Вивчення будь-якої дисципліни починається з розуміння її суті, визначення предмету і об’єкту дослідження.

У економічному словнику надається декілька варіантів пояснень терміну «економіка»:

Економіка — це сукупність виробничих відносин певної суспільно-економічної формації, економічний базис суспільства.

Економіка — сукупність галузей народного господарства, що забезпечує життєво-необхідними матеріальними благами і послугами головне поле діяльності людей.

Економіка — наукова дисципліна, що вивчає яку-небудь галузь виробничої, господарської діяльності.

Економіка — теорія управління господарством, суспільними господарськими системами різних розмірів (від домогосподарства до загальнолюдського глобального господарства планети Земля), різних видів (натуральне і грошове) і різних епох. Суспільна наука, що вивчає ефективне використання обмежених ресурсів, розглядає питання організації та управління виробництва, розподілу, обміну, збуту й споживання товарів та послуг. За масштабом галузі дослідження економічна наука ділиться на мікроекономіку, що вивчає діяльність фірм, домогосподарств, відокремлених виробництв і держав, і макроекономіку, що вивчає національне господарство в цілому. Економіка підприємства — це наука про ефективність виробництва, шляхи і методи досягнення підприємством найкращих результатів при найменших витратах. Предметом вивчення економіки підприємства є методи і способи раціонального поєднання і ефективного використання всіх елементів виробничого процесу на рівні підприємства..

Економіка, як свідчить історія, одна з найстародавніших наук. Як тільки людина почала використовувати природні ресурси, вона водночас задумалася про їх найбільш раціональне застосування.

Розвиток і ускладнення господарських зв’язків усередині підприємств і між ними, формування місцевих, національних і міжнародних ринків зумовили необхідність наукового узагальнення економічних процесів, що відбуваються на них.

Вперше уявлення про економіку як про науку сформувалися у мислителів старовини – Ксенофонта, Платона, Аристотеля, Катона і ін. Періодом становлення і відокремлення в самостійну наукову дисципліну про економічну теорію вважають ХУІ-ХУІІ століття. З часом були сформульовані функції економічної науки, найбільш суттєві з яких є: пізнавальна, методологічна, практична.

Економічну діяльність у суспільстві здійснюють економічні агенти, до яких відносяться рядові працівники у всіх сферах народного господарства, менеджери, банкіри, власники акцій, облігацій, земельних ділянок, фермери, президенти компаній та ін. Всі вони можуть приймати певні рішення у рамках економічної компетенції і реалізовувати їх в різній формі, різними методами і способами. Приймаючи рішення економічні агенти виходять з об’єктивних, начеб то заданих параметрів. Їм постійно треба вирішувати питання: «Що робити? Як робити? Для кого робити?».

Умовно можна вважати, що всі економічні агенти зайняті у трьох сферах: у домашніх господарствах, на фірмах, у державних економічних органах (вірніше, економічні державні органи виступають як економічні агенти). Результатом діяльності економічних агентів є блага та послуги. Зазначимо, що чим більш розвинуте суспільство, тим більша значущість та питома вага виробництва послуг.

Принципи ринкової економіки. Правила, яких додержується більшість учасників прийнято називати принципами. Основними принципами ринкової економіки є:

1) Вільний вибір видів і форм діяльності означає наявність прав у будь-якого господарюючого суб’єкта (людини, сім’ї, групи, колективу підприємства) на вибір бажаного, доцільного, вигідного виду економічної діяльності і здійснення цієї діяльності в будь-якій формі, що допускається державними законами.

2) Загальність ринку – неминучість проникнення ринкових відносин у всі сфери суспільного виробництва.

3) Рівноправність ринкових суб’єктів з різними формами власності. У ринковій економіці не повинні створюватися “особливі” умови спеціального режиму сприяння за ознакою форми власності, ставлячи у вигідне положення одну з них і в невигідне – іншу.

4) Вільне ціноутворення. При вільному ціноутворенні ціна не підлягає зовнішнім обмеженням. Вона формується в результаті торгу, на основі взаємної угоди між продавцем і покупцем, у результаті взаємодії попиту і пропозиції.

5) Саморегулювання господарської діяльності передбачає, що визначальна роль в управлінні надається економічним, а не адміністративно-розпорядчим методам.

6) Принцип договірних відносин означає обов’язковість їх дотримання всіма сторонами операції.

7) Економічна відповідальність.

8) Самофінансування – самозабезпечення господарюючих суб’єктів всіма необхідними ресурсами.

9) Децентралізація управління і господарська самостійність.

10) Державне регулювання.

11) Конкуренція.

12) Механізм соціального захисту.

Ринкове середовище господарювання підприємств та організацій Загальна характеристика і функції ринку

• Політекономічне поняття ринку

Сфера проявлення економічних відносин між людьми, що виникають у процесі виробництва, розподілу, обміну та споживання.

• Конкретноекономічне поняття ринку

Сфера товарного обігу і зв’язана з ним сукупність товарно-грошових відносин, яка виникає між виробниками (продавцями) та споживачами (покупцями) в процесі купівлі-продажу товарів.

• Роль ринку в забезпеченні життєдіяльності суспільства

Ринок забезпечує органічний зв’язок між виробництвом і споживанням. На ринку виявляються реальні обсяги та структура різноманітних потреб, суспільна значущість виробленого продукту і витраченої на його виготовлення праці, встановлюється співвідношення між попитом і пропонуванням, яке формує певний рівень цін на товари та послуги.

• Основні функції ринку

• Спеціальна: забезпечується рух товарів від виробника до споживача.

• Регулятивно-контрольна: через посередництво ринку визначається: що, скільки, коли, як і для кого виробляти. Внаслідок дії закону вартості та закону попиту і пропонування встановлюються відтворювальні пропорції, оптимізується розподіл ресурсів між сферами діяльності, забезпечується контроль за суспільно-допустимим рівнем виробничих витрат.

• Стимулююча: ініціюється виробництво тих товарів, які необхідні споживачам. Через механізм конкуренції ринок активно впливає на розширення асортименту і підвищення якості продукції, вилучення з виробництва застарілих її видів.

Структура, типи та інфраструктура ринку

Таблиця 1.1

Структуризація і види ринків за ознаками_

♦♦♦ Типи ринків з урахуванням поведінки їх суб’єктів

1. Ринок споживачів, тобто ринок окремих осіб і домашніх господарств, які купляють товари або одержують послуги для особистого споживання;

2. Ринок виробників — сукупність осіб і підприємств, які дістають товари для їх використання у виробництві інших товарів чи надання послуг;

3. Ринок проміжних продавців (посередників) — сукупність осіб та організацій, які стають власниками товарів з метою їх перепродажу або здавання в оренду іншим споживачам та одержання прибутку;

4. Ринок державних і громадських установ, які купляють товари і одержують послуги з метою їх подальшого використання у вигляді комунальних послуг або для передачі тим, хто цих послуг потребує;

5. Міжнародний ринок — ринок іноземних покупців, споживачів, виробників, проміжних продавців.

❖ Інфраструктура ринку

♦ Інфраструктура ринку — сукупність організацій (установ), що мають різні напрямки діяльності, забезпечують ефективну взаємодію товаровиробників та інших ринкових агентів, які здійснюють просування товарів із сфери виробництва у сферу споживання.

♦ Основні елементи ринкової інфраструктури:

• комерційні інформаційні центри;

• товарні, фондові і валютні біржі;

• комерційно-кредитні та інші об’єкти;

• транспортна і складська мережі;

• комунікаційні системи.

Підприємства автомобільного транспорту здійснюють діяльність, яка спрямована на задоволення потреб, виражених у формі попиту на перевезення вантажів або пасажирів, а також інші операції, пов’язані з підготовкою і здійсненням перевізного процесу.

У всіх законодавчих актах України, міжнародних конвенціях у галузі транспорту та більшості сучасної економічної літератури транспортна діяльність розглядається винятково як послуга. Продукція транспорту (транспортна послуга) являє собою специфічний вид продукції по переміщенню вантажів і пасажирів, а також по виконанню супутніх та доповнюючих цей процес операцій

Зберігаючи загальні властивості послуг, транспортні послуги мають особливості з урахуванням видів діяльності, які впливають на формування їх маркетингового комплексу:

– нематеріальність, невідчутність послуг (їх не можна відчути як матеріальний об’єкт, продемонструвати перед оплатою);

– неподільність послуги, її нерозривний зв’язок із виробництвом. Вони не можуть існувати поза процесом їх надання (тобто вони не можуть накопичуватись), а продаж послуг – це фактично продаж самого процесу праці, у якій найчастіше бере участь сам споживач;

– неоднаковість, мінливість якості послуги, яка значною мірою

визначається станом виробництва, рівнем кваліфікації працівників, зовнішніми умовами;

– нетривалість, незбереженість послуг. Попит на транспортні

послуги неможливо відкласти, тому що вони являють собою конкретну споживчу вартість тільки в певний час і в конкретному місці або напрямку, що суттєво обмежує можливість їх заміни на ринку послуг;

– нерівномірність у часі та просторі. Послуги транспорту відносяться

до послуг, що завершують або випереджають процес матеріального виробництва і тому багато в чому залежать від його стану.

Транспортна послуга являє собою результат транспортної роботи з переміщення вантажів і пасажирів (предмет послуги), а також сукупності супутніх, доповнюючих перевізний процес операцій, які виконуються транспортним підприємством (суб’єкт послуги) за попередньою заявкою клієнта (об’єкт послуги).

До послуг транспорту можна віднести:

– перевезення вантажів і пасажирів;

– вантажно-розвантажувальні роботи (навантаження, розвантаження, перевантаження, пересадка пасажирів, внутрішньоскладські операції);

– складування та зберігання вантажів;

– підготовку транспортних засобів;

– надання транспортних засобів на умовах оренди або прокату;

– перегін (доставку) нових і відремонтованих транспортних засобів та інше.

Аналіз вітчизняного та закордонного досвіду дозволяє запропонувати наступну класифікацію послуг транспорту:

– за ознакою взаємозв’язку з основною діяльністю підприємств

транспорту послуги розподіляються на перевізні ( тобто, що включають у тому або іншому вигляді елемент перевезення) і не перевізні;

– за видом споживача, якому надається послуга – на зовнішні

(надання нетранспортним підприємствам і організаціям) і внутрішні (надання іншим підприємствам і організаціям транспорту);

– залежно від виду та характеру послуг, що надаються, їх можна підрозділити на транспортні (перевезення, навантаження-розвантаження, складування), експедиційні (підготовчі, організаційні), посередницькі (організаційно-посередницькі, консультаційно-аналітичні, інформаційні);

– за характером діяльності, пов’язаної з наданням певної послуги – на технологічні, комерційні, інформаційні та інші.

Виділені особливості дозволили обґрунтувати багаторівневу (мультиатрибутивну) модель транспортної послуги ( за аналогією з товарами), яка може мати наступну структуру:

1. Основна послуга – базове призначення транспортної послуги, основний її результат, тобто переміщення вантажів і пасажирів.

2. Реальна послуга – реальні характеристики транспортної послуги: технічний стан транспортного засобу, швидкість доставки, збереження вантажу, комфорт пасажира, якість обслуговування.

3. Розширена послуга – розширені характеристики транспортної послуги: виконання вантажно-розвантажувальних робіт, транспортно-експедиційних операцій, надання посередницьких послуг.

4. Очікувана послуга – транспортна послуга в повному змісті (бренд) являє собою характеристики з особливостями сприйняття споживача: суспільне визнання, переваги перед конкурентами, імідж.

5. Перспективна послуга – потенційна транспортна послуга, можливе її поліпшення в майбутньому, перспективи її подальшого розвитку.

Послуги четвертого та п’ятого рівня відносно умовні, тому частіше зустрічається трирівневе трактування транспортної послуги.

