Фінансовий менеджмент: підручник (за ред. М.І. Крупки)

• Передумови і необхідність розвитку фінансового менеджменту

За умов ринкової економіки конкурентоспроможність будь-якого підпри- ємства може забезпечити тільки ефективне управління рухом його фінансових ресурсів. Для того щоб раціонально управляти фінансовими потоками, необхідно знати методологію фінансового менеджменту і мати вміння застосовувати її на практиці.

Фінансовий менеджмент – це цілісна система знань про фінансові відносини в господарському процесі, фінансовому механізмі, технології управління фінан- совою діяльністю підприємства.

Результативне функціонування системи управління фінансово-господарською діяльністю економічного суб’єкта припускає наявність конкретних економічних, організаційних, правових і соціально-культурних передумов. До них належать такі:

• структурні зміни в економіці, спрямовані на розвиток ринкових відносин, підвищення рівня суспільного виробництва, розширення форм власності, кількості та різновидів діяльності суб’єктів господарювання;
• організаційні перетворення механізму функціонування всіх ланок націо- нального господарства, їхніх взаємозв’язків, економічних відносин з дер- жавою, між партнерами, учасниками виробничого процесу з урахуванням еквівалентних взаємовідносин;
• створення та розвиток ринкової інфраструктури, яка охоплює значну кіль- кість різноманітних інститутів, економічних суб’єктів, заходів, що сприяє задоволенню потреб підприємств у підвищенні якості управління, мож- ливостях маневрування ресурсами тощо. Найважливішими з них можна н в ти: розвиток ринку й фінансово-кредитних інститутів, що забезпечують акумуляцію і безперервний рух коштів; наявність розгалуженої мережі інформаційних центрів, фірм, комуніка- тивного зв’язку, нагромадження, опрацювання і швидке передавання інформації про зовнішнє економічне середовище в країні, діяльність кредитних установ, досягнення партнерів; система сервісного обслуговування підприємства через маркетингові, консалтингові, контролінгові й інші спеціалізовані фірми;

• постійний розвиток форм фінансування та розширення інструментів вкла- дення коштів, що потребує професійного підходу до вирішення важливих осподарських питань;
• формування господарських структур і необхідність фінансової спеціалізації у сфері управління різними видами діяльності підприємства.

Перелічені передумови стосуються головно зовнішніх умов, які забезпечують дієвість системи управління економічними процесами на всіх рівнях. Одночасно необхідно створити певні умови в самому об’єкті управління, що передбачає від- повідну матеріальну базу та наявність безпосередніх виконавців цього процесу.

Фінансове управління як наука сформувалося у зв’язку з посиленням ролі фінансового капіталу та організацією фондового ринку.

Фінансовий менеджмент, ґрунтуючись на новітніх досягненнях у сфері управ- ління, усіх прогресивних перетвореннях у практиці господарювання зарубіжних та вітчизняних підприємств, спроможний змінювати систему цінностей, пріори- тети і тенденції розвитку економічних суб’єктів. З ним пов’язують упровадження принципово нових форм і методів організації фінансової роботи, використання сучасних механізмів функціонування фінансового ринку тощо.

Елементи фінансового менеджменту використовували на різних етапах еко- номічного розвитку суспільства. За становлення ринкової економіки стійкість і успіх будь-якого суб’єкта господарювання може забезпечити лише ефективне управління рухом фінансових ресурсів. Капітал повинен давати прибуток, інакше підприємство може втратити позиції на ринку. Сучасні умови потребують комп- лексного використання інструментів фінансового менеджменту.

За понад століття розвитку фінансове управління підприємництвом значно розширило сферу дослідження: якщо на початковому етапі в центрі уваги пе- ребували фінансові питання створення нових підприємств, потім – управління фінансовими інвестиціями і проблеми банкрутства, то сьогодні воно охоплює практично всі напрями управління фінансами суб’єктів господарювання. Деякі проблеми фінансового менеджменту останнім часом поглиблено вивчають у но- вих, порівняно самостійних галузях знань – фінансовому аналізі, інвестиційному менеджменті, ризик-менеджменті, антикризовому управлінні підприємством за умови загрози банкрутства.

Фінансовий менеджмент відіграє провідну роль у великому бізнесі, оскільки йому потрібен значний потік капіталу і, відповідно, велика кількість споживачів продукції. У такому виді бізнесу переважають фінансові операції, пов’язані з ін- вестиціями, у тім числі з рухом портфельних вкладень і примноженням капіталу (траст, лізинг, селенг).

Запровадження системи фінансового менеджменту на підприємстві в сучас- них умовах необхідне, що пов’язано з нестабільністю середовища, у якому воно функціонує, неможливістю виявити одразу всі ризики та можливості діяльнос- ті і, найголовніше, фінансовий менеджмент дає змогу ухвалити та реалізувати оптимальні управлінські рішення, пов’язані з максимізацією доходів власників за мінімального господарського ризику. Він є ефективним інструментом, який забезпечує своєчасне виявлення й попередження проблем у діяльності будь- якого підприємства.

Загальним для успішного функціонування всіх суб’єктів господарювання є правильне фінансове управління у таких сферах ухвалення рішень  раціональне фінансування бізнесу, свідоме поєднання вигоди й ризику в разі використання різних джерел фінансування (фінансова діяльність під- приємства);  одержання прибутку від поточної діяльності завдяки ефективному вико- ристанню всіх видів ресурсів (операційна діяльність підприємства);  вибір і використання інструментів інвестування на підставі ґрунтов       г        к – номічного аналізу й менеджменту (інвестиційна діяльність підприємства); використання елементів фінансового механізму для максимізації вартості бізнесу.

Предметом фінансового управління є фінансові відносини підприємства з:

• державою;
• іншими юридичними особами: постачальниками покупцями готової продукції; банками; біржами; страховими компаніями; інвестиційними компаніями та інститутами спільного інвестування; недержавними пенсійними фондами; трастовими компаніями та ін.;

• власниками капіталу;
• працівниками підприємства.

Суб’єкти зовнішнього і внутрішнього стосовно підприємства середовища зацікавлені в реалізації певних фінансово-економічних інтересів (табл. 1.1).

Таблиця 1.1

Систематизація економічних суб’єктів, зацікавлених у діяльності підприємства, та їхніх фінансово-економічних інтересів

 

Групи зацікавлених економічних суб’єктів	Фінансово-економічні інтереси
Постачальники капіталу: вл ник       лендери (постачальники капіталу на тривалий період)	–   збільшення вкладеного у бізнес капіталу, стабільний дохід у вигляді дивідендів, можливість повернути при- рощений вкладений капітал, участь в управлінні підпри- мством –  отримання стабільного доходу у вигляді плати за нада- ний капітал, своєчасне повернення вкладеного капіталу
Учасники поточної діяльності: постачальник   покупці   фінансові посередники (банки, фі- нансові компанії)	–   регулярність розрахунків за надані ресурси, стабіль- ність виробничих зв’язків; –  прийнятна ціна, якість продукції, знижки, регулярність постачання –   обсяги розрахунків, розширення спектра фінансових послуг
Держава: податкові органи інші державні інститути (зокрема, со- ціальні фонди)	–  зростання податкових надходжень; –   створення нових робочих місць, вирішення проблем соціально-економічного розвитку
Інші зацікавлені особи: потенційні інвестори   фінансові спекулянти аналітики   конкуренти	–  ухвалення ефективних рішень про купівлю всього або частини підприємства; –   отримання доходу від операцій купівлі–продажу цін- них паперів підприємства; –  дохід від послуг, запропонованих підприємству (напри- клад, включення цінних паперів підприємства в інфор- маційні рейтинги провідних агентств); –  вивчення підприємства з метою виявлення його силь- них і слабких сторін (щоб на підставі цього зміцнювати власні позиції на ринку)

Складено на підставі [16, с. 15–17]. Фінансовий менеджмент не може успішно функціонувати без правового, нормативного, організаційного та інформаційного забезпечення і без відповідної фінансової політики, тому ґрунтується на фінансовому механізмі.

Найважливіші фінансові методи та фінансові важелі як структурні елементи фінансового механізму узагальнено й відображено на рис. 1.2. Кожному фінансо- вому методу відповідає один або декілька фінансових важелів [10, с. 39].

Зрозуміло, що для зміцнення фінансової ситуації на підприємстві необхідно задіяти ті фінансові методи і фінансові важелі (як найактивніші елементи фінансового механізму), які принесуть найбільшу користь підприємству в плановому періоді та перспективі.

Проте одні з найважливіших елементів фінансового механізму не дадуть бажаних результатів, якщо в державі не буде створено відповідне середовище

Фінансові методи                                       Фінансові важелі 

1. Планування (прогнозування)

2. Інвестування
3. Кредитування
4. Фінансування
5. Ціноутворення
6. Оподаткування
7. Господарський розрахунок
8. Фондоутворення
9. Страхування
10. Дисконтування

1. Плани (прогнози)
2. Інвестиції, вклади, внески, трасти
3. Кредити, застави
4. Оренда, лізинг, факторинг, франчайзинг
5. Ціна, курс цінних паперів, валютний курс, заробітна плата
6. Податки, збори, відрахування, плата
7. Прибуток, стимули, санкції, системи і форми розрахунків
8. Грошові фонди, в тім числі цільові
9. Страхова премія, страхові поліси
10. Дисконт, обліковий відсоток для їхньої успішної реалізації на практиці. Таким середовищем є, передусім, від- повідна фінансова політика на макрорівні.

 

• Сутність, завдання та функції фінансового управління

Фінансовий менеджмент – це система управління формуванням, розподі- лом і використанням фінансових ресурсів суб’єкта господарювання та оптимізації обороту його грошових коштів.

Як система управління фінансовий менеджмент має об’єкт і суб’єктів управ- ління. Об’єкт управління – формування і використання всіх видів фінансових ресурсів: грошових коштів, інвестицій, основних та оборотних активів тощо; мате- ріальною основою є грошові потоки в динаміці. Суб’єкти управління – фінансова дирекція, фінансова служба, фінансовий менеджер, що забезпечують цілеспря- моване функціонування об’єкта.

Процес фінансового управління підприємством передбачає послідовність таких дій (рис. 1.3): визначення цілей використання капіталу, вибір способів управління фінансовими ресурсами, ухвалення фінансового рішення, організація його вико- нання і контроль за цим, аналіз та оцінка результатів реалізації фінансових рішень.

На механізм ухвалення рішень в управлінні фінансами суб’єкта господарювання впливають внутрішні і зовнішні чинники

Будь-яка підприємницька діяльність спрямована на отримання позитивного фінансового результату – прибутку – та постійне зростання його розміру. Відпо- відно, головною метою фінансового менеджменту є забезпечення максимізації добробуту власників підприємства в поточному і перспективному періодах.

У процесі досягнення цієї мети фінансовий менеджмент спрямований на ви- рішення низки завдань (табл. 1.2):

• формування достатнього обсягу фінансових ресурсів відповідно до цілей розвитку підприємства у майбутньому періоді;
• ефективне використання сформованого фінансового капіталу в розрізі головних напрямів діяльності підприємства;
• раціональне управління грошовими потоками;
• формування оптимальної структури витрат;
• максимізація прибутку з найменшим рівнем фінансового ризику;
• мінімізація рівня фінансового ризику за очікуваного рівня прибутку;
• забезпечення беззбиткової діяльності підприємства;
• запобігання фінансовим кризам та банкрутству в господарській діяльності.

Таблиця 1.2

Завдання фінансового менеджменту та способи їхнього досягнення

Завдання фінансового менеджменту	Способи досягнення відповідного завдання
1	2
Забезпечення форму-	Формування достатнього обсягу капіталу об’єднує визначення за-
вання обсягу фінансо-	гальної потреби у фінансових ресурсах підприємства на плановий
вих ресурсів, необхід-	період, максимізацію обсягу залучення власних фінансових ресурсів
ого для досягнення	з внутрішніх джерел, визначення доцільності формування власних фі-
визначених цілей ді-	нансових ресурсів із зовнішніх джерел, управління залученням пози-
яльност	кових фінансових коштів, оптимізацію структури джерел формування
	ресурсного фінансового потенціалу суб’єкта господарювання

Продовження табл. 1.2

 

1	2
Забезпечення найефек- тивнішого використан- ня фінансових ресурсів	Оптимізація розподілу сформованого обсягу фінансових ресурсів пе- редбачає визначення необхідної пропорційності у їхньому викорис- танні на цілі виробничого і соціального розвитку підприємства, випла- ти необхідного рівня доходів власникам інвестованого капіталу тощо. Під час виробничого споживання сформованих фінансових ресурсів у розрізі головних напрямів діяльності підприємства повинні бути враховані стратегічні цілі його розвитку та можливий рівень віддачі вкладених коштів
Оптимізація грошового обігу	Це завдання вирішують за допомогою ефективного управління грошо- вими потоками підприємства в процесі кругообігу його коштів, забез- печенням синхронізації обсягів надходження і витрачання грошових коштів за окремими періодами, підтримкою необхідної ліквідності його оборотних активів. Одним з результатів такої оптимізації є міні- мізація середнього залишку вільних грошових активів, що забезпечує зниження втрат від їхнього неефективного використання та інфляції
Оптимізація витрат	Оптимізація витрат означає максимальне зменшення витрат до рівня, коли їх буде достатньо для того, щоб це не впливало на якість товарів (робіт, послуг). Серед головних напрямів економії коштів виділяють удосконалення системи управління витратами, забезпечення зростан- ня товарообігу і вдосконалення його структури, підвищення ефектив- ності використання основних засобів, оптимізацію структури обігових коштів; підвищення продуктивності праці; удосконалення технологіч- ного процесу
Забезпечення максимі- зації прибутку підпри- м тв	Максимізації прибутку досягають завдяки ефективному управлінню активами підприємства, залученню в господарський обіг позикових фінансових коштів, вибору найефективніших напрямів операційної та фінансової діяльності. У цьому разі для досягнення цілей економіч- ного розвитку підприємство повинно максимізувати не балансовий, а чистий прибуток, який залишається в нього. Збільшення рівня при- бутку, зазвичай, пов’язане із суттєвим зростанням рівня фінансових ризиків. Тому максимізацію прибутку потрібно забезпечувати в межах допустимого фінансового ризику, конкретний рівень якого визна- чають власники або менеджери підприємства з урахуванням їхнього фінансового менталітету
Забезпечення мініміза- ції рівня фінансового ризику	Якщо рівень прибутку підприємства заданий або спланований зазда- легідь, то важливим завданням є зниження рівня фінансового ризику, що забезпечує отримання цього прибутку. Таку мінімізацію можна забезпечити диверсифікацією видів операційної та фінансової діяль- ності, а також портфеля фінансових інвестицій; профілактикою й уник- ненням окремих фінансових ризиків, ефективними формами їхнього внутрішнього і зовнішнього страхування
Забезпечення постійної фінансової рівноваги підприємства	Фінансова рівновага має високий рівень фінансової стійкості і плато- спроможності підприємства на всіх етапах його розвитку та забезпече- на побудовою оптимальної структури капіталу й активів, ефективними пропорціями в обсягах формування фінансових ресурсів з різних дже- рел, достатнім рівнем самофінансування інвестиційних потреб

 

Закінчення табл. 1.2

 

1

2

Запобігання банкрут- ству (антикризове управління)

В антикризовому фінансовому управлінні необхідно зважати на таке: кризи можна передбачати, очікувати і викликати; їх певним чином можна прискорювати, випереджати, відсувати; до криз можна і необ- хідно готуватися; їх можна пом’якшувати; управління за умов кризи потребує особливих підходів, спеціальних знань, досвіду і мистецтва; кризові процеси можуть бути до визначеної межі керованими; управ- ління процесами виходу з кризи здатне прискорювати ці процеси і мі- німізувати їхні наслідки

 

Фінансовий менеджмент реалізує головну мету і завдання, виконуючи певні функції. Вони спрямовані на реалізацію функцій фінансів підприємства, їх кон- кретизують з урахуванням особливостей управління окремими аспектами його господарської діяльності.

Прояв функціональності фінансового менеджменту є аналогічним до менедж- менту загалом, однак вони відрізняються об’єктом та суб’єктами управління. До функцій фінансового менеджменту належать: фінансове планування і прогнозу- вання, організація фінансової роботи, регулювання фінансових відносин, фінансо- ва координація структурних підрозділів підприємства, фінансове стимулювання, контроль фінансово-господарської діяльності. Розглянемо їх детальніше.

. Фінансове планування і прогнозування у фінансовому менеджменті відіграють важливу роль. Адже щоб дати розпорядження, треба скласти завдання, програму дії, для чого розробляють плани фінансових заходів щодо отримання доходів, ефективного використання фінансових ресурсів. Функція управління – фінан- сове планування – охоплює весь комплекс заходів з вироблення планових за- вдань і їхнього втілення в життя. Щоб це було успішним, виробляють методику формування фінансових планів, у яких відображають доходи, витрати і фінансові результати виробничої та інших видів господарської діяльності. Фінансові плани передбачають на планований період формування й витрачання грошових коштів, зумовлюючи весь процес управління фінансами суб’єкта господарювання.

Прогнозування передбачає розроблення на тривалу перспективу змін фі- нансового стану об’єкта загалом і його різних частин. Особливістю фінансо- вого прогнозування є альтернативність у побудові фінансових показників та параметрів, що визначає варіантність розвитку фінансового стану об’єкта управління на підставі визначених тенденцій. Прогнозують способами екстра- поляції минулого в майбутнє з урахуванням експертної оцінки тенденції зміни та прямого передбачення змін. Ці зміни можуть виникнути несподівано. Управ- ління на підставі їхнього передбачення потребує вироблення у фінансового менеджера певного чуття ринкового механізму та інтуїції, а також застосування гнучких екстрених рішень.

2. Функція організації фінансової роботи зводиться до об’єднання людей, що спільно реалізують фінансову програму за допомогою певних правил і технологій. Ідеться про створення органів управління, побудову структури апарату управління, визначення взаємозв’язку між управлінськими підрозділами, роз- роблення норм, нормативів, методик тощо. У ширшому розумінні ця функція припускає також вироблення нових методів дії на поліпшення результатів господарської діяльності.

3. Регулювання у фінансовому менеджменті – це вплив на об’єкт управління для досягнення стійкого стану фінансової системи в разі виникнення відхилення від заданих параметрів. Воно охоплює, головно, поточні заходи щодо усунення відхилень від термінів, планових завдань, визначених норм і нормативів.
4. Координація у фінансовому менеджменті передбачає узгодженість робіт усіх ланок системи управління, апарату управління і відповідних фахівців. Ця функція означає забезпечення єдності дій фінансових органів щодо усунен- ня диспропорцій у передбаченому планом порядку формування і витрачання грошових коштів. Ці диспропорції виникають унаслідок змін господарських умов. Наприклад, в управлінні фінансами підприємств координація полягає в своєчасному виявленні причин невиконання фінансового плану і вироблен- ні пропозицій щодо фінансового оздоровлення підприємства, дослідженні додаткових джерел фінансування та кредитування розвитку господарської діяльності, а також вирішенні тимчасових фінансових проблем.
5. Фінансове стимулювання передбачає спонукання працівників, у тому числі й фінансової служби, до зацікавленості в результатах праці. За допомогою стимулю- вання керують також розподілом матеріальних і суспільних цінностей залежно від кількості та якості витраченої праці. У сучасних економічних умовах використання матеріальної зацікавленості стало об’єктивною потребою. Діяльність працівни- ків стимулюють, задовольняючи їхні суспільні, колективні й особисті інтереси. За ринкових умов стимулювання, як функція управління, об’єктивно випливає з головної мети підприємницької діяльності, пов’язаної з отриманням прибутку. За- цікавленість у кінцевих результатах фінансово-господарської діяльності може бути виражена в збільшенні оплати праці, отриманні дивідендів за акціями акціонерних товариств, запровадженні справедливої системи оподаткування, дотриманні економічно доцільних пропорцій у розподілі чистого прибутку підприємства на нагромадження і споживання. Стимулювання означає й певну матеріальну відповідальність за результати господарської діяльності. Конкретною формою матеріальної відповідальності працівників підприємств є застосування штрафів, позбавлення премій, звільнення з роботи в разі порушення трудової дисципліни.
6. Контроль у фінансовому менеджменті зводиться до перевірки організації фінансової роботи, виконання фінансових планів тощо. За допомогою контро- лю збирають інформацію про використання фінансових ресурсів, фінансовий стан об’єкта, розкривають додаткові резерви й можливості, вносять зміни у фінансові програми, в організацію фінансового менеджменту. Контроль перед- бачає й аналіз фінансових результатів.

 

Найважливішими аспектами господарської діяльності, які охоплює фінан- совий менеджмент, є управління активами, інвестиціями, структурою капіталу, фінансовими результатами і ризиками тощо. З огляду на функції фінансового управління підприємством виділяють такі його лемент 

Отже, головним спрямуванням фінансового менеджменту є отримання мак- и альної вигоди від функціонування вкладеного капіталу і підприємства загалом в інтересах його власників.

• Принципи фінансового менеджменту

Проблеми управління фінансами підприємств завжди були в центрі уваги нау- ковців, особливо в мінливих економічних умовах, за яких можливі різноманітні ризики. Річ у тому, що управлінці – це, у переносному розумінні з банківської термінології, своєрідні топ-менеджери корпоративного сектора економіки: від їхньої кваліфікації і досвіду, уміння своєчасно ухвалювати відповідальні, інколи оригінальні, нетрадиційні рішення, залежить доля підприємств, на яких вони працюють, і, відповідно, усіх працівників.

На поведінку управлінців часто впливають різні суспільні чинники, у таких умовах фінансовим менеджерам дуже важко працювати, складно дотримуватися правил фінансового менеджменту, без яких неможливі загальні успіхи.

Головними принципами у вітчизняній практиці фінансового менеджменту вважають такі [1, с. 10]:  принцип фінансової стратегії, що визначає можливість збалансування ма- теріальних та грошових ресурсів;  принцип стратегії управління, тобто виявлення можливостей розширення виробництва, прогнозування інноваційних варіантів розвитку, пошук аль- тернативних способів ухвалення рішень, вибір нових форм фінансування; контроль за виконанням ухвалених рішень; урахування прогресивного досвіду в питаннях управління фінансами під- приємств та його екстраполяція на майбутнє; орієнтація на ухвалення у найкоротші терміни рішень з фінансових питань; визначення непередбачуваних наслідків впливу зовнішніх чинників.

Класичні, на наш погляд, принципи фінансового менеджменту як поради сво- го часу запропонував англійський учений Р. Геллер. Вони наведені в книзі “Запові- тна мрія менеджера”. Ці принципи фінансового менеджменту виглядають так [7]:

• необхідно думати, перш ніж діяти, бо гроші люблять рахунок;
• добре управління є наслідком доброї ідеї;
• менеджер не доводить власної неправоти;
• доходи мають перевищувати видатки;
• вимоги до фінансового менеджменту більші, ніж його можливості;
• менеджер або може зробити роботу, або не може;
• якщо дії передбачають складні розрахунки, потрібно відмовитися від таких дій;
• хибну ціль досягають хибними способами;
• якщо пробувати зробити неможливе, все буде втрачено;
• найліпший спосіб робити гроші – перестати їх губити.

Розглянемо, як діють ці принципи фінансового менеджменту в специфічних ринкових умовах господарювання України.

1. Необхідно думати, перш ніж діяти, бо гроші люблять рахунок.

Фінансовий менеджер є найманою особою. Подібно до того, як юрист у ком- панії захищає її правові інтереси, фінансовий менеджер повністю несе відпові- дальність за фінансовий стан підприємства. Розкриваючи суть цього принципу, до слів Р. Геллера “гроші люблять рахунок” можна додати, що “гроші не твої”, тобто не належать фінансовому менеджеру. Фінансовий менеджер, перш ніж ухвалювати відповідальні рішення, мусить добре обдумати, які від цього будуть наслідки.

Шлях до успіху фінансового менеджера можна розділити на два важливі етапи. Перший етап: фінансовий менеджер вивчає підприємство, на якому працює.

На цьому етапі він повинен повністю ввійти в довір’я керівництва. Цей термін може бути різним, що залежатиме від досягнутих менеджером результатів. Він мусить дбати про капітал власників, ухвалювати нестандартні рішення. На цьому етапі можливі різні випадки, коли фінансового менеджера випробовують на рі- вень знань, уміння давати об’єктивну оцінку кожній ситуації, швидкість ухвалення рішення, рівень компетентності тощо. Фінансовий менеджер повинен якщо не примножити капітал, то хоча б не розтратити його.

Може бути й така ситуація, коли у деяких фінансових менеджерів ніколи не настає другий етап, тобто менеджер не виправдав довір’я власників. Тоді, зро- зуміло, на цьому підприємстві йому немає місця для праці. Проте розглянемо оптимістичний варіант: у фінансового менеджера є добра базова освіта; він уміє орієнтуватися в макроекономічній ситуації, аби давати реальні пропозиції щодо перспектив розвитку підприємства; менеджер може швидко ухвалювати реальні та якісні рішення. На цьому завершується перший етап перебування фінансового менеджера на посаді.

На другому етапі керівництво, повністю довіряючи фінансовому менедже- ру, не тільки дозволяє використовувати весь фінансовий потенціал, а й впускає менеджера у вузьке коло управлінців. У цьому разі навіть можлива ситуація, що менеджеру запропонують придбати привілейовані акції, звичайно, зробивши по- правку у його правовий статус, адже відомо, що власник привілейованої акції не має права брати участь в управлінні. За цих умов, коли капітал менеджера є части- ною фінансових активів підприємства, фінансовий менеджер, зрозуміло, буде ще більше сил та енергії віддавати власній справі, аби його капітал постійно зростав. Інтереси фінансового менеджера й інших власників підприємства збігаються.

В Україні, у процесі нагромадження капіталу, яке часом відрізняється від класичного, фінансові менеджери, не маючи тривалого досвіду, здебільшого виконують обов’язки, спираючись на знання, інтуїцію та пам’ятаючи, що дові- рені фінансові активи – це не їхні гроші. Щоб увійти в довір’я власників капіталу, працюють з віддачею і, отже, їхній шлях до успіху майже не відрізняється від класичних варіантів.

2. Добре управління є наслідком доброї ідеї.

Уважаємо, що добре управління, добрі ідеї можливі на підприємстві, де є добрий фінансовий менеджер. Будь-який підприємницький успіх – це результат колективної дії управлінців, передусім фінансового менеджера.

Коли фінансовий менеджер влаштовується на роботу, він ще не знає, які ідеї треба буде продукувати в процесі господарської діяльності. Специфіка функціону- вання підприємств є різною, навіть якщо працюють в одній галузі економіки, де діють усталені принципи й передбачувані ризики. Суть у тому, що на кожному підпри- ємстві є власний управлінський персонал. Фінансовий менеджер старанно вивчає колектив, у якому йому доведеться працювати, зростати та шукати ліпших шляхів у перспективі. Звичайно, що ідеальним є колектив однодумців. Тут, до речі, важлива структура управлінського персоналу щодо чотирьох людських рис, тобто типів людей: меланхоліки, сангвініки, флегматики, холерики. Оптимальне поєднання управлінців за цими ознаками є чи не найважливішим критерієм підбору фінансової команди.

В Україні ще, на жаль, не враховують цього важливого класичного чинника. Усе відбувається підсвідомо, інтуїтивно. Добра ідея може з’явитися несподівано або її виношують деякий час. Найважливіше те, наскільки ця ідея наближена до реальних подій, бо інакше вона виявиться “мертвою”.

3. Менеджер не доводить власної неправоти.

Цей принцип треба розуміти так, що менеджера розглядають як високопро- фесійну особу, з доброю базовою освітою і певним досвідом роботи. Менеджер завжди має бути на висоті, інтуїтивно передбачати майбутні запитання, які можуть йому ставити зацікавлені інвестори, і відповідь на ці запитання має бути миттєвою, правдиво переконливою

Однак дуже часто фінансовий менеджер опиняється в ситуації, коли його не розуміють на підприємстві. На перший погляд, складається враження, що аргумент менеджера не є переконливим, отже, закрадається думка про його неправоту. Проте це не так. Маючи достатньо інформації й оперуючи тільки переконливими фактами, фінансовий менеджер спочатку в вузькому колі управлінського персо- налу доповідає про можливі варіанти реалізації програм (проектів) використання вільного фінансового капіталу. Власні думки він аргументує конкретними цифра- ми. (Ми не розглядаємо варіанта, коли керівництво погоджується з програмою, викладеною фінансовим менеджером. Треба довести, чому власне менеджер ніколи не доводить своєї неправоти). Якщо вже так сталося, і колективу управлін- ня підприємством недостатньо аргументів фінансового менеджера, йому пропо- нують виступити на широкому зібранні, тобто перед усім трудовим колективом або на загальних зборах акціонерів.

За таких обставин можливі два варіанти. Перший, коли фінансовий менеджер успішно переконав акціонерів у правильності, надійності й доцільності обраного варіанта вкладення вільного капіталу. Якщо ж і збори акціонерів “не зрозуміли” правдивої суті виголошеного ним проекту, то в подальшій поведінці менеджера розкривається суть третього принципу: менеджер ніколи не доводить власної неправоти. Річ у тому, що фінансовий менеджер (треба так розуміти) завжди має рацію, тобто його ідеї, втілені в конкретну програму чи проект, є глибоко аргу- ментованими. Його не змогли зрозуміти, бо фінансовий менеджер, як добрий шахіст, мусить уміти розраховувати більше кроків наперед порівняно з іншими управлінцями.

Тоді фінансовий менеджер залишає всі проекти з розрахунками, пише заяву на звільнення, однак додає, що нехай керівництво ризикне й один із проектів втілить у життя та через деякий час переконається в тому, що він усе добре роз- рахував. У цьому разі менеджер дає згоду повернутися знову на роботу, та з умовою, що його заробітна плата має бути більшою від попередньої (наприклад, скоригованою на коефіцієнт 1,2–1,3).

Зрозуміло, що в Україні фінансовий менеджер теж може так діяти, якщо він має альтернативне місце праці як висококваліфікований спеціаліст.

4. Доходи мають перевищувати видатки.

Цей принцип є загальним. Якщо підприємець вибрав напрям підприємницької діяльності, у якій доходи не покривають видатків, то, зрозуміло, що постає питання: чи варто взагалі вибирати саме такий напрям діяльності? У щоденній боротьбі за виживання в ринкових умовах перемагає завжди сміливіший і спритніший, та, на жаль, не завжди справедливіший. Це стосується умов господарювання в Україні, де інколи, намагаючись втриматися в бізнесі й спробувати всі допустимі форми та прийоми, що вписуються в поняття нормативно-правового забезпечення, під- приємець “змушений” працювати, по-своєму розуміючи це забезпечення. Адже найважливіше – прибуток – кінцева мета кожного підприємця і фінансового ме- неджера.

Залежно від макроекономічної ситуації фінансовий менеджер планує відпо- відні мікроекономічні показники. Звичайно, що в разі ігнорування менеджером поточної ситуації в державі підприємство може і не покрити видатків отриманими доходами

Важливу роль відіграє чинник ціни. Використовуючи всі наявні методи і форми фінансування, потрібно не забувати про термінові контракти, які завжди треба виконувати з дотриманням рівня цін у момент укладення таких угод.

Найнебезпечнішими у цій ситуації можуть бути фінансові ризики: це несподі- вана зміна податкових ставок, що не раз простежувалося в історії незалежності України; зміна валютних курсів та курсу цінних паперів, які негайно відобража- ються на доходах відповідних підприємств тощо.

Щоб забезпечити постійне надходження коштів на розрахунковий рахунок, фінансовий менеджер повинен знати життєвий цикл товарів чи послуг, які надає його підприємство. Він, використовуючи графіки життєвого циклу товарів (послуг), тобто інформацію від маркетингової служби, зобов’язаний інформувати керівництво про необхідність розроблення і запровадження нових видів про- дукції (послуг) чи підвищення їхньої якості для забезпечення постійного доходу завдяки поступовому переходу виробництва й реалізації інших видів продукції (послуг), які б відповідали мінливим умовам ринку.

5. Вимоги до фінансового менеджменту більші, ніж його можливості.

Керівництво підприємства, де працює фінансовий менеджер, завжди ставить перед ним певні завдання. Ці завдання постійно зростають.

Якщо в державі панує фінансова стабільність, яка випливає зі стабільної ма- кроекономічної ситуації, а також якщо макрофінансова політика не змінюється щороку, є прозорою і можна вірогідно розрахувати мікроекономічні показники, то фінансовий менеджер також може постійно виконувати щораз більші завдання власників капіталу.

В Україні, де на фінансовий менеджмент впливають такі чинники, яких немає в інших державах, або їхній вплив є сильнішим (це політичні чинники, наявність рейдерства, вимушене патронування тощо), виконувати поставлені завдання на- багато важче. У цій ситуації більше потрібні не фахові спеціалісти в галузі фінансів, а спритні особи, які добре орієнтуються в поточній політичній ситуації і мають в усіх колах своїх представників. Цей науковий принцип, на жаль, не працює в Україні та в інших пострадянських державах.

6. Менеджер або може зробити роботу, або не може.

Це також загалом логічний принцип. Звичайно, наука фінансового менедж- менту завжди розглядає оптимістичний варіант. Проте в житті бувають ситуації, коли менеджери не виправдовують надії керівництва. Це можуть бути не стільки надзвичайні ситуації (про них у наступному принципі), скільки несподівані. Цей принцип тісно переплетений з попереднім. Якщо в суспільстві переважають силові методи управління, у ньому ігнорують дію об’єктивних чинників, не виконують без покарання взяті зобов’язання, нема достатнього правового забезпечення тощо, то фінансовий менеджер не може впливати на ситуації, і тоді блокується дія всіх фінансових методів та важелів.

Зрозуміло, що за таких умов фінансовий менеджер не зможе виконати робо- ту добре. Успішні дії фінансового менеджера нерозривно пов’язані зі ступенем демократії в державі, коли не виникає суперечностей між нормативно-правовим забезпеченням функціонування підприємництва і фактичним ставленням влади до бізнесу.

7. Якщо дії передбачають складні розрахунки, то потрібно відмовитися від таких дій

Що ж це за такі складні розрахунки, які не може виконати фінансовий ме- неджер? Зрозуміло, що таємниця не в складності розрахунків, бо сьогодні вища школа та й самостійна робота фінансового менеджера спрямовані на те, щоб якнайскладніші розрахунки менеджер умів виконати із застосуванням різних методів і прийомів фінансового аналізу. Суть цього принципу полягає в тому, що фінансовий менеджер інколи потрапляє в ситуацію, де він представляє корпо- ративні інтереси, однак під руками не має жодної сучасної техніки, а від нього вимагають конкретної швидкої відповіді на конкретне питання. Від правильності відповіді залежатиме майбутнє підприємства. Ризик тут дуже великий. Потрібна коротка консультація з керівником компанії.

Фінансовий менеджер задля інтересів підприємства змушений відіграти ви- значену роль до логічного завершення: він миттєво продумує різні варіанти, які дають йому змогу, з одного боку, відповісти на поставлені питання, а з іншого, – не зрадити інтересів власників капіталу.

Отже, тут ідеться не про нездатність фінансового менеджера виконувати складні розрахунки, а про екстремальну ситуацію, у якій опиняється менеджер, проте, як досвідчений фахівець, він виходить з неї успішно. Також складні розра- хунки потребують витрат часу, що може призвести до значних фінансових втрат у роботі фінансового менеджера.

В Україні такі несподівані ситуації є типовими.

8. Хибну ціль досягають хибними способами.

У фінансовому менеджменті, як і в підприємництві загалом, не повинно офі- ційно фігурувати поняття “хибна ціль”, тобто фінансовий менеджер, з одного боку, не може отримувати нереальні завдання, пов’язані з порушенням нормативно- правового забезпечення функціонування підприємництва, а з іншого, – не пови- нен виконувати такі завдання.

Практика господарювання загалом і в Україні зокрема свідчить, що дуже часто в гонитві за прибутками фінансові менеджери отримують від керівництва нереальні завдання. Для того, аби не втратити роботу, менеджери змушені за- стосовувати різні хибні шляхи.

Одним із прикладів таких шляхів може бути перехід на роботу до конкурента з метою пошкодити його бізнесу. Іншим прикладом може бути некласична по- ведінка на фондовому ринку, коли всупереч логіці підставний брокер, який має власне хибну ціль, веде себе неадекватно, наприклад, скуповує акції тоді, коли їх треба позбутися, або, навпаки, купує безнадійні фінансові активи. Такі “ігри” відомі у фінансовому світі і в Україні.

9. Якщо спробувати зробити неможливе, все буде втрачено.

Цей принцип можна пояснити теорією граничної корисності. Наприклад, перед виконанням факторингової угоди, тобто сплатою рахунка-фактури факто- рингова компанія старанно вивчає кожний рахунок, а не просто оплачує його, оскільки можлива ситуація, коли клієнт компанії виставив рахунок на оплату такої партії товару, яка не потрібна (є завеликою) на товарній чи фондовій біржі. Якщо фактор-компанія не вивчить маркетингу, потреби ринку, оплатить повністю по- ставлені клієнтом рахунки, то вона обов’язково прогорить.

Аналогічно не можна ставити нереальні завдання технологічній і виробничій службам підприємства. Де нема наукових розрахунків, там обов’язково допуска- ють помилки, які ведуть до втрати активів.

10. Найліпший спосіб робити гроші – перестати їх губити.

Зазначимо, що слово “губити” не означає загубити гроші по дорозі до банку чи з банку до підприємства, а надаремно витрачати, без користі. Коли фінансовий менеджер успішно реалізовує проект кілька разів підряд, він добре знає, що його конкурент не дрімає, тому повинен поділитися успіхом з конкурентом, тобто дати змогу і конкурентові виграти, однак успішно реалізувати програму. Це подібно до гри в карти. Річ у тому, щоб не віддати конкурентові остаточний або козирний виграш. Це інтуїтивно відчуває досвідчений фінансовий менеджер. Тому останній принцип треба розуміти не дослівно, а як спробу дати змогу конкурентові відчути, що він також успішний у бізнесі, та остаточний виграш зарезервувати за собою завдяки добре обдуманій комбінації, яку приховують під “перестати губити гроші”. Отже, у сучасних умовах розвитку фінансового менеджменту в Україні всі десять принципів фінансового менеджменту застосовують на практиці з різним успіхом. Усе залежить від рівня підготовленості фінансового менеджера до роботи за спеціальністю, тобто від його базової освіти, володіння макроекономічною ситу- ацією, уміння швидко реагувати на мінливі умови ринку і, звичайно, від успішності.

 

• Функціональні обов’язки фінансового менеджера

Відповідальною за якість управління фінансами на підприємстві є служба фінансового менеджменту. Залежно від розміру підприємства та інших ознак ця служба може складатися з однієї особи, коли йдеться про мале підприємство, або з групи спеціально підготовлених фахівців у фінансовій сфері, яку очолює фінансовий менеджер.

Фінансовий менеджер – це висококваліфікований спеціаліст у фінансовій сфе- рі, першокласний аналітик, який володіє всіма відомими методами економічно- го й фінансового аналізу, вміє виявляти причини відхилень від запланованих і нормативних значень аналізованих показників та, найважливіше, як фінансовий ерудит, знає, які необхідно прийняти фінансові рішення у відповідальний момент. Він завжди балансує між такими важливими кінцевими результатами, як прибуток підприємства, вартість його активів, конкретні доходи всіх власників капіталу. Водночас однією з найважливіших ланок роботи фінансового менеджера є забез- печення господарської діяльності необхідними фінансовими ресурсами.

Добре управління фінансами підприємства – це мистецтво висококваліфіко- ваного фінансиста у гострій конкурентній боротьбі зберегти високий рівень при- бутковості підприємства, найліпшу його репутацію, значні доходи всіх учасників капіталу з найменшими ризиками.

 

Фінансовий менеджер, дотримуючись усіх відомих принципів фінансового менеджменту, у найвідповідальніший для підприємства момент, наприклад, під час найліпшої позиції на ринку, коли на його продукцію є найбільший попит, по- винен ухвалювати необхідне рішення або про освоєння нових видів продукції (пам’ятаючи про графіки життєвого циклу товарів), або про їхню модернізацію, щоб у майбутньому забезпечувати постійне надходження грошових коштів на розрахунковий рахунок.

Незважаючи на те, що лізинг і факторинг є переважно формами фінансування малого й середнього бізнесу, фінансовий менеджер з урахуванням реальності бізнес-процесів, макроекономічної ситуації може і повинен використовувати ці форми фінансування на більших підприємствах, які є способом мобілізації коштів на найнеобхідніші потреби.

У розумінні змістовного наповнення функцій фахівця з управління фінансами підприємства можна виділити два підходи [16, с. 18–19].

Перший підхід: фінансовий менеджер як фахівець, який забезпечує зв’язок великих підприємств з ринками капіталу. Згідно з цим підходом фінансовий ме- неджер є зовнішнім суб’єктом стосовно підприємства, яке наймає його для вико- нання специфічних операцій на ринку капіталу, зокрема, операцій інвестування – позик та операцій спекулятивного характеру.

Другий підхід: фінансовий менеджер – працівник підприємства, який відпо- відає за вагомі рішення у сфері інвестування та фінансування. З цього погляду фінансовий менеджмент передбачає практичну роботу, яку виконує фахівець, з управління його внутрішніми і зовнішніми фінансовими потоками. У цій ситуації функції фінансового менеджера визначені діяльністю в таких сферах:

загальний фінансовий аналіз і планування, у межах якого формулюють за- гальну фінансову стратегію (ключове питання: чи сприятливе становище підприємства на ринках благ і факторів виробництва та які заходи спричи- няють його непогіршення?); поточне управління коштами, за якого фінансують поточну діяльність та організацію грошових потоків, що забезпечують платоспроможність підпри- ємства і ритмічність поточних платежів (ключове питання: чи забезпечують грошові потоки ритмічність платіжно-розрахункової дисципліни?); управління фінансовою діяльністю, що забезпечує рентабельну роботу в середньому (ключове питання: чи ефективно працює підприємство?); управління інвестиційною діяльністю, яку розуміють у широкому значенні як інвестиції в реальні та фінансові активи (ключове питання: куди вкласти фінансові ресурси з найбільшою ефективністю?);  управління джерелами фінансових ресурсів як сфера діяльності управлін- ського апарату, що має на меті забезпечення фінансової стійкості підпри- ємства (ключове питання: звідки взяти необхідні фінансові ресурси?).

 

З огляду на це функціональними обов’язками фінансового менеджера організація фінансової роботи на підприємстві; розроблення планів, прогнозів, проектів вкладення капіталу;  оцінювання різних варіантів вкладення капіталу з урахуванням ступеня ризику й обсягу отриманого прибутку, вибір оптимального варіанта; управління активами, пасивами, фінансовими ризиками на підприємстві; проведення валютної та кредитної політики на мікрорівні; аналіз фінансового стану суб’єкта господарювання; контроль за виконанням запланованих фінансових показників.

Вимоги до фінансового менеджера можна узагальнити в зразковій посадовій інструкції. Відповідно до функцій, які виконують фінансові менеджери, формулю- ють головні положення їхньої кваліфікаційної характеристики.

Кваліфікаційна характеристика фінансового менеджера передбачає до нього вимоги у сфері теоретичної підготовки і практичних навичок роботи. Вона містить два розділи: “повинен знати” та “повинен уміти”.

Фінансовий менеджер п в н н зн т  теорію менеджменту і фінансового менеджменту; теорію фінансів, кредиту і грошового обігу; бухгалтерський облік;  економічну статистику, чинну статистичну звітність;  чинне законодавство України в галузі фінансової, кредитної, валютної, бан- ківської і біржової діяльності;  базові нормативно-правові документи з міжнародних розрахунків і зов- нішньоекономічної діяльності; види цінних паперів і порядок їхнього обігу; правила й порядок проведення операцій на внутрішньому фінансовому ринку України; основи ведення операцій на міжнародному фінансовому ринку; важливі аспекти економіки суб’єкта господарювання; методологію й методику економічного аналізу; діловодство й кореспонденцію.

Водночас фінансовий менеджер повинен уміти читати бухгалтерський баланс;  тлумачити статистичну, бухгалтерську й оперативну звітність суб’єкта гос- подарювання  розумітися на фінансовій інформації, у тому числі закордонній; аналізувати результати виробничо-торговельної й фінансової діяльності суб’єкта господарювання; оцінювати економічну ефективність заходів з вкладення капіталу; прогнозувати результати вкладання капіталу, оцінювати їх і ухвалювати остаточні фінансові рішення;  розробляти програми використання фінансових ресурсів; складати фінансові плани; складати звіт про використання фінансових ресурсів і виконання показників фінансового плану;  готувати документи з фінансових питань для подання їх до банку, фіскальної служби та інших органів управління;  вести листування з фінансових питань з органами управління та іншими суб’єктами господарювання;  контролювати виконання показників фінансових планів і фінансових про- грам, ефективне використання фінансових ресурсів, основних засобів, не- матеріальних активів, оборотних коштів.

Фінансовий менеджер повинен використовувати всі наявні методи і форми фінансування бізнесу. Також він змушений завжди пам’ятати про те, що вартість підприємства має постійно зростати, і тоді обов’язково збільшуватимуться доходи всіх власників за мінімізації фінансового ризику.

 

• Головні показники у фінансовому менеджменті

Увесь фінансовий світ у ході дослідження фінансових відносин використовує арсенал фінансових показників. У наступних розділах книги ці показники розкриті повніше. Тут наведемо головні показники, якими сьогодні оперують фінансові менеджери

• додана вартість;
• брутто-результат експлуатації інвестицій;
• нетто-результат експлуатації інвестицій;
• економічна рентабельність;
• комерційна маржа і коефіцієнт трансформації.

. Додана вартість за змістом є різницею між вартістю виробленої продукції з урахуванням збільшення запасу готової продукції, витрат на реалізацію, неопе- раційних доходів, а також продукції для внутрішнього споживання й вартості матеріальних активів, які споживали. Додану вартість виражають формулою

ДВ = (ЗГП + ВРП + ДЗ + ПД +ІП) – МВ,                       (1.1)

де ДВ – додана вартість; ЗГП – запаси готової продукції; ВРП – виторг від реалізації готової продукції; ДЗ – дебіторська заборгованість; ПД – усі подат- кові платежі; ІП — інші платежі, сплачені підприємством (наприклад, орендна плата); МВ – матеріальні витрати.

Тобто до доданої вартості додають:

• вартість запасів готової продукції, якщо такі були на складах підприємства на початок звітного періоду;
• вартість реалізованої продукції, яка охоплює всі витрати на закупівлю си- ровини, матеріалів, напівфабрикатів, енергетичних ресурсів та пов’язані з ними транспортно-заготівельні витрати, витрати на основну і додаткову заробітну плату основних працівників з нарахуваннями в соціальні фонди (ЄСВ), витрати на утримання устаткування, включаючи витрати на його амортизацію, витрати на заробітну плату персоналу структурних підрозділів підприємства (цехів), тобто загальновиробничі витрати, загальногосподар- ські витрати, позавиробничі витрати і прибуток підприємства. Ця частина доданої вартості є основною, вона формує її розмір;
• сплачену за аналізований період суму дебіторської заборгованості;
• суму податкових платежів, які сплачує підприємство державі;
• суми інших платежів за виконання/невиконання фінансових зобов’язань (перед державою та іншими юридичними особами).

2. Брутто-результат експлуатації інвестицій (БРЕІ) – проміжний результат ефективності використання вкладеного капіталу. Його зміст полягає у відо- браженні частини доходу підприємства після відрахування матеріальних і трудових (на оплату праці) витрат. БРЕІ виражають формулою

БРЕІ = ДВ – ВОП,                                             (1.2)

де БРЕІ – брутто–результат експлуатації інвестицій; ДВ – додана вартість; ВОП – витрати на основну і додаткову заробітну плату всіх працівників під- приємства з соціальними нарахуваннями на фонд оплати праці (ЄСВ) (витрати, пов’язані з використанням праці).

Тобто показник брутто–результат експлуатації інвестицій – це додана вартість без витрат на оплату праці і відрахувань у різні соціальні фонди (ЄСВ).

3. Нетто-результат експлуатації інвестицій (НРЕІ) – валовий прибуток підприємства до відрахування відсотків за фінансовими зобов’язаннями і по- датків. Його відображають формулою

НРЕІ = БРЕІ – ВВК,                                           (1.3)

д НРЕІ – нетто-результат експлуатації інвестицій; БРЕІ – брутто-результат експлуатації інвестицій; ВВК – витрати на відновлення капіталу.

Тобто нетто-результат експлуатації інвестицій – це значення брутто-ре- зультату експлуатації інвестицій, зменшене на розмір витрат на реновацію (відновлення) основного капіталу, до яких належать амортизаційні відраху- вання та інші капітальні витрати.

Показник НРЕІ також визначають формулою

НРЕІ = По + Вп,                                              (1.4)

 

де НРЕІ – нетто-результат експлуатації інвестицій; По – прибуток до оподатку- вання; Вп – відсотки, що підлягають сплаті за позику.

Іншими словами, нетто-результат експлуатації інвестицій – це прибуток до оподаткування, збільшений на розмір витрат із заборгованості (суми сплати відсотків за кредит).

4. Економічну рентабельність, або рентабельність активів, обчислюють за допомогою таких формул:

ȿɊ = ɇɊȿȱ  ´ 100 %                                                    (1.5)

Ⱥ – ɄɁ

 

 

ȿɊ = ɉɨ + ȼɩ ´ 100 %

Ⱥ – ɄɁ

(1.6)

 

де НРЕІ – нетто-результат експлуатації інвестицій; А – активи підприємства; КЗ – кредиторська заборгованість; По – прибуток до оподаткування; Вп – від- сотки, що підлягають сплаті за позикові кошти.

Згідно зі специфікою функціонування фінансового механізму, підприєм- ство може використовувати те, що йому не належить, і не може використову- вати те, що належить (кредиторська і дебіторська заборгованості). Тому, коли йдеться про економічну рентабельність (рентабельність активів), потрібно від розміру активів віднімати суму кредиторської заборгованості підприємства. Це правило стосується практично всіх категорій фінансового менеджменту для тимчасового (короткого) періоду.

5. Для отримання ще двох показників фінансового менеджменту у формулі (1.5)

Ɉɛ

виконаємо перетворення, помноживши її на дріб Ɉɛ , тобто на одиницю:

 

 

ȿɊ =

ɇɊȿȱ  ´ 100 % ´ Ɉɛ

(1.7)

 

Ⱥ -ɄɁ                    Ɉɛ

де НРЕІ – нетто–результат експлуатації інвестицій; А – активи підприємства; КЗ – кредиторська заборгованість; Об – оборот підприємства, який об’єднує виторг від реалізації продукції та всі інші позареалізаційні доходи, отримані протягом аналізованого періоду.

Це не змінить загального значення економічної рентабельності, однак дасть змогу отримати ще два показники – комерційну маржу і коефіцієнт трансформа- ції. Для цього у формулі (1.7) чисельник першого дробу поділимо на знаменник другого дробу, а чисельник другого дробу – на знаменник першого дробу. Тоді отримаємо такі економічні показники:

ɄɆ = ɇɊȿȱ  ´ 100 %

Ɉɛ

 

Це комерційна маржа, тобто ефективність (рентабельність) кожного обороту реалізації продукції. Вона визначає, який нетто-результат експлуатації інвестицій припадає на кожну грошову одиницю обороту підприємства.

Формула

ɄɌ =  Ɉɛ   

Ⱥ – ɄɁ

відображає коефіцієнт трансформації кожної одиниці активу, або оборотність активів. Коефіцієнт дає змогу визначити, скільки грошових одиниць обороту отримують з однієї грошової одиниці активу.

Відповідно до цього, формулу економічної рентабельності (рентабельності активів) можна відобразити як добуток показників комерційної маржі та коефі- цієнта трансформації:

ȿɊ = ɇɊȿȱ  ´ 100 % ´  Ɉɛ     , ɚɛɨ ȿɊ  = Ʉɦ  ´ Ʉɬ .         (1.10)

Ɉɛ                    Ⱥ – ɄɁ

У практичних розрахунках цих показників на підставі даних фінансової звіт- ності можна застосувати й підхід від зворотного, тобто виходячи з розміру балан- сового прибутку (прибутку до оподаткування):

Балансовий прибуток + відсотки за кредитами, що сплачують із собівартості

= НРЕІ;

НРЕІ + витрати на відновлення засобів виробництва = БРЕІ; БРЕІ + витрати з оплати праці = додана вартість.

Вихідні значення елементів економічної рентабельності – підсумок активу, розмір кредиторської заборгованості – нескладно отримати безпосередньо з балансу підприємства.

Фінансова звітність дає змогу чітко визначити комерційну маржу та коефіцієнт трансформації. У практиці фінансового менеджменту також корисними будуть значення, розраховані на підставі чистого прибутку (замість НРЕІ у чисельнику зазначених показників).

Методологічний підхід до визначення комерційної маржі та коефіцієнта транс- формації виявляє обернену залежність між ними — чим вище КМ, тим нижче значення КТ, і навпаки. Це означає, що на практиці для досягнення вищого рівня рентабельності не можна (без негативних наслідків для підприємства) збільшувати комерційну маржу (НРЕІ на одиницю обороту, що досягають через підвищення інтенсивності праці та засобів виробництва). Настільки небезпечно збільшувати й коефіцієнт трансформації (унаслідок скорочення активу, звільнення від усього, що безпосередньо зараз не працює на збільшення обороту).

Зрозуміло, що на КМ і КТ впливає специфіка галузі бізнесу (наприклад, фондо- місткі й фондонемісткі типи виробництва). За значного обсягу активу на одиницю обороту підприємству набагато важче переміщуватися в іншу сферу.

 

Для обчислення наведених показників також важливо використовувати се- редні або середньохронологічні значення параметрів господарської діяльності, що дасть змогу підвищити точність отриманих результатів.

 

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Розкрийте сутність фінансового менеджменту. Що є метою і завданнями фінансового управління підприємством?
2. Проаналізуйте функції фінансового менеджменту як важливої ланки управління гос- подарською діяльністю.
3. Виділіть головні напрями організації та регулювання фінансової діяльності підпри- мств
4. Охарактеризуйте методи та інструменти фінансового менеджменту у структурі фінансового механізму функціонування суб’єкта господарювання.
5. Розкрийте вплив внутрішніх і зовнішніх чинників на ухвалення фінансових рішень.
6. Перелічіть найважливіші принципи фінансового менеджменту. Розкрийте їхній зміст.
7. Обґрунтуйте необхідність фінансового менеджера в системі управління підприєм- ством
8. Визначте функціональні обов’язки фінансового менеджера. Наведіть перелік необхідних йому умінь та навиків.
9. Поясніть економічний зміст показників “додана вартість”, “брутто-результат екс- плуатації інвестицій”, “нетто-результат експлуатації інвестицій” та порядок їх- нього розрахунку.
10. Проаналізуйте сутність економічної рентабельності та похідних показників у фі- нансовому управлінні підприємством.

 

ТЕСТОВІ ЗАВДАННЯ

1. Фінансовий менеджмент – це …
   • форма управління процесами фінансування інвестиційної діяльності під- приємства
   • механізм акумуляції грошових коштів для фінансової діяльності підпри- ємства
   • система фінансових методів і прийомів для управління готівковими роз- рахунками підприємства;
   • система управління формуванням, розподілом та використанням фінансо- вих ресурсів підприємства.
2. Що з наведеного визначає головну мету фінансового менеджменту:
   • отримання прибутку внаслідок фінансової діяльності підприємства;
   • довготермінова прибутковість інвестиційної діяльності підприємства;
   • забезпечення добробуту власників підприємства в поточному та майбут- ньому періодах; формування достатнього обсягу фінансових ресурсів на підприємстві у короткотривалому періоді.

3. Зовнішніми чинниками, що впливають на ухвалення фінансових рішень, є ..
   • стабільність законодавства;
   • рівень економічної активності країни;
   • розвиненість фінансового ринку;
   • усі перелічені.
4. Важливими методами фінансового менеджменту є …
   • планування, страхування, система розрахунків, кредитування;
   • факторинг, оренда, лізинг, ціна;
   • трастові операції, податкові платежі, пайові внески;
   • амортизаційні відрахування, дисконт, обліковий відсоток.
5. Головними важелями фінансового менеджменту є …
   • планування, страхування;
   • система розрахунків, кредитування;
   • факторинг, оренда, лізинг;
   • оподаткування, ціноутворення.
6. Функціональними обов’язками фінансового менеджера є …
   • організація фінансової роботи на підприємстві; розроблення фінансових планів, прогнозів, проектів вкладення капіталу;
   • оцінювання різних варіантів вкладення капіталу з урахуванням ступеня ризику і розміру отриманого прибутку, вибір оптимального варіанта;
   • управління активами, пасивами, фінансовими ризиками на підприємстві;
   • усе перелічене.
7. Зміст показника додана вартість полягає в тому, що …
   • додана вартість – це вартість новоствореної одиниці продукції;
   • додана вартість – це різниця між вартістю виробленої продукції (з ураху- ванням її запасів, неопераційних доходів) і сумою матеріальних витрат;
   • до доданої вартості включають виплати до державних соціальних фондів, оплату праці, відсотки за кредит, прибуток на вкладений капітал;
   • в усьому переліченому.
8. Брутто-результат експлуатації інвестицій – це …
   • рентабельність капіталу підприємства;
   • додана вартість, зменшена на суму витрат з оплати праці;
   • додана вартість, зменшена на суму витрат на відновлення основного капі- талу;
   • додана вартість, зменшена на суму матеріальних витрат підприємства.
9. Нетто-результат експлуатації інвестицій – це …
   • чистий прибуток підприємства;
   • брутто-результат експлуатації інвестицій, зменшений на суму витрат на відновлення основних засобів;

 

• брутто-результат експлуатації інвестицій, зменшений на суму витрат з опла- ти праці;
• брутто-результат експлуатації інвестицій, зменшений на суму матеріальних витрат.

10. Економічну рентабельність підприємства можна охарактеризувати як ..
    • співвідношення нетто-результату експлуатації інвестицій та активів підпри- мства
    • прибутковість активів підприємства;
    • частку прибутку до оподаткування і сплати відсотків за кредит в активах підприємства;
    • усе перелічене.

 

ПРАКТИЧНЕ ЗАВДАННЯ

 

Вид господарської операції		І	І
	тис. грн.
Виторг від реалізації продукції	9 270 156	9 868 329	11 285 770
Дебіторська заборгованість	351 50	619 612	994 75
Матеріальні витрати	6 477 270	8 463 82	8 906 07
Витрати на оплату праці	517 577	539 476	387 424
Відрахування на соціальні заходи	182 669	197 10	139 604
Амортизація	106 29	145 686	476 097
Сплата відсотків за позиками	86 682	128 652	86 522
Сплата податку на прибуток	138 798	33 040	135 669
Вартість необоротних активів	2 191 439	3 278 517	3 873 874
Сума оборотних активів	216 209	2 383 83	2 223 254

Обчисліть та проаналізуйте головні показники фінансового менеджменту – додану вартість, брутто-результат експлуатації інвестицій, нетто-результат експлу- атації інвестицій, економічну рентабельність (рентабельність активів), комерційну маржу і коефіцієнт трансформації.

 

ЛІТЕРАТУРА

1. Фінансовий менеджмент : підручник / Кер. кол. авт. і наук. ред. проф. А. М. Под- дерьогін. – К. : КНЕУ, – 536 с.
2. Брігхем Є. Ф. Основи фінансового менеджменту / Пер. з англ. В. Ф. Овсієнка та В. Я. Мусієнка. – К. : Молодь, – 1000 с.
3. Ніктбахт Е. Фінанси / Е. Ніктбахт, А. Гроппелі. – К.: Вік і Глобус, – 383 с.

 

4. Финансовый менеджмент : Теория и практика : учебник / Под ред. Е. С. Стоя- новой. – М. : Перспектива, – 405 с.
5. Ковалев В. В. Введение в финансовый менеджмент / В. В. Ковалев. – М. : Финансы и статистика, – 768 с.
6. Управление бизнесом : Експресс-курс для деловых людей / Авт.-сост. Г. В. Ще- кин. – 4-е изд. стереотип. – Киев : МАУП, – 232 с.
7. Ковалюк О. М. Адаптація класичних принципів фінансового менеджменту до сучасних умов господарювання в Україні / О. М. Ковалюк // Формування ринкової економіки. – – Вип. 26, ч. 1. – C. 300–305.
8. Уилсон П. Финансовый менеджмент в малом бизнесе / Пер. с англ. ; под ред. В. А. Микронова. – М. : Аудит, ЮНИТИ, – 269 с.
9. Финансовий менеджмент. Практикум : учеб. пособие для вузов / Л. А. Бурми- строва, Е. Ю. Ветрова, О. А. Жеволикова и др.; под ред. Н. Ф. Самсонова . – М. : ЮНИТИ – ДАНА, – 269 с.
10. Ковалюк О. М. Фінансовий механізм організації економіки України (проблеми теорії і практики) : монографія / О. М. Ковалюк. – Львів : Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, – 396 с.
11. Финансовое управление компанией / Общ. ред. Е. В. Кузнецовой. – М. : Фонд “Правовая культура”, – 384 с.
12. Ван Хорн Дж. К. Основы управления финансами / Пер. с англ.; гл. ред. серии Я. В. Соколов. – М. : Финансы и статистика, – 800 с.
13. Білик М. Д. Управління фінансами державних підприємств / М. Д. Білик. – К. : Т–во “Знання”, КОО, – 312 с.
14. Щокін Г. В. Практична психологія менеджменту : Як робити кар’єру. Як будувати організацію : наук.-практ. посібник / Г. В. Щокін. – К. : Україна, – 399 с.
15. Наука управляти : з історії менеджменту. Хрестоматія : навч. посібник / Упоряд. І. О. Слепов; пер. з рос. Л. І. Козій, М. І. Матрохіна, П. Л. Пиротенко. – К. : Либідь, – 304 с
16. Рахимов Т. Р. Финансовый менеджмент : учеб. пособие / Т. Р. Рахимов. – Томск : Изд-во Томского политехн. ун-та, – 264 с.
17. Рясних Є. Г. Основи фінансового менеджменту : навч. посібник / Є. Г. Рясних. – К. : Академвидав, – 336 с.
18. Гаркуша Н. М. Моделі і методи прийняття рішень в аналізі та аудиті : навч. посіб- ник / Н. М. Гаркуша, О. В. Цуканова, О. О. Горошанська : 2-ге вид., стереотип. – К. : Знання, – 591 с.

• Організація фінансового менеджменту на підприємстві

Фінансовий менеджмент є важливою складовою загальної структури управ- ління підприємством. Саме позитивний кінцевий результат діяльності підпри- ємства – прибуток як абсолютний показник – з одного боку, характеризує рівень професійності фінансових менеджерів, а з іншого, – ступінь довіри на підприєм- стві до фінансового менеджера і можливість реалізувати на практиці професійні здібності. Проте діяльність фінансового менеджера має бути скоординована з виробничим та іншими видами управління, бо інакше може виникнути дефіцит запасів сировини й матеріалів, комплектуючих виробів, а також кваліфікованих виробничих та управлінських кадрів тощо. Іншими словами, управління фінанса- ми на підприємстві повинно відбуватися в організаційній єдності з управлінням постачанням на підприємство необхідних ресурсів, виробництвом продукції та її реалізацією. Загальний успіх управління фінансами – це ефективність діяльності усіх організаційних ланок підприємства.

Організаційне забезпечення фінансового менеджменту виражають за двома ознаками: ієрархічною і функціональною.

Залежно від розміру підприємства ієрархічна структура може бути трирів- невою, як це показано на рис. 2.1, і дворівневою, у якій фінансовій службі під- приємства підпорядковані фінансові служби управління окремими підрозділами цього підприємства.

Так само, як ієрархічна, функціональна ознака формування фінансової служби на підприємствах різних масштабів є неоднаковою. На малих підприємствах бух- галтер в одній особі може займатися фінансовим плануванням, прогнозуванням, фінансовим аналізом, фінансовим обліком і фінансовим контролем.

В Україні на практиці часто функціонує ієрархічна схема фінансових служб, подібна до тих, що існували в адміністративно-командній економіці. Наприклад, у країнах з розвиненою ринковою економікою пріоритетне право підпису у фі- нансових документах має фінансовий директор, а в Україні це право належить головному бухгалтеру, не- зважаючи на те, що він під- порядкований фінансовому директору.

Наприкінці XX ст. аме- риканський економіст Дж. Хіггінсон увів у органі- заційну структуру управлін- ня підприємством поняття центри відповідальності”

Центри відповідаль- ності – це подальша дета- лізація фінансової служби підприємства на окремі складові, де кожний такий центр відповідає за дотри- мання планових чи норма- тивних показників, які відо бражають стан фінансової діяльності цього підрозділу.

Такий розподіл фінансових служб в організаційній структурі можливий і по- трібний лише на великих підприємствах, де витрати на формування цих центрів виправдані ефективністю господарської діяльності загалом. Наведена структура потребує виділення витрат за центрами відповідальності, що практично можливо виконати без проблем з часом на калькулювання витрат. Функціонування центрів відповідальності передбачає обґрунтування їхньої діяльності, прав, обов’язків, ступеня відповідальності керівників цих центрів у структурі окремих підрозділів, а також виконання такими центрами визначених фінансових завдань, що реалізу- ють за допомогою фінансового контролю, внутрішнього аудиту на підприємстві. З огляду на особливості функціонування окремих суб’єктів господарювання, розмір їхнього капіталу, а також на кількість працівників у межах відповідної форми власності, на кожному підприємстві визначають індивідуальну кількість центрів відповідальності, а також їхню структуру. Найважливіше, щоб діяльність центрів відповідальності, як нових форм в організаційній структурі фінансового управління, була ефективною, корелювала з діяльністю інших підрозділів, постійно  забезпечувала зростання доходів власників капіталу.

Місце і функції окремих організаційних структур управління фінансами в загальній системі менеджменту підприємства визначають низкою чинників, зо- рема, таких

• вид економічної діяльності;
• зміна і вдосконалення технології виробництва;
• форма власності;
• розмір підприємства;
• монопольне становище в галузі;
• професійний склад працівників;
• макроекономічна ситуація в державі;
• сприятливість податкової політики.

Фінансова служба на підприємстві націлена на досягнення головної мети фінансового менеджменту і має постійно забезпечувати:

• зростання доходів;
• збільшення вартості підприємства;
• фінансову стійкість;
• пришвидшення кругообігу капіталу (основного, оборотного, у тім числі грошового).

За допомогою планування і прогнозування, а також контролю за виконанням визначених планів фінансова служба реалізує на практиці фінансову політику під- приємства. Добре організований фінансовий менеджмент – це продумані стратегія і тактика, які виявляються в ухваленні нестандартних рішень, у раціональній опе- ративній політиці коригування планів і прогнозів відповідно до потреб конкрет- ної ситуації, а також контролі виконання всіх планів для отримання запланованих результатів. Як бачимо, фінансове управління є складною і динамічною системою, яка може й повинна постійно змінюватися, її потрібно вдосконалювати, щоб забез- печувати зростання вартості підприємства, а отже, зростання доходів, результатом яких є збільшення прибутку і, відповідно, доходів усіх працівників, а також надхо- джень до бюджету податкових платежів, що матиме позитивний прояв у стабільності зростання суспільних виплат та соціального забезпечення громадян.

 

• Нормативно-правова база діяльності фінансового менеджера

Ефективність діяльності фінансового менеджера залежить від нормативно- правового середовища, у якому функціонує підприємство.

До правового забезпечення фінансового управління в господарській ді- яльності належать законодавчі акти, постанови, накази та інші правові документи державних органів управління.

Правові основи фінансів суб’єктів господарювання перш за все ґрунтуються на конституційних нормах. Конституція України є важливим джерелом фінансового права і відображає у концентрованому вигляді правовий простір для розвитку підприємництва в нашій країні. Конституцією України регламентовано право гро- мадян на ведення будь-якого виду підприємницької діяльності, не забороненої законом. Водночас держава забезпечує розвиток конкуренції в підприємницькій діяльності, реалізує антимонопольне, кредитне, бюджетне та податкове регулю- вання, захищає права споживачів, контролює якість і безпеку продукції та всіх видів послуг і робіт, сприяє діяльності громадських організацій споживачів.

Основний Закон формує правовий простір для розвитку вільного підприєм- ництва в країні й водночас створює передумови для використання фінансового менеджменту як системи управління фінансами суб’єктів господарювання в еко- номіці ринкового типу.

Правовим забезпеченням фінансового менеджменту також є чинні зако- ни України, укази Президента, постанови Кабінету Міністрів України, накази та положення міністерств і відомств, установчі договори й статути підприємств. У систематизованому вигляді чинне правове забезпечення фінансового менедж- менту суб’єктів господарювання наведено в табл. 2.1.

Таблиця 2.1

Правове забезпечення фінансового менеджменту

 

Напрями регулювання	Базові законодавчі документи
Фінансово-економічні аспек- ти створення підприємств	Господарський кодекс України, Цивільний кодекс України, Закон України “Про акціонерні товариства”
Бюджетні взаємовідносини	Бюджетний кодекс України, щорічні закони про Державний бю- джет України, бюджетні документи місцевих органів влади
Податкові взаємовідносини	Податковий кодекс України, Митний кодекс України
Формування інформаційної бази фінансового управління	Закон України “Про державну статистику”, Закон України “Про аудиторську діяльність”, Закон України “Про бухгалтерський облік та фінансову звітність”, Положення (стандарти) бухгалтерського обліку
Грошово-кредитні та платіжно-розрахункові взаємовідносини	Закон України “Про Національний банк України”, Закон України “Про банки й банківську діяльність”, Закон України “Про платіжні системи та переказ коштів в Україні”
Валютне регулювання	Закон України “Про зовнішньоекономічну діяльність”, Декрет Ка- бінету Міністрів України “Про систему валютного регулювання і валютного контролю в Україні”
Взаємодія з інститутами фінансового ринку	Закон України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”, Закон України “Про страхування”, За- кон України “Про недержавні пенсійні фонди”, Закон України “Про інститути спільного інвестування”, Закон України “Про фінансо- вий лізинг”, Закон України “Про кредитні спілки”
Інвестиційна діяльність	Закон України “Про інвестиційну діяльність”, Закон України “Про усунення дискримінації в оподаткуванні суб’єктів підприєм- ницької діяльності, створених з використанням майна та коштів вітчизняного походження”, Закон України “Про режим іноземного інвестування”, Закон України “Про інноваційну діяльність”
Регулювання ринку цінних паперів	Закон України “Про цінні папери і фондовий ринок”, Закон Укра- їни “Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні”, Закон України “Про депозитарну систему України”
Регулювання процедур санації, банкрутства і ліквідації підприємства	Закон України “Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом
Фінансові відносини підприємства з працівниками	Закон України “Про оплату праці”, Кодекс законів про працю, Закон України“Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування

 

Господарський кодекс України обумовлює, відповідно до Конституції України, правові основи господарської діяльності (господарювання), яка ґрунтується на різноманітності економічних суб’єктів різних форм власності. Цей Кодекс має на меті забезпечити зростання ділової активності, розвиток підприємництва і на під- ставі цього – підвищення ефективності суспільного виробництва, його соціальну спрямованість, а також утвердити суспільний господарський порядок в економіч- ній системі України, сприяти її гармонізації з іншими економічними системами.

Отже, Господарський кодекс визначає головні засади господарювання в Україні і регулює господарські відносини, що виникають у процесі організації та ведення господарської діяльності між економічними суб’єктами.

Правові засади фінансово-господарської діяльності підприємств, створених у формі акціонерних товариств, регламентує Закон України “Про акціонерні то- вариства” від 17 вересня 2008 р. № 514-VI. Цей документ визначає поняття і види акціонерних товариств, правила їхнього створення, діяльності, права та обов’язки учасників і засновників. Фінансово-майнові відносини підприємств відображені у нормах цивільного права, зафіксованих Цивільним кодексом України.

Фінансово-бюджетні відносини підприємств і держави регулюють Бюджет- ний кодекс України та щорічні закони про Державний бюджет України, а також відповідні рішення місцевих органів влади, що стосуються визначеного кола економічних суб’єктів.

Бюджетним кодексом визначено засади бюджетної системи України, її струк- туру, принципи, правові норми функціонування, основи бюджетного процесу і міжбюджетних відносин та відповідальність за порушення бюджетного законо- давства

Правові та організаційні засади податкової політики і функціонування по- даткової системи в Україні визначені у Податковому кодексі, щодо сфери зовніш- ньоекономічних відносин – у Митному кодексі. Ці законодавчі акти визначають систему податків в Україні, а також апарат державної виконавчої влади, що формує податкову політику й організовує стягнення податків, зборів і платежів у розпо- рядження держави, у тому числі й у зовнішньоекономічній сфері.

Порядок складання бухгалтерської звітності та подання статистичної звітності регламентовано Законами України “Про державну статистику” від 17 вересня 1992 р. № 2614-XII, “Про бухгалтерський облік та фінансову звітність” від 16 лип- ня 1999 р. № 996-XIV та відповідними П(С)БО. Особливості аудиторських перевірок звітності підприємств визначає Закон України “Про аудиторську діяльність” від 22 квітня 1993 р. № 3125-XII.

Грошово-кредитні та платіжно-розрахункові взаємовідносини за участю бан- ківських установ регулюють Закони України “Про Національний банк України” від 20 травня 1999 р. № 679-XIV, “Про банки й банківську діяльність” від 07 груд- ня 2000 р. № 2121-III, “Про платіжні системи та переказ коштів в Україні” від 05 квіт- ня 2001 р. № 2346-III.

Державне регулювання фінансових аспектів зовнішньоекономічної діяльності підприємств відбувається відповідно до правових норм, закріплених у Законі України “Про зовнішньоекономічну діяльність” від 16 квітня 1991 р. № 959-XII. Цей закон висвітлює базові терміни і положення, визначає суб’єктів зовнішньоеконо- мічної діяльності в Україні, а також форми та специфіку зовнішньоекономічних угод.

Взаємовідносини підприємств з професійними учасниками фінансового рин- ку – страховими компаніями, недержавними пенсійними фондами, інститутами спільного інвестування, кредитними спілками, лізинговими та іншими фінансови- ми компаніями – регламентовано низкою Законів України, а саме:“Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” від 12 липня 2001 р.

№ 2664-III, “Про страхування” від 07 березня 1996 р. № 85/96-ВР, “Про недержавні пенсійні фонди” від 09 липня 2003 р. № 1057-IV, “Про інститути спільного інвесту- вання” від 05 липня 2012 р. № 5080-VI, “Про фінансовий лізинг” від 16 грудня 1997 р. № 723/97-ВР, “Про кредитні спілки” від 20 грудня 2001 р. № 2908-III.

З метою залучення зовнішніх фінансових ресурсів суб’єкти господарювання можуть випускати корпоративні або боргові цінні папери. Умови такої емісії в загальному вигляді визначено Законом України “Про цінні папери та фондовий ринок” від 23 лютого 2006 р. № 3480-IV. Крім того, підприємства можуть проводити фінансові операції різного типу з цінними паперами, керуючись положенням За- кону України “Про депозитарну систему України” від 06 липня 2012 р. № 5178-VI, та надавати фінансові послуги згідно з Законом України “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”.

Правову основу для інвестиційної діяльності суб’єктів господарювання формують Закони України “Про інвестиційну діяльність” від 18 вересня 1991 р. № 1560-XII, “Про усунення дискримінації в оподаткуванні суб’єктів підприємниць- кої діяльності, створених з використанням майна та коштів вітчизняного похо- дження” від 17 лютого 2000 р. № 1457-III, “Про режим іноземного інвестування” від 19 березня 1996 р. № 93/96-ВР. Перспективи впровадження новітніх технологій у господарську діяльність забезпечує Закон України “Про інноваційну діяльність” від 04 липня 2002 р. № 40-IV.

Регулювання процедур санації, банкрутства і ліквідації підприємства обумов- люють положення Закону України“Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом” від 14 травня 1992 р. № 2343-XII.

Фінансові відносини підприємства з працівниками щодо оплати праці ви- значено Законом України “Про оплату праці” від 24 березня 1995 р. № 108/95-ВР, Кодексом законів про працю, Законом України “Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування” від 08 липня 2010 р. № 2464-VI. Ці документи розкривають економічні, правові й організаційні засади оплати праці працівників, які перебувають у трудових відносинах з підприємством на підставі трудового договору, взаємодію роботодавців та працівників, права,  обов’язки кожного з них, а також можливість соціального захисту й забезпечення працівників.

У правовому забезпеченні фінансового менеджменту важливу роль відіграють певні нормативи і норми. Будь-який закон або інша правова норма, що стосуєть- ся формування доходів та їхнього розподілу, кредитування, обчислення витрат, страхування тощо, обов’язково опирається на певні загальновизначені правила. Нормативне забезпечення фінансового менеджменту умовно можна розділити на три складові:

економічні нормативи і норми, які використовують для розрахунків або порівняння;

інструктивні матеріали щодо методики чи порядку (послідовності) певних операцій;

бланки фінансових документів (обліку, звітності, розрахунків), що обслуго- вують та фіксують фінансові потоки.

Нормативи – це абсолютні та відносні величини, які застосовують для ре- гулювання фінансових відносин. Вони виражають загальні вимоги до витрат і результатів виробництва, обміну та розподілу. Норми – це узаконені або визнані обов’язковими для використання як певна міра показників чи поведінки.

До економічних нормативів можна зачислити:

норми амортизаційних відрахувань; податкові ставки;

розміри єдиного соціального внеску;

розміри статутного й інших складових власного капіталу суб’єктів господа- рювання

облікові ставки НБУ;

нормативи обов’язкового резервування у банківській діяльності тощо. Крім нормативів, що визначають певні абсолютні чи відносні обсяги відрахувань, внесків, витрат, прибутків та інших грошових потоків, функціонування фінансового менеджменту потребує нормування певних видів діяльності як по- слідовного процесу виконання відповідних операцій або методик обчислення. Це техніка фінансової діяльності, яка повинна бути визначена заздалегідь у вигляді інструкцій, рекомендацій.

Інструкції, як доповнення до відповідних законів, детальніше регламентують необхідні розрахункові операції, чим дають змогу виконувати відповідні положення закону або інших нормативних документів. Наприклад, в інструктивних матеріалах пояснюють положення закону; визначають методику нарахування платежів; розкри- вають порядок їхньої сплати, терміни, рахунки; регламентують форми звітності та ін. За формою нормативні документи можуть бути інструкціями, положеннями, листами, наказами, постановами, декретами, указами. Головна їхня особливість – імперативність, тобто обов’язкове виконання всіма суб’єктами фінансових відносин у сфері охоплення відповідним документом.

Забезпечення функціонування фінансової системи було б неможливим, якби заздалегідь не визначали відповідні форми різноманітних фінансових документів, що обслуговують грошові та матеріальні потоки: бланки обліку, звітності, розра- хунків. Форми фінансових документів також нормують, тому їх можна зачислити до нормативного забезпечення фінансового менеджменту.

Можна погодитися з думкою багатьох науковців, які вважають за необхідне систематизувати законодавство України про підприємництво у вигляді відповідної збірки законів і включити до нього норми Концепції державної політики розви- тку підприємництва, норми законодавства України про місцеве самоврядування, норми Цивільного кодексу України та інших законодавчих актів, що регулюють діяльність суб’єктів підприємницької діяльності, державних органів й органів місцевого самоврядування у цій сфері.

Процес систематизації законодавства про підприємництво має відбуватися на підставі глибокого пізнання соціально-економічної сутності та закономірностей розвитку підприємництва, а також на засадах єдиного розуміння стратегії дер- жавної політики розвитку підприємництва в Україні й ринкового реформування господарського механізму. Саме такий підхід до формування законодавчої бази підприємницької діяльності сприятиме підвищенню ролі фінансових менеджерів в управлінні фінансовими процесами суб’єктів господарювання.

 

• Інформаційне забезпечення фінансового управління

У ринкових відносинах інформування є важливим фінансовим методом, а інформація, відповідно, фінансовим важелем, без яких не може якісно функціо- нувати фінансовий механізм організації господарської діяльності підприємства. Своєчасна якісна інформація визначає рівень зрілості управлінських рішень.

Сучасна управлінська система не може ефективно працювати без належного інформаційного забезпечення. Якість такого забезпечення прямо відображається у показниках результативності господарської діяльності. Це, насамперед, вартість підприємства, показники рентабельності тощо.

Фінансову інформацію використовують внутрішні і зовнішні користувачі. До внутрішніх користувачів належать:

• директори підприємства;
• фінансові менеджери;
• акціонери;
• інші зацікавлені особи.

Зрозуміло, що частина фінансової інформації є комерційною таємницею.

До зовнішніх користувачів фінансової інформації, тобто офіційної фінансової звітності підприємства, належать:

 

• банки;
• інші кредитори;
• інвестори;
• контрагенти – постачальники матеріальних ресурсів і покупці готової про- дукції;
• державні фіскальні органи;
• аудиторські фірми;
• біржі;
• інші зовнішні користувачі.

Фінансову інформацію можна класифікувати за різними видами залежно від джерела виникнення і напряму застосування (табл. 2.2).

Таблиця 2.2

Види фінансової інформації

 

Звітна та оперативна фінансова інформація:	–  баланс (звіт про фінансовий стан); –  звіт про фінансові результати (звіт про сукупний дохід); –  звіт про рух грошових коштів; –  звіт про власний капітал; –  статистичні дані; –  фінансові оперативні дані
Нормативно-правова фінансова інформація:	–  правові документи; –  нормативні матеріали
Планова і прогнозна фінансова інформація:	– статистичні збірники діяльності підприємств, банків, інших професій- них інститутів фінансових ринків; –  фахові публікації; –  прогнозні дані; –  бюджетні звіти; –  біржова та банківська оперативна інформація; –  інвестиційна інформація
Довідково-аналітична фінансова інформація:	–  примітки до форм бухгалтерської звітності; –  аналітичні збірники; –  таблиці; –  форми; –  бізнес-довідки

 

Найважливішими джерелами інформаційного забезпечення фінансового ме- неджменту є

• баланс підприємства (звіт про фінансовий стан);
• звіт про фінансові результати (звіт про сукупний дохід);
• звіт про рух грошових коштів;
• звіт про власний капітал підприємства;
• оперативні дані з фінансово-господарської діяльності підприємства. Фінансова інформація дає змогу:
  • проводити аналіз управління фінансами підприємства;

 

• складати фінансові плани;
• розробляти фінансові прогнози;
• формувати доходи підприємства;
• калькулювати витрати підприємства;
• проводити фінансовий контроль діяльності підприємства;
• оцінювати стан управління активами і пасивами підприємства;
• визначати ефективність управління власним капіталом підприємства;
• виявляти резерви поліпшення майнового і фінансового стану підприємства;
• надавати оцінку взаємовідносинам з різними кредиторами та інвесторами;
• визначати ефективність фінансових угод підприємства;
• розробляти заходи з метою поліпшення фінансового стану підприємства. Для ухвалення ефективних рішень у галузі управління фінансами на підприємстві необхідно досконало володіти бухгалтерською та фінансовою звітністю. Фінансова звітність має бути подана усім користувачам у визначений час, інакше вона може втратити інформаційну цінність.

У ході складання фінансової звітності необхідно дотримуватися таких принципів

• автономності підприємства;
• безперервності господарської діяльності;
• періодичності;
• відображення у звітності за періодом нарахування;
• відповідності;
• послідовності;
• обачності;
• єдиного грошового вимірювача.

1. Принцип автономності полягає в тому, що підприємство – це юридична особа, відокремлена від власників як фізичних осіб.
2. Принцип безперервності діяльності під час складання фінансових звітів полягає в тому, що підприємство протягом наступного звітного періоду не планує не тільки самоліквідовуватися, а й суттєво змінювати обсяги фінансово-господар- ської діяльності.

Якщо ж, навпаки, підприємство має наміри припинити діяльність (з низки різних причин), то воно не має права використовувати П(С)БО як основу для підготовки фінансових звітів. У такому випадку немає потреби в поділі активів і зобов’язань підприємства на необоротні (довготермінові) та оборотні (коротко- термінові). Річ у тому, що в процесі ліквідації підприємство повинне виконати всі зобов’язання, дотримуючись чіткої послідовності, спершу перед кредиторами, а вже потім перед власниками. Статті балансу мають бути оцінені не за базовою собівартістю, а за ринковою ціною.

Відповідно, для підприємства, яке самоліквідовується, не застосовують жод- них принципів складання фінансової звітності, що їх використовують на підпри- ємствах, які діють постійно.

 

3. Принцип періодичності означає поділ діяльності підприємства на звітні періоди для складання фінансової звітності.

Таким звітним періодом для підприємств, що функціонують, є календарний рік (12 місяців), для новостворених підприємств – від дати створення і до кінця звітного періоду, максимально – 15 місяців, а для підприємств, які ліквідують, – від початку звітного періоду до дати ліквідації підприємства.

4. Принцип відображення у звітності за періодом нарахування свідчить про те, що результати господарських операцій визначають тоді, коли вони фактично відбулись, і так само відображають у бухгалтерському обліку та фінансових звітах відповідних періодів.

Користувачі отримують інформацію не тільки про операції, що вже відбулися, тобто пов’язані з виплатою або отриманням грошових коштів, а й про зобов’язання оплати в наступних періодах, а також інформацію про ті грошові кошти, які мають надійти в наступних періодах. Користувачі, маючи інформацію про операції ми- нулих періодів, можуть ухвалювати реальніші рішення на перспективу.

5. Принцип відповідності потрібно застосовувати одночасно з принципом нарахування. Згідно з принципом відповідності, витрати визнають у звіті про фінансові результати на підставі прямого зв’язку між цими фінансовими резуль- татами та отриманими доходами.

Фінансова інформація має бути пов’язана, тобто включати всі витрати, пов’язані з отриманням відповідних відомостей. Тому фінансова звітність охоплює, окрім балансу, звіти про фінансові результати, власний капітал та рух грошових коштів, примітки, у яких відображено інформацію про облікову політику підпри- ємства та різні пояснення до окремих статей цих звітів, а також цікаві відомості для акціонерів про виплату дивідендів.

У фінансовій звітності фокусують облікову політику підприємства, тобто ті принципи, методи та процедури обліку, обрані ним, які відображають реальний фінансовий стан і результати господарської діяльності.

6. Принцип послідовності необхідний для зіставності фінансових звітів. Він відображає всі зміни в обліковій політиці, а також вплив цих змін на показники фінансових звітів.

Відповідно до стандартів бухгалтерського обліку, підприємство самостійно обирає облікову політику і висвітлює її у примітках до фінансового звіту.

