , іноземці  та особи  без громадянства , які
здійснюють  господарську  діяльність  і зареєстровані  відповідно  до за-
кону  як підприємці ;
— філії , представництва , інші відокремлені  підрозділи  господарсь –
ких організацій  (структурні  одиниці ), утворені  ними  для здійснення
господарської  діяльності .
Підприємства  мають  такі  ознаки :
— виробничо -технічна  єдність  (спільність  продукції , що виготов –
ляється , процесів  її виробництва , певний  склад  виробничих  фондів ,
єдина  технічна  політика , спільність  допоміжного  і обслуговуючого  го-
сподарства );
— організаційно -соціальна  єдність  (наявність  єдиного  трудового
колективу , керівника  та адміністрації  підприємства , наділення  підпри –
ємства  правами  і реквізитами  юридичної  особи );
— фінансово -економічна  самостійність  (можливість  самостійно  ви-
значити  напрями  економічного  розвитку , склад , обсяги  продукції , що ви-
пускається , напрями  розподілу  прибутку  підприємства , форми  і розміри
матеріального  стимулювання , спільність  системи  планування  та обліку ).
Для ефективного  господарювання  істотним  є визначення  цілей
створення  і функціонування  підприємства . Головну  мету  підприємства
прийнято  називати  місією .
Існує  широке  та вузьке  розуміння  місії . У широкому  розумінні  мі-
сія — це філософія  і призначення , сенс існування  організації . У вузь-
кому  розумінні  — це сформульоване  твердження  відносно  того, для
чого , з якої причини  існує  організація .

141. Основна організаційна ланка
     народного  господарства
     2. Це самостійний  господарський
     суб’єкт
     3. Має право  юридичної  особи
     4. Здійснює  виробничу , науково –
     дослідну  і комерційну  діяльність
     5. Має мету  – одержання  прибутку
     (доходу )
     6. Має самостійний  баланс
     7. Має розрахунковий  та інші
     рахунки  в закладах  банків
     8. Має печатку  зі своєю  назвою
     9. Має товарний  знак
     10. Не має у своєму  складі  інших
     юридичних  осіб
     11. Здійснює  будь -які види
     господарської  діяльності , якщо
     вони  не заборонені
     законодавством  УкраїниПІДПРИЄМСТВО
     Рис. 1.1. Ознаки  підприємства
     Якщо  місія  задає  загальні  орієнтири , напрями  функціонування  під-
     приємства , то конкретний  кінцевий  стан, до якого  в кожний  момент
     часу  прагне  підприємство , фіксується  у вигляді  цілей .
     Цілі  — це конкретний  стан окремих  характеристик  підприємства ,
     досягнення  яких  є для нього  бажаним  і на досягнення  яких  спрямована
     його  діяльність .
     15ЦІЛІ  ПІДПРИЄМНИЦЬКО Ї

ДІЯЛЬНОСТІ
Кінцева
Одержання
прибуткуНайповніше
задоволення
споживчого  попиту  в
товарах  та послугахПідвищення
іміджу
фірмиЗміцнення
позицій  на
ринку
Обслуговування  певної  групи  клієнтів
(сегмента  ринку )Проміжні
Інші
цілі

ЦІЛІ  ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ
ДІЯЛЬНОСТІ
Перспективні Короткотермінові
(поточні )
Стратегічні Тактичні
Результативність  цілей  під-
приємництва  залежить  від
тогоНа скільки  обґрунтовано  вони  сфор –
мульовані
Як широко  і повно  про них інформо –
ваний  персонал  фірми
Як організовано  стимулювання  їх
практичного  здійснення
16Отже  до цілей  підприємницької  діяльності  відноситься  кінцева  ме-
та, що спрямована  на одержання  прибутку , та проміжні  цілі, що вклю –
чають  в себе підвищення  іміджу  фірми , обслуговування  певного  сег-
менту  ринку , зміцнення  позицій  на ринку , повне  задоволення
споживчого  попиту  в товарах  та послугах  та інші цілі.
Сформульовані  цілі мають  відповідати  таким  вимогам :
— бути  конкретними , кількісно  вимірюватися ;
— зорієнтованими  в часі;
— реалістичними , практично  досяжними  і збалансованими  з мож-
ливостями  фірми ;
— взаємно  узгодженими ;
— сформульованими  письмово .
Цілі підприємницької  діяльності  відображаються  в бізнес -плані ,
засновницьких  документах , поточних  планах , рекламних  заходах
та ін.
Ще недавно  основною  метою  підприємства  вважалося  задоволення
суспільних  потреб . Чи можна  сьогодні  в умовах  ринку  відкинути  і ви-
ключити  цю ціль і вважати , що єдина  ціль — отримання  прибутку ?
Вважаємо , що ні. Тому  що ціль діяльності  підприємства  — задоволен –
ня суспільних  потреб  і отримання  прибутку .
Дійсно , основна  ціль підприємництва  — це отримання  прибутку ,
але не якою  завгодно  ціною . Цивілізовані  ринкові  відносини  потребу –
ють обґрунтованого  поєднання  обох  цілей . З одного  боку , бізнес  — це
економічна  діяльність , яка проводиться  за рахунок  власних  або запо-
зичених  коштів  на свій ризик  і під свою  відповідальність  з головною
метою  отримання  прибутку  і розвитком  власного  діла. З іншого  боку ,
розвиток  бізнесу  в умовах  ринку  сприяє  насиченості  споживчого  рин-
ку товарами  і послугами , активізує  структурну  перебудову  економіки ,
стимулює  впровадження  науково -технічних  досягнень , сприяє  всіля –
кому  підвищенню  ефективності  виробництва .
Створюючи  підприємство , будь -який  підприємець  повинен  мати
перед  собою  чітку  та ясну  ціль, яка повинна  бути  підкріплена  систе –
мою  отримання  замовлень  на свою  продукцію  та послуги . Обсяг  випу –
ску продукції  або надання  послуг , який  планується , має бути  забезпе –
чений  усіма  необхідними  матеріальними  ресурсами . Треба  також
продумати  можливість  постійного  поповнення  свого  капіталу . Всі ці
питання  необхідно  відобразити  в бізнес -плані  підприємства . Крім  того,
підприємцю  необхідно  знайти  надійних  партнерів  і соратників . Потрі –
бно бути  готовим  до конкурентної  боротьби . Для цього  необхідно  бути
компетентним  у обраній  сфері  діяльності , володіти  необхідними  риса –
ми характеру : цілеспрямованістю , завзятістю , готовністю  до невдач ,
спроможністю  вчитися  і робити  висновки  зі своїх  помилок .
Підприємець  повинен  уміти  організовувати  логістичну  діяльність ,
підтримувати  неформальні  зв’язки й офіційні  відношення  як з поста –

17чальниками  сировини , матеріалів , напівфабрикатів , комплектуючих
виробів , так і зі споживачами  продукції  та замовниками .
Головні  напрямки  діяльності  підприємства :
— наукова  організація  виробництва ;
— наукова  організація  праці ;
— наукова  організація  управління .
Наукова  організація  виробництва  — це створення  оптимальної
техніко -технологічної  системи  на підприємстві . Під цим мається  на
увазі  надійно  і ефективно  функціонуючі  виробниче  устаткування  і
технологія , а також  упорядковані  техніко -організаційні  взаємозв `язки
працівників .
Наукова  організація  праці  (НОП ) — потребує  побудови  нормаль –
них відносин  у колективі . Вона  включає  систему  заходів  зі створення
умов  для високопродуктивної , ефективної  і творчої  праці .
Наукова  організація  управління  — це управління , яке спирається
на наукову  організацію  праці , системний  аналіз  науково  обґрунтова –
них методів  прийняття  рішень .
1.2. ПРАВОВІ  ОСНОВИ  ФУНКЦІОНУВАННЯ  ПІДПРИЄМСТВ  В УКРАЇНІ
Основними  правовими  актами , які регулюють  діяльність  підпри –
ємств , є: Господарський  кодекс  Україні  від 16.01.2003 року  № 436-IV,
Закон  України  «Про державну  реєстрацію  юридичних  осіб та фізичних
осіб — підприємців » від 15.05.2003 року  № 755-IV, статут  підприємст –
ва, Генеральна  тарифна  угода , колективний  договір , Класифікація  ор-
ганізаційно -правових  форм  господарювання , затверджена  наказом
Державного  комітету  України  по стандартизації , метрології  та серти –
фікації  від 22.11.1994 року  № 288 та інші правові  документи , що регу-
люють  окремі  напрями  діяльності  підприємства .
Господарський  кодекс  України  регламентує  порядок  створення , ре-
єстрації , ліквідації  і реорганізації  підприємств ; розкриває  загальні
принципи  управління  підприємством  і самоврядуванням  трудового  ко-
лективу ; розглядає  механізм  формування  і використання  майна  під-
приємств ; визначає  види  господарської , економічної  і соціальної  дія-
льності  підприємств ; фіксує  права  і відповідальність  у здійсненні
господарської  діяльності ; регулює  відносини  з іншими  господарюю –
чими  суб’єктами  та державою .
Підприємство  вважається  створеним  і набуває  прав  юридичної
особи  з дня його  державної  реєстрації .
Окремими  видами  діяльності  підприємство  може  займатися  тільки
на підставі  спеціального  дозволу  (ліцензії ). Підприємство  діє на основі
статуту .
Статут  підприємства  — це зібрання  обов ’язкових  правил , що
регулюють  його  взаємовідносини  з іншими  суб’єктами  господарюван –

18ня, а також  індивідуальну  діяльність . Статут  затверджується  власни –
ком (власниками ) майна , а для державних  підприємств  — власником
майна  за участю  трудового  колективу .
У статуті  підприємства  визначаються  власник  та найменування
підприємства , його  місцезнаходження , предмет  і цілі діяльності , його
органи  управління , порядок  їх формування , компетенція  та повнова –
ження  трудового  колективу  і його  виборчих  органів , порядок  утворен –
ня майна  підприємства , умови  реорганізації  та припинення  діяльності
підприємства .
У найменуванні  підприємства  визначаються  його  назва  (завод , фа-
брика , майстерня  та ін.) і вид (індивідуальне , сімейне , приватне , колек –
тивне , державне ) тощо .
До статуту  можуть  включатися  положення , пов’язані  з особливос –
тями  діяльності  підприємства : про трудові  відносини , що виникають
на підставі  членства ; про повноваження , порядок  створення  та струк –
туру  ради  підприємства ; про знаки  для товарів  і послуг  та ін.
У статуті  підприємства  визначається  орган , який  має право  пред –
ставляти  інтереси  трудового  колективу  (рада  трудового  колективу , ра-
да підприємства , профспілковий  комітет  та інше ).
Трудовий  колектив  підприємства  становлять  усі громадяни , які
своєю  працею  беруть  участь  у його  діяльності  на основі  трудового  до-
говору  (контракту , угоди ), а також  інших  форм , що регулюють  трудові
відносини  працівника  з підприємством .
Трудовий  колектив  підприємства  з правом  наймання  робочої
сили :
— розглядає  і затверджує  проект  колективного  договору ;
— розглядає  і вирішує  згідно  зі статутом  підприємства  питання
самоврядування  трудового  колективу ;
— визначає  і затверджує  перелік  і порядок  надання  працівникам
підприємства  соціальних  пільг ;
— бере  участь  у матеріальному  і моральному  стимулюванні  про-
дуктивної  праці , заохочує  винахідницьку  і раціоналізаторську  діяль –
ність , порушує  клопотання  про представлення  працівників  до держав –
них нагород .
Трудовий  колектив  державного  та іншого  підприємства , в якому
частка  держави  або місцевої  Ради  народних  депутатів  у вартості  майна
становить  більш  як 50 %:
— разом  із засновником  розглядає  зміни  і доповнення  до статуту
підприємства ;
— разом  із засновником  підприємства  визначає  умови  найму  кері-
вника ;
— бере  участь  у вирішенні  питання  про виділення  зі складу  під-
приємства  одного  чи кількох  структурних  підрозділів  для створення
нового  підприємства ;

19— разом  із власником  вирішує  питання  про вступ  і вихід  підпри –
ємства  з об’єднання  підприємств ;
— погоджує  пропозиції  щодо  передачі  з державної  у комунальну
власність  майна , закріпленого  за підприємством , об’єктів  соціальної
інфраструктури , споруджених  за рахунок  коштів  підприємства ;
— приймає  рішення  про оренду  майна  підприємства , створення  на
основі  трудового  колективу  органу  для переходу  на оренду  і викупу
підприємства .
При частковому  викупі  майна  підприємства  трудовий  колектив  на-
буває  права  співвласника , а підприємство  — статус  спільного .
Після  повного  викупу  підприємства  трудовий  колектив  набуває
прав  колективного  власника .
Повноваження  трудового  колективу  всіх видів  підприємств , де ви-
користовується  наймана  праця , реалізуються , якщо  інше  не передбача –
ється  статутом , загальними  зборами  (конференцією ) та їх виборчим
органом , члени  якого  обираються  таємним  голосуванням  на зборах
(конференції ) трудового  колективу  строком  на 2—3 роки  не менш  як
2/3 голосів . Членів  виборчого  органу  не може  бути  звільнено  з роботи
або переведено  на інші посади  з ініціативи  адміністрації  підприємства
без згоди  відповідного  виборчого  органу  цього  колективу .
Керівник  підприємства  наймається  (призначається ) власником  або
обирається  власниками  майна .
При наймі  (призначенні , обранні ) власником  або уповноваже –
ним ним органом  керівника  підприємства  на посаду  з ним уклада –
ється  контракт  (договір , угода ), в якому  визначаються  права ,
строки  найму , обов ’язки  і відповідальність  керівника  підприємст –
ва перед  власником  та трудовим  колективом , умови  його  матеріа –
льного  забезпечення  і звільнення  з посади  з урахуванням  гарантій ,
передбачених  контрактом  (договором , угодою ) та законодавством
України .
Керівник  підприємства  самостійно  вирішує  питання  діяльності
підприємства , за винятком  віднесених  статутом  до компетенції  інших
органів  управління  даного  підприємства . Власник  майна  не має права
втручатися  в оперативну  діяльність  керівника  підприємства .
Керівника  підприємства  може  бути  звільнено  з посади  до закінчен –
ня строку  контракту  на підставах , передбачених  контрактом  або зако-
нодавством  України .
Заступники  керівника  підприємства , керівники  та спеціалісти  під-
розділів  апарату  управління  і структурних  підрозділів  (виробництв ,
цехів , відділів , відділень , дільниць , ферм  та інших  аналогічних  підроз –
ділів  підприємств ), а також  майстри  і старші  майстри  призначаються
на посаду  і звільняються  з посади  керівником  підприємства .
Колективний  договір  повинен  укладатися  на всіх підприємствах ,
які використовують  найману  працю , між власником  або уповноваже –

20ним ним органом  і трудовим  колективом  і не може  суперечити  чинно –
му законодавству  України .
Колективний  договір  — це угода  між трудовим  колективом  в осо-
бі профспілки  та адміністрацією  або власником , яка щорічно  перегля –
дається  і регулює  їх виробничі , економічні  і трудові  відносини .
Колективним  договором  регулюються  виробничі , трудові  і еконо –
мічні  відносини  трудового  колективу  з адміністрацією  підприємства ,
питання  охорони  праці , соціального  розвитку , участі  працівників  у ви-
користанні  прибутку  підприємства , якщо  останнє  передбачене  стату –
том підприємства .
Розбіжності , що виникають  при укладанні  або виконанні  колектив –
ного  договору , вирішуються  в порядку , встановленому  законодавчими
актами  України .
Сторони , які уклали  колективний  договір , не менше  двох  разів  на
рік звітують  про його  виконання  на зборах  (конференціях ) трудового
колективу .
Господарський  кодекс  України , статут , колективний  договір  регла –
ментують  трудові  доходи  працівника  підприємства . В них підкреслю –
ється , що власник  або уповноважений  ним орган  установлює  фонд
оплати  праці  на умовах , визначених  колективним  договором  (угодою ).
Трудові  доходи  найманого  працівника  підприємства  визначаються
трудовим  договором  відповідно  до законодавства  України , а для інших
працівників  — угодою  між ними . Трудові  доходи  працівника  підпри –
ємства  регулюються  податками .
Мінімальний  розмір  заробітної  плати  працівників , які працюють  за
трудовим  договором , визначається  відповідно  до діючого  законодавства .
Підприємство  самостійно  встановлює  форми , системи  і розміри
оплати  праці , а також  інші види  доходів  працівників  згідно  з законо –
давством .
Підприємства  можуть  використовувати  тарифні  сітки  і шкали  спів-
відношень  посадових  окладів , що визначаються  галузевими  або гене-
ральними  угодами  як орієнтири  для диференціації  оплати  праці  залеж –
но від професії , кваліфікації  працівників , складності  та умов
виконуваних  ними  робіт .
Генеральна  тарифна  угода  включає  такі розділи :
— зазначення  договірних  сторін  і правової  бази тарифної  угоди ;
— оплата  праці ;
— забезпечення  зайнятості ;
— охорона  праці ;
— соціальні  гарантії ;
— зобов ’язання  профспілок ;
— гарантії  профспілкової  діяльності ;
— склад  комісії ;
— лист  погодження .

21Підприємства  мають  діяти  і господарювати  в межах  законодавства ,
що регулює  усі напрями  їхньої  діяльності .
1.3. КЛАСИФІКАЦІЯ  ПІДПРИЄМСТВ
Достатньо  повна  класифікація  підприємств  має бути  забезпечена  за
умови  використання  ознак , що наведені  в табл . 1.1.
Таблиця  1.1
МІЖНАРОДНА  КЛАСИФІКАЦІЯ  ПІДПРИЄМСТВ
Класифікаційні  ознакиВиди  підприємств
(господарських  формувань )
Мета  діяльності — комерційні
— некомерційні
Правове  положення — одноосібне  володіння
— товариство
— об’єднання  підприємств
Належність  капіталу  і контролю — національні
— іноземні
— спільні  (змішані )
— багатонаціональні
Сфера  діяльності — міжнародні
— транснаціональні
— офшорні
Вид та характер  господарської  діяльності — промислові
— торговельні
— сільськогосподарські
— будівельні
— транспортні
— фінансово -кредитні
— страхові
— туристські
— консалтингові
— інші види
Технологічна  (територіальна ) цілісність  і
ступінь  підпорядкування— головні  (материнські )
— дочірні
— філії
Розмір  підприємства  за певним  критеріями — малі
–середні
— великі

22Одноосібне  володіння  (індивідуальна  приватна  фірма ) — це фір-
ма, яка належить  одній  особі . У ній можуть  працювати  найняті  праців –
ники .
Переваги  одноосібного  володіння :
— легкість  заснування  та ліквідації ;
— особистий  контроль  за фірмою , повна  свобода  дії та рішень ;
— можливість  одержувати  задоволення , працюючи  на самого  себе;
— податкові  пільги ;
— конфіденційність  (плани , звіти , стратегії , клієнтура , ноу-хау та ін.);
— можливість  індивідуально  присвоювати  увесь  прибуток .
Недоліки  одноосібного  володіння :
— необмежена  відповідальність  власника ;
— обмеженість  фінансових  ресурсів ;
— труднощі  при спробі  одержати  кредит  під низькі  відсотки ;
— недостатність  менеджерських  здібностей , кваліфікацій , практи –
чних  навичок ;
— строк  функціонування  одноосібного  володіння  залежить  від во-
лі, рішення  однієї  особи  (власника ) або тривалості  його  життя .
Товариство  (партнерство ) — це узаконене  добровільне  об’єднан –
ня двох  або більш  осіб, які виступають  як співвласники  фірми  та здій-
снюютьуправління  нею з метою  одержання  прибутку .
Переваги  товариства :
— простота  створення ;
— можливість  об’єднати  практичні  навички  і здібності , матеріаль –
ні ресурси  для ведення  спільного  бізнесу ;
— розширення  джерел  фінансування  і кредитування ;
— право  юридичної  особи ;
— можливість  розгорнути  більш  перспективну  справу ;
— податкові  пільги ;
— можливість  продовжувати  бізнес  незалежно  від зміни  власників .
Недоліки  товариства :
— необмежена  відповідальність  головних  партнерів  (засновників );
— імовірність  особистих  конфліктів  між партнерами  (членами  фірми );
— недостатньо  чітке  розмежування  відповідальності  партнерів  в
управлінні ;
— потенційна  загроза  конкуренції  між найнятими  робітниками  за
статус  партнера .
Об’єднання  підприємств  — здійснюється , як правило , на доброві –
льних  засадах  та передбачає  об’єднання  виробничної , комерційної  або
іншої  діяльності .
Переваги  об’єднання  підприємств :
— розширення  капіталу , матеріальної  бази , джерел  постачання  си-
ровини , матеріалів  або готової  продукції ;
— можливість  зниження  витрат  виробництва ;

23— підвищення  конкурентоспроможності ;
— одержання  «менеджерського  таланту » іншого  підприємства ;
— розширення  ринку ;
— зниження  ступеня  господарського  ризику ;
— можливості  більш  раціональних  капіталовкладень ;
— об’єднання  фінансових  ресурсів  на науково -дослідні  роботи  та
подальший  розвиток ;
— можливості  більш  раціонального  продажу  та розподілу  продукції ;
— придбання  цінних  промислових  ноу-хау, репутації  торгової  ма-
рки іншого  підприємства .
Недоліки  об’єднання  підприємств :
— втрата  гнучкості ;
— ускладнення  організаційної  структури ;
— можливості  втрати  торгової  марки , назви  підприємства , репута –
ції, клієнтури , виробничих  секретів ;
— імовірність  конфліктів  та суперечностей  у внутрішній  структурі
створюваного  об’єднання ;
— можливості  тимчасового  припинення  виробничого  процесу .
В Україні  залежно  від форм  власності  можуть  діяти  підприємства
таких  видів  (рис. 1.4).
ВИДИ  ПІДПРИЄМСТВ
В УКРАЇНІІндивідуальне
Сімейне
Приватне
Колективне
Державне  комунальне
Державне
Спільне
Іноземне
Рис. 1.4. Класифікація  підприємств  залежно  від форм  власності
Індивідуальне  підприємство  — це підприємство , засноване  на
особистій  власності  фізичної  особи  та виключно  її праці .

24Сімейне  підприємство  — це підприємство , засноване  на власності
та праці  громадян  України  — членів  однієї  сім’ї, які проживають  разом .
Особливості  сімейного  підприємства :
— учасники  несуть  відповідальність  усім капіталом  та особистим
майном ;
— не виникає  проблем  з розподілом  прибутку ;
— можливість  використання  кооперації  праці , поєднання  різних
професій  у веденні  бізнесу ;
— повна  довіра  в стосунках  між учасниками  сімейного  підприємс –
тва, гарантія  забезпечення  конфіденційності  інформації ;
— готовність  працювати  напружено  з тривалим  робочим  часом ;
— можливості  одержати  спадкоємцям  «сімейних  секретів » у тех-
нології  виготовлення  продукції .
Приватне  підприємство  — це підприємство , засноване  на власно –
сті окремого  громадянина  України , з правом  найму  робочої  сили .
Колективне  підприємство  — це підприємство , засноване  на влас-
ності  трудового  колективу  підприємства , кооперативну , іншого  стату –
тного  товариства , громадськості  та релігійної  організації .
Державне  комунальне  підприємство  — це підприємство , засно –
ване  на власності  адміністративно -територіальних  одиниць .
Державне  підприємство  — це підприємство , засноване  на загаль –
нодержавній  власності .
Спільне  підприємство  — це підприємство , засноване  на базі
об’єднання  майна  різних  власників  (змішана  форма  власності ).
Серед  замовників  спільного  підприємства  можуть  бути  юридичні
особи  і громадяни  України  та інших  держав .
Іноземне  підприємство  — це підприємство , засноване  на власнос –
ті юридичних  осіб і громадян  інших  держав .
Господарські  товариства  — це підприємства , установи , організа –
ції, створені  на засадах  угоди  юридичними  особами  і громадянами
шляхом  об’єднання  їх майна  та підприємницької  діяльності  з метою
одержання  прибутку .
Права  та обов ’язки  учасників  господарського  товариства
Права :
— участь  в управлінні  справами  товариства ;
— участь  у розподілі  прибутку  товариства  та одержання  його  час-
тки (дивідендів );
— одержувати  інформацію  про діяльність  товариства , ознайомитися
з його  документацією  (річні  баланси , звіти , протоколи  зборів  та ін.);
— вийти  в установленому  порядку  з товариства ;
— інші права .
Обов ’язки :
— додержуватись  установчих  документів  і виконувати  рішення  за-
гальних  зборів  та інших  органів  управління  товариства ;

25— вносити  вклади  (оплачувати  акції ) у розмірі  та порядку , перед –
баченими  установчими  документами ;
— не розголошувати  комерційної  таємниці  та конфіденційної  ін-
формації  про діяльність  товариства ;
— інші обов ’язки.
Загальні  особливості  господарських  товариств :
— є юридичними  особами ;
— можуть  набувати  майнових  та немайнових  прав , вступати  в зо-
бов’язання , виступати  в суді, арбітражному  суді від свого  імені ;
— засновниками  та учасниками  товариств  можуть  бути  юридичні
особи  і громадяни  України  та інших  держав ;
— можуть  відкривати  розрахунковий  та інші рахунки  в банках ,
укладати  угоди  після  їхньої  реєстрації ;
— мають  право  створювати  на території  України  та за її межами
філії , дочірні  підприємства ;
— є власниками  майна  засновників , виробленої  продукції , одержа –
них доходів ;
— мають  право  змінювати  (збільшувати  або зменшувати ) розмір
статутного  фонду ;
— створюється  резервний  (страховий ) фонд  у розмірі  не менше
ніж 25 % статутного  фонду .
Вкладами  засновників  та учасників  господарського  товариства  мо-
жуть  бути :
— грошові  кошти , в тому  числі  в іноземній  валюті ;
— будинки , споруди , обладнання ;
— готова  продукція ;
— інші матеріальні  цінності ;
— цінні  папери ;
— інтелектуальні  ресурси  (ноу-хау, право  на інтелектуальну  влас-
ність );
— майнові  права ;
— інші вклади .
Забороняється  використовувати  для формування  статутного  фонду
бюджетні  кошти  та кошти , одержані  в кредит  та під заставу .
Види  господарських  товариств  в Україні :
— акціонерне  товариство ;
— товариство  з обмеженою  відповідальністю ;
— товариство  з додатковою  відповідальністю ;
— повне  товариство ;
— командитне  товариство ;
— довірче  товариство .
Акціонерне  товариство  — це товариство , яке має статутний
фонд , поділений  на визначену  кількість  акцій  рівної  номінальної
вартості .

26Акціонери  відповідають  за зобов ’язаннями  товариства  тільки  в ме-
жах належних  їм акцій . Види  акціонерних  товариств : відкрите  акціо –
нерне  товариство , закрите  акціонерне  товариство .
Відкрите  акціонерне  товариство  — це акціонерне  товариство , акції
якого  можуть  поширюватися  шляхом  відкритої  передплати  та купівлі –
продажу  на біржах .
Закрите  акціонерне  товариство  — це акціонерне  товариство , ак-
ції якого  розподіляються  між засновниками  і не можуть  розповсюджу –
ватися  шляхом  відкритої  передплати , купуватися  та продаватися  на
біржі .
Для створення  акціонерного  товариства  засновники  повинні :
— повідомити  про наміри  створити  акціонерне  товариство ;
— здійснити  передплату  на акції ;
— провести  установчі  збори ;
— здійснити  державну  реєстрацію  акціонерного  товариства .
Особливості  створення  відкритого  акціонерного  товариства :
— відкрита  підписка  на акції  організовується  засновниками ;
— засновники  зобов ’язані  бути  власниками  акції  на суму  не менше
ніж 25 % статутного  фонду ;
— строк  відкритої  підписки  не може  перевищувати  6 місяців ;
— акціонерне  товариство  вважається  заснованим , якщо  вдалося
охопити  передплатою  не менше  як 60 % акцій ;
Відомості  для публікації  повідомлення  про створення  акціонерного
товариства  шляхом  відкритої  передплати :
— фірмове  найменування  акціонерного  товариства ;
— предмет , цілі та строки  його  діяльності ;
— склад  засновників ;
— дата проведення  установчих  зборів ;
— розмір  статутного  фонду ;
— номінальна  вартість  акцій , їхня кількість  та види ;
— переваги  і пільги  засновників ;
— місце  проведення  підписки , початковий  та кінцевий  строк  пе-
редплати  на акції ;
— найменування  банківської  установи  та номер  рахунка , на який
мають  бути  внесені  внески .
У закритому  акціонерному  товаристві  засновники  повинні  внести
до дня скликання  установчих  зборів  не менше  як 50 % номінальної  ва-
ртості  акцій .
Рішення  про створення  акціонерного  товариства , затвердження  йо-
го статуту , обрання  органів  управління  і контролю  та ряд інших  орга-
нізаційних  питань  приймаються  на установчих  зборах .
Товариство  з обмеженою  відповідальністю  — це товариство , що
має статутний  фонд , поділений  на частки , розмір  яких  визначається
установчими  документами .

27Особливості  товариства  з обмеженою  відповідальністю :
— учасники  несуть  відповідальність  у межах  їхніх  вкладів ;
— до моменту  реєстрації  товариства  йому  виплачується  вартість
частини  майна  товариства , пропорційна  його  частці  у статутному  фон-
ді, а також  належна  йому ;
— при виході  учасника  з товариства  йому  виплачується  вартість
частини  майна  товариства , пропорційна  його  частці  у статутному  фон-
ді, а також  належна  йому  частка  прибутку .
Товариство  з додатковою  відповідальністю  — це товариство ,
статутний  фонд  якого  поділений  на частки  визначених  установчими
документами  розмірів .
Учасники  такого  товариства  відповідають  за його  боргами  своїми
внесками  до статутного  фонду , а за недостатності  цих сум — додатко –
во належним  їм майном  в однаковому  для всіх учасників  кратному
розмірі  до внеску  кожного  учасника .
Повне  товариство  — це товариство , всі учасники  якого  займа –
ються  спільною  підприємницькою  діяльністю  і несуть  солідарну  від-
повідальність  за зобов ’язаннями  товариства  усім своїм  майном .
Відповідальність  учасників  за борги  повного  товариства :
— учасник  відповідає  за борги  товариства  незалежно  від того, ви-
никли  вони  після  чи до його  вступу  до товариства ;
— якщо  при ліквідації  повного  товариства  виявиться , що наявність
майна  не вистачає  для сплати  всіх боргів , за товариство  в недостатній  час-
тині несуть  солідарну  відповідальність  його учасники  усім своїм  майном .
Командитне  товариство  — це товариство , яке включає  поряд  з
одним  або декількома  учасниками , які несуть  відповідальність  за зо-
бов’язаннями  товариства  всім своїм  майном , також  одного  або більше
учасників  (вкладників ), відповідальність  яких  обмежується  їхнім  вкла –
дом у майно  товариства .
Сукупний  розмір  часток  вкладників  не повинен  перевищувати  50 %
майна  товариства .
На момент  реєстрації  командитного  товариства  кожний  із вкладни –
ків повинен  внести  не менше  ніж 25 % свого  внеску .
Вкладники  командитного  товариства  мають  право :
якщо  вкладник  укладає  угоду  від імені  і в інтересах  командитного
товариства  без відповідних  повноважень , то:
— він разом  з учасниками  з повною  відповідальністю  відповідає  за
угодою  перед  кредиторами  усім своїм  майном  (у разі схвалення  дій
вкладника  командитним  товариством );
— він відповідає  самостійно  усім своїм  майном  (якщо  схвалення
на цю угоду  не буде  одержано ).
Довірче  товариство  — це товариство  з додатковою  відповідальні –
стю, яке здійснює  представницьку  діяльність  відповідно  до договору ,
укладеного  з довірителями  майна  щодо  реалізації  їх прав  власників .

28Довіритель  майна  — це юридична  особа  або громадянин , які пере –
дають  довірчому  товариству  повноваження  власника  належного  їм
майна  відповідно  до умов  укладеного  між ними  договору .
Довірителі  можуть  передавати  довірчому  товариству  кошти , цінні
папери , документи , які засвідчують  право  власності  довірителя .
Особливості  створення  довірчого  товариства :
— статутний  фонд  формується  виключно  за рахунок  коштів  та
цінних  паперів  учасників ;
— установчий  договір  має передбачати  обов ’язки перед  комерцій –
ним банком  та довірителями  майна , перелік  довірчих  операцій ;
— до моменту  реєстрації  довірчого  товариства  кожен  з його  засно –
вників  зобов ’язаний  внести  на тимчасовий  рахунок  не менш  як 50 %
від вказаного  в установчих  документах  розміру  його  вкладу  до статут –
ного  фонду .
— учасники  відповідають  по його  зобов ’язаннях  своїми  внесками
до статутного  фонду , а при недостатності  цих сум — додатково  нале –
жним  їм майном  у п’ятикратному  розмірі  до внеску  кожного  учасника ;
— стосунки  між довірчим  товариством  і комерційним  банком  ви-
значаються  договором ;
— довірче  товариство  має розрахунковий  рахунок , який  відкриваєть –
ся комерційним  банком , що обслуговує  здійснення  довірчих  операцій .
Довірчі  операції  — це послуги , які довірче  товариство  надає  дові-
рителям  майна .
Довірче  товариство  може  здійснювати  такі довірчі  операції :
— розпорядження  майном ;
— агентські  послуги ;
— здійснення  операцій , пов’язаних  з розміщенням  приватизацій –
них паперів ;
— управління  голосуючими  акціями , переданими  довірчому  това-
риству  шляхом  участі  в загальних  зборах  акціонерного  товариства .
Механізм  управління  товариствами  наведено  в табл . 1.2.
Підприємство  з іноземними  інвестиціями  — це підприємство
(організація ) будь -якої організаційно -правової  форми , створене  відпо –
відно  до законодавства  України , іноземна  інвестиція  в статутному  фо-
нді якого , за його  наявності , становить  не менше  як 10 %.
Підприємство  набирає  статус  підприємства  з іноземними  інвести –
ціями  з дня зарахування  іноземної  інвестиції .
Щодо  ознаки  технологічної  і територіальної  цілісності , то такою
цілісністю  володіють  материнські  (головні ) підприємства  або фірми .
Особливостями  їхньої  діяльності  є те, що вони  контролюють  інші фір-
ми. В залежності  від розміру  капіталу , що належить  материнській  (го-
ловній ) фірмі , а також  правового  статусу  та ступеня  підпорядкованості
підприємства , які знаходяться  у сфері  впливу  головної  фірми , їх поді-
ляють  на дочірні  і асоційовані  філії .

29Таблиця  1.2
УПРАВЛІННЯ  СПРАВАМИ  В ГОСПОДАРСЬКИХ  ТОВАРИСТВАХ
Вид господарського
товаристваМеханізм  управління  товариством
Акціонерне  товариство —вищим  органом  управління  є загальні  збори
акціонерів
— поточне  керівництво  акціонерним  товарист –
вом здійснює  виконавчий  орган  (правління )
— контролюючими  органами  є рада  акціонер –
ного  товариства  (спостережна  рада), ревізійна
комісія
Товариство  з обмеже –
ною та додатковою  від-
повідальністю— вищим  органом  управління  є збори  учасників
—поточне  керівництво  здійснює  виконавчий
орган : колегіальний  (дирекція ) або одноосібний
(директор )
—контроль за діяльністю  дирекції  (директора)
здійснюється  ревізійною  комісією
Повне  товариство — управління  справами  здійснюється  за загаль –
ною згодою  всіх учасників
— управління  здійснюють  повноважні  учасники
— кожен  з учасників  може  діяти  від імені  пов-
ного  товариства  самостійно
Командитне  товариство — управління  справами  товариства  здійснюєть –
ся тільки  учасниками  з повною  відповідальніс –
тю
— якщо  є тільки  один  учасник  з повною  відпо –
відальністю , то управління  справами  здійсню –
ється  цим учасником  самостійно
— вкладники  не вправі  брати  участь  в управ –
лінні  та веденні  справи, а також  перешкоджати
діям  учасників  з повною  відповідальністю
Довірче  товариство — вищим  органом  товариства  є збори  учасників
(довірених  осіб)
Дочірнє  підприємство  (компанія ) — юридично  самостійне  органі –
заційне  утворення , що здійснює  комерційні  операції  і складає  звітний
баланс ; проте  материнська  фірма  суворо  контролює  діяльність  усіх
своїх  дочірніх  компаній , оскільки  володіє  контрольним  пакетом  їхнім
акцій .
Асоційоване  підприємство  є самостійним ; воно  не знаходиться
під контролем  фірми , яка володіє  його  акціями . На відміну  від дочі-

30рніх  і асоційованих  підприємств , філія  не користується  юридичною
і господарською  самостійністю , не має власного  статуту  та балансу ,
діє від імені  і за дорученням  головного  підприємства , має однакову
з ним назву .
Підприємства  залежно  від кількості  працюючих  та обсягу  валового
доходу  від реалізації  продукції  за рік можуть  бути  віднесені  до малих ,
середніх  або великих  підприємств .
Малими  (незалежно  від форми  власності ) визнаються  підприємст –
ва, в яких  середньооблікова  чисельність  працюючих  за звітний  (фінан –
совий ) рік не перевищує  п’ятдесяти  осіб, а обсяг  валового  доходу  від
реалізації  продукції  (робіт , послуг ) за цей період  не перевищує  суми ,
еквівалентної  п’ятистам  тисячам  євро  за середньорічним  курсом  Наці –
онального  банку  України  щодо  гривні .
Великими  підприємствами  визнаються  підприємства , в яких  се-
редньооблікова  чисельність  працюючих  за звітний  (фінансовий ) рік
перевищує  тисячу  осіб, а обсяг  валового  доходу  від реалізації  продук –
ції (робіт , послуг ) за рік перевищує  суму , еквівалентну  п’яти мільйо –
нам євро  за середньорічним  курсом  Національного  банку  України  що-
до гривні .
Усі інші підприємства  визнаються  середніми .
З метою  запровадження  спрощеної  системи  оподаткування  до
суб’єктів  малого  підприємництва  відносять :
— юридичні  особи  — суб’єкти  підприємницької  діяльності  будь –
якої організаційно -правової  форми  та форми  власності , у яких  за рік
середньооблікова  чисельність  працівників  не перевищує  50 осіб і обсяг
виручки  яких  від реалізації  продукції  (товарів , робіт , послуг ) за рік не
перевищує  1 млн гривень ;
— фізичні  особи , які здійснюють  підприємницьку  діяльність  без
створення  юридичної  особи  і в трудових  відносинах  із якими , разом  із
членами  їхніх  сімей , протягом  року  перебуває  не більш  як 10 осіб та
обсяг  виручки  яких  від реалізації  продукції  (товарів , робіт , послуг ) за
рік не перевищує  500 тис. гривень .
1.4. ВИДИ  Й ОРГАНІЗАЦІЙНО -ПРАВОВІ
ФОРМИ  ОБ’ЄДНАНЬ  ПІДПРИЄМСТВ
Форми  діяльності  підприємства  розподіляють  на організаційно –
правові  й організаційно -економічні . У числі  організаційно -правових
форм  виділяють  господарські  товариства , кооперативи  і т. п.
Підприємницькі  структури  мають  право  на добровільних  засадах
об’єднувати  свою  інноваційну , виробничу , маркетингову , постачаль –
ницько -збутову , фінансову  та соціальну  діяльність . Об’єднання  під-
приємств  характеризується  ознаками , що наведені  на рис. 1.5.

31Здійснюється  на добровільній  основі
Є юридичною  особою
Діє на основі  засновницького  договору  або ста-
туту, який  затверджується  засновниками  (влас-
никами )
Підприємства  зберігають  свої права  юридичної
особи
Може  мати  самостійний  або зведений  баланс
Має розрахунковий  та інші рахунки  в закладах
банків
Має печатку  зі своїм  найменуванням
Не відповідає  по зобов ’язаннях  підприємств
Підприємства  не відповідають  по зобов ’язаннях
об’єднання , якщо  інше  не передбачено  заснов –
ницьким  договором  (статутом )
Підприємства  мають  право  вийти  зі складу
об’єднання
Здійснює  будь  які види  господарської  діяльнос –
ті, якщо  вони  не заборонені  законодавством
УкраїниОБ’ЄДНАННЯ
ПІДПРИЄМСТВ
Рис. 1.5. Ознаки  об’єднання  підприємств
Організаційно -економічними  формами  об’єднань  можуть  бути :
асоціації , корпорації , концерни , трести , синдикати , картелі , холдинги ,
фінансові  групи .
Асоціація  — найпростіша  форма  договірного  об’єднання  підпри –
ємств  з метою  постійної  координації  господарської  діяльності ; асоціа –
ція не має права  втручатись  у виробничу  і комерційно -фінансову  дія-
льність  своїх  членів .
Корпорація  — договірні  об’єднання  господарюючих  суб’єктів  на
основі  інтеграції  їх науково -технічних , виробничих  та комерційних  ін-
тересів , з делегуванням  окремих  повноважень  централізованого  регу-
лювання  діяльності  кожного  з учасників .

32Консорціуми  — тимчасові  статутні  об’єднання  промислового  і ба-
нківського  капіталу  для досягнення  загальної  мети  (наприклад , здійс –
нення  спільного  великого  господарського  проекту ). Учасниками  кон-
сорціуму  можуть  бути  державні  і приватні  фірми , а також  цілі держави
(наприклад , Міжнародний  консорціум  супутникового  зв’язку).
Концерни  — форма  статутних  об’єднань  підприємств  (фірм ), що
характеризується  єдністю  власності  і контролю ; об’єднання  відбува –
ється  найчастіше  за принципом  диверсифікації , коли  один  концерн
інтегрує  підприємства  (фірми ) різних  галузей  економіки  (промисло –
вість , транспорт , торгівля , наукові  організації , банки , страхова  спра –
ва). Після  створення  концерну  господарюючі  суб’єкти  втрачають
свою  самостійність , підпорядковуються , звичайно , фінансовим  стру –
ктурам . В сучасних  умовах  значно  розширюється  мережа  міжнарод –
них концернів .
Картелі  — договірне  об’єднання  підприємств  (фірм ), переважно
однієї  галузі , для здійснення  спільної  комерційної  діяльності  — регу-
лювання  збуту  продукції , яка виготовляється .
Синдикати  — організаційна  форма  існування  різновиду  картель –
ної угоди , що передбачає  реалізацію  продукції  учасників  через  ство-
рюваний  спільний  збутовий  орган  або збутову  мережу  одного  з учас –
ників  об’єднання . Подібним  чином  може  здійснюватися  закупівля
сировини  для всіх учасників  синдикату . Така  форма  об’єднання  під-
приємств  характерна  для галузей  з масовим  виробництвом  однорідної
продукції .
Трести  — монополістичне  об’єднання  підприємств , що раніше  на-
лежали  різним  підприємцям , в єдиний  виробничо -господарський  ком-
плекс . При цьому  підприємства  повністю  втрачають  свою  юридичну  і
господарську  самостійність , оскільки  інтегруються  усі напрямки  дія-
льності .
Холдинги  — специфічна  організаційна  форма  об’єднання  капіталів ;
державницьке  інтегроване  товариство , що само  безпосередньо  не за-
ймається  виробничою  діяльністю , а використовує  свої фінансові  кош-
ти для придбання  контрольних  пакетів  акцій  інших  підприємств , які є
учасниками  концерну  або другого  добровільного  об’єднання . Завдяки
цьому  воно  здійснює  контроль  за діяльністю  таких  підприємств .
Об’єднані  в холдинг  суб’єкти  мають  юридичну  і господарську  само –
стійність . Проте  вирішення  основних  питань  їхньої  діяльності  нале –
жить  холдинговій  фірмі .
Фінансово -промислова  група  — це об’єднання  промислового , бан-
ківського , страхового  і торговельного  капіталів , а також  інтелектуаль –
ного  потенціалу  підприємств  і організацій .
У ринкових  умовах  найширше  впроваджуваними  формами  добро –
вільних  об’єднань  підприємств  є концерни , корпорації , фінансові
групи .

331.5.  ВИРОБНИЧА  СТРУКТУРА  ПІДПРИЄМСТВА
Підприємство  може  складатися  з виробничих  структурних  під-
розділів  (виробництв , цехів , відділень , дільниць , бригад , бюро , лабора –
торій  тощо ), а також  функціональних  структурних  підрозділів  апарату
управління  (управлінь , відділів , бюро , служб  тощо ).
Функції , права  та обов ’язки структурних  підрозділів  підприємства
визначаються  положеннями  про них, які затверджуються  в порядку ,
визначеному  статутом  підприємства  або іншими  установчими  докуме –
нтами .
Підприємство  самостійно  визначає  свою  організаційну  структу –
ру, встановлює  чисельність  працівників  і штатний  розклад , а також
має право  створювати  філії , представництва , відділення  та інші  ві-
докремлені  підрозділи , погоджуючи  питання  про розміщення  таких
підрозділів  підприємства  з відповідними  органами  місцевого  само –
врядування  в установленому  законодавством  порядку . Такі  відо-
кремлені  підрозділи  не мають  статусу  юридичної  особи  і діють  на
підставі  положення  про них, затвердженого  підприємством . Вони
можуть  відкривати  рахунки  в установах  банків  відповідно  до зако –
нодавства  України .
Основним  змістом  діяльності  кожного  промислового  підприємства
є виробничий  процес .
Виробничий  процес  — це сукупність  взаємопов ’язаних  основних ,
допоміжних  та обслуговуючих  процесів , у результаті  яких  вихідні  ма-
теріали  й напівфабрикати  перетворюються  на готову  продукцію .
Виробничі  процеси  на підприємстві  здійснюються  у відповід –
них підрозділах , склад  яких  характеризує  виробничу  структуру  під-
приємства .
Виробнича  структура  підприємства  характеризує  кількісне  спів-
відношення  і розміри  внутрішніх  структурних  підрозділів  підприємст –
ва, а також  механізм  їхнього  взаємозв ’язку.
Схему  виробничої  структури  машинобудівного  підприємства  пока –
зано на рис. 1.6.
Види  виробничих  структур :
— цехова  (головним  виробничим  підрозділом  підприємства  є
цех — адміністративне  відокремлена  частина  підприємства , в якій ви-
конується  комплекс  робіт  відповідно  до внутрішньозаводської  спеціа –
лізації );
— безцехова  (основою  побудови  є виробнича  дільниця );
— корпусна  (основним  підрозділом  є корпус  — об’єднання  одно –
типних  цехів );
— комбінатська  (на підприємствах , де здійснюються  багатостадій –
ні процеси  виробництва ).

34заготівельні обробні складальні
розкрійний механічний мелано -складальний ливарний термічний кінцевого складання
доведення  та випробуванняштампува –
льнийгальванічний енергетичний інструмента –
льний ремонтно –
механічний транспортне
складське  переробки виробничої сировини товарів
широкого вжитку тарний
підготовки основних
матеріалів Виробнича  структура  підприємства
Цехи та господарства  виробничого  призначення
Основні
цехи  Допоміжні
цехи Обслуговуючі
господарства Побічні
цехи Підсобні
цехи
35Структура  залежить  від характеру  продукції , яку виробляє  підпри –
ємство , рівня  спеціалізації  і кооперування  з іншими  підприємствами ,
технологічного  процесу , виробничих  потужностей  тощо . Як правило ,
підприємство  має основні  цехи , в яких  безпосередньо  виготовляють
продукцію , і допоміжні  цехи  та служби , що обслуговують  та забезпе –
чують  безперервну  роботу  основних  цехів .
Спеціалізовані  підприємства  мають  просту  виробничу  структуру , а
універсальні  — складну . На невеликих  за обсягом  продукції  підприєм –
ствах , як правило , існує  безцехова  структура , а на великих  підприємст –
вах доцільними  є укрупнені  цехи . Виробнича  структура  сільськогос –
подарських  підприємств  має окремі  внутрішньогосподарські  під-
розділи : відділки , ферми , бригади .
Таким  чином , виробнича  структура  є формою  організації  вироб –
ничого  процесу  підприємства . Виробничі  процеси , за допомогою  яких
предмети  праці  перетворюються  на готовий  продукт , є основними  й
утворюють  основне  виробництво . Матеріальними  об’єктами  виробни –
чої структури  підприємств  є цехи , дільниці , лабораторії . У них вироб –
ляється , проходить  технічний  контроль  і випробовується  кінцева  про-
дукція , комплектуючі  вироби , матеріали  і напівфабрикати , запчастини ,
перетворюються  види  енергії .
Виробничі  процеси , які забезпечують  умови  для ритмічного  функ –
ціонування  основного  виробництва , називаються  допоміжними  і в
комплексі  утворюють  допоміжне  виробництво . Головна  функція  цих
об’єктів  полягає  у всебічному  обслуговуванні  та ритмічному  забезпе –
ченні  основного  виробництва  інструментом , енергією , паливом , ремо –
нтом  обладнання , транспортуванням  вантажів  та ін. Слід  підкреслити ,
що виробнича  структура  кожного  окремого  підприємства  має свою
специфіку , бо вона  визначається  передусім  характером  поділу  праці
між суб’єктами  його  підрозділів .
Провідне  місце  у виробничій  структурі  належить  цеху . Цех є основ –
ною виробничою  одиницею , відокремленою  ланкою , в якій реалізуються
виробничі  процеси . Тип цеху  визначається  характером  виробництва .
Є чотири  типи  цехів : основні , допоміжні , побічні , підсобні . Основними
називаються  цехи , де виробляється  спеціалізована  продукція  для даного
підприємства . Основні  цехи  поділяються  на заготівельні , обробні , склада –
льні. До заготівельних  цехів  відносять  ливарні  (сірого , ковкого  чавуну ,
кольорового , стального , фасонного , точного  литва ), ковальсько -пресу –
вальні  та ін. До обробних  цехів  належать , зокрема , механообробні , дере-
вообробні , термічні , гальванічні , лакофарбові , до складальних  — цехи
складання  виробів , їх фарбування , комплектації  запчастинами  тощо .
Допоміжні  цехи  забезпечують  виробництво  всім необхідним  для
нормального  функціонування  підприємства . Є такі види  допоміжних
цехів : інструментальні , енергетичні , тепло – та паросилові , модельні ,
ремонтні , транспортні , санітарно -технічні .

36Побічні  цехи  забезпечують  перероблення  відходів  основного  виро –
бництва .
Підсобні  цехи  виробляють  тару для пакування  продукції , друкують
інструкції  щодо  її використання  тощо .
Крім  названих , майже  на кожному  заводі  є цехи , служби  і відділи ,
які обслуговують  комунальне , культурно -побутове , житлове  та інше
господарство .
Чільне  місце  у структурі  підприємств  займають  склади , очисні
споруди , комунікації : електромережі , газопроводи , опалення , вентиля –
ційне  обладнання , дорожня  інфраструктура .
У виробничій  структурі  підприємства  важливу  роль  виконують
конструкторські  й технологічні  підрозділи . Тут розробляються  нові
вироби , новітні  технології  для одержання  цієї продукції , проводяться
експериментальні  та дослідно -конструкторські  роботи .
До складу  цехів  входять  основні  й допоміжні  виробничі  дільниці .
Дільниця  — це найменша  адміністративно -виробнича  ланка , в якій
колектив  працівників  виконує  однотипні  технологічні  роботи  з вироб –
ництва  однотипного  продукту
Кожна  виробнича  дільниця  складається  з сукупних  робочих  місць .
Сукупне  робоче  місце  складається  з індивідуальних  робочих  місць .
Робоче  місце  оснащується  необхідними  засобами  праці  відповідно  до
характеру  його  спеціалізації . Оснащення  та розташування  робочого
місця  на виробничій  площі  повинні  забезпечувати  високу  продуктив –
ність  праці , гарантувати  безпеку  роботи , відповідати  фізіологічним ,
естетичним  та санітарно -гігієнічним  нормам .
Виробнича  структура  колективних  аграрних  господарств  склада –
ється  з окремих  внутрішньогосподарських  підрозділів , частина  яких
виробляє  основну  продукцію : відділки , ферми , бригади . Інші  підрозді –
ли мають  обслуговуючий  або підсобний  характер : ремонтні  майстерні ,
електростанції , автопарки , перероблювальні  підприємства
Залежно  від характеру  спеціалізації  виробництва  розрізняють  ви-
робничу  структуру  предметну , технологічну  та предметно -техноло –
гічну . Предметна  виробнича  структура  має певний  ступінь  замкну –
тості . Щодо  автомобільного  заводу , то це цехи  з виробництва  двигунів ,
шасі , кузовів  та інших  вузлів . Предметна  структура  підприємства  ви-
значає  послідовність  використання  засобів  праці  у технологічному
процесі , застосування  високопродуктивного  обладнання , інструментів ,
штампів  тощо .
Технологічна  виробнича  структура  визначає  чітку  технологічну  ві-
докремленість . У кожному  підрозділі  здійснюються  однорідні  технологіч –
ні процеси  з виробництва  різного  кінцевого  продукту . Наприклад , взуттєві
і швейні  підприємства , ливарні , механічні  цехи  машинобудівних  заводів .
Ця структура  спрощує  управління  цехом , дає змогу  маневрувати  розмі –
щенням  людей , полегшує  перехід  з однієї  номенклатури  виробів  на іншу .

37Предметно -технологічна  виробнича  структура  характеризує  на-
явність  на одному  й тому  самому  підприємстві  основних  цехів , які ор-
ганізовані  за предметним  та технологічним  принципом . Наприклад , за-
готівельні  цехи  організовуються  за технологічним  принципом  (ливарні
сірого  чавуну , ливарні  ковкого  чавуну , ковальсько -пресові ), а оброб –
лювальні  та складальні  — за предметним  принципом . Ця виробнича
структура  переважає  у машинобудуванні , взуттєвій , швейній , меблевій
галузях  промисловості .
У ринковій  економіці , перехід  до якої здійснює  Україна , підприєм –
ства вільні  у виборі  тієї чи іншої  організаційної  структури . Головне  —
домогтися  ефективної  праці  відповідного  структурного  підрозділу .
На виробничу  структуру  підприємства  впливає  ряд факторів . Голо –
вні з них:
— галузева  належність , номенклатура  продукції , її техніко –
економічні  особливості , використані  ресурси ;
— тип виробництва , рівень  спеціалізації  і кооперування ;
— структура  засобів  праці , технології ;
— ступінь  складності  конструкції  і технологічність  продукції ;
— організація  обслуговування  обладнання , його  ремонт  і модерні –
зація ;
— мобільність  виробничого  процесу , тобто  його  спроможність
оперативно  переходити  на випуск  нової  продукції ;
— характер  відтворювального  процесу  в підрозділах  підприємства .
Ці фактори  визначають  специфіку  виробничої  структури  підприєм –
ства в різних  галузях . Ринкові  умови  господарювання  потребують  пе-
редусім  нової  виробничої  структури , відтворення  фондів  підприємст –
ва. Основні  шляхи  вдосконалення  виробничої  структури  підприємства :
1. Визначення  оптимальної  величини  підприємства . Оптимальна
величина  підприємства  — це така його  величина , яка за даного  рівня
розвитку  техніки  та технології , а також  конкретних  умов  місцезнахо –
дження  і навколишнього  середовища  забезпечує  виробництво  і реалі –
зацію  продукції  з мінімальними  витратами .
На оптимізацію  величини  підприємства  впливають  різні  чинники ,
що визначають  технічні  та економіко -організаційні  умови  роботи  під-
приємства , а також  сприяють  підвищенню  його  ефективності . До цих
чинників  належать : а) продуктивність  і потужність  наявних  засобів
праці ; б) прогресивність  технологічного  процесу ; в) поєднання  вироб –
ничих  процесів ; г) методи  організації  виробничого  процесу .
2. Поглиблення  спеціалізації  основного  виробництва . Ступінь  удо-
сконалення  виробничої  структури  залежить  від вибору  форми  спеціа –
лізації  виробничих  ланок . Ці форми  мають  відповідати  типу  і масшта –
бу виробництва  і бути  єдиними  для однакових  економічних  умов .
Іншими  словами , удосконалюючи  структуру  підприємства , необхідно
використовувати  одні й ті самі критерії  у виборі  форм  спеціалізації  це-

38хів та дільниць , економічно  обґрунтовувати  створення  кожного  нового
структурного  підрозділу .
3. Розширення  кооперації  з обслуговування  виробництва . Ефектив –
на робота  основного  виробництва  потребує  чіткого  й безперебійного
його  обслуговування  — ремонту  основних  фондів , забезпечення  ін-
струментом , енергією , іншими  видами  послуг . Завданням  підприємст –
ва є виробництво  кінцевої  продукції , а тому  основне  виробництво  має
переважати  не тільки  за часткою  виготовленої  продукції , а й за кількі –
стю працівників , засобів  праці .
Підвищення  частки  обслуговування  при технологічному  вдоскона –
ленні  і високому  рівні  технізації  основного  виробництва  пов’язане  зі
збільшенням  різних  видів  допоміжних  і обслуговувальних  підрозділів .
Водночас  абсолютна  кількість  допоміжних  і обслуговувальних  праців –
ників  повинна  зменшуватись  під впливом  удосконалення  рівня  органі –
зації  виробництва  і підвищення  кваліфікації  працюючих .
4. Забезпечення  високої  якості  продукції  і послуг  підприємства .
5. Організація  аналітичної  роботи  різних  лабораторій : аналіз
ефективності  використання  сировини  і матеріалів ; контрольно –
вимірювальна  діяльність ; перевірка  інструментів , приладів , устатку –
вання ; випробування  комплектних  виробів ; аналіз  причин  поломок ,
простоїв .
6. Забезпечення  якості  функціонування  систем  кругообігу  й обо-
роту  фондів . Необхідний  аналіз  «витрат  з утримання  та експлуатації
устаткування  в цеху », а також  «загальноцехових  витрат ».
Отже , механізм  дії ринку  визначається  структурою  економіки  в ці-
лому  і підприємств  зокрема .
ПИТАННЯ  ДЛЯ ЗАКРІПЛЕННЯ  МАТЕРІАЛУ  І САМОСТІЙНОЇ  РОБОТИ
1. Яке місце  в економічній  системі  сучасного  суспільства  займає  підпри –
ємство ?
2. Назвіть  основні  документи , що регулюють  діяльність  підприємства .
3. Дайте  визначення  підприємству  згідно  з Господарським  кодексом
України .
4. Види  та організаційні  форми  підприємств .
5. Класифікація  підприємств  за різними  ознаками .
6. Назвіть  переваги  господарських  товариств .
7. Основні  переваги  та недоліки  акціонерного  товариства .
8. Переваги  і недоліки  функціонування  об’єднань  підприємств  в Україні .
9. Охарактеризуйте  основні  функціональні  підрозділи  великого  підприєм –
ства .
10. Що розуміють  під виробничою  структурою  підприємства ?
11. Види  виробничої  структури  підприємства .
12. Охарактеризуйте  можливі  шляхи  вдосконалення  виробничої  структури
підприємства .

39ОСНОВИ
ПІДПРИЄМНИЦТВА
ПИТАННЯ  ДЛЯ ТЕОРЕТИЧНОЇ  ПІДГОТОВКИ
2.1. Соціально -економічна  природа  бізнесу .
2.2. Підприємництво  як сучасна  форма  господарю  вання .
2.3. Організаційні  форми  підприємницької  діяльності .
2.4. Основні  форми  комерційних  підприємств  в економічно  розвинутих
країнах .
КЛЮЧОВІ  ТЕРМІНИ  І ПОНЯТТЯ
• Бізнес
• Підприємництво
• Колективна  власність
• Одноособове  володіння
• Товариство
• Корпорація
• Оподаткування
• Статут  корпорацій
• Консалтинг• Виробничі  фонди
• Валовий  прибуток
• Показник  рентабельності
• Венчурний  бізнес
• Франчайза
• Комерційне  підприємництво
• Товарна  біржа
• Фондова  біржа
2.1. СОЦІАЛЬНО -ЕКОНОМІЧНА  ПРИРОДА  БІЗНЕСУ
У будь  якому  суспільстві  всі процеси  і сфери  діяльності  взаємо –
пов’язані . Саме  економіка  визначає  основні  умови  та рівень  життя  су-
спільства . Підприємницька  діяльність  створила  сучасний  рівень  життя
в західних  країнах . Саме  бізнес , який  ефективно  організував  працю
людей , вправно  і ощадно  використовуючи  ресурси , забезпечує  тепері –
шній  рівень  життя  в країнах  з розвинутою  ринковою  економікою .
Термін  «бізнес » має англійське  походження  і мовою  оригіналу  си-
мволізує  діло, діяльність , зайняття .
Але ж бізнес  — це не тільки  діло, це ділові  відношення  між людь –
ми, це відношення  між учасниками  діла. Беручи  участь  у ділі, люди
стають  діловими  людьми , або бізнесменами .
В економіці  всі «діла» так чи інакше  пов’язані  з виробництвом
продукції  та її рухом  в сферу  споживання . Тому  будь -який  епізод  гос-
подарського  життя  характеризується  різноманітністю  різних  діл та ді-
лових  відношень , при допомозі  яких  здійснюється  відтворення . Отже ,
ділові  відношення  — це вираження  того суспільного  явища , яке в кла-
сичній  політекономії  прийнято  називати  виробничими  відношеннями .