Планування – це процес визначення цілей і завдань підприємства на певну перспективу, та вибір оптимального шляху їх досягнення й ресурсного забезпечення.

План – це система взаємозалежних, об’єднаних загальною метою завдань, що забезпечують реалізацію цілей виробничої системи.

Планування об’єднує структурні підрозділи підприємства спільною метою, надає всім процесам односпрямованості й скоординованості, що дає змогу найбільш повно й ефективно використовувати наявні ресурси, комплексно, якісно та своєчасно вирішувати різноманітні завдання управління.

Основні принципи планування.

Поряд із загальними принципами управління та планування (оскільки останнє є функцією першого) існують і специфічні принципи планування, а саме:

1) Принцип обґрунтованості цілей і завдань підприємства. Чітко визначені кінцеві цілі є вихідним пунктом планування. Виділяють п’ять основних цілей (або груп цілей) підприємства:

– господарсько-економічні, що забезпечують ефективність виробництва;

– виробничо-технологічні, що відображають функціональне призначення підприємства;

– науково-технічні, що забезпечують науково-технічний прогрес;

– соціальні, що забезпечують задоволення соціально-побутових і культурних потреб працівників підприємства;

– екологічні, що забезпечують виготовлення екологічно чистої продукції без шкідливого впливу на навколишнє середовище.

2) Принцип системності. Він означає, що планування є цілісною системою планів і охоплює всі сфери діяльності підприємства;

3) Принцип науковості. Вимагає врахування перспектив науково-технічного прогресу й застосування науково обґрунтованих прогресивних норм використання всіх видів ресурсів;

4) Принцип безперервності. Означає паралельне поєднання поточного й перспективного планування;

5) Принцип збалансованості плану. Указує на кількісну відповідність між взаємозалежними( взаємопов’язаними ) розділами й показниками плану, між необхідними та наявними ресурсами

Види планування

В залежності від тривалості планового періоду виділяють перспективне (довгострокове й середньострокове) і поточне (короткострокове) планування. Тривалість планового періоду залежить від ступеня визначеності умов діяльності підприємства, його галузевої належності, загальної економічної ситуації в країні, достовірності первинної інформації, якості її аналітичної обробки тощо.

Довгострокове планування визначає загальну стратегію підприємства, основні напрямки його діяльності. При складанні плану вивчаються варіанти розширення виробництва та зниження витрат. Прогнозуються зміни в номенклатурі продукції й уточнюється політика у функціональних сферах. Результатом цього плану є формулювання довгострокових цілей, складання довгострокових проектів і прийняття довгострокової політики.

Середньострокове планування – це, власне, деталізований стратегічний план на перші роки діяльності підприємства. Грань між довгостроковим і середньостроковим планами є досить умовною і неоднозначною. Середньострокове планування враховує можливості всіх підрозділів на основі їхньої власної оцінки. Розробляється план підприємства з маркетингу, план виробництва, план з праці й фінансовий план.

Поточне планування полягає в розробці планів на всіх рівнях управління підприємством та за всіма напрямками його діяльності на більш короткі періоди ( рік, півріччя, квартал, місяць) і включає планування обсягу виробництва, плану з праці й заробітній платі, планування матеріально-технічного забезпечення, собівартості, прибутку, рентабельності тощо.

Методи планування

Найважливішою функцією управління підприємством є планування його діяльності. Планування здійснюється за допомогою різних методів, які класифікуються за певними ознаками. Розглянемо їх:

Ознака: вихідна позиція для розробки плану.

Методи: ресурсний (враховує ринкові умови господарювання та наявні ресурси, застосовується при монопольному становищі), цільовий (використовується приконкурентній боротьбі, враховує потреби ринку, попит на продукцію).

Ознака: принципи визначення планових показників.

Методи: екстраполяційний (визначає проміжні та кінцеві значення планових показників, на основі цих показників в минулому, припускають збереження їх в майбутньому), інтерполятивний (за цим методом підприємство встановлює цілі для досягнення в майбутньому і виходячи з неї визначає довжину планового періоду та проміжні планові показники).

Ознака: спосіб розрахунку планових показників

Методи: спробно-статистичний (використання фактичних статистичних данних за попередні роки), чинниковий (планові значення показників визначаються на основі розрахунків впливу найважливіших чинників, що обумовлюють зміни цих показників), нормативний метод (планові показники розраховуються на основі прогресивних норм використання ресурсів із врахуванням їх змін в результаті впровадження організаційно-технічних заходів у плановому періоді).

Ознака: узгодження ресурсів та потреб.

Методи: балансовий (суть – розробка спеціальних таблиць-балансів, в одній частині яких – напрямки витрати ресурсів, в іншій – джерела їх надходження), матричний ( побудова моделей взаємозв’язків між виробничими підрозділами та показниками).

Ознака: варіантність плану.

Методи: одноваріантний (інтуїтивний), поліваріантний, економічно-математичний ( застосування економічно-математичного моделювання).

Ознака: спосіб виконання розрахункових операцій

Методи: ручний, механізований, автоматичний

Ознака: форма подання планових полказників

Методи: табличний, лінійно-графічний, логіко-структурний.

Стратегія розвитку підприємства

Постійна мінливість ринкового середовища зумовила необхідність застосування стратегічного підходу до системи господарювання на підприємстві.

Стратегія – це генеральна комплексна програма дій, яка визначає пріоритетні для підприємства проблеми, його місію, головні цілі та розподіл ресурсів для їхнього досягнення.

Метою розробки стратегії розвитку підприємства є виявлення основних напрямків його ефективного функціонування на підставі максимальної реалізації існуючого науково-технічного потенціалу у взаємозв’язку із внутрішньовиробничими резервами й зовнішнім навколишнім середовищем.

Основними завданнями формування стратегії підприємства є:

– вибір ефективних напрямків господарської діяльності, які необхідно розвивати;

– визначення об’єму капітальних вкладень та інших ресурсів, необхідних для здійснення обраних напрямків господарської діяльності;

– оцінка результатів віддачі.

Стратегічний план підприємства складається в такій послідовності:

1. Формування стратегічних цілей діяльності підприємства (мета).

2. Аналіз ділового навколишнього середовища та ринкових чинників (попиту, пропозиції, рівня конкуренції).

3. Формулювання генеральної стратегії й аналіз стратегічних альтернатив.

4. Оцінка підприємницького потенціалу і перспектив розвитку фірми, їх адекватності цілям діяльності.

5. Розробка ресурсних і функціональних стратегій: маркетингу, НДДКР, виробництва, організаційних змін, а також фінансова, соціальна й екологічна стратегія.

6. Практична реалізація плану, контроль і оцінка соціально-економічних результатів.

Стратегічний план підприємства складається з наступних розділів:

1) Цілі й напрямки діяльності;

2) Поточні й довгострокові завдання;

3) Генеральна стратегія;

4) Функціональні стратегії;

5) Опис найбільш важливих програм;

6) Опис зовнішніх операцій;

7) Обсяг капітальних вкладень і розподіл ресурсів;

8) Формулювання резервних стратегій.

При складанні стратегічного плану використається наступна інформація: обсяг річного продажу за групами товарів; річний прибуток і збитки за структурними підрозділами; річний обсяг експорту і його питома вага до загального обсягу продажей (реалізації); частка ринку; обсяг щорічних капітальних вкладень; баланс на кінець останнього року плану; фінансовий план.

Стратегія підприємства розробляється на різні проміжки часу залежно від ступеня передбачуваності майбутнього, тривалості періоду впровадження ідеї, галузевої приналежності підприємства й рівня технічної оснащеності (від 3 до 10 років).

Тактичне планування

Складання середньо- та короткострокових планів належить до тактичного планування діяльності підприємства. Тактичні плани відрізняються від стратегічних метою розробки, змістом, терміном, охопленням сфер впливу. Тактичні плани деталізують стратегічні, однак сфера їхньої спрямованості більш вузька.

Тактичні плани підприємства складаються з наступних основних розділів:

– маркетингова програма: плани маркетингу для основних виробів і загальний план всієї продукції підприємства;

– виробнича програма: завдання з виробництва окремих видів продукції в натуральному й вартісному вираженні (у показниках валової, товарної й реалізованої продукції) з урахуванням підвищення якості та обґрунтування виробничої програми потужністю підприємства;

– план розвитку науки й техніки: заходи щодо створення й освоєння нових виробів, впровадження нової техніки й технології;

– план із праці й кадрів: ріст продуктивності праці, чисельність персоналу по категоріях, фонд оплати праці, середня заробітна плата працівників, балансовий розрахунок додаткової потреби в робітниках та службовцях і джерел її забезпечення;

– план капітального будівництва: обсяги капітальних вкладень, будівельних і будівельно-монтажних робіт, технічного переоснащення підприємства, введення в експлуатацію основних фондів і виробничих потужностей;

– план матеріально-технічного забезпечення: визначення потреб виробництва в матеріально-технічних ресурсах та джерел їх забезпечення, а також розрахунки, щодо зниження питомих витрат сировини, матеріалів, палива й енергії;

– планування собівартості, прибутку й рентабельності: собівартість основних видів продукції, валової, товарної та реалізованої; кошторис витрат на виробництво; прибуток і рентабельність за видами діяльності та в цілому по підприємству;

– фінансовий план: потреба у власних оборотних коштах і завдання з прискорення їх обіговості; баланс доходів і витрат; взаємовідносини з бюджетом, кредитні відносини;

– план соціального розвитку колективу: заходи щодо поліпшення умов праці, відпочинку й побуту працівників підприємства;

– план заходів щодо охорони природи й раціонального використання  природних ресурсів включає такі напрямки: охорона й раціональне  використання водних ресурсів; охорона повітряного басейну; охорона й раціональне використання мінеральних ресурсів.

Змістова характеристика тактичних планів також передбачає виокремлення за певними ознаками показників, за якими встановлюються планові завдання, визначається ступінь їхнього виконання, оцінюється діяльність підприємства взагалі.

Показники, що застосовуються в плануванні поділяються:

– за економічним змістом – на натуральні й вартісні;

– за економічним призначенням – на кількісні і якісні (продуктивність праці, фондовіддача, матеріаломісткість);

– за способом характеристики предмета – абсолютні (прибуток) і відносні (рентабельність).

Оперативне планування

Завершальним етапом в системі планування діяльності підприємства є оперативне планування виробництва.

Оперативне планування – це детальна розробка планів підприємства і його підрозділів.

Особливість оперативного планування полягає в тому, що розробка планових завдань для виробничих підрозділів поєднується з організацією їх виконання.

Оперативне планування складається з календарного планування і диспетчеризації.

1) Календарне планування, – це деталізація поточного плану підприємства й донесення завдань до кожного цеху, відділу, ділянки, бригади, робітника. Плани й графіки при цьому складаються на місяць, декаду, добу, зміну, а іноді й щогодини.

2) Диспетчеризація забезпечує:

– суцільний контроль за ходом виробничого процесу й оперативне усунення неполадок і відхилень, які виникають;

– організацію доставки на робочі місця сировини, матеріалів, заготівель та інструментів; вивезення готової продукції, відходів виробництва; контроль справності устаткування; подачу енергії, палива, стисненого повітря та організацію контролю якості.

Задачі оперативного планування:

– забезпечення виконання плану виробничої діяльності (випуск планової продукції в заплановані строки) за ритмічної роботи всіх підрозділів підприємства;

– установлення оптимального режиму роботи підприємства, що сприятиме найбільш ефективному й повному використанню устаткування та робочої сили;

– максимальне скорочення тривалості виробничого циклу та обсягів незавершеного виробництва.

Зміст оперативно-виробничого планування залежить від типу виробництва.

Бізнес-план підприємства

Бізнес-план – це комплексний плановий документ підприємницької діяльності, у якому передбачені заходи, спрямовані на реалізацію підприємницької ідеї, для одержання прибутку.