У П(С)БО 6 “Виправлення помилок і зміни у фінансових звітах” визначено таке: коли можливо провести зміни в обліковій політиці; що не належить до змін у цій політиці; як зміни облікової політики впливають на показники фінансової звітності і яку інформацію підприємство має відобразити у примітках у разі змін в обліковій політиці.

7. Принцип обачності в ході складання фінансової звітності передбачає, що активи і доходи не мають бути завищені, а зобов’язання і витрати – занижені, згідно з обраною обліковою політикою, не цілком відповідні їхній сутності (наприклад, підприємство продало деякі активи іншому підприємству з певною для себе вигодою, яка найвірогідніше виявиться в майбутньому).

8. Принцип єдиного грошового вимірювача означає, що в фінансовій звіт- ності всі показники потрібно відображати в єдиній грошовій одиниці і, незважа- ючи на форму власності підприємства, обов’язково в гривні.

Отже, якісній фінансовій звітності притаманні

• значимість – здатність впливати на кінцеві фінансові результати на підставі розроблення реальних фінансових планів і отримання бажаних кінцевих результатів;
• повнота – охоплення всіх операцій господарської діяльності;
• своєчасність – негайне відображення фінансової події у звітності;
• достовірність – висвітлення реального стану і результатів господарської діяльності;
• простота побудови – з одного боку, відповідність визначеним стандартам, а з іншого, – доступність для всіх категорій користувачів;
• зіставність – можливість порівняльної оцінки показників господарської діяльності з показниками аналогічних суб’єктів господарювання;
• ефективність – витрати на формування фінансової звітності не повинні пе- ревищувати ефекту від впровадження управлінських фінансових рішень, ухвалених на її підставі.

Склад системи інформаційного забезпечення фінансового менеджменту, її повноту й охоплюваність даними всіх аспектів господарської діяльності визна- чають галузевими особливостями, організаційно-правовою формою функціону- вання підприємств, обсягом і ступенем диверсифікації фінансової діяльності та низкою інших умов.

Конкретні показники системи інформаційного забезпечення формують з внутрішніх і зовнішніх джерел інформації, від яких залежить якість ухвалених фінансових рішень (табл. 2.3).

Фінансові служби підприємства повинні, насамперед, забезпечити користува- чів реальною внутрішньою інформацією, яку характеризує сукупність показників:

• показники, які відображають фінансовий стан та фінансові результати ді- яльності підприємства загалом;
• показники, які відображають фінансові результати його окремих структур- них підрозділів;
• нормативні та планові фінансові показники.

Зовнішня інформація є надзвичайно важливою для фінансового менеджменту. Вона також повинна бути своєчасною та реальною для ухвалення ефективних управлінських рішень.

 

Таблиця 2.3

Система показників інформаційного забезпечення фінансового менеджменту

 

Внутрішня інформація	Зовнішня інформація
1.  Показники, які відображають фінансовий стан та фінансові результати діяльності підприємства загалом: –  майновий стан; –  рух капіталу; –  ліквідність, платоспроможність; –  кредитоспроможність; –  фінансова стійкість; –  цінова активність; –  рентабельність	1. Макроекономічні показники та показники алузевого розвитку –  динаміка ВВП; –  рівень безробіття; –  рівень інфляції; –  показники галузевого розвитку
	2. Ситуативні показники: – показники розвитку сегментів фінансового ринку (грошового, валютного, кредитного, цінних паперів, фінансових послуг, а також ринку нерухомості)
2.  Показники, які відображають фінансові результати структурних підрозділів підприємства: –  обсяг і структура фінансових ресурсів; –  елементи операційних витрат	3. Показники діяльності різних суб’єктів осподарювання: – показники діяльності постачальників, покупців, партнерів, конкурентів, банків, страхових компаній, фондових бірж
3.  Нормативно-планові показники фінансової діяльності підприємства: –  система внутрішніх нормативів, які регулюють фінансовий розвиток підприємства; –  планові показники фінансового розвитку	4.        Нормативно-регулятивні показники: –  показники за різними напрямами господарської діяльності; –  показники з питань функціонування окремих сегментів ринку

До системи зовнішніх джерел інформаційного забезпечення входять чотири групи показників:

• макроекономічні;
• ситуативні (кон’юнктурні);
• показники діяльності суб’єктів господарювання;
• нормативно-регулятивні показники.

Фінансова інформація об’єднує дані фінансового та управлінського бухгал- терського обліку.

Фінансовий бухгалтерський облік відображає результати минулої фінансо- вої діяльності підприємства. Ця інформація потрібна, передусім, для зовнішніх користувачів: інвесторів, кредиторів, партнерів підприємства.

Управлінський бухгалтерський облік відображає фінансову інформацію для ухвалення стратегічних і тактичних фінансових рішень, для складання прогнозів на майбутні періоди. Ця інформація є внутрішнього користування і повинна сприяти оптимізації господарської діяльності в перспективі.

Інформаційне забезпечення фінансового менеджменту має особливе зна- чення. Від реальності фінансової інформації, її повноти залежать стратегічні рі- шення, які може ухвалити фінансовий менеджер, повністю озброєний одним з найважливіших фінансових інструментів – інформуванням.

 

 

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Охарактеризуйте сутність організаційного забезпечення фінансового ме- неджменту.
2. За якими ознаками можна формувати структуру фінансової служби підпри- ємства?
3. Які чинники визначають місце і функції окремих інституційних структур управління фінансами на підприємстві?
4. Що таке фінансові центри відповідальності в організаційній структурі фі- нансового менеджменту?
5. Перелічіть та згрупуйте головні законодавчі акти, які регулюють підприєм- ницьку діяльність в Україні.
6. Наведіть приклади норм і нормативів у господарській діяльності вітчизняних підприємств.
7. Проаналізуйте елементи інформаційного забезпечення фінансового менедж- менту.
8. Хто є користувачами фінансової інформації про суб’єкта господарювання?
9. Обґрунтуйте роль фінансової звітності в управлінні підприємством.
10. Згрупуйте інформаційно-аналітичні показники, які використовують фінансові менеджери.

 

ТЕСТОВІ ЗАВДАННЯ

1. Побудова фінансової служби підприємства за ієрархічним принципом передбачає …
   • трирівневу (дворівневу) структуру фінансової служби;
   • розподіл за функціями фінансового менеджменту;
   • формування фінансових центрів відповідальності;
   • усе перелічене.
2. Структуру фінансової служби підприємства за функціями управління визн ч є ..
   • ієрархічний підхід;
   • функціональний підхід;
   • підхід за центрами відповідальності;
   • структурний підхід.
3. Що визначає кількість і структуру фінансових центрів відповідальності на підприємстві:
   • обсяг капіталу;
   • кількість працівників;

 

• форма власності;
• усе перелічене.

4. Які стратегічні завдання покладено на фінансову службу підприємства:
   • забезпечення зростання доходів;
   • збільшення вартості підприємства;
   • забезпечення фінансової стійкості;
   • усе перелічене.
5. До елементів нормативного забезпечення фінансового менеджменту леж ть …
   • економічні норми й нормативи;
   • інструктивні матеріали щодо методики та порядку ведення господарських операцій;
   • бланки фінансових документів обліку, звітності, розрахунків;
   • усе перелічене.
6. Хто належить до внутрішніх користувачів фінансової інформації:
   • директори;
   • фінансові менеджери;
   • акціонери;
   • усі перелічені.
7. Якісній фінансовій інформації притаманні …
   • зіставність, відповідність чинним стандартам;
   • повнота, своєчасність, достовірність;
   • простота побудови, ефективність;
   • усе перелічене.
8. До показників, які відображають фінансовий стан та фінансові результати діяльності підприємства, належать …
   • майновий стан; рівень ліквідності та платоспроможності;
   • якість продукції, репутація на ринку;
   • показники діяльності контрагентів;
   • усі перелічені.
9. Систему зовнішніх джерел інформаційного забезпечення фінансового управління формують …
   • макроекономічні показники;
   • показники галузевого розвитку;
   • ситуативні показники;
   • усі перелічені.
10. Управлінський бухгалтерський облік відображає …
    • фінансову інформацію для ухвалення стратегічних і тактичних фінансових рішень;
    • фінансові відомості, потрібні інвесторам;
    • фінансову інформацію для кредиторів;
    • усе перелічене.

 

 

ПРАКТИЧНЕ ЗАВДАННЯ

На підставі відповідної фінансово-аналітичної інформації про плановану гос- подарську діяльність розробіть структуру фінансового механізму виробничого підприємства за такими його елементами:

• організаційна структура фінансової служби за ієрархічним, функціональним принципами та за центрами відповідальності;
• нормативно-правове забезпечення господарської діяльності (головні за- конодавчі документи та інструктивні матеріали внутрішнього характеру);
• необхідна інформаційна база для майбутньої діяльності суб’єкта господа- рювання.

 

ЛІТЕРАТУРА

1. Фінансовий менеджмент : підручник / Кер. кол. авт. і наук. ред. проф. А. М. Под- дерьогін. – К. : КНЕУ, – 536 с.
2. Бланк І. О. Фінансовий менеджмент : навч. посібник / І. О. Бланк. – К. : Ельга, – 724 с
3. Брігхем Є. Ф. Основи фінансового менеджменту / Пер. з англ. В. Ф. Овсієнка та В. Я. Мусієнка. – К. : Молодь, – 1000 с.
4. Ніктбахт Е. Фінанси / Е. Ніктбахт, А. Гроппелі. – К. : Вік і Глобус, – 383 с.
5. Финансовый менеджмент : Теория и практика : учебник / Под ред. Е. С. Стоя- новой. – М. : Перспектива, – 405 с.
6. Ковалев В. В. Введение в финансовый менеджмент / В. В. Ковалев. – М. : Финансы и статистика, – 768 с.
7. Управление бизнесом : Експресс-курс для деловых людей / Авт.-сост. Г. В. Ще- кин. – 4-е изд. стереотип. – Киев : МАУП, – 232 с.
8. Уилсон П. Финансовый менеджмент в малом бизнесе / Пер. с англ. ; под ред. В. А. Микронова. – М. : Аудит, ЮНИТИ, – 269 с.
9. Финансовий менеджмент. Практикум : учеб. пособие для вузов / Л. А. Бурми- строва, Е. Ю. Ветрова, О. А. Жеволикова и др.; под ред. Н. Ф. Самсонова . – М. : ЮНИТИ – ДАНА, – 269 с.
10. Ковалюк О. М. Фінансовий механізм організації економіки України (проблеми теорії і практики) : монографія / О. М. Ковалюк. – Львів : Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, – 396 с.
11. Финансовое управление компанией / Общ. ред. Е. В. Кузнецовой. – М. : Фонд “Правовая культура”, – 384 с.
12. Ван Хорн Дж. К. Основы управления финансами / Пер. с англ.; гл. ред. серии Я. В. Соколов. – М. : Финансы и статистика, – 800 с.

• Базові концепції фінансового менеджменту

Концептуальна сутність фінансового менеджменту полягає в розгляді його як форми управління процесами фінансування підприємницької діяльності, адек- ватної економіці ринкового типу.

В основі управління корпоративними фінансами лежить низка фундамен- тальних концепцій, які становлять його зміст і визначають конструктивні межі та головні напрями розвитку.

Систему базових теоретичних концепцій сучасного фінансового менеджменту поділяють на три групи

• концепції, що опосередковують реалізацію мети та головних параметрів фінансово-господарської діяльності підприємства;
• концепції, які забезпечують реальну ринкову оцінку окремих фінансових інструментів інвестування у процесі їхнього вибору;
• концепції, пов’язані з інформаційним забезпеченням економічних суб’єктів. Розглянемо детальніше положення кожної з виділених концепцій корпоративного фінансового управління.

1. Концепція пріоритету фінансово-економічних інтересів власників. Уперше її висунув американський економіст Г. Саймон [1]. Він розробив теорію обмеженої раціональності та сформулював цільову концепцію економічної поведінки, що по- лягає в необхідності пріоритетного задоволення інтересів власників і максимізації їхнього добробуту. У прикладному значенні теорію формулюють як “максимізація ринкової вартості підприємства”.

КОНЦЕПЦІЇ ФІНАНСОВОГО МЕНЕДЖМЕНТУ	І. Мета і головні параметри діяльності підприємства
	.    Концепція пріоритету фінансово-економічних інтересів власників 2.        Концепція вартісно-орієнтованого менеджменту (управління вартістю) 3.        Концепція вартості капіталу 4.        Концепція ефективності вкладення (розподілу) коштів
	ІІ. Ринкова оцінка окремих фінансових інструментів
	5.        Концепція грошових потоків 6.        Концепція вартості грошей у часі 7.        Концепція підприємницького і фінансового ризику
	ІІІ. Інформаційне забезпечення економічних суб’єктів
	8.        Концепція ефективності ринку 9.        Концепція асиметричності інформації 0. Концепція агентських відносин

Одним із підходів до вирішення бізнес-завдань є дохідно-витратний принцип. Згідно з цим принципом, будь-яке ділове рішення обґрунтовують зіставленням пов’язаних з ним доходів і витрат. Ефективним уважають те рішення, яке забез- печує перевищення доходів над витратами. Відповідно, це сприяє досягненню головної мети фінансового управління – створення нової (доданої) вартості, яка робить багатшими власників підприємства.

Обсяг ресурсів, доступний економічному суб’єкту для використання напри- кінці періоду, повинен бути більшим від початкового. Доходи відображають суму всіх приростів багатства за період, а витрати – сумарний обсяг усіх вилучень (чи знецінення, економічного вичерпання) ресурсів.

Суть цього економічного правила можна відобразити так:

Прибуток = Поточні доходи + Приріст вартості активів.  (3.1)

Зростання добробуту власників підприємства передбачає реалізацію комп- лексу цілей: ринкових (прибуток, рентабельність власного капіталу), фінансо- во-економічних (ніша на ринку, ринкова частка, темпи збільшення майнового потенціалу), виробничо-технологічних (рентабельність виробництва, зниження собівартості, диверсифікація) та соціальних (екологічність, залучення працівників до управління, плинність кадрів тощо).

2. Концепцію вартісно-орієнтованого менеджменту (ВОМ) визнано ключовою управлінською парадигмою, вона набуває поширення на практиці.

Вартісно-орієнтоване управління передбачає підхід до управління, націлений на максимізацію акціонерної вартості підприємства. Суть концепції полягає в тому, що управління підприємством у тривалій перспективі повинно бути спрямоване на підвищення вартості підприємства. Стратегію, цілі, бізнес-процеси, показники оцінки діяльності, винагороди визначають на підставі аналізу їхнього впливу на зміну вартості для акціонерів.

Концепція ВОМ виникла у 1980-х роках у США, згодом набула популярності у Європі, Канаді, Японії, Австралії та інших країнах. До її розвитку долучилися такі вчені, як А. Раппорт (“Створення вартості для акціонерів” [2]), Б. Стюарт (“У пошуках вартості” [3]), Д. Мактагард (“Імператив вартості” [4]), Г. Арнольд [5], Т. Коупленд, Т. Коллер і Дж. Муррін [6] та ін. Інтерес до цієї концепції зумовлений прагненням збалансувати інтереси всіх зацікавлених сторін – акціонерів, кредиторів, співро- бітників, постачальників, покупців, уряду.

Управління вартістю компанії передбачає побудову системи оцінки резуль- татів діяльності на підставі вартості та створення за інтегрованим показником важелів управління.

Головною метою сучасного корпоративного менеджменту для багатьох ком- паній визнано постійне підвищення (максимізація) їхньої вартості. Саме висока ринкова вартість підприємства слугує найліпшим доказом ефективності управ- ління та показником інвестиційної привабливості. Цього досягають за допомогою ухвалення рішень, за яких доходи перевищують видатки. Водночас постійно удо- сконалюють механізм управління вартістю (у тім числі визначення моніторингових показників, систем мотивації, оцінювальних технологій тощо).

У структурі вартісно-орієнтованого управління підприємством виокремлюють таке: вибір моделі та процедур визначення вартості підприємства, моніторинг зміни вартості, визначення чинників створення вартості, встановлення чіткого взаємозв’язку між вартістю та бізнес-стратегіями підприємства, розроблення й обґрунтування ресурсного забезпечення створення вартості підприємства, визна- чення механізмів узгодження інтересів власників і менеджерів бізнесу, створення системи вимірювання результатів діяльності та матеріального стимулювання.

Фундаментальним елементом концепції ВОМ, який визначає архітектуру системи управління підприємством та забезпечує менеджмент практичним ін- струментарієм для ухвалення рішень, є фінансова модель визначення вартості на підставі ресурсних факторів. Вона об’єднує дві підсистеми: перша – моделі оцінювання новоствореної вартості (дисконтованих дивідендів, дисконтування вільних грошових потоків, остаточного прибутку), друга – група показників резуль- тативності, що формують величину фундаментальної вартості, серед яких – оста- точний операційний прибуток, остаточний чистий прибуток, додана економічна вартість, додана ринкова вартість [7].

3. Концепція вартості капіталу. Первинні теоретичні основи цієї концепції закладено ще в 1938 р. американським економістом Дж. Уїльямсом (“Теорія ін- вестиційної вартості” [8]), а також американськими дослідниками Ф. Модільяні і М. Міллером (“Вартість капіталу, корпоративні фінанси і теорія інвестицій” [9]). Суть цієї концепції полягає в мінімізації середньозваженої вартості капіталу, тобто в оцінці витрат на його залучення з різних джерел, що має ключове значення в аналізі інвестиційних проектів і виборі альтернативних варіантів фінансування діяльності підприємства. Це, за інших однакових умов, забезпечує максимізацію добробуту власників.

Ціна капіталу – категорія, в основі якої є визначення суми фінансових витрат, необхідних для формування достатнього обсягу фінансових ресурсів. Вона, з одного боку, визначає рівень цих витрат, а з іншого, – необхідність забезпечення мінімального рівня ефективності використання наявних фінансових ресурсів. Під час формування оптимальної структури капіталу орієнтиром має бути мінімум його ціни. Водночас передбачено механізм впливу вибраного підприємством співвідношення власного і позикового капіталу (структури капіталу) на показник його ринкової вартості.

Будь-яка фінансово-економічна діяльність потребує постійних вкладень ка- піталу. Вартість капіталу передбачає ціну, яку підприємство платить за його ви- користання, тобто витрати на обслуговування заборгованості перед інвесторами та кредиторами

Інвестований капітал формують декілька фінансових джерел, кожне з яких має для підприємства визначену ціну (відсотки за кредитами, дивіденди акціонерам тощо). Сукупна ціна всього капіталу об’єднує вартості його складових. Позико- вий капітал, зазвичай, є дешевшим, ніж власний, оскільки пов’язаний з меншим ризиком. Однак значне збільшення частки позикового капіталу може негативно вплинути на фінансову стійкість підприємства, унаслідок чого знизиться ринкова вартість акцій підприємства. З огляду на це досягнути оптимального співвідно- шення між вартістю капіталу і вартістю акцій компанії – одне з найважливіших завдань фінансового менеджменту.

4. Концепція ефективності вкладення (розподілу) коштів об’єднує кілька теоретичних положень, а саме: сучасну портфельну теорію, яка обґрунтовує ме- тодологічні принципи статистичного аналізу й оптимізації рівня ризику та при- бутковості інструментів фінансового інвестування (Г. Марковіц [10], Дж. Тобін [11], У. Шарп [12]); теорію дивідендної політики (Дж. Лінтер [13], М. Міллер, Ф. Модільяні [9]); теорію взаємозв’язку рівня ризику і прибутковості, яка відображає пряму залежність між рівнем ризику і прибутку; теорію альтернативних витрат (втраче- них можливостей), що відіграє важливу роль в оцінюванні варіантів можливого вкладення капіталу, використанні виробничих потужностей, виборі інструментів кредитування покупців тощо.

Загалом зміст цієї концепції полягає у вкладенні капіталу з метою його по- дальшого нарощення. Інвестор, обираючи один із множини об’єктів вкладення коштів, втрачає інші фінансові альтернативи. Отриманий новий капітал має від- шкодовувати первісні інвестиції, компенсувати їхнє інфляційне знецінення і за- безпечити частку нарощення капіталу – прибуток.

Наприклад, початковий капітал інвестора дорівнює сумі коштів, вкладених у той чи інший актив, тобто ціні такого фінансового інструменту (об’єкта). Доходи від інвестицій поєднуватимуть загальну суму поточних виплат за фінансовим активом протягом визначеного проміжку часу і зміни ринкової вартості цього активу за той самий період. Інвестиція буде економічно обґрунтованою лише в тому випадку, якщо загальна сума доходів від неї (приріст багатства інвестора) перевищуватиме обсяг витрат. У такому разі наприкінці періоду інвестор матиме в розпорядженні більше благ, доступних для поточного використання (кошти, отримані у формі поточних виплат, плюс ринкова вартість фінансового активу на кінець періоду), ніж на початку (сума коштів, необхідна для купівлі активу).

Дохід, не отриманий унаслідок відмови від участі в операції, який має міні- мальний ризик і мінімальну гарантовану дохідність, повинен бути врахований як альтернативні витрати в разі ухвалення будь-яких рішень, пов’язаних з викорис- танням фінансових ресурсів підприємства. Оскільки в умовах ринкової економіки наявне велике розмаїття інвестиційних інструментів, то у підприємця завжди є можливість вибору між різними об’єктами вкладення капіталу, що пов’язані з різними рівнями ризику і норми прибутковості.

5. Концепція грошового потоку полягає в розробленні політики підприєм- ства щодо залучення фінансових ресурсів, організації їхнього руху, підтримання у певному якісному стані. Фінансовий менеджер повинен знати, яка кількість коштів потрібна для сплати заборгованості, виплати дивідендів, коли виникає надлишок коштів або, навпаки, дефіцит, і залежно від цього приймати фінансові рішення про розміщення тимчасово вільних коштів або залучення додаткових фінансових ресурсів.

Зміст концепції грошового потоку зводиться до розуміння підприємства як сукупності почергових вхідних і вихідних потоків грошових коштів. З будь-якою фінансовою операцією асоціюється деякий грошовий потік, тобто множина роз- поділених у часі надходжень і виплат. Роль елемента грошового потоку можуть відігравати виторг від реалізації продукції, доходи, витрати, прибуток, платіж тощо. У більшості випадків ідеться про очікувані грошові потоки.

Отже, ця концепція фінансового менеджменту передбачає:

• ідентифікацію грошового потоку, його тривалість і вид;
• оцінку чинників, що визначають розмір його елементів;
• вибір коефіцієнтів дисконтування, що дає змогу порівнювати елементи потоку, генеровані в різний час;
• оцінку ризику, пов’язаного з цим потоком, і спосіб його врахування.

6. Концепція вартості грошей у часі. За її основу взято твердження, що гроші з плином часу втрачають вартість. На цей процес впливає інфляція й ризик. Для фінансового менеджера ця концепція має виняткове значення, оскільки в ана- літичних розрахунках доводиться порівнювати грошові потоки, які акумулюють чи використовують у різні періоди.

 

Поточний фінансовий еквівалент майбутньої грошової суми є нижчим, чим вищі рівень інфляції і необхідна дохідність фінансової операції та чим віддалені- ший термін отримання цієї суми.

З позицій управління фінансами у ринкових умовах одна й та ж грошова сума має для підприємця різну цінність у різні проміжки часу. По-перше, гроші зне- цінює інфляція, по-друге, капітал повинен “працювати”, тобто приносити певний дохід з плином часу. Чим віддаленіший термін отримання грошей, тим вищим є ризик неплатежу.

Часовий аспект необхідно враховувати під час планування майбутніх грошо- вих операцій, оцінки ефективності капіталовкладень і в усіх решта випадках, коли варто порівнювати грошові суми в різних часових проміжках.

Вартість грошей з часом змінюється з урахуванням норми прибутку на фінан- совому ринку. Отже, одна й та ж сума грошей у різні періоди має різну вартість. Причому вартість грошей сьогодні завжди вища, ніж у будь-якому майбутньому періоді.

Як відомо, інфляційні процеси, властиві будь-якій економіці, зумовлюють зне- цінення грошей. Така ситуація визначає бажання інвестувати кошти з єдиною ме- тою – принаймні, отримати дохід, який покриватиме інфляційні втрати. Урахування чинника інфляції полягає в необхідності реального відображення вартості активів і надходження потоків та забезпечення відшкодування втрат доходів, спричине- них інфляційними процесами, під час проведення довготермінових фінансових операцій. Прогнозування темпів інфляції – досить складний і трудомісткий процес, результати якого мають імовірнісний характер та піддаються суттєвому впливу. На практиці для спрощення фінансових взаємовідносин і запобігання необхідності врахування впливу інфляції розрахунки виконують у твердих валютах.

У будь-якій фінансовій операції існує ризик неповернення інвестованих ко- штів і (чи) неотримання доходу. Цей ризик випливає з того, що кожен договір, за яким отримають гроші в майбутньому, має ймовірність бути невиконаним чи виконаним не повною мірою.

Якщо розглядати кошти як один із видів активів, то треба назвати їхню головну особливість – будь-який актив повинен генерувати прибуток. З цього випливає, що сума, бажана для отримання в майбутньому, має бути явно більша від суми, вкладеної в теперішній момент.

Концепція часової вартості грошей має принципове значення з огляду на те, що рішення фінансового характеру припускають оцінку і порівняння грошових потоків, сформованих у різні періоди.

. Концепція підприємницького і фінансового ризику. Оскільки бізнес у будь- якій сфері перебуває під впливом багатьох чинників внутрішнього і зовнішнього середовища, які іноді досить важко спрогнозувати, то він завжди має певний сту- пінь ризику, що залежить від розміру фінансових ресурсів підприємства. Тому фі- нансовий менеджер повинен обов’язково обчислювати і враховувати в рішеннях можливі наслідки фінансового й підприємницького ризику. Ризик – це можливість зміни бажаного результату, переважно у вигляді втрат, унаслідок реалізації одного з безлічі варіантів поєднань зовнішніх умов і внутрішніх чинників, які впливають на аналізований об’єкт. Можна припустити, що реалізація ризикової події приведе до фінансового результату. Наприклад, унаслідок стихійного лиха пошкоджено частину майна підприємства, проте сума відшкодування збитків, отримана від страхової компанії відповідно до укладеного раніше договору, компенсувала втрати, а також дала змогу отримати певний дохід. Та все ж, зазвичай, під ризиком розуміють можливість настання несприятливих подій, які спричиняють втрати, зокрема фінансові.

Залежність між дохідністю фінансової операції та пов’язаним з нею рівнем ризику – очевидна, дохідність будь-якої фінансової операції тим вища, чим ризи- кованіша. Кількісну характеристику цієї залежності визначає обсяг капіталу, який може бути вкладений у ризиковану операцію. Чим менше серед потенційних інвесторів схильних до ризику, тим вища плата за ризик.

Концепція врахування чинника ризику полягає в його оцінюванні з метою за- безпечення формування необхідного рівня дохідності фінансово-господарських операцій та розробленні системи заходів, що дають змогу мінімізувати негативні фінансові наслідки від цього.

Компроміс між ризиком і дохідністю полягає в тому, що необхідно ухвалюва- ти фінансові рішення, які допомагають досягти розумного співвідношення між ризиком і дохідністю.

8. Концепцію ефективності ринку, зокрема, ринку капіталу розуміють не в економічному, а в інформаційному значенні, тобто ступінь ефективності ринку характеризують рівнем його інформаційної насиченості й доступності інформації для учасників ринку. Ця концепція відображена в проблемах, пов’язаних з не- відповідністю реального ринку капіталу ефективному (ідеальному) ринкові. Ті рішення, які ухвалює фінансовий менеджер, можуть бути настільки ефективними, наскільки він оперує об’єктивною інформацією, отриманою з відповідних джерел. Тому якість інформації є визначальною в ухваленні фінансових рішень.

Фінансовий ринок має властивість ефективності, якщо він дає адекватну оцінку активам, які обертаються на ньому.

Ефективність фінансового ринку характеризують рівнем його інформаційної насиченості й рівномірного доступу до наявної інформації всіх його учасників. На ефективному ринку жоден з інвесторів не може отримати підвищеного, порівняно із середньоринковим, доходу завдяки додатковим відомостям.

У теорії фінансового менеджменту виділяють три форми ефективності – слаб- ку, помірну і сильну.

За слабкої форми ефективності поточні ринкові ціни повністю відображають усю інформацію, яку містять минулі коливання цін. Це означає, що аналіз динаміки цін не дає інвесторам ніяких переваг і не дає змоги отримати більший прибуток.

У разі помірно ефективного ринку поточні ціни відображають зміни цін у минулому, а також усю наявну однаково доступну інформацію. У цьому випадку не мають змісту (для отримання підвищеного доходу) не тільки аналіз цінових трендів, а й аналітичне опрацювання наявної на ринку інформації.

Сильна форма ефективності (повна ефективність) передбачає, що ринкові ціни повністю відображають усю інформацію, отримання підвищених доходів неможливе. Це положення є в основі низки портфельних теорій. Його врахо- вують інвестори, обираючи об’єкти вкладення капіталу. Однак жоден з фінан- сових ринків (ринків цінних паперів) не можна назвати ефективним повною мірою. Найважливіші фондові ринки перебувають у стані слабкої чи помірної ефективності.

9. Концепція асиметричності інформації тісно пов’язана з концепцією ефек- тивності ринку. Асиметричність інформації означає її нерівномірний розподіл між учасниками ринку. Окремі категорії економічних суб’єктів можуть володіти інформацією, яка не є доступною іншим учасникам ринку капіталу однаковою мірою, та використовувати її для отримання більшого, порівняно із середньо- ринковим, доходу. Уважають, що в розумних межах асиметричність інформації є необхідною умовою існування фінансового ринку.

Ця концепція пояснює існування ринку як такого, оскільки кожний з учасників сподівається, що відома йому інформація, можливо, недоступна конкурентам, відповідно, він може ухвалити ефективне рішення. Також ця концепція пере- шкоджає створенню сильної форми ефективності ринку, для якої характерна інформаційна симетричність, тобто коли всі учасники мають однаковий доступ до всієї інформації, у тому числі й інсайдерської.

10. Концепція агентських відносин полягає в тому, що в міру ускладнення форм організації бізнесу поглиблюється розмежування між функцією володіння та функцією управління і контролю. Інтереси власників підприємства та його управлінського персоналу збігаються не завжди, що впливає на ухвалення управ- лінських рішень.

Агентські відносини у фінансовому менеджменті передбачають відносини між акціонерами (власниками) і менеджерами, а також між акціонерами і креди- торами

У певних ситуаціях ці групи осіб можуть мати різні цілі, що створює потен- ційний конфлікт інтересів, наприклад, у разі прийняття фінансових рішень, які забезпечують миттєвий прибуток чи розраховані на перспективу. Для обмежен- ня можливості прийняття управлінських рішень на шкоду інтересам акціонерів економічні суб’єкти змушені робити так звані агентські витрати, які є об’єктивним чинником і враховані в управлінні фінансово-господарською діяльністю.

З позицій практичності базові концепції фінансового менеджменту розгля- дають як основу формування, обґрунтування та побудови ефективних моделей ведення бізнесу й фінансової поведінки підприємства.

• Фінансова політика та типи фінансового управління

Фінансовий менеджмент набуває практичного втілення завдяки фінансовій політиці підприємства. У найбільш загальному вигляді ця політика передбачає спосіб організації фінансових відносин.

Фінансова політика підприємства – це сукупність організаційно-економіч- них заходів з формування та використання фінансових ресурсів для досягнення фінансових цілей і завдань господарської діяльності. Вона є складовою частиною економічної політики суб’єкта господарювання.

Фінансова політика відображає напрями організації й використання фінансів для виконання відповідних функцій і завдань, що стосується сфер, засобів та форм функціонування підприємства, системи внутрішніх взаємовідносин, а також по- зиціювання у зовнішньому середовищі.

 

Баланс
Необоротні ктив	Власний апітал
Оборотні ктив	Позиковий капіта

 

Рішення, пов’язані з інвестуванням

Фінансові рішення, пов’язані з операційною діяльністю: управління доходами, витратами, фінансовими результатами

Рішення, пов’язані з фінансуванням

Фінансову політику спрямовують на забезпечення ведення фінансово-гос- подарської діяльності підприємства, виконання стратегічних і тактичних завдань через формування оптимального грошового потоку, ефективне використання фінансових ресурсів та успішну реалізацію фінансового менеджменту.

Важливими завданнями фінансової політики є: максимізація прибутку; оптимі- зація структури капіталу і забезпечення фінансової стійкості підприємства; досяг- нення фінансової прозорості для власників (акціонерів, засновників), інвесторів і кредиторів; використання ринкових механізмів залучення капіталу за допомо- гою емісії корпоративних цінних паперів; розроблення ефективного механізму управління фінансами на підставі діагностики фінансового стану, бюджетування та прогнозування руху капіталу, доходів і витрат з урахуванням стратегічних цілей, пошуку способів їхнього досягнення.

Процес формування і реалізації фінансової політики відбувається в три етапи

І – розроблення науково обґрунтованих цілей функціонування та розвитку фінансів підприємств та способів їхньої реалізації у господарській діяльності;

ІІ – побудова й використання відповідного фінансового механізму, підбір адекватних фінансових методів, важелів, інструментів;

ІІІ – виконання практичних дій, спрямованих на досягнення визначеної мети, та моніторинг ефективності отриманих результатів.

Розроблення науково обґрунтованих цілей функціонування та розвитку фінансів підприємств відбувається на підставі вивчення вимог економічних законів, усебічного аналізу перспектив удосконалення виробництва і стану потреб підпри- ємства та його власників. Перший етап передбачає визначення мети й головних завдань фінансової політики. Це залежить від економічного становища у державі, мети створення підприємства, його організаційної форми та форми власності. Важливими напрямами використання фінансів є розроблення стратегії і тактики фінансової політики з огляду на поставлену мету, враховуючи можливості зрос- тання та зменшення фінансових ресурсів, а також зовнішніх і внутрішніх чинників. До головних з них належать:

• форма власності підприємства;
• організаційно-правова форма діяльності;
• галузева ознака (сфера матеріального виробництва, обслуговування, по- середницька діяльність);
• розмір підприємства (велике, середнє, мале);
• обсяг власного капіталу;
• монопольне становище на ринку (спеціалізоване, багатопрофільне);
• виробнича характеристика й структура підприємства, технологічний цикл;
• стадія життєвого циклу (створення, розвиток, поділ на дочірні підприємства, банкрутство).

Другий етап реалізації фінансової політики полягає у створенні відповідного, адекватного фінансового механізму. Він залежить від використання елементів фінансового механізму, його форм і методів формування, організації фінансів  підприємств, ринку цінних паперів, а також від створеного правового поля в державі та від поєднання директивного і регулювального впливу фінансового механізму. На цьому етапі розробляють тактику фінансового менеджменту, яка полягає в такому: маркетингових дослідженнях, ухваленні цінових рішень, орієн- тації в сегментах фінансового ринку, управлінні основним і оборотним капіталом, забезпеченні фінансовими ресурсами, збалансуванні термінів надходження кош- тів, забезпеченні рентабельності тощо.

Застосування практичних дій, спрямованих на досягнення поставленої мети, означає побудову відповідної системи управління фінансами. Прямий вплив фі- нансової політики на господарську діяльність підприємства починається саме на третьому етапі її реалізації. Його визначають зміст і процеси, які відбуваються попередньо у реалізації фінансової політики. Цей етап передбачає спрямовану ді- яльність суб’єкта фінансових відносин, що пов’язана з практичним застосуванням фінансового механізму та детального дослідження цього процесу. Таку діяльність провадять спеціальні організаційні структури – фінансово-економічний апарат підприємства. Третій етап вирішує головне організаційно-інституційне завдання фінансового менеджменту – побудову ефективної системи управління фінансами, тобто створення відповідної фінансової служби підприємства та її успішної роботи. Реалізація фінансової політики можлива, якщо кожний етап є відповідним та адекватним: поставленій меті – налагоджений фінансовий механізм, фінансовому механізму – відповідна система органів управління. Усі етапи реалізації фінансової політики взаємопов’язані й взаємозумовлені.

Фінансову політику підприємства визначають засновники, власники, впрова- джує фінансове керівництво, реалізують фінансові служби, виробничі структури, підрозділи й окремі працівники.

 

Критерії формування і реалізації фінансової політики	Самоокупність і самофінансування
	Господарська самостійність
	Матеріальна відповідальність
	Зацікавленість у позитивних результатах діяльності
	Контроль за фінансово-господарською діяльністю
	Формування фінансових резервів
	Ефективність і раціональність
	Селективність
	Професійне судження

Самоокупність припускає, що кошти, які забезпечують функціонування під- приємства, повинні забезпечити дохід, що відповідає мінімально можливому рівню рентабельності. Самофінансування означає повну окупність витрат на виробництво і реалізацію продукції, інвестування в розвиток виробництва з власних коштів і, якщо потрібно, з банківських та комерційних кредитів.

Господарська самостійність, або самоврядування, полягає у:

• самостійному визначенні перспектив господарського розвитку (передусім, на підставі попиту на продукцію, роботи або послуги);
• самостійному плануванні економічної діяльності;
• забезпеченні виробничого і соціального розвитку суб’єкта господарювання. Матеріальна відповідальність означає наявність певної системи відповідаль- ності підприємства за ведення і результати господарської діяльності. Фінансові методи реалізації цього принципу різні для окремих ділових одиниць, їхніх керівників та працівників залежно від організаційно-правової форми.

Об’єктивну необхідність зацікавленості в позитивних результатах визначає мета підприємницької діяльності – систематичне отримання прибутку.

Контроль за фінансово-господарською діяльністю підприємства проводять органи державної влади й управління, уповноважені контрольні органи, ауди- торські фірми, внутрішні служби контролю.

Формування фінансових резервів пов’язане з необхідністю забезпечення безперервності підприємницької діяльності з урахуванням високого рівня ризику через коливання ринкової кон’юнктури.

Ефективність і раціональність передбачають, що заходи фінансової політики мають сприяти поліпшенню фінансового стану та обґрунтовувати витрати на їхнє вик н ння

Селективний підхід і професійність визначають необхідність вибору най- ліпшого варіанта фінансової політики серед можливих та фахового підходу до вирішення фінансових проблем підприємства.

Розрізняють декілька видів фінансової політики.

За напрямами реалізації фінансову політику підприємства поділяють на вну- трішню і зовнішню. Внутрішня фінансова політика спрямована на фінансові від- носини, процеси та явища, що відбуваються всередині підприємства. Зовнішня фінансова політика визначає діяльність підприємства в зовнішньому середовищі: на фінансових ринках, у кредитних відносинах тощо.

Якщо фінансова політика націлена на розвиток, удосконалення фінансових відносин або на позитивний результат для відповідного об’єкта фінансових від- носин, то її називають конструктивною. У випадку, якщо особисті, групові й інші інтереси за певних умов завдають збитку, перешкоджають розвитку об’єкта, то таку фінансову політику вважають деструктивною.

Фінансова політика може бути протизаконною (кримінальною), якщо в ній допускають відхилення від чинного законодавства. Не кожна деструктивна фі- нансова політика є протизаконною, оскільки суб’єкти не тільки конструктивної, а й деструктивної політики прагнуть діяти в межах закону.

Підприємство визначає фінансову політику під впливом трьох груп чинників

 

Чинники мікроекономічного характеру	Чинники макроекономічного характеру	Специфічні фінансово- економічні чинники
Споживчий попит на продукцію, яку реалізує підприємство, та товарна пропозиція; рівень цін на товари; конкурентне середовище; ринкова частка підприємства та його конкурентоспроможність	Податкова політика; оплата праці; регулювання доходів та цін; грошово-кредитна політика; кон’юнктура ринків ресурсів та капіталів	Час, інфляція, ризики (ризики неплатежів, інфляційні коливання, фінансові кризи та інші непередбачувані фінансово- економічні обставини)

Фінансова політика підприємства охоплює декілька напрямів

• облікова політика;
• податкова політика;
• амортизаційна політика;
• політика ціноутворення;
• політика управління грошовими активами;
• політика управління доходами і витратами;
• кредитна політика;
• дивідендна політика.

Облікова політика підприємства визначає та зумовлює фінансову політику через: визнання активів, доходів і витрат; організацію документального оформ- лення процесів постачання, виробництва та збуту; оцінювання коштів підпри- ємства і джерел їхнього утворення; організацію синтетичного й аналітичного обліку; форми та терміни розрахунків за дебіторською і кредиторською забор- гованістю; методи погашення вартості активів у разі нарахування амортизації; систему внутрішньогосподарського обліку та звітності; організацію стратегіч- ного обліку.

Податкова політика підприємства є сукупністю положень податкового об- ліку, які підприємство визначає самостійно, а також норм податкового права, які підприємство повинно визначити для цілей обчислення і сплати податків. У ході формування податкової політики необхідно враховувати, як кожен з податкових платежів впливатиме на показники фінансово-господарської діяльності.

Амортизаційна політика спрямована на таке: оцінювання майна, яке аморти- зують; визначення термінів корисного використання основних засобів і немате- ріальних активів; вибір та обґрунтування методів нарахування амортизації; забезпеення цільового використання амортизаційних відрахувань; запобігання надмірному моральному і фізичному зносу майна, яке амортизують; визначення необхідного обсягу відновлення необоротних активів; вибір найефективніших форм відтворення основних засобів; удосконалення технологічної і вікової структури активів.

Політика ціноутворення, або цінова політика, також є важливим елементом фінансової політики. Саме від рівня цін на товари залежать результати господар- ської діяльності. Цінова політика визначає специфіку цін, можливі варіанти їхньої зміни залежно від цілей і завдань, запланованих для досягнення підприємством у короткотривалому періоді та в перспективі, а також пов’язує в інтегровану систему окремі фінансові рішення щодо: методів визначення цін на нові товари; співвідношення цін підприємства з цінами конкурентів; взаємозв’язок цін на товари в межах номенклатури виробництва; використання системи знижок і частоти зміни ціни тощо.

Політика управління грошовими активами пов’язана із забезпеченням ді- яльності підприємства необхідними коштами через розрахунок мінімальних та оптимальних залишків грошей у готівковій і безготівковій формі, оптимізацією грошового обороту через вибір способів та схем розрахунків, мінімізацією роз- ривів між надходженням коштів і їхнім використанням.

Політику управління доходами і витратами реалізують за допомогою системи планів та бюджетування. Вона передбачає розроблення планів, прогнозів, кошто- рисів (бюджетів) за головними елементами надходжень і витрат та проведення ефективного контролю за їхнім виконанням.

У рамках кредитної політики вирішують питання про забезпечення оборот- ними коштами: визначають розмір власного оборотного капіталу та потребу в позиковому; необхідність залучення довготермінових кредитів; вивчають струк- туру капіталу і фінансову стійкість підприємства; визначають кредитні фінансові установи й умови кредитування тощо.

Дивідендна політика передбачає формування взаємовідносин між власника- ми та керівництвом підприємства й інвесторами і повинна привести до рівноваги їхніх інтересів відповідно до теорії агентських відносин, а також теорії портфеля, теорії структури капіталу з метою максимізації ціни підприємства.

У системі управління підприємством виділяють три типи фінансової політики  агресивний, поміркований і консервативний [16, 17].

Агресивний тип фінансової політики характеризує стиль і методи ухвалення управлінських фінансових рішень, орієнтованих на досягнення найвищих ре- зультатів у фінансово-господарській діяльності незалежно від рівня фінансових ризиків, що її супроводжують. Оскільки рівень результативності фінансової ді- яльності за окремими її параметрами, зазвичай, кореспондує з рівнем фінансових ризиків, то можна констатувати, що агресивний тип фінансової політики генерує найвищі рівні фінансових ризиків.

 

Поміркований тип фінансової політики характеризує стиль і методи ухвалення управлінських рішень, орієнтованих на досягнення середньогалузевих результа- тів фінансово-господарської діяльності за середніх рівнів фінансових ризиків. За такого типу фінансової політики підприємство, не уникаючи фінансових ризиків, відмовляється проводити фінансові операції з їхнім надмірно високим рівнем навіть за очікуваного високого фінансового результату.

Консервативний тип фінансової політики характеризує стиль і методи ухва- лення управлінських рішень, орієнтованих на мінімізацію фінансових ризиків. Гарантуючи достатній рівень фінансової безпеки підприємства, такий тип фінан- сової політики не може забезпечити досить високих кінцевих результатів фінан- сово-господарської діяльності.

Розглянемо практичні аспекти відмінностей реалізації агресивної, поміркованої і консервативної фінансової політики на прикладі управління поточними активами. Якщо підприємство не ставить ніяких обмежень у нарощуванні поточних активів, надає перевагу грошовим коштам, має значні запаси сировини і готової продукції та, стимулюючи покупців, значно збільшує дебіторську заборгованість, то це ознаки агресивної політики управління поточними активами. Агресивна по- літика здатна запобігти зростанню ризику технічної неплатоспроможності, однак не може забезпечити підвищену економічну рентабельність активів (табл. 3.1). З позицій поточного фінансування абсолютна перевага у пасивах належить ко- роткостроковому кредиту. За такої політики підприємства зростає рівень ефекту фінансового важеля (детальніше див. Розділ 8).

Таблиця 3.1

Ознаки і результати реалізації агресивної, поміркованої та консервативної політики управління поточними активами

 

Показник	Агресивна політик	Поміркована політик	Консервативна політик
Виторг від реалізації продукції	000 000	000 000	000 000
Чистий прибуток	200 000	200 000	200 000
Поточні актив	600 000	500 000	400 000
Основні активи	500 000	500 000	500 000
Загальна сума активів	100 000	000 000	900 000
Питома вага поточних активів у загальній сумі всіх активів, %	54,55	50,0	44,44
Економічна рентабельність активів, %	200 000 / 1 100 000 =18,18	200 000 / 1 000 000 =20,0	200 000 / 900 000 = 22,22

Доповнено до [17].

Те, що підприємство всіляко стримує зростання поточних активів, намагаю- чись мінімізувати їх (питома вага поточних активів у загальній сумі всіх активів низька, а період оборотності оборотних коштів короткий), є ознакою консерва- тивної політики управління поточними активами. Таку політику підприємства ве- дуть або в умовах достатньої визначеності ситуації, коли обсяг продажів, терміни надходжень і витрат, необхідний обсяг запасів, точний час їхнього споживання тощо відомі заздалегідь, або за потреби значної економії практично на всьому.

Консервативна політика управління поточними активами забезпечує високу економічну рентабельність активів, однак спричиняє надмірний ризик виник- нення технічної неплатоспроможності за найменшої затримки або помилок у розрахунках, що веде до десинхронізації термінів надходжень і витрат підпри- ємства. Ознакою консервативної політики управління поточними пасивами слугує відсутність або дуже низька питома вага короткострокового кредиту у загальній сумі джерел фінансового забезпечення господарської діяльності. І стабільні, і нестабільні активи в цьому разі формують з постійних пасивів (власних коштів і довгострокових позикових коштів).

Якщо підприємство дотримується “центристської позиції”, то це поміркована політика управління поточними активами. У цьому випадку й економічна рента- бельність активів, і ризик технічної неплатоспроможності, і період оборотнос- ті оборотних коштів перебувають на середніх рівнях. За помірного управління поточними пасивами характерний нейтральний (середній) рівень короткового кредиту у структурі фінансових ресурсів суб’єкта господарювання.

Специфіка фінансової політики спонукає підприємця чітко уявляти намічені цілі, прийоми, засоби, механізми і можливості їхнього досягнення. Проведення фінансової політики потребує добору адекватних форм та способів її реалізації. Ця політика покликана врахувати багатофакторність, багатокомпонентність і багато- варіантність управління фінансами для досягнення визначених цілей та виконання поставлених завдань. Без фінансової політики дії керівництва і персоналу стають неусвідомленими, хаотичними, недалекоглядними. У підсумку підприємство по- трапляє у велику залежність від випадкових обставин. Тому фінансова політика є необхідним елементом управління, її побудова і проведення не тільки відобра- жають цілі роботодавців, а й характеризують цілеспрямованість менеджменту, здатність систематично відстежувати та реалізовувати інтереси сторін управління у фінансово-виробничих процесах.

 

• Стратегія і тактика ухвалення фінансових рішень

Залежно від тривалості періоду і характеру вирішуваних завдань фінансову політику поділяють на фінансову стратегію і фінансову тактику.

Визначення стратегічних напрямів у фінансовому менеджменті ґрунтуєть- ся на перспективному баченні динаміки і потоків фінансових ресурсів, що забезпечують збільшення капіталу та зростання підприємства загалом. Фінансову стратегію можна визначити як узагальнений план фінансового управління, який орієнтовано на досягнення головних цілей підприємства завдяки виявленню та реалізації довготермінових конкурентних переваг на ринку.

Фінансова стратегія – довготривалий курс фінансової політики, що передбачає досягнення великомасштабних завдань розвитку підприємства та охоплює період понад 12 місяців або період, що перевищує операційний цикл.

Ефективність фінансової стратегії залежить від того, чи враховує вона реальні економічні можливості підприємства та стан і тенденції розвитку зовнішнього щодо підприємства економічного середовища.

Усебічно враховуючи фінансові можливості підприємств, об’єктивно оціню- ючи характер внутрішніх та зовнішніх чинників, фінансова стратегія забезпечує відповідність фінансово-економічних можливостей підприємства умовам, які склалися на товарному і фінансовому ринках.

Процес формування фінансової стратегії підприємства об’єднує:

• визначення періоду реалізації стратегії;
• аналіз чинників зовнішнього і внутрішнього фінансового середовища під- приємства;
• формування стратегічної мети господарської діяльності;
• окреслення напрямів фінансової політики підприємства;
• розроблення системи заходів щодо забезпечення реалізації фінансової стратегії;
• оцінювання розробленої фінансової стратегії.

Важливим моментом у розробленні фінансової стратегії підприємства є ви- значення періоду її реалізації. Тривалість цього періоду залежить, передусім, від тривалості періоду формування загальної стратегії розвитку підприємства. Крім того, на нього впливають: динаміка макроекономічних процесів, зміни, що від- буваються на фінансовому ринку, галузева належність і специфіка виробничої діяльності підприємства тощо.

У процесі формування фінансової стратегії значну увагу приділяють аналізові чинників зовнішнього середовища, вивченню економіко-правових умов фінан- сової діяльності підприємства та врахуванню ризику.

Систему стратегічних цілей підприємства потрібно формувати чітко і коротко, відображаючи кожну з цілей у конкретних показниках – нормативах. До таких нормативів належать:

середньорічний темп зростання власних фінансових ресурсів, які формують з внутрішніх джерел;

мінімальна частка власного капіталу;

коефіцієнт рентабельності власного капіталу підприємства; співвідношення оборотних і необоротних активів підприємства тощо.

Унаслідок розроблення системи заходів, що забезпечують реалізацію фінан- сової стратегії, на підприємстві формують “центри відповідальності”, визначають права, зобов’язання і відповідальність їхніх керівників за результати реалізації фінансової стратегії підприємства.

Важливим етапом розроблення фінансової стратегії підприємства є оціню- вання її ефективності. Така оцінка може ґрунтуватися на прогнозованих розра- хунках різних фінансових показників, а також на прогнозі динаміки нефінансових результатів реалізації розробленої стратегії, таких як зростання ділової репутації підприємства, підвищення рівня управління фінансовою діяльністю його струк- турних підрозділів тощо.

Ефективність фінансової стратегії досягають за таких умов:

відповідності розробленої фінансової стратегії загальній стратегії підпри- ємства – ступеня узгодженості цілей, напрямів та етапів реалізації цих стра- тегій;

узгодженості фінансової стратегії підприємства з прогнозованими змінами у зовнішньому економічному середовищі;

реалізації розробленої підприємством фінансової стратегії щодо форму- вання власних і залучених зовнішніх фінансових ресурсів тощо.

У процесі розроблення фінансової стратегії важливе значення має виробни- цтво конкурентоспроможної продукції, повнота виявлення грошових доходів, мобілізація внутрішніх ресурсів, максимальне зниження собівартості продукції, формування та розподіл прибутку, визначення оптимальної потреби в оборотних коштах, раціональне застосування залучених коштів, ефективне використання капіталу підприємства.

Фінансова стратегія підприємства забезпечує:

формування та ефективне використання фінансових ресурсів; обґрунтування найефективніших напрямів інвестування і зосередження фінансових ресурсів на цих напрямах;

відповідність фінансових дій економічному стану та матеріальним можли- востям підприємства;

визначення головної загрози з боку конкурентів, правильний вибір на- прямів фінансових дій і маневрування ними для досягнення вирішальної переваги над конкурентами.

Успіх фінансової стратегії підприємства гарантований, якщо фінансові стра- тегічні цілі відповідають реальним фінансово-економічним можливостям підпри- ємства, чітко централізоване фінансове керівництво, а його методи є гнучкими й адекватними змінам фінансово-економічної ситуації.

У науковій літературі пропонують різні види головної фінансової стратегії  підприємства [17–19], які узагальнено у табл. 3.2.

Вагомим чинником, що визначає вибір головної фінансової стратегії підпри- ємства, є його початкова фінансова позиція. Водночас необхідно зважати на стадію  життєвого циклу підприємства, фінансовий менталітет його власників, рівень кваліфікації фінансових менеджерів.

Таблиця 3.2

Види головної фінансової стратегії підприємства

 

Вид головної фінансової стратегії підприємства	Ознаки формування та реалізації відповідної фінансової стратегії
Стратегія інтенсивного зростання	Агресивна фінансова політика; придбання інших підприємств; ін- тенсивне залучення капіталу й активне інвестування, спрямовані на збільшення фінансового потенціалу; активне маркетингове про- сування продукції, розширення асортименту, освоєння нових ринків збуту; посилення і розширення ринкової позиції
Стратегія поступового розвитку	Поміркована фінансова політика; поступове нарощення обсягів ви- робництва; помірне зростання прибутковості та поліпшення голо- вних фінансових і виробничо-економічних параметрів господар- ської діяльності; забезпечення ефективного співвідношення власних та позикових фінансових ресурсів; намагання збалансувати темпи зростання операційної діяльності й рівень фінансової безпеки під- приємства
Антикризова фінансова стратегія	Консервативна фінансова політика; забезпечення фінансової стабілі- зації в разі значного скорочення обсягів виробництва (виходу з окре- мих ринків чи сегментів), необхідності подолання фінансової кризи на підприємстві

 

Важливим елементом формування фінансової стратегії є складання програми стратегічного фінансового розвитку підприємства. Така програма повинна відо- бражати головні результати стратегічного фінансового вибору підприємства і забезпечувати їх синхронізацією з цільовими орієнтирами, а також за термінами реалізації окремих взаємозалежних стратегічних фінансових рішень.

У рамках описаних вище базових фінансових стратегій можуть бути реалізо- вані різні стратегічні альтернативи управління фінансами залежно від загальної стратегії економічного розвитку підприємства.

Поряд зі стратегічним фінансовим менеджментом важливу роль у веденні господарської діяльності відіграє тактичне фінансове управління, спрямова- не на фінансування простого відтворення. Тактичний фінансовий менеджмент охоплює фінансові рішення й заходи, розраховані на період до 12 місяців або на період тривалості операційного циклу. Фінансова тактика передбачає вирішення локальних завдань конкретного етапу розвитку підприємства завдяки своєчасній зміні фінансових зв’язків, перерозподілу грошових ресурсів між видами витрат і структурними підрозділами (філіями).

Тактика фінансового менеджменту спрямована на ухвалення рішень у сфері управління виторгом (асортиментом продукції), витратами й обсягом виробництва, майном і джерелами фінансування та може вирішувати власне тактичні й оператив- но-тактичні фінансово-економічні завдання у господарській діяльності

 

еконо-мічні

Стратегічні фінансово-економічні  завдання	Тактичні                           Оперативно-тактичні фінансово-економічні               фінансово-економічні завдання                                     завдання
–  збільшення добробуту власників; –  зростання ринкової вартості акцій підприємства; –  максимізація прибутку; –  розширене відтворення	–  збільшення частки на ринку; –  мінімізація ризику; –  уникнення банкрутства; –  збільшення рентабельності; –  зниження собівартості; –  зростання обсягів виробництва і виторгу	–  розроблення цінової політики; –  управління поточними витратами; –  управління оборотними активами і кредиторською заборгованістю; –  управління фінансуванням поточної діяльності; –  організація поточного фінансового планування

Типова сукупність стратегічних, тактичних  та оперативно-тактичних фінансово-економічних завдань підприємства Доповнено до [20, с. 14].

Метою вибору фінансової тактики є визначення оптимального розміру обо- ротних активів і джерел їхнього фінансування – як власних, так і залучених. Тактич- ними завданнями фінансового менеджменту в сучасних умовах уважають: забез- печення необхідними обсягами грошових коштів, забезпечення рентабельності продажів та можливостей самозростання капіталу тощо.

Тактичне управління фінансами, на відміну від стратегічного, спрямоване на забезпечення відшкодування поточних витрат з отриманих доходів, регулювання обсягу поточних грошових виплат. Вирішальну роль відіграє ефективність вико- ристання наявних грошових коштів у конкретний проміжок часу.

азовими ланками тактичного фінансового менеджменту

• управління оборотним капіталом;
• короткотермінове фінансування;
• поточне фінансове планування.

Часто розуміння оперативно-тактичного менеджменту зводять до управління готівкою. Управління готівкою спрямоване, по-перше, на забезпечення такої суми грошових коштів, якої буде достатньо для виконання фінансових зобов’язань; по-друге, на досягнення високої дохідності від використання тимчасово вільних коштів як капіталу.

У процесі управління готівкою необхідно: збільшувати швидкість надходження грошових коштів; знижувати темпи грошових виплат; забезпечувати максималь- ний позитивний ефект від вкладення коштів.

оловними напрямами тактики фінансового менеджменту на підприємстві незалежно від виду діяльності та форми власності мають бути такі:

 

• максимізація прибутку за допомогою систематичного пошуку резервів його зростання;
• максимізація власного капіталу підприємства;
• оптимізація руху грошових коштів;
• безперервне та якісне планування й прогнозування фінансових ресурсів на підставі аналізу їхнього формування та використання за ретроспективний період;
• постійне зміцнення фінансової стійкості підприємства за допомогою його фінансового оздоровлення;
• підвищення платоспроможності та конкурентоспроможності підприємства;
• забезпечення ліквідності балансу;
• оцінювання фінансового стану;
• підвищення ефективності використання майна;
• забезпечення ділової активності;
• оптимізація цін на продукцію та послуги підприємства.

Функціонування фінансового менеджменту у короткотерміновому періоді передбачає вирішення таких питань: принципи ухвалення цінових рішень та оперативне комплексне управління поточними активами й поточними пасивами. Цінові питання, будучи, по суті, маркетинговими, пов’язані з ухваленням фінан- сових рішень. Для фінансових менеджерів практично важливим є визначення функціональної залежності між ціною та обсягом виробництва продукції (залежно від фази життєвого циклу товару і його типу), між ціною та збільшенням виторгу в разі стимулювання попиту за допомогою знижок чи націнок (розмір знижки (на- цінки) – розмір попиту – виторг – прибуток). Силу (слабкість) такого взаємозв’язку визначають еластичністю–нееластичністю. Фінансовим менеджерам корисно робити відповідні розрахунки для підприємства за кожною товарною групою, що дасть змогу оптимізувати фінансові надходження у короткотерміновому періоді.

Комплексне управління поточними активами і поточними пасивами зводиться до вирішення таких завдань.

1. Перетворення фінансово-експлуатаційних потреб (ФЕП) підприємства у від’ємну величину.

Фінансово-експлуатаційні потреби, у широкому розумінні, є різницею між поточними активами і поточними пасивами. Зокрема, поточні фінансові потреби визначають по-різному:

• різниця між поточними активами (за мінусом грошових коштів) і креди- торською заборгованістю;
• різниця між коштами, іммобілізованими в запасах сировини, готової продукції, а також у дебіторській заборгованості, і сумою кредиторської заборгованості;
• не покрита ні власними коштами, ні довгостроковими кредитами, ні креди- торською заборгованістю частина чистих оборотних активів;
• нестача власних оборотних коштів;

 

• дефіцит у бюджеті підприємства;
• потреба в короткостроковому кредиті підприємства.

Практичне значення має таке трактування фінансово-експлуатаційних потреб:

ФЕП = З + ДЗ – КЗ,                                       (3.2)

де ФЕП – фінансово-експлуатаційні потреби; З – запаси; ДЗ – дебіторська забор- гованість; КЗ – кредиторська заборгованість.

2. Прискорення оборотності оборотних коштів підприємства, скорочення часу їхнього обороту.
3. Вибір прийнятного для підприємства типу комплексного управління по- точними активами і поточними пасивами.

У досягненні головної мети фінансового менеджменту доводиться обирати між рентабельністю і ліквідністю або нехтувати одним та іншим з намаганням по- єднати інтенсивний розвиток з достатнім рівнем готівки і високою платоспромож- ністю. Низькі значення коефіцієнта поточної ліквідності (співвідношення поточних активів і поточних пасивів) можуть свідчити не про низьку фінансову спромож- ність, а про динамічний розвиток підприємства та швидке нарощення обороту.

Наприклад, підприємство, придбавши кредитні ресурси, очікує їхнього ефек- тивного використання, а з іншого боку, придбання позикових коштів збільшує фінансові зобов’язання. Тому необхідно вирішити, яка ситуація буде найліпшою: чи раціональне вкладення позикового капіталу з деякою втратою рівня ліквідності, чи відмова від додаткового користування кредитними ресурсами зі збереженням необхідного рівня ліквідності, чи поєднання двох фінансових аспектів управління господарською діяльністю.

Критерієм вибору тієї чи іншої моделі поведінки може бути коефіцієнт по- криття приросту активів нетто-результатом експлуатації інвестицій, або показник ліквідності (у зарубіжній фінансовій практиці) [21]:

 

Ʉɩɚ = ɇɊȿȱ

DȺ

(3.3)

 

де НРЕІ – нетто-результат експлуатації інвестицій; DA – зміна (приріст) активів підприємства.

Проілюструємо залежність між коефіцієнтом покриття приросту активів (Кпа) і економічною рентабельністю (ЕР) [21]:

Ⱥ

ȿɊ – Ʉɩɚ = D A,                              (3.4)

Ⱥ

де ЕР – економічна рентабельність; Кпа – коефіцієнт покриття приросту активів;

DA – зміна (приріст) активів підприємства; A – сумарний обсяг активів.

 

У ході визначення доцільних темпів приросту обороту підприємство повинно вирішити, на підставі чого підвищуватиме ділову активність:

• за допомогою самофінансування. Якщо прибуток залишається нерозподіле- ним і структура пасивів зміниться на користь власних фінансових ресурсів, то темпи приросту продажу обмежені рівнем чистої рентабельності активів;
• за допомогою самофінансування і кредитування:

якщо доцільним визнають темп приросту обороту, який збігається з приростом власних коштів, то на таке ж значення збільшують і позикові джерела фінансування;

якщо темп приросту обороту перевищує можливий темп приросту влас- них фінансових ресурсів, то необхідно залучити додаткові позикові кошти. Необхідність у додатковому банківському кредиті на покриття дефіциту обо- ротних коштів, що утворюються в процесі реалізації інвестиційного проекту,

розраховують за допомогою [17]:

• показника норми кредитного покриття інвестицій

 

H     =   ȾɉɄ    

Ʉɉȱ             I + ȾɎɉ

a

де ДПК – довгострокові позикові кошти, необхідні для реалізації проекту; I – сума інвестицій в основні активи; ДФП – сума додаткових поточних фінансових потреб;

• показника норми самофінансування інвестицій

 

 

 

HCL =

Ⱦ с

ȱ ɚ +ȾɎɉ

 

де Дс – джерела самофінансування, які спрямовують на реалізацію проекту; I – сума інвестицій в основні активи; ДФП – сума додаткових поточних фінансових потреб;

• показника норми покриття поточних фінансових потреб

НППФП = НКПІ  НСІ

 

Якщо показник покриття НППФП< , то це свідчить про дефіцит коштів для покриття поточних витрат і додаткову потребу підприємства в короткострокову кредиті.

Поєднання стратегічних і тактичних аспектів фінансової політики підприєм- ства відображають такі взаємозв’язки (табл. 3.3).

 

Таблиця 3.3

Взаємозв’язок перспективних завдань і показників стратегічного та тактичного фінансового менеджменту

 

Перспективні завдання	Перспективні показники
Необхідність інвестицій	Фінансова стійкість підприємства
Постійні і змінні витрати інвестиційного процесу	Платоспроможність, ліквідність балансу, кредитоспроможність, рентабельність (фінансова привабливість)
Поточні фінансові потреби підприємства	Балансові показники
Структура капіталу підприємства	Фінансові коефіцієнти

І тактичні, і стратегічні цілі фінансового менеджменту однаково пріоритетні, оскільки тактика є формою деталізації стратегії, її розробляють згідно з визна- ченими стратегічними орієнтирами діяльності підприємства.

Нерідко з огляду на потребу поліпшити поточні фінансові показники фінан- сові менеджери змушені на деякий час (або навіть зовсім) відмовитися від певних стратегічних дій. Наприклад, тактичні завдання можуть бути для підприємства першочерговими у таких випадках

• якщо серйозно погіршиться фінансовий стан підприємства і виникне ре- альна загроза банкрутства;
• якщо вилучення ресурсів для реалізації стратегічних завдань може призвес- ти до погіршення фінансових показників підприємства протягом кількох років;
• якщо запропоновані стратегічні дії є дуже ризикованими і можуть мати непередбачуваний вплив на ринкові позиції підприємства та його плато- спроможність.

Отже, головні фінансові завдання, що їх вирішує фінансовий менеджмент під- приємства, стосуються формування фінансових ресурсів та їхнього вкладення у вигляді активів для ведення операційної, інвестиційної та фінансової діяльності. Фінансові рішення ухвалюють в умовах об’єктивних обмежень, важливими з яких є можливі обсяги залучення капіталу, законодавчі положення щодо фінансової діяльності, дивідендна політика тощо. Критеріями ухвалення і, відповідно, оці- нювання ефективності фінансових рішень, які задовольняють фінансові цілі, є обсяг отриманого прибутку, підвищення рівня фінансової стійкості і ліквідності та зміцнення фінансового стану підприємства.

 

 

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Перелічіть концепції фінансового менеджменту, що визначають головну мету і параметри діяльності підприємства. Охарактеризуйте їхній зміст.

2. Які з концепцій належать до сфери управління фінансовими інструментами? Розкрийте їхню сутність.
3. Обґрунтуйте необхідність концепцій інформаційного забезпечення економіч- них суб’єктів у фінансовому менеджменті.
4. Що таке фінансова політика підприємства? Ухвалення яких фінансових рішень вона об’єднує?
5. Виділіть критерії формування і реалізації фінансової політики суб’єкта гос- подарювання.
6. Охарактеризуйте вплив чинників макроекономічного, мікроекономічного та фінансового характеру на формування фінансової політики підприємства.
7. Які є типи фінансової політики? Розкрийте їхні особливості.
8. Що таке фінансова стратегія? Яких видів може набувати головна фінансова стратегія підприємства?
9. Проаналізуйте взаємозв’язок стратегічних, тактичних й оперативно-так- тичних фінансово-економічних завдань господарської діяльності.
10. Окресліть практичні аспекти тактики фінансового менеджменту.

 

ТЕСТОВІ ЗАВДАННЯ

1. На яких концепціях ґрунтується фінансовий менеджмент:
   • концепціях, що опосередковують реалізацію мети та головних параметрів фінансово-господарської діяльності підприємства;
   • концепціях, які забезпечують реальну ринкову оцінку окремих фінансових інструментів інвестування у процесі їхнього вибору;
   • концепціях, які пов’язані з інформаційним забезпеченням економічних суб’єктів;
   • на усіх перелічених групах концепцій.
2. Мінімізацію витрат за використання фінансових ресурсів підприємства обґрунтовує концепція …
   • управління вартістю;
   • пріоритету фінансово-економічних інтересів власників;
   • вартості капіталу;
   • ефективності розподілу коштів.
3. Головне положення концепції вартості грошей у часі таке:
   • гроші втрачають вартість з плином часу через інфляцію і ризик;
   • фінансовий менеджмент враховує динамічну природу бізнесу, тому об’єктом управління є рух грошей;
   • у фінансовому управлінні необхідно враховувати вплив внутрішніх та зовнішніх чинників на результат діяльності підприємства;

 

• в основі формування оптимальної структури капіталу як критерій має бути мінімум його ціни.

4. Різнобічність цілей зацікавлених учасників фінансової системи підпри- ємства розглядає концепція …
   • підприємницького і фінансового ризику;
   • агентських відносин;
   • асиметричності інформації;
   • ефективності ринку.
5. Важливими структурними елементами фінансової політики є …
   • управління майном;
   • управління капіталом;
   • управління фінансовими результатами;
   • усе перелічене.
6. Складовими фінансової політики підприємства можуть бути …
   • облікова політика;
   • кредитна політика;
   • дивідендна політика;
   • усі перелічені.
7. Стиль і методи ухвалення фінансових рішень, орієнтованих на досягнен- ня найвищих результатів господарської діяльності незалежно від рівня фінансових ризиків, передбачає …
   • агресивна фінансова політика;
   • захисна фінансова політика;
   • поміркована фінансова політика;
   • консервативна фінансова політика.
8. Для фінансової стратегії як різновиду фінансової політики характерне …
   • планування досягнення великомасштабних завдань розвитку підприємства;
   • період понад 12 місяців або період, що перевищує операційний цикл;
   • формування програми стратегічного фінансового розвитку підприємства;
   • усе перелічене.
9. Фінансову стратегію інтенсивного розвитку пріоритетно реалізують че- рез розроблення фінансової політики …
   • агресивного типу;
   • поміркованого типу;
   • консервативного типу;
   • захисного типу.
10. Важливими ланками тактичного фінансового менеджменту є …
    • управління оборотним капіталом;
    • короткотермінове фінансування;
    • поточне фінансове планування;
    • усе перелічене.

 

ПРАКТИЧНЕ ЗАВДАННЯ

На підставі аналізу агрегованих даних фінансової звітності суб’єкта господа- рювання за п’ять років (Додаток І)

• зробіть висновки про:

пріоритетність концепцій фінансового менеджменту, стиль фінансового управління,

тип фінансової політики,

стратегічні й тактичні фінансові заходи;

• обґрунтуйте перспективну фінансову програму розвитку підприємства у роз- різі стратегічних, тактичних, оперативно-тактичних завдань фінансово-госпо- дарської діяльності.

 

ЛІТЕРАТУРА

1. Simon Herbert (1955). A Behavioral Model of Rational Choice / Herbert A. Simon

// Quarterly J. of Economics. – 1995. – Vol. 69. – P. 99–118.

2. Rappaport A. Creating shareholder value : The new standard for business performance / A. Rappaport. – N.Y. : The FreePress, 1998. – 205 р.
3. Stewart G. Bennet. The Quest For Value: the EVA Management Guide / G. Bennet – N. Y.: Harper Business, 1991. – 738 р.
4. McTaggart The Value Imperative : Managing for Superior Shareholder Returns /
5. McTaggart, P. Kontes, M. Mankins. – N.Y. : The Free Press, 1994. – 367 p.
6. Arnold Value-Based Management : Context and Application / G. Arnold,
7. Davies. – John Wiley & Sons : Chichester, UK, 2000. – 384 p.
8. Коупленд Т. Стоимость компаний : оценка и управление / Т. Коупленд, Т. Коллер, Дж. Муррин ; 3-е изд., перераб. и доп. ; пер. с англ. – М. : ЗАО “Олимп-Бизнес”, – 576 с.
9. Корж Р. В. Фінансові аспекти формування вартості підприємства / Р. В. Корж, Н. В. Шевчук // Ефективна економіка. – – № 6
10. Williams John Theory of investment value / John Burr Williams. – Cambridge, Mass., Harvard University Press, 1938.
11. Modiliani The cost of capital, corporate finance and the theory of investment /
12. Modiliani, M. Miller. – 1958.
13. Markowitz M. Portfolio Selection / H. M. Markowitz // The J. of Finance. – 1952.

№ 7 (1). – P. 77–91. doi:10.2307/2975974

 

11. Sharpe William Capital asset prices: A theory of market equilibrium under conditions of risk / William F. Sharpe // J. of Finance. – 1964. № 19 (3). – Р. 425–442. doi:10.2307/2977928.
12. Tobin James. Liquidity preference as behavior towards risk / James Tobin // The Review of Economic – 1958. Vok. 25(2). Р. 65–86. doi:10.2307/2296205.
13. Lintner John. The Valuation of Risk Assets and the Selection of Risky Investments in Stock Portfolios and Capital Budgets / John Lintner // The Review of Economics and Statistics (The MIT Press). – – Vol. 47(1). – Р. 13–39. doi:10.2307/1924119.
14. Опарін В. М. Фінанси (Загальна теорія) : навч. посібник / В. М. Опарін ; 2-ге вид., доп. і перероб. – К. : КНЕУ, – 240 с.
15. Фінансовий менеджмент : навч. посібник / Г. Г. Кірейцев, Н. Г. Виговська, О. М. Пе- трук. – Житомир : ЖІТІ, – 440 с.
16. Бланк І. О. Фінансовий менеджмент : навч. посібник / І. О. Бланк. – К. : Ельга, – 724 с
17. Финансовый менеджмент : Теория и практика : учебник / Под ред. Е. С. Стоя- новой ; 5-е изд. (перераб. и доп.). – М. : Перспектива, – 560 с.
18. Партин Г. О. Фінансова стратегія у системі управління фінансами підприємств

/ Г. О. Партин, О. Я. Митрухіна // Наук. вісник Нац. лісотехн. ун-ту України, 2009. – Вип. 19,6. – С. 208–214.

19. Колісник М. К. Фінансова санація і антикризове управління підприємством : навч. посібник / М. К. Колісник, П. Г. Ільчук, П. І. Віблий. – К. , – 272 с.
20. Рахимов Т. Р. Финансовый менеджмент : учеб. пособие / Т. Р. Рахимов. – Томск : Изд-во Томского политехн. ун-та, – 264 с.
21. Попов В. М. Анализ финансовых решений в бизнесе : учеб. пособие / В. М. По- пов, С. И. Ляпунов. – М. : Кнорус, – 240 с.
22. Фінансовий менеджмент : підручник / Кер. авт. кол. і наук. ред. проф. А. М. Под- дєрьогін. – К. : КНЕУ, – 536 с.
23. Рясних Є. Г. Основи фінансового менеджменту : навч. посібник / Є. Г. Рясних. – К. : Академвидав, – 336 с.

 

• Зміст і значення грошових потоків у функціонуванні підприємств

Грошові кошти є невіддільним елементом усіх сторін життя людей, усіх стадій суспільного виробництва. Наприклад, ще в працях А. Антоновича наголошено на винятково важливому значенні грошей у стимулюванні виробництва. Учений писав: “Ми прагнули довести, що гроші мають безсумнівне значення у виробни- цтві. Цінність або гідність грошової одиниці ми визначаємо якістю її роботи” [6, с.212]. На його думку, гроші є силою, що з’єднує чинники виробництва. “Гроші, спрямовані на продуктивні заняття, – зазначав А. Антонович, – приводять до цілеспрямованого поєднання чинників виробництва, до збільшення того попиту на продукти, котрий уречевлюється у них, стимулюючи бажане і сприятливе по- жвавлення промисловості” [6, с. 212].

Не менше значення мають грошові кошти і для життєдіяльності суб’єктів гос- подарювання. Значення та роль грошей на рівні підприємства в умовах ринкової економіки з’ясовані Дж. Кейнсом у його всесвітньо відомій праці “Загальна теорія зайнятості, процентів та грошей” (1936). Згідно із дослідженнями Дж. Кейнса, існує три головні причини, що спонукають підприємство мати гроші [10, с. 4]:

• рутинність – грошові кошти використовують для виконання поточних опера- цій;
• обережність – грошові кошти необхідні для виконання непередбачених пла- тежів;
• спекулятивність – грошові кошти потрібні для несподіваного вигідного ін- вестування. На рівні суб’єкта господарювання грошові кошти розглядають як ресурс і як результат його діяльності.

Гроші є матеріальною основою фінансових ресурсів підприємства. Їхня на- явність на момент оцінки характеризує обсяг фінансових ресурсів, які можна інвестувати в новий цикл господарської діяльності, визначає стан поточної пла- тоспроможності підприємства та ліквідності його активів.

Одночасно грошові кошти є результатом операційної, фінансової та інвести- ційної діяльності підприємства. Обсяг їхнього генерування в процесі операційної діяльності засвідчує визнання ринком товарів та послуг, які пропонує підприєм- ство. Гроші як результат інвестиційної діяльності характеризують, з одного боку, отриманий поточний ефект їхнього збільшення порівняно з сумою, авансованою в інвестиційні проекти, а з іншого, – обсяги іммобілізації грошової маси з інвес- тиційних проектів у зв’язку з їхнім закінченням або виходом з них. Як результат фінансової діяльності кошти визначають обсяги залучення підприємством грошей на фінансовому ринку.

Грошові кошти підприємства оцінюють на підставі застосування статичного та динамічного підходів.

Статичний підхід до характеристики грошей визначає їх як наявний залишок (запас) коштів, що перебувають у розпорядженні підприємства на певний момент. В основі динамічного підходу є поняття “грошові потоки”. Спектр поглядів щодо тлумачення цієї економічної категорії доволі широкий. Серед підходів найбільш поширеними є такі:

• грошові потоки – це різниця між отриманими та виплаченими підприєм- ством грошовими коштами [9, с. 17; 13, с. 355; 18, с. 116; 20, с. 182].
• грошові потоки – це сума надлишку (нестачі) грошових коштів [7, с. 135; 14, с. 147].
• грошові потоки – це сукупність розподілених у часі надходжень і виплат грошових коштів підприємства, що генеровані його господарською діяль- ністю [4, 392; 2, с. 91; 5, с. 12; 12, с. 25; 15, с. 22; 21, с. 10].

У першому визначенні грошові потоки ототожнюють із залишком грошових коштів, що не відображає сутності цієї категорії. Друге – більше характерне для трактування чистого грошового потоку. Третє визначення найточніше відображає сутність згаданої економічної категорії.

Якщо узагальнити погляди вчених, то можна навести таке визначення сутності грошових потоків. Грошові потоки – це економічний процес, який опосередко- вується сукупністю розподілених у часі надходжень та виплат грошових коштів і їхніх еквівалентів, генерованих підприємством у ході реалізації господарської діяльності.

Формування грошових потоків є результатом прояву сукупності фінансово- економічних відносин та має певні ознак [3, с. 12–27; 17, с. 57–58].

1. Грошові потоки відображають грошові відносини підприємства внутріш- нього (між головним і дочірніми підприємствами; між різними структурними підрозділами; між підприємством та його засновниками; між підприємством та його персоналом) і зовнішнього характеру (між підприємством та державою; між підприємством та установами інфраструктури фінансового ринку; між підприєм- ством і його партнерами за операційною діяльністю й установами інфраструктури товарного ринку).

2. Грошові потоки – це процес, що відбувається у зв’язку з виконанням до- говірних зобов’язань між суб’єктами господарювання. Така характеристика зу- мовлює необхідність документального оформлення та підтвердження причини формування грошових потоків.
3. Грошові потоки підприємства безпосередньо пов’язані з функціонуван- ням грошей та грошової системи країни. Ефективність грошової системи країни впливає на функціонування суб’єктів господарювання. Наприклад, якщо грошова система в країні функціонує нормально, то вона дає змогу суттєво розширювати грошові потоки підприємств, сприяє ефективному використанню усіх грошових активів тощо. Якщо ж вона недосконала, то це призводить до сповільнення гро- шових потоків підприємств та їхньої розбалансованості.
4. Грошові потоки – це процес, пов’язаний з формуванням, розподілом та використанням капіталу підприємства. Основою грошових потоків підприємства є рух грошових активів, що належать йому на правах власності, тобто власний капітал у грошовій формі.
5. Грошові потоки підприємства нерозривно пов’язані з рухом залученого для реалізації господарської діяльності позикового капіталу у формі кредитів.
6. Грошові потоки підприємства характеризують оборот і трансформацію окремих видів його активів. Грошові активи, які використовує підприємство, перебувають у постійному русі, змінюючи види і форму. Результат такого по- стійного руху та трансформації – оборот активів – реалізують у вигляді певних повторюваних циклів.
7. Грошові потоки – це процес, що забезпечує генерування економічного ефекту. Адже використання грошових коштів підприємства в операційній та інвес- тиційній діяльності завжди потенційно може генерувати позитивний економічний ефект за умови раціонального їх застосування.
8. Грошові потоки підприємства відображають форми й обсяги функціонуван- ня підприємства на товарному та фінансовому ринках. Наприклад, значний обсяг надходжень і виплат грошових коштів у процесі операційної діяльності підпри- ємства пов’язаний з реалізацією продукції та закупівлею сировини, матеріалів на товарному ринку. На фінансовому ринку (у різних його сегментах) підприємство залучає грошові кошти завдяки емісії акцій та облігацій, у формі банківського й інших видів кредиту, а використовує їх на обслуговування та повернення основної суми боргу, придбання фінансових інструментів інвестування.
9. Грошові потоки – це процес, що відбувається з урахуванням чинника часу. Темпи зростання обсягу грошових потоків, а також їхня структура за видами діяльності підприємства визначені під впливом чинника часу. Функціонування грошового капіталу підприємства в часі завжди є результатом вибраної його влас- никами стратегії – використовувати його в цілях поточного споживання певного обсягу благ або залучити його в подальший економічний процес для отримання цих благ у більшій кількості в майбутньому.

10. Грошові потоки – це процес, що реалізується з урахуванням чинника ризику. Ризик є важливою характеристикою усіх форм використання грошових коштів у господарській діяльності підприємства. Рівень ризику використання грошових коштів прямо залежить від рівня очікуваного ефекту грошових потоків.
11. Грошові потоки – процес, що відбувається з урахуванням чинника ліквід- ності. Обслуговуючи процес кругообігу капіталу в грошовій формі, грошові потоки повинні забезпечувати не лише своєчасні надходження грошових коштів, а й певний рівень їхнього запасу з метою підтримання постійної платоспроможності.

 

• Класифікація грошових потоків підприємств

З метою ефективного управління грошовими потоками необхідно їх система- тизувати за певними ознаками. В економічній літературі трапляються такі підходи до критеріїв групування грошових потоків

 

Порівняльний аналіз засвідчив, що основними класифікаційними ознаками, на думку більшості авторів, є такі: масштаб обслуговування господарського про- цесу, вид господарської діяльності, напрям руху грошових коштів, метод розра- хунку та рівень достатності обсягу грошових коштів, метод їхньої оцінки в часі, ритмічність формування та стабільність часових інтервалів.

На рис. 4.2 показано систематизовану класифікацію грошових потоків під- приємств

1. За відношенням до підприємства виділяють:
   • внутрішній грошовий потік;
   • зовнішній грошовий потік.

Внутрішній грошовий потік характеризує сукупність надходжень та виплат грошових коштів у межах підприємства.

Зовнішній грошовий потік визначає сукупність надходжень та виплат гро- шових коштів підприємства із зовнішніми суб’єктами ринку – постачальниками, банками, державними органами тощо.

2. За масштабом обслуговування господарського процесу необхідно роз- різняти:
   • грошовий потік за окремою господарською операцією підприємства;
   • грошовий потік структурної одиниці;
   • грошовий потік підприємства загалом.
3. За видом господарської діяльності виділяють:
   • грошовий потік від операційної діяльності;
   • грошовий потік від інвестиційної діяльності;
   • грошовий потік від фінансової діяльності.

Грошовий потік від операційної діяльності характеризують надходженням грошових коштів від покупців (замовників) та їхнім використанням, що пов’язане із забезпеченням виробничого процесу – виплатами постачальникам за сировину і матеріали, заробітної плати персоналу, податкових платежів тощо.

Грошовий потік від інвестиційної діяльності передбачає надходження та ви- плати грошових коштів, пов’язані з процесом інвестування.

Грошовий потік від фінансової діяльності характеризують рухом грошових коштів у зв’язку із залученням додаткового акціонерного і пайового капіталу, отриманням довго- і короткотермінових кредитів, сплатою дивідендів і відсотків за вкладами власників тощо.

4. За напрямом руху необхідно розрізняти:
   • вхідний грошовий потік (сукупність надходження грошових коштів на під- приємстві за певний період);
   • вихідний грошовий потік (сукупність використання грошових коштів на підприємстві за певний період).
5. За рівнем достатності обсягу грошових потоків виділяють:
   • надлишковий грошовий потік (перевищення надходжень грошових коштів над потребами підприємства);
   • дефіцитний грошовий потік (надходження грошових коштів є нижчими від потреб підприємства у їхньому використанні);
   • оптимальний грошовий потік (збалансованість надходжень і виплат гро- шових коштів).
6. За методом оцінювання в часі грошові потоки поділяють на:
   • теперішній грошовий потік;
   • майбутній грошовий потік.

Теперішній грошовий потік охоплює суму відповідного грошового потоку, зведену за вартістю до поточного моменту.

Майбутній грошовий потік характеризує суму відповідного грошового потоку, зведену за вартістю до будь-якого наступного моменту.

7. За формою здійснення розрахунків розрізняють:
   • готівковий грошовий потік;
   • безготівковий грошовий потік.

Готівковий грошовий потік передбачає надходження і виплати власне гро- шових купюр і монет.

Безготівковий грошовий потік характеризують реалізацією грошових роз- рахунків за допомогою різноманітних кредитних і депозитних інструментів фі- нансового ринку: чеків, кредитних карток, банківських депозитів тощо.

8. За видом використовуваної валюти є:
   • грошовий потік у національній валюті;
   • грошовий потік в іноземній валюті.

Грошовий потік у національній валюті – це потік, який обслуговують грошові одиниці держави, на території якої функціонує підприємство.

Грошовий потік в іноземній валюті формується на підприємстві, коли вико- ристовують грошову одиницю іншої країни.

9. За тривалістю функціонування виділяють:
   • короткотерміновий грошовий потік (потік, за яким період від початку гро- шових надходжень та виплат до повного їхнього завершення не перевищує одного року);
   • довготерміновий грошовий потік (потік, часові межі функціонування якого перевищують один рік).
10. За методом розрахунку обсягу грошових потоків розрізняють:
    • валовий грошовий потік;
    • чистий грошовий потік.

Валовий грошовий потік характеризує всю сукупність надходжень та виплат грошових коштів у періоді, що розглядають, у розрізі його окремих інтервалів.

Чистий грошовий потік характеризує різницю між вхідним та вихідним грошовими потоками в аналізованому періоді. Його розрахунок виконують за формулою

ЧГП = ВГП (+) – ВГП (-),                         (4.1)

де ЧГП – сума чистого грошового потоку за аналізований період; ВГП (+) – сума вхідного грошового потоку за аналізований період; ВГП (-) – сума вихідного грошового потоку за аналізований період.

