Менеджмент туристичної індустрії

Ключові слова та поняття

туризм, туристична діяльність, туроператорська діяльність, турагентська діяльність, внутрішній туризм, виїзний туризм, в’їзний туризм, туризм соціальний, самодіяльний туризм, турист, туристичні ресурси, тур, туристичний продукт, просування туристичного продукту, туристична путівка, туристичний ваучер, туристична індустрія, міжгалузевий самостійний комплекс, матеріально-технічна база, класифікація об’єктів МТБ, рекреаційно-природні ресурси

Основні поняття, що використовуються при вивченні менеджменту туристичної індустрії, відображають сутність тієї чи іншої складової частини функціонування туризму в Україні. Згідно з Законом України “Про туризм” сутність основних термінів туризму визначаються так (додаток 1):

туризм – тимчасовий виїзд людини з місця постійного проживання в оздоровчих, пізнавальних або професійно-ділових цілях без зайняття оплачуваною діяльністю;

турист (мандрівник) – особа, яка здійснює подорож по Україні або в іншу країну з різною, не забороненою законом країни перебування, метою на термін від 24 годин до шести місяців без здійснення будь – якої оплачуваної діяльності та з зобов’язанням залишити країну або місце перебування у зазначений термін;

туристична діяльність – діяльність з надання різноманітних туристичних послуг відповідно до вимог цього закону та інших актів законодавства України;

екскурсійна діяльність – діяльність по організації подорожей, що не перевищують 24 години у супроводі фахівця – екскурсовода за заздалегідь складеними маршрутами з метою ознайомлення з пам’ятками історії, культури, природи, музеями, з визначними місцями тощо;

туристичні ресурси – сукупність природно – кліматичних, оздоровчих, історико – культурних, пізнавальних та соціально – побутових ресурсів відповідної території, які задовольняють різноманітні потреби туриста;

суб’єкти туристичної діяльності – підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, фізичні особи, що зареєстровані у встановленому чинним законодавством України порядку і мають ліцензію на здійснення діяльності, пов’язаної з наданням туристичних послуг;

туристична індустрія – сукупність різних суб’єктів туристичної діяльності (готелі, туристичні комплекси, кемпінги, мотелі, пансіонати, підприємства харчування, транспорту, заклади культури, спорту тощо), які забезпечують прийом, обслуговування та перевезення туристів;

туристичні послуги – послуги суб’єктів туристичної діяльності щодо розміщення, харчування, транспортного, інформаційно – рекламного обслуговування, а також послуги закладів культури, спорту, побуту, розваг тощо, спрямовані на задоволення потреб туристів;

туристичний продукт – комплекс туристичних послуг, необхідних для задоволення потреб туриста під час його подорожі;

туристський ваучер (путівка) – документ, що підтверджує статус особи або групи осіб як туристів, оплату послуг чи її гарантію і є підставою для отримання туристом або групою туристів туристичних послуг;

тур – туристична подорож (поїздка) за визначеним маршрутом у конкретні терміни, забезпечена комплексом туристичних послуг (бронювання, розміщення, харчування, транспорт, рекреація, екскурсії тощо);

керівник туристської групи – особа, що є представником суб’єкта туристичної діяльності і виступає від його імені, супроводжує туристів, забезпечує виконання умов договору про надання туристичних послуг, володіє фаховими знаннями про країн (місцевість) перебування, і, як правило, мовою країни перебування або загальнозрозумілою там мовою;

гід (екскурсовод) – особа, яка володіє фаховою інформацією про країну (місцевість) перебування, визначні місця, об’єкти показу, а також мовою цієї країни чи мовою іноземних туристів, яких приймають, або загальнозрозумілою для них мовою, надає екскурсійно-інформаційні, організаційні послуги та кваліфіковану допомогу учасникам туру в межах договору про надання туристичних послуг. Гід-індивідуал здійснює свої функції лише на підставі ліцензії;

ліцензія на здійснення діяльності, пов’язаної з наданням туристичних послуг – спеціальний дозвіл, що підтверджує право його власника на здійснення відповідного виду або комплексу видів діяльності, визначених цим Законом та іншими актами законодавства України;

сертифікат відповідності – документ, що підтверджує якість туристичних послуг та їх відповідність конкретному стандарту чи іншому нормативному документу.

Деякі поняття не знайшли визначення у Законі України “Про туризм”:

туроператорська діяльність – діяльність  з  формування, просування та реалізації туристичного продукту, яка здійснюється на основі ліцензії юридичною особою або індивідуальним підприємцем;

турагентська діяльність – діяльність з просування та реалізації туристичного продукту, яка здійснюється на основі ліцензії юридичною особою або індивідуальним підприємцем;

туризм внутрішній – подорожі в межах України громадян, які постійно проживають в Україні;

туризм виїзний – подорожі громадян, які постійно проживають в Україні, в іншу країну;

туризм в’їзний – подорожі в межах України громадян, які не проживають в Україні постійно;

туризм соціальний – подорожі, що фінансуються із коштів, які виділяються державою на соціальні потреби;

туризм самодіяльний – подорожі з використанням активних засобів пересування, які організовуються туристами самостійно;

просування туристичного продукту – комплекс засобів, спрямованих на реалізацію туристичного продукту (реклама, участь у спеціалізованих виставках, ярмарках, організація туристичних інформаційних центрів продажу  туристичного продукту, видавництво каталогів, буклетів тощо);

туристична путівка – документ, який підтверджує факт передачі туристичного продукту;

туристичний ваучер – документ, який встановлює право туриста на послуги, що входять в склад туру, і підтверджує факт їх отримання.

Туристична індустрія – це сукупність засобів транспорту, розміщення, об’єктів харчування, розваг і пізнавання оздоровчого, спортивного, ділового та іншого призначення, що входять до організацій, які здійснюють туроператорську та турагентську діяльність, а також організацій, що надають екскурсійні послуги та послуги гідів перекладачів.

Туристична індустрія складається з матеріально-технічної бази, забезпечує зайнятість значної кількості людей і взаємодіє практично з усіма галузями національної економіки. У більш широкому розумінні туристичну індустрію можна визначити як міжгалузевий самостійний комплекс, який складається з:

пасажирського транспорту (залізничний, повітряний, водний, автомобільний);

різноманітних спеціалізованих туристичних підприємств, організацій та підприємств різних галузей, що не мають чітко вираженого туристичного характеру (транспортного машино – та автомобілебудування, паливної промисловості, капітального та шляхобудування, місцевої промисловості з вироблення сувенірів, харчової промисловості, галузей сільського господарства);

широкої сфери послуг, якими користується турист (інформаційні мережі, зв’язок, радіо, телебачення тощо).

У своєму функціонуванні туристична індустрія опирається на матеріально – технічну базу (МТБ). До неї відносяться туристичні фірми (туроператори та турагенства), готелі, мотелі, кемпінги, туристичні бази, підприємства харчування і торгівлі, автотранспортні підприємства, пункти прокату туристського обладнання та інвентарю, бюро реалізації туристичних путівок, контрольно -порятункові служби, туристичні клуби, станції тощо.

В основу класифікації об’єктів МТБ туризму покладені три основні ознаки: види підприємств, що надають туристичні послуги, економічні елементи та форми власності господарюючих суб’єктів

У цілому туристична індустрія опирається на базу рекреаційно-природних ресурсів. Вона повинна бути привабливою для відпочиваючих, а природні території – відповідних розмірів для запобігання перенасичення туристами і захищена від таких ризиків, як забруднення, отруєння рослинами, наявності небезпечних тварин. Розвиток туризму повинен проходити в місцевостях, вільних від стихійних лих (землетруси, зсуви, засухи, повені).

Ключові слова та поняття

туристично-рекреаційні  ресурси,  рекреаційна діяльність, санаторно – курортна діяльність, туристичні заклади

Вперше незалежна Україна заявила про себе як про самостійного партнера на ринку туризму на Варшавському туристичному ярмарку і туристичному салоні в Познані в 1993 р. У цьому році нею було укладено більш як 300 контрактів, переважно з прийому туристів у країні. Основою відродження галузі стали створення Державного комітету по туризму, розробка законодавчих актів, регулюючих туристичну діяльність, ліцензування підприємств, установ, фірм і компаній сфери туризму. У 1994 році почалася атестація готельно – туристичних підприємств, організовано перший в Україні Міжнародний турсалон “Україна-94”. В його роботі взяли участь 79 фірм із 26 країн Європи, Азії, Африки, Північної Америки, а також 226 вітчизняних фірм.

Звичайно, всі ці заходи сприяли підйому сфери туризму в Україні і вже у 1994 р. кількість туристів, які приїхали в нашу країну, у чотири рази перевищила рівень 1992 р. Але туристичні ресурси сьогодні використовуються далеко не в повному обсязі. Дослідження науковців свідчать про те, що одночасна ємність природних ресурсів України з врахуванням можливого навантаження та екологічних вимог складає близько 50 млн. чоловік, в той час як рівень використання внутрішніх туристично-рекреаційних ресурсів України фактично дорівнює 7-9% [115,4].

Це викликано такими причинами:

– відсутність коштів на проведення маркетингу туризму в Україні;

– необхідність отримання візи для в’їзду в Україну викликає перше негативне ставлення у потенційних туристів;

– наявність різноманітних перешкод для туриста: застарілі літаки та занедбані аеропорти, повільні та некомфортабельні поїзди та автобуси, часті зупинки працівниками державтоінспекції, прискіпливість митних та прикордонних служб.

Для порівняння: щоб подолати поїздом відстань між Барселоною та Валенсією (Іспанія) у 340 км, необхідно З год. 10 хв., а відстань у 300 км між Львовом і Чернівцями (Україна) долається за 12 годин.

Наявність наведених причин призводить до того, що Україна сьогодні не створює відповідної конкуренції багатьом країнам Центральної та Східної Європи, що межують з нею і які є у переліку потенційного туриста. Ці країни скасували візові вимоги для громадян Сполучених Штатів, Канади та країн – членів Європейського Союзу, а до того ж інтенсивно здійснюють маркетинг туристичних послуг та продуктів.

Поїзди в цих країнах швидкі і зручні, працівники правоохоронних органів не проводять увесь свій робочий день, зупиняючи автомобілі і автобуси, якість аеропортів покращується, а митні та імміграційні служби починають усвідомлювати цінність кожного туриста для їх країни. Працівники таких служб здебільшого завжди привітні та готові допомогти як при в’їзді в країну, так і при виїзді з неї.

Світовий досвід показує, що індустрію туризму можна розвивати і в період економічних криз, оскільки витрати на створення одного робочого місця тут в 20 разів менші, ніж у промисловості, а оборотність інвестиційного капіталу – у 4,2 рази вища, ніж в інших галузях господарства. Прикладом тут можуть бути такі країни, як Аргентина, Бразилія, Мексика, Єгипет, Туніс, Перу та інші.

Наведене свідчить про необхідність активізації розвитку туристичної індустрії в Україні, яка при належній організації і увазі з боку держави швидко дасть відчутні позитивні результати.

Перші відомі письмові згадки про рекреаційно – туристичну діяльність в Україні відносяться до часів Стародавньої Греції. У той час в Північному Причорномор’ї було засновано ряд міст – колоній, основними з яких були Тіра (зараз Бєлгород-Дністровський), Ольвія (біля Парутине Миколаївської області), Херсонес (сучасна околиця Севастополя), Пантікапей (зараз Керч), Феодосія, Євпаторія, які використовувалися з лікувально – оздоровчою метою. У ті часи вже користувалися лікувальними водами, грязями кримських озер та лиманів. Про це згадує в одному із своїх творів римський письменник – вчений Пліній Старший [52, 297].

З IX ст. у період формування і розвитку Київської Русі своєрідними туристами можна вважати купців, пілігримів. У той час найбільш відвідуваними країнами були Візантія, арабські країни та країни Західної Європи.

Перші згадки про родовища лікувальних вод на Заході України (Моршин, Немирів, Поляна, Синяк, Любань Великий) припадають на XVI ст. Так, польський лікар В.Очко описав лікувальні води Любяня Великого в 1578 р. у своєму трактаті, присвяченому бальнеологічному лікуванню. Наприкінці XVI ст. тут було побудовано примітивний лікувальний комплекс.

У XVI ст. російський посол до Венеціанської Республіки вперше описує лікувальні властивості мінеральних вод Синяка (Закарпатська обл.) після подорожі через цю територію, хоча місцеві жителі використовували їх раніше, про що свідчить попередня назва цієї місцевості “Козяча криниця”.

На території України, яка входила до складу Російської імперії, перші державні заходи щодо розвідки мінеральних джерел та їх експлуатації з лікувальними цілями проводились за ініціативою Петра І за його указом від 1717р.

У другій половині XVIII ст. в Україні починається досить швидкий розвиток курортів. Здійснювалося будівництво і відкриття водолікувальниць, готелів, будинків для приїжджих, відбувалася комерціалізація курортної справи, проводилися дослідження та пошуки нових родовищ.

У 1798 р. львівським лікарем К.Крочкевичем було описано лікувальні джерела Любаня Великого, в 1799 р. перший опис грязелікування як методу народної медицини здійснив Н.Сумароков. Великий вплив на розвиток рекреаційно – курортного обслуговування мали праці Ф.Гебера, М.Вороніхіна, Л.Бертенсона, на яких досліджувалися й описувалися мінеральні води та грязі Криму і півдня України.

На початок XIX ст. припадає офіційне відкриття таких курортів, як Немирів (1814 p.), Трускавець (1827 p.), Одеські грязеві курорти (1830 p.), Саки (1828 p.), Слов’янськ (1821 p.), Приморський (1846р.) та ін. [63].

З XVIII ст. українською знаттю активно освоюються туристичні центри Західної Європи, в першу чергу Італії, Австрії, Швейцарії, Франції, Німеччини. Саме в цей період здійснили свої подорожі визначні мандрівники: В. Григорович-Барський, Ю.Лисянський та ін. З першої половини XIX ст. серед української інтелігенції поширюються народознавчі мандрівники та зростає зацікавленість історико – культурними і природними пам’ятниками. Великими ентузіастами цієї справи були І.Франко, М.Шашкевич, І.Вагилевич, Я.Головацький та ін.

На кінець XIX ст. припадає створення перших туристичних бюро, які здійснювали організацію туризму. В 1896 р. одним з перших було створено Ялтинське туристичне бюро. Подібні організації наприкінці XIX ст. було створено в Галичині (Львів, Чернівці, Перемишль). На цей же період припадає освоєння рекреаційно – туристичних місцевостей Яремче, Ворохти, Криворівні та ін. Починає розвиватися лижний туризм.

Спеціалісти з курортної справи організовуються у професійні товариства. Так, наприкінці XIX ст. було створено Російське бальнеологічне товариство, членами якого були і представники України. У 1867 р. почало функціонувати Одеське бальнеологічне товариство, де розроблялись методики використання лікувальних факторів, а також правила направлення хворих на курорти.

Наприкінці XIX ст. було розроблено проект закону “Про санітарну і гірську охорону лікувальних місцевостей”, до яких було віднесено місця з джерелами мінеральних вод і лікувальними грязями, морськими купаннями, кумисолікуванням і кліматичні станції. У цей час впроваджується закон про охорону курортів.

До першої світової війни більшість курортів Галичини, Наддніпрянської України, Криму знаходилися як в приватному, так і в державному підпорядкуванні.

Декрет “Про лікувальні місцевості загальнодержавного значення” від 4 квітня 1919 р. проголосив націоналізацію курортів, 21 грудня 1920 р. було підписано Декрет “Про використання Криму для лікування трудящих”, в якому зазначалося, що ні одне приміщення на узбережжі Криму, де можна розмістити санаторії і будинки відпочинку, не може бути зайнято ніякими особами і закладами без узгодження з компетентними органами. Було зобов’язано в січні 1921 р. відкрити в Криму оздоровниці на 5 тис. місць, а до весни – на 25 тис. місць. Для керівництва роботою місцевих санаторно – курортних закладів в Сімферополі було створено Центральне управління. У 1925 р. в колишньому Царському палаці було відкрито санаторій для селян, а в Гурзуфі створено Всесоюзний санаторний піонерський табір “Артек”.

У 20-х роках було відкрито перші будинки відпочинку, спочатку на Донбасі, а згодом і на інших територіях України, почала створюватися мережа дитячого відпочинку. За роки перших п’ятирічок відкрилися санаторії у Миргороді (1917-1925 pp.), Слов’янську (1922 p.), курорти Лермонтовський (1925 p.), Ворзель (1932 p.), Березовські мінеральні води (1926 р.) тощо.

Найважливішими санаторно – курортними районами України до 1941 р. були Крим, де діяло 168 оздоровниць на 27,5 тис. місць, та Одеса з 50 санаторно -рекреаційними закладами, в яких щорічно оздоровлювалося до 150 тис. чол. Проблеми грязелікування і бальнеотерапії та інші питання санаторно – курортного лікування досліджуються з 1928 р. Одеським науково – дослідним інститутом курортології.

По-іншому розвивалася рекреаційно – туристична діяльність у Західній Україні, яка була поділена між Польщею (Галичина і Волинь), Румунією (Буковина) та Чехословаччиною (Закарпаття). Найкраще ця галузь була розвинена в Галичині. Тут функціонувало ряд курортів, які отримали європейське визнання (Трускавець, Моршин, Черче). Було відбудовано санаторії і пансіонати, проводилась реконструкція зелених насаджень. Більшість курортів належали приватним особам. Дуже слабо була розвинута санаторно – курортна діяльність на Буковині.

У міжвоєнний період туризм досягнув значного розвитку. Найбільш популярними туристичними центрами були Яремче, Ворохта, Криворівня, Коростів, Гребенів, Славське. Значний внесок у розвиток туризму в Західній Україні в 1924 – 1939 роки зробило краєзнавчо – туристичне товариство “Плай”, яке розробляло туристичні маршрути, організовувало екскурсії, мало свої турбази, розвивало видавничу діяльність. З 1937 р. товариство видавало щомісячний часопис з краєзнавства і туризму “Наша Батьківщина”.

Особливою популярністю у цей час почав користуватися гірськолижний туризм. У 30-х роках було створено Карпатський лещетарський клуб, до його функцій належали організація, забезпечення, надання відповідної допомоги гірськолижникам.

Але найбільшими туристичними центрами того часу були все ж таки Київ, Одеса, Крим, Чернігів, Кам’янець – Подільський, Харків, Запоріжжя. Починають функціонувати туристичні круїзи по Дніпру та Чорному морю.

За часів другої світової війни курорти і санаторії були закриті, частково або повністю знищені, розграбовані, особливо у Східній Україні. Курорти Західної України постраждали менше, більшість з них продовжували функціонувати, хоч переважно пацієнтами були німецькі солдати і офіцери.

У післявоєнний період широко розгорнулася відбудова існуючих і будівництво нових курортів. До початку 50-х років фактично було завершено відбудову курортів України. З приєднанням Закарпаття до України там почалось широкомасштабне будівництво нових курортів: Карпати – 1948 p., Верховина – 1958 p., Гірська Тиса – 1958 р. та інші, розширення старих – Поляна, наприклад.

У цей же час було відкрито Ужгородський філіал Одеського науково – дослідного інституту курортології (1965 p.), яким досліджуються проблеми бальнеології і кліматології переважно при захворюваннях печінки, шлунка, кишечника, бронхіальної астми. На курортах Бердянська і Трускавця було відкрито відділення цього інституту.

На 50-і роки припадає розвиток туризму в Україні. Основна частина туристів і відпочиваючих проводила свій вільний час у межах України. Міжнародний туризм був розвинутий, порівняно з наявним потенціалом, дуже слабо. Лише невелика частина громадян України могла відвідувати зарубіжні країни, що було пов’язано із значними бюрократичними перепонами, невеликим відсотком відносно багатих людей та існуванням значної кількості населення, віднесеної до категорії “невиїзних”.

На той час зарубіжні туристи також були обмежені у своїх правах. Значна частина міст і територій в Україні були заборонені для в’їзду іноземців. Основними центрами міжнародного туризму були Київ, Одеса, Львів, Південний берег Криму та деякі інші міста, що обмежувало розширення іноземного туризму.

У 60-х першій половині 80-х років рекреаційне обслуговування набуває в Україні масового характеру. Особливо швидко в цей час зростала кількість баз відпочинку, туристичних закладів, оздоровчих таборів для дітей. У зв’язку зі значним зростанням туристичних потоків, розширенням географії подорожей та екскурсій постала нагальна потреба у створенні міцної матеріально – технічної бази туризму (табл. 1.1.1) [78].

Особливо різке зростання місткості туристичної мережі спостерігалося у 1970 – 1980 pp. Протягом цих 10 років вона збільшилася вдвічі, а середньорічний темп приросту становив в ці роки майже 2 тис. місць.

Таблиця 1.1.1.

Розвиток мережі туристичних закладів в Україні у 1960 – 1983 pp.

* в чисельнику – кількість всіх профспілкових туристичних закладів з розміщення туристів (одиниць), в знаменнику – їхня місткість (тис. місць).

З урахуванням матеріальної бази Головного управління Української РСР з іноземного туризму, що складала 12,8 тис. місць, та БММТ “Супутник” ЦК ЛКСМУ – 9 тис. місць, загальна місткість туристичних підприємств в Україні становила у 1983 р. 62,9 тис. місць. У ці роки спостерігалася стійка тенденція використання орендної бази для проживання туристів і рекреантів. Якщо орендний фонд становив у 1970 р. лише 19,2% від загального числа туристичних місць, то в 1980 р. – вже 43,6%.

У 60-80-х роках значне місце у структурі туристичних послуг посідало екскурсійне обслуговування, організація планових маршрутів. Так, у 1985 р. участь в екскурсіях брали 43,5 млн. осіб, а тематика екскурсій перевищила 4,2 тис. Туристично – рекреаційні організації України надавали послуг населенню на суму близько 368 млн. крб., обслуговуючи 6,0 млн. туристів.

З часу проголошення України незалежною державою і формування ринкової економіки почався новий етап у розвитку рекреаційно – туристичного господарства. У першу чергу було ліквідовано контроль Москви над Україною, і відповідні органи колишнього республіканського управління у справах рекреаційно – туристичного господарства стали самостійними і почали проводити свою незалежну політику.

Відсутність до 1993 року структур і важелів державного впливу до регульованого розвитку туристичної індустрії призвела до руйнування важливих складових частин галузі, розпаду соціально – орієнтованого внутрішнього туризму, відпливу значних валютних коштів за кордон, погіршення матеріально – технічної бази. Було порушено систему напрацьованих зв’язків і турів, підготовки і використання досвідчених кадрів.

Зупиненню цього негативного процесу сприяли вжиті урядом заходи. Так, 10 листопада 1992 р. було створено Державний комітет України з туризму. До сфери управління цього Комітету було передано 52 підприємства загальнодержавної власності. Це дало можливості для виведення національного туризму з глибокої кризи.

Головна мета, яка ставилась при створенні Держкомтуризму, полягала в необхідності посилення державного регулювання розвитком туризму. Були здійснені заходи щодо впорядкування мережі підвідомчих підприємств, розробки і рекламування на міжнародному ринку національного туристичного продукту, підготовки висококваліфікованих кадрів, створення нормативної бази туризму.

У вересні 1995 року був прийнятий Закон України “Про туризм”, який окреслив стратегічну лінію і конкретні завдання розвитку туристичної сфери. Цим законом туристичну діяльність було введено в правове поле.

У 1996 році розроблено і затверджено Кабінетом Міністрів України Програму розвитку туризму в Україні до 2005 року.

У 1997 р. створено Національну раду по туризму, яка об’єднала зусилля міністерств і відомств, громадських організацій щодо розвитку туристичної індустрії, удосконалення механізму регулювання державного та інших секторів економіки.

У серпні 1999 року схвалено і прийнято основні напрями розвитку туризму в Україні до 2010 року.

В 1997 р. Україну прийнято до дійсних членів Всесвітньої туристичної організації (ВТО).

У вересні 1999 року на XIII Генеральній асамблеї ВТО у м. Сант’яго (Чилі) Україну обрано до керівного органу ВТО – Виконавчої ради. До неї увійшли також Київська міська державна адміністрація, Київський університет туризму, економіки і права та готельний комплекс “Дніпро”.

В 1998 р. за участю української делегації прийнято Тбіліську декларацію країн – учасниць СНД щодо створення сприятливих умов для стабільного розвитку туризму.

Розроблено національну систему туристично – екскурсійних маршрутів “Намисто Славутича”.

Введено державну статистичну звітність у галузі туризму.

Запроваджено ліцензування суб’єктів туристичної діяльності всіх форм власності (зараз їх понад 4000).

У Верховній Раді України прийнято у першому читанні Закон України “Про внесення змін і доповнень до Закону України “Про туризм”. Фактично це означає нову редакцію даного закону.

В 2001 році скасовано туристично – екскурсійний збір.

У червні 2001 р. скасовано реєстрацію іноземців в УВІД, що було позитивно сприйнято міжнародною громадськістю і сприяло підвищенню іміджу України як туристичної держави.

У 2002 році внесено зміни до порядку оформлення дозволів для в’їзду в Україну, якими передбачається можливість їх оформлення громадянам країн – членів Європейського Союзу, Канади, США, Швейцарської Конфедерації та Японії консульськими пунктами, які створюються МЗС України у міжнародних аеропортах “Сімферополь” і “Одеса”, Одеському морському порту строком на 8 діб за наявності документів, що підтверджують туристичний характер подорожі. Укладено 28 міжурядових та міжвідомчих угод про співробітництво в індустрії туризму із зарубіжними країнами.

Важливою складовою туристичної діяльності в Україні є соціальний туризм. Це організація змістовного оздоровлення та відпочинку широких верств населення за найнижчими доступними цінами, зорієнтованими лише на потреби відновлення матеріальної бази.

Впродовж останніх років розвитком соціального туризму опікується чимало структур, об’єднань, підприємств і організацій різних форм власності та відомчого підпорядкування. Але найбільш повно й ефективно соціальний туризм знаходить свій прояв у межах профспілкової системи, більшість підприємств і організацій якої входять до закритого акціонерного 1 товариства по туризму та екскурсіях “Укрпрофтур”.

Основними напрямами діяльності підприємств ЗАТ “Укрпрофтур” на сучасному етапі є відпочинок та оздоровлення у власних господарствах, організація транспортних туристичних подорожей по Україні, екскурсійне обслуговування усіх верств населення, надання автотранспортних послуг і послуг підприємств громадського харчування, а також інші види діяльності. Всього перелік послуг, що надає система профспілкового туризму, складає 28 найменувань. З метою оздоровлення населення, що потерпіло внаслідок Чорнобильської катастрофи, насамперед дітей, товариством реорганізовано частину туристичних закладів у пансіонати з лікуванням і туристично – оздоровчі комплекси, що одночасно з активним відпочинком надають лікувальні послуги. Для оздоровлення дітей широко використовуються мінеральні води, рослинні препарати, екологічно чисті продукти харчування, розроблено оздоровчі пішохідні маршрути. Всього в системі ЗАТ “Укрпрофтур” діє нині 22 лікувально – оздоровчі заклади. За період 1993-2000 роки у туристичних підприємствах профспілок оздоровлено понад 522 тис. осіб, які постраждали внаслідок аварії на ЧАЕС.

Путівки на оздоровлення в пансіонатах і оздоровчих комплексах профспілкового туризму найдешевші серед закладів подібного профілю інших відомств, що визначені Постановою Кабінету Міністрів України від 5 серпня 1997 року № 835 як заклади лікування та відпочинку дітей.

Для окремих малозахищених верств населення розробляються нетрадиційні соціальні форми відпочинку. Заслуговують на увагу пропозиції стосовно реалізації так званої програми “Соціальне ліжко”, яка свого часу була підтримана комітетами Верховної Ради, Кабінетом Міністрів України. Йдеться про організацію відпочинку та оздоровлення людей похилого віку, пенсіонерів, дітей з багатодітних сімей, дітей – сиріт, воїнів – афганців за рахунок коштів місцевих бюджетів. Ця високогуманна соціальна акція за підтримки органів виконавчої влади могла б послужити захисту соціальних інтересів малозабезпечених та незахищених верств населення, зміцнити авторитет місцевих органів влади.

Зазначене свідчить – від рівня соціального захисту населення з боку держави залежить не лише його благоустрій, а й здоров’я, культурне та духовне зростання.

Майбутнє кожної держави – це її підростаюче покоління. Від загальної кількості населення України діти і підлітки становлять 21,5 %, або близько 11 млн. чоловік. Виходячи з цього, постає важлива проблема створення системного підходу до проведення молодіжної політики, сприяння духовному і фізичному розвитку підростаючого покоління, виховання у нього почуття громадської свідомості та патріотизму. Значна увага приділяється оздоровленню та відпочинку цієї категорії населення країни. Так, протягом минулого року в різних типах оздоровчих закладів усіх форм власності відпочивало понад 3 млн. дітей і підлітків, близько 40 тис. школярів і студентів здійснювали туристичні подорожі за кордон. Крім того, екскурсійні послуги надано 3,5 млн. дітей та підлітків.

Водночас матеріальна база, що знаходиться під юрисдикцією різних міністерств та відомств, не використовується в повному обсязі, а цільові кошти із спеціалізованих джерел фінансування, які виділяються із державного бюджету для відпочинку та оздоровлення дітей та молоді, використовуються не завжди за призначенням.

Ринкові відносини витіснили екскурсійні програми для школярів та студентів. Тури по Дніпру стали доступними хіба що для іноземців.

Тому конче необхідним стає питання щодо координації діяльності всіх міністерств та відомств у цьому напрямку, створення протекціоністської (в першу чергу фінансової) політики з боку держави.

Це, в першу чергу, впровадження спеціалізованих навчальних туристичних програм у залежності від вікових та освітніх особливостей дітей та молоді, здійснення програми оздоровлення та фізичного загартування підростаючого покоління.

Як свідчить набутий вітчизняний та світовий досвід, держава повинна створити гнучку систему пільг на туристичне обслуговування дітей та молоді, в першу чергу при забезпеченні розміщенням, харчуванням, транспортним та культурно – екскурсійним обслуговуванням.

Сільський (зелений) туризм є одним з видів екологічного туризму, який в останні роки набуває поширення і продовжує активно розвиватися і багатьох європейських країнах. Не є винятком і Україна. Характерним для цього виду туризму є те, що в розвинених країнах світу такий вид відпочинку користується попитом не лише у людей з середнім достатком, але і у заможних. Адже агротуризм дає можливість міським жителям відпочити у сільській місцевості на природі, позбутися стресів, відвідати місцеві пам’ятки, познайомитися з побутом сучасних сільських мешканців та народними традиціями, які вони зберігають, а за бажанням – взяти участь у сільськогосподарських роботах.

Цей вид туризму, сприяючи розвитку малого бізнесу в аграрних регіонах, дає можливість міським мешканцям активно відпочивати у приватних сільських господарствах, а сільським господарям – поліпшити своє фінансове становище. За ним в Україні велике майбутнє.

У той же час розвиток цього виду туризму в нашій країні відбувається досить спонтанно. Утворена в Україні у 1996 році Спілка сприяння розвитку сільського (зеленого) туризму об’єднує 14 регіональних осередків, які ведуть облік сільських господарів, що готові приймати відпочиваючих, проводять освітньо – правову та інформаційну роботу, допомагають у просуванні турпродукту сільських господарів на туристичний ринок.

Тематика і види екскурсій, які можуть проводитися і в сільській місцевості, – дуже різноманітна. Адже не тільки в містах відбувалися видатні історичні події, жили відомі діячі суспільного і культурного життя, будувалися визначні споруди. До найбільш поширених видів екскурсійної діяльності в сільській місцевості відносяться краєзнавчі. Ці екскурсії охоплюють як природу, так і історію, етнографію, архітектуру місцевості, життєопис видатних осіб, які народилися або жили тут.

Основою для підготовки екскурсій у сільській місцевості можуть стати матеріали краєзнавчих і меморіальних музеїв як державних, так і тих, що працюють на громадських засадах (у школах або при клубах). Саме працівники та активісти цих осередків організовують та проводять пошукову, методичну та екскурсійну роботу в сільській місцевості.

У рамках вітчизняної туристичної галузі чітко визначився окремий напрям (вид) діяльності – оздоровчо – спортивний туризм. Цей унікальні сегмент туризму виник на самодіяльних засадах з ініціативи туристів – аматорів. Він поєднує спорт і відпочинок, виховує патріотизм – національну самосвідомість.

Оздоровчо – спортивний туризм має не лише велике соціальне значення, а економічну ефективність. Фахівці підрахували, що людина, яка активно займається оздоровчо – спортивним туризмом, щорічно заощаджує для державного бюджету кошти, еквівалентні майже 400 дол. США (виплати з фонду соціального страхування на лікування, непрацездатність, оздоровлення тощо), тоді як держава витрачає лише 1 дол. США на рік.

На сьогодні в Україні сформовано висококваліфікований кадровий корпус працівників оздоровчо – спортивного туризму, а також громадського активу. Організаційними та методичними центрами розвитку оздоровче – спортивного туризму є туристичні клуби та секції. Діє спеціалізована контрольно – рятувальна служба.

Світовий досвід свідчить, що для просування національного туристичного продукту на зовнішньому ринку потрібна централізована діяльність у цьому напрямі за організаційної та фінансової підтримки держави. Адже окремо взята фірма чи асоціація не може широкомасштабне рекламувати національний туристичний продукт.

Наприклад, у Великій Британії існує державна структура, яка займається дослідженням туристичного ринку та рекламно – інформаційною діяльністю, пропагуванням цієї країни як туристичної держави на світовому ринку, її складовою є мережа з 70 туристичних представництв у різних країнах світу, що є найперспективнішими ринками для реалізації британського продукту. Держава виділяє 80 млн. фунтів стерлінгів на рік для проведення ринкових досліджень, рекламно – маркетингової діяльності, у тому числі участі у міжнародних туристичних салонах, ярмарках, виставках, біржах, видання рекламно – інформаційної продукції різними мовами, а також утримання закордонних туристичних представництв. Аналіз проведених маркетингових досліджень свідчить, що 1 фунт стерлінгів, вкладений у туризм, дає 27 фунтів прибутку від кожного туриста, що відвідує країну, з них 4 фунти повертаються до державного бюджету у вигляді податків.

Уряд Греції щорічно виділяє на інформаційно – рекламну діяльність понад 10 млн., Туреччини – 65 млн., Угорщини – 14 млн. дол. США.

На порі і створення туристичних представництв у зарубіжних країнах, їх завданням є розширення зв’язків і розповсюдження об’єктивної інформації про Україну, її туристичний потенціал.

Відсутність українських представництв туристичної галузі за кордоном призводить до виникнення певного кола проблем, з якими стикаються українські туроператори, зокрема, більшість громадян зарубіжних країн до цього часу ототожнює Укра’їну та Росію, внаслідок чого туристичні ресурси України не беруться до уваги, а Україна як туристична держава мало відома. Це підтверджує підготовлений ВТО прогноз, згідно з яким у десятку країн – лідерів туризму в 2020 році увійдуть такі країни: Китай, США, Франція, Іспанія, Гонконг, Італія, Велика Британія, Мексика, Російська Федерація, Чеська Республіка (про Україну взагалі мова не йде, незважаючи на її могутній туристичний потенціал).

Не налагоджено розповсюдження інформації щодо туристичної привабливості України. Це не сприяє збільшенню потоку туристів, які б бажали відвідати нашу країну, та відповідно не дозволяє підвищити завантаження підприємств готельного господарства.

Планується розширити систему інформування щодо туристичних можливостей України через засоби Інтернету, телеканалами провідних туристичних систем. Важливим є державна підтримка участі вітчизняних туроператорів у престижних міжнародних ярмарках, салонах та біржах.

Підготовка кадрів у туризмі традиційно була пов’язана лише з підвищенням кваліфікації працюючих, що за відсутності базової освіти не вирішувало кадрової проблеми.

Чисельність працівників туристичних підприємств України становить близько 100 тис. чоловік, а з урахуванням інших галузей народного господарства (транспорт, торгівля, зв’язок тощо) туризм надає роботу 1,8 – 2 млн. чоловік.

