ФІНАНСИ (під ред.А. І. Крисоватого)

• Історичні передумови виникнення фінансової науки та її роль у суспільстві.
• Сутність та структура фінансової науки.
• Зміст системи фінансових наукових знань та інструментарій фінансової науки.
• Сучасні методологічні підходи до дослідження фінансів.
• Розвиток фінансової науки у XV-XIX ст.
• Світова фінансова наука у XX ст.
• Розвиток фінансової науки у сучасний період.

 

 

• Історичні передумови виникнення фінансової науки та її роль у суспільстві

Фінансова наука є невід’ємною складовою науки як системи знань. Наукою називають різні поняття, у неї вкладають відповідний зміст. Враховуючи багатоаспектність і розмаїття підходів до трактування на- уки, її розглядають як одну з форм суспільної свідомості, систему знань, сферу людської діяльності, окрему галузь наукового знання, мистецтво і творчу діяльність.

Науку більшість учених визначають як певний обсяг знань про ре- альну дійсність, які формують загалом наукову картину світу, а також діяльність, пов’язану з отриманням цих знань. Метою науки завжди були, є і будуть опис суспільних процесів і явищ, їхнє тлумачення й про- гнозування, що дає змогу зробити теоретичне узагальнення і сформува- ти відповідну теоретичну модель. Наука є формою суспільної свідомості, системи знань про реальну дійсність, закони й закономірності розвитку, а також окремою сферою суспільної діяльності. Метою науки є форму- вання відповідних знань про дійсність, напрацювання напрямів її мо- дернізації та розвитку.

Розглядаючи науку як систему відповідних знань про навколишню дійсність, до її складу відносять: гіпотези, концепції, доктрини, теорії й закономірності, принципи, постулати, методи, категорії, поняття, науко- ві факти, проблеми, завдання.

Вивчаючи науку як специфічну діяльність людини, до її складу зара- ховують: суб’єкти діяльності (вчені, творчі колективи з їхніми знаннями, вміннями, навичками); цілі діяльності; функції діяльності (опис, тлума- чення, прогнозування); засоби діяльності; методи діяльності; форми ді- яльності (теоретичні узагальнення, дослідження, експеримент, констру- ювання); об’єкти діяльності; результати діяльності.

Термін «наука» використовувався давньогрецькими мислителями Платоном і Арістотелем, вживався Архімедом та іншими відомими філо- софами. До початку другого тисячоліття економічні погляди (включаючи й фінанси) викладалися у філософії.

У XV ст. з остаточним відокремленням політичної економії від філо- софії фінансова наука розглядалася як складова економічної науки, що продовжувалося до XVIII ст.

Термін «фінанси», що у перекладі з латинської мови означає «пла- тіж», використовувався з метою розкриття механізму мобілізації матері- альних і фінансових ресурсів для потреб утримання монархів, держав- них структур та оборони країни. Для цього безконтрольно вводилися податки, різні збори і платежі. З розвитком торгівлі термін «фінанси» використовували для позначення платежів (внесків), які здійснювалися на користь держави.

Безпосередньо у науковий обіг термін «фінанси» ввів французький вчений і політик Ж. Боден у 1577 р. у праці «Шість книг про республіку» для виділення сукупності ресурсів, необхідних для задоволення потреб держави.

У XVI-XVII ст. відбулося відокремлення державної казни від казни сімей монархів, у результаті чого виникли поняття «державні фінанси», «державний бюджет», «державний кредит». Платники податків почали офіційно визнавати право держави на оподаткування замість надання платникам певних суспільних послуг. Фінансові потоки стали прозори- ми, змінилося бачення сутності фінансів.

У XVIII ст. з розвитком державного господарства та демократичних засад з’явилося фінансове право. У 1784 р. Ж. Неккер (міністр фінансів Франції) представив королю звіт про фінансовий стан нації. Таким чи- ном вперше було оприлюднено офіційний документ, що містив дані за декілька років про доходи і видатки Франції. Цей період характеризувався виокремленням фінансової науки як самостійної галузі наукових знань.

XIX ст. характеризується розвитком капіталізму, поглибленням ро- зуміння і трактування фінансів, розширенням сфери фінансових від- носин. Фінанси використовуються як вагомий чинник політичного і со- ціально-економічного життя суспільства.

Із розвитком товарно-грошових відносин розширилися і вдоскона- лилися функції держави, відбулися глобалізаційні процеси, об’єднання економічних систем, створення потужних міждержавних фінансових структур, змінилося місце фінансових у сфері економічних відносин, їхня роль у внутрішньому житті країни та на світовому рівні.

Найвищого рівня розвитку досягли фінанси у XXI ст. З посиленням глобалізаційних процесів фінансові відносини вийшли далеко за межі окремих держав, стали домінуючими у світовій економіці і політиці.

Сьогодні фінансова наука є рушійною силою у розвитку фінансових відносин. З її допомогою моделюються фінансові відносини національ- ного і міжнародного масштабу, приймаються доленосні політичні та еко- номічні рішення.

Фінансова наука як самостійна галузь наукових знань пов’язана з усіма економічними науками. Вона використовує спільну інформаційну базу, користується спільними принципами, методами і прийомами, має спільний об’єкт – суспільство. Результати фінансових наукових дослі- джень пов’язані з результатами досліджень інших галузей економічних наук і спрямовані на удосконалення суспільних відносин, підвищення ефективності функціонування економіки і соціальної сфери, зміцнен- ня економічної могутності держави. Фінансова наука розглядається як вчення про сутність і роль фінансів у суспільстві, закономірності їхнього виникнення та розвитку на різних історичних етапах розвитку суспіль- но-економічних формацій.

Сутність фінансів, їхній зміст та форма, принципи організації фінан- сових відносин, характер їхнього використання, закономірності розвитку обумовлені характером та функціями держави. Відповідно фінансова на- ука охоплює вчення про фінанси рабовласницького, феодального, капіта- лістичного суспільства, сучасних модифікацій суспільного розвитку. Вона виявляє загальні риси фінансів усіх формацій, розкриває відмінності, осо- бливості функціонування у різних державах, які знаходяться на одному або різних рівнях соціально-економічного розвитку. Розглядаючи фінанси як особливу сферу економічних відносин і як складову всієї системи цих відносин, фінансова наука доводить підпорядкування фінансів законо- мірностям розвитку суспільства, розкриває їхні особливості, характерні для відповідного рівня соціально-економічного розвитку, виявляє зворот- ний вплив фінансів на економіку, роль фінансів у становленні та розвитку відповідного суспільного і політичного устрою.

Фінансова наука вивчає діяльність держави, підприємницьких структур, організацій, установ, громадян, пов’язаних зі створенням і використанням фондів грошових коштів і фінансових ресурсів у кон- кретних історичних умовах, а також закони й закономірності фінансо- вих явищ і процесів у їхній взаємодії та взаємозв’язку. Зважаючи на обмеження фінансових ресурсів у суспільстві, фінансова наука має дати відповідь на питання, як і в яких формах доцільно створювати та ви- користовувати грошові фонди з метою оптимального вирішення загаль- нодержавних потреб, потреб суб’єктів господарювання і населення з урахуванням закономірностей всіх фінансових явищ, їхньої об’єктивної необхідності, а також різних суспільних інтересів.

Фінансова наука – суспільно-економічна наука, що вивчає сукуп- ність фінансових явищ, пов’язаних з розподілом і перерозподілом ВВП. Це потребує використання певного методологічного підходу. Одним з найважливіших завдань фінансової науки є теоретичне обґрунтування моделі розподільних процесів, яка дала б можливість гармонізувати ін- тереси всіх суб’єктів фінансових відносин.

Загальна мета фінансової науки – пізнання дії об’єктивних еконо- мічних законів і закономірностей розвитку суспільства у сфері фінансів, передання результатів наукових досліджень для практичної реалізації. Об’єктивними законами у фінансовій сфері є найстійкіші сутнісні, при- чинно-наслідкові зв’язки та взаємозалежності фінансових явищ і про- цесів. Наприклад, ставки податків впливають на розвиток виробництва. Однак відповідь на питання, в яких випадках вони впливають негатив- но, а в яких набувають лише фіскального характеру і не шкодять вироб- ничій діяльності, має дати лише фінансова наука.

 

• Сутність та структура фінансової науки

Фінансовою наукою називають специфічну галузь наукових знань у сфері суспільних, гуманітарних наук, а також наукову діяльність, спря- мовану на вивчення фінансів у теоретичному, методологічному і прак- тичному аспектах, фінансових форм і методів організації й функціону- вання суспільства.

У суспільно-історичних реаліях фінансова наука постає у трьох ви- явах:

• як певна сукупність знань, відомостей, інформації про фінанси;
• діяльність, пов’язана з продукуванням знань про фінанси; – сукупність колективів, інститутів, установ і підрозділів, які забез- печують здійснення фінансової наукової діяльності.

Розглядаючи фінансову науку як сукупність знань, відомостей, ін- формації про фінанси, до її складу зараховують гіпотези, концепції, док- трини, теорії, закони, тенденції, принципи, постулати, методи, категорії, поняття, наукові проблеми, наукові факти, завдання тощо.

Характеризуючи фінансову науку як діяльність, пов’язану з про- дукуванням знань про фінанси, до її складу відносять суб’єкти (вчені- фінансисти, спеціалісти), цілі (дослідження теоретичних і практичних засад функціонування фінансів у суспільстві), функції (опис, пояснен- ня, прогноз), засоби (інформація, обладнання, устаткування), методи (правила, прийоми, понятійний апарат, теорії, концепції тощо), форми (теоретизування, експериментування тощо), об’єкти (грошові фонди, фі- нансові ресурси, грошові доходи і нагромадження, видатки, витрати), результати фінансової наукової діяльності (сукупність наукових знань і наукові прогнози).

Фінансову науку як сукупність колективів, інститутів і підрозділів, які забезпечують здійснення фінансової наукової діяльності, визначають ті суб’єкти, які безпосередньо виконують наукові дослідження. В Україні такими суб’єктами є наукові підрозділи Національної академії України, Академія фінансового управління при Міністерстві фінансів України, науково-дослідні установи і підрозділи міністерств, відомств, вищих на- вчальних закладів тощо. Їхня фінансова наукова робота є функціональ- ним завданням, а для їхніх працівників – професійною діяльністю.

Таким чином, фінансова наука – спеціалізована галузь наукових знань, наукова діяльність, спрямована на вивчення теорії і практики фі- нансів, використовуючи власну методологічну базу, а також форм органі- зації і функціонування окремих формальних і неформальних фінансових інститутів.

Структура фінансової науки:

• історико-теоретичні науки (історія фінансів, теорія фінансів тощо);
• науки управлінського циклу (управління фінансами, фінансовий ме- неджмент тощо);
• прикладні науки (публічні фінанси, бюджетна система, податкова система, казначейська система, фінанси підприємств, корпоратив- ні фінанси, фінансовий ринок, страхування, місцеві фінанси, фі- нанси домогосподарств, фінансове планування, фінансовий контр- оль тощо).

Особливість фінансової науки – її теоретико-прикладний характер. Вона покликана формулювати теоретичні концепції та моделі фінансів, обґрунтовувати відповідні фінансові явища, обслуговувати практичні по- треби регулювання суспільних відносин, сприяти удосконаленню фінан- сового законодавства і фінансової практики. Фінансові наукові знання відрізняються конкретністю, точністю, виражаються у логічно пов’язаних, формалізованих поняттях, категоріях, наукових конструкціях.

Суб’єкти фінансової науки – вчені, наукові працівники, науково- педагогічні працівники, наукові установи, наукові організації, вищі на- вчальні заклади III-IV рівнів акредитації, громадські організації у сфері фінансової наукової діяльності.

Об’єкт фінансової науки, як й інших економічних наук, – суспіль- ство. Під час визначення об’єкта пізнання необхідно враховувати те, що будь-яке фінансове явище, процес або відношення об’єктивної фінан- сової реальності може бути об’єктом дослідження. Отже, об’єкт дослі- дження фінансової науки – це процес або явище фінансової теорії та практики, що зумовлює проблемну ситуацію і обране для вивчення. Без- посередніми об’єктами фінансової науки можуть бути:

• фонди грошових коштів (централізовані – державні та місцеві бю- джети, Пенсійний фонд України, державні соціальні фонди, держав- ні резерви, державний кредит; децентралізовані – фонди і резерви міністерств, відомств, центральних установ, відділів та управлінь місцевих державних адміністрацій, виконавчих комітетів місцевих рад, підприємств, організацій та установ усіх форм власності);
• капітал та фінансові ресурси суспільства, держави, суб’єктів госпо- дарювання, адміністративно-територіальних формувань;
• грошові доходи і нагромадження (виручка від реалізації продукції, надання послуг, грошові надходження від інших видів діяльності, прибуток, амортизація тощо);
• конкретні види податків, обов’язкових зборів, неподаткових надхо- джень до бюджетів;
• всі види видатків, витрат;
• фінансова діяльність всіх суб’єктів фінансових відносин;
• всі види фінансових планів та їхні показники тощо.

Таким чином, усе те, на що спрямована діяльність дослідника і що протистоїть йому як об’єктивна фінансова реальність, є об’єктом фінан- сового дослідження.

Предмет фінансового дослідження – теоретичне відтворення об’єктивної фінансової дійсності, тих суттєвих зв’язків та відношень, які підлягають безпосередньому вивченню у процесі фінансового наукового дослідження і є головними, визначальними для конкретного досліджен- ня. При визначенні предмета фінансової науки в об’єкті пізнання виділяється певна його частина, яка входить у предмет науки не цілком, а лише тією її стороною, що визначається особливостями фінансової на- уки, тоді як всі інші сторони розглядаються як другорядні. Якщо об’єкт науки відображає реальне фінансове явище, яке має конкретне мате- ріальне вираження (обсяг, вартість, ціну тощо), то предмет науки – це філософська абстракція, яка відображає окремі сторони та особливості об’єкта, котрі реально помітити неможливо.

Предмет фінансової науки:

• сутність фінансів (розподільні, або економічні, або грошові відно- сини, пов’язані з розподілом і перерозподілом ВВП, частини наці- онального багатства з метою формування та використання фондів грошових коштів і фінансових ресурсів держави та суб’єктів госпо- дарювання);
• теоретико-методологічні засади дослідження фінансових явищ і процесів;
• специфічні для фінансової науки принципи, закони і закономірності;
• особливі форми вияву та механізми дії цих принципів, законів і за- кономірностей;
• фінансова техніка;
• фінансова практика.

Об’єкт і предмет дослідження як категорії наукового процесу зістав- ні між собою як загальне і часткове. В об’єкті виділяється та його части- на, яка є предметом дослідження і на яку спрямовується основна увага науковця. Саме предмет дослідження визначає його тематику і напрям. Фінансові явища і процеси наука досліджує на різних рівнях, зокрема на міжнародному (глобальному рівні), загальнодержавному (макро- рівні), регіональному (рівні адміністративно-територіальних утворень), на рівні окремих суб’єктів господарювання (мікрорівні). На глобальному і макрорівні досліджуються, як правило, макроекономічні, інтегральні показники, на мікрорівні – децентралізовані фінансові ресурси і чинни- ки, котрі впливають на їхнє формування і використання.

У результаті досліджень встановлюються закономірності явищ і про- цесів, пов’язані з формуванням доходів та їхнім використанням, а також параметри, що забезпечують найбільш ефективне функціонування фі- нансів та їхній вплив на соціально-економічні процеси.

Суспільне призначення, місце та роль фінансової науки у суспільстві найбільш повно розкриваються через функції. Функції фінансової на- уки дають можливість простежити шляхи розвитку системи знань про фінанси, їхній вплив на систему суспільних зв’язків, наукове і практич- не значення результатів фінансових наукових досліджень, завдання, які стоять перед фінансовою наукою. У результаті ознайомлення з функція- ми фінансової науки стає зрозумілим її суспільне призначення та прак- тична цінність, визначаються основні напрями її впливу на соціально- економічні процеси. Фінансова наука виконує як загальнонаукові, так і конкретно-наукові функції.

Загальнонаукові функції:

• гносеологічна (пізнавальна) забезпечує суспільство необхідними зна- ннями про фінанси для правильного вирішення проблем, зокрема теоретичне відображення фінансів на рівні загальних закономірнос- тей виникнення, розвитку і функціонування, констатацію існуючо- го стану функціонування та розвитку фінансів;
• соціальної пам’яті – накопичення, збереження, трансляція досвіду функціонування фінансів у попередньому історичному періоді;
• інтерпретаційна забезпечує пояснення сутності фінансів та фінан- сових явищ, висвітлення їхнього причинного зв’язку, структурної організації, суспільного призначення;
• прогностична відображає здатність фінансової науки на підставі виявлених закономірностей та тенденцій розвитку фінансів і фінан- сової системи, шляхом висунення гіпотез, прогнозів, аналізу різних варіантів та альтернатив, визначає перспективи їхнього розвитку;
• евристична за своїм характером подібна до пізнавальної, але, на відміну від неї, означає не теоретичне опанування дійсності та по- ширення, систематизацію існуючих фінансових знань, а виявлен- ня нових, раніше невідомих властивостей фінансів та фінансових явищ;
• нормативна встановлює, організовує та регулює відносини між на- уковими структурами за допомогою відповідних норм, правил етики;
• комунікативна забезпечує взаємозв’язок та взаємодію всіх видів фі- нансової науки, удосконалення фінансових знань, використання фі- нансовою наукою наукових знань інших галузей науки, запобігання дублюванню наукових досліджень і прогалин у фінансових знаннях, подолання неконструктивних та необґрунтованих дискусій; реалізу- ється за допомогою наукової мови як зрозумілого та важливого засобу спілкування;
• прикладна сприяє вирішенню практичних завдань соціально-еконо- мічних перетворень і реалізується через розробку практичних захо- дів вирішення проблемних фінансових питань, проектів норматив- но-правових актів з фінансів, концепцій реформування державних фінансових інститутів тощо;
• аксіологічна (ціннісна) формує у суспільстві ціннісні орієнтації, які спря- мовують результати фінансових наукових досліджень на благо людей;
• креативна (творча) реалізується за допомогою створення потужно- го, інтелектуального потенціалу людства із числа вчених-фінансис- тів;
• ідеологічна відображає роль фінансової науки у формуванні суспіль- ної ідеології, зокрема окремі фінансові явища та ідеї є складовими суспільної ідеології, закріплюють загальнолюдські цінності й ідеали, відображають інтереси та волю певних соціальних груп населення, використовуються для складання партійних програм, визначення основних засад внутрішньої та зовнішньої політики тощо;
• виховна конкретизує роль науки у фінансовій освіті, фінансовому вихованні різних верств населення, формуванні у членів суспільства певних фінансових орієнтирів і фінансової грамотності.

Спеціальні функції фінансової науки розкривають особливості, зумов- лені спрямованістю науки на дослідження фінансів як особливого суспіль- ного явища, що має власну природу та тенденції розвитку. Такими функ- ціями є:

• фінансово-орієнтуюча відображає роль фінансів у визначенні орієн- тирів, цінностей, ідей та принципів, шляхів удосконалення фінан- сових відносин і фінансового законодавства, фінансового регулю- вання, фінансового забезпечення, створення надійного фінансового механізму тощо;
• інструментальна визначає значення фінансової науки як інстру- менту суспільства і держави щодо наукового забезпечення фінансо- вої практики;
• критично-експертна полягає у критичному осмисленні теоретичних положень фінансової науки, фінансової практики, стану фінансо- вого законодавства, організації та діяльності фінансового апарату суспільства, їхньої відповідності загальноприйнятим нормам і демо- кратичним принципам, а також у проведенні наукової експертизи різних фінансових проектів, нормативно-правових актів з фінансів, фінансової практики.

 

• Зміст системи фінансових наукових знань та інструментарій фінансової науки

Фінансова наука – дуже розгалужена і диференційована система наукових знань, видів і форм наукової діяльності. Кожна її структурна частина зумовлена потребами пізнавальної та практичної фінансової діяльності й відображає багатоаспектне і багатоцільове призначення фі- нансів як науки.

Зміст фінансової науки становлять такі блоки наукових фінансових знань:

• фундаментальні теоретичні й історичні основи фінансів;
• методологія фінансів (парадигми, методи побудови наукових знань, теоретичних та емпіричних досліджень);
• системи наукових фінансових знань галузевого і проблемного ха- рактеру;
• системи фінансових наукових знань прикладного характеру, що відображають порядок, форми, методи, прийоми, засоби різно- манітних видів фінансової діяльності.

Зміст системи наукових фінансових знань складають теорії, фінан- сова наука, фінансова думка, вчення, доктрини, концепції, наукові за- кони, судження, умовиводи, постулати та аксіоми, проблеми, гіпотези, наукові парадигми, методи, поняття та категорії, наукові факти, наукові результати.

Галузеві та прикладні системи фінансових наукових знань, які до- пускають емпіричну перевірку за допомогою фактів, як правило, мають містити такі елементи: вихідні принципи або аксіоми, на підставі яких базуються висновки для прояснення або запобігання специфічним фі- нансовим явищам; сукупність логічних правил, що вводяться для оперу- вання поняттями, термінами у межах цих систем знань; спосіб побудови логічних висновків, які дають можливість передбачити специфічні фі- нансові факти тощо.

Охарактеризуємо складові системи наукових фінансових знань.

Теорія – система ідей, поглядів, положень, тверджень, логічних прин- ципів, висунутих гіпотез, сформованих наукових концепцій та прийня- тих постулатів, за допомогою яких узагальнюється досвід, отримують- ся достовірні знання, відображається закономірний розвиток природи, суспільства, мислення. Теорії спрямовані на тлумачення та пояснення будь-якого явища, в т. ч. фінансового. Це форма організації науково- го знання, яка дає цілісне уявлення щодо закономірностей та сутнісних зв’язків певної сфери дійсності. Теорія – система достовірних знань про діяльність, яка описує, пояснює, передбачає явища конкретної предмет- ної галузі.

Фінансову теорію слід розуміти як об’єднаний єдиною внутрішньою пізнавальною логікою, взаємопов’язаний у його частинах, закінчений на певний момент комплекс пояснень фактів і осмислень фінансової дій- сності. Фінансова теорія вирізняється різносторонністю поглядів. Часто певні фінансові теорії є відірваними від реальної практики, а тому лише в ідеалізованому варіанті відображають фінансову практику.

Фінансова наука – впорядкований процес одержання знань, їхньої організації та систематизації у світлі певної парадигми, а також сума знань про явища міжнародних, державних та приватних фінансів і до- стовірно встановлені закономірності їхнього функціонування. На відмі- ну від теорії, фінансова наука характеризується доказовістю і достовір- ністю щодо змісту, систематизованістю щодо форми, обґрунтованістю положень і висновків.

Фінансова думка – інтелектуальний процес у будь-якій стадії пізнан- ня фінансових явищ та з будь-яким результатом – від гіпотези до до- стовірного знання. Ця думка однаково працює на фінансову теорію і фінансову науку. Фінансова думка відображає сукупність наукових тем, порушених проблем, відкритих істин та способів їхнього доведення.

Вченням про фінанси називають сукупність теоретичних положень щодо фінансів, систему поглядів мислення на фінанси.

Фінансову доктрину трактують як систематизоване вчення про фі- нанси, цілісну концепцію, сукупність принципів. На відміну від майже тотожних понять вчення, концепція, теорія частіше використовується для позначення фінансових поглядів з відтінком схоластичності та догма- тизму, тобто впливу суб’єктивного чинника на трактування об’єктивних понять.

Фінансова концепція – певний спосіб розуміння, тлумачення, інтер- претації фінансових положень, ідей, явищ, процесів, головний погляд на них, сукупність ідей щодо їхнього системного висвітлення. Отже, кон- цепцію розуміють як систему доказів певного положення або систему поглядів на те чи інше фінансове явище. Концепція може базуватися на загальноприйнятих теоріях певної наукової школи або бути й автор- ською і розкривати власні теоретичні міркування дослідника. В обох випадках викладені положення мають бути логічно обґрунтованими, а не штучним набором окремих різнопланових тверджень. З огляду на це концептуальність – це визначення змісту, сутності, смислу того, про що йдеться.

Наукові закони – внутрішні суттєві зв’язки фінансових ідей, явищ, що зумовлюють їхній закономірний розвиток. Закони характеризують- ся загальністю, необхідністю і повторювальністю за певних умов. На- укові закони у фінансовій сфері відтворюють істотні, необхідні зв’язки фінансових явищ і процесів у їхній суспільній зумовленості. Ці закони відрізняються за часом дії (постійні й тимчасові); за ступенем спільності (загальні та специфічні), за способом вияву  (динамічні й статичні або схоластичні), за формою обумовлення (причинні та функціональні), за формою зв’язків між суспільними і правовими явищами (наукові зако- ни, що відображають незмінність цих зв’язків чи тенденцій розвитку або встановлюють функціональну залежність чи фіксують причинний зв’язок).

Для доведення закону наука використовує судження. Судження – думка, в якій за допомогою зв’язку фінансових явищ, понять чи проце- сів стверджується або заперечується що-небудь. Судження про предмет, явище або процес можна отримати або безпосередньо за допомогою спо- стереження, або опосередковано за допомогою умовиводу.

Умовивід трактують як розумову операцію, за допомогою якої з пев- ної кількості заданих суджень виводиться інше судження, яке певним чином пов’язане з вихідним.

Постулати та аксіоми – вихідні, незалежні, несуперечливі й повні твердження або положення наукових теорій, які за аксіоматичної або де- дуктивної побудови теорій сприймаються як істинні та з яких виводять- ся, за прийнятими у них правилами виводу, всі інші положення (основні абстракції). Отже, хоча правильність постулатів теоретично чи практич- но не доведена, вони приймаються науковою теорією як істинні.

Гіпотеза – наукове припущення або допущення, висунуте для по- яснення фінансових явищ, процесів або їхніх причин, які зумовлюють певний наслідок. Інакше кажучи, гіпотеза – таке наукове припущення, істинність якого не доведена і потребує експериментальної перевірки. Доведена гіпотеза стає істиною.

Наукові проблеми виникають тоді, коли визрівають необхідні для цього умови. Наукова проблема як суб’єктивне уявлення об’єктивної дійсності є видом знання, яке виявляє межі незнання. Якщо проблема сформульована і визначена правильно, то окреслені й сфери можливих наукових відповідей, варіанти її потенційного вирішення.

Наукова парадигма становить теоретико-методологічну основу фі- нансової науки і наукових досліджень. Парадигма – той чи інший при- клад або показовий випадок концепцій чи теоретичного підходу. Пара- дигму визначають як:

• визнані всіма наукові досягнення, які протягом певного часу дають модель постановки проблем та їхнього вирішення науковому това- риству;
• одну або декілька фундаментальних теорій, котрі користуються за- гальним визнанням і впродовж певного часу спрямовують наукові дослідження;
• панівний для певного історичного періоду в науковому товаристві усталений взірець, еталон мислення або постановки та вирішення проблеми, який уможливлює достовірність результатів наукового пошуку;
• систему ідей і уявлень, здатних вирішити суперечності, що виникли в науці, дати пояснення накопиченому емпіричному матеріалу і від- крити шлях до подальшого поглиблення знань.

Метод – спосіб відображення і відтворення у мисленні досліджува- ного предмета. Уміле застосування методів є важливою передумовою одержання нових істинних наукових знань. Головні елементи методу: принципи, правила, прийоми, способи і засоби. Наукові методи поділя- ються на: загальні методи вищого (філософського) рівня, загальнонауко- ві методи, конкретно наукові методи, спеціальні методи.

Поняття та категорії, якими оперує фінансова наука, є логічним вираженням знань про її об’єкт, предмет і мету. Фінансове наукове по- няття – думка, відображена в узагальненій формі. Цими поняттями на- зивають змістовні, необхідні ознаки фінансових явищ і процесів, пред- метні уявлення, що відтворюють у мисленні об’єктивну суть таких явищ і процесів, існують у ній, виражають специфічну фінансову визначеність цих процесів і явищ. Якщо поняття увійшло в науковий обіг, його вира- жають одним словом або використовують сукупність слів, які називають термінами. Фінансова наука має власну термінологію, котра виділяє її з сукупності інших наук, наприклад, фонди грошових коштів, фінансові ресурси, фінансове планування, фінансове регулювання, фінансові ре- зерви, фінансовий механізм, фінансовий контроль, грошові доходи, гро- шові нагромадження, видатки, бюджетне фінансування, кошторисне фінансування, бюджетне інвестування, міжбюджетні трансферти тощо. Окремі терміни, які є граничними за рівнем узагальнення і відображають об’єктивні фундаментальні абстрактні найсуттєвіші поняття фінансової теорії, називають фінансовими категоріями. До категорій фінансової науки належать бюджет, фінанси підприємств, податки, страхування, державний кредит, прибуток, основні фонди, оборотні кошти та ін.

Поняття та категорії, з одного боку, завершують процес наукового дослідження, закріплюють його результати, а з іншого – є інструментом наукових досліджень. Сукупність основних понять і категорій фінансової науки становлять її понятійний апарат, який окремо не є ні теорією, ні практикою. Об’єктивна істина досягається тільки тоді, коли фінансовий понятійний апарат представлений у системі, тобто є взаємозалежним і формулює наукову систему знань (фінансову теорію, концепцію тощо).

Науковий факт (науковий результати) – нове знання, здобуте у процесі фінансових наукових досліджень та зафіксоване на носіях на- укової інформації. Науковим фактом називають відображену у вислов- люванні об’єктивну реальність. Результат фінансової науки має багато- вимірну (у гносеологічному значенні) структуру, в якій можна виділити чотири складові: об’єктивну (реальні фінансові явища, процеси, події, які є похідною основою для фіксації пізнавального результату, що на- зивається фактом); інформаційну (інформаційні посередники, які забез- печують передачу фінансової інформації від джерела до адресата – засо- бу фіксації факту); практичну (зумовленість факту наявними якісними і кількісними можливостями спостереження, вимірювання й експери- менту); когнітивну детермінацію факту (залежність способів фіксації та інтерпретації фактів від системи похідних абстракцій фінансової теорії, теоретичних схем, психологічних установок).

Таким чином, серед сукупності системи фінансових наукових знань центральне місце відводиться фінансовій теорії, яка не безпосередньо, а ідеалізовано відображає дійсність. Фінансову теорію розглядають як сукупність узагальнюючих положень, що утворюють фінансову науку або її розділ. Вона є формою синтетичного знання, у межах якої окре- мі поняття, гіпотези, закони та всі інші складові системи фінансових наукових знань втрачають колишню автономність і перетворюються на елементи цілісної системи. Отже, за побудовою фінансова теорія є внутрішньо диференційованою, але цілісною системою знань, яку ха- рактеризують логічна залежність одних елементів від інших, можливість виведення змісту теорії сукупністю тверджень і понять за певними логі- ко-методологічними принципами та правилами.

Фінансовій теорії як найвищій формі вираження наукових знань властиві відповідні функції, основні з яких – пояснювальна, передбачу- вальна, синтезуюча, методологічна, практична.

Пояснювальна функція полягає у розкритті закономірностей роз- витку об’єктів фінансової теорії, науковому обґрунтуванні цих законо- мірностей. Пояснення може здійснюватися багатьма методами, зокре- ма за допомогою суджень, що містяться у структурі фінансової теорії. Це може стосуватися вихідних і похідних положень, поданих як понят- тєво-категорійний апарат фінансової теорії. У процесі реалізації по- яснювальної функції розкриття змісту фінансової теорії як сукупності взаємопов’язаних і взаємозалежних складових дає можливість для на- укового передбачення.

Суть передбачувальної функції виявляється у тому, що фінансова теорія дає змогу визначити тенденції розвитку фінансових явищ і процесів, передбачити майбутні події. Передбачувальна функція пов’язана з пояснювальною, оскільки кожне пояснення містить у собі передбачення, а передбачення неможливе без пояснення. Використання на практиці цієї функції дає можливість оптимізувати фінансові плани та прогнози, розробляти і коригувати стратегічні й тактичні засади фінансової по- літики.

Синтезуюча функція розкриває закономірні зв’язки між окреми- ми частинами й елементами теоретичної системи, що дає змогу визна- чити принципово нові інтеграційні якості, властиві фінансовій теорії як цілісній системі, на противагу окремим частинам та елементам або простій їхній сукупності. Одночасно систематизація знань у фінан- совій теорії забезпечує принципове їхнє спрощення, усуває розрізне- ність (наприклад, теорія фінансів – теорія державних фінансів – тео- рія бюджету держави та ін.).

Зміст методологічної функції полягає у тому, що за певних умов фінансова теорія після відповідних змін перетворюється на метод піз- нання, а окремі методи фінансового наукового дослідження набувають якостей фінансової теорії, теоретичного значення.

Практична функція свідчить про орієнтацію фінансової теорії на практику, оскільки розроблення теорії не є самоціллю фінансової науки. Сама собою теорія не мала б великого значення, якби не була потужним засобом розвитку наукових знань, а також науковою, методологічною основою фінансової практичної діяльності. З цього приводу поширени- ми є вислови, що найважливіший критерій теорії – практика і немає нічого практичнішого, ніж хороша теорія.

Інструментарій фінансової науки визначається її методологією як вченням про принципи, форми і способи наукового пізнання. У науковій літературі розглядають багато концептуальних підходів до змісту методо- логії, її трактування, які зводяться до того, що поняття «методологія» має два найважливіших значення: по-перше, це сукупність засобів, методів, прийомів, які застосовують у певній науці; по-друге, це галузь знань, яка вивчає засоби, принципи організації пізнавальної та практично-пере- творюючої діяльності людини.

За основу візьмемо визначення, згідно з яким методологія – сис- тема наукових принципів, на яких базується фінансове дослідження, здійснюється вибір мети, змісту, сукупності пізнавальних засобів, ме- тодів, прийомів дослідження, котрі забезпечують отримання макси- мально об’єктивної, точної, систематизованої інформації про фінан- сові процеси та явища.

 

Методологія фінансової науки виконує такі функції:

• визначає способи здобуття фінансових наукових знань, які відобра- жають динамічні фінансові процеси та явища;
• спрямовує, передбачає особливий шлях, завдяки якому досягається мета фінансового дослідження;
• забезпечує всебічність отримання інформації щодо фінансових про- цесів і явищ, що досліджуються;
• допомагає введенню нової інформації до фонду теорії фінансової науки;
• забезпечує уточнення, збагачення, систематизацію термінів і понять у фінансовій науці;
• створює систему наукової інформації, яка базується на об’єктивних фактах, і логіко-аналітичний інструмент фінансового наукового піз- нання.

Методологія фінансової науки як вчення про систему наукових прин- ципів, форм і способів наукової діяльності має чотирирівневу структуру. Перший і другий рівні – фундаментальні та загальнонаукові принципи, а третій і четвертий – конкретно-наукові й спеціальні методи і техніки.

Найвищим рівнем методології фінансової науки, який визначає за- гальну стратегію принципів пізнання, особливостей фінансових явищ, процесів, сфер діяльності, є філософська або фундаментальна методо- логія, до якої належать діалектичні, гносеологічні та логічні методи.

Сутність діалектичного методу полягає у використанні фінансо- вою наукою категорій та законів діалектики. Категоріями називають найбільш загальні та важливі поняття будь-якої науки (сфери знання); вони фіксують якісні характеристики предмета пізнання, а тому у пев- ній сфері знання не можна правильно міркувати, не вживаючи катего- рії.

Виявляючи три сфери виявів буття, філософська наука сформувала три розділи його категоріальних визначень:

• сфера буття (буття та якість): входять категорії буття і ніщо, кіль- кість і якість; існує перехід однієї категорії в іншу; діє діалектичний закон переходу кількісних змін у якісні;
• сфера сутності (буття як відношення): входять категорії сутність та явище, необхідність і випадковість, можливість і дійсність, форма та зміст, причина та наслідки; діє закон єдності та боротьби проти- лежностей;
• сфера поняття (буття як поняття): входять категорії одиничного, особливого, всезагального; діє закон заперечення заперечення. Діа- лектичний метод характеризується:

 

• орієнтацією процесу дослідження щодо пізнавальних завдань та можливостей. Вказує, що саме слід виявляти у пізнаванні фінан- сових явищ і процесів та на які результати можна сподіватися;
• можливістю використовувати не всі знання, а лише частину діа- лектичної логіки;
• виконанням упорядкування, систематизації здобутих знань. Вка- зує, наприклад, на відмінності сутності та явища, змісту і форми і надає вказівки щодо їхнього розпізнання.

Використовуючи категорії сутності та явища у фінансовій науці, досліджуючи категорію фінансів, можна зробити висновок, що сутність фінансів є скритою від нас і характеризується розподільними відноси- нами, які бачити неможливо. Ця сутність виявляється за допомогою ка- тегорії явища, що вказує на видимі ознаки цих відносин: формування, розподіл доходів, грошових нагромаджень, прибутку, грошових фондів; оподаткування, фінансування, дотування, субсидіювання тощо, які ре- алізуються за допомогою відповідних грошових потоків. Використову- ючи категорію змісту як сукупності певних елементів, можна зробити висновок, що змістом фінансів є грошові фонди і фінансові ресурси, а за категорією форми як способу зв’язку між окремими елементами форма фінансів реалізується за допомогою фінансових планів.

За допомогою діалектичного методу можна обґрунтувати причин- но-наслідкові зв’язки фінансових процесів і явищ, процеси диференціа- ції та інтеграції, постійну суперечність між сутністю і явищем, формою і змістом, можливістю і дійсністю, об’єктивно оцінити фінансову дій- сність, обґрунтувати перспективи розвитку фінансових відносин і мож- ливі наслідки прийняття певних фінансових рішень.

Загальнонаукова методологія передбачає використання таких методологічних підходів: діалектичний, історичний, порівняльний, ло- гічний, герменевтичний, термінологічний, системний, синергетичний, діяльнісний, інформаційний, поведінковий (біхевіориський), гуманіс- тичний, культурологічний, аксіологічний (ціннісний), пізнавальний (когнітивний), кібернетичний, інституціональний, структурний, функ- ціональний, комплексний, системно-функціональний, функціонально- структурний та інші.

Загальні методи фінансового наукового дослідження об’єднуються у три групи:

• методи емпіричного дослідження (спостереження, порівняння, ви- мірювання, експеримент, метод опису, експертних оцінок);
• методи, що використовуються як на емпіричному, так і на теоре- тичному рівнях (абстрагування, аналіз і синтез, індукція і дедукція, узагальнення, моделювання, аналогія та інші);
• методи, що використовуються на теоретичному рівні (сходження від конкретного до абстрактного і навпаки, ідеалізація, формалізація, аксіоматичний та інші).

До конкретно-наукових і спеціальних методів належать: теоретико- спеціальний; конкретно-соціологічний; економіко-математичний; ста- тистичні; власні спеціальні методи, які розроблені та використовуються тільки у певному дослідженні; спеціальні методи інших наук, які вико- ристовуються у фінансових дослідженнях.

 

• Сучасні методологічні підходи до дослідження фінансів

Сучасна фінансова наука досліджує дуже багато фінансових явищ і процесів та проблем, пов’язаних з ними. Актуальність таких проблем стосується, з одного боку, необхідності реформування системи управлін- ня публічними фінансами, а з іншого – внутрішніх та зовнішніх викликів і загроз, зумовлених руйнуванням економічного потенціалу країни й еко- номічних зв’язків в умовах війни.

Серед такого інструментарію найважливіше місце займають мето- дологічні підходи до дослідження фінансів, які можна використовувати в процесі наукового аналізу, методів, інструментів та важелів управлін- ня фінансами. Такі підходи дають змогу підвищити якість наукових роз- робок, посилити теоретичне обґрунтування і практичну цінність отрима- них наукових результатів.

Методологією будь-якої науки називають цілісну систему пізнання і практики. Більшість науковців вважають, що методологія – «…це система принципів, правил, прийомів, способів і засобів організації та побудови те- оретичної і практичної діяльності, а також вчення про систему» [2, с. 63].

Методологією фінансової науки, яка охоплює вчення про фінанси, можна вважати цілісну систему принципів і способів побудови, органі- зації та здійснення теоретично-пізнавальної фінансової діяльності у сфе- рі дослідження різних аспектів фінансової дійсності, а також вчення про таку систему.

Методологія сучасної фінансової науки та її складових є дуже склад- ним і багатоплановим пізнавальним явищем, яке вміщає:– актуальні проблеми структури наукових знань у сфері функціону- вання фінансів;

 

• закони та закономірності виникнення, розвитку, функціонування і змін наукових фінансових теорій;
• понятійний апарат фінансової науки та усіх її складових;
• склад і структуру наукових методів фінансової науки;
• аналіз специфічної мови фінансової науки.

Дослідження методології фінансової науки дає можливість зробити висновки, що вона з’явилася і розвивалася разом із появою та розвитком фінансових відносин у суспільстві. Методологія є особливим загально- науковим феноменом, який внутрішньо властивий фінансам загалом і кожній його складовій. Ядром методології фінансової науки є єдність і взаємозв’язок діалектики, гносеології, логіки, кожна з яких має відповід- не методологічне навантаження.

У структурному відношенні методологія фінансової науки охоплює багато рівнів, зокрема світоглядний, загальнонауковий, конкретно-на- уковий, спеціально-науковий, рівень дослідницьких процедур і методик. Між цими рівнями методології існує щільний зв’язок, взаємозалежність, взаємна підпорядкованість і взаємне проникнення.

При використанні у дослідженнях фінансова теорія стає науковим методом. Вона дозволяє пояснювати фінансові явища і процеси, виявля- ючи при цьому їхні властивості, бути доказом і критерієм їхньої істини.

Потреба у пізнанні та розвитку методології фінансової науки пояс- нюється ускладненням і динамікою об’єкта дослідження, а також засобів пізнання. Виявлення нових і модернізація діючих наукових фінансових методів зумовлені потребою адекватного відображення всієї багатогран- ності фінансової реальності.

Серед наявних розмаїтих методів фінансової науки немає жодного такого, який би не використовувався в інших сферах наукових знань. Одночасно застосування фінансовою наукою різноманітних підходів, способів, прийомів, процедур наукового дослідження, властивих іншим наукам, супроводжується їхньою трансформацією з урахуванням специ- фіки фінансової дійсності.

Одне з найважливіших місць у методології фінансової науки займа- ють її методологічні підходи. Такі підходи є головним компонентом фі- нансової парадигми і вважаються сукупністю взаємопов’язаних і взає- мозалежних наукових методів. Кожен з методологічних підходів містить розмаїті взаємозалежні методи, серед яких один з них або декілька вва- жають головними, а інші – підпорядковані їм і мають допоміжний, дру- горядний характер.

Найважливішим методологічним підходом вважаємо діалектичний, оскільки діалектика є загальною методологією, що містить загальні зако- ни розвитку природи, суспільства і мислення. Цей підхід дає можливість охопити увесь світ у його цілісності, встановити межі проблеми, яка під- лягає дослідженню серед інших. Він використовує закони і категорії діа- лектики, які дають змогу пояснити суть і зміст фінансових явищ і про- цесів. Цей підхід достатньо поглиблено розглянуто у наших публікаціях. Методологія дослідження фінансів, їхньої сутності, необхідності ба- зується на загальних філософських і спеціальних методах, а також конкретних методах, які використовує фінансова наука.

З одного боку, фінанси є центральною ланкою економічної системи суспільства, тому всі загальні ознаки, властиві цій системі, будуть ха- рактерні для фінансів. З іншого боку, фінанси є самостійним поняттям, реальною дійсністю, елементом буття.

У Філософському енциклопедичному словнику подано таке визна- чення буття: «Безпосередня дійсність, ще не роздвоєна на явище і сут- ність: з неї починається пізнання. Адже сутність на початку не дається, вона прихована, тому відсутня тут і її кореляція – явище» [15, с. 69]. У цьому значенні буття є універсальним, може стосуватися будь-яких природних і штучних утворень, речей, людей тощо. Таким утворенням є фінанси, розглядаючи які узагальнено, поверхово, неможливо зрозуміти їхню сутність, оскільки вона прихована, потребує застосування спеці- ального дослідження.

З’ясування глибинних засад та особливостей фінансів можливе за умови використання діалектичного методу як способу і мистецтва «… розв’язання таких проблем – визначення протилежностей, аналіз і роз- межування, їх синтез в деяке ціле, розкриття руху і розвитку відповід- них структур, напрямів, тенденцій їх генезису» [15, с. 161] та діалектич- ної логіки. Основним принципом цієї логіки є «…тотожність мислення і буття. Ця тотожність не статична, збіг мислення з буттям розвивається, що визначає структуру діалектичної логіки» [15, с. 160].

Процес дослідження вимагає використання відповідного інструмен- тарію, до якого належать філософські та економічні категорії, закони і закономірності, принципи тощо. Категорії філософська наука визначає як «…найбільш загальні поняття тієї чи іншої галузі знання, філософії науки, що слугують для «скорочення» досвіду, знаходження предметних відношень, розчленування і синтезу дійсності» [15, с. 272].

Як видно з  використання законів діалектики, зокрема переходу кількості в якість та єдності й боротьби протилежностей, дає можливість з’ясувати сутність фінансів, їхній зміст та форму, як вони пов’язані з фінансовими ресурсами.

Генетичну структуру фінансів як елементу буття «…утворюють три основні категорії: якість – кількість – міра. В ній діє закон переходу якіс- них змін у кількісні і навпаки. Оскільки речі з’являються і зникають, вони постають як явища, і через них мислення заглиблюються в сут- ність» [15, с. 160].

Якість – теоретична модель фінансів (якими вони мають бути)

Кількість – реальний обсяг грошових фондів (якими вони є)

Сутність (розподільні відносини; економічні відносини з приводу розподілу і перерозподілу ВВП з метою формування і використання централізованих і децентралізованих грошових фондів)

Явище (фінансові потоки суб’єктів фінансових відносин за окремими видами, що забезпечують формування і використання грошових фондів)

Зміст (грошові фонди суб’єктів фінансових відносин)

Форма (фінансові плани; доходи і видатки суб’єктів фінансових відносин)

Філософська категорія якості щодо фінансів відображає такий обсяг централізованих і децентралізованих фондів грошових коштів суб’єктів фінансових відносин, який за наявного ВВП задовольнив би інтереси сус- пільства (держави, юридичних та фізичних осіб), а категорія кількості – обсяг фактичних, наявних централізованих і децентралізованих грошо- вих фондів.

Взаємозв’язок між кількісною та якісною сторонами фінансів, що є їхнім змістом, виявляється у тому, що категорія якості характеризує потребу суспільства у грошових фондах відповідно до функцій держави. Категорія кількості свідчить про реальний обсяг грошових фондів відповідно до фінансових можливостей суспільства. В ідеальному варіанті ці дві категорії мають відображати одну й ту саму величину фондів. Од- нак в умовах обмеження фінансових ресурсів потреба суспільства у гро- шових фондах перевищує їхній фактичний обсяг. За умови зростання темпів соціально-економічного розвитку суспільства кількісна сторона зростає і наближається до якісної. Разом з цим, якісна сторона не стоїть на місці, а зростає, внаслідок чого вимагає збільшення кількісної. Такий процес є неперервним і свідчить про постійний розвиток фінансових відносин і фінансів суспільства.

По суті, якісна характеристика фінансів свідчить про їхню теоре- тичну модель, а кількісна – про реальну. Реальна модель базована на теоретичній, переходячи з якості в кількість, а теоретична – на реальній, переходячи з кількості в якість. Єдність кількісної та якісної сторін фі- нансів постає як міра. Відповідно зміст діалектичного закону переходу кількості в якість полягає у тому, що фінанси містять відповідне співвід- ношення кількісних і якісних характеристик у межах певної міри.

Вчення про сутність фінансів доцільно базувати на дослідженні дії закону єдності та боротьби протилежностей за схемою: сутність – явище – дійсність. Відповідно до вчення Гегеля всі речі самі собою суперечливі, а суперечливість є корінь всякого руху і виражається як єдність проти- лежностей. За Гегелем існує подвійний перехід від сутності до явища і навпаки [15, с. 160-161].

Взаємозв’язок між категоріями сутності та явища, змісту і форми виявляється у межах дії закону єдності й боротьби протилежностей.

Сутність фінансів зумовлена дією категорії якості та свідчить про те, що фінансові відносини мають бути організовані таким чином, щоб у процесі ідеального розподілу ВВП сформувалися такі обсяги державних фінансових ресурсів, які б могли максимально задовольнити потреби всіх суб’єктів фінансових відносин. Отже, сутність характеризує ідеаль- ну величину грошових фондів і вказує, якими вони мають бути.

Категорія явища дає відповідь на питання, якими є ці фонди, тоб- то відповідає категорії кількості. Явище характеризує матеріальне ви- раження об’єктивних фінансових відносин у вигляді руху фінансових потоків (вхідних, вихідних, внутрішньосистемних) з метою формування і використання централізованих і децентралізованих грошових фондів суспільства.

Таким чином, сутність фінансів виявляється через їхнє явище, а яви- ще є сутнісним, оскільки матеріалізує об’єктивні розподільні відносини. Ці дві категорії завжди перебувають в єдності та є протилежними. Од- нак між цими категоріями завжди ведеться боротьба, яка характеризує розвиток фінансів у суспільстві. Ця боротьба полягає у тому, що ідеальні об’єктивні розподільні відносини ніколи не збігаються з суб’єктивними діями держави у процесі їхньої матеріалізації. Відповідно ця боротьба спрямована на наближення категорії явища до сутності.

Використовуючи такі методологічні підходи, більшість економістів вважає, що за сутністю фінанси є об’єктивною економічною категорією, пов’язаною з розподілом і перерозподілом ВВП з метою формування й використання централізованих та децентралізованих грошових фондів суспільства. Ці відносини мають розподільний характер, вартісне вира- ження і кінцеву мету – формування і використання грошових фондів.

Необхідність застосування полярних (парних) філософських категорій пов’язана з тим, що сформулювати концепцію фінансів не можна інакше, ніж за допомогою зіставлення окремих категорій із тими, що протилежні до них.

Наприклад, якщо суспільству буде відомо все без винятку про фінан- си, то нема потреби досліджувати їхню сутність. Остання передбачає, що суспільство сприймає у реальних фінансах далеко неповне, недостат- нє, тобто не сутність, а явище. Але явище вказує на сутність, а сутність припускає її явище. А це означає, що сутність фінансів не відокремлена від явища, а постає її певною стороною і характеристикою.

Сутність фінансів розкривається через закон як стійкий, повторю- ваний зв’язок між явищами або всередині явища між його окремими елементами. Однак закон фіксує стале, тоді як сутність фінансів визна- чають як те відношення або той внутрішній зв’язок його характеристик, який стягує на себе інші, сутність не залишається тою ж самою.

За явищем фінанси є сукупністю реальних грошових потоків за їх- німи окремими видами, які забезпечують формування і використання централізованих і децентралізованих грошових фондів суспільства. Ці фонди – це об’єктивно зумовлена економічна форма руху тієї частини ВВП, яка пройшла певні стадії розподілу і надійшла у розпорядження суспільства для задоволення суспільних потреб.

Філософська категорія явища фінансів пов’язана з їхньою кількістю та сутністю. Якщо сутність відображає об’єктивні розподільні відносини, за допомогою яких формують і використовують кошти централізованих і децентралізованих грошових фондів суспільства, то явище – конкрет- ні грошові потоки, організовані та спрямовані державою відповідно до об’єктивних відносин. Таким чином, за допомогою фінансової політики, законодавства держава надає об’єктивним розподільним відносинам ім- перативності, матеріалізує їх у вигляді конкретних видів доходів і видатків. Отже, фінанси як явище, на відміну від сутності, суспільство сприй- має, бачить їхні обсяги, напрями, відчуває вплив.

В економічній літературі трапляється підміна значень сутності фі- нансів їхнім явищем, що завдає великої шкоди фінансовій науці й прак- тиці. Насправді сутність фінансів побачити нереально, однак, не пізнав- ши її, неможливо виявити розходження між оптимальним розподілом ВВП та реальним, між ідеальними фінансами і наявними, а отже і сфор- мулювати шляхи для вирішення проблем.

За матеріальним змістом фінанси є сукупністю централізованих і де- централізованих фондів грошових коштів суспільства. Категорія змісту фінансів пов’язана з їхніми сутністю та явищем. Сутність, відображаючи розподільні відносини, з одного боку, містить їхню мету – формування і використання централізованих і децентралізованих фондів грошових ко- штів суспільства, що є змістом фінансів як економічної категорії. З іншого боку, сукупність елементів фінансів як явища теж є його змістом, а спосіб зв’язку – формою.

За формою фінанси виявляються у доходах і видатках суб’єктів фі- нансових відносин, в їхніх фінансових планах.

Філософська категорія форми фінансів пов’язана, з одного боку, із фінансами як явищем, оскільки реальні грошові фінансові потоки відо- бражаються у фінансах як розмаїтих фінансових планах, та доходах і видатках централізованих і децентралізованих фондів грошових коштів суспільства, а з іншого – зі змістом фінансів, оскільки вони відобража- ють сукупність елементів явища. По суті, форма фінансів як економічної категорії характеризує спосіб зв’язку між окремими елементами фінан- сів як явища.

У фінансах як розмаїтті фінансових планів відображені результати розподільних процесів, що здійснюються за допомогою фінансових від- носин, передбачені джерела й обсяги надходжень, напрями розподілу та використання коштів централізованих і децентралізованих грошових фондів суспільства.

Незважаючи на тісний взаємозв’язок між сутністю і явищем, зміс- том і формою фінансів, ці філософські категорії фінансів є полярними. Досліджуючи категорії сфери буття, зокрема міри, доходимо висновку, що кількісні та якісні характеристики фінансів не можна відокреми- ти одну від одної, що відмінність цих характеристик умовна, вона діє тільки у певному діапазоні. Відповідно внутрішню будову фінансів ви- значають через внутрішні відношення. Ці ж відношення мають своїми межами протилежні стани фінансів як речі. Отже, протилежності є осно- вним типом внутрішніх відношень фінансів. Звідси й випливає закон єдності та боротьби протилежностей, який полягає у тому, що сутність фінансів й можливості її змін визначаються внутрішнім співвідношен- ням протилежностей.

Таким чином, фінанси суспільства як конкретна річ є єдністю вну- трішніх протилежностей, що зумовлені наявністю полярних філософських категорій, зокрема сутності та явища, змісту і форми. При цьому «…одна категорія переходить в іншу, протилежну, і навпаки: виникає синтез, який є основою розгортання нових категорій. Оскільки протилежності не існують відокремлено одна від одної, та за допомогою принципу єдності протилежностей утворюється необхідний зв’язок логічних форм, і їх рух є внутрішньо закономірним. Послідовне розгортання єдності протилежнос- тей здійснюється у вигляді принципу заперечення заперечення, за яким побудована вся система діалектичної логіки» [15, с. 160].

Централізовані та децентралізовані грошові фонди у своїй сукупнос- ті становлять фінансові ресурси, рух яких відображається за допомогою доходів, видатків у фінансових планах суб’єктів фінансових відносин. Зважаючи на це, саме діалектичний підхід, використання законів і ка- тегорій діалектики дають змогу пізнати сутність фінансів.

Третій закон діалектики – заперечення заперечення свідчить про на- прям розвитку суспільства від нижчого до вищого рівня по спіралі, ко- жен виток якої є запереченням попереднього. Цей закон дає змогу пояс- нити походження фінансів і фінансових ресурсів у процесі кругообороту капіталу. Кругооборот – це сукупність багатьох оборотів, при чому кож- ний наступний оборот знаходиться на вищій стадії відносно попередньо- го. Загалом місце фінансових ресурсів у процесі кругообороту капіталу відповідно до закону заперечення заперечення представлено на рис. 1.3. Як видно з рис. 1.3, кожен оборот капіталу починається з грошової форми. При цьому гроші авансуються у товар (у вигляді засобів ви- робництва та робочої сили). Далі здійснюється процес виробництва, в результаті якого отримують новий товар, вартість якого буде більшою від початкової вартості товару на суму заново створеної вартості. Ви- роблений товар реалізують і отримують гроші, сума яких перевищує об- сяг коштів, авансованих на першій стадії на величину доданої вартості, яка є грошовими нагромадженнями. Після цього додана вартість від- окремлюється від авансованої вартості та підлягає розподілу на фонди: фонди, які спрямовуються на сплату податків та обов’язкових платежів; фонди, які спрямовуються на створення резервів; фонди, які спрямову- ються на споживання і надання соціальних послуг робітникам і служ- бовцям, утримання структурних підрозділів, що надають такі послуги; фонди, які спрямовуються на приріст капіталу та долучаються до його кругообороту. Авансована вартість продовжує кругооборот. У результа- ті розподілу доданої вартості частина грошових фондів спрямовується на збільшення авансованої вартості та продовжує кругооборот. Інша частина використовується для створення грошових фондів і видаєть- ся для проведення витрат відповідно до їхнього цільового призначення. Таким чином, використавши закон заперечення заперечення, можна зробити висновки, що фінансові ресурси появляються в результаті розподілу доданої вартості та є наслідком розподілу. Поза розподілом такі ресурси появитися не можуть. Одночасно завдяки розподілу фінан- сові ресурси беруть участь в інших стадіях кругообороту, сприяючи при цьому збільшенню авансованої вартості, зростанню обсягів споживання. Крім цього, на кожній стадії обороту можуть виникати різні виклики, загрози і ризики, які негативно впливатимуть на стан фінансової безпеки. На першій стадії виникають ризики невчасних поставок сиро- вини і матеріалів, порушення обсягів, термінів, асортименту поставок, цін на сировину і матеріали тощо. На другій стадії можуть бути ризи- ки технологічного характеру. У процесі реалізації продукції виникають суб’єктивні та об’єктивні ризики, пов’язані з покупцями продукції, тран- спортними організаціями, посередниками.

Суб’єкти господарювання можуть відчувати й інші загрози, виклики і ризики об’єктивного та суб’єктивного характеру, пов’язані з відносинами з іншими суб’єктами, зокрема з фінансовою, банківською системою, стра- ховими, пожежними, санітарно-епідеміологічними організаціями, кримі- налітетом тощо. Це вимагає постійної уваги з боку суб’єктів господарю- вання з метою запобігання чи мінімізації таких викликів, загроз і ризиків. Наступним методологічним підходом є історичний. Він базується на з’ясуванні фінансових явищ і процесів, враховуючи управління фінанса- ми у процесі їхнього виникнення, розвитку, трансформації. Дуже часто цей підхід пов’язаний з етапами розвитку держави і дає можливість при прийнятті управлінських рішень враховувати позитивний і негативний досвід, невикористані можливості, традиції народу, переваги і недоліки в соціально-економічному розвитку суспільства.

Важливе місце у методології займає герменевтичний підхід. Основою цього підходу є базування фінансових пошуків на сукупності різноманіт- них принципів, способів і методів пояснення та відтворення фінансових текстів. Такі тексти можуть мати форму законодавчих, нормативних актів та інших правових документів, міститися у монографіях, статтях й інших наукових працях.

Варто звернути увагу на порівняльний підхід, який є серцевиною будь-якого наукового дослідження. Цей підхід дає змогу виявити подібні, відмінні та суперечливі характерні ознаки, закономірності виникнення, розвитку, функціонування фінансів. Порівняльно-фінансовий підхід ви- користовується при здійсненні класифікації, систематизації фінансових  явищ, процесів. За допомогою цього методу можна виявити загальне й особливе у фінансових явищах, відмінності, тенденції розвитку.

Методологія активно використовує системний підхід, особливо у фі- нансових дослідженнях. Цей підхід дає змогу розглядати всі фінансові явища і процеси як цілісні сукупності розмаїтих елементів, котрі взаємо- діють між собою. Застосовуючи методологію цього підходу, аналізуються статистичні, структурні, динамічні складові й компоненти, їхні вияви, зв’язки, взаємодії, використовуючи при цьому методи аналізу і синте- зу, структурного, функціонального, математичного аналізу. Основними поняттями, які використовують науковці в системному дослідженні, є: елемент, частина, ціле; внутрішнє – зовнішнє; аналіз – синтез; статика – динаміка; склад – структура; зв’язки – відносини; властивості тощо.

Системний підхід передбачає застосування конкретних принципів дослідження складних об’єктів та способів управління ними. Перелік та- ких принципів є динамічним і підлягає постійному уточненню. Окремі економісти вважають: «Відсутність чіткої методології системного аналізу призводить до того, що дослідники, розв’язуючи задачі нових типів, зму- шені діяти стереотипно, вдаючись до старих методичних засобів, роз- роблених для інших задач. Це не тільки веде до поверхневого розуміння суті й особливостей системного методу, але й безпосередньо впливає на ефективність досліджень сучасних фінансових проблем» [13, с. 56].

Логіка системного аналізу фінансових проблем передбачає викорис- тання специфічних понять і класифікацій. В економічній літературі пропо- нується три типи систем: дискретний (корпускулярний), жорсткий і цен- тралізований. Перший і другий вважають крайніми, протилежними один одному. Системи першого типу містять подібні елементи, які не пов’язані між собою, а з’єднані завдяки спільним відношенням до навколишнього світу. Другий – навпаки. Централізований тип передбачає наявність од- нієї основної ланки, яка пов’язує інші. Проблема віднесення управління фінансами є дискусійною. Аналіз особливостей цієї системи свідчить на користь централізованого типу.

Деякі економісти вважають: «Системний підхід передбачає розро- блення системи дій та заходів спрямованих на досягнення динамічного збалансованого розвитку країни з урахуванням її потенціалу. Уважаєть- ся що покращення однієї сфери або галузі (як елемента системи) пози- тивно позначається на інших» [24, с. 33].

Системний підхід пов’язаний з холістичним, основою якого є дослі- дження цілісної одиниці без поділу її на складові елементи. Це зумовлено тим, що дослідження цілого має передувати поясненню окремих його частин. Застосування холістичного підходу в управлінні фінансами дає можливість визначити емерджентність відповідної системи.

Зважаючи на те, що управління фінансами є складним явищем, хо- лістичний підхід доцільно використовувати з іншими методологічними підходами, зокрема з проектно-орієнтованим та процесним.

Проектно-орієнтований підхід виявляється при застосуванні в дер- жавних цільових програмах, а також у процесі програмно-цільового бю- джетування. Позитивним аспектом цього підходу є перехід від управлін- ня витратами до управління результатами. При цьому виникає проблема вибору показників оцінювання результатів. В Україні розроблені такі по- казники, однак бажано їх розширити з таким розрахунком, щоб вико- навці мали б змогу впливати на них.

Оскільки управління фінансами проявляється як сукупність певних процесів, які постійно повторюються, з метою підвищення ефектив- ності такого управління потрібно описувати ці процеси. Це дасть змогу адаптувати систему управління до можливих змін, застосовувати кри- терії альтернативності та обрання відповідного інструментарію. Такий методологічний підхід можна назвати процесним. Процеси управління залежать від його стадій. Економічна наука виділяє чотири таких ста- дії: стратегічне управління (терміном більше 5 років), середньостроко- ве управління (терміном 3–5 років), тактичне управління (терміном 1–3 роки) та оперативне управління (терміном від 1 дня до 1 року).

Проектно-орієнтований і процесний методологічні підходи пов’язані з кібернетичним підходом, за допомогою якого виявляються прямі й обернені зв’язки між двома взаємопов’язаними процесами: «…впливом управління і зміною стійкості за живучості економічної системи у від- повідь на цю діяльність. Кібернетичний підхід передбачає дослідження взаємозв’язків керуючої системи (суб’єкт управління) та керованої систе- ми (об’єкт управління) у певному середовищі» [24, с. 37].

Для вирішення визначених завдань формулюють інтегральний ал- горитм впливу на фінанси як об’єкт; здійснюється оцінювання цього об’єкта управління, формуються цілі певних організаційних змін, прово- диться моделювання стану об’єкта та його модернізації. Кібернетичний підхід дає можливість використовувати метод аналогій та інші.

Застосування на практиці кібернетичного підходу в управлінні фі- нансами дасть можливість підвищити його ефективність. При викорис- танні цього підходу важливу роль відіграє інформація. У процесі управ- ління поряд з кібернетичним підходом доцільно також використовувати інформаційний підхід. За допомогою цього підходу «…відбувається виявлення та аналіз найбільш характерних інформаційних аспектів, що ви- вчають функціонування і розвиток об’єктів, які вивчаються» [13, с. 41].

При інформаційному підході потрібно пройти декілька етапів. Ме- тод інформаційного моделювання дає змогу розбити процес управління на декілька циклів, які можуть проходити свої власні етапи і завершува- тися прийняттям тих чи інших управлінських рішень.

Важливим методологічним підходом в управлінні фінансами є си- нергетичний, при якому враховують особливості розвитку системи управління і який базується на можливостях самоорганізації системи. Ця методологія враховує, що періоди стабільного розвитку змінюються кризами, після яких з’являються альтернативи для розвитку суспільства. Економічна наука виділяє два типи переломних моментів, зокрема системні та структурні. Системні кризи управління та структурні сис- темні кризи управління фінансами після подолання переломної точки  змін призводять до ліквідації старих утворень і появи нових.

Використання синергетичного підходу потребує аналізу параметрів розвитку системи, розробки різних сценаріїв розвитку, оцінювання ри- зиків щодо кожного із сценаріїв для виявлення екзогенних та ендоген- них чинників впливу.

Будь-який сценарій має враховувати ризики управління та чинни- ки їхнього впливу. Такі ризики можуть бути економічними або функ- ціональними. Економічними можна вважати ризики незбалансованості державних фінансових ресурсів. Функціональними – ризики зловжи- вань, технологічні, операційні та недовіри.

Чинники впливу на процес управління фінансами можна розмеж- увати: залежно від рівня участі людей – на об’єктивні й суб’єктивні; за- лежно від сфери походження – екзогенні та ендогенні (зовнішні та вну- трішні); залежно від рівня впливу – безпосередні й опосередковані [24].

Синергетичний підхід потребує значного інтелектуального потенціа- лу, оскільки концепції, доктрини, стратегії, програми можуть розробляти тільки досвідчені управлінці. Таким чином має відбуватися неперервний процес саморозвитку кожного суб’єкта управління. Крім цього, при си- нергетичному підході існують безпосередні зв’язки між ідеологією управ- ління фінансами, його механізмом та суспільством. Отже, використання синергетичного підходу в управлінні фінансами дасть змогу збалансува- ти суспільні інтереси і досягти стратегічних цілей.

Зважаючи на те, що задоволення суспільних потреб має еволюційну структуру, більшість науковців вважає доцільним використання інсти- туційного підходу. Такий підхід дає змогу враховувати при управлінні фінансами вплив суспільних інститутів. Цими інститутами називають систему суспільного життя, яка постійно трансформується під впливом формальних і неформальних інституцій. Формальними інституціями є конституційні норми, закони, нормативні акти, контракти, а нефор- мальними – традиції, звичаї, моральні та етичні норми тощо.

Враховуючи види суспільної діяльності чи сфери суспільного буття, суспільні інститути поділяють на правові, політичні, соціальні та еко- номічні. Частина таких інститутів може самостійно трансформуватися під впливом екзогенних та ендогенних чинників, постійно потребуючи модернізації.

Структурний підхід використовують у тому разі, якщо головним об’єктом дослідження є структура соціальних, політичних, державних систем, враховуючи фінансову систему та її складові. Беручи за основу цей метод, можна аналізувати поведінку суб’єктів управління фінанса- ми, враховуючи їхнє становище у суспільстві, місце і роль у державних структурах, проблеми їхнього статусу та компетенції посадових осіб.

При функціональному підході перше місце відводиться взаємодії різних суб’єктів чи елементів дослідження, встановленню їхнього місця і функцій. Цей метод охоплює три основних постулати: функціональної єдності цілого (налагодження взаємоузгодженого функціонування всіх його структурних елементів); універсального функціоналізму (функціо- нальність відображає рівень корисності всіх фінансових явищ); функці- ональної необхідності.

Природа суспільних інститутів спонукає їх до формування відповід- ного функціонального призначення, що доцільно враховувати у процесі управління фінансами. Завдяки цьому в такому управлінні доцільно ви- користовувати структурно-функціональний підхід. При такому підході суспільство розглядається, з одного боку, як структурний об’єкт, а з ін- шого – як диференційований об’єкт залежно від рівня організації, соці- альної диференціації.

Як видно  у наведених структурних ланках фінансів всі функції управління взаємопов’язані між собою, хоча частково об’єкти управління відрізняються. Ці функції об’єднують стратегічне плануван- ня, поточне планування, виконання планів, бухгалтерський облік та фі- нансовий контроль.

Цей підхід можна використовувати з метою чіткого розмежуван- ня всіх суспільних інститутів і функціональних обов’язків конкретних органів управління фінансами. Водночас структурно-функціональний підхід, як і системний, нездатний визначити пріоритетні напрями руху фінансових ресурсів. Відповідно виникає потреба у застосуванні функ- ціонально-вартісного підходу. Такий підхід дає змогу враховувати не тільки функціональні обов’язки органів управління фінансами, а й оцінити вартість виконан- ня таких обов’язків. Це дає змогу зіставити ціну, яку може заплатити суспільство за відповідні управлінські послуги, з отриманим ефектом від управлінських дій. Отже, функціонально-вартісний підхід, оцінюючи вартість управлінської діяльності, може забезпечити збалансування ви- трат на здійснення процесу управління фінансами та отримання ефекту від цієї діяльності, оцінену у грошовому еквіваленті.

Оскільки управління фінансами спрямоване на задоволення сус- пільних інтересів, виникає необхідність застосування у цьому управ- лінні соціокультурного методологічного підходу. Цей підхід передбачає дослідження процесів управління у контексті оцінювання соціально- економічних процесів, використовуючи методи соціального і культур- ного аналізу рівня суспільного розвитку країни. Це дозолить сформувати стратегію розвитку управління фінансами. За таким підходом вчені та політики прогнозують майбутнє.

Водночас методологічні підходи при дослідженні фінансових про- блем використовуються у сучасних наукових дослідженнях несистемно. Недосконалість методології управління фінансами є причиною погли- блення нестабільності у системі суспільних фінансів, фіскального про- стору, невідповідності фінансової теорії фінансовій практиці.

Таким чином, методологія сучасної фінансової науки та її складових є дуже складним і багатоплановим пізнавальним явищем, яке охоплює: актуальні проблеми структури наукових знань у сфері функціонування фінансів; закони та закономірності виникнення, розвитку, функціону- вання і змін наукових фінансових теорій; понятійний апарат фінансової науки та всіх її складових; склад і структуру наукових методів фінансо- вої науки; аналіз специфічної мови фінансової науки.

Дослідження методології фінансової науки дає можливість зробити висновки, що вона з’явилася і розвивалася разом із появою та розвитком фінансових відносин у суспільстві. Методологія є особливим загально- науковим феноменом, який внутрішньо властивий фінансам загалом і кожній його складовій.

Сучасна методологія дослідження фінансів в умовах реформування управління фінансами містить такі підходи: діалектичний, герменевтич- ний, системний, холістичний, проектно-орієнтований, процесний, кібер- нетичний, інформаційний, синергетичний, інституційний, структурний, історичний, функціональний, структурно-функціональний, соціокуль- турний, поведінковий.

У фінансових наукових дослідженнях методологічні підходи ви- користовуються неефективно. У зв’язку з цим з’ясування сутності фінансів здійснюються без врахування об’єктивних економічних за- конів та закономірностей розвитку суспільства, що не завжди відпо- відає фінансовій практиці. Деякі практичні рекомендації не завжди мають теоретичне обґрунтування і не приносять користі суспільству, а фінансові явища і процеси не базуються на науково обґрунтованих положеннях вчення про фінанси. Разом з тим, швидкі темпи соціаль- но-економічного розвитку вимагають новітніх методологічних підхо- дів, які доцільно розвивати і примножувати.

 

• Розвиток фінансової науки у XV–XIX ст.

До XV ст. фінансової науки як окремої галузі наукових знань не іс- нувало, хоча окремі її аспекти розглядались філософією, зокрема пред- ставниками античної науки – Арістотелем, Платоном, Ксенофонтом, Ціцероном та ін. Практичні питання фінансів за часів рабовласницького ладу вирішувалися державною елітою у контексті задоволення держав- них потреб. Поширеними на той час були натуральні повинності, по- датки і збори у грошовій формі. Ставлення до податків більшості членів суспільства було негативним, хоча у Флоренції та Венеції можна було спостерігати успішну організацію практичних фінансів.

XIV ст. пов’язане з появою великих монархій, необхідністю утриман- ня великих армій, розширенням сфери і функцій правлячих структур, що зумовило зростання потреби у великих обсягах коштів. Вирішення цих завдань було можливим за умови пошуку додаткових джерел дохо- дів. Саме на цей час припадає розквіт фінансової науки, налагодження її зв’язку із фінансовою практикою.

У 1577 р. французький науковець Ж. Боден опублікував працю «Фі- нансові нерви держави», яку вважають початком публічної фінансової науки. З того часу фінансова наука набула нової якості. З’являються ці- каві наукові праці з фінансів таких італійських вчених, як Дж. Баторо, Н. Макіавеллі, Ф. Петрарка та ін. Хоча опубліковані праці характеризувалися практичним спрямуванням, однак для фінансової науки вони мали дуже велике значення.

У XVII ст. були опубліковані наукові праці з проблем оподаткуван- ня англійськими вченими Т. Гоббсом, Дж. Локком, Т. Меном. Більшість вчених того часу підтримували ідеї непрямого оподаткування, рекомен- дували спростити діючу і побудувати нову систему оподаткування на раціональних засадах.

У цей період В. Петті опублікував працю «Трактат про податки і збо- ри», яка за своїм змістом розкривала засади політичної економії, що було підставою для присвоєння автору звання першого професійного еконо- міста. Заслугою В. Петті є наукові трактування про багатство держави, значення грошей в економіці, методи їхнього використання, про ціну речей, яка визначається кількістю затраченого на її виробництво часу. Він наголошував, що праця – це батько багатства, а земля – його мати. Наукові здобутки В. Петті суттєво вплинули на розвиток економічної на- уки загалом і фінансової зокрема.

У XVII–XVIII ст. вагомий внесок у розвиток фінансової науки зро- били німецькі вчені – представники німецької школи камералістики – Л. фон Секондорф, Ф. Юсті, І. Зоннефельд. Вони акцентували увагу на системі управління фінансами, взаємозв’язку фінансів з економікою, за- лежності добробуту населення від платоспроможності щодо податків.

У 1746 р. була опублікована основна праця Ф. Юсті «Система фінан- сового господарства», в якій вперше викладено основи фінансової науки. Його погляди на фінанси і фінансову науку мали істотний вплив на розвиток фінансової теорії й практики у багатьох країнах.

З працями Ф. Юсті, Ж. Неккера («Про стан фінансів нації») пов’язується створення нової самостійної галузі економічної науки – фі- нансової, яка виділилася із політичної економії. Вони дали поштовх до розширення сфери фінансових наукових досліджень.

Пожвавленню фінансової науки сприяли ідеї Великої французької революції. Завдяки новим поглядам Ш. Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо, Д. Ді- дро, Д. Канта світ змінив своє ставлення до питань державотворення, економіки, фінансів, політики.

На той період припадає опублікування праць у галузі фінансової на- уки французьких вчених-фізіократів Д. Кене, А. Тюрго, О. Мірабо. Їхні ідеї про справедливе оподаткування, джерела доходів, розмір участі кожного у витратах держави підтримувалися прихильниками у багатьох країнах Європи. Важливим теоретичним висновком фізіократів у фі- нансовій теорії є те, що лише земля дає чистий дохід, тому держава може одержувати його частину у формі плати за землю. Таке твердження було помилковим, оскільки чистий дохід створюється найманою працею.

Позитивними результатами фінансових наукових досліджень фізіо- кратів, зокрема Ф. Кене, є розроблення економічної таблиці, в якій чітко простежуються схема взаємозв’язку фінансів, їхні ролі у процесі сус- пільного відтворення. Проте найбільшою заслугою фізіократів є те, що вони, критикуючи тодішню фінансову систему, вплинули позитивно на розвиток класичної школи політичної економії.

Відповідний внесок у розвиток фінансової науки зробили класики політичної економії А. Сміт і Д. Рікардо. Вони розробили положення, які безпосередньо стосуються сутності фінансів держави, показали, що дер- жава зобов’язана захищати свої кордони, приватну власність і вільну конкуренцію, а фінанси є необхідною матеріальною базою для утриман- ня державного апарату і відображають непродуктивне використання коштів.

Позитивним у працях А. Сміта є обґрунтування поділу витрат на загальнодержавні та місцеві, а також формулювання принципів оподат- кування, наприклад, таких: податки мають сплачувати всі відповідно до одержаних доходів; податки мають бути визначені завчасно; податок має сплачуватися у зручний для платника час; стягнення податків має бути дешевим. Ці положення є актуальними і сьогодні. Цікавими з по- зиції практичних фінансів є погляди А. Сміта про обмеження підприєм- ницької діяльності держави, що відповідало інтересам капіталістів, які бажали монополізувати своє місце в економіці. Праці А. Сміта «Дослідження про багатство народів» та Д. Рікадо «Початок політичної економії і оподаткування» посприяли формуванню нових підходів до фінансової теорії та практики, використовувалися у процесі прийняття важливих державних рішень у галузі фінансів.

Друга половина XIX ст. характеризується політичними та економіч- ними перетвореннями радикального характеру: у більшості європей- ських країн монархічні режими були змінені демократичними органами влади; відбулися революційні зміни в економіці; започаткувався розви- ток правових основ державного управління, в т. ч. фінансового права.

Досягла великих успіхів і фінансова наука. Розширилися обсяги без- посередніх наукових досліджень у фінансовій галузі, почали формува- тися центри фінансової науки у великих європейських університетах, створювалися кафедри фінансів, де працювали провідні вчені-фінан- систи, розпочалася підготовка фінансових кадрів.

Німецький вчений К. Рау опублікував перший підручник з фінан- сів «Основні начала фінансової науки», який майже півстоліття переви- давався і був основним не тільки у Німеччині, а й у всіх європейських країнах. Зміст цього підручника був класичним: вступ, державні доходи, державні видатки, державний кредит, бюджет, організація управління фінансами.

До відомих фінансистів XIX ст. належать: Ж. Сісмонді (швейцарець), Е. Сакс (австрієць), Ф. Нітті (італієць), Е. Селігман (американець) та ін. Наукові здобутки українських економістів-фінансистів XVIII–XІX ст. свідчать про широкий спектр проблем, які були об’єктом досліджень, єд- ність української фінансової думки із світовими школами, глибинний ха- рактер наукових пошуків та їхню актуальність, яка властива і для сьогод- нішнього складного періоду соціально-економічного розвитку України.

Зміст публікацій того періоду свідчить про велику історичну цінність теоретичних і практичних висновків й узагальнень науковців XVIII–XІX ст., які заклали фундамент сучасної вітчизняної фінансової науки. Біль- шість вчених були представниками потужної самобутньої Київської шко- ли, яка, починаючи з XVIII ст., не припиняла своєї пошукової діяльності по сьогодні.

Актуальні проблеми політичної економії та конкретної економіки висвітлювали такі науковці, як С. Десницький (1740–1789 рр.) «Юри- дичні роздуми про відмінні поняття, що мають народи про власність маєтків у різних верствах співжиття», М. Балудянський (1769–1847 рр.) «Національне багатство», Д. Журавський (1810–1856 рр.) «Про джерела і використання статистичних відомостей», Т. Степанов (1795–1847 рр.) «Записки про політичну економію», Г. Цехановецький (1833–1898 рр.) «Залазниці і держава. Досвід дослідження про найважливіші предмети економії і політики залазниць», І. Тарасов (1849–1929 рр.) «Вчення про акціонерні компанії», Д. Піхно (1853–1913 рр.) «Про свободу міжнародної торгівлі та протекціоналізм».

Фундаментальні теоретичні засади теорії грошового обігу і кредиту були закладені у публікаціях М. Бунге (1823–1895 рр.) «Теорія кредиту», А. Антоновича (1848–1917 рр.) «Теорія паперово-грошового обігу та дер- жавні кредитні білети», Л. Федоровича (нар. 1854 р.) «Теорія грошового і кредитного обігу», О. Миклашевського (1864–1911 рр.) «Гроші. Досвід ви- вчення основних положень економічної теорії класичної школи у зв’язку з історією грошового питання».

Актуальними для сучасної фінансової науки є творчі здобутки та результати пошуків економістів-фінансистів XVIII–XІX ст., зокрема М. Алексєєнка (1848–1917 рр.) «Погляд на розвиток вчення про податки в економістів А. Сміта, Ж.-Б. Сея, Рікардо, Сісмонді і Д.-С. Мілля», В. На- вроцького (1847–1882 рр.) «Реформа домового податку і «Слово»», І. Фран- ка (1856–1916 рр.) «Сила податкова Галичини», «Бюджетний кошторис п. Вишнеградського», «З царини фіскалізму», «Крайовий бюджет», В. Не- забитовського (1824–1883 рр.) «Про податкову систему в Московській державі з часів установлення єдинодержавності до введення подушного окладу Петром Великим», М. Яснопольского (1846–1920 рр.) «Про геогра- фічний розподіл державних видатків Росії», І. Янжула (1846–1914 рр.) «Основні засади фінансової науки. Вчення про державні доходи», М. Ци- товича (1861–1919 рр.) «Місцеві видатки Пруссії у зв’язку з теорією міс- цевих видатків».

Незважаючи на те, що українська фінансова думка XVIII–XІX ст. досліджувала питання теорії та практики, пов’язані із становленням і розвитком капіталістичного способу господарювання, її здобутки не втратили актуальності й можуть успішно використовуватися у процесі аналізу фінансового господарства сучасної України та пошуку шляхів при вирішенні проблем ринкових трансформацій.

 

• Світова фінансова наука у XX ст.

Найвищого рівня розвитку фінансова наука досягла у XX ст. У цей час формуються фінансові наукові школи, розробляються нові теоретич- ні положення, доктрини, фінансова наука набуває особливого забарв- лення. Її результатами керуються підприємці, вчені, державні та полі- тичні діячі, керівники міждержавних інституцій.

У світовій практиці сформувалися два пізнавально-дослідні підходи до наукових досліджень, які отримали назву позитивного і нормативного методів. Предметом дослідження позитивної науки були факти та емпіричні реалії. Нормативна, або регулятивна, й емпірична науки зо- середжувалися на питанні: «що має бути?». Якщо нормативна наука має прикладний та етичний характер, то позитивна – описовий і теоретич- ний. Професор Р. Ліпсі (Канада) зазначав, що можливість відокремити позитивні дослідження від нормативних зумовила одну з головних при- чин успіхів науки за останні 300 років.

До позитивістської школи належали Й. Шумпетер, Ф. Хайєк, М. Фрідмен та ін. Прихильниками нормативного методу були Дж. Граафф, Е. Мішену, А. Вагнер, Б. Баррі, Д. Ролз, Н. Калдор, Р. Ноузік та ін.

Е. Мішену зазначав, що повністю позитивну науку вважали б дуже престижним інтелектуальним заняттям, але вона б не завоювала при- хильності суспільства, а імперативна теорія активно використовується усіма цивілізованими суспільствами.

У А. Вагнера значення державних фінансів і науки про них під- вищується до статусу першочергової дисципліни, призначеної для об- ґрунтування раціональної фінансово-економічної політики, корегування економічних процесів, вирішення соціальних проблем суспільства. Ідеї А. Вагнера відобразилися у Конституції ФРН і втілилися у принципи со- ціального ринкового господарства та держави добробуту.

Держава добробуту – одне з найзначніших досягнень зарубіжної науки – характеризується такими ознаками:

• значні масштаби перерозподілу ВВП через бюджетну систему (до 50% ВВП);
• велике значення зовнішньої торгівлі (20–25% від обсягів ВВП);
• соціальний захист видаткової частини бюджетів: фінансування інвестицій у людський капітал (освіта, охорона здоров’я), соціаль- ні компенсації з безробіття та низьких доходів;
• формування бюджетних доходів переважно коштом прибутково- го оподаткування фізичних осіб;
• бюджетне субсидіювання окремих галузей промисловості та сіль- ськогосподарського виробництва.

Класикою нормативної теорії суспільного вибору є праці В. Парето, Л. Роббінса, А. Бергсона, Н. Калдора, А. Лярнера, А. Пігу, П. Самуельсо- на, Дж. Грааффа та ін.В. Парето запропонував етичний ідеал суспільного добробуту – опти- мум за Парето, згідно з яким умовою зростання суспільного добробуту є покращення добробуту одних людей без одночасного погіршення стану інших. Цей стан рівноваги увійшов у науку за назвою «умови або ефек- тивності за Парето». Водночас В. Парето вважається родоначальником  так званої нової теорії добробуту за формулою «найвище щастя – для найбільшої кількості людей».

Загалом світова фінансова наука у XX ст. розвивалася за двома на- прямами: класичним і неокласичним.

Класичний напрям (В. Петті, А. Сміт, Д. Рікардо, Дж. С. Мілль) охо- плював такі наукові школи:

• камералісти;
• меркантилісти;
• фізіократи;
• марксисти;
• китайські соціалісти;
• австрійська (Е. Сакс та ін.);
• історична (А. Вагнер та ін.).

Неокласичний напрям (Л. Вальрас, Ф. Візер, І. Джевонс, А. Маршалл, К. Менгер, В. Парето, П. Самуельсон, М. Фрідмен) охоплює такі фінансові школи і напрями:

• фінансова думка країн Східної Європи і СНД (у т. ч. українська фінансова думка);
• кейнсіанство і його епігони;
• сучасні напрями фінансової думки Заходу (А. Пігу, Дж. Б’юкенен, Р. Масгрейв та ін.);
• італійська школа (Е. Бароне, М. Пантелеоні та ін.);
• шведська школа (К. Вексель, Е. Ліндаль, Г. Мюрдаль).

Найбільш поширеними у XX ст. були такі класичні теорії державних фінансів:

• соціально-етична теорія оподаткування, закон підвищування державних видатків – «закон Вагнера» (А. Вагнер, Німеччина);
• концепція розподілу державних доходів і видатків з позиції суб’єктивістської теорії вартості (М. Пантелеоні, Італія);
• теорія фінансової системи як продукту історичних умов, інтер- претація податків як продукту конституційного суспільства (Л. Штейн, Німеччина);
• теорія ціноутворення суспільних благ з позицій маржиналізму (У. Мадзола, Італія);
• теорія справедливого оподаткування як складова теорії економі- ки добробуту і політичного процесу (К. Віксель, Швеція);
• теоретизація державних фінансів як механізму установлення рів- новаги між приватними і суспільними благами через політичний процес (Д. Монтемартіні, Італія);

 

• теорія суспільних потреб з позицій суб’єктивної вигоди (Е. Баро- не, Італія);
• соціологічна інтерпретація державних фінансів з позицій теорії фіскальної експлуатації (Р. Гольдштейн, Австрія);
• теорія максимізації вигоди через баланс індивідуальних прак- тичних корисностей приватних і суспільних потреб (Ф. Візер, Ав- стрія);
• теорія державних фінансів в інтерпретації соціальної солідарнос- ті (Г. Рітгль, Німеччина);
• теорія оподаткування з позицій суб’єктивної вартості (Б. Сакс, Австрія);
• теорія практичної корисності для обґрунтування параметрів дер- жавного бюджету, розроблення теорії фіскального обміну (Е. Лін- даль, Швеція);
• інтерпретація податків як страхової премії та форми колектив- ного заощадження (П. Леруа-Больє, Франція);
• «чиста» формалізована теорія оподаткування на основі маржина- лізму (Д. Еджворт, Англія);
• теорія прогресивного оподаткування з позиції граничної корис- ності доходу (А. Кохен-Стюард, Голландія).

В умовах командно-адміністративної системи фінансова наука роз- вивалася з великими перешкодами тодішньої влади. Одне з найвидат- ніших фінансових досліджень початку XX ст. – наукова праця А. Буко- вецького «Вступ до фінансової науки» (1929 р.) вважалася найкращим навчальним посібником не тільки в Україні, а й в окремих європейських країнах. У посібнику автор аргументував зміст фінансової науки, розви- нув вчення про доходи, видатки, державний кредит, бюджет, фінансо- вий контроль, фінансове управління, місцеві фінанси тощо.

Відтоді до 1970-х рр. українська фінансова наука змушена була ко- ментувати праці класиків марксизму-ленінізму, рішення з’їздів, плену- мів ЦК КПРС, постанов ЦК КПРС, займатися критикою різноманітних  «буржуазних» теорій, про які ніхто не знав, оскільки західна література для ознайомлення в СРСР була забороненою. Більшість вчених-фінан- систів було репресовано, дехто виїхав за кордон.

Окремі вчені того періоду розглядали фінанси з партійних позицій, дискусія проводилась переважно щодо функцій фінансів, що для фінан- сової теорії та практики суттєвого значення не мало. Фактично в умовах командно-адміністративної системи фінансова наука у більшості випад- ків вирішувала практичні та ідеологічні завдання, які визначала держава.

 

Разом із цим, вітчизняні вчені у своїх працях значно розширили сферу фінансових відносин, зарахувавши до неї фінанси підприємств, кредит, страхування, резервні фонди, фінансовий контроль, що пози- тивно відобразилося на сучасних фінансових наукових дослідженнях.

Вагомий внесок у скарбницю світової, європейської та української фінансової науки ХХ ст. зробили вітчизняні вчені-фінансисти першої третини ХХ ст., які й у радянську добу, незважаючи на величезні труд- нощі та проблеми, робили спробу творчо розвивати теоретичні й прак- тичні засади фінансової науки, об’єктивно і неупереджено аналізувати складні явища та процеси світу фінансів.

Багато українських науковців того часу працювали у різних соціаль- но-економічних формаціях. Частина з них проводили свої дослідження у дорадянський і радянський період. Інша частина – за часів радянської влади та незалежності України. Деякі вчені емігрували за кордон, де не поривали творчих зв’язків з батьківщиною і досліджували тодішні про- блеми фінансово-кредитних відносин нашої держави.

У ХХ ст. в Україні домінували наукові здобутки та твори представ- ників потужної, передової Київської школи.

Актуальними на той час і по сьогодні є наукові публікації з полі- тичної економії та конкретної економіки В. Желєзнова (1869–1933 рр.)  «Нариси політичної економії», О. Білімовича (1876–1963 рр.) «До питан- ня про розцінку господарських благ», Є. Слуцького (1880–1948 рр.) «До теорії збалансованого бюджету споживача», К. Воблого (1876–1947 рр.)  «Початковий курс політичної економії (історія, теорія і фінанси)», М. Во- лобуєва (1903–1972 рр.) «До проблем української економіки», П. Верби (1919–1988 рр.) «Рентабельність промислового підприємства та шляхи її підвищення», Д. Полозенка (нар. 1924 р.) «Господарський розрахунок і кредит у колгоспах», «Фінансування матеріально-технічної бази колгос- пів і радгоспів», С. Огородника (нар. 1923 р.) «Питання підвищення еко- номічної ефективності виробництва на сучасному етапі».

Ґрунтовними і цікавими для сьогоднішніх фахівців є результати науко- вих досліджень з теорії, методології та практики вітчизняних фінансів ба- гатьох українських вчених, зокрема П. Кованька (1879–1938 рр.) «Найголо- вніші реформи, проведені М. X. Бунге у фінансовій системі Росії», «Місцевий бюджет України в 1912 році у нинішніх територіальних межах та адміні- стративно-територіальному поділі», «Місцевий бюджет Київської губернії», Є. Слуцького (1880–1948 рр.) «До питання про обчислення доходу держави від емісії», І. Кулішера (1878–1933 рр.) «Нариси фінансової науки», В. Твер- дохлебова (1876–1954 рр.) «Державний кредит. Теорія і техніка», «Місцеві фі- нанси», М. Соболєва (1869–1945 рр.) «Нариси фінансової науки (загальнодоступні бесіди)», Г. Тіктіна (1880–1945 рр.) «Нариси з загальної теорії публічних фінансів», М. Мітіліно (1875–1930 рр.) «Основи фінансової науки», Є. Гловін- ського (1894–1964 рр.) «Фінанси УССР», М. Богачевського (1908–1968 рр.) «Фі- нанси США і Англії в період загальної кризи капіталізму», «Державний кредит у капіталістичних державах», М. Олексієнка (1923–1992 рр.), С. Огородника (1923–2015 рр.), В. Федосова (1939–2021 рр.) «Фінанси і кредит СРСР», А. Да- ниленка (нар. 1938 р.) «Фінансово-кредитні проблеми соціалістичної про- мисловості», О. Василика (1938–2005 рр.), М. Глущенка «Державний бюджет Української РСР», В. Степаненка (1928–2002 рр.), В. Суторміної (1925–2016 рр.), В. Федосова (1939–2021 рр.) «Критика буржуазних і реформістських те- орій валютно-фінансових відносин капіталізму».

Міцний фундамент у фінансову науку з проблем грошового обігу і кредиту заклали у своїх працях П. Мігулін (1870–1948 рр.) «Реформа грошового обігу і промислова криза в Росії (1893–1902)», М. Туган-Ба- рановський (1865–1919 рр.) «Паперові гроші та метал», О. Анциферов (1867–1943 рр.) «Центральні банки кооперативного кредиту», В. Власен- ко (1909–1970 рр.) «Грошова реформа в Росії. 1895–1898 рр.», «Теорії гро- шей у Росії. Кінець XIX – дожовтневий період XX ст.», П. Верба (1919– 1988 рр.) «Роль кредиту в розвитку промисловості раднаргоспів».

Наукову цінність з проблем фінансового права мають здобутки вче- них ХХ ст. С. Іловайського (1861–1907 рр.) «Підручник фінансового права», Л. Яснопольського (1873–1957 рр.) «Нариси російського бюджетного права» та інших.

Наукові праці українських дослідників ХХ ст. засвідчують, що багато проблем у процесі становлення ринкових відносин в Україні можна було б уникнути, маючи такий скарб фінансової науки і використовуючи його у процесі розробки та прийняття важливих політичних й економічних рі- шень на всіх рівнях управління. У цих працях містяться теоретичні засади, застереження, конкретні пропозиції, які не втрачають своєї актуальності і є значно ціннішими за відповідні аналоги європейської школи, оскільки мають безпосереднє відношення до нашої держави. За своєю глибиною, сферою охоплення, мотивацією, результати наукових досліджень вітчиз- няних вчених минулого дають відповіді на багато питань сьогодення.

 

• Розвиток фінансової науки у сучасний період

Сучасна фінансова наука, маючи міцну теоретичну базу, вирішує дуже складні питання суспільного життя. Розширилась сфера дослі- джень, ускладнилися завдання науки.

Сучасні науковці основну увагу приділяють вирішенню проблем, пов’язаних із пошуком додаткових джерел доходів, які можна спрямувати на подолання бідності, безробіття, зростання обсягів та якості суспільних благ.

Особливостями сучасної фінансової науки є відсутність ідеологіч- ного тиску. Сучасні наукові дослідження базуються не на ідеологічних засадах політичних партій, а на поглибленому аналізі теоретичних по- ложень, статистичної інформації, практичних даних.

Посилюються морально-етичні аспекти фінансової науки, які набу- вають глибшого змісту. Одночасно фінансова наука стає проміжним і дуже важливим інструментом впливу на економіку і політику, на спів- відношення між центром, регіонами і місцевим самоврядуванням.

Характерною рисою сучасної фінансової науки є плюралізм погля- дів, дискусія, постійний прагматизм досліджень з позицій суспільних ін- тересів.

Доволі складним і важливим завданням сучасної фінансової науки є напрацювання дефініцій і понять, які б відповідали рівню розвитку фінансів, особливостям їхнього функціонування в умовах глобалізації.

Основні теоретичні напрями сучасної фінансової науки сконцентро- вані на дослідженні проблем сучасного стану і розвитку соціально-еконо- мічних процесів, зокрема на:

• теорії суспільного добробуту, основний зміст якої полягає у тому, що будь-які зміни у фінансовій сфері мають сенс лише тоді, коли добробут окремих соціальних груп покращується без погіршення інших (засновник – В. Парето);
• теорії суспільного вибору в умовах демократичного середовища (засновник – Дж. Б’юкенен);
• теорії суспільних фінансів, фіскального федералізму (Р. Масгрейв та інші);
• теорії фіскального обміну «податки-блага» (засновники: К. Ві- ксель, Е. Ліндаль, Дж. Б’юкенен).

У центрі фінансової науки XXI ст. перебувають не тільки проблеми глобальні й макрорівневі, а й вивчаються фінансові проблеми, пов’язані з поведінкою окремих громадян, соціальних і політичних груп, партій при прийнятті рішень щодо параметрів державних доходів і видатків.

Сучасна парадигма західної фінансової науки, як зазначає В. Ан- друщенко, характеризується такими ознаками:

• за способом дослідження – методологічним індивідуалізмом, що передбачає аналіз фінансових явищ крізь призму поглядів, по- ведінки, інтересів індивідуумів;

 

• за розумінням природи фінансів – інтерпретацією державних фі- нансів як грошової субстанції, двоєдиної у своїй схожості й від- мінності щодо інших грошових форм;
• за соціальною спрямованістю – відмовою від старомодних уяв- лень про фіскальну експлуатацію народних мас державою;
• за етикою наукової полеміки – визнанням суперечливості й бага- товаріантності наукового пізнання дійсності, толерантним став- ленням до протилежних поглядів.

На особливості сучасної фінансової науки впливають регіональні, національні та глобальні проблеми.

В Україні на початку ХХІ ст. почали формуватися регіональні фінан- сові школи, зміцніла Київська фінансова школа, здобутки якої є відо- мими на європейському та світовому рівні. Серед вітчизняних вчених, які зробили гідний внесок у розвиток фінансової науки, можна виокре- мити таких, як І. Алексєєв, Л. Алексеєнко, О. Амоша, В. Андрущенко, В. Баранова, О. Барановський, М. Білик, Т. Боголіп, Т. Болгар, Д. Вань- кович, З. Варналій, О. Василик, Т. Вахненко, Н. Виговська, О. Галушко, А. Гальчинський, В. Геєць, С. Голубка, В. Горин, І. Гуцал, А. Даниленко, О. Данилов, В. Дем’янишин, О. Дем’янчук, Н. Демчищак, О. Десятнюк, В. Дзюблюк, Я. Дропа, І. Д’яконова, С. Єрохін, О. Єрмошкіна, Т. Єфи- менко, М. Забаштанський, Л. Загородній, І. Запатріна, В. Загорський, В. Зимовець, І. Зятковський, Ю. Іванов, А. Ільєнко, Є. Іонін, Т. Калінеску, О. Кириленко, О. Кириченко, Т. Кізима, М. Клапків, Ю. Клапків, О. Кней- слер, В. Коваленко, О. Ковалюк, В. Корнєєв, В. Кравченко, О. Кривиць- ка, А. Крисоватий, М. Крупка, В. Кудряшов, М. Кульчицький, А. Кузнєцо- ва, О. Кузьмак, П. Леоненко, В. Лещук, З. Лободіна, Л. Лисяк, І. Луніна, І. Лукяненко, Б. Луців, С. Льовочкін, І. Лютий, Ю. Ляшенко, Б. Мали- няк, М. Мамонтова, В. Мельник, П. Мельник, Ю. Мискін, С. Михайлен- ко, П. Нікіфоров, Ц. Огонь, М. Олексієнко, С. Огородник, Л. Омелянович, С. Онишко, В. Опарін, С. Осадець, К. Павлюк, Т. Паєнтко, Ю. Пасічник, В. Піхоцький, В. Письменний, Г. Погріщук, А. Поддєрьогін, Д. Полозен- ко, Б. Пшик, О. Рожко, М. Савлук, І. Сало, О. Сидорович, Л. Сідельніко- ва, Р. Слав’юк, А. Соколовська, М. Солопенко, О. Сохацька, Н. Спасів, М. Стецько, В. Степаненко, О. Стефанишин, В. Суторміна, Л. Тарангул, О. Терещенко, В. Тропіна, О. Тулай, Ю. Уманців, І. Фадєєва, В. Федосов, С. Фролов, А. Хомутенко, С. Черкасова, І. Чугунов, А. Чухно, Л. Шаблиста, І. Школьник, Б. Шулюк, С. Юрій, П. Юхименко, Ф. Ярошенко, Л. Ястру- бецька та інші.

Найскладнішими глобальними проблемами, що потребують посилених фінансових наукових розробок, є поляризація у рівнях розвитку між багатими і бідними державами, боротьба з бідністю, стихійними лихами, старіння населення у багатих, економічно розвинутих країнах, швидкі темпи зростання населення у бідних країнах, екологічні проблеми (за- бруднення навколишнього природного середовища, глобальне потеплін- ня тощо), урбанізація.

ПРАКТИКУМ 

Базові терміни і поняття

Фінансова наука, фінансове дослідження, функції фінансової науки, фі- нансова теорія, фінансова думка, фінансова доктрина, фінансова концепція, наукові закони, наукові проблеми, наукова парадигма, фінансова категорія, ме- тодологія фінансової науки, класичний напрям фінансової науки, неокласичний напрям фінансової науки, теорія суспільного добробуту, теорія суспільного ви- бору, теорія фіскального обміну, парадигма фінансової науки.

Контрольні запитання і завдання

1. Назвіть історичні передумови виникнення фінансової науки.
2. Яка роль фінансової науки у суспільстві?
3. У яких трьох проявах розглядають фінансову науку?
4. Що називають фінансовою наукою?
5. Хто є суб’єктом фінансової науки?
6. Що є об’єктом і предметом фінансової науки? Які між ними відмінності та у чому полягає взаємозв’язок?
7. Які функції виконує фінансова наука?
8. Які блоки фінансових наукових знань становлять зміст фінансової науки?
9. Охарактеризуйте складові системи наукових фінансових знань.
10. Чому фінансовій теорії відводиться центральне місце у системі фінан- сових наукових знань?
11. Які функції властиві фінансовій теорії?
12. Що називають методологією фінансової науки та які її функції?
13. Які методи наукових досліджень використовуються фінансовою наукою?
14. У чому полягають особливості діалектичного методу фінансової науки?
15. Які особливості розвитку фінансової науки на різних історичних етапах?

 

Рекомендована література

1. Андрущенко В. Л. Західна фінансова думка про природу державних фі- нансів. Фінанси України. 1996. № 9. С. 21–25.
2. Андрущенко В. Л. Камералістика: витоки фіскально-адміністративної науки. Вісник податкової служби України. 2003. Квіт.-трав. С. 46–53.

 

3. Андрущенко В. Л. Фінансова думка Заходу в XX столітті: (теоретична концептуалізація і наукова проблематика державних фінансів). Львів : Каменяр, 2000. 303 с.
4. Василик О. Д. Теорія фінансів : підручн. Київ : НІОС, 416 с.
5. Гусарєв С. Д., Тихомиров О. Д. Юридична деонтологія. Київ : Віра-Р : Да- кор, 2000. 506 с.
6. Дем’янишин В. Г. Теоретична концептуалізація і практична реалізація бюджетної доктрини України : моногр. Тернопіль : ТНЕУ, 2008. 496 с.
7. Дем’янишин В. Г., Лободіна З. М., Горин В. П., Дем’янишин В. В. Методо- логічні підходи до дослідження державних фінансових ресурсів та фінан- сової безпеки суб’єктів господарювання в умовах реформування управ- ління публічними фінансами. Світ фінансів. 2023. № 1 (74). С. 31–47. .
8. Економічна енциклопедія : у 3 т. / редкол. : С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. Київ : Вид. центр «Академія», 2000.
9. Коваленко В. М. Фінансова система України: теорія, методологія, прак- тика : моногр. Львів : ЛНУ ім. Івана Франка, 360 с.
10. Крисоватий А. Воєнні реалії фіскального простору публічних фінансів України. Світ фінансів. № 1 (74). С. 8–30. 
11. Леоненко П. М., Юхименко П. І., Ільєнко А. А. та ін. Теорія фінансів : навч. посіб. / за заг. ред. О. Д. Василика. Київ : Центр навч. л-ри, 480 с.
12. Мочерний С. В., Ларіна Я. С., Устенко О. А., Юрій С. І. Економічний енци- клопедичний словник : у 2 т. / за заг. ред. С. В. Мочерного. Львів : Світ,
13. Підхомний О. Фінансова безпека України: інструменти і стратегії фор- мування : моногр. Львів : ЛНУ ім. Івана Франка, 2014. 320 с.
14. Рожко О. Д. Державні фінанси України: детермінанти та пріоритети розвитку : моногр. Київ : Ліра-К, 2016. 360 с.
15. Філософський енциклопедичний словник / [голова редкол. В. І. Шинка- рук]. Київ : Абрис, 2002. 742 с.
16. Фінанси : підруч. / [С. І. Юрій, В. М. Федосов, Л. М. Алексеєнко, В. Г. Дем’янишин та ін.] ; за ред. С. І. Юрія, В. М. Федосова. Київ : Зна- ння, 2008. 611 с.
17. Фінанси : підруч. / [С. І. Юрій, В. М. Федосов, Л. М. Алексеєнко, В. Г. Дем’янишин та ін.] ; за ред. С. І. Юрія, В. М. Федосова. Київ : Зна- ння, 2012. 687 с.
18. Фінанси : підруч. : 2-ге вид., допов. та переробл. / І. О. Лютий, С. Я. Бо- ринець, З. С. Варналій та ін. ; за ред. д. е. н., проф. І. О. Лютого. Київ : 2023. 716 с.
19. Фінансова думка України : енцикл. : у 3 т. / С. В. Льовочкін, В. М. Федо- сов, С. І. Юрій, П. І. Юхименко ; авт. передм. А. А. Чухно ; за наук. ред.д-ра екон. наук, проф. В. М. Федосова. Київ : Кондор ; Тернопіль : Екон. думка, 2010. Т. 2. 584 с.

20. Фінансова думка України : моногр. : у 3 т. / П. І. Юхименко, С. В. Льо- вочкін, В. М. Федосов, С. І. Юрій; за наук. ред. д-ра екон. наук, проф. В. М. Федосова. Київ : Кондор ; Тернопіль : Екон. думка, Т. 1. 687 с.
21. Фінансова думка України : хрестоматія : у 3 т. / [авт.-упоряд. : С. І. Юрій, С. В. Льовочкін, В. М. Федосов, П. І. Юхименко; авт. передм. П. М. Леоненко] ; за наук. ред. д-ра екон. наук, проф. В. М. Федосова. Київ: Кондор ; Тернопіль : Екон. думка, 2010. Т. 3, ч. 1. 471 с.

22. Фінансова думка України : хрестоматія : у 3 т. / [авт.-упоряд. : С. І. Юрій, С. В. Льовочкін, В. М. Федосов, П. І. Юхименко ; авт. передм. П. М. Леоненко] ; за наук. ред. д-ра екон. наук, проф. В. М. Федосова. Київ: Кондор ; Тернопіль : Екон. думка, 2010. Т. 3, ч. 2. 734 с.

23. Фінансова система України: реалії, виклики, перспективи : моногр. / за заг. ред. д. е. н., проф. І. О. Лютого. Київ : 2023. 420 с.
24. Хомутенко А. В. Сучасна парадигма управління державними фінанса- ми України : моногр. Київ : ФОП Гуляєва В. М., 2019. 384 с.
25. Юхименко П. І., Федосов В. М., Лазебник Л. М. та ін. Теорія фінансів : підруч. / за ред. проф. В. М. Федосова, С. І. Юрія. Київ : Центр уч. л-ри, 2010. 576 с.

 

 

• Сутність фінансів як економічної категорії. Характерні особливості фінансів

Фінанси є історично сформованою, складною та багатогранною еко- номічною категорією. Термін «фінанси» походить від латинського «finis», тобто «кінець», «закінчення», «фініш». Поняття вказувало на закінчення платежу, кінцевий розрахунок. У подальшому від терміна «finis» виокре- мився термін «financia», що означав «готівка», «дохід», «грошовий платіж». Уперше на практиці термін «фінанси» почали застосувати в Італії у ХІІІ ст., а саме у Венеції, Генуї, Флоренції, де на той час були розвинені тор- гівля та грошові розрахунки. У науковий обіг термін «фінанси» вперше введений Ж. Боденом у праці «Шість книг про республіку» (1577 р.), де автор метафорично порівнював фінанси із кровоносною системою (не- рвами) держави.

Як історична категорія, фінанси виникли одночасно із виникненням держави та подальшим розвитком товарно-грошових відносин. Саме для утримання державного апарату використовувалися податки як ва- жіль вилучення частини доходу або майна громадян чи підприємств на користь держави (недарма податки вважають первинною «клітинкою», яка сприяла розвитку фінансів у їхньому сучасному розумінні).

На ранніх етапах розвитку держави не існувало чіткого розмежу- вання між ресурсами держави і ресурсами її глави, адже монархи розпо- ряджалися коштами держави як своєю власністю. І лише з виділенням державної казни та повним її відокремленням від власності монарха (а відбулося це у XVI–XVII ст.) виникли поняття державних фінансів, дер- жавного бюджету, державного кредиту.

Із розвитком капіталістичних відносин різко почали зростати ви- датки на міжнародну співпрацю, оборону, захист навколишнього серед- овища, соціальну сферу, що зумовило зростання кількості та різновидів податків.

В умовах командно-адміністративної системи термін «фінанси» пов’язували передусім із державними фінансами, оскільки на той час не були розвинені інші форми власності, крім домінуючої державної.

І лише з утвердженням ринкових відносин, коли з’явилися різні форми власності (індивідуальна, приватна, колективна, комунальна, ак- ціонерна тощо), фінансові відносини значно урізноманітнилися і усклад- нилися.

Отже, об’єктивна необхідність фінансів насамперед зумовлена: на- явністю товарно-грошових відносин (фінанси не можуть існувати без грошей); наявністю держави і необхідністю виконання своїх функцій (для чого їй і потрібні фінансові ресурси).

Уявлення про фінанси та зміст фінансових відносин як у вітчизня- ній, так і зарубіжній фінансовій науці з плином часу постійно зміню- валися. А серед дослідників і дотепер не існує єдиної точки зору з при- воду визначення сутності та змісту цієї важливої економічної категорії. Проблематичним залишається й окреслення чітких меж функціонування фінансової сфери.

Традиційні постулати фінансової науки, сформовані видатними по- передниками (М. Бунге, І. Кулішером, І. Озєровим, В. Твердохлєбовим, І. Янжулом та багатьма іншими), стали базовими для радянської фінан- сової школи, сформованої у 30-х рр. ХХ ст., оскільки загалом відобража- ли ситуацію, що склалася в умовах адміністративно-командної системи ведення господарства, а саме: у радянські часи – період превалювання загальнодержавної власності – поняття «фінанси» і «державні фінанси» характеризували фактично одні й ті самі відносини.

Загалом погляди теоретиків радянського і пострадянського періодів щодо сфери виникнення фінансових відносин умовно об’єднують у дві основні концепції: розподільну і відтворювальну. Прихильники розпо- дільної концепції вважають, що сферою виникнення фінансових відно- син є друга стадія процесу суспільного відтворення – стадія розподілу, на якій відбувається розподіл вартості створеного сукупного продукту за цільовим призначенням і суб’єктами господарювання, кожен з яких на- магається отримати свою частку у новоствореному продукті. Важливою ознакою фінансів як економічної категорії є розподільний характер за- значених відносин.

Дослідники, котрі відстоюють відтворювальну концепцію, розгляда- ють фінанси як категорію усього процесу відтворення і зараховують до них сукупність грошових відносин, які виникають на усіх стадіях від- творювального циклу (виробництво – розподіл – обмін – споживання), і вважають, що фінансові відносини є надзвичайно складними і багато- гранними, адже нерідко в одному грошовому потоці відображаються і обмін, і розподіл, і перерозподіл. Наприклад, один і той самий податок з позиції суб’єктів господарювання одночасно є і обміном на отримувані ними від держави блага, і розподілом їхніх доходів, і суспільним перероз- поділом новоствореного валового внутрішнього продукту.

Крім розподільної та відтворювальної концепцій, у фінансовій науці сформувалося також два основних теоретичних напрями, що поясню- вали економічну природу фінансів: фондова теорія, яка превалювала у радянській фінансовій науці і є доволі поширеною як у світі, так і на по- страдянському просторі; і теорія фінансових потоків, більш характерна для сучасних дослідників змісту та сутності фінансів.

Представники фондової теорії трактують фінанси як економічні від- носини, пов’язані з формуванням, розподілом і використанням центра- лізованих і децентралізованих фондів грошових коштів для виконання функцій та завдань суб’єктів господарювання, а також будь-якої фізич- ної особи й суспільства загалом, та найхарактернішою ознакою фінансів вважають процес формування і використання фондів грошових коштів. І це вважаємо абсолютно правильним, якщо фінанси розуміти переду- сім як публічні фінанси, адже саме на макрорівні фондовий характер фінансових відносин має яскраво виражений характер (держава для за- безпечення належного виконання своїх функцій формує і використовує відповідні фонди грошових коштів: бюджети різних рівнів, позабюджет- ні цільові фонди). Проте такий підхід дещо обмежує розуміння сутності фінансів загалом, оскільки на мікрорівні рух грошових потоків може як опосередковуватися фондами (наприклад, фінансування суб’єктом гос- подарювання інноваційного розвитку, використовуючи кошти фонду розвитку виробництва), так і не опосередковуватися ними (сплата по- датків до бюджету та державних цільових фондів). Окрім того, вітчиз- няне фінансове законодавство не вимагає від суб’єктів господарювання обов’язкового формування фондів, хоча і не забороняє його.

Відповідно до потокової теорії, фінанси є сукупністю грошових по- токів, що опосередковують відносини між різними суб’єктами з приво- ду формування, обміну, розподілу та перерозподілу вартості створеного  валового внутрішнього продукту. Головною ознакою, що визначає сут- ність та форму функціонування фінансів, є рух грошових потоків, який опосередковує процес розподілу і перерозподілу вартості створеного ва- лового внутрішнього продукту та в якому одночасно відображаються і фінансові відносини, і фінансова діяльність. Саме грошові потоки є тією універсальною властивістю, котра поєднує у собі всі аспекти функціону- вання фінансів та сфери фінансової системи.

Західна ж фінансова наука здебільшого акцентує увагу на мате- ріальній стороні фінансів, тобто серед зарубіжних учених домінують здебільшого матеріальний і управлінський аспекти, причому фінанси у більшості випадків асоціюють із державними фінансами або ж фінансо- вим ринком, рідше – з фінансами суб’єктів господарювання і домогос- подарств.

Таке різнобічне і широке трактування фінансів сучасною економіч- ною наукою (з певною орієнтацією на окремі сфери і ланки фінансової системи) можна пояснити тим, що фінанси є доволі динамічним і бага- тогранним явищем, а тому доволі складно в одному визначенні охарак- теризувати всі його сутнісні ознаки, форми вияву та специфіку функ- ціонування. До того ж сфера впливу фінансів є значно ширшою, ніж суто економічні відносини, оскільки вони впливають і на політику, і на культуру, і на науку, і на приватне життя громадян.