11. За передбачуваністю розрізняють:
    • передбачуваний грошовий потік;
    • непередбачуваний грошовий потік;
    • частково передбачуваний грошовий потік.

 

Передбачуваний грошовий потік характеризують можливістю прогнозуван- ня певних параметрів грошового потоку: суми та часу надходження або вибуття грошових коштів підприємства.

Непередбачуваний грошовий потік виникає на підприємстві випадково і не підлягає прогнозуванню.

Частково передбачуваний грошовий потік – це вид грошового потоку, обсяг та час реалізації якого не можуть бути повністю передбачені з огляду на можливі зміни чинників зовнішнього впливу.

12. За ритмічністю формування вирізняють:
    • регулярний грошовий потік (надходження чи вибуття грошових коштів відбувається регулярно, через певні проміжки часу);
    • нерегулярний грошовий потік (пов’язаний із разовим надходженням або вибуттям грошових коштів, що не мають постійного характеру).
13. За стабільністю часових інтервалів виділяють:
    • регулярний грошовий потік із рівномірними часовими інтервалами;
    • регулярний грошовий потік із нерівномірними часовими інтервалами.
14. За можливістю регулювання бувають:
    • регульований грошовий потік;
    • нерегульований грошовий потік.

Регульований грошовий потік характеризує такий вид грошового потоку, який може бути змінений у часі чи за обсягом, наприклад, продаж продукції під- приємства в кредит, емісія акцій чи облігацій.

Нерегульований грошовий потік характеризує такий вид грошового потоку, який не може бути змінений у часі або за обсягом без негативних наслідків. При- кладом такого грошового потоку можуть бути податкові платежі підприємства.

15. За збалансованістю обсягів взаємопов’язаних грошових потоків розріз- ня ть
    • збалансований грошовий потік (вид сукупного грошового потоку за окре- мою структурною одиницею, господарським проектом чи підприємством загалом, за яким забезпечують збалансованість між обсягами вхідного та вихідного грошових потоків);
    • незбалансований грошовий потік (вид сукупного грошового потоку за окре- мою структурною одиницею, господарським проектом чи підприємством загалом, за яким збалансованість вхідного та вихідного грошових потоків не забезпечують).
16. За пріоритетністю грошових потоків виділяють:
    • першочерговий грошовий потік;
    • другорядний грошовий потік.

Першочерговий грошовий потік генерує високий рівень чистого грошового потоку, наприклад, грошовий потік, пов’язаний з реалізацією продукції, здійснен- ням високоприбуткових інвестицій.

Другорядний грошовий потік – це вид грошового потоку, який унаслідок функціональної спрямованості чи незначного обсягу не має суттєвого впливу на формування кінцевих результатів господарської діяльності.

17. За економічним змістом розрізняють:
    • грошовий потік, пов’язаний з отриманням прибутку (потік, який формується внаслідок проведення господарських операцій, безпосередньо пов’язаних з отриманням прибутку підприємством, скажімо, надходження грошових коштів від покупців за відвантажену продукцію);
    • грошовий потік, не пов’язаний з отриманням прибутку (потік, який має непри- бутковий характер, наприклад, соціальні виплати, благодійні платежі тощо);
    • обслуговувальний грошовий потік підприємства (формується за госпо- дарськими операціями, які хоча безпосередньо не створюють вартості підприємства, однак є необхідними для забезпечення нормального режиму його функціонування). До господарських операцій, що генерують обслугову- вальні грошові потоки, можна зачислити, наприклад, організацію відносин з комерційним банком, страховою компанією.
18. За обов’язковістю виконання вирізняють:
    • обов’язковий грошовий потік (грошовий потік, який має генеруватися обов’язково, незалежно від бажання власників підприємства, наприклад, податкові платежі, які мають чіткі терміни виконання);
    • необов’язковий грошовий потік (грошовий потік добровільного призна- чення).

Класифікація грошових потоків дасть змогу залежно від поставленого за- вдання оцінити та вибрати напрям (чи напрями) управлінської дії.

 

• Організаційно-економічний механізм управління грошовими потоками підприємств

Від ефективності управління грошовими потоками залежать як поточні ре- зультати діяльності, так і майбутні темпи розвитку підприємства.

Спектр поглядів на управління грошовими потоками підприємств є досить широким. Наприклад, М. Тутарінова вважає, що управління грошовими потоками підприємства має дві основні стадії: організацію системи і цикл управління гро- шовими потоками підприємства.

Організація системи управління грошовими потоками підприємства охоплює такі кроки [16, с. 18]:

• проектування системи управління грошовими потоками підприємства;
• створення Положення про систему управління грошовими потоками;
• рішення про автоматизацію системи управління грошовими потоками під- приємства

Перший етап передбачає формування контурів системи управління грошо- вими потоками підприємства: виявляють зони відповідальності та перелік відпо- відальних осіб, визначають програмний продукт для автоматичного опрацювання даних, обумовлюють терміни певних заходів, форми звітності.

На другому етапі визначені елементи управління грошовими потоками оформляють документально.

На третьому етапі проводять остаточний вибір програмного продукту з ав- томатизованої обробки даних і формування звітних форм для ухвалення управ- лінських рішень з урахуванням специфіки підприємства. Цей продукт купують у готовій формі й адаптують до операційної системи, або програмно-технічний відділ формує його самостійно.

Цикл управління грошовими потоками охоплює такі етапи [16, с. 19]:

• оптимізація грошових потоків підприємства;
• планування грошових потоків підприємства в розрізі різних їхніх видів;
• забезпечення ефективного контролю грошових потоків;
• забезпечення повного та вірогідного обліку грошових потоків і формування необхідної звітності;
• аналіз грошових потоків за попередній період.

Конкретні управлінські рішення, що збільшують потік грошових коштів, є такими [19, с. 109]:

• розрахунок тривалості обороту грошових коштів (фінансовий цикл);
• аналіз грошового потоку та його прогнозування;
• визначення оптимального рівня грошових коштів;
• складання бюджетів грошових коштів.

Управління грошовими потоками необхідно розглядати як послідовний про- цес формулювання завдань та їхнього виконання, який охоплює реалізацію таких функціональних етапів [17, с. 81]:

• планування та прогнозування грошових потоків і складання відповідних внутрішніх фінансових документів (бюджет грошових потоків, а також пла- новий звіт про рух грошових коштів, платіжний календар тощо);
• імплементація бюджету грошових потоків як невід’ємної складової системи бюджетів на підприємстві;
• фінансовий контролінг виконання бюджету грошових потоків та планових показників Звіту про рух грошових коштів;
• коригування планових величин відповідно до зміни зовнішніх і внутрішніх умов реалізації плану.

Об’єктом управління грошовими потоками є, з одного боку, грошові потоки підприємства, а з іншого, – залишки грошових коштів [16, с. 43]. Адже визначені об’єкти управління тісно пов’язані між собою, оскільки характеризують динамічне та статичне розуміння грошових коштів підприємства.

 

Управління грошовими потоками – це складний неперервний циклічний процес. Цикл управління грошовими потоками охоплює систему послідовних етапів багаторазово повторюваного процесу ухвалення і реалізації стратегічних та оперативно-тактичних рішень з управління грошовими потоками

Головними цілями управління грошовими потоками підприємств є забезпе- чення ефективного функціонування, що виявляється в досягненні стану фінан- сової рівноваги та максимізації чистого грошового потоку.

Важливі завдання управління грошовими потоками підприємств – форму- вання достатнього обсягу грошових коштів відповідно до потреб реалізації гос- подарської діяльності, забезпечення збалансованості обсягів грошових потоків та синхронності їхнього формування в часі.

Стратегічне управління грошовими потоками спрямоване на и н ч ння нових цілей та критеріїв розвитку, життєво важливих для успішного існування підприємства. Цикл стратегічного управління грошовими потоками передбачає такі етапи: визначення стратегічних цілей управління грошовими потоками, вибір стратегії та її реалізація на етапах циклу оперативно-тактичного управління, оцінка виконання й аналіз результативності стратегії, удосконалення окремих складових управління грошовими потоками підприємств або перегляд стратегії загалом.

Головними завданнями оперативно-тактичного управління грошовими по- токам є забезпечення аналізу та планування грошових потоків, а також конт- ролю за їхнім дотриманням у межах обраної стратегії. Ці завдання виконують фінансові служби підприємств у такій послідовності.

1. Збір та обробка первинної інформації для управління грошовими по- т к ми

 

Реалізація цього етапу передбачає координацію функцій і завдань бухгал- терського обліку та фінансового менеджменту підприємства з метою створення необхідної інформаційної бази для забезпечення виконання завдань управління грошовими потоками підприємства.

Інформацію, яка є необхідною для ухвалення оперативно-тактичних рішень з управління грошовими потоками, формують з внутрішніх (дані підприємства) і зовнішніх (дані про загальнодержавний та галузевий розвиток) джерел.

Формування системи показників, які генерують внутрішні служби підпри- ємств, ґрунтується, здебільшого, на даних стандартизованої фінансової звітності.

2. Кількісний аналіз грошових потоків у попередньому періоді.

Цей етап передбачає дослідження результативних показників грошових по- токів з метою визначення джерел надходжень і виплат грошових коштів, при- чин їхнього дефіциту (надлишку) та виявлення резервів подальшого підвищення ефективності функціонування.

3. Оцінка чинників і ризиків управління грошовими потоками. На ефективність функціонування підприємства впливає низка чинників внутрішнього і зовнішньо- го характеру, що можуть зумовлювати розбалансування структури надходжень і виплат грошових коштів. Тому разом з кількісним аналізом грошових потоків необхідно дослідити чинники та ризики грошових потоків.
4. Планування і контроль грошових потоків.

Головним призначенням цих етапів є розроблення системи планів і плано- вих показників з формування різних видів грошових потоків, перевірка їхнього виконання, а також моніторинг цільового використання, збалансованості та син- хронності формування грошових потоків у часі.

Поточне та стратегічне фінансове планування реалізують за допомогою бю- джетів, які складають на рік або більший термін зі щомісячною деталізацією. Голов- ним інструментом оперативного фінансового планування є платіжний календар, у якому деталізовано фіксують усі можливі позиції надходжень та виплат грошових коштів із зазначенням джерела та конкретної дати.

Завершальним етапом циклу оперативно-тактичного управління є контроль грошових потоків. Важливі функції контролю – виявлення відхилень фактично до- сягнутих результатів від планових, визначення їхнього впливу на функціонування підприємства загалом, з’ясування причин цих відхилень, розроблення управ- лінських рішень з метою ліквідації небажаних наслідків та внесення коректив до бюджету відповідно до виявлених відхилень.

Для ухвалення ефективних фінансово-господарських рішень щодо управ- ління грошовими потоками важливим є використання дієвого організаційно- економічного механізму управління грошовими потоками, який є системою взаємопов’язаних між собою елементів, що визначає і забезпечує реалізацію комплексу заходів на кожному з етапів управління грошовими потоками. 

У структурі механізму виокремлюють методи, важелі, організаційно-правове, інформаційне та програмно-технічне забезпечення

У процесі управління грошовими потоками підприємств використовують велику кількість методів, згрупованих за об’єктом (методи управління грошовими потоками, методи управління залишком грошових коштів) та функціями управлін- ня (методи організації, планування, аналізу та контролю). Кожному економічному методу відповідають певні важелі, які поділяють на ринкові та адміністративні.

Організаційне забезпечення характеризує взаємопов’язану сукупність обов’язків та повноважень внутрішніх структурних служб і підрозділів підпри- ємства, які розробляють і ухвалюють рішення з управління грошовими потоками та відповідають за результати цих рішень.

Система правового регулювання грошових потоків включає регламентування форм розрахунків за господарськими операціями, порядок здійснення готівко- вих та безготівкових платежів, податкове регулювання, ліцензування, державне регулювання цін.

Інформаційне забезпечення управління грошовими потоками характеризує сукупність інформаційних ресурсів, що відображають внутрішнє та зовнішнє сере- довище підприємства. Необхідність оперативного використання цих інформаційних ресурсів зумовлює потребу в якісному програмно-технічному забезпеченні.

Управління грошовими потоками підприємств потрібно забезпечувати з ура- хуванням таких принципів

• принцип цільового спрямування (відповідність управлінських рішень голов- ній меті функціонування суб’єктів господарювання та їхня орієнтованість на стратегічні напрями розвитку);
• принцип системності (необхідність сприйняття управління грошовими по- токами як підсистеми загальної системи управління підприємством);
• принцип альтернативності (необхідність існування багатоваріантності під- ходів до певної ситуації, що стосується управління грошовими потоками підприємств);
• принцип конструктивності (усі рішення та розроблені на підставі них за- ходи з управління грошовими потоками повинні бути спрямовані не на виявлення помилок і порушень, а на пошук способів ліквідації виявлених труднощів, розвиток та вдосконалення);
• принцип динамічності (швидке реагування на зміни умов функціонування підприємств);
• принцип інформаційної вірогідності (забезпечення повноти й вірогідності інформації щодо управління грошовими потоками підприємства);
• принцип адекватності чинникам зовнішнього середовища (забезпечення постійного моніторингу впливу чинників зовнішнього середовища на фор- мування грошових потоків).

Ефективний організаційно-економічний механізм управління грошовими потоками підприємств сприяє ритмічності одержання та виконання платежів; при- скоренню обіговості капіталу; оптимізації витрат завдяки більшим можливостям маневрування ресурсами підприємства та скороченню потреби в позиковому капіталі

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Поясніть сутність фінансової категорії “грошові потоки підприємств”.
2. Назвіть сутнісні характеристики грошових потоків підприємств.
3. Перелічіть класифікаційні критерії грошових потоків суб’єктів господарю- в ння
4. Наведіть приклади вхідних та вихідних грошових потоків у розрізі операційної, фінансової та інвестиційної діяльності підприємств.
5. Що таке цикл управління грошовими потоками підприємств?
6. Назвіть основні етапи циклу управління грошовими потоками підприємств.
7. Охарактеризуйте принципи управління грошовими потоками підприємств.
8. Назвіть динамічні фінансові показники, які використовують для аналізу гро- шових потоків
9. Які статичні фінансові показники використовують для аналізу грошових по- токів?
10. Яке інформаційне забезпечення використовують для управління грошовими потоками підприємств?

 

ТЕСТОВІ ЗАВДАННЯ

1. Грошовий потік – це…
   • сукупність розподілених у часі надходжень і виплат грошових коштів та їхніх еквівалентів, які генерує підприємство у процесі діяльності;
   • сукупність розподілених у часі надходжень та виплат грошових коштів, яке генерує підприємство у процесі діяльності;
   • рух фінансових ресурсів підприємства;
   • виторг від реалізації продукції (робіт, послуг) мінус матеріальні витрати на її виробництво.
2. За масштабом обслуговування господарського процесу розрізняють…
   • грошовий потік структурної одиниці, грошовий потік підприємства загалом, грошовий потік окремого проекту;
   • грошовий потік від операційної діяльності, грошовий потік від фінансової діяльності, грошовий потік від інвестиційної діяльності;
   • вхідний грошовий потік, вихідний грошовий потік, чистий грошовий потік;
   • дефіцитний грошовий потік, надлишковий грошовий потік.

• Грошовий потік від фінансової діяльності характеризують рухом грошо- вих коштів у зв’язку з…
• залученням додаткового акціонерного і пайового капіталу;
• придбанням та реалізацією основних засобів;

 

• придбанням сировини та матеріалів і реалізацією продукції;
• сплатою податків і зборів.

1. Грошовий потік від інвестиційної діяльності пов’язаний зі…
   • зміною розміру та структури капіталу підприємства;
   • придбанням сировини та матеріалів і реалізацією продукції;
   • придбанням та реалізацією основних засобів;
   • сплатою орендних платежів.
2. Звіт про рух грошових коштів, який складають в Україні, є…
   • річною формою фінансової звітності;
   • квартальною формою фінансової звітності;
   • місячною формою фінансової звітності;
   • на вибір підприємства.
3. До головних чинників, що впливають на формування грошових потоків, алежать…
   • система оподаткування, кон’юнктура товарного ринку й фондового ринку, система виконання розрахункових операцій;
   • сезонність виробництва та реалізації продукції, тривалість операційного циклу, амортизаційна політика;
   • прийнята фінансова стратегія;
   • усі відповіді правильні.
4. Інформаційною базою для оперативного аналізу грошових потоків є…
   • Звіт про рух грошових коштів;
   • бюджет грошових коштів;
   • платіжний календар;
   • баланс, звіт про фінансові результати.
5. Коефіцієнт ліквідності грошового потоку відображає…
   • наскільки валовий вхідний грошовий потік підприємства забезпечує по- криття його вихідного грошового потоку;
   • наскільки всі поточні фінансові зобов’язання підприємства забезпечені наявними засобами платежу на певну дату;
   • наскільки всі короткотермінові фінансові зобов’язання можуть бути покриті з високоліквідних активів;
   • наскільки вся заборгованість за короткотерміновими фінансовими зобов’язаннями може бути покрита з його поточних (оборотних) активів.
6. Показник, що дає змогу оцінити частку чистого грошового потоку, спря- мовану на фінансування реальних інвестицій та довготермінових фінан- сових вкладень, – це коефіцієнт…
   • ефективності грошового потоку;
   • реінвестування грошового потоку;
   • співвідношення грошових потоків;
   • синхронності грошових потоків.

 

7. Показник, що характеризує частку грошових коштів у складі виторгу від реалізації продукції, – це…
   • коефіцієнт покриття грошових потоків;
   • коефіцієнт реінвестування грошових потоків;
   • рентабельність продажів на основі грошових потоків;
   • немає правильної відповіді.

 

ПРАКТИЧНЕ ЗАВДАННЯ

Задача 1. Розрахуйте грошовий потік від операційної діяльності прямим методом, якщо відомі такі дані: сплата відсотків за користування позиками – 1 500 грн; грошові видатки на утримання персоналу – 1 300 грн; виторг від реаліза- ції продукції (товарів, робіт, послуг) – 17 500 грн; інші грошові надходження, які не належать до інвестиційної та фінансової діяльності, – 5 700 грн; грошові виплати за сировину, матеріали, послуги – 10 000 грн; отримані відсотки за облігаціями – 550 грн; дохід від реалізації іноземної валюти – 400 грн; дохід від інвестицій в асоційовані підприємства – 1100 грн; сплата податку на прибуток – 340 грн.

Задача 2 Розрахуйте грошовий потік від операційної діяльності непрямим методом, якщо відомі такі дані: доходи, не пов’язані з грошовими надходженнями,

• 1 000 грн; виторг від реалізації продукції – 2 100 грн; приріст оборотних активів
• 1 400 грн; чистий прибуток від операційної діяльності – 1 300 грн; витрати, не пов’язані з грошовими виплатами, – 5 200 грн; збільшення поточних зобов’язань
• 1 000 грн; одержані штрафи, пені – 250 грн.

Задача 3 На підставі наведених даних визначте грошові надходження за видами діяльності підприємства за звітний період, якщо були такі операції: а) на поточний рахунок надійшло коштів за реалізовану продукцію в сумі 750 тис. грн, у тому числі ПДВ і акцизний податок – 65 тис. грн; б) підприємство отримало короткотерміновий кредит у сумі 55 тис. грн і довготерміновий кредит у сумі 300 тис. грн; в) отримано кошти з державного бюджету для виконання державного замовлення на суму 30 тис. грн; д) отримано дивідендів у сумі 10 тис грн.

ЛІТЕРАТУРА

1. Аббасов С. А. Эффективное управление денежными потоками как важный рычаг финансового менеджмента / С. А. Аббасов // Российское предприни- мательство. – – № 14 (236). – C. 84–90.

2. Балабанов И. Т. Основы финансового менеджмента. Как управлять капиталом?

/ И. Т. Балабанов. – М. : Финансы и статистика, 1995. – 384 с.

3. Бланк И. А. Управление денежными потоками / И. А. Бланк. – Киев : Ника-Центр; Эльга, 2002. – 736 с. (серия „Библиотека финансового менеджера”; Вып. 8).
4. Бланк И. А. Управление активами / И. А. Бланк. – Киев : Ника-Центр; Эльга, – 720 с. (серия „Библиотека финансового менеджера”; Вып. 6).
5. Долан Э. Дж. Деньги, банковское дело и денежно-кредитная политика / Э. Дж. Долан; Пер. с. англ. – М. ; Л. : Худож. Лит. Ленинградское отд-ние, – 448 с
6. Злупко С. М. Економічна думка України : навч. посібник / С. М. Злупко. – Львів: Видавничий центр ЛНУ імені Івана Франка, – 496 с.
7. Коласс Б. Управление финансовой деятельностью предприятия / Б. Коласс; Пер. с фр. – М.: Финансы; ЮНИТИ, – 576 с.
8. Косорукова И. В. Прибыль и денежный поток в оценке стоимости бизнеса / И. В. Косорукова // Российское предпринимательство. – 2013. – № 18 (240). –
9. 53–60. –
10. Крылов Э. И. Анализ эффективности инвестиционной, инновационной, финансовой и хозяйственной деятельности предприятия / Э. И. Крылов. – В 2 ч. – СПб. : СПбУЭФ, – Ч. 1. – 256 с.
11. Лігоненко Л. О. Управління грошовими коштами торговельного підприємст- ва : навч. посібник / Л. О. Лігоненко, Г. В. Ковальчук. – К. : КДТЕУ, – 156 с.
12. Наказ Міністерства фінансів України від 02.2013 р. № 73 “Про затвердження Національного положення (стандарту) бухгалтерського обліку 1 “Загальні ви- моги до фінансової звітності”” від 7 лютого 2013 р., № 73
13. Первова О. Ю. Теоретические аспекты управления финансовыми потоками организации / О. Ю. Первова // Российское предпринимательство. – 2013. –№ 13 (235). – C. 111–118. .

13. Ришар Ж. Аудит и анализ хозяйственной деятельности предприятия / Пер. с франц. ; под ред. Л. П. Белых. – М.: Аудит, ЮНИТИ, – 375 с.
14. Рындин А. Г. Организация финансового менеджмента на предприятии / А. Г. Рындин, Г. А. Шамаев. – М. : Русская деловая Ли-ра, – 350 с.
15. Сорокина Е. М. Анализ денежных потоков предприятия / Е. М. Сорокина. – СПб. : Изд-во СПб ГУЭФ, – 135 с.
16. Тутаринова М. Ю. Управление финансовыми потоками промышленного пред- приятия с использованием электронных систем для управления предпри- ятием : монография / М. Ю. Тутаринова. – Нижний Новгород : Изд-во НИСОЦ, – 146 с

 

17. Фінансовий менеджмент : підручник / Кер. кол. авт. і наук. ред. проф. А. М. Под- дєрьогін. – К. : КНЕУ, – 536 с.
18. Финансы : учеб. пособие / Под ред. проф. А. М. Ковалевой. – М. : Финансы и статистика, 1999. – 384 с.
19. Финансовое бизнес-планирование : учеб. пособие / Под ред. д-ра екон. наук, проф. В. М. Попова. – М. : Финансы и статистика, – 480 с.
20. Финансы предприятий : учебник / Под ред. М. В. Романовского. – СПб. : Изд. дом “Бизнес-пресса”, – 528 с.
21. Хахонова Н. Н. Учет, аудит и анализ денежных потоков предприятий и органи- заций / Н. Н. Хахонова. – М. : ИКЦ„МарТ”; Рн/Д : изд. центр„МарТ”, – 304 с.
22. Ямпольский Ю. П. Управление денежными потоками в условиях реструктури- зации предприятий / Ю. П. Ямпольский. – СПб. : СПбГУЭФ, – 140 с.

• Концептуальні положення визначення вартості грошей у часі

Фінансовий менеджмент потребує виконання різноманітних фінансово-еконо- мічних розрахунків, пов’язаних з потоками грошових коштів у різний час.

Ключову роль у цих розрахунках відіграє вартість грошей у часі. Концепція такої вартості ґрунтується на тому, що вартість грошей з плином часу змінюється з урахуванням норми прибутку на грошовому ринку, якою, звичайно, є норма позикового відсотка (або відсотка). У цьому випадку під відсотком розуміють суму доходів від використання грошей на грошовому ринку. Оскільки процес інвестування тривалий у часі, то в інвестиційній практиці часто необхідно порів- нювати вартість грошей на початку їхнього інвестування з вартістю грошей під час їхнього повернення у вигляді майбутнього прибутку, амортизаційних відрахувань тощо. Для порівняння вартості грошових коштів у разі їхнього інвестування та повернення прийнято використовувати два основні поняття – майбутня вартість грошей і теперішня вартість грошей.

Майбутня вартість грошей – це сума інвестованих у теперішній час коштів, у яку вони перетворяться через певний період з урахуванням певної ставки відсотка.

Визначення майбутньої вартості грошей пов’язане з процесом нарощування цієї вартості, що передбачає поетапне збільшення суми вкладу приєднанням до первісного його розміру суми відсотка (відсоткових платежів). Цю суму обчислю- ють за відсотковою ставкою.

В інвестиційних розрахунках відсоткову ставку застосовують не лише як ін- струмент нарощування вартості грошових коштів, а й у ширшому сенсі – як ви- мірник ступеня дохідності інвестиційних операцій.

 

Теперішня вартість грошей – це сума майбутніх грошових надходжень, зведених з урахуванням певної відсоткової ставки (“дисконтної ставки”) до те- перішнього періоду.

Визначення теперішньої вартості грошей пов’язане з процесом дисконту- вання цієї вартості, що є операцією, зворотною до нарощування за обумов- леного кінцевого розміру грошових коштів. У цьому разі суму відсотка відра- ховують з кінцевої суми (майбутньої вартості) грошових коштів. Така ситуація виникає у випадках, коли необхідно визначити, скільки коштів треба інвесту- вати сьогодні для того, щоб через певний проміжок часу отримати заздале- гідь визначену їхню суму.

У ході фінансово-економічних розрахунків, пов’язаних з інвестуванням ко- штів, процеси нарощування та дисконтування вартості можуть відбуватися як за простими, так і за складними відсотками.

 

• Прості, складні та безперервні відсотки у фінансових розрахунках

Простим відсотком називають нарахування з теперішньої вартості вкладу в кінці одного періоду платежу, зумовленого умовами інвестування (місяць, квартал тощо). Простий відсоток обчислюють за такою формулою:

I = Pіt                                                  (5.1)

д  I – розмір прибутку власника інвестицій; P – первісна сума інвестиції (вкладу); – відсоткова ставка; – період інвестування.

Сутність методу нарахування за простими відсотками зводиться до того, що відсотки нараховують упродовж усього терміну інвестицій (кредиту) на той са- мий обсяг капіталу, який інвестують. Наприкінці періоду сума, одержувана інвес- тором, дорівнює P + I. Тоді

S    P + I    P + Pit    P(1 + t).                               (5.2)

Величину (1 + it) називають множником нарощування простих відсотків.

У разі використання простих відсотків, коли термін угоди не дорівнює цілому числу років, період нарахування відсотків виражають дробовим числом, тобто як відношення кількості днів функціонування угоди до кількості днів у році:

 

(5.3)

де       кількість днів функціонування угоди; К – часова база (кількість днів у році).

 

У цьому разі формула (5.2) набуде такого вигляду:

S = 1 + i n .

K

 

 

(5.4)

 

У низці країн для зручності обчислень рік триває 360 днів. Це так звана ні- мецька практика. Відсотки, що розраховані за часовою базою K = 360 днів, на- зивають звичайними, чи комерційними.

Існує також “французька практика”, коли тривалість року К = 360 днів, а трива- лість місяців за днями відповідає календарному обчисленню.

І, нарешті, у низці країн використовують “англійську практику”, що враховує тривалість року К = 365 днів, а тривалість місяців року – згідно з календарним обчисленням.

У разі математичного дисконтування розв’язують задачу, зворотну до визна- чення нарощуваної суми. Сформулюємо її так: яку суму необхідно інвестувати на років, щоб у випадку нарахування на неї відсотків за ставкою отримати суму, що дорівнює S

З використанням формули (5.2) розрахунку нарощуваної суми за простою відсотковою ставкою отримаємо

 

 

P = S

1

 

(1 + it)

,                                    (5.5)

 

де знаменник 1 / (1 + it) – дисконтний множник, що відображає, у скільки разів первісна сума є меншою від нарощеної.

Випишемо низку похідних формул з формули (5.5):

 

 

t =  S – P ;

Pi

i =  S – P ;

Pt

n =  S – P K .                       (5.6)

Pi

 

Метод нарахування за складними відсотками полягає в тому, що в першому періоді нарахування відбувається на первісну суму інвестицій (кредиту). Після цього вона складається з нарахованих відсотків, відтак у кожному наступному періоді відсотки нараховують на вже нарощену суму. Тож база для нарахування відсотків постійно змінюється:

S₁    P(1 + ) при  = 1;

2

S     P(1 + ) + P(1 + )    P(1 + )² при  = 2;

S     P(1 + ) при  = 3;

 

S     P(1 + ) при                                                  (5.7)

 

де (1 + ) – складний декурсивний коефіцієнт; (1 +   – множник нарощування складних відсотків.

• Приклад Нарахування складних відсотків

Інвестують $2000 під 12 % річних на десять років. Визначте суму, яку акуму- люють наприкінці десятого року.

Розв’язування. З рівняння (5.7) отримаємо

S10 = $ 2 000(1 + 0,12) 0 = $ 2 000 (3,1058) = $ 6 211,70.

Наприкінці десятого року можна отримати 6211,70 $

Якщо впродовж терміну угоди відсоткові ставки змінюються в часі, проте в певні терміни, то нарощену суму в цьому разі визначають за формулою

 

1

2

k

Sn = P(1 + i ) ⁿ1 (1 + i ) ⁿ2 . . .(1 + i ) ⁿk ,                   (5.8)

 

де 1 2 … k – послідовні значення відсоткових ставок; 1 2 … k – періоди, упродовж яких застосовують відповідні ставки.

Використання у фінансових розрахунках простих і складних відсотків дає неоднакові результати. Відмінності в них зумовлені термінами угод. За однако- вого розміру простої і складної відсоткової ставки ( п                                                                                                                                                                                     ) та за терміну позики (інвестування) менше 1 року < 1) нарощена сума, обчислена за простими від- сотковими ставками, буде більшою, ніж нарощена сума, обчислена за складними відсотками, тобто 1 + п > (1 + ) За терміну угоди понад рік ( > 1) нарощу- вання за складними відсотками випереджає нарощування за простими, тобто (1 + п ) < (1 + )

 

• Приклад 2. Співвідношення нарощених сум, обчислених за простими та складними відсотками.

Нехай проста і складна відсоткові ставки є однаковими ( п                      ). Доведіть, що при < 1 нарощена сума, обчислена за простими відсотками, буде більшою від нарощеної суми, обчисленої за складними відсотками, а при > 1 – н вп ки

Розв’язування. Нарощена сума, обчислена за простими відсотками,

S  P(1 +  ) (5.2), а за складними S  P(1 + ) (5.7). Припустимо, що = 1/2 Тоді

(1 + i_nn) > (1 + ɿ_c)ⁿ;

(1 + in) > (1 + ɿ)ⁿ;

æç    1 ö÷            1

è1 + 2 i ø > (1 + i) 2 ;

;

1 + i +  1 i² > 1 + i

4

 

1 i² > 0;

4

i² > 0 .

 

Нерівність доведено. Припустимо тепер, що       = 2 Тоді

(1 +     ) < (1 +  )

(1 + n) < ( 1 + )

(1 + 2 ) < ( 1 + )²

(1 + 2 ) < (1 + 2 + ²);

0 < ²

Нерівність доведено.

Використовуючи множники нарощування за простими і складними відсо- тковими ставками, визначимо час, необхідний для збільшення первісної суми N разів. Щоб первісна сума P збільшилася в N разів, потрібно, щоб множники нарощування дорівнювали N, тобто:

• для простих відсоткових ставок 1 + niп N звідки

= (N — 1)/ п                                                                                           (5.9)

• для складних відсоткових ставок (1 + ) N звідки

 

 

=

ln N

 

ⁿ    ln(1 + iɫ )

.                                  (5.10)

 

• Приклад Термін збільшення первісної суми інвестицій в N разів.

Розрахуйте термін збільшення первісних сум інвестицій утричі, використову- ючи множники нарощування за простими та складними відсотками. Річна відсо- ткова ставка – 6 %

Розв’язування. Для розрахунку терміну збільшення первісної суми інвестицій утричі використовуємо формули (5.9) та (5.10).

Для простої відсоткової ставки 6 % маємо (5.9)

= (3 — 1)/0,06 = 2/0,06 = 33,3 року.

Для складної відсоткової ставки 6 %

 

 

=

ln 3

n     ln(1 + 0,06

= 1,0986 = 18,9       .

)                     ɪɨɤɭ

0,0582

 

Тож для збільшення первісної суми інвестицій утричі за річної простої відсот- кової ставки 6 % потрібно 33 роки і 4 місяці, а за річної складної відсоткової став- ки 6 % – 18 років та 11 місяців.

У депозитних угодах на отримання кредиту передбачають капіталізацію від- сотків декілька разів у рік по півріччях, кварталах, інколи щомісячно. Однак квартальні чи місячні відсоткові ставки не зазначають, а наводять річну відсо- ткову ставку, яку називають номінальною. Крім того, зазначають кількість періо- дів нарахування відсотків у рік – . Якщо – кількість років, то R     кількість періодів нарахування відсотків за весь термін угоди (контракту). Тоді для нара- хування відсотків  разів у рік використовують формулу

 

æ       i ö^R

S_n = Pç1 + m ÷

è          ø

 

• Приклад Нарахування нарощеної суми за складними відсотками.

Інвестор вклав 3 000 дол. у банк під 10 % річних на п’ять років за умови нарахування складних відсотків щокварталу. Яку суму він отримає наприкінці п’ятирічного періоду?

Розв’язування. Використовуючи формулу (5.11), отримаємо

S 5 = $3000æç1 +

0,10 ^4×5

ö

÷

= $3000(1,025)²⁰ = $3000(1,6386)

= $4915,85

 

è          4 ø

Ефективна ставка вимірює той реальний відносний прибуток, що його одер- жує кредитор (інвестор) загалом за рік. Ефективна ставка, іншими словами, від- повідає на запитання, яку річну ставку складних відсотків необхідно встановити, щоб отримати такий самий фінансовий результат, як і у випадку m-разового на- рахування відсотків за рік за ставкою /

Позначимо ефективну ставку I

Рівність нарощуваних сум буде забезпечена в тому разі, якщо однакові пер- вісні суми P, періоди нарощування і множники нарощування, тобто

 

R

(      )n       æ       i  ö

 

1 + Iå

= ç1 +     ÷ .

m

 

Оскільки R          т

è         ø

 

æ       i ö^m

 

I_å = ç1 + m ÷  – 1

è         ø

 

Відтак

æ        i ö ^m

I ɟ +1 = ç1+ m ÷ ;

è           ø

ln(I +1) = m lnæç1+ i ö÷;

^ɟ                    è       m ø

æ

1

i ö

 

m

ln(I ɟ +1) m = lnç1+  ÷;

è           ø

(5.13)

 

1

m(1+ I ɟ ) m – m = i;

ɿ = ɬæ(ȱ  +1) 1 -1ö .

ç  _ɟ          m           ÷

è                       ø

• Приклад Визначення ефективної ставки складних відсотків.

Визначте ефективну ставку складних відсотків для того, щоб отримати таку ж на- рощену суму, як у разі використання номінальної ставки = 20 % за щоквартального нарахування відсотків ( = 4).

Розв’язування. Використаємо формулу (5.12):

 

æ        i ö^m            æ       0,20 ö⁴

 

Ie = ç1 + m ÷

– 1 = ç1 +

÷ – 1 = 0,2155 = 21,55 %.

4

 

è           ø              è               ø

Отже, ефективна ставка складних відсотків дорівнює 21,55 %.

Нарахування відсотків на первісний капітал, або дисконтування нарощуваних сум, може відбуватися так часто, що цей процес можна розглядати як безперерв- ний. У цьому разі використовують нарахування безперервних відсотків

Суть безперервних відсотків полягає у тому, що кількість періодів нарощу- вання чи дисконтування наближається до нескінченності, а часовий інтервал між періодами – до нуля.

Безперервне нарощування відсотків виконують за допомогою особливого виду відсоткової ставки, названої силою зростання. Сила зростання – це відносний приріст нарощуваної суми в нескінченно малому проміжку часу.

Формула обчислення нарощуваної суми в разі нарахування безперервних відсотків має такий вигляд:

Sn = Pe ^jn                                                                (5.14)

де jn – множник нарощування безперервної капіталізації відсотків; j         ставка безперервних відсотків;                    – кількість років.

 

• Приклад Нарахування безперервних відсотків.

Вкладник помістив 6 000 дол. у банк на сім років під 8 % річних за умови без- перервного нарахування відсотків. Яку суму отримає вкладник через сім років?

Розв’язування. Використаємо формулу (5.14):

7

S = $6000e^(0.08)7 = $6000e^0.56 =

= $6000(1,7506) = $10504,03.

 

Наприкінці сьомого року вкладник отримає 10 504,03 дол.

Оскільки безперервні та дискретні відсотки функціонально пов’язані один з одним, то можна записати рівність множників нарощування:

(1 + )       ^jn

де j – ставка безперервних відсотків; – ставка складних відсотків.

Звідси 1 +        ^j Тоді

j = ln(1 + );                                                (5.15)

j – 1.                                                  (5.16)

 

• Приклад Порівняння ставок безперервних і складних відсотків.

Вкладник помістив гроші в банк під 8 % річних за умови нарахування склад- них відсотків. Якою повинна бути ставка безперервних відсотків, щоб вкладник одержав ту ж суму, як і в разі нарахування складних відсотків?

Розв’язання Використаємо формулу (5.15):

j = ln(1 + ) = ln(1 + 0,08) = ln(1,08) = 0,0770 = 7,70%.

Безперервна ставка має дорівнювати 7,70 %.

 

• Порядок обчислення майбутньої і теперішньої вартості ануїтетів

Інвестування грошових коштів у різноманітні програми, створення грошових фондів цільового призначення, погашення банківської заборгованості тощо пе- редбачають однакові виплати, які проводять через певні проміжки часу. У цьому разі виникає ряд послідовних платежів.

Ряд послідовних фіксованих платежів, здійснюваних через однакові проміжки часу, називають фінансовою рентою, або ануїтетом 

Узагальнювальними показниками ануїтету є його майбутня і теперішня вар- тість

Майбутня вартість ануїтету – це сума всіх членів потоку платежів з нара- хованими на них відсотками на кінець періоду, тобто на дату останньої виплати. Вона відображає, якого розміру досягне капітал, який вкладають через однакові проміжки часу впродовж усього терміну ануїтету разом з нарахованими відсот- ками

Якщо платежі проводять щороку впродовж років за відсоткової ставки то майбутнє значення вартості ануїтету

 

F = A (1+ i) ^n–1 + A (1+ i)^n–2 + ….+ A (1+ i)⁰                           (5.17)

1                                   2                                                n

де F   майбутня вартість ануїтету; A₁ A₂ …. A – суми, які сплачують наприкінці кожного періоду в ануїтет; – відсоткова ставка;                       – кількість років.

Якщо платежі в кожен період A₁              A₂ A =A, то рівняння (5.17) можна переписати так

 

F = Ⱥ((1+ i)ⁿ + (1+ i)^n-1 + … + (1+ i)).

(5.18)

 

Перемножимо обидві частини рівняння (5.18) на (1+i) і віднімемо з нього рівняння (5.17), отримаємо

F (1+ i) = A((1 + i)n + (1 + i)n-1 + …+ (1 + i));

 

i

F = A((1 + i)n -1);

(1+ i)n -1

(5.19)

 

F = A                   .

i

Величину ((1 + i) n – 1)/i називають відсотковим фактором майбутньої вартості ануїтету, який можна визначити прямим обчисленням на комп’ютері, або його значення можна знайти зі спеціальних таблиць. Позначимо його як PFFVA

 

• Приклад Майбутня вартість ануїтету.

Інвестор планує вкладати 3 000 дол. в ануїтет наприкінці кожного року впро- довж десяти років. Якщо відсотки в розмірі 9 % нараховують щорічно, то яку суму через десять років може одержати інвестор?

Розв’язування. Використаємо формулу (5.19):

F = A

(1 + i)ⁿ – 1

 

i

= $3000

(1 + 0,09)¹⁰ – 1

 

0,09

= $45578,79.

 

Наприкінці десятого року інвестор одержить 45 578,79 дол.

Формула (5.19) – це формула майбутньої вартості звичайного ануїтету, бо всі платежі (надходження) грошових коштів відбуваються наприкінці періодів. Якщо платежі відбуваються на початку кожного періоду, то в цьому разі ми маємо аван- сований ануїтет. Його майбутню вартість визначають за формулою

FА       F (1 + ).                                              (5.20)

• Приклад Майбутня вартість авансового ануїтету.

Інвестор планує вкладати 2 000 дол. в ануїтет на початку кожного року впро- довж десяти років. Визначте суму, яку отримає інвестор через десять років за умови, що відсотки нараховують щорічно в розмірі 6 %.

Розв’язування. Використаємо формулу (5.20) для обчислення майбутньої вар- тості авансового ануїтету:

(     )      é(1 + i)n – 1ù(    )

 

FA = F 1 + i

= A ê

ë        i

ú 1 + i =

û

 

é(1 + 0,06)10 – 1ù(        )

 

= $2000ê

ë

0,06

ú 1 + 0,06 = $26361,597.

û

 

У низці практичних задач застосовують значення не відсоткового фактора майбутньої вартості ануїтету, а його зворотну величину, яку називають відсотковим фактором фонду відшкодування.

Припустимо, що величина F – це майбутня вартість боргових зобов’язань і для її погашення необхідно сформувати фонд відшкодування. Для цього потрібно наприкінці кожного періоду вносити певну суму коштів, що дорівнює величині A Отже, щорічний внесок до фонду відшкодування

 

 

A =         Fi

(1 + i)n – 1

.                                   (5.21)

 

 

• Приклад Фонд відшкодування.

Корпорації через 15 років необхідно покрити витрати за випуск облігацій у сумі 10 000 000 дол. Вона створює для цього фонд відшкодування і сподівається отримувати 8 % щорічно від використання коштів фонду. Яку суму щорічно кор- порація повинна вкладати до фонду, щоб акумулювати повністю 10 000 000 дол., якщо щорічні платежі вносять до фонду наприкінці кожного року?

Розв’язування. Якщо щорічні платежі А до фонду вносять наприкінці кожного року, то використаємо формулу (5.21) для визначення майбутньої вартості зви- чайного ануїтету

 

 

 

A = F é         i         ù = $10000000 é         0,08        ù = $368295,45.

ê (1 + i)n – 1ú                         ê (1 + 0,08)15 – 1ú

ë                   û                          ë                          û

Корпорація повинна щорічно вкладати до фонду 368 295,45 дол. упродовж 15 років, щоб одержати 10 000 000 дол.

Під час використання процедур дисконтування грошових потоків в оцінці інвестицій необхідно знати теперішню вартість (інші назви – сучасну, приве- дену, поточну) грошової суми, що може бути отримана в майбутньому. Якщо ми розглянемо формулу визначення майбутньої вартості грошей (5.7), то з неї мо- жемо отримати вираз для розрахунку теперішньої вартості грошей:

S    P(1 + )                                                 (5.22)

Нехай для зручності P PV Тоді PV – це теперішня вартість суми S яку можна отримати, якби сума PV була вкладена на років за складною відсотковою т вк

 

 

PV = S

1          ,                                 (5.23)

n (1 + i)n

 

де 1/(1+ ) – відсотковий фактор теперішньої вартості грошей, що відображає, скільки потрібно нині вкласти коштів за складною відсотковою ставкою щоб через років отримати одну грошову одиницю.

У багатьох задачах, що виникають на практиці, грошові кошти повинні над- ходити або їх вкладають наприкінці кожного року за певний проміжок часу. Те- перішня вартість ряду платежів (або надходжень) є сумою щорічних окремих платежів (надходжень). Цю суму виражають такою формулою:

 

 

PVA =

S1

1+ i

• S 2

(1+ i)²

• …+

Sn         ,

(1+ i)ⁿ

(5.24)

 

де PVA   теперішня вартість грошей, що повинна бути отримана.

 

• Приклад Теперішня вартість ануїтету.

Корпорація розраховує отримати такі грошові потоки від вкладення інвести- цій: рік 1 – 3 000 дол., рік 2 – 4 000, рік 3 – 5 000, рік 4 – 6 000 дол. Необхідна ставка прибутковості інвестицій – 12 %. Визначте теперішню вартість грошових потоків від інвестицій.

Розв’язування. Використаємо формулу (5.24) для визначення теперішньої вартості грошових потоків:

PVA =

$3000  +

(1 + 0,12)

$4000 (1 + 0,12)²

+     $5000 (1 + 0,12)³

+     $6000 (1 + 0,12)⁴

= $13239,35.

 

Теперішня вартість грошових потоків від інвестицій дорівнює 13 239,35 дол:

Якщо ми припустимо, що S₁  S₂     S S то сума PVA є не чим іншим, як добутком величини S на суму членів геометричної прогресії зі знаменником та першим членом  = 1/(1 + ) і  чл н   = 1/(1 + )  Тоді PVA

PVA = SV Vn – 1

V – 1

Виконаємо відповідні математичні перетворення, отримаємо формулу:

 

 

1       -1

1     (1+ i) ⁿ

1- (1+ i) ⁿ

1        (1+ i) ⁿ

é (1+ i) ⁿ -1ù

 

ë

û

PVA = S

1+ i

 1  -1 1+ i

= S

1+ i

1–1– i

1+ i

= S ê i × (1+ i) ⁿ ú

.         (5.25)

 

 

Вираз ((1 + ) – 1)/ (1 + ) називають відсотковим фактором теперішньої вартості ануїтету. Позначимо його як PFPVA i

Однак

PVA(1 + i)ⁿ

(1+ i) ⁿ -1

=

S

i(1+ i)ⁿ

(1+ i)ⁿ

=     (1+ i)ⁿ -1 =

S

F

i

 

Звідси виводять дві важливі формули взаємозв’язку відсоткових факторів теперішньої і майбутньої вартості ануїтетів:

PFPVAn, i (1 + i) ⁿ = PFFVAn,i ;                          (5.26)

 

 

F = PVA (1+ i)ⁿ .

 

Теперішню вартість авансового ануїтету визначають як

(5.27)

 

PVAA = S

(1+ i)ⁿ -1

 

i × (1+ i)ⁿ

(1+ i) = S

(1+ i)ⁿ -1

 

i × (1+ i)^n-1

.                      (5.28)

 

Перпетуїтет – це ануїтет, або серія періодичних платежів, що тривають не- скінченно. Якщо прямує до нескінченності, то з рівняння (5.24) отримаємо, що границя PVA дорівнює 1/ . Тоді

PV    P/i                                                  (5.29)

де PV – теперішня вартість перпетуїтету; P – річний платіж;    відсоткова ставка.

 

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1   У чому полягає суть концептуальних положень оцінювання вартості грошей у часі?

2. Розкрийте зміст майбутньої вартості грошей у часі.
3. Що таке теперішня вартість грошей у часі?
4. Які методи використовуються у ході фінансово-економічних розрахунків, пов’язаних з інвестуванням коштів?
5. Що таке прості і складні відсотки?
6. Як розраховують безперервні відсотки?
7. Розкрийте сутність ануїтету.
8. Як визначити майбутню вартість ануїтету?
9. З якою метою розраховують теперішню вартість ануїтету?
10. У чому полягає економічний зміст перпетуїтету?

 

ТЕСТОВІ ЗАВДАННЯ

1. Як називають процес визначення майбутньої вартості грошових коштів?
   • хеджування;
   • диверсифікація;
   • нарощування;
   • дисконтування.
2. “Грошова сума, у яку перетворяться інвестовані в конкретний момент грошові кошти через визначений проміжок часу за заданої відсоткової ставки” – це визначення …
   • теперішньої вартості;
   • ринкової вартості;
   • реальної вартості;
   • майбутньої вартості.
3. “Грошова сума, приведена до теперішнього моменту за допомогою відповідної відсоткової ставки” – це визначення …
   • теперішньої вартості;

 

• ринкової вартості;
• реальної вартості;
• майбутньої вартості.

 

4. Величина

1

 

(1+r)ⁿ

• це

 

• множник нарощування;
• реальна відсоткова ставка;
• термін корисного життя інвестиційного проекту;
• множник дисконтування.

5. Майбутня вартість грошей – це …
   • це сума інвестованих у теперішній час коштів, у яку вони перетворяться в певний період з урахуванням певної ставки відсотка;
   • сума грошових коштів, зведена до теперішнього моменту з урахуванням певної ставки відсотка;
   • сума грошових коштів, покладена на рахунок у банк і зведена до певного періоду у майбутньому за відповідною відсотковою ставкою;
   • сума грошових коштів, які інвестор отримуватиме у майбутньому.
6. Теперішня вартість грошей – це …
   • сума грошей, які інвестор мав би отримати в майбутньому, проте отримав їх авансом;
   • це сума майбутніх грошових надходжень, зведена до теперішнього моменту з урахуванням певної відсоткової ставки;
   • прогнозована сума грошових надходжень у майбутньому, прирівняна до теперішніх затрат;
   • сума грошових коштів у майбутньому, зведена до початкових капітало- вкладень інвестора.
7. Прості відсотки нараховують …
   • від постійної бази нарахування;
   • від змінної бази нарахування;
   • від змішаної бази нарахування;
   • за простою відсотковою ставкою.
8. Складні відсотки нараховують …
   • від постійної бази нарахування;
   • від змінної бази нарахування;
   • від змішаної бази нарахування;
   • за складною відсотковою ставкою.
9. Ряд послідовних фіксованих платежів, що проводять через однакові проміжки часу, називають …
   • майбутньою вартістю грошових потоків;

 

• теперішньою вартістю грошових потоків;
• теперішньою вартістю ануїтету;
• ануїтетом.

10. Майбутня вартість ануїтету за умови, що платежі проводять наприкінці періоду, визначають за формулою …

 

Ⱥ

• F =ån(1+ r)

i = 0

n -i

;                              2) FȺ = A

(1+i)n -1

;

i

 

 

 

 

3) FȺ = Ƚɉ

(1+ r)n -1

 

r

(1+ r) ;                        4) FȺ = Ƚɉ

(1+ r)n -1 – 1

 

.

r

 

 

ПРАКТИЧНЕ ЗАВДАННЯ

Задача 1 Інвестор купував у 2000 р. пакет акцій за ціною 20 дол. за акцію. Якщо він у 2013 р. продасть цей пакет за 45,18 дол. за акцію, то який буде щорічний темп зростання ціни акції?

Задача 2 Ви бажаєте розмістити депозит в одному з трьох банків. Кожен банк сплачує 12 % річних. Банк А нараховує відсотки щорічно, банк В – щопівріччя, банк С – щоквартально. До якого банку необхідно вкласти кошти, якщо ви плануєте отримати депозит через п’ять років?

Задача 3 Інвестор має 10 000 дол. Він може вкласти цю суму на 15 років під 10 % річних. Яку суму грошей він одержить через 15 років?

Задача 4 Інвестор планує вкладати 2 000 дол. в ануїтет на початку кожного року впродовж десяти років. Якщо відсотки нараховують щорічно в розмірі 6 %, визначте суму, яку отримає інвестор через десять років.

 

ЛІТЕРАТУРА

1. Бланк И. А. Инвестиционный менеджмент : учеб. курс / И. А. Бланк. – Киев : Эльга, Ника-Центр, – 552 с.
2. Боярко І. М. Інвестиційний аналіз : навч. посібник / І. М. Боярко, Л. Л. Гриценко. – К. : Центр навч. лі-ри, – 400 с.
3. Дука А. П. Інвестування : навч. посібник / А. П. Дука. – К. , – 368 с.
4. Інвестування : навч. посібник / В. М. Вовк, І. М. Паславська. – Дрогобич : Коло, – 456 с
5. Інвестування : навч. посібник / [М. І. Крупка, Д.В. Ванькович, Н.Б. Демчишак та ін.] ; за ред. д-ра екон. наук, проф. М.І. Крупки. – Львів : ЛНУ імені Івана Франка, – 376 с

 

6. Майорова Т. В. Інвестиційна діяльність : навч. посібник / Т. В. Майорова. – К. : Центр навч. лі-ри, – 376 с.
7. Удосконалення фінансово-кредитного стимулювання інвестиційної та іннова- ційної діяльності в Україні : монографія / [Б. І. Пшик та ін.] ; за наук. ред. канд. екон. наук, доц. Б. І. Пшика ; Нац. банк України, Ун-т банк. справи. – К. : УБС НБУ, – 264 с.
8. Формування фінансового потенціалу інвестиційної діяльності в економіці України : монографія / [М. І. Крупка, Д. В. Ванькович, Н. Б. Демчишак, М. І. Куль- чицький]. – Львів : ЛНУ імені Івана Франка, – 404 с.

• Прибуток як позитивний фінансовий результат господарської діяльності

Найважливішою фінансовою категорією, що відображає позитивний фінансо- вий результат господарської діяльності підприємства, характеризує ефективність виробництва і свідчить про обсяг та якість виробленої продукції, стан продуктив- ності праці, рівень собівартості, є прибуток.

Прибуток суб’єкта господарювання відіграє провідну роль у системі управ- ління його фінансами. З позиції фінансового менеджменту його розглядають у т ких п кт х

• прибуток як вираження позитивного результату фінансово-господарської діяльності підприємства;
• прибуток як винагорода за підприємницький ризик;
• прибуток як вимірник ефективності управління операційною, інвестицій- ною та фінансовою діяльністю суб’єкта господарювання;
• прибуток як джерело самофінансування підприємства (найдешевше дже- рело фінансування потреби підприємства в капіталі).

Управління прибутком об’єднує процес розроблення та ухвалення ефектив- них управлінських рішень за всіма важливими аспектами його формування, роз- поділу і використання на підприємстві з метою максимізації добробуту власників підприємства в поточному та перспективному періодах.

Прибуток формується під впливом великої кількості взаємозалежних чин- ників, які впливають на результати діяльності підприємства, з одного боку, по- зитивно, а з іншого, – негативно.

Серед зовнішніх чинників виділяють: місткість ринку, економічні умови гос- подарювання, платоспроможний попит споживачів, державне регулювання ді- яльності підприємств.

До внутрішніх чинників належать: обсяг виробленої продукції, собівартість виробництва, ціна та асортимент реалізованої продукції тощо. Особливе значення мають рівень, динаміка і коливання платоспроможного попиту, тому що вони ви- значають стабільність одержання прибутку. Внутрішні чинники прямо залежать від організації роботи самого підприємства та можуть впливати на формування прибутку підприємства безпосередньо й опосередковано [3, с. 196].

Зовнішні та внутрішні чинники тісно взаємопов’язані. Ступінь взаємовпливу залежить від їхнього співвідношення, стадії життєвого циклу підприємства, а також компетенції та професіоналізму його менеджерів.

Метою управління прибутком є забезпечення максимізації абсолютної вели- чини чистого прибутку та стабільності його формування в часі. У цьому разі по- зитивний фінансовий результат господарської діяльності розглядають як джерело створення достатку акціонерів у формі грошових дивідендних виплат і максимі- зації ринкової вартості підприємства (його корпоративних прав).

Досягнення визначеної мети передбачає вирішення таких завдань:

• забезпечення зростання абсолютної величини прибутку;
• забезпечення стабільності формування чистого прибутку, зокрема, збіль- шення частки прибутку від основної діяльності;
• забезпечення прийнятого рівня рентабельності фінансово-господарської діяльності суб’єкта господарювання;

 

• забезпечення оптимальних пропорцій розподілу прибутку досягненням компромісу між дивідендною політикою та політикою капіталізації прибутку;
• забезпечення пріоритетного фінансування інвестиційних проектів з по- зитивною чистою поточною вартістю з внутрішніх джерел, насамперед прибутку;
• підтримання конкурентоспроможності підприємства у коротко- і довго- терміновому періодах.

Прибуток безпосередньо не є об’єктом управління. Фінансовий вплив від- бувається перш за все на факторні показники формування прибутку – доходи і витрати, які формують кінцевий фінансовий результат діяльності підприємства, забезпечуючи стійкість його фінансового стану та зростання вартості.

У ході управління прибутком предметом фінансового менеджменту є такі важливі категорії:

• дохід від реалізації продукції, товарів, робіт, послуг;
• покриття витрат (матеріальні витрати, оплата праці, амортизаційні відра- хування);
• сплата відсоткових платежів за позиками;
• сплата податків, яку проводять з прибутку;
• формування чистого прибутку;
• виплата грошових дивідендів і тезаврація прибутку;
• формування нерозподіленого прибутку.

Організація управління прибутком індивідуальна для кожного підприємства і визначена особливостями його фінансово-господарської діяльності та специфі- кою функціонування ринкового середовища.

Політика управління прибутком повинна бути спрямована на максимізацію розміру позитивного фінансового результату за допомогою зростання обсягів господарської діяльності, раціонального управління витратами, підвищення ефек- тивності використання матеріально-технічної бази, оптимізації складу та струк- тури обігових коштів, підвищення продуктивності праці й системи управління суб’єктом господарювання.

З огляду на особливості формування прибутку підприємства виділяють такі типи управління ним:

• агресивний (наступальний) тип – забезпечення збільшення абсолютної величини прибутку підприємства максимізацією рівня доходів підприєм- ства внаслідок збільшення виторгу від реалізації товарів, робіт та послуг (наприклад, стимулюванням збуту, підвищенням ціни тощо) – забезпечення зростання доходів підприємства за порівняно незмінного рівня витрат;
• захисний тип – забезпечення контролю витрат з метою збільшення прибутку суб’єкта господарювання як різниці між абсолютною величиною доходів в управлінні фінансовими результатами господарської діяльності та витрат (зазначимо, що таке управління є ефективним у довготерміновій перспективі, оскільки в короткотерміновому періоді підприємство, зазви- чай, не може суттєво зменшити рівень витрат).

Ефективність управління прибутком підприємства визначають порівнянням обсягу прибутку підприємства та його ринкової вартості, використовуючи по- казники ефективності підприємницької діяльності.

1. Економічна вартість додана (ЕВД) визначає рівень ефективності фінансо- вого менеджменту з позицій трансформації прибутку підприємства в його ринкову вартість:

ЕВД = (РА–СВК)*СА = П – СВК*СК,                     (6.1)

де РА – рентабельність активів; СВК – середньозважена вартість капіталу;

ОП

СА – сукупні активи; П       – прибуток підприємства після сплати відсотків і податку

на прибуток (операційний прибуток); СК – сукупний капітал.

2. Ринкова вартість додана (РВД) відображає порядок формування ринкової премії, яка відповідає ефективності організації фінансового менеджменту загалом та управління прибутком зокрема:

РВД = СРВ – СК = РК + РВЗ – СК,                           (6.2)

 

де СРВ – сукупна ринкова вартість; РК – ринкова капіталізація; РВЗ – ринкова вартість зобов’язань; СК – сукупний капітал.

3. Грошова вартість додана (ГВД) визначає об’єктивну необхідність узгоджен- ня управлінських рішень щодо грошових потоків та формування і викорис- тання прибутку:

ГВД = (ЧГП + ПП ) – СВК*СК,                             (6.3)

де ЧГП грошовий потік до фінансування (Free Cash Flow); СВК – середньозваже- на вартість капіталу; ПП – відсоткові платежі за зобов’язаннями; СК – сукупний апітал.

Управління формуванням прибутку об’єднує два головні напрями – управ- ління доходами та управління витратами, зіставлення яких у підсумку визначає формування абсолютної величини прибутку суб’єкта господарювання.

 

• Джерела формування доходів та елементи витрат підприємства

Головний результат діяльності підприємства визначають за допомогою низки показників, одним з яких є дохід. Цим поняттям охоплюють загаль- ну суму грошових надходжень підприємства від реалізованої продукції, ви- конаних робіт та наданих послуг. З практичного погляду дохід характеризує загальну суму коштів, що надходить на підприємство за певний період, за від- рахунком податків, і може бути використана на споживання та інвестування. Отже, дохід є виторгом підприємства від реалізації продукції, надання послуг та виконання робіт без урахування непрямих податків.

Дохідність підприємства є одним із найголовніших показників, що відобра- жають фінансовий стан підприємства. Такий показник визначає мету підприєм- ницької діяльності. Крім керівництва й колективу, він цікавить вкладників капіталу (інвесторів, кредиторів), державні органи, передусім фіскальну службу, а також фондові біржі, на яких купують–продають цінні папери.

Доходи підприємства можна групувати так (рис. 6.3):

• доходи від реалізації продукції, робіт, послуг;
• інші операційні доходи;
• доходи від участі в капіталі;
• інші фінансові доходи;
• інші доходи від звичайної діяльності;
• доходи від надзвичайних подій.

Доходи від реалізації продукції, робіт, послуг відображають загальний ви- торг від реалізації: продукції, товарних послуг, нетоварних послуг структурних  підрозділів тощо. Дохід від реалізації продукції визначає загальний виторг від реалізації, тобто без відрахування наданих знижок, повернення проданих товарів і податків з продажу.

До інших операційних доходів належать:

• доходи від реалізації іноземної валюти;
• доходи від реалізації інших оборотних активів (виробничих запасів, мало- цінних предметів та ін.);
• доходи від операційної оренди активів (майна);
• доходи від операційної курсової різниці за операціями в іноземній валюті;
• суми отриманих штрафів, пені й інших санкцій за порушення господарських договорів, що визнані чи боржником щодо яких отримано рішення суду, арбітражного суду про їхнє стягнення;
• доходи від списання кредиторської заборгованості, за якою минув термін позову;
• відшкодування раніше списаних активів (надходження боргів, списаних як безнадійні);
• суми отриманих грантів і субсидій;
• інші доходи від операційної діяльності.

До складу доходу від участі в капіталі входять доходи від інвестицій, вкладе- них в асоційовані, дочірні чи спільні підприємства, облік яких ведуть за методом участі в капіталі.

Іншими фінансовими доходами є доходи, які виникають у ході фінансової ді- яльності підприємства, зокрема:

• дивіденди від підприємств, що не є асоційованими, дочірніми і спільними;
• відсотки за облігаціями й іншими цінними паперами;
• інші доходи від фінансової діяльності.

До інших доходів від звичайної діяльності належать:

• доходи від реалізації фінансових інвестицій;
• доходи від реалізації необоротних активів;
• доходи від реалізації майнових комплексів;
• доходи від неопераційної курсової різниці;
• доходи від безоплатно отриманих активів;
• інші доходи, що виникають у процесі звичайної діяльності, однак не пов’язані з операційною діяльністю підприємства.

Надзвичайні доходи – це доходи, отримані внаслідок надзвичайних подій (стихійних лих, пожеж, техногенних аварій тощо). Ними вважають:

• відшкодування втрат від надзвичайних подій, включаючи відшкодування витрат на запобігання втратам від стихійних лих і техногенних аварій;
• доходи від інших подій чи операцій, які відповідають визначенню надзви- чайних подій.

До головних завдань управління доходами підприємства належать:

• збільшення абсолютної величини доходів підприємства загалом та за окре- мими джерелами їхнього формування;
• збільшення в структурі доходів підприємства частки чистого доходу;
• забезпечення стабільності надходження доходів, а також обмеження впливу на формування доходів підприємства надзвичайних подій (прогнозування й оцінювання яких є проблематичним);
• забезпечення зростання у структурі чистого доходу підприємства доходів, отриманих від основної діяльності;
• прискорення отримання доходів завдяки зменшенню проміжку часу між їхнім формальним визнанням (момент визнання доходів з метою оподат- кування) та реальним отриманням (момент надходження коштів від контр- агента).

Управління формуванням доходів підприємства спрямоване на забезпечення своєчасності й повноти їхнього надходження, виявлення резервів збільшення, уникнення загроз скорочення. У цьому разі оперують такими категоріями.

1. Обсяг реалізації – визначення абсолютних величин реалізації готової про- дукції (робіт, послуг) з урахуванням ринкового попиту певної сукупності покупців і власних конкурентних переваг на ринку (якість та унікальність продукції, конкурентна позиція підприємства на ринку, його маркетингова активність, додаткове (гарантійне й післягарантійне) обслуговування, рівень цін на супутні товари тощо).
2. Цінова політика (у тім числі механізми стимулювання збуту продукції) – ви- значення рівня цін на продукцію підприємства (товари, роботи, послуги) та критеріїв їх застосування щодо конкретних покупців, а також обґрунтування створення для клієнта сприятливих умов придбання продукції, насамперед завдяки оптимізації термінів відвантаження продукції та умов її оплати.

 

3. Дебіторська заборгованість – стимулювання збуту продукції на умовах відтермінування платежу з урахуванням аналізу структури дебіторської заборгованості та періоду її інкасації, оцінки тенденцій розвитку ситуації з оплатою контрагентами рахунків за відвантажену продукцію, обґрунтування оптимального відтермінування оплати рахунків покупцями та визначення відносного рівня необхідної націнки на базову ціну одиниці продукції, яка має враховувати рівень втрат, що їх зазнає підприємство у зв’язку з іммобі- лізацією оборотних коштів, та привабливість такого клієнта, оцінки видатків суб’єкта господарювання для залучення фінансових ресурсів для покриття касового розриву (наприклад, відсоткові платежі за кредитом) і/або витрат на рефінансування заборгованості.
4. Доходи від інвестиційної діяльності та реалізації активів (оборотних і необо- ротних) – результат оптимізації структури робочого капіталу підприємства та управління його операційними ризиками.
5. Штрафні санкції, які застосовують до контрагентів за невиконання (нена- лежне виконання) договірних зобов’язань.
6. Реалізовані курсові різниці – це, по-перше, різниця в сумах валютного витор- гу або платежів, яка виникає внаслідок зміни валютного курсу національної валюти відносно іноземної з моменту укладання угоди до моменту оплати торговельно-фінансової операції (може бути об’єктом спекулятивних угод); по-друге, різниця між оцінками активів і пасивів підприємства за курсом іноземної валюти на дату проведення господарської операції й дати фак- тичного розрахунку (надходження або сплати коштів); по-третє, різниця між грошовими оцінками однакової кількості іноземної валюти за різних курсів. Курсова різниця є наслідком зміни курсу валют у разі ліквідації відкритої валютної позиції або її переоцінки. За сприятливого розвитку курсу валют ця позиція може зумовлювати додатну курсову різницю (курсові доходи), а за несприятливого – від’ємну (курсові витрати).
7. Списання зобов’язань – сума заборгованості перед іншим платником податків, не стягнута після закінчення терміну позовної давності, яку вважають безпо- воротною фінансовою допомогою та включають до складу інших доходів.
8. Безоплатно одержані активи – вартість безкоштовно отриманих основних засобів, яку відображають у доходах суб’єкта господарювання за справед- ливою вартістю.

Водночас не визнають доходами такі надходження від інших економічних суб’єктів:

• суми ПДВ, акцизного податку, інших податків та обов’язкових платежів, що підлягають перерахуванню до бюджету й позабюджетних фондів;
• суми надходжень за договором комісії, агентським та іншим аналогічним договором на користь комітента, принципала тощо і взагалі – надходження, що належать іншим особам;

 

• суми попередньої оплати (авансу) продукції (товарів, робіт, послуг);
• сума завдатку під заставу або на погашення позики, якщо це передбачено відповідним договором;
• надходження від первинного розміщення цінних паперів;
• суми балансової вартості валюти.

Одним з найважливіших джерел формування доходів є основна діяльність підприємства. Поряд з доходом від реалізації продукції суб’єкт господарювання отримує інші операційні доходи. Вони відображають суми інших доходів від опе- раційної діяльності суб’єкта господарювання (крім чистого доходу від реалізації продукції), зокрема, дохід від операційної оренди активів, дохід від операційних курсових різниць, відшкодування раніше списаних активів, дохід від роялті, від- сотків, отриманих на залишки коштів на поточних рахунках у банках, дохід від реалізації оборотних активів (крім фінансових інвестицій), необоротних активів, утримуваних для продажу, та групи вибуття, дохід від списання кредиторської заборгованості, дохід від зміни вартості всіх активів (фінансових інструментів, інвестиційної нерухомості, біологічних та інших активів), одержані штрафи, пені тощо.

На розмір прибутку безпосередньо впливають обсяги витрат, пов’язаних з господарською діяльністю.

Собівартість реалізованої продукції (робіт, послуг) складається з виробничої собівартості продукції (робіт, послуг), яка була реалізована протягом звітного періоду, нерозподілених постійних загальновиробничих витрат та наднорма- тивних виробничих витрат.

До виробничої собівартості продукції (робіт, послуг) включають:

• прямі матеріальні витрати;
• прямі витрати на оплату праці;
• інші прямі витрати;
• змінні загальновиробничі та постійні розподілені загальновиробничі ви- трати.

До складу прямих матеріальних витрат належить вартість сировини та основних матеріалів, які утворюють основу виробленої продукції, купівельних напівфабри- катів і комплектуючих виробів, допоміжних та інших матеріалів, які можуть бути безпосередньо віднесені до конкретного об’єкта витрат. Прямі матеріальні витрати зменшують на вартість зворотних відходів, отриманих у процесі виробництва.

До прямих витрат на оплату праці включають заробітну плату й інші виплати робітникам, зайнятим у виробництві продукції, виконанні робіт або наданні по- слуг, які можуть бути безпосередньо віднесені до конкретного об’єкта витрат.

Серед інших прямих витрат – усі інші виробничі витрати, які можна безпо- середньо віднести до конкретного об’єкта витрат, зокрема:

• відрахування на соціальні заходи,
• плата за оренду земельних і майнових паїв,
• амортизація,
• втрати від браку, які складаються з вартості остаточно забракованої з тех- нологічних причин продукції (виробів, вузлів, напівфабрикатів), зменшеної на її справедливу вартість, та витрат на виправлення такого технічно не- минучого браку.

До складу загальновиробничих витрат зачисляють:

• витрати на управління виробництвом (оплата праці апарату управління підрозділами; відрахування на соціальні заходи й медичне страхування апарату управління цехами, дільницями; витрати на оплату службових відряджень персоналу підрозділів тощо);
• амортизація основних засобів загальновиробничого (структурного, ліній- ного) призначення;
• амортизація нематеріальних активів загальновиробничого (структурного, лінійного) призначення;
• витрати на утримання, експлуатацію та ремонт, страхування, операційну оренду основних засобів, інших необоротних активів загальновиробничого призначення;
• витрати на вдосконалення технології й організації виробництва (оплата праці та відрахування на соціальні заходи працівників, зайнятих удосконаленням технології й організації виробництва, поліпшенням якості про- дукції, підвищенням її надійності, довговічності, інших експлуатаційних характеристик у виробничому процесі; витрати матеріалів, купівельних комплектуючих виробів і напівфабрикатів, оплата послуг сторонніх орга- нізацій тощо);

• витрати на опалення, освітлення, водопостачання, водовідведення та інше утримання виробничих приміщень;
• витрати на обслуговування виробничого процесу (оплата праці загаль- новиробничого персоналу; відрахування на соціальні заходи, медичне страхування робітників та апарату управління виробництвом; витрати на проведення технологічного контролю за виробничими процесами та якістю продукції, робіт, послуг);
• витрати на охорону праці, техніку безпеки й охорону навколишнього при- родного середовища
• інші витрати (внутрішньозаводське переміщення матеріалів, деталей, на- півфабрикатів, інструментів зі складів до структурних підрозділів і готової продукції на склади; нестачі незавершеного виробництва; нестачі і втрати від псування матеріальних цінностей у підрозділах; оплата простоїв тощо).

Загальновиробничі витрати поділяють на постійні та змінні.

До змінних загальновиробничих витрат належать витрати на обслуговування й управління виробництвом (підрозділів), що змінюються прямо (або майже пря- мо) пропорційно до зміни обсягу діяльності. Змінні загальновиробничі витрати розподіляють на кожен об’єкт витрат з використанням бази розподілу (годин праці, заробітної плати, обсягу діяльності, прямих витрат тощо) на підставі фак- тичної потужності звітного періоду.

До постійних загальновиробничих витрат належать витрати на обслугову- вання й управління виробництвом, що залишаються незмінними (або майже незмінними) у разі зміни обсягу діяльності. Постійні загальновиробничі витрати розділяють на кожен об’єкт витрат з використанням бази розподілу (годин праці, заробітної плати, обсягу діяльності, прямих витрат тощо) за нормальної потуж- ності. Нерозподілені постійні загальновиробничі витрати включають до складу собівартості реалізованої продукції (робіт, послуг) у періоді їх виникнення.

Витрати, пов’язані з операційною діяльністю, які не належать до собівартості реалізованої продукції (товарів, робіт, послуг), поділяють на адміністративні ви- трати, витрати на збут та інші операційні витрати.

Адміністративні витрати – це загальногосподарські витрати, спрямовані на обслуговування та управління підприємством, зокрема:

• загальні корпоративні витрати (організаційні витрати, витрати на прове- дення річних зборів, представницькі витрати тощо);
• витрати на службові відрядження й утримання апарату управління підпри- ємством та іншого загальногосподарського персоналу;
• витрати на утримання основних засобів, інших матеріальних необоротних активів загальногосподарського використання (операційна оренда, страху- вання майна, амортизація, ремонт, опалення, освітлення, водопостачання, водовідведення, охорона);
• винагороди за професійні послуги (юридичні, аудиторські, з оцінки майна тощо);
• витрати на зв’язок (поштові, телеграфні, телефонні, телекс, факс тощо);
• амортизація нематеріальних активів загальногосподарського використан- ня
• витрати на врегулювання спорів у судових органах;
• податки, збори та інші передбачені законодавством обов’язкові платежі (крім податків, зборів та обов’язкових платежів, які включають до вироб- ничої собівартості продукції, робіт, послуг);
• плата за розрахунково-касове обслуговування та інші послуги банків, а також витрати, пов’язані з купівлею–продажем валюти;
• інші витрати загальногосподарського призначення.

Витрати на збут об’єднують витрати, пов’язані з реалізацією (збутом) продукції (товарів, робіт, послуг):

• витрати пакувальних матеріалів для затарювання готової продукції на скла- дах готової продукції;
• витрати на ремонт тари;
• оплата праці та комісійні винагороди продавцям, торговим агентам і пра- цівникам підрозділів, що забезпечують збут;
• витрати на рекламу й дослідження ринку (маркетинг);
• витрати на передпродажну підготовку товарів;
• витрати на відрядження працівників, зайнятих збутом;
• витрати на утримання основних засобів, інших матеріальних необоротних активів, пов’язаних зі збутом продукції, товарів, робіт, послуг (операційна оренда, страхування, амортизація, ремонт, опалення, освітлення, охорона);
• витрати на транспортування, перевантаження і страхування готової про- дукції (товарів), транспортно-експедиційні та інші послуги, пов’язані з тран- спортуванням продукції (товарів) відповідно до умов договору (базису) поставки
• витрати на гарантійний ремонт і гарантійне обслуговування;
• витрати на страхування призначеної для подальшої реалізації готової про- дукції (товарів), яка зберігається на складі підприємства;
• витрати на транспортування готової продукції (товарів) між складами під- розділів (філій, представництв) підприємства;
• інші витрати, пов’язані зі збутом продукції, товарів, робіт, послуг. До інших операційних витрат належать:
• витрати на дослідження та розробки відповідно до Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 8 “Нематеріальні активи”;
• собівартість реалізованих виробничих запасів, яка для цілей бухгалтер- ського обліку складається з їхньої облікової вартості та витрат, пов’язаних з їхньою реалізацією;
• сума безнадійної дебіторської заборгованості та відрахування до резерву сумнівних боргів;
• втрати від операційної курсової різниці (тобто від зміни курсу валюти за операціями, активами і зобов’язаннями, що пов’язані з операційною ді- яльністю підприємства);
• втрати від знецінення запасів;
• нестачі й втрати від псування цінностей;
• визнані штрафи, пеня;
• витрати на утримання об’єктів соціально-культурного призначення;
• інші витрати операційної діяльності.

У структурі виробничої собівартості витрати операційної діяльності групують за такими економічними елементами

• матеріальні витрати (вартість витрачених у виробництві сировини й осно- вних матеріалів, купівельних напівфабрикатів, комплектуючих виробів, палива та енергії, будівельних матеріалів, запасних частин, тари і тарних матеріалів, допоміжних та інших матеріалів);
• витрати на оплату праці (заробітна плата за окладами й тарифами, премії та заохочення, матеріальна допомога, компенсаційні виплати, оплата від- пусток та іншого невідпрацьованого часу, інші витрати на оплату праці);
• відрахування на соціальні заходи (відрахування на загальнообов’язкове державне соціальне страхування, відрахування на індивідуальне страху- вання персоналу підприємства, відрахування на інші соціальні заходи);
• амортизація (сума нарахованої амортизації основних засобів, нематеріаль- них активів та інших необоротних матеріальних активів);
• інші операційні витрати (витрати операційної діяльності, які не ввійшли до складу попередніх елементів, зокрема, витрати на відрядження, на послуги зв’язку, плата за розрахунково-касове обслуговування тощо).

Фінансовими витратами є витрати на відсотки (за користування кредитами, за випущеними облігаціями, за фінансовою орендою тощо) та інші витрати під- приємства, пов’язані із запозиченнями (крім фінансових витрат, які включають до собівартості кваліфікаційних активів відповідно до Положення (стандарту) бухгалтерського обліку 31 “Фінансові витрати”).

Втрати від участі в капіталі є збитками від інвестицій в асоційовані, дочірні або спільні підприємства.

До складу інших витрат зачисляють витрати, які виникають під час господар- ської діяльності. До таких витрат належать:

• собівартість реалізованих фінансових інвестицій (балансова вартість та витрати, пов’язані з реалізацією фінансових інвестицій);
• втрати від зменшення корисності необоротних активів;
• втрати від безоплатного передання необоротних активів;
• втрати від неопераційних курсових різниць;
• сума уцінки необоротних активів і фінансових інвестицій;
• витрати на ліквідацію необоротних активів (розбирання, демонтаж тощо);
• залишкова вартість ліквідованих (списаних) необоротних активів;
• інші витрати діяльності.

Управління витратами полягає в контролі за процесом формування і розподі- лу витрат підприємства внаслідок його господарської діяльності. Воно спрямоване на обґрунтування рівня витрат підприємства та їхнього фінансового забезпечення. Формування витрат підприємства головно припадає на сукупність господар- ських операцій, які реалізують у межах його основної (операційної) діяльності. Серед інших витрат підприємства необхідно виділити витрати, пов’язані з інвес- тиційною діяльністю (інвестиції в основні засоби, нематеріальні активи, прямі і портфельні вкладення), і витрати, пов’язані з фінансовою діяльністю (відсоткові платежі, дивіденди, витрати на оформлення-переоформлення фінансових угод, їхнє супроводження).

В управлінні фінансовими результатами господарської діяльності важливою є закономірність: якщо за незмінних витрат збільшуються доходи або за незмінних доходів зменшуються витрати, то прибуток зростатиме. Отже, зростання виторгу від реалізації продукції швидшими темпами, ніж зростання собівартості продукції та витрат, пов’язаних з її реалізацією, може свідчити про зростання масштабів гос- подарської діяльності, освоєння нових ринків збуту чи оптимізацію виробничого процесу (скорочення прямих і накладних витрат). Підвищення рентабельності фінансово-господарської діяльності також досягають завдяки отриманню великого обсягу позареалізаційних доходів (наприклад, реалізація основних засобів). Зрос- тання збитків протягом кількох звітних періодів свідчить про несприятливе стано- вище підприємства і можливість його банкрутства. Причинами зменшення прибутку суб’єкта господарювання є неефективність фінансово-господарської діяльності, що найперше характерно для суб’єктів господарювання, які диверсифікують діяльність або перебувають на стадії зростання чи спаду. Тож одним із найважливіших завдань керівництва підприємства є збільшення доходів і/або зменшення витрат.

У разі ухвалювання фінансових рішень щодо управління доходами і витратами підприємства, необхідно враховувати:

• вид та характер фінансово-господарської операції (операційна, фінансова чи інвестиційна), унаслідок якої формують доходи / витрати підприємства;
• джерело доходів / напрям витрат підприємства у розрізі центрів відпові- дальності;
• структуру витрат підприємства за центрами їхнього формування та видами таких витрат, спрямованих на інформаційне й методологічне забезпечення управління прибутком через оптимізацію обсягу витрат;

 

• чинники трансформації доходу підприємства (насамперед, виторгу від ре- алізації) у прибуток, прибутку – у ринкову вартість підприємства та форму- вання доходів власників його корпоративних прав;
• напрями розподілу прибутку, які визначені необхідністю фінансового за- безпечення потреби підприємства у капіталі та реалізації його дивідендної політики;
• кількісні показники прибутковості (рентабельності), що відображають ефек- тивність фінансового менеджменту та господарської діяльності підприємства.

 

• Інструменти операційного аналізу в управлінні фінансовими результатами

Одним із найпростіших методів аналізу фінансових результатів є операційний аналіз, в основі якого – взаємозв’язок категорій “Витрати – Обсяг виробництва – Прибуток” (ВОП). Він визначає залежність фінансових результатів господарської діяльності підприємства від витрат і обсягів реалізації продукції.

Аналіз ВОП може відповісти на запитання, які постають на всіх етапах госпо- дарської діяльності, наприклад, такі.

1. Як позначиться на прибутку ефект зміни обсягу реалізації?
2. Що дешевше: придбати чи орендувати основні засоби?
3. Яким має бути мінімальний обсяг беззбиткового випуску продукту за певної ціни?
4. До якого ступеня можна нарощувати силу операційного важеля, манев- руючи змінними та постійними витратами, впливаючи на рівень підпри- ємницького ризику?
5. Чи варто і за яких обставин продавати продукцію за цінами, нижчими від собівартості?
6. Який з продуктів необхідно виробляти у більшому обсязі?

Операційний аналіз дає змогу визначити оптимальне співвідношення між змінними витратами на одиницю продукції, постійними витратами, ціною, обся- гом випуску і реалізації продукції, а також допомагає зменшити підприємницький ризик

У разі використання інструментів операційного аналізу витрати розподіля- ють на змінні й постійні, які в тривалому часі можна вважати умовно-змінними та умовно-постійними, відповідно.

Змінні витрати змінюються прямо пропорційно до обсягу виробництва про- дукції (витрати на сировину, матеріали для основного виробництва, заробітна плата основних працівників, витрати на збут продукції).

Однак не всі витрати змінюються прямо пропорційно до обсягу виробництва продукції, значну частину іноді становлять умовно-змінні витрати. Наприклад,  придбання підприємством великої партії сировини передбачає отримання зниж- ки, що призводить до порушення раніше визначеної пропорційної залежності між обсягом випуску і матеріальними витратами.

Постійні витрати – це витрати, обсяг яких не змінюється зі зміною обсягу випуску продукції (заробітна плата адміністративно-управлінського персоналу, витрати на оренду приміщень, страхові витрати, витрати на рекламу та інші на- кладні витрати).

Умовно-постійні витрати охоплюють ті витрати, які змінюються в досліджува- ному періоді, проте без тісного взаємозв’язку зі зміною обсягу випуску і реалізації продукції.

Змішані витрати об’єднують елементи постійних і змінних витрат (напри- клад, витрати на електроенергію, яку використовують для технологічних цілей і для освітлення приміщень). Аналізуючи витрати, необхідно розподіляти змішані витрати на постійні і змінні.

Суму всіх витрат становлять загальні витрати на весь обсяг виготовленої продукції, яку обчислюють за формулою

ЗВ = ПВ + ЗмВі×ОВ,                                       (6.4)

де ЗВ – загальні витрати на виробництво продукції; ПВ – постійні витрати; ЗмВі

• змінні витрати на одиницю продукції; ОВ – обсяг випуску продукції.

На практиці використовують декілька методів розподілу витрат на змінні і постійні

• максимуму–мінімуму;
• візуального контролю;
• графічний (статистичний);
• найменших квадратів;
• лінійного регресивного аналізу.

За методом максимуму–мінімуму до уваги беруть максимальний і мінімальний обсяги виробництва з відповідними їм обсягами загальних витрат (собівартості) в аналізованому періоді та визначають їхню взаємозалежність. У цьому разі за основу беруть таку систему рівнянь:

¤¦£¦ Ɂȼɦɚɯ

¦Ɂȼ

= ɉȼ + Ɂɦȼɿ ×Ɉȼɦɚɯ

= ɉȼ + Ɂɦȼ ×Ɉȼ  ,

(6.5)

 

¦¥       ɦin                                           ɿ                   ɦin

де ЗВ , ЗВmin – максимальний і мінімальний обсяги загальних витрат на вироб- ництво продукції в аналізованому періоді; ПВ – постійні витрати; ЗмВі – змінні витрати на одиницю продукції; ОВ , ОВmin– максимальний і мінімальний обсяги випуску продукції в аналізованому періоді.

Метод візуального спостереження дає змогу отримати різні оцінки функції витрат. Однак він не дає точності оцінки. Графічний метод ґрунтується на тому, що на підставі побудови поля розсі- ювання загальних витрат, які містять постійну і змінну складові, будують пряму, яка відповідає загальній тенденції зміни сукупних витрат. Перетин такої лінії з віссю ординат визначає обсяг витрат, а змінні витрати на одиницю продукції об- числюють так

Ɂɦȼ = Ɂȼ – ɉȼ

(6.6)

ɿ                   Ɉȼ

де ЗмВІ – змінні витрати на одиницю продукції; ЗВ – загальні витрати на вироб- ництво продукції; ПВ – постійні витрати; ОВ – обсяг випуску продукції.

Метод найменших квадратів ґрунтується на використанні статистичного ін- струментарію дослідження взаємозв’язків між показниками. Принцип методу подібний до попереднього, за винятком того, що параметри рівняння загальних витрат визначають проведенням стандартних статистичних процедур. У цьому разі змінні витрати на одиницю продукції визначають так:

Ɂɦȼɿ

= Σ(Ɉȼ – Ɉȼсɟɪ ) ×(Ɂȼ – Ɂȼсɟɪ )

сɟɪ

Σ(Ɉȼ – Ɉȼ    )2

(6.7)

де ЗмВі – змінні витрати на одиницю продукції; ОВ – обсяг випуску продукції; ОВсер – середня за аналізований період обсяг випуску продукції; ЗВ – загальні витрати на виробництво продукції; ЗВсер– середні за аналізований період загальні витрати підприємства.

Метод лінійного регресивного аналізу полягає у визначенні витрат за допо- могою економіко-математичних моделей.

Для дослідження взаємозв’язку між витратами, обсягами випуску продукції і прибутком використовують показники операційного аналізу, головними серед яких

• ефект операційного (виробничого) важеля і валова маржа;
• поріг рентабельності;
• запас фінансової стійкості.