Бізнес-план дозволяє охопити коло проблем підприємства в процесі реалізації ним своїх цілей у мінливому, невизначеному та конкурентному господарському середовищі. Допомагає визначити й забезпечити шляхи їх розв’язання. Він орієнтований на досягнення успіху, головним чином, у фінансово-економічній діяльності.

Бізнес-план, як і стратегічний, охоплює досить тривалий період (3—5 років).

Бізнес-план є основою бізнес-пропозиції у переговорах із майбутніми партнерами й можливими інвесторами. Це визначає певні вимоги до його оформлення, форми, змісту й структури. Він повинен бути представлений у формі, що дозволяє зацікавленій особі одержати чітке уявлення про зміст справи й перспективи своєї участі в ній.

Бізнес-план розробляється з метою: – техніко-економічного обґрунтування створення й діяльності підприємства, оскільки дає можливість підприємцю охарактеризувати перспективи розвитку його фірми (який товар, якої якості, в якій кількості і за якою ціною продати); – залучення зовнішніх інвесторів, в тому числі іноземних, оскільки дозволяє інвесторам оцінити доцільність вкладення інвестицій в конкретне виробництво, зацікавити їх співпрацювати з даною фірмою; – приватизації підприємства з метою обґрунтування пропозицій її доцільності.

Структура й зміст бізнес-плану суворо не регламентовані, але можна запропонувати наступний макет бізнес-плану: резюме (короткий зміст бізнес-плану); місце знаходження підприємства; мета діяльності; характеристика виду діяльності, характеристика продукції (послуг); оцінка ринку збуту; конкуренція й конкурентна перевага підприємства; зовнішньоекономічна діяльність; стратегія маркетингу; прогнозування обсягу реалізації; план технічної доробки продукту; план виробництва; управління підприємством; характеристика персоналу; матеріально-технічне забезпечення; оцінка ризику; фінансовий план; ефективність проекту.

Виробничі фонди (основні засоби) – це засоби праці, які неодноразово беруть участь у виробничому процесі, зберігаючи при цьому свою натуральну форму, а їх вартість переноситься частинами на продукцію (роботу), що виробляється по мірі їх зносу.

Згідно з підпунктом 14.1.138 Податкового кодексу України (далі – ПКУ) основні засоби – матеріальні активи, у тому числі запаси корисних копалин наданих у користування ділянок надр (крім вартості землі, незавершених капітальних інвестицій, автомобільних доріг загального користування, бібліотечних і архівних фондів, матеріальних активів, вартість яких не перевищує 2500 гривень, невиробничих основних засобів і нематеріальних активів), що призначаються платником податку для використання у господарській діяльності, вартість яких перевищує 2500 гривень і поступово зменшується у зв’язку з фізичним або моральним зношенням та очікуваний строк корисного використання (експлуатації) яких з дати введення в експлуатацію становить понад один рік (або операційний цикл, якщо він довший за рік).

Для цілей бухгалтерського обліку основні засоби класифікуються по наступних групах:

1) Капітальні витрати на поліпшення земель.

Земельні ділянки – архітектурно-будівельні об’єкти, призначені для створення необхідних умов праці. До будівель відносяться виробничі корпуси цехів, депо, гаражі, складські приміщення, виробничі лабораторії і т.ін.

2) Будівлі, споруди і передавальні пристрої – виробничо-технічні і адміністративні інженерно-будівельні об’єкти, призначені для виконання тих або інших технічних функцій, необхідних для процесу виробництва і не пов’язаних із зміною предметів праці, бензоколонки, водонапірні башти, тунелі, мости і так далі

Передавальні пристрої – пристрої, за допомогою яких передається енергія різних видів, а також рідкі і газоподібні речовини (трубопроводи);

3) Машини і устаткування, в т. ч.: силові машини і устаткування, призначені для вироблення і перетворення енергії (генератори, двигуни, трансформатори і т.ін. ); робочі машини і устаткування, що використовуються безпосередньо для дії на предмет праці або для його переміщення в процесі;  інші машини і устаткування.

4) Транспортні засоби, призначені для транспортування вантажів і людей в межах підприємства і поза ним;

5) Інструменти, прилади, інвентар (меблі): інструменти всіх видів і прикріплюванні до машин пристосування (оснащення), що служать для обробки виробу (затиски, лещата і так далі); виробничий інвентар, що використовується для проведення виробничих операцій (робочі столи, верстаки), зберігання рідких і сипких речовин, охорони праці і т. д.; господарський інвентар (меблі і ін.);

6) Робоча і продуктивна худоба (коні, що використовуються для перевезень; племінні тварини).

7) Багаторічні насадження.

8) Інші основні засоби.

9) Земельні ділянки.

Основні засоби підприємства діляться на промислово-виробничі і непромислові, а також засоби невиробничого призначення.

Виробничі основні фонди – це фонди, які безпосередньо беруть участь у виробничому процесі, а їх вартість переноситься на собівартість продукції, що виробляється.

Невиробничі фонди не беруть участь в процесі виробництва але перебувають на балансі підприємства. Це житлові будинки, об’єкти соціально-культурного й побутового обслуговування.

Промислово-виробничі фонди за характером участі у виробничому процесі розділяються на активну та пасивну частини.

До активної частини відносяться ті засоби праці, які безпосередньо впливають на предмети праці (машини, устаткування, транспортні засоби).

До пасивної частини відносяться ті фонди, які створюють необхідність умови для праці (будівлі, споруди, передавальні пристрої).

Важливим є підвищення питомої ваги активної частини фондів, що сприяє зростанню технічної оснащеності, збільшенню виробничої потужності підприємства і фондовіддачі.

В той же час важлива роль і пасивної частини основних фондів, оскільки відсутність нормальних умов праці приводить до хвороб, травматизму, плинності кадрів, зниження продуктивності праці.

Прийнято вважати, що транспортні засоби АТП є активною частиною основних виробничих фондів, а інші види – пасивною.

Для аналізу якісного стану основних засобів на підприємстві необхідно знати їх структуру. Розрізняють виробничу (видову), технологічну і вікову структуру основних засобів.

Під виробничою структурою розуміється співвідношення між різними групами основних фондів в їх загальній середньорічній вартості.

Виробнича структура основних фондів на підприємстві залежить від специфіки підприємства; рівня концентрації, спеціалізації, кооперації, комбінування і диверсифікації виробництва і ін.

Технологічна структура основних фондів характеризує їх розподіл по структурних підрозділах підприємства в процентному виразі від їх загальної вартості.

Вікова структура основних фондів характеризує їх розподіл по вікових групах (до 5 років; від 5 до 10 років; від 10 до 15 років; від 15 до 20 років; понад 20 років). Середній вік устаткування визначається як середньозважена величина. Основне завдання на підприємстві, що стосується управління основними фондами, зводиться до того, щоб не допускати надмірного старіння основних фондів, оскільки від цього залежить рівень їх фізичного і морального зносу, а, отже, і результати роботи підприємства.

Структура основних виробничих фондів в різних АТП може бути різною залежно від складу парку автомобілів (грузові, автобусні, легкові), їх вантажопідйомності або місткості, в залежності наявності виробничих приміщень для технічного обслуговування і ремонту, забезпеченості їх устаткуванням, ступеню механізації і автоматизації трудових процесів і інших чинників.

Найбільшу питому вагу в структурі основних виробничих фондів АТП займають транспортні засоби (60-75%).

Невелику питому вагу складають будівлі (20-25%), тоді як в промислових підприємствах їх вартість досягає 50% і більше. Це пояснюється особливостями виробничого процесу на транспорті (поза будівлями), де будівлі використовуються тільки для проведення технічного обслуговування і ремонту та інших допоміжних операцій.

Невелику частку в структурі основних виробничих фондів займають споруди (3-5%). Це пояснюється тим, що такі дорогі споруди, як дороги, мости і інші не є власністю АТП і не входять до складу його основних фондів.

Устаткування також займає невелику питому вагу (2-3%), бо воно необхідне тільки для проведення технічного обслуговування і ремонту рухомого складу.

Оптимальною структурою основних виробничих фондів АТП, за даними НДІАТ, є така структура, при якій питома вага транспортних засобів складає 50-60%, а решта фондів, які прийнято вважати виробничо-технічною базою -40-50%.

Для поліпшення структури основних виробничих фондів АТП необхідне оновлення рухомого складу, оновлення і модернізація устаткування, механізація і автоматизація трудових процесів, ліквідація зайвого і маловикористовуваного устаткування.

Облік і оцінка основних фондів здійснюються в натуральному і вартісному виразі.

Оцінка в натуральному виразі проводиться шляхом щорічної інвентаризації; служить для розрахунку виробничих потужностей, визначення технічного складу і деяких показників використання окремих видів машин і устаткування.

Вартісна оцінка проводиться для визначення загальної величини основних фондів і їх структури, розрахунку різних показників використання основних фондів і розрахунку амортизаційних відрахувань.

Розрізняють наступні види вартісної оцінки основних фондів:

1) первинна – фактична собівартість основних засобів в сумі грошових коштів або справедливої вартості інших активів, сплачених (переданих), витрачених для придбання (створення) об’єктів основних засобів;

Первинна вартість основних засобів збільшується на суму витрат, пов’язаних з поліпшенням об’єкту (модернізація, модифікація, добудова, дообладнання, реконструкція і тому подібне), що приводить до збільшення майбутніх економічних вигод, які очікуються від використання об’єкту.

2) відновна – вартість на момент переоцінки за ринковою вартістю з урахуванням зносу;

Переоцінка основних фондів на підприємстві дозволяє:

– об’єктивно оцінити дійсну вартість основних фондів;

– правильніше і точно визначити витрати на виробництво і реалізацію продукції;

– точніше визначити величину амортизаційних відрахувань.

3) залишкова – є різницею між первинною або відновною вартістю і сумою зносу, тобто це та частина вартості основних засобів, яка ще не перенесена на вартість продукції, що виробляє підприємство;

4) ліквідаційна – сума коштів або вартість інших активів, яку підприємство планує отримати від реалізації (ліквідації) основних засобів після закінчення строку їх корисної експлуатації.

4.3. Показники використання основних фондів

Для узагальнювальної характеристики ефективності використання основних засобів (фондів) служать показники фондовіддачі і фондомісткості, рентабельності і питомих капітальних вкладень на гривну приросту продукції, а також відносна економія основних фондів.

Фондовіддача (ФВ) – визначається відношенням вартості товарної продукції (ТП) до середньорічної вартості основних виробничих фондів (ОВФ):

 

Фондомісткість (ФМ) зворотний показник фондовіддачі:

Рентабельність фондів (Rф) – відношення прибутку (П_р) до середньорічної вартості основних виробничих фондів.

 

Часткові показники застосовуються для характеристики використання окремих видів машин, устаткування, виробничої площі, наприклад, середній випуск продукції в натуральному виразі, що приходиться на одиницю устаткування за зміну, випуск продукції на 1 м² виробничої площі і т. д.

В цілях аналізу вивчається динаміка наведених показників, рівень виконання плану, проводяться міжгосподарські порівняння.

З метою поглибленого аналізу ефективності використання основних виробничих фондів показник фондовіддачі визначається зокрема по всіх видах фондів і активній їх частині.

При розрахунку показників фондовіддачі початкові дані приводять в зіставний вигляд. Об’єм продукції коректують відповідно до зміни оптових цін і структурних зрушень, а вартість основних засобів на їх переоцінку.