Таким чином, серед учених, котрі належать до різних наукових шкіл (у тому числі зарубіжних), немає єдності щодо трактування цієї важли- вої економічної категорії, причому кожен науковець вкладає свій осо- бливий, специфічний зміст у визначення фінансів. Деякі наукові школи виявляють однобічність, роблячи акцент лише на сутності та ігноруючи зовнішні форми вияву фінансів, наслідком чого є надмірне звуження змісту цього поняття. Інші, навпаки, дуже широко тлумачать цю еконо- мічну категорію, без необхідності розширюючи та розмиваючи її істин- ний зміст. Проте наявні суперечності у визначенні наукового терміна «фінанси», їхній плюралізм, багатоваріантність трактувань, диференці- ація і протилежність значень певною мірою слугують джерелом подаль- шого розвитку як фінансової науки зокрема, так і суспільства загалом.

При формулюванні концептуальних підходів до трактування фінан- сів доцільно використовувати такі філософські категорії, як «сутність»,«явище», «зміст» і «форма».

За сутністю фінанси є об’єктивною економічною категорією. Вони відображають сукупність економічних відносин, пов’язану із розподілом та перерозподілом ВВП, а в окремих випадках і національного багатства країни з метою формування фінансових ресурсів та створення фондів  грошових коштів і їхнього використання для забезпечення соціально- економічного розвитку суспільства.

Фінанси як явище відображають грошові потоки суб’єктів розпо- дільних відносин, які характеризуються обсягами (наповненістю), спря- мованістю і часом. У фінансовій теорії та практиці розрізняють вхідні, внутрішні та вихідні потоки. Множинність грошових потоків, розмеж- ованих за часовими інтервалами, різноспрямованих і відмінних за ви- дами грошових фондів (фінансових ресурсів) та обсягами, забезпечує належний рівень соціально-економічного розвитку країни, суб’єктів господарювання та домогосподарств, реалізацію визначених цілей і за- вдань. Важливою умовою успішного господарювання є синхронізація грошових потоків – узгодженість у часі вхідних та вихідних грошових потоків, що забезпечує виконання зобов’язань кожного суб’єкта розпо- дільних відносин, необхідну платоспроможність.

За змістом фінанси відображають кінцеву мету розподільних і пе- рерозподільних процесів – формування і використання фондів грошових коштів. Отже, грошові фонди є матеріальним змістом фінансів. Саме ці фонди є тією специфічною ознакою, яка відрізняє фінанси від усіх ін- ших економічних категорій. Загалом фонди грошових коштів поділяють- ся на централізовані та децентралізовані. До централізованих грошових фондів належать фонди, які держава створює у централізованому по- рядку і використовує їхні кошти для виконання своїх функцій (зокрема, державний і місцеві бюджети, пенсійний фонд, державні цільові фон- ди соціального страхування). Децентралізованими вважаються грошові фонди суб’єктів господарювання усіх форм власності та рівнів підпо- рядкування (зокрема, фонди в основних засобах, оборотні фонди, фонди обігу, фонди заробітної плати, резервні фонди, інвестиційно-інноваційні фонди, фонди матеріального заохочення, фонди соціально-культурного призначення, доброчинні фонди тощо). В умовах ієрархічної системи управління (державна та комунальна форма власності) та громадських об’єднань суб’єктів господарювання із сукупності децентралізованих грошових фондів виділяють умовно-централізовані, які формують та ви- користовують органи управління вищого рівня або керівництво громад- ських об’єднань.

Основними формами фінансів є доходи, надходження, нагромадження, відрахування, видатки, витрати, тобто елементи, які характе- ризують рух фондів грошових коштів. Ці форми є матеріальним вира- женням фінансових відносин.

Фінанси є основним важелем, за допомогою якого здійснюються регу- лятивні азимути економічних факторів. Саме фінанси свідчать про успіхи чи недоліки трансформації економічних процесів. Розроблення ефективних методів фінансової політики, їхня реалізація на практиці змушують карди- нально змінювати сталі погляди на фінанси та визначати їх фундаменталь- ність у контексті стратегічних завдань економічної розбудови держави.

Як і будь-якій економічній категорії, фінансам властиві певні осо- бливості, зокрема:

• фінанси – грошова категорія, оскільки вони завжди мають грошо- ву форму вираження. Реальний рух грошей є обов’язковою умовою виникнення та існування фінансів, проте не всі грошові відноси- ни можна вважати фінансовими, хоча всі фінансові відносини є грошовими. Грошові відносини за своїм змістом і складом значно ширші, ніж фінансові. Наприклад, грошовий обіг, реалізація товарів через торговельну мережу, кредит, ціноутворення базуються на ви- користанні грошей як загального еквівалента, проте не виражають фінансових відносин;
• фінанси – розподільна категорія, оскільки саме за допомогою фінан- сів здійснюється розподіл та перерозподіл вартості валового внутріш- нього продукту. За допомогою фінансів відбувається виокремлення у складі виручки від реалізації коштів для відшкодування матеріальних витрат, фонду оплати праці, амортизаційних відрахувань тощо. Че- рез податки та обов’язкові збори у розпорядження держави вилуча- ється частина доходів суб’єктів господарювання і населення;
• фінанси – фондоутворювальна категорія, тому що фінансові від- носини завжди пов’язані з формуванням та використанням фондів грошових коштів, тобто таких фондів, які утворюються в процесі розподілу та перерозподілу валового внутрішнього продукту. Фонди фінансових ресурсів створюються на мікро-, мезо- та макрорівні й використовуються за цільовим призначенням (фонд виплати диві- дендів, фонд матеріального заохочення, резервний фонд, фонди со- ціального страхування тощо).

Фінансам властиві певні суперечності, котрі виникають із природи фінансових відносин. Ідеться про діалектичні суперечності, які є вну- трішньою рушійною силою та джерелом розвитку фінансів. Без аналізу фінансів як суперечливої єдності протилежностей неможливо розкрити їхню сутність, оскільки фінанси завжди пов’язані з необхідністю вирі- шення суперечностей між основними суб’єктами фінансових відносин: державою, підприємствами та населенням.

Сутність фінансових суперечностей у розподілі полягає в тому, що оскільки об’єкт фінансових відносин в умовах економічної стабільності один – ВВП, а суб’єктів троє, то ці відносини мають яскраво виражений  суперечливий характер: кожний суб’єкт прагне отримати якомога біль- ше, але це можна зробити коштом інших суб’єктів, які мають такі самі інтереси. Здавалося б, у зростанні валового внутрішнього продукту кра- їни мають бути зацікавлені всі суб’єкти фінансових відносин, оскільки саме від його величини залежать їхні доходи. Проте, як свідчить прак- тика, кожен із цих суб’єктів на перше місце передусім ставить особисті інтереси, пов’язані з отриманням власних доходів. Отже, однією з най- важливіших проблем фінансової науки продовжує залишатися проблема формування дієвого механізму збалансування інтересів усіх учасників фінансових відносин як за допомогою ринкових важелів, так і цілісної системи «стримувань і противаг».

Суперечності у сфері фінансів виявляються одразу ж, як тільки пе- ретинаються протилежні інтереси економічних суб’єктів у процесі роз- поділу і перерозподілу вартості валового внутрішнього продукту (на- приклад, протилежність інтересів особи і держави в процесі сплати податків, котра провокує наявність таких негативних суспільних явищ, як ухилення від сплати податків, різні види шахрайства, тіньову еко- номіку; протилежність інтересів центру і регіонів щодо формування по- даткової бази; протилежність перерозподільних відносин на макрорівні, оскільки практично всі соціальні трансферти є результатом вилучення частини доходів у одних домогосподарств на користь інших тощо). До- волі часто суперечності між носіями фінансових відносин свідчать про вихід фінансових проблем назовні (наприклад, у сферу політики). Заго- стрення фінансових суперечностей, що виникають на стадії розподілу і перерозподілу між домогосподарствами, підприємствами та державою, може призвести як до розпаду сім’ї, банкрутства підприємства, так і до соціальних потрясінь у країні.

 

• Об’єкти, суб’єкти та функції фінансів

Більшість вітчизняних учених і практиків визнає, що фінансам властиві дві основні функції: розподільна і контрольна.

Розподільна функція є головною і виявляється в процесі розподілу валового внутрішнього продукту у вигляді утворення фондів грошових коштів та використання їх за цільовим призначенням.

Об’єктами розподілу є:

• валовий внутрішній продукт, тобто вартість вироблених у суспіль- стві благ (як матеріальних, так і нематеріальних) за певний період (як правило, за рік);
• національне багатство, тобто сукупність створених та нагромадже- них благ, якими володіє суспільство, а також природні ресурси, залучені в економічний оборот. Національне багатство залучається у розподільні процеси лише у виняткових випадках (війни, катастро- фи, стихійні лиха тощо);

• зовнішні надходження (зовнішні позики, іноземні інвестиції, іно- земна допомога).

Суб’єктами розподільних відносин є:

• держава;
• юридичні особи (суб’єкти господарювання усіх форм власності);
• домогосподарства і фізичні особи;
• міжнародні фінансові організації та інші держави (які надають зо- внішні позики).

Оскільки об’єкт фінансових відносин один (ВВП), а суб’єктів багато, то фінансові відносини мають доволі суперечливий характер, адже ко- жен суб’єкт прагне отримати від розподілу якомога більше вигід, проте зробити це можна лише коштом інших суб’єктів, які мають такі самі ін- тереси. Отже, існує необхідність збалансування інтересів усіх суб’єктів, якого можна досягти шляхом встановлення оптимальних пропорцій роз- поділу ВВП.

Проте науково встановлених показників оптимальних пропорцій розподілу валового внутрішнього продукту на практиці немає, тому для оцінювання ситуації використовують два основних макроекономічних показники: рівень ВВП на одну особу та темпи зростання ВВП.

Розмір ВВП на одну особу серед держав світу дуже коливається. У високорозвинених країнах він становить від 170 тис. (Ліхтенштейн, Мо- нако) до 40–80 тис. дол. США. У найменш розвинених країнах цей по- казник становить близько 100 дол. США (Конго).

Динаміку фінансових відносин характеризують темпи зростання ВВП: чим вони вищі, тим більше задовольняються потреби суб’єктів фі- нансових відносин у доходах. Загальновідомо, що навіть незначне спо- вільнення темпів зростання доходів (незалежно від того, яким є абсолют- ний розмір цих доходів) сприймається суспільством доволі негативно, а постійне зростання доходів створює сприятливий суспільно-політичний клімат у державі.

У процесі дії розподільної функції фінансів розрізняють первинний розподіл і перерозподіл (або вторинний розподіл). Первинний розподіл – розподіл первинних доходів (валового внутрішнього продукту, виручки підприємств, доходів домогосподарств); перерозподіл (вторинний розпо- діл) полягає у перерозподілі розподілених раніше доходів (сплата подат- ків у бюджет, сплата відсотків за кредит тощо).

 

Розподіл і перерозподіл валового внутрішнього продукту передбачає розмаїття грошових відносин, зокрема:

• внутрішньогосподарські відносини між окремими підрозділами суб’єктів господарювання;
• міжгосподарські відносини між різними суб’єктами господарювання;
• внутрішньогалузеві відносини     між     суб’єктами     господарювання окремих галузей та галузевими органами управління;
• між суб’єктами господарювання та робітниками і службовцями;
• між суб’єктами господарювання та акціонерами, учасниками, спів- власниками та іншими фізичними особами;
• між суб’єктами господарювання і державою;
• між суб’єктами господарювання та фінансово-кредитними установами;
• між суб’єктами господарювання та їхніми об’єднаннями;
• міжгалузеві відносини;
• міжтериторіальні відносини;
• відносини між державою і населенням;
• відносини між державою, галузевими органами управління та орга- нами місцевого самоврядування;
• відносини між державою та іншими державами, міждержавними об’єднаннями, міжнародними організаціями, іноземними юридич- ними і фізичними особами.

Оскільки всі ресурси вичерпні, кількісно обмежені, а отже, дефі- цитні (що повною мірою стосується і фінансових ресурсів), нагальною є потреба контролювати їхній рух, грошові та фінансові потоки за всіма видами діяльності і на різних рівнях національної та світової фінансової системи. Реалізація контрольної функції фінансів має забезпечити раці- ональне, цільове та ефективне використання фінансових ресурсів, ефек- тивне управління грошовими та фінансовими потоками, забезпечуючи синхронізацію у часі вхідних і вихідних грошових потоків.

Відповідно контрольна функція фінансів зумовлена об’єктивно властивою їм здатністю кількісно відображати рух фінансових потоків і забезпечувати контроль за дотриманням пропорцій у розподілі валового внутрішнього продукту, правильністю формування, розподілу і викорис- тання фінансових ресурсів держави і суб’єктів господарювання. Необ- хідність фінансового контролю випливає з того, що фінансові відносини мають суперечливий характер, оскільки кожен суб’єкт прагне отримати якомога більше від такого розподілу. Саме для того, щоб окремі суб’єкти в процесі розподілу і перерозподілу не привласнювали неналежну їм частку, і необхідний фінансовий контроль.

Контрольна функція фінансів на практиці реалізується в діяльності осіб, що проводять фінансовий контроль. В Україні до органів, що здій- снюють фінансовий контроль, належать: Міністерство фінансів України, Державна казначейська служба України, Державна аудиторська служба України, Державна податкова служба України, Державна митна служба України, Пенсійний фонд України, Рахункова палата України.

Дія контрольної функції базується на інформації, джерелом якої є фінансова звітність, тобто така бухгалтерська звітність, яка містить дані про фінансове становище, результати діяльності та рух грошових коштів. До фінансової інформації ставляться такі вимоги: вона має бути повною, достовірною, своєчасною.

 

• Взаємозв’язок фінансів з іншими розподільними категоріями.

Фінанси перебувають взаємозв’язку з такими категоріями розпо- дільного характеру, як гроші, ціна, заробітна плата, кредит.

Фінанси і гроші. Аналіз категорій «фінанси» і «гроші» свідчить про їхню особливу систему зв’язків, що часто призводить до їхнього ототожнення. Фінанси нерідко (особливо на побутовому рівні) визначають як певну суму грошей, яка знаходиться в розпорядженні юридичної чи фізичної особи.

Певна частка істини в цьому є. Фінанси, як правило, завжди мають грошове вираження. Проте певна сума грошей – це не фінанси. Можна мати гроші і водночас не мати ніякого відношення до фінансів. І навпа- ки, за відсутності грошей, лише володіючи майном, майновими права- ми, правами інтелектуальної власності, оцінивши їхню вартість, можна здійснювати інвестування, бути співзасновником фірми, тобто мати від- ношення до фінансово-господарської діяльності фірми. Крім того, фі- нанси відрізняються від грошей за функціями, які вони виконують.

Проте існує діалектичний взаємозв’язок між фінансами і грошима. Відповідно часто вживають термін «фінансово-грошові відносини». Це має певне підґрунтя, тому що не можливо досягти покращення фінансо- вого становища в державі, не налагодивши нормальний грошовий обіг. І навпаки, якщо держава не здійснює свої витрати відповідно до наявних доходів, це призводить до розладу грошового обігу.

Фінанси і ціни. І ціна, і фінанси беруть участь у розподілі валового вну- трішнього продукту. Ціна є грошовим виразом вартості будь-якого товару. Держава, використовуючи різноманітні фінансові важелі, впливає на рівень цін. Наприклад, у випадках нееквівалентного обміну одразу ж ді- ють відповідні фінансові важелі. Зокрема, якщо вартість товару більша за його ціну, то з’являється такий важіль, як допомога держави: дотації, субсидії, субвенції (наприклад, електротранспорту, комунальному госпо- дарству, сільському господарству); якщо ж вартість товару менша за його ціну, то держава залучає такий важіль, як податки (акцизний податок).

До того ж введення нових податків або зміна ставок існуючих може призвести до зменшення чи збільшення абсолютної величини ціни. А через такі фінансові важелі, як норми амортизації, відрахування в державні ці- льові фонди, держава може змінювати структуру ціни. Крім цього, при ре- алізації товару ціна визначається на основі попиту та пропозиції. На ринку інколи трапляються різкі коливання загального рівня цін, які можуть сут- тєво вплинути на стан фінансової сфери та фінансової безпеки держави.

Фінанси і заробітна плата. Взаємозв’язок фінансів і заробітної пла- ти виявляється у тому, що держава регулює величину заробітної плати за допомогою фінансових важелів (зокрема, податків), створюючи за- гальнодержавні фонди фінансових ресурсів. Одночасно держава за до- помогою цих же фондів може стимулювати розвиток окремих видів ді- яльності, виділяючи дотації, субсидії, субвенції.

Відмінності між фінансами і заробітною платою:

• фінанси розподіляють валовий внутрішній продукт, а заробітна пла- та – це категорія, яка стосується лише частини валового внутріш- нього продукту, а саме фонду оплати праці;
• заробітна плата пов’язана лише з одним фактором виробництва – робочою силою, а фінанси впливають на використання всіх факто- рів виробництва (предмети праці, знаряддя праці тощо).

Фінанси і кредит. Спільним для обох цих категорій є те, що вони використовуються в кругообігу коштів і сприяють підвищенню ефектив- ності виробництва.

При нестачі фінансових ресурсів підприємство залучає кредитні ре- сурси, а при надлишку може тимчасово вільні кошти надавати в кредит іншій установі (банку, підприємству).

Відмінності між фінансами і кредитом полягають у тому, що фінан- сам властивий односторонній рух вартості, а кредиту – двосторонній рух вартості. До того ж за допомогою фінансів розподіляється валовий вну- трішній продукт, а кредит діє лише на стадії перерозподілу, причому перерозподіляються лише тимчасово вільні ресурси.

Фінансам і кредиту властиві різні методи скерування коштів:

• фінансам – фінансування (надання коштів на безповоротній основі);
• кредиту – кредитування (надання коштів на принципах платності, строковості, поверненості та забезпеченості).

 

• Фінансова система, її внутрішня та організаційна побудова

Ефективність організації фінансів і прагматизм реалізації фінансо- вих відносин і фінансової політики у державі залежать насамперед від оптимальної побудови та дієздатності фінансової системи.

Термін «система» (грец. – «поєднання», «утворення») найчастіше трак- тується як сукупність визначених елементів, між якими є закономірний зв’язок чи взаємодія. Групування окремих суб’єктів фінансових відно- син у загальну фінансову систему держави може здійснюватися за ба- гатьма ознаками, що зумовлює дискусійність щодо поняття фінансової системи та проблеми її структурування.

Теоретично та методологічно сутність фінансової системи можна розглядати як за внутрішньою побудовою, так і за організаційно-інсти- туційною структурою. Обидва підходи відображені у науковій фінансо- вій літературі.

За внутрішньою побудовою фінансова система – це сукупність від- окремлених, але взаємопов’язаних сфер (узагальнена за певною ознакою складова) та ланок (відособлена складова) фінансових відносин (рис. 2.1), які мають певні особливості в мобілізації та використанні фінансо- вих ресурсів, а також відповідний апарат управління і нормативно-пра- вове забезпечення.

Структура фінансової системи надзвичайно динамічна і не може розглядатися лише в статичному вигляді. Відповідно у процесі економіч- ного розвитку вона може доповнюватись новими сферами чи ланками або ж деякі її ланки, навпаки, можуть зникати.

Фінанси суб’єктів господарювання є базовою ланкою фінансової системи, оскільки саме на цьому рівні створюються валовий внутрішній продукт і національний дохід – основні джерела формування фінансових ресурсів. Загалом фінансова діяльність суб’єктів господарювання може бути організована за допомогою трьох основних методів: комерційний розрахунок; кошторисне фінансування; неприбуткова діяльність. Від- мінність між цими методами полягає в специфіці організації фінансо- вої діяльності, тобто у встановленні взаємозалежності між фінансови- ми ресурсами, джерелами їхнього формування, доходами, витратами і кінцевими фінансовими результатами. Відповідно до сфери фінансів суб’єктів господарювання належать такі ланки: фінанси комерційних підприємств і організацій, фінанси некомерційних установ і організа- цій, фінанси добровільних громадських формувань.

Фінанси комерційних підприємств і організацій є вихідною ланкою фі- нансової системи, оскільки саме на цьому рівні створюється значна частка ВВП. Особливістю фінансів комерційних підприємств є те, що вони пра- цюють на засадах комерційного розрахунку, який передбачає отримання прибутку, відшкодування, використовуючи власні кошти, всіх затрат за основною діяльністю, а також після розширення і розвитку. Такі підпри- ємства працюють переважно у сфері матеріального виробництва, проте у сучасних умовах і у соціальній сфері (сфері нематеріального виробництва) окремі організації будують свою діяльність на засадах комерційного роз- рахунку (лікувальні, видавничі, навчальні заклади тощо). Від стану фі- нансів комерційних підприємств багато в чому залежить загальне фінан- сове становище в країні, оскільки комерційні підприємства є основними платниками податків до бюджету, а також єдиного соціального внеску до фондів загальнообов’язкового державного соціального страхування.

Некомерційні установи й організації функціонують на принципово ін- ших засадах, ніж комерційні підприємства. До некомерційних належать установи й організації, які надають послуги або виконують роботи без- коштовно чи за символічну плату, яка, як правило, не відшкодовує їхніх затрат. Це лікарні, школи, дитсадки, музеї, бібліотеки, театри тощо. Осо- бливістю фінансів некомерційних установ і організацій є те, що у них не виробляється матеріальний продукт, а лише виконуються певні роботи і надаються певні послуги. Метою діяльності таких установ не є отримання прибутку і, таким чином, платежі в бюджет у них є дуже незначними або взагалі відсутні. Головним джерелом фінансування видатків таких уста- нов є бюджетні кошти, тому ці установи називають бюджетними.

Добровільні громадські формування (громадські організації, добро- чинні фонди, політичні партії тощо) об’єднують громадян на основі єд- ності інтересів та уподобань для спільної реалізації своїх прав і свобод. Незалежно від назви, яку отримує таке формування (рух, конгрес, фонд, спілка), всі вони поділяються на дві великі групи: політичні партії та гро- мадські організації. Для фінансів добровільних громадських формувань характерною є відсутність комерційної діяльності (а отже, доходів від такої діяльності) та державного фінансування. Головним джерелом дохо- дів таких організацій є: вступні та членські внески членів громадського формування, добровільні й спонсорські пожертвування. І хоча такі гро- мадські формування не мають права займатися комерційною діяльніс- тю, проте вони можуть мати у власності комерційні підприємства, які можуть спрямовувати їм частину отримуваного доходу.

Публічні фінанси є сукупністю фондів фінансових ресурсів загально- державного призначення. У сфері публічних фінансів центральне місце посідають бюджети, сукупність яких утворює бюджетну систему. До неї входять: Державний бюджет України та місцеві бюджети. За допомогою бюджетів перерозподіляється близько половини валового внутрішнього продукту України. Головним джерелом доходів бюджетів є податки й інші обов’язкові платежі, а також неподаткові надходження (доходи від при- ватизації, зовнішні позики та міжнародна фінансова допомога, доходи від конфіскованого майна і вилученої на кордоні контрабанди, сплачені штра- фи за порушення фінансово-господарської діяльності тощо). Використову- ються бюджетні кошти на фінансування соціальної сфери (освіта і наука, охорона здоров’я, культура і мистецтво, фізична культура і спорт), соціаль- ного захисту громадян (підтримка малозабезпечених і соціально вразливих верств населення), оборони, утримання апарату управління (Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Офіс Президента України), фінансу- вання природоохоронних заходів, міжнародної діяльності (утримання по- сольств, представництв за кордоном), створення державних резервів (Ре- зервний фонд КМУ, державний продовольчий резерв).

Фонди загальнообов’язкового державного соціального страхуван- ня – це фонди грошових коштів, які формуються у процесі розподі- лу і перерозподілу ВВП за сплати фізичними та юридичними особами обов›язкових внесків (єдиного соціального внеску), мають цільове при- значення, знаходяться в розпорядженні центральних та місцевих ор- ганів влади і не входять до складу державного чи місцевих бюджетів.

Існування таких фондів пов’язане з необхідністю задоволення потреб, які мають особливо важливе значення. В Україні цільові фонди мають переважно соціальну спрямованість. До них належать Пенсійний фонд України і Фонд загальнообов’язкового державного соціального страху- вання на випадок безробіття. Відокремлення таких цільових фондів від бюджету та чітке визначення джерел їхнього формування і напрямів ви- користання акумульованих ними фінансових ресурсів сприяють підви- щенню рівня задоволення суспільних потреб та ефективності контролю за цільовим використанням коштів.

Державний і місцевий кредит – це сукупність відносин, у яких дер- жава або місцеві органи влади виступають у ролі позичальника коштів, рідше – кредитора і гаранта. Існування державного (місцевого) кредиту зумовлене хронічною нестачею власних фінансових ресурсів, зокрема бюджетним дефіцитом. Найпоширенішою формою державного (місце- вого) кредиту є державні (місцеві) позики (як внутрішні, так і зовнішні). Існування державного (місцевого) кредиту веде до утворення державно- го (місцевого) боргу як сукупності зобов’язань держави (місцевих органів влади) перед населенням, юридичними особами, іноземними державами і міжнародними організаціями. У видатковій частині державного (міс- цевого) бюджету щорічно передбачаються видатки на обслуговування державного (місцевого) боргу.

Однією із важливих сфер фінансової системи є фінанси домогоспо- дарств, які відображають рівень життя та фінансового забезпечення на- селення. У складі фінансів домогосподарств виокремлюють такі ланки: особисті фінанси (якщо домогосподарство складається з однієї людини, яка має власне джерело доходу і самостійно формує свої витрати); сімей- ні фінанси (якщо домогосподарство представлене однією простою сім’єю, яка формує єдиний спільний бюджет); родинні фінанси (якщо це розши- рене домогосподарство, до складу котрого входять кілька сімей, кожна з яких має відокремлений бюджет або один спільний і кілька відокремлених бюджетів). Основними джерелами доходів домогосподарств є: заробітна плата, пенсія, стипендія, доходи від продажу власного майна, продукції підсобних особистих господарств, доходи від підприємницької діяльності, доходи, одержані від здачі в оренду майна, відсотки на депозитні вклади, доходи від інвестицій у цінні папери тощо. До витрат домогосподарств належать: витрати на придбання продуктів харчування, одягу, взуття, предметів домашнього вжитку, побутової техніки, оплату комунальних, освітніх, медичних, культурно-мистецьких, транспортних послуг, послуг зв’язку, на формування заощаджень та резервного фонду тощо.

За організаційною побудовою фінансова система є сукупністю дер- жавних фінансових органів та недержавних фінансових інституцій, які впливають на управління фінансами. До організаційного складу фінан- сової системи входять:

• державні органи управління фінансами: Міністерство фінансів України; Державна казначейська служба України; Державна ау- диторська служба України; Державна податкова служба України; Державна митна служба України; Пенсійний фонд України; Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування на ви- падок безробіття; Рахункова палата України;
• фінансові інституції, задіяні у розподільних процесах: Національний банк України; комерційні банки; небанківські фінансово-кредитні установи (кредитні спілки, недержавні пенсійні фонди, ломбарди); страхові компанії; міжбанківська валютна біржа; фондові біржі (ПФТС, АТ «Українська біржа», ПАТ «Фондова біржа “Перспектива”»). Важливу роль у фінансовій системі держави відіграє фінансовий ринок як забезпечуюча сфера фінансової системи, що має винятково важливе значення для ефективного розвитку економіки. Фінансовий ринок – це механізм перерозподілу фінансових активів між окремими суб’єктами підприємницької діяльності, державою і населенням, а також міжнародними фінансовими інституціями. Отже, фінансовий ринок че- рез посередників (фірми та інституції, що надають відповідні фінансові послуги) задовольняє потреби домогосподарств, приватних компаній та урядових організацій у таких послугах. Саме розвиток ринкових відно- син сприяв реформуванню банківської діяльності, становленню і роз- витку ринку цінних паперів на основі відкриття фондових бірж, ство- ренню акціонерних товариств, інституційних інвесторів, відповідної інфраструктури та організаційних і правових засад функціонування фінансового ринку в Україні.

Одним із сучасних векторів фінансової стратегії України є її активна інтеграція у міжнародний фінансовий простір. Взаємодія українських громадян, приватних підприємців, фірм, корпорацій, державних за- кладів з іншими країнами набула бурхливого розвитку, що зумовило по- требу в активізації міжнародних валютно-фінансових відносин. Україна стала членом головних міжнародних фінансових інституцій – Міжнарод- ного валютного фонду і Міжнародного банку реконструкції і розвитку, інтегрувалася у міжнародну платіжну систему. Створено дієву систему валютного регулювання з використанням ринкових механізмів курсо- утворення. Важливим напрямом інтеграційних процесів став вихід на світові фінансові ринки. Інтегрованою складовою фінансової системи

 

України поступово стають міжнародні фінанси. Процеси регіоналізації та глобалізації з різною інтенсивністю впливають на національні фінан- сові системи держав, різних за рівнем соціально-економічного розвитку, суспільного добробуту та зайнятості, політичним й економічним устроєм. Водночас економічний та фінансовий потенціали національних держав впливають на світове господарство.

Ефективна участь України у світових економічних процесах вимагає посилення відкритості національної економіки. До цього, зокрема, спону- кають вступ України до СОТ, розширення ЄС, інтеграційні процеси на по- страдянському просторі, динаміка кон’юнктури світових ринків і посилен- ня конкурентного тиску на традиційних ринках українського експорту.

Все це доводить, що концепція реформування фінансової системи держави без урахування впливу міжнародних фінансів в умовах глобалі- зації є необґрунтованою і неповною.

Таким чином, трансформаційні процеси в Україні вимагають чіткої координації дій в усіх сферах та ланках фінансової системи, що є кон- цептуальною основою нової моделі економічного і соціального розвитку держави. Ця модель має поєднати постійне підвищення добробуту нації та кожного громадянина і становлення в Україні конкурентоспроможної національної економіки, яка органічно входитиме в глобальні економічні процеси і посяде в них гідне місце.

Отже, фінансова система – не лише набір окремих взаємопов’язаних елементів, а надзвичайно складна за внутрішньою побудовою фінансова архітектура, від ефективності побудови якої залежить можливість зба- лансування інтересів і суперечностей, узгодження прагматизму фінан- сової політики з раціональністю економіки.

ПРАКТИКУМ 

Базові терміни і поняття

Фінанси, фінансові відносини, об’єкти і суб’єкти фінансових відносин, не- обхідність існування фінансів, характерні особливості фінансів, функції фінан- сів, фінансова система, сфери і ланки фінансової системи.

Контрольні запитання і завдання

1. Сформулюйте визначення фінансів як економічної категорії.
2. Назвіть характерні особливості фінансів.
3. Які є інструменти вартісного розподілу та перерозподілу валового вну- трішнього продукту?
4. Назвіть основні функції фінансів.
5. Охарактеризуйте вияви контрольної функції фінансів.

 

6. Що є об’єктом вартісного розподілу та перерозподілу за допомогою фі- нансів?
7. Дайте визначення фінансової системи.
8. Назвіть та охарактеризуйте сфери фінансової системи України.
9. Назвіть ланки публічних фінансів та з’ясуйте їхній взаємозв’язок з ін- шими сферами та ланками фінансової системи України.
10. Які перспективи розвитку фінансової системи України в сучасних умо- вах? Обґрунтуйте відповідь.

Рекомендована література

1. Бак Н. Роль фінансової влади у розбудові повоєнної України. Світ фінан- сів. 2023. Вип. 1 (74). С. 48–56.
2. Возняк Г., Дмитрик О. Фінансова стабільність та напрями її зміцнення: кейс для України в умовах війни. Світ фінансів. Вип. 2 (71). С. 70–80.
3. Десятнюк О., Горват Т. Регулювання фінансової діяльності підприємств в умовах воєнної економіки: поточний стан та прогнози. Світ фінансів. 2023. Вип. 2 (75). С. 45–55.
4. Дзюблюк О. Монетарна політика Європейського центрального банку у контексті протидії кризовим явищам на фінансовому ринку. Світ фі- нансів. 2023. Вип. 2 (75). С. 8–30.
5. Єфименко Т. І. Управління державними фінансами в період воєнного стану та повоєнної відбудови України: науковий супровід трансформа- цій. Фінанси України. 2023. № 1. С. 7–25.
6. Крисоватий А. Воєнні реалії фіскального простору публічних фінансів України. Світ фінансів. 2023. Вип. 1 (74). С. 8–30.
7. Луніна І. О. Потенціал публічних фінансів для забезпечення видатків во- єнного періоду та поствоєнного відновлення України. Фінанси України. 2022. № 8. С. 7–26.
8. Марченко С. М. Стратегічне управління державними фінансами: євро- інтеграційний курс, міжнародні тренди, національні особливості. Фі- нанси України. 2022. № 1. С. 7–26.
9. Мульська О. Фінансова стійкість домогосподарств і територіальних громад в умовах економічної нестабільності: чутливість до економіч- ного поступу території. Світ фінансів. 2023. Вип. 2 (75). С. 155–168.
10. Опарін В. М., Паєнтко Т. В. Макрофінанси – новий тренд досліджень у фінансовій науці. Фінанси України. 2023. № 4. С. 92–104.
11. Kizyma O., Lobodina Z. M., Khamyha Yu. Ya. Fraud with financial resources of the state: types and effect on the shadow economy. Financial and credit activity: problems of theory and practice. 2019. Vol. 2 (29). С. 355–363.

 

 

• Фінансова політика, її сутність та складові.
• Фінансова політика держави.
• Фінансова політика суб’єктів господарювання і домогосподарств.
• Фінансовий механізм та його роль у реалізації фінансової полі- тики.
  • Загальні підходи до розкриття сутності та структури фінансового механізму.
  • Характеристика компонент функціональної підсистеми фінансового механізму.
  • Інституційна підсистема фінансового механізму.

 

 

• Фінансова політика, її сутність та складові

В умовах реформування економічної системи, безпрецедентних ви- кликів та загроз її стабільності підвищується роль ефективної фінансової політики для забезпечення стійкості й збалансованості функціонування фінансової системи, досягнення економічного зростання та підвищення рівня добробуту суспільства. Вирішення важливих для суспільства за- вдань, пов’язаних із збереженням економічної стабільності в період ві- йни, зменшенням її негативних наслідків для добробуту населення, ство- ренням умов для швидкого післявоєнного відновлення країни, потребує відповідних змін в організації фінансових відносин, процесах форму- вання і використання фінансових ресурсів на різних стадіях суспільно- го відтворення, їхнього перерозподілу у міжгалузевому й просторовому ракурсах, концентрації на найважливіших напрямках діяльності. Реалі- зація цих змін відбувається через проведення фінансової політики, яка є важливою складовою загальної економічної політики держави.

Фінансова політика відображає суб’єктивний аспект функціонуван- ня фінансів1. Хоча фінанси та фінансова система є об’єктивними яви- щами, які функціонують незалежно від будь-чийого бажання та відобра- жають об’єктивні закономірності суспільного розвитку, проте носіями фінансових рішень є конкретні суб’єкти фінансових відносин. Ухвалю- ючи рішення щодо організації фінансових відносин, обсягів чи спрямо- ваності руху фінансових ресурсів тощо, вони керуються особистими ін- тересами (або власним розумінням суспільних інтересів) з урахуванням економічних, політичних, гуманітарних, безпекових та інших чинників зовнішнього середовища. Фінансова політика уособлює переплетіння ін- тересів різних суб’єктів фінансових відносин, а саме держави (в особі органів центральної влади і місцевого самоврядування), підприємниць- кого сектору, інститутів громадянського суспільства, населення тощо. Відповідно до суб’єктів фінансової політики також доцільно зараховува- ти державу, бізнес-структури, населення, міжнародні фінансові органі- зації та інституції, інститути громадянського суспільства.

Провідну роль серед суб’єктів фінансової політики відіграє держава в особі вищих органів законодавчої та виконавчої влади, які визначають стратегічні напрями розвитку фінансів відповідно до стратегічних за- вдань розвитку країни, та органів оперативного управління фінансами, які розробляють і реалізують конкретні заходи щодо виконання окресле- них завдань. Особливе місце серед суб’єктів фінансової політики займає центральний банк, який має незалежний від уряду статус та є водночас органом стратегічного й оперативного управління фінансами.

У західній фінансові літературі термін «фінансова політика» найчастіше використовують у теорії фінансового менеджменту, означаючи ним розроб- ку та реалізацію заходів щодо впливу на фінанси суб’єкта господарювання. Така політика базується на відповідних принципах і спрямована на досяг- нення певних стратегічних і тактичних цілей підприємства. Натомість діяль- ність держави щодо використання фінансів для впливу на розвиток суспіль- ства розглядають у контексті реалізації макроекономічної політики.

В українській фінансовій науці фінансову політику пов’язують із ді- ями/заходами, які держава реалізує через фінансову систему для впливу на пропорції соціально-економічного розвитку. Фактично фінансову по- літику, яку можуть реалізувати не тільки держава, а й суб’єкти господа- рювання та домогосподарства, звужують лише до діяльності одного із суб’єктів економіки, а саме держави. Таке бачення є хибним, оскільки фінансова політика держави є лише одним із видів фінансової політики загалом, хоча і найважливішим.

¹ Опарін В. М. Фінанси (Загальна теорія) : Навч. посіб. 2-ге вид., допов. і переробл. Київ : КНЕУ, 2002. С. 47.

Узагальнення наукових поглядів на сутність фінансової політики вка- зує на такі основні аспекти, які характеризують це економічне поняття:

• тлумачення фінансової політики як сукупності певних дій/заходів, які пов’язані із цілеспрямованим впливом на організацію фінансових відносин, процеси формування і використання фінансових ресурсів;
• предметною сферою діяльності в рамках реалізації фінансової політики є вплив на розподільні та перерозподільні процеси, формування, розпо- діл та використання фінансових ресурсів суб’єктів економіки, через які виражається зміст фінансів як об’єктивного економічного явища;
• мета фінансової політики полягає у досягненні цілей розвитку суб’єкта фінансових відносин (держави, суб’єкта господарювання, домогосподарства) через розробку раціональної системи управління його фінансовими ресурсами у коротко- і довгостроковому періодах. Отже, фінансова політика – це система розподільних і перерозподіль- них заходів, які держава та інші суб’єкти господарювання здійснюють через систему фінансових відносин з метою досягнення їхніх стратегіч- них і тактичних цілей розвитку. Сутність фінансової політики розкрива- ється через вибір та поєднання засобів впливу на процеси формування, розподілу і використання фінансових ресурсів, за допомогою чого до- сягаються окреслені цілі. В умовах воєнного стану вектор спрямованості фінансової політики держави полягає у забезпеченні фінансової стабіль- ності та виконання покладених на державу функцій, передусім щодо захисту суверенітету і територіальної цілісності країни, недопущенні негативних тенденцій зниження рівня суспільного добробуту.

Основні засади й напрями фінансової політики на практиці відо- бражені:

• у нормативних документах фінансового спрямування (на рівні дер- жави – фінансове законодавство, у суб’єктів господарювання – уста- новчі документи та інша корпоративна документація щодо регулю- вання фінансової діяльності; на рівні домогосподарств фінансова політика у нормативний спосіб практично не регламентована);
• у формах і методах формування фінансових ресурсів. У держави таке формування відбувається за допомогою податкового, непо- даткового та позикового методів. Провідним методом формування ресурсів суб’єктів господарювання є здійснення ефективної госпо- дарської діяльності, а головне джерело доходів домогосподарств – продуктивна зайнятість. Залежно від того, як змінюються масштаби використання тих чи інших форм і методів мобілізації фінансових ресурсів держави, підприємств чи домогосподарств, можна оцінити зміни у проведенні ними фінансової політики;

 

• у розподілі й перерозподілі фінансових ресурсів (фінансова політика на рівні держави втілюється у перерозподілі цих ресурсів між регі- онами, верствами населення, галузями економіки, рівнями управ- ління; у суб’єктів господарювання – в розподілі між споживанням і нагромадженням, у формуванні корпоративних цільових фондів; на рівні домогосподарств – у визначенні співвідношення між споживан- ням і заощадженням ресурсів, у створенні цільових нагромаджень для здійснення вартісних покупок, формування багатства та ін.);
• у структурі надходжень і витрат фінансових ресурсів.

Основні умови ефективності розробки і реалізації фінансової політики:

• врахування дії об’єктивних економічних законів розвитку суспіль- ства (попиту і пропозиції, постійного зростання потреб, закон вар- тості та ін.);
• врахування особливостей зовнішнього середовища фінансової полі- тики (політичної ситуації, стану економіки, кон’юнктури на світових ринках, інтеграції країни до міжнародної співпраці та ін.) та вну- трішніх чинників, які можуть визначати її зміст і спрямованість;
• урахування досвіду попередніх етапів суспільного розвитку, що дає можливість уникнути прорахунків минулого і використати раніше апробовані ефективні підходи до вирішення актуальних економіч- них проблем, але адаптовані до сучасних реалій;
• комплексність у виробленні та реалізації заходів фінансової політи- ки, що забезпечується узгодженням її стратегічних цілей і тактич- них завдань.

Залежно від тривалості періоду реалізації та характеру завдань, на вирішення яких спрямована фінансова політика, вирізняють фінансову стратегію та фінансову тактику, між якими існує взаємозв’язок.

Фінансова стратегія – це курс фінансової політики, який визначений на довготривалу перспективу і передбачає вирішення складних великомасш- табних завдань. Такі завдання не можуть бути досягнуті впродовж коротко- го проміжку часу та за ухвалення одиничних рішень, а потребують комплек- сних послідовних дій щодо змін в організації фінансових відносин, процесах формування, розподілу та використання фінансових ресурсів з урахуванням нестабільності зовнішнього середовища та обмеженості ресурсів.

Зміст та спрямованість фінансової стратегії визначаються завдан- нями, які постають перед суб’єктом економіки на конкретному етапі його розвитку. Фінансова стратегія держави в кризових умовах має по- лягати у досягненні фінансової стабілізації й створенні передумов для переходу до економічного зростання, а в умовах економічного зростан- ня – у забезпеченні сталості економічного розвитку, оптимальних пропорцій розподілу його результатів між суб’єктами економіки. В умовах ві- йни стратегічним завданням фінансової політики держави є збереження фінансової стабільності, зміцнення обороноздатності країни для віднов- лення територіальної цілісності й суверенітету, усебічна підтримка на- селення у складний період державотворення.

Натомість на рівні суб’єктів господарювання спрямованість фінансової стратегії залежить від фінансової ситуації на підприємстві та перспектив його розвитку з урахуванням чинників зовнішнього середовища. Головною метою фінансової стратегії підприємства визначають максимізацію його ринкової вартості та підвищення ефективності діяльності. Проте стратегіч- ні завдання підприємства, яке перебуває на стадії банкрутства, значно від- різняються від відповідних завдань суб’єкта господарювання із сильними позиціями на ринку й стабільним фінансовим станом.

Основою досягнення цілей фінансової стратегії є узгоджені заходи фінансової тактики, спрямовані на вирішення поточних завдань сус- пільного розвитку. Основною ознакою фінансової тактики є її адаптив- ність, оскільки вона дає можливість своєчасно відреагувати на зміни у політичній і економічній ситуації, існуючі проблеми і диспропорції еко- номічного та соціального розвитку країни шляхом вдосконалення орга- нізації фінансової діяльності, оперативного перерозподілу фінансових ресурсів. В умовах війни фінансова тактика держави покликана забез- печити переорієнтацію фінансових ресурсів економіки на потреби обо- рони країни, спрощення умов функціонування бізнесу, задоволення по- треб населення країни для стабілізації суспільного добробуту.

На рівні підприємства фінансова тактика передбачає реалізацію завдань за конкретними напрямами управління фінансами суб’єкта господарювання, а саме: формування необхідного для належного функ- ціонування підприємства обсягу фінансових ресурсів, досягнення опти- мальних пропорцій його структури; оптимізацію структури активів й досягнення високих показників рентабельності їхнього використання; досягнення прийнятного рівня фінансових ризиків при здійсненні гос- подарської діяльності; забезпечення стійкої платоспроможності підпри- ємства у поточну і перспективному періодах.

Отже, між фінансовою стратегією і тактикою існує щільний зв’язок. З одного боку, фінансова стратегія визначає зміст і спрямованість фі- нансової тактики. Без орієнтації на стратегічні завдання заходи фінан- сової тактики можуть виявитись малоефективними. З іншого боку, так- тичні фінансові можливості значною мірою визначають цілі й завдання фінансової стратегії. Без урахування цього фінансова стратегія може ви- явитись декларацією про наміри, що не має реальних важелів реалізації.

• Фінансова політика держави

Одним із дискусійних питань фінансової науки є класифікація фі- нансової політики. Найбільш поширеним підходом до виокремлення ви- дів фінансової політики є її розмежування на фінансову політику держа- ви, фінансову політику суб’єктів господарювання, фінансову політику домогосподарств.

Фінансову політику держави можна визначити як сукупність розпо- дільних та перерозподільних заходів, які реалізує держава через фінан- сову систему для забезпечення стійкого зростання валового внутрішньо- го продукту, оптимізації пропорцій його розподілу й підвищення рівня добробуту всіх членів суспільства.

Головна мета фінансової політики держави може бути сформульо- вана у широкому та вузькому розумінні. Оскільки держава є одним із найважливіших соціальних інститутів, функціонування якого спрямо- ване на задоволення потреб населення, то і головною метою фінансо- вої політики держави в її широкому тлумаченні є забезпечення стійко- го зростання суспільного добробуту завдяки досягненню оптимальних пропорцій розподілу ВВП між соціальними групами, у міжгалузевому, міжтериторіальному розрізах. Проте безпосереднім об’єктом фінансової політики держави є її фінансові ресурси, а тому головна мета такої по- літики у вузькому її тлумаченні полягає у створенні раціональної системи управління процесами формування і використання фінансових ресурсів держави. Ця мета деталізується через такі завдання:

• мобілізація такого обсягу фінансових ресурсів, який необхідний дер- жаві для належного виконання нею своїх функцій, визначених сус- пільством. Обсяг цих функцій може суттєво відрізнятися залежно від рівня економічного розвитку країни, моделі соціальної держа- ви, дотримання демократичних принципів функціонування влади тощо. Ці чинники визначають потребу держави у коштах, що впли- ває на параметри системи мобілізації її фінансових ресурсів;
• забезпечення раціонального розподілу і використання фінансових ре- сурсів держави відповідно до визначених стратегічних і тактичних пріоритетів розвитку країни. Показники такого розподілу залежать від багатьох чинників, зокрема від моделі бюджетного федералізму та рівня децентралізації бюджетних ресурсів, масштабів реалізації со- ціальної функції, форм і методів державного втручання в економіку тощо. Реалізація цього завдання передбачає досягнення раціональ- них пропорцій розподілу фінансових ресурсів держави у галузевому, територіальному розрізах, між різними верствами населення;
• формування ефективної системи управління фінансами держави через розвиток фінансового механізму відповідно до стратегічних і поточних завдань соціально-економічного розвитку держави.

Особливістю держави як суб’єкта фінансової політики є те, що вона має право регламентації фінансових відносин у суспільстві, яка може здійснюватись у формі законодавчого та адміністративного регламенту- вання. Законодавче регламентування виявляється у формуванні норма- тивної бази, яка врегульовує коло суб’єктів фінансових відносин, визна- чає їхні права та обов’язки, методи й процедури здійснення фінансової діяльності та ін. Законодавче регламентування фінансових відносин формує правове підґрунтя для здійснення фінансової діяльності всіма суб’єктами економіки.

Адміністративне регламентування передбачає закріплення повно- важень з регулювання фінансових відносин за певними органами дер- жавного управління. Розмежування прав регулювання окремих сфер фінансових відносин між органами влади в рамках адміністративного регламентування забезпечує організаційну завершеність фінансової по- літики держави, формує передумови для контролю за її ефективністю з боку суспільства.

Рівень законодавчого та адміністративного регламентування фінан- сових відносин характеризує, яка частина розподільно-перерозподіль- них процесів в економіці регульована через законодавство й адміністра- тивно-управлінські рішення держави. Ця ознака визначає належність фінансової політики держави до одного із типів:

• політика мінімального регламентування (ліберальна), відповідно до якої держава у взаємовідносинах з іншими суб’єктами економіки дотримується норми про мінімальне втручання. За ліберальної фі- нансової політики більшість фінансових відносин врегульовується на договірних умовах між їхніми учасниками, а держава обмежує свій інтерес лише питаннями формування централізованих фондів. Це створює максимально вигідні умови для провадження господар- ської діяльності, проте може спричиняти втрату державних доходів;
• політика жорсткого регламентування (директивна), яка передбачає регулювання державою переважної частини фінансових відносин в економіці. Інтереси держави превалюють над інтересами інших суб’єктів економіки, а права суб’єктів господарювання і домогоспо- дарств у провадженні господарської діяльності жорстко регламенто- вані у правовий спосіб. Головною метою такої фінансової політики є забезпечення концентрації державою максимального обсягу фі- нансових ресурсів для їхнього спрямування на виконання широкого переліку державних функцій. Це негативно впливає на економіку, оскільки підриває мотивацію суб’єктів господарювання до продук- тивної діяльності, знижує її ефективність, стримує інновації;

• політика помірного регламентування (консервативна) є проміжною між попередніми типами фінансової політики. Вона передбачає, що під державне регулювання підпадає лиш певна частина фінансових відносин. Найперше – це відносини з державою щодо формування централізованих фондів фінансових ресурсів, а також певна части- на фінансових відносин на кредитному, страховому та інших сег- ментах фінансового ринку. Перевагою цього типу фінансової полі- тики є пошук балансу інтересів між державою та іншими суб’єктами економіки, коли при забезпеченні потреб держави і наявності у неї можливостей впливати на параметри соціально-економічного роз- витку зберігаються достатні стимули для продуктивної діяльності суб’єктів господарювання і населення.

Об’єктивною рисою розвитку ринкової економіки є циклічність, коли фази її піднесення та спаду (рецесії) повторюються з певною періо- дичністю. Хоча загалом циклічність має позитивний вплив на економіку, на окремих фазах економічного циклу вона може спричиняти негатив- ні економічні й соціальні наслідки. Фінансова політика держави спря- мована на пом’якшення або запобігання негативним наслідкам впливу економічного циклу на економічну систему і суспільство. Відповідно до завдань, на вирішення яких спрямована фінансова політика держави, вирізняють такі її види:

• стабілізаційна фінансова політика;
• стимулююча фінансова політика (економічного зростання);
• фінансова політика стримування ділової активності.

Головним завданням стабілізаційної фінансової політики є зменшен- ня рівня циклічних коливань розвитку економіки, підтримання макро- економічної рівноваги на основі стабільності обсягів виробництва та цін. Розрізняють два види стабілізаційної фінансової політики – рестрикція та експансія. У першому разі фінансова політика має обмежувальний харак- тер, оскільки спрямована на обмеження сукупного попиту в умовах, коли економіка країни перебуває на фазі економічного піднесення; у другому разі фінансова політика передбачає вжиття заходів для розширення су- купного попиту тоді, коли в економіці країни спостерігається рецесія.

Стимулюючу фінансову політику визначають як систему фінансо- вих заходів, спрямованих на забезпечення стійкого щорічного зростання валового внутрішнього продукту і підвищення рівня зайнятості на осно- ві розширення обсягів фінансових ресурсів в економіці. Ефект стимулювання досягається за допомогою кількох способів: через збільшення дер- жавних видатків; через зниження податкового тиску; через розширення доступу до кредитних ресурсів. Стимулююча фінансова політика перед- бачає поєднання кількох підходів до підтримки економічного зростання: по-перше, збільшення державних витрат розширює обсяги сукупного попиту завдяки припливу державних фінансових ресурсів в економіку; по-друге, зниження рівня податкового навантаження дає можливість підприємствам залишити більше власних фінансових ресурсів для роз- витку; по-третє, політика «дешевих» грошей через зниження процентних ставок за кредитами і спрощення вимог до банків розширює можливості суб’єктів господарювання і домогосподарств залучати кредитні ресурси. Якщо темпи економічного зростання надмірно високі, це може спри- чиняти наростання макроекономічних диспропорцій, втрату стабільнос- ті економіки та її перехід до фази рецесії. Політика стримування ділової активності спрямована на обмеження припливу фінансових ресурсів в економіку. Вона передбачає скорочення державних витрат, підвищення загального рівня оподаткування та здорожчання кредитних ресурсів. Це спонукає суб’єктів економіки відкласти плани щодо збільшення інвести- ційних витрат і розширення виробництва на більш віддалену перспективу, що стримує темпи економічного зростання.

Відповідно до характеру реалізації фінансову політику поділяють на дискреційну та недискреційну. Політику, яка передбачає цілеспрямоване свідоме маніпулювання державою податковими інструментами і держав- ними витратами з метою впливу на обсяги й спрямованість фінансових ресурсів в економіці, визначають як дискреційну. Заходи дискреційної фінансової політики можуть мати стимулюючий або стримуючий харак- тер, передбачати використання таких засобів, як регулювання рівня по- даткового навантаження, публічні закупівлі, державні інвестиції, дер- жавні цільові програми, перерозподіл міжбюджетних трансфертів тощо.

Недискреційну фінансову політику трактують як використання у фінансовій практиці спеціальних фіскальних інструментів – «вмонтова- них стабілізаторів», які стимулюють самостійне відновлення економічної рівноваги без прямого втручання з боку органів державного управлін- ня. Провідну роль серед них відіграють податки, програми соціальних трансфертів, економічної допомоги тощо. Але дієвість вмонтованих ста- білізаторів є доволі обмеженою, досягти повного відновлення економіч- ної рівноваги лише за їхньої дії складно. Відповідно у фінансовій прак- тиці держави отримують застосування засоби як недискреційної, так і дискреційної фінансової політики.

Фінансова політика держави відображає різні аспекти функціону- вання фінансів, здійснюється у багатьох напрямках і передбачає вико- ристання різного інструментарію. У складі фінансової політики виділя- ють такі види:

• фіскальну політику, яка об’єднує податкову, бюджетну та боргову;
• монетарну політику, складовими якої є емісійна, цінова, валютна, кредитна;
• політику держави у сфері фондового і страхового ринку, інших сфе- рах господарської діяльності.

Фіскальна політика – діяльність держави у сфері формування, розпо- ділу і використання централізованих фондів держави з метою ефективно- го впливу на процеси в економіці, постачання населенню суспільних благ, вирішення інших завдань відповідно до стратегії соціально-економічного розвитку. Фіскальна політика реалізується через використання різних ме- тодів мобілізації надходжень до централізованих фондів держави (подат- кового, неподаткового, позикового та ін.), регулювання обсягів, структури та спрямованості державних витрат. За допомогою фіскальної політики здійснюється перерозподіл ВВП, інструментами якого є система оподат- кування, бюджетні витрати та позабюджетні соціальні трансферти. Вона також забезпечує відновлення економічної рівноваги у разі її порушення.

У фіскальній політиці виділяють такі складові:

• податкова політика – діяльність держави щодо встановлення, право- вого регламентування та організації справляння податків та зборів до централізованих фондів фінансових ресурсів держави. В рамках податкової політики вирішують питання щодо встановлення видів податків і зборів, визначення їхніх елементів (об’єкта і бази оподат- кування, кола платників, ставок), строків сплати та надання пільг. Змінюючи перелік та елементи фіскальних платежів, держава впли- ває на рівень податкового навантаження, сприяючи чи стримуючи економічну активність як загалом, так і в окремих галузях економі- ки. Так податки реалізують свою регуляторну функцію. Проте го- ловне призначення податкової політики – це реалізація фіскальної функції податків, тобто акумуляція у розпорядженні держави необ- хідного обсягу фінансових ресурсів. Податкова політика має також виражену соціальну компоненту, оскільки податки є інструментом майнового вирівнювання й елементом механізму перерозподілу до- ходів у суспільстві;
• бюджетна політика – діяльність органів публічного управління щодо формування бюджету держави, його збалансування, розподілу і використання бюджетних ресурсів відповідно до пріоритетів соціально-економічного розвитку країни. Бюджетна політика тісно пов’язана із податковою, оскільки через реалізацію фіскальної функ- ції податків формується основна частина бюджетних доходів. Проте держава використовує також інші методи акумуляції доходів бю- джету, зокрема від господарської діяльності, використання майна, надання публічних послуг. В рамках бюджетної політики також ви- рішуються питання оптимізації розподілу бюджетних ресурсів між рівнями бюджетної системи відповідно до обраної країною моделі міжбюджетних відносин, формування обсягів, структури й спря- мованості бюджетних видатків, визначення джерел фінансування бюджетного дефіциту тощо. Залежно від того, який напрямок ви- користання бюджетних коштів переважає у структурі видатків бю- джету держави, бюджетна політика має соціальне, економічне або інше спрямування;

• боргова політика – діяльність органів публічного управління щодо визначення меж державного боргу, джерел, форм та інструментів здійснення державних запозичень, порядку та механізму погашен- ня державного боргу і забезпечення платоспроможності держави. Боргова політика пов’язана із бюджетною політикою, оскільки голов- ною причиною залучення боргових ресурсів є необхідність покриття бюджетного дефіциту. Держава може здійснювати запозичення не тільки для покриття дефіциту бюджету, а й з інвестиційною метою. Незважаючи на цілі використання запозичень, головним принци- пом боргової політики має бути уникнення або врегулювання борго- вих проблем держави, забезпечення її платоспроможності.

Монетарна (грошово-кредитна) політика – це діяльність держави у сфері грошового та кредитного ринків, спрямована на забезпечення стабільності курсу національної грошової одиниці, регулювання інфля- ції, своєчасності розрахунків в економіці та стабільності грошового обігу через регламентацію діяльності банківської системи й управління емісі- єю. Механізм реалізації монетарної політики базується на регулюванні пропозиції грошей в економіці та їхньої вартості для суб’єктів економіки. Основна мета монетарної політики полягає у досягненні стійких темпів економічного розвитку, стабільності цінової ситуації, високого рівня за- йнятості та збалансованості зовнішньоекономічної діяльності. Завдання монетарної політики можуть змінюватись залежно від специфіки еко- номічної ситуації в країні. На теперішній час важливим завданням мо- нетарної політики є розширення масштабів застосування безготівкових форм розрахунків в економіці для зменшення тіньового сектору і збіль- шення доходів бюджету.

Провідними важелями монетарної політики є:

• операції на відкритому ринку (купівля-продаж центральним банком цінних паперів для впливу на пропозицію грошей та рівень про- центних ставок за кредитами),
• зміна норм обов’язкових резервів, які формують банківські устано- ви (за коштами на вимогу, коштами на поточних рахунках фізичних і юридичних осіб та ін.);
• зміна облікової ставки центрального банку (є орієнтиром для вста- новлення процентних ставок за позиками банківських установ);
• задіяння інших інструментів монетарного регулювання (регулюван- ня банківських ризиків, ліквідності банківських операцій, окремих видів кредиту, кредитування певних галузей економіки та ін.).

Подібно до фіскальної політики, у монетарній політиці також виріз- няють стимулюючий (експансію) і стримуючий (рестрикцію) її типи. Пер- ший тип політики передбачає застосування центральним банком різних інструментів для того, щоб збільшити пропозицію грошей в економіці, стимулювати зниження процентних ставок за кредитами і підтримати економічне зростання. Натомість в умовах високих темпів інфляції та «перегріву» економіки потрібні заходи для обмеження попиту на гроші й підвищення вартості кредитних ресурсів. Тоді центральний банк може підвищувати облікову ставку, нормативи обов’язкового резервування для банків, здійснювати інші заходи стабілізаційного характеру.

Найчастіше у складі монетарної політики виокремлюють цінову, ва- лютну, емісійну, кредитну політики. Цінова політика передбачає досягнен- ня цінової стабільності в економіці, для чого центральний банк викорис- товує інфляційне таргетування та плаваючий обмінний курс національної грошової одиниці. Цінова стабільність дає можливість захистити доходи і заощадження населення від знецінення, активізувати процеси довго- строкового інвестування в економіку. Інфляційне таргетування – це вста- новлення орієнтовного річного показника інфляції (таргету), якого цен- тральний банк зобов’язується досягти з допомогою різних інструментів монетарної політики. Плаваючий обмінний курс гривні передбачає його формування під впливом попиту і пропозиції на валютному ринку, а цен- тральний банк використовує валютні інтервенції для того, щоб утримати його у безпечних межах і уникнути надмірного коливання.

Валютна політика передбачає діяльність держави щодо регулюван- ня валютних відносин, вибору найбільш ефективних методів впливу на діяльність суб’єктів валютного ринку для досягнення визначених орі- єнтирів розвитку економіки (стабільності валютного курсу гривні, ви- рівнювання платіжного балансу та ін.). Валютна політика реалізується у кількох напрямках: визначення та управління обмінним курсом націо- нальної валюти; регулювання валютних обмежень і здійснення валютно- го контролю; регулювання конвертованості національної валюти; управ- ління золотовалютними резервами.

Основними інструментами валютної політики є: облікова ставка центрального банку (дисконтна політика); валютні інтервенції на валют- ному ринку (девізна політика); диверсифікація валютних резервів цен- трального банку; встановлення певного режиму валютного курсу націо- нальної грошової одиниці (фіксований, плаваючий, подвійний); валютні обмеження (обов’язковий продаж експортерами частини валютної ви- ручки, обмеження на купівлю іноземної валюти, заборона оплати імпор- ту в іноземній валюті та ін.).

Емісійна політика полягає у здійсненні емісії (випуску) національної валюти та організації її обігу. Головним завданням емісійної політики є забезпечення такої кількості грошей в обігу, яка необхідна для належ- ного обслуговування процесів обміну товарами і послугами в економіці. Шкідливим є використання емісії грошей для покриття дефіциту бюдже- ту, оскільки такі кошти не мають товарного покриття і спричиняють збільшення інфляції.

Кредитна політика держави полягає у регулюванні вартості кредит- них ресурсів на відповідному ринку шляхом впливу на баланс попиту- пропозиції. Інструментами такої політики є облікова ставка, за якою цен- тральний банк надає позики банківським установам; норми обов’язкового резервування (впливають на можливості банків видавати нові кредити); операції з державними цінними паперами на відкритому ринку. При стаг- нації економіки центральний банк через заходи монетарного регулюван- ня стимулює здешевлення кредитних ресурсів, що сприяє їхньому при- пливу в економіку і підтримує економічне зростання. Водночас за високої інфляції та «перегріву» економіки центральний банк намагається обмеж- ити кредитування економіки, підвищити вартість кредитних ресурсів для того, щоб стримати економічну активність та уникнути кризових явищ.

Крім двох основних складових фінансової політики держави – фіс- кальної та монетарної політик, вирізняють також інші її напрями, а саме фінансову політику держави у страховій сфері, на фінансовому ринку та ін. Зокрема, фінансова політика у сфері страхування передбачає форму- вання правового забезпечення здійснення страхової діяльності, держав- ний нагляд за фінансовою діяльністю страхових компаній і страхових посередників, «…залучення страхового ринку до вирішення важливих фінансових питань соціального страхування, створення цільових резер- вів для компенсації неспроможності окремих страхових компаній виконати зобов›язання за договорами страхування життя»1. Таким чином, фінансова політика у сфері страхування спрямована на створення умов для розвитку страхового ринку, його регулювання з метою створення гарантій клієнтам страхових компаній щодо виконання останніми фі- нансових зобов’язань за договорами страхування. Подібні цілі визначено щодо фінансової політики держави на фондовому ринку, а саме право- ве забезпечення й створення умов для діяльності учасників фондового ринку, регулювання емісії та обігу фінансових активів, розвиток систе- ми захисту прав інвесторів і фінансовий контроль за дотриманням цих прав з боку емітентів фінансових активів та професійних фінансових посередників.

 

• Фінансова політика суб’єктів господарювання і домогосподарств

Фінансова політика суб’єкта господарювання – це система заходів, форм і методів, які використовує суб’єкт господарювання для фінансо- вого забезпечення власної діяльності й досягнення його цілей у довго- і короткостроковому періоді. Такі цілі визначаються засновницькими до- кументами підприємства, стратегією його розвитку і формуються на під- ставі узгодження інтересів власників. Відповідно до сучасних тенденцій корпоративного управління, при виробленні стратегічних і тактичних завдань фінансової політики суб’єкта господарювання важливо врахо- вувати інтереси його працівників, що підвищує їхню зацікавленість в ефективній діяльності підприємства. Безпосереднє розроблення параме- трів фінансової політики підприємства, крім його власників, здійсню- ють структурні підрозділи, відповідальні за управління фінансами.

Головна мета фінансової політики суб’єкта господарювання – збіль- шення його ринкової вартості та максимізація добробуту власників під- приємства у коротко- і довгостроковому періодах. Для її досягнення пе- ред фінансовою політикою підприємства постають такі завдання:

• формування достатнього обсягу фінансових ресурсів для забезпе- чення господарської діяльності;
• ефективне використання наявних фінансових ресурсів для макси- мізації прибутку;
• ефективне управління фінансовими ризиками підприємства для не- допущення погіршення його фінансового стану;
• раціональна організація грошових потоків, досягнення високого рівня платоспроможності підприємства;

¹ Теорія фінансів : Підруч. / П. І. Юхименко та ін. ; за ред. проф. В. М. Федосова, С. І. Юрія. Київ : Центр уч. л-ри, 2010. С. 214.

• загальна фінансова рівновага у коротко- і довгостроковому періодах.

У фінансовій політиці суб’єкта господарювання виокремлюють такі складові, як управління капіталом та управління майном (активами).

Політика управління капіталом підприємства передбачає вибір най- більш ефективних форм та методів задоволення його потреби у фінан- сових ресурсах, необхідних для формування оборотних і необоротних активів. Вона об’єднує політику формування власного капіталу, а також політику залучення позикового капіталу (коротко- та довгострокових зобов’язань). Основними цілями політики управління капіталом підпри- ємства є забезпечення достатності його обсягу для формування активів підприємства, оптимізація структури капіталу, а також мінімізація ви- трат на його формування з різних джерел.

У складі фінансової політики формування власного капіталу виді- ляють:

• емісійну політику, яка полягає у залученні необхідного підприємству обсягу власних фінансових ресурсів, використовуючи емісію влас- них акцій;
• дивідендну політику, яка передбачає оптимізацію пропорцій розпо- ділу прибутку підприємства щодо його капіталізованої та споживної частин.

Залучення суб’єктом господарювання позикових ресурсів здійснюєть- ся на різний термін, у різних формах та з іншими умовами, у зв’язку з чим у політиці управління позиковим капіталом вирізняють політику управ- ління банківськими кредитами, управління облігаційними позиками, фі- нансовим лізингом та ін. За строковим критерієм розрізняють політику підприємства з управління довго- і короткостроковими зобов’язаннями. Важливі завдання політики управління позиковим капіталом підприєм- ства – це визначення найбільш ефективних форм залучення позикових ресурсів, забезпечення вигідних умов і строків їхнього використання, сво- єчасне обслуговування боргових зобов’язань для досягнення високого рів- ня платоспроможності й фінансової стійкості підприємства.

Фінансові ресурси підприємства в процесі господарської діяльності спрямовуються на формування його активів. Відповідно до структури активу балансу суб’єкта господарювання, вирізняють політику управлін- ня оборотними та необоротними активами. У складі політики управлін- ня оборотними активами виокремлюють політику управління запасами, дебіторською заборгованістю, грошовими коштами та ін. Основними за- вданнями політики управління цими активами суб’єкта господарювання є досягнення їхньої оптимальної структури з точки зору співвідношен- ня постійної та змінної частин, забезпечення високого рівня ліквідності й рентабельності, оптимізація джерел фінансування оборотних акти- вів. Важливою складовою політики управління необоротними активами суб’єкта господарювання є амортизаційна політика, яка передбачає ви- значення оптимального рівня інтенсивності їхнього оновлення відповідно до специфіки використання в господарській діяльності підприємства.

Окреме місце у політиці використання фінансових ресурсів підпри- ємства займає інвестиційна політика. Вона полягає у виборі найбільш ефективних форм здійснення реальних та фінансових інвестицій для за- безпечення високих темпів розвитку суб’єкта господарювання і збіль- шення його фінансового потенціалу. Проведення інвестиційної політи- ки взаємопов’язано з іншими напрямами фінансової політики суб’єкта господарювання, зокрема з політикою управління капіталом, оскільки джерелами формування фінансових ресурсів для здійснення реальних та фінансових інвестицій можуть бути як власні кошти, так і позикові ресурси. Найважливішим принципом здійснення фінансових інвести- цій є вибір оптимальних форм та інструментів інвестування з позицій співвідношення їхнього ризику і прибутковості, завдяки чому підпри- ємство отримує максимальний прибуток від фінансового інвестування при прийнятному рівні фінансового ризику. Проте в сучасних умовах у корпоративному секторі економіки щораз більшого застосування набу- ває імпакт-інвестування – підхід до здійснення інвестиційної політики, коли, поряд із фінансовою вигодою для інвестора, інвестиції забезпе- чують відчутний позитивний соціальний, екологічний або економічний вплив на суспільство.

Інвестиційна та інші види фінансової політики суб’єкта господарюван- ня пов’язані із політикою управління ризиками. Її трактують як систему заходів з ідентифікації, оцінювання, профілактики та страхування ризи- ків, які супроводжують господарську діяльність суб’єкта господарювання, а також вибір дієвих способів нейтралізації негативних наслідків їхньої ре- алізації. Своєчасне виявлення та оцінювання рівня фінансових ризиків дає можливість підприємству виробити механізм реагування, який об’єднує внутрішні та зовнішні методи їхньої нейтралізації. До методів внутрішньої нейтралізації фінансових ризиків належать такі: уникнення ризику, лімі- тування його концентрації, формування резервів, диверсифікація, вну- трішнє страхування та ін. Головним недоліком використання цих методів зменшення або нейтралізації фінансового ризику є те, що вони зменшують фінансовий потенціал суб’єкта господарювання. Основним методом зо- внішньої нейтралізації фінансових ризиків є страхування.

Фінансова політика домогосподарства полягає у створенні й ви- користанні ним фондів фінансових ресурсів з метою задоволення особистих та колективних інтересів усіх його членів. У складі цієї політики виокремлюють політику формування фінансових ресурсів та політику їхнього використання.

Політика формування фінансових ресурсів домогосподарства по- лягає у виборі з точки зору його членів найбільш ефективних джерел та методів акумуляції необхідних для його життєдіяльності фінансових ресурсів. Джерелами формування цих ресурсів є доходи від трудової за- йнятості, ведення індивідуальної трудової та підприємницької діяльнос- ті, особистого підсобного господарства, доходи від власності, соціальні трансферти, грошова допомога від родичів й інших осіб, а також залу- чені кредити та ін.

Політика використання фінансових ресурсів домогосподарства полягає у визначенні оптимального з точки зору його членів розпо- ділу наявних ресурсів на споживану і заощаджену частини. Залежно від того, яку життєву позицію відстоюють члени домогосподарства, їхніх світоглядних орієнтирів, у політиці використання фінансових ресурсів доцільно виокремлювати кілька її типів, зокрема активну та пасивну. Активна політика передбачає, що домогосподарство спря- мовує вагому частину власних фінансових ресурсів на заощадження, а також використовує різні фінансові інструменти для їхнього збе- реження від впливу інфляції та для примноження. Пасивна політика полягає у спрямуванні практично всього обсягу наявних фінансових ресурсів домогосподарства на задоволення поточних споживчих по- треб його членів. Проведення фінансової політики такого типу може бути продиктоване як об’єктивними (низький рівень доходів, від- сутність майна та інших ресурсів для господарської діяльності), так і суб’єктивними чинниками (низький рівень фінансової обізнаності, страх перед інноваціями, бажання перекласти відповідальність за власний добробут на інших тощо).

Політику домогосподарств щодо заощаджень також доцільно поді- ляти на консервативну та інвестиційну. Перший тип політики власти- вий для таких домогосподарств, які формують заощадження не ціле- спрямовано (заощадження як результат надлишку поточних доходів, а не наміру сформувати резерви для певних цілей), а при ухваленні рішень щодо їхнього інвестування дотримуються принципу збереження коштів від впливу інфляції (переважання ліквідних форм збереження коштів). Інвестиційний тип політики провадять домогосподарства, що цілеспря- мовано формують заощадження для їхнього інвестування в активи, які забезпечують високу прибутковість інвестицій, незважаючи на підви- щений рівень фінансового ризику.

 

• Фінансовий механізм та його роль у реалізації фінансової політики
  • Загальні підходи до розкриття сутності та структури фінансового механізму

У сучасній науці представлено багато підходів до тлумачення фінан- сового механізму, які розкривають різні аспекти сутності цього еконо- мічного поняття. Для об’єктивного розкриття сутності поняття важливо найперше чітко визначити об’єкт, на який спрямована його дія. Його доцільно розглядати у вузькому та широкому розумінні.

У вузькому розумінні об’єктом впливу через фінансовий механізм є процеси формування і використання фінансових ресурсів, які супро- воджують господарську діяльність держави, суб’єктів господарювання і домогосподарств. Але перегрупування фінансових ресурсів, коригуван- ня їхніх обсягів і спрямованості не є самоціллю, воно покликане забезпе- чити досягнення цілей більш якісного характеру. В широкому розумінні об’єктом дії фінансового механізму є процеси соціально-економічного розвитку суспільства.

Іншою важливою характеристикою фінансового механізму є його складові компоненти. У сучасній фінансовій науці компонентами фінан- сового механізму визначають фінансові методи, форми, важелі та ін- струменти. Вони формують функціональну підсистему фінансового ме- ханізму, через яку відбувається безпосередній вплив фінансів на об’єкт управління. Крім цього, до фінансового механізму належать правове, ор- ганізаційне та інформаційне забезпечення, які об’єднані в інституційну підсистему. Компоненти цієї підсистеми фінансового механізму забез- печують умови для вияву дії складових його функціональної підсистеми. Отже, фінансовий механізм – це комплекс об’єднаних у функціо- нальну та інституційну підсистеми фінансових методів, форм, важелів, інструментів і систем забезпечення, через які відбувається вплив фінан- сів на соціально-економічний розвиток суспільства.

Основною складовою функціональної підсистеми фінансового меха- нізму є методи. В науковій літературі фінансовий метод визначають як спосіб впливу фінансових відносин на господарський процес1, на еконо- мічні процеси для досягнення визначеної мети. До фінансових методів зараховують фінансове планування, управління фінансами, фінансовий контроль, а також фінансове забезпечення і фінансове регулювання. Останні два вказаних методи є методами прямої дії, інші фінансові ме-

¹ Фінанси : підруч. / за ред. С. І. Юрія, В. М. Федосова. Київ : Знання, 2008. С. 86.

тоди таку дію забезпечують1 (оскільки планування, управління фінанса- ми та контроль присутні в рамках фінансового забезпечення та фінан- сового регулювання, надають їм більшої осмисленості та ефективності).

В основу виокремлення методів фінансового забезпечення і фінан- сового регулювання покладено характер впливу фінансового механізму на соціально-економічний розвиток суспільства. Кількісну визначеність впливу фінансів окреслюють обсяги фінансових ресурсів, які спрямо- вуються з різних джерел на реалізацію тих чи інших цілей розвитку. Кількісний аспект впливу фінансового механізму характеризує метод фінансового забезпечення. Однак важливу роль має не тільки обсяг фі- нансових ресурсів, які виділені на виконання конкретного завдання, а й джерела їхнього формування, канали та форми надходження, умови і

¹ Бурденюк Т., Свірський В. Теоретичні засади фінансового механізму. Економічний аналіз. 2012. Вип. 10, Ч. 2. С. 203.

напрями використання. Усе це характеризує якісну визначеність дії фі- нансового механізму, що відповідає методу фінансового регулювання1.

Кожен із фінансових методів може набувати різної модифікації, за- лежно від того, які елементи розподільних відносин від охоплює. Кожен із них отримує вираження у конкретних формах, важелях та інструментах, за допомогою яких відбувається корегування параметрів формування і використання фінансових ресурсів держави, суб’єктів господарювання і домогосподарств. Ефективність фінансового механізму визначається ефективністю його компонент, наявністю у них стимулюючої функції. Відповідно важливим завданням фінансової політики є розвиток фі- нансового механізму в контексті удосконалення його структури, пошуку інноваційних методів, форм, важелів та інструментів, які дадуть змогу досягти високої ефективності впливу фінансів на соціально-економічні процеси в суспільстві з урахуванням реалій сьогодення.

 

• Характеристика компонент функціональної підсистеми фінансового механізму

Фінансове планування як метод фінансового механізму – це діяль- ність зі складання фінансових планів, які дають можливість збалансува- ти фінансові можливості суб’єкта фінансових відносин з його потребами. Фінансовий план відображає фінансову діяльність суб’єкта економіки, тобто процеси формування і використання його фінансових ресурсів. Складання фінансових планів дає можливість оцінити поточний фінан- совий стан суб’єкта економіки, виявити резерви збільшення його фінан- сових ресурсів і визначити напрями ефективного їхнього використання. Фінансове планування забезпечує обґрунтованість фінансових управлін- ських рішень, надає фінансовій політиці виваженості й продуманості.

Фінансове планування реалізується на двох рівнях економічної сис- теми: на макрорівні – це фінансові плани держави та її адміністратив- но-територіальних одиниць; на мікрорівні – це фінансові плани суб’єктів господарювання та їхніх об’єднань, а також фінансові плани домогоспо- дарств. Основними фінансовими планами на рівні держави є бюджет і зведений баланс фінансових ресурсів та витрат держави. Особливіс- тю бюджету як плану формування доходів і видатків держави на пев- ний період (як правило, рік) є те, що він приймається у формі закону та обов’язковий для виконання. У бюджеті отримують відображення пріо- ритети фінансової політики держави на наступний бюджетний період.

¹ Опарін В. М. Фінанси (Загальна теорія) : Навч. посіб. 2-ге вид., допов. і переробл. Київ : КНЕУ, 2002. С. 55–56.

Зведений баланс фінансових ресурсів і витрат держави відображає доходи і витрати всіх суб’єктів економіки. Він є аналітичним докумен- том, який дає можливість оцінити загальний обсяг фінансових ресурсів в економіці країни, узгодженість процесів їхнього розподілу та перероз- поділу між різними сферами і ланками фінансової системи.

Складання фінансових планів на рівні підприємства має узгоджува- тись із стратегічними і тактичними завданнями його розвитку. Підпри- ємства можуть складати фінансові плани на різний термін (від кількох тижнів до кількох років) з урахуванням кількох сценаріїв розвитку (пе- симістичного, реалістичного та оптимістичного), а також відмінностями у ступені деталізації показників. Форма фінансового плану визначена у нормативному порядку тільки для організацій публічного сектору, на підприємствах інших форм власності керівництво самостійно визначає наповненість фінансового плану. Загалом фінансовий план суб’єкта гос- подарювання має містити такі розділи:

• план доходів і видатків (прибутків та збитків), в якому відобража- ють очікувані обсяги реалізації, собівартість продукції, робіт та по- слуг, інші витрати, а також прогнозовані обсяги чистого прибутку підприємства за певний період. Цей розділ фінансового плану дає розуміння того, яким чином та в яких обсягах буде сформовано фі- нансовий результат підприємства у запланованому періоді;
• план грошових надходжень і виплат (рух коштів), який дає можли- вість гармонізувати терміни надходжень і витрат грошових коштів підприємства для забезпечення його ліквідності у плановому періоді. У ньому відображені всі джерела надходжень підприємства, зокре- ма від залучення кредитів, емісії цінних паперів, продажу активів, а також усі грошові виплати (не лише пов’язані з виробництвом, а й з обслуговуванням і погашенням позик та ін.);
• балансовий план – розділ фінансового плану, в якому кошти згрупо- вані як за складом і розміщенням, так і за джерелами надходження. Балансовий план складають для того, щоб оцінити фінансовий стан підприємства на певну дату. Балансовий план інформує про ресур- си, які підприємство має у розпорядженні, обсяги зобов’язань, а та- кож розміри власного капіталу.

Фінансове планування домогосподарств має неформальний харак- тер, оскільки не регламентується жодними нормативними документами та є необов’язковим. Складання домогосподарством фінансового плану свідчить про високий рівень фінансової грамотності його членів і культури управління власними фінансами. Фінансовий план домогосподарства – це індивідуально розроблений план дій щодо досягнення бажаних цілей (купівля житла, автомобіля, здобуття освіти, досягнення фінансової не- залежності, пенсійне забезпечення тощо), враховуючи підбір кредитних, інвестиційних, страхових, пенсійних та інших фінансових інструмен- тів1. Фінансове планування на рівні домогосподарства також передба- чає складання його бюджету як плану доходів і витрат на певний період (здебільшого, місяць).

Основними завданнями фінансового планування є такі:

• відображення стратегічних завдань держави, суб’єктів господарю- вання, домогосподарств у фінансових показниках їхньої господар- ської діяльності;
• забезпечення відтворювального процесу на рівні держави, суб’єктів господарювання, домогосподарств необхідним обсягом фінансових ресурсів;
• виявлення резервів збільшення фінансових ресурсів та шляхів зрос- тання фінансового потенціалу;
• обґрунтування найбільш ефективних напрямів вкладення фінансо- вих ресурсів, оцінювання раціональності їхнього використання;
• контроль за фінансовим станом, забезпечення постійної ліквідності та платоспроможності держави, суб’єктів господарювання, домогос- подарств.

Передумовою ефективності фінансового планування є дотримання певних принципів його здійснення:

• наукової обґрунтованості планів, що забезпечується застосуванням інноваційних методик розрахунку показників, прогресивних норм і нормативів, економіко-математичного моделювання з урахуван- ням прогресивного досвіду та дії об’єктивних законів економіки. Його порушення впливає на реальність фінансових планів, а отже, ускладнює виконання завдань фінансової політики;
• комплексності, що полягає в єдності використання фінансових показ- ників, застосуванні єдиних підходів та методології їхнього розрахунку;
• неперервності, що передбачає зв’язок між перспективним, поточним та оперативним фінансовим плануванням. Перспективні фінансо- ві плани містять прогнозні фінансові показники, які в подальшому конкретизуються у поточних та оперативних фінансових планах;
• стабільності, що означає незмінність показників фінансових пла- нів при їхньому виконанні. Принцип стабільності є продовженням принципу наукової обґрунтованості, а висока якість розрахунку по- казників фінансового плану дає можливість уникнути необхідності їхнього коригування при виконанні;

1                        Фінансова грамотність : навч. посіб. / за ред. Т. С. Смовженко. 2-ге вид., випр. і допов. Київ, 2013. С. 298.

 

• оптимальності, за яким у процесі фінансового планування відбува- ється вибір найбільш ефективних шляхів формування і використан- ня фінансових ресурсів. Реалізація принципу досягається шляхом проведення порівняльних розрахунків, оцінювання альтернатив та вибору найбільш прийнятного варіанта;
• системності, що означає застосування системного підходу у процесі розрахунку показників фінансового плану, їхню взаємну узгодженість, а також із загальною метою і стратегічними пріоритетами розвитку відповідно держави, суб’єкта господарювання, домогосподарства.

Залежно від масштабу завдань і тривалості періоду, на який розра- ховують показники фінансового плану, виділяють такі види фінансового планування:

• перспективне фінансове планування (фінансове прогнозування) по- лягає у прогнозуванні фінансової діяльності та складанні фінансової стратегії, яка визначає довгострокові напрями розвитку фінансів суб’єктів господарювання, домогосподарств і держави. Фінансова стратегія визначає пріоритети фінансової діяльності на період кіль- кох років (у зарубіжних країнах він становить 5–10 років, в Україні – 1–2 роки). На місцевому рівні перспективне фінансове планування передбачає складання прогнозу місцевого бюджету, в якому показ- ники доходів і видатків розраховують на плановий період і два на- ступних за ним роки;
• поточне фінансове планування полягає у визначенні завдань з реа- лізації фінансової стратегії суб’єктів економічної діяльності на більш короткочасний період (здебільшого, 1 рік). Відповідно до принципу системності, поточні фінансові плани складаються на основі пер- спективних планів шляхом їхньої деталізації та конкретизації. У цих планах відображені джерела формування майбутніх доходів та на- прями їхнього використання у плановому періоді;
• оперативне фінансове планування передбачає складання фінан- сових планів на період, менший від одного року (тиждень, місяць, квартал). Призначення цих фінансових планів – визначити коротко- строкові завдання щодо фінансового забезпечення поточних потреб суб’єктів господарювання, синхронізації вхідних і вихідних грошо- вих потоків (грошових надходжень і витрат) впродовж певного пе- ріоду. Складання оперативних фінансових планів дає можливість уникнути фінансових проблем у процесі господарської діяльності, забезпечити постійну платоспроможність суб’єкта господарювання.

 

Найважливішим аспектом фінансового планування є вибір його ме- тодів. У фінансовій практиці використовують такі методи фінансового планування:

• метод коефіцієнтів, який передбачає розрахунок показників фінан- сового плану шляхом множення фактичних значень базового пері- оду на коефіцієнт, розрахований як усереднений темп зміни цих показників за попередні кілька періодів. Простота застосування ме- тоду коефіцієнтів є водночас його головним недоліком, оскільки роз- раховані на базі показників минулих років коефіцієнти враховують дію усіх негативних явищ минулих періодів, а вплив нових чинників ігнорується;
• нормативний метод, що передбачає застосування визначених норм і нормативів при розрахунку показників фінансового плану. Нор- мативний метод фінансового планування доволі простий у застосу- ванні, але його ефективність залежить від того, наскільки обґрун- тованими, стабільними та прогресивними є норми й нормативи, застосовані при розрахунку планових показників;
• розрахунково-аналітичний метод, відповідно до якого визначення по- казників на плановий період здійснюється шляхом коригування по- казників базового періоду на ймовірну величину, визначену на основі оцінювання впливу різних чинників. Цей метод трудомісткий, проте забезпечує високу якість планування фінансових показників;
• балансовий метод, в основу якого покладено умову відповідності видатків джерелам їхнього покриття, узгодженості всіх розділів фі- нансового плану. Результатом застосування цього методу є забезпе- чення збалансованості дохідної та видаткової частин фінансового плану. Переважно балансовий метод використовується у поєднанні з іншими методами розрахунку показників;
• метод математичного моделювання дає можливість забезпечити ви- сокий ступінь точності розрахованих показників фінансового плану шляхом оцінювання й моделювання їхньої залежності від зміни чин- ників, які на них впливають. Він передбачає використання методів екстраполяції, регресивного і кореляційного аналізу, експертного оцінювання, що забезпечує обробку значних масивів даних при роз- рахунку показників, а отже, підвищує якість планування.

Термін «забезпечення» визначають як дію в напрямку постачання чогось у достатній кількості, задоволення кого-, що-небудь у якихось по- требах; створення надійних умов для здійснення чого-небудь, гаранту- вання чогось1. Оскільки матеріальну основу фінансів становить рух фі-

¹ Словник української мови : в 11-х т. / І. К. Білодід та ін.; Т. 3 / ред. Г. Гнатюк, Т. Черноризька. Київ : Наук. думка, 1972. С. 18.

нансових ресурсів, то фінансове забезпечення можна визначити як процес постачання фінансових ресурсів у достатній кількості, створення надійних умов для функціонування об’єкта постачання ресурсів.

Фінансове забезпечення в організаційному аспекті є методом фінан- сового механізму, за допомогою якого формують та використовують фон- ди грошових коштів і який характеризує зміст впливу фінансів на різні аспекти суспільних відносин; з вартісного погляду його розглядають як сукупність фінансових ресурсів, забезпечення фінансовими ресурсами певних потреб або ж покриття ними певних витрат суб’єктів господарю- вання та держави; за сутністю – як сукупність економічних відносин, які супроводжують процес формування цільових грошових фондів суб’єктів господарювання у достатньому розмірі та їхнє ефективне використання; з системних позицій – як систему джерел і форм фінансування розвитку економічної та соціальної сфер суспільства.

Фінансове забезпечення реалізується у різних формах фінансуван- ня, якими є самофінансування, зовнішнє та змішане фінансування. На основі поєднання різних форм фінансування кожен суб’єкт господарю- вання вибудовує власну модель фінансового забезпечення господарської діяльності.

Вихідною формою фінансового забезпечення є самофінансування, оскільки відсутність власних фінансових ресурсів унеможливлює запо- чаткування господарської діяльності. Основу самофінансування у кор- поративному секторі закладає власний капітал підприємств, організа- цій та установ. Джерелами його утворення можуть бути особисті кошти власника, а також ресурси, залучені від емісії пайових цінних паперів (акцій) чи за схемою пайового фінансування.

У фінансах домогосподарств самофінансування представлене дохо- дами від трудової зайнятості, підприємництва, особистих підсобних гос- подарств та інших видів активності. З погляду сектору домогосподарств, самофінансування також представлене міжсімейними трансфертами та фінансуванням за кошти, які об’єднані кількома домогосподарствами для вирішення спільних питань (хоча з точки зору окремого домогосподар- ства такі ресурси відображають зовнішнє або змішане фінансування).

Самофінансування у системі публічних фінансів представлене влас- ними доходами бюджетів, акумульованими від оподаткування, неподат- ковим методом та від продажу активів, а щодо державних цільових фон- дів – надходженнями від сплати єдиного соціального внеску та інших власних джерел. Збільшення питомої ваги власних доходів бюджетів та державних цільових фондів важливе з погляду забезпечення їхньої самостійності, що дає можливість органам державної та місцевої влади реалізувати самостійну фінансову політику.

Зовнішнє фінансування представлене двома його видами – пово- ротним і безповоротним фінансуванням. Основним видом поворотного фінансування є кредитування (банківське, бюджетне та ін.). За озна- кою платності кредитування поділяють на комерційне і пільгове. Пільго- ве кредитування більш розвинуте у бюджетному секторі, коли кредити на пільгових умовах надаються в рамках виконання цільових програм розвитку. Комерційне кредитування представлене банківським креди- туванням та кредитуванням на основі ресурсів інших інститутів фінан- сового ринку. Його основна ознака – платність залучення ресурсів, що вимагає від позичальника ефективного ведення господарської діяльнос- ті. Ознаки кредитування характерні також для іншого виду поворотного зовнішнього фінансування, а саме оренди – яка передбачає передання майна у користування на певний термін на умовах платності й строко- вості.

Безповоротне зовнішнє фінансування представлене такими джере- лами залучення фінансових ресурсів, як цільове фінансування в рамках грантових програм, субсидії, дотації та інші види трансфертів. Суб’єкти господарювання залучають безповоротне бюджетне фінансування в рамках реалізації державних цільових програм. У публічних фінансах безповоротне зовнішнє фінансування має винятково важливе значен- ня, оскільки бюджетні трансферти формують значну частину бюджету Пенсійного фонду України, а в умовах війни грантова допомога від між- народних донорів дала можливість покрити безпрецедентний дефіцит державного бюджету.

Особливістю змішаного фінансування як форми фінансового забез- печення є поєднання ознак самофінансування та зовнішнього фінан- сування. До його видів належать страхування та партнерське фінансу- вання. Предметом купівлі-продажу у страхових відносинах є відчуття захищеності від наслідків певних подій, визначених в угоді страхування. Зважаючи на особливості формування фінансових ресурсів, страхуван- ня можна визначити як форму розподіленого у часі самофінансування. Особливо чітко ця особливість виявляється у пенсійному страхуванні, яке передбачає сплату страхових внесків упродовж трудового життя для матеріального забезпечення після завершення трудової активності.

Партнерське фінансування передбачає об’єднання фінансових ре- сурсів кількох суб’єктів економіки для досягнення спільних цілей. Воно отримує вираження у схемах державно-приватного партнерства, при реалізації проектів у публічному секторі. Зокрема, обов’язковою умовою  бюджетного фінансування програм для населення у сфері енергозбере- ження є фінансова співучасть з боку учасників. Співфінансування, за- стосовуючи власні кошти, є традиційною умовою залучення органами місцевого самоврядування фінансування проектів розвитку на основі донорських програм та програм міжнародної технічної допомоги.

Фінансове регулювання розглядають у кількох аспектах: за сут- ністю – як систему економічних відносин щодо корегування фінансових процесів в економіці через механізм формування грошових фондів, їх- ній перерозподіл і використання при узгодженні інтересів усіх суб’єктів економіки1; як метод фінансового впливу, пов’язаний із регулюванням економічних процесів через систему норм та нормативів, лімітів і фі- нансових резервів2; з системних позицій – як сукупність методів, форм й інструментів впливу на кількісні та якісні параметри формування та використання фінансових ресурсів суб’єктів економіки.

Таким чином, зміст фінансового регулювання полягає у регламенту- ванні розподільних відносин у суспільстві та окремих ланках фінансової системи. Його призначення – досягнення оптимальних пропорцій розпо- ділу фінансових ресурсів в економіці через стимулювання їхньої концен- трації в одних суб’єктів та обмеження доступу і приросту в інших з ви- користанням відповідних форм, методів та інструментів3. Застосування інструментів фінансового регулювання має спонукати об’єкта регуля- торного впливу до певних дій, стимулювати його до перерозподілу фі- нансових ресурсів у необхідному напрямі, що є предметом регулювання. Залежно від мети й термінів реалізації, фінансове регулювання можна розмежувати на оперативне і стратегічне. Перший вид фінан- сового регулювання передбачає застосування регуляторних інструмен- тів для корегування поточних пропорцій розподілу фінансових ресурсів між різними суб’єктами економіки. Його інструментами є різні форми бюджетних трансфертів (дотації, субвенції, субсидії), щорічний перегляд державних соціальних стандартів тощо.

Стратегічне фінансове регулювання покликане забезпечити довго- строкові зміни в організації фінансів та пропорціях розподілу фінансо- вих ресурсів в економіці відповідно до довгострокового курсу фінансової політики. Воно полягає у пошуку дієвих підходів, що дадуть можливість виробити оптимальну модель фінансового впливу на розподільні відно- сини в суспільстві. Прикладом стратегічного фінансового регулювання

¹ Кравченко Л. А. Державне фінансове регулювання економіки в умовах ринкової трансформації : автореф. дис. … канд. екон. наук : 08.01.01 / КНУ ім. Т. Шевченка. Київ, 2002. С. 5.

² Фінанси : підруч. / за ред. С. І. Юрія, В. М. Федосова. Київ : Знання, 2008. С. 98.

³ Зеленський А. В. Фінансове регулювання аграрного сектору економіки України : дис. канд. екон. наук: 08.00.08 / ДВНЗ «КНЕУ ім. В. Гетьмана». Київ, 2016. С. 26.

є перехід до страхової медицини із перерозподілом відповідальності за сплату страхових внесків між працедавцем та працівником і зміною моделі фінансування медичних закладів. У стратегічному фінансовому регулюванні головну роль відіграє оподаткування (регулювання норм по- датків, податкові пільги, корегування бази оподаткування та ін.).

Головна роль у системі фінансового регулювання належить держа- ві, але суб’єкти господарювання можуть впровадити власну модель ре- гулювання доходів працівників через систему стимулів і санкцій (кор- поративні схеми недержавного пенсійного чи медичного страхування, стимулів для підвищення кваліфікації та неперервного навчання та ін.). Фінансове регулювання реалізують за допомогою двох методів – саль- дового і нормативного. Сальдовий метод полягає у виокремленні підсум- кового елемента як різниці між надходженням і використанням фінансо- вих ресурсів. Підсумковий елемент має уособлювати основний стимул для зміни проміжних (розрахункових) елементів. Наприклад, для нарощуван- ня фінансового результату суб’єкта господарювання як різниці між його доходами і витратами важливо стимулювати збільшення сукупних над- ходжень та економію валових витрат. Фінансове регулювання з викорис- танням сальдового методу виявляється через вплив на проміжні елементи  розподілу для стимулювання зміни підсумкового елемента.

Нормативний метод фінансового регулювання базується на тому, що всі елементи розподілу визначаються за нормативами, встановлени- ми щодо об’єкта розподілу. Зміна нормативів впливає на пропорції роз- поділу фінансових ресурсів. Змінюючи норматив оподаткування доходів фізичних осіб, держава корегує пропорції розподілу фонду оплати праці, а саме яка частина надійде до бюджету у вигляді податку на доходи фізичних осіб, а яку отримає працівник у формі заробітної плати. У нор- мативному методі фінансового регулювання важливим є дотримання принципу раціональної достатності, оскільки надмірна зарегульованість розподільних процесів негативно впливає на економіку, знижуючи мо- тивацію суб’єктів господарювання до ведення господарської діяльності. Управління фінансами як метод фінансового механізму – це система методів і форм організації фінансових відносин, які застосовує фінан- совий апарат для забезпечення ефективності формування, розподілу та використання фінансових ресурсів суб’єктів економіки для досягнення ними окреслених довго- і короткострокових цілей фінансової діяльності. Відповідно до характеру завдань, які вирішуються в процесі управ- ління фінансами, розрізняють його стратегічну та оперативну складові. Стратегічне управління фінансами, тобто вироблення концепції розвитку фінансів на тривалу перспективу, реалізують вищі органи державної пред ставницької та виконавчої влади (Верховна Рада України, Президент Укра- їни, Кабінет Міністрів України). Оперативне фінансове управління реалізує система відповідних органів, яка об’єднує вищі фінансові органи управлін- ня (Міністерство фінансів України та підпорядковані йому Державна по- даткова служба України, Державна казначейська служба України, Держав- на аудиторська служба України, Пенсійний фонд України тощо), фінансові інститути та органи державного нагляду за їхньою діяльністю (Національ- ний банк України, Державна служба фінансового моніторингу, Національ- на комісія з цінних паперів та фондового ринку, банківські установи і не- банківські фінансово-кредитні інституції, страхові компанії, недержавні пенсійні фонди, фондові біржі, інститути спільного інвестування тощо).

Необхідність фінансового контролю як методу фінансового меха- нізму зумовлена суперечливим характером фінансових відносин, коли кожен суб’єкт прагне відстоювати власні інтереси, а отже, контролюва- ти їхнє дотримання у процесі здійснення фінансових операцій. Фінан- совий контроль дає можливість відстежувати дотримання пропорцій розподільно-перерозподільних процесів в економіці, раціональність та ефективність використання фінансових ресурсів, вказувати на резерви їхнього збільшення.

Фінансовий контроль – це діяльність щодо застосування різних форм і методів перевірки законності й доцільності здійснення фінансових опе- рацій та реалізації на цій основі завдань фінансової політики. Таким чином, фінансовий контроль реалізується як через відстеження ефек- тивності реалізації фінансової політики, так і через моніторинг фінан- сової діяльності суб’єктів економіки. Він здійснюється не тільки на рівні держави (макрорівень), а й на рівні суб’єктів господарювання і домогос- подарств (мікрорівень).

Зважаючи на його суспільне призначення, перед фінансовим контр- олем постає двоєдина мета:

• по-перше, дотримання норм чинного фінансового законодавства при здійсненні господарської діяльності та окремих фінансових операцій;
• по-друге, забезпечення адаптації фінансової діяльності до можливих змін у середовищі її здійснення, що є умовою ефективності реаліза- ції фінансової політики.

На загальнодержавному рівні основні функції із здійснення контр- олю за реалізацією фінансової політики закріплені за вищими органа- ми законодавчої та виконавчої влади. Об’єктом фінансового контролю у цьому разі є фінансова політика держави на предмет її обґрунтованості й ефективності реалізації. До суб’єктів, задіяних у контролі за реалізацією фінансової політики, найперше належать Міністерство фінансів України, Рахункова палата України, Верховна Рада України, Національний банк України та ін. Безпосередні контрольні повноваження покладені на органи державної казначейської, податкової, аудиторської служб, які ре- алізують їх на різних стадіях здійснення фінансових операцій за участю держави. Предметом їхньої уваги є контроль за повнотою і своєчасністю виконання суб’єктами господарської діяльності фінансових зобов’язань перед державою, законністю та раціональністю використання бюджет- них коштів, а також фінансовою дисципліною суб’єктів господарювання державної та комунальної форм власності. Через фінансовий контроль за діяльністю окремих суб’єктів господарювання відбувається контроль за реалізацією фінансової політики загалом.

Фінансовий контроль на мікрорівні реалізують засновники, власни- ки та керівники суб’єктів господарювання, управлінський апарат (окре- мі фахівці або структурні підрозділи з фінансового контролю), незалежні аудиторські фірми. Об’єктом контролю є фінансово-господарська ді- яльність підприємств, організацій та установ на предмет її законності, ефективності й відповідності інтересам власника. Фінансовий контроль на рівні домогосподарств має неформальний характер. Суб’єктами його здійснення є члени домогосподарства, які можуть контролювати обсяги і структуру своїх доходів, витрат і заощаджень, а також відповідність їхнім інтересам фінансових операцій, які здійснює це домогосподарство з іншими суб’єктами фінансових відносин.

Фінансовий контроль може здійснюватись у різних видах із застосу- ванням різних форм та методів перевірки фінансових операцій. Основою виокремлення видів фінансового контролю є відношення контрольова- ного об’єкта та суб’єкта контролю. За цією характеристикою виділяють: – внутрішній фінансовий контроль, який передбачає, що перевірку доцільності та ефективності операцій фінансової діяльності, їхньої відповідності стратегії й тактиці розвитку суб’єкт господарювання здійснює самостійно, через уповноважених фахівців чи спеці- альні контрольні підрозділи. Результати внутрішнього контролю є необов’язковими для виконання і мають характер рекомендацій для власника чи керівництва суб’єкта господарювання;

– зовнішній фінансовий контроль, коли перевірку фінансової діяль- ності здійснюють зовнішні структури, не пов’язані із суб’єктом фі- нансових відносин управлінськими зв’язками. Предметом зовніш- нього фінансового контролю є оцінювання відповідності фінансової діяльності вимогам чинного фінансового законодавства.

Залежно від суб’єкта здійснення зовнішнього контролю, його поділя- ють на державний та недержавний. У державному фінансовому контролі розрізняють загальнодержавний, відомчий та корпоративний контроль. Недержавний фінансовий контроль представлений незалежним профе- сійним та громадським контролем.

Загальнодержавний фінансовий контроль спрямований на забезпе- чення реалізації фінансової політики держави та захист її інтересів у від- носинах з іншими суб’єктами економіки. Предметом цього виду контролю є дотримання норм законодавства при складанні, затвердженні та виконан- ні бюджетів усіх рівнів, при здійсненні фінансової діяльності суб’єктами господарювання державної форми власності, при виконанні суб’єктами господарювання усіх форм власності фінансових зобов’язань перед бюдже- тами і державними цільовими фондами. Проведення загальнодержавного фінансового контролю належить до компетенції уповноважених органів державної влади – спеціальних органів фінансового контролю (Рахункова палата України, Державна аудиторська служба України) і центральних ор- ганів управління фінансами (Міністерство фінансів України, Державна по- даткова служба України, Державна казначейська служба України та ін.).

Відомчий контроль як складова державного фінансового контролю по- лягає у перевірці фінансової діяльності органами центральної виконавчої влади тих суб’єктів господарювання, які перебувають у їхньому підпоряд- куванні. Предмет відомчого контролю об’єднує три напрями: по-перше, відповідність фінансової діяльності підпорядкованих структур чинному фінансовому законодавству; по-друге, узгодженість фінансової діяльності підвідомчих структур з фінансовою стратегією і тактикою вищого органу влади; по-третє, контроль за розподільними відносинами між підпоряд- кованими структурами1. Подібні цілі окреслено перед корпоративним фі- нансовим контролем, який здійснюють на підприємствах державної фор- ми власності. На відміну від загальнодержавного фінансового контролю, коли наслідками виявлених порушень є накладання фінансовий санкцій і притягнення винних осіб до різних видів відповідальності, головне за- вдання відомчого фінансового контролю – виявлення й усунення пору- шень фінансової діяльності, а доцільність та форма реалізації висновків контролю визначаються керівництвом корпоративного об’єднання.

У складі недержавного фінансового контролю більшого розвитку на- був незалежний професійний контроль, який здійснюють на комерцій- них засадах незалежні аудитори та аудиторські фірми. Такий вид контр- олю здійснюється з ініціативи керівництва суб’єкта господарювання або його власників. Предметом аудиту є перевірка публічної бухгалтерської звітності, обліку та іншої фінансової інформації суб’єкта господарю- вання для встановлення достовірності та повноти відображення у них

¹ Опарін В. М. Фінанси (Загальна теорія) : Навч. посіб. 2-ге вид., допов. і переробл. Київ : КНЕУ, 2002. С. 70.

фінансової діяльності, відсутності порушень законодавства. Підсумком проведення аудиту є висновок, який має рекомендаційний характер. Він може містити рекомендації з поліпшення організації бухгалтерсько- го обліку та звітності, усунення виявлених аудитом помилок і порушень. Громадський контроль полягає у перевірці фінансової діяльності дер- жави з ініціативи інститутів громадянського суспільства, засобів масової інформації тощо. Існування цього виду фінансового контролю можливе при дотриманні принципу транспарентності фінансової діяльності дер- жави, коли кожен громадянин має право на доступ до інформації, яка пов’язана із формуванням і використанням фінансових ресурсів на різ- них рівнях публічного управління. Повнота реалізації наслідків громад- ського фінансового контролю залежить від рівня розвитку демократич- них традицій публічного урядування. При виявленні порушень у процесі фінансової діяльності відповідальність причетних осіб виявляється у двох вимірах: по-перше, через тиск громадськості на владу для виправлення ситуації та покарання винних осіб; по-друге, через політичну відповідаль- ність, тобто призупинення громадської підтримки відповідної політичної сили чи окремого представника влади, причетного до порушень.

Форми фінансового контролю характеризують стадію його здійснен- ня відносно руху грошових потоків у процесі господарської діяльності. За цим критерієм розрізняють такі форми фінансового контролю:

• попередній фінансовий контроль, який проводять до початку фі- нансових операцій для недопущення порушень законодавства при їхньому здійсненні. При здійсненні попереднього контролю визна- чають доцільність проведення операції та її ризиковість, а також відповідність інтересам суб’єкта фінансових відносин. Він дає мож- ливість запобігти проведенню незаконних фінансових операцій або таких, які можуть спричинити економічні втрати та порушення ін- тересів відповідного суб’єкта фінансових відносин;
• поточний фінансовий контроль передбачає здійснення контрольних дій у процесі проведення фінансових операцій. Основною метою поточного контролю є дотримання фінансової дисципліни, забезпечення реального проходження грошових потоків, відповідно до цільового призначення відповідних фінансових ресурсів. При виконанні бюджетів та фондів соціального страхування провідну роль у реалізації поточного фінансо- вого контролю відіграють територіальні органи Державної казначей- ської служби України, а на рівні суб’єктів господарювання –підрозділи, відповідальні за ведення бухгалтерського обліку та звітності;
• наступний фінансовий контроль полягає у проведенні контрольних дій після здійснення фінансових операцій і завершення певного періоду (місяця, кварталу, року). Наступний фінансовий контроль проводять шляхом аналізу фінансової звітності про здійснення гос- подарської діяльності. Він дає можливість оцінити результати реа- лізації фінансової стратегії й тактики за певний період і виробити напрями їхнього продовження на майбутнє.

Фінансовий контроль передбачає застосування різних методів перевір- ки фінансової діяльності. Методи контролю – це сукупність способів та при- йомів, які застосовують у процесі його здійснення. Основними методами фінансового контролю є ревізія, тематична перевірка та обстеження, які реалізуються шляхом застосування певного набору прийомів контролю.

Ревізія – це найбільш поширений метод документального контролю, який спрямований на перевірку фінансово-господарської діяльності під- приємства, установи, організації щодо її відповідності чинному фінансо- вому законодавству, достовірності бухгалтерського обліку та звітності, ви- явлення та запобігання фінансовим зловживанням. За результатами ревізії складають акт, який містить вступну та констатуючу частини. У вступній частині зазначають підстави, тему, строки проведення ревізії та інші вихід- ні дані. Констатуюча частина містить дані про способи контролю, які були застосовані в процесі ревізії, а також виявлені при її проведенні порушення із зазначенням конкретних осіб, які їх допустили. Усі виявлені порушення мають доповнюватись посиланнями на відповідні норми законодавства. Ревізії розмежовують за багатьма ознаками: залежно від повноти охоплен- ня фінансово-господарської діяльності (повні та часткові); залежно від об- сягу аналізованих даних і повноти залучення фінансової документації (су- цільні, вибіркові, комбіновані); характеру контрольних дій (документальні та фактичні); строками проведення (планові й позапланові) тощо.

Тематична перевірка – це обстеження окремих аспектів фінансово- господарської діяльності підприємства, установи, організації щодо наяв- ності у них фінансових порушень. Цей метод фінансового контролю дещо подібний до часткової ревізії, його результати оформляють актом або до- повідною запискою, де зазначено висновки про стан підконтрольного об’єкта, виявлені порушення та рекомендації щодо їхнього усунення.

Обстеження як метод фінансового контролю передбачає ознайом- лення з окремими напрямками фінансово-господарської діяльності під- контрольного об’єкта для виявлення її проблемних моментів, вироблення шляхів їхнього виправлення. На відміну від інших методів фінансового контролю, обстеження оформляють довідкою про його проведення.

Дія фінансових методів виявляється через фінансові інструменти. З погляду управління, інструмент – це тактичний засіб, який застосовують для методів впливу на виконання завдань. Він має конкретне навантаження та визначену сферу застосування1. Фінансові інструменти як складова фінан- сового механізму – це знаряддя, які використовує суб’єкт управління для впливу на формування, розподіл і використання фінансових ресурсів. До їх- нього складу зараховують податки, збори, внески та відрахування, видатки, субсидії, фінансові нормативи, норми амортизації, процентні ставки та ін. За характером дії всі фінансові інструменти можна розділити на дві групи:

• екстрактивні інструменти – застосовують при вилученні частини до- ходу (податки, внески, збори, відрахування);
• інклюзивні інструменти – діють шляхом збільшення доходів (позики, субсидії, норми видатків)2.

У складі фінансового механізму також виділяють фінансові важе- лі, які призначені привести у дію фінансові інструменти, а також ви- значати параметри їхнього застосування. Важелем визначають засіб, за допомогою якого можна надати дії, сприяти розвитку чого-небудь, по- жвавити, підсилити дію кого-, чого-небудь3. На практиці застосовують різні фінансові важелі. За характером дії вони поділяються на дві групи – стимули та антистимули (санкції).

Стимул – це причина, що викликає інтерес до здійснення чи поліп- шення чого-небудь, спонукає діяти або змінюватись в очікуваному/ба- жаному напрямку. Фінансовими стимулами є такі зміни в застосуванні фінансових інструментів, які ведуть до збільшення економічних вигод суб’єкта, на користь якого застосовано стимул, цим самим мотивуючи його до розширення певних напрямів діяльності. Найчастіше до фінан- сових стимулів зараховують:

• надання спеціальних фінансових пільг (повне або часткове звільнення від оподаткування, застосування пільгових ставок податків, диферен- ційовані ставки податку, вилучення з бази оподаткування певних нео- податковуваних сум, застосування прискореної амортизації та ін.);
• право на пільгове залучення кредитних ресурсів, пріоритетна участь у публічних закупівлях;
• надання дотацій, субсидій та інших трансфертів для підприємств або галузей, які мають стратегічне значення, встановлення підви- щених цін закупівлі певних товарів чи послуг тощо;
• утворення фондів стимулювання при розподілі прибутку підприєм- ства, які є джерелом коштів для матеріального стимулювання пра- цівників, реалізації соціальних проектів тощо.

¹Теребух А. А. Господарські рішення на машинобудівних підприємствах : прийняття, оцінювання та моделювання : моногр. Львів : Львів. держ. ін-т новітніх технологій та упр. ім. В’ячеслава Чорновола, 2010. С. 34.

² Дідик Л. М. Фінансовий механізм управління діяльністю сучасного підприємства. Економічний вісник НГУ. 2011. № 2. С. 97.

³ Словник української мови : в 11-х т. / І. К. Білодід та ін.; Т. 1 / ред. Г. Горецький, А. Бурячок, Г. Гнатюк, Н. Швидка. Київ: Наук. думка, 1973. С. 227.

Антистимули (санкції) – це такі зміни параметрів застосування фінансо- вих інструментів, що ведуть до зменшення економічних вигод суб’єкта, щодо якого вони застосовані. Зменшення економічних вигод може бути пов’язане не тільки із покаранням за порушення норм фінансового законодавства чи невиконання фінансових зобов’язань, а й зумовлене цілями фінансової по- літики держави щодо обмеження певних видів господарської діяльності чи фінансових операцій. Відповідно у складі антистимулів виділяють фінансо- ві санкції (матеріалізують фінансове покарання за фінансові порушення) та інші антистимули (ліміти, норми формування резервів та ін.).

Санкція – це засіб впливу на порушників законодавства чи інших визначених норм. До фінансових санкцій зараховують штрафи та пеню. Штраф є мірою матеріального впливу на винних у порушенні законодав- ства, положень угод чи правил. Штрафи накладають у визначеній сумі коштів. Пеня характеризує фінансове покарання за несвоєчасне вико- нання фінансових зобов’язань, її нараховують у відсотках до суми про- строченого платежу за кожен день його прострочки.

Ліміти – певні обмеження на витрати в інтересах держави або особи (ліміт відкритої валютної позиції, ліміт на зняття готівки, на купівлю ва- люти тощо). Зміна норм формування фінансових резервів є одним із ва- желів фінансової політики стримування ділової активності (регулюван- ня норм обов’язкового резервування для банківських установ, страхових резервів страхових компаній та ін.). Іншими прикладами антистимулів є підвищення ставок фіскальних платежів для видів діяльності зі значним негативним впливом на екологію чи здоров’я людини, скасування пільг чи субсидій для окремих видів діяльності.

 

• Інституційна підсистема фінансового механізму

Дієвість функціональної підсистеми фінансового механізму зале- жить від наявності правового, інформаційного, організаційного забезпе- чення, а також від цілеспрямованого вибору фінансових інструментів1. Самі собою фінансові методи, інструменти та важелі не мають ознаки ефективності, вони нічого не визначають та не вирішують. Ефектив- ними ці складові фінансового механізму стають за їхнього своєчасного, комплексного та продуманого використання відповідно до цілей і за- вдань фінансової політики.

Правове, інформаційне, організаційне забезпечення належать до складових інституційної підсистеми фінансового механізму. Інституцій-

¹ Опарін В. М. Фінанси (Загальна теорія): Навч. посіб. 2-ге вид., доп. і перероб. К.: КНЕУ, 2002. С. 62.

не забезпечення – це сукупність формальних та неформальних інсти- тутів (норм, правил діяльності, а також організаційних структур, які їх реалізують), які формують правові та організаційні умови застосування складових функціональної підсистеми фінансового механізму при реалі- зації фінансової політики.