Розвиток туризму в Україні як фактор формування економіки держави обумовлює необхідність створення галузевої системи підготовки та підвищення кваліфікації туристичних кадрів, яка б виховувала фахівців, здатних в умовах конкуренції працювати індивідуально та продуктивно.

Це далеко не повний перелік заходів, які сприяли динамічному розвитку туристичної індустрії, послідовному збільшенню обсягів надання послуг без залучення коштів з державного бюджету. Крім того, незважаючи на соціально – економічні труднощі останніх років, туристична індустрія України стала тією галуззю, яка з року в рік стабільно нарощує обсяги виробництва туристичного продукту.

За розрахунками, проведеними згідно з рекомендаціями ВТО, обсяг споживання товарів і послуг туристичної та інших галузей економіки, забезпечений внутрішніми та міжнародними туристичними потоками, становив у 2001 році близько 22 млрд. гривень [101,5].

Ключові слова та поняття

рекреаційна сфера, туристичний ресурс, рекреаційні території, територіальна структура, рекреаційний (туристичний) пункт, рекреаційні центри, рекреаційний вузол, рекреаційний регіон

Використання природно-кліматичних рекреаційно-туристичних ресурсів обумовлюється специфікою їх функціонального призначення. Саме вона і визначає пріоритетний профіль туристично-рекреаційного освоєння окремих територій, районів та місцевостей. Але якщо на рівні функціонального призначення тих чи інших ресурсів можна провести більш-менш чітку межу між субгалузями рекреаційної сфери (туризм, відпочинок, спорт, санаторно-курортне лікування тощо), то при вивченні просторової організації природно-ресурсного потенціалу необхідний саме комплексний підхід. Тому і рекреаційно-туристична придатність різнорангових регіональних утворень фактично не буває монофункціональною: всі вони певною мірою можуть задовольняти потреби у туристичних послугах чи санаторно-курортному оздоровленні.

Реалізація розвитку туристичної індустрії в умовах ринку можлива при наявності чотирьох основних складових: капіталу; технології; кадрів; туристичних ресурсів.

Це означає, що недостатньо, маючи капітал, придбати технологію, найняти працівників і почати займатися туризмом. Для цього необхідно визначити місце, де є туристично-рекреаційні четверта складова – туристичні ресурси – є найбільш дешевою, то в цілому це визначає високу рентабельність туристичної діяльності. Якщо ж туризм пов’язаний із створенням туристичного ресурсу (а не із споживанням готового), то собівартість туристичного продукту різко зростає.

Під рекреаційно-туристичними ресурсами в широкому розумінні цього терміну маються на увазі такі: економічні; природні; кліматичні; культурно-історичні; трудові; фінансові; соціальні; виробничі.

Під туристичними ресурсами розуміють сукупність природних та штучно створених людиною об’єктів, придатних для створення туристичного продукту. Як правило, туристичні ресурси визначають формування туристичної діяльності в тому чи іншому регіоні. Наприклад, основними критеріями, які визначають придатність території для санаторно-курортного лікування, є наявність родовищ лікувальних мінеральних вод, озокериту, сприятливі кліматичні умови, екологічно чисте природне середовище. При цьому чим більші запаси лікувальних ресурсів, вища їх лікувальна ефективність, тим вищу цінність мають рекреаційні території. Як правило, такі території невеликі за площею, обмежуються границями населеного пункту, в якому розташовані бальнеологічні ресурси.

Природний потенціал України складають узбережжя Чорного, Азовського морів, рельєф, водні (понад 70 тис. річок, більш як 3 тис. природних озер і 22 тис. штучних водоймищ), лісові, рослинні та тваринні ресурси. На їх основі створено 11 національних природних парків, 15 державних заповідників, заказники, дендропарки, пам’ятники садово-паркового мистецтва, які належать до природоохоронних територій. Родовища лікувальних грязей, а також мінеральних і радонових вод входять до рекреаційного потенціалу нашої країни, який має не тільки внутрішнє, але й міжнародне значення.

Туристичні ресурси мають такі основні властивості:  привабливість; кліматичну привабливість; доступність; ступінь вивченості; екскурсійна значимість; пейзажні та відеоекологічні характеристики; соціально-демографічний стан;  природничі запаси; спосіб використання тощо.

Дані ресурси використовуються в оздоровчих, туристичних, спортивних та пізнавальних цілях. Наприклад, у Карпатському регіоні є ресурси для спортивного виду рекреаційної діяльності. Це стосується гірськолижного, туристичного, мисливського, спелеологічного підвидів.

Туристичні ресурси умовно можна поділити на три групи: природні;  інфраструктурні; історико-культурні.

Динамічний розвиток туристичної індустрії вимагає наявності обох груп. Навіть при високих привабливих властивостях природних ресурсів без наявності комунікацій, засобів зв’язку, комунальної інфраструктури, просвітницьких закладів, пам’яток культури, мистецтва тощо туристична діяльність для широкого кола споживачів неможлива.

Незважаючи на свою соціально-гуманну роль, туризм впливає на екологію. Зменшення впливу індустрії туризму на екологію регулюється на державному та міжнародному рівнях за рахунок: екологічної просвіти;  обмеження рекреаційно-туристичного навантаження на природні ресурси; податкового регулювання.

Територіальна структура рекреаційно-туристичного комплексу визначається поєднанням туристичних та рекреаційних пунктів, центрів, вузлів, районів та зон, що сформувалися або формуються під впливом найрізноманітніших факторів.

Територія України представляє собою неоднорідні регіони як в історичному контексті, так і за рівнем соціально-економічного розвитку. Вони відрізняються між собою природними умовами, національним складом населення, системами розселення, напруженістю екологічної ситуації, економічним потенціалом, системою міжрегіональних зв’язків тощо, в результаті чого сформувався відповідний територіальний поділ праці. Всі ці фактори знаходять своє відображення в економічному районуванні території.

Факторами формування територіальних туристично-рекреаційних об’єднань виступають: спільність території; ступінь зосередження (локалізація) рекреаційних закладів; інтенсивність зв’язків між ними та закладами, що їх обслуговують; наявність туристичних маршрутів; обсяг рекреаційних послуг тощо.

Найпростішою формою сучасної територіальної організації рекреаційно-туристичного обслуговування є рекреаційний (туристичний) пункт, який являє собою окремо розміщені спеціалізовані заклади. За умов просторової замкнутості окремо розміщені об’єкти не можуть забезпечити рекреантам необхідний комплекс послуг.

Досконалішою формою територіальної організації рекреаційного господарства слід вважати рекреаційні центри та вузли.

Рекреаційні центри – окремі населені пункти з набором рекреаційних закладів або окремих об’єктів, що виступають центрами формування рекреаційного вузла. Саме на цьому рівні відбувається формування курортів лікувальної місцевості з наявними природними лікувальними ресурсами та необхідними умовами щодо їх використання з лікувально-профілактичною метою.

Рекреаційний (туристичний) вузол – сукупність центрів та закладів рекреаційного обслуговування на компактній території. Тут зосереджуються не окремо взяті, а взаємодоповнюючі і поєднані рекреаційно-туристичні заклади і підприємства.

Сукупність рекреаційних пунктів, центрів, вузлів, що спільно використовують рекреаційні ресурси, і розташовані на ній інфраструктурні райони найчастіше поліфункціональні, а саме курортно-оздоровчі.

Як найвищі таксономічні одиниці територіально-рекреаційного обслуговування можуть виділятися рекреаційні регіони та рекреаційні зони.

Рекреаційний регіон – це група рекреаційних районів у межах певних територій, що характеризуються спільністю природних та історико-культурних ресурсів, єдиними інфраструктурними взаємозв’язками тощо.

Для рекреаційно-туристичних районів характерний ряд особливостей. По-перше, це соціальне за своїм характером і кінцевим продуктом утворення. Його продукція – рекреаційно-туристичні послуги. У рекреаційно-туристичному районі між виробництвом і споживанням, як правило, немає часового розриву. По-друге, для рекреаційно-туристичних районів характерна яскраво виражена орієнтація на ресурси.

М.Мироненко та І.Твердохлєбов [66] виділяють наступні основні ознаки рекреаційного району: існуюча рекреаційна спеціалізація і ступінь її розвитку;  наявність внутрішнього структурно-територіального взаємозв’язку рекреаційного обслуговування населення;  рівень рекреаційного освоєння території; спільність проблем перспективного розвитку окремих частин даної території з позицій рекреаційної галузі.

Виходячи з цих основних ознак, у Карпатському регіоні можна виділити декілька рекреаційних районів з різною спеціалізацією, ступенем освоєння, перспективами розвитку, значенням їх для народногосподарського комплексу як регіону, так і України в цілому [26, 65-72].

Славсько-Сколівський рекреаційний район. Поділяється на два підрайони з яскраво вираженою спеціалізацією. Південна частина у межах смт. Славське і навколишніх населених пунктів має необхідні умови для організації зимових видів спорту і відпочинку. Тут сформувався один з основних центрів гірськолижного спорту в Україні. Північна частина має всі умови для оздоровлення, відпочинку, туризму. З освоєнням великого родовища лікувальної мінеральної води у смт. Верхнє Синьовидне сформується санаторно-курортний комплекс. Основними рекреаційними центрами району с: Славське, Сколе, Верхнє Синьовидне, Гребенів, Дубина, Климець, Корсетів, Корчин, Тухля, Тисовець.

Функціонують: пансіонат, туркомплекс, туристична база, гірськолижна база, 41 база відпочинку, ряд спортивно-оздоровчих баз, дитячих таборів.

Площа району складає приблизно 1,0 тис. км2. Максимальна рекреаційна місткість: влітку – 200 тис. чол., взимку – 100 тис. чол.

Верхньодніпровський рекреаційний район. Займає західну частину Українських Карпат. Простягається вздовж долин Дністра і Стрия від Старого Самбора до Борині. Через територію району проходять міжнародні залізничні та автомобільні магістралі Львів-Прага. Дана територія охоплює частини Старосамбірського та Турківського районів у межах Верхньодністровських Бескид на півночі та Стрийсько-Санської Верховини на півдні.

Основними галузями спеціалізації Верхньодністровського району є гірськолижний спорт і оздоровлення. Наявність значної кількості пам’яток історії та культури, природоохоронних об’єктів, мальовничих ландшафтів дозволяють організувати пізнавальні види рекреаційної діяльності. Ріки Стрий і Дністер придатні для занять водними видами спорту і туризму. На базі запасів мінеральних вод в Розлучі, Боберці, Грозевій можливе створення санаторно-курортних центрів. Певні можливості район має для розвитку спортивного полювання та рибальства.

У районі функціонують турбази, спортивно-оздоровча та гірськолижна бази в Розлучі, бази відпочинку в Розлучі, Ясениці-Замковій, Стрілках. У Тершові будується туристичний, а в с.Смерічка – санаторний комплекси.

Рекреаційне навантаження у районі (за винятком Розлуча) низьке, ресурси використовуються недостатньо, тому тут є значні резерви для подальшого розвитку.

Площа району складає приблизно 1,0 тис. км2, максимальна рекреаційна місткість: влітку – 200 тис. чол.; взимку – 100 тис. чол.

Прикарпатський рекреаційний район. Район простягається смугою із північного заходу на південний схід і частково охоплює Старосамбірський, Самбірський, Дрогобицький, Сколівський та Стрийський райони. У фізико-географічному відношенні це відповідає Самбірсько-Жирівському, Дрогобицькому, Стрийсько-Жидачівському і Моршинському районам на півночі та низькогірним Верхньодністровським Бескидам на півдні.

Основним видом рекреаційної діяльності Прикарпатського району є санаторно-курортне лікування. Тут функціонують курорти загальнонаціонального значення – Трускавець і Моршин.

Формується бальнеологічний курорт Східниця. Необхідні ресурси для організації курортів мають Майдан, Нагуєвичі, Стара Сіль. Для оздоровчих видів рекреації використовуються природні ресурси Майдана, Нового та Старого Кропивників, Підбужа, Опаки Дрогобицького, Блажева, Волі Блажівської, Озимини, Сідого, Сприні Самбірського, Добромиля, Ракова Старосамбірського, Лисович Стрийського районів. Значні історико-культурні ресурси є підставою для формування туристичних центрів в Дрогобичі, Нагуєвичах, Самборі, Стрию, Уричі, Добромилі, Сколівці. Із створенням митних переходів через кордон в Нижанковичах та Старяві, ці населені пункти також сформуються у туристичні центри. Відповідні умови мають також Кульчин, Муроване, Нове Місто, Підгірці, Розгірче, Сусідовичі.

У районі функціонують 28 санаторіїв (Трускавець, Моршин, Східниця, Борислав, Стрий), пансіонати в Модричах, Новому Кропивнику, Опаці, Лисовичах, Трускавці, туристичний комплекс у Дрогобичі, бази відпочинку в Майдані, Новому Кропивнику, Перепростині, Підбужі, Блажеві, Волі Блажівській, Чукві, Сідому, Добромилі, Ракові, Моршині, Трускавці, численні дитячі оздоровчі табори.

Рекреаційне навантаження в районі нерівномірне. Якщо в Трускавці, Моршині і, частково, в Майдані спостерігається надмірний наплив рекреантів, то інші території мають значні резерви розвитку.

Площа району – приблизно 1,9 тис. км2. Рекреаційна місткість: влітку – близько 460 тис. чол.; взимку – 150 тис. чол.

Розтоцький рекреаційний район. Займає однойменну височину в межах північної частини Яворівського та південно-західної Жовківського районів. Являє собою горбисту розчленовану височину, яка крутим північно-східним уступом висотою 50-100 м обривається до Буго-Стирської рівнини.

Значну частину Розточчя займає військовий полігон. Після передачі частини полігону для загального користування рекреаційні можливості району значно збільшаться. Район має всі умови для санаторно-курортного лікування (курорти Немирів і Шкло), організації водних видів спорту і туризму (Янівський, Лелехівський, Майданський, Немирівський стави та ін.). Основними оздоровчими центрами є Майдан, Фійна, Княжий Міст, Родатичі, Бортятино, Вижомля, Івано-Франкове, Прилбичі, Ставки.

Розточчя один з основних районів короткотривалого відпочинку для жителів Львова, з яким останній має добре залізничне (Львів-Яворів, Львів-Мостиська, Львів-Руська) та автобусне сполучення.

Функціонують два санаторії (Немирів, Шкло), численні бази відпочинку, дитячі оздоровчі табори.

Площа району – 1,4 тис. км2. Рекреаційна місткість: влітку – 80-110 тис. чол.; взимку – 30-40 тис. чол.

Львівський рекреаційний район. Найменший за площею рекреаційний район області. Охоплює територію Львова та його околиць у межах південних схилів Розточчя, Львівського плато, Давидівського пасма та, частково, Грядового Побужжя.

Основна галузь рекреаційної діяльності – туризм, найбільшим центром якого є Львів. З інших виділяються Пустомити, Винники, Щирець, Оброшине, Старе Село, Звенигород. Великим курортом загальнодержавного значення є Великий Любінь. Для оздоровлення найбільш придатними є південно-східні схили Розточчя та вузька смуга Давидівського пасма. Основними оздоровчими центрами є Брюховичі, Винники, Рудно, Бірки, Давидів, Суховоля, Глинна Наварія.

Львів є крупним залізничним, авіаційним та шосейним транспортним вузлом міжнародного значення.

Площа району становить 0,8 тис. км2. Рекреаційна місткість (без Львова): влітку – 40-60 тис. чол.; взимку – 15-20 тис. чол.; м.Львів – 100,8 тис. чол.

Гологоро-Вороняцький рекреаційний район. Один з найбільших та найперспективніших районів. Розташований у центрально-східній частині області. На заході обмежується р. Зубра. На півдні границі району проходять по Дністру через села Березівці, Горішнє, Бориничі, Баківці до межі з Івано-Франківською та Тернопільською областями. На півночі умовною межею може служити траса Львів – Золочів: від Золочена через населені пункти Почапи, Білий Камінь, Підлисся, Ожидів, Олесько, Пониква, Суховоля до границі з Рівненською областю. Даний рекреаційний район повністю охоплює Перемишлянський, південні частини Бродівського та Пустомитівського, південно-східну частину Золочівського, північну Жидачівського, східну Миколаївського та крайній південно-східний кут Буського адміністративних районів.

Основним напрямком спеціалізації району виступає туризм, найбільшими центрами якого є Олесько, Золочів, Підгірці, Підкамінь, Підлисся, Поморяни, Унів, Перемишляни, Свірж, Бібрка, Стільськй, Миколаїв, П’ятничани, Сасів, Висоцьке та ін. Перспективним є створення туристичних комплексів у районі населених пунктів Золочів, Сасів, Підгірці, Олесько, Підлисся, Білий Камінь, Стільське, Ілів, Свірж, Романів. Для оздоровлення найбільш придатними є місцевості в районі Тростянця, Гологір, Свіржа, Плугова, Колтова, Сасова.

Поряд з Розтоцьким даний район має всі необхідні умови для організації короткотривалого відпочинку для жителів Львова.

Площа району – біля 2,6 тис. км2. Рекреаційна місткість району: влітку – 185 тис. чол.; взимку – 62 тис. чол.

Дністровський рекреаційний район займає найбільш мальовничу частину середньої течії Дністра від м.Галич до м.Новодністровськ у межах Івано-Франківської, Чернівецької, Тернопільської, Хмельницької та Вінницької областей.

Основна галузь рекреаційної діяльності – оздоровлення, водні види спорту і туризму, найбільші туристичні центри – Галич, Хотин, Новодністровськ.

Площа району приблизно 2,0 тис. км2, рекреаційна місткість: влітку – 400 тис. чол.; взимку – 240 тис. чол. Для рекреаційних потреб дана територія майже не використовується.

Берегівський рекреаційний район займає територію рівнинної частини Закарпатської області в межах Берегівського та Виноградівського районів. Рельєф рівнинний з залишками колишніх вулканів, які підносяться на висоту 400-500 м.

Територія придатна для організації оздоровлення, туризму (Берегово, Виноградів), а також санаторно-курортного лікування (родовища мінеральної води в с. Велика Бігань).

Рекреаційні ресурси району майже не використовуються. Район має значні перспективи розвитку у зв’язку з вигідним географічним положенням на стику України, Угорщини, Румунії.

Площа району 0,8 тис. км2. Рекреаційна місткість: влітку – 60-80 тис. чол.; взимку – 15-20 тис. чол.

Рахівсько-Ясинянський рекреаційний район займає територію вздовж берегів Чорної і Білої Тиси, а також масивів Свидівця і Чорногори в Рахівському районі Закарпатської області.

Рекреаційні ресурси представлені лікувальними мінеральними водами (Кваси, Кобилецька Поляна, Косівська Поляна та ін.), унікальними ландшафтами, пам’ятками історії та культури. На території району розташований Карпатський природний національний парк.

Основна галузь рекреаційної діяльності – зимові види спорту і відпочинку (Ясиня, Рахів), санаторно-курортне лікування (Квасівська Поляна, Кобилецька Поляна, Кваси), спелеолікування (соляні шахти смт. Солотвина).

Район непогано освоєний у рекреаційному відношенні, проте є можливості подальшого розширення рекреаційного господарства.

Площа району – 1,2 тис. км2. Рекреаційна місткість: влітку – 220 тис. чол.; взимку – 100 тис. чол.

Воловецько-Міжгірський рекреаційний район розташований у межах Воловецького та Міжгірського районів Закарпатської області.

Рекреаційні ресурси представлені лікувальними мінеральними водами (Сойми, Келечин, Синєвірська Поляна), унікальними середньогірськими ландшафтами, старими лісами, цілющим кліматом. Збережені численні пам’ятки історії та культури, народні звичаї. Озеро Синєвір з прилеглою територією оголошено природним національним парком.

Основні види рекреаційної діяльності – санаторно-курортне лікування, зимові види спорту і відпочинку, пізнавальний туризм. Найбільші рекреаційні центри Сойми, Келечин, Пилипець, Синєвірська Поляна, Міжгір’я, Воловець.

Площа регіону – 1,0 тис. км2. Рекреаційна місткість: влітку – 180 тис. чол.; взимку – 70 тис. чол.

Свалявсько-Мукачівський рекреаційний район розташований вздовж долини р. Латориця у Свалявському та Мукачівському районах Закарпатської області.

Найціннішим рекреаційним ресурсом району є лікувальні мінеральні води різних типів. Велику цінність мають пам’ятки історії та культури у Мукачево, Чинадієві, Сваляві.

Район спеціалізується на санаторно-курортному лікуванні і оздоровленні. Тут функціонує п’ять курортів (Карпати, Квітка Полонини, Плоска, Поляна, Синяк). Є значні можливості для туристичної діяльності.

Площа району 2,0 тис. км2. Рекреаційна місткість: влітку – 400 тис. чол.; взимку – 180 тис. чол.

Великоберезнянський рекреаційний район розташований на крайньому північному заході Закарпатської області. Рекреаційні ресурси представлені лікувальними мінеральними водами (Ужок), мальовничими ландшафтами. Тут створений міжнародний біосферний заповідник “Стужиця”.

Значні рекреаційні ресурси, вигідне географічне положення на стику України, Польщі, Словаччини, екологічно чисте природне середовище, вигідне сполучення дозволяють сформувати у даному районі рекреаційні центри європейського значення.

Площа району – 1,0 тис. км.2. Рекреаційна місткість: влітку – 100 тис. чол.; взимку – 40 тис. чол.

Мізунський рекреаційний район розташований у гірській частині Долинського району Івано-Франківської області вздовж рік Мізунська та Свічі.

У районі є родовища лікувальних мінеральних вод, на базі яких функціонують санаторії і пансіонати відпочинку в Н. Мізуні.

В рекреаційному відношенні район освоєний слабо. Площа району – 0,6 тис. км2. Рекреаційна місткість: 100 тис. чол. влітку, 40-50 тис. чол. взимку.

Косівський рекреаційний район займає територію однойменного адміністративного району Івано-Франківської області.

Основний вид рекреаційної діяльності – туризм, а також санаторно-курортне лікування і оздоровлення. Функціонують санаторій у Косові, численні бази відпочинку в Шешорах, Космачі, Брустурові, Яворові.

Площа району – 1,0 тис. км2. Рекреаційна місткість: влітку – 180 тис. чол.; взимку – 50-90 тис. чол.

Верховинський рекреаційний район розташований на крайньому південному сході Івано-Франківської області у межах гірських масивів Чорногори та Гринявських гір.

У районі є родовища лікувальних мінеральних вод (Буркут), збережена матеріальна і духовна культура гуцулів. На території району розташований Карпатський природний національний парк.

Є значні можливості для організації зимових видів спорту і відпочинку, оздоровлення, туризму, санаторно-курортного лікування. Основними рекреаційними центрами є Верховина, Криворівня.

Площа району – 1,0 тис. км2. Рекреаційна місткість: влітку – 50-90 тис. чол.; взимку – 180 тис. чол.

Яремчансько-Ворохтянський рекреаційний район розташований на території, підпорядкованій Яремчанській міськраді Івано-Франківської області.

Значну частину території району займає Карпатський природний національний парк.

Один з найбільш освоєних у рекреаційному відношенні рекреаційних районів Карпатського регіону. Функціонують численні санаторії, пансіонати, турбази, бази відпочинку в Яремне, Микуличині, Кременцях, Ворохті. Галузями спеціалізації є оздоровлення, туризм (в тому числі гірськолижний), санаторно-курортне лікування. Ріка Прут придатна для організації водних видів спорту і туризму.

Площа району – 2,0 тис. км2. Рекреаційна місткість: влітку – 400-500 тис. чол., взимку – 200 тис. чол.

Чернівецький рекреаційний район займає територію м.Чернівці та його околиць.

Основний вид рекреаційної діяльності – туризм і оздоровлення. У Чернівцях – численні пам’ятки історії та культури, в околицях є родовища лікувальних мінеральних вод. Для рекреаційних потреб використовується мало.

Рекреаційна місткість: влітку – 100 тис. чол.; взимку – 25-30 тис. чол.

Вижницько-Путильський рекреаційний район розташований на території однойменних адміністративних районів Чернівецької області.

Рекреаційні ресурси представлені лікувальними мінеральними водами, унікальними ландшафтами, пам’ятками історії та культури.

Район найбільш сприятливий для організації зимових видів спорту і туризму, оздоровлення, санаторно-курортного лікування. Основні рекреаційні центри – Вижниця, Путила, Вашківці.

Рекреаційні ресурси району використовуються недостатньо.

Площа району приблизно 1,3 тис. км2, рекреаційна місткість: влітку – 200 тис. чол.; взимку – 100 тис. чол.

Таким чином, просторова специфіка розміщення природно-ресурсної бази у Карпатському регіоні вимагає не уніфікованого, а територіальне диференційованого підходу до планування перспектив її освоєння.

Рекреаційні регіони, формуючись на основі територіальної близькості, наявності транспортних і функціональних зв’язків декількох регіонів та спільного рекреаційного ресурсу, утворюють рекреаційні зони.

Враховуючи досвід виділення певних рекреаційних утворень (О.О.Бейдика, О.О. Мазуркевича, О.І. Шаблія та ін.) можна виділити в Україні 4 рекреаційні зони: Західну, Причорноморсько-Азовську або Південну, Центрально-Українську та Східну. В свою чергу, вони поділяються на 9 регіонів (табл. 1.3.1.).

Західна рекреаційна зона поділяється на Карпатський рекреаційний район [(загальнодержавного і міжнародного значення); площа = 56,2 тис. кв. км, населення 6,6 млн. чол., де зосереджено понад 800 мінеральних джерел, з яких 50% у Закарпатській області, 30% всіх пам’яток історії та культури тощо; основними вузлами є Львів, Ужгород, Чернівці, Івано-Франківськ, Мукачеве, Коломия, Яремче, Косів, Трускавець, Моршин, Свалява] та Придністровський.

Південна рекреаційна зона поділяється на 2 регіони.

Найрозвинутішим з них є міжнародний Кримський РР, що знаходиться в АР Крим (площа – 26,2 тис. кв. км, або 4,3% площі країни). Основні райони: Південний берег Криму, Євпаторійський, Феодосійський. У межах ПБК формується курортна агломерація Велика Ялта. Існуюча структура курортно-рекреаційної мережі складається на 30% із лікувальних закладів і на 70% із закладів відпочинку та туризму, з яких 10% припадає на туризм, а 30% складає дитячий відпочинок.

Серед рекреаційних центрів варто відзначити Євпаторію – національну дитячу оздоровницю місткістю понад 50 тис. місць, Феодосію, Судак, Планерське, Курортне та ін.

Азово-Чорноморський РР також має загальнодержавне значення. Він складається з Причорноморського і Приазовського районів. У межах Причорноморського району виділяють Одеський, Миколаївський, Херсонський рекреаційні підрайони. Перший включає Одеську групу курортів (Аркадію, Вел. Фонтан, Лузанівку, Лермонтовський тощо), курортні місцевості Кароліно-Бугаз, Чорноморка, Шабо та курорти Скадовськ, Гопрі, Коблево, Сергіївну, більшість з яких мають загальнодержавне значення.

Приазовський район розміщений у межах Донецької, Запорізької і Херсонської областей. До нього входять Бердянськ, Маріуполь, Кирилівка та інші курорти.

Центрально-Українська рекреаційна зона поділяється на Придніпровський, Столичний, Подільський, Поліський райони. Основними рекреаційними ресурсами тут є помірний континентальний клімат, густа річкова мережа, бальнеоресурси. Основні курорти і курортні місцевості: Миргород, Пуща-Водиця, Ворзель, Качанівка, Прохорівка, Сокирки, Біла Церква та ін. Туристичними центрами є Київ, Чернігів, Полтава, Канів, Переяслав-Хмельницький тощо.

Найгострішою проблемою даної зони є охорона Дніпра від радіонуклідів Чорнобиля та стічних промислових гігантів Центральної частини України.

Східна рекреаційна зона, де формується Придонецький регіон, до якого належать Харківська, Луганська та частково Донецька області. Основні рекреаційні ресурси це м’який помірно-континентальний клімат, лікувальні грязі озер (Солоний Лиман, Банис, Ріпне, Вейсове, запаси яких становлять близько 1 млн. куб. м) та мінеральні води, водоймища, особливо Червонооскільське водосховище. Основні рекреаційні центри – це курорти Слов’янськ, Слов’яногірськ, Старобільськ, Слов’яносербськ.

Згідно з картою рекреаційно-туристичних ресурсів проводиться детальна паспортизація зон перспективного розвитку туризму. Мета зонування територій та їх паспортизація – визначення гранично допустимого туристичного навантаження на дану територію з врахуванням її повного відтворення та екологічної безпеки. Діаграма навантаження чол/км2 визначається для кожної зони за місяцями. На основі отриманих даних готуються пропозиції щодо часового обмеження, заборони і використання туристичних ресурсів даної зони без обмежень.

Таблиця 1.3.1.

Характеристика територіальної організації рекреаційного комплексу України

Ключові слова та поняття

комплексна оцінка території, просторовий базис, перспективні територіальні плани, об’єкт оцінки, суб’єкт оцінки, функціональні зони, агреговані показники, пофакторна оцінка, експертна оцінка, рекреація

Для обгрунтування прийняття рішень щодо розвитку туризму та курортно-рекреаційної індустрії на довгостроковий період необхідно зробити комплексну оцінку території.

Комплексна оцінка повинна виявити обгрунтовані передумови й обмеження у часі та просторі різних видів діяльності, встановити внутрішньодержавні і внутрішньообласні відмінності у цих передумовах, обмеження, оптимальний режим використання окремих територій, визначити шляхи найбільш ефективного використання природних та економічних ресурсів, охорони й поліпшення навколишнього середовища і т. ін.

На основі комплексної оцінки території регіонів створюється база для кількісного визначення як соціальних, економічних та екологічних витрат, так і регіональних ресурсів, які не можуть бути змінені шляхом міжрегіонального перерозподілу готової продукції. Необхідно провести оцінку всього охопленого природного і соціально-економічного простору, в результаті чого профіль і масштаб майбутнього розвитку, а також необхідно провести оцінку відмінностей у природних й економічних характеристиках окремих частин території, яка вивчається, в результаті чого виявляються відносно однорідні за сполученням характеристики території або якщо визначається напрямок функціонального зонування території регіону. У методологічному відношенні комплексна оцінка території регіону повинна враховувати такі групи факторів: природні умови і ресурси (рельєф, ґрунти, ресурси, сільськогосподарські угіддя, корисні копалини, ліси та інше); сучасний стан економічного розвитку (житловий фонд, система культурно-побутового обслуговування, інженерні і транспортні інфраструктури, рівень благоустрою та інші);  соціальні умови розміщення (населення, місць праці, місць короткочасного відпочинку);  екологічні умови (рівень забрудненості повітряного басейну, водних обріїв, забруднення ґрунтів, наявність електромагнітних хвиль, шум, радіаційне забруднення);  архітектурно-естетичні умови (наявність заповідників, пам’яток архітектури і містобудування, археології, історії, природи, культури).

В Україні за останні 10 років для розвитку міст, промисловості, інфраструктури тощо щорічно надається в середньому 45-50 тис. га сільськогосподарських угідь.

Шкода від нераціонального використання землі, відведеної під будівництво та інші цілі, складає мільярди доларів, а для України ця цифра складає близько 10 млн. грн. щорічно.

Найбільш характерними несприятливими чинниками впливу на умови соціально-економічного розвитку територій є:  нераціональне використання як селищних територій, так і промислово-складських та рекреаційних;  неефективність інженерної інфраструктури та системи транспорту, шкідливі викиди;  екологічне розташування природного середовища, як наслідок екстенсивного використання територій при видобутку корисних копалин; організаційний та адміністративний розрив між планувальним процесом і установами, що приймають рішення;  використання методів планування, які неприйнятні для вирішення господарських проблем;  відсутність обґрунтованого методичного підходу до реалізації наукових і проектних пропозицій; відсутність системи інформації, що дозволяла б швидко реагувати на проблеми, що виникають;  труднощі здійснення контролю над планованим землекористуванням.

Території регіонів виконують дві основні функції: є загальним просторовим базисом будь-якої діяльності, “основою, місцем розташування, територіальною операційною базою” і є головним засобом виробництва, де “земля сама діє як знаряддя виробництва”.

У цьому значенні земля (територія регіонів) – це цінність, особливий вид природного багатства.

Із землею пов’язані такі види національногосподарської діяльності:

виробництво сировини для промисловості;

виробництво продуктів харчування;

територіальний розвиток населення;

розвиток рекреаційно-туристичної індустрії;

розвиток інженерної та транспортної інфраструктури.

Особливу роль комплексна оцінка відіграє для територій регіонів, які межують з країнами близького та далекого зарубіжжя. У цьому випадку необхідно враховувати не тільки розвиток національногосподарського комплексу регіону, узгодженого з розвитком своєї країни, але і його розвиток у зв’язку із структурою господарських комплексів суміжних країн, можливістю сумісної експлуатації (для добробуту цих регіонів) природних ресурсів прикордонних територій, дотримання екологічного балансу.

Таким чином, територія та її якість як зовнішня передумова трудового процесу багато в чому визначається результатом використання земельного фонду, що дає усі підстави розцінювати останній як вираз попитової цінності землі або її економічної цінності.

У ситуації, що склалася, важливою умовою раціонального національногосподарського, соціального і планувального розвитку регіонів (його земель) є розробка перспективної планованої організації території регіонів та їх функціональне зонування, яке невідривно пов’язане з розміщенням продуктивних сил на їх території, їх економічним і природним потенціалом. У зв’язку з цим планувальну організацію території регіонів слід розглядати не тільки як завдання економічної та технічної координації за допомогою перспективних територіальних планів, але й як систему ідей і уявлень, творчий задум, суму понять про визначений раціональний національногосподарський комплекс відношення суспільства (людини) до простору (життєвого середовища людини) або як нову інформаційну технологію.

Загалом послідовність робіт з комплексної оцінки і функціонально-планувальної організації території регіону повинна бути такою: комплексна оцінка території регіону;  аналіз сучасної функціонально-планувальної організації території;  розробка альтернатив функціонального розвитку території на основі комплексної оцінки території; перспектива розвитку національногосподарського комплексу території регіону;  перспективна планова організація території з врахуванням ефективного взаємозв’язку її функціональних зон і елементів планування; розробка структури економічної оцінки земель (на основі комплексної оцінки території) перспективної функціонально-планувальної організації території.

Таким чином, комплексна оцінка території є важливим передплановим документом плану соціально-економічного розвитку регіону. Вона виконує роль вихідного матеріалу для вибору варіантів планувальних рішень, розробки моделей його можливого економічного розвитку і, як правило, є необхідною складовою економічної оцінки землі.

При оцінці такого складного організму, як регіон, виникає необхідність оперувати і загальними, і окремими оцінками. Це пов’язано з тим, що оцінити в цілому територію регіону неможливо, не давши оцінку окремим її властивостям та їх сукупності. Окремі оцінки дозволяють виявити відносний вплив тієї чи іншої властивості території як умови її освоєння. Загальні сукупні оцінки дають можливість за допомогою одного показника визначити оцінку всієї сукупності властивостей, що визначають природні, економічні, містобудівні, соціальні, екологічні та естетичні якості (можливості) окремих територій регіону.

Комплексна оцінка територій регіону являє собою інтегральну оцінку окремих, зокрема пофакторних, чи то похідних від окремих природних і антропогенних властивостей території.

При проведенні комплексної оцінки території регіону необхідно дотримуватись наступних умов:

оцінці підлягає територія регіону і прилеглі до неї;  оцінка повинна проводитись з позицій дотримання інтересів усіх функціональних зон регіону; оцінка повинна проводитись як по сукупності природних, так і по комплексу антропогенних факторів;  при оцінці об’єкт оцінки (території) і суб’єкт оцінки (вид користування території) виступають на рівних правах.

Таким чином, під комплексною оцінкою території регіону розуміється порівняльна оцінка окремих його складових (інформаційних ділянок) по комплексу природних та антропогенних факторів з точки зору несприятливості цих ділянок для умов проживання населення і основних (найбільш ефективних) видів господарської діяльності. Для прикладу розглянемо результати комплексної оцінки території Чернівецької області.