Дія операційного виробничого важеля виявляється у тому, що будь-яка зміна виторгу від реалізації продукції завжди породжує більшу зміну прибутку.

У практичних розрахунках для визначення сили впливу операційного важеля використовують показник валової маржі (результату діяльності після відшкоду- вання змінних витрат):

ВМ = ВРП – ЗмВ                                            (6.8)

де ВМ – валова маржа; ВРП – виторг від реалізації продукції; ЗмВ – сукупні змінні витрати.

 

Економічне значення валової маржі (або суми покриття витрат) полягає в тому, що вона є тією частиною виторгу від реалізації продукції, яку підприємство, з одного боку, використовує для покриття умовно-постійних витрат, а з іншого, наскільки можливо, – для формування прибутку. Якщо розмір ВМ більший від умовно-постійних витрат, то підприємство прибуткове, якщо менший, – збиткове. Відповідно, головною метою фінансового менеджменту є максимізація валової маржі, тому що її зростання чисельно дорівнює зростанню прибутку підприємства. (Це відбувається внаслідок зменшення в структурі собівартості продукції питомої ваги постійних витрат та зростання обсягу реалізації продукції).

Ефект виробничого важеля (ЕВВ) (силу впливу операційного важеля) обчис- люють за формулою

ȿȼȼ = ȼɆ = ȼɊɉ – Ɂɦȼ = ɉȼ = ɉȼ + 1

ɉ               ɉ               ɉ         ɉ

(6.9)

 

д ЕВВ – сила дії виробничого важеля; ВМ – валова маржа; П – обсяг прибутку; ВРП – виторг від реалізації продукції; ЗмВ – сукупні змінні витрати; ПВ – постійні витрати. Сила дії операційного важеля залежить також від середньогалузевого рівня фондомісткості. Чим більша вартість основних засобів у галузі, тим більшими є

постійні витрати – відповідно, тим більший ефект виробничого важеля.

Дію операційного (виробничого) важеля в господарській діяльності відо- бражають такі правила.

1. Якщо виторг від реалізації продукції зростає, то ефект виробничого важеля зростає, і навпаки, кожний відсоток зниження виторгу спричиняє щораз більший відсоток зменшення прибутку.
2. Якщо пройдено поріг рентабельності (точку самоокупності витрат), то зі збільшенням виторгу від реалізації продукції ефект виробничого важеля знижується. Кожний відсоток приросту виторгу від реалізації продукції дає щораз менший відсоток приросту прибутку (у цьому разі зменшується частка постійних витрат у загальній сумі витрат). На невеликій відстані від порогу рентабельності ефект виробничого важеля буде максимальним, а потім знову зменшуватиметься і так до нового рівня постійних витрат з досягненням нового порогу рентабельності.
3. Підвищена питома вага постійних витрат посилює дію операційного важеля, тому зниження ділової активності підприємства провокує значні втрати прибутку.
4. Ефект виробничого важеля свідчить про рівень підприємницького ризику, пов’язаного з підприємством: чим більша сила дії виробничого важеля, тим більший підприємницький ризик.

Поріг рентабельності – це такий обсяг виторгу від реалізації продукції, за якого підприємство вже не має збитків, однак ще не має прибутків. Валової маржі вистачає на покриття постійних витрат, прибуток дорівнює нулю. Відповідно, по- рогу рентабельності досягають за умови рівності:

• валової маржі і постійних витрат;
• виторгу від реалізації продукції і сукупних витрат:

П = ВМ – ПВ = 0;                                    (6.10)

 

 

ɉɊ =  ɉȼ  , ɄȼɆ =  ȼɆ ,

ɄȼɆ                 ȼɊɉ

(6.11)

 

 

де П – обсяг прибутку; ВМ – валова маржа; ПВ – постійні витрати; ПР – п ріг рентабельності у грошовому вираженні; КВМ – коефіцієнт валової маржі; ВРП – виторг від реалізації продукції.

Поріг рентабельності в натуральному вираженні (точку беззбитковості) ви- н ч         ть т к

 

 

ɉɊ(T ) =  ɉȼ ,

(6.12)

 

ɿ

ɛ              ȼɆ

 

 

 

або

ɉɊ(T ) = ɉɊ ,

(6.13)

 

ɐ

ɛ

ɿ

де ПР(Тб) – поріг рентабельності (точка беззбитковості) – кількість одиниць про- дукції, виробництво і реалізація яких забезпечують беззбитковість господарської діяльності; ПВ – постійні витрати; ПР – поріг рентабельності в грошововому вираженні; ВМ – валова маржа на одиницю продукції; Ц – ціна одиниці продукції. Якщо підприємство виготовляє кілька товарів, то порогову кількість для кожного з них (наприклад, для товару А) можна визначити так:

ɛ Ⱥ

Ⱥ

ɉɊ(T )  =  ɉȼ     ×ɱ ,

ȼɆɿ (Ⱥ)

де ПР(Тб)A – порогова кількість товару А ПВ – постійні витрати; А – частка товару А у загальному виторзі від реалізації продукції; ВМ А) – валова маржа на одиницю товару А.

Запас фінансової стійкості (ЗФС) – це різниця між досягнутим фактичним виторгом від реалізації продукції і порогом рентабельності. Якщо виторг від ре- алізації продукції менший від порогу рентабельності, то фінансовий стан підпри- ємства погіршується, виникає дефіцит ліквідних коштів:

ЗФСабс = ВРП – ПР,                                      (6.15)

 

 

 

ɁɎɋ     = ȼɊɉ – ɉɊ ,

(6.16)

 

ɜɿɞɧ

ȼɊɉ

 

де ЗФСабс , ЗФСвідн – запас фінансової стійкості в абсолютному та відносному ви- раженні відповідно; ВРП виторг від реалізації продукції; ПР поріг рентабель- ності

Для визначення запасу фінансової стійкості у відносному вираженні можна використати таку формулу

 

ɁɎɋ     = ȼɊɉ ,

(6.17)

 

ɜɿɞɧ

ȿȼȼ

 

 

де ЗФСвідн – запас фінансової стійкості у відносному вираженні; ВРП виторг від реалізації продукції; ЕВВ – сила дії виробничого важеля.

Відповідно, між виторгом від реалізації продукції та силою дії операційного важеля існує обернено пропорційна залежність.

Отже, підприємство, з огляду на інструменти операційного аналізу, є при- вабливим для інвесторів та кредиторів за умови, якщо:

• ЗФСвідндостатньо високий (>10 % виторгу від реалізації подукції);
• досягнуто сприятливого значення ЕВВ за раціональної питомої ваги постійних витрат у загальній їхній сумі;

• досягнуто високого рівня економічної рентабельності активів (ЕР).

 

• Ефективні напрями розподілу і використання прибутку

Напрями використання прибутку повинні узгоджуватися з корпоративною стратегією підприємства і забезпечувати стійке та стабільне зростання ринкової вартості підприємства і достатку акціонерів.

Як показано на рис. 6.5, переваги підприємства на ринку трансформуються у вартість (добробут акціонерів), яка, відповідно, може бути спожита внаслідок розподілу між власниками або реінвестована в господарську діяльність підпри- ємства з метою створення нової вартості.

Важливим завданням управління виростанням прибутку підприємства є ба- лансування інтересів щодо тезаврації прибутку та потреб політики грошових ди- відендних виплат (поточного розподілу прибутку серед власників корпоративних прав у грошовій формі). Метою цільового планування і прогнозування прибутку суб’єкта господарювання є базове узгодження абсолютних обсягів фінансових ресурсів, необхідних для фінансування цих напрямів.

Відповідно, можна виділити такі питання, вирішення яких має забезпечити оптимальний розподіл прибутку підприємства:

• забезпечення погашення податкових зобов’язань підприємства (сплата податку на прибуток);
• обслуговування залученого в попередніх періодах власного капіталу під- приємства
• формування фондів коштів та резервів для використання в наступних пе- ріодах.

У рамках управління використанням прибутку підприємства податкове планування передбачає контроль за формуванням та виконанням податкових зобов’язань з податку на прибуток.

Сума запланованого рівня прибутку з урахуванням податку впливатиме на визначення обсягу виробництва так:

Ɉȼ = ɉȼ + ɑɉ× (1 – ɋn ) ,

ɐɿ – Ɂɦȼɿ

де ОВ – обсяг випуску продукції, реалізація якої забезпечуватиме досягнення запланованого прибутку з урахуванням його оподаткування; ЧП – чистий при- буток; С – ставка податку на прибуток; Ц – ціна одиниці продукції; ЗмВ – змінні витрати на одиницю продукції.

У практиці фінансового менеджменту використовують такі методи плану- вання податку на прибуток підприємства:

• зниження бази оподаткування з метою скорочення абсолютної величини податкових зобов’язань з податку на прибуток;
• зменшення грошових потоків, що входять до складу доходів підприємств і, відповідно, збільшують об’єкт оподаткування;
• збільшення грошових потоків, які включають до складу витрат підприємства і, відповідно, зменшують об’єкт оподаткування;
• використання податкових пільг;

 

• оптимізація перерозподілу фінансових зобов’язань з податку на прибуток у часі;
• максимальне скорочення в часі розриву між визнанням виторгу для по- даткових зобов’язань та реальним надходженням на підприємство коштів;
• максимальне наближення дати визнання господарських операцій, що при- зводять до зменшення об’єкта оподаткування і, відповідно, абсолютної величини податкових зобов’язань суб’єкта господарювання;
• використання в діяльності підприємства чи його окремих підрозділів (або навіть дочірніх підприємств та підконтрольних структур) законодавчо за- тверджених альтернативних режимів оподаткування;
• переміщення окремих виробництв, структурних підрозділів або ж дочір- ніх компаній до вільних економічних зон з метою використання можли- вих переваг для оптимізації абсолютної величини і структури податкових зобов’язань суб’єкта господарювання;
• використання легальних механізмів офшорних зон з метою законного уник- нення оподаткування тих чи інших доходів суб’єкта господарювання тощо. Податкове планування покликане зменшувати податкові нарахування підпри- ємств, а також регулювати правильне і повне використання податкових пільг у разі визначення оподатковуваного доходу та обчислення податкових зобов’язань. Регулювання бази оподаткування прибутку є одним із найважливіших напрямів планування. У цьому разі треба враховувати всі чинники, які впливають на фор- мування об’єкта оподаткування, зокрема, вибір форми підприємницької діяль- ності, облікову політику, структуру корпоративного капіталу, наявність дочірніх компаній і (або) офісів в інших податкових юрисдикціях (разом з міжнародними аспектами операцій підприємств) та ін.

Податкове планування охоплює процеси, відображені на рис. 6.6.

Організація податкового планування як засобу оптимізації оподаткування прибутку підприємства передбачає таке:

• щоденний моніторинг зміни законодавчої бази у сфері прибуткового опо- даткування підприємств, а також контроль правильності обчислення до- ходів і витрат та податкових зобов’язань з податку на прибуток;
• заходи з поточної оптимізації податку на прибуток, складання типових схем господарських операцій і реалізації угод, що впливають на доходи і витрати ділової одиниці;
• складання прогнозів сплати податку на прибуток, а також схем реалізації заходів щодо зниження загального податкового навантаження.

Розроблення порядку сплати податку на прибуток як частина загальної по- даткової політики підприємства передбачає певну послідовність дій (рис. 6.7).

Одним з найважливіших етапів є оцінювання ефективності розробленої стра- тегії щодо сплати податку на прибуток за допомогою низки показників, які дають змогу проаналізувати податкове навантаження на фінансові результати госпо- дарської діяльності (табл. 6.1).

 

Прийняття

 

накопичень,

Таблиця 6.1

Показники впливу оподаткування на фінансові результати господарської діяльності

 

Показник	Формула
Питома вага податку на прибуток у загальній сумі податкових платежів, сплачених до бюджету та державних цільових фондів ( ɑɉɉ )	ɑ      =  ɉɉ , ɉɉ      Ɂɉɉ де ɉɉ – сума сплаченого податку на прибуток підприємства; Ɂɉɉ – загальна сума податкових платежів, сплачених до бюджету та державних цільових фондів
Коефіцієнт ефективності податку на прибуток ( Ʉȿɉɉ )	ɑɉ Ʉȿɉɉ = ɉɉ , де ɑɉ – сума чистого прибутку підприємства; ɉɉ – сума сплаченого податку на прибуток підприємства
Коефіцієнт податкомісткості прибутку у загальній сумі обсягу реалізації ( ɄɉɈɊ )	Ʉ      = ɉɉ , ɉɈɊ  ɈɊ де ɉɉ – сума сплаченого податку на прибуток підприємства; ɈɊ – обсяг реалізованої продукції у грошовому вираженні
Коефіцієнт податкомісткості податку на прибуток у витратах підприємства ( Ʉɉȼ )	Ʉ  = ɉɉ , ɉȼ        Ɂȼ де ɉɉ – сума сплаченого податку на прибуток підприємства; Ɂȼ – загальні витрати підприємства
Коефіцієнт пільгового оподаткування прибутку ( ɄɉɈɉ )	Ʉ       =   ɉɉɿ       , ɉɈɉ  ɉɉɿ+Ɂɉɉ де ɉɉɿ – сума податкових пільг з податку на прибуток, якими користується підприємство; Ɂɉɉ – загальна сума податкових платежів, сплачених до бюджету та державних цільових фондів
Рівень генерування активами підприємства податку на прибуток ( ɑɉɉȺ )	ɑ       = ɉɉ ×100% , ɉɉȺ          Ⱥ де ɉɉ – сума сплаченого податку на прибуток підприємства; Ⱥ – середня вартість активів

Планування податку на прибуток за умови його раціональної організації на підприємстві дає змогу дотримуватися чинного податкового законодавства завдяки правильності розрахунку податку на прибуток, допомагає звести до мінімуму зобов’язання з податку на прибуток, а також оптимізувати розмір прибутку, ефективно керувати грошовими потоками та уникати фінансових санкцій.

Одним з напрямів розподілу чистого прибутку є виплати дивідендів, що пов’язано з прийнятою підприємством дивідендною політикою та участю влас- ників у фінансових результатах господарської діяльності. Головними цілями диві- дендної політики є задоволення потреб акціонерів на власний капітал (отримання прибутку є головною підприємницькою ціллю, а отримання доходу на вкладений капітал – головною метою власників підприємства) та спрямування коштів на розвиток суб’єкта господарювання.

Виділяють такі теорії формування дивідендної політики.

І. Теорія пасивної ролі дивідендів (теорія Міллера–Модельяні): зміна виплати дивідендів за умов незмінних інвестиційних можливостей підприємства не впливає на багатство акціонерів. Розмір прибутку, який спрямовують на розвиток підприємства (або нерозподілений прибуток), не впливає на його вартість.

ІІ. Теорія активної ролі дивідендів (теорія Гордона): дивіденди відіграють ак- тивну роль у політиці розподілу прибутку, тому надають перевагу виплаті дивідендів сьогодні, аніж отриманню більшого доходу в майбутньому.

ІІІ. Теорія податкових переваг: ефективність дивідендної політики визначають мінімальним податковим навантаженням на доходи власників.

1. Сигнальна теорія: стабільність і розмір дивідендів є базовим елементом для оцінки сьогоднішніми і потенційними інвесторами реальної поточної вартості підприємства.
2. Теорія переваг акціонерів відповідає вимогам та очікуванням більшості акціонерів (власників).

На підставі зазначених теорій виокремлюють дев’ять видів дивідендної по- літики підприємства.

1. Політика “нульового” дивіденду полягає у невиплаті дивідендів узагалі. Ця дивідендна концепція ґрунтується на припущеннях Міллера–Модільяні. Її реалізація можлива лише в тому випадку, коли акціонери пов’язують свої очікування зі значним зростанням акцій компанії, довіряють її менеджменту або якщо їхнього сукупного корпоративного впливу недостатньо для того, щоб змінити цю політику.
2. Політика “100 %” дивіденду передбачає використання всього нерозподіле- ного прибутку на виплату дивідендів. Така політика може бути виправдана винятково для підприємств, які обмежені у зростанні специфікою діяльності. Наприклад, підприємства, що видобувають корисні копалини.
3. Політика фіксованого дивіденду означає виплату однієї і тієї ж абсолютної величини дивідендів із розрахунку на одну акцію. Якщо немає чистого при- бутку, то на виплату дивідендів можуть скерувати навіть кошти резервного фонду. Політика фіксованого дивіденду характерна для привілейованих акцій, проте деякі підприємства можуть застосовувати її і до звичайних акцій.
4. Політика фіксованого дивіденду з преміальними виплатами передбачає, на додаток до фіксованої (гарантованої) частини дивідендів, ще й додаткові преміальні виплати в ті періоди, коли керівництво підприємства вирішить їх виплатити. Додаткові кошти виплачують, якщо підприємство досягає значних позитивних фінансових результатів. Преміальні виплати, зазвичай, є визначальним чинником курсу цінних паперів підприємства, оскільки, відповідно до деяких теорій поведінки інвесторів на фондовому ринку, ті чекають сприятливих змін у дивідендній політиці.

5. Політика виплати дивідендів як фіксованого відсотка з прибутку полягає в обчисленні дивідендів із розрахунку на одну акцію. Переваги цієї дивіденд- ної політики простота та зрозумілість у застосуванні, прозорість механізму нарахування. Однак чистий прибуток та сума, призначена для дивідендних виплат, тісно пов’язані з продажами підприємства, тобто вони переважно коливаються відповідно до сезонності продажу. Як наслідок, сезонні коли- вання продажу відображаються в сезонних коливаннях дивідендів.
6. Прогресивна дивідендна політика спрямована на поступове постійне збіль- шення дивідендних виплат із розрахунку на одну акцію. Така політика перед- бачає встановлення порівняно більших дивідендних виплат на одну акцію, ніж в аналогічному періоді.
7. Регресивна дивідендна політика передбачає стале та поступове зменшення дивідендних виплат, що еквівалентно їхньому приросту з від’ємним темпом. Якщо прогресивна дивідендна політика часто приводить до зростання кур- су акцій, то регресивна до падіння. Проте акціонерні товариства часом змушені застосовувати цю дивідендну політику з огляду на об’єктивні об- ставини. Зростання конкуренції часто призводить до зменшення чистого прибутку.
8. Політика негрошових виплат замість прямих грошових дивідендних ви- плат використовують, зазвичай, найближчі грошові замінники. Наприклад, виплата дивідендів випуском нових цінних паперів – акцій чи облігацій.
9. Політика нагромаджених кумулятивних дивідендів: дивіденди оголошують, проте виплату їх відкладають до “ліпших часів” (проводять за умов неба- жання застосовувати політику негрошових виплат або якщо нема достатніх фінансових ресурсів для грошових дивідендних виплат).

На вибір дивідендної політики впливають такі чинники:

• організаційно-правова форма суб’єкта господарювання;
• стадія життєвого циклу підприємства і масштаби його фінансово-господар- ської діяльності;
• відносини з власниками;
• потреба у грошових коштах;
• темпи зростання підприємства;
• стабільність доходів;
• рентабельність;
• доступність зовнішнього фінансування й умов кредитних договорів;
• боргові зобов’язання.

 

Ефективною вважають таку дивідендну політику, за якої задовольняють ін- тереси власників, кредиторів та менеджменту підприємства. Уникнути конфліктів між усіма зацікавленими сторонами неможливо. Без обмежень з боку кредиторів максимально ефективною вважають політику, спрямовану на максимізацію до- ходів власників у формі підвищення курсової вартості акцій та (або) дивідендів.

У традиційному розумінні рішення власників щодо дивідендів чи реінвесту- вання прибутку залежить від очікуваної рентабельності власного капіталу під- приємства (РВК) та ставки доходів від альтернативних вкладень відповідного обсягу капіталу на ринку (∂), адже курс акцій прямо пропорційний до дивіденду й обернено пропорційний до відсоткової ставки за альтернативними вкладеннями. Якщо на ринку є змога вкласти капітал з вищою нормою дохідності, ніж у підпри- ємство-емітент (за однакового рівня ризику), то доцільно приймати рішення щодо виплати дивідендів. Якщо ж навпаки, то обґрунтованою буде тезаврація прибутку.

Отже, доки РВК > ∂, з погляду прибутковості власникам доцільно реінвесту- вати весь чистий прибуток. У такому разі ринковий курс акцій зростатиме. Згідно з класичним підходом, алгоритм розрахунку ринкового курсу корпоративних  прав має такий вигляд:

ɊɄ = Ⱦɚ + (ɑɉɚ – Ⱦɚ )×ɊȼɄ / s ,

(6.19)

ɚ                                                 s

де РК ринковий курс корпоративних прав (акцій); ЧП чистий прибуток на одну акцію; Д  дивіденди на одну акцію; РВК – рентабельність власного капіталу;

∂– ставка доходу від альтернативних вкладень відповідного обсягу капіталу на ринку.

Крім перелічених показників, ефективність дивідендної політики характе- ризують відношенням ринкового курсу акцій до чистого прибутку на одну акцію (визначає взаємозв’язок між чистим прибутком підприємства та курсом його акцій і відображає, скільки річних прибутків на одну акцію потрібно, щоб окупилися кошти, вкладені в акцію) та відношенням ринкового курсу акцій до показника чистого грошового потоку на одну акцію (розкриває взаємозв’язки між ринковим курсом акцій і чистим грошовим потоком підприємства).

Ефективність дивідендної політики підприємства можна оцінити на підставі аналізу показників прибутковості корпоративних прав, від значення яких зале- жать доходи власників (табл. 6.2).

Частина чистого прибутку, не розподілена серед власників підприємства через виплату грошових дивідендів чи викуп корпоративних прав власної емісії, є тезаврованим (капіталізованим) прибутком. Його, відповідно, можуть викорис- товувати для таких цілей: поповнення резервного капіталу підприємства; збіль- шення статутного капіталу підприємства, формування нерозподіленого прибутку, створення інших резервів, передбачених статутними документами, фінансування інвестиційних проектів, покриття потреби в операційному капіталі, виплата за- охочень менеджерам тощо

Таблиця 6.2

Показники ефективності дивідендної політики підприємства

 

Показник	Формула
Чистий прибуток на одну просту акцію (ɑɉɚ )	ɑɉ = ɑɉ , ɚ       Ʉɚ   де ɑɉ – сума чистого прибутку, який належить власникам простих акцій; Ʉɚ – кількість простих акцій
Дивіденди на одну просту акцію (Ⱦɚ )	Ⱦ =  Ⱦ , ɚ  Ʉɚ де Ⱦ – сума оголошених дивідендів; Ʉɚ – кількість простих акцій, за якими сплачують дивіденди
Коефіцієнт цінності акцій ( Ʉɰɚ )	Ʉ  = Ɋɐɚ , ɰɚ        Ⱦɚ де Ɋɐɚ – ринкова ціна однієї акції; Ⱦɚ – дивіденд на одну просту акцію
Рентабельність акції (рівень дохідності акцій) ( Ɋɚ )	Ɋ =  Ⱦɚ  , ɚ  Ɋɐɚ де Ɋɐɚ – ринкова ціна однієї акції; Ⱦɚ – дивіденд на одну просту акцію
Коефіцієнт дивідендних виплат ( Ʉɞɜ ), або норма розподілу прибутку	Ʉ =  Ⱦ , ɞɜ  ɑɉ де Ⱦ – сума виплачених дивідендів; ɑɉ – сума чистого прибутку
Ставка доходу на оплачений капітал ( ɞɄ )	ɞ =  Ⱦ ×100 % Ʉ  ȺɄ де Ⱦ – сума виплачених дивідендів; ȺɄ – оплачений акціонерний капітал

Реінвестування прибутку, тобто його вкладення у розвиток підприємства, дає змогу уникнути додаткових витрат, що виникають у разі випуску нових акцій, а також зберегти систему контролю за діяльністю підприємства, яка вже склалася.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Охарактеризуйте сутність та чинники формування прибутку підприємства.
2. Розкрийте головні завдання управління фінансовими результатами госпо- дарської діяльності.
3. Перелічіть джерела формування доходів підприємства.
4. Охарактеризуйте елементи витрат і методи їхнього розподілу на постійні та змінні
5. На підставі яких критеріїв ухвалюють фінансові рішення щодо управління доходами і витратами підприємства?

 

6. Проаналізуйте дію операційного важеля у взаємозв’язку категорій “витрати – обсяг виробництва – прибуток”.
7. Обґрунтуйте зміст показників “поріг рентабельності” і “запас фінансової стійкості підприємства”.
8. Виділіть напрями розподілу й використання фінансових результатів госпо- дарської діяльності.
9. Назвіть головні методи планування податку на прибуток підприємства.
10. Наведіть показники ефективності дивідендної політики суб’єкта господарю- вання

 

ТЕСТОВІ ЗАВДАННЯ

1. До завдань управління прибутком належать …
   • збільшення частки прибутку від основної діяльності;
   • забезпечення прийнятого рівня рентабельності фінансово-господарської діяльності суб’єкта господарювання;
   • визначення пропорцій розподілу прибутку з метою максимального задо- волення потреб власників / акціонерів;
   • усе перелічене.
2. Валова маржа – це …
   • виторг від реалізації продукції;
   • виторг від реалізації продукції після відшкодування змінних витрат;
   • виторг від реалізації продукції після відшкодування постійних витрат;
   • фінансовий результат реалізації продукції після сплати податків.
3. Ефект виробничого важеля використовують для визначення …
   • розміру прибутку підприємства;
   • розміру сукупних витрат на виробництво продукції;
   • впливу на прибуток зміни виторгу від реалізації продукції;
   • прогнозованого розміру собівартості виробленої продукції.
4. Поріг рентабельності – це …
   • рівність виторгу від реалізації продукції та змінних витрат;
   • виторг від реалізації продукції, що дорівнює постійним витратам;
   • рівність виторгу від реалізації продукції і сукупних витрат;
   • виторг від реалізації продукції, що перевищує собівартість продукції.
5. Порогу рентабельності досягають за умови …
   • рівності валової маржі і постійних витрат підприємства;
   • рівності виторгу від реалізації продукції і сукупних витрат підприємства;
   • якщо прибуток підприємства дорівнює нулю;
   • за усіх перелічених умов.
6. Виторг від реалізації продукції впливає на запас фінансової стійкості підприємства так:

 

• зі збільшенням виторгу від реалізації продукції запас фінансової стійкості підприємства зменшується;
• зі збільшенням виторгу від реалізації продукції запас фінансової стійкості підприємства збільшується;
• зі зменшенням виторгу від реалізації продукції запас фінансової стійкості збільшується;
• нема взаємозв’язку між цими показниками.

7. Ефективність управління прибутком підприємства визначають порів- нн м …
   • обсягу прибутку та ринкової вартості підприємства;
   • номінального курсу акцій і чистого прибутку на одну акцію;
   • суми оголошених дивідендів та обсягу чистого прибутку;
   • правильної відповіді немає.
8. Яка дивідендна політика приводить до зниження курсу акцій:
   • політика “нульового” дивіденду;
   • політика фіксованого дивіденду;
   • регресивна дивідендна політика;
   • прогресивна дивідендна політика.
9. Який з показників дає змогу узагальнено охарактеризувати порядок сплати податку на прибуток підприємства?
   • коефіцієнт ефективності оподаткування податком на прибуток;
   • коефіцієнт ефективності витрат;
   • коефіцієнт податкомісткості реалізованої продукції;
   • коефіцієнт генерування активами підприємства податку на прибуток.
10. Рішення про реінвестування прибутку доцільно ухвалювати, якщо …
    • на ринку немає можливості вкласти капітал з вищою нормою дохідності, ніж у підприємство-емітент;
    • курс акцій підприємства зростає;
    • ставка доходів від альтернативних вкладень зменшується (за однакового рівня ризику);
    • усі відповіді правильні.

ПРАКТИЧНЕ ЗАВДАННЯ

На підставі відомостей про фінансово-господарську діяльність оцініть взаємозв’язок показників обсягу випуску продукції, витрат і прибутку підпри- ємства та визначте вплив оподаткування на його фінансові результати.

Вид господарської операції	І	І	ІІ	IV
	тис. грн
Дохід від реалізації продукції	3 38	8 580	3 66	5 262
Сукупні витрати, у тім числі	6 254	71	3 296	4 622
матеріальні витрати	557	600	607	804
витрати на оплату прац	1 299	3 112	1 278	2 117
відрахування на соціальні заходи	47	178	467	70
амортизація	8	594	750	5
нші витрати	38	23	194	24
Прибуток	27	86	369	640
Загальна сума податкових платежів, сплачених до бюджету та державних цільових фондів	26	87	78	1 246

 

ЛІТЕРАТУРА

1. Бланк И. А. Финансовый менеджмент : учеб. курс / И. А. Бланк ; 2-е изд., пере- раб. и доп. – Киев : Эльга, Ника-Центр, – 521 с.
2. Бригхэм Ю. Финансовый менеджмент / Ю. Бригхэм, М. Эрхардт ; пер. с англ. под. ред. канд. экон. наук Е. А. Дорофеева. – С б. : Питер, – 960 с.
3. Гладка Л. І. Управління прибутком в сучасних умовах / Л. І. Гладка, М. О. Дома- щенко, М. В. Ковальова // Економіка і регіон : Наук. вісник Полтав. техн. ун-ту ім. Ю. Кондратюка. – – № 1(32). – С. 195–198.
4. Крамаренко Г. О. Фінансовий менеджмент : підручник / Г. О. Крамаренко, О. Є. Чорна ; 2-е вид. – К. : Центр навч лі-ри, – 520 с.
5. Кудряшов В. П. Курс фінансів : навч. посібник / В. П. Кудряшов. – К. : Знання, – 431 с
6. Момот Т. В. Фінансовий менеджмент : навч. посібник / Т. В. Момот, В. О. Безугла, Ю. О. Тараруєв та ін.; за ред. Т. В. Момот. – К. : Центр навч. лі-ри, – 712 с.
7. Наказ Міністерства фінансів України “Про затвердження Положення (стандар- ту) ” бухгалтерського обліку 15 “Дохід” від 29 листопада 1999, № 290
8. Наказ Міністерства фінансів України “Про затвердження Положення (стандар- ту) бухгалтерського обліку 16 “Витрати” від 31 грудня 1999, № 318 [Електронний ресурс]. –
9. Терещенко О. О. Фінансова діяльність суб’єктів господарювання : навч. по- сібник / О. О. Терещенко. – К. : КНЕУ, 554 с
10. Фінансовий менеджмент : підручник / А. М. Поддєрьогін, М. Д. Білик, Л. Д. Буряк та ін. К. : КНЕУ, 535 c
11. Шелудько В. М. Фінансовий менеджмент : підручник / В. М. Шелудько; Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка; 2-ге вид., стереотип. – К. : Знання, – 375 с.

• Сутність і структура активів підприємства

Створення якісної системи управління активами є важливим напрямом під- вищення ефективності фінансово-господарської діяльності підприємства, оскіль- ки розроблення і впровадження раціональних підходів в управлінні активами забезпечують стійкість фінансового стану, кредитоспроможність, інвестиційну привабливість вітчизняних суб’єктів господарювання.

Актив – це майно в матеріальній і нематеріальній формах, придбане під- приємством за власні або позичені кошти, що перебувають у його розпорядженні та призначені для використання у фінансово-господарській діяльності з метою отримання економічних і соціальних результатів та прибутку. Відповідно до П(С)БО 1 “Загальні вимоги до фінансової звітності”, активи підприємства – це ре- сурси, контрольовані підприємством унаслідок минулих подій, використання яких, як очікують, приведе до отримання економічних вигод у майбутньому [8].

Активи суб’єкта господарювання формують з наперед нагромадженого ін- вестиційного капіталу, вони мають визначену вартість, продуктивність і здатність генерувати дохід, а їхній постійний оборот у процесі використання пов’язаний з чинниками часу, ризику і ліквідності.

Відображені в балансі активи містять відомості про розміщення капіталу, що є в розпорядженні підприємства, тобто про вкладення в конкретне майно і матеріальні цінності, про витрати підприємства на виробництво й реалізацію про- дукції, про залишки вільних коштів. Активи підприємства можна класифікувати за такими ознаками (табл. 7.1).

Таблиця 7.1

Класифікація активів підприємства

 

Ознака класифікації	Види
За формою існування	Матеріальні активи Нематеріальні активи Грошові (фінансові) активи
За характером участі у господарському процесі відповідно до особливостей їхнього обороту	Оборотні активи Необоротні активи
За характером участі у господарській діяльності	Операційні активи Інвестиційні активи
За характером фінансових джерел формування	Валові активи Чисті активи
За характером володіння	Власні активи Орендовані активи Безоплатно отримані активи
За ступенем агрегованості	Індивідуальні активи Групи активів Майнові комплекси
За ступенем ліквідності	Високоліквідні активи Середньоліквідні активи Низьколіквідні активи Неліквідні активи
За характером використання у виробничо- господарській діяльності	Продуктивні активи Непродуктивні активи
За характером розміщення щодо підприємства	Внутрішні активи Зовнішні активи

Складено на підставі [2, 6, 7].

 

Важливою ознакою групування статей активу балансу є ступінь їхньої ліквід- ності (швидкість перетворення на готівку). За цією ознакою всі активи балансу поділяють так:

• довготермінові (необоротні) активи (перший розділ активу балансу). До складу необоротних активів підприємства належать: основні засоби; капі- тальні інвестиції; довгострокові фінансові інвестиції; довгострокова дебі- торська заборгованість, інші необоротні активи тощо;
• поточні (оборотні) активи (другий розділ активу балансу). До оборотних ак- тивів підприємства належать: виробничі запаси сировини і матеріалів; запа- си малоцінних і швидкозношуваних предметів; незавершене виробництво; готова продукція, призначена до реалізації; дебіторська заборгованість (за продукцію, роботи, послуги, за розрахунками); гроші та їхні еквіваленти; поточні фінансові інвестиції (короткотермінові фінансові вкладення), інші оборотні активи тощо.

Активи підприємства використовують як у внутрішньому обороті, так і за межами суб’єкта господарювання (дебіторська заборгованість, придбання цінних паперів інших підприємств).

Вкладення коштів підприємства в його активи має вирішальне значення для забезпечення фінансово-господарської діяльності та підвищення її ефективності. Фінансовий стан підприємства залежить від обсягу капіталу, вкладеного у сферу виробництва (основні й оборотні засоби) та у сферу обігу (засоби обігу), а також оптимальності їхнього співвідношення. З огляду на це важливо аналізувати ди- наміку та структуру активів підприємства.

Крім того, поділ активів підприємства на оборотні й необоротні пов’язаний з термінами та особливостями їхнього використання у фінансово-господарській діяльності. Необоротні активи призначені для тривалого використання в процесі фінансово-господарської діяльності. Кошти, інвестовані в необоротні активи, є певною мірою знерухомленими, вилученими з обороту на тривалий період, і не можуть бути оперативно використані на інші цілі. Тому інвестиції в необоротні активи, зазвичай, проводять з довготермінових джерел фінансування і докладно оцінюють з погляду їхньої доцільності.

Важливою складовою необоротних активів є основні засоби, оскільки вони необхідні для організації будь-якого виробничого процесу. До основних засобів належать будівлі та споруди, машини й обладнання, транспортні засоби, інстру- менти, прилади й інвентар, інші основні засоби. Кошти, інвестовані в основні засоби, як і самі основні засоби, часто називають основним капіталом.

У складі необоротних активів також виділяють нематеріальні активи, які ста- новлять більш чи менш суттєву частку необоротних активів залежно від специфіки діяльності підприємства, його фінансової та інвестиційної політики. Нематеріальні активи – це об’єкти права інтелектуальної власності, а також інших аналогічних прав, визначених у законодавчому порядку об’єктом права власності [5]. У будь- якому разі це активи, які досить швидко нарощують або, навпаки, втрачають ринкову вартість унаслідок швидкого морального старіння. Їхню вартість досить часто, незважаючи на тенденцію до зростання ролі у фінансово-господарській діяльності, не враховують у ході обчислення власного капіталу підприємства.

Основні засоби та нематеріальні активи неодноразово застосовують у ви- робничому процесі. У ході виробничого використання їхня вартість поступово зменшується внаслідок фізичного та морального зношення і переноситься на вартість виробленої продукції.

Довготермінові фінансові вкладення характеризують інвестиційну діяльність підприємства, безпосередньо не пов’язану з його основною діяльністю (якщо це не є вкладеннями в дочірні або асоційовані компанії). Кошти, вкладені в такий спосіб, є вилученими з господарського обороту і їхня наявність може бути ви- правданою лише в разі високої прибутковості інвестицій та наявності вільних фінансових ресурсів, які не передбачено використовувати для розширення ви- робничої діяльності.

Вагому частину оборотних активів підприємства становлять товарно-мате- ріальні цінності (запаси), які повністю використовують протягом одного вироб- ничого циклу. Вартість використаних оборотних активів переносять на вартість виготовленої продукції, а самі активи постійно поновлюють для забезпечення неперервності виробничого процесу.

Певна частина оборотних активів підприємства постійно перебуває у грошо- вій формі. Вона призначена для розрахунків з постачальниками, працівниками підприємства, бюджетом, виконання зобов’язань перед кредиторами, засновни- ками, банківськими установами й іншими економічними суб’єктами.

Кошти, інвестовані в оборотні активи підприємства, називають оборотним ка- піталом. Важливими характеристиками стану оборотних коштів на підприємстві є чистий оборотний капітал, який визначають як різницю між оборотними активами та поточними зобов’язаннями, а також власний оборотний капітал, який об’єднує оборотні активи, придбані за власні кошти.

Структуру активів підприємства визначають галузеві особливості його діяль- ності, специфіка постачання та збуту, фінансова політика, яку проводять держава та кожне підприємство зокрема, інші чинники.

Одним з найважливіших завдань на підприємстві є управління операційними активами. Операційні активи – це сукупність майнових цінностей, які безпосеред- ньо використовують у виробничій діяльності суб’єкта господарювання, ці активи мають пріоритетне значення у його сукупних активах.

Управління операційними активами (як і вся система фінансового менедж- менту) спрямоване на зростання ринкової вартості підприємства. У процесі до- сягнення цієї мети необхідно вирішувати низку завдань [1, 7, 15]:

• формування достатнього обсягу і необхідного складу активів, що забез- печують визначені обсяги та темпи розвитку операційної діяльності. Це реалізують  визначенням потреби в активах, оптимізацією співвідношення їхніх окремих видів і залученням найефективніших з позицій рівня про- дуктивності та потенційної прибутковості;

• максимізація прибутковості (рентабельності) використання активів за ви- значеного рівня комерційного ризику, що передбачає оптимізацію напрямів операційної діяльності;
• мінімізація рівня комерційного ризику використання активів за визначе- ного рівня їхньої прибутковості (рентабельності), якої досягають диверси- фікацією операцій, уникненням окремих видів ризику, запровадженням внутрішнього і зовнішнього страхування;
• забезпечення стійкої платоспроможності підприємства завдяки підтри- манню достатнього рівня ліквідності активів. Таке завдання вирішують за допомогою управління залишками грошових активів та їхніх еквівалентів. Платоспроможність забезпечує високий рівень ліквідності готової продук- ції, дебіторської заборгованості, короткотермінових фінансових вкладень;
• оптимізація обороту активів, якої досягають ефективним управлінням грошо- вими і матеріальними потоками активів, забезпеченням синхронності форму- вання окремих видів активів, пов’язаних з операційною діяльністю, мінімізацією сукупних витрат на організацію обороту активів у всіх їхніх формах.

 

• Методи оцінювання вартості активів у господарській діяльності

У практиці фінансового менеджменту формування та використання активів передбачає їхню відповідну оцінку. Це пов’язано практично з усіма випадками організації руху активів та проведення відповідних розрахунків. У разі заснування підприємства або його ліквідації, під час операцій купівлі–продажу, реорганізації підприємства та безлічі інших розрахункових операцій, визначення реальної вар- тості майна стає об’єктивно необхідним для всіх учасників економічного процесу. Реальну вартість активів потрібно визначати в таких випадках:

• під час купівлі–продажу активів;
• ухвалення рішень про надання іпотечних кредитів;
• відшкодування збитків страхувальником майна;
• оподатковування угод з нерухомістю;
• реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення тощо) підприємств;
• лізингових операціях;
• визначення кредитоспроможності та вартості застави за умови кредиту- вання позичальника
• визначення майбутньої вартості активів у разі реалізації інвестиційних проектів тощо.

Це потребує, з огляду на особливості самих активів та їхнє використання, застосування різних підходів до оцінювання їхньої вартості як загалом по підпри- ємству, так і в розрізі окремих видів активів.

Оцінювання передбачає наявність об’єкта та суб’єкта оцінки. Об’єктом оці- нювання є рухоме і нерухоме майно підприємства у сукупності з правами, якими наділений його власник. Суб’єктами оцінювальної діяльності є [4]:

• суб’єкти господарювання, які зареєстровані в обумовленому законодав- ством порядку фізичні особи-суб’єкти підприємницької діяльності, а також юридичні особи незалежно від їхньої організаційно-правової форми та форми власності, у складі яких є хоча б один працівник із сертифікатом оцінювальної діяльності;
• органи державної влади та органи місцевого самоврядування, що отри- мали повноваження на ведення оцінювальної діяльності та в складі яких працюють оцінювачі.

В оцінюванні активів повинні бути враховані [4]:

• організаційно-правова форма підприємства;
• стан ринку постачання матеріально-технічних ресурсів;
• стан ринку збуту продукції (товарів, робіт, послуг);
• економіко-правові умови господарської діяльності (ліцензування, квотуван- ня, ціноутворення, наявність державної підтримки, система оподаткування, антимонопольні та економічні вимоги тощо);
• фінансовий стан підприємства на дату проведення оцінювання та за по- передній період;
• прогноз виробничої та інших видів діяльності, потреби в інвестиціях і дже- рела їхнього фінансування;
• структура активів та їхня спроможність генерувати прибуток;
• ступінь фізичного і морального зношення окремих видів активів;
• ефективність віддачі нематеріальних активів та низка інших чинників. Особливістю процесу оцінювання вартості майна підприємства є його багатосторонній характер, оскільки потрібно враховувати не тільки витрати на створення чи придбання об’єкта. У ході оцінювання особливо важливо брати до уваги сукупність ринкових чинників, зокрема, чинники часу і ризику, ринкову кон’юнктуру, рівень конкуренції, особливості оцінюваного об’єкта тощо.

Сукупність активів підприємства як цілісного майнового комплексу потре- бує дещо інших підходів до оцінки їхньої вартості порівняно з оцінкою окремих об’єктів або видів активів. Наприклад, необхідно враховувати витрати праці на формування такого цілісного майнового комплексу, оптимальність пропорцій сформованої структури його активів і їхню спроможність генерувати прибуток, ступінь фізичного та морального зношення окремих видів активів, ефективність віддачі нематеріальних активів тощо.

Оцінка майна та майнових прав – це процес визначення їхньої вартості на дату оцінки за процедурою, передбаченою нормативно-правовими актами з оцінки майна, вона є наслідком практичної діяльності суб’єкта оцінювальної діяльності. В Україні оцінку майна (активів) регулюють Закон України “Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні” [4] та інші норма- тивно-правові акти з оцінки майна, якими є відповідні положення (національні стандарти), методики з оцінки майна, затверджені Кабінетом Міністрів України

10, 12–14].

Оцінку майна проводять на підставі договору між суб’єктом оцінювальної ді- яльності та суб’єктом господарювання – замовником оцінки або на підставі ухвали суду про призначення експертизи щодо оцінки майна. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування проводять відповідну оцінку самостійно на підставі наказу керівника.

Майно оцінюють у випадках, передбачених законодавством України, міжна- родними угодами, на підставі договору, а також на вимогу однієї зі сторін угоди та за згодою сторін.

Згідно з Національним стандартом № 3 “Оцінка цілісних майнових комплек- сів”, для проведення оцінки цілісного майнового комплексу використовують такі головні методичні підходи: майновий, дохідний, порівняльний [13].

Майновий підхід застосовують для визначення ринкової вартості цілісного майнового комплексу у разі, коли саме зазначений підхід відображає типову логіку потенційних покупців, яка ґрунтується на усталеній практиці, зокрема, під час оцін- ки цілісного майнового комплексу, ринкову вартість якого визначають поточною вартістю ймовірного результату ліквідації зазначеного майнового комплексу [3]. Головним методом майнового підходу до оцінки цілісного майнового комп- лексу є метод нагромадження активів. Оцінювачі можуть застосовувати метод поточної вартості ймовірного результату ліквідації цілісного майнового комплексу, а також інші методи майнового підходу, доцільність яких у конкретній ситуації необхідно обґрунтувати.

Метод нагромадження активів полягає у визначенні чистої вартості активів цілісного майнового комплексу. Чисту вартість активів цілісного майнового комп- лексу знаходять як різницю між вартістю активів та вартістю його зобов’язань, визначених на дату оцінки відповідно до вимог стандарту [13].

Дохідний підхід до оцінювання цілісного майнового комплексу ґрунтується на застосуванні оцінювальних процедур переведення очікуваних доходів (чис- тих грошових потоків або дивідендів) у вартість цілісного майнового комплексу. Оцінку цілісного майнового комплексу проводять з урахуванням поточного фі- нансового стану підприємства (цілісний майновий комплекс якого оцінюють), та прогнозних показників діяльності такого майнового комплексу. Головним ме- тодом дохідного підходу, який застосовують для оцінювання цілісних майнових комплексів, є метод дисконтування грошового потоку.

У порівняльному підході до оцінки цілісних майнових комплексів викорис- товують метод ринку капіталу та метод ринкових угод.

Загальним для методів порівняльного підходу є етап формування переліку подібних цілісних майнових комплексів, які використовуватимуть як об’єкти по- рівняння, та збирання інформації про них. Перелік подібних цілісних майнових комплексів формують з урахуванням таких критеріїв, як належність цілісного майнового комплексу (підприємства) певній галузі, його розмір, одно- або багато- продуктовість бізнесу, ринки збуту продукції (товарів, робіт, послуг), структура ак- тивів та інвестованого капіталу, місцезнаходження й інших вагомих критеріїв [13]. До майна, яке включають у сукупну вартість цілісного майнового комплексу, належать:

• необоротні активи (основні засоби, нематеріальні активи, незавершене будівництво, довгострокові фінансові інвестиції, довгострокова дебіторська заборгованість, відстрочені податкові активи, інші необоротні активи);
• оборотні активи (запаси, векселі одержані, дебіторська заборгованість за товари, роботи, послуги, дебіторська заборгованість за розрахунками й інша поточна дебіторська заборгованість, поточні фінансові інвестиції, гроші та їхні еквіваленти, витрати майбутніх періодів, інші оборотні активи).

Об’єкти фінансового лізингу, які обліковують на балансі державного підпри- ємства (лізингоодержувача), у сукупну вартість цілісного майнового комплексу не включають [14].

Чисту вартість (ЧВ) цілісного майнового комплексу підприємства визначають за формулою

ЧВ = (НА + ОА) – (ДЗ + ПЗ),                                 (7.1)

де НА – вартість необоротних активів; ОА – вартість оборотних активів; ДЗ – вар- тість довготермінових зобов’язань; ПЗ – вартість поточних зобов’язань [14].

На практиці використовують різні методи оцінки вартості активів: балансо- вої оцінки, оцінювання вартості заміщення, оцінювання ринкової вартості, оці- нювання майбутнього грошового потоку, оцінювання на підставі регресивного моделювання, експертний метод та ін. Кожний з них має свої різновиди (табл. 7.2). Огляд методів оцінки сукупної вартості активів підприємства як цілісного майнового комплексу засвідчує, що жодний із них не є ідеальним, оскільки вони мають як переваги, так і недоліки. На практиці, зазвичай, використовують не один, а декілька методів, що дає змогу визначити діапазон цієї вартості в мінімальній і максимальній межах та найбільше наблизитися до її реального значення.

 

Таблиця 7.2

Методи оцінки вартості активів

 

Різновид методу	Формула або процес розрахунку	Коментар
1	2	3
I. Метод балансової оцінки сукупної вартості активів
Розрахунок фактичної вартості чистих активів	ЧА = ОЗ + НмА + НКВ + ВУ + 3 ± (ФА – ФЗ),                     (7.2) де ОЗ – вартість основних засобів; НмА – залишкова вартість нематеріаль- них активів; НКВ – вартість незаверше- них капітальних вкладень; ВУ – вартість устаткування, призначеного для монтажу; – запаси; ФА – фінансові активи; ФЗ – фінансові зобов’язання	Метод дає змогу розраху- вати вартість чистих акти- вів, сформованих лише з власного капіталу підпри- м тв
Розрахунок вартості активів за поновлю- вальною вартістю	Чав = ЧА ± ПА,                  (7.3) де ЧА – фактично відображена вартість чистих активів; ПА – результати переоцін- ки окремих активів з урахуванням індексу інфляції	Метод передбачає, що фактично відображена в балансі вартість активів повинна бути скоригова- на з урахуванням зміни індексу цін на момент оці- н в нн
Розрахунок вартості продуктивних активів	Чпа = А ± ПА – Ан + Ао – ФЗ,     (7.4) де А – загальна вартість активів підпри- ємства за балансовою оцінкою; ПА – ре- зультати переоцінки окремих активів з урахуванням індексу інфляції; Ан – реаль- на вартість непродуктивних активів під- приємства, відображених у його балансі; Ао – реальна вартість орендованих ак- тивів, які відображені на позабалансових рахунках підприємства; ФЗ – фінансові зобов’язання	Оцінка за вартістю продук- тивних активів дає змогу одержати реальну вартість чистих активів підпри- ємства, які безпосередньо формують результати його фінансово-господарської діяльності. Із загальної вар- тості активів підприємства з балансу вилучають не- продуктивні активи
II. Метод оцінки вартості заміщення (“затратний метод”)
Оцінка вартості фак- тичного комплексу активів	ПЗА = (ПЗА – ЗнА ) + ФА, ЧЗА = ПВЗА – ФЗ,                  (7.5) де ПЗА – повна вартість заміщення ак- тивів підприємства; ЧЗА – вартість замі- щення чистих активів підприємства; ПЗА – повна вартість заміщення -го виду акти- ву; ЗнА н ш ння і-го активу; ФА – вар- тість усіх фінансових активів підприєм- ства, що не підлягає переоцінці; ФЗ – сума фінансових зобов’язань підприємства	Оцінка активів за фактич- ним комплексом активів дає змогу врахувати не тільки аналогічну вартість окремих елементів активів підприємства, а й реальну суму їхнього зношення

 

Продовження табл. 7.2

 

Оцінка вартості замі- щення активів з ураху- ванням гудвіла	ПЗАг = ПЗА + Г, ЧЗАг = ЧЗА + Г,              (7.6) д ПЗАг/ЧЗАг – повна вартість заміщення активів / вартість заміщення чистих акти- вів підприємства з урахуванням гудвіла; ПЗА – повна вартість заміщення активів підприємства; ЧЗА – вартість заміщення чистих активів підприємства; Г – сума гудвіла, розрахована щодо цього підпри- ємств	Під час продажу суб’єкта господарювання гудвіл є різницею між ринковою і балансовою вартістю під- приємства або вартістю за- міщення чистих активів
а) оцінка гудвіла на підставі середньогалу- зевої суми прибутку	Г = ЧП – (А×НРА),           (7.7) де ЧП – середньорічна сума чистого при- бутку підприємства (прибуток після опо- даткування); А – середньорічна вартість активів підприємства; НРА – середньога- лузева норма рентабельності активів	У цьому випадку гудвіл ха- рактеризують як надприбу- ток підприємства, вираже- ний сумою синергетичних ефектів щодо середньої норми прибутку, який гене- рують активи
б) оцінка гудвіла на під- ставі обсягу реалізації продукції	Г = ЧП – (ОР×Мп/п),                (7.8) де ОР – середньорічний обсяг реалізації продукції підприємства; Мп/п – мульти- плікатор, прибуток / обсяг продажу, або середньогалузевий коефіцієнт рентабель- ності реалізації продукції	У цьому випадку основою оцінки слугує так званий мультиплікатор – коефіці- єнт, який розраховують ді- ленням прибутку на обся- ги продажу (характеризує питому вагу суми чистого прибутку в обсязі реаліза- ції продукції)
III. Метод оцінки ринкової вартості цілісного майнового комплексу
Оцінка активів акціо- нерних товариств, ак- ції яких котируються на фондових біржах	ЧАр = Кас×(АЕ – АВ),          (7.9) де ЧАр – ринкова вартість чистих активів АТ; КАс – середній рівень котирування акцій підприємства, що є в обігу на фон- довому ринку; АЕ – кількість емітованих акцій; АВ – кількість акцій, викуплених підприємством	Метод ґрунтується на рин- кових індикаторах цін ку- півлі–продажу аналогічної сукупності активів підпри- ємств. Оцінку за вартістю, що котирується, можна робити на акціонерних то- вариствах, чиї акції вільно обертаються на фондовому ринку. Основою такої оцін- ки є фактичне котирування (середня ринкова вартість) однієї акції
Оцінка за аналогічною ринковою вартістю	У разі використання цього методу вивчають ціни купівлі–продажу ана- логічних цілісних майнових комплексів. Підприємство-аналог підбира- ють для оцінювання з урахуванням його галузевої належності, регіону розміщення, розміру і структури активів, стадії життєвого циклу і низки інших чинників. Оцінка вартості цим методом передбачає, що цілісні майнові комплекси мають для покупців однакову споживчу вартість

 

Закінчення табл. 7.2

 

1
IV. Метод оцінки активів на підставі регресивного моделювання
Оцінка на підставі внутрішніх чинників	Метод передбачає прогнозування вартості цілісного майнового комп- лексу на підставі багатофакторних моделей регресії, у яких чинниками є параметри майбутньої господарської діяльності (прогнозований об- сяг реалізації продукції, вартість чистих активів, коефіцієнт рентабель- ності реалізації продукції, коефіцієнт рентабельності власного капіталу тощо)
Оцінка з урахуванням зовнішніх чинників	У разі застосування цього методу оцінки активів до регресивної моделі вводять як внутрішні, так і зовнішні чинники, пов’язані з прогнозованою зміною кон’юнктури товарного і фінансового ринку, очікуваною зміною форм державного регулювання господарської діяльності підприємства, характером майбутньої зміни окремих макроекономічних показників тощо
V. Експертний метод
Метод використовують для визначення вартості цілісного майнового комплексу. Необхідність його застосування пов’язана з тим, що така оцінка з огляду на різноманітність чинників і умов, які визначають її кінцевий результат, не може цілком ґрунтуватися лише на кількісних методах, роз- глянутих вище. Тому таку оцінку часто доручають незалежним експертам-оцінювачам майна, що поряд з кількісними методами використовують якісні параметри конкурентної, технологічної, фінансової, кадрової й іншої діагностики діяльності підприємства

Складено на підставі [1, 6, 7, 15].

• Політика фінансування і формування структури оборотних активів

Управління оборотними активами на підприємстві є найбільшою і однією з найскладніших частин загального управління активами.

Оборотні активи – частина майна підприємства, втілена в товарно-матері- альних запасах, незавершених розрахунках, залишках грошових коштів, фінан- сових вкладеннях тощо

Їхнє використання пов’язане з забезпеченням господарського (виробничого) процесу протягом одного виробничого циклу. У цьому їхня ключова відмінність від необоротних активів. У бухгалтерському обліку до таких активів належать засоби, які споживають або реалізують протягом одного операційного циклу чи протягом року. Оборотними активами підприємства є сировина, матеріали, комплектувальні вироби, паливо, тара, малоцінні та швидкозношувані предмети, готова продукція, цінні папери, грошові кошти тощо. Такі активи, як дебіторська заборгованість, незавершене виробництво, витрати майбутніх періодів, є осо- бливими оборотними активами, які певною мірою відображають недосконалість, незавершеність та неперервність виробничого процесу.

Для оборотних активів підприємства характерні такі зн к [7, 15]:

 

• вони мають бути заздалегідь вкладені, тобто авансовані до отримання ви- торгу від реалізації продукції;
• як ліквідні ресурси, повинні постійно поновлюватися в господарському обігу;
• абсолютна потреба в оборотних активах залежить від обсягу господарської діяльності, умов постачання і збуту, податкової системи тощо.

Використовують оборотні активи як у сфері виробництва, так і в сфері обігу. Активи, залучені безпосередньо у виробничому процесі протягом одного опера- ційного циклу, повністю переносять вартість на вартість виробленої продукції (ви- конаних робіт, наданих послуг) і постійно змінюють початкову форму. Активи, які безпосередньо не застосовують у процесі виробництва, обслуговують кругообіг капіталу підприємства та об’єднують процеси виробництва й реалізації продукції. Оборотні активи трансформують у грошові кошти протягом одного операцій- ного циклу: грошові кошти авансують у виробничі запаси, у процесі виробництва створюють нову продукцію, товар реалізують (можливо, на умовах комерційного кредиту, що зумовлює появу дебіторської заборгованості), виторг за реалізовану продукцію надходить на поточний рахунок і його авансують у виробництво. Якщо підприємство функціонує ефективно, то процес кругообігу оборотного капіталу забезпечує неперервність виробничого процесу та зростання капіталу підпри- ємства, оскільки в цьому випадку виторг від реалізації продукції перевищуватиме  кошти, авансовані у виробництво.

Оборотні активи можна поділити на такі складові: запаси, дебіторську заборго- ваність, грошові кошти, високоліквідні цінні папери та витрати майбутніх періодів. Запаси – це активи, які утримують на підприємстві для подальшого продажу,  або вони перебувають у процесі виробництва з метою виготовлення продукції та її подальшої реалізації. Запаси об’єднують:

• сировину, основні й допоміжні матеріали, комплектуючі вироби та інші матеріальні цінності, призначені для виробництва продукції (виконання робіт, надання послуг), обслуговування виробництва й адміністративних потреб;
• незавершене виробництво у вигляді не завершених обробкою й складанням деталей, вузлів, виробів та не завершених технологічних процесів;
• готову продукцію, виготовлену на підприємстві та призначену для продажу;
• товари у вигляді матеріальних цінностей, які придбані (отримані) та які утримує підприємство з метою подальшого продажу;
• малоцінні та швидкозношувані предмети, які використовують протягом одного року або одного операційного циклу, якщо він триває більше одного року.

Запаси оцінюють за одним із методів, наведених у Додатку ІІІ.

У бухгалтерському обліку та звітності запаси відображають за найменшою з двох оцінок: первісною вартістю або чистою вартістю реалізації. За чистою вартіс- тю реалізації їх відображають тоді, коли на дату балансу їхня ціна знизилась або  вони зіпсовані, застаріли чи іншим чином втратили первісно очікувану вартість. Чисту вартість реалізації визначають за кожною одиницею запасів відрахунком з очікуваної ціни продажу очікуваних витрат на завершення виробництва та збут [9]. Дебіторська заборгованість – це заборгованість перед підприємством його постачальників, споживачів продукції, інших юридичних та фізичних осіб, фінансових і податкових органів.

До складу оборотних активів належить тільки поточна дебіторська забор- гованість, яка виникає в процесі нормального операційного циклу або буде по- гашена протягом дванадцяти місяців із дати балансу. Довгострокову дебіторську заборгованість, термін погашення якої більше одного року, включають до складу необоротних активів.

Поточна заборгованість споживачів та постачальників є об’єктивним резуль- татом господарської діяльності підприємства, має регулярний характер і пов’язана із затримками в оплаті поставок, робіт, послуг або з реалізацією продукції на умовах комерційного кредиту. Таку заборгованість визнають активом одночасно з визнанням доходу від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) і включають до підсумку балансу за чистою реалізаційною вартістю.

До заборгованості, яка не пов’язана з реалізацією продукції (робіт та послуг), зачисляють заборгованість за розрахунками з бюджетом, заборгованість із на- рахованих доходів, інші види заборгованості.

Дебіторська заборгованість за розрахунками з бюджетом – це заборгованість фінансових і податкових органів перед підприємством, а також переплата за по- датками, зборами та іншими платежами до бюджету. Дебіторська заборгованість із нарахованих доходів показує суму нарахованих, але не одержаних підприєм- ством дивідендів, відсотків, роялті, інших доходів та винагород, які мають надійти. Грошові кошти та поточні фінансові інвестиції є найбільш ліквідними обо- ротними активами підприємства. Грошові кошти – це кошти в національній та іноземній валюті у касі підприємства, на поточних та інших рахунках у банках, які можуть бути використані для поточних операцій: розрахунків із постачальниками, бюджетом та іншими централізованими фондами держави, працівниками, іншими  суб’єктами ринку.

Поточні фінансові інвестиції – це інвестиції на термін не більше одного року, які можуть бути вільно реалізовані в будь-який момент. До таких інвестицій на- лежать вкладення в короткострокові державні цінні папери (облігації, векселі, казначейські зобов’язання), комерційні цінні папери, емітовані іншими суб’єктами ринку, – фінансовими інститутами та корпораціями, банківські депозити тощо. Часто високоліквідні фінансові інвестиції називають еквівалентами грошових коштів, оскільки вони можуть бути швидко перетворені в грошові кошти і забез- печують виконання зобов’язань підприємства перед кредиторами.

Витрати майбутніх періодів – поточні витрати підприємства на виробництво продукції в майбутньому. Це головно витрати на підготовку майбутнього вироб- ництва.

У процесі ведення підприємством фінансово-господарської діяльності обсяги наявних коштів постійно змінюються. У цьому разі якщо підприємство функціонує в умовах розвиненого фінансового ринку, то воно має змогу підвищити ефек- тивність управління вільними коштами, вкладаючи частину з них у ліквідні цінні папери. Це дає змогу в будь-який момент виконати зобов’язання перед кредито- рами і водночас отримати стабільний, хоча й невисокий дохід.

У ході управління оборотними активами важливо враховувати їхні особли- вості (переваги та недоліки) порівняно з необоротними активами.

До основних переваг належать: можливість швидкої зміни форми оборотних активів, вища ліквідність, перебування частини оборотних активів у вигляді го- тових засобів платежу, можливість скорочення загальної потреби завдяки збіль- шенню швидкості обігу [1, 2, 6].

Недоліками оборотних активів можна вважати можливе інфляційне знеці- нення вільних грошових коштів, додаткові витрати на придбання, витрати на утримання оборотних активів, вищий рівень фінансових ризиків (спеціалізація запасів, особливо комплектувальних виробів).

Управління оборотними активами підприємства пов’язане з особливостями формування його операційного циклу. Операційний цикл – період повного обо- роту всієї суми оборотних активів, у процесі якого відбувається зміна їхніх окре- мих видів. Він характеризує проміжок часу між придбанням виробничих запасів і отриманням грошових коштів від реалізації продукції

Важливою характеристикою операційного циклу є його тривалість. Вона охоплює період від моменту вкладення підприємством грошових коштів на при- дбання вхідних запасів матеріальних оборотних активів до надходження коштів від дебіторів за реалізовану їм продукцію.

Тривалість операційного циклу обчислюють за формулою

Т ц = ТО м + ТОгп + ТОдз                                                                         (7.10)

де ТО м – тривалість обороту запасів сировини, матеріалів та інших матеріальних факторів виробництва у складі оборотних активів, дні; ТОгп  тривалість обороту запасів готової продукції, дні; ТОдз – тривалість інкасації поточної дебіторської заборгованості, дні.

У процесі управління оборотними активами в межах операційного циклу виділяють дві його складові: виробничий цикл і фінансовий цикл.

Виробничий цикл підприємства характеризує період повного обороту ма- теріальних елементів оборотних активів, починаючи з надходження сировини, матеріалів і напівфабрикатів та закінчуючи моментом відвантаження виготовленої з них готової продукції покупцям.

Тривалість виробничого циклу Т ц визначають за формулою

Т  = ТО м + ТОнв + ТОгп                                                                      (7.11)

де ТОнв – тривалість обороту середнього обсягу незавершеного виробництва, дні. Фінансовий цикл (цикл грошового обороту) підприємства – період між почат- ком оплати постачальникам за отриману від них сировину, матеріали (погашенням кредиторської заборгованості) і початком надходження грошових коштів від покупців за продукцію (погашення дебіторської заборгованості).

Тривалість фінансового циклу Тфц обчислюють так:

Тфц = Т  + ТОдз + ТОк                                                                (7.12)

де ТОк – середня тривалість обороту поточної кредиторської заборгованості.

У процесі аналізу структури оборотних активів у минулому періоді розгля- дають динаміку загального обсягу оборотних активів підприємства, темпи зміни середньої їхньої суми в зіставленні з темпами зміни обсягу реалізації продукції, оцінюють динаміку питомої ваги оборотних активів у загальній сумі активів під- приємства, динаміку складу оборотних активів підприємства в розрізі основних їхніх видів: запасів сировини, матеріалів і напівфабрикатів; запасів готової про- дукції, дебіторської заборгованості, залишків грошових коштів.

Вибір політики формування оборотних активів підприємства відображає за- гальну стратегію фінансового управління підприємством із позицій прийнятного співвідношення рівня рентабельності та ризику фінансової діяльності.

Напрям оптимізації обсягу оборотних активів залежить від обраного підходу до їхнього формування. Оптимізація обсягу оборотних активів спрямована на забезпечення визначеного співвідношення ефективності їхнього використання і ризику та першочергово передбачає реалізацію заходів, спрямованих на ско- рочення тривалості операційного циклу підприємства. Водночас зменшення тривалості окремих циклів (фінансового, виробничого) не повинно призводити до зниження обсягів виробництва та реалізації продукції.

Оптимізація співвідношення постійної та змінної частин оборотних активів зорієнтована на врахування сезонних особливостей виробництва. Коливання в розмірах потреби в окремих видах оборотних активів можуть бути викликані й сезонними особливостями попиту на продукцію підприємства.

Наступний етап управління оборотними активами передбачає забезпечення необхідної їхньої ліквідності. Загальний рівень ліквідності повинен забезпечувати необхідний рівень платоспроможності підприємства за поточними фінансови- ми зобов’язаннями. З цією метою з урахуванням обсягу й графіка майбутнього платіжного обороту повинна бути визначена частина оборотних активів у формі грошових коштів, високо- і середньоліквідних активів.

Оборотні активи повинні приносити визначений прибуток у разі їхнього використання у виробничо-збутовій діяльності підприємства. Водночас окремі види оборотних активів можуть забезпечувати підприємству прямий прибуток у процесі фінансової діяльності у формі відсотків і дивідендів. Тому складовою частиною політики управління оборотними активами є забезпечення своєчасного використання тимчасово вільного залишку грошових активів для формування ефективного портфеля короткострокових фінансових вкладень.

У процесі розроблення політики управління оборотними активами форму- ються підходи до вибору конкретної структури джерел фінансування їхнього приросту з урахуванням тривалості окремих стадій фінансового циклу й оцінки вартості залучення фінансового капіталу.

Реалізація окремих етапів управління передбачає визначення (розрахунок) показників стану оборотних активів, наведених у Додатку IV.

Для ефективного функціонування в ринковому середовищі кожне підприємство зобов’язане забезпечувати ефективне використання і прискорення оборотності оборотних коштів, підтримувати на достатньому рівні платоспроможність та ліквідність балансу.

За цих умов суб’єкту господарювання необхідно розробляти політику комплексного оперативного управління оборотними активами, яка полягає у такому [11, 15]:

• виборі оптимального рівня і раціональної структури оборотних активів з урахуванням специфіки діяльності підприємства;
• визначенні розміру і структури джерел фінансування оборотних активів. Розрізняють три типи політики комплексного оперативного управління оборотними активами: агресивну, консервативну і помірковану.

Агресивна політика в управлінні оборотними активами має такі ознаки:

• суб’єкт господарювання проводить фінансово-господарську діяльність без обмеження збільшення обсягу оборотних активів;
• підприємство нагромаджує запаси сировини, матеріалів і готової продукції у понаднормативних обсягах, збільшує дебіторську заборгованість і вільні залишки коштів на рахунках у банках.

Агресивній політиці управління короткостроковими пасивами підприємства відповідає значна питома вага (понад 50 %) короткострокових кредитів і позик у загальній сумі джерел коштів. Така політика не забезпечує, зазвичай, високої рентабельності активів, а несприятливі зовнішні умови на товарному ринку можуть спричиняти зниження фінансової стійкості і втрату платоспроможності. Ознаками консервативної політики управління оборотними активами характерними є те, що підприємство стримує зростання поточних активів і прагне їх мінімізувати. У цій ситуації питома вага оборотних активів у загальному обсязі майна становить до 40 %, скорочується період їхньої оборотності. Таку політику підприємство проводить за умов достатньої визначеності. Тобто заздалегідь відомі умови й обсяги продажів, терміни надходження коштів і платежів, є необхідні товарно-матеріальні запаси, а терміни їхнього постачання наперед визначено.

Консервативну політику управління оборотними активами проводять за умов стабільної фінансово-господарської діяльності підприємства для забезпечення високої рентабельності активів. Проте через непередбачені тенденції зміни кон’юнктури на товарному і фінансовому ринках можуть виникати ризики неплатоспроможності. Ця політика передбачає відсутність або низьку питому вагу короткострокових кредитів і позик у валюті балансу. У такому випадку необоротні та оборотні активи покривають тільки власним капіталом і довгостроковими зобов’язаннями.

Поміркована політика управління оборотними активами підприємства є проміжною. Для неї характерний середній рівень рентабельності й оборотності активів

Зазначимо, що у разі консервативної політики управління оборотними активами їй може відповідати поміркований або консервативний тип політики управління короткостроковими зобов’язаннями. Поміркованій політиці управління оборотними активами може відповідати будь-який тип управління короткостроковими зобов’язаннями. У разі проведення агресивної політики управління оборотними активами можна використовувати агресивний або поміркований тип управління короткостроковими зобов’язаннями.

Отже, вибір відповідних джерел фінансування для проведення політики управління оборотними активами підприємства визначає у підсумку співвідношення параметрів ефективності використання оборотного капіталу і рівня ризику, що впливає на його фінансову стійкість та платоспроможність.

 

• Управління відновленням необоротних активів

Матеріально-технічною базою виробничого процесу на будь-якому підпри- ємстві є основні виробничі засоби. Початкове формування основних засобів, їхнє використання у процесі виробництва та подальше відтворення відбуваються внаслідок обігу фінансових ресурсів, які зосереджені у фондах цільового при- значення. В активі балансу (Форма № 1) основні засоби представлені у складі необоротних активів.

Необоротні активи – частина майна підприємства, яку багаторазово вико- ристовують у процесі господарської діяльності і переносять вартість на вартість виготовленої продукції нарахуванням амортизації.

Необоротні активи є найменш мобільною, проте важливою частиною майна підприємства.

 

• менший ризик впливу інфляційних процесів;
• тривалий період експлуатації;
• здатність давати прибуток у разі нестабільної господарської діяльності;
• можливості збільшення інтенсивності використання у виробничому про- цесі.

Недоліки використання необоротних активів такі:

• неможливість швидкої зміни структури;
• низький рівень маневреності;
• низький рівень ліквідності і, як наслідок, неспроможність забезпечити потік платежів за погіршення платоспроможності підприємства.

До необоротних активів належать: нематеріальні активи, незавершені ка- пітальні інвестиції, основні засоби, інвестиційна нерухомість, довгострокові  біологічні активи, довгострокові фінансові інвестиції, інші фінансові інвестиції, довгострокова дебіторська заборгованість, відстрочені податкові активи, інші необоротні активи [8].

Довгострокові необоротні активи передусім поділяють на матеріальні та не- матеріальні. Головними ознаками матеріальних активів є їхнє фізичне втілення (будинки, споруди, обладнання), використання безпосередньо в господарській діяльності, здатність приносити вигоду підприємству упродовж кількох облікових періодів. Нематеріальні активи від матеріальних відрізняються лише першою з названих ознак, вони не пов’язані з фізичними предметами. Вартість нематеріаль- них активів визначається наявністю у підприємства певних прав, використання яких дає змогу отримати вигоду від господарської діяльності.

Нематеріальні активи – немонетарні активи, які не мають матеріальної фор- ми та можуть бути ідентифіковані [8]. Нематеріальні активи – це частина активів підприємства, здатна приносити економічну вигоду протягом тривалого часу, для якої характерні відсутність матеріальної форми та невизначеність розмірів майбутніх прибутків від її використання. Поняття “нематеріальні активи” вико- ристовують для характеристики сукупності об’єктів інтелектуальної власності, до яких входять об’єкти промислової власності, об’єкти, які охороняються автор- ським правом і суміжними правами, інші (нетрадиційні) об’єкти інтелектуальної власності. Основними шляхами отримання нематеріальних активів суб’єктами господарювання може бути створення підприємством самостійно, купівля, обмін, отримання безкоштовно, внаслідок злиття та поглинання компаній чи як внеску власників підприємства до статутного фонду.

Залежно від можливого очікуваного строку використання нематеріальних активів формують політику їхньої амортизації. Питання про терміни використання нематеріальних активів у господарському процесі – одне з найбільш важливих та складних у процесі управління їхнім ефективним використанням. При визначенні строку корисного використання об’єкта нематеріальних активів слід ураховува- ти: строки корисного використання подібних активів; передбачене моральне зношення; правові або інші обмеження щодо строків його використання; очіку- ваний спосіб використання нематеріального активу підприємством; залежність строку корисного використання нематеріального активу від строку корисного використання інших активів підприємства. Оновлення нематеріальних активів здійснюють найчастіше шляхом заміни на новіші аналоги.

Незавершені капітальні інвестиції – це капітальні інвестиції суб’єкта госпо- дарювання в будівництво, виготовлення, реконструкцію, модернізацію (інші по- ліпшення, що збільшують первісну вартість), придбання об’єктів необоротних матеріальних активів (у тому числі необоротних матеріальних активів, призначе- них для заміни діючих, і устаткування для монтажу), введення яких в експлуатацію підприємством на дату балансу не відбулося.

Основні засоби суб’єкта господарювання – це матеріальні активи, які підпри- ємство утримує з метою використання їх у процесі виробництва або постачання товарів, надання послуг, передачі в оренду іншим особам або для здійснення адміністративних і соціально-культурних функцій, очікуваний строк корисного використання (експлуатації) яких більше одного року (або операційного циклу, якщо він довший за рік. Основні засоби функціонують у натуральній формі про- тягом тривалого часу як у сфері матеріального виробництва, так і в невиробничій сфері, їхня вартість поступово зменшується у зв’язку з фізичним та моральним зношенням. Зношення основних засобів – це сума амортизації об’єкта основних засобів з початку його корисного використання.

Ще одним елементом необоротних активів є інвестиційна нерухомість. Під інвестиційною нерухомістю розуміють власні або орендовані на умовах фінансової оренди земельні ділянки, будівлі, споруди, які розташовані на землі, утримувані з метою отримання орендних платежів та / або збільшення власного капіталу, а не для виробництва та постачання товарів, надання послуг, адміністративної мети або продажу в процесі звичайної діяльності.

Під довгостроковими фінансовими інвестиціями розуміються фінансові ін- вестиції на період понад один рік, а також усі інші інвестиції, котрі не можуть бути вільно реалізовані у будь-який момент. Довгостроковими інвестиціями можуть бути також і вкладення, які спочатку планувалося здійснювати на термін менше одного року у разі, якщо, виходячи із ситуації на ринку, підприємство не може реалізувати їх протягом року (низьколіквідні або неліквідні активи).

У довгострокові фінансові інвестиції можуть здійснюватися вкладення підпри- ємства з метою одержання прибутку, отримання контролю над іншими суб’єктами господарювання, створення інтегрованих корпоративних структур, диверси- фікації діяльності тощо. Зауважимо, що через інструментарій довгострокових фінансових інвестицій можна опосередковано здійснювати реальні інвестиції. Наприклад, замість вкладання коштів у придбання основних засобів для розвитку нового виробництва можна придбати контрольний пакет корпоративних прав підприємства, яке володіє відповідними необоротними активами.

Об’єктами довгострокового фінансового інвестування можуть бути: акції, об- лігації, ощадні та інвестиційні сертифікати, векселі, облігації державних та місцевих позик, вкладення в статутний капітал інших підприємств, створених на території країни та за кордоном.

До складу довгострокових фінансових інвестицій, що обліковуються за ме- тодом участі в капіталі, належать: фінансові інвестиції в асоційовані та дочірні підприємства, а також фінансові інвестиції у спільну діяльність із створенням юридичної особи (спільного підприємства).

Довгострокова дебіторська заборгованість – сума дебіторської заборгова- ності, яка не виникає в ході нормального операційного циклу та буде погашена після дванадцяти місяців з дати балансу.

 

Під відстроченими податковими активами розуміють суму податку на при- буток, що підлягає відшкодуванню у наступних періодах унаслідок: тимчасової податкової різниці, що підлягає відрахуванню; перенесення податкового збитку, не включеного до розрахунку зменшення податку на прибуток у звітному періоді; перенесення на майбутні періоди податкових пільг, якими скористатися у звітному періоді неможливо [8].

Як уже зазначено, за характером участі у господарській діяльності активи класифікують на операційні та інвестиційні. До операційних необоротних активів, які безпосередньо використовують у господарській діяльності для отримання операційного прибутку, належать виробничі необоротні активи та нематеріальні активи, які обслуговують операційний процес. Інвестиційні необоротні активи безпосередньо пов’язані з інвестиційною діяльністю суб’єкта господарювання; до них належать незавершені капітальні інвестиції, довгострокові фінансові інвес- тиції, довгострокова дебіторська заборгованість, відстрочені податкові активи, нематеріальні активи, які не обслуговують операційного процесу.

Особлива увага менеджменту суб’єкта господарювання має бути зосеред- жена на управлінні операційними необоротними активами. Стратегію управлін- ня операційними необоротними активами головно визначає специфіка їхнього вартісного обороту

Головна мета управління операційними необоротними активами – оптиміза- ція структури, забезпечення своєчасного оновлення й підвищення ефективності  їхнього використання [17, c. 269].

Аналітичне оцінювання стану та рівня використання наявних активів полягає у дослідженні низки взаємопов’язаних показників. Метою аналізу є визначення динаміки обсягу та складу, стану та ефективності використання необоротних ак- тивів підприємства. Аналіз динаміки і структури операційних необоротних активів проводять за допомогою вивчення таких загальних показників:

• темпів зростання обсягу необоротних активів;
• співвідношення темпів зростання обсягу необоротних активів і обсягів ви- робництва та реалізації продукції;
• співвідношення матеріальних і нематеріальних операційних активів та їхня динаміка;
• співвідношення окремих груп матеріальних і нематеріальних операційних активів у динаміці;
• співвідношення активної і пасивної частин основних засобів.

Визначення потрібного обсягу та складу необоротних активів для функціо- нування підприємства відповідно до його місії та цілей передбачає визначення необхідних обсягів оновлення операційних необоротних активів запровадженням оптимальних термінів експлуатації відповідних їхніх видів і груп та формування  амортизаційної політики. За умов простого відтворення обсяг оновлення необо- ротних активів практично дорівнює амортизаційним відрахуванням на реновацію, а за розширеного відтворення потребує залучення додаткового фінансування 17, c. 275].

Розроблення ефективної амортизаційної політики господарювання і пошук альтернативних джерел оновлення та поповнення активів є передумовою забез- печення ефективності й безперервності відтворювальних процесів на підпри- ємстві. Суперечність між зацікавленістю суб’єкта господарювання у збільшенні амортизаційного фонду і прискоренні реновації, з одного боку, та необхідність забезпечення приведення витрат у відповідність з ціною продукції, з іншого, узгоджується визначенням оптимального розміру – амортизаційних відрахувань, що дає змогу вчасно оновлювати необоротні активи без надмірного впливу на рівень цін на продукцію підприємства.

Вибір форм і джерел фінансування необоротних активів та оптимізацію їх- ньої структури проводять з урахуванням таких основних чинників: достатність власних фінансових ресурсів для забезпечення економічного розвитку суб’єкта господарювання, вартість та доступність зовнішнього фінансування, кон’юнктура фінансового ринку, обсяг фінансового левериджу підприємства.

Управління реалізацією відновних процесів згідно з критеріями ефективності та своєчасності формування необоротних активів передбачає врахування впливу податкового регулювання, інноваційної та амортизаційної політики держави, стану фінансового ринку, конкуренції на ринку збуту продукції, стану ринку засо- бів виробництва. Інтенсивність відновних процесів залежить від амортизаційної, інноваційної та інвестиційної стратегії суб’єкта господарювання, ефективності його менеджменту та кваліфікації працівників.

Забезпечення ефективності використання необоротних активів спрямоване на підтримання належного технічного рівня підприємства, раціональне викорис- тання виробничих та фінансових ресурсів, збільшення обсягів виробництва про- дукції без надмірних додаткових інвестицій, зниження витрат на обслуговування та управління виробництвом.

У процесі оцінки та розроблення напрямів поліпшення використання не- оборотних активів можна застосовувати низку показників, наведених у Додатку V. Зазначимо, що у процесі фінансово-господарської діяльності підприємства відбувається зміна його необоротних активів. Ця зміна пов’язана з підвищенням потенціалу підприємства, переходом на нові організаційні і виробничі структури, нові технології виготовлення продукції, удосконаленням системи реалізації та по- стачання матеріально-технічних ресурсів тощо. Крім того, на зміну необоротних активів впливає зміна зовнішніх чинників, пов’язаних з інвестиційною, грошовокредитною політикою держави та інших макроекономічних умов.

 

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Пригадайте, що таке активи підприємства. Як їх поділяють?
2. Наведіть класифікаційну структуру активів підприємства за різними озна- к ми
3. Перечисліть обов’язкові випадки оцінювання активів підприємства.
4. Охарактеризуйте головні методи оцінювання активів підприємства.
5. Назвіть, якими нормативними актами визначені процедури оцінювання ак- тивів підприємства.
6. Розкрийте сутність і структуру оборотних та необоротних активів під- приємства
7. Обґрунтуйте переваги і недоліки необоротних та оборотних активів.
8. Проаналізуйте головні показники у фінансуванні оборотних і необоротних активів підприємства.
9. Назвіть етапи політики управління необоротними активами підприємства.
10. Розкрийте сучасні проблеми управління активами підприємств України.

 

ТЕСТОВІ ЗАВДАННЯ

1. За характером участі у різних видах діяльності активи поділяють на …
   • операційні, інвестиційні;
   • оборотні, необоротні;
   • валові, чисті;
   • власні, позичені.
2. За джерелами формування виділяють …
   • оборотні, необоротні активи;
   • операційні, інвестиційні активи;
   • валові, чисті активи;
   • внутрішні, зовнішні активи.
3. Для оборотних активів підприємства характерно таке …
   • вони мають бути авансовані до отримання виторгу від реалізації продукції;
   • активи потрібно постійно поновлювати в господарському обігу;
   • потреба в цих активах залежить від обсягу господарської діяльності під- приємства
   • усе перелічене.
4. До оборотних активів підприємства належать …
   • виробничі запаси, поточні фінансові інвестиції;
   • незавершені капітальні інвестиції, основні засоби;
   • довгострокові фінансові інвестиції; довгострокова дебіторська заборгованість;
   • усе перелічене.

 

5. Головними перевагами використання оборотних активів у господарсько- му процесі є …
   • можливе інфляційне знецінення;
   • вищий рівень фінансових ризиків;
   • можливість швидкого перетворення у грошові кошти;
   • здатність давати стабільний прибуток у разі несприятливої господарської діяльності.
6. До недоліків використання оборотних активів у господарському процесі м жн з чис ити
   • можливе знецінення грошових коштів;
   • додаткові витрати на утримання зайвих оборотних активів;
   • вищий рівень фінансових ризиків порівняно з необоротними активами;
   • усе перелічене.
7. За формою існування активи поділяють на …
   • матеріальні, нематеріальні, фінансові;
   • операційні, інвестиційні;
   • оборотні, необоротні;
   • власні, орендовані, безоплатно отримані.
8. До необоротних активів підприємства належать …
   • виробничі запаси, незавершене виробництво;
   • поточні фінансові інвестиції, поточна дебіторська заборгованість;
   • незавершене будівництво, основні засоби;
   • грошові кошти в національній та іноземній валюті.

 

• період від придбання виробничих запасів до отримання виторгу від реалі- зації готової продукції;
• період повного обороту оборотних активів з моменту надходження сиро- вини, матеріалів до відвантаження готової продукції;
• період від погашення кредиторської заборгованості до оплати дебіторської заборгованості;
• усе перелічене.

10. Виробничий цикл в управлінні оборотними активами підприємства – це …
    • період між сплатою дебіторської заборгованості та погашенням кредитор- ської заборгованості;
    • період повного обороту оборотних активів з моменту надходження сиро- вини, матеріалів і до відвантаження готової продукції;
    • період між оплатою сировини, матеріалів постачальникам і надходженням коштів за продукцію від покупців;
    • усе перелічене.

 

 

 

ПРАКТИЧНЕ ЗАВДАННЯ

Задача 1. Вартість основних засобів підприємства в минулому періоді стано- вила 200 тис. грн, нематеріальних активів – 15 тис. грн, у поточному періоді їхня вартість зросла на 15 та 10 % відповідно. Грошові кошти в касі та на рахунках підприємства протягом аналізованого періоду становили 50 тис. грн, вартість портфеля цінних паперів – 10 тис. грн, а незавершеного будівництва та запасів – 20 тис. грн. За результатами переоцінки з огляду на інфляцію вартість запасів та незавершеного будівництва у звітному періоді на ринку зросла до 22 тис. грн. У попередньому періоді заборгованість підприємства з податку на прибуток ста- новила 2 тис. грн, а сума отриманих кредитів – 60 тис. грн. Протягом поточного періоду заплановано скоротити загальну суму фінансових зобов’язань на 15 %. Розрахуйте вартість активів підприємства за поновлюваною вартістю у поточному періоді.

Задача 2. Проаналізуйте динаміку вартості цілісного майнового комплексу підприємства за даними, наведеними в таблиці, та обчисліть вартість цього ж комплексу у плановому періоді, якщо економічна рентабельність підприємства становитиме 25 %, вартість оборотних активів зросте на 5 %, структура активу ба- лансу не зміниться, а сума поточної кредиторської заборгованості зросте на 10 %.

 

оказник	Період			Відхилення
	–1		+1
Необоротні активи підприємства	150	160
Оборотні активи підприємства	100	120
Довгострокові зобов’язання	0	80
Короткострокові кредити банків	50	55
Поточна кредиторська заборгованість	40	4
Валовий прибуток підприємства	50	70	90

Задача 3. Первісна вартість основних засобів підприємства – 250 тис. грн, а коефіцієнт придатності основних засобів – 0,8. Розрахуйте коефіцієнт зношення основних засобів підприємства.

Задача 4. Розрахуйте тривалість операційного і фінансового циклів підпри- ємства, якщо тривалість обороту дебіторської та кредиторської заборгованості  підприємства становить 18 та 15 днів, відповідно, тривалість обороту запасів та сировини – 17 днів, незавершеного виробництва – 15 днів, а готової продукції – 12 днів.