Управлінські рішення щодо задіяння фінансових методів, важелів та інструментів невіддільні від їхніх носіїв – суб’єктів управління. Ор- ганізаційне забезпечення фінансового механізму передбачає створен- ня системи фінансових органів та інституцій, окреслення їхніх функцій щодо управління фінансовими відносинами, а також забезпечення ко- ординації їхньої діяльності. Кожен фінансовий орган чи інституція має чітко окреслену сферу діяльності, несе відповідальність за реалізацію певного напряму фінансової політики. На рівні суб’єкта господарюван- ня організаційне забезпечення передбачає створення взаємодіючої сис- теми внутрішніх структурних служб або підрозділів, які забезпечують вироблення та прийняття управлінських рішень з окремих напрямів його господарської діяльності та відповідають за результати реалізації цих рішень. Організаційне забезпечення управління фінансами на рівні домогосподарства має неформальний характер. Воно може передбача- ти спільне ухвалення рішень членами домогосподарства щодо розподілу його доходів, формування грошових фондів для здійснення вартісних покупок, взяття кредиту чи участі у схемах страхування тощо.

Рішення щодо застосування складових функціональної підсистеми фінансового механізму отримують вираження у правових нормах. Ви- користання фінансових інструментів, важелів на загальнодержавному рівні закріплюється у фінансовому законодавстві, що дає змогу визна- чити єдині правила організації фінансових відносин, врахувати інтереси держави, суб’єктів господарювання та населення. Правове забезпечен- ня реалізації фінансової політики представлене Конституцією України, численними законами та розробленими для їхнього виконання іншими нормативно-правовими актами.

Фінансове законодавство регламентує функціонування усіх сфер та ланок фінансової системи, всі форми та методи провадження фінансо- вої діяльності, які потребують правової визначеності. У фінансовому за- конодавстві розрізняють дві частини:

• нормативно-правові документи, які безпосередньо регулюють фінан- сові відносини, функціонування сфер і ланок фінансової системи та взаємодію між ними. Це Бюджетний кодекс України та Податковий кодекс України, закони про страхування, про банки і банківську діяль- ність, про ринки капіталу та організовані товарні ринки тощо. До цієї групи також належать закони, які визначають у правовому порядку здійснення окремих видів фінансових операцій або напрямів фінан- сової діяльності – про фінансовий лізинг, про споживче кредитування та ін. Першу частину фінансового законодавства доцільно поділяти на нормативно-правові документи прямої дії та рамкове законодавство. Першу групу формують ті акти законодавства, які ґрунтовно врегульо- вують усі аспекти здійснення фінансових операцій та не потребують їхньої додаткової деталізації (проте у зв’язку із розвитком пріоритетів фінансової політики, зміною економічної ситуації та іншими чинника- ми до них можуть бути внесені зміни). Іншу групу формують норматив- но-правові акти, які визначають тільки загальний порядок фінансових відносин, який потребує деталізації в підзаконних актах (інструкціях, порядках, методиках тощо). Хоча Бюджетний кодекс України деталь- но регламентує різні стадії бюджетного процесу, однак питання каз- начейського обслуговування державного і місцевих бюджетів окремо врегульовані спеціальними порядками, затвердженими відповідними наказами Міністерства фінансів України;

• нормативно-правові акти, які регламентують певну сферу діяльнос- ті, в тому числі її фінансові аспекти. Наприклад, Закон України «Про основні засади молодіжної політики», який визначає організаційні засади і механізми реалізації цього напряму державної політики в Україні, містить розділ, що розкриває загальні основи її фінансового забезпечення. Детальніше фінансові аспекти реалізації молодіжної політики відображені в інших нормативно-правових актах фінансо- вого законодавства.

Важливу роль в інституційній підсистемі фінансового механізму має інформаційне забезпечення, яке формує різнопланова інформація (статистична, аналітична, соціологічна тощо). Важливість інформаційної бази для ефективного функціонування фінансового механізму поясню- ється двома причинами: по-перше, вона є основою для вироблення об- ґрунтованих управлінських рішень з впровадження фінансових інстру- ментів та важелів, їхнього коригування; по-друге, завдяки об’єктивним даним можливим є оцінювання ефективності роботи фінансового меха- нізму та визначення необхідності у його коригуванні.

В основі ефективного функціонування будь-якого механізму закла- дене узгоджене та цілеспрямоване застосування усіх його складових від- повідно до певних принципів. Найбільш поширеними принципами фі- нансового механізму є такі:

• наукової обґрунтованості, за яким застосування елементів фінансо- вого механізму має враховувати реалії та закономірності розвитку економіки і здійснюватись на підставі наукових розрахунків. На- укове обґрунтування вибору інструментарію фінансового механізму також передбачає оцінювання альтернативних варіантів їхнього за- стосування;

• цілеорієнтованості, згідно з яким застосування елементів фінансо- вого механізму має підпорядковуватись досягненню стратегічної мети та завдань при реалізації мети і завдань фінансової політики;
• системності застосування, що передбачає урахування усіх наслідків від впровадження елементів фінансового механізму, комплексного їхнього використання для посилення ефективності впливу на пере- біг фінансових відносин;
• збалансованості, що реалізує принцип справедливості інклюзивного розвитку та передбачає урахування інтересів усіх суб’єктів економі- ки при виборі і застосуванні методів, важелів та інструментів фінан- сового механізму. Вищою формою цього принципу є інклюзивність, що передбачає максимальне залучення зацікавлених сторін до виро- блення рішень щодо застосування чи коригування елементів фінан- сового механізму;
• гнучкості, що полягає у постійному реагуванні на зміни в зовнішньо- му середовищі функціонування фінансового механізму, коригуванні його елементів для збереження та підсилення ефективності впливу на фінансові відносини;
• синергетичної ефективності, за яким застосування елементів фінан- сового механізму забезпечує досягнення комплексного ефекту в різ- них вимірах;
• інноваційності, що передбачає неперервну модернізацію фінансо- вого механізму в контексті впровадження інноваційних підходів та інструментарію для впливу на фінансові відносини;
• мотивації, за яким застосування чи коригування елементів фінансо- вого механізму має спонукати суб’єктів економіки до прийняття рі- шень, що в підсумку підвищуватимуть ефективність використання фінансових ресурсів;
• транспарентності, що передбачає максимальну відкритість при прийнятті рішень щодо застосування чи коригування елементів фі- нансового механізму в межах забезпечення суспільного добробуту, ефективність його функціонування.

Мінливість зовнішнього середовища, в якому функціонує фінансо- вий механізм, може спричиняти зміну його принципів. Більш важли- вим є те, щоб окреслені принципи фінансового механізму не залишались лише теоретичною конструкцією, а отримали повноцінне застосування при реалізації фінансової політики. У сучасних умовах фінансовий ме- ханізм розглядають як основний регулятор соціально-економічного роз- витку держави, через який поєднуються принципи саморегулювання економічних процесів з їхнім саморегулюванням. Важливим завданням публічного управління є формування такого фінансового механізму, який забезпечуватиме реалізацію стратегічних цілей розвитку країни, створення умов для довгострокового економічного зростання і поліп- шення суспільного добробуту. Невідповідність фінансового механізму стратегічним пріоритетам розвитку країни зумовлює проведення не- збалансованої фінансової політики, що негативно впливає на соціально- економічні процеси в суспільстві1.

 

• Фінансове право

Функціонування фінансового механізму в процесі реалізації фінан- сової політики забезпечується за допомогою норм фінансового права. Суперечливий характер фінансових відносин, в яких наявне суперни- цтво публічних та приватних майнових інтересів, і виняткова важли- вість фінансової діяльності органів влади щодо задоволення публічних потреб зумовлюють необхідність належного правового регулювання фі- нансових відносин. Важливою умовою успішності фінансової діяльнос- ті держави як діяльності щодо формування, розподілу та використання публічних фінансових ресурсів є належне визначення прав, обов’язків і відповідальності суб’єктів, які беруть у ній участь. Головне призначення фінансового права полягає у формуванні через фінансово-правові нор- ми належного правового базису для здійснення фінансової діяльності та реалізації завдань фінансової політики.

У демократичному суспільстві фінансове право є засобом погоджен- ня (компромісу) у сфері публічних фінансів інтересів усіх суб’єктів фінан- сових правовідносин, зокрема держави в особі інститутів публічної вла- ди й первинних виробників доданої вартості (суб’єктів господарювання та домогосподарств), і забезпечення балансу їхніх природних прав та законних інтересів. Цей компроміс виявляється у виробленні правових механізмів функціонування фінансових відносин, за допомогою яких досягається максимальне задоволення публічних потреб при збережен- ні у первинних виробників доданої вартості можливостей задовольняти власні приватні потреби належним чином.

Фінансове право як самостійна галузь публічного права – це сукуп- ність правових норм, які врегульовують суспільні відносини, що виника-

¹ Фінанси : підруч. / П. І. Юхименко та ін. ; за наук. ред. П. І. Юхименка, С. В. Бойко. Київ : Центр уч. л-ри, 2018. С. 87.

ють у процесі формування, розподілу і використання грошових фондів органів державної влади та місцевого самоврядування, необхідних для реалізації покладених на них суспільством функцій. Предмет фінансово- го права поширюється на фінансові відносини, пов’язані зі здійсненням фіскальної та монетарної політики, діяльністю страхового і фондового ринків тощо. Врегульовуючи ці фінансові відносини, фінансове право закріплює права та обов’язки органів державної влади і місцевого само- врядування, суб’єктів господарювання та громадян у процесі реалізації фінансової політики.

Предметом фінансового права є суспільні відносини, які виникають з приводу формування, розподілу і перерозподілу та використання гро- шових фондів у процесі фінансової діяльності держави (в особі органів державної влади і місцевого самоврядування). За основу відмежування фінансово-правових відносин від інших видів грошових відносин взято те, що одним з учасників таких відносин обов’язково виступає держава, яка через них виражає та реалізує покладені на неї суспільством функції. Для суспільних відносин, які формують предмет фінансового права, характерні такі ключові особливості:

• організаційний характер, оскільки ці відносини пов’язані зі здій- сненням державою фінансової діяльності з метою формування не- обхідних грошових фондів для виконання державою покладених на неї суспільством функцій;
• грошова форма функціонування, оскільки об’єктом таких відносин є гроші або грошові зобов’язання, пов’язані з формуванням та ви- користанням грошових фондів держави для задоволення суспільних інтересів;
• владно підпорядкований характер, оскільки у таких відносинах мож- на чітко ідентифікувати управненого учасника (суб’єкта владних повноважень) і зобов’язаного учасника (суб’єкта, який підпорядко- вується). Навіть у разі виникнення фінансових відносин між двома суб’єктами владних повноважень, один із них у межах цих відносин відіграватиме роль керівного суб’єкта (який визначає правила), а ін- ший учасник – керованого суб’єкта (який цих правил дотримується);
• документальний (формальний) характер, бо фінансові відносини за участі держави не можуть мати неформального вираження, а їхнє виникнення, видозміна або припинення отримує правову регламен- тацію через ухвалення відповідних нормативних актів.

Особливості фінансового права як галузі публічного права виража- ються також через методи правового регулювання фінансових відносин. Так, метод фінансово-правового регулювання розуміють як юридичні способи та прийоми впливу держави на поведінку учасників фінансо- вих відносин. Сучасна фінансова наука виділяє два основних методи фінансового права – імперативний і диспозитивний.

Імперативний метод (інші назви: метод владних приписів, дирек- тивний, односторонньо-владний) полягає у тому, що держава у нормах фінансового законодавства детально регламентує фінансову поведінку суб’єктів фінансових відносин (підстави виникнення, зміни та припи- нення таких відносин, юридичний статус учасників, розподіл їхніх прав і обов’язків), які є обов’язковими для дотримання.

Реалізуючи цей метод фінансового права, держава вимагає від суб’єктів фінансових відносин безумовного виконання своїх приписів щодо дотримання фінансових правових норм, тобто можливості вибо- ру варіантів фінансової поведінки (зокрема на підставі взаємної угоди учасників фінансових відносин) відсутні або стосуються несуттєвих ас- пектів. Як правило, недотримання вимог владних приписів, відхід від ви- значеного у законодавстві варіанта фінансової поведінки має наслідком застосування до порушників засобів державного примусу та покарання (фінансової, адміністративної й навіть кримінальної відповідальності). Процедури встановлення санкцій за порушення приписів фінансових правових норм і порядок їхнього застосування також визначаються по- ложеннями фінансового законодавства.

Імперативний метод визначають як найбільш типовий для фінан- сового права, що пояснюється особливостями фінансової діяльності держави. Його сутність найбільш переконливо виявляється у податко- вих відносинах при формуванні грошових фондів держави. Податки є обов’язковими односторонніми та безеквівалентними платежами на ко- ристь держави, тобто вони мають примусовий характер та не передба- чають зустрічного руху вартості (у вигляді благ чи послуг) від держави до платника. Відповідно, з погляду інтересів конкретного платника по- датків податкові відносини є вкрай невигідними, оскільки вони ведуть до втрати ним частини економічних ресурсів. Враховуючи ці обставини, жоден інший метод правового регулювання, крім імперативного, у по- даткових відносинах буде недієвим.

Запровадження, внесення змін чи скасування податків – це пре- рогатива держави, що отримує вираження у вигляді прийняття відпо- відних правових норм (внесення змін до Податкового кодексу України, нормативно-правових актів, які деталізують окремі аспекти податкових відносин). Ухвалення відповідних норм породжує обов’язок платників щодо їхнього виконання. Дотримання вимог законодавства щодо розра- хунку і сплати податків не залежить від волі платника, а в разі ухилення від оподаткування держава задіює механізм примусу та покарання за невиконання податкових зобов’язань.

Імперативний метод фінансового права не обмежується лише по- датковими відносинами, він застосовується також в інших аспектах фінансової діяльності держави, зокрема при визначенні повноважень розпорядників коштів бюджету і розмежуванні компетенції між учасни- ками бюджетних відносин, наданні бюджетних трансфертів, викорис- танні бюджетних ресурсів тощо.

Однак формування фінансових ресурсів держави відбувається не тільки за допомогою примусу, а й шляхом впливу на інтереси платника, внаслідок чого він передає кошти на користь держави добровільно (на безповоротній або поворотній основі). Прикладами цього є формування надходжень бюджету від надання адміністративних послуг, залучення коштів від здійснення державних запозичень. Договірний підхід може застосовуватись і при використанні коштів держави, коли розпорядни- ки та одержувачі бюджетних ресурсів вибудовують відносини на підста- ві угоди. У цьому разі використовується диспозитивний метод правового регулювання фінансових відносин.

Диспозитивний метод (інші назви: метод узгодження, договірний, автономний) передбачає, що нормативно-правові акти здійснюють більш м’який вплив на поведінку суб’єктів фінансових відносин і не передба- чають повного комплексу приписів, а частина прав та обов’язків учас- ників взаємовідносин визначається ними самостійно на основі угоди. Інакше кажучи, імперативні правові норми, обов’язкові для виконання, доповнюються нормами договірного характеру (навіть якщо учасником фінансових відносин є держава).

Найбільш переконливо застосування диспозитивного методу право- вого регулювання виявляється у відносинах щодо здійснення державних позик. Хоча держава у формі відповідних правових документів визна- чає умови позики, свої права й обов’язки як суб’єкта кредитних відно- син, можливості реструктуризації та односторонньої зміни умов за рані- ше випущеними позиками й інші аспекти (що є прикладом застосування імперативних правових норм), але вагома частина питань у відносинах державної позики визначається інтересами і рішеннями сторін. Зокре- ма, позичальник самостійно вирішує питання щодо участі у таких від- носинах, обсягів та строків надання власних коштів у позику державі. Таким чином, у разі застосування диспозитивного методу правового ре- гулювання фінансових відносин фінансове законодавство передбачає певні можливості для самостійного ухвалення фінансових рішень.

Вибір методу правового регулювання фінансових відносин залежить від специфіки фінансової діяльності держави на конкретному етапі її розвитку. В зв’язку з проникненням ринкових підходів у функціонуван- ня публічного сектору економіки та підвищенням рівня самостійності суб’єктів фінансових відносин сфера застосування диспозитивного ме- тоду правового регулювання дедалі більше розширюється. Однак зви- чайно його застосування відбувається у поєднанні з імперативним мето- дом правового регулювання фінансових відносин.

Функціонування фінансово-правових відносин невіддільне від їх- ніх носіїв – суб’єктів фінансового права. Суб’єктом фінансового права є особа, учасник фінансових відносин, поведінка якого регулюється нор- мами фінансового права за наявності у нього ознак правосуб’єктності. Правосуб’єктність у фінансовому праві виражається у двох аспектах: правоздатності – можливості бути носієм прав і обов’язків; дієздатності – можливості самостійно реалізовувати права та виконувати обов’язки.

До суб’єктів фінансового права належать: держава, адміністратив- но-територіальні одиниці; юридичні особи (підприємства, установи, ор- ганізації всіх форм власності), тобто колективні суб’єкти; індивідуальні суб’єкти (громадяни). Державу як суб’єкта фінансового права представ- ляють уповноважені органи державної законодавчої й виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, які не тільки можуть, а й зобов’язані, згідно із законодавством, брати участь у фінансово-право- вих відносинах. Їх прийнято розмежовувати на органи загальної та спе- ціальної компетенції. До першої групи входять представницькі органи й органи виконавчої влади різного рівня, які здійснюють фінансову ді- яльність паралельно з іншими функціями в межах визначеної території (держави загалом або адміністративно-територіальної одиниці) – Верхо- вна Рада України, Кабінет Міністрів України, Президент України, органи місцевого самоврядування. До другої групи суб’єктів належать органи спеціальної компетенції, для яких діяльність у сфері фінансів є головним профілем їхньої роботи (Міністерство фінансів України, Державна каз- начейська служба України, Державна податкова служба України, Націо- нальний банк України тощо).

Як самостійна галузь права, фінансове право об’єднує велику кіль- кість фінансово-правових норм, згрупованих у відповідні правові інсти- тути. Так, правовий інститут розуміють як групу взаємопов’язаних право- вих норм, які врегульовують певну сферу однорідних суспільних відносин у межах фінансової діяльності. Відповідно, структурна побудова фінан- сового права є відображенням структури суспільних відносин у сфері фінансової діяльності держави. Отже, система фінансового права – це об’єктивно визначена його внутрішня побудова, об’єднання, взаємозв’язок і диференціація фінансово-правових норм у розрізі правових інститутів з урахуванням специфіки змісту регульованими ними суспільних відносин. Подібно до інших самостійних галузей права, у фінансовому праві ви- окремлюють дві частини фінансового-правових норм – загальну та особли- ву. Це дає можливість детально систематизувати фінансово-правові норми, спрощує користування фінансовим законодавством і сприяє більш предметному вивченню загальних та спеціальних питань фінансового права.

Загальна частина фінансового права об’єднує фінансово-право- ві норми, які закріплюють загальні підходи до регулювання фінансової системи і стосуються всієї сукупності правових інститутів фінансової ді- яльності. Вони визначають:

• зміст, загальні принципи, правові форми та методи фінансової ді- яльності органів державної влади і місцевого самоврядування;
• систему державних органів, які здійснюють фінансову діяльність, їхні повноваження та організаційно-правові засади діяльності (пра- вовий статус, ієрархію, завдання та функції); правове становище інших суб’єктів фінансового права;
• правові засади здійснення фінансового контролю та відповідаль- ність за порушення фінансового законодавства.

Особлива частина фінансового права об’єднує правові інститути, які регулюють фінансово-правові відносини, що характеризуються однорід- ністю і певною специфікою. Таким чином, в особливій частині отриму- ють деталізацію правові норми загальної частини фінансового права. Провідне місце серед правових інститутів особливої частини фінансо- вого права займає бюджетне право, яке врегульовує суспільні відноси- ни щодо формування, розподілу та використання державного і місце- вих бюджетів. Складна будова бюджетного права, яке об’єднує похідні правові інститути (субінститути) бюджетної системи, бюджетного про- цесу тощо, дає підстави визначати його як окрему підгалузь фінансового права1. До інших інститутів особливої частини фінансового права зара- ховують фінансово-правові норми, які регулюють суспільні відносини у сфері державних доходів та видатків (у тому числі інститут податкового права), кредитування, валютного регулювання, грошового обігу тощо.

Такий підхід до побудови загальної й особливої частин системи фінансо- вого права визначається структурою фінансової системи як сукупності від- окремлених, але взаємопов’язаних сфер і ланок фінансових відносин. При цьому загальна та особлива частини фінансового права перебувають у тіс- ному зв’язку, будучи у своїй основі відображенням цілого і його компонент.

¹ Фінансове право : Підруч. / О. М. Бандурка та ін. ; за заг. ред. О. П. Гетманець. Харків: Харків. нац. ун-т внутр. справ, 2017. С. 37.

Джерела фінансового права – це система зовнішніх форм встанов- лення та вираження (об’єктивізації) фінансово-правових норм. Провідне місце у цій системі належить нормативно-правовим актам, які містять норми фінансового права і видані органами державної влади та місце- вого самоврядування. Однак з огляду на сучасні тенденції у правотво- ренні джерелами фінансового права є також інші юридичні акти, такі як рішення судів (Конституційного суду України, Європейського суду з прав людини), міжнародні й міжвідомчі нормативно-правові договори1, які також можуть містити фінансово-правові норми.

Джерела фінансового права розмежовують за багатьма ознаками: за юридичною силою (закони, підзаконні акти, судові рішення, право- ві договори); за рівнем охоплення фінансових відносин (комплексні та галузеві); за часовою ознакою (постійні й тимчасові); територіальною ознакою (загальнодержавні та місцевої дії) тощо. Якщо за ознаку класи- фікації джерел фінансового права взяти ознаку характеру інтересів, із задоволенням яких пов’язані фінансові відносини (публічні або приват- ні інтереси), то їх доцільно розмежовувати на джерела правових норм, які регламентують функціонування публічних або приватних фінансів. Провідним джерелом фінансового права у будь-якій країні виступає її основний закон – Конституція, вагома частина положень якої має безпо- середню фінансово-правову спрямованість.

Хоча система джерел фінансового права в Україні загалом сформо- вана, вона є динамічною за суттю, оскільки перебуває у стані постійної трансформації. Нормотворча діяльність органів державної влади і місце- вого самоврядування веде до безперервного вдосконалення фінансово- правових норм, які не тільки відображають існуючі фінансові відносини у суспільстві, а й врегульовують їх та активно на них впливають.

Зовнішній прояв фінансове право передусім отримує у фінансовому законодавстві – системі належно упорядкованих нормативно-правових актів, які регулюють фінансові відносини у суспільстві. Важливою умо- вою дієвості фінансового законодавства щодо регулювання суспільних відносин у сфері фінансів є взаємопов’язаність і взаємообумовленість по- ложень нормативно-правових актів (коли фінансово-правові норми різ- них документів не суперечать одна одній), виваженість та узгодженість дій різних гілок влади при розробленні проектів нормативно-правових документів, науковий підхід до формулювання норм фінансового права. Не менш важливе значення має дотримання правових норм фінансового права на практиці при здійсненні фінансової діяльності, коли фінансово- правові норми не є лише деклараціями, а наповнені реальним змістом.

¹ Фінансове право України : навч. посіб. / М. В. Ковалів та ін. ; Львів. держ. ун-т внутр. справ. Львів : СПОЛОМ, 2022. С. 30-31.

 

Отже, будучи інструментом правового оформлення і практичної ре- алізації фінансової політики, фінансове право через фінансову політику та фінансовий механізм здійснює активний вплив на соціально-еконо- мічний розвиток держави і суспільства загалом.

Рекомендована література

1. Бурденюк Т., Свірський В. Теоретичні засади фінансового механізму. Екон. аналіз. Вип. 10, Ч. 2. С. 201–205.
2. Дідик Л. М. Фінансовий механізм управління діяльністю сучасного під- приємства. Екон. вісн. НГУ. 2011. № 2. С. 92–100.
3. Зеленський А. В. Фінансове регулювання аграрного сектору економіки України : дис. … канд. екон. наук : 08.00.08 / ДВНЗ «КНЕУ ім. В. Геть- мана. Київ, 2016. 224 с.
4. Кравченко Л. А. Державне фінансове регулювання економіки в умовах ринкової трансформації : автореф. дис. … канд. екон. наук : 08.01.01 / КНУ ім. Т. Шевченка. Київ, 2002. 18 с.
5. Опарін В. М. Фінанси (Загальна теорія) : Навч. посіб. 2-ге вид., доповн. і переробл. Київ : КНЕУ, 2002. 240 с.
6. Словник української мови : в 11-х т. / І. К. Білодід та ін. ; Т. 1 / ред. Г. Горецький, А. Бурячок, Г. Гнатюк, Н. Швидка. Київ : Наук. думка, 827 с.
7. Словник української мови : в 11-х т. / І. К. Білодід та ін. ; Т. 3 / ред. Г. Гнатюк, Т. Черноризька. Київ : Наук. думка, 741 с.
8. Теорія фінансів : Підручник / П. І. Юхименко та ін. ; за ред. проф. В. М. Федосова, С. І. Юрія. Київ : Центр уч. л-ри, 2010. 576 с.
9. Теребух А. А. Господарські рішення на машинобудівних підприємствах: прийняття, оцінювання та моделювання : моногр. Львів : Львів. держ. ін-т новітніх технологій та упр. ім. В’ячеслава Чорновола, 2010. 244 с.
10. Фінанси : підруч. / П. І. Юхименко та ін. ; за наук. ред. П. І. Юхименка, С. В. Бойко. Київ : Центр уч. л-ри, 2018. 416 с.
11. Фінанси : підручник / за ред. С. І. Юрія, В. М. Федосова. Київ : Знання, 2008. 687 с.
12. Фінансова грамотність : навч. посіб. / за ред. Т. С. Смовженко. 2-ге вид., виправл. і доповн. Київ, 2013. 311 с.
13. Фінансове право України : навч. посіб. / М. В. Ковалів та ін. ; Львів. держ. ун-т внутр. справ. Львів : СПОЛОМ, 2022. 394 с.
14. Фінансове право : Підруч. / О. М. Бандурка та ін. ; за заг. ред. О. П. Гет- манець. Харків : Харків. нац. ун-т внутр. справ, 392 с.

 

 

• Сутність, необхідність та види податків.
• Податкова політика держави.
  • Мета податкової політики.
  • Критерії податкової політики
  • Форми і напрями податкової політики.
  • Цілі і методи податкової політики.
• Податкова система України.
• Основи організації податкової роботи та діяльності державної податкової служби.

 

 

• Сутність, необхідність та види податків

Основою сучасних науково-практичних уявлень про податки є по- стулат, що фінансова наука – це вчення про сукупність методів розподілу та перерозподілу обмежених фінансових ресурсів між альтернативними застосуваннями, а також про господарські та соціальні ефекти, зумовлені розподільними і перерозподільними процесами. Відповідно домінуючий чинник пізнання сутності податків як феномена фінансової науки, тобто публічного процесу фінансового вибору, прийняття фіскальних рішень i відповідних їм дій, – іманентна скінченність акумульованих податкових надходжень, формування яких у процесі алокації валового внутрішнього продукту набуває дуже значущої суспільно-державної важливості. Від- повідно дослідження та вивчення податків як фінансової категорії у ши- рокому і вузькому розумінні має виходити насамперед з потреби як мак- симізації фіскального забезпечення фінансовими ресурсами виконання державою покладених на неї функцій, так i забезпечення ефективного розподільно-регулюючого впливу податків на діяльність cyб’єктів госпо- дарювання та громадян.

Місце i роль податків у структурі інструментів державного регулю- вання детермінується станом економічної системи та формами держав- ного устрою. Види i форми податків та способи їхньої сплати залежать  від рівня державного впливу на соціально-економічні процеси, а моди- фікація стратегії та тактики оподаткування відбувається зі зміною мо- делі державного регулювання економіки.

Глобальна мета державного регулювання конкретизується у спеці- альних завданнях держави, таких як забезпечення життєдіяльності та соціального захисту населення, сприяння організації ринку i ринково- конкурентних відносин; вирішення економіко-організаційних питань, що висуваються окремими впливовими групами економічних суб’єктів; досягнення економічних, політичних, соціальних і фіскальних цілей, спрямованих на підтримку та збереження ринкового ладу в країні; між- народна діяльність, оборона і безпека, корегування розподілу ресурсів з метою впливу на народногосподарську структуру та структуру націо- нального продукту.

Податки – дуже складна й надзвичайно впливова на всі економічні явища та процеси фінансова категорія. Це обов’язковий елемент еконо- мічної системи будь-якої держави незалежно від того, яку модель еко- номічного розвитку вона вибирає, які політичні сили перебувають при владі. Відсутність податків паралізує фінансову систему держави зага- лом, робить її недієздатною і в підсумку – позбавленою будь-якого сенсу. Історія цивілізації свідчить, що в різні періоди розвитку суспільства вводились різноманітні податки – на землю, майно, доходи, цінні папе- ри, спадщину та дарування, додану вартість, заробітну плату, акцизи, збори й відрахування на автомобілі, коней, собак, продуктивну худобу та птицю, бджіл, подушні податки і податки на неодружених чоловіків, податки на бороду, вікна, двері тощо.

На давніх ступенях державної організації початковою формою опо- даткування можна вважати жертвоприношення, яке не було лише на добровільних засадах. Жертвоприношення було неписаним законом і, таким чином, ставало примусовою виплатою чи збором.

Найдавнішим джерелом державних доходів були домени, або дер- жавне майно, землі, ліси. Спочатку вони належали до власності монарха, доходи якого були одночасно й доходами держави. Це були приватно- правові, а не публічно-правові доходи.

Іншим джерелом державних доходів виступали регалії – доходні прерогативи казни, певні галузі виробництва, види діяльності, що при- ймались у виняткове користування казни і виключалися з суспільного обороту, із сфери діяльності населення. Регалії стали перехідним ступе- нем до податків.

З розвитком держави виникла «світська» десятина, яка утримува- лась в користь впливових князів, поряд з десятиною церковною. Така  практика існувала в різних країнах протягом багатьох століть: від Дав- нього Єгипту до Середньовічної Європи. Так, у Давній Греції в VII–VI ст. до нашої ери представниками знаті були введені податки на доходи в розмірі однієї десятої чи однієї двадцятої частини доходів. Це дозво- ляло концентрувати і витрачати кошти на утримання найманих армій, побудову укріплень навколо міст-держав, храмів, водопроводів, доріг, влаштування святкувань, роздачу продуктів і грошей біднякам і на інші суспільні цілі.

Фінансова система Київської Русі почала формуватися з об’єднання Руської держави в кінці ІХ ст. Основним джерелом доходів княжої казни була дань. Це був спочатку нерегулярний, а потім більш систематичний прямий податок. Дань утримувалась двома способами: «повозом», коли вона привозилась в Київ, і «полюддям», коли князі чи княжі дружини самостійно їздили за данню.

Як свідчить історія, зростання податків у багатьох країнах значною мірою було зумовлено затратами на мілітаризацію економіки. Появля- лись нові державні безпекові витрати, витрати на охорону навколиш- нього середовища, подолання економічної відсталості окремих районів, надання субсидій і кредитів країнам, що розвиваються.

На різних етапах історичного розвитку податки відповідали осо- бливостям історичного періоду, зокрема: способу виробництва, формам оподаткування, видам джерел доходів, напрямкам витрат тощо.

Головними передумовами виникнення податків вважається перехід від натурального господарства до грошового та виникнення держави.

По мірі свого розвитку вчення про державу відкривало нові мож- ливості для пізнання суті фінансового господарства держави, а заодно i для вияснення природи його першооснови – податків. Труднощі до- слідження фінансового господарства держави полягають у тому, що дві науки – економічна i політична займалися проблемами державних до- ходів та видатків. Виділення фінансової науки в самостійний сегмент дозволило на початку XX ст., використовуючи ідеї неокласиків i вчення про правову державу, обґрунтувати необхідність справляння податків, сформулювати визначення податку, тобто вияснити природу податку, яка концептуально не змінюється i на початку XXІ ст.

Реальний процес оподаткування здійснюється державою i залежить від ступеня розвитку її демократичних форм. Дослідження природи по- датку фінансова наука здійснює у сфері вчення про державу. Свого часу П. Прудон наголошував, що «…по суті питання про податки виступають питаннями про державу».

Труднощі пізнання природи податку пояснюються тим, що податок – це одночасно економічне, господарське i політичне явище. З одного боку, податок – один із елементів розподілу та перерозподілу. З іншого боку, запровадження, справляння та використання податків є однією із функ- цій держави. Основне завдання пізнання природи податків – простежи- ти еволюцію уявлень про природу податку під впливом розвитку вчення про державу. В розвитку поглядів на роль держави можна виділити два напрямки, які дозволяють краще зрозуміти соціально-економічний та суспільний зміст податків. Перший – тезис про невиробничий характер державних послуг, який не тільки відділяв фінансове господарство від державного, а й протиставляв ïx. Податок в цій концепції не пов’язаний із задоволенням соціально-економічних потреб суспільства, оскільки обслуговує невиробничі видатки держави. Другий напрямок пов’язаний із наявністю поглядів на господарську діяльність держави як складову частину народногосподарської діяльності, як потребу економічного i соціального розвитку. В поглядах на податок відбувається поворот до розуміння податку в ринкових умовах як осмисленої необхідності. Для суб’єктів господарювання податок може бути поганий або дуже пога- ний, оскільки він, навіть i мінімальний, скорочує реальні доходи подат- коплатників. Але його сплата є обов’язковою для задоволення суспільних благ i не залежить від бажання та волі конкретного платника.

Податок – універсальна вихідна категорія, яка виражає основні суттєві риси i властивості фінансів у будь-якій економічній системі ринко- вого типу. Не випадково, що в умовах функціонування ринкової еконо- міки податкова форма в системі фінансових відносин стає провідною. Аналіз податків як вихідної категорії, в якій проглядаються основні сут- тєві риси i властивості фінансів, дає правильний орієнтир для розгляду різних фінансових понять і категорій у чіткій відповідності до розвитку економічного процесу.

Чи не вперше науково обґрунтовану характеристику податків по- дали представники англійської класичної політекономії А. Сміт та Д. Рі- кардо. А. Сміта нерідко називають фундатором наукової теорії податків. Він один з перших вивів чотири найбільш загальних принципи оподат- кування. Суть цих принципів полягає у наступному:

• піддані держави мають брати участь у підтримці держави і оподат- ковуватись відповідно до своєї платіжної спроможності, тобто про- порційно до свого доходу;
• податок, який вносить кожний платник, має бути чітко визначеним, а не довільним. Мають бути визначені також час, місце i розмір пла- тежу;

 

• податки мають стягуватись у найбільш вигідний час i найбільш ви- гідним способом для особи, яка його сплачує;
• кожний податок має бути так побудований, щоб він брав із кишень населення якомога менше понад те, що він приносить скарбниці держави.

Теорія податків, вписана в концепцію добробуту та справедливості, найбільш повно розкривається в працях англійського економіста А. Пігу. На його думку, справляння податків проходить поза ринковими відно- синами i не може використовувати в оподаткуванні поняття граничної корисності. Основний принцип щодо податків за А. Пiгy – принцип най- меншої сукупності жертви.

Подальшого розвитку теорія податків набула в поглядах представ- ників кейнсіанської школи. Дж. Кейнс розробив принципово нову тео- рію податків, спрямовану на державне регулювання економіки в умовах ринкових відносин. Це регулювання здійснюється за допомогою різних економічних інструментів, в тому числі податків, які Дж. Кейнс розгля- дає як «вбудовані механізми гнучкості», що амортизують кризові явища i рівномірно розподіляють податковий тягар залежно від доходів.

Ідеї Дж. Кейнса започаткували нові методи теоретичного досліджен- ня, що вписувались у концепцію «ефективного попиту». Це дозволило вмонтувати pyx податків в pyx макроекономічних показників.

До 70-x рр. XX ст. більшість ринкових теорій податків склали кейн- сіанські положення. Проте у 1970-ті рр. розвиток виробничих відносин у країнах з ринковою економікою виявив суперечності кейнсіанських методів дослідження теорії податків та методів державного втручання. На зміну кейнсіанських та посткейнсіанських поглядів на суть і функції податків приходить неокласична теорія, одним із напрямів якої є нео- консерватизм. До представників цієї течії можна зарахувати американ- ських економістів М. Уейденбаума, А. Вернса, Г. Стайна, У. Фелнера, Г. Уоліча, А. Лаффера; англійських – К. Джозефа, Дж. Хау, А. Селдона. Те- орію податків вони розглядають з позицій скорочення «державного тя- гаря» – податки мають сплачувати ті особи, які одержують від держави суспільні товари та послуги.

Трансферти населенню з державного бюджету мають бути фор- мою повернення податків. Податки, які сплачують підприємці, ведуть до зростання витрат виробництва, інфляції, зниження продуктивності праці. На думку неоконсерваторів, необхідно звільнити приватну актив- ність та ініціативу від державного податкового тягаря.

Найбільшу популярність у фінансовій літературі неокласиків отри- мала податкова концепція А. Лаффера. Він обґрунтував i графічно дослідив залежність між прогресивністю оподаткування, доходами бюджету i обкладеною податками частиною національного виробництва.

Розвиток податкових теорій західної фінансової науки свідчить про взаємопроникнення та взаємодоповнення неокласичних та кейнсіан- ських ідей.

Великі витрати викликали необхідність збільшення податків – го- ловного фінансового методу мобілізації ресурсів у державний і місцеві бюджети. Податки перетворились у важливий інструмент перерозподілу національного доходу.

В умовах розвитку ринкової економіки податки стають об’єктивним елементом фінансових відносин між державою та юридичними й фі- зичними особами. Формується завершена модель податкової системи кожної держави. Змінюються не тільки види податків і форми їхнього справляння, а й ставлення до них. За допомогою податків здійснюєть- ся перерозподіл валового внутрішнього продукту в територіальному та галузевому аспектах, а також між різними соціальними групами. Цей перерозподіл згладжує вади ринкового саморегулювання, створює до- даткові стимули для ділової та інвестиційної активності, мотивації до праці, підтримання рівня зайнятості.

Податок – універсальна вихідна категорія, яка виражає основні сут- тєві риси і властивості фінансів у будь-якій економічній системі ринко- вого типу.

Економічна теорія характеризує податок як специфічний атрибут державності. Специфіка цього атрибута полягає в тому, що держава є визначальною діючою особою, а платник податку – виконавцем вимог держави. Хоча податки та механізм оподаткування будуються на пев- ному фундаменті правових відносин, однак сторони не скріплюють ці відносини у формі певного договору, контракту. Стягнення податку є одностороннім процесом і має безвідплатний та обов’язковий характер для конкретного платника. Податкові відносини мають односторонню спрямованість – від платника до держави. Повернення переплат не мож- на розглядати як зворотний рух, оскільки воно пов’язане не з сутністю цих відносин, а з конкретним механізмом розрахунків з бюджетом.

Стягнення державою на користь суспільства певної частки вартості ВВП у вигляді обов’язкового внеску становить сутність податку. Еконо- мічний зміст податків відображається взаємовідносинами суб’єктів гос- подарювання та громадян, з одного боку, та держави – з іншого, з при- воду формування державних фондів фінансових ресурсів. Незалежно від об’єкта оподаткування загальним джерелом податкових надходжень є ВВП. Він формує первинні грошові доходи основних учасників суспільного виробництва і держави як організатора господарської діяльності у національному масштабі.

Однак процес вартісного розподілу валового продукту не обмежуєть- ся утворенням первинних грошових доходів. Він продовжується в роз- поділі грошових доходів основних учасників суспільного виробництва на користь держави: від працівників – у формі податку на доходи фізичних осіб, а від суб’єктів господарювання – у формі податку на прибуток та інших податкових платежів і зборів. За своїм економічним змістом по- датки є основним інструментом державного розподілу і перерозподілу доходів та фінансових ресурсів.

Джерелом податків є нова вартість національного доходу. Податки мобілізують значну частину вартості додаткового продукту і частину вартості необхідного продукту, яка призначена на відтворення робочої сили. Державна частка національного доходу перетворюється у фонд грошових коштів держави, який використовується не тільки для досяг- нення загальнодержавної мети, а й для підтримки приватного сектора. Ця мобілізація національного доходу через податки здійснюється у сфе- рі перерозподілу й обміну. Присвоєння державою частки нової вартості здійснюється не на основі об’єктивно діючих економічних законів, а за юридичними законами шляхом примусу. Держава стає власником част- ки національного доходу не як учасник процесу виробництва, а як орган, який володіє політичною владою. Суспільний зміст податків дає політич- ній владі можливість впливу на сферу економічних відносин суспільства. У цьому і полягає зміст податку у широкому розумінні – сутність податку випливає із природи держави як органу примусу та влади і ви- значає його як однобічний однонаправлений платіж з майна чи доходу суб’єктів господарювання та громадян на основі того, що вони мають належність до цього суспільства без одержання ними конкретного еквівалента благ та вигод.

У вузькому розумінні податки – це обов’язкові платежі, які законо- давчо встановлюються державою, сплачуються юридичними та фізич- ними особами в процесі розподілу та перерозподілу частини вартості валового внутрішнього продукту й акумулюються в централізованих грошових фондах для фінансового забезпечення виконання державою по- кладених на неї функцій.

Основними характерними особливостями податку порівняно з ін- шими обов’язковими платежами до бюджету є те, що він:

• справляється на умовах безповоротності. Повернення податку мож- ливе тільки в разі його переплати або тоді, коли законодавством пе- редбачені пільги щодо цього податку;
• має односторонній характер встановлення. Оскільки податок спла- чується з метою покриття суспільних потреб, які здебільшого від- окремлені від індивідуальних потреб конкретного платника, то він є індивідуально безповоротний. Сплата податку не визначає зустріч- ного зобов’язання держави вчиняти будь-які дії на користь конкрет- ного платника;
• може бути сплачений лише до бюджету, а не до іншого грошового централізованого або децентралізованого фонду;
• не має цільового призначення;
• є винятково атрибутом держави і базується на актах вищої юридич- ної сили.

Відповідно до сутності податків, ця категорія розглядається не тіль- ки як економічна, а й як суспільно-соціальна. Процес справляння по- датків пов’язаний із соціальним статусом (рівнем добробуту) конкретних платників податків. Через сплату податків реальні доходи понижуються, але при отриманні від держави суспільних благ і трансфертних платежів реальний добробут покращується.

Отже, суспільна ціна податків вимірюється втратою частини осо- бистого прибутку конкретними платниками, яку через бюджет перероз- поділяють між усіма членами суспільства. Використовуючи податки як інструмент врівноваження соціального добробуту, держава має врахо- вувати суспільно-соціальний характер податків та податкових платежів. Цей характер виявляється при обміні податків на суспільні блага і транс- фертні платежі.

Суспільна ціна податків вимірюється втратою частини особистого добробуту конкретними платниками з переміщенням цієї частини через бюджет до всього населення держави. Еволюція фінансового знання про суспільний характер податків пов’язана з теоретичною концепцією дер- жавних благ, джерелом забезпечення яких є кошти органів державної влади. Такі блага, що мають характер суспільних, не виробляються при- ватною економікою, а забезпечуються тільки державою. Якщо держава – орган з виробництва незамінних суспільних благ, то ці блага реалізують- ся споживачами за цінами, рівень яких установлюється за суспільною згодою. Ціною суспільних благ є податки i оплата державних благ – єди- не можливе використання податкових надходжень. У результаті між державою-виробником суспільних благ i суспільством досягається без- еквівалентна мінова угода «блага = податки».

Таким чином, податки відображають складні економічні відносини і тому мають бути адекватними до цих відносин. У протилежному разі вони не зможуть повною мірою виконувати покладені на них функції.

У світовій фінансовій науці розрізняють два підходи до теоретико- організаційного обґрунтування проблеми суспільного вибору у сфері по- датків.

Перший підхід співзвучний із визнанням необхідної обов’язковості податків i податкових платежів. Податки як ціни суспільних благ у цій концепції одночасно виступають у двох аспектах – цільовому i приму- совому. Цей напрямок фінансової думки базується на тезисі, запропо- нованому Дж. Саксом, а саме: послух i примус є необхідними елемента- ми податкової теорії. В теоретичному трактуванні примусовий характер сплати обов’язкових платежів державі в обмін на суспільні блага у фі- нансовій літературі називають «податок за Пігу». Корегуючі податки за А. Пiгy є доволі ефективним й відносно простим методом централізації валового внутрішнього продукту в руках держави. Побудова системи оподаткування базується на тому, що будь-якому податку, крім суто фіс- кальних рис, властиві зовнішні для фіску соціально-економічні ефекти. Відповідно держава, суб’єктивно проводячи оподаткування, може ре- гулювати проходження економічних i соціальних процесів у потрібній траєкторії без врахування поглядів i побажань податкоплатників.

На відміну від розуміння податку як примусу, накладеного на зако- нослухняних платників виконавців, другий напрямок фіскальної науки визнає податок як громадянський обов’язок.

Податок, що сплачується на основі свідомого індивідуального вибо- ру i власної оцінки характеру державної діяльності виборцем-податко- платником, одержав назву «податок Кларка», за іменем американського економіста Е. Кларка.

В трактуванні податку відбувається певний перехід від податку як принципового обов’язкового платежу державі до податку як осмисленої необхідності. Податок Кларка теоретизував проблему фіскального вибору як економічну теорію демократії, де існує згода громадян-виборців опла- чувати податками зроблений ними вибір державотворення. Він науково пояснює залежність добробуту податкоплатників від власної поведінки.

Взаємозв’язок між суспільним вибором i оподаткуванням повною мірою реалізується лише в умовах свідомої й масової участі громадян- платників у діяльності державних інститутів. У концепції Е. Кларка де- мократія – це не лише свобода думки й законослухняної діяльності, а й обтяжливий фіскальний обов’язок свідомо оплачувати свободу.

Чисте самооподаткування за Е. Кларком можливе тільки в умовах аб- солютно досконалого громадянського суспільства, що в реальній суспіль- ній практиці блокується недосконалим й корисливим товарно-грошовим фетишизмом людини як біологічної істоти. Демократичному суспільству, що зробило вибір в бік соціально орієнтованої ринкової економіки, по- трібно знаходити рівновагу між примусом i самооподаткуванням, між тяготами i вигодами оподаткування.

Для вивчення природи податку важлива роль відводиться дослі- дженню конкретних функцій цієї категорії, без визначення яких немож- ливе розкриття суспільного призначення податків.

Функції податку – це виявлення його сутності в дії, спосіб вира- ження його властивостей.

Відповідно до сутності податку як категорійного поняття та врахо- вуючи те, що податки виступають необхідним елементом централізації частини вартості національного продукту в бюджеті для державних сус- пільних благ і засобом перерозподілу цієї вартості, можна визначити дві функції цієї категорії: фіскальну і розподільно-регулюючу.

Вказані функції мають об’єктивний характер і існують з моменту виникнення податків. Але конкретні вияви їхніх рис пов’язані з умовами суспільного розвитку.

Спочатку податки в усіх державах вводились з метою виконання фіскальної функції, тобто забезпечення держави джерелами грошових коштів для фінансування державних витрат. Пізніше держави більшою чи меншою мірою почали використовувати податкові ставки і подат- кові пільги з метою регулювання соціально-економічних процесів, тому податки стали виконувати регулюючу функцію, тобто впливати на від- новлення (стимулювати чи стримувати його темпи, збільшувати чи змен- шувати нагромадження капіталу і платоспроможний попит населення) і сприяти вирішенню різноманітних соціальних завдань (таких як захист низькооплачуваних осіб, перерозподіл доходів для забезпечення соціаль- но незахищених верств населення, здійснення ефективної демографіч- ної політики).

Зміст фіскальної функції полягає в тому, що з допомогою податків формуються фінансові ресурси держави. Фіскальна функція забезпечує об’єктивні умови для утворення матеріальної основи функціонування суспільства. За її допомогою реалізується велика частина суспільного призначення податків, виявляються конкретні форми утворення гро- шових фондів держави, які забезпечують виконання покладених на неї функцій. Податки виступають основним (найважливішим) джерелом до- ходів бюджетів різних рівнів. Об’єктивне існування податків як осно- вного джерела доходів передбачає:

а) надходження їх рівномірно в календарному розрізі (рівнонапруженість); б) стабільність надходження;

в) податки мають рівномірно надходити по всіх територіальних рівнях.

Розподільно-регулююча функція полягає в тому, що за допомогою податків відбувається перерозподіл вартості валового внутрішнього про- дукту між державою та її суб’єктами і через елементи податку (об’єкт, суб’єкт оподаткування, ставка податку, податкові пільги тощо) держа- ва в змозі регулювати вартісні пропорції такого розподілу. Змінюючи пропорції функціонування ресурсів в економіці, оподаткування суттєво впливає на процес виробництва, нагромадження капіталу, інвестуван- ня, платоспроможний попит і пропозицію. Завдяки податкам держава отримує можливість регулювати різні аспекти соціально-економічного життя на макрорівні, а на мікрорівні – впливати на конкретну поведінку платника податків. Маніпулюючи пропорціями та режимами вилучення в суб’єктів господарювання або домогосподарств частки їхніх доходів, податок може відповідно змінювати напрями їхньої діяльності.

Однак специфічне суспільне призначення податків знаходить своє вираження не в існуванні кожної функції окремо, а лише в їхній єдності. Соціально-економічний характер податку виявляється в одночасному існуванні податку як фіскального інструменту формування дохідної частини бюджету, а також як інструменту соціально-економічного регу- лювання вартісних пропорцій розподілу ВВП та національного продукту. В цьому і виявляється природа податку.

Труднощі пізнання природи податку пояснюються тим, що податок – це одночасно економічне, господарське і політичне явище. Теоретично економічна природа податку полягає у визначенні призначення подат- ку, об’єкта оподаткування і джерела сплати, а також того впливу, який здійснює податок у підсумку на суб’єктів оподаткування і на всю еко- номіку як одне ціле. Відповідно основне завдання пізнання природи по- датків – простежити еволюцію уявлень про природу податку під впливом учення про державу.

Для пізнання природи податку необхідно чітко визначити основні елементи, які визначають внутрішній зміст цього категорійного поняття.

До основних елементів податку зараховують:

• суб’єкт податку – це учасник процесу справляння податку (плат- ник, держава, державні органи);
• об’єкт оподаткування – явище, предмет чи процес, внаслідок наяв- ності яких сплачується податок;
• предмет оподаткування – різновид предметів матеріального світу, з якими законодавство пов’язує виникнення податкового обов’язку;
• ставка податку – це законодавчо встановлений розмір податку або збору, відповідно до об’єкта або одиниці оподаткування.

Іншими елементами податку, які конкретизують зміст основних еле- ментів або мають самостійне значення, є:

• джерело сплати – це той фонд, явище чи предмет, з якого сплачу- ється податок;
• база оподаткування – законодавчо закріплена частина доходів чи майна платника податків (за вирахуванням пільг), яка враховується при розрахунку суми податку. Податкова база – це кількісний вимір об’єкта оподаткування;
• одиниця оподаткування – це частина об’єкта оподаткування, щодо якої відбувається встановлення нормативів і ставок обкладення, тобто та одиниця, яка береться за основу виміру об’єкта оподатку- вання. Вона залежить від об’єкта оподаткування, виражається в грошовій або натуральній формі та має переважно розрахунковий характер;
• податкові пільги – це законодавчо встановлені винятки із загаль- них правил оподаткування, які дають платникові можливість змен- шити суму податку (збору), що підлягає сплаті, або звільняють його від виконання окремих обов’язків і правил, пов’язаних з оподатку- ванням.
• порядок сплати податку – це методи, строки та засоби сплати по- датку в державі, які залежать від принципів побудови податкової системи.

Поряд з порядком сплати податку, важливе місце займають такі еле- менти, як:

• податковий звіт – документ, що подається до податкової інспекції із звітними даними про розрахунки з бюджетом;
• податковий період – строк, протягом якого завершується процес формування податкової бази, остаточно визначається розмір подат- кового зобов’язання;
• звітний період – строк складання та надання органу Державної по- даткової служби України податкової звітності.

Таким чином, в елементах податку знаходять конкретне вираження вимоги, що є основою побудови податкової системи держави. Законо- давчі акти про кожен податок і збір мають містити вичерпну інформа- цію, яка б дала змогу конкретно встановити всі елементи податку чи збору.

Для з’ясування місця та ролі кожного податку в суспільному вироб- ництві важливою є класифікація, яка здатна сприяти досконалому відо- браженню специфічних особливостей окремих груп податків.

Основні ознаки класифікації податків:

за економічним змістом об’єкта оподаткування податки по- діляють на:

• • податки на доходи та прибутки – обов’язкові платежі, які справляють- ся з чистого доходу з фізичних і юридичних осіб у момент його отри- мання. Безпосередніми об’єктами оподаткування є заробітна плата та інші доходи громадян, прибуток чи валовий дохід підприємства;
  • податки на споживання – обов’язкові платежі, які справляються в про- цесі споживання товарів, робіт та послуг, причому їхня плата не зале- жить від результатів фінансово-господарської діяльності, а від розміру споживання. Вони справляються у вигляді непрямих податків;
  • майнові податки – обов’язкові платежі, які справляються за наявнос- ті конкретного виду майна, що перебуває в приватній, колективній та державній формах власності (податок на нерухоме майно, від- мінне від земельної ділянки, плата за землю, транспортний податок);
  • ресурсні платежі або платежі рентного характеру – обов’язкові збори, які справляються в процесі використання ресурсів, які зна- ходяться в державній формі власності;

за формою оподаткування податки поділяють на:

• • прямі податки – обов’язкові платежі, які напряму сплачуються платни- ком до бюджету держави залежно від розміру об’єкта оподаткування. При цьому сплата такого податку призводить до вартісного зменшен- ня об’єкта оподаткування (податок на прибуток підприємств, податок на доходи фізичних осіб, податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, плата за землю, транспортний податок);
  • непрямі податки – обов’язкові платежі, які сплачуються платника- ми опосередковано через цінові механізми, причому сума податку не зменшує об’єкта оподаткування, а збільшує ціну товару (ПДВ, акцизний податок, мито);

за рівнем державних структур, що впроваджують податки, податки поділяють на:

• • загальнодержавні податки – обов’язкові платежі, які встановлю- ються найвищими органами влади в державі та є обов’язковими до сплати за єдиними ставками на всій території України. Ці по- датки можуть формувати дохідну частину як державного, так і місцевих бюджетів;
  • місцеві податки та збори – обов’язкові платежі, які встановлюють- ся місцевими органами влади і є обов’язковими до сплати за вста- новленими ставками тільки на певній території. Місцеві податки та збори надходять винятково до місцевих бюджетів;

 

за способом встановлення податкових зобов’язань податки поділяють на:

• • розкладні (розкладкові) податки – обов’язкові платежі, які визна- чаються як розподілення загальної суми на певну кількість плат- ників (подушні податки). Такі податки широко використовувались на ранній стадії розвитку оподаткування. Їхній розмір визнача- ли відповідно до потреби здійснити конкретні витрати: викупи- ти короля з полону, побудувати захисну стіну тощо. Суми витрат розподілялись між платниками – на кожного платника припадала конкретна сума податку. В теперішній час розкладні податки ви- користовуються рідко, переважно в місцевому оподаткуванні;
  • окладні (квотарні, пайові, кількісні) податки – обов’язкові плате- жі, які справляються за певними ставками від чітко визначеного об’єкта оподаткування. На відміну від розкладних, вони виходять не із потреби покриття витрат, а з можливості платника запла- тити податок. Ці податки безпосередньо чи непрямо враховують майновий стан платника податку;

за повнотою прав використання податкових надходжень по- датки поділяють на:

• • закріплені – обов’язкові платежі, які на тривалий період повністю чи частково закріплені як дохідне джерело конкретного бюджету (бюджетів);
  • регулюючі – обов’язкові платежі, які можуть надходити до різних бюджетів.

Таким чином, еволюція податкових відносин знайшла своє відобра- ження в існуванні різноманітних форм і видів податків, які залежать від особливостей побудови і функціонування податкової системи держави.

 

• Податкова політика держави

Ринкова економіка не означає, що держава та всі її інституції відсто- ронені від процесів впливу на соціально-економічні реалії в суспільстві. Будь-який ринковий механізм державотворення обов’язково передбачає безпосереднє управління i регулювання зі сторони держави. Саморегу- люючих вбудованих механізмів недостатньо, щоб вся ринкова економіка працювала бездоганно.

Держава створює необхідні умови для функціонування ринкових механізмів i з ïxньою допомогою регулює соціально-економічні процеси в суспільстві. Однією з найважливіших інституцій держави в реалізації їï участі в ринкових процесах податкова політика. В умовах ринку саме податкова політика як складова державної фінансової політики забезпечує мінімізацію амплітудних коливань ринкових відносин шляхом пев- ної участі держави в управлінні ринковими процесами. Не випадково в умовах функціонування ринкової економіки податкова форма у системі фінансових відносин стає провідною.

Оподаткування – одна з головних функцій держави, а відносини, які складаються в процесі взаємодії держави, суспільства та кожної кон- кретної особи в зв’язку i з причини оподаткування, визначаються політи- кою у сфері оподаткування, або податковою політикою. За її допомогою держава визначає завдання, заходи i засоби реалізації державницьких інтересів у сфері оподаткування для більш ефективного виконання своїх функцій. Податкова політика – діяльність держави, виражена в комп- лексі заходів, здійснюваних уповноваженими на те органами державної влади й державного управління у сфері функціонування податків i збо- рів як фіскальних інструментів та регулюючих важелів. Будучи явищем багатогранним i складним, податкова політика розглядається як сукуп- ність організаційних, економічних i правових заходів, що забезпечують на єдиних принципах науково обґрунтовану систематичну діяльність ор- ганів держави i місцевого самоврядування, спрямовану на оптимальне (тобто таке, що поєднує в собі приватні та суспільні інтереси), повне й адекватне регулювання процесу оподаткування. Податкова політика є складовою фінансової політики держави на середньо- та довгострокову перспективу i охоплює такi поняття, як концепція державної діяльності у сфері оподаткування, податковий механізм, а також управління по- датковою системою країни через податкове законодавство.

Податкова політика – це сукупність економічних, фінансових та правових дій держави з формування податкової системи країни з метою за- безпечення її фінансових потреб, окремих соціальних гpyп суспільства, а також економіки загалом за перерозподілу фінансових ресурсів. Вона за- вдяки багатосторонності внутрішньої природи впливає на всі соціально- економічні сфери функціонування держави i разом із кредитно-грошовою політикою, ціноутворенням, соціально-тарифними i бюджетними програ- мами становить сутність участі держави в регулюванні ринком. Але подат- кова політика, на відміну від інших інструментів державного управління, має специфічні ознаки, які i визначають її соціально-економічний зміст.

Існуючі в науковій літературі визначення податкової політики за суттю дуже близькі та походять від визначення державної політики за- галом. Державна політика (грец. «politika» – «державні та суспільні спра- ви») може характеризуватися «…як сфера діяльності, пов’язана з відно- синами між соціальними групами, суть якої полягає у визначенні форм, завдань, які входять у компетенцію держави».

Поняття «політика» має відношення до всіх сфер діяльності держа- ви. Визначаючи основні напрямки політики, держава здійснює функції, заради яких вона створена.

Оподаткування – одна з головних функцій держави, а «…відносини, які складаються в процесі взаємодії держави, суспільства та кожної конкрет- ної особи в зв’язку i з причини оподаткування, визначаються політикою у сфері оподаткування, aбo податковою політикою, за допомогою якої дер- жава визначає завдання, заходи i засоби їхньої реалізації у сфері оподатку- вання для ефективного мінімально витратного виконання своїх функцій».

Як явище складне та багатокомпонентне податкова політика роз- глядається як сукупність організаційних, економічних i правових захо- дів, що забезпечують на єдиних принципах науково обґрунтовану сис- тематичну діяльність органів держави та місцевого самоврядування, спрямовану на оптимальне (тобто поєднуючи в собі приватні й публічні інтереси), повне i адекватне регулювання оподаткування (відносин, що виникли у зв’язку з встановленням податків i зборів).

Формуючи свою податкову політику, держава за допомогою збіль- шення aбo зменшення державних обсягів податкових надходжень, змі- ни форми оподаткування та податкових ставок, тарифів, податкових преференцій і пільг може сприяти зростанню чи спаду господарської активності, створенню сприятливої кон’юнктури на ринку, умов для роз- витку пріоритетних галузей економіки, реалізації збалансованої соціаль- ної політики.

Податкова політика як економічне поняття сприйнятлива лише для практичних цілей. Будь-який податок, окрім фіскальної та peгyлюючої дії, має також побічні, зовнішні для фіску соціальні наслідки. Податкову політику варто розглядати не лише як економічну дефініцію, а як сус- пільно-соціальну. Суспільна ціна податків вимірюється втратою частини особистого добробуту платниками з її переміщенням через бюджет до населення держави. Еволюція фінансового знання про суспільний ха- рактер податкової політики взаємопов’язана із теоретичною концепцією державних благ. Державне благо слід розуміти як такі види благ, джере- лом забезпечення яких є кошти органів державної влади. Такі блага, що мають характер суспільних, не виробляються приватною економікою, а забезпечуються тільки державою. Якщо ці блага реалізуються спожива- чами за цінами, рівень яких установлюється за суспільною згодою, ціною суспільних благ i є податки, а оплата державних благ – єдине можливе використання податкових надходжень. У результаті між державою-ви- робником суспільних благ i суспільством досягається еквівалентна міно- ва угода «блага = податки».

На перший погляд, соціальний характер податкової політики вияв- ляється через механізм її реалізації. Однак у сутності податкової полі- тики закладено соціальні ознаки причинно-наслідкових зв’язків. Розпо- дільно-регулююча функція податку як фінансово-економічної категорії забезпечує регулювання вартісних пропорцій розподілу та перерозподілу частини валового внутрішнього продукту. З одного боку, через наявність власне податкової політики добробут конкретних платників погіршуєть- ся (сплата податку завжди скорочує реальні доходи суб’єктів держави). Але, з іншого боку, наперед вже відомо, що податкові надходження – це джерело фінансування суспільних благ, величина яких суттєво покра- щує добробут громадян.

Податкова політика завжди викликає суперечливе ставлення до себе зі сторони громадян-виборців. У змісті податкової політики закла- дено ознаки перерозподільного характеру, а тому вона ніколи не може бути одночасно соціально справедливою щодо всіх верств населення. Не механізм реалізації податкової політики виявляє соціальні ознаки цієї дефініції, а сама природа податкової політики передбачає перерозподіл добробуту між усіма індивідами суспільства з одночасним переміщен- ням частини доходів від одних до інших. А тому можна констатувати той факт, що у внутрішній сутності дефініції податкової політики кри- ються ознаки суспільно-соціального характеру.

Розвиток теорії оподаткування в контексті посилення соціальної спрямованості діяльності держави пояснюється ускладненням соціаль- но-економічної структури суспільства, яке визначає виникнення нових закономірностей здійснення економічних процесів. З початку XX ст. у наукових школах утверджується думка, висловлена А. Вагнером, згідно з якою фіскальна мета податкової політики доповнюється соціальною. Це було викликано початком нової епохи, появою нових соціальних до- мінант. У зв’язку з цим новим ідеалом оподаткування стало прагнення до оптимального зрівняння добробуту індивідів суспільства через пере- розподіл ïxніх доходів.

Перерозподілом називається процес зміни існуючого в суспільстві розподілу корисності (в економічній теорії добробуту), доходів aбo багат- ства з метою досягнення більшої соціальної справедливості. Таким чи- ном, перерозподіл частини валового внутрішнього продукту через опо- даткування є єдиною сферою економічних відносин, де підставою для державного втручання може слугувати не аргумент підвищення ефек- тивності, а аргумент соціальної справедливості. На противагу загально- прийнятій думці, домінування критерію справедливості над критерієм ефективності у сфері перерозподілу валового внутрішнього продукту не завжди супроводжується конфліктом інтересів, коли поліпшення стано- вища одних досягається за погіршення становища інших. Можливі си- туації, коли передача багатства aбo доходу від одного індивіда іншому за наявності податкової політики підвищує рівень задоволення aбo ко- рисність обох. У цьому разі стверджують, що в перерозподілі має місце ефект поліпшення. Коли ж yci можливості підвищення корисності одно- го індивіда без погіршення корисності іншого вичерпані, то це свідчить про досягнення в перерозподілі ефекту оптимального стану.

Найбільш показовим прикладом «ефекту поліпшень» у перерозподі- лі є прогресивне оподаткування, коли одні індивіди передають частину свого добробуту іншим, не відчуваючи при цьому погіршення власного добробуту i тим самим збільшуючи корисність для себе i для інших. Оче- видно, що такі однозначно позитивні підсумки перерозподілу не вимага- ють міжособистісних порівнянь добробуту, що є безперечною перевагою оптимальності перерозподілу. Разом з тим, як вважають сучасні дослід- ники, недоліком цього методу оцінювання перерозподільних програм є те, що випадки ефекту оптимальності зустрічаються у житті доволі рід- ко, що обмежує сферу їхнього застосування.

Разом з цим, не є одиничними ситуації, що передують перерозподілу, коли суспільство перебуває значно нижче від потенційно досяжної межі корисності (в економічній теорії добробуту таку межу називають ліні- єю суспільної ефективності, aбo межею добробуту) та наявні можливості ефекту його поліпшення. Це властиве економікам, що не досягли рівня добробуту, характерного для розвинутих країн. Як зазначає Дж. Стігліц, «…в умовах, коли економіка не досягає кривої споживчих можливостей, можна досягти i збільшення рівності, i підвищення ефективності».

Проте, як свідчить світовий досвід, бажаність перерозподілу доходів через податкову політику з метою боротьби із бідністю, скорочення не- рівності суспільного добробуту є необхідною, але не достатньою умовою державного втручання, оскільки витрати на правове регламентування та організацію процесу оподаткування можуть значно перевищити ко- рисний ефект від ïxнього здійснення. Вагомою підставою для втручання держави у перерозподільні процеси є наявність у портфелі тих соціаль- но-економічних заходів держави, які, згідно з розрахунками, приведуть до позитивного ефекту при адміністративних витратах на податкову по- літику, що не покривають вигоди від оподаткування.

Прикладом «ефекту поліпшень» можна вважати відміну численних i дублюючих один одного податків, акцизних зборів, тарифів, адміністра- тивних обмежень на виробництво i торгівлю, що не обґрунтовані еконо- мічною доцільністю та є несправедливими щодо населення за наявності  елементів подвійного оподаткування i кумулятивних ефектів. Ці заходи є організаційними i не вимагають значних витрат, проте дають можливість підвищити добробут населення без негативних перерозподільних ефектів. Неоднозначно складається ситуація у тому разі, коли перерозподіл погіршує добробут одних гpyп індивідів при покращенні інших. Поді- бна ситуація є невизначеною i найчастіше виникає при виборі з безлічі ефектів оптимальних станів на межі добробуту. А для того, щоб оцінити, як змінився при цьому добробут індивідів, необхідно перейти до між- особових порівнянь корисності. Водночас для ïxнього зіставлення необ- хідно вдатися до ціннісних суджень. Наприклад, яка з ситуацій у сфері податкової політики для суспільства є бажанішою: коли покращилося становище двох багатих, але погіршився добробут одного бідного aбo, навпаки, коли покращився добробут двох бідних, але один багатий став біднішим.

Прихильник більшої справедливості в оподаткуванні, базуючись на етичних мотивах i вказаній залежності між зменшенням ступеня нерів- ності та зростанням суспільного добробуту, доводитиме перевагу друго- го варіанта. Прихильник більшої ефективності економіки, ґрунтуючись також на ціннісних судженнях про негативні стимули до праці, інвесту- вання, підприємництва, які створює перерозподіл, відстоюватиме пер- ший варіант.

Економічна теорія не виробила єдиного критерію, щоб довести прав- дивість прихильника справедливості aбo прихильника ефективності. Як вважають учені у сфері невизначених ситуацій, всі рішення будуть вза- ємовиключними

Проте ситуації невизначеності, коли держава цілеспрямовано, базу- ючись на тому чи іншому критерію справедливості, прийнятому у суспільстві, робить вибір з ефектів оптимальних станів на межі споживчих можливостей, змінюючи при цьому перерозподіл сукупного добробуту між індивідами, очевидно не є такими поширеними в реальності, як цe може зазначатися в теорії.

Існує безліч перешкод для досягнення межі добробуту при проведен- ні певної податкової політики як з боку ринку («провали ринку»), так i з держави («провали держави»). Держава, як правило, робить вибір не се- ред ефектів оптимальних станів, що знаходяться на досягнутій суспіль- ством межі добробуту, а серед ефектів неефективних станів. I в цьому разі сфера можливих «ефектів поліпшень», що не викликають негатив- них перерозподільних ефектів, значно розширюється.

Слід зазначити, що довгострокові наслідки «ефектів поліпшень» мо- жуть бути негативними з погляду перерозподілу добробуту. Очевидно, що позитивні i негативні ефекти перерозподілу можуть виникати не тільки в результаті проведення свідомої податкової політики, а й як несподі- вані побічні ефекти події. Відповідно формування будь-якої податкової політики, за наявності суспільно-соціальних ознак, вимагає врахування не тільки миттєвих вигод від її запровадження, а й довгострокових на- слідків

Разом з тим, недостатня перерозподільна активність держави, різке послаблення прогресивності оподаткування можуть призвести до дуже високої нерівності у доходах, що спричинить масове зубожіння населен- ня, зниження його купівельної спроможності, стимулів до економічного зростання з боку попиту, i все це відбудеться на тлі зростаючої соціальної напруженості в суспільстві. Як i у разі з надмірною податковою актив- ністю, пасивність держави у сфері перерозподілу доходів не дозволить суспільству досягти межі добробуту, що задана соціально-економічною доктриною. Очевидні труднощі пошуку державою необхідної міри перерозподілу доходів стримують економістів від оптимістичних висновків про те, що можна побудувати таку оптимальну податкову систему, яка не лише в теорії, а й на практиці, сприяючи одночасному підвищенню ефективності та зростанню рівності в розподілі, дозволить досягти в еко- номіці суспільного оптимуму. Вчені та практики, які іноді дотримуються діаметрально протилежних поглядів на перерозподільні суспільно-соці- альні аспекти податкової політики, погоджуються в одному: в будь-якій економіці перерозподіл доходів у процесі оподаткування забезпечує ви- конання найважливішої соціально-економічної функції держави – за- безпечення суспільного добробуту вcix без винятку громадян країни. А тому можна констатувати той факт, що соціально-економічна сутність податкової політики внутрішньо закладена в існуванні держави, яка за- безпечує перерозподіл суспільного добробуту.

Специфічні ознаки виокремленого соціально-економічного поняття виявляються в тому, що податкова політика відноситься до непрямих ме- тодів державного регулювання, тобто ця політика опосередковано забез- печує умови економічної зацікавленості aбo незацікавленості діяльності cyб’єктів держави i не будується на прямих адміністративно-командних, а точніше владно-розпорядчих, відносинах. Одночасно податкова полі- тика як непрямий метод державного регулювання більш гнучко сприй- мається економікою, не викликаючи при цьому явного спротиву.

Враховуючи те, що податкова політика безпосередньо впливає на економічні та соціальні умови розвитку суспільства, держава викорис- товує її з метою, яка визначається певною фінансово-економічною док- триною. А тому природа податкової політики як чогось окремого, чітко визначеного зі своїми причинно-наслідковими зв’язками, дозволяє ви- окремити цю дефініцію в відокремлене соціально-економічне поняття. Податкова політика, як i будь-яка інша політика держави, має свій вну- трішній зміст i зовнішню форму, які характеризуються послідовними діями держави щодо визначення пропорцій розподілу та перерозподілу валового продукту, щодо визначення основних напрямків податкового механізму, а також щодо побудови конкретної податкової системи з чіт- ко визначеною податковою структурою. Податкова політика – це сукуп- ність економічних, фінансових i правових дій держави з формування її податкової системи з метою забезпечення фінансових потреб, окремих соціальних гpyп суспільства, а також регулювання розвитку її економіки за перерозподілу фінансових ресурсів.

В цьому i полягає соціально-економічна сутність податкової політики. Але соціально-економічна природа податкової політики, крім визначення сутності та дослідження причинно-наслідкових зв’язків суспільного поняття, передбачає i ознайомлення з такими важливими складовими цієї дефініції, як мета податкової політики, критерії податкової політики, фор- ми і напрямки податкової політики, цілі та методи податкової політики.

 

• Мета податкової політики

Формуючи свою податкову політику, держава шляхом збільшення або скорочення державної маси податкових надходжень, зміни форм оподаткування та податкових ставок, тарифів, звільнення від оподат- кування окремих галузей виробництва, територій, груп населення може сприяти зростанню чи спаданню господарської активності, створенню сприятливої кон’юнктури на ринку, умов для розвитку пріоритетних галузей економіки, реалізації збалансованої соціальної політики. Вико- ристовуючи ті чи інші податкові пільги, держава регулює пропорції в економічній структурі виробництва й обміну, пропорції у розвитку про- дуктивних сил. Організація оподаткування здійснює значний вплив на реалізацію суспільного продукту, темпи нагромадження капіталу і тех- нічного оновлення виробничого потенціалу держави.

Податкова політика має бути спрямована на вирішення визначе- них перед суспільством завдань, серед яких виділяють довго- і коротко- строкові. Перед керівництвом розвинутих країн окреслено такі довго- строкові цілі: економічне зростання, максимальний рівень зайнятості та благополуччя населення. Короткостроковими цілями податкової політи- ки можуть бути такі: поповнення державного бюджету, його збалансова- ність на певному рівні щодо внутрішнього валового продукту, стимулю- вання інвестиційної діяльності.

Напрямки проведення податкової політики концентруються на під- ґрунті виваженого, науково обґрунтованого підходу, пов’язаного з ураху- ванням особливостей сучасного, перехідного стану економічного розви- тку. Без визначення довгострокової орієнтації податкової політики стає зрозумілою і безперспективність подальшої стратегії податкових рефор- мувань з метою реалізації винятково фіскальної політики уряду України. Першочерговим завданням при визначенні мети податкової політики є максимізація функції соціального добробуту шляхом створення та- ких умов фінансово-господарської діяльності, які б стали каталізатором довгострокового зростання національного виробництва з одночасним збереженням помірних темпів інфляції та поступовим покращенням стану платіжного балансу. За суттю, на противагу іншим, основою на- шої концепції є стратегія органічного поєднання невіддільних одне від одного завдань: зростання добробуту громадян та стійкого інноваційно- го зростання економіки.

 

Податкова політика є однією із найважливіших основ макроеконо- мічної політики будь-якої країни, оскільки вона має здатність впливати на сукупний попит. Рішення уряду підвищити процентні ставки приводить до скорочення витрат приватного сектору на інвестиції. Зниження рівня інвестиційних витрат веде до того, що податкова політика може скороти- ти норму накопичення. Таким чином, проходить ефект заміщення, який характерний у тому разі, коли виникає бюджетний дефіцит і уряд змуше- ний збільшувати борги для покриття своїх видатків. Зростання державних видатків підвищує сукупний попит і приводить до того, що набирає силу тенденція до збільшення виробництва. Однак зростання виробництва підвищує процентну ставку на ринках активів і цим пом’якшує вплив податкової політики на виробництво. Найбільш ефективною податкова політика є при стабільному обмінному курсі та стійкому русі капіталів.

Отже, надзвичайно важливою умовою ефективності податкової по- літики є її стабільність і передбачуваність, що, з одного боку, викликає в усіх суб’єктів господарювання стабільний інтерес до перспективної фінан- сової політики, а з іншого – забезпечує високий рівень роботи податкової служби на основі розроблених нормативно-правових актів із питань опо- даткування та освоєння механізмів справляння того чи іншого податку.

Податкова політика забезпечує гарантоване та стабільне надходжен- ня доходів бюджету, а також забезпечує державі можливість впливу на всі сторони соціально-економічного розвитку. Ось чому держава й ма- неврує податками залежно від ситуацій, які складаються в суспільстві, впливаючи на різні сторони діяльності платників податків. Водночас на податкову політику постійно здійснюється тиск з боку платників подат- ків, які зацікавлені у зменшенні податкового навантаження, оскільки вони здебільшого розглядають податки як засіб зменшення своїх особис- тих доходів. Без збалансування інтересів держави і платників податків за допомогою налагодженої та виваженої податкової політики не можли- ве стабільне існування держави.

Податки є одним із головних інструментів у руках держави у здій- сненні та реалізації економічної й соціальної політики. Вирішення за- значених завдань прямо залежить від обсягів надходжень податкових платежів. Вони є найбільш адекватним щодо свободи їхніх платників методом встановлення взаємовідносин держави з платниками податків. Держава, виражаючи інтереси суспільства в різних сферах життєдіяль- ності, виробляє та впроваджує відповідну політику: економічну, соці- альну, екологічну, демографічну тощо. При цьому як засоби взаємодії об’єкта та суб’єкта державного регулювання соціально-економічних про- цесів використовуються фіскальні та регулюючі механізми.

 

Суть, структура та роль системи оподаткування визначаються саме податковою політикою, яка є винятковим правом держави, що само- стійно проводить цю політику в країні, відповідно до завдань соціаль- но-економічного розвитку. Через податки, пільги та фінансові санкції, а також обов’язки щодо сплати податків і відповідальність за порушення норм податкового законодавства, які є невід’ємною частиною системи оподаткування, держава висуває єдині вимоги до ефективного господа- рювання в країні.

Зміна стратегії та тактики податкової політики забезпечує значно ширше коло можливостей для функціонування інструментарію еконо- мічної політики держави, ніж будь-які інші засоби державного управ- ління. Фактично зміни в оподаткуванні є загалом найприйнятнішим ін- струментом державних фінансів через те, що уряду простіше і швидше провадити такі дії, ніж змінювати видатки бюджетів чи маніпулювати інструментами монетарної політики. Будь-яке державне втручання у со- ціально-економічне життя обов’язково пов’язане зі змінами сукупного попиту, який є макроекономічним індикатором практичної реалізації стратегії й тактики податкової політики. Подібно до змін у державних видатках, зміни у тактиці податкової політики зміщують криву сукупно- го попиту, але непрямо. Підвищення податкового навантаження змен- шить купівельну спроможність домогосподарств, а зниження рівня опо- даткування дасть змогу підвищити купівельну здатність.

Загальна стратегія податкової політики охоплює пріоритетні цілі, пов’язані з функціонуванням системи оподаткування, та методи їхнього досягнення сьогодні. Це дає можливість забезпечити в майбутньому ре- алізацію інших заходів. 

Основними завданнями податкової політики як однієї з найважливі- ших частин політики економічного зростання є оптимізація податкового навантаження, посилення податкового контролю за витратами виробни- цтва, мінімізація витрат на виконання податкового законодавства і адмі- ністрування податків. Система оподаткування має бути гранично спро- щена, що дозволить розширити базу оподаткування, скоротити витрати на документообіг і утримання податкової служби і, таким чином, збільши- ти обсяг надходжень до бюджету без підвищення (або навіть за зниження) ставок податків. Необхідно підвищити оподаткування непродуктивних видів діяльності: бізнесу розваг, деяких видів посередництва тощо.

При переході до ринкової економіки потрібно змінювати як систему оподаткування, так і методи нарахування та сплати податків, а відповід- но, і порядок їхнього адміністрування. При цьому в питаннях формуван- ня і реалізації мети податкової політики не має бути копіювання досвіду окремих країн світу. Не можна накладати податкову систему будь-якої країни на нашу дійсність. Будь-які новації в податковому законодавстві потрібно застосовувати лише після проведення поглибленого вивчення існуючої проблеми та досвіду окремих елементів системи оподаткування країн з ринковою економікою, ґрунтовного аналізу доцільності зазначе- ної норми та можливості її використання в українському податковому законодавстві.

 

• Критерії податкової політики

Податки в руках одних можуть бути знаряддям та інструментом стабілізації й економічного процвітання в державі, а в руках інших – засобом нестабільності та економічного саморуйнування. Ось чому, формуючи державні грошові фонди на основі податків і податкових платежів та встановлюючи нові види і форми оподаткування, держав- ницьким структурам потрібно проводити таку податкову політику, яка має паретооптимально поєднувати інтереси держави, платників подат- ків і громадян-виборців. За інтерпретацією В. Парето, оптимальною вважається будь-яка дія, яка приносить користь принаймні одній осо- бі, не погіршуючи грошово-майнового стану чи добробуту будь-кого ін- шого. Інакше кажучи, будь-які зміни в оподаткуванні будуть суспільно корисними і виправданими, якщо вони нікому не завдають збитків і при цьому приносять декому користь. Досягнення оптимуму Парето в оподаткуванні потрібно розуміти як забезпечення фіскальних інтересів держави без погіршення економічної ефективності господарювання податкоплатників, а заодно і суспільного добробуту громадян-вибор- ців, або покращення економічної ефективності діяльності податкоплатників без погіршення фіскальних інтересів держави і послаблення со- ціального захисту громадян-виборців. Досягти цього можна за умови наукового поєднання таких критеріїв: фіскальної достатності (інтереси держави); економічної ефективності (інтереси податкоплатників); со- ціальної справедливості (інтереси громадян-виборців); стабільності та гнучкості. Критерій фіскальної достатності визначає, що, проводячи податкову політику, необхідно забезпечити таку величину податкових надходжень, яка є оптимально бажаною відповідно до проголошеної економічної доктрини. Досліджуючи значення цього критерію, про- стежується чітка пропорційна залежність між нормою оподаткування і величиною податкових надходжень: чим вища норма оподаткування, тим вищі розміри податкових надходжень. Але процес цей має про- ходити не хаотично та спонтанно, а відповідно до критеріїв економіч- ної ефективності та соціальної справедливості. Залежність економічної ефективності діяльності суб’єктів господарювання від рівня оподатку- вання досліджується через аналіз величини чистого доходу (прибутку) суб’єкта господарювання. Суть критерію соціальної справедливості щодо встановлення рівня оподаткування характеризують два аспекти: скорочення реальних доходів конкретних платників у результаті спла- ти податків та податкових платежів і повернення частини номіналь- них доходів до конкретних платників, перерозподілених з допомогою податків через бюджет у вигляді суспільних благ (національна безпе- ка, правопорядок, охорона здоров’я, освіта, благоустрій та інші транс- фертні платежі). Розмір реальних доходів безпосередньо залежить від величини рівня оподаткування: чим вищий рівень оподаткування, тим нижчі реальні доходи конкретних податкоплатників. Між величиною рівня оподаткування та розміром повернення раніше сплачених подат- ків (це повернення відносне – через отримання фінансованих з бюдже- ту суспільних благ та трансфертних платежів) існує певна параболіч- на залежність. При цьому збільшення норми оподаткування в державі веде до абсолютного зростання розміру платежів з бюджету. Але темпи зростання фінансованих з бюджету суспільних благ відстають від тем- пів зростання рівня оподаткування. В реальному суспільно-економіч- ному житті критерії фіскальної достатності, економічної ефективнос- ті та соціальної справедливості взаємопов’язані, взаємозалежні та не можуть існувати окремо один від одного. Важливе місце у проведенні оптимальної податкової політики в державі відводиться і критерію ста- більності. Жоден закон, навіть найкращий, не запрацює в певну силу, якщо постійно приймати до нього поправки та зауваження. Стабільність податкової політики передбачає незмінність правового регламентування  справляння податків та зборів протягом певного податкового періоду. За допомогою цього критерію досягається два позитивних явища:

• суб’єкти господарювання за існування стабільного законодавства, що регламентує податкові взаємовідносини із державою, в змозі правильно вибрати напрямки та фінансової стратегії й отримати заплановані прибутки;
• покращується податкова робота як платників податків, так і органів державної податкової адміністрації.

Однак необхідно зауважити, що податкова політика має бути ста- більною тільки протягом певного податкового періоду. Догматичність норм податкового регулювання суперечить реаліям економічного буття, тому неврахування певних соціально-економічних змін у розвитку сус- пільства може призвести до непередбачених наслідків. При проведенні податкової політики необхідно врахувати критерій гнучкості. Цей кри- терій передбачає, що за певних змін у соціально-економічному бутті сус- пільства необхідно змінювати прийоми, методи та форми державного регулювання економіки, зокрема у сфері податків. Критерій гнучкості діаметрально протилежний критерію стабільності. Критерій стабільності пов’язаний із податковою тактикою державного регулювання, що роз- робляється на певний період, тоді як критерій гнучкості – це податкова стратегія. Оптимальне врахування цих критеріїв забезпечує нормальні податкові взаємовідносини податкоплатників та держави,

 

• Форми і напрямки податкової політики

Податкова політика – це не самоціль держави фіскально забезпечити себе фінансовими ресурсами. А тому, залежно від соціально-економічної доктрини держави, тобто від мети, яку вона визначає на певному етапі розвитку економіки, від стану її економіки, використовуються різнобічні форми здійснення податкової політики. У фінансовій науці виділяють такі три форми податкової політики 

Політика максимальних податків. При проведенні такої політики держава застосовує достатньо високі податкові ставки, скорочує подат- кові пільги i запроваджує нові податки з метою максимального збільшен- ня cyми податкових надходжень. За умови, коли відсутні економічні, со- ціальні та політичні передумови для проведення політики максимальних податків (економічна криза, надзвичайний політичний стан, війна), від- разу виявляються негативні наслідки:

• зменшення фінансових ресурсів у податкоплатників робить немож- ливим забезпечення економічного зростання i суттєво скорочує об- сяги розширеного відтворення в суспільстві;
• небажання платити високі податки спотворює податкову етику платника податку i спричинює таке суспільно-соціальне зло, як ухи- лення від сплати податків;
• масово розвивається тіньова економіка, основою якої є викачуван- ня фінансових ресурсів із національного багатства суспільства i пе- реведення їх на закордонні рахунки іноземних банків.

Політика економічного розвитку. Держава в максимально мож- ливих розмірах податкового навантаження враховує не тільки фіскальні інтереси, а більше уваги приділяє економічним інтересам податкоплат- ників. Послаблюючи податкове навантаження на бізнес, держава стиму- лює нарощення фінансових ресурсів у податкоплатників i створює умови для розширення суспільного відтворення. Основна мета при проведенні такої політики – збільшення економічного зростання шляхом покращан- ня інвестиційної активності за найбільш вигідного податкового клімату. Однак при проведенні такої політики випливають такі недоліки:

• скорочення податкових надходжень неминуче призводить до недо- фінансування певних соціальних програм, освіти, охорони здоров’я, науки;
• суттєво скорочується сфера суспільних благ, тобто тих благ, які опо- середковано оплачуються коштом бюджетних видатків;
• обмежується вплив держави на процеси споживання, на зайнятість i скорочується соціальний захист малозабезпечених верств населення. А тому така політика за своєю економічною значущістю й суспільно-соціальними негараздами виправдовує себе лише за умови, коли вона використовується як засіб державного регулювання в період стагнації економіки.

Політика виважених податків. Суть такої політики полягає у вста- новленні такого рівня оподаткування, який би максимально забезпечив фіскальні інтереси держави й одночасно не підтримав би економічних інтересів податкоплатників. Політика збалансування інтересів при проведенні податкових маніпуляцій вимагає високої фіскальної техніки i виваженої податкової етики податкоплатників з одночасним системним контролем зі сторони держави за всім процесом оподаткування.

Наявність різних форм здійснення податкової політики засвідчує ба- гатогранність внутрішнього змісту соціально-економічного поняття по- даткової політики. Хоча за суттю податкова політика, будучи складовою економічної та фінансової політики, багато в чому накладається саме на них i залежить від дивергенції економічної та фінансової політики.

Фінансова теорія надала в розпорядження практики реалізації по- даткової політики два основні напрями функціонування податкової політики щодо формування макроекономічної та соціальної рівноваги, економічного зростання і зайнятості. Це автоматична і дискреційна по- даткова політика. Основні інструменти реалізації цих напрямків подат- кової політики однакові.

Автоматичні стабілізатори, які є фінансово-економічним підґрунтям недискреційної податкової політики, – це інструменти обмеженої дії, а тому потребують доповнення дискреційною, яка визначається сукупніс- тю оперативних регулюючих заходів щодо основних інструментів подат- кової політики. Основа такої політики – свідоме планування податків та державних видатків для регулювання зміни реального обсягу націо- нального виробництва і зайнятості, контролю за інфляцією та темпами економічного зростання. Для стимулювання виробництва і зайнятості в умовах стагнації економічна теорія пропонує збільшувати державні ви- датки. Дефіцит ВВП, який виникає за недостатнього сукупного попиту щодо пропозиції, стримує розвиток економіки. Державні закупівлі через бюджетний дефіцит здатні збільшувати сукупний кінцевий попит. Але ця діяльність з боку держави обмежена її фінансовими ресурсами.

За трансформаційної економіки, коли держава регулює зміни сукуп- ного попиту та сукупної пропозиції, обсягів заощаджень, розміри та на- прями інвестування, зовнішньоекономічну діяльність, значення дискре- ційної податкової політики зростає. Якщо в умовах розвинутої ринкової економіки фіскальне регулювання спрямовується на ефективне функ- ціонування цієї економіки, то в перехідний період на порядок денний висуваються завдання соціально-економічного оновлення суспільства, структурних зрушень, формування конкурентоспроможної економіки. Ці напрями визначають основні орієнтири дискреційної податкової по- літики.

Податкова політика за трансформаційної економіки, залежно від фази економічного циклу, для забезпечення оптимального збалансуван- ня інтересів держави та платників податків має набувати стимулюючих чи стримуючих рис. Концептуального основою податкового регулюван- ня має бути гнучке поєднання неокейнсіанського і неокласичного під- ходів, але з чітким урахуванням фази економічного циклу і рівня розви- тку економіки. У періоди довгострокового спаду економічної активності доцільно здійснювати стимулюючу податкову політику, що базується на кейнсіанській моделі антициклічного регулювання та використанні про- гресивного прямого оподаткування як основної форми стабілізаційно- го регулювання. Стимулювати ділову активність на мікроекономічному рівні доцільно за допомогою корпоративного та персонального податків, податку на відсоткові доходи (шляхом коригування ставок та оптиміза- ції пільгових механізмів оподаткування). Виконання фіскальних завдань на макрорівні можуть забезпечити пряме оподаткування майна, при- родних ресурсів і непрямі податки (ПДВ, акцизи, мито).

Дискреційна податкова політика в умовах з трансформаційної еко- номіки має певні особливості. Неможливо віддати пріоритет якійсь од- ній цілі: низький рівень особистих доходів і життя значної частини на- селення, структурні зміни у виробництві та нестача інвестицій не дають змоги виділити одну з цілей. У такому разі обирається цільова функція, в якій всі цілі мають однаковий «ступінь пріоритетності». Визначення можливостей у досягненні цільової функції інструментами дискреційної податкової політики перехідного періоду доволі складна справа, оскіль- ки період перебудови суспільних відносин робить ризикованим передба- чення майбутнього. У цьому сенсі для вибору ефективних інструментів дискреційної податкової політики необхідно врахувати процеси само- організації економічної системи, щоб через вплив на них було можли- во використати всі ресурси суспільства для його розвитку. Отже, через інструменти податкового впливу необхідно використати повною мірою економічну свободу суб’єктів господарювання для стимулювання само- визначення елементами економічної системи доцільності тих чи інших видів діяльності та необхідних для них ресурсів. Якщо такий (синерге- тичний) підхід буде реалізовано у податковій політиці, то досить необ- тяжливі для бюджету видатки будуть більш ефективними, ніж прямі ін- вестиції держави та істотна податкова лібералізація. Прикладом цього може бути підтримка малого та середнього бізнесу через державні про- грами розвитку.

Основними елементами автоматичної податкової політики, коли зміни відбуваються у системі оподаткування та податкового регулювання, є автоматичні стабілізатори, які дають змогу без додаткового втручан- ня держави шляхом попередньо визначених і закладених у законодавчо-нормативні акти правил і норм реагувати на порушення рівноваги, сприяючи її відновленню.

Відповідні зміни у податковому регулюванні та норм оподаткуван- ня відбуваються автоматично. Практика свідчить, що податкові надхо- дження можуть змінюватись і автоматично, тобто без спеціальних дер- жавних рішень. Це пояснюється тим, що більшість податків залежить від доходу, а тому їхні надходження змінюються під впливом змін у ВВП, навіть при стабільних податкових ставках і рівнях трансфертів.

Автоматична залежність податкових надходжень (чистих податків) від ВВП є важливим фактором стабілізації економіки. Стабілізаційна функція чистих податків пов’язана з тим, що вони відображають вилу- чення з економіки, тобто втрату її купівельної спроможності. Якщо вони збільшуються, то ВВП зменшується, і навпаки. Це означає, що з точки зору економічної стабільності бажано збільшувати величину таких вилу- чень у періоди, коли економіка прямує до інфляції, і навпаки, зменшува- ти їх, коли визначилася тенденція до згортання виробництва. Оскільки динаміка автоматичних податків відповідає цим вимогам, вони отрима- ли назву «вмонтовані стабілізатори».

Незважаючи на те, що автоматичні чисті податки виконують ста- білізаційну функцію без спеціальних державних рішень, їхня ефектив- ність у підсумку теж залежить від держави. Але роль держави полягає в тому, що вона вмонтовує, тобто впроваджує в економіку певну систему податків і трансфертних платежів. При внесенні змін у цю систему ста- білізаційна ефективність буде змінюватися. Отже, недискреційна (ав- томатична) податкова політика – це така політика, яка, встановлюючи певну систему податків, податкових платежів та трансфертів, забезпе- чує їм можливість виконувати стабілізаційну функцію в економіці авто- матично.

 

• Цілі і методи податкової політики

Цілі податкової політики, як i економічної та фінансової загалом, не є чимось догматичним. На певному ступені економічного розвитку вони формуються під впливом багатьох факторів, основними з яких є економічна i соціальна ситуація в країні, розклад соціально-економічних сил у суспільстві. Цілі податкової політики значною мірою визначаються також соціально-економічною побудовою суспільства, стратегічними за- вданнями розвитку економіки держави, участі держави в міжнародно- му поділі праці.

При формулюванні цілей податкової політики слід ґрунтуватися на об’єктивних функціях податків, тобто вираженні їхніх сутнісних властивостей, суспільного призначення податку як інструменту перерозпо- ділу національного доходу. Відповідно до переліку основних податкових функцій визначимо цілі податкової політики (табл. 4.1).

Таблиця 4.1.

Співвідношення функції податків i цілей податкової політики

№	Функції податків	Цілi податкової політики
1.	Фіскальна	Забезпечення держави фінансовими ресурсами
2.	Розподільно- регулююча	Регулювання економіки Згладжування нерівності в доходах населення i соціальний захист

Узагальнення співвідношення цілей податкової політики та функцій податків, як видно з табл. 4.1, дозволяє згрупувати їх у такі три підгрупи.

1. Фіскальна ціль. Забезпечення потреб ycix рівнів влади у фінансо- вих pecypcax, достатніх для проведення економічної та соціальної полі- тики, а також для виконання відповідними органами влади покладених на них функцій. Ця мета є практичним втіленням фіскальної функції податків i реалізується через відстоювання державною владою позицій з таких питань, як частка податків у валовому національному продукті та загальній сумі доходів бюджетної системи, заходи податкового контр- олю, відповідальність за податкові правопорушення.

Про важливість фінансової мети свідчить той факт, що на сьогодні частка податків у дохідній частині Зведеного бюджету України пере- вищує 70% від загальної суми доходів. Аналізуючи динаміку структури податкових надходжень за останні роки, простежуємо, що найбільшу питому вагу в загальній сумі податкових надходжень займають три по- датки – податок на додану вартість, податок з прибутку, податок на до- ходи фізичних осіб. При цьому визначається тенденція до усереднення ïxнього значення в межах 20–25%.

2. Економічна ціль. Досягнення гнучкого економічного розвитку країни, регіонів, муніципальних утворень, окремих суб’єктів господарю- вання. Регулювання економіки – вияв розподільно-регулюючої функції податків через використання податкових режимів для накопичень та інвестицій, співвідношення прямих i непрямих податків, визначення крайніх меж податкових вилучень для окремих галузей i сфер діяльності.
3. Соціальна ціль. Згладжування нерівності в рівнях доходів насе- лення, що виникає в пpoцeci ринкових відносин. Ця мета податкової політики безпосередньо пов’язана з соціальною функцією податків i ви- являється через прогресивне оподаткування, встановлення межі подат- кових вилучень для окремих прошарків i класів населення, співвідно- шення прямих i непрямих податків.

 

Зазначимо, що цілі податкової політики не є чимось застиглим i не- рухомим. Вони формуються під дією багатьох чинників, найважливіши- ми з яких є економічна i соціальна ситуації в країні та регіонах, розста- новка соціально-політичних сил у суспільстві.

Якщо функції податків є виразом внутрішньої їхньої суті та не за- лежать від соціально-економічної ситуації в країні та її національних особливостей, то цілі податкової політики конкретні в певний період i формуються з урахуванням досягнутого рівня економічних відносин i соціально-економічної політики.

Цілі податкової політики визначають її аспекти, aбo напрями: фі- нансовий, економічний, соціальний. Окремих аспектом є організацій- ний, пов’язаний з організацією i діяльністю податкових служб.

Напрями податкової політики конкретизуються в її завданнях. На- приклад, забезпечення держави фінансовими ресурсами вимагає вирі- шення питання підвищення рівня надходження податків. Організацій- ний аспект вимагає вдосконалення організаційної структури державного податкового менеджменту та діяльності податкових органів.

Цілі, на досягнення яких спрямована податкова політика, вплива- ють на вибір методів її здійснення, тобто способів практичної реалізації. Конкретні цілі, яких хоче досягти держава, здійснюючи податкову полі- тику, визначають застосування необхідних методів реалізації податкової політики. Весь арсенал методів податкової політики, які виробили фіс- кальна наука i практика, можна об’єднати, згрупувати i подати у вигляді таких узагальнюючих методів:

• пониження aбo підвищення податкового навантаження на платників;
• заміна одних способів i форм оподаткування іншими, введення но- вих aбo скасування існуючих податків;
• зменшення aбo збільшення сфери впливу тих чи інших податків aбo системи оподаткування загалом;
• запровадження aбo скасування податкових преференцій;
• маніпулювання прогресивними та пропорційним прийомами опо- даткування i введення диференційної системи податкових ставок.

Будь-який метод здійснення податкової політики має базуватися на певних інструментах участі держави в регулюванні соціально-економіч- них процесів. Інструменти регулювання податкової політики – це ті ва- желі, за допомогою яких спрацьовують методи оподаткування i досяга- ються певні цілі податкової стратегії та тактики. До таких інструментів доцільно, на нашу думку, зарахувати: податкові ставки, податкові пре- ференції та пільги, податкові стимули i санкції, формування податкової бази, встановлення об’єктів i суб’єктів оподаткування.

 

Дослідження соціально-економічної природи податкової політики дає змогу сформулювати прагматичний постулат, що податкова політи- ка як сегмент державної економічної політики при практичній реалізації трансформується на конкретному етапі формування у побудову певної системи оподаткування, яка є практичною формою детермінації страте- гії та тактики податкової політики.

Таким чином, податкова політика як складова фінансово-еко- номічної політики базується на певній соціально-економічній док- трині та відображає діяльність держави у сфері запровадження, правового регламентування та організації справляння податків i податкових платежів до централізованих грошових фондів дер- жави. Вона має специфічну сутність, мету, власні цілі (як стратегічні, так i тактичні), виокремлені форми і напрямки проведення та методи здійснення, наявність властивого тільки їй інструментарію тощо. Все це в єдності становить соціально-економічну природу податкової політики.

 

• Податкова система України

Виявом на практиці податкової політики, яка проводиться в тій чи іншій державі та формується відповідними державними структурами, є податкова система країни. За економічним змістом податкова система – це сукупність встановлених у країні податків та обов’язкових платежів, що надходять у бюджети різних рівнів бюджетної системи. Незважаю- чи на різноманітність існуючих у світі податкових систем, існує значна кількість принципів, які визначають науковий підхід до характеристики внутрішньої сутності та суспільного призначення цього поняття.

Побудову i функціонування оптимальних податкових систем необ- хідно розглядати під кутом зору відповідності таким принципам:

• принцип вигоди й адміністративної зручності наголошує на тому, щоб втрати добробуту в результаті сплати податків були співрозмір- ні для платників із тими вигодами, котрі вони отримують завдяки фінансованих з податкових надходжень потреб i cycпільних благ. Суть адміністративної зручності полягає в тому, що податкова сис- тема має бути максимально зручною для платників i для державних структур з точки зору змісту податкової роботи i податкового за- конодавства, механізму збирання податків та контролю над подат- ковими процесами. При цьому на організацію справляння податків необхідно витрачати якомога меншу суму податкових надходжень. З принципу вигоди i адміністративної зручності випливає, що державна діяльність у формі забезпечуваних державною службою послуг i суспільних благ має певну ціну, котра набуває форми податку. Ці «податкові» ціни одержали назву «ціни за Ліндалем» (за ім’ям шведського еко- номіста Е. Ліндаля, який вперше теоретизував це положення). Подібно до будь-якого ринку, рівновага при обміні «податки = блага» виникає в тому разі, якщо податкові затрати на одиницю фінансованих державою суспільних благ і трансфертних платежів здійснюються з граничною ви- годою для кожного споживача державних благ, платника податків;

• принцип платоспроможності декларує, що тягар оподаткування має розподілятись згідно з платоспроможністю податкоплатника (розмі- ру доходу, обсягу споживання, вартості майна тощо). З принципом платоспроможності пов’язані питання горизонтальної й вертикаль- ної рівностей в оподаткуванні. Горизонтальна рівність передбачає, що податкоплатники з однаковою платоспроможністю i податковою базою доходів чи майна сплачують однакові суми податків протя- гом певного періоду. Теоретико-методологічну базу для принципу горизонтальної рівності створював утилітаризм. Маючи однакову функцію корисності, індивіди з однаковим доходом мають підляга- ти однаковому оподаткуванню. Припустимо, що один індивід спла- чує вищий податок, ніж інший з таким самим рівнем доходу. За зменшення граничної корисності, гранична корисність його доходу була вищою, ніж в іншого. Збільшення податку для індивіда з низь- кою нормою податку викликало б меншу втрату його корисності, ніж було б підвищення корисності від зниження податку для індиві- да з високою нормою податку. Знову цей аргумент міг би бути пра- вильним лише тоді, якби це не впливало на дохід. Але вплив на дохід існує, тому аргумент більше неможливо вважати актуальним. Вертикальна рівність досягається в тому разі, коли платники податків з різною платоспроможністю i різним майновим станом сплачують різні за величиною суми податків, що диференціюються відповідно до певних етичних принципів соціальної справедливості. Тоді як принцип горизонтальної рівності проголошує, що ставлення до відносно ідентич- них індивідів має бути однаковим, принцип вертикальної рівності вка- зує, що деякі індивіди можуть, а отже, зобов’язані сплачувати більші по- датки, ніж інші.

При формальній рівнозначності принципів вигоди i платоспромож- ності можна простежити, що принцип вигоди має більш cyб’єктивний характер. Справа в тому, що поняття вигоди i справедливості в оподат- кування є відносним: те, що вважають правильним i справедливим для одного платника, виглядає протилежним для іншого. Взагалі не існує i не може існувати податкової системи, котра б задовольняла вимоги вcix громадян, податкоплатників i держави одночасно. Суб’єктивний фактор – дуже важливий компонент теорії оподаткування. Навколо cyб’єктивної мотивації явищ i процесів публічних фінансів розвинувся навіть окре- мий напрямок фінансового знання – фіскальна соціологія.

У зв’язку з тим, що принцип платоспроможності більш об’єктивний, він піддається кількісному виміру, особливо щодо вертикальної рівності в оподаткуванні. Для вимірювання й оцінювання даного положення ви- користовується діаграма Лоренца i коефіцієнт Джині. Діаграма Лоренца дозволяє провести своєрідну паралель між податковими надходженнями до бюджету держави i сумарною величиною податкоплатників. Ідеаль- но бажаним є той випадок, коли певна кількість платників, наприклад 20% від їхньої загальної величини, сплачують до бюджету відповідно двадцятивідсотковий розмір податкових надходжень (на рисунку це відображає пряма лінія). Дійсний стан розподілу доходів i податкових зобов’язань, що існує на певний момент у тій чи іншій державі, відобра- жає крива лінія

Коефіцієнт Джині вимірює ступінь нерівномірності розподілу дохо- дів i податкових зобов’язань шляхом вирахування відношення між кри- вою Лоренца, яка виражає дійсний стан розподілу доходів та податко- вих зобов’язань, i ідеально рівномірним, бажаним розподілом.

Очевидно, що чим більше крива Лоренца відхиляється вниз, тобто чим більше вона вигнута, тим більша нерівномірність розподілу доходів i податкових зобов’язань, одним із факторів якого є оподаткування;

• принцип визначальної бази визначає, що основою побудови певної податкової системи має бути економічна доктрина держави. Економічна доктрина держави може базуватись на одному із напрямків економічної думки – класичному i неокласичному, кейнсіанському i посткейнсіанському, марксистському i немарксистському. Кожен напрям економічної теорії передбачає свою модель економічної, фі- нансової та податкової політики. Проте суть не стільки визначають положення теорії, скільки її наявність. Визначивши свою економіч- ну доктрину на основі того чи іншого напрямку теорії, держава роз- робляє стратегію i тактику досягнення окресленої мети.

Відповідно до обраної соціально-економічної доктрини держави, в країні має формуватись середній рівень оподаткування, тобто та час- тина валового внутрішнього продукту, що перерозподіляється через бю- джет з допомогою податків та податкових платежів шляхом побудови конкретної податкової системи. Виявом на практиці соціально-еконо- мічної доктрини держави є прогнозована величина видатків бюджетів. Якраз ця прогнозована (але в жодному разі не запланована) величина i виступає визначальною базою для встановлення норми оподаткування в державі. У бюджетному плануванні, зокрема при плануванні податко- вих надходжень, має простежуватися чітка послідовність:

прогнозована величина видатків зведеного бюджету

запланована величина доходів

планова величина видатків

Коли проаналізувати норму оподаткування, наприклад, у Сканди- навських країнах i в Сполучених Штатах Америки, то можна зробити висновок, що норма оподаткування в Скандинавських країнах майже у два рази перевищує цей показник у США. Проте суттєвого впливу на економічний пpoгpec i середньорічні величини приросту валового вну- трішнього продукту (приріст BBП у Швеції, як i в США, коливається від 3-x до 6-ти відсотків щорічно) норма оподаткування не здійснює. По- літика соціального захисту у Скандинавських країнах спонукає до під- вищення норми оподаткування. Але таке підвищення базується на гра- ничній корисності обов’язкових платежів, i втрата соціального добробуту конкретного громадянина-податкоплатника при обміні «податки – бла- га» зводиться до мінімуму.

Разом з тим, не завжди підвищення норми оподаткування в країні приводить до збільшення величини податкових надходжень до казни дер- жави. Широке розповсюдження при аналізі оптимальної норми оподатку- вання одержала теорія відомого американського економіста А. Лаффера. Крива Лаффера, що є наріжним каменем цієї теорії, базується на спо- стереженні, що коли висота податкових ставок досягає певного критичного рівня, подальше підвищення норми оподаткування спричинює не збільшення, а, навпаки, зменшення податкових надходжень. Зв’язок між висотою оподаткування i податковими надходженнями залежить від по- даткової бази, тобто об’єкта оподаткування. А. Лаффер досліджував цей зв’язок з допомогою показника еластичності податкової бази, який вимі- рюється як відношення відсоткової зміни величини об’єкта оподаткуван- ня до відсоткової зміни норми оподаткування, тобто податкових ставок, які застосовуються до цього об’єкта (бази) податку:,

де     Е – еластичність податкової бази;

В – вартісний тягар податкової бази (об’єкта оподаткування);

Т – норма оподаткування;

ΔB – пpиpicт aбo відсоток збільшення податкової бази;

ΔT – приріст aбo відсоток збільшення норми оподаткування.

На величину податкових надходжень впливає i таке явище, як ухи- лення від сплати податків (рис. 4.7). Надмірне підвищення норми опо- даткування призводить до збільшення доходів тіньової економіки i згор- тання легального бізнесу, а водночас зменшення податкової бази.

Відкриття А. Лаффера полягає в тому, що в міру зростання подат- ків, тобто норми оподаткування, податкова база стає більш еластичною, що зумовлює, починаючи з певного рівня висоти оподаткування, змен- шення надходжень до бюджету за скорочення податкової бази i ухилен- ня від сплати податків.

У соціально орієнтованій державі ринкового типу важлива увага при- діляється ефективності використання податкових надходжень. На макрорівні суми сплачених податків i податкових платежів для всіх податко- платників обов’язково мають відповідати сумі фінансованих державою суспільних благ i трансфертних платежів. Отже, сплата податків має від- повідати граничній корисності частини вартості валового внутрішнього продукту, що централізовано вилучається у податкоплатників i перероз- поділяється через бюджет держави. При цьому цей перерозподіл має про- ходити за умови найменшої суспільної пожертви для кожного платника податку, яка не підкріплена отриманою частиною суспільних благ.

Ціною суспільних благ у соціально-ринковій державі є податки. І ефективність податкових взаємовідносин держави та її cyб’єктів до- цільно досліджувати через коефіцієнт співвідношення сум податкових платежів i фінансованих державою сум суспільних благ і трансфертних платежів:,

де  Kc – коефіцієнт співвідношення;

СБTП – суспільні блага i трансфертні платежі;

ПH – податкові надходження.

Соціально-ринкове господарство взагалі передбачає наявність ви- сокого показника централізації валового внутрішнього продукту у руках держави, а отже, i високий рівень оподаткування. Однак конкретного платника цікавить не настільки рівень оподаткування, як сумарна ве- личина суспільного добробуту. У формалізованій теоретизації сумарна величина суспільного добробуту відображається через граничну корис- ність сплачених податків та податкових платежів.

Якщо коефіцієнт співвідношення СБ i TП та сум сплачених податків i податкових платежів не нижчий, ніж 80%, то можна стверджувати, що високий рівень оподаткування виправдовує себе i гранична корисність вилучених державою обов’язкових зборів з фізичних i юридичних осіб не порушується. Наприклад, у Швеції рівень оподаткування досягає 57% BBП, але коефіцієнт співвідношення Kc наближається до 86%. Відпо- відно суттєвого впливу на темпи економічного розвитку та соціальний добробут громадян високий рівень оподаткування не здійснює, оскільки податки сплачуються з максимальною граничною корисністю – 86% i з мінімальною суспільною пожертвою – 14%.

В Україні коефіцієнт Kc не перевищує 26%. Це свідчить про те, що ефективність використання податкових надходжень в Україні в 3,3 разу нижча, ніж у Швеції. І для того, щоб забезпечити такий рівень фінан- сованих державою суспільних благ в Україні, як у Швеції, необхідно за діючого коефіцієнта Kc більш як у три рази збільшити рівень оподаткування. Однак це нереально зробити як з практичної, так i з теоретичної точки зору. На нашу думку, при реформуванні й реорганізації податко- вої системи України та її трансформації у соціально орієнтоване ринкове господарство доцільно більше уваги звертати не на рівень оподаткуван- ня в державі, а на ефективність використання податкових надходжень на умовах граничної корисності таких платежів для конкретних подат- коплатників.

При визначенні податкової системи важливо розмежувати два підходи до її розуміння. По-перше, податкова система – це сукупність загальнодержавних та місцевих податків і зборів, які законодавчо за- кріплені в державі. По-друге, податкова система охоплює механізми на- рахування і сплати податків, адміністрування та контролю за повнотою і своєчасністю їхнього надходження до бюджету, а також відповідаль- ність за порушення податкового законодавства

Отже, податкова система – це сукупність загальнодержавних і місцевих податків та зборів; механізмів і способів їхнього розрахунку та сплати, а також суб’єктів податкової діяльності, які забезпечують адміні- стрування і надходження податків і зборів до бюджету.

Суттєві умови оподаткування, що характеризують податкову систе- му держави загалом:

• порядок встановлення і введення в дію податків та зборів;
• види податків і зборів;

 

• права та обов’язки суб’єктів податкової діяльності;
• порядок розподілу податків між бюджетами різних рівнів;
• відповідальність учасників податкових відносин.

Зміст і структура податкової системи визначаються податковою політикою, що є винятковим правом держави, яка проводить її само- стійно, відповідно до завдань соціально-економічного розвитку. Через основні складові податкової системи держава визначає єдині вимоги до ефективного господарювання в державі.

Важливою характеристикою податкової системи є принципи її по- будови (рис. 4.9), які розробляються на основі загальних принципів опо- даткування, вироблених фіскальною теорією і практикою.

Податкова система – продукт податкового законодавства. Вона створюється в результаті прийняття низки законодавчих актів, які за- тверджують відповідні принципові положення, види податків і зборів, порядок нарахування й утримання кожного з них, обов’язки для всіх суб’єктів оподаткування.

Податкове законодавство нашої держави ґрунтується на принци- пах, визначених Податковим кодексом України:

• загальність оподаткування – кожна особа зобов’язана сплачувати встановлені Податковим кодексом України, законами з питань мит- ної справи податки та збори, платником яких вона є;
• рівність усіх платників перед законом, недопущення будь-яких ви- явів податкової дискримінації – забезпечення однакового підходу до всіх платників податків незалежно від соціальної, расової, наці- ональної, релігійної належності, форми власності юридичної особи, громадянства фізичної особи, місця походження капіталу;
• невідворотність настання визначеної законом відповідальності у разі порушення податкового законодавства;
• презумпція правомірності рішень платника податку в разі, якщо норма закону чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі закону, або якщо норми різних законів чи різних норма- тивно-правових актів припускають неоднозначне (множинне) трак- тування прав та обов’язків платників податків або контролюючих органів, унаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу;

• фіскальна достатність – встановлення податків і зборів з ураху- ванням необхідності досягнення збалансованості витрат бюджету з його надходженнями;
• соціальна справедливість – установлення податків та зборів відпо- відно до платоспроможності платників податків;
• економічність оподаткування – установлення податків та зборів, об- сяг надходжень від сплати яких до бюджету значно перевищує ви- трати на їхнє адміністрування;
• нейтральність оподаткування – установлення податків та зборів у спосіб, який не впливає на збільшення або зменшення конкурентоз- датності платника податків;
• стабільність – зміни до будь-яких елементів податків і зборів не мо- жуть вноситися пізніш як за шість місяців до початку нового бю- джетного періоду, в якому будуть діяти нові правила та ставки. По- датки та збори, їхні ставки, а також податкові пільги не можуть змінюватися протягом бюджетного року;
• рівномірність та зручність сплати – установлення строків сплати податків та зборів відповідно до необхідності забезпечення своєчас- ного надходження коштів до бюджетів для здійснення витрат бю- джету та зручності їхньої сплати платниками;
• єдиний підхід до встановлення податків та зборів – визначення на законодавчому рівні всіх обов’язкових елементів податку.

Основною складовою податкової системи є система оподатку- вання – сукупність встановлених чинним законодавством держави по- датків і зборів, а також механізмів та способів їхнього розрахунку і спла- ти до бюджету.

Система оподаткування України має доволі складну структуру, яка охоплює різні види загальнодержавних і місцевих податків та зборів. Різ- новидність їхнього встановлення пов’язана з необхідністю врахування розбіжностей у платоспроможності платників податків, різноманітності форм доходів, а також впливу на процеси споживання і нагромадження. Загальнодержавні податки та збори встановлює Верховна Рада України і вони є обов’язковими до сплати на всій території країни. По- датковим кодексом України передбачено справляння 7 загальнодержавних податків і зборів

Серед загальнодержавних податків особливе місце в податковій системі займають ті, якими обкладаються процеси споживання, та по- датки на доходи і прибутки.