40Кожна  діяльність  кожного  із суб’єктів  виробничих  відношень  є його
особиста  справа , а обмін  діяльністю  і результати  діяльності , який  має
місце  в усякій  формі  суспільного  виробництва , є обмін  ділами , діловий
контакт , інакше  кажучи  — угода .
Бізнес  часто  визначають  як діяльність , спрямовану  на одержання
прибутку .
Як тлумачення  терміну  наведемо  таке визначення : бізнес  — це са-
мостійна , здійснювана  на свій страх  і ризик  і під особисту  майнову
відповідальність  діяльність  окремих  громадян  та об’єднань  громадян ,
яка спрямована  на одержання  прибутку  або економічної  вигоди  в ін-
шій формі .
В одному  з англійських  підручників  з бізнесу  є таке визначення :
«Бізнес  — це діяльність , яку здійснюють  приватні  особи  або організа –
ції для здобутку  природних  благ, виробництва  або надання  послуг  в
обмін  на інші товари , послуги , гроші , яка веде до взаємної  вигоди  заін-
тересованих  осіб, організацій ».
В умовах  ринкової  економіки  родові  риси  бізнесу  лише  набувають
видових  ознак , відображаючи  особливості  господарювання  на ринко –
вій основі . Однак  родові  риси  бізнесу , які проявляються  в ринковій
економіці , мали  місце  й раніше .
До родових  ознак  бізнесу  належать :
— обмін  діяльністю  між суб’єктами  економіки ;
— прагнення  кожного  учасника  обміну  діяльністю  реалізувати  свої
інтереси  незалежно  від того, реалізуються  при цьому  інтереси  контра –
гентів  чи ні;
— прагнення  нав’язати  свої інтереси  в тому  випадку , коли  контра –
генти  відмовляють  приймати  не влаштовуючи  їх умови  ділового  спіл-
кування  (угоди );
— виявлення  особистої  чи колективної  ініціативи  в процесі  підго –
товки  та проведення  угоди ;
— здатність  і готовність  іти на особистий  (чи колективний ) ризик
заради  проведення  угоди  на вигідних  умовах ;
— здатність , готовність  та вміння  проводити  різні  прийоми  ділово –
го спілкування , які переслідують  ціль найбільшої  вигоди ;
— здатність  приймати  різні  кроки  в різних  напрямах , щоб забезпе –
чити  вигідну  позицію  для наступного  проведення  обраних  прийомів
ділового  спілкування ;
— здатність  диференціювати  ймовірні  та дійсні  результати  угод ,
визначати  пріоритети  діяльності  та підкоряти  їм логіку  ділового  спіл-
кування .
Бізнес  має свою  стратегію  й тактику . Стратегічна  мета бізнесу  — мак-
симізація  вигоди  (наживи , прибутку ) в процесі  здійснення  різних  угод.
Тактична  мета  — реалізація  цієї стратегічної  установки  у відно –
шеннях  з кожним  конкретним  контрагентом  по кожному  конкретному

41випадку  з використанням  конкретних  умов  здійснення , строків  та
предметів  угоди .
Усі названі  родові  ознаки  бізнесу , його  стратегія  й тактика  повною
мірою  проявляються  в сучасній  ринковій  економіці .
Але ж не слід думати , ніби вони  можуть  проявлятися  тільки  в умо-
вах ринкової  економіки . В умовах  ринкової  економіки  вони  мають  ви-
значенні  видові  особливості , зумовлені  товарно -грошовими  відноси –
нами . Інші  особливості  належні  бізнесу  в тих формах  економіки , де
такі відносини  відсутні  через  історичні  обставини  або поширення  їх
обмежене , чи існує  в спотвореному  вигляді , що не відповідає  їхній
внутрішній  природі .
Проте  бізнес  був поширеним  явищем  і в планово -розподільній  еко-
номіці . Бізнесом  займалися  споживачі , які здійснювали  пошук  дефіци –
тних  товарів . Їхній  дії, включаючи  диференціацію  ринків  за регіональ –
ними , ціновими , фірмовими , товарними  та іншими  ознаками  для
наступного  залучення  до дефіциту , ймовірно , могли  б збагатити  при-
мітними  прикладами  будь -якого  спеціаліста  з теорії  бізнесу , якби  б він
вирішив  звернутися  в пошуках  відповідних  прикладів  до радянського
досвіду .
Бізнесом  займалися  також  керівники  підприємств  і їхні економічні
служби . Для них бізнес  вдавався  до листування  з контрагентами  і
«верхами », ведення  відомостей , складання  довідок  для начальників ,
«торгівлі » з начальством  з питань  коригування  планів , «отоварюван –
ня» фондів , добування  транспортних  засобів .
Так було , адже  замість  повноцінних  товарно -грошових  відносин  у
радянській  економіці  мали  місце  так звані  планомірні  товарні  ведення ,
за яких  ділові  контакти  між суб’єктами  економіки  установлювалися  не
за особистою  ініціативою  цих суб’єктів , а з волі плануючого  та розпо –
діляючого  об’єктів  — угоди  начальства . Однак  родові  ознаки  бізнесу
збереглися  і в таких  умовах . Правда , вигода  бізнесменів  мала  скоро –
минучий  та централізовано -регулювальний  характер . Так, підприємст –
ва не заробляли  прибутку , не одержували  його  і після  вдало  здійсненої
угоди  — вони  одержували  його  за рознарядкою  зверху , коли  викону –
вали  планові  завдання .
Суть  угоди  полягала  в одержанні  такого  завдання  «по створенню
прибутків », які легко  можна  було  виконати . Виробничий  прибуток  був
одним  із найважливіших  оцінювальних  показників  роботи  підпри –
ємств . У повсякденній  свідомості  людей  переважають , як правило , не-
системні  уявлення  про бізнес .
Під бізнесом , звичайно  розуміється  лише  ініціативна  діяльність
підприємців , спрямована  на одержання  прибутків . Таке  поняття  бізне –
су не тільки  спрощує  економічні  відношення  (а ми вище  визначили  бі-
знес як сукупність  ділових  відношень  в суспільстві ), а й тягне  за собою
небезпечні  протиставлення  верств  підприємців  іншим  соціальним  гру-

42пам. Виходить , що бізнес  — це, по суті, дії підприємців , направленні
на збагачення  за рахунок  інших  верств  суспільства . Але в умовах  су-
часної  ринкової  економіки  ділові  люди  здійснюють  підприємницькі
ініціативи , вступаючи  у відносини  не з потенційними  і дійсними  жерт –
вами  особистої  експансії , а з іншими  діловими  людьми . Кожна  угода
так чи інакше  відображає  зацікавленість  в успішному  його  виконанні
всіх учасників  сторін . Якщо  така угода , її предмет  заборонені  законом
(наприклад , збут наркотиків  та торгівля  зброєю  заборонені  в багатьох
країнах ; забороняється  і праця  рабів ), то, крім  безпосередніх  учасників
угоди , зацікавленість  в її успішному  виконанні  проявляє  й держава ,
яка виражає  загальну  вигоду  суспільства  в ефективному  розвитку  еко-
номіки . Звичайно , фактична  міра реалізації  учасниками  угоди  своїх  ін-
тересів  різна . Тому  вираз  «взаємовигідна  угода » не дає уявлення  про
ступінь  його  вигідності  для кожного  з учасників  ділових  відносин  і
може  діяти  тільки  в тому  випадку , коли  сторони  визначили  для себе
користь  від її реалізації .
Зважаючи  на те, що в умовах  сучасної  ринкової  економіки  основу
відносин  між її суб’єктами  становить  пошук  кожному  із суб’єктів  реа-
лізації  свого  діла, можна  стверджувати , що бізнес  являє  собою  систе –
му, яка охоплює  всіх бізнесменів  та їхню  діяльність  в ціле.
Система  бізнесу  — плід довгої  еволюції  економіки . В минулому , в
епоху  так званої  вільної  конкуренції , нерозлучними  супутниками  біз-
несу  були  кризи , класові  конфлікти , соціально -політичні  заворушення ,
війни . Ситуація  кардинально  змінилася  в середині  ХХ ст, коли  бізнес
набув  системного  характеру . Кожний  займався  своїм  ділом  (робив  свій
бізнес ), але в суспільстві  з’явилися  такі соціальні  механізми , завдяки
яким  цей бізнес  може  не наносити  ущербу  іншим  людям , також  зайня –
тим своєю  справою .
Суверенітет  суб’єктів  ділових  відношень  та консенсусу  інтересів
цих суб’єктів  зубумовлюють  один  одного . Протиріччя  між «діловими
людьми » не повинні  виводити  їх за рамки  існуючого  суспільного  кон-
сенсусу  інтересів , стає загальнодержавною  проблемою  і набуває  без-
вихідного  характеру .
Бізнес  як системне  явище  володіє  особистими  внутрішніми  імпуль –
сами  розвитку  (конкуренція ), системою  забезпечення  та відтворення
(прямі  зв`язки суб’єктів  ділових  відношень ), інфраструктурою  (біржі ,
банки , інформаційні  системи , консалтингові  та удиторські  компанії ,
навчальні  заклади  та ін.), системою  управління  (менеджмент ), систе –
мою  оцінювання  діяльності  (гроші ).
Бізнес  — це саморегулювальна  система . Існують  законодавчі  та
нормативні  орієнтувальні  регулятори  ділових  відношень . Законодавст –
во розмежовує  законний  та незаконний  (тіньовий ) бізнес . Воно  також
визначає  правові  норми  взаємовідносин  учасників  бізнесу , міру  відпо –
відальності  один  перед  одним . Нормативні  орієнтувальні  регулятори

43бізнесу  утримують  прийняті  в країні  економічні  важелі : стимулюван –
ня, гарантування , підтримки  та захисту  законодавчого  бізнесу .
Офіційне  визначення  бізнесу  в радянський  період  призвело  лише
до того, що він почав  проявлятися  незаконно . Сформувалися  «чорний
ринок », на якому  товар  продавався  з «чорного  ходу »; «сірий  ринок »,
який  здійснював  комплексне  обслуговування  громадян  та організацій
за принципом  «ти — мені , я — тобі»; «рожевий  ринок », який  охоплює
канали  спецпостачання  окремих  категорій  громадян  за рахунок  остан –
ніх. Мали  місце  й інші форми  тіньового  бізнесу : приписки , завищення
цін, маніпуляції  з плановими  та звітними  показниками , одержання  не-
заробленої  заробітної  плати  тощо .
Підприємництво  як економічний  феномен  є категорією  бізнесу . У
господарській  практиці  категорії  «підприємництво » і «бізнес » часто
ототожнюють . Разом  з тим, це не тотожні , хоча  дуже  близькі  за зна-
ченням  поняття .
Бізнес  — поняття  ширше , ніж підприємництво , і охоплює  всі від-
носини , що виникають  між усіма  учасниками  ринкової  економіки ,
включаючи  у дію не тільки  підприємців , а й споживачів , найманих
працівників , державні  структури .
Підприємництво  — динамічний , активний  елемент  бізнесу , що яв-
ляє собою  ініціативну , самостійну  діяльність , яка здійснюється  на свій
ризик  і під свою  майнову  відповідальність  громадянами , об’єднаннями
громадян . Підприємництво  включає  в оборот  свого  суб’єкта-
підприємця , а не всіх учасників  ринку . Тому  можемо  вести  мову  про
підприємницький  бізнес  поряд  зі споживчим  і трудовим .
В основному  є дві моделі  підприємницького  бізнесу :
— класична  — орієнтується  на максимізацію  віддачі  від ресурсів ,
які має підприємство  (фірма , організація );
— інноваційна  — передбачає  використання  будь -яких  можливос –
тей (у межах  закону ) для підприємництва , навіть  якщо  власних  ресур –
сів для цього  недостатньо .
Найчастіше  ці моделі  застосовують  у поєднанні  (рис. 2.1).
Філософією  підприємництва  є вільний  індивідуалізм , основною  ри-
сою якого  є забезпечення  розквіту  за рахунок  власних  зусиль , але це не
суперечить  інтересам  суспільства . Можливості  збагачення  одних  не
повинні  стримуватися  слабкістю , нездатністю  інших . Тільки  багатий
може  бути  меценатом , спонсором . Убогий  не може  допомогти  іншим .
Багаті  люди  — багате  суспільство . Підприємництво  формує  навколо
себе певне  середовище , в якому  стверджується  повага  до особистості
як такої ; повною  мірою  реалізується  природне  честолюбство  людини ,
її прагнення  до самореалізації  та самоствердження , що дає змогу  виві-
льнити  творчий  потенціал , надає  сферу  діяльності , сферу  прикладання
своїх  сил і виступає  як тип господарювання . Як наслідок  демократиза –
ції суспільства , підприємництво  в міру  проникнення  в економічні

44структури  і в психологію  людини  розвиває  і підтримує  процес  вивіль –
нення  суспільства  й особистості  від рутини  стагнації  виробництва , фо-
рмує  тип мислення , спосіб  життя .
КЛАСИЧН А ІННОВАЦІ ЙНА
Орієнтується  на максимізацію
віддачі  від ресурсів , які має
підприємство  (фірма )Передбачає  використання  будь –
яких  можливостей  (у межах
закону ) для підприємництва
СХЕМА  ДІЇ
Оцінювання  наявних  ресурсів .
Вивчення  можливостей  досягнення
мети .
Використання  можливостей , які
забезпечують  максимальну  віддачу
від наявних  ресурсівФормулювання  мети .
Вивчення  зовнішнього  середовища
в пошуках  альтернативних
можливостей .
Оцінювання  власних  ресурсів .
Пошук  у зовнішньому  середовищі
додаткових  джерел  ресурсів .
Діяльність  для реалізації  метиМОДЕЛІ  ПІДПРИЄМНИЦЬКОГО  БІЗНЕСУ
Рис. 2.1. Моделі  підприємницького  бізнесу
Розвиток  підприємництва  означає  раціоналізацію  економіки , під-
вищення  конкурентоспроможності , позбавлення  від баласту  ресурсів ,
які не використовуються  або погано  експлуатуються , більш  повну  реа-
лізацію  основного  потенціалу  суспільства  — людини . З цієї причини
підприємництво  не може  бути  соціалістичним  або капіталістичним .
Воно  — невід ’ємний  елемент  бізнесу  і розвивається  тільки  там, де в
суспільстві  стверджуються  вільна  ринкова  економіка  і демократизація .
Будь -яке пригнічення  підприємництва  є основою  для поневолення  лю-
дини . Не можна  бути  вільним  громадянином , не маючи  свого  доходу ,
своєї  справи . Суспільство , в якому  всі люди  — наймані  працівники
щодо  держави , не може  бути  гуманним . Економіка , перетворена  на
єдину  фабрику , де всі працюють  за єдиним  господарським  планом ,
відкинула  підприємництво  за своєю  суттю . Так звана  соціалістична
держава , що виникла  та демагогічно  проповідувала  нібито  свій розквіт
при убогому  рівні  народу  та розореній , дефіцитній  економіці , була
приречена . Практика  показала , що сучасні  соціалістичні  тенденції  зна-
менують  різкий  розрив  з усім розвитком  західної  цивілізації , яку су-
часна  людина  створювала , починаючи  з епохи  Відродження , і яка була

45цивілізацією , заснованою  на принципах  підприємництва . Тому  повер –
нення  до підприємництва  — це повернення  до цивілізації , шлях  вихо –
ду із глухого  кута, в який  нас завели  провісники  «будівництва  кому –
нізму ».
Підприємництво  як елемент  бізнесу  не може  бути  відокремлене  від
праці , від ведення  господарства , від привласнення . Без праці  бізнесу  не
буває . Праця  і підприємництво  — процеси  цілеспрямованої  діяльності
на виробництво  матеріальних  і духовних  благ. Але якщо  для підпри –
ємництва  праця  — основна  умова  його  розвитку  і джерело  створення
життєвих  благ, то підприємництво  — це засіб , що надає  праці  творчос –
ті, це змістовна , якісна  сторона  діяльності , яка характеризується  само –
примусом  суб’єктів , що обрали  цю діяльність .
Підприємництво  — якісно  новий  ефективний  тип ведення  господар –
ства. Воно  потребує  прогресивних  способів , прийомів , методів  ведення
та конкретного  власника , господаря  виробництва , бо тільки  господар
прагне  до примноження  своєї  власності  і заради  цього  займається  й сам
підприємницькою  діяльністю  або наймає  працівників .
2.2. ПІДПРИЄМНИЦТВО  ЯК СУЧАСНА  ФОРМА  ГОСПОДАРЮВАННЯ
В Україні  поширеним  визначенням  підприємства  є поняття , пропи –
сане в Господарському  кодексі  України , а саме : «Підприємництво  —
це самостійна , ініціативна , систематична , на власний  ризик  господар –
ська діяльність , що здійснюється  суб’єктами  господарювання  (підпри –
ємцями ) з метою  досягнення  економічних  і соціальних  результатів  та
одержання  прибутку ».
Поняття  «підприємництво » надзвичайно  широке  і містке . У ньому
переплітається  сукупність  економічних , юридичних , політичних , істо-
ричних , моральних  і психологічних  відносин . Воно  склалося  протягом
значного  часу , змінюючись  під впливом  базисних  і надбудовних  інсти –
тутів , психології  людей  тощо .
Сутність  підприємництва  акумулюється  у впливі  ініціативної , но-
ваторської , самостійної  діяльності . Підприємець  — це суб’єкт, який
поєднує  в собі новаторські , комерційні  та організаторські  здібності  для
пошуку  і розвитку  нових  видів , методів  виробництва , нових  благ та їх
нових  якостей , нових  сфер  застосування  капіталу . А звідси  підприєм –
ництво  — це тип господарської  поведінки  підприємців  з організації
розробок  виробництва  і реалізації  благ з метою  отримання  прибутку  і
соціального  ефекту .
Разом  із тим підприємництво  — це не будь -яка господарська  діяль –
ність , а особливий  вид діяльності , і ця особливість  характеризується
такими  відчутними  (суттєвими , конкретними ) ознаками .
По-перше , це самостійна  діяльність , діяльність  «за свій рахунок ».
Основою  підприємницької  діяльності  є власність  підприємця .

46По-друге , це ініціативна  творча  діяльність . В основі  здійснення
підприємницької  діяльності  лежить  власна  ініціатива , творчо –
пошуковий , інноваційний  підхід .
По-третє , це систематична  діяльність . Підприємницька  діяль –
ність  — бути  постійною , пов’язаною  з відтворювальним  процесом  і
обов ’язково  офіційно  зареєстрованою .
По-четверте , це діяльність , яка здійснюється  на власний  ризик .
Підприємницька  діяльність  здійснюється  під власну  економічну  (май-
нову ) відповідальність .
По-п’яте, метою  цієї діяльності  є одержання  прибутку  або власного
доходу .
Не треба  ототожнювати  поняття  «підприємництво » та «підприєм –
ливість ».
Підприємливість  — це здатність  людини  (особистості ) до само –
стійних , неординарних , нетипових  дій. Тому  в умовах  ринку  практич –
но всі люди  мають  бути  підприємливими , але це не означає , що всі по-
винні  й можуть  бути  підприємцями . Як показує  світовий  досвід , лише
5—8 % населення  країни  є представниками  підприємницьких  кіл.
До основних  принципів  підприємництва  належать :
— вільний  вибір  діяльності  на добровільних  засадах ;
— залучення  до підприємницької  діяльності  майна  і засобів  юри-
дичних  осіб і громадян ;
— самостійне  формування  програми  діяльності , вибір  постачаль –
ників , споживачів  виготовленої  продукції , установлення  цін відповід –
но до витрат  виробництва  із дотриманням  діючого  законодавства ;
— вільне  наймання  працівників ;
— залучення  і використання  матеріально -технічних , фінансових ,
трудових , природних  та інших  ресурсів , використання  яких  не заборо –
нено  чи не обмежено  законодавством ;
— вільний  розподіл  прибутку , що залишається  після  внесення  пла-
тежів , установлених  законодавством ;
— самостійне  здійснення  підприємцем  (юридичною  особою ) зов-
нішньоекономічної  діяльності ;
— використання  будь -яким  підприємцем  належної  йому  части –
ни валютного  виторгу  за власним  розсудом . Підприємницька  діяль –
ність  — робота  індивіда , що грунтується  на розвитку  особистісних
факторів , розширенні  знань  про свої можливості , спрямована  на до-
сягнення  найкращого  результату  в господарській  діяльності , одер –
жання  економічної  вигоди  і, насамперед , присвоєння  додаткового
продукту .
Підприємництво  — один  з важливих  факторів  соціально -еконо –
мічного  прогресу . Тому  суспільство  зацікавлене  в цивілізованому  під-
приємництві , яке повинне  мати  розвинуту  систему  підтримки . Сут-
ність  підприємництва  більш  глибше  розкривається  через  його  основні

47функції  — інноваційну  (творчу ), ресурсну , організаційну , стимулюва –
льну  (мотиваційну ) (рис. 2.2).
Організаційна  — реєстрація
підприємства , організація
виробництва , збуту , рекламиСтимулювальна  (мотиваційна ) —
формування  мотиваційного
механізму  ефективної  і корисної
праціІнноваційна  (творча ) —
генерування  і реалізація  нової
комерційної  ідеї
Функції  підприємництваРесурсна  мобілізація
матеріальних , фінансових ,
трудових , інформаційних  ресурсів
Рис. 2.2. Основні  функції  підприємницької  діяльності
Таким  чином , під підприємництвом  розуміють  господарську  діяль –
ність , що здійснюється  для досягнення  економічних  і соціальних  ре-
зультатів  та з метою  одержання  прибутку , а суб’єкти  підприємницт –
ва — підприємцями . Господарська  діяльність  може  здійснюватись  і без
мети  одержання  прибутку  (некомерційна  господарська  діяльність ). Під
господарською  діяльністю  розуміється  діяльність  суб’єктів  господа –
рювання  у сфері  суспільного  виробництва , спрямована  на виготовлен –
ня та реалізацію  продукції , виконання  робіт  чи надання  послуг  вартіс –
ного  характеру , що мають  цінову  визначеність .
Підприємницька  діяльність  здійснюється  від імені  й під майнову
відповідальність  певними  суб’єктами . Хто ж може  в Україні  здійсню –
вати  підприємницьку  діяльність ?
Суб’єктами  підприємницької  діяльності  (підприємцями ) в Україні
можуть  бути :
— громадяни  України , інших  держав , особи  без громадянства , не
обмежені  законом  у правоздатності  або дієздатності ;
— юридичні  особи  всіх форм  власності , встановлених  Господарсь –
ким кодексом  України ;
— об’єднання  юридичних  осіб, що займаються  в Україні  діяльніс –
тю на умовах  угоди  про розподіл  продукції .
Не допускається  заняття  підприємницькою  діяльністю  таких  катего –
рій громадян : військовослужбовців , службових  осіб органів  прокурату –
ри, суду , державної  безпеки , внутрішніх  справ , державного  арбітражу ,
державного  нотаріату , а також  органів  державної  влади  і управління , які
покликані  здійснювати  контроль  за діяльністю  підприємств .

48Особи , яким  суд заборонив  займатися  певною  діяльністю , не мо-
жуть  бути  зареєстровані  як підприємці  з правом  здійснення  відповідної
діяльності  до закінчення  терміну , встановленого  вироку  суду , особи ,
які мають  непогашену  судимість  за крадіжки , хабарництво , інші кори –
сливі  злочини , не можуть  бути  зареєстровані  як підприємці , не можуть
виступати  співзасновниками  підприємницьких  організацій , а також  за-
ймати  в підприємницьких  товариствах  та спілках  (об’єднаннях ) керівні
посади  і посади , пов’язані  з матеріальною  відповідальністю .
У Конституції  України  записано , що «кожен  має право  на підпри –
ємницьку  діяльність , яка не заборонена  законом » (ст. 42). Тобто  під-
приємці  мають  право  без обмежень  приймати  рішення  і здійснювати
самостійно  будь -яку діяльність , що не суперечить  законодавству . Ра-
зом із тими  законодавчими  актами  передбачено  обмеження  в здійснен –
ні підприємницької  діяльності , зокрема  законодавчо  встановлено  пе-
релік  видів  діяльності , підприємництво  в яких  не застосовується .
Таким  чином  визначено  об’єкти  підприємницької  діяльності .
Так, діяльність , пов’язана  з обігом  наркотичних  засобів , психотро –
пних  речовин , їх аналогів  і прекурсорів , здійснюється  в порядку , вста-
новленому  Законом  України  «Про обіг в Україні  наркотичних  засобів ,
психотропних  речовин , їх аналогів  і прекурсорів ». Виготовлення  і реа-
лізацію  військової  зброї  та боєприпасів  до неї, видобування  бурштину ,
охорону  окремих  особливо  важливих  об’єктів  права  державної  власно –
сті, перелік  яких  визначається  у встановленому  Кабінетом  Міністрів
України  порядку , а також  діяльність , пов’язану  з розробленням , ви-
пробуванням , виробництвом  та експлуатацією  ракет -носіїв , у тому  чи-
слі з їх космічними  запусками  з будь -якою  метою , можуть  здійснювати
тільки  державні  підприємства  та організації , а проведення  ломбардних
операцій  — також  повні  товариства .
Діяльність , пов’язана  з виплатою  та доставкою  пенсій , грошової
допомоги  малозабезпеченим  громадянам , здійснюється  виключно
Державними  підприємствами  зв’язку.
Діяльність , пов’язана  з виробництвом  бензинів  моторних  суміше –
вих (А-76Ек, А-80Ек, А-92Ек, АІ-93Ек, А-95Ек, А-98Ек) з вмістом  не
менше  як 5 % високооктанових  кисневмісних  добавок  — абсолютова –
ного  технічного  спирту  та етилтретбутилового  ефіру , здійснюється
нафтопереробними  підприємствами , перелік  яких  визначається  Кабі –
нетом  Міністрів  України .
Діяльність , пов’язана  з виробництвом  високооктанових  кисневміс –
них добавок , здійснюється  державними  спиртовими  заводами , перелік
яких  визначається  Кабінетом  Міністрів  України .
Окремі  види  потребують  спеціального  дозволу  (ліцензії ). Ліцензу –
ванню  підприємницької  діяльності  підлягають  лише  ті види  підприєм –
ницької  діяльності , які безпосередньо  впливають  на здоров ’я людини ,
навколишнє  природне  середовище  та безпеку  держави .

49Підприємництво  відображає  відносини , що склалися  в суспільстві ,
основою  розвитку  яких  є внутрішні  суперечності  способу  виробницт –
ва. Як відомо , суперечності  — рушійна  сила  будь -якого  розвитку , в
тому  числі  й підприємництва . Суперечність  між продуктивними  сила –
ми і виробничими  відносинами  — найбільш  загальна  суперечність
економічної  системи  суспільства  і підприємництва , які містять  у собі
цілу систему  суперечностей , що виникають  між різними  їхніми  елеме –
нтами  (між виробництвом  і споживанням , зростанням  потреб  і можли –
вістю  задоволення  їх, між різними  формами  власності , інтересами , по-
питом  і пропозицією , технікою  і технологією , робочою  силою  і
засобами  виробництва .
Як рушійна  сила  підприємництва , суперечності  водночас  самі по-
требують  розв’язання , оскільки , нагромаджуючись  до «критичної  ма-
си», вони  можуть  виплеснутися  у вигляді  різних  криз . Формою
розв’язання  суперечностей  як внутрішніх  чинників  саморозвитку  еко-
номічних  процесів  і явищ  виступає  підприємництво , яке є системним
явищем  і має власні  внутрішні  імпульси  розвитку  (конкуренція ), сис-
тему  забезпечення  і відтворення  (прямі  зв’язки суб’єктів  ділових  від-
носин ), інфраструктуру  (біржі , банки , інформаційні  системи , консал –
тингові  та аудиторські  компанії , навчальні  заклади  тощо ), систему
управління  (менеджмент ), систему  вивчення  контрагентів  (маркетинг ),
систему  оцінювання  діяльності  (гроші ). Отже , володіючи  власною
внутрішньою  логікою  і здатністю  до саморозвитку , підприємництво
само  собою  стає рушійною  силою .
Підприємництво  — це соціально -економічна  і ділова  творчість  лю-
дини . Саме  в ній, у самій  людині , в її особистій  ініціативі , енергії , акти-
вності , відповідальності , порядності , винятковій  працьовитості  закладені
рушійні  сили  підприємництва . Прагнення  людини  реалізувати  свої ідеї,
винаходи , виявити  себе, задовольнити  свою  гідність , залишити  після  се-
бе слід на Землі  спонукають  її до підприємницької  діяльності .
Історія  розвитку  підприємництва  показує , що без ризику  бізнесу  не
буває . Ризик  притаманний  тільки  людині . Це інтуїція , гра, обґрунтова –
ний розрахунок , змагання  в конкурентній  боротьбі . Це є й перемога
розуму  і розрахунків  або гіркота  поразки  і прорахунків , але те й інше
стимулює  бізнес . Одних  ризик  надихає , інших  відштовхує , але виграє ,
як правило , суспільне  виробництво , оскільки  створюється  багатство
для людей  і суспільства . Потяг  до створення  матеріальних  і духовних
благ, до збільшення  багатства  також  є рушійною  силою  підприємницт –
ва, тому  що це потреби  не тільки  самого  підприємця , а й суспільства ,
мають  здатність  випереджати  рівень  виробництва . Це пояснюється
тим, що розвиток  суспільства , а отже , і підприємництво  породжує  такі
потреби , які не можуть  задовольнити  наявні  продуктивні  сили . Зрос –
тання  цих потреб  наштовхується  на вузькі  рамки  можливостей  задово –
лення  їх, що зумовлює  потребу  в нових  продуктивних  силах  (техноло –

50гія, техніка , впровадження  нових  професій  та ін.). Таким  чином , по-
треби  виступають  рушійною  силою  як суспільства  в цілому , так і під-
приємництва  зокрема .
Важливими  рушійними  силами  підприємництва  є також  економіч –
ний інтерес  та економічна  конкуренція  (рис. 2.3).
РУШІЙНІ СИЛИ
РОЗВИТКУ  ПІДПРИЄМНИЦТВА
Суперечності
Ділова  творчість  людини
Ризик
ПотребиЕкономічний  інтерес
Конкуренція
Рис. 2.3. Основні  рушійні  сили  розвитку  підприємництва
Економічний  інтерес  — це форма  реалізації  потреби , це користь ,
вигода , яка досягається  в процесі  реалізації  економічних  відносин .
Якщо  економічні  відносини  не реалізують  економічних  інтересів , то
суб’єкти  господарювання  намагаються  досягти  своєї  вигоди  розши –
ренням  діючих  економічних  відносинами  (порушують  закони , розви –
вають  тіньову  економіку  тощо ).
Особистий  економічний  інтерес  винятково  багатогранний , варіати –
вний , як і потреби , що лежать  у його  основі . Людина  є носієм  усіх еко-
номічних  інтересів  — особистого , колективного , суспільного , групово –
го, сімейного  та ін. Через  особистий  економічний  інтерес  можна
реалізувати  інтерес  сім’ї, колективу , суспільства , ефективно  вирішити
суперечності  між ними . Особистий  інтерес  являє  собою  усвідомлене
відображення  об’єктивних  економічних  відносин  у діяльності
суб’єктів  підприємництва . Ігнорування  його  є основним  гальмом  роз-
витку  підприємництва . Реалізувати  свій інтерес  людина  може , лише
включившись  у суспільне  виробництво .
Цільова  спрямованість  ділової  діяльності  людей  полягає  в задово –
ленні  потреб  та інтересів . У цих двох  категоріях  перехрещуються  ас-
пекти  підприємництва , і з цього  погляду  вони  є загальними , наявними
скрізь , де розвивається  підприємництво . Специфіка  потреб  та інтере –
сів, а отже , і підприємництво  визначаються  економічним  та соціаль –

51ним становищем  людей . Підприємництво  є водночас  реалізацією  їхніх
інтересів  і задоволенням  потреб . Бажання  підвищити  свій добробут  за-
охочує  людину  працювати  ефективніше  і продуктивніше , і це зрозумі –
ло, тому  що така праця , як правило , дає кращі  результати .
Система  стимулів  — надзвичайно  важлива  характеристика  системи
підприємництва . Очікування  винагороди  виступає  як рушійна  сила
підприємництва , що стимулює  підприємців  виробляти  більше , а робо –
тодавців  — витрачати  ресурси  раціонально . Стимули , виконуючи  свою
роль  з обслуговуванням  підприємництва , мають  різний  вплив  на став-
лення  людей  до праці . Так, матеріальні  стимули  спонукають  до праці  в
надії  на винагороду , духовні  — на суспільне  визначення , соціальні  —
на кращі  умови . Проте , незважаючи  на різні  способи  впливу  на
суб’єктів  підприємництва , функція  у стимулів  одна  — активізувати
підприємницьку  діяльність . Саме  в умовах  підприємництва  в людини
з’являється  можливість  створити  власну  справу , зайнятися  тією  пра-
цею, яка їй подобається , де вона  може  реалізувати  власні  ідеї, інтереси ,
потреби , де праця  стає стимулом  її діяльності .
Економічна  конкуренція  — це суперництво , змагання  за досягнен –
ня найкращих  результатів , економічна  боротьба  між фірмами  (підпри –
ємцями ) за найвигідніші  умови  виробництва  та збуту  товарів . Еконо –
мічна  конкуренція  — це суперництво  між підприємцями  щодо
задоволення  власних  інтересів , пов’язаних  із продажем  виробленої
продукції , виконанням  робіт , наданням  послуг  одним  і тим самим
споживачам .
У своєму  прагненні  до задоволення  потреб  споживачів  підпри –
ємець  реалізує  власний  економічний  інтерес , лише  вступаючи  в зма-
гання  за споживача , намагаючись  виштовхнути  свого  суперника  з рин-
ку й виробництва . Конкуренція  є об’єктивною  закономірністю  станов –
лення  і розвитку  підприємництва , важливою  передумовою  впорядку –
вання  цін, сприяє  витісненню  з виробництва  неефективних  підпри –
ємств , раціональному  перегрупуванню  ресурсів , захищає  споживача
від диктату  виробників .
Підприємництво  як явище  господарського  життя  завжди  розвива –
ється  в певному , соціально -економічному  та історичному  середовищі .
Саме  тому  для його  безперервного  відтворення  необхідні  певні  перед –
умови . Можна  виділити  чотири  групи  цих передумов : правові , еконо –
мічні , політичні , психологічні .
Правові  передумови  підприємництва  ґрунтуються  на законодавст –
ві, нормативних  актах , розроблених  у країні . Останні  мають  створити
для всіх учасників  ринкових  відносин  однакові  «правила  гри», тобто
надати  однакові  права  і повну  економічну  свободу , не допускати  втру –
чання  органів  державного  управління  в господарську  діяльність  будь –
якого  суб’єкта, за винятком  законодавчо  обумовлених  випадків . Отже ,
йдеться  про те, що підприємці  можуть  діяти  «самостійно », «вільно » в

52межах  закону . Зі зміною  умов  економічного , соціального  життя  змі-
нюються  закони , «правила  гри», а отже , і поняття  «самостійно » і «ві-
льно » наповнюються  новим  змістом .
Економічні  передумови  підприємництва  полягають  у тому , що в
суспільстві  мають  функціонувати  багатосуб ’єктні  власники . Це сприя –
тиме  свободі  підприємницької  діяльності , можливості  на свій страх  та
ризик  приймати  рішення  про використання  майна , продукції , вибір  го-
сподарських  контрагентів . У зв’язку з цим шляхом  створення  економі –
чних  передумов  у нашій  країні  відбуваються  приватизація  власності ,
демонополізація  господарської  діяльності .
Політичні  передумови  підприємництва  полягають  у створенні  в
країні  сприятливого  політичного  клімату  для підприємництва . Цього
можна  досягти , розробивши  і здійснивши  стабільну  політику  в країні .
Така  політика  має надати  всім господарюючим  об’єктам  гарантії  збе-
реження  їхньої  власності , виключення  можливостей  націоналізації ,
експропріації . Владні  структури  мають  захищати  всі види  власності , в
тому  числі  інтелектуальну  (винаходи , новаторство , нові методи  органі –
зації ), а також  створювати  сприятливий  підприємницький  клімат  за-
вдяки  відповідній  податковій , кредитній , митній  політиці  тощо .
Слід  мати  на увазі , що у сфері  бізнесу , крім  суворо  формалізованих
зв’язків , які ґрунтуються  на законодавчих  актах , існують  неформальні
відносини  між господарськими  суб’єктами : довіра , джентльменство ,
слово  честі  тощо .
Психологічні  передумови  підприємництва  полягають  у позитив –
ній суспільній  думці  стосовно  підприємницької  діяльності , адже
відсутність  її стримує  розвиток  останньої . В цьому  плані  існує  ба-
гато проблем , оскільки  життя  кількох  поколінь  проходило  в умовах ,
які створювали  негативне  ставлення  до підприємництва . Мислення
більшості  нашого  народу  консервативне  і змінити  його  в одну  мить
не вдасться .
Підприємництво  не можна  ідеалізувати  — це важка , складна  праця ,
яка не кожному  під силу , до того ж за певних  умов  вона  не виключає  і
експлуатацію , але разом  з тим внесок  підприємництва  в прогрес  циві-
лізації  величезний  і на це необхідно  зважати . Отже , підприємництво
виступає  як економічна  категорія , елемент  бізнесу , тип господарюван –
ня і спосіб  життя .
Елементи  системи  бізнесу  — це підприємницький , споживчий ,
трудовий , державний  бізнес .
Підприємницький  бізнес  — один  з найбільш  динамічних  видів  біз-
несу . Його  суб’єктами  виступають  як фізичні , так і юридичні  особи , їх
діловий  інтерес  — одержання  прибутку  (доходу ) — реалізується  через
виробництво  і продаж  продукції  (виконання  робіт , надання  послуг ).
Тому  підприємницький  бізнес  поділяють  на виробниче , комерційне  і
фінансове  підприємництво  (рис. 2.4).

53Підприємницький
ЕЛЕМЕНТИ  СИСТЕМИ
БІЗНЕСУ
ТрудовийСпоживчий Державний
Рис. 2.4. Елементи  системи  бізнесу
Виробниче  підприємництво  поширюється  в основному  на вироб –
ництво , споживання  товарів  і послуг . Це виробничі  підприємства , фір-
ми, установи .
Комерційне  підприємництво  — обмін , розподіл  і споживання  то-
варів . Це торгові  заклади , біржі .
Фінансове  підприємництво  поширюється  на обіг, вартісний  об-
мін. Цьому  сприяють  банки , фондові  біржі .
Виробниче  підприємництво  складне  і потребує  часу . Тому  в нашій
реальній  дійсності  підприємці -бізнесмени  створюють  переважно  коме –
рційні  та торгово -посередницькі  підприємства .
Підприємницький  бізнес  у великих  та середніх  фірмах  ґрунтується ,
як правило , на розмежуванні  влади  та управління  (власності  безпосе –
реднього  підприємництва ). Цьому  найбільше  сприяє  значне  поширен –
ня акціонерної  власності . Так, у США  майже  25 % працездатних  гро-
мадян  є власниками  акцій , причому  близько  10 % з них не тільки  не є
заможними  людьми , а навіть  навпаки , перебувають  нижче  від офіцій –
ної межі  бідності .
Підприємницький  бізнес  у малих  фірмах  є загальнодоступною
справою , всебічно  заохочується  та підтримується  державою , становить
основу  постійного  відтворення  підприємницького  середовища . В су-
часних  умовах  у таких  країнах , як США , Німеччина , мале  підприємни –
цтво  забезпечує  робочими  місцями  близько  60—70 % усіх зайнятих
громадян , половина  з яких  — дрібні  підприємці .
Основою  підприємницького  бізнесу  є приватна  власність  на засоби
виробництва . Проте  приватна  власність  у її класичному  розумінні  як
власність  однієї -єдиної  приватної  особи  — значно  поширена  лише  в
малому  бізнесі . У великому  бізнесі  це явище  надзвичайної  рідкісне .
Споживчий  бізнес  — масове  явище  в ринкових  відносинах , оскі-
льки  він, по-перше , здійснюється  всіма  громадянами , на противагу
підприємницькому  бізнесу , відображує  загальну  участь  людей  у сис-
темі ділових  відносин . По-друге , споживчий  бізнес  показує  зацікавле –
ність  людей  у кінцевих  результатах  виробництва . Ця діяльність  безпо –

54середньо  спрямована  на пошук  найкращих  умов  для досягнення  цих
результатів . По-третє , споживчий  бізнес  є одночасно  і силою , яка врів-
новажує  і стимулює  підприємницький  бізнес , примушуючи  підприєм –
ців не тільки  враховувати  заходи  споживачів , а й сприймати  їх як пар-
тнерів  з ділових  зв’язків . По-четверте , учасниками  споживчого  бізнесу
виступають  і підприємці  — як споживачі  продукції  інших  фірм . Це є
важливим  фактором , який  збалансовує  підприємницькі  інтереси  кож-
ного  з ділових  людей . Тому  слід зазначити , що споживачі , як правило ,
не лише  пасивна  сторона  в угодах  з підприємцями , вони  є рівноправ –
ними  учасниками  ділових  відносин . Діловий  інтерес  споживачів  —
придбання  товарів  та послуг  — реалізується  самостійним  встановлен –
ням контактів  з виробниками  і продавцями  продукції  (послуг ) та по-
шуком  контрагентів  за принципом  максимізації  вигоди . Якщо  для під-
приємців  вигодою  є дохід  (як правило , в грошовій  формі ), то для
споживачів  такою  вигодою  є товар  (послуга ), що найкраще  задоволь –
няє потребу .
Реалізуючи  свої споживчі  інтереси , дістаючи  вигоду  з угод , що
здійснюються , ця категорія  громадян  робить  свій специфічний  спожи –
вчий  бізнес . Основою  споживчого  бізнесу  є приватна  власність  на
предмети  споживання  і послуги .
Трудовий  бізнес  — це бізнес  громадян , які працюють  за наймом .
Як і споживачі , вони  є не пасивною  стороною  в угодах  з підприємця –
ми, а рівноправними  учасниками  відносин  з ними . Діловий  інтерес  на-
йманих  працівників  — одержати  доходи  — реалізується  працею  у під-
приємницькій  фірмі  на контрактній  або іншій  основі . Якщо  для
підприємців  виграшем  в угодах  є кінцевий  доход  фірми  після  збуту
продукції , то для найманих  працівників  — особистий  доход , який  вони
одержують  за виконання  своїх  посадових  обов ’язків .
Реалізуючі  свої трудові  інтереси , дістаючи  виграш  від здійснення
угод  з підприємцями , і ця категорія  громадян  робить  свій специфічний
трудовий  бізнес . У чому  ж його  суть?
По-перше , предметом  угоди  між працівником  і підприємцем  є не
«товар  — робоча  сила », а просто  робоча  сила . Робоча  сила  не може
бути  товаром , оскільки , не маючи  суттєвої  ознаки , притаманної
усім  товарам , вона  не відчужується  назавжди  від свого  носія  після
укладання  трудового  контракту . Робоча  сила  лише  здається  в орен –
ду. Угода  між підприємцем  і працівником  — це орендна  угода , в
якій обумовлюються  строки , умови  оренди  та інші  моменти , влас –
тиві цим відносинам .
Тепер  поширеною  є одночасно  оренда  підприємцями  не тільки  ро-
бочої  сили , а й засобів  виробництва . Значно  поширені , зокрема , лізин –
гові угоди , за яких  оренда  підприємцями  обладнання  сплачується  за
рахунок  залучення  банківських  коштів . Термін  «ринок  робочої  сили »
не зовсім  коректний .

55По-друге , укладаючи  угоду , обидві  сторони  — і працівники , і під-
приємці  — роблять  ініціативний  вибір  і йдуть  на економічний  ризик ,
обмінюються  своїми  надбаннями , прагнуть  нав’язати  один  одному  свої
інтереси , використовують  різноманітні  прийоми  тиску  один  на одного
(наприклад , укладання  колективних  договорів  між підприємцями  і
профспілками ), несуть  взаємну  відповідальність  за порушення  умов
угоди  про найм . Обидві  сторони  здійснюють  за допомогою  угоди  свою
ділову  стратегію  і тактику . Іншими  словами , наявні  ознаки  бізнесу  як з
одного  боку , так і з іншого .
По-третє , наймані  працівники  мають  можливість  змінити  свій соці-
альний  статус , перетворюючись  на власників  унаслідок  придбання  ак-
цій підприємницьких  фірм , або після  закінчення  строку  угоди  про
найм , відкрити  свою  справу , вливаючись  в армію  малих  підприємств .
У марксистській  теорії  система  найманої  праці  традиційно  тракту –
валась  як «купівля -продаж » робочої  сили . Поряд  з науковими  аргуме –
нтами  на користь  такого  розуміння  значного  поширення  в літературі
набули  і емоційні  характеристики  (наприклад , систему  найманої  праці
часто  визначали  як «систему  найманого  рабства »). Динаміку  відносин
між підприємцями  і найманими  працівниками  розглядали  крізь  призму
«абсолютного  і відносного  погіршення  становища  пролетаріату », яке з
неминучістю  ставить  питання  про його  об’єднання  для повалення  ка-
піталізму .
Однак  є й інша  позиція . Немарксистська  наука  виходить  із того, що
укладення  працівниками  і підприємцями  трудової  угоди  не свідчить  про
нерівноправні  відносини  учасників  угоди , оскільки  ніякого  «продажу »
робочої  сили  (тим більше  «найманого  рабоволодіння ») в умовах  ринкової
економіки  не відбувається . Є інше  — один  із учасників  угоди  робить  свій
специфічний  бізнес  як підприємець , інший  — як найманий  робітник .
Основу  трудового  бізнесу  становить  приватна  власність  на робочу
силу .
Державний  бізнес  здійснюють  державні  органи , які також  безпо –
середньо  виходять  на ринок  з діловими  пропозиціями . При цьому  ор-
гани  є рівноправними  партнерами  інших  учасників  ділових  відносин .
Проте  діловий  інтерес  держави  не може  не відрізнятися  від ділових  ін-
тересів  інших  суб’єктів . Основою  ділового  інтересу  держави  є потреба
в здійсненні  пріоритетних  загальнодержавних  науково -технічних , нау-
ково -виробничих  (як правило , науко – і капіталомістких ) та інших  про-
грам , здатних  принести  користь  державі  і його  громадянам .
Принцип  взаємної  вигоди  сторін  за такими  угодами  інший  — під-
приємницькі  фірми  стимулюються  державою  для участі  в цих програ –
мах, а сама  держава  не має можливості  реалізувати  такі програми . Ос-
новою  державного  бізнесу  є державна  власність  на засоби  виро –
бництва , інформацію , продукцію  інтелектуальної  праці , цінні  папери ,
грошові  фонди .

56Організація  бізнесу  за своєю  природою  має процесуальний  харак –
тер. Це відпрацювання , насамперед , правил  формування  підприємни –
цьких  структур , обов ’язкових  для всіх суб’єктів  бізнесу . Ці правила
(принципи ) регулюються  законодавчими  актами  відповідно  до норм ,
прийнятих  у суспільстві .
Джерелом  законодавчих  актів  є відносини , які склалися  в суспільс –
тві, передусім  — економічні . Юридичні  акти  закріплюють  ці відноси –
ни, даючи  простір  для розвитку  або гальмуючи  їх.
Економічні  відносини  не існують  поза формами  їх прояву . Форми
ж економічних  відносин  різноманітні , рухомі , мінливі . Вони  не завжди
знаходять  відображення  в законодавчих  актах , які постійно  відстають
від економічного  розвитку  і тим самим  стримують  здійснення  реформ ,
гальмуючи  перехід  до ринку .
Відносини  бізнесу  — одна  з форм  прояву  економічних  відносин ,
які почали  розвиватися  в нашій  економіці .
2.3. ОРГАНІЗАЦІЙНІ  ФОРМИ
ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ  ДІЯЛЬНОСТІ
На початковому  етапі  будь -якої підприємницької  діяльності  одним
із важливих  є питання  про форму  і організацію . В умовах  ринкової
економіки  відомі  три основні  організаційні  форми : одноособове  воло –
діння , товариства , корпорації . В США , наприклад , єдиним  для всіх цих
форм  є поняття  фірми , тобто  вони , за американськими  законами , є
юридичними  особами . Ідеальних  форм  у бізнесі  немає , кожна  має свої
недоліки  та переваги , тому  кінцевий  вибір  початкових  підприємців  за-
лежить  від різних  умов  (табл . 2.1).
Діловим  людям , які збираються  вибирати  форму  власної  справи
або кооперативу , госпрозрахункової  державної  фірми  або орендного
утворення  і т. п., буде  дуже  цікаво  ознайомитися  з американським  до-
свідом . Звичайно  в діловій  практиці  при виборі  форм  бізнесу  зверта –
ється  увага  на таке питання :
Які формальності  при створенні  підприємства  найбільше  не влаш –
товують  підприємця ?
Які організаційні , юридичні  та інші витрати  мусять  понести  на по-
чатковому  етапі ?
Чи буде  зачеплена  особиста  власність  власників  підприємства  у
випадку  розрахунку  із кредиторами  в результаті  банкрутства  або лікві –
дації  підприємства  з інших  причин ?
Наскільки  просто  може  бути  передане  право  власності  всього  або
частини  підприємства  іншими  фірмам  або особам ?
Як саме  можна  привернути  допоміжний  капітал ?
Як може  вплинути  на справу  фірми  смерть  або тяжка  хвороба  вла-
сника ?

57Таблиця  2.1
ОСОБЛИВОСТІ  ФОРМ  ПІДПРИЄМНИЦТВА
ПоказникОдноосібне
володінняТовариство Корпорація
Юридичний  статус
власникаНе потребує  юри-
дичних  формаль –
ностей ; необмеже –
на
відповідальність ;
поширюється  на
власне  майноЗгода  між партне –
рами; необмежена
відповідальністьпартнерівНеобхідність  за-
твердження  стату –
ту; обмежена  від-
повідальність ,
зумовлена  розмі –
рами  акціонерного
капіталу
Можливості Обмежені  і визна –
чаються  особис –
тим капіталом  та
кредитоспромож –
ністю  власникаОбмежені  особис –
тими  капіталами
партнерів та їх
спроможністю
одержувати  кре-
дитПотенційно  широ –
кі, оскількі  можна
залучати  капітали
інвесторів
Тривалість  існу-
ванняОбмежена  життям ,
якщо  бізнес  не бу-
де спроданоОбмежена  пері-
одом  дії згоди  між
партнерамиНа практиці  немає
межі  тривалості
існуванню  корпо –
рації; власність
може  бути  переда –
на шляхом  прода –
жу акцій
Гнучкість  та кон-
фіденційність  біз-
несуНе обмежені Гнучкість  обме –
жена  положення –
ми узгодження
між партнерами;
конфіденційність
визначається  від-
носинами  між ни-
миГнучкість  обме –
жена  положення –
ми статуту ; багато
корпорацій мають
обов ’язок публіку –
вати частину  своєї
фінансової  інфор –
мації
Оподатковування Особистий  прибу –
тковий  податок ;
спадкоємці  пови –
нні сплачувати
податок  за спадок ,
що примушує
продавати  бізнес
для зменшення
податкових  виплатОсобисті  прибут –
кові податки ; по-
датки  за спадок
сплачуються  як
при одноосібном у
володінніКорпоративний
податок  на прибу –
ток; особистий
прибутковий  по-
даток  на дивіден –
ди; податок  за
спадок  не сплачу –
ється , тому  що ак-
ції померлого  ак-
ціонера можуть
бути  продані
Наскільки  активно  власник  бізнесу  може  брати  участь  в управлінні
підприємством ?

58Як саме  обрана  організаційна  форма  буде  впливатиме  на перспек –
тиви  бізнесу ?
Хоча  багато  з наведених  питань  не зовсім  звичайні  для ділових  лю-
дей в Україні , це дуже  важливі  практичні  проблеми , які мусить  вирі-
шувати  кожний  з них.
Одноосібне  володіння  — це одна  з найдавніших  форм  організації
підприємництва , яка була  розповсюджена  в часи  НЕП  у нашій  країні .
Це підприємство , власниками  якого  є одна  особа  або одна  сім’я, які
отримують  весь доход  (після  відрахування  всіх витрат  і виплати  пода –
тків) і які несуть  весь ризик  від бізнесу . Як правило , власники  такого
підприємства  одночасно  є його  активними  менеджерами . Найближчим
близьким  аналогом  цієї форми  є діяльність , яка заснована  на власній
праці . У зв’язку з прийняттям  закону  про власність  можливості  для ви-
користання  такої  форми  розширюються .
Одноосібна  форма  — одна  з найпростіших  форм  бізнесу , особливо
в тому , що стосується  його  початку , функціонування  і ліквідації . Од-
ноосібна  власність  дуже  розповсюджена  в світі . Так, близько  80 % усіх
підприємницьких  організацій  у США  (15 млн) — це одноосібні  під-
приємства . Ця форма  дуже  розповсюджена  в роздрібній  торгівлі  кон-
сультаційному  бізнесі , сфері  харчування  та багатьох  інших  видах  по-
слуг.
Переваги  одноосібної  форми  підприємництва :
1. Простота  в організації . Не потрібно  розробляти  статуту  та інших
юридичних  документів . Для початку  необхідно  тільки  отримати  ліцен –
зію або патент , якщо  ваш бізнес  довгостроковий . Єдина  умова  для дов-
готривалого  бізнесу  — його  легальність .
2. Повна  самостійність , свобода  та оперативність  дій.
Ця форма  передбачає  максимальну  свободу  дій підприємця . У разі
прийняття  рішень  йому  не потрібно  звертатися  до ради  директорів  або ж
добиватися  згоди  партнерів . Він сам розробляє  політику  своєї  фірми . Ця
форма  підприємництва  підходить  людям  з індивідуальними  рисами .
3. Максимум  спонукальних  мотивів . Одноосібна  форма  власності
забезпечує  максимум  спонукальних  мотивів  для зацікавленості  в успі-
ху бізнесу . Оскільки  доходи  надходять  до єдиного  власника  підприєм –
ства, він зацікавлений  у кропіткій  праці , старанному  контролі  над
справами , у прийнятті  рішень  і максимальному  розширенні  ділових
операцій .
4. Конфіденційність  діяльності . В деяких  видах  бізнесу  основний
капітал  фірми  становлять  спеціальні  секретні  формули  і технологія  ви-
робничого  процесу . Одноосібний  вид власності  значно  більше , ніж ін-
ші організаційні  форми , дає змогу  зберегти  їх у таємниці  від інших .
5. Низькі  організаційні  витрати . Організаційні  витрати  в цьому  виді
бізнесу  дуже  низькі . Наприклад , корпорація  повинна  оплачувати  ви-
трати  юридичних  служб  при своєму  формуванні , а також  платити  го-

59норари  за розробку  статуту , інші організаційні  підприємства ; товарис –
тва несуть  витрати  за оформлення  юридичної  згоди  про своє створен –
ня. Одноосібна  форма  не потребує  таких  витрат .
6. Гнучкість . Одноособовий  підприємець  має можливість  бути  мак-
симально  гнучким  у веденні  справ . Методи  і способи  можуть  швидко
змінюватися  залежно  від ситуації  на ринку , умов  конкуренції , смаків  і
запитів  клієнтів , економічного  положення  в країні  і та ін.
Недоліки  бізнесу , заснованого  на одноосібній  власності :
1. Труднощі  привертання  великих  капіталів . Серйозним  недоліком
цього  виду  бізнесу  є труднощі  в привертанні  великих  капіталів  для по-
чатку  і розширення  масштабних  проектів  або ділових  операцій . Зви-
чайно  сумарний  капітал , який  вкладений  у підприємстві  одноосібним
власником , складається  з його  власних  коштів , коштів  його  друзів  і
родичів  або кредитів  банку . Хоча  підприємець  може  мати  хорошу  кре-
дитоспроможну  репутацію , йому  значно  важче  отримати  дуже  великий
кредит . У цьому  випадку  немає  ніяких  можливостей  для залучення  ін-
весторів  зі своїм  капіталом  у його  справу , як це можливо  було  б зроби –
ти в корпорації  або товаристві . З вигляду  того, що рейтинг  кредито –
спроможності  єдиновласника  не дуже  високий  порівняно  з великими
фірмами , він повинен  платити  значно  вищі  відсотки  за кредити . Якщо
підприємство  функціонує  успішно , воно  може  бути  розширено  за до-
помогою  реінвестування  частини  або всього  прибутку . Але якщо  біз-
нес йде успішно , одних  прибутків  фірми  не досить ; якщо  єдиновлас –
ник вирішив  розширити  свої ділові  операції , він звичайно  переходить
до другої  форми  власності  (товариства  або корпорації ).
2. Невизначеність  термінів  діяльності . Діяльність  одноосібної  фі-
рми юридично  закінчується  зі смертю  власника , його  банкрутством ,
тюремним  ув’язненням  або психічним  захворюванням , а саме  — одно –
осібні  фірми  прибуткові , доки  активні  їхні власники . З вигляду  того,
що термін  життя  такої  фірми  не визначений , інші бізнесмени  звичайно
не дуже  охоче  заключають  довгострокові  фінансові  згоди  з нею.
3. Необмежена  відповідальність  за борги . Це, з одного  боку , пере –
вага одноосібного  виду  підприємництва , тому  що кредитори  охоче  да-
ють гроші  індивідуалам , чия приватна  власність  є гарантією  оплати
боргів  у випадку  банкрутства  або невдачі  в бізнесі . В той же час у ви-
падку  невдачі  єдиновласний  підприємець  може  втратити  всі свої влас-
ні заощадження  і власність . Цей ризик  відлякує  багатьох  людей  від по-
дібного  виду  бізнесу  і підштовхує  їх на припинення  єдиноосібного
підприємництва  або перетворення  його  в інші форми  з обмеженою
відповідальністю .
4. Недолік  спеціалізованого  менеджменту . Звичайно , єдиноосібний
підприємець  виконує  сам усі види  менеджменту , частіше  виступаючи
в ролі генерального  менеджера , менеджера  з продажу , збуту  і реклами ,
фінансиста , кадровика  і постачальника . Однак  лише  деякі  володіють

60якостями , необхідними  для такої  професійної  та ефективної  діяльності .
І як результат , одна  або декілька  ланок  у ланцюжку  ділових  операцій
опиняються  слабкими  зі всіма  випливаючими  звідси  наслідками .
5. Функціональні  недоліки . З вигляду  труднощів  отримання  капіта –
лу в одноосібних  фірмах  є проблеми  оперативного  характеру , напри –
клад : невдале  місце  знаходження  самої  фірми , непідходяща  споруда  і
обладнання ; неможливість  платити  таку заробітну  плату , яка привер –
нула  б найбільш  працездатних , цілеспрямованих  людей , неспромож –
ність  придбати  товари  для фірми  в такій  кількості , яка гарантувала  б
від проблем  дефіциту  в постачаннях .
Короткий  огляд  достоїнств  та переваг  одноосібного  підприємницт –
ва дає підставу  думати , що ця організаційна  форма  має зміст  тільки  в
тому  випадку , якщо : а) для бізнесу  не потрібно  великих  капіталів ;
б) фірма  може  керуватись  однією  особою  або сім’єю; в) бізнес  не охо-
плює  складну  схему  зв’язків ; г) не має необхідності  в приватних  кон-
тактах  власника  з великою  кількістю  людей  з виробничих  питань .
Якщо  не всі ці умови  уявні , то слід пошукати  іншу  форму  організа –
ції справи .
Одноособова  форма  підприємництва  особливо  прийнятна , коли  бі-
знес тільки  починається , коли  вкрай  важлива  гнучкість , оперативність ,
кропітка  робота  і постійна  власна  увага  до справи .
Товариства
Є три основні  види  товариств : загальне  (просте ) з необмеженою
відповідальністю , з обмеженою  відповідальністю  і договірне  (повне
або змішане ).
Загальне  (просте ) товариство  є асоціацією  двох  або великої  кілько –
сті людей  як співвласників  бізнесу  з метою  отримання  прибутку .
Більшість  товариств  мають  тільки  двох  або трьох  членів , хоча  об-
межень  для їхньої  кількості  немає . Члени  товариств  можуть  погодити –
ся ділити  прибуток  будь -яким  обраним  способом , але у випадку  відсу –
тності  згоди  вони  змушені  ділити  його  порівну . Не обов ’язково , щоб
усі партнери  товариства  вклали  рівні  частини  в капітал . У деяких  ви-
падках  капіталом  партнера  можуть  бути  досвід  або професійні  знання
в якій-небудь  сфері . Товариства , як і одноосібні  форми , створюються ,
як правило , в роздрібній  торгівлі , сільському  господарстві , сфері  по-
слуг (наприклад , юридичні  контори , консультації ), фінансів , в області
медицини , брокерської  діяльності  і т. п. Товариства  не підходять  для
великих  справ . У той же час елементи  товариств  використовуються
при створенні  різних  ділових  асоціацій  із двох  або декількох  невели –
ких корпорацій .
Головним  для всіх товариств  є згода  між її членами . Вона  може  бу-
ти усною , письмовою  або у вигляді  яких -небудь  сумісних  дій сторін .
Віддають  перевагу  заключати  згоди  в письмовій  формі  для уникнення
неправильних  тлумачень  і помилок ; однак  усна  або яка-небудь  інша

61згода  або договореність  також  має силу . Звичайно  згоди  включають
такі пункти :
— назва  фірми  і прізвища  всіх партнерів ;
— вид бізнесу  та місце  діяльності ;
— повноваження  кожного  партнера ;
— тривалість  згоди ;
— сума  коштів  інвестованих  кожним  партнером ;
— опис  схеми  розподілу  прибутку  і можливих  втрат ;
— спосіб , за допомогою  якого  кожний  партнер  отримає  компен –
сацію ;
— обмежена  сума  коштів , яка може  бути  вилучена  з капіталу  това-
риства  одним  із партнерів ;
— заява  про фінансові  процедури , необхідні  в товаристві ;
— процедура  прийняття  нових  партнерів ;
— процедура  ліквідації  товариств ;
— підписи  під згодою .
Переваги  загального  товариства :
1. Фінансова  сила. Порівняно  з одноосібною  формою  підприємниц –
тва товариства  звичайно  міцніше  з фінансової  сторони , тому  що в біз-
несі беруть  участь  декілька  власників . А це дає змогу  привертати  знач-
ні кошти . Крім  цього , приватна  власність  та інші види  приватного
стану  кожного  партнера  (якщо  тільки  обмежена  відповідальність  това-
риств  не зафіксована  в згоді ) можуть  бути  привернені  для підвищення
фінансової  відповідальності  асоціації .
2. Свобода  та оперативність  дії. З цієї сторони  товариство  мало
відрізняється  від одноособової  форми . Два або декілька  партнерів  зви-
чайно  легко  і швидко  приймають  управлінське  рішення  без контролю  з
боку  вищих  органів .
3. Допоміжні  можливості  в менеджменті . Одним  із основних  не-
доліків  одноосібної  форми  бізнесу  є те, що підприємець  повністю  бере
на себе всі менеджерські  обов ’язки, хоча  до виконання  деяких  він аб-
солютно  не готовий . У товариствах , де часто  збираються  люди  зі здіб-
ностями  і досвідом , які доповнюють  один  одного , менеджерські  функ –
ції можуть  бути  поділені . Наприклад , один  партнер  може  бути
експертом  у фінансах  і постачаннях , а інший  — у маркетингу . Розпо –
діл функцій  партнерів  у зв’язку з кваліфікацією  і досвідом  кожного
допомагає  створити  більш  ефективне  підприємництво .
Соціально -психологічне  оточення  через  невелику  кількість  партне –
рів товариства  — добра  психологічна  атмосфера  як у відношенні  з клі-
єнтами  та іншими  бізнесменами , так і в колективі  взагалі .
4. Простота  в організації . Організувати  товариство  не на багато
складніше  від одноосібного  підприємства . Головне  — наявність  згоди
між партнерами . Юридична  допомога  в підготовці  такої  згоди  бажана
але необов ’язкова .

625. Власна зацікавленість . Товариства дають  можливість  зберегти
     такий  самий  високий  ступінь  зацікавленості , як і в одноосібній  формі .
     Все, що вигідно  для товариства , вигідно  для кожного  партнера .
     Недоліки  загального  товариства
     Крім  деяких  недоліків  товариств , аналогічним  недоліком  одноосіб –
     ної форми  (невизначеність  часу  діяльності , необмежена  відповідаль –
     ність  за борги  і т. п.) існують  і інші.
     1. Необмежена  відповідальність  партнерів . Якщо  це не обговоре –
     но в згоді , то кожен  партнер  несе повну  відповідальність  за всі борги
     товариства  незалежно  від розмірів  інвестицій . Звичайно , якщо  товари –
     ство потерпіло  невдачу , то кожний  партнер  несе відповідальність  про-
     порційно  своїй  частці  в інвестиції . Але якщо  один  із партнерів  не має
     вдосталь  власних  коштів  для покриття  всієї  своєї  частки  в збитках , то
     інші повинні  за свій рахунок  покрити  збитки . В корпорації  на відміну
     від товариств  фінансова  відповідальність  розподіляється  між усіма
     утримувачами  акцій  у зв’язку з долею  їх акціонерного  капіталу .
     2. Ймовірність  взаємної  недовіри . Ще один  недолік  товариства ,
     який  випливає  з попереднього , пов’язаний  з необхідністю  високої  до-
     віри між партнерами . Для цього  необхідно , щоб ділові  операції  відбу –
     валися  без перешкод . Велика  помилка  одного  з партнерів  може  роз-
     орити  інших . Якщо  у відношеннях  між партнерами  немає  певної
     довіри , це може  призвести  до постійного  відчуття  дискомфорту  і на-
     пруження .
     3. Недостатність  досвіду . Товариство  — не постійна  форма  під-
     приємництва . Смерть  або вихід  одного  з партнерів  веде до ліквідації
     товариства , а ті партнери , які залишилися  в частці , можуть  організува –
     ти нову  форму  бізнесу , але на практиці  цього , звичайно , не трапляєть –
     ся. У більшості  випадків  партнеру , який  залишився , або партнерам  не
     вистачає  фінансових  ресурсів , щоб купити  частку , яка залишилась  піс-
     ля смерті  або виходу  із справи  партнера . Така  неможливість  затрудняє
     заключення  довгострокових  угод  з іншими  бізнесменами  та фірмами .
     Товариства  з обмеженою  відповідальністю
     Це такий  вид товариств , у згоді  про створення  яких  фігурують  один
     або декілька  партнерів , чия відповідальність  не обмежена , і один  або
     декілька  партнерів , відповідальність  яких  обмежена  у межах  вкладено –
     го ними  капіталу , якщо  друге  не оговорене  в згоді . Партнерами  можуть
     виступати  як індивідуальні  підприємства , так і корпорації . Товарист –
     вам з обмеженою  відповідальністю  наявність  партнерів  з необмеже –
     ною відповідальністю  — не завада . Для створення  такого  товариства
     потрібна  формальна  згода .
     Партнерам  з обмеженою  відповідальністю  не дозволяється  займа –
     тися в товариствах  ніякою  менеджерською  діяльністю . Якщо  вони  цим
     займаються , то при судових  розбираннях  є основними  партнерами  з
     повною  відповідальністю .

63Головна  перевага  обмеженого  партнерства  — це можливість  інвес –
тувати  капітал , а саме  воно  виступає  засобом  залучення  капіталів .
Партнери  ризикують  тільки  втратити  свої першопочаткові  інвестиції .
Таким  чином , подібне  партнерство  залучає  людей , які хочуть  вкласти
свої капітали , але не бажають  брати  участі  в менеджменті  цього  під-
приємства .
Договірне  товариство
Створюють  юридичні  та фізичні  особи , які знаходять  вигоду  в су-
місних  діях на ринку , але не хочуть  втратити  своєї  самостійності  —
зливати  свій капітал  або створювати  нову  юридичну  особу  з відокрем –
леною  від засновників  власністю . Укласти  договір  про повне  товарист –
во, який  передбачає  сумісну  підприємницьку  діяльність  або при досяг –
ненні  якої-небудь  мети  (скажімо , сумісні  оптові  закупки  сировини ),
можуть  тільки  ті юридичні  та фізичні  особи , які вже мають  право  во-
лодіти , займатися  підприємницькою  діяльністю .
При цьому  учасники  договірного  товариства  зберігають  свою  гос-
подарську  та юридичну  самостійність : мають  самостійні  баланси , пра-
во розпоряджатися  виробленою  продукцією , вибирати  постачальників
і т. п. Форми  власності  учасників  значення  не мають . Нової  юридичної
особи  члени  товариства  не засновують , його  учасники  лише  передають
на підставі  договору  про сумісну  діяльність  загальну  власність  під
управління  одного  з них.
Наприклад , дві ткацьких  фабрики  об’єднують  свої зусилля  для оп-
тових  закупок  сировини . Це приносить  відчутну  вигоду : чим більша
закупочна  партія , тим вища  скидка . Або підприємства , які належать  рі-
зним  власникам , укладають  договір  про повне  товариство  для сумісної
діяльності  на ринку , скажімо , під одною  фірмовою  назвою . Діють  вони
окремо , кожен  несе, згідно  з обов ’язками , повну  відповідальність  усі-
єю власністю  перед  кредиторами .
Учасники  договірного  товариства  поділяються  на дійсних  членів  і
членів -вкладників . Усі дійсні  члени  рівноправні , їм на стадії  укладання
договору  дана  можливість  вибору : кожен  із них стане  здійснювати  дії
від імені  товариства , може  поручити  це одному  або декільком  дійсним
членам , розділити  між собою  обов ’язки і сферу  компетенції , передба –
чити  види  і розміри  угод , за якими  потрібна  згода  всіх або більшості .
Члени -вкладники  таких  прав  не мають . Кожний  дійсний  член  має один
вирішальний  голос , а члени -вкладники  — дорадчий .
У повному  товаристві  у зв’язку з договором  про необмежену  солі-
дарну  відповідальність , згідно  з обов ’язками  товариства , несуть  усією
своєю  власністю  всі учасники , в змішаному  товаристві  — один  або де-
кілька  дійсних  членів , а члени -вкладники  відповідають  за обов ’язки
товариства  лише  в межах  своїх  вкладів .
Припустимо , двоє  підприємств  з’єднують  свої зусилля  для ство-
рення  товаропровідної  мережі  і сервісного  обслуговування . Відповідно

64до договору , одне  з них, солідніше , може  взяти  на себе всі турботи  по
створенню  центрів  продаж ; інше , початкове , згодне  вкласти  в загальну
справу  лише  певну  суму  — взамін  на обов ’язок продавати  і обслугову –
вати  в цих центрах  і свою  продукцію . Перше  несе за обов ’язками  пе-
ред кредиторами  повну  відповідальність  цією  власністю , друге  —
тільки  в межах  свого  вкладу .
Прибуток  або збут у такому  випадку  розподіляється  так, як ви-
значили  учасники  товариства  у своєму  договорі . Можливі  різні
принципи  розподілу . Дійсні  члени  товариства  не можуть  брати  участі
в інших  підприємствах , які здійснюють  підприємницьку  діяльність  у
тій самій  сфері , що й товариство , без згоди  на те інших  дійсних  чле-
нів товариства .
Договірне  товариство  не має права  випускати  цінних  паперів . У ра-
зі виходу  з товариства  учасник  може  попросити  його  частку  у власнос –
ті товариства .
Корпорації
Корпорація  з’являється  тоді, коли  є в цьому  необхідність , і вмирає ,
коли  ця необхідність  відпадає . Вона  може  володіти  власністю , гроши –
ма та іншими  корпораціями ; може  навіть  «купувати  та продавати » та-
лановитих  людей . Вона  може  наймати  юристів , подавати  до суду  і від-
повідати  по суду , позичати  гроші . Якщо  її борги  перевищують  її
активи , це дуже  прикро  для кредиторів . Так вважає  американський
вчений  Майєр .
У США  корпорації  є юридичними  особами , яким  належать  ті самі
права , що й окремим  громадянам . Вони  включають  в собі право  воло –
діння , отримання  позички , закладення  та ліквідації  власності , право
управління  своїми  власними  справами , право  звертання  до суду . З ін-
шого  боку , корпорації  несуть  відповідальність  перед  законом , тому  на
них можна  подати  до суду .
Корпорації  становлять  невеликий  відсоток  усієї  кількості  компаній
у США . У той же час декілька  сотень  цих корпорацій  контролюють
велику  частину  всього  американського  бізнесу , хоча  не всі корпорації
належать  великому  бізнесу . Але весь великий  бізнес  — це корпорації .
Існують  різні  види  корпорацій .
Некомерційні  корпорації . Це корпорації , які не розраховані  на
отримання  прибутку : урядові , міські , муніципальні , політичні  ство-
рення , а також  благодійні , релігійні , просвітницькі  та подібні  інститу –
ти. Форма  корпорації  приваблива  у випадках , головним  чином , через
обмежену  відповідальність  інвесторів  (наприклад , у випадку , коли  від-
повідальний  за який -небудь  збиток ).
Комерційні  корпорації . Поділяються  на відкриті  та закриті . Відкри –
та корпорація  — це компанія , акції  якої відкриті  для вільного  продажу .
Якщо  акції  корпорації  не належать  відкритому  продажу , тоді вона  за-
крита .