Територія Чернівецької області неоднорідна за комплексом природних умов, напрямками та інтенсивністю господарської діяльності, ступенем урбанізації та характером сільського розселення, цільністю дорожньої мережі, ступенем і рівнем інженерного обладнання та благоустрою.

Значно впливає на господарську діяльність області її сусідство з Румунією, де вже сьогодні існує інтенсивний вантажообмін між Україною, Білорусією та Росією з одного боку, та з Румунією і Болгарією – з другого (в районі с. Порубне). Щодо функцій господарського використання території області, то її можна умовно поділити на три функціональні зони:

зона сільськогосподарського використання території;

зона цивільного та  промислового будівництва території житлової забудови, промислового виробництва (як існуючі, так і перспективні);

зона рекреації, місць короткочасного відпочинку, курортологічних та туристичних ресурсів, привабливих ландшафтів та парків.

Ці зони пов’язані в єдиний соціально-економічний комплекс системою транспортних мереж (автозалізничних магістралей, повітряних ліній). Іншими словами – комплексна оцінка території області на мікрорівні повинна відповідати головному постулату Афінської Хартії –  “праця, побут, відпочинок і зв’язок” (до останнього відносяться не тільки транспортні, а також інформаційні зв’язки).

Велика кількість та різноманітність чинників комплексної оцінки території (населення, сільгоспугіддя, транспорт, промисловість, рекреація, ліси, корисні копалини та ін.) зумовили необхідність специфічності методів їх агрегування. Ця мета у даній методиці досягнута завдяки використанню методу сумарного показника властивостей, а також методів потенціалів та ймовірної статистики.

Агреговані показники можуть приймати як позитивні, так і від’ємні значення, а тому з метою досягнення якісного фону оцінки всі показники приводяться до позитивних чисел. Найбільш доцільно такі показники розцінювати як розподіл незалежних випадкових перемінних – значення відповідних функцій нормального розподілу Гауса.

Якісне значення агрегованих показників визначається у межах від 0 до 1, що дає можливість досягати вищих умов комфортності з вимірюваного фактора (розмір громадської цінності).

Нижче подана коротка характеристика факторів щодо проведеної комплексної оцінки території Чернівецької області:

Населення. Комплексний демографічний показник, який відображає (відносно) господарське використання території.

Рівень розвитку промисловості. Цей показник для Чернівецької області розрахований згідно з індексами техногенного навантаження промислових підприємств на території адміністративних районів (дані Інституту географії НАН України).

Рівень розвитку сільськогосподарських територій. Цей показник агрегує якість ґрунтів (за бонітетом), продуктивність та урожайність сільськогосподарського виробництва у відношенні до середньо-державного виробництва та ін. Використані дані Інституту географії НАН України, Чернівецького філіалу Укрземпроекту.

Рівень розвиненості транспорту області. Показник включає агреговані показники, що характеризують діяльність всіх видів транспорту, враховуючи його навантаження та пропускну спроможність (дані Інституту географії НАН України).

Рівень розвиненості системи культурно-побутового обслуговування. Агрегований показник, який враховує місцезнаходження центрів, якість та структуру культурно-побутового обслуговування. Дані територіальних органів, натурні обстеження НДПІ містобудування.

Система короткострокового та довгострокового відпочинку. Цей показник дає можливість визначити рекреаційний потенціал територій приміського відпочинку, курортного лікування, туризму (ліси, ріки, бальнеологічні ресурси, передгірські та гірські ландшафти та ін.). Таким чином, перелічені агреговані показники лягли в основу комплексної оцінки території області і дали змогу та можливість її функціонального зонування, що, в свою чергу, дозволило за умов надання нової якості розвитку території області за якимось чинником скласти перспективну систему моніторингу та принагідно визначити найбільш раціональні варіанти її використання.

Згідно з демографічним потенціалом (ZH) активними в господарському відношенні є території Чернівецької міськради, Хотинського, Кіцманського, Заставнівського, північно-східної частини Сторожинецького, західної частини Новоселицького, північних частин Глибоцького та Герцаївського районів. Показник більше 0,70. Головна планувальна вісь області (за даним чинником) пролягає вздовж р. Прут, автомобільної та залізничних магістралей. Найбільш перспективними є напрямки розвитку Кам’янець-Подільський-Хотин-Чернівці; Коломия-Івано-Франківськ. Мають переваги розвитку і напрямки Тернопіль-Чортків-Кіцмань-Чернівці та Чернівці-Порубне-Сучава (Румунія), що зумовлено перспективою міжнародних зв’язків між Білорусією, Росією, Україною з Румунією та Болгарією. Показники оцінок на територіях адміністративних районів впродовж цієї осі мінімум 0,57.

Оцінка території області щодо індексу розвитку та розміщення промислового виробництва (ZW) дозволила визначити дві такі перспективні території: Чернівецька міськрада та приміська зона – Сокирянсько-Новодністровський район. Середній показник – 0,458. В цілому перспективні промислові території в області займають площу більш як 2,0 тис. кв. км. Показник розвиненості будівельної бази (ZB) локалізується в межах перспективних промислових територій, де він більше 0,60, а також розповсюджується на території впродовж залізничної магістралі Чернівці – Івано-Франківськ, в районі міст Хотин та Кам’янець-Подільський. Перспективними районами будівництва є також напрямок Чернівці – Порубне.

Оцінка території з якості сільськогосподарських угідь (рілля, багаторічні насадження, пасовиська, сіножаті), а також з навантаження сільського виробництва на територію дозволила виділити в межах області три функціональні сільськогосподарські зони:

 Зона інтенсивного сільськогосподарського виробництва (Кіцманський, Заставнівський, Новоселицький, Герцаївський, північні частини Сторожинецького та Глибоцького районів). Оцінки – більше 0,60. Сюди відноситься більш як 40% території області.

2. Зона помірного сільськогосподарського виробництва (Кельменецький, Сокирянський райони). Оцінка в межах 0,6-0,8. Займає 31,8 території області.
3. Зона повільного сільськогосподарського виробництва (Путильський, Вижницький, південні частини Сторожинецького та Глибоцького районів). Оцінка в межах 0,1-0,4. Охоплює територію в 27,1%.

Рекреаційна оцінка (ZR1 та ZR2) виконана у двох варіантах. За першим варіантом визначається потенціал рекреаційних ресурсів як області, так і її довкілля (Івано-Франківської, Хмельницької, Тернопільської та Вінницької областей, Молдови, Румунії). Другий варіант включає потенціал тільки Чернівецької області. Найбільш потенційно рекреаційними визнані території Путильського, Вижницького та Сторожинецького районів. Показник оцінки більш ніж 0,9. Дуже важливою для Чернівецької області, яка займає надзвичайно вигідне географічне положення, є оцінка транспортних умов території (ZT). Високоактивними територіями у цьому відношенні є території вздовж залізничних та автомобільних магістралей. Поряд з зазначеними перспективними напрямками розвитку транспортних артерій важливе значення у зв’язку з активізацією в останні роки міжнародних зв’язків займає напрямок на північ-південь, з перетином Чернівців на Порубне. Це буде одна з найважливіших осей розвитку області на найближче десятиріччя, бо вона забезпечить транзит вантажів та пасажирів з Росії, Білорусії, центру України до Румунії, Болгарії, можливо і Греції, і це в свою чергу дає змогу розвитку промислового виробництва. Але для того, щоб активізувати транспортну роботу в цьому напрямку, потрібно провести ряд реконструктивних заходів: будівництво транспортного зв’язку ст. Кельменці – ст. Мамалиґа, потім в районі с. Бояни, перетнути р. Прут та об’єднатися в районі с. Кучурів з залізничною магістраллю на Порубне.

Важливим напрямком комплексної оцінки території області є визначення її соціально-функціонального потенціалу. Це найбільш важливий з агрегованих показників, що включає всі соціальні аспекти визначення перспектив розвитку. По цьому показнику найбільш активними є Чернівецька міськрада, і зона її впливу (території Новоселицького, Сторожинецького, Глибоцького, Герцаївського, Заставнівського та Кіцманського районів). Показник оцінки більш як 0,8, що займає 35,9% території області.

На території області є всі передумови створення ще одного потенційного в соціально-функціональному відношенні центру навколо м. Хотина. Оцінка становить більше 0,6.

Таким чином, на основі перелічених пофакторних оцінок (ZH, ZW, ZL, ZB, ZRl, ZR2, ZF) визначені оцінки за найбільш важливими функціями: з метою цивільного та промислового виробництва;  з метою сільськогосподарського виробництва; з метою розвитку туризму та рекреації.

У кожному окремому випадку (ZKG, ZKL, ZKR) відбирались фактори і визначався ступінь їх впливу (негативний або позитивний та їх “вага”) на ту чи іншу оцінку. Так, для визначення оцінки території для цілей цивільного (житлового, промислового, культурно-побутового і т.д.) будівництва враховувались потенціал населення (ZA), розвиненість промислового і будівельного виробництва (ZW, ZB), транспорту (ZT), якість сільськогосподарських угідь (ZL з від’ємним знаком), величина рекреаційних ресурсів (ZR2 з від’ємним знаком). “Вага” пофакторних оцінок визначалася за методом “експертних оцінок” (метод формалізації апріорної інформації).

З метою сільськогосподарського освоєння – пофакторні оцінки ZH, ZL, ZT, ZR2; з метою рекреації – ZH, ZR2, ZL, ZT, ZB.

Оцінка факторів природних ресурсів (крім рекреаційних) території відсутня, оскільки потенціал їх незначний (або ще недостатньо розвіданий), в основному ресурси будівельної індустрії.

Дефіцит джерел водозабезпечення (запаси поверхневих та підземних вод) також мало впливають на комплексні показники (ZKG, ZKL, ZKR1), оскільки показники по водозабезпеченню майже однакові для всієї території області (крім гірських районів), а існуюче використання водних ресурсів відповідає ZH. Дефіцит поверхневих джерел водозабезпечення обумовлений ще й споживанням води річок Прут і Дністер як областями України (Івано-Франківська, Тернопільська, Хмельницька та Вінницька), так і зарубіжними споживачами – Молдовою та Румунією.

Оцінка для цілей цивільного будівництва (ZKG) дозволила районувати територію області на три підзони.

Підзона інтенсивного цивільного використання, тобто зона, де попит як сьогодні, так і в майбутньому буде значним – показник ZKG більше 0,6. Таких районів на території області два: м. Чернівці та його зона впливу (південні частини Кіцманського і Глибоцького районів, західні частини Новоселицького і Герцаївського районів) і Сокирянський район з його потужною будівельною базою у Новодністровську. Передбачається і розвиток Хотинського району, але цей район відчуває інтенсивний вплив міста Кам’янець-Подільський. Дана підзона займає близько 60% території.

До другої підзони можна віднести такі адміністративні райони: Хотинський, Новоселицький (східна частина), Кіцманський і Заставнівський (північні їх частини), Кельменецький; незначні території Сторожинецького (смт. Красноїльськ), Глибоцького, Герцаївського і Вижницького районів. Показник оцінки ZKG – 0,4-0,6. Охоплює територію близько 54%.

До третьої підзони належать території, які забезпечені потужними рекреаційними ресурсами, але недостатньо освоєні як у транспортному, так і в промисловому та сільськогосподарському відношенні Путильський, Вижницький (південна частина), Сторожинецький (західна частина), Глибоцький (південна частина). Показники оцінки ZKG – до 0,4 і територія – до 20%. Головну проблему освоєння території цієї підзони складають транспортні умови і розвиток спеціального (для цілей рекреації) сільського господарства.

Оцінка території області для цілей сільськогосподарського виробництва (ZKL) також дозволила розділити територію області на три підзони.

І підзона (з високими показниками оцінки ZKL – більше 0,7) характерна для більш освоєних територій (м. Чернівці та його зона впливу), 15%. У даній підзоні навіть території з низьким бонітетом (менше 50) будуть мати перспективний суспільний попит (тут проживає близько 70% населення, розвинута   промисловість, транспорт, будівельна індустрія).

II підзона – території адміністративних районів: Хотинського, Кельменецького, Сокирянського, частин Глибоцького, Герцаївського, Новоселицького, Сторожинецького і Вижницького. Показники оцінки ZKL – у межах 0,4-0,7, більш як 35% території.

III – території з потужним рекреаційним потенціалом: Путильський, Вижницький (південна частина) і Сторожинецький райони.

Показники оцінки ZKL у межах 0,1-0,4 близько 26% території області. Як і за оцінкою ZKG, дана підзона (рекреаційна) вимагає спеціального розвитку сільськогосподарського виробництва (парникового господарства) та транспорту. Тільки в такому випадку дана територія може приносити прибуток.

Оцінка території області для цілей рекреації (ZKR) дозволяє районувати її на дві підзони. Перша підзона відповідає районам з максимальним значенням рекреаційного потенціалу: Путильському, Вижницькому, Сторожинецькому (західна частина), а також можливе створення активної рекреаційної зони в Хотинському районі. Показник оцінки ZKR більше 0,7 з територією 21,7%. Вся інша територія області належить до другої підзони з оцінкою ZKR 0,4-0,6.

На перший погляд може насторожити той факт, що при оцінюванні рекреаційного потенціалу області ZKR2 значення оцінки більш низьке. Це пояснюється тим, що потенціал першої підзони дуже значний, але попит на реалізацію (тобто будівництво) рекреаційних об’єктів на території цієї підзони через відсутність транспорту, населення і будівельної бази буде різко знижуватись, а тому головною проблемою розвитку даної підзони буде проблема транспорту, будівельної бази і спеціального сільськогосподарського виробництва (парники, оранжереї).

На основі агрегованих оцінок ZKG, ZKL, ZKR (тобто за функціями) нами зроблена комплексна оцінка території області ZK, як сумування рівноймовірних окремих оцінок за функціями.

Згідно з оцінками ZK територія області поділяється на три функціональні зони комплексного господарського використання її території.

Найактивніша функціональна зона області – Чернівецька, де попит на використання землі дуже високий, займає територію районів Заставнівського (південна частина), Кіцманського, Новоселицького (західна частина), Глибоцького (північна частина), Герцаївського (північна частина), Сторожинецького (північна частина). Оцінка ZK дуже велика – більш як 0,8 і займає більше 45% території області. На території цієї зони переважає промислове будівництво з розвинутим сільським господарством і локальними (але краще обладнаними) місцями короткочасного відпочинку.

Друга функціональна зона – Хотинсько-Сокирянська. Це східні райони області: Хотинський, Новоселицький (східна частина), Заставнівський (північна частина), Кельменецький і Сокирянський райони. Показники оцінки ZK – 0,4-0,7, близько 33% території. Для даної зони характерне інтенсивне сільськогосподарське виробництво з локальними вкрапленнями невеликих промислових центрів: Хотин, Кельменці, Сокиряни, Новодністровськ.

Третьою функціональною зоною є Путильська, з активними рекреаційними ресурсами: Путильський, Вінницький, Сторожинецький (південна частина) і Глибоцький (південна частина) райони, показник оцінки ZK до 0,4; близько 22% території області.

Для даної зони характерна наявність потужного рекреаційного потенціалу з нерозвинутим сільським господарством, промисловістю і транспортом.

За даними оцінки ZK визначились і головні вісі планування області. Головна вісь планування області – вздовж р. Прут і далі по залізничній та автомобільній магістралям по напрямку Коломия -Івано-Франківськ. Друга вісь – напрямок Хмельницький – Кам’янець-Подільський, Чернівці – Порубне.

Слід зазначити активне господарське використання території по напрямку Чернівці – Порубне, що підсилює необхідність більш швидкого освоєння зв’язку Україна – Румунія через Порубне. Розпочалось створення промислового району Хотин – Кельменці – Кам’янець-Подільський.

Фактично, комплексна оцінка території ZK однозначно виділила тільки Путильську зону раціонального використання території (Путильський, Вижницький, південна частина Сторожинецького райони). Чернівецька і Хотинсько-Сокирянська зони вимагають додаткового дослідження, оскільки суспільний попит на землю для цілей цивільного будівництва і сільськогосподарського виробництва буде дуже великим, особливо в Чернівецькій функціональній зоні, де він буде в 1,3-1,5 рази вищий, ніж у Хотинсько-Сокирянській.

Для більш чіткого виявлення функціонального призначення і використання області виконано додаткове її зонування. В основу даної оцінки як пофакторні взяті показники ZK (по інформаційним районам) і показники потенціалу території для цілей цивільного будівництва (ZW, ZB), для цілей сільськогосподарського виробництва (ZL) і для цілей рекреації (ZR2). За цими новими функціональними оцінками наведені агреговані фактори (для кожної з оцінок) додавались як рівноправні ймовірні величини, тобто намагались посилити значення певного функціонального фактора. Отримані оцінки ZKGG – для цілей цивільного будівництва, ZKLL – для цілей сільськогосподарського виробництва, ZKRR – для цілей рекреації. Функціональне зонування території області за показниками ZKGG підтвердило правильність комплексної оцінки по ZK. Також для області характерні три функціональні зони: Чернівецька, Хотинсько-Сокирянська і Путильська. Додаткова ця оцінка виявила необхідність нових меж для м.Чернівці (показник ZKGG більш як 0,95 з територією близько 45 тис. га). Більш чітко вимальовуються обриси перспективних промислових районів (Хотин – Кельменці Кам’янець-Подільський і Сокиряни – Новодністровськ – Могильов-Подільськ).

Оцінка ZKLL також підтвердила правильність районування території області на три функціональні зони. Але цінність сільськогосподарських територій (угідь) у Чернівецькій функціональній зоні зросла, що підтверджує більшу цінність сільськогосподарських угідь в районах інтенсивного промислового використання території і більшого потенціалу населення (ZH).

Оцінка ZKRR також підтвердила правильність комплексної оцінки ZKRR. Виділені три функціональні зони: Чернівецька, Хотинсько-Сокирянська і Путильська, рекреаційні оцінки яких (ZKRR) вище, ніж у комплексній оцінці ZK. Всі вищеназвані розрахунки наведені в табл. 1.4.1.

Таким чином, комплексна оцінка території області дозволила виділити три функціональні зони, визначити їх особливості, намітити необхідні шляхи перспективного господарського їх використання:

Чернівецька зона потребує більш детальної проробки (у масштабі 1:50000) з вирішенням питань раціонального пріоритетного її функціонального призначення на основі даних альтернативного використання;

на основі подальших проробок господарського освоєння території області необхідно виконати нове адміністративне районування її території;

Путильська рекреаційна зона потребує оснащення інженерною та транспортною інфраструктурою і розвитку спеціального сільськогосподарського виробництва;

необхідно розглянути і узгодити розвиток господарського комплексу районів Хотин – Кельменці – Кам’янець-Подільський і Сокиряни – Новодністровськ – Могильов-Подільськ, оскільки у цих районах формуються інтенсивні технологічні зв’язки;

найважливішою проблемою Чернівецької області є транспортні зв’язки Хмельницький – Кам’янець-Подільський – Чернівці – Порубне і далі Румунія – Болгарія – Греція.

Дана проблема може вирішити позитивно транспортні зв’язки України, Білорусії, півночі Росії, Прибалтики, можливо, Польщі в Румунію, Болгарію, Грецію, обминаючи Молдову.

Важливим значенням комплексної оцінки території області (показник ZK) є можливість на її основі визначити структуру платежів за землю як на території міст, так і адміністративних районів.

Таким чином, виходячи з потенційних можливостей області, можна виділити частину території передгір’я Карпат у західній та південно-західній зонах, де переважаючим є створення міжнародних туристичних центрів, центрів гірськолижного спорту, лікувально-оздоровчих комплексів.

Показники комплексної (економічної) оцінки

території Чернівецької області:

ZN      – оцінка розміщення населення;

ZFW   – оцінка розміщення місць застосування праці;

ZFK    – оцінка системи КБО;

ZKR 1, ZKR 2           – оцінка місць короткочасного відпочинку;

ZF       – соціально-функціональний потенціал області;

ZW      – оцінка розміщення промислового виробництва;

ZL       – оцінка якості сільгоспугідь;

ZB       – оцінка розміщення будівельної бази;

ZT       – оцінка транспортних умов;

ZKG   – оцінка території для цілей цивільногобудівництва;

ZKR    – оцінка території для цілей рекреації;

ZKL    – оцінка території для цілей сільського господарства;

ZKGG, ZKLL,          – оцінка території з посиленням аспектів

ZKRR – функціонального її використання для цивільного будівництва, сільського господарства, рекреації;

ZK      – комплексна оцінка території.

Ключові слова та поняття

захист споживача туристичних послуг, туристичний бізнес, туристична політика держави, туристична стратегія і тактика, економічна ефективність туризму, туристичні асоціативні об ‘єднання, сертифікація туристичних підприємств, регулювання на державному рівні

Туризм як соціально-економічне явище все більше набирає всіх ознак самостійної галузі національної економіки. По-перше, його суб’єктами є досить однорідні за призначенням і технологією виробництва товарів і послуг підприємства (туристичні бази, готелі, фірми, транспорт, зв’язок тощо). По-друге, поступово вдосконалюється система управління туризмом, логічним завершенням якої сьогодні є Державна туристична адміністрація України. І, по-третє, незважаючи на значну диверсифікацію, у туристичній індустрії створюється однорідна за цільовим призначенням продукція.

Визначаючи наявність значного рекреаційно-туристичного потенціалу в Україні та наявність всіх ознак самостійної галузі національної економіки, актуальною є постановка питання про необхідність вироблення чіткої державної політики в сфері і впровадження дійових механізмів її реалізації.

Регулювання розвитку туристичної індустрії на державному рівні необхідне з метою:  збільшення валового національного доходу від рекреаційно-туристичної діяльності; захисту споживача туристичних послуг;  організація рекреаційно-туристичної діяльності у цивілізованих рамках;  збереження і охорона рекреаційно-туристичних ресурсів.

Збільшення валового національного доходу за рахунок туризму регулюється податковим законодавством України, яке повинно передбачати відповідні важелі заохочення розвитку туристичної індустрії.

Поповнення місцевих бюджетів за рахунок рекреаційно-туристичної діяльності досягається додатковими місцевими податками, зборами і платежами в межах діючого законодавства (туристичний податок, курортний та готельний збори тощо).

Захист споживача туристичних послуг на державному рівні здійснюється для фізичних осіб (громадян) у межах Закону України “Про захист прав споживачів”, а також у судовому порядку, а юридичних (підприємств, організацій, закладів та фірм) – у судовому порядку через арбітражний суд.

Для отримання максимальної вигоди від туризму кожна держава розробляє туристичну політику, яка є одним з видів соціально-економічної політики держави.

Таким чином, туристична політика держави – це сукупність форм, методів та напрямків впливу держави на функціонування туристичної індустрії для досягнення конкретних цілей збереження та розвитку соціального-економічного комплексу. До основних напрямків туристичної політики України відносяться: захист прав подорожуючих;  захист інтересів виробників вітчизняного туристичного продукту;  всіляка підтримка внутрішнього та в’їзного туризму, що може проявлятися у формі:

а)         прямих інвестицій у формування туристичної інфраструктури,

б)         наукового та рекламно-інформаційного забезпечення просування національного туристичного продукту на світовому ринку,

в)         податкових та митних пільг, стимулюючих надходження інвестицій.

Державна туристична політика базується на відповідній стратегії і тактиці.

Туристична стратегія – це розробка загальної концепції розвитку і цільових програм, для реалізації яких необхідний час і значні фінансові ресурси.

Туристична тактика – це конкретні дії і прийоми досягнення поставленої мети у конкретно визначених умовах.

Основна мета концепції полягає у створенні сучасної високоефективної і конкурентоспроможної туристичної індустрії, яка забезпечить широкі можливості для обслуговування українських та зарубіжних громадян, а також значний вклад у розвиток соціальної економіки. Для практичної реалізації цієї цілі пропонується перелік заходів (туристична тактика), до яких можна віднести: створення нормативно-правової бази розвитку туризму, що відповідає міжнародній практиці; формування економічних механізмів стимулювання розвитку іноземного та внутрішнього туризму і залучення інвестицій у цю галузь; введення жорсткої системи сертифікації і ліцензування туристичної діяльності тощо. Таким чином, кожна держава, яка розвиває туризм, намагається досягти від його функціонування максимальної економічної ефективності. Економічна ефективність туризму – це отримання економічного ефекту від організації туристичної діяльності у масштабі держави, туристичного обслуговування населення регіону, виробничо-обслуговуючого функціонування туристичної індустрії.

Організація рекреаційно-туристичної діяльності у правових рамках регулюється:

нормативно-правовими актами реєстрації юридичних осіб, а також фізичних осіб, які займаються підприємницькою діяльністю;

законодавчими актами про сертифікацію туристичних підприємств та ліцензуванням туристичної діяльності;

податковим законодавством.

Збереження і охорона рекреаційно-туристичних ресурсів регулюється на законодавчому рівні згідно з діючими законами України в цій галузі. Прийняття Закону України “Про власність” обумовило появу на ринку туристичної індустрії величезної кількості суб’єктів туристичної діяльності з різними формами власності. Нові туристичні формування, що масово виникали в 1992-1994 pp., в основному орієнтувались на відправку туристів за кордон, а це в тих умовах приносило їм відповідну вигоду. Але великого впливу на туристичному ринку вони не досягли, і з спадом активності населення, зменшенням його доходів, прийняттям більш суворих митних правил їх діяльність поступово стала скорочуватись. У кінці 1994 pp. простежується чітка тенденція до зменшення учасників туристичного бізнесу, і на ринку залишились ті новоутворені структури, які зуміли адаптуватись до законів туристичної діяльності, витримали конкуренцію, зберегли хорошу репутацію серед зарубіжних партнерів, розширили асортимент і якість товарів та послуг.

Відповідні зміни відбувалися і в структурі таких туристичних організацій, як “Інтурист”, “Супутник”, системи профспілок тощо. Втративши жорстку державну опіку, ці організації відносно швидко адаптувались до нових умов діяльності шляхом роздержавлення та акціонування туристичних об’єктів. Логічним завершенням цього процесу стало об’єднання низових структур в асоціації. Внаслідок цього сформувалось декілька крупних туристичних об’єднань (“Інтурист-Україна”, “Аскотур”, “Укрпрофтур”, “Укрінтур”, “БММТ Супутник” і деякі інші), які мають свої регіональні структури і які сьогодні є провідними на ринку туристичних послуг.

За відсутності координації діяльності численних туристичних організацій і єдиних підходів до стратегії розвитку туристичної індустрії в Україні останній стає неможливим. Виходячи з цього, для реалізації державної політики в галузі туристичної індустрії і регулювання туристичної діяльності була створена Державна туристична адміністрація України, яка є центральним органом державної виконавчої влади, підвідомчим Кабінету Міністрів України, і на яку покладено відповідальність за подальший розвиток туризму.

Основними завданнями Державної туристичної адміністрації України є:  забезпечення розвитку внутрішнього та іноземного туризму; визначення перспектив і напрямків розвитку туризму, вимог до його рівня і обсягів; формування і розміщення державних контрактів і замовлень; участь у формуванні та реалізації державної політики у галузі іноземного та внутрішнього туризму, розвитку його матеріально-технічної і соціальної бази;  підготовка та раціональне використання кадрів для сфери туризму; координація діяльності міністерств, відомств і організацій з питань, пов’язаних з прийомом та обслуговуванням іноземних та українських туристів, а також організацією туристських поїздок за кордон;

участь у зовнішньоекономічній діяльності у галузі туризму, залучення іноземних інвестицій, представлення за дорученням Кабінету Міністрів України інтересів держави з питань туризму в міжнародних організаціях, укладання в установленому порядку міжнародних договорів.

Держтурадміністрація відповідно до покладених на неї завдань:

аналізує стан справ у сфері туризму, прогнозує його розвиток відповідно до потреб особистості, суспільства, держави;

розробляє нормативно-правову основу функціонування туризму, бере участь у розробці проектів загальнодержавних програм у частині, що стосується туризму, здійснює експертизу проектів відомчих та інших рішень з питань туризму;

прогнозує та впорядковує мережу підвідомчих туристичних підприємств і організацій; розробляє і в установленому порядку відкриває нові туристичні маршрути;

забезпечує виконання підвідомчими підприємствами й організаціями державних замовлень і контрактів;

контролює виконання підприємствами й організаціями незалежно від підпорядкування та форм власності обов’язкових правил прийому і обслуговування туристів в Україні;

здійснює заходи, спрямовані на забезпечення безпеки туристів;

організовує проведення інформаційно-екскурсійної роботи, вивчає та узагальнює її практику; організовує проведення методичних семінарів, конференцій та інших заходів з обміну досвідом роботи;

розробляє маршрути, тури, нові високоприбуткові види туризму, пропагандує серед зарубіжної громадськості поїздки в Україну;

готує та видає методичні посібники та довідники з інформаційно-екскурсійної роботи, рекламні проспекти, буклети, плакати тощо, бере участь у міжнародних ярмарках і виставках;

забезпечує розробку й затвердження у встановленому порядку проектно-кошторисної документації і титульних списків на будівництво та реконструкцію готелів, мотелів, кемпінгів, ресторанів та інших об’єктів туризму;

укладає договори на будівництво готелів, мотелів, кемпінгів, ресторанів та інших об’єктів для обслуговування туристів і здійснює фінансування їх будівництва;

забезпечує формування ринку туристичних послуг, сприяє створенню нових комерційних і виробничих структур, створює банки на комерційній основі в установленому порядку;

контролює рівень зовнішньоторговельних цін на послуги та роботи в туристичних підприємствах та організаціях системи Держадміністрації, бере участь у розробці, погодженні й сприяє реалізації тарифних та інших угод щодо регулювання експорту та імпорту туристичних послуг;

розробляє і погоджує у встановленому порядку системи заходів щодо збереження державної, службової та комерційної таємниці;

веде облік іноземних компаній, які співпрацюють з партнерами в Україні з питань туристичної діяльності, аналізує ефективність комерційної роботи туристичних підприємств системи Держадміністрації на міжнародному ринку;

бере участь у формуванні та розміщенні у встановленому порядку державних замовлень та контрактів на послуги, роботи з розвитку інфраструктури туризму, готує пропозиції щодо їх фінансування та матеріально-технічного забезпечення; здійснюєконтроль за використанням державних фінансових і матеріальних ресурсів, що виділяються на розвиток туризму;

здійснює сертифікацію готелів, мотелів, ресторанів та інших об’єктів туризму, їх паспортизацію, у тому числі присвоєння розрядів, класності, стандартизацію послуг, що надаються туристам; з метою надання туристичних послуг на рівні міжнародних стандартів, здійснює облік підприємств і організацій, що займаються туристичною діяльністю;

вносить пропозиції про створення сприятливих умов для розвитку туризму через спрощення візових, митних та прикордонних режимів;

узгоджує з Міністерством транспорту питання транспортного обслуговування туристів, бронювання місць на залізничному, авіаційному, автомобільному, морському та річковому транспорті, здійснює контроль за культурою обслуговування туристів на транспорті і вносить пропозиції щодо його вдосконалення і розширення;

організовує контроль за ефективним використанням і технічним станом споруд туристичного призначення (готелів, ресторанів, автобаз тощо), дотриманням норм і правил безпеки на підприємствах та в організаціях, що входять до сфери управління Держадміністрації;

здійснює управління майном, що є у загальнодержавній власності підприємств, установ і організацій з туризму, що входять до сфери її управління; приймає рішення про створення, реорганізацію, ліквідацію підприємств, установ та організацій, заснованих на загальнодержавній власності, затверджує їх статути (положення), контролює їх дотримання та приймає рішення у зв’язку з порушенням статутів (положень); укладає і розриває контракти з керівниками підприємств, установ та організацій; здійснює контроль за ефективністю використання і зберігання закріпленого за підприємствами, установами та організаціями державного майна; здійснює інші функції щодо управління майном, передбачені законодавством;

організовує у своїй сфері управління бухгалтерський облік і звітність, контрольно-ревізійну роботу;

вивчає попит на фахівців індустрії туризму, організовує підвищення кваліфікації керівного складу, підготовку спеціалістів з туризму, здійснює контроль за рівнем кваліфікації обслуговуючого персоналу готелів, ресторанів, автопідприємств тощо;

здійснює рекламну та видавничу діяльність, у встановленому порядку засновує газети, журнали, інші засоби масової інформації;

забезпечує реалізацію міжнародних договорів України у галузі туристичного співробітництва;

забезпечує участь України в міжнародних туристичних організаціях;

здійснює формування, керівництво і координацію діяльності туристичних представництв, агентств за кордоном.

Реалізація широкого кола завдань Держтурадміністрації спирається на взаємодію з місцевими органами влади і проводиться через систему Генеральних агентств Держадміністрації України, які створені у 23 обласних центрах України за активною участю Управління з туризму і маркетингу, Управління інформації та реклами Держадміністрації України.

Держадміністрація здійснює виконання покладених на неї завдань безпосередньо, а також через підприємства, об’єднання й організації з туризму, що перебувають у сфері управління даного органу.

Як показує практика, створення єдиного державного органу управління в індустрії туризму в цілому себе виправдовує. Організаційні структури управління розвитком туризму на регіональному та місцевому рівнях фактично сформовані. Створено декілька крупних акціонерних товариств та організацій з різним відомчим підпорядкуванням і формами власності. Наприклад, Західноукраїнська туристична асоціація (ЗУТА), засновниками і членами якої є генеральні агентства туризму в Закарпатській, Волинській, Рівненській, Львівській, Івано-Франківській, Тернопільській, Чернівецькій та Хмельницькій областях. Асоціація створена з метою об’єднання зусиль і ресурсів та координації дій з питань вироблення стратегії розвитку туризму в західному регіоні України. Але для того, щоб туристична індустрія України як в цілому в державі, так і в окремих регіонах зайняла чільне місце в економічному зростанні, необхідно вирішити на державному рівні ряд таких першочергових завдань:

створити службу обліку й охорони туристичних ресурсів (складання карт туристичних ресурсів кожної області, оцінка їх у балах, визначення першочерговості їх освоєння, розробка системи заходів щодо охорони природних ресурсів і відновленню пам’ятників культури);

створити службу визначення попиту та реклами (особливості географічного положення, природних умов, унікальність культурної спадщини тощо обумовлюють необхідність визначення попиту і рекламування у кожному конкретному регіоні);

розробити програми розвитку індустрії туризму кожної області та планів капітального будівництва й інвестування;

вирішити питання підготовки туристичних кадрів (курси, технікуми, коледжі, інститути, університети) та управління підприємствами готельного господарства, харчування, виробництва;

скоординувати роботу туристичних організацій з транспортними агентствами, культурними установами;

підприємства індустрії туризму повинні відраховувати частину прибутку в місцеві бюджети на формування інфраструктури та благоустрою району;

провести оцінку економічної ефективності туризму та рекреаційну оцінку територій;

визначити найсприятливіші для розвитку туризму і лікування території;

розробити класифікацію місць відпочинку за ступенем значущості, природними умовами, функціональними ознаками;

розробити методи обгрунтування норм одночасного навантаження на різні природні комплекси.

Ключові слова та поняття

міжнародний туризм, туристичні зв’язки, “невидимий експорт”, засіб нагромадження, надходження від іноземного туризму

Швидке зростання туристичного руху в останні роки, його комплексний характер і все більший вплив на різні сторони життя сучасного суспільства зумовлюють необхідність вивчення та узагальнення складних і різноманітних процесів туризму в зарубіжних країнах. Світовий досвід розвитку туризму цікавий для нас, безумовно, у всіх відношеннях: починаючи з організації обслуговування і закінчуючи питаннями економічної ефективності. Це дасть можливість використати в Україні всі сучасні форми розвитку туристичної індустрії за кордоном, адаптуючи їх з урахуванням історичних, соціально-економічних, культурних та природно-географічних умов нашої держави.