Оподаткування процесів споживання здійснюється через вико- ристання акцизів і мита. Акциз – це непрямий податок, який стано- вить надбавку до ціни. Акцизи мають дві формами: універсальну та специфічну.

В Україні універсальний акциз справляється у формі податку на додану вартість (ПДВ), специфіка нарахування і сплати якого полягає в тому, що ця форма універсального акцизу нараховується та сплачується на кожному етапі руху товару від виробника до споживача. Характер- ною ознакою справляння ПДВ є те, що не вся нарахована сума, виходя- чи з оборотів з реалізації, сплачується до бюджету, а лише різниця між нарахованою сумою і сумою ПДВ, яка сплачена або підлягає оплаті кон- кретним платником при купівлі сировини, матеріалів, товарів. Це забез- печує оподаткування не всіх оборотів, а лише величини вартості, що до- дається до матеріальних затрат та закупівельних цін. Податок на додану вартість є непрямим податком, а тому він сплачується коштом покупця, а не прибутку підприємства, яке реалізує відповідні товари чи послуги.

Для цілей оподаткування платником податку на додану вартість є:

• будь-яка особа, що провадить господарську діяльність і реєструється за своїм добровільним рішенням як платник податку;
• будь-яка особа, що зареєстрована або підлягає реєстрації як плат- ник податку;
• будь-яка особа, що ввозить товари на митну територію України в обсягах, які підлягають оподаткуванню, та на яку покладається від- повідальність за сплату податків у разі переміщення товарів через митний кордон України відповідно до Митного кодексу України;
• особа, що веде облік результатів діяльності за договором про спільну діяльність без утворення юридичної особи;
• особа – управитель майна, яка веде окремий податковий облік з по- датку на додану вартість щодо господарських операцій, пов’язаних з використанням майна, що отримане в управління за договорами управління майном;
• особа, яка проводить операції з постачання конфіскованого май- на, знахідок, скарбів, майна, визнаного безгосподарним, майна, за яким не звернувся власник до кінця строку зберігання, та майна, що за правом успадкування чи на інших законних підставах пере- ходить у власність держави;
• особа, уповноважена вносити податок з об’єктів оподаткування, що виникають у результаті поставки послуг підприємствами залізнич- ного транспорту з їхньої основної діяльності, що перебувають у під- порядкуванні платника податку в порядку, встановленому Кабіне- том Міністрів України;
• особа-інвестор (оператор), яка веде окремий податковий облік, пов’язаний з виконанням угоди про розподіл продукції;
• особа-нерезидент, яка не має постійного представництва та поста- чає на митній території України фізичним особам, у тому числі фі- зичним особам – підприємцям, не зареєстрованим платниками податку на додану вартість, електронні послуги, у тому числі шляхом надання доступу до електронних послуг через електронний інтер- фейс, надання технічних, організаційних, інформаційних та інших можливостей, які здійснюються з використанням інформаційних технологій і систем, для встановлення контактів та укладення угод між продавцями і покупцями та/або постачає такі електронні по- слуги за посередницькими договорами від власного імені, але за до- рученням надавача електронних послуг.

Об’єктом оподаткування ПДВ є операції платників податку з:

а) постачання товарів і послуг, місце постачання яких розташоване на митній території України;

б) ввезення товарів на митну територію України;

в) вивезення товарів за межі митної території України;

г) постачання послуг з міжнародних перевезень пасажирів і багажу та вантажів залізничним, автомобільним, морським і річковим та авіаційним транспортом.

База оподаткування операцій з постачання товарів/послуг визна- чається відповідно до їхньої договірної вартості з урахуванням загаль- нодержавних податків та зборів (крім акцизного податку, який нара- ховується з реалізації суб’єктами господарювання роздрібної торгівлі підакцизних товарів; реалізації виробниками та/або імпортерами, у тому числі в роздрібній торгівлі, тютюнових виробів, тютюну та про- мислових замінників тютюну, рідин, що використовуються в електро- нних сигаретах, для цілей оподаткування акцизним податком з реаліза- ції суб’єктами господарювання роздрібної торгівлі підакцизних товарів; збору на обов’язкове державне пенсійне страхування, що справляється з вартості послуг стільникового рухомого зв’язку; податку на додану вар- тість; акцизного податку на спирт етиловий, що використовується ви- робниками – суб’єктами господарювання для виробництва лікарських засобів, у тому числі компонентів крові та вироблених з них препаратів (крім лікарських засобів у вигляді бальзамів та еліксирів)).

При цьому база оподаткування операцій з постачання товарів/по- слуг не може бути нижчою від ціни придбання таких товарів/послуг, база оподаткування операцій з постачання самостійно виготовлених то- варів/послуг не може бути нижчою від звичайних цін, а база оподатку- вання операцій з постачання необоротних активів не може бути нижчою від балансової (залишкової) вартості за даними бухгалтерського обліку, що склалася за станом на початок звітного (податкового) періоду, про- тягом якого здійснюються такі операції (у разі відсутності обліку нео- боротних активів – відповідно до звичайної ціни), за винятком: товарів (послуг), ціни на які підлягають державному регулюванню; газу, який постачається для потреб населення; електричної енергії, ціна на яку склалася на ринку електричної енергії.

Базою оподаткування для товарів, що ввозяться на митну терито- рію України, є договірна (контрактна) вартість, але не нижча, ніж митна вартість цих товарів, визначена відповідно до розділу ІІІ Митного кодек- су України, з урахуванням мита та акцизного податку, що підлягають сплаті та враховуються в ціні товарів.

Формою специфічних акцизів в Україні є акцизний податок. Сучас- не трактування акцизного податку визначає його як непрямий податок на окремі товари (продукцію), визначені законодавством як підакцизні, який включається до ціни таких товарів (продукції).

До підакцизних товарів належать:

• спирт етиловий та інші спиртові дистиляти, алкогольні напої, пиво (крім квасу «живого» бродіння);
• тютюнові вироби, тютюн та промислові замінники тютюну;
• тютюнова сировина, тютюнові відходи;
• рідини, що використовуються в електронних сигаретах;
• пальне, у тому числі товари (продукція), що використовуються як пальне для заправлення транспортних засобів, обладнання або при- строїв з двигунами внутрішнього згоряння із запалюванням від стиснення, з двигунами внутрішнього згоряння з іскровим запалю- ванням, з двигунами внутрішнього згоряння з кривошипно-шатун- ним механізмом (крім газу природного у газоподібному стані за ко- дом 2711 21 00 00 згідно з УКТ ЗЕД);
• автомобілі легкові, кузови до них, причепи та напівпричепи, мото- цикли, транспортні засоби, призначені для перевезення 10 осіб i більше, транспортні засоби для перевезення вантажів;
• електрична енергія.

Найхарактернішими платниками акцизного податку є особи, які ви- робляють в Україні або ввозять на її територію підакцизні товари.

Об’єктами оподаткування акцизним податком є операції з:

• реалізації вироблених в Україні підакцизних товарів (продукції);
• реалізації та/або передачі в межах одного підприємства підакциз- них товарів (продукції) з метою власного споживання, промислової переробки, своїм працівникам, а також здійснення внесків підак- цизними товарами (продукцією) до статутного капіталу;
• ввезення підакцизних товарів (продукції) на митну територію України;
• реалізації конфіскованих підакцизних товарів (продукції), підак- цизних товарів (продукції), визнаних безгосподарними, підакцизних товарів (продукції), за якими не звернувся власник до кінця строку зберігання, та підакцизних товарів (продукції), що за пра- вом успадкування чи на інших законних підставах переходять у власність держави;

• реалізації або передачі у володіння, користування чи розпоряджен- ня підакцизних товарів (продукції), що були ввезені на митну те- риторію України із звільненням від оподаткування до закінчення строку, визначеного законодавством;
• обсяги та вартість втрачених підакцизних товарів (продукції);
• реалізації суб’єктами господарювання роздрібної торгівлі підакцизних товарів (окрім тютюнових виробів, тютюну та промислових замінни- ків тютюну, рідин, що використовуються в електронних сигаретах);
• переобладнання ввезеного на митну територію України транспорт- ного засобу у підакцизний легковий автомобіль;
• реалізації з акцизного складу/акцизного складу пересувного будь- яких обсягів пального або спирту етилового;
• використання товарів (продукції) як пального для заправлення транспортних засобів, обладнання або пристроїв з двигунами вну- трішнього згоряння із запалюванням від стиснення, з двигунами внутрішнього згоряння з іскровим запалюванням, з двигунами внутрішнього згоряння з кривошипно-шатунним механізмом;
• реалізації виробниками та/або імпортерами, у тому числі в роздріб- ній торгівлі тютюнових виробів, тютюну та промислових замінників тютюну, рідин, що використовуються в електронних сигаретах, для цілей оподаткування акцизним податком з реалізації суб’єктами гос- подарювання роздрібної торгівлі підакцизних товарів.

Переміщення товарів через митний кордон України підлягає митно- му оформленню працівниками митниці з метою забезпечення митного контролю, яке передбачає обов’язкове декларування товару та сплату мита і митних платежів.

Мито – непрямий податок, що справляється при перетині митного кордону, тобто при імпорті, експорті та транзиті товарів. Цей податок, як і акцизний, включається в ціни товарів, сплачується коштом покупця, його ставки диференційовані за групами товарів, перелік яких значно ширший, ніж перелік підакцизних товарів. Відносини, пов’язані з установленням та справлянням мита, регулюються митним законодавством України.

Згідно з Митним кодексом України платниками мита є фізичні та юридичні особи, що переміщують товари та предмети через митний кор- дон України. Об’єктом оподаткування є операції з ввезення, вивезення та транзиту товарів і предметів через митний кордон України.

Базою оподаткування є митна вартість – ціна товару, яка фактич- но сплачена або підлягає сплаті на момент перетину митного кордону України. До митної вартості зараховується ціна товару, зазначена в ра- хунку-фактурі, а також такі фактичні витрати, якщо вони не внесені до рахунка-фактури:

• на транспортування, навантаження, розвантаження та страхуван- ня до пункту перетину митного кордону;
• комісійні та брокерські;
• плата за використання об’єктів інтелектуальної власності, що нале- жить до таких товарів і має сплачуватися як умова їх ввезення (ви- везення).

Основні податки на доходи і прибутки в Україні:

• податок на прибуток підприємств;
• податок на доходи фізичних осіб.

Платниками податку на прибуток підприємств серед резидентів є:

• суб’єкти господарювання – юридичні особи, які здійснюють госпо- дарську діяльність як на території України, так і за її межами;
• управитель фонду операцій з нерухомістю, який здійснює діяльність відповідно до Закону України «Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухоміс- тю» щодо операцій і результатів діяльності із довірчого управління, що реалізується таким управителем через фонд;
• фізичні особи – підприємці, у тому числі такі, що обрали спрощену систему оподаткування, та фізичні особи, які провадять незалежну професійну діяльність щодо виплачених нерезиденту доходів (при- бутків) із джерелом їхнього походження з України;
• юридичні особи, що утворені відповідно до законодавства інших країн (іноземні компанії) та мають місце ефективного управління на території України.

Серед нерезидентів платниками податку на прибуток підпри- ємств є юридичні особи, які утворені в будь-якій організаційно-пра- вовій формі та отримують доходи з джерелом походження з України, за винятком установ й організацій, що мають дипломатичні привілеї або імунітет згідно з міжнародними договорами України, нерезиден- ти, які здійснюють господарську діяльність на території України через постійне представництво та/або отримують доходи із джерелом похо- дження з України, та інші нерезиденти, на яких покладено обов’язок сплачувати податок у порядку, встановленому Податковим кодексом України.

 

Об’єктом оподаткування є:

• прибуток із джерелом походження з України та за її межами, який визначається шляхом коригування (збільшення або зменшен- ня) фінансового результату до оподаткування (прибутку або збит- ку), визначеного у фінансовій звітності підприємства відповідно до Національних положень (стандартів) бухгалтерського обліку або Міжнародних стандартів фінансової звітності, на різниці, які вини- кають відповідно до положень Податкового кодексу України;
• дохід за договорами страхування;
• дохід (прибуток) нерезидента з джерелом походження з України;
• дохід суб’єктів, які здійснюють випуск та проведення лотерей;
• дохід організаторів азартних ігор, отриманий від діяльності у сфері організації та проведення азартних ігор;
• скоригований прибуток контрольованої іноземної компанії;
• операції резидентів «Дія.Сіті» – платників податку на особливих умовах.

Платниками податку на доходи фізичних осіб є:

• фізична особа – резидент, яка отримує доходи як з джерела їхнього походження в Україні, так й іноземні доходи;
• фізична особа – резидент, яка володіє та/або користується (орендує (суборендує), на умовах емфітевзису, постійно користується) земель- ними ділянками, зарахованими до сільськогосподарських угідь, у частині мінімального податкового зобов’язання;
• фізична особа – нерезидент, яка отримує доходи з джерела їхнього походження в Україні;
• податковий агент.

Не є платником податку нерезидент, який отримує доходи з джерела їхнього походження в Україні та має дипломатичні привілеї й імунітет, встановлені чинним міжнародним договором України, щодо доходів, які він отримує безпосередньо від провадження дипломатичної чи прирів- няної до неї таким міжнародним договором діяльності.

Об’єктом оподаткування податком на доходи фізичних осіб рези- дента є:

• загальний місячний (річний) оподатковуваний дохід;
• доходи з джерела їхнього походження в Україні, які остаточно опо- датковуються під час їхнього нарахування (виплати, надання);
• іноземні доходи – доходи (прибуток), отримані з джерел за межами України.

Об’єктом оподаткування нерезидента є:

• загальний місячний (річний) оподатковуваний дохід з джерела його походження в Україні;
• доходи з джерела їхнього походження в Україні, які остаточно оподатковуються під час їхнього нарахування (виплати, надання).

Базою оподаткування податком на доходи фізичних осіб є чистий річний оподатковуваний дохід, який визначається шляхом зменшення загального оподатковуваного доходу на суми податкової знижки такого звітного року.

Інші загальнодержавні податки і збори зараховують до складу пла- тежів за ресурси і послуги.

Платниками екологічного податку є суб’єкти господарювання, юри- дичні особи, що не провадять господарську (підприємницьку) діяльність, бюджетні установи, громадські та інші підприємства, установи й орга- нізації, постійні представництва нерезидентів, враховуючи тих, які ви- конують агентські (представницькі) функції щодо таких нерезидентів або їхніх засновників, під час провадження діяльності яких на території України і в межах її континентального шельфу та виняткової (морської) економічної зони здійснюються:

• викиди забруднюючих речовин в атмосферне повітря стаціонар- ними джерелами забруднення;
• скиди забруднюючих речовин безпосередньо у водні об’єкти;
• розміщення відходів (окрім розміщення окремих видів (класів) відходів як вторинної сировини, що розміщуються на власних територі- ях (об’єктах) суб’єктів господарювання);
• утворення радіоактивних відходів (враховуючи накопичені);
• тимчасове зберігання радіоактивних відходів їхніми виробника- ми понад установлений особливими умовами ліцензії строк.

Об’єктом та базою оподаткування є:

• обсяги та види забруднюючих речовин, які викидаються в атмос- ферне повітря стаціонарними джерелами;
• обсяги та види забруднюючих речовин, які скидаються безпосе- редньо у водні об’єкти;
• обсяги та види (класи) розміщених відходів, окрім обсягів і видів (класів) відходів як вторинної сировини, що розміщуються на власних територіях (об’єктах) суб’єктів господарювання;
• обсяги та категорія радіоактивних відходів, що утворюються вна- слідок діяльності суб’єктів господарювання та/або тимчасово зберігаються їх виробниками понад установлений особливими умовами ліцензії строк;
• обсяги електричної енергії, виробленої експлуатуючими організа- ціями ядерних установок (атомних електростанцій).

 

База оподаткування податком за викиди двоокису вуглецю за ре- зультатами податкового (звітного) року зменшується на обсяг таких ви- кидів у розмірі 500 тонн за рік.

Ставки екологічного податку встановлені Податковим кодексом України відносно виду забруднюючої речовини (грн за тонну) та об’єкта забруднення.

Рентна плата в Україні складається з:

• рентної плати за користування надрами для видобування корисних копалин;
• рентної плати за користування надрами в цілях, не пов’язаних з ви- добуванням корисних копалин;
• рентної плати за користування радіочастотним ресурсом України;
• рентної плати за спеціальне використання води;
• рентної плати за спеціальне використання лісових ресурсів;
• рентної плати за транспортування нафти і нафтопродуктів магі- стральними нафтопроводами та нафтопродуктопроводами, тран- зитне транспортування трубопроводами аміаку територією України. Платниками рентної плати за користування надрами для видобу- вання корисних копалин є суб’єкти господарювання, в тому числі грома- дяни України, іноземці та особи без громадянства, зареєстровані відпо- відно до закону як підприємці, які набули права користування об’єктом (ділянкою) надр на підставі отриманих спеціальних дозволів на користу- вання надрами (далі – спеціальний дозвіл) у межах конкретних ділянок надр із метою провадження господарської діяльності з видобування ко- рисних копалин, у тому числі під час геологічного вивчення (або геологіч- ного вивчення з подальшою дослідно-промисловою розробкою) в межах зазначених у таких спеціальних дозволах об’єктах (ділянках) надр.

Об’єкт оподаткування рентною платою за користування надрами для видобування корисних копалин щодо кожної наданої у користування ді- лянки надр, що визначена у відповідному спеціальному дозволі, – це обсяг товарної продукції гірничого підприємства, тобто видобутої корисної копа- лини (мінеральної сировини), що є результатом господарської діяльності з видобування корисних копалин у податковому (звітному) періоді, види якої встановлені кондиціями на мінеральну сировину об’єкта (ділянки) надр.

Базою оподаткування рентною платою за користування надрами для видобування корисних копалин є вартість обсягів видобутих у по- датковому (звітному) періоді корисних копалин (мінеральної сировини), яка окремо обчислюється для кожного виду корисної копалини (міне- ральної сировини) для кожної ділянки надр на базових умовах поставки (склад готової продукції гірничого підприємства).

 

Платниками рентної плати за користування надрами в цілях, не пов’язаних з видобуванням корисних копалин, є юридичні та фізичні осо- би – суб’єкти господарювання, які використовують у межах території України ділянки надр для:

• зберігання природного газу, нафти, газоподібних та інших рідких нафтопродуктів;
• витримування виноматеріалів, виробництва і зберігання винопро- дукції;
• вирощування грибів, овочів, квітів та інших рослин;
• зберігання харчових продуктів, промислових та інших товарів, ре- човин і матеріалів;
• провадження інших видів господарської діяльності.

Об’єктом оподаткування рентною платою за користування надрами в цілях, не пов’язаних з видобуванням корисних копалин, є обсяг під- земного простору (ділянки) надр.

Платниками рентної плати за користування радіочастотним ре- сурсом України є загальні користувачі радіочастотного ресурсу України, визначені законодавством про радіочастотний ресурс, яким надано пра- во користуватися радіочастотним ресурсом України в межах виділеної частини смуг радіочастот загального користування на підставі:

• ліцензії на користування радіочастотним ресурсом України;
• ліцензії на мовлення та дозволу на експлуатацію радіоелектронного засобу та випромінювального пристрою;
• дозволу на експлуатацію радіоелектронного засобу та випроміню- вального пристрою, отриманого на підставі договору з власником ліцензії на мовлення;
• дозволу на експлуатацію радіоелектронного засобу та випроміню- вального пристрою.

Об’єктом оподаткування рентною платою за користування радіочас- тотним ресурсом України є ширина смуги радіочастот, що визначається як частина смуги радіочастот загального користування у відповідному регіоні та зазначена в ліцензії на користування радіочастотним ресурсом України або в дозволі на експлуатацію радіоелектронного засобу і випромінюваль- ного пристрою для технологічних користувачів та користувачів, які корис- туються радіочастотним ресурсом для розповсюдження телерадіопрограм.

Платниками рентної плати за спеціальне використання води є:

• первинні водокористувачі – суб’єкти господарювання незалежно від форми власності: юридичні особи, їхні філії, відділення, представни- цтва, інші відокремлені підрозділи без утворення юридичної особи, постійні представництва нерезидентів, а також фізичні особи – підприємці, які використовують та/або передають вторинним водоко- ристувачам воду, отриману шляхом забору води з водних об’єктів;

• суб’єкти господарювання незалежно від форми власності: юридичні особи, їхні філії, відділення, представництва, інші відокремлені під- розділи без утворення юридичної особи, постійні представництва не- резидентів, а також фізичні особи – підприємці, які використовують воду для потреб гідроенергетики, водного транспорту і рибництва.

Не є платниками рентної плати за спеціальне використання води водокористувачі, які використовують воду винятково для задоволення питних і санітарно-гігієнічних потреб населення (сукупності людей, які перебувають на означеній території в той чи інший період, незалежно від характеру та тривалості проживання, в межах їхнього житлового фонду й присадибних ділянок), у тому числі для задоволення винятково власних питних і санітарно-гігієнічних потреб юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та платників єдиного податку.

Об’єктом оподаткування рентною платою за спеціальне використан- ня води є фактичний обсяг води, що використовують водокористувачі. Об’єктом оподаткування рентною платою за спеціальне використання води без її вилучення з водних об’єктів є:

• для потреб гідроенергетики – фактичний обсяг води, що пропускаєть- ся через турбіни гідроелектростанцій для вироблення електроенергії;
• для потреб водного транспорту – час використання поверхневих вод вантажним самохідним і несамохідним флотом, що експлуатується (залежно від тоннажності), та пасажирським флотом, що експлуату- ється (залежно від кількості місць).

Об’єктом оподаткування рентною платою за спеціальне використан- ня води для потреб рибництва є фактичний обсяг води, необхідної для поповнення водних об’єктів під час розведення риби та інших водних живих ресурсів (у тому числі для поповнення, що пов’язане із втратами води на фільтрацію та випаровування).

Платниками рентної плати за спеціальне використання лісових ре- сурсів є лісокористувачі – юридичні особи, їхні філії, відділення, інші відокремлені підрозділи, що не мають статусу юридичної особи, постійні представництва нерезидентів, які отримують доходи з джерел їхнього походження з України або виконують агентські (представницькі) функ- ції щодо таких нерезидентів або їхніх засновників, фізичні особи (крім фізичних осіб, які мають право безоплатно без видачі спеціального до- зволу використовувати лісові ресурси відповідно до лісового законодав- ства), а також фізичні особи – підприємці, які здійснюють спеціальне використання лісових ресурсів на підставі спеціального дозволу (лісорубного квитка або лісового квитка) або відповідно до умов договору довгострокового тимчасового користування лісами.

Об’єктом оподаткування рентною платою за спеціальне використан- ня лісових ресурсів є:

• деревина, заготовлена в порядку рубок головного користування;
• деревина, заготовлена під час проведення заходів:
• щодо поліпшення якісного складу лісів, їхнього оздоровлення, посилення захисних властивостей (у деревостанах віком понад 40 років – рубки догляду за лісом, вибіркові санітарні рубки, ви- біркові лісовідновні рубки, рубки, пов’язані з реконструкцією, ландшафтні рубки і рубки переформування; незалежно від віку деревостанів – суцільні санітарні та суцільні лісовідновні рубки);
• з розчищення лісових ділянок, вкритих лісовою рослинністю, у зв’язку з будівництвом гідровузлів, трубопроводів, шляхів тощо;
• другорядні лісові матеріали (заготівля живиці, пнів, лубу та кори, деревної зелені, деревних соків та інших другорядних лісових мате- ріалів, передбачених нормативно-правовими актами з ведення лісо- вого господарства);
• побічні лісові користування (заготівля сіна, випасання худоби, за- готівля дикорослих плодів, горіхів, грибів, ягід, лікарських рослин, збирання лісової підстилки, заготівля очерету та інших побічних лі- сових користувань, передбачених нормативно-правовими актами з ведення лісового господарства);
• використання корисних властивостей лісів для культурно-оздоров- чих, рекреаційних, спортивних, туристичних і освітньо-виховних цілей та проведення науково-дослідних робіт.

Платниками рентної плати за транспортування нафти і нафтопро- дуктів магістральними нафтопроводами та нафтопродуктопровода- ми, транзитне транспортування трубопроводами аміаку територією України є суб’єкти господарювання, які експлуатують об’єкти магістраль- них трубопроводів та надають (організовують) послуги з транспортуван- ня (переміщення) вантажу трубопроводами України.

Об’єктом оподаткування рентною платою:

• для нафти та нафтопродуктів є їхні фактичні обсяги, що транспор- туються територією України у податковому (звітному) періоді;
• для аміаку є сума добутків відстаней відповідних маршрутів його транспортування (переміщення), узгоджених між платником рент- ної плати та замовником на відповідний податковий (звітний) пе- ріод, на обсяги аміаку, транспортованого (переміщеного) кожним маршрутом транспортування.

 

Місцеві податки та збори – це обов’язкові податки і збори, які вста- новлюються органами влади базового рівня управління згідно з чинним за- конодавством України, є обов’язковими до сплати на території відповідних адміністративно-територіальних одиниць і зараховуються в їхній бюджети.

До місцевих належать податки та збори, що встановлені відповідно до переліку і в межах граничних розмірів ставок, визначених Податко- вим кодексом України, рішеннями сільських, селищних і міських рад у межах їхніх повноважень, і є обов’язковими до сплати на території від- повідних територіальних громад.

Сільські, селищні, міські ради в межах своїх повноважень приймають рішення про встановлення місцевих податків та зборів, яке здійснюється ними у порядку, визначеному Податковим кодексом України. При прийнят- ті рішення про встановлення місцевих податків та зборів обов’язково ви- значаються об’єкт оподаткування, платник податків і зборів, розмір ставки, податковий період та інші обов’язкові елементи, визначені Податковим ко- дексом України з дотриманням критеріїв, встановлених у ньому для відпо- відного місцевого податку чи збору. При цьому не дозволяється сільським, селищним, міським радам встановлювати індивідуальні пільгові ставки міс- цевих податків та зборів для окремих юридичних осіб і фізичних осіб – під- приємців і фізичних осіб або звільняти їх від сплати таких податків та зборів. Згідно з чинним законодавством в Україні справляються такі місцеві податки та збори 

Після податкової реформи, проведеної в Україні в 2015 р., до міс- цевих податків належить податок на майно, що охоплює податок на не- рухоме майно, відмінне від земельної ділянки, плату за землю та тран- спортний податок.

Платники податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ді- лянки, – це фізичні та юридичні особи, в тому числі нерезиденти, які є власниками об’єктів житлової та/або нежитлової нерухомості. Об’єктом оподаткування є об’єкт житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі його частка. Базою оподаткування є загальна площа об’єкта житлової та нежитлової нерухомості, в тому числі його часток.

База оподаткування об’єкта/об’єктів житлової нерухомості, в тому числі їхніх часток, що перебувають у власності фізичної особи – платни- ка податку, зменшується:

а) для квартири/квартир незалежно від їхньої кількості – на 60 кв. метрів; б) для житлового будинку/будинків незалежно від їхньої кількості – на 120 кв. метрів;

в) для різних типів об’єктів житлової нерухомості, в тому числі їхніх часток (у разі одночасного перебування у власності платника подат- ку квартири/квартир та житлового будинку/будинків, у тому числі їхніх часток), – на 180 кв. метрів.

Ставки податку для об’єктів житлової та/або нежитлової нерухомос- ті, що перебувають у власності фізичних і юридичних осіб, встановлю- ються за рішенням сільської, селищної, міської ради залежно від місця розташування (зональності) та типів таких об’єктів нерухомості у роз- мірі, що не перевищує 1,5 відсотка від розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня звітного (податкового) року, за 1 квадратний метр бази оподаткування.

Плата за землю в Україні справляється у вигляді земельного подат- ку та орендної плати.

Платниками земельного податку є:

• власники земельних ділянок, земельних часток (паїв);
• землекористувачі, яким відповідно до закону надані у користу- вання земельні ділянки державної та комунальної власності на правах постійного користування.

Об’єктами оподаткування платою за землю є:

• об’єкти оподаткування земельним податком:
  • земельні ділянки, які перебувають у власності;
  • земельні частки (паї), які перебувають у власності;
  • земельні ділянки державної та комунальної власності, які пере- бувають у володінні на праві постійного користування;
• об’єкти оподаткування орендною платою – земельні ділянки держав- ної та комунальної власності, надані в користування на умовах оренди.

Базою оподаткування є нормативна грошова оцінка земельних ді- лянок з урахуванням коефіцієнта індексації, а також площа земельних ділянок, нормативну грошову оцінку яких не проведено.

Платники транспортного податку – це фізичні та юридичні особи, в тому числі нерезиденти, які мають зареєстровані в Україні згідно з чинним законодавством власні легкові автомобілі, що є об’єктами оподаткування.

Об’єктом оподаткування є легкові автомобілі, з року випуску яких минуло не більше п’яти років (включно) та середньоринкова вартість яких становить понад 375 розмірів мінімальної заробітної плати, вста- новленої законом на 1 січня податкового (звітного) року.

Така вартість визначається центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику економічного, соціального розвитку і торгівлі, за методикою, затвердженою Кабінетом Мі- ністрів України, за станом на 1 січня податкового (звітного) року відповідно до марки, моделі, року випуску, об’єму циліндрів двигуна, типу пального.

Базою оподаткування визначається легковий автомобіль, що є об’єктом оподаткування. Ставка податку встановлюється з розрахунку на календарний рік у розмірі 25 000 грн за кожен легковий автомобіль, що є об’єктом оподаткування.

Поряд із функціонуванням загальної системи, в Україні діє спроще- на системи оподаткування обліку і звітності. Однією з основних відмін- ностей спрощеної системи оподаткування від загальної є те, що вона пе- редбачає заміну сплати частини встановлених законодавством податків і зборів сплатою єдиного податку із зменшенням загальної їхньої кількості. Платники єдиного податку звільняються від обов’язку нарахування, сплати та подання податкової звітності з таких податків і зборів:

• податку на прибуток підприємств;
• податку на доходи фізичних осіб у частині доходів (об’єкта оподат- кування), що отримані в результаті господарської діяльності платни- ка єдиного податку першої-третьої груп (фізичної особи);
• податку на додану вартість з операцій із постачання товарів, робіт і послуг, місце постачання яких розташоване на митній території України, крім податку на додану вартість, що сплачується фізич- ними особами та юридичними особами, які обрали ставку єдиного податку, що становить 3%, а також що сплачується платниками єди- ного податку четвертої групи;
• податку на майно в частині земельного податку за земельні ділянки, що використовуються платниками єдиного податку першої-третьої груп для провадження господарської діяльності (крім діяльності з на- дання земельних ділянок та/або нерухомого майна, що знаходиться на таких земельних ділянках, в оренду (найм), позичку, на іншому праві користування) та платниками єдиного податку четвертої гру- пи для ведення сільськогосподарського товаровиробництва;
• рентної плати за спеціальне використання води платниками єдино- го податку четвертої групи.

 

Спрощена система оподаткування, обліку і звітності суб’єктів мало- го підприємництва, яка передбачає сплату єдиного податку, є сьогодні найпоширенішою з альтернативних систем оподаткування.

Порядок обліку і складання звітності підприємств й інших суб’єктів малого бізнесу, які оподатковуються за спрощеною системою, регламен- тується розділом 14 «Спеціальні податкові режими» Податкового кодексу України. Відповідно до глави 1 «Спрощена система оподаткування, об- ліку та звітності» зазначеного розділу суб’єкти господарювання, які за- стосовують спрощену систему оподаткування, обліку та звітності, поді- ляються на такі групи платників єдиного податку:

• перша група – фізичні особи – підприємці, які не використовують пра- цю найманих осіб, здійснюють винятково роздрібний продаж товарів з торговельних місць на ринках та/або провадять господарську діяльність з надання побутових послуг населенню й обсяг доходу яких протягом ка- лендарного року не перевищує 167 розмірів мінімальної заробітної пла- ти, встановленої законом на 1 січня податкового (звітного) року;
• друга група – фізичні особи – підприємці, які здійснюють господарську діяльність з надання послуг, у тому числі побутових, платникам єди- ного податку та/або населенню, виробництво та/або продаж товарів, діяльність у сфері ресторанного господарства, за умови, що протягом календарного року відповідають сукупності таких критеріїв:
  • не використовують працю найманих осіб або кількість осіб, які перебувають з ними у трудових відносинах, одночасно не пере- вищує 10 осіб;
  • обсяг доходу не перевищує 834 розміри мінімальної заробітної пла- ти, встановленої законом на 1 січня податкового (звітного) року.

До цієї групи не можуть належати фізичні особи – підприємці, які надають посередницькі послуги з купівлі, продажу, оренди та оцінюван- ня нерухомого майна (група 70.31 КВЕД ДК 009:2005), послуги з надан- ня доступу до мережі Інтернет, а також здійснюють діяльність з вироб- ництва, постачання, продажу (реалізації) ювелірних і побутових виробів з дорогоцінних металів, дорогоцінного каміння, дорогоцінного каміння органогенного утворення та напівдорогоцінного каміння. Такі фізичні особи – підприємці належать лише до третьої групи платників єдиного податку, якщо відповідають вимогам, встановленим для такої групи;

• третя група:
  • фізичні особи – підприємці, які не використовують працю найманих осіб або кількість тих осіб, які перебувають з ними у трудових відноси- нах, не обмежена, та юридичні особи – суб’єкти господарювання будь- якої організаційно-правової форми, в яких протягом календарного року обсяг доходу не перевищує 1167 розмірів мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня податкового (звітного) року;

• електронні резиденти (е-резиденти), які зареєструвалися як фізичні особи – підприємці, здійснюють господарську діяльність з надання послуг, виробництва та/або продажу товарів лише на користь не- резидентів України, за умови, що протягом календарного року вони відповідають сукупності таких критеріїв:
• не використовують працю найманих осіб – громадян або резидентів України;
• не отримують доходи з джерелом походження з України, крім пасив- них доходів;
• обсяг доходу не перевищує 1167 розмірів мінімальної заробітної пла- ти, встановленої законом на 1 січня податкового (звітного) року;

• четверта група – сільськогосподарські товаровиробники:

а) юридичні особи незалежно від організаційно-правової форми, в яких частка сільськогосподарського товаровиробництва за попе- редній податковий (звітний) рік дорівнює або перевищує 75%;

б) фізичні особи – підприємці, які провадять діяльність лише в меж- ах фермерського господарства, зареєстрованого відповідно до Закону України «Про фермерське господарство», за умови вико- нання сукупності таких вимог:

• здійснюють винятково вирощування, відгодовування сіль- ськогосподарської продукції, збирання, вилов, переробку такої власновирощеної або відгодованої продукції та її продаж;
• провадять господарську діяльність (окрім постачання) за міс- цем податкової адреси;
• не використовують працю найманих осіб;
• членами фермерського господарства такої фізичної особи є лише члени її сім’ї у визначенні ч. 2 ст. 3 Сімейного кодексу України;
• площа сільськогосподарських угідь та/або земель водного фон- ду у власності та/або користуванні членів фермерського госпо- дарства становить не менше 0,5 га, але не більше 20 га сукупно.

Об’єктом оподаткування для платників єдиного податку четвертої групи є площа сільськогосподарських угідь (ріллі, сіножатей, пасовищ і багаторіч- них насаджень) та/або земель водного фонду (внутрішніх водойм, озер, став- ків, водосховищ), що перебуває у власності сільськогосподарського товаро- виробника або надана йому у користування, в тому числі на умовах оренди. Базою оподаткування податком для платників єдиного податку четвертої групи для сільськогосподарських товаровиробників є нормативна гро- шова оцінка одного гектара сільськогосподарських угідь (ріллі, сіножатей, пасовищ і багаторічних насаджень) з урахуванням коефіцієнта індексації, визначеного за станом на 1 січня базового податкового (звітного) року.

Базою оподаткування податком для платників єдиного податку чет- вертої групи для земель водного фонду (внутрішніх водойм, озер, ставків, водосховищ) є нормативна грошова оцінка ріллі в Автономній Республіці Крим або в області з урахуванням коефіцієнта індексації, визначеного за станом на 1 січня базового податкового (звітного) року.

Підставою для нарахування єдиного податку платникам четвертої групи є дані державного земельного кадастру та/або дані з державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Центральні органи виконавчої влади, що реалізують державну політику у сфері земельних відносин та у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, щомісяця, але не пізніше 10 числа наступного місяця, а та- кож за запитом відповідного контролюючого органу за місцезнаходженням земельної ділянки подають інформацію, необхідну для обчислення і справ- ляння податку у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Ставки єдиного податку для платників першої-другої груп встанов- люються у відсотках (фіксовані ставки) щодо розміру прожиткового мі- німуму та мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня податкового (звітного) року, та третьої групи – у відсотках щодо доходу (відсоткові ставки).

Фіксовані ставки єдиного податку встановлюються сільськими, се- лищними та міськими радами для фізичних осіб – підприємців, які здій- снюють господарську діяльність, залежно від виду господарської діяль- ності, з розрахунку на календарний місяць:

• для першої групи платників єдиного податку – у межах до 10% від розміру прожиткового мінімуму;
• для другої групи платників єдиного податку – у межах до 20% від розміру мінімальної заробітної плати.

Платниками збору за місця для паркування транспортного засобу є юридичні особи, їхні філії (відділення, представництва), фізичні осо- би – підприємці, які згідно з рішенням сільської, селищної або міської ради організовують і провадять діяльність із забезпечення паркування транспортних засобів на майданчиках для платного паркування та спе- ціально відведених автостоянках.

Об’єктом оподаткування є земельна ділянка, яка згідно з рішенням сіль- ської, селищної, міської ради спеціально відведена для забезпечення парку- вання транспортних засобів на автомобільних дорогах загального користу- вання, тротуарах або інших місцях, а також комунальні гаражі, стоянки, паркінги (будівлі, споруди, їхні частини), які побудовані за кошти місцевого бюджету, за винятком площі земельної ділянки, що відведена для безоплат- ного паркування транспортних засобів, передбачених ст. 30 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні».

Базою оподаткування збору за місця для паркування транспортного засобу є площа земельної ділянки, відведена для паркування, а також площа комунальних гаражів, стоянок, паркінгів (будівель, споруд, їхніх частин), які побудовані за кошти місцевого бюджету.

Платниками туристичного збору є громадяни України, іноземці, а також особи без громадянства, які прибувають на територію адміністра- тивно-територіальної одиниці, де діє рішення сільської, селищної, місь- кої ради про встановлення туристичного збору, та тимчасово розміщу- ються у місцях проживання (ночівлі).

Разом з тим, до платників збору не зараховують осіб, які:

а) постійно проживають, у тому числі на умовах договорів найму, у селі, селищі або місті, радами яких встановлено такий збір;

б) особи, які прибули у відрядження;

в) інваліди, діти-інваліди та особи, що супроводжують інвалідів І групи або дітей-інвалідів (не більше одного супроводжуючого);

г) ветерани війни;

ґ) учасники ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС;

д) особи, які прибули за путівками та курсівками в санаторії та пан- сіонати;

е) діти віком до 18 років;

є) дитячі лікувально-профілактичні, фізкультурно-оздоровчі та сана- торно-курортні заклади;

ж) члени сім’ї фізичної особи першого та/або другого ступеня спо- ріднення, які тимчасово розміщуються такою фізичною особою у місцях проживання (ночівлі), що належать їй на праві власності або на праві користування за договором найму;

з) взяті на облік як внутрішньо переміщені особи.

Місцеві податки та збори у повному обсязі сплачуються до місцевих бюджетів.

 

• Основи організації податкової роботи та діяльності державної податкової служби

Податкова робота – це діяльність держави, її органів, а також платників податків у процесі правового регламентування, нарахування, сплати та зарахування податків і зборів, а також контролю за своєчас- ністю та повнотою їхнього надходження до бюджету.

 

Суб’єктами податкової роботи в Україні є:

• Верховна Рада України – ухвалює закони у сфері оподаткування, встановлює на території України загальнодержавні податки і збори, визначає перелік місцевих податків та зборів;
• органи виконавчої влади (Кабінет Міністрів України, Міністерство фінансів України, Державне казначейство України, Міністерство економіки України) – забезпечують дію механізмів справляння по- датків і податкових платежів;
• органи податкової служби – розробляють нормативно-правову базу дії законів про оподаткування, ведуть облік платників і податкових надходжень, проводять роз’яснення податкового законодавства, здійснюють контроль за додержанням податкового законодавства, притягують до відповідальності його порушників;
• платники податків – нараховують і сплачують податки та збори, подають податкову звітність, несуть відповідальність за порушення податкового законодавства.

Податкова робота містить такі основні елементи:

• встановлення правової бази (законодавчої бази та інструктивно-ме- тодичного забезпечення);
• нарахування, облік та сплата податків і зборів;
• адміністрування податків і зборів;
• контроль за своєчасністю та повнотою надходження податків і збо- рів до бюджету;
• визначення способів утримання та справляння податків;
• встановлення форм і способів розрахунків із бюджетом.

Основою податкової роботи є правове регламентування порядку встановлення та справляння податків і зборів. Функцію прийняття за- конодавчих актів у податковій сфері здійснюють вищі органи державної влади. Підготовкою законопроектів з питань оподаткування в Україні займаються Кабінет Міністрів України та Державна податкова служба України, ухвалює закони Верховна Рада України.

Податкове законодавство України складається з Конституції України; Податкового кодексу України; Митного кодексу України; інших законів з питань митної справи у частині регулювання правовідносин, що виника- ють у зв’язку з оподаткуванням митом операцій із переміщення товарів через митний кордон України; чинних міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України і якими регулю- ються питання оподаткування; нормативно-правових актів, прийнятих на підставі та на виконання Податкового кодексу України та законів з пи- тань митної справи; рішень Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування з питань місцевих податків та зборів, прийнятих за правилами, встановленими Податковим кодексом України. Правове забезпечення організації податкової роботи в Україні відображено на рис. 4.13. 

Акти органів державної влади нормативного характеру

Постанови КМУ з питань оподаткування    Акти нормативного характеру (накази, інструкції тощо) центральних органів Накази, інструкції, що узагальнюють          виконавчої влади (Мінфін, Мін’юст, роз’яснення ДПСУ                   Держпідприємництва тощо)
Акти органів державної влади ненормативного характеру Роз’яснення органів державної податкової        Рішення, постанови тощо органів служби                                             судової влади Роз’яснення інших органів виконавчої влади

 

З 1 січня 2011 р. основним податковим законодавчим актом є По- датковий кодекс України, який регулює відносини, що виникають у сфері справляння податків і зборів, зокрема визначає вичерпний перелік податків та зборів, що справляються в Україні, та порядок їхнього адміністрування, платників податків і зборів, їхні права та обов’язки, компетенцію контролюючих органів, повноваження і обов’язки їхніх по- садових осіб під час здійснення податкового контролю, а також відпо- відальність за порушення податкового законодавства.

Функцію здійснення адміністрування податків та зборів і контролю за дотриманням вимог податкового законодавства покладено на контр- олюючі органи, якими є:

• органи державної податкової служби – щодо податків, які справля- ються до бюджетів та державних цільових фондів (крім тих, контр- оль за якими покладено на митні органи), а також щодо законо- давства, контроль за дотриманням якого покладається на органи державної податкової служби;
• митні органи – щодо мита, акцизного податку, податку на додану вартість, інших податків, які відповідно до податкового законодав- ства справляються у разі ввезення (пересилання) товарів і предметів на митну територію України або територію спеціальної митної зони або вивезення (пересилання) товарів і предметів з митної території України або території спеціальної митної зони.

При цьому порядок контролю митними органами за сплатою платника- ми податків ПДВ та акцизного податку встановлюється за спільним рішен- ням центрального органу державної податкової служби та спеціально упо- вноваженого центрального органу виконавчої влади в галузі митної справи. Інші державні органи не мають права проводити перевірки своє- часності, достовірності, повноти нарахування та сплати податків, у тому числі на запит правоохоронних органів.

Основним законодавчим актом, що регулює діяльність Державної податкової служби України (ДПС), є Положення про Державну податко- ву службу України, затверджене Постановою Кабінету Міністрів України № 227 від 6 березня 2019 р. Компетенція контролюючих органів, повно- важення і обов’язки їхніх посадових осіб під час здійснення податкового контролю регламентована Податковим кодексом України.

Податкові органи уповноважені приймати і перевіряти правильність за- повнення податкової звітності (декларації та розрахунків); безоплатно нада- вати платникам податків консультації з питань практичного застосування норм податкового законодавства (в усній або письмовій формі); визначати самостійно суми податкових і грошових зобов’язань платників податків у встановлених законодавством випадках; здійснювати заходи щодо забезпе- чення погашення податкового боргу в межах наданих повноважень та при- тягувати до відповідальності порушників податкового законодавства.

Важливою складовою адміністрування податків і зборів є подат- ковий контроль – система заходів, що вживаються контролюючими ор- ганами з метою контролю правильності нарахування, повноти та своє- часності сплати податків і зборів, а також дотримання законодавства з питань проведення розрахункових та касових операцій, патентування, ліцензування й іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи.

Податковий контроль здійснюється шляхом:

• ведення обліку платників податків;
• інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності контролюючих органів;
• перевірок і звірок, а також перевірок щодо дотримання законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, у порядку, встановленому законами України, що регулюють відповідну сферу правовідносин;
• моніторингу контрольованих операцій та опитування посадових, уповноважених осіб та/або працівників платника податків.

Облік платників податків ведеться з метою створення умов для здій- снення контролюючими органами контролю за правильністю нарахуван- ня, своєчасністю і повнотою сплати податків, нарахованих фінансових санкцій, дотримання податкового та іншого законодавства. Взяттю на облік або реєстрації у податкових органах підлягають всі платники подат- ків. При цьому взяття на облік в органах ДПС України юридичних осіб, їх- ніх відокремлених підрозділів і самозайнятих осіб здійснюється незалеж- но від наявності обов’язку щодо сплати того або іншого податку та збору. З метою проведення податкового контролю платники податків під- лягають реєстрації або взяттю на облік у контролюючих органах за міс- цезнаходженням юридичних осіб, відокремлених підрозділів юридичних осіб, місцем проживання особи (основне місце обліку), а також за місцем розташування (реєстрації) їхніх підрозділів, рухомого та нерухомого май- на, об’єктів оподаткування або об’єктів, які пов’язані з оподаткуванням  або через які провадиться діяльність (неосновне місце обліку).

Податковий орган може прийняти рішення про зміну основного та неосновного місця обліку великого платника податків, у тому числі ви- значити, що облік такого платника податків здійснює територіальний орган центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну по- даткову політику, який здійснює супроводження великих платників по- датків, та його структурні підрозділи в разі створення.

Інформація, яка збирається, використовується та формується по- датковими органами у зв’язку з обліком платників податків, вноситься до інформаційних баз даних і використовується з урахуванням обме- жень, передбачених для податкової інформації з обмеженим доступом.

Інформаційно-аналітичне забезпечення діяльності державної подат- кової служби – комплекс заходів із збору, опрацювання та використання інформації, необхідної для виконання органами державної податкової служби покладених на них функцій і завдань.

Для інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності податко- вих органів використовується інформація, яка надходить:

• від платників податків та податкових агентів;
• від органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, Національного банку України і Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку;
• від банків, інших фінансових установ, небанківських надавачів платіжних послуг, емітентів електронних грошей;
• від осіб, які є фінансовими агентами;
• від органів влади інших держав, міжнародних організацій або не- резидентів;
• за наслідками податкового контролю;
• для інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності також ви- користовується інша інформація, оприлюднена відповідно до зако- нодавства та/або добровільно чи за запитом надана контролюючо- му органу в установленому законом порядку, а також інформація, наведена у скарзі покупця (споживача) щодо порушення платником податків встановленого порядку проведення розрахункових опера- цій із застосуванням реєстраторів розрахункових операцій та/або програмних реєстраторів розрахункових операцій;
• від центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формуван- ня та реалізацію державної політики у сфері цифрової економіки.

Зібрана податкова інформація та результати її опрацювання вико- ристовуються для виконання покладених на органи державної податко- вої служби функцій і завдань.

Податкові органи мають право проводити такі види перевірок щодо дотримання законодавства: камеральні, документальні (планові або по- запланові; виїзні або невиїзні) та фактичні перевірки.

Камеральною вважається перевірка, яка проводиться у приміщенні контролюючого органу винятково на підставі даних, зазначених у податко- вих деклараціях (розрахунках) платника податків, та даних системи елек- тронного адміністрування податку на додану вартість (даних центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначей- ського обслуговування бюджетних коштів, в якому відкриваються рахунки платників у системі електронного адміністрування податку на додану вар- тість, даних Єдиного реєстру податкових накладних і даних митних декла- рацій), а також даних Єдиного реєстру акцизних накладних та даних сис- теми електронного адміністрування реалізації пального і спирту етилового, даних системи обліку даних реєстраторів розрахункових операцій.

Фактичною вважається перевірка, що здійснюється за місцем фак- тичного провадження платником податків діяльності, розташування господарських або інших об’єктів права власності такого платника. Така перевірка здійснюється контролюючим органом щодо дотримання норм законодавства з питань регулювання обігу готівки, порядку здійснення платниками податків розрахункових операцій, ведення касових опера- цій, наявності ліцензій, свідоцтв, у тому числі про виробництво та обіг підакцизних товарів, дотримання працедавцем законодавства щодо укладення трудового договору, оформлення трудових відносин з праців- никами (найманими особами).

Результати перевірок (крім камеральних) оформлюються у формі акта (у разі встановлення порушень) або довідки (якщо порушення від- сутні), які підписуються посадовими особами органу державної податко- вої служби та платниками податків.

Контроль за правильністю і своєчасністю надходження податкових пла- тежів і боротьба з порушниками податкового законодавства є основною стратегічною функцією Державної податкової служби України. Тактику бо- ротьби з порушниками податкового законодавства вибудовують відповідно до природи фіскальних порушень. Це заходи етично-виховного, профілак- тичного, контрольного і карно-репресивного характеру. Вистежуючи подат- кових зловмисників, які ухиляються від сплати податків, представники по- даткової служби змушені реагувати на мотиви їхньої поведінки та зміст їхніх дій. Узагальнюючи окреслену проблему, необхідно зазначити, що такий ас- пект охоплює два основні напрями роботи податкової служби: контрольний та соціально-психологічний. Головне у цій діяльності – організаційний потен- ціал, компетентність і професіоналізм представників контролюючих органів.

ПРАКТИКУМ 

Базові терміни і поняття

Податки, загальнодержавні податки і збори, майнові податки, місцеві по- датки і збори, прямі податки, непрямі податки, податки на споживання, подат- кова політика, податкова система, система оподаткування, платники податків, об’єкт оподаткування, база оподаткування, податкова робота, податкова звіт- ність, податковий контроль.

Контрольні запитання і завдання

1. Назвіть головні передумови виникнення податків.
2. Охарактеризуйте соціально-економічний зміст податків та виокрем- те характерні особливості, які вирізняють їх серед інших видів подат- кових платежів.
3. У чому виявляється суспільно-соціальна природа податку?
4. У чому відмінності між корегуючими податками за А. Пігу і податками за Е. Кларком?
5. У чому виявляється зміст функцій податку та їхня природа?
6. Назвіть основні елементи податку.
7. Дайте характеристику ознак класифікації податків та назвіть їхні види.
8. Охарактеризуйте зміст прямих і непрямих податків, визначте їхні пе- реваги і недоліки.
9. Сформулюйте зміст податкової політики та її мету.
10. Дайте визначення форм і напрямків податкової політики.
11. Охарактеризуйте цілі та методи податкової політики.
12. Проаналізуйте критерії формування податкової політики.
13. Дайте визначення податкової системи і назвіть її основні складові.
14. Назвіть наукові принципи побудови податкової системи.
15. Як використати діаграму Лоренца і коефіцієнт Джині при розгляді принципу платоспроможності оптимальної податкової системи?
16. Охарактеризуйте структуру системи оподаткування України.
17. Розкрийте зміст податкової роботи та її основні елементи.
18. Назвіть суб’єктів податкової роботи в Україні та їхні основні функції.
19. Опишіть правове регламентування податкової роботи в Україні.
20. Визначте основні функції ДПС України та напрямки адміністрування податків і зборів.
21. Охарактеризуйте складові податкового контролю.

 

Рекомендована література

1. Біляк Ю. В., Тітенко З. М. Податкова система : навч. посіб. Київ : НУБіП України, 2021. 633 с.
2. Варналій З. С., Романюк М. В. Податкова система : [підруч.]. Київ : Зна- ння України, 2019. 567 с.
3. Іванов Ю. Б., Крисоватий А. І., Десятнюк О. М. Податкова система : підруч. Київ : Атіка, 2006. 920 с.
4. Крисоватий А. І. Теоретико-організаційні домінанти та практика реа- лізації податкової політики в Україні : моногр. Тернопіль : Карт-бланш, 2005. 371 с.
5. Крисоватий А. І., Валігура В. А. Новації та напрями вдосконалення по- даткового законодавства України в умовах воєнного стану. Фінанси України. 2022. № 6. C. 33–53.

 

6. Митний кодекс України № 4495-VI від 13.03.2012. р. 
7. Перевірки, що здійснюються податковими органами Державної фіс- кальної служби України: види, порядок проведення, строки, оскарження : практ. посіб. / упоряд. Ю. І. Руснак. Київ : ЦУЛ, 2019. 248 с.

8. Податкова система : навч. посіб. / І. В. Лютий, Л. М. Демиденко, М. В. Ро- манюк [та ін.] ; за ред. І. О. Лютого. Київ : ЦУЛ, 2018. 456 с.
9. Податкова система : навч. посіб. / І. С. Волохова, О. Ю. Дубовик, М. О. Слатвінська [та ін.] ; ред. І. С. Волохова, О. Ю. Дубовик. Харків : Діса плюс, 2019. 402 с.
10. Податковий кодекс України № 2755-VI від 02.12.2010 р. 
11. Становлення та розвиток податкової системи України : моногр. / М. Г. Волощук [та ін.]. Ужгород : Вид-во Олександри Гаркуші, 169 с.
12. Суторміна В. М., Федосов В. М., Андрушенко В. Л. Держава-податки-біз- нес. Київ : Либідь, 1992. 328 с.
13. Сучасні виклики забезпечення митної безпеки в Україні : моногр. / за ред. д. е. н., проф. А .І. Крисоватого. Тернопіль : Універс. думка, 2020. 414 с.
14. Трансформаційні процеси у податковій системі України : моногр. / [І. С. Волохова та ін.] ; за ред. д-ра екон. наук І. С. Волохової. Одеса : Ат- лант, 2018. 382 с.
15. Формування фіскального простору України в умовах глобалізаційних дисбалансів : моногр. / за ред. д. е. н., проф. А. І. Крисоватого. Тернопіль : ТНЕУ, 2018. 588 с.
16. Krysovatyy , Tymchenko O., Fedosov V., Silchenko M. Taxation, economic growth and welfare in a low-income country. Economic Annals-XXI. 2020.№181(1-2). P. 44–56.

17. Modern Ukrainian financial science: theoretical paradigm & practical concept of public finance / V. Fedosov, A. Krysovatyy, V. Oparin, P. Yukhymenko. ЦУЛ, 2020. 448 с.

Modern Ukrainian Financial Science: Theoretical paradigm end practical concept of publicfinance : Monoghaph. / V. Fedosov, A. Krysovatyy, V. Oparin, P Yukhymenko. Draft2DigitalPublishing House, Oklahoma Citi, 2018. 432 p

• Соціально-економічна сутність, необхідність та призначення бюджету.
• Бюджетна політика і бюджетний механізм.
• Бюджетний устрій та бюджетна система.
• Економічна сутність і склад доходів бюджетів.
• Економічна сутність і склад видатків бюджетів.
• Бюджетний дефіцит: економічна сутність, причини виникнен- ня та соціально-економічні наслідки.
• Бюджетний процес та застосування програмно-цільового ме- тоду у бюджетному процесі.

 

 

• Соціально-економічна сутність, необхідність та призначення бюджету

Забезпечення стабільної позитивної динаміки економічного та со- ціального розвитку країни тісно пов’язане з ефективним використанням суспільством відповідних економічних інструментів управління, серед яких ключовою компонентою є бюджет. За його допомогою держава має змогу регулювати розподіл і перерозподіл валового внутрішнього про- дукту, забезпечуючи оптимальне поєднання економічних інтересів усіх членів суспільства, створюючи при цьому міцний фундамент для якісно- го виконання своїх функцій.

Бюджет як основний інструмент забезпечення життєдіяльності дер- жави потребує дослідження його економічної сутності та ролі у суспіль- стві, що дасть можливості сформулювати найбільш адаптований до су- часних економічних відносин метод управління ним.

Бюджет сучасного розвиненого суспільства спирається на досить фундаментально і доволі глибоко розроблену теорію. Серед її творців – найвидатніші представники економічної науки – У. Петті, П. Буагільбер, А. Сміт, Д. Рікардо, Дж. Стюарт Мілль, А. Вагнер, С. Вітте, Дж. М. Кейнс, Р. Масгрейв, Г. Шмольдерс, П. Самуельсон, Дж. Б’юкенен та ін.

Бюджет – це невід’ємний атрибут держави, центральна ланка пу- блічних фінансів та фінансової системи, складне і багатоаспектне яви- ще, яке можна розглядати з різних позицій:

• за сутністю економічної категорії;
• за матеріальним змістом;
• за формою прояву;
• за правовим характером та сутністю правової категорії;
• за роллю у фінансовій системі;
• за можливістю впливу на соціально-економічний розвиток.

Як об’єктивна економічна категорія, бюджет – це сукупність гро- шових відносин між державою, юридичними і фізичними особами з приво- ду розподілу та перерозподілу ВВП, а в окремих випадках і національного багатства з метою формування та використання фінансових ресурсів для забезпечення виконання функцій органів державної влади і місцевого самоврядування.

В основі бюджету як економічної категорії лежать бюджетні відно- сини, тобто грошові відносини, які виникають у процесі руху бюджет- них ресурсів –частини фінансових ресурсів держави, сконцентрованих у державному та місцевих бюджетах.

Бюджетні ресурси – матеріалізовані у вхідних і вихідних грошових потоках фінансові ресурси органів державної влади та місцевого само- врядування, мобілізовані з метою бюджетного забезпечення реалізації їхніх функцій до державного й місцевих бюджетів із внутрішніх і зовніш- ніх джерел у результаті впливу бюджетного механізму на розподільні процеси.

Бюджетним відносинам властиві такі ознаки:

• розподільний характер. За допомогою цих відносин здійснюють- ся розподіл і перерозподіл ВВП та національного багатства кра- їни з метою забезпечення держави таким обсягом бюджетних ресурсів, який вона потребує для повноцінного виконання своїх функцій;
• вартісне вираження відносин, тобто носієм бюджетних відносин є гроші;
• формування і використання централізованого грошового фонду держави, як кінцева мета бюджетних відносин.

Сукупність перерахованих бюджетних відносин характеризує бю- джет як економічну категорію і знаходить матеріальне відображення в основному централізованому грошовому фонді держави.

Бюджет держави формується за рахунок внутрішніх (ВВП, частина національного багатства) та зовнішніх джерел.

Основним джерелом формування бюджету держави є ВВП. Дер- жава як учасник розподільних процесів організовує розподіл і пере- розподіл ВВП в інтересах усіх членів суспільства та суб’єктів сус- пільного відтворення. З одного боку, держава як власник засобів виробництва має право на певну частку ВВП на стадії його первин- ного розподілу. З іншого боку, держава виконує суспільні функції (управлінську, соціальну, економічну, оборонну), що конституційно закріплені за нею. Без необхідного обсягу бюджетних ресурсів ці функції виконати неможливо. Тому держава організовує перерозпо- дільні процеси з метою централізації частини ВВП у відповідному бюджеті, що є, по суті, платою суспільства за виконання державою своїх функцій.

За матеріальним змістом бюджет є основним централізованим грошовим фондом держави. Поряд з такими централізованими фонда- ми, як Пенсійний фонд, державні соціальні фонди, державні резерви, бюджету відводиться основна роль.

 

Бюджет як основний централізований грошовий фонд держави ха- рактеризується такими ознаками:

1. Правове регулювання процесів формування і використання бюджет- них ресурсів. Формування та використання бюджетних коштів здій- снюється на підставі правових актів.
2. Виняткове право держави на розпорядження грошовим фондом. Тільки органи державної влади і місцевого самоврядування мають право розпоряджатися бюджетом.
3. Односторонній рух бюджетних ресурсів у процесі формування дохо- дів бюджету та здійснення видатків.
4. Цільове призначення бюджетних ресурсів. Використання бюджет- них ресурсів за цільовим спрямуванням є основною умовою їх отри- мання з бюджету і діяльності розпорядників бюджетних коштів.
5. Динамічність. Грошовий фонд перебуває у постійному русі. У ньому кошти не нагромаджують, а в міру надходження використовують для здійснення видатків.
6. Мобільність та масштабність. За масштабами і мобільністю гро- шовий фонд держави не може зрівнятися з жодним централізова- ним чи децентралізованим грошовим фондом, оскільки у ньому зо- середжено близько 30% ВВП держави.

За формою прояву бюджет є планом формування та використан- ня фінансових ресурсів для забезпечення завдань і функцій, які здійсню- ють відповідно органи державної влади, органи влади Автономної Рес- публіки Крим, органи місцевого самоврядування протягом бюджетного періоду. В бюджеті як основному фінансовому плані відображені резуль- тати розподільних процесів, зокрема джерела формування та напрями використання бюджетних ресурсів. Бюджет як фінансовий план має власну форму, є збалансованим, його показники тісно взаємопов’язані з іншими фінансовими планами. Вертикальна структура цього плану відповідає структурі бюджетного устрою. Хоча зведений бюджет Укра- їни відповідно до Бюджетного кодексу України не затверджується (у процесі бюджетного планування його показники розраховуються), з по- зиції фінансового плану бюджет держави розглядається як сукупність Державного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим і місцевих бюджетів. Складовими бюджету як фінансового плану є по- точний бюджет, бюджет розвитку, загальний фонд бюджету та спеці- альний фонд бюджету.

Економічна сутність бюджету як економічної категорії детально роз- кривається в його функціях, які характеризують суспільне призначення цієї категорії.

 

Серед усього різноманіття наукових підходів до виокремлення функцій бюджету як об’єктивної економічної категорії в окремих пра- цях ототожнюються функції бюджету з призначенням бюджету, функ- ціями інших економічних категорій, наслідками впливу бюджету на соціально-економічні процеси у результаті його використання як ін- струменту державного регулювання.

Функції бюджету показують, яким чином реалізується суспільне призначення бюджету, виявляються в межах тих економічних відно- син, які є змістом категорії «бюджет».

Зміст розподільної функції бюджету полягає у розподілі і пере- розподілі ВВП загалом, та фінансових ресурсів зокрема між різними суб’єктами бюджетних відносин. Саме завдяки розподільній функції держава має можливість централізувати частину ВВП у своїх руках і використати їх на задоволення загальнодержавних потреб.

Розподільна функція обумовлена самою сутністю бюджету як об’єктивної економічної категорії. Ця категорія характерна для другої стадії суспільного відтворення, з’являється і функціонує у процесі роз- поділу, саме через розподіл впливає на всі інші стадії відтворення: ви- робництво, обмін та споживання.

Первинний розподіл пов’язаний з отриманням кожним учасни- ком сфери матеріального виробництва і сфери послуг певної части- ни виробленого та реалізованого ВВП, тобто формуються первинні доходи суб’єктів, зайнятих у створенні ВВП. Так, суб’єктам госпо- дарювання у результаті первинного розподілу належить прибуток, державі – податки на споживання (ПДВ, акцизний податок, мито), прибуток  державного  сектору  економіки  (централізується  у  бюджеті і надходить від державних послуг, ресурсів, угідь), робітникам та службовцям – заробітна плата, підприємцям без створення юридич- ної особи – дохід.

Розподілений таким чином ВВП підлягає перерозподілу, причому кількість етапів цього перерозподілу є нескінченною. Перерозподіл по- лягає у створенні і використанні централізованих фондів. Так, на пер- шому етапі перерозподілу внаслідок його здійснення суб’єкти господа- рювання, робітники та службовці, підприємці сплачують до бюджету прямі податки і збори (зокрема, податок на доходи фізичних осіб, по- даток на прибуток підприємств, єдиний податок та ін.).

За рахунок нагромаджених у бюджеті доходів держава у процесі фінансування бюджетних програм (вторинний розподіл – другий етап перерозподілу) виділяє розпорядникам і одержувачам бюджетних ко- штів фінансові ресурси. Відповідно, на цьому етапі формуються:

• первинні доходи – заробітна плата фізичних осіб, зайнятих у бю- джетній сфері, які підлягають подальшому перерозподілу, та інші доходи фізичних осіб у вигляді виплат з бюджету;
• доходи юридичних осіб (розпорядників і одержувачів бюджетних коштів) у результаті виділення їм бюджетних асигнувань.

Процес сплати податків та зборів і здійснення видатків є безперерв- ним та всеохопним, оскільки всі підприємства, організації, населення є учасниками бюджетних відносин.

Матеріальне вираження розподільної функції бюджету реалізується за допомогою податків, зборів, неподаткових надходжень, трансфертів, бюджетних резервів, видатків, бюджетного фінансування, бюджетного кредитування, бюджетного субсидіювання тощо.

Контрольна функція бюджету характеризується специфікою, пов’язаною з особливостями розподільної функції. Вона дає змогу оці- нювати якість перерозподільних процесів, своєчасність і повноту надхо- джень фінансових ресурсів у державну казну та їхнього розподілу, ефек- тивність їхнього використання.

Матеріальним вираженням контрольної функції бюджету є бюджет- ний контроль.

Саме контрольна функція характеризує внутрішню властивість бю- джету, яка надалі матеріалізується у бюджетному контролі і стає функ- цією контролюючих органів.

Отже, бюджет як об’єктивна економічна категорія виконує дві функції: розподільну та контрольну, які конкретизують суспільне при- значення цієї категорії, є способом виявлення її сутності. Реалізація роз- подільної функції супроводжується алокаційним і регулюючим, а контр- ольної – превентивним ефектом (рис. 5.2).

За наявності загального та спеціального фондів, які мають різне призначення, бюджет як основний грошовий фонд затверджується Вер- ховною Радою України (державний бюджет) або місцевими радами (міс- цеві бюджети) на відповідний бюджетний рік.

Загальний фонд концентрує у собі надходження і витрати бюджет- них ресурсів, які переважно не мають чіткого зв’язку між собою у тому значенні, що окреме джерело ресурсів не прив’язане до конкретного на- прямку витрачання коштів.

Спеціальний фонд бюджету – складова бюджету, яка охоплює над- ходження до бюджету, призначені для спрямування на конкретні захо- ди, та витрати з бюджету на реалізацію цих заходів.

розподіл та розміщення ресурсів між суб’єктами розподільних відносин, у результаті чого формуються бюджетні ресурси з метою їхнього подальшого розподілу та використання для задоволення суспільних потреб

формування системи інтересів, які впливають на поведінку економічних агентів, та регулювання соціально-економічних процесів

Контрольна,
зміст якої полягає в		Превентивний ефект
оцінюванні результатів		попередження бюджетних правопорушень у процесі
розподільних процесів		формування і використання бюджетних ресурсів,
та контролі за		забезпечення повноти та своєчасності надходжень до
формуванням і		централізованих грошових фондів, їх розподілу й
використанням		ефективності здійснення витрат
бюджетних ресурсів

 

Бюджет як фінансовий план відповідно до Бюджетного кодексу Укра- їни складається із загального та спеціального фондів ( табл. 5.1).

Таблиця 5.1

Складові бюджету

 

Загальний фонд

Спеціальний фонд

–   всі доходи бюджету, крім  тих,  що призначені для зарахування до спеці- ального фонду бюджету; –   всі видатки бюджету, що здійснюють- ся за рахунок надходжень загального фонду бюджету; –   кредитування бюджету (повернення кредитів до бюджету без визначен- ня цільового спрямування та надання кредитів з бюджету, що здійснюєть- ся за рахунок надходжень загального фонду бюджету); –   фінансування загального фонду бюджету.

–   доходи бюджету (включаючи власні над- ходження бюджетних установ), які мають цільове спрямування; –   видатки бюджету, що здійснюються за ра- хунок конкретно визначених надходжень спеціального фонду бюджету (в тому числі власних надходжень бюджетних установ); –   кредитування бюджету (повернення кре- дитів до бюджету з визначенням цільового спрямування і надання кредитів з бюдже- ту, що здійснюється за рахунок кон- кретно визначених надходжень спеціаль- ного фонду бюджету); –   фінансування спеціального фонду бюджету.

 

• Бюджетна політика і бюджетний механізм

Бюджетна політика – це складова фінансової політики держави. В узагальненому вигляді вона є діяльністю держави з використання бю- джетних відносин для забезпечення соціально-економічного розвитку суспільства.

Бюджетна політика – це діяльність органів державної влади та міс- цевого самоврядування з визначення стратегічної мети, напрямів, завдань і пріоритетів розвитку бюджетних відносин, засобів бюджетної тактики для їхнього досягнення та застосування цих засобів на практиці.

Основа бюджетної політики – це розроблення способів використан- ня бюджету як управлінського інструменту відповідно до засад соціаль- но-економічного розвитку суспільства. Практична реалізація бюджетної політики полягає у сукупності заходів довгострокового (стратегічного) і короткострокового (тактичного) характеру, які здійснює держава через бюджетну систему.

Бюджетні відносини є основою бюджетної політики та визначають її зміст. Ці відносини об’єктивні, не залежать від свідомості; бюджетна політика є формою свідомої діяльності людей. Таким чином, бюджетна політика не може змінювати зміст бюджетних відносин.

Бюджетна політика тісно пов’язана з економікою. Так, політика може впливати на економіку як позитивно, так і негативно. У зв’язку з цим держава, формуючи бюджетну політику, зобов’язана дотримува- тись таких основних умов:

– урахування вимог всіх об’єктивних економічних законів та законо- мірностей розвитку суспільства;

 

• вивчення і врахування попереднього досвіду господарського, фі- нансового та бюджетного розвитку;
• вивчення і врахування досвіду інших країн;
• врахування конкретного етапу розвитку суспільства й особливостей внутрішньої та міжнародної обстановки;
• дотримання комплексного підходу до розроблення і реалізації захо- дів бюджетної політики, політики у галузі фінансів, ціноутворення, кредиту, заробітної плати та ін.

На практиці бюджетна політика потребує правового оформлен- ня. Держава визначає методи, обсяги і форми формування бюджетного фонду та відображає їх у законодавчих і нормативних актах. Фінансо- вий апарат держави та органи місцевого самоврядування на основі чин- ного законодавства розробляють і видають нормативні документи, які дають можливість встановити єдині у державі правила формування та використання коштів грошового фонду держави. Від якості й повноти правового регулювання залежить успішність проведення бюджетної по- літики.

Зміст бюджетної політики полягає у визначенні курсу, завдань і на- прямів діяльності держави у сфері формування та використання бю- джетних коштів.

Завдання бюджетної політики як сукупності заходів держави щодо організації й використання бюджетних відносин для забезпечення со- ціально-економічного розвитку полягають у реалізації основної мети – забезпечення належного життєвого рівня населення відповідно до со- ціальних стандартів. Ця мета досягається шляхом оптимізації розподілу валового внутрішнього продукту між галузями економіки, територіями, соціальними групами.

На бюджетну політику впливають внутрішні і зовнішні чинники. До зовнішніх чинників зараховують залежність держави від економічних взаємовідносин з іншими державами, експертних можливостей самих держав, її інтеграції зі світовими економічними системами. Внутрішні- ми чинниками вважають стан розвитку економіки, стан розвитку соці- альної сфери, організацію грошового обігу, стабільність грошової одини- ці, стан розвитку кредитування тощо.

Залежно від періоду та характеру завдань, що вирішуються, бю- джетну політику поділяють на бюджету стратегію і бюджетну тактику.

Бюджетна стратегія – це тривалий курс бюджетної політики, розра- хований на перспективу, що передбачає вирішення глобальних завдань, визначених економічною стратегією. Такий курс охоплює прогнозуван- ня світових тенденцій розвитку бюджетного механізму, формування концепції створення та використання бюджетних ресурсів, окреслення принципів організації бюджетних відносин. Таким чином, бюджетна стратегія – це цілісна система дій держави, спрямована на реалізацію мети, завдань і пріоритетів тривалого курсу бюджетної політики, розрахованого на довгострокову перспективу, що передбачає вирішен- ня глобальних завдань, визначених економічною стратегією. Бюджетна стратегія має бути складовою економічної стратегії і корелювати з по- літичною, соціальною, гуманітарною, військовою та іншими стратегіями держави.

Метою стратегії має бути забезпечення відповідних цілей держави, незважаючи на втручання з боку зовнішніх сил чи обставин. В іншому разі стратегія може бути зведена до конкретного плану дій або послідов- ності їхнього виконання, що не дасть можливості такий документ назва- ти стратегічним.

Розроблення бюджетної стратегії – це складний творчий процес. Він має містити такі складові: можливість бюджетної системи (визначення реалістичності завдань і відповідності наявних ресурсів); врахування та встановлення особливостей внутрішніх і зовнішніх зв’язків між елемен- тами системи (визначення дійсних причинно-наслідкових зв’язків та ре- зервів); визначення наявних загроз здійсненню бюджетної стратегії й об’єктивних її обмежень.

Якщо бюджетна стратегія пов’язана з вирішенням перспективних завдань, то бюджетна тактика охоплює переважно поточні питання і спрямована на вирішення завдань конкретного етапу розвитку суспіль- ства шляхом своєчасної зміни способів організації бюджетних взаємо- відносин, переорієнтації бюджетного механізму та перерозподілу фінан- сових ресурсів.

Бюджетна тактика – це форма реалізації бюджетної стратегії, комплекс адаптивних заходів впливу держави на стан функціонування конкретних бюджетних відносин з метою надання їм параметрів, ви- значених завданнями бюджетної стратегії. Головною функціональною характеристикою і критеріальною ознакою тактики є саме адаптивність. Межі та орієнтири такої адаптивності задаються стратегією.

Якщо стратегія формується, як правило, під впливом політичних й ідеологічних засад, то тактика безпосередньо залежить від дій держави і може мати самостійний характер. У такому разі тактика гальмує бю- джетну стратегію або обмежує її, спричинює неузгодженість у діях окре- мих інститутів державної влади та місцевого самоврядування.

Тактичні дії держави відображаються у бюджетному законодавстві, нормативних актах Кабінету Міністрів України, інших органів державної виконавчої влади і місцевого самоврядування, щорічних бюджетах, бюджетних програмах (короткострокових). Такі нормативні акти й доку- менти конкретизують зміст бюджетної політики та механізм її реалізації. Тактичні дії мають бути гнучкими відповідно до зміни поточних соціаль- но-економічних умов і завдань.

Загалом бюджетна стратегія в діалектичній єдності з бюджетною тактикою становить бюджетну політику держави.

Бюджетну політику класифікують за видами:

• політика у сфері надходжень бюджетних ресурсів;
• політика у сфері витрат бюджетних ресурсів.

Провідна роль у забезпеченні сталого розвитку України належить бюджетному механізму, який органи державної влади та місцевого са- моврядування використовують для безпосереднього впливу на розпо- дільні відносини, пов’язані з формуванням і використанням бюджетних ресурсів.

Бюджетний механізм – це сукупність згрупованих у підсистеми фінансових методів, форм, інструментів та важелів, у результаті впливу яких на розподільні відносини, пов’язані з формуванням і вико- ристанням бюджетних ресурсів, відбуваються кількісні та якісні зміни соціально-економічних явищ і процесів як рушійної сили соціально-еко- номічного розвитку та забезпечується реалізація засад бюджетної по- літики, спрямованої на вирішення проблем, які при цьому виникають.

Формування бюджетного механізму здійснюється державою під час визначення засад її бюджетної політики на відповідний бюджетний пе- ріод (відбувається під час складання і схвалення Бюджетної декларації) відповідно до статті 33 Бюджетного кодексу України та статті 152 За- кону України «Про Регламент Верховної Ради України» і передбачає ви- бір такого інструментарію бюджетного механізму (використовуваного у вітчизняній та зарубіжній практиці у різні періоди), практичне застосу- вання якого забезпечило би його найбільш повну відповідність вимогам бюджетної політики того чи іншого періоду, що є запорукою повноти реалізації її мети і завдань.

Регулюючі можливості бюджетного механізму залежать від узгодже- ності дії та адекватності обраних фінансових методів, форм, інструмен- тів і важелів основним напрямам бюджетної політики відповідного типу, яка реалізується на конкретному етапі господарювання, врахування мо- делі фінансових відносин у суспільстві та фази економічного циклу.

Основні напрями бюджетної політики мають відповідати пріорите- там соціально-економічного розвитку держави, визначених у стратегіч- них прогнозних і програмних документах.

 

Реалізація бюджетної політики здійснюється за допомогою бюджет- ного механізму в процесі його функціонування з метою забезпечення сталого розвитку. З огляду на це означений механізм як складова фінан- сового механізму держави:

• обумовлюється існуванням бюджетних відносин, з одного боку, та необхідністю їхнього регулювання – з іншого;
• є засобом безпосереднього впливу органів державної влади і місце- вого самоврядування на: розподільні процеси, пов’язані з форму- ванням та використанням бюджетних ресурсів, і соціальні й еконо- мічні явища та процеси.

Структура бюджетного механізму характеризується складністю компонентів і зв’язків між ними, тому забезпечення архітектоніки озна- ченого механізму є обов’язковою умовою його дієвості й покращення ре- зультативності впливу на розподільні процеси.

З огляду на трактування бюджетного механізму як певної сукупнос- ті взаємопов’язаних та взаємодіючих складових і напрями руху бюджет- них ресурсів в означеному механізмі виділяють дві основні підсистеми: механізм формування бюджетних ресурсів; механізм використання бю- джетних ресурсів.

Кожна з означених складових охоплює фінансові методи, форми, ін- струменти та важелі (рис. 5.4).

Гармонійне поєднання методів, форм, інструментів і важелів меха- нізмів формування та використання бюджетних ресурсів забезпечує ці- лісну архітектоніку бюджетного механізму.

За допомогою фінансових методів, форм, інструментів та важелів механізму формування бюджетних ресурсів відбувається регулювання системи розподільних і перерозподільних процесів та формування цен- тралізованого фонду фінансових ресурсів в обсягах, необхідних для ви- конання державою своїх функцій.

У результаті практичного застосування елементів механізму вико- ристання бюджетних ресурсів забезпечується регулювання перерозпо- ділу ВВП, розподілу і використання централізованого фонду фінансо- вих ресурсів, тобто витрачаються попередньо акумульовані у бюджеті держави кошти відповідно до напрямів спрямування, передбачених у затверджених бюджетах.

За напрямами дії бюджетного механізму, які тісно взаємопов’язані та взаємопідпорядковані, виділяють:

• внутрішню дію – щодо бюджету держави (бюджетних ресурсів) як об’єкта його впливу;
• зовнішню дію – щодо соціально-економічного розвитку держави.

 

 

БЮДЖЕТНИЙ МЕХАНІЗМ

 

 

Механізм формування бюджетних ресурсів

Механізм використання бюджетних ресурсів

 

 

Фінансові методи

 

 

бюджетне прогнозування і планування, бюджетне регулювання, бюджетний контроль

 

Фінансові форми

 

Фінансові інструменти

 

Фінансові важелі

 

 

З позиції внутрішньої дії бюджетний механізм має забезпечити на- лежне формування і використання бюджетних ресурсів. Цей напрям стосується дієвості та ефективності механізмів адміністрування подат- ків і обов’язкових платежів, а також налагодженості процесів забезпе- чення повного й своєчасного здійснення видатків бюджету держави.

З позиції зовнішньої дії бюджетний механізм має впливати на еко- номічні та соціальні явища і процеси у контексті забезпечення сталого розвитку з урахуванням його стратегії.

Ключові аспекти функціонування та роль бюджетного механізму в ре- гулюванні соціально-економічних процесів залежать від сукупності елемен- тів кожної зі складових підсистем і взаємозв’язку між ними, які застосовує держава у процесі формування та використання бюджетних ресурсів.

За допомогою методів бюджетного механізму держава забезпечує регулювання бюджетних відносин на усіх стадіях бюджетного процесу.

У фінансовій літературі метод визначається як спосіб, прийом або система прийомів для досягнення будь-якої мети, для виконання певної операції.

До механізму формування бюджетних ресурсів належать податковий, позиковий, трансфертний і неподатковий методи, а до механізму вико- ристання бюджетних ресурсів – бюджетне забезпечення. Бюджетне про- гнозування та планування, бюджетне регулювання, бюджетний контроль є спільними методами для обох підсистем бюджетного механізму.

На відміну від методів, форми бюджетного механізму пов’язані з ру- хом бюджетних ресурсів – їхнім акумулюванням і використанням.

Для формування бюджетних ресурсів застосовуються податкова, неподаткова, позикова й трансфертна форми бюджетного механізму, а для їхнього використання – бюджетне фінансування, бюджетне креди- тування, фінансування за борговими та активними операціями.

Інструменти бюджетного механізму відображають конкретну форму руху грошових потоків і є засобами вирішення якихось завдань чи до- сягнення певного впливу. Дієвість фінансових інструментів – це визна- чальний фактор дієвості бюджетного механізму.

У складі механізму формування бюджетних ресурсів виділяють такі інструменти: доходи, податки, збори, позики, неподаткові надходження, плата за надання послуг, трансферти (міжбюджетні та від урядів зару- біжних країн), надходження тощо.

До інструментів механізму використання бюджетних ресурсів нале- жать: видатки, бюджетні кредити, бюджетні резерви, трансферти (між- бюджетні – дотації, субвенції; державні трансферти юридичним і фізич- ним особам), бюджетні інвестиції, витрати тощо.

Використання фінансових інструментів пов’язане з відповідними важелями, що визначають характер їхньої дії та відображають не рух коштів, а характеризують параметри, умови і форми цього руху. За до- помогою важелів встановлюється характер дії окремих інструментів.

Фінансові важелі є важливою та найбільш мобільною складовою бюджетного механізму. Важіль – це засіб, який може сприяти розвитку чого-небудь або пожвавити, підсилити діяльність чого-небудь при вико- ристанні певного методу.

Дія інструментів механізму формування бюджетних ресурсів поси- люється або послаблюється такими важелями, як: ставки податків, став- ки зборів, податкові пільги, податкові канікули, нормативи зарахування доходів до бюджетів різних рівнів, обсяг державного мита, орендна плата, плата за послуги бюджетних установ, частина чистого прибутку (доходу) державних або комунальних унітарних підприємств та їхніх об’єднань, що вилучається до відповідного бюджету, плата за розміщення тимчасово вільних коштів, проценти за користування бюджетним кредитом, фінан- сові нормативи бюджетної забезпеченості, умови здійснення запозичень, умови випуску цінних паперів, інші нормативи, стимули, санкції тощо.

До важелів механізму використання бюджетних ресурсів належать: посадові оклади, фінансові нормативи бюджетної забезпеченості, інші норми і нормативи, проценти за користування державними позиками, умови погашення запозичень, умови надання кредитів з бюджету, умо- ви придбання цінних паперів, ліміти, резерви, стимули, санкції, штра- фи, пені тощо.

Охарактеризуємо взаємозв’язок між методами, формами, інстру- ментами та важелями бюджетного механізму.

Бюджетне прогнозування як метод бюджетного механізму – це на- уково-аналітичний процес оцінювання можливих варіантів формування і використання бюджетних ресурсів у перспективі. Результати аналізу є основою для вибору цілей – орієнтирів при розробленні проекту держав- ного й місцевих бюджетів.

Бюджетне планування – це діяльність органів державної влади, місце- вого самоврядування, розпорядників, одержувачів бюджетних коштів та інших учасників бюджетного процесу щодо конкретизації частки централі- зації ВВП, обсягів, джерел формування і напрямів використання бюджет- них ресурсів для забезпечення соціально-економічного розвитку держави.

Бюджетне регулювання – діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування щодо розмежування доходів і видатків між окремими ланками бюджетної системи, а також подальшого перероз- поділу коштів між бюджетами з метою забезпечення бюджетними ре- сурсами власних державних та делегованих державою повноважень до органів місцевого самоврядування.

 

Бюджетний контроль – це сукупність заходів уповноважених контр- олюючих органів, спрямованих на забезпечення дотримання учасника- ми бюджетного процесу вимог бюджетного законодавства, які мають імперативний (виявлення порушень бюджетного законодавства, при- тягнення винних посадових осіб до відповідальності й відшкодування завданих збитків) і превентивний (попередження порушень бюджетної дисципліни, нераціонального та неефективного використання бюджет- них ресурсів) характер.

За допомогою трансфертного методу бюджетного механізму, який передбачає формування бюджетних ресурсів у трансфертній формі, мо- білізуються доходи бюджетів у вигляді трансфертів від урядів зарубіжних країн: кошти, отримані від секретаріату ООН, НАТО, ЄС, ОБСЄ або іншої міжнародної організації за участь України в міжнародних операціях з під- тримання миру і безпеки, гранти (дарунки), надходження в межах про- грам допомоги ЄС (надходження в межах програм секторальної бюджет- ної підтримки ЄС, інша допомога) та міжбюджетні трансферти – кошти, які безоплатно і безповоротно передаються з одного бюджету до іншого.

З огляду на те, що практично з усіх бюджетів одночасно надаються та до усіх бюджетів надходять дотації й субвенції, особливість міжбю- джетних трансфертів як елементу бюджетного механізму полягає у тому, що вони є інструментом як механізму використання бюджетних ресур- сів, так і механізму їхнього формування.

Надання міжбюджетних трансфертів відбувається у результаті пере- розподілу ВВП під час використання централізованого фонду фінансо- вих ресурсів. Тому вони відображаються у видатковій частині бюджету, з якого надаються, та слугують інструментом механізму використання бюджетних ресурсів (які сформовані за допомогою податкового, позико- вого і неподаткового методів). Водночас міжбюджетні трансферти є до- ходами бюджету, який їх отримує, а отже, вони належать до інструмен- тів механізму формування бюджетних ресурсів. Власне кажучи, тому трансфертний метод акумулювання міжбюджетних трансфертів поряд із такими основними методами, як податковий та позиковий, до певної міри відіграє важливу, хоча і другорядну роль.

Дія трансфертів як інструменту бюджетного механізму посилюється або послаблюється такими фінансовими важелями, як: фінансові норма- тиви бюджетної забезпеченості (використовується для розрахунку освіт- ньої субвенції), нормативне значення індексу податкоспроможності, при якому надається місцевому бюджету базова дотація або перераховуєть- ся до державного бюджету реверсна дотація, коефіцієнт вирівнювання, умови використання субвенцій тощо.

 

Поряд із трансфертним методом виокремлюють податковий, непо- датковий і позиковий методи формування бюджетних ресурсів, яким відповідають визначені фінансові форми (табл. 5.2).

Таблиця 5.2

Фінансові методи та форми механізму формування бюджетних ресурсів

 

Вид надходжень державного та місцевих бюджетів	Метод формування бюджетних ресурсів	Форма фор- мування бюджетних ресурсів
Податки	податковий	податкова
Трансферти (міжбюджетні та від урядів зарубіжних країн)	трансфертний	трансфертна
Доходи від власності та підприємницької діяльності, адміністративні збори та платежі, доходи від некомер- ційної господарської діяльності, власні надходження бюджетних установ, інші неподаткові доходи бюджету	неподатковий	неподаткова
Доходи від продажу основного капіталу, від реалізації державних запасів і товарів, від продажу землі і немате- ріальних активів
Надходження до цільових фондів у складі бюджетів
Надходження за рахунок повернення кредитів до бюджету
Кошти від приватизації державного майна
Надходження бюджету за рахунок зміни (зменшення) об- сягів готівкових коштів
Кошти від продажу цінних паперів та повернення бю- джетних коштів з депозитів для управління ліквідністю
Запозичення – позики банківських установ, міжнарод- них фінансових організацій, органів управління інозем- них держав й ін.	позиковий	позикова

 

Практичне застосування податкового методу передбачає форму- вання бюджетних ресурсів у податковій формі та використання фінан- сових інструментів бюджетного механізму – податків, зборів, які харак- теризуються безповоротністю, примусовістю справляння, надійністю, регулярністю і стабільністю надходження. Дія податків та зборів зале- жить від таких фінансових важелів, як: ставки податків, ставки зборів, нормативи зарахування податків до бюджетів різних рівнів, податкові пільги, податкові канікули, пеня, інші санкції за порушення податкового законодавства тощо.

За допомогою неподаткового методу бюджетного механізму мо- білізуються бюджетні ресурси в неподатковій формі у вигляді доходів від власності та підприємницької діяльності, адміністративних зборів і платежів, доходів від некомерційної господарської діяльності, власних надходжень бюджетних установ, інших неподаткових доходів бюджету; доходів від продажу основного капіталу, від реалізації державних запа-

 

сів та товарів, від продажу землі і нематеріальних активів; надходжень за рахунок повернення кредитів до бюджету; коштів від приватизації державного майна тощо.

При цьому використовуються такий інструмент, як неподаткові надходження, та важелі: обсяг державного мита, орендна плата, пла- та за послуги бюджетних установ, частина чистого прибутку (доходу) державних або комунальних унітарних підприємств та їхніх об’єднань, що вилучається до бюджету, плата за розміщення тимчасово вільних ко- штів, процент за користування бюджетним кредитом тощо.

Практичне застосування позикового методу і позикової форми фор- мування бюджетних ресурсів передбачає використання не менш важли- вих інструментів бюджетного механізму – позик, які характеризуються добровільністю залучення, поверненістю коштів, платністю, строковіс- тю, тимчасовістю користування та невисокою передбачуваністю дії. Важелями впливу в системі державних запозичень є процентні ставки, умови випуску і погашення цінних паперів тощо.

Методи та форми механізму використання бюджетних ресурсів на- ведено у табл. 5.3.

Таблиця 5.3

Фінансові методи та форми механізму використання бюджетних ресурсів

 

Вид витрат державного та місцевих бюджетів	Метод викорис- тання бюджет- них ресурсів	Форма викорис- тання бюджетних ресурсів
Видатки на державне управління, органи місцевого самоврядування; оборону; громад- ський порядок, безпеку, судову владу; еко- номічну діяльність; охорону навколишнього природного середовища; житлово-комунальне господарство; охорону здоров’я; духовний та фізичний розвиток; освіту; соціальний захист	бюджетне забезпечення	бюджетне фінансування
Видатки для надання міжбюджетних транс- фертів
Витрати, зумовлені наданням кредитів з бю- джету		бюджетне кредитування
Витрати бюджету, зумовлені погашенням за- позичень		фінансування за бор- говими операціями (погашення боргових зобов’язань)
Витрати бюджету, зумовлені придбанням цінних паперів і розміщенням бюджетних ко- штів на депозитах для управління ліквідністю		фінансування за ак- тивними операціями
Витрати бюджету, зумовлені змінами (збіль- шенням) обсягів готівкових коштів

 

Бюджетне забезпечення – це метод бюджетного механізму, за допо- могою якого відбувається рух грошових потоків у формах бюджетного фінансування, бюджетного кредитування, фінансування за борговими та активними операціями, пов’язаний зі здійсненням витрат бюджету відповідного рівня з метою задоволення потреби органів державної вла- ди і місцевого самоврядування у бюджетних ресурсах для належного ви- конання покладених на них функцій.

Практичне застосування бюджетного забезпечення як методу бю- джетного механізму соціально-економічного розвитку держави поряд із його іншими складовими відображається не тільки в обсягах бюджетних ресурсів, спрямованих на забезпечення діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування для реалізації їхніх функцій, тобто у витратах бюджету держави, а й в їхній структурі.

Бюджетне фінансування – це сукупність грошових відносин, пов’язаних з розподілом і використанням бюджетних ресурсів шляхом безповоротного та безоплатного їхнього надання розпорядникам бю- джетних коштів (здійснення видатків) на проведення заходів, передба- чених затвердженим бюджетом і його розписом.

Процес бюджетного фінансування (встановлення бюджетних при- значень головним розпорядникам бюджетних коштів, виділення бю- джетних асигнувань розпорядникам бюджетних коштів, взяття ними бюджетних зобов’язань та здійснення платежів) проводиться у встанов- леному Бюджетним кодексом України порядку.

Форми бюджетного фінансування: кошторисне фінансування, трансфертне фінансування.

Основними фінансовими інструментами бюджетного механізму, які при цьому застосовуються, є видатки бюджету (бюджетні асигнування), бюджетні резерви, трансферти (міжбюджетні – дотації, субвенції; дер- жавні трансферти юридичним і фізичним особам), бюджетні інвестиції тощо. До важелів, які діють у межах означених інструментів, належать: обсяг видатків, умови їхнього здійснення, умови надання трансфертів, посадові оклади, інші норми та нормативи, ліміти на витрачання бю- джетних коштів, бюджетні резерви, санкції, штрафи, пені й ін.

На відміну від бюджетного фінансування, яке характеризується од- ностороннім рухом коштів, бюджетне кредитування – це форма бюджет- ного забезпечення, яка передбачає надання розпорядникам бюджетних коштів на проведення заходів, передбачених затвердженим бюджетом та розписом бюджету, бюджетних ресурсів з бюджету відповідного рівня на поворотній, строковій і платній основах. Основним фінансовим ін-

 

струментом бюджетного механізму, який при цьому використовується, є бюджетні кредити, а важелем – умови надання кредитів з бюджету.

Фінансування за борговими операціями (погашення боргових зобов’язань) – це форма бюджетного забезпечення, яка передбачає по- вернення позичальником в особі органів державної влади та місцевого самоврядування за рахунок бюджетних ресурсів кредитів (позик) від- повідно до умов кредитних договорів та / або випуску боргових цінних паперів.

Фінансування за активними операціями – це форма бюджетного забезпечення, яка передбачає здійснення витрат бюджету в результаті розміщення бюджетних ресурсів на депозитах, придбання цінних па- перів, повернення бюджетних коштів на єдиний казначейський раху- нок тощо.

Основним інструментом бюджетного механізму, який застосовуєть- ся у процесі фінансування за борговими й активними операціями, є ви- трати бюджету, а важелями – умови погашення запозичень, придбання цінних паперів тощо.

Формування і функціонування бюджетного механізму неможливі без правового, інформаційного та організаційного забезпечення.

Правове забезпечення слід розуміти як сукупність прийнятих орга- нами державної влади і місцевого самоврядування правових актів, які регламентують бюджетні відносини з приводу формування та викорис- тання бюджетних ресурсів. Сукупність правових актів, які: регулюють відносини, що виникають у процесі складання, розгляду, затверджен- ня і виконання бюджетів, звітування про їхнє виконання, контролю за дотриманням бюджетного законодавства, питання відповідальності за порушення бюджетного законодавства; визначають правові засади утворення та погашення державного і місцевого боргу, називається бю- джетним законодавством.

Діапазон застосування фінансових методів, форм, інструментів та важелів бюджетного механізму обмежений бюджетним законодав- ством.

Інформаційне забезпечення – це сукупність форм документів, в яких відображається інформація (показники, методика їхнього розрахунку і т. ін.) щодо стану соціально-економічного розвитку держави, її діяльнос- ті, формування та використання бюджетних ресурсів тощо.

Організаційне забезпечення бюджетного механізму – це система органів державної влади і місцевого самоврядування, до повноважень яких належать розробка та прийняття рішень щодо управління бюджет- ними потоками і бюджетними ресурсами.

 

• Бюджетний устрій та бюджетна система

Бюджетна система як складова фінансової системи України відіграє важливу роль у функціонуванні національної економіки та забезпеченні бюджетної безпеки. Обсяг бюджетних ресурсів, джерела їхнього форму- вання і напрями використання, обсяг бюджетного дефіциту є важливи- ми індикаторами стану фінансової системи держави, рівня самостійнос- ті та можливості органами державної влади і місцевого самоврядування належно виконувати визначені Конституцією України функції.

Правові засади функціонування бюджетної системи України, прин- ципи її побудови, складові бюджету, види доходів та видатків держав- ного і місцевих бюджетів, основи бюджетного процесу та міжбюджетних відносин визначаються насамперед Бюджетним кодексом України.

Бюджетна система – це сукупність державного бюджету і місцевих бюджетів, побудована з урахуванням економічних відносин, державного й адміністративно-територіального устроїв та врегульована нормами права. Інакше кажучи, бюджетна система є сукупністю усіх бюджетів, які функціонують у країні з урахуванням бюджетного устрою.

Бюджетний устрій – це організація, принципи побудови і склад бю- джетної системи, взаємозв’язки між окремими ланками, розподіл дохо- дів та видатків між державним і місцевими бюджетами, правові основи функціонування бюджетів.

Бюджетний устрій України визначається державним та адміністра- тивно-територіальним устроями України (рис. 5.5).

Відповідно до Конституції за формою державного устрою Україна є унітарною державою. Це означає, що Україна – єдина централізована держава, територія якої поділяється на адміністративно-територіальні одиниці. Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і не- доторканною. Особливість державного устрою України в тому, що до її складу як невід’ємна складова входить адміністративна автономія – Ав- тономна Республіка Крим.

Країни з унітарною формою державного устрою мають дворівневу бюджетну систему (центральний та місцеві бюджети), а з федеральною формою державного устрою – трирівневу (центральний, місцеві бюдже- ти і бюджети членів федерації).

Територіальний устрій України ґрунтується на засадах:

• єдності та цілісності державної території;
• поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади;
• збалансованості та соціально-економічного розвитку регіонів з ура- хуванням їхніх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних та культурних традицій.

 

 

Рис. 5.5. Бюджетний устрій України

Систему адміністративно-територіального устрою України склада- ють: Автономна Республіка Крим, області, райони, міста, райони в міс- тах, селища і села.

Доцільно зазначити, що адміністративно-територіальний устрій ві- діграє важливу роль у державі:

• з урахуванням його особливостей побудована система державних органів влади та місцевого самоврядування;
• він сприяє ефективному управлінню економікою і соціально-куль- турним будівництвом на певній території та забезпеченню збалан- сованості соціально-економічного розвитку областей;
• дає змогу враховувати побажання населення у вирішенні питань територіального поділу і здійснення управління на місцях.

Структуру бюджетної системи України відображено на рис. 5.6. Місцевими бюджетами є бюджет Автономної Республіки Крим, об-

ласні, районні бюджети та бюджети місцевого самоврядування. До бю- джетів місцевого самоврядування належать бюджети сільських, селищ- них, міських територіальних громад, а також бюджети районів у містах (у разі утворення районних рад у місті).

Сукупність усіх бюджетів, які належать до складу бюджетної систе- ми України, є Зведеним бюджетом України. У Зведеному бюджеті Укра-

 

їни містяться показники бюджетів, які використовуються для аналізу та прогнозування економічного і соціального розвитку держави.

Рис. 5.6. Склад бюджетної системи України.

 

Зведений бюджет України містить показники Державного бюджету України, зведеного бюджету Автономної Республіки Крим та зведених бюджетів областей, міст Києва і Севастополя.

Зведений бюджет Автономної Республіки Крим включає показники бюджету Автономної Республіки Крим, районних бюджетів та бюджетів місцевого самоврядування на території Автономної Республіки Крим.

Зведений бюджет області містить показники обласного бюджету, район- них бюджетів і бюджетів місцевого самоврядування на території цієї області. Зведений бюджет міської територіальної громади, у складі якої утво- рені райони у місті, містить показники міського бюджету та бюджетів

районів у місті (у разі утворення районних у місті рад).

Бюджетна система України ґрунтується на принципах, визначених у статті 7 Бюджетного кодексу України (рис. 5.7).

Принцип єдності означає, що єдність бюджетної системи України забезпечується єдиними правовою базою, грошовою системою, регулю- ванням бюджетних відносин і бюджетною класифікацією, єдністю по- рядку виконання бюджетів та ведення бухгалтерського обліку і звітнос- ті. Акумуляція коштів бюджетів усіх рівнів на єдиному казначейському рахунку свідчить про єдність коштів у межах бюджетної системи Укра- їни. Загальне визначення бюджетного процесу, його стадій та бюджет- ної класифікації, що застосовується до всіх ланок бюджетної системи,

 

забезпечує її єдність. Матеріальний зміст цього принципу посилюється і відображається в Конституції України щодо встановлення державного бюджету та бюджетної системи України винятково законами України.

 

 

Єдності

Єдність бюджетної системи забезпечується єдиними правовою базою, грошовою системою, бюджетною класифікацією, єдністю порядку виконання та ведення бухгалтерського обліку і звітності

Збалансованості

 

Повноваження на здійснення витрат бюджету мають відповідати обсягу надходжень до бюджету на відповідний період

Самостійності

 

Державний бюджет України та місцеві бюджети є самостійними

 

 

 

Публічності та прозорості

ПРИНЦИПИ ПОБУДОВИ БЮДЖЕТНОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ

Інформування громадськості з питань складання, розгляду, затвердження, а також контроль за виконанням державного та місцевих бюджетів

Повноти

 

Зарахуванню до складу бюджетів підлягають усі надходження до бюджетів і витрати бюджетів, що здійснюються відповідно до нормативно-правових актів

 

 

 

Справедливості та неупередженості Бюджетна система України базується на засадах справедливого і неупередженого розподілу суспільного багатства між населенням

Обґрунтованості Бюджет формується на реалістичних макропоказниках економічного і соціального розвитку держави та відповідних розрахунках надходжень і витрат

 

 

 

Цільового використання бюджетних коштів

 

Бюджетні кошти використовуються лише на цілі, визначені бюджетними призначеннями та бюджетними асигнуваннями

Субсидіарності

Розподіл видатків між бюджетами має ґрунтуватись на максимально можливому наближенні надання публічних послуг до кінцевого споживача

Ефективності та результативності Досягнення запланованих цілей при залученні мінімального обсягу бюджетних ресурсів та досягнення максимального результату при використанні визначеного бюджетом обсягу ресурсів

 

 

Рис. 5.7. Принципи побудови бюджетної системи України

Принцип збалансованості – повноваження на здійснення витрат бю- джету мають відповідати обсягу надходжень до бюджету на відповідний бюджетний період. Дотримання означеного принципу передбачає забез- печення відповідності між обсягами витрат ресурсів відповідного бюдже- ту, необхідних для забезпечення виконання функцій, які покладаються на органи державної влади і місцевого самоврядування, та надходжень бюджетних ресурсів із різних джерел за відповідний бюджетний період.

Принцип самостійності – Державний бюджет України і місцеві бю- джети є самостійними. Держава коштами державного бюджету не несе

 

відповідальності за бюджетні зобов’язання органів влади АР Крим та ор- ганів місцевого самоврядування. Органи влади й органи місцевого само- врядування коштами відповідних бюджетів не несуть відповідальності за бюджетні зобов’язання одне одного, а також за бюджетні зобов’язання дер- жави. Самостійність бюджетів забезпечується закріпленням за ними від- повідних джерел доходів, правом відповідних органів державної влади, органів влади АР Крим й органів місцевого самоврядування на визначен- ня напрямків використання коштів відповідно до законодавства України, правом Верховної Ради АР Крим та відповідних рад самостійно і незалежно одне від одного розглядати та затверджувати відповідні бюджети.

Принцип повноти передбачає, що усі надходження і витрати бю- джетних ресурсів, які здійснюються відповідно до нормативно-право- вих актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування, мають у повному обсязі ві- дображатися у складових державного чи місцевого бюджету (загальний і спеціальний фонди). Цей принцип передбачає облік та зарахування до бюджету всіх без винятку надходжень і витрат, які мають акумулюва- тись на єдиному казначейському рахунку та інших бюджетних рахунках згідно з бюджетною класифікацією. Принцип повноти застосовується на всіх стадіях бюджетного процесу.

Принцип обґрунтованості – бюджет формується на реалістичних макропоказниках економічного і соціального розвитку держави та роз- рахунках з урахуванням діючих методик надходжень і витрат бюджету. Формування бюджетних показників проводиться на підставі Бюджетної декларації, а також затверджених стратегічних напрямків розвитку бю- джетної системи на середньострокову перспективу, які містять найсут- тєвіші обґрунтовані бюджетні показники.

Принцип ефективності та результативності означає, що під час складання і виконання бюджетів усі учасники бюджетного процесу мають прагнути досягнення цілей, запланованих на основі національ- ної системи цінностей та завдань інноваційного розвитку економіки, шляхом забезпечення якісного надання публічних послуг при залученні мінімального обсягу бюджетних ресурсів і досягнення максимального результату при використанні визначеного бюджетом обсягу ресурсів. Водночас принцип передбачає досягнення найбільш повної та своєчас- ної реалізації завдань держави. Його додержання дає змогу проконтр- олювати досягнутий кінцевий результат від витрачання бюджетних коштів, підвищувати ефективність їхнього використання і найбільш повно задовольняти суспільні потреби за рахунок централізованих гро- шових фондів.

 

Принцип субсидіарності – розподіл видів видатків між державним бюджетом та місцевими бюджетами, а також між місцевими бюджетами ґрунтується на необхідності максимально можливого наближення надан- ня публічних послуг до їхнього безпосереднього споживача. Цей принцип формує засади найбільш ефективного надання публічних послуг безпо- середньо споживачам. Бюджетна децентралізація дає змогу покращити виконання видаткових повноважень на місцях. Метою розмежування ви- датків між ланками бюджетної системи є підвищення ефективності ви- користання бюджетних ресурсів. Однаковий рівень бюджетної забезпе- ченості на різних рівнях зумовлюється закріпленням відповідних доходів за ланками бюджетної системи і наданням міжбюджетних трансфертів.

Принцип цільового використання бюджетних коштів передбачає, що бюджетні кошти використовуються виключно на цілі, визначені бюджет- ними призначеннями та бюджетними асигнуваннями. За нецільове ви- користання бюджетних коштів, бюджетні правопорушення встановлена фінансова і адміністративна відповідальність для розпорядників коштів. Принцип справедливості та неупередженості означає, що бюджет-

на система України базується на засадах справедливого і неупереджено- го розподілу суспільного багатства між громадянами та територіальними громадами. За рахунок бюджетних ресурсів гарантується і забезпечу- ється однаковий доступ усіх громадян України до соціальних програм, суспільних освітніх та медичних послуг незалежно від місця їхнього про- живання як на стадії формування доходів відповідних бюджетів, так і при розподілі трансфертів та збалансуванні бюджетів.

Принцип публічності та прозорості передбачає інформування гро- мадськості з питань бюджетної політики, складання, розгляду, затвер- дження і виконання державного бюджету та місцевих бюджетів, а також контролю за виконанням державного бюджету та місцевих бюджетів.

 

• Економічна сутність і склад доходів бюджетів

Доходи бюджету відіграють провідну роль у фінансовому забезпе- ченні потреб соціально-економічного розвитку суспільства. На обсяги, склад і структуру доходів впливають, з одного боку, обсяги і характер функцій держави, а з іншого – фінансові можливості держави, обмежені обсягами ВВП та оптимальним рівнем його централізації.

У Бюджетному кодексі України доходи бюджету визначено як податкові, неподаткові та інші надходження на безповоротній осно- ві, справляння яких передбачено законодавством України (включаючи

 

трансферти, плату за надання адміністративних послуг, власні над- ходження бюджетних установ).

Одночасно у ньому трактуються надходження бюджету як дохо- ди бюджету, повернення кредитів до бюджету, кошти від державних (місцевих) запозичень, кошти від приватизації державного майна (щодо державного бюджету), повернення бюджетних коштів з депозитів, над- ходження внаслідок продажу / пред›явлення цінних паперів (рис. 5.8).

Рис. 5.8. Види надходжень бюджетних ресурсів відповідно до Бюджетного кодексу України

За економічною сутністю доходи бюджетів можна вважати об’єктивним економічним явищем, яке пов’язане із сукупністю еконо- мічних відносин з приводу розподілу і перерозподілу ВВП з метою фор- мування основного централізованого грошового фонду держави. Доходи бюджету, з одного боку, є результатом розподільних процесів, а з іншого – об’єктом подальшого розподілу з урахуванням функцій держави.

Доходи державного і місцевих бюджетів можна класифікувати за ознаками, відображеними на рис. 5.9.

З урахуванням груп доходів бюджету відповідно до бюджетної кла- сифікації, визначеної Бюджетним кодексом України, виділяють подат- кові надходження, неподаткові надходження, доходи від операцій з ка- піталом, офіційні трансферти.

 

 

 

Доходи державного і місцевих бюджетів

 

 

Щодо змісту                             Доходи загального фонду і доходи спеціального фонду бюджету

 

Щодо груп відповідно до бюджетної класифікації

Податкові надходження, неподаткові надходження, доходи від операцій з капіталом, офіційні трансферти, доходи до цільових фондів

 

Податки, платежі, збори, відрахування, дивіденди, доходи від власності, адміністративні збори та платежі, доходи від

 

Щодо видів             

 

некомерційного та побічного характеру, доходи від державного і конфіскованого майна, власні надходження бюджетних установ, надходження від продажу основного капіталу, землі, нематеріальних активів, трансферти

 

Доходи, які надходять у державний бюджет, доходи, які надходять у місцеві бюджети, доходи, які розподіляються між бюджетами

 

 

Щодо організаційної побудови та розподілу між ланками бюджетної системи

Власні, закріплені, регулюючі

 

 

Щодо повноти зарахування до бюджетів

Доходи, які зараховуються повністю до конкретного бюджету, і доходи, які зараховуються частково до конкретного бюджету

 

 

 

 

Щодо джерел          

Доходи, які залучаються податковим методом, неподатковим методом та методом міжбюджетних трансфертів

 

Зовнішні (за рахунок надходжень від міжнародного перерозподілу фінансових ресурсів) і внутрішні (від перерозподілу фінансових ресурсів у межах держави)

 

 

Щодо періодичності зарахування

Систематичні доходи, разові доходи

 

Щодо об’єкта справляння

Доходи, об’єктом справляння яких є додана вартість, доходи, прибуток, майно, земля, природні ресурси, послуги тощо

 

 

Щодо суб’єктів справляння

Доходи від юридичних осіб, доходи від фізичних осіб

 

 

Щодо громадянства суб’єктів

Доходи, які сплачуються резидентами і нерезидентами

 

 

Рис. 5.9. Класифікація доходів державного та місцевих бюджетів

 

Кожну групу поділяють на окремі підгрупи та види.

• Податкові надходження – передбачені Податковим кодексом України загальнодержавні та місцеві податки і збори. Вони охоплю- ють такі підгрупи:

Податки на доходи, податки на прибуток, податки на збільшення ринкової вартості: податок на доходи фізичних осіб, військовий збір, податок на прибуток підприємств.

Податки на власність: податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів.

Рентна плата та плата за використання інших природних ресур- сів: рентна плата за спеціальне використання лісових ресурсів, рентна плата за спеціальне використання води, рентна плата за користування надрами загальнодержавного значення, рентна плата за користування надрами місцевого значення, рентна плата за користування радіочас- тотним ресурсом України, плата за використання інших природних ре- сурсів, рентна плата за транспортування.

Внутрішні податки на товари та послуги: акцизний податок з ви- роблених в Україні підакцизних товарів (продукції), акцизний податок з ввезених на митну територію України підакцизних товарів (продукції), акцизний податок з реалізації суб›єктами господарювання роздрібної торгівлі підакцизних товарів, податки на окремі категорії послуг, пода- ток на додану вартість з вироблених в Україні товарів (робіт, послуг) з урахуванням бюджетного відшкодування, податок на додану вартість з ввезених на митну територію України товарів.

Податки на міжнародну торгівлю та зовнішні операції: ввізне мито, вивізне мито, особливі види мита та сезонне мито, інші надходження від зовнішньоекономічної діяльності.

Збори на паливно-енергетичні ресурси.

Місцеві податки і збори: податок на майно, збір за місця для парку- вання транспортних засобів, туристичний збір, єдиний податок.

Інші податки та збори: екологічний податок, збір за забруднення навколишнього природного середовища.

• Неподаткові надходження.

Доходи від власності та підприємницької діяльності: частина чи- стого прибутку (доходу) державних або комунальних унітарних підпри- ємств та їхніх об›єднань, що вилучається до відповідного бюджету, та дивіденди (дохід), нараховані на акції (частки) господарських товариств, у статутних капіталах яких є державна або комунальна власність; ко- шти, що перераховуються Національним банком України відповідно до Закону України «Про Національний банк України»; плата за розміщення

 

тимчасово вільних коштів державного бюджету; плата за розміщення тимчасово вільних коштів місцевих бюджетів; інші надходження; кошти від використання (реалізації) частини виробленої продукції, що залиша- ється у власності держави відповідно до угод про розподіл продукції, та / або кошти у вигляді грошового еквівалента такої державної частини продукції; надходження коштів від відшкодування втрат сільськогоспо- дарського і лісогосподарського виробництва.

Адміністративні збори та платежі, доходи від некомерційної госпо- дарської діяльності: плата за надання адміністративних послуг, плата за ліцензії у сфері діяльності з організації та проведення азартних ігор і за ліцензії на випуск та проведення лотерей, судовий збір та надходжен- ня від звернення застави у дохід держави, кошти, отримані за вчинен- ня консульських дій, виконавчий збір, надходження від орендної плати за користування цілісним майновим комплексом та іншим державним майном, державне мито, єдиний збір, який справляється у пунктах про- пуску (пунктах контролю) через державний кордон України, орендна плата за водні об›єкти (їхні частини), що надаються в користування на умовах оренди Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласни- ми, районними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями, місцевими радами, портовий (адміністративний) збір, інші адміністративні збори та платежі, плата за виконання митних фор- мальностей митними органами поза місцем розташування цих органів або поза робочим часом, установленим для них.

Інші неподаткові надходження: кошти від реалізації майна, конфіс- кованого за рішенням суду (крім майна, конфіскованого за вчинення корупційного та пов›язаного з корупцією правопорушення), кошти від реалізації майна і надходження національної та іноземної валюти, кон- фіскованих за рішенням суду за вчинення корупційного та пов›язаного з корупцією правопорушення (крім надходжень до цільового фонду для забезпечення оборони і безпеки держави), надходження сум кредитор- ської та депонентської заборгованості підприємств, організацій та уста- нов, щодо яких минув строк позовної давності, кошти від реалізації надлишкової космічної техніки військового та подвійного призначення, кошти від реалізації надлишкового озброєння, військової та спеціальної техніки, нерухомого військового майна Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань, право- охоронних органів та інших державних органів, інші надходження, ко- шти, отримані як добровільні внески (благодійні пожертви) від фізичних та юридичних осіб приватного права та / або публічного права, для фі- нансового забезпечення заходів з відсічі збройної агресії проти України

 

та ліквідації її наслідків, національної безпеки та оборони, відновлення, підтримки і розвитку України, надання гуманітарної допомоги, доходи від операцій з кредитування та надання гарантій, збір на соціально-еко- номічну компенсацію ризику населення, яке проживає на території зони спостереження, збори на обов›язкове державне пенсійне страхування з окремих видів господарських операцій, платежі в умовах концесії, над- ходження коштів пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пункту.