65У США , Англії  та інших  західних  країнах  за типом  відповідальнос –
ті розрізняють  такі види  корпорацій :
а) з відповідальністю , обмеженою  акціями ;
б) з відповідальністю , обмеженою  гарантіями ;
в) з необмеженою  відповідальністю .
Що таке корпорація  з відповідальністю , обмеженою  акціями ? Бі-
льшість  компаній  належать  до цього  виду . Це можуть  бути  і величезні
корпорації , і зовсім  маленькі  фірми , які складаються  із одного  або де-
кількох  підприємців . Головна  особливість  корпорацій  у тому , що від-
повідальність  за борги  обмежена  її фінансовими  ресурсами , які, в свою
чергу , і визначаються  розмірами  акціонерного  капіталу . В назві  цих
корпорацій  часто  є букви  «ЛТД ». При ліквідації  або банкрутстві  відпо –
відальність  корпорації  перед  кредиторами  обмежена .
У корпорації  з відповідальністю , обмеженою  гарантіями , відпові –
дальність  її членів  також  обмежена . Однак  у цьому  випадку  вона  ви-
значається  тими  сумами , які кожен  член  корпорації  погодився  вкласти
у власність  та акціонерний  капітал  компанії . Саме  цими  сумами  він
збирається  відповідати  у випадку  ліквідації  компанії .
Члени  корпорації  з необмеженою  відповідальністю  відповідають
перед  кредиторами  не тільки  акціонерним  капіталом  або конкретними
сумами  коштів  під гарантію . Така  відповідальність  може  поширювати –
ся на всі майнові  та фінансові  активи  членів  корпорації . Цей вид кор-
порації  трапляється  вкрай  рідко .
Змішана  корпорація  — це компанія , в якій беруть  участь  як прива –
тні власники , так і держава .
Переваги  корпорації
1. Обмежена  відповідальність  власників . Серйозним  недоліком  то-
вариств  і одноосібної  форми  підприємництва  є те, що приватна  влас-
ність  власника  може  бути  використана  для погашення  боргів  фірми  у
випадку  фінансового  краху . Цей недолік  виключений  у корпорації .
Власники  корпорації , які називаються  акціонерами , або утримувачами
акцій , втрачають  не більше , ніж вартість  їхніх  інвестицій . Виняток
становлять  банківські  акції , за якими  відповідальність  у вартісному
вираженні  може  бути  більша , ніж сума  вкладеного  капіталу . Кредито –
ри можуть  розраховувати  на покриття  боргів  за рахунок  матеріальних
цінностей , які належать  корпорації , але не можуть  претендувати  на
приватне  майно  або цінності  утримувачів  акцій .
2. Друга  важлива  перевага  корпорації  — простота  операцій  щодо
передачі  права  власності . Організованим  ринком  для таких  операцій  є
фондова  біржа .
Термін  існування  корпорації . Корпорації  можуть  бути  ліквідовані
чотирма  способами :
1) за розпорядженням  суду  у випадку  банкрутства  або залучення
нелегального  бізнесу ;

662) рішенням , прийнятим  більшістю  власників  акцій ;
3) у випадку  закінчення  терміну  дії статуту  корпорації ;
4) розпорядженням  властей  про анулювання  статуту  у випадку  пе-
ревищення  статутних  повноважень , порушення  статуту  або ж діяльно –
сті за межами  статуту .
Як правило , корпорації  існують  дуже  довго . Втрата  декількох  акці-
онерів  не дуже  впливає  на їхню  діяльність , оскільки  акції  перепрода –
ються , переходять  у спадщину  і т. п.
3. Можливість  придбання  допоміжних  капіталів . Корпорація  може
легко  і оперативно  залучати  капітали . Цьому  сприяє  декілька  факторів :
обмежена  відповідальність  власника , легкість  операцій  щодо  передачі
права  власності , тривалий  період  існування  корпорацій . Крім  цього ,
вартість  окремих  акцій  порівняно  невисока . Це приваблює  багатьох
людей  з низьким  або середнім  доходом , які хотіли  б укласти  кошти  в
бізнес , але не мають  змоги  організувати  власну  справу . Нарешті , кор-
порації  випускають  різні  типи  акцій  (привілейовані  і звичайні ), що
привертає  увагу  різних  категорій  інвесторів .
4. Спеціалізований  кваліфікаційний  менеджмент . Від того, що ко-
рпорації  звичайно  більші  від інших  підприємницьких  утворень , вони
можуть  собі дозволити  залучати  значну  кількість  спеціалістів . У това-
риствах  та одноосібних  формах  один  або декілька  індивідів  повинні
виконувати  всі менеджерські  функції . В корпораціях  спеціалісти –
експерти  можуть  займатися  одним  видом  діяльності : технологією , ма-
ркетингом , фінансами , економічними  аналізами , дослідженнями  у
сфері  соціології , психології .
Недоліки  корпорацій
1. Витрати  і труднощі  організації . Технічно  організувати  корпо –
рацію  значно  складніше , ніж вищевказані  форми  підприємництва . На
початковому  етапі  створення  корпорації  необхідна  кваліфікована  юри-
дична  допомога , для оформлення  потрібна  згода  офіційних  органів .
Процес  оформлення  може  бути  довготривалим , затяжним  та дорогим
(особливо  це стосується  великих  корпорацій ).
2. Юридичні  обмеження  активності . Корпорації  дозволяється
займатися  тільки  тією  діяльністю , яка обумовлена  в статуті . Юрис –
ти намагаються  визначити  в статуті  як можна  ширше  мету  підпри –
ємства .
3. Оподаткування . Найважливіший  недолік  підприємництва  в фор-
мі корпорації  — створення  феномена  подвійного  оподаткування  дохо –
ду корпорації . Насамперед  обкладаються  податком  «чисті » корпорати –
вні прибутки  (суми , які утворюються  після  відрахування  всіх витрат ).
Крім  того, частина  корпоративного  прибутку , яка розподіляється  між
акціонерами , обкладається  індивідуальним  прибутковим  податком .
У товариствах  або одноосібних  фірмах  подібного  немає . У багатьох
випадках  корпорації  платять  ще й податки  в місцевий  бюджет .

674. Недостатня увага власників  і службовців . У багатьох  корпо –
     раціях  є тисячі  дрібних  власників  акцій , які не проявляють  великої
     зацікавленості  до її проблем . Багато  з них навіть  не знають  імен
     президента  компанії  чи інших  її керівників , їх інтереси  замикають –
     ся в основному  на двох  питаннях : по-перше , чи платитиме  компанія
     дивіденди  і в яких  розмірах , і, по-друге , чи буде  рости  вартість  ак-
     цій. Через  недостатній  інтерес  малих  власників  корпорації  іноді
     підпадають  під контроль  найнятих  менеджерів , які не є виразника –
     ми інтересів  колективного  власника  підприємства . Таке  положення
     може  призвести  до того , що службовці  компанії  відчувають  меншу
     відповідальність  щодо  компанії . Цього  не спостерігалося  б, якби
     вони  були  її власниками .
     Інші  недоліки :
     — корпорації  мусять  регулярно  подавати  різні  звіти  органам  вла-
     ди; для організації  корпорації  в інших  регіонах  потрібне  затвердження
     органами  влади ;
     — багато  деталей , пов’язаних  із професійними  секретами , складно
     утримати  закритими , тому  що у зв’язку з юридичними  положеннями
     необхідно  давати  інформацію , щоб вести  звіти  і продавати  акції ;
     — труднощі  та витрати  при ліквідації  корпорацій .
     Організація  діяльності  корпорації
     Після  прийняття  рішення  про створення  корпорації  йдеться  про ви-
     бір місця  її розташування . В країнах  СНД  закон  щодо  відношення  ор-
     ганізації  підприємства  відрізняють  за родом  занять .
     Статут  корпорації
     Майбутні  корпоратори  (підприємці , які створюють  корпорацію )
     мають  представити  письмову  заяву  у відповідний  орган  влади . Після
     затвердження  представлений  документ  є статутом  корпорації . Статут
     можна  вважати  тристороннім  контрактом : між органом  влади  і утри –
     манцями  акцій ; між акціонерами  і корпорацією ; між корпораторами  і
     органами  влади .
     Статут  містить  такі дані:
     1) назву  та адресу  представленої  корпорації ;
     2) прізвища  та адреси  корпораторів  і директорів  корпорації ;
     3) мету  створення  корпорації ;
     4) суму  і вид акціонерного  капіталу , який  буде  затверджений ;
     5) привілеї  і права  голосування  на кожний  вид акцій ;
     6) тривалість  існування  корпорації .
     Крім  затвердженого  статуту , ініціативна  група  корпораторів  і акці-
     онерів  може  в рамках  цього  статуту  розробити  правила  внутрішнього
     розпорядку , в які включають  такі положення :
     — про умови  проведення  регулярних  і спеціальних  зустрічей  акці-
     онерів  (час, місце , спосіб  повідомлення , конкретні  умови  для спеціа –
     льних  зустрічей );

68— про раду  директорів  (кількість  членів , відповідальність , органі –
зація , порядок  заповнення  вакансій , нагорода );
— про основні  адміністративні  пости  (назва , обов ’язки, процедура
відбору );
— про фінансові  процедури  (випуск  акцій , їх передача , методи  фі-
нансового  і економічного  аналізу  і бухгалтерського  обліку , необхідні
фінансові  документи  та їхня періодичність ).
Органи  управління  корпорації  (Рада  директорів )
Головний  управляючий  орган  корпорації  — Рада  директорів  у
складі , як мінімум , трьох  осіб, обраних  акціонерами . У великих  кор-
пораціях  кількість  членів  Ради  сягає  20—25 осіб. У складі  Ради  є
внутрішні  і зовнішні  директори . Внутрішні  обираються , в основному ,
з складу  адміністрації  (голова  Ради , президент ). У великих  корпора –
ціях ще можуть  бути  ведучі  віце-президенти . Іноді  до складу  Ради
входять  представники  профспілок . Зовнішні  директори  обираються  з
достатньо  широкого  кола  людей : попередні  керівники  цієї корпора –
ції, керівники  інших  фірм , представники  комерційних  банків  та ін-
ших фінансових  інститутів , пов’язаних  із даною  корпорацією , вчені ,
юристи , державні  діячі  та ін. У більшості  великих  американських  ко-
рпорацій  до двох  третин  складу  Ради  представлені  зовнішніми  дире –
кторами , багато  з яких  входять  одночасно  до декількох  компаній , що
не є протизаконним .
Рада  директорів , обрана  акціонерами , повинна  контролювати  дія-
льність  адміністрації  корпорації , захищати  їхні інтереси , що значною
мірою , нагадує  взаємовідносини  між конгресом  і адміністрацією  США .
Директорам  надається  дуже  велика  довіра . У той же час вони  можуть
бути  залучені  до відповідальності , навіть  до судової , за використання
корпорації  в приватних  інтересах , за грубі  помилки  керівництва  і т. п.
Головне  завдання  Ради  — забезпечити  щонайефективніше  управління
корпорації , щоб вона  була  прибутковою , рентабельною , і акціонери
отримували  високі  стабільні  дивіденди  на свої акції . Через  Раду , особ –
ливо  через  зовнішніх  директорів , державні  органи  здійснюють  зв’язок
і відповідною  мірою  контроль  над діяльністю  корпорації  (насамперед
це стосується  операцій  з цінними  паперами ).
Звичайно , кандидати  в нові директори  пропонуються  з тих, кого
добре  знають . Критерії  відбору  не обов ’язково  пов’язані  з глибоким
знанням  деталей  відповідної  сфери  бізнесу ; велике  значення  має репу –
тація , порядність , чесність , досвід  роботи , бачення  перспективи , філо –
софія  мислення  і т. д.
Рада  займається  і поточними  питаннями  діяльності  корпорації
(розширенням  або зменшенням  ділової  активності ), придбанням  допо –
міжного  обладнання , зміною  характеру  або спрямованості  виробницт –
ва, модернізацією . В обов ’язки Ради  входять  також  відповідні  ступені
рентабельності  діяльності  корпорації , оцінювання  конкурентоспромо –

69жності  і ситуації  на ринку , взаємовідношення  з людьми , визначення
розмірів  дивідендів  і т. д.
Структурну  схему  влади  в корпорації  подано  на рис. 2.5.
Вища  законодавча  влада
Збори  акціонерів
[внутрішніх  (працівників  корпорації ) і зовнішніх ]
Законодавчий  орган  у період  між зборами  акціонерів
ЧлениРади  директорів
1. Рада  директорів  (внутрішні  і зовнішні  члени ).
2. Голова  Ради
3. Комітети  Ради  директорів  (з фінансової  політики , по кадрах ,
диверсифікації , виконавчий  комітет )
Виконавчий  орган
Адміністрація
Президент . Віце -президент . Секретар . Скарбничий
Рис. 2.5. Структура  влади  в корпорації
Контроль  за діяльністю  корпорації
В одноосібній  формі  або товаристві  власники  бізнесу  є одночасно  і
менеджерами . В корпорації  ж власники  (акціонери ) найчастіше  здійс –
нюють  непрямий  контроль  над управлінням  фірмою . Вони  вибирають
Раду  директорів , які відповідають  за розробку  базової  політики , а та-
кож за компетентне  керівництво  корпорацією . В доповнення  до цього
вони  голосують  з найбільш  важливих  питань  (подрібнення  акцій , ком-
пенсаційні  плани , виплати  для вищого  керівництва ).
Права  акціонерів . Акціонери  корпорації  звичайно  зустрічаються
один  раз на рік з метою  виборів  Ради  директорів . Під час виборів  кож-
ного  директора  акціонер  має право  на один  голос  по одному  питанню
за кожну  акцію , якою  він володів . Щоб  представити  можливість  вели –
кого  впливу  на результат  виборів  акціонерів  з невеликою  кількістю
акцій , їм дозволено  віддавати  свої голоси  за одного  директора  (всі 200
голосів ), якщо  є інтерес  у виборах  саме  свого  директора . Хоча  цей
спосіб  здається  демократичним , на практиці  окремі  акціонери  не мо-
жуть  суттєво  вплинути  на вибір  директорів  або на голосування  з важ-
ливих  питань . Це пов’язано  з тим, що більшість  акціонерів  корпорації
володіють  невеликою  кількістю  акцій , значення  їх голосів  невелике ,
щоб надати  суттєвого  впливу  виборам .

70У доповнення  до права  вибору  директорів  акціонери  мають  право
отримати  дивіденди  після  їх оголошення , перевірити  рахунки  та інші
записи  корпорації , голосувати  за поправки  до статуту  або інструкцій ,
брати  участь  у розподілі  майна  компанії  у випадку  її ліквідації .
Передача  повноважень . Коли  акціонерові  повідомляють  про май-
бутні  збори , він може  оформити  заяву , у зв’язку з якою  довіряє  адміні –
страції  або іншому  акціонеру  голосувати  від його  імені  за їх бажанням .
Подібна  форма  увійшла  в практику  тому , що зібрати  хоча  б просту  бі-
льшість  акціонерів  нереально . Звичайно  лише  близько  1 % великих
утримувачів  акцій  приходять  на збори  акціонерів  великих  компаній .
Орієнтовну  структуру  виробничої  корпорації  подано  на рис. 2.6.
2.4. ОСНОВНІ  ФОРМИ  КОМЕРЦІЙНИХ  ПІДПРИЄМСТВ
В ЕКОНОМІЧНО  РОЗВИНУТИХ  КРАЇНАХ
До основних  форм  комерційних  підприємств  належать  фірма , партнерс –
тво і корпорація . Під «фірмою » розуміють  економічний  суб’єкт, що займа –
ється  виробничою  або іншою  діяльністю  і має господарську  самостійність .
Приватнопідприємницька  фірма  — це підприємство , власник
якого  самостійно  веде справи  в особистих  інтересах . Він управляє  фі-
рмою , одержує  весь прибуток , несе персональну  відповідальність  за
всі її зобов ’язання .
Власник  фірми  має право  наймати  і звільняти  працівників , укладає
договори , контракти . Перевага  приватнопідприємницької  фірми  поля –
гає в простоті  її організації , керуванні , у свободі  дій, у достатньо  силь –
ній економічній  мотивації  (одна  особа  одержує  весь прибуток ). Недо –
ліки такої  фірми  — обмеженість  фінансових  і матеріальних  ресурсів ,
відсутність  розвинутої  системи  внутрішньої  спеціалізації  виробництва
і керування , необмежена  відповідальність .
Партнерство  — це підприємство , фірма , організована  декількома
особами , що спільно  володіють  і управляють  нею. Найважливіші  права
тут належать  усім партнерам , проте  може  бути  партнерство  і з обме –
женою  відповідальністю , коли  поряд  із головними  учасниками , цілком
відповідальними  за діяльність  фірми , є партнери , відповідальність
яких  обмежується  сумою  їхнього  вкладу  в справу  (так звані  партнери  з
обмеженою  відповідальністю ).
В умовах  партнерства  порівняно  легше  вирішити  фінансові  питан –
ня, пов’язані  з початком  і продовженням  діяльності  підприємства  (фі-
рми). Тут більше , ніж у приватнопідприємницькій  фірмі , можна  вико –
ристовувати  поділ  праці  і спеціалізацію  у виробництві  і керуванні .
Недолік  партнерства  — поділ  функцій , внаслідок  чого  може  виникну –
ти непогодженість  дій і навіть  несумісність  інтересів . У результаті  ви-
никаючих  протиріч  чи виходу  зі справи  одного  або декількох  партне –
рів виникає  загроза  потенційного  розпаду  партнерства .

71Президент
Секретар  скарбничий Юристи
Віце –
президент  з
маркетингуВіце –
президент
з фінансівВіце –
президент  з
питань
обліку  та
фінансівВіце –
президент  з
виробництваВіце –
президент  з
постачанняВіце -президент
по кадрах  та
зв’язку з
громадськістюВіце –
президент
з розробки
продукції
Виробництво Транспорт Контроль
якостіМенеджери
з фінансів
Менедже ри з виробничих  службРеклама Ціни Збут  та
продажаМаркетингові
дослідженняПривертання
фінансівКредит Управління
фінансамиМенеджери
з маркетингу
Диспетчерські  служби  та
управління  виробництвом
Рис. 2.6. Орієнтовна  структура  виробничої  корпорації
71

72Під корпорацією  розуміють  підприємство  або фірму , що є юриди –
чною  особою , де відповідальність  кожного  власника  обмежена  його
внеском  у підприємство . Корпорація  — товариство , засноване  на паях .
Маючи  акції  товариства , окремі  особи  стають  власниками  корпорації .
Таким  фінансовим  засобом  залучається  велика  кількість  людей . Влас –
ники  акцій  одержують  частину  прибутку  у вигляді  дивідендів . Вони
ризикують  тільки  тією  сумою , яку заплатили  під час купівлі  акцій . Ко-
рпорація  існує  незалежно  від її власників , акціонерів , що дозволяє  їй
функціонувати  стабільно .
До недоліків  корпорації  слід віднести , насамперед , наявність  пев-
них можливостей  для різного  роду  зловживань . Дрібні  і середні  влас-
ники  акцій  не можуть  здійснювати  дійового  контролю  за діяльністю
корпорації .
2.4.1. ОСОБЛИВОСТІ  ОРГАНІЗАЦІЇ  ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ
ДІЯЛЬНОСТІ  В США
У США  капітал  об’єднується  в підприємницькі  асоціації , найбільш
поширеними  з яких  є галузеві . Асоціації  допомагають  компаніям
(окремим  бізнесменам , корпораціям , фірмам ) в упорядкуванні  фінан –
сових  звітів , плануванні  бюджету ; вони  вивчають  процеси  ціноутво –
рення , досліджують  ринкову  кон’юнктуру , шукають  нові шляхи  під-
вищення  ефективності  комерційної  реклами .
За даними  Адміністрації  малого  бізнесу  (SВА) США , у країні  на
початок  третього  тисячоліття  нараховувалося  22,1 млн підприємств  —
«ділових  одиниць ». За формою  власності  й організаційно -правовим
статусом  їх можна  розподілити  на три категорії : корпорації , партнерс –
тва й одноосібні  (індивідуальні ) компанії . На вказаний  час корпорацій
було  4,5 млн, або 20,4 %, ще менше  (1,6 млн, або 7,1 %) нараховувало –
ся партнерських  фірм .
Головним  стартовим  майданчиком  наступного  розвитку  фірми  слу-
гують  одноосібна  компанія , приватнопідприємницька  фірма  — класи –
чна форма  підприємництва . Така  компанія  перебуває  в особистій  влас-
ності  однієї  юридичної  особи . На 01.01.2001 р. одноосібних  підпри –
ємств  у США  було  16,0 млн, або 72,4 %.
Широкий  розвиток  у США  одержав  франчайзинг  — форма  пільго –
вого  партнерства  великих  підприємств  із малими . Головна  мета  фран –
чайзингу  — широко  використовувати  фінансові , матеріальні , інформа –
ційні  ресурси  для розвитку  малого  бізнесу .
У зв’язку із франчайзною  згодою  франчайзер  (велика  батьківська
компанія ) повинна  представити  франчайзі  (малому  підприємству  або
бізнесмену ) допомогу  в підготовці  персоналу , організації  виробництва ,
рекламі , постачанні  і т. п. За всі ці послуги  франчайзі  вносить  однора –
зову плату  під час організації  бізнесу .

73Згода  між франчайзі  і франчайзером  включає  права  і обов ’язки в
довгостроковому  масштабі . Це повинно  забезпечити  виробникові  мо-
жливість  контролювати  якість  продукту  в цілях  збереження  його  ви-
ключних  прав  на торгову  марку . Як тільки  торгова  марка  починає  ви-
користовуватись  під час реалізації  продукції  в інших  штатах , вона
реєструється  в Бюро  патентів  і торгових  марок  США , щоб уникнути
незаконного  її використання  в масштабах  усієї  держави .
В той же час згода  не повинна  зобов ’язувати  яку-небудь  сторону
відповідати  за дії, борги  або податки  іншої .
Згідно  з вимогами  Федеральної  комісії  щодо  торгівлі , всі фірми , які
реалізують  свою  продукцію  через  франчайзну  систему , повинні  розро –
бити  потрібний  опис  своєї  діяльності . Цей документ  включає  20 пунк –
тів, які мають  інформацію  про фірму , яка виробляє  продукт , її посере –
дників , історії  позову , розриву  відносин , банкрутства , а також
інформації  щодо  минулого  і майбутнього  прибутку , обсягу  продажу ,
доходу  і т. д.
Перед  вибором  покупки  потенційному  франчайзі  слід звернути
увагу  на моменти , які дуже  впливають  на хід бізнесу :
а) чи має франчайзер  відділ  розробки  нових  продуктів ?
б) для кого  в останній  раз був розроблений  продукт  і наскільки  ус-
пішно  він реалізується ?
в) як скоро  доведеться  продавати  нові товари  і чи буде  можливість
вибору  при їх отриманні ?
При заключенні  договору  необхідно  оговорити  й такі питання : що тра-
питься  у випадку  продажу  бізнесу ; чи можна  заповідати  його своїм  рідним ,
змінювати  місцезнаходження ; чи існують  межі  для розширення  бізнесу ?
Франчайзна  система  має свої переваги  й недоліки .
З точки  зору  франчайзера , переваги  (порівняно  зі створенням  неза-
лежного  бізнесу ) полягають  у такому : платню  за покупку  франчайзі
забезпечує  великий  капітал , а подальше  зростання  фінансується  без
зовнішніх  займів . До того ж, така система  дозволяє  з мінімальним  ри-
зиком  перевірити  яке-небудь  починання  на практиці .
Недоліки  в тому , що франчайзер  мусить  ділитися  прибутком  з ко-
жним  учасником  системи , що знижує  її рівень  порівняно  з компаніями ,
які повністю  володіють  її підрозділами . При цьому  втрати  на контроль
з розширенням  операцій  постійно  зростають , а його  ефективність  за-
лишається  низькою .
Проведемо  подібний  аналіз  і з точки  зору  франчайзи .
До переваги  відноситься  те, що для заснування  бізнесу  потрібно
менше  капіталу . Назва  компанії  або продукту , широко  відомого  спо-
живачами  і який  заслужив  їх добре  відношення , дозволяє  без допоміж –
них витрат  використовувати  вже створений  раніше  «імідж » товару .
Крім  того, батьківська  фірма  повинна  в подальшому  покривати  части –
ну вартості  реклами .

74Франчайзер  забезпечує  поточну  допомогу  в управлінні , досліджен –
ні і розробках , підборі  кадрів  і плануванні  ринку , а часто  виділяє  необ –
хідні  матеріали  і обладнання .
Подивимося , наприклад , які послуги  представляє  фірма  «Макдо –
нальдс » малій  фірмі , яка уклала  з нею контракт :
1. Обрання  місцезнаходження  ресторану  за допомогою  наукових
методів .
2. Контроль  за будівництвом  ресторану  будівельним  відділом  фір-
ми «Макдональдс ».
3. 20-денний  курс  в «Університеті  Гамбургер » фірми  «Макдо –
нальдс » під Чикаго . Цей курс  дає знання  з питань  бізнесу  (менедж –
мент , виробництво , окаунтинг ). Крім  того, періодично  проводяться  ре-
гіональні  семінари , організовуються  виставки , розробляються
навчальні  матеріали , інструкції  (теж за рахунок  «Макдональдс »).
4. Допомога  в пошуку  поставників  і отримання  сировини  за пільго –
вими  цінами .
Оплата  за ці переваги  — не тільки  місячні  відрахування  з продажу ,
а й залежність  від франчайзера , яка, без сумніву , розширює  підприєм –
ницьку  діяльність , але не дає змоги  ефективно  впливати  на його  рі-
шення .
Тим самим , франчайзна  система  успішно  розвивається  як у США ,
так і в інших  країнах .
Через  франчайзну  систему  проходить  понад  30 % роздрібної  торгі –
влі, загальний  обсяг  якої — 1813 млрд  доларів . Значна  частина  цієї су-
ми припадає  на продаж  автомобілів  і товарів  до них (понад  370 млрд
дол.) і автозаправні  станції  (115 млрд  дол.).
Після  США  за кількістю  підрозділів  франчайзних  компаній  йдуть
Канада  — 9544, Японія  — 8995, Західна  Європа  — 5 тис., Великобри –
танія  і Австрія  — по 3 тис.
2.4.2. ОСОБЛИВОСТІ  ОРГАНІЗАЦІЇ
ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ  ДІЯЛЬНОСТІ  В ЯПОНІЇ
У Японії  дрібні  й середні  підприємства  на 01.01.2001 р. становили
99,3 % усіх приватних  фірм  обробних  галузей  промисловості . Незале –
жні підприємці , члени  їх сімей  — власники  підприємств  становили
22,7 % усіх працюючих . Тут широко  застосовується  відрядна  система
оплати  праці . Фінансують  малі і середні  підприємства , головним  чи-
ном, соціальні  кредитні  кооперативи . Слід  зазначити  високу  ефектив –
ність  і раціональність  японської  системи  керування  виробництвом .
Вона  поєднує  в собі розвиток  підприємництва  і нововведень , високу
прибутковість  із піклуванням  про працівників .
За всіма  найважливішими  показниками  в Японії  домінує  груповий
підприємець  в особі  всього  колективу . В японських  керівників  та ін-

75ших працівників  дуже  високий  ступінь  ідентифікації  зі своєю  фірмою .
Рекомендуючись  незнайомцеві , японець  насамперед  називає  компанію ,
де він служить , а потім  своє ім’я. Історично  сформований  у японсько –
му товаристві  культ  праці  і неформальний , слабко  регламентований
характер  відношень  між начальником  і підлеглим  сприяли  високому
ступеню  розвитку  в японських  корпораціях  підприємництва  в груповій
формі . При цьому , як правило , важливі  підприємницькі  вирішення
(наприклад , про виробництво  нового  продукту ) завжди  приймаються
вищими  керівниками , але при обов ’язковій  реальній  участі  в підготу –
ванні  цих рішень  нижчестоящих  груп .
2.4.3. СУЧАСНІ  ФОРМИ  ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ  ДІЯЛЬНОСТІ  В РОСІЇ
У Росії , відповідно  до Цивільного  Кодексу , створюються  такі орга-
нізаційно -правові  форми  підприємницької  (комерційної ) діяльності :
господарські  товариства  і суспільства , виробничі  кооперативи , держа –
вні та муніципальні  унітарні  підприємства .
Господарські  товариства  можуть  створюватися  у формі  повного
товариства  і товариства  на вірі (командитного ). Повним  є товариство ,
учасники  котрого  уклали  між собою  договір  про створення  підпри –
ємства  для спільного  ведення  певної  господарської  діяльності . Дже-
релом  формування  майна  повного  товариства  служать  внески  його
учасників .
Повному  товариству  не потрібен  статут . Воно  створюється  і діє
на підставі  установчого  договору , що підписується  всіма  його  учас –
никами . В установчому  договорі  вказується  найменування  товарист –
ва, місце  його  перебування , порядок  керування  його  діяльністю , роз-
мір і склад  капіталу  товариства , порядок  зміни  частки  кожного  з його
учасників . Тут містяться  також  зведення  про відповідальність  учас –
ників  повного  товариства  за порушення  обов ’язків  по внесенню
вкладів  та ін.
Прибуток  і збитки  повного  товариства  розподіляються  між його
учасниками  пропорційно  їхнім  часткам  у спільному  капіталі . Для ви-
значення  розміру  податків  кожний  учасник  додає  свою  частку  прибут –
ку до наявного  в нього  прибутку  і з цієї суми  сплачує  податки .
Учасники  повного  товариства  солідарно  відповідають  своїм  май-
ном за зобов ’язання  товариства .
Трохи  інше  становище  в змішаному  (командитному ) товаристві
(або товаристві  на вірі). Поряд  з учасниками , що здійснюють  від імені
товариства  підприємницьку  діяльність  і відповідають  за обов ’язки то-
вариства  своїм  майном , є один  або декілька  учасників -вкладників  (ко-
мандитів ), що несуть  ризик  збитків , пов’язаних  із діяльністю  товарист –
ва, у межах  сум внесених  ними  внесків . Командитисти  не беруть
участі  в здійсненні  товариством  підприємницької  діяльності .

76Товариство  на вірі, як і повне  товариство , не має статуту . Воно
створюється  і діє на підставі  установчого  договору , який  підписуються
усі повні  товариші .
Існує  й така група  підприємницьких  (комерційних ) підприємств  —
господарські  товариства  з обмеженою  відповідальністю , товариства  з
додатковою  відповідальністю , акціонерні  товариства , дочірні  і залежні
товариства .
На початковому  етапі  переходу  економіки  Росії  до ринкових  відно –
син значне  поширення  одержали  товариства  з обмеженою  відповіда –
льністю  (ТОВ ). Цивільним  Кодексом  збережені  головні  принципи  ТОВ
у формі  товариства  з обмеженою  відповідальністю . Таке  товариство
засновується  одним  або декількома  особами . Статутний  капітал  його
розділений  на частини , визначені  установчими  документами . Учасни –
ки товариства  з обмеженою  відповідальністю  не відповідають  за його
зобов ’язання  і несуть  ризик  збитків , пов’язаних  із діяльністю  товарис –
тва, в межах  вартості  вкладених  ними  внесків .
На відміну  від товариства  з обмеженою  відповідальністю , учасники
товариства  з додатковою  відповідальністю  солідарно  відповідають  за
його  зобов ’язаннями  своїм  майном  в однаковому  для всіх розмірі  щодо
вартості  їхніх  внесків , обумовлених  установчими  документами  това-
риства . При банкрутстві  одного  з учасників  його  відповідальність  за
зобов ’язаннями  товариства  розподіляється  між іншими  учасниками
пропорційно  їх внескам .
Значно  поширеною  формою  підприємництва  в сучасних  умовах  є
акціонерні  товариства . Більшість  їх створена  шляхом  приватизації
державних  і муніципальних  підприємств . Статутний  капітал  акціонер –
ного  товариства  розділений  на певну  кількість  акцій . Учасники  акціо –
нерного  товариства  (акціонери ) не відповідають  за його  зобов ’язання  і
несуть  ризик  збитків , пов’язаних  із діяльністю  товариства  в межах  ва-
ртості  належних  їм акцій .
Акціонерні  товариства  бувають  відкритими  і закритими . Учас –
ники  відкритого  акціонерного  товариства  можуть  відчужувати  на-
лежні  їм акції  без згоди  акціонерів . Таке  акціонерне  товариство
може  проводити  відкриту  підписку  на акції , що випускаються , і їх
вільний  продаж . При цьому  воно  зобов ’язане  публікувати  для зага-
льної  відомості  річний  звіт, бухгалтерський  баланс , рахунок  прибу –
тків і збитків .
На відміну  від відкритого , в закритому  акціонерному  товаристві
акції  розподіляються  тільки  серед  його  засновників  або іншого , зазда –
легідь  визначеного , кола  осіб. Таке  товариство  не має права  проводити
відкриту  підписку  на акції , що випускаються .
Акціонери  закритого  акціонерного  товариства  мають  переважне
право  на придбання  акцій , які продаються  іншими  акціонерами  цього
товариства .

77Установчим  документом  як відкритого , так і закритого  акціонерно –
го товариства  є статут , затверджений  засновниками . У ньому , крім  за-
гальних  відомостей , містять  умови  про продукцію , яку випускає  това-
риство , номінальну  вартість  і кількість  акцій ; про розмір  статутного
капіталу  товариства ; про права  акціонерів ; про склад  і компетенцію  ор-
ганів  управління  товариством  і порядок  прийняття  ними  рішень  тощо .
Цивільним  кодексом  уперше  визначені  дочірні  і залежні  товарист –
ва. Дочірнім  визнається  господарське  товариство , якщо  інше  (головне )
господарське  товариство  або товариство  внаслідок  переважної  участі  в
його  статутному  капіталі  або за іншої  умови  має можливість  визначати
рішення , що задовольняють  товариство . Дочірнє  товариство  не відпо –
відає  за борги  головного  товариства . У той же час головне  товариство
відповідає  солідарно  з дочірнім  товариством  за угодами , які укладені
останнім .
Дещо  інший  економічний  статус  має залежне  господарське  товари –
ство. Залежним  визнається  таке господарське  товариство , якщо  інше
товариство , що переважає  або бере  участь , має понад  20 % голосуючих
акцій  акціонерного  товариства  або 20 % статутного  капіталу  товарист –
ва з обмеженою  відповідальністю .
Своєрідною  організаційно -правовою  формою  підприємництва  є
виробничі  кооперативи . Виробничим  кооперативом  (артіллю ) визна –
ється  добровільне  об’єднання  громадян  для спільної  виробничої  або
іншої  господарської  діяльності , заснованої  на їх особистій  трудовій  та
іншій  участі .
У виробничому  кооперативі  об’єднуються  майнові , пайові  внески
його  членів . Сферою  діяльності  такого  кооперативу  може  бути , крім
виробництва , перероблення , збут промислової , сільськогосподарської
й іншої  продукції , виконання  робіт , торгівля , побутове  обслуговуван –
ня, надання  інших  послуг .
Установчим  документом  виробничого  кооперативу  є його  статут ,
що затверджується  загальними  зборами  його  членів . Важливою  особ –
ливістю  виробничого  кооперативу  є те, що він не має права  випускати
акції , а також  те, що кожний  член  кооперативу  має один  голос  під час
прийняття  рішень  на загальних  зборах .
У особливому  ряді серед  організаційно -правових  форм  підприєм –
ництва  перебувають  державні  і муніципальні  унітарні  підприємства .
Під унітарним  підприємством  розуміють  комерційну  організацію , яка
не наділена  правом  власності  на закріплене  власником  за нею майном .
Майно  унітарного  підприємства  нероздільне  і не може  бути  розді –
лене  на частини  між робітниками  підприємства  або іншими  особами .
У формі  унітарних  підприємств  можуть  бути  створені  тільки  дер-
жавні  і муніципальні  підприємства . Майно  державного  або муніципа –
льного  унітарного  підприємства  перебуває  відповідно  в державній  або
муніципальній  власності . Воно  належить  такому  підприємству  на праві

78господарського  ведення  або оперативного  керування . Унітарне  під-
приємство , засноване  на праві  оперативного  керування , називається
федеральним  казенним  підприємством .
ПИТАННЯ  ДЛЯ ЗАКРІПЛЕННЯ  МАТЕРІАЛУ  І САМОСТІЙНОЇ  РОБОТИ
1. Підприємницька  діяльність  у сучасних  умовах .
2. Моделі  підприємницького  бізнесу .
3. Основні  види  товариств . Переваги  та недоліки .
4. Консалтинг  як вид підприємницької  діяльності .
5. Види  підприємницької  діяльності .
6. Розвиток  венчурного  підприємництва  в Україні  за сучасних  умов .
7. Основні  функції  товарних  бірж .
8. Особливості  діяльності  комерційних  банків  України .
9. Розвиток  консалтингових  послуг  в Україні .
10. Сучасні  форми  підприємницької  діяльності  в США , Японії , Росії .

79ОРГАНІЗАЦІЯ  І РОЗВИТОК
ВЛАСНОЇ  СПРАВИ
ПИТАННЯ  ДЛЯ ТЕОРЕТИЧНОЇ  ПІДГОТОВКИ
3.1. Початковий  етап  створення  власного  підприємства .
3.2. Документальне  оформлення  підприємницької  діяльності .
3.3. Керування  створеним  підприємством .
3.4. Припинення  діяльності  підприємств  бізнесу .
КЛЮЧОВІ  ТЕРМІНИ  І ПОНЯТТЯ
• Бізнесмен
• Виробництво
• Надання  послуг
• Види  діяльності
• Комерційна  діяльність
• Зовнішньоекономічна  діяльність
• Чиста  поточна  вартість
• Рентабельність
• Внутрішній  коефіцієнт  ефектив –
ності•Період повернення  капітальних
вкладів
• Максимальний  грошовий  відтік
• Норма  беззбитковості
• Типи  бізнесу
• Статут  підприємства
• Засновницький  договір
• Статутний  фонд
• Реорганізація
• Ліквідація
3.1. ПОЧАТКОВИЙ  ЕТАП  СТВОРЕННЯ
ВЛАСНОГО  ПІДПРИЄМСТВА
Створення  власної  справи  — це завжди  величезний  ризик  і подо –
лання  опору , що неминуче  виникає  при народженні  нового . Створюю –
чи власну  справу , потрібно  знати , що це не тільки  можливість  (за
сприятливих  умов ) користуватися  благами , які забезпечують  це почи –
нання , а й відповідальність  за її функціонування , розвиток  і виживан –
ня. Бізнесменом  практично  може  бути  будь -яка людина : інженер , еко-
номіст , технік , медпрацівник , продавець , винахідник , службовець ,
робітник , викладач , студент , домогосподарка , пенсіонер , школяр . Тре-
ба тільки  визначити  власні  підприємницькі  здібності  та ймовірні  мож-
ливості  стати  бізнесменом . Але залишитися  бізнесменом  зуміють  лише
ті, хто нестандартно  мислить , має силу  волі, цілеспрямованість , велику
працездатність , націленість  на пошук  нового , тобто  ті, які в підприєм –
ницький  діяльності  вбачають  зміст  усього  свого  життя .
Відкрити  власну  справу , організувати  своє підприємство  дуже
складно . Кожне  таке рішення  приймається , виходячи  з конкретної  си-
туації  і тому  воно  унікальне , але все ж в усіх подібних  рішеннях  є де-

80що спільне  — вони  передбачають  відмову  від способу  життя , що скла-
вся, на користь  створення  власної  справи .
Приймаючи  рішення  зайнятися  бізнесом , тобто  відчувши  бажання
створити  власну  справу , треба  усвідомити  такі моменти :
— небажання  працювати  на когось ;
— повну  відмову  від попередньої  кар’єри і готовність  змінити  свій
спосіб  життя ;
— переконаність  у тому , що власна  справа  — це заняття  престиж –
не і гідне ;
— можливість  створити  власну  справу  (наявність  коштів , умов );
— упевненість  у реальності  створення  такої  справи  за умов  існу-
вання  необхідних  зовнішніх  і внутрішніх  передумов .
Відправною  точкою  власної  справи  є ідея, яка закладена  в її осно –
ву. Це може  бути  ідея нового  продукту , який  вироблятиме  підприємст –
во, що створюється ; послуги , які воно  надаватиме  населенню ; меха –
нізм організації  та управління  виробництвом  тощо . Така  ідея може
бути  як власною  (оригінальною , народженою ) і в цьому  випадку  під-
приємство  створюється  для її реалізації , так і запозиченою . В практиці
бізнесу  ідея виступає  початковою  точкою  підприємницької  діяльності .
Джерел  нових  ідей безліч : публікації  офіційних  органів  влади , вче-
них, думка  бізнесменів , відгуки  споживачів , продукція , що випуска –
ється  конкурентами , науково -дослідницькі  і дослідно -конструкторські
розробки  тощо . Носієм  нових  ідей та механізмів  їх реалізації  виступає
людина . Якщо  вона  хоче  відкрити  свою  справу , дуже  важливо , щоб
ідея відповідала  її здібностям , особистим  ціннісним  установкам .
Перед  початком  власної  справи  варто  виконати  «маркетингову  розвід –
ку», тобто  знайти  свою  «ринкову  нішу », звернувши  увагу  на ряд умов :
— політичні  — стабільність  політичної  системи , захист  власності ,
інвестицій ;
— соціально -економічні  — стан купівельної  спроможності  окре –
мих прошарків  суспільства , на задоволення  потреб  яких  працюватиме
створюване  підприємство ;
— оточення  — конкуренція , спрямування  інфляційних  процесів ;
стан фінансово -кредитної  системи ;
— правові  — наявність  і стан законодавчої  бази  підприємництва .
Якщо  ідею  знайдено , починається  процес  вибору  виду  діяльності  та
проектування  підприємства , причому  види  діяльності  мають  відпові –
дати  здібностям  і можливостям  підприємця  і бути  прийнятними  для
нього .
При виборі  виду  діяльності  слід звернути  увагу  на те, що не всі її
види  відповідають  таким  вимогам :
— високому  рівню  рентабельності ;
— швидкої  окупності  проекту  (не кожна  продукція  має можливості
продажу  в максимальному  обсязі );

81— відносно  прийнятним  умовам  матеріально -технічного  забезпе –
чення ;
— невисокому  рівню  капіталомісткості ;
— найменшому  ризику ;
— мобільності  (здатності  до швидких  змін);
— підтримці  авторитетними  органами  (податковими , фінансовими
та ін.).
Важливим  моментом  є законодавчі  обмеження  щодо  здійснення
підприємницької  діяльності . Згідно  з чинним  законодавством , обме –
ження  в здійсненні  підприємницької  діяльності  стосуються  її видів ,
пов’язаних  з такими  діями :
— виготовлення  і розповсюдження  наркотичних  засобів , психо –
тропних  речовин  (крім  спеціально  обумовлених );
— виготовлення  і реалізація  військової  зброї  та боєприпасів  до неї,
вибухових  речовин ;
— видобування  бурштину ;
— охорона  окремих  особливо  важливих  об’єктів  державної  влас-
ності  (перелік  їх дається  Кабінетом  Міністрів );
— розробка , випробування , виробництво  та експлуатація  ракет –
носіїв .
Ці види  діяльності  можуть  здійснюватися  лише  державними  під-
приємствами  та організаціями , а проведення  ломбардних  операцій  —
також  за участю  певних  товариств .
Водночас  уряд  встановлює  перелік  видів  діяльності , якими  можна
займатися  лише  за ліцензіями . Згідно  з чинним  законодавством , ліцен –
зуванню  підлягають  ті види  підприємницької  діяльності , які безпосе –
редньо  впливають  на здоров ’я людини , навколишнє  середовище  і без-
пеку  держави . Так, без ліцензії , яка видається  Кабінетом  Міністрів
України  або уповноваженими  ним органами , не можна  здійснювати
таких  видів  діяльності : пошук  (розвідка ) та експлуатація  родовищ  ко-
рисних  копалин ; виробництво , ремонт  і реалізація  мисливської , спор –
тивної  зброї  та боєприпасів  до них, а також  холодної  та пневматичної
зброї ; виготовлення  і реалізація  лікарських  засобів  та особливо  шкід –
ливих  хімічних  речовин ; виготовлення  пива , алкогольних  напоїв , а та-
кож вироблення  і реалізація  етилового , коньячного  і плодового  спирту ;
виготовлення  тютюнових  виробів ; медична , ветеринарна  та юридична
практика ; створення  та утримання  гральних  закладів , організація  азар-
тних  ігор; міжнародні  перевезення  пасажирів  та вантажів  залізничним
та автомобільним  (крім  країн  СНД ), повітряним , річковим , морським
транспортом ; виготовлення  та ввезення  бланків  цінних  паперів , доку –
ментів  строгої  звітності  та знаків  поштової  оплати , а також  матеріалів  і
напівфабрикатів  для їхнього  виробництва ; діяльність , пов’язана  з ви-
користанням  радіоактивних  відходів , джерел  йонізуючого  випроміню –
вання , перевезення  ядерних  матеріалів  та радіоактивних  речовин ; про-

82ектування , будівництво  та експлуатація  об’єктів  атомної  енергетики , а
також  надання  послуг  з їх обслуговування ; видобування  коштовних
металів  і каменів , виготовлення  та реалізація  виробів  з їх використан –
ням; застосування  авіаційно -хімічних  робіт  і аерофотозйомок ; ауди –
торська  та страхова  діяльність ; виготовлення  ветеринарних  медикаме –
нтів і препаратів ; пересилання  грошових  переказів , листів  масою  до 20
грамів  і поштових  карток ; використання  радіочастот ; виконання  топо –
графо -геодезичних , картографічних  робіт  і кадастрових  зйомок ; виго –
товлення  та реалізація  спеціальних  засобів  із використання  речовин
сльозоточивої  та подразнюючої  дії, індивідуального  захисту , активної
оборони , а також  засобів  для виконання  спеціальних  операцій  опера –
тивно -пошукових  заходів ; надання  послуг  для отримання  освіти  з оде-
ржанням  спеціального  документа  державного  зразка ; діяльність ,
пов’язана  з організацією  іноземного  і зарубіжного  туризму ; судово –
експертна  діяльність ; надання  послуг  і виконання  робіт  протипожеж –
ного  призначення ; виробництво , передача  і постачання  електроенергії ,
здійснення  операцій  з металобрухтом  та багато  інших .
Держава  з часом  вносить  зміни  щодо  видів  діяльності , які здійсню –
ється  за ліцензіями , та заборонених  видів  господарської  діяльності .
Ліцензію  на здійснення  підприємницької  діяльності  видає  Кабінет
Міністрів  України  або уповноважений  ним орган  у термін , не більше
як за 30 днів з дня одержання  заяви .
Для отримання  ліцензії  необхідно  подати  заяву , в якій зазначають :
а) відомості  про заявника  (для фізичної  особи  — прізвище , ім’я, по
батькові  та паспортні  дані — серія , номер  паспорта , ким і коли  вида –
ний, а також  місце  проживання ; для юридичної  особи  — назву  місце –
знаходження , банківські  реквізити , організаційно -правову  форму , іде-
нтифікаційний  код);
б) вид діяльності , на який  заявник  хоче  отримати  ліцензію ;
в) термін  дії ліцензії .
Окрім  заборонених  та ліцензованих  видів  діяльності , усі інші є ві-
льними  до вибору  підприємців  займатися  ними . Перелік  видів  діяльно –
сті, в яких  є можливість  зайнятися  бізнесом , дуже  різноманітний . Не
спиняючись  на кожному  з них, зазначимо  деякі  види  діяльності  зі сфе-
ри виробництва , надання  послуг , ідей (інтелектуального  бізнесу ), ко-
мерційної  і зовнішньоекономічної  діяльності . При цьому  слід пам’я-
тати, що вибір  діяльності  — складний  і важкий  процес . З усього  кон-
гломерату  видів  діяльності  виділяють  у сфері :
— виробництва  — виробництво  продукції  виробничо -технічного
призначення , товарів  народного  споживання , продуктів  харчування ,
будівельних  матеріалів , різноманітного  обладнання , електроприладів ,
вимірювальної  техніки , вторинної  переробки  сировини , упаковки  тощо ;
— надання  послуг  — громадське  харчування , побутове  обслугову –
вання , транспортні , навчальні  та лікувальні  послуги , видовищно –

83розважальні  заходи , комерційна  демонстрація  відео – і кінопрограм ,
комерційні  змагання , організація  та проведення  виставок , ярмарків ,
конкурсів , аукціонів , туристичні , довідково -консультативні  послуги ,
послуги  з приватизації , при переході  на нові форми  власності , ство-
ренні  підприємств , фірм , агентські  й аудиторські  послуги , патентно –
ліцензійні , технічні , складські  та ін.;
— ідей (інтелектуального  виробництва ) — науково -дослідницькі
розробки , винаходи , відкриття , ноу-хау, технології , рецептури , ком-
п’ютерні  програми , матеріали , методичні , літературні , художні  твори ,
комерційні  таємниці , інноваційна  діяльність , продаж  авторського  пра-
ва та ін.;
— комерційної  діяльності  — роздрібна  та оптова  торгівля ; ство-
рення  профільних , універсальних , спеціалізованих  магазинів , салонів ,
торгівля  за зразками , купівля  та продаж  нерухомості ; торгово –
посередницька , торгово -закупівельна , біржова  діяльність , аукціонний
продаж , організація  торгових  домів , торгівля  на дому , створення  коме –
рційних  банків , фінансових  груп  та ін.;
— зовнішньоекономічної  діяльності  — науково -технічна  та вироб –
нича  кооперація , створення  представництв , філій , спільних  підпри –
ємств , консалтингових , маркетингових , туристських  служб , організа –
ція навчання , стажування  фахівців , редакційно -видавнича , комерційна ,
експортно -імпортні , валютно -кредитні , посередницькі , лізингові  опе-
рації , виставки , огляди , конференції , тендери , промислові , науково –
технічні , технологічні , економічні  послуги  та ін.
При створенні  підприємства , пов’язаного  з виробничою  діяльністю ,
доцільно  розробляти  техніко -економічне  обґрунтування  (ТЕО ) підпри –
ємства . До складу  ТЕО  рекомендується  включити  таке:
1. Аналіз  попиту  на продукцію , товари  або послуги , які запланова –
но до виробництва .
2. Виробничі  показники :
2.1. Наявність  конструкторської , технологічної  й іншої  необхідної
документації ;
2.2. Виробничу  програму ;
2.3. Перелік  необхідних  для виконання  програми  машин , устатку –
вання , інструментів , інших  елементів  основних  виробничих  фондів , а
також  сировини  і матеріалів ;
2.4. Наявність  виробничих  потужностей  або проект  їх створення ;
2.5. Наявне  устаткування  й інші елементи  основних  виробничих
фондів ;
2.6. Рентабельність  окремих  видів  продукції  або послуг ;
2.7. Розмір  амортизаційних  відрахувань .
3. Фінансові  показники :
3.1. Виторг , який  намічається  від реалізації  продукції  або надання
послуг ;

843.2. Розмір  матеріальних  і інших  прирівняних  до них витрат ;
3.3. Заплановані  відрахування  в бюджет ;
3.4. Чистий  прибуток ;
3.5. Фонд  оплати  праці ;
3.6. Розмір  інших  створюваних  фондів .
Міжнародна  практика  обґрунтування  проектів  використовує  декі-
лька  показників , що застосовуються  для підготування  рішення  про до-
цільність  вкладення  засобів . У їхньому  числі :
— чиста  поточна  вартість ;
— рентабельність ;
— внутрішній  коефіцієнт  ефективності ;
— період  повернення  капітальних  вкладень ;
— максимальний  грошовий  відтік ;
— норма  беззбитковості .
Показник  чистої  поточної  вартості  (що нерідко  у вітчизняних
джерелах  називають  «інтегральним  економічним  ефектом ») являє  со-
бою різницю  сукупного  прибутку  від реалізації  продукції , розрахова –
ного  за період  реалізації  проекту , і усіх видів  витрат , підсумованих  за
той самий  період  з урахуванням  чинника  часу  (тобто  з дисконтуванням
різночасних  прибутків  і витрат ).
Рентабельність  обчислюється  як відношення  прибутку  до капіта –
льних  вкладень  або як відношення  прибутку  до акціонерного  капіталу ;
розраховується  для кожного  року  реалізації  підприємницького  проек –
ту, а також  середньорічний  розмір . При цьому  враховується  й оподат –
ковування .
Внутрішній  коефіцієнт  ефективності  визначається  як таке грани –
чне значення  рентабельності , що забезпечує  рівність  нулю  інтеграль –
ного  ефекту , розрахованого  за економічний  термін  життя  інвестицій .
Проект  вважається  рентабельним , якщо  внутрішній  коефіцієнт  ефек –
тивності  не нижчий  від вихідного  граничного  значення .
Період  повернення  капітальних  вкладень  — цей показник  ши-
роко  застосовується  у вітчизняній  практиці  як термін  окупності  капі-
тальних  вкладень . Він являє  собою  кількість  років , протягом  яких  при-
буток  від продаж  за відрахуванням  функціонально -адміністративних
витрат  відшкодовує  основні  капітальні  вкладення . Залишається  диску –
сійним  питання  про те, період  повернення  повинен  розраховуватися  з
дисконтуванням  чи без нього .
Максимальний  грошовий  відтік  — це найбільш  негативне  зна-
чення  чистої  поточної  вартості , що розраховується  наростаючим  під-
сумком . Цей показник  відображає  необхідні  розміри  фінансування
проекту  і повинен  бути  узгодженим  із джерелами  покриття  усіх ви-
трат.
Норма  беззбитковості  — мінімальний  розмір  партії  продукції , що
випускається , при якому  забезпечується  «нульовий  прибуток », тобто

85коли  прибуток  від продаж  дорівнює  витратам  виробництва . Визнача –
ється  за формулою
витратизмінніціна Продажнавитрати Постійні
ості беззбитковНорма
−= .
Становлять  інтерес  шість  можливостей  початку  власної  справи , які
рекомендує  відомий  іноземний  економіст  Г. Берл : інкубатори ; надом –
ний бізнес ; «блошині » ринки ; підприємства , що виконують  замовлення
поштою ; пересувні  підприємства , або підприємства  тимчасового  хара –
ктеру ; продаж  товарів  на вечірках  і під час демонстрацій  товару .
Всі ці типи  бізнесу  мають  ряд загальних  рис:
а) індивідуальність  характеру  діяльності ;
б) дуже  низькі  або дуже  гнучкі  вимоги  до початкового  капіталу ;
в) ці підприємства  замислюються  як дуже  рухливі , мінливі .
г) не потребують  реєстрації  юридичної  особи , досить  зареєструва –
тися як приватний  підприємець .
Різняться  вони  рядом  особливостей .
Інкубатор , як відомо , — апарат  для висиджування  яєць  за допомо –
гою штучного  тепла . Стосовно  бізнесу  мається  на увазі , що одне  під-
приємство  (організація ) слугує  ніби парасолькою , що забезпечує  ін-
шим , як правило , малим  підприємствам  необхідний  стан ділового
клімату : помешкання , устаткування , консультативну  раду  спеціалістів
і експертів , можливість  одержання  необхідного  капіталу  й ін.
Надомний  бізнес  повинен  бути  «тихим » бізнесом , що не порушує
правил  гуртожитку  в даному  районі . Ця діяльність  не обов ’язково  об-
межена  будинком .
Багато  видів  послуг  надомного  бізнесу  можуть  надаватися  поза
межами  дому , наприклад , настроювання  піаніно , тренерська  робота ,
робота  екскурсовода , послуги  по консультуванню  і т. д.
При надомному  бізнесі  може  знадобитися  домашній  телефон  (свій
або додатковий ), бажано  з автовідповідачем , копіювальна  техніка ,
комп ’ютер , друкарська  машинка .
Високих  спеціальних  знань , великої  зосередженості , зусиль , часу ,
капітальних  вкладень  потребує  бізнес  «послуги  — поштою ». Для оде-
ржання  достатньої  кількості  замовлення , що забезпечують  гарантова –
ний прибуток , необхідно  охопити  значну  кількість  людей . В умовах
цього  виду  бізнесу  відсоток  реальних  замовлень  дуже  малий  і для того,
щоб вижити  і одержати  прибуток , необхідно  робити  значну  націнку  на
товар .
Нарешті , такий  вид бізнесу , як торгівля  на вечірках  і за зразками .
Порівняно  з іншими  видами  підприємницької  діяльності  вона  потребує
відносно  менше  турбот  і витрат . Проте  треба  мати  можливість  потрап –
ляти  на різноманітні  прийоми  і домашні  вечірки .

86Усі ці типи  бізнесу  на перший  погляд  здаються  дуже  простими .
Проте  тільки  глибоке  вивчення  кожного  з них, окремі  дослідження ,
спостереження  дають  змогу  зробити  правильний  вибір  для організації
нової  власної  справи .
Ідея і вид діяльності  взаємопов ’язані  між собою . Не можна  вибрати
вид діяльності  без ідей, не знаючи , яким  бізнесом  займатися . Разом  з
тим вдало  вибраний  вид діяльності  дає можливість  реалізувати  повною
мірою  ідею . У конкретній  практиці  чітко  сформульована  ідея виступає
видом  діяльності , тобто  набуває  власної  форми  реалізації . Проте  знай –
ти ідею  і визначити  вид діяльності  — це ще не все; необхідно  підібра –
ти форму  організації  та стадії  функціонування  підприємства , а для
цього  треба  вирішити  такі завдання :
— знайти  свою  «господарську  нішу », тобто  місце  на ринку ;
— визначити  час і регіон , де буде  створене  підприємство ;
— встановити  спрямованість  або спеціалізацію  підприємства ;
— зафіксувати  форму  підприємства  (індивідуальну  чи коле –
ктивну );
— поставити  мету  своєї  діяльності  та визначити  способи  її досяг –
нення , тобто  відпрацювати  стратегію  і тактику  бізнесу ;
— продіагностувати  ресурсну , сировинну  базу, дати  їй експертну
оцінку ;
— вибрати  технологію  виробництва ;
— провести  аналіз  і дати  оцінку  споживачам  і конкурентам ;
— простежити  можливості  вкладення  грошей  і одержання  кре-
дитів ;
— вивчити  пільги , привілеї , обмеження , перешкоди ;
— розробити  цінову  політику  на свій продукт  або послугу ;
— сформулювати  тип збутової  поведінки ;
— налагодити  рекламу .
Неабияке  значення  має вибір  форми  підприємництва , насамперед
вибір  між підприємництвом  індивідуальним  і колективним . Обравши
індивідуальну  форму , підприємець  діє на свій страх  і ризик . У випадку
невдачі  власник  несе повну  відповідальність  за зобов ’язаннями  під-
приємства  і розплачується  своїми  засобами , своїм  майном .
Зробивши  вибір  на користь  колективної  форми , підприємець  поді-
ляє відповідальність  із партнерами  по підприємству . Така  форма  дає
змогу  зменшити  ризик , залучити  додаткові  ресурси .
Налагодити  власну  справу  можна  кількома  шляхами :
— організувати  індивідуальне  підприємство  з правом  юридичної
особи  або без такого  права , зареєструвавшись  як суб’єкт індивідуаль –
ної трудової  діяльності ;
— створити  приватне  або сімейне  підприємство ;
— стати  засновником  (учасником ) повного , змішаного , з обмеже –
ною відповідальністю  акціонерного  товариства ;

87— купити  існуюче  підприємство  (цей процес  не набув  у нашій
країні  ще значного  поширення , проте  з розвитком  приватизації  купівля
підприємств  стане  реальністю ).
Проте  які б підприємства  (фірми ) не створювалися , процедура  їх
утворення  в основному  однакова  для всіх.
Отже , проектуючи  власне  підприємство , вибравши  вид діяльності ,
визначивши  форму  організації , ще раз добре  поміркувавши , усе зважи –
вши і прийнявши  остаточне  рішення , можна  переходити  до наступного
етапу  — документального  оформлення  діяльності  та самої  діяльності .
3.2. ДОКУМЕНТАЛЬНЕ  ОФОРМЛЕННЯ  ПІДПРИЄМНИЦЬКОЇ  ДІЯЛЬНОСТІ
До установчих  документів , що підтверджують  статус  юридичних
осіб і без яких  неможливо  заснувати  фірму , відносять  статут  та засно –
вницький  договір . Для створення  малих  приватних  підприємств , які
використовують  індивідуальну  форму  організації  бізнесу  (тобто  інди-
відуальне  підприємство , засноване  на особистій  власності  фізичної
особи  та його  власній  праці , наприклад , праця  у сфері  мистецтва ), не-
обхідним  є лише  статут  підприємства . Для відкритого , командитного
та розширеного  командитного  товариств  необхідний  лише  засновни –
цький  договір . Для всіх інших  видів  підприємств , особливо  якщо  за-
сновниками  виступають  державні , кооперативи , спільні  підприємства ,
різні  асоціації  та союзи , необхідні  обидва  документи .
Статут  підприємства  — це офіційно  зареєстрований  документ ,
який  визначає  форму  власності  підприємства , сферу  його  діяльності ,
спосіб  управління  та контролю , порядок  утворення  майна  підприємст –
ва й розподілу  прибутку , порядок  реорганізації  підприємства  та інші
положення , які регламентують  діяльність  юридичної  особи .
Завдання  статуту  — дати  найбільш  повне  уявлення  про правовий
статус  підприємства  (фірми ) як самостійного  суб’єкта підприємниць –
кої діяльності , що має всі права  юридичної  особи , про його  внутрішній
механізм  управління  і самоуправління , режим  формування  та розпоря –
дження  його  коштами  і прибутком . Таке  призначення  статуту  виявля –
ється  і в його  структурі , яка, як правило , складається  з таких  розділів
(статей ):
— найменування  та місцезнаходження  підприємства  (фірми );
— загальні  положення ;
— мета , предмет , цілі та напрями  діяльності  підприємства  (фірми );
— юридичний  статус  підприємства  (фірми );
— зовнішньоекономічна  діяльність ;
— майно  підприємства  (фірми );
— фонди  фірми  підприємства  (фірми );
— виробничо -господарська  діяльність ;
— прибуток  фірми  та його  розподіл ;

88— відшкодування  збитків ;
— органи  управління  та контролю  фірми  підприємства  (фірми );
— організація  й оплата  праці ;
— компетенція  і повноваження  органів  трудового  колективу ;
— облік  та звітність ;
— припинення  діяльності  фірми  (реорганізація  та ліквідація ).
Усі ці розділи  повинні  міститися  в статутах  усіх видів  підприємств , не-
залежно  від їхніх  організаційних  форм  власності . Водночас  вони  можуть
об’єднуватися , а «наповнення » цих розділів  конкретними  положеннями
залежить  від виду  підприємства , вимог  та бажань  власників -засновників .
Організація  підприємства , якщо  кількість  осіб, які бажають  його
заснувати , двоє  або більше , починається  з розробки  та прийняття  уста-
новчого  договору .
Засновницький  договір  — це договір , який  укладається  між двома
або декількома  засновниками , та визначає  порядок  спільної  діяльності
щодо  утворення  підприємства , умови  передачі  йому  свого  майна , по-
рядок  розподілу  прибутків  і збитків , управління  діяльністю  суб’єкта
господарювання  та участі  в ньому  засновників , порядок  вибуття  та
входження  нових  засновників , інші умови  діяльності  суб’єкта господа –
рювання , які передбачені  законом , а також  порядок  його  реорганізації
та ліквідації  відповідно  до закону .
Суть  засновницького  договору  полягає  а тому , що він є одним  із рі-
зновидів  згоди  про спільну  господарську  діяльність  з утворенням  са-
мостійної  юридичної  особи .
Зміст  засновницького  договору  — об’єднання  майна  (капіталів ) і
підприємницьких  зусиль  з метою  отримання  прибутку . Тому  головним
для засновницького  договору  є окреслення  всіх параметрів  взаємовід –
носин  між учасниками  фірми , передусім  майнового  та організаційного
характеру . Все це визначає  відповідну  структуру  засновницького  дого –
вору , яка має такі розділи :
— преамбулу ;
— предмет  договору ;
— назву  та місцезнаходження  підприємства ;
— загальні  положення  договору ;
— юридичний  статус  підприємства ;
— статутний  фонд  і вклади  учасників  (засновників );
— права  та обов ’язки учасників , відповідальність  (засновників );
— майно  фірми ; розподіл  прибутку ;
— порядок  виходу  зі складу  учасників ;
— форс -мажор ;
— розв’язання  суперечок ;
— умови  припинення  (розірвання ) договору ;
— умови  та строки  набуття  договором  чинності ;
— інші умови .