Задача 5. Протягом звітного періоду на підприємстві введено в експлуатацію операційних необоротних активів на суму 30 тис. грн, вибуло активів на суму 25 тис. грн. Вартість необоротних операційних активів на початок періоду ста- новила 200 тис. грн, на кінець періоду зросла на 10 %. Розрахуйте коефіцієнти вибуття, уведення та оновлення операційних необоротних активів.

Задача 6. Обчисліть коефіцієнт чистих оборотних активів, обсяги поточного фінансування оборотних активів і коефіцієнт поточного фінансування оборотних активів та поясніть їхнє економічне значення

 

Стаття	Сума, тис. грн
	на початок періоду	на кінець періоду
Чистий робочий капітал	68	58
Валові оборотні активи	90	8
Запаси	48	40
Поточна дебіторська заборгованість	32	3
Поточна кредиторська заборгованість	2	27

 

ЛІТЕРАТУРА

1. Бланк И. С. Основы финансового менеджмента / И. С. Бланк. – Киев : Ника- Центр, Эльга, – 478 с.
2. Данилюк М. О. Фінансовий менеджмент : навч. посібник для студентів вищих навч. закладів / М. О. Данилюк, В. І. Савич. – К. : Центр навч. л-ри, – 203 с.
3. Євтух О. Т. Фінансовий менеджмент для магістрів і не тільки : навч. посібник / О. Т. Євтух, О. О. Євтух. – К. : Центр навч. л-ри, – 408 с.
4. Закон України “Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні” від 12 липня 2001 р., № 2658-III
5. Закон України “Про державне регулювання діяльності у сфері трансферу техно- логій” від 14 вересня 2006 р., № 143-V
6. Коваленко Л. О. Фінансовий менеджмент : навч. посібник / Л. О. Коваленко, Л. М. Ремньова ; 2-ге вид., перероб. і доп. – К. : Знання, – 457 с.
7. Крамаренко Г. О. Фінансовий менеджмент : підручник / Г. О. Крамаренко, О. Є. Чорна. – К. : Центр навч. л-ри, – 520 с.
8. Наказ Міністерства фінансів України “Про затвердження Положення (стан- дарту) бухгалтерського обліку 1 “Загальні вимоги до фінансової звітності” від 7 лютого 2013 р., № 73

9. Наказ Міністерства фінансів України “Про затвердження Положення (стандар- ту) бухгалтерського обліку 9“Запаси” від 20 жовтня 1999 р., № 246
10. Наказ Міністерства фінансів України “Про затвердження Положення (стандар- ту) бухгалтерського обліку 12 “Фінансові інвестиції” від 26 квітня 2000 р., №91
11. Пазинич В. І. Фінансовий менеджмент : навч. посібник / В. І. Пазинич, А. В. Шу- лешко. – К. : Центр навч. л-ри, – 208 .
12. Постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження Національного стан- дарту № 1“Загальні засади оцінки майна і майнових прав”від 10 вересня 2003р.,№1440

13. Постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження Національного стан- дарту № 3 “Оцінка цілісних майнових комплексів” від 29 листопада 2006 р.,№1655

4. Постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження Методики оцінки майна” від 10 грудня 2003 р., № 1891 .
5. Рясних Є. Г. Основи фінансового менеджменту : навч. посібник / Є. Г. Рясних. – К. : Скарби, – 238 с.
6. Філіна Г. І. Фінансова діяльність суб’єктів господарювання : навч. посібник / Г. І. Філіна. – К. : Центр навч. л-ри, – 320 с.
7. Швиданенко Г. О. Управління капіталом підприємства : навч. посібник / Г. О. Швиданенко, Н. В. Шевчук. – К. : КНЕУ, – 440 с.

• Сутність, види і способи акумуляції підприємницького капіталу

Капітал підприємств – це рушійна сила поступального економічного роз- витку держави, він становить фінансову основу створення і розвитку суб’єктів господарювання усіх організаційно-правових форм та є головним чинником за- безпечення безперервності процесу виробництва й реалізації продукції. Капітал – це сукупність ресурсів усіх видів, вкладених у підприємницьку діяльність, по- передньо нагромаджених його власниками для інвестування з метою отримання доходу, функціонування яких у економічній системі пов’язане з чинниками ризику та ліквідності [11, c. 585].

Капітал підприємства проходить певні етапи перетворення його форм: грошовий капітал  виробничий капітал  товарний капітал  грошовий капітал.

Функція грошового капіталу зводиться до придбання елементів виробничого капіталу. Головне завдання виробничого капіталу – збільшувати вартість, тобто самозростати. Базова функція товарного капіталу – реалізація товару й одержання більшої вартості у грошовій формі (грошовий капітал).

Капітал підприємства має такі специфічні характеристики (табл. 8.1).

Таблиця 8.1

Характеристики капіталу суб’єктів господарювання [11, c. 584]

 

Характеристика капіталу підприємства	Обґрунтування характеристики
	2
Матеріальна основа процесу виробництва	Капітал суб’єкта господарювання у його предметно-речовій фор- мі як сукупність оборотних та необоротних активів, що задіяні у виробничо-господарській діяльності підприємства, є основою організації виробничого процесу
Предмет відносин власності	У процесі ведення управлінської діяльності на підприємстві ка- пітал є предметом економічних відносин власності (купівлі, про- дажу, володіння та розпоряджання)
Інвестиційний ресурс	Капітал є сукупністю ресурсів усіх видів, вкладених у підпри- ємницьку діяльність, які були попередньо нагромаджені його власниками для інвестування. Рух капіталу (зміна його форм) в економічній системі держа- ви та на рівні окремого підприємства завжди безпосередньо пов’язаний з процесами інвестування, дезінвестування та реін- вестування
Джерело генерування доходу економічних суб’єктів	За умови раціонального й ефективного використання у реальному і фінансовому секторах економіки капітал є джерелом формування доходу підприємства, його власників та найманих працівників. Як суб’єкт господарювання, підприємство отримує дохід у формі прибутку, власники капіталу – як дивідендні виплати, наймані пра- цівники отримують доходи у формі заробітної плати. Капітал є джерелом зростання доходу економічних суб’єктів у поточному та перспективному періодах. Та частина капіталу, яку спрямовують на задоволення поточних потреб, перестає вико- нувати функцію капіталу, оскільки її більше не використовують у фінансово-господарській діяльності підприємства. Зазначимо, що капітал здатний створювати дохід лише в процесі безперервного руху, зміни його форм
Вимірник рівня ефективності фінансово-господарської діяль- ності підприємства	Рівень ефективності роботи суб’єкта господарювання визначений рентабельністю його капіталу, зростання обсягу капіталу у динаміці свідчить про розвиток підприємства як економічного суб’єкта
Як чинник ліквідності	У процесі зміни форм існування постійно змінюється рівень лік- відності капіталу, тобто його здатності перетворюватись у готівку без суттєвої втрати вартості. Ліквідність капіталу означає його мобільність як інвестиційного ресурсу та забезпечує потенційну можливість реінвестування
Як чинник ризику	Здатність капіталу генерувати дохід передбачає виникнення економічного ризику, пов’язаного з імовірним зниженням рівня прибутковості, невчасним отриманням очікуваного доходу чи часткової або повної втрати капіталу в процесі його використання у фінансово-господарській діяльності. У цьому разі існує об’єктивний прямо пропорційний зв’язок між рівнями дохідності та ризику

 

Закінчення табл. 8.1

 

	2
Передумова початку виробни- чо-господарської діяльності підприємства	Необхідною умовою початку виробничо-господарської діяльності підприємств будь-якої організаційно-правової форми та сфери діяльності є достатній обсяг капіталу. Наявність зазначеного в статутних документах обсягу капіта- лу є підставою для державної реєстрації суб’єкта господарю- ння
Основа формування і зростан- ня ринкової вартості підпри- мс	Капітал є вимірником ринкової вартості суб’єкта господарювання. Основою для визначення вартості підприємства, передусім, є та частина капіталу, що перебуває у його власності. Достатній обсяг власного капіталу є умовою забезпечення фінансової стійкості, інвестиційної привабливості підприємства та основою його по- тенційної здатності залучати позиковий капітал на фінансовому ринку. Зі зростанням обсягу сукупного капіталу та його рента- бельності, зазвичай, збільшується й ринкова вартість суб’єкта осподарювання
Об’єкт економічного управ- ління	Капітал також є об’єктом економічного управління в процесі фі- нансово-господарської діяльності підприємства. У цьому разі головною метою управління капіталом є оптимізація процесів його формування і використання з урахуванням можливих ри- зиків зовнішнього та внутрішнього середовища суб’єктів госпо- дарюванн

 

У ході формування капіталу підприємства ефективний фінансовий менеджмент керується такими головними принципами

• урахування перспектив розвитку господарської діяльності. Визначення необхідного обсягу капіталу залежить від перспектив розширення чи згортання фінансово-господарської діяльності підприємства у майбутньому;
• забезпечення відповідності капіталу (позикового та власного) обсягові оборотних і необоротних активів підприємства. Загальна потреба в капіталі підприємства ґрунтується на його потребі в оборотних і необоротних активах
• формування оптимальної структури капіталу підприємства з позицій ефективного його функціонування. Фінансовий результат діяльності підприємства значно залежить від структури капіталу, яку використовують. Структура капіталу визначає багато аспектів не тільки фінансової, а й операційної та інвестиційної діяльності суб’єкта господарювання, впливає на фінансову стійкість та платоспроможність підприємства;
• забезпечення мінімізації витрат при формуванні капіталу з різних дже- рел. Таку мінімізацію здійснюють під час управління вартістю капіталу з метою забезпечення вищої перспективної рентабельності суб’єкта осподарювання

 

• високоефективне використання капіталу в процесі господарської діяльності. Реалізацію цього принципу забезпечують через максимізацію рентабельності власного капіталу суб’єкта господарювання за допустимого рівня фінансового ризику.

У загальному вигляді капітал підприємства можна класифікувати за такими ознаками: за джерелами формування, формами залучення, характером викорис- тання, особливостями участі у фінансово-господарській діяльності підприємства, за характером впливу на фінансовий стан суб’єкта господарювання та зв’язком із фінансовою звітністю підприємства.

Види капіталу підприємства за джерелами формування наведено в табл. 8.2.

Таблиця 8.2

Класифікація видів капіталу підприємства за джерелами формування [12, c. 421]

 

Групи класифікації	Види капіталу
За правом власності на капітал	ласний капітал Позиковий капіта
За джерелом формування капіталу стосовно підприємства	Капітал, сформований з внутрішніх джерел (внутрішній) Капітал, сформований із зовнішніх джерел (зовнішній)
За формами власності на капітал	Державний капітал Приватний капітал олективний капітал
За національною належністю власників капі- талу	Національний капітал Іноземний капітал
За рівнем функціонування капіталу в межах світової економіки	Національний капітал Міжнародний капітал Світовий капітал
За типом власників щодо підприємства	Капітал власників підприємства Капітал кредиторів Капітал контрагентів Капітал держави
За характером концентрації капіталу інозем- ного інвестора	Монокапітал Мультикапітал

 

Класифікація капіталу за формами власності має важливе значення в про- цесі формування статутного капіталу суб’єктів господарювання. На підставі по- ділу капіталу на державний, приватний та колективний можна визначити форму власності створеного підприємства.

За національною належністю власників капітал поділяють на національний (капітал резидентів України) та іноземний (капітал нерезидентів). Зазначимо, що доступ до національного капіталу мають суб’єкти господарювання всіх форм  власності та організаційно-правових форм, зокрема малі та середні підприємства. Іноземний капітал залучають, зазвичай, лише великі компанії, що провадять зовнішньоекономічну діяльність. Можливості його використання безпосередньо пов’язані з інвестиційним рейтингом, іміджем компанії, інвестиційним кліматом та рівнем економічного й політичного ризику держави, які для України є традиційно високими.

Крім того, за характером концентрації капіталу іноземних інвесторів виділяє- мо монокапітал, що належить одній компанії-інвестору, та мультикапітал – капітал, що належить кільком іноземним компаніям, які спільно фінансують реалізацію проекту чи інвестують ресурси у діяльність вітчизняних суб’єктів господарювання.

За рівнем функціонування в межах світової економіки доцільно виділити такі види капіталу: національний капітал, який акумулюють і використовують у межах національних економік окремих держав; міжнародний, що функціонує у розрахунках підприємств-контрагентів, які є резидентами двох країн, та світовий капітал, який є об’єктом купівлі–продажу на світовому ринку капіталу. Світовий капітал залучають суб’єкти господарювання зі значними фінансовими потребами, які не можуть бути задоволені ресурсами внутрішнього фінансового ринку. Його нагромаджують міжнародні фінансово-кредитні організації, використовуючи згодом для реалізації масштабних довготривалих інвестиційних проектів. Світо- вим капіталом є, зокрема, фінансові ресурси, які акумулюють у межах транснаці- ональних корпорацій.

Капітал власників початково формують з сукупності ресурсів засновників підприємства й поповнюють з пайових внесків та емісії акцій. Капітал кредиторів є сумою фінансових ресурсів, акумульованих через кредитну систему (коротко-, довготермінові, синдиковані кредити комерційних банків і кредити небанківських фінансово-кредитних установ) та фінансовий ринок (залучають завдяки випуску боргових цінних паперів). До капіталу контрагентів належить зовнішня і внутрішня кредиторська заборгованість, кошти асоціацій, концернів, холдингів, які надають на безповоротній основі, страхові відшкодування тощо. Капіталом держави, за- лученим у господарську діяльність ділової одиниці, є сума заборгованості підпри- ємства за розрахунками з бюджетом та позабюджетними фондами, а також капітал, сформований у порядку розподілу фінансових ресурсів у масштабах економічної системи держави. Це, зокрема, фінансові ресурси державного та місцевого бю- джетів, цільових позабюджетних фондів і галузевих цільових грошових фондів, які використовують на безповоротній основі.

Розширену класифікацію видів капіталу суб’єктів господарювання за іншими критеріями наведено в Додатку VI.

• Власний капітал: переваги та недоліки використання у господарській діяльності

Трансформація економічних відносин на сучасному етапі розвитку економіки України потребує значних грошових вкладень, тому кожен суб’єкт господарюван- ня повинен самостійно вирішувати питання збільшення свого капіталу, його ефек- тивного інвестування і реінвестування. Власний капітал як матеріальна основа початку фінансово-господарської діяльності підприємства визначає фінансовий потенціал будь-якого економічного суб’єкта та створює сприятливі умови для його перспективного виробничого і науково-технічного розвитку.

Власний капітал характеризує загальну вартість коштів підприємства, які належать йому на правах володіння, користування та розпоряджання, тобто перебувають у його власності.

Власний капітал – це частина в активах підприємства, що залишається після відрахування його зобов’язань.

У структурі власного капіталу за балансовою формою звітності виділяють такі л м н  [10]:

• зареєстрований (пайовий) капітал;
• капітал у дооцінках;
• додатковий капітал;
• резервний капітал;
• нерозподілений прибуток (непокритий збиток);
• неоплачений капітал;
• вилучений капітал.

Зареєстрований (статутний) капітал – це сума коштів, наданих власниками для забезпечення діяльності підприємства [9]:

• для державного підприємства – вартісна оцінка майна, закріпленого держа- вою за підприємством на праві повного господарського розпоряджання;
• для приватного підприємства – майно, що перебуває у приватній власності громадян чи суб’єкта господарювання-власника підприємства;
• для колективного підприємства – вартісна оцінка майна членів (учасників) юридичної особи, що створена через об’єднання їхнього майна;
• для комунального підприємства чи спільного комунального підприємства – майно відповідних територіальних громад, переданих підприємству на праві повного господарського розпоряджання;
• для підприємств, заснованих на змішаній формі власності, – вартість майна різних форм власності засновників суб’єкта господарювання.

У ході створення підприємства внесками в його статутний капітал можуть бути кошти, матеріальні та нематеріальні активи. У момент передання активів у вигляді внеску в статутний капітал право власності на них переходить до суб’єкта господарювання, тобто інвестори втрачають майнові права на ці об’єкти.

Зареєстрований (статутний) капітал формують під час первісного інвестування коштів. Його розмір оголошують у ході реєстрації підприємства, а будь-які коригу- вання розміру статутного капіталу (додаткова емісія акцій, зниження номінальної вартості акцій, додаткові внески, прийняття нового учасника, приєднання частини прибутку) допускають у разі та в порядку, передбаченому чинним законодавством і установчими документами з обов’язковою реєстрацією у фінансових органах.

Формування статутного капіталу може супроводжуватися створенням додатко- вого джерела коштів – емісійного доходу. Це джерело виникає тоді, коли в процесі первинної емісії акції продають за ціною, вищою від номіналу; у разі одержання цих сум їх зараховують у додатковий капітал. Статутний капітал акціонерного товариства містить визначену кількість звичайних акцій, передбачену статутом. Одночасно можуть бути випущені й привілейовані акції. Частка привілейованих акцій у статутному капіталі акціонерного товариства не може перевищувати 25 %. До статутного капіталу акціонерного товариства включають тільки номінальну вартість акцій, придбаних акціонерами. Акції випущені, проте не оплачені акціонерами, не можуть утворювати статутний капітал.

Для забезпечення гарантій інтересів кредиторів розмір статутного капіталу має відповідати обсягу чистих активів. У разі їхньої зміни розмір статутного капі- талу підлягає коригуванню з обов’язковою реєстрацією таких змін у фінансових органах. У процесі функціонування товариства статутний капітал може змінюватися. Завдяки зростанню прибутку або додаткових внесків засновників він може збіль- шуватися, у разі зменшення суми прибутку – скорочуватися. Зміна статутного капіталу можлива лише на підставі рішення загальних зборів. Ухвалюють таке рішення простою більшістю голосів.

Збільшення статутного капіталу можливе тільки після повної оплати статут- ного капіталу, оголошеного спочатку. Статутний капітал акціонерного товариства відкритого типу можна збільшувати публічним розміщенням акцій. Якщо акціо- нерне товариство має збитки за підсумками фінансового року, то воно не може залучати кошти черговою емісією. Статутний капітал акціонерного товариства збільшують, випускаючи нові акції.

Статутний капітал акціонерного товариства можна збільшити також через зміну їхньої номінальної вартості (деномінації). У разі деномінації в однаковій пропорції змінюють усі категорії і серії акцій, випущених акціонерним товариством, а також зобов’язання за опціонами і конвертованими облігаціями, які емітовані до ухвалення рішення про збільшення статутного капіталу. Збільшення статутного капіталу може також відбуватися внаслідок обміну конвертованих облігацій на акції, повернення акцій, які розміщені в дочірніх товариствах, а також із резервного фонду. Збільшення статутного капіталу відбувається і внаслідок переоцінки основних засобів додатковим випуском акцій або за допомогою збільшення номінальної вартості випущених акцій. Зменшують статутний капітал акціонерного товариства унаслідок зниження номінальної вартості акцій або погашення їхньої частини. Погашати можна тільки ті акції, які є на балансі акціонерного товариства, включаючи акції, придбані з цією метою в акціонерів.

Додатковий капітал як джерело коштів підприємства утворює емісійний дохід підприємства, вартість отриманих безкоштовно необоротних активів, суми вкладень власників понад зареєстрований статутний капітал, накопичені курсові різниці [9]. Нормативними документами заборонено використання його з метою споживання. Прибуток підприємства є різницею між виторгом від реалізації продукції (робіт, послуг) та витратами на виробництво цієї продукції (робіт, послуг) і відповідними податками. Якщо витрати перевищують суму доходів, то підприємство має збитки. Прибуток – основне джерело коштів підприємства, для якого характерні динамічні зміни. У балансі його відображають у явному вигляді як нерозподіле- ний прибуток, а також у завуальованому вигляді як створені з прибутку фонди і резерви. За умов ринкової економіки розмір прибутку залежить від багатьох  чинників, головним з яких є співвідношення доходів і витрат.

Нерозподілений прибуток – це частина чистого прибутку, що не була розподі- лена підприємством у звітному чи попередніх періодах. Він є головним джерелом фінансування інвестицій для більшості суб’єктів господарювання. Реінвестуван- ням прибутку в операційну діяльність, а не розподілом його між акціонерами у формі дивідендів, підприємство нарощує свої кошти. Після сплати податку на прибуток та інших обов’язкових платежів залишається чистий прибуток, який над- ходить у повне розпоряджання підприємства. Частина чистого прибутку може бути спрямована на виробничий і соціальний розвиток, а також у резервний фонд. Прибуток є джерелом формування резервного капіталу (фонду), що призна- чений для відшкодування непередбачених втрат і можливих збитків та страховий за природою. Порядок формування резервного капіталу визначають нормативні до- кументи, які регулюють діяльність підприємства, а також його статутні документи. Резервний капітал – це сума створених з нерозподіленого капіталу резервів.

Його формують у розмірі не менше ніж 15 % статутного капіталу товариства внаслідок щорічних відрахувань від чистого прибутку суб’єкта господарювання або з нерозподіленого прибутку. До досягнення передбаченого статутом розміру резервного капіталу розмір щорічних відрахувань не може бути меншим, ніж 5 % від суми чистого прибутку товариства за рік. Резервний капітал створюють для покриття збитків товариства, а також для виплати дивідендів за привілейованими акціями [1].

Неоплачений капітал є сумою усієї заборгованості власників за внесками до статутного капіталу, а вилучений – сумою викуплених акціонерним товариством часток акціонерів [10].

Використання власного капіталу для фінансування господарської діяльності під- приємств пов’язане з низкою переваг і недоліків цього джерела капіталу (табл. 8.3).

Таблиця 8.3

Переваги та недоліки використання власного капіталу підприємства

 

Переваги

Недоліки

1.   Сума власного початково вкладено- го капіталу є фінансовою основою гос- подарської діяльності підприємства та перебуває у власності суб’єкта господа- рювання безстроково на безповоротній основ 2.   Власний капітал залучають за рішен- ням органів управління підприємства, тобто не потрібна згода та погодження умов додаткового фінансування інших ділових одиниць, особливо якщо части- ну власного капіталу акумулюють з вну- трішніх джерел 3.  Сформовані з власного капіталу акти- ви, порівняно з активами, які формують з позикового фінансування, генерують вищу норму прибутку, оскільки за вико- ристання власних фінансових ресурсів сплата позикового відсотка не перед- бачена, а виплата дивідендів в акціонер- них товариствах відбувається на підставі рішення зборів акціонерів, тобто диві- денди можуть не виплачувати 4.  У разі додаткового залучення власно- го капіталу з внутрішніх і зовнішніх дже- рел фінансова стійкість та платоспро- можність підприємства зростає 5.  Ризик банкрутства в разі використан- ня власного капіталу є незначним порів- няно із залученням позикового фінансу- вання для розширення бази фінансових ресурсів підприємства

1.  Обмеженість вибору джерел додаткового фінансу- вання і, відповідно, можливого обсягу залучення капі- талу для розширення фінансово-господарської діяль- ності підприємства 2.   Вартість додатково залученого власного капіталу підприємства перевищує вартість фінансових ресур- сів, залучених з альтернативних джерел позикового фінансування, що пов’язано з вищим ризиком акціо- нерів підприємства порівняно з його кредиторами 3.    Не можливе використання “податкового щита”, оскільки дивіденди, які є ціною використання влас- ного капіталу, виплачують з чистого прибутку (тоді як сплата відсотків за зобов’язаннями є частиною фінан- сових витрат суб’єкта господарювання і зменшує базу оподаткування податком на прибуток підприємств) 4.  Додаткова емісія акцій передбачає загрозу скупову- вання акцій сторонніми інвесторами, що потенційно може спричинити зміну політики підприємства та змі- ну складу його органів управління 5.   Не використана можливість приросту рентабель- ності власного капіталу через залучення позикового фінансування, оскільки за умов використання винят- ково власних фінансових ресурсів не можливе пере- вищення фінансової рентабельності над економічною рентабельністю підприємства 6.   Залучення додаткового акціонерного капіталу, за- звичай, передбачає використання послуг посеред- ників для виходу емітента на фондовий ринок, що, безумовно, збільшує технічні витрати на залучення фінансових ресурсів 7.  Неможливість забезпечити достатній обсяг фінансу- вання потреб господарської діяльності підприємства через залучення додаткового зовнішнього фінансу- вання за несприятливих коливань кон’юнктури фінан- сового ринку

 

Суб’єкт господарювання, залучаючи додаткові обсяги власного капіталу, збіль- шує свою фінансову стійкість і платоспроможність та мінімізує ризик банкрутства, проте не використовує можливостей зростання фінансового потенціалу, приросту фінансової рентабельності вкладеного капіталу та податкової економії.

Управління складовими власного капіталу підприємства відбувається у по- слідовності, відображеній на рис. 8.2 [3, c. 231].

Аналіз формування загального обсягу власного капіталу у попередньому пе- ріоді проводять з метою визначення потенціалу формування власних фінансових ресурсів та оцінки можливостей його залучення відповідно до темпів розвитку підприємства, зокрема, оцінюють відповідність темпів приросту власного капіталу темпам приросту активів і обсягу реалізованої продукції підприємства, динаміку питомої ваги власних ресурсів у загальному обсязі формування фінансових ре- сурсів у попередньому періоді.

Визначення співвідношення між зовнішніми і внутрішніми джерелами форму- вання власного капіталу та оцінювання достатності власного капіталу у звітному періоді проводять з метою аналізу внутрішніх джерел фінансових ресурсів та необхідності залучення власного капіталу суб’єкта господарювання ззовні.

Загальну потребу у власному капіталі в плановому періоді визначають, роз- раховуючи співвідношення обсягу власного капіталу, сформованого у поточному періоді, до приросту оборотних та необоротних активів у плановому періоді порівняно зі звітним.

Результати оцінювання вартості власного капіталу у розрізі його головних елементів є основою для ухвалення управлінських рішень щодо вибору альтер- нативних джерел формування власного капіталу з метою мінімізації витрат на залучення фінансування суб’єкта господарювання.

Оцінювання можливостей залучення додаткового власного капіталу завдя- ки додатковій емісії акцій та оптимізацію співвідношення внутрішніх і зовнішніх джерел формування власного капіталу проводять з урахуванням необхідності мінімізації вартості залучення власного капіталу та збереження контрольного пакета корпоративних прав акціонерного товариства власниками.

 

• Специфіка управління позиковим капіталом

Одне з найважливіших завдань управління підприємством у ринкових умо- вах – фінансування його виробничо-господарської діяльності. Тому за умов не- достатності власних фінансових ресурсів важливою проблемою функціонування підприємств є забезпечення доступу до позикового фінансування. Ефективна господарська діяльність неможлива без постійного залучення позикового фі- нансування

Позиковий капітал – це кошти, які залучають для фінансування господар- ської діяльності на принципах строковості, повернення, платності та цільового використання. Позикові фінансові ресурси формують з внутрішніх та зовнішніх щодо підприємства джерел

Використання позикових коштів у фінансово-господарській діяльності під- приємств має певні переваги та недоліки (табл. 8.4).

Таблиця 8.4

Переваги та недоліки використання позикового капіталу підприємствами

 

Переваги

Недоліки

1. Зростання потенціалу розвитку підприємства завдяки розширенню фінансово-господарської діяльності через використання додаткового об- сягу фінансових ресурсів – позикового капіталу 2.  Різноманітність джерел залучення та, за умов високих кредитних рейтингів, формування пози- тивної кредитної історії, збільшення потенціалу залучення додаткових фінансових ресурсів під- приємством у майбутньому 3. Нижча вартість позикового капіталу порівняно з власним. Це зумовлено тим, що надання коштів на умовах позики є менш ризикованим вкладен- ням фінансових ресурсів з погляду інвестора, оскільки чітко визначений термін повернення інвестованого капіталу та рівень дохідності. Ви- моги кредиторів у процесі ліквідації боржника теж задовольняють першочергово. Крім того, по- зиковий капітал, зазвичай, надають під гарантію або заставу майнових чи немайнових прав, що гарантує повернення коштів 4.  Можлива податкова економія, оскільки сума відсотків, сплачена за використання позикового капіталу зменшує базу оподаткування податком на прибуток підприємств 5.  Використання позикового капіталу поряд з власним забезпечує можливість зростання фі- нансової рентабельності за умови, якщо еконо- мічна рентабельність підприємства перевищує суму сплачених відсотків 6.   Технічні витрати на організацію залучення додаткового позикового капіталу, зокрема кре- дитних ресурсів комерційних банків, є нижчими порівняно з власним капіталом, оскільки не по- трібні послуги реєстратора, андерайтера тощо, як у випадку залучення акціонерного капіталу 7.   Залучення додаткового обсягу позикового капіталу, який не загрожує перевищенням рів- ня допустимого фінансового ризику, дає змогу власникам зберігати контроль над суб’єктом осподарювання, адже кредитори не можуть впливати на ухвалення управлінських рішень, на відміну від нових акціонерів, що з’являються у випадку додаткової відкритої емісії акцій

1.        Рішення, пов’язані з наданням позикових ко- штів, ухвалюють інші ділові одиниці, які є влас- никами капіталу, тому суб’єкти господарювання не можуть принципово впливати на умови за- лучення позикового фінансування 2.       Залучення значних обсягів позикового капіта- лу загрожує підприємству зниженням фінансової стійкості та платоспроможності, що, відповідно, підвищує ризик його банкрутства 3.       Активи, які формують з позикових фінансових ресурсів, генерують нижчу норму прибутку по- рівняно з активами, сформованими з власного капіталу, оскільки прибуток суб’єкта господарю- вання зменшують на суму сплачених відсотків за користування позиковим капіталом, який за- лучають з усіх джерел 4.       Можливі обсяги залучення та вартість позико- вого капіталу прямо залежать від кон’юнктури фінансового ринку у визначений момент 5.       До моменту погашення зобов’язань необхідне попереднє нагромадження визначеного обсягу коштів, що постійно зменшує суму власного обо- ротного капіталу 6.       Вагома частка позикових фінансових ресурсів у структурі капіталу суб’єкта господарювання дає змогу кредиторам контролювати найважли- віші управлінські рішення; у разі перевищення допустимого рівня фінансового ризику підпри- ємство може перейти у їхню власність 7.          У випадку залучення позикового капіталу обов’язковим є надання гарантій чи забезпе- чення, що вилучає об’єкти застави з фінансово- господарської діяльності підприємства; гарантії, зазвичай, надають на платній основі 8.           Надмірне залучення позикового капіталу спричиняє виникнення у власників, поряд з комерційним, понадфінансового ризику, що зумовлює необхідність сплати підприємством додаткової компенсації за підвищений ризик

 

Отже, суб’єкт господарювання, залучаючи позиковий капітал, збільшує фі- нансовий потенціал розвитку, отримує доступ до дешевших фінансових ресурсів, забезпечує можливість податкової економії та зростання рівня фінансової рен- табельності, проте зменшує фінансову стійкість та платоспроможність і збільшує ризик банкрутства. Зазначимо, що загальна сума фінансових ресурсів, які залу- чають з різних джерел, відповідає обсягу активів, сформованих підприємством.

Необоротні активи

Необоротні активи

Позиковий капітал (фінансові зобов’язання підприємства) згідно з балан- сом (Звітом про фінансовий стан) диференціюють на довгострокові та поточні зобов’язання і забезпечення (табл. 8.5).

Таблиця 8.5

Структура позикового капіталу підприємства [10]

 

Довгострокові зобов’язання і забезпечення
1	2
Відстрочені податкові зобов’язання	Сума податку на прибуток, що має бути виплачена у майбутніх звітних періодах
Довгострокові кредити банків	Заборгованість за банківськими кредитами, отриманими на термін більше 12 місяців
Інші довгострокові зобов’язання	Заборгованість за позиковими коштами підприємства, крім кредитів банків
Довгострокові забезпечення	Нараховані у звітному періоді майбутні витрати та платежі, які не можуть бути вірогідно визначені на дату складання звітності
Цільове фінансування	Залишок цільових надходжень з бюджету та суми повернення податку на прибуток у зв’язку з отриманням пільг

 

Закінчення табл. 8.5

 

Поточні зобов’язання і забезпечення
Короткострокові кредити банків	Заборгованість перед банками за кредитами, отриманими на термін до 12 місяців
Поточна кредиторська заборгова- ість	Сума заборгованості перед постачальниками та підрядни- ками за отримані матеріальні цінності, товари, послуги, за- боргованість за розрахунками з бюджетом, зі страхування та з оплати праці
Поточні забезпечення	Сума забезпечень, які будуть використані протягом 12 місяців для покриття витрат, щодо яких було створене відповідне забезпечення
Доходи майбутніх періодів	Доходи, отримані підприємством у поточному або попередніх звітних періодах, які належать до наступних звітних періодів
Інші поточні зобов’язання	Інші зобов’язання підприємства, які не були віднесені до будь- яких статей
Зобов’язання, пов’язані з необорот- ними активами, утримуваними для продажу, та групами вибуття	Зобов’язання підприємства, пов’язані з необоротними акти- вами, що призначені для продажу щодо їхнього утримання, страхування

 Найдоступнішим для широкого кола суб’єктів підприємництва джерелом позикового фінансування є банківський кредит. Для комплексної оцінки умов кредитування в конкретній банківській установі підприємствам доцільно вико- ристовувати спеціальний показник – грант-елемент, що дає змогу порівнювати вартість залучення фінансового кредиту на умовах окремих комерційних банків з середніми умовами на фінансовому ринку (відповідно, на ринку грошей або ринку капіталу залежно від тривалості кредитного періоду). Цей показник роз- раховують за такою формулою:

Ƚȿ                   n  ɉɊ + ɈȻ

 

n=1

= 100 – Σ ȻɄ(1 + ɿ)n ×100,

(8.1)

 

де ГЕ – показник грант-елемента, що характеризує відхилення вартості конкрет- ного кредиту, пропонованого банком, від середньоринкової вартості аналогіч- них видів кредитів; ПР – сума сплачуваного відсотка в конкретному інтервалі кредитного періоду; ОБ – сума амортизованого основного боргу в конкретному інтервалі         кредитного періоду; БК – загальна сума залученого підприємством банківського кредиту; – середня ставка відсотка за кредит, що склалася на фі- нансовому ринку для аналогічних видів кредиту; – конкретний інтервал терміну кредитування (місяць), за який сплачують платіж [2, c. 549].

Оскільки грант-елемент дає змогу порівнювати відхилення вартості залучення конкретного кредиту від середньоринкового (виражене у відсотках до суми кре- диту), то його значення можуть бути додатні та від’ємні. Якщо розраховувати значення грант-елемента, то можна оцінити вигідність умов залучення банківського кредиту відповідно до пропозицій окремих комерційних банків.

У процесі управління позиковим капіталом можна використати алгоритм, показаний на рис. 8.5 [3, c. 296].

На першому етапі проводять аналіз формування і використання залученого капіталу у звітному періоді. Для цього аналізують загальний обсяг позикових ко- штів, джерела залучення та ефективність їхнього використання у звітному періоді, також аналізують динаміку обсягів позикового капіталу за термінами повернення та порівнюють темпи зростання позикових і власних коштів. Крім того, аналізують ефективність використання позикових фінансових ресурсів у розрізі окремих скла- дових і загалом, розраховуючи показники оборотності і рентабельності позикового капіталу.

На другому етапі визначають цілі залучення позикових фінансових ресурсів у майбутньому періоді, тобто обсяг активів та проекти, на фінансування яких недо- статньо власних фінансових ресурсів суб’єкта господарювання. На третьому етапі з’ясовують максимальний обсяг залученого капіталу з урахуванням необхідності забезпечення достатньої фінансової стійкості підприємства, оцінюючи поточну структуру джерел фінансування підприємства та вплив на неї залучення визна- ченого обсягу позикового капіталу. З урахуванням необхідності забезпечення ви- значеного рівня фінансової стійкості підприємство оцінює максимальні обсяги використання позикових засобів у своїй господарській діяльності.

Оцінку вартості залучення позикового капіталу, результати якої є основою розроблення управлінських рішень щодо вибору альтернативних джерел залу- чення позикових фінансових ресурсів, виконують з метою мінімізації фінансових витрат суб’єкта господарювання на обслуговування боргу.

На наступному, п’ятому етапі, визначають співвідношення обсягу коротко- строкових і довгострокових позикових коштів, які залучають для фінансування оборотних та необоротних активів підприємства. На шостому етапі вивчають умови надання позикового капіталу різними кредиторами з урахуванням кон’юнктури фінансового ринку для вибору найбільш оптимального варіанта фінансування, зокрема, визначають перелік кредиторів та умови залучення кредитів (термін надання кредиту; ставка відсотка за кредит; порядок виплати основної суми кредиту та відсотків за ним тощо).

Передостаннім етапом є забезпечення своєчасних розрахунків за отримані кре- дити. Своєчасність розрахунків з кредиторами контролюють у процесі господарської діяльності підприємства. Завершальним етапом управління позиковим капіталом підприємства є забезпечення ефективного використання залучених кредитів, що одночасно є одним з головних завдань менеджменту суб’єкта господарювання. Для оцінки ефективності використання залучених фінансових ресурсів розраховують по- казники рентабельності та оборотності позикового капіталу суб’єкта господарювання.

 

• Показники оцінювання вартості фінансових ресурсів підприємства

Концепція вартості фінансових ресурсів є однією з базових теорій фінансового менеджменту. Зміст цієї концепції полягає в тому, що, незалежно від джерела фі- нансування, залучення капіталу в господарський оборот підприємства пов’язано з певними витратами.

Теорії оцінювання вартості капіталу та активів підприємств мають багатовікову історію. Перші згадки про оцінювання як метод обліку та рекомендації про його використання в процесі купівлі–продажу ділових одиниць є у працях основопо- ложників бухгалтерського обліку Л. Пача і А. Дж. Пієтро (XVI ст.).

Вартість капіталу визначають:

• для суб’єктів господарювання як відносну величину витрат з обслуговування елементів капіталу, тобто як ціну, яку вони сплачують за його залучення з різних джерел;
• для інвесторів і кредиторів вартість капіталу характеризує очікувану норму дохідності на інвестований капітал.

У сучасній економічній науці виділяють такі принципи оцінювання вартості капіталу підприємства [14, c. 34].

1. Принцип попереднього поелементного оцінювання вартості капіталу. Оскіль- ки капітал підприємства складається з неоднорідних елементів (насамперед, власного і позикового, а всередині них – з різних джерел формування), то в процесі оцінювання його необхідно розділити на окремі складові, кожна з яких має бути об’єктом оцінювальних розрахунків.
2. Принцип узагальнювального оцінювання вартості капіталу. Поелементне оці- нювання вартості капіталу слугує передумовою для розрахунку узагальню- вального показника. Таким показником є середньозважена вартість капіталу.
3. Принцип порівняльності оцінювання вартості власного і позикового капіталу. У процесі оцінювання вартості капіталу варто мати на увазі, що суми власного і позикового капіталу, які відображені в пасиві балансу підприємства, ма- ють непорівняльні кількісні значення. Якщо суму наданого у користування підприємству позикового капіталу у грошовій або товарній формі оцінено в цінах, наближених до ринкових, то власний капітал, який відображений у балансі, стосовно теперішньої ринкової вартості суттєво занижений. З огляду на занижену оцінку суми власного капіталу його вартість у процесі розрахунків штучно завищують. Крім того, з цієї ж причини виявляється заниженою його реальна частка в загальній сумі капіталу підприємства, що призводить до некоректності показника середньозваженої вартості.

Для забезпечення зіставлення і коректності розрахунків середньозваженої вартості капіталу частка власного капіталу має бути виражена в теперішній рин- ковій вартості. Для цього на першому етапі визначають вартість чистих активів підприємства, що характеризують частину його майна, сформовану з власного капіталу. На другому етапі проводять індексацію (переоцінку) балансової вартості окремих елементів позаоборотних операційних активів і власних матеріальних оборотних активів з метою їхнього оцінювання за ринковою вартістю. Сума пере- оцінених активів характеризуватиме теперішню ринкову оцінку власного капіталу, яку використовують у порівняльних розрахунках середньозваженої вартості капіталу.

 

4. Принцип динамічного оцінювання вартості капіталу. Чинники, що впливають на середньозважену вартість капіталу, досить динамічні, тому зі зміною вартості окремих елементів капіталу потрібно вносити корективи й у серед- ньозважене його значення. У процесі визначення вартості сформованого ка- піталу використовують фактичні (звітні) показники, пов’язані з оцінюванням його окремих елементів. Оцінювання вартості запланованого до залучення капіталу (а відповідно, і його середньозваженої вартості в плановому пері- оді) певною мірою має ймовірний характер, зумовлений прогнозом зміни кон’юнктури фінансового ринку, динаміки рівня власної кредитоспромож- ності, ступеня ризику та інших чинників.
5. Принцип взаємозв’язку оцінювання теперішньої і майбутньої середньо- зваженої вартості капіталу підприємства. Такий взаємозв’язок забезпечують використанням показника граничної вартості капіталу.
6. Принцип визначення межі ефективного використання капіталу, який за- лучають додатково. Оцінювання вартості капіталу має завершуватися ви- значенням критеріального показника ефективності його додаткового за- лучення. Таким показником є гранична ефективність капіталу. Цей показник характеризує співвідношення приросту рівня прибутковості капіталу, який залучають додатково, і приросту середньозваженої вартості капіталу.

Викладені принципи оцінювання уможливлюють формування системи голо- вних показників, які визначають вартість капіталу і межі ефективного його ви- ористання.

Фінансовий менеджер, формуючи капітал, повинен обирати джерела, по- передньо оцінюючи вартість цих ресурсів, ступінь фінансового ризику, а також можливі наслідки впливу цих рішень на фінансовий стан підприємства.

Залучення того чи іншого джерела фінансування пов’язане з певними витра- тами підприємства: акціонерам треба виплачувати дивіденди, банкам – відсотки за позичені кредити тощо. Загальну суму коштів, яку треба сплатити за викорис- тання певного обсягу фінансових ресурсів (і яку можна виражати у відсотках), н зив ть ціною капіталу

Оскільки основними витратами на обслуговування власного капіталу є диві- денди, то його ціну можна описати такою формулою:

 

 

Ƚɜɥ.ɤ

л

Ц      = Ⱦɩɪɢɜ + Ⱦɡɜɢɱ ,

ȼɄ

(8.2)

 

 

де Ц л к – ціна власного капіталу; Дприв, Д ви – сума дивідендів, виплачених за приві- лейованими та звичайними акціями, відповідно; ȼɄ – середня балансова вартість власного капіталу підприємства, який використовують протягом аналізованого періоду.

Якщо підприємство для формування капіталу використовує не лише власні кошти, то його ціну можна визначити як середньозважену вартість капіталу:

 

n

ɋȼɄ = Σɐɿ ×ɱɿ ,                                            (8.3)

ɿ =1

де СВК – середньозважена вартість капіталу підприємства; Ці – ціна і-ої складової капіталу суб’єкта господарювання; чі – частка і-го джерела капіталу в його струк- турі [13, с. 36].

Середньозважена вартість капіталу – це вартість капіталу компанії, задіяного в поточний момент, тобто теперішня вартість капіталу. Якщо компанію цілком фінан- сують власними коштами, то для поточного оцінювання прогнозованих грошових потоків як ставку дисконтування використовують необхідну прибутковість для власників капіталу (пайовиків або акціонерів). Вона і є вартістю капіталу компанії.

Якщо компанія залу впливають такі чинники:

• необхідна прибутковість власників позикового капіталу;
• наявність / відсутність податкових пільг для щорічних платежів за позиковий капітал;
• частка позикового капіталу в загальній сумі капіталу підприємства.

Чим дорожчий позиковий капітал (вища його вартість), тим більшу прибутко- вість повинні забезпечити активи корпорації для щорічних платежів власникам капіталу.

Вартість усього капіталу або окремих його елементів доцільно оцінювати з урахуванням оподатковування доходів власників капіталу. Податковий чинник впливає і на необхідну прибутковість для власників капіталу, і на обсяг реальних витрат підприємства щодо виплат власникам капіталу.

Значення складових капіталу можна розраховувати або за грошовими вира- женнями, або за структурою капіталу.

Для розрахунку вартісного значення елементів капіталу використовують:

• балансові оцінки позикового і власного капіталу (позиковий капітал – як довготермінові позики, що відображені в балансі; власний капітал – як сума статутного капіталу, додаткового, нерозподіленого прибутку). Цей спосіб має два принципові недоліки: по-перше, існує ризик перекручування даних і не- відповідності ринковій оцінці, по-друге, оцінка звичайних і привілейованих акцій як єдиного елемента капіталу (хоча їхня вартість може відрізнятися);
• ринкові оцінки: частка елемента капіталу за ринковою оцінкою визначена розподілом ринкової оцінки елемента капіталу на загальну ринкову оцінку капіталу. Такий спосіб теоретично є єдино правильним, проте у практичних розрахунках без ринкових оцінок елементів капіталу його використовувати н м жлив

 

Розрахунок середньозваженої вартості можливий за структурою капіталу 13, с. 37

• фактичною – на підставі ринкових або балансових значень елементів капі- талу;
• цільовою, яку розглядають як прогноз на найближчу перспективу для ухва- лення рішень.

Не всі елементи пасиву балансу включають у розрахунок середньозваженої вартості капіталу. Не враховують у розрахунку такі фінансові джерела, як корот- котермінові зобов’язання (кредиторська заборгованість, заборгованість із заро- бітної плати), короткотермінові банківські позики, використані для фінансування поточних потреб.

Оцінювання і прогнозування середньозваженої вартості капіталу на конкрет- ному підприємстві має відбуватися з урахуванням багатьох критеріїв. Головні з них такі:

• структура елементів капіталу за джерелами його формування; тривалість використання залученого капіталу;рівень ризику господарської діяльності підприємства, який залежить від рівня його фінансової стійкості, платоспроможності, ділової активності та рентабельності; середня ставка позикового відсотка та її динаміка, спричинена коливаннями кон’юнктури фінансових ринків; рівень ставки оподаткування прибутку, визначений для певного виду ді- яльності, і система податкових пільг; дивідендна політика підприємства, що визначає вартість власного капіталу; доступність різних джерел фінансування, яка впливає на фінансову гнучкість підприємства; галузеві особливості діяльності підприємства, які визначають тривалість його операційного циклу і ступінь ліквідності активів; співвідношення обсягів капіталу, який використовують в операційній та інвестиційній діяльності підприємства; стадія життєвого циклу підприємства.

Під впливом визначених чинників середньозважена вартість капіталу постійно змінюється в процесі економічного розвитку підприємства.

Значення оцінювання капіталу та методи його проведення мають специфіку на різних етапах життєвого циклу підприємства, а саме: на стадії створення підприємства; на момент зміни власників; під час підготовки та проведення реструктуризації, санації підприємства, диверсифікації його діяльності; у процесі ухвалення управлінських рішень щодо розширення або скоро- чення масштабів бізнесу;

 

• у ході реконструкції та технічного переозброєння підприємства;
• на стадії реорганізації, банкрутства, ліквідації підприємства. Є такі сфери застосування показника вартості капіталу

1. Вартість капіталу підприємства слугує мірою прибутковості операційної ді- яльності. Оскільки вартість капіталу залежить від частини прибутку, яка має бути сплачена за використання сформованого або залученого додатково капіталу для забезпечення випуску і реалізації продукції, то цей показник є мінімальною нормою формування операційного прибутку підприємства, нижньою межею в разі планування його обсягу.
2. Показник “вартість капіталу” використовують як головний критерій у процесі реального інвестування. Насамперед, рівень вартості капіталу конкретного підприємства є дисконтною ставкою, за якою суму чистого грошового потоку зводять до дійсної теперішньої вартості в процесі оцінювання ефективності реальних інвестицій.

Вартість капіталу підприємства – це мінімальна норма прибутковості у разі вкладення зароблених під час реалізації проекту коштів.

3. Вартість капіталу підприємства є базовим показником забезпечення ефек- тивності фінансового інвестування. Оскільки критерій цієї ефективності визначає підприємство, то в разі оцінювання прибутковості окремих фі- нансових інструментів базою порівняння є вартість капіталу. Цей показник дає змогу не тільки оцінити реальну ринкову вартість або прибутковість окремих інструментів фінансового інвестування, а й визначити на попере- дній стадії формування інвестиційного портфеля найефективніші напрями і види цього інвестування. Звичайно, цей показник слугує мірою оцінювання прибутковості сформованого інвестиційного портфеля загалом.
4. Показник “вартість капіталу” за окремими його елементами використовують у процесі управління структурою капіталу на підставі механізму фінансо- вого важеля. Використання фінансового важеля в ході управління вартістю капіталу полягає в максимальному збільшенні його диференціала, однією зі складових якого є вартість позикового капіталу.

Рівень вартості капіталу підприємства є найважливішим вимірником ринкової вартості цього підприємства. Якщо за основу оцінки беруть максимум розподіле- ного доходу підприємства на одиницю ціни капіталу, то ціна такого суб’єкта гос- подарювання буде тим вищою, чим нижча ціна капіталу. Особливо оперативно ця залежність реально позначається на діяльності публічних акціонерних компаній, ціна на акції яких змінюється в разі відповідного зниження або зростання вартості їхнього капіталу. Управління вартістю капіталу є одним із самостійних напрямів підвищення ринкової вартості підприємства.

 

• Побудова оптимальної структури капіталу суб’єкта господарювання

У сучасних умовах одним з найважливіших завдань управління підприємством є забезпечення достатності фінансування його діяльності як основи постійного розвитку. Це завдання зводиться до визначення оптимальної структури капіталу суб’єкта господарювання з урахуванням допустимого рівня ризику і визначення найефективнішого способу фінансування з урахуванням терміновості, вартості, умов залучення фінансових ресурсів.

Структура капіталу підприємства є головним індикатором його фінансового стану, показником здатності ефективно функціонувати в конкурентних умовах. Одне з головних дискусійних питань сучасної теорії фінансів – визначення опти- мального співвідношення джерел фінансування підприємства.

Сьогодні нема єдиної системи чинників, які впливають на структуру капіталу підприємства, у ході аналізування яких підприємство могло б визначити співвід- ношення між джерелами фінансування його діяльності.

Менеджменту суб’єкта господарювання потрібно наперед з’ясувати, з яких джерел фінансових ресурсів буде сформовано капітал підприємства. Від цього залежатимуть фінансовий стан і перспективи фінансово-господарської діяль- ності в майбутньому. Найефективнішим для підприємства є таке співвідношення власного і позикового фінансування, яке за передбачуваної власниками капіталу норми прибутковості на вкладений капітал дає змогу мінімізувати його середньо- зважену вартість, тобто одночасно оптимальним є співвідношення ризику й при- бутковості діяльності суб’єкта господарювання та максимізується його ринкова вартість (ціна корпоративних прав). Оптимізація структури капіталу є процесом перманентної адаптації формування капіталу суб’єкта господарювання до змін у середовищі його функціонування відповідно до тенденцій в економічній системі держави та світовій економіці.

Розвиток теорій структури капіталу бере початок з праць Нобелівських лау- реатів з економіки Ф. Модільяні і М. Міллера [17]. У перших працях 1958 р. вчені стверджували, що вартість бізнесу, за умов відсутності оподаткування та залучен- ня фінансового капіталу на ефективному фінансовому ринку, де нема транзакцій- них витрат, визначена його здатністю генерувати чистий прибуток, а структура капіталу на ринкову вартість підприємства та ефективність її функціонування в довготерміновому періоді не впливає.

У 1963 р. Ф. Модільяні і М. Міллер доповнили цю теорію, враховуючи рівень оподаткування, необхідність сплати дивідендів і відсотків за цінними паперами. В оновленій теорії вчені обґрунтовували думку про те, що завдяки віднесенню відсотків за позиковим капіталом до витрат на ведення бізнесу вартість суб’єкта господарювання, що використовує боргове фінансування, перевищуватиме вар- тість подібної фінансово незалежної корпорації, яку фінансують винятково з  власних джерел фінансових ресурсів. Водночас учені зазначили, що суб’єкти гос- подарювання не завжди і не повною мірою можуть перманентно користуватися податковим захистом.

Теоретично можливе формування всього необхідного обсягу фінансових ресурсів з боргових джерел, проте високою є ймовірність повної або часткової втрати контролю над бізнесом або його швидке банкрутство.

Теорія Міллера–Модільяні започаткувала дослідження в цьому напрямі фінан- сового менеджменту. Саме модифікуючи або упускаючи припущення концепції Міллера–Модільяні, критики розробили низку важливих положень у сфері кор- поративного фінансування.

Наприклад, так виникла теорія статичного компромісу (Tradeoff Theory) Р. А. Брейлі і С. Майєрса. Автори обґрунтовували об’єктивне зниження вартості бізнесу за значного збільшення частки боргового фінансування в структурі ка- піталу. Зі зростанням заборгованості підприємства зростає фінансовий ризик, знижується його кредитний рейтинг, обмежуються можливості подальшого за- лучення капіталу, дешевшають акції, що значно зменшує ринкову вартість суб’єкта господарювання

На початку 60-х років ХХ ст. Г. Дональдсон розробив теорію (модель) субор- динації джерел фінансових ресурсів, або послідовності дій (Pecking Order) фор- мування структури капіталу [16]. Відповідно до цієї теорії:

• пріоритетне місце у фінансуванні діяльності підприємства посідають чистий прибуток та амортизація, що дає змогу підвищити його фінансову стійкість;
• розподіляти прибуток потрібно так, щоб забезпечити фінансування інвес- тицій переважно з внутрішніх джерел капіталу (прибутку та амортизації);
• якщо виникає потреба в додатковому зовнішньому фінансуванні, то спо- чатку доцільно залучати банківські кредити, далі – облігації власної емісії, і останніми – емітувати акції.

Теорія субординації джерел фінансового капіталу має практичне підтвер- дження. Ухвалення менеджерами та власниками управлінських рішень першо- чергово на користь залучення внутрішніх джерел фінансування пояснюють тим, що залучення зовнішніх джерел передбачає обов’язкові фінансові витрати на сплату відсотків та дивідендні виплати, які є вартістю додаткового зовнішнього фінансування, використання переважно власного фінансування не передбачає виникнення додаткових ризиків втрати підприємства.

На підставі поєднання окремих положень концепцій Міллера–Модільяні та Г. Дональдсона з’явилася теорія асиметричної інформації (сигнальна теорія С. Майєрcа). Суть її полягає в тому, що суб’єкти фінансового ринку, які ухвалюють управлінські рішення щодо вибору джерел фінансування, мають інформацію різних обсягів.

Для дослідження впливу структури капіталу суб’єкта господарювання на пер- спективи його фінансово-господарської діяльності найважливіше значення має  оцінка фінансового та комерційного ризику суб’єкта господарювання. Комерцій- ний ризик полягає у негарантованості позитивного фінансового результату діяль- ності суб’єкта господарювання – наявності операційного та чистого прибутку за використання лише власних фінансових ресурсів. Фінансовий ризик – додатковий ризик, який виникає у власників капіталу внаслідок залучення позикового капіталу. Управління фінансовим ризиком для ухвалення рішень щодо структури капіталу відбувається на підставі механізму фінансового важеля (левериджу).

Ефект фінансового важеля (ЕФВ) – це приріст рентабельності власних коштів, який виникає завдяки використанню позикових коштів:

ȿɎȼ = (1 – Cɩ) ×(ȿɊ – ɋɊɋɉ) × ɉɄ ,

ȼɄ

д ЕФВ – ефект фінансового важеля; Сп – ставка податку на прибуток підпри- ємства; ЕР – економічна рентабельність; СРСП – фактичні фінансові витрати за користування кредитом; ПК – сума позикового капіталу, залученого підприєм- твом; ВК – сума власного капіталу суб’єкта господарювання.

Проаналізуємо складові формули.

Податковий коректор фінансового важеля (1–Сп) майже не залежить від діяль- ності підприємства, тому що ставку податку на прибуток визначають у законодавчо- му порядку. Водночас у процесі управління фінансовим важелем диференційований податковий коректор може бути використаний у таких випадках:

а) якщо для різних видів діяльності підприємства визначені диференційовані ставки оподаткування прибутку;

б) якщо для окремих видів діяльності підприємство використовує податкові пільги з прибутку;

в) якщо окремі дочірні структури підприємства провадять діяльність у вільних економічних зонах країни, де діє пільговий режим оподаткування прибутку;

г) якщо структурні підрозділи підприємства провадять діяльність у державах із нижчим рівнем оподаткування прибутку.

У цих випадках, впливаючи на галузеву або регіональну структуру виробництва (а відповідно, і на склад прибутку за рівнем його оподатковування), можна через зниження середньої ставки оподаткування прибутку підвищити вплив податкового коректора фінансового важеля на розмір ефекту (за інших однакових умов).

Диференціал фінансового важеля це різниця між економічною рентабель- ністю активів і середньою відсотковою ставкою, яку сплачують за користування позиковими коштами. Вона є головною умовою формування додатного значення ефекту фінансового важеля. Цей ефект виявляється тільки в тому разі, коли обсяг валового прибутку, який генерують активи підприємства, перевищує середній розмір відсотків за залучений кредит (включаючи не тільки його пряму ставку, а й інші питомі витрати, пов’язані з залученням, страхуванням та обслуговуванням  коштів), тобто за умови додатного значення диференціала фінансового важеля. Чим вище додатне значення диференціала фінансового важеля, тим вищим, за інших однакових умов, буде його ефект.

У зв’язку з високою динамічністю цього показника він потребує постійного моніторингу управління ефектом фінансового важеля. Динаміка ЕФВ зумовлена дією низки чинників. Насамперед, у період погіршення кон’юнктури фінансово- го ринку (передусім, скорочення на ньому обсягу пропозиції вільного капіталу) вартість позикових коштів може різко зрости і перевищувати рівень валового прибутку, який генерують активи підприємства.

Крім того, унаслідок підвищення частки позикового капіталу зниження фінансо- вої стійкості підприємства призводить до збільшення ризику його банкрутства, що змушує кредиторів збільшувати рівень відсоткової ставки за кредит з урахуванням включення в неї премії за додатковий фінансовий ризик. За певного рівня цього ризику (а відповідно, і рівня загальної відсоткової ставки за кредит) диференціал фінансового важеля може бути зведений до нуля (у цьому разі використання по- зикового капіталу не дасть приросту чистої рентабельності власного капіталу) і навіть мати від’ємне значення (яке знизить рентабельність власного капіталу, тому що частину чистого прибутку, яку генерує власний капітал, спрямовуватимуть на обслуговування мобілізованого позикового капіталу за високими відсотковими ставками).

Нарешті, у період погіршення кон’юнктури товарного ринку скорочується обсяг реалізації продукції, а відповідно й валовий прибуток підприємства від опера- ційної діяльності. За цих умов від’ємний диференціал фінансового важеля може формуватися навіть за незмінних кредитних ставок унаслідок зниження коефіцієнта валової рентабельності активів (коефіцієнт валової рентабельності активів – це відношення валового прибутку підприємства до його активів).

Плече фінансового важеля мультиплікує позитивний або негативний ефект, який отримують з відповідного значення його диференціала. За додатного значен- ня диференціала будь-який приріст коефіцієнта фінансового важеля викликатиме ще більший приріст коефіцієнта рентабельності власного капіталу (коефіцієнт рентабельності власного капіталу – це відношення чистого прибутку підпри- ємства до власного капіталу), а в разі від’ємного значення диференціала приріст плеча фінансового важеля вестиме до ще більшого темпу зниження коефіцієнта рентабельності власного капіталу. Інакше кажучи, приріст коефіцієнта фінансового важеля мультиплікує ще більший приріст його ефекту (позитивного або негатив- ного залежно від додатного або від’ємного значення диференціала фінансового важеля). І навпаки, зниження коефіцієнта фінансового важеля призводитиме до зворотного результату, знижуючи ще більше його позитивний чи негативний ефект [11, с. 310].

Отже, за незмінного диференціала коефіцієнт фінансового важеля є головним генератором зростання суми і рівня співвідношення прибутку й власного капіталу та фінансового ризику втрати прибутку. Аналогічно, у разі незмінного коефіцієнта фінансового важеля позитивна або негативна динаміка його диференціала генерує зростання суми і рівня прибутку на власний капітал і фінансовий ризик його втрати. Знання механізму впливу фінансового важеля на рівень прибутковості влас- ного капіталу і рівень фінансового ризику дає змогу цілеспрямовано управляти  як вартістю, так і структурою капіталу підприємства.

Правила формування структури капіталу з використанням показника ЕФВ такі

1. Якщо позика сприяє збільшенню рівня ЕФВ підприємства, то це вигідно. Однак водночас необхідно стежити за станом диференціала: у разі нарощу- вання плеча фінансового важеля кредитор часто намагається компенсувати зростання ризику, підвищуючи ціну кредиту.
2. Ризик кредитора виражено через значення диференціала: чим він більший, тим менший ризик, і навпаки.
3. Фінансовому менеджеру не варто збільшувати плече фінансового важеля будь- яким способом, треба регулювати його залежно від значення диференціала.
4. Диференціал не повинен бути від’ємним.
5. Розмір плеча фінансового важеля свідчить про ступінь ризику, пов’язаного з підприємством. Чим він більший, тим вищий ризик. Зі збільшенням обсягу позикових коштів виникає проблема виплати відсотків і повернення кредиту, що веде до зниження ліквідності. Однак, якщо підприємство намагається обі- йтися лише власними коштами, то це зменшує його дивідендні можливості і провокує акціонерів відмовлятися від продажу акцій цього підприємства (виникає акціонерний ризик); як наслідок – знижується його ринкова вартість.

Багато економістів уважає, що “золота середина” ЕФВ = 30 – 50 %, тобто ЕФВ оптимально повинен дорівнювати 1/3 (=1/2 рівня ЕР). Тоді він може компенсува- ти податкові витрати і забезпечити власним коштам достатню віддачу. За цього співвідношення ЕФВ і ЕР значно знижується акціонерний ризик. Наприклад, для досягнення 33% співвідношення між ЕФВ і ЕР (коли повністю використовують можливості податкової економії, але не перекомпенсовують) бажано мати: плече фінансового важеля 0,75 за ЕР = 3 СРСП; плече фінансового важеля 1 за ЕР = 2 СРСП; плече фінансового важеля 1,5 за ЕР = 1,5 СРСП.

Менеджер повинен проводити збалансовану політику фінансування бізнесу, свідомо поєднуючи користь і ризик від позикових коштів. Необхідно знайти таке співвідношення між власним і позиковим капіталом, за якого вартість бізнесу буде найвищою.

Фінансовий менеджер, оцінюючи спільний вплив фінансового та виробни- чого важелів на діяльність суб’єкта господарювання, повинен враховувати, що однакового значення комбінованого ефекту досягають за трьох різних варіантів поєднання сили впливу виробничого та фінансового важелів: однакової дії обох важелів; сильного впливу дії виробничого важеля та слабкого впливу фінансо- вого важеля; сильного впливу фінансового за слабкої дії виробничого важеля. Високі значення одночасно операційного та фінансового важеля є загрозою для функціонування суб’єкта господарювання, оскільки взаємовплив фінансового та комерційного ризику посилюють негативні наслідки для роботи підприємства.

Зазначимо, що фінансові рішення щодо структури капіталу – це вибір комп- ромісу між ризиком і прибутковістю:

• збільшення частки позикового капіталу посилює нестабільність значень чистого грошового потоку, тобто підвищує ризик;
• вище значення частки позикового капіталу забезпечує більшу прибутковість на власний капітал

Вибір впливає також на ринкову оцінку акцій та акціонерного капіталу: висо- кий ризик призводить до зниження ціни акцій, а висока очікувана прибутковість підвищує їхню ціну.

Метою управління структурою капіталу є мінімізація витрат щодо залучення довготермінових джерел фінансування і, відповідно, забезпечення власникам капіталу максимальної ринкової оцінки вкладених ними коштів.

Під оптимальною структурою капіталу розуміють таке співвідношення між власним і позиковим капіталом, яке забезпечує оптимальне поєднання ризику й дохідності (прибутковості), а отже, максимізує ціну акцій (або ринкову ціну всього капіталу).

Раціональна структура капіталу створює умови для підвищення курсової різниці акцій і зростання добробуту власників.

Останніми роками теорія структури джерел фінансування розвивається в напрямі дослідження внутрішньокорпоративних агентських відносин (відносин власники – менеджери) та їхнього впливу на формування структури капіталу. Авто- ри цих моделей намагаються враховувати реальну ситуацію фінансового ринку, проте практика засвідчує, що нема єдиного ефективного співвідношення власного і позикового фінансування не лише для однотипних підприємств конкретних ор- ганізаційно-правових форм чи галузей діяльності, а й для одного суб’єкта господа- рювання на різних стадіях життєвого циклу і за різної кон’юнктури внутрішнього та світового фінансового ринків. Водночас існує низка причин об’єктивного та суб’єктивного характеру, урахування яких дає змогу цілеспрямовано визначати структуру джерел фінансування, забезпечуючи умови найефективнішого вико- ристання фінансових ресурсів на кожному конкретному підприємстві.

Вітчизняні вчені виділяють такі головні чинники впливу на структуру капі- талу підприємства: особливості його господарської діяльності, стадія життєвого циклу суб’єкта господарювання, рівень рентабельності та умови оподаткування прибутку, кон’юнктура фінансового та товарного ринків, кредитний рейтинг, частка власного капіталу підприємства у структурі джерел його фінансування та фінансовий менталітет його керівництва.

У процесі формування структури фінансового капіталу суб’єкта господарю- вання його менеджери повинні враховувати структуру активів підприємства, зо- крема, рівень їхньої ліквідності; окрім оподаткування прибутку корпоративного сектора, доцільно зважати на рівень оподаткування доходів фізичних та юридич- них осіб від володіння всіма видами цінних паперів (боргових і корпоративних фінансових інструментів), стан фінансових ринків у середині країни та за кордоном (особливо це актуально для корпорацій, які планують публічне розміщення акцій на зарубіжних фондових ринках).

Підприємство, яке використовує позиковий капітал, збільшує або зменшує рентабельність власних коштів залежно від співвідношення власних і позикових коштів у пасиві та від розміру відсоткової ставки за користування банківським фінансуванням. Рентабельність власних коштів фактично відображає межу по- тенційного розвитку виробництва. Її розраховують за формулою

РВК = (1–Сп) × ЕР + ЕФВ,                                   (8.5)

 

де РВК – рентабельність власних коштів; Сп – ставка податку на прибуток під- приємства; ЕР – економічна рентабельність; ЕФВ – ефект фінансового важеля.

Власні кошти підприємства розподіляють залежно від інвестиційних планів та дивідендної політики підприємств на реінвестування прибутку чи виплати акціонерам. Внутрішні темпи розвитку відображають відсоток реінвестування прибутку:

ВТР = РВК × (1–НРП),                                       (8.6)

 

де ВТР – внутрішні темпи розвитку; РВК – рентабельність власних коштів;

НРП – норма розподілу прибутку.

Норма розподілу виявляє, яку частину прибутку виплачують у вигляді диві- дендів власникам корпоративних прав:

ɑɉ

ɇɊɉ =  Ⱦ ,                                                (8.7)

 

д НРП – норма розподілу прибутку; Д – сума виплачених підприємством дивідендів (за простими та привілейованими акціями); ЧП – сума чистого при- бутку підприємства.

Можливі такі варіанти розподілу прибутку:

• Прибуток = Дивіденди; НРП = 1, ВТР = 0;
• Прибуток = Реінвестиції (капіталізація); НРП = 0, ВТР = РВК;
• Прибуток ³ Реінвестиції (капіталізація) : Дивіденди = 0,5 : 0,5 ; ВТР =

= РВК(1-0,5) = 0,5РВК.

 

Вплив головних чинників зовнішнього та внутрішнього середовища на струк- туру капіталу підприємства відображено в табл. 8.6.

Таблиця 8.6

Чинники впливу на структуру капіталу підприємства [13, c. 312]

 

Чинники впливу	Характер впливу чинника на структуру джерел фінансування суб’єкта господарювання
Внутрішнє середовище
Особливості операційної діяльності підприємства (галузь основної діяльнос- ті підприємства і трива- лість операційного циклу)	Суб’єкти господарювання з тривалим операційним циклом повинні залучати більше власний капітал і довготермінове позикове фінансу- вання. Зазвичай, підприємства, які працюють у галузях з високим рівнем фондомісткості та значною часткою необоротних активів у структурі активів, мають порівняно нижчий кредитний рейтинг, тому повинні більше орієнтуватися на залучення власного капіталу
Якість і ліквідність акти- вів підприємства	Якість активів підприємства, які можуть бути передані в заставу по- тенційним кредиторам, визначає обсяг та ціну боргового фінансуван- н Суб’єкти господарювання, які володіють ліквідними активами, більш фінансово гнучкі, оскільки мають змогу швидко конвертувати власні активи в готівку
Стадія життєвого циклу суб’єкта господарювання	Підприємства, які перебувають на етапі зростання, та зрілі підпри- ємства, які випускають конкурентоспроможну продукцію, можуть розширювати діяльність завдяки позиковим фінансовим ресурсам. Для новостворених підприємств позиковий капітал може бути до- рожчим, ніж для зрілих, оскільки вищим є рівень ризику кредиторів такого суб’єкта господарювання. Підприємства, що перебувають на етапі зрілості, повинні більше ви- користовувати власні фінансові ресурси, зокрема, внутрішні, оскіль- ки емісію акцій для розширення фінансової бази зрілими підприєм- ствами інвестори можуть сприймати з певною пересторогою
Рівень   рентабельності операційної діяльності	Достатній обсяг прибутку від основної діяльності дає змогу певну його частину реінвестувати для задоволення виробничих потреб зрі- лого підприємства, тобто використовувати власні фінансові ресурси суб’єкта господарювання. Водночас прибутковість операційної ді- яльності підвищує кредитний рейтинг підприємства, тобто збільшує потенціал розширення бази фінансових ресурсів завдяки борговому фінансуванню
Вплив операційного та фінансового важелів	Зростання загального обсягу прибутку суб’єкта господарювання визначають спільним впливом ефектів виробничого та фінансового важелів, тому підприємства, для яких сила впливу виробничого важе- ля через галузеві особливості діяльності є нижчою, а обсяг випуску і реалізації продукції зростає, мають змогу (за інших однакових умов) збільшувати коефіцієнт фінансового важеля, тобто залучати більші обсяги боргового фінансування

 

 

Продовження табл. 8.6

 

1
Кредитна історія та ре- путація позичальника	Високий кредитний рейтинг розширює доступ підприємства до зо- внішніх джерел фінансування. Репутація ненадійного позичальника та негативна кредитна історія не дають змоги підприємству розши- рювати базу фінансових ресурсів завдяки позиковому фінансуванню і водночас знижують його фінансову гнучкість, обмежуючи можли- вості оперативної мобілізації необхідних обсягів фінансування
Фінансовий менталітет власників і менеджерів підприємства	Консервативний підхід менеджерів та власників до фінансування виробничої діяльності підприємства передбачає мінімізацію фінан- сового ризику та, відповідно, фінансування підприємства переважно з власних коштів суб’єкта господарювання. Орієнтація менеджменту та власників на швидке отримання прибутку (агресивний підхід до фінансування) передбачатиме максимально можливе збільшення частки зовнішнього боргового капіталу у структурі джерел фінансо- вих ресурсів підприємства
Необхідність забезпечен- ня перспективної креди- томісткості	Вищі передбачувані потреби в борговому фінансуванні в майбутньо- му обмежують можливості використання цього джерела фінансових ресурсів у поточний момент
Рівень концентрації влас- ного капіталу	Для збереження контролю власників над підприємством залучення додаткового зовнішнього капіталу через емісію корпоративних прав повинно відбуватися з урахуванням можливості переходу контроль- ного пакета акцій підприємства новим інвесторам. Тому за потреби в значних обсягах фінансування перевагу надають борговому капіталу
Зовнішнє середовище
Вартість залучення фі- нансування з різних дже- рел	Ставки відсотків за позиковим капіталом (кредитами й облігаційни- ми позиками на національному та міжнародному фінансових ринках) і необхідність виплати дивідендів визначають доступність джерел фінансування та мінімальну середню рентабельність проектів, які ре- алізує підприємство
Кон’юнктура товарного ринку	Передбачуваність змін попиту на продукцію підприємства та ста- більність кон’юнктури товарного ринку дає змогу суб’єкту господа- рювання без значного зростання рівня фінансового ризику залучати позикове фінансування, а за несприятливої кон’юнктури цього рин- ку скорочувати обсяги реалізації продукції, що знижує рівень рента- бельності та, відповідно, у разі зростання частки боргового фінансу- вання в структурі капіталу підвищує ризик втрати платоспроможнос- ті й банкрутства суб’єкта господарювання
Кон’юнктура фінансового ринку (у тому числі між- народного)	Від стану кон’юнктури цього ринку залежить вартість довго- і корот- котермінового позикового капіталу. За умов дефіцитності ресурсів фінансового ринку зростають вимоги потенційних інвесторів-суб’єктів цього ринку до норми прибутко- ості на інвестований капітал. У разі значного зростання вартості боргового фінансування дифе- ренціал фінансового важеля підприємства може набувати від’ємного значення та генерувати збитки від операційної діяльності суб’єкта господарюванн

 

Закінчення табл. 8.6

 

1
Державне регулювання та контроль бізнес-процесів	За умов помірного державного контролю, сприятливого законодав- чого регулювання і простої дозвільної системи розширюються мож- ливості мобілізації фінансування суб’єктами господарювання
Рівень    оподаткування прибутку підприємств	За низьких ставок оподаткування прибутку підприємств чи пільго- вого оподаткування конкретного суб’єкта господарювання податко- ва економія від використання позикового фінансування не така зна- чна, тому більш доцільним є залучення капіталу завдяки емісії кор- поративних прав. Водночас за високих ставок оподаткування через зменшення значення податкового коректора ефекту фінансового важеля вигіднішим для підприємства, з погляду податкової економії, є залучення боргового капіталу
Рівень оподаткування доходу фізичних та юри- дичних осіб-інвесторів від володіння цінними па- перами	Низький рівень податкових ставок чи відсутність оподаткування до- ходу від операцій з цінними паперами з боку інвесторів (фізичних і юридичних осіб) стимулює розвиток фондового ринку та пожвавлює інвестиційні процеси на макрорівні, оскільки пришвидшує трансфор- мацію вільних фінансових ресурсів підприємств і заощаджень насе- лення в інвестиційний капітал суб’єктів господарювання

 

Отже, головною метою фінансового менеджера в управлінні фінансовими ресурсами підприємств є формування капіталу за найнижчою ціною з одночасною підтримкою кредитної репутації на достатньому рівні, щоб забезпечити зростання вартості бізнесу.

 

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Що таке капітал підприємства? Яких форм він може набувати?
2. Назвіть та проаналізуйте характеристики капіталу.
3. Розкрийте класифікаційну структуру капіталу підприємства за різними озна- к м
4. Перелічіть головні переваги та недоліки використання позикового і власного капіталу для фінансування господарської діяльності підприємств.
5. Розкрийте зміст категорії структури капіталу.
6. Визначте головні чинники і характер їхнього впливу на структуру капіталу суб’єкта господарювання.
7. Поясніть вплив комерційного і фінансового ризику на формування структури джерел фінансування підприємств.
8. Охарактеризуйте головні показники оцінки капіталу підприємства.
9. Розкрийте сутність середньозваженої вартості капіталу та поясніть алго- ритм розрахунку цього показника.
10. Наведіть правила формування капіталу підприємства з використанням ефек- ту фінансового важеля.

  

ТЕСТОВІ ЗАВДАННЯ

1. Капітал підприємства – це …
   • вартісна оцінка майна підприємства, яке можна використати на господар- ські потреби;
   • розмір сформованого статутного капіталу підприємства;
   • вартість виробничого устаткування підприємства;
   • кошти підприємства.
2. Відповідно до цілей використання виділяють капітал …
   • вітчизняний, іноземний;
   • приватний, державний;
   • акціонерний, пайовий, індивідуальний;
   • продуктивний, позиковий, спекулятивний.
3. За формами власності на капітал його класифікують на …
   • державний, міжнародний, світовий;
   • приватний, державний, колективний;
   • пайовий, індивідуальний;
   • національний, монокапітал, мультикапітал.
4. Позиковий капітал – це …
   • кошти, які залучають для фінансування господарської діяльності на безпо- воротних засадах;
   • довготермінова дебіторська заборгованість підприємства;
   • кошти, які залучають для фінансування господарської діяльності на прин- ципах строковості, повернення і платності;
   • відтерміновані податкові активи підприємства.
5. До переваг використання позикового капіталу у діяльності підприємства м жн з чис ити
   • широкі можливості залучення; забезпечення зростання фінансового по- тенціалу підприємства за потреби розширення його активів;
   • приріст фінансової рентабельності підприємства;
   • нижчу вартість завдяки вилученню витрат на обслуговування позикових коштів з бази оподаткування прибутку;
   • усе перелічене.
6. Загальна сума коштів, яку треба сплатити за використання певного обсягу фінансових ресурсів, має назву …
   • ціна капіталу;
   • витрати на капітал;
   • рентабельність капіталу;
   • ефект фінансового важеля.

 

7. Механізм фінансового важеля використовують для оптимізації структури капіталу підприємства за критерієм …
   • максимізації рентабельності власного капіталу;
   • максимізації рентабельності активів;
   • мінімізації середньозваженої вартості капіталу;
   • максимізації середньозваженої вартості капіталу.
8. Внутрішні темпи розвитку підприємства визначають за формулою …
   • ȼɌɊ = ɊȼɄ × (1 + ɇɊɉ);
   • ȼɌɊ = ɊȼɄ   ;

1– ɇɊɉ

• ȼɌɊ = ɊȼɄ × (1 – ɇɊɉ);
• ȼɌɊ = ɊȼɄ   .

1+ ɇɊɉ

9. Рентабельність власного капіталу обчислюють за формулою …
   • ɊȼɄ = (1 – ɋɩ) × ȿɊ + ȿɎȼ;
   • ɊȼɄ = (1 – ɋɩ) × ȿɊ – ȿɎȼ;
   • ɊȼɄ = (1 – ɋɩ) × ȿɊ – ȿɎȼ× ɉɨɡ.Ʉ;

ȼɥ.Ʉ

• ɊȼɄ = (1 – ɋɩ) × ȿɊ + ȿɎȼ× ɉɨɡ.Ʉ.

ȼɥ.Ʉ

10. Норма розподілу прибутку в разі визначення внутрішніх темпів розвитку підприємства відображає …
    • частку дивідендних виплат у прибутку;
    • співвідношення прибутку і суми дивідендів;
    • частку податку на прибуток у розмірі чистого прибутку підприємства;
    • усе перелічене.

 

 

ПРАКТИЧНЕ ЗАВДАННЯ

Задача 1. Прибуток фірми до сплати відсотків і податку становить 4 400 грн. Вартість усіх її активів – 25 000 грн. Обсяг позикового капіталу – 15 000 грн, фінан- сові витрати за користування ним становлять 2 400 грн. Розрахуйте рентабельність власних коштів фірми.

Задача 2. Розмір капіталу підприємства в минулому періоді становив 200 000 грн (120 000 грн – прості акції, 50 000 грн – привілейовані акції, решта – кредитні ресур- си). У поточному періоді вартість капіталу підприємства знизилася до 150 000 грн  (вартість привілейованих акцій знизилась на 80 %, а розмір кредитних ресурсів зменшився наполовину). Сума виплачених дивідендів за простими акціями в минулому періоді становила 5 тис. грн, а в поточному знизилась на 10 %. Ставка дивідендів за привілейованими акціями становить 12 %, ставка відсотка за кре- дитними ресурсами – 20 % річних у минулому періоді, у поточному – зросла до 25 %. Проаналізуйте динаміку середньозваженої вартості капіталу підприємства. Задача 3. Економічна рентабельність фірми – 20 %, ефект фінансового важеля – на рівні 15 %. Прибуток фірми становить 800 грн. Якою повинна бути норма розподілу прибутку, щоб внутрішні темпи зростання фірми досягнули 10 %?

Задача 4. Капітал підприємства в поточному періоді становив 120 тис. грн, у тому числі 85 тис. грн – прості акції, 15 тис. – привілейовані акції, 20 тис. грн – по- зиковий капітал. У наступному періоді передбачено збільшення капіталу підпри- ємства на 50 %, причому розмір позикового капіталу знизиться на 20 %, а кількість привілейованих акцій не зміниться. У поточному році підприємство виплатило дивідендів за простими акціями на суму 10 тис. грн, а в наступному періоді пла- нує збільшити виплату на 25 %. Ставка дивідендів за привілейованими акціями становить 25 %, а ставка відсотка за позиковим капіталом підприємства – 18 % річних. Нетто-результат експлуатації інвестицій в поточному періоді становив 15 тис. грн, прогнозовано, що в наступному періоді він зросте на 15 %. Прибуток суб’єктів господарювання в поточному періоді оподатковували за ставкою 18 %, в наступному вона знизиться до 17 %. Проаналізуйте динаміку середньозваженої вартості капіталу та ефекту фінансового важеля підприємства.

Задача 5 Розрахуйте внутрішні темпи розвитку фірми за умови, що позичені кошти становлять 400 тис. грн, власні – 100 тис. грн, нетто-результат експлуатації інвестицій – 70 тис. грн, у тім числі як дивіденди виплачено 15 тис. грн. Ставка за користування позиченими коштами – 10 %.

Задача 6 Обчисліть та проаналізуйте динаміку ціни капіталу, ефекту фінан- сового важеля, рентабельності власних коштів, внутрішніх темпів розвитку та норми розподілу прибутку на підставі даних, наведених у таблиці:

 

Показник	Поточний період	Наступний період
Капітал, у тім числі	200 000 грн	(+) 25 %
– прості акції	90 000 грн
– привілейовані акції	35 000 грн
– короткострокові позики	25 000 грн	(-)10 %
– довгострокові зобов’язання
Дивіденди за простими акціями	15 000 грн	(+)20 %
Дивіденди за привілейованими акціями	8750 грн	(+)5 %
Середньорічна ставка відсотків за позиками	6.00 %	17.00 %
Нетто-результат експлуатації інвестицій	34 000 грн	(+)10 %

 

 

 

ЛІТЕРАТУРА

1. Закон України “Про акціонерні товариства” від 09.2008, № 514–VI / Верховна Рада України.
2. Бланк И. А. Основы финансового менеджмента : учеб. пособие / И. А. Бланк. – Киев : Ника-Центр, – Т. 1. – 592 с.
3. Бланк И. А. Управление формированием капитала : учеб. пособие / И. А. Бланк. – Киев : Ника-Центр, – 443 с.
4. Брейли Р. Принципы корпоративных финансов / Р. Брейли, С. Майерс ; пер. с англ. Н. Барышниковой. – М. : ЗАО “Олимп-Бизнес”, – 1008 с.
5. Брігхем Є. Ф. Основи фінансового менеджменту / Пер. з англ. В. Ф. Овсієнка та В. Я. Мусієнка. – К. : Молодь, – 1000 с.
6. Воробьев Ю. Н. Капитал предпринимательских структур в системе финансо- вого менеджмента : монография / Ю. Н. Воробьев. — Симферополь : Таврия, – 324 с
7. Воробьев Ю. Н. Финансовый капитал предприятий : монография / Ю. Н. Воро- бьев. – Симферополь : Таврия, – 363 с.
8. Герасимчук З. В. Фінансовий менеджмент : навч. посібник / З. В. Герасимчук, І. М. Вахович ; 2-ге вид., перероб. і доп. – Луцьк : Надстир’я, – 412 с.
9. Господарський кодекс України
10. Наказ Міністерства фінансів України “Про затвердження Положення (стан- дарту) бухгалтерського обліку 1 “Загальні вимоги до фінансової звітності” від 7 лютого 2013 р., № 73
11. Рубаха М. Теоретичні аспекти визначення сутності категорії “капітал” / М. Ру- баха // Вісник Львів. ун-ту. Сер. екон. – – Вип. 44. – С. 576–586.
12. Рубаха М. Класифікаційна характеристика структурних елементів капіта- лу підприємства / М. Рубаха // Формування ринкової економіки. – – Вип. 22. – С. 418–427.
13. Рубаха М. Анализ рисков и факторов формирования структуры финансового капитала субъектов предпринимательства / М. Рубаха // Бізнес-інформ. – –

№ 9. – С. 308–313

14. Рясних Є. Г. Основи фінансового менеджменту : навч. посібник / Є. Г. Рясних. – К. : Скарби, – 238 с.
15. Швиданенко Г. О. Управління капіталом підприємства : навч. посібник / Г. О. Швиданенко, Н. В. Шевчук. – К. : КНЕУ, – 440 с.

 

• Джерела формування інвестиційних ресурсів підприємства

На сучасному етапі щораз більше суб’єктів господарювання усвідомлюють необхідність перспективного управління інвестиційною діяльністю на підставі наукової методології передбачення її напрямів і форм, адаптації до загальних цілей розвитку підприємства й умов зовнішнього динамічного інвестиційного середовища. Інвестиційна діяльність є тривалим процесом, тому її повинні про- водити з урахуванням певної перспективної спрямованості. Ефективним інстру- ментом перспективного управління інвестиційною діяльністю, спрямованим на реалізацію цілей її загального розвитку в умовах суттєвих змін макроекономічних показників, системи державного регулювання ринкових процесів, кон’юнктури інвестиційного ринку і пов’язаною з цим невизначеністю, є інвестиційна стратегія. Формування напрямів інвестиційної діяльності, системи її довготермінових цілей та вибір найефективніших способів досягнення цього з урахуванням перспективи передбачає розроблення інвестиційної стратегії.

Інвестиційну діяльність підприємства визначають як об’єктивний процес, який має свою логіку і розвивається відповідно до характерних для нього за- кономірностей та відіграє важливу роль у господарській діяльності, оскільки за економічною природою інвестиції означають відмову від сьогочасного спожи- вання заради одержання прибутків у майбутньому.

У разі визначення доцільності інвестицій або безпосередньо в процесі інвес- тування коштів суб’єкти підприємницької діяльності постійно оцінюють дохідність вкладень та розраховують відповідність між ступенем ризику і рівнем доходу за інвестиціями.