Власні надходження бюджетних установ: надходження від плати за послуги, що надаються бюджетними установами згідно із законодав- ством; інші джерела власних надходжень.

• Доходи від операцій з капіталом: надходження від продажу основного капіталу, надходження від реалізації державних запасів товарів, кошти від продажу землі і нематеріальних активів, податки на фінансові операції й операції з капіталом.
• Офіційні трансферти: від органів державного управління (ко- шти, що надходять з інших бюджетів, дотації, субвенції); від Євро- пейського Союзу, урядів іноземних держав, міжнародних організа- цій, донорських установ.

Формування доходів бюджету відбувається в умовах функціонуван- ня розподільчих процесів та розширеного відтворення. Держава, вра- ховуючи об’єктивні умови, внутрішні та зовнішні джерела, розробляє і використовує відповідний механізм формування бюджетних ресурсів, який охоплює різноманітні форми, методи, інструменти та важелі напо- внення дохідної бази бюджету.

Особливості застосування фінансового інструментарію цього меха- нізму залежать від обсягів національного багатства і ВВП країни, умов і методів господарювання, змісту та обсягу функцій держави, завдань, які вирішує суспільство на кожному конкретно взятому етапі свого розвитку, стану економіки, рівня добробуту громадян країни та інших чинників.

Форми і методи механізму формування бюджетних ресурсів мають враховувати умови та специфіку дії об’єктивних економічних законів і закономірностей розвитку суспільства, особливості впливу різних чин- ників, форм і методів організації та здійснення державного регулюван- ня макроекономічних процесів, наявність економічних інтересів різних суспільних груп.

Структуру методів і джерел формування доходів бюджету та взаємозв’язок між ними відображено на рис. 5.10.

 

 

Рис. 5.10. Методи та джерела формування доходів бюджету

З метою збалансування бюджетів та забезпечення принципу само- стійності кожної ланки бюджетної системи усі доходи розмежовуються між відповідними видами бюджетів.

Основним видом доходів державного бюджету є податки, суть яких передусім полягає у примусовому відчуженні державою частини ново- утвореної вартості.

Відповідно до чинного законодавства, доходи державного бюдже- ту містять дві важливі складові: доходи загального фонду і доходи спе- ціального фонду бюджету. До доходів Державного бюджету України,

 

відповідно до Бюджетного кодексу України, належать: податкові над- ходження; неподаткові надходження; доходи від операцій з капіталом; трансферти.

До доходів загального фонду Державного бюджету України відповід- но до статті 29 Бюджетного кодексу України належать:

• 25% податку на доходи фізичних осіб, що сплачується (перерахову- ється) на відповідній території України (крім території міст Києва та Севастополя) та у розмірі 60% – на території міста Києва;
• податок на доходи фізичних осіб від оподаткування пасивних доходів у вигляді процентів на поточний або депозитний (вкладний) банків- ський рахунок, процентів на вклад (депозит) члена кредитної спілки у кредитній спілці;
• військовий збір;
• збір з одноразового (спеціального) добровільного декларування;
• 90% податку на прибуток підприємств (крім податку на прибуток під- приємств державної власності, що зараховується до загального фонду державного бюджету в повному обсязі, та податку на прибуток під- приємств та фінансових установ комунальної власності);
• 37% рентної плати за спеціальне використання лісових ресурсів у час- тині деревини, заготовленої в порядку рубок головного користування;
• 45% рентної плати за спеціальне використання води (крім рентної плати за спеціальне використання води водних об’єктів місцевого значення);
• 70% рентної плати за користування надрами для видобування ко- рисних копалин загальнодержавного значення (крім рентної плати за користування надрами для видобування нафти, природного газу та газового конденсату, яка зараховується до загального фонду держав- ного бюджету у повному обсязі);
• 95% рентної плати за користування надрами для видобування нафти, природного газу та газового конденсату (крім рентної плати за ко- ристування надрами в межах континентального шельфу та / або ви- ключної (морської) економічної зони України, яка зараховується до загального фонду державного бюджету в повному обсязі);
• податок на додану вартість;
• акцизний податок з вироблених в Україні підакцизних товарів (продук- ції) (крім акцизного податку з вироблених в Україні підакцизних товарів (продукції), що сплачується платниками, які зареєстровані в Автономній Республіці Крим, – до доходів бюджету Автономної Республіки Крим);
• акцизний податок з ввезених на митну територію України підакциз- них товарів (продукції);
• ввізне мито;

 

• вивізне мито;
• особливі види мита та сезонне мито;
• рентна плата за транспортування нафти та нафтопродуктів магі- стральними нафтопроводами та нафтопродуктопроводами територі- єю України;
• рентна плата за транзитне транспортування трубопроводами аміаку територією України;
• 45% екологічного податку (крім екологічного податку, що справляється за викиди в атмосферне повітря двоокису вуглецю стаціонарними дже- релами забруднення, який зараховується до загального фонду держав- ного бюджету у повному обсязі; екологічного податку, що справляється за утворення радіоактивних відходів (включаючи вже накопичені) та / або тимчасове зберігання радіоактивних відходів їхніми виробниками понад встановлений особливими умовами ліцензії строк, який зарахо- вується до спеціального фонду державного бюджету у повному обсязі);
• єдиний податок, платником якого є електронний резидент (е-резидент);
• частина чистого прибутку (доходу) державних унітарних підприємств та їхніх об’єднань, що вилучається до державного бюджету відповідно до закону, та дивіденди (дохід), нараховані на акції (частки, паї) госпо- дарських товариств, у статутних капіталах яких є державна власність;
• кошти, що перераховуються Національним банком України відповід- но до Закону України «Про Національний банк України»;
• плата за розміщення тимчасово вільних коштів державного бюджету (крім коштів, отриманих вищими та професійно-технічними навчаль- ними закладами від розміщення на депозитах тимчасово вільних бю- джетних коштів, отриманих за надання платних послуг, якщо таким закладам законом надано відповідне право);
• кошти, отримані закордонними дипломатичними установами Украї- ни як плата за розміщення належних їм бюджетних коштів на поточ- них рахунках іноземних банків;
• платежі, пов’язані з перебуванням Чорноморського флоту Російської Фе- дерації на території України, відповідно до укладеної 28 травня 1997 р. Угоди між Урядом України і Урядом Російської Федерації про взаємні розрахунки, пов’язані з поділом Чорноморського флоту та перебуванням Чорноморського флоту Російської Федерації на території України;
• платежі, пов’язані з виконанням Угоди між Кабінетом Міністрів Укра- їни та Урядом Російської Федерації про участь Російської Федерації в розвитку соціально-економічної сфери міста Севастополя та інших населених пунктів, в яких дислокуються військові формування Чор- номорського флоту Російської Федерації на території України;

 

• кошти від санкцій (штрафи, пеня тощо), що застосовуються відповідно до закону (крім штрафів, які зараховуються до доходів загального фон- ду бюджетів районних бюджетів, бюджетів територіальних громад);
• плата за надання адміністративних послуг (крім плати за надання інших адміністративних послуг, що справляється за місцем надання послуг, яка зараховується до доходів загального фонду районних бю- джетів, бюджетів територіальних громад);
• адміністративний збір за державну реєстрацію речових прав на не- рухоме майно та їхніх обтяжень;
• 85% плати за надання відомостей з Єдиного державного реєстру юри- дичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, а також 85% плати за одержання інформації з інших державних реєстрів, держателем яких є центральний орган виконавчої влади з формування та забезпечення реалізації державної правової політики та центральний орган виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сферах державної реєстрації актів цивільного стану, державної реєстра- ції речових прав на нерухоме майно, державної реєстрації юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань;
• плата за скорочення термінів надання послуг у сфері державної ре- єстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень і держав- ної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, а також плата за надання інших платних послуг, пов’язаних з державною ре- єстрацією речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень і держав- ною реєстрацією юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців;
• плата за ліцензії на певні види господарської діяльності (крім плати, яка зараховується до доходів загального фонду районних бюджетів, бюджетів територіальних громад);
• адміністративний збір за проведення державної реєстрації юридич- них осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань (крім адміністративного збору за проведення державної реєстрації юридичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських форму- вань, що здійснюється виконавчими органами міських рад міст рес- публіканського Автономної Республіки Крим та обласного значення, районними, районними у містах Києві та Севастополі державними адміністраціями, виконавчими органами рад територіальних громад, який зараховується до місцевих бюджетів за місцем надання послуг, та адміністративного збору за проведення державної реєстрації юри- дичних осіб, фізичних осіб – підприємців та громадських формувань, що здійснюється виконавчими органами сільських, селищних, місь-

 

ких (міст районного значення) рад, який зараховується до місцевих бюджетів за місцем надання послуг;

• плата за сертифікацію оператора системи передачі електричної енер- гії, оператора газотранспортної системи;
• збори за підготовку до державної реєстрації авторського права і до- говорів, які стосуються прав автора на твір;
• плата за видачу дозволів на право ввезення на територію України, вивезення з території України або транзиту через територію України наркотичних засобів, психотропних речовин і прекурсорів;
• збір за видачу спеціальних дозволів на користування надрами та ко- шти від продажу таких дозволів;
• плата за видачу, переоформлення, продовження строку дії дозволів на користування ресурсами нумерації;
• плата за державну реєстрацію джерел іонізуючого випромінювання (реєстраційний збір);
• плата за оформлення посвідчення закордонного українця;
• кошти, отримані за вчинення консульських дій на території України, а та- кож кошти, отримані за вчинення консульських дій за межами України;
• 50% виконавчого збору, стягнутого органами державної виконавчої служби;
• надходження від орендної плати за користування цілісним майновим комплексом та іншим державним майном (крім орендної плати, яка зараховується до власних надходжень бюджетних установ);
• єдиний збір, який справляється у пунктах пропуску через державний кордон України;
• портовий (адміністративний) збір;
• плата за виконання митних формальностей органами доходів і зборів поза місцем розташування цих органів або поза робочим часом, уста- новленим для них;
• кошти від реалізації майна, конфіскованого за рішенням суду, скар- бів, які є пам’ятками історії та культури, майна, одержаного держа- вою в порядку спадкування чи дарування;
• кошти від реалізації надлишкової космічної техніки військового та подвійного призначення;
• кошти від реалізації надлишкового озброєння, військової та спеціаль- ної техніки, нерухомого військового майна Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових форму- вань, правоохоронних органів та інших державних органів;
• відрахування від суми коштів, витрачених на рекламу тютюнових ви- робів та / або алкогольних напоїв у межах України;

 

• 20% надходжень до Державного спеціалізованого фонду фінансуван- ня загальнодержавних витрат на авіаційну діяльність та участь Укра- їни у міжнародних авіаційних організаціях;
• плата за подання скарги щодо процедур закупівлі до органу оскарження;
• кошти, отримані від надання учасниками процедури закупівель як забезпечення їхньої тендерної пропозиції (пропозиції конкурсних тор- гів), які не підлягають поверненню цим учасникам в частині здійснен- ня закупівель за рахунок коштів державного бюджету;
• кошти, отримані від учасника-переможця процедури закупівлі під час укладення договору про закупівлю як забезпечення виконання цього договору, які не підлягають поверненню учаснику-переможцю, в час- тині здійснення закупівель за рахунок коштів державного бюджету;
• кошти від реалізації продуктів утилізації твердого ракетного палива;
• плата за надання державних гарантій та кредитів (позик), залучених державою, і плата за користування кредитами (позиками), залучени- ми державою;
• плата за користування кредитом з державного бюджету;
• відсотки за користування пільговим довгостроковим державним кре- дитом, наданим молодим сім’ям та одиноким молодим громадянам на будівництво (реконструкцію) та придбання житла;
• збори на обов’язкове державне пенсійне страхування, що, відповідно до закону, сплачуються при поданні ювелірних та побутових виробів з дорогоцінних металів на клеймування державним пробірним клей- мом до казенних підприємств пробірного контролю та під час набуття права власності на легкові автомобілі, з операцій придбавання (ку- півлі-продажу) нерухомого майна, з користування та надання послуг мобільного зв’язку;
• 90% концесійних платежів щодо об’єктів державної власності (крім кон- цесійних платежів, що сплачуються у разі будівництва та експлуатації ав- томобільних доріг загального користування на умовах концесії, та части- ни концесійного платежу, що за рішенням концесієдавця сплачується на користь балансоутримувача відповідно до умов концесійного договору);
• одноразова фіксована плата, визначена концесійним договором, та кошти, що надійшли у результаті реалізації забезпечення конкурсної пропозиції відповідно до умов концесійного конкурсу (якщо вони не повертаються учаснику), щодо об’єктів державної власності;
• кошти від реалізації дорогоцінних металів та дорогоцінного каміння, отримані державною установою, уповноваженою на здійснення опе- рацій з дорогоцінними металами і дорогоцінним камінням;

 

• 80% коштів, отриманих підприємствами, установами та організаціями, що утримуються за рахунок державного бюджету, за здані у вигляді брухту і відходів золото, платину, метали платинової групи, дорогоцінне каміння, і 50% коштів, отриманих цими підприємствами, установами та організаціями за здане у вигляді брухту і відходів срібло;
• 90% коштів від використання (реалізації) частини виробленої про- дукції, що залишається у власності держави відповідно до угод про розподіл продукції, та / або коштів у вигляді грошового еквівалента такої державної частини продукції (крім коштів від державної части- ни продукції, виробленої на ділянці надр у межах континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони України, що зарахо- вуються до загального фонду державного бюджету в повному обсязі);
• 10% коштів від продажу земельних ділянок несільськогосподарського призначення або прав на них, що перебувають у державній власності до розмежування земель державної та комунальної власності; кошти від продажу земельних ділянок несільськогосподарського призначен- ня або прав на них, що перебувають у державній власності після роз- межування земель державної та комунальної власності, 10% коштів від викупу земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної та комунальної власності;
• кошти, отримані від секретаріату ООН, НАТО, ЄС, ОБСЄ або іншої міжнародної організації за участь України в міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки;
• надходження в межах програм бюджетної підтримки Європейського Союзу;
• гранти на бюджетну підтримку від іноземних держав, іноземних фі- нансових установ і міжнародних фінансових організацій;
• кошти, що передаються до державного бюджету з місцевих бюджетів;
• інші доходи, які у встановленому порядку зараховуються до загально- го фонду державного бюджету.

До доходів спеціального фонду Державного бюджету України нале- жать:

• акцизний податок з вироблених в Україні пального і транспортних засобів;
• акцизний податок з ввезених на митну територію України пального і транспортних засобів;
• ввізне мито на нафтопродукти і транспортні засоби та шини до них;
• ввізне мито, яке сплачується при поміщенні суден у митний режим тимчасового ввезення з умовним частковим звільненням від оподат- кування митними платежами;

 

• судовий збір та надходження від звернення застави у дохід держави;
• плата за ліцензії на провадження діяльності у сфері організації та проведення азартних ігор і за ліцензії на випуск та проведення лоте- рей (крім частини розміру плати за видачу ліцензії на провадження господарської діяльності з випуску та проведення лотерей, яку вста- новлює Кабінет Міністрів України, яка сплачується ліцензіатами до бюджетів місцевого самоврядування за місцем розташування відпо- відного пункту розповсюдження державної лотереї та 50% плати за ліцензії на провадження діяльності з організації та проведення азарт- них ігор у гральних закладах казино і за ліцензії на провадження ді- яльності з організації та проведення азартних ігор у залах гральних автоматів, що зараховуються до бюджетів місцевого самоврядування за місцезнаходженням відповідного закладу);
• плата за проїзд автомобільними дорогами транспортних засобів та ін- ших самохідних машин і механізмів, вагові або габаритні параметри яких перевищують нормативні;
• 80% надходжень до Державного спеціалізованого фонду фінансуван- ня загальнодержавних витрат на авіаційну діяльність та участь Укра- їни у міжнародних авіаційних організаціях;
• плата за проїзд платними автомобільними дорогами загального ко- ристування державного значення, крім випадків будівництва (нового будівництва, реконструкції, капітального ремонту) та подальшої екс- плуатації відповідної автомобільної дороги загального користування на умовах концесії, якщо це передбачено умовами концесійного договору;
• 50% надходжень від адміністративно-господарських штрафів за по- рушення законодавства про автомобільний транспорт;
• 50% надходжень від адміністративних штрафів за правопорушення, передбачені Кодексом України про адміністративні правопорушення (крім адміністративних штрафів за адміністративні правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксовані в авто- матичному режимі);
• концесійні платежі, що сплачуються у разі будівництва та експлуата- ції автомобільних доріг загального користування на умовах концесії;
• 10% концесійних платежів щодо об’єктів державної власності (крім концесійних платежів, що сплачуються у разі будівництва та експлу- атації автомобільних доріг загального користування на умовах конце- сії, та частини концесійного платежу, що за рішенням концесієдавця сплачується на користь балансоутримувача відповідно до умов конце- сійного договору);

 

• реєстраційний внесок щодо об’єктів державної власності, що сплачу- ється відповідно до Закону України «Про концесію»;
• плата за використання автомобільних доріг загального користування транспортними засобами з повною масою 12 т і більше;
• адміністративні штрафи за правопорушення вантажовідправником ви- мог оформлення та внесення відомостей до товарно-транспортної на- кладної або інших визначених законодавством документів на вантаж, передбачені Кодексом України про адміністративні правопорушення;
• 30% грошових стягнень за шкоду, заподіяну порушенням законодав- ства про охорону навколишнього природного середовища внаслідок господарської та іншої діяльності;
• 15% плати за надання відомостей з Єдиного державного реєстру юри- дичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, а також 15% плати за одержання інформації з інших державних реєстрів, держателем яких є центральний орган виконавчої влади з формування та забезпечення реалізації державної правової політики та центральний орган виконавчої влади, що забезпечує реалізацію державної політики у сферах державної реєстрації актів цивільного стану, державної реєстра- ції речових прав на нерухоме майно, державної реєстрації юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань;
• екологічний податок, що справляється за утворення радіоактивних відходів (включаючи вже накопичені) та / або за тимчасове зберіган- ня радіоактивних відходів їхніми виробниками понад установлений особливими умовами ліцензії строк;
• кошти, отримані відповідно до статті 8 Закону України «Про впоряд- кування питань, пов’язаних із забезпеченням ядерної безпеки» (вклю- чаючи надходження заборгованості минулих років за цими коштами), та дохід від розміщення цих коштів у цінні папери відповідно до стат- ті 9 цього ж Закону України;
• збір на соціально-економічну компенсацію ризику населення, яке проживає на території зони спостереження;
• власні надходження бюджетних установ (у тому числі наукових уста- нов Національної академії наук України і галузевих академій наук), що утримуються за рахунок державного бюджету, у тому числі оренд- на плата за користування військовим майном, майном Національної академії наук України і галузевих академій наук, 50% орендної плати за користування іншим майном, що належить бюджетним установам, які утримуються за рахунок державного бюджету;
• надходження від реалізації матеріальних цінностей державного ре- зерву;

 

• надходження від реалізації розброньованих матеріальних цінностей мобілізаційного резерву;
• кошти від реалізації розвідувальними органами України надлишково- го озброєння, військової та спеціальної техніки, нерухомого військо- вого майна;
• надходження в межах програм допомоги і грантів Європейського Со- юзу, урядів іноземних держав, міжнародних організацій, донорських установ (крім тих, що зараховуються до доходів загального фонду державного бюджету);
• 50% виконавчого збору, стягнутого органами державної виконавчої служби;
• надходження до Фонду соціального захисту інвалідів;
• 10% рентної плати за спеціальне використання води (крім рентної плати за спеціальне використання води водних об’єктів місцевого значення);
• 26% рентної плати за спеціальне використання лісових ресурсів у час- тині деревини, заготовленої в порядку рубок головного користування;
• 40% надходжень від адміністративних штрафів за адміністративні правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, за- фіксовані в автоматичному режимі;
• надходження від реалізації майнових прав на використання фільмів, вихідних матеріалів фільмів та фільмокопій, створених за кошти Дер- жавного бюджету України; від реалізації суб’єктами кінематографії, які отримали від держави субсидії на створення (виробництво) філь- мів, телевізійних фільмів, телевізійних серіалів, майнових прав на ви- користання таких фільмів, телевізійних фільмів, телевізійних серіалів, вихідних матеріалів фільмів, телевізійних фільмів, телевізійних серіалів та фільмокопій, а також від реалізації майнових прав на використання фільмів та фільмових матеріалів, які, відповідно до планів виробництва Держкіно УРСР, Міністерства культури УРСР та їхніх правонаступників у 1953–1991 рр. створені (вироблені) за рахунок державних (бюджет- них) коштів на державних кіностудіях та належать державі;
• платіж, що сплачується суб’єктом кінематографії за розгляд заяв щодо отримання державних субсидій на виробництво (створення) фільму (ігрового, анімаційного тощо), телевізійного фільму, телевізійного се- ріалу, для повернення частини кваліфікованих витрат, здійснених суб’єктом кінематографії при виробництві (створенні) фільму;
• 50% прибутків, отриманих від прокату та / або передачі прав на ви- користання фільму (але не більше, ніж 50% отриманої суми державної підтримки), що сплачуються до державного бюджету протягом усьо- го строку дії авторського права на фільм суб’єктом кінематографії,

 

який отримав державну субсидію на створення фільму у формах, пе- редбачених пунктами 2 і 3 частини першої статті 7 Закону Украї- ни «Про державну підтримку кінематографії в Україні», і на користь якого передано (відчужено) майнові права інтелектуальної власності, або особою, якій передано (відчужено) суб’єктом кінематографії, який створив фільм за такої державної підтримки, майнові права інтелек- туальної власності на такий фільм у повному обсязі або частково і яка набула майнових прав на такий фільм;

• 45% рентної плати за спеціальне використання води без її вилучення з водних об’єктів для потреб гідроенергетики (крім рентної плати за спеціальне використання води водних об’єктів місцевого значення);
• інші доходи, визначені законом про Державний бюджет України.

Якщо законом встановлено новий вид доходу державного бюджету, його зарахування до загального чи спеціального фонду визначається за- коном про Державний бюджет України на період до внесення відповід- них змін до Бюджетного кодексу України.

Місцевий бюджет відповідно містить надходження і витрати на ви- конання повноважень органів влади Автономної Республіки Крим, місце- вих державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування. Ці надходження і витрати становлять єдиний баланс відповідного бюджету. Доходи місцевих бюджетів становлять основу фінансів місцевого самоврядування. За своїм змістом доходи бюджетів локального рівня формуються у процесі суспільного відтворення і мобілізуються органа- ми місцевої влади як доходи відповідної адміністративно-територіальної одиниці. Доходи місцевих бюджетів зараховуються до спеціального та

загального фондів.

У Бюджетному кодексі України розмежовано склад доходів різних місцевих бюджетів.

Відповідно до статті 64 Бюджетного кодексу України, до доходів за- гального фонду бюджетів сільських, селищних, міських територіальних громад належать:

• 60% податку на доходи фізичних осіб (крім податку на доходи фізич- них осіб від оподаткування пасивних доходів), що сплачується (пере- раховується) на відповідній території (крім території міст Києва та Севастополя);
• 40% податку на доходи фізичних осіб (крім податку на доходи фізич- них осіб від оподаткування пасивних доходів), що сплачується (пере- раховується) на території міста Києва та зараховується до бюджету міста Києва; 100% податку на доходи фізичних осіб (крім податку на доходи фізичних осіб від оподаткування пасивних доходів), що спла-

 

чується (перераховується) на території міста Севастополя та зарахову- ється до бюджету міста Севастополя;

• 37% рентної плати за спеціальне використання лісових ресурсів у час- тині деревини, заготовленої в порядку рубок головного користування, що зараховується до міських бюджетів міст Києва та Севастополя;
• 45% рентної плати за спеціальне використання води (крім рентної плати за спеціальне використання води водних об’єктів місцевого значення), що зараховується до міських бюджетів міст Києва та Се- вастополя користувачами води за місцем її забору;
• 25% рентної плати за користування надрами для видобування корис- них копалин загальнодержавного значення (крім рентної плати за ко- ристування надрами для видобування нафти, природного газу, газо- вого конденсату та бурштину), що зараховується до міських бюджетів міст Києва та Севастополя;
• 3% рентної плати за користування надрами для видобування нафти, природного газу та газового конденсату (крім рентної плати за корис- тування надрами в межах континентального шельфу та / або виключ- ної (морської) економічної зони України), що зараховується за місцез- находженням (місцем видобутку) відповідних природних ресурсів;
• 5% рентної плати за користування надрами для видобування корис- них копалин загальнодержавного значення (крім рентної плати за ко- ристування надрами для видобування нафти, природного газу та га- зового конденсату), що зараховується за місцезнаходженням (місцем видобутку) відповідних природних ресурсів;
• 30% рентної плати за користування надрами для видобування бурш- тину, що зараховується до місцевих бюджетів за місцезнаходженням (місцем видобутку) бурштину;
• плата за використання інших природних ресурсів, що зараховується до міських бюджетів міст Києва та Севастополя;
• державне мито, що зараховується до бюджетів місцевого самовряду- вання за місцем вчинення дій та видачі документів;
• акцизний податок з реалізації суб’єктами господарювання роздрібної торгівлі підакцизних товарів;
• 13,44% акцизного податку з виробленого в Україні та з ввезеного на митну територію України пального.

Акцизний податок з реалізації суб’єктами господарювання роздрібної торгівлі тютюнових виробів, тютюну та промислових замінників тютюну, рідин, що використовуються в електронних сигаретах, зараховується до бю- джетів місцевого самоврядування автоматично відповідно до часток, що ви- значаються щомісячно як співвідношення вартості реалізованих суб’єктами

 

господарювання роздрібної торгівлі тютюнових виробів, тютюну, промисло- вих замінників тютюну, рідин, що використовуються в електронних сигаре- тах, на відповідній території за звітний місяць до загальної вартості реалізо- ваних суб’єктами господарювання роздрібної торгівлі тютюнових виробів, тютюну, промислових замінників тютюну, рідин, що використовуються в електронних сигаретах, за звітний місяць загалом по Україні.

Центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну по- даткову політику, визначає частки для зарахування цього акцизного податку до бюджетів місцевого самоврядування з урахуванням даних реєстраторів розрахункових операцій та програмних реєстраторів роз- рахункових операцій, оприлюднює такі частки на своєму офіційному сайті та надає їх Казначейству України не пізніше 15 числа місяця, на- ступного за звітним. Казначейство України здійснює розподіл цього ак- цизного податку між відповідними бюджетами місцевого самоврядуван- ня не пізніше останнього робочого дня місяця, наступного за звітним;

• 10% податку на прибуток підприємств приватного сектору економі- ки, який зараховується до бюджету міста Києва;
• податок на прибуток підприємств та фінансових установ комунальної власності. Податок на прибуток підприємств та фінансових установ комунальної власності, засновником яких є сільські, селищні, міські ради, зараховується до відповідних бюджетів;
• місцеві податки та збори, що сплачуються (перераховуються) згідно з Податковим кодексом України (крім єдиного податку, платником якого є електронний резидент (е-резидент);
• плата за ліцензії на певні види господарської діяльності та сертифіка- ти, що видаються виконавчими органами відповідних місцевих рад, яка зараховується до відповідних бюджетів місцевого самоврядування;
• плата за ліцензії та сертифікати, що зараховується до міських бюджетів міст Києва та Севастополя ліцензіатами за місцем здійснення діяльності;
• плата за ліцензії на виробництво спирту етилового, коньячного і пло- дового та зернового дистиляту, спирту етилового ректифікованого ви- ноградного, спирту етилового ректифікованого плодового, дистиляту виноградного спиртового, спирту-сирцю плодового, біоетанолу, алко- гольних напоїв, тютюнових виробів та рідин, що використовуються в електронних сигаретах, що зараховується до міських бюджетів міст Києва та Севастополя ліцензіатами за місцем здійснення діяльності;
• плата за ліцензії на право оптової торгівлі спиртом етиловим, спиртом етиловим ректифікованим виноградним, спиртом етиловим ректифі- кованим плодовим, що зараховується до міських бюджетів міст Києва та Севастополя ліцензіатами за місцем здійснення діяльності;

 

• плата за державну реєстрацію (крім адміністративного збору за про- ведення державної реєстрації юридичних осіб, фізичних осіб-підпри- ємців та громадських формувань), що зараховується до міських бю- джетів міст Києва та Севастополя;
• плата за ліцензії на право оптової торгівлі алкогольними напоями, тю- тюновими виробами та рідинами, що використовуються в електро- нних сигаретах, що зараховується до міських бюджетів міст Києва та Севастополя ліцензіатами за місцем здійснення діяльності;
• плата за ліцензії на право роздрібної торгівлі алкогольними напоями, тютюновими виробами та рідинами, що використовуються в електро- нних сигаретах, що зараховується до міських бюджетів міст Києва та Севастополя ліцензіатами за місцем здійснення діяльності;
• плата за ліцензії на виробництво пального, на право оптової торгівлі пальним, на право роздрібної торгівлі пальним, на право зберігання пального, що зараховується до міських бюджетів міст Києва та Севас- тополя ліцензіатами за місцем здійснення діяльності;
• надходження від орендної плати за користування майновим комплек- сом та іншим майном, що перебуває в комунальній власності, засно- вником яких є районні, міські ради, об’єднані територіальні громади;
• рентна плата за користування надрами для видобування корисних копалин місцевого значення; рентна плата за користування надра- ми в цілях, не пов’язаних з видобуванням корисних копалин; рент- на плата за спеціальне використання води водних об’єктів місцевого значення; рентна плата за спеціальне використання лісових ресурсів (крім рентної плати за спеціальне використання лісових ресурсів у частині деревини, заготовленої в порядку рубок головного користу- вання). Такі платежі зараховуються до бюджетів місцевого самовря- дування за місцезнаходженням (місцем розташування) відповідних природних ресурсів, а щодо водних об’єктів – за місцем податкової реєстрації платника рентної плати;
• плата за розміщення тимчасово вільних коштів відповідних бюджетів місцевого самоврядування (крім коштів, отриманих закладами про- фесійної (професійно-технічної), фахової передвищої та вищої освіти від розміщення на депозитах тимчасово вільних бюджетних коштів, отриманих за надання платних послуг, якщо таким закладам законом надано відповідне право);
• орендна плата за водні об’єкти (їхні частини), що надаються в корис- тування на умовах оренди Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями, місцевими радами, яка зараховується до відповідних бюджетів місцевого самоврядування;

 

• кошти від реалізації безхазяйного майна (у тому числі такого, від яко- го відмовився власник або отримувач), знахідок, спадкового майна (у разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також від- мови від її прийняття), майна, одержаного територіальною громадою в порядку спадкування чи дарування, а також валютних цінностей і грошових коштів, власники яких невідомі;
• частина чистого прибутку (доходу) комунальних унітарних підпри- ємств та їхніх об’єднань, що вилучається до бюджету, в порядку, ви- значеному відповідними місцевими радами;
• плата за надання інших адміністративних послуг, що справляється за місцем надання послуг;
• адміністративний збір за державну реєстрацію речових прав на не- рухоме майно та їхніх обтяжень, що здійснюється виконавчими ор- ганами сільських, селищних, міських рад, районними у містах Києві та Севастополі державними адміністраціями, який зараховується до бюджетів місцевого самоврядування за місцем надання послуг;
• адміністративний збір за проведення державної реєстрації юридич- них осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, що здійснюється виконавчими органами сільських, селищних, міських рад, районними у містах Києві та Севастополі державними адміні- страціями, який зараховується до бюджетів місцевого самоврядуван- ня за місцем надання послуг;
• плата за скорочення термінів надання послуг у сфері державної реє- страції речових прав на нерухоме майно та їхніх обтяжень і державної реєстрації юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, а також плата за надання інших платних послуг, пов’язаних з такою державною реєстрацією, що здійснюється виконавчими орга- нами сільських, селищних, міських рад, районними у містах Києві та Севастополі державними адміністраціями, який зараховується до бю- джетів місцевого самоврядування за місцем надання послуг;
• штрафні санкції за порушення законодавства про патентування;
• адміністративні штрафи та штрафні санкції за порушення законо- давства у сфері виробництва та обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів, рідин, що ви- користовуються в електронних сигаретах, та пального, що зарахову- ються за місцем вчинення порушення;
• 10% надходжень від адміністративних штрафів за адміністратив- ні правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксовані в автоматичному режимі, що зараховуються за місцем

 

фіксації правопорушення за допомогою відповідних технічних засо- бів-приладів контролю;

• адміністративні штрафи та інші штрафні санкції, що накладаються місцевими органами виконавчої влади та виконавчими органами міс- цевих рад або утвореними ними в установленому порядку адміністра- тивними комісіями;
• адміністративні штрафи, що накладаються органами електротран- спорту (тролейбус, трамвай), уповноваженими законом розглядати справи про адміністративні правопорушення, пов’язані з порушен- ням правил користування електротранспортом;
• штрафні санкції внаслідок невиконання укладених розпорядником бюджетних коштів договорів з суб’єктами господарювання на при- дбання товарів, робіт і послуг за рахунок коштів відповідних бюдже- тів місцевого самоврядування;
• кошти, отримані від надання учасниками процедури закупівлі/спро- щеної закупівлі як забезпечення їхньої тендерної пропозиції / про- позиції учасника спрощеної закупівлі, які не підлягають поверненню таким учасникам, у частині здійснення закупівель за рахунок коштів відповідних бюджетів місцевого самоврядування;
• кошти, отримані від переможця процедури закупівлі / спрощеної за- купівлі під час укладення договору про закупівлю як забезпечення ви- конання такого договору, які не підлягають поверненню учаснику, у частині здійснення закупівель за рахунок коштів відповідних бюдже- тів місцевого самоврядування;
• 80% коштів, отриманих підприємствами, установами та організаціями, що утримуються за рахунок бюджетів місцевого самоврядування, за зда- ні у вигляді брухту і відходів золото, платину, метали платинової групи, дорогоцінне каміння, і 50% коштів, отриманих цими підприємствами, установами та організаціями за здане у вигляді брухту і відходів срібло;
• частина розміру плати за видачу ліцензії на провадження господар- ської діяльності з випуску та проведення лотерей, яку встановлює Кабінет Міністрів України, яка сплачується ліцензіатами до бюдже- тів місцевого самоврядування за місцем розташування відповідного пункту розповсюдження державної лотереї;
• 50% плати за ліцензії на провадження діяльності з організації та про- ведення азартних ігор у гральних закладах казино і за ліцензії на про- вадження діяльності з організації та проведення азартних ігор у залах гральних автоматів, що зараховуються до бюджетів місцевого само- врядування за місцезнаходженням відповідного закладу;
• інші доходи, що підлягають зарахуванню до бюджетів місцевого само- врядування відповідно до законодавства.

 

До доходів загального фонду бюджету Автономної Республіки Крим та обласних бюджетів, згідно зі статтею 66 Бюджетного кодексу Украї- ни, належать:

• 15% податку на доходи фізичних осіб (крім податку на доходи фізич- них осіб від оподаткування пасивних доходів), що сплачується (пере- раховується) на відповідній території;
• 10% податку на прибуток підприємств приватного сектору економіки;
• податок на прибуток підприємств та фінансових установ комунальної власності. Податок на прибуток підприємств та фінансових установ комунальної власності, засновником яких є Верховна Рада Автоном- ної Республіки Крим та обласні ради, зараховується відповідно до бю- джету Автономної Республіки Крим, обласних бюджетів;
• 45% рентної плати за спеціальне використання води (крім рентної плати за спеціальне використання води водних об’єктів місцевого зна- чення), що зараховуються до бюджету Автономної Республіки Крим та обласних бюджетів користувачами води за місцем її забору;
• 25% рентної плати за користування надрами для видобування ко- рисних копалин загальнодержавного значення (крім рентної плати за користування надрами для видобування нафти, природного газу та газового конденсату);
• 2% рентної плати за користування надрами для видобування нафти, природного газу та газового конденсату (крім рентної плати за ко- ристування надрами в межах континентального шельфу та / або ви- ключної (морської) економічної зони України), що зараховується до бюджету Автономної Республіки Крим, обласних бюджетів за місцез- находженням (місцем видобутку) відповідних природних ресурсів;
• плата за використання інших природних ресурсів, що зараховується до бюджету Автономної Республіки Крим та обласних бюджетів;
• акцизний податок з вироблених в Україні підакцизних товарів (про- дукції), що сплачується платниками, які зареєстровані в Автономній Республіці Крим, – до доходів бюджету Автономної Республіки Крим;
• орендна плата за водні об’єкти (їх частини), що надаються в користу- вання на умовах оренди Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними державними адміністраціями, яка зараховується відповід- но до бюджету Автономної Республіки Крим, обласних бюджетів;
• частина чистого прибутку (доходу) комунальних унітарних підприємств та їхніх об’єднань, що вилучається до бюджету, у порядку, визначеному Верховною Радою Автономної Республіки Крим та обласними радами;
• плата за розміщення тимчасово вільних коштів бюджету Автономної Республіки Крим та обласних бюджетів (крім коштів, отриманих ви-

 

щими та професійно-технічними навчальними закладами від розмі- щення на депозитах тимчасово вільних бюджетних коштів, отрима- них за надання платних послуг, якщо таким закладам законом надано відповідне право);

• плата за ліцензії на певні види господарської діяльності та сертифіка- ти, що видаються Радою міністрів Автономної Республіки Крим, об- ласними державними адміністраціями, яка зараховується відповідно до бюджету Автономної Республіки Крим та обласних бюджетів;
• плата за ліцензії та сертифікати, що зараховується до бюджету Авто- номної Республіки Крим та обласних бюджетів ліцензіатами за місцем здійснення діяльності;
• плата за ліцензії на виробництво спирту етилового, коньячного і плодового та зернового дистиляту, спирту етилового ректифікованого виноградно- го, спирту етилового ректифікованого плодового, дистиляту виноградно- го спиртового, спирту-сирцю плодового, біоетанолу, алкогольних напоїв, тютюнових виробів та рідин, що використовуються в електронних сига- ретах, що зараховується до бюджету Автономної Республіки Крим та об- ласних бюджетів ліцензіатами за місцем здійснення діяльності;
• плата за ліцензії на право оптової торгівлі спиртом етиловим, коньяч- ним та плодовим, спиртом етиловим ректифікованим виноградним, спиртом етиловим ректифікованим плодовим, спиртом-сирцем вино- градним, спиртом-сирцем плодовим, що зараховується до бюджету Автономної Республіки Крим та обласних бюджетів ліцензіатами за місцем здійснення діяльності;
• плата за державну реєстрацію (крім адміністративного збору за про- ведення державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб-під- приємців та громадських формувань), що зараховується до бюджету Автономної Республіки Крим та обласних бюджетів;
• плата за ліцензії на право оптової торгівлі алкогольними напоями, тю- тюновими виробами та рідинами, що використовуються в електронних сигаретах, що зараховується до бюджету Автономної Республіки Крим та обласних бюджетів ліцензіатами за місцем здійснення діяльності;
• плата за ліцензії на право роздрібної торгівлі алкогольними напоями, тю- тюновими виробами та рідинами, що використовуються в електронних сигаретах, що зараховується до бюджету Автономної Республіки Крим та обласних бюджетів ліцензіатами за місцем здійснення діяльності;
• плата за ліцензії на виробництво пального, на право оптової торгівлі пальним, на право роздрібної торгівлі пальним, на право зберігання пального, що зараховується до бюджету Автономної Республіки Крим та обласних бюджетів ліцензіатами за місцем здійснення діяльності;

 

• адміністративні штрафи, що накладаються місцевими органами ви- конавчої влади або утвореними ними в установленому порядку адмі- ністративними комісіями;
• штрафні санкції внаслідок невиконання укладених розпорядником бюджетних коштів договорів із суб’єктами господарювання на при- дбання товарів, робіт і послуг за рахунок коштів бюджету Автономної Республіки Крим, обласних бюджетів;
• надходження від орендної плати за користування майновим комплек- сом та іншим майном, що перебуває в комунальній власності, засновни- ком яких є Верховна Рада Автономної Республіки Крим, обласні ради;
• кошти, отримані від надання учасниками процедури закупівлі / спро- щеної закупівлі як забезпечення їх тендерної пропозиції / пропозиції учасника спрощеної закупівлі, які не підлягають поверненню таким учасникам, у частині здійснення закупівель за рахунок коштів бю- джету Автономної Республіки Крим, обласних бюджетів;
• кошти, отримані від переможця процедури закупівлі/спрощеної за- купівлі під час укладення договору про закупівлю як забезпечення ви- конання такого договору, які не підлягають поверненню учаснику, у частині здійснення закупівель за рахунок коштів бюджету Автономної Республіки Крим, обласних бюджетів;
• 80% коштів, отриманих підприємствами, установами та організація- ми, що утримуються за рахунок бюджету Автономної Республіки Крим та обласних бюджетів, за здані у вигляді брухту і відходів золото, пла- тину, метали платинової групи, дорогоцінне каміння, і 50% коштів, отриманих цими підприємствами, установами та організаціями за здане у вигляді брухту і відходів срібло;
• інші доходи, що підлягають зарахуванню до бюджету Автономної Рес- публіки Крим та обласних бюджетів відповідно до законодавства.
• До доходів загального фонду районних бюджетів (стаття 64-1 Бю- джетного кодексу України) належать:
• податок на прибуток підприємств та фінансових установ комунальної власності, засновником яких є районні ради;
• плата за ліцензії на певні види господарської діяльності та сертифіка- ти, що видаються районними державними адміністраціями;
• надходження від орендної плати за користування майновим комплек- сом та іншим майном, що перебуває в комунальній власності, засно- вником яких є районні ради;
• орендна плата за водні об’єкти (їх частини), що надаються в корис- тування на умовах оренди районними державними адміністраціями, районними радами;

 

• кошти, отримані від надання учасниками процедури закупівлі / спро- щеної закупівлі як забезпечення їхньої тендерної пропозиції / про- позиції учасника спрощеної закупівлі, які не підлягають поверненню таким учасникам, у частині здійснення закупівель за рахунок коштів районних бюджетів;
• кошти, отримані від переможця процедури закупівлі / спрощеної за- купівлі під час укладення договору про закупівлю як забезпечення ви- конання такого договору, які не підлягають поверненню учаснику, у частині здійснення закупівель за рахунок коштів районних бюджетів;
• 80% коштів, отриманих підприємствами, установами та організація- ми, що утримуються за рахунок районних бюджетів, за здані у вигляді брухту і відходів золото, платину, метали платинової групи, дорогоцін- не каміння, і 50% коштів, отриманих цими підприємствами, устано- вами та організаціями за здане у вигляді брухту і відходів срібло;
• адміністративний збір за державну реєстрацію речових прав на не- рухоме майно та їхніх обтяжень, що здійснюється районними держав- ними адміністраціями, який зараховується до районних бюджетів за місцем надання послуг;
• адміністративний збір за проведення державної реєстрації юридич- них осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, що здійснюється районними державними адміністраціями, який зарахо- вується до районних бюджетів за місцем надання послуг;
• плата за скорочення термінів надання послуг у сфері державної реє- страції речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень і державної реєстрації юридичних осіб, фізичних осіб- підприємців та громад- ських формувань, а також плата за надання інших платних послуг, пов’язаних з такою державною реєстрацією, що здійснюється район- ними державними адміністраціями, яка зараховується до районних бюджетів за місцем надання послуг;
• частина чистого прибутку (доходу) комунальних унітарних підпри- ємств та їхніх об’єднань, що вилучається до бюджету, у порядку, ви- значеному районними радами;
• штрафні санкції внаслідок невиконання укладених розпорядником бюджетних коштів договорів з суб’єктами господарювання на при- дбання товарів, робіт і послуг за рахунок коштів районних бюджетів;
• плата за надання інших адміністративних послуг, що справляється за місцем надання послуг;
• плата за розміщення тимчасово вільних коштів районних бюджетів;
• інші доходи, що підлягають зарахуванню до районних бюджетів від- повідно до законодавства.

 

До загального фонду місцевих бюджетів належать трансферти, крім субвенцій, які зараховуються до надходжень бюджету розвитку місцево- го бюджету.

Надходження спеціального фонду місцевих бюджетів (статті 69-1, 71 Бюджетного кодексу України) охоплюють:

• надходження бюджету розвитку місцевих бюджетів:
  • дивіденди (дохід), нараховані на акції (частки) господарських това- риств, у статутних капіталах яких є майно Автономної Республіки Крим, комунальна власність;
  • плата за надання місцевих гарантій;
  • кошти пайової участі у розвитку інфраструктури населеного пунк- ту, отримані відповідно до Закону України «Про регулювання місто- будівної діяльності»;
  • 10% коштів від використання (реалізації) частини виробленої про- дукції, що залишається у власності держави відповідно до угод про розподіл продукції, та / або коштів у вигляді грошового ек- вівалента такої державної частини продукції (крім коштів від державної частини продукції, виробленої на ділянці надр у меж- ах континентального шельфу і виключної (морської) економічної зони України), що розподіляються між місцевими бюджетами ад- міністративно-територіальних одиниць, на території яких знахо- диться відповідна ділянка надр, у такому співвідношенні: 5% – до бюджету Автономної Республіки Крим або обласного бюджету; 5% – до відповідного бюджету місцевого самоврядування. Якщо ділянка надр розташована на території декількох адміністративно-терито- ріальних одиниць, кошти між відповідними місцевими бюджетами розподіляються в межах встановленого співвідношення у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України;
  • концесійні платежі щодо об’єктів комунальної власності (крім частини концесійного платежу, що за рішенням концесієдавця сплачується на користь балансоутримувача відповідно до умов концесійного договору);
  • одноразова фіксована плата, визначена концесійним договором, та кошти, що надійшли у результаті реалізації забезпечення конкурсної пропозиції відповідно до умов концесійного конкурсу (якщо вони не повертаються учаснику), щодо об’єктів комунальної власності;
• кошти від відчуження майна, що належить Автономній Республіці Крим, та майна, що перебуває в комунальній власності, включаючи кошти від продажу земельних ділянок несільськогосподарського при- значення або прав на них;
• 90% коштів від продажу земельних ділянок несільськогосподарського призначення або прав на них, що перебувають у державній власності

 

до розмежування земель державної і комунальної власності, при цьо- му від продажу земельних ділянок, які знаходяться на території Ав- тономної Республіки Крим: 35% – до бюджету Автономної Республіки Крим, 55% – до сільських, селищних, міських бюджетів Автономної Республіки Крим; 90% коштів від викупу земельних ділянок сільсько- господарського призначення державної та комунальної власності;

• капітальні трансферти (субвенції) з інших бюджетів;
• кошти від повернення кредитів, наданих з відповідного бюджету, та відсотки, сплачені за користування ними;
• місцеві запозичення, здійснені у порядку, визначеному Бюджетним кодексом України та іншими законами України;
• кошти, які передаються з іншої частини місцевого бюджету за рішен- ням Верховної Ради Автономної Республіки Крим, відповідної місце- вої ради (щодо коштів резервного фонду місцевого бюджету в частині витрат бюджету розвитку – за рішенням Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевої державної адміністрації, виконавчого ор- гану відповідної місцевої ради);
• кошти від відшкодування втрат сільськогосподарського і лісогоспо- дарського виробництва, що зараховуються у розмірі: 100% – до бю- джетів міст Києва та Севастополя, 25% – до бюджету Автономної Республіки Крим та обласних бюджетів, 75% – до бюджетів місцевого самоврядування (крім бюджетів міст Києва і Севастополя);
• реєстраційний внесок щодо об’єктів комунальної власності, що спла- чується відповідно до Закону України «Про концесію»;
• 70% грошових стягнень за шкоду, заподіяну порушенням законодав- ства про охорону навколишнього природного середовища внаслідок господарської та іншої діяльності, в тому числі: до бюджетів місцевого самоврядування (крім бюджетів міст Києва та Севастополя) – 50%, обласних бюджетів та бюджету Автономної Республіки Крим – 20%, бюджетів міст Києва та Севастополя – 70%;
• 55% екологічного податку, у тому числі: до бюджетів місцевого само- врядування (крім бюджетів міст Києва та Севастополя) – 25%, облас- них бюджетів та бюджету Автономної Республіки Крим – 30%, бюдже- тів міст Києва та Севастополя – 55%;
• власні надходження бюджетних установ, що утримуються за рахунок відповідного місцевого бюджету;
• цільові та добровільні внески підприємств, установ, організацій і гро- мадян до республіканського Автономної Республіки Крим та місцевих фондів охорони навколишнього природного середовища;
• надходження до цільових фондів, утворених Верховною Радою Авто- номної Республіки Крим та місцевими радами;

 

• субвенції, що надаються з інших бюджетів за рахунок конкретно ви- значених надходжень спеціального фонду таких бюджетів;
• повернення кредитів, наданих з місцевих бюджетів індивідуальним сільським забудовникам;
• повернення кредитів, наданих з місцевих бюджетів молодим сім’ям та одиноким молодим громадянам на будівництво (реконструкцію) та придбання житла, а також пеня і відсотки за користування ними;
• надходження в межах програм допомоги і грантів Європейського Союзу, урядів іноземних держав, міжнародних організацій, донорських установ;
• інші надходження, визначені законом про Державний бюджет України. Місцеві бюджети можуть отримувати з державного бюджету такі види трансфертів (кошти, які безоплатно і безповоротно передаються до місцевих бюджетів з державного бюджету або з інших місцевих бюдже-

тів), перелік яких наведено на рис. 5.11.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рис. 5.11. Види трансфертів, які місцеві бюджети можуть отримувати з державного бюджету

 

• Економічна сутність і склад видатків бюджетів

Якісне виконання державою своїх функцій може бути забезпечене за рахунок відповідних обсягів та оптимальної структури видатків бю- джетів. Тому проблеми використання бюджетних видатків у стимулю- ванні соціально-економічних процесів, раціонального розподілу видат- ків між окремими ланками бюджетної системи були завжди предметом особливої уваги з боку суспільства. Адже саме за рахунок видатків бю- джетів держава забезпечує розвиток пріоритетних галузей економіки, соціально-культурної сфери, підтримує належний рівень соціального за- хисту населення, обороноздатності країни та діяльність органів держав- ної влади, державного управління, місцевого самоврядування.

Загальноприйнятим в економічній теорії та практиці є визнання про- відної ролі видатків бюджетів у фінансовому забезпеченні потреб соціально- економічного розвитку суспільства. На обсяги, склад і структуру видатків бюджетів впливають обсяги і характер функцій держави, адже в умовах то- варно-грошових відносин будь-яка держава повноцінно зможе виконувати свої функції, маючи для цього необхідну суму бюджетних ресурсів.

В економічній літературі не припиняються наукові дискусії щодо функцій держави, які є похідними від потреб і прав людей, та ключо- вих факторів її соціально-економічного розвитку. Зарубіжні та вітчизня- ні економісти, праці яких присвячені дослідженню впливу держави на суспільні процеси, з метою оцінювання її ролі виокремлюють соціальну, економічну, управлінську та оборонну функції держави. Для реалізації означених функцій держава здійснює операційну, інвестиційну та фі- нансову діяльність.

Особливостями функцій органів державної влади та місцевого само- врядування є те, що:

• вони є взаємопов’язаними;
• результативність їхньої реалізації, яка великою мірою залежить від відповідного до потреби обсягу фінансових ресурсів, впливає на со- ціально-економічний розвиток держави;
• їхня реалізація регламентується правовими актами;
• основним джерелом їхнього фінансового забезпечення є бюджетні ре- сурси, які формуються у процесі розподілу і перерозподілу ВВП (як України, так і зарубіжних країн), реалізації національного багатства. Для реалізації:
  • соціальної функції держави з бюджетів різних рівнів здійснюють- ся витрати на освіту, охорону здоров’я, соціальний захист, духо-

 

вний і фізичний розвиток, житлово-комунальне господарство, охорону навколишнього природного середовища;

• оборонної – витрати на оборону;
• економічної – витрати на економічну діяльність;
• управлінської – витрати на загальнодержавні функції, громад- ський порядок, безпеку та судову владу, витрати бюджету, зумов- лені погашенням запозичень, розміщенням бюджетних ресурсів на депозитах, придбанням цінних паперів та т. ін.

Тому важливим завданням фінансової науки і практики є форму- вання концептуальних підходів до трактування сутності видатків бю- джетів, їхнього змісту й форм.

Згідно з Бюджетним кодексом України, видатки бюджету – це ко- шти, спрямовані на здійснення програм та заходів, передбачених відпо- відним бюджетом.

До видатків бюджету не належать: погашення боргу; надання креди- тів з бюджету; розміщення бюджетних коштів на депозитах; придбання цінних паперів; повернення надміру сплачених до бюджету сум податків і зборів та інших доходів бюджету, проведення їхнього бюджетного від- шкодування; компенсація частини суми штрафних (фінансових) санкцій, що перераховується покупцям (споживачам) за рахунок штрафних (фі- нансових) санкцій, застосованих органами, що контролюють справляння надходжень бюджету, за наслідками проведеної перевірки за зверненням або скаргою покупця (споживача) про порушення платником податків установленого порядку проведення розрахункових операцій.

За економічною сутністю видатки бюджету – це об’єктивні еконо- мічні відносини, які пов’язані з розподілом і використанням централізо- ваного фонду грошових ресурсів держави, що є завершальним етапом перерозподільчих процесів за допомогою бюджетних відносин.

Витрати бюджету – видатки бюджету, надання кредитів з бюдже- ту, погашення боргу та розміщення бюджетних коштів на депозитах, придбання цінних паперів (рис. 5.12).

Видатки бюджету, зумовлені суспільним способом виробництва, природою та функціями держави, відіграють вирішальну роль у задо- воленні потреб соціально-економічного розвитку країни.

У процесі використання коштів бюджетного фонду держава вступає у відносини з:

• підприємствами, організаціями та установами з приводу їхнього фі- нансування;
• фізичними особами, громадянами країни з приводу виплат, пов’язаних із соціальними гарантіями;

 

• юридичними і фізичними особами, іноземними державами, міждер- жавними об’єднаннями з приводу повернення державних позик і сплати відсотків;
• органами місцевого самоврядування з приводу бюджетного регулю- вання;
• іншими суб’єктами відповідно до чинного законодавства.

 

ВИТРАТИ БЮДЖЕТУ

 

 

Видатки бюджету – це кошти, спрямовані на здійснення програм та заходів, передбачених відповідним бюджетом

Витрати бюджету, зумовлені придбанням цінних паперів та розміщенням бюджетних коштів на депозитах для управління ліквідністю

 

 

 

Витрати бюджету, зумовлені погашенням запозичень

 

 

Витрати бюджету, зумовлені наданням кредитів з бюджету

Витрати бюджету, зумовлені поверненням надміру сплачених до бюджету сум податків і зборів та інших доходів бюджету, проведенням їхнього бюджетного відшкодування

 

 

 

Рис. 5.12. Види витрат бюджетних ресурсів відповідно до Бюджетного кодексу України

Сукупність цих грошових відносин становить зміст видатків бюдже- тів як об’єктивного економічного поняття.

Функціональне призначення видатків бюджетів як їхньої невід’ємної компоненти доцільно розглядати в їхній єдності з призначенням держав- ного і місцевих бюджетів. З огляду на це вважаємо, що функціональне призначення видатків бюджетів полягає у таких їхніх ролях:

• забезпечуюча – у результаті розподілу і перерозподілу грошових фондів органів державної влади та місцевого самоврядування здій- снюється фінансування їхніх повноважень;
• регулююча – у результаті здійснення видатків державного і місцевих бюджетів відбувається регулювання соціально-економічного розви- тку держави, регіонів і територіальних громад за допомогою цього фінансового інструменту;
• стимулююча – обсяг і пріоритети видатків бюджетів мають здат- ність стимулювати інвестиційну активність держави, регіонів і те- риторіальних громад, діяльність суб’єктів управління публічними фінансами.

 

До основних принципів здійснення видатків бюджетів належать:

• актуальність, обґрунтованість і плановість – видатки бюджетів ма- ють передбачатися на фінансування актуальних бюджетних про- грам, мета яких відповідає цілям державної політики у відповідних сферах, перелік яких обґрунтовано і визначено у Бюджетній декла- рації (прогнозі місцевого бюджету) і законі про Державний бюджет України (рішенні про місцевий бюджет);
• публічність і цільове використання бюджетних ресурсів – встановлен- ня бюджетних асигнувань конкретним розпорядникам бюджетних коштів певного бюджету для взяття бюджетних зобов’язань і здій- снення платежів має відбуватися виключно на цілі, визначені бю- джетними призначеннями відповідно до пріоритетів соціально-еко- номічного розвитку держави, регіонів, територій, а інформація про ці операції має бути доступною, відкритою, своєчасною і деталізованою;
• ефективне витрачання бюджетних ресурсів й об’єктивне оцінюван- ня ефективності – під час використання бюджетних ресурсів необ- хідно: враховувати результати від витрачання бюджетних ресурсів (отримані на основі об’єктивного оцінювання бюджетних програм) у процесі встановлення бюджетних асигнувань конкретним розпо- рядникам бюджетних коштів для взяття бюджетних зобов’язань і здійснення платежів; забезпечити відповідність цілей, визначених бюджетними призначеннями, пріоритетам соціально-економічного розвитку держави, регіонів, територій.

Поряд із визначенням принципів здійснення видатків бюджетів важливе значення мають ідентифікація і характеристика їхніх форм.

Поточні та капітальні (бюджетні інвестиції) видатки бюджетів здій- снюються у формі кошторисного фінансування, а надання з бюджету трансфертів (дотацій, субвенцій) – у формі трансфертного фінансування. Кошторисне фінансування – це виділення державою бюджетних ресурсів відповідно до затверджених бюджетів та бюджетних розписів суб’єктам господарювання (розпорядникам та одержувачам бюджетних коштів) на цілі, передбачені їхніми основними фінансовими планами – кошторисами. У складі кошторисного фінансування можна виокремити бюджетне інвестування як процес фінансування інвестиційної діяльнос-

ті органів місцевого самоврядування.

Трансфертне фінансування здійснюється шляхом передачі безпо- воротно і безоплатно міжбюджетних трансфертів з одного бюджету до іншого (дотацій, субвенцій).

Принципи, форми здійснення та функціональне призначення ви- датків бюджетів візуалізовано за допомогою рис. 5.13.

 

 

Функціональне призначення

забезпечуюча                                регулююча                                  стимулююча

 

 

ВИДАТКИ БЮДЖЕТІВ

 

 

Принципи здійснення:

 

• актуальність, обґрунтованість і плановість;
• публічність і цільове використання бюджетних ресурсів;
• ефективне витрачання бюджетних ресурсів й об’єктивне оцінювання ефективності

Форми здійснення:

 

• кошторисне фінансування – поточні та капітальні (бюджетні інвестиції) видатки розпорядників бюджетних коштів;
• трансфертне фінансування – трансферти (дотації, субвенції)

 

 

Рис. 5.13. Принципи, форми здійснення

та функціональне призначення видатків бюджетів

 

Видатки бюджетів характеризуються певними спільними і відмін- ними рисами, що дає можливість здійснювати їхню наукову класифіка- цію (табл. 5.4).

Так, за роллю і місцем видатків у виробництві ВВП їх можна поді- лити на дві групи: видатки, пов’язані з розвитком виробничої сфери, і видатки, за допомогою яких забезпечуються функціонування і розвиток сфери суспільних послуг. Обидва напрями для держави мають важливе значення і є об’єктивно необхідними.

Будучи організатором відносин у виробничій сфері та власником виробничих засобів, держава зобов’язана вкладати кошти у розвиток тих підприємств та галузей, які визначають її могутність. Адже такі за- трати швидко окупляться, сприяють значному збільшенню ВВП, що є матеріальною основою бюджету. Поряд з цим значну частину бюджет- них коштів держава змушена вкладати у розвиток сфери суспільних по- слуг, що слугують основною умовою її функціонування. Освіта, охорона здоров’я, культура, соціальне забезпечення, оборона, управління є тими підвалинами, які забезпечують існування та розвиток держави, якісне виконання нею своїх функцій.

Залежно від ролі у відтворювальних процесах видатки бюджетів по- діляють на поточні і капітальні. Поточними вважаються видатки, які спрямовані на забезпечення простого відтворення і які стосуються по-

 

точної діяльності перехідної мережі підприємств, організацій та установ. Капітальні видатки – це видатки розвитку, які пов’язані з розширеним відтворенням і які стосуються фінансування інвестиційної та інновацій- ної діяльності. Використовуючи такий поділ видатків, Бюджетним ко- дексом України передбачена можливість формування поточного бюдже- ту і бюджету розвитку.

Таблиця 5.4

Класифікація видатків бюджету держави

Класифікаційна ознака	Види видатків
За роллю і місцем ви- датків у виробництві ВВП	Видатки, спрямовані на розвиток виробничої сфери, та видат- ки, за допомогою яких забезпечується розвиток сфери суспіль- них послуг
За роллю у відтворю- вальних процесах	Поточні та капітальні видатки
За рівнями бюджетної системи	Видатки державного бюджету, видатки обласних бюджетів, ви- датки бюджету АР Крим, видатки районних бюджетів, видатки бюджетів територіальних громад міст, сіл, селищ
За функціональним призначенням	Видатки на управління (державне управління, правоохоронна ді- яльність та забезпечення безпеки), видатки на оборону, видатки соціального призначення (освіта, охорона здоров’я, соціальний захист та соціальне забезпечення, культура і мистецтво, засоби масової інформації, фізична культура і спорт, житлово-кому- нальне господарство, охорона навколишнього природного серед- овища), видатки на економічну діяльність (будівництво, сільське і лісове господарство, рибне господарство та мисливство, тран- спорт, дорожнє господарство, зв’язок, телекомунікації та інфор- матика, інші послуги, пов’язані з економічною діяльністю)
За складовими бю- джету	Видатки загального фонду, видатки спеціального фонду
За бюджетними про- грамами	Видатки на фінансування різних бюджетних програм
За ознакою головного розпорядника бю- джетних коштів	Видатки на фінансування функцій різних головних розпоряд- ників бюджетних коштів
За характером прове- дення і списання	Касові і фактичні видатки
За характером по- вноважень органів державної влади і місцевого самовряду- вання	Видатки, які визначаються функціями держави і не можуть бути передані на виконання місцевому самоврядуванню; ви- датки, які визначаються функціями держави і можуть бути пе- редані на виконання місцевому самоврядуванню; видатки на реалізацію прав та обов’язків місцевого самоврядування, які мають місцевий характер

За рівнями бюджетної системи розрізняють видатки Державного бюджету України та видатки місцевих бюджетів. Обсяги та спрямуван- ня видатків першої групи визначаються щорічними законами про Дер- жавний бюджет України, а другої – рішеннями Верховної Ради Автоном- ної Республіки Крим та місцевих рад.

 

За функціональним призначенням видатки бюджетів, відповідно до функцій держави, поділяються на десять груп, зокрема: загальнодер- жавні функції; оборону; громадський порядок, безпеку та судову владу; економічну діяльність; охорону навколишнього природного середовища; житлово-комунальне господарство; охорону здоров’я; духовний та фі- зичний розвиток; освіту; соціальний захист та соціальне забезпечення. Співвідношення видатків між цими групами визначається спрямова- ністю бюджетної політики. У зв’язку з необхідністю соціального захисту громадян з низьким рівнем доходів у сучасних умовах найбільша частка видатків спрямовується на соціальний захист та соціальне забезпечення. Процес розробки та виконання бюджетних програм та забезпечен-

ня бюджетних повноважень вимагає у класифікації застосовувати таку ознаку, як відомче призначення (за ознакою головного розпорядника бю- джетних коштів). Класифікація видатків за відомчим призначенням здійснюється відповідно до відомчої класифікації, де кількість груп за- лежить від кількості головних розпорядників бюджетних коштів.

Програмне призначення передбачає поділ видатків за відповідними бюджетними програмами. Перелік програм та обсягів різних видатків на їхнє виконання щорічно визначаються законом про Державний бю- джет України, рішеннями місцевих рад про відповідні бюджети.

За характером проведення і списання видатки бюджетів поділяють на касові і фактичні. Касовими вважаються грошові видатки бюджету і бюджетних установ, тобто оплата з реєстраційних чи інших рахунків розпорядників бюджетних коштів іншим суб’єктам, виплата грошових коштів з каси на видатки, передбачені бюджетом. Фактичні видатки – це дійсні витрати установ. Як правило, касові і фактичні видатки не збігаються.

Видатки на здійснення повноважень, які виконуються за рахунок коштів державного та місцевих бюджетів, поділяються на три групи. Види цих видатків подано у табл. 5.5.

Суттєвого значення в процесі розподілу видатків між окремими видами бюджетів набуває обґрунтованість їхнього розмежування на основі принципу субсидіарності, тобто з урахуванням критеріїв повно- ти надання гарантованих послуг та наближення їх до безпосереднього споживача.

Видатки Державного бюджету України передбачають бюджетні призначення, встановлені законом про Державний бюджет України на конкретні цілі, пов’язані з реалізацією програм та заходів.

 

Таблиця 5.5

Види та джерела здійснення видатків бюджетів

 

Види видатків бюджетів	Джерела здій- снення видатків
1. Видатки на забезпечення конституційного ладу, державної цілісності та суверенітету, незалежного судочинства, а також інші передбачені БКУ видатки, які не можуть бути передані на вико- нання Автономній Республіці Крим та місцевому самоврядуванню	Кошти Держав- ного бюджету України
2. Видатки, які визначаються функціями держави і можуть бути передані на виконання Автономній Республіці Крим та місцево- му самоврядуванню з метою забезпечення найбільш ефективного їхнього виконання на основі принципу субсидіарності	Кошти місцевих бюджетів, у тому числі трансфер- ти з державного бюджету
3. Видатки на реалізацію прав та обов’язків Автономної Республіки Крим та місцевого самоврядування, які мають місцевий характер і визначені законами України

 

До видатків, які здійснюються з Державного бюджету України (стат- тя 87 Бюджетного кодексу України), належать видатки на:

• державне управління: законодавчу і виконавчу владу, Президента України;
• судову владу;
• міжнародну діяльність;
• наукову і науково-технічну діяльність;
• національну оборону (крім заходів та робіт з мобілізаційної підготов- ки місцевого значення);
• правоохоронну діяльність, забезпечення безпеки держави та ци- вільний захист населення і територій (крім заходів у сфері захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій техногенного та природного характеру в межах повноважень органів місцевого са- моврядування);
• забезпечення функціонування установ та закладів Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, правоохоронних органів, органів цивільного захисту, які перебувають у державній власності;
• освіту:

а) загальну середню освіту: спеціалізовані мистецькі школи (шко- ли-інтернати), школи-інтернати (ліцеї-інтернати) спортивного профілю, військові (військово-морські) ліцеї, ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою, наукові ліцеї, наукові ліцеї-ін- тернати державної власності згідно з переліком, визначеним Ка- бінетом Міністрів України; школи соціальної реабілітації держав- ної власності;

 

б) професійну (професійно-технічну) освіту (на оплату послуг з під- готовки кадрів на умовах державного замовлення у закладах професійної (професійно-технічної) освіти);

в) вищу освіту (на оплату послуг з підготовки фахівців, наукових та науково-педагогічних кадрів на умовах державного замовлення у закладах вищої освіти державної та приватної власності, вар- тість освітніх послуг яких встановлюється з урахуванням зако- нодавства про індикативну собівартість) та фахову передвищу освіту (на оплату послуг з підготовки фахівців на умовах держав- ного замовлення структурними підрозділами та відокремлени- ми структурними підрозділами закладів вищої освіти державної власності, що не мають статусу юридичної особи);

г) післядипломну освіту (на оплату послуг з підвищення кваліфіка- ції та перепідготовки кадрів на умовах державного замовлення);

ґ) заклади позашкільної освіти та заходи з позашкільної роботи з ді- тьми згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України; д) інші заклади та заходи в галузі освіти, що забезпечують виконан- ня загальнодержавних функцій, згідно з переліком, затвердже-

ним Кабінетом Міністрів України;

• охорону здоров’я:

а) програми в галузі охорони здоров’я, що забезпечують виконання загальнодержавних функцій, згідно з переліком, затвердженим Кабіне- том Міністрів України;

б) державні програми громадського здоров’я та заходи боротьби з епідеміями;

в) державні програми розвитку та підтримки закладів охорони здоров’я, що перебувають у державній власності, згідно з переліком, за- твердженим Кабінетом Міністрів України;

г) програму державних гарантій медичного обслуговування населення; д) державні програми та заходи у сфері охорони здоров’я, що здій- снюються державними установами, державними науковими установа- ми охорони здоров’я, які належать відповідно до сфери управління На- ціональної академії наук України, Національної академії медичних наук України, Державного управління справами, державними закладами охорони здоров’я, які належать до сфери управління центрального орга- ну виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері охорони здоров’я, та центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері соціальної політики, у разі, якщо такі заклади не уклали з центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері дер-

 

жавних фінансових гарантій медичного обслуговування населення, до- говір про медичне обслуговування населення за програмою державних гарантій медичного обслуговування населення;

• соціальний захист та соціальне забезпечення:

а) виплату пенсій військовослужбовцям рядового, сержантського та старшинського складу строкової служби та членам їхніх сімей, пенсій військовослужбовцям та особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, іншим особам, визначеним за- коном; сплату до Пенсійного фонду України страхових внесків за окремі категорії осіб, передбачені законом; виплату доплат, над- бавок, підвищень до пенсій, додаткових пенсій, пенсій за особливі заслуги перед Україною, встановлених законом, державної соці- альної допомоги на догляд особам, які не мають права на пенсію, та особам з інвалідністю, а також на покриття різниці між роз- міром пенсії, обчисленим відповідно до статті 28 Закону України

«Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», та роз- міром пенсії, обчисленим відповідно до статті 27 Закону України

«Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування»;

б) державні програми соціальної допомоги (грошова допомога осо- бам, яких визнано біженцями або особами, які потребують до- даткового захисту, та особам, яким надано тимчасовий захист; компенсації на медикаменти; програма протезування; програми і заходи із соціального захисту осіб з інвалідністю, у тому числі програми і заходи Фонду соціального захисту інвалідів; відшко- дування збитків, заподіяних громадянам; заходи, пов’язані з по- верненням в Україну кримськотатарського народу та осіб інших національностей, які були незаконно депортовані з України, та розміщенням іноземців і осіб без громадянства, які незаконно перебувають на території України; щорічна разова грошова до- помога ветеранам війни та жертвам нацистських переслідувань; довічні державні стипендії; кошти, що передаються до фондів загальнообов’язкового державного соціального страхування; про- грами соціального захисту громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, інші види цільової грошової допо- моги, встановлені законом);

в) державну підтримку громадських об’єднань осіб з інвалідністю і ветеранів на виконання загальнодержавних програм (проек- тів, заходів) згідно з порядком, визначеним Кабінетом Міністрів України;

г) державні програми і заходи стосовно дітей, молоді, жінок, сім’ї;

 

ґ) державну підтримку молодіжних та дитячих громадських орга- нізацій на виконання загальнодержавних програм і заходів сто- совно дітей, молоді, жінок, сім’ї згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України;

д) державні програми підтримки будівництва (реконструкції) жит- ла для окремих категорій громадян;

е) забезпечення функціонування реабілітаційних закладів для осіб з інвалідністю, дітей з інвалідністю, що належать до сфери управ- ління центрального органу виконавчої влади, який реалізує дер- жавну політику у сфері соціального захисту населення, у поряд- ку, визначеному Кабінетом Міністрів України;

є) інші програми в галузі соціального захисту та соціального забезпе- чення, що забезпечують виконання загальнодержавних функцій, згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України;

ж) компенсацію  дефіциту  коштів  Пенсійного  фонду  Украї- ни для фінансування виплати пенсій у солідарній системі загальнообов’язкового державного пенсійного страхування (пе- ревищення видатків над доходами, у тому числі з урахуванням резерву коштів Пенсійного фонду України);

з) державну підтримку громадських об’єднань на виконання захо- дів щодо національно-патріотичного виховання;

и) житлові субсидії населенню та пільги на оплату житлово-кому- нальних послуг, придбання твердого та рідкого пічного побуто- вого палива, скрапленого газу окремим категоріям громадян, що надаються: ветеранам війни; особам, на яких поширюється дія Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соці- ального захисту»; особам, які мають особливі заслуги перед Бать- ківщиною; вдовам (вдівцям) та батькам померлих (загиблих) осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною; постраждалим учасникам Революції Гідності; особам, які мають особливі трудо- ві заслуги перед Батьківщиною; вдовам (вдівцям) та батькам по- мерлих (загиблих) осіб, які мають особливі трудові заслуги перед Батьківщиною; жертвам нацистських переслідувань; ветеранам військової служби; ветеранам органів внутрішніх справ; ветера- нам Національної поліції; ветеранам податкової міліції; ветеранам державної пожежної охорони; ветеранам Державної кримінально- виконавчої служби; ветеранам служби цивільного захисту; вете- ранам Державної служби спеціального зв’язку та захисту інфор- мації України; вдовам (вдівцям) померлих (загиблих) ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів

 

Національної поліції, ветеранів податкової міліції, ветеранів дер- жавної пожежної охорони, ветеранів Державної кримінально-ви- конавчої служби, ветеранів служби цивільного захисту та ветера- нів Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України; звільненим зі служби за віком, через хворобу або за ви- слугою років військовослужбовцям Служби безпеки України; осо- бам, звільненим із служби цивільного захисту за віком, через хво- робу або за вислугою років, та які стали особами з інвалідністю під час виконання службових обов’язків; звільненим з військової служби особам, які стали особами з інвалідністю під час прохо- дження військової служби; батькам та членам сімей військовос- лужбовців, військовослужбовців Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України, які загинули (померли) або пропали безвісти під час проходження військової служби; бать- кам та членам сімей осіб рядового і начальницького складу служ- би цивільного захисту, які загинули (померли) або зникли безвісти під час виконання службових обов’язків; реабілітованим грома- дянам, які стали особами з інвалідністю внаслідок репресій або є пенсіонерами; депортованим особам, які повернулися в Украї- ну на постійне проживання; громадянам, які постраждали вна- слідок Чорнобильської катастрофи; дружинам (чоловікам) та опі- кунам (на час опікунства) дітей померлих громадян, смерть яких пов’язана з Чорнобильською катастрофою; пенсіонерам з числа спеціалістів із захисту рослин; громадянам відповідно до статті 77 Основ законодавства України про охорону здоров’я, статті 29 Закону України «Про культуру», статті 30 Закону України «Про бі- бліотеки і бібліотечну справу», статті 28 Закону України «Про музеї та музейну справу», статті 57 Закону України «Про освіту»; дітям війни; багатодітним сім’ям, дитячим будинкам сімейного типу та прийомним сім’ям, в яких не менше року проживають відповідно троє або більше дітей, а також сім’ям (крім багатодітних сімей), в яких не менше року проживають троє і більше дітей, враховуючи тих, над якими встановлено опіку чи піклування; доставку грома- дянам повідомлень про призначення (непризначення), відмову у призначенні житлової субсидії;

і) допомогу сім’ям з дітьми, малозабезпеченим сім’ям, особам з ін-

валідністю з дитинства, дітям з інвалідністю, тимчасову держав- ну допомогу дітям, допомогу по догляду за особами з інвалідністю I чи II групи внаслідок психічного розладу, державну соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію, та особам з інва-

 

лідністю, державну соціальну допомогу на догляд (крім держав- ної соціальної допомоги на догляд особам, зазначеним у статті 7 Закону України «Про державну соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію, та особам з інвалідністю»), щомісячну компенсаційну виплату непрацюючій працездатній особі, яка до- глядає за особою з інвалідністю I групи, а також за особою, яка досягла 80-річного віку, тимчасову державну соціальну допомогу непрацюючій особі, яка досягла загального пенсійного віку, але не набула права на пенсійну виплату, виплату державної соціаль- ної допомоги на дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, у дитячих будинках сімейного типу та прийомних сім’ях, грошове забезпечення батькам-вихователям і прийомним батькам за надання соціальних послуг у дитячих будинках сімей- ного типу та прийомних сім’ях за принципом «гроші ходять за дитиною», оплату послуг із здійснення патронату над дитиною та виплату соціальної допомоги на утримання дитини в сім’ї патро- натного вихователя, підтримку малих групових будинків;

• культуру і мистецтво:

а) державні культурно-освітні програми (національні музеї, націо- нальні та державні бібліотеки, заповідники, національні та дер- жавні культурно-просвітницькі центри, міжнародні культурні зв’язки, державні культурно-освітні заходи, державна підтрим- ка національних театрів, художніх колективів та їхніх дирекцій, концертних, національних та державних циркових організацій державної форми власності, культурно-мистецькі заходи націо- нальних творчих спілок) згідно з переліком, затвердженим Кабі- нетом Міністрів України;

б) державну підтримку кінематографії;

в) державну архівну справу та страховий фонд документації;

• програми підтримки національних і державних телерадіокомпаній, суспільного телебачення і радіомовлення, преси, книговидання, дер- жавних інформаційних агентств;
• фізичну культуру і спорт:

а) державні програми з розвитку фізичної культури і спорту (за- безпечення діяльності національних збірних команд, проведення спортивних заходів державного і міжнародного рівня, підготов- ка і участь національних збірних команд у міжнародних змаган- нях з олімпійських та неолімпійських видів спорту, у тому числі в Олімпійських іграх, Європейських іграх, Юнацьких Олімпійських іграх, Всесвітніх іграх з неолімпійських видів спорту, забезпечен-

 

ня діяльності закладів фізичної культури і спорту всеукраїнського рівня, фінансова підтримка баз олімпійської підготовки та все- українських громадських організацій фізкультурно-спортивного спрямування згідно з переліками, затвердженими Кабінетом Мі- ністрів України);

б) державні програми з розвитку фізичної культури, спорту, фіз- культурно-спортивної реабілітації осіб з інвалідністю (центри державного значення з фізичної культури і спорту осіб з інва- лідністю, проведення навчально-тренувальних зборів, всеукра- їнських змагань з видів спорту для осіб з інвалідністю, заходів з фізкультурно-спортивної реабілітації осіб з інвалідністю, утри- мання національних збірних команд з видів спорту для осіб з ін- валідністю, забезпечення їх підготовки та участі в міжнародних змаганнях (включаючи Паралімпійські та Дефлімпійські ігри), фінансова підтримка паралімпійського руху та баз паралімпій- ської і дефлімпійської підготовки згідно з переліком, затвердже- ним Кабінетом Міністрів України);

• державні програми підтримки регіонального розвитку та пріори- тетних галузей економіки;
• програми реставрації пам’яток архітектури, спорудження (ство- рення) пам’ятників і монументів державного значення;
• державні програми розвитку транспорту, дорожнього господар- ства, зв’язку, телекомунікацій та інформатики;
• державні інвестиційні проекти;
• державні програми з ліквідації наслідків Чорнобильської катастро- фи, охорони навколишнього природного середовища та ядерної без- пеки, запобігання виникненню та ліквідації надзвичайних ситуацій та наслідків стихійного лиха;
• створення та поповнення державних запасів і резервів;
• обслуговування державного боргу;
• проведення виборів у випадках, передбачених законом, та всеукраїн- ських референдумів;
• виплати за державними деривативами;
• державне фінансове забезпечення політичних партій у формах, ви- значених законом;
• інші програми, які мають виключно державне значення.

Видатки місцевих бюджетів здійснюються відповідно до розмеж- ування видатків між бюджетами, визначеного Бюджетним кодексом України, для виконання повноважень органів місцевого самовряду- вання.

 

У Бюджетному кодексі України наведено:

• перелік видатків, які можуть здійснюватися з усіх місцевих бю- джетів – це видатки на реалізацію прав та обов’язків місцевого самоврядування, які мають місцевий характер;
• переліки видатків, які можуть здійснюватися виключно з бю- джетів сільських, селищних, міських територіальних громад чи здійснюються з бюджету Автономної Республіки Крим і обласних бюджетів, – це видатки, які визначаються функціями держави і можуть бути передані на виконання місцевому самоврядуванню.

До видатків, що здійснюються з бюджетів сільських, селищних, міських територіальних громад (стаття 89 Бюджетного кодексу Укра- їни), належать видатки на:

• освіту:

а) дошкільну освіту;

б) загальну середню освіту:

• ліцеї (засновником яких є міська, селищна, сільська рада), по- чаткові школи, гімназії;
• міжшкільні ресурсні центри;
• заклади спеціалізованої освіти: мистецькі, спортивні, військові (військово-морські, військово-спортивні), наукові ліцеї, ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою (крім закладів, які фінансуються з державного і обласних бюджетів);
• дитячі будинки, навчально-реабілітаційні центри (якщо не мен- ше 70% кількості учнів дитячих будинків, навчально-реабіліта- ційних центрів припадає на територію відповідної територіаль- ної громади), інклюзивно-ресурсні центри;

в) фахову передвищу освіту (на оплату послуг з підготовки фахівців на умовах регіонального замовлення у закладах фахової перед- вищої освіти комунальної власності, засновником яких є міська, сільська або селищна рада);

г) інші державні освітні програми;

ґ) вищу освіту (на оплату послуг з підготовки фахівців, наукових та науково-педагогічних кадрів на умовах регіонального замовлен- ня у закладах вищої освіти комунальної власності, засновником яких є міська, сільська або селищна рада);

д) післядипломну освіту (на оплату послуг з підвищення кваліфікації та перепідготовки кадрів на умовах регіонального замовлення);

е) позашкільну освіту;

є) професійну (професійно-технічну) освіту з бюджетів міських те- риторіальних громад з адміністративним центром у місті облас-

 

ного значення – обласному центрі (на оплату послуг з підготовки кадрів на умовах регіонального замовлення у закладах професій- ної (професійно-технічної) освіти та інших закладах освіти дер- жавної та / або комунальної власності, які розташовані на тери- торії зазначених територіальних громад);

• охорону здоров’я:

а) оплату комунальних послуг та енергоносіїв комунальних закладів охорони здоров’я, які належать відповідним територіальним гро- мадам, для забезпечення надання медичних послуг за програмою державних гарантій медичного обслуговування населення;

б) місцеві програми розвитку та підтримки комунальних закладів охорони здоров’я, які належать відповідним територіальним гро- мадам, місцеві програми надання населенню медичних послуг понад обсяг, передбачений програмою державних гарантій ме- дичного обслуговування населення;

в) місцеві програми громадського здоров’я;

• соціальний захист та соціальне забезпечення:

а) державні програми соціального забезпечення: притулки для ді- тей, центри соціально-психологічної реабілітації дітей та соціальні гуртожитки для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування (якщо не менше 70% кількості дітей, які перебува- ють у цих закладах, припадає на територію відповідної терито- ріальної громади), малі групові будинки; територіальні центри соціального обслуговування (надання соціальних послуг); центри соціальної реабілітації дітей з інвалідністю; центри професійної реабілітації осіб з інвалідністю, дитячі будинки сімейного типу, прийомні сім’ї; компенсації фізичним особам, які надають соці- альні послуги громадянам похилого віку, особам з інвалідністю, дітям з інвалідністю, хворим, які не здатні до самообслуговуван- ня і потребують сторонньої допомоги;

б) державні програми підтримки будівництва (реконструкції) жит- ла для окремих категорій громадян;

в) сільські, селищні та міські програми і заходи щодо реалізації дер- жавної політики стосовно дітей, молоді, жінок, сім’ї, у тому числі утримання та програми центрів соціальних служб;

• державні культурно-освітні та театрально-видовищні програми (сільські, селищні та міські палаци і будинки культури, клуби, цен- три дозвілля, інші клубні заклади, бібліотеки, театри, музеї, вистав- ки, центри культурних послуг, мистецькі школи, студії, інші заклади культури, включаючи заклади та установи комунальної власності,

 

яким надано статус академічних, національних), зоопарки кому- нальної власності;

• фізичну культуру і спорт: утримання та навчально-тренувальна ро- бота дитячо-юнацьких спортивних шкіл усіх типів (крім шкіл рес- публіканського Автономної Республіки Крим і обласного значення), заходи з фізичної культури і спорту та фінансова підтримка місце- вих осередків всеукраїнських громадських об’єднань фізкультурно- спортивної спрямованості і спортивних споруд місцевого значення. До видатків, що здійснюються з бюджету Автономної Республіки

Крим і обласних бюджетів (стаття 90 Бюджетного кодексу України), на- лежать видатки на:

• державне управління: представницьку і виконавчу владу Автоном- ної Республіки Крим;
• освіту:

а) загальну середню освіту:

• спеціальні школи, санаторні школи, ліцеї (засновником яких є обласна рада);
• дитячі будинки, навчально-реабілітаційні центри (крім дитячих будинків, навчально-реабілітаційних центрів, які фінансуються з бюджетів місцевого самоврядування);
• заклади загальної середньої освіти державної власності (крім за- кладів спеціалізованої освіти, які фінансуються з державного бюджету);
• заклади спеціалізованої освіти: мистецькі, спортивні, військо- ві (військово-морські, військово-спортивні), наукові ліцеї, ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою (якщо не менше 70% кількості учнів, які здобувають освіту у відповідному за- кладі освіти, є жителями населених пунктів, розташованих на території Автономної Республіки Крим чи області (крім відпо- відної територіальної громади, де розташований такий заклад);

б) професійну (професійно-технічну) освіту (на оплату послуг з під- готовки кадрів на умовах регіонального замовлення у закладах професійної (професійно-технічної) освіти та інших закладах освіти державної та/або комунальної власності (крім закладів, які фінансуються з бюджетів місцевого самоврядування);

в) фахову передвищу освіту (на оплату послуг з підготовки фахівців на умовах державного та/або регіонального замовлення у закладах фахової передвищої освіти державної та/або комунальної власності (крім закладів, які фінансуються з бюджетів місцевого самовряду- вання);

 

г) вищу освіту (на оплату послуг з підготовки фахівців, наукових та науково-педагогічних кадрів на умовах регіонального замовлен- ня у закладах вищої освіти комунальної власності (крім закладів, які фінансуються з бюджетів місцевого самоврядування);

ґ) післядипломну освіту (на оплату послуг з підвищення кваліфіка- ції та перепідготовки кадрів на умовах регіонального замовлен- ня);

д) позашкільну освіту (заходи і заклади національного, державного, республіканського Автономної Республіки Крим та обласного зна- чення з позашкільної роботи з дітьми);

е) інші державні освітні програми;

• охорону здоров’я:

а) оплату комунальних послуг та енергоносіїв комунальних закладів охорони здоров’я, які є об’єктами права спільної власності терито- ріальних громад сіл, селищ, міст, що перебувають в управлінні об- ласних рад, для забезпечення надання медичних послуг за програ- мою державних гарантій медичного обслуговування населення;

б) регіональні програми розвитку та підтримки комунальних за- кладів охорони здоров’я, які є об’єктами права спільної власності територіальних громад сіл, селищ, міст, що перебувають в управ- лінні обласних рад, і регіональні програми надання населенню медичних послуг понад обсяг, передбачений програмою держав- них гарантій медичного обслуговування населення;

в) регіональні програми громадського здоров’я;

г) інші заклади та заходи у системі охорони здоров’я (будинки ди- тини, заклади служби крові, медико-соціальні експертні комісії, бюро судмедекспертизи, бази спецмедпостачання);

• соціальний захист та соціальне забезпечення:

а) державні програми соціального захисту та соціального забезпе- чення: виплати компенсації реабілітованим; дитячі будинки-ін- тернати; навчання та трудове влаштування осіб з інвалідністю; будинки-інтернати для громадян похилого віку та осіб з інвалід- ністю; будинки-інтернати для дітей з інвалідністю; центри з на- рахування та здійснення соціальних виплат; притулки для дітей, центри соціально-психологічної реабілітації дітей та соціальні гуртожитки для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування (крім відповідних притулків, центрів і гуртожитків, які фінансуються з бюджетів місцевого самоврядування); пільго- ве медичне обслуговування громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи; компенсаційні виплати особам з ін-

 

валідністю на бензин (пальне), ремонт, техобслуговування авто- транспорту та транспортне обслуговування, а також на встанов- лення телефонів особам з інвалідністю I і II груп; відшкодування витрат на поховання учасників бойових дій та осіб з інвалідністю внаслідок війни; центри соціальної реабілітації дітей з інвалідніс- тю, центри професійної реабілітації осіб з інвалідністю;

б) республіканські Автономної Республіки Крим та обласні про- грами і заходи з реалізації державної політики стосовно дітей, молоді, жінок, сім’ї, у тому числі утримання та програми респу- бліканського Автономної Республіки Крим і обласних центрів со- ціальних служб;

в) інші державні соціальні програми;

• культуру і мистецтво:

а) державні культурно-освітні програми (національні, державні, республіканські Автономної Республіки Крим та обласні заповід- ники, бібліотеки, музеї та виставки, включаючи заклади та уста- нови комунальної власності, яким надано статус національних);

б) державні театрально-видовищні програми (філармонії, художні, музичні колективи і ансамблі, театри, концертні і циркові орга- нізації, палаци, будинки культури, інші заклади національного, державного, республіканського Автономної Республіки Крим і обласного значення, інші заклади та заходи в галузі мистецтва, включаючи заклади та установи комунальної власності, яким на- дано статус національних);

в) інші державні культурно-мистецькі програми;

• фізичну культуру і спорт:

а) програми з розвитку фізичної культури і спорту (утримання та навчально-тренувальна робота дитячо-юнацьких спортивних шкіл усіх типів республіканського Автономної Республіки Крим та обласного зна- чення, шкіл вищої спортивної майстерності, центрів олімпійської під- готовки, центрів фізичного здоров’я населення республіканського Авто- номної Республіки Крим та обласного значення, штатних спортивних команд резервного спорту, заходи з фізичної культури і спорту республі- канського Автономної Республіки Крим та обласного значення, включаю- чи підготовку збірних команд регіону до участі у спортивних змаганнях державного рівня, фінансова підтримка республіканського Автономної Республіки Крим та обласних осередків всеукраїнських громадських об’єднань фізкультурно-спортивної спрямованості і спортивних споруд республіканського Автономної Республіки Крим та обласного значення);

 

б) програми з розвитку фізичної культури, спорту, фізкультурно- спортивної реабілітації осіб з інвалідністю (центри республікан- ського Автономної Республіки Крим та обласного значення з розви- тку фізичної культури і спорту осіб з інвалідністю, дитячо-юнацькі спортивні школи для осіб з інвалідністю усіх типів; проведення заходів з фізкультурно-спортивної реабілітації осіб з інвалідністю, навчально-тренувальних зборів і змагань республіканського Авто- номної Республіки Крим та обласного значення з фізичної культу- ри і спорту осіб з інвалідністю, підготовка збірних команд регіону до участі у спортивних змаганнях державного рівня);

• програми природоохоронних заходів місцевого значення, проекти реструктуризації та ліквідації об’єктів підприємств гірничої хімії, підземного видобутку залізної руди, консервації ртутного виробни- цтва, утримання водовідливних комплексів.

До видатків місцевих бюджетів, що можуть здійснюватися з усіх місцевих бюджетів (стаття 91 Бюджетного кодексу України), належать видатки на:

• місцеву пожежну охорону;
• муніципальні формування з охорони громадського порядку;
• органи місцевого самоврядування;
• соціальний захист та соціальне забезпечення:

а) програми місцевого значення стосовно дітей, молоді, жінок, сім›ї, у тому числі на підтримку діяльності молодіжних центрів;

б) місцеві програми соціального захисту окремих категорій насе- лення;

в) програми соціального захисту малозабезпеченої категорії учнів закладів професійної (професійно-технічної) освіти;

г) центри обліку та заклади соціального захисту для бездомних осіб, центри соціальної адаптації осіб, звільнених з установ виконання покарань;

ґ) компенсаційні виплати за пільговий проїзд окремих категорій громадян;

д) компенсації фізичним особам, які надають соціальні послуги гро- мадянам похилого віку, особам з інвалідністю, дітям з інвалід- ністю, хворим, які не здатні до самообслуговування і потребують сторонньої допомоги;

е) надання фінансової підтримки громадським об’єднанням вете- ранів на виконання програм (проектів, заходів) відповідного ад- міністративно-територіального рівня;

 

• місцеві програми розвитку житлово-комунального господарства та благоустрою населених пунктів;
• культурно-мистецькі програми місцевого значення;
• програми підтримки кінематографії та засобів масової інформації;
• місцеві програми з розвитку фізичної культури і спорту, включаю- чи заходи із залучення населення до фізичної активності та занять спортом;
• типове проектування, реставрацію та охорону пам’яток архітек- тури;
• транспорт, дорожнє господарство:

а) регулювання цін (тарифів) на перевезення пасажирів у пасажир- ському транспорті за рішенням місцевого органу виконавчої вла- ди та органу місцевого самоврядування відповідно до наданих повноважень;

б) експлуатацію дорожньої системи місцевого значення (у тому чис- лі роботи, що проводяться спеціалізованими монтажно-експлуа- таційними підрозділами);

в) будівництво, реконструкцію, ремонт та утримання доріг місцевого значення, вулиць і доріг комунальної власності у населених пунк- тах, а також капітальний та поточний ремонт вулиць і доріг насе- лених пунктів та інших доріг, які є складовими автомобільних доріг державного значення (як співфінансування на договірних засадах);

• заходи з організації рятування на водах;
• обслуговування місцевого боргу;
• програми природоохоронних заходів місцевого значення, заходи про- грам у сфері житлово-комунального господарства з будівництва та реконструкції водопровідних та каналізаційних очисних споруд, доо- чищення питної води, модернізації систем теплопостачання, заміни природного газу альтернативними видами палива, модернізації та ремонту ліфтового господарства, реконструкції та ремонту жит- лових будинків, оснащення житлового фонду будинковими засобами обліку енергоносіїв та споживання води, капітального ремонту, ре- конструкції, будівництва мереж зовнішнього освітлення вулиць, ка- пітального ремонту гуртожитків, що передаються у власність те- риторіальних громад, впровадження енергозберігаючих технологій;
• управління комунальним майном;
• регулювання земельних відносин;
• заходи у сфері захисту населення і територій від надзвичайних си- туацій техногенного та природного характеру в межах повнова- жень, встановлених законом;

 

• заходи та роботи з територіальної оборони та мобілізаційної під- готовки місцевого значення;
• проведення місцевих виборів у випадках, передбачених законом, та рес- публіканських Автономної Республіки Крим і місцевих референдумів;
• членські внески до асоціацій органів місцевого самоврядування та їхніх добровільних об’єднань;
• підвищення кваліфікації депутатів місцевих рад та посадових осіб місцевого самоврядування;
• реалізацію програм допомоги і грантів Європейського Союзу, урядів іноземних держав, міжнародних організацій, донорських установ;
• програми підтримки будівництва (реконструкції) житла для окре- мих категорій громадян;
• пільги з послуг зв’язку, інші передбачені законодавством пільги, що надаються: ветеранам війни; особам, на яких поширюється дія За- кону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»; особам, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною; вдовам (вдівцям) та батькам померлих (загиблих) осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною; постраждалим учасникам Революції Гідності; особам, які мають особливі трудові заслуги пе- ред Батьківщиною; вдовам (вдівцям) та батькам померлих (заги- блих) осіб, які мають особливі трудові заслуги перед Батьківщиною; ветеранам праці; жертвам нацистських переслідувань; ветеранам військової служби; ветеранам органів внутрішніх справ; ветера- нам Національної поліції; ветеранам податкової міліції; ветеранам державної пожежної охорони; ветеранам Державної кримінально- виконавчої служби; ветеранам служби цивільного захисту; ветера- нам Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України; вдовам (вдівцям) померлих (загиблих) ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ, ветеранів Національної поліції, ветеранів податкової міліції, ветеранів державної пожежної охорони, ветеранів Державної кримінально-виконавчої служби, ве- теранів служби цивільного захисту та ветеранів Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України; особам, звіль- неним з військової служби, які стали особами з інвалідністю під час проходження військової служби; особам з інвалідністю, дітям з ін- валідністю та особам, які супроводжують осіб з інвалідністю I групи або дітей з інвалідністю (не більше одного супроводжуючого); реабі- літованим громадянам, які стали особами з інвалідністю внаслідок репресій або є пенсіонерами; громадянам, які постраждали внаслі- док Чорнобильської катастрофи; дружинам (чоловікам) та опікунам

 

(на час опікунства) дітей померлих громадян, смерть яких пов’язана з Чорнобильською катастрофою; багатодітним сім’ям, дитячим бу- динкам сімейного типу та прийомним сім’ям, в яких не менше року проживають відповідно троє або більше дітей, а також сім’ям (крім багатодітних сімей), в яких не менше року проживають троє і більше дітей, враховуючи тих, над якими встановлено опіку чи піклування;

• місцеві програми підтримки здобуття професійної (професійно-тех- нічної), фахової передвищої та вищої освіти на умовах регіонального замовлення у відповідних закладах освіти;
• місцеві програми підтримки автомобільних підприємств санітар- ного транспорту;
• інші програми, пов’язані з виконанням власних повноважень, затвер- джені Верховною Радою Автономної Республіки Крим, відповідною місцевою радою згідно із законом.

Бюджет розвитку місцевих бюджетів є складовою частиною спеці- ального фонду місцевих бюджетів.

До витрат бюджету розвитку (стаття 71 Бюджетного кодексу України), який є складовою частиною спеціального фонду місцевих бю- джетів, належать:

• погашення місцевого боргу, в тому числі за рахунок субвенції з дер- жавного бюджету місцевим бюджетам на фінансове забезпечення будівництва, реконструкції, ремонту і утримання автомобільних до- ріг загального користування місцевого значення, вулиць і доріг ко- мунальної власності у населених пунктах;
• капітальні видатки, включаючи капітальні трансферти іншим бю- джетам.

Капітальні видатки бюджету розвитку спрямовуються на: соціаль- но-економічний розвиток регіонів; виконання інвестиційних проектів; будівництво, капітальний ремонт та реконструкцію об›єктів соціально- культурної сфери і житлово-комунального господарства; будівництво га- зопроводів і газифікацію населених пунктів; будівництво і придбання житла окремим категоріям громадян відповідно до законодавства; збе- реження та розвиток історико-культурних місць України та заповідни- ків; будівництво та розвиток мережі метрополітенів; придбання вагонів для комунального електротранспорту; розвиток дорожнього господар- ства; придбання шкільних автобусів та автомобілів швидкої медичної допомоги; оновлення матеріально-технічної бази комунальних закладів охорони здоров’я, комп’ютеризацію та інформатизацію закладів загаль- ної середньої освіти і комунальних закладів охорони здоров’я; природо- охоронні заходи; інші заходи, пов›язані з розширеним відтворенням;

 

• внески органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування до статутного капіталу суб’єкта господарювання;
• проведення експертної грошової оцінки земельної ділянки, що підля- гає продажу, відповідно до статті 128 Земельного кодексу України, за рахунок авансу, внесеного покупцем земельної ділянки;
• підготовка земельних ділянок несільськогосподарського призначення або прав на них державної (до розмежування земель державної та комунальної власності) чи комунальної власності для продажу на земельних торгах та проведення таких торгів;
• платежі, пов’язані з виконанням гарантійних зобов’язань Автономної Республіки Крим, обласної ради чи міської територіальної громади;
• видатки на підготовку проектів державно-приватного партнер- ства, виконання довгострокових зобов’язань у межах державно-при- ватного партнерства щодо об’єктів комунальної власності;
• розроблення містобудівної документації на місцевому та регіональ- ному рівнях.

 

• Бюджетний дефіцит: економічна сутність, причини виникнення

та соціально-економічні наслідки

Бюджет держави як основний централізований грошовий фонд, у якому відображаються інтереси фізичних і юридичних осіб та держа- ви, з фіскально-касової сторони характеризується різними параметра- ми, ключовими з яких є доходи і видатки. Їхні обсяги визначають обсяг бюджету як грошового фонду, а співвідношення – стан бюджету як фі- нансового плану, сформованого на балансовій основі. Конкретний обсяг бюджету, види доходів та напрями використання бюджетних коштів ви- значаються щорічними законами про державний бюджет, який, по суті, є основним фінансовим планом держави, обов’язковим до виконання усіма учасниками бюджетного процесу.

Як план формування та використання фінансових ресурсів для за- безпечення завдань і функцій, які здійснюються органами державної влади та місцевого самоврядування упродовж бюджетного періоду, бю- джет має відповідати принципу збалансованості, відповідно до якого по- вноваження на здійснення витрат бюджету мають відповідати обсягу надходжень до бюджету на відповідний бюджетний період. Отже, над- ходження бюджету мають дорівнювати його витратам.

 

У процесі збалансування бюджету шляхом зіставлення дохідної і ви- даткової частин можуть виникати різні стани бюджету, які визначають- ся такими показниками (рис. 5.14), як:

• рівновага доходів і видатків бюджету;
• бюджетний дефіцит – перевищення видатків бюджету над його доходами (з урахуванням різниці між наданням кредитів з бюджету та поверненням кредитів до бюджету);
• бюджетний профіцит – перевищення доходів бюджету над його ви- датками (з урахуванням різниці між поверненням кредитів до бю- джету та наданням кредитів з бюджету).

 

Рис. 5.14. Порядок розрахунку профіциту і дефіциту бюджету

Показник рівноваги доходів та видатків свідчить про збалансова- ність бюджету, тобто про достатність дохідних джерел для фінансуван- ня потреб держави у плановому періоді. Рівновага дохідної і видаткової частин бюджету є його природним станом, за якого усі планові видатки забезпечені відповідними джерелами фінансування. Стан рівноваги бю- джету може вважатися оптимальним, а його досягнення – найважливі- шим завданням бюджетного планування.

Дефіцит і профіцит бюджету пов’язані з невідповідністю вхідних і вихідних фінансових потоків. Принциповим у такому разі є розуміння бюджету як плану щорічних доходів і видатків держави, який розробля- ється урядом на наступний бюджетний період і затверджений законом. Складаючи бюджет, уряд використовує чинну законодавчу та норма- тивну базу, опираючись на соціально-економічну доктрину держави, прогнозуються витрати на наступний бюджетний період. Під ці прогноз- ні витрати вишукуються планові доходи. Ті відповідно виступають осно- вою для здійснення планових витрат.

Профіцит бюджету – це рідкісне явище, а тому він вважається спе- цифічним, адже інститут держави не діє на принципах комерційного

 

розрахунку і не має на меті отримання додаткової фінансової вигоди. Більш допустимим є збалансований бюджет, коли видаткові і дохідні статті рівні.

Профіцит бюджету затверджується з метою:

• погашення державного боргу, утвореного в попередні періоди;
• забезпечення встановленого розміру оборотного залишку бюджет- них коштів;
• придбання цінних паперів.

Отже, затвердження бюджету з перевищенням дохідної частини над видатковою в Україні має регламентований характер, що обмежує вплив профіциту на економічні процеси.

У будь-якому разі бюджетний профіцит можна вважати доволі від- носним показником, адже ситуацію, за якої відсутні напрями витрачан- ня коштів уявити дуже важко. Якщо ж кошти на погашення основної суми боргу перевести зі складу витрат бюджету у склад бюджетних ви- датків, то профіциту у бюджеті не спостерігатиметься.

Бюджетний дефіцит є складним явищем, яке впливає на увесь спектр економічних відносин у державі. Показник бюджетного дефіци- ту свідчить про перевищення величини бюджетних видатків над дохо- дами, за рахунок яких вони здійснюються. Наявність дефіциту означає, що бюджет планового року містить такі статті видатків держави, які не мають грошового забезпечення за рахунок постійних доходів. Таке явище здебільшого є негативним, однак це не свідчить про незбалан- сованість бюджету загалом, оскільки у процесі його складання і затвер- дження визначаються необхідні джерела фінансування дефіциту. Таким чином, дефіцит бюджету має власні джерела фінансування.

Затвердження бюджету з дефіцитом дозволяється у разі наявності обґрунтованих джерел фінансування бюджету.

Бюджетним кодексом України фінансування бюджету визначено як надходження та витрати бюджету, пов’язані із зміною обсягу боргу, обсягів депозитів і цінних паперів, кошти від приватизації державного майна (щодо державного бюджету), зміна залишків бюджетних коштів, які використовуються для покриття дефіциту бюджету або визначен- ня профіциту бюджету.

До джерел фінансування бюджету належать:

• кошти від державних (місцевих) внутрішніх та зовнішніх запози- чень;
• кошти від приватизації державного майна (включаючи інші надхо- дження, безпосередньо пов’язані з процесом приватизації) – щодо державного бюджету;

 

• повернення бюджетних коштів з депозитів, надходження внаслідок продажу / пред’явлення цінних паперів;
• вільний залишок бюджетних коштів;
• тимчасово вільні кошти єдиного казначейського рахунка. Джерелом фінансування бюджету не можуть бути емісійні кошти

Національного банку України.

Джерелами формування спеціального фонду Державного бюджету України в частині фінансування є:

• кредити (позики), що залучаються державою від іноземних держав, іноземних фінансових установ і міжнародних фінансових організа- цій для реалізації інвестиційних проектів;
• інші надходження, визначені законом про Державний бюджет України. У разі зменшення обсягу джерел фінансування державного бюджету певного типу порівняно з обсягом, визначеним законом про Державний бюджет України, допускається за рішенням Кабінету Міністрів Украї- ни, погодженим із Комітетом Верховної Ради України з питань бюдже- ту, збільшення обсягу джерел фінансування державного бюджету іншо- го типу з дотриманням граничного обсягу річного дефіциту державного

бюджету.

Бюджетним кодексом України визначено умови затвердження міс- цевого бюджету з дефіцитом або профіцитом (табл. 5.6).

Таблиця 5.6

Умови затвердження місцевого бюджету з дефіцитом / профіцитом

 

Місцевий бюджет може затверджуватися з дефіцитом у разі:
загальний фонд	спеціальний фонд
•   використання             вільного        залишку          бю- джетних коштів	•   залучення до бюджету розвитку коштів від місцевих запозичень, коштів із за- гального фонду такого місцевого бюдже- ту, надходження внаслідок продажу / пред’явлення цінних паперів; •   використання залишків коштів спеці- ального фонду місцевого бюджету, крім власних надходжень бюджетних установ
Місцевий бюджет може затверджуватися з профіцитом у разі:
загальний фонд	спеціальний фонд
•   спрямування до бюджету розвитку ко- штів із загального фонду такого місцево- го бюджету; •   виконання зобов’язань за непогашеними позиками; •   для забезпечення встановленого розміру оборотного залишку бюджетних коштів	•   погашення місцевого боргу; •   придбання цінних паперів

 

Фінансова теорія передбачає три класичних концептуальних підхо- ди до збалансування державного бюджету, кожен з яких має характерні риси та економічні наслідки:

• збалансування на щорічній основі;
• збалансування на циклічній основі;
• збалансування на основі функціонування фінансів.

Збалансування бюджету на щорічній основі означає, що витрати держави мають вирівнюватися з доходами у межах кожного року. Такий підхід є найбільш доцільним і обґрунтованим.

Однак глибше дослідження такої концепції свідчить про її недоліки, оскільки виникають суперечності зі стабілізаційною функцією бюджет- ної політики. Якщо економіка країни увійшла у фазу падіння та ВВП скорочується, то автоматично зменшуються надходження податків, а державний бюджет набуває дефіцитних ознак. В умовах збалансування бюджету на щорічній основі держава змушена збільшити податки, або обмежити власні видатки, або поєднати ці заходи. Оскільки перерахова- ні заходи мають стримуючий характер, кожний з них зменшує ділову ак- тивність і сукупний попит, що погіршує коливання економічного циклу та збільшує обсяг дефіциту бюджету. Отже, ця концепція за певних умов є економічно неефективною і не може забезпечити соціально-економіч- ну стабільність у тривалому періоді.

Концепція збалансування бюджету на циклічній основі частково усу- ває проблеми, що виникають у процесі збалансування на щорічній осно- ві і характеризуються протилежними підходами. Відповідно до цієї кон- цепції, уряд балансує бюджет не щорічно, а в межах економічного циклу, реалізуючи при цьому засади антициклічної політики. Зокрема, під час падіння виробництва з метою стимулювання ділової активності і під- приємництва держава зменшує податки і збільшує державні закупівлі (видатки), цілеспрямовано збільшуючи дефіцит. Протягом інфляційного піднесення держава підвищує податки і скорочує державні витрати, що дає можливість вилучити з обігу частину грошової маси і створити бю- джетний надлишок, за допомогою якого можна буде покрити державні борги, що з’явилися в період спаду. Однак, крім позитивних, ця концеп- ція має негативні якості, оскільки за глибиною і тривалістю зростання та падіння цикли нееквівалентні між собою. Отже, у межах економічного циклу не досягається гармонія між надлишком і дефіцитом, унаслідок чого бюджет загалом залишається незбалансованим.

Третя концепція збалансування бюджетів на основі функціонуван- ня фінансів передбачає підпорядкування збалансування як на щорічній, так і на циклічній основі питанням стабілізації та оздоровлення еконо-

 

міки. Отже, макроекономічна стабілізація є кінцевою метою бюджетної політики, а державний бюджет – інструментом її досягнення. Ця концеп- ція допускає можливість існування дефіцитного бюджету, якщо такий дефіцит стає необхідною умовою стабілізації економіки.

Бюджетний дефіцит має різні прояви і характеризується розмаїт- тям причин (рис. 5.15) та наслідків.

 

ПРИЧИНИ ВИНИКНЕННЯ БЮДЖЕТНОГО ДЕФІЦИТУ

 

 

 

 

Свідоме заплановане прийняття бюджету з дефіцитом як інструменту економічного регулювання

метою такої державної політики є недопущення або подолання кризових явищ, стимулювання сукупного попиту, досягнення повної зайнятості, сприяння економічному зростанню шляхом здійснення заходів (збільшення бюджетних видатків (як поточних, так і капітальних) та скорочення податків), які зумовлюють мультиплікаційний ефект

 

 

 

 

Кризові явища в економіці

 

 

Попередній бюджетний дефіцит

падіння ВВП або низький його рівень призводить до того, що держава не в змозі отримати достатньо доходів для виконання покладених на неї функцій

 

тривале активне застосування бюджетного дефіциту як важеля бюджетної політики призводить до зростання державного боргу

 

 

 

 

Старіння нації

зумовлює зменшення працездатного населення, відповідно зниження обсягів ПДФО, а разом із цим зростають видатки на соціальний захист населення

 

 

 

Надзвичайні події

(стихійні лиха, війни тероризм, техногенні аварії)

збільшення частоти виникнення надзвичайних подій та їхні руйнівні наслідки потребують фінансування заходів з їхнього подолання

 

 

 

 

Демократія та демократичні процедури

політичний аспект, прагнення політиків залишитись при владі, нарощення репутації, участь у прийнятті популістських рішень

 

 

 

Корупція і / або низький професійний рівень державного апарату

призводять до прийняття неефективних рішень та управлінських дій щодо бюджету

 

 

Рис. 5.15. Причини виникнення бюджетного дефіциту1

 

Взагалі основною причиною виникнення бюджетного дефіциту є випередження темпів зростання бюджетних видатків порівняно зі зрос-

¹ Побудовано на основі: Бюджетна система: підручник / за наук. ред. В. М. Федосова, С. І. Юрія. К. : Центр учбов. літератури; Тернопіль : Екон. думка, 2012. 871 [1] с.

 

танням доходів бюджету. Конкретні причини можна об’єднати у такі групи: об’єктивні (або вимушені), суб’єктивні (невимушені або свідомі).

У результаті виникнення об’єктивних причин, пов’язаних з виму- шеними діями держави, виникає необхідність збільшувати видатки бю- джету за відсутності необхідного обсягу доходів, зокрема це зумовлено:

• надзвичайними обставинами (війни, епідемії, стихійні лиха тощо);
• необхідністю здійснення великих державних вкладень у розвиток економіки з метою її структурної перебудови, що у майбутньому може забезпечити приріст валового внутрішнього продукту, зміцнити еко- номічну могутність держави та підвищити матеріальний і культурний рівні життя населення. Це явище відображає не кризу в економічно- му житті суспільства, а державне регулювання економіки, спрямова- не на забезпечення прогресивних зрушень у суспільстві;
• необхідністю підвищення рівня доходів громадян у зв’язку з відста- ванням їхнього обсягу від прожиткового мінімуму та ін.

До суб’єктивних причин, пов’язаних з невимушеними, свідомими ді- ями держави, у результаті яких виникає бюджетний дефіцит, належать:

• кризові явища в економіці, її розвал, що супроводжується скоро- ченням обсягів валового внутрішнього продукту, різким зниженням ефективності виробництва й інфляційними процесами;
• неефективність внутрішніх та зовнішніх фінансово-кредитних зв’язків;
• наявність значного тіньового сектору в економіці та низька подат- кова дисципліна;
• значне зростання і нераціональна структура бюджетних видатків;
• надмірне зростання соціальних видатків порівняно з темпами зрос- тання валового внутрішнього продукту;
• надмірні витрати на утримання апарату управління;
• надмірні витрати на оборону та мілітаризацію економіки у мирний час;
• нездатність влади тримати під контролем фінансову ситуацію у дер- жаві;
• недосконалість, неузгодженість і часті зміни фінансового законо- давства;
• ігнорування та свідоме ухилення від виконання чинного законодав- ства суб’єктами фінансових відносин;
• корупція в органах державної влади, державного управління, місце- вого самоврядування, судової влади та правоохоронних органах.

Якщо об’єктивні причини є вимушеними, не залежать від бажання чи небажання держави і не свідчать про низький рівень державного фі- нансового менеджменту, то суб’єктивні причини безпосередньо пов’язані

 

з неефективним державним фінансовим менеджментом і за бажанням державної влади можуть бути усунені повністю.

Отже, бюджетний дефіцит загалом як особливе фінансове явище не обов’язково є негативним і надзвичайним. Сьогодні у світі практично не- має жодної держави, яка би не стикалася з бюджетним дефіцитом. Звичай- но, за умов ідеального становища в економіці дефіцит відсутній і держава може оптимально зіставляти обсяг своїх доходів відповідно до фінансових можливостей без будь-якої шкоди для суспільства. Однак насправді це бу- ває дуже рідко, оскільки економічні кризи є поширеним явищем.

Бюджетний дефіцит можна класифікувати за різними ознаками (табл. 5.7):

Світова фінансова наука неоднозначно підходить до оцінки наслідків впливу бюджетного дефіциту на соціально-економічні процеси у суспільстві. Тому, розглядаючи соціально-економічні наслідки бюджетного дефіциту, не- обхідно враховувати різні чинники та способи впливу дефіциту на розвиток економіки, соціальної сфери та рівень соціального захисту населення з ураху- ванням конкретних ситуацій. Зважаючи на такі підходи, наслідки можуть бути позитивними, негативними або взагалі наслідків може не бути.