Сьогодні можна стверджувати, що туризм є однією з форм міжнародних економічних відносин, історія розвитку яких починається ще за часів А.Сміта і Д.Рікардо. Центральне місце тут належить теорії порівняльних витрат, яка в тій чи іншій формі лежить в основі багатьох сучасних теорій міжнародних економічних відносин. А. Сміт, намагаючись обгрунтувати вигідність світової торгівлі, писав: “Якщо якась чужа країна може постачати нас яким-небудь товаром по більш дешевій ціні, ніж ми самі в змозі виготовляти його, набагато краще купляти його в неї на деяку частину продукту нашої власної промислової праці, прикладеної у тій галузі, в якій ми володіємо деякими перевагами” [91, 333].

Значно далі в розв’язанні цього питання пішов Д.Рікардо. Розробляючи вчення про зовнішню торгівлю, він мав на увазі не тільки вирішення проблеми у теоретичному плані, а й виконання суто практичного завдання. Своїми теоретичними висновками він намагався довести необхідність ведення вільної торгівлі, не пов’язаної з будь-якими обмеженнями, в умовах якої, на його думку, всі країни отримають більшу вигоду від розвитку зовнішньої торгівлі. Суть теорії Д.Рікардо полягає в тому, що кожна країна отримує “вигоду” від розвитку зовнішньої торгівлі, використовуючи різницю у витратах виробництва окремих товарів і послуг в різних країнах. Д.Рікардо доповнив теорію А.Сміта положенням про відносну перевагу у витратах, яке полягає в доцільності спеціалізації країни на виробництві тієї продукції чи тих послуг, де вона має найбільші переваги у витратах. На думку Д.Рікардо, для країни невигідно розвивати ті галузі, де витрати виробництва нижчі, ніж в інших країнах, але різниця у витратах менша, ніж по продукції чи послугах найбільш продуктивної галузі у даній країні.

У цій теорії є раціональне зерно. Справді, країні вигідно продавати ті чи інші послуги, національні витрати виробництва яких відносно менші, ніж по іншим товарам та послугам, і купувати товари й послуги, витрати виробництва яких у даній країні відносно вищі.

Кардинальні зміни в житті суспільства, викликані бурхливим науково-технічним та соціально-економічним прогресом у 20-му столітті, суттєво трансформували теоретичне осмислення розвитку міжнародних економічних відносин. Ці зміни, в першу чергу, стосуються соціального статусу людини, оскільки підвищується рівень її життя, скоротився робочий час і збільшився вільний, розширився освітній рівень, зросли психологічні навантаження на людський організм, більш інтенсивними стали умови праці та ритм життя, погіршився стан природного середовища і т.п. У зазначених умовах у людей відбувається природна трансформація цінностей, що проявляється у потребі відпочинку, спілкування з природою, розвитку духовності і т.д. Ці потреби виступають на одному рівні з матеріальними благами. З цих позицій швидко зростає роль і вага рекреаційної діяльності, як складної виробничої галузі специфічних товарів та послуг, які покликані задовольняти відповідні духовні і матеріальні потреби людей.

Відбувається подальше зміцнення всебічного співробітництва країн Європи та Америки, розширюються торгові, культурні та науково-технічні зв’язки між ними. У результаті цих процесів розширюються і поглиблюються туристичні зв’язки – активна форма спілкування людей. У свою чергу, неухильно зростає вплив міжнародного туризму на світове господарство і міжнародні відносини.

Туристичні зв’язки у міждержавних відносинах набувають все більшої ваги, а надходження від міжнародного туризму вже сьогодні становлять одну з найбільш значних частин “невидимого експорту”. Подорожі до інших країн, на різні континенти стали для мільйонів осіб популярним способом проведення вільного часу. Міжнародний туризм став найпотужнішою світовою галуззю промисловості: в експорті він посідає третє місце після енергетики та машинобудування.

У багатьох країнах і регіонах туризм вже сьогодні є основним джерелом прибутків, а за чисельністю працівників індустрія туризму стала найбільшою у світі. У ній зайнято понад 140 мільйонів чоловік, тобто кожний 14-й працюючий.

Надходження з туристичних подорожей у світовому масштабі становлять понад 500 мільярдів доларів США. Найбільші прибутки отримують країни Західної Європи та США.

Незважаючи на збройні конфлікти у різних частинах світу, розвиток туризму триває, а Європа залишається континентом, який відвідує найбільше туристів, – 280 мільйонів чоловік тільки у минулому році.

Половина світових надходжень з туризму припадає власне на Європу. Підраховано, що до 2002 року туризм стане в Західній Європі найбільшою, з огляду на обіг, галуззю економіки, а щорічні надходження становитимуть більш як 400 мільярдів доларів США. Серед п’яти найбільш відвідуваних країн світу першою є Франція, далі США, Іспанія, Італія, Австрія.

Іноземний туризм часто виступає як стабілізатор у платіжному балансі окремих країн.

Так, в Австрії надходження від іноземного туризму дозволяють цій країні щорічно покривати приблизно 80% дефіциту платіжного балансу по розрахункам за товари та послуги. В Італії надходження від іноземного туризму збільшують позитивне сальдо платіжного балансу на 120-130%. У Швейцарії надходження валюти від іноземного туризму займають за своїми розмірами трете місце після доходів країни від експорту продукції машинобудівної, хімічної та фармацевтичної промисловості. В Ірландії прибуток від туризму в 1999 році склав 3,5 млрд. дол. США, з них 1,8 млрд. дол. надійшло до державного бюджету у вигляді податків та акцизних зборів.

Валютні надходження від міжнародного туризму дозволяють створити резерви іноземної валюти, щоб потім обміняти її на світовому ринку на інші необхідні товари та послуги.

У більшості країн Європи частка туризму у валовому національному продукті займає досить вагому частку: в Іспанії – 4,3%, у Греції – 6,4%, країнах Центральної та Східної Європи – більш як 7,0%, Республіці Кіпр – 25% тощо. У ВВП України ця частка складає менше 1%. Співвідношення між іноземними туристами і туристами, які від’їжджають з України, складає 1:10, в той час як для позитивного впливу його повинно бути 1:3.

У праці М.А.Ананьєва “Міжнародний туризм” показано, що найбільша кількість туристів у світі відвідує Європу – 74,2%, 16,7% подорожує Північною Америкою, 3,2 – Латинською Америкою, 3,4% приїздить на Близький Схід, 1,8% – в Африку, 1,7% – Азію та Австралію.

Надходження валюти у відсотках розподіляється наступним чином: у європейські країни – 62,4%, країни Північної Америки – 16,4%, Латинської Америки – 11,7%, африканські країни – 2,5%, Азію та Австралію – 4,5%, на Ближній Схід – 2,5%.

Проаналізувавши ці дані, приходимо до висновку, що частка Європи по доходах менша, ніж по відвідуванню туристів. Це пов’язано в першу чергу з поширенням тут короткочасних поїздок у сусідні країни, дещо нижчими цінами на туристичні послуги у ряді європейських країн.

Обсяг надходжень від іноземних туристів по окремих країнах представляє все більш різноманітну картину, обумовлену як різним рівнем розвитку туризму, так і великими коливаннями у розмірах надходжень з розрахунку на одного туриста.

У європейських країнах, наприклад, амплітуда цих коливань складає від 10 до 300 доларів і більше. Але для більшої повноти економічної оцінки частки міжнародного туризму для кожної країни необхідне також співставлення надходжень іноземних туристів з витратами на поїздки за кордон власних туристів. Це тим важливіше, що існує певний зв’язок між приїздом іноземних туристів і виїздом за кордон власних туристів, особливо з окремих видів туризму (наприклад, з науково-культурного обміну, спорту, професійного туризму).

У багатьох країнах світу надходження від іноземного туризму є основним джерелом отримання інвалюти. Окрім безпосередніх витрат на обслуговування, іноземні туристи витрачають кошти на придбання автомобілів, аудіо- і відеотехніки, сувенірів та інших товарів.

Позитивний вплив на національну економіку має і те, що гроші, витрачені іноземними туристами, функціонують в економіці країни як засіб обігу, як засіб нагромадження. Коли турист оплачує рахунок за готель, харчування та інші послуги, внесені ним гроші не залишаються без руху, вони використовуються для оплати цілого ряду послуг інших сфер діяльності.

Так, за даними американських спеціалістів сума, отримана, наприклад, за обслуговування у готелі, витрачається таким чином: зарплата – 35-40%, адміністративні витрати – 7-10%, комісія турагентам – 5%, ремонт на утримання – 5-7%, податки – 10-12% і т. д., а кошти, отримані від продажу харчування, ідуть на купівлю продуктів – 35-37%, зарплату – 30-35%, страхування – 3-5%, повернення грошей кредиторам – 6% та ін. [З, 119].

Процес створення і споживання послуг у більшості випадків передбачає особистий контакт виконавця послуг і їх споживача, всебічне врахування індивідуальних особливостей та запитів споживача. Саме тому процес надання послуг менше піддається механізації та автоматизації, ніж виробництво товарів.

За підрахунками американських вчених, для обслуговування кожної тисячі туристів, проживаючої в готелях будь-якого району США, необхідно 279 посад у закладах, які безпосередньо обслуговують туристів, і 107 посад у галузях, що побічно пов’язані з туризмом, а на кожну тисячу туристів, розташовану в кемпінгах – 57 посад у сфері, безпосередньо пов’язаній з наданням послуг туристам, і 32 посади у допоміжних галузях.

Ключові слова та поняття

економічна ефективність туризму, туристична активність, фактор міжгалузевих зв’язків, прямий і побічний вплив туристичних витрат, дохід туристичних підприємств, дохід регіону, надходження від туризму, туристична індустрія, інфраструктура туристичної індустрії

В умовах національного і культурного відродження України на шляху розбудови незалежної держави туризм набуває виняткового значення як важливий фактор міжгалузевих зв’язків і ринкових відносин у національній економіці нашої країни. Кожного року Україна приймає понад 250 тисяч іноземних туристів в місяць, що становить 12% від рівня СНД та 0,05-0,06% від світового рівня, а в сумі доходів відповідно 12,5 і 0,02-0,03%. Це говорить про те, що питома вага України в міжнародному обміні туристами невелика. Так, надходження від туризму в іноземній валюті становить трохи більше 1% експортної виручки всієї торгівлі країни.

Для порівняння визначимо, що в Іспанії міжнародний туризм дає 17 млрд. доларів США доходу, що дорівнює 30% від суми доходів щорічного експорту цієї країни, в Італії – 11%, у Данії – 8%, Австрії – 8%, які надходять від експорту товарів за кордон.

У 2001 році Україну відвідало 5,8 млн. іноземних туристів, 9,4млн.туристів нашої країни перебувало за кордоном, біля 7,5 млн. співвітчизників подорожувало українськими туристичними шляхами, понад 1,9 млн. осіб туристичні підприємства галузі надали екскурсійні послуги.

Наведені цифри показують, що в економіці України (порівняно з промислове розвинутими країнами) туризму належить поки що незначне місце, що не відповідає потенційним можливостям цього виду діяльності як додаткового джерела надходження валюти в український бюджет.

З економічної точки зору привабливість туризму як галузі, що надає послуги, полягає у більш швидкій окупності вкладених коштів та отриманні доходу у вільно конвертованій валюті. У багатьох країнах туризм входить у першу трійку провідних галузей держави, розвивається швидкими темпами і відіграє важливе соціальне та економічне значення, оскільки він: збільшує місцеві доходи;  створює нові робочі місця;  розвиває всі галузі, пов’язані з виробництвом туристичних послуг; розвиває соціальну та виробничу інфраструктури у туристичних центрах;  активізує діяльність народних промислів і розвиток культури та сприяє їм;  забезпечує зростання рівня життя місцевого населення; збільшує валютні надходження.

Але позитивний вплив туризму на економіку держави відбувається тільки у тому випадку, якщо він розвивається всебічно, тобто не перетворює економіку країни в економіку послуг. Іншими словами, економічна ефективність туризму передбачає, що він у державі повинен розвиватися паралельно і у взаємозв’язку з іншими галузями соціально-економічного комплексу.

За даними ВТО, в 1998 році провідними країнами, які отримали найбільші доходи від туризму, стали:

Факторам, які визначають підвищення ефективності суспільного виробництва розвитку індустрії туризму, поки що не приділяється серйозної уваги на державному рівні.

Певною мірою це пояснюється тим, що в деяких українських економістів склалось враження, що сфера обслуговування, навіть якщо вона поставлена як товарне виробництво, не створює елементів сукупного продукту і національного доходу, створеного у галузях матеріального виробництва.

Такий підхід серйозно заважає розумінню реального економічного змісту експлуатації туристичних ресурсів. Тільки визнаючи рівнозначність праці, витраченої на створення послуг, і праці, яка створює продукти, ми зможемо дізнатися про загальну величину господарських благ, за рахунок яких суспільство задовольнить свої необхідні потреби.

Тільки у цьому випадку підприємства, які обслуговують відпочинок, можуть розглядатись як частина особливої галузі економіки, і можна ставити питання про порівняння ефективності вкладених коштів у розвиток індустрії туризму та інших сфер господарювання. Сучасна індустрія туризму складна галузь національної економіки, для забезпеченій швидкого її розвитку необхідна широка програма погоджених дій. Саме тому у багатьох країнах світу розвиток туризму розглядають зараз як одне з найважливіших завдань загальнонаціональної програми економічного розвитку.

Сьогодні туристична діяльність є однією з галузей світового господарства, що швидко розвивається і на яку припадає близько 6% світового валового національного продукту, 7% капітальних вкладень, 11% світових споживчих витрат і 5% всіх податкових надходжень. На даний час кожне 14 робоче місце у світі пов’язане з туризмом. На долю міжнародного туризму припадає біля 7% від світового експорту. В абсолютному вираженні він поступається тільки доходам від експорту нафти і нафтопродуктів та автомобілів.

За даними ВТО, зростання туристичної активності, вимірюваної чисельністю прибуття туристів в інші країни та доходів від їх обслуговування (у відсотках), наведені в табл. 1.7.1.

Таблиця 1.7.1.

* прогноз

При цьому побічний вплив туризму на економіку майже дорівнює її прямому результату. З врахуванням цього питома вага туризму у створенні світового валового національного продукту за прогнозами ВТО досягає 11-12%.

Туристична діяльність стимулює розвиток інших галузей національної економіки: будівництва, торгівлі. сільського господарства, виробництва товарів широкого вжитку, транспорту, зв’язку тощо.

Туризм приваблює підприємців з багатьох причин: невеликі стартові інвестиції, зростаючий попит на туристичні послуги, високий рівень рентабельності і мінімальний термін окупності витрат.

У туристичній індустрії динаміка збільшення обсягів надавання послуг приведе до зростання кількості робочих місць набагато швидше, чим в інших галузях. Тимчасовий проміжок між збільшенням попиту на туристичні послуги і появою нових робочих місць в туристичній діяльності мінімальний.

Україна втрачає мільйони гривень, створюючи додаткові труднощі для туристів. Крім того, втрачаються також тисячі потенційних робочих місць. Наприклад, для обслуговування одного іноземного туриста необхідно 9 чоловік.

Прямий вплив туризму на економіку України чи регіону – це результат доходів туриста на купівлю послуг і товарів туризму. Це треба розуміти як результат вкладу грошей туристами у туристичні підприємства, матеріальне забезпечення працівників туристичної індустрії і створення нових робочих місць.

Крім прямого впливу туристичних витрат на розвиток регіону країни, існує також побічний (непрямий) вплив, або “ефект мультиплікатора”, який починає діяти при циркуляції туристичних витрат у регіоні. Дію мультиплікатора доходу від туризму можна продемонструвати на наступному умовному прикладі. Група іноземних туристів, подорожуючи по Криму, витрачає на купівлю товарів і послуг відповідну суму.

Дохід туристичних підприємств – це їхні надходження від продажу туристам послуг і товарів. Дохід регіону – це податки, отримані від цієї виручки і залишені у розпорядження регіону.

Незважаючи на інтенсивний туристичний бум в Україні за останні роки, вплив індустрії туризму на економіку країни поки що незначний. Він приблизно адекватний вкладу держави в розвиток даної галузі і стримується, в основному, відсутністю реальних інвестицій, низьким рівнем готельного сервісу, недостатньою кількістю комфортабельних готельних місць, дефіцитом кваліфікованих кадрів тощо.

Нерозвиненість туристичної інфраструктури, недостатня якість сервісу, стійкий міф про Україну, як про зону підвищеного ризику, призвели до того, що сьогодні на нашу країну припадає менше 1% світового туристичного потоку.

Очікувана соціально-економічна результативність туристичної індустрії залежить не тільки від обраної тактики і стратегії розвитку, а й від того, який економічний клімат буде встановлено у взаємовідносинах суб’єктів туристичного господарювання як між собою, так і з державою. Механізм формування таких відносин сьогодні знаходиться у стадії становлення. Але очевидним є те, що розвиток туристичної індустрії має опиратись на нові методи господарювання, ефективні організаційні структури, економічну свободу виробників туристичного продукту, що в умовах наростаючої конкуренції забезпечить насичення туристичного ринку високоякісними послугами і сприятиме соціально-економічному прогресу території.

Ключові слова та поняття

ознаки туристичних організацій, міжнародно-правова регламентація, спеціалізовані міжнародні туристичні організації, Всесвітня туристична організація, Міжнародний союз офіційних туристичних організацій, Міжурядова організація, Генеральна асамблея, штаб-квартира ВТО, цілі ВТО, завдання ВТО, Всесвітня конференція з туризму, Манільська декларація з світового туризму, Міжнародна асоціація повітряного транспорту, Корпорація пасажирських послуг, Міжнародна організація агентств авіакомпаній, Міжнародна організація цивільної авіації

У зв’язку з тим, що міжнародний туризм є відображенням соціально-економічних відносин у житті окремих країн і одночасно складовою частиною міжнародних економічних відносин, виникають необхідні передумови організації й управління усім комплексом туристично-рекреаційної та екскурсійної діяльності як в межах держави, так і на міждержавному рівні. Ці передумови реалізуються у створенні туристичних організацій.

Туристичні організації можна класифікувати за такими ознаками:

національно-територіальна: міжнародні, регіональні та національні туристичні організації; їх діяльність має світовий, регіональний та національний характер;

суспільно-державна: урядові, громадські, приватні;

вид діяльності: регулюючі, постачальники, ринкові агенти, розробники, консультанти, проектні організації, навчальні організації, видавці, професійні асоціації, торгівельні та споживацькі організації;

сфера діяльності: транспортні (авіаційні, автобусні, залізничні, автомобільні і круїзні), туристичні агенти, туроператори, локальні профспілки.

Постійне розширення і розвиток міжнародного туристичного обміну викликало необхідність його міжнародно-правової регламентації: вироблення різноманітних правових інститутів і створення спеціалізованих міжнародних туристичних організацій.

І. Всесвітня туристична організація – ВТО

(World Tourizm Organization).

Всесвітня туристична організація сьогодні найвідоміша і найбільш визнана у туристичному світі. Вона була заснована 2 січня 1975 року шляхом перетворення неурядового Міжнародного союзу офіційних туристичних організацій (МСОТО) в Міжурядову організацію, діючу під патронатом ООН. На сьогодні її дійсними членами є більш як 105 краі’н, декілька асоційованих і більш як 150 приєднаних членів (туристичні фірми, авіакомпанії, міжнародні організації тощо).

Статут ВТО було прийнято 27 вересня 1975 року. Починаючи з 1980 p., ця дата відзначається як Всесвітній день туризму. Щорічно Всесвітній день туризму проводиться за визначеним девізом. Кожні чотири роки ВТО скликає Генеральні асамблеї, між якими працює виконком Генеральної асамблеї ВТО. Штаб-квартира ВТО знаходиться у місті Мадрид (Іспанія). Цілями ВТО є:

прискорювати і розширювати сприяння туризму (міжнародного і внутрішнього) миру, взаєморозумінню, здоров’ю і добробуту людей у цілому світі;

допомагати людям мати доступ до освіти і культури під час подорожей;

покращувати стандарти проживання і перебування у менш розвинутих районах світу через допомогу в забезпеченні необхідною матеріально-технічною базою для іноземного туризму і розвитку транспортних мереж, що з’єднують з даними регіонами;

розширювати можливості країн, які приймають туристів, і тим самим робити внесок в їхню економіку;

виступати у ролі міжнародного агентства координації і співробітництва між країнами;

надавати послуги членам найбільш значимих для ради національних організацій у галузі туризму;

визначити теми пленумів і засідань, а також здійснювати координацію туристичних інтересів країн-учасниць, враховуючи як національні туристичні організації, так і професійні сектори та організації, що представляють інтереси подорожуючих;

встановлювати постійний взаємозв’язок між різними об’єднаннями туроператорів;

реалізувати все вищезазначене найбільш дієвим шляхом.

У цілому діяльність ВТО концентрується на інформативному просуванні туризму, розширенні його значимості і переваг небезпечності, а також створенні нової матеріально-технічної бази. Організація намагається упорядкувати діяльність різних націй в туризмі шляхом розробки і впровадження визначених принципів у галузі міжнародного туризму.

ВТО є основним представником туризму в ООН і діє як найавторитетніший орган у світовому туризмі. Крім того, ВТО розробляє міжнародні документи (акти) і стежить за їхнім дотриманням, а також за реалізацією вже існуючих правил, сприяючи розв’язанню міжнародних туристичних розбіжностей.

Інші аспекти діяльності ВТО полягають у наданні допомоги в розвитку країн організації і стимулюванні співробітництва між ними в питаннях, які впливають на туризм. Все це реалізується завдяки прийняттю відповідних стандартів обладнання, понять, мови, умовних позначок для полегшення спілкування і перебування іноземних туристів у чужій країні. ВТО також виступає як організація з обміну інформацією, яка заохочує використання нових розробок та знань у галузі розвитку туризму і реалізації маркетингу. Одне з найважливіших завдань ВТО це дослідження, що включають вивчення статистики з міжнародного туризму, винаходи нових методів виміру, прогнозування, розробку і маркетинг – все це може бути національними туристичними організаціями в їхній діяльності.

ВТО подає регулярний звіт про стан світового туризму, який враховує як досягнення, так і перепони для подальшого розвитку туристичної індустрії. ВТО намагається сприяти світовому туризму через виключення або обмеження урядового втручання у міжнародний туризм так, як і в процесі стандартизації вимог до паспортів, віз, реєстрації в міліції, в’їзних формальностей тощо.

Знаменною подією діяльності ВТО стало проведення Всесвітньої конференції з туризмі (ВКТ), яка відбулася в Манілі (Філіппіни) з 27 вересня по 10 квітня 1980 року. Рішення про скликання ВКТ прийняла II сесія Генеральної асамблеї ВТО (травень 1977 p.). На конференції були розглянуті питання відповідальності держав за розвиток туризму (соціально-економічні умови, цілі і завдання, стримуючі чинники) та такі актуальні проблеми: людина -організатор свого відпочинку; регулювання попиту і пропозиції; науково-технічне співробітництво у галузі туризму; підготовка кадрів для індустрії туризму тощо. В заключному документі знайшли відображення спільно напрацьовані під час обговорення рекомендації. Цей документ отримав назву Манільської декларації з світового туризму. У конференції взяло участь більше як 100 держав.

1. Міжнародна асоціація повітряного транспорту

(International Air Transport Association – ІАТА).

ІАТА це всесвітня організація для всіх міжнародних авіаперевезень, заснована в 1919 р. і реорганізована після закінчення II світової війни у 1945р. ІАТА представляє собою професійну асоціацію авіаційних компаній, які здійснюють міжнародні рейси. Головна її функція – упорядкування міжнародного комерційного авіаційного сполучення, введення єдиних для всіх членів правил і процедур та встановлення погоджених тарифів, пасажирські авіаперевезення на міжнародних маршрутах.

Вищий орган ІАТА – це щорічна Генеральна асамблея, на якій обирається президент і виконавчий комітет. Мета ІАТА – реалізація політики міжнародної організації цивільної авіації (ІСАО).

ІАТА – це сприяння переміщенню людей, пошти і вантажів з однієї точки світу в іншу, використовуючи різноманітні комбінації маршрутів повітряної мережі. Резолюції, прийняті на транспортних конференціях ІАТА, стосуються не тільки квитків, а й шляхових листів, документів на вантаж, а також інших подібних паперів. Ці резолюції уніфікують та координують процедури розрахунків і дозволяють прискорити бронювання й зв’язок між авіакомпаніями. Організація також створила та опрацювала жорсткий список тарифів і маршрутів. При її сприянні стало можливим з’єднання повітряних мереж багатьох приватних авіакомпаній в єдину систему, яка функціонує на користь подорожуючих.

Встановлення тарифів – одна з найважливіших складових роботи ІАТА. Необхідність погодження тарифів серед усіх авіакомпаній-членів ІАТА – це одночасно і політика, і практика, оскільки всі тарифи міжнародних авіакомпаній контролюються урядами країн-власників авіакомпаній. Кожна країна – господар свого повітряного простору, може заборонити або дозволити переступити межі своєї території і поставити умови, які її влаштовують.

Конференції ІАТА проводяться після того, як уряди кра’їн-членів організації наважуються на взаємовигідні домовленості щодо становлення тих перевізників, які надалі будуть обслуговувати їхні території. Транспортні конференції ІАТА, безумовно, є дуже важливими для урядів країн-членів ІАТА. Плюс до того – всі правила, встановлені Асоціацією, повинні бути схвалені урядами всіх країн-учасниць.

Членами ІАТА сьогодні є 259 авіакомпаній, які здійснюють міжнародні перельоти. На долю цих авіакомпаній припадає близько 95% міжнародного регулярного сполучення.

Для того, щоб стати членами ІАТА й учасником конференції, авіакомпанії необхідно мати сертифікат, який підтверджує регулярність перевезень цієї авіакомпанії, виданий урядом країни, що підходить для членства Міжнародній організації цивільної авіації (ІСАО). ІАТА є членом ІСАО. Послуги з акредитації туристичних агентств при Асоціації надаються Корпорацією пасажирських послуг (Passenger Network Services Corporation – PNS).

Під час своєї діяльності ІАТА умовно поділяє всю територію земної кулі на три великих регіони, або конференції, і намагається досягти встановлення погоджених тарифів на перевезення та єдиних стандартів сервісу як в межах кожної конференції, так і між ними:

1. Північна і Південна Америка та частина Тихоокеанського регіону на схід від міжнародної лінії поділу дат.
2. Європа, Африка і Ближній Схід.
3. Азія, Австралія і частина Тихоокеанського регіону на захід від міжнародної лінії поділу дат.

Туристичні агентства беруть участь в діяльності ІАТА через її спеціальний відділ – Міжнародну організацію агентств авіакомпаній (International Airlines Travel Agents Netrwork – IATAN). Кожному турагентству, що пройшло процедуру акредитації та відповідає заданим вимогам, присвоюється номер, який служить візитною карткою при здійсненні розрахунків з авіакомпанією та іншими учасниками галузі.

IATAN стежить за дотриманням правил і стандартів діяльності, єдиних вимог до фінансового стану туристичних агентств, які продають авіаквитки на міжнародні рейси і виконує функції зв’язного ланцюга між туристичними агентствами та авіакомпаніями-членами ІАТА.

III. Міжнародна організація цивільної авіації

(International Civil Aviation Organization – ІСАО).

Організація створена Чиказькою конвенцією у 1944 р. і функціонує під патронажем ООН. Діяльність ІСАО базується на рівності націй відносно функціонування індустрії повітряного транспорту. Головною метою ІСАО є розвиток і забезпечення безпечного, спеціалізованого і економічно ефективного міжнародного ринку авіаперевезень згідно з міжнародними стандартами і нормами. Організація ставить перед собою вирішення наступних завдань:

забезпечувати безпеку та контролювати зростання і розвиток міжнародної цивільної авіації в усьому світі;

підтримувати і заохочувати процеси створення та використання повітряних засобів з врахуванням охорони навколишнього середовища;

підтримувати і заохочувати створення повітряних коридорів, аеропортів та різноманітних зручностей, умов для потреб міжнародної цивільної авіації;

краще виконувати основні вимоги людей до авіатранспорту: безпека, якість обслуговування, регулярність  рейсів, економічність;

заохочувати економічні методи запобігання необгрунтованої конкуренції поміж авіакомпаніями різних країн;

переконуватись в тому, що права країн-учасниць ІСАО повністю виконуються і що кожна країна має реальну можливість володіти й управляти міжнародною авіакомпанією;

уникати дискримінацій між країнами-членами ІСАО;

пропагувати безпеку польотів;

сприяти розвитку міжнародної цивільної авіації.

На сьогоднішній день членами ІСАО є 183 держави. ІСАО співпрацює з такими організаціями:

Міжнародний інформаційний союз;

Всесвітня методологічна організація;

Міжнародний союз електричних сполучень (комунікацій);

Всесвітній поштовий союз;

Всесвітня організація охорони здоров’я;

Міжнародна морська організація.

Ключові слова та поняття

Організація економічного співробітництва та розвитку, цілі ОЕСР, Азіатсько-Тихоокеанська туристична організація

І. Організація економічного співробітництва та розвитку – ОЕСР

(Organization for Economic Cooperation and Development – OECD).

ОЕСР була створена згідно з постановою від 14 грудня 1960р., затвердженої у Парижі. Відповідно до постанови ця організація має реалізувати цілі, що спрямовані на:

досягнення високих темпів безперервного економічного розвитку і зростання, а також зайнятості населення, росту рівня життя країн-членів ОЕСР шляхом контролю над фінансовою стабільністю і, як наслідок цієї діяльності, – вклад у розвиток світової економіки;

сприятливий вплив на цілісність економічного розвитку як в країнах-членах ОЕСР, так і в країнах-нечленах цієї організації, а також на сам процес цього розвитку;

розвиток світової торгівлі на багатосторонній, недискримінаційній основі у відповідності з міжнародними зобов’язаннями.

Членами ОЕСР є: Австралія, Австрія, Бельгія, Канада, Данія, Фінляндія, Франція, Німеччина, Греція, Ісландія, Ірландія, Італія, Японія, Люксембург, Нідерланди, Нова Зеландія, Норвегія, Португалія, Іспанія, Швеція, Швейцарія, Туреччина, Великобританія, США. Туристичний комітет при ОЕСР сприяє розвитку туризму в країнах-членах організації шляхом вивчення проблем туризму, а також активно сприяє виконанню стандартних визначень і методів для складання статистики та щорічних звітів “Туристична політика і міжнародний туризм в країнах-членах ОЕСР”.

2. Азіатсько-Тихоокеанська туристична організація

(Pacific Asia Travel Association – PATA).

Асоціація була створена в 1951 p. для розвитку, просування та сприяння Азіатсько-Тихоокеанським напрямкам. Ця організація представляє 34 країни Азіатсько-Тихоокеанського регіону, які об’єднались для реалізації однієї мети: досягти успіху в розвитку туризму і подорожей у цьому великому регіоні. Робота, що проводиться цією організацією, спрямована на просування туризму за допомогою програм з дослідження, розвитку, освіти та маркетингу. РАТА має репутацію найкращого виконавця серед подібних міжнародних організацій.

Члени організації обмінюються ідеями, шукають вирішення спільних проблем, беруть участь в роботі над майбутнім туризму в Азіатському та Тихоокеанському регіонах. Членів в Асоціації нараховується біля 2 тисяч. Починаючи з дня заснування, Асоціація стала важливим джерелом точної і своєчасної інформації для своїх членів з сфери маркетингу, досліджень, розробки, освіти та інших видів діяльності, пов’язаних з туризмом. Діяльність РАТА та її довгострокові плани перевіряються і оцінюються на щорічних конференціях Асоціації.

Організаційні комітети з менеджменту, маркетингу, розробці і дослідженням реалізують програми Асоціації. Видавниче відділення оприлюднює безліч звітів, матеріалів досліджень і періодичних видань. Основне видання – “Тихоокеанські туристичні новини”, щомісячний журнал з трьома регіональними виданнями, виходить тиражами 58 тис. екземплярів. Серед друкованих матеріалів 80% складають аналітичні цифрові дані та фотографії.

Маркетингові зусилля РАТА спрямовані на індивідуальних туристів, подорожуючих в регіоні. Комітет також намагається розширити маркетингові навички з продажу привабливих маршрутів. Дослідницька робота РАТА знаходить своє відображення на щорічних конференціях з досліджень туризму, а також в публікаціях щорічних статистичних звітів по Тихоокеанському регіону.

Секретаріат РАТА розташований в Сан-Франциско (Каліфорнія), основні офіси для обслуговування Азіатського регіону – в Сінгапурі, Тихоокеанського регіону – в Сіднеї, Американсько-європейської частини – в Сан-Франциско.

Ключові слова та поняття

національні туристичні організації, суб’єкт управління туризмом (керуюча підсистема), об’єкт управління (керована підсистема), структура управління Тризмом, Всеукраїнський союз асоціацій підприємств та організацій туристичної галузі, Львівська туристична агенція

З метою підтримки економічної стабільності розвитку туристичної індустрії та збільшення надходжень іноземної валюти створюються національні туристичні організації.

Оскільки важливість туризму для національної економіки і задоволення соціальних потреб очевидна, то його розвиток є важливою справою як для туристичної індустрії, так і для подорожуючих. Тому основними видами діяльності національних туристичних організацій є просування туризму в Україні, а також бажання розширити співробітництво уряду і приватної індустрії туризму. Управління цією діяльністю в широкому плані представляє собою процес вироблення і здійснення управлінських рішень. Управління туризмом на регіональному рівні означає вплив суб’єкта управління на об’єкт управління.

На регіональному рівні до суб’єктів управління туризмом (керуюча підсистема) відносяться Уряд України, Державна туристична адміністрація, місцеві органи влади, комітети (департаменти) по туризму та ін.

Об’єктом управління (керована підсистема) е туристичні організації, фірми, процес туристичного обслуговування громадян в даному регіоні тощо.

Управління здійснюється через циркуляцію відповідної інформації між суб’єктом і об’єктом управління.

Структури управління туризмом в областях та регіонах України різноманітні. Так, наприклад, в квітні 2000 р. у рамках проекту TASIC “Підтримка місцевого розвитку та туризму в Карпатському регіоні” – PRUK-9802, що фінансується Європейським Союзом, обласні державні адміністрації Львівської, Закарпатської, Чернівецької та Івано-Франківської областей підписали спільний протокол про поєднання зусиль для популяризації Карпатського регіону України як туристичного. Згідно з цією угодою чотири облдержадміністрації спільно випускатимуть рекламні матеріали про регіон, сприятимуть покращенню якості туристичних інформаційних послуг та представлятимуть регіон на виставках й інших подібних акціях.

У липні 2000 року в Києві було створено Всеукраїнський союз асоціацій підприємств та організацій туристичної галузі України (Укрсоюзтур), в який увійшло 46 ініціативних груп з 21 області України. Основними цілями створеного союзу є вплив на зміну податкової політики держави відносно сфери туризму, питання сертифікації готелів та пунктів харчування, курортна сфера, її проблеми та перспективи розвитку, цінова політика і створення пільгових тур пакетів під час несезонного часу відпочинку, спрощення процедури отримання візи на в’їзд в Україну, питання рекламно-інформаційної діяльності тощо.

У Львові в 2000 році створено Львівську туристичну агенцію (ЛТА) за підтримки приватного сектору та Львівської міської ради з метою просування туристичного продукту Львова на міжнародному та українському ринках, а також управління новим туристично-інформаційним центром. У цей же час започатковано асоціацію музеїв та галерей Карпатського регіону, завданням якої є сприяння співпраці між музеями в інформаційній та рекламній сферах, представляти інтереси її членів перед органами влади, реалізовувати спільні проекти.

На виконання доручень Кабінету Міністрів України створена Державна акціонерна компанія “Україна туристична” та створено автоматизований інформаційно-рекламний центр “Українська Туристична Інформаційна система” (УТІС), що увійшов до мережі Інтернет з регіональними представництвами у містах Одесі та Львові. Всі наведені приклади, крім ілюстрації про різноманітність структур управління, розвитком туризм) в Україні, свідчать про активізацію діяльності туристичної індустрії.