Приватні показники, зазвичай служать для характеристики використання окремих груп основних фондів: коефіцієнт екстенсивного використання устаткування (машин) – це відношення фактично відпрацьованих машиногодин (апаратогодин) до добутку фонду номінального часу і кількості однотипних одиниць встановленого устаткування;  коефіцієнт інтенсивного використання устаткування (машин) -характеризує рівень використання машин і устаткування по потужності, по використанню геометричної ємкості окремих апаратів або встановленої годинної продуктивності машин, по пропускній спроможності технологічної лінії;  інтегральний коефіцієнт використання устаткування (машин) -представляє добуток коефіцієнтів екстенсивного і інтенсивного використання;  коефіцієнт змінності використання устаткування (машин) – відношення суми відпрацьованих в кожній зміні однотипних одиниць устаткування до встановленої їх кількості;  коефіцієнт оновлення основних фондів – відношення вартості введених протягом року основних фондів до вартості основних фондів на кінець року;  коефіцієнт вибуття основних фондів – відношення вартості вибулих протягом року основних фондів до вартості основних фондів на початок року.

Трудові ресурси підприємства представлені його виробничим персоналом, оплата праці якого включається у витрати виробництва продукції. Винятковою особливістю трудових ресурсів на відміну від інших є те, що підвищення ефективності їх використання може бути пов’язане не стільки із збільшенням продуктивності, скільки з можливістю більш ефективного використання інших видів ресурсів.

Крім того, організація використання трудових ресурсів на підприємстві пов’язана з рішенням не тільки виробничих задач, але й з важливими для суспільства задачами соціально-політичного характеру.

Працівники підприємства, які зайняті у виробництві і в його обслуговуванні входять до складу промислово-виробничого персоналу (ПВП).

До непромислового персоналу відносять працівників житлово-комунального господарства, капітального будівництва, медичних і культурно-спортивних установ і ін., що знаходяться у складі підприємства. Питома вага чисельності працівників цієї групи складає 6-8 % від загальної чисельності.

По характеру виконуваних функцій розрізняють: робочих (80%), інженерно-технічних працівників (14%), службовців (4%), працівників воєнізованої охорони (0,5%), молодший обслуговуючий персонал (1%), учнів (0,5%).

На автотранспортних підприємствах найбільшу питому вагу складають робітники (80-85%), з них водії – 60-70%, інший персонал відповідно 15-20%.

Робітників підрозділяють на основних (32-38%) і допоміжних (62-68%).

Основні робітники зайняті безпосередньо у виробничому процесі, допоміжні – ремонтним, транспортним, складським, підсобним і іншими видами обслуговування.

У цілому, зайнятих в народному господарстві працівників розрізняють за професією, спеціальністю і кваліфікацією.

Професія визначається комплексом теоретичних знань і практичних навиків галузевого характеру.

Спеціальність конкретизує знання і навики усередині професії.

Кваліфікація відображає рівень знань і навиків по конкретній спеціальності.

У процесі планування чисельності робітників визначають обліковий і явочний склад. Чисельність інших категорій персоналу планується тільки по обліковому складу. Явочний склад робітників визначають по робітниках, із підрядною оплатою праці (робітники-почасовики).

Явочна чисельність включає всіх працівників, які з’явилися на роботу.

Згідно Інструкції зі статистики чисельності працівників, зайнятих у народному господарстві України, облікова чисельність на дату – це показник чисельності працівників облікового складу на певну дату звітного періоду, наприклад, на перше або останнє число місяця, включаючи прийнятих та виключаючи тих працівників, які вибули в цей день.

Якщо підприємство в зазначену дату не працювало, чисельність відображається станом на останній день роботи, що передував цій даті.

До облікового складу працівників підприємства повинні включатися всі працівники, які прийняті на постійну, сезонну, а також на тимчасову роботу строком один день і більше, з дня зарахування їх на роботу. У обліковому складі працівників за кожний календарний день враховуються як фактично працюючі, так і відсутні на роботі з будь-яких причин, тобто усі працівники, які перебувають у трудових відносинах, незалежно від форми договору.

Середньооблікова чисельність працівників за звітний місяць обчислюється шляхом підсумовування чисельності працівників облікового складу за кожний календарний день звітного місяця, тобто з 1 по 30 або 31 (для лютого — по 28 або 29 число, включаючи святкові (неробочі) і вихідні дні й ділення одержаної суми на число календарних днів звітного місяця.

Чисельність працівників облікового складу за вихідний або святковий (неробочий) день приймається на рівні облікової чисельності працівників за попередній робочий день. При наявності двох або більше вихідних чи святкових (неробочих) днів підряд чисельність працівників облікового складу за кожний із цих днів приймається на рівні чисельності працівників облікового складу за робочий день, що передував вихідним та святковим (неробочим) дням.

Для правильного визначення середньооблікової чисельності працівників необхідно вести щоденний облік чисельності працівників облікового складу, який повинен уточнюватися на основі наказів (розпоряджень) про прийняття, переведення працівників на іншу роботу, припинення трудового договору тощо.

Чисельність працівників облікового складу за кожний день повинна відповідати даним табельного обліку використання робочого часу, на основі якого установлюється чисельність працівників, які фактично з’явилися на роботу та причини їх неявок.

Певна категорія працівників підлягає виключенню із облікової чисельності (працівники, які не перебувають у штаті даного підприємства; знаходяться у відпустках по вагітності та пологах або у додатковій відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею відповідного віку тощо).

Рух кадрів на підприємстві характеризується показниками обороту з прийому і зі звільнення, плинності кадрів.

Коефіцієнт обороту з прийому (К_об.пр) визначається відношенням кількості працівників, прийнятих на роботу (N_пр) до середньооблікової чисельності працівників підприємства (N_{сер.обл}) за певний період часу.

Коефіцієнт обороту зі звільнення (К_об.зв) визначають відношенням кількості звільнених працівників (N_зв.) до середньооблікової чисельності (N_{сер.обл})працівників підприємства за певний період часу:

Коефіцієнт загального обороту обчислюють як відношення кількості заново прийнятих на роботу і тих, що вибули, до середньооблікової чисельності.

Коефіцієнт плинності кадрів розраховують як відношення числа звільнених з суб’єктивних причин (за власним бажанням, порушенням трудової дисципліни і ін.) (А^гсубпр), до середньооблікової чисельності працівників підприємства.

Основним завданням менеджменту персоналу є забезпечення умов, необхідних для постійного розвитку трудового потенціалу кожного робітника підприємства, спроможного здійснювати значимий вклад в збагачення досвіду, підвищення конкурентоспроможності та покращення фінансового стану підприємства.

Відповідно до Закону України “Про оплату праці” №198/95-ВР від 24 березня 1995р. з відповідними доповненнями заробітна плата – це винагорода, обчислена, як правило, в грошовому виразі, який відповідно до трудового договору власник або уповноважений їм орган виплачує працівнику за виконану ним роботу.

Розмір заробітної плати залежить від складності, умов виконуваної роботи, а також професійно-ділових якостей працівника, його досвіду роботи в даній сфері, результатів господарської діяльності підприємства.

Для оцінки розміру заробітної плати найманих працівників використовується Фонд оплати праці, до складу якого включаються нарахування працівникам в грошовій і натуральній формах (оцінені у грошовому виразі) за відпрацьований і не відпрацьований час, призначені для виплати, або за виконану роботу незалежно від джерела фінансування цих виплат.

Структура Фонду оплати праці складається з:

1. Фонду основної заробітної плати.

2. Фонду додаткової заробітної плати.

3. Інших стимулюючих і компенсаційних виплат.

Основна заробітна плата – це винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, норми виробітку, норми обслуговування і т.д.), які встановлюються у вигляді відрядних розцінок, тарифних ставок для робітників та посадових окладів для службовців (керівників, спеціалістів).

Додаткова заробітна плата – це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи і винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні і компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством; премії за виконання виробничих завдань і функцій.

Стимулюючі і компенсаційні виплати включають: оплату простоїв не з вини працівників;  суми, що виплачуються працівникам, які знаходяться у відпустці за ініціативою адміністрації з частковим збереженням заробітної плати; суми, що виплачуються працівникам, які беруть участь в страйках; надбавки і доплати, що не передбачені законодавством, і понад розмірів, встановлених законодавством; винагороди за вислугу років, стаж роботи і т.д.

Планування заробітної плати на підприємстві включає визначення Фонду оплати праці і середньої заробітної плати по категоріях персоналу.

Плановий Фонд оплати праці – це вся сума коштів, що виділяється для оплати праці працівників за виконану роботу та відпрацьований час, а також суми виплат і доплат, які передбачені державними законодавчими актами та діючими преміальними системами у запланованому періоді.

Планування Фонду оплати праці повинне забезпечувати підвищення зацікавленості персоналу в поліпшенні індивідуальних результатів праці і кінцевих результатів діяльності підприємства.

Вихідними даними для планування Фонду оплати праці є: виробнича програма; дані про трудомісткість продукції, розцінки на деталі, вироби, складність робіт; тарифна система; чисельність працюючих по категоріях, штатний розклад керівників; форма і система оплати праці; нормативи обслуговування; законодавчі акти з праці і заробітної плати.

Для розрахунку планового фонду заробітної плати застосовуються наступні методи: укрупнений; прямого рахунку (по середній заробітній платі); нормативний; по елементах.

Розрізняють номінальну і реальну заробітну плату.

Номінальна заробітна плата – це грошовий вираз тієї заробітної плати, яку працівник одержує за свою працю відповідно до її кількості і якості.

Реальна заробітна плата – це сукупність матеріальних і культурних благ, а також послуг, які може придбати працівник за номінальну заробітну плату.

Загальний рівень оплати праці в АТП залежить від таких основних чинників: результатів виробничо-господарської діяльності; рівня державного регулювання в області заробітної плати; впливу профспілок і конкурентів; рівня безробіття в регіоні, області серед працівників відповідних спеціальностей; кадрової політики АТП.

В основу організації оплати праці на багатьох АТП покладені такі основні принципи: оплата праці залежно від кількості і якості праці; диференціація заробітної плати залежно від кваліфікації працівників і умов праці; забезпечення відповідних темпів зростання продуктивності праці і темпів зростання середньої заробітної плати; систематичне підвищення реальної заробітної плати з урахуванням інфляції.

Організація заробітної плати в АТП включає: встановлення тарифної системи; нормування праці; визначення форм і систем оплати праці; склад фонду оплати праці.

Матеріальною основою будь-якого виробництва є засоби виробництва, що складаються із засобів праці й предметів праці. І ті й інші беруть участь у створенні продукту. Однак у силу розходжень у характері функціонування в процесі виробництва й способі передачі вартості на створюваний продукт засоби праці здобувають економічну форму основних засобів, а предмети праці – оборотних активів.

У той же час в умовах існування товарно-грошових відносин матеріальні засоби підприємств виступають не тільки в натуральної, але й у вартісній формі.

Отже, оборотні фонди – це предмети праці в грошовій оцінці. До них відносять: сировина, матеріали, паливо, запасні частини, пальне, інші  матеріальні цінності, незавершене виробництво, витрати майбутніх періодів.

Основне призначення виробничих фондів полягає в забезпеченні планомірного й ритмічного процесу виробництва на підприємствах.

Крім виробничих оборотних фондів, кожне підприємство має частину активів, що перебуває в сфері обігу. Це готова продукція, кошти на рахунках у банку і у касі підприємства, кошти в розрахунках й ін. Ця частина активів у грошовій оцінці називається фондами обігу. Основне призначення фондів обігу складається в забезпеченні коштами планомірного процесу обігу на підприємствах.

Однак, незважаючи на деякі відмінності в призначенні оборотних фондів і фондів обігу, між ними існує тісний взаємозв’язок. Вони обслуговують єдиний процес відтворення й забезпечують його безперервність.

У той же час оборотні фонди й фонди обігу є складовими частинами оборотних активів, які відбивають розміщення їх по сферах відтворення в процесі руху. При цьому як ті, так й інші є самостійними економічними категоріями. Об’єктивно існуючою економічною категорією є й оборотні активи, які, обслуговуючи безперервність процесу виробництва, постійно перебувають у русі, проходячи послідовно три стадії кругообігу – грошову, товарну й виробничу.