Так, спроба позитивної оцінки впливу бюджетного дефіциту на со- ціально-економічний розвиток суспільства була започаткована у роки Великої французької революції, ідеологи якої називали дефіцит «багат- ством нації». Підставою для цього вважалося твердження, що дефіцити активізують суспільство, впливаючи на напрями наукової думки, стиму- люючи законодавчу діяльність, змушуючи економити державні кошти, попереджувати і викривати зловживання.

Взагалі бюджетний дефіцит в умовах демократичного суспільства за певних умов може бути додатковим стимулом соціально-економічного розвитку, якщо цей дефіцит спонукатиме до пошуку ефективних шляхів раціонального використання бюджетних коштів, посилення бюджетної дисципліни, збільшення доходів бюджету у майбутньому.

Тезу про позитивний вплив бюджетного дефіциту на економіку під- тримував Дж. Кейнс. Розвиваючи теорію Дж. Кейнса, новокейнсіанці стверджували про необхідність збалансованого бюджету в часі, тобто про потребу у заміні бюджетного дефіциту під час війн і криз активним бюджетом під час економічних піднесень. Отже, дефіцит бюджету вва- жався антикризовим чинником. Після Другої світової війни кейнсіанські теорії застосовувалися практично всіма промислово розвинутими краї- нами, у результаті чого бюджетний дефіцит перетворився на вагомий інструмент фінансової політики, використовувався під час вирішення різнопланових завдань і зайняв важливе місце в теорії економічного зростання та у теорії циклічного регулювання економіки.

 

Таблиця 5.7

Класифікація бюджетного дефіциту1

 

Класифікаційна ознака	Види бюджетного дефіциту
Залежно від виду бюджету	•    дефіцит державного бюджету; •    дефіцит місцевого бюджету
За фондами, які формуються у складі бюджету	•    дефіцит загального фонду бюджету; •    дефіцит спеціального фонду бюджету
За напрямами фінансування	•    активний (виникає у зв’яку із свідомим збільшенням видатків бюджету для стимулювання сукупного попиту, поточного споживання, зростання сукупних інвестицій) і за причиною виникнення є свідомим; •    пасивний (виникає як наслідок економічного спаду, зниження вироб- ництва та зайнятості і призводить до зменшення бюджетних доходів) і за причиною виникнення є пасивним
За причинами виникнення	•    свідомий (свідомо формується у бюджеті для активного впливу на економічну кон’юнктуру); •    вимушений (пов’язаний з необхідністю збільшення видатків бюджету внаслідок непередбачуваних обставин (надзвичайні ситуації, економіч- на криза тощо), дефіциту фінансових ресурсів уникнути неможливо)
За терміном виникнення	•    запланований (очікуваний: планується заздалегідь і затверджується Зако- ном про Державний бюджет України чи рішенням про місцевий бюджет); •    фактичний чи звітний (неочікуваний: виявляється у процесі виконан- ня бюджету, розраховується на підставі звітів про виконання Дер- жавного бюджету України чи місцевого бюджету)
За терміном дії	•    тимчасовий чи касовий (виникає нерегулярно, в окремі короткостро- кові періоди, пов’язаний з касовими розривами у бюджеті); •    постійний чи стійкий (виникає постійно, у довгостроковому періоді)
За формою вияву	•    відкритий (офіційно відображений у щорічному законі чи рішенні про бюджет, звітності про виконання бюджету та в бюджетній статистиці; його розмір може бути як плановим, так і фактичним); •    прихований (офіційно не відображається, але виникає через несвоєчасне фінансування запланованих у бюджеті призначень унаслідок недоотри- мання запланованих доходів). Квазіфіскальний дефіцит (різновид прихо- ваного дефіциту) виникає у разі фінансування економічно необґрунтова- них програм, що є для держави вимушеними і збитковими
Залежно від зв’язку з держав- ним боргом	•    первинний (дефіцит, при розрахунку якого з видатків бюджету ви- рахувано витрати на сплату процентів за боргом); •    операційний (дефіцит бюджету з вирахуванням інфляційної частини відсоткових платежів з обслуговування державного (місцевого) боргу)
Залежно від зв’язку з еконо- мічним циклом	•    циклічний (дефіцит виникає під час циклічного економічного спаду і скорочення внаслідок цього бюджетних доходів і є результатом дії механізмів, які дають можливість знизити амплітуду циклічних коли- вань рівнів зайнятості і випуску, не застосовуючи частих змін еконо- мічної політики. Фактично уряд на цій фазі циклу починає підтриму- вати сукупний попит, збільшуючи бюджетні видатки); •    структурний (різниця між фактичними бюджетними видатками і су- мою доходів, яка була б отримана бюджетом в умовах повної зайня- тості за існуючої системи оподаткування)

¹ Побудовано на основі: Бюджетна система : підруч. / за ред. В. Г. Дем’янишина, О. П. Кириленко, З. М. Лободіної. Тернопіль : ЗУНУ, 2020. 624 с. ; Бюджетна система : підруч. / за наук. ред. В. М. Федосова, С. І. Юрія. Київ : Центр учб. літ. ; Тернопіль : Екон. думка, 2012. 871 [1] с.

 

На основі кейнсіанської теорії виникли і розвинулися різноманітні теоретичні концепції, зокрема дефіцитного фінансування. Окремі тео- ретики і практики вважали бюджетну збалансованість анахронізмом, а боязнь бюджетних дефіцитів і зростання державного боргу – шкідливим забобоном. Таким чином, дефіцит державного бюджету перетворився на один із реальних способів регулювання економіки. Як свідчить світова практика, неконтрольоване зростання бюджетного дефіциту стало при- чиною економічних криз.

Однак переважна більшість теоретиків і практиків світу схиляється до думки, що бюджетний дефіцит має негативний вплив на соціально-еконо- мічні процеси у суспільстві. Він є свідченням марнотратства уряду, чинни- ком макрофінансової нестабільності та підвищення ризику економічної ді- яльності держави. Зростання бюджетного дефіциту спричиняє посилення інфляційних процесів у суспільстві, кризу державних фінансів, грошової системи, зростання диференціації в доходах. Дефіцит бюджету стає при- чиною зниження ефективності податкової системи, послаблення стимулів до праці й підриву впевненості членів суспільства у майбутньому.

У більшості країн світу, в тому числі в Україні, бюджетні дефіцити набули хронічного характеру, що спричинило поглиблення фінансової нестабільності. Вони дають поштовх інфляційним процесам і відволіка- ють значні обсяги фінансових ресурсів з приватного сектору. Неконтр- ольованість і зняття питання про бюджетне обмеження дефіциту є причиною погіршення фінансової дисципліни у країні та поглиблення фінансової безвідповідальності урядів.

В умовах глобалізації економічного розвитку й інтернаціоналізації світогосподарських зв’язків бюджетні дефіцити слугують чинником під- вищення ризику економічної діяльності та несуть потенційний ризик мо- нетизації й дефолту. Національні уряди вже не можуть належним чином визначати ефективність своїх економічних заходів, оскільки у зв’язку з від- критістю національних економік суспільне відтворення відбувається одно- часно як всередині країни, так і за її межами. Якщо додатково збільшувати за рахунок бюджетного дефіциту платоспроможний попит населення, то в умовах відкритої економіки це призведе не до пожвавлення національного виробництва, а до зростання внутрішніх цін та імпорту товарів, а бюджет- не субсидіювання вітчизняних підприємств однаково сприятиме як вну- трішньому інвестуванню, так і вивезенню капіталу за кордон.

Наявність хронічних бюджетних дефіцитів у світовій практиці свід- чить про існування певного причинно-наслідкового механізму. При- чинно-наслідкова діалектика бюджетних дефіцитів така. Передусім бюджетний дефіцит впливає на скорочення обсягу заощаджень у загаль-

 

нонаціональному масштабі, яке зумовлює зростання відсоткової став- ки та меншу доступність кредитних ресурсів для приватного сектору. В результаті підвищується обмінний курс національної валюти, що спри- чиняє зменшення обсягів інвестицій і експорту та збільшення імпорту. Такий стан зумовлює дефіцит зовнішньоторгового балансу, внаслідок чого виникає дефіцит платіжного балансу. Ці негативні наслідки мають поточний характер і виявляються протягом бюджетного року.

Однак зменшення обсягів інших видів діяльності, зумовлене дефіцита- ми, може мати більш віддалені негативні побічні ефекти. Наприклад, спад інвестиційної діяльності спричиняє скорочення акціонерного капіталу, ви- робничих потужностей та обсягів виробництва. Таке скорочення є причиною зниження рівня продуктивності праці й реальної зарплати, що негативно впливає на відсотки, ренту і прибутки за рахунок національного капіталу, які відходять до нерезидентів. Відповідно, продовжує нарощуватися державна заборгованість, внаслідок чого знижується довір’я інвесторів, скорочуються іноземні інвестиції, а нерезиденти вивозять свій капітал за кордон. У резуль- таті формується надмірний державний борг, який створює ризик дефолту.

Дефолт провокує згубні для економіки країни та престижу держави наслідки, зумовлені згортанням інвестицій, збуванням акцій і облігацій не- резидентами, що спричиняє падіння вартості цінних паперів та зростання відсоткових ставок. Відбувається подальше зниження обсягів виробництва і рівня заробітної плати, зумовлене скороченням інвестицій, внаслідок чого зменшуються споживчі витрати домогосподарств. Далі знижується обмін- ний курс у зв’язку з падінням попиту на національну валюту, запускаються інфляційні процеси. У разі кредитування уряду центральним банком поси- люється інфляція, внаслідок чого настає загальна фінансова криза, відбува- ються масові банкрутства у реальному та фінансовому секторах економіки.

Таким чином, розглядаючи причинно-наслідкову діалектику бю- джетних дефіцитів, можемо простежити, що вони загалом спричиняють десятки негативних соціально-економічних і фінансових ефектів, кінце- вими та найгіршими з яких є фінансова й економічна кризи.

Взагалі, оцінюючи соціально-економічні наслідки бюджетного дефі- циту, можемо зробити висновок, що дефіцитне фінансування економіки та інших сфер державної діяльності може бути вигідним, раціональним і виправданим за умови, коли темпи приросту ВВП будуть випереджу- вати приріст обсягів бюджетів, бюджетних дефіцитів та видатків на об- слуговування державного боргу. Позитивними наслідками слід вважати також отриманий ефект від зміцнення економіки за рахунок дефіцитно- го фінансування, створення реального фундаменту й ефективної фінан- сової системи, вигідних майбутнім поколінням. За інших умов соціаль- но-економічні наслідки бюджетного дефіциту будуть негативні.

 

• Бюджетний процес та застосування програмно- цільового методу у бюджетному процесі

Бюджетний процес – це законодавчо регламентована діяльність суб’єктів, наділених бюджетними повноваженнями, зі складання, розгля- ду і прийняття рішення щодо Бюджетної декларації (прогнозу місцево- го бюджету), складання, розгляду, затвердження, виконання бюджетів, звітування про їхнє виконання та здійснення контролю за дотриман- ням бюджетного законодавства.

За економічним змістом виділяють п’ять основних стадій бюджет- ного процесу, які мають особливості й відрізняються за специфікою (рис. 5.16).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рис. 5.16. Стадії бюджетного процесу в Україні

 

На всіх стадіях бюджетного процесу здійснюються контроль за до- триманням бюджетного законодавства, аудит та оцінка ефективності управління бюджетними коштами відповідно до законодавства.

Учасниками бюджетного процесу є фізичні та юридичні особи, наді- лені бюджетними повноваженнями (правами та обов’язками з управлін- ня бюджетними коштами).

Основних учасників бюджетного процесу подано на рис. 5.17.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рис. 5.17. Склад учасників бюджетного процесу

 

Управління бюджетними коштами – це сукупність дій учасни- ка бюджетного процесу відповідно до його повноважень, пов’язаних із формуванням та використанням бюджетних коштів та здійсненням контролю за дотриманням бюджетного законодавства, які спрямовані на досягнення цілей, завдань і конкретних результатів своєї діяльності

 

та забезпечення ефективного, результативного і цільового використан- ня бюджетних коштів.

Бюджетні кошти (кошти бюджету) або бюджетні ресурси – це належні відповідно до законодавства надходження бюджету та витрати бюджету. Важлива роль серед учасників бюджетного процесу відводиться роз- порядникам бюджетних коштів. За обсягом наданих повноважень роз- порядники бюджетних коштів поділяються на головних розпорядників бюджетних коштів та розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня. Головні розпорядники бюджетних коштів – це бюджетні установи в особі їхніх керівників, які, відповідно до Бюджетного кодексу України, отримують повноваження шляхом встановлення бюджетних призначень. Розпорядник бюджетних коштів – це бюджетна установа в особі її керівника, уповноважена на отримання бюджетних асигнувань, взяття

бюджетних зобов’язань та здійснення витрат бюджету.

У бюджетному процесі програмно-цільовий метод застосовується на рівні державного бюджету та на рівні місцевих бюджетів.

Програмно-цільовий метод у бюджетному процесі – це метод управління бюджетними коштами для досягнення конкретних результа- тів за рахунок коштів бюджету із застосуванням оцінки ефективності використання бюджетних коштів на всіх стадіях бюджетного процесу.

Особливими складовими програмно-цільового методу у бюджетному процесі є бюджетні програми, відповідальні виконавці бюджетних про- грам, паспорти бюджетних програм, результативні показники бюджет- них програм (рис. 5.17).

Бюджетні програми формуються головними розпорядниками бю- джетних коштів під час складання Бюджетної декларації (прогнозу міс- цевого бюджету) та проекту бюджету на плановий бюджетний період з урахуванням планів діяльності на середньостроковий період, прогноз- них та програмних документів економічного і соціального розвитку.

Відповідальний виконавець бюджетних програм визначається го- ловним розпорядником бюджетних коштів за погодженням з Міністер- ством фінансів України (місцевим фінансовим органом) та у процесі виконання бюджетних програм забезпечує цільове та ефективне вико- ристання бюджетних коштів протягом усього строку реалізації відповід- них бюджетних програм у межах визначених бюджетних призначень.

Відповідальним виконавцем бюджетних програм може бути голо- вний розпорядник бюджетних коштів за бюджетними програмами, ви- конання яких забезпечується його апаратом, та / або розпорядник бю- джетних коштів нижчого рівня, який забезпечує виконання бюджетних програм у системі головного розпорядника.

 

 

Рис. 5.18. Складові програмно-цільового методу у бюджетному процесі

Результативні показники бюджетної програми використовуються для оцінки ефективності бюджетної програми за напрямами викорис- тання бюджетних коштів та містять кількісні й якісні показники, які визначають результат виконання бюджетної програми, характеризують хід її реалізації, ступінь досягнення цілей державної політики у відпо- відній сфері діяльності, формування та / або реалізацію якої забезпечує головний розпорядник бюджетних коштів, досягнення мети бюджетної програми та виконання завдань бюджетної програми, висвітлюють об- сяг і якість надання публічних послуг.

Перелік результативних показників щодо кожної бюджетної програ- ми розробляється головними розпорядниками бюджетних коштів згідно з нормативно-правовим актом Міністерства фінансів України.

Результативні показники бюджетної програми мають підтверджу- ватися офіційною державною статистичною, фінансовою та іншою звіт-

 

ністю і даними бухгалтерського, статистичного та внутрішньогосподар- ського (управлінського) обліку.

На всіх стадіях бюджетного процесу його учасники в межах сво- їх повноважень здійснюють оцінку ефективності бюджетних програм, що передбачає заходи з моніторингу, аналізу і контролю за цільовим та ефективним використанням бюджетних коштів. Оцінка ефективності бюджетних програм здійснюється на підставі даних моніторингу, ана- лізу результативних показників бюджетних програм, а також іншої ін- формації, що міститься у бюджетних запитах, кошторисах та паспор- тах бюджетних програм, звітах про виконання кошторисів і звітах про виконання паспортів бюджетних програм. Організаційно-методологічні засади здійснення оцінки ефективності бюджетних програм головними розпорядниками бюджетних коштів визначаються Міністерством фі- нансів України.

Результати оцінки ефективності бюджетних програм (включаю- чи висновки органів виконавчої влади, уповноважених на проведення контролю за дотриманням бюджетного законодавства, та висновки Ра- хункової палати) є підставою для прийняття рішень про внесення в уста- новленому порядку змін до бюджетних призначень поточного бюджет- ного періоду, відповідних пропозицій до проекту бюджету на плановий бюджетний період та Бюджетної декларації (прогнозу місцевого бюдже- ту), включаючи зупинення реалізації відповідних бюджетних програм.

За бюджетними програмами, здійснення заходів за якими потребує нормативно-правового визначення механізму використання бюджетних коштів, головні розпорядники коштів державного бюджету розробляють проекти порядків використання коштів державного бюджету (в тому числі за бюджетними програмами, вперше визначеними законом про Державний бюджет України) та забезпечують їхнє затвердження Кабіне- том Міністрів України або головним розпорядником коштів державного бюджету за погодженням з Міністерством фінансів України протягом 30 днів з дня набрання чинності законом про Державний бюджет України. Якщо реалізація бюджетної програми продовжується у наступних бюджетних періодах, то дія порядку використання бюджетних коштів за такою бюджетною програмою (з урахуванням змін до цього порядку, внесених у разі необхідності) продовжується до завершення її реалізації. Головний розпорядник бюджетних коштів розробляє та протягом 45 днів з дня набрання чинності законом про Державний бюджет України (рішенням про місцевий бюджет) затверджує за погодженням з Мініс- терством фінансів України (місцевим фінансовим органом) паспорт бю- джетної програми. Правила складання паспортів бюджетних програм

 

та звітів про їхнє виконання встановлюються Міністерством фінансів України.

Програмно-цільовий метод у бюджетному процесі передбачає засто- сування середньострокового бюджетного планування, в межах якого здій- снюється складання Бюджетної декларації (прогнозу місцевого бюджету). Для забезпечення підвищення ефективності та результативності ви- користання коштів державного бюджету за рішенням Кабінету Міністрів України проводяться огляди витрат державного бюджету. Такі огляди передбачають здійснення аналізу ефективності реалізації державної політики у відповідній сфері діяльності за рахунок коштів державно- го бюджету в межах визначених бюджетних програм, а також оцінки ефективності, результативності та економічної доцільності відповідних

витрат державного бюджету.

Організаційно-методологічні засади проведення оглядів витрат дер- жавного бюджету визначаються Міністерством фінансів України. За ре- зультатами таких оглядів Кабінет Міністрів України приймає рішення, що є підставою для внесення відповідних пропозицій до проекту дер- жавного бюджету на плановий бюджетний період та до Бюджетної де- кларації.

Процедура, за якою відбувається бюджетний процес, визначається бюджетним регламентом. Бюджетний регламент проходження бюджет- ного процесу розробляють для впорядкування процедур щодо складання бюджетної декларації (прогнозу місцевого бюджету), проекту, розгляду, затвердження, виконання державного чи місцевого бюджету (включаю- чи внесення змін до бюджету), звітування про його виконання, а також контролю за дотриманням бюджетного законодавства на кожній стадії бюджетного процесу.

Бюджетний регламент слід розуміти як документ, який регулює порядок і терміни здійснення процедур на кожній стадії бюджетного процесу з урахуванням положень бюджетного законодавства.

Бюджетний регламент затверджується для:

• визначення основних організаційних засад проходження бюджет- ного процесу під час складання бюджетної декларації (прогнозу міс- цевого бюджету), складання, розгляду, затвердження, виконання відповідного бюджету та звітування про його виконання;
• забезпечення координації та узгодженості дій між усіма учасниками бюджетного процесу;
• забезпечення прозорості та публічності бюджетного процесу;
• уникнення порушень бюджетного законодавства.

 

Бюджетний регламент затверджується Верховною Радою України щодо державного бюджету, місцевою радою – щодо місцевого бюджету та є основою для організації бюджетного процесу.

Бюджетний процес на державному рівні

1. Перша стадія бюджетного процесу на державному рівні почина- ється зі складання Бюджетної декларації – документа середньостро- кового бюджетного планування, який визначає засади бюджетної полі- тики і показники державного бюджету на середньостроковий період та є основою для складання проекту Державного бюджету України і про- гнозів місцевих бюджетів.

Кабінет Міністрів України розробляє Бюджетну декларацію, а Мініс- терство фінансів України відповідає за її складання та визначає основні організаційно-методичні засади бюджетного планування, що викорис- товуються для розроблення Бюджетної декларації.

Розглянемо організацію складання і схвалення Бюджетної декларації.

Підготовка Бюджетної декларації – це довготривалий процес, до якого залучаються різні органи державної влади.

Міністерство фінансів України щороку спільно з іншими головними розпорядниками коштів державного бюджету складає Бюджетну декла- рацію. На підставі основних прогнозних макропоказників економічного та соціального розвитку України на середньостроковий період і аналізу виконання бюджету в попередніх та поточному бюджетних періодах це міністерство прогнозує обсяги доходів державного бюджету і визначає обсяги фінансування державного бюджету, повернення кредитів до дер- жавного бюджету й орієнтовні граничні показники видатків державного бюджету та надання кредитів з державного бюджету на середньостро- ковий період.

Міністерство фінансів України розробляє та у визначені ним терміни доводить до головних розпорядників коштів державного бюджету інструк- ції з підготовки бюджетних пропозицій та орієнтовні граничні показники видатків державного бюджету та надання кредитів з державного бюдже- ту на середньостроковий період. Головні розпорядники коштів держав- ного бюджету на основі цього складають бюджетні пропозиції, вносячи інформацію щодо цілей державної політики у відповідній сфері діяльнос- ті, формування та / або реалізацію якої забезпечує головний розпорядник коштів державного бюджету, та показників їхнього досягнення.

Бюджетна пропозиція – це документ, підготовлений головним роз- порядником бюджетних коштів, що містить пропозиції до Бюджетної декларації (прогнозу місцевого бюджету) з відповідним обґрунтуванням щодо обсягу бюджетних коштів, необхідних для досягнення цілей дер-

 

жавної (регіональної) політики у відповідній сфері діяльності, формуван- ня та / або реалізацію якої забезпечує головний розпорядник бюджетних коштів, та показників їхнього досягнення, на підставі відповідних орієн- товних граничних показників видатків бюджету та надання кредитів з бюджету на середньостроковий період.

Міністерство фінансів України здійснює аналіз поданих головними розпорядниками коштів державного бюджету бюджетних пропозицій на відповідність доведеним орієнтовним граничним показникам видатків державного бюджету та надання кредитів з державного бюджету і ви- могам доведених інструкцій. На основі такого аналізу Міністр фінансів України приймає рішення про внесення бюджетних пропозицій головних розпорядників коштів державного бюджету до Бюджетної декларації.

Міністерство фінансів України до 15 травня року, що передує плано- вому, подає Бюджетну декларацію на розгляд Кабінету Міністрів України. Кабінет Міністрів України щороку не пізніше 1 червня року, що пе- редує плановому, схвалює Бюджетну декларацію, яка набуває статусу офіційного документа та оформлюється постановою Кабінету Міністрів України, та подає її до Верховної Ради України разом із фінансово-еко-

номічним обґрунтуванням у триденний строк з дня її схвалення.

Верховна Рада України розглядає питання щодо Бюджетної декла- рації не пізніше 15 липня року, що передує плановому. За результатами розгляду цього питання Верховна Рада України може ухвалити проект постанови щодо Бюджетної декларації, яким взяти до відома Бюджетну декларацію та / або схвалити рекомендації Верховної Ради України щодо бюджетної політики. Якщо Верховною Радою України в установлені стро- ки не розглянуто питання щодо Бюджетної декларації або не ухвалено рішення щодо нього, то таке питання надалі не потребує розгляду.

2. Складання проекту Державного бюджету України (друга стадія бюджетного процесу) здійснюється відповідно до положень Бюджетно- го кодексу України, Бюджетної декларації та рекомендацій Верховної Ради щодо бюджетної політики.

Від якості роботи на цьому етапі значною мірою залежать наслідки виконання бюджету. Адже необ’єктивні прогнози доходів бюджету мо- жуть призвести до недовиконання планових показників дохідної части- ни, а недоліки планування видатків – стати причиною подальшого вне- сення змін до бюджету, або спричиняти недофінансування окремих сфер. Розробкою проекту закону про Державний бюджет України займа- ється Кабінет Міністрів України. При цьому основна діяльність у цій сфері покладається на Міністерство фінансів України, яке відповідає за складання проекту закону про Державний бюджет України і визначає

 

основні організаційно-методичні засади бюджетного планування, які використовуються для підготовки бюджетних запитів та розроблення проекту Державного бюджету України.

Для підготовки проекту Державного бюджету України Міністерство фінансів України розробляє і доводить до головних розпорядників бю- джетних коштів інструкції з підготовки бюджетних запитів.

Бюджетний запит – це документ, підготовлений головним розпоряд- ником бюджетних коштів, що містить пропозиції до проекту бюджету на плановий бюджетний період з відповідним обґрунтуванням щодо об- сягу бюджетних коштів, необхідних для виконання покладених на нього функцій на середньостроковий період, на підставі відповідних граничних показників видатків бюджету та надання кредитів з бюджету.

Головні розпорядники бюджетних коштів забезпечують складання бюджетних запитів для подання Міністерству фінансів України у вста- новлені терміни за визначеним порядком.

Міністерство фінансів України на будь-якому етапі складання і роз- гляду проекту Державного бюджету України проводить аналіз бюджетного запиту. На основі результатів аналізу Міністр фінансів України приймає рі- шення про внесення бюджетного запиту до проекту Державного бюджету України перед поданням його на розгляд Кабінету Міністрів України.

На основі аналізу бюджетних запитів та з урахуванням положень та показників на плановий бюджетний період, визначених Бюджетною декларацією, схваленою у році, що передує плановому, Міністерство фінансів України готує проект закону про Державний бюджет України.

Проект закону про Державний бюджет України на наступний рік має бути розроблений з дотриманням вимог Бюджетного кодексу Укра- їни та має ґрунтуватися на Бюджетній декларації з урахуванням реко- мендацій Верховної Ради щодо бюджетної політики (якщо такі рекомен- дації схвалені).

Міністерство фінансів України подає Кабінету Міністрів України для розгляду проект закону про Державний бюджет України, після чого Кабі- нет Міністрів України розглядає і схвалює проект закону про Державний бюджет України та подає його разом з відповідними матеріалами Верхо- вній Раді України та Президенту України не пізніше 15 вересня року, що передує плановому.

3. Розгляд проекту Державного бюджету України та ухвалення за- кону (третя стадія бюджетного процесу) відбувається у Верховній Раді України з урахуванням положень Бюджетного кодексу України за спеці- альною процедурою, визначеною Регламентом Верховної Ради України (рис. 5.19).

 

 

Рис. 5.19. Порядок затвердження проекту державного бюджету

Поданий Кабінетом Міністрів України проект закону про Держав- ний бюджет України на наступний рік надається народним депутатам для ознайомлення, а тоді на пленарному засіданні Верховній Раді Украї- ни його представляє Міністр фінансів України.

 

Якщо за результатами обговорення проекту закону про Державний бюджет України на наступний рік Верховна Рада України ухвалює рі- шення про схвалення і прийняття його до розгляду, то проект закону про Державний бюджет України на наступний рік розглядається за про- цедурою трьох читань.

Спершу народні депутати і комітети формують свої пропозиції до цього проекту закону і направляють їх до Комітету ВРУ з питань бюджету. Комітет ВРУ з питань бюджету розглядає ці пропозиції, а також висновки Рахункової палати України і готує свої висновки та пропозиції до нього.

Верховна Рада України розглядає проект закону про Державний бю- джет України на наступний рік у першому читанні не пізніше 20 жовтня року, що передує плановому, обговорює висновки та пропозиції Коміте- ту ВРУ з питань бюджету. Після завершення розгляду законопроекту в першому читанні ставиться на голосування проект постанови Верховної Ради України щодо висновків та пропозицій до проекту закону про Дер- жавний бюджет України на наступний рік, підготовлених Комітетом ВРУ з питань бюджету. Схвалені Верховною Радою висновки та пропозиції Комітету ВРУ з питань бюджету набувають статусу Бюджетних висно- вків Верховної Ради України.

Кабінет Міністрів України змінює проект закону про Державний бюджет України на наступний рік відповідно до Бюджетних висновків Верховної Ради України. Тоді доопрацьований проект закону разом з порівняльною таблицею щодо їхнього урахування з вмотивованими по- ясненнями стосовно неврахованих положень Бюджетних висновків Вер- ховної Ради України надається народним депутатам, а Комітет ВРУ з питань бюджету готує висновок щодо врахування у цьому законопроекті Бюджетних висновків Верховної Ради України.

Розгляд у другому читанні проекту закону про Державний бюджет Укра- їни на наступний рік передбачає доповідь Міністра фінансів України щодо доопрацьованого з урахуванням Бюджетних висновків Верховної Ради України цього законопроекту та ознайомлення з висновком голови Комітету ВРУ з питань бюджету щодо врахування Бюджетних висновків Верховної Ради України у підготовленому до другого читання законопроекті.

Після обговорення інформації народними депутатами Верховна Рада проводить голосування щодо ухвалення у другому читанні проекту закону про Державний бюджет України на наступний рік з урахуван- ням висновку Комітету ВРУ з питань бюджету щодо врахування у цьому законопроекті Бюджетних висновків Верховної Ради України.

У другому читанні проект закону про Державний бюджет України на наступний рік депутати повинні розглянути до 20 листопада року, що

 

передує плановому, і затвердити такі показники: граничний обсяг річно- го дефіциту (профіциту) державного бюджету, граничний обсяг держав- ного боргу та граничний обсяг надання державних гарантій; загальна сума доходів, видатків та кредитування державного бюджету; розмір мінімальної заробітної плати на відповідний бюджетний період, розмір прожиткового мінімуму на відповідний бюджетний період у розрахунку на місяць на одну особу, а також окремо для основних соціальних і де- мографічних груп населення та рівень забезпечення прожиткового мі- німуму на відповідний бюджетний період; бюджетні призначення між- бюджетних трансфертів та інші положення, необхідні для формування місцевих бюджетів.

У разі, якщо під час голосування статей показники проекту бюдже- ту залишаються збалансованими, ставиться на голосування пропозиція щодо ухвалення проекту закону про Державний бюджет України на на- ступний рік у другому читанні та загалом.

Якщо Верховною Радою не ухвалено рішення про ухвалення проек- ту закону про Державний бюджет України на наступний рік у другому читанні, то проводиться розгляд і голосування статей, на розгляді і голо- суванні яких наполягають народні депутати.

Якщо ж під час голосування статей показники проекту бюджету стали розбалансованими, то Верховна Рада відкладає голосування щодо ухвалення проекту закону про Державний бюджет України на наступ- ний рік у другому читанні для забезпечення збалансованості показників проекту бюджету Комітетом ВРУ з питань бюджету або може ухвалити рішення про направлення цього законопроекту до Кабінету Міністрів України для підготовки на повторне друге читання.

Якщо під час ухвалення проекту закону про Державний бюджет України на наступний рік у другому читанні в тексті цього законопро- екту виникають суперечності й помилки, які виключають можливість застосування його норм після остаточного прийняття та набрання чин- ності, то розгляд відповідних статей законопроекту переноситься на третє читання.

Відповідно до рішення Верховної Ради про ухвалення проекту зако- ну про Державний бюджет України на наступний рік у другому читанні (якщо не ухвалено законопроект загалом) комітет ВРУ з питань бюджету не пізніше 25 листопада року, що передує плановому, готує його до тре- тього читання.

Комітет ВРУ з питань бюджету готує висновки і пропозиції щодо розбіжностей у визначенні доходів, видатків, а також дефіциту Держав-

 

ного бюджету України, які виникли в результаті внесення змін до про- екту закону в другому читанні, і готує порівняльну таблицю.

Третє читання проекту закону про Державний бюджет України на наступний рік починається з доповіді голови Комітету ВРУ з питань бю- джету та співдоповіді Міністра фінансів України про пропозиції щодо усунення суперечностей і помилок у тексті статей проекту закону про Державний бюджет України на наступний рік. Тоді проводиться голо- сування пропозицій Комітету ВРУ з питань бюджету щодо усунення су- перечностей і помилок у тексті статей проекту закону про Державний бюджет України на наступний рік та ухвалення проекту закону загалом. У разі неухвалення проекту закону про Державний бюджет Укра-

їни на наступний рік загалом цей законопроект за рішенням Верховної Ради направляється на повторне третє читання з визначенням строків його наступного розгляду на пленарному засіданні Верховної Ради.

Закон про Державний бюджет України ухвалюється Верховною Ра- дою України до 1 грудня року, що передує плановому.

Протягом трьох днів з дня ухвалення Верховною Радою України закону про Державний бюджет України Кабінет Міністрів України по- дає Президенту України обґрунтування і розрахунки щодо бюджетних показників такого закону, змінених порівняно з проектом закону про Державний бюджет України, поданим Кабінетом Міністрів України до Верховної Ради України на розгляд у першому читанні.

Якщо Президент України повернув до Верховної Ради України для повторного розгляду закон про Державний бюджет України із вмотиво- ваними пропозиціями, які передбачають зміни бюджетних показників, Кабінет Міністрів України у тижневий строк подає Верховній Раді Украї- ни зміни до показників, зазначених у текстових статтях такого закону, та оновлені додатки до нього відповідно до пропозицій Президента України.

Законом про Державний бюджет України визначаються:

• загальні суми доходів, видатків та кредитування державного бю- джету (з розподілом на загальний та спеціальний фонди);
• граничний обсяг річного дефіциту (профіциту) державного бю- джету у відповідному бюджетному періоді, державного і гаранто- ваного державою боргу на кінець відповідного бюджетного періоду, граничний обсяг і напрями надання державних гарантій, а також повноваження щодо цих гарантій;
• доходи державного бюджету за бюджетною класифікацією (у до- датку до закону);
• фінансування державного бюджету за бюджетною класифікацією (у додатку до закону);

 

• бюджетні призначення головним розпорядникам коштів державного бюджету за бюджетною класифікацією з обов›язковим виділенням ви- датків споживання (з них видатків на оплату праці, оплату комуналь- них послуг і енергоносіїв) та видатків розвитку (у додатках до закону);
• бюджетні призначення міжбюджетних трансфертів (у додатках до закону);
• розмір оборотного залишку коштів державного бюджету;
• розмір мінімальної заробітної плати на відповідний бюджетний період;
• розмір прожиткового мінімуму на відповідний бюджетний період у розрахунку на місяць на одну особу, а також окремо для основних соціальних і демографічних груп населення та рівень забезпечення прожиткового мінімуму на відповідний бюджетний період;
• перелік кредитів (позик), що залучаються державою від іноземних держав, іноземних фінансових установ і міжнародних фінансових організацій для реалізації інвестиційних проектів, із зазначенням кредиторів, загальних обсягів кредитів (позик) та обсягів їхнього залучення у відповідному бюджетному періоді в розрізі бюджетних програм (у додатку до закону);
• додаткові положення, що регламентують процес виконання бюджету.
  4. Після затвердження закону про Державний бюджет України на наступний рік розпочинається четверта стадія бюджетного процесу – виконання бюджету, тривалість якої – щороку з 1 січня і до 31 грудня.

Виконання бюджету слід розуміти як забезпечення своєчасного та в повному обсязі надходження запланованих доходів загалом і за кожним джерелом, а також своєчасного, повного і неперервного фінансування передбачених бюджетом заходів.

Державний бюджет України виконується за розписом, який затвер- джується Міністром фінансів України, відповідно до бюджетних призна- чень у місячний строк з дня ухвалення закону про Державний бюджет України. До затвердження розпису Державного бюджету України Міні- стром фінансів України затверджується тимчасовий розпис Державного бюджету України на відповідний період.

Розпис бюджету – це документ, в якому встановлюється розпо- діл доходів, фінансування бюджету, повернення кредитів до бюджету і надання кредитів з бюджету та бюджетних асигнувань головним роз-

 

порядникам бюджетних коштів за певними періодами року відповідно до бюджетної класифікації.

Кабінет Міністрів України забезпечує виконання Державного бю- джету України.

Міністерство фінансів України здійснює загальну організацію та управління виконанням Державного бюджету України і координує ді- яльність учасників бюджетного процесу з питань виконання бюджету. Це міністерство також відповідає за прогнозування та аналіз доходів бю- джету. Всі доходи державного бюджету зараховуються на єдиний казна- чейський рахунок і не можуть акумулюватися на рахунках органів, що контролюють справляння надходжень бюджету.

Органи, що контролюють справляння надходжень бюджету, забез- печують своєчасне та в повному обсязі надходження до державного бю- джету податків і зборів та інших доходів відповідно до законодавства.

Державна казначейська служба України забезпечує казначейське обслуговування бюджетних коштів на основі ведення єдиного казначей- ського рахунка, відкритого у Національному банку України.

Казначейське обслуговування бюджетних коштів передбачає:

• розрахунково-касове обслуговування розпорядників і одержувачів бюджетних коштів, а також інших клієнтів відповідно до законо- давства;
• контроль за здійсненням бюджетних повноважень при зарахуван- ні надходжень бюджету, реєстрації взятих бюджетних зобов’язань розпорядниками бюджетних коштів та здійсненні платежів за цими зобов’язаннями;
• ведення бухгалтерського обліку і складання звітності про виконан- ня бюджетів з дотриманням національних положень (стандартів) бухгалтерського обліку в державному секторі та інших нормативно- правових актів Міністерства фінансів України;
• здійснення інших операцій з бюджетними коштами.

Стадії виконання державного бюджету за видатками та кредиту- ванням наведено на рис. 5.20.

 

 

Рис. 5.20. Стадії виконання державного бюджету за видатками та кредитуванням

Відповідно до затвердженого розпису бюджету, розпорядники бю- джетних коштів одержують бюджетні асигнування, що є підставою для затвердження кошторисів. Казначейство України здійснює контроль за відповідністю кошторисів розпорядників бюджетних коштів розпису бюджету.

Розпорядники бюджетних коштів беруть бюджетні зобов’язання та здійснюють платежі тільки в межах бюджетних асигнувань, встанов- лених кошторисами, враховуючи необхідність виконання бюджетних зобов’язань минулих років.

Розміщення замовлення, укладення договору, придбання товару, по- слуги чи здійснення інших аналогічних операцій протягом бюджетного періоду, за якими розпорядником бюджетних коштів взято зобов’язання без відповідних бюджетних асигнувань або з перевищенням повнова- жень, встановлених Бюджетним кодексом України та законом про Дер- жавний бюджет України, є недійсним. За такими операціями витрати бюджету не здійснюються, не виникають бюджетні зобов’язання та не утворюється бюджетна заборгованість. Це є порушенням бюджетного законодавства.

 

Казначейство України здійснює реєстрацію та облік бюджетних зобов’язань розпорядників бюджетних коштів і відображає їх у звітності про виконання бюджету. При реєстрації та обліку бюджетних зобов’язань здійснюється перевірка відповідності напрямів витрачання бюджетних коштів бюджетному асигнуванню, паспорту бюджетної програми.

Розпорядник бюджетних коштів після отримання товарів, робіт і по- слуг відповідно до умов взятого бюджетного зобов’язання приймає рі- шення про їхню оплату та надає доручення на здійснення платежу орга- ну Казначейства України.

Казначейство України здійснює платежі за дорученнями розпоряд- ників бюджетних коштів у разі:

• наявності відповідного бюджетного зобов’язання для платежу у бух- галтерському обліку виконання бюджету;
• наявності затвердженого в установленому порядку паспорта бю- джетної програми;
• наявності у розпорядників бюджетних коштів відповідних бюджет- них асигнувань.
  5. Підготовка та розгляд звіту про виконання бюджету і прийняття рішення щодо нього – це п’ята стадія та завершальний етап бюджетного процесу. Тому звітність зараховують до вищого етапу узагальнення інфор- мації про виконання бюджетів. За характером показників звітність пред- ставляє собою сукупність упорядкованих взаємозв’язаних даних, що ха- рактеризують умови, кількісні та якісні результати виконання бюджетів.

Усі надходження і витрати бюджету записуються в тому бюджетно- му періоді, в якому вони здійснені.

Звітність про виконання Державного бюджету України (кошторисів бюджетних установ) охоплює фінансову та бюджетну звітність.

Фінансова звітність складається згідно з національними положення- ми (стандартами) бухгалтерського обліку в державному секторі та інши- ми нормативно-правовими актами Міністерства фінансів України.

Бюджетна звітність відображає стан виконання бюджету, містить інформацію в розрізі бюджетної класифікації.

Форми фінансової і бюджетної звітності та порядок їхнього заповне- ння встановлюються Міністерством фінансів України.

Щодо бюджетної звітності, то склад, періодичність та терміни по- дання, порядок заповнення місячної, квартальної і річної звітності ви- значені Інструкцією про складання органами Державної казначейської служби України звітності про виконання державного бюджету, затвер- дженою наказом Державної казначейської служби України № 52 від 13 лютого 2012 р. (зі змінами і доповненнями).

 

Місячна, квартальна та річна бюджетна звітність про виконання державного бюджету містить форми:

• звіт про виконання державного бюджету;
• звіт про бюджетну заборгованість;
• сальдовий баланс рахунків, який складається і подається для забез- печення звірки показників бюджетної звітності.

При складанні та поданні квартальної та річної бюджетної звітності органи Казначейства подають разом з формами звітності Пояснювальну записку.

Зведення, складання та подання звітності про виконання Держав- ного бюджету України здійснюються Державною казначейською служ- бою України, що забезпечує достовірність інформації про виконання Державного бюджету України.

Головний бухгалтер бюджетної установи забезпечує складання та по- дання фінансової і бюджетної звітності відповідно до встановлених вимог. Звітність про виконання Державного бюджету України є оператив-

ною, місячною, квартальною та річною.

Місячний звіт про виконання Державного бюджету України подаєть- ся Казначейством України Верховній Раді України, Президенту України, Кабінету Міністрів України, Рахунковій палаті та Міністерству фінансів України не пізніше 15 числа місяця, наступного за звітним.

Зведені показники звітів про виконання бюджетів, інформація про виконання захищених видатків Державного бюджету України, інформа- ція про використання коштів з резервного фонду державного бюджету, інформація про використання коштів державного фонду регіонального розвитку, звіти про надходження і використання коштів державного до- рожнього фонду, Державного фонду поводження з радіоактивними від- ходами, державного фонду розвитку водного господарства, державного фонду внутрішніх водних шляхів (такі звіти мають містити планові та фактичні показники відповідних надходжень і витрат державного бю- джету в розрізі бюджетної класифікації та залишки коштів на початок і кінець звітного періоду), інформація про здійснені операції з управління державним боргом, інформація про надані державні гарантії та звіт про бюджетну заборгованість подаються Казначейством України Верховній Раді України, Президенту України, Кабінету Міністрів України, Рахунко- вій палаті та Міністерству фінансів України не пізніше 25 числа місяця, наступного за звітним.

Органи, що контролюють справляння надходжень бюджету, пода- ють Верховній Раді України, Президенту України, Кабінету Міністрів України, Рахунковій палаті та Міністерству фінансів України не пізніше

 

15 числа місяця, наступного за звітним, такі місячні звіти (у галузевому і територіальному розрізі та у розрізі джерел доходів і форм власності) окремо щодо зведеного бюджету України, державного бюджету та міс- цевих бюджетів:

• про фактичні надходження податків і зборів та інших доходів бюджету;
• про податковий борг;
• про суми надміру сплачених грошових зобов’язань платників подат- ків та суми платежів, які сплачені та будуть нараховані в наступних звітних періодах;
• про бюджетне відшкодування податку на додану вартість, включа- ючи інформацію про заборгованість бюджету з відшкодування по- датку на додану вартість.

Квартальний звіт про виконання Державного бюджету України по- дається Казначейством України Верховній Раді України, Президенту України, Кабінету Міністрів України, Рахунковій палаті та Міністерству фінансів України не пізніше 35 днів після закінчення звітного кварталу. Квартальний звіт про виконання Державного бюджету України містить:

• баланс;
• звіт про фінансові результати;
• звіт про виконання Державного бюджету України (включаючи звіти про виконання показників за формою додатків до закону про Державний бюджет України);
• звіт про стан державного боргу і гарантованого державою боргу;
• зведені показники звітів про виконання бюджетів;
• звіт про прострочену заборгованість суб›єктів господарювання перед державою за кредитами (позиками), залученими під державні гарантії;
• звіт про платежі з виконання державою гарантійних зобов›язань;
• інформацію про здійснені операції з управління державним боргом;
• інформацію про надані державні гарантії;
• інформацію про стан місцевих боргів та гарантованих відповідно Автономною Республікою Крим, обласними радами та територі- альними громадами боргів і про надані місцеві гарантії;
• пояснення щодо стану виконання показників Державного бюдже- ту України та місцевих бюджетів за звітний період.

Органи, що контролюють справляння надходжень бюджету, пода- ють Верховній Раді України, Президенту України, Кабінету Міністрів України, Рахунковій палаті та Міністерству фінансів України такі квар- тальні звіти (у галузевому і територіальному розрізі та у розрізі джерел доходів і форм власності) окремо щодо зведеного бюджету України, дер- жавного бюджету та місцевих бюджетів:

 

• про суми списаного податкового боргу – не пізніше 35 днів після за- кінчення кварталу;
• про розстрочені і відстрочені суми податкового боргу і грошових зобов’язань платників податків – не пізніше 35 днів після закінчення кварталу;
• про суми наданих податкових пільг, включаючи втрати доходів бю- джету від їхнього надання, – не пізніше 50 днів після закінчення кварталу і не пізніше 70 днів після закінчення року.

Міністерство фінансів України у двотижневий строк після отриман- ня квартального звіту про виконання Державного бюджету України у поточному бюджетному періоді подає Комітету Верховної Ради України з питань бюджету інформацію про виконання текстових статей закону про Державний бюджет України.

Річний звіт про виконання закону про Державний бюджет України подається Кабінетом Міністрів України Верховній Раді України, Прези- денту України та Рахунковій палаті не пізніше 1 квітня року, наступного за звітним.

Річний звіт про виконання закону про Державний бюджет України містить:

• баланс;
• звіт про виконання Державного бюджету України (включаючи звіти про виконання показників за формою додатків до закону про Дер- жавний бюджет України);
• звіт про фінансові результати;
• звіт про рух грошових коштів;
• звіт про власний капітал;
• інформацію про виконання захищених видатків Державного бюдже- ту України;
• звіт про бюджетну заборгованість;
• звіт про використання коштів з резервного фонду державного бюджету;
• звіт про надходження і використання коштів державного фонду ре- гіонального розвитку;
• звіт про надходження і використання коштів державного дорожньо- го фонду;
• звіт про надходження і використання коштів Державного фонду по- водження з радіоактивними відходами;
• звіт про надходження і використання коштів державного фонду роз- витку водного господарства;
• звіт про надходження і використання коштів державного фонду внутрішніх водних шляхів;

 

• звіт про стан державного боргу і гарантованого державою боргу;
• звіт про прострочену заборгованість суб›єктів господарювання перед державою за кредитами (позиками), залученими під державні гарантії;
• звіт про платежі з виконання державою гарантійних зобов›язань;
• зведені показники звітів про виконання бюджетів;
• інформацію про виконання місцевих бюджетів, включаючи інфор- мацію про стан місцевих боргів та гарантованих відповідно Авто- номною Республікою Крим, обласними радами та територіальними громадами боргів і про надані місцеві гарантії;
• інформацію про здійснені операції з управління державним боргом;
• інформацію про надані державні гарантії;
• інформацію про досягнення головними розпорядниками коштів дер- жавного бюджету запланованої мети, завдань та результативних показ- ників бюджетних програм, а також цілей державної політики у відпо- відній сфері діяльності, формування та / або реалізацію якої забезпечує головний розпорядник коштів державного бюджету, з показниками їх- нього досягнення за результатами звітного бюджетного періоду;
• інформацію про виконання державних інвестиційних проектів із зазначенням загальної вартості кожного проекту, включаючи ін- формацію про стан реалізації проекту із зазначенням ступеня його готовності та обсягу витрат державного бюджету, необхідних для за- вершення проекту, за бюджетними програмами, а також обсяги та- ких витрат за звітний бюджетний період за бюджетними програма- ми. Підготовка таких матеріалів здійснюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері економічного і соціального розвитку;
• інформацію про виконання інвестиційних проектів, що реалізуються із залученням державою кредитів (позик) від іноземних держав, іно- земних фінансових установ і міжнародних фінансових організацій, із зазначенням загальної вартості кожного проекту, включаючи ін- формацію про стан реалізації проекту із зазначенням ступеня його готовності, обсягів відповідних кредитів (позик) і витрат державного бюджету, необхідних для завершення проекту, за бюджетними про- грамами, а також обсяги таких кредитів (позик) і витрат за звітний бюджетний період за бюджетними програмами;
• інформацію про виконання договорів, укладених у межах дер- жавно-приватного партнерства, які передбачають довгострокові зобов’язання державного партнера у межах здійснення державно- приватного партнерства щодо об’єктів державної власності або яки- ми передбачено надання державної підтримки зі здійснення дер-

 

жавно-приватного партнерства, із зазначенням інформації про стан виконання договорів, форму та обсяг наданої державної підтримки за рахунок державного бюджету за звітний бюджетний період. Під- готовка таких матеріалів здійснюється центральним органом вико- навчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну по- літику у сфері державно-приватного партнерства;

• інформацію про виконання текстових статей закону про Державний бюджет України;
• пояснювальну записку до звіту про виконання закону про Державний бюджет України, що містить пояснення відхилень звітних показників від планових показників за основними видами доходів, фінансуван- ня, видатків та кредитування державного бюджету, інформацію щодо стану державного боргу і гарантованого державою боргу;
• іншу інформацію, визнану Кабінетом Міністрів України необхідною для пояснення звіту.

Розгляд річного звіту про виконання закону про Державний бюджет України

Рахункова палата протягом двох тижнів з дня офіційного подання Кабінетом Міністрів України річного звіту про виконання закону про Державний бюджет України готує та подає до Верховної Ради України висновки про виконання закону про Державний бюджет України з оцін- кою ефективності управління коштами державного бюджету, а також пропозиції щодо усунення порушень, виявлених у звітному бюджетному періоді, та вдосконалення бюджетного процесу загалом.

Розгляд у Верховній Раді України річного звіту про виконання за- кону про Державний бюджет України здійснюється за спеціальною про- цедурою, визначеною Регламентом Верховної Ради України. Річний звіт про виконання закону про Державний бюджет України у Верховній Раді представляє Міністр фінансів України. Зі співдоповідями про ви- конання закону про Державний бюджет України виступають голова Комітету ВРУ з питань бюджету і Голова Рахункової палати. На такому пленарному засіданні за процедурним рішенням Верховної Ради можуть бути заслухані головні розпорядники коштів державного бюджету щодо результатів виконання бюджетних програм за звітний період. За резуль- татами розгляду Верховна Рада ухвалює рішення щодо річного звіту про виконання закону про Державний бюджет України.

Бюджетний процес на місцевому рівні

1. Бюджетний процес на місцевому рівні розпочинається зі скла- дання та схвалення прогнозу місцевого бюджету. Прогноз місцевого бюджету – це документ середньострокового бюджетного планування,

 

який визначає показники місцевого бюджету на середньостроковий пері- од і є основою для складання проекту місцевого бюджету.

Процес прогнозування на місцевому рівні розпочинається з того, що Міністерство фінансів України доводить Раді Міністрів Автономної Республіки Крим, місцевим державним адміністраціям, виконавчим ор- ганам відповідних місцевих рад особливості складання розрахунків до прогнозів місцевих бюджетів. Організаційно-методологічні засади скла- дання бюджетних пропозицій та прогнозу місцевого бюджету (включа- ючи форму бюджетної пропозиції та типову форму прогнозу місцевого бюджету) також визначаються Міністерством фінансів України.

Тоді Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, виконавчі органи місцевих рад з урахуванням доведених їм Міністерством фінансів України особливостей складання розрахун- ків до прогнозів місцевих бюджетів розпочинають роботу з розроблення прогнозів місцевих бюджетів.

Прогноз місцевого бюджету безпосередньо складає місцевий фінансо- вий орган щороку спільно з іншими головними розпорядниками бюджет- них коштів відповідно до цілей та пріоритетів, визначених у прогнозних та програмних документах економічного і соціального розвитку України і відповідної території, та з урахуванням Бюджетної декларації.

Показники прогнозу місцевого бюджету розраховують з урахуван- ням положень та показників, визначених на відповідні бюджетні пері- оди Бюджетною декларацією та прогнозом місцевого бюджету, схвале- ним у попередньому бюджетному періоді.

Місцевий фінансовий орган на підставі основних прогнозних ма- кропоказників економічного і соціального розвитку України, економіч- ного і соціального розвитку відповідної території на середньостроковий період та аналізу виконання місцевого бюджету у попередніх і поточ- ному бюджетних періодах прогнозує обсяги доходів місцевого бюджету, визначає обсяги фінансування місцевого бюджету, повернення кредитів до місцевого бюджету та орієнтовні граничні показники видатків міс- цевого бюджету та надання кредитів з місцевого бюджету на середньо- строковий період.

Для того, щоб скласти прогноз місцевого бюджету, місцевий фінан- совий орган розробляє та у визначені ним терміни доводить до головних розпорядників бюджетних коштів інструкції з підготовки бюджетних пропозицій та орієнтовні граничні показники видатків місцевого бюдже- ту і надання кредитів з місцевого бюджету на середньостроковий період. Головні розпорядники бюджетних коштів подають бюджетні про- позиції місцевому фінансовому органу, які він аналізує на відповідність

 

доведеним орієнтовним граничним показникам видатків місцевого бю- джету та надання кредитів з місцевого бюджету і вимогам доведених інструкцій. На основі такого аналізу керівник місцевого фінансового ор- гану приймає рішення про внесення бюджетних пропозицій головних розпорядників бюджетних коштів до прогнозу місцевого бюджету.

Місцеві фінансові органи до 15 серпня року, що передує планово- му, подають до Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, виконавчих органів відповідних місцевих рад прогнози відповідних місцевих бюджетів. Рада Міністрів Автономної Рес- публіки Крим, місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відпо- відних місцевих рад не пізніше 1 вересня року, що передує плановому, розглядають та схвалюють прогнози відповідних місцевих бюджетів і у п’ятиденний строк подають їх разом із фінансово-економічним обґрун- туванням до Верховної Ради Автономної Республіки Крим, відповідних місцевих рад для розгляду у порядку, визначеному відповідними радами.

Прогноз місцевого бюджету містить положення, наведені на рис. 5.21.

2. На основі прогнозів місцевих бюджетів складаються проекти міс- цевих бюджетів. Проект місцевого бюджету на плановий бюджетний період ґрунтується на показниках, визначених у прогнозі місцевого бю- джету, схваленому у році, що передує плановому.

Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні ад- міністрації, виконавчі органи місцевих рад з урахуванням доведених їм Міністерством фінансів України особливостей складання розрахунків до проектів місцевих бюджетів розпочинають роботу з розроблення проек- тів місцевих бюджетів.

Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адмі- ністрації, виконавчі органи відповідних місцевих рад зобов’язані нада- вати необхідну інформацію:

• центральним органам виконавчої влади, що забезпечують форму- вання державної політики у відповідній сфері, – для проведення роз- рахунків обсягів міжбюджетних трансфертів та інших показників;
• Комітету Верховної Ради України з питань бюджету – для розгляду цих розрахунків.

Проект місцевого бюджету безпосередньо складає місцевий фінан- совий орган. Для цього згідно з типовою формою бюджетних запитів, визначеною Міністерством фінансів України, та з урахуванням особли- востей складання проектів місцевих бюджетів місцеві фінансові органи розробляють і доводять до головних розпорядників бюджетних коштів інструкції з підготовки бюджетних запитів.

 

 

Положення прогнозу місцевого бюджету

 

• основні прогнозні показники економічного і соціального розвитку відповідної території, враховані під час розроблення прогнозу місцевого бюджету;

 

• загальні показники доходів і фінансування місцевого бюджету, повернення кредитів до місцевого бюджету, загальні граничні показники видатків місцевого бюджету та надання кредитів з місцевого бюджету (з розподілом на загальний та спеціальний фонди);

 

• показники за основними видами доходів місцевого бюджету (з розподілом на загальний та спеціальний фонди);

 

• показники дефіциту (профіциту) місцевого бюджету, показники за основними джерелами фінансування місцевого бюджету (з розподілом на загальний та спеціальний фонди), а також показники місцевого боргу, гарантованого Автономною Республікою Крим, обласною радою, міською, селищною чи сільською територіальною громадою боргу і надання місцевих гарантій;

 

• граничні показники видатків місцевого бюджету та надання кредитів з місцевого бюджету головним розпорядникам бюджетних коштів (з розподілом на загальний та спеціальний фонди);

 

• обсяги капітальних вкладень у розрізі інвестиційних проектів, визначені в межах загальних граничних показників видатків місцевого бюджету та надання кредитів з місцевого бюджету;

 

• положення щодо взаємовідносин місцевого бюджету з іншими місцевими бюджетами (включаючи показники, необхідні для складання прогнозів інших місцевих бюджетів);

 

• загальний обсяг довгострокових зобов’язань у межах державно-приватного партнерства щодо об’єктів комунальної власності на середньостроковий період та обсяг щорічних видатків на виконання таких зобов’язань;

 

• інші показники і положення, необхідні для складання проекту рішення про місцевий бюджет

 

Рис. 5.21. Положення прогнозу місцевого бюджету

Головні розпорядники бюджетних коштів організують розроблення бюджетних запитів для подання місцевим фінансовим органам у тер- міни та порядку, встановлені цими органами. Головні розпорядники бюджетних коштів забезпечують своєчасність, достовірність та зміст

 

поданих місцевим фінансовим органам бюджетних запитів, які мають містити всю інформацію, необхідну для аналізу показників проекту міс- цевого бюджету, згідно з вимогами місцевих фінансових органів.

Місцеві фінансові органи на будь-якому етапі складання і розгляду проектів місцевих бюджетів здійснюють аналіз бюджетного запиту, по- даного головним розпорядником бюджетних коштів, з точки зору його відповідності меті, пріоритетності, а також дієвості та ефективності ви- користання бюджетних коштів. На основі результатів аналізу керівник місцевого фінансового органу приймає рішення про включення бюджет- ного запиту до пропозиції проекту місцевого бюджету перед поданням його на розгляд відповідно Раді Міністрів Автономної Республіки Крим, місцевим державним адміністраціям, виконавчим органам відповідних місцевих рад.

У тижневий строк з дня схвалення Кабінетом Міністрів України проекту закону про Державний бюджет України Міністерство фінан- сів України забезпечує доведення Раді Міністрів Автономної Республіки Крим, місцевим державним адміністраціям, виконавчим органам від- повідних місцевих рад розрахунків прогнозних обсягів міжбюджетних трансфертів, методики їхнього визначення, організаційно-методологіч- них вимог та інших показників щодо складання проектів місцевих бю- джетів, а також пропозицій щодо форми проекту рішення про місцевий бюджет (типової форми рішення).

У тижневий строк з дня ухвалення проекту закону про Державний бюджет України у другому читанні Міністерство фінансів України забез- печує доведення Раді Міністрів Автономної Республіки Крим, місцевим державним адміністраціям, виконавчим органам відповідних місцевих рад визначених таким законом показників міжбюджетних відносин (включаючи обсяги міжбюджетних трансфертів для відповідних бю- джетів) і текстових статей, а також організаційно-методологічних ви- мог щодо складання проектів місцевих бюджетів. У триденний строк з дня отримання таких документів Рада Міністрів Автономної Республі- ки Крим, обласні державні адміністрації доводять виконавчим органам сільських, селищних, міських рад відповідні обсяги субвенцій на здій- снення державних програм соціального захисту, додаткової дотації на здійснення переданих з державного бюджету видатків з утримання за- кладів освіти та охорони здоров’я.

Зазначена інформація є підставою для складання Радою Міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими державними адміністраціями, виконавчими органами відповідних місцевих рад проектів місцевих бю- джетів і підготовки проектів рішень про відповідні місцеві бюджети.

 

Проект рішення про місцевий бюджет перед його розглядом на сесії Верховної Ради Автономної Республіки Крим, відповідної місцевої ради схвалюється Радою Міністрів Автономної Республіки Крим, місцевою державною адміністрацією чи виконавчим органом відповідної місцевої ради. Разом з ним подаються:

1)  пояснювальна записка до проекту рішення, яка має містити:

а) інформацію про соціально-економічний стан відповідної адмі- ністративно-територіальної одиниці і прогноз її розвитку на на- ступний бюджетний період, взяті за основу проекту місцевого бюджету;

б) оцінку доходів місцевого бюджету з урахуванням втрат доходів місцевого бюджету внаслідок наданих Верховною Радою Авто- номної Республіки Крим, відповідною місцевою радою податко- вих пільг;

в) пояснення до основних положень проекту рішення про місцевий бюджет, включаючи аналіз пропонованих обсягів видатків і кре- дитування за бюджетною класифікацією. Пояснення містять бю- джетні показники за попередній, поточний, наступний бюджетні періоди в розрізі класифікації видатків та кредитування бюдже- ту;

г) обґрунтування особливостей міжбюджетних взаємовідносин та надання субвенцій на виконання інвестиційних проектів;

ґ) інформацію щодо погашення місцевого боргу, обсягів та умов місцевих запозичень;

• проект показників зведеного бюджету району, міста з районним по- ділом, міста, що об’єднує бюджети села, селища, міста районного значення;
• показники витрат місцевого бюджету, необхідних на наступні бю- джетні періоди для завершення інвестиційних проектів, що врахова- ні в бюджеті, за умови, якщо реалізація таких проектів триває біль- ше одного бюджетного періоду;
• перелік інвестиційних проектів на середньостроковий період;
• переліки та обсяги довгострокових зобов’язань за енергосервісом за бюджетними програмами до повного завершення розрахунків з ви- конавцями енергосервісу;
• переліки та обсяги довгострокових зобов’язань у межах державно- приватного партнерства щодо об’єктів комунальної власності за бю- джетними програмами до повного завершення розрахунків за дого- ворами, укладеними у межах державно-приватного партнерства;

 

• інформація про хід виконання відповідного бюджету у поточному бюджетному періоді;
• пояснення головних розпорядників бюджетних коштів до проекту відповідного бюджету (подаються комісії з питань бюджету Верхо- вної Ради Автономної Республіки Крим, відповідної місцевої ради);
• інші матеріали, обсяг і форму яких визначає Рада Міністрів Авто- номної Республіки Крим, місцева державна адміністрація або вико- навчий орган відповідної місцевої ради.
  3. Місцеві бюджети вважаються затвердженими, коли Верховною Радою Автономної Республіки Крим чи відповідною місцевою радою ухвалюються рішення про місцевий бюджет. Рішення про місцевий бюджет – це нормативно-правовий акт Верховної Ради Автономної Рес- публіки Крим чи відповідної місцевої ради, виданий в установленому по- рядку, який затверджує місцевий бюджет та визначає повноваження відповідно Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, місцевої держав- ної адміністрації або виконавчого органу місцевого самоврядування здій- снювати виконання місцевого бюджету протягом бюджетного періоду.

Рішенням про місцевий бюджет визначаються такі показники:

• загальні суми доходів, видатків та кредитування місцевого бюджету (з розподілом на загальний та спеціальний фонди);
• граничний обсяг річного дефіциту (профіциту) місцевого бюджету в наступному бюджетному періоді, місцевого боргу і гарантованого Автономною Республікою Крим, обласною радою, міською, селищ- ною чи сільською територіальною громадою боргу на кінець наступ- ного бюджетного періоду; граничний обсяг надання місцевих гаран- тій, а також повноваження щодо надання таких гарантій;
• доходи місцевого бюджету за бюджетною класифікацією (у додатку до рішення);
• фінансування місцевого бюджету за бюджетною класифікацією (у додатку до рішення);
• бюджетні призначення головним розпорядникам коштів місцевого бюджету за бюджетною класифікацією з обов’язковим виділенням видатків споживання (з них видатків на оплату праці, оплату кому- нальних послуг і енергоносіїв) та видатків розвитку (у додатках до рішення);
• бюджетні призначення міжбюджетних трансфертів (у додатках до рішення);
• розмір оборотного залишку коштів місцевого бюджету;
• додаткові положення, що регламентують процес виконання місце- вого бюджету.

 

У рішенні про місцевий бюджет видатки та кредитування за голо- вними розпорядниками коштів місцевого бюджету мають бути деталізо- вані за програмною класифікацією видатків та кредитування місцевого бюджету, за групами функціональної класифікації видатків та кредиту- вання бюджету та окремими категоріями економічної класифікації ви- датків бюджету і класифікації кредитування бюджету.

Верховна Рада Автономної Республіки Крим, відповідні місцеві ради при затвердженні місцевих бюджетів мають врахувати обсяги міжбю- джетних трансфертів та інші положення (необхідні для формування міс- цевих бюджетів), затверджені Верховною Радою України при ухваленні проекту закону про Державний бюджет України у другому читанні.

Місцеві бюджети затверджуються рішенням Верховної Ради Авто- номної Республіки Крим, відповідної місцевої ради до 25 грудня (включ- но) року, що передує плановому.

Якщо до 1 грудня року, що передує плановому, Верховною Радою України не ухвалено закон про Державний бюджет України, то Верховна Рада Автономної Республіки Крим, відповідна місцева рада при затвер- дженні відповідних місцевих бюджетів враховують обсяги міжбюджет- них трансфертів, визначені у проекті закону про Державний бюджет України на плановий бюджетний період, поданому Кабінетом Міністрів України до Верховної Ради України.

У двотижневий строк з дня офіційного опублікування закону про Державний бюджет України Верховна Рада Автономної Республіки Крим, відповідна місцева рада приводять обсяги міжбюджетних транс- фертів у відповідність із законом про Державний бюджет України.

Верховна Рада Автономної Республіки Крим, обласні, міські, район- ні, селищні, сільські ради при затвердженні відповідних бюджетів вра- ховують у першочерговому порядку потребу в коштах: на оплату праці працівників бюджетних установ відповідно до встановлених законо- давством України умов оплати праці та розміру мінімальної заробітної плати; на проведення розрахунків за електричну та теплову енергію, водопостачання, водовідведення, природний газ та послуги зв’язку, які споживаються бюджетними установами. Ліміти споживання енергоно- сіїв у натуральних показниках для кожної бюджетної установи встанов- люються на основі обсягів відповідних бюджетних асигнувань.

4. Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні ад- міністрації, виконавчі органи відповідних місцевих рад забезпечують виконання відповідних місцевих бюджетів. Місцеві фінансові органи здійснюють загальну організацію та управління виконанням відповід-

 

ного місцевого бюджету і координують діяльність учасників бюджетного процесу з питань виконання бюджету.

Казначейське обслуговування місцевих бюджетів здійснюється ор- ганами Казначейства України. Казначейство України веде облік усіх надходжень, що належать місцевим бюджетам, та за поданням (висно- вком) органів, що контролюють справляння надходжень бюджету, пого- дженим з відповідними місцевими фінансовими органами, здійснює по- вернення (перерахування) коштів, помилково або надміру зарахованих до бюджету.

Перерахування між видами доходів і бюджетів коштів, помилково та / або надміру зарахованих до місцевих бюджетів через єдиний ра- хунок, здійснюється Казначейством України за висновком податкових органів, поданим на дату формування реєстру платежів з єдиного ра- хунка в розрізі окремого платника у складі зведеного реєстру платежів з єдиного рахунка згідно з Податковим кодексом України.

За рішенням Верховної Ради Автономної Республіки Крим, відпо- відної місцевої ради при виконанні місцевих бюджетів обслуговування бюджетних коштів у частині бюджету розвитку та власних надходжень бюджетних установ може здійснюватися установами банків державного сектору.

Місцевий бюджет виконується за розписом, який затверджується керівником місцевого фінансового органу. До затвердження розпису місцевого бюджету керівником місцевого фінансового органу затвер- джується тимчасовий розпис місцевого бюджету на відповідний період. Керівник місцевого фінансового органу протягом бюджетного періоду забезпечує відповідність розпису місцевого бюджету встановленим бю- джетним призначенням.

Місцевий фінансовий орган за участю органів, що контролюють справляння надходжень бюджету, у процесі виконання місцевого бю- джету за доходами здійснює прогнозування та аналіз доходів відповід- ного бюджету.

Податки і збори та інші доходи місцевого бюджету визнаються за- рахованими до місцевого бюджету з дня зарахування відповідно на єди- ний казначейський рахунок та рахунки, відкриті в установах банків державного сектору, і не можуть акумулюватися на рахунках органів, що контролюють справляння надходжень бюджету.

У разі зміни місцезнаходження суб’єкта господарювання та його реєстрації як платника податків за новим місцезнаходженням сплата визначених податковим законодавством загальнодержавних податків і зборів, які розподіляються між державним та місцевими бюджетами, та

 

місцевих податків і зборів здійснюється за місцем попередньої реєстра- ції платника податків до закінчення поточного бюджетного періоду.

Органи, що контролюють справляння надходжень бюджету, забез- печують своєчасне та в повному обсязі надходження до місцевих бю- джетів податків і зборів та інших доходів місцевих бюджетів відповідно до законодавства, а також здійснюють обмін відповідною інформацією з органами місцевого самоврядування в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

Виконання місцевих бюджетів за видатками та кредитуванням здійснюється відповідно до Бюджетного кодексу України за тими ж ста- діями і у тому порядку, що і Державний бюджет України.

Органи Казначейства України здійснюють операції щодо виконан- ня платіжних доручень розпорядників бюджетних коштів, оформлених відповідно до вимог законодавства, на підставі підтвердних докумен- тів відповідно до взятих бюджетних зобов’язань та наявних бюджетних асигнувань за видатками місцевих бюджетів (протягом п’яти операцій- них днів з дати надання доручення на здійснення платежу за умови ви- конання доходів зведеного бюджету України).

Рішення про внесення змін до рішення про місцевий бюджет ухва- люється Верховною Радою Автономної Республіки Крим, відповідною місцевою радою на підставі офіційного висновку місцевого фінансового органу про перевиконання чи недовиконання дохідної частини загаль- ного фонду, про обсяг залишку коштів загального та спеціального фондів (крім власних надходжень бюджетних установ) відповідного бюджету; в разі необхідності перерозподілу бюджетних призначень між головними розпорядниками бюджетних коштів (за наявності відповідного обґрун- тування) та в інших випадках.

Після набрання чинності законом про Державний бюджет України органам державної влади та їхнім посадовим особам забороняється при- ймати рішення, що призводять до виникнення додаткових витрат міс- цевих бюджетів, без визначення джерел коштів, виділених державою для забезпечення цих витрат.

5. Складання фінансової та бюджетної звітності про виконання місцевих бюджетів є завершальною стадією бюджетного процесу. Звіт- ність про виконання місцевих бюджетів визначається відповідно до вимог, встановлених щодо звітності про виконання Державного бю- джету України.

Мета складання звітності – це надання повної, правдивої та неупе- редженої інформації про стан виконання бюджетів користувачам для прийняття управлінських рішень.

 

Склад, періодичність та терміни подання, порядок заповнення мі- сячної, квартальної і річної звітності визначені інструкціями Державної казначейської служби України, зокрема Інструкцією про складання ор- ганами Державної казначейської служби України звітності про виконан- ня місцевих бюджетів, затвердженою наказом Державної казначейської служби України № 36 від 06 лютого 2018 р. (зі змінами і доповненнями). Бюджетна звітність складається на підставі даних бухгалтерського обліку органів Казначейства, окремих даних звітів розпорядників ко-

штів місцевих бюджетів та інформації фінансових органів.

Органи Державної казначейської служби України складають та по- дають відповідним місцевим фінансовим органам звітність про вико- нання місцевих бюджетів за встановленими формами.

Бюджетна звітність про виконання місцевих бюджетів є місячною, квартальною та річною.

Місячна бюджетна звітність складається та подається за такими формами:

• звіт про виконання місцевих бюджетів;
• звіт про виконання бюджету розвитку місцевих бюджетів;
• звіт про бюджетну заборгованість;
• інформація про виконання захищених видатків місцевих бюджетів;
• звіт про використання коштів з резервного фонду;
• звіт про надання та використання місцевими бюджетами дотацій та субвенцій, отриманих з державного бюджету.

Органи Державної казначейської служби України складають зведе- ну місячну бюджетну звітність про виконання місцевих бюджетів у та- кому самому обсязі.

Квартальна бюджетна звітність складається та подається за такими формами:

• звіт про виконання місцевих бюджетів;
• звіт про виконання бюджету розвитку місцевих бюджетів;
• звіт про надання та використання місцевими бюджетами дотацій та субвенцій, отриманих з державного бюджету;
• інформація про стан місцевих боргів;
• інформація про стан гарантованих відповідно Автономною Респу- блікою Крим, обласними радами та територіальними громадами боргів;
• інформація про надані місцеві гарантії.

Органи Державної казначейської служби України складають зведе- ну квартальну бюджетну звітність про виконання місцевих бюджетів у такому самому обсязі.

 

Річна бюджетна звітність складається та подається за формами:

• звіт про виконання місцевих бюджетів;
• звіт про виконання бюджету розвитку місцевих бюджетів;
• звіт про бюджетну заборгованість;
• інформація про виконання захищених видатків місцевих бюджетів;
• звіт про використання коштів з резервного фонду;
• звіт про надання та використання місцевими бюджетами дотацій та субвенцій, отриманих з державного бюджету;
• інформація про стан місцевих боргів;
• інформація про стан гарантованих відповідно Автономною Респу- блікою Крим, обласними радами та територіальними громадами боргів;
• інформація про надані місцеві гарантії.

Органи Державної казначейської служби України складають зведе- ну річну бюджетну звітність про виконання місцевих бюджетів у такому самому обсязі.

Казначейство України складає та подає відповідним місцевим фі- нансовим органам звітність про виконання місцевих бюджетів за вста- новленими формами. Зведені показники звітності про виконання бю- джетів одночасно подаються органами Казначейства України відповідно органу виконавчої влади Автономної Республіки Крим з питань фінансів, фінансовим органам місцевих державних адміністрацій та виконавчих органів відповідних місцевих рад.

Органи, що контролюють справляння надходжень бюджету, пода- ють місцевим фінансовим органам відповідні звіти.

Квартальний та річний звіти про виконання місцевого бюджету по- даються до Верховної Ради Автономної Республіки Крим, відповідної місцевої ради Радою Міністрів Автономної Республіки Крим, місцевою державною адміністрацією, виконавчим органом відповідної місцевої ради у двомісячний строк після завершення відповідного бюджетного періоду.

Перевірка річного звіту здійснюється Рахунковою палатою Верхо- вної Ради Автономної Республіки Крим (щодо використання органами виконавчої влади коштів бюджету Автономної Республіки Крим), комісі- єю з питань бюджету Верховної Ради Автономної Республіки Крим, від- повідної місцевої ради, після чого Верховна Рада Автономної Республіки Крим, відповідні місцеві ради затверджують річний звіт про виконання бюджету або приймають інше рішення з цього приводу.

 

ПРАКТИКУМ

 

Базові терміни і поняття

Бюджет держави, бюджетна політика, бюджетна стратегія, бюджетна так- тика, бюджетний механізм, бюджетний устрій, бюджетна система, доходи бю- джету, видатки бюджету, бюджетний регламент, бюджетний процес, бюджетне планування, виконання бюджету, бюджетна звітність, бюджетна класифікація, бюджетний запит, бюджетний розпис, програмно-цільовий метод, бюджетна програма, бюджетна пропозиція, бюджетний дефіцит, бюджетний профіцит, баланс бюджету, фінансування бюджету.

Контрольні запитання і завдання

1. Які ознаки властиві бюджетним відносинам?
2. Сукупність яких грошових відносин характеризує бюджет держави як об’єктивну економічну категорію?
3. У чому полягає сутність бюджету як економічної категорії?
4. Які функції виконує бюджет держави як економічна категорія? У чому їхні особливості?
5. У чому виявляються особливості бюджету держави за змістом, фор- мою, організаційною побудовою та правовим характером?
6. Яке основне призначення бюджету держави?
7. Як ви розумієте під бюджетну політику?
8. Як розуміють бюджетну стратегію та бюджетну тактику?
9. У чому полягає сутність бюджетного механізму?
10. Охарактеризуйте складові бюджетного механізму.
11. Як ви розумієте бюджетний устрій країни?
12. Дайте визначення бюджетної системи і поясніть його.
13. Які ланки входять до бюджетної системи і який між ними взаємозв’язок?
14. На яких принципах ґрунтується бюджетна система України?
15. Як ви розумієте доходи бюджетів?
16. Назвіть методи формування доходів бюджету та охарактеризуйте їх.
17. Як класифікуються доходи бюджету?
18. Які особливості формування доходів місцевих бюджетів?
19. Яке визначення видатків бюджету наведено у Бюджетному кодексі України?
20. Які відмінності між видатками бюджету і витратами?
21. Сукупність яких грошових відносин становить зміст видатків?
22. За якими ознаками класифікуються видатки бюджету?
23. Як ви розумієте бюджетний регламент?
24. У чому полягає зміст бюджетного процесу?
25. Охарактеризуйте стадії бюджетного процесу.
26. Хто є учасниками бюджетного процесу?

 

27. Що таке програмно-цільовий метод?
28. Охарактеризуйте елементи програмно-цільового бюджетування.
29. За якими показниками оцінюється стан бюджету?
30. Що таке бюджетна програма?
31. Як ви розумієте бюджетний профіцит?
32. Про що свідчить показник бюджетного дефіциту?
33. Які класичні концептуальні підходи до збалансування державного бю- джету вам відомі? Назвіть їхні переваги та недоліки.
34. За якими класифікаційними ознаками групуються види бюджетного дефіциту?
35. Які вам відомі причини виникнення бюджетного дефіциту?
36. Якими можуть бути соціально-економічні наслідки бюджетного дефі- циту?
37. Назвіть наслідки бюджетного дефіциту в Україні.
38. У чому полягає причинно-наслідкова діалектика бюджетних дефіци- тів?
39. Як ви розумієте фінансування бюджету? Назвіть його основні риси.
40. Як класифікуються джерела фінансування бюджетного дефіциту за Бюджетним кодексом України?

Рекомендована література

1. Бюджетна система : підручник / за ред. В. Г. Дем’янишина, О. П. Кири- ленко, З. М. Лободіної. Тернопіль : ЗУНУ, 2020. 624 с.
2. Бюджетна система України : навч. посіб. в схемах і табл. / С. В. Качу- ла, Г. Є. Павлова, Л. В. Лисяк, О. В. Добровольська, Л. І. Катан. Дніпро: Монолит, 2021. 332 с.
3. Бюджетний кодекс України : Закон України від 08.07.2010 № 2456-VІ. 
4. Дем’янишин В. Г. Теоретична концептуалізація і практична реалізація бюджетної доктрини України : монограф. Тернопіль : ТНЕУ, 496 с.
5. Дем’янишин В. Сучасні вектори реформування управління державни- ми фінансами в умовах модернізації фінансового механізму та фінансо- вої системи України. Світ фінансів. 2021. № 2 (67). С. 51–65.
6. Дем’янишин В., Лободіна З., Горин В., Дем’янишин В. Методологічні під- ходи до дослідження державних фінансових ресурсів та фінансової без- пеки суб’єктів господарювання в умовах реформування управління пу- блічними фінансами. Світ фінансів. 2023. № 1 (74). С. 31–47.
7. Казначейська система : підруч. / за наук. ред. д. е. н., проф. А. І. Кри- соватого, д. е. н., проф. О. П. Кириленко, Т. Я. Слюз. Тернопіль : ЗУНУ, 2020. 364 c.
8. Кириленко О., Жадан О. Підвищення прозорості та обгрунтованості ви- користання бюджетних коштів. Світ фінансів. № 3 (68). С. 23–37.

 

9. Кізима Т., Лободіна З., Горин В., Кізима А. Поведінкові фінанси як ме- тодологічний концепт дослідження сфери публічних фінансів в Україні. Світ фінансів. 2022. № 4 (73). С. 8–21.
10. Крисоватий А. Воєнні реалії фіскального простору публічних фінансів України. Світ фінансів. 2023. № 1 (74). С. 8–30.
11. Крисоватий А. І. Новий прагматизм фіскалізації публічних фінансів. Світ фінансів. 2021. № 1. С. 10–23.
12. Крисоватий А. І. Парадигма податкових та позикових фінансів. Вісн. Екон. науки України. 2008. № 1 (13). С. 132–140.
13. Кучер Г. В. Державні фінансові ресурси : монограф. Київ : Київ. нац. торг.-екон. ун-т, 2018. 608 с.
14. Лободіна З. Бюджетний механізм: концептуальні засади та перспек- тиви модернізації : монограф. Тернопіль : ТНЕУ, 2018. 412 с.
15. Лободіна З., Дем’янишин В., Кізима Т., Савчук С. Сучасні тенденції роз- витку та наслідки трансформації бюджетної системи України в кон- тексті реформування управління публічними фінансами. Вісник еконо- міки. 2021. Вип. 4. C. 38–56.
16. Лободіна З., Дем’янишин В., Кізима Т., Березька К., Кізима А. Функціону- вання бюджетів участі: сучасний стан, тенденції модернізації та мо- делювання в умовах реформування публічних фінансів. Вісн. економіки. 2022. № 4. C. 8–27.
17. Луніна І. О. Публічні фінанси в макроекономічній політиці зростання : монограф. / НАН України, ДУ «Ін-т екон. та прогнозув. НАН України». Київ, 2020. 440 с.
18. Луніна І. О., Бондарук Т. Г. Публічні фінанси та міжбюджетні відносини

: навч. посібн. Київ : ДП «Інформ.-аналіт. аг-во», 2019. 304 с.

19. Миськів Г. Бюджетна система : теоретичні та практичні аспекти (у схемах і таблицях) : навч. посіб. Львів : Растр-7, 272 с.
20. Податковий кодекс України : Закон України від 02.12.2010 № 2755-VІ. 
21. Про бюджетну класифікацію : наказ Мін-ва фінансів України від 14.01.2011 № 
22. Про затвердження документів, що застосовуються в процесі виконан- ня бюджету : наказ Мін-ва фінансів України від 28.01.2002 № 57. .
23. Про затвердження Інструкції з підготовки бюджетних запитів : наказ Мін-ва фінансів України від 21.12.2022 № 450. 
24. Про затвердження Методичних рекомендацій щодо впровадження та застосування гендерно орієнтованого підходу в бюджетному процесі :

 

наказ Мін-ва фінансів України від 02.01.2019 №1. 

25. Про затвердження Методичних рекомендацій щодо механізмів участі громадськості у бюджетному процесі на місцевому рівні : наказ Мін-ва фінансів України від 3.03.2020 № 94. 
26. Про затвердження Методичних рекомендацій щодо формування бю- джетних програм головними розпорядниками коштів державного бю- джету : наказ Мін-ва фінансів України від 25.08.2023. №465. URL :
27. Радіонов Ю. Д. Формування видатків бюджету : монограф. Київ : Київ. нац. торг.-екон. ун-т, 2019. 616 с.
28. Стратегія здійснення цифрового розвитку, цифрових трансформацій і цифровізації системи управління державними фінансами на період до 2025 року : розпор. Кабінету Міністрів України від 11.2021 № 1467-р. 
29. Стратегія реформування системи управління державними фінансами на 2022−2025 роки : розпор. Кабінету Міністрів України від 29.12.2021

№     1805-р.    

30. Хомутенко А. В. Сучасна парадигма управління державними фінанса- ми України : монограф. Київ : ФОП Гуляєва В. М., 2019. 384 с.
31. Ярошевич Н. Б., Кондрат І. Ю., Якимів А. І. Бюджетна система : прак- тикум : навч. посіб. Львів : Новий Світ-2000, 2019. 400 с.
32. Fedosov V., Krysovatyy A., Oparin V., Yukhymenko P. Modern Ukrainian financial science : theoretical paradigm & practical concept of public Oklahoma : DraftDigital Publishing, 2019. 447 p.
33. Gruber Public Finance and Public Policy : textbook. 6th edition, Worth Publishers, 2019. 896 p.
34. Kizyma O., Lobodina Z. M., Khamyha Yu. Ya. Fraud with financial resources of the state: types and effect on the shadow economy. Financial and credit activity: problems of theory and practice. 2019. Vol. 2 (29). P. 355–363.
35. Lee Jr. R. D., Johnson R. W., Joyce P. G. Public Budgeting Systems : 10th edition. Jones & Bartlett Learning, 2020. 575 p.
36. Lobodina Z. M., Lopushniak H. S., Kizyma T. O., Lуvdar M. V. Inclusive budgeting: theoretical aspects, prerequisites and necessity for its implementation in Ukraine. Financial and credit activity: problems of theory and practice. 2020. Vol. 2 (33). P. 463–472.
37. Lobodina , Kizyma T., Demianyshyn V., Berezka K., Savchuk S. Participatory budgeting in the context of behavioural finances. Фінансово-кредитна ді- яльність: проблеми теорії та практики. 2022. Т. 5 (46). С. 109–125.
38. Romenska , Chentsov V., Rozhko O., Uspalenko V. Budget planning with the development of the budget process in Ukraine. Problems and Perspectives

 

in Management. 2020. Vol. 18 (2). P. 246–260 . 

39. Rozhko О., Tkachenko N., Kovalenko Yu. Scientific and methodical approach to budget strategizing using the program-target Financial and credit activity: problems of theory and practice. 2020. Vol. 2, № 33. P. 335–344. .
40. Tresch R. W. Public Finance: A Normative Theory : textbook. 4th edition. Academic Press, 2022. 568 p.

• Інститут місцевого самоврядування та його роль у становлен- ні місцевих фінансів.
• Вчення про місцеві фінанси та його розвиток.
• Сучасні наукові підходи щодо сутності місцевих фінансів.
• Функції місцевих фінансів та основні принципи їхньої організації.
• Склад місцевих фінансових інститутів та їхня характеристика.
• Роль місцевих фінансів в економічній системі держави.
• Визначення основних засад функціонування місцевих фінансів у нормативно-правових актах України.

 

 

• Інститут місцевого самоврядування та його роль у становленні місцевих фінансів

Ідейно-теоретичні підвалини сучасного поняття «місцеві фінанси» сягають давніх часів. Виникнення специфічної сфери фінансових від- носин – місцевих фінансів – пов’язано з розвитком інституту місцевого самоврядування, однією з початкових форм якого було «магдебурзьке право», що виникло у ХІІІ ст. у німецькому м. Магдебург. Магдебурзьке право мало універсальний характер, воно регламентувало самоуправлін- ня міст, діяльність міської влади, суду, питання земельної власності в межах міст, торгівлі, ремесел, оподаткування та ін. Упродовж ХІV–ХVІ ст. Магдебурзьке право сприйняли інші німецькі міста, а також деякі міста Чехії, Угорщини, Польщі, Литви, Галіції та Білорусі. На території Русі най- першими Магдебурзьке право у повному обсязі отримали м. Кам’янець- Подільський (1374 р.), Луцьк (1432 р.), Київ (1497 р.). Проіснувало Магде- бурзьке право до ХVІІІ–ХІХ століть, поступово втрачаючи своє значення. У XVI ст. у Литовській державі, до складу якої певний час входила частина українських земель, був виданий кодекс громадянських законів за назвою «Статут великого князівства Литовського», який витримав три редакції (1529, 1566 та 1588 р.); після всіх змін зберіг характер збір- ника місцевих законів; вміщував норми, що регламентували державне,

 

земельне, кримінальне, процесуальне та спадкове право. Однак теоре- тичні витоки Литовського статуту знаходимо у першому кодексі законів давньоруського феодального права – збірнику «Руська правда», складе- ному за правління Ярослава Мудрого (біля 978–1054 рр.).

Становлення місцевого самоврядування у ХVІІІ–ХІХ ст. відбувалося разом з розвитком буржуазної держави, який проходив в умовах жор- сткої боротьби абсолютизму з народною демократією. Централізована державна влада виявилася неспроможною ефективно виконувати свої завдання, особливо соціального спрямування. Частину з них доцільно було передати у компетенцію самостійної та незалежної місцевої влади в межах, визначених державою.

Поняття «самоврядування», «самоуправління» почали використову- ватися в Європі з другої половини ХVІІІ ст. саме щодо місцевого самовря- дування. На той час інститут місцевого самоврядування сформувався у багатьох країнах і передбачав управління господарськими та іншими справами будь-якої адміністративної одиниці не органами центральної влади, а жителями та створеними ними органами місцевої влади.

Найважливіші ідейні витоки теорій місцевого самоврядування та місцевих фінансів систематизовано на рис. 6.1.

Розвиток науки про місцеві фінанси проходив у взаємозв’язку з теоре- тичними дослідженнями суті та природи інституту місцевого самоврядуван- ня. Водночас на формування теорій і концепцій місцевого самоврядування, як свідчить світовий досвід, значний вплив мають особливості історичного розвитку кожної країни, специфічні процеси становлення держави, вдоско- налення організаційних форм функціонування місцевого самоврядування. Крім того, вирішальними чинниками формування теоретичних уявлень є ви- значні події у сфері демократизації суспільства, такі як революції, визвольні рухи, конституційне закріплення прав і свобод громадян тощо.

7 грудня 1990 р. в Україні вперше серед республік колишнього СРСР був прийнятий Закон «Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування», покликаний створити правову основу для впровадження і розвитку системи місцевого самоврядування. Власне саме цей документ ознаменував відродження інституту місцевого само- врядування в Україні, вихолощеного і спотвореного за радянських часів.

Утворення незалежної Української держави здійснило новий по- штовх до розвитку інституту місцевого самоврядування. Починаючи з 1992 р., було прийнято низку законодавчих документів і Конституцію України (1996 р.), які сприяли становленню місцевого самоврядування, визначили розподіл влади в країні, взаємодію органів місцевого само- врядування з органами державної виконавчої влади.

 

 

Ідейні витоки теорій місцевого самоврядування та місцевих фінансів

 

 

«Руська правда» Ярослава Мудрого (біля 978–1054 рр.). Головне джерело: місцеве звичаєве право, яке сягало родоплемінних часів.

 

Магдебурзьке право: виникло у ХІІІ ст. у німецькому м. Магдебург. Регламентувало самоуправління міст, діяльність міської влади, суду, питання земельної власності в межах міст, торгівлі, ремесел, оподаткування та ін.

 

Статут великого князівства Литовського (1529, 1566 та 1588 р.) – збірник місцевих законів; вміщував норми державного, земельного, кримінального, процесуального та спадкового права.

 

Децентралізаційна теорія виникла напередодні Великої французької революції 1789 р. як реакція на наполеонівську адміністративну реформу, що встановила міцний централізований бюрократичний механізм влади. Головне положення: обґрунтування поділу адміністративних справ на такі, які є наслідком самоврядування, і на справи державні, делеговані общинам.

 

Теорія «Природного права» – сукупність принципів, правил, норм, цінностей, які визначаються природою людини і незалежні від конкретних соціальних умов і держави. Зародилась у давні часи, розвивалася в античному світі, зокрема у Греції. Найвищий розвиток теорії – в ХVІІ–ХVІІІ ст., її ідеї покладені в основу американської Декларації незалежності та французької Декларації прав людини і громадянина.

 

Теорія вольності общин обґрунтовувала: 1) община старша від держави, тобто історично виникла першою; 2) общини не створені державою, а визнані нею;

Державницька теорія місцевого самоврядування: частина державної влади

• община є інституцією, рівною державі; 4) держава існує для общин, а не общини для держави.

 

підлягає децентралізації на рівень територіальних громад та органів, які вони самостійно обирають і створюють. Органи місцевого самоврядування – це органи державного управління, складової частини держави, що ніяких самостійних справ не можуть мати, але вони мають певну правову, організаційну та фінансову самостійність.

 

Громадська теорія місцевого самоврядування: місцеві самоврядні органи мають самостійне право на існування, займаються справами, які для них характерні та невід’ємні. Це право трактувалося як наслідок із вихідного положення теорії про те, що общини не створені державою, а нею лише визнані, тому володіють колом справ, які їм належали до появи держави; такі справи держава не делегувала общинам, а їх визнала.

Теорія муніципального соціалізму відвертала увагу громадськості від глобальних проблем розвитку країн, а зосереджувала її на місцевому рівні, вважаючи, що саме там можна досягти соціального миру і гармонії шляхом поступових змін (націоналізації земель, розширення комунальної власності, соціалізації виробництва), тобто за допомогою «муніципального соціалізму».

 

 

Рис. 6.1. Ідейні витоки теорій місцевого самоврядування та місцевих фінансів

 

У 1997 р. був прийнятий Закон «Про місцеве самоврядування в Україні», в якому конкретизовано основні положення Конституції Укра- їни щодо місцевого самоврядування, визначено основні організаційні питання функціонування інституту місцевого самоврядування, окрес- лено повноваження рад, їхніх голів, виконавчих органів, а також ор- ганізаційно-правову, матеріальну і фінансову основу місцевого само- врядування.

Місцеве самоврядування, згідно із законом, – це гарантоване дер- жавою право та реальна здатність територіальної громади – жителів села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, се- лища, міста – самостійно або під відповідальність органів і посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції України і її законів. Місцеве самоврядування здій- снюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їхні виконавчі органи, а та- кож через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.

Законом встановлені такі принципи, на основі яких здійснюється функціонування інституту місцевого самоврядування в Україні: наро- довладдя; законність; гласність; колегіальність; поєднання місцевих і державних інтересів; виборність; правова, організаційна та матеріаль- но-фінансова самостійність у межах повноважень; підзвітність і відпові- дальність перед територіальними громадами їхніх органів та посадових осіб; державна підтримка та гарантії місцевого самоврядування; судо- вий захист прав місцевого самоврядування.

Система місцевого самоврядування в Україні охоплює: терито- ріальну громаду; сільську, селищну, міську раду; сільського, селищного, міського голову; виконавчі органи сільської, селищної, міської ради; ра- йонні та обласні ради, що представляють інтереси територіальних гро- мад сіл, селищ, міст; органи самоорганізації населення.

Вирішальне значення для забезпечення функціонування місцевого самоврядування має матеріально-фінансова основа їхньої діяльності, яка охоплює: рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, землю, природні ресурси, що є у комунальній власності територі- альних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об’єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад. Місцеві бюджети є самостійними, вони не включаються до Держав- ного бюджету України, бюджету Автономної Республіки Крим та інших місцевих бюджетів.

 

• Вчення про місцеві фінанси та його розвиток

Наука про місцеві фінанси започаткована у другій половині ХІХ ст., саме тоді відбувався процес остаточного оформлення місцевого самовря- дування. Протягом ХІХ–ХХ ст. розвиток поглядів щодо сутності місцевих фінансів, їхнього складу та принципів організації відбувався від пред- ставлення їх як фінансового господарства територіальних одиниць (господарства місцевих спілок), сукупності умов для задоволення по- треб місцевих самоврядних одиниць, матеріальних засобів місцевого самоврядування, доходів і видатків органів місцевого самоврядування і до системи економічних відносин.

Перші згадки про місцеві фінанси, об’єктивність їхнього існування, поряд із державними фінансами, містять праці таких корифеїв еконо- мічної науки, як А. Сміт, К. Штейн, Л. Штейн, Р. Гнейст, К. Рау, А. Вагнер та ін. Вчені загалом досліджували господарство місцевих спілок, визна- чали необхідність надання їм автономії, в тому числі у сфері фінансів; вивчали склад доходів і видатків місцевих спілок, сутність місцевого опо- даткування, його відповідність критеріям ефективного оподаткування.

На українських землях процес формування теорії місцевих фінансів розпочався пізніше, ніж в європейських країнах, а точніше після зем- ської реформи в 1864 р. Саме тоді відбувався процес остаточного орга- нізаційного оформлення інституту місцевого самоврядування – земств. Перші дослідження українських учених з теорії і практики місцевих фі- нансів, бюджетів місцевих спілок, принципів місцевого оподаткування з’явилися у другій половині ХІХ ст. Сформувалося розуміння господар- ського характеру місцевих фінансів, зумовленого основною їхньою ме- тою – надання різних послуг і вигід місцевому населенню.

Одним із фундаторів науки про місцеві фінанси є найвидатніший представник Київської фінансової школи М. Цитович, який у 1898 р. опублікував працю «Місцеві видатки Пруссії у зв’язку з теорією місце- вих фінансів», що була в той час єдиним дослідженням в європейській літературі, присвяченим місцевим видаткам. До основних теоретичних постулатів М. Цитовича, які сформували підвалини теорії місцевих фі- нансів, слід зарахувати такі:

• визначення принципів організації місцевих фінансів, окреслених специфікою функціонування фінансових відносин на рівні місце- вих союзів, а також їхніми особливими завданнями;
• виокремлення основних форм співпраці держави і місцевих союзів, обґрунтування необхідності та засад державної фінансової підтрим- ки місцевого господарства;

 

• обґрунтування сутності доходів місцевих спілок, систематизація джерел їхнього формування, підходів до місцевого оподаткування, а також виявлення об’єктивної зацікавленості органів місцевого управління у повному збиранні надходжень від прямих податків;
• з’ясування сутності місцевих видатків та обґрунтування основ їхньої класифікації, акцентування на необхідності врахування особливос- тей місцевих спілок та їхніх масштабів у процесі розподілу видатків на управління;
• обґрунтування переваг місцевого господарства порівняно з держав- ним, що визначено особливими завданнями, які реалізуються місце- вим населенням, а це відповідно створює необхідні умови для під- контрольності місцевої влади.

Продовжувачем досліджень М. Цитовича став відомий український учений, представник Київської наукової школи Й. Кулішер, якому на- лежать такі відомі праці з місцевих фінансів, як «Місцеве обкладання в зарубіжних державах» (1911, 1923 р.), «Комунальне обкладання в Німеч- чині і його історичний розвиток. Досвід вивчення основних течій у роз- витку міських фінансів» (1914 р.).

Піонерськими для розвитку науки про місцеві фінанси є праці відо- мого українського ученого М. Яснопольского, в яких він порушував питан- ня розвитку місцевого самоуправління і його фінансового забезпечення; виявив позитивний вплив підвищення рівня культури на зростання ролі місцевих фінансів у суспільному житті, зокрема в частині децентралізації державного управління. М. Яснопольский вперше дослідив географічний розподіл державних доходів і видатків (1897 р.), виявив в ньому значні відхилення і диспропорції саме в частині видатків, які здійснюються з державного і місцевих бюджетів, що зумовлено багатьма чинниками, на- приклад, різноманітністю географічного розташування адміністратив- но-територіальних одиниць і населених пунктів, галузевою структурою місцевого господарства, традиціями культурного розвитку, політичним життям тощо. Вчений наголошує на необхідності розвитку місцевого са- моврядування; констатує загальноєвропейську тенденцію до значного зростання фінансових ресурсів місцевих органів самоуправління порів- няно з державними; формулює висновок щодо безпосереднього впливу обсягів видатків місцевих органів влади на процес децентралізації бю- джетних ресурсів, оскільки зростання видатків на місцевому рівні сприяє послабленню централізації бюджетної системи країни.

Значний внесок у формування теорії місцевих фінансів зробив один з найбільш відомих представників фінансової науки України В. Твердох- лєбов, якому належать такі праці, як «Обкладання міських нерухомостей

 

на Заході» та «Міське обкладання» (1909 р.). У навчальному посібнику

«Місцеві фінанси» (видання 1919 і 1927 р.) учений систематизував сфор- мовані на той час в європейській і вітчизняній літературі уявлення щодо сутності місцевих фінансів, досліджував доходи і видатки органів місце- вого самоуправління, систему місцевого оподаткування, охарактеризу- вав процес розвитку і форми комунального кредиту, засади і види дер- жавної допомоги місцевим союзам та ін. Самобутність праць науковця полягає в тому, що вони базувалися на дослідженні вітчизняної теорії та практики. На основі узагальнення світових тенденцій В. Твердохлєбов зробив висновок про зростання масштабів публічних господарств, а та- кож щораз більшу передачу державами місцевим союзам частини своїх функцій, пов’язаних з освітою, медициною, благоустроєм тощо.

Відомий український економіст-фінансист М. Соболєв у книзі «Нари- си фінансової науки (загальнодоступні бесіди)» (1925 р.) окремий розділ присвятив місцевим фінансам, в якому розглядає сутність місцевих фі- нансів, наголошує на їхньому зв’язку з місцевим самоуправлінням, ана- лізує європейські системи місцевих фінансів – англійську, французьку і прусську. Вчений акцентує на об’єктивній необхідності виокремлення від державних місцевих потреб, задоволення яких якнайкраще можуть забезпечувати саме органи самоуправління, одержуючи у своє розпоря- дження необхідні кошти, в т. ч. місцеві податки і збори.

У 1924–1925 рр. український учений економіст-фінансист П. Ковань- ко (Кованьковський) опублікував низку праць з питань місцевих бюджетів України, Київської губернії, українських міст; науковець детально проана- лізував склад і структуру доходів і видатків місцевих бюджетів протя- гом 1912–1925 рр., виявив особливості й тенденції формування доходів і використання коштів місцевих бюджетах окремих видів, що визначено особливостями діяльності відповідних органів місцевого самоуправління, діючого розподілу функцій і завдань держави і місцевої влади.

У 1930–1940 рр. були видані підручники і навчальні посібники, в яких здійснено теоретичне обґрунтування суті та ролі місцевих фінан- сів, місцевих бюджетів, узагальнена практика їхнього функціонування за роки радянської влади. У 1960–1980 рр. особливої актуальності набу- ли проблеми складання місцевих бюджетів і використання бюджетних коштів, вдосконалення бюджетного регулювання.

Проте протягом тривалого часу в економічній літературі поширеною була точка зору щодо місцевих фінансів як категорії, властивої капіта- лістичному господарству. Зокрема, в енциклопедичних виданнях другої половини 1980-х рр. зазначалося, що місцеві фінанси в розвинутих ка- піталістичних країнах і країнах, які розвиваються, – це відносини, за

 

допомогою яких місцеві органи управління мобілізують, розподіляють і використовують частину національного доходу відповідно до покладе- них на них функцій.

Слід зазначити, що на початкових етапах існування радянської дер- жави (1920-ті рр.) поняття місцевих фінансів широко застосовувалось як в економічній літературі, так і в законодавчих документах, а також на практиці. Першим нормативним документом, яким були визначені основи організації місцевих фінансів радянської Росії, стало Тимчасове положення про місцеві фінанси 1923 р. (наступна редакція – 1924 р.). У цьому документі визначено такі питання, як склад місцевих бюджетів; права й обов’язки органів влади різних рівнів у питаннях місцевих фі- нансів; порядок місцевого оподаткування; механізм субсидування міс- цевих бюджетів із загальнодержавних коштів; порядок складання, за- твердження і виконання місцевих бюджетів.

У 1926 р. виходить нове Положення, згідно з яким місцеві фінанси визнавались складовою частиною єдиної фінансової системи країни; в ньому було окреслено дохідну і видаткову частини місцевих бюджетів, визначено механізм бюджетного регулювання, започатковано практику формування субвенційних фондів і фондів регулювання.

Проте на початку 1930-х рр. відбулося посилення централізованих засад у керівництві економікою, поступово звужувалася сфера функціо- нування місцевих фінансів, зростала залежність місцевих бюджетів від державного бюджету, зменшувалася питома вага місцевих доходів, не- значними за розмірами залишалися місцеві податки і збори. Прийняття у 1938 р. рішення щодо об’єднання місцевих бюджетів, а також бюдже- тів державного соціального страхування в єдиний державний бюджет стало логічним підсумком посилення процесу централізації державних фінансових ресурсів у країні. Цим рішенням перекреслювався весь по- передній етап становлення інституту місцевих фінансів, започаткова- ний в 1920-ті рр.

Таким чином, протягом 1930–1980 рр. поняття місцевих фінансів поступово втратило своє значення і практично не використовувалося ні в економічній літературі, ні у законодавчих документах; у багатьох ви- падках місцеві фінанси ототожнювалися лише з місцевими бюджетами. Відхід у 1980-х рр. від командно-адміністративних методів керів- ництва та створення необхідних умов для розвитку ринкових засад, а пізніше – розпад СРСР та утворення нових незалежних держав, зумови- ли проведення низки змін в економічному житті. 9 квітня 1990 р. ухва- лено Закон «Про загальні засади місцевого самоврядування і місцевого господарства в СРСР», який створив необхідне підґрунтя для прийняття

 

5 грудня 1990 р. в Україні Закону «Про бюджетну систему Української РСР» і 7 грудня 1990 р. Закону «Про місцеві Ради народних депутатів Української РСР та місцеве самоврядування». Прийняття цих законів ознаменувало відродження в незалежній Україні інституту місцевого са- моврядування, а отже, місцевих фінансів.

 

• Сучасні наукові підходи щодо сутності місцевих фінансів

У фінансовій літературі пострадянського періоду вперше поняття

«місцеві фінанси» згадується в навчальному посібнику, опублікованому в 1991 р. у Києві «Державні фінанси» за редакцією д-рів екон. наук, проф. В. Федосова, С. Огородника та В. Суторміної. На початку 1990-х рр. відомими вітчизняними вченими була визнана необхідність існування місцевих фінансів в умовах створення в нашій країні основ ринкового господарювання. В посібнику розглядались джерела формування місце- вих фінансів: бюджетні та позабюджетні кошти місцевих рад, кошти органів громадського територіального самоуправління; подана характе- ристика доходів і видатків місцевих рад, порядку їхнього розмежування між радами різних рівнів.

Розвиток української економічної науки в умовах незалежності, вивчення теоретичних надбань західної фінансової думки, приєднан- ня України до Європейської хартії місцевого самоврядування законо- мірно позначилися на поглядах вітчизняних фінансистів щодо місце- вих фінансів. Дедалі частіше і впевненіше висловлювались думки щодо об’єктивності існування цієї категорії в умовах ринку, її вирішального впливу на повноцінне функціонування інституту місцевого самовряду- вання як необхідної підвалини кожного демократичного режиму.

Відомий український вчений д-р екон. наук, проф. О. Василик, який одним із перших почав досліджувати теоретичні та практичні питання місцевих фінансів, вважав, що місцеві фінанси – це об’єктивне явище, оскільки для здійснення покладених на місцеве самоврядування функ- цій потребує наявності відповідних фондів фінансових ресурсів в їхньо- му розпорядженні.

У 1999 р. виходить перший навчальний посібник «Місцеві фінанси України» д-ра екон. наук В. Кравченка, в якому ґрунтовно розглянуто теорію місцевих фінансів, місцеві фінансові інститути, внутрішні між- урядові фінансові відносини, державну регіональну фінансову політику і фінансове вирівнювання, управління місцевими фінансами.

 

За визначенням В. Кравченка, місцеві фінанси представляють сис- тему формування, розподілу і використання грошових та інших фінан- сових ресурсів для забезпечення місцевими органами влади покладених на них як власних, так і делегованих функцій і завдань. Такий підхід відповідає загальнорозповсюдженим уявленням щодо категорії фінансів загалом і, крім того, дає можливість з’ясувати місце у фінансовій системі країни місцевих фінансів та їхній щільний і взаємозумовлений зв’язок з інститутом місцевого самоврядування.

Відомий вітчизняний учений В. Опарін у своєму визначенні кате- горії місцевих фінансів, окрім особливостей, на які вказують вищезаз- начені науковці, акцентує на зв’язку місцевих фінансів із фінансовою діяльністю підприємств муніципального господарства.

У 2002 р. в Україні опубліковано навчально-методичний посібник

«Місцеві фінанси», підготовлений колективом авторів: М. Гапонюк, В. Яцюта, А. Буряченко та А. Славкова. В посібнику місцеві фінанси роз- глядаються як об’єктивна форма економічних відносин, пов’язана з роз- поділом і перерозподілом вартості валового внутрішнього продукту, у процесі яких відбувається формування та використання фондів грошо- вих коштів, призначених для задоволення потреб регіонів країни.

У 2006 р. виходить перший в Україні підручник «Місцеві фінанси», підготовлений науковцями Тернопільського національного економічного університету; у 2014 р. було здійснено друге його видання, доповнене і перероблене. У підручнику розглянуто сутність та засади організації міс- цевих фінансів, фінансову політику органів місцевого самоврядування, формування дохідної бази місцевих бюджетів, систему видатків місце- вих бюджетів, фінансове вирівнювання та бюджетне регулювання, бю- джетний процес на місцевому рівні, організацію фінансової діяльності підприємств комунальної власності, управління місцевими фінансами в Україні, світовий досвід організації місцевих фінансів.

Таким чином, на основі обґрунтованих науковцями визначень ка- тегорії місцевих фінансів, а також запропонованого нижче авторського трактування можна виокремити такі їхні характерні особливості:

• місцеві фінанси – це система економічних відносин, пов’язаних з роз- поділом і перерозподілом вартості валового внутрішнього продукту;
• в процесі здійснення цих відносин відбувається формування, розпо- діл і використання фінансових ресурсів;
• цільова підпорядкованість цієї системи відносин – забезпечення ор- ганів місцевого самоврядування фінансовими ресурсами, необхід- ними для виконання покладених на них функцій і завдань.

 

 

Отже, у сучасній науковій літературі України місцеві фінанси до- сліджуються в контексті функцій, завдань і ролі органів місцевого само- врядування. Важливими в зв’язку з цим є питання щодо розмежування повноважень органів державної влади і органів місцевого самовряду- вання; обґрунтування доцільності надання окремих державних повно- важень органам місцевого самоврядування і гарантування відповідного фінансового забезпечення їхнього виконання; окреслення складу і ви- значення обсягів фінансових ресурсів, які надходять у розпорядження органів місцевого самоврядування; забезпечення самостійності й ефек- тивності в їхньому використанні; фінансового забезпечення територіаль- них громад в умовах реформи адміністративно-територіального устрою і місцевого самоврядування; державної фінансової підтримки територі- альних громад.

Нині питання місцевих фінансів перебувають у центрі уваги бага- тьох дослідників, зокрема окремі аспекти функціонування місцевих фі- нансів в економіці трансформаційного періоду розглядаються у працях Т. Боднарук, О. Василика, Г. Вознюк, І. Гринчишин, В. Дем’янишина, О. Дем’янчук, В. Зайчикової, О. Кириленко, В. Кравченко, А. Крисовато- го, В. Кудряшова, М. Кульчицького, З. Лободіної, І. Луніної, Б. Малиня- ка, В. Мартиненко, С. Михайленко, Є. Кузькіна, Ц. Огня, В. Опаріна, К. Павлюк, Ю. Пасічника, А. Пелехатого, Л. Першко, Ю. Раделицького, Н. Рекової, О. Савастєєвої, Н. Спасів, Р. Щура, І. Чугунова, С. Юрія та ін. Доробок зазначених учених має велике значення для розвитку місцевого самоврядування в Україні, покращення його фінансового забезпечення, вдосконалення методів й інструментів формування і використання фі- нансових ресурсів місцевої влади.

 

• Функції місцевих фінансів

та основні принципи їхньої організації

Зміст місцевих фінансів як системи економічних відносин, пов’язаних з формуванням, розподілом та використанням фінансових ресурсів, необхідних органам місцевого самоврядування для виконан- ня покладених на них завдань, детальніше виявляється у функціях, які вони виконують. Як відомо, функції – це вияв суті економічної категорії. Говорячи про функції, ми тим самим розкриваємо призначення і роль тієї чи іншої категорії.

 

Оскільки місцеві фінанси не можна розглядати відокремлено від фі- нансів загалом, а місцеві фінанси виступають як складова фінансової системи країни, то функції фінансів і місцевих фінансів взаємопов’язані між собою, а призначення останніх зумовлено сутністю, функціями і роллю фінансів як однієї з найважливіших економічних категорій рин- кового господарства. Місцевим фінансам властиві такі функції: розпо- дільна, контрольна та стимулююча (рис. 6.2).

 

Функції місцевих фінансів

 

 

 

 

Розподільна

Розподіл вартості ВРП і його використання для вирішення проблем соціально- економічного розвитку територій

Контрольна

Контроль за дотри- манням вартісних

і натуральних пропорцій

у соціально- економічному розвитку територій

Стимулююча

 

Створення умов, за яких органи місцевого самоврядування стають зацікавлені

збільшувати доходи та ефективно витрачати кошти

 

 

Рис. 6.2. Систематизація функцій місцевих фінансів

Розподільна функція місцевих фінансів знаходить вияв у порядку формування доходів і видатків місцевих бюджетів, формуванні цільо- вих фондів органів місцевого самоврядування, за допомогою яких про- ходить складний процес їхнього забезпечення фінансовими ресурсами, необхідними для виконання покладених на органи місцевого самовряду- вання функцій і завдань. Кошти, які акумулюються у місцевих бюджетах і цільових фондах, розподіляються і використовуються для задоволення різних місцевих потреб. Крім того, через систему міжбюджетних відно- син фінансові ресурси, акумульовані на обласному і районному рівнях, перерозподіляються між окремими територіальними громадами з метою проведення фінансового вирівнювання.

Контрольна функція місцевих фінансів реалізується, зокрема, в діяльності органів місцевого самоврядування при складанні проектів місцевих бюджетів, їхньому розгляді та затвердженні, а також виконан- ні й складанні звіту про виконання місцевих бюджетів, у процесі здій- снення контролю за формуванням і використанням бюджетних коштів. Сфера дії контрольної функції не обмежується місцевими бюджетами, а

 

охоплює інші фонди грошових коштів та загалом усі фінансові ресурси, які знаходяться у розпорядженні місцевого самоврядування. Контроль- на функція місцевих фінансів спрямована на забезпечення передбаче- них пропорцій розподілу і перерозподілу фінансових ресурсів, їхнє цільо- ве й економне використання.

Стимулююча функція місцевих фінансів полягає у створенні та- ких умов, за яких органи місцевого самоврядування безпосередньо за- цікавлені у збільшенні обсягів доходів бюджетів, додатковому залучен- ні надходжень як загальнодержавних, так і місцевих податків і зборів, пошуку альтернативних джерел доходів, ефективному використанні фінансових ресурсів, які надходять в їхнє розпорядження. Реальним втіленням стимулюючої функції є діючий порядок формування власних доходів місцевих бюджетів, заохочення перевиконання запланованих показників надходжень загальнодержавних податків і зборів, самостій- ність у використанні додатково залучених коштів та ін.

Місцеві фінанси функціонують на основі певних вихідних засад, закріплених у відповідних законодавчих документах, що регламенту- ють діяльність органів місцевого самоврядування. До найважливіших законодавчих актів належать Конституція України, Бюджетний ко- декс України, Податковий кодекс України, Закон України «Про місце- ве самоврядування в Україні», щорічні закони про Державний бюджет України тощо.

У Конституції України, прийнятій Верховною Радою України 28 червня 1996 р., подається тлумачення поняття «місцеве самоврядуван- ня», окреслено складові матеріальної та фінансової бази місцевого са- моврядування, вказано основні підходи до формування і використання коштів місцевих бюджетів.