Усі розрахунки та оцінки інвестованих коштів обов’язково проводять з ураху- ванням часового чинника, оскільки інвестиційний процес та отримання прибутку від вкладення коштів пропорційні не тільки до ступеня ризику, а й до терміну інвестицій та обсягу інвестованих коштів. Головні параметри цих розрахунків такі:

• початкова сума інвестованих коштів;
• нарощена сума, яку отримують після закінчення терміну інвестування і яка охоплює початково інвестовану суму та плату за її використання, тобто за- гальну суму відсоткових виплат;
• відсоткова ставка – це ціна, яку сплачує позичальник інвестору-кредитору за користування його коштами. У разі ефективного використання коштів ця ставка має бути меншою від ставки прибутку, що його отримає позичальник від інвестування залучених коштів у виробництво чи у фінансові операції;
• термін інвестицій, який переважно подають у вигляді періодів, протягом кожного з яких нараховують відсоткову ставку за користування коштами. Формування необхідних інвестиційних ресурсів, що забезпечують фінансу- вання інвестиційної діяльності підприємства, входить до системи стратегічних цілей його розвитку. Для забезпечення ефективного управління цим процесом на підприємстві розробляють спеціальну інвестиційну політику, спрямовану на формування інвестиційних ресурсів з різних джерел відповідно до потреб його розвитку в майбутньому періоді.

Політика формування інвестиційних ресурсів є частиною загальної інвес- тиційної стратегії підприємства, що полягає в забезпеченні необхідного рівня самофінансування інвестиційної діяльності та найефективніших форм залучення позикового капіталу з різних джерел для реалізації інвестицій.

Розроблення політики формування власних інвестиційних ресурсів підпри- ємства передбачає послідовність таких головних етапів

1. Аналіз формування інвестиційних ресурсів підприємства в попередньому періоді. Метою такого аналізу є виявлення потенціалу формування інвестиційних ресурсів і його відповідності обсягу планованих інвестицій.

Зокрема:

• вивчають динаміку загального обсягу формування інвестиційних ресурсів, темпи приросту активів і обсягу реалізованої продукції підприємства, ди- наміку питомої ваги власних і позикових коштів у загальній сумі капіталу, залученого в інвестиційних цілях;
• розглядають джерела формування власних інвестиційних ресурсів. Пере- дусім вивчають співвідношення зовнішніх і внутрішніх джерел формування власних інвестиційних ресурсів, а також вартість залучення власного капі- талу з різних джерел;
• оцінюють достатність власних інвестиційних ресурсів, сформованих на підприємстві в передплановому періоді. Критерієм такої оцінки є показник “коефіцієнт самофінансування інвестиційної діяльності підприємства”, динаміка якого відображає тенденцію забезпеченості розвитку підприємства власними інвестиційними ресурсами;

• вивчають динаміку загального обсягу залучення позикових інвестиційних ресурсів у поточному періоді; темпи цієї динаміки зіставляють з темпами приросту суми власних інвестиційних ресурсів, обсягів інвестиційної ді- яльності, загальної суми активів підприємства;
• визначають головні форми залучення позикових інвестиційних ресурсів, аналізують у динаміці питому вагу сформованого фінансового, товарного та інших форм кредиту в загальному обсязі використання позикового капіталу;
• визначають співвідношення обсягів мобілізованих підприємством пози- кових інвестиційних ресурсів за періодами їхнього залучення. Для цього проводять відповідне групування позикового капіталу, вивчають динаміку співвідношення коротко- і довготермінових позикових інвестиційних ресурсів підприємства та їхню відповідність обсягові оборотних і необоротних активів, у які інвестують;

• вивчають склад конкретних кредиторів підприємства й умови надання ними різних форм фінансового і товарного (комерційного) кредитів, з позицій їхньої відповідності кон’юнктурі інвестиційного і товарного ринків;
• досліджують використання позикових інвестиційних ресурсів загалом і окремих їхніх форм на підприємстві. Для цього використовують показники оборотності та рентабельності позикового капіталу. Першу групу цих показ- ників зіставляють у процесі аналізу з середнім періодом обороту власного капіталу.

Результати виконаного аналізу слугують основою оцінки оптимальності фор- мування інвестиційних ресурсів на підприємстві в обсягах і формах, що склалися.

2. Визначення загального обсягу необхідних інвестиційних ресурсів. Загальну потребу в інвестиційних ресурсах підприємства розраховують на підставі пла- нованого обсягу освоєння засобів у процесі реалізації окремих реальних інвес- тиційних проектів, а також планового приросту портфеля фінансових інвестицій. Обчислення виконують за такою формулою:
3. n

ȱɊ0 = ΣɊȱɉɿ +AɎȱ,

n =1

(9.1)

 

д ІР₀ – загальний обсяг необхідних інвестиційних ресурсів підприємства в плано- вому періоді; РІП – потреба в інвестиційних ресурсах для реалізації конкретних інвестиційних проектів на відповідній стадії інвестиційного процесу; ΔФІ – об- сяг приросту портфеля фінансових інвестицій підприємства, що передбачають; – кількість реалізовуваних у плановому періоді інвестиційних проектів підприємства [8, с. 165].

3. Вибір ефективних схем фінансування окремих реальних інвестиційних проектів. На цьому етапі за кожним інвестиційним проектом обґрунтовують кон- кретну схему фінансування робіт для його реалізації, яка найбільше відповідає цілям інвестування, термінам виконання і загальному обсягу необхідних інвес- тиційних ресурсів.
4. Забезпечення максимального обсягу залучення власних інвестиційних ре- сурсів з внутрішніх джерел. Перш ніж звертатися до зовнішніх джерел формування власних інвестиційних ресурсів, потрібно реалізувати всі можливості їхнього формування з внутрішніх джерел. Оскільки головними внутрішніми джерелами формування власних інвестиційних ресурсів підприємства є сума реінвестова- ного чистого прибутку й амортизаційних відрахувань, то передусім необхідно в процесі планування цих показників передбачити можливості їхнього зростання з різних резервів.

Метод прискореної амортизації активної частини основних засобів збільшує можливості формування власних інвестиційних ресурсів з цього джерела. Однак треба пам’ятати, що зростання суми амортизаційних відрахувань у процесі про- ведення прискореної амортизації окремих видів основних засобів приводить до відповідного зменшення загальної суми прибутку і, відповідно, обсягу реінвесто- ваної його частини. Тому в ході дослідження резервів зростання власних фінансо- вих ресурсів з внутрішніх джерел доцільно виходити з необхідності максимізації їхньої сукупної суми, тобто з такого критерію:

ЧПр = АВ º ВІРmax                                        (9.2)

де ЧПр – планована сума реінвестованого чистого прибутку підприємства; АВ – планована сума амортизаційних відрахувань; ВІРmax – максимальна сума власних інвестиційних ресурсів, сформованих з внутрішніх джерел [8, с. 167].

5. Забезпечення необхідного обсягу залучення власних інвестиційних ресур- сів із зовнішніх джерел. Обсяг залучення власних інвестиційних ресурсів із зовніш- ніх джерел покликаний забезпечити ту їхню частину, яку не вдалося сформувати з внутрішніх джерел фінансування. Якщо сума залучених власних інвестиційних ресурсів повністю забезпечує загальну потребу в них у плановому періоді, то в залученні цих ресурсів із зовнішніх джерел немає потреби.

Потребу в залученні власних інвестиційних ресурсів із зовнішніх джерел розраховують за такою формулою:

 

DȼȱɊɡɨɜɧ = ɉɜɿɪ – DȼȱɊɜɧ,

(9.3)

де ΔВІРзовн – потреба в залученні власних інвестиційних ресурсів із зовнішніх джерел; Пвір – загальна потреба у власних інвестиційних ресурсах підприємства в планованому періоді; ΔВІРвн – сума власних інвестиційних ресурсів, запланованих до залучення з внутрішніх джерел [8, с. 169].

Задоволення потреби у власних інвестиційних ресурсах із зовнішніх джерел планують забезпечити завдяки залученню додаткового пайового капіталу (влас- ників або інших інвесторів), додаткової емісії акцій або з інших джерел.

6. Визначення граничного обсягу залучення позикових інвестиційних ресур- сів. Максимальний обсяг цього залучення зумовлений двома головними умовами: а) граничний ефект фінансового важеля. Оскільки обсяг власних інвестиційних ресурсів формують на попередньому етапі, то загальну суму використаного власного капіталу можна визначити наперед. Стосовно неї розраховують коефіцієнт фінансового важеля (коефіцієнт фінансування), за якого його ефект буде максимальним. З урахуванням суми власного капіталу в майбут- ньому періоді і розрахованого коефіцієнта фінансового важеля обчислюють граничний обсяг позикових коштів, що забезпечує ефективне використання власного капіталу;

 

б) забезпечення достатньої фінансової стійкості підприємства. Її треба оціню- вати не тільки з позицій самого підприємства, а й з позицій можливих його кредиторів, що забезпечить згодом зниження вартості залучення позикових інвестиційних ресурсів.

З урахуванням цих вимог підприємство визначає ліміт використання пози- кових коштів в інвестиційній діяльності.

7. Визначення співвідношення обсягу позикових інвестиційних ресурсів, які залучають на коротко- і довготермінових засадах. Розрахунок потреби в обсягах коротко- і довготермінових позикових коштів ґрунтується на інвестиційних цілях їхнього використання в майбутньому періоді. На довготерміновий період (понад рік) позикові інвестиційні ресурси залучають, зазвичай, для розширення обсягу основних засобів і формування дефіцитного загального обсягу інвестиційних ресурсів (хоча за консервативного підходу до фінансування активів позикові інвестиційні ресурси залучають на довготермінових засадах і для забезпечення формування оборотних активів). На короткотерміновий період позикові інвести- ційні ресурси мобілізують для решти інвестиційних цілей їхнього використання. Розрахунок необхідного обсягу позикових інвестиційних ресурсів у рамках кожного періоду виконують у розрізі окремих цільових напрямів їхнього майбут- нього використання. Метою цих розрахунків є визначення термінів використання позикових інвестиційних ресурсів, які залучають, для оптимізації співвідношення довго- і короткотермінових їхніх видів. У процесі цих розрахунків визначають повний і середній термін використання позикових інвестиційних ресурсів.

Повний термін використання позикових інвестиційних ресурсів є періодом від початку їхнього надходження до остаточного погашення всієї суми боргу. Він охоплює три тимчасові періоди:

а) термін корисного використання – це період, протягом якого підприємство безпосередньо використовує надані позикові кошти в інвестиційній діяль- ності;

б) пільговий період – це період з моменту закінчення корисного використання позикових інвестиційних ресурсів до початку погашення боргу. Він слугує резервом часу для акумуляції необхідних фінансових коштів;

в) термін погашення – це період, протягом якого повністю виплачують осно- вний борг і відсотки за використанння позикових інвестиційних ресурсів. Цей показник застосовують у тих випадках, коли виплата основного боргу і відсотків відбувається не одномоментно після закінчення терміну вико- ристання позикових інвестиційних ресурсів, а частинами протягом певного періоду за узгодженим графіком. Повний термін використання позикових інвестиційних ресурсів визначають у розрізі перелічених елементів на під- ставі цілей їхнього використання на практиці і терміну погашення.

Середній термін використання позикових інвестиційних ресурсів є середнім розрахунковим періодом, протягом якого їх використовують на підприємстві.

Його визначають за формулою

ɋɌȼɩɿɪ = ɌɄȼɩɿɪ + ɉɉ + Ɍɉ ,

2                     2

де СТВпір – середній термін використання позикових інвестиційних ресурсів; ТКВпір – термін корисного використання позикових інвестиційних ресурсів; ПП – пільговий період; ТП – термін погашення. Середній термін використання позикових інвестиційних ресурсів визначають за кожним цільовим напрямом за- лучення цих коштів; за обсягом їхнього залучення на коротко- і довготермінових засадах; за сумою позикових інвестиційних ресурсів загалом.

Співвідношення позикових інвестиційних ресурсів, які залучають на коротко- і довготермінових засадах, може бути оптимізоване також з урахуванням вартості їхнього залучення.

8. Забезпечення мінімізації вартості залучення інвестиційних ресурсів з різних джерел. На цьому етапі формування політики послідовно вирішують завдання з визначення форм залучення необхідного капіталу (передусім позикових фінансо- вих ресурсів), визначення складу основних кредиторів і формування ефективних умов залучення кредитів.

Форми залучення позикових інвестиційних ресурсів підприємства диферен- ціюють у розрізі фінансового кредиту, товарного (комерційного) кредиту, інших форм. Підприємство обирає їх залежно від цілей і специфіки інвестиційної ді- яльності

Склад головних кредиторів підприємства визначений формами залучення позикових інвестиційних ресурсів. Головними кредиторами підприємства є, зви- чайно, постачальники капітальних товарів, сировини, матеріалів тощо, з якими налагоджені тривалі комерційні зв’язки, а також комерційний банк, що забезпечує його розрахунково-касове обслуговування.

Формування ефективних умов залучення кредиту відбувається за такими параметрами: а) термін надання кредиту; б) ставка відсотка за кредит; в) умови сплати відсотків; г) умови виплати основної суми боргу.

Термін надання кредиту є однією з визначальних умов його залучення. Опти- мальним уважають термін надання кредиту, протягом якого повністю реалізують мету його залучення (наприклад, іпотечний кредит – на термін реалізації інвести- ційного проекту; товарний кредит – на період повного використання сировини, матеріалів тощо). Ставку відсотка за кредит характеризують три основні параме- три: форма, вигляд і обсяг.

Розмір ставки відсотка за кредит є визначальною умовою в разі оцінювання його вартості. За товарним кредитом він дорівнює розміру цінової знижки продавця у випадку негайного розрахунку за поставлену продукцію, вираженої в річному еквіваленті.

Умови виплати суми відсотка характеризує порядок цієї виплати. Такий по- рядок зводиться до трьох принципових варіантів: виплата всієї суми відсотка в момент надання кредиту; виплата суми відсотка рівномірними частинами; ви- плата всієї суми відсотка в момент сплати основної суми боргу (у разі погашення кредиту).

Умови виплати основної суми боргу характеризують періоди його повер- нення. Ці умови передбачають три принципові варіанти: часткове повернення основної суми боргу протягом загального періоду функціонування кредиту; повне повернення всієї суми боргу після закінчення терміну використання кредиту; по- вернення основної або частини суми боргу з наданням пільгового періоду після закінчення терміну корисного використання кредиту. За інших однакових умов третій варіант є для підприємства найліпший.

Інші умови, пов’язані з отриманням кредиту, можуть передбачати необхідність його страхування, виплати додаткової комісійної винагороди банку, різний рівень обсягу кредиту щодо суми застави тощо.

9. Оптимізація структури капіталу, який використовують в інвестиційному процесі на окремих його стадіях. Така оптимізація спрямована на забезпечення фінансової стійкості підприємства в процесі інвестиційної діяльності.

 

• Управління реальними інвестиціями

Специфічний характер реального інвестування і його форм зумовлює певні особливості його реалізації на підприємстві. За високої інвестиційної активності підприємства для підвищення ефективності управління реальними інвестиціями розробляють спеціальну політику такого управління.

Реальне інвестування – це вкладення капіталу в реальні матеріальні (бу- дівлі, споруди, устаткування, обладнання, приріст товарно-матеріальних запасів) та нематеріальні (ліцензії, патенти, права користування природними ресурсами, інші майнові права, інформаційні та комунікативні технології, науково-дослідні розробки) активи, пов’язані з веденням операційної діяльності суб’єктів госпо- дарювання, вирішення їхніх соціально-економічних та інших проблем.

Політика управління реальними інвестиціями є частиною загальної інвес- тиційної стратегії підприємства, вона забезпечує підготовку, оцінку і реалізацію найефективніших реальних інвестиційних проектів.

Процес формування політики управління реальними інвестиціями підпри- ємства відбувається в розрізі таких етапів

1. Аналіз стану реального інвестування в попередньому періоді. У цьому разі оцінюють рівень інвестиційної активності підприємства в попередньому періоді та ступінь завершеності початих раніше реальних інвестиційних проектів і про- грам, зокрема

• вивчають динаміку загального обсягу інвестування капіталу у приріст ре- альних активів, питому вагу реального інвестування в загальному обсязі інвестицій підприємства у передплановому періоді;
• розглядають ступінь реалізації окремих інвестиційних проектів і програм, рівень освоєння інвестиційних ресурсів, передбачених на ці цілі, у розрізі об’єктів реального інвестування;

 

• визначають рівень завершеності початих раніше реальних інвестиційних проектів і програм, уточнюють необхідний обсяг інвестиційних ресурсів для повного їхнього завершення.

2. Визначення загального обсягу реального інвестування в майбутньому пе- ріоді. Основою визначення цього показника є планований обсяг приросту осно- вних засобів підприємства в розрізі окремих їхніх видів, а також нематеріальних і оборотних активів, які забезпечують приріст обсягів його виробничо-комерційної діяльності. Розмір цього приросту уточнюють з урахуванням динаміки обсягу рані- ше незакінченого капітального будівництва (незавершених капітальних вкладень). При цьому вивчають динаміку загального обсягу інвестування капіталу в приріст реальних активів, питому вагу реального інвестування в загальному обсязі інвестицій підприємства в передплановому періоді; розглядають ступінь реалізації окремих інвестиційних проектів і програм, рівень освоєння інвестицій- них ресурсів, передбачених на ці цілі, у розрізі об’єктів реального інвестування; визначають рівень завершеності початих раніше реальних інвестиційних про- ектів і програм, уточнюють необхідний обсяг інвестиційних ресурсів для повного їхнього завершення.

3. Визначення форм реального інвестування. Ці форми визначають на засадах конкретних напрямів інвестиційної діяльності підприємства, забезпечуючи від- творення його основних засобів і нематеріальних активів, а також розширення обсягу власних оборотних активів.
4. Пошук окремих об’єктів інвестування й оцінка їхньої відповідності напря- мам інвестиційної діяльності підприємства. У процесі реалізації цього напряму інвестиційної політики вивчають поточну пропозицію на інвестиційному ринку; відбирають для вивчення окремі реальні інвестиційні об’єкти, що якнайповніше відповідають напрямам інвестиційної діяльності підприємства (її галузевої і регі- ональної диверсифікації); розглядають можливості й умови придбання окремих активів (техніки, технологій тощо) для оновлення складу видів, що діють; прово- дять ретельну експертизу відібраних об’єктів інвестування.
5. Підготовка бізнес-планів реальних інвестиційних проектів. Усі форми ве- ликих реальних інвестицій (окрім оновлення окремих видів механізмів і устатку- вання з огляду на їхнє зношення) розглядають як реальні інвестиційні проекти. Підготовка таких інвестиційних проектів потребує розроблення їхніх бізнес-планів у рамках самого підприємства. Для невеликих реальних інвестиційних проектів допустиме розроблення короткого варіанта бізнес-плану (з викладом тільки тих розділів, які прямо визначають доцільність їхнього виконання).
6. Забезпечення високої ефективності реальних інвестицій. Відібрані на попе- редньому етапі об’єкти інвестування аналізують з позиції їх економічної ефектив- ності. У цьому разі для кожного об’єкта інвестування використовують конкретну методику оцінки ефективності. За наслідками оцінки виконують ранжування окремих інвестиційних проектів за критерієм їхньої ефективності (прибутковості).

За інших однакових умов для реалізації відбирають ті об’єкти реального інвесту- вання, які забезпечують найбільшу прибутковість.

7. Забезпечення мінімізації рівня ризиків, пов’язаних з реальним інвестуванням. У процесі реалізації цього напряму інвестиційної політики повинні бути, передусім, ідентифіковані й оцінені ризики, властиві кожному конкретному об’єкту інвестуван- ня. За наслідками оцінки виконують ранжування окремих об’єктів інвестування за рівнем їхніх ризиків і відбирають для реалізації ті з них, які за інших однакових умов забезпечують мінімізацію інвестиційних ризиків. Разом з ризиками окремих об’єктів інвестування оцінюють інвестиційні ризики, пов’язані з реальним інвестуванням загалом. Цей напрям інвестиційної діяльності пов’язаний з “відпливом” власного капіталу в великих розмірах і, зазвичай, на тривалий період, що може призвести до зниження рівня платоспроможності підприємства за поточними зобов’язаннями. Крім того, окремі інвестиційні проекти часто фінансують завдяки залученню зна- чного обсягу позикового капіталу, що може призвести до зниження фінансової стійкості підприємства в довготерміновому періоді. Тому в процесі формування інвестиційної політики треба насамперед спрогнозувати, як інвестиційні ризики вплинуть на прибутковість, платоспроможність і фінансову стійкість підприємства.
8. Забезпечення ліквідності об’єктів реального інвестування. У разі інвесту- вання в реальні об’єкти треба передбачати, що через суттєві зміни зовнішньо- го інвестиційного середовища, кон’юнктури інвестиційного ринку або стратегії розвитку підприємства в майбутньому періоді по окремих об’єктах реального інвестування може різко знизитися очікувана прибутковість, підвищитися рівень ризиків, зменшитися значення інших показників інвестиційної привабливості для підприємства. Це потребує ухвалення рішення про своєчасний вихід низки об’єктів реального інвестування з інвестиційної програми підприємства (уна- слідок їхнього продажу) і реінвестування капіталу. З цією метою по кожному об’єкту реального інвестування треба оцінювати ступінь ліквідності інвестицій. За наслідками оцінки виконують ранжування окремих реальних інвестиційних проектів за критерієм їхньої ліквідності. За інших однакових умов для реалізації відбирають ті з них, які мають найбільший потенційний рівень ліквідності.
9. Формування програми реальних інвестицій. Відібрані в процесі оцінки ефективності реальні інвестиційні проекти підлягають подальшому розгляду з позиції рівня ризиків їхньої реалізації й інших показників, пов’язаних з метою їхньої реалізації. На підставі такої всебічної оцінки з урахуванням планового об- сягу інвестиційних ресурсів підприємство формує програму реальних інвести- цій на майбутній період. Якщо ця програма сформована згідно з визначальною пріоритетною метою (максимізація прибутковості, мінімізація інвестиційного ризику тощо), то потреби в подальшій оптимізації програми реальних інвестицій не виникає. Якщо ж передбачають збалансованість окремих цілей, то портфель оптимізують за різними цільовими критеріями для досягнення їхньої збалансо- ваності, після чого приймають до безпосередньої реалізації.

10. Забезпечення реалізації окремих інвестиційних проектів та інвестиційної програми. Головними документами, які забезпечують реалізацію кожного кон- кретного реального інвестиційного проекту, є капітальний бюджет і календарний графік.

Капітальний бюджет розробляють, зазвичай, на період до одного року, у ньому відображають усі витрати й надходження коштів, пов’язані з реалізацією реального проекту.

Календарний графік реалізації інвестиційного проекту (програми) визначає базові періоди виконання окремих видів робіт і відповідальних за їхнє виконання з боку замовника або підрядника (а також ризиків невиконання окремих етапів робіт) відповідно до їхніх функціональних обов’язків, визначених у контракті на виконання робіт.

Одним із найбільш відповідальних та визначальних етапів проектного ци- клу є проектний аналіз – сукупність методологічних заходів і прийомів, які ви- користовують для підготовки й обґрунтування проектних рішень. Тобто перш ніж реалізувати будь-який інвестиційний проект, його вибирають, проектують, прораховують, а головне – оцінюють його ефективність насамперед на підставі порівняння витрат на проект та результатів від його впровадження в життя. З огляду на це проектний аналіз передбачає таке:

• технічний аналіз, тобто завдання визначити найефективніші для конкрет- ного проекту техніку та технологію;
• комерційний аналіз (маркетинговий), тобто аналіз ринку збуту продукції та послуг, які виконуватимуть після реалізації інвестиційного проекту;
• інституційний аналіз, тобто оцінку організаційно-правового, адміністратив- ного, політичного середовища, у якому реалізовуватимуть проект і присто- совуватимуть його до цього середовища, а також організаційну структуру фірми до проекту;
• соціальний (соціально-культурний) аналіз, тобто дослідження впливу про- екту на життя місцевих мешканців;
• бюджетний аналіз, який враховує фінансові наслідки реалізації проекту для державного або місцевого бюджету;
• аналіз навколишнього середовища, тобто виявлення та експертна оцінка збитків, які можуть бути завдані цим проектом навколишньому середовищу, та пропозиції способів пом’якшення або відвернення цього збитку;
• фінансовий та економічний аналіз, тобто порівняння витрат і користі від проекту. Економічний аналіз дає змогу оцінити дохідність з погляду всього суспільства (країни), а фінансовий – оцінити проект з позиції фірми та її кредиторів (за умови кредитування).

Кожен із цих аналізів є важливим, проте фінансово-економічні аспекти інвес- тиційної діяльності в багатьох випадках мають вирішальне значення, бо визна- чають реальну ефективність вкладення коштів.

 

Ґрунтовну фінансово-економічну експертизу інвестиційного проекту прово- дять інвестори, які вкладають кошти в акціонерний капітал проекту та стають його співвласниками, і кредитори, які дають гроші в борг і не стають співвласниками проекту. Їх турбує, передусім, надійне та своєчасне повернення боргу з відсотками. Процедуру фінансово-економічної оцінки інвестором, або кредитором (банком) інвестиційного проекту можуть проводити в такій послідовності.

1. Попередній розгляд та аналіз інвестиційного проекту.

Метою попереднього розгляду та фінансового аналізу проекту є визначення джерела фінансування з внесенням проекту до інформаційної бази інвестиційних проектів.

Замовник звертається до кредитора з пропозицією про розгляд можливості залучення інвестиції та пакетом документів (лист-заява, скорочений бізнес-план або техніко-економічне обґрунтування інвестиційного проекту, анкета замовника на отримання інвестиції).

Відділ експертизи інвестицій проводить попередні переговори з замовником, щоб отримати додаткову інформацію про фінансовий стан та діяльність підпри- ємства. На підставі отриманих документів та проведених співбесід визначають відповідність зазначеного проекту вимогам інвестора та кредитора.

2. Поглиблений аналіз інвестиційного проекту.

Головним завданням поглибленої експертизи інвестиційного проекту та оцін- ки фінансового стану замовника є визначення потенційної можливості реалізації проекту за кошти кредитора (банку) та спроможності позичальника раціонально розпорядитися залученими інвестиційними коштами з метою отримання очіку- ваного результату.

Експертизу інвестиційного проекту проводять після надання позичальником повного пакета документів, у тому числі розширеного бізнес-плану, а також отри- мання відділом експертизи інвестицій додаткової інформації з незалежних джерел. На підставі експертизи визначають остаточну відповідність зазначеного про- екту вимогам інвестора та кредитора. За результатами експертизи інвестиційних проектів кредитор, зацікавлений у цьому проекті, ухвалює одне з рішень:

• кредитування для проекту можна надати;
• кредитування можна надати після виконання певних умов;
• кредитування не можна надати, однак до розгляду питання можна згодом повернутися;
• кредитування не можна надати.

У випадку ухвалення кредитором позитивного рішення про надання коштів відділ експертизи інвестицій надсилає замовнику письмове повідомлення та по- годжує графік оформлення відповідних документів.

У разі незадовільного результату експертизи інвестиційного проекту замов- ник одержує від відділу експертизи інвестицій обґрунтовану програму дій на майбутнє.

 

• Методи оцінювання інвестиційних проектів

Для добору проектів капітальних інвестицій необхідно знати певні прийоми та способи, що дають змогу зробити правильний вибір між альтернативними об’єктами інвестування.

Найчастіше для оцінювання проектів капітальних вкладень використовують показник чистих грошових потоків, які складаються з грошових потоків та по- чаткових капіталовкладень.

Ефективність капітальних інвестицій оцінюють за такими методами.

. Чиста теперішня вартість (ЧТВ) інвестиційного проекту – це різниця між сумою теперішніх вартостей грошових потоків від інвестицій у кожен період і теперішньою вартістю самих інвестицій:

n           Ƚɉ

ɑɌȼ      ȼ +                   ɿ

 

i =1

= – 0           Σ (1 + r )i ,

(9.5)

 

де В₀ – початкові капіталовкладення; ГП – грошовий потік в -му році ( = 1, ); – ставка дисконтування або ціна джерел фінансування; – термін дії проекту, роки. Якщо початкові капіталовкладення роблять протягом декількох років, то гро- шові потоки в ці роки будуть від’ємними або їх узагалі не буде, оскільки є тільки витрати. У цьому разі можна використати таку формулу ЧТВ:

 

 

ɑɌȼ

n           Ƚɉɿ

n              ȼɿ

 

i =1

i =1

⁼ Σ (1 + r)i

^– Σ (1 + r )i ,

(9.6)

 

Якщо ЧТВ > 0, то це означає, що норма прибутковості проекту перевищує необхідну ставку прибутковості інвестицій (ставку дисконту). Якщо ЧТВ = 0, то норма прибутковості проекту точно дорівнює необхідній ставці, якщо ж ЧТВ < 0, то прибутковість проекту очікують меншою від необхідної ставки. Тож за критерієм ЧТВ можуть бути вибрані лише ті проекти, які мають ЧТВ ³ 0.

Крім того, за позитивного значення суми ЧТВ проект збільшує на цю суму ринкову вартість фірми-інвестора.

Зазначимо, що грошові потоки проекту, які дисконтують за методом ЧТВ, виникають з двох джерел: 1) використання активів проекту протягом терміну їхнього функціонування; 2) списання активів наприкінці їхнього терміну служби. Чиста ліквідаційна вартість, яку визначають унаслідок ліквідації активу, є останнім грошовим потоком, який генерує актив, і їх потрібно включати в розрахунок ЧТВ цього активу.

Головним моментом розглянутого методу є те, яку ставку прибутковості інвес- тицій (ставку дисконту) необхідно обрати для розрахунку ЧТВ. Точність прогнозу грошових потоків проекту впливає на вибір ставки, тому використання методу ЧТВ також залежить від точності цих прогнозів. Якщо як ставку дисконту викорис- товують вартість капіталу фірми, то постають питання, пов’язані з розрахунком цього показника.

Зі збільшенням позикових відсотків і темпів інфляції ставки дисконту зроста- ють. За умов збільшення позикових відсоткових ставок зростають також витрати на фінансування проектів, тому в цей період грошові потоки від проектів потрібно дисконтувати за вищими ставками, ніж у періоди зниження позикових відсотків. Розмір дисконтних ставок залежить також від тривалості інвестиційного проекту. Чим на триваліший термін вкладають інвестиції, тим більшим є ризик незавершення проекту. Тому за інших однакових умов довготермінові проекти  потрібно дисконтувати за вищими ставками, ніж короткотермінові.

Отже, головною проблемою моделі ЧТВ є визначення необхідної ставки при- бутковості проекту для дисконтування його грошових потоків. Корисним підхо- дом, що дає змогу полегшити вибір цієї ставки, є побудова графіка ЧТВ проекту. Графік ЧТВ є функцією ЧТВ від розміру необхідної ставки прибутковості. Графік ЧТВ відображає, до якого розміру необхідної ставки (ставки дисконту) проект може бути привабливим для фірми.

На деякі елементи графіка ЧТВ варто звернути увагу (рис. 9.3).

Графік має негативний нахил. Це властиво графікам інвестиційних проектів, які мають один або більше грошових інвестиційних потоків на початку функціонування проекту, після якого іде безперервний грошовий потік надходжень від інвестицій до кінця терміну існування проекту.

 

Графік ЧТВ перетинає вертикальну вісь у точці А, де сума грошового потоку недисконто- вана, оскільки          = 0. Точка В є проміжною точ- кою, у якій певному розміру ставки дисконту відповідає значення ЧТВ. У точці С графік пе- ретинає горизонтальну вісь, у якої ЧТВ = 0.

ɋɬɚɜɤɚ ɞɢсɤɨɧɬɭ r

 

ис. 9.3. Графік чистої теперішньої вартості проекту

 

Ставку дисконту в точці С називають внутрішньою нормою рентабельності (ВНР) проекту.

Проте, крім традиційних інвестиційних грошових потоків, існують також гро- шові потоки позикового типу, тобто такі, коли за позитивними (з погляду пози- чальника) з’являються негативні. Графік ЧТВ грошових потоків цього типу матиме позитивний нахил, тобто зі зростанням ставки дисконту зростає ЧТВ.

2. Індекс прибутковості (ІП) інвестиційного проекту – це відношення те- перішньої вартості грошових надходжень від проекту після оподаткування до теперішньої вартості інвестицій.

 

 

n           Ƚɉɿ

 

 

ȱɉ =

Σ (1 + r)i

i =1

,

(9.7)

 

n              ȼɿ

i =1

Σ (1 + r )i

ІП – ступінь прибутковості проекту на 1 грн інвестицій; В – початкові капітало- вкладення у році ГП – грошовий потік в -му році ( = 1, ); – ставка дисконту- вання або ціна джерел фінансування; – термін дії проекту, роки. Якщо ІП > 1 то аналізований проект має позитивну чисту теперішню вартість.

Співвідношення між ЧТВ, ІП і середньою ставкою прибутковості (ССП) є та- ими

ЧТВ	ІП	ССП
< 0		Менше від необхідної ставки
= 0	=	Дорівнює необхідній ставці
> 0		Більше від необхідної ставки

Індекс можна використати для ранжування проектів з різними потоками коштів і тривалістю в часі.

3. Період окупності (ПО) визначають як час, необхідний для повернення пер- вісних інвестицій завдяки нагромадженню чистих реальних грошових потоків, отриманих за проектом. Розраховують два періоди окупності: простий і дискон- тований

Якщо припустити, що щорічні прибутки інвестиційного проекту однакові, то період окупності можна визначити як відношення власне витрат за проектом (після оподаткування) до прибутків від інвестиційного проекту (також після опо- даткування).

Простий метод окупності має декілька недоліків:

• не враховує очікуваних прибутків за періодом окупності;
• не враховує вартості грошей у часі;
• не розрізняє проекти з різними первинними інвестиціями;

• забезпечуючи вимірювання ступеня ліквідності проекту, не дає змоги оці- нити позицію підприємства загалом з погляду ліквідності;
• ігнорує вартість капіталу для реалізації інвестицій навіть у період окупності. Деякі фінансові аналітики замість обчислення періоду окупності інвестицій надають перевагу визначенню терміну, упродовж якого чиста теперішня вартість перетворюється з негативної в позитивну. Такі розрахунки дають змогу знайти точку беззбитковості проекту чи дисконтований період окупності. Якщо проект генерує позитивні грошові потоки після цієї точки окупності, то ЧТВ проекту буде п итивн .

Завдяки умові рівності щорічних грошових потоків метод дисконтованого періоду окупності має обмежене використання, хоча й демонструє певні недо- ліки критерію періоду окупності, насамперед засвідчує залежність максимально прийнятного періоду окупності від життєвого циклу інвестиційного проекту та вартості грошей у часі.

Будь-який інвестиційний проект варто приймати, коли теперішня вартість грошових надходжень перевищує теперішню вартість інвестицій.

У ході розрахунку дисконтованого періоду окупності до уваги беруть тільки дис- контовані грошові потоки, а методика його обчислення аналогічна до попередньої.

4. Внутрішня норма рентабельності (ВНР) – це ставка дисконтування, якої до- сягають у разі, коли теперішня вартість майбутніх грошових потоків від інвестицій після оподаткування дорівнює теперішній вартості початкових капіталовкладень. Отже, це така ціна джерел фінансування, за якої ЧТВ = Це можна описати таким рівнянням:

 

n           Ƚɉɿ                                 n                Ƚɉɿ

 

i =1

i =1

-ȼ0 + Σ (1 + r )i = 0,  Σ (1 + ȼɇɊ)i

= ȼ0 ,     ȼɇɊ – ?,

(9.9)

 

де ГП – грошовий потік в і-му році ( = 1, ); – ставка дисконтування або ціна джерел фінансування;  – термін дії проекту, роки. ВНР враховує вартість грошей у часі і визначає норму прибутковості інвестицій.

При ВНР =  ЧТВ = 0.

Для того щоб ухвалити рішення про відбір проекту, потрібно порівняти ВНР з необхідною ставкою прибутковості. Якщо ставка прибутковості є меншою від ВНР, то проект приймають. Під час ранжування проектів за критерієм ВНР пере- вагу віддають тому, який має найбільшу ВНР.

Якщо в проектах є зміна знаків грошових потоків, тобто потік інвестицій над- ходить не тільки на початку з подальшими безперервними грошовими надхо- дженнями від інвестицій, то може існувати більше однієї ВНР. Можуть бути й такі проекти, що зовсім не мають ВНР.

Під час оцінювання єдиного незалежного проекту всі три методи дисконто- ваних грошових потоків – ЧТВ, ІП і ВНР – узгоджують між собою для визначення його привабливості. Однак у цьому випадку повинні виконуватися дві умови:

• оцінюють тільки один проект, грошові потоки якого не пов’язані з іншими проектами
• проект повинен мати потоки інвестицій у перші роки його існування, а по- тім – безперервний потік грошових надходжень до кінця терміну дії.

 

Якщо проект має позитивне значення ЧТВ, то його можна схвалити за необ- хідною ставкою прибутковості . ВНР цього проекту повинна бути більшою або дорівнювати для того, щоб вибрати проект за цим критерієм.

Позитивне значення ЧТВ свідчить про перевищення грошових надходжень від інвестицій над розміром первинних інвестицій. У цьому разі ІП буде завжди більшим від одиниці.

Тож якщо один з методів визначає кандидатом для відбору інвестиційний проект, що відповідає названим характеристикам, то всі інші методи підтвердять цей висновок. Якщо будь-який з методів визначить, що проект неприйнятний, то й інші методи дадуть аналогічну оцінку.

Однак у ході ранжування альтернативних проектів можуть виникати кон- флікти залежно від того, який метод оцінки – ЧТВ, ІП або ВНР – використовували.

Між трьома методами розрахунку дисконтованих грошових потоків є такі відмінності:

• абсолютне і відносне вимірювання привабливості проектів;
• припущення про реінвестування грошових потоків від інвестицій.

Модель ЧТВ дає абсолютний результат цінності проекту, тобто відображає суму, на яку дисконтовані грошові надходження проекту перевищують дискон- товані інвестиції. Методом ІП обчислюють співвідношення названих величин, а методом ВНР визначають відсоткову ставку.

Усі моделі дисконтованих грошових потоків спочатку передбачають, що грошові надходження проектів реінвестуватимуть для отримання норми при- бутковості інвестицій, яка дорівнює ставці дисконтування. Припущення про ре- інвестування діє для кожного грошового надходження проекту з моменту його виникнення і до кінця терміну існування.

У моделях ЧТВ і ІП передбачено, що грошові надходження проекту реінвес- тують за необхідною ставкою прибутковості підприємства, а в моделі ВНР – за внутрішньою ставкою прибутковості.

Для подолання цих розбіжностей використовують метод розрахунку моди- фікованої внутрішньої норми рентабельності.

5. Модифікована внутрішня норма рентабельності (МВНР) – це дисконтна ставка, за якої теперішня вартість витрат проекту дорівнює його кінцевій вартості, яку визначають як суму майбутніх вартостей грошових надходжень, дисконтова- них під вартість капіталу фірми.

Кінцева вартість проекту – це вартість, яку акумулюватимуть до кінця періоду функціонування проекту, якщо його грошові надходження були реінвестовані для отримання певної ставки прибутковості в період між надходженням грошових потоків від інвестицій і кінцевим терміном існування проекту (теперішня вартість майбутніх грошових потоків):

n

ɿ

ΣȽɉ (1 + r)n—i

 i =1                                           = ȼ ;      ɆȼɇɊ =

 

– 1.

 

(9.10)

 

(1 + ɆȼɇɊ)n                         0

МВНР має значні переваги над звичайною ВНР. По-перше, МВНР припускає ставку реінвестування на рівні вартості капіталу, що дає точнішу оцінку справж- ньої прибутковості проекту, ніж реінвестування грошових надходжень за ВНР. По-друге, МВНР вирішує також проблему мультиплікації ВНР.

6. Середня ставка прибутковості проекту дорівнює відношенню середньо- го розміру річних майбутніх чистих прибутків від інвестицій до половини суми первинних інвестицій:

n

1 n  Ƚɉ

 

 

ɋɋɉ

Σ     ɿ

i =1                 .

ȼ0

2

(9.11)

 

Хоча метод ССП легкий для розуміння й роботи, його не рекомендують за- стосовувати як базовий для фінансового аналізу.

До недоліків цього методу належать такі:

• не враховано вартості грошей у часі;
• ігнорують амортизаційні відрахування як джерело грошового потоку від інвестицій;
• використовують балансові прибутки, а не грошові потоки. Між наведеними вище показниками є така залежність: якщо ЧТВ > 0, то ВНР > , ІП > 1;

якщо ЧТВ = 0, то ВНР = , ІП = 1; якщо ЧТВ < 0, то ВНР < , ІП < 1.

Аналіз інвестиційних проектів з різними термінами дії виконують за допо- могою двох методів.

1. Метод скінченного ланцюгового повтору:

 

ɑɌȼ = ɑɌȼ(1 +

1

(1 + r)n

+       1

(1 + r)2n

+ … +

1       ),

(1 + r)N  n

(9.12)

 

де N – найменше кратне термінів дії двох проектів.

Цей метод передбачає, що проекти повторюються декілька разів, і треба звести терміни їхньої дії до спільного кратного. Наприклад, якщо термін дії одного проекту становить 4 роки, а іншого – 3 роки, то спільне кратне (N)для термінів їхньої дії дорівнюватиме 12 років.

 

2. Метод нескінченного ланцюгового повтору:

 

ɑɌȼ

(1 + r)n

= ɑɌȼ                   .

(1 + r)n – 1

 

 

• Управління фінансовими інвестиціями

Фінансові інвестиції – це вкладення коштів у фінансові інструменти, серед яких переважають цінні папери, із метою одержання прибутку в майбутньому.

Під фінансовими інструментами розуміють контракти, які одночасно при- водять до виникнення (збільшення) фінансового активу в одного підприємства і фінансового зобов’язання або інструмента власного капіталу в іншого.

Політика управління фінансовими інвестиціями є частиною загальної інвес- тиційної політики підприємства, що забезпечує вибір найбільш ефективних фі- нансових інструментів вкладення капіталу і своєчасне його реінвестування.

З урахуванням особливостей і форм фінансового інвестування організовують управління фінансовими інвестиціями на підприємстві. У разі досить високої пе- ріодичності фінансового інвестування на підприємстві розробляють спеціальну політику такого управління.

6.

5.

4.

3.

2.

1.

 

1. Аналіз стану фінансового інвестування в попередньому періоді. Головною метою проведення такого аналізу є вивчення тенденцій динаміки масштабів, форм і ефективності фінансового інвестування на підприємстві в ретроспективі, зокрема:
   • вивчають загальний обсяг інвестування капіталу у фінансові активи, визна- чають темпи його зміни і питомої ваги фінансового інвестування в загально- му обсязі інвестицій підприємства в передплановому періоді;
   • досліджують головні форми фінансового інвестування, їхнє співвідношення, спрямованість на вирішення стратегічних завдань розвитку підприємства;
   • вивчають склад конкретних фінансових інструментів інвестування, їхню динаміку і питому вагу в загальному обсязі фінансового інвестування;
   • оцінюють рівень прибутковості окремих фінансових інструментів і фінан- сових інвестицій загалом. Його визначають як відношення суми доходів, отриманих у різних формах за окремими фінансовими інструментами (з її коректуванням на індекс інфляції), до суми інвестованих у них коштів. Рівень прибутковості фінансових інвестицій підприємства зіставляють з середнім рівнем прибутковості на фінансовому ринку і рівнем рентабельності влас- ного капіталу;
   • аналізують рівень ризику окремих фінансових інструментів інвестування і їхнього портфеля загалом. Таку оцінку проводять, розраховуючи коефіці- єнт варіації отриманого інвестиційного доходу за низку попередніх звітних періодів. Розрахований рівень ризику зіставляють з рівнем прибутковості інвестиційного портфеля й окремих фінансових інструментів інвестування (відповідність цих показників ринковій шкалі прибутковість–ризик);
   • оцінюють рівень ліквідності окремих фінансових інструментів інвестування і їхнього портфеля загалом. Оцінку цього показника виконують на підставі розрахунку коефіцієнта ліквідності інвестицій на дату проведення аналізу (в останньому звітному періоді). Розрахований рівень ліквідності зіставляють з рівнем прибутковості інвестиційного портфеля й окремих фінансових інструментів інвестування.

Виконаний аналіз дає змогу оцінити обсяг і ефективність портфеля фінансових інвестицій підприємства в попередньому періоді.

2. Визначення обсягу фінансового інвестування в майбутньому періоді. Цей обсяг на підприємствах, які не є інституційними інвесторами, зазвичай, невели- кий. Його визначають розміром вільних фінансових коштів, що заздалегідь на- громаджують для майбутніх реальних інвестицій або інших витрат майбутнього періоду. Позикові засоби до фінансового інвестування підприємства, зазвичай, не залучають (за винятком окремих періодів, коли рівень прибутковості цінних паперів суттєво перевершує рівень ставки відсотка за кредит).

Певний обсяг фінансового інвестування диференціюють у розрізі довго- і ко- роткотермінових періодів його проведення. Обсяг довготермінового фінансового інвестування визначають у процесі вирішення завдань ефективного використання інвестиційних ресурсів для реалізації реальних інвестиційних проектів, страхових та інших цільових фондів підприємства, які формують на довготермінових засадах. Обсяг короткотермінового фінансового інвестування визначають у процесі вирі- шення завдань ефективного використання тимчасово вільного залишку грошових активів (у складі оборотного капіталу підприємства), утворюваного внаслідок нерівномірності формування позитивного і негативного грошових потоків.

3. Вибір форм фінансового інвестування. У рамках планованого обсягу фі- нансових коштів, які виділяють на ці цілі, визначають конкретні форми такого інвестування, розглянуті вище. Вибір цих форм залежить від характеру завдань, які вирішує підприємство в процесі господарської діяльності.

Вирішення стратегічних завдань розвитку операційної діяльності пов’язане з вибором таких форм фінансового інвестування, як вкладення капіталу до статут- них фондів спільних підприємств і придбання контрольного пакета акцій окремих суб’єктів господарювання, що мають стратегічний інтерес для диверсифікації цієї діяльності.

Вирішення завдань приросту капіталу у довготерміновому періоді пов’язане, за- звичай, з його вкладеннями в довготермінові фондові та грошові інструменти, про- гнозована прибутковість яких з урахуванням рівня ризику задовольняє інвестора.

4. Оцінка інвестиційних якостей окремих фінансових інструментів. Методи такої оцінки диференціюють залежно від видів цих інструментів; головним показ- ником оцінки є рівень їхньої прибутковості, ризику і ліквідності. У процесі оцінки детально досліджують чинники, що визначають інвестиційні якості різних видів фінансових інструментів інвестування – акцій, облігацій, депозитних вкладів у комерційних банках тощо. У системі такого аналізу отримує відображення оцінка інвестиційної привабливості галузей економіки і регіонів країни, у яких проводить господарську діяльність той або інший емітент цінних паперів. Важливу роль в оцінюванні відіграє також характер обігу тих або інших фінансових інструментів інвестування на організованому і неорганізованому інвестиційному ринку.
5. Формування портфеля фінансових інвестицій. Воно відбувається з ураху- ванням оцінки інвестиційних якостей окремих фінансових інструментів. У про- цесі відбору інструментів враховують такі чинники: тип портфеля фінансових інвестицій, який формується відповідно до його пріоритетної мети; необхідність диверсифікації фінансових інструментів портфеля; необхідність забезпечення високого рівня ліквідності портфеля тощо. Особливе значення у формуванні портфеля фінансових інвестицій має забезпечення відповідності цілей його фор- мування стратегічним цілям інвестиційної діяльності загалом.

Сформований з урахуванням викладених чинників портфель фінансових інвестицій потрібно оцінити за співвідношенням рівня прибутковості, ризику і ліквідності, щоб переконатися, що за параметрами він відповідає тому типові портфеля, який визначений цілями формування. За потреби посилення цілеспря- мованості портфеля до нього вносять необхідні корективи.

 

6. Забезпечення ефективного оперативного управління портфелем фінансо- вих інвестицій. У разі суттєвих змін кон’юнктури фінансового ринку інвестиційні якості окремих фінансових інструментів знижуються. У процесі оперативного управління портфелем фінансових інвестицій забезпечують своєчасну його ре- структуризацію з метою підтримки цільових параметрів первинного формування. Розроблена політика управління фінансовими інвестиціями підприємства визначає головні параметри інвестиційної діяльності підприємства в цій сфері та її найважливіші критерії.

Під комплексним оцінюванням фінансового активу розуміють визначення його характеристик – ліквідності, ризиковості, дохідності тощо.

У цьому випадку насамперед оцінюванню підлягають ринкова вартість ак- тиву та реальна ставка доходу, яку він забезпечує інвестору, або необхідна став- ка доходу, яку фінансовий актив має забезпечити інвестору відповідно до його ризиковості та ліквідності.

Оцінювання фінансових активів відбувається на первинному і на вторинно- му ринках. На первинному ринку воно полягає у визначенні такої ставки доходу за фінансовим активом, яка б відповідала ступеню його ризиковості, ринковим відсотковим ставкам, кредитному рейтингу емітента. На вторинному ринку – це переоцінка фінансового активу, коригування його ринкової ціни так, щоб фінан- совий актив певного рівня ризику забезпечував відповідний рівень доходу.

У процесі оцінювання фінансових активів учасники ринку визначають так звану внутрішню, або дійсну, вартість активу, яка певною мірою є оцінкою його поточної ринкової вартості. Порівнявши внутрішню вартість з поточною ринковою ціною, учасники ринку ухвалюють рішення щодо інвестування коштів у фінансовий актив. Внутрішню вартість будь-якого фінансового активу можна визначити як теперішню вартість очікуваних грошових потоків за активом, дисконтованих за відсотковою ставкою, що визначена ступенем ризику цього фінансового активу та поточними ринковими відсотковими ставками. Внутрішня вартість може бути як більшою, так і меншою від поточної ринкової вартості, яку встановлюють на ринку внаслідок зрівноваження попиту і пропозиції на цей актив. Те, наскільки добре вона відображатиме поточну ринкову вартість, залежить від вибору ставки дисконтування і точності визначення очікуваних грошових потоків за конкретним фінансовим активом.

Загалом оцінювання внутрішньої вартості активу відбувається у три етапи:

• обчислення визначеного або оцінювання невизначеного очікуваного гро- шового потоку та оцінювання ймовірності отримання цього грошового потоку інвестором;
• визначення відсоткової ставки для дисконтування очікуваного грошового потоку;
• безпосереднє обчислення теперішньої вартості грошового потоку з ви- користанням розміру грошового потоку та відсоткової ставки.

Очікувані грошові потоки за фінансовим активом можуть бути більше або мен- ше визначені за розміром і терміном надходження. Тому оцінювання очікуваних грошових потоків за активом полягає в обчисленні визначених або оцінюванні невизначених грошових потоків. У другому випадку оцінюють не тільки розмір очікуваного грошового потоку, а й імовірність його надходження.

До фінансових активів з чітко визначеним майбутнім грошовим потоком нале- жать облігації, для яких визначають розмір і моменти відсоткових виплат, а також суму і термін погашення. У цьому разі залишається тільки проблема оцінювання ймовірності отримання грошового потоку. Для державних облігацій ця ймовір- ність дуже висока, а якщо це облігації підприємства, то можуть виникнути пробле- ми своєчасної виплати доходу, загроза його банкрутства тощо. Незважаючи на це, очікуваний грошовий потік для облігацій практично завжди є більш визначеним, ніж майбутній дохід від акцій. Справді, майбутні дивідендні виплати залежать і від отриманого доходу, і від політики, яку проводить менеджмент підприємства, і від ринкової вартості його активів, яка з часом може суттєво змінитися. Досить невизначеною може бути також майбутня ціна продажу фінансового активу на ринку у випадку, коли інвестор вирішить продати актив, що йому належить.

Для того щоб визначити відсоткову ставку для дисконтування, треба зрозумі- ти, що ця ставка є сумою двох складових – безпечної, або безризикової, відсоткової ставки та ставки, що є премією за ризик інвестування в цей актив.

Безпечна відсоткова ставка на розвинених фінансових ринках дорівнює від- сотковій ставці за короткотерміновими (до трьох місяців) державними борговими зобов’язаннями. В Україні у разі визначення безпечної ставки враховують ставку рефінансування НБУ, ставки за депозитними вкладами тощо. Щодо премії за ризик, то тут важливо врахувати основні види ризиків (кредитні, валютні, економічні), характерні для цього активу, та правильно оцінити їхній розмір.

Якщо фінансовий актив є борговим зобов’язанням, то ставку дисконтування визначають на підставі відсоткових ставок за подібними зобов’язаннями. Вона відображає очікувану дохідність фінансового активу.

Механізм оцінювання акцій відрізняється від механізму оцінювання інших фінансових активів, оскільки акції є безстроковими інструментами власності, дохідність яких залежить від багатьох чинників, пов’язаних не тільки з поточним фінансовим становищем підприємства, а й з очікуваними в майбутньому змінами у його діяльності. Ринкову вартість акцій конкретного суб’єкта господарювання насамперед формують чинники, безпосередньо пов’язані з його діяльністю та з очікуваннями учасників ринку щодо перспектив її розвитку.

До головних чинників, які визначають ринкову вартість та дохідність акції, належать ефективність фінансово-господарської діяльності, конкурентна позиція на ринку, дивідендна політика, яку проводить менеджмент, стан галузі, у якій пра- цює підприємство, тенденції розвитку економіки загалом тощо. Крім визначення внутрішньої вартості акції за наведеним вище алгоритмом, є ще кілька методів оцінювання поточної ринкової вартості акцій.

Метод “дійсної вартості акції” ґрунтується на аналізі співвідношення поточ- ної ринкової ціни акції до розміру прибутку підприємства, що припадає на одну акцію. Метод “ринкової оцінки активів” передбачає оцінювання активів з метою уточнення дійсної вартості акції. Цей метод, зазвичай, використовують у разі злиття та придбання підприємств. Ще одним ефективним методом оцінювання акцій, який враховує ризики, що супроводжують господарську діяльність, є метод, що ґрунтується на моделі оцінювання капітальних активів (МОКА). Він дає змогу оцінити очікувану дохідність акцій на підставі безризикових ринкових відсоткових ставок та ризику, властивого конкретній акції.

 

• Види портфеля цінних паперів і принципи його формування

Під портфелем цінних паперів розуміють сукупність різних видів цінних па- перів, придбаних інвестором для отримання доходу, що відповідає певним ви- могам допустимого рівня ризику та очікуваного доходу. Головними параметрами портфеля є його розмір і структура. Розмір портфеля залежить від фінансових можливостей інвестора та від його бажання інвестувати кошти у фінансові активи, а не безпосередньо у виробництво. Власниками значних за обсягом портфелів цінних паперів є фінансові інститути. Підприємства формують портфель цінних паперів у випадку, коли наявні вільні фінансові ресурси, які непотрібно вкладати в розширення виробництва; інші альтернативні вкладення коштів менш привабливі, і, крім того, існує розвинений фондовий ринок.

Структура портфеля визначена видами цінних паперів, що входять до його складу, їхньою терміновістю, співвідношенням окремих видів цінних паперів у портфелі. Головними характеристиками портфеля є очікувана дохідність портфеля та його ризиковість. Кожен з інвесторів, маючи певні вимоги щодо допустимого рівня ризику й очікуваного доходу, формує той чи інший портфель цінних папе- рів. Інвестори віддають перевагу формуванню портфеля, а не придбанню цінних паперів одного виду, оскільки, формуючи портфель, можна знизити рівень ризику за цінними паперами, не зменшуючи їхньої очікуваної дохідності.

Портфелі цінних паперів залежно від цілей, які перед ними ставлять, поді- ляють на такі

• портфелі зростання – орієнтовані на акції, які швидко зростають на ринку в курсовій вартості. Мета таких портфелів – збільшення капіталу інвесторів, тому власникам портфелів дивіденди можуть виплачувати в невеликому розмірі або взагалі не виплачувати;
• портфелі доходу – орієнтовані на одержання високих поточних доходів. Стабільне співвідношення виплачуваного відсотка та курсової вартості цін- них паперів, що входять у такий портфель, вище, ніж у середньоринкового; їхня курсова вартість зросте набагато повільніше;

 

• портфелі ризикованого капіталу – складаються переважно з цінних паперів молодих компаній чи підприємств агресивного типу, які вибрали стратегію швидкого розширення на засадах універсалізації, нової технології та ви- пуску нової продукції;
• збалансовані портфелі – частково складаються з цінних паперів, які швидко зростають у курсовій вартості, а частково – з високоприбуткових цінних паперів; цілі збільшення капіталу й одержання високого доходу та загальні ризики виявляються збалансованими;
• спеціалізовані портфелі – об’єднані не за загальним цільовим, а за локаль- ним критерієм, наприклад, портфелі стабільного капіталу та доходу (в аме- риканській практиці це однорідні портфелі коротко- і середньотермінових депозитних сертифікатів); портфелі короткотермінових фондів (складаються з короткотермінових цінних паперів); портфелі середньо- і довготермінових фондів з фіксованим доходом (сформовані, зазвичай, з облігацій); регіональ- ні чи галузеві портфелі; портфелі іноземних цінних паперів.

Дохідність портфеля за період визначена часткою від ділення приросту рин- кової вартості портфеля та виплат за ним за період на ринкову вартість портфеля на початок періоду:

Rп = (         0 + D) :  ₀                                       (9.14)

де ₀ – ринкова вартість портфеля на початок і кінець періоду; D – випл ти з портфелем протягом періоду.

Портфель цінних паперів формують з різних видів цінних паперів, дохідність яких змінюється з часом. Для того щоб зрозуміти, чому формування портфеля з різних видів цінних паперів поліпшує його характеристики, треба розглянути залежність між змінами в доході за окремими цінними паперами.

Усі активи, що формують портфель, поділяють на дві частини: ризикову (спе- кулятивну) і консервативну. Ризикова (спекулятивна) частина передбачає вклю- чення високоприбуткових та високоризикових активів (акцій, ф’ючерсів, опціонів); консервативна ж частина ґрунтується на наявності облігацій, векселів, депозитних сертифікатів у портфелі цінних паперів, що менш дохідні й менш ризиковані.

Під час оцінювання прибутковості портфеля загалом виходять зі ступеня прибутковості й ризикованості окремих активів, які утворюють ризикову та консервативну частини, з рівня інфляції й часу перебування активів у портфелі. Наприклад, в агресивному портфелі прибутковість буде найвищою, однак він найризикованіший. Цей портфель розрахований на одержання швидкого одно- разового прибутку.

Середньоризиковий (ризиковий) і консервативний портфелі формують при- бутковість завдяки середньоарифметичній прибутковості, розрахованій за кож- ним активом. Консервативну частину портфеля становлять порівняно стабільні за прибутковістю активи, тобто головну увагу потрібно приділяти прибутковості активів, які формують ризикову частину. Оскільки цю частину активів становлять головно акції, то їхню прибутковість необхідно визначати за розміром дивідендів на акцію, а також за зміною курсової вартості акцій.

Прибутковість ризикового портфеля буде вищою, ніж консервативного. Ці типи портфелів за відсотковим співвідношенням складових частин можуть змі- нюватися. Система підбору активів, що входять до портфеля, є імовірнісною, тому їхнє відсоткове співвідношення відповідно до нормального закону розподілу матиме визначений ступінь коливання, що дорівнює 3σ

 

σ =           Σ f            ,

(9.15)

 

де – прибутковість активу; ɯ – середня прибутковість; f – кількість активу в портфелі.

Тобто нижня і верхня межі відповідних частин портфеля мають ступінь відхи- лення ±3σ. Наприклад, ризикова частина консервативного портфеля коливається від 15 до 20 %, отже, ступінь відхилення за нижньою межею становить 15 % ± 3σ, а за верхньою – 20 % ± 3σ.

З розглянутих трьох типів портфелів агресивний практично не піддається об- ґрунтованому аналізу, тому далі розглядатимемо консервативний та ризиковий портфелі.

Унаслідок порівняння ризиковості портфеля та цінних паперів, що входять до нього, можна помітити, що ризиковість окремих цінних паперів вища від загально- го рівня ризику за портфелем, хоча їхня дохідність у цьому разі може бути значно меншою від загальної дохідності портфеля. Це означає, що у випадку включення до портфеля різних видів цінних паперів зменшується рівень ризику і не зменшу- ється очікувана дохідність портфеля. Тобто збільшення кількості цінних паперів у портфелі не породжує систематичних змін у дохідності портфеля, зате зумовлює систематичне зменшення ризику портфеля.

Процес збільшення кількості видів цінних паперів у портфелі, результатом якого є зменшення ризику портфеля без зменшення його очікуваної дохідності, називають диверсифікацією портфеля. Ризик, що може бути практично зменше- ний до нуля завдяки включенню паперу до диверсифікованого портфеля цінних паперів, є несистематичним, або залишковим ризиком, ризиком підприємства чи диверсифікованим.

Ризик цінного папера, що не може бути ліквідований через диверсифікацію, уважають систематичним, ринковим, або недиверсифікованим. Для кожного з цінних паперів систематичний і несистематичний ризики можуть бути різними, як і загальний ризик.

Систематичний ризик – це мінімальний рівень ризику за портфелем, якого мож- на досягти диверсифікацією портфеля за допомогою великої кількості випадково підібраних цінних паперів. Це мінімальний рівень ризику, притаманний фінансовим активам, які перебувають в обігу на певному ринку. Розмір систематичного ризику зумовлений видом фінансових активів, що є в обігу на конкретному ринку. Напри- клад, розмір систематичного ризику ринку акцій значно перевищує ризик ринку державних цінних паперів.

Якщо вважати цінні папери, які використовують для розрахунку відомих фондо- вих індексів, ринковим портфелем цінних паперів, то для нього можна розрахувати очікуваний дохід і стандартне відхилення. Очікуваний дохід за ринковим портфелем часто називають середньоринковим, а відповідну ставку доходу – середньоринко- вою дохідністю. Стандартне відхилення, обчислене для такого портфеля, відображає ринковий, або систематичний, ризик.

Перш ніж сформувати портфель, інвестору необхідно:

• вивчити перелік цінних паперів, що є в обігу на фондовому ринку України, оцінити їхні переваги й недоліки через критерії безпеки, прибутковості та зростання;
• мати первинну інформацію про емітентів і стан фондового ринку;
• визначитися з вибором типу портфеля та кількісним складом активів, що входять до нього;
• мати загальне уявлення про можливості диверсифікованості портфеля че- рез співвідношення попиту та пропозиції в разі зміни цін і обсягу інвестицій.

Управління портфелем цінних паперів потрібно починати з:

• оцінки динаміки цін купівлі та продажу наявних у портфелі активів і рівня їхніх коливань;
• розрахунку рівня прибутковості цінних паперів, що формують портфель;
• визначення необхідного рівня прибутковості, що дає змогу врахувати рівень ризику вкладання коштів;
• розрахунку дійсної вартості цінних паперів, що дає змогу з’ясувати доціль- ність їхнього придбання;
• з’ясування терміну окупності інвестицій.

Ефективно розмістити всі кошти важко, тому під час формування портфеля цінних паперів інвестор повинен мати первинну інформацію про:

• динаміку курсів акцій та зміни інших фінансових інструментів;
• фінансове становище підприємств, які випускають цінні папери;
• історію виплати дивідендів та їхній розмір;
• порівняльну динаміку курсів акцій і фондового індексу;
• статистику галузевих циклів (група показників особливостей кризи, що характеризує депресії, піднесення галузі);
• щотижневу динаміку зміни індексу інфляції.

Світовий досвід засвідчує, що необхідно обмежувати розмір інвестицій у ко- жен вид цінних паперів приблизно до 10 % від загальної вартості всіх вкладень, а з розширенням портфеля цей показник може знижуватися до 5 %. Кількісне  включення цінних паперів у портфель припускає коливання від 8 до 20 найме- нувань активів. Особливості існування українського фондового ринку, його не- підкріплення промисловим зростанням, а отже, і прибутками, високий рівень інфляції, загальна неліквідність ринку, зміни курсу долара спонукають до того, що на початковому етапі формування портфеля має бути не менше 10 видів цінних паперів. Розумне поглинання фондовим ринком кількості цінних паперів за раціональної зміни їхньої ціни визначають як ліквідність ринку. Якщо ціни на активи зростають, а їхня кількість досить велика, то відбудеться перенасичення ринку й велика кількість активів у портфелі призведе до зниження прибутковості чи навіть до збитків. Регулювати такий портфель важко, тому інвестору необхідно визначитися з прийнятним кількісним включенням активів у портфель. Щодо розгляду основних видів цінних паперів, які включають у портфель, то, на думку вчених, це повинні бути акції як основна рушійна сила портфеля, високоприбут- кові депозити (наявність високих банківських відсотків), ф’ючерсні контракти, облігації, консервативні депозити (нижчі відсотки), грошовий резерв.

Портфель цінних паперів формують за такими правилами.

1. Спочатку частина капіталу повинна бути передана на депозит інвестиційної компанії чи банку, причому компанію вибирають за принципом спадної при- бутковості. Це дасть змогу одержувати щотижневий відсоток і реінвестувати його, а також диверсифікувати початкові вкладення і зменшити ризик.
2. На вільні кошти часто купують акції, які котируються; стабілізувати консер- вативну частку портфеля допоможе вексель, який дає невеликий, проте стабільний дохід. Частину коштів бажано вкласти у валюту, а потім сфор- мувати грошовий резерв.
3. Після формування й апробації портфеля цінних паперів ним необхідно керувати. Як основний індикатор в управлінні портфелем використову- ють індекс інфляції. Якщо темпи зростання інфляції перевищують темпи зростання вартості портфеля, то його треба терміново перегрупувати для підвищення прибутковості, якщо ж, навпаки, темпи зростання вартості портфеля раптом багаторазово перевищать темпи інфляції, то необхідно проаналізувати його надійність.
4. Для активізації зростання портфеля його активи перегруповують відпо- відно до зростання частки ризикованих і високоприбуткових активів. У випадку, якщо прибутковість забезпечена, портфель стабілізують завдяки зворотному перегрупуванню на користь стабільніших активів.
5. Основним впливом на склад і різновид портфеля може бути збільшення чи зменшення частки високоризикових вкладень. Наприклад, якщо потрібно перейти від консервативного портфеля до ризикового, тобто “розігнати” його, то всі вільні кошти скеровують в акції, які швидко зростають. У випадку, коли цього виявляється недостатньо, реалізують частину консервативних активів (можливо, з втратами), а отримані кошти скеровують у високоприбуткові інвестиції. У цьому разі надійність портфеля знижується, по-перше, унаслідок скорочення консервативної частки, по-друге, через вимушене зниження рівня диверсифікованості (вибір високоприбуткових активів, зазвичай, невеликий). Потім, коли стан вирівняється, швидкість зростан- ня активів портфеля для зменшення ризику можна зменшити, виводячи з нього актив, що найшвидше зростає, і перерозподіляючи кошти серед порівняно консервативних компонентів портфеля. Проте така стратегія дуже ризикована, тому що надійність визначена тільки диверсифікованістю вкладень, а не результатами фінансового становища підприємства.

6. Якщо необхідно збільшити частку високоприбуткових вкладень, то всі вільні кошти треба спрямувати в активи, які швидко зростають, реалізуючи час- тину консервативних активів, навіть іноді з втратами. Надійність портфеля знизиться через зменшення консервативної частки активів і вимушене зниження рівня диверсифікованості.

Тактика ризику полягає в тому, що кошти потрібно вкладати, головно, в акти- ви, які швидко зростають. Бажаним є придбання акцій провідних компаній, однак вони можуть бути занадто дорогими. Акції інших компаній на первинному ринку за низькими цінами придбати важко, а на вторинному ринку курс акцій ще не усталився. Якщо тенденція до сповільнення темпів зростання курсової вартості акцій посилюватиметься, то частину акцій необхідно продати. Не продають лише ті акції, потенціал яких не вичерпаний, а також якщо ціна не зменшилася нижче від банківських відсотків. Необхідно продати акції, курс яких знижується.

Трапляється, що акції не купують навіть у випадку зростання їхнього курсу. Це відбувається тоді, коли через високий темп зростання курсової вартості частка акцій провідних компаній у портфелі перевищує всі допустимі межі (зумовлені індивідуально конкретним інвестором) та дестабілізує його, що робить портфель занадто ризикованим. Для підтримки прибутковості акцій на незмінному рівні (прибутковість завдяки зростанню курсової вартості) їхній курс має зростати за експонентним законом. Виникає хибне коло: чим дорожча акція, тим швидше вона повинна зростати, інакше значно знизиться прибутковість. Проте курс акції не може зростати нескінченно. У цій ситуації необхідний індивідуальний підхід з урахуванням конкретної ситуації.

Однією з найважливіших характеристик ринку цінних паперів є показник його ліквідності. У нестабільних умовах у неліквідній формі бажано мати не більше 25 % активів. Вартість активів необхідно оцінювати за ринковою вартістю – останньою офіційно повідомленою ціною, за якою продають акції (облігації), чи за поточним котируванням. Ринкову вартість ще називають брутто-вартістю, проте оцінити ситуацію на цей момент недостатньо. Необхідно визначити розумні межі коти- рування цінних паперів, адже ті самі акції не можуть ні перебувати в ціновому аспекті на однаковому рівні, ні безмежно зростати. Тому виникає таке завдання: оцінити вартість активів у разі їхнього перетворення в готівку, тобто визначити нетто-вартість активів. Оцінка за брутто-вартістю відображає загальний стан рин- ку цінних паперів на заданий момент, оцінка за нетто-вартістю – життєздатність певного виду цінних паперів.

Для того щоб ефективно керувати портфелем, необхідно збільшувати нетто- вартість. Для цього в портфель можна ввести ф’ючерси, а прибуток розмістити у великих банках, придбати акції на невеликі суми й недовго тримати їх у портфелі. Практика засвідчує, що оптимальний термін перебування акцій у портфелі пови- нен становити від двох тижнів до двох місяців.

Якщо ціни акцій знижуються, то дохід можуть давати ф’ючерси, проте невизна- ченість валютного курсу призводить до різких коливань ф’ючерсних котирувань (ф’ючерсний ринок складно прогнозувати). Щоб уникнути ризику локальних коливань, необхідно “грати” на декількох контрактах, які закривають відразу у випадку зростання котирувань. Це пов’язано з тим, що відкриття додаткових позицій порушує принцип диверсифікованості та збільшує ризик, зумовлений неплатоспроможністю розрахункових підприємств. Якщо котирування не зміню- ються, то додаткові інвестиції в “гру” на ф’ючерсах не дають відчутного прибутку й, природно, поєднані з підвищеним ризиком через неясність динаміки котирувань. Інвестор, “граючи” на різниці цін між різними взаємозалежними фінансовими ринками через купівлю чи продаж ф’ючерсних контрактів, так страхує себе від несприятливої зміни валютного курсу. Розрив між темпами зростання курсу до- лара та поточними ставками за міжбанківськими кредитами створює передумови для стрибка ф’ючерсного курсу долара практично в усіх термінових контрактах, причому найбільший стрибок може виявитися за довготерміновими позиціями.

Це короткочасне явище чинить сильний стабілізувальний вплив на ринок.

Для балансування портфеля інвесторам необхідно частину коштів тримати в консервативніших активах. Цим активом портфеля можуть бути, наприклад, об- лігації внутрішньої державної позики (ОВДП). Зростання курсу ОВДП зумовлене порівняно низькими відсотковими ставками на міжбанківському кредитному ринку, посиленням загальної нестабільності ринку міжбанківських кредитів через їхнє неповернення, зміною курсу іноземної валюти.

Консервативну частину портфеля формує також такий фінансовий інструмент, як вексель. Він ґрунтується на рухові товару від однієї сторони до іншої, зобов’язує до його оплати. Вартість векселя дорівнює вартості товару та, на відміну від облігацій, з часом не змінюється. Вексель вигідніше придбати наприкінці терміну розміщення, що, зазвичай, становить два тижні, бо за цей термін ціна на вексель не збільшується. Найпопулярніший спосіб збереження коштів – розміщення на депозитах – може мати два напрями вкладень: банки та фінансові компанії. У банках умови за термінами внесків нестабільні, а надійні банки пропонують незначний відсоток. Фінансові ж компанії збільшують ризик вкладень під великі відсотки. Вони пови- нні на вимогу інвестора надавати інформацію про використання коштів, що не завжди виконують

 

Отже, у ході формування портфеля цінних паперів та керування ним необ- хідно виходити з таких умов: нові інвестиції не повинні підвищувати ліквідність портфеля; треба постійно зміцнювати консервативну частину портфеля; частина інвестицій має бути надкороткотерміновою (один–два тижні).

 

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Дайте визначення інвестиційної діяльності підприємства.
2. Назвіть головні параметри розрахунків ефективності інвестованих коштів.
3. Які головні етапи політики формування інвестиційних ресурсів підприємства?
4. Розкрийте зміст поняття “реальні інвестиції”.
5. Охарактеризуйте послідовність управління реальними інвестиціями.
6. Наведіть основні методи оцінки ефективності реальних інвестиційних про- ектів
7. Розкрийте економічну сутність фінансових інвестицій підприємства.
8. Перелічіть етапи управління фінансовими інвестиціями.
9. Охарактеризуйте основні типи портфелів цінних паперів.
10. Назвіть головні чинники, що впливають на формування інвестиційного порт- феля.

 

ТЕСТОВІ ЗАВДАННЯ

1. Реальне інвестування – це …

а) вкладення у фінансові активи;

б) реальні вкладення у матеріальні та нематеріальні активи; в) вкладення в акції, облігації та інші цінні папери;

г) вкладення у довготермінові цінні папери.

2. Початкові капіталовкладення – це …

а) сума коштів, яка надійшла на рахунки підприємства на початок аналізова- ного періоду;

б) теперішня вартість майбутніх грошових надходжень підприємства; в) майбутня вартість грошових надходжень підприємства;

г) сума коштів, спрямованих на реалізацію проекту капітального інвестування.

3. Чиста теперішня вартість – це …

а) майбутня вартість грошових потоків без початкових капіталовкладень;

б) теперішня вартість грошових потоків без теперішньої вартості початкових капіталовкладень;

в) різниця між теперішньою і майбутньою вартістю грошових потоків;

г) різниця між початковими капіталовкладеннями і майбутньою вартістю грошових потоків.

 

4. Якщо ЧТВ > 0, то це означає, що …

а) проект неприбутковий;

б) проект є ні прибутковий, ні збитковий; в) проект прибутковий;

г) проект є малозбитковим.

5. Індекс прибутковості – це …

а) майбутня вартість грошових потоків, поділена на початкові капіталовкла- дення;

б) теперішня вартість грошових потоків, поділена на теперішню вартість по- чаткових капіталовкладень;

в) відношення теперішньої вартості грошових потоків до їхньої майбутньої вартості;

г) відношення початкових капіталовкладень і майбутньої вартості грошових потоків.

6. Період окупності інвестицій – це …

а) період, протягом якого діятиме інвестиційний проект;

б) період, протягом якого роблять початкові капіталовкладення; в) період, протягом якого надходитимуть додатні грошові потоки;

г) період, необхідний для повернення початкових капіталовкладень.

7. Внутрішня норма рентабельності – це …

а) ціна джерел фінансування, за якої чиста теперішня вартість дорівнює нулю; б) ставка дисконтування, за якої індекс прибутковості більший від одиниці; в) ставка дисконтування, за якої теперішня вартість грошових потоків більша,

ніж початкові капіталовкладення;

г) ставка дисконтування, за якої чиста теперішня вартість дорівнює початко- вим капіталовкладенням.

8. Якщо внутрішня норма рентабельності більша, ніж ставка дисконтування, т

а) проект збитковий;

б) проект прибутковий;

в) проект низькозбитковий;

г) індекс прибутковості менший від одиниці.

9. Якщо індекс прибутковості більший від одиниці, то …

а) чиста теперішня вартість дорівнює нулю;

б) внутрішня норма рентабельності менша, ніж ціна джерел фінансування; в) внутрішня норма рентабельності дорівнює ставці дисконтування;

г) чиста теперішня вартість більша від нуля.

10. Модифікована внутрішня норма рентабельності – це …

а) дисконтна ставка, за якої теперішня вартість витрат проекту дорівнює кін- цевій вартості проекту;

б) ціна джерел фінансування, за якої чиста теперішня вартість дорівнює нулю;

 

в) ціна джерел фінансування, за якої чиста теперішня вартість дорівнює по- чатковим капіталовкладенням;

г) ставка дисконтування, за якої індекс прибутковості більший від одиниці.

 

ПРАКТИЧНЕ ЗАВДАННЯ

Задача 1. Нехай маємо змогу вкласти кошти у два інвестиційні проекти А і Б, тривалість дії яких становить шість років. У ці проекти потрібно вкласти 300 і 500 тис. грн, відповідно. Ставка дисконтування для проекту А становить 10 %, для проекту Б – 20 %.

Решту даних наведено у таблиці, тис. грн:

 

Рік					4
А	-300	100	200	10	30	40	50
	-500	200	200	50	50	100	20

Визначте доцільність інвестування в кожний з проектів за методом індексу прибутковості.

Задача 2. Інвестор має змогу інвестувати кошти в три незалежні інвестиційні проекти А, Б, В. Ціна капіталу для кожного проекту становить, відповідно, 10, 15, 20 %. Дані про початкові капіталовкладення, грошові потоки і терміни дії проектів наведені у таблиці, тис. грн:

 

ік
А	-100	50	80
	-200	50	300
	-400	200	500

Який проект ефективніший за методом внутрішньої норми рентабельності? Задача 3. Перед інвестором є завдання вибрати ефективніший інвестиційний проект за допомогою методів дисконтованого терміну окупності, чистої теперіш- ньої вартості та модифікованої норми рентабельності. Розмір капіталу інвестора становить 200 тис. грн, у тому числі власний капітал – 150 тис. грн, позиковий – 50 тис. грн, вартість власного капіталу становить 5 %, а позикового – 20 %. Усі інші необхідні дані наведені у таблиці, тис. грн:

 

ік			2		4
А	-100	0	20	80	60
Б	-200	100	50	60	100

 

 

 

ЛІТЕРАТУРА

1. Бланк И. А. Инвестиционный менеджмент : учеб. курс / И. А. Бланк. – К. : Ника- Центр, “Эльга-Н”, – 422 с.
2. Бланк І. О. Управління фінансами підприємств : підручник / І. О. Бланк, Г. В. Сит- ник. – К. : КНЕУ, – 780 с.
3. Гриньова В. М. Проблеми розвитку інвестиційної діяльності / В. М. Гриньова, В. О. Коюда, Т. І. Лепейко, О. П. Коюда. – Харків: ХДЕУ, – 314 с.
4. Інвестування : навч. посібник / [М. І. Крупка, Д. В. Ванькович, Н. Б. Демчишак]; за ред. д-ра екон. наук, проф. М. І. Крупки. – Л. : ЛНУ імені Івана Франка, – 320 с
5. Черваньов Д. М. Менеджмент інвестиційної діяльності підприємств : навч. посібник / Д. М. Черваньов. – К. : Знання-Прес, – 622 с.

• Сутність, чинники і види ризиків підприємницької діяльності

Люди дуже часто мають справу з ситуаціями, коли неможливо точно про- гнозувати наслідки певних рішень або дій. Тому пошук способів зниження рівня невизначеності різних ситуацій завжди був і є актуальною проблемою. З часом люди виявляють певні взаємозв’язки та закономірності у функціонуванні різних систем. Більша визначеність (детермінованість) робить досліджувані системи ке- рованішими чи прогнозованішими. Однак на практиці люди часто доходять лише до певної межі пізнання поведінки систем. Наприклад, у фізиці відомий принцип невизначеності Гейзенберга, згідно із яким принципово неможливо одночасно виміряти з довільною точністю координати й імпульс квантового об’єкта. У психо- логії сформульовано закон неадекватності відображення людини людиною. Суть його полягає в тому, що жодна людина не може осягнути іншу людину з таким рівнем вірогідності, який був би достатім для ухвалення безпомилкових рішень у стосунках між людьми. Таких прикладів, де наука визнає фундаментальний характер невизначеності, є чимало. Хоча межі людського пізнання можуть роз- ширюватись, однак нема підстав стверджувати про можливість повного усунення невизначеності у тій чи іншій сфері діяльності. А фінанси належать до сфер, де проблема невизначеності особливо актуальна як щодо пізнання поточної ситуації, так і, ще більше, для передбачення майбутніх подій.

Чим вищий рівень детермінованості певних управлінських ситуацій, тим ви- щого рівня компетентності рішень можна досягти внаслідок виявлення та осмис- лення відповідних закономірностей або ж завдяки перебиранню можливих варіантів за допомогою потужностей сучасної обчислювальної техніки. А чим більше певна ситуація нагадує азартну гру, тим менше переваг у компетентної особи над некомпетентною. Навіть компетентна особа перебуває в ситуації ризику, оскільки неможливо повністю нівелювати вплив випадкових чинників.

Треба розрізняти випадковості двох типів. Перший виникає тоді, коли подій так багато, що в їхньому перебігу практично неможливо розібратися; другий – коли в загалом детермінованих (динамічних) системах як завгодно малі невизна- ченості стану посилюються з часом, що робить прогнозування їхньої поведінки практично неможливим. Використання ймовірнісно-статистичних методів ви- явилось ефективним у разі аналізування масових явищ і розробки теоретичних основ демографії й економічної статистики. Стосовно ж порівняно рідкісних або унікальних явищ, то розвиток математичної теорії експерименту переконливо й наочно довів вагомі переваги цієї концепції для обґрунтування рішень в умовах невизначеності, особливо обґрунтування ефективної стратегії поведінки. В аналізі таких проблем широко застосовують теорію ігор, теорію статистичних рішень. Саме вони дають змогу осмислити споконвічне існування протилежних підходів до розуміння природи випадковості, які пов’язані з іменами давньогрецьких фі- лософів Демокріта й Епікура. Демокріт розглядав випадковість не як властивість природи, а як непізнане. Епікур же вбачав у природі об’єктивність випадковості. Ця дилема до кінця не вирішена й досі.

На думку відомого інвестора-практика У. Баффетта, ризик походить від не- знання того, що особа робить. І справді, не знаючи чинників та характеру їхнього впливу в детермінованій ситуації, людина просто вибиратиме навгад деякі відомі їй стратегії поведінки. За такого випадкового вибору можлива як адекватна, так і неадекватна реакція на ситуацію. Наголосимо, що випадковість у такому разі має суб’єктивне, а не об’єктивне походження. Однак на практиці нерідко буває неможлило з’ясувати, чим зумовлені відхилення від сподіваного результату: не- знанням через брак інформації та недосконалість методів вивчення ситуації чи об’єктивними чинниками, які принципово обмежують можливість пізнання.

Зазвичай, люди мають обмежений набір досить стереотипних стратегій по- ведінки, серед яких може й не бути такої, яка доречна у конкретній проблемній ситуації. Часто проблемну ситуацію доповнюють інші особи, які теж мають обме- жений набір стратегій поведінки. Для аналізу взаємодії стратегій різних учасників конфлікту використовують математичний апарат теорії ігор. Водночас, можлива ситуація, коли продуктивніше дослідження не можливих стратегій окремих осіб, а чинників і закономірностей середовища загалом. Люди далеко не завжди нала- штовані на такі дослідження, тому часто ухвалюють рішення, керуючись власними стереотипами, а не особливостями ситуації. Мотив такої поведінки полягає в економії енергії, значних витрат якої потребує інформаційно-аналітична робота. Якщо вибір стратегії поведінки певної особи легко спрогнозувати, то вона стає дуже вразливою у конкурентній боротьбі. Тому різноманіття доступних стратегій  і випадковий, непередбачуваний характер їхнього вибору в умовах конкуренції переважно є чинниками, що підвищують шанси особи на досягнення позитивних результатів.

Поняття випадковості досить часто пов’язують із хаосом. У побутовому ро- зумінні слово “хаос” означає перебування чогось у стані безладу. В теорії хаосу воно визначене дещо по-іншому. Як відомо, теорія хаосу включає математичний апарат, що описує поведінку деяких нелінійних динамічних систем. Поведінка такої системи здається випадковою, навіть якщо модель опису системи детер- мінована. Теорія хаосу стверджує, що складні системи надзвичайно залежать від початкових умов, тому незначні зміни в навколишньому середовищі мають непередбачувані наслідки. Математичні системи з хаотичною поведінкою бува- ють детерміновані, тобто підпорядковані деякому строгому закону і, в певному розумінні, є впорядкованими. Динамічний (детермінований) хаос відрізняється від статистичного (стохастичного) тим, що він є певною фазою самоорганізації системи і здатен формувати принципово складні структури. Слово “динамічний” означає, що нема джерел флуктуацій, тобто безладних коливань. У формуванні поняття “динамічний хаос” провідну роль відіграли праці А. Пуанкаре, Н. Крилова, А. Колмогорова, Д. Аносова, Я. Синая, Д. Рюеля, Д. Такенса та інших вчених.

Математичними експериментами переконливо доведено, що у жорстко детер- мінованих системах глибина потрясінь навіть за незначної зміни деяких чинників може виявитись катастрофічною. З огляду на це факт високого рівня адаптивності реальних економічних систем треба розцінювати як аргумент на користь значної ролі випадковості в їхньому функціонуванні. Сама ж випадковість може мати як об’єктивне, так і суб’єктивне походження. Незважаючи на те, що дуже важко або й неможливо оцінити роль кожної з цих складових у конкретних ситуаціях, усе ж таки, з погляду фінансової практики, ризик потрібно розглядати як випадкову за природою можливість отримання позитивних або негативних результатів у разі ухвалення тих чи інших рішень.

Існують якісні та кількісні методи дослідження ризиків. Кількісні методи за рівнем залежності від фактичних даних поділяють на статистичні, експертні, змі- шані. Хоча якість таких досліджень дуже залежить від особистості конкретного аналітика, все ж деякі методи оцінки ризику стають важливими елементами сис- теми управління в багатьох організаціях. Значним є поширення вимірювання ризику за допомогою ймовірності. Розрізняють суб’єктивну ймовірність як рівень впевненості особи у настанні деякої події та об’єктивну ймовірність.

Водночас є думка, що математики заплутали трактування ймовірності. На- справді проблема ймовірнісного висновку значно ширша, ніж проблема обчис- лення ймовірності. Тільки історична першість математичного трактування змогла привести до упередження, що ймовірність завжди означає частоту. Існують два абсолютно різні випадки ймовірності. Їх називають ймовірністю класу (або ймовір- ністю частоти) та ймовірністю події. Пізнання цих різновидів імовірності потребує принципово різних підходів. А надання людьми переваги одному з підходів ви- значають глибинні пласти культури того чи іншого суспільства.

З огляду на це дуже важливою є думка багатьох фахівців, що мешканці Заходу та Східної Азії тисячоліттями розвивали принципово різні системи мислення. І є дуже багато спільного в думках щодо природи цих відмінностей [22, с. 18]. Як стверджують фахівці, основою європейської думки є постулат про те, що поведінку як живих, так і неживих об’єктів, у тім числі людини, можна пояснити простими за- конами. Носії такого мислення схильні до класифікації, що допомагає їм з’ясувати, який закон діятиме щодо певного об’єкта. Формулюючи висновки, вони надають перевагу використанню формальної логіки. А східні азіати розглядають процеси та явища у набагато ширшому контексті, намагаючись урахувати велику кількість чинників із нелінійними взаємодіями. За такого підходу формальну логіку майже не застосовують.