89Засновницький  договір  набирає  чинності  з моменту  його  підписан –
ня всіма  засновниками  (учасниками ) фірми .
Засновницькі  документи  — важливий  атрибут  підприємницького
бізнесу . Вони  підтверджують  юридичний  статус  підприємства  і через
те потребують  професійного  підходу  до укладання . Тому  таку роботу ,
як правило , доручають  фахівцям  (юристам , економістам ). Користую –
чись  кваліфікованими  довідковими  матеріалами , а також  ознайомив –
шись  з основними  положеннями  законодавчих  актів  щодо  підприєм –
ницьких  структур , можна  провести  цю роботу  самостійно .
Процес  укладання  засновницьких  документів  передбачає :
— підготовчу  роботу , в ході якої визначають  цілі, завдання , мето –
ди організації  підприємства ;
— попередні  переговори  з потенційними  засновниками  (учасника –
ми) для підприємств  з колективною  формою  власності ;
— збирання  й узагальнення  необхідних  матеріалів ;
— створення  робочої  групи  для розробки  статуту  та установчого
договору ;
— юридичні  та економічні  консультації  щодо  змісту  засновниць –
ких документів ;
— підготовку  і проведення  установчих  зборів .
На установчих  зборах  розглядають :
— питання  створення  (заснування ) підприємства  (фірми ), форми
власності  та функціонування ;
— проекти  найменування  підприємства  (фірми ) та юридичну  адресу ;
— склад  засновників ;
— строки  розробки  засновницьких  документів ;
— питання  щодо  вибору  керівних  органів  фірми  та інші організа –
ційні  питання .
Рішення  зборів  оформлюють  протоколом , який  підписують  усі за-
сновники . У разі позитивного  рішення  фірму  вважають  заснованою .
На чергових  зборах  розглядають  та затверджують  підготовлені  заснов –
ницькі  документи . Цей факт  підтверджується  протоколом . Статут  та
засновницький  договір  підписують  усі засновники  (учасники ), тира –
жують  необхідною  кількістю  примірників , засвідчують  державним  но-
таріусом  і подають  на реєстрацію . Тільки  після  реєстрації  підприємст –
во (фірма ) дістає  право  на функціонування .
Для створення  та початку  діяльності  підприємства  (фірми ) потрі –
бен стартовий  капітал . Цю функцію  виконує  статутний  фонд .
Статутний  фонд  — це сукупність  грошових  коштів  та майна , необ –
хідних  для організації  та початку  функціонування  підприємства  (фірми ).
Статутний  фонд  створюється  внесенням  вкладів  засновниками
(учасниками ) і може  поповнюватися  за рахунок  прибутку  від госпо –
дарської  діяльності  підприємства , а в разі потреби  й за рахунок  додат –
кових  вкладів  учасників , у тому  числі  спонсорів . Вкладом  до фонду

90можуть  бути  усі види  майна  — будівлі , споруди , обладнання  та інші
матеріальні  цінності ; кошти  засновників  (учасників ), у тому  числі  й у
вільно  конвертованій  валюті ; усі види  майнових  прав  — на користу –
вання  землею  та іншими  природними  ресурсами , різними  майновими
об’єктами , а також  на використання  винаходів , ноу-хау, інших  об’єктів
інтелектуальної  власності  та інші права , що не належать  до майнових ,
але мають  товарну  вартість .
Строки , розмір , порядок  внесення  та оцінка  вкладів  кожного  засно –
вника  (учасника ) до статутного  фонду  обумовлюються  в засновниць –
ких документах . Вартість  майна , яку вносять  учасники  до статутного
фонду , визначають  за цінами , що діють  на час створення  підприємства
або за домовленістю  учасників . Оцінка  здійснюється  як в українській ,
так і в іноземній  валюті  в перерахунку  за курсом  Національного  банку
України .
До моменту  реєстрації  підприємства , яке функціонує  (наприклад ,
товариство  з обмеженою  відповідальністю ), кожний  із його  учасників
зобов ’язаний  внести  до статутного  фонду  не менше  30 % коштів , як за-
значено  в засновницьких  документах , що має підтвердити  банк . З цією
метою  за заявкою  засновників  у банку  відкривається  тимчасовий  раху –
нок, який  після  реєстрації  перетворюється  у розрахунковий .
Протягом  року  всі учасники  підприємства  (фірми ) повинні  повніс –
тю внести  свій вклад  до статутного  фонду . У разі невиконання  учасни –
ками  цих зобов ’язань  за час прострочення , вони  сплачують  10 % річ-
них з недовнесених  сум, якщо  інше  не передбачено  засновницькими
документами .
Мінімальний  обсяг  статутного  фонду  становить : для акціонер –
ного  товариства  — суму , еквівалентну  1250 мінімальним  заробіт –
ним платам  (відповідно  до ставки  на момент  його  створення ); для
інших  товариств  (товариств  з обмеженою  та додатковою  відповіда –
льністю , повних  та командитних  товариств ) — 100 мінімальним  за-
робітним  платам .
Обсяг  статутного  фонду  може  бути  збільшений  за умови , що всі
учасники  повністю  внесли  свої вклади . Зміна  обсягів  статутного  фонду
набуває  чинності  з моменту  реєстрації  його  органом , який  зареєстру –
вав статут  підприємства  (фірми ).
Кошти  статутного  фонду  спрямовують  на розвиток  виробництва .
Використовувати  кошти  статутного  фонду  на заробітну  плату , за-
охочення  та інші потреби  — забороняється . Статутний  фонд  є власніс –
тю засновників  (учасників ) у межах  їхніх  вкладів .
При виході  засновника  (учасника ) зі складу  підприємства  (товарис –
тва з обмеженою  відповідальністю ) або в разі ліквідації  підприємства ,
засновнику  сплачується  вартість  частини  майна , пропорційно  до його
частки  у статутному  фонді . Майно , передане  в користування , поверта –
ється  в натуральній  формі  без винагороди . Статутний  фонд  є не тільки

91підставою  для державної  реєстрації , а й стартовим  капіталом , від якого
залежить  функціонування  підприємства  (фірми ).
Обсяг  статутного  фонду  закріплюється  в установчому  договорі  та
статуті  підприємства  (фірми ). Підтримка  певного  співвідношення  між
обсягом  статутного  фонду  та загальним  обсягом  виробничо –
господарської  діяльності  є ознакою  фінансової  стійкості  підприємства
(фірми ).
Крім  статутного  фонду  підприємства , можуть  бути  утворені  інші
фонди , наприклад , резервний  фонд , страховий  фонд , фонд  споживан –
ня, фонд  соціально -економічного  розвитку  та інші фонди , що передба –
чені чинним  законодавством  України  або відповідним  рішенням  Збо-
рів учасників  підприємства  (фірми ).
Процес  створення  фірми  (підприємства ) завершує  державна  реєст –
рація .
Державна  реєстрація  суб’єктів  підприємницької  діяльності  прово –
диться  у виконавчому  комітеті  міської , районної  у місті  ради  або в ра-
йонній , районній  міст Києва  і Севастополя  державній  адміністрації  за
місцезнаходженням  або місцем  проживання  суб’єкта, якщо  інше  не
передбачено  законом .
Державна  реєстрація  юридичних  осіб та фізичних  осіб-
підприємців  — це засвідчення  факту  створення  або ліквідації  юридич –
ної особи , засвідчення  факту  набуття  або позбавлення  статусу  підпри –
ємця  фізичною  особою , а також  вчинення  інших  реєстраційних  дій
шляхом  внесення  відповідних  записів  до Єдиного  державного  реєстру .
Єдиний  державний  реєстр  юридичних  осіб та фізичних  осіб-
підприємців  — це автоматизована  система  збирання , накопичення , за-
хисту , обліку  й надання  інформації  про юридичних  осіб та фізичних
осіб-підприємців .
До порядку  проведення  державної  реєстрації  юридичних  осіб та фі-
зичних  осіб-підприємців  входять :
а) перевірка  комплектності  документів , які подаються  державному
реєстратору , та повноти  відомостей , що вказані  в реєстраційній  картці ;
б) перевірка  документів , які подаються  державному  реєстратору , на
відсутність  підстав  для відмови  у проведенні  державної  реєстрації ;
в) внесення  відомостей  про юридичну  особу  або фізичну  особу –
підприємця  до Єдиного  державного  реєстру ;
г) оформлення  і видача  свідоцтва  про державну  реєстрацію  та ви-
писки  з Єдиного  державного  реєстру .
Свідоцтво  про державну  реєстрацію  — документ  встановленого
зразка , який  засвідчує  факт  внесення  до Єдиного  державного  реєстру
запису  про державну  реєстрацію  юридичної  особи  або фізичної  особи  –
підприємця .
Державний  реєстратор  — посадова  особа , яка здійснює  державну
реєстрацію  юридичних  осіб та фізичних  осіб-підприємців .

92Зміни  до установчих  документів  юридичної  особи , а також  змі-
на прізвища , імені , по батькові  або місця  проживання  фізичної
особи -підприємця  підлягають  обов ’язковій  державній  реєстрації
шляхом  внесення  відповідних  змін  до записів  Єдиного  державного
реєстру .
Відокремлені  підрозділи  юридичної  особи  не підлягають  державній
реєстрації .
Представництва , філії  іноземних  компаній  в Україні  підлягають
акредитації  на її території .
Юридичною  особою  є організація , створена  і зареєстрована  у
встановленому  законом  порядку , певним  чином  організована  як
єдине  ціле, має організаційну  структуру  і органи , які здійснюють
її правоздатність .
Юридична  особа  має певні  традиційні  ознаки . До них нале –
жать :
— наявність  відокремленого  майна ;
— самостійна  відповідальність  за зобов ’язаннями ;
— придбання  і реалізація  цивільних  прав  від свого  імені ;
— можливість  бути  позивачем  і відповідачем  у суді.
Місцезнаходження  юридичної  особи  — місцезнаходження  постій –
но діючого  виконавчого  органу  юридичної  особи , а в разі його  відсут –
ності  — місцезнаходження  іншого  органу  чи особи , уповноваженої  ді-
яти від імені  юридичної  особи  без довіреності , за певною  адресою , яка
вказана  засновниками  (учасниками ) в установчих  документах  і за якою
здійснюється  зв’язок із юридичною  особою .
Місце  проживання  фізичної  особи  — житловий  будинок , квартира ,
інше  приміщення , придатне  для проживання  в ньому  (гуртожиток , го-
тель тощо ) у відповідному  населеному  пункті , в якому  фізична  особа
проживає  постійно , переважно  або тимчасово , що знаходиться  за пев-
ною адресою , за якою  здійснюється  зв’язок із фізичною  особою –
підприємцем .
Для проведення  державної  реєстрації  юридичної  особи  засновник
(засновники ) або уповноважена  ними  особа  повинні  особисто  подати
державному  реєстратору  (надіслати  рекомендованим  листом  з описом
вкладення ) такі документи :
а) заповнену  реєстраційну  картку  на проведення  державної  реєст –
рації  юридичної  особи
б) копію  рішення  засновників  або уповноваженого  ними  органу
про створення  юридичної  особи  у випадках , передбачених  законодав –
ством ;
в) два примірники  установчих  документів ;
г) рішення  Антимонопольного  комітету  України  про згоду  на ство-
рення , реорганізацію  (злиття , приєднання ) суб’єктів  господарювання  у
випадках , передбачених  законодавством ;

93д) документ  (документи ), що засвідчує  сплату  засновником  (засно –
вниками ) вкладу  до статутного  фонду  суб’єкта господарювання  в роз-
мірі, встановленому  законодавством ;
є) документ , що засвідчує  внесення  реєстраційного  збору  за прове –
дення  державної  реєстрації  юридичної  особи .
Громадяни , які мають  намір  здійснювати  підприємницьку  дія-
льність  без створення  юридичної  особи , подають  реєстраційну  ка-
ртку  встановленого  зразка , що є водночас  заявою  про державну
реєстрацію , копію  довідки  про присвоєння  ідентифікаційного  но-
мера  громадянина  — платника  податків  та інших  обов ’язкових
платежів  і документ , що засвідчує  внесення  плати  за державну  ре-
єстрацію .
Власник  (засновник ) або уповноважені  ним органи  несуть  відпові –
дальність  за невідповідність  вимогам  законодавства  та недостовірність
документів , що подаються  для реєстрації .
Згідно  з Господарським  кодексом  державна  реєстрація  суб’єктів
господарювання  здійснюється  у строк  не більшим  як десять  днів із дня
подання  документів , а Законом  України  «Про державну  реєстрацію
юридичних  осіб та фізичних  осіб-підприємців », що набрав  чинності  з
1 липня  2004 року , передбачено , що строк  державної  реєстрації  юри-
дичної  особи  не повинен  перевищувати  трьох  робочих  днів, а фізичної
особи -підприємця  — двох  робочих  днів із дати  надходження  докумен –
тів для проведення  державної  реєстрації .
Орган , що реєструє , зобов ’язаний  протягом  цього  строку  вида –
ти суб’єкту  господарювання  свідоцтво  про його  державну  реє-
страцію .

У бланку  свідоцтва  про державну  реєстрацію  юридичної  особи  за-
значаються :
а) найменування  юридичної  особи ;
б) ідентифікаційний  код Єдиного  державного  реєстру  підприємств
і організацій  України ;
в) місцезнаходження  юридичної  особи ;
г) місце  проведення  державної  реєстрації ;
д) дата проведення  державної  реєстрації ;
є) прізвище  та ініціали  державного  реєстратора .
У бланку  свідоцтва  про державну  реєстрацію  фізичної  особи –
підприємця  зазначаються :
а) ім’я фізичної  особи -підприємця ;
б) ідентифікаційний  номер  фізичної  особи -платника  податків  та
інших  обов ’язкових  платежів ;
в) місце  проживання  фізичної  особи -підприємця ;
г) дата проведення  державної  реєстрації ;
д) місце  проведення  державної  реєстрації ;
є) прізвище  та ініціали  державного  реєстратора .

94Свідоцтво  про державну  реєстрацію  підписується  державним  ре-
єстратором  та засвідчується  його  печаткою .
Згідно  із Законом  України  «Про державну  реєстрацію  юридичних
осіб та фізичних  осіб-підприємців », за проведення  державної  реєстра –
ції справляється  реєстраційний  збір у такому  розмірі :
— десять  неоподатковуваних  мінімумів  доходів  громадян  — за
проведення  державної  реєстрації  юридичної  особи ;
— два неоподатковуваних  мінімуми  доходів  громадян  — за прове –
дення  державної  реєстрації  фізичної  особи -підприємця .
За проведення  державної  реєстрації  змін до установчих  документів
юридичної  особи , державної  реєстрації  зміни  імені  або місця  прожи –
вання  фізичної  особи -підприємця  справляється  реєстраційний  збір у
розмірі  тридцяти  відсотків  реєстраційного  збору .
За поновлення  свідоцтва  про державну  реєстрацію  у зв’язку з його
втратою  або пошкодженням  справляється  реєстраційний  збір у розмірі
одного  неоподатковуваного  мінімуму  доходів  громадян .
На печатках  і штампах  суб’єкта господарювання  повинен  зазнача –
тись ідентифікаційний  код, за яким  цього  суб’єкта внесено  до держав –
ного  реєстру  суб’єктів  господарювання , або ідентифікаційний  номер
громадянина  — підприємця .
Свідоцтво  про державну  реєстрацію  суб’єкта господарювання  та копія
документа , що підтверджує  взяття  його на облік  в органах  державної  по-
даткової  служби , є підставою  для відкриття  рахунків  в установах  банків .
Відомості  про державну  реєстрацію  суб’єкта господарювання  вносяться
до Єдиного  державного  реєстру , відкритого  для загального  ознайомлення .
Порушення  встановленого  законом  порядку  створення  суб’єкта го-
сподарювання  або недостовірність  чи невідповідність  вимогам  законо –
давства  документів , що подаються  для його  реєстрації , є підставою  для
відмови  в державній  реєстрації  суб’єкта господарювання . Відмова  в
реєстрації  суб’єкта господарювання  з інших  мотивів  не допускається  і
може  бути  оскаржена  в судовому  порядку .
Діяльність  незареєстрованого  суб’єкта господарювання , який  під-
лягає  державній  реєстрації , забороняється . Доходи , одержані  таким
суб’єктом , стягуються  до Державного  бюджету  України .
Перереєстрація  суб’єкта господарювання  проводиться  у разі зміни
форми  власності , на якій засновано  даний  суб’єкт, або організаційної
форми  господарювання , або найменування  суб’єкта господарювання  і
здійснюється  в порядку , встановленому  для його  реєстрації .
Скасування  (припинення ) державної  реєстрації  суб’єкта господа –
рювання  здійснюється  за його  особистою  заявою , а також  на підставі
рішення  суду  у випадках  визнання  недійсними  або такими , що супере –
чать законодавству , установчих  документів , або здійснення  діяльності ,
що суперечить  закону  чи установчим  документам , або в інших  випад –
ках, передбачених  законом .

953.3. КЕРУВАННЯ  СТВОРЕНИМ  ПІДПРИЄМСТВОМ
На початковій  стадії  своєї  діяльності  підприємець  зіштовхується  з
багатьма  проблемами . Перша  з них — знайти  себе в господарському
просторі , тобто  свою  «господарську  нішу ». Підприємець  вивчав  стан
ринку , пропозиції  і попит  на ті або інші товари  в галузі , яка його  заці-
кавила , в регіоні  ще до початку  діяльності , але передбачити  можливі
перешкоди  й обмеження , вивчити  можливість  одержання  пільг  — по-
зикових , податкових  і ін. до початку  діяльності  в повному  обсязі  не-
можливо .
Зараз  підприємець  уточнює  свою  «господарську  нішу », може  вста-
новлювати  спеціалізацію  свого  підприємства . Для цього  буде  потрібно
оцінити  майбутніх  споживачів , дізнатися  всі можливі  данні  про конку –
рентів , вирішити  питання  про техніку  і технологію , за допомогою  яких
буде  провадитися  продукція .
Наступний  крок  — формування  виробничої  бази . Підприємець  має
придбати  або узяти  під оренду  виробничі  і складські  приміщення ,
устаткування , верстати , інструмент , придбати  сировину  і матеріали ,
напівфабрикати , що комплектують  вироби , залучити  робочу  силу .
Підприємство  вступає  у відношення  з виробниками  устаткування , по-
стачальниками  сировини  і матеріалів , із посередницькими  фірмами .
Потребу  в робітниках  можна  забезпечити  шляхом  особистого  набору ,
на біржі  праці , через  оголошення  в пресі  та іншими  шляхами .
Важливий  етап — залучення  фінансових  засобів . Власних  засобів ,
у підприємця  для початку  і розвитку  справи , як правило , недостатньо .
Дефіцит  коштів  можна  перебороти  шляхом  випуску  акцій , тобто  част-
ковою  передачею  прав  на участь  у капіталі  і прибутку  підприємства ;
випуску  власних  боргових  зобов ’язань  і, нарешті , одержанням  позик  у
комерційних  банках . Тут підприємство  вступає  у взаємовідносини  з
юридичними  і фізичними  особами , що одержують  його  акції  або бор-
гові зобов ’язання , а також  із комерційними  банками . Кредити  банку
підрозділяються  на короткострокові , середньострокові  і довгострокові .
Специфіка  ринкової  економіки  в нашій  країні  призвела  до тому , що
найбільший  інтерес  для обох  сторін  — і підприємства , і банку  — ма-
ють короткострокові  позички , що видаються  банками , як правило , на
30, 60 і 90 днів, тобто  до трьох  місяців .
Надання  банками  кредитів  підприємствам  нерідко  супроводжуєть –
ся різноманітними  видами  страхових  операцій . Страхуванню  можуть
підлягати  будинки , запаси  матеріальних  цінностей  і ін. У цьому  випад –
ку підприємства  вступають  у ділові  взаємовідносини  зі страховими
компаніями .
Випускаючи  акції , облігації , інші цінні  папери  або здобуваючи  їх,
підприємства  звертаються  до фондового  ринку  — ринку  цінних  папе –
рів. Перелік  організацій , із якими  підприємства  вступають  тут у взає-

96мовідносини , достатньо  великий . Насамперед  — це різноманітні  фон-
дові біржі , кредитно -фінансові  інститути , інвестиційні  фонди , індиві –
дуальні  інвестори  й ін.
Основною  проблемою  нового  підприємства  є створення  життєздат –
ного  налагодженого  «організму », у рамках  якого  робітники  чітко  усві-
домлюють  ціль своєї  діяльності  і засоби  її досягнення . Якщо  знов
створене  підприємство  не перетворюється  в налагоджене  і кероване
виробництво , то воно  приречено  до краху , незважаючи  ні на блискучу
підприємницьку  ідею , залучений  значний  капітал , ні на якість  продук –
ції, що випускається , і навіть  високого  попиту  на неї.
Підприємницьке  керування  на новому  підприємстві  потребує :
— концентрації  уваги  на ринку ;
— фінансового  передбачення , особливо  в плануванні  і регулюван –
ні готівки ;
— створення  вищої  управлінської  ланки  задовго  до того, як нове
підприємство  відчує  в цьому  реальну  потребу , і задовго  до появи  в
нього  реальної  можливості  дозволити  собі мати  цей підрозділ ;
— уміння  визначати  ділянки  найбільше  ефективного  застосування
своїх  сил і здібностей .
Нерідко  новому  підприємству  вдається  досягти  успіху  завдяки  ви-
ходу  на нетрадиційний  для нього  ринок . Знов  створене  підприємство
завжди  повинно  передбачати  можливі  зміни  на ринку  й організувати
свою  діяльність  так, щоб одержувати  користь  із зненацька  виникаючих
ринкових  ситуацій .
Якщо  виріб , який  розроблено  для конкретного  застосування , на-
приклад , виріб  наукового  або технічного  характеру , то він, як правило ,
закріплюється  на ринку  і використовується  за початковим  призначен –
ням. Проте  дійсні  нововведення  спроможні  створювати  такі ринки , про
котрі  навіть  не підозрювали . Наприклад , у продовженні  багатьох  років
усі обходилися  без копіювальних  апаратів  доти , поки  фірма  «Ксерокс »
не розробила  і не запропонувала  свою  продукцію . Приблизно  через
п’ять років  після  цього  жодний  офіс у США  й інших  країнах  не міг
уявити  свого  існування  без копіювальних  автоматів .
Проте  нікому  не спало  на думку , що це устаткування  може  знадо –
битися  конторам , школам , університетам , коледжам  і просто  приват –
ним особам .
Звідси  можна  зробити  висновок , що при створенні  нового  підпри –
ємства  потрібно  бути  готовим  до того, що продукція  або послуги  цього
підприємства  можуть  знайти  цілком  нових  споживачів  на «незаплано –
ваних » ринках . Варто  перебороти  традиційно  підприємницький  сте-
реотип  мислення . І якщо  компанія , що випустила  продукцію  з якоюсь
визначеною  ціллю , раптом  виявляє , що ця продукція  викликає  цілком
не передбачуваний  інтерес  у багатьох  споживачів , то їй варто  проана –
лізувати  серйозність  і можливості  такого  інтересу .

97Якщо  відірваність  від ринку  є «хворобою » нових  підприємств  на
ранніх  етапах  їхнього  існування , то фінансовий  чинник , а точніше , не-
правильна  фінансова  політика  є серйозною  загрозою  таким  підприємс –
твам  на наступному  етапі  їхнього  розвитку . Проблема  в тому , що мо-
лоді підприємці , що організовують  нове  підприємство , насамперед
бажають  одержати  високі  прибутки . Проте  спочатку  діяльності , на-
самперед , варто  приділити  увагу  пошуку  джерел  фінансування , розро –
бці напрямків  прискореного  росту , регулюванню  діяльності , отриман –
ню готівки . Нове  підприємство  може  нормально  розвиватися  тільки  за
умови  забезпечення  його  діяльності  додатковим  капіталом , тобто  в
підприємництві  не можна  обійтися  без керування  фінансами .
В міру  розвитку  й успішного  функціонування  важливою  складовою
нового  підприємства  є створення  вищої  управлінської  ланки  або спеці –
альної  управлінської  групи . Такій  ланці  або групі  варто  починати  ро-
боту  з аналізу  особливостей  виробничо -господарської  діяльності  свого
підприємства , виявити  конкретні  ділянки , від яких  залежить  виживан –
ня і добробут  підприємства , по кожній  ділянці  визначити  цілі і задачі .
Керівник  підприємства  задовго  до того, як його  єдиноначальність  до-
сягне  критичної  точки , за якою  може  піти спад  діяльності  підприємст –
ва, повинен  почати  вчитися  взаємодії  зі своїми  колегами , довіряти  їм,
одночасно  не знижуючи  вимогливості . Керівник  повинен  бути  ліде-
ром, а не «зіркою ».
Нарешті , важливим  чинником  керування  новим  підприємством  є
уміння  визначити  ділянки , найбільше  ефективного  застосування
своїх  сил і спроможностей . У міру  того , як нове  підприємство  зрос –
тає і розвивається , змінюються  ролі підприємців , які вклали  кошти  в
нього , і взаємовідносини  між ними . При цьому  не кожний  підпри –
ємець  помічає  необхідність  змін і, що особливо  важливо , не кожний
знає, що саме  потрібно  робити  в обстановці , що змінилася . У цих
умовах  підприємець  — фундатор  фірми  — задає  собі питання : «Що
більше  усього  відповідає  моїм  спроможностям  і схильностям ?», «У
чому  я можу  себе проявити  найкраще ?», «На яких  ділянках  діяльнос –
ті підприємства  я можу  принести  найбільшу  користь ?». Тільки  про-
думавши  відповіді  на ці і подібні  питання , підприємець  може  прийн –
яти відповідне  рішення .
Винахідник  фотокамери  «Полароід » Едвін  Ленд , наприклад , керу –
вав своєю  компанією  близько  13 років . За цей час компанія  спочатку
стрімко  зростала , а потім  зупинилась . Оцінивши  ситуацію , що склала –
ся, Е. Ленд  вирішив , що він не спроможний  до управлінської  роботи  на
вищому  рівні  й управляти  компанією  повинні  кваліфіковані  фахові
менеджери . Сам він зосередився  в сфері  наукових  досліджень , тобто
там, де міг проявити  себе краще  від інших .
Е. Ленд  створив  собі лабораторію  й обійняв  посаду  директора –
консультанта  компанії  по фундаментальних  дослідженнях , а оператив –

98не керівництво  фірмою  довірив  спеціально  призначеним  керуючим .
Подібних  прикладів  із практики  підприємництва  чимало .
Таким  чином , перед  тим як починати  нове  підприємство , а також
тоді, коли  підприємство  починало  працювати  успішно , варто  задати
собі питання : «Чи дійсно  та область , у якій я збираюся  починати  пра-
цювати  (у якій я зараз  працюю ), є моєю ?» Тільки  після  позитивної  від-
повіді  на це питання , можна  приступати  до справи  або продовжувати  її.
3.4. ПРИПИНЕННЯ  ДІЯЛЬНОСТІ  ПІДПРИЄМСТВ  БІЗНЕСУ
Ринок  не ординарний . Конкуренція , що відбувається  на ньому , одні
підприємства , фірми  приводить  до багатства , інші — до банкрутства .
Тепер  кожне  підприємство , будь -яка структура  підприємницького
бізнесу  повинні  самостійно  вирішувати  свої проблеми . Якщо  підприємс –
тво змушене  припинити  свою  діяльність , то зробити  це потрібно  цивілі –
зованим  способом . Звичайно , в разі припинення  діяльності  підприємств
(фірм ) виникає  безліч  питань , від вирішення  яких  залежить  майбутнє  ба-
гатьох  людей . Тому  в усіх державах , у тому  числі  і в Україні , відпрацьо –
вані нормативи , механізм  поведінки  в таких  ситуаціях .
Скасування  державної  реєстрації  припиняє  господарську  діяльність
і є підставою  для здійснення  заходів  щодо  ліквідації  суб’єкта господа –
рювання .
Припинення  діяльності  суб’єкта господарювання  здійснюється
шляхом  його  реорганізації  (злиття , приєднання , поділу , перетворення )
або ліквідації  — за рішенням  власника  (власників ) чи уповноважених
ним органів , за рішенням  інших  осіб — засновників  суб’єкта господа –
рювання  чи їхніх  правонаступників , а у випадках , передбачених  зако-
нодавством , — за рішенням  суду :
— у разі злиття  суб’єктів  господарювання  усі майнові  права  та
обов ’язки кожного  з них переходять  до суб’єкта господарювання , що
утворений  внаслідок  злиття ;
— у разі приєднання  одного  або кількох  суб’єктів  господарювання
до іншого  суб’єкта господарювання  до останнього  переходять  усі май-
нові права  та обов ’язки приєднаних  суб’єктів  господарювання ;
— у разі поділу  суб’єкта господарювання  усі його  майнові  права  і
обов ’язки переходять  за роздільним  актом  (балансом ) у відповідних
частках  до кожного  з нових  суб’єктів  господарювання , що утворені
внаслідок  цього  поділу . У разі виділення  одного  або кількох  нових
суб’єктів  господарювання  до кожного  з них переходять  за роздільним
актом  (балансом ) у відповідних  частках  майнові  права  і обов ’язки рео-
рганізованого  суб’єкта;
— у разі перетворення  одного  суб’єкта господарювання  в інший  до
новоутвореного  суб’єкта господарювання  переходять  усі майнові  пра-
ва і обов ’язки попереднього  суб’єкта господарювання .

99Суб’єкт господарювання  ліквідується :
— з ініціативи  власників  або за рішенням  суду ;
— у зв’язку із закінченням  строку , на який  він створювався , чи у
разі досягнення  мети , заради  якої його  було  створено ;
— у разі визнання  його  в установленому  порядку  банкрутом ;
— у разі скасування  його  державної  реєстрації  у випадках , перед –
бачених  законодавством .
Скасування  державної  реєстрації  позбавляє  суб’єкта господарю –
вання  статусу  юридичної  особи  і є підставою  для вилучення  його  з
державного  реєстру . Суб’єкт господарювання  вважається  ліквідованим
із дня внесення  до державного  реєстру  запису  про припинення  його  ді-
яльності . Такий  запис  вноситься  після  затвердження  ліквідаційного
балансу .
Оголошення  про реорганізацію  чи ліквідацію  господарської  органі –
зації  або припинення  діяльності  індивідуального  підприємця  підлягає
опублікуванню  органом , який  реєструє , у спеціальному  додатку  до га-
зети «Урядовий  кур’єр» або офіційному  друкованому  виданні  органу
державної  влади  або органу  місцевого  самоврядування  за місцезнахо –
дженням  суб’єкта господарювання  протягом  десяти  днів із дня припи –
нення  діяльності  суб’єкта господарювання .
Ліквідація  суб’єкта господарювання  здійснюється  ліквідаційною
комісією , яка утворюється  власником  (власниками ) майна  суб’єкта го-
сподарювання  чи його  (їхніми ) представниками , або іншим  органом ,
визначеним  законом . Ліквідацію  суб’єкта господарювання  може  бути
також  покладено  на орган  управління  суб’єкта, що ліквідується .
Орган  (особа ), який  прийняв  рішення  про ліквідацію  суб’єкта гос-
подарювання , встановлює  порядок  та визначає  строки  проведення  лік-
відації , а також  строк  для заявлення  претензій  кредиторами , що не мо-
же бути  меншим , ніж два місяці  з дня оголошення  про ліквідацію .
Ліквідаційна  комісія  або інший  орган , який  проводить  ліквідацію
суб’єкта господарювання , здійснює  таке:
1. Розміщує  в друкованих  органах  повідомлення  про ліквідацію
суб’єкта та порядок  і строки  заявлення  кредиторами  претензій ;
2. Вживає  необхідних  заходів  щодо  стягнення  дебіторської  забор –
гованості  суб’єкта господарювання , який  ліквідується , та виявлення
вимог  кредиторів , письмово  повідомляючи  кожного  з них про ліквіда –
цію суб’єкта господарювання ;
3. Оцінює  наявне  майно  суб’єкта господарювання , який  ліквідуєть –
ся, і розраховується  з кредиторами , складає  ліквідаційний  баланс  та
подає  його  власнику  або органу , який  призначив  ліквідаційну  комісію .
Достовірність  і повнота  ліквідаційного  балансу  повинні  бути  перевіре –
ні у встановленому  законодавством  порядку .
Претензії  кредиторів  до суб’єкта господарювання , що ліквідується ,
задовольняються  з майна  цього  суб’єкта. Черговість  та порядок  задо-

100волення  вимог  кредиторів  визначаються  відповідно  до закону . Претен –
зії, що не задоволені  через  відсутність  майна  суб’єкта господарювання ,
претензії , які не визнані  ліквідаційною  комісією , якщо  їх заявники  в
місячний  строк  після  одержання  повідомлення  про повне  або часткове
відхилення  претензії  не звернуться  до суду  з відповідним  позовом , а
також  претензії , у задоволенні  яких  за рішенням  суду  кредиторові  від-
мовлено , вважаються  погашеними . Майно , що залишилося  після  задо-
волення  претензій  кредиторів , використовується  за вказівкою  власника .
Ліквідацію  підприємства  (фірми ) вважають  завершеною , а підпри –
ємство  (фірму ) таким , що припинило  свою  діяльність , з моменту  зане-
сення  запису  до реєстру  державної  реєстрації .
ПИТАННЯ  ДЛЯ ЗАКРІПЛЕННЯ  МАТЕРІАЛУ  І САМОСТІЙНОЇ  РОБОТИ
1. Створення  власної  справи . Ключові  моменти .
2. Види  діяльності  власного  бізнесу .
3. Склад  техніко -економічного  обґрунтування  підприємства .
4. Показники  обґрунтування  проектів .
5. Типи  бізнесу .
6. Форми  підприємництва .
7. Основні  засновницькі  документи  при створенні  власного  бізнесу .
8. Реєстрація  та перереєстрація  суб’єктів  підприємницького  бізнесу .
9. Основні  проблеми  на початковій  стадії  підприємницької  діяльності .
10. Порядок  ліквідації  суб’єктів  підприємництва .

101МАЛИЙ
БІЗНЕС
ПИТАННЯ  ДЛЯ ТЕОРЕТИЧНОЇ  ПІДГОТОВКИ
4.1. Значення  і види  малого  підприємництва .
4.2. Економічна  діяльність  малого  підприємства .
4.3. Державна  підтримка  малого  бізнесу .
4.4. Проблеми  малого  бізнесу  в Україні  та шляхи  їх подолання .
КЛЮЧОВІ  ТЕРМІНИ  І ПОНЯТТЯ
• Підприємництво
• Суб’єкти  підприємництва
• Прибуток
• Планування
• Кредитування
• Інноваційний  клімат
• Венчурний  капітал
• Підприємницька  структура• Мале  підприємство
• Форми  державної  підтримки
• Програми  безповоротного  субси –
дування
• Програми  надання  пільгових  по-
слуг• Законодавча  база підприємництва
• Форми  власності
4.1. ЗНАЧЕННЯ  І ВИДИ  МАЛОГО  ПІДПРИЄМНИЦТВА
Підприємницька  діяльність  може  здійснюватися  в різних  масшта –
бах, а тому  підприємництво  можна  розподілити  на мале , середнє  та ве-
лике . Світовий  досвід  господарювання  свідчить , що мале , середнє  та
велике  підприємництво  не взаємовиключають , а доповнюють  одне  од-
ного . Останнє  пояснюється  тим, що, з одного  боку , ключовим  елемен –
том зовнішнього  середовища  малого  і середнього  підприємництва  є
великий  бізнес . А з другого  боку , місце  великого  підприємництва  ви-
значається  двома  чинниками :
— його  провідною  роллю  в ринковій  системі ;
— його  величезним  потенціалом  підтримки  з боку  малих  та серед –
ніх фірм  через  широкий  спектр  форм  господарської  інтеграції . Тісний
взаємозв ’язок між великим  і малим  бізнесом , сприятливі  умови  для
розвитку  як одного , так і другого  дають  плідні  результати  на рівні  на-
ціональної  економіки . Тому  не дивно , що економіка  західних  країн  вже
давно  ґрунтується  на двох  засадах  — на великих  організаційно –
господарських  структурах  та малому  бізнесі . Перша  надає  їй стабіль –
ності  й керованості , відкриває  шлях  до великомасштабної  реалізації
науково -технічних  іновацій ; друга  створює  конкурентне  середовище ,
забезпечує  виробництву  гнучкість  та індивідуалізацію .

102Згідно  ст. 1 Закону  України  «Про державну  підтримку  малого  під-
приємництва » від 19.10.2000 р. № 2063-ІІІ під малими  підприємствами
розуміються  юридичні  особи  — суб’єкти  підприємницької  діяльності
будь -якої організаційно -правової  форми  господарювання  та форм  вла-
сності , в яких  середньооблікова  кількість  працюючих  за звітний  період
(календарний  рік) не перевищує  50 осіб та обсяг  річного  доходу  не пе-
ревищує  500 000 євро .
Природа  малого  підприємництва  у ХХІ столітті  може  бути  визна –
чена  двома  чинниками : а) воно  об’єктивно  існує  і розвивається  як пев-
на цілісність , сектор  економіки ; б) воно  є особливим  типом  підприєм –
ницької  діяльності .
Мале  підприємництво  є найбільш  динамічним  елементом  структу –
ри національного  господарства . Його  роль  у житті  суспільства  при ри-
нковій  системі  господарювання  полягає  в тому , що воно : а) є одним  із
провідних  секторів  економіки ; б) формується  на засадах  дрібнотовар –
ного  виробництва ; в) визначає  темпи  економічного  розвитку , структу –
ру і якісну  характеристику  ВВП ; г) здійснює  структурну  перебудову
економіки , характеризується  швидкою  окупністю  витрат , свободою
ринкового  вибору ; ґ) забезпечує  насичення  ринку  споживчими  товара –
ми і послугами  повсякденного  користування , а, отже , і попиту , реалі –
зацію  інновацій , додаткові  робочі  місця ; д) має високу  мобільність , ра-
ціональні  форми  управління ; е) формує  новий  соціальний  прошарок
підприємців -власників ; є) сприяє  послабленню  монополізму , розвитку
конкуренції .
Місце  малого  підприємництва  в національній  економіці  найкраще
проявляється  через  його  функції . У стабільній  ринковій  економіці  це
функції : формування  конкурентного  середовища ; надання  гнучкості
ринковій  економіці ; сприяння  швидкому  розвитку  НТП ; поглинання
надлишкової  робочої  сили  під час циклічних  спадів  та структурних
зрушень  економіки , створення  нових  робочих  місць ; пом’якшення  со-
ціальної  напруги  і демократизації  ринкових  відносин  шляхом  форму –
вання  середнього  класу  в суспільстві . Разом  з тим під час реформуван –
ня соціально -економічної  системи  мале  підприємництво  виконує  й
інші специфічні  функції : а) сприяє  формуванню  численних  суб’єктів
ринкового  господарства , насамперед  недержавного  сектора  економіки ,
шляхом  стимулювання  ділової  активності  населення  і народження  но-
вої соціальної  верстви  підприємців -власників , які становлять  соціальну
базу економічних  реформ ; б) сприяє  процесам  первісної  демонополі –
зації , приватизації  та роздержавлення  економіки , стимулювання  розви –
тку економічної  конкуренції ; в) вивільнює  державний  сектор  від виро –
бництва  нерентабельної  для нього  дрібносерійної  та штучної  продукції
і тим самим  підвищує  ефективність  діяльності  великих  підприємств ,
великого  підприємництва ; г) надає  робочі  місця  вивільненим  з держа –
вного  сектора  верствам  населення , сприяючи  подоланню  прихованого

103безробіття ; ґ) долає  властиві  економікам  постсоціалістичних  країн , у
тому  числі  й України , консерватизм , інертність  та слабку  сприйнятли –
вість  до технічних  досягнень , стимулює  впровадження  інновацій ; д)
насичує  національний  ринок  та активізує  споживчий  попит .
Малий  бізнес  є органічним  структурним  елементом  ринкової  еко-
номіки . Цей сектор  історично  і логічно  відігравав  роль  необхідної  пе-
редумови  створення  ринкового  середовища . Ця специфіка  та своєрідне
функціональне  призначення  малого  бізнесу  набуває  особливого  зна-
чення  для країн , які йдуть  шляхом  відтворення  ринкової  системи  гос-
подарювання . Здатність  малого  бізнесу  до структуроутворення  ринку
висуває  завдання  його  відродження  та спрямовує  до першочергових
заходів  реформування  економіки  України  на перехідному  етапі .
Малий  бізнес  є вихідним , найчисленнішим , а тому  й найбільш  по-
ширеним  сектором  економіки . На сьогодні  малі підприємства  мають
дуже  розгалужену  систему  класифікації , варіант  якої показано  на
рис. 4.1.
Малий  бізнес  — це самостійна , систематична  господарська  діяль –
ність  малих  підприємств  будь -якої форми  власності  та громадян –
підприємців  (фізичних  осіб), яка проводиться  на власний  ризик  з ме-
тою отримання  прибутку . Практично , це будь -яка діяльність  (вироб –
нича , комерційна , фінансова , страхова  тощо ) зазначених  суб’єктів  гос-
подарювання , що спрямована  на реалізацію  власного  економічного
інтересу .
Суть  та значення  малого  бізнесу  полягає  в тому , що він є провідним
сектором  ринкової  економіки ; основою  дрібнотоварного  виробництва ; ви-
значає  темпи  економічного  розвитку , структуру  та якісну  характеристику
ВВП ; здійснює  структурну  перебудову  економіки , швидку  окупність  ви-
трат, свободу  ринкового  вибору ; забезпечує  насичення  ринку  споживаць –
кими  товарами  та послугами  повсякденного  попиту , реалізацію  інновацій ,
додаткові  робочі  місця , має високу  мобільність , раціональні  форми  управ –
ління ; формує  новий  соціальний  прошарок  підприємців -власників ; сприяє
послабленню  монополізму , розвитку  конкуренції .
Внесок  малих  підприємств  у ВВП  різних  країн  на початок  третього
тисячоліття  був такий  ( %):
— Японія  — 70 %;
— США  — 50 %;
— Німеччина  — 48 %;
— Україна  — 9—10 %.
Зайнятість  працюючого  населення  різних  країн  у малому  бізнесі
склала :
— Японія  — 78 %;
— Європейський  союз  — 70 %;
— США  — 60 %;
— Україна  — менше  ніж 11 %.

104Комбі –
нованіВироб –
ничі
Не вироб –
ничіПриватна
власністьЗа спеціалі –
зацієюЗа фор-
мою
влас-
ностіЗа формою
організації
підприємстваЗа резуль –
татами  гос-
пода –
рюванняЗа сфе-
рою гос-
пода –
рюванняЗа харак –
тером  ви-
корис –
тання  си-
ровиниЗа трива –
лістю
діяльностіЗа сту-
пенем
підпо –
рядкова –
ності
Змішана
Державна
Колек –
тивнаВласне
госпо –
дарство
Парт –
нер-ство
Корпо –
раціяОтриман –
ня при-
бутку
Рішення
соціальних
проблемГалузі
МісцеваЦіло –
річні
СезонніСамос –
тійніПідгалузі
Даваль –
ницькаЗалежні
від ве-
ликих
підпри –
ємствКомбі –
новані
Малі  підприємства Кооперативні  підприємства Спільні  підприємства Індивідуальні  і сімейні  фірми
Типи  об‘єднання  малих  (фермерських ) господарств
Асоціації Холдинги Консорціуми КорпораціїТипові  структури  малих  форм  господарюванняКласифікаційні  системи
Рис. 4.1. Класифікація  малих  форм  господарювання
104

105Можливість  ефективного  функціонування  малих  форм  виробницт –
ва визначається  поряд  з їхніми  перевагами  порівняно  з великим  вироб –
ництвом : близькість  до місцевих  ринків  і пристосування  до запитів
клієнтури ; виробництво  малими  партіями , що невигідно  великим  фір-
мам; виключення  зайвих  ланок  керування  і т. д. Малому  виробництву
сприяє  диференціація  й індивідуалізація  попиту  в сфері  виробничого  й
особистого  споживання .
У свою  чергу , розвиток  середнього  і дрібного  виробництва  створює
сприятливі  умови  для оздоровлення  економіки : розвивається  конкуре –
нтне  середовище ; створюються  додаткові  робочі  місця ; активніше  від-
бувається  структурна  перебудова ; розширюється  споживчий  сектор .
Розвиток  малих  підприємств  веде до насичення  ринку  товарами  і по-
слугами , підвищення  експортного  потенціалу , кращому  використанню
місцевих  сировинних  ресурсів .
Велике  значення  має здатність  малих  підприємств  розширювати
сферу  застосування  праці , створювати  нові можливості  не тільки  для
працевлаштування , але насамперед  для підприємницької  діяльності
населення , розгортання  його  творчих  сил і використання  вільних  ви-
робничих  потужностей .
Малий  бізнес  включає  в себе індивідуальну  трудову  діяльність
громадян , що мають  статус  юридичної  особи , або не мають  його .
Отже , малим  підприємством  може  бути  кооператив  і товариство  з
обмеженою  відповідальністю , перукарня  і магазин  та будь -які інші
утворення , якщо  вони  за своїми  параметрами  вписуються  в задані  за
розмірами  обмеження . Більшість  підприємств  малого  бізнесу  — це ма-
лі фірми , в яких  працюють  від трьох  до десяти  осіб.
Малий  бізнес  у країнах  з розвинутою  ринковою  економікою  є най-
масовіший , провідний  сектор , який  визначає  темпи  економічного  роз-
витку , структуру  та якісну  характеристику  валового  національного
продукту , є основою  сучасної  ринкової  інфраструктури . В наших  умо-
вах розвиток  мережі  підприємств  малого  бізнесу  необхідний  як для
створення  в економіці  нормальних  конкурентно -ринкових  відносин ,
так і з метою  активізації  структурної  перебудови , насамперед  на ко-
ристь  розвитку  виробництва  товарів  народного  споживання , торгівлі ,
громадського  харчування , сфери  послуг , де переваги  малих  підпри –
ємств  виявляються  особливо  рельєфно . Не менш  важлива  роль  підпри –
ємств  такого  типу  і при безробітті  для створення  нових  робочих  місць ,
а також  з погляду  можливостей  насичення  споживчого  ринку . Це най-
дешевший  шлях  переходу  до ринку . Перспективність  підприємств  ма-
лого  бізнесу  залежить  від:
— формування  цілісного  дрібнотоварного  укладу , що поєднує  різ-
ні форми  власності ;
— використання  в більшості  випадків  суто ринкових  методів  від-
творення , незалежність  і свобода  дій;

106— характеру  технології , форми  знарядь  праці , їх спеціалізації , ада-
птації  до особливостей  місцевих  умов  та характеристики  місцевого
ринку ;
— різкого  підвищення  ефективності  наукового -технічного  прогре –
су (ресурсозберігаючий  тип НТП );
— соціальної  результативності  економіки ;
— високої  швидкості  обігу  авансового  капіталу ;
— низьких  витрат  на виробничу  інфраструктуру , управлінські  ви-
датки ;
— повнішого  завантаження  і високої  продуктивності  «живої » пра-
ці та обладнання , невеликих  інвестицій  в обладнання ;
— низьких  питомих  витрат  на транспорт  і управління ;
— мобільності  у прийнятті  виробничих  рішень  під впливом  змін
кон’юнктури  ринку , можливості  прийняття  гнучких  та оперативних
рішень .
Використання  переваг  підприємств  малого  бізнесу  може  дати  до-
сить позитивний  ефект  безпосередньо  вже в умовах  нинішнього  етапу
економічної  реформи . Ці підприємства  рухливіші , гнучкіші , вони
швидко  реагують  на зміни , що відбуваються  на ринку . Саме  невеликі
підприємства  виявляються  найбільш  мобільними  до впровадження
прогресивних  методів  господарювання . Вони  можуть  швидко  і без не-
гативних  наслідків  змінити  свої виробничі  програми , освоїти  виробни –
цтво  високорентабельних  товарів , що користуються  попитом , відмови –
тись від випуску  нерентабельної  продукції .
Суб’єктами  дрібного  бізнесу  виступають  як окремі  громадяни , так і
малі підприємства . Виходячи  з цих особливостей , можна  виділити  два
шляхи  утворення  малих  підприємств . Перший  — створення  на новому
місці , другий  — виділення  підрозділу  з вже діючого  підприємства .
Життєвий  цикл  підприємств  малого  бізнесу  становить  3—5 років .
Після  закінчення  цього  строку  невелика  частина  підприємств , накопи –
чивши  початковий  капітал , продовжує  функціонувати  або набуває  ін-
шого  статуту  і змінює  форму  підприємництва . Друга , більша  части –
на — припиняє  своє існування . Проте  кількість  підприємств , що
народжуються , постійно  перевищує  кількість  тих, що припинили  свою
діяльність .
Отже , підприємствам  малого  бізнесу  притаманне  індивідуальне
підприємництво . Тут, особливо  в наших  умовах , характерною  може
бути  приватна  власність  як власність  однієї  особи . У країнах  з розви –
нутою  ринковою  економікою  класична  приватна  власність  як власність
однієї  особи  має обмежені  можливості  та поширення , а в середньому
та великому  бізнесі  — це явище  надто  рідкісне .
Малі  підприємства  в усьому  світі  відіграють  важливу  роль .
В останні  декілька  років  у Західній  Європі , США  і Японії  велике  зна-
чення  набув  дрібний  бізнес , де він поданий  сукупністю  малих  і серед –

107ніх підприємств . Основна  їхня маса  — це дрібні  підприємства , у яких
працюють  не більше  ніж 20 чоловік . Малі  підприємства  забезпечують
2/3 приросту  нових  робочих  місць , що дозволило  значно  скоротити
безробіття  в цих країнах .
Малі  підприємства  ефективні  не тільки  в споживчій  сфері , але і як
виробники  окремих  вузлів  і малих  механізмів , напівфабрикатів  і інших
елементів , необхідних  для виробництва  кінцевої  продукції , випуск
яких  невигідний  великим  підприємствам . Все це обґрунтовує  необхід –
ність  комплексного  підходу  до визначення  місця  і ролі малих  підпри –
ємств  в економіці  товариства . У малому  підприємництві  криються  ве-
ликі резерви , що можна  поставити  і на службу  України .
Наприклад , малі і середні  фірми  США  виробляють  50 % валового
національного  продукту  і половину  валового  продукту  приватного  се-
ктора , у тому  числі : в оброблюваній  промисловості  — 21 %, будівниц –
тві — 80, оптовій  торгівлі  — 86, сфері  обслуговування  — 81 %. На цих
підприємствах  зосереджена  половина  всіх зайнятих  у приватному  сек-
торі працівників . Вони  забезпечують  створення  й освоєння  біля поло –
вини  всіх нововведень  в економіці  США , що відносяться  до сфери  на-
уково -технічного  прогресу . При цьому  в середньому  на один  долар
витрат  вони  впроваджують  нововведень  у 17 разів  більше , ніж великі .
Останніми  роками  прискорилися  концентрація  і централізація  капі-
талу в країнах  Європи , наприклад , у сталевій  промисловості  в Бельгії ,
нафтових  концернах  Іспанії , в АПК  Данії  і Голландії , а також  концер –
нах сталі , фармацевтики , деревообробки  Швеції  й у годинниковій
промисловості  Швейцарії . Найважливіша  риса  концентрації  і централі –
зації  капіталу  та, що руйнування  багатьох  дрібних  і середніх  фірм  не
призвело  до зникнення  дрібного  бізнесу . Він проявив  живучість , спро –
можність  до відтворення  й одночасно  викликав  інтерес  до себе з боку
великих  концернів . Дрібні  і середні  фірми  відшукують  «спеціалізовані
ніші», де виступають  субпідрядниками  концернів  у великосерійному
виробництві . У Західній  Європі  близько  половини  продукції  обробної
промисловості  виготовляється  на дрібних  і середніх  підприємствах . Не
будучи  монопольними , вони  всі свої зусилля  спрямовують  на присто –
сування  до внутрішніх  умов  виробництва  і збуту . Транснаціональні
корпорації  надають  їм можливість  першими  апробувати  нову  продук –
цію, щоб самим  перейти  до масового  виробництва . Місце  дрібних
фірм , що розоряються , займають  нові, так що відбувається  їхнє відтво –
рення . У кризові  роки  зайнятість  у дрібному  бізнесі  не скорочувалася .
Малі  підприємства  користуються  підтримкою  в усіх країнах . Цей
факт  підтверджує , що мале  підприємництво  як нова  форма  суспільно
необхідної  праці  відповідає  соціально -економічним  інтересам  України .
Ця діяльність  однаковою  мірою  корисна  як для економіки  країни  в ці-
лому , так і для кожного  громадянина  окремо , і тому  заслужено  одер –
жала  державне  визнання  і підтримку . Малі  підприємства  в процес  сус-

108пільного  виробництва  включають  додаткову  працю , що створює  нові
цінності , збільшує  національний  доход  і національне  багатство . Мале
підприємництво  є таким  джерелом  розвитку , від якого  Україна  не мо-
же відмовитися  ні зараз , ні в майбутньому .
Залежно  від того, який  вид діяльності  і яку стратегію  поведінки  ви-
бирає  підприємство  на ринку , в економіці  західних  країн  виділяють  та-
кі види  малих  підприємств : комунанти , патієнти , експлеренти .
Комунанти . Малі  підприємства  цієї групи , як правило , спеціалізу –
ються  на виготовленні  окремих  вузлів  і деталей , іноді  здійснюють
проміжне  складання . Ці підприємства  дуже  тісно  взаємодіють  із вели –
кими  підприємствами  через  систему  коопераційних  зв’язків , систему
субпідряду . За допомогою  цих підприємств  велике  виробництво  звіль –
няється  від невигідного  йому  допоміжного  неефективного  виробницт –
ва. Малі  підприємства  цієї групи  знаходяться  в значній  залежності  від
великих  і ведуть  жорстку  конкурентну  боротьбу  між собою .
Патієнти . Підприємства  цієї групи  спеціалізуються  на випуску  кі-
нцевої  (готової ) продукції , орієнтованої  в основному  на локальні  рин-
ки збуту  з обмеженим  попитом , на місцеві  джерела  сировини  і матері –
алів. Це виробництво  продуктів , одягу , взуття , дрібні  будівельні
роботи . Вони  досить  незалежні  від великих , іноді  можуть  створити
конкуренцію  і великому  підприємству  завдяки  високій  якості  виробле –
ного  продукту .
Експлеренти . Підприємства  цієї групи  — так звані  ризикові  фірми
або інноваційні  підприємства . Займаються  в основному  науковими ,
конструкторськими  розробками , комерційним  освоєнням  технічних
відкриттів , виробництвом  дослідних  партій  товарів .
4.2. ЕКОНОМІЧНА  ДІЯЛЬНІСТЬ  МАЛОГО  ПІДПРИЄМСТВА
Мале  підприємство  здійснює  свою  діяльність  в усіх сферах  і галу-
зях народного  господарства , виконуючи  один  або декілька  видів  дія-
льності . Однак  варто  мати  на увазі , що окремі  види  діяльності  підля –
гають  винятково  державним  підприємствам , а виробництво  ряду
товарів  може  бути  здійснено  тільки  на підставі  спеціального  дозволу
(ліцензії ). Мале  підприємство  має самостійність  у здійсненні  своєї  гос-
подарської  діяльності , в розпорядженні  продукцією , що випускається ,
прибутком , що залишився  після  сплати  податків  та інших  обов ’я-
зкових  платежів , якщо  інше  не передбачено  його  статутом .
На підприємствах  усіх видів  основним  узагальнюючим  показником
фінансових  результатів  є прибуток . Важливий  момент  господарської
діяльності  підприємства  — планування . Мале  підприємство  самостій –
но планує  свою  діяльність  і визначає  перспективи  розвитку , виходячи
з попиту  на вироблену  продукцію , послуги  і необхідності  забезпечення
виробничого  і соціального  розвитку  підприємства , підвищення  особи –

109стих  прибутків  його  працівників . Основу  планів  становлять  договори ,
укладені  самостійно  зі споживачами  (покупцями ) продукції , робіт , по-
слуг, а також  постачальниками  сировини , матеріалів , необхідних  для
виробництва  продукції . Договори  можуть  укладатися  і з відповідними
державними  органами .
В умовах  лібералізації  цін підприємство  реалізує  свою  продукцію ,
роботи , послуги , відходи  виробництва  за цінами  і тарифами , установ –
люваними  самостійно  або на договірній  основі , а у випадках , передба –
чених  законодавством  України  — за державними  цінами .
Джерелами  формування  фінансових  ресурсів  підприємства  залежно
від його  організаційно -правової  форми  є прибуток , амортизаційні  від-
рахування , засоби , отримані  від продажу  цінних  паперів , пайові  та ін-
ші внески  членів  трудового  колективу , а також  кредити  та інші надхо –
дження , що не суперечать  закону .
Для збереження  коштів  і здійснення  всіх розрахункових , кредитних
і касових  операцій  підприємство  відкриває  розрахунковий  та інші ра-
хунки  в будь -якому  банку . Банк  або його  відділення  за місцем  реєст –
рації  підприємства  зобов ’язані  відкрити  розрахунковий  рахунок  за ви-
могою  підприємства .
Підприємство  несе повну  відповідальність  за дотримання  кредит –
них договорів  і розрахункової  дисципліни . Підприємство , що не вико –
нує своїх  зобов ’язань  щодо  розрахунків , може  бути  в судовому  поряд –
ку оголошене  неплатоспроможним  (банкрутом ).
Мале  підприємство  може  укладати  на загальних  основах  договори
з іноземними  партнерами  і відкривати  інвалютні  рахунки . За умови
дотримання  встановлених  правил  малі підприємства  можуть  самостій –
но виходити  на міжнародний  ринок , заробляти  валюту , а також  купу –
вати  її, в тому  числі  і на аукціонах .
Форми , системи  і розмір  оплати  праці  працівників  підприємства ,
а також  інші  види  їхніх  прибутків  установлюються  підприємством
самостійно . Підприємство  забезпечує  гарантований  законом  міні-
мальний  розмір  оплати  праці , умови  праці  і засоби  соціального  за-
хисту  працівників  незалежно  від виду  власності  й організаційно –
правових  форм  підприємства . При цьому  воно  може  самостійно
встановлювати  для своїх  працівників  додаткові  відпустки , скороче –
ний робочий  день , інші  пільги , а також  заохочувати  працівників  ор-
ганізацій , що обслуговують  трудовий  колектив  і які не входять  до
складу  підприємства .
Законом  передбачено , що підприємство  зобов ’язане  забезпечити
своїм  працівникам  безпечні  умови  праці  і відповідає  у встановленому
законодавством  порядку  за збиток , заподіяний  їхньому  здоров ’ю і пра-
цездатності .
Працівники  малих  підприємств  підлягають  соціальному  і медич –
ному  страхуванню  і соціальному  забезпеченню  в порядку  і на умовах ,

110установлених  для робочих  державних  підприємств . Мале  підприємст –
во вкладає  внески  із соціального  і медичного  страхування  в порядку  і
розмірах , установлених  чинним  законодавством .
4.3. ДЕРЖАВНА  ПІДТРИМКА  МАЛОГО  БІЗНЕСУ
Внесок  малих  підприємств  в оздоровлення  економіки  нині явно  не-
достатній . Це пояснюється  як загальним  спадом  виробництва  і розри –
вом господарських  зв’язків , так і тим, що не одержала  розвитку  держа –
вна підтримка  цих підприємств . Тим часом  малі підприємства  як
хитлива  підприємницька  структура , найбільше  залежать  від коливань
ринку , потребують  державної  підтримки .
У багатьох  країнах  ринкової  економіки  існують  особливі  фонди  дер-
жавної  підтримки  малого  бізнесу . У Японії , наприклад , на ці цілі у видат –
ковій  частині  бюджету  виділяється  2—3 млрд  дол. У нашій  країні  держа –
вна підтримка  малих  форм  виробництва  з перших  кроків  малого  бізнесу
зводилася  в основному  до системи  податкових  пільг  на прибуток .
Однією  з важливих  проблем  малого  бізнесу  в Україні  є кредиту –
вання . Кредити  даються  тільки  під заставу  або поручництво , на що не
завжди  мають  можливість  малі підприємства . Спілки  малих  підпри –
ємств , як і спеціальні  фонди , не виступають  поручителями  по креди –
тах, які одержують  ці підприємства . Немає  спеціальних  банків , які об-
слуговували  б малий  бізнес . Особливо  в скрутному  стані  знаходяться
приватні  малі підприємства . Неможливість  одержати  кредит  виключає
спроможність  конкурувати  з іншими  підприємствами .
У багатьох  закордонних  країнах  малому  бізнесу  надає  серйозну  фі-
нансово -кредитну  підтримку  держава  через  спеціальні  структури  і фо-
нди, наприклад , через  Адміністрацію  в справах  дрібного  бізнесу
(США ), Корпорацію  страхового  кредитування  дрібного  бізнесу  (Япо-
нія), Кредит  для середніх  і дрібних  фірм  (Франція ).
В Україні  також  існують  різні  організаційні  форми  підтримки  і за-
хисту  інтересів  малих  підприємств . Для цього  створено  асоціації  ма-
лих підприємств , Всесвітня  асамблея  дрібних  і середніх  підприємств ,
різні  фонди  розвитку  і підтримки  малого  бізнесу . Однак , як правило ,
численні  фонди  підтримки  малого  підприємництва  стурбовані  своїми
власними  проблемами  і реальної  допомоги  малим  підприємствам  не
надають .
Малі  підприємства  мають  потребу  також  в інформаційному  обслу –
говуванні , підготовці  кадрів , у пільговому  банківському  кредиті  й ін-
шій допомозі .
Заслуговує  на серйозну  увагу  досвід  фінансово -кредитної  підтрим –
ки малого  бізнесу  з боку  держави  через  прямі  і гарантовані  позики .
Прямі  позики  видаються  невеликим  фірмам  на певний  строк  під більш
низькі  ставки , ніж кредит  на приватному  ринку  позичкового  капіталу .

111Гарантовані  позики  дають  кредиторам  державні  гарантії  до 90 % пози –
кового  капіталу . У такий  спосіб  держава  намагається  зацікавити  при-
ватні  банки , торгові  і промислові  корпорації , страхові  компанії , пен-
сійні  фонди  в наданні  капіталу  дрібним  фірмам .
Є й інші форми  державної  підтримки : забезпечення  малих  підпри –
ємств  держзамовленням  (якщо  виникає  така необхідність ), надання
особливих  пільг  підприємствам , які утворюються  в регіонах  із слабко
розвинутою  промисловістю , та ін.
Розвиток  малих  підприємницьких  форм  відбувається  в основному  в
посередницькій  сфері  і галузях , що не потребують  значних  капіталь –
них вкладень  — торгівлі , громадському  харчуванні , будівництві  циві-
льних  об’єктів , дрібному  ремонті  техніки  і машин , сільському  госпо –
дарстві . Тим часом  такий  потужний  ринок , як сфера  науково -технічних
нововведень  та інформації , не освоюється . Це зумовлено , з одного  бо-
ку, недостатньою  увагою  до таких  проблем  державних  структур
управління , відсутністю  правових  актів , що забезпечують  розвиток
малого  науково -технічного  бізнесу , а з іншого  — монополією  держав –
них науково -дослідних  інститутів , що зосередили  в себе весь обсяг  фі-
нансування  наукової  сфери . У результаті  це привело  до монополізму
держсектора  в науці  і відсутності  впроваджувальних  структур  у мате –
ріальній  сфері .
Малий  бізнес  має ефективну  підтримку  за кордоном .
З цих позицій  цікавий  досвід  розвитку  інноваційного  бізнесу
в США .
Численні  дрібні  інноваційні  підприємства  в США  стали  своєрідним
доповненням  до традиційних  науково -дослідних  і конструкторських
комплексів  промислових  корпорацій , університетів , безприбуткових
дослідницьких  організацій , державних  лабораторій , різних  цільових
структур . Істотно  програючи  подібним  організаціям  по ресурсному  за-
безпеченню , дрібні  фірми  в сфері  НТП  виграють  у можливості  макси –
мального  розкріпачення  творчого  потенціалу  й ініціативи  науково –
технічних  працівників .
Досвід  США  показує , що в умовах  ресурсної  незабезпеченості  ма-
лого  інноваційного  бізнесу  найважливішим  чинником  його  існування  є
організація  своєрідної  мережі  його  підтримки . Основні  напрями  її такі:
— фінансова  підтримка  (наявність  численних  доступних  джерел
ризикового  капіталу );
— матеріально -технічна  (здавання  в оренду  і можливість  купівлі , в
тому  числі  і на пільгових  умовах , засобів  виробництва  — будинків  і
споруд , техніки , наукового  устаткування , транспортних  засобів , копі-
ювальної  техніки  т. д.);
— інформаційна  (забезпечення  можливостей  користування  інфор –
маційними  мережами  і технічними  бібліотеками , доступу  до баз даних
і т. д.);

112— консультативна  (розвиток  спеціалізованих  послуг  консульту –
вання , орієнтованих  на організаторів  дрібних  інноваційних  підпри –
ємств , із питань  оподатковування , планування , маркетингу , ведення
звітності , оформлення  патентів ).
На створення  цієї мережі  спрямовані  зусилля  федерального  уряду ,
штатів , місцевих  органів  влади  громадськості , університетів , приват –
ного  бізнесу .
Політика  стимулювання  інноваційної  активності  малого  бізне –
су — від федерального  уряду  до муніципалітету . Головним  у дер-
жавній  політиці  в цій сфері  є створення  «інноваційного  клімату »,
тобто  забезпечення  сприятливих  економічних , правових , організа –
ційних , психологічних  та інших  умов  для виникнення  і розвитку
нових  фірм , насамперед  тих, що зайняті  генеруванням , освоєнням  і
комерціалізацією  науково -технічних  нововведень . Держава , на від-
міну  від регулювання  діяльності  економічно  й організаційно  сфор –
мованого  великого  бізнесу , основні  зусилля  спрямовує  на початкові
і «передпочаткові » періоди  становлення  малих  інноваційних  під-
приємств .
Головним  змістом  державної  інноваційної  політики  у відношенні
малого  бізнесу  є регулювання  фінансових  потоків , спрямоване  на по-
легшення  доступу  дрібних  фірм  до джерел  фінансових  засобів . Тут ви-
діляють  такі напрями : цілеспрямоване  субсидування  з бюджету  (через
федеральні  агентства  і відомства ) і притягнення  приватного  капіталу
до фінансування  інноваційної  діяльності  дрібних  фірм .
Цілеспрямоване  бюджетне  фінансування  здійснюється  у формі
безповоротного  субсидування , через  надання  пільгових  позик  і заклю –
чення  контрактів  на розробку  нової  продукції  і технології .
У цілому  малий  бізнес  США  одержує  3,5—4 % від загальних  феде –
ральних  витрат  на НДДКР . До третини  витрат  дрібних  фірм  на дослі –
дження  і розробки  в тій або іншій  формі  фінансує  держава .
Програми  безповоротного  субсидування  здійснюють  в основному
двоє  основних  відомств  — Адміністрація  в справах  малого  бізнесу
(АМБ ) і Національний  науковий  фонд  (ННФ ).
Програми  надання  пільгових  позик  здійснюють  АМБ  у вигляді
прямих  позик , пайової  участі  в позиках  комерційних  банків  і гаранту –
вання  позик  комерційних  банків . Прямі  позики  робить  АМБ  із власних
кредитних  джерел . Розмір  позики  не перевищує  150 тис. дол., макси –
мальна  ставка  становить  7 %. Позики  даються  на терміни : до 6 років  —
на поточні  потреби ; до 20 років  — на придбання  устаткування , земе –
льної  власності  і будівництво ; до 30 років  — на відновлення  підпри –
ємств , що постраждали  від стихійного  лиха .
Однак , як показує  американська  практика , форми  прямого  субси –
дування  через  державні  відомства  не мають  достатньої  гнучкості  і
оперативності .