У Законі «Про місцеве самоврядування в Україні», прийнятому 21 травня 1997 р. у розвиток положень Конституції України та відповідно до вимог ратифікованої Україною у 1996 р. Європейської хартії місцево- го самоврядування, визначено систему та гарантії місцевого самовряду- вання в Україні та засади його організації й діяльності, правовий статус і відповідальність органів і посадових осіб місцевого самоврядування.

У Бюджетному кодексі України від 8 липня 2010 р. визначено низку важливих питань щодо організації місцевих фінансів: це розподіл дохо- дів і видатків між бюджетами всіх рівнів і видів, склад доходів і видатків місцевих бюджетів, порядок розрахунку бюджетних трансфертів місце- вим бюджетам з державного бюджету, бюджетний процес на місцевому рівні, відповідальність всіх учасників бюджетного процесу та контрольні повноваження владних органів, у тому числі органів місцевого самовря-

 

дування. Крім того, в кодексі встановлено порядок здійснення місцевих запозичень та управління місцевим боргом.

Щорічні закони про Державний бюджет України містять показни- ки, від яких залежить проходження бюджетного процесу на місцевому рівні, – це обсяги міжбюджетних трансфертів, які надаються у планово- му бюджетному році з державного бюджету місцевим бюджетам. Крім того, саме цими законами встановлюється розмір мінімальної заробіт- ної плати та розмір прожиткового мінімуму на відповідний бюджетний період у розрахунку на місяць на одну особу й окремо для основних со- ціальних і демографічних груп населення та рівень забезпечення про- житкового мінімуму на відповідний бюджетний період. Зазначені со- ціальні стандарти є основою для розрахунку розмірів багатьох видів соціальних виплат, окремих видів місцевих податків і зборів, штрафів тощо.

Аналіз чинної законодавчої бази, яка регламентує функціонуван- ня місцевого самоврядування в Україні, дає можливість визначити такі основні принципи організації місцевих фінансів, що передбачають:

• обов’язкове розмежування функцій і повноважень між державною владою та місцевим самоврядуванням;
• чіткий поділ доходів і видатків між державним і місцевими бюдже- тами;
• надання власних дохідних джерел місцевому самоврядуванню;
• самостійність у формуванні та використанні фінансових ресурсів;
• забезпечення державної фінансової підтримки несамодостатніх те- риторіальних громад, проведення фінансового вирівнювання;
• стимулювання збільшення доходів як державного, так і місцевих бюджетів;
• раціональне й економне використання матеріальних і фінансових ресурсів;
• здійснення постійного контролю за використанням наявних ресурсів;
• гласність і відкритість у формуванні та використанні фінансових ресурсів місцевого самоврядування.

Головним призначенням місцевих фінансів є забезпечення фінансо- вими ресурсами діяльності органів місцевого самоврядування, пов’язаної із здійсненням ними визначених функцій і повноважень; найбільш повне задоволення потреб населення територіальних громад та якісне надан- ня локальних суспільних послуг; формування стимулюючого механізму щодо раціонального використання наявних матеріальних і фінансових ресурсів, пошуку додаткових джерел доходів.

 

• склад місцевих фінансових інститутів та їхня характеристика

Сутність і функції місцевих фінансів визначаються певним комп- лексом правил та юридичних норм, що регулюють цю сферу фінансових відносин; їх можна трактувати як місцеві фінансові інститути, до яких належать: місцеві бюджети; місцеві податки і збори; цільові фонди ор- ганів місцевого самоврядування; комунальний кредит; місцеві позики; об’єкти комунальної власності.

Центральне місце у системі місцевих фінансових інститутів займа- ють місцеві бюджети, кількість яких у 2022–2023 рр. в Україні досягла 1950. Згідно з Бюджетним кодексом України, місцевими бюджетами ви- знаються такі: бюджет Автономної Республіки Крим, обласні, районні бюджети та бюджети місцевого самоврядування. Відповідно бюджети місцевого самоврядування – це бюджети територіальних громад сіл, їх об’єднань, селищ, міст (у тому числі районів у містах).

У місцевих бюджетах протягом останніх років зосереджується близь- ко 1/4 доходів і близько 1/3 видатків Зведеного бюджету України; їхнім коштом проводиться задоволення потреб населення відповідних адмі- ністративно-територіальних одиниць. У місцеві бюджети надходять по- даткові та неподаткові доходи, доходи від операцій з капіталом, кошти з державного бюджету у вигляді дотацій і субвенцій, які призначені для фінансування делегованих повноважень органів місцевого самовряду- вання і проведення фінансового вирівнювання.

Частина доходів місцевих бюджетів обов’язково формується коштом місцевих податків і зборів, перелік яких визначений у Податковому ко- дексі України і охоплює 2 місцеві податки (податок на майно, єдиний податок) і 2 місцеві збори (збір за місця для паркування транспортних засобів, туристичний збір). Саме наявність доходів від місцевого оподат- кування в складі фінансових ресурсів органів місцевого самоврядуван- ня є однією з ознак їхньої фінансової незалежності.

Органи місцевого самоврядування мають самостійні права щодо за- провадження місцевих податків і зборів, встановлення розмірів ставок і надання пільг окремим платникам. Завдяки проведеному реформуван- ню місцевого оподаткування, надходження від місцевих податків і збо- рів у доходах місцевих бюджетів України щораз збільшуються.

Одним із місцевих фінансових інститутів також є цільові фонди органів місцевого самоврядування, практика функціонування яких в Україні доволі суперечлива. Зокрема, у законодавчих актах, які озна- менували відродження місцевого самоврядування (1990–1992 рр.), було передбачено право органів місцевого самоврядування утворювати і ви-

 

користовувати позабюджетні фонди, проте у подальші роки (з 1995 р.) відбувалося поступове згортання сфери їхнього функціонування шляхом введення до відповідних бюджетів. Нині згідно з Бюджетним кодексом України створення позабюджетних фондів органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого само- врядування та іншими бюджетними установами не допускається. У За- коні України «Про місцеве самоврядування в Україні» зазначено, що ор- гани місцевого самоврядування можуть утворювати цільові фонди, які є складовою спеціального фонду відповідного місцевого бюджету.

Самостійним інститутом місцевих фінансів є комунальний кредит як сукупність економічних відносин, що виникають між органами міс- цевого самоврядування, з одного боку, і фізичними та юридичними осо- бами – з іншого, за яких органи місцевого самоврядування виступають найчастіше як позичальник, рідше – як кредитор. Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено можливість створення місцевими радами комунальних банків та інших фінансово-кредитних установ.

Найбільш поширеною формою залучення фінансових ресурсів органами місцевого самоврядування є випуск місцевих позик. У за- рубіжних країнах практика місцевих запозичень доволі поширена, а облігації органів місцевої влади користуються попитом і довірою у на- селення; держава всебічно сприяє здійсненню місцевих запозичень. Місцеві позики за кордоном є повноцінно діючим і самостійним інсти- тутом місцевих фінансів. В Україні випуск місцевих позик дотепер має не систематичний, а епізодичний характер. Діяльність місцевих рад у сфері місцевих запозичень значного поширення не набула з багатьох об’єктивних і суб’єктивних причин. Однак з початку 2000-х рр. можна визначити позитивну тенденцію відновлення практики випуску обліга- цій місцевих позик.

Інститут комунальної власності як невід’ємний атрибут місцевих фінансів почав формуватися в Україні з 1990 р. У Законі Української РСР від 7 грудня 1990 р. «Про місцеві Ради народних депутатів Україн- ської РСР та місцеве самоврядування» до складу фінансово-економічної бази місцевого самоврядування, поряд з природними та фінансовими ресурсами, зараховано місцеве господарство, комунальну та іншу влас- ність, що є служить джерелом одержання доходів місцевого самовряду- вання і задоволення соціально-економічних потреб населення відповід- ної території.

Цим законом було введено в обіг поняття «місцеве господарство», а також визначено, що воно забезпечує безпосереднє задоволення потреб

 

населення і функціонування системи місцевого самоврядування. Склад місцевого господарства окреслено таким чином:

• підприємства (об’єднання), організації, установи, об’єкти виробни- чої та соціальної інфраструктури, які є комунальною власністю від- повідної адміністративно-територіальної одиниці;
• підприємства (об’єднання), організації, установи, що не належать до комунальної власності, діяльність яких пов’язана переважно з обслу- говуванням населення і які лише за згодою власника можуть бути зараховані до місцевого господарства;
• об’єкти, створені в результаті трудової участі громадян або придбані на їхні добровільні внески, зараховані до місцевого господарства за згодою населення і органів місцевого самоврядування.

Основу місцевого господарства становлять об’єкти комунальної власності. Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад здійснюють управління об’єктами права кому- нальної власності,

До складу об’єктів, на які виникає право комунальної власності, на- лежать: рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші ко- шти, земля, природні ресурси, підприємства, установи та організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частка в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, спорту, охорони здоров’я, науки, соціального обслуго- вування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об’єкти, ви- значені відповідно до закону як об’єкти права комунальної власності, а також кошти, отримані від їхнього відчуження.

Більшість цих об’єктів (переважно соціально-культурного призна- чення) утримується за кошти місцевих бюджетів, окремі об’єкти (кому- нального і житлового господарства) отримують дотації з відповідних міс- цевих бюджетів. Суб’єкти господарювання комунальної форми власності є платниками як загальнодержавних, так і місцевих податків і зборів, тобто вони наповнюють дохідну частину місцевих бюджетів.

 

• Роль місцевих фінансів

в економічній системі держави

Місцеві фінанси відіграють надзвичайно велику і багатопланову роль в економічній системі кожної держави, де визнається і діє фінансово спроможне місцеве самоврядування. В Україні через систему місцевих фінансів перерозподіляється близько 10% вартості валового внутрішньо- го продукту; закономірно, що основна частина цих коштів акумулюється

 

у місцевих бюджетах. Зосередження достатньо значних грошових засо- бів у місцевих бюджетах відповідає новим більш широким і складним завданням, які постають перед органами місцевого самоврядування на сучасному етапі розвитку України. Кошти, які надходять до місцевих бюджетів, використовуються на утримання установ соціально-культур- ної сфери, підприємств житлово-комунального господарства, спрямову- ються на виплати соціальних допомог (соціальний захист, соціальне за- безпечення). Таким чином, за допомогою місцевих фінансів проходить перерозподіл суспільного продукту між різними сферами діяльності та соціальними групами населення.

В умовах ринкових трансформацій місцеві фінанси і місцеві бюдже- ти є основними фінансовими гарантами існування і розвитку демократії та надання населенню суспільних послуг і благ, які задовольняти коштом державного бюджету недоцільно і неефективно. Місцеві бюджети пере- творилися в основне джерело фінансових ресурсів, необхідних органам місцевого самоврядування для виконання покладених на них функцій відповідно до діючого в державі розподілу повноважень між рівнями і гілками влади. В зв’язку з цим особливої ваги набувають проблеми забез- печення місцевого самоврядування фінансовими ресурсами, адекватни- ми щодо нових завдань, які постають нині.

Місцеві фінанси відіграють важливу роль у забезпеченні в держа- ві фінансової безпеки, яка є однією з найважливіших складових еконо- мічної безпеки країни. Фінансова безпека має вирішальне значення у функціонуванні економічної системи загалом, впливає на всі сфери сус- пільного життя; без її забезпечення неможливе досягнення як поточних, так і перспективних загальнонаціональний цілей розвитку. В умовах во- єнного стану перед територіальними громадами й органами місцевого самоврядування постали нові складні завдання, пов’язані із обороною країни, відшкодуванням великих збитків, завданих повномасштабною агресією Росії проти України.

Фінансова безпека – це порівняно нова і надзвичайно широка за змістом категорія, яка протягом останніх років активно досліджується у вітчизняній економічній літературі. До основних індикаторів фінансової безпеки належать: ступінь виконання зведеного і державного бюдже- ту, дефіцит державного бюджету та його фінансування, формування і використання позабюджетних фондів, рівень перерозподілу валово- го внутрішнього продукту через зведений бюджет тощо. Дослідження цих показників дає можливість зробити висновок щодо безпосереднього впливу на їхній розмір загального стану місцевих фінансів і місцевих бюджетів, їхньої збалансованості, забезпечення власними дохідними

 

джерелами, механізму надання бюджетних трансфертів з державного бюджету. Оскільки місцеві бюджети є складовою частиною Зведеного бюджету України і впливають на його характеристики, то параметри, які характеризують їхнє функціонування, – це найважливіші критерії фінансової безпеки.

Місцевим фінансам відводиться належне місце у втіленні загальних національних цілей, визначених перспективними програмами розвитку суспільства, а саме: поліпшення життя народу; підвищення конкуренто- спроможності України в глобальній системі; зміцнення основ демократії. Центральним інститутом системи місцевих фінансів є місцеві бю- джети, які мають вирішальне значення у фінансуванні державних ви- датків, переважно тих, що безпосередньо пов’язані з вирішенням про- блем економічного та соціального розвитку територій. За кошти місцевих бюджетів здійснюється більша частина державних видатків на житло- во-комунальне господарство, охорону здоров’я, освіту, фізичну культуру і спорт, культуру, мистецтво та засоби масової інформації, соціальний захист і соціальне забезпечення населення, транспорт, дорожнє госпо-

дарство, зв’язок та інформатику.

Майже 3/4 коштів місцевих бюджетів спрямовується на соціальні цілі, а саме: соціальний захист і соціальне забезпечення населення, утри- мання закладів і об’єктів, що належать до соціально-культурної сфери. Місцеві бюджети також зазнають достатньо відчутного тягаря соціаль- них видатків, спрямованих на ліквідацію наслідків повномасштабної агресії – підтримка військовослужбовців і членів їхніх сімей, внутрішньо переміщених осіб.

Місцеві бюджети у сучасних умовах значною мірою визначають рі- вень суспільного добробуту, вони є одним з основних джерел задоволен- ня життєвих потреб громадян. За їхні кошти здійснюється оплата праці працівникам бюджетної сфери, проводяться додаткові виплати населен- ню на покриття витрат з оплати житлово-комунальних послуг, допомог і пільг ветеранам війни та праці, сім′ям з дітьми, малозабезпеченим вер- ствам населення, одиноким перестарілим громадянам, які потребують догляду, та ін. За допомогою місцевих бюджетів забезпечується надання суспільних послуг населенню, гарантованих Конституцією України, та- ких як освіта, охорона здоров’я, медична допомога, соціальний захист тощо. З коштів місцевих бюджетів утримуються заклади культури, фі- зичної культури і спорту, фінансуються молодіжні програми.

Приблизно 1/4 коштів загалом по місцевих бюджетах України ви- користовується на розвиток економіки адміністративно-територіальних одиниць і територіальних громад, що сприяє забезпеченню нормально-

 

го функціонування промисловості, сільського господарства, транспорту, дорожнього, житлового і комунального господарств. Стабільно зроста- ють видатки місцевих бюджетів на утримання земельних ресурсів, вод- не, лісове і риболовецьке господарства, мисливство, благоустрій міст, сприяння науково-технічному прогресу.

За бюджетні кошти забезпечується розвиток стратегічно важливих регіонів, проводиться структурна перебудова народного господарства, фінансується капітальне будівництво. Як свідчить досвід, фінансова підтримка конкретних підприємств найбільш ефективна саме на міс- цевому рівні, тому що цим створюються можливості для обґрунтованого підходу, контролю за витрачанням виділених коштів.

Місцевим бюджетам відведена важлива роль у вирішенні екологіч- них проблем. Починаючи з 1998 р., у дохідну частину місцевих бюдже- тів надходить частина зборів за забруднення навколишнього природно- го середовища; ці кошти використовуються на відновлення природних ресурсів.

Через місцеві бюджети проходить реалізація загальнодержавних програм, пов’язаних з розвитком галузей народного господарства, пе- редусім сільського господарства, здійснюється підтримка вітчизняних виробників, фінансуються програми з підвищення життєвого рівня на- селення, створення нових робочих місць, реабілітації та працевлашту- вання інвалідів, виплачуються допомоги реабілітованим, незаконно де- портованим особам, біженцям; фінансується проведення превентивних, оздоровчих, спортивних, культурних заходів.

Місцеві бюджети стали головним інструментом реалізації регіо- нальної економічної політики, основними завданнями якої є: децентра- лізація влади і передача додаткових функцій з управління економічним розвитком органам місцевого самоврядування, ліквідація значних дис- пропорцій і підвищення рівня соціально-економічного розвитку регі- онів, забезпечення державних соціальних стандартів та гарантій со- ціального захисту населення, незалежно від економічних можливостей територій та ін.

Місцеві бюджети сприяють досягненню пропорційності у розвитку регіонів, є одним з інструментів міжтериторіального перерозподілу ви- робленого валового внутрішнього продукту і здійснення фінансового вирівнювання. На практиці ця функція місцевих бюджетів реалізу- ється шляхом надання бюджетних трансфертів (дотацій і субвенцій) з Державного бюджету України. У процесі бюджетного регулювання проводиться вирівнювання бюджетної забезпеченості територій і по- ступове усунення існуючих відмінностей. Основними інструментами

 

проведення фінансового вирівнювання є бюджетні трансферти (дота- ції та субвенції).

Ринкові трансформації постсоціалістичних країн передбачають ре- формування державних і місцевих фінансів у контексті демократичних перетворень, формування соціально спрямованого суспільства, зміц- нення місцевого самоврядування як однієї з підвалин демократії. Нині проходить складний процес переосмислення теоретичних засад функці- онування державних і місцевих фінансів відповідно до надбань західної наукової думки.

Нові завдання у сфері державних і місцевих фінансів, що поста- ють у зв’язку з ринковими перетвореннями, вимагають реформуван- ня бюджетної системи, яке передбачає чітке розмежування завдань і повноважень органів державної влади та місцевого самоврядування, встановлення дійсної самостійності бюджетів всіх рівнів і видів, ви- користання нових підходів в організації міжбюджетних відносин на основі бюджетного федералізму і фіскальної автономії місцевого само- врядування. В ході цих процесів суттєво зростає роль місцевих бюдже- тів як центрального інституту місцевих фінансів. Поряд із державним, місцеві бюджети стають найважливішим важелем перерозподілу вало- вого внутрішнього продукту і дієвим інструментом макроекономічного регулювання.

Таким чином місцеві фінанси як цілісна і складна система еконо- мічних відносин мають відіграти важливу роль у розбудові української економіки, вдосконаленні основ ринкового господарювання, формуван- ні демократичної соціально орієнтованої держави. Сучасні зміни у сфері місцевих фінансів спрямовані на їхню подальшу розбудову і вдоскона- лення з метою досягнення таких цілей:

• забезпечення функціонування територіальних громад в умовах во- єнного стану з метою стабілізації економічної системи країни;
• вирішення економічних, оборонних, екологічних, соціальних та ін- ших проблем територіальних громад в умовах повномасштабної ві- йни, а також у період післявоєнної розбудови країни;
• реалізація завдань державної регіональної політики;
• розвиток інвестиційно-інноваційної моделі суспільного розвитку, стимулювання підприємництва на місцевому рівні;
• зміцнення фінансової незалежності органів місцевого самовряду- вання і фінансового забезпечення самодостатніх територіальних громад.

 

• Визначення основних засад функціонування місцевих фінансів

у нормативно-правових актах України

До базових нормативних актів, які регламентують функціонування місцевих фінансів, належать: Конституція України (1996 р.); Бюджетний кодекс України (2010 р.); Податковий кодекс України (2010 р.); Закони України «Про місцеве самоврядування в Україні» (1997 р.), «Про місцеві державні адміністрації» (1999 р.), щорічні закони про Державний бю- джет України та ін.

Прийнята 28 червня 1996 р. Конституція України закріпила іс- нування місцевого самоврядування, яке визнається і гарантується. В Основному законі країни знайшли відображення найважливіші фінан- сові аспекти забезпечення функціонування інституту місцевого само- врядування. Так, у ст. 142 вказано, що матеріальна і фінансова основа місцевого самоврядування – це рухоме та нерухоме майно, доходи міс- цевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об’єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних та об- ласних рад.

Конституцією України надано право територіальним громадам об’єднувати на договірних засадах об’єкти комунальної власності, кошти бюджетів для виконання спільних проектів або для спільного фінан- сування (утримання) комунальних підприємств, організацій і установ. Важливим є положення Основного закону про те, що держава фінан- сово підтримує місцеве самоврядування, бере участь у формуванні до- ходів відповідних бюджетів. Крім того, визначено, що витрати органів місцевого самоврядування, які виникають внаслідок рішень державної влади, компенсуються державою.

У Конституції України також вказано, що органам місцевого само- врядування можуть надаватися законом окремі повноваження органів виконавчої влади (ст. 143). Держава фінансує здійснення цих повно- важень у повному обсязі за кошти Державного бюджету України або шляхом зарахування до місцевого бюджету у встановленому законом по- рядку окремих загальнодержавних податків, передає органам місцевого самоврядування відповідні об’єкти державної власності.

• травня 1997 р. ухвалено Закон України «Про місцеве самовря- дування в Україні», в якому конкретизовано основні положення Консти- туції України щодо місцевого самоврядування, визначено організаційні питання функціонування інституту місцевого самоврядування, окреслено

 

повноваження рад, їхніх голів, виконавчих органів, а також організацій- но-правову, матеріальну і фінансову основи місцевого самоврядування.

У законодавчому акті (ст. 1) подано тлумачення вихідних понять міс- цевого самоврядування та місцевих фінансів, таких як бюджет місцево- го самоврядування, районний та обласний бюджети, поточний бюджет і бюджет розвитку, мінімальний бюджет місцевого самоврядування, міні- мальний рівень соціальних потреб, самооподаткування та ін.

Окремим розділом визначено матеріальну та фінансову основи місцевого самоврядування, де центральне місце займають об’єкти ко- мунальної власності та місцеві бюджети. Вказано, що територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комуналь- ної власності на рухоме та нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, природні ресурси, підприємства, установи й організації, в тому числі банки, страхові товариства, а також пенсійні фонди, частку в майні підприємств, житловий фонд, нежитлові приміщення, заклади культури, освіти, охорони здоров’я, науки, соціального обслуговування та інше майно і майнові права, рухомі та нерухомі об’єкти, а також ко- шти, отримані від їхнього відчуження (ст. 60).

У Законі України «Про місцеве самоврядування в Україні» (ст. 61) зазначено, що органи місцевого самоврядування в селах, селищах, міс- тах, районах у містах (у разі їхнього створення) самостійно складають і схвалюють прогнози відповідних місцевих бюджетів, розробляють, за- тверджують і виконують відповідні місцеві бюджети.

Акцентовано, що втручання державних органів в такі процеси не допускається. Одночасно вказано, що держава фінансово підтримує місцеве самоврядування, бере участь у формуванні доходів місцевих бюджетів, здійснює контроль за законним, доцільним, економним, ефек- тивним витрачанням коштів та належним їхнім обліком. Держава га- рантує органам місцевого самоврядування дохідну базу, достатню для забезпечення населення послугами на рівні мінімальних соціальних по- треб (ст. 62).

У випадках, коли доходи від закріплених за місцевими бюджетами загальнодержавних податків і зборів перевищують мінімальний розмір місцевого бюджету, держава вилучає із цього бюджету до державного бюджету частину надлишку у встановленому порядку. Законом перед- бачено визначення мінімальних розмірів місцевих бюджетів на основі нормативів бюджетної забезпеченості на одного жителя, які мають вра- ховувати економічний, соціальний, природний та екологічний стан те- риторій, а також рівень мінімальних соціальних потреб (ст. 62).

 

Законом закріплено один із визначальних принципів функціону- вання місцевих бюджетів – це самостійність, що гарантується власними та закріпленими за ними на стабільній основі загальнодержавними до- ходами, а також правом самостійно визначати напрями використання коштів місцевих бюджетів відповідно до чинного законодавства (ст. 61). Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» встановив концептуальні підходи щодо формування доходів і використання бю- джетних коштів, а також збалансування місцевих бюджетів (ст. 63, 64 і 66). Передбачено поділ місцевих бюджетів на поточний бюджет і бюджет розвитку; виокремлення доходів і видатків загального і спеціального фон- дів місцевих бюджетів. Визначено, що доходи місцевих бюджетів фор- муються коштом власних джерел і закріплених у встановленому порядку

загальнодержавних податків, зборів та інших обов›язкових платежів.

Новим підходом є виокремлення у місцевому бюджеті бюджету роз- витку, кошти якого спрямовуються на реалізацію програм соціально- економічного розвитку відповідної території, пов’язаної із здійсненням інвестиційної діяльності, здійснення інших заходів, пов’язаних з розши- реним відтворенням, а також на погашення місцевого боргу.

У законодавчому акті (ст. 65) закладено основи механізму стимулю- вання органів місцевого самоврядування у додатковому одержанні дохо- дів у процесі виконання місцевих бюджетів. Визначено, що перевищен- ня залишку коштів загального фонду місцевого бюджету над оборотним залишком бюджетних коштів на кінець бюджетного періоду становить вільний залишок коштів місцевих бюджетів, який використовується на проведення витрат місцевого бюджету згідно із змінами до рішення про місцевий бюджет.

Акцентовано, що місцеві бюджети мають бути достатніми для забез- печення виконання органами місцевого самоврядування наданих їм за- коном повноважень та надання населенню послуг на рівні, не нижчому щодо мінімальних соціальних потреб. При недостатності дохідних дже- рел держава забезпечує збалансування місцевих бюджетів шляхом пере- дачі необхідних коштів у вигляді дотацій, субвенцій та субсидій. У разі, коли вичерпано можливості для збалансування місцевих бюджетів і при цьому не забезпечується покриття видатків, необхідних для здійснення органами місцевого самоврядування наданих їм законом повноважень та забезпечення населення послугами, не нижчому від рівня мінімальних соціальних потреб, держава забезпечує збалансування місцевих бюдже- тів шляхом передачі необхідних коштів до відповідних місцевих бюдже- тів у вигляді дотацій і субвенцій (ст. 66).

 

Важливе значення мають норми закону щодо фінансування витрат, пов’язаних із здійсненням органами місцевого самоврядування повнова- жень органів виконавчої влади та виконанням рішень органів виконавчої влади (ст. 67). Визначено, що держава фінансово забезпечує здійснення органами місцевого самоврядування наданих законом повноважень ор- ганів виконавчої влади у повному обсязі на основі закріплення за відпо- відними місцевими бюджетами джерел доходів бюджету, надання транс- фертів з державного бюджету, а також передання органам місцевого самоврядування відповідних об›єктів державної власності.

Рішення органів державної влади, які призводять до додаткових видатків органів місцевого самоврядування, обов›язково супроводжу- ються передачею їм необхідних фінансових ресурсів. Вказані рішення виконуються органами місцевого самоврядування в межах переданих їм фінансових ресурсів. Витрати органів місцевого самоврядування, що виникли внаслідок рішень органів державної влади і попередньо не забезпечені відповідними фінансовими ресурсами, компенсуються державою.

Ст. 68 закону органам місцевого самоврядування надано право утворювати цільові фонди, які є складовою спеціального фонду відпо- відного місцевого бюджету. Порядок формування та використання ці- льових фондів визначається положенням про ці фонди, що затверджу- ється відповідною місцевою радою.

У Законі України «Про місцеве самоврядування в Україні» підтвер- джено право органів місцевого самоврядування встановлювати місцеві податки і збори та зараховувати їх до відповідних місцевих бюджетів (ст. 69), здійснювати місцеві запозичення й отримувати позики місце- вим бюджетам (ст. 70). Органи місцевого самоврядування можуть ство- рювати комунальні банки й інші фінансово-кредитні установи, бути га- рантами кредитів підприємств, установ та організацій, що належать до комунальної власності відповідних територіальних громад, здійснювати розміщення тимчасово вільних коштів місцевих бюджетів на депозитах із дотриманням встановлених вимог.

Закон України «Про місцеві державні адміністрації» ухвалений 9 квітня 1999 р., у ньому визначено організацію, повноваження та по- рядок діяльності місцевих державних адміністрацій, їхні взаємовідно- сини з Президентом України, органами виконавчої влади та місцевого самоврядування, об’єднаннями громадян, підприємствами, установами й організаціями. Окреслено основні завдання місцевих державних адмі-

 

ністрацій, принципи діяльності, компетенцію і повноваження, зокрема в галузі бюджету та фінансів.

• червня 2001 р. прийнятий Бюджетний кодекс України, який визначив засади бюджетної системи України, її структуру, принципи, правові засади функціонування, основи бюджетного процесу і міжбю- джетних відносин, контроль за дотриманням бюджетного законодавства та відповідальність за його порушення. Основними новаціями Бюджет- ного кодексу України є:
• по-новому представлено склад бюджетної системи України з виді- ленням державного і місцевих бюджетів, запроваджено нове понят- тя «бюджети місцевого самоврядування»;
• визначено принципи бюджетної системи України;
• запроваджено єдину бюджетну термінологію;
• здійснено чіткий розподіл доходів і видатків між бюджетами всіх рівнів та видів;
• застосовано принципово новий підхід до класифікації як доходів, так і видатків місцевих бюджетів;
• визначено внутрішню будову місцевих бюджетів;
• встановлено джерела формування та напрямки використання бю- джету розвитку;
• зміцнено фінансову базу органів місцевого самоврядування на осно- ві розширення переліку власних доходів;
• встановлено зацікавленість органів місцевого самоврядування у додатковому одержанні доходів як державного, так і місцевих бю- джетів;
• визначено основні підходи до здійснення місцевих запозичень;
• запроваджено прозору процедуру міжбюджетних відносин;
• систематизовано види бюджетних трансфертів та засади їхнього надання;
• встановлено формульний порядок розрахунку розмірів міжбюджет- них трансфертів;
• заборонено здійснення міжбюджетних позик і створення органами місцевого самоврядування позабюджетних фондів;
• регламентовано процедури бюджетного процесу;
  • визначено відповідальність усіх учасників бюджетного процесу, а також контрольні повноваження владних органів.

 

Таблиця 6.1

Зміст окремих понять сфери місцевих фінансів, визначених у Бюджетному кодексі України

 

Поняття	Тлумачення поняття
Місцеві бюджети	бюджет Автономної Республіки Крим, обласні, районні бюджети та бюджети місцевого самоврядування
Бюджети місцевого самоврядування	бюджети сільських, селищних, міських територіальних громад, а також бюджети районів у містах (у разі утворення районних у місті рад)
Рішення про місцевий бюджет	нормативно-правовий акт Верховної Ради Автономної Республі- ки Крим чи відповідної місцевої ради, виданий в установленому порядку, що затверджує місцевий бюджет та визначає повно- важення відповідно Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевої державної адміністрації або виконавчого органу місце- вого самоврядування здійснювати виконання місцевого бюдже- ту протягом бюджетного періоду
Місцеве запозичення	операції з отримання до бюджету Автономної Республіки Крим, обласного бюджету чи бюджету міської територіальної громади кредитів (позик) на умовах повернення, платності та строковос- ті з метою фінансування бюджету Автономної Республіки Крим, обласного бюджету чи бюджету міської територіальної громади
Місцевий борг	загальна сума боргових зобов’язань Автономної Республіки Крим, обласної ради чи міської територіальної громади з повернення отриманих та непогашених кредитів (позик) станом на звітну дату, що виникають внаслідок місцевого запозичення
Гарантований Ав- тономною Республі- кою Крим, обласною радою чи міською територіальною громадою борг	загальна сума боргових зобов’язань суб’єктів господарювання – резидентів України щодо повернення отриманих та непогаше- них станом на звітну дату кредитів (позик), виконання яких за- безпечено місцевими гарантіями
Управління дер- жавним (місцевим) боргом	сукупність дій, пов’язаних із здійсненням запозичень, обслуго- вуванням і погашенням державного (місцевого) боргу, інших правочинів з державним (місцевим) боргом, що спрямовані на досягнення збалансованості бюджету та оптимізацію боргового навантаження
Обслуговування державного (місцевого) боргу	операції щодо здійснення плати за користування кредитом (по- зикою), сплати комісій, штрафів та інших платежів, пов’язаних з управлінням державним (місцевим) боргом. До таких операцій не належить погашення державного (місцевого) боргу
Погашення державного (місцевого) боргу	операції з повернення позичальником кредитів (позик) відповід- но до умов кредитних договорів та/або розміщення (емісії) бор- гових цінних паперів

 

Важливим етапом вдосконалення системи місцевих фінансів ста- ло ухвалення нової редакції Бюджетного кодексу України від 8 лип- ня 2010 р., а також внесення до нього протягом наступних років змін,

 

якими передбачено низку новацій, спрямованих на подальше зміцнен- ня дохідної бази місцевих бюджетів, зокрема: місцевим бюджетам було передано окремі додаткові джерела з числа доходів державного бюдже- ту; розширено перелік джерел власних доходів місцевих бюджетів усіх рівнів, а також склад видатків, які визначаються функціями держави і передаються до виконання органам місцевого самоврядування; роз- ширено перелік доходів бюджету розвитку спеціального фонду місцевих бюджетів. Крім того, вдосконалено бюджетні процедури щодо: участі місцевих бюджетів у наданні їм із державного бюджету субвенцій на виконання інвестиційних програм (проектів); застосування нормативів відрахувань субвенцій із державного місцевим бюджетам на будівни- цтво, реконструкцію, ремонт та утримання вулиць і доріг комунальної власності в населених пунктах; передання коштів між місцевими бю- джетами на здійснення видатків місцевих бюджетів, що враховуються при визначенні міжбюджетних трансфертів.

Проведена в Україні податкова реформа та ухвалення 2 грудня 2010 р. Податкового кодексу України забезпечили певний позитив- ний вплив на формування дохідної бази місцевих бюджетів у частині за- кріплених і власних доходів, а також на організацію міжбюджетних від- носин. Зокрема, Податковим кодексом України змінено склад місцевих податків і зборів; запроваджено місцевий податок на майно; розширено базу оподаткування податком на доходи фізичних осіб; збільшено став- ки плати за землю та ін. До місцевих податків зараховано: 1) податок на майно; 2) єдиний податок; до місцевих зборів: 1) збір за місця для парку- вання транспортних засобів; 2) туристичний збір.

У щорічних законах України про Державний бюджет Украї- ни проводиться конкретизація механізму реалізації окремих положень Бюджетного кодексу України. Зокрема, визначаються особливості здій- снення міжбюджетних відносин, встановлюються обсяги та порядок пе- рерахування міжбюджетних трансфертів з Державного бюджету Укра- їни місцевим бюджетам, а також окреслюються додаткові положення, які регламентують бюджетний процес.

В Україні, крім Бюджетного кодексу України і Податкового кодек- су України, прийнято і діють інші нормативні акти, що регламентують окремі аспекти діяльності органів місцевого самоврядування та органі- зації місцевих фінансів.

 

ПРАКТИКУМ

 

Контрольні запитання і завдання

1. Визначте сутність поняття «місцеві фінанси».
2. Які функції виконують місцеві фінанси?
3. Які основні принципи організації місцевих фінансів?
4. Назвіть склад місцевих фінансових інститутів.
5. Окресліть багатогранну роль місцевих фінансів у суспільному житті.
6. Як вплинуло формування інституту місцевого самоврядування на міс- цеві фінанси?
7. Як відбувалось формування науки про місцеві фінанси?
8. Назвіть сучасних українських учених, які досліджують місцеві фінанси.
9. Назвіть основні нормативно-праві акти, що регулюють місцеві фінан- си в Україні.

Рекомендована література

1. Бюджетний кодекс України : Закон України № 2456-VI від 08.07.2010 р.. .
2. Б’юкенен Джеймс М., Масгрейв Ричард А. Суспільні фінанси і суспільний вибір: Два протилежних бачення держави. Київ : Вид. дім «КМ Академія», 2004. 175 с.
3. Василик О. Д., Павлюк К. В. Державні фінанси України : підруч. Київ : НІОС, 2002. 608 с.
4. Європейська хартія місцевого самоврядування. 
5. Зайчикова В. В. Місцеві фінанси України та європейських країн. Київ : НДФІ, 2007. 299 с.
6. Кириленко О. П. Місцеві бюджети України (історія, теорія, практика). Київ : НІОС, 2000. 384 с.
7. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 черв. 1996 р. 
8. Кравченко В. І. Місцеві фінанси України : навч. посіб. Київ : Т-во «Знання», КОО, 1999. 487 с.
9. Місцеві фінанси : навч.-метод. посіб. для самост. вивч. дисц. / М. А. Га- понюк, В. П. Яцюта, А. Є. Буряченко, А. А. Славкова. Київ : КНЕУ, 2002. 184 с.
10. Місцеві фінанси : підруч. / за ред. д. е. н., проф. О. П. Кириленко. 2-ге вид., допов. і переробл. Тернопіль : Екон. думка ТНЕУ, 2015. 448 с.
11. Податковий кодекс України : Закон України № 2755-VI від 02.12.2010 р.. 

 

12. Про місцеве самоврядування в Україні : Закон України № 280/97-ВР від 05.1997 р.

13. Юрій С. І. Фінансова думка України : хрестоматія : у 3 т. / авт.-упоряд : С. І. Юрій, С. В. Льовочкін, В. М. Федосов, П. І. Юхименко ; авт. передм. П. М. Леоненко ; за наук. ред. д-ра екон. наук, проф. В. М. Федосова. Київ : Кондор ; Тернопіль : Екон. думка, 2010. Т. 3, ч. 1. 471 с. ; ч. 2. 734 с.
14. Юхименко П. І. Фінансова думка України : моногр. : у 3 т. / П. І. Юхи- менко, С. В. Льовочкін, В. М. Федосов, С. І. Юрій ; за ред. д-ра екон. наук, проф. В. М. Федосова. Київ : Кондор ; Тернопіль : Екон. думка, Т. 1. 687 с.

• Економічна природа та роль державного кредиту.
• Форми державного кредиту та класифікація державних позик.
• Державний борг: сутність та соціально-економічні наслідки.
• Управління державним боргом.
• Місцевий кредит та місцевий борг.

 

 

• Економічна природа та роль державного кредиту

Питання державного кредиту, дослідження державного боргу мають давню традицію як у зарубіжній, так і у вітчизняній фінансовій науці. Батьківщиною державного кредиту вважається Англія. Зокрема, вміле використання державного кредиту для фінансування суспільних потреб забезпечило Англії в XVII ст. велику славу, могутність і велич. Розквіт економіки і динамічний розвиток Англії, незважаючи на зростання дер- жавного боргу, став прикладом, який почали наслідувати всі держави світу. Поява і розвиток у XVII ст. державних кредитних операцій спону- кали уряди різних країн до залучення коштів для покриття своїх витрат шляхом позик і кредитів, які стали відігравати важливу роль у забез- печенні державних потреб додатковими фінансовими ресурсами та у фінансуванні бюджетних дефіцитів.

Державний кредит в умовах розвинутої ринкової економіки і демо- кратичних форм державності – унікальна складова державних фінансів, що відіграє важливу роль у функціонуванні фінансової системи. Ця роль доволі багатогранна і не зводиться лише до проблеми пошуку і залучення коштів, яких не вистачає, а пов’язується з регулюванням соціально-еко- номічних процесів (рис. 7.1).

Охарактеризуємо роль, особливості та механізм функціонування державного кредиту в системі фінансових відносин.

 

По-перше, державний кредит як самостійна ланка державних фі- нансів відіграє важливу роль у формуванні та використанні централізо- ваних грошових фондів держави – державного бюджету і позабюджет- них фондів усіх рівнів. У такий спосіб державні національні фінансові інтереси переплітаються з інтересами приватних компаній, банків, фі- зичних осіб, що інвестують свої тимчасово вільні ресурси і заощадження в боргові зобов’язання держави.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Рис. 7.1. Державний кредит у системі фінансових відносин

По-друге, в сучасних умовах сформувалася розгалужена система взаємозв’язків державного кредиту з корпоративними фінансами. З од- ного боку, держава позичає кошти у вітчизняних та іноземних компаній, банківських установ у формі грошових (несек’юритизованих) кредитів, а також реалізує їм свої боргові зобов’язання у формі цінних паперів. З ін- шого боку, державний кредит, трансформуючись у державний борг пе-

 

ред приватними кредиторами, становить певну частку в їхніх активах. Окрім цього, такі характеристики державних позик, як види боргових інструментів, їхня дюрація, дохідність і тенденції ринку державних цін- них паперів, є важливими макроекономічними індикаторами загально- го стану економіки. Для фінансово-кредитних інститутів і нефінансових компаній вони є надійним орієнтиром у фінансовій діяльності на ринку при розміщенні активів для підтримки власної ліквідності.

По-третє, існує щільний взаємозв’язок державного кредиту з між- народними фінансами. Проблема зовнішньої суверенної (державної) за- боргованості давно переросла у світову боргову кризу, яка має свою істо- рію із суверенними дефолтами, конструюванням схем реструктуризації боргів, урегулюванням конфліктів між боржниками і кредиторами. Крім цього, держави позичають кошти на міжнародному рівні не лише в при- ватних інвесторів та інших держав-кредиторів, а й у міжнародних фі- нансових організацій. Таке кредитування слід розглядати крізь призму міжнародних валютно-фінансових відносин і міжнародного кредиту.

По-четверте, державний кредит (а точніше його результат – держав- ний борг у формі боргових цінних паперів) є важливим інструментом проведення грошово-кредитної політики центрального банку. Через ку- півлю-продаж державних боргових зобов’язань на вторинному ринку монетарні органи влади відповідно збільшують чи зменшують грошову масу в економіці, впливаючи таким чином на обсяг кредитних ресурсів банків.

По-п’яте, особливість державного кредиту у системі фінансових від- носин полягає у тому, що він функціонує у різних формах фінансово- кредитних боргових інструментів, у тому числі в несек’юритизованій грошовій формі. У зв’язку з цим державний кредит – один із сегментів кредитного ринку.

По-шосте, операції з борговими цінними паперами держави фор- мують важливий сегмент ринку цінних паперів, на якому продаються і купуються високоліквідні та низькодохідні цінні папери: державні об- лігації, казначейські векселі, ноти та інші зобов’язання.

Державний кредит як специфічна ланка державних фінансів – до- волі складне і багатогранне явище у суспільстві, своєрідна суспільна по- зикова система. Розкриваючи економічну природу державного кредиту, доцільно проаналізувати основні сутнісні характеристики цього поняття. Система таких найважливіших характеристик передбачає з’ясування сутності державного кредиту в таких аспектах:

• за економічним змістом;
• матеріально-речовим втіленням;

 

• формою вияву;
• юридично-правовим статусом.

Як відомо, кожна економічна категорія має свій зміст, понятійне навантаження, займає відведене їй місце в системі теоретичних кон- цепцій. У зв’язку з цим слід наголосити, що державний кредит є само- стійною економічною категорією, яка, будучи невід’ємною складовою фінансів, характеризується ознаками, властивими фінансам загалом, але одночасно має свої особливості, які відрізняють її від інших сфер і ланок фінансових відносин.

Як економічна категорія державний кредит – це сукупність еко- номічних відносин між державою в особі органів влади й управління, з одного боку, і резидентами (фізичними та юридичними особами) та нерезидентами (в тому числі іноземними державами й міжнародними фінансовими інституціями) – з іншого, при яких держава традиційно виступає у ролі позичальника (рідше кредитора і гаранта).

У класичному розумінні державний кредит безпосередньо обслуго- вує економічні інтереси держави, опосередковує зв’язки між державним бюджетом і всіма сферами економіки. При цьому держава відіграє роль позичальника, а юридичні та фізичні особи – роль кредиторів. Спокон- вічно за допомогою державного кредиту залучаються тимчасово віль- ні фінансові ресурси юридичних і фізичних осіб, які використовуються для задоволення постійно зростаючих державних потреб. Проте у сфері міжнародних економічних відносин держава може бути одночасно і кре- дитором, і позичальником. У тих випадках, коли держава бере на себе відповідальність за погашення позик чи виконання інших зобов’язань, взятих фізичними і юридичними особами, вона є гарантом. У кількісно- му співвідношенні переважає діяльність держави як позичальника ко- штів, натомість обсяги операцій, в яких вона виступає у ролі кредитора і гаранта, значно менші.

Матеріально-речовим втіленням державного кредиту є рух позико- вого капіталу у результаті вторинного перерозподілу валового внутріш- нього продукту. Особливістю такого руху є те, що кошти, які мобілізу- ються за допомогою державного кредиту, не формують окремого фонду, а перерозподіляються, як правило, через бюджет. Так, державний кре- дит забезпечує формування і використання централізованих грошових фондів держави. З одного боку, держава мобілізує вільні грошові кошти юридичних і фізичних осіб у тимчасове користування; а з іншого – ціною позикового капіталу для держави є відсоток за позикою, джерелом спла- ти якого виступають кошти бюджету.

 

Конкретними формами вияву державного кредиту є державні по- зики (забезпечені випуском цінних паперів чи залучені на підставі угод) та гарантії. На відміну від державних позик, які відразу впливають на величину централізованого грошового фонду – бюджету, гарантування погашення зобов’язань не обов’язково приводить до зміни останнього. Якщо боржник своєчасно і в повному обсязі розрахувався за своїми зобов’язаннями, то гарант (у нашому разі держава) не зазнає будь-яких додаткових витрат.

За юридично-правовим статусом державний кредит можна тракту- вати як врегульований нормами права механізм залучення додаткових коштів державою або сукупність особливих фінансових правовідносин, передбачених нормативно-правовими актами, що визначаються політи- ко-економічними прерогативами держави у процесі залучення нею тим- часово вільних коштів на засадах добровільності, зворотності, платності та строковості. Юридичною основою державних позик є договір/угода. У разі залучення державних позик шляхом випуску цінних паперів кре- дитори (замість надання у розпорядження держави на певний строк коштів) отримують документи – державні цінні папери, які надають їм певні фінансово-правові переваги. Здебільшого угодами оформляються кредити від урядів інших країн та міжнародних організацій, тоді як за допомогою цінних паперів мобілізуються кошти на фінансовому ринку.

У традиційному розумінні державний кредит виникає як реакція на бюджетні дефіцити, зумовлені неекономним, нераціональним викорис- танням коштів або додатковими з економічних, соціальних і політичних причин державними видатками, що виходять за межі фіскальних мож- ливостей оподаткування. Саме тому об’єктивна необхідність використан- ня державного кредиту для задоволення суспільних потреб зумовлена по- стійною суперечністю між обсягом цих потреб і можливостями держави щодо їхнього задоволення за кошти єдиного централізованого фонду дер- жави – бюджету. За сучасних функцій держави і потенційних фіскальних можливостей ефективної ринкової економіки державний кредит має осо- бливе значення у зосередженні, з’єднуванні й використанні розрізнених капіталів в інтересах суспільства. Державний кредит набув вражаючих масштабів за умов розвинутого фінансового сектору економіки та демо- кратичних форм державності, оскільки уряди щоразу намагаються про- водити політику «щедрих» видатків у поєднанні з невідчутними методами мобілізації доходів, у тому числі за допомогою державного кредиту. Таким чином, сучасні фінансові системи побудовані на двох фіскальних засадах: податковій і кредитній. Податки і позики є свого роду взаємодоповнюю- чими інструментами державних фінансів, за допомогою яких держава

 

мобілізує кошти для фінансування своїх постійно зростаючих потреб. З приводу оптимального поєднання податків і позик у 1832 р. декабрист, суспільний діяч і вчений М. Ф. Орлов у праці «Все про державний кредит» зазначив: «Вся наука фінансів полягає у тому, щоб обидва інструменти – податки і позики – урівноважити так, щоб податки не перешкоджали по- зикам, а позики полегшували податки».

Державний кредит – специфічна інтегрована категорія, яка за вну- трішньою сутністю та економічною природою поєднує характерні осо- бливості двох видів грошових відносин – фінансів і кредиту. Все це зумовлює багатоплановий характер взаємодії державного кредиту із державним бюджетом, безпосередній зв’язок із системою оподаткуван- ня та рухом позикового капіталу.

Державний кредит як фінансова категорія і метод мобілізації коштів для тимчасового поповнення бюджетного фонду має певні особливості, що відрізняють його від класичних фінансових категорій і, зокрема, податків.

По-перше, податкам притаманний односторонній безеквівалентний рух вартості – від платника до бюджету або у державні цільові фонди (зворотний рух можливий тільки у разі повернення переплачених або помилково стягнених сум) (рис. 7.2).

Рис. 7.2. Рух грошових потоків в умовах податкових відносин

Для державного кредиту характерний двосторонній рух вартості на принципах строковості, поворотності, платності – через певний період тимчасово залучена сума повертається з відсотками (рис. 7.3). Отже, державний кредит, з одного боку, є джерелом формування додаткових фінансових ресурсів держави, а з іншого – джерелом збільшення доходів власників цінних паперів шляхом виплати відсотків і виграшів за дер- жавними позиками.

Рис. 7.3. Рух грошових потоків в умовах державного кредиту

 

По-друге, на відміну від податків, що відображають процес приму- сового відчуження частини доходів юридичних осіб і громадян на за-

 

гальносуспільні потреби та характеризуються примусовим характером стягнення, державний кредит має добровільний характер (хоча в історії окремих держав відомі випадки відходу від принципу добровільності при розміщенні позик). Інакше кажучи, податки – це імперативні гро- шові відносини, тоді як кредит – відносини, що базуються на довірі, ви- сокій репутації та відповідальності.

По-третє, якщо в організаційно-правовому аспекті податок – обов’язковий платіж, який надходить у бюджет у визначених законом розмірах і в установлені строки, то державні запозичення, як правило, здійснюються тоді, коли вичерпано інші джерела мобілізації фінансових ресурсів держави або коли доцільно обмежити рівень оподаткування.

По-четверте, на відміну від податків, державний кредит не є до- ходом держави, але це один із можливих методів формування джерел фінансування видатків держави. Так, призначення державного кредиту полягає насамперед у тому, що він є засобом мобілізації державою до- даткових фінансових ресурсів, тоді як податки – основне фінансове під- ґрунтя існування держави.

Разом з тим, за своєю соціально-економічною сутністю державний кредит має безпосередній зв’язок із системою оподаткування. Зокрема, податки є основним джерелом погашення боргу і виплати відсотків за державним кредитом у майбутньому. Отже, державний кредит виступає свого роду антиципацією податків, інакше кажучи, податками, взятими наперед, авансом.

Як економічна категорія державний кредит поєднує особливості кредитних відносин і, зокрема, здійснюється на принципах зворотності, терміновості та платності. Проте між державним і банківським креди- том як класичною формою кредитних відносин є суттєві відмінності.

По-перше, банківський позиковий фонд використовується для кре- дитування підприємств (з метою забезпечення безперебійності процесу розширеного відтворення і підвищення його ефективності) чи приват- них осіб (для вирішення тимчасових індивідуальних фінансових про- блем). Коли йдеться про державний кредит, то отримані через державну позику кошти надходять у розпорядження органів державної влади, пе- ретворюючись у додаткові фінансові ресурси держави, що використову- ються для вирішення загальнодержавних суспільних потреб.

По-друге, характерною ознакою банківського кредитування суб’єктів господарювання є продуктивне використання позикового фонду з ме- тою збільшення вартості додаткового продукту, що є джерелом погашен- ня кредиту і виплати відсотків за ним. У разі державного кредиту кошти використовуються, як правило, на покриття бюджетного дефіциту. Зго-

 

дом джерелом погашення державних позик і виплати відсотків за ними є кошти бюджету.

По-третє, у разі банківського кредиту у ролі позичальника і плат- ника виступає одна і та сама юридична чи фізична особа. Особливіс- тю державного кредиту є те, що безпосереднім позичальником виступає держава в особі органів державної влади, а виплати кредиторам (влас- никам державних цінних паперів) забезпечуються переважно коштом бюджетних надходжень, зокрема податкових. При цьому коло платників податків (які опосередковано є платниками за державним кредитом) не збігається з колом власників державних цінних паперів.

Державний кредит виконує такі функції: фіскальну (кореспондує із розподільною функцією фінансів); регулюючу; стимулюючу і контрольну. Фіскальна функція державного кредиту забезпечує формування централізованих фондів держави – бюджету, а інколи (рідко) і держав- них цільових фондів. У такий спосіб держава акумулює додаткові кошти для фінансування своїх витрат. У країнах з розвинутою ринковою еко- номікою державні позики є основним джерелом фінансування бюджет- ного дефіциту і водночас другим після податків методом фінансування витрат бюджету. Окрім цього, завдяки фіскальній функції державного кредиту відбувається більш рівномірний у часі та між поколіннями роз- поділ податкового тягаря. Цей ефект особливо посилюється у разі фінан- сування за запозичені кошти витрат капітального характеру, що мають

загальносуспільне призначення.

Окрім фіскальної функції, державному кредиту властива регулююча функція. Держава, свідомо використовуючи державний кредит як ін- струмент регулювання економіки, може проводити певну фінансову по- літику. Розміри державного кредиту, його форми, методи розміщення і погашення прямо чи опосередковано впливають майже на всі процеси економічного життя держави: рівень оподаткування і масштаби бюджет- ного фінансування, економічне зростання і розподіл доходів, бюджетний дефіцит і розмір грошової маси в обігу (що взаємопов’язано з темпами інфляції), звуження чи розширення сукупного попиту і пропозиції, рівень споживання і нагромадження, баланс поточних зовнішніх рахунків, між- народну платоспроможність та кредитний рейтинг держави.

Державний кредит виконує стимулюючу функцію. Якщо темпи зростання економіки країни (йдеться про ВВП) перевищують відсоткові ставки за борговими зобов’язаннями держави, то за допомогою держав- ного кредиту формуються додаткові доходи державного бюджету. Інак- ше кажучи, в умовах низьких реальних відсоткових ставок і високих темпів зростання економіки суверенний борг сприяє формуванню до-

 

даткових доходів бюджету, стимулює соціально-економічний розвиток держави.

Контрольна функція державного кредиту органічно поєднується із контрольною функцією фінансів, однак має свої специфічні риси, ви- значені особливостями цієї економічної категорії та її внутрішньою сут- ністю. Вона забезпечує контроль у процесі залучення державних позик і розміщення позикових коштів, дає можливість контролювати напрями та цільове використання позик, строки їхнього повернення і своєчас- ність сплати відсотків, проводити моніторинг і забезпечувати плато- спроможність та ліквідність держави.

З огляду на функціональне призначення державного кредиту в еко- номічній літературі прийнято класифікувати цілі державних запозичень на такі три групи: фіскальні цілі (тобто цілі перерозподілу доходів); цілі економічної стабілізації й економічного стимулювання; цілі оптимізації розподілу суспільних ресурсів. Конкретній реалізації цих цілей сприяють запозичення на фінансовому ринку з метою фінансування поточного бю- джетного дефіциту, погашення раніше розміщених позик, згладжування нерівномірності надходження податкових платежів, забезпечення комер- ційних банків ліквідними резервними активами, фінансування цільових державних інвестиційних і соціально-економічних програм, впливу на кон’юнктуру фінансового ринку, підтримки соціальної сфери і т. ін.

 

• Форми державного кредиту та класифікація державних позик

Державний кредит є невід’ємною складовою економічної та фінан- сової системи держави. У теорії й на практиці його прийнято поділяти на внутрішній і міжнародний державний кредит, кожен з яких має свої особливості та форми вияву.

У разі внутрішнього державного кредиту держава виступає пози- чальником грошових коштів, а її кредиторами є банківські установи, підприємства, страхові компанії, населення та ін. Внутрішній держав- ний кредит може виступати у таких формах:

• сек’юритизовані державні позики, забезпечені випуском цінних па- перів (в Україні це облігації внутрішніх державних позик та казна- чейські зобов’язання);
• інші форми державного кредиту (наприклад, використання частини вкладів населення в ощадних установах, грошово-речові лотереї, ви- користання коштів державного позикового фонду).

 

У системі міжнародного державного кредиту держава може ви- ступати в ролі як боржника, так і кредитора, а може бути боржником, кредитором і гарантом одночасно. Найбільш типовими формами такого кредиту є:

• зовнішні державні позики, забезпечені випуском цінних паперів (об- лігації зовнішньої державної позики (цей термін уряди використо- вують при складанні бюджету чи затвердженні програм запозичень) або міжнародні облігації (зокрема, єврооблігації, іноземні облігації, фідуціарні позики – цими термінами оперують на міжнародних фі- нансових ринках));
• кредити, що надаються на підставі угод на двосторонній (надані закордонними органами управління) та багатосторонній основі (на- дані міжнародними організаціями економічного розвитку);
• синдиковані банківські кредити;
• кредити комерційних структур державним підприємствам;
• державна гарантія.

Таким чином, державний кредит функціонує у двох найпоширені- ших формах:

• кредиту, що надається державі кредитором у грошовій формі на підставі угод (несек’юритизована форма). Як правило, угодами оформляються синдиковані кредити (кредити, що надаються син- дикатом банків), кредити від урядів інших країн (міжурядові позики на двосторонній основі), а також кредити від міжнародних організа- цій (зовнішні позики на багатосторонній основі);
• позик, забезпечених емісією боргових цінних паперів (сек’юритизована форма). На відміну від кредиту, така позика пов’язана з механізмом функціонування фондового ринку (уряд здійснює емісію цінних паперів, а інвестори їх купують, фінансуючи у такий спосіб витрати держави-емітента цінних паперів).

Незважаючи на різні механізми реалізації, ці дві форми державного кредиту мають однаковий економічний зміст: у результаті надходження позикових ресурсів до бюджету зростає державний борг у формі кредит- них зобов’язань за несек’юритизованою формою державного кредиту та боргових зобов’язань за цінними паперами.

Разом з тим, особливістю несек’юритизованої форми державного кредиту є те, що впродовж терміну дії кредитної угоди не змінюються її суб’єкти (боржник і кредитор). Відповідно основною перевагою цієї фор- ми є стабільність кредитних відносин, відносна безпека позичальника, його захищеність, а недоліком – обмеження можливостей реструктури- зації сформованої у такий спосіб заборгованості. Сек’юритизована фор-

 

ма державного кредиту також має свої переваги: значно більший обсяг інвестиційного попиту; можливість гнучко регулювати обсяг і вартість запозичень.

Останнім часом у світовій практиці частка несек’юритизованої фор- ми державних запозичень у сукупному обсязі суверенних боргів зменшу- ється. Цю форму державного кредиту найбільшою мірою використову- ють країни з нерозвинутими фінансовими ринками. Основною ж формою державного кредиту є державні позики, забезпечені випуском цінних па- перів, які прийнято класифікувати за певними ознаками (табл. 7.1).

Таблиця 7.1

Ознаки класифікації та види державних позик

 

Ознака класифікації	Види позик
За місцем розміщення	внутрішні (облігації, казначейські зобов’язання); зовнішні (єврооблігації, іноземні облігації, фідуціарні позики)
Залежно від статусу позичальника (емітента)	державні; місцеві
Залежно від термінів погашення	короткострокові казначейські векселі (поточні, як правило, до 1 року); середньострокові ноти (від 1 до 5 років); довгострокові облігації (понад 5 років)
За формою виплати доходу	відсоткові позики; безвідсоткові (дисконтні) позики; виграшні позики
За методом визначення доходу	з фіксованим доходом; з плаваючим доходом
За характером обігу цінних паперів	ринкові; неринкові
За формою випуску	документарні; бездокументарні
За способом погашення	ординарні; серійні; з достроковим погашенням
За видами забезпече- ності	заставні; беззаставні
За цілями випуску	для покриття дефіциту бюджету; для фінансування інвестиційних програм і проектів; для фінансування соціальних програм

 

За місцем розміщення позики поділяються на:

• внутрішні (облігації, казначейські зобов’язання), що розміщуються в певній країні на внутрішньому фінансовому ринку та зазвичай у на- ціональній валюті. Як правило, у цьому разі кредиторами (інвестора- ми) є юридичні та фізичні особи – резиденти. За певних обставин у процесі розміщення внутрішніх державних позик можуть брати ак-

 

тивну участь і нерезиденти. Допуск нерезидентів до ринку держав- них цінних паперів розширює фінансові можливості останнього;

• зовнішні (єврооблігації, іноземні облігації, фідуціарні позики), які розміщуються на міжнародному фінансовому ринку переважно в іноземній валюті. При розміщенні державних цінних паперів на зо- внішніх ринках важливо враховувати три основні критерії: 1) перелік потенційних інвесторів (розгалужена система суб’єктів міжнародного ринку державних боргових цінних паперів представлена на рис. 7.4);

2) валюту деномінації (за цим критерієм розрізняють іноземні облі- гації та єврооблігації); 3) строк обігу (згідно з цим критерієм боргові цінні папери поділяються на казначейські векселі, ноти й облігації).

 

 

Рис. 7.4. Система суб’єктів міжнародного ринку державних боргових цінних паперів

Залежно від статусу позичальника (точніше емітента) позики поді- ляються на:

– державні, що випускаються центральними органами управління (в Україні – Міністерством фінансів України за рішенням Кабінету Міні-

 

стрів України), а кошти, акумульовані від їхнього розміщення, спрямо- вуються у державний бюджет;

– місцеві, що випускаються місцевими органами влади, а кошти від них спрямовуються у відповідні місцеві бюджети. У розвинутих країнах ринок муніципальних цінних паперів є одним із динамічних і значних за обсягом сегментів національного фондового ринку, а місцеві пози- ки виступають важливою складовою фінансів органів місцевого само- врядування. Місцеві позики дають змогу мобілізувати тимчасово вільні грошові кошти для потреб розвитку конкретних регіонів і є однією з форм залучення інвестицій. Разом з тим, вони задовольняють фінансові інтереси всіх учасників: емітенти отримують позикові кошти для втілен- ня своїх програм і проектів, у результаті чого у них немає потреби збіль- шувати місцеві податки для фінансування локальних суспільних потреб; інвестори не мають збитків, бо стають власниками цінних паперів, які забезпечують, хоч і невеликий, але стабільний дохід; населення регіону одержує важливі для нього об’єкти у сферах виробництва, торгівлі й об- слуговування, не відчуваючи підвищення податкового тягаря.

Залежно від строків погашення державою своїх боргових зобов’язань розрізняють: короткострокові казначейські векселі (поточні, як прави- ло, до одного року), середньострокові ноти (від одного до п’яти років) і довгострокові облігації (понад п’ять років).

За видами дохідності державні позики поділяються на:

• відсоткові, коли виплата доходу за державними позиками здійсню- ється у вигляді позикового відсотка один, два або чотири рази на рік на основі купонів;
• безвідсоткові (дисконтні), як правило, – це короткострокові державні боргові цінні папери, а інколи й довгострокові боргові зобов’язання, що не мають купонів і реалізуються зі знижкою, а погашаються за номінальною вартістю. Відсотки за такою облігацією не нарахову- ються, а дохід (інтерес) кредитора виникає внаслідок її погашення за ціною, вищою від ціни придбання;
• виграшні, які реалізуються без встановлення фіксованих відсотків, а виплата доходу здійснюється на підставі проведення тиражів ви- грашів. Власники зможуть отримати дохід за умови внесення но- мера їхньої облігації у виграшний тираж погашення, причому дохід отримають лише ті кредитори, чиї облігації виграли.

Усі відсоткові боргові цінні папери відповідно до одного із методів визначення доходу поділяються на боргові зобов’язання з:

• фіксованим доходом (власники таких державних цінних паперів отримують дохід за фіксованою на весь період позики ставкою);

 

• плаваючим доходом (у цьому разі відсоткова ставка регулярно пере- глядається і може змінюватися відповідно до певних чинників). Пла- ваючі відсоткові ставки розраховуються на базі облікових ставок – LIBOR (London Inter Bank Official Rate – лондонська ставка пропо- зиції за міжбанківськими депозитами); SIBOR (сінгапурська ставка пропозиції за міжбанківськими депозитами); «прайм рейт» (амери- канська). До цих ставок додається спред, що залежить від кредитно- го рейтингу держави-позичальниці та становить 0,50–2,50%.

За характером обігу цінних паперів державні позики поділяють на:

• ринкові, які вільно обертаються на фондовому ринку, купуються і продаються, змінюючи власника. Держава використовує їх для по- криття поточного бюджетного дефіциту шляхом постійного залучен- ня у бюджет коштів;
• неринкові, які мають обмеження щодо купівлі та продажу, вони не обертаються на вторинному фондовому ринку. Неринкові цінні па- пери призначені для розміщення серед пенсійних і страхових фон- дів або фізичних осіб і можуть використовуватися державою для фінансування масштабних довгострокових інвестиційних проектів.

За формою випуску державних позик розрізняють документарні (супроводжуються емісією державних цінних паперів) і бездокументар- ні позики (цінні папери у безготівковій формі, їхній випуск оформлюєть- ся глобальним сертифікатом, а вони існують у вигляді записів на відпо- відних рахунках в електронному депозитарії).

За способом погашення позики поділяються на: ординарні (погашен- ня може проходити одночасно для всіх випущених позик); серійні (пога- шення здійснюється частинами через певні проміжки часу); з достроко- вим погашенням (до дострокового погашення державних позик держава може вдатися лише за наявності коштів).

Залежно від забезпеченості державні позики поділяються на: за- ставні (забезпечуються державним майном чи конкретними доходами) і беззаставні (не мають конкретного матеріального забезпечення, а їхня надійність визначається авторитетом держави). Заставні облігації зде- більшого випускаються місцевими органами влади, а беззаставні – цен- тральними органами управління.

Державні позики відповідно до цілей випуску поділяються на три види: позики для покриття дефіциту бюджету (неінвестиційні); пози- ки для фінансування інвестиційних програм і проектів (інвестиційні); позики для фінансування соціальних програм (частково інвестиційні).

У практиці країн з ринковою економікою оформлення внутрішніх державних позик здійснюється двома видами цінних паперів – обліга-

 

ціями і казначейськими зобов’язаннями. Ці боргові цінні папери симво- лізують боргове зобов’язання держави, з одного боку, а з іншого – за- свідчують внесення їхніми власниками коштів до бюджету, гарантують повернення основної суми боргу після визначеного строку, а також да- ють право власникам на отримання доходу. Разом з тим, є певні іденти- фікаційні ознаки, що відрізняють їх (рис. 7.5).

 

ОБЛІГАЦІЇ
Покриття бюджетного дефіциту, поповнення цільо- вих фондів, спеціальні цілі
Середньо- та довгострокові
У формі відсотків, виграшні чи дисконтні (безпроцентні)
Вільно розміщуються серед юридичних та фізичних осіб
Готівкові та безготівкові

 

Готівкові (векселі)

Реалізуються серед населення

У фіксованих відсотках

Рис. 7.5. Ідентифікаційні ознаки облігацій і казначейських зобов’язань

Практика використання облігацій внутрішньої державної пози- ки (ОВДП) як форми державного кредиту в Україні започаткована з 1995 р. Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів № 586 від 23 серп- ня 1994 р., 10 березня 1995 р. вперше в історії України відбулись тор- ги з розміщення державних облігацій внутрішньої позики. Перша емісія ОВДП 1995 р. була здійснена безготівковим шляхом – через записи на рахунках інвесторів; розміщення облігацій проводилося на строк 3–6 мі- сяців (хоча за світовими стандартами державними облігаціями вважа- ються цінні папери зі строком обігу понад 5 років); номінальна вартість однієї облігації становила 100 млн. крб., а відсоткова ставка дохідності – 140% річних. Такі якісні характеристики ОВДП визначені нестабільною фінансовою кон’юнктурою в умовах становлення ринку цінних паперів,

 

високою ставкою рефінансування НБУ (50% річних), недовірою населен- ня до держави.

Найпоширенішою формою державних запозичень на міжнародно- му ринку є випуск єврооблігацій, рідше іноземних облігацій та фідуціар- них позик. Єврооблігації (англ. «eurobonds») – це довгострокові боргові зобов’язання, що є одним із видів цінних паперів, котрі випускаються по- зичальниками з метою отримання довгострокових кредитів на єврорин- ку. Єврооблігації мають всі ознаки облігацій, а також деякі особливості:

• розміщуються одночасно на ринках кількох країн, а не однієї;
• валюта єврооблігації як для кредитора, так і для боржника є інозем- ною (за винятком банків США);
• переважно єврооблігації розміщуються емісійним синдикатом, що ство- рюється банками кількох країн, котрий виступає гарантом з позики.

Єврооблігації випускаються в бездокументарній формі і перед роз- міщенням проходять процедуру лістингу на одній з основних європей- ських фондових бірж (Лондонській, Франкфуртській, Люксембурзькій) для отримання котирування за участю рейтингового агентства для при- своєння рейтингу.

Залучені у бюджет кошти від державних позик відображаються як джерела фінансування дефіциту. Витрати на обслуговування боргових зобов’язань враховуються у бюджеті як витрати на обслуговування дер- жавного боргу. Водночас позики у формі надання державних гарантій не є джерелом фінансування дефіциту бюджету, оскільки в цьому разі держава лише бере на себе відповідальність за погашення позик і ви- конання інших зобов’язань, взятих юридичними особами. У такий спо- сіб держава здійснює підтримку вітчизняних виробників у конкурент- ній боротьбі на зовнішніх ринках, сприяє модернізації та реконструкції стратегічних галузей, науково-технічному прогресу, підвищенню рівня зайнятості. Державні гарантії за такими борговими зобов’язаннями від- повідно призводять до збільшення видатків з бюджету при настанні га- рантійного випадку і необхідності здійснювати виплати за гарантійними зобов’язаннями.

Наведена класифікація і, зокрема, визначені в ній критерії ознак, форми і методи випуску та реалізації державних позик застосовуються у практиці більшості країн і, разом з тим, дають змогу максимально врахувати різносторонні інтереси всіх суб’єктів системи державного кредиту. Однак кожна держава залежно від соціально-політичних, еко- номічних та інших обставин обирає найдоцільніший і прийнятний для неї спосіб реалізації специфічного виду фінансових відносин – держав- ного кредиту.

 

• Державний борг: сутність та соціально-економічні наслідки

Неминучим і закономірним наслідком застосування державного кре- диту є державний борг. З’ясування суті та економічної природи держав- ного боргу має важливе теоретичне й практичне значення. Донедавна поняття «державний борг» у вітчизняній фінансовій науці трактувалося однозначно як «негативне явище», властиве лише капіталістичній економі- ці, з негативними наслідками для країн, що брали у борг. Досвід багатьох країн світу свідчить про те, що бюджетний дефіцит, державний кредит і державний борг у певних допустимих межах не продукують негативних наслідків для економіки. Разом з тим, надмірний державний борг може призвести до небажаних наслідків, що супроводжуються виплатою зна- чних сум відсотків, а відповідно скороченням заощаджень, витісненням приватних інвестицій державними запозиченнями, що уповільнює еко- номічне зростання і призводить до зменшення доходів населення. Саме тому, незважаючи на тривалу історію, державний кредит і державний борг нині інтерпретують у категоріях добра і зла – як запоруку процвітан- ня чи як загрозу національним інтересам, а ставлення до боргів держави в науці та на практиці було і залишається неоднозначним.

У сучасному науковому лексиконі термін «державний борг» – це така сама загальновизнана економічна категорія, як фінанси, бюджет, подат- ки; відіграє не менш важливу роль в економічному житті суспільства та вимагає чіткої концептуальної, законодавчої й організаційно-правової регламентації передусім з позицій необхідності забезпечення ефектив- ного управління ним.

Державний борг – сума прямих договірних зобов’язань органів дер- жавного управління перед економічними суб’єктами інших секторів еко- номіки (резидентами) і зарубіжними кредиторами.

Державний борг виникає при здійсненні запозичень у грошовій формі, випуску боргових зобов’язань, взяття боргів інших економіч- них суб’єктів, безготівкового випуску боргових зобов’язань. Інакше ка- жучи, державний борг – сума всіх випущених і непогашених боргових зобов’язань держави перед внутрішніми і зовнішніми кредиторами, а також відсотків за ними (в тому числі гарантій за кредитами, що нада- ються іноземними позичальниками державним підприємствам).

Розрізняють первинний борг, який дорівнює сумі основного боргу без нарахованих відсотків, і непогашений борг, який складається з основної суми боргу і нарахованих відсотків.

З наукового погляду, важливо встановити семантичну відмінність між термінами «борг» і «заборгованість». Передусім етимологічно понят-

 

тя «борг» («debt») означає грошову суму, що взята в позику на строк на певних умовах і підлягає поверненню. Загалом борг – поняття статичне, фіксований параметр, який визначає запаси грошових коштів на певну дату (останній день місяця чи фінансового року). Поняття «заборгова- ність» («indebtedness») означає суму приростів чистої заборгованості за минулі періоди плюс початковий стан заборгованості. При цьому суму приростів чистої заборгованості можна розрахувати за формулою:

∆З = Пн–ВП,                                                              (7.1)

де ∆З – приріст заборгованості, якщо нові позики (Пн) перевищують від- соткові платежі (ВП) за раніше нагромадженим боргом.

На відміну від боргу, заборгованість визначає не запаси грошових коштів, а потоки, що мають схильність до постійної зміни у часі. Дина- міка заборгованості залежить від величини чистих потоків (net flows), що становлять різницю між отриманими новими кредитами (disbursements) і платежами щодо обслуговування боргу (debt service payments), які від- повідно є сумою виплати основної частини боргу (principal) і відсотків (interest); а також від запасів, тобто величини існуючого боргу.

Різницю між боргом і заборгованістю у державному (бюджетному) секторі економіки можна трактувати так: державний борг, досягнувши певної величини, перетворюється у мультиплікатор власноручного збіль- шення. За зростання державної заборгованості сума на виплату відсо- тків збільшується набагато швидше, ніж зростає борг.

Враховуючи часовий горизонт і відсоткові зобов’язання, динаміку зростання фінансової заборгованості (йдеться про класичну заборгова- ність, що виникає у результаті покриття бюджетного дефіциту шляхом державних позик) можна відобразити такою формулою:

D’(t) = GR(t) – T(t) + iD(t),                                     (7.2)

де G^R(t) – реальні «чисті» державні видатки, пов’язані з наданням благ, послуг та із трансфертами; Т (t) – державні доходи (від податків, зборів і т. ін.); iD(t) – реальні витрати за відсотковими платежами (нарахування відсотків здійснюється на реальний борг (D) за реальною відсотковою ставкою (і)).

На основі С^R(t) і T(t) можна визначити первинний бюджет (без ураху- вання виплат з обслуговування державного боргу). Якщо різниця G^R(t)– T(t) позитивна, то первинний бюджет є дефіцитним, якщо негативна – профіцитним. Із цього порівняно простого рівняння випливає важлива закономірність: навіть якщо первинний бюджет збалансований, за на- явності початкового боргу D(t) > 0 рівень заборгованості зростає на суму відсоткових виплат.

 

Ґрунтуючись на наведених вище положеннях, можна зробити такі узагальнення. Вихідною категорією є категорія «борг» як підсумок по- зикових операцій. Першопричиною боргу є позики в умовах нестачі або дефіциту коштів; лише після формування первинного боргу виникає проблема заборгованості, на величину якої впливає динаміка норми від- сотка та інші фактори.

Таким чином, заборгованість – явище похідне від боргу, відрізняється кумулятивним ефектом, тобто є підсумком нагромадження боргів і плате- жів на їхнє обслуговування. Інакше кажучи, заборгованість – це початко- ва сума боргу із нагромадженою сумою приросту відсоткових грошей та чистої поточної величини знову залученого боргу. У результаті простежу- ється взаємозв’язок і трансформація різних за природою категорій: пози- ка (кредит) – борг – заборгованість, які спричинюють із позицій боржни- ків і кредиторів спільні проблеми: позичок, боргів та боргової залежності. Розрізняють поточний і капітальний державний борг. Поточний борг – сума основного боргу, що підлягає погашенню в поточному році, й належних до сплати у цей період відсотків за всіма випущеними на цей момент позиками. Капітальний борг – загальна сума боргу й відсотків,

що мають бути сплачені за позиками.

Державний борг поділяється на внутрішній і зовнішній. Разом з тим, дискусійним залишається питання щодо визначення ознаки класифіка- ції боргу на внутрішній і зовнішній. У світовій практиці відомі такі кла- сифікаційні ознаки:

• резидентність кредитора;
• валюта позики;
• місце запозичення;
• тип боргового зобов’язання;
• поєднання кількох ознак.

Наприклад, у Британській енциклопедії подано таке трактування зовнішнього боргу: «Зовнішній борг … визначається як борг, що знахо- диться у власності нерезидентів, іноземних кредиторів чи держав. Дуже часто, однак, відмінність між зовнішнім і внутрішнім боргом базується на валюті, в якій борг виражений».

Найчастіше за ознаку класифікації використовують резидент- ність кредитора (або джерело запозичення). Отже, внутрішній борг – це зобов’язання, що виникають перед внутрішніми кредиторами (резиден- тами); тоді як зовнішній борг – зобов’язання, що виникають перед інозем- ними кредиторами (нерезидентами). Останній формується сумарними зобов’язаннями, що знаходяться у руках іноземців-кредиторів, незалеж- но від валюти вираження і місця придбання. Цей момент заслуговує на

 

увагу і передбачає можливість формальної трансформації внутрішньої позики у зовнішню, і навпаки. У такому контексті важливо наголоси- ти на матеріальній стороні доцільності чіткої класифікації боргу на вну- трішній і зовнішній за ознакою резидентності. Науково обґрунтовано, що внутрішній борг, як правило, більш вигідний і менш небезпечний, ніж зовнішній, оскільки сплата відсотків за внутрішнім боргом залишається в межах своєї країни, а в умовах помірних відсоткових ставок і суттєво- го залучення коштів населення він не є тягарем для майбутніх поколінь. Фактично (у разі внутрішнього боргу) представники різних вікових груп населення позичають одні в одних грошові ресурси. У підсумку рівень споживання в країні не зменшується, а відбувається лише перерозпо- діл доходу. Дещо по-іншому оцінюються заслуговують зовнішні позики, які перебувають у власності нерезидентів і сума відсоткових платежів за якими вивозиться за кордон, надовго обтяжуючи платіжний баланс та створюючи залежність країни-боржника від країни-кредитора.

Кожна держава має право самостійно визначити класифікаційну ознаку і законодавчо її закріпити. В Україні, зокрема, у Бюджетному кодексі України законодавчо закріплено, що борг класифікується за ти- пом кредитора (йдеться про категорію кредитора або власника боргових зобов’язань) та за типом боргового зобов’язання (відповідно до засобів, що використовуються для фінансування бюджетного дефіциту).

Окрім цього, в Україні борг класифікується у фінансовій та статис- тичній звітності на: державний борг (внутрішній і зовнішній) та гаран- тований державою борг (внутрішній і зовнішній). Згідно з прийнятою в світі методологією гарантії оплати боргів підприємств такі борги, а та- кож інші умовні зобов’язання не враховуються до того моменту, поки державні органи не вимушені розпочати виплати з метою погашення боргу. У цьому контексті для більш чіткого розмежування державного боргу щодо боргів органів центрального державного управління та бор- гів державного сектору господарства в зарубіжній практиці використо- вують такі поняття: «public debts» («суспільний борг») і «national debts» («на- ціональний борг»). При цьому національний борг формують лише борги центрального уряду – як зовнішні, так і внутрішні. Суспільний борг (у ві- тчизняній термінології – «державний борг») формується шляхом симбіозу національного боргу і боргу державного сектору господарства.

Борг, гарантований державою, який визначають як боргові зобов’язання резидентів в особі державних органів та державних під- приємств і організацій, а також сукупність боргів приватних фірм, вико- нання яких гарантовано державою, має неоднозначну оцінку у фахівців. З одного боку, платежі щодо обслуговування такого боргу здійснюють-

 

ся із власних ресурсів позичальника, а з іншого – у разі неплатоспро- можності позичальника – це додатковий тягар на державний бюджет. З цієї позиції заслуговує на увагу трактування поняття «державний борг» («government debt») як сукупності прямих зобов’язань уряду перед вну- трішньою економікою і зовнішнім сектором, акумульованих у результаті бюджетних операцій у минулому, котрі мають бути покриті коштом бю- джету у майбутньому. З цього погляду поняття «державний борг» доціль- но трактувати лише як борг, що визнається урядом і реально до нього належить. Натомість гарантований урядом борг не є боргом уряду. В такому разі державним (урядовим) боргом вважається лише борг, нагро- маджений тими структурними елементами уряду, витрати і доходи яких відображаються у державному бюджеті. Однак на практиці у більшості випадків держава не несе відповідальності лише за тією частиною боргу, за якою вона не давала спеціальних гарантій.

Немає також однозначної позиції щодо меж статистичного охоплен- ня та кількісного відображення в офіційній звітності сумарної величини державної заборгованості. Зокрема, в Україні фактично є два типи дер- жавного боргу:

• офіційно визнаний державний борг;
• заборгованість, що в складі державного боргу не враховується, проте за економічною природою є державною.

Офіційно визнаний державний борг (інакше кажучи, борг класичного типу) – це борг, оформлений кредитними угодами або держаними цінни- ми паперами, що передбачає погашення основної суми боргу та виплату відсотків у чітко визначені строки. До офіційного державного боргу на- лежать: заборгованість перед юридичними особами за внутрішніми дер- жавними позиками; заборгованість перед банківськими установами (в т. ч. перед Національним банком України); зовнішня заборгованість за по- зиками, наданими організаціями економічного розвитку (Європейським банком реконструкції та розвитку, Європейським інвестиційним банком, Світовим банком); заборгованість за позиками, наданими закордонними органами управління; заборгованість за позиками іноземних комерційних банків; заборгованість за облігаціями зовнішньої державної позики.

Другий тип боргу охоплює невиконані фінансові зобов’язання дер- жави перед суб’єктами економіки (йдеться про можливі неоплачені дер- жавні замовлення, заборгованість із заробітної плати перед працівни- ками бюджетної сфери, невідшкодований податок на додану вартість і найбільшою мірою гарантії держави щодо компенсації знецінених за- ощаджень громадян в установах Ощадного банку). Інакше кажучи, це взяті державою певні зобов’язання без документального оформлення

 

строків їхнього погашення, які формують заборгованість, що в складі офіційно визнаної державної не враховується, проте є державною за внутрішньою природою та економічним змістом.

Констатація факту існування державного боргу не дає змоги чіт- ко оцінити реальний фінансово-економічний стан держави та ефектив- ність її фінансової політики, в тому числі боргової. Поява і зростання державного боргу – складне явище, зумовлене багатьма факторами, яке в умовах окремої держави може мати власну специфіку.

Слід зазначити, що боргова політика не зводиться тільки до пробле- ми пошуку і залучення коштів, яких не вистачає. Державний борг є од- ним із важливих інструментів макроекономічної та фіскальної політики держави. В 30–60-ті рр. XX ст. під впливом розвитку державно-моно- полістичного капіталізму в основу фінансової політики більшості країн світу було закладено кейнсіанські та неокейнсіанські доктрини. Проти- лежною класичній є фінансова концепція Дж. Кейнса, що, заперечуючи саморегулювання економіки, основним інструментом державного регу- лювання вбачала бюджетну політику. Основним інструментом урядового впливу на циклічний розвиток і подолання криз були державні видат- ки. Саме їхнє формування, структуру і зростання Дж. Кейнс вважав до- статньо важливим фактором досягнення ефективного попиту. Урядовий попит, забезпечений податками і позиками, має «оживити» підприєм- ницьку діяльність і зумовити зростання національного доходу та зайня- тості. На особливу увагу заслуговує запропоноване Дж. Кейнсом у теорії державних фінансів положення про необхідність збільшення держав- них витрат, які фінансуватимуться за допомогою позик. Послідовники Дж. Кейнса це положення назвали принципом дефіцитного фінансуван- ня, а підхід отримав назву компенсаційних боргових фінансів. На дум- ку Дж. Кейнса, державні інвестиції та поточні витрати можна фінансу- вати у борг. Урядові інвестиції, акумульовані шляхом позик, приведуть до розширення «схильності до інвестування», а фінансування поточних витрат збільшить «схильність до споживання». Кейнсіанська доктрина завершила концепцію «здорових фінансів», а гіпотеза про обов’язкове збалансування бюджетних видатків і доходів вважалася у той час сво- єрідним анархізмом. Ринок позикових капіталів став одним із інстру- ментів досягнення ефективного попиту, а дефіцит державного бюджету перетворився в один із методів державного регулювання. Таким чином, Дж. Кейнс розробив принципово нову теорію фінансів, спрямовану на регулювання економіки.

У розвиток теорії державного боргу значний внесок зробили амери-

канські економісти Г. Моультон (розробивши так звану концепцію «но-

 

вої філософії державного боргу», висунув гіпотезу про те, що у ситуації, коли запозичення для покриття бюджетних дефіцитів використовують- ся на кредитну підтримку державних інвестицій, то вони здійснюють на економіку мультиплікаційний ефект) і Р. Масгрейв (висунув гіпотезу про оптимальний розподіл боргового тягаря між поколіннями за умови еквівалентного нагромадження боргу і зростання інвестицій публічного сектору. Паралельно з цим він розширив сферу боргового фінансуван- ня на видатки соціального характеру, аргументуючи тим, що населен- ня країн, особливо тих, що переживають економічні труднощі, потре- бує насамперед задоволення нагальних соціальних і побутових потреб як умови подальшого розвитку). Інший представник «нової ортодоксії», один із найвизначніших теоретиків державних фінансів А. Пігу, вказу- ючи на обмежені регулюючі можливості ринкової конкуренції, вважав за необхідне доповнити її державним регулюванням. При цьому в ролі ринкових регуляторів він розглядає податки і позики. А. Пігу в основу

«здорових фінансів» закладає принцип співіснування податків і позик, вказуючи на необхідність чіткого розмежування видатків на поточні (со- ціальні виплати, адміністративні затрати і т. ін.), які мають фінансува- тися лише коштом податків; разом із тим, застосування позик він ви- правдовує лише в екстраординарних обставинах.

Боргова політика є важливою складовою фіскальної політики уряду, а тому використання державних позик пов’язано з певними тактичними та стратегічними завданнями податкового і бюджетного регулювання економіки, фінансування бюджетного дефіциту й управління держав- ним боргом. На стадії залучення державні позики за своєю природою здійснюють макроекономічну функцію регулювання податкового на- вантаження на суспільство, що особливо важливо у період реформ, які супроводжуються пошуком фінансових джерел для постійно зростаючих державних витрат, зумовлених необхідністю соціального прогресу сус- пільства та поліпшення якісної сторони суспільних благ, що продукують- ся державою. У цьому разі державний борг і податки розглядаються як своєрідна економічна система альтернативного вибору при вирішенні дилеми: збільшувати податковий тягар чи залучати державні позики. У поточному бюджетному періоді здебільшого надають перевагу боргово- му фінансуванню видатків, послаблюючи навантаження на податкові та інші дохідні джерела. Інакше кажучи, у короткостроковому періоді інтерес фіскальної політики може полягати в тому, щоб з метою збіль- шення програмних видатків бюджету залучити якнайбільший обсяг фі- нансових ресурсів за мінімальною вартістю. При цьому американський економіст Р. Барро у теоремі нейтральності доводить, що внутрішні (але

 

не зовнішні) позики – це рівноцінний податкам спосіб залучення коштів без реального перенесення тягаря бюджетних видатків поточного пері- оду на платників податків у майбутньому. Разом з тим, такий вибір пе- решкоджає різкому зниженню сукупного попиту у поточному періоді, слугуючи цілям стабілізації економіки, а також дає змогу більш гнучко маневрувати на всіх стадіях бюджетного процесу.

Для державного бюджету у триланковому циклі «залучення → вико- ристання → погашення» негативні наслідки боргової політики переваж- но виявляються на стадії обслуговування і погашення державного боргу. Наявність державного боргу потребує здійснення щорічних відсоткових платежів, які фінансуються коштом доходів бюджету, зокрема податко- вих надходжень. Відповідно у довгостроковому періоді зростання бор- гу порушує збалансованість бюджету і провокує бюджетний дефіцит із його негативними економічними, соціальними і фінансовими наслідка- ми. Небезпека великих боргових виплат полягає в тому, що за їхнього здійснення звужуються джерела внутрішнього інвестування і зменшу- ються можливості для підтримання внутрішнього споживання, а це в підсумку може призвести до боргової кризи в державі.

За стрімкого зростання видатків, пов’язаних з обслуговуванням за- боргованості, держава змушена компенсувати їх або зменшивши інші видатки, що, як правило, підвищує соціальну напруженість у суспільстві та загострює економічні проблеми, або збільшивши власні доходи. Збіль- шення доходів бюджету можна досягти за допомогою встановлення но- вих податків та інших обов’язкових платежів чи підвищення діючих по- даткових ставок. Найімовірніше, посилення податкового тягаря підірве стимули до економічної активності й сприятиме розширенню тіньового сектору економіки.

У контексті зазначеного справедливим є твердження про те, що над- мірний державний борг опосередковано сповільнює економічне зрос- тання країни і перекладає тягар оподаткування на майбутнє, оскільки за наявності початкового боргу D(t)>0 рівень заборгованості зростає, як ві- домо, на суму відсоткових виплат. Відповідно в довгостроковому періоді тягар заборгованості погасити буде дуже важко (практично неможливо). Для цього, як мінімум, первинний бюджет має бути профіцитним. Ре- альний профіцит бюджету може мати лише та держава, економіка якої має стійку тенденцію до реального зростання. В умовах економічного зростання підвищується ймовірна спроможність обслуговувати держав- ний борг шляхом розширення бази оподаткування; при цьому необхідно зберігати на незмінному рівні не абсолютний розмір державного боргу, а його відносну величину, або, інакше кажучи, рівень заборгованості –

 

D(t)/Q(t), де Q(t) – ВВП. Чим довготриваліше країна затягуватиме виплату основного боргу і відсотків за ним, використовуючи доходи бюджету, тим важче буде збалансувати бюджет і уникнути боргової кризи в май- бутньому.

Окремого розгляду заслуговує питання соціально-економічних на- слідків зовнішнього державного боргу. Зовнішні державні позики у по- точному періоді пом’якшують вплив змін бюджетно-податкової політики на рівень споживчих витрат, заощадження та інвестиції, розширюючи цим фінансовий потенціал економічного зростання. Водночас держава, що залучає іноземний компенсаційний капітал, стає боржником інших країн. А це означає, що у довгостроковій перспективі обсяг національ- ного продукту так чи інакше зменшиться, а частка у ньому зовнішнього боргу зросте. Необхідність обслуговування зовнішнього боргу призведе до прямого зменшення національного доходу країни-боржника. Цей ас- пект відобразився у теоретичних концепціях американського економіс- та А. Лернера, який практично вперше провів диференціацію між вну- трішнім і зовнішнім боргом, вказуючи на те, що внутрішній державний борг не покладає фінансового тягаря на майбутні покоління, оскільки є суспільним активом, а виплати відсоткових платежів – суто трансферна проблема: одні члени суспільства сплачують податки, інші – отримують цю суму грошей у вигляді відсоткових платежів. Одночасно шляхом зо- внішніх державних позик можна перенести борговий тягар на майбутні покоління, оскільки за залучення зовнішніх кредитів відмова від спожи- вання відбувається за кордоном, у країні-кредиторі, однак у майбутньо- му виникає тягар для країни-боржника у зв’язку із виплатою суми осно- вного боргу і відсоткових платежів. Отже, згідно з «новою ортодоксією» А. Лернера є альтернатива вибору не між податками і позиками, а між внутрішнім і зовнішнім боргом.

Загалом стратегічні цілі боргової політики держави передбачають

створення умов для довгострокового розвитку внутрішнього фінансово- го ринку, що дасть би можливість на ринкових засадах здійснювати за- позичення в обсягах, за вартістю та у строки, необхідні, з одного боку, для безперебійного фінансування виваженого дефіциту державного сек- тору, а з іншого – достатні для фінансування недержавного сектору еко- номіки. При цьому ефективна боргова політика держави сприяє пере- розподілу податкового тягаря у часі, забезпечуючи податковій системі статус «надійного партнера» не лише для держави, а й бізнесу, здатного у перспективі збільшити її фінансові можливості.

Проте довгостроковим економічним наслідком боргової політики держави є загальне суттєве звуження інвестиційних можливостей еконо-

 

міки, а міжнародний досвід свідчить, що наявність надмірного зовніш- нього державного боргу гальмує економічне зростання. Він унеможлив- лює проведення економічної політики, яка враховуватиме національні інтереси, виснажує бюджет та економіку держави здійсненням значних виплат іноземним кредиторам.

Кінцевим соціальним підсумком системи перерозподілу доходів че- рез інструменти державного боргу є те, що життя сучасного покоління покращиться, але тягаря наслідків поточного бюджетного дефіциту за- знають майбутні покоління – вони будуть народжені громадянами кра- їни з меншими потенційними можливостями нагромадження капіталу і великим державним боргом.

Таким чином, державний борг, його розміри, методи розміщення і погашення прямо чи опосередковано впливають майже на всі проце- си економічного життя держави: економічне зростання і розподіл дохо- дів, бюджетний дефіцит і розмір грошової маси в обігу (що пов’язано з темпами інфляції), звуження чи розширення сукупного попиту і пропо- зиції, рівень споживання та нагромадження, баланс поточних зовніш- ніх рахунків, міжнародну платоспроможність і кредитний рейтинг дер- жави. Однак державі не слід категорично відмовлятися від залучення державного боргу як макроекономічного інструменту у процес реформ. Залучення зовнішніх позик означає надходження додаткових ресурсів, що можуть дати поштовх економічному зростанню, а зовнішня заборго- ваність дає можливість країні здійснювати більші сукупні витрати, ніж вироблений національних дохід, та фінансувати інвестиції, що не за- безпечуються внутрішніми заощадженнями. Проте в умовах надмірних державних витрат, незбалансованості бюджету, недосконалої податко- вої та валютної політики зовнішній борг може спровокувати надзвичай- но важкі фінансові кризи, обмежити інвестиційну активність у державі. Отже, державний борг може бути засобом забезпечення безпеки або, на- впаки, – фактором посилення загроз і ризиків. Лише застосування ефек- тивної стратегії управління державним боргом сприятиме ефективному використанню запозичень і створить необхідні умови для оптимізації боргового навантаження.

 

• Управління державним боргом

Ефективне управління державним боргом є одним із визначальних факторів забезпечення макроекономічної стабільності в державі. Від на- лагодженості системи управління державним боргом залежить бюджет- на дієздатність країни, стан її валютних резервів, а відповідно стабіль- ність національної валюти, рівень відсоткових ставок, інвестиційний

 

клімат, характер поведінки всіх сегментів фінансового ринку. З огляду на це управління державним боргом має бути зорієнтоване на застосу- вання ефективної боргової стратегії, а не базуватися на короткостроко- вих ситуативних орієнтирах.

У широкому розумінні управління державним боргом передбачає формування одного із напрямів фінансової політики держави, пов’язаної з її діяльністю у ролі позичальника і гаранта, що потребує комплексного підходу до її розробки та координації з грошово-кредитною (монетар- ною) і фіскальною політикою; узгодження взаємовідносин між урядом і Національним банком України у питаннях боргової політики; розроблен- ня ефективних форм і методів зниження боргового тягаря у контексті переходу від антикризового менеджменту (реструктуризації боргових зобов’язань) до стратегічного боргового менеджменту із застосуванням інструментів активного управління державним боргом.

Управління боргом у вузькому розумінні – комплекс заходів, що здій- снюються державою в особі її уповноважених органів щодо реалізації таких видів діяльності:

• визначення обсягів та умов залучення нових позик;
• розміщення нових емісій і зміна умов раніше випущених позик;
• здійснення моніторингу показників динаміки та рівня заборгова- ності, їх зіставлення з показниками державних фінансів;
• проведення операцій з обслуговування боргових зобов’язань (ідеться про виплату відсотків кредиторам) і погашення основної суми боргу;
• налагодження взаємовідносин з кредиторами з приводу врегулювання проблеми заборгованості за раніше залученими позиками і кредитами;
• проведення переговорів і реалізації процедур щодо реструктуризації та рефінансування боргів.

Відповідно до вищезазначеного державну політику у сфері управ- ління державним боргом можна поділити на боргову стратегію і боргову тактику. Боргову стратегію у світовій теорії та практиці визначають як систему дій і заходів щодо уникнення (або врегулювання) боргових проблем держави та забезпечення (чи відновлення) її платоспромож- ності. Боргова стратегія окреслює кінцеву мету політики управління державним боргом, яка передбачає отримання найвищого ефекту від фінансування, використовуючи запозичені кошти, та забезпечення пла- тоспроможності держави. Боргова тактика визначає межі та умови дер- жавного запозичення, співвідношення між його формами, між креди- торами держави, а також порядок і механізм погашення державного боргу. Відповідно боргова тактика акцентує увагу на врегулюванні по- точних проблем, зумовлених труднощами щодо обслуговування боргових

 

зобов’язань (інакше кажучи, наголошує на вирішенні проблем тимчасо- вої ліквідності), та визначає основні завдання, які вирішуються у про- цесі управління державним боргом.

За твердженням С. Фішера, досі не розроблено вичерпної теорії управління державним боргом, а тому в науковій літературі підходи до визначення стратегічних цілей політики управління ним є доволі різно- манітними. Про диференціацію позицій можна стверджувати на основі короткого переліку концептуальних підходів і міркувань із цього питання. По-перше, управління державним боргом у процесі реалізації стра- тегії максимізації суспільного добробуту має передбачати мінімізацію витрат на його обслуговування та уникнення макроекономічних трудно-

щів і проблем фінансування соціальних програм у майбутньому.

По-друге, управління державним боргом має забезпечити оптимі- зацію його рівня та структури, щоб це не відображалось негативно на темпах економічного зростання і платіжному балансі у довгостроковій перспективі.

По-третє, управління державним боргом, з погляду використання останнього як інструмента макроекономічного регулювання, має зводи- тися до мінімізації впливу фінансування державного боргу на стан фі- нансового ринку.

По-четверте, з позицій забезпечення національної безпеки, управ- ління державним боргом має сприяти уникненню політичної та еконо- мічної залежності від іноземних кредиторів.

У процесі управління державним боргом вирішуються такі завдання: – пошук ефективних умов запозичання коштів з погляду мінімізації

вартості боргу;

• недопущення неефективного та нецільового використання запози- чених коштів;
• забезпечення своєчасної та повної сплати суми основного боргу і на- рахованих відсотків;
• визначення оптимального співвідношення між внутрішніми та зо- внішніми запозиченнями за умови збереження макрофінансової рівноваги;
• забезпечення стабільності валютного курсу та фондового ринку.

Політика ефективного управління державним боргом базується на сукупності принципів, систематизований перелік яких представлено на рис. 7.6.

Політика управління державним боргом забезпечує виконання низ- ки функцій стратегічного й оперативного характеру, зміст і результати реалізації яких наведені в табл. 7.2.

 

 

Рис. 7.6. Основні принципи управління державним боргом

 

Таблиця 7.2

Функції управління державним боргом

 

Функція	Зміст	Результат
Стратегічне управління
Макроекономіч- на	Розробка боргової політики на пер- спективу	Національна боргова стра- тегія
Регулююча	Формування правових та інсти- туційних механізмів	Організаційно-правовий механізм управління боргом
Ресурсного за- безпечення	Забезпечення системи управління державним боргом матеріальними, фінансовими і кадровими ресурсами	Ресурсне забезпечення сис- теми управління боргом
Оперативне управління
Облікова	Формування інформаційної бази в час- тині державних запозичень, надання державних гарантій, погашення та обслуговування державного боргу	Масив первинної інформації
Аналітична	Аналіз та прийняття управлін-ських рішень щодо боргу	Вироблення пропозицій щодо політики запозичень за результатами аналізу
Оперативна	Залучення кредитів та їхнє обслугову- вання	Заходи з оперативного регулювання
Контролю, координації та моніторингу	Дотримання правил і процедур при залученні позик	Контроль і координація ді- яльності

 

Управління державним боргом охоплює декілька напрямів:

• мобілізацію коштів з метою забезпечення фінансування видатків і програм, не профінансованих іншими (крім пов’язаних з держав- ним боргом) джерелами;
• організацію раціонального використання мобілізованих ресурсів;
• проведення своєчасного (за строками й умовами) і в повному обсязі погашення одержаних у борг коштів;
• організацію обслуговування державного боргу;
• врегулювання боргу.

У світовій практиці сформувалася загальноприйнята структура сис- теми управління державним боргом, що містить сукупність правил і процедур щодо акумулювання, використання, обслуговування та пога- шення державних внутрішніх і зовнішніх позик. Управління державним боргом як багаторівнева система складається із певних підсистем, що відображені на рис. 7.7.

Рис. 7.7. Основні підсистеми системи управління державним боргом

Охарактеризуємо детальніше кожну із підсистем системи управлін- ня державним боргом. Типова структура інституційної підсистеми охоплює таких основних суб’єктів:

• емітентів державних           цінних          паперів          чи         реципієнтів несек’юритизованих позик;
• агентів держави на ринку цінних паперів;
• фінансових консультантів, гарантів і страховиків;
• організаторів торгівлі та торгові площадки;
• органи контролю, регулювання і нагляду;
• реєстраторів і депозитаріїв;
• професійних учасників ринку цінних паперів та інших торгових агентів.

 

В Україні інституційна підсистема управління державним боргом представлена діяльністю органів державної влади й управління, які не- суть відповідальність за розроблення та реалізацію ефективної боргової політики держави та забезпечують стратегічне й оперативне управлін- ня державним боргом. Згідно з Конституцією України, Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади в Україні й уповноважена затверджувати:

• Державний бюджет України та вносити зміни до нього в частині внутрішнього та зовнішнього боргу;
• рішення про надання Україною позики та економічної допомоги іно- земним державам і міжнародним організаціям, а також про одержан- ня Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, не передбачених Законом України «Про Держав- ний бюджет України», здійснення контролю за їхнім використанням. В управлінні державним боргом беруть також участь:
• Кабінет Міністрів України (згідно з Бюджетним кодексом України визначає основні умови здійснення державних запозичень, у тому числі основні умови кредитних договорів та основні умови розміщення (емісії) державних цінних паперів);
• Міністерство фінансів України (зокрема Департамент боргової політики);
• Національний банк України (виконує операції, пов’язані з розмі- щенням облігацій внутрішніх державних позик; організовує та обслуго- вує розрахунки за результатами розміщення облігацій; здійснює облік і зберігання глобальних сертифікатів, якими оформляються випуски об- лігацій внутрішніх державних позик);
• Державне казначейство України (виконує функцію погашення та обслуговування державного боргу);
• Рахункова палата України (здійснює контроль за виконанням Державного бюджету України за доходами і видатками відповідно до показників цього бюджету, в тому числі видатками з обслуговування внутрішнього і зовнішнього боргу України).

Підсистема правового забезпечення. Підсистему правового за- безпечення управління державним боргом охарактеризуємо на прикладі України. Фінансово-правові та бюджетно-процедурні засади управління державним боргом регламентуються чинним законодавством України, зокрема:

• Конституцією України, в якій передбачено, що лише законами Укра- їни встановлюються порядок утворення та погашення державного внутрішнього і зовнішнього боргу, порядок випуску та обігу держав-

 

них цінних паперів, їхні види та типи; Конституцією України також визначені права та обов’язки органів управління державною забор- гованістю;

• Бюджетним кодексом України;
• Законами України «Про депозитарну систему України», «Про Дер- жавний бюджет України» на відповідний рік та ін.;
• іншими нормативними актами (наказами, постановами, положен- нями державних регулюючих органів), що регламентують порядок ведення Міністерством фінансів України державного боргу та опе- рацій, пов’язаних з ним; встановлюють порядок проведення опера- цій, пов’язаних з розміщенням облігацій внутрішніх державних по- зик тощо.

Підсистема оперативного регулювання (регулювання параме- трів державного боргу). Оперативне управління державним боргом варто розглядати як циклічний і багатостадійний процес, що послідов- но проходить три стадії: управління на етапі залучення позик – управ- ління в процесі використання позик і кредитів – управління борговими зобов’язаннями на етапі їхнього погашення. Підсистема регулювання параметрів державного боргу охоплює:

• регулювання обсягу боргу і його співвідношення з основними ма- кроекономічними показниками;
• визначення вартості залучення й обслуговування боргу і його скла- дових;
• моніторинг структурних характеристик державного боргу (роз- поділ між внутрішніми і зовнішніми ринками, розподіл боргу між різними борговими інструментами, строкова структура боргових зобов’язань).

Державний борг в умовах ринкових відносин є важливим макроеко- номічним фактором, що здійснює значний вплив на стан національної економіки. Разом з тим, ринок державних запозичень реагує на зміну макроекономічної динаміки в країні та на кон’юнктурні тенденції між- народних фінансових ринків. Відповідно регулювання обсягу державно- го боргу і його співвідношення з основними макроекономічними показ- никами є одним із важливих завдань управління ним.

У процесі оперативного управління державним боргом уряд оперує такими кількісними і якісними показниками, як: обсяг сукупного дер- жавного боргу; обсяг зовнішнього державного боргу; обсяг внутрішнього державного боргу; темп зростання державного боргу; обсяг бюджетних ресурсів, що використовуються на обслуговування державного боргу, співвідношення державного боргу і ВВП та ін.

 

У міжнародній практиці з метою прогнозування та здійснення опе- ративного моніторингу показників платоспроможності держави та її лік- відної позиції використовується розроблена Світовим банком Мінімаль- на стандартна модель (табл. 7.3).

Таблиця 7.3

Мінімальна стандартна модель Світового банку для оцінювання платоспроможності держави та її ліквідної позиції

 

Назва	Формула, %	Економічний зміст
Відношення валового зовніш- нього боргу до експорту товарів і послуг	EDT / XGS	Демонструє відносну довгострокову спроможність держави акумулювати валютні надходження без додаткового пресингу на сальдо платіжного балансу
Відношення валового зовніш- нього боргу до ВНП	EDT/GNP	Відображає загальний рівень боргової складової економіки
Відношення загальних платежів щодо обслуговування боргу до експорту товарів і послуг	TDS / XGS	Коефіцієнт обслуговування боргу, що ви- значає, яка частина валютних надходжень спрямовується у сферу погашення боргу
Відношення відсоткових плате- жів до ВНП	INT / GNP	Визначає можливість обслуговування зовнішнього боргу
Відношення відсоткових плате- жів до експорту товарів і послуг	INT / XGS	Визначає частину валютних надхо- джень, які використовуються на обслу- говування боргу
Відношення міжнародних ре- зервів до валового зовнішнього боргу	RES/EDT	Відображає, чи може країна використо- вувати свої резерви (і яку їхню частину) для погашення зовнішнього боргу
Відношення міжнародних резер- вів до імпорту товарів і послуг	RES / MGS	Відображає запас фінансової міцності держави
Відношення короткострокового боргу до валового зовнішнього боргу	Short-term / EDT	Визначає, яку частку становить ко- роткостроковий борг у загальній сумі зовнішнього боргу
Відношення боргу міжнародним організаціям до валового зо- внішнього боргу	Multilateral / EDT	Відображає частку заборгованості між- народним фінансовим організаціям у загальній сумі зовнішнього боргу або свого роду залежність держави від фі- нансування цими організаціями

 

Важливе значення серед методів оперативного управління держав- ним боргом відводиться моніторингу його структурних характеристик. Управління структурними характеристиками державного боргу про- водиться з метою його оптимізації, досягнення балансу між розмірами боргу та джерелами його погашення, мінімізації ризиків і вартості об- слуговування боргу. Структурно-балансові характеристики боргу відо- бражають взаємозв’язки між основними параметрами державного боргу (його загальним обсягом, співвідношенням між внутрішнім і зовнішнім боргом, його вартісною, валютною та строковою структурою) і макро- економічними показниками (відсотковими ставками на внутрішньому

 

та міжнародному фінансових ринках; обсягом грошової маси в націо- нальній економіці; темпами інфляції; обсягом податкових надходжень до бюджету; реальним обмінним курсом національної валюти). Збалан- сована структура державного боргу створює підґрунтя для зниження вразливості фінансової системи держави до дії ризиків, пов’язаних із державним боргом.

У більшості країн із розвиненими ринками управління ризиками дер- жавних боргових зобов’язань є окремою підсистемою управління держав- ним боргом. В Україні управління ризиками державного боргу перебуває на стадії становлення. Відповідно управління ризиками державного бор- гу – це складова управління державним боргом щодо визначення бажа- ного співвідношення між очікуваними витратами та ризиками і досяг- нення цього співвідношення.

Однією із початкових стадій управління ризиками є їхня ідентифі- кація і класифікація (табл. 7.4).

Таблиця 7.4

Ідентифікація і класифікація ризиків, пов’язаних із державним боргом

 

Вид ризику	Економічний зміст
Відсотковий ризик	ризик зростання плаваючих відсоткових ставок, передбачених умовами діючих зобов’язань за державним боргом
Валютний ризик	ризик знецінення національної валюти відносно іноземних валют, в яких номіновано зобов’язання за державним боргом
Ризик рефінансу- вання	ризик зменшення ємності відповідних ринків, що унеможливлює запозичення в обсягах, достатніх для рефінансування боргу за при- йнятною ціною
Кредитний ризик	ризик невиконання контрагентами зобов’язань перед державою
Ризик ліквідності	ризик тимчасової нестачі коштів державного бюджету на вико- нання зобов’язань за державним боргом
Бюджетний ризик	ризик значного недовиконання дохідної частини державного бюд- жету порівняно з планом, що може призвести до збільшення дер- жавних запозичень та/або невиконання боргових зобов’язань з об- слуговування державного боргу
Рейтинговий ризик	ризик зниження суверенного рейтингу
Операційний ризик	ризик дії людського, технічного факторів і обставин непереборної сили

 

Управління ризиками державного боргу забезпечує Департамент боргової політики Міністерства фінансів України. З метою зменшення ризиків державного боргу та/або отримання економії коштів держав- ного бюджету департамент в межах наданих повноважень здійснює за- ходи, пов’язані із запровадженням на практиці та здійсненням операцій з активного управління державним боргом.

Операції з активного управління державним боргом вміщають:

– зворотний викуп зобов’язань за державним боргом;

 

• обмін державних цінних паперів на державні цінні папери з біль- шим строком обігу;
• дострокове погашення державних цінних паперів;
• розміщення тимчасово вільних коштів єдиного казначейського ра- хунка та коштів валютних рахунків шляхом придбання державних цінних паперів із подальшим поверненням таких коштів до кінця поточного бюджетного періоду;
• операції з деривативами.

Торговельна підсистема і технології управління державним боргом. Торговельна підсистема охоплює біржовий та позабіржовий сег- менти торгівлі державними цінними паперами, механізми торгівлі, стан- дарти і правила, системи допуску й учасників. В більшості європейських країн (Австрія, Бельгія, Італія, Нідерланди, Іспанія та ін.) функціонує пе- реважно позабіржовий сектор. Проте є країни (наприклад, Франція, Ні- меччина, Великобританія), де повністю функціонує біржовий ринок. На біржовому ринку використовуються такі механізми торгівлі державни- ми зобов’язаннями, як аукціон (відбір кращих цін пропозиції чи попиту), маклерський механізм (використовуються посередники між учасниками торгівлі), котирувальний механізм (маркет-мейкери виставляють коти- ровки) та ін.

Підсистема інформаційного забезпечення. Значною мірою ефек- тивність системи управління державним боргом залежить від її інформа- ційного забезпечення. Підсистема інформаційного забезпечення управ- ління державним боргом сприяє процесу неперервного цілеспрямованого підбору відповідних інформативних показників, необхідних для здійснен- ня аналізу, планування і підготовки ефективних оперативних управлін- ських рішень щодо залучення позик, їхнього використання, обслуговуван- ня і погашення. При цьому інформаційна база конкретних показників цієї підсистеми формується на основі таких джерел інформації:

• зовнішніх (показники, що характеризують кон’юнктуру міжнародно- го валютного, кредитного і фондового ринків; умови синдиковано- го кредитування та кредитування на дво- і багатосторонній основі; нормативно-регламентуючі показники окремих сегментів міжна- родного фінансового ринку тощо);
• внутрішніх (показники макроекономічного розвитку; показники, що характеризують кон’юнктуру окремих сегментів національного фінансового ринку; показники, що характеризують стан державних фінансів; нормативно-регулюючі показники загальної платоспро- можності й тимчасової ліквідності).

 

Разом з тим, для іноземного кредитора (інвестора) важливим інфор- маційним індикатором прийняття стратегічних рішень є суверенний рейтинг країни-боржника і рейтинг облігацій, що розміщуються нею на міжнародному фінансовому ринку. Суверенні кредитні рейтинги да- ють можливість оцінити політичні та економічні ризики, властиві кра- їні-боржнику, а рейтинги цінних паперів (як правило, довгострокових облігацій) – здатність країни-емітента своєчасно виплачувати відсотки впродовж терміну обігу облігації й вчасно її погасити. Кожній країні- боржнику властивий певний рівень ризику, кваліфікувати який допо- магає оцінювання рівня суверенного ризику, що проводиться відоми- ми аналітичними рейтинговими агентствами: Moody’s Investors Service, Standard and Poor’s Corporation, Fitch Investors Service, Duff and Phelps. Для визначення суверенного ризику використовуються такі базові пара- метри, як національні політичні ризики, економічна структура і доходи, платіжний баланс, стан внутрішнього і зовнішнього боргу (табл. 7.5).

Таблиця 7.5

Базові параметри оцінювання суверенного ризику країни-емітента

 

Базові параметри	Критерії оцінювання
Політичні ризики	форма правління і політичні інститути
	здатність досягнення консенсусу в економічній політиці
	рівень інтеграції у глобальну торгівлю і фінансову систему
	зовнішня і внутрішня безпека
Економічна структу- ра і доходи	рівень «ринковості» економіки
	рівень забезпеченості природними ресурсами
	податкова система та її здатність до змін
	рівень інфляції
	валютно-курсова політика
	рівень зростання грошової маси і доступність кредитів
	рівень життя, доходів і розподілу благ
Платіжний баланс	структура поточного рахунка
	склад капітальних вкладень
	залежність рахунків зовнішньоекономічної діяльності від фіс- кальної і грошової політики
Стан зовнішнього боргу і міжнародної ліквідності	обсяг зовнішнього боргу
	валютний склад і структура боргу
	строкова структура і тягар обслуговування зовнішнього боргу
	рівень і склад міжнародної ліквідності

 

Кожне агентство має власну розроблену систему визначення кре- дитного  рейтингу, але результати оцінювання загалом, як правило,

 

збігаються. На міжнародному фінансовому ринку оцінка рейтингових агентств використовується суверенними і корпоративними інвесторами як орієнтир для прийняття стратегічних рішень, оскільки вона враховує кредитний ризик не лише країни-емітента, а й фінансового інструмента (рівень ризиків за довгостроковими облігаціями та їхнє умовне позна- чення наведено в табл. 7.6).