Але сьогодні існує цілий ряд перешкод на шляху розвитку туризму в Україні, основними з яких є:

несприятливе податкове законодавство;

недостатня законодавча база;

недостатня позитивна інформації для про Україну;

бюрократія;

недостатньо налагоджені відносини взаємодії між навчальними

закладами та туристичною галуззю;

самоізоляція туристичних агентств;

рівень безпеки туристів;

низький рівень сервісу;

візово-реєстраційний режим для іноземців та затримки і перегони у місцях перетину кордону;

зупинки водіїв туристичних автобусів та мікроавтобусів працівниками державтоінспекції;

нестача інвестицій;

низький рівень інфраструктури;

негативний імідж України;

відсутність розробленої маркетингової стратегії.

Наприклад: існуючі на даний час правила для іноземців, які перебувають на Україні більш ніж два дні, вимагають їхньої реєстрації у відділі віз і реєстрації Міністерством внутрішніх справ. З особи, яка не зареєструвалась, працівники міліції при виявленні можуть стягнути штраф до 85 гривень. Головною проблемою тут є те, що більшість з тих, хто прибуває в Україну, дізнаються про правила реєстрації лише при затриманні міліцією при виїзді з країни. Однак багато іноземців, яких затримали за декілька хвилин до відльоту, свідчать про те, що з них було стягнуто набагато більше, ніж 85 гривень. Так, у жовтні 1999 року в аеропорту Бориспіль було затримано громадянина США Майкла Дакія. Коли він заповнював митні документи на виліт з України, до нього підійшов працівник міліції, перевірив документи і проінформував про існування так званої ”проблеми”. Його відвели в окрему кімнату, де повідомили, що він порушив законодавство і це може коштувати йому від 85 до 2000 тис. гривень. Оскільки до відльоту літака лишались лічені хвилини, Майкл вирішив “проблему”, заплативши 850 гривень. Він покинув Україну, за його власними словами, “заляканим, з почуттям страху, безпомічним та пограбованим”.

Це аж ніяк не сприяє розвитку туризму в Україні і робить її непривабливою для туристів у порівнянні з сусідніми країнами. Митний та паспортний контроль, заповнення декларацій, підрахування кількості валюти з точністю до одного долара, помножені на непривітність та надмірну підозрілість службовців все це займає дуже багато часу, нервує та відбиває у туриста бажання приїжджати в Україну вже на самому кордоні. Крім того, існує мовний бар’єр, відсутність англомовного персоналу в окремих готелях та основних місцях відвідування туристами, інструкцій з безпеки, дороговказів, карт та інших інформаційних матеріалів на різних мовах.

Таким чином, для ефективного розвитку туристичної індустрії в Україні необхідно вирішити першочергові проблеми, які можна сформулювати наступним чином:

покращання законодавчої бази з туризму;

краще інформаційне забезпечення;

покращання рівня підготовки кадрів туристичної індустрії та більша орієнтація навчання на потреби галузі;

утворення асоціації комерційного сектору та налагодження тіснішої співпраці між громадським та комерційним секторами;

приватизація підприємств;

забезпечення державною політикою покращання транспортних послуг;

покращання роботи рятувальної служби;

створення сприятливого клімату для залучення інвестицій, особливо для “зеленого туризму”;

покращання стану аеропортів відповідно до міжнародних стандартів;

створення туристичної маркетингової організації;

розвиток освітньої системи: більша орієнтація на практику; наближення навчального процесу до міжнародних стандартів; зміцнення відносин між училищами, університетами та готельними школами;

скасування візового режиму для громадян країн, що утворюють основний туристичний ринок.

Ключові слова та поняття

туристичний ринок, послуги туристичного ринку, туристичний попит, споживання, пропозиція, задоволення потреб, суперструктура туризму, інфраструктура туризму, туристичний рух, природні, історичні та сучасні ресурси, субституція, компліментарність, автотуризм, мікрорайонний ринок, районний ринок, національний ринок, міжнародний ринок, дохід, регіональні особливості споживачів, еластичність попиту, механізація виробництва, туристична рухомість, сезонність туризму, трьохсекторна структура міжнародного туристичного ринку, масові туристичні потоки, сегменти туристичного ринку, користувачі послуг.

Для задоволення своїх туристичних потреб індивід користується послугами туристичного ринку. Ринок за оцінкою Кемпбелла Р. Макконелла і Стенді Бою, – “це інститут або механізм, що з’єднує разом покупців (представників попиту) і продавців (постачальників) окремих товарів та послуг” [59]. Туристичний ринок, як і будь-який інший (за винятком бірж, ярмарків і базарів сільгоспродуктів у населених пунктах), – абстрактне поняття, що характеризується попитом і пропозицією на туристичні товари та послуги. Інакше кажучи, туристичний ринок – це сфера реалізації туристичних товарів та послуг.

Співвідношення між попитом і пропозицією на ринку носить характер діалектичної взаємодії, в якій “попит визначає пропозицію”. При цьому, як відзначають американські економісти Пол А. Самуельсон і Вільям Д. Нордхаус, попит стикається з відповідною пропозицією, оскільки “економіка не може вирватись за межу своїх виробничих можливостей” [89].

Виходячи з загальноприйнятих визначень, попит представляє собою специфічну форму виразу суспільних потреб, забезпечених наявністю грошей у населення, а пропозиція – це платні товари та послуги, призначені для обміну. Пропозиція на туристичному ринку передусім характеризується явною перевагою послуг, які створюються як в галузях, спеціалізованих для задоволення попиту туристів (суперструктура), так і в галузях, які одночасно задовольняють попит місцевого населення. Величезне значення для задоволення потреб мають розвиток суперструктури й інфраструктури туризму. Існує інфраструктура загальна і туристична. Загальна інфраструктура охоплює всі елементи, які існують незалежно від туристичного руху: засоби зв’язку, комунікації підприємств торгівлі й культури, комунальне господарство. У багатьох випадках загальна інфраструктура служить цілям задоволення потреб туристів. Але при цьому необхідний додатковий розвиток інфраструктури в туристичних цілях. У цілому туристичний попит забезпечується на основі використання двох видів ресурсів: природних і створених людиною.

Природні ресурси складають особливості місця туризму (географічне розташування, клімат, рельєф, флора і фауна). Вони можуть підтримуватися діяльністю людини з метою забезпечення доступу природних ресурсів для туриста.

Ресурси, створені людиною, поділяються на історичні і сучасні. Історичні ресурси (пам’ятники, музеї) завдяки діяльності людини стають доступними для туриста. Сучасні ресурси діяльність людей у поєднанні з уречевленою працею, що забезпечує перебування туриста в тому чи іншому районі.

Попит представляє собою деяку частину суспільних потреб, обмежену величиною доходів населення і рівнем діючих цін. Ступінь задоволення потреб населення має різне значення при різних рівнях його добробуту. Споживач при об’єктивно існуючих обмеженнях (доходи, ціни) намагається оптимально їх задовольнити, критерії якого змінюються у часі і просторі. Саме це дозволяє знайти ефективні шляхи управління попитом. Платіжоспроможний попит виступає як показник визнання (або невизнання) населенням, а отже, і суспільством, структури товарів, що виробляються, і послуг у відповідності з відносним значенням потреб для кожного рівня добробуту.

Поняття “попит” знаходиться у відповідному діалектичному зв’язку із споживанням. Але попит і споживання не співпадають, оскільки не всі частини споживання приймають товарний вигляд і не завжди платіжоспроможний попит може бути задоволеним. Туризм можна розглядати як специфічну форму споживання, викликану об’єктивними процесами розвитку і організації продуктивних сил. Особливість туризму як форми споживання викликає адекватну специфіку попиту на туристичні послуги та товари.

Потреба в туризмі веде, по-перше, до зміни поняття добробуту, по-друге, до розвитку нової функції споживання і, відповідно, виробничої діяльності.

Туристичний попит є сумою окремих видів попиту на різноманітні матеріальні блага та послуги, які представляє туристичний ринок. Структура туристичного ринку характеризується поділом на три головних підрозділи у залежності від попиту і пропозиції:

1) на транспортні послуги;

2) на послуги і товари, що виступають в комплексі і пов’язані з перебуванням туриста за межами свого постійного місця проживання (ночівля, харчування тощо);

3) на разові послуги і товари, необхідні туристам для поточного і майбутнього споживання (розваги, лікування, сувеніри, транспортні засоби тощо).

Всі ці підрозділи ринку знаходяться у нерозривній взаємодії, а тому споживання включених у них товарів і послуг характеризується взаємозв’язком, а в деяких випадках і одночасністю.

Всередині кожного підрозділу, особливо в третьому, спостерігається подальша диференціація попиту і пропозиції в залежності від особливостей споживання при різних видах туризму (рекреаційний, пізнавальний, лікувальний, науковий і т. ін.).

Товари та послуги, що задовольняють рекреаційні потреби людей, тісно пов’язані відносинами субституції (взаємозаміни) і компліментарності (взаємодоповнення). Кожний підрозділ ринку характеризується передусім відносинами субституції, а ринок туристичних товарів і послуг – компліментарністю.

Найбільшою мірою субституція характерна для першого і другого підрозділів туристичного ринку. При цьому дія субституції у межах цих підрозділів практично не викликає зв’язків взаємозамінності між підрозділами. Тим не менше, відсутність субституції поміж підрозділами ринку носить лише відносний характер. Це пояснюється, по-перше, тим, що економія в одному підрозділі ринку веде до перерозподілу попиту в другому підрозділі і, по-друге, тим, що витрати, завдані одному з підрозділів, можуть призвести до різкого зменшення попиту в другому підрозділі. Класичним прикладом тут може служити придбання особистих транспортних засобів, яке призведе до того, що багато туристів не візьмуть участі в першому підрозділі туристичного ринку. Замість придбання транспортних послуг виникає попит на пальне, мастила, гуму, послуги автотехобслуговування. Послуги прокату транспортних засобів також виступають як субституція транспортних послуг.

Розвиток автотуризму веде і до деякого зменшення частки другого підрозділу туристичного ринку, що проявляється у користуванні власними засобами ночівлі або у попиті на дешеві умови розміщення.

Велике значення субституції на туристичному ринку породжує специфічні форми так званої субституційної конкуренції, тобто від сьогочасної до подальшої можливості зміни одних товарів і послуг на інші, які задовольняють туристичні потреби.

Поряд з субституцією важливе значення для функціонування туристичного ринку має також компліментарність. Придбання на туристичному ринку одних послуг, як правило, призводить до необхідності придбання цілого комплексу інших послуг. З цієї точки зору придбання транспортних послуг автоматично призводить до придбання послуг харчування, автообслуговування, розваг тощо.

Відносини субституції і компліментарності охоплюють не тільки основні підрозділи туристичного ринку, а й різноманітні його частини у територіальному аспекті. Необхідно зазначити, що в територіальному аспекті загальне поняття туристичного ринку можна розглядати у масштабі:

мікрорайонного ринку – попит і пропозиція на даний туристичний об’єкт або пункт;

районного ринку – попит і пропозиція у даній області або іншій територіальній одиниці;

національного ринку – попит і пропозиція по всій території даної країни;

міжнародного ринку – попит і пропозиція в міжнародному і навіть світовому масштабі.

На думку ряду дослідників, під вивченням попиту на туристичні послуги і товари треба розуміти вивчення впливу основних факторів на зміну обсягу і структури туристичного споживання. До таких факторів вони відносять: дохід споживачів, ціну, демографічний аспект, ступінь механізації виробництва і споживання, урбанізацію, а також деякі інші фактори. Беззаперечним чинником, який впливає на рівень туристичних витрат, є рівень доходу одного споживача. Споживач може бути представлений як одна особа, одна сім’я, соціальна і регіональна група тощо. Дохід, як правило, вираховується річний. Поняття доходу включає заробітну плату, частину прибутку, ренту, стипендії, пенсії, подарунки. Розвиток туризму неможливо пояснювати тільки збільшенням поточних доходів, тобто отриманих протягом поточного періоду часу. Набагато важливіше враховувати систематичність і тривалість отримання того чи іншого доходу. Так, зокрема, велике значення на формування туристичного попиту має сума нагромадженого споживчого майна населення, що проявляється передусім у придбанні власного житла, товарів довгострокового користування (автомобілів, холодильників, телевізорів і т. ін., що є особистою власністю). Таким чином, величина річного доходу неповністю відображає реальні можливості придбання туристичних послуг.

У випадках отримання споживачами дотацій із суспільних фондів споживання вплив доходу на попит помітно змінюється і проявляється у тому, що споживач з меншими доходами має більш активний попит, ніж споживач з відносно високим доходом. Як підкреслюють деякі вчені, споживач менш чутливий до цін при формуванні свого попиту, ніж до зміни доходу.

Дослідження про залежність між доходами туристів і величиною витрат показують, що по-перше, можливість участі в туристичній подорожі настає тільки при відповідному рівні доходу. По-друге, при зростанні доходу збільшуються відповідні витрати на подорож. Це створює передумови для подорожі у більш віддалені країни, в райони з більш високим рівнем цін. При цьому емпіричні дослідження можуть дати коефіцієнт еластичності попиту в залежності від доходу. По-третє, в зростанні витрат в залежності від доходу туриста також настає критична межа. Іншими словами, в кожній даній країні або районі туристичної подорожі існує максимум витрат на споживача. В принципі, збільшення витрат туристів при зростанні їх доходу може відбуватися тільки в тому випадку, якщо турист обирає більш віддалені країни чи райони І більш високим рівнем цін. Розміри доходу туриста значною мірою визначають географію його подорожей [1; 4; 49; 100]. Тому, оцінюючи контингент туристів у різних країнах за походженням, необхідно враховувати відстань між країною чи регіоном тимчасового і постійного проживання. Як правило, серед туристів з близько розташованих країн переважають особи з відносно низькими доходами, а в міру збільшення відстані у туристичному потоці зростає доля осіб з відносно високими доходами. Тому, розглядаючи регіональні (національні) особливості споживачів, необхідно враховувати те, що в кожній країні розподіл їх за доходами буде своєрідним.

Таким чином, потрібно враховувати два аспекти вивчення впливу величини доходів на туристичний попит у регіональному розрізі:

вплив доходу проживаючих однієї країни (постійного проживання) на туристичні витрати;

вплив витрат проживаючих різних країн на туристичні витрати у країні тимчасового проживання.

У кожному районі тимчасового перебування попит на туристичні послуги пред’являють особи з різними доходами. Це значною мірою пояснює різнобарвність і неоднорідність осіб, які беруть участь в попиті на туристичні послуги. Так, наприклад, як підкреслював В. Хунцикер, “серед споживачів, які пред’являють попит на туристичні послуги і товари можна побачити: сучасного Креза, який мандрує на власному літаку або в салон-вагоні; туриста-спортсмена з речовим мішком за плечима; важкохворого, для якого лікування у даному туристичному пункті – питання життя і смерті; життєрадісну, повну життя людину, яка проводить кінець тижня в екскурсії; гурмана, який цікавиться гастрономічним мистецтвом; любителя природи, який захоплюється її красотами; науковця з професійним відношенням до історичних пам’ятників; захопленого прихильника релігійних культів” [5].

Подібна неоднорідність у попиті окремих категорій туристів характерна не тільки для осіб з різними сімейними доходами, але й для туристів з приблизно однаковими матеріальними достатками. Тому вивчення туристичного попиту в залежності від доходів повинно бути доповнено вивченням структури споживачів за соціальним станом.

Іншим важливим чинником, що впливає на платіжоспроможний попит, є ціни [41; 55; 58; 59; 71; 75; 89; 96; 97; 99; 110].

Цей вплив проявляється в еластичності, тобто зміні попиту в обсязі та структурі як реакції на рухливість цін. У практиці розвитку туризму можна зустрітися з двома основними формами реакції попиту на ціни.

По-перше, нееластичність (або слабка реакція), тобто практична незмінність попиту при підвищенні або зниженні цін. Надто нееластичний попит характерний для багатших прошарків суспільства, які не надають серйозного значення тому факту, що збільшення цін призвело до відповідного зниження (або збільшення) їхніх витрат на туризм. Аналогічна реакція на ціни характерна для важкохворих, що потребують відповідних видів курортного лікування, та у фанатичних шанувальників релігійних культів. Особливо нееластичний попит на модні курорти і дорогі туристичні послуги. Більше того, деяких туристів приваблює так званий “ефект Веблена”, який проявляється в тому, що високі ціни є стимулом попиту. Це явище, яке ще називається “ефектом снобізму”, поширене на товари і послуги, що демонструють престиж чи добробут.

По-друге, еластичність попиту, тобто очевидне зменшення чи збільшення попиту під впливом зміни цін. Вплив ціни на еластичність попиту туристів з низькими доходами цілком очевидна. Підвищення ціни може призвести до того, що деякі соціальні групи за доходами можуть відмовитися від туристичної подорожі, скоротити її час і відстань. При цьому можна спостерігати явище, відоме під назвою “парадокса Гюфена”, яке характеризується тим, що при збільшенні ціни на одні товари чи послуги на них зростає попит при одночасному падінні попиту на інші товари і послуги, де зберігається рівень цін. Так, підвищення цін на обслуговування у туристичному комплексі в сусідніх країнах примушує туристів все одно вибирати близько розташовані країни, а не віддалені, оскільки подорож до них обходиться у межах матеріальних витрат на туристичні послуги. Аналогічні наслідки можна спостерігати у випадку відмови від споживання більш високоякісних послуг на користь менш якісних, хоча на останні ціни зросли більше.

Доходи і ціни – дві основні змінні, які впливають на величину туристичних витрат. Але необхідно розглянути й інші чинники, що впливають на формування туристичного попиту.

Як відомо, важливе значення для розвитку потреб у туризмі має механізація виробництва і споживання. Чим вищий ступінь механізації виробництва і споживання, тим більше бажання змінити стиль життя. Звідси виникає бажання придбати ті товари і послуги, які не зустрічаються у місці постійного проживання. Кількісне вивчення цієї закономірності досить складне, тому що досі не знайдено надійних агрегованих показників, які характеризують ступінь механізації.

Відповідні труднощі виникають і при намаганні знайти зв’язок між процесами урбанізації та активізації попиту на туристичні товари та послуги. Великий вплив на туристичну рухомість мають демографічні фактори, що проявляються у збільшенні туристичної рухомості в залежності від віку, статі і сімейного стану. На основі соціологічних досліджень, проведених в Україні, можна зробити висновок, що найбільшу прихильність до активних форм рекреаційної діяльності демонструють особи у віці від 18 до З0 років. Але загальна туристична рухомість сягає свого піку в віці 40-50 років. Крім того, можна зазначити, що холостяки більш рухомі, ніж сімейні люди, а жінки більш активні, ніж чоловіки.

Необхідно також підкреслити, що, розглядаючи туристичний попит, треба враховувати таке характерне для туризму явище, як сезонність. Сезонність туризму – явище об’єктивне. Воно має декілька особливостей:

найбільшої інтенсивності попит на туристичні послуги досягає у третьому кварталі;

сезонність попиту значно відрізняється за видами туризму (наприклад, пізнавальний туризм характеризується відносно меншим сезонним коливанням, ніж рекреаційний туризм);

різні регіони мають специфічні форми сезонної нерівномірності (так, вивчення відпочинку населення на морському узбережжі, в горах, на березі озера чи річки, в містах свідчить про явну специфіку кожного з них), тому можна говорити про специфіку туристичного попиту у визначеному населеному пункті, регіоні, країні в масштабах світу.

Підсумовуючи викладене вище, необхідно підкреслити, що, вивчаючи особливості туристичного попиту, неможливо виходити із припущення повного його задоволення. Для оцінки ступеня задоволення попиту потрібно враховувати як об’єктивні, так і суб’єктивні фактори. До об’єктивних чинників відносяться такі явища, як неможливість придбати послуги і товари відповідної якості й асортименту через причини, що виникають із протиріч попиту та пропозиції. Суб’єктивні чинники охоплюють в основному психологічні особливості окремих споживачів.

Поняття туристичного ринку прийнято розглядати у територіальному масштабі. Виходячи з цього і керуючись геополітичними змінами останніх років, раціонально поділити туристичний ринок на такі територіальні одиниці:

1) національний ринок (тобто, туристичний ринок України);

2) міжнародний туристичний ринок у масштабі країн, що створилися після розпаду СРСР;

3) міжнародний туристичний ринок у світовому масштабі.

Національний ринок України поділяється на дві частини: ринок внутрішнього туризму і ринок міжнародного туризму. Вивчення національного ринку у сфері туризму показує, що його формування і функціонування залежить від багатьох юридичних, демографічних, етнічних та макроекономічних факторів.

Юридичною основою роботи туристичної галузі України є законодавчі акти, де закони “Про туризм”, “Про підприємництво”, митні закони, укази і постанови, які прямо чи опосередковано пов’язані зі сферою туризму, займають важливе місце.

Закон України “Про туризм” регулює взаємовідносини між органами державної влади і управління, підприємницькими структурами. В цілому закон регулює організацію туристичної справи в Україні, піднімає розвиток індустрії туризму на рівень, що відповідає сучасним світовим стандартам. Для визначення впливу на функціонування туристичної галузі демографічних факторів використовується інформація про загальну чисельність населення країн світу, його градація за віком, статтю тощо. У багатьох країнах світу в останнє десятиріччя спостерігається тенденція до збільшення чисельності населення, а це свідчить про те, що кількість потенційних туристів теж збільшується. Як з’ясовано, велику потребу в туристичних подорожах мають громадяни густонаселених районів з великим рівнем урбанізації. Враховуючи, що у світі щорічно частка міського населення збільшується майже на 0,5%, можна сказати, що фактор росту урбанізації є також одним із сприяючих мотивів до подорожей.

Сучасний етап розвитку більшості країн світу характеризується високим рівнем розвитку промисловості і сільського господарства, неухильним ростом продуктивності праці, що забезпечується перед усім дією висококваліфікованої робочої сили на основі механізації та автоматизації. Машина заміняє людину на багатьох виробничих процесах і її діяльність все більшою мірою зводиться до виконання відповідних операцій, які монотонне повторюються кожний день. Таким чином, технічний прогрес приведе до зменшення чисто фізичної втоми при збільшенні нервового напруження. Фізична втома відносно невелика і знімається протягом дня, а зняття нервової втоми вимагає більш тривалого часу та сучасних форм організації відпочинку. Для зняття такої втоми необхідна радикальна зміна обставин. Потреба в рухливості особливо з’являється тоді, коли заняття людини поза межами підприємства недостатньо відрізняються від занять на підприємстві чи в закладі. Внаслідок стандартизації трудових процесів і форм споживання (враховуючи відпочинок, розваги за місцем проживання) створюється враження, яке характеризується соціальними психологами як одноманітність у споживанні. Туризм ліквідує цей одноманітний ряд. Інакше кажучи, технічний прогрес є одним із чинників, шо сприяють потребам в туризмі як обов’язковому елементі відновлення працездатності.

У 90-х роках склалась трьохсекторна структура міжнародного туристичного ринку:

1) ринок “молодіжного туризму” (15-29 років);

2) ринок “дорослого туризму” (30-59 років);

3) ринок туризму “третього віку” (60 і більше років).

Необхідно зазначити, що не охоплена даним поділом вікова група до 14 років може бути виділена як четвертий сектор міжнародного туристичного ринку і названа ринком “дитячого туризму”. Керуючись такою віковою сегментацією, сформуємо і проаналізуємо структуру населення країн світу. З таблиці 3.1.1. видно, що вікова група від З0 до 59 років є найбільш представницькою, її питома вага в середньому по країнах світу складає близько 40%. Контингент, із якого формується ринок молодіжного туризму, складає 1/4 всього населення. Частки вікових категорій до 14 років і від 60 приблизно однакові. Кожна з них складає приблизно 1/5 загальної кількості населення.

в середньому за різними рівнями питома вага жіночого населення вища від чоловічого. У вікових категоріях до 14 років і від 15 до 29 років спостерігається перевага чоловіків над жінками.

В останніх вікових групах – навпаки. При цьому різниця між чисельністю чоловіків і жінок у віці 60 років і більше значна. Це пояснюється більшою (в середньому) тривалістю життя жінок. Питома вага вікових груп жіночого населення розподіляється таким чином: перше місце за чисельністю займають жінки у віці 30-59 років (в середньому більш як 38% усіх жінок); друге – 15-29-річні (близько 23%); третє – 60-річні і старше (приблизно 20%); четверте – до 14 років (19%). Що ж до структури чоловічого населення країн світу, то в ній на третьому місці знаходиться вікова група до 14 років (в середньому близько 21%), а на четвертому – чоловіки “третього” віку (більш як 15%). Питома вага двох інших вікових груп чоловіків співвідносяться приблизно так, як і в жінок.

Демографічні фактори (стать, вік, сімейний стан) мають великий вплив на туристичну рухомість і формування попиту. На основі соціологічних обстежень, проведених в Україні, можна зробити висновок, що найбільше тяжіння до активних форм рекреаційної діяльності демонструють особи у віці від 18 до 30 років. Але загальна туристична рухомість досягає пікової відмітки у віці 30-50 років. Крім цього, треба зазначити, що холостяки більш активні, ніж сімейні люди, а жінки активніші, ніж чоловіки. Кожній віковій групі властиві свої вимоги до туристичного продукту. Так, представники ринку “молодіжного” туризму і “дитячого” туризму пред’являють, як правило, попит на дешеві туристичні подорожі, не вимагаючи при цьому високого рівня комфорту. Найбільш поширені цілі подорожей такі: пізнання нового світу, навчання й інше. Особливості туристів “третього” віку полягає у тому, що приймаючи рішення про подорож, вони не пов’язані з періодом відпустки. Ця вікова категорія навіть надає перевагу подорожам в сезонний період. Для контингенту ринку “дорослого” туризму характерний попит на туристичні подорожі з діловою метою, з метою сімейного відпочинку тощо. Вимоги до рівня комфортності цієї групи досить високі.

Вирішальне значення на формування масових туристичних потоків має чинник співвідношення робочого і неробочого часу. “Оплачувані відпустки, – зазначається у матеріалах всесвітньої конференції з туризму, – … щорічно поставляють на туристичний ринок все більш і більш значний контингент туристів” [73]. У таблиці 3.1.3. подані тривалість відпусток і кількість вільних днів у різних країнах світу.

Таблиця 3.1.3.

Тривалість відпусток та святкових днів у деяких країнах світу

З таблиці 3.1.3. видно, що термін оплачуваних відпусток коливається у значному діапазоні: від 1 до 8 тижнів. Крім цього, треба зазначити, що, починаючи з 60-70-х років, у промислове розвинутих західних країнах намітилась тенденція до поділу відпустки на дві частини. Це дозволяє протягом року здійснювати дві подорожі і сприяє розширенню періоду туристичного сезону.

Відомо, що туристичні поїздки здійснюються не тільки під час відпусток чи канікул, але і під час свят, які в поєднанні з вихідними днями складають “блок вільного часу”, необхідний для туристичної подорожі. Кількість таких короткострокових виїздів з кожним роком збільшується і істотно зростає кількість туристів в цілому. Значний вплив на формування туристичного ринку мають рівень доходів і освіта подорожуючих. Беручи за основу цей принцип розподілу, експерти ВТО пропонують сегментувати туристичний ринок на 4 групи, які можна охарактеризувати наступним чином.

У першу групу входять особи з середнім або навіть відносно низьким рівнем доходу. Це, як правило, малі службовці, торговельники або викладачі початкових шкіл і професійно-технічних закладів. Вибір ними країни подорожі визначається, в основному, рівнем цін. Для даного сегменту нехарактерним є намагання до різкої зміни вражень. Навпаки, їх приваблюють умови, що не вимагають зміни своїх звичок. Останнє стосується як розміщення (воно повинно забезпечувати всі зручності, до яких туристи звикли в домашніх умовах), так і харчування, яке повинно бути зорієнтоване на інтернаціональну кухню. Ця категорія туристів, не маючи значних коштів, чутлива до цін на послуги і в той же час досить вимоглива до їхньої якості. Основний принцип – за свої гроші отримувати все обіцяне. Зупиняючись в готелях невисокого класу, вони проявляють інтерес до усяких розваг, які для них є символом “солодкого життя”: нічних клубів, барів, дискотек.

Незважаючи на те, що пізнавальні цілі не є основним мотивом їхньої подорожі, вони все ж таки можуть проявляти інтерес до окремих екскурсій, які могли б зробити їхню поїздку більш престижною, коли вони розповідають про неї своїм друзям, родичам чи знайомим. Придбання сувенірів для цих туристів повинно служити речовим доказом здійсненої подорожі, а тому кожен турист обов’язково купує який-небудь недорогий сувенір.

У міжнародному туристичному обміні цей сегмент туристичного ринку є найбільш численним і складає основу масового туристичного попиту. Він складається з мандрівників на близькі відстані. У зв’язку з цим даний сегмент туристичного ринку не може скласти основу масового попиту на поїздки в Україну на туристичних ринках західних країн, оскільки для жителів більшості розвинутих капіталістичних країн подорож в Україну – це не просто виїзд у сусідню країну, а дальня подорож.

До другої групи відносяться особи з рівнем доходу вище середнього. Це, як правило, службовці середнього рангу: викладачі гімназій, коледжів, лікарі, підприємці середнього рівня. Частіше всього ці туристи мають вищу або середню спеціальну освіту. Мотивом їхніх поїздок, в основному, є активний відпочинок, тобто відпочинок, який дає можливість займатися спортом, здійснювати екскурсії, відвідувати театри, концерти. До даної групи туристів відносяться любителі дальніх мандрівок. Отже, вони можуть проявляти інтерес до подорожей в Україну.

Оскільки у туристів цього сегменту значною мірою превалює пізнавальний інтерес, то вони можуть примиритися з відсутністю комфорту в тому випадку, якщо іншої можливості приїхати в цей регіон у них немає. Так, зокрема, під час подорожі в Україну, вони можуть погодитись з розміщенням у готелях середнього рівня, якщо розміщення в більш комфортабельних готелях неможливе. Але останнє не означає, що вони взагалі не вимогливі до якості розміщення в готелях.

Другий за чисельністю сегмент міжнародного туристичного ринку може складати основу масового туристичного потоку в Україну.

Третій сегмент туристичного ринку складають особи з високим рівнем доходів. Маючи, в основному, вищу освіту, вони цікавляться пізнавальними поїздками, прагнучи до змін вражень. Тут представлені дві вікові категорії: “другий” і “третій” вік. Якщо “третій” вік мандрує в складі групи, то представники “другого” (“середнього”) віку надають перевагу індивідуальним поїздкам або подорожам невеликих груп друзів і знайомих. Цей сегмент цікавлять далекі подорожі терміном 2-3 тижні. Тому поїздки в Україну можуть мати для них інтерес.

Туристи даної групи для сувенірів частіше всього купляють коштовні вироби як свідоцтво того, що вони здійснили далеку екзотичну подорож. В Україні вони купляють вишиті в національному дусі скатерки, сорочки, рушники й інші вироби, товари з Петраківським розписом, з інкрустацією.

Цей сегмент туристичного ринку достатньо численний, але в загальному обсязі міжнародного туризму він не представляє масового потоку.

Четверту групу утворюють високоосвічені люди, що проявляють інтерес до вивчення природи, культури, образу життя, вдачі та звичаїв інших народів. Даний сегмент складають люди різного віку і з різним рівнем доходів, але на подорож вони готові витратити значні кошти, часто за рахунок власних накопичень. Конкретні цілі їхніх поїздок можуть бути різними. Головне, що їх об’єднує, – це потяг до власного досвіду.

Цей сегмент міжнародного туристичного ринку досить невеликий, але, починаючи з 70-х років, він значно виріс і сьогодні має постійну тенденцію до подальшого росту. Його представники можуть бути зацікавлені поїздкою в Україну.

З метою вивчення ринку туристичних послуг, які пропонуються населенню різними фірмами й організаціями, було проведено соціологічне обстеження жителів Карпатського регіону і м. Києва, присвячене виявленню відношення респондентів до туристичних фірм та їхніх послуг.

Всього було опитано 1360 чоловік з вибіркою, що репрезентує доросле населення за основними соціально-демографічним параметрами. Різниця у результатах – на рівні 3,5%.

У переліку питань, присвячених аналізу ситуації на ринку туристичних послуг, респондентам пропонувався ряд питань, що стосуються їхнього відношення до туризму в усіх його формах і видах.

Згідно з отриманими даними в цілому за останні три роки не користувались послугами туристичних фірм і організацій 83,4% респондентів, а 16,6% користувалися різними послугами цих фірм. Структура цих послуг така: ділові поїздки – 5,1%, шоп-тури – 4,3%, організація відпочинку – 4,9%, екскурсії – 2,1%, інші види послуг -0,2%. При більш детальному аналізі цього питання (у розрізі статі і віку споживачів даних послуг) ситуація виглядає наступним чином (табл. 3.1.4.).

Серед тих, хто користується послугами туристичних фірм для ділових поїздок, 84,3% склали чоловіки, а для організації відпочинку 62,8% – жінки. Більша частина тих, хто користується послугами туристичних фірм, – люди віком до 30 років, при цьому 57,2% цієї вікової групи надають перевагу організованому відпочинку, 49,6% людей користуються послугами фірм для організації ділових подорожей.

Таблиця 3.1.4.

Результати опитування за статтю і віком мети туризму

Розглядаючи це питання через призму доходу на одного члена сім’ї, простежується прямо пропорційна залежність: чим вищий дохід, тим більша кількість людей користується послугами туристичних фірм та організацій (рис. 3.1.1.).

Рис. 3.1.1. Залежність кількості користувачів послуг туристичних фірм від доходу на одного члена сім ї

У такій закономірності немає нічого дивного, тому що при найменшій можливості відпочити “цивілізовано”, з гарантованим сервісом, кожна людина намагається довіритися туристичній фірмі, яка спеціалізується на організації відпочинку й екскурсійному обслуговуванні, беручи при цьому на себе практично всі турботи, починаючи від придбання квитків та оформлення візи і закінчуючи розміщенням у готелі.

Але довіритися одній з багатьох туристичних фірм, зробити правильний вибір не так просто. Останнім часом кількість туристичних фірм різко зросла (тільки у м. Києві їх більш як 250), і всі вони через засоби масової інформації, рекламні проспекти, кліпи, буклети обіцяють прекрасний відпочинок за найнижчими цінами.

Розглядаючи чинники, які впливають на розвиток туризму в Україні (особливо міжнародного) необхідно відзначити, що до липня 2001р. існували перепони для в’їзду туристів в Україну у вигляді формальностей пов’язаних з реєстрацією іноземців в нашій державі. Згідно існуючого на той час положення, реєстрація іноземних громадян здійснювалась в відповідних відділеннях міністерства внутрішніх справ України в місцях перебування. Згідно Указу Президента України від 15.06.2001р. за № 435/2001 “Про додаткові заходи щодо реалізації права людини на свободу пересування і вільний вибір місця проживання” з 1 липня 2001р. реєстрація іноземців та осіб без громадянства, які в установленому порядку прибувають в Україну, здійснюються в пунктах проїзду через державний кордон органами державного кордону України.

Це положення спрощує існуючі правила і стимулює притоку іноземних туристів в нашу державу.

Ключові слова та поняття

Моделі оптимального розміщення туристичних комплексів, коефіцієнт рекреаційної привабливості, метод експертних оцінок, туристично – рекреаційний об’єкт, локальні максимуми, рекреаційний потенціал, дискретне програмування, детермінована задача, рекреанти, максимально та мінімально можливий попит на рекреаційні послуги, регіональна модель, регіональний центр інвестицій, модель оптимального інвестування туризму, математичне сподівання, метод динамічного програмування, модель планування максимальної рентабельності, однокритеріальні моделі, багатокритеріальні моделі, пошук оптимальної стратегії, попит на рекреацію, гравітаційна модель.

У даному підрозділі розглядаються деякі найпростіші моделі функціонування і розвитку туристично-рекреаційних систем (ТРС), які можуть бути використані для аналізу та прогнозування індустрії туризму як на регіональному так і на державному та міжнародному рівнях. Всі ці моделі можна також алгоритмічно та програмно реалізувати, що без сумніву має суттєве прикладне значення. Успішне використання та апробація довільної з моделей в значній мірі буде залежати від інформаційного забезпечення, про що не варто забувати.