113Другим  найважливішим  напрямом  державної  інноваційної  компанії
дрібного  бізнесу , що діють  під егідою  АМБ . Венчурний  капітал  роз-
міщається  у формі  акціонерного  капіталу . Це значить , що інвестори
стають  акціонерами  дрібних  інноваційних  фірм  і, залежно  від частки
своєї  участі , мають  право  на одержання  прибутків . Частка  участі  окре –
мих компаній  венчурного  капіталу  в дрібних  фірмах  рідко  перевищує
50 %.
Що ж стосується  податкових  і амортизаційних  пільг , наданих  са-
мому  малому  інноваційному  бізнесу , то вони  застосовуються  рідше ,
оскільки  для малих  фірм  набагато  важливіша  початкова  і «передпочат –
кова » їхня підтримка . Тому  податковими  пільгами  традиційно  більше
користувався  більший  бізнес . Однак  із кінця  70-х — початку  80-х років
почали  розроблятися  більш  пільгові  умови  оподатковування  і для ма-
лого  бізнесу , насамперед  інноваційного , з обліком  його  специфічних
потреб .
Що стосується  амортизаційних  пільг , то у відношенні  дрібного  біз-
несу  діє тільки  одна  значна  міра: із 1981 р. малим  фірмам  дозволено
списувати  вартість  основного  капіталу  нерівними  частинами  або одно –
разово  протягом  амортизаційного  періоду .
4.4. ПРОБЛЕМИ  МАЛОГО  БІЗНЕСУ
В УКРАЇНІ  ТА ШЛЯХИ  ЇХ ПОДОЛАННЯ
Малі  підприємства  в Україні  у своїй  діяльності  стикаються  з вели –
кими  труднощами .
Головна  проблема  малих  підприємств  — недостатня  ресурсна  ба-
за як матеріально -технічна , так і фінансова . Практично  йдеться  про
створення  широкого  нового  сектора  народного  господарства  майже  на
порожньому  місці . Протягом  десятиліть  такого  сектора  у нас у скіль –
ки-небудь  істотному  ступені  не було . Це, зокрема , означало  і відсут –
ність  підготовлених  підприємців . У основної  маси  населення , що жила
«від получки  до получки », не могло  утворитися  резерву  засобів , потрі –
бних  для започаткування  власної  справи .
Ці засоби  слід зараз  відшукати . Ясно , що гранично  напружений
державний  бюджет  їхнім  джерелом  стати  не може . Залишається  споді –
ватися  на кредитні  ресурси . Але й вони  незначні  і до того ж украй
важко  реалізовані  при постійній  інфляції , що посилюється .
Положення  навряд  чи може  серйозно  змінитися  в позитивний  бік,
якщо  не перейти , нарешті , від слів до справи  в суспільній  підтримці
конструктивного  малого  бізнесу . На істотне  зростання  наявних  для
цього  матеріально -технічних  і фінансових  ресурсів , принаймні  най-
ближчим  часом , немає  підстав  розраховувати . Але набагато  краще  за-
стосувати  ці ресурси  можна . Для цього  потрібно  ретельно  вивірена ,
послідовно  проведена  в життя  система  селекції , що дозволяє  давати

114відчутні  пріоритети  тим, хто більш  корисний  суспільству . У цілому  на
сьогодні  це означає  перевагу  сфери  виробництва  над сферою  обертан –
ня при детальній  диференціації  самого  виробництва , при чому  не за-
стиглої  разом  і назавжди , а дуже  динамічної  на основі  грамотного  ви-
вчення  суспільного  попиту , зрушень , що відбуваються  в ньому , і
тенденцій , що намічаються .
Відповідно  до такої  вихідної  настанови  слід конструювати  механі –
зми пільгового  кредитування , оподатковування , різного  роду  префере –
нцій, включаючи  і пов’язані  із зовнішньоекономічною  діяльністю .
Справа  в тому , щоб забезпечити  краще  задоволення  потреб  народу  при
створенні  умов  для послідовного  розгортання  підприємництва .
Наступна  проблема  — це та законодавча  база , на яку зараз  може
спиратися  мале  підприємництво . Поки  вона , ще недосконала , а в бага-
тьох  дуже  істотних  випадках  взагалі  відсутня . Можна  назвати  чимало
правових  документів , які так чи інакше  регулюють  мале  підприємниц –
тво, але трудність  у тому , що, по-перше , немає  зведеної  єдиної  законо –
давчої  основи  сьогоднішньої  діяльності  українських  малих  підпри –
ємств ; по-друге , наявні  розрізнені  документи , постанови  перетворю –
ються  в життя  далеко  не цілком . Проблема  правової  основи  малого
підприємництва  в остаточному  підсумку  буде  переконливо  вирішена
тоді, коли  вдасться  позбутися  правового  нігілізму . Це, звичайно , ніяк
не виключає  необхідності  спеціальних  законодавчих  заходів  регулю –
вання  малого  бізнесу .
Зараз  мале  підприємництво  знаходиться  в умовах , дуже  віддалених
від тих, що повинні  бути  властиві  ринковим  відносинам . Навпаки , від-
чувається  тенденція  до того, щоб усе більше  «засовувати » його  в старі
рамки  планово -адміністративної  системи  з її навряд  чи не всебічним
плануванням  і жорсткою  регламентацією  за допомогою  лімітів , фондів
і т. п.
Немає  системи  проведення  глибокого  аналізу  діяльності  малих
підприємств . Немає  належного  обліку  результатів  їхньої  роботи , прак –
тично  відсутня  звітність  за тими  показниками , що надають  право  ма-
лим підприємствам  скористатися  пільгами  щодо  оподатковування .
Матеріально -технічне  забезпечення  малих  підприємств  здійсню –
ється  в недостатньому  обсязі  і несвоєчасно . Машин , устаткування ,
приладів , призначених  для малих  підприємств  і враховуючої  їх специ –
фіки , не має. Обмежено  доступ  малих  підприємств  до високих  техно –
логій , тому  що їхня купівля  потребує  значних  одноразових  фінансових
витрат .
Ще одна  важлива  проблема  — кадри . Часто  говорять , що підпри –
ємцем  треба  народитися . Проти  цього  важко  заперечити , але не можна
не рахуватися  з тим, що і їм потрібно  набути  значного  обсягу  знань :
адже  навчають  же, скажемо , «уроджених » музикантів , учених , спорт –
сменів . Немає  підстави  вважати , що до підприємців  потрібно  підходи –

115ти з іншою  міркою . Тим часом  із навчанням  кадрів  для бізнесу  справа
складається  далеко  не кращим  чином .
Коло  непростих  проблем  пов’язано  із соціальним  захистом  підпри –
ємницької  діяльності . Відомо , що на основі  розподілу  суспільних  фон-
дів система  соціальних  гарантій  і соціального  забезпечення , що раніше
діяла , в умовах  нинішнього  перехідного  періоду  виявилася  практично
підірваною . Потрібно  будувати  цю систему  заново  по відношенню  до
всього  суспільства , а стосовно  підприємців  — новому  соціальному
прошарку  — тим більше .
Зниження  прибутків  населення  привело  до значного  погіршення
структури  споживання . Прибутки  спрямовуються  в основному  на при-
дбання  товарів  першої  необхідності , насамперед  продуктів  харчування
й оплату  комунальних  послуг . Те саме  стосується  і малого  підприєм –
ництва . Якщо  раніше  воно  мало  певне  накопичення , то після  першого
етапу  реформи  було  змушене  працювати  в основному  на споживання .
Виробляти  продукцію  з тривалим  виробничим  циклом , включаючи  і
наукомістку , стало  навіть  не те що неефективно , а просто  руйнівно .
Почалися  серйозні  негативні  структурні  зміни  в малому  бізнесі . Якщо
процеси , що нині відбуваються , продовжуватимуться  і не натраплять
на протидії  у вигляді  соціальних  гарантій  малому  підприємництву , са-
ме його  існування  під сумнівом .
З метою  розвитку  малого  бізнесу  і забезпечення  державної  підтри –
мки малого  підприємництва  Радf Міністрів  — Уряд  України  прийняли
спеціальні  постанови .
Передбачаються  доручення  ряду  міністерств  і відомств  щодо  вне-
сення  змін і розробки  відповідних  положень  у сфері  фінансування  і
кредитування , науково -технічного  розвитку , матеріально -технічного
забезпечення  і збуту  продукції , підготовки  кадрів , зовнішньоекономіч –
ної діяльності , а також  установлення  додаткових  податкових  пільг  для
суб’єктів  малого  підприємництва . Відповідно  до постанов  затверджено
комплекс  першочергових  заходів  для розвитку  малого  підприємництва
в Україні : нормативно -правове  забезпечення , фінансово -кредитне  за-
безпечення , інформаційно -технічне  забезпечення , зовнішньоекономіч –
на діяльність , організаційна , кадрова , консультаційне  забезпечення .
На Міністерство  економіки  України  покладено  розробку  основ  по-
літики  державної  підтримки  малого  підприємництва , а також  коорди –
нації  центральних  органів  виконавчої  влади  і формування  інфраструк –
тури  малого  підприємництва .
Як показує  досвід , малий  бізнес  створює  умови  для підвищення  за-
цікавленості  кожного  робітника  в кінцевих  результатах  праці .
Основні  причини  гальмування  розвитку  малого  підприємництва  в
Україні :
— неопрацьованість  законодавства  як з питань  розвитку  малого
підприємництва , так і підприємництва  в цілому ;

116— високі  податки , що змушує  деяких  суб’єктів  малого  та серед –
нього  підприємництва  йти в тіньову  економіку ;
— недостатня  державна  фінансова -кредитна  і майнова  підтримка
малих  підприємств ;
— відсутність  дійового  механізму  реалізації  державної  політики
щодо  підтримки  малого  бізнесу ;
— недосконалість  системи  обліку  та статистичної  звітності  малих
підприємств ;
— обмеженість  інформаційного  та консультативного  забезпе –
чення ;
— недосконалість  системи  підготовки , перепідготовки  та підви –
щення  кваліфікації  кадрів  для підприємницької  діяльності ;
— відсутність  стимулів  для інвестицій ;
— психологічне  неприйняття  позитивної  ролі підприємців  у рин-
кових  перетвореннях  серед  окремих  верств  населення .
Основними  напрямами  дальшого  розвитку  малого  підприємниц –
тва в Україні  у найближчій  перспективі  є: формування  належної  за-
конодавчої  бази , сприятливої  для розвитку  малого  бізнесу ; вдоско –
налення  фінансово -кредитної  підтримки ; забезпечення  матеріально –
технічних  та інноваційних  умов  розвитку  малих  підприємств ; інфо –
рмаційне  та кадрове  забезпечення  бізнесу ; стимулювання  зовніш –
ньоекономічної  діяльності  суб’єктів  малого  та середнього  підпри –
ємництва .
Формування  відповідної  законодавчої  бази  розвитку  малого
підприємництва  передбачає , насамперед , встановлення  правових
гарантій  для забезпечення  свободи  і захисту  приватної  власності ;
розробку  дійових  законодавчо -нормативних  актів , спрямованих  на
стимулювання  малого  бізнесу ; усунення  правових  суперечностей
і скасування  положень , що гальмують  розвиток  приватної  ініціа –
тиви .
Зараз  найактуальнішими  проблемами  є розробка  нових  та вдоско –
налення  діючих  підходів  до власності  та форм  її захисту ; створення
сприятливішого  податкового , інвестиційного , інноваційного  та ціново –
го режимів  для суб’єктів  малого  підприємництва ; упорядкування  ме-
ханізму  державного  регулювання  та контролю  підприємницької  діяль –
ності .
Вирішення  існуючих  проблем  розвитку  малого  підприємниці  в
Україні , створення  відповідного  середовища  потребують  докорінної
перебудови  державної  політики  щодо  сприяння  цьому  сектору  еконо –
міки . Зокрема , йдеться  про створення  відповідної  правової  бази  розви –
тку малого  підприємництва , фінансово -кредитну  та матеріально –
технічну  підтримку , науково -методичне , інформаційно -консультивне
та кадрове  забезпечення  малого  підприємництва .

117ПИТАННЯ  ДЛЯ ЗАКРІПЛЕННЯ  МАТЕРІАЛУ  І САМОСТІЙНОЇ  РОБОТИ
1. Малий  бізнес : переваги  і недоліки .
2. Види  малого  підприємництва .
3. Значення  малого  бізнесу  в країнах  з розвинутою  ринковою  економікою .
4. Розвиток  малого  бізнесу  в сучасних  умовах .
5. Сфера  діяльності  малих  підприємств .
6. Джерела  формування  фінансових  ресурсів  підприємства .
7. Кредитування  малого  бізнесу  в Україні .
8. Фінансово -кредитна  підтримка  малого  бізнесу .
9. Планування  діяльності  та визначення  перспективи  розвитку  малих  під-
приємств .

118ЕТИКА
ПІДПРИЄМНИЦТВА
ПИТАННЯ  ДЛЯ ТЕОРЕТИЧНОЇ  ПІДГОТОВКИ
5.1. Культура  підприємництва .
5.2. Ділова  і фахова  етика .
5.3. Організаційно -правові  основи  підприємництва .
5.4. Правове  регулювання  підприємництва .
КЛЮЧОВІ  ТЕРМІНИ  І ПОНЯТТЯ
• Культура
• Етикет
• Взаємодія
• Самоподача
• Спілкування
• Мораль• Фахова  етика
• Підприємництво
• Менеджер -підприємець
• Припис
• Ділова  етика
• Правопорушення
5.1. КУЛЬТУРА  ПІДПРИЄМНИЦТВА
Важливу  роль  у функціонуванні  підприємства , фірми  відіграє  куль –
тура  підприємництва . Вона  не тільки  забезпечує  високий  престиж  під-
приємству , й сприяє  підвищенню  ефективності  виробництва , поліп –
шенню  якості  продукції  і послуг , а отже , й збільшенню  прибутків .
У загальному  розумінні  поняття  «культура » означає  певну  сукуп –
ність  матеріальних  і духовних  цінностей , які виробляє  людство  в істо-
ричному  процесі  свого  розвитку . Водночас  культура  продукує  способи
створення  цих цінностей , засоби  їх застосування  і передачі . Тим самим
вона  виступає  найважливішим  критерієм  оцінювання  окремої  особис –
тості . Саме  культура  визначає  спрямованість  суспільної , в тому  числі
економічної , поведінки  підприємця , змушує  його  дотримуватися  ети-
кету ділової  людини .
По суті, культура  підприємництва  визначає  спосіб  спілкування  біз-
несмена  зі своїми  клієнтами , партнерами , підлеглими  та іншими  осо-
бами  в процесі  здійснення  власної  справи . Культура  підприємця  відо-
бражає  відповідну  сукупність  правил , вимог , знань  та вміння  поводи –
тися у світі  бізнесу .
Таким  чином , культура  організації  підприємницької  діяльності  ви-
значає  клімат , стиль  взаємовідносин , цінності  підприємства . Будь -яка,
нова  організаційна  структура  виробляє  свою  культуру , що визначає  мі-
сце цієї структури , її внутрішні  і зовнішні  відношення  і є ніби зразком ,

119стереотипом  при формуванні  стратегії , розподілі  влади , прийнятті  рі-
шень , при поводженні  персоналу . Сутність  культури  даної  організації
виражається  в розпорядженнях , прийнятих  ритуалах  і церемоніях , а
також , у зразках  неформального  поводження .
Призначення  культури  підприємництва  пов’язано  із вирішенням
двох  основних  проблем : виживанням  у певному  соціально -еконо –
мічному  середовищі  і забезпеченням  внутрішньої  інтеграції  для досяг –
нення  поставлених  цілей . Проте  варто  мати  на увазі , що культура  кож-
ного  підприємства  не є монолітним  блоком . На кожному  великому
підприємстві  є відділи , управління , адміністрація , що мають  різні  суб-
культури  та повторюють  структуру  самого  підприємства . Розходження
зумовлюється  різноманіттям  галузей  виробництва  і сфер  людської  дія-
льності . Це може  бути  культура  вигідних  угод , інноваційна , адмініст –
ративна  та ін. Наявність  різноманітних  культур , субкультур  може  при-
звести  до напруженості , сутичок . Тому  важливим  завданням  для будь –
якого  підприємства  є зближення  й інтеграція  різних  організаційних  ча-
стин  підприємства , що мають  свої субкультури .
Необхідна  також  інтеграція  культури  підприємства  і культури  всіх
його  працівників . Культура  підприємництва  потребує  уміння  так орга-
нізувати  його  виробничу  і комерційну  діяльність , щоб успіхи  в бізнесі
поєднувалися  зі створенням  таких  умов , за яких  робітники  були  мак-
симально  задоволені  працею .
Отже  залежно  від галузі , регіону , історії  підприємства , людей  кож-
не підприємство  має свою  культуру .
Основні  чинники , що впливають  на культуру  підприємства : цілі
підприємства ; основні  його  цінності  й ідеї; прийняті  на підприємстві
стандарти  і правила ; діючі  і неформальні  канали  комунікацій  та ін.
Елементи  підприємницької  культури  формуються  як під впливом  до-
свіду  діяльності  підприємства , так і в результаті  установок  його  лі-
дерів .
Вона  соціальна , тому  що:
— на її формування  впливають  усі або більшість  працівників  фірми ;
— регулює  поводження  членів  колективу ;
— створюється  людьми ;
— усвідомлено  або неусвідомлено  приймається  всіма  робітниками ;
— грунтується  на дотриманні  традицій ;
— пізнавана ; спроможна  змінюватися ;
— багатогранна , тобто  її не можна  осягнути  за допомогою  одного
якогось  підходу ;
— усвідомлювана  і неусвідомлювана ;
— перебуває  в постійному  розвитку .
Слід  мати  на увазі , що перед  тим як приступити  до формування
культури  того або іншого  підприємства , варто  твердо  усвідомити  його
основні  цінності  і переконання .

120Так, у компанії  «Форд  Мотор » цінності  полягають  у трьох  понят –
тях: народ , товари , прибуток . Переконання , що дозволяють  зробити
висновок , як повинне  функціонувати  підприємство , як досягається  ус-
піх, такі:
— на першому  місці  стоїть  якість ;
— постійне  удосконалення , яке значною  мірою  впливає  на успіх ;
— посередники  і постачальники  — наші  партнери ;
— участь  співробітників  у справі  й прибутку  — наш стиль  ро-
боти .
Водночас  не варто  думати , що культура  підприємництва  піддається
простому  маніпулюванню . Вона  укладається  роками , є динамічною  і
постійно  удосконалюється .
Формування  і розвиток  культури  підприємницької  діяльності :
— по-перше , здійснюється  природним  шляхом , коли  підприємства
на підставі  вивчення  найкращого  минулого  і дійсного  досвіду  підтри –
мують  ті культурні  традиції , що є найбільш  результативними  в забез –
печенні  поставлених  цілей ;
— по-друге , може  цілеспрямовано  формуватися  шляхом  силового
впровадження  визначених  комплексів  поводження . Для удосконалю –
вання  культури  потрібно  вивчити , як взаємодіють  окремі  її елементи ,
який  між ними  взаємозв ’язок, як вони  впливають  один  на одного . При
цьому  необхідно  аналізувати , чи є уявлення  про цінності , що принесли
успіх  підприємству , що застаріли , чи варто  їх обновити . Зміна  культу –
ри підприємництва  відбувається  відповідно  до нових  уявлень  про цін-
ності .
Дослідження  показують , що такі раніше  загальновизнані  цінності ,
як слухняність , дисципліна , централізація , ієрархія , кар’єризм , влада ,
достаток  втрачають  своє значення . Одночасно  зростає  значення  таких
цінностей , як колектив , орієнтація  на споживання , самовизначення ,
участь , творчість , розкриття  особистості , спроможність  йти на поступ –
ки, децентралізація , передбачуваність  поводження , надійність , стабі –
льність , фахові  спроможності .
За дослідженнями , проведеними  в США , дійшли  висновку , що роз-
квітаючі  і швидко  зростаючі  фірми , мають  високу  культуру  й особли –
вий стиль , які сприяють  досягненню  і зберіганню  провідних  позицій  на
світовому  ринку . Основою  успіху  таких  підприємств  є:
— чіткі  уявлення  про цінності  і тверді  переконання  про те, як,
якими  засобами  досягти  цілей  підприємства ;
— партнерські  відношення  на всіх рівнях ;
— висока  цінність  фахової  компетентності  і вірність  справі , праг –
нення  до високої  якості  праці ;
— просування  по службі , що залежить  від результатів  праці  та
уміння  брати  на себе відповідальність ;

121— гордість  за власні  досягнення  й успіхи  підприємства , бажан –
ня розширити  і зміцнити  власні  позиції , бути  першими , панувати  на
ринку .
Для таких  підприємств  характерна  система  цінностей , прийнятих  і
схвалених  усіма  співробітниками .
Під впливом  ряду  чинників  змінюються  уявлення  про цінності ; на
процвітаючих  підприємствах  вони  не вичерпуються  лише  досягненням
визначених  виробничо -економічних  цілей .
Варто  врахувати  також , що для культури  підприємництва  головним
є те, що відбувається  на рівні  поводження . Якщо  рівні  цінностей  і по-
водження  не збігаються , то це негативний  результат . Для підприємств
нашої  країни  поширена  ситуація , коли  в документах , на папері  написа –
не одне , а на практиці  — інше . Система  цінностей , правила  і конкретне
поводження  повинні  бути  узгоджені . З цією  метою , наприклад , у США
розроблені  програми , що дозволяють  гармонізувати  уявлення  про цін-
ності  та поводження .
Назвати  культуру  підприємства  слабкою  можна  в таких  випадках ,
якщо :
— немає  ясних  уявлень  про цінності , загальні  переконання  про те,
яким  чином  досягти  успіху  та цілей ;
— цілі ставляться  в основному  короткострокові ;
— вцілому  є уявлення  про цілі і переконання , але немає  згоди  з
питань , що в даний  момент  є правильними  і важливими , в результаті
чого  виникають  протиріччя ;
— окремі  частини  організації  не можуть  дійти  згоди , існують  різні
точки  зору ;
— керівники  нічого  не роблять  для розвитку  загального  розуміння
цінностей , загальних  переконань .
У процесі  підприємницької  діяльності  окремій  людині  або групі  лю-
дей доводиться  приймати  рішення  з певних  питань . При цьому  на прийня –
те рішення  людини  впливає  характер  завдань , що вирішуються , і культура
ділового  спілкування , що відповідає  загальній  культурі  підприємницької
діяльності . Ділове  спілкування  ведеться  за визначеними  правилами , які є
важливим  засобом  підвищення  його ефективності , а саме :
— перше  правило  коректної  поведінки  ділової  людини  — це до-
тримання  норм  звертання , привітання  та знайомства . Зокрема , при ді-
ловій  зустрічі  з незнайомими  людьми  треба  представитися  самому  або
через  особу , яка влаштувала  зустріч . Якщо  ви гість , то варто  предста –
витися  першому . І звичайно , перед  тим як познайомити  будь -кого , слід
впевнитися , що обидві  сторони  бажають  знайомства .
— друге  — субординація  в ділових  стосунках . Як відомо , управ –
лінські  відносини  мають  ієрархічний  характер . Це означає , що некоре –
ктно  віддавати  будь -які службові  розпорядження  виконавцю , якщо  йо-
го роботу  повинен  координувати  ваш підлеглий  управлінець .

122— третє  — організація  ділових  контактів . Наприклад , запрошуючи
співробітника  на бесіду , попередьте  його  про це заздалегідь  через
офіс-менеджера  або секретаря -референта . Це дасть  йому  змогу  підго –
тувати  необхідні  матеріали , розрахунки , сформулювати  власні  пропо –
зиції .
Існують  і загальні  правила : етикету , узгодження , взаємодії  і само –
подачі .
Правила  етикету  визначають  порядок , засоби  до яких  звертають –
ся при спілкуванні , вибір  спілкування  і т. д. Кожна  деталь  цих правил ,
а їх існує  багато , залежить  від уміння  триматися  за столом  і вдягатися
до етикету , вітання  і прощання , яке відпрацьовано  і вивірене  роками .
Виконання  правил  етикету  є обов ’язковим , оскільки  особа , що пору –
шила  їх, втрачає  статус  повноправного  учасника  спілкування . Напри –
клад , один  із значних  вітчизняних  підприємців  з’явився  на переговори
з представниками  італійської  фірми  в білих  черевиках , чим дуже  шо-
кував  їх, оскільки , в Італії  це є поганим  тоном . Такий  вчинок  може
скласти  хибне  уявлення  про те, що підприємець  — один  із нуворишів ,
і, можливо , це його  перші  серйозні  ділові  переговори . Отже , як швидко
він розбагатів , так само  швидко  може  розоритися  і мати  справу  з ним
небезпечно .
Особливе  місце  в діловому  етикеті  посідає  вміння  проводити  ділові
бесіди , дотримуватися  ділового  протоколу . Так, підприємець , котрий
веде бесіду , виглядає  значно  привабливіше , якщо  дотримується  в своїй
поведінці  таких  правил :
— висловлюється  стисло  і по суті, чітко  викладаючи  свої думки ;
— спирається  на факти , обґрунтовуючи  власну  позицію ;
— не захоплюється  деталями , але пам’ятає, що своєчасно  і доречно
наведена  деталь  може  зміцнити  достовірність  вашої  позиції ;
— уникає  конфронтації , шукає  шляхи  вирішення  складної  проблеми .
Не менш  важливо  дотримуватися  ділового  протоколу , тобто  порядку
проведення  ділових  зустрічей , які мають  бути  ретельно  підготовлені .
Правила  узгодження  взаємодії  припускають , наприклад , що всту-
паючи  в ділову  розмову , необхідно  дотримуватися  таких  вимог :
— висловлюватися  не більше  і не менше , ніж потрібно  в даний  мо-
мент ;
— не відхилятися  від теми ;
— виражатися  чітко .
Правила  самоподачі  пов’язані  з індивідуальним  успіхом  учас –
ників .
Техніка  спілкування  — сукупність  засобів  (прийомів ), що викори –
стовуються  людьми  для досягнення  бажаного  ефекту  в спілкуванні . Ці
засоби  бувають  словесні  (вербальні ) і несловесні  (невербальні ), в тому
числі : міміка , пози , жести , тон, контакт  очей , інтонація  промови , а та-
кож просторово -часова  організація .

123Ряд спеціалістів  у сфері  комунікації  відзначають , що володіння  не-
вербальними  прийомами  більш  бажане  і ефективніше . Дослідження
показують , що невербальні  реакції  менше  контролюються  свідомістю ,
ніж словесні  висловлення .
Техніку  спілкування  прийнято  розподіляти  на техніку  поводження  і
техніку  слухання .
Критерієм  комунікабельності  є вміння  слухати  і ставити  запитання ,
оскільки  в процесі  слухання  вирішуються  дві найважливіші  функції :
сприйняття  інформації  і здійснення  зворотнього  зв’язку, тобто  переда –
ча доповідачеві  інформації  про те, як сприймається  його  промова  і по-
водження . Дослідження  показали , що вміють  вислухати  співрозмовни –
ка спокійно  і цілеспрямовано  не більше  ніж 10 % людей .
Уміння  ставити  запитання  — це мистецтво . Множина  конфліктів  і
непорозумінь  може  виникнути  в результаті  не заданих  своєчасно  пи-
тань. Відмовитися  шляхом  запитань  з’ясувати  наміри  співрозмовника
означає  відчинити  шлях  догадками  умоглядним  побудовам , далеко  не
завжди  достовірним .
У процесі  контакту  важливу  роль  відіграють  прояв  емоцій , манери
і жести  партнерів . Розуміння  жестів  дозволяє  точніше  визначити  пози –
цію співрозмовника , може  попередити  про те, як змінити  свою  поведі –
нку, щоб досягти  потрібної  мети . Для підвищення  компетенції  необ –
хідно  освоювати  мову  жестів , оскільки  поводження , міміка , жести  не
однакові  в різних  етнічних  груп , народів . Так, «нуль », утворений  вели –
ким і вказівним  пальцем , американець  сприймає  як «усе нормально », у
Японії  він означає  «гроші », а в Португалії  вважається  непристойним .
На Близькому  Сході  не прийнято  подавати  гроші , подарунки , їжу лі-
вою рукою , тому  що в ісламі  вона  вважається  нечистою .
Ефективність  спілкування  залежить  від його  просторово -часової
організації . Так, варто  рахуватися  з місцем  (службове  помешкання ,
суспільне , особисте ) та часом  (робочий , вільний ), де відбувається
бесіда . Важливим  елементом  установлення  контакту  є також  ураху –
вання  відстані  між співрозмовниками . Так, установлено , що жителі
США  зазвичай  розмовляють  стоячи  на відстані  не ближче  ніж 60 см
один  від одного , а латиноамериканці  — майже  впритул . Жителі
США  зазвичай  працюють  у великих  приміщеннях , при відчинених
дверях . Так, хмарочос  фонду  Форда  побудований  зі скла  і прогляда –
ється  наскрізь . Німці  ж вважають  відчинені  двері  вищим  ступенем
безладдя .
5.2. ДІЛОВА  І ФАХОВА  ЕТИКА
Результати  опитувань  свідчать , що в усьому  світі  все більше  зрос-
тає інтерес  до етичних  проблем . У країнах  із розвинутими  ринковими
відносинами  є звичайним , що питання  ділової  етики , соціальної  відпо –

124відальності  турбують  підприємця  так само , як і ефективність  виробни –
цтва .
В усьому  світі  завдяки  економічним  і соціальним  змінам  більше
значення  отримують  моральні  і етичні  норми  життя  суспільства , право
на людську  гідність , умови  праці , стан навколишнього  середовища ,
достаток  духовних  благ, свобода  особи , соціальний  зв’язок між людь –
ми, справедливість , зведення  до мінімуму  конфліктів  усередині  това-
риства , активна  участь  усіх громадян  у громадському  житті , право  ко-
жного  громадянина  брати  участь  у прийнятті  рішень  та ін.
Для реалізації  цих цінностей  необхідний  високий  рівень  розвитку
продуктивних  сил, культури . Водночас  без відновлення  моральних  ос-
нов суспільства  неможливо  створити  платформу  для перебудови  еко-
номіки .
У період , коли  здійснюється  перехід  від тоталітарної  системи  до
формування  демократичних  інститутів  і ринкової  економіки , все біль-
шого  значення  набуває  питання  про співвідношення  економіки  й ети-
ки, моральних  і економічних  цінностей .
Етика  — система  норм  морального  поводження  людей , їхніх
обов ’язків  у відношенні  один  до одного  і суспільства  в цілому .
Мораль  — форма  суспільної  свідомості , суспільний  інститут , що
виконує  функцію  регулювання  поведінки  людини .
Розрізняють  корпоративну , підприємницьку  й інші види  етики .
Етичні  норми  поводження  фірми  у взаємовідносинах  з державою ,
покупцями , постачальниками , робітниками  вивчає  корпоративна
етика . Багато  західних  фірм  мають  власні  етичні  кодекси . При цьому
вони  виходять  із того, що високі  етичні  стандарти  забезпечують  стабі –
льний  прибуток .
Важливу  роль  у формуванні  ділової  етики , а також  у виявленні  й
усуненні  неетичних  методів  бізнесу  відіграє  громадськість . Питання
етики  обговорюються  в пресі , на телебаченні , в товариствах  спожива –
чів, різних  асоціаціях  і т. п.
Етика  підприємництва  розробляє  кодекс  поведінки , показує  гід-
ність  намірів  підприємця , визначає  притаманні  йому  риси .
Провідне  місце  серед  них займають  ті, що зумовлюють  природу
підприємця  і підприємництва . Перша  риса  — це заповзятливість , яка
розуміється  як здатність  досягати  поставленої  мети  за рахунок  власної
ініціативи , винахідливості , практичної  кмітливості , готовності  йти на
певний  ризик , приймати  і реалізовувати  оригінальні  ідеї. Друга  — це
соціально -новаторський  характер  діяльності  підприємця , його  особли –
ва роль  у ринковій  трансформації  економіки . Остання  риса , що визна –
чає природу  підприємця , — це людський  фактор , людина , зусилля  якої
в умовах  ринкової  економіки  спрямовані  на одержання  прибутку , по-
єднуються  з етичною  та психологічною  готовністю  до відповідально –
го, чесного  цивілізованого  підприємництва . Це означає , що в будь -якій

125підприємницькій  діяльності  слід враховувати  інтереси  і потреби  дер-
жави  та всього  суспільства .
Наведені  риси  формують  етику  підприємця  і перебувають  у тісній
взаємодії .
Саме  поєднання  чітко  усвідомленої  природи  підприємництва , ви-
значення  її корисності  для економічного  розвитку  і соціального  про-
гресу  з дотриманням  певних  норм  поведінки  підприємцем  дає підстави
виділити  складові  підприємницької  діяльності  (рис. 5.1).
Повага  до законів ,
соціального  порядку ,
державної  владиВизнання
необхідності
конкуренції ,
здатність  до
плідного
співробітницваУміння  оцінювати
новаторські  дії
інших , їхній
підприємницький
потенціалПереконання  в
корисності  своєї
справи  для
суспільстваЗдатність
створювати  команду
однодумців  і
працювати  з неюОцінювання  бізнесу  як
справи  свого  життя ,
захоплюючої  творчості ,
форми  самовираження
Складові
підприємницької  етики
Рис. 5.1. Складові  підприємницької  етики
Фахова  етика  відбиває  особливості  моральної  свідомості , пово –
дження  і взаємовідносин  людей , що зумовлені  специфікою  фахової  ді-
яльності .
Фахова  етика  визначає  етичні  принципи  і норми  поводження  лю-
дей у рамках  певного  виду  трудової  діяльності . Тому  виділяють  педа –
гогічну , медичну , військову , управлінську  та іншу  етику .
Вирішальними  умовами  успіху  є працьовитість , фахова  майстер –
ність , талант . У активізації  перерахованих  якостей  усе більше  значення
має моральний  підхід  і рівень  моральної  свідомості . Важливим  у про-
фесіональній  етиці  є об’єктивне  і доброзичливе  ставлення  до людей , їх
фахової  думки , службових  прагнень . Реальним  проявом  фахової  поря –
дності  є єдність  слова  і діла.
Найпоширенішими  шляхами  формування  етичної  поведінки  в під-
приємницьких  структурах  можуть  бути  такі:
— розробка  етичних  нормативів ;
— створення  груп  або комітетів  з етики ;

126— роведення  соціальних  обстежень  і ревізій ;
— навчання  етичній  поведінці .
Отже , основа  етичного  кодексу  фірми  — додержуватися  правил
поведінки , що прийняті  в цілому  для суспільства .
5.3. ОРГАНІЗАЦІЙНО -ПРАВОВІ  ОСНОВИ  ПІДПРИЄМНИЦТВА
Одним  із основних  напрямів  ринкових  перетворень  економіки
України  є розвиток  підприємництва .
Сучасний  підприємець  повинен  знати  правовий  статус  підприєм –
ництва  (права , обов ’язки і відповідальність  підприємця ), а також  зако-
номірності  і принципи  керування  підприємницькою  діяльністю .
Аналізуючи  суспільне  значення  підприємництва , звичайно  виділя –
ють три основних  складових :
— підприємництво  як економічна  категорія ;
— підприємництво  як метод  господарювання ;
— підприємництво  як тип економічного  мислення .
Підприємець  є незалежним  суб’єктом , що господарює  та володіє
достатнім  рівнем  свободи  дій, прагне  одержати  максимальний  прибу –
ток. Це може  бути  досягнуто  двома  шляхами :
1) підвищенням  вартості  продукції ;
2) зниженням  витрат  на виробництво .
Перший  шлях  простіший , але через  зростання  ціни підприємець
може  не витримати  конкуренції  і втратити  покупця . Другий  — потре –
бує пошуку  нових , прогресивніших  рішень , розкриття  невикористаних
раніше  резервів  і можливостей , розробки  нових  технологій , творчого
підходу .
Тому  підприємець , на відміну  від звичайної  людини , що займається
господарською  діяльністю , — це насамперед  новатор , не тільки  з осо-
бливим  складом  характеру , й з особливим  економічним  мисленням , в
основі  якого  лежить  точний  економічний  розрахунок , бездоганне
знання  законів  ринку , уміння  оперативно  збирати , аналізувати  і вико –
ристовувати  необхідну  інформацію . Підприємець  повинен  бути  наді-
лений  комплексом  не тільки  вроджених  якостей , й придбаних  у проце –
сі фахового  навчання , практики , тренування . Щоб  вижити  в умовах
конкуренції  і вільного  підприємництва , підприємець  має підтримувати
своє виробництво  на передовому  науково -технічному  рівні , прагнути
до його  здешевлення , економічної  доцільності , що припускає  мініміза –
цію витрат  виробництва , економію  фінансових , матеріальних  і трудо –
вих ресурсів .
Підприємництво  — це особливий  новаторський  стиль  господарсь –
кого  поводження  керівника , в основі  якого  лежить  творчий  пошук  но-
вих можливостей , уміння  залучати  і використовувати  в умовах  конку –
ренції  ресурси  з найрізноманітніших  джерел .

127У практиці  підприємницької  діяльності  склалися  певні  правила  —
як краще  виходити  з тієї чи іншої  ситуації , щоб починати  і вигравати
бізнес . Насамперед , необхідно  ставити  ясні і здійсненні  цілі, робити  те,
що необхідно  споживачеві . Складові  успіху  — висока  якість  продукції ,
відмінний  сервіс , надійний  і якісний  маркетинг . Комерційний  успіх
фірми  залежить  від швидкості  повернення  вкладених  засобів  через  ре-
алізацію  товарів  (послуг ). Для цього  варто  систематично  вивчати  ри-
нок, щоб знати , які аналогічні  товари  є і хто їх продає ; за якими  кана –
лами  і за якими  законами  ведеться  реалізація ; які умови  для після –
продажних  послуг .
Конкуренція  і підприємництво  невід ’ємні один  від одного . Конку –
ренція  зумовлює  підприємництво , що подає  специфічний  тип госпо –
дарського  поводження  людей . Підприємництво  припускає  не тільки
адміністративну  незалежність  і свободу  розпорядження  ресурсами , й
спроможність  до організаційних  новацій  і господарської  ініціативи .
Підприємець  повинен  знати  особливості  товарно -грошових  відносин ,
володіти  методами  вільного  ціноутворення , вільного  переміщення  ре-
сурсів , капіталу , вміти  встановлювати  і підтримувати  формальні  і не-
формальні  зв’язки.
Тому  в навчальних  посібниках  головних  закордонних  вузів  за
курсом  менеджменту  починаючому  підприємцеві  дають  такі реко –
мендації :
1. Бізнес  робиться  на економіко -етичній  основі . Неприпустимо  по-
рушувати  узвичаєні  правила  підприємницької  діяльності  і комерції .
Діловий  ризик  не має нічого  спільного  з ризиком  переступити  закон .
Порядність  — візитна  картка  підприємця .
2. Головний  показник  ефективності  підприємництва  — практичні
результати : одержання  прибутку , фахове  задоволення , зміцнення  пози –
тивної  репутації  в товаристві , серед  партнерів , створення  копійчаного
резервного  фонду  стійкості  фірми .
3. Підприємець  повинен :
— керуватися  здоровим  глуздом  — уміти  виділити  головне , прави –
льно  визначити  суть тієї чи іншої  події , сформувати  оптимальне  су-
дження  по конкретного  питання ;
— знати  свою  справу ; незважаючи  на попередні  досягнення , про-
довжувати  процес  самовдосконалення ;
— бути  упевненим  у власних  силах  — приймати  рішення , що грун –
туються  на точному  розрахунку , здоровому  оцінюванні  своїх  можли –
востей ;
— уміти  довести  справу  до кінця  — бути  спроможним  напружено
трудитися , визначати  для себе ритм  роботи .
4. Менеджер -підприємець  повинен  керуватися  такими  заповідями :
Перша  — горизонтальна  кар’єра. Якщо  вертикальна  кар’єра (зрос-
тання  в посаді ) в один  прекрасний  день  може  завалитися , то здобутки

128горизонтальної  (зростання  фахової  майстерності  менеджера ) завжди  з
вами . Була  б майстерність , а посада  завжди  прикладеться .
Друга  — керування  з будь -якої точки . Якщо  об’єкт керування  фор-
мально  не підпорядкований  вам — це умова , але не перешкода  для
кваліфікованого  керування  ним. Все, що не піддається  вашому  впливу ,
показує  недоліки  ваших  знань  і навичок .
Третя  — без скарг  і прохань . Керуючи , ви самі відповідаєте  за все,
що відбувається . вам ні на кого  скаржитися . Можна  оскаржити  чиїсь
дії — це управлінський  хід, але не можна  ремствувати  на когось  — це
позиція . Можна  домовитися , щоб вам дали  щось  на умовах  взаємної
вигоди , але не можна  просто  просити . Ті, хто просить  і скаржиться ,
завжди  змушені  виправдовуватися , поступатися  незалежністю . Вчіться
всього  домагатися  самостійно .
Четверта  — радість … невдача . Вчіться  швидко  опановувати  ситуа –
цію. Поки  оточуючі  тільки  розбираються , ви вже досягли  успіху  або
потерпіли  поразку . Не гайтеся  з ухваленням  рішення . Пам’ятайте , що
лихо  не без добра  і що невдача , із якою  ви зуміли  справитися , набли –
жає вас до наміченої  цілі.
П’ята — велика  мета . Зміст  усякої  діяльності  лежить  за її конкрет –
ними  рамками  так само , як сенс життя  — за його  межами . Але він
спрямовує  ваш шлях , веде до вершини .
У світовій  практиці  склалося  таке визначення  гарного  менеджера –
підприємця : це людина , що безупинно  удосконалює  існуючі  методи
керівництва , безупинно  вивчає  нове , готова  прислухатися  до порад  як
працівників  своєї  фірми , так і інших  осіб.
Одним  з найважливіших  завдань , що забезпечують  успіх  діяльності
підприємницької  фірми , є встановлення  правильних  взаємовідносин
між керівництвом  фірми  і співробітниками . Тому  в деяких  відомих  фі-
рмах  вироблені  певні  рекомендації :
1. Будьте  уважні  до критики  і пропозицій , що спрямовані  на по-
ліпшення  будь -яких  рішень  навіть , якщо  вони  безпосередньо  Вам ні-
чого  не дають , при цьому  будьте  чемні  і ніколи  не дратуйтеся .
2. Не робіть  зауваження  співробітникові  в присутності  третьої
особи .
3. Ніколи  не робіть  самі того, що можуть  зробити  підлеглі , за ви-
нятком  тих випадків , коли  це пов’язано  з небезпекою  для життя .
4. Завжди  хваліть  співробітника  за гарну  роботу .
5. Якщо  Ваші  вказівки  виявилися  помилковими , визнайте  помилку .
6. Не користуйтеся  своєю  владою  доти , поки  всі інші засоби  не ви-
черпані ; в останньому  випадку  застосовуйте  свою  владу  повною  мірою .
7. Не бійтеся , якщо  Ваші  підлеглі  талановитіші  за Вас, а пишайте –
ся ними .
8. Головне , але й найважче  завдання  менеджера -підприємця  поля –
гає в тому , щоб навчитися  спонукати  підлеглих  продуктивно  трудитися .

129Важливим  для менеджерів -підприємців  є особистий  приклад  і від-
мова  від жорстких  важелів  адміністрування . Закордонні  дослідження
показують , що невідповідність  особистого  прикладу  менеджера –
підприємця  цінностям , що ним проповідуються , підриває  довіру  пер-
соналу . Персонал  орієнтується  на морально -етичні  норми , цінність
яких  стає ясною  з реальних  повсякденних  дій, а установки , котрими
керівництво  користується  лише  на словах , не приживаються  і тільки
дискредитують  керівників . Тому  менеджеру -підприємцеві  повинні  бу-
ти властиві  такі якості : доступність  будь -якому  працівникові , увага  до
співробітників  фірми , уміння  слухати  і чути , толерантність  до вира –
ження  відкритої  незгоди , обговорення  проблем  на місцях  серед  рядо –
вих працівників , у важкі  моменти  — відсутність  прагнення  насамперед
знайти  винного .
5.4. ПРАВОВЕ  РЕГУЛЮВАННЯ  ПІДПРИЄМНИЦТВА
В умовах  становлення  ринкової  економіки  та певної  нестабільності
й недосконалості  правової  бази  економічних , у тому  числі  фінансових ,
відносин  в Україні  спостерігається  високий  рівень  правопорушень  в
усіх ланках  фінансово -кредитного  механізму  держави , що призводить
до дестабілізації  його  роботи , спричинює  матеріальні  збитки  суб’єктам
фінансових  правовідносин . Боротьба  з цими  правопорушеннями
ускладнюється  труднощами  розмежування  правопорушень  між злочи –
нами , адміністративними  проступками  і цивільно -правовими  нормами
в сфері  економічних  відносин , особливо  у сфері  фінансових  відносин
суб’єктів  підприємницької  діяльності  між собою  і з державою .
Ефективність  фінансової  діяльності  підприємства , як і всієї  систе –
ми фінансово -кредитного  механізму , залежить  від ступеня  її правової
урегульованості . При цьому  соціальна  роль  правового  регулювання
полягає  в збереженні  й забезпеченні  нормального  функціонування  фі-
нансово -кредитної  системи . Регулювання  фінансових  відносин  здійс –
нюється  юридичними  нормами , які являють  собою  загально –
обов ’язкові  правила  поведінки , що визначають  права  й обов ’язки осіб
у цих відносинах  і забезпечуються  примусовою  силою  державної  вла-
ди. Міра  обмеження  свободи  задана  передусім  тим, що однаково  вільні
всі інші суб’єкти . Необхідність  зважати  на взаємну  поведінку  стає за-
гальною  справою , тому  до контролю  за дотриманням  відповідних  пра-
вил закликає  держава .
Кожний  керівник  будь -якого  рівня  повинен  знати  закони  і норми ,
згідно  з якими  він може  бути  притягнутий  до будь -якого  виду  юриди –
чної відповідальності . Юридична  відповідальність  є одним  із видів  со-
ціальної  відповідальності .
За характером  своєї  дії функціонуючі  в суспільстві  юридичні  нор-
ми поділяють  на регулятивні , охоронні  і дефінітивні .

130Регулятивні  норми  безпосередньо  нормують  поведінку  суб’єктів
суспільних  відносин , опосередковуючи  належні  їм суб’єктивні  права
та обов ’язки. Регулятивні  норми  поділяються  на заборонні  (їх диспо –
зиція  містить  заборону , що зобов ’язує утримуватися  від певного  роду
дій), правомірні  (їх диспозиція  містить  дозвіл , тобто  право  на вчинен –
ня тих чи інших  дій) і зобов ’язальні  (їх диспозиція  містить  приписи ,
що є своєрідним  поєднанням  заборони  й дозволу : суб’єкт не тільки  має
право  здійснювати  рекомендоване , а й зобов ’язаний  робити  це; йому
заборонено  утримуватися  від того, на що він уповноважений ).
Охоронні  норми  регулюють  відносини  юридичної  відповідальнос –
ті, які виникають  внаслідок  порушення  регулятивних  норм .
Дефінітивні  норми  правил  поведінки  не встановлюють , а дають
визначення  понять , категорій , явищ , що мають  юридичне  значення .
Наведена  класифікація  є відносно  умовною , однак  вона  відображує
особливості  структури  норм  правового  регулювання , дозволяє  краще
зрозуміти  цей соціальний  інститут  як складне  суспільне  явище  і допо –
може  надалі  всім, хто його  вивчатиме , трактувати  і бачити  його  як сис-
тему .
На поведінку  людей  юридична  норма  впливає  або забороняючи ,
або дозволяючи , або одночасно , і дозволяючи  і забороняючи , тобто  ре-
комендуючи .
У більшості  випадків  норма  права , що містить  заборону , обмежу –
ється  вказівкою  в диспозиції  на те, чого  не можна  або що можна  роби –
ти. Але іноді  заборона  стає лише  зворотним  боком  позитивного  прави –
ла поведінки . Забороняючи  один  шлях  задоволення  потреби , право
саме  цим спонукає  суб’єкта шукати  інші шляхи  й активно  діяти  в до-
зволених  напрямах .
Дозволом  є вміщені  в диспозиції  юридичної  норми  вказівки  на
правову  можливість , використання  якої повністю  залежить  від власно –
го розсуду  суб’єктів . Практично  це призводить  до того, що далеко  не
всі ті можливості , що дозволені  правом , використовуються  насправді .
Припис  — це заборона , оскільки  забороняє  утриманим  від рекоме –
ндова -ної поведінки . Однак  якщо  така поведінка  передбачена , то вже
через  це вона  дозволена . Припис  стосується  тільки  активних  дій і зав-
жди має не загальний , а спеціальний  характер , реалізується  при регу-
люванні  виконавчо -розпорядчої  діяльності  державного  апарату , а в
умовах  планової  економіки  — під час розроблення  планів -завдань  під-
приємств  т. п.
Дія юридичної  норми  як засобу , за допомогою  якого  суспільство
отримує  той чи інший  корисний  ефект , проявляється  в тому , що норма ,
по-перше , визначає  суб’єктів , які повинні  брати  участь  у діяльності
щодо  досягнення  мети ; по-друге , встановлює , після  яких  фактів  ці
суб’єкти  зобов ’язані  почати  діяти ; по-третє , вказує  їм певні  зразки  по-
ведінки ; по-четверте , встановлює  засоби , що забезпечують  дотримання

131цих зразків  поведінки , аж до можливого  застосування  санкцій . Вирі –
шальною  умовою  чинності  юридичної  норми  є реальне  забезпечення
можливості  дотримуватися  вміщених  у ній приписів .
Якщо  юридична  норма  не реалізується  сама  собою , а потребує
втручання  органів  державної  влади , то відбувається  застосування  пра-
ва, настає  юридична  відповідальність . Вона  являє  собою  обов ’язок
правопорушника  понести  вимушене  позбавлення  певних  належних
йому  благ.
Підставою  юридичної  відповідальності  є склад  правопорушення ,
тобто  сукупність  ознак  дії, що характеризують  його  як правопорушення .
Існують  такі види  юридичної  відповідальності : дисциплінарна , ци-
вільно -правова , матеріальна , адміністративна , кримінальна , конститу –
ційна .
Щоб  правильно  вирішувати  питання , чи є та або інша  протиправна
дія злочином  чи адміністративним  проступком , потрібно  знати  і вміти
зіставляти  відповідні  норми  кримінального  та адміністративного  зако-
нодавства . При цьому  слід, насамперед , мати  на увазі , що Кодекс
України  про адміністративні  правопорушення  (КпАП  України ) закрі –
пив принцип : «Адміністративна  відповідальність  за правопорушення ,
передбачена  цим Кодексом , настає , якщо  ці порушення  за своїм  харак –
тером  не тягнуть  за собою  відповідної  до чинного  законодавства  кри-
мінальної  відповідальності ». Крім  цієї загальної  норми , треба  врахову –
вати  також  зафіксовані  в законодавстві  та в підзаконних  нормативних
актах  конкретні  критерії , за допомогою  яких  можна  відрізнити  суміжні
проступки  та злочини . Для численних  протиправних  дій у сфері  фінан –
сових  відносин  найзначнішими  з таких  критеріїв  є наявність  або відсу –
тність  тяжких  наслідків , намір  або необережність , адміністративна
преюдиція  (повторне  скоєння  правопорушення  після  застосування  до
даної  посадової  особи  заходів  адміністративного  впливу ), мотивація ,
мета  протиправної  дії. При цьому  слід пам’ятати , що об’єктом  просту –
пку або злочину  можуть  бути  далеко  не всі суспільні  відносини , а ли-
ше ті з них, які охороняються  відповідними  нормами  права . У сфері
фінансової  діяльності , якщо  є посягання  на відносини , які нормами
права  не врегульовані , може  йтися  лише  про непрофесіоналізм  посадо –
вих осіб, навіть  про їхню  аморальну  поведінку , але аж ніяк не про про-
типравні  дії. Наприклад , якщо  посадова  особа  приймає  рішення  про
невигідне  підприємству  з точки  зору  рентабельності  інвестування  фі-
нансових  ресурсів , або підписує  обтяжливу  для підприємства  угоду  з
партнером , то за цими  діями  можуть  стояти  як адміністративні  право –
порушення , так і тяжкі  злочини , але самі по собі такі факти  не можуть
кваліфікуватися  як протиправні  дії.
Адміністративна  відповідальність  як вид юридичної  відповіда –
льності  застосовується  до осіб, які скоїли  адміністративні  правопору –
шення . Адміністративні  стягнення  накладаються  уповноваженими  на

132це органами  або посадовими  особами  на підставах  і в порядку  встано –
вленими  нормами  адміністративного  права .
Основним  нормативним  актом , що регулює  адміністративну  відпо –
відальність , є Кодекс  України  про адміністративні  правопорушення .
Він закріплює  поняття  адміністративного  правопорушення , види  адмі-
ністративних  стягнень , правила  та порядок  їх застосування , систему
складових  адміністративного  правопорушення  тощо , а також  створює
нормативну  основу  адміністративної  відповідальності . Паралельно  з
цим Кодексом  діють  норми , що встановлюють  адміністративну  відпо –
відальність , але містяться  в законодавчих  міжгалузевих  актах  (Митний
кодекс , Повітряний  кодекс , Господарський  кодекс  та ін.), які з різних
причин  не внесено  до зазначеного  Кодексу . Адміністративна  відпові –
дальність  настає  за наявності  фактичної  підстави  її застосування  до
правопорушника , якою  є адміністративний  проступок . Крім  того, до
адміністративної  відповідальності  може  бути  притягнута  особа , яка
скоїла  діяння , що містить  ознаки  злочину , але не становить  великої  су-
спільної  небезпеки , і на підставі  цього  звільнена  від кримінальної  від-
повідальності .
Шкідливість  адміністративного  правопорушення  означає , що воно
завдає  шкоди  суспільним  відносинам , які охороняються  законом . Ця
шкода  може  бути  як матеріальною , так і іншою  (моральною , організа –
ційною  і т. п.).
Протиправність  проступку  — це порушення  загальнообов ’язкових
правил , установлених  державою .
Під винуватістю  адміністративного  проступку  розуміють  психічне
ставлення  особи  до скоєної  дії (бездії ). Вона  може  бути  умисною  або
необережною .
Адміністративна  караність  проступку  полягає  в тому , що за його
скоєння  Законом  передбачена  адміністративна  відповідальність . Адмі –
ністративна  караність  означає  можливість  застосування  до порушника
адміністративного  стягнення , хоча  реально  його  можна  і не накладати
(наприклад , у випадку  звільнення  від адміністративної  відповідальнос –
ті). У відповідності  до Кодексу  України  про адміністративні  правопо –
рушення  адміністративна  відповідальність  за правопорушення  настає ,
якщо  ці порушення  за своїм  характером  не тягнуть  за собою  відповід –
но до чинного  законодавства  кримінальної  відповідальності .
Адміністративне  стягнення  є мірою  адміністративної  відповідаль –
ності , покаранням  і тягне  за собою  певні  несприятливі  для порушника
наслідки , які застосовуються  з метою  його  виховання  та запобігання
скоєнню  нових  правопорушень .
Відповідно  до чинного  законодавства , існує  сім видів  адміністра –
тивних  стягнень : попередження , штраф , оплатне  вилучення  предмета ,
конфіскація , позбавлення  спеціального  права , виправні  роботи  й адмі-
ністративний  арешт .

133Чинний  КпАП  України  передбачає  ряд адміністративних  проступ –
ків, які вчиняються  в сфері  фінансів  і підприємницької  діяльності . До
них належать  такі правопорушення :
— порушення  правил  про валютні  операції ;
— ухилення  від надання  декларації  про доходи ;
— порушення  законодавства  з фінансових  питань ;
— ухилення  від реєстрації  в органах  Пенсійного  фонду  України ,
Фонду  соціального  страхування  України  платників  обов ’язкових  стра-
хових  внесків  та порушення  порядку  обчислення  і сплати  внесків  на
соціальне  страхування ;
— порушення  порядку  формування  та застосування  цін і тарифів ;
— зловживання  монопольним  становищем  на ринку ; неправомірні
угоди  між підприємцями ; порушення  порядку  надання  інформації  та
виконання  рішень  Антимонопольного  комітету  України  та його  тери –
торіальних  відділень .
Найбільша  частка  всіх правопорушень  у галузі  фінансів  і підпри –
ємницької  діяльності  — це правопорушення , які стосуються  недотри –
мання  податкового  законодавства  та законодавства  про порядок  обчи –
слення  і сплати  внесків  підприємств  на загальнообов ’язкове  соціальне
та пенсійне  страхування  в Пенсійний  фонд  України  і в Фонд  соціаль –
ного  страхування , а також  порушення  законодавства  про бюджетну
систему  України .
Кодекс  України  про адміністративні  правопорушення , а також  За-
кон України  «Про Державну  податкову  службу  в Україні » передбача –
ють притягнення  посадових  осіб підприємств  та організацій  до адміні –
стративної  відповідальності  за такі конкретні  протиправні  дії (якщо ,
звичайно , вони  не тягнуть  за собою  кримінальної  відповідальності ):
а) заниження  суми  податку  або іншого  платежу  чи внеску ;
б) приховування  (заниження ) в обліку  доходів  та інших  об’єктів
оподаткування ;
в) відсутність  бухгалтерського  та податкового  обліку  або ведення
їх з порушенням  установленого  порядку ;
г) ненадання , несвоєчасне  надання  або надання  за невстановленою
формою  податкових  декларацій , розрахунків , аудиторських  висновків ,
платіжних  доручень  або інших  документів , пов’язаних  з обчисленням
та сплатою  податків  чи інших  платежів  у бюджети  або внесків  у дер-
жавні  цільові  фонди ;
д) невиконання  законних  вимог  посадових  осіб органів  Державної
податкової  адміністрації .
Податкова  система  (насамперед  маються  на увазі  Закони  України
«Про оподаткування  прибутку  підприємств » і «Про податок  на додану
вартість ») передбачає  такі типові  правопорушення :
1. Об’єктом  оподаткування  виступає  різниця  між сумою  скориго –
ваного  валового  доходу , з одного  боку , і валовими  витратами  та сумою

134амортизаційних  відрахувань  — з іншого ; правопорушення , як показує
практика , в основному  зводяться  до незаконного  збільшення  валових
витрат  включенням  до них:
— видатків , не пов’язаних  з власною  господарською  діяльністю
підприємств ;
— видатків  на реконструкцію , модернізацію , ремонти  основних
фондів  понад  законодавчо  встановлені  ліміти ;
— сум сплачених  фінансових  санкцій  за порушення  умов  госпо –
дарських  договорів  (або не сплачених , але визнаних  підприємством )
або щодо  яких  одержані  рішення  судів  (арбітражних  судів ), штрафів  за
порушення  податкового  законодавства , законодавства  про охорону  на-
вколишнього  середовища , штрафи  за порушення  санітарних  норм  тощо ;
— інших  видатків , що не передбачені  законом .
2. Об’єкт оподаткування  також  зменшується  через :
— надання  недостовірної  інформації  в деклараціях  про валові  до-
ходи , пов’язані  з відвантаженням  продукції  і її оплатою  покупцями ;
— спотворення  податкового  обліку  в частині  приросту  (зменшен –
ня) вартості  сировини , матеріалів , комплектуючих  виробів  у залишках
на складах , в незавершеному  виробництві  і в готовій  продукції ;
— неправильне  визначення  дат виникнення  (збільшення ) валових
доходів  і валових  витрат , особливо  при проведенні  бартерних  операцій .
Чимало  адміністративних  правопорушень  у сфері  фінансової  дія-
льності  підприємств  скоюється  і у випадках , безпосередньо  не
пов’язаних  із системою  оподаткування . У КпАП  України  встановлена
адміністративна  відповідальність  посадових  осіб за обман  покупця  чи
замовника  під час реалізації  товарів , виконання  робіт , надання  послуг ;
за відмову  у наданні  достовірної  інформації  про товари  (роботи , по-
слуги ), їх кількість , асортимент ; за надання  довільному  органу  або ад-
міністратору  недостовірної  інформації  щодо  відповідності  матеріаль –
но-технічної  бази вимогам  законодавства  та ін.
Згідно  чинного  законодавства  України  посадові  особи  притягають –
ся до відповідальності  у випадках  порушення  порядку  формування  та
застосування  цін і тарифів  на товари  (роботи , послуги ). Це і пряме  пе-
ревищення  цін і тарифів , які підлягають  державному  регулюванню , і
встановлення  договірних  цін з порушенням  обмежень  щодо  питомої
ваги прибутку  в ціні, і перевищення  рівнів  націнок  і знижок  при посе –
редництві  в торгівлі  товарами  та ін. КпАП  передбачена  адміністратив –
на відповідальність  за дії, які можна  кваліфікувати  як недобросовісну
конкуренцію , зловживання  монопольним  становищем  на ринку  і неви –
конання  інших  положень  антимонопольного  законодавства .
Фінансова  діяльність  підприємств  на внутрішньому  і зовнішньому
ринках  тісно  пов’язана  з валютними  операціями , правила  здійснення
яких  установлює  держава  і захищає  їх в законодавчому  порядку .
Суб’єкти  підприємницької  діяльності  мають  право  бути  власниками

135валютних  цінностей  (валюта  України , в готівці  і на банківських  рахун –
ках, платіжні  документи  — акції , векселі , чеки , іноземна  валюта  в го-
тівці  і на банківських  рахунках  у межах  і за межами  України , а також
платіжні  документи , виражені  в іноземній  валюті , і монетарні  метали ) і
здійснювати  операції  з ними  з урахуванням  обмежень , встановлених
декретом  Кабінету  міністрів  України  «Про систему  валютного  регу-
лювання  і валютного  контролю », що має силу  закону . Декретом  регу-
люються , головним  чином , операції  з валютними  цінностями  в інозем –
ній валюті , в тому  числі  порядок  купівлі -продажу  валюти , викори –
стання  в розрахунках  з резидентами  і нерезидентами  та інші операції .
Чинне  законодавство  передбачає  відповідальність  за незаконне  скупо –
вування , продаж , обмін , використання  валютних  цінностей  як засобу
платежу  або як застави , тобто  вчинення  цих дій без відповідного  до-
зволу  (ліцензії ).
Відповідно  до законів  України , що регулюють  податкову  систему ,
фінансові  санкції  в адміністративному  порядку  застосовуються  також
до юридичних  осіб — платників  податків  — за неправильність  обчис –
лення , несвоєчасність  сплати  податку  й недодержання  законодавства
про оподаткування  прибутку .
Кримінальна  відповідальність  є одним  із видів  юридичної  відпові –
дальності , яка встановлюється  державою  в кримінальному  праві  і на-
стає за протиправні  діяння  людини , які були  нею вчинені  умисно  або з
необережності .
Характерними  ознаками  кримінальної  відповідальності  є її зв’язок
лише  зі спеціальним  видом  правопорушення  — злочином  — та
обов ’язок особи  відповідати  перед  державою  за скоєння  цього  злочину
лише  у відповідності  з законом  і лише  за вироком  суду .
Підставою  до кримінальної  відповідальності  є наявність  передба –
чених  кримінальним  правом  об’єктивних  (об’єкт, предмет , діяння , на-
слідки  та причинний  зв’язок) і суб’єктивних  (суб’єкт, вина , мотив  та
мета ) ознак , які характеризують  певне  суспільне  небезпечне  діяння  як
злочин . Сукупність  таких  ознак  має назву  «склад  злочину », який  ви-
значається  диспозицією  певної  статті  Особливої  частини  та положен –
нями  Загальної  частини  Кримінального  кодексу  України .
Кримінальний  кодекс  України  передбачає  кримінальну  відповіда –
льність  за вчинення  злочину  у сфері  господарської  діяльності .
Об’єктом  такого  злочину , як ухилення  від сплати  податків , є відно –
сини , що забезпечують  належне  функціонування  податкової  системи  в
Україні . Це один  з найбільш  поширених  кримінальних  злочинів  у сфе-
рі фінансової  діяльності . Об’єктивний  бік ухилення  від сплати  подат –
ків характеризується  наявністю  трьох  обов ’язкових  ознак : а) діяння  у
вигляді  ухилення  від сплати  податків ; б) наслідки  у вигляді  заподіяння
шкоди  державі  у великих  розмірах ; в) причинний  зв’язок між діянням  і
наслідками . Ухилення  від сплати  податків  виражається  в діях особи ,

136спрямованих  на повну  або часткову  несплату  податків  одним  з указа –
них в Законі  способів :
а) ненадання  податкових  декларацій  і розрахунків ;
б) приховування  об’єктів  оподаткування ;
в) заниження  об’єктів  оподаткування .
Ненадання  податкової  декларації  і розрахунків  виражається  в нена –
данні  в податкову  інспекцію  у встановлений  строк  декларації  про при-
буток  суб’єкта підприємницької  діяльності , а також  декларацій , звітів
та розрахунків  по податкам  з метою  ухилення  від сплати  податків .
Приховування  об’єктів  оподаткування  — це не відображення  у від-
повідних  звітних  документах , що подаються  в податковий  орган , яки-
хось  об’єктів  оподаткування , зменшення  оподатковуваної  бази , непра –
вильне  її вирахування , заниження  податкової  ставки  та ін.
Заниження  об’єктів  оподаткування  — це часткова  несплата  подат –
ків і обов ’язкових  платежів , які повинен  сплачувати  суб’єкт підприєм –
ницької  діяльності  (заниження  валового  доходу , завищення  сум вало –
вих витрат  при оподаткуванні  прибутку  підприємств , при оподатку –
ванні  податком  на додану  вартість  — заниження  податкового  зо-
бов’язання , завищення  податкового  кредиту ; при внесенні  коштів  до
Пенсійного  фонду  України  — заниження  фонду  оплати  праці  та ін.).
Для наявності  даного  складу  злочину  необхідне  настання  суспільно
небезпечних  наслідків  у вигляді  заподіяння  шкоди  державі  у значних
розмірах . Із суб’єктивного  боку  злочин  характеризується  прямим  уми-
слом  і корисливим  мотивом .
Суб’єктами  ухилення  від сплати  податків  можуть  бути  посадові
особи  суб’єкта підприємницької  діяльності  (незалежно  від форми  вла-
сності ), на яких  накладено  обов ’язок щодо  ведення  бухгалтерського  і
податкового  обліку , надання  податкових  декларацій , розрахунків  та
інших  документів , пов’язаних  з нарахуванням  і сплатою  податків  та
інших  обов ’язкових  платежів  у бюджет . Цими  особами  можуть  бути
керівники  підприємств , їх заступники , головні  бухгалтери  і посадові
особи  бухгалтерій . Кваліфікуючі  ознаки  відповідно  до чинного  зако-
нодавства  є:
а) вчинення  злочину  особою , раніше  судимою  за ухилення  від
сплати  податків  (раніше  засуджуваного  за аналогічний  злочин  і суди –
мість  з якого  не знято  і не погашено  у встановленому  законом  порядку );
б) вчинення  злочину  за попереднім  зговором  групою  осіб;
в) вчинення  злочину , що завдав  шкоди  державі  у великих  розмірах
(коли  прихована  сума  податку  в 250 і більше  разів  перевищує  неопода –
тковуваний  мінімум  доходів  громадян  за місяць );
г) вчинення  злочину , що завдав  шкоди  державі  в особливо  великих
розмірах  (у 1000 і більше  разів  неоподатковуваного  мінімуму  доходів ).
В арсеналі  злочинних  дій, які застосовуються  для досягнення  об-
ману  держави  у сфері  оподаткування , нерідко  мають  місце :

137— пряме  приховування  обсягів  реалізації  продукції  та інших  дохо –
дів в системі  бухгалтерського  та податкового  обліку , або груба  фаль –
сифікація  даних  обліку  при складанні  декларацій ;
— реалізація  на території  України  псевдотранзитних  товарів
(з урахуванням  того, що законодавство  України  звільняє  від податку
на додану  вартість  і акцизного  збору  з товарів , які провозяться  через
Україну  транзитом );
— застосування  сплати  «дутих » послуг  партнеру , що прикриває  не-
законні  операції  підприємства , будучи  з ним у зговорі , зі складанням
фіктивних  актів  про виконані  роботи , що списуються  на валові  витра –
ти і зменшують  прибуток  для оподаткування ;
— позасистемний  (прихований ) облік  грошових  надходжень
(власних  і позичених ), боргових  зобов ’язань , товарів , валютних
коштів  тощо ;
— цілий  набір  методів  відмивання  «брудних » грошей , тобто  здійс –
нення  низки  дій, спрямованих  на придання  «брудним » грошам  «закон –
ного » статусу .
Усі ці дії, які спрямовані  на ухилення  від сплати  податків , пов’язані
з порушенням  техніки  обліку  та звітності  або з прямою  грубою  фаль –
сифікацією  комерційних , в тому  числі  грошових , документів .
Якщо  ж мають  місце  порушення  правил  податкового  і бухгалтер –
ського  обліку  та звітності , то у провадженні  кримінальних  справ
з’являються  свої труднощі , пов’язані  з розпізнанням  елементів  умислу ,
доведенням  навмисності  протиправних  дій, їх розмежуванням  з адмі-
ністративними  правопорушеннями  або можливістю  кваліфікації  по
статті  «халатність ».
Безпосереднім  об’єктом  злочину  «Шахрайство  з фінансовими  ре-
сурсами » є відношення , що встановлюють  порядок  надання  державної
допомоги  суб’єктам  підприємницької  діяльності . З об’єктивного  боку ,
злочин , який  розглядається , характеризується  наданням  підприємцем ,
засновником , власником  або посадовою  особою  суб’єкта підприємни –
цької  діяльності  свідомо  неправдивої  інформації  для отримання  дота –
цій, субсидій , субвенцій , кредитів  або пільг  в оподаткуванні .
Такий  злочин  належить  до злочинів  із формальним  складом  і вва-
жається  завершеним  з моменту  надання  винуватцем  свідомо  неправди –
вої інформації  державним  органам , банкам  або іншим  кредиторам .
Суб’єктивний  бік злочину  характеризується  виною  у формі  прямо –
го наміру . Винний  усвідомлює , що інформація , яку від надає  для
отримання  субсидій , субвенцій , дотацій , кредитів  або пільг  в оподат –
куванні , є явно  неправдивою , та все ж подає  цю інформацію  держав –
ним органам , банкам  або іншим  кредиторам .
Дещо  специфічною  є мета  вчинення  цього  злочину . З одного  боку ,
спеціальною  метою  тут виступає  отримання  дотацій , субсидій , субвен –
цій, кредитів  або пільг  в оподаткуванні . Однак , з іншого  боку , у вину –

138ватця  немає  наміру  заволодіти  цим майном , тому  дії винного  слід ква-
ліфікувати  як замах  на крадіжку  або закінчену  крадіжку .
Мотиви  вчинення  такого  злочину  можуть  бути  різні  і не впливають
на кваліфікацію  діяння , але враховуються  під час визначення  покаран –
ня. Суб’єктом  такого  злочину  можуть  бути  фізичні  осудні  особи , які
досягли  16-річного  віку:
— громадяни , які займаються  підприємницькою  діяльністю  без
створення  юридичної  особи ;
— громадяни  — засновники  або власники  суб’єктів  підприємниць –
кої діяльності  — юридичних  осіб;
— посадові  особи  юридичних  осіб — суб’єктів  підприємницької
діяльності .
Кваліфікуючі  ознаки :
а) надання  свідомо  неправдивої  інформації  з метою  отримання  суб-
сидій , субвенцій , дотацій , кредитів  або пільг  в оподаткуванні , вчинене
повторно  (тобто  особою , яка раніше  вчинила  аналогічний  злочин , або
раніше  була  засуджена  за вчинення  такого  злочину );
б) заподіяння  такими  діями  великої  матеріальної  шкоди  державі
або кредитору .
Внаслідок  цих протиправних  дій досить  часто  в Україні  створюєть –
ся така криміногенна  ситуація , як незаконне  одержання  дозволу  на по-
даткові  пільги  шляхом  фальсифікації  в офіційних  документах  даних
про характер  продукції , що її випускає  підприємство , про склад  конти –
нгенту  працюючих  і т. ін. (як правило , подібні  дії мають  також  ознаки
службового  підлогу ). Дуже  поширені  злочинні  дії суб’єктів  підприєм –
ницької  діяльності  у взаємовідносинах  з комерційними  банками , яким
з метою  одержання  кредитів  надаються  сфальсифіковані  дані про ак-
тиви , що передаються  в заставу , фіктивні  баланси  (в тому  числі  неіс-
нуючих  комерційних  дочірніх  підприємств ), фіктивні  угоди  на вико –
нання  різних  проектів . Ці дії унеможливлюють  повернення  кредитів  і
відсотків  за їх користування , що часто  призводить  до банкрутства  банків .
Безпосереднім  об’єктом  такого  злочину  як «Порушення  порядку
випуску  (емісії ) цінних  паперів », є суспільні  відносини , що склалися
відповідно  до встановленого  порядку  випуску  та впровадження
суб’єктами  підприємницької  діяльності  акцій , облігацій , ощадних  сер-
тифікатів  і векселів  у разі їх реєстрації  як юридичних  осіб.
З об’єктивного  боку , цей злочин  проявляється  в емісії  (випуску )
цінних  паперів  без реєстрації , інформації  про емісію  у фінансовому
органі . Злочин  вважається  закінченим  з моменту  розповсюдження  ін-
формації  про емісію .
Об’єктивний  бік цього  злочину  характеризується  вчиненням  однієї
з альтернативних  дій:
— внесення  в документи , які подаються  на реєстрацію  емісії , за-
здалегідь  недостовірної  інформації ;

139— затвердження  документів , які подаються  для реєстрації  емісії , в
яких  міститься  заздалегідь  недостовірна  інформація .
З суб’єктивної  сторони  злочин  характеризується  умисною  виною  у
формі  прямого  умислу . Мотив  і мета  незаконної  емісії  цінних  паперів
можуть  бути  різними  і на кваліфікацію  не впливають .
Суб’єктом  такого  злочину  можуть  бути  як громадяни , так і служ –
бові особи  суб’єктів  підприємницької  діяльності , а за другою  части –
ною цієї статті  Кримінального  кодексу  України , крім  того, — громадя –
нин, який  є засновником  акціонерного  товариства .
З об’єктивного  боку  цей злочин  характеризується  попередньою  уго-
дою (домовленістю ) суб’єктів  підприємницької  діяльності  про встанов –
лення  або підтримку  монопольних  цін, тарифів , скидок , надбавок  і наці-
нок. Монопольні  ціни, тарифи , скидки , надбавки  і націнки , як правило ,
фіксуються  на рівні , що перевищує  реальну  ціну товарів  і послуг . Проте
склад  злочину  має місце  і в тому  випадку , коли  ціни встановлюються  і на
рівні , нижчому  від собівартості  товарів  і послуг , щоб усунити  конкурен –
тів з ринку , досягти  їх банкрутства  і т. п. Цей злочин , відповідно  до чин-
ного законодавства , вважається  закінченим  з моменту  досягнення  домов –
леності  (змови ) суб’єктами  підприємницької  діяльності  про встановлення
(підтримку ) монопольних  цін, тарифів , скидок , надбавок  і націнок .
Об’єктивний  бік злочину  передбачає : а) застосування  насилля ;
б) заподіяння  шкоди ; в) загрозу  застосування  насилля  або заподіяння
шкоди . Із суб’єктивного  боку , злочин  характеризується  прямим  умис –
лом з метою  усунення  конкуренції  між суб’єктами  підприємницької
діяльності . При вчиненні  цього  злочину  має місце  спеціальна  мета :
примусити  суб’єкта підприємницької  діяльності  проти  його  волі штуч –
но змінити  або зафіксувати  на певному  рівні  ціни на товари  і послуги .
Суб’єктами  злочину  можуть  бути  громадяни  — підприємці , які здійс –
нюють  підприємницьку  діяльність  без створення  юридичної  особи , а
також  посадові  особи  суб’єктів  підприємницької  діяльності  — юриди –
чних  осіб, і приватні  особи , які досягли  16-річного  віку.
Чинне  законодавство  України  передбачає  відповідальність  за при-
ховування  банкрутства  та фіктивне  банкрутство .
Приховування  факту  банкрутства  юридичною  особою  (суб’єкта
підприємницької  діяльності ), якщо  це завдало  великої  матеріальної
шкоди  кредиторові , шляхом  надання  недостовірних  відомостей  про
фінансовий  стан, вказує  на наявність  об’єктивної  сторони  злочинного
приховування  банкрутства .
Із суб’єктивного  боку , цей злочин  характеризується  виною  у формі
прямого  умислу .
Суб’єктами  злочину  можуть  бути :
а) засновник  суб’єкта підприємницької  діяльності ;
б) власник  суб’єкта підприємницької  діяльності ;
в) службова  особа  суб’єкта підприємницької  діяльності .