Таблиця 7.6

Міжнародні рейтинги довгострокових облігацій

 

Moody Section 1s	Standard and Poor’s	Fitch – IBCA	Рівень ризику
Aaa	AAA	AAA	Максимально захищені з мінімальним ризиком
Aa	AA	AA	З високим рівнем захисту, але присутні елементи довгострокового ризику
A	A	A	Привабливі, але мають ризик у довгостроковій пер- спективі
Baa	BBB	BBB	Із середнім на заданий момент рівнем захисту, але ненадійні в довгостроковій перспективі
Ba	BB	BB	Із середнім рівнем захисту; наявні спекулятивні еле- менти, тому майбутнє не гарановане
B	B	B	Низький рівень захисту в довгостроковій перспек- тиві; не можуть розглядатися як привабливі для ін- вестицій
Caa	CCC	CCC	У поточному періоді є ризик непогашення чи неспла- ти відсотків за боргом
Ca	CC	CC	Дуже високий рівень імовірності неплатежів
C	C	C	Найнижчий рівень захисту від ризиків

 

Підсистема врегулювання боргу. З метою ефективного управ- ління державним боргом, вирішення проблеми зниження боргового на- вантаження та ризику невиконання боргових зобов’язань, а також за- безпечення платоспроможності держави використовують ринкові та неринкові методи врегулювання державної заборгованості (рис. 7.8).

До ринкових методів зараховуються, зокрема, операції з цінними паперами: сек’юритизація, конверсія, уніфікація, консолідація, викуп боргу із дисконтом на вторинному ринку.

Сек’юритизація – обмін несек’юритизованого боргу на облігації кра- їни-боржника (тобто переоформлення боргу в знову випущені облігації). Конверсія/обмін боргу – одна із найпоширеніших у сучасній світовій практиці ринкових схем врегулювання державного боргу. Передбачає безпосередній обмін (своп) боргів на акції компаній, що перебувають у державній власності, та опосередкований обмін боргів на національну ва- люту за номіналом, яку в результаті можна інвестувати в загальнодержав- ні проекти чи акції національних компаній. У результаті конверсії най-

 

частіше змінюється іноземний кредитор, але не умови погашення боргу. Разом з тим, конверсія передбачає також можливу корекцію початкових умов позики (найчастіше зниження рівня номінального відсотка).

Рис. 7.8. Методи врегулювання державного боргу

 

Уніфікація боргу – скорочення кількості випущених позик шляхом об’єднання кількох державних позик попередніх років і обміну їх на одну знову випущену позику.

Консолідація боргу – зміна початкових умов державної позики. Най- частіше це зміна проміжку часу її дії (тривалості) (йдеться про перетво- рення короткострокових державних позик у довгострокові) та величини позикового відсотка.

Викуп боргу з дисконтом на вторинному ринку – скорочення обсягу державного боргу через викуп власних боргів із дисконтом (знижкою) на вторинному ринку. Такий метод врегулювання державної заборгованос- ті можуть застосовувати країни-боржники, які мають у своєму активі значні обсяги золотовалютних резервів.

До неринкових методів належать такі: мораторій на виплату боргу (тобто тимчасове призупинення платежів); пролонгація боргу; списання/ анулювання частини державного боргу; оголошення дефолту (відмова від обслуговування заборгованості).

Тимчасовий мораторій на виплату відсотків або частини осно- вного боргу – відстрочення сплати внутрішніх або зовнішніх боргових

 

зобов’язань, що оголошується спеціальними актами державної влади на певний строк чи до завершення певних надзвичайних подій.

Пролонгація боргу – форма добровільної згоди кредиторів на від- строчення виплат за зобов’язаннями боржника. Як правило, проводить- ся тоді, коли випуск нових позик на обслуговування раніше випущених є фінансово недоцільним.

Списання/анулювання частини боргу – відмова уряду від погашення боргу. Анулювання боргів може бути зумовлене фінансовою неспромож- ністю держави, її банкрутством або політичними мотивами. Найчастіше подібний механізм застосовується до найменш розвинутих країн, нездат- них погасити свої зобов’язання навіть у віддаленій перспективі. За пев- них умов часткове списання боргу економічно вигідне і кредиторам.

У світовій практиці зовнішню заборгованість прийнято врегульову- вати шляхом реструктуризації боргу, тобто через укладання угоди між кредитором і позичальником, який має труднощі з погашенням сво- їх фінансових зобов’язань, про нову схему їхнього погашення і знижен- ня боргового тягаря.

Міжнародною фінансовою практикою визначені загальні правила реструктуризації заборгованості, що передбачають реалізацію таких основних етапів:

• країна-боржник зобов’язана прийняти узгоджену з МВФ і Світовим банком програму стабілізації економіки і структурних перетворень, що передбачає заходи з впорядкування економічної ситуації в краї- ні-боржнику;
• країна-боржник має отримати згоду Паризького клубу кредиторів на реструктуризацію боргових платежів на пільгових умовах;
• проводяться двосторонні переговори країни-боржника з країнами, які не є членами Паризького клубу кредиторів, а також з приватни- ми кредиторами про надання їй аналогічних умов реструктуризації боргу;
• проводиться часткове списання на двосторонній основі боргів у рамках офіційної допомоги розвитку;
• надаються нові пільгові кредити країні-боржнику.

Реструктуризація зовнішнього боргу проводиться у рамках Паризького клубу офіційних кредиторів (реструктуризація міжурядових позик і позик, гарантованих урядом (умови і порядок урегулювання подано у табл. 7.7)) та Лондонського клубу приватних кредиторів (реструктуризація боргу перед банками за синдикованими кредитами та заборгованості перед юридични- ми і фізичними особами за випущеними урядовими єврооблігаціями). Борг перед МВФ і Світовим банком реструктуризації не підлягає.

 

Таблиця 7.7

Умови і порядок врегулювання державного боргу в рамках Паризького клубу кредиторів

 

Умови і дата введення	Перша угода	Порядок списання	Період відстрочки платежу	Категорія країн- боржників	Кіль- кість країн
Торонтські (1988 р.)	Малі	33,33%	14 років (8 років – пільго- вий період)	Бідні країни	20
Х’юстонські (1990 р.)	Марокко	–	18–20 років (18 років, у т. ч. 5 років – пільговий період для комерційної заборгованості; 20 років, у т. ч. 10 років – пільговий період для ODA-кредитів*)	Країни з надмір- ним боргом і низь- кими та середніми доходами**	20
Лондонські (1991 р.)	Нікарагуа	50%	23 роки	Бідні країни	23
Неапольські (1994 р.)	Камбоджа	67% для комерцій- ної забор- гованості	23–40 років (23 роки, в т. ч. 6 років – пільговий період для комерційної заборгованості; 40 років, у т. ч. 16 років – пільговий період для ODA-кредитів)	Найбідніші країни з високим рівнем заборгованості***	35
Ліонські (1996 р.)	Уганда	80%	23–40 років	В рамках Ініціати- ви НІРС**** (для найбідніших країн з високим боргом)	5
Кельнські (1999 р.)	Мозамбік	90% для комерцій- ної забор- гованості	23–40 років (23 роки, в т. ч. 6 років – пільговий період для комерційної заборгованості; 40 років, у т. ч. 16 років – пільговий період для ODA-кредитів)	В рамках Ініці- ативи НІРС (для найбідніших країн з високим боргом)	29
Класичні	– (останній приклад – Габон – 11.06. 2004 р.)	У кож- ному випадку індивіду- ально	Індивідуально (найчастіше 10 років, у т. ч. 5 років – пільговий період)	Для будь-якої країни, яка має відповідну про- граму стабілізації МВФ, спрямовану на полегшення боргового тягаря	58

* ODA-кредити (англ. «ODA – Official Development Assistance») – офіційні пільгові кредити для цілей розвитку.

** Паризький клуб враховує три критерії, за якими країна може реструктуризувати свою заборгованість за Х’юстонськими умовами:

• низький рівень доходів у країні (ВВП на душу населення нижчий за 2995 дол. США);
• високий борговий тягар (державний борг перевищує 50% ВВП; показник борг/експорт перевищує 275%; коефі- цієнт обслуговування боргу перевищує 30%);
• офіційний двосторонній борг не менший як 150% від обсягу приватного боргу.

*** ВВП на душу населення менший за 775 дол. США.

**** Ініціатива НІРС – ініціатива з урегулювання надмірної заборгованості найбідніших країн світу.

 

Як правило, однозначного способу вирішення проблеми заборгова- ності немає. Будь-яка програма реструктуризації потребує проведення відповідних розрахунків щодо кожного випадку. При цьому аналіз мож-

 

ливих варіантів має враховувати не лише економічні, а й політичні на- слідки певних дій щодо суверенного боргу.

 

• Місцевий кредит та місцевий борг

Місцевий кредит в умовах розвинутого місцевого самоврядування і демократичних форм управління виступає як окрема складова місцевих фінансів, що відіграє важливу роль у функціонуванні фінансової систе- ми країни. Місцевий кредит має одну істотну відмінність, яка полягає у його продуктивному характері, на відміну від державного кредиту. Дер- жавні позики випускаються, як правило, з метою покриття бюджетного дефіциту, а місцеві позики – для здійснення інвестиційних, переважно прибуткових, проектів. Таким чином місцевий кредит – це сукупність економічних відносин між органами місцевого самоврядування, з одно- го боку, та фізичними і юридичними особами – з іншого, за яких органи місцевого самоврядування частіше виступають як позичальники, рідше – як кредитори.

Основними причинами використання інституту місцевого кредиту та здійснення місцевих запозичень є те, що:

• у багатьох органів місцевого самоврядування спостерігається не- стача фінансових ресурсів, необхідних для вирішення нагальних потреб територіальних громад. У період воєнного стану і після- воєнного відновлення країни потреба у додаткових ресурсах для територіальних громад, які зазнали збитків і руйнувань, значно зросте;
• в умовах чинного розподілу повноважень і фінансових ресурсів між органами державної влади й органами місцевого самоврядування останні залишаються певною мірою залежними фінансово від цен- тральної влади;
• велика кількість об’єктів комунальної власності є фізично зношени- ми і морально застарілими, знаходяться у незадовільному стані, що потребує вкладання значних коштів;
• для органів місцевого самоврядування залучення кредитних ресур- сів значно дорожча процедура, ніж випуск місцевих позик.

Органи місцевого самоврядування шляхом місцевих запозичень за- безпечують надходження до місцевих бюджетів коштів, які необхідні їм для здійснення різних проектів у сфері місцевого господарства. Місцеві запозичення дають змогу залучити тимчасово вільні грошові кошти при- ватного сектора для потреб розвитку регіонів і територіальних громад, а також є однією з форм залучення інвестиційних ресурсів. Застосування

 

місцевих запозичень як форми залучення інвестицій, порівняно із збіль- шенням місцевих податків, забезпечує такі позитивні ефекти:

• органи місцевого самоврядування отримують додаткові кошти для реалізації своїх програм і проектів, що підвищує їхній рейтинг і збільшує довіру виборців;
• інвестори (власники цінних паперів) одержують додатковий, хоча і невеликий, стабільний дохід;
• місцеве населення має змогу більш повно задовольняти свої потреби і користуватися новими об’єктами у сфері місцевого господарства без підвищення податкового тягаря.

У розвинутих зарубіжних країнах місцевий кредит і місцеві запо- зичення – це важлива складова фінансів органів місцевого самовряду- вання; місцеві позики набули поширення, а ринок муніципальних цін- них паперів є динамічним і значним сегментом національних фондових ринків.

У Бюджетному кодексі України визначено основні вимоги щодо здійснення місцевих запозичень і порядку їхнього обслуговування, ви- конання боргових зобов’язань, надання місцевих гарантів, граничних обсягів місцевого боргу. Крім того, процедура проведення запозичень органами місцевого самоврядування більш детально прописана у Поряд- ку здійснення місцевих запозичень, який затверджено Постановою Кабі- нету Міністрів України №110 від 16 лютого 2011 р. Так, вищезазначеним документом передбачено, що місцеві запозичення можуть здійснювати- ся у двох формах: 1) укладення договорів позики (кредитних договорів) та 2) емісії облігацій місцевих позик (для Верховної Ради Автономної Рес- публіки Крим або міської ради).

Бюджетним кодексом України надано право Верховній Раді Авто- номної Республіки Крим, обласним, міським, селищним та сільським ра- дам здійснювати місцеві внутрішні запозичення та місцеві зовнішні за- позичення.

Залежно від цілей і механізму емісії місцеві позики можуть бути та- ких видів: загальні, прибуткові та проектні. Загальні позики випуска- ються з метою обслуговування загальних або поточних потреб органів місцевого самоврядування, для фінансування проектів, які не приносять прибутків. Це – спорудження закладів науки, освіти, охорони здоров’я, офісних приміщень для органів місцевого самоврядування, благоустрій територій тощо. Прибуткові позики здійснюються під конкретний про- ект, реалізація якого матиме відповідну грошову вигоду – одержання прибутку. Проектні позики призначені для фінансування капіталоміст- ких проектів, їхнє погашення проводиться на основі місцевих надхо-

 

джень і коштів державного бюджету. Для вітчизняної практики випуску місцевих позик найбільш характерними є загальні та проектні позики.

Важливою умовою застосування місцевих запозичень, яка підтвер- джує їхню продуктивну роль, є те, що вони проводяться з метою фінансу- вання бюджету розвитку місцевих бюджетів, а залучені кошти викорис- товуються для створення, приросту чи оновлення стратегічних об’єктів довготривалого користування або об’єктів, що забезпечують виконання завдань органів місцевого самоврядування, спрямованих на задоволен- ня інтересів населення. Крім того, місцеві запозичення можуть залучати- ся для будівництва, реконструкції, капітального ремонту автомобільних доріг загального користування державного і місцевого значення.

Окрім місцевих запозичень, органи місцевого самоврядування мо- жуть брати позики у фінансових установах і Державному казначействі України. Бюджетним кодексом України встановлено, що Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних місцевих рад можуть отримувати:

• позики на покриття тимчасових касових розривів, що виникають за загальним фондом та бюджетом розвитку місцевих бюджетів, у фінансових установах на строк до 3 місяців у межах поточного бю- джетного періоду, у виняткових випадках – у межах поточного бю- джетного періоду;
• позики на покриття тимчасових касових розривів місцевих бюдже- тів, пов’язаних із забезпеченням захищених видатків загального фонду, надаються Казначейством України в межах поточного бю- джетного періоду. Такі позики не надаються у разі розміщення ко- штів місцевого бюджету на депозитах та/або обслуговування коштів місцевого бюджету в частині бюджету розвитку та власних надхо- джень бюджетних установ в установах банків.

Разом з цим, заборонено надання позик з одного бюджету іншому бюджету.

Наступна форма місцевого кредиту – це місцеві гарантії. Верховна Рада Автономної Республіки Крим, обласні, міські, селищні, сільські ради можуть надавати місцеві гарантії для забезпечення повного або част- кового виконання боргових зобов’язань суб’єктів господарювання, які є резидентами України, належать до комунального сектору економіки, розташовані на відповідній території та реалізують на цій території ін- вестиційні проекти, мета яких – розвиток комунальної інфраструктури або впровадження ресурсозберігаючих технологій, а також проектів бу- дівництва, реконструкції, капітального ремонту автомобільних доріг за- гального користування державного і місцевого значення.

 

Для запобігання необґрунтованому зростанню місцевого боргу і за- безпечення ефективного використання коштів місцевих бюджетів перед- бачено, що місцеві гарантії надаються на основі платності, строковості, а також за умови виконання зобов’язань у встановлений законодавством спосіб.

Місцеві гарантії не надаються для забезпечення боргових зобов’язань суб’єктів господарювання, якщо безпосереднім джерелом повернення кредитів (позик) є кошти місцевого бюджету (крім боргових зобов’язань, що виникають за залучення кредитів (позик) від іноземних держав, іно- земних фінансових установ і міжнародних фінансових організацій для реалізації інвестиційних проектів).

Обсяг та умови здійснення місцевих запозичень і надання місцевих гарантій погоджуються з Міністерством фінансів України, яке забезпе- чує формування державної бюджетної політики та здійснює реєстрацію місцевих запозичень і місцевих гарантій. Важливо, що держава не несе відповідальності за борговими зобов’язаннями Автономної Республіки Крим і територіальних громад.

Здійснення місцевих запозичень веде до формування місцевого бор- гу, динаміка якого в Україні останніми роками характеризується супер- ечливими тенденціями. Згідно з Бюджетним кодексом України місце- вий борг – це загальна сума боргових зобов’язань Автономної Республіки Крим, обласної ради, міської, селищної чи сільської територіальної гро- мади з повернення отриманих і непогашених кредитів (позик) за станом на звітну дату, що виникають унаслідок місцевого запозичення.

У фінансовій та статистичній звітності виокремлюють місцевий га- рантований борг. Гарантований Автономною Республікою Крим, облас- ною радою, міською, селищною чи сільською територіальною громадою борг – це загальна сума боргових зобов’язань суб’єктів господарювання – резидентів України щодо повернення отриманих і непогашених за ста- ном на звітну дату кредитів (позик), виконання яких забезпечено місце- вими гарантіями.

Для унеможливлення неконтрольованого зростання місцевих боргів законодавством встановлено певні обмеження. Граничний обсяг місце- вого боргу і гарантованого Автономною Республікою Крим, обласною ра- дою, міською, селищною чи сільською територіальною громадою боргу, граничний обсяг надання місцевих гарантій визначаються на кожний бюджетний період рішенням про відповідний місцевий бюджет.

Бюджетним кодексом України встановлено, що загальний обсяг міс- цевого боргу та гарантованого Автономною Республікою Крим, обласною радою, міською, селищною чи сільською територіальною громадою боргу

 

за станом на кінець бюджетного періоду не може перевищувати 200% від середньорічного обсягу доходів загального фонду місцевого бюджету, які надійшли за 3 попередні бюджетні періоди, що передують прийнят- тю рішення Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласної, місь- кої, селищної чи сільської ради про здійснення місцевого запозичення та/або надання місцевої гарантії, без урахування надходжень податку на доходи фізичних осіб до відповідних місцевих бюджетів і міжбюджет- них трансфертів.

Ефективність місцевих запозичень залежить від того, як проводить- ся управління місцевим боргом, що становить певні дії, пов’язані із здій- сненням запозичень, обслуговуванням і погашенням місцевого боргу, інших правочинів із місцевим боргом, що спрямовані на досягнення зба- лансованості бюджету та оптимізацію боргового навантаження. Наяв- ність кваліфікованих фахівців в органах місцевого самоврядування зна- чною мірою впливає на результативність управління місцевим боргом.

Відповідно обслуговування місцевого боргу охоплює операції щодо здійснення плати за користування кредитом (позикою), сплати комісій, штрафів та інших платежів, пов’язаних з управлінням місцевим боргом. До таких операцій не належить погашення місцевого боргу. Погашення місцевого боргу – це операції з повернення позичальником кредитів (по- зик) відповідно до умов кредитних договорів та/або розміщення (емісії) боргових цінних паперів.

Видатки на обслуговування місцевого боргу проводяться за кошти загального фонду відповідного місцевого бюджету, а в частині обслугову- вання місцевого боргу за місцевими запозиченнями, залученими для ви- конання ремонтно-будівельних робіт на автомобільних дорогах загально- го користування місцевого значення та комунальної власності, відповідні видатки також можуть здійснюватися із спеціального фонду місцевого бюджету на основі субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам на фінансове забезпечення будівництва, реконструкції, ремонту й утри- мання автомобільних доріг загального користування місцевого значення, вулиць і доріг комунальної власності у населених пунктах (у розмірі не більш як 10% від обсягу такої субвенції, затвердженого законом про Дер- жавний бюджет України для відповідного місцевого бюджету).

Загалом видатки місцевого бюджету на обслуговування місцевого боргу не можуть перевищувати 10% від обсягу видатків загального фон- ду місцевого бюджету протягом будь-якого бюджетного періоду, коли планується обслуговування місцевого боргу.

Якщо у процесі проведення платежів із погашення та обслуговуван- ня місцевого боргу та/або гарантованого місцевого боргу органами міс-

 

цевого самоврядування порушено графік платежів, то вони позбавля- ються права здійснювати у поточному бюджетному періоді нові місцеві запозичення і надавати місцеві гарантії до погашення такої простроче- ної заборгованості та сплати всіх нарахованих штрафних санкцій.

Якщо протягом поточного і наступного бюджетних періодів піс- ля погашення простроченої заборгованості та сплати всіх нарахованих штрафних санкцій допущено повторне порушення графіка платежів із погашення і обслуговування місцевого боргу та/або гарантованого міс- цевого боргу, то органи місцевого самоврядування позбавляються права проводити нові місцеві запозичення та надавати місцеві гарантії протя- гом 3 наступних бюджетних періодів.

Досвід здійснення місцевих запозичень підтверджує наявність у них потенціалу щодо позитивного впливу на систему місцевих фінансів за такими напрямками:

• покращується стан місцевого господарства, за допомогою залучених коштів проводиться реконструкція і нове будівництво об’єктів міс- цевої інфраструктури;
• підвищується рівень споживання локальних суспільних послуг на- селенням, краще задовольняються потреби громадян;
• забезпечується більш ефективне управління ресурсами місцевих бюджетів;
• формується ощадливе ставлення органів місцевого самоврядування до ресурсів місцевих бюджетів;
• зміцнюється конкурентоспроможність територіальної громади, під- вищується довіра інвесторів;
• відбувається формування груп кредиторів, зацікавлених в ефектив- ній діяльності органів місцевого самоврядування.

Досягнення цілей місцевих запозичень можливе за умови побудови ефективного механізму їхнього функціонування, до якого висуваються такі вимоги:

• прозорість і гласність діяльності, пов’язаної з випуском і погашен- ням місцевої позики, яка може бути забезпечена, зокрема, за допо- могою засобів масової інформації;
• неупередженість при виборі виконавців проектів: усім претенден- там на виконання замовлення мають бути забезпечені рівні умови для участі в конкурсі;
• дієвість позики, яка передбачає акумулювання всієї запланованої суми коштів;
• ефективність позики, тобто відносно невеликий розмір додаткових витрат;

 

• кошти, одержані від випуску місцевої позики, доцільно вкладати лише у прибуткові проекти;
• джерела погашення боргу мають бути чітко визначеними і реальними;
• відносно невелика тривалість позики – не більш ніж період активно- го використання об’єкта, який споруджується.

Одним із відповідальних етапів у випуску облігацій внутрішніх міс- цевих позик є початковий етап, що передбачає визначення мети позики – конкретного проекту, який має бути профінансований за використан- ня залучених коштів; проведення ретельного аналізу проекту; визначен- ня потенційних джерел погашення позики; прогнозування впливу ре- алізації проекту на соціально-економічний стан території тощо. Таким чином, зміст підготовчої роботи для здійснення місцевої позики опису- ють такі етапи:

• визначення мети випуску місцевої позики;
• економічний і фінансовий аналіз проекту;
• визначення джерел погашення позики;
• прогноз впливу місцевої позики на доходи і видатки місцевого бю- джету;
• аналіз стану фінансового ринку;
• визначення умов випуску облігацій місцевої позики;
• вибір агентів з продажу облігацій, реєстраторів, агентів зі здійснен- ня виплат;
• формування механізму адміністрування продажу та виплат за міс- цевою позикою;
• визначення юридичних аспектів випуску місцевої позики.

Український ринок муніципальних запозичень перебуває нині на стадії становлення. Динамічному розвитку цього сегмента фондово- го ринку в контексті кращих світових надбань перешкоджають певні об’єктивні та суб’єктивні чинники, до яких належать:

• нерозвинутість вітчизняного фондового ринку загалом, його інфра- структури та інформаційного забезпечення;
• нестабільність умов господарювання (зокрема, з 2022 р. розпочато Росією війну проти України і запроваджено воєнний стан);
• значна трансфертна залежність органів місцевого самоврядування від центрального уряду, що збільшує ризики запозичень;
• небажання посадових осіб місцевої влади брати на себе відповідаль- ність за реалізацію місцевих запозичень і відсутність у них відповід- ної фахової підготовки.

Слід зазначити, що процедура випуску місцевих позик нині є занад- то дорогою, а дозвільна система – достатньо складною. Крім того, уне-

 

можливлює розвиток місцевих запозичень діючий порядок формування доходів місцевих бюджетів, який обмежує ініціативу органів місцевого самоврядування у пошуку альтернативних джерел доходів для задово- лення власних потреб, не заохочує до зменшення рівня дотаційності міс- цевих бюджетів. Частка трансфертів із державного бюджету в доходах місцевих бюджетів останніми роками перебувала в межах від 1/3 до 1/2 від обсягу сукупних доходів місцевих бюджетів України.

Для активізації ринку місцевих позик і подолання визначених нега- тивних тенденцій, оптимізації структури державного боргу у напрямку збільшення частки місцевого боргу необхідно:

• надати право проводити запозичення органам місцевого самовря- дування всіх рівнів;
• оптимізувати діючу систему обмежень обсягу місцевих запозичень;
• спростити процедуру випуску місцевих позик, скасувати обов’язковість присвоєння кредитних рейтингів для всіх типів по- зичальників;
• запровадити практику незалежної експертизи інвестиційних проек- тів, які реалізуються коштом місцевих позик;
• стимулювати випуск проектних позик та інших перспективних ви- дів муніципальних запозичень, призначених для фінансування чіт- ко окреслених потреб;
• законодавчо визначити процедуру дефолту органів місцевого само- врядування;
• використовувати власні доходи місцевих бюджетів, насамперед до- ходи бюджету розвитку, для забезпечення муніципальних позик;
• встановити як обов’язкову умову для проведення місцевих позик застосування програмно-цільового і середньострокового бюджетно- го планування;
• забезпечити прозорість місцевих запозичень, сприяти формуванню ефективної системи громадського контролю за їхньою реалізацією.

 

ПРАКТИКУМ

 

Контрольні запитання і завдання

1. Яка суть державного кредиту за економічним змістом, матеріально- речовим втіленням, зовнішньою формою вияву і юридично-правовим статусом?
2. У чому полягає об’єктивна необхідність державного кредиту?
3. Яка роль державного кредиту за умов розвинутої ринкової економіки і демократичних форм державності?

 

4. Які особливості державного кредиту як фінансової категорії? Що спіль- ного і відмінного між державним кредитом і податками як фінансови- ми категоріями?
5. Які функції виконує державний кредит?
6. Які є форми державного кредиту?
7. За якими ознаками класифікуються державні позики?
8. Сформулюйте визначення державного боргу. Які відмінності між дер- жавним боргом і державною заборгованістю?
9. За якими ознаками класифікується державний борг? Що таке поточ- ний і капітальний борг?
10. Визначте соціально-економічні наслідки державного боргу.
11. У чому полягає сутність системи управління державним боргом? Назвіть і охарактеризуйте основні підсистеми управління державним боргом.
12. Які завдання вирішуються у процесі управління державним боргом? На яких принципах базується політика управління державним боргом?
13. Що передбачає процедура обслуговування і погашення державного бор- гу? Які є джерела обслуговування і погашення державного боргу?
14. Які є показники оцінювання платоспроможності та ліквідності держа- ви як суверенного боржника? Назвіть основні методики оцінювання бор- гового тягаря.
15. Як проводиться реструктуризація боргу? Охарактеризуйте основні шляхи реструктуризації боргових зобов’язань.
16. Проаналізуйте причини виникнення та сучасний стан зовнішнього дер- жавного боргу України.
17. У чому полягає сутність і необхідність місцевого кредиту?
18. Які є форми місцевих запозичень?
19. Сформулюйте визначення місцевого боргу. Які його складові?
20. Які обмеження встановлено для обсягу місцевого боргу і видатків на його обслуговування?
21. Назвіть позитивні ефекти від використання місцевих запозичень для органів місцевого самоврядування і місцевого населення.

Рекомендована література

1. Андрущенко В. Л. Фінансова думка Заходу в XX столітті: Теоретична концептуалізація і наукова проблематика державних фінансів. Львів : Каменяр, 2000. 303 с.
2. Богдан Т. П., Богдан І. В. Бюджетні дефіцити і державний борг України під впливом шоків пандемії та повномасштабної агресії. Фінанси Укра- їни. 2023. № 5. С. 7–29.
3. Бюджетний кодекс України : Закон України № 2456-VI від 08.07.2010 р.. .
4. Гасанов С. Міжнародні стандарти статистики державного боргу та їх впровадження в систему управління державними фінансами України. Фінанси України. № 12. С. 7–21; 2023. № 1. С. 26–47.

 

5. Козюк В. Боргова політика в системі глобальних макрофінансових про- цесів. Світ фінансів. 2017. № 1 (14). С. 29–40.
6. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 черв. 1996 р. .
7. Лободіна З. Бюджетний механізм: концептуальні засади та перспек- тиви модернізації : моногр. Тернопіль : ТНЕУ, 412 с.
8. Про місцеве самоврядування в Україні : Закон України № 280/97-ВР від 05.1997 р.

9. Про ринки капіталу та організовані товарні ринки : Закон України

№ 3480-IV від 23 лют. 2006 р. .

10. Фінансова інфраструктура України: стан, проблеми та перспективи розвитку : моногр. / [В. Опарін, В. Федосов, С. Льовочкін та ін.] ; за заг. ред. В. Опаріна, В. Федосова. Київ : КНЕУ, 2016. 695 с.
11. Фінансова система України: реалії, виклики, перспективи : моногр. / за заг. ред. д. е. н., проф. І. О. Лютого. Київ, 2023. 420 с.
12. Юрій С. І. Фінансова думка України : хрестоматія : у 3 т. / авт.-упоряд. : С. І. Юрій, С. В. Льовочкін, В. М. Федосов, П. І. Юхименко ; авт. передм. П. М. Леоненко ; за наук. ред. д-ра екон. наук, проф. В. М. Федосова. Київ : Кондор ; Тернопіль : Екон. думка, 2010. Т. 3. ч. 1. 471 с.; ч. 2. 734 с.
13. Юхименко П. І. Фінансова думка України : моногр. : у 3 т. / П. І. Юхи- менко, С. В. Льовочкін, В. М. Федосов, С. І. Юрій ; за ред. д-ра екон. наук, проф. В. М. Федосова. Київ : Кондор ; Тернопіль : Екон. думка, Т. 1. 687 с.

 

 

• Теоретичні засади загальнообов’язкового державного соціально- го страхування в Україні
• Джерела формування та напрями використання фінансових ресурсів Пенсійного фонду України
• Доходи та видатки Фонду загальнообов’язкового державного со- ціального страхування на випадок безробіття.

 

 

• Теоретичні засади загальнообов’язкового державного соціального страхування в Україні

Домінування гуманістичних цінностей на сучасному етапі розвитку земної цивілізації спонукає до посилення соціальних пріоритетів у функ- ціонуванні економічної системи. При цьому призначення фінансів поля- гає у забезпеченні такого розподілу й перерозподілу створеної вартості, за якого гарантовані сприятливі умови для гармонійного розвитку сус- пільства, а також забезпечується конкурентоспроможність національної економіки.

Досягнення цієї складної і, водночас, природної мети функціонуван- ня фінансової системи передбачає справедливий розподіл фінансових ресурсів між окремими людьми, відповідно до їхнього внеску у забезпе- чення суспільного добробуту, що гарантує кожному індивідууму достойні умови життя.

Важливим елементом фінансової системи країни є система соціаль- ного захисту, в якій формуються необхідні ресурси для забезпечення нормальної життєдіяльності значної кількості людей. Кожен індивід про- тягом життя знаходиться перед небезпекою настання певних страхових

 

випадків, які можуть негативно впливати на стан його здоров’я та при- звести до втрати заробітку – основного джерела засобів до існування.

Досягнення пенсійного віку, різного роду хвороби або ж каліцтво, що призводить до інвалідності, мають прямий вплив на рівень працез- датності людини, визначаються об’єктивними соціально-економічними умовами та здебільшого не залежать від її волі. Відповідно, держава як основний гарант бере на себе певну відповідальність щодо настання тих чи інших страхових випадків, створюючи при цьому систему соціаль- ного захисту. Зокрема, ст. 46 Конституції України проголошено, що «… громадяни мають право на соціальний захист, який включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працез- датності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обста- вин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом». Це право гарантується загальнообов’язковим державним соціальним стра- хуванням на основі страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забез- печення; створенням мережі державних, комунальних і приватних за- кладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забез- печувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встанов- леного законом.

Соціальний захист може здійснюватися у трьох формах:

• соціального забезпечення;
• соціальної допомоги;
• соціального страхування.

Форми соціального захисту у своїй основі мають спільну мету – за- хист населення від соціальних ризиків, проте ґрунтуються на різних принципах і мають різні функції.

Соціальне забезпечення – система заходів, спрямованих на ма- теріальне забезпечення від соціальних ризиків. Соціальне забезпечення передбачає широкий спектр зобов’язань держави за матеріальний до- бробут населення та нівелювання особистої відповідальності людини за розмір страхових виплат. Особливість цієї форми соціального захисту полягає в тому, що держава забезпечує певними матеріальними благами індивідів без попередніх внесків та без огляду на потребу в цих коштах їхнього отримувача, що враховується при наданні соціальної допомоги. Таким чином, соціальне забезпечення – це форма розподілу матеріаль- них благ не в обмін на затрачені трудові ресурси, а з метою задоволення життєво необхідних особистих потреб громадян. До них відносять хво- рих, інвалідів, безробітних та інших членів суспільства з метою охорони

 

здоров’я та відтворення робочої сили. Фінансування заходів соціального забезпечення здійснюється за рахунок спеціальних фондів, які утворю- ються із врахуванням соціальних та правових норм.

Соціальна допомога – гарантовані разові або періодичні виплати соціального характеру, що надаються з метою матеріальної підтримки громадян, які за певних соціальних випадків, передбачених законом, потребують такої допомоги.

Соціальна допомога має одноразовий або періодичний характер ви- плат, цільовим призначенням яких є компенсація втраченого заробітку чи додаткова підтримка населення у разі настання соціального ризику, використовуючи кошти соціальних страхових фондів чи бюджету.

Соціальну допомогу поділяють за такими видами:

• допомога із соціального страхування – надається на основі інфор- мації про особисті внески особи в систему соціального страхування та за фактом настання особливо обумовленої події, зокрема втрати працез- датності чи досягнення похилого віку;
• універсальна соціальна допомога – надається у зв’язку з певною подією, незалежно від рівня особистого доходу та попередніх внесків особи;
• соціальна допомога, яка надається на основі оцінювання доходів і витрат та факту настання певної події, без перевірки даних про внески. Таким чином, метою соціальної допомоги як форми соціального за- хисту є боротьба з бідністю, яка здійснюється шляхом надання періодич- ної або одноразової адресної матеріальної допомоги найбільш потребую-

чим членам суспільства за кошти бюджетів різних рівнів.

Основним елементом соціального захисту завжди виступало соціаль- не страхування, центром якого є людина та її потреби, якість задоволен- ня яких впливає на стан соціально-економічного розвитку держави.

Соціальне страхування є фінансовою категорією, яка виражає економічні відносини, що виникають у процесі розподілу і перерозподілу валового внутрішнього продукту шляхом формування фондів грошових коштів та їхнього використання для забезпечення громадян у старості, на випадок постійної чи тимчасової втрати працездатності, безробіття, підтримки материнства, а також з охорони здоров’я.

Таким чином, загальнообов›язкове державне соціальне страху- вання – це система прав, обов’язків і гарантій, яка передбачає надання соціального захисту, що охоплює матеріальне забезпечення громадян у разі хвороби, повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом, за рахунок гро-

 

шових фондів, що формуються шляхом сплати страхових внесків влас- ником або уповноваженим ним органом, громадянами, а також бюджет- них та інших джерел, передбачених законом.

Перед системою соціального страхування визначено два основні за- вдання:

• відновлення та збереження працездатності найманих працівників;
• гарантування матеріального забезпечення громадян, що втратили працездатність або її не мали, шляхом надання соціальних послуг.

Матеріальною основою для виконання цих завдань виступають фонди соціального страхування з характерними для них напрямами ви- користання грошових коштів.

Соціальне страхування є об’єктом дослідження з економічної, соці- альної та фінансової точки зору.

З економічної точки зору соціальне страхування є частиною дохо- дів суб’єктів підприємницької діяльності, призначених для соціального захисту населення у випадках, що передбачені законодавством. Соці- альне страхування безпосередньо впливає на відтворення робочої сили, зокрема забезпечує умови для збереження працездатності економічно активного населення через систему страхових виплат у разі втрати пра- цездатності, внаслідок хвороби, нещасного випадку на виробництві та підвищення її продуктивності.

Соціальне страхування із соціальної точки зору є формою соціального захисту, що дає змогу у випадках настання соціальних ризиків зберегти необхідні стандарти рівня та якості життя, а відповідно соціальний статус найманих працівників. Ефективність соціального страхування в цьому разі полягає у створенні всеосяжної та універсальної системи захисту всіх верств населення від впливу різного роду несприятливих чинників.

З фінансової точки зору соціальне страхування є фінансовою кате- горією, яка опосередковує фінансові відносини, що виникають у про- цесі розподілу та перерозподілу валового внутрішнього продукту шля- хом формування фондів грошових коштів та їхнього використання для забезпечення громадян у старості, на випадок постійної чи тимчасової втрати працездатності, безробіття, підтримки материнства та охорони здоров’я. Через акумулювання значної частини фінансових ресурсів у фондах соціального страхування, інвестування їх в економіку країни со- ціальне страхування безпосередньо впливає на її фінансову систему.

У сфері соціального страхування виникають такі основні групи фі- нансових відносин:

• між фондами соціального страхування та юридичними особами, які є платниками обов’язкових внесків;

 

• між фондами та державним, місцевими бюджетами в процесі пере- розподілу державних фінансових ресурсів;
• між фондами й іншими органами, кошти яких використовуються для фінансового забезпечення соціальних програм;
• між територіальними і центральними органами фондів з метою за- безпечення соціальних виплат у регіональному та місцевому розрізах;
• між фондами та певними категоріями громадян, які отримують за їхні кошти матеріальне забезпечення і соціальні послуги;
• між фондами і відповідними відомствами, міністерствами;
• між фондами й установами, організаціями, які виконують певні види робіт (наприклад, професійне навчання та перепідготовку не- зайнятого населення та ін.).

Згідно із Законом України «Про загальнообов›язкове державне со- ціальне страхування соціальне страхування» здійснюється за такими принципами:

• законодавчого визначення умов і порядку здійснення соціального страхування;
• обов›язковості страхування осіб відповідно до видів соціального страхування та можливості добровільності страхування у випадках, передбачених законом;
• державних гарантій реалізації застрахованими особами своїх прав;
• обов’язковості фінансування витрат, пов’язаних із наданням стра- хових виплат та соціальних послуг в обсягах, передбачених законом;
• формування та використання коштів соціального страхування на засадах солідарності та субсидування;
• диференціації розміру виплати допомоги залежно від страхового стажу;
• економічної зацікавленості суб’єктів страхування в поліпшенні умов і безпеки праці;
• цільового використання коштів соціального страхування;
• відповідальності роботодавців та страховика за реалізацію права за- страхованої особи на страхові виплати та соціальні послуги.

Оскільки соціальне страхування відображає сукупність економіч- них, фінансових, соціальних та правових відносини, що виникають у результаті соціального захисту населення при настанні страхових ви- падків, то відповідно виконує такі ж функції: економічну, фінансову, соціальну та правову.

До економічних функцій соціального страхування належать:

• компенсаційна – забезпечує відшкодування збитків унаслідок втрати працівником працездатності або здоров’я, оплати послуг, пов’язаних із лікуванням або реабілітацією;

 

• захисна – полягає у підтримці належного матеріального рівня застра- хованого, якщо звичайне джерело доходу стає для нього недоступним з різних причин, що були викликані страховими випадками;
• відтворювальна – передбачає, що соціальне страхування має забез- печити застрахованим і членам їхніх родин покриття всіх витрат, необхідних для нормальної життєдіяльності людини, у разі настання страхового випадку;
• структурна – виявляється через вплив системи соціального захисту на структуру трудових ресурсів.

До фінансових функцій соціального страхування належать:

• розподільча – забезпечує перерозподіл частини вартості валового внутрішнього продукту, вираженої в грошовій формі, між різними суб’єктами соціальних страхових відносин – працівниками, робото- давцями і державою;
• ризикова – полягає в передачі за певну плату страховикові матері- альної допомоги за наслідки ризику, зумовленого подіями, перелік яких передбачено чинним законодавством (старість, безробіття, ін- валідність тощо) або договором страхування (медичне страхування, недержавне пенсійне забезпечення);
• заощаджувальна – передбачає, що працівники можуть заощаджу- вати свої кошти у різного роду фондах соціального страхування. Розвиток заощаджуваних видів страхування сприяє вирішенню со- ціальних проблем, пожвавлює грошовий обіг, підвищує купівельну спроможність національної валюти, а також збільшує інвестиційні можливості держави;
• резервна – реалізується через систему фондів соціального страху- вання, які забезпечують стабільність системи соціального захисту населення та гарантують соціальні виплати або ж надання соціаль- них послуг у разі настання страхових випадків;
• превентивна – виявляється через спрямування частини страхових премій на фінансування превентивних заходів. Ця функція нині реа- лізується переважно через державний бюджет, коли виділяються ко- шти на фінансування різних програм, спрямованих на покращення охорони здоров’я, навколишнього середовища, безпеки праці тощо. До соціальних функцій соціального страхування належать:
• профілактична та запобігаюча – визначають проведення комплексу організаційно-технічних медичних заходів, що дають змогу захисти- ти здоров’я і працездатність людей;

 

• реабілітаційна – передбачає здійснення комплексу медичної, про- фесійної та соціальної реабілітації працівників з метою відновлення втраченого здоров’я і працездатності організму;
• стабілізуюча – виявляється через узгодження інтересів соціальних суб’єктів з ряду принципових для життєдіяльності найманих робіт- ників питань;
• соціальна – реалізується шляхом зменшення розриву в рівнях мате- ріального забезпечення працюючих і непрацюючих громадян; спри- яння вирівнюванню життєвого рівня різних соціальних груп насе- лення, не залучених до трудового процесу.

До правових функції соціального страхування належать:

• превентивна – передбачена чинним законодавством або договорами страхування, згідно з якими страхувальник повністю або частково позбавляється страхових відшкодувань (соціальне страхування не відшкодовує втрату працездатності внаслідок нещасного випадку, який стався з вини потерпілого, або внаслідок порушення ним пра- вил техніки безпеки);
• контролююча – реалізується через систему державних органів та громадських організацій, які здійснюють нагляд за діяльністю цільо- вих страхових фондів;
• політична – має забезпечити формування і підтримку ефективних інститутів і механізмів соціального захисту з метою забезпечення га- рантованих Конституцією України і законодавством країни соціаль- них і правових норм захисту і підтримки соціальної стабільності та безпеки держави.

Відповідно до чинного законодавства загальнообов’язковому дер- жавному соціальному страхуванню підлягають:

• особи, які працюють на умовах трудового договору (контракту):

а) на підприємствах, в організаціях, установах незалежно від їх форм власності та господарювання;

б) фізичні особи;

• особи, які забезпечують себе роботою самостійно (члени творчих спі- лок, творчі працівники, які не є членами творчих спілок), громадяни – суб’єкти підприємницької діяльності.

Громадяни України, які працюють за межами території України та не застраховані у системі соціального страхування країни, в якій вони перебувають, мають право на загальнообов’язкове соціальне страхуван- ня в Україні лише за умови сплати ними страхових внесків, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України.

 

Суб’єктами загальнообов’язкового державного соціального страху- вання є фізичні та юридичні особи, які знаходяться в правових відноси- нах відповідно до чинного законодавства про державне соціальне стра- хування: держава, застраховані особи, члени їхніх сімей або інші особи, страховики та страхувальники.

Застрахованою є фізична особа, на користь якої здійснюється загальнообов’язкове державне соціальне страхування.

Страховики – юридичні особи, які надають страхові послуги, за- ймаються справлянням страхових внесків і надають страхові виплати. Страховиками виступають цільові страхові фонди з окремих видів стра- хування, які беруть на себе зобов’язання щодо акумулювання страхових внесків і надання застрахованим особам матеріального забезпечення і соціальних послуг у разі настання страхових випадків.

Страхувальники – юридичні особи, які сплачують страхові внески, а також фізичні особи, які сплачують страхові внески і мають право на отримання компенсації за настання страхового випадку. Страхувальни- ками за загальнообов’язковим соціальним страхуванням є роботодавці та застраховані особи.

Об’єктом загальнообов’язкового державного соціального страху- вання є страховий випадок, із настанням якого у застрахованої особи (члена її сім’ї, іншої особи) виникає право на отримання матеріального забезпечення та соціальних послуг.

Страховий випадок – подія, що передбачена договором страхуван- ня або законодавством, із настанням якої виникає обов’язок страховика здійснити страхову виплату страхувальнику, застрахованій особі або ін- шій третій особі. Страховий випадок є першопричиною для виникнення правовідносин щодо отримання матеріального забезпечення та соціаль- них послуг від фондів соціального страхування.

До страхових випадків за соціальним страхуванням належать: до- сягнення пенсійного віку, часткова непрацездатність, вагітність і поло- ги, інвалідність, смерть годувальника, безробіття, нещасний випадок на виробництві, професійне захворювання та інші обставини, встановлені законодавством.

При визначенні величини матеріального забезпечення застрахова- ному у разі настання страхового випадку до уваги береться страховий стаж та розмір внесків, сплачених на загальнообов›язкове державне со- ціальне страхування.

Страховий стаж – це період (строк), протягом якого особа підлягала державному соціальному страхуванню і сплачувала збір (самостійно або ро- ботодавцем) на страхування, якщо інше не передбачено законодавством.

 

Єдиний внесок на загальнообов›язкове державне соціальне страхування (ЄСВ) – консолідований страховий внесок, збір якого здійснюється до системи загальнообов’язкового державного соціального страхування в обов’язковому порядку та на регулярній основі з метою забезпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов’язкового державного соціального страхування.

На сьогодні у сфері соціального страхування використовується чотири

види загальнообов’язкового державного соціального страхування:

• пенсійне;
• соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності;
• соціальне страхування від нещасних випадків на виробництві та професійного захворювання;
• державне соціальне страхування на випадок безробіття.

Основними фінансовими інституціями, які здійснюють фінансу- вання страхових виплат і забезпечують надання соціальних послуг у разі настання страхових випадків за вищезазначеними видами соціального страхування, є позабюджетні державні цільові фонди – Пенсійний фонд України (ПФУ) та Фонд загальнообов’язкового державного соціаль- ного страхування на випадок безробіття (ФСС ВБ).

Характерними рисами функціонування системи соціального страху- вання є домінування страхових методів у формуванні та використанні ре- сурсів фондів соціального страхування, які передбачають наявність зв’язку між сплатою страхових внесків і розміром одержуваних страхових виплат.

 

• Джерела формування та напрями використання фінансових ресурсів

Пенсійного фонду України

З 1 січня 2023 р. Пенсійний фонд України забезпечує страхові виплати та надає соціальні послуги за такими видами соціального стра- хування: пенсійне, соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втра- тою працездатності та соціальне страхування від нещасних випадків на виробництві та професійного захворювання. Відповідна реформа за- кріплена у Законі України «Про внесення змін до Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування» та Закону Украї- ни «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» № 2620-IX від 21.09.2022 р.

Згідно з Постановою КМУ № 280 від 23.07.2014 р. ПФУ є самовряд- ною неприбутковою організацією і здійснює свою діяльність на підставі

 

статуту, який затверджується його правлінням. Пенсійний фонд Украї- ни набув статусу юридичної особи з дня реєстрації статуту в централь- ному органі виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері реєстрації (легалізації) статутів фондів загальнообов’язкового держав- ного соціального страхування. Органами управління Пенсійного фонду України є правління та виконавча дирекція ПФУ.

Вищим органом управління Пенсійного фонду України є правління. Правління Пенсійного фонду України формується на основі паритетнос- ті представників держави, застрахованих осіб і роботодавців. До складу правління Пенсійного фонду України входять по п’ять представників від держави, застрахованих осіб і роботодавців. Представники від держави призначаються і відкликаються Кабінетом Міністрів України. Представ- ники застрахованих осіб обираються репрезентативними на національ- ному рівні всеукраїнськими об’єднаннями профспілок, а представники роботодавців – репрезентативними на національному рівні всеукраїн- ськими об’єднаннями організацій роботодавців. Порядок обрання і від- кликання таких представників визначається сторонами соціального діа- логу самостійно. Строк повноважень членів правління Пенсійного фонду України становить шість років. Член правління Пенсійного фонду Укра- їни не може бути обраний до складу правління на два строки підряд. Члени правління Пенсійного фонду України виконують свої обов›язки на громадських засадах. Правління Пенсійного фонду України очолює голова, який обирається із членів правління строком на два роки.

Правління Пенсійного фонду України здійснює свої функції шляхом проведення засідань. Засідання скликає голова правління, а в разі його від- сутності – один з його заступників відповідно до затвердженого правлінням Пенсійного фонду України плану, але не рідше одного разу на квартал.

Згідно з чинним законодавством Пенсійний фонд України має такі повноваження:

• визначає поточні та перспективні завдання Пенсійного фонду України;
• затверджує документи нормативного характеру, що регламентують діяльність Пенсійного фонду України, в тому числі статут та зміни до нього, регламент засідань правління, положення про виконавчу дирекцію ПФУ, положення про його територіальні органи;
• обирає із своїх членів голову правління Пенсійного фонду України та двох його заступників;
• розглядає та затверджує бюджет Пенсійного фонду України на на- ступний рік, зміни до нього, звіт про його виконання і протягом 10 робочих днів після їхнього затвердження подає Наглядовій раді Пен- сійного фонду України та надсилає Кабінету Міністрів України;

 

• визначає порядок надходження та обліку коштів Пенсійного фонду України;
• здійснює контроль за цільовим використанням коштів Пенсійного фонду України, веденням і достовірністю обліку та звітності щодо їхнього надходження та використання;
• вирішує питання щодо формування та використання резерву ко- штів Пенсійного фонду України для забезпечення його фінансової стабільності;
• спрямовує та контролює діяльність виконавчої дирекції Пенсійного фонду України та підвідомчих їй територіальних органів;
• щорічно, а також у разі потреби заслуховує звіти директора вико- навчої дирекції Пенсійного фонду України про її діяльність;
• розглядає кандидатури та затверджує на посаду директора вико- навчої дирекції Пенсійного фонду України, а за його поданням – за- ступників директора і керівників структурних підрозділів виконав- чої дирекції ПФУ та начальників територіальних органів і приймає рішення про їхнє звільнення;
• затверджує граничну чисельність працівників виконавчої дирекції Пенсійного фонду України, умови оплати праці працівників відпо- відно до законодавства, граничну межу адміністративних витрат та кошторис ПФУ на виконання функцій, покладених на виконавчу дирекцію відповідно до закону;
• подає на розгляд центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах трудових відносин, соціаль- ного захисту населення, пропозиції щодо розміру страхових внесків, коштів від сплати єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування, що спрямовуються на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування, розміру підвищення пенсії;
• за погодженням із Національною комісією з цінних паперів та фон- дового ринку затверджує правила інвестування резерву коштів для покриття дефіциту бюджету Пенсійного фонду України в майбутніх періодах;
• затверджує заходи щодо підготовки і підвищення кваліфікації пра- цівників виконавчої дирекції та територіальних органів Пенсійного фонду України, їхньої атестації;
• на основі паритетності представників держави, застрахованих осіб і роботодавців створює комісії або робочі групи з окремих видів діяль- ності Пенсійного фонду України, які діють на громадських засадах;
• затверджує умови і порядок проведення конкурсу щодо вибору ау- дитора та організацій, які здійснюють виплату і доставку пенсій;

 

• визначає уповноважений банк;
• затверджує щорічні звіти про діяльність Пенсійного фонду України та оприлюднює їх у встановленому законом порядку;
• здійснює інші функції, передбачені статутом Пенсійного фонду України.

Згідно зі ст. 72 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» джерелами формування коштів Пенсійного фонду України є:

• надходження від сплати єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування, що спрямовуються на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування, у розмірах, визначених законом, окрім частини страхових внесків, що спрямо- вується до накопичувальної системи пенсійного страхування;
• інвестиційний дохід, який отримується від інвестування резерву коштів для покриття дефіциту бюджету Пенсійного фонду України в майбутніх періодах;
• кошти державного бюджету та цільових фондів, що перераховують- ся до Пенсійного фонду України у випадках, передбачених законом;
• суми від фінансових санкцій та пені (крім сум пені, сплачених робо- тодавцем за несвоєчасне перерахування з його вини сум страхових внесків застрахованої особи до накопичувальної системи пенсійно- го страхування), застосованих відповідно до цього закону та інших законів до юридичних і фізичних осіб за порушення встановленого порядку нарахування, обчислення і сплати страхових внесків та ви- користання коштів Пенсійного фонду України, а також суми адмі- ністративних стягнень, накладених відповідно до закону на посадо- вих осіб та громадян за ці порушення;
• благодійні внески юридичних та фізичних осіб;
• добровільні внески;
• інші надходження відповідно до законодавства.

Розміри внесків до ПФУ визначаються залежно від того, що вони за- безпечують:

• надання особам матеріального забезпечення та соціальних послуг;
• фінансування заходів, спрямованих на профілактику страхових ви- падків;
• створення резерву коштів для забезпечення виплат і надання послуг застрахованим особам;
• покриття витрат страхувальника, пов’язаних зі здійсненням стра- хування.

 

Кошти Пенсійного фонду України не зараховують до складу Дер- жавного бюджету України і не підлягають оподаткуванню.

Бюджет ПФУ – це план утворення та використання цільового стра- хового фонду, що формується на основі надходжень від сплати єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування та над- ходжень з інших джерел, передбачених чинним законодавством.

Основним джерелом доходів Пенсійного фонду України є страхові внески на обов’язкове державне пенсійне страхування, що з 01.01.2011 р. сплачуються підприємствами, установами, організаціями та фізични- ми особами в складі єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування (ЄСВ). Частка ЄСВ у структурі доходів ПФУ ста- новить близько 85%.

Єдиний внесок на загальнообов’язкове державне соціальне страхування – консолідований страховий внесок, збір якого здійсню- ється до системи загальнообов’язкового державного соціального стра- хування в обов’язковому порядку та на регулярній основі з метою за- безпечення захисту у випадках, передбачених законодавством, прав застрахованих осіб на отримання страхових виплат (послуг) за діючими видами загальнообов’язкового державного соціального страхування.

Згідно з ч.1 ст. 12 Закону України «Про збір та облік єдиного соці- ального внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхуван- ня» №2464-VI від 8 липня 2010 р. ПФУ консолідує такі функції: облік платників єдиного соціального внеску, збір та облік страхових коштів, контроль за нарахуванням і сплатою єдиного соціального внеску, подан- ня звітності з ЄСВ.

Платниками ЄСВ є: роботодавці; працівники; фізичні особи, які ви- конують роботи (надають послуги) за цивільно-правовими договорами; фізичні особи–підприємці; особи, які забезпечують себе роботою само- стійно; громадяни, які працюють в юридичних особах резидентів Укра- їни – за кордоном або нерезидентів – в Україні; особи, які працюють на виборних посадах в органах влади; працівники воєнізованих форму- вань; військовослужбовці та інші категорії застрахованих осіб.

Базою для нарахування єдиного соціального внеску є:

• заробітна плата найманих працівників, яка містить основну і додат- кову заробітну плату, інші заохочувальні та компенсаційні випла- ти, в т. ч. у натуральній формі, що визначаються згідно із Законом України «Про оплату праці» № 108/95-ВР від 24 березня 1995 р.;
• винагорода фізичним особам за виконання робіт (надання послуг) за цивільно-правовими договорами;

 

• оплата перших п’яти днів тимчасової непрацездатності за кошти ро- ботодавця;
• допомога у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю;
• допомога або компенсації, що виплачуються згідно із законодавством;
• грошове забезпечення.

Базовим звітним періодом для нарахування ЄСВ є календарний місяць, а для деяких категорій платників (фізичні особи – підприємці) – календарний рік.

Починаючи з 2016 р. ставка ЄСВ становить 22%. При цьому сума єдиного внеску не може бути меншою за розмір мінімального страхового внеску за місяць, в якому отримано дохід (прибуток). Мінімальний роз- мір ЄСВ встановлюється в розмірі 22% від суми 1 (однієї) мінімальної зарплати, максимальний – в межах 15 (п’ятнадцяти) мінімальних заро- бітних плат, визначених законодавством на певний період.

У зв’язку зі значними проблемами у формуванні необхідних доходів Пенсійного фонду України в 1998 р. було видано Указ Президента України

«Про невідкладні заходи щодо погашення заборгованості з виплати пенсій»

№ 957/98. У зазначеному документі для забезпечення погашення забор- гованості з виплати пенсій і збільшення надходжень до Пенсійного фонду України передбачено тимчасово, на період до повного погашення забор- гованості з виплати пенсій, запровадити спеціальні збори з певних видів економічної діяльності. Зокрема, сьогодні застосовуються такі збори:

• збір на обов’язкове державне пенсійне страхування з продажу юве- лірних виробів. Платниками збору на обов’язкове державне пенсій- не страхування з операцій з продажу ювелірних виробів із золота (крім обручок), платини і дорогоцінного каміння є підприємства, організації та фізичні особи – суб’єкти підприємницької діяльнос- ті, які здійснюють торгівлю ювелірними виробами із золота, плати- ни і дорогоцінного каміння. Збір на обов’язкове державне пенсій- не страхування з операцій з продажу ювелірних виробів із золота сплачується в розмірі 5% від вартості реалізованих ювелірних виро- бів із золота (крім обручок), платини і дорогоцінного каміння. Згід- но з п. 9 Порядку сплати збору на обов’язкове державне пенсійне страхування, платники збору ведуть бухгалтерський облік сум збору шляхом виокремлення суми загального збору, яка відповідає збору на обов’язкове державне пенсійне страхування. Сума збору врахо- вується в ціні та сплачується продавцями з виручки від реалізації. База для нарахування збору до Пенсійного фонду України з опера- цій з реалізації ювелірних виробів збігається з базою для нараху- вання податку на додану вартість (ПДВ). Документом, що підтвер-

 

джує продаж ювелірного виробу із золота, платини і дорогоцінного каміння, є касовий чек, що видається покупцеві, в якому сума збору на обов’язкове державне пенсійне страхування зараховується до за- гального податку, що сплачується під час купівлі товару.

• збір на обов’язкове державне пенсійне страхування з вартості лег- кового автомобіля. Перша реєстрація транспортного засобу перед- бачає першу постановку на облік у Сервісному центрі МВС нового або вживаного авто, яке раніше не було зареєстроване на території України. Платниками збору є: підприємства, установи та організації незалежно від форми власності, фізичні особи, які набувають пра- во власності на легкові автомобілі, що підлягають першій держав- ній реєстрації в Україні. Крім витрат на послуги сервісного центру та бланки, при першій реєстрації власник автомобіля зобов’язаний сплатити збір у Пенсійний фонд України. Якщо авто ввозиться з-за кордону, з оціненої вартості автомобіля платиться акцизний збір, ввізне мито та ПДВ. Ця сума плюсується до оцінної вартості й таким чином визначається збір у Пенсійний Фонд. Якщо авто куплене в автосалоні, воно відповідно розмитнене, тому збір у Пенсійний Фонд України вираховується лише від вартості авто. Збір на обов’язкове державне пенсійне страхування з вартості легкового автомобіля сплачується без врахування податку на додану вартість. Розмір збо- ру залежить від розміру прожиткового мінімуму.

Розміри пенсійного збору при реєстрації авто:

• 3% – якщо вартість авто не перевищує 165 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня звітного року;
• 4% – якщо вартість легкового автомобіля перевищує 165, але не перевищує 290 розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня звітного року;
• 5% – якщо об’єкт оподаткування перевищує 290 розмірів прожит- кового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня звітного року.

Об’єкт оподаткування – це вартість авто, визначена відповідно до договору купівлі-продажу, договору міни, довідки органів митної служ- би, акта експертного оцінювання вартості автомобіля, інших докумен- тів, що підтверджують цю вартість.

З 1 січня 2023 р. встановлюються такі граничні ціни на авто при стягненні пенсійного збору при першій реєстрації (без урахування по- датку на додану вартість):

• ціна авто не перевищує або дорівнює 442 860 грн. – сплачується 3%;

 

• більше ніж 442 860 грн., але не перевищує або дорівнює 778 360 грн. – сплачується 4%;
• більше ніж 778 360 грн. – сплачується 5%.

Збір не сплачують у разі перереєстрації автомобіля, зміни власником місця проживання, зміни технічної характеристики автомобіля, тобто за умови, якщо право власності не переходить від однієї особи до іншої. Від сплати збору звільнено дипломатичні представництва та консульські установи інших держав в Україні згідно з Віденською конвенцією про дипломатичні відносини №1138 від 18 квітня 1961р., а також особи, які мають посвідчення інваліда згідно із законодавством;

• збір від операцій купівлі-продажу нерухомого майна. Об’єктом обкла- дання збором до Пенсійного фонду України є вартість нерухомого майна, вказана в договорі купівлі-продажу. Нерухомим майном ви- знається жилий будинок або його частина, квартира, садовий буди- нок, дача, гараж, інша постійно розташована будівля, а також ін- ший об’єкт, що підпадає під визначення групи 3 основних засобів та інших необоротних активів згідно з Податковим кодексом України. Платниками збору на обов’язкове державне пенсійне страхування є підприємства, установи й організації незалежно від форм власнос- ті та фізичні особи, які придбавають нерухоме майно. Зазначений збір сплачується у розмірі 1% від вартості нерухомого майна з усіх категорій платників на загальних підставах. Нотаріальне посвід- чення або реєстрація договорів купівлі-продажу нерухомого майна здійснюється за наявності документального підтвердження сплати збору на обов’язкове державне пенсійне страхування з операцій ку- півлі-продажу нерухомого майна.

Винятком є придбання майна державними підприємствами, уста- новами й організаціями за бюджетні кошти, установами й організація- ми іноземних держав, які користуються імунітетом і привілеями згідно із законами та міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Водночас збір на пенсійне стра- хування не сплачується, якщо:

• право власності на нерухомість отримано людиною шляхом прива- тизації;
• людина стоїть у черзі на отримання житла;
• особа купує житло вперше.

Щоб підтвердити, що людина вперше купує нерухомість, вона має надати заяву, що раніше не отримувала житла у власність, зокрема у спадок, через приватизацію, у подарунок, купівлю самостійно або як частку у спільному майні подружжя. Крім цього, потрібно надати від-

 

повідні дані з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно і довідки з усіх місць проживання (від 1992 р.) про невикористання жит- лових чеків для приватизації;

• збір на обов’язкове державне пенсійне страхування з вартості послуг стільникового мобільного зв’язку. Платниками збору на обов’язкове державне пенсійне страхування з вартості послуг стільникового мо- більного зв’язку є підприємства, установи, організації, фізичні осо- би, які користуються послугами стільникового мобільного зв’язку, а також оператори такого зв’язку, що надають свої послуги безоплатно.

Ставка збору – 7,5% від вартості послуг стільникового мобільного зв’язку, оплачена споживачами цих послуг оператору, що їх надає, вра- ховуючи вартість вхідних і вихідних телефонних дзвінків, абонентську плату (надбавку) за роумінг, суму страхового завдатку, авансу, вартість інших спеціальних послуг, зазначених у рахунку на оплату послуг стіль- никового мобільного зв’язку. У разі продажу прав на тимчасове корис- тування послуг стільникового мобільного зв’язку у вигляді магнітних карток, мікрочіпів або мікросхем об’єктом обкладання є вартість їхнього продажу. Якщо оператор стільникового зв’язку надає послуги безоплат- но, об’єктом обкладання є вартість таких послуг, що визначається за зви- чайними тарифами. Збір на обов’язкове державне пенсійне страхуван- ня з послуг стільникового мобільного зв’язку платники збору сплачують оператору одночасно з оплатою ними зазначених послуг. У разі продажу прав на тимчасове користування послугами мобільного зв’язку у вигляді магнітних карток, мікросхем або чіпів дилерам або іншим організаці- ям торгові організації чи дилери мобільного зв’язку сплачують оператору 7,5% від вартості куплених карток, які згодом поширюють вроздріб се- ред споживачів. Збір на обов’язкове державне пенсійне страхування з вартості послуг стільникового рухомого зв’язку сплачується платниками збору оператору водночас з оплатою ними зазначених послуг.

Бюджет Пенсійного фонду України формується також на основі ін-

ших джерел надходжень. Найбільшу вагу у цих надходженнях займають кошти Державного бюджету України. За кошти Державного бюджету України фінансуються такі видатки Пенсійного фонду України:

• відшкодування виплати пенсій військовослужбовцям рядового, сер- жантського та старшинського складу строкової служби;
• відшкодування виплати надбавок та підвищень пенсій, призначе- них за різними пенсійними програмами (пенсії призначені відпо- відно до одного із Законів України «Про державну службу», «Про прокуратуру», «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів», «Про наукову і науково-технічну

 

діяльність», «Про статус народного депутата України», «Про Націо- нальний банк України», «Про службу в органах місцевого самовря- дування», Митного кодексу України, Положення про помічника-кон- сультанта народного депутата України, затвердженого Постановою Верховної Ради України № 379 від 13 жовтня 1995 р. тощо);

• відшкодування виплати пенсій особам, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи;
• покриття дефіциту Пенсійного фонду України в разі нестачі коштів фонду на звичайні пенсії та ін.

Для вивчення питання щодо видаткової частини ПФУ варто розгляну- ти види виплат, які він забезпечує. Відповідно до Положення про Пенсій- ний фонд України, затвердженого Указом Президента України № 121 від 1 березня 2001р., кошти Пенсійного фонду України спрямовуються на:

• фінансування виплати пенсій та інших соціальних виплат, які згідно із законодавством здійснюються за рахунок коштів Пенсійного фон- ду України, в тому числі громадянам, які виїхали на постійне місце проживання за кордон;
• погашення банківських кредитів та відсотків за їхнє використання;
• створення та функціонування системи персоніфікованого обліку ві- домостей у системі загальнообов’язкового державного соціального страхування;
• утримання центрального апарату та органів Пенсійного фонду Укра- їни, розвиток їхньої матеріально-технічної бази;
• організацію роз’яснювальної роботи серед населення та здійснення інших заходів відповідно до завдань Пенсійного фонду України.

Значна частина видатків бюджету Пенсійного фонду України спря- мовується на виплату пенсій і соціальних допомог людям похилого віку. Сучасна пенсійна система є сукупністю правових, організацій-

но-управлінських і фінансово-економічних відносин між найманими працівниками й індивідуальними підприємцями, іншими категоріями громадян, діяльність яких спрямована на отримання доходу (або матері- альної вигоди), з одного боку, і роботодавців – з іншого, а також усіх ін- ших категорій громадян, які не беруть участі в господарській діяльності, та держави.

Забезпечення громадян у старості є однією із функцій сучасної со- ціально орієнтованої держави.

Пенсія – це гарантована регулярна грошова виплата, що передбачена законом, визначена на основі страхового стажу та сплачених страхових внесків для забезпечення індивідуумів у старості, у разі інвалідності, втрати годувальника на рівні, не нижчому від встановленого державою мінімуму.

 

Рівень пенсійного забезпечення значною мірою залежить від рівня економічного розвитку країни. Водночас, розміри пенсій відображають рівень суспільних відносин.

Пенсійна система в Україні складається з двох організаційно-пра- вових форм: пенсійного страхування та пенсійного забезпечення.

Провідну роль відіграє пенсійне страхування, яке найбільш повно відповідає державі з соціально-ринковими умовами. Характерна ознака страхування полягає в тому, що фінансування пенсійного страхування здійснюється на основі страхових внесків; існує взаємозв’язок між роз- мірами страхових внесків і обсягом соціальних послуг. Проте в межах пенсійної системи воно завжди доповнюватиметься пенсійним забезпе- ченням, яке на основі державних коштів забезпечує населення мінімаль- ними соціальними гарантіями.

Згідно із Законом України «Про загальнообов’язкове державне пен- сійне страхування в Україні» від 9 липня 2003 р. система пенсійного за- безпечення в Україні складається з трьох рівнів:

• перший рівень – солідарна система загальнообов’язкового державно- го пенсійного страхування, що ґрунтується на засадах солідарності й субсидування та здійснення виплати пенсій і надання соціальних по- слуг за кошти Пенсійного фонду України. Перший рівень забезпечує базовий дохід людини після виходу на пенсію. В солiдарнiй системi пенсiї можуть бути фіксованого розміру (фiнансуються з державно- го бюджету) або їхній розмір залежатиме вiд величини заробiтку i трудового стажу (пенсiю визначають за вiдповiдною формулою, яка враховує цi два показники);
• другий рівень – накопичувальна система загальнообов’язкового дер- жавного пенсійного страхування, що базується на засадах накопи- чення коштів застрахованих осіб у Накопичувальному фонді або у відповідних недержавних пенсійних фондах – суб›єктах другого рівня системи пенсійного забезпечення та здійснення фінансування витрат на оплату договорів страхування довічних пенсій і одноразо- вих виплат на умовах та в порядку, передбачених чинним законо- давством;
• третій рівень – система недержавного пенсійного забезпечення, що ґрунтується на засадах добровільної участі громадян, роботодавців та їхніх об’єднань у формуванні пенсійних накопичень з метою отри- мання громадянами пенсійних виплат на умовах та в порядку, які передбачає законодавство про недержавне пенсійне забезпечення. Відповідно до ст. 9 Закону України «Про загальнообов’язкове дер-

жавне пенсійне страхування» органами Пенсійного фонду України при-

 

значаються та виплачуються такі види пенсійних виплат із солідар- ної системи:

• пенсія за віком;
• пенсія через інвалідність в результаті загального захворювання, ін- валідність з дитинства;
• пенсія у зв’язку із втратою годувальника;
• соціальна виплата – допомога на поховання.

Пенсія за віком: розмір та особливості призначення. Особи ма- ють право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років за наявності страхового стажу не менш як 15 років по 31 грудня 2017 р. Починаючи з 1 січня 2018 р., право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років мають особи за наявності страхового стажу:

• з 1 січня 2018 р. по 31 грудня 2018 р. – не менше 25 років;
• з 1 січня 2019 р. по 31 грудня 2019 р. – не менше 26 років;
• з 1 січня 2020 р. по 31 грудня 2020 р. – не менше 27 років;
• з 1 січня 2021 р. по 31 грудня 2021 р. – не менше 28 років;
• з 1 січня 2022 р. по 31 грудня 2022 р. – не менше 29 років;
• з 1 січня 2023 р. по 31 грудня 2023 р. – не менше 30 років;
• з 1 січня 2024 р. по 31 грудня 2024 р. – не менше 31 року;
• з 1 січня 2025 р. по 31 грудня 2025 р. – не менше 32 років;
• з 1 січня 2026 р. по 31 грудня 2026 р. – не менше 33 років;
• з 1 січня 2027 р. по 31 грудня 2027 р. – не менше 34 років;
• починаючи з 1 січня 2028 р. – не менше 35 років.

Наявність страхового стажу, який дає право на призначення пенсії за віком, визначається на дату досягнення особою відповідного віку і не залежить від наявності страхового стажу на дату звернення за призна- ченням пенсії. Починаючи з 1 січня 2028 р., у разі наявності 40 і більше календарних років страхового стажу пенсія за віком призначається не- залежно від віку.

Розмір пенсії за віком визначається за формулою:

П = Зп • Кс,

де  П – розмір пенсії, у гривнях;

Зп – заробітна плата (дохід) застрахованої особи, з якої обчислюється пенсія, у гривнях;

Кс – коефіцієнт страхового стажу застрахованої особи. Максимальний розмір пенсії (з урахуванням надбавок, підвищень,

додаткової пенсії, цільової грошової допомоги, пенсії за особливі заслу- ги перед Україною, індексації та інших доплат до пенсії, встановлених законодавством, окрім доплати до надбавок окремим категоріям осіб, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною) не може перевищува-

 

ти десяти прожиткових мінімумів, установлених для осіб, які втратили працездатність.

Мінімальний розмір пенсії за віком за наявності у чоловіків 35 років, а у жінок – 30 років страхового стажу встановлюється в розмірі прожит- кового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, визначеного за- коном. У разі виплати застрахованій особі довічної пенсії, передбаченої законом, пенсії або аналогічної виплати, встановленої в інших державах, мінімальний розмір пенсії за віком у солідарній системі встановлюється з урахуванням зазначених сум.

За кожний повний рік страхового стажу понад 35 років чоловікам і 30 років – жінкам пенсія за віком збільшується на 1% від розміру пенсії, обчисленої відповідно до ст. 27 закону, але не більш як на 1 % від мі- німального розміру пенсії за віком, передбаченого абзацом першим цієї частини. Наявний в особи понаднормовий страховий стаж не може бути обмежений.

З 1 січня 2018 р. для осіб, які досягли віку 65 років, мінімальний розмір пенсії за віком за наявності у чоловіків 35 років, а у жінок – 30 років страхового стажу встановлюється в розмірі 40% від величини міні- мальної заробітної плати, визначеної законом про Державний бюджет України на відповідний рік, але не менш як прожитковий мінімум для осіб, які втратили працездатність.

Пенсії через інвалідність: розмір та особливості призначення. Пенсія через інвалідність призначається в разі настання інвалідності, що спричинила повну або часткову втрату працездатності за наявності страхового стажу. Пенсія через інвалідність призначається незалежно від того, коли настала інвалідність: у період роботи, до влаштування на роботу чи після припинення роботи. Залежно від ступеня втрати працез- датності визначено три групи інвалідності. Група інвалідності та строк, на який вона встановлюється, визначаються органом медико-соціальної експертизи згідно із законодавством.

Особи, яким вустановлено інвалідність, мають право на пенсію че- рез інвалідність, залежно від групи інвалідності, за наявності такого страхового стажу на час настання інвалідності або на день звернення за пенсією:

• для осіб з інвалідністю I групи:
• до досягнення особою 25 років – 1 рік;
• від 26 років до досягнення особою 28 років – 2 роки;
• від 29 років до досягнення особою 31 року – 3 роки;
• від 32 років до досягнення особою 34 років – 4 роки;
• від 35 років до досягнення особою 37 років – 5 років;

 

• від 38 років до досягнення особою 40 років – 6 років;
• від 41 року до досягнення особою 43 років – 7 років;
• від 44 років до досягнення особою 48 років – 8 років;
• від 49 років до досягнення особою 53 років – 9 років;
• від 54 років до досягнення особою 59 років – 10 років;
• для осіб з інвалідністю II та III груп:
• до досягнення особою 23 років – 1 рік;
• від 24 років до досягнення особою 26 років – 2 роки;
• від 27 років до досягнення особою 28 років – 3 роки;
• від 29 років до досягнення особою 31 року – 4 роки;
• від 32 років до досягнення особою 33 років – 5 років;
• від 34 років до досягнення особою 35 років – 6 років;
• від 36 років до досягнення особою 37 років – 7 років;
• від 38 років до досягнення особою 39 років – 8 років;
• від 40 років до досягнення особою 42 років – 9 років;
• від 43 років до досягнення особою 45 років – 10 років;
• від 46 років до досягнення особою 48 років – 11 років;
• від 49 років до досягнення особою 51 року – 12 років;
• від 52 років до досягнення особою 55 років – 13 років;
• від 56 років до досягнення особою 59 років – 14 років.

 

Особи, яким установлено інвалідність після досягнення пенсійного віку, мають право на пенсію через інвалідність за наявності страхового стажу.

Пенсія через інвалідність залежно від групи інвалідності признача- ється в таких розмірах: особам з інвалідністю I групи – 100% від розміру пенсії за віком; особам з інвалідністю II групи – 90% від розміру пенсії за віком; особам з інвалідністю III групи – 50% від розміру пенсії за віком.

Пенсії у зв’язку з втратою годувальника: розмір та особливості призначення. Пенсія у зв’язку з втратою годувальника призначається непрацездатним членам сім’ї померлого годувальника, які були на його утриманні, за наявності в годувальника на день смерті страхового ста- жу, який був би необхідний йому для призначення пенсії у зв’язку з III групою інвалідності, а в разі смерті особи, яка виконала функцію донора анатомічних матеріалів людини, пенсіонера або інших осіб, передба- чених законодавством, а також у разі смерті (загибелі) особи внаслідок поранення, каліцтва, контузії чи інших ушкоджень здоров’я – незалеж- но від тривалості страхового стажу. При цьому дітям пенсія у зв’язку з втратою годувальника призначається незалежно від того, чи були вони на утриманні годувальника.

 

Батьки і чоловік (дружина) померлого, які не були на його утриман- ні, мають право на пенсію у зв›язку з втратою годувальника, якщо втра- тили джерело засобів до існування.

Непрацездатні члени сім’ї особи, зниклої безвісти, у порядку, перед- баченому Законом України «Про правовий статус осіб, зниклих безвісти», які були на її утриманні, незалежно від тривалості страхового стажу го- дувальника мають право на пенсію у зв’язку з втратою годувальника у порядку, встановленому законом.

Непрацездатними членами сім›ї вважаються:

• чоловік (дружина), батько, мати, якщо вони є особами з інвалідністю або досягли пенсійного віку;
• діти (в тому числі діти, які народилися до спливу 10 місяців з дня смерті годувальника) померлого годувальника, які не досягли 18 ро- ків або старші цього віку, якщо вони стали особами з інвалідністю до досягнення 18 років.

Діти, які навчаються за денною формою навчання у загальноосвітніх навчальних закладах системи загальної середньої освіти, а також профе- сійно-технічних, вищих навчальних закладах (у тому числі у період між завершенням навчання в одному із зазначених навчальних закладів та вступом до іншого навчального закладу або у період між завершенням навчання за одним освітньо-кваліфікаційним рівнем і продовженням навчання за іншим за умови, що такий період не перевищує чотирьох місяців), – до закінчення такими дітьми навчальних закладів, але не довше, ніж до досягнення ними 23 років, та діти-сироти – до досягнення ними 23 років незалежно від того, навчаються вони чи ні;

• чоловік (дружина), а в разі їхньої відсутності – один з батьків або брат чи сестра, дідусь чи бабуся померлого годувальника незалежно від віку і працездатності, якщо він (вона) не працюють і зайняті до- глядом за дитиною (дітьми) померлого годувальника до досягнення нею (ними) 8 років.

До членів сім’ї, які вважаються такими, що були на утриманні по- мерлого годувальника, зараховуються особи, якщо вони:

• були на повному утриманні померлого годувальника;
• одержували від померлого годувальника допомогу, що була для них постійним і основним джерелом засобів до існування.

Члени сім’ї померлого годувальника, для яких його допомога була по- стійним і основним джерелом засобів до існування, але які одержували власну пенсію, мають право, за бажанням, перейти на пенсію у зв’язку з втратою годувальника.

 

Пенсія у зв’язку з втратою годувальника призначається в розмірі: на одного непрацездатного члена сім›ї – 50% від розміру пенсії за віком померлого годувальника; на двох та більше непрацездатних членів сім’ї – 100% від розміру пенсії за віком померлого годувальника, що розподі- ляється між ними рівними частками. Дітям-сиротам пенсія у зв’язку з втратою годувальника призначається в розмірах, відповідно до розміру пенсії за віком кожного з батьків.

За страхуванням у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності ПФУ надаються такі види матеріального забезпечення:

• допомога у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю;
• допомога у зв’язку з вагітністю та пологами;
• допомога на поховання;
• оплата лікування та/або реабілітаційної допомоги у відділеннях санаторно-курортного закладу після перенесених захворювань і травм.

Допомога у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю надається застрахованій особі у формі матеріального забезпечення, яке повністю або частково компенсує втрату заробітної плати (доходу), у разі настан- ня в неї одного з таких страхових випадків:

• тимчасової непрацездатності внаслідок захворювання або травми, не пов’язаної з нещасним випадком на виробництві, а також тимча- сової непрацездатності на період реабілітації внаслідок захворюван- ня або травми, не пов’язаної з нещасним випадком на виробництві;
• необхідності догляду за хворою дитиною або за хворим членом сім’ї;
• догляду за дитиною віком до 3 років або дитиною з інвалідністю ві- ком до 18 років у разі хвороби матері або іншої особи, яка доглядає за цією дитиною;
• карантину, накладеного органами санітарно-епідеміологічної служби;
• тимчасового переведення застрахованої особи відповідно до медич- ного висновку на легшу, нижче оплачувану роботу;
• протезування з поміщенням у стаціонар протезно-ортопедичного підприємства;
• перебування в реабілітаційних відділеннях санаторно-курортного закладу після перенесених захворювань і травм.

Оплата перших п’яти днів тимчасової непрацездатності внаслідок захворювання або травми, не пов’язаної з нещасним випадком на ви- робництві, здійснюється за кошти роботодавця, всі наступні дні тимча- сової непрацездатності оплачуються коштом ПФУ.

 

Допомога у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю виплачується застрахованим особам залежно від страхового стажу в таких розмірах:

• 50% від розміру середньої заробітної плати (доходу) – застрахованим особам, які мають страховий стаж до 3 років;
• 60% від розміру середньої заробітної плати (доходу) – застрахова- ним особам, які мають страховий стаж від 3 до 5 років;
• 70% від розміру середньої заробітної плати (доходу) – застрахованим особам, які мають страховий стаж від 5 до 8 років;
• 100% від розміру середньої заробітної плати (доходу) – застрахова- ним особам, які мають страховий стаж понад 8 років.

Розрахунковим періодом, за який обчислюється середня заробітна плата, є 12 календарних місяців перебування у трудових відносинах (з першого до першого числа) за останнім основним місцем роботи застра- хованої особи, що передують місяцю, в якому настав страховий випа- док; для осіб, у яких через деякий час погіршився стан здоров’я у зв’язку з раніше отриманим ушкодженням здоров’я внаслідок нещасного ви- падку на виробництві або професійного захворювання, – перед настан- ням тимчасової непрацездатності. Якщо застрахована особа перебувала у трудових відносинах менше 12 календарних місяців за останнім осно- вним місцем роботи, розрахунковий період визначається за фактично відпрацьовані календарні місяці (з першого до першого числа). У разі, коли застрахована особа перебувала у трудових відносинах менш ніж календарний місяць за останнім основним місцем роботи, розрахунко- вий період визначається за фактично відпрацьований час (календарні дні) перед настанням страхового випадку.

Страхові виплати та оплата перших п’яти днів тимчасової непрацез- датності за кошти роботодавця здійснюються на підставі копії виданого в установленому порядку листка непрацездатності, засвідченої підписом керівника і скріпленої печаткою за основним місцем роботи, та довідки про середню заробітну плату за основним місцем роботи. Якщо особа працює на кількох роботах за сумісництвом, додатково додаються довід- ки про середню заробітну плату за місцями роботи за сумісництвом. У такому разі сумарна заробітна плата, з якої розраховуються виплати, за місяцями розрахункового періоду за основним місцем роботи та за міс- цем (місцями) роботи за сумісництвом не може перевищувати розміру максимальної величини бази нарахування єдиного соціального внеску.

Допомога у зв’язку з вагітністю та пологами надається застра- хованій особі у розмірі 100% від величини середньої заробітної плати (доходу), обчисленої у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, і не залежить від страхового стажу.

 

Сума допомоги у зв’язку з вагітністю та пологами у розрахунку на місяць не має перевищувати розміру максимальної величини бази на- рахування єдиного внеску, з якої сплачувалися страхові внески, та не може бути меншою за розмір допомоги, обчислений на основі мінімаль- ної заробітної плати, встановленої на час настання страхового випадку. Допомога на поховання надається у разі смерті застрахованої осо-

би, а також членів сім’ї, які перебували на її утриманні:

• дружини (чоловіка);
• дітей, братів, сестер та онуків, які не досягли 18 років або старші цього віку, якщо вони стали особами з інвалідністю до 18 років (бра- тів, сестер та онуків – за умови, що вони не мають працездатних батьків), а студентів та учнів середніх професійно-технічних та ви- щих навчальних закладів з денною формою навчання – до 23 років;
• батька, матері;
• діда та баби за прямою лінією спорідненості.

Допомога надається застрахованій особі, члену її сім’ї або іншим юридичним чи фізичним особам, які здійснили поховання. Допомога на поховання застрахованої особи або особи, яка перебувала на її утри- манні, надається в розмірі, що встановлюється правлінням ПФУ, але не менш як розмір прожиткового мінімуму, встановленого законом.

З 1 січня 2023 р. набули чинності зміни до деяких нормативно-пра- вових актів щодо питань загальнообов’язкового державного соціального страхування. Зокрема, почали діяти нові правила призначення, пере- рахування, здійснення страхових виплат від нещасного випадку на ви- робництві та професійного захворювання, які спричинили втрату пра- цездатності. З 01.01.2023 р. страхові виплати за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням від нещасного випадку на вироб- ництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працез- датності, здійснює Пенсійний фонд України. Порядок призначення та перерахування страхових виплат визначає правління ПФУ.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про загальнообов’язкове дер- жавне соціальне страхування» від 23.09.1999р. (у редакції Закону Укра- їни № 2620-IX від 21.09.2022 р.), одним з видів загальнообов’язкового державного соціального страхування є страхування від нещасного ви- падку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності.

Страховим випадком вважається:

• нещасний випадок на виробництві або професійне захворювання (в тому числі встановлене чи виявлене у період, коли потерпілий не перебував у трудових відносинах з підприємством, на якому він за-

 

хворів), що спричинили застрахованому професійно зумовлену фі- зичну чи психічну травму;

• нещасний випадок, що стався, або професійне захворювання, яке виникло внаслідок порушення застрахованим нормативних актів про охорону праці.

Страхуванню від нещасного випадку на виробництві та професій- ного захворювання, які спричинили втрату працездатності, підлягають:

• особи, які працюють на умовах трудового договору (контракту), гіг- контракту, іншого цивільно-правового договору, на інших підставах, передбачених законом, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форми власності та господарювання або у фізичних осіб;
• особи, обрані на виборні посади в органах державної влади, органах місцевого самоврядування та в інших органах;
• фізичні особи – підприємці, особи, які провадять незалежну профе- сійну діяльність, члени фермерського господарства, якщо вони не належать до осіб, які підлягають страхуванню від нещасного випад- ку на інших підставах;
• здобувачі професійної (професійно-технічної), фахової передвищої, вищої, післядипломної освіти, залучені до будь-яких робіт під час, перед або після занять, під час занять, коли вони набувають профе- сійних навичок, у період проходження виробничої практики (стажу- вання), виконання робіт на підприємствах;
• діти до 18 років або до закінчення навчання, але не більш як до до- сягнення ними 23 років, які народилися з інвалідністю внаслідок за- подіяння шкоди зародку через травмування жінки на виробництві або її професійного захворювання під час вагітності.

Порушення застрахованою особою правил охорони праці, що спри- чинило нещасний випадок або професійне захворювання, не звільняє страховика від виконання зобов’язань перед потерпілим.

Підставою для оплати потерпілому витрат на медичну допомогу, проведення медичної, професійної та соціальної реабілітації, а також страхових виплат є акт розслідування нещасного випадку або професій- ного захворювання. Страховими виплатами є грошові суми, які уповно- важений орган управління виплачує застрахованій особі чи особам, які мають на це право, у разі настання страхового випадку.

У разі смерті потерпілого право на одержання щомісячних страхо- вих виплат мають непрацездатні особи, які на день смерті потерпілого мали право на одержання від нього утримання, а також дитина, яка народилася протягом не більш як десятимісячного строку після смерті потерпілого.

 

Ступінь втрати працездатності потерпілим установлюється МСЕК за участю ПФУ і визначається у відсотках щодо професійної працездатнос- ті, яку мав потерпілий до ушкодження здоров’я. МСЕК установлює об- меження рівня життєдіяльності потерпілого, визначає професію, з якою пов’язане ушкодження здоров’я, причину, час настання та групу інва- лідності у зв’язку з ушкодженням здоров’я, а також необхідні види ме- дичної та соціальної допомоги.

За потерпілим, тимчасово переведеним на легшу нижче оплачувану роботу, зберігається його середньомісячний заробіток на строк, визначе- ний ЛКК, або до встановлення стійкої втрати професійної працездатнос- ті. Необхідність переведення потерпілого на іншу роботу, її тривалість та характер установлюються ЛКК або МСЕК. Якщо у встановлений строк роботодавець не забезпечує потерпілого відповідною роботою, ПФУ сплачує потерпілому страхову виплату в розмірі його середньомісячного заробітку.

Страхові виплати складаються із:

• щомісячної страхової виплати втраченої заробітної плати (або відпо- відної її частини) залежно від ступеня втрати потерпілим професій- ної працездатності (далі – щомісячна страхова виплата);
• страхової виплати у встановлених випадках у розмірі одноразової допомоги потерпілому (членам його сім’ї та особам, які перебували на утриманні померлого);
• страхової виплати дитині, яка народилася з інвалідністю внаслідок травмування на виробництві або професійного захворювання її ма- тері під час вагітності;
• страхових витрат на професійну реабілітацію та соціальну допомогу;
• допомоги у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю внаслідок не- щасного випадку на виробництві або професійного захворювання. Відшкодування моральної (немайнової) шкоди потерпілим від не-

щасних випадків на виробництві або професійних захворювань і чле- нам їхніх сімей не є страховою виплатою та здійснюється незалежно від часу настання страхового випадку відповідно до положень Цивільного кодексу України та Кодексу законів про працю України.

Страхові виплати здійснюються щомісяця:

• потерпілому – з дня втрати працездатності внаслідок нещасного ви- падку або з дати встановлення професійного захворювання;
• особам, які мають право на страхові виплати у зв’язку із смертю годувальника – з дня смерті потерпілого, але не раніше дня виник- нення права на страхові виплати.

 

Одноразова допомога виплачується:

• потерпілому – в місячний строк з дня визначення медико-соціальною експертною комісією стійкої втрати професійної працездатності,
• в разі смерті потерпілого – у місячний строк з дня його смерті осо- бам, які мають на це право.

Страхові виплати здійснюються винятково в грошовій формі за за- значеним у заяві місцем фактичного проживання одержувача такої ви- плати в межах України незалежно від задекларованого або зареєстрова- ного місця проживання одержувача страхової виплати.

Щомісячні страхові виплати підлягають перерахуванню на коефіці- єнт, що враховує показники зростання споживчих цін та середньої заро- бітної плати (доходу) в Україні. Коефіцієнт перерахунку відповідає 50% від величини показника зростання споживчих цін за попередній рік та 50% від величини показника зростання середньої заробітної плати (до- ходу) в Україні, з якої сплачено страхові внески.

 

• Доходи та видатки Фонду загальнообов’язкового державного соціального

страхування на випадок безробіття

У зв’язку з перетворенням одного з основних факторів виробни- цтва – робочої сили – на товар і відповідно заробітної плати – в основне джерело існування для багатьох членів суспільства виник особливий вид соціального ризику – ймовірність матеріальної незабезпеченості як наслідок втрати заробітку. Саме тому держава здійснює заходи, спря- мовані на зменшення негативних наслідків, зумовлених безробіттям, шляхом запровадження соціального страхування громадян.

Ринок праці узгоджує потребу економіки в праці з наявними трудо- вими ресурсами, врівноважує попит на робочі місця з їхньою пропози- цією. Проте існує невідповідність попиту і пропозиції робочої сили. Такі диспропорції виявляються у проблемі безробіття. Економічно безробіття вважається закономірним явищем, оскільки воно пов’язане з нормальною дією ринкового механізму: як надлишок, так і недостатність робочої сили приводить до розвитку прогресивних та ефективних видів діяльності.

Соціальне страхування на випадок безробіття не лише захищає пра- цюючих, а й служить механізмом суспільних інвестицій, доходи від яких повертаються у вигляді покращення якості життя населення, стабіль- ності суспільства, формування спонукальних мотивів до праці, освіти й підвищення кваліфікації. Сьогодні соціальне страхування на випадок

 

безробіття стало важливим засобом досягнення соціальної злагоди в сус- пільстві, запобігання й зниження рівня бідності.

Загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випа- док безробіття – система прав, обов’язків і гарантій, яка передбачає матеріальне забезпечення на випадок безробіття з незалежних від за- страхованих осіб обставин та надання соціальних послуг.

Згідно із Законом України «Про загальнообов’язкове державне соці- альне страхування на випадок безробіття» № 1533-III від 02.03.2000 р., загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безро- біття в Україні здійснюється за такими принципами:

• державне гарантування дотримання прав застрахованих осіб;
• обов’язковість страхування на випадок безробіття для всіх грома- дян, які працюють;
• цільове спрямування коштів, акумульованих у сфері страхування на випадок безробіття;
• солідарність та субсидування;
• обов’язковість фінансування усіх витрат, котрі пов’язані із наданням матеріального забезпечення у разі безробіття та соціальних послуг;
• паритетність в управлінні страхуванням на випадок безробіття дер- жави, представників застрахованих осіб і роботодавців;
• залежність розміру допомоги у зв’язку з безробіттям від страхового стажу та тривалості безробіття;
• надання на рівні, не нижчому від прожиткового мінімуму, встанов- леного законом, допомоги у зв’язку з безробіттям та матеріальної до- помоги у період професійної підготовки, перепідготовки та підви- щення кваліфікації;
• законодавче встановлення умов і порядку функціонування страху- вання на випадок безробіття.

Для управління соціальним страхуванням на випадок безробіття, збо- ру та акумуляції страхових внесків, контролю за використанням коштів, здійснення виплат матеріального забезпечення та надання соціальних послуг з 1 січня 2001 р. запроваджена система загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття, почав функціонувати Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття (ФСС ВБ). З набранням чинності Закону України «Про загальнообов›язкове державне соціаль- не страхування на випадок безробіття» (№ 1533-ІІІ від 02.03.2000 р.) та створенням ФСС ВБ функції виконавчої дирекції покладені на Дер- жавну службу зайнятості України (ДСЗУ). На сьогодні ДСЗУ є активним посередником на ринку праці між роботодавцями і шукачами роботи,

 

який на безоплатній основі надає послуги із пошуку підходящої роботи та підбору персоналу, послуги з державного соціального страхування на випадок безробіття, а також здійснює виплату матеріального забезпе- чення у зв’язку з тимчасовою втратою роботи.

Страхуванню на випадок безробіття підлягають:

• особи, які працюють на умовах трудового договору (контракту), ци- вільно-правового договору;
• особи, які проходять альтернативну (невійськову) службу;
• громадяни, які працюють неповний робочий день або неповний ро- бочий тиждень;
• військовослужбовці (крім військовослужбовців строкової служби);
• громадяни, які забезпечують себе роботою самостійно;
• фізичні особи–підприємці.

Об’єктом страхування на випадок безробіття є страховий випадок, тобто подія, настання якої призводить до втрати роботи та відповідно заробітної плати (доходу) застрахованих осіб з незалежних від них об- ставин. При цьому громадяни мають бути зареєстрованими у центрі за- йнятості як безробітні.

Страхувальниками є роботодавці, які відповідно до Закону України

«Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне со- ціальне страхування» сплачують єдиний соціальний внесок.

Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття виступає страховиком. ФССВБ є цільо- вим централізованим страховим фондом, некомерційною самоврядною організацією. Держава є гарантом забезпечення застрахованих осіб та надання їм відповідних соціальних послуг ФССВБ. Кошти ФССВБ не включаються до складу Державного бюджету України.

Основними функціями Фонду загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття є:

• виплата матеріального забезпечення та надання соціальних послуг, здійснення заходів, в тому числі профілактичних, спрямованих на запобігання настанню страхових випадків;
• здійснення заходів, спрямованих на раціональне використання фі- нансових ресурсів та забезпечення фінансової стабільності ФССВБ;
• контроль за надходженням та витрачанням коштів бюджету ФССВБ;
• складання звітності про результати діяльності ФСС ВБ та представ- лення його Кабінету Міністрів України;
• інформування застрахованих осіб про результати роботи ФССВБ че- рез засоби масової інформації.

 

Фонд загальнообов’язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття має право:

• на використання              інформації              Державного              реєстру загальнообов’язкового державного соціального страхування для за- безпечення виконання його функцій;
• при виявленні фактів отримання матеріального забезпечення на ви- падок безробіття на основі недостовірних відомостей повертати ко- шти, виплачені особам, до бюджету ФССВБ;
• стягувати з роботодавця кошти, виплачені як матеріальне забезпе- чення, та вартість соціальних послуг у разі поновлення безробітно- го на роботі за рішенням суду, а також незаконно виплачені суми матеріального забезпечення в разі неповідомлення роботодавцем ФССВБ про прийняття безробітного на роботу;
• вимагати від посадових осіб підприємств, установ та організацій, фізичних осіб усувати виявлені факти порушення законодавства про страхування на випадок безробіття.

Управління ФССВБ здійснюється на паритетній основі державою, представниками застрахованих осіб і роботодавців. Управління ФССВБ здійснюють його правління та виконавча дирекція. До складу правлін- ня ФССВБ входять по 15 представників від держави, застрахованих осіб та роботодавців, які виконують свої обов’язки на громадських за- садах. Представниками держави є представники від центральних орга- нів виконавчої влади, які призначаються Кабінетом Міністрів України. Представники застрахованих осіб та роботодавців делегуються проф- спілками, їхніми об’єднаннями та об’єднаннями роботодавців. Порядок делегування цих представників визначається сторонами самостійно.

Строк повноважень членів правління ФССВБ становить шість років і закінчується в день першого засідання нового складу його правління. Правління очолює голова, який обирається з членів правління ФССВБ строком на два роки почергово від представників кожної сторони. Голо- ва правління ФССВБ має двох заступників, які разом з головою пред- ставляють сторони.

Виконавча дирекція ФССВБ є виконавчим органом його правлін- ня, який забезпечує виконання рішень правління. Функції виконавчої дирекції Фонду покладаються на органи державної служби зайнятості. Директор Державного центру зайнятості центрального органу виконав- чої влади у сфері праці та соціальної політики та його заступники є від- повідно керівником та заступниками виконавчої дирекції ФССВБ. Ви- конавча дирекція організовує виконання рішень правління ФССВБ та забезпечує дотримання законодавства України про страхування на ви-

 

падок безробіття, діє від імені ФССВБ та підзвітна йому в межах та по- рядку, передбачених його статутом. Функції робочих органів виконавчої дирекції ФССВБ покладаються на територіальні центри зайнятості.

Основні напрямки діяльності виконавчих дирекцій ФССВБ та її робочих органів:

• здійснюють оперативне розпорядження фінансовими ресурсами ФССВБ в межах затвердженого бюджету;
• виплачують забезпечення та надають соціальні послуги, передбачені законом, забезпечують здійснення профілактичних заходів, спрямо- ваних на запобігання настанню страхових випадків;
• контролюють правильність витрат за страхуванням на випадок без- робіття, проводять розслідування страхових випадків та обґрунтова- ності виплати матеріального забезпечення в порядку, встановленому центральними органами виконавчої влади у сфері праці та соціальної політики, державної податкової політики, Пенсійним фондом Укра- їни за погодженням з правлінням ФССВБ. Розслідування страхових випадків та обґрунтованості виплати матеріального забезпечення здійснюється шляхом звіряння даних, зазначених у документах стра- хувальника, з базою даних Пенсійного фонду України та Державної податкової адміністрації України, а в разі необхідності – проведення виїзних планових та позапланових перевірок страхувальників;
• представляють інтереси ФССВБ в судових та інших органах;
• представляють ФССВБ у взаємовідносинах з органами державної влади та органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями, об›єднаннями громадян з питань соці- ального захисту, а також органами соціального страхування на ви- падок безробіття зарубіжних країн, міжнародними організаціями, діяльність яких пов’язана із захистом соціальних прав людини;
• готують та подають на розгляд правління ФССВБ пропозиції щодо вдосконалення законодавства про обов’язкове соціальне страхуван- ня на випадок безробіття; пропозиції щодо розміру страхових вне- сків на наступний рік; проект бюджету та звіт про виконання бю- джету ФССВБ; пропозиції щодо розміру резерву коштів ФССВБ; звіт про діяльність ФССВБ.

Згідно із Законом України «Про загальнообов’язкове державне со- ціальне страхування на випадок безробіття» джерелами формування коштів ФССВБ є:

• страхові внески страхувальників (частка ЄСВ, що розподіляється між фондами соціального страхування);

 

• суми фінансових санкцій, застосованих відповідно до чинного за- конодавства до підприємств, установ, організацій і фізичних осіб– підприємців за порушення встановленого порядку сплати страхових внесків та використання коштів ФССВБ, недотримання законодав- ства про зайнятість населення, а також суми адміністративних штрафів, накладених відповідно до закону на посадових осіб та гро- мадян за такі порушення;
• кошти державного бюджету, що спрямовуються до ФССВБ у випад- ках, встановлених законом;
• доходи від розміщення тимчасово вільних коштів, у тому числі ре- зерву коштів ФССВБ;
• благодійні внески підприємств, установ, організацій;
• інші надходження відповідно до законодавства України.

Кошти загальнообов’язкового державного соціального страхування на випадок безробіття не зараховуються до Державного бюджету Укра- їни, не підлягають вилученню та використовуються тільки за цільовим призначенням.

Фінансові ресурси ФССВБ мають забезпечувати:

• виплату застрахованим особам забезпечення та надання соціальних послуг;
• створення резерву коштів ФССВБ у розмірі суми, необхідної для ви- плати допомоги у зв’язку з безробіттям у розрахунку не менш як на п’ять календарних днів;
• покриття витрат ФССВБ у зв’язку із:
  • відшкодуванням Пенсійному фонду України витрат, пов’язаних із достроковим виходом на пенсію осіб;
  • фінансуванням витрат на утримання та забезпечення діяльності центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну по- літику у сфері зайнятості населення та трудової міграції, його те- риторіальних органів, підприємств, установ й організацій, що на- лежать до сфери управління, на матеріальне та соціально-побутове забезпечення її працівників; організацію роботи правління ФССВБ, розвиток та функціонування Єдиної інформаційно-аналітичної сис- теми центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері зайнятості населення та трудової міграції;
• фінансування заходів.

В Україні загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття передбачає надання таких видів матеріального за- безпечення:

• допомога у зв’язку з безробіттям;

 

–  допомога на поховання безробітного.

На час воєнного стану державою було врегульовано питання щодо призначення і розміру виплат допомоги у зв’язку з безробіттям україн- цям. 21.04.2022 р. ВРУ ухвалила законопроект «Про внесення змін до За- кону про безробіття в умовах війни». Цей документ спрощує отримання статусу безробітного та соціальних виплат для внутрішньо переміщених осіб, а також осіб, які перебувають на тимчасово окупованих територіях. Допомогу у зв’язку з безробіттям можна отримати лише за умови, що страховий стаж протягом 12 місяців, що передували реєстрації особи як

безробітної, становить не менш ніж 7 місяців.

Допомога у зв’язку з безробіттям призначається з першого дня після дня надання статусу безробітного та в період дії воєнного стану не може пе- ревищувати 90 календарних днів. Водночас для осіб передпенсійного віку (за рік до досягнення відповідного віку та за наявності необхідного для при- значення пенсії за віком страхового стажу) тривалість виплати допомоги у зв’язку з безробіттям не може перевищувати 360 календарних днів.

Строк надання допомоги визначають залежно від страхового стажу:

• до 3 років – 180 календарних днів;
• від 3 до 6 років – 210 календарних днів;
• від 6 до 12 років – 240 календарних днів;
• від 12 до 18 років – 270 календарних днів;
• від 18 до 24 років – 300 календарних днів;
• від 24 до 30 років – 330 календарних днів;
• понад 30 років – 360 календарних днів.

Максимальний розмір виплат на випадок безробіття під час дії во- єнного стану не може перевищувати 150% від величини мінімальної заробітної плати. Мінімальний розмір допомоги зможуть отримувати застраховані особи, які впродовж 12 місяців перед реєстрацією в цен- трі зайнятості мають страховий стаж менш як сім місяців. Допомога у зв’язку з безробіттям виплачують залежно від тривалості безробіття у відсотках до визначеного розміру:

• перша половина строку – 100%;
• у подальшому – 50%.

Розмір допомоги у зв’язку з безробіттям визначається у відсотках до середньої зарплати (доходу) залежно від страхового стажу, але не менш ніж мінімальний розмір допомоги у зв’язку з безробіттям, встановлений правлінням ФССВБ для цієї категорії осіб:

• до 3 років – 50%;
• від 3 до 6 років – 55%;
• від 6 до 12 років – 60%;

 

• від 12 до 18 років – 65%;
• від 18 до 24 років – 70%;
• від 24 до 30 років – 75%;
• понад 30 років – 80%.

Виплата допомоги у зв’язку з безробіттям особам, які звільнилися з останнього місця роботи за власним бажанням без поважних причин або за угодою сторін, починається з 31-го календарного дня. Матеріальне за- безпечення громадян за державним соціальним страхування на випадок безробіття припиняється в разі працевлаштування безробітного, вступу до навчального закладу, призову на строкову військову або альтернатив- ну службу, перебування за кордоном понад 30 календарних днів.

Допомога на поховання виплачується на підставі заяви та доку- ментів, які:

• підтверджують факт смерті безробітного чи особи, яка перебувала на його утриманні (довідка про смерть);
• засвідчують факт перебування особи на утриманні безробітного;
• засвідчують особу, яка здійснила поховання (паспорт або інший до- кумент, що засвідчує особу).

У разі смерті безробітного або особи, яка перебувала на його утриман- ні, допомога на поховання виплачується особам, які здійснили похован- ня, у розмірі прожиткового мінімуму для працездатної особи, встанов- леного законодавством. Останнім днем періоду, за який нараховується матеріальне забезпечення у разі збереження права на його отримання, є останній день перебування безробітного на обліку в центрі зайнятості. Окрім       вищезазначених   видів     матеріального              забезпечення, загальнообов’язкове соціальне страхування на випадок безробіття пе-

редбачає надання соціальних послуг.

Згідно з чинним законодавством в Україні надаються такі види со- ціальних послуг для застрахованих осіб, що втратили роботу:

• професійна підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації. Система підготовки кадрів має відповідати державним стандартам освіти, враховувати поточні та перспективні вимоги економіки; бути гнучкою, щоб оперативно реагувати на зміни в процесі навчання відповідно до потреб економіки; сприяти активізації громадян, фор- муванню та зміцненню мотивів до праці й професійного навчання; мати невелику вартість і нетривалий період навчання через запро- вадження новітніх навчальних технологій.

Як правило, у період професійного навчання безробітні одержують матеріальну підтримку у формі стипендії або допомоги, розмір яких до- рівнює розміру допомоги у зв’язку з безробіттям.

 

Законодавство про зайнятість України допускає можливість профе- сійної підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації осіб, зареє- строваних службою зайнятості, в таких випадках:

• неможливість підібрати громадянину підходящу роботу через від- сутність у нього професії (фаху), кваліфікації, що користуються по- питом на ринку праці;
• втрата безробітним здатності виконувати роботу за попередньою професією;
• відсутність у молодих людей професії (фаху);
• тривала перерва у трудовій діяльності людини.

Центри зайнятості, відповідно до наявного попиту на працівників, визначають навчальні заклади (профтехучилища, коледжі, університети тощо) та укладають з ними договори на професійне навчання безробітних.

• профорієнтація. Послуги з професійної орієнтації передбачають професійне консультування безробітних та надання професійної ін- формації. Професійне консультування полягає у наданні допомоги тим, хто перебуває у пошуку роботи для їхнього професійного само- визначення, вибору напрямку і сфери професійної діяльності, шля- хів одержання відповідної освіти і професійної кваліфікації. Кон- сультування проводиться винятково фахівцями, які мають вищу психологічну освіту, шляхом зіставлення якостей і властивостей лю- дини (як природних, генетичних, так і сформованих у процесі жит- тя) із навичками, необхідними для здійснення трудової діяльності за певною професією. Інструментами цього порівняння є тестування безробітних та їхня співбесіда з професійними консультантами.

Незважаючи на високу вартість заходів із професійного консульту- вання, вони мають значну економічну ефективність. Втрати, яких за- знає суспільство через невдалий вибір людьми професій (низька ефек- тивність праці, висока плинність кадрів, витрати на перенавчання і виплату допомоги у зв’язку з безробіттям), значно вищі.

Надання професійної інформації передбачає інформування тих, хто перебуває в пошуку роботи, про попит і пропозицію на робочу силу, якою володіє конкретний клієнт, можливості працевлаштування за пев- ною професією, умови і режим праці на підприємствах, де потрібен саме цей вид праці. В разі відсутності попиту на таку робочу силу безробіт- ного   інформують про стан і перспективи розвитку ринку праці, про професії, які користуються попитом, навчальні заклади, які здійснюють навчання саме з професій і спеціальностей, що користуються попитом;

• пошук роботи та сприяння у працевлаштуванні. Такий вид ді- яльності служб зайнятості полягає передусім у формуванні якомо-

 

га повного банку вакансій, інформаційному забезпеченні учасни- ків ринку праці даними про попит на робочу силу та її пропозицію. Ефективність цієї діяльності визначається двома факторами – міц- ністю взаємодії центрів зайнятості з роботодавцями (визначає по- вноту інформації про вільні робочі місця) та досконалістю інфор- маційних систем і технологій (забезпечує своєчасність і повноту доведення цієї інформації до споживача).

Крім того, такий напрямок роботи служб зайнятості містить заходи щодо надання тим, хто перебуває в пошуку роботи послуг, пов’язаних з оволодінням методами і навичками цього пошуку. Йдеться передусім про проведення спеціальних семінарів із безробітними, в ході яких фор- муються їхні вміння щодо використання різних джерел інформації про вакансії, підготовки резюме, телефонування роботодавцям, написання листів і оголошень з пропозицією власних трудових послуг, оволодіння правилами і технікою поведінки під час співбесіди з роботодавцем.

• надання компенсації роботодавцям, які працевлаштовують безро- бітних. В Україні передбачені такі компенсаційні програми для роботодавців, які надаються державними службами зайнятості:
  • Програма з надання роботодавцям компенсацій за працев- лаштування зареєстрованих безробітних (Постанова КМУ № 124 від 10.02.2023 р.), яка містить:

а) компенсацію фактичних витрат у розмірі ЄСВ за відповідну особу за місяць, але не більш як подвійний розмір мінімального страхового внеску, – за працевлаштування роботодавцем строком не менш ніж на 2 роки за скеруванням центру зайнятості зареєстрованих понад 1 місяць безробітних певних категорій громадян, які мають додаткові гарантії у сприянні працевлаштуванню, та осіб, які перебувають на обліку понад 6 місяців. Загальна тривалість виплати становлять 12 місяців упродовж 2 років;

б) компенсацію у розмірі 50% від величини мінімальної зарплати за працевлаштування роботодавцем за скеруванням центру зайнятос- ті зареєстрованих безробітних певних категорій громадян. Загальна тривалість виплати становить 6 місяців упродовж року;

в) компенсація у розмірі 50% від величини фактичних витрат на опла- ту праці, що встановлена законодавством на момент виплати, за працевлаштування роботодавцем за скеруванням центру зайнятос- ті зареєстрованих безробітних певних категорій громадян. Загальна тривалість виплати становить до 6 місяців за умови працевлашту- вання строком до 1 року;

 

• Програма з надання роботодавцям компенсацій на оплату праці за працевлаштованих зареєстрованих безробітних із числа внутрішньо переміщених осіб (Постанова КМУ № 696 від 08.09. 2015 р.). Вона надається роботодавцю за умови працевлаштування зареєстро- ваних безробітних з числа внутрішньо переміщених осіб за скеруванням центру зайнятості на умовах строкових трудових договорів і збереження гарантій зайнятості таких осіб протягом періоду, що перевищує трива- лість виплат у 2 рази.

Розмір компенсації визначається фактичними витратами на оплату праці, але не вищими від двох розмірів мінімальної зарплати. Загальна тривалість виплати становить 6 місяців упродовж року;

• Програма з надання роботодавцю компенсації витрат на оплату праці за працевлаштування внутрішньо переміщених осіб внаслідок проведення бойових дій під час воєнного стану в Укра- їні (Постанова КМУ № 331 від 20.03.2022 р.). Компенсацію надають ро- ботодавцю за кожну працевлаштовану особу з числа внутрішньо перемі- щених осіб на умовах строкового або безстрокового трудового договору (контракту), гіг-контракту, зокрема за сумісництвом, яким забезпечено працевлаштування такої особи з розміром заробітної плати за повністю виконану місячну (годинну) норму праці, не нижчим від розміру міні- мальної заробітної плати. Загальна тривалість надання такої компенсації не може перевищувати 2 місяців з дня працевлаштування особи. Термін дії програми: на період воєнного часу та протягом 30 календарних днів після його скасування або припинення;
• Прогама щодо надання допомоги у зв’язку з частковим без- робіттям (Постанова КМУ № 702 від 21.06.2022 р.). Допомога перед- бачена для застрахованих осіб у разі втрати ними частини заробітної плати (доходу) у зв’язку із зупиненням (скороченням) виробництва про- дукції (виконання робіт, надання послуг) з причин: економічного, техно- логічного характеру, виникнення надзвичайної ситуації, введення над- звичайного або воєнного стану, встановлення карантину.

Право на таку допомогу мають застраховані особи, за яких (які) про- тягом останніх 6 місяців, що передують місяцю, в якому почалося зупи- нення (скорочення) виробництва продукції (виконання робіт, надання послуг), що призвело до втрати ними частини заробітної плати (доходу), сплачено (сплатили) ЄСВ.

Максимальний розмір допомоги не може перевищувати 50% від роз- міру мінімальної заробітної плати. Тривалість виплат становить не більше 180 календарних днів сумарно протягом 36 місяців з дня зупинення (ско- рочення) виробництва продукції (виконання робіт, надання послуг).

 

ПРАКТИКУМ

 

Рекомендована література

1. Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування. .
2. Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування: Закон Украї- ни №1058-ІV. 
3. Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасно- го випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричи- нили втрату працездатності. 
4. Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття. 
5. Офіційний сайт Пенсійного фонду України.
6. Офіційний сайт Державного центру зайнятості. 
7. Соціальне страхування : підруч. / за ред. О. П. Кириленко та В. С. Толуб’яка. Тернопіль : Екон. думка ТНЕУ, 516 с.
8. Соціальне страхування : навч. посіб. / М. Г. Марич. Чернівці : Чернівец. нац. ун-т ім. Ю. Федьковича, 2022. 176 с.
9. Коверза В. С. Соціальне страхування в Україні: сучасний стан та пер- спективи розвитку. Східна Європа: економіка, бізнес та управління. 2019. Вип. 5 (22). С. 85–89.
10. Мірошник Р., Біська К. Проблеми впровадження пенсійного страху- вання в Україні. Економіка та суспільство. № (48). 
11. Петрушка О. В. Модернізація системи формування і використання фінансових ресурсів пенсійного страхування в Україні. Економіка. Фі- нанси. Право. 2021. № 10. С. 23–33. .
12. Кривошлик Т. Загальнообов’язкове державне пенсійне страхування у системі пенсійного забезпечення України. Економічний аналіз.

№1 (2). С. 75–82.

13. Острик М. І., Толстанов О. К. Фінансові аспекти державної політики реформування системи пенсійного забезпечення України. Інвестиції: практика та досвід. 2021. № 5. С. 124–131.
14. Nicoli F., Kuhn T., Burgoon B. Collective Identities, European Solidarity: Identification Patterns and Preferences for European Social JCMS: Journal of Common Market Studies.2020. Vol. 58. P. 76– 95.