Моделі оптимального розміщення туристичних

комплексів на заданій території

Розглянемо деяку територію Т (наприклад, територію Чернівецької області або іншого регіону), яка є привабливою в плані туристичної індустрії. Будемо вважати, що на території Т розміщені m туристично-рекреаційних об’єктів (ТРО), кожний з яких характеризується певним набором рекреаційних характеристик. Для простоти будемо характеризувати і-ий ТРО тільки одним числом pі – , коефіцієнтом рекреаційної привабливості або рекреаційним потенціалом. Величини pі, і=1,m, можна визначити, наприклад, за допомогою методу експертних оцінок. Щоб з’ясувати місця оптимального (або квазіоптимального) розміщення туристичних комплексів (ТК) на даній території Т, карту (або картографічне зображення) території Т покриємо деяким прямокутником П=[a,b]*[c,d]. У системі декартових координат хОу (тобто у векторному просторі R2) можна прямокутник П визначити так:

а º х0 = arg min {x:   (х, у) Î Т},

X

b º х0 = arg max {x:  (х, у) Î Т},

у

с º y0 = arg min {у:   (х, у) Î Т},

у

d º yМ = arg mах {у:            (х, у) Î Т}.

у

Запис (х, у) Î Т}, означає, що х0 є розв’язком задачі

mіn x

х

(х,у)ÏТ

Аналогічний зміст мають і інші записи такого типу.

Очевидно, що прямокутник Õ містить множину (територію) Т(ТÌП).

Розіб’ємо прямокутник Õ (а значить територію Т) сіткою D=D х*Dу, де

,        ,

, ,

, ,

,     ,

Надалі слід вважати, що hx = hy.

Нехай  – множина всіх вузлів сітки D, які розміщені на території Т. Пронумеруємо всі вузли сітки D(Т) індексами  та позначимо через Рj – рекреаційний потенціал j-uo вузла (тобто вузла (хj – yj )ÏD(Т) ) в кругу

(х – хj)2 + (у – yj )2 < R2 , де R – радіус (в км)).

Величини pj будемо визначати так:

,

де Ij – множина індексів ТРО, які знаходяться від вузла-центру (хj,уj) на віддалі, яка не перевищує R км.

Стратегія вибору місць розміщення ТК така: туристичні комплекси повинні бути розміщені в  таких місцях, сумарний рекреаційний потенціал яких є максимальним.

Введемо змінні:

Тоді модель оптимального розміщення туристичних комплексів на території Т є наступною задачею булевого (дискретного) програмування:

Згідно з розв’язком цієї задачі ТК слід розмістити в точках локальних максимумів рекреаційного потенціалу. Доцільність такого вибору підтверджена експертами при вивченні, наприклад, туристичної галузі в Криму [54].

Задача (2) – (3) є детермінованою задачею. У багатьох випадках є зміст розглядати стохастичні аналоги цієї задачі.

Справді, логічно припускати, що рекреаційні потенціали pі, і =  виділених на території T ТРО є випадковими величинами, тобто залежними від стану природи vÎW. Це означатиме, що, pі (v) i = , є функціями від елементарної події деякого імовірнісного простору (W,F,P), де W – множина елементарних подій, F – s-алгебра подій, Р – імовірнісна міра, визначена на W і F.

Зрозуміло, що тоді рекреаційні потенціали Pj, j =  вузлів сітки D(Т) також також будуть випадковими величинами:

Якщо М[-] операція математичного сподівання, то, враховуючи, можна написати рівність:

Тоді модель оптимального розміщення ТК на території Т зводиться до задачі стохастичного дискретного програмування (задачі планування за середніми):

Зауважимо, що у випадку, коли множина W складається з скінченого і невеликого числа елементів, то при визначенні оптимального розміщення ТК можна розглянути також модель планування за варіантами.

Задача (6) – (7) та їй подібні належать до класу важливих прикладних стохастичних моделей ризику.

Оптимальна організація функціонування туристично-рекреаційних систем

Однією з найбільш важливих проблем організації туристично-рекреаційної системи є проблема раціонального використання рекреаційних ресурсів, а також максимальне задоволення інтересів ТРС як окремого бізнесового комплексу.

Нехай ТРС складається з m туристично-рекреаційних об’єктів (ТРО) обслуговування, відвідувачі (рекреанти) яких діляться на n типів. Введемо наступні позначення:

– чисельність рекреантів j-гo типу в ТРО i;

 – шуканий вектор числа рекреантів типу j

(j=) розміщених в ТРО обслуговування i (i = ) ;

А(j) – матриця розміру (m*m), кожний елемент , якої є ймовірністю того, що рекреант j-го типу з ТРО i’ переміститься в ТРО i у наступний період часу;

B(k,j) – матриця розмірності (m*m), кожний елемент якої  – це величина послуг типу k в пункті i’, які потрібні відвідувачу j-го типу, який знаходиться в пункті (ТРО) i;

 – вектор вмістимості ТРО і для послуг k-го типу;

К – кідькість послуг в ТРС;

di(j) – максимальний попит рекреантів j-го типу на послуги ТРО і.

Тоді модель організації оптимального функціонування ТРС матиме вигляд:

Легко бачити, що в даній моделі максимізується загальна кількість рекреантів ТРС.

Співвідношення стверджують, що число рекреантів кожного типу в ТРС дорівнює сумі тієї частини, яка залишилась там від попереднього періоду і тих, що прибули з інших пунктів.

Обмеження (10) – це обмеженість на вмістимість рекреантів в залежності від послуг, а (11) – це обмеження на попит.

Як відзначено в [111], для такого типу моделей можна розглянути різні критерії функціонування ТРС.

Зауважимо також, що обмеження моделі (8) – (11) теж можна упростити або доповнити іншими обмеженнями, що дає змогу отримати інші варіанти моделей оптимального функціонування ТРС.

Крім вище вказаної розглянемо наступну модель оптимального функціонування ТРС.

Нехай рекреаційний процес в ТРС як процес відновлення фізичних, інтелектуальних та емоційних сил людини включає множину К послуг та забезпечується L рекреаційними ресурсами (природними ресурсами).

Позначимо через Ріj(k) – вартість послуги k для одного pекреанта j-го типу в ТРО з номером i;

xіj(k) – шукана кількість рекреантів j-го типу в ТРО з номером i, які користуються послугою k

К1 – множина послуг, які надаються рекреантами в ТРО з номером i (Кi Ì К) ;

dіj(k) – максимальний попит рекреантів j-го типу в ТРО з номером i на послугу k Ì К ;

rіj(k,l) – витрати рекреаційного ресурсу з номером l на послугу k для одного рекреанта j-го типу в ТРО з номером i;

– вектор пропозиції рекреаційних ресурсів, які можуть бути використані в рекреаційному процесі даної ТРС.

Очевидно, що власник ТРС буде прагнути максимізувати доход (сумарну вартість) від наданих послуг рекреантам різних категорій при заданих обмеженнях на пропозицію рекреаційних послуг та ресурсів.

Математична модель цієї ситуації матиме вигляд:

де Z- множина цілих чисел.

У моделі (12) – (16) знаходяться ті чисельні величини рекреантів, які забезпечують власнику ТРС досягнення мети.

У математичному плані задача (12) (16) є задачею цілочисельного лінійного програмування. На основі моделі (12) -(16) інколи є зміст розглянути інші варіанти моделей. Наприклад, коли немає диференціювання рекреантів на типи, модель (12) – (16) упроситься (зменшиться розмірність задачі).

Як відомо [111], проблема розміщення туристично-рекреаційної системи є однією з принципових проблем оптимального проектування регіональних рекреаційних систем. Через те при аналізі та прийнятті рішень органом чи особою, які уповноважені приймати рішення (назвемо їх ОПР) важливими є моделі оптимального розміщення ТРС.

Опишемо одну із цих моделей. Нехай

m – кількість можливих місць розміщення ТРС в заданому регіоні;

n – кількість центрів попиту (наприклад, населених пунктів) на послуги ТРС;

Pіj – максимально можливий попит на послуги ТРС з номером і в центрі попиту з номером j;

rіj – затрати часу на переміщення одного рекреанта з j-го центру попиту в і-ту ТРС;

Pj  – мінімально можливий попит на рекреаційні послуги в пункті попиту j;

Кі  – максимально можлива кількість рекреантів в ТРС з номером і;

xіj  – шукана кількість рекреантів із центру попиту, яких приваблює i-а ТРС;

dіj  – максимальний попит рекреантів з центру попиту j на i-ту ТРС.

Тоді можна формалізувати наступну модель:

У задачі (17) – (21) кожне з обмежень має чіткий реальний зміст. Задача (17) (21), в загальному випадку є задачею цілочисельного лінійного програмування.

Що стосується обмеження цілочисельності (тобто (21)), то інколи можна знехтувати.

У задачі (17)-(21) мінімізуються сумарні затрати часу на переміщення з пунктів попиту на рекреацію в туристично-рекреаційні системи. Звичайно є зміст також мінімізувати сумарні затрати коштів на переміщення. Для цього досить вважати, що rіj – це затрати коштів (вартість) переміщення одного рекреанта з центру попиту j в ТРС i ()

Тоді при тих обмеженнях, що і раніше, модель (17) – (21) матиме дещо іншу інтерпретацію.

Однак в обох випадках дана модель оптимізує деякі регіональні економічні показники.

Розглянемо можливість практичного вирішення задачі мінімізації спільних витрат по переміщенню туристів із одного пункту ТРС в будь-який з тих, що значаться в даному районі. Скористаємося статистичними даними по Чернівецькій області за 2000 рік.

За умовами задачі m = 3; n = 4

r1j – 3,5; 2,8; 3,5; 2,1. d1j – 16;         17,5>14;         18>10; 20>16.

r2j -2,5; 3,1; 4,0; 3,3.  d2j – 18,5;      19;       19,5;    25,0.

r3j, – 2,4; 3,4; 2,6; 2,9.            d3j – 28>15;   27;       26,5>3;           30.

Рішення задачі зводиться до рішення транспортної задачі, для чого складемо відповідну матрицю (табл. 3.2.1.).

Таблиця 3.2.1.

Після відповідних перетворень і розрахунків таблиця 3.2.1. набуде наступного вигляду (табл.. 3.2.2.):

Після відповідних перетворень і розрахунків таблиця 3.2.1. набуде наступного вигляду (табл.. 3.2.2.):

Таблиця 3,2.2.

Остаточний вигляд рішення задачі поданий у таблиці 3.2.3.

Перевірка по n і m показала, що задача вирішена.

Таблиця 3,2.3.

Це дає можливість вільного вибору переміщення у відповідну ТРС і планування очікуваних прибутків області від розвитку міжнародного туризму.

Zmin = 2,8 • 14 + 3,5 • 10 + 2,1 • 16 + 2,4 • 15+2,6 • 3 = 39,2 + 35 + 33,6 + 36,0 + + 7,8 =151,6

Таким чином, мінімізація витрат одного пункту по переміщенню з центра попиту j в TCP і () складають 151,6 гр.

Розвиток індустрії туризму залежить головним чином (при наявності ресурсів) від інвестиційної діяльності. Оптимальне вирішення цієї проблеми можливе з допомогою економіко-математичних методів.

Розглянемо задачу оптимального інвестування галузі туризму та рекреації з їх допомогою. Обмежимось регіональною моделлю (термін регіон тут може вживатись як на макро- так і на мікрорівні). Припустимо, що в даному регіоні знаходиться m туристично-рекреаційних систем (або пунктів), причому для кожної з них пропонується певна множина Мі () проектів розвитку та функціонування.

Інвестування цих проектів здійснюється деяким регіональним центром інвестицій, який акумулює в собі як державні так і приватні інвестиції. Основним завданням цього центру є збереження певних балансових співвідношень між економічними та екологічними показниками регіону, тобто регулювання допустимих обмежень (допустимої інфраструктури) процесу інвестування в регіоні як економіки в цілому, так і галузі туризму та рекреації.

Оцінка ефективності інвестиційного процесу може бути вибрана по різному. Нижче ми розглянемо в ролі даної оцінки сумарний прибуток від вкладених в розвиток рекреаційних систем інвестицій. Введемо позначення:

сij- прибуток від вкладеної одиниці інвестицій в j-ий проект розвитку і-ої ТРС ();

xij – обсяг інвестицій, вкладених в j-ий проект розвитку і-ої ТРС;

I – загальний обсяг інвестицій, які виділяються для розвитку туризму та рекреації даного регіону.

Тоді одна з найпростіших моделей оптимального інвестування галузі туризму та рекреації даного регіону матиме вигляд:

Зробимо два зауваження. По-перше, замість величини прибутку сij (якщо вона є випадковою величиною) слід брати її середньоочікуване значення, тобто математичне сподівання M [сij], що приводить нас до стохастичного аналогу моделі (22) – (24). По-друге, в багатьох випадках нас не стільки цікавить прибуток від вкладених інвестицій, скільки їх корисність (корисність інвестицій xijє деякою функцією kij (xij ). По-третє, обмеження (23) в загальному випадку слід змінити на обмеження-нерівність. Однак, методи розв’язування задачі (22) (24) в обох випадках аналогічні. Зупинимось детальніше на задачі (22) – (24).

Вона є задачею лінійного програмування (транспортного типу). Все ж її можна розв’язати методом динамічного програмування [6; 18]. Для цього задачу (22) – (24) будемо розглядати як задачу багатоетапної оптимізації (або задачу оптимального керування дискретним процесом зі скінченим числом етапів).

Перейдемо від двохіндексних змінних xij до одноіндексних u(l), а від сij до с(l) () . Тоді задачі (22) – (24) зведеться до дослідження ефективності вкладених інвестицій спочатку в один проект, а потім в два проекти і т.д., і накінець – в L проектів.

Отримаємо L станів системи, кожний з яких опишемо обсягом інвестицій x(l), -вкладених в перших l проектів. Величину u(l) будемо вважати величиною керування на 1-му етапі.

Тоді (22) – (24) зведеться до наступної задачі:

Задача (25) – (28) успішно розв’язується методом динамічного програмування. При реальних конкретних даних можна отримати реальний оптимальний розв’язок. Модель (25) – (28), як і їй подібні, входять в систему моделей оптимального керування економікою регіону [18;19].

Повернемось знову до процесу моделювання оптимального інвестування індустрії туризму та рекреації. Насамперед відзначимо, що з позицій регіону (ОПР) варто накласти певні обмеження (знизу та зверху) на величини xij. Це дасть можливість добитись раціонального інвестування всіх проектів розвитку туризму та рекреації у регіоні в цілому, а отже не порушити інфраструктуру цієї галузі.

Таким чином, доповнимо обмеження (23) – (24) обмеженнями:

де величини хij* та xij** повинні бути реально узгоджені із загальним обсягом інвестицій I (). Крім того, вилчинихij* та xij** можуть бути як заданими так і шуканими.

У довільному випадку отримаємо нову модель оптимального інвестування туристично-рекреаційної діяльності в регіоні – модель (22)-(24), (29).

У моделях (22) – (24) та (22) – (24), (29) можна вважати, що неявне врахований і екологічний фактор, тобто фактор боротьби із забрудненням навколишнього середовища в процесі туристично-рекреаційної діяльності та відновлення екосистеми. Запропонуємо інший (надзвичайно простий) варіант моделі оптимального інвестування туризму та рекреації в регіоні з врахуванням екологічного фактору.

Нехай для кожної i-ої ТРС відомі:

ai- доля капіталу, який використовується на розвиток ТРС();

bi – доля капіталу, який використовується на боротьбу із забрудненням, як наслідком рекреаційної діяльності ().

Зрозуміло, що визначення величин ai, bi () – це окрема задача, причому досить складна. Однак, в рамках моделі будемо вважати, що ця задача. Враховуючи ai та bi , кожна і-та ТРС може в даний період визначити мінімально допустимий обсяг капіталу Ii, який потрібний для збереження еколого-економічної рівноваги в районі ТРС.

Отже, обмеження (23) (24) і (29) слід доповнити обмеженнями:

Звичайно, в реальних моделях обмеження (23) – (24) і (29) -(ЗО) повинні бути узгодженими, тобто допустима множина, яку вони описують, повинна бути не порожньою.

У кінцевому результаті матимемо модель (22) – (24), (29) – (30) – модель оптимального інвестування рекреаційної діяльності в регіоні з врахуванням екологічного фактора.

Одним з важливих економічних показників функціонування довільного туристично-рекреаційного об’єкта (ТРО) як об’єкта, що продукує комплекс послуг, необхідних для задоволення необхідних потреб рекреанта, є рентабельність виробництва послуг.

Побудуємо модель планування максимальної рентабельності в туристично-рекреаційній системі. Позначимо через

m – кількість ТРО, які входять в дану ТРС;

ni – кількість різних послуг, які продукуються в i-му ТРО ();

rij(l) – питомі витрати туристично-рекреаційного ресурсу l-го виду на виробництво (чи надання) однієї послуги j-го виду в i-му ТРО;

L – кількість туристично-рекреаційних ресурсів, за допомогою яких в ТРС продукуються різні послуги;

R(l) – максимальна пропозиція l-го ресурсу;

xij – шукана кількість послуг j-го виду, які продукуються в ТРО i;

Рij – вартість однієї послуги j-го виду в ТРО i;

Vij – питомі виробничі витрати (в грошових одиницях) на виробництво однієї послуги j-го виду в ТРО s.

У прийнятих позначеннях модель планування виробництва послуг в ТРС з максимальною рентабельністю формалізується так:

Задача (31) – (33) є задачею дробово-лінійного програмування. Ця задача зводиться до задачі лінійного програмування, тому може бути розв’язана відомими методами [6;18].

Можна також розглянути аналог моделі (31) – (33), в якому всі або деякі змінні хij є цілочисельними. Задача планування виробництва послуг з максимальною рентабельністю в одному ТРО аналогічна до (31) – (33) та співпадає з стандартною задачею дробове-лінійного програмування [6; 18].

Заслуговує особливої уваги питання математичного моделювання багатокритеріальних систем, якою власне і є туристично-рекреаційна система.

Порівняно з однокритеріальними моделями, багатокритеріальні моделі відображають внутрішню сутність динамічного процесу розвитку та функціонування ТРС, а також мають, як правило, високий рівень адекватності реальним процесам та системам.

Запропонуємо одну із серії таких моделей. Нехай

xij – об’єм рекреаційного ресурсу j-го виду, який направляється для продукування послуг в ТРС ();

 – мінімально та максимально допустимі об’єми j -го ресурсу, які забезпечують нормальне функціонування ТРС;

aj – доля об’єму j-го ресурсу, який реально використовується в ТРС ((1 – aj) – доля відходів);

сj – прибуток ТРС від реалізації одиниці j-го ресурсу;

еj – витрати енергії на реалізацію одиниці j-го ресурсу;

kj – корисність (наприклад, оцінка споживача-рекреанта) від реалізації одиниці j-го ресурсу;

R – максимальна сумарна ресурсом потужність ТРС.

Тоді матимемо модель:

Очевидно, задача (34) – (39) є трьохкритеріальною задачею лінійного програмування.

Одним із методів розв’язування такої задачі є її зведення до багатопараметричної задачі лінійного програмування [57], яка полягає в максимізації функції

при обмеженнях (37) – (39) та обмеженнях вигляду:

Якщо коефіцієнтам bj () задати конкретні значення, то функція (40) буде конкретною згорткою і задача (34) -(39) зведеться до однокритеріальної задачі.

Однак зупинятись на детальному аналізі цих задач та методів їх розв’язування немає змісту. Зауважимо також, що в більш загальному випадку функції прибутку, корисності та витрат енергії можна вважати нелінійними.

В умовах ринкової економіки, коли існує жорстка конкуренція між об’єктами ринку, до яких, зокрема, належать туристично-рекреаційні системи, однією з важливих проблем с проблема розподілу обмеженого ресурсу. Моделювання процесу розподілу обмеженого ресурсу між користувачами (ТРС) ускладнюється тим, що користувачі не зацікавлені в розповсюдженні інформації про свої доходи.

Крім того, користувачем може бути не тільки окрема ТРС чи регіон, а й окрема країна і ін.

Розглянемо одну з найпростіших моделей такого типу. Нехай

R – наявна кількість обмеженого рекреаційного ресурсу;

n – число ТРС – користувачів між якими здійснюється розподіл даного ресурсу;

xj – кількість ресурсу, яку отримує j-тий користувач;

Рj(хj) – функція доходу-того користувача.

Модель розподілу обмеженого ресурсу має вигляд:

Якщо функції Pj(хj) відомі, то задачу (42) – (44) можна звести дo багатоетапної задачі оптимізації (або задачі оптимального керування) і розв’язати відомими методами (наприклад, методом динамічного програмування).

Якщо користувачі не зацікавлені в тому, щоб їх функції

Pj(xj), , були відомими, то задачу (42) – (44) не модна розв’язати одним координуючим органом.

В зв’язку з цим були розроблені так звані алгоритми децентралізованого розв’язування даної задачі, які не вимагають обміну інформацією між учасниками-користувачами [60].

Дослідження попиту та моделювання інтересів окремого рекреанта

Розглянуті вище моделі (наприклад, (12) – (16) або (8) – (11) відображають інтереси власника ТРС.

Зрозуміло, що актуальною задачею є також вивчення (або моделювання) інтересів (зокрема, економічних) окремого рекреанта. Нехай, як і раніше, ТРС включає в себе пі пунктів рекреації (ТРО). Позначимо через J- множину послуг, які надає ТРС в цілому, а через  – множину послуг, які надаються в ТРО i . Очевидно, JiÌJ,  Будемо вважати, що деякий потенційний рекреант має намір брати участь в рекреаційному процесі даної ТРС. Вивчимо поведінку рекреанта з позицій його інтересів.

Приймемо позначення:

si – деяка середньочікувана вартість переміщення рекреанта від місця знаходження М до пункту рекреації i ;

di’i, – середньоочікувана вартість переміщення рекреанта між рекреаційними пунктами i’ та і (можна вважати, що dii=0,  a di’i=dii’, , i’¹і);

сiji – середньоочікувана вартість послуги ji Î Ji в пункті і;

Рi – середньоочікувана вартість переміщення рекреанта з пункту і в пункт М після завершення рекреаційного процесу (часто Рi та si можуть співпадати);

Далі припустимо, що рекреанту потрібен набір N Ì J кількістю n послуг, які є в даній ТРС (тобто в множині J), але повного набору послуг N немає в кожному окремому ТРО з номером і(). Така ситуація є цілком реалістичною і не потребує окремих обґрунтувань. В цьому випадку рекреант вимушений користуватись деякою підмножиною пунктів рекреації, які є вданій ТРС.

Якщо брата до уваги економічний критерій, то стратегічна поведінка рекреанта полягає в тому, щоб мінімізувати сумарну вартість рекреаційного процесу та вартість переміщення його з пункту М в ТРС та назад з ТРС в пункт М.

Враховуючи прийняті вище позначення, цю вартість (середньоочікувану) можна виразити так:

Математична модель, яка реалізує пошук оптимальної стратегії рекреанта, має вигляд:

Задача (45) – (51) є задачею булевого програмування. Обмеження (46) в цій задачі стверджує, що рекреант переміщується з пункту М в один з пунктів рекреації.

Аналогічно (47) – це обмеження: рекреант повертається в пункт М з одного з пунктів рекреації.

Зміст обмеження (48) наступний: для рекреанта кожна послуга j Î N задовольняється тільки в одному з пунктів рекреації.

Обмеження (49) (51) – це обмеження на дискретність шуканих змінних. Зауважимо також, що обмеження (46) – (48) можна замінити на обмеження – рівності. Інколи с зміст розглянути інші аналоги моделі (45) – (51).

Актуальним для окремого рекреанта є також раціональний (оптимальний) розподіл фінансових ресурсів (наприклад, грошей) на послуги, які можуть надаватись рекреанту в даному пункті рекреації (тобто ТРО).

Нехай

s – максимальний обсяг фінансових ресурсів, які рекреант може виділити на задоволення послуг рекреаційного процесу;

n – кількість послуг в даному рекреаційному пункті;

ci – вартість однієї послуги i-го виду ();

хi – шукане число послуг i-го виду, якими користується рекреант;

ki – корисність однієї тої послуги (це може бути деякий ваговий коефіцієнт, яким оцінюється значущість і-тої послуги або в більш загальному випадку означення деякої функції корисності рекреанта).

Тоді розумна поведінка рекреанта полягатиме в тому, щоб при заданих фінансових обмеженнях максимізувати сумарну корисність свого рекреаційного процесу.

Модель такої поведінки має вигляд:

Інколи обмеження на цілочисельність можна зняти (або частково зняти, коли допустима цілочисельність тільки окремих змінних).

Величини ki можна також замінити їх математичними сподіваннями і розглядати стохастичний аналог моделі (52) – (55).

Зауважимо, що можна побудувати багато інших моделей, які описують оптимальну поведінку окремого рекреанта, однак зупинятись на цьому в рамках даної праці ми не будемо.

Вивчення попиту на рекреацію

У системі економіко-математичних моделей туристично-рекреаційних процесів важливе місце належать моделям попиту на рекреацію. Наслідком багатьох наукових досліджень попиту на рекреацію стали різні підходи, напрями та моделі.

Так, наприклад, при прогнозуванні кількості потенційних рекреантів даної ТРС широко використовуються так звані гравітаційні моделі. Походження назви “гравітаційна модель” базується на припущенні: закони взаємодії між сукупностями людей є аналогічними до закону гравітаційного тяжіння.

Класичним прикладом моделі такого класу моделей ‘ наступна. Нехай

Кij – кількість рекреантів та j-ої тою ТРС, які прибули з пункту попиту на рекреацію;

nj – ємність (максимальна можлива вмістимість) j-тої ТРС;

mj – чисельність населення j-го пункту попиту;

rij – віддаль між і-тим пунктом попиту та j-тою ТРС.

Тоді

де k, m, n, r – деякі розрахункові коефіцієнти.

Наприклад, в [136] k=20,3; m=l,l 1; n=0,71; r=l,53.

Модель (56) досить проста, причому вона ефективно використовувалась для віддалей r від 100 до 150 миль.

Для інших віддалей вона виявилась малоефективною. Дослідники вважають, що формула (56) переоцінює число коротких рекреаційних поїздок і недооцінює число довгих, оскільки в ній не врахований фактор психологічної інерції людей [109]. Останній фактор був врахований в наступній моделі [120]:

де а, b – також деякі розрахункові коефіцієнти.

Інерція залежить в основному від величини а. При rij < a величина ln (rij/а) є від’ємною, що посилює негативну дію віддалі на попит. Якщо rij> а то ln (rij/а) > 0, що ослабляє вплив фактору відстані.

Відома  також  [117]  гравітаційна модель оцінки  потоків рекреантів для міжнародного туризму:

де

Кij – число туристів, які прибувають з країни і в країну j;

Pj – оцінка популярності країни з номерому j туристів;

Mi – чисельність населення країни і;

di – національний доход на душу населення країни i;

sij – величина, яка оцінює спільність або спорідненість країн іта j (наявність спільного кордону, спільна або споріднена мова та інш.);

rij – відстань між країнами i та j;

a,b,g,s – коефіцієнти еластичності відповідних змінних.

V моделі (58), як і в інших гравітаційних моделях параметри знаходяться різними методами, зокрема за допомогою проб і помилок, експертним методом і інш.

Зауважимо, що простота гравітаційних моделей є їх основною позитивною характеристикою. В зв’язку з цим такого типу моделі часто використовуються при вивченні соціально-економічних процесів.

Звичайно, діапазон методів вивчення попиту на рекреацію не обмежується тільки гравітаційним моделюванням. Він є значно ширшим.

Особливої уваги заслуговують кореляційно-регресійні методи та моделі, які є традиційно популярними в галузі математичного моделювання. При вивченні рекреаційних процесів є абсолютно природним прагнення побудувати регресійну модель залежності рекреаційного попиту від факторів, що формують його.

Враховуючи ту обставину, що кореляційно-регресійним методам та моделям присвячена обширна література, ми не будемо детальніше зупинятися на цьому питанні.

Цікавими як на теоретичному, так і практичному рівнях є ймовірні методи моделювання попиту на рекреацію. Наприклад, в [120] побудований біноміальний розподіл, який описує вплив відстані від населеного пункту (пункту попиту на рекреацію) до ТРС на кількість відвідувань. Ймовірність п відвідувань рекреаційної системи

де N – попит на рекреацію населеного пункту, розміщеного на відстані d від ТРС;

v – параметр (його зміст такий: якщо відстань d збільшиться на Dd, то ймовірність невідвідування ТРС одним рекреантом збільшиться на vDd).

У [135] ставилась також задача оцінки потенційного попиту N. Одна з отриманих оцінок мала вигляд:

Для вивчення та моделювання попиту на рекреаційні послуги, крім вказаних вище, можна запропонувати також багато інших методів та підходів (як відомих, так і нових).

Нижче опишемо запропонований одним із авторів загальний підхід до проблем вивчення попиту на рекреацію. Він базується на неокласичній теорії споживання [76] і пов’язаний з раціональним вибором споживачем-рекреантом рекреаційних послуг при заданих функції корисності та фінансово-бюджетному обмеженні.

Нехай величини S, xi, ci, () мають той самий зміст, що і в моделі (52) – (55). Узагальнимо дану модель. Для цього знімемо обмеження (55) і будемо вважати, що відома функція корисності споживача k (x1,…,хn). Тоді модель раціонального споживання рекреаційних послуг для окремого споживача-рекреанта матиме вигляд:

У моделі (60) – (62) ціни сi () та капітал (або доход) рекреанта протягом певного періоду часу вважалися сталими. Нехай ці величини є змінними, тобто

(С – множина або область зміни  ).

Зрозуміло, що c1, c2  0 та множина С складається тільки з невід’ємних векторів .

Тоді процес прийняття рішень для рекреанта ускладнюється, оскільки він повинен аналізувати сукупність задач (60) – (63).

Якщо функція корисності k (x1,…,xn) є двічі неперервно диференційованою та строго вгнутою (строго опуклою вверх), то при кожному фіксованому s Î [s1,s2] і  Î С задача (60) – (62) має єдиний розв’язок

Враховуючи обмеження (63), можна стверджувати, що оптимальний розв’язок задачі (60) – (62) є деякою функцією від параметрів  та S.

Функцію Р(,s) =(,s) називають функцією попиту споживача (рекреанта). Складність побудови такої функції залежить

від структури обмежень на параметри  та S.

Слід відзначити також, що в більш загальному випадку, коли функція корисності не є строго вгнутою, розв’язок задачі (60) – (62) є неоднозначним. Тоді може існувати не єдиний оптимальний (бажаний) набір рекреаційних послуг , а деяка множина X* таких наборів. В цьому випадку рекреант повинен мати деяку допоміжну множину критеріїв вибору рішення. Описаний вище метод визначення функції попиту можна використати при вивченні попиту на рекреацію як окремого рекреанта так і довільного пункту попиту на рекреаційні послуги.

Про імітаційне моделювання туристично-рекреаційних систем

Реальніекономічнісистеми, до яких належать, зокрема туристично-рекреаційні системи є досить складними. Вони поєднують в собі різноманітні виробничі та економічні комплекси, адміністративні, транспортні, торгові та інші організації. До того ж, всі ці об’єкти можуть бути розміщені в різних природних, еколого-економічних та соціальних середовищах. Взаємозв’язки (як економічні так і структурні та соціальні) між об’єктами, ендогенні та екзогенні впливи на систему, як правило, не вдається адекватно описати на мові математики, а якщо це стає можливим – то модель системи є надзвичайно складною і громіздкою. Дослідити таку модель формалізованими (наприклад, математичними) методами часто не вдається. Більше того, адекватна модель складної системи є багатокритеріальною і, як правило, інформаційно не забезпеченою. Це породжує нові складності. В зв’язку з цими та деякими іншими причинами для організації, функціонування та керування складними туристично-рекреаційними системами використовуються методи імітаційного моделювання, які базуються на проведенні машинних експериментів з моделями (як формалізованими так і неформалізованими) систем. Машинна імітація (як метод моделювання) включає наступні етапи [54]: 1) постановка задачі; 2) розробка моделі ТРС; 3) планування експерименту на ЕОМ; 4) проведення експерименту (машинна апробація моделі); 5) аналіз результатів імітації. Кількість проведених на ЕОМ експериментів завжди обмежена. Тоді за допомогою імітаційних експериментів бажано дослідити тільки найбільш репрезентативні допустимі варіанти. Після вибору таких варіантів процес прийняття рішень виходить за рамки імітаційних експериментів, оскільки в ньому використовуються різні методи і моделі, що створюють так звану імітаційну систему. Під імітаційною системою розуміють комплекс засобів аналізу складних проблем прийняття рішень, що є продуктом поєднання: 1) математичного (формалізованого) дослідження; 2) отриманих на ПЕОМ результатів імітаційних експериментів; 3) неформалізованого (або інтуїтивного) дослідження, яке здійснює особа яка приймає рішення (ОПР). Отже, імітаційна система акумулює в собі системний підхід до вивчення і моделювання економічних систем. Такий підхід є особливо актуальним при організації та розумному (оптимальному та раціональному) керуванню сучасними туристично-рекреаційними комплексами. Не зупиняючись тут на конкретних імітаційних моделях та експериментах, зауважимо, що більшість з описаних вище моделей можуть бути ускладнені (або спрощені) і використані в імітаційних експериментах. Акцентуючи на цьому, ми закінчимо описання даного розділу книги.

Ключові слова та поняття

Інфраструктура індустрії туризму, структура стратегічного управління, баланс інтересів, місія інфраструктури туризму, “дерево цілей”, цілі розвитку інфраструктури, аналіз середовища функціонування, зовнішнє середовище, безпосереднє середовище, внутрішнє середовище, економічна сфера, правова сфера, політична сфера, соціальна сфера, технологічна сфера, географічна сфера, конкуренція, детермінанти конкурентних переваг, конкурентна сила, стратегічний вибір, стратегія.

В умовах економічних змін туристична індустрія стикається з багатьма проблемами. Ці проблеми визначаються невизначеністю ринкової ситуації, сезонною нестабільністю попиту на туристичні послуги, жорсткою конкуренцією в галузі, недостатністю фінансових ресурсів і т.д.

Як в короткостроковій, так і в довгостроковій перспективі успішність розвитку туристичної індустрії визначається перш за все збалансованістю різних напрямків цього розвитку.

У цьому аспекті важко недооцінити величезну роль інфраструктури, яку для туристичної галузі мають комунікації, транспортні послуги, інженерні споруди, дороги, суміжні підприємства індустрії туризму, які забезпечують нормальний доступ туристів до туристичних ресурсів, їх належне використання в цілях туризму, а також забезпечення життєдіяльності підприємств індустрії туризму.

Туристична інфраструктура – це сукупність штучно створених рекреаційних закладів (санаторії, бази відпочинку, готелі, ресторани та ін.) та супутніх об’єктів, побудованих для загального користування за рахунок державного інвестування (автомобільні та залізничні дороги (шляхи), пункти пропуску, аеропорти, лікарні, школи тощо). Послуги інфраструктури відіграють свого роду роль, яка зв’язує різні сектори туристичної галузі, включаючи кінцевого споживача та початкове визначені процесом становлення індустріального, а згодом – постіндустріального суспільства, адже таке суспільство не може обходитись без них.

Інфраструктуру індустрії туризму не слід, однак, розглядати як окрему сферу економіки, як таку, що не має нічого спільного з іншими видами бізнесу. Незважаючи на те, що вона за деякими ознаками відрізняється від інших сфер бізнесу, не можна прийняти цю обставину як зручну причину для її відділення від управлінської практики і процедур, застосовуваних в інших сферах економіки.

Останнім часом були зроблені значні кроки у бік застосування теорії загального менеджменту в туристичній індустрії. Однак багато ще попереду, оскільки ряд спеціалістів продовжують вважати, що досягнуто незначного прогресу у справі застосування теорії менеджменту виробничої сфери у туристичній індустрії в цілому та управлінні інфраструктурою зокрема.

Розвиток у довгостроковій перспективі туристичної індустрії залежить від здатності інфраструктури галузі відповідним чином адаптовуватися до змін ринку. Націленість на організацію майбутнього стає необхідною складовою активного стратегічного мислення, завдання якого полягає в тому, щоб засвоїти сутність і принципи стратегічного управління та, здійснивши стратегічний вибір на основі аналізу середовища, послідовно втілити в життя стратегію розвитку інфраструктури туристичної індустрії.