140З об’єктивного  боку , фіктивне  банкрутство  характеризується  зазда –
легідь  неправдивим  повідомленням  (заявою ) кредиторам  про фінансо –
ву неспроможність  виконати  суб’єктом  підприємницької  діяльності
зобов ’язання  перед  кредиторами  і бюджетом . Заява  може  бути  зробле –
на будь -яким  способом : усно , письмово , по телеграфу , через  засоби
масової  інформації  тощо , з обов ’язковим  доведенням  цих відомостей
до відома  саме  кредиторів .
Злочин  вважається  закінченим  з моменту  повідомлення  кредиторам
про фінансову  неспроможність  виконати  їх вимоги .
Суб’єктивний  бік злочину  характеризується  виною  у формі  прямо –
го умислу . Тобто  винна  особа  усвідомлює , що зроблена  нею заява  про
фінансову  неспроможність  виконати  вимоги  кредиторів  і зобов ’язання
перед  бюджетом  є неправдивою , у той час як суб’єкт підприємницької
діяльності  спроможний  виконати  зазначені  вимоги  і зобов ’язання .
Суб’єктом  цього  злочину  можуть  бути  громадяни  — засновник  чи
власник  суб’єкта підприємницької  діяльності , а також  службові  особи
цього  суб’єкта.
Кваліфікуючим  видом  зазначеного  злочину  є заподіяння  великої
матеріальної  шкоди  кредиторові  або державі . Матеріальна  шкода  може
бути  заподіяна  внаслідок  неповернення  кредиту  і несплати  відсотків  за
кредит , несплати  податків  тощо .
Держава  створює  для розвитку  підприємництва  необхідну  правову
базу, певним  чином  регулюючи  цей вид діяльності . Дотримання  існу-
ючих  законів  породжує  юридичну  відповідальність . Водночас  держава
є певною  мірою  залежною  від підприємництва , розвиток  якого  сприяє
вирішенню  низки  загальнодержавних  завдань : надходжень  до бюдже –
ту, працевлаштування  населення , розвитку  ринків  товарів  та послуг .
Це означає , що між державою  і бізнесом  постійно  підтримуються  спі-
льні економічні  і соціальні  інтереси . Вони  виступають  провідною  лан-
кою механізму  соціального  партнерства  підприємницьких  структур  та
державних  інститутів . Саме  тому  в більшості  країн  підприємці
об’єднують  свої зусилля  для забезпечення  соціального  захисту  насе-
лення , розв’язання  економічних  проблем , що стоять  перед  суспільст –
вом і не можуть  бути  вирішені  лише  зусиллями  держави .
В сучасних  умовах  соціальна  відповідальність  має різні  форми  прояву :
1. Ефективне  ведення  бізнесу  — виробництво  кращих  товарів  і по-
слуг, гарантування  їхньої  якості , повноти  задоволення  попиту .
2. Дотримання  зобов ’язань  перед  зацікавленими  особами  (акціоне –
рами , клієнтами , партнерами  у справі  бізнесу , співробітниками ) за їх-
ній матеріальний  добробут .
3. Сприяння  розвитку  підприємницького  сектора  в цілому  — роз-
виток  ринкової  інфраструктури , безперервний  рух інвестиційних  ре-
сурсів , конкурентний  стан функціональних  ресурсів , конкурентний
стан функціональних  ринків .

1414. Участь у здійсненні загальнодержавних  економічних  програм ,
      політичному  та громадському  житті  — формування  і відстоювання
      економічних  та інших  інтересів , що сприяють  підвищенню  ефективно –
      сті економіки  як єдиної  системи .
      Таким  чином , простежується  залежність  між юридичною  та соціа –
      льною  відповідальністю  в бізнесі .
      ПИТАННЯ  ДЛЯ ЗАКРІПЛЕННЯ  МАТЕРІАЛУ  І САМОСТІЙНОЇ  РОБОТИ
      1. Роль  культури  підприємництва  у функціонуванні  підприємства .
      2. Елементи  підприємницької  культури .
      3. Формування  і розвиток  культури  підприємницької  діяльності .
      4. Правила  ділового  спілкування .
      5. Фінансова  діяльність  підприємств  на внутрішньому  і зовнішньому  рин-
      ках в Україні .
      6. Ділова  етика  в країнах  із розвинутими  ринковими  відносинами .
      7. Законодавча  база  підприємницької  діяльності  в Україні .
      8. Класифікація  юридичних  норм .

142ПЛАНУВАННЯ  БІЗНЕСУ .
ЗМІСТ  І ПОРЯДОК  РОЗРОБКИ  БІЗНЕС -ПЛАНУ
ПИТАННЯ  ДЛЯ ТЕОРЕТИЧНОЇ  ПІДГОТОВКИ
6.1. Призначення , цілі й завдання  бізнес -плану .
6.2. Зміст  і структура  бізнес -плану .
КЛЮЧОВІ  ТЕРМІНИ  І ПОНЯТТЯ
• Бізнес -план
• Планування
• Зміст  бізнес -плану
• Резюме
• Пропозиція
• Попит
• Прибуток
• Ризик
• Фінансовий  план
• Життєвий  цикл  товару
• Місткість  ринку• Анкета
• Сегменти  ринку
• Конкурентоспроможність
• Комплекс  маркетингу
• Цінова  політика
• Стратегія
• Виробничий  план
• Витрати
• Проект
• Інвестиції
• Інвестори
6.1. ПРИЗНАЧЕННЯ , ЦІЛІ Й ЗАВДАННЯ  БІЗНЕС -ПЛАНУ
У ринковій  економіці  бізнес -план  є робочим  документом , який  ви-
користовується  в усіх сферах  підприємництва .
Бізнес -план  — це письмовий  документ , у якому  викладено  сут-
ність  підприємницької  ідеї, шляхи  й засоби  її реалізації  та охарактери –
зовано  ринкові , виробничі , організаційні  та фінансові  аспекти  майбут –
нього  бізнесу ,
а також  особливості  управління  ним.
Бізнес -план  призначений  заздалегідь  позначати  бажану  і практично
здійснювану  систему , схему  підприємницьких  дій, які забезпечують
досягнення  цілі у вигляді  одержання  прибутку  в даній  і наступних
угодах .
Бізнес -план  — це обґрунтування  програми  проведення  бізнес –
операції , угоди ; система  раціонально , планомірно  організованих  захо-
дів, дій, розрахованих  на одержання  позитивного  результату .
Виробнича  діяльність  будь -якої підприємницької  структури  почи –
нається  з планування . Якщо  раніше  плани  часом  були  формальними ,
бо працівники  не були  зацікавлені  в них та й не завжди  знали , що там і
як планується , то бізнесмен , власник , організатор  справи  не може  бути

143байдужим  до свого  підприємства . Він повинен  чітко  знати  сильні  і
слабкі  сторони  підприємства  (фірми ) та вміти  спланувати  його  роботу .
У разі нехтування , ігнорування  планування  його  очікує  повільна , діло-
ва смерть . Тому  кожний  бізнесмен  повинен  складати  бізнес -план ,
який :
— дає можливість  визначити  життєздатність  підприємства  (фірми )
за умов  конкуренції ;
— містить  орієнтири , відповідно  до яких  бізнесмен  буде  діяти  на
етапі  становлення  та розвитку  підприємства  (фірми );
— прогнозує  процеси  розвитку  виробництва ;
— конкретизує  шляхи  досягнення  мети  і подолання  перешкод ;
— є важливим  інструментом  виробничої  діяльності  підприємства
(фірми );
— є фактором , що стимулює  інтереси  потенційних  інвесторів  у їх
пошуках  вкладення  коштів  на розвиток  виробництва .
Планування  може  бути  довгостроковим  (на 5 і більше  років ), сере-
дньостроковим  (на 2—3 роки ), поточним  (на 1 рік, півроку , квартал ).
Бізнес -план  (рис. 6.1) повинен  бути  детальним . Він не обмежується
обсягами , хоча  лаконічність  його  викладання  необхідна .
Гарантувати  від помилокЗменшити  ефект  раптовості  у разі
несподіваних  змін у зовнішньому
середовищі
Відповідати
на всі запитанняДати  конкретні  орієнтири  всім
співробітникам
Не застарівати .
Потребує  постійного  оновлення  в міру
зміни  умовСприяти  ефективності  управлінняБІЗНЕС -ПЛАН
Повністю
прогнозувати  майбутнєДавати  змогу  мобілізувати  всі сили
на виконання  намічених  цілейможе не може
Рис. 6.1. Можливості  бізнес -плану
Складання  бізнес -плану  — нагальна  потреба , продиктована  вироб –
ничою  діяльністю . Складати  його  повинні  фахівці , професіонали  при

144безпосередній  участі  бізнесмена . Робота  над планом  — це робота  над
організацією  виробничої  діяльності . Вона  допомагає  керівникові  кра-
ще все обміркувати , зважити . При розробці  бізнес -плану  можна  дійти
висновку  про те, що перешкоди  на шляху  до успіху  надто  серйозні .
Зрозуміло , цей висновок  краще  зробити  раніше , ніж тоді, коли  будуть
втрачені  гроші  і час.
Без бізнес -плану  не можна  управляти  виробничою  діяльністю . До-
бре розроблений  план  замінює  техніко -економічне  обґрунтування  ви-
робництва . За його  виконанням  можна  робити  висновок  про те, чи все
відбувається  як намічено , і в разі потреби  вживати  необхідних  заходів .
Звичайно , навіть  найкращий  бізнес -план  може  застаріти , якщо  змі-
няться  умови . Наприклад , зовнішні  фактори : економічна  ситуація  в
країні , нові вимоги  споживачів , поява  нових  технологій , зміна  політи –
ки конкурентів , а також  події  внутрішнього  життя  підприємства  (фір-
ми), зокрема  зміни  в керівному  складі , можуть  зумовити  потребу  в пе-
регляді  бізнес -плану . Тому  треба  вміти  відчувати  нові тенденції  у
внутрішньому  житті  фірми , в галузі , в ринковій  кон’юнктурі  та вноси –
ти відповідні  корективи  до бізнес -плану . Це дає можливість , не змі-
нюючи  мети , шукати  шляхи  її досягнення .
У бізнес -плані  формулюються  перспективи  та поточні  цілі реаліза –
ції ідеї, оцінюються  сильні  і слабкі  сторони  бізнесу , наводяться  ре-
зультати  аналізу  ринку  та його  особливостей , викладаються  подробиці
функціонування  підприємства  за цих умов , визначаються  обсяги  фі-
нансових  і матеріальних  ресурсів  для реалізації  проекту .
Мета  розробки  бізнес -плану  таке.
По-перше , бізнес -план  — це інструмент  для залучення  зовніш –
нього  капіталу , необхідного  для реалізації  підприємницького  про-
екту .
По-друге , на початковій  стадії  реалізації  підприємницького  проекту
бізнес -план  є основним  інструментом  комунікації  між підприємцем  і
майбутніми  постачальниками , продавцями  та робітниками .
По-третє , бізнес -план  — це спосіб  моделювання  системи  управ –
ління  майбутнім  бізнесом .
По-четверте , бізнес -план  — це спосіб  попереднього  визначення
перешкод  та запобігання  виникненню  проблем  на шляху  до успіху .
По-п’яте, бізнес -план  — це спосіб  розвитку  особистих  управлін –
ських  якостей  підприємця .
По-шосте , бізнес -план  дає змогу  перевірити  реалістичність  під-
приємницької  ідеї ще до її практичної  реалізації .
Бізнес -план  у ринковій  системі  господарювання  виконує  дві най-
важливіші  функції :
а) зовнішню  — ознайомлення  різних  представників  ділового  світу
із сутністю  та основними  аспектами  реалізації  конкретної  підприємни –
цької  ідеї;

145б) внутрішню  (життєво  важливу  для діяльності  самого  підприємс –
тва) — опрацювання  механізму  самоорганізації , тобто  цілісної , ком-
плексної  системи  управління  реалізацією  підприємницького  проекту .
Традиційно  бізнес -план  розглядається  як інструмент  залучення  не-
обхідних  для реалізації  проекту  фінансових  ресурсів . Такий  план  має
переконати  потенційних  інвесторів  у тому , що підприємницький  про-
ект має чітко  визначену  стратегію  успіху  та заслуговує  на фінансову
підтримку .
Не менш  важливою  є і внутрішня  функція  бізнес -плану , в межах
якої виділяються  два напрями  його  застосування :
а) як інструменту  стратегічного  планування  та оперативного
управління  діяльністю  підприємства ;
б) як механізму  аналізу , контролю  й оцінювання  діяльності  підпри –
ємства .
В умовах  ринкової  системи  господарювання  бізнес -план  — це ак-
тивний  робочий  інструмент  управління , відправний  пункт  усієї  плано –
вої та виконавчої  діяльності  підприємства ; це документ , який  визначає
оптимальні  за часом  і найменш  ризиковані  шляхи  реалізації  підприєм –
ницького  проекту .
Специфіка  бізнес -плану  полягає  в тому , що це комплексний  доку –
мент , який  відображає  всі основні  аспекти  підприємницького  проекту .
У ньому  розглядається  широке  коло  проблем , на які може  натрапити
підприємець  і визначаються  способи  розв’язання  цих проблем . Водно –
час слід зазначити , що принципи  управління  за допомогою  бізнес –
плану  передбачають  необхідність  урахування  в процесі  розробки  кон-
кретного  бізнес -плану  багатьох  специфічних  для даного  підприємни –
цького  проекту  факторів . Відтак  з’являється  можливість  класифікува –
ти бізнес -плани  за певними  ознаками :
а) за сферою  бізнесу  (виробництво , будівництво , роздрібна  та оп-
това торгівля , надання  послуг , посередницька  діяльність  тощо );
б) за масштабами  бізнесу  (великий , середній , малий );
в) за характеристиками  продукту  бізнесу  (традиційний , принципо –
во новий , виробничо -технічного  чи споживчого  призначення ).
Крім  того, залежно  від типу  інвестиційної  ситуації  в межах  кожної
класифікаційної  ознаки  можна  виділити :
а) повний  бізнес -план  комерційної  ідеї або інвестиційного  проек –
ту — виклад  для потенційного  партнера  або інвестора  результатів  мар-
кетингового  дослідження , обґрунтування  стратегії  виходу  на ринок ,
очікуваних  фінансових  результатів ;
б) бізнес -план  фірми  — виклад  перспектив  розвитку  фірми  на пла-
новий  період  для ради  директорів  або зборів  акціонерів , де обґрунто –
вуються  необхідні  обсяги  інвестицій  чи інших  результатів ;
в) бізнес -план  структурного  підрозділу  — виклад  для вищого  кері-
вництва  компанії  плану  розвитку  господарської  діяльності  підрозділу

146для обґрунтування  обсягів  ресурсів , що централізовано  виділяються  з
підрозділу , або обсягів  прибутку , що залишаються  в розпорядженні
підрозділу .
Окремо  можна  виділити  регіональний  бізнес -план , у якому  обґрун –
товуються  перспективи  соціально -економічного  розвитку  регіону  та
обсяги  фінансування  відповідних  програм  для органів  з бюджетними
повноваженнями .
Крім  того, складаються  також  спеціальні  (як правило , скорочені )
варіанти  бізнес -планів  для осіб, у контактах  з якими  заінтересований
підприємець .
Ступінь  деталізації  бізнес -плану  залежить  від характеристики  під-
приємства  незалежно  від того, належить  воно  до сфери  послуг  чи до
виробничої  сфери . Склад  бізнес -плану  залежить  також  від обсягів  пе-
редбачуваного  ринку  збуту , наявності  конкурентів  та перспектив  зрос-
тання  підприємства .
6.2. ЗМІСТ  І СТРУКТУРА  БІЗНЕС -ПЛАНУ
На зміст  і структуру  бізнес -плану  суттєво  впливають  розміри  бі-
знесу  й обсяги  фінансових  потреб , специфіка  сфери  майбутнього
бізнесу .
Зміст  і структура  бізнес -плану  залежать  і від інших  факторів , зо-
крема :
— конкретних  характеристик  майбутнього  продукту  бізнесу  та
стадії  його  життєвого  циклу ;
— ступеня  конкуренції  в галузі ;
— можливостей  розширення  бізнесу  в майбутньому .
Структура  бізнес -плану  не може  бути  однаковою  в усіх випадках ,
але процес  формування  структури  бізнес -планів  різних  типів  має бага-
то спільного . Зокрема , в структурі  будь -якого  бізнес -плану  можна  ви-
ділити  три блоки .
Перший  блок  — це опис  ключових , найважливіших  та найзначні –
ших аспектів  майбутнього  бізнесу ; опис  того стану  бізнесу , якого  пра-
гне досягти  підприємець  стосовно  всіх компонентів  менеджменту .
У другому  блоці  мають  бути  кількісно  охарактеризовані  заходи , які
передбачається  здійснити , щоб досягти  поставлених  цілей .
Третій  блок  узагальнює  результати  розрахунків , зроблених  у дру-
гому  блоці , за допомогою  фінансових  показників , які, зрештою , і ста-
ють найважливішими  критеріями  оцінювання  привабливості  конкрет –
ного  підприємницького  проекту .
Найскладнішою  та найбільш  повною  щодо  висвітлення  питань  є
процедура  розробки  бізнес -плану  для виробничої  діяльності . Тому  далі
розглядатимемо  структуру , зміст  і методику  розробки  бізнес -плану ,
орієнтованого  на залучення  інвестицій  у виробничу  діяльність .

147Бізнес -план  може  мати  таку структуру :
1. Титульний  аркуш .
2. Зміст  бізнес -плану .
3. Резюме .
4. Галузь , фірма  та її продукція .
5. Дослідження  ринку  продукції  та послуг .
6. План  і стратегія  маркетингу .
7. План  виробництва  продукції .
8. Організаційно -юридичний  план .
9. Фінансовий  план .
10. Оцінювання  і страхування  ризиків .
11. Додатки .
6.2.1. ТИТУЛЬНИЙ  АРКУШ
На титульному  аркуші  зазначається : назва  та адреса  підприємства
(фірми ); телефон  фірми ; прізвища , адреси , телефони  власників  (засно –
вників ) фірми ; суть проекту ; вартість  проекту ; посилання  на секрет –
ність ; місяць  та рік складання  бізнес -плану ; прізвища  авторів  бізнес –
плану .
6.2.2. ЗМІСТ  БІЗНЕС -ПЛАНУ
За титульним  аркушем  наводиться  зміст , який  містить  перелік  роз-
ділів , параграфів , таблиць  та іншого  ілюстрованого  матеріалу , додатків .
6.2.3. ВИКОНАВЧЕ  РЕЗЮМЕ  ТА ВИКЛАДЕННЯ
ПРОГРЕСИВНОЇ  ВИРОБНИЧО -КОМЕРЦІЙНОЇ  ІДЕЇ
Виконавче  резюме  фактично  є скороченою  версією  плану , своєрід –
ним «повідомленням  про наміри ». Хоч виконавче  резюме  наводиться
на самому  початку  бізнес -плану , складати  його  слід після  закінчення
роботи . Лише  після  того, як план  повністю  продуманий  та написаний ,
можна  в короткій  формі  викласти  його  зміст .
Виконавче  резюме  — це добре  сконструйована  система  даних  про
комерційні  перспективи  підприємницького  проекту , про виробниче ,
організаційне  і фінансове  забезпечення  програми  його  реалізації . Це
визначений  стандарт  ділових  пропозицій  потенційним  партнерам  та
інвесторам .
Основна  мета  цього  розділу  бізнес -плану  — представити  в макси –
мально  вигідній  формі  найважливішу  інформацію  для потенційних
партнерів  і для осіб, на фінансову  підтримку  яких  розраховує  підпри –
ємець . Якщо  йдеться  про нові товари  чи послуги , слід чітко  сформу –
лювати  прогресивну  продуктову  та виробничо -комерційну  ідею .

148Подальше  складання  бізнес -плану  підприємства  передбачає  вве-
дення  розділів , викладених  нижче .
6.2.4. ЗАГАЛЬНА  ХАРАКТЕРИСТИКА  ФІРМИ
У загальній  характеристиці  фірми  слід відобразити  основні  види  та
характер  її діяльності : є фірма  виробничою , торговельною  чи діє у
сфері  послуг ; що і як вона  може  запропонувати  своїм  клієнтам ; де вона
розташована ; запланована  географія  розвитку  бізнесу  тощо . Слід  та-
кож подати  інформацію  про ступінь  розвитку  фірми ; дуже  важливо
сформулювати  основну  мету  фірми .
У цьому  розділі  бізнес -планумає  бути  викладена  коротка  інформа –
ція про підприємство , включаючи  його  назву , юридичний  статус  і фо-
рму власності , дату  реєстрації , адресу , короткий  аналіз  основних  пока –
зників  господарської  діяльності . Враховуючи , що входження  в ринок  з
конкретним  видом  товарів  і послуг  — це насамперед  готовність  всту-
пити  в конкурентну  боротьбу , яка передбачає  ризик , важливе  місце
при прийнятті  рішення  про надання  конкретних  послуг  чи розробку
нового  продукту  посідає  попередній  аналіз  привабливості  обраної
сфери  бізнесу .
6.2.5. ДОСЛІДЖЕННЯ  РИНКУ  ПРОДУКЦІЇ  ТА ПОСЛУГ
Складання  цього  розділу  бізнес -плану  починається  з чіткого  визна –
чення  об’єкта пропозиції  на споживчому  ринку .
Розділ  бізнес -плану , який  називається  «Перелік  і характеристика
продукції , що випускається », або «Продукт  (послуга )» повинен  вклю –
чати  такі основні  показники :
— характеристика  продукції  (послуг ), що випускається , в тому  чи-
слі характеристика  принципово  нового  продукту  (послуги );
— тривалість  життєвого  циклу  продукції ;
— технологічні  особливості  випуску  продукції  (надання  послуг );
— визначення  продукції  (послуг ), призначеної  для продажу  на зов-
нішньому  ринку .
При характеристиці  передбачуваної  продукції  (послуг ) дуже  важ-
ливо  чітко  окреслити :
— перелік  (асортимент ) основних  видів  продуктів , напівфабрикатів
і т. ін., які планується  виробляти , а також  види  послуг , що передбача –
ється  надавати  споживачам ;
— призначення  вироблених  продуктів  (послуг );
— споживчі  характеристики  продуктів  (послуг );
— унікальність  (цінність ) продуктів  (послуг );
— конкурентоспроможність  продукції  (послуг ) на споживчому
ринку .

149В інформації  про призначення  вироблених  продуктів  (послуг ) не-
обхідно  визначити  мету  виробництва  конкретних  їх видів  з точки  зору
задоволення  конкретних  потреб  споживачів .
Споживчі  якості  продукції  доцільно  характеризувати  за такими  па-
раметрами :
— основні  види  сировини , з якої виготовляється  продукція ;
— маса  «нетто » одиниці  продукції ;
— строки  зберігання  за певних  умов ;
— смакові  властивості  (для харчових  продуктів );
— естетика  зовнішнього  вигляду ;
— показники  якості  продукції ;
— хімічний  склад  (наявність  мінеральних  та інших  речовин );
— рівень  цін;
— можливість  надання  знижок ;
— інші відомості .
Специфічність  продукту  (послуги ) конкретного  підприємства  слід
визначати  на певному  регіональному  ринку  конкретного  виду  продук –
ції (послуг ) для чітко  окресленого  контингенту  споживачів . При цьому
унікальність  продукту  (послуг ) може  бути  забезпечена  будь -якою  з йо-
го споживчих  властивостей  або їх комплексом  порівняно  з продукцією
(послугами ), що реалізується  іншими  підприємствами  в межах  регіону ,
а також  за рахунок  надання  додаткових  послуг  і застосування  різних
форм  обслуговування .
Разом  з тим на цій стадії  слід передбачити  і слабкі  сторони  запро –
понованого  продукту  та тривалість  його  життєвого  циклу .
Тривалість  життєвого  циклу  будь -якого  товару  (послуги ) залежить
від багатьох  факторів , що діють  на макро – та мікрорівні . Так, вона  за-
лежить  від динаміки  науково -технічного  прогресу , рівня  доходів  насе-
лення , технології  виробництва , умов  зберігання , культури  реалізації  і
споживання . Тому  при складанні  бізнес -плану  треба  визначити :
а) час, необхідний  для доведення  нового  чи вдосконаленого  проду –
кту (послуг ):
— до перших  продаж ;
— до піку (максимально  можливого ) обсягу  продаж ;
— до закінчення  продаж ;
б) час, необхідний  на модифікацію  продуктів , що випускаються , і
можливість  їх адаптації  в нових  ринкових  умовах .
Дослідження  привабливості  продукції  (послуг ), призначеної  для ви-
пуску  і реалізації , нерозривно  пов’язане  з маркетинговими  досліджен –
нями  ринку  в цілому . Тому  в бізнес -плані  виділено  розділ  «Ринок », або
«Оцінка  ринків  збуту ». Тут мають  бути  розкриті  такі основні  питання :
1. Загальна  характеристика  регіонального  ринку  продукції  (послуг ).
2. Сегментація  ринку  продукції  (послуг ), що випускає  підприємст –
во в регіоні .

1503. Визначення розміру і складу  продукції  (послуг ), що випускатиме
      підприємство  у прогнозованому  періоді .
      4. Організація  збуту  продукції  (послуг ) підприємства  в умовах  кон-
      куренції .
      Загальна  характеристика  ринку  продукції  (послуг ) передбачає  ви-
      значення :
      а) ступеня  насиченості  ринку ;
      б) місткості  ринку ;
      в) загальної  тенденції  попиту  на продукцію  (послуги ) у поточному
      і прогнозованому  періодах .
      Залежно  від ступеня  насиченості  ринку  продукцією  (послугами )
      розрізняють  ринок  продавця  і ринок  покупця . Ступінь  насиченості  ри-
      нку можна  визначити  за рівнем  забезпеченості  населення  продукцією
      (послугами ) та за загальною  тенденцією  привілеювання  вимог  продав –
      ців чи покупців  на ринку , за кількістю  і якістю  товарів  (послуг ), їхніми
      ціновими  характеристиками .
      Місткість  регіонального  ринку  продавця  визначається  сумою  това-
      рних  ресурсів , що є в розпорядженні  підприємств  регіону , включаючи
      залишки  товарів  і сировини .
      Місткість  регіонального  ринку  покупця  визначається  як сума  обся –
      гів попиту  місцевого  населення  і підприємств  (установ , організацій ), а
      також  приїжджого  населення .
      Досліджувати  попит  населення  на певну  продукцію  (послуги ) слід
      за трьома  напрямами :
      а) вивчення  реалізованого , тобто  задоволеного , попиту . Він харак –
      теризує  фактичний  рівень  задоволення  попиту  на окремі  товари  (по-
      слуги );
      б) вивчення  незадоволеного  попиту  у зв’язку з відсутністю  в про-
      дажу  необхідних  населенню  товарів  або за недостатньої  інформації
      про нові види  продукції  (послуг );
      в) вивчення  попиту , що формується , тобто  попиту  на певні  види
      продукції  (послуги ), які ще чітко  не визначені .
      При вивченні  попиту  на певну  продукцію  (послугу ) необхідно  вра-
      ховувати  її специфічні  особливості , які визначаються  характером  самої
      продукції  (послуги ), а також  умовами  її реалізації  і споживання .
      Аналіз  і прогнозування  обсягу  попиту  населення  на певну  продук –
      цію (послуги ) на регіональному  ринку  в цілому , в тому  числі  на про-
      дукцію  (послуги ) конкретного  підприємства , здійснюється  на основі
      статистичних  даних  про доходи  і витрати  населення  регіону  на певну
      продукцію  чи послуги  із застосуванням  методів  аналізу  і прогнозуван –
      ня конкретних  економічних  показників .
      Прогнозування  попиту  на конкретні  види  продукції  (послуги ) на
      регіональному  ринку  (мікропопит ) здійснюється  із застосуванням  та-
      ких інструментів  економіко -математичного  моделювання , як складан –

151ня однофакторних  моделей  залежності  обсягу  попиту  від факторів
(цін, доходів  тощо ), визначення  одиничних  коефіцієнтів  еластичності
та побудова  багатофакторних  моделей , а також  перенесення  середньо –
річних  розмірів  чи темпів  продажу  на прогнозований  період .
Особливо  важливе  значення  для прогнозування  загального  обсягу
попиту  населення  має дослідження  причин  виникнення  незадоволено –
го попиту , визначення  обсягу  попиту , що формується , і тенденцій  його
розвитку .
Для чіткого  визначення  «своєї  ніші» в процесі  бізнес -планування
проводиться  сегментація  ринку . Можливими  критеріями  сегментації
можуть  бути :
а) види  продукції  і послуг , що реалізуються ;
б) контингент  споживачів : вік (діти, молодь , середній  вік, похилий
вік, усі разом ); стать  (чоловіки , жінки ), національність  чи етнічна  гру-
па; освіта ; стиль  життя ; соціальна  належність ; професія ; рівень  дохо –
дів; сімейний  стан; інші показники .
У процесі  сегментації  ринку  важливо  визначити  цільовий  і найпер –
спективніший  сегмент  ринку  для підприємства , обгрунтувати  цей ви-
бір визначенням  тих моментів , які привернуть  увагу  типового  покупця
до цільового  ринку  (новизна  продукції  чи послуг  та прогресивна  про-
дуктова  ідея, ціна, якість  продукції , культура  обслуговування , додат –
кові послуги  тощо ), зумовлять  розширення  обсягів  реалізації  продукції
за найвигідніших  умов  транспортування  і забезпечення  товарно –
сировинними  ресурсами .
Найскладнішим  і відповідальним  питанням  для підприємства  на
цьому  етапі  є визначення  загального  обсягу  реалізації  продукції , його
складу  на кожному  із вибраних  ринків . Визначення  обсягу  збуту  про-
дукції  необхідно  тісно  ув’язати  з дослідженням  попиту  і виробничих
можливостей  підприємства . Найпоширенішим  методом  вивчення  по-
питу  є анкетне  опитування  населення  в районі  діяльності  підприємства .
Анкетування  повинне  визначити :
— хто конкретно  буде  покупцем ;
— скільки  буде  тих чи інших  покупців ;
— яку продукцію  купуватимуть  окремі  групи  споживачів ;
— чому  вони  не купуватимуть  запропоновану  продукцію  (послуги );
— рівень  цін на окремі  види  продукції  (послуг );
— скільки  і якої продукції  (послуг ) зможуть  купити  конкретні
споживачі  за певний  рівень  цін;
— загальний  обсяг  продажу  у вартісній  формі ;
— тенденції  зміни  обсягу  продажу  при зміні  рівня  цін чи інших
факторів  загального  і специфічного  характеру .
Велику  увагу  слід приділяти  вивченню  структури  реалізованого
попиту  і факторів , що її визначають . Джерелом  інформації  про внут –
рішню  групову  структуру  реалізованого  попиту  на продукцію  (послу –

152ги) конкретних  підприємств  є вибіркові  дані оперативного  обліку  реа-
лізації  продукції  чи послуг .
На заключному  етапі  ринкових  досліджень  необхідно  з’ясувати  і
відобразити  у бізнес -плані :
— перелік  конкурентів  на вибраному  ринку , тобто  юридичних  і фі-
зичних  осіб, що займаються  виробництвом , реалізацією  та організаці –
єю споживання  аналогічних  продуктів  чи послуг ;
— організацію , яка надаватиме  потрібну  підприємству  інформацію
з маркетингових  питань , тобто  характеристику  юридичних  і фізичних
осіб, що займаються  виробництвом  і реалізацією  аналогічних  товарів  і
послуг ;
— наявність  спеціальних  агентів  і дистриб ’юторів  на вибраному
ринку , сферу  їхньої  діяльності  та фінансові  відносини  з ними ;
— дослідження  можуть  проводитися  як приватними , так і держав –
ними  фірмами , самим  підприємством ).
Дослідження  і оцінка  факторів  конкуренції  є системним  процесом ,
який  складається  з ряду  етапів :
а) виявлення  діючих  і потенційних  конкурентів ;
б) аналіз  показників  діяльності , цілей  і стратегій  конкурентів ;
в) виявлення  слабких  і сильних  сторін  діяльності  конкурентів .
Існує  два підходи  щодо  виявлення  діючих  і потенційних  конкурен –
тів. Перший  пов’язаний  з оцінкою  потреб , що задовольняються  на ри-
нку основними  конкуруючими  фірмами . Другий  орієнтує  на класифі –
кацію  конкурентів  відповідно  до типів  ринкової  стратегії , які ними
застосовуються .
Мета  першого  підходу  — згрупувати  конкуруючі  фірми  відповідно
до піку потреб , які задовольняються  за допомогою  їхньої  продукції .
При цьому  можуть  бути  виділені  основні  групи  конкурентів :
1. Фірми , які пропонують  один  аналогічний  вид продукції  на регіо –
нальному  ринку :
а) фірми , що орієнтуються  на задоволення  всього  комплексу  по-
треб , визначених  споживачами  щодо  даної  продукції ;
б) фірми , які спеціалізуються  на задоволення  специфічних  потреб
окремих  сегментів  ринку ;
в) фірми , які готуються  до виходу  на ринок  з аналогічною  продук –
цією  (товаром , послугами ).
2. Фірми , що обслуговують  інші регіональні  ринки  аналогічною
продукцією  (товарами , послугами ), вихід  яких  на даний  регіональний
ринок  є вірогідним .
3. Фірми , які виробляють  товари -замінники , спроможні  витіснити
даний  товар  з ринку .
Тому  важливим  аспектом  виявлення  конкурентів  на основі  розгля –
нутого  підходу  є аналіз  потреб  ринку  в товарах , що становлять  основ –
ний асортимент  товарів  і послуг .

153У процесі  аналізу  конкурентів  необхідно  враховувати  мобільність
стратегічної  орієнтації . Дослідження  перспектив  еволюції  стратегії
конкурентів  дозволяють  виявити  потенційно  найнебезпечніших  кон-
курентів .
Важливим  моментом  визначення  конкурентного  середовища  є ана-
ліз показників , що характеризують  економічний  потенціал  фірми  кон-
курента : активи  балансу , обсяги  виробництва  і продажу , валовий  і чис-
тий прибуток , основний  капітал , оборотний  капітал , обсяг  інвестицій ,
власний  і позичений  капітал , науково -дослідну  базу, витрати  на науко –
во-дослідну  роботу , загальну  кількість  зайнятих  робітників , в тому  чи-
слі на виробництві , тощо .
Конкурентоспроможність  власної  фірми  стосовно  інших  фірм  вар-
то розглядати  й за такими  показниками :
— динаміка  обсягів  продаж  у вартісних  і натуральних  одиницях
виміру ;
— відношення  прибутку  до собівартості  продукції  (рентабель –
ність );
— відношення  обсягу  продаж  до середньої  вартості  товарних  запа-
сів (швидкість  обертання  товарів );
— завантаження  виробничих  потужностей ;
— відношення  обсягів  продаж  до середньорічної  вартості  основних
і обігових  коштів ;
— портфель  замовлень .
У цьому  підрозділі  бізнес -плану  необхідно  висвітлити :
1. Головні  фактори  конкурентоспроможності  товарів  чи послуг .
2. Практику  фірм -конкурентів  у галузі  реклами  та стимулювання
збуту .
3. Практику  фірм -конкурентів  у галузі  найменувань  товарів  і по-
слуг, їхні відмінні  особливості  і товарні  знаки .
4. Чим приваблює  споживача  зовнішнє  оформлення  продукції  кон-
курентів .
5. Рівень  сервісу  конкурентів  у процесі  реалізації  товару  та обслу –
говування  споживача .
6. Чи використовують  конкуренти  для збуту  власну  мережу , чи ця
мережа  орендується .
7. Рух товарів  від постачальника  до фірми -конкурента .
8. Інші  особливості  й привабливість  товарів  основних  конку –
рентів .
При дослідженні  ринку  товарів  і послуг  слід аналізувати  і недоліки
конкуруючих  фірм , визначаючи  сферу  кожного  конкурента  на ринку ,
показати  максимальну  і мінімальну  ціну кожного , чия продукція  най-
більш  якісна .
Таким  чином , складання  бізнес -плану  підприємства  починається  з
вивчення  регіонального  ринку  продукції  і послуг  та позиції  підприємс –

154тва на конкретному  видовому  регіональному  ринку . Зміст  відповідних
розділів  має дати  відповідь  на запитання :
— яку частину  ринку  займатиме  підприємство ;
— скільки  і яку продукцію  (послуги ) йому  виробляти , в тому  числі
на найближчий  період , у вартісному  і натуральному  вираженні ;
— хто і скільки  купуватиме  цієї продукції  за певних  якісних  і ціно-
вих характеристик .
Пропозиції , які використовуються  для оцінювання  сфери  збуту  і
обсягу  реалізації , мають  бути  вивіреними . При оцінюванні  пропонова –
ного  обсягу  продаж  необхідно  показати , де в основному  вони  будуть
сконцентровані  і яким  чином  забезпечені .
Дослідження  ринку  продукції  (послуг ) підприємств  може  включати
й інші розділи  залежно  від цілей  і завдань  досліджень .
Отже , в цьому  розділі  бізнес -плану  обов ’язково  вмістити  таку ін-
формацію :
а) фактичне  відображення  продукції  чи послуг : якщо  йдеться  про
продукцію , то слід описати  її фізичні  характеристики ; якщо  ж гово –
риться  про надання  послуг , то показується , які потреби  забезпечувати –
ме бізнес . У такому  випадку  найкраще  уявлення  дають  діаграми ;
б) використання  та принадність  товарів  (послуг ). Після  точного  ві-
дображення  продукції  або послуг  особливу  увагу  слід надати  можли –
востям  їх використання , проілюструвавши  принадні  відмінності ;
в) розробка  та розвиток  продукту  або послуги , в тому  числі  питан –
ня про те, як розвивався  цей процес  до сьогодні  і яким  він буде  в май-
бутньому ;
г) доцільно  прокоментувати  готовність  запропонованої  продукції
або послуг  до виходу  на ринок , оскільки  це дасть  можливість  оцінити
життєздатність  підприємства  та його  конкурентоспроможність ;
д) характеристика  основних  конкурентів , їхні переваги  і недоліки :
6.2.6. ПЛАН  І СТРАТЕГІЯ  МАРКЕТИНГУ
Після  позиціювання  впроваджуваних  товарів  і послуг  на регіональ –
ному  ринку  необхідно  спланувати  комплекс  маркетингу . До комплексу
маркетингу  входить  усе, що підприємство  може  впровадити  для під-
вищення  попиту  на свої товари  і послуги , а саме :
— схема  розповсюдження  товарів  і послуг ;
— ціноутворювання ;
— методи  стимулювання  обсягів  продажу ;
— реклама ;
— формулювання  «public relation» ( громадської  думки ) про впро –
ваджувані  товари  і послуги .
Рішення  про вибір  каналів  розповсюдження  товарів  і послуг  — од-
не з найскладніших  рішень , котрі  доводитися  приймати  підприємцю .

155Кожний  канал  розповсюдження  має специфічні  рівні  збуту  і витрат .
Вибір  каналів  суттєво  впливає  на інші складові  комплексу  маркетингу .
Не менш  важливо  висвітлити  якомога  повніше  питання  про визна –
чення  цін на нові товари  і послуги  та рівень  рентабельності  на вкладені
кошти .
Цінова  політика  на споживчому  ринку  — важлива  проблема  для
всіх підприємств .
На споживчому  ринку  можуть  бути  використані  різні  стратегії  ці-
ноутворення  залежно  від поставленої  мети :
а) укорінення  на ринку  з високим  ступенем  конкуренції ;
б) максимізація  прибутку  в поточному  періоді ;
в) завоювання  більшої  частки  ринку  за показником  якості  товарів ;
г) завоювання  ринку  нового  товару ;
д) виживання  на ринку .
При оцінюванні  можливостей  реалізації  тієї чи іншої  стратегії  роз-
глядаються  умови  діяльності  підприємств  з трьох  позицій :
а) орієнтація  на витрати ;
б) орієнтація  на можливості  ринку  (не конкуренцію );
в) орієнтація  на попит .
Попит  зумовлює  максимальну  ціну, яку підприємство  може  запро –
сити  за свою  продукцію  чи послуги , а мінімальна  ціна визначається
витратами  підприємства . Кожне  підприємство  на ринку  прагне  встано –
вити  таку ціну на свій товар , яка повністю  покривала  б усі витрати  на
його  виробництво  і збут, включаючи  справедливу  норму  прибутку  за
докладені  при цьому  зусилля  і ризик . Але, як відомо , ринкова  вартість
товару  на конкурентному  ринку  включає  не індивідуальні , а суспільно
необхідні  витрати  і середню  норму  прибутку , яка складається  за сере-
дніх умов  виробництва  даного  товару , що обумовлює  прагнення  кож-
ного  підприємства  до скорочення  витрат  і одержання  більшого  прибу –
тку. Якщо  ж в умовах  конкурентного  ринку  витрати  підприємства
будуть  вищі  за середні , то таке підприємство  збанкрутує , оскільки  не
зможе  отримувати  прибутку , і навпаки , якщо  витрати  будуть  нижчими ,
то його  фінансовий  стан буде  надійним . Верхня  точка  відхилення  ціни,
або максимальна  ціна, а отже , і величина  прибутку  залежатиме  насам –
перед  від конкурентного  стану  самого  ринку .
Як свідчать  дослідження , на першому  етапі  переходу  до ринкових
відносин  після  приватизації  підприємств  і появи  великої  кількості  по-
рівняно  невеликих  самостійних  підприємств  найвірогіднішим  є ринок
чистої  конкуренції . Його  характерні  ознаки  — велика  кількість  цілком
самостійних  продавців  і велика  кількість  покупців . Ціна  на такому  ри-
нку встановлюється  стихійно  за співвідношенням  попиту  і пропозиції ,
і їх коливання  навколо  ринкової  вартості  товару  незначні .
Але паралельно  може  існувати  і ринок  монополістичної  конкурен –
ції, коли  окремі  виробники  прагнуть  завоювати  більшу  частину  ринку ,

156модифікуючи  свій товар , надаючи  йому  нових  споживчих  якостей .
Прикладом  може  бути  ринок  фірмових  товарів , коли  окремий  вироб –
ник стає монополістом  у виробництві  нових  нестандартних  товарів  і
деякий  час вони  користуються  підвищеним  попитом  населення , а ви-
робник  може  підтримувати  відносно  невисоку  ціну. Але в умовах  кон-
курентного  ринку  монопольне  становище  одного  з виробників  анало –
гічного  товару , як правило , зберігається  недовго , тому  що конкуренти
запропоновують  свій товар  не нижчої  якості  і за допомогою  реклами
та інших  методів  конкурентної  боротьби  відвоюють  частину  клієнтів .
Крім  того, дослідження  свідчать , що вже зараз  з’являється  тенден –
ція до концентрації  капіталу , до об’єднання  невеликих  підприємств  у
комерційні  фірми , що приведе  до появи  «олігопольного  ринку ». Для
нього  характерна  порівняно  невелика  кількість  продавців , що прова –
дять єдину  цінову  політику . На такому  ринку  в галузі  ціноутворення
продавці  орієнтуються  не тільки  на попит , а й на цінову  політику  кон-
курентів , тому  що навіть  незначна  зміна  їхніх  цін може  різко  змінити
ринкову  ситуацію .
І нарешті , ринок  «чистої  монополії », вірогідно , посяде  чільне  місце
в умовах  розвитку  ринкових  відносин . На такому  ринку  функціонує
лише  один  продавець  з будь -якою  формою  власності  на засоби  вироб –
ництва . Мається  на увазі  окреме  підприємство  або їхнє об’єднання , яке
займеться  організацією  виробництва  конкретного  товару  чи наданням
конкретних  послуг  специфічним  споживачам . До них належать  закриті
підприємства  і природні  або штучні  монополісти .
На сучасному  ринку  України  визначальною  в ціноутворенні  на де-
які види  товарів  і послуг  першої  необхідності  є політика  соціального
захисту  населення , яка проводиться  державою . У деяких  випадках  на-
дання  послуг  набирає  вигляду  соціального  замовлення , а вартість  по-
слуг, ціни на продукцію , сума  на відшкодування  частини  витрат  або
вартість  послуг  передбачаються  в замовленні . Усі ці фактори  й зумов –
люють  існування  ринку  «чистої  монополії » на комунальні , поштово –
телеграфні , транспортні  та інші послуги  у мережах  місцевого  ринку .
На кожному  з розглянутих  ринків  підприємство  повинно  виробити
свою  стратегію  ціноутворення . Розробка  такої  стратегії  і визначення
мінімальної , максимальної  та конкурентноспроможної  ціни мають
проходити  кілька  етапів , а саме :
— визначення  цілей  і завдань  ціноутворення ;
— визначення  попиту ;
— оцінка  витрат ;
— аналіз  цін на аналогічні  товари  і послуги  конкурентів ;
— вибір  конкретної  цінової  стратегії ;
— встановлення  конкурентоспроможної  стартової  ціни.
Цінова  політика  підприємства  повинна  ув’язуватися  з загальними
цілями  його  діяльності  і відбивати  їх.

157Найвідоміші  такі основні  цілі ціноутворення : ті, що грунтуються  на
збуті ; орієнтовані  на прибуток ; зумовлені  існуючим  становищем .
Підприємство  з цілями , що грунтуються  на збуті , орієнтується  на
високий  обсяг  реалізації  або на збільшення  своєї  частки  продажів  по-
рівняно  з конкурентами .
Для збільшення  обсягу  реалізації  найчастіше  користуються  страте –
гією проникнення  на ринок . Ціна  на ринок  — це низька  ціна, підпо –
рядкована  меті завоювання  масового  ринку  конкретного  товару  чи по-
слуги . Ця стратегія  виправдана  в тих випадках , коли  споживачі  чутливі
да ціни, низькі  ціни витісняють  існуючих  або потенційних  конкурентів
і завойовують  значний  споживчий  ринок , що забезпечує  ефект  масш –
табності  (відносне  скорочення  витрат  виробництва  і збуту ).
Підприємство  з цілями , орієнтованими  на прибуток , визначає  за
мету  високий  рівень  грошового  прибутку  і стабільне  його  одержання
протягом  кількох  років . Найчастіше  це пов’язано  з високими  капітало –
вкладеннями  або з високим  рівнем  ризику , коли  підприємство  відчуває
невпевненість  у майбутньому  і швидкому  одержанні  грошових  засобів .
Найчастіше  при цьому  використовують  сегмент  ринку , який  чутли –
віше  реагує  на якість  товару , його  унікальність  і новизну , ніж на ціну.
Ця стратегія  виправдана  тоді, коли  можна  мінімізувати  чисельність
конкурентів  через  захист  виробів  патентами , ліцензіями  або шляхом
контролю  над основною  сировиною  чи значним  розміром  необхідного
капіталу , а ринок  готовий  платити  високу  первісну  ціну.
До цілей , зумовлених  існуючим  становищем , вдаються  підприємс –
тва, зацікавлені  в збереженні  стабільності  і забезпеченні  сприятливого
«клімату » для своєї  діяльності . Стратегія  ціноутворення  при цьому  зо-
рієнтована  на недопущення  спаду  виробництва  і збуту , мінімізіцію
впливу  таких  зовнішніх  факторів , як несприятлива  політика  уряду ,
розвиток  конкуренції , на підтримку  добрих  стосунків  з учасниками  то-
варообігу  тощо .
Підприємство  визначає  загальну  цінову  політику , пов’язуючи  в ін-
тегровану  систему  окремі  рішення : взаємозв ’язок цін на товари  в ме-
жах асортиментної  структури , частоту  використання  спеціальних  зни-
жок і зміни  цін, співвідношення  цін із цінами  конкурентів .
За оцінкою  закордонних  експертів , можливості  тієї чи іншої  стра-
тегії ціноутворення  визначають  5 основних  факторів :
— реальні  витрати  і прибуток ;
— цінність  для споживача  порівняно  з пропозицією  конкурентів ;
— розбіжності  між сегментами  ринку  або факторами  попиту  спо-
живачів ;
— можлива  реакція  конкурентів ;
— маркетингові  цілі підприємства .
Слід  зазначити , що зарубіжна  практика  істотно  розрізняє  стратегії
ціноутворення  на нові товари  та на товари , що вже існують  на ринку .

158Охарактеризуємо  найвідоміші  стратегії  ціноутворення  на нові то-
вари .
1. Стратегію  «знімання  вершків » найчастіше  застосовують  провід –
ні фірми  при виході  на ринок  з принципово  новими  виробами , які не
мають  наближених  аналогів  і перебувають  на початковій  стадії  життє –
вого  циклу , або коли  формується  новий  ринок  споживчих  товарів , а
також  при роботі  на такий  сегмент  ринку , де попит  не залежить  від
зростання  цін.
Сутність  цієї стратегії  полягає  в максимізації  прибутків  на нетри –
валий  період  шляхом  встановлення  монопольної  ціни на новий  товар ,
яка діє до того часу , поки  цей товар  не почнуть  виробляти  конкуренти .
Використання  цієї стратегії  може  бути  виправданим  та ефективним
тоді, коли  є певні  гарантії , що у найближчий  час цей товар  не зможе
масово  з’явитися  на ринку . Залежить  це від багатьох  факторів : нові
продукти  захищені  патентами , високими  витратами  виробництва  для
конкурентів , відсутністю  необхідної  для виробництва  сировини  тощо .
2. Сутність  стратегії  «впровадження  на ринок » полягає  в свідомо –
му встановленні  низької  ціни на новий  товар  порівняно  з домінуючим
її рівнем  на ринку . Це своєрідна  плата  за проникнення  на ринок  нового
виробу . Такий  підхід  диктується  бажанням  підприємства  збільшити
свою  частку  на ринку .
Головна  мета  цієї стратегії  — привернути  якомога  більше  спожи –
вачів  до своєї  продукції . Ефект  може  бути  досягнутий  тоді, коли  є по-
вна впевненість  у тому , що конкуренти  не зможуть  швидко  прореагу –
вати  на ціни і суттєво  знизити  ціни на свої вироби .
3. Суть  стратегії  «психологічного  впливу » полягає  в тому , що під-
приємство  встановлює  ціну, яка стає для споживача  психологічно  при-
вабливою . Така  ціна нижча  за домінуючу  на ринку  конкурентів  і не є
сталою  величиною . Підприємство  зосереджує  увагу  на одному  виробі ,
який  спеціально  призначений  для швидкого  просування  на ринку  і для
підвищення  свого  престижу  як підприємства -виробника  цього  товару .
4. Суть  стратегії  «лідера  ринку » полягає  в тому , що ціни на нові
вироби  встановлюються  у повній  відповідальності  з рівнем  цін провід –
ної фірми  — лідера  на ринку . Ціна  виробництва  може  відхилятися  від
ціни компанії  лідера , але тільки  в тому  разі й настільки  відхиляються
якісні  параметри  виробу . Ця стратегія  буває  найвагомішою  для тих
підприємств , які виробляють  незначні  партії  товарів .
В основі  цінової  політики  на всі існуючі  на ринку  товари  лежать
вирішення  двох , здавалося  б, взаємовиключаючих  проблем :
— постійне  підвищення  якості  споживчих  характеристик  виробле –
ної продукції , товарів  і послуг ;
— постійне  зниження  рівня  цін на товари  і послуги .
Без маркетингу  вирішити  одночасно  ці дві проблеми  неможливо .
Найвідомішими  стратегіями  ціноутворення  на товари  і послуги , що

159вже представлені  на ринку , які забезпечують  високий  рівень  конкурен –
тоспроможності  підприємства , є:
Стратегія  «плинної  ціни ». Визначальним  фактором  цієї стратегії  є
співвідношення  попиту  та пропозиції : ціна на вироби  падає , якщо  про-
позиція  зростає , і навпаки . Забезпечивши  собі таким  чином  високу  ча-
стку ринку , виробник  при цій стратегії  одержує  додатковий  прибуток
не за рахунок  високої  ціни, а шляхом  збільшення  обсягу  виробництва
та реалізації  цього  товару .
Стратегія  «довгострокової  ціни ». Ця ціна застосовується  для това-
рів масового  попиту . Протягом  тривалого  часу  вона  не зазнає  якихось
суттєвих  коливань , а зниження  цін на такі товари  не завжди  забезпечує
зростання  збуту . У цьому  випадку  для зростання  прибутку  важливе
значення  надається  пошуку  шляхів  зниження  витрат  виробництва .
Стратегія  «сегмента  ринку ». Суть  цієї стратегії  полягає  в тому , що
для кожного  сегмента  ринку  виробник  визначає  свого  споживача , пе-
редбачивши  можливість  з мінімальними  витратами  змінювати  конс –
трукцію  і дизайн  продукту . Таким  чином , товар  має бути  досить  чітко
зорієнтований  на певні  групи  споживачів , відокремлених  одна  від од-
ної у соціальному  та географічному  відношенні .
Стратегія  «договірної  ціни ». У складі  цієї ціни  споживачеві  про-
понується  додаткові  знижки  порівняно  з роздрібною  ціною . Збіль –
шуючи  таким  чином  товарообіг , виробник  одержує  і додаткову  масу
прибутку .
Стратегія  «єдиної  і гнучкої  ціни ». Її гнучкість  полягає  в тому , що
виробник  встановлює  єдину  ціну для усіх споживачів , які бажали  б
придбати  товар  або послугу  за аналогічних  умов . Ціна  може  змінюва –
тись залежно  від часу , місця  придбання  товару  та його  кількості , рівня
сервісу . Але споживачі  мають  можливість  придбати  визначений  ком-
плект  (набір ) цих товарів  за однаковою  ціною . Ця стратегія  дозволяє
закріпити  довір ’я споживачів , її легко  впровадити , оскільки  не треба
торгуватися ; стає можливим  продаж  товарів  за каталогами .
Розглянуті  найпоширеніші  стратегії  ціноутворення  прийнятні  для
сформованої  ринкової  економіки , при проведенні  державою  антимо –
нопольної  політики , коли  між різними  підприємствами  (як тими , що
виробляють  споживчі  товари , так і тими , що їх реалізують ) складають –
ся взаємовідносини  рівноправних  партнерів .
Конкретний  метод  ціноутворення  визначається  встановленням  мо-
жливої  ціни між мінімально  допустимою  і максимальною  і може  явля –
ти собою :
— середні  витрати  плюс  середній  прибуток ;
— середні  витрати , що забезпечують  беззбитковість  роботи ; се-
редні  витрати  плюс  цільовий  прибуток , який  встановлюється  з ура-
хуванням  відчутної  цінності  товару  чи послуги  і основних  параметрів
якості  товару ;

160— формування  цін з орієнтуванням  на попит  (безвідносно  до рівня
витрат );
— встановлення  ціни з орієнтуванням  на рівень  розвитку  конкуре –
нції (на основі  рівня  поточних  цін конкурентів ).
Вибір  конкретного  методу  ціноутворення  дозволяє  звузити  діапа –
зон цін, в рамках  якого  буде  вибрана  кінцева  ціна товару .
Слід  відмітити , що суттєво  пов’язаними  з ціновою  стратегією  є
стратегії  щодо  якості  товару  і дизайнова  стратегія .
Підприємець  повинен  вирішити  такі основні  питання :
— які характеристики  якості  товару  є найпривабливішими  для по-
купців ;
— чи є тенденції  до змін привабливості  товару ;
— як організоване  дизайнове  обслуговування  нового  товару ;
— чи передбачені  спеціальні  статті  витрат  на таке обслуговування .
Наступний  етап у стратегії  маркетингу  — розробка  просування  то-
вару  і, зокрема , реклама  нових  товарів  і послуг , яка передбачає :
— організацію  реклами  та розрахунок  вартості  цього  заходу ;
— визначення  виду  реклами , якому  слід віддати  перевагу  (інфор –
мативний , спонукальний , нагадувальний ).
Завдання  інформативної  реклами  — поінформувати  ринок  про до-
стоїнства  товару  чи послуги , принципи  їх дії та ціну.
Спонукальна  реклама  має переконати  споживача  у невідкладності
купівлі , формує  смак , рекламує  переваги  споживання  конкретного  то-
вару .
Завдання  нагадувальної  реклами  — підказати  споживачеві , що то-
вар (послуга ) можуть  знадобитися  у найближчому  майбутньому , і вка-
зати, де його  можна  придбати .
Наступним  кроком  стратегії  маркетингу  є реалізація  стратегії  сти-
мулювання  збуту  і сервісного  обслуговування , визначення  додаткових
вимог  до обслуговування .
Підприємець  повинен  вирішити , які спеціальні  послуги  клієнтам
він може  надати , які спеціальні  знижки  з цін він готовий  застосувати ,
чи можна  продукт  (послугу ) надавати  за індивідуальним  замовлен –
ням, як буде  організована  служба  сервісу  і скільки  витрат  це потре –
буватиме .
Не менш  важливим  у стратегії  маркетингу  є формування  суспільної
думки  про впроваджувані  товари  і послуги . Як домогтися  доброї  репу –
тації  своїх  товарів ? Шляхом  розміщення  інформації  в пресі , пропагу –
вання  достоїнств  нових  товарів  і послуг  чи іншими  засобами  їх попу –
ляризації ?
Відповіді  на ці питання  допоможуть  визначитися  з витратами  на
збут нових  видів  товарів  і послуг .
Крім  того, стратегія  маркетингу  повинна  передбачати  визначення
життєвого  циклу  нових  товарів  і послуг  та можливостей  його  подов –

161ження  за допомогою  нових  модифікацій  товару  та залучення  нових
споживачів .
Слід  підкреслити , що розділ  маркетингу  є однією  з найважливіших
частин  бізнес -плану , оскільки  в ньому  йдеться  безпосередньо  про ха-
рактер  бізнесу , що планується , та засоби  успішної  його  реалізації . Ме-
та цього  розділу  — спланувати  вплив  і реакцію  фірми  на ринок  за тих
чи інших  обставин , щоб забезпечити  збут товару .
У маркетинг -плані  підприємець  повинен  не лише  представити  кон-
цепцію , а й подати  бізнес  як привабливу  можливість  для інвестицій , як
кредитний  ризик  з великими  перспективами  або як пропозицію  вигід –
ного  продажу  продукту  чи послуги
Крім  того, доцільно  включити  в додатки  до плану  маркетингу  ма-
теріали , які зможуть  докладніше  аргументувати  твердження , закладені
в плані . Це можуть  бути  дослідження  в даній  галузі , листи  підтримки ,
проспекти  та огляди  або публікації , які мають  відношення  до товару
або послуги .
Основними  критеріями  оцінювання  якості  плану  маркетингу  є:
— чіткість  визначення  потреб  ринку ;
— чіткість  і переконливість  думок  з приводу  того, як буде  здійс –
нюватись  продаж ;
— повне  висвітлення  факторів  маркетинг -плану , що забезпечує  йо-
го об’єктивність  і довіру  рецензента ;
— аргументованість  розділу  як основи  стратегії  маркетингу ;
— зацікавленість  і простота  викладання  розділу .
6.2.7. ПЛАН  ВИРОБНИЦТВА  ПРОДУКЦІЇ
Структура  виробничого  плану  включає  такі дані:
— обсяг  виробництва  продукції  (послуг ) та обсяг  її реалізації  (в кі-
лькісних  показниках );
— характеристика  виробничих  цехів ;
— виробнича  програма  цехів ;
— загальна  характеристика  технологічних  ліній  та обладнання  ро-
бочих  місць  у цехах ;
— розрахунок  устаткування ;
— розрахунок  площі  цехів ;
— характеристика  джерел  постачання  сировини , напівфабрикатів
тощо ;
— розрахунок  чисельності  робітників  виробництва ;
— прогноз  сумарних  витрат , у тому  числі  їх розподіл  на постійні  та
змінні .
Отже , ця частина  бізнес -плану  має поінформувати  про:
— загальний  підхід  до виробництва ;
— джерела  сировини ;

162— технологічні  виробничі  процеси ;
— вимоги  до трудових  ресурсів  і потребу  в них;
— характер  співробітництва  постачальників  і покупців ;
— сумарні  витрати  на виробництво  та їх розподіл  на постійні  та
змінні ;
— контроль  за якістю  продукції .
Як документ  внутрішнього  планування  бізнес -план  має бути  до-
кладним  планом  виробничої  діяльності . В ньому  необхідно  розглянути
сам процес  виробництва  продукції : описати  будівлі , обладнання , по-
треби  в сировині  та трудових  ресурсах , технологічні  процеси , а також
можливості  бізнесу , використання  виробничих  потужностей  та про-
грами  контролю  якості .
У виробничому  плані  слід також  розглянути  рівень  сервісу , який
фірма  зможе  забезпечити  споживачам  товару  чи послуги .
Інформація  про джерела  постачання  сировини  на напівфабрикатів
оформлюються  в таблицю , де зазначаються  основні  умови  для укла –
дання  угод  з постачальником  на окремі  види  сировини , продукції , на-
півфабрикатів , форма  оплати , види  поставок , методи  завозу  тощо
(табл . 6.1).
Таблиця  6.1
ФОРМА  ПЛАНУ  ПОСТАЧАННЯ
Основні  умови  постачання
№Поста –
чальникХарактеристика
сировини ,
напівпродуктіввиди
поставокметоди
завозуформа
оплатиінші
умови
12 3 4 5 6 7
Розрахунок  чисельності  працівників  виробництва  зводиться  до ви-
значення  явочної  та спискової  чисельності .
Явочна  чисельність  — це щоденна  постійна  кількість  робітників  на
робочих  місцях  при встановленому  режимі  робочого  дня.
Середньоспискова  чисельність  включає  загальну  кількість  робітни –
ків, заплановану  за штатним  розкладом  підприємства  з урахуванням
додаткової  потреби  в робітниках  для зміни  осіб, які перебувають  у від-
пустках , відсутні  за хворобою  та з інших  причин .
При встановленні  функціонального  складу  працівників  за штатним
розкладом  підприємства  їх умовно  групують : працівники  апарату
управління  і спеціалісти ; робітники  виробництва , в тому  числі  основ –
ний і допоміжний  виробничий  персонал ; обслуговуючий  персонал  тощо .
Враховуючи , що чисельність  і кваліфікаційний  склад  працівників
окремих  категорій  залежать  від форм  власності  на засоби  виробництва ,
ці показники  визначаються  в організаційно -юридичному  плані .