Звідси оборотні активи – це вартість, авансована в кругообіг виробничих оборотних фондів і фондів обігу для забезпечення безперервності процесу виробництва й обігу.

В організації оборотних активів варто розрізняти їхній склад і структуру.

Під складом оборотних активів розуміють сукупність їх елементів.

Структура оборотних активів – це співвідношення між окремими елементами в їх загальному обсязі. У виробничій сфері найбільша питома вага в оборотних активах займають запаси.

Запаси – це активи, які перебувають у процесі виробництва з метою одержання продукту й подальшого його продажу. У господарській діяльності запаси підрозділяються на: – сировину, основні й допоміжні матеріали, що комплектують вироби;  – незавершене виробництво;  – готову продукцію, зроблену на підприємстві й призначену для продажу; – швидкозношувані предмети.

Склад і структура оборотних активів не є раз і назавжди постійною величиною. Вони змінюються залежно від зміни характеру виробничої діяльності підприємства, особливостей формування запасів і витрат.

Усі внутрішні грошові надходження підприємства, за вирахуванням сум податку на додану вартість, акцизних зборів, інших обов’язкових платежів, спрямовуються на покриття витрат, пов’язаних зі звичайною та надзвичайною діяльністю підприємства та формування його фінансових результатів.

У теперішній час основи формування в бухгалтерському обліку інформації про витрати підприємства визначаються П(С)БУ 16 «Витрати». Відповідно до нього витратами звітного періоду визнаються або зменшення активів, або збільшення зобов’язань, що приводить до зменшення власного капіталу підприємства (за винятком зменшення капіталу внаслідок його вилучення або розподілу власниками), за умови, що ці витрати можуть бути вірогідно оцінені.

Витрати визнаються витратами певного періоду одночасно з визнанням доходу, для одержання якого вони здійснені.

Склад витрат підприємства згідно діючим П(С)БО:

1) витрати, що включаються у собівартість реалізованої продукції;

2) витрати, пов’язані з операційною діяльністю, які не включаються в собівартість реалізованої продукції;

3) фінансові витрати;

4) збитки від участі в капіталі;

5) інші витрати;

6) надзвичайні витрати.

Собівартість реалізованої продукції складається з виробничої собівартості продукції, що була реалізована протягом звітного періоду, нерозподілених постійних загальновиробничих витрат і наднормативних виробничих витрат. Структуру собівартості реалізованої продукції подано на рис. 8.1.

Прямі матеріальні витрати – це вартість основних сировина й матеріали, покупних комплектуючих виробів й напівфабрикатів, палива на технологічні цілі, які можуть бути віднесені безпосередньо до об’єкта витрат.

Прямі витрати на оплату праці – заробітна плата та інші виплати працівникам, зайнятим у виробництві продукції, які можуть бути безпосередньо віднесені до об’єкта витрат.

Інші прямі витрати включають всі інші виробничі витрати, які можуть бути безпосередньо віднесені до конкретного об’єкта витрат (відрахування на соціальні заходи, оренда майна, амортизація).

Об’єкт обліку витрат – це продукція, роботи послуги або вид діяльності, які вимагають визначення пов’язаних з їхнім виробництвом (виконанням витрат.

Рис.8.1 Структура собівартості реалізованої продукції підприємства

Загальвиробничі витрати включають витрати на утримання й експлуатацію встаткування, цехові витрати (наприклад, заробітна плата апарата управління цехів, витрати на амортизацію, ремонт будинків цехів, витрати на вдосконалювання технології й організації виробництва, освітлення, опалення, техніка безпеки, контроль якості та ін.).

До змінних загальвиробничих витрат відносяться витрати на обслуговування й управління виробництвом, які змінюються прямо пропорційно при зміні обсягів виробництва. Вони розподіляються на кожен об’єкт витрат з використанням бази розподілу (годин праці, заробітної плати, обсягу діяльності, прямих витрат) виходячи з фактичної потужності виробництва у звітному періоді.

До постійних загальвиробничих витрат відносять витрати на керування й обслуговування виробництва, які не міняються при зміні обсягу діяльності. Дані витрати розподіляються з використанням такої ж бази, що й змінні загальвиробничі витрати виходячи з нормальної потужності виробництва.

Нерозподілені постійні загальвиробничі витрати виникають у випадку, коли підприємство не досягає нормальної потужності.

Нормальна потужність – це очікуваний середній обсяг діяльності, якого можна досягти за умови звичайної діяльності підприємства протягом декількох років або операційних циклів з урахуванням запланованого обслуговування виробництва.

Класифікація витрат за видами діяльності показана на рис.8.2.

Витрати, пов’язані з операційною діяльністю, які не включаються в собівартість реалізованої продукції, включають:

1) адміністративні витрати – це витрати на обслуговування та управління підприємством (заробітна плата апарата управління підприємством, витрати на відрядження цих працівників, ремонт і утримання будинків заводоуправління, опалення, освітлення приміщень загальнозаводського призначення, амортизація й витрати на ремонт основних фондів загальногосподарського використання та ін.);

Рис. 8.2 Класифікація витрат за видами діяльності

2) витрати на збут – це витрати, пов’язані зі збутом готової продукції (упакування, складування, транспортування готової продукції, гарантійний ремонт, заробітна плата збутових працівників, витрати на рекламу, гарантійний та пост гарантійний ремонт й обслуговування та ін.);

3) інші операційні витрати.

Згідно з П(С)БО 16 до складу інших операційних витрат підприємства відносять:

■ собівартість реалізованої іноземної валюти, витрати, пов’язані із реалізацією іноземної валюти;

■ собівартість реалізованих виробничих запасів;

■ суми безнадійної дебіторської заборгованості; і відрахування у резерв сумнівних боргів;

■ втрати від операційної курсової різниці, тобто від зміни курсу валюти по операціям, активам і зобов’язанням, пов’язаним з операційною діяльністю підприємства;

■ втрати від знецінення запасів;

■ недостачі й втрати від псування цінностей;

■ визнані штрафи, пеня й неустойки;

■ витрати на виплату матеріальної допомоги.

Витрати операційної діяльності групуються по наступних елементах:

1) матеріальні витрати;

2) витрати на оплату праці;

3) відрахування на соціальне страхування;

4) амортизація;

5) інші операційні витрати (витрати на відрядження, оплата послуг зв’язку та ін.).

До фінансових витрат відносяться витрати, пов’язані із залученням позикового капіталу – витрати по відсотках за користування кредитами отриманими, відсотки по випущених облігаціях, витрати по фінансовій оренді і інші витрати, пов’язані із залученням позикового капіталу.

Збитки від участі в капіталі – це збитки від інвестицій в асоційовані, дочірні або спільні підприємства, облік яких ведеться методом участі в капіталі.

До складу інших витрат включаються:

■ втрати від неопераційних курсових різниць;

■ собівартість реалізованих необоротних активів (залишкова вартість і витрати, пов’язані з реалізацією);

■ собівартість реалізованих майнових комплексів;

■ витрати на ліквідацію необоротних активів (розбирання, демонтаж);

■ залишкова вартість ліквідованих (списаних) необоротних активів;

■ сума уцінки необоротних активів і фінансових інвестицій;

■ інші витрати, пов’язані зі звичайною діяльністю.

Надзвичайні витрати включають невідшкодовані збитки від надзвичайних подій (стихійні лиха, пожежі, аварії й ін.).

Витрати від надзвичайних подій у звітності відображаються таким чином: їх сума зменшується на суму податку на прибуток підприємства, розрахованого, виходячи із суми збитків від надзвичайних подій.

В умовах ринкових відносин важливим фактором подальшого розвитку будь-якого підприємства є грошові надходження, які перевищують платежі підприємства. Від наявності або відсутності коштів в остаточному підсумку залежить конкурентоздатність і фінансове становище підприємства.

Визначення понять грошових коштів, порядок формування у звітності інформації щодо грошових доходів підприємства регламентується П(С)БО 4 «Звіт про рух грошових коштів».

Згідно з П(С)БО 4 «Звіт про рух грошових коштів», грошові кошти -готівка, кошти на рахунках у банках та депозити до запитання. Еквіваленти грошових коштів – це короткострокові високоліквідні фінансові інвестиції, які вільно конвертуються в певні суми грошових коштів і які характеризуються незначним ризиком зміни їхньої вартості.

Згідно даного стандарту бухгалтерського обліку, надходження і вибуття грошових коштів та їхніх еквівалентів є рухом грошових коштів.

Рух грошових коштів підприємства неможливо відокремити від видів його діяльності. Класифікація видів діяльності підприємства регламентується П(С)БО 4 та П(С)БО 3 «Звіт про фінансові результати».

Діяльність суб’єкту господарювання поділяється на звичайну, яка охоплює операційну, фінансову, інвестиційну діяльність, та надзвичайну діяльність.

Звичайна діяльність – будь-яка основна діяльність підприємства, а також операції, що забезпечують її або виникають внаслідок її проведення.

Операційна діяльність – основна діяльність підприємства, а також інші види діяльності, крім інвестиційної чи фінансової, тобто діяльність, яка забезпечує основну частку доходу та пов’язана з виробництвом, реалізацією продукції й іншими взаємовідносинами, що виникають у процесі її здійснення.

Фінансова діяльність – діяльність, яка призводить до змін розміру й складу власного та позикового капіталу підприємства.

Інвестиційна діяльність – придбання та реалізація тих необоротних активів та фінансових інвестицій, які не є складовою еквівалентів грошових коштів.

Операційна діяльність підприємства пов’язана із отриманням виручки від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг), оплатою сировини, матеріалів, заробітної плати, сплатою податків та обов’язкових зборів.

Фінансова діяльність передбачає отримання позик, емісію власних акцій й облігацій, залучення внесків власників, сплату дивідендів, повернення кредитів, погашення облігацій тощо.

У рамках інвестиційної діяльності підприємство придбає й реалізує необоротні активи, майнові комплекси, фінансові інвестицій, отримує доходи від володіння цінними паперами інших емітентів у вигляді процентів та дивідендів.

Надзвичайна подія (діяльність) – подія або операція, яка відрізняється від звичайної діяльності підприємства та стосовно якої не очікується періодичне повторення або повторення в кожному наступному звітному періоді (пожежа, стихійне лихо). Відшкодування збитків внаслідок таких подій здійснюється за рахунок страхового відшкодування та з інших джерел.

Важливе значення в фінансово-господарської діяльності підприємств належить характеристиці джерел грошових коштів з поділом їх на внутрішні та зовнішні. Якщо кошти надходять із яких-небудь джерел на самому підприємстві, вони відносяться до внутрішніх. Надходження коштів, мобілізованих на фінансовому ринку, свідчить про використання зовнішніх джерел фінансових ресурсів.

Внутрішні грошові надходження відображаються у фінансовій звітності підприємства (форма № 2) і відповідно до діючого П(С)БУ 3 «Звіт про фінансові результати» включають:

1) доход (виручку) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг);

2) інші операційні доходи;

3) дохід від участі в капіталі;

4) інші фінансові доходи;

5) інші доходи;

6) надзвичайні доходи.

Доход (виручка) від реалізації продукції – це кошти, що надійшли на поточний рахунок підприємства за відвантажену продукцію, виконані роботи й послуги без вирахування наданих знижок, повернення проданих товарів та податків з продажу (податку на додану вартість, акцизного збору тощо).

До інших операційних доходів підприємства відносять:

1) доходи від продажу іноземної валюти, від операційної курсової різниці від операцій в іноземній валюті;

2) доходи від реалізації інших оборотних активів (крім фінансових інвестицій);

3) доходи від операційної оренди активів;

4) суми отриманих штрафів, пені, неустойок за порушення господарських договорів;

5) доходи від списання кредиторської заборгованості, по якій минув строк позовної давності;

6) відшкодування раніше списаних активів (надходження боргів, списаних як безнадійні);

7) суми отриманих грантів і субсидій.