За час свого існування туристична індустрія як галузь послуг пережила багато змін, як і галузі виробництва матеріальних благ.

Стратегічне управління, будучи необхідною складовою діяльності суб’єкта туристичної індустрії в сучасних умовах, базується на загальних концепціях і положеннях, що мають місце і в інших сферах економіки, хоча і відрізняється рядом особливостей у реалізації окремих стратегій.

Аналіз етапів становлення стратегічного управління показує, що протягом останнього століття були ускладнення зовнішнього середовища організації, прискорення темпів змін її параметрів і ріст невизначеності в часі. Ці фактори в сукупності ускладнили процес управління організаціями, особливо диверсифікованими (концернами і конгломератами).

Результатом таких процесів стала зміна розуміння суті інфраструктури туристичної індустрії, яка сьогодні виступає як структура сфери туризму в цілому, а отже управління нею можна розглядати з позицій стратегічного управління структурою організації з врахуванням відповідних особливостей.

Ідеологія стратегічного управління базується на припущенні про неможливість з достатнім ступенем точності прогнозувати довгострокові тенденції, що характерно для постіндустріальної епохи. Аналіз причин виникнення невизначеності показує, що її основне джерело – НТП, який обумовив прискорення економічних процесів.

Технологія ефективного управління в умовах підвищеної нестабільності і невизначеності факторів зовнішнього середовища стає особливо актуальною для інфраструктури туризму, яка відрізняється широкою диференціацією своїх сфер.

Стратегічне управління можна розглядати як динамічну сукупність п’яти взаємопов’язаних управлінських процесів. Ці процеси логічно витікають один з одного. Однак існує зворотний стійкий зв’язок і відповідно зворотний вплив кожного процесу на інші і на всю їх сукупність. У цьому полягає важлива особливість структури стратегічного управління. Схематично структура стратегічного управління показана на рис.3.3.1.

При визначенні головної мети та довгострокових цілей слід виходити з балансу інтересів різних соціальних інститутів та груп людей, які зацікавлені у функціонуванні структури і впливають на характер, зміст і спрямування її функціонування. Баланс інтересів визначає напрям руху, цільову орієнтацію.

Визначення головної мети та цілей складається з:

1) формування головної мети;

2) формування довгострокових цілей;

3) формування короткострокових цілей.

Головна мета (місія) інфраструктури туризму є визначеним основним соціально значимим функціональним призначенням в довгострокову періоді. Вона (мета) визначає місце, роль і положення інфраструктури в туристичній індустрії та суспільстві в цілому, її соціальний статус. Її можна розглядати як стратегічний інструмент, який визначає цільовий об’єкт (ринок), або як основну сутнісну характеристику інфраструктури.

Мета (місія) має і філософсько-етичний аспект, так би мовити об’єднуючий культурний елемент, який дозволяє функціонувати інфраструктурі як єдиному цілому.

Формулювання мети має бути простим, достатньо коротким і ясним, відображати загальний характер потреб, які задовольняє інфраструктура, загальну характеристику споживачів, характер туристичного продукту.

Отже, роль мети (місії) полягає в тому, що вона пов’язує, орієнтує за спільним вектором інтереси тих суб’єктів, що є елементами самої інфраструктури, та тими, хто сприймає її ззовні. Мета (місія) є осмисленими, цілеспрямованими діями суб’єктів, спонукає їх до кращого усвідомлення, бачення своїх дій, а також причин та наслідків цих дій.

Головна причина існування інфраструктури виникає як відображення цілей та інтересів різних груп суб’єктів, що певним чином мають відношення до туристичної інфраструктури і до процесу її функціонування. Такими групами є:

власники підприємств-суб’єктів інфраструктури;

співробітники підприємств-суб’єктів;

споживачі туристичного продукту;

місцеві територіальні громади;

суспільство в цілому (громадські інститути, політичні, економічні сфери тощо);

держава як суб’єкт та об’єкт інфраструктури.

Сукупність інтересів цих суб’єктів необхідно враховувати при формулюванні мети, оскільки вони впливають на функціонування інфраструктури. Звичайно, існує певна питома вага впливу цих груп на мету. Основну масу впливу чинять споживачі та власники, тому мету необхідно визначати, виходячи насамперед з інтересів цих двох груп.

Котлер Ф. вважає, що мету повинні визначати наступні фактори:

1) історія, у процесі якої вироблялася філософія, профіль та стиль функціонування фірми;

2) існуючий стиль поведінки та спосіб дій власників і управлінського персоналу;

3) середовище, його стан, в якому існує фірма;

4) ресурси, які фірма може застосувати;

5) відмінні особливості фірми.

Ці п’ять факторів Котлер визначав для окремої фірми, але з огляду на спільність стратегічного управління фірмою та сукупністю фірм (чим власне і є інфраструктура) даний підхід можна застосувати і для визначення мети функціонування інфраструктури туристичної індустрії:

1) історичний розвиток інфраструктури, особливості на кожному етапі;

2) сучасний стан розвитку, принципи та методи його управління;

3) стан туристичного середовища;

4) ресурси;

5) особливості туристичної інфраструктури.

Правильно визначена мета (місія) має супроводжуватись більш детальним поясненням наступного характеру:

цільові орієнтири розвитку, які відображають об’єкти спрямування зусиль в довгостроковій перспективі;

сфера розвитку, яка залежить від різних факторів (географічних, ступеня розвитку окремої сфери, ринки, на яких реалізується туристичний продукт тощо);

можливості і шляхи діяльності інфраструктури, які відображають сильні та слабкі її сторони в довгостроковій перспективі.

Мета (місія) не повинна містити конкретні приписи про те, що, як і коли треба робити. Вона задає вектор спрямування зусиль, взаємодією з внутрішніми і зовнішніми процесами. Важливо, щоб мета (місія) була визначена ясно, була зрозуміла всім суб’єктам, що взаємодіють з інфраструктурою.

Після того, як мета (місія) сформульована, необхідно визначити довгострокові і короткострокові цілі. Кожну ціль можна поділити на завдання, і таким чином ми отримаємо “дерево цілей”.

Цілі є вихідним пунктом планування діяльності, лежать в основі побудови організаційних відносин, на цілях базується система мотивації, цілі є точкою відліку в процесі контролю і оцінки результатів.

Правильно сформульовані цілі мають відповідати вимогам:

1) реальність, конкретність, досяжність;

2) вимогливість, орієнтація на високий результат;

3) наукова обґрунтованість, погодженість;

4) вимірюваність;

5) ясність, однозначність сприйняття;

6) гнучкість, прийнятність.

Залежно від різних ознак цілі поділяються:

за часом: довго-, середньо-, короткострокові;

за напрямками діяльності: економічні, соціальні, технічні, екологічні;

за пріоритетами: основні, побічні, підтримуючі;

за характером діяльності: функціональні, цілі розвитку

за вимірюваністю: кількісні і якісні;

за рівнем управління: загальні, цілі окремих підрозділів, груп;

за впливом на елементи: виробничі, управлінські;

за спрямованістю дій: внутрішні, зовнішні.

Для відображення цілей будують “дерево цілей” – зображення цілей у їхній ієрархії та взаємозв’язку (рис.3.3 2).

Цілі розвитку інфраструктури можна також поділити за сферами:

1) цілі у сфері доходів фірм-суб’єктів інфраструктури;

2) цілі у сфері задоволення потреб споживачів;

3) цілі у сфері соціальної відповідальності (перед суспільством, державою, територіальними громадами, індивідом).

Процес формування цілей містить три елементи:

1) етапи визначення цілей;

2) способи визначення цілей;

3) форми прийняття рішень за цілями.

Встановлені цілі визначають напрями руху. Але тут постає проблема вибору шляхів, способів та засобів досягнення визначених цілей. Вірне рішення з вибору стратегії руху до цілі не менш важливе, ніж вибір самої цілі.

Визначивши мету та цілі, суб’єкт інфраструктури приходить до необхідності аналізу середовища функціонування.

Розрізняють три складові середовища:

зовнішнє середовище;

безпосереднє середовище;

внутрішнє середовище.

Аналіз зовнішнього і безпосереднього середовища спрямований на вивчення можливостей досягнення результату при успішній діяльності, а також – на невдачі, що можуть статися при виникненні загроз із зовнішнього середовища.

Зовнішнє середовище аналізує групу факторів, які формують довгострокову перспективу і на які суб’єкт інфраструктури не може впливати або вплив є незначним. Аналізуються:

економічна сфера;

правова сфера;

політична сфера;

соціальна сфера;

технологічна сфера;

географічна сфера.

До економічної сфери відносяться фактори, пов’язані з грошовим обігом, обігом товарів та інформації. Вивчення цих факторів визначає, як саме формуються і розподіляються ресурси. Аналіз економіки передбачає аналіз ряду показників: величини ВНП, темпів інфляції, рівня безробіття, ставки процента, продуктивності праці, податків, платіжного балансу тощо. Для стратегічного управління при вивченні перерахованих факторів цікавим є не значення показників як таких, а те, які можливості для розвитку інфраструктури це дає, виявлення потенційних прихованих загроз у окремих економічних сферах.

Аналіз економічної сфери повинен проводитись комплексно, бути направленим на визначення ризиків, рівня конкуренції, ділової активності.

Правова сфера аналізується як група наступних факторів: закони, підзаконні акти, інші нормативно-правові акти, що встановлюють правове поле відносин. У результаті аналізу визначаються допустимі межі діяльності у відносинах між суб’єктами права, а також методи відстоювання власних інтересів. Вивченням змісту нормативних актів не повинно закінчуватись вивчення правової сфери. Важливо проаналізувати правові традиції, адекватність правового поля ситуації, механізми правового поля тощо.

Увагу слід звернути на такий важливий аспект як рівень громадського контролю та ступінь правового захисту та відповідальність суб’єктів за порушення правових норм.

Аналіз політичної сфери полягає у вивченні факторів, що впливають на політичні погляди та визначають рішення місцевих органів влади та уряду. До них можна віднести стабільність уряду, державну концепцію розвитку економіки, вплив на гуманітарний, соціальний розвиток, рівень протекціонізму, міждержавні угоди, рівень корупції та економічної свободи тощо.

Тобто визначається баланс прагнень органів державної влади щодо розвитку суспільства та ресурсів, засобів методів, з допомогою яких досягатимуться визначені цілі. Головну увагу слід зосередити на програмах різних політичних структур, вивчити групи лобіювання в органах державної влади, ставлення уряду до окремих сфер економіки. При цьому аналізуються базові характеристики політичної системи: ідеологічна спрямованість політики уряду, його стабільність, позиції опозиції, рейтинг уряду у суспільстві.

Соціальна сфера аналізується з позиції групи факторів, які визначають рівень життя людей. Вивчення соціальної сфери спрямоване на те, щоб з’ясувати вплив на розвиток інфраструктури соціальних явищ і процесів (системи цінностей, якість життя, відношення до праці, традиції, демографічна структура, рівень освіти тощо). Соціальна сфера має свої особливості;

вплив як на інші сфери зовнішнього середовища, так і на внутрішнє середовище;

відносна стабільність, але її зміна призводить до серйозних кардинальних змін у середовищі в цілому.

Саме тому ця сфера потребує серйозного аналізу з боку суб’єктів інфраструктури. Крім того, соціальні процеси значною мірою формують споживчі потреби та переваги, які в свою чергу визначають діяльність туристичної індустрії.

Технологічна сфера аналізується з огляду на фактори, що пов’язані з розвитком техніки і технологій, know-how тощо. Проте існує ризик не помітити або помітити несвоєчасно новинку і, як результат, виявитися далеко позаду конкурентів.

Винайдення нових технологій, матеріалів, інформації, особливо засобів комунікації, – все це є однією з груп факторів, яка чинить найбільший вплив на розвиток інфраструктури туристичної індустрії.

Наприклад, сьогодні працівники туристичних організацій розуміють, що вони повинні бути представлені в Internet. Це пояснюється зростаючою роллю інтернету у туристичному бізнесі. В табл. 3.3,1. поданий прогноз росту продажів туристичного продукту в світі (за даними Forrester Research).

Таблиця 3.3.1.

Прогноз росту продажів туристичного продукту в світі

(млрд. дол. США)

Аналіз технологічної сфери пов’язаний не лише з виявленням та впровадженням нових технологій, але й з визначенням моменту, коли слід вивести існуючу технологію або продукт.

Нарешті, географічна сфера аналізується з позиції групи факторів, які пов’язані з розташуванням, кліматом, природними ресурсами, рельєфом тощо. Туристичний комплекс, як ніяка інша сфера економіки, тісно пов’язаний з цією групою (зокрема його рекреаційна компонента), а отже потребує адекватного її аналізу. Географічні фактори відіграють чи не найважливішу роль у виборі територіально-географічного напрямку розвитку інфраструктури туризму.

Проте аналіз географічної сфери має особливість: дана сфера майже абсолютно стабільна, тобто не піддається змінам і впливу інших сфер, а отже і аналізувати її значно легше за інші. Головну увагу при аналізі тут необхідно зосередити на інфраструктурному забезпеченні географічної сфери: рівень розвитку комунікацій, готельне господарство, рекреаційний комплекс, підприємства, що забезпечують вільний доступ туриста до туристичного ресурсу.

Аналіз безпосереднього середовища відбувається за такими елементами:

споживачі;

постачальники;

конкуренти.

Вивчення безпосереднього середовища направлене на аналіз перелічених елементів, оскільки саме з ними суб’єкт інфраструктури знаходиться у безпосередній взаємодії і здатний на них впливати (на відміну від зовнішнього середовища) шляхом встановлення ефективних комунікацій.

Споживачі аналізуються перш за все з позиції визначення їх сутнісних характеристик, які несуть інформацію про них саме як про споживачів:

географічне розташування;

демографічні характеристики;

соціально-психологічні характеристики;

ставлення до туристичного продукту.

Визначення за такими характеристиками споживачів впливає на формування цілей розвитку, дозволяє визначити акценти уваги в структурі туристичного продукту тощо.

Але в основі аналізу споживачів лежить всебічне вивчення попиту, який вони представляють. Аналіз попиту відбувається за рядом факторів:

кількість споживачів;

характер попиту;

цінова еластичність попиту;

нецінова еластичність попиту;

рівень доходів споживачів;

мотивація споживачів;

характер споживання;

оцінка елементів інфраструктури;

рівень інформованості споживача тощо.

Споживачі відіграють подвійну роль у впливі на інфраструктуру, з одного боку, вони визначають необхідність існування останньої, з іншого – формують її параметри. При цьому виникає дилема “ціна-якість”. Тому суб’єктам інфраструктури слід зосередити увагу на балансі інтересів шляхом їх оптимального поєднання.

Аналіз постачальників спрямований на вияв параметрів, які формують ефективність розвитку інфраструктури, її якість та вартість. Процес постачання слід розбити на три етапи:

визначення потреб у ресурсах (як за якістю, так і за кількістю та способом задоволення);

вибір конкретного постачальника та конкретного способу задоволення потреби;

проведення закупок.

Особливістю процесу є необхідність розрізняти постачальників за видами ресурсів (фінансові, матеріальні, трудові). Крім цього, слід звернути увагу на той факт, що постачальники можуть поставити організацію в залежність від себе. Тому при виборі постачальників слід всебічно їх проаналізувати, щоб зменшити негативні сторони їхнього впливу та максимізувати ефективність взаємодії. Аналіз постачальників проводиться за наступними критеріями:

якість ресурсу, що постачається;

ціна;

умови та способи поставки;

види ресурсу;

умови споживання ресурсу;

сумісність ресурсу з технікою і технологією організації;

сервісне обслуговування;

дотримання умов контракту постачальником.

Також аналізуються процеси, пов’язані зі зміною постачальника, зміною ресурсу, що постачається, тенденціями ринку постачальників. Тобто вивчаються ризики, можливості їхнього усунення або зменшення.

Вивчення конкурентів займає важливе місце у стратегії управління туристичною інфраструктурою. Конкуренція є одним з головних чинників її розвитку. Конкуренцію можна розглядати диференційовано:

1) з позицій даної сфери у структурі національної економіки в цілому;

2) з позицій конкурентного середовища в середині сфери:

конкуренція між організаціями;

конкуренція з боку споживачів;

конкуренція з боку постачальників;

конкуренція з боку інших сфер економіки;

конкуренція з боку товарів-замінників.

Параметри факторів виступають матеріальними і нематеріальними умовами, які потрібні для формування конкурентної переваги. Це є: трудові ресурси, природні ресурси, комунікації.

Стратегії організацій є сукупністю стратегій організацій-конкурентів та організацій, що потенційно можуть увійти в дану сферу економіки.

Параметри попиту характеризують відношення споживачів до продукту.

Споріднені та підтримуючі галузі є споживачами і/або постачальниками даної сфери, що особливо важливо у сфері інфраструктури туризму. До них можна віднести:

легка і харчова промисловість;

транспортне машинобудування;

медицина, охорона здоров’я;

сфера культури;

сфера освіти.

У цю модель Портер вводить ще два елементи:

випадок (винаходи, різкі зміни кон’юнктури, форс-мажорні обставини);

уряд  (вплив на грошово-кредитну, бюджетну, податкову політику, державні замовлення).

Розглядаючи другий аспект аналізу конкурентів (тобто з позицій конкурентного середовища в середині сфери), також використаємо підхід Портера, його модель п’яти конкурентних сил (рис.3.3.3).

Найінтенсивніше процес конкуренції проявляється в результаті діяльності організацій – суб’єктів інфраструктури – в середині даної сфери, тобто внутрішня конкуренція. Боротьба йде за різними параметрами:

за досягненням певної долі ринку;

за завоювання власної ніші;

нецінова конкуренція (престиж тощо).

У ряді випадків випадків виникає ситуація, коли продукт, який  пропонує дана організація, має схожі функціональні характеристики з продуктом іншої організації з цієї або іншої сфери. Мова йде про товари-замінники (наприклад, переключення з використання авіарейсів на морський транспорт).

Конкуренція з боку організацій з інших сфер проявляється тоді, коли є ймовірність входу цих організацій в дану сферу. Ця загроза залежить від вхідних бар’єрів сфери (ефект масштабу, існуючі споживчі переваги, державне регулювання).

Конкурентна сила постачальників визначається можливістю і вартістю переключення з одного постачальника на іншого і виражається сукупністю характеристик постачальника, які були розглянуті вище.

Конкурентна сила споживачів визначається попитом, який вони формують.

Аналіз внутрішнього середовища дає можливість віднайти ті резерви, потенціал, на який може розраховувати організація в конкурентній боротьбі для досягнення своїх цілей.

Внутрішнє середовище аналізується за такими параметрами:

загальна характеристика;

маркетинг;

організаційна структура, управління;

виробництво (в тому числі наукові дослідження та післяпродажний сервіс);

трудові ресурси;

фінанси;

організаційна культура.

Загальні характеристики:

форма власності;

профіль;

фаза життєвого циклу підприємства;

конкурентоспроможність підприємства;

імідж.

Маркетинг:

стратегія продукту (ціноутворення, просування, збут тощо);

сегмент ринку;

рівень продаж;

рівень розвитку marketing-mix;

рівень прихильності споживачів до продукту;

якість і конкурентоспроможність продукту;

витрати маркетингу.

Організаційна структура, управління:

організаційна структура;

розподіл обов’язків;

підприємницька орієнтація ведення бізнесу;

використання стратегічного управління;

комунікаційні процеси;

технологія управління;

контроль;

неформальна структура управління.

Виробництво:

виробництво продукту;

постачання;

обслуговування технічного парку;

можливості технічних і технологічних змін (гнучкість виробництва);

рівень патентного захисту;

якість виробництва;

ефективність і витрати виробництва;

інвестиції та наукові дослідження;

банк ідей;

кадровий потенціал наукових досліджень.

Трудові ресурси:

кваліфікаційний рівень персоналу;

взаємодія менеджерів і робітників;

залучення, професійна підготовка кадрів, підвищення кваліфікації;

система оплати праці, стимулювання (в тому числі нематеріальне).

Фінанси:

інвестиційні можливості;

підтримка ліквідності і прибутковості;

рівень заборгованості;

реінвестування;

джерела фінансування.

організаційна культура:

мікроклімат у колективі;

стиль керівництва;

система комунікацій;

спільні цінності.

Вивчення внутрішнього середовища спрямоване на виявлення й аналіз сильних і слабких сторін організації. Сильні сторони є базою конкурентних переваг суб’єкта інфраструктури, слабкі – всебічно вивчаються для подальшої їхньої ліквідації.

Результатом таких досліджень є формування стратегії розвитку. Тут постає питання її вибору, враховуючи при цьому специфіку інфраструктури туристичної індустрії.

Пропонується дві найбільш досконалих та часто вживаних класифікації стратегічного вибору:

1) за характером виду економічної діяльності та макросередовища;

2) за характером виробництва і реалізації стратегічних переваг.

Згідно з першою ознакою класифікації (за характером виду економічної діяльності та макросередовища), існує чотири основних види альтернатив стратегічного вибору, які є у розпорядженні підприємства:

обмежене зростання;

зростання;

поєднання.

Обмежене зростання. Підприємство, що дотримується даної стратегії, встановлює цілі від досягнутого, скориговані залежно від ситуації, що склалася. Така стратегія притаманна для організацій, що діють в умовах визначеної, зрілої, добре розробленої інфраструктури з незмінними, сталими технологіями. При цьому підприємство в цілому задоволене своїм становищем, ринковою часткою, попитом на продукцію та ін. Ця стратегія найбільш зручна та доступна у використанні, майже гарантує від зайвого підприємницького ризику і не потребує додаткових інвестицій.

Зростання. Характерне значне щорічне зростання рівня коротко- та довгострокових цілей (планових завдань) над рівнями показників минулого (звітного) року. Застосовується в умовах низького рівня розвитку інфраструктури, що відзначаються значним потенціаюм до зростання та швидкими змінами у технології, з постійними технологічними нововведеннями.

Друга класифікаційна ознака (за характером виробництва й реалізаціїя стратегічних переваг) передбачає вибір сфери конкуренції і зводиться до наступного: конкурувати по “широкій лінії” чи зосередитись на конкретному сегменті ринку.

Оскільки рівень розвитку інфраструктури різний (залежно від ряду ознак), то відповідно існують декілька шляхів використання ділової активності у шести класичних типах конкуруючих ситуацій:

І. Конкуруючі стратегії для лідерів і фірм-домінантів.

ІІ Для фірм, що рвуться уперед (челенджерів).

Ш. Для фірм, що терплять занепад (аутсайдерів).

ІV. Змагання у новій, молодій галузі промисловості (стратегії початківців).

1. Змагання під час переходу до добре розвиненої інфраструктури (стратегії “давніх знайомих”).

VІ. Змагання на глобальних рийках (стратегії “слонів” і “гіпопотамів”).

Стратегічний вибір здійснюється згідно з визначеними цілями та аналізом середовища. Стратегія характеризується такими загальними рисами:

1. Процес розробки стратегії не завершується негайними конкретними діями, а дає загальний напрям, здійснення якого забезпечує ріст і зміцнення позицій підприємства.
2. Стратегія використовується для розробки стратегічних проектів методом пошуку. Стратегія дозволяє зосередитись на певних діях і можливостях підприємства та відкинути інші можливості, які несумісні з обраною стратегією.
3. Стратегія має певний життєвий цикл і необхідність у ній відпадає, коли підприємство вийде на бажані позиції; після цього обирається нова стратегія,
4. Правильність вибору стратегії перевіряється на практиці, тому необхідний зворотний зв’язок між стратегією і здобутими результатами.
5. Стратегія грунтується на орієнтирах – меті, яку повинно досягти підприємство. Стратегія – засіб досягнення мети.
6. Стратегія і орієнтири завжди взаємопов’язані. Стратегія не приносить безпосередньої користі і її розробка дорого обходиться, але дає можливість вести експансивну політику в конкурентній боротьбі.

У процесі її формулювання підприємства туристичної інфраструктури повинні здійснювати переорієнтацію на маркетинг, велика увага повинна приділятись вивченню конкурентів; динамічність зовнішнього середовища потребує пріоритетного його вивчення. Нестабільність і ризик змушують керівників розробити стратегію розвитку підприємства, одночасно диктується потреба трансформації організаційної структури підприємства залежно від змін зовнішнього оточення.

Таким чином, обраний портфель стратегічних альтернатив включає, в себе не лише формулювання стратегій, а й шляхи їх досягнення, необхідні ресурси, оцінку ризиків тощо.

Реалізація стратегічного управління вимагає постійного контролю ще від його початку. Інфраструктура туристичної індустрії за своєю специфікою є сферою діяльності, в якій такий підхід є життєво необхідний та обов’язковий.

У світлі сучасних тенденцій до глобалізації економіки та переходу на концепції стратегічного управління висвітлений підхід до формування стратегічного управління розвитком туристичної інфраструктури як визначального напрямку розвитку туристичної індустрії є необхідним та економічно ефективним для всіх суб’єктів інфраструктури, зокрема в Україні. Використання його як базового неодмінно призведе до пожвавлення економічної активності в сфері туризму та виведе Україну на чільне місце у структурі туризму світового співтовариства.

Ключові слова та поняття:

Маркетинг, клієнт, концепція маркетингу, купівельна поведінка, маркетингові дослідження, фактори .маркетингу, референтна група, потреба, мотив.

Аналіз ринкових можливостей туристичного підприємства завершується етапом, який має не тільки виняткове значення з погляду успішної організації ринкової діяльності відповідно до управлінської концепції, але й володіє величезною практичною цінністю. Справа у тому, що в системі ринкової економіки напрямок діяльності будь-якої фірми визначає споживач і саме він вказує продавцю, що необхідно пропонувати на ринку. Туристичне підприємство, пропонуючи послуги, які ефективно задовольняють потреби і запити клієнтів, буде щедро нагороджено. І навпаки, той, хто не зуміє домогтися цього, буде покараний втратою споживачів. Саме тому вивчення споживачів у сфері туризму можна назвати найважливішим завданням маркетингу.

Дослідження споживачів, виявлення основних мотивів придбання послуг і аналіз поведінки споживачів озброює керівників і фахівців туристичної фірми могутнім арсеналом, без якого неможлива успішна діяльність на сучасному ринку – знання свого клієнта. “Знати свого клієнта основний принцип маркетингу.

Правильне розуміння споживачів надає туристичній фірмі можливості: прогнозувати їхні потреби;  виявляти послуги, що користуються найбільшим попитом;  удосконалювати взаємини з потенційними клієнтами;  завойовувати довіру клієнтів за рахунок розуміння їхніх запитів;  розуміти, чим керується клієнт, приймаючи рішення про придбання туристичних послуг; з’ясовувати джерела інформації, що використовують клієнти при ухваленні рішення про купівлю;  встановлювати, хто і яким чином впливає на вироблення та ухвалення рішення про придбання туристичного продукту;  виробляти відповідну стратегію маркетингу і конкретні елементи найбільш ефективного комплексу маркетингу;  створювати систему зворотного зв’язку із споживачами туристичних послуг; налагоджувати ефективну роботу з клієнтами.

Формування правильного розуміння споживачів у маркетингу виходить з наступних принципів: споживач незалежний;  поведінка споживачів вивчається за допомогою маркетингових досліджень;  поведінка споживачів соціально закономірна.

Незалежність споживача виявляється у тому, що його поведінка орієнтується на визначену мету. Туристичні послуги можуть ним прийматися чи відкидатися у тій мірі, у якій вони відповідають його потребам. Фірми досягають успіху, якщо надають споживачу свободу вибору і реальну вигоду. Розуміння цього і постійне пристосування туристичних пропозицій до запитання споживачів забезпечує ефективність практичної реалізації концепції маркетингу.

Поведінка споживачів може бути вивчена за допомогою маркетингових досліджень. Це здійснюється шляхом моделювання купівельної поведінки, дослідження мотивів і факторів, які характеризують потреби клієнтів і способи їхнього задоволення.

Поведінка споживачів піддається впливу. Маркетинг може здійснювати досить сильний вплив на мотивацію і поведінку споживачів. Він досягається за умови, якщо пропонований туристичний продукт є засобом задоволення потреб клієнтів. При цьому мова не повинна йти про яке-небудь маніпулювання поведінкою споживачів.

Поведінка споживачів соціальна закономірна у зв’язку з тим, що їхній суверенітет в умовах ринкової економіки грунтується на ряді прав, дотримання яких є найважливішим завданням не тільки суспільства в цілому, але й окремих підприємств. Соціальна законність прав споживачів є гарантією задоволення їхніх потреб. Введення в оману, низький рівень якості послуг, відсутність відповіді на законні скарги і претензії та інші аналогічні дії – це не що інше, як порушення законних прав і інтересів клієнтів.

У процесі маркетингових дій туристичне підприємство повинне отримати відповіді на наступні принципові запитання:

Хто в даний момент є клієнтом підприємства і хто може стати ним у перспективі?

Які потреби і побажання клієнтів?

Які фактори впливають на потреби клієнтів?

Які мотиви приводять споживачів до придбання туристичнихпослуг?

Які незадоволені потреби існують у клієнтів, що можуть стати важливим джерелом ідей розвитку й удосконалення діяльності підприємства?

Як здійснюється процес ухвалення рішення про придбання туристичних послуг?

Таким чином, роль маркетингу зводиться до вивчення:  факторів, що впливають на клієнтів; мотивів поведінки споживачів; процесу ухвалення рішення про придбання туристичних послуг.

Усе різноманіття факторів, які впливають на споживачів туристичних послуг, можна розділити на дві групи:  зовнішні спонукальні фактори;  особистісні фактори.

Зовнішні спонукальні фактори включають:

–           фактори маркетингу;

–           фактори середовища.

Туристичне підприємство впливає на клієнта через фактори маркетингу. До них відносяться: туристичний продукт; ціна; збут; комунікації; персонал; процес споживання послуг; оточення.

Завдання полягає у максимально ефективному використанні цих факторів для досягнення цілей туристичного підприємства.

Фактори середовища не піддаються безпосередньому контролю з боку туристичного підприємства. Однак вони суттєво впливають на поведінку споживачів. Тому їх варто постійно враховувати як у повсякденній діяльності підприємства, так і в прийнятті ним важливого маркетингового рішення.

Серед факторів середовища виділяють такі:  економічні;  політичні;  культурні; соціальні.

Економічні і політичні фактори більше впливають на всі інші фактори (соціальні, культурні), ніж на поведінку споживача. Проте не можна ігнорувати той факт, що загальне становище з розвитком продуктивних сил і виробничих відносин у суспшьстві впливає на поведінку споживача на ринку.

Серед найбільш суттєвих економічних факторів виділяють такі: динаміка інфляційних процесів, стан ринку товарів та послуг, валютні курси, процентні ставки та ін. Наприклад, інфляція впливає на поведінку споживачів. Це виражається у тому, що вони постійно порівнюють і оцінюють свої дії з погляду раціонального використання ними власних коштів. Причому ступінь такого порівняння знаходиться у прямій залежності від темпів і характеру інфляційних процесів. Тому знання туристичним підприємством механізму впливу економічних факторів на купівельну поведінку дозволяє йому не тільки прогнозувати ймовірні дії клієнтів, але й використовувати цей вплив у своїх інтересах.

Серед факторів політичного характеру, мабуть, найбільше впливає на споживачів туристичних послуг політика “відкритих дверей”, яка проводиться в останні роки і сприяє збільшенню кількості поїздок наших громадян як по Україні, так і за кордон. Істотно впливають на поведінку клієнтів також закони і нормативні акти, прийняті державою.

Фактори культурного порядку безпосереднім чином впливають на поведінку споживачів. Це викликано тим, що всі клієнти живуть і функціонують у суспільстві, де визначені правила їхньої поведінки. Культурне середовище, у якому знаходяться клієнти, значно впливає на основні цінності, що існують в суспільстві, такі, як відношення до ризику, особиста воля, індивідуалізм та ін.

Процеси, що відбуваються у сфері культури, – найбільш глибока причина бажань і поведінки споживачів. Поведінка споживачів значною мірою надбана, тобто вихована культурою. Оскільки культура визначає цінності суспільства, а культурні норми впливають на життєдіяльність споживачів і їхню поведінку, зрозуміло, що це має важливе значення і для маркетингу. Необхідно враховувати найменші зрушення в розвитку культури, пропонуючи нові туристичні послуги. Так, наприклад, останнім часом спостерігається тенденція, при якій споживачі велику увагу приділяють заняттям спорту і відпочинку, а це відкриває гарні перспективи для розвитку туристичної сфери.

Необхідно також враховувати, що будь-яка культура складається з більш дрібних складових чи субкультур, що підрозділяються за географічними, кліматичними, етнічними ознаками. Важливим фактором для маркетингу є також приналежність клієнтів до визначених релігійних субкультур.

Поведінка споживачів завжди знаходиться під впливом соціальних факторів, основні з яких:  соціальний стан; референтні групи; родина;  соціальні ролі і статуси.

Соціальний стан споживача – його належність до того чи іншого соціального класу. На відміну від культурних цінностей, для зміни яких вимагаються роки, якщо не десятиліття, класові цінності можуть мінятися швидше. Для маркетингу мало що дає традиційний поділ усього суспільства на два класи: робітників і селян і прошарок-інтелігенцію. Такий підхід не відбиває всього різноманіття соціального стану споживачів у суспільстві. У маркетингу соціальний клас відрізняє ряд ознак: заняття, дохід, роль у громадській організації праці, відношення до засобів виробництва, добробут та ін. Проведення спеціальних маркетингових досліджень дозволить виявити диференціацію споживачів за соціальним станом, що допоможе краще оцінювати вплив цього фактора на поведінку споживачів туристичних послуг.

Особливо сильний вплив на поведінку споживачів здійснюють численні референтні групи.

Референтна група – це будь-яка сукупність людей, що впливає на позицію, яку займає споживач, і його поведінку.

Таких груп, формальних і неформальних, нараховується безліч. Деякі, так звані первинні, – невеликі, однорідні, де усі члени групи можуть спілкуватися один з одним (наприклад, родина, індивідуальне коло спілкування, товариші по службі).

Більш великими і менш однорідними є вторинні групи. Вони більш формальні. Так, наприклад, члени групи поєднуються у суспільно-політичні організації, союзи, релігійні рухи. Менш великими, але такими, що впливають на поведінку споживачів, є різні об’єднання груп – клуби за інтересами, спортивні клуби, організації за місцем проживання та й ін.

Членам референтних груп властиве прагнення до уніфікації свого способу життя, у тому числі й у придбанні туристичних послуг. Природно, що у молоді це прагнення виражене більш яскраво, ніж у людей з визначеним життєвим досвідом. Вона схильна швидко реагувати на “думку лідера” у своїй неформальній групі, як, утім, і швидко “скидати” його з п’єдесталу. Однак це не означає, що споживачі більш старшого віку не знаходяться під впливом свого оточення. Проведена маркетингова робота свідчить про досить тісний кореляційний зв’язок між приналежністю споживача до якої-небудь групи і його поведінку на ринку.

Найбільшою референтною групою є родина. Споживач, перш за все, набуває орієнтацію у відношенні релігії, політики, економіки, а також у відношенні особистих амбіцій, власного достоїнства й любові у родині. Навіть якщо він недовго взаємодіє з батьками, останні значно впливають на неусвідомлену його поведінку. У родинах, де батьки продовжують жити зі своїми дорослими дітьми, їхній вплив може бути вирішальним.

У родинах іншого (спрямовуючого) типу подружжя та їхні діти піддаються безпосередньому впливу в їхній купівельній поведінці.

Родина є найбільш важливою споживчо-купівельною організацією суспільства. Вона вимагає ретельного вивчення. У першу чергу – роль і відносний вплив чоловіка, дружини і дітей, що створюється на придбання туристичних послуг.

Виділяють наступні чотири типи родин:

з автономією, де кожний член родини приймає рівну кількість самостійних рішень;

з чоловіком на чолі, де велику частину рішень приймає чоловік;

з дружиною на чолі, де домінує і визначає можливі дії дружина;

колегіальні, де більшість рішень приймаються спільно.