163У виробничому  плані  обгрунтовується  чисельність  працівників  ви-
робництва  і обслуговуючого  персоналу .
Явочна  чисельність  цих категорій  працівників  може  визначатися
різними  методами :
— на основі  діючих  нормативних  показників , які враховують  оп-
тимальний  рівень  витрат  праці , необхідних  для виконання  встановле –
ного  обсягу  робіт  (норм  часу , норм  виробітку , норм  обслуговування ,
нормативів  чисельності  працюючих  тощо );
— за кількістю  робочих  місць  і планового  фонду  робочого  часу
підприємства  та на одного  працівника  відповідної  категорії ;
— при складанні  бізнес -планів  реконструкції  діючих  підприємств
може  застосовуватись  розрахунково -аналітичний  метод  визначення
явочної  чисельності  виробничих  робітників , коли  на основі  аналізу
ефективності  використання  фактичної  чисельності  робітників  визна –
чаються  резерви  підвищення  продуктивності  їхньої  праці  і відповідні
зміни  в чисельності  та складі  робітників  за такими  факторами  зростан –
ня продуктивності  праці , як інтенсифікація  праці , подовження  вироб –
ничого  процесу  (ефективного  робочого  часу ), удосконалення  матеріа –
льного  стимулювання  праці  тощо .
Далі  необхідно  вибрати  оптимальний  спосіб  виробництва  продук –
ції. Фактори  виробництва  можуть  поєднуватися  різними  способами ,
забезпечуючи  однаковий  обсяг  випуску  продукції . Наприклад , можна
виробляти  певну  кількість  продукції , використовуючи  більші  трудови –
трати  і малий  капітал , або більшу  кількість  капіталу  і невеликі  витрати
праці , або ж обрати  будь -яке інше  поєднання  обох  факторів , що знахо –
дить  відображення  у кошторисі  окремих  статей  витрат  підприємства .
Крім  того, необхідно  показати , як витрати  залежать  від обсягу  дія-
льності  підприємства  і як воно  можуть  змінюватися  за певний  промі –
жок часу .
У короткостроковий  період  деякі  витрати  залишаються  незмінни –
ми, хоч усі інші можуть  змінюватися  залежно  від збільшення  випуску
продукції . Загальні  витрати  на виробництво  будь -якого  товару  скла-
даються  з двох  компонентів : постійних , які фірма  несе незалежно  від
обсягу  випуску  продукції , і змінних , які змінюються  разом  з обсягом
випуску  продукції .
Постійні  витрати  можуть  включати  витрати  на оренду  та утри –
мання  приміщень , амортизацію  основних  засобів , на страхування  май-
на, технічне  обслуговування  обладнання . Ці витрати  залишаться  одна –
ковими  незалежно  від обсягів  продукції , яку виробляє  фірма . Всі інші
є змінними  витратами  (на заробітну  плату , на сировину , паливо ,
електроенергію , транспортні  витрати  тощо ) і зростають  в міру  збіль –
шення  обсягу  виробництва  продукції .
Постійні  витрати  можуть  контролюватися  протягом  тривалого  пе-
ріоду , але вони  не змінюються  при зміні  обсягу  діяльності  підприємст –

164ва протягом  короткого  проміжного  часу  (ці витрати  оплачуються  на-
віть тоді, коли  продукція  взагалі  не випускається ).
Щоб  з’ясувати , скільки  випускати  продукції , необхідно  знати , як
зростуть  змінні  витрати  із розширенням  випуску  продукції . Для цього
необхідно  використати  деякі  додаткові  критерії  вимірювання  витрат  і
насамперед  граничні , або маргінальні , витрати .
Граничні  витрати  характеризують  приріст  витрат  в результаті
виробництва  однієї  додаткової  одиниці  продукції . Оскільки  постійні
витрати  не змінюються  із зміною  обсягу  виробництва  продукції  фірми ,
граничні  витрати  визначаються  зростанням  лише  змінних  витрат  при
випуску  додаткової  одиниці  продукції .
Граничні  витрати  показують , у що обійдеться  фірмі  збільшення  об-
сягу випуску  продукції  на кожну  додаткову  одиницю .
Середні  витрати  — це витрати  на одиницю  випуску  продукції , які
теж бувають  трьох  видів : середні  постійні , середні  змінні  й середні  за-
гальні .
Середні  постійні  витрати  визначаються  діленням  постійних  ви-
трат на обсяг  випуску  продукції . Оскільки  постійні  витрати  не зміню –
ються , середні  постійні  витрати  знижуються  в міру  збільшення  обсягу
випуску  продукції .
Середні  змінні  витрати  визначаються  діленням  змінних  витрат  на
обсяг  випуску  продукції .
У міру  збільшення  обсягу  випуску  продукції  середні  змінні  витрати
можуть  збільшуватися  або зменшуватися  чи залишатися  на однаково –
му рівні .
І нарешті , середні  загальні  витрати  визначаються  діленням  зага-
льних  витрат  на обсяг  випуску  продукції  і являють  собою  витрати  в
розрахунку  на одиницю  продукції .
Для визначення  оптимального  обсягу  діяльності  відповідно  мініма –
льного  значення  середніх  загальних  витрат  використовують  показник
граничних  витрат .
Мінімальний  рівень  середніх  загальних  витрат  досягається  при та-
кому  обсязі  діяльності , коли  граничні  витрати  за своєю  величиною
відповідають  загальним  середнім  витратам . Такий  обсяг  діяльності  є
оптимальним .
Крім  того, порівнюючи  загальні  витрати  із ціною  продукту , можна
визначити , чи буде  прибутковим  його  виробництво . Слід  підкреслити ,
що концепція  зростання  обсягу  виробництва  товарів  і послуг  може  ба-
зуватися  не тільки  на прогресивній  продуктовій  ідеї, а й на перспекти –
вній комерційно -виробничій  ідеї. Обгрунтування  цих ідей забезпечить
підприємству  довіру  майбутніх  інвесторів  і кредиторів . Виробнича
ідея може  стосуватися  створення  нових  власних  потужностей , додат –
кових  торговельних  об’єктів  для продажу  вироблюваних  продуктів  або
реконструкції  діючих , впровадження  прогресивного  способу  виробни –

165цтва , нової  техніки  і технології , кооперування  виробничої  діяльності  з
іншими  підприємствами  тощо .
Виробнича  стратегія  підприємства  розкриває  розвиток  виробничих
потужностей  і всі інші умови  наступного  розвитку  виробництва  вже
відомих  або нових  продуктів , організацію  матеріально -технічного  по-
стачання , визначення  постачальників , забезпечення  надійності  поста –
чання , контрактний  договір  на виготовлення  продукту , що передбачає
умови  матеріально -технічного  постачання , продажу  та оплати  готової
продукції , термін  загального  циклу  виконання  замовлення  на виробни –
цтво  продуктів .
Виходячи  із оцінки  реалізованого  і потенційного  попиту  на товар  та
власних  витрат  на виробництво , підприємство  вирішує , що виробляти ,
скільки  виробляти  і з якими  витратами , аби максимізувати  свій доход . У
розрахунок  приймається  очікувана  ціна товару  і витрати  на виробницт –
во, а кількість  вироблюваного  і запропонованого  товару  визначається
виробником  виходячи  із умов  максимізації  власного  доходу .
Під власним  доходом  слід розуміти  обсяг  чистого  прибутку , тобто
різницю  між виручкою  від продажу  і повними , включаючи  фіксовані ,
витрати .
Отже , головним  мотивом  пропозиції  є максимізація  прибутку  ви-
робника . Обсяг , або розмір , пропозиції  — це кількість  товару , яку ви-
робник  з метою  максимізації  прибутку  виробляє  і пропонує  для про-
дажу  протягом  певного  періоду  при визначеній  ціні товару . Характер
лінії пропозиції  залежить  не тільки  від ціни, а й від терміну  — періоду
реалізації  товару  за інших  рівних  умов .
Пропозиція  — це виробництво  товару  для продажу . Зазначимо , що
налагоджене  виробництво  певного  товару  є досить  інерційним , тому
продукція  тут вироблятиметься  деякий  період , навіть  якщо  ціна на ри-
нку падатиме . В цьому  випадку  пропозиція  носить  одномоментний  ха-
рактер  (одномоментна  пропозиція ). Якщо  період  обчислення  обсягу
продажу  досить  великий , реакція  виробника  на зміну  ціни товару  зна-
чно впливатиме  на обсяг  пропозиції . Якщо  ця реакція  полягає  лише  в
зміні  обсягів  використання  таких  змінних  факторів , як праця  і матеріа –
ли, але при цьому  не змінюються  виробничі  потужності , то йдеться
про так звану  короткострокову  пропозицію . Якщо  ж розглядається
період , протягом  якого  видозмінюються  й основні  фонди , то вважаєть –
ся, що пропозиція  має довгостроковий  характер .
Заключна  частина  виробничого  плану  висвітлює  фактори , які зна-
ходяться  поза межами  контролю  підприємця , але впливають  на харак –
тер його  діяльності  (наприклад , вимоги  щодо  охорони  навколишнього
середовища ).
Розглядаються  також  засоби  правового  захисту  нової  продукції  чи
послуг  (патенти , ліцензії , товарні  знаки  або авторські  права , які будуть
одержані  підприємцем ).

1666.2.8. ОРГАНІЗАЦІЙНО -ЮРИДИЧНИЙ  ПЛАН
Основна  мета  даного  розділу  — представити  інформацію  про за-
безпеченість  випуску  продукції  і розвитку  виробництва . Визначається
організаційна  структура  виробництва  та штатний  розклад , які повинні
сприяти  досягненню  визначеної  мети  бізнесу  при мінімальних  витратах .
Крім  того, розділ  має висвітлити  організаційно -правовий  статус
підприємства  і форми  власності  на засоби  виробництва .
Якщо  проект  розрахований  на спільну  діяльність  з іншими  вітчиз –
няними  або закордонними  підприємствами , у бізнес -плані  необхідно
розкрити  юридично -правові  форми  спільної  діяльності , принципи  вза-
ємодії  і розвитку  підприємства , взаєморозрахунків , розподілу  прибут –
ків, переваги  даного  типу  співробітництва .
Отже , організаційно -юридичний  план  складається  з двох  підрозді –
лів. У підрозділі  «Проблеми  управління  та організації » підприємець
повинен  визначити  структуру  компанії  та її штат . Слід  висвітлити  ряд
питань :
— на яких  засадах  буде  побудовано  керівництво ;
— братиме  персонал  участь  у прибутках  компанії  чи розглядати –
меться  як предмет  купівлі  (робочої  сили );
— як чітко  визначатимуться  завдання  та відповідальність  кожного
працівника , чи застосовуватимуться  більш  гнучкі  методи  керування .
У цьому  підрозділі  найдетальніше  мають  бути  розглянуті  такі по-
ложення :
1. Про менеджерів  власників , оскільки  одним  із важливих  момен –
тів бізнес -плану  є надання  інформації  про тих, кому  належить  відігра –
вати  провідні  ролі у становленні  та функціонуванні  фірми . До цієї гру-
пи належать  підприємці , інвестори , члени  ради  директорів , менеджерів
тощо .
2. Організаційна  схема , яка визначатиме  зв’язки та розподіл  відпо –
відальності  в рамках  організації .
3. Кадрова  політика  та стратегія , яка пояснюватиме  принцип  під-
бору , підготовки  та оплати  праці , співробітників . Коротка  інформація
про пільги  та стимули  зможе  дати  уявлення  про характер  і виробничий
клімат  фірми .
У другому  підрозділі  організаційно -юридичного  плану  «Капітал  та
юридична  форма  фірми » підприємець  повідомляє  про те, яка юридич –
на форма  буде  ним обрана  та як буде  капіталізована  фірма .
З погляду  планування , це одна  з найважливіших  частин  пропозиції
про утворення  підприємства . Тут підприємець  повинен  вказати , якого
роду  фінансові  ресурси  йому  потрібні  для успішного  розвитку  фірми  з
самого  початку  її діяльності , визначити  юридичну  форму  фірми  та
способи  фінансової  участі  її учасників , сформулювати  вимоги  до капі-
талу.

167Необхідно  вказати  джерела  фінансових  засобів , які є на даний  час,
а також  ті, які передбачається  залучити  в майбутньому , для того щоб
потенціальний  інвестор  зміг визначитись  стосовно  того, як його  пози –
ки та інвестиції  впишуться  в загальну  фінансову  картину .
Необхідно  повідомити  про те, скільки  власних  коштів  підприємці
вклали  в компанію , скільки  вони  розраховують  залучити  у вигляді  по-
зики , а також  про всі інші джерела  фінансування .
Підприємець  має великий  вибір  варіантів  участі  в бізнесі , які він
може  запропонувати  потенційним  «постачальникам  капіталу ». Най-
поширеніші  з них:
— короткострокова  позика ;
— кредитна  лінія ;
— конвертована  облігація ;
— облігація , що випускається  з варіантом  на частку  в акціонерно –
му капіталі ;
— привілейована  акція ;
— кумулятивна  привілейована  акція ;
— конвертована  акція ;
— звичайна  акція ;
— юридична  акція .
6.2.9. ФІНАНСОВИЙ  ПЛАН
Цей розділ  бізнес -плану  має узагальнити  матеріали  попередніх
розділів  і представити  їх у вартісному  вираженні . До цього  розділу
мають  бути  підготовлені  такі документи :
— прогноз  обсягу  продажу ;
— баланс  грошових  надходжень  і витрат ;
— зведений  баланс  активів  і пасивів ;
— графік  досягнення  беззбитковості ;
— баланс  прибутку  і його  розподіл .
Прогноз  обсягів  продажу  повинен  дати  уявлення  про частку  ринку ,
котру  передбачається  завоювати  під свою  продукцію . Як правило , та-
кий прогноз  складається  на 3—5 років .
Головне  завдання  балансу  грошових  доходів  і витрат  — перевірити
синхронність  надходження  і витрачання  грошових  засобів , тобто  пере –
вірити  майбутню  ліквідність  підприємства . В умовах  ринку  це найсер –
йозніша  проблема , оскільки  велика  прострочена  заборгованість  перед –
віщає  банкрутство .
Дані  балансу  активів  і пасивів  підприємства  використовуються  для
оцінювання  його  фінансового  стану , виявлення  власних  обігових  засо-
бів, перевірки  відповідності  банківських  позик  об’єктам  кредитування ,
розрахункових  стосунків  і використання  ресурсів  за цільовим  призна –
ченням .

168Показники  платоспроможності  підприємства  дають  уявлення  про
його  можливості  щодо  покриття  своїх  зобов ’язань . Як правило , це
співвідношення  між платіжними  засобами , котрі  можуть  бути  мобілі –
зовані  в найкоротший  строк , і зобов ’язаннями .
Показники  платоспроможності  є корисним  інструментом  прийнят –
тя рішень  і за ними  можна  судити  про можливості  виконання  планів .
Одним  з таких  показників  є відношення  обігових  засобів  до коротко –
строкової  заборгованості . На практиці  оптимальне  співвідношення
може  становити  2:1, тобто  короткострокові  зобов ’язання  в два рази пе-
рекриваються  активами . Але не всі обігові  засоби  однаково  ліквідні .
Найліквіднішими  є гроші  і цінні  папери . Їх суму  ділять  на суму  корот –
кострокових  зобов ’язань .
Ще одним  показником  платоспроможності  підприємства  є відно –
шення  довгострокової  заборгованості  до власного  капіталу . Це відно –
шення  має становити  0,65 і менше .
Аналіз  балансу  підприємства  дає змогу  визначити : банкам  і інвес –
торам  — платоспроможність  і забезпеченість  кредитів ; акціонерам  —
надійність  вкладів  та їх прибутків ; керівникам  підприємства  — страте –
гію розвитку  і можливості  самофінансування .
Важливим  є також  складання  балансу  прибутку  та його  розподілу .
До цього  розділу  доцільно  скласти  графік  досягнення  беззбитковості ,
що ілюструє  вплив  на величину  прибутку  обсягу  виробництва , доходів
і собівартості  продукції . За допомогою  графіка  можна  знайти  точку
беззбитковості , тобто  той обсяг  виробництва , при якому  лінія , що по-
казує  зміну  виручки  (доходу ) від реалізації  при заданому  рівні  цін пе-
ресікається  з лінією , що показує  зміну  собівартості  продукції  (витрат ).
Якщо  чистий  доход  надходить  нерівномірно , то строк  окупності ,
протягом  якого  сума  чистих  доходів , дисконтованих  на момент  завер –
шення  інвестицій , дорівнює  сумі інвестицій . Тоді , за визначенням , те-
перішня  величина  доходів  за весь строк  окупності  має дорівнювати
сумі накопичених  інвестиційних  витрат .
Показник  рентабельності  інвестицій  можна  виміряти  із врахуван –
ням фактора  часу . Для цього  приведений  чистий  доход  відносять  до
інвестиційних  витрат .
Ці показники  відображають  процес  порівняння  розподіленого  за
часом  ефекту  від інвестицій  і самих  інвестицій . Інформаційну  базу
розрахунку  показників  становить  потік  платежів , які формуються  за
рахунок  доходу  і самих  інвестицій . Чистий  доход  (чистий  грошовий
потік ) — це сума  чистого  прибутку  та амортизаційних  відрахувань .
Чистий  прибуток  — це різниця  між сукупним  доходом  і сумою  поточ –
них витрат  та податкових  платежів .
Усі методи  оцінювання  ефективності  інвестицій  пов’язані  з приве –
денням  розрахунків  інвестицій  і доходів  до одного  моменту  часу , тоб-
то з розрахунком  відповідальних  теперішніх  величин . Найважливіше

169при цьому  вибрати  рівень  ставки  відсотків , за якою  проводиться  дис-
контування  і яка повинна  враховувати  сутність  ризику .
Ризик  в інвестиційному  процесі  — це зменшення  реальної  віддачі
інвестицій  порівняно  з очікуваною . Для того щоб врахувати  інфляцію ,
скорочення  доходів  тощо , виводять  поправку  за рівнем  відсоткової
ставки .
Отже , мета  фінансового  розділу  бізнес -плану  — сформулювати  та
представити  загальну  всебічну  та достовірну  систему  проектів  щодо
очікуваних  фінансових  результатів  діяльності  фірми . Якщо  ці дані до-
бре підготовлені  та докладно  викладені , то вони  стають  найважливі –
шими  критеріями  оцінювання  привабливості  бізнесу .
З цього  розділу  інвестор  дізнається  про прибуток , на який  він може
розраховувати , та про можливості  потенційного  позичальника  обслу –
говувати  борг .
Дуже  важливо , щоб представлені  дані були  достовірними . Кіль –
кість  досліджень  безпосередньо  відбивається  на точності  планування .
Якщо  дані фінансового  розділу  відхиляються  від відповідних  загаль –
них показників , то слід дати  аргументоване  пояснення  тому .
Важливо  також  періодично  переглядати  свої проекти , оскільки  об-
ставини  змінюються  і може  відбутися  чимало  такого , що справить
вплив  на планові  фінансові  результати  фірми , наприклад , в результаті
підписання  певних  контрактів , коли  з’являється  можливість  очікувати
більшого  обсягу  продаж  або змінюються  ціни на сировину , що впливає
на розмір  очікуваного  валового  прибутку . Для того щоб бізнес -план
був дійовим  інструментом  планування , а також  документом , здатним
привернути  увагу  потенційних  інвесторів  та кредиторів , його  зміст  має
відповідати  обставинам , що склалися .
Фінансовий  план  не повинен  розходитись  із деталями , викладени –
ми в інших  розділах  бізнес -плану . Якщо  в розділі  про маркетинг
йдеться  про намір  фірми  розгорнути  всебічно  сплановану  та дорогу
рекламну  кампанію , це повинно  знайти  відображення  в планових  пока –
зниках  майбутнього  звіту  про прибуток . Якщо  в аналізі  продажу  вра-
ховується  фактор  сезонності , то його  слід передбачити  при проекту –
ванні  грошового  потоку .
У багатьох  відношеннях  фінансовий  план  — найменш  гнучка  за
формою  частина  бізнес -плану . Кожний  документ  має бути  стандарти –

зованим .
Дані  фінансової  статистики  деякою  мірою  диктуються  обставина –
ми: деякі  фірми  обирають  щодня  за звітний  період  рік, інші складають
звіти  за кожний  квартал , місяць , кожного  тижня  і навіть  щодня . Однак
у будь -якому  випадку  представлена  інформація  має задовольняти  ці-
лий ряд вимог .
Усі пропозиції , які стали  основою  висвітлюваних  проектів , слід ви-
класти  в зрозумілій  формі , оскільки  лише  після  ретельного  розгляду

170таких  пропозицій  можна  оцінити  їхню  достовірність . Зважаючи  на те,
що інша  частина  фінансового  плану  є результатом  цих пропозицій , во-
ни являють  собою  його  найважливішу  складову  частину .
Для вже налагодженого  бізнесу , який  має наміри  розширити  свою
діяльність  або приєднати  іншу  компанію , необхідно  показати  фінансо –
ві дані за минулі  роки .
Підготовлений  необхідним  чином  фінансовий  план  може  бути  ви-
користаний  для оцінювання  результатів  бізнесу  фактичного  початку
справи . Іноді  план  може  слугувати  також  базою  для розробки  деталь –
ного  робочого  бюджету  фірми , і тоді він фактично  стає документом , у
якому  детально  розписано , як і коли  використовуватиметься  капітал , а
також  висвітлюється  мета  забезпечення  успіху  бізнесу .
6.2.10. ОЦІНЮВАННЯ  І СТРАХУВАННЯ  РИЗИКУ
У цьому  розділі  бізнес -плану  необхідно  виявити  основні  типи  ри-
зику  в діяльності  підприємця , передбачити  моменти  його  можливого
виникнення  та розрахувати  пов’язані  з цим збитки , розробити  заходи
щодо  його  зменшення  (мінімізації ).
При цьому  слід оцінити  реальність  проекту  нової  діяльності , реко –
нструкції  підприємства , змін у виробничому  процесі  тощо , визначити
можливі  обсяги  виробництва  і витрати  пов’язані  з цим, та очікувані
доходи  (прибуток ), врахувати  конкурентоспроможність  фінансувань .
Оцінюючи  ризик , необхідно  проаналізувати  та оцінити  такі фактори :
Ступінь  ризику , для чого  необхідно  встановити , чи діяльність  під-
приємства  добре  освоєна , чи вона  є новою ; до якої сфери  діяльності
вона  належить ; з високим , середнім  чи низьким  рівнем  ризику .
Ступінь  ймовірності  досягнення  очікуваних  результатів : ймовір –
ність  успіху  в досягненні  запроектованих  обсягів  виробництва , обсягів
реалізації  продукції .
Рентабельність  діяльності : розрахувати  розміри  очікуваних  дохо –
дів, витрат , прибутку  з урахуванням  ступеня  ризику  ймовірності  його
досягнення . Слід  розрахувати  планову  рентабельність  у відсотках  до
обсягу  діяльності , поточних  витрат , капіталовкладень .
Окремі  найсуттєвіші  види  ризику : невиконання  обов ’язків  постача –
льників , коливання  попиту  на продукцію , зміна  цін, платоспроможнос –
ті споживачів , порушення  проектів  реконструкції  підприємства , поми –
лки в плануванні , вплив  конкурентних  підприємств  тощо . Доцільно
визначити  види  ризику , за якими  можливе  страхування .
Заходи  щодо  мінімізації  збитків , пов’язаних  із комерційним  ризи –
ком. Слід  передбачити , до яких  страхових  установ  варто  звернутися ,
на які суми  планувати  страхові  внески .
Ризик  визначається  як відхилення  сподіваних  результатів  від сере-
дньої  величини . Його  також  можна  розглядати  як шанс  мати  збитки

171або одержати  прибуток  (доход ) від інвестування  коштів  конкретного
проекту . Шанси  одержати  прибуток  чи зазнати  збитків  можуть  бути
високі  або низькі , незалежно  від рівня  ризику .
Ризик  можна  поділити  на дві категорії : за рівнем  і часом .
Рівень  ризику . Деякі  інвестиції  забезпечують  високий  доход  (при-
буток ), інші — низький . Якщо  справа  (проект ) цілком  певна , то важко
сподіватись  на високі  доходи . Але якщо  пропонують  вкласти  гроші  у
ненадійну  або ризикову  справу , тоді цілком  закономірно  вимагати  ви-
сокий  доход . Тобто , інвестори  мають  одержувати  компенсацію  за ри-
зики .
Малий  ризик  пов’язаний  з низькими  доходами , великий  — з висо –
кими .
Рівень  ризику  залежатиме  від того, чи пов’язаний  бізнес  із добре
освоєною  галуззю  діяльності . Залежно  від певності  інвестованої  спра –
ви рівень  ризику  може  бути  високим , середнім  або низьким .
Визначити  рівень  ризику  можна , порівнявши  ризикованість  тих чи
інших  вкладів  у ту чи іншу  справу  (бізнес ). Наприклад , звичайно  менш
ризиковано  мати  справу  з відомими  фірмами  (підприємствами ), в яких
добре  йдуть  справи , або відкривати  бізнес  у добре  освоєній  галузі  із за-
безпеченим  ризиком  збуту . Шанси  повернути  інвестиції , вкладені  в на-
дійні  компанії , значно  вищі , ніж вкладені  в невідомі  фірми . Шанси  по-
вернути  інвестиції , вкладені  в надійні  компанії , значно  вищі , ніж
вкладені  в невідомі  фірми . Значно  легше  прогнозувати  доходи  від менш
ризикованих  компаній  (бізнесу ), і навпаки , заняття  ненадійним  бізнесом
чи співробітництво  з невідомими  фірмами  є ризиковим , оскільки  доходи
від них можуть  бути  несталими . Таким  чином  рівень  доходу  (ставка  ди-
сконту ) нижчий  у надійній  справі , інвестування  ризикованої  справи  по-
требують  більшої  компенсації  за ризик . Тому  нижча  ставка  дисконту  і
доходи  від менш  ризикованої  компанії  (діяльності ) цінуються  більше ,
ніж такі самі доходи  високоризикованої  компанії  (бізнесу ).
Фактор  часу  також  значно  впливає  на рівень  ризику . Готівка  для
інвестора  важить  більше , ніж гроші  в майбутньому . Коли  інвестор
вкладає  свій капітал  у певний  бізнес , він завжди  ризикує  або відчуває
невпевненість , що капітал  у майбутньому  принесе  очікуваний  прибу –
ток. І чим триваліший  термін  вкладу , тим більший  ризик , тобто  ризик  є
зростаючою  функцією  часу . Щоб  примусити  позачальника  ризикувати ,
розлучатися  зі своїми  грошима  надовго , він має бути  впевненим , що
отримає  добру  компенсацію .
Якщо  кошти  (капітал ) вкладаються  на триваліший  термін , кредитор
повинен  одержати  винагороду  за те, що взяв на себе ризик  часу .
Коли  гарантовано , що інвестиції  не завдадуть  збитків  і вони  вкла –
даються  на дуже  короткий  період , їх називають  безпечними .
Таким  чином , рівень  ризику  можна  поділити  на безпечну  ставку  та
премію  за ризик , пов’язаним  із фактором  часу .

172Безпечна  ставка  — це відсоткова  ставка , що сплачується  за нери –
зиковані  активи  або ті, що мають  гарантований  доход . Вона  є критері –
єм для оцінки  ризикованості  інших  активів .
Премія  за ризик  — це необхідна  норма  доходу  понад  безпечний
доход  на капітал . Як свідчить  практичний  досвід , премія  за ризик  на
цінні  папери  з багаторічним  терміном  їх погашення  завжди  вища  за
премію  на ті цінні  папери , що випускаються  на рік.
Ризик  можна  оцінити , враховуючи  мінливість  очікуваних  доходів .
Якщо  мінливість  висока , важко  точно  передбачити , якими  будуть  над-
ходження  (доходи , прибуток ). Якщо  мінливість  сподіваних  доходів  не-
значна  і не дуже  змінюється , в результаті  вкладення  інвестицій  чи ін-
ших видів  діяльності  легше  передбачити .
Отже , загальний  рівень  ризику  складається  з безпечної  ставки  і
премії  за ризик , що визначається  як різниця  між загальним  рівнем  ри-
зику  і безпечною  ставкою .
Залежність  ризику  від часу  (термінів  погашення ) можна  проілюст –
рувати  даними  табл . 6.2.
Таблиця  6.2
ЗАЛЕЖНІСТЬ  РИЗИКУ  ВІД ЧАСОВОГО  ФАКТОРА
Вид вкладеньСтроки  окупності
капіталу
(термін  погашення )Безпечна
ставка , %Премія
за ризик , %Загальний
ризик , %
Цінні  папери 3 місяці
1 рік
20 років5
550
12
3255
17
330
Як бачимо , ризик , пов’язаний  з короткостроковими  вкладеннями ,
значно  менший , ніж із довгостроковими . Масштаб  відхилень  рівня  ри-
зику  з надією  одержати  очікуваний  доход  може  бути  значним . Розмір
відхилень  у той чи інший  бік від середнього  ризику  залежить  від на-
дійності  вкладення  капіталів .
Щоб  оцінити  переваги  різних  напрямів  інвестицій  і оперувати  ни-
ми, ці відхилення  доцільно  звести  до одного  значення , а потім  у межах
цього  значення  прогнозувати  різні  рівні  прибутку  з урахуванням  ймо-
вірності  їх досягнення . Сума  величини  ймовірності  дорівнює  1.
При оцінюванні  ризику  проектів  нових  підприємств  чи реконстру –
кції діючих  слід врахувати , що ймовірні  значення  допомагають  визна –
чити  можливість  одержання  очікуваних  прибутків  за тих чи інших
умов . Визначити  розмір  прибутку  та ймовірність  його  одержання  мож-
на за допомогою  спостережень , набутого  досвіду , сфери  прикладання
капіталів  (в освоєну  справу , справу , яка лише  освоюється , чи нову ).

173Чим більша  непевність  у кінцевому  результаті , тим ширша  межа  від-
хилень  прибутковості  від середнього  її значення . Залежно  від складно –
сті, точності  аналізу  та розрахунків  прибутку  менеджер  (економіст )
надає  величину  ймовірності  кожному  значенню  в межах  відхилень .
Це передбачає  детальний  розгляд  страхових  організацій  і компаній ,
з якими  доцільно  укладати  договори  про страхування , та на які суми
планується  їх укладати .
Укладаючи  договір  про страхування  між підприємством  і страхо –
вою компанією , остання  переймає  на себе відповідальний  ризик  свого
клієнта . Страхувальник  зобов ’язується  повернути  страховику  в межах
страхової  суми  збитки , понесені  страховиком  у результаті  виникнення
страхового  випадку .
Ринкові  відносини  розширили  сферу  страхування  фінансового  рин-
ку підприємств  і включають  поряд  із страхуванням  одержання  прибут –
ку страхування  рівня  цін, стабільності  надходження  сировини  від по-
стачальників  тощо . Поряд  із добровільним  страхуванням  існує  обов ’я-
зкове  страхування  майна  і медичне  страхування , що передбачається
кошторисом  витрат  підприємства .
У договорі  зазначаються  заходи  щодо  видів  ризику , які не підляга –
ють страхуванню  — через  неправильний  вибір  проекту , коливання
кон’юнктури  ринку , зміну  ціни попиту , соціальну  нестабільність  тощо .
З цією  метою  в підприємствах  може  створюватися  фонд  комерційного
ризику , величина  якого  коливається  від 5 до 15 % прибутку .
Далі  переглядається  рентабельність  справи  з урахуванням  заходів ,
що плануються .
Бізнес -план  завершується  діловим  розкладом , у якому  встановлю –
ється  графік  основних  дій, а саме : розробка  нового  продукту  і процесу
його  виробництва , аналіз  ринку , розробка  програми  продажів . Слід  ви-
ділити  найважливіші  частини  завдання  і конкретні  дії, що визначають
успіх  справи . Перелік  таких  дій охоплює  замовлення  на сировину , по-
чаток  виробництва , перші  продажі , оплату  перших  рахунків . Складан –
ня розкладу  дозволить  контролювати  основні  дії справи , передбачати  і
коригувати  збої з тим, щоб послабити  можливий  ризик .
6.2.11. ДОДАТКИ
У додатки  включають  лише  ті документи , в яких  безпосередньо
заінтересовані  потенційні  інвестори  чи кредитори .
Посилення  на всі документи , які містяться  в додатках , мають  бути
зроблені  в тексті  бізнес -плану . Зокрема  в додатки  до бізнес -плану  мо-
жуть  включатися : інформаційні  документи , угоди  оренди , контракти ,
прейскуранти  постачальників  чи конкурентів , тобто  відомості , що де-
талізують , уточнюють , пояснюють  зміст  основних  розділів  бізнес –
плану .

174ПИТАННЯ  ДЛЯ ЗАКРІПЛЕННЯ  МАТЕРІАЛУ  І САМОСТІЙНОЇ  РОБОТИ
1. Сутність  бізнес -плану .
2. Планування  як початок  виробничої  діяльності .
3. Можливості  бізнес -плану .
4. Функції  бізнес -плану .
5. Цілі розробки  та функції  бізнес -плану .
6. Класифікація  бізнес -плану .
7. Фактори , що впливають  на зміст  та структуру  бізнес -плану .
8. Структура  бізнес -плану .
9. Аналіз  і прогнозування  попиту  населення .
10. Етапи  дослідження  і оцінювання  факторів  конкуренції .
11. Етапи  ринкових  досліджень .
12. Показники  конкурентоспроможності .
13. Характеристика  стратегій  ціноутворення .
14. Структура  виробничого  плану .
15. Основні  складові  фінансового  плану .
16. Основні  типи  ризику .
17. Важливість  бізнес -плану  в сучасних  умовах .

175ЗОВНІШНЄ  СЕРЕДОВИЩЕ
ГОСПОДАРЮВАННЯ  ПІДПРИЄМСТВА
ПИТАННЯ  ДЛЯ ТЕОРЕТИЧНОЇ  ПІДГОТОВКИ
7.1. Вплив  зовнішнього  середовища  на діяльність  підприємства .
7.2. Макросередовище  господарювання  та його  основні  чинники .
7.3. Ринкове  середовище  господарювання  підприємства .
КЛЮЧОВІ  ТЕРМІНИ  І ПОНЯТТЯ
• Зовнішнє  середовище
• Макросередовище
• Мікросередовище
• Елементи  мікросередовища
• Чинники  макросередовища
• Ринок• Структура  ринку
• Види  ринків
• Інфраструктура  ринку
• Елементи  ринкової  інфраструктури
• Принципи  поведінки  на ринку
7.1. ВПЛИВ  ЗОВНІШНЬОГО  СЕРЕДОВИЩА
НА ДІЯЛЬНІСТЬ  ПІДПРИЄМСТВА
Результати  діяльності  підприємства  значною  мірою  визначаються  йо-
го зовнішнім  середовищем . Підприємства  стежать  за зовнішньою  обста –
новкою  з метою  виявити  та використати  її сприятливі  можливості  для
досягнення  поставленої  мети , уникнути  при цьому  загрози  перешкод .
Підприємство , як відкрита  система , залежить  від зовнішнього  середови –
ща стосовно  поставок  ресурсів , енергії , кадрів , а також  споживачів .
Зовнішнє  середовище  — це сукупність  господарських  суб’єктів ,
економічних , суспільних  і природних  умов , національних  та міждер –
жавних  умов  і чинників , що діють  у глобальному  оточенні . Зовнішнє
середовище  будь -якого  підприємства  можна  визначити  як сукупність
двох  сфер : макросередовища  та мікросередовища .
Макросередовище  складається  з елементів , які не знаходяться  у
зв’язку з підприємством  постійно , але впливають  на формування  зага-
льної  атмосфери  бізнесу . Це середовище  непрямих  контактів  підпри –
ємства . До його  елементів  належать :
— економічне  середовище ;
— політичне  середовище ;
— соціальне  середовище ;
— природне  середовище ;
— технологічне  середовище ;
— екологічне  середовище  та ін.

176Мікросередовище  — це середовище , елементи  якого  прямо  і по-
стійно  впливають  на діяльність  підприємства .
До елементів  мікросередовища  відносяться :
— постачальники ;
— посередники ;
— споживачі ;
— конкуренти ;
— робоча  сила ;
— державні  органи .
Постачальники  матеріалів , комплектуючих  виробів , енергетичних
та інформаційних  ресурсів , фінансів  тощо , якщо  вони  володіють  вели –
кою конкурентною  силою , можуть  поставити  підприємство  у велику
залежність  від себе. Тому  при виборі  постачальників  важливо  глибоко
та всебічно  вивчати  їх діяльність  та потенціал , для того щоб зуміти  по-
будувати  такі відносини  з ними , які забезпечили  б підприємству  мак-
симум  сили  у взаємодії  з постачальниками . Конкурентна  сила  постача –
льників  залежить  від таких  факторів :
— рівень  спеціалізованності  постачальників ;
— величина  вартості  для постачальника  переключення  на інших
клієнтів ;
— ступінь  спеціалізованності  покупця  в купівлі  певних  ресурсів ;
— концентрація  постачальників  на роботі  з конкретними  клієнтами ;
— важливість  для постачальника  обсягу  виробництва .
На стадії  поза межами  безпосереднього  виробництва  важливими
суб’єктами  мікросередовища  є посередники , тобто  ті організації  або
окремі  фізичні  особи , які допомагають  виробникам  в реалізації  їх то-
варів  на відповідних  ринках . До них відносяться  торгові  посередники ,
фірми -спеціалісти  з організації  товарообігу  (включаючи  транспортні
підприємства , складську  мережу ), агентства  з надання  маркетингових
послуг  (спеціальних  досліджень , консалтингових  послуг , реклами  то-
що), а також  кредитно -фінансові  установи  комерційної  спрямованості
(комерційні  банки , страхові  компанії ).
Вивчення  споживачів  дозволяє  підприємству  краще  зрозуміти ,
який  продукт  буде  прийматися  покупцями  найбільше , на який  обсяг
продажу  може  розраховувати  підприємство , наскільки  можна  розши –
рити  коло  потенційних  покупців , що чекає  продукт  у майбутньому
тощо .
Вивчення  споживача  як елемента  мікросередовища  підприємства  в
першу  чергу  має своєю  метою  складання  профілю  тих, хто купує  про-
дукт , який  реалізує  підприємство . Профіль  покупця  може  бути  складе –
ний за такими  характеристиками :
— географічне  місцезнаходження ;
— демографічні  характеристики  (вік, освіта , сфера  діяльності
тощо );

177— соціально -психологічні  характеристики  (становище  у суспільст –
ві, стиль  поведінки , смаки , звички  тощо );
— ставлення  споживача  до продукту  (чому  він купує  даний  про-
дукт , чи користується  він сам продуктом , як оцінює  продукт  та ін.).
Підприємству  доводиться  боротися  за споживача  та ресурси  з кон-
курентами . Конкурентне  середовище  формується  не тільки  внутріш –
ньогалузевими  конкурентами , які виробляють  аналогічну  продукцію  та
реалізують  її на тому  ж ринку . Суб’єктами  конкурентного  середовища
є фірми , які можуть  увійти  на ринок , а також  ті, які виробляють  това-
ри-субститути .
Багато  підприємств  не приділяють  необхідної  уваги  можливій  за-
грозі  з боку  нових  фірм  і тому  програють  у конкурентній  боротьбі  са-
ме їм. Про це дуже  важливо  пам’ятати  та завчасно  створювати  бар’єри
на шляху  входження  на ринок  нових  виробників . Такими  бар’єрами
можуть  бути  глибока  спеціалізація  у виробництві  продукту , зниження
витрат , контроль  над каналами  збуту  продукції  тощо .
Аналіз  ринку  робочої  сили  спрямований  на те, щоб виявити  його
потенційні  можливості  в забезпеченні  підприємства  кадрами , необхід –
ними  для вирішення  ним своїх  завдань . Підприємство  повинне  вивчати
ринок  робочої  сили  як з точки  зору  наявності  на цьому  ринку  кадрів
необхідної  спеціальності  та кваліфікації , необхідного  рівня  освіти , не-
обхідного  віку, статі  і т. п., так і з точки  зору  вартості  робочої  сили .
Серед  найбільш  вагомих  факторів  мікросередовища  особливе  місце
належить  факторам  регулюючого  впливу  державних  законодавчих
органів , різних  державних  установ , які наглядають  за дотриманням  за-
конів  і видають  необхідні  нормативні  акти , місцевих  адміністративних
органів , а також  профспілок  та інших  громадських  організацій  та
об’єднань .
7.2. МАКРОСЕРЕДОВИЩЕ  ФУНКЦІОНУВАННЯ
ТА ЙОГО  ОСНОВНІ  ЧИННИКИ
Макросередовище  створює  загальні  умови  знаходження  підприєм –
ства у зовнішньому  середовищі . У більшості  випадків  макросередови –
ще не має специфічного  характеру , застосованого  до будь -якого  окре –
мо взятого  підприємства . Хоча  ступінь  впливу  стану  макросередовища
на різні  підприємства  різна , що пов’язано  з відмінностями  як у сфері
діяльності , так і з внутрішнім  потенціалом  підприємства .
У досить  складному  макросередовищі , що оточує  підприємство , діє
значно  більша  кількість  чинників , ніж у мікросередовищі . Цим  чинни –
кам властивий  високий  рівень  варіантності , невизначеності  та непе –
редбачуваності  можливих  наслідків . Отже , до основних  чинників  мак-
росередовища  належать  економічні , політичні , соціальні , технологічні
та екологічні .

178Вивчення  економічного  чинника  макросередовища  дозволяє  зро-
зуміти , як формуються  та розподіляються  ресурси . До основних  чин-
ників  економічного  середовища , які потребують  постійної  діагностики
і оцінки  з точки  зору  можливих  для підприємства  наслідків  від їх змі-
ни, належать : рівень  та темпи  інфляції , коливання  курсу  національної
валюти  відносно  валют  інших  держав , умови  одержання  кредиту  і
процентна  банківська  ставка  тощо .
Ставка  відсотка  (рівень  процентної  ставки ) в економіці  значно
впливає  на споживацький  попит . Для придбання  товарів  споживачі  ча-
сто беруть  у борг . Менш  ймовірно , що вони  робитимуть  так само  за
наявності  високих  ставок  відсотка . Можна  навести  як приклад  ринок
житла , де відсоток  по заставі  прямо  впливає  на попит  квартир , що, в
свою  чергу , впливає  на кількість  початих  нових  житлових  проектів . І
якщо  організація  працює  в області  житлової  індустрії  (надає  позики ,
виступає  як інвестор  або будівельний  підрядник ), то зростання  проце –
нтних  ставок  буде  загрозою  для реалізації  планів  організації , а їх зни-
ження  — нові можливості  для розвитку .
Організації , що планують  розширятися , які повинні  фінансуватися
за рахунок  отримання  позик , очевидно , стежитимуть  за рівнем  ставки
відсотка  і її впливом  на ціну капіталу . Тому  ставка  відсотка  спричиню –
ватиме  пряму  дію на потенційну  привабливість  різних  стратегій .
Курси  обміну  валют  визначають  вартість  гривні  по відношенню  до
вартості  грошових  одиниць  інших  країн . Зміни  в курсах  обміну  валют
безпосередньо  впливають  на конкурентоспроможність  продукції  орга-
нізації , якщо  вона  експортує  товари  на світовий  ринок . Коли  вартість
гривні  по відношенню  до інших  валют  низька , товари , вироблені  в
Україні , відносно  недорогі , що знижує  загрозу  з боку  іноземних  кон-
курентів  і скорочує  імпорт . Але якщо  вартість  гривні  підвищується , то
імпорт  стає відносно  недорогим , що, в свою  чергу , підвищує  рівень  за-
гроз для організації , створюваних  іноземними  конкурентами .
Темп  економічного  зростання  впливає  на можливості  і загрози , для
організації . Коли  відбувається  зростання  в економіці , збільшуються
витрати  споживачів , що викликає  конкурентний  тиск  на організацію
через  швидке  зростання  числа  підприємств  в привабливій  області .
Зниження  темпів  економічного  зростання  і скорочення  споживацьких
витрат  також  призводять  до зростання  конкурентного  тиску , виклика –
ного  прагненням  підприємств  залишитися  в галузі  в умовах  загрози
кризи .
Уряди  більшості  країн  світу  докладають  значні  зусилля  для зни-
ження  рівня  інфляції . Звичайно  наслідком  цих зусиль  є зниження  про-
центної  ставки  і, тим самим , поява  ознак  економічного  зростання . Ор-
ганізації , зокрема , стурбовані  інфляцією  тому , що майбутня  еконо –
мічна  обстановка  в умовах  високої  інфляції  виявляється  менш  перед –
бачуваною , ускладнюючи  планування .

179Окрім  перерахованих , є й інші економічні  чинники : структура  спо-
живання  і її динаміка ; економічні  умови  в іноземних  державах ; показ –
ники  торгового  балансу ; зміна  попиту ; грошово -кредитна  і фінансова
політика ; тенденції  на ринку  цінних  паперів ; рівень  продуктивності
праці  в галузі  і темпи  її зростання ; ставки  податків  тощо .
Різні  чинники  законодавчого  і державного  характеру  можуть  впли –
вати  на рівень  існуючих  можливостей  і загроз  у діяльності  підприємс –
тва. Національні  і іноземні  уряди  можуть  бути  для певних  підприємств
основними  регуляторами  їх діяльності , джерелами  субсидій , роботода –
вцями  і покупцями . Це може  означати , що для даних  організацій  оцін-
ка політичної  обстановки  може  бути  найважливішим  аспектом  аналізу
макросередовища . Така  оцінка  здійснюється  через  деталізацію  полі-
тичних  чинників , що впливають  на організацію . Таких  чинників  бага-
то, ще більше  їх різних  поєднань , тому  виділимо  і перерахуємо  ті, що
частіше  тряпляються  при проведенні  аналізу  макросередовища : зміни
в податковому  законодавстві ; розстановка  політичних  сил; відносини
між діловими  колами  і урядом ; патентне  законодавство ; законодавство
про охорону  навколишнього  середовища ; урядові  витрати ; антимоно –
польне  законодавство ; грошово -кредитна  політика ; державне  регулю –
вання ; політичні  умови  в іноземних  державах ; розміри  державних  бю-
джетів ; відносини  уряду  з іноземними  державами .
Деякі  з цих чинників  впливають  на всі підприємства , наприклад ,
зміни  в податковому  законодавстві . Інші  — тільки  на невелику  кіль-
кість  суб’єктів , діючих  на ринку , наприклад , антимонопольне  законо –
давство . Треті  — істотні , насамперед , для політичних  організацій , на-
приклад , розстановка  політичних  сил або результати  виборів . Проте  в
тій чи іншій  мірі, прямо  або опосередковано , політичні  чинники  впли –
вають  на всі організації . Наприклад , на виробника  іграшок  впливати –
муть  стандарти  безпеки  іграшок , зміни  в правилах  імпорту  і експорту
сировини , устаткування , технологій  і готової  продукції , зміни  в подат –
ковій  політиці  держави  і т. п.
Соціальні  чинники  формують  стиль  життя , роботи , споживання  і
спричиняють  значну  дію практично  на всі підприємства . Нові  тенден –
ції створюють  тип споживача  і, відповідно , викликають  потребу  в ін-
ших товарах  і послугах , визначаючи  нові стратегії  організації .
Для того щоб визначити  найзначущіші  можливості  і загрози  з боку
соціальних  чинників , організаціям  необхідно  враховувати  нові тенден –
ції (наприклад , такі факти , як більш  освічений  споживач , збільшена  кі-
лькість  працюючих  жінок , старіюче  населення ). Так, старіюче  насе-
лення  з великим  відсотком  людей  старше  55—60 років  означає
сприятливі  можливості  (в значенні  збільшення  попиту  на їх послуги )
для організацій , що працюють  у тих галузях , які викликають  найбіль –
ший інтерес  у літніх  людей , — соціальний  захист  пенсіонерів , добро –
дійність , патронаж , охорона  здоров ’я і т. д. Зміни  в статевому , віково –

180му і національному  складі  населення  теж можуть  здійснювати  важли –
вий вплив  на організації .
Можна  перерахувати  основні  соціальні  чинники , з якими  органі –
зації  стикаються  найчастіше : народжуваність ; смертність ; коефіцієн –
ти інтенсивності  імміграції  і еміграції ; коефіцієнт  середньої  тривало –
сті життя ; доход ; стиль  життя ; освітні  стандарти ; купівельні  звички ;
відношення  до праці ; відношення  до відпочинку ; відношення  до яко-
сті товарів  і послуг ; економія  енергії ; відношення  до уряду ; проблеми
міжетнічних  відносин ; соціальна  відповідальність ; соціальний  доб-
робут .
Вплив  технологічних  чинників  на організації  часто  настільки
очевидний , що їх вважають  основним  двигуном  виробничого  прогре –
су. Революційні  технологічні  зміни  і відкриття  останніх  десятиріч ,
наприклад , виробництво  за допомогою  роботів , проникнення  в по-
всякденне  життя  людини  комп ’ютерів , нові види  зв’язку , транспорту ,
зброї  і багато  чого  іншого , представляють  великі  можливості  і серйо –
зні загрози , дію яких  виробники  повинні  усвідомлювати  й оцінювати .
Деякі  відкриття  можуть  створювати  нові галузі  промисловості  і за-
кривати  старі .
Дію технологічних  чинників  можна  оцінювати  як процес  творення
нового  і руйнування  старого . Прискорення  технологічних  змін скоро –
чує середню  тривалість  життєвого  циклу  продукту , тому  організації
повинні  передбачати , які зміни  несуть  із собою  нові технології . Ці змі-
ни можуть  впливати  не тільки  на виробництво , а й на інші функціона –
льні сфери , наприклад , на кадри  (підбір  і підготовка  персоналу  для ро-
боти  з новими  технологіями  або проблема  звільнення  надмірної
робочої  сили , що вивільняється  унаслідок  упровадження  нових , більш
продуктивних  технологічних  процесів ) або, наприклад , на маркетинго –
ві служби , перед  якими  ставиться  завдання  розробки  методів  продажу
нових  видів  продукції .
До основних  екологічних  чинників  відносяться : обсяги  викидів  у
середовище  забруднювальних  та отруйних  речовин , рівень  фізичного
(електромагнітного , радіаційного , теплового ) впливу  на середовище ;
надійність  і соціально -екологічна  безпека  виробничих  систем , великих
техногенних  утворень  — гідротехнічних  споруд , газо-, нафтопроводів ,
тунелів  тощо ; кількість  і якість  продукції , що виробляється , її безпеч –
ність  і утилізаційна  придатність ; стан природного  середовища , в якому
знаходиться  підприємство , до і після  реалізації  запланованої  стратегії
розвитку  і розміри  можливих  незворотних  негативних  наслідків .
Розглянуті  фактори  макросередовища  відносно  того чи іншого  під-
приємства  відіграють  неоднакову  роль  і можуть , залежно  від обставин
впливати  на його  діяльність  позитивно , негативно  або залишитися
нейтральними . Комбінаційний  склад  факторів , їх варіації , пріоритети  і
вагомість  залежать  від цілей  підприємства , видів  його  діяльності , ор-

181ганізаційно -виробничої  структури , складності  виробничо -господар –
ських  та комерційних  зв’язків , а також  від конкретних  ситуацій , у яких
може  опинитися  підприємство .
7.3. РИНКОВЕ  СЕРЕДОВИЩЕ  ГОСПОДАРЮВАННЯ  ПІДПРИЄМСТВА
Ринок  — це сукупність  відносин  між продавцями  і покупцями , які
обмінюються  продукцією  спеціалізованої  діяльності .
Передумовою  виникнення  подібного  типу  відносин  є, по-перше ,
розподіл  праці  або економічна  спеціалізація , внаслідок  чого  кожний
концентрує  свої зусилля  на створенні  якогось  одного  виду  продукту
або його  частини  і тому  має потребу  в продукції  виготовленій  іншими ;
по-друге , забезпечення  прав  власності  на продукцію , тобто  переважа –
ючої  можливості  володіти , використовувати  і розпоряджатися  нею.
У широкому  економічному  розумінні  ринок  — це механізм  форму –
вання  і руху  відтворювальних  зв’язків , який  грунтується  на товарно –
грошових  відносинах  і конкуренції  самостійних  суб’єктів  господарю –
вання . У такому  розумінні  він виступає  як економічна  система  країни .
Виходячи  з цього , ринок  є системною  сукупністю  економічних  відно –
син, які будуються  на ґрунті  ринкових  законів  і принципів .
У вузькому  значенні  ринок  — це: а) сукупність  актів  купівлі –
продажу  товарів  (послуг ); б) сукупність  дійсних  або потенційних  про-
давців  і покупців  продуктів  (послуг ); в) місце , де здійснюються  угоди
між покупцями  і продавцями  конкретного  товару  (послуги ); г) сфера
обороту  товару  (взаємозамінних  товарів ), на який  протягом  певного
часу  і в межах  певної  території  існує  попит  і пропозиція .
Ринок  виконує  низку  соціально -економічних  функцій :
— він є ланкою , яка поєднує  виробництво  і споживання  через
механізм  прямих  і зворотних  зв’язків . Інструменти  ринку  (ціни , ди-
наміка  і співвідношення  попиту  та пропозиції , відсоткові  ставки ,
валютний  курс , курс  цінних  паперів  тощо ) слугують  важливим
джерелом  економічної  інформації , відображають  ситуацію  в різних
галузях  і сферах  господарської  діяльності  і водночас  активно  впли –
вають  на зміни  цієї ситуації , формування  основних  економічних
пропорцій  країни ;
— виявляє  суспільну  корисність  тих чи інших  товарів  та послуг ,
дозволяє  реально  оцінити  їхню  вартість , визначити , якою  мірою  витра –
ти виробництва  кожного  товаровиробника  корегують  із суспільно  не-
обхідними  витратами ;
— ринкова  конкуренція  слугує  ефективним  інструментом  регулю –
вання  обсягів  виробництва , дозволяє  точно  визначити  лідерів  і аутсай –
дерів  серед  господарюючих  суб’єктів , забезпечує  споживачеві  можли –
вість  вибору , примушує  підприємства  використовувати  науково –
технічні  новації , поліпшувати  якість  товарів  та послуг .

182У ринкові  відносини  вступає  безліч  суб’єктів , а в сферу  обігу  над-
ходять  різноманітні  товари  та послуги , що формують  складну  та бага-
тогранну  структуру  ринку . Найбільш  поширеним  є чотирипозиційний
підхід  до загальної  структуризації  ринку , а саме : з позиції  його
суб’єктивного  складу , продуктово -ресурсного  наповнення , елементно –
технологічних  зв’язків  і територіально -просторової  організації . Докла –
дніше  цей підхід  представлено  в табл . 7.1.
Таблиця  7.1
СТРУКТУРА  РИНКУ
Ознаки  структуризації  ринків Види  ринків
Суб’єктний  склад — ринок  споживачів
— ринок  виробників
— ринок  посередників
— ринок  державних  установ
—ринок  міжнародних  установ , продавців  і
посередників
Продуктово -ресурсне  напо –
внення—ринок  продовольчих  і непродовольчих
товарів
— ринок  знаряддя  і предметів  праці  та ін-
ших товарів  виробничого  призначення
—ринок  житла , землі , природних  багатств  і
корисних  копалин  та інших  послуг
— ринок  грошей , валюти , цінних  паперів
— монотоварний  ринок  та інші
Елементно -технологічні
зв’язки— ринок  засобів  виробництва
— ринок  предметів  споживання
— ринок  інновацій  та інформації
— ринок  інвестицій
— ринок  робочої  сили
— ринок  грошово -кредитний
— валютний  ринок
Територіально -просторова
організація— місцевий  (локальний ) ринок
— регіональний  ринок
— національний  ринок
— транснаціональний  ринок
— світовий  ринок
Економіка  сучасних  вітчизняних  підприємств  має ряд особливос –
тей, які пов’язані  з неузгодженістю  рішень  на державному  рівні , не-
стабільністю  законодавчої  бази, високим  рівнем  податків , «втечею »
кваліфікованих  кадрів . Такі негативні  моменти  спричинюють  низький

183рівень  іноземного  інвестування  в економіку  України , обертання  знач-
ної маси  грошових  коштів  поза банками , «перелив » капіталів  зі сфери
виробництва  у сферу  торгового  бізнесу  через  відсутність  стимулів  і
пільг  для вітчизняних  товаровиробників  та ін.
Усунення  таких  негативних  явищ  дало  б можливість  поліпшити
роботу  вітчизняних  підприємств , створити  умови  для стабілізації  їх
власного  становища  та для наповнення  бюджету  держави .
Ринок  має достатньо  ефективний  механізм  стихійної  координації
дій агентів , які беруть  участь  в обміні . Цей механізм  дозволяє  зі значно
більшим  успіхом  досягати  бажаних  цілей , ніж тоді, коли  вони  свідомо
формуються  і спеціально  переслідуються .
Кожний  індивідуум  прагне  до задоволення  свого  власного  інтересу ,
але, зіштовхуючись  при цьому  з інтересами  інших  учасників  обміну ,
змушений  для своєї  ж користі  враховувати  їх при прийнятті  своїх  рі-
шень . В результаті  досить  швидко  знаходиться  оптимальний  варіант
відповіді  на запитання  про те, що, скільки , за допомогою  яких  ресурсів
і для кого  виробляти .
Англійський  економіст  ХVІІІ століття  Адам  Сміт  назвав  цей механізм
«незримою  рукою », що направляє  людей  до цілей , які зовсім  не входили
до їх намірів , але вони  досягають  їх більш  діючим  способом , ніж тоді, ко-
ли вони  свідомо  прагнуть  зробити  це. Для функціонування  цього  механіз –
му необхідна  тільки  інформація  та свобода  прийняття  рішень .
Основні  носії  ринкової  інформації  — це ціни. Ціна  — це кількість
того, що необхідно  віддати , щоб отримати  одиницю  бажаного  товару
чи послуги .
Ціни  несуть  інформацію  про те, що і скільки  бажають  продавці  ре-
алізувати , а покупці  — придбати . Вони  є сигналами , орієнтуючись  на
які продавці  і покупці  приймають  рішення , вибираючи  найкращий , з їх
точки  зору , варіант  дій.
Ціни  не тільки  несуть  інформацію , але й спонукають  до дій у ви-
значеному  напрямі . Виробники  прагнутимуть  виробляти  ті товари  і в
тому  місці , де за них можна  отримати  найбільшу  ціну. Споживачі , на-
впаки , намагатимуться  придбати  товари  і послуги  за більш  низькими
цінами . Відповідно  до цього  й пересуватимуться  ресурси , визначаючи
кількість  і асортимент  виробленої  продукції .
Ринкова  система  вільного  підприємництва  повинна  давати  відпо –
відь на такі запитання :
1. Скільки  товарів  і послуг  необхідно  виготовляти ?
2. Що необхідно  виробляти ?
3. Як цю продукцію  треба  виготовляти ?
4. Хто повинен  отримати  цю продукцію ?
5. Як саме  система  адаптується  до змін?
У ринковій  системі  ці питання  вирішуються  без ніякого  приму –
шення  або централізованого  керівництва .

184Ринкова  система  — це складний  механізм  координації , який  діє
через  систему  цін і ринків , механізм  зв`язку, який  застосовується  для
поєднання  дій мільйонів  різних  індивідів .
Це не система  хаосу  і анархії . Вона  має визначений  внутрішній  по-
рядок  і підпорядковується  встановленим  закономірностям .
У ринковій  економіці  немає  адміністративного  контролю  за вироб –
ництвом  і споживанням . Функції  контролю  в такій  економіці  виконує
механізм  конкуренції . Конкурентна  ринкова  система  містить  стимули  і
для технічного  прогресу . Піонерне  застосування  технології , яке знижує
рівень  витрат  на виробництво , дає змогу  такій  прогресивній  фірмі
отримати  додатковий  прибуток . Більше  того, конкурентна  ринкова  си-
стема  створює  обставини , що сприяють  швидкому  розповсюдженню
нової  технології . Конкуренти  повинні  слідувати  прикладу  найбільш
прогресивної  фірми , інакше  їх чекають  збитки  або навіть  банкрутство .
На відміну  від адміністративно -командної  (планової ) системи
управління , при ринковій  економіці  товаровиробникам  зверху  не до-
водять  номенклатуру  вироблення  продукції , обсяги  виробництва , ціни,
фонди  на матеріально -технічні  ресурси , не визначають  постачальників
і споживачів . Усюди  між суб’єктами  ринкових  відносин  діє контрактна
система .
Постачальники  і споживачі  самостійно  і вільно  приймають  рішен –
ня, орієнтуючись  тільки  на існуючу  об’єктивну  економічну  ситуацію .
В основу  роботи  підприємства  в умовах  ринку  покладено  найбільш
ефективний , з точки  зору  збуту  товарів , принцип : спочатку  необхідно
з’ясувати  який  товар , з якими  споживчими  властивостями , за якою  ці-
ною, в яких  місцях  його  хоче  придбати  потенційний  покупець , а потім
уже думати  про організацію  виробництва .
У даний  час Україна  переживає  економічну  кризу . Вона  згубно
відбилася  на роботі  промисловості  через  спад  виробництва , неплатежі
між суб’єктами  ринку , дефіцит  сировини , матеріалів  і комплектуючих
виробів . Це породило  «ринок  продавця », де попит  перебільшує  пропо –
зицію  товару . За наявності  грошей  будь -який  товар , який  маємо  на ри-
нку, будь -які послуги  знаходять  збут, навіть  якщо  вони  не зовсім  від-
повідають  вимогам , які до них пред ’являє  покупець : головне  — це їх
наявність , якості  в цьому  випадку  приділяється  мінімум  уваги . Товар –
ний асортимент  бідний , обсяги  виробництва  низькі , конкуренція  відсу –
тня, покупець  змушений  брати  те, що викинув  на ринок  товаровироб –
ник. При цьому  постачальники  в ряді випадків  не виконують  своїх
договірних  зобов ’язань , не витримують  строків  постачань , недопоста –
чають  деяких  найменувань  продукції . Крім  того, для більшості  товаро –
виробників  невідома  точна  кількість  реальних  і потенційних  спожива –
чів, тобто  існує  проблема  формування  портфеля  замовлень . Від
наявності  портфеля  замовлень  і норм  витрачання  на одиницю  виробів
залежить  потреба  в матеріальних  ресурсах . На базі потреби  в матеріа –

185льних  ресурсах  і їх витрачанні  в процесі  виробництва  формуються  но-
рми виробничих  запасів .
Аналіз  свідчить , що в умовах  «ринку  продавця » управління  вироб –
ничими  запасами  дуже  складне . Це пов’язане  з тим, що існуючому
процесу  матеріально -технічного  забезпечення  в Україні  притаманна
невизначеність .
Ринкова  система  не ідеальна  і їй властиві  певні  недоліки .
Будучи  орієнтованою  на індивідуальні  інтереси , ринкова  система
значно  слабкіше  враховує  колективні  й суспільні  потреби . Громадсь –
кий транспорт , екологічні  програми , фундаментальна  наука , націона –
льна  безпека  — ці й інші потреби , які конче  необхідні  суспільству , не
виглядають  першочерговими  з точки  зору  окремого  споживача . Отже ,
ресурси  на ці цілі при їх розподілі  через  ринковий  механізм  або будуть
надходити  в останню  чергу , або не будуть  надходити  зовсім . Виявило –
ся, що ринковий  механізм  не в змозі  автоматично  підтримувати  повну
зайнятість  та стабільний  рівень  цін. Усі ресурси  можуть  спрямовува –
тися на виробництво  дорожчих  виробів  в збиток  виробництву  дешевих
товарів .
В умовах  ринку  величезні  ресурси  розбазарюються  на рекламу  та
інші подібні  заходи  виключно  з однією  метою  — завоювати  симпатії
покупців . Але кошти , які направляються  на ці заходи , можна  було  б
направити  на виробництво  інших  товарів , для якого  раніше  не знахо –
дилося  коштів .
Особливістю  ринкової  економіки  є те, що в результаті  запеклої
конкурентної  боротьби  одні  фірми  залишаються , а інші  зникають
(вмирають ). В тих випадках , коли  виживає  лише  одна  з фірм , вона
стає монополістом . Це, в свою  чергу , дає можливість  експлуатувати
покупців  за допомогою  високих  і нічим  (крім  монополізму ) не ви-
правданих  цін. Тим самим  зникає  найголовніша  перевага  ринкової
економіки  — ефективність  використання  обмежених  ресурсів .
Адже  в умовах  монополії  кошти  покупців  не можуть  бути  ефектив –
но використані .
Ураховуючи  всі ці недоліки , всі сучасні  держави  мають  змішану
економіку . В ній присутні  позитивні  елементи  ринкової , планової  еко-
номіки . Тут питання  про розподіл  ресурсів  вирішується  як державою ,
так і ринком . В одних  країнах  співвідношення  в розподілі  сфери  ком-
петенції  держави  або ринку  має перевагу  на користь  держави , в ін-
ших — на користь  ринку .
Під час переходу  від планової  економіки  до ринкової  в Україні
здійснювався  процес  приватизації . Це процес  переходу  окремого  під-
приємства  від державної  власності  до приватної . Основна  причина
цього  процесу  полягає  в тому , що держава  вважає , що ця індустрія  або
підприємство  працювали  б краще , якщо  б вони  знаходилися  в умовах
вільної  конкуренції .