До доходів від участі в капіталі відносять доход від інвестицій в асоційовані, дочірні й спільні підприємства, облік яких ведеться методом участі в капіталі.

До інших фінансових доходів відносяться дивіденди, проценти та інші доходи, отримані підприємством від фінансових інвестицій (окрім доходів, які враховуються за методом участі в капіталі)

Інші доходи включають:

1) доход від реалізації фінансових інвестицій;

2) доход від реалізації необоротних активів;

3) доход від реалізації майнових комплексів;

4) доход від реалізації неопераційної курсової різниці;

5) доход від безкоштовно отриманих активів;

6) інші доходи, які виникають у процесі звичайною діяльністю, але не пов’язані з операційною діяльністю підприємства.

Зазначені групи доходів підприємства складають доход від звичайної діяльності, що приймається для розрахунку прибутку від звичайної діяльності до оподатковування.

В окремих випадках підприємство може отримати надзвичайні доходи від подій й операцій, які відповідають визначенню надзвичайних подій у діючих стандартах бухгалтерського обліку.

До надзвичайних доходів підприємства відносять відшкодування збитків від надзвичайних подій та інші надзвичайні доходи.

При мобілізації грошових коштів із внутрішніх джерел обов’язковості їх повернення не виникає. Також відсутні грошові виплати, пов’язані з використанням цих фінансових ресурсів.

Характерним для залучених коштів із зовнішніх джерел є розподіл частини отриманого доходу від залучення з джерелом залучення, платність за їх користування, тимчасовість використання позикових коштів у господарському обороті та активна діяльність підприємства на фінансовому ринку.

Важливим завданням фінансових служб підприємств є забезпечення ефективного використання тимчасово вільних фінансових ресурсів, визначення можливих варіантів їхнього інвестування з метою одержання додаткового доходу на фінансовому ринку. Тимчасово вільні кошти підприємство може інвестувати в акції й облігації інших підприємств, державні облігації й казначейські векселі або покласти на депозитні рахунки в комерційні банки під певні відсотки.

Основним джерелом фінансових ресурсів підприємства є доход (виторг) від реалізації продукції.

На підприємстві процес виробництва завершується доведенням продукції до споживача. Реалізація продукції (Т’- D’) є заключною стадією кругообігу коштів підприємства. Реалізація продукції припускає зміну форм вартості (товар – гроші) і суб’єктів (постачальник – покупець). Бартерний обмін не можна вважати реалізацією, оскільки немає зміни форми вартості.

На величину виручки від реалізації продукції впливають залежні та незалежні від діяльності підприємства фактори.

Залежні від підприємства фактори впливу на виручку:

1) у сфері виробництва – обсяг виробництва, якість продукції, асортименти, ритмічність випуску;

2) у сфері обігу – ритмічність відвантаження, своєчасне оформлення транспортних і розрахункових документів, строки документообігу, форми розрахунків, рівень ціни, організація управління дебіторською заборгованістю підприємства.

До незалежних від діяльності підприємства факторів впливу на виручку від реалізації продукції відносять:

1) порушення договорів постачальниками матеріально-технічних ресурсів;

2) недоліки в роботі транспорту;

3) несвоєчасна оплата продукції через відсутність у покупців коштів тощо.

Прямий вплив на величину виручки від реалізації продукції підприємства здійснює обсяг реалізованої продукції, який залежить від обсягу виробництва товарної продукції, та рівень відпускних цін, який залежить від якості продукції та підходів до ціноутворення.

Виручка від реалізації продукції змінюється прямо пропорційно зміни обсягу реалізованої продукції та величини цін на неї. При збільшенні питомої ваги в асортименті продукції з більше високими цінами виручка зростає більш високими темпами. У свою чергу розмір відпускних цін залежить від попиту та пропозиції продукції, її якості, строків реалізації.

Залежно від способу встановлення розрізняють вільні, регульовані і фіксовані ціни.

Вільні ціни встановлюються підприємством самостійно на договірній основі з урахуванням попиту й пропозиції.

Регульовані ціни встановлюються на продукцію першої необхідності з метою стримування інфляційних процесів у народному господарстві та здійснення соціального захисту населення.

Фіксовані ціни встановлюються державою на продукцію державних підприємств, деякі ресурси, соціально значимі товари, які монопольно виробляються державою, наприклад, газ комунальні послуги, комунальний транспорт тощо.

Регулювання цін і тарифів в Україні здійснюється у формах прямого затвердження уповноваженим органом виконавчої влади (центральної або місцевої) оптових і роздрібних цін і тарифів (так званих державних фіксованих цін і тарифів) на товари і послуги; встановлення граничних (максимальних або мінімальних) цін і тарифів; затвердження граничних рівнів рентабельності (частки прибутку в ціні, тарифи); встановлення граничних рівнів торгових надбавок і постачальницько-збутових націнок при реалізації товарів, робіт, послуг.

Підприємство встановлює ціни на продукцію на основі наступних стратегій: виживання на ринку, максимізації прибутку, лідерства на ринку, лідерства щодо якості товарів та ін.

Розрізняють оптові й роздрібні ціни.

Оптові ціни – це ціни, які встановлюються між підприємствами-виробниками продукції виробничо-технічного призначення й товарів народного споживання й інших підприємств (споживачами продукції) або збутовими організаціями, оптовими й роздрібними торговельними підприємствами.

Роздрібні ціни – це ціни, по яких продукція продається кінцевому споживачеві для особистого, сімейного й домашнього споживання.

Виручка від реалізації продукції також залежить від ефективності управління дебіторською заборгованістю підприємства та своєчасності і повноти її погашення. На обсяг дебіторської заборгованості впливають умови й обрані форми розрахунків, авансові платежі або надання комерційного кредиту споживачам.

Доход (виручка) від реалізації продукції за вирахуванням податку на додану вартість, акцизних зборів, інших обов’язкових платежів, наданих торгівельних знижок називається чистим доходом (виручкою).

Чистий доход (виручка) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) спрямовується на відшкодування матеріальних витрат та зносу основних виробничих фондів, сплату заробітної плата та фінансування відрахувань з неї, сплату податків за рахунок фінансових результатів (податок на прибуток) й формування прибутку підприємства.

Визначення доходу за бухгалтерським й податковим обліком не збігаються. У бухгалтерському обліку доходи визнаються за умови збільшення економічних вигід у вигляді надходження активів або зменшення зобов’язань, які приводять до зростання власного капіталу (крім зростання капіталу за рахунок внесків власників).

Відповідно до Закону України «про оподаткування прибутку підприємств» під валовим доходом розуміють загальну суму доходу платника податку від усіх видів діяльності, отриманого (нарахованого) протягом звітного періоду в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах як на території України, її континентальному шельфі, виключній (морський) економічній зоні, так і за її межами.

Виручка від реалізації продукції є основним джерелом коштів на виробництво й реалізацію продукції, формування доходів і фондів коштів. Від величини виручки залежить внутрівиробниче відшкодування витрат і формування прибутку, своєчасна сплата податків у бюджет, погашення банківських кредитів.

Виручка від реалізації продукції є важливим об’єктом планування на підприємстві. На показнику планової виручки засноване складання фінансових і касових планів підприємства. Якщо план реалізації продукції є обґрунтованим і повністю виконується, то підприємство має у своєму розпорядженні досить коштів для фінансування виробничо-господарської діяльності.

Виручка від реалізації продукції розраховується, виходячи з діючих цін без податку на додану вартість, акцизних зборів, торговельних і збутових знижок. Податок на додану вартість, акцизи й інші обов’язкові збори включаються в ціну продукції, але вони перераховуються в бюджет і не належать підприємству.

Планування виторгу від реалізації проводиться по двох методах: метод прямого рахунку й розрахунковий.

Метод прямого рахунку застосовується для визначення розміру виторгу від реалізації продукції по попередньо оформлених замовленнях і договорам по формулі:

В = РП * Ц, (9.1)

де В – виручка від реалізації продукції, грн.;

РП – обсяг реалізованої продукції, натуральні одиниці;

Ц – ціна одиниці реалізованої продукції, грн.

При розрахунковому методі виручка від реалізації планується по

формулі:

В = О₁ + ТП – О₂, (9.2)

де ТП – обсяг товарної продукції, грн.;

О₁ , О₂ – залишки нереалізованої продукції на початок і кінець планового періоду відповідно, грн.

При плануванні виручки від реалізації продукції всі показники виражаються в відпускних цінах виробника.

При розрахунку виручки по касовому методу величина залишків нереалізованої продукції на початок періоду включає готову продукцію на складі підприємства, товари відвантажені, товари, не оплачені в строк, товари на відповідальному зберіганні в покупців.

Розмір нереалізованої продукції на кінець планового року визначається, виходячи з нормативних залишків готової продукції на складі підприємства й товарів відвантажених, строк оплати яких не настав, у межах нормативних строків документообігу.

У результаті такої методики планування залишки нереалізованої продукції на початок планового періоду завжди перевищують залишки на його кінець, а загальний обсяг реалізації перевищує обсяг виробництва продукції. Однак на практиці в підприємств у залишках готової продукції на звітний кінець періоду постійно є товари, не оплачені покупцями в строк по незалежним від підприємства причинам, що негативно впливає на виконання плану по виторзі.

При плануванні виручки по методу нарахувань нереалізованої вважається готова продукція на складі підприємства.

Коли асортимент виробів надто великий, розрахунок плану реалізації можна здійснювати комбінованим методом. Виручку від реалізації основних видів продукції визначають методом прямого розрахунку, а для підрахунку виручки від реалізації виробів іншого асортименту використовують укрупнений метод. Для розрахунку беруть товарний випуск за всією номенклатурою залишків виробів, додають до нього залишки виробів на початок планового періоду і віднімають очікувані залишки на кінець планового періоду за цінами реалізації і за собівартістю.

У зарубіжній практиці як синонім терміна «результативність господарювання» зазвичай застосовується термін «продуктивність системи виробництва та обслуговування», коли під продуктивністю розуміють ефективне використання ресурсів (праці, капіталу, землі, матеріалів, енергії, інформації) за виробництва різноманітних товарів і послуг.

Родовою ознакою ефективності (продуктивності) може бути необхідність досягнення мети виробничо-господарської діяльності підприємства (організації) з найменшими витратами суспільної праці або часу.

У кінцевому підсумку змістове тлумачення ефективності (продуктивності) як економічної категорії визначається об’єктивно діючим законом економії робочого часу, що є основоположною субстанцією багатства й мірою витрат, необхідних для його нагромадження та використання суспільством. Саме тому підвищення ефективності виробництва треба вважати конкретною формою вияву цього закону.

Загальна методологія визначення ефективності може бути формалізована таким співвідношенням:

F=E/P, (10.1)

де F – ефективність;

Е – ефект (результати);

Р – витрати (ресурси).

При цьому слід мати на увазі, що, звичайно, перелік ресурсів підприємства, котрі визначають його ефективність, не є вичерпним, тобто в конкретних умовах на ефективність діяльності підприємства можуть чинити істотний вплив інші фактори. Але для середньостатистичного підприємства, яке діє в умовах ринку, урахування зазначених факторів гарантує отримання найбільш адекватної оцінки стану справ на підприємстві.

Узагалі ж питання стосовно того, що вважати результатами виробництва, а що – витратами, які зумовили появу цих результатів, є дискусійним. Учені-економісти висунули чимало пропозицій стосовно вирішення цього питання. Але з усієї їх множини найбільш обґрунтовані точки зору можна об’єднати в межах таких трьох підходів:

1) ресурсний, коли економічний результат зіставляється з економічною оцінкою виробничих ресурсів, які застосовуються під час виробництва;

2) витратний, коли економічний результат порівнюється з поточними витратами, які безпосередньо пов’язані з його досягненням;

3) ресурсно-витратний, що, як це видно з самої назви, являє собою певний компроміс між двома попередніми. Тобто до уваги береться як певна оцінка наявних ресурсів, так і оцінка поточних витрат. Проте застосування цього підходу має бути дуже зваженим і обережним, адже виникає проблема подвійного рахунку, а також значного впливу галузевих особливостей виробництв (фондомісткості, капіталомісткості, трудомісткості тощо).