Очевидно, що така відмінність способів мислення мала б відобразитись і в методах оцінки ризику, які є важливими елементами культури управління. Як ві- домо, набуло поширення вимірювання ризику за допомогою ймовірності. Однак із самого початку розвитку відповідної теорії існувала двозначність у підході до обчислення цієї характеристики.

Імовірність класу означає, що людина має знання про поведінку цілого класу подій, однак про реальні одиничні події вона не знає нічого, крім того, що вони є елементами цього класу. Наприклад, відомо, що в лотереї 1 000 квитків і 5 із них виграшні. У такій ситуації є знання про поведінку всього класу квитків. Проте з приводу кожного окремого квитка відомо лише, що він – елемент цього класу квитків. Також характерною рисою страхування є те, що воно має справу з цілим класом подій. Можна стверджувати, що прихильникам західного стилю мислення звичніше оперувати поняттям класу подій, ніж розглядати кожну подію як уні- кальну з урахуванням широкого комплексу взаємозв’язків. Однак часто поняття ймовірності класу механічно переносять і на унікальні події. Історія будь-якої галузі знань має приклади зловживання обчисленням ймовірності, які, згідно з зауваженнями Дж. С. Мілля, стали справжньою ганьбою математики [19].

У фінансовій практиці далеко не завжди можна застосовувати характерний для страхування підхід, в основі якого є поняття ймовірності класу. Часто до- водиться ухвалювати рішення в унікальних фінансових ситуаціях. За таких умов ймовірність конкретної події означає, що відома низка чинників, які визначають результат, однак існують також інші важливі чинники, про які нічого не відомо. Тому ймовірність події не має нічого спільного з імовірністю класу, окрім неповно- ти людського знання. У всьому іншому вони абсолютно різні.

Імовірність унікальної події має важливі особливості. Тому будь-які посилан- ня на частоту тут недоречні, оскільки аналіз стосується подій, які не належать до жодного класу. Наприклад, дослідник може вважати, що йому відомі мотиви людей, цілі, до яких вони прагнуть, і засоби, які вони планують застосувати для досягнення цих цілей. У нього формується певна думка щодо результатів, очікуваних від дії цих чинників. Та цього знання недостатньо. Не можна наперед виключити можливість помилки в оцінці впливу окремих чинників або того, що не враховані деякі чинники. На думку деяких фахівців, імовірність унікальної події не допускає жодних числових оцінок.

Важливе практичне значення має класифікація ймовірності за ознакою уні- кальності події чи належності до класу подій у ході аналізування ризиків цінових коливань. Це стосується цін товарів і послуг, валютних курсів, відсоткових ставок, курсів цінних паперів. Принципово важливо обрати правильний підхід для аналізу фактичних чи можливих у майбутньому змін цін, які зачіпають інтереси суб’єкта господарювання. Очевидно, що на ціни можуть вплинути унікальні події, які не відбуваються із заданою частотою. Однак у науці і практиці набуло значного по- ширення використання статистичних методів і показників у дослідженнях руху цін на фінансових ринках. Статистичний підхід, як відомо, доречний під час ви- вчення масових явищ, коли виправдане застосування поняття ймовірності класу. А широко прийняте в сучасній фінансовій науці й практиці використання цього поняття щодо змін цін, які можуть бути зумовлені унікальними чинниками, є дуже дискусійним, хоча майже не піддається сумнівам.

Поняття ймовірності класу можна застосовувати лише тоді, коли закон розподілу випадкової величини є сталим. Однак необхідно враховувати вплив фундаментальних ідей тієї чи іншої культури на мислення людей і ухвалення ними рішень. Мислення сучасних європейців і американців сформоване під впливом давньогрецької філо- софії. Цікаво, що, за деякими винятками, такими як Геракліт, давньогрецькі філософи, зазвичай, стверджували, що світ не міняється, а якщо знінюється, то принаймні в стабільному напрямі й темпі. Це наклало відбиток на мислення сучасних людей За- ходу. А на Сході послідовники давньокитайських мудреців вірять у постійні зміни. Рух у певному напрямі вони не розглядають як вказівку щодо продовження відпо- відної тенденції у майбутньому, швидше, це слугує їм орієнтиром високої ймовірності протилежних змін. Напевно, саме через вірність догмату стабільності європейські й американські вчені в дослідженнях випадкових процесів широко використовують нормальний закон розподілу, який означає постійну дисперсію випадкової величини. Це спричиняє чимало невідповідностей теорії та практики.

На підставі ідей про поділ систем на детерміновані й стохастичні, а також виділення ймовірності унікальної події та ймовірності класу подій можна ствер- джувати про існування певних стилів ухвалення рішень. Умовно можна окреслити три стилі оцінки та прогнозування ситуації. Один із них символізує азартна гра. Другий стиль виявляється, наприклад, у шаховій грі. Третій пов’язаний зі спеку- ляцією. Під спекуляцією тут розуміють не цінове здирництво, а певний підхід до вивчення ситуації.

Азартний гравець не знає особливих чинників події, від якої залежить ре- зультат його ставки. Усе, що йому відомо, це частота сприятливих результатів  у серії подібних подій. Це знання не впливає на успіх гри. У самому людському житті є елемент азартної гри. За допомогою страхування людина може усунути деякі матеріальні наслідки несприятливих випадків. Фактично вона робить ставку на протилежні можливості. Для того, хто страхується, страхування є азартною грою. Його внесок буде марним, якщо страховий випадок не трапиться. Щодо некерованих природних подій людина перебуває у становищі азартного гравця. З іншого боку, гравець у шахи має доступ до всієї інформації про ситуацію на шаховій дошці та можливі ходи. Хоча він може бути й не впевнений в оптимальнос- ті окремого ходу, однак може відкинути явно неефективні ходи. Невизначеність, що не піддається усуненню через великі обсяги перебирання можливих варіан- тів, можна значною мірою компенсувати обережним стилем гри. Зрозуміло, що шахіст не може повністю виключити елемент ризикованої гри, коли треба робити хід без достатньо глибокого прорахунку. Проте діяльність в умовах визначеності є його ідеалом. Гравець у шахи прагне повного контролю за елементами своєї  діяльності.

У реальному світі людина зіштовхується з тим, що інші люди діють у власних інтересах, як і вона сама. Необхідність пристосовувати свою поведінку до по- ведінки інших людей робить її спекулянтом, для якого успіх і невдача залежать від здатності зрозуміти майбутнє без можливості точних розрахунків та досить глибокого перебирання можливих варіантів розвитку подій. У потоці подій сус- пільного життя нема стабільності правил. У сфері людської діяльності кількісні проблеми піддаються роз’ясненню тільки розумінням. Це означає, наприклад, що зменшення попиту на актив призведе до зниження його ціни Однак не можна передбачити розмір цього зниження. Відповідь на це питання можна отримати тільки через розуміння. Саме в ігноруванні відсутності постійних зв’язків між економічними величинами полягає головний недолік будь-якого кількісного під- ходу до економічних проблем. У мінових співвідношеннях між різними товарами немає ні постійності, ні безперервності. Будь-яка нова інформація призводить до перебудови всієї структури цін. Спроби дослідити, що відбувається у свідомості людей, поглиблюють розуміння проблеми прогнозу майбутнього.

Очевидно, що розуміння тісно пов’язане з пізнанням зв’язків. Однак є чима- ло проблем практичного використання поняття “зв’язок”. Одна із причин цього полягає в тому, що й досі поняття “зв’язок” не стало достатньо визначеним, чітко окресленим за змістом. А характер зв’язків тісно пов’язаний з випадковістю та ризиком. Досить узагальнено можна стверджувати, що зростання тісноти зв’язків знижує роль чинника випадковості.

Є спроби виразити зв’язок як процес обміну або потік [10, с. 44–46]: зв’язок – це обмін речовиною, енергією, інформацією між елементами системи та між ними і зовнішнім середовищем. Однак зв’язок може полягати не лише в обміні, а й в односторонньому перенесенні чогось. Тобто зв’язки не завжди є зворотними. До того ж речовина, енергія та інформація не можуть існувати поза зв’язками. Зв’язки  первинні щодо речовини, енергії, інформації. Наприклад, інформація є формою прояву зв’язку суб’єкта й об’єкта дослідження чи управління.

З урахуванням розглянутих міркувань, доцільно визначати зв’язок як мож- ливість певних змін властивостей одних процесів чи явищ лише за умови змін властивостей інших процесів чи явищ. Ідеться не про будь-які зміни процесу чи явища, а про ті, які можуть відбутися лише внаслідок змін в інших процесах чи явищах, і (або) спричиняючи зміни в інших процесах чи явищах. Наголосимо, що в цьому визначенні зв’язку йдеться про можливість, яку необхідно відрізняти від дійсності. Можливість – це потенційне буття. Дійсність – це реалізована можли- вість, актуальне буття. Також зазначимо, що саме по собі виявлення змін у кількох процесах чи явищах, які вважають пов’язаними, не дає відповіді на питання про те, що є причиною, а що – наслідком.

Рівень можливості впливу одних процесів та явищ на інші визначає тісноту зв’язку. Зростання ж тісноти зв’язку знижує ризик. Відомим, проте не завжди точним засобом статистичного вимірювання тісноти зв’язку є коефіцієнт ліній- ної кореляції. Урахування надто вузького кола характеристик процесів та явищ може призвести до хибних висновків щодо існування або відсутності зв’язку між ними, прийняття псевдокореляції за істинну. Розглянуті міркування наводять на думку, що зв’язок – це категорія, більше споріднена з категорією змісту, ніж форми. Тобто потрібно намагатись, наскільки це можливо, якнайглибше про- никнути у внутрішній механізм перебігу та взаємодії процесів і явищ, уникаючи пасток оманливого враження від деяких їхніх зовнішніх проявів.

Наприклад, сприйняття коефіцієнта лінійної кореляції як універсального ви- мірника взаємозв’язків може призвести до ігнорування важливих залежностей між процесами та явищами. З рис. 10.1 бачимо, що навіть очевидні залежності можуть мати коефіцієнт лінійної кореляції, який дорівнює нулю. Верхній рядок на рис. 10.1 демонструє, що коефіцієнт лінійної кореляції здатен відображати “зашумленість” лінійної залежності. Водночас, згідно з середнім рядком, цей ко- ефіцієнт не реагує на зміну нахилу лінійної залежності. Для лінії у центрі рисунка коефіцієнт кореляції не визначений, оскільки дисперсія одного з показників до- рівнює нулю. А в дослідженнях складних, нелінійних залежностей, відображених у нижньому рядку, відповідний коефіцієнт не допомагає взагалі. І процеси, у яких є такі залежності, можуть бути помилково зачислені до випадкових.

Можна стверджувати, що руйнування зв’язків – це одне з найважливіших дже- рел ризику. Однак ризик з’являється й через невідомий характер утворення нових зв’язків. Розриви й утворення зв’язків можуть мати як позитивні, так і негативні наслідки. Наприклад, угорський філософ Е. Ласло у 1987 р. виділив три категорії чинників, що здатні різко впливати на економічні системи [29, с. 60]: технологічні інновації; конфлікти й завоювання; порушення соціальної та економічної рівно- ваги, а саме: дефіцит товарів, фінансові кризи тощо.

Досить узагальнено і наближено можна стверджувати, що між тіснотою зв’язку та рівнем ризику існує обернена залежність. Водночас між кількістю реальних і потенційних зв’язків системи, іншими словами її складністю, з одного боку, та рівнем ризику, з іншого, – залежність пряма.

Ще раз наголосимо, що результати пізнання зв’язків і ризиків суттєво зале- жать від належності дослідника до тієї чи іншої культури. Що стосується носіїв східноазійської культури, то з визнання ними тісних взаємозв’язків між предмета- ми випливає їхня віра у мінливість об’єктів під впливом середовища або навіть окремого його елемента. Ідею ж про те, що лише одна якась подія може змінити майбутнє, західна економічна думка відхиляє. У цьому полягає причина невиявлення економістами поворотних точок економічної еволюції як на макро-, так і на мікрорівні. Реальна ж система зі зворотним зв’язком має довготривалі кореляції і тренди, тому що наділена пам’яттю про давні події, які впливають на рішення в теперішньому часі. Через тенденцію до спрощення поглядів на життя у носіїв західного типу мислення розвинулась риса, яку соціальний психолог Е. Ленжер назвала“ілюзією контролю” [22, с. 130]. Цю рису визначають як віру людини у те, ніби вона здатна контролювати ситуацію, що насправді їй непідвладна. Однак така ілюзія іноді може привести людину до бажаних результатів.

Наприклад, група вчених із Великої Британії та США запропонувала пояснення еволюції самовпевненості. У їхній праці йдеться про самовпевненість не тільки як психологічну особливість деяких людей, а також як про явище, властиве цілим системам, наприклад, фінансовим інститутам або державам. Це явище вченим до- сить важко пояснити, оскільки вигоди, які воно дає, мають дискусійний характер. Адже самовпевненість спонукає людей іти на невиправдані ризики, братися за  виконання непосильних завдань. У підсумку, такі індивіди мали б частіше зазна- вати невдач, ніж ті, хто реально оцінює свої можливості. У фінансовій сфері, згідно з такими міркуваннями, банки із самовпевненим керівництвом банкрутували б частіше, ніж із більш поміркованим. На перший погляд, реальна оцінка своїх можливостей є вигіднішою стратегією [37].

Учених цікавило, чи справді ця інтуїтивно зрозуміла схема працює. З’ясувалося, що це не завжди правильно. Зокрема, коли нагорода в деякій боротьбі, на яку впливають і випадкові чинники, щонайменше удвічі перевищує витрати, то само- впевненість виявляється корисною характеристикою. Цікаво, що рівень необхід- ної самовпевненості, виявляється, пропорційний до рівня ризиків. За словами вчених, до сфер, де самовпевненість є ліпшою стратегією, належать міжнародна політика, інтернет-бізнес і банківська сфера. Наприклад, міжнародна політика узгоджується з моделлю дослідників, оскільки витрати на її ведення порівняно незначні, тоді як нагорода в разі успіху велика.

Згідно з даними багатьох досліджень, континентальні європейці за особливос- тями мислення посідають проміжне місце між англо-американцями та східними азіатами. Тому, можливо, що саме в культурному середовищі континентальної Європи з’являться синтетичні підходи до ризик-менеджменту, можливість ви- никнення яких посилюється тим, що аналізувати економічні зв’язки та ризики, зумовлені їхнім формуванням, існуванням, зникненням, допомагає, певною мірою, класифікація ризиків. Як зазначено вище, дослідження складних зв’язків належить до пріоритетів східноазійської системи мислення, а класифікація різних об’єктів – до англо-американської.

За характером зв’язків ризики поділяють на систематичні (ринкові, цінові) та несистематичні (індивідуальні, специфічні). Систематичні ризики характерні для економіки або певного ринку загалом. Вони стосуються змін валютних курсів, відсоткових ставок, фондових індексів, поточних та ф’ючерсних цін товарів. До систематичних належать також інфляційний і дефляційний ризики. Такі ризики зачіпають фінансовий стан широкого кола учасників економічних відносин, тому не піддаються диверсифікації. Для дослідження цієї категорії ризиків потрібні принципи та методи аналізу складних систем. Несистематичні ризики стосуються окремих ділових одиниць, об’єктів інвестування тощо. Навіть суттєво впливаючи на фінансовий стан окремих осіб, вони можуть майже не зачіпати інтереси ін- ших. Аналіз несистематичних ризиків за кожним окремим напрямом має багато особливостей і, відповідно, у разі великої кількості об’єктів цей аналіз стає дуже працемістким. Водночас управління несистематичними ризиками полегшується завдяки можливості їх диверсифікувати. До найважливіших несистематичних ризиків належить кредитний ризик – ризик невиконання своїх зобов’язань од- нією зі сторін угоди.

За сферою виникнення виділяють такі види ризиків: фінансування, інвестуван- ня, постачання, виробництва, збуту, транспортування, оподаткування.

За середовищем виникнення треба розрізняти внутрішні та зовнішні ризики. Зокрема, до зовнішніх належить податковий ризик, який зумовлений можливою зміною видів чи ставок податків, штрафних санкцій з боку податкових органів.

Залежно від можливих результатів прояву ризики бувають підприємницькі (динамічні) і чисті (статичні). Підприємницький ризик означає можливість отри- мання як збитків, так і прибутків унаслідок ухвалення господарських рішень. На- приклад, наперед не відомо, прибутковим чи збитковим виявиться деякий проект. Чисті ризики зумовлені можливістю отримання лише негативного результату в разі настання деяких подій (крадіжка, шахрайство, аварія тощо).

За доцільністю прийняття ризик зачисляють до однієї з таких груп:

• ризик, який необхідно прийняти як невід’ємну складову певного бізнесу;
• ризик, який можна собі дозволити;
• ризик, який не можна собі дозволити;
• ризик, який не можна не дозволити.

За рівнем можливого негативного прояву виділяють такі зони ризику:

• безризикова зона;
• зона допустимого ризику;
• зона критичного ризику;
• зона катастрофічного ризику.

Фінансовими можна вважати ті ризики, які генеруються у сфері розподільчих відносин. До фінансових належать кредитний ризик, ризик укладення невигідних угод, ризик шахрайства, податковий ризик та різні види цінових ризиків: валют- ний, відсотковий, інфляційний тощо.

Значного поширення набула ідея Д. Рікардо про зв’язок прибутку з ризиком. На думку Й. Шумпетера [33], дуже вдало цю ідею розвинув американський еконо- міст Ф. Найт, автор праці “Ризик, невизначеність і прибуток” [21], який зробив два важливі відкриття:

• виявив відмінність між страхованими ризиками і нестрахованою невизна- ченістю;
• пов’язав нестраховану невизначеність зі швидкими економічними змінами. Ф. Найт розрізняв три типи ситуацій ухвалення рішень.

1. Ситуація визначеності, коли вибір конкретного плану дій серед можливих варіантів веде до відомого, точно визначеного результату.
2. Ситуація ризику, у якій вибір конкретного плану може привести до будь-якого результату з обмеженого кола варіантів. Однак для кожного плану відомі ймо- вірності можливих наслідків.
3. Ситуація невизначеності, для якої характерне те, що вибір конкретного плану дій може привести до будь-якого результату з обмеженого кола варіантів, але ймовірності їхньої реалізації невідомі.

Цей перелік треба доповнити ситуацією, коли невідомі не лише ймовірності, а й самі варіанти можливих наслідків утілення в життя конкретного плану.

Згідно з баченням Ф. Найта, ризик є вимірною невизначеністю. Цей економіст зазначив також, що є два види доходу: дохід за контрактом, або рента; залишковий дохід, або прибуток. За наявності невизначеності неможливо з’ясувати, яка части- на доходу належить до того чи іншого виду. Одним із головних джерел невизна- ченості Ф. Найт уважав удосконалення виробничих процесів, методів організації тощо. Досить дискусійна теза цього фахівця про те, що ступінь передбачуваності зростає у разі, якщо нові знання виникають як наслідок цілеспрямованих роздумів, досліджень та експериментів. Серед механізмів, що сприяють зменшенню неви- значеності (її трансформації у вимірний ризик), американський економіст виділив:

• страхування;
• збирання інформації про ділову кон’юнктуру;
• придбання інструкцій, призначених для керівництва цілеспрямованою по- ведінкою (такі інструкції продають юристи, проповідники, викладачі, різні експерти й консультанти);
• розподіл невизначеності між різними альтернативами.

У класифікації ризиків, виділяють ризики, зумовлені співвідношеннями фінан- сових показників, наприклад, кредиторської заборгованості і власного капіталу, постійних і змінних витрат тощо. Від них суттєво відрізняються операційні ризики, тобто ризики, пов’язані з окремими діями. Об’єктами операційного ризику можуть бути розрахунково-касові операції юридичних і фізичних осіб, трансакції через системи електронних платежів і через кореспондентські рахунки тощо. За харак- тером прояву операційні ризики розділяють на декілька підвидів [15]:

• ризик витоку або руйнування необхідних для бізнес-процесів інформа- ційних активів. Умисне або випадкове видалення деяких файлів автома- тизованої інформаційної системи (АІС) може призвести до неможливості виконання прийнятих на себе зобов’язань і завдання збитків своїм клієнтам;
• ризик використання в діяльності ділової одиниці необ’єктивних або сфаль- сифікованих інформаційних активів. Найпростіший приклад – фальсифі- кація платіжного документа. Складнішим варіантом є повторення раніше переданого платіжного доручення;
• ризик відсутності у керівництва підприємства об’єктивної та актуальної інфор- мації. Цей вид ризику яскраво виявляється в атаках“відмова в обслуговуванні”, які призводять до відмови і простою окремих компонентів АІС;
• ризик поширення невигідної або небезпечної для ділової одиниці інфор- мації. Цей ризик має достатньо багато проявів – від чуток, компромату і наклепу до витоку з фірми документів, потрапляння яких у засоби масової інформації може завдати збитків.

Зрозуміло, що такі ризики стосуються не тільки основних бізнес-процесів організації, а й другорядних процедур. Прикладами цього можуть слугувати підміна головної сторінки веб-сервера або атака комп’ютера, де опрацьовують за- пити клієнтів

До головних причин виникнення операційних ризиків належать [15]:

• недостатня кваліфікація персоналу організації, відсутність регулярних тре- нінгів і навчання;
• нерозуміння важливості інформаційної безпеки й недооцінка відповідних загроз
• відсутність або недостатнє опрацювання процедур управління ризиками;
• відсутність ешелонованої системи захисту інформаційних активів органі- зації.

Унаслідок прояву операційних ризиків можуть настати такі події: внутрішнє і зовнішнє шахрайство, помилки персоналу (умисні і через низьку кваліфікацію), збої автоматизованої системи та інших типів інформаційних систем, порушення процесів обробки і зберігання даних, недостатня захищеність АІС тощо. Усі ці на- слідки призводять до завдання діловій одиниці прямих фінансових або непрямих збитків (втрата клієнтів, позови з боку постраждалих клієнтів тощо).

Отже, ризик – невід’ємна складова підприємницької діяльності загалом і фінансової роботи зокрема. Фінансовий ризик – це можливість настання різних результатів взаємодії учасників розподільчих відносин у грошовій формі. Дослі- дження ризиків тісно пов’язане з такими поняттями, як невизначеність, випад- ковість, зв’язок. Різноманіття ризиків зумовлює необхідність освоєння значного арсеналу методів управління ними. Водночас на характер управління ризиками впливає низка суб’єктивних чинників. Наприклад, чимало ризиків виникає через нерозуміння поведінки інших людей, підхід до пізнання ризику залежить від того, у якій культурі формувався світогляд людини, якість управлінських рішень зале- жить від психологічної стійкості людини за умов ризику тощо.

 

• Особливості ухвалення фінансових рішень в умовах ризику

Як відомо, невизначеність є важливим чинником ризику. Нинішні управлінці озброєні цілим арсеналом інформаційних систем, які щодня поширюють тисячі новин у режимі реального часу. Завдяки електронним технологіям люди по всьо- му світу оснащені єдиною сигнальною системою, що покриває поверхню нашої планети щільною мережею. Тому всі дізнаються про важливі новини майже одно- часно. У такій ситуації основна проблема не в тому, як швидко люди отримають інформацію, а в тому, наскільки правильно вони її розтлумачать. Якість оцінки інформації здатні суттєво знизити деякі психологічні особливості людей і кризо- вий характер ситуації.

Ще прусський військовий теоретик К. фон Клаузевіц писав, що вже після пер- шої розвідки поза військовою зоною виникають непомірні труднощі [29, с. 266].

Проте вони стають набагато серйозніші в сум’ятті бою і в потоці нової інформації. Вірогідність успіху вища в одержувача суперечливої інформації, який зміг ухва- лити правильне рішення після відповідної оцінки та критики. Значно гірше, коли наступна звістка підтверджує попередню, доки не спонукає до нового рішення. Такі рішення незабаром виявляються просто некомпетентними, а вся інформація, що надійшла раніше, – недостовірною. Значна частина повідомлень уводить в оману, а страхи людей стають ґрунтом для обману.

К. фон Клаузевіц зазначав, що людині надзвичайно важко дотримуватися оригінальної стратегії або здогадуватися, як її змінити, коли нервові клітини по- чинають руйнуватися від невизначеності в потоці суперечливої інформації. Осо- бливо небезпечно, коли особа перебуває під впливом кого-небудь. Навіть той, хто побудував свої власні плани, однак побачив їх у новому світлі, незабаром починає сумніватися в своєму попередньому рішенні. Його власна тверда упевненість повинна налаштувати його проти тиску зовнішньої думки. Люди легко роблять помилку, описану Клаузевіцом, потрапивши під потужний інформаційний по- тік. Вони відразу ж починають вірити, що умови відрізняються від первинного прогнозу. Якщо людина не звикне відділяти потрібне від непотрібного, то потік порожньої інформації і чуток незабаром зруйнує її світогляд.

Дуже корисним є знання деяких закономірностей поведінки людей в умовах ризику. Існування таких закономірностей переконливо доведене низкою науков- ців. Першу спробу застосувати психологію до економічної науки зробив, мабуть, французький психолог Г. Тарде. Він використав відповідну концепцію у 1881 р., а в 1902 р. написав на цю тему книгу. Французький філософ і політик Г. ле Бон у 1885 р. описав елементи цієї концепції в класичній праці “Натовп”, опублікова- ній у 1897 р. За Г. Тарде і Г. ле Боном пішов М. Кларк, який у 1918 р. опублікував книгу “Економіка і сучасна психологія” [29, с. 114–115]. Згодом психологія стала важливим елементом у теоріях австрійських економістів Ф. Хайека, Л. Мізеса, Дж. Катони. Зокрема, Дж. Катона запропонував її американському економічному співтовариству в 40-х роках XX ст., використовуючи як основу для своїх теорій до- бре документовані, емпірично зібрані дані з реального життя. Він був першим на- уковцем, який зосередив увагу на психологічних проблемах макроекономічного рівня. Цей учений увів у загальну економічну теорію такі поняття, як відношення до чого-небудь, настрій та очікування (сподівання). Дж. Катона роками не міг ви- значитися з термінами “економічна психологія” і “психологічна економіка”, доки не вибрав другий, опублікувавши “Психологічну економіку” в 1975 р., проте згодом запропонував новий термін – “поведінкова економіка”. Однак термін “економічна психологія” з того часу набув більшого поширення.

Теорія перспективи, розроблена Д. Канеманом і А. Тверські у 1979 р., ґрунту- ється на документально підтверджених явищах економічної психології [29, с. 208– 213]. Вона стверджує, що люди мають не обґрунтовану раціонально схильність бути менш готовими ризикувати прибутком, ніж збитками. Учені провели серію експериментів, які засвідчили, що люди не ухвалюють розумних інвестиційних рішень, навіть якщо вони перебувають перед простим набором альтернатив. Одній групі людей запропонували таку дилему. Їм дали по 1 000 доларів, і просили вибрати одне з двох: гарантований заробіток у сумі 500 дол. або ж варіант 50 % шансів отримати 1 000 дол. і 50 % шансів не отримати нічого. Трапилося так, що 84 % учасників екс- перименту вибрали гарантований заробіток, тоді як лише 16 % вважали за краще зіграти на велику ставку.

Далі вчені запросили іншу групу. Людей після отримання 2 000 дол. по- просили вибрати одне з двох: гарантований збиток на суму 500 дол. або 50 % шансів втратити 1 000 дол. і 50 % шансів не втратити нічого. Завдання було схоже з попереднім, оскільки в обох випадках ішлося про сподіваний кінце- вий результат у сумі 1 500 дол. (1000 + 500 = 1 500; 1000 + 0,5 × 1 000 = 1 500; 2 000 – 500 = 1 500; 2 000 – 0,5 × 1 000 = 1 500). А от результати виявились інши- ми: 31 % опитаних надали перевагу детермінованому збитку, 69 % вирішили поставити на менший збиток. У контексті закономірностей інвестиційної ді- яльності це можна сформулювати так: люди менше готові ризикувати втратою прибутку, ніж ризикувати, даючи змогу збиткам зростати.

Інше пояснення дав М. Алаїс у 1953 р., який розробив теорію так званого ефекту визначеності. М. Алаїс виявив, що люди надають перевагу отриманню певного прибутку невеликого розміру перед невизначеним прибутком набагато більшого розміру, навіть якщо ймовірність успіху висока. Існує також теорія для пояснення того, як люди поводяться, коли стикаються із втратами. Її називають теорією жалю і формулюють приблизно так: щоб мінімізувати відчуття жалю, коли людина ухвалила неправильне рішення, вона уникає дій, що роблять дуже очевидним для неї та інших, наскільки неправильним було це рішення.

Х. Шефрін і М. Статман у 1985 р. теж запропонували пояснення, чому люди не схильні до фіксування своїх збитків. Це теорія про так звані відділи мозку. Основний її постулат свідчить, що люди схильні розділяти діяльність на різні на- прями і поводитися з кожним із них незалежно, замість того, щоб оптимізувати ціле. Продовження участі у збиткових інвестиціях, навіть якщо це утримує людей від інвестування тих же грошей у що-небудь інше, може бути симптомом цього феномену. Люди намагаються оптимізувати кожне окреме вкладення грошей, навіть якщо розуміють, що це може означати втрату взагалі будь-якої можливості. Дуже цікаво, що коли відбувається тестування схильності до ризику за до- помогою певних лотерей, то представники різних культур демонструють схожі результати. Наприклад, згідно зі звітом російських науковців від 1997 р. про екс- перимент, у якому брали участь московські студенти, результат з незначними відхиленнями збігся з даними таких же експериментів, проведених у США, Канаді, Китаї у 1991 р. [2]. Ставлення до ризику оцінювали двома способами: визначенням частки надання переваги більш ризиковим лотереям у запропонованих парах (метод прямого вибору) та виявленням мінімальної ціни продажу і максимальної  ціни купівлі кожної із запропонованих лотерей (метод достовірних еквівалентів). Перший з цих методів дав приблизно однакові частки надання переваги більш і менш ризиковим лотереям, а другий виявив, що респонденти в середньому нейтральні до ризику, хоча за низьких імовірностей позитивного результату (< 0,25) вони демонстрували значну схильність до ризику.

Можливим поясненням схожої поведінки носіїв різних культур у таких екс- периментах є простота ситуації. Рішення, що стосуються реальної економіки, складніші, ніж рішення щодо лотерей. І саме в складних ситуаціях виявляються відмінності способів мислення представників різних культур.

Цікавою формою взаємодії у сфері фінансів є агентські відносини, під якими розуміють відносини двох учасників, один з яких (замовник, принципал) передає іншому (агенту) свої функції. Принципал – це господар, від імені якого діє агент. За умов неповної інформації і неприйняття ризику принципал передає частину функцій з ухвалення рішень агенту і зацікавлений у його ефективній роботі. Агент стає довіреною особою принципала. У ситуаціях асиметричної інформації, коли одна зі сторін поінформована ліпше від іншої, виникає проблема морального ризику, тобто ризику зловживань з боку ліпше поінформованого учасника від- носин. Агент має власну стратегію дій, і принципал вимушений це враховувати, пропонуючи стримувальні та стимулювальні чинники: обмеження, покарання, систему заохочень. Відносини між принципалом і агентом фіксують у вигляді контрактів, які не обов’язково мають письмову форму. Вигоди й недоліки такої ситуації розглядає теорія агента [18, с. 203–209].

У фінансовому менеджменті агентські відносини, або відносини принципал- агент, виникають, коли власники капіталу (принципали) делегують ухвалення інвестиційних і фінансових рішень менеджерам (агентам). Особливістю сучасної структури власності компаній є розподіл капіталу, ступінь якого відрізняється за країнами і сферами діяльності. Цей розподіл дає змогу залучати значні суми капіталу. Практика свідчить, що корпоративна, або акціонерна, форма організації уможливлює реалізацію проектів, які потребують рівня технології, недоступного для компаній інших форм. Реалізація цих переваг щодо залучення капіталу перед- бачає передавання власниками функції оперативного контролю над активами агентам – професійним управлінцям.

Менеджери одержують винагороду за досягнення цілей, поставлених принци- палом. Однак інтереси принципала й агента можуть не збігатись. Власник ризикує вкладеним капіталом, проте може тільки обмежено впливати на діяльність ком- панії. Зазначимо, що під власниками капіталу мають на увазі не тільки акціонерів, які володіють власним капіталом, а й кредиторів, що надають компанії позиковий капітал. На противагу власникам, агенти (управлінці) розглядають володіння ак- ціями тільки як один аспект взаємовідносин з компанією. Для них компанія – це джерело заробітної плати, додаткових виплат, розвитку зв’язків тощо. Менеджер ухвалює рішення у ситуації невизначеності, тому не завжди його дії ведуть до потрібних результатів. Є сфери, на які він впливати не може, види ризику, які йому не підвладні.

Проте винагорода та інші блага менеджера часто залежать саме від зовнішніх впливів, а не від його намірів і зусиль. Будучи несхильними до ризику, менеджери для захисту своїх численних джерел вигод, серед яких акції – лише одне, іноді ухвалюють рішення, які вигідні їм особисто, на шкоду інтересам власників. Виникає конфлікт інтересів. Економісти називають конфлікти, що виникають у відносинах принципал–агент, агентськими проблемами, або агентськими конфліктами.

Зазначимо, що агентський конфлікт не є обов’язковим в агентських відноси- нах. Якщо нема невизначеності, тобто свободи вибору рішень агентом, і прин- ципал здатний оцінити дії агента, то конфлікт не виникає. За погану роботу агент буде звільнений або позбавлений частини винагороди. В умовах невизначеності, якщо агент не уникає ризику, він весь ризик може узяти на себе і буде задоволений винагородою за результати. В цьому разі також не виникне конфлікту інтересів. Утім, два чинники визначають агентський конфлікт: неповнота інформації та не- схильність до ризику.

Одним зі способів вирішення агентських проблем є формування системи контрактів, що передбачають урахування інтересів усіх учасників агентських від- носин. Головне завдання системи контрактів – розподіл ризику між учасниками і гарантування, наскільки це можливо, отримання доходу відповідно до ризику. Іноді власники беруть на себе частину ризику, залишаючи за собою ухвалення рішень щодо певного кола питань. У цьому разі роль менеджера знижується. В деяких випадках весь ризик передають управлінцям, і, теоретично, вони повинні отримати право на весь залишковий дохід.

Для мінімізації ризику контракти повинні виокремлювати зовнішній ризик, не пов’язаний із зусиллями менеджерів, і передбачати винагороду за фактичний ризик. Як приклад, можна навести побудову системи винагороди на основі ціни акції. На ціну акції впливають як зовнішні, так і внутрішні чинники, тому контрак- ти про винагороду небажано засновувати безпосередньо на зміні ціни акції ком- панії або тільки на динаміці прибутку. Треба враховувати перевищення ціни над середньоринковим рівнем або значеннями в аналогічних компаніях. Головний висновок агентської теорії узгоджується з концепцією співвідношення ризику і прибутковості, згідно з якою велика відповідальність і значний ризик повинні компенсуватися більшою прибутковістю. Передавання функції ухвалення рішень і прав на залишковий дохід менеджеру веде до більшої ефективності.

Ще одним теоретичним інструментом аналізу ситуацій конфлікту й узгоджен- ня інтересів є математична теорія ігор. За цією теорією, оптимальне рішення гравця залежить від його думки про можливі дії інших. Тому для розробки кон- цепцій розв’язку треба вивчити, як індивідуальні гравці ухвалюють рішення, не знаючи, що робитимуть інші гравці. Повторювану гру визначають як гру, у якій група учасників очікує багаторазово взаємодіяти один з одним за схожих обставин. Таку ситуацію моделюють за допомогою математичного апарату “дилеми в’язнів”, яка може бути обмежено або необмежено повторюваною. Обмежена кількість повторень могла б сприяти співпраці, бо гравці не впевнені щодо ви- плат чи можливих дій інших. Що ж стосується повторюваної дилеми в’язнів, то політика послуга-за-послугу (Tit-for-Tat, (TFT)) – бути “добрим” за початкової вза- ємодії з незнайомою особою, з якою очікуєш мати регулярні майбутні відносини, а потім просто повторювати кроки інших гравців – у багатьох випадках може бути найліпшою довготерміновою стратегією. Це засвідчило, що взаємний альтруїзм, від якого перевагу отримують інші, за умови, що взаємодія продовжуватиметься протягом невизначеного чи невідомого проміжку часу і що ставка у грі достатньо низька, є стабільним розв’язком дилеми в’язнів. Стратегія TFT буде прибутковою, якщо особи сподіваються часто співпрацювати у майбутньому.

Матриця (табл. 10.1) ілюструє одноразову гру у дилемі в’язнів. Два гравці мо- жуть вибирати між співпрацею (С) або обманом (D). Якщо обидва виберуть обман, то виграш становитиме 0 для кожного. Якщо ж вони вирішать співпрацювати, то виграш становитиме 1 для кожного. Можливо також, що один із гравців обере співпрацю, тоді як інший – обман. У такій ситуації гравець, який обдурює, займає ліпшу позицію, ніж гравець який співпрацює. А саме:  > 1, b < 0, за умови, що

+ b < 2. У цій одноразовій дилемі в’язнів існує лише одна точка рівноваги, якої досягають, коли обидва гравці обманюють. Це найстабільніша стратегія, оскільки жоден з гравців не хоче зазнати повного краху від того, що його дії передбачать.

Таблиця 10.1

Матриця виплат для дилеми в’язнів

 

	C	D
C	(1, 1)	(b, a)
D	a, b	(0, 0)

Раціональний актор R – гравець, який для відповіді обирає найліпшу з усіх можливих стратегію, тоді як механічний актор TFT – гравець, який використовує певну стратегію, яка не обов’язково є найліпшою. Той факт, що опонентом гравця R є гравець типу TFT, створює сильні стимули у гравця R для співпраці, оскільки послідовна співпраця з боку R приводить до отримання вигоди розміром 1 за один раунд для кожного гравця. До того ж, гравцю R нераціонально обдурювати у раунді , а потім співпрацювати у раунді + 1, оскільки це дає йому виграш у сумі a + b < 2 (за умови, що TFT співпрацював у раунді ). Співпраця буде раціональною для R, якщо він переконаний, що грає з TFT.

Для гравця, про якого думають, що він TFT, ліпше підтвердити ці очікування. Гравець TFT від початку обирає співпрацю, а потім повторює дії опонента у по- передньому раунді. Це роблять для того, щоб схилити опонента до співпраці.

Гравець TFT, співпрацюючи, має змогу сформувати репутацію. Цим він заохочує інших гравців до співпраці. Іншими словами, щоб добре грати в цю гру, потрібно не перемогти свого опонента, а схилити його до співпраці, звичайно, за умови, що гравці справді хочуть, щоб гра закінчилась взаємною співпрацею. Сприяти співпраці можна різними способами. Одним з них є покарання гравця, якщо він не співпрацює.

Використання математичного апарату свідчить, що за наявності оптимізацій- них витрат TFT типи виживуть у конкуренції з раціональними акторами за умови, що кількість раундів у дилемі в’язнів буде достатньо великою. Цей результат ґрунтується на припущенні, що бути раціональним – дорого, тоді як бути TFT – не спричиняє значних витрат

За допомогою дилеми в’язнів, що повторюється, моделюють цінову політику на олігополістичних ринках. Зазвичай, олігополісти співпрацюють один з одним, щоб уникнути втрат від “цінової війни”. Подібна дилемна ситуація виникає також, коли дві фірми, що конкурують між собою, ухвалюють рішення щодо витрат на рекламу. Ефективність рекламної кампанії кожної фірми знижується зі зростан- ням витрат на рекламу в конкурента. Якщо обидві фірми одночасно ухвалюють рішення про збільшення витрат на рекламу, то їхні частки ринку і, можливо, ви- торги залишаються незмінними, а прибуток скорочується. З раціональних позицій, межею обсягу рекламних бюджетів є сума прибутку, визначена без урахування рекламних витрат. Утім, фірми можуть певний час працювати й зі збитком, щоб послабити конкурента. Можуть вони й укласти угоду про взаємне скорочення витрат на рекламу. Проте стимул її порушити завжди існуватиме.

Цікаво, що у 1960-х роках розроблено теорію рефлексії В. Лефевра, яка стала радянською альтернативою теорії ігор, популярної у США [12]. Як стверджував сам В. Лефевр, його рефлексивний підхід дає змогу за певних ситуацій перемогти супротивника, який дотримується стратегії теорії ігор. Дослідник схилявся до думки, що панівний у науці фізичний підхід є неадекватним для опису живих істот узагалі, тим паче людини. До того ж, як важливі особливості людини, В. Лефевр назвав рефлексію та совість. Рефлексія – це здатність суб’єкта спостерігати за собою, а також формувати уявлення про хід думок інших суб’єктів. Можуть бути різні ранги рефлексії. У 1982 р. В. Лефевр виклав теорію про дві етичні системи у праці “Алгебра совісті” [13]. Згідно з цією теорією, можливі дві етичні системи: представники однієї сприймають компроміс між добром і злом як зло, представ- ники іншої – як добро; відповідно, перші схильні до ескалації конфліктів, другі – до компромісу. Представники першої системи вирізняються колективізмом, а другої – індивідуалізмом.

Зазначимо, що перебування в ситуації ризику або участь в азартних іграх можуть суттєво змінити стиль мислення та поведінки людини. Одним із деструк- тивних варіантів таких змін є розвиток ігрової залежності (гемблінг-залежності, ігроманії, лудоманії). Лудоманія – це патологічна пристрасть до азартних ігор, яка включена у реєстр психічних хвороб. Ігрова залежність веде до зниження соці- альних, професійних, матеріальних та сімейних цінностей. Спекулятивну торгівлю на фондовому і валютному ринках багато хто також прирівнює до азартних ігор, особливо у зв’язку з доступністю такої торгівлі через Інтернет [34].

 

• Методи дослідження фінансових ризиків

Ризикові рішення людям доводиться ухвалювати в умовах невизначеності. До найважливіших джерел невизначеності належать випадковість і складність. Складність зумовлена кількістю елементів певної системи та кількістю її внутрішніх і зовнішніх зв’язків. Невизначеність складної ситуації можна, в принципі, подо- лати. Однак це часто потребує надто великих витрат різних ресурсів: енергії, часу, грошей тощо. Витрат потребує як збирання, так і опрацювання інформації. Пове- дінка систем, де значну роль відіграють випадковість і складність, зовні виглядає невпорядкованою. Наприклад, дуже непросто буває виявити закономірності у змінах показників фінансової звітності підприємств.

Ситуацію, протилежну до порядку, прийнято називати хаосом. Зазвичай, під хаосом розуміли неврегульовану, випадкову, непрогнозовану поведінку елемен- тів системи. Однак, окрім недетермінованого хаосу, розрізняють ще хаос детер- мінований. Його породжує не випадкова поведінка великої кількості елементів системи, а внутрішня природа нелінійних процесів. Часто не можна отримати аналітичні розв’язки рівнянь, що описують поведінку таких систем. Тому їхню по- ведінку досліджують, зазвичай, за допомогою комп’ютерного імітаційного моде- лювання, яке досить часто ґрунтується на концептуальних основах синергетики. Синергетика розвивається на ідеях нелінійності як багатоваріантності та незворотності, глибини взаємозв’язку хаосу та порядку (випадковості й необхід- ності), відкритості явищ, які безперервно виникають за нелінійними законами. Предметом вивчення синергетики є механізми самоорганізації, тобто механізми самостійного довільного виникнення, порівняно стійкого існування та саморуйнування упорядкованих структур.

Згідно з положеннями синергетики, вихід системи із критичного стану від- бувається стрибком у процесі фазового переходу в якісно новий стан з вищим рівнем впорядкованості. Стрибок – це вкрай нелінійний процес, за якого малі зміни параметрів системи, які називають керівними параметрами, викликають дуже значні зміни стану системи, її перехід у нову якість. Під точкою біфуркації розуміють стан певної системи, у разі досягнення якого стає можливою деяка множина варіантів її подальшого розвитку. Хоча вибір у точці біфуркації випад- ковий, відбувається він із заданої сукупності можливостей, які визначені харак- терними для відповідного середовища атракторами. Атрактор – стан, до якого  “притягуються” траєкторії руху системи. У синергетиці достатньо чітко зазначено, що жодними зовнішніми діями не можна “нав’язати” системі потрібну кому-небудь поведінку, а можна лише вибрати найвідповідніший із потенційно закладених у ній способів. На думку синергетиків, у реальному житті цей принцип дуже часто порушують, що іноді призводить до важких наслідків в економіці та інших сферах суспільного життя.

Поділ систем на динамічні (детерміновані) та статистичні (стохастичні) умов- ний, оскільки в багатьох випадках важко виявити відмінність між динамічним і статистичним хаосом. Лише за вихідними даними важко сказати, яким є досліджу- ваний процес: випадковим чи детерміновано хаотичним, бо не існує очевидної безпосередньої ознаки відмінності. Наприклад, аналізуючи фінансову звітність підприємства, важко відокремити ролі компетентності менеджерів та збігу обста- вин. Завжди будуть певні неточності та відхилення, навіть якщо їх заокруглювати чи не враховувати. Це означає, що будь-яка система, навіть якщо вона детерміно- вана, містить елементи випадковостей. Щоб відрізнити детермінований процес від стохастичного, потрібно знати, що детермінована система завжди розвивається одним і тим же способом від заданої відправної точки.

Коли ж нелінійна детермінована система зазнає зовнішніх збурень, траєк- торія її руху постійно спотворюється. До того ж дія збурень посилюється через нелінійність, і система виявляє цілком нові динамічні властивості. Статистичні випробування, у ході яких дослідники намагалися відокремити збурення від де- термінованої основи поведінки системи або ізолювати їх, зазнали невдачі. Під час взаємодії між нелінійними детермінованими компонентами та збуреннями виникає динаміка, яку традиційні випробування на нелінійність іноді не здатні фіксувати.

Зазначимо, що прогресивний менеджмент орієнтується на перехід від аналі- тичних до імітаційних моделей. Імітаційні моделі хоча часто й не мають аналітич- них розв’язків, проте дають змогу точніше відображати реальність. Таке відобра- ження стало можливим завдяки сучасній обчислювальній техніці, використання якої цілком відповідає духу синергетики як теорії спільної дії. Об’єднання творчих можливостей людини та обчислювального потенціалу комп’ютерів може дати вражаючі результати пізнання різних процесів і явищ. Водночас межі застосування кожної імітаційної моделі треба визначати дуже обережно, ретельно зіставляючи результати великої кількості реалізацій моделі з фактичними даними про пове- дінку реальних систем.

В економічній науці є чимало прикладів некоректного використання аналі- тичних інструментів статитистики в аналізі поведінки складних систем, зокрема, фінансових ринків. Ще до того, як повністю сформували широко відому гіпоте- зу ефективного ринку, виявляли винятки, які ставили під сумнів припущення про нормальність розподілу змін ринкових цін. Одна з аномалій виявлена, коли М. Осборн у 1964 р. зобразив графічно функцію розподілу змін цін фондового ринку і назвав їх “приблизно нормальними”. Це було незвичайне спостереження, оскіль- ки хвости цього розподілу відрізнялися влас- тивістю, яку статистики називають “ексцес”. М. Осборн помітив, що вони товстіші, ніж мали б бути, однак не надав цьому значення. Це від- повідає ситуації, коли значення ексцесу пере- вищує нуль (Е > 0 на рис. 10.2). За нормального ж розподілу Е = 0

Дуже важливо, що стаття Б. Мандель- брота, опублікована того ж 1964 р., містила докази можливої належності змін цін на лік- відних ринках до стійких розподілів Парето, для яких характерна невизначена, або нескін- ченна дисперсія. П. Кутнер спростовував це  твердження, яке серйозно послаблювало гіпотезу про нормальний розподіл. Він пропонував альтернативу, яка полягала в тому, що сума нормальних розподілів може давати розподіл з товстими хвостами, який однак залишається гаусівським. Такі дебати тривали майже десять років.

Незважаючи на дискусійність основних положень, фінансова наука попо- внювалась ідеями сучасної портфельної теорії, автор якої Г. Марковіц ще у 1952 р. визначив дисперсію розподілу можливих фінансових результатів як міру ризику інвестиційного портфеля. Як відомо, дисперсію сукупності показників прибутко- вості певного активу визначають за такою формулою [23, с. 36]:

 

s    = å(r

2

n                               2

i

²               – rm )

(10.1)

 

i=1

де 2 – дисперсія, μ – середнє значення прибутковості активу; -т зн ч ння показника прибутковості активу; – кількість вимірювань прибутковості активу. Дисперсія виражає рівень розсіювання можливих прибутків відносно се- реднього значення. Квадратний корінь з дисперсії, або стандартне відхилення, дає змогу виміряти ймовірне значення відхилення прибутковості від середнього значення. Використовуючи концепцію очікуваного прибутку Осборна, можна оцінити вірогідність відхилення реального прибутку від середнього. Чим ширше розсіювання, тим більшим буде стандартне відхилення, і тим ризикованіша інвес- тиція. Саме по собі використання дисперсії потребує того, щоб можливі фінансові результати інвестиції були нормально розподілені. Якщо рух цін акцій відповідає випадковому блуканню, то, за законом великих чисел, розподіл змін цін повинен бути нормальним, а дисперсія – скінченною. Інвесторам треба володіти портфелем з якнайвищим очікуваним прибутком для певного рівня ризику. Важливо, що в теорії інвесторів уважали не схильними до ризику.

Дослідження фактів переконливо свідчать про те, що зміни цін на ринках капіталу не відповідають нормальному розподілу. Якщо ж прибутки від цінових коливань не є нормально розподіленими, то чимало методів статистичного ана- лізу, зокрема, такі способи діагностики, як використання коефіцієнтів кореляції, серйозно підривають до себе довіру, оскільки можуть давати помилкові резуль- тати. Застосування моделі випадкових блукань до зміни ринкових цін також вида- ється сумнівним. Дійшовши висновку про те, що цінові коливання не відповідають нормальному розподілу, не треба дивуватися, якщо волатильність (мінливість) виявиться дуже нестійкою. Причина в тому, що дисперсія стійка й обмежена тільки для нормального розподілу, а ринки капіталу, за постулатом Мандельброта, під- лягають стійким розподілам Парето.

Наголосимо, що Мандельброт визначав поняття “фрактал” як структуру, що складається із частин, які в певному значенні подібні до цілого [16]. Однак це визначення, зважаючи на нечіткість, не завжди правильне. Можна навести чима- ло прикладів самоподібних об’єктів, які не є фракталами. У найпростішому разі невелика частина фрактала містить інформацію про весь фрактал. Проте само- подібність – це хоча й необхідна, але далеко не достатня властивість фракталів. Головна ж особливість фрактальних об’єктів полягає в тому, що для їхнього опису недостатньо стандартної топологічної розмірності. Для фракталів характерна геометрична складність рельєфу. Тому використовують спеціальне поняття фрак- тальної розмірності, уведене Ф. Хаусдорфом та А. Безіковичем. Б. Мандельброт вбачав ознаки фрактальності у цінових коливаннях. Загалом досить слушною виглядає думка, що формальна подібність структур на різних рівнях процесів та явищ зовсім не обов’язково означає відкриття єдиного глибинного принципу існування певних об’єктів дослідження, і не варто зловживати ідеєю фракталь- ності

Важливо пам’ятати, що у прикладній статистиці використовують поняття гете- роскедастичності, яке означає неоднорідність спостережень через непостійність дисперсії випадкової помилки регресійної моделі. Гетероскедастичність проти- лежна до гомоскедастичності, яка характеризує однорідність спостережень, тобто сталість дисперсії випадкових помилок моделі. Фінансова ж теорія розвивалась на піставі припущення про гомоскедастичність фінансових показників, яке не відповідає реальності. Властивість гетероскедастичності випадкових помилок спричиняє неефективність оцінок, отриманих за допомогою методу найменших квадратів. Тому статистичні висновки про якість отриманих оцінок можуть бути неадекватними. З огляду на це, тестування моделей на гетероскедастичність є однією з необхідних процедур під час побудови регресійних моделей. Гетероске- дастичність видно на графіках, де розсіювання точок може змінюватися залежно від значення змінних.

Оскільки гетероскедастичність знижує ефективність застосування звичного апарату статистичних досліджень, то її намагаються штучно обмежити. Для цього використо- вують, наприклад, зважений метод найменших квадратів, заміну вихідних даних їхнім логарифмом тощо. Досить адекватним можна вважати метод визначення“сфер компе- тенції”моделей, у кожній з яких дисперсія помилки порівняно стабільна, і використання комбінації моделей. Отже, окрему модель застосовують тільки у сфері її компетенції, і дисперсія помилки не перевищує заданого граничного значення.

Окрім аналізу фактичних даних, ризик економічних систем досліджують за допо- могою моделювання. Моделювання процесів та явищ із використанням ЕОМ дає змогу оцінити поведінку систем за різних наборів вхідних параметрів, а також є порівняно недорогим методом дослідження. Відповідна практика отримала назву “імітаційне мо- делювання”.

Імітаційне моделювання використовують, коли:

• експерименти безпосередньо з реальним об’єктом надто дорогі, неможливі чи небезпечні;
• неможливо побудувати адекватну аналітичну модель певної системи, зо- крема, через дію випадкових чинників;
• необхідно дослідити поведінку системи в часі.

У разі імітаційного моделювання систему, яку вивчають, замінюють достатньо точною моделлю. Експериментування з моделлю може стати чинником форму- вання й розвитку розуміння суті явища без випробувань на реальному об’єкті.

Часто трапляються об’єкти дослідження, в тім числі й у сфері підприємницької дільності, для яких з різних причин не розроблені аналітичні моделі або методи обґрунтування рішень. У цьому разі замість аналітичної моделі можна викорис- тати імітаційну.

Імітаційне моделювання дає змогу імітувати поведінку системи в часі. Водно- час перевагою є те, що перебіг подій у моделі можна регулювати: уповільнювати в одних випадках та пришвидшувати в інших.

Доктор технічних наук К. Ткачук пропонує загальну схему (рис. 10.4) форму- вання й використання імітаційної моделі особою, що ухвалює рішення (ОУР) [31]. Загалом процес побудови математичних моделей у прикладних задачах можна розділити на два етапи.

Перший етап – це формалізація експертних знань, унаслідок якої формують структуру моделі. Під час побудови економічних моделей цей етап найважливі- ший. У дієвій економічній моделі залишається, зазвичай, небагато вільних пара- метрів, що мають чітку змістовну інтерпретацію. Ці моделі вузько спеціалізовані й мають фіксовані межі застосування.

Другий етап – налаштування (ідентифікація) параметрів моделі за емпірич- ними (експериментальними) даними. Він значно важливіший для інформаційних моделей, коли дані є чи не єдиним, на що можна опертися. Інформаційні моделі мають багато вільних параметрів, які часто не піддаються змістовній інтерпретації. Тому інформаційні моделі універсальніші. Одна й та ж модель, скажімо, бінарне дерево рішень або нейронна мережа, може бути використана для класифікації позичальників банку і діагностики фінансового стану його самого. Серед інфор- маційних моделей чимало “чорних ящиків”, які здатні непогано розв’язувати прак- тичні задачі, проте внутрішня логіка цих рішень залишається загадкою навіть для експертів у відповідній предметній галузі.

У сфері імітаційного моделювання виділяють три підходи [9]. Системна ди- наміка і дискретно-подієве моделювання – це традиційні підходи, агентне мо- делювання – порівняно новий. Системна динаміка стосується, головно, непе- рервних у часі процесів, тоді як дискретно-подієве й агентне моделювання – дискретних.

Агентне моделювання донедавна було академічним напрямом. Проте зрос- тання попиту на методи оптимізації з боку бізнесу спонукало провідних аналітиків звернути увагу саме на агентне моделювання і його об’єднання із традиційними підходами для отримання повнішої картини взаємодії складних процесів різної природи.

Різні підходи до імітаційного моделювання треба оцінити за рівнем абстракції. Системна динаміка, замінюючи індивідуальні об’єкти їхніми агрегатами, передба- чає найвищий рівень абстракції. Дискретно-подієве моделювання використову- ють у низькому та середньому діапазоні абстрагування. Що стосується агентного моделювання, то його можна застосовувати практично на будь-якому рівні. Агенти можуть символізувати клієнта або продавця на низькому рівні абстракції, або ж підприємства, які конкурують на високому.

У розробленні моделей можна використовувати концепції і засоби з декіль- кох методів моделювання, наприклад, в агентній моделі використати методи системної динаміки для імітації змін стану середовища або в безперервній моделі динамічної системи врахувати дискретні події. Наприклад, управління постачан- ням за допомогою імітаційного моделювання потребує опису учасників ланцюга поставок як агентів: виробники, продавці, споживачі, склади. Саме ж виробництво описують за допомогою дискретно-подієвого моделювання. Поставки є дискрет- ними подіями, однак попит на товари можна описувати безперервною системно-динамічною діаграмою. Можливість поєднувати підходи дає змогу точніше описувати процеси реального життя, а не підлаштовувати реальний процес під доступний математичний апарат.

Для поповнення арсеналу ідей, які можуть посилити управління фінансовими ризиками, зазначимо, що у 1987 р. американські вчені П. Бак, К. Візенфельд, Ч. Танг розробили концепцію для пояснення поведінки складних систем, тобто систем, що містять мільйони елементів, які взаємодіють на малих відстанях [35, 36]. Вони запро- понували теорію самоорганізованої критичності. За цією теорією, багато складних систем природно еволюціонують до критичного стану, у якому мала подія викликає ланцюгову реакцію, що може вплинути на будь-яку кількість елементів системи. Хоча у складних системах відбувається більше незначних подій, ніж катастроф, ланцюгові реакції всіх масштабів є невід’ємною частиною динаміки. Як випливає з теорії критич- ності, що самоорганізовується, малі події викликає той же механізм, що й великі. До того ж складові системи ніколи не досягають рівноваги, а натомість еволюціонують від одного метастабільного стану до іншого.

Концепція критичності, що самоорганізовується, – це холістична теорія. Хо- лізм, як відомо, – філософія цілісності. Мається на увазі, що глобальні характе- ристики, такі як відносна кількість великих і малих подій, не залежать від мікро- скопічних механізмів. Саме тому глобальні характеристики системи не можна зрозуміти, аналізуючи її частини окремо.

У межах теорії самоорганізованої критичності розглядають так званий слаб- кий хаос, який суттєво відрізняється від повністю хаотичної поведінки. Якщо невизначеність зростає за степеневим, а не за експоненціальним законом, то говорять, що система еволюціонує на межі хаосу. Ця поведінка, названа слабким хаосом, є результатом самоорганізованої критичності. Повністю хаотичні системи характеризують інтервалом часу, виходити за межі якого під час прогнозування неможливо. Що дуже цікаво, у слабкохаотичних системах такої характеристики нема, і тому вони допускають довготермінове прогнозування. Однак ученим наразі не вдалося переконливо з’ясувати, чи справді неточність економічних прогнозів зростає з часом за степеневим, а не за експоненціальним законом.

Оскільки складові системи містять багато компонентів, а їхню поведінку ви- значає велика кількість взаємодій, то дослідники, імовірно, не в змозі побудувати математичні моделі, які були б одночасно і абсолютно реалістичними, і такими, що піддаються теоретичному аналізу. Тому вони змушені вдаватися до простих ідеалізованих моделей, що відображають суттєві риси реальних систем. Якщо ці прості моделі стійко поводяться щодо різних модифікацій, то результати розра- хунків за ними можна екстраполювати на реальні ситуації.

Теорія складності виявляє, що поєднання локальної випадковості і глобально- го порядку породжує процеси, які стійкіші стосовно навколишніх умов. Це озна- чає, що системи, у тому числі й економічні, можуть адаптуватися до навколишніх умов, реагуючи, на перший погляд, непередбачуваним чином. Це стосується як держав, ринків, підприємств, так і окремих домогосподарств. Поведінка систем, здатних на досить складне функціонування, непрогнозована, і тому вони виграють у змаганні з іншими системами. Статичні ж системи, що реагують лише лінійно, приречені на зникнення. Їхні можливості до пристосування вичерпуються у бо- ротьбі з гнучкішими конкурентами.

 

• Способи та інструменти управління фінансовими ризиками

Узагальнення теорії і практики управління ризиками дає змогу виділити такі способи цілеспрямованого впливу на їхній рівень:

• інформаційне забезпечення;
• організаційне забезпечення;
• диверсифікація;
• лімітування;
• страхування;
• самострахування (резервування);
• хеджування;
• застава й завдаток;
• гарантія і поручительство;
• закладення ризику в ціну.

Нині інформація має статус загальновизнаної соціально-культурної цінності, хоча й не існує єдиного визначення цього поняття. А деякі вчені взагалі включа- ють інформацію до фундаментальних категорій, які не виводяться через простіші поняття. Наприклад, засновник кібернетики Н. Вінер говорив: “Інформація – це інформація, а не матерія, і не енергія”. З огляду на це не дивно, що властивості інформації простіше описувати на конкретних прикладах, а не загально. Тому під інформацією, залежно від ситуації, можуть розуміти дані, факти, знання, сигнали, відомості, повідомлення. Інформацією можуть називати як лише структуровані певним чином дані, так і відомості незалежно від форми їхнього подання. Існує також думка, що дані стають інформацією лише в момент їхнього використання. Звернення до якісного боку інформації породило низку підходів до визна- чення цього поняття та до його використання у різних сферах. Одним із таких підходів є аксіологічний, що пов’язує поняття інформації з поняттям цінності. У межах цього підходу можна виділити два варіанти визначення поняття цінної (корисної) інформації, тобто інформації, яка сприяє досягненню певної мети. Якщо ймовірність досягнення мети велика, то цінність інформації визначають за критерієм мінімізації витрат на досягнення цієї мети. Якщо ж досягнення мети малоймовірне, то мірою цінності інформації може слугувати зміна ймовірності досягнення мети до і після отримання інформації.

Хоча інформаційний простір суспільства об’єднує різних людей та сприяє ви- рівнюванню їхніх інформаційних можливостей, не треба забувати про проблему асиметричності інформації [18, с. 203–209]. В економіці асиметрична інформація є тоді, коли одна сторона трансакції інформована ліпше, ніж інша. Наприклад, зазвичай, продавець знає про продукт більше, ніж покупець, проте можлива і про- тилежна ситуація. Асиметрія інформації виявляється на різних сегментах ринку фінансових послуг: страхування, кредитування, торгівля цінними паперами тощо. У теоретичних розробках згадують різні сигнали відсутності намірів зловживати меншою інформованістю інших учасників трансакції.

Наприклад, основою для укладення страхового договору є невизначеність. А в разі неможливості розподілу клієнтів на групи за рівнем ризику страхові компанії запроваджують єдиний для всіх страховий тариф. У підсумку клієнти з низьким рівнем ризику переплачують за нього. Утім, без інформації про клієнтів страховик робить так званий негативний відбір. Цієї ситуації можна було б уникнути, якби учасники ринку мали однакову інформацію про ризик. Наслідком негативного відбору є неефективна робота ринку, тобто неефективне розміщення ресурсів за його допомогою. З проблемою негативного відбору та інформаційної нерівності також пов’язаний так званий моральний ризик. Наприклад, придбання страхо- вого полісу індивідом може спонукати його частіше ризикувати. Унаслідок цього зростають витрати страхової компанії, що веде до збільшення страхового тарифу для всіх, а не тільки для винуватця збільшення витрат.

Банки ж у разі надання кредиту занижують процентні ставки, вимагаючи на- дійного заставного забезпечення. Банкіри розуміють, що високі процентні ставки можуть відлякати, насамперед, надійних клієнтів, що мають помірно рентабель- ні проекти й не схильні до ризику. З іншого боку, аферист може погодитися на будь-які процентні ставки, лише б отримати кредит. Утім, за допомогою застави знижують кількість ризикованих проектів, які приймають для кредитування, і частку несумлінних позичальників.

На практиці для профілактики різноманітних зловживань на рівень асиме- тричності інформації має впливати також держава, регулюючи відносини у сфері формування та використання інформаційного простору, зокрема, узаконюючи деякі таємниці.

У цьому контексті важливо розглянути проблему повноти й чіткості інформації в ході визначення характеру й обсягів фінансових зобов’язань. Наприклад, до- слідження взаємозв’язків інформації та ризику невиконання зобов’язань свідчить, що сучасні механізми банкрутства ґрунтуються на теорії неповних контрактів. Повний контракт мав би визначати, які заходи треба застосовувати у кожному конкретному разі. Тобто повний контракт мав би чітко визначити, що робити у разі, коли позичальник не спроможний розрахуватись за своїми борговими зобов’язаннями. Такий контракт мав би не тільки деталізувати пріоритети у черзі задоволення боргових вимог, а й чітко визначати правила забезпечення залишку незадоволених вимог, як і висвітлити питання контролю за діяльністю боржника та виконанням усіх вимог.

Договори не є повними з декількох причин. Першою причиною є складність і затратність. Операційні затрати, яких потребує врахування всіх можливих деталей, що можуть виникнути в ході виконання договору, є вагомою перешкодою для досягнення інформаційної повноти контракту. Однак це пояснення не вичерпне, оскільки якби це була єдина причина, то закон про банкрутство не відхиляв би умови контракту, як це, зазвичай, відбувається. Ця проблема належить, хоча й дещо відрізняється, до теорії стандартних контрактів.

Важливим моментом є існування відмінностей у переконаннях і знаннях щодо різних подій, які впливають на фінансовий стан боржника. Зокрема, боржник може вірити в те, що очікувані виплати кредитору є більшими від тих, які, на пере- конання кредитора, можна буде отримати від боржника. Боржник може вважати, що ймовірність неплатежу дорівнює нулю, а очікувані виплати близькі до обіцяної процентної ставки. Кредитор може думати, що ймовірність дефолту є суттєвою. Фундаментальне судження у літературі з питань сигналізування полягає в тому, що передача або узгодження всієї інформації, яка міститься в контракті, є досить дорогою процедурою, яка, однак, менш дорога для сторони, що намагається по- дати позитивний сигнал.

Зменшення інформаційного потоку внаслідок його узагальнення може більше додати до ефективності, ніж до компенсації можливих втрат. Стандартний меха- нізм банкрутства може бути сконструйований у контексті обмеження діапазону допустимих сигналів. Є побоювання щодо того, що коли настане час оскарження умов контракту, будь-яке відхилення від стандартного контракту буде інтерпре- товане не на користь сторони, яка підписала умови нестандартного контракту. Цей факт перешкоджає запровадженню інновацій у договорах, однак не пояснює того, чому уряди не дозволяють підписувати контракти, які містять положення, альтернативні до офіційних положень, що регулюють перебіг процедур банкрут- ства. Інші причини полягають у тому, що підприємство, зазвичай, має більше ніж одного кредитора, які можуть відрізнятися за преференціями, а також укладати контракт асинхронно щодо інших кредиторів. Умови, які визначені різноманітни- ми угодами, можуть навіть взаємно суперечити одні одним, створюючи правову колізію. Крім того, така невпевненість породжує збільшення премії, яку вимагають за ризик, а отже, посилює борговий тиск на боржника, обмежуючи зростанням процентних ставок його гнучкість.

Це застереження дуже важливе, зважаючи на те, що фактично будь-яка умова договору зачіпає інші сторони. Водночас це стосується як тих, хто уклав офіційні договори, так і тих, які уклали неофіційні договори з відповідними неофіційними правами. Стандартний механізм банкрутства полегшує тягар інформаційної ро- боти, покладений на ці сторони. Він може вплинути на повернення позик більше порівняно з договірними заходами впливу. Хоча механізм банкрутства і заповнює прогалини договорів, проте він не є самодостатнім, бо, зазвичай, не забезпечує простої формули, яку можна автоматично застосовувати. Двозначність часто виникає щодо пріоритетності вимог різних кредиторів. Також інколи беруть до уваги інтереси інших співвласників. Тоді як уся залишкова вартість мала би бути передана кредитору, коли підприємство неспроможне виконати зобов’язання в ході простих процедур банкрутства, на практиці власники акцій першого випуску, зазвичай, зберігають суттєву частку активів.

Окрім юридичної невизначеності, досить часто трапляються розбіжності щодо оцінки справедливої вартості підприємства і, як наслідок, адекватної компенсації кредиторам акціями підприємства-боржника, що аргументують тим, ніби ринок лише тимчасово недооцінив акції проблемного підприємства. Коли власники акцій можуть вважати, що кредитори отримали більше, ніж це передбачає вартість їхніх вимог, кредитори можуть вважати, що вони отримали занижену компенсацію.

У наш час інформаційні й організаційні чинники управління ризиками, голов- но, визначені потужними комп’ютерними системами, що керують величезними базами даних і стали невід’ємним атрибутом життєдіяльності як великих корпора- цій, так і невеликих компаній. Проте наявність даних сама по собі ще недостатня для поліпшення показників роботи. Потрібно вміти трансформувати “сирі дані” у корисну для ухвалення важливих рішень інформацію. У цьому й полягає головне призначення технологій data mining – електронної розвідки даних.

Data Mining – це сучасна концепція аналізу даних, які спочатку можуть бути неточними, різнорідними, містити пропуски, маючи гігантські обсяги. Необхідність регулярного аналізу таких даних виникла внаслідок розповсюдження інформаційних технологій, що дають змогу детально протоколювати процеси виробництва, торгівлі, розподілу. Буквально data mining перекладають як видобування, або розкопку, даних. Альтернативний термін, що більш-менш набув поширення, – інтелектуальний аналіз даних. Існує безліч визначень Data mining, однак загалом вони збігаються у виділенні головних ознак. Г. Піатецький-Шапіро, один із провідних світових експертів у галузі data mining, дав таке визначення: “Data mining – це процес виявлення у сирих даних раніше невідомих нетривіальних практично корисних і доступних для інтерпретації знань, необхідних для ухвалення рішень у різних сферах людської діяльності”.

Насправді за складом розв’язуваних задач data mining практично не від- різняється від стандартного набору засобів, які використовують уже понад пів- століття у сфері статистичного аналізу даних, пошуку закономірностей і навчання на основі прецедентів. Головна відмінність полягає в ефективності алгоритмів і технологічності їхнього використання. Більшість класичних процедур має квадратичний або навіть кубічний, залежно від кількості об’єктів, час виконання. За кількості об’єктів, що перевищує декілька десятків тисяч, вони працюють непри- йнятно довго навіть на найсучасніших комп’ютерах. Спеціалізовані алгоритми data mining здатні розв’язувати ті ж задачі за лінійний або навіть логарифмічний час без значної втрати точності.

Знаходження прихованих закономірностей у даних, взаємозв’язків між різ- ними змінними, моделювання і вивчення складних систем на основі історії їхньої поведінки – ось предмет і завдання data mining. Результати data mining – емпіричні моделі, класифікаційні правила, виявлені кластери тощо. Їх можна потім інтегрува- ти в системи підтримки ухвалення рішень і використовувати для прогнозування майбутніх ситуацій.

Необхідність автоматизованого інтелектуального аналізу даних стала оче- видною, особливо через величезні масиви історичної та нової інформації. Важко навіть приблизно оцінити обсяг щоденних даних, нагромаджуваних різними компаніями, державними й науковими організаціями. Іншою причиною зростання популярності data mining є об’єктивність одержуваних результатів. Людині-ана- літику, на відміну від машини, завжди властивий суб’єктивізм. Людина, тією чи іншою мірою, є заручником уявлень, що вже склалися. Іноді це корисно, однак часто завдає великої шкоди.

І, нарешті, data mining дешевший. Виявляється, що вигідніше інвестувати гроші у рішення data mining, ніж постійно утримувати значний штат висококва- ліфікованих і дорогих професійних статистиків. Data mining зовсім не виключає людської ролі, проте значно спрощує процес пошуку знань, роблячи його до- ступним для ширшого кола аналітиків, що не є фахівцями у статистиці, математиці або програмуванні.

З погляду управління ризиками, найкорисніші такі функції data mining: виявлен- ня сумнівних операцій, аналіз кредитних ризиків, аналіз достовірності клієнтських рахунків, прогнозування фінансових показників, контроль ризиків.

Сьогодні більшість провідних світових виробників програмного забезпечення пропонує свої продукти й рішення у сфері data mining. Зазвичай, це системи, у яких були реалізовані різні математичні алгоритми аналізу даних. Вони мають роз- винутий графічний інтерфейс, широкі можливості візуалізації та маніпулювання даними, забезпечують доступ до різних джерел даних тощо. Можна виділити такі групи систем data mining [7].

1. Предметно-орієнтовані аналітичні системи. Ці системи розв’язують вузький клас спеціалізованих задач.
2. Статистичні пакети. Це потужні математичні системи, призначені для статис- тичного опрацювання даних будь-якої природи. Вони охоплюють численні інструменти статистичного аналізу, мають розвинуті графічні засоби.

 

3. Нейроннoмережеві пакети. Це широкий клас різноманітних систем, що є ієрар- хічними мережевими структурами, у вузлах яких містяться так звані нейрони. Мережі тренуються на прикладах і, у багатьох випадках, дають добрі результати прогнозів. Головним недоліком нейронних мереж є труднощі в інтерпретації результатів. Тренована нейронна мережа є “чорним ящиком”, роботу якого неможливо зрозуміти і контролювати.
4. Пакети, що реалізують алгоритми “дерево рішень”. Цей метод використовують тільки для розв’язування задач класифікації. Це його серйозне обмеження. Результатом роботи методу є ієрархічна деревоподібна структура класифіка- ційних правил типу “Якщо…То…”. Перевагою методу є здатність поділу даних на велику кількість класів.
5. Еволюційне програмування. Це підхід, згідно з яким у системі формують де- кілька генетичних ліній програм, які конкурують між собою щодо точності вираження досліджуваної залежності.
6. Системи оцінок на основі аналогічних випадків. Ці системи знаходять серед минулих ситуацій близькі аналоги теперішньої та вибирають той варіант дії, який був для них правильним.
7. Обмежене перебирання. Ці алгоритми розраховують частоти комбінацій про- стих логічних подій у класах даних.

Нині є суперечливі оцінки ефективності різних алгоритмів data mining. Зага- лом можна стверджувати, що успіх різних досліджень і якість ухвалених рішень залежатиме від правильності поєднання функцій обчислювальної машини та людини. Експерт, озброєний засобами швидкого опрацювання інформації, у кін- цевому підсумку отримуватиме ліпші результати, ніж фахівець, що покладається лише на власний інтелект

Як відомо, головний ресурс організації – її працівники. Кожний представник трудового колективу не тільки здатен виконувати свої безпосередні обов’язки, а й бачить організацію зсередини, зі всіма її перевагами та недоліками, перспекти- вами і проблемами. І кожний знає щось особливе, може мати цінну думку.

У підсумку майже вся необхідна для компанії інформація вже є всередині неї. Однак вона роззосереджена серед усіх працівників і зрідка доходить до керів- ництва. Навіть ключові менеджери, що працюють безпосередньо з директором, можуть повністю не висловлювати своїх думок через особливості характеру, відсутність мотивації, внутрішні конфлікти, брак часу тощо. На залучення кон- сультантів, тренінги й дорогі дослідження витрачають значні кошти, проте їхня ефективність часто нижча від очікуваної. Потрібен лише інструмент, який допо- може зібрати і належно опрацювати наявну інформацію.

Сучасні технології, засновані на взаємодії людей, дають змогу створити такий інструмент. Є системи, здатні збирати інформацію воєдино, опрацьовувати її та подавати у вигляді конкретних результатів. Це може бути прогноз продажів або ймовірність банкрутства постачальника, нові ідеї з приводу скорочення витрат чи проекту автоматизації виробництва, вибір ліпшого партнера або оцінка стра- тегічного рішення щодо розширення чи скорочення товарної номенклатури.

Прикладом реалізації таких технологій є Collective Intelligence Systems – плат- форма, до якої входять продукти Idea Manager, Forecasting Manager, Project Planner і Prediction Markets. Вони, зокрема, забезпечують пошук нових ідей, інновацій, прогнозування продажів, допомогу в управлінні проектами, відстеження й іденти- фікацію ризиків, ухвалення стратегічних та оперативних рішень. У підсумку, вико- ристовуючи вже наявний ресурс, організація отримує абсолютно нові можливості.

Згідно зі світовою практикою, до головних механізмів зниження операційних ризиків належать [15]:

• планування процедур управління операційними ризиками і, зокрема, управління інформаційною безпекою;
• регулярний аудит фінансової компанії щодо зниження операційних ризиків (у тім числі аудит безпеки);
• реєстрація всіх виконуваних в інформаційних системах дій;
• аутсорсинг непрофільних активів (у тім числі інформаційних систем);
• забезпечення банківської таємниці (хоча ухвалення законів про боротьбу з відмиванням незаконних доходів останнім часом серйозно ускладнило це завдання);
• забезпечення безперервності бізнес-процесів.

Досить узагальнено і наближено можна стверджувати, що між тіснотою зв’язку та рівнем ризику існує обернена залежність. Водночас між кількістю реальних і потенційних зв’язків системи, іншими словами, її складністю, з одного боку, та рівнем ризику, з іншого, – залежність пряма. Ця теза значною мірою суперечить принципу диверсифікації, згідно з яким, наприклад, інвестор, що вклав гроші лише в один об’єкт, ризикує більше, ніж інвестор, діяльність якого пов’язана з різними об’єктами інвестування. Проте, з іншого боку, чим більше об’єктів управління, тим важче їх контролювати. Тому диверсифікація доцільна, коли ділова одиниця не має змоги впливати на певну категорію об’єктів незалежно від того, чи такий об’єкт один, чи їх багато. Коли ж менша кількість об’єктів управління забезпечує ліпшу якість цього управління, то не варто бездумно вдаватися до диверсифікації, оскільки спеціалізація може бути набагато ліпшою стратегією.

Можна зіштовхнутись і з псевдодиверсифікацією. Наприклад, цінам акцій властивий рух, що тісно пов’язаний із загальноринковою тенденцією. А оскільки сучасні фондові ринки глобалізовані, то відомі одночасні різкі обвали курсів акцій по всій планеті. Так само й ціни боргових цінних паперів прив’язані до се- редньоринкової процентної ставки чи кредитного рейтингу певної країни. Для сучасної глобалізованої економіки характерні не стільки тіснота і стабільність зв’язків між діловими одиницями, скільки зростання кількості та рівня мінливості цих зв’язків.

Схожий з диверсифікацією ефект може забезпечувати лімітування, яке по- лягає у визначенні максимальної суми допустимих збитків від одного проекту, від взаємодії з одним контрагентом тощо.

Зростання мінливості цін у сучасній економіці актуалізує пошук способів об- меження цінових ризиків. Хеджування – це спосіб управління ризиками цінових коливань, який полягає в тому, що ціну майбутньої операції фіксують наперед. До інструментів хеджування належать форварди, ф’ючерси, опціони, свопи.

Важливо пам’ятати, що різні методи управління ризиками треба застосову- вати узгоджено, а не ізольовано один від одного. Наприклад, підвищуючи ціну, можна формувати запас міцності щодо інфляційного, валютного та кредитного ризиків. Однак наголосимо, що надто високі ціни можуть спричинити проблему негативного відбору, яка полягає в тому, що угоди з діловою одиницею уклада- тимуть лише ті клієнти, які наперед налаштовані не повертати боргів. Окрім того, необхідно забезпечувати інтеграцію методів управління ризиками в загальну систему управління підприємством.

 

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Що таке ризик?
2. Які є класифікації ризиків?
3. Що таке фінансовий ризик?
4. Які теорії можна використати для аналізу фінансових ризиків?
5. Які є кількісні методи аналізу ризиків?
6. Для ризику цінових коливань характерна ймовірність класу подій чи ймовір- ність унікальної події?
7. Який вплив культурних чинників на методи управління ризиками?
8. Які є методи управління ризиками?
9. Чи можливе регулювання фінансових ризиків нефінансовими методами?
10. Чи можливе регулювання нефінансових ризиків фінансовими методами?

 

ТЕСТОВІ ЗАВДАННЯ

1. До головних чинників ризику належить …
   • конфлікт;
   • випадковість;
   • недостовірна інформація;
   • організаційна структура підприємства.

 

2. Інструментарій для оптимізації взаємодії з іншими суб’єктами за наяв- ності різних інтересів та альтернативних стратегій пропонує …
   • економічна теорія;
   • синергетика;
   • теорія хаосу;
   • теорія ігор.
3. Оцінювати можливі наслідки унікальних ризикових рішень можна за допомогою …
   • статистичних методів;
   • теорії ігор;
   • імітаційного комп’ютерного моделювання;
   • теорії асиметричної інформації.
4. Фінансовими вважають ризики, пов’язані з …
   • загальним фінансовим результатом підприємства;
   • чинником випадковості у перерозподільчих процесах;
   • використанням фінансових інструментів управління ризиками;
   • конфліктом фінансових інтересів.
5. У сучасній портфельній теорії як міру ризику використовують …
   • дисперсію;
   • ексцес;
   • імовірність повної втрати вартості активів;
   • усе перелічене.
6. Поняття ймовірності класу найдоречніше застосовувати у …
   • хеджуванні;
   • аналізі венчурних проектів;
   • страхуванні;
   • прогнозуванні цін.
7. Проблему морального ризику розглядають у …
   • сучасній портфельній теорії;
   • теорії перспективи;
   • торії ігор;
   • теорії агента.
8. Близьке до нуля значення коефіцієнта лінійної кореляції двох показників, зазвичай, означає …
   • досить тісний лінійний зв’язок;
   • відсутність тісного лінійного зв’язку;
   • складний нелінійний зв’язок;
   • 2 або
9. Неточність економічних прогнозів зростає зі збільшенням прогнозного періоду за таким законом …
   • степеневим;

 

• експоненціальним;
• поліноміальним;
• ще невідомим.

10. Рівень фінансових ризиків підприємств регулюють …
    • їхні фінансові менеджери;
    • державні органи;
    • біржі похідних фінансових інструментів;
    • усі перелічені.

 

ПРАКТИЧНЕ ЗАВДАННЯ

Сплануйте хеджування процентного ризику операцій з облігаціями.

Розрахуйте необхідну кількість ф’ючерсних контрактів для хеджування ризику базових активів.

Розрахуйте вартість облігаційної позики в разі використання хеджування за умови зменшення процентних ставок у 0,7 раза від попереднього рівня.

Розрахуйте вартість облігаційної позики в разі використання хеджування за умови зростання відсоткових ставок в 1,3 раза.

Підприємство планує залучити піврічну облігаційну позику на фінансування потреби в оборотних коштах у сумі 100 000 грн.

Потреба в кредиті виникне через два місяці. Протягом цього терміну можуть відбутися зміни процентних ставок.

Поточна ставка за кредитами, розрахована як ефективна дохідність з квар- тальним періодом складного процента, становить 30 % річних.

Як інструмент хеджування процентного ризику розглядають ф’ючерсні контрак- ти. На ф’ючерсному ринку торгують контрактами, базовими активами яких є три- місячні облігації внутрішньої державної позики (ОВДП). Ф’ючерсна ціна ОВДП з поставкою через два місяці становить 950 грн за номіналу 1 000 грн.

 

 

ЛІТЕРАТУРА

1. Арнольд В. И. Теория катастроф / В. И. Арнольд. – М. : Едиториал УРСС, – 128 с
2. Белянин А. Отношение россиян к риску и выбор в условиях неопре- деленности: экспериментальное исследование : науч. докл. – М.: РПЭИ / Фонд Евразия. –

3. Бланк И. А. Управление финансовой безопасностью предприятия / И. А. Бланк . – К. : Ника-Центр; Эльга, – 784 с.
4. Бланк И. А. Финансовый менеджмент : учеб. курс; 2-е изд., перераб. и доп. / И. А. Бланк . – К. : Ника-Центр; Эльга, – 656 с.
5. Винер Н. Кибернетика, или управление и связь в животном и машине / Н. Винер; 2-е изд. – М. : Наука ; Главная редакция изданий для зарубеж. стран, – 344 с
6. Воронцов К. В. Вычислительные методы обучения по прецедентам. Введение

/ К. В. Воронцов // Федеральное государственное бюджетное учреждение науки Вычислительный центр им. А. А. Дородницына Российской академии наук

.   Дюк В. А. Data Mining: учеб. курс / В. А. Дюк, А. П. Самойленко. СПб. : Питер, 2001.      368 с

8. Кардаш В. А. Конфликты и компромиссы в рыночной экономике / В. А. Кардаш. М. : Наука, 2006. 248 с
9. Карпов Ю.   Г.  Имитационное     моделирование    систем.   Введение    в моделирование на AnyLogic 5 / Ю. Г. Карпов. СПб. : БХВ-Петербург, 400 с
10. Катренко А. В. Системний аналіз об’єктів та процесів комп’ютеризації : навч. посібник / А. В. Катренко. Л. : Новий світ  2000,    424 с
11. Кричевский М.   Л.   Интеллектуальные    методы    в    менеджменте    / М. Л. Кричевский.                           СПб. : Питер, 2005.         304 с
12. Лефевр В. А. Конфликтующие структуры / В. А. Лефевр. М. : Сов. радио, 1973. 158 с
13. Лефевр В. Алгебра совести / В. А. Лефевр ; перевод со 2-го английского издания с доп. М. : Когито-Центр, 2002. 426 с
14. Ложкін Г. В. Економічна психологія : навч. посібник / Г. В. Ложкін, В. В. Спасєнніков, В. Л. Комаровська. К. : ВД “Професіонал”, 2004. 304 с
15. Лукацкий А. Риски финансовых структур : как избежать краха? / А. Лукацкий // Издание о высоких технологиях c-news :
16. Мандельброт Б. Фракталы, случай и финансы / Б. Мандельброт. – М.; Ижевск : НИЦ “Регулярная и хаотическая динамика”, – 256 с.
17. Маршалл Д. Ф. Финансовая инженерия : Полное руководство по финансовым нововведениям / Джон. Ф. Маршалл, Випул К. Бансал; пер. с англ. – М. : ИНФРА-М, – 784 с.
18. Мертенс А. Инвестиции : курс лекций по современной финансовой теории / А. Мертенс. – К. : Киевское инвестиционное агентство, – 416 с.