186У будь -якій системі  є передатні  ланки . Без них неможливе  її існу-
вання . В економічній  системі  є свої сполучні  ланки , що в цілому  мож-
на назвати  економічною  інфраструктурою . Ця інфраструктура  висту –
пає сполучним  елементом  у взаємовідносинах  між основними
суб’єктами  економічних  відносин  (виробниками  економічних  ресурсів ,
кінцевих  товарів ) і їхніми  безпосередніми  споживачами .
Під інфраструктурою  ринку  ми розуміємо  сукупність  галузей ,
підприємств  і організацій , які входять  до цих галузей , види  їхньої
діяльності , які мають  забезпечувати , створювати  умови  для норма –
льного  функціонування  виробництва  та обігу  товарів , а також  жит-
тєдіяльності  людей . Розрізняють  виробничу  і соціальну  інфраструк –
туру . До інфраструктури  включають  шляхи , зв’язок , транспорт ,
складське  господарство , зовнішнє  енергопостачання , водопоста –
чання , спортивні  споруди , озеленення , підприємства  по обслугову –
ванню  населення . Інколи  до інфраструктури  відносять  науку , осві-
ту, охорону  здоров ’я.
Інфраструктура  ринку  включає , наприклад , оптові  підприємства ,
біржі , брокерські  фірми , банки , постачально -збутові  організації , засоби
зв’язку і телекомунікації , кредитно -ощадні  заклади , лізингові  компанії ,
центри  зайнятості , страхові  організації  та ін.
Економіка  України  припускає  створення  товарів  і їхнє доведення
до споживачів . Останнє  потребує  організації  сфери  обертання  товарів .
У цьому  випадку  інфраструктура  ринку  — це сукупність  інститутів ,
що забезпечують  обіг різних  товарів . Обслуговування  взаємовідносин
виробників  товарів  і їхніх  безпосередніх  споживачів  — основне  при-
значення  інститутів  інфраструктури .
Продуктом  інфраструктури  є посередницька  послуга . Послуга  —
це особливий  товар , що існує  тільки  в момент  його  виробництва . Роб-
лячи  різні  посередницькі  послуги  підприємствам  і домашнім  господар –
ствам , засновані  інфраструктури  виконують  ряд важливих  функцій .
Розглянемо  їх.
1. Доведення  товару  до безпосереднього  споживача . Інститути
інфраструктури  допомагають  товару  знайти  свого  споживача . Важливо
організувати  виробництво  продукції , але не менше  важливо  забезпечи –
ти її реалізацію . Останнє  є не простою  справою . Спеціалізація  на посе –
редницьких  операціях  дає змогу  скоротити  час на реалізацію  товару ,
зменшити  витрати  обертання , прискорити  оборот  фондів  підприємст –
ва, більше  врахувати  попит  споживачів .
2. Забезпечення  зворотного  зв’язку між  виробництвом  і спожи –
вачем . Інфраструктура  відчуває  на собі вплив  як виробника  (пропози –
ція товару ), так і споживача  (попит  на нього ). Аналізуючи  просування
того чи іншого  товару  на ринок , посередник  може  виявити  тенденції ,
облік  яких  дозволить  краще  орієнтувати  виробництво  на інтереси  спо-
живачів .

1873. Перерозподіл ресурсів між  різними  галузями  та серед  них. Ця
      функція  забезпечується  як через  переорієнтування  на випуск  нової
      продукції , так і через  обслуговування  ринку  цінних  паперів . Мінливий
      курс  акцій  призводить  до переміщення  капіталів  з однієї  галузі  в іншу ,
      підтримуючи  тим самим  певний  рівень  пропорційності  в розвитку
      економіки .
      4. Акумуляція  тимчасово  вільних  коштів , регулювання  грошово –
      го обігу . Банківські  заснування  — структури  ринку , зайняті  кредитним
      підприємництвом , здійснюють  мобілізацію  вільних  коштів  населення  і
      підприємств . У результаті  формується  ринок  коштів , розширюються
      інвестиційні  можливості  підприємств , прискорюється  товарообмін .
      Крім  того, через  зміну  ставки  банківського  відсотка  фінансово –
      кредитні  заснування  можуть  впливати  на структуру  інвестицій , забез –
      печуючи  їхній  перерозподіл  між галузями , прискорюючи  або уповіль –
      нюючи  темпи  економічного  зростання .
      Інститути  інфраструктури  займаються  наданням  посередницьких
      послуг  у галузі  інвестування , страхування  різних  сторін  господарської
      діяльності , проводять  довірчі  операції . Інфраструктура  також  викорис –
      товується  при макроекономічному  регулюванні : з її допомогою  держа –
      ва здійснює  антиінфляційні  заходи , політику  зайнятості , протидіє  цик-
      лічним  коливанням  економіки .
      Таким  чином , економічна  інфраструктура  має істотний  вплив  на
      функціонування  економічної  системи  в цілому .
      Інфраструктура  ринку  ускладнюється  разом  з розвитком  самого
      ринку , відповідає  його  запитам , сприяє  становленню  і розвитку  ринко –
      вої економіки .
      Поняття  «ринок » приводить  нас, врешті  решт , до заключного  по-
      няття  циклу  — маркетинг . Маркетинг  — це діяльність  людини , яка
      так чи інакше  має відношення  до ринку . Маркетинг  — це робота  з ри-
      нком  заради  здійснення  обмінів , ціль яких  — задоволення  людських
      потреб . Таким  чином , ми повертаємося  до нашого  визначення  марке –
      тингу  як виду  людської  діяльності , яка спрямована  на задоволення  по-
      треб  за допомогою  обміну .
      Процес  обміну  вимагає  праці . Тому , хто бажає  продавати , необхід –
      но шукати  покупців , виявляти  їх потреби , проектувати  відповідні  то-
      вари , просувати  їх на ринок , складувати , перевозити , домовлятися  про
      ціни і т. п. Основу  діяльності  маркетингу  становлять  такі заняття , як
      розробка  товару , його  дослідження , налагодження  комунікацій , органі –
      зація  розподілу , встановлення  цін, розгортання  служби  сервісу .
      Хоча  звичайно  вважається , що маркетинг  — це хрест  продавців ,
      займаються  ним і покупці .
      Таким  чином , сучасна  ринкова  економіка  — це змішана  економіка ,
      в якій виробництво  розвивається  під впливом  власних  ринкових  сил,
      які скеровують  підприємницьку  активність  виробників , але держава

188регулює  цей процес , установлює  правову  структуру  бізнесу  і контро –
лює її дотримання , здійснює  різні  соціальні  й політичні  програми .
У ринковій  економіці  сформувалися  широко  використовувані  в
підприємницькій  діяльності  загальновизнані  принципи  поведінки
суб’єктів  господарювання  на ринку :
— принцип  соціального  партнерства  (разом  з економічними  функ –
ціями  підприємство  зобов ’язане  постійно  опікуватися  питаннями  соці-
ального  розвитку  не тільки  свого  трудового  колективу , а й місцевого
населення );
— принцип  свободи  підприємництва  (можливість  ініціативної , са-
мостійної , здійснюваної  на свій ризик  та під свою  майнову  відповіда –
льність  економічної  діяльності , самостійність  в організації  виробницт –
ва, у прийнятті  будь -яких  господарських  рішень , комерційна  свобода
ціноутворення , право  визначати  шляхи  і способи  реалізації  продукції ,
право  розпоряджатися  майном  та прибутком ).
З метою  формування  сприятливого  економічного  середовища  треба
розробити  й дотримуватися  також  певних  етичних  норм  поведінки
суб’єктів  господарювання  на будь -якому  ринку , які включатимуть
правила  поведінки  в бізнесі . Усе це сприятиме  формуванню  іміджу  фі-
рми як партнера , з яким  можлива  тривала , надійна  і взаємовигідна
співпраця , що є життєво  важливим  у середовищі , яке швидко  зміню –
ється .
ПИТАННЯ  ДЛЯ ЗАКРІПЛЕННЯ  МАТЕРІАЛУ  І САМОСТІЙНОЇ  РОБОТИ
1. Розкрити  поняття  «зовнішнє  середовище ».
2. Сутність  макро – та мікросередовища .
3. Перелічіть  елементи  мікросередовища .
4. Охарактеризуйте  фактори  макросередовища .
5. Розкрийти  поняття  «ринок » у широкому  та вузькому  розумінні .
6. Яке функціональне  призначення  ринку ?
7. Охарактеризуйте  структуру  ринку  та його  види .
8. Сутність  поняття  «інфраструктура  ринку » та її основні  елементи .
9. Назвіть  основні  принципи  поведінки  суб’єктів  господарювання  на ринку .

189ОСНОВИ  УПРАВЛІННЯ
ПІДПРИЄМСТВОМ
ПИТАННЯ  ДЛЯ ТЕОРЕТИЧНОЇ  ПІДГОТОВКИ
8.1. Поняття  і сутність  системи  управління  підприємством .
8.2. Функції  управління  підприємством .
8.3. Методи  управління  діяльністю  підприємства .
8.4. Організаційні  структури  управління  підприємством .
8.5. Корпоративне  управління .
КЛЮЧОВІ  ТЕРМІНИ  І ПОНЯТТЯ
• Управління
• Принципи  управління
• Функції  управління
• Планування
• Організація
• Мотивація• Економічні  методи
• Організаційна  структура
• Корпоративне  управління
• Матриця
• Контроль
• Принципи  управління
8.1. ПОНЯТТЯ  І СУТНІСТЬ  СИСТЕМИ
УПРАВЛІННЯ  ПІДПРИЄМСТВОМ
Згідно  з основними  положеннями  теорії  систем , будь -який  об’єкт,
явище  чи процес  (включаючи  підприємство ) можна  розглядати  як сис-
тему . Під системою  розуміють  сукупність  взаємозв ’язаних  в одне  ціле
елементів . Елемент  системи  — це частина  цілого , яка в процесі  аналізу
не підлягає  поділу  на складові . Отже , для будь -якої системи  характер –
но, що:
1) вона  складається  з двох  або більшої  кількості  елементів ;
2) кожний  її елемент  має властиві  лише  йому  якості ;
3) між елементами  системи  існують  зв’язки, за допомогою  яких  во-
ни впливають  один  на одного ;
4) система  не може  існувати  поза часом  і простором . Вона  має ча-
сову  сутність  (її склад  може  бути  визначений  у кожний  даний  момент ),
а також  свої межі  та навколишнє  середовище .
Перша  особливість  підприємства  як системи  полягає  в тому , що
підприємство  — це відкрита  система , яка може  існувати  лише  за
умови  активної  взаємодії  з навколишнім  середовищем . Воно  вибирає
з проміжного  та загального  зовнішнього  середовища  основні  фактори
виробництва  і, перетворюючи  їх на продукцію  (товари , послуги , ін-

190формацію ) та відходи , передає  знов  у зовнішнє  середовище . Умовою
життєздатності  системи  є корисний  (вигідний ) обмін  між «входом » і
«виходом ».
Інша  особливість  підприємства  як системи : воно  є штучною  систе –
мою , створеною  людиною  заради  її власних  інтересів , передовсім  спі-
льної  праці . Тому  очевидною  характеристикою  будь -якого  підприємс –
тва є поділ  праці . Розрізняють  дві форми  поділу  праці : горизонтальну
та вертикальну . Перша  — це поділ  праці  через  поділ  трудових  опера –
цій на окремі  завдання . Результатом  горизонтального  поділу  праці  є
формування  підрозділів  підприємства , які виконують  певні  частини  за-
гального  трансформаційного  процесу . Оскільки  роботу  на підприємст –
ві поділено  між підрозділами  та окремими  виконавцями , хтось  має ко-
ординувати  їхні дії, щоб досягти  загальної  мети  діяльності .
Тому  об’єктивно  виникає  потреба  у відокремленні  управлінської
праці  від виконавчої . Отже , необхідність  управління  пов’язана  з про-
цесами  поділу  праці  на підприємстві .
Управління  в широкому  розумінні  — це діяльність , спрямована  на
координацію  роботи  інших  людей  (трудових  колективів ), яка є склад –
ною системою . Диференціація  та координація  управлінської  праці , фо-
рмування  рівнів  управління  здійснюються  за допомогою  вертикально –
го поділу  праці .
Загальні  принципи  управління  підприємством , що закріплені  в
Господарському  кодексі :
1. Управління  підприємством  здійснюється  відповідно  до статуту
на основі  поєднання  прав  власника  відносно  господарського  викорис –
тання  свого  майна  та принципів  самоуправління  трудового  колективу .
2. Наймання  (призначення , обрання ) керівника  підприємства  є пра-
вом власника  (власників ) майна  підприємства  та реалізується  безпосе –
редньо  або через  уповноважені  ним органи .
3. Рішення  щодо  соціально -економічних  питань , які стосуються  дія-
льності  підприємства , виробляються  та приймаються  органами  управ –
ління  за участю  трудового  колективу  та уповноважених  ним органів .
4. Вищим  керівним  органом  колективного  підприємства  є загальні
збори  (конференція ) власників  майна . Виконавчі  функції  щодо  управ –
ління  підприємством  здійснює  правління .
Крім  внутрішніх  органів  управління  підприємствами  та організаці –
ями, існують  вищі  органи  загальнодержавного  управління  всіма
суб’єктами  господарювання . Формування  і функціонування  таких  ор-
ганів  управління  є об’єктивно  необхідним  й доцільним , оскільки  зумо –
влюються  наявністю  широкого  кола  управлінських  рішень , прийняття
та практична  реалізація  яких  перебувають  поза можливостями  та ком-
петенцією  самих  підприємств  і організацій .
Президент  України  як глава  держави  в рамках  повноважень , визна –
чених  Конституцією  України , керує  всіма  сферами  діяльності  суспіль –

191ства, включаючи  економіку . З цією  метою  він видає  відповідні  укази  й
розпорядження , проводить  ділові  зустрічі  та наради  з посадовими  осо-
бами  відповідного  рівня , здійснює  робочі  поїздки  в регіони  (області ,
міста ), відвідує  підприємства  (організації ). Певні  управлінські  рішення
приймає  також  глава  адміністрації  Президента . Верховна  Рада  (парла –
мент ) України  бере  участь  в управлінні  економікою , окремими  її сфе-
рами  і галузями  опосередковано , через  формування  необхідної  законо –
давчої  бази . Центральну  виконавчу  владу  держави  репрезентує  Кабінет
Міністрів  України , який  практично  реалізує  соціально -економічну  по-
літику  країни , координує  та спрямовує  діяльність  конкретних  ланок
національної  економіки  через  відповідні  центральні  органи  виконавчої
влади  — міністерства , державні  комітети , комітети , агентства , інші
установи .
Центральними  органами  виконавчої  влади , керівники  яких  входять
безпосередньо  до складу  Кабінету  Міністрів  України  та які утворюють
систему  державного  управління  суб’єктами  господарювання  (діяльнос –
ті), є конкретні  міністерства , комітети  та інші центральні  відомства . Ос-
новними  складовими  елементами  чинної  системи  загальнодержавного
управління  сферою  економіки  є галузеві  та функціональні  міністерства .
Міністерство  очолює  міністр , який  має кількох  заступників  (здебі –
льшого  один  з них є першим ). До складу  органів  управління  міністерс –
тва входять  департаменти  (управління ) та відділи , які керують  підпри –
ємствами  (організаціями ) з певних  питань  у межах  своєї  компетенції .
Важливим  робочим  органом  міністерства  є колегія , членами  якої є
міністр , заступники  міністра , начальники  (керівники ) основних  депар –
таментів  і відділів . У складі  міністерства  виокремлюються  необхідні
функціональні  департаменти : планово -економічний , технічний , марке –
тингу , зі зв’язків  із зарубіжними  країнами , фінансовий , праці  й заробі –
тної плати , виробничо -диспетчерський , центральна  бухгалтерія  тощо .
8.2. ФУНКЦІЇ  УПРАВЛІННЯ  ПІДПРИЄМСТВОМ
Підприємства  різняться  між собою  за розмірами , управлінням  і
сферами  діяльності , технологічними  процесами  тощо . Проте  всі вони
як системи  мають  і певні  спільні  характеристики  (загальні  риси ), з-
поміж  яких  передовсім  треба  назвати  функції  управління  — об’єктив –
но зумовлені  загальні  напрями  або сфери  діяльності , сукупність  яких
забезпечує  ефективне  кооперування  спільної  праці .
Відокремлюють  кілька  функцій  управління . Структура  цієї моделі
містить  два елементи :
а) елемент  керуючий ;
б) елемент  виконавчий .
Керуючий  елемент  сприймає  через  вхідний  канал  імпульс  із зовні –
шнього  середовища  та через  канал  зворотного  зв’язку імпульси , що

192стосуються  його  власного  стану  та стану  структури  системи . На під-
ставі  сприйнятих  імпульсів  керуючий  елемент  починає  функціонувати .
Спочатку  він визначає  конкретне  (кількісне ) значення  вихідного  пара –
метра , тобто  формулює  мету  діяльності  системи . Потім  він виробляє
імпульс  і надсилає  його  виконавчому  елементу  (ефектору ). Цей ім-
пульс  має характер  команди .
Під впливом  команди  керуючого  елемента  та зовнішніх  перешкод
ефектор  починає  своє функціонування . Результат  його  діяльності  —
вихідний  імпульс . Але перш  ніж надіслати  його  у зовнішнє  середови –
ще, ефектор  інформує  керуючий  елемент  про виконання  одержаної
команди  через  канал  зворотного  зв’язку. Узгоджуючи  прийняту  від
ефектора  інформацію  з визначеною  метою  діяльності  системи , керую –
чий елемент  знову  починає  функціонувати .
Якщо  результати  діяльності  ефектора  збігаються  з метою , то ефек –
тор одержує  команду  надіслати  вихідний  імпульс  у зовнішнє  середо –
вище . У разі незбігу  керуючий  елемент  виробляє  нові команди , якими
спрямовує  дії ефектора . Отже , в структурі  системи  керуючий  елемент
виконує  цілком  конкретні  функції .
По-перше , він визначає  мету  функціонування . Оскільки  тієї самої
мети  можна  досягти  різними  способами , керуючий  елемент  мусить  ви-
брати  один  із них. При цьому  під способом  досягнення  мети  розуміють
розробку  алгоритму  трансформаційного  процесу , а опрацювання  спо-
собу  досягнення  мети  передбачає  визначення  впорядкованих  операцій ,
тобто  того, що повинні  робити  члени  трудового  колективу  задля  дося –
гнення  мети . Відтак , керуючий  елемент  виконує  функцію  плануван –
ня — процесу  визначення  мети  діяльності , передбачення  майбутнього
розвитку  та поєднання  колективних  (індивідуальних ) завдань  для оде-
ржання  очікуваного  загального  результату .
По-друге , кожна  операція  трансформаційного  процесу  повинна  ма-
ти свого  носія , тобто  виконуватися  певним  елементом  даної  системи .
Отже , реалізація  трансформаційного  процесу  передбачає  також  визна –
чення  того, хто саме  має виконувати  ту чи іншу  конкретну  операцію  і
як виконавці  мають  взаємодіяти  між собою . Ці процеси  характеризу –
ють сутність  організації  як функції  управління . Організація  — це
процес  формування  структури  системи , розподіл  завдань , повноважень
і відповідальності  між працівниками  фірми  для досягнення  загальної
мети  її діяльності .
По-третє , ефектор  у системі  займає  підпорядковане  становище .
У перебігу  трансформаційного  процесу  він може  відмовитись  викону –
вати  свої обов ’язки, визначені  планом . Тому  для досягнення  поставле –
ної мети  керівник  будь -якого  рівня  має не тільки  спланувати  та органі –
зувати  роботу , а й примусити  людей  виконувати  її. Для цього  потрібно
створити  умови , за яких  виконавці  відчували , що вони  можуть  задово –
льнити  свої потреби  тільки  тоді, коли  буде  забезпечено  досягнення  ці-

193лей підприємства . Це означає , що керуючий  елемент  має виконувати
належним  чином  функцію  мотивації . Мотивація  — це, власне , при-
чина , яка спонукає  членів  трудового  колективу  до спільних  погодже –
них дій, аби забезпечити  досягнення  поставленої  мети .
По-четверте , для того щоб запобігти  появі  зовнішніх  перешкод  і
можливих  відхилень  від очікуваних  результатів  діяльності  системи ,
керуючий  елемент  повинен  встановлювати  параметри  діяльності  ефек –
тора , вимірювати  досягнуті  результати  роботи , порівнювати  їх із за-
планованим  обсягом , за необхідності  — коригувати  діяльність , нако –
пичувати  досвід  для вдосконалення  планування . Саме  цим
пояснюється  необхідність  виконання  керуючим  елементом  контро –
люючих  функцій .
Ці чотири  основні  функції  тісно  зв’язані  між собою  в єдиному  про-
цесі управління . Незадовільне  планування  чи недосконала  організація ,
так само  як і слабка  мотивація  праці  або поганий  контроль , негативно
впливають  на результати  діяльності  фірми  в цілому .
З урахуванням  цього  важливо  наголосити , що управління  підпри –
ємством  відображає  сукупність  взаємозв ’язаних  процесів  планування ,
організації , мотивації  та контролю , які забезпечують  формування  й до-
сягнення  цілей  підприємства .
8.3. МЕТОДИ  УПРАВЛІННЯ  ДІЯЛЬНІСТЮ  ПІДПРИЄМСТВА
Управління  — складний  і динамічний  процес , керований  і здій-
снюваний  людьми  для досягнення  поставленої  мети . Після  того  як
встановлено  цілі управління , необхідно  знайти  найбільш  ефективні
шляхи  та методи  досягнення  їх. Інакше  кажучи , якщо  при визна –
ченні  цілей  потрібно  відповісти  на запитання  «чого  потрібно  досяг –
ти?», то слідом  за цим виникає  запитання  «як найбільш  раціонально
досягти  мети ?» Отже  виникає  потреба  в застосуванні  арсеналу  за-
собів , що забезпечують  досягнення  цілей  управління , тобто  методів
управління .
Методом  називається  захід  або сукупність  заходів  у будь -якій
людській  діяльності , спосіб  досягнення  мети , шлях  вирішення  певного
завдання .
Методи  являють  собою  важливий  елемент  процесу  управління . На-
явність  прогресивних  методів  управління  та вміле  використання  їх є
передумовою  ефективності  управління  і господарських  процесів .
Методи  управління  покликані  забезпечити  високу  ефективність  ді-
яльності  колективів , їх злагоджену  роботу , сприяти  максимальній  мо-
білізації  творчої  активності  кожного  члена . Цим  методи  управління
відрізняються  від усіх інших  технічних  та технологічних  методів , які
використовуються  в ході вирішення  комплексних  виробничо -госпо –
дарських  завдань .

194Особлива  роль  методів  управління  полягає  у тому , щоб створити
умови  для чіткої  організації  процесу  управління , використання  сучас –
ної техніки  і прогресивної  технології  організації  праці  і виробництва ,
забезпечити  їх максимальну  ефективність  при досягненні  поставленої
мети . Таким  чином , зміст  поняття  «методи  управління » випливає  із су-
ті і змісту  управління  і належить  до основних  категорій  теорії  управ –
ління .
Практична  реалізація  функцій  управління  здійснюється  за допомо –
гою системи  методів  управління . Привести  в дію організовану  систему ,
щоб одержати  потрібний  результат , можна  лише  через  вплив  на неї ке-
руючого  органу  чи особи . При цьому  необхідні  певні  інструменти  пого –
дженого  впливу , які й забезпечують  досягнення  поставлених  цілей .
Управління  фірмою  (підприємством , організацією ) спрямоване  на
людей , коло  їхніх  інтересів , передовсім  матеріальних . Тому  основою
класифікації  методів  управління  є внутрішній  зміст  мотивів , якими  ке-
рується  людина  у процесі  виробничої  чи іншої  діяльності . За своїм
змістом  мотиви  діяльності  можна  поділити  на матеріальні , соціальні  та
мотиви  примусового  характеру . Відповідно  до цього  розрізняють  такі
методи  управління : а) економічні ; б) соціально -психо -логічні ; в) ор-
ганізаційні  методи  управління  діяльністю  підприємств .
Усі названі  методи  управління  діяльністю  підприємств  органічно
взаємозв ’язані  й використовуються  не ізольовано , а комплексно . Проте
провідними  треба  вважати  саме  економічні  методи . Організаційні  ме-
тоди  створюють  передумови  для використання  економічних  методів .
Соціально -психологічні  методи  доповнюють  організаційні  та економі –
чні й утворюють  у сукупності  необхідний  арсенал  засобів  управління
діяльністю  підприємства , будь -якого  суб’єкта підприємницької  чи ін-
шої діяльності .
1. Економічні  методи  управління  — це такі методи , які реалізу –
ють матеріальні  інтереси  участі  людини  у виробничих  процесах  (будь –
якій іншій  діяльності ) через  використання  товарно -грошових  відносин .
Ці методи  мають  два аспекти  реалізації . Перший  аспект  характеризує
процес  управління , зорієнтований  на використання  створеного  на зага-
льнодержавному  рівні  економічного  сегмента  зовнішнього  середови –
ща. Суть  цього  аспекту : формування  системи  оподаткування  суб’єктів
господарювання ; визначення  дієвої  амортизаційної  політики , яка спри –
яла б оновленню  (відтворенню ) матеріальних  і нематеріальних  активів
підприємства ; встановлення  державою  мінімального  рівня  заробітної
плати  та пенсій . Другий  аспект  економічних  методів  управління
зв’язаний  з управлінським  процесом , орієнтованим  на використання
різноманітних  економічних  важелів , таких  як фінансування , кредиту –
вання , ціноутворення , штрафні  санкції  тощо .
2. Соціально -психологічні  методи  управління  реалізують  мотиви
соціальної  поведінки  людини . Адже  рівень  сучасного  виробництва ,

195зростання  загальноосвітнього  і професійно -кваліфікаційного  рівня
працівників  зумовлюють  суттєві  зміни  в системі  ціннісних  орієнтацій
та структурі  мотивації  трудової  діяльності  людей .
Традиційні  форми  матеріального  заохочення  поступово  втрачають
свій пріоритетний  стимулюючий  вплив . Усе більшого  значення  набу –
вають  такі чинники , як змістовність  і творчий  характер  праці , можли –
вості  для прояву  ініціативи , суспільне  визнання , моральне  заохочення
тощо . Тому  розуміння  закономірностей  соціальної  психології  та інди-
відуальної  психіки  працівника  є необхідною  умовою  ефективного
управління  виробництвом  чи будь -яким  іншим  видом  діяльності .
Практична  реалізація  соціально -психологічних  методів  управління
здійснюється  за допомогою  різноманітних  засобів  соціального  орієн –
тування  та регулювання , групової  динаміки , розв’язання  конфліктних
ситуацій , гуманізації  праці  тощо .
3. Організаційні  методи  управління  базуються  на мотивах  при-
мусового  характеру , їхнє існування  й практичне  застосування  зумов –
лене  заінтересованістю  людей  у спільній  організації  праці . Організа –
ційні  методи  управління  — це комплекс  способів  і прийомів  впливу  на
працівників , що грунтуються  на використанні  організаційних  відносин
та адміністративній  владі  керівництва . Усі організаційні  методи  управ –
ління  поділяють  на регламентні  й розпорядчі .
Зміст  регламентних  методів  полягає  у формуванні  структури  та іє-
рархії  управління , делегуванні  повноважень  і відповідальності  певним
категоріям  працівників  фірми , визначенні  орієнтирів  діяльності  підле –
глих , наданні  методично -інструктивної  та іншої  допомоги  виконавцям .
Розпорядчі  методи  управління  охоплюють  поточну  (оперативну ) орга-
нізаційну  роботу  і базуються , як правило , на наказах  керівників  під-
приємств  (організацій ). Вони  передбачають  визначення  конкретних  за-
вдань  для виконавців , розподіл  цих завдань  між ними , контроль
виконання , проведення  нарад  з питань  поточної  діяльності  фірми  (під-
приємства , організації ).
Професійно  вміле  застосування  економічних , соціально -психоло –
гічних  та організаційних  методів  управління  здебільшого  забезпечує
достатньо  ефективне  господарювання .
Формування  цілеспрямованого  впливу  на трудові  колективи  та їх
окремих  членів  безпосередньо  пов’язане  з мотивацією , тобто  викорис –
танням  факторів , які визначають  поведінку  людини  в колективі  в про-
цесі виробництва . Звідси  випливає  дуже  важлива  вимога  до методів
управління : методи  управління  повинні  мати  свою  мотиваційну  харак –
теристику , що визначає  напрям  їх дії. Ця характеристика  показує  мо-
тиви , які визначають  поведінку  людей  і на які орієнтована  відповідна
група  методів .
Ефективність  застосування  методів  управління  в основному  зале-
жить  від рівня  кваліфікації  керівних  кадрів , що зумовлює  потребу  сис-

196тематичної  і цілеспрямованої  підготовки  та повсякденного  викорис –
тання  всіх зазначених  напрямів  впливу  на колектив  і окремих  людей .
Економічні  методи  управління  посідають  центральне  місце  в сис-
темі наукових  методів  управління  трудовою  діяльністю  людей , оскіль –
ки на їхній  основі  встановлюється  цільова  програма  господарського
розвитку  окремих  підприємств  і організацій  і визначається  такий  ре-
жим роботи  і такі стимули , які об’єктивно  спонукають  і зацікавлюють
колективи  та окремих  працівників  в ефективній  праці .
Таким  чином , впливом  на безпосередні  інтереси  об’єкта управління
створюється  механізм  його  орієнтації  на найбільш  ефективний  режим
роботи  без повсякденного  і безпосереднього  втручання  зверху . До
складу  економічних  методів  управління  належать  організаційно -виро –
бниче  планування , метод  комплексних  цільових  програм , комерційний
розрахунок , система  економічних  регуляторів  господарської  діяль –
ності .
8.4. ОРГАНІЗАЦІЙНІ  СТРУКТУРИ  УПРАВЛІННЯ  ПІДПРИЄМСТВОМ
Згідно  з останніми  досягненнями  теорії  та практики  менеджменту ,
структура  організації  повинна  забезпечити  реалізацію  її стратегії .
Оскільки  з часом  стратегії  змінюються , то виникає  необхідність  у від-
повідних  змінах  організаційних  структур .
Категорія  «структура » відображає  будову  та внутрішню  форму  си-
стеми . Зв’язок елементів  у структурі  підпорядкований  діалектиці  взає-
мовідношення  частини  і цілого . Наявність  структури  — невід ’ємний
атрибут  усіх реально  існуючих  систем , бо саме  структура  надає  їм ці-
лісності . Категорія  «структура » означає  відносно  стійкі  зв’язки, які іс-
нують  між елементами  організації . Структура  сприяє  збереженню
стійкого  стану  системи . Стосовно  системи  структура  є показником  її
організованості .
Існує  велика  кількість  визначень  організаційної  структури  управ –
ління  виробництвом , і відрізняються  вони  за рівнем  деталізації  дослі –
джуваного  предмета . Наведемо  кілька  з них.
Структура , яка відображає  синтез  взаємозв ’язків  різних  елементів ,
що функціонують  для досягнення  встановленої  мети , називається  ор-
ганізаційною . Отже , організаційна  структура  будь -якої системи  пов’я-
зана з досягненням  її глобальної  мети .
Згідно  з іншим  визначенням , організаційна  структура  — це конс –
трукція  організації , на основі  якої здійснюється  управління  фірмою .
Ця конструкція  має або формальний , або неформальний  вираз  і охоп –
лює два аспекти :
— вона  охоплює  канали  влади  та комунікації  між різними  адмініс –
тративними  службами  та працівниками ;
— інформацію , яка передається  цими  каналами .

197Організаційну  структуру  управління  визначають  також  як катего –
рію менеджменту , яка відображає  організаційний  бік відносин  управ –
ління  і становить  єдність  рівнів  і ланок  управління  у їхньому  взаємо –
зв’язку.
Ланка  управління  — відокремлений  орган  (працівник ), наділений
функціями  управління , правами  для їхньої  реалізації , визначеною  від-
повідальністю  за виконання  функцій  та використання  прав .
Рівень  управління  — сукупність  ланок  управління  на певному  ща-
блі ієрархії  управління . Рівні  управління , поєднуючи  різні  ланки , хара –
ктеризують  рівень  концентрації  процесу  управління  і послідовність
підпорядкування  одних  ланок  іншим  зверху  донизу .
Організаційна  структура  управління  визначається  також  як склад ,
взаємозв ’язки та супідрядність  організаційних  одиниць  (підрозділів )
апарату  управління , які виконують  різні  функції  управління  організа –
цією  (підприємством ).
Згідно  з цим визначенням  основними  елементами  організаційної
структури  управління  є:
а) склад  і структура  функцій  управління ;
б) кількість  працівників  для реалізації  кожної  управлінської  функції ;
в) професійно -кваліфікаційний  склад  працівників  апарату  управ –
ління ;
г) склад  самостійних  структурних  підрозділів ;
ґ) кількість  рівнів  управління  та розподіл  працівників  між ними ;
д) інформаційні  зв’язки.
Отже , кожне  з визначень  вносить  свій вагомий  вклад  у розуміння
суті організаційних  структур  управління  підприємством  (організаці –
єю). Зрозуміло , що чим досконаліша  організаційна  структура  управ –
ління , тим ефективніший  вплив  управління  на процес  виробництва
(надання  послуг ). Для цього  організаційна  структура  повинна  відпові –
дати  певним  вимогам :
— адаптивність  (здатність  організаційної  структури  пристосовува –
тися до змін, що відбуваються  у зовнішньому  середовищі );
— гнучкість , динамізм  (здатність  чітко  реагувати  на зміну  попиту ,
вдосконалення  технології  виробництва , появу  інновацій );
— адекватність  (постійна  відповідність  організаційної  структури
параметрам  керованої  системи );
— спеціалізація  (функціональна  замкнутість  структурних  підрозді –
лів, обмеження  та конкретизація  сфери  діяльності  кожної  керуючої
ланки );
— оптимальність  (налагодження  раціональних  зв’язків  між рівнями
та ланками  управління );
— оперативність  (недопущення  безповоротних  змін у керованій
системі  за час прийняття  рішення );
— надійність  (гарантованість  достовірності  передачі  інформації ;

198— економічність  (відповідність  витрат  на утримання  органів
управління  можливостям  організації ;
— простота  (легкість  для персоналу  розуміння  та пристосування  до
даної  форми  управління  та участі  у реалізації  мети  організації ).
На побудову  організаційних  структур  управління  впливає  система
факторів , яка стосується  і об’єкта, і суб’єкта управління . Серед  факто –
рів є група  регульованих  і нерегульованих , а також  таких , що виявля –
ють безпосередній  або опосередкований  вплив . До найбільш  вагомих
факторів  належать : розміри  виробничої  діяльності  фірми  (середня , ма-
ла, велика ); виробничий  профіль  фірми  (спеціалізація  на виробництві
одного  виду  продукції  або широкої  номенклатури  виробів  різних  галу-
зей); характер  продукції , що виробляється , та технологія  її виробницт –
ва (продукція  видобувних  чи обробних  галузей , масове  чи серійне  ви-
робництво ); сфера  інтересів  фірми  (орієнтація  на місцевий , націо –
нальний  чи зовнішній  ринок ); масштаби  зарубіжної  діяльності  і форми
її здійснення  (наявність  дочірніх  підприємств  за кордоном , в т. ч. ви-
робничих , збутових  тощо ); характер  об’єднання  (концерн , фінансова
група  тощо ).
Теорія  менеджменту  виділяє  два класи  організаційних  структур
управління  виробництвом :
1) бюрократичні  структури ;
2) адаптивні  структури .
Бюрократичні  (механістичні ) організаційні  структури  характе –
ризуються  високим  рівнем  розподілу  праці , розвинутою  ієрархією
управління  ланцюгом  команд , наявністю  численних  правил  і норм
поведінки  персоналу , підбором  кадрів  за діловими  та професійними
якостями .
Концепція  бюрократії  (від французького  «бюро », «канцелярія » або
грецького  «влада », «панування », букв . — панування  канцелярії ) була
сформульована  німецьким  соціологом  Максом  Вебером  на початку
XX ст. і в ідеалі  є однією  з найкорисніших  ідей в історії  людства
(табл . 8.1). Теорія  М. Вебера  не охоплювала  опису  конкретних  органі –
зацій  і розглядала  бюрократію  як деяку  нормативну  модель , ідеал , до
якого  повинні  прагнути  організації . Більшість  сучасних  організацій  є
варіантами  бюрократії . Причина  такого  тривалого  та широкомасштаб –
ного  використання  бюрократичних  структур  полягає  у тому , що їх ха-
рактеристики  ще досить  добре  підходять  для більшості  промислових
фірм , організацій  сфери  послуг , усіх видів  державних  установ
(об’єктивність  прийняття  рішень , просування  працівників  на основі  їх
компетентності , концепція  соціальної  рівності  тощо ).
Адаптивні  (органічні ) організаційні  структури  розробляються  та
впроваджуються  з метою  забезпечення  можливостей  реагувати  на змі-
ни зовнішнього  середовища  та впроваджувати  нову  наукомістку  тех-
нологію .

199Таблиця  8.1
ХАРАКТЕРИСТИКИ  РАЦІОНАЛЬНОЇ  БЮРОКРАТІЇ
Характеристики Зміст  окремих  характеристик
Перша Чіткий  розподіл  праці , що приводить  до появи  високо –
кваліфікованих  спеціалістів  на кожній  посаді
Друга Іє рархічність  управління , за якої кожний  нижчий  рівень
контролюється  вищим  і підпорядковується  йому
Третя Наявність  системи  узагальнених  формальних  правил  і
стандартів, що забезпечує однорідність  виконання
обов ’язків
Четверта Об ’єктивізм , із яким  офіційні  особи  виконують посадові
обов ’язки
П’ята Найм  на роботу  в суворій  відповідності  до кваліфікацій –
них вимог
Починаючи  з 60-х років , деякі  організації  стикнулися  з такою  ситуа –
цією , коли  зовнішні  умови  їх діяльності  змінювалися  так швидко , проек –
ти ставали  настільки  складними , а технологія  розвивалася  так бурхливо ,
що недоліки  бюрократичних  структур  управління  почали  перевищувати
їхні позитивні  риси . Тому  організації  почали  розробляти  та впроваджу –
вати нові, гнучкіші  типи  організаційних  структур , які засновуються  на
цілях  та припущеннях , що радикально  відрізняються  від покладених  в
основу  бюрократичних  структур . Однак  адаптивні  структури  не можна  в
будь -якій ситуації  вважати  ефективнішими , ніж бюрократичні .
Бюрократичні  та адаптивні  структури  є крайнощами , а реальні
структури  реальних  організацій  знаходяться  між ними  і мають  ознаки
бюрократичних  та адаптивних  структур  у різних  співвідношеннях .
Крім  того, часто  буває  так, що різним  підрозділам  в одній  організації
властиві  різні  структури . Так, керівництво  великої  організації  викорис –
товує  у виробничих  підрозділах  бюрократичні  структури , а в науково –
дослідних  — адаптивні .
Теорія  та практика  менеджменту  виробила  велику  кількість  варіан –
тів побудови  бюрократичних  організаційних  структур  управління .
Лінійний  тип організаційної  структури  управління  характеризуєть –
ся лінійними  формами  зв’язку між ланками  управління  і, як наслідок ,
концентрацією  всього  комплексу  функцій  управління  та вироблення
управлінських  дій в одній  ланці  управління .
Суть  лінійного  управління  полягає  в тому , що кожен  виробничий
підрозділ  очолює  керівник  (орган ), який  здійснює  всі функції  управ –
ління  (табл . 8.2). Кожен  працівник  підрозділу  безпосередньо  підпоряд –

200ковується  тільки  цьому  керівникові  (органу ). В свою  чергу , останній  є
підзвітним  вищому  органу . Підлеглі  виконують  розпорядження  тільки
свого  без посереднього  керівника .
Таблиця  8.2
ПЕРЕВАГИ  ТА НЕДОЛІКИ  ЛІНІЙНИХ
ОРГАНІЗАЦІЙНИХ  СТРУКТУР  УПРАВЛІННЯ
Переваги Недоліки
1. Установлення  чітких  і простих
зв’язків  між підрозділами .
2. Єдність  і чіткість  розпоря –
дництва .
3. Узгодженість  дій виконавців .
4. Підвищення  відповідальності  ке-
рівника  за результати  діяльності
очолюваного  підрозділу .
5. Оперативність  у прийнятті  рі-
шень .
6. Отримання  виконавцями  пов’яза-
них між собою  розпоряджень  і за-
вдань , забезпечених  ресурсами .
7. Особиста  відповідальність  ке-
рівника  за кінцеві  результати  діяль –
ності  свого  підрозділу1.Високі  вимоги  до керівника ,
який  повинен  мати  різнобічні  знан –
ня і досвід  з усіх функцій  управлін –
ня та сфер діяльності , що, в свою
чергу , обмежує  можливості  керів –
ника  ефективно  управляти  організа –
цією .
2.Перевантаження  інформацією ,
великий  потік  документації , безліч
контактів  з підлеглими , вищими  та
суміжними  організаціями .
3. Відсутність  спеціалістів  з окре –
мих функцій  управління .
4.Невідповідність  до зростаючих
вимог  сучасного  виробництва
Вищий  орган  (керівник ) не має права  віддавати  розпорядження  ро-
бітникам , минаючи  їх безпосереднього  керівника  (тобто  реалізується
принцип  єдності  керівництва ). На цій основі  створюється  ієрархія  сис-
теми  управління  (наприклад , майстер  дільниці , начальник  цеху , дирек –
тор підприємства ). Окремі  спеціалісти  допомагають  лінійному  керів –
никові  збирати  та обробляти  інформацію , аналізувати  господарську
діяльність , готувати  управлінські  рішення , але самі вказівок  та інстру –
кцій керованому  об’єкту не дають  (рис. 8.1).
ВВ ВВ ВВКер. 1 Кер. 2 Кер. 3Д
Д — директор ; Кер. — керівник ; В — виконувач
Рис. 8.1. Лінійний  тип структури  управління

201Така  схема  підпорядкування  і звітності  — основа  лінійного  управ –
ління . При цьому  ланки  лінійного  управління  в цілому  відповідають
ланкам  виробництва , між якими  встановлюються  прості  та чіткі  взає-
мозв ’язки.
У практиці  управління  лінійна  організаційна  структура  використо –
вується  рідко , як правило , малими  та середніми  фірмами , які здійсню –
ють нескладне  виробництво  (однорідної  продукції ) при відсутності
широких  зв’язків  у кооперації .
Функціональний  тип організаційної  структури  управління  — для
сучасного  виробництва  характерним  є поглиблення  спеціалізації  виро –
бництва  та управління , і реалізація  управлінських  функцій  розподіля –
ється  між керівниками  та органами , які передають  нижчим  рівням
управління  обов ’язкові  для них завдання . Отже , диференціація  функ –
цій управління  є основою  переходу  до функціональної  структури
управління .
При такому  управлінні  передбачається , що кожний  орган  управ –
ління  (або виконавець ) спеціалізується  на виконанні  окремих  видів
управлінської  діяльності  (функцій ). Виконання  вказівок  функціональ –
ного  органу  в межах  його  компетенції  є обов ’язковим  для виробничих
підрозділів .
Функціональна  організація  існує  поряд  з лінійною , що створює  по-
двійне  підпорядкування  для виконавців . Подвійне  підпорядкування
має за мету  інтегрувати  функції  на кожному  рівні  управління  та спеці –
алізувати  їх по окремих  ланках  (табл . 8.3).
Таблиця  8.3
ПЕРЕВАГИ  ТА НЕДОЛІКИ  ФУНКЦІОНАЛЬНИХ
ОРГАНІЗАЦІЙНИХ  СТРУКТУР  УПРАВЛІННЯ
Переваги Недоліки
1. Висока  компетентність  спеціаліс –
тів, які відповідають  за здійснення
конкретних  функцій1. Труднощі  у підтримуванні  по-
стійних  взаємозв ’язків  між різними
функціональними  службами
2. Розширення  можливостей  ліній –
них керівників  у питаннях  стратегі –
чного  управління  виробництвом  пе-
реданням  ряду функцій
спеціалізованим  ланкам2.Відсутність  взаєморозуміння  та
єдності  дій між працівниками  функ –
ціональних  служб  різних  виробни –
чих відділень  фірми
3. Створює  можливість  централізо –
ваного  контролю  стратегічних  ре-
зультатів3. Зменшення  рівня  відповідальнос –
ті виконавців  за роботу  через  по-
двійне  підпорядкування
4. Подібність  структурри  до страте –
гії4. Порушення  принципу  єдинонача –
льності

202Закінчення  табл . 8.3
Переваги Недоліки
5. Підвищує  ефективність  управлін –
ня там, де завдання  є повсякденни –
ми та повторюваними5. Виникнення  проблеми  функціо –
нальної  координації , можливість
міжфункціонального  суперництва ,
конфліктів
6. Легко  реагує  на потреби  практики
створенням  нових  функціональних
служб6.Формування  вузької  точки  зору
менеджменту  та вироблення  дріб-
них, часткових  рішень
7.Перенесення  відповідальності  за
прибуток  на вищі  рівні  управління
8. Наявність  випадків  неправильно –
го визначення  пріоритетів  організа –
ції функціональними  спеціалістами
9. «Функціональна  короткозорість»
часто  працює  проти  дієвого  підпри –
ємництва , пристосування  до змін
Лінійно -функціональний  (комбінований ) тип організаційної  струк –
тури  повинен  усувати  недоліки  лінійного  та функціонального  типів
структур  управління : функціональні  ланки  позбавлені  права  безпосе –
реднього  впливу  на виконавців ; вони  готують  рішення  для лінійного
керівника , який  здійснює  прямий  адміністративний  вплив  на виконав –
ців (рис. 8.2). Передбачається , що першому  (лінійному ) керівникові  в
розробці  конкретних  питань  і підготовці  відповідних  рішень , програм ,
планів  допомагає  спеціальний  апарат , який  складається  з функціона –
льних  підрозділів  (відділів , груп , бюро ).
Д
ФК ФК
ФП ФПОП
ОП
ОП
ОПФКН ФК
ФП ФП
Д — директор ; ФК — функціональні  керівники ;
ФП — функціональні  підрозділи ; ОП — основні  виробничі  підрозділи
Рис. 8.2. Лінійно -функціональний  тип структури  управління

203Роль  функціональних  органів  (служб ) залежить  від масштабів  гос-
подарської  діяльності  та структури  управління  фірмою  в цілому . При
лінійно -функціональній  структурі  управління  має переваги  лінійна  ор-
ганізація , але чим вищий  рівень  управління , тим більшу  роль  відіграє
функціональне  управління . Якщо  в межах  управління  дільницею  його
роль  невелика , то в масштабі  управління  підприємством  роль  функціо –
нальних  органів  зростає  (табл . 8.3).
Комбіновані  структури  забезпечують  такий  розподіл  праці , при
якому  лінійні  ланки  управління  повинні  приймати  рішення  та контро –
лювати , а функціональні  — консультувати , інформувати , організову –
вати , планувати  (табл . 8.4).
Таблиця  8.4
ПЕРЕВАГИ  ТА НЕДОЛІКИ  КОМБІНОВАНИХ
ОРГАНІЗАЦІЙНИХ  СТРУКТУР  УПРАВЛІННЯ
Переваги Недоліки
1. Висока  компетентність  спеціаліс –
тів, які відповідають  за здійснення
конкретних  функцій1. Не завжди  є гнучкими  при вирі-
шенні  нових  завдань
2. Подібність  структури  до стратегії 2.Ускладнена  міжфункціональна
координація  діяльності  з впрова –
дження  нових  програм
3. Поєднання  принципу  спеціаліза –
ції управління  з принципом  єдності
керівництва3. Ускладнена  реалізація  внутріш –
ньовиробничих  конструкторських ,
технологічних  новинок  без залучен –
ня керівників  вищої  ланки
4. Надмірний  розвиток  системи  вза-
ємодії  по вертикалі
Продуктовий  тип передбачає  створення  в структурі  фірми  само –
стійних  господарських  структурних  підрозділів  — виробничих  відді –
лень , орієнтованих  на виробництво  та збут конкретних  видів  продуктів
однієї  групи  або ж одного  продукту . При цьому  передбачається  спеці –
алізація  виробничих  відділень  у головній  компанії  за окремими  видами
або групами  продуктів  і надання  їм повноважень  управління  виробни –
чими  та збутовими  дочірніми  компаніями , розташованими  в своїй
країні  та за кордоном .
Виробниче  відділення  не створює  відмінностей  у методах  управ –
ління  між вітчизняними  та зарубіжними  дочірніми  компаніями , які не-
суть відповідальність  за прибутки  та підлягають  фінансовому  контро –
лю і звітності  з боку  виробничого  відділення . Функціональні  служби

204виробничих  відділень  одночасно  підтримують  тісні  контакти  з відпо –
відними  центральними  службами , отримуючи  від них вказівки  з усіх
питань  проведення  єдиної  політики  та координації  діяльності  в межах
фірми  в цілому .
Оскільки  виробниче  відділення  саме  виступає  центром  прибутку ,
воно  здійснює  не лише  фінансовий , а й оперативний  контроль  за дія-
льністю  підконтрольних  підприємств .
Продуктова  організаційна  структура  широко  розповсюджена  як ре-
зультат  переходу  міжнародних  фірм  до децентралізації  управління ,
коли  знання  продукту  та розвиток  виробництва  в глобальному  масш –
табі набули  першочергового  значення .
Продуктовій  організаційній  структурі  віддають  перевагу  великі
широко  диверсифіковані  компанії , хоча  в кожній  із них названа  струк –
тура  має свої особливості . Вони  випливають , насамперед , із рівня  ди-
версифікації  продукції  та характеру  спеціалізації  кожного  виробничого
відділення  і кожної  дочірньої  компанії . Велику  роль  відіграє  характер
продукції , що виробляється , рівень  її технологічної  складності  та уні-
кальності  (табл . 8.5).
Таблиця  8.5
ПЕРЕВАГИ  ТА НЕДОЛІКИ
ПРОДУКТОВИХ  ОРГАНІЗАЦІЙНИХ  СТРУКТУР
Переваги Недоліки
1. Створення  логічних  і дієвих  засо-
бів децентралізації  влади1. Дублювання  функцій  на рівні  ко-
рпорації  підрозділу
2. Чітка  система  підзвітності  мене –
джерів підрозділів  за прибутки
(збитки )2.Збільшення  витрат на утримання
персоналу
3. Здатність  швидко  реагувати  на
зміну умов конкуренції , технології ,
попиту3.Проблематичність  установлення
оптимального  рівня  децентралізації
4. Поліпшення  координації  робіт 4. Автономія  підрозділів  може  бло-
кувати  досягнення  вигод  стратегіч –
ного  поєднання
5. Наявність  можливостей  для під-
готовки  менеджерів стратегічного
рівня5.Наявність  випадків  надмірної
конкуренції  між підрозділами  за ре-
сурси  та увагу  корпорації
При використанні  регіонального  типу  організаційної  структури  пе-
редбачається , що відповідальність  за всю діяльність  компанії  на внут –

205рішньому  і зовнішньому  ринках  розподіляється  між самостійними  ре-
гіональними  підрозділами . Ці підрозділи  за змістом  і характером  дія-
льності  можуть  бути  як виробничі  відділення  і бути  центрами  прибут –
ку, а можуть  організовуватися  в формі  дочірніх  компаній  і бути
центрами  прибутку  та центрами  відповідальності .
В обох  випадках  регіональні  підрозділи  здійснюють  координацію
діяльності  дочірніх  збутових  і виробничих  компаній  у своєму  регіоні  з
усіх видів  продукції  міжнародної  фірми . Очолює  такий  регіональний
підрозділ  віце-президент , який  підпорядковується  безпосередньо  ви-
щій адміністрації  компанії  і здійснює  свою  діяльність  у тісному  конта –
кті з усіма  центральними  службами . У деяких  компаніях  регіональні
керівники  мають  у своєму  підпорядкуванні  управлінців  по окремих
країнах  як проміжну  ланку  між регіональним  підрозділом  та місцевою
дочірньою  компанією . Регіональні  підрозділи  здійснюють  фінансовий
контроль  за діяльністю  кожної  дочірньої  компанії , а також  контролю –
ють складання  поточного  бюджету  і володіють  питаннями  планування ,
дотримуючись  вказівок  вищого  керівництва  компанії  та центральних
служб . Для більш  тісного  взаємозв ’язку виробничої  діяльності  підкон –
трольних  компаній  деколи  призначаються  координатори  продукту  або
спеціальні  функціональні  служби , які відають  питаннями  виробництва
окремих  видів  продуктів .
Регіональна  структура  управління  використовується  компаніями ,
які виробляють  продукцію  обмеженої  номенклатури  та орієнтовані  на
широкі  ринки  збуту  і конкретного  споживача  (табл . 8.6).
Таблиця  8.6
ПЕРЕВАГИ  ТА НЕДОЛІКИ  РЕГІОНАЛЬНИХ
ОРГАНІЗАЦІЙНИХ  СТРУКТУР  УПРАВЛІННЯ
Переваги Недоліки
1. Створення  можливостей  присто –
сування  стратегії  до потреб  кожного
ринку2. Пе
ренесення  відповідальності  за
прибутки  на нижчі  рівні  управління
3. Поліпшення  функціональної  ко-
ординації  всередині  цільового  ринку
4. Наявність  можливостей  для під-
готовки  менеджерів стратегічного
рівня1. Проблематичність  підтримки  за-
гального  іміджу  в умовах  достатньої
стратегічної  свободи
2.Збільшення  кількості  рівнів
управління
3. Можливість  дублювання  функ –
цій на стратегічному  і місцевому  рі-
внях
4.Проблематичність  формування
політики  одноманітності
5. Труднощі  в координації  діяльно –
сті по країні  та продукту

206Регіональна  структура  управління  діяльністю  компаній  в цілому
зустрічається  рідко , хоча  регіональний  принцип  управління  закордон –
ною діяльністю  разом  з управлінням  продукту  досить  поширений .
Розглянемо  найбільш  відомі  типи  адаптивних  організаційних  стру-
ктур  управління , їх особливості , переваги  та недоліки .
Матричний  тип організаційної  структури  — сучасний  ефективний
тип організаційної  структури  управління , який  створюється  шляхом
суміщення  структур  двох  типів : лінійної  та програмно -цільової .
Відповідно  до лінійної  структури  (по вертикалі ) будується  управ –
ління  окремими  сферами  діяльності : НДДКР , виробництво , збут, по-
стачання . Відповідно  до програмно -цільової  структури  (по горизонта –
лі) організовується  управління  програмами  (проектами , темами ).
Матричний  тип структури  використовується  фірмами , продукція
яких  має відносно  короткий  життєвий  цикл  і часто  змінюється , тобто
фірмами , яким  необхідно  мати  добру  маневреність  у питаннях  вироб –
ництва  та стратегії . При матричній  структурі  управління  в процесі  ви-
значення  горизонтальних  зв’язків  необхідні : підбір  і призначення  кері-
вника  програми  (проекту ), його  заступників  в окремих  підсистемах
(темах ) відповідно  до структури  програми ; визначення  та призначення
відповідальних  виконавців  в кожному  спеціалізованому  підрозділі ; ор-
ганізація  спеціальної  служби  управління  програмою .
Для забезпечення  діяльності  в межах  матричної  структури  необ –
хідно  провести  зміни  в організаційній  структурі : створити  в основній
компанії  спеціальні  цільові  підрозділи , які б об’єднували  провідних
спеціалістів  для спільного  вироблення  розробки  основних  ідей про-
грами .
При матричній  структурі  управління  керівник  програми  (проекту )
працює  з безпосередньо  непідпорядкованими  йому  спеціалістами , які
залежать  від лінійних  керівників . Він в основному  визначає , що і коли
повинно  бути  зроблене  з конкретної  програми . Лінійні  керівники  ви-
рішують , хто і як виконуватиме  ту чи іншу  роботу .
Проблеми , які виникають  при встановленні  пріоритетів  завдань  і
розподілі  часу  роботи  спеціалістів  над проектами , можуть  порушувати
стабільність  функціонування  фірми  та ускладнювати  досягнення  її до-
вготермінових  цілей . З метою  забезпечення  координації  робіт  в умовах
матричної  структури  центр  управління  програмами  повинен  пов’я-
зувати  виконання  управлінських  процедур  окремими  підрозділами .
Матричні  структури  управління , які доповнили  лінійно -функціональну
організаційну  структуру  управління  новими  елементами , відкрили  які-
сно новий  напрям  у розвитку  найбільш  активних  та динамічних  про-
блемно -цільових  та програмно -цільових  організаційних  форм  управ –
ління , що спрямовані  на піднесення  творчої  ініціативи  керівників  і
спеціалістів  і виявлення  можливостей  значного  підвищення  ефектив –
ності  виробництва .

207Види  матричних  структур  досить  різноманітні , що дозволяє  вибра –
ти найбільш  придатну  структуру  з врахуванням  масштабів  й особливо –
стей виробництва . Така  структура  не є сталою  та впорядкованою . У
цьому  випадку  організація  організаційної  структури  управління  набу –
ває форми , яка найкраще  вирішує  конкретну  ситуацію . Так, в одному
відділенні  фірми  може  використовуватися  продуктова  структура , в ін-
шому  — функціональна  структура , а ще в іншому  — матрична .
Керівництво  вищої  ланки  корпорації  відповідає  за довгострокове
планування , вироблення  політики , а також  за координацію  та контроль
дій в межах  всієї  організації . Цю центральну  групу  оточує  ряд фірм ,
які, як правило , є незалежними  економічними  одиницями . Ці фірми
майже  повністю  автономні  відносно  оперативних  рішень . Вони  підко –
ряються  основній  компанії  переважно  в питаннях  фінансів . Очікується ,
що вони  досягнуть  запланованих  показників  прибутковості  та утри –
мають  затрати  в межах , установлених  для всього  конгломерату  керів –
ництвом  вищої  ланки . Як виконувати  ці обов ’язки — розглядає  керів –
ництво  відповідної  економічної  одиниці .
Така  структура  дуже  популярна  серед  підприємців  у наукомістких
галузях , де потрібно  швидко  переходити  на нові види  продукції  та
швидко  припиняти  виробництво  застарілої  (табл . 8.7).
Таблиця  8.7
ПЕРЕВАГИ  ТА НЕДОЛІКИ
КОНГЛОМЕРАТНИХ  ОРГСТРУКТУР  УПРАВЛІННЯ
Переваги Недоліки
1. Високий  рівень  децентралізації
влади2. Можливість  швидкої  диверсифі –
кації  з мінімальним  порушенням  іс-
нуючих  у конгломераті  зв’язків
3. Наявність  мінімальної  залежності
між
фірмами , що входять  до складу
конгломерату1.Проблематичність  дотримання
загального  іміджу  в умовах  достат –
ньої стратегічної  свободи
2. Автономія  підрозділів  може  бло-
кувати  досягнення  вигод  стратегіч –
ного  поєднання

8.5. КОРПОРАТИВНЕ  УПРАВЛІННЯ
З появою  акціонерних  товариств  об’єктивно  виникла  потреба  до
нових  методів  управління  підприємствами , що обрали  акціонерну  фо-
рму господарювання . Корпоративне  управління  можна  визначити  як
систему  виборних  та призначених  органів , які здійснюють  управління
діяльністю  акціонерних  товариств  (АТ), що відображає  баланс  інтере –
сів власників  і спрямована  на забезпечення  максимально  можливого

208прибутку  від усіх видів  діяльності  акціонерного  товариства  в межах
норм  чинного  законодавства .
Зміна  юридичної  форми  господарювання  не справила  значного  по-
зитивного  впливу  на продуктивність  та прибутковість  підприємств . Як
правило , українські  АТ продовжують  працювати  з тим же керівницт –
вом, за тими  ж самими  системами  оплати  праці , які використовувались
за часів  державної  власності . Хоча  структура  органів  управління  змі-
нилася , тоді як керівники  в більшості  випадків  — ні; середній  термін
перебування  на посаді  сьогоднішніх  керівників  підприємств  становить
більше  ніж 10 років . Керівництво  ще вважає , що працює  на державних
підприємствах . Значна  частина  підприємств  потребує  реструктуриза –
ції, проте  керівництво  підприємств  не поспішає  з цим. Акціонерам
бракує  знань  та коштів , тому  ефективних  пропозицій  щодо  реструкту –
ризації  висувається  дуже  мало . Накопичення  та концентрація  капіталу
в стратегічних  інвесторів  (ефективних  власників ), які реально  здатні
змінити  ситуацію , відбувається  повільно . Навіть  коли  стороннім  інвес –
тори  можуть  придбати  значний  пакет  акцій  та мають  знання , досвід  та
кошти , що необхідні  для здійснення  змін, їх планам  часто  перешко –
джають  застарілі  методи  керівництва  та чинне  законодавство , яке не-
достатньо  гарантує  права  акціонерів  меншості .
Дуже  часто  існуючий  стан АТ влаштовує  керівників , тому  вони  не
зацікавлені  самостійно  розпочинати  серйозні  зміни . Багато  керівників
та акціонерів  — власників  контрольних  пакетів  акцій  вирішують , що
простіше  та вигідніше  знаходити  ефективні  шляхи  привласнення  при-
бутків  та розкрадання  активів  акціонерних  товариств  замість  реструк –
туризації  та розвитку  виробництва .
Існуюча  в Україні  практика  корпоративного  управління  не є при-
йнятою . З точки  зору  міжнародних  стандартів , Закон  «Про господар –
ські товариства », що регулює  діяльність  акціонерних  товариств , до-
зволяє  товариствам  порушувати  права  акціонерів  та кредиторів  при
дотриманні  цього  закону . З цього  приводу  особливо  турбують  інвесто –
рів такі чотири  проблеми  корпоративного  управління :
1. «Розмивання » часток  акціонерів  у статутному  капіталі . Це
має місце , коли  товариство  розміщує  акції  серед  керівництва  або на-
ближених  до них інвесторів  за ціною , значно  нижчою  ніж ринкова , та
не надає  іншим  акціонерам  права  на придбання  додаткових  акцій , вна-
слідок  чого  відбувається  “розмивання ” часток  цих акціонерів  у цих то-
вариствах , якою  володіє  акціонер , тоді як загальна  вартість  АТ збіль –
шується  на значно  менший  відсоток .
2. Вилучення  активів . Це означає  продаж  товариством  своїх  акти –
вів за ціною , нижчою  ніж ринкова , особі , яка є афілійованою  особою
керівництва  зазначеного  товариства  або акціонера , що володіє  значним
пакетом  акцій  (включаючи  державу ).Такий  продаж  призводить  до зме-
ншення  вартості  товариства  та збагачення  окремих  інсайдерів ;

2093. «Зняття вершків ». Термін «зняття  вершків » (перерозподіл  гро-
      шового  потоку , укладення  угод  не за ринковими  цінами ) застосовуєть –
      ся до різних  методів , за допомогою  яких  керівники  або акціонери , що
      володіють  значним  пакетом  акцій , використовують  прибутки  АТ у
      власних  інтересах ;
      4. Угоди  за участю  «позабалансових » суб’єктів  господарювання
      (дочірніх  підприємств ). Як правило , дочірні  підприємства  в Україні
      створюються  для постачання  материнській  компанії  сировини  та про-
      дажу  готової  продукції . Однак  часто  їхня діяльність  побудована  таким
      чином , що прибутки  осідають  у дочірніх  підприємствах , а не в мате –
      ринській  компанії , тому  що дочірні  підприємства  мають  обмежену  кі-
      лькість  власників  та більшу  гнучкість  щодо  винагороди  працівникам .
      Таким  чином , прибутки  отримують  особи , які контролюють  дочірні
      підприємства , а не акціонери  материнської  компанії .
      Повільні  темпи  переходу  на нові стандарти  бухгалтерського  обліку
      українських  підприємств  та відсутність  сучасних  методів  корпоратив –
      ного  управління  негативно  впливають  на інвестиційну  привабливість
      українських  підприємств .
      ПИТАННЯ  ДЛЯ ЗАКРІПЛЕННЯ  МАТЕРІАЛУ  І САМОСТІЙНОЇ  РОБОТИ
      1. Дайте  визначення  поняття  «управління  підприємством ».
      2. Які основні  принципи  управління ?
      3. Охарактеризуйте  елементи  системи  управління .
      4. Перелічіть  основні  функції  управління .
      5. Які Ви знаєте  методи  управління  підприємством ?
      6. Які з методів  управління  є найважливішими  для діяльності  підприємства ?
      7. Опишіть  основні  організаційні  структури  управління  підприємством .
      8. Які переваги  і недоліки  мають  різні  організаційні  структури ?
      9. Дайте  визначення  корпоративного  управління .