Кожен із цих підходів має свої переваги та недоліки, і доцільність застосування того чи іншого з них визначається конкретними обставинами й поставленими завданнями.

Що стосується чисельника формули ефективності, то тут також можна виділити три найзагальніші підходи.

1. За результат береться валова вартість створеного за певний період продукту (наприклад, виготовлена або реалізована продукція за оптовими цінами).

2. Як результат беруть прибуток. Це досить поширений підхід, і при його застосуванні утворюється ціла множина показників рентабельності, коли прибуток зіставляється з собівартістю виробництва або з вартістю основних фондів, або з величиною активів підприємства чи його капіталом тощо.

3. За результат береться сума прибутку та амортизації. Річ у тім, що з точки зору попереднього підходу підприємство, яке має від’ємну величину прибутку (що визначається за тією або іншою законодавче визначеною методологією), автоматично є нерентабельним, а отже, й неефективним. Але для перехідних економік, у яких відбуваються інтенсивні трансформаційні процеси, на думку окремих економістів, ефективною може вважатися діяльність і такого підприємства, яке не може забезпечити повного відтворення своїх ресурсів, передусім основних фондів. Ідеться про те, що втрати суспільства в разі ліквідації такого підприємства будуть все ж більшими, ніж тоді, коли воно продовжуватиме діяльність до повного спрацювання своїх основних фондів.

Завдання визначення ефективності виникає в різних ситуаціях, і його раціональне вирішення в конкретних умовах передбачає застосування тих або інших підходів чи методик. Можна виділити такі загальні напрямки, за якими визначається ефективність.

1. Оцінювання ефективності виробництва з метою забезпечення оптимальної стратегії управління ним. У межах цього напрямку досліджується насамперед ефективність використання ресурсів підприємства.

2. Оцінювання ефективності підприємства з метою визначення його привабливості як потенційного об’єкта інвестування. Таке оцінювання може здійснюватися самим підприємством, потенційним інвестором або ж для забезпечення об’єктивності — – незаінтересованою організацією. При цьому портфельні інвестори, як правило, задовольняються фінансовими показниками ефективності, а стратегічних здебільшого цікавить комплексна її оцінка.

3. Оцінювання ефективності підприємства на макрорівні з боку держави. Не слід вважати, що цей напрямок стосується виключно радянських часів, хоча об’єктивно в ті часи спостерігався розквіт діяльності в цьому напрямку. Але і в умовах ринку завдання такого плану вирішуються, хоча, звичайно, в інших масштабах.

Ефективність виробництва – являє собою комплексне відбиття кінцевих результатів використання засобів виробництва і робочої сили за певний проміжок часу.

Існують різні класифікації ефективності. Виділяють наступні класифікації:

1.за наслідками

-економічний ефект (відображає різні вартісні показники, що характеризують проміжні і кінцеві результати виробництва).

-соціальний ефект (зводиться до скорочення робочого тиждня, збільшення нових робочих місць тощо)

2.за місцем одержання ефекту

-локальний (госпрозрахунковий) ефект (означає конкретний результат виробничо-господарської чи іншої діяльності підприємства, внаслідок якої воно отримує зиск).

-народногосподарський ефект (спільний ефект у сферах виробництва і споживання відповідних виробів (послуг)).

3.за ступенем збільшення ефекту

-первісний ефект (внаслідок здійснення виробничо-господарської діяльності підприємства, впровадження на ньому прибуткових певних технічних, організаційних чи економічних заходів).

-мультиплікаційний ефект (повторення і примноження початкового ефекту). Має такі різновиди: дифузійний, стартового вибуху,

супроводжувальних можливостей, акселерації, резонансний.

4.за метою визначення

-абсолютний ефект (характеризує загальну або питому його величину, яку має підприємство від своєї діяльності за певний проміжок часу).

-порівняльний ефект (відображає наслідки порівняння можливих варіантів господарювання і вибору кращого з них).

У загальному вигляді під інвестиціями прийнято розуміти здійснення економічних проектів у поточному періоді, з розрахунком отримати доходи в майбутньому.

Згідно Закону України № 1560-ХІІ від 18.09.91 «Про інвестиційну діяльність» інвестиції – це все види майнових і інтелектуальних цінностей, які вкладаються в об’єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті, чого створюється прибуток або досягається соціальний ефект.

Такими цінностям можуть бути: грошові кошти, цільові банківські внески, паї, акції та інші цінні папери; рухоме й нерухоме майно; майнові права, які витікають з авторського права, досвід і інші інтелектуальні цінності; сукупність технічних, технологічних, комерційних та інших знань, оформлених у вигляді технічної інформації, навичок і виробничого досвіду, необхідних для організації того чи іншого виробництва; права користування землею та інші цінності. Класифікацію інвестицій наведено у табл. 11.1

Як економічна категорія на рівні держави інвестиції виконують такі функції:

■ здійснення політики розширеного відтворення;

■ прискорення науково-технічного прогресу;

■ структурна перебудова суспільного виробництва;

■ збалансований розвиток усіх галузей народного господарства і ін.

Згідно Закону України «Про інвестиційну діяльність» інвестиційна діяльність – це сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб і держави по реалізації інвестицій.

Інвестиційна діяльність є одним з найбільш важливих аспектів функціонування будь-якої комерційної організації. Причинами, що обумовлюють необхідність інвестицій, є оновлення наявної матеріально-технічної бази, нарощування обсягів виробництва, освоєння нового вигляду діяльності.

Об’єктами інвестиційної діяльності може бути будь-яке майно, зокрема основні фонди і оборотні кошти у всіх галузях і сферах народного господарства, цінні папери, цільові грошові внески, науково-технічна продукція, інтелектуальні цінності, інші об’єкти власності, а також майнові права.

Суб’єктами інвестиційної діяльності можуть бути громадяни і юридичні особи України та іноземних держав, а також держави. Всіх суб’єктів можна розділити на інвесторів і учасників інвестиційних процесів.

Таблиця 11.1- Класифікація інвестицій

Інвестори – суб’єкти інвестиційної діяльності, які приймають рішення про вкладення засобів в об’єкти інвестування. Учасники інвестиційної діяльності забезпечують реалізацію інвестицій, як виконавці замовлень, або на підставі доручення інвестора.

До реальних інвестицій відносять вкладення:

1) в основні активи:

■ на придбання або виготовлення нового устаткування, зокрема витрати на їх доставку, монтаж і введення в експлуатацію;

■ модернізацію устаткування;

■ будівництво і реконструкцію споруд і т. п.

2) у нематеріальні активи, які пов’язані з придбанням нової технології (патенту, ліцензії) і торгової марки

3) в оборотні кошти, які передбачають забезпечення:

■ нових та додаткових запасів основних і допоміжних матеріалів;

■ нових та додаткових запасів готової продукції;

■ збільшення рахунків дебіторів.

Фінансові інвестиції – це вкладення коштів у фінансові інструменти, серед яких переважають цінні папери, з метою отримання доходу (прибутку) в майбутньому.

Під фінансовими інструментами розуміють контракти, які одночасно призводять до виникнення (збільшення) фінансового активу одного підприємства і фінансового зобов’язання або інструменту власного капіталу іншого.

Фінансові інструменти поділяють на:

■ фінансові активи (грошові кошти не обмежені для використання і їх еквіваленти; дебіторську заборгованість не призначену для перепродажу; фінансові інвестиції та ін.);

■ фінансові зобов’язання;

■ інструменти власного капіталу (прості акції, паї і інші види власного капіталу);

■ похідні фінансові інструменти (ф’ючерсні контракти, форвардні контракти та інші похідні цінні папери).

Основою фінансових інструментів є цінні папери.

Цінні папери – це грошові документи, які засвідчують право володіння або відношення позики, визначають взаємини між особою, яка їх випустила, та їх власником і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або відсотків, а також можливість передачі грошових та інших прав, які витікають з цих документів, іншим особам.

Згідно чинному законодавству в Україні можуть випускатися і обертатися такі види цінних паперів.

1. Основні (боргові та права власності): акції; облігації внутрішніх і зовнішніх державних позик; облігації місцевих позик; облігації підприємств; казначейські зобов’язання; ощадні сертифікати; інвестиційні сертифікати; векселі.

2. Похідні цінні папери (деривати): форвардні (ф’ючерсні) контракти; опціони (варанти); депозитарні розписки (свідоцтва).

Закон України “Про інвестиційну діяльність” (із змінами, внесеними Законом №2285-15 від 23.12.2004 р.) визначає інвестиційну діяльність як сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб І держави щодо реалізації інвестицій ( Стаття 2).

Інвестиційна діяльність – послідовна сукупність дій суб’єктів Інвестиційної діяльності щодо здійснення інвестицій з метою отримання доходу або прибутку.

Поділ інвестиційної діяльності на види має практичне значення: залежно від суб’єктів, форм власності та джерел інвестування може розрізнятися правове регулювання інвестиційної діяльності. Зокрема, регулюється спеціальним законодавством інвестиційна діяльність, що здійснюється державними суб’єктами господарювання за рахунок бюджетних, позабюджетних і позичкових коштів; має спеціальний режим іноземне інвестування, спільне інвестування; спеціальний порядок встановлено для прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об’єктів державного замовлення.

Залежно від суб’єктів інвестиційної діяльності, джерел інвестування та форм власності розрізняють такі її види:

а) інвестиційна діяльність що здійснюється громадянами, підприємствами, господарськими об’єднаннями, спілками та товариствами, іншими юридичними особами, заснованими на приватній або колективній формі власності,

б) інвестиційна діяльність, що здійснюється органами влади та управління України, Автономної Республіки Крим за рахунок коштів бюджетів, позабюджетних фондів і позичкових коштів, а також державними підприємствами, об’єднаннями і установами за рахунок власних і позичкових коштів;

в) інвестиційна діяльність, що здійснюється органами місцевого самоврядування та їх виконкомами за рахунок бюджетних і позабюджетних коштів, а також комунальними підприємствами, об’єднаннями та установами за рахунок власних і позичкових коштів;

г) іноземне інвестування, що здійснюється іноземними громадянами, юридичними особами та державами;

д) спільне інвестування, що здійснюється громадянами та юридичними особами України, іноземних держав.

Залежно від об’єктів інвестування розрізняють такі форми інвестиційної діяльності:

а) інноваційна діяльність – така форма інвестиційної діяльності, що здійснюється з метою впровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробництво та соціальну сферу, включаючи:  випуск і впровадження принципово нових видів техніки та технологій; прогресивні міжгалузеві структурні зрушення, реалізацію довгострокових науково-технічних програм з великими строками окупності витрат;  фінансування фундаментальних досліджень для здійснення якісних змін у стані продуктивних сил;  розробку та впровадження нової, ресурсозберігаючої технології, призначеної для поліпшення соціального й екологічного становища;

б) капітальне будівництво – інвестиційна діяльність, що здійснюється з метою створення нових і відтворення діючих основних фондів, у які вкладаються кошти;

в) лізинг – довгострокова оренда устаткування, машин, споруд виробничого призначення (з поєднанням елементів відносин купівлі-продажу, доручення, кредиту) як особлива форма інвестування в основні фонди, що дозволяє підприємцям-лізенгоодержувачам використовувати необхідне устаткування, машини, споруди без капітальних витрат на їх придбання;

г) корпоративна (у тому числі акціонерна) форма інвестування -вкладення коштів в акції підприємств, що мають форму акціонерних товариств, і в статутні фонди (майно) інших підприємницьких організацій корпоративного типу; залежно від господарського результату корпоративної форми інвестування розрізняють такі її види:

портфельне інвестування – вкладення коштів у незначні за обсягом (від 15 до 10% статутного фонду) пакетів акцій з метою отримання дивідендів; як правило, так званий портфельний інвестор, вкладає інвестиції в кілька або значну кількість підприємств, застраховуючи себе від великих збитків, які можуть бути спричинені негараздами в роботі котрогось з таких підприємств;

фінансове інвестування – придбання значних за розміром (від 10 до 40% статутного фонду) підприємств з метою перепродажу їх стратегічним інвесторам, якщо вартість акцій досягне максимальної межі;

стратегічне інвестування – вкладення коштів у придбання контрольного пакета акцій або цілісного майнового комплексу підприємства з метою здійснення над ним контролю і отримання максимального прибутку від діяльності такого підприємства;

д) концесійна діяльність. Відносини щодо надання в концесію об’єктів права державної або комунальної власності регулюються Законом України “Про концесії”, іншими нормативно-правовими актами та концесійним договором. Спеціальними законами можуть визначатися особливості здійснення концесійної діяльності в окремих сферах господарської діяльності.