 

19. Милль Дж. С. Система логики силлогистической и индуктивной : Изложение принципов доказательства в связи с методами научного исследования / Дж. С. Милль. – М. : ЛЕНАНД, – 832 с.
20. Мулен Э. Теория игр с примерами из математической экономики / Э. Мулен ; пер. с франц. – М. : Мир, – 200 с.
21. Найт Ф. Х. Риск, неопределенность и прибыль / Ф. Х. Найт ; пер. с англ. – М. : Дело, – 360 с.
22. Нейсбит Р. География мысли / Р. Нейсбит ; пер. с англ. Н. Парфеновой. – М. : Астрель, – 285 с.
23. Петерс Э. Хаос и порядок на рынках капитала. Новый аналитический взгляд на циклы, цены и изменчивость рынка / Э. Петерс ; пер. с англ. – М. : Мир, – 333 с
24. Підхомний О. М. Фінансова безпека України в умовах глобалізації : монографія / О. М. Підхомний. – Л. : СПОЛОМ, – 360 с.
25. Портер М. Е. Стратегія конкуренції / М. Е. Портер ; пер. з англ. А. Олійник, Р. Скільський. – К. : Основи, – 390 с.
26. Секей Г. Парадоксы в теории вероятностей и математической статистике / Г. Секей ; пер. с англ. – М. : Мир, – 240 с.
27. Смольяков Э. Р. Теория конфликтных равновесий / Э. Р. Смольяков. – М. : Едиториал УРСС, – 304 с.
28. Спицнадель В. Н. Основы системного анализа: учеб. пособие / В. Н. Спицнадель. – СПб. : Изд. дом “Бизнесс-пресса”, 2000. – 326 с.
29. Твид Л. Психология финансов / Л. Твид. – М. : “ИК” Аналитика’’, – 376 с.
30. Фінансовий менеджмент : навч. посібник / за ред. Т. В. Момот. – К. : Центр навч. л-ри, – 712 с.
31. Ткачук К. Н. Теоретичні основи застосування імітаційного моделювання в сфері охорони праці / К. Н. Ткачук // Проблеми охорони праці, промислової та цивільної безпеки
32. Хейзинга Й. Homo Ludens. Статьи по истории культуры / Й. Хейзинга ; пер., сост. и Х 35 вступ. ст. Д. В. Сильвестрова; коммент. Д. Э. Харитоновича. – М. : Прогресс – Традиция, – 416 с.
33. Шумпетер Й. А. История экономического анализа / Й. А. Шумпетер ; пер. с англ. под ред. В. С. Автономова. – СПб. : Экономическая школа, – Т. 1. – 552 с.; Т. 2. – 504 с.; Т. 3. – 688 с.
34. Щеглов Ф. Г. Игровая зависимость. Рецепты удачи для азартных игроков / Ф. Г. Щеглов. – С б. : Речь, – 448 с.
35. Bak Self organized criticality and fluctuations in economics / P. Bak,
36. Chen, J. Scheinkman, M. Woodford // Santa Fe Institute. ; Santa Fe Institute

36. Bak Self-organized criticality : an explanation of 1/f noise / P. Bak, C. Tang,
37. Wiesenfeld // Physical Review Letters. 1987. Vol. 59.   N 4.    . 38   384.
38. Johnson D P. The Evolution of Overconfidence // Cornell University Library /
39. P. Johnson, J H. Fowler. –

• Моделі стратегічного управління та умови їхнього застосування

Проблеми розвитку стратегічного управління останніми десятиріччями при- вертають увагу більшості провідних учених-економістів усього світу. Це зумовило появу різних теорій, які й нині розвиваються з урахуванням сучасного рівня знань і потреб суспільства.

Ключовим у стратегічному управлінні є термін“стратегія”, який почали викори- стовувати в науковій економічній літературі після Другої світової війни. У 1951 р. після виходу книги У. Ньюмана “Адміністрування: техніка організації і управління” стратегія розвитку суб’єкта ринку стала предметом ретельних досліджень і ак- тивного обговорення. Проте й досі, незважаючи на широке застосування, її суть однозначно не сформульована, кожний дослідник вкладає у нього своє розуміння. Найпоширенішим є визначення стратегії як плану або орієнтиру чи напряму розвитку, дотримання якого забезпечить досягнення певних, переважно довготермінових, цілей. У такому контексті стратегію пов’язують з реальною поведінкою суб’єкта ринку у конкурентному середовищі. Якість стратегічного плану визначають рівнем деталізації та варіативністю можливих умов досягнен- ня поставленої цілі. Нерідко до складу стратегічного плану включають систему конкретних заходів з визначенням об’єктів відповідальності і форм контролю за його реалізацією.

Стратегію як план хоча й формують за умов обмеженості інформації про майбутній стан середовища, однак розроблені параметри стратегічного розвитку мають бути чітко визначеними та кількісно деталізованими. Стратегію розглядають і як сукупність певних принципів, правил, послідовність поведінки з урахуванням досвіду діяльності суб’єкта ринку в минулому. Уважають, що майбутнє може бути передбачуваним на підставі отриманих знань про минуле.

За таких обставин формування стратегії не передбачає негайних організаційних дій щодо її реалізації. Завдання полягає в дотриманні суб’єктами ринку певних умов поведінки в динамічному середовищі, що має забезпечити досягнення по- ставлених цілей. Зазначимо, що такі цілі не пов’язані з характером поведінки підприємства чи організації, а визначають бажаний його стан, який повинен мати чіткі параметри відповідно до чинних у суспільстві цінностей.

Стратегію як логіку і послідовність дій у разі незапланованої моделі поведінки формують у вигляді певного алгоритму дій, що передбачає покрокове наближення до визначеної цілі. За умов негативного результату правила поведінки коригують і новий проміжний результат знову перевіряють на відповідність цільовим уста- новкам. За цих обставин стратегію не розробляють і не реалізують, а формують і підпорядковують умовам середовища в процесі реальної діяльності на ринку. У разі такого трактування стратегії майже повністю виключають творчі зусилля стра- тега, оскільки творчість несумісна з послідовністю. Хоча зрозуміло, що будь-яка стратегія, як і будь-яка теорія, є спрощенням, яке містить елементи суб’єктивізму. Стратегія як позиція характеризує місце зосередження ресурсів у зовнішньому середовищі, у яких зацікавлений суб’єкт ринку. У цьому випадку її можна трак- тувати більш розширено – поза ринковими відносинами. Тобто стратегія – це будь-яка життєздатна позиція, якої прагне суб’єкт ринку.

Стратегію інколи розглядають як особливий маркетинговий маневр, що має забезпечити конкурентну перевагу над суперником на засадах його дезінформації. Приховування власних намірів створює певні переваги над конкурентами, а про- вокування його на неадекватні реаліям дії суттєво підвищує ймовірність одер- жання реальної переваги над ним.

Тобто варіативність тлумачення поняття стратегії залежить від розуміння суті та форм стратегічного підходу в управлінні. Загальновідомо, що він виник під впливом ускладнення ринкового середовища, яке назвали “епохою без закономірностей”. Надалі її перейменували у “постіндустріальну епоху”. У цей період планування на засадах екстраполяції тенденції втратило свої позиції.

Розвиток стратегічного планування, яке дуже скоро переросло в стратегічне управління, а згодом і в стратегічне підприємництво, був дуже бурхливим. З’явилися нові течії, школи. Їхнє вивчення дає змогу виявити принципові відмінності й об’єднати в певні групи, що формують розуміння моделі стратегічного управління. Розглянемо їх детальніше.

Модель аналітичного управління. Головним імперативом цієї моделі стратегічного управління є твердження, що майбутнє неможливо дослідити ме- тодами екстраполяції, проте характер майбутніх змін цілком передбачуваний.

Тому першочерговим завданням реалізації моделі є проведення стратегічного аналізу перспектив розвитку суб’єкта ринку за нових економічних умов.

Для цього застосовують метод SWOT-аналізу, що допомагає з’ясувати взаємозв’язок зовнішнього середовища і внутрішнього потенціалу через систему чинників: можливості та загрози середовища – сила та слабкість підприємства. Надалі аналізують позиції суб’єкта господарювання у конкурентному середовищі для визначення умов поліпшення показників його діяльності внаслідок можливого вдосконалення конкретних стратегій на певних ринках.

Модель аналітичного управління об’єднує безліч варіантів прояву, застосу- вання і реалізації стратегічних підходів, які отримали назви “школи дизайну” та “школи позиціювання”.

Модель формалізованого стратегічного управління. Основою формалізації стратегічного управління є чітка регламентація процедур обґрунтування і реалі- зації стратегії. Відповідно, регламентація зумовлює конкретизацію аналітичних, планових і контрольних процедур. Це стосується навіть формування цільових характеристик розвитку підприємства, які мають бути представлені переважно в кількісному вимірі.

Вагому роль відводять прогнозуванню, зокрема, кількісному і сценарному, що мають на меті передбачити можливі варіанти розвитку подій і підготувати підприємство до визначених планом заходів та окремих дій. У підсумку модель формалізованого управління реалізують за умов багатоваріантності можливих стратегічних рішень, які надалі оцінюють і, як наслідок, обирають оптимальну стратегію. Після цього її деталізують: 1) визначають низку ієрархій з різними часо- вими перспективами; 2) створюють систему планів; 3) розробляють заходи щодо їхньої реалізації. Значну увагу в цьому разі приділяють стратегічному контролю, головним завданням якого є оцінка ефективності реалізації стратегії.

Модель ситуативного управління. Вона виникла внаслідок подальшого ускладнення зовнішнього середовища, що суттєво обмежило та унеможливило передбачення майбутніх змін. За цих обставин підприємство повинно організову- вати роботу, враховуючи всі зміни ринку. Тобто реакція на прояв нових чинників зовнішнього середовища повинна бути швидкою та адекватною. На ранніх стадіях появи ознак загроз, коли інформація недостатньо визначена, заходи повинні бути загального характеру за умов збереження стратегічної гнучкості. Наявність запасу гнучкості дає змогу нейтралізувати загрозу без суттєвих фінансових та інших втрат для підприємства.

Модель принципологічного управління. Подальше ускладнення зовнішнього середовища й неможливість передбачення змін свідчить про недоцільність дій, пов’язаних з намаганням їх прогнозувати. Прогнози будуть, зазвичай, помилко- вими, а стратегічні рішення – не обґрунтованими.

Принципологічний підхід, акумулюючи досвід інтуїтивного й ситуативного управління, передбачає визначення принципів поведінки фінансового менеджера, дотримання яких забезпечить системність управління і сприятиме стабільності економічного суб’єкта в динамічному середовищі. Така модель буде ефективною за умов, коли кардинальні швидкі зміни стратегічних орієнтирів дуже ризиковані. Вона не забезпечить просування підприємства на передові конкурентні позиції, однак допоможе зберегти наявні.

Тлумачення змісту моделей стратегічного управління, що наведене вище, відо- бражає удосконалення системи стратегічного управління на засадах появи нових сучасних моделей. Зрозуміло, що розвиток і ускладнення моделей стратегічного управління відбувалися під впливом змін зовнішнього середовища. Від моменту, коли воно ставало менш передбачуваним, суб’єкти ринку змушені були розробля- ти щораз складніші системи управління. Однак це не означає, що моделі періоду передбачуваних змін середовища втратили актуальність. Їхню оцінку визначають рівнем придатності для конкретних умов.

Вибір моделі стратегічного управління здебільшого пов’язують з рівнем стабільності середовища. Успішність протидії чинникам зовнішнього середови- ща залежить від того, наскільки складність і швидкість ухвалення управлінських рішень на підприємстві відповідатиме складності й швидкості змін, що відбуваються в зовнішньому середовищі.

Однак менеджери інколи не можуть подолати проблеми, складність яких перевищує деякий визначений рівень. У підсумку вони не здатні ні зрозуміти, що відбувається навколо, ні сформувати та реалізувати раціональну стратегію. Один з варіантів вирішення конфлікту між складнощами середовища і можливо- стями його суб’єктів є у площині застосування ідеї “обмеженої раціональності”, запропонованої лауреатом Нобелевської премії Г. Саймоном. Суть цієї ідеї полягає в необхідності зменшення ступеня складності системи управління, якщо це зу- мовлено обмеженими можливостями суб’єкта ринку. Однак це не передбачає, що складним завданням мають відповідати спрощені рішення. Якщо немає здатності ускладнювати системи управління до рівня, що відповідає умовам середовища, то необхідно спростити стратегічні пріоритети підприємства, зокрема, відкинути нестабільні сфери діяльності тощо.

Ідея обмеженої раціональності має і протилежний аспект застосування. Для суб’єктів ринку, що діють у менш складному середовищі з порівняно передбачу- ваними параметрами, застосування складних систем управління є недоцільним, а з економічного погляду і неефективним. У цьому випадку йдеться не лише про вибір моделі стратегічного управління, визначення доцільності застосуван- ня якої пов’язане з багатьма чинниками, а й про глибину та рівень деталізації управлінських підсистем кожної моделі.

Отже, вибір моделі стратегічного управління, як і формування стратегії діяльності суб’єкта ринку, має відбуватися не лише під впливом змін у зовніш- ньому середовищі. Така модель повинна враховувати динаміку і характер змін у контексті можливостей та потреб підприємства. З огляду на це загальновідоме  твердження, яке стало аксіомою стратегічного менеджменту, що форма стра- тегічного управління (модель) має відповідати рівню стабільності зовнішнього середовища, потребує уточнення.

З посиленням нестабільності зовнішнього середовища з’являлися і розви- валися нові форми стратегічного управління, придатні до використання в умовах зростання непередбачуваності впливу зовнішніх чинників. Однак термін“перед- бачуваності” більше характеризує не об’єктивні ознаки середовища, а суб’єктивні можливості підприємства або індивіда пізнавати і прогнозувати майбутні зміни у середовищі. Кожний суб’єкт має індивідуальні особливості, що диференціюють його потенційні можливості передбачення: природні, організаційні, інформаційні, аналітичні.

Тому рівень передбачуваності змін у середовищі мають визначати дві харак- теристики:

• об’єктивні ознаки динамізму чинників середовища, що зумовлюють рівень його нестабільності;
• суб’єктивна здатність підприємства передбачати майбутні зміни.

Нестабільність середовища і здатність підприємства прогнозувати його зміни однаково важливі з погляду їхньої значущості в разі оцінювання передбачуваності середовища.

На першому етапі треба зосередити увагу на об’єктивних характеристи- ках: кількості чинників, що зумовлюють динамізм середовища, наявність чітких тенденцій, темпи зміни і рівень динамічної варіації показників розвитку середо- вища, частота появи нових чинників та ін.

Далі, вивчивши об’єктивні характеристики середовища, потрібно переходити до другого етапу – з’ясування можливостей підприємства використовувати їх у прогнозних цілях.

Оцінка рівня передбачуваності змін середовища має подвійний характер. По- перше, її виконують певні суб’єкти ринку, що зумовлює її множинність стосовно певного середовища. По-друге, не існує об’єктивних показників, які можна засто- сувати для оцінки здатності підприємства передбачувати зміни середовища. Таку оцінку роблять фінансові менеджери та аналітики. Це не знижує значущості цієї експертної оцінки, оскільки саме суб’єктивізм є в основі стратегічного управління більшістю наукових шкіл. Кожна сформована стратегія суб’єкта підприємництва чи певної організації є результатом суб’єктивного сприйняття умов середовища, можливостей і цілей суб’єкта ринку. Реалізація стратегій також відбувається в режимі суб’єктивного розуміння способів досягнення бажаного результату.

Отже, основою стратегічного управління є формування і реалізація стратегії суб’єкта ринку.

Стратегічне управління реалізують через систему стратегічних моделей, вибір яких зумовлений імперативами зовнішнього середовища і можливостями та потребами суб’єкта ринку. З причини багатовекторності й різноманітності ознак зовнішнього середовища та індивідуальних особливостей суб’єктів ринку не існують прогресивні або застарілі моделі управління. Подальший розвиток суспільних відносин і науки про управління може продукувати нові моделі, що будуть придатними для вирішення нових завдань в інших умовах. Поняття стратегії як результату реалізації стратегічного управління визначають відповідно до суті кожної моделі стратегічного управління.

 

• Збалансована система показників як інструмент стратегічного управління фінансами підприємства

У сучасних умовах господарювання, для яких характерна мінливість зовніш- нього і внутрішнього середовища, керівники підприємств повинні вдоскона- лювати механізм управління за допомогою новітніх концепцій, що дають змо- гу забезпечити адекватність реакції системи управління на зміни в середовищі підприємства, які можуть певним чином зашкодити або сприяти забезпеченню ефективності управління підприємством.

З огляду на недостатній рівень розвитку менеджменту вітчизняних підприємств можна стверджувати, що понад 90 % з них у ході аналізування результатів діяльності керуються винятково фінансовими показниками. Фінан- сові показники також є ключовими в оцінці кредитоспроможності, інвестиційної привабливості та конкурентоспроможності вітчизняних підприємств фінансово- кредитними установами, потенційними інвесторами, державними органами влади тощо.

Тому розглянемо специфіку формування і використання збалансованої си- стеми показників стратегічного управління підприємством.

Передумовою виникнення системи збалансованих показників було прагнення керівництва західних компаній посилити управлінську функцію завдяки органіч- ному узгодженню інтересів різних груп: акціонерів, споживачів, партнерів, кре- диторів. Для того, щоб реалізувати подібну багатовекторну політику управління бізнесом, необхідно мати комплексну систему стратегічних цілей і ключових показників, збалансоване стратегічне оцінювання, до якого потрібно включити показники нефінансового характеру. Це дало б змогу розширити інформаційну базу для ухвалення управлінських рішень.

У країнах англосаксонської групи ще наприкінці 1940-х років виникла ідея використання для потреб управління певної системи показників на зразок панелі приладів автомобіля або літака. Одним із перших ідейних генераторів у цій сфері був відомий економіст і теоретик менеджменту Дж. Джуран, який за аналогією із панеллю приладів управління океанським лайнером запропонував створити таку систему показників у бізнесі, яка б забезпечувала керівнику змогу стежити за відхиленнями від визначеного курсу або швидкістю й інтенсивністю розвитку та ухвалювати обґрунтовані управлінські рішення. Навколо ідей Дж. Джурана у науковому середовищі розгорнулися жваві дискусії. Думки науковців розділи- лися на два діаметрально протилежні полюси, що відповідали двом концепціям системи показників:

• концепції мінімалізму, яка ґрунтувалася на обмеженій кількості оцінювальних показників (прикладом уважали панель управління автомобілем);
• концепції максималізму, що передбачала формування значного переліку оці- нювальних показників, визначення пріоритетності їхнього використання за- лежно від стадії життєвого циклу підприємства, обраної стратегії та цільових споживачів (взірцем була панель управління літаком).

Необхідність використання панелі управління у бізнесі обґрунтовував ідео- лог менеджменту П. Друкер, який, розглядаючи концепцію управління за цілями (Management by Objectives (MBO)) порівнював цільові показники у ключових сферах бізнесу з панеллю приладів, необхідною для “пілота” сучасного ділового підприємства.

Найвідомішою системою показників оцінювання та стратегічного управлін- ня діяльністю суб’єкта господарювання, яка поєднує фінансові та нефінансо- ві індикатори, є Збалансована система показників (Balanced Scorecard (BSC)) Нортона–Каплана. Її почали розробляти у 1990 р., коли Norlan Norton Institute – дослідницький центр усесвітньо відомої аудиторсько-консалтингової компанії KPMG Peat Marwick – розпочав вивчати проблеми ефективності управління та шукати інструменти її підвищення.

Дослідження проводили під керівництвом Д. Нортона – директора Norlan Norton Institute, нині керівника Balanced Scorecard Collaborative, та Р. Каплана – професора Harvard Business School, наукового консультанта проекту. Вони сто- сувалися вимірювання результатів діяльності 12 великих компаній, що прагнули вдосконалити власні системи оцінювання результатів діяльності включенням до них переліку важливих нефінансових показників, оскільки це дало б змогу збіль- шити інформаційну базу для ухвалення управлінських рішень.

Результати проведених досліджень привели до концепції збалансованої сис- т ми індикаторів, яка мала вигляд своєрідної панелі управління, заповненої чотирма їхніми групами:

• фінансові індикатори;
• індикатори споживачів;
• індикатори бізнес-процесів;
• індикатори кадрового потенціалу.

Крім того, BSC розглядають як систему стратегічного управління діяльністю підприємства, що дає змогу доводити до нижчих рівнів стратегічні показники ви- щого рівня управління.

Збалансована система показників надає такі переваги

 

• значно розширює можливості стратегічного управління, роблячи його ре- альнішим завдяки використанню різних показників, що характеризують різні сфери діяльності підприємства;
• пов’язує довготермінові стратегічні цілі з короткотерміновою діяльністю;
• усі рівні підприємства розуміють довготермінову стратегію і цілі підрозділів та індивідів;
• мобілізує всіх працівників до дій, спрямованих на досягнення корпоратив- них цілей;
• дає змогу оптимізувати використання людських та фінансових ресурсів;
• допомагає проводити моніторинг короткотермінових результатів у чоти- рьох напрямах: стосунках з клієнтами, внутрішніх бізнес-процесах, навчанні та розвитку, а також оцінити стратегію за результатами минулої діяльності;
• сприяє налагодженню зворотного зв’язку для визначення потреб персоналу в розвитку та навчанні тощо.

Ця система ґрунтується на двох ключових положеннях.

1. Одних фінансових показників не достатньо для того, щоб повною мірою та всебічно (збалансовано) відобразити стан підприємства, тому їх потрібно до- повнити іншими показниками
2. Система показників може бути використана не лише як комплексний індикатор стану підприємства, а як система управління, здатна забезпечити зв’язок між стратегічною політикою власників та оперативним управлінням діяльністю під- приємства.

Якість використання та реалізації цієї системи значно залежить від інформа- ційного забезпечення розрахунку ключових показників (особливо це стосується нефінансових показників) та систематичного відстеження взаємозв’язків між по- казниками, з’ясування наявних причинно-наслідкових зв’язків.

Під час впровадження системи збалансованих індикаторів Д. Нортона та Р. Каплана на підприємстві необхідно сформувати критерії відбору ключових показників. До таких критеріїв доцільно зачисляти:

• зв’язок індикаторів зі стратегією розвитку підприємства у довгостроковій перспективі;
• кількісне вираження індикаторів;
• доступність і зрозумілість;
• інформаційна прозорість;
• збалансованість (взаємопов’язаність з іншими показниками системи);
• єдине тлумачення індикаторів.

Збалансована система показників Нортона–Каплана за декілька років стала чи не найпопулярнішим інструментом вимірювання і стратегічного управління бізнесом, який найактивніше використовували у США, Великій Британії, Німеччині та країнах Східної Європи.

Водночас ажіотаж навколо неї не сприймали французькі менеджери та на- уковці, які вже понад 70 років використовували подібний інструмент – tableau de  bord (Tb) – для вибору, документування та інтерпретації об’єднаних причинно- наслідковими зв’язками фінансових і нефінансових показників.

У tableau de bord застосовують дві категорії показників: 1) цільові (визначають керівники вищого рівня управління відповідно до обраних стратегій розвитку);

2) функціональні (показники, які суттєво впливають на досягнення цільових по- казників). Наприклад, цільовий показник – зменшення собівартості продукції – передбачає досягнення функціональних показників: зменшення простоїв облад- нання, підвищення продуктивності праці, пошук дешевшої сировини аналогічної якості тощо.

Система tableau de bord дає змогу об’єднати в одній структурі стратегічні й оперативні показники і передбачає багаторівневу деталізацію цілей за допомо- гою конкретних показників. Вона враховує численні взаємозв’язки між стратегіч- ними (цільовими) та функціональними показниками на всіх рівнях управління та у функціональних сферах, тобто передбачає високий рівень узгодження визна- чених заходів для досягнення цільових показників, деталізації, відсутність чіткої структурованості. Така система найефективніша для невеликих підприємств та підприємств середніх розмірів.

Незважаючи на значний ажіотаж, викликаний збалансованою системою, потрібно згадати, що у Радянському Союзі з 20-х років ХХ ст. на виробничих підприємствах розробляли відомий техпромфінплан. Заслуговує на увагу той факт, що перша форма цього плану (01-ТП) містила основні показники діяльності підприємства за групами: показники, що характеризують виробництво, працю, фінанси, капітальне будівництво, матеріально-технічне забезпечення, собівартість, охорону праці, підвищення якості продукції тощо. Кількість цих показників також була обмеженою, у цьому разі чітко відстежували взаємозв’язки між ними та про- водили ретельний планово-фактичний аналіз. Японські науковці визнали чинну в СРСР методику розроблення техпромфінплану однією з найліпших у світі.

Розглянемо співвідношення індикаторів та показників діяльності підпри- ємства. Наприклад, у сучасних умовах господарювання підприємств, щоб забез- печити адекватність реакції системи управління на зміни мікрорівня, які можуть певним чином зашкодити або сприяти забезпеченню ефективності управління, формують так звані системи негайного реагування. Вони діють за допомогою певних індикаторів, які допомагають серед усього масиву змін, що відбуваються у внутрішньому і зовнішньому середовищі підприємства, визначити суттєві, які справді потребують відповідної реакції.

Складність формування такої системи полягає в досить великій кількості інди- каторів і обмеженості можливостей підприємства щодо моніторингу зовнішнього та внутрішнього середовища. Тому з великої кількості індикаторів, що зумовлюють необхідність застосування певних заходів, спроможних забезпечити ефективність управління, підприємства повинні обрати оптимальну кількість. Відібрані індика- тори дадуть змогу задовольнити потреби керівництва в інформації, що необхідна для ухвалення управлінських рішень. Саме вони повинні сприяти діагностиці системи управління підприємством та його зовнішнього середовища.

Отже, важливим інструментом управління, що дає змогу отримати оперативну інформацію про поточну та перспективну ефективність роботи підприємства, все ж є концепція збалансованих показників.

Збалансована система показників забезпечує інтеграцію фінансових та не- фінансових індикаторів з урахуванням причинно-наслідкових зв’язків між су- марними показниками та чинниками, під впливом яких їх формують. Це дає змо- гу проводити деталізований моніторинг господарської діяльності в стратегіч- ному плані, збільшувати оперативність та ефективність управлінських рішень, контролювати найважливіші фінансові та нефінансові показники діяльності (Key Performance Indicators (KPI)), які є цільовими для підприємства і ступінь досягнен- ня яких визначає рух згідно з заданою стратегією. Значення KPI відображають як ефективність бізнесу загалом, так і бізнес-процесів, що їх розглядають окремо, структурних підрозділів і кадрових ресурсів.

У підсумку збалансована система показників охоплює не тільки систему визначення ефективності господарської діяльності в стратегічному плані, а й повнофункціональну систему управління підприємством. У збалансованій сис- темі показників треба розрізняти показники, що вимірюють досягнення цілей (безпосередньо KPI), і показники, які відображають процеси, що забезпечують досягнення цих цілей (оперативні показники).

Концепція збалансованої системи показників передбачає побудову такого різновиду багатопланових зв’язків між KPI й оперативними, фінансовими та не- фінансовими показниками, стратегічним та операційним рівнями управління, минулими і майбутніми результатами, а також між внутрішніми та зовнішніми аспектами діяльності підприємства. У цьому і полягає “баланс” у концепції зба- лансованої системи показників.

Згідно з експертними оцінками, кількість ключових показників ефективності на корпоративному рівні не повинно перевищувати 15–25, інакше відбудеть- ся розсіювання уваги, ресурсів, зусиль, “розмиття” цілей та відповідальності, тобто стратегічний фокус порушиться. Завдяки балансу причинно-наслідкових зв’язків збалансована система показників дає змогу ефективно керувати підпри- ємством, контролюючи невелику кількість KPI.

Етапи впровадження збалансованої системи показників такі:

• визначення стратегічних цілей;
• SWOT-аналіз і з’ясування чинників успіху;
• визначення показників та їхніх цільових значень;
• з’ясування способів розрахунку показників;
• причинно-наслідкові ланцюги стратегічних цілей;
• формування стратегічних цілей;
• план стратегічних заходів;
• підтримка, оновлення та розвиток системи.

Отже, використання збалансованої системи показників забезпечує:

• глибоке розуміння бізнесу у всіх взаємозв’язках внутрішніх і зовнішніх про- цесів;
• стратегічну спрямованість бізнес-активності всіх підрозділів і співробітни- ків;
• зростання темпів досягнення стратегічних цілей;
• цілеспрямований зосереджений розподіл усіх ресурсів;
• оцінку ефективності управлінських рішень у рамках стратегії компанії;
• розуміння співробітниками стратегічних цілей підприємства та особистих завдань щодо їхнього досягнення;
• поліпшення взаємодій співробітників і підрозділів;
• отримання важливої бізнес-інформації в узагальненому систематизованому вигляді, доступному для розуміння;
• особисту відповідальність керівного складу та інших співробітників за ви- конання закріплених за ними показників;
• підвищення мотивації співробітників завдяки чіткості персональних цілей і завдань.

Водночас ефективність впровадження будь-якої системи KPI прямо залежить від правильного визначення ключових показників ефективності, від можливо- стей їхнього подальшого використання, які забезпечують завдяки автоматизації збалансованої системи показників з використанням високотехнологічних про- грамних продуктів.

Концепція збалансованих показників виникла як реакція на недосконалість системи індикаторів управління ефективністю підприємства. Тому оскільки управління ефективністю підприємством належить до перспективного управління, то вважають недостатнім до складу цієї системи індикаторів зачисляти лише ті, що характеризують фінансову ефективність діяльності, бо цілі діяльності перед- бачають не лише отримання прибутку та ефективного використання всіх наяв- них ресурсів підприємства.

Окрім того, фінансові показники: 1) головно орієнтують керівництво підпри- ємства на досягнення короткотермінових цілей; 2) мають обмежені можливості щодо визначення причин успіху і сильних та слабких сторін господарської ді- яльності, можливостей і загроз; 3) не завжди інтерпретують результати діяльності підприємства; 4) враховують минулі та перспективні події у сфері фінансової ді- яльності і не враховують більшості аспектів управління маркетинговою діяльністю, управління персоналом та безпосередньо технології управління.

Саме концепція збалансованих показників може врахувати недоліки систем фінансових показників і відображати взаємозв’язок між досягненням якісних та кількісних цілей підприємства, а також вирішити проблему комплексної оцінки й прогнозування загального рівня ефективності господарської діяльності.

Збалансована система показників повинна містити показники, що характери- зують чотири основні напрями оцінки ефективності управління, а саме: фінанси, внутрішні бізнес-процеси, клієнти та ринок, персонал підприємства, про що заз- аначено вище. Оскільки ці основні напрями можна охарактеризувати за допо- могою великої кількості показників, то їхню кількість доцільно обмежити до п’яти за кожним із напрямів.

Наприклад, до показників, що характеризують

• фінансовий аспект доцільно включити показники комерційної рентабель- ності, рентабельності капіталу, коефіцієнти загальної ліквідності і автономії, а також коефіцієнт оборотності обігових активів;
• внутрішні бізнес-процеси, – показники ділової активності, рентабельності основних засобів, фондовіддачі, ресурсовіддачі, коефіцієнти ліквідності;
• позицію клієнтів, – приріст обсягів товарообороту, приріст частки ринку;
• ставлення персоналу, – співвідношення темпів зростання продуктивності праці й виторгу, частки премій у фонді оплати праці.

Оцінювання діяльності підприємств лише фінансовими показниками є най- зручнішою за доступом до інформації та найпростішою методикою розрахунків показників (зазвичай, оцінюють фінансову звітність підприємств: баланс, звіт про фінансові результати, звіт про власний капітал, звіт про рух коштів).

Зазначимо, що система збалансованих показників дає змогу визначити, на скільки треба змінити значення одного показника, щоб отримати бажані зна- чення іншого й змогу виразити досягнення не лише кількісних, а й якісних цілей діяльності підприємства. Також за допомогою цієї системи підприємство може одержати інтегральний показник, що характеризує ефективність його роботи, який передбачає визначення рівня досягнення кожним показником нормативного значення та врахування ваги кожного показника. Отже, концепція збалансованих показників дає змогу забезпечити реактивний підхід, спрямований на враху- вання потреб удосконалення внутрішніх бізнес-процесів, роботи з персоналом та клієнтами і забезпечення необхідних фінансових показників, що визначають ефективність управління підприємством.

Кожен з розглянутих аспектів повинен містити інформацію про таке:

• цілі, яких прагне досягти підприємство;
• показники, за допомогою яких можна виміряти успішність досягнення цілей;
• цільові значення показників, які свідчать про рівень досягнення поставле- ної цілі;
• стратегічні ініціативи, тобто комплекс заходів, спрямованих на ліквідацію так званого розриву між фактичними значеннями показників та їхніми цільовими н ч ннями.

Кожна стратегічна ініціатива має бути підкріплена достатньою кількістю ресур- сів: людських, фінансових, технічних. Стратегічні ініціативи мають бути визначені для кожного показника та сприяти досягненню його цільового знач ння.

Отже, збалансована система показників допомагає виявити причини багатьох управлінських рішень, дає змогу підвищити ефективність стратегічного управлін- ня на всіх його етапах.

Відомо, що стратегічне управління як процес передбачає визначення ці- льових орієнтирів суб’єкта господарювання, проведення стратегічного аналізу (зовнішнього та внутрішнього середовища підприємства), розроблення й реалі- зацію стратегії та стратегічний контроль. Однак на практиці підприємства досить часто стикаються з труднощами під час реалізації стратегії, а саме – через помітні дисбаланси між стратегічними цілями і щоденними діями співробітників, між під- ходами, передбаченими вищим керівництвом, та ініціативами, що починаються на нижчому рівні управління.

Причини такого стану справ:

• керівництво, зазвичай, зрідка доводить стратегію підприємства до всіх рівнів управління, тому більшість співробітників не розуміє, як їхні дії впливають на досягнення стратегічних цілей;
• більшість систем винагороди прив’язана до досягнення короткотермінових фінансових результатів, а не довготермінових стратегічних ініціатив;
• процеси складання бюджетів і стратегічного планування переважно роз’єднані. Контроль у системі стратегічного управління є тим інструментом, який має зменшити розрив між стратегічними цілями та щоденними діями співробітників. Однак більшість систем операційного та управлінського контролю організацій побудована довкола показників, які зосереджені на ухваленні поточних рішень, не пов’язуючи короткотермінові дії з довготерміновою стратегією. Традиційні фінансові показники діяльності можуть спрацювати проти стратегій, що ґрунту- ються на знаннях і досвіді, оскільки розглядають поліпшення такого ресурсу, як людський капітал, що може мати негативний вплив на поточні витрати.

Саме тому системою, спроможною подолати перелічені вище проблеми, є збалансована система показників, що охоплює індикатори стратегічного управ- ління, які передбачають оцінювання ефективності за всіма аспектами діяльності підприємства – фінансовими, виробничими, маркетинговими тощо.

 

• Роль фінансового контролінгу в системі стратегічного фінансового менеджменту

У сучасних умовах розвитку та ускладнення ринкових відносин, що супро- воджуються негативним впливом наслідків світової фінансової кризи, щораз актуальнішими стають нові вимоги до рівня управління фінансами підприємства. Перед суб’єктами господарювання постали важливі завдання щодо пошуку ефек- тивних методів управління, які б зменшили вплив на їхню діяльність зовнішніх і внутрішніх чинників. Одним зі способів налагодження ефективного менеджменту  може стати система фінансового контролінгу на підприємстві, яка має великий потенціал як сукупність методів оперативного і стратегічного управління, плану- вання, аналізу й контролю.

Термін “контролінг” походить від англ. to control, що в економічному сенсі означає управляти, спостерігати. Він виник в Америці, а пізніше, у 1970-ті роки поширився в Західній Європі та на початку 1990-х років з’явився у бізнес-практиці країн пострадянського простору.

Витоки контролінгу є в галузі державного управління та сягають середніх віків: уже в XV ст. при дворі англійського короля існувала посада “Countrollour”, обов’язком якого було документування й контроль грошових і товарних потоків. Подальшим етапом розвитку контролінгу стало створення 1778 р. у США відом- ства “Controller, Auditor, Treasurer and six Commissioners of Accounts”, основним завданням якого був контроль за використанням державних коштів.

У сучасному значенні слово “контролінг” як характеристику сфери завдань на підприємстві почали використовувати в США з кінця XIX ст., коли 1880 р. по- сада контролера з’явилася в залізничній компанії “Atchison, Topeka and Santa Fe Railroad”, а 1892 р. “General Electric Company” першою з промислових підпри- ємств увела в штат таких фахівців. У той час контролери переважно займалися проведенням ревізій та іншими фінансово-економічними питаннями. До того всі питання, пов’язані з управлінням підприємством, вирішували на загальних зборах акціонерів і раді директорів, що було неефективним і потребувало створення спеціального керівного органу.

Значною мірою на розвиток контролінгу та його впровадження на підприємствах вплинула світова економічна криза. Роки депресії привели до усвідомлення того, що успішне керівництво суб’єктом господарювання неминуче пов’язане з посиленням уваги до внутрішньофірмового планування та обліку.

Це, відповідно, привело до еволюції поглядів на контролінг. Якщо спочатку пере- важало історично-бухгалтерське бачення контролінгу, іконтролер виконував функції ведення обліку та ревізії вже виконаних господарських подій, то з часом ці функції були розширені, що визначило контролінг як систему, орієнтовану на майбутні події. Практика свідчить, що впровадження системи контролінгу є одним з найдосконаліших способів поліпшення показників діяльності підприємства. Це дає змогу підприємству ухвалювати оперативні та стратегічні управлінські рішення. Контролінг – це управлінська концепція, яка охоплює всі сфери діяльності підприємства: фінанси та облік, менеджмент і маркетинг, інтегруючи та коорди- нуючи діяльність різних служб для досягнення оперативних і стратегічних цілей. Тобто йдеться не стільки про ринкову спрямованість системи управління підпри- ємством, скільки про її здатність виконувати поставлені завдання в умовах високої динаміки змін зовнішнього і внутрішнього середовища.

Отже, відповідаючи критеріям комплексності та інтегрованості, контролінг забезпечує цілісний погляд на діяльність підприємства в минулому, теперішньому  і майбутньому часі, системний підхід до виявлення і вирішення проблем, що по- стають перед керівництвом. Контролінг переводить управління підприємством на якісно новий рівень, координуючи та спрямовуючи діяльність різних служб і підрозділів підприємства на досягнення оперативних і стратегічних цілей.

Метою контролінгу є реалізація стратегічної (глобальної) та оперативної (локальної) мети підприємства. Головною ж метою підприємства залишається збереження фінансової стабільності та успішний розвиток. Мета контролінгу є похідною від мети самого підприємства.

Контролінг, як цілісна система, складається з двох важливих частин: стратегічного контролінгу та оперативного контролінгу. На практиці є тісний взаємозв’язок оперативного та стратегічного контролінгу. У табл. 11.1 наведено порівняння цих видів контролінгу.

Таблиця 11.1

Порівняльна характеристика стратегічного та оперативного контролінгу

 

Ознака	Стратегічний контролінг	Оперативний контролінг
Структурованість проблем	Проблеми слабко структуровані	Проблеми добре структуровані
Часові горизонти	Довго- та середньотермінові	Переважно короткотермінові
Орієнтація бізнесу	Адаптація підприємства до зовнішнього середовища	Економічність виробничих процесів та досягнення економічної ефективності підприємства загалом
Види планування	Стратегічне (використання SWOT-аналізу)	Поточне (складання кошторисів та бюджетів, планування показників ефективності діяльності підприємства)
Основні контрольні індикатори	Потенціал успіху (наприклад, частка ринку, рейтингова позиція тощо)	Фінансові (прибуток, рентабельність, ліквідність тощо)
Інформаційні джерела	Переважно зовнішні	Переважно внутрішні
Фокус процедур	Націленість на майбутнє (реалізація потенціалу)	Націленість на поточні результати

 

Кожен з цих видів контролінгу має свої цілі, а також методи та інструменти для їхнього досягнення. Стратегічний контролінг повинен забезпечити виживання підприємства, відстежувати поставлені цілі розвитку і досягнення довготермінової стійкої переваги порівняно з конкурентами. Відповідно, об’єктами контролю є такі показники, як цілі, стратегії, сильні та слабкі сторони суб’єкта господарювання, шанси і ризики в бізнесі.

Оперативний контролінг орієнтований на короткотермінові цілі і контролює такі головні економічні показники, як рентабельність, ліквідність, продуктивність тощо. Завдання, головно, включають виробничий облік, оперативне планування та бюджетування, аналіз продуктивності, формування звітів, порівняння результатів з цілями, параметричний аналіз.

 

Фінансовий контролінг, як важливий елемент системи загального контролінгу, вирізняється спрямованістю і обсягом охопленої діяльності.

Фінансовий контролінг – це система інформаційної та координаційної під- тримки управлінських рішень, що передбачає використання методів і процедур з бюджетування, стратегічного планування, управлінського обліку, фінансової діагностики, управління ризиками та внутрішнього контролю, які в сукупності зорієнтовані на оптимізацію фінансових рішень та збільшення ринкової вартості бізнесу. Є такий вислів: “Хто володіє інформацією, той володіє світом”. Це неопо- середковано стосується і фінансового контролінгу, оскільки контролінг – це і є те необхідне збирання інформації, яка потрібна підприємству, щоб забезпечити його фінансову стабільність, розвиток, процвітання. Для того, щоб досягти сталого розвитку та ефективної фінансової роботи на підприємстві, скоординувати дії його підрозділів, треба володіти інформацією, яка підвищить ефективність таких дій. Фінансовий контролінг ґрунтується на системі нормування витрат, визначенні залежності між обсягом реалізованої продукції, витратами та прибутком, кількістю витраченого часу на виробництво продукції, витратами на експлуатацію машин і управлінням іншими показниками, які характеризують рівень використання виробничих потужностей і ресурсів усіх видів. Виділяють такі головні функції фінансового контролінгу

• нагляд за процесом реалізації фінансових завдань, окреслених системою планових фінансових показників і нормативів;
• вимірювання рівня відхилення фактичних результатів фінансової діяльнос- ті від прогнозованих;
• діагностика відхилень, серйозних проблем у фінансовому стані підприєм- ства та суттєвого зниження темпів його фінансового розвитку;
• розроблення оперативних управлінських рішень з нормалізації фінансової діяльності підприємства відповідно до передбачених цілей і показників;
• коригування в разі потреби окремих цілей та показників фінансового роз- витку з огляду на зміну зовнішнього фінансового середовища, кон’юнктури фінансового ринку і внутрішніх умов ведення господарської діяльності під- приємства

Як бачимо з наведених функцій, фінансовий контролінг є ефективною коорди- наційною системою налагодження взаємозв’язку між формуванням інформаційної бази, фінансовим аналізом, фінансовим плануванням і внутрішнім фінансовим контролем на підприємстві, яка забезпечує контроль фінансової діяльності та фінансових операцій.

На рис. 11.1 зображено головні функції фінансового контролінгу.

Залежно від виконуваних функцій та методичного забезпечення фінансовий контролінг, як і контролінг загалом, також поділяють на стратегічний та опера- тивний. Базовими складниками оперативного фінансового контролінгу є си- стема річних бюджетів і бюджетний контроль. Його головна мета – організація  системи управління досягненням поточних (короткотермінових) фінансових за- вдань підприємства. Такі завдання можуть виявлятися в показниках виторгу від реалізації, прибутку, постійних і змінних витрат, рентабельності капіталу.

Під стратегічним фінансовим контролінгом розуміють комплекс функціо- нальних завдань, інструментів та методів довготермінового (три і більше років) управління фінансами, ринковою вартістю та ризиками. Уважають, що часовий горизонт стратегічного контролінгу необмежений. Досить важливою формою про- яву стратегічного фінансового контролінгу є система стратегічного планування. Стратегічний план має враховувати результати аналізу сильних і слабких сто-

рін підприємства (SWOT–аналіз), вимоги партнерів по бізнесу та інтереси власни- ків підприємства. Наголосимо, що розроблення стратегічного плану є результатом взаємодії керівництва та провідних менеджерів підприємства. Контролер у цьому разі відіграє активізувальну роль і є модератором та синтезатором процесу. Од- нак багато підприємств стикаються з проблемою, коли нема логічного поєднання стратегічних цілей та оперативних завдань, які виконують окремі працівники і структурні підрозділи.

Довготермінове стратегічне планування та короткотермінове річне бюджету- вання досить часто розглядають як два паралельні, навіть дещо автономні проце- си. Взаємоузгодити окремі показники стратегічного та оперативного контролінгу можна завдяки побудові інтегрованої системи довготермінового та оперативного планування.

До головних сфер контролю та аналізу відхилень у контексті стратегіч- ного фінансового контролінгу належать:

До головних сфер контролю та аналізу відхилень у контексті стратегічного фінансового контролінгу належать:

• стратегічні цілі (монетарні та немонетарні);
• зовнішні чинники, покладені в основу довготермінового планування;
• внутрішні упущення стратегічного характеру.

Бажана мета (чого хочемо досягти?)			Можливості (чого можемо досягти?)

 

Узгодження стратегічних цілей (побудова дерева цілей)
Розроблення довготермінових планів
Оперативне планування (бюджетування)
Фактичні результати (чого досягнуто?)

У рамках стратегічного фінансового контролінгу зусилля фінансових служб підприємств повинні концентруватися на виконанні таких важливих завдань:

• визначення стратегічних напрямів діяльності підприємства;
• з’ясування стратегічних чинників успіху;
• визначення стратегічних цілей і розроблення фінансової стратегії підпри- ємства
• впровадження дієвої системи раннього попередження та реагування (SWOT-аналіз);
• визначення горизонтів планування;
• довготермінове фінансове планування: планування прибутків та збитків, чистого грошового потоку, балансу, основних фінансових показників;
• довготермінове управління ринковою вартістю підприємства і прибутками власників;

• забезпечення інтеграції довготермінових стратегічних цілей та оперативних завдань, які ставлять перед окремими працівниками і структурними під- розділами.

Проте не може бути універсальних моделей створення системи фінансового контролінгу на всіх підприємствах. Це зумовлено унікальністю кожного підприємства. Адже кожне підприємство має власну стратегію розвитку, бачен- ня проблем управління, взаємодії з контрагентами тощо. Крім того, часто суто технологічні особливості, статус підприємства на ринку визначають менталітет менеджменту. З урахуванням цих та багатьох інших передумов визначають сферу фінансового контролінгу в кожному конкретному випадку.

Отже, у сучасних глобалізаційних умовах будь-яке підприємство функціонує в жорсткому конкурентному середовищі і для результативного ведення його фінансово-господарської діяльності необхідно застосовувати ефективні інструменти оперативного та стратегічного управління фінансами. До таких інструментів можна зачислити фінансовий контролінг, який є синтезом елементів обліку, аналізу, контролю та планування. Його реалізація забезпечує вироблен- ня альтернативних підходів під час оперативного і стратегічного управління підприємством. Запровадження фінансового контролінгу на підприємстві допомагає запобігти виникненню кризових ситуацій, ідентифікувати причини фінансових проблем та ефективно їх усунути, а також реалізувати фінансові стратегії підприємства й досягти стратегічних цілей, гарантуючи тим самим ста- лий розвиток підприємства та його фінансову стійкість.

 

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Розкрийте зміст стратегічного управління.
2. Які моделі стратегічного управління виділяють у фінансовій практиці?
3. У чому полягає зміст ситуативного управління?
4. Перелічіть умови застосування моделей стратегічного управління.
5. У чому специфіка стратегічного управління фінансами підприємств?
6. Обґрунтуйте роль збалансованої системи показників у підвищенні ефективності управління підприємством.
7. Які показники включає збалансована система стратегічного аналізу?
8. Розкрийтезміст SWOT-аналізуустратегічномуфінансовомуменеджменті.
9. Що таке фінансовий контролінг?
10. Розкрийте значення фінансового контролінгу як інструмента стратегіч- ного управління фінансами підприємства.

 

ТЕСТОВІ ЗАВДАННЯ

1 Термін “стратегія” почали використовувати в науковій економічній літературі у …

• 1945 р.;
• 1951 р.;
• 1970 р.;
• 1972 р.

1. Головним імперативом моделі аналітичного управління є твердження, о
   • майбутнє неможливо дослідити методами екстраполяції;
   • наявні тренди можуть бути поширені на майбутні періоди;
   • усі методи екстраполяції можна успішно використовувати;
   • майбутні події не потрібно прогнозувати.
2. Основою формалізації стратегічного управління є …
   • чітка регламентація процедур обґрунтування і реалізації стратегії;
   • відсутність регламентації будь-яких процедур;
   • відсутність регламентації процедур реалізації стратегії;
   • усі відповіді неправильні.
3. Модель ситуативного управління передбачає, що …
   • зміни на ринку непотрібно враховувати;
   • лише ключові зміни на ринку мають бути враховані;
   • підприємство повинне організовувати роботу, враховуючи усі зміни ринку;
   • усі відповіді неправильні.
4. Збалансовану систему показників розробили …
   • П. Друкер;
   • Д. Нортон, Р. Каплан;
   • І. Ансофф;
   • усі перелічені брали участь у розробленні.
5. Початок роботи над збалансованою системою показників припав на …
   • 1951 р.;
   • 1972 р.;
   • 1990 р.;
   • 1994 р.
6. Збалансована система показників охоплює такі групи індикаторів …
   • фінансові індикатори;

 

• індикатори споживачів та індикатори бізнес-процесів;
• індикатори кадрового потенціалу;
• усі перелічені.

7. Згідно з експертними оцінками, кількість ключових показників ефектив- ності на корпоративному рівні не повинна перевищувати …

1) 3–4;

2) 10;

3) 15–25;

4) 20–40.

8. Метою контролінгу є реалізація …
   • стратегічної (глобальної) мети підприємства;
   • оперативної (локальної) мети підприємства;
   • обидві відповіді правильні;
   • усі відповіді неправильні.
9. Фінансовий контролінг – це …
   • система інформаційної та координаційної підтримки управлінських рішень;
   • моделювання фінансового стану підприємства у найближчому майбутньому;
   • система аналізу інформації про фінансові потоки на підприємстві у поточ- ному періоді;
   • система інформування фінансових служб підприємства про ринкову кон’юнктуру.

 

ПРАКТИЧНЕ ЗАВДАННЯ

Проаналізуйте перспективи розвитку підприємства, зокрема, у контексті ефективності функціонування системи стратегічного фінансового менеджменту. Для цього оберіть підприємство, ознайомтесь із його фінансовою та управлін- ською звітністю, іншою доступною інформацією. Під час виконання завдання скористайтесь методом SWOT-аналізу.

Із застосуванням методу SWOT-аналізу визначте сильні та слабкі сторони суб’єкта господарювання (на прикладі обраного підприємства) та на підставі цього зробіть висновки щодо потенційних фінансових можливостей і загроз для його роботи у майбутньому.

 

ЛІТЕРАТУРА

1. Ансофф И. Новая корпоративная стратегия / И. Ансофф. – С б. : Питер Ком., – 416 с.
2. Бланк И. А. Инвестиционный менеджмент : учеб. курс / И. А. Бланк. – К. : Эльга, Ника-Центр, – 552 с.

 

3. Боярко І. М. Інвестиційний аналіз : навч. посібник / І. М. Боярко, Л. Л. Гриценко. – К. : Центр навч. л-ри, – 400 с.
4. Дука А. П. Інвестування : навч. посібник / А. П. Дука. – К. , – 368 с.
5. Інвестування : навч. посібник / В. М. Вовк, І. М. Паславська. – Дрогобич : Коло, – 456 с
6. Інвестування : навч. посібник [М. І. Крупка, Д. В. Ванькович, Н. Б. Демчишак та ін.] ; за ред. д-ра екон. наук, проф. М. І. Крупки. – Л. : ЛНУ імені І. Франка, – 376 с
7. Лозовицький Д. С. Контролінг : навч. посібник / Д. С. Лозовицький. –Л. : Ви- давництво ЛьвДУВС, – 310 с.
8. Минцберг Г. Школы стратегий / Г. Минцберг, Б. Альстренд, Дж. Лемпел. – С б. : Питер, 2002. – 336 с.
9. Партин Г. О. Фінансовий контролінг : навч. посібник / Г. О. Партин, Р. І. Заде- рецька. – Л. : Вид-во НУ “Львівська політехніка”, – 232 с.

 

• Сутність, принципи і завдання фінансового планування

Одним з найважливіших елементів механізму фінансового управління госпо- дарською діяльністю підприємства є фінансове планування. Фінансовий план – це завершальний етап у структурі бізнес-плану. У ньому в грошовій формі виражено всю виробничо-господарську діяльність підприємства. Реальні фінансові плани – це найліпша реклама для будь-якого суб’єкта господарювання. Інвестор перед ухваленням остаточного рішення про вкладення вільних коштів найперше вивчає фінансовий план підприємства, яке очікує інвестицій.

Фінансове планування – це процес розроблення системи фінансових планів і планових показників щодо забезпечення розвитку підприємства необхідними фінансовими ресурсами та підвищення ефективності його фінансово-господар- ської діяльності в очікуваному періоді.

Важливими складовими фінансового планування

• стратегічне фінансове планування (прогнозування фінансово-господарської діяльності);
• тактичне фінансове планування (поточне планування фінансово-господарської діяльності);
• оперативне планування фінансово-господарської діяльності. Фінансове прогнозування об’єднує кілька процедур:
  • експертне оцінювання;
  • опрацювання часових, просторових і просторово-часових показників;
  • ситуаційний аналіз та прогнозування.

У ході експертного оцінювання фахівець визначає певні прогнози на інтуї- тивному рівні.

Опрацювання часових, просторових і просторово-часових показників ви- користовують найчастіше. Наприклад, підприємство має динаміку прогнозних показників. Необхідно зробити найреальніший прогноз. Тут використовують різні способи.

Наприклад, з використанням лінійно-регресійних моделей:

Y       + b × ,                                    (12.1)

де – порядковий номер періоду; a, b – параметри рівняння регресії; рівняння авторегресійної залежності

Y = A0 + A 1 Y  1 + A 2 Y  2 + … + A k Y t – k                                      (12.2)

де Y – прогнозоване значення параметра Y в момент часу A – i- коефіцієнт регресії

Досить точні прогнозні значення можна отримати при k = 1

У ситуації, коли з певних причин статистичних даних про показник нема і на нього впливає низка чинників, можна застосувати багатофакторний регресійний аналіз, що є поширенням простого динамічного аналізу на багатовимірний ви- падок. За таких умов застосовують лінійну регресійну залежність

Y = A + A * x 1 + A2 * х2 + … + Ag  хg,                           (12.3)

де A – коефіцієнт регресії; = 1, 2, …, k; x ₁ , x2, …, xg – економічні чинники; Y

прогнозований показник.

У просторово-часовій ситуації, коли ряди динаміки за довжиною недостатні для побудови статистично значимих прогнозів або коли підприємство має намір врахувати в прогнозі вплив чинників, що відрізняються за економічною приро- дою, а також їхню динаміку, вихідними даними для розрахунків слугують матриці показників. Кожна з матриць є значенням таких самих показників за різні періоди або на різні послідовні дати.

В основі ситуаційного аналізу й прогнозування є моделі, призначені для до- слідження функціональних або чітко детермінованих зв’язків. У цьому випадку кожному значенню факторної ознаки відповідає повністю визначене невипадкове значення показника. Наприклад, підставляючи прогнозні значення виторгу від реалізації продукції, оборотності оборотних коштів тощо, розраховують про- гнозне значення важливого показника ефективності – рентабельності (власних коштів, виробництва, економічної рентабельності тощо).

Фінансове планування на підприємстві потребує дотримання певних прин- ципів.

До головних принципів фінансового планування належать такі:

• принцип дотримання термінів виконання всіх зобов’язань перед контраген- тами

• принцип забезпечення постійної потреби в оборотних коштах. Це може бути обов’язкове залучення довгострокових джерел для фінансування частини оборотних коштів, а також забезпечення наявності власних оборотних коштів;
• принцип забезпечення залишку грошових коштів. Цей залишок має бути такого обсягу, щоби повністю міг забезпечити оплату своїх зобов’язань у на- ступному періоді. Коли є надлишок інвестиційних коштів, необхідно спрямо- вувати їх у високоліквідні активи.

Фінансове планування буде ефективним у разі дотримання зазначених прин- ципів і за умови наявності достовірної інформаційної бази.

Стратегічні плани

Фінансова звітність

Метою фінансового планування є забезпечення найефективнішого руху фінансових ресурсів у взаємозв’язку минуле – теперішнє – майбутнє

Бухгалтерський баланс

Звіт про фінансові результати

Звіт про рух грошових коштів

 

Фінансові та інші прогнози

Поточне фінансове планування

Минулий період               Поточний період               Майбутній період (щонайменше один рік,                                                 (один рік)                      (п’ять, десять років) або два і більше місяців)

У процесі фінансового планування обов’язково враховують результати ситу- аційного аналізу, який відповідає на питання: “Що буде, якщо відбудуться певні події?”

На підставі цього аналізу розробляють пропозиції, у яких враховують таке:

• який обсяг продукції потрібний на ринку і повинен бути виготовлений;
• як врахувати графіки життєвого циклу товарів і запропонувати припинення виробництва застарілих виробів, не потрібних на ринку, модернізувати і випус- тити продукцію, що забезпечуватиме надходження коштів на розрахунковий рахунок;
• чим обґрунтувати рішення про закупівлю комплектувальних виробів чи само- стійне їхнє виробництво;
• почати модернізацію виробництва продукції чи залишити незмінною техноло- гію та організацію виробництва, якщо вона задовольняє теперішні й майбутні плани підприємства;
• закрити чи перепрофілювати структурні підрозділи підприємства залежно від стратегії підприємства і стану цих підрозділів;
• якщо зменшити обсяг продажу, що відбудеться на підприємстві;
• якщо зміниться цінова політика на підприємстві, як це вплине на фінансові результати;
• як зміняться результати діяльності підприємства, якщо зміниться хоч би одна зі змінних чи постійних величин?

Головними завданнями фінансового планування є:

• забезпечувати виробничу та інвестиційну діяльність необхідними фінансо- вими ресурсами;
• налагоджувати раціональні взаємовідносини з постачальниками, спожи- вачами, банками, страховими компаніями, біржами та ін.;
• обґрунтовувати напрями вкладення капіталу й оцінювати раціональність його використання;
• виявляти резерви зростання прибутковості підприємства;
• контролювати ефективність використання фінансових ресурсів.

Отже, фінансове планування – важлива відповідальна ланка в процесі управ- ління. Воно повинне ґрунтуватися на реальних показниках минулого і, особливо, майбутніх періодів. Тоді фінансове планування забезпечить:

• прискорене зростання доходів і темпів грошових надходжень;
• збільшення прибутку на вкладений капітал;
• постійні виплати дивідендів;
• підвищену надійність облігацій і зростання ціни акцій (якщо підприємство є акціонерним товариством);
• стабільні доходи в періоди економічних спадів;
• фінансову стійкість.

Фінансове планування буде ефективним за умови, якщо охоплюватиме:

• прогнозування;
• вибір оптимального фінансового плану;
• контроль за виконанням фінансового плану.

 

• Техніка складання фінансових планів та прогнозів

Особливості формування фінансових планів і прогнозів визначають типом плану, який формують, й обраною згідно з цим методикою планування та про- гнозування

Залежно від періоду охоплення фінансові плани бувають:

• прогнозними (стратегічними);
• поточними;
• оперативними.

Фінансова стратегія (бізнес-план, стратегічний фінансовий план) визначає довготермінову мету фінансової діяльності підприємства, що зумовлена його фінансовою політикою, вибором ефективних напрямів її досягнення.

Вихідним етапом планування є прогнозування головних напрямів діяльності підприємства, що відбувається в процесі перспективного планування. На цьому етапі визначають також параметри поточного фінансового планування. Відповід- но, основу для розроблення оперативних фінансових планів формують саме на стадії поточного фінансового планування.

Базою перспективного фінансового планування є прогнозування – розро- блення альтернативних фінансових показників і параметрів, використання яких відповідно до тенденцій зміни ситуації на ринку дає змогу визначити один із варіантів розвитку підприємства.

Результатом перспективного фінансового планування є розроблення таких прогнозів:

• прогноз прибутків і збитків (фінансових результатів);
• прогноз руху грошових коштів (баланс грошових потоків);
• баланс активів та пасивів підприємства.

Ці плани визначають довготермінову мету фінансово-господарської діяль- ності підприємства, яка залежить від обраної підприємством фінансової політики і визначених ефективних напрямів її досягнення.

Поточне фінансове планування полягає в розробленні конкретних фінансових планів.

Поточний фінансовий план може містити такі розділи:

• джерела формування і надходження коштів;
• приріст активів підприємства;
• повернення залучених коштів;
• витрати, пов’язані із внесенням обов’язкових платежів до бюджету та держав- них цільових фондів;
• покриття збитків минулих періодів.

Поточні фінансові плани бувають таких видів:

• функціональні плани, за допомогою яких впроваджують управлінські рі- шення в різних функціональних сферах;
• одночасні плани (реалізації проекту разового характеру);
• стабільні плани, які стандартизують рішення щодо операцій, які повторю- ться;
• плани рекомендаційного характеру.

Оперативні фінансові плани необхідні підприємству для такого:

• контролю за фактичними надходженнями грошових коштів на поточний ра- хунок;
• контролю за витрачанням коштів у процесі господарської діяльності;
• виконання поточного фінансового плану.

До оперативних фінансових планів належать:

• баланс надходження коштів підприємства;
• платіжний календар – аналіз грошових надходжень і майбутніх витрат; інформація про рух грошових коштів;
• податковий календар – перелік податків і зборів, дата їхньої сплати;
• касовий план – план обороту готівки, що відображає надходження і виплату готівки через касу;
• бюджет – кошторис або баланс доходів і витрат на короткотерміновий період.

Бюджети як різновид оперативних фінансових планів поділяють за сферою діяльності, видами і номенклатурою витрат, методами розроблення (табл. 12.1).

Таблиця 12.1

Види бюджетів підприємства

 

Ознаки класифікації	Види бюджетів
Сфера діяльності	бюджет з інвестиційної діяльності; бюджет з операційної діяльності; бюджет з фінансової діяльності
Види витрат	поточний бюджет; капітальний бюджет
Номенклатура витрат	функціональний (операційний) бюджет; комплексний (зведений) бюджет
Методи розроблення	статичний (стабільний) бюджет; гнучкий бюджет

 

Ефективність фінансового планування також залежить від обраного методу планування

Метод планування – це сукупність прийомів і способів вивчення економічних процесів для досягнення визначених цілей у майбутньому.

Для вибору методу планування необхідно врахувати:

• макроекономічну ситуацію в державі, тобто методи планування мають від- повідати умовам господарювання в державі, особливостям становлення та розвитку ринкових відносин;
• специфіку господарської діяльності і способи підвищення її ефективності;
• розмір підприємства, форму власності, види планів, які складають у певний ч

У разі вибору методу планування враховують різні класифікаційні ознаки (табл. 12.2) [7, с. 433].

Таблиця 12.2

Види методів планування

 

Класифікаційні ознаки	Методи планування
Вихідна позиція для розроблення плану	ресурсний (за можливостями); цільовий (за потребами)
Принципи визначення планових показників	екстраполяційний; інтерполяційний
Спосіб розрахунку планових показників	спробно-статистичні; факторний; нормативний
Узгодження ресурсів та потреб	балансовий; матричний
Варіантність розроблюваних планів	одноваріантний (інтуїтивний); поліваріантний; економіко-математичної оптимізації
Спосіб виконання розрахункових операцій	ручний; механізований; автоматизований
Форма подання планових показників	табличний; лінійно-графічний; логічно-структурний (сітьовий)

На практиці діють різні чинники, які обов’язково враховують у ході вибору методів планування. До головних з них належать:

• сутність показника плану і його взаємозв’язок з іншими показниками;
• час (термін) планування;
• наявність вихідної інформації для розрахунку впливу різних чинників на ви- робничу діяльність підприємства;
• аналіз стану вихідних показників у попередніх періодах. Найпоширенішими методами фінансового планування на підприємстві є:
  • балансовий;
  • нормативний;

 

• розрахунково-аналітичний;
• оптимізації планових рішень;
• економіко-математичного моделювання.

Балансовий метод планування фінансових показників передбачає збалан- сування підсумкових показників доходів і витрат фінансового плану, а також ви- значення конкретних джерел покриття для кожної статті витрат.

Суть нормативного методу фінансового планування полягає в тому, що на підставі певних фінансових норм і техніко-економічних нормативів (наприклад, ставка податку, норми амортизаційних відрахувань) розраховують потребу під- приємства у фінансових ресурсах та визначають джерела цих ресурсів.

У разі використання розрахунково-аналітичного методу планові показники обчислюють на підставі аналізу фактичних фінансових показників і враховують їхні зміни у плановому періоді.

Оптимізація планових рішень полягає в розробленні варіантів планових роз- рахунків для вибору оптимального (за критеріями обсягу прибутку, економії фінансових ресурсів, мінімуму вкладення капіталу за максимально ефективного результату тощо).

Метод економіко-математичного моделювання уможливлює кількісне ви- раження взаємозв’язків між фінансовими показниками і чинниками, що їх ви- зн ч ть

Фінансове прогнозування – це основа для подальшого планування на під- приємстві і складання фінансового бюджету. Вихідними даними для цього є про- гноз продажів та відповідних витрат, а мета – розрахунок потреби у зовнішньому фінансуванні.

Розрахунок прогнозу потреби у фінансуванні такий:

• складання прогнозу реалізації продукції (статистичними та іншими методами);
• складання прогнозу змінних витрат;
• складання прогнозу інвестицій в основні та оборотні активи, які необхідні для досягнення планового обсягу продажів;
• розрахунок потреби у зовнішньому фінансуванні і пошук відповідних джерел з урахуванням принципу формування раціональної структури джерел коштів. Відомо два підходи до фінансового прогнозування. Перший – бюджетний який ґрунтується на концепції грошових потоків і зводиться до розрахунку фі- нансової частини бізнес-плану. Другий – простий і лаконічний – метод відсотка від продажу (перша модифікація) та метод формули (друга модифікація).

Усі розрахунки проводять на підставі таких трьох аспектів.

1. Змінні витрати, поточні активи і поточні зобов’язання в разі зростання обсягу продажу на певний відсоток збільшуються в середньому на стільки ж відсотків. Це означає, що поточні активи і пасиви становитимуть у плановому періоді такий самий відсоток, як і в базовому.

 

2. Відсоток збільшення вартості основних засобів розраховують під визначений обсяг зростання обороту відповідно до технологічних умов бізнесу і з ура- хуванням наявності недовантажених основних засобів на початок періоду прогнозування, ступеня фізичного і морального спрацювання засобів вироб- ництва
3. Довгострокові зобов’язання й акціонерний капітал беруть у прогноз незмін- ними. Нерозподілений прибуток прогнозують з урахуванням норми розподілу чистого прибутку на дивіденди і чистої рентабельності реалізованої продукції:

де НПпрогн – прогнозне значення нерозподіленого прибутку; НПбаз – зн ч ння нерозподіленого прибутку у базовому періоді; ЧПпрогн – прогнозне значення чистого прибутку, який визначають як ВРПпрогн × ЧРРП (де ВРПпрогн– прогнозова- ний обсяг виторгу від реалізації продукції; ЧРРП – чиста рентабельність реалізованої продукції); Дпрогн – прогнозоване значення дивідендів, яке обчис- л ть я ЧПпрогн × НРП (де НРП – норма розподілу чистого прибутку на дивіденди). Після обчислення цього, з’ясовують, скільки пасивів не вистачає, щоб покрити необхідні активи пасивами – це і є необхідна сума додаткового зовніш- нього фінансування. Аналогічний результат можна отримати, скориставшись такою формулою:

ЧП=(Доход−Издержки)×Рентабельность×(1−Налог)

де ПДЗФ – потреба в додатковому зовнішньому фінансуванні; Афакт – ктиви звітного балансу, що підлягають зміні; Пфакт– пасиви звітного балансу, що підлягають зміні; ТПВ – темп приросту виторгу; ЧПфакт , Дфакт– чистий прибуток та дивіденди звітного періоду, відповідно; Вфакт, Впрогн – виторг звітного періоду та прогнозне значення виторгу, відповідно.

Згідно з формулою (12.5), потреба у зовнішньому фінансуванні є тим більшою, чим більші активи у базовому році, темп приросту виторгу і норма розподілу чи- стого прибутку на дивіденди, і тим меншою, чим більші пасиви в базовому році і чиста рентабельність реалізованої продукції, а також прогнозна норма розподілу чистого прибутку на дивіденди.

Техніка фінансового планування і прогнозування повинна:

• бути адекватною зовнішнім умовам господарювання, особливостям різних етапів процесу становлення та розвитку ринкових відносин;
• найповніше враховувати профіль діяльності об’єкта планування, різнома- нітність у способах досягнути збільшення прибутку;
• відрізнятися залежно від виду плану, який розробляють.

 

• Використання матриці фінансових стратегій у фінансовому плануванні

Матриці фінансових стратегій дають змогу в загальному вигляді скласти про- гноз фінансово-господарського стану підприємства, відображають, як фінансо- вий менеджер може запобігти несприятливим чинникам розвитку економічної діяльності.

Для ліпшого розуміння потреби застосування матриці фінансових стратегій необхідно розглянути такі показники.

1. Результат господарської діяльності (РГД):

РГД = БРЕІ – Зміна поточних фінансових потреб –

– Виробничі інвестиції + Звичайний продаж майна.     (12.6) Уточнимо деякі зі складових розрахунку цього показника.

Брутто-результат експлуатації інвестицій (БРЕІ) = ДВ – ВОП,

де ДВ – додана вартість; ВОП – витрати на оплату праці (з урахуванням соціальних відрахувань).

Зміна поточних фінансових потреб – різниця між коштами, перетвореними в запаси, і клієнтською заборгованістю постачальникам (у широкому розумінні різниця між поточними активами і поточними пасивами).

Звичайний продаж майна – продаж старого обладнання в разі заміни його н вим

Цей показник ще називають “грошові кошти після фінансування розвитку”. Ідеться про рівень ліквідності підприємства внаслідок проведення всього комп- лексу операцій, що належить до його звичайної господарської діяльності. По- зитивне значення РГД відкриває перед суб’єктом господарювання можливості масштабного впровадження нового устаткування, інвестиційних проектів, вкла- дення коштів в інші види і сфери діяльності.

2. Результат фінансової діяльності (РФД) РФД = Зміна позикових коштів

Сума відсотків Податок на прибуток Виплачені дивіденди

+ Кошти, отримані від емісії акцій

Кошти, вкладені в статутний капітал інших підприємств Інші довгострокові фінансові вкладення

+ Прибуток від участі в капіталі інших підприємств

+ Доходи від інших довгострокових фінансових вкладень.     (12.7)

 

Результат фінансової діяльності відображає фінансову політику підприємства, зокрема, у сфері залучення позикових коштів. У разі збільшення позикових коштів РФД зростає і стає позитивним. Зі збільшенням витрат, пов’язаних з платою за користування позиковим капіталом, РФД починає знижуватися.

3. Результат фінансово-господарської діяльності (РФГД):

РФГД = РГД + РФД.                              (12.8)

РФГД відображає обсяг і динаміку грошових коштів підприємства внаслідок ре- алізації всієї інвестиційно-виробничої та фінансової діяльності. Негативне значення результату фінансово-господарської діяльності, особливо протягом тривалого часу, може призвести до банкрутства. У разі позитивних значень показника стратегічний фінансовий ризик мінімальний. Залежно від ринкової кон’юнктури допускають деякі коливання РФГД навколо нульового значення (так звана безпечна зона).

Аналіз РГД, РФД і РФГД потрібний для виявлення обсягу і динаміки грошових коштів підприємства унаслідок його господарсько-інвестиційної і фінансової діяльності, для оцінювання спроможності розрахуватися за зобов’язаннями, ви- плачувати дивіденди, інвестувати в основні засоби, покривати поточні фінансо- во-експлуатаційні потреби, тобто мати позитивні грошові потоки. На підставі об- числення цих показників підприємство умовно можна помістити у певну позицію матриці фінансових стратегій.

Матриця фінансових стратегій допомагає спрогнозувати “критичний шлях” підприємства в короткій перспективі, визначити допустимі межі ризику і вияви- ти поріг можливостей розвитку господарської діяльності. Матриця фінансових стратегій об’єднує три групи квадратів (рис. 12.2).

 

А	РФД áá 0	РФД » 0	РФД ññ 0
РГД ññ 0	1 РФГД » 0	4   РФГД ñ 0	6   РФГД ññ 0
РГД » 0	7   РФГД á 0	2 РФГД » 0	5   РФГД ñ 0
РГД áá 0	9   РФГД áá 0	8   РФГД á 0	3 РФГД » 0

Структура матриці фінансових стратегій

група І – три позиції рівноваги: квадрат 1 “Батько сім’ї”; квадрат 2 “Стійка рівновага”; квадрат 3 “Нестійка рівновага”;

група ІІ – елітна — три позиції успіху: квадрат 4 “Рантьє”;

квадрат 5 “Штурм”;

квадрат 6 “Холдинг”;

група ІІІ – “неуспішні позиції” – три позиції дефіциту:

квадрат 7 “Епізодичний дефіцит”; квадрат 8 “Дилема”;

квадрат 9 “Криза”.

Під час побудови матриці фінансових стратегій виділяють діагональ АБ (див. рис.12.2) – лінію ліквідності (лінію розриву, “мертву” лінію, лінію беззбитко- вості). Це лінія, на якій розміщені точки беззбитковості, тобто коли підприємства вже не мають збитків, однак ще не мають прибутків – поріг рентабельності (про це йшлося у розділі 6).

Із рис. 12.2 бачимо, що лінія ліквідності АБ розділяє матрицю фінансових стратегій на дві однакові частини:

зону успіху – зону додатних значень аналітичних показників; зону дефіциту – зону від’ємних значень аналітичних показників.

Усі підприємства, що перебувають у верхній частині від лінії ліквідності АБ, тобто повністю у квадратах 4 “Рантьє”, 5 “Штурм” і 6 “Холдинг“ та верхніх частинах квадратів 1 “Батько сім’ї”, 2 “Стійка рівновага” і 3 “Нестійка рівновага”, створюють ліквідні кошти. Чим вище вони є від лінії ліквідності, тим їхня господарська ді- яльність ефективніша.

Ті підприємства, що перебувають під лінією АБ, тобто повністю в квадратах 7 “Епізодичний дефіцит”, 8 “Дилема” і 9 “Криза”, а також у нижніх частинах квадратів 1 “Батько сім’ї”, 2 “Стійка рівновага” і 3 “Нестійка рівновага”, споживають ліквідні кошти, зароблені ними в попередніх періодах. Чим далі підприємства від лінії ліквідності, тим у них загрозливіша фінансова ситуація, яка в разі не вжиття від- повідних заходів може призвести до банкрутства.

. Три позиції рівноваги (РФГД ≈ 0, квадрати 1, 2, 3). Схеми можливих ситуаційних змін на підприємствах, розташованих у цих позиціях, по- казано на рис.12.3, 12.4, 12.5.

Квадрат 1 “Батько сім’ї”. Темпи зростання обороту менші від потенційно можливих. Не задіяні всі внутрішні ресурси суб’єкта господа- рювання; є невикористані виробничі резерви.

 

Підприємство зменшує заборгованість і корис- тується власними коштами; майже не застосовує

Квадрат 1 “Батько сім’ї”

ефекту фінансового важеля. У цьому разі можливі такі варіанти:

• у разі підвищених темпів зростання обороту це ефективне підприємство: воно має невикористані можливості розвитку. У випадку активізації цих можливос- тей є шанс переміститися у квадрат 4 – елітна позиція успіху (політика залучен- ня позикових коштів), або у квадрат 2 – позиція стійкої рівноваги (збільшення інвестицій);
• зі зниженням темпів зростання обороту – це підприємство, що старіє. Якщо не зміниться стратегія менеджменту, то такий суб’єкт господарювання через певний час з позиції рівноваги переміститься у зону дефіциту квадрат 7, а з нього – у нижчі квадрати.

Квадрат 2 “Стійка рівновага”. Підприєм- ство перебуває в стані фінансової рівноваги; має найбільшу кількість можливих варіантів зміни розташування в матриці (див. рис. 12.4):

• якщо підприємство поставило за мету інтен- сивно розвиватися, то воно повинне задіяти фінансові резерви і зможе переміститися до квадратів 3, 5 або 8 (вплив підприємницького ризику);

 

• якщо темпи зростання фінансово-господарської діяльності будуть повільнішими порівняно із загальноринковими, то в разі раціонально спрогнозованих темпів зростання обороту відбувається переміщення у квадрати 1, 4; а у випадку, коли кредитори не довіряють підприємству й темпи обороту нижчі, – у квадрат

Квадрат 3 “Нестійка рівновага”. Характе- ристики фінансової ситуації на підприємстві, яке перебуває у квадраті 3: нема вільних влас- них коштів, широко використовують у госпо- дарській діяльності залучений капітал. Така ситуація може виникнути після реалізації ін- вестиційного проекту. Альтернативні напрями розвитку фінансових подій:

• у випадку реінвестування прибутку і ба- жання будь-якою ціною продовжувати та нарощувати темпи зростання обороту необхідність стабілізації результату фінансової діяльності штовхає фінансового менеджера до стратегії збільшення власних ко- штів (квадрат 8);

• якщо збільшення рентабельності перевищуватиме темпи зростання обороту, то підприємство переміщуватиметься до квадрата 5. Якщо ж темпи зростання обороту і рентабельності однакові, то воно може переміститися в квадрат 2. ІІ. Три позиції дефіциту (РФГД < 0, квадрати 7, 8, 9).

Квадрат 7 “Епізодичний дефіцит”. Відбува- ється десинхронізація часу використання і над- ходження ліквідних коштів, виникає дефіцит ліквідних коштів; фінансовий менеджер про- довжує збільшувати заборгованість, не знижу- ючи темпів інвестування: завдяки грошовим надходженням; через збільшення капіталу на противагу дивідендам. З цього квадрата під- приємство може переміститися:

 

• якщо збільшення рівня економічної рента- бельності перевищує темпи зростання обо- роту підприємства – у квадрат 2 або квад- рат 1;
• у протилежному випадку – якщо економіч- на рентабельність зростає повільніше, ніж оборот, – то спочатку у квадрат 8, а згодом у квадрат 9.

 Фінансовий менеджерчастково використовує можливості нарощення заборгованості, проте цього не- достатньо для покриття дефіциту ліквідних коштів, забезпечення внутрішніх потреб функціонування. Дефіцит ліквідних коштів частково покривають через запозичення. За таких умов:

• якщо рівень економічної рентабельності відновлюється, то можливе пере- міщення у квадрат 2 або хоча б у квадрат 7 (коли кредитори не довіряють підприємству);
• проте коли рівень економічної рентабельності суттєво зменшується, відбува- ється перехід у квадрат

Квадрат 9 “Криза”. Це – кризовий фінансо- вий стан підприємства. Фінансовому менедже- ру необхідно проводити докорінні зміни:

• застосовувати дезінвестиції;
• користуватися всілякими видами фінан- сової підтримки;
• реструктуризовувати, тобто ділити на малі підприємства.

Тоді можливі переміщення у квадрат 8 або у квадрат 7.

ІІ. Три позиції успіху (РФГД > 0, квадрати 4,5, 6).

Квадрат 4 “Рантьє”. У розпорядженні під- приємства є вільні кошти для реалізації про- ектів з використанням позикових фінансових ресурсів. Темпи зростання обороту підприємства є помірними, заборгованість на нейтральному рівні. У цій ситуації все залежить від рівня та динаміки економічної рентабельності:

• за невисокого і практично незмінного рівня економічної рентабельності з’являється ризик зміни знака ефекту фінансового важеля (унаслідок під-вищення відсоткових ставок) та притаманна ринковим умовам конкуренція переміщує підприємство у квадрат 1 або квадрат 7;

• у разі вищого рівня та (або) щораз більшої економічної рентабельності фінансовий ме- неджер може диверсифікувати виробництво чи нарощувати оборот, чи виплачувати значні дивіденди, тоді підприємство переміститься в квадрат

Квадрат 5 “Штурм”. Надлишок власних коштів дає змогу розширити сегмент ринку. Фінансовий менеджер продовжує збільшувати  запозичення, хоча інтереси збереження внутрішньої рівноваги цього, можливо,

4 6 5

і не потребують. Це частково пов’язане з по- літикою диверсифікації або активного інвес- тування. Може відбуватися таке:

• якщо підтримувати достатній рівень еко- номічної рентабельності, то можливе пере- міщення у квадрат 2;
• якщо рівень економічної рентабельності знижується, то підприємство переміститься в квадрат 8.

 

Квадрат 6 “Холдинг”. Підприємство є материнською компанією і забезпечує фінансування дочірніх компаній завдяки збільшенню позикових коштів:

• якщо співвідношення позикових і власних коштів (плече фінансового важеля) дуже високе, то виникає тенденція до переміщення у квадрат 4;
• коли ринок материнської компанії старіє, вичерпується, підприємство може переміститися у квадрат

З використанням матриці фінансових стратегій можна оцінити стан підприєм- ства на поточний момент, визначити його стратегічну позицію, зміною показників, що входять до складу результатів фінансово-господарської діяльності, підібрати необхідні інструменти для досягнення запланованого рівня прибутковості за нижчого рівня фінансового ризику, з’ясувати, як можуть вплинути управлінські фінансові рішення на можливості розгортання бізнесу в майбутньому.

 

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

1. Що таке фінансове планування і прогнозування на підприємстві?
2. Розкрийте необхідні елементи фінансового планування.
3. На яких методах ґрунтується фінансове планування й прогнозування?

 

4. Перелічіть принципи і завдання фінансового планування.
5. Які чинники враховують у разі вибору методів фінансового планування?
6. Охарактеризуйте різновиди фінансових планів.
7. Які є види поточних фінансових планів?
8. Розкрийте особливості побудови оперативних фінансових планів.
9. Яка структура матриці фінансових стратегій підприємства?
10. Проаналізуйте показники, які визначають позицію підприємства у матриці фінансових стратегій.

 

ТЕСТОВІ ЗАВДАННЯ

1. Метод збалансованого планування фінансових показників передбачає …
   • розрахунок потреби підприємства у фінансових ресурсах на підставі фінан- сових норм і нормативів;
   • урівноваження підсумкових показників доходів та витрат фінансового пла- ну;
   • обчислення планових показників на підставі аналізу фактичних фінансових показників і їхньої зміни у плановому періоді;
   • розроблення варіантів планових розрахунків для вибору оптимального за відповідними критеріями.
2. Розрахунково-аналітичний метод планування фінансових показників передбачає …
   • розрахунок потреби підприємства у фінансових ресурсах на підставі фінан- сових норм і нормативів;
   • урівноваження підсумкових показників доходів та витрат фінансового пла- ну;
   • обчислення планових показників на підставі аналізу фактичних фінансових показників і їхньої зміни у плановому періоді;
   • розроблення варіантів планових розрахунків для вибору оптимального за відповідними критеріями.
3. У квадраті 4 “Рантьє” підприємство має такі можливі варіанти фінансо- вого розвитку у разі зростання рівня економічної рентабельності …
   • диверсифікувати виробництво;
   • нарощувати оборот;
   • виплачувати дивіденди;
   • усі перелічені.
4. У матриці фінансових стратегій результат фінансово-господарської ді- яльності (РФГД) » 0 для …
   • позицій рівноваги;
   • позицій успіху; позицій дефіциту;  усіх позицій.

5. У випадку помірних темпів зростання обороту, нейтрального рівня за- боргованості, коли рівень розвитку залежить від рівня і динаміки еко- номічної рентабельності, підприємство перебуває у квадраті …
   • “Стійка рівновага”;
   • “Рантьє”;
   • “Епізодичний дефіцит”;
   • “Криза”.
6. У матриці фінансових стратегій результат фінансово-господарської ді- яльності (РФГД) < 0 для …
   • позицій рівноваги;
   • позицій успіху;
   • позицій дефіциту;
   • усіх позицій.
7. Якщо підприємство частково використовує можливості нарощення за- боргованості, однак цього недостатньо для покриття дефіциту ліквідних коштів і забезпечення внутрішніх потреб, то воно перебуває у квадраті …
   • “Батько сім’ї”;
   • “Стійка рівновага”;
   • “Дилема”;
   • “Криза”.
8. У позиції “Стійка рівновага” підприємство …
   • повинне зменшувати обсяги випуску продукції;
   • повинне зменшувати рівень заборгованості;
   • має змогу інтенсивно розвиватися за умови реінвестування прибутку;
   • має РФГД >
9. Якщо темпи зростання нижчі від потенційно можливих, задіяні не всі вну- трішні ресурси підприємства, використовують власні кошти, зменшують заборгованість, однак підприємство розвивається, то воно перебуває у квадраті … матриці фінансових стратегій.
   • “Батько сім’ї”;
   • “Штурм”;
   • “Епізодичний дефіцит”;
   • “Дилема”.
10. З квадрата 8 “Дилема” підприємство може переміститися у квадрат …
    • “Стійка рівновага”, якщо відновиться рівень економічної рентабельності;
    • “Епізодичний дефіцит”, якщо відновиться рівень економічної рентабель- ності, проте кредитори не довіряють підприємству;
    • “Криза”, якщо рівень економічної рентабельності зменшується;
    • усі перелічені позиції матриці фінансових стратегій.

ПРАКТИЧНЕ ЗАВДАННЯ

На підставі аналізу найважливіших фінансових показників господарської ді- яльності за даними агрегованої фінансової звітності:

оцініть позицію суб’єкта господарювання у матриці фінансових стратегій; визначте стратегічні орієнтири фінансового менеджменту (наприклад, за терміном, цілями розвитку, інструментами реалізації);

запропонуйте лаконічну структуру стратегічного фінансового плану; обґрунтуйте фінансову стратегію для майбутнього розвитку підприємства.

 

ЛІТЕРАТУРА

1. Бланк И. С. Основы финансового менеджмента / И. С. Бланк. – К. : Ника-Центр, Эльга, – 478 с.
2. Брігхем Є. Основи фінансового менеджменту : [пер. з англ.] / Є. Брігхем. – К. : Молодь, – 1000 с.
3. Данилюк М. О. Фінансовий менеджмент : навч. посібник для студентів вищих навч. закладів / М. О. Данилюк, В. І. Савич. – К. : Центр навч. л-ри, – 203 с.
4. Коваленко Л. О. Фінансовий менеджмент : навч. посібник / Л. О. Коваленко, Л. М. Ремньова ; 2- ге видання, перероб. і доп. – К. : Знання, 2005. – 457 с.
5. Рясних Є. Г. Основи фінансового менеджменту : навч. посібник / Є. Г. Рясних. – К. : Скарби, – 238 с.
6. Финансовый менеджмент : Теория и практика : учебник / под ред. Е. С. Стоя- новой ; 5-е изд., перераб. и доп. – М. : Перспектива, – 560 с.
7. Фінансовий менеджмент : підручник / кер. кол. авт. і наук. ред. проф. А. М. По- ддерьогін. – К. : КНЕУ, – 536 с.