Концесійна діяльність – це вид інвестиційної діяльності щодо надання з метою задоволення суспільних потреб уповноваженим органом виконавчої влади чи органом місцевого самоврядування на підставі концесійного договору, на платній та строковій основі юридичній або фізичній особі (суб’єкту підприємницької діяльності) права на створення (будівництво) та (або) управління (експлуатацію) об’єкта концесії (строкове платне володіння), за умови взяття суб’єктом підприємницької діяльності (концесіонером) на себе зобов’язань щодо створення (будівництва) та (або) управління (експлуатації) об’єктом концесії, майнової відповідальності та можливого підприємницького ризику.

Інвестиційна діяльність є складною за своїм змістом і включає комплекс різноманітних дій, що іменуються інвестиційним циклом. Інвестиційний цикл -це комплекс заходів від моменту прийняття рішення про інвестування до завершальної стадії – досягнення окупності вкладень і отримання запланованого результату прибутку або соціального ефекту.

Життєвий цикл проекту – період розвитку проекту з моменту вкладання перших коштів у його реалізацію і до моменту завершення проекту, яким визнається отримання замовником останньої вигоди. В даний час немає чіткого та однозначного поділу життєвого циклу інноваційного проекту на стадії або фази. Найпоширенішими є класифікації стадій, запропоновані Програмою розвитку ООН (UNIDO) та Світовим банком.

За класифікацією UNIDO життєвий цикл інноваційного проекту поділяється на передінвестиційну, інвестиційну та експлуатаційну фази.Передінвестиційна фаза охоплює визначення інвестиційних можливостей, аналіз альтернативних варіантів і попереднє техніко-економічне обґрунтування проекту.

Інвестиційна фаза охоплює встановлення правової, фінансової та організаційної бази для здійснення проекту; придбання технологій, детальне проектне опрацювання і укладання контрактів; придбання землі, будівельні роботи і встановлення обладнання; передвиробничий маркетинг; набір і навчання персоналу; здача проекту в експлуатацію та запуск у виробництво нової продукції.

Фаза експлуатації охоплює період від запуску проекту у виробництво до отримання замовником останньої вигоди. Фаза експлуатації розглядається в двох аспектах: короткостроковому, коли можуть виникнути проблеми, пов’язані з функціонуванням обладнання, кваліфікацією працівників тощо; та довгостроковому, коли оцінюється правильність обраної стратегії в сфері маркетингу, організації виробництва, продукції тощо.

Світовий банк пропонує життєвий цикл інноваційного проекту поділяти на дві фази – проектування та впровадження. Фаза проектування охоплює ідентифікацію проекту, розробку проекту та його експертизу. Фаза впровадження складається з проведення переговорів, реалізації проекту та завершальне оцінювання проекту. Даний підхід є універсальнішим і може застосовуватись для найрізноманітніших проектів.

Глобалізація економічної діяльності є однією з головних тенденцій у розвитку сучасного світу, яка істотно впливає не лише на економічне життя, але й має політичні (внутрішні та міжнародні), соціальні і навіть культурно-цивілізаційні наслідки. Ці наслідки все більше відчувають на собі практично всі країни і серед них, звичайно, Україна, яка цілком усвідомлено, активно і цілеспрямовано рухається в напрямку інтеграції в міжнародну економіку.

До останнього часу вважалося, що головними суб’єктами глобалізації є країни. Але дослідження останнього десятиріччя показали, що реальний контроль над процесами глобалізації все більше переходить до світової промислово-фінансової еліти в особі глобальних корпорацій і глобальних банків. Так, за даними Світового банку, до 100 найбільших суб’єктів міжнародної економіки за розмірами ВПП (доданої вартості) належать 51 транснаціональна корпорація та 49 держав. Оборот найбільших з ТНК можна порівняти із ВВП таких розвинених країн, як Франція, Нідерланди, Швеція, Австралія, Канада. Отже, міжнародні економічні відносини в сучасних умовах глобалізації все більше набувають форми транснаціоналізації, розвиваються на мікрорівні, тобто рівні міжнародних корпорацій. Саме підприємство, а не держава стає головним суб’єктом зовнішньої економіки.

Зовнішньоекономічна діяльність підприємств – це сфера господарської діяльності, пов’язана з міжнародною виробничою й науково-технічною кооперацією, експортом і імпортом продукції, виходом підприємства на зовнішній ринок.

Суб’єкти господарської діяльності України й іноземних суб’єктів господарської діяльності при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності керуються такими принципами:

Принципом свободи зовнішньоекономічного підприємництва, що складається в:

– праві суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності добровільно вступати в зовнішньоекономічні зв’язки;

– праві суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності здійснювати її в будь-яких формах, які прямо не заборонені чинними законами України;

– обов’язку дотримувати при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності порядку, установленого законами України;

– виключному праві власності суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності на всі отримані ними результати зовнішньоекономічної діяльності;

Принципом юридичної рівності й недискримінації, що складається в:

– рівності перед законом всіх суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності, незалежно від форм власності, у тому числі держави, при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності;

– забороні будь-яких, крім передбачених цим Законом, дій держави, результатом яких є обмеження прав і дискримінація суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності, а також іноземних суб’єктів господарської діяльності за формами власності, місцем розташування й інших ознак;

– неприпустимості обмежувальної діяльності з боку будь-яких її суб’єктів, крім випадків, передбачених цим Законом;

Принципом верховенства закону, що складається в:

– регулюванні зовнішньоекономічної діяльності тільки законами України;

– забороні застосування підзаконних актів і актів керування місцевих органів, які в будь-який спосіб створюють для суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності умови менш сприятливі, чим ті, які встановлені законами України;

Принципом захисту інтересів суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності, що полягає в тому, що Україна як держава:

– забезпечує рівний захист інтересів всіх суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності й іноземних суб’єктів господарської діяльності на її території відповідно до законів України;

– здійснює рівний захист всіх суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності України за межами України відповідно до норм міжнародного права;

– здійснює захист державних інтересів України, як на її території, так і за її межами лише відповідно законам України, умов підписаних нею міжнародних договорів і норм міжнародного права;

Принципом еквівалентності обміну, що складає в неприпустимості демпінгу при ввозі й вивозі товарів.

Всі суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності мають рівне право здійснювати будь-які її види, прямо не заборонені законами України, незалежно від форм власності й інших ознак. Фізичні особи, які мають постійне місце проживання на території України, мають зазначене право, якщо вони зареєстровані як підприємці відповідно до Закону України. Фізичні особи, які не мають постійного місця проживання на території України, мають зазначене право, якщо вони є суб’єктами господарської діяльності за законом держави, у якій вони мають постійне місце проживання або громадянами якої вони є. Юридичні особи мають право здійснювати зовнішньоекономічну діяльність відповідно до їх статутним документам з моменту знаходження ними статусу юридичної особи.

Суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності в Україні є:

– фізичні особи – громадяни України, іноземні громадяни й особи без громадянства, які мають цивільну правоздатність і дієздатність відповідно до законів України й постійно проживають на території України;

– юридичні особи, зареєстровані в Україні, та які розташовані на території України (підприємства, організації й об’єднання всіх видів)

– об’єднання фізичних, юридичних, фізичних і юридичних осіб, які не є юридичними особами відповідно до законів України, але перебувають на території України і яким цивільно-правовими законами України не заборонено здійснювати господарську діяльність;

— структурні одиниці іноземних суб’єктів господарської діяльності, які не є юридичними особами відповідно до законів України (філії, відділення, і т.п.), але перебувають на території України;

— загальні підприємства за участю суб’єктів господарської діяльності України й іноземних суб’єктів господарської діяльності, зареєстровані в Україні і які мають постійне місцезнаходження на території України;

— інші суб’єкти господарської діяльності, передбачені законами України.

— Україна в особі її органів, місцеві органи влади й керування в особі створених ними зовнішньоекономічних організацій, які беруть участь у зовнішньоекономічній діяльності, а також інші держави, які беруть участь у господарській діяльності на території України, діють як юридичні особи відповідно до Міжнародного й Українського Законодавства.

До видів зовнішньоекономічної діяльності, які здійснюють в Україні суб’єкти цієї діяльності, належать:

— експорт та імпорт товарів, капіталів та робочої сили;

— надання суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності України послуг іноземним суб’єктам господарської діяльності, в тому числі: виробничих, транспортно-експедиційних, страхових, консультаційних, маркетингових, експортних, посередницьких, брокерських, агентських, консигнаційних, управлінських, облікових, аудиторських, юридичних, туристських та ін., що прямо і виключно не заборонені законами України; надання зазначених вище послуг іноземними суб’єктами господарської діяльності суб’єктам зовнішньоекономічної діяльності України;

— наукова, науково-технічна, науково-виробнича, виробнича, навчальна та інша кооперація з іноземними суб’єктами господарської діяльності; навчання та підготовка спеціалістів на комерційній основі;

— міжнародні фінансові операції та операції з цінними паперами у випадках, передбачених законами України;

— кредитні та розрахункові операції між суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб’єктами господарської діяльності; створення суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності банківських, кредитних та страхових установ за межами України; створення іноземними суб’єктами господарської діяльності зазначених установ на території України;

— спільна підприємницька діяльність між суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб’єктами господарської діяльності, що включає створення спільних підприємств різних видів і форм, проведення спільних господарських операцій та спільне володіння майном як на території України, так і за її межами;

— підприємницька діяльність на території України, пов’язана з наданням ліцензій, патентів, ноу-хау, торговельних марок та інших нематеріальних об’єктів власності з боку іноземних суб’єктів господарської діяльності; аналогічна діяльність суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності за межами України;

— організація та здійснення діяльності в галузі проведення виставок, аукціонів, торгів, конференцій, симпозіумів, семінарів та інших подібних заходів, що здійснюються на комерційній основі, за участю суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності; організація та здійснення оптової, консигнаційної та роздрібної торгівлі на території України за іноземну валюту у передбачених законами України випадках;

— товарообмінні (бартерні) операції та інша діяльність, побудована на формах зустрічної торгівлі між суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб’єктами господарської діяльності;

— орендні, в тому числі лізингові, операції між суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб’єктами господарської діяльності;

— операції з придбання, продажу та обміну валюти на валютних аукціонах, валютних біржах та на міжбанківському валютному ринку;

— роботи на контрактній основі фізичних осіб України з іноземними суб’єктами господарської діяльності як на території України, так і за її межами; роботи іноземних фізичних осіб на контрактній платній основі з суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності як на території України, так і за и межами;

— інші види зовнішньоекономічної діяльності, не заборонені прямо і у виключній формі законами України.

Посередницькі операції, при здійсненні яких право власності на товар не переходить до посередника (на підставі комісійних, агентських договорів, договорів доручення та інших), здійснюються без обмежень.