Інтерес представляє також визначення ролі в прийнятті рішення кожного члена родини. Це згодом допомагає у розробці характеристик туристичного продукту, здійсненні рекламної діяльності і заходів щодо стимулювання збуту.

Споживач належить до багатьох референтних груп. Його позиція у кожній з них може бути визначена роллю і статусом.

Роль полягає у діяльності особистості, що очікується та виконується у відношенні оточуючих людей.

Статус супроводжує кожну роль споживача і визначає ступінь його поваги з боку суспільства.

Наприклад, чоловік сорока років може бути і сином, і батьком, входити в клуб за інтересами, бути членом якої-небудь партії й комерційним директором туристичної фірми. Переплітаючи разом, частки цих ролей в остаточному підсумку обумовлюють визначений статус споживача у суспільстві, що, звичайно, позначається на його потребах.

Таким чином, під впливом соціальних факторів придбання туристичних послуг часто відбувається не тому, що потреба в них реально існує, а тому, що вони підтверджують соціальний статус споживача.

Знання особистісиих факторів має виняткове значення для туристичної діяльності. Це пов’язано з тим, що вони впливають на:  вид послуг, які пропонуються;  вибір місць їхнього придбання; можливий розмір ціни, яку споживач готовий сплатити за надані послуги; способи, за допомогою яких можна вплинути на споживача і схилити його на свою сторону.

Серед найбільш вагомих особистісних факторів зазвичай виділяють наступні: вік і етап життєвого циклу; рід діяльності; утворення; економічне становище; тип особистості і зарозумілість; спосіб життя.

Протягом свого життя сам споживач змінює свої смаки, бажання, цінності і загальну поведінку. Зрозуміло, що ці зміни відбиваються на купівельній поведінці. Оскільки споживача оточує родина, доцільно його життєвий цикл розділити на етапи, з урахуванням змін у сімейному колі. Виділимо 8 таких етапів (табл.4.1.1).

Споживачі з плином часу змінюють товари, що купують. Віком і етапом життєвого циклу також обумовлені потреби споживача у відпочинку і розвагах. На цій основі туристичні фірми часто визначають сегменти ринку, на які орієнтуються відповідні програми маркетингу.

Рід діяльності, звичайно, також є чинником, що впливає на попит клієнтів і їхню поведінку на ринку. Він буде відрізнятися в робітника й інженера, економіста та філолога і т.д. Тому фахівцям з маркетингу необхідно ретельно досліджувати взаємозв’язок між професійними групами споживачів та їхніми інтересами у придбанні тих чи інших туристичних послуг. Фірма також може орієнтувати свої послуги в розрахунку на конкретні професійні групи.

Утворення тісно пов’язане з професією, але в той же час це не тотожні поняття. Маючи в принципі однакове утворення, споживачі можуть мати різні професії. Можна також підвищувати рівень утворення, не змінюючи професію.

Таблиця 4.1.1 Етапи життєвого циклу споживача

Економічне становище (рівень доходу, стабільність, наявність заощаджень) споживача значною мірою визначає його споживання і, отже, поведінку на ринку. Споживач, котрий володіє великими матеріальними засобами, має більше можливостей вибирати пропоновані товари. У випадку придбання багатьох видів туристичних послуг економічне становище визначає суму, яку окремий споживач може виділити для цієї мети. Отже, спеціалісти з маркетингу повинні приділяти багато уваги прогнозуванню тенденцій у зміні рівня доходів, заощаджень, податків. При цьому необхідне гнучке ціноутворення, зміна структури й змісту пропонованих туристичних послуг.

У купівельній поведінці велике значення відіграє знання відмінних властивостей особистості – тип особистості. Адже кожний споживач володіє тільки йому властивим характером, тобто визначеними психологічними якостями, які він виявляє у навколишньому оточенні. Так, споживачі класифікуються за типами характеру на холериків, сангвініків, флегматиків і меланхоліків. Є дослідження, за якими пропонуються інші типи: домінантний, автономний, оборонний, що пристосовується, різноманітний, самовпевнений, суспільний. З позицій маркетингу доцільно класифікувати типи особистості, а потім виявити кореляцію між ними і послугами, які надаються туристичними фірмами. На цій стадії враховуються також характери споживачів при підготовці й проведенні комплексу рекламно-комунікаційних заходів.

Зарозумілість власне – риса характеру споживача. Особисте уявлення (як він себе бачить) відрізняється від ідеального (яким би хотів себе бачити). Якусь з цих самодумок (чи всі відразу) споживач спробує реалізувати на ринку. Туристична фірма повинна попередити його бажання, допомогти йому, а заодно і собі. Дана риса поведінки споживача на ринку має велике значення для маркетингу. Частиною сукупності споживчих властивостей туристичного продукту на ринку є його здатність приносити психологічне задоволення, надавати допомогу у створенні визначеного іміджу. Фахівці з маркетингу повинні домагатися відповідності іміджу продукту самооцінці споживачів на даному ринку. Перевага одного туристичного продукту над іншим часто грунтується на тому, наскільки точно той чи інший з них відповідає реальній та ідеальній самооцінці споживача.

Готуючи маркетингову програму, необхідно знайти взаємозв’язок між пропонованими туристичними послугами й групами споживачів, для яких характерний той чи інший тип життя. Для цього необхідно зібрати величезну кількість інформації про захоплення, інтереси, думки споживачів, демографічну ситуацію. Зібрана інформація піддається обробці з метою пошуку специфічних груп споживачів у даній місцевості, регіоні, республіці. Це дозволяє туристичній фірмі побудувати рекламні звертання, орієнтуючись на групи споживачів з специфічним способом життя. Крім того, можна більш чітко визначити величину різних сегментів ринку і тим самим оптимізувати свої маркетингові зусилля.

Таким чином, характер і механізм впливу різноманітних факторів маркетингу на поведінку споживачів туристичних послуг дає можливість визначити ймовірну реакцію клієнтів на всі пропозиції туристичного підприємства.

Потреба – це нестаток у чому-небудь, об’єктивно необхідному для підтримки життєдіяльності й розвитку організму, людської особистості чи групи суспільства в цілому. На ринку потреби виявляються у вигляді платоспроможного попиту.

Як тільки стають відомими потреби сегментів і ті переваги, що вони хочуть одержати, так відразу ж з’являється можливість пояснити їхню поведінку в сьогоденні і майбутньому. Наприклад, при позиціонуванні оновленого туристичного продукту фахівець із маркетингу повинний ставити перед собою ряд питань, найбільш важливими з яких є наступні:

Які характеристики продукту повинні бути змінені?

Які необхідні нові рекламні і збутові заходи?

Які переваги даного продукту варто відображати в рекламі і якій послідовності?

Споживач прагне задовольнити самі різноманітні потреби. Окремі з них стають настільки актуальними, що мотивують (спонукають) його шукати шляхи й способи їхнього задоволення. Отже, мотив – інтенсивний тиск потреби на особистість. Задоволення потреби знімає в особистості напругу, але потім виникають нові потреби – і так без кінця. Спрощено цей процес може бути представлений у вигляді п’яти стадій . Природно, що такий розгляд носить досить умовний характер, тому що в реальному житті немає настільки чіткого розмежування стадій і немає відособлених процесів мотивації. Однак для з’ясування логіки процесу мотивації такий підхід представляється цілком прийнятним і корисним.

Перша стадія – виникнення потреби. Вона виявляється у виді того, що споживач у визначений час починає відчувати, що йому чомусь не вистачає (відпочинку, подорожі). Потреба починає “вимагати” від нього знаходження можливості і початку перших кроків для її задоволення.

Рис. 4.1.1. Мотиваційний процес

Друга стадія. Раз потреба виникла і створює проблеми для споживача, то починається пошук шляхів її задоволення. Виникає необхідність щось зробити, почати (відшукати туристичну фірму, вибрати подорож)

На третій стадії відбувається визначення напрямків дії. Споживач фіксує, що і якими засобами він повинний зробити, щоб задовольнити потребу.

На четвертій стадії здійснення дій споживач витрачає зусилля для того, щоб реально зробити дії, що у кінцевому рахунку повинні задовольнити потребу.

Остання стадія – задоволення потреби. Залежно від ступеня зняття напруги, викликаного потребою, а також від того, викликає задоволення потреби чи ослаблення посилення мотивації, відбувається виникнення нової потреби або споживач продовжує шукати можливості здійснення дії по задоволенню колишньої потреби. Знання логіки процесу мотивації недостатньо, щоб керувати ним. Так, наприклад, зусилля туристичних фірм можуть бути спрямовані на визначення тієї цінності, що несе в собі покупка чи подорож визначеного туру для відпочинку. Турист, у свою чергу, може орієнтуватися і на об’єктивну цінність, і на різного роду символічні переваги, пов’язані з придбанням того чи іншого туристичного продукту. Звідси випливають і складності для туристичного підприємства – необхідно не тільки вгадати головні спонукальні мотиви ринкових дій споживача, але і визначити вагомість кожного з мотивів.

Ключові слова та поняття

інформація, джерела інформації, внутрішньофірмова система інформації, туристичне середовище, туристичні послуги, методи опитування, спостереження й експеримент, анкетування, торгова ефективність реклами, комунікативна ефективність реклами, рекламні засоби, рекламне агентство, суб’єкти рекламної діяльності, рекламний бюджет, рекламні асигнування, рекламна кампанія.

Визначення потреб кожного керівника туристичної фірми в необхідній йому інформації – це важке завдання, і його вирішення залежить від досвіду та функцій керівника, а також його повноважень у прийнятті управлінських рішень.

Для сучасних умов господарювання характерним є застосування високоефективної внутрішньофірмової системи інформації, що заснована на використанні новітніх технічних засобів автоматизованої обробки цифрової і текстової інформації, об’єднаних у єдину внутрішньофірмову мережу за допомогою системи зв’язку.

Внутрішньофірмова система інформації виконує наступні функції: визначення потреби кожного конкретного керівника в характері і змісті необхідної йому інформації для цілей оперативного керування туристичними маршрутами, посередницькою діяльністю фірми; визначення потреб у технічних засобах фірми в цілому і кожного керуючого для забезпечення всією необхідною інформацією;  централізоване планування усіх витрат на придбання, оренду технічних засобів для забезпечення безперебійного функціонування системи інформації; визначення рівня витрат на використання технічних засобів у системі інформації (зміст і навчання обслуговуючого персоналу, оплату приміщень, що використовуються в процесі діяльності фірми, витрати на придбання магнітних стрічок, дискет, паперу тощо);  забезпечення належного рівня збору, збереження і надання інформації;  розробка програмних засобів, прикладних програм.

Управлінська внутрішньофірмова інформаційна система – це сукупність інформаційних процесів для задоволення потреби в інформації різних рівнів прийняття рішень.

Управлінські інформаційні системи послідовно реалізують принципи єдності процесу надання послуг, інформації й організації шляхом застосування технічних засобів збору, нагромадження, обробки і передачі інформації в поєднанні з використанням аналітичних методів математичної статистики та моделей прогнозно-аналітичних розрахунків.

Найбільш ефективною вважається система інформації, заснована на одночасному використанні обчислювальної техніки і засобів автоматизованої обробки текстової інформації.

Автоматизовані системи швидкого пошуку та видачі інформації створюються для збереження великої кількості різних документів і полегшення користування ними.

У системі оперативного керування туристичною фірмою міні-ЕОМ використовуються для:  розробки оперативних планів діяльності та контролю за їхнім виконанням; розрахунку заробітної плати; контролю за надходженням замовлень;  аналізу даних про канали розподілу; реєстрації надходження платежів;  ведення обліку і звітності.

До нових технічних засобів автоматизації праці в туристичних фірмах можна віднести наступні: копіювальні пристрої з вбудованою мікро-ЕОМ для автоматизації процесу копіювання і розсилання документів; електронні друкарські машинки та комп’ютери для автоматизації процесу передруку документів і матеріалів; інформаційні бази даних для збереження текстів різних матеріалів чи їхніх індексів, для скорочення часу на пошук необхідних матеріалів чи індексів; телекомунікаційний внутрішньофірмовий зв’язок, що забезпечує систематичну тісну взаємодію і координацію діяльності керівників підрозділів; фотоскладальну техніку; пристрої оптичного зчитування; комплексну систему, що поєднує ЕОМ з мікрофільмуванням; електронну пошту; диктофонну техніку.

Однак для того, щоб прийняти рішення на основі тієї чи іншої інформації, спочатку необхідно провести необхідні дослідження та визначити джерела інформації.

У роботі з проведення досліджень можуть бути використані як первинні, так і вторинні дані. Первинні – це дані, вперше зібрані спеціально з метою рішення визначеної проблеми в туристичному середовищі. Вторинні – дані, зібрані раніше з іншою метою, які можна отримати, просто відвідавши бібліотеку чи інші сховища вторинних даних. Коли дослідники проводять опитування пасажирів круїзів з метою визначення їхніх ставлень і думок, вони таким чином збирають первинні дані. Коли ж вони звертаються до статистичних даних, отриманих з попередніх опитувань і анкетування пасажирів, то вони використовують вторинні дані.

Помилкою є проведення туристичних досліджень, спрямованих на одержання первинних даних без перевірки необхідної інформації з наявних вторинних джерел. Лише у випадку, коли після вивчення усіх відповідних вторинних джерел інформації не отримано достатньої кількості даних для вирішення проблеми, можна звернутися до первинних джерел.

Вторинні дані збираються шляхом проведення кабінетного дослідження. За останні 10 років нагромадилася велика кількість інформації з туризму, подорожей, відпочинку і дозвілля. Компетентні дослідники у сфері туризму повинні бути добре знайомі з цими джерелами і способами їхнього перебування.

Вторинні джерела інформації поділяються на внутрішні і зовнішні.

До внутрішніх джерел відносяться: звіти про прибутки і збитки; балансові звіти; звіти про збут турагентів та інших каналів розподілу; звіти комівояжерів; рахунки-фактури; звіти про попередні дослідження.

Аналізуючи внутрішньофірмові документи, менеджер може виявити нові можливості, а також загрози і проблеми, що виникають. З внутрішніх джерел можна одержати історичні дані, що допоможуть побачити важливі тенденції, закономірності. Історичні дані можуть містити інформацію: по ринку (ємність, частка ринку); про маркетингову діяльність фірми (історія рекламних кампаній, цінової політики); про витрати і прибутки; інформацію, що стосується змін у технологіях; у сфері правового регулювання; про демографічні тенденції й іншу корисну інформацію про зовнішнє середовище.

У звіті про результати господарської діяльності наводяться дані про обсяг продажів фірми, собівартість реалізованих послуг і витратах за певний момент часу. Вивчаючи звіти про результати господарської діяльності за послідовні відрізки часу, фірма може виявити виникнення сприятливих чи несприятливих тенденцій і вжити відповідних заходів. У цьому менеджерам допоможе аналіз показників ефективності продажів. Наприклад, якщо продаж в одному регіоні більш ефективний, ніж в іншому, менеджер має можливість вдатися до наступних заходів: організувати рекламну кампанію, активізувати стимулювання відстаючих за показниками регіонів до більш ефективної діяльності з надання послуг.

Порівняння фактичних і планових показників можна провести з доповідних прогнозів продажу щодо: територій; продуктів і послуг; покупців і турагентств. У прогнозах встановлюється норма обсягу продажу, з яким потім порівнюються фактичні результати. Аналіз продажу – один з найдешевших і найважливіших джерел внутрішньої інформації.

До зовнішніх джерел інформації відносяться: офіційно опубліковані внутрішні звіти фірм за показниками продажу, цінами (прайс-аркуші); видання державних органів з туризму; книги і періодичні видання (газети і журнали, такі, як “Туристические новости”, “Краєзнавство. Географія. Туризм”, “Міжнародний туризм”, “Welcome to Ukraine”, “Навколо світу”, “День”, “6 Континентов” тощо); офіційні статистичні матеріали, що надають дані про демографічні (перепис населення), економічні, соціальні й інших аспекти; публікації готельних асоціацій; рекламні матеріали про послуги комерційних організацій.

Публікації надають дані про розмір ринку, частки ринку різних компаній, переваги споживачів і їхню поведінку, а також буклети і брошури з інформацією про напрямки поїздок, готелі, перевізників. Використання державних статистичних даних дає фірмі інформацію про потенційних споживачів, їхню купівельну спроможність, розмір ринку, про соціодемографічні характеристики населення (дохід на людину).

Вторинні дані служать відправним пунктом дослідження. Якщо знайдені підхожі вторинні джерела інформації, то можна заощадити велику кількість грошей і часу. Низька вартість вторинної інформації є безперечною перевагою цього джерела. Коли доступні вторинні джерела, не доводиться складати й друкувати анкети, наймати інтерв’юерів, сплачувати транспортні витрати і кодування інформації. Вторинні дані також можуть бути зібрані набагато швидше, ніж первинні. При проведенні власне польових досліджень дані можуть бути зібрані не менш ніж за 60-90 днів; вторинні ж дані можуть бути отримані з бібліотеки протягом декількох днів.

Вторинні дані мають і свої недоліки, основним з яких є той, що вони стають застарілими. Наприклад, перепис населення проводиться кожні 10 років; до кінця цього періоду дані по населенню можуть змінитися і вже будуть не такими корисними.

Коли неможливо отримати інформацію з наявних чи вторинних джерел, коли наявна інформація застаріла чи її недостатньо для вирішення досліджуваної проблеми, чи є сумніви в її вірогідності, необхідно звернутися до первинних даних (отриманих з перших рук). Наприклад, якщо необхідно одержати інформацію, що стосується думок подорожуючих, то доцільно звернутися до першоджерела, тобто опитати безпосередньо подорожуючих. Як вже було зазначено раніше, збирати первинні дані необхідно тільки після того, як була вивчена вся наявна з даної проблеми інформація з вторинних джерел.

Маючи необхідну інформацію, можна виявити найсильніші подразники (стимули), що надалі будуть активно використовуватися в туристичному середовищі. При цьому варто враховувати, що туристичне підприємство може безпосередньо впливати на усвідомлення потреби тільки через її стимули.

Розглянемо, яке значення для прийняття рішень має інформація для споживача. На етапі пошуку інформації клієнт збирає всі відомості, що стосуються можливостей задоволення його потреби. Ці дані будуть пов’язані з можливими різновидами туристичних послуг, а також туристичними фірмами, що їх надають. Збір інформації може здійснюватися різними способами. При цьому клієнт може виявити різний ступінь активності, в залежності від гостроти проблеми, що стоїть перед ним. До найактивнішої форми збору відомостей, які цікавлять споживача послуг, є його безпосереднє звертання у туристичну фірму. В цілому для одержання інформації клієнт може використовувати чотири групи джерел .

З урахуванням широкого діапазону джерел інформації завдання туристичного підприємства полягає в тому, щоб зробити відомості про себе та пропоновані послуги якнайдоступнішими для потенційних клієнтів.

Для цього доцільно:  виявити основні джерела, з яких клієнти одержують інформацію;  оцінити важливість різних джерел для ухвалення рішення про придбання туристичних послуг.

Зібравши необхідні відомості, споживач приступає до оцінки інформації. На цій стадії відбувається порівняльна оцінка й ранжирування різновидів послуг, про які вдалося одержати інформацію. При цьому беруться до уваги особливості туристичних фірм, які їх надають.

Фахівцям з менеджменту дуже важливо з’ясувати, яким чином потенційний клієнт оцінює інформацію з погляду альтернативних варіантів при виборі конкретної послуги. Проблема полягає в тому, щоб пророчити, якій з них споживач віддасть перевагу. Зробити це досить складно, тому що не існує єдиної схеми процесу оцінки інформації. Критерії для розташування туристичних послуг у порядку їх прийнятності для клієнта сугубо індивідуальні. Однак слід зазначити основний принцип, яким керується клієнтура. Він складається в першорядній значущості для споживача корисних властивостей послуги. Причому при оцінці цих властивостей особливо важливими з них вважаються ті, які найбільшою мірою відповідають задоволенню потреб. Отже, перевага віддається тим послугам, сукупність корисних властивостей яких щонайкраще відповідає конкретній потребі клієнта. В той же час необхідно мати на увазі, що клієнт може не знати про ті чи інші позитивні якості пропонованих послуг і керуватися лише найхарактернішими їхніми ознаками.

Аналіз оцінок споживачами різних послуг дозволяє туристичному підприємству розробити різні варіанти дій. В одному випадку треба буде якісно поліпшити пропонований туристичний продукт, в іншому – спробувати змінити ставлення клієнтів до своїх послуг, доводячи їхні переваги в порівнянні з пропозиціями конкурентів. Складніше, але варто було б спробувати змінити значущість споживчих властивостей туристичного продукту? Іншими словами, спонукати клієнта приділяти більше уваги тим характеристикам послуг, яким він раніше не надавав значення. Фірма може спробувати й ввести нові, нехай малозначні ознаки, які б зробили її пропозицію більш привабливою для споживача.

Оцінивши інформацію, споживач приймає рішення про придбання туристичної послуги. На ухвалення остаточного рішення можуть вплинути деякі обставини .

Зазначені обставини можуть найрізноманітніше впливати на прийняття клієнтом рішення. Наприклад, думка друзів, знайомих, товаришів по службі може істотно вплинути на намір придбати той чи інший туристичний продукт чи скористатися послугами конкретної туристичної фірми. При цьому ступінь зниження первісної високої оцінки туристичної послуги залежить від інтенсивності негативної оцінки, що виходить від зовнішнього джерела (наприклад, друзі відговорюють клієнта від придбання послуги) і думки клієнта про саме це джерело. Чим сильніша негативна оцінка й авторитетніше її джерело для споживача, тим більший його вплив і тим вища ймовірність того, що первісний намір клієнта буде змінено.

Друга обставина – це залежність наміру придбати туристичний продукт від непередбачених обставин (наприклад, може змінитися дохід споживача), що виникли в останній момент перед покупкою.

На рішення клієнта впливає й так званий очікуваний ризик. У нього немає повної впевненості у всіх наслідках здійсненої покупки. Звичайно, ступінь очікуваного ризику залежить від повноти наявної інформації про властивості туристичного продукту. Тому для зменшення ступеня ризику споживач може відмовитися від прийнятого рішення і спробувати одержати додаткову інформацію. Знаючи фактори, що сприяють посиленню ступеня очікуваного ризику, туристична фірма повинна намагатися забезпечити покупця всією необхідною інформацією, кваліфікаційне допомогти йому при покупці.

Коли остаточне рішення прийняте, виробляється конкретна дія – покупка. Можна було б припустити, що те, що відбувається далі, не повинно цікавити туристичне підприємство. Це невірно. У туристичному бізнесі рідко буває так, щоб фірма не залежала від повторних продажів. Тому для наступної її діяльності велике значення має інформація про реакцію на покупку, що виходить безпосередньо від споживача. Розглядаючи це питання стосовно процесу покупки, можна переконатися, що дана стадія веде до головного – результату. У цьому зв’язку надзвичайно важливо зрозуміти, що робота з менеджменту не закінчується актом продажу туристичної послуги.

І в процесі, і після споживання туристичного продукту клієнт буде вдоволений чи незадоволений (розчарований) своїм вибором. Це залежить від того, наскільки надана послуга відповідає його очікуванням. Результати даного зіставлення визначають поведінку клієнта в майбутньому. Задоволений споживач у випадку нової необхідності, напевно, знову звернеться до послуг туристичної фірми (при цьому з великою імовірністю можна говорити, що він вибере ту ж фірму). Крім того, задоволений споживач – відмінна реклама як окремим туристичним продуктам, так і фірмі в цілому. Про кожен же випадок незадоволення споживача, як свідчать німецькі експерти, довідаються 9-10 потенційних клієнтів! Отже, кожен випадок незадоволеності клієнта викликає куди більш негативний результат, ніж можна було спочатку припустити.

Незадоволеність споживача виникає у результаті розбіжності його чекань, що з’явилися на етапі збору інформації про послугу, і її реальною споживчою вартістю. Чи не ця обставина об’єктивно обґрунтовує принцип правдивості в рекламі? Для туристичних послуг, що користуються стійким попитом, підприємство може навмисно створювати споживче чекання нижче дійсної їхньої цінності. Тим самим може бути отриманий бажаний ефект задоволення.

У процесі споживання туристичних послуг може виникнути так званий усвідомлений дисонанс, коли клієнт, пізнавши властивості послуг, шкодує про те, що відхилив один з альтернативних варіантів. Тому персоналу необхідно шукати шляхи зменшення чи усунення почуття дисонансу, знаходити способи підтвердження високої якості пропонованих послуг, методи переконання клієнтів у правильності їхнього вибору.

Таким чином, задоволення вимог є основою успішної діяльності у сфері туризму. Ніщо не зможе допомогти підприємству, якщо невідомо, чого хоче споживач і що впливає на його вибір. Тільки через розуміння поведінки споживача й задоволення його потреб туристичні підприємства можуть розраховувати на свою популярність, оскільки центральною фігурою, головною діючою особою у туризмі завжди був і залишається його величність Споживач, клієнт, турист.

Методи збору інформації

Після визначення необхідності збору первинних даних потрібно вибрати метод їх отримання. Найбільш широко використовуваний метод збору інформації – це опитування. Іншими розповсюдженими методами є спостереження й експеримент.

Збір первинної інформації вимагає значних витрат, але й отримані дані мають більший ефект у вирішенні проблеми. В ході збору первинної інформації періодично оновлюються й вторинні дані. В них вносяться необхідні виправлення.

Метод опитування (опитувальна техніка) дозволяє збирати інформацію за допомогою запитань, що задаються, і включає фактичне опитування, опитування думок і пояснювальне опитування. Опитування можуть бути проведені за допомогою персональних інтерв’ю, за допомогою пошти чи телефону.

Фактичне опитування. Аналіз усіх видів опитування показує, що фактичне опитування має більше переваг. Запитання “Коли і де Ви проводили відпустку з родиною торік?” вимагає від респондента точної відповіді. Фактичне опитування приносить чудові результати, незважаючи на те, що дані його можуть бути неточними через погану пам’ять респондентів чи їхнє бажання створити найкраще враження.

Опитування думок споживачів. При використанні даного методу респондентів просять висловити свою думку, зробити оцінку чого-небудь. Наприклад, респондента запитають, який турпродукт був для нього привабливим: А чи Б, або реклама якого продукту була кращої якості? Дане опитування думок може принести цінні результати.

Пояснювальне опитування. Тут респонденти виступають як репортери. Наприклад, їх просять пояснити, чому вони прийняли саме це рішення (тобто чому вони взяли участь саме в цій рекреаційній діяльності), чому вони вибрали зазначену авіакомпанію, чому вони вибрали дану країну (регіон) для проведення свого відпочинку, чому вони вибрали саме цей засіб розміщення.

Якщо на запитання “що” респонденти відповідають точно і без зволікань, то при відповіді на запитання “чому” іноді виникає збентеження. Таким чином, можна зробити висновок про доцільність одержання даних за допомогою методу опитування, використовуючи при цьому фактичне опитування чи опитування думок і застосовуючи більш глибоке інтерв’ювання чи психологічне вивчення з метою одержання відповідей на запитання “чому”.

Як було сказано вище, опитування споживачів може проводитись за допомогою персонального (особистого) чи групового інтерв’ювання, по телефону чи поштою. Метою вивчення є збір даних за допомогою інтерв’ювання визначеної групи людей (вибірки, тобто сегмента населення, покликаного на даний момент уособлювати собою населення в цілому). При аналізі основних методів дослідження можна виявити переваги і недоліки.

Особисте інтерв’ю. Воно буває двох видів: заздалегідь сплановане й організоване інтерв’ю і вуличне інтерв’ю. При проведенні заздалегідь організованого інтерв’ю опитувані вибираються випадково, навмання, опитування проводиться по телефону або при особистому контакті. Другий тип інтерв’ю припускає опитування людей на вулицях.

Інтерв’ю є більш зручним способом збору даних, ніж опитування поштою чи по телефону, тому що інтерв’юєр може адаптувати запитання до визначеної ситуації, до респондента, давати необхідні роз’яснення в ході інтерв’ю. За допомогою інтерв’ю можна одержати набагато більше інформації, ніж при опитуванні поштою чи по телефону, які, як правило, бувають відносно обмежені в часі. Людина, яка проводить особисті інтерв’ю, може сама робити необхідні спостереження на місці й у той же час задавати запитання. Так, наприклад, інтерв’юєр, що проводить інтерв’ю вдома, може зібрати інформацію щодо соціально-економічного статусу опитуваних за допомогою прямого опитування, доповнивши результати бесіди своїми особистими спостереженнями. Метод персонального інтерв’ю дозволяє краще за інші методи опитування здійснювати контроль за дотриманням вибірки.

Основним обмеженням у використанні особистого інтерв’ю є відносно високі витрати на його проведення. Цей метод є найбільш затратомістким з усіх трьох методів і вимагає значно більше часу на проведення. Негативним моментом також є можливість впливу інтерв’юєрам на відповіді респондентів.

Групове інтерв’ю. При проведенні групового інтерв’ю збираються 6-10 чоловік. Інтерв’юер повинний бути об’єктивним, інакше результати будуть невірними. Учасникам інтерв’ю, як правило, виплачується невелика сума грошей за участь. Інтерв’ю проводиться в приємній і не відволікаючій увагу обстановці. Інтерв’юер організовує легке, невимушене обговорення, сподіваючись, що відповіді респондентів дозволять виявити їхні більш глибокі почуття і думки, спрямовує обговорення в потрібне русло. Інтерв’ю фіксується у записах на відео- чи аудіоапаратурі. Записи ретельно вивчаються з метою з’ясування думок, переконань і кращого розуміння поведінки респондентів. Для з’ясування ставлення клієнтів до визначеного продукту туристичне підприємство може попросити своїх закордонних партнерів – місцеве турагентство країни перебування туристів – запитувати думку споживачів турпродукту безпосередньо на місці в процесі і наприкінці споживання продукту. Підприємство може найняти як інтерв’юерів людей, що мають неповний робочий день, наприклад студентів. Групове інтерв’ю стає одним з основних дослідницьких знарядь менеджменту, які дозволяють глибше зрозуміти думки і почуття клієнтів.

Інтерв’ю “фокус-груп” зазвичай проводиться спеціально підготовленим представником турфірми з групою від шести до десяти чоловік. Інтерв’юер веде бесіду з групою протягом декількох годин з питань, які його цікавлять. Він повинен бути об’єктивним, володіти предметом розмови, вміти спілкуватися з групою людей, мати уявлення про психологію споживачів. Учасники розмови, як правило, отримують невеликі суми або подарунок за свою участь. Захід організовується в приємній, невимушеній обстановці. Інтерв’юер починає з більш широких питань, поступово звужуючи тему дискусії, стимулюючи групову динаміку, що сприяє відвертості і свободі висловлювань кожного. Одночасно він фокусує увагу на певній темі. Звідси і назва методу – сфокусоване інтерв’ю. Іноді за процедурою стежать також і представники керівництва фірми та рекламного агентства. Сфокусоване групове інтерв’ю швидко стає одним з головних інструментів досліджень, що мають своєю метою вивчення менталітету і поведінки споживача.

Опитування по телефону. Телефонні опитування, як правило, коротші за часом і більш працемісткі у порівнянні з персональними і груповими інтерв’ю. Негативним моментом тут є те, що дається недостатньо часу для роз’яснення до запитань, що задаються, вони не так зручні, як у випадку особистого контакту. Іншим недоліком цього методу може бути те, що не в кожного потенційного респондента є телефон. Телефонне опитування повинне бути коротким, лаконічним і не носити особистого характеру. Основними перевагами опитування по телефону є швидкість збору даних і невеликі витрати на його проведення. Телефонне інтерв’ювання дозволяє контролювати контакт з респондентами: інтерв’юєр може сам вибирати респондентів, що володіють потрібними характеристиками, і процент реагування тут значно вищий, ніж при інтерв’юванні поштою.

Опитування поштою. Цей метод дослідження не вимагає великих витрат. Звичайно процедура опитування поштою починається зі складання і відправлення поштою анкети групі респондентів, яких просять повернути заповнені анкети за адресою на конверті. Цей метод має істотну перевагу, коли необхідно опитати територіальне роз’єднані групи респондентів і коли буває важко провести опитування їх іншими методами. Ще одна позитивна риса даного підходу полягає у відсутності впливу на відповіді респондентів, як буває у випадку особистого інтерв’ю. Таким чином, респонденти заповнюють аркуші опитувань або анкети за своїм розсудом.

Основним завданням при проведенні опитування поштою є чітке складання опитувального листа, щоб одержати точні відповіді. Наступне, на що необхідно звертати увагу при проведенні даного виду опитування, це кількість запитань в анкеті. Хоча при відправленні анкети поштою існує можливість задати більше запитань, ніж при телефонному опитуванні, проте їх не повинно бути багато. Поштові анкети вимагають простих, чітко сформульованих запитань, що не будуть спантеличувати тих, хто відповідає. Для збільшення кількості отриманих анкет звичайно робляться наступні кроки: дарують підписку на яке-небудь друковане видання і відсилають безкоштовний номер; лист з анкетами посилають директору тієї організації, де працюють респонденти, щоб він проконтролював повернення заповнених анкет; у конверт з анкетою вкладають оплачений конверт зі зворотною адресою; привабливо оформляють опитувальний лист.

Перед тим, як проводити опитування, необхідно визначити вибірку. При зборі первинної інформації потрібно скласти план вибірки, завдяки якому відібрана сукупність відповідала би завданням, що стоять перед дослідженням. Для цього необхідно визначити:

– Склад вибірки: кого опитувати? Необхідно виділити цільову групу клієнтів. Вирішити, чи варто включати у вибірку тільки бізнесменів чи відпускників, а можливо, вона складатиметься з тих й інших. Наприклад, вивчаючи питання прийняття рішення щодо сімейної відпустки, кого потрібно інтерв’ювати: чоловіка, дружину, інших членів сім’ї, представника туристичного агентства? А, може, їх всіх? Щоб відповісти на це запитання, досліднику потрібно вирішити, якого типу інформація йому потрібна і хто нею скоріш за все володіє.

– Розмір вибірки: яку кількість людей необхідно опитати? Великі вибірки надійніші за невеликі. Однак для досягнення більш точних даних необов’язково включати у вибірку велику кількість людей. При правильному визначенні складу вибірки опитування не більш 1 % клієнтів може дати непогані результати.

– Метод визначення учасників вибірки. Для цього можна скористатися методом випадкового добору. Можна відбирати учасників опитування за ознакою належності до визначеної групи чи категорії, наприклад, вікової групи, чи за місцем проживання. Добір може грунтуватися на інтуїції, почутті, що саме ці люди можуть бути гарним джерелом інформації.

Метод спостережень полягає в безпосередньому спостереженні за людьми й обстановкою в процесі збору даних. Турпідприємство може, наприклад, попросити турагентів чи інших посередників, які працюють з його конкурентами, спостерігати за їхньою роботою та реакцією їхніх клієнтів, заохочувати постачальників товарів і послуг за повідомлення про справи конкурентів і про те, як вони вирішують свої проблеми. Нарешті, самі представники турпідприємства можуть полетіти на літаку, оселитися в готелі чи купити тур конкуруючої організації, щоб оцінити рівень обслуговування, побачити реакції клієнтів і виявити якісь переваги, і якщо вони ведуть до досягнення конкурентної позиції на ринку, то ввести їх на своєму підприємстві. Якщо ж конкуренти допускають помилки, підприємство повинне врахувати їх. щоб уникнути цих помилок у своїй діяльності.

Спосіб спостереження за діями клієнтів більш неупереджений, ніж використання методу опитування. При використанні цього методу інформація може бути зібрана за допомогою або особистих спостережень, або спостереження за допомогою механічних засобів.

Перевага методу спостереження полягає в тому, що він сприяє збору більш точної інформації й описує поведінку клієнтів. Він також запобігає можливості надання впливу інтерв’юера на відповіді. Недоліком методу є те, що він більш витратний у порівнянні з методом опитування, і що його буває неможливо застосувати в деяких випадках. Метод спостереження описує поведінку клієнтів, але не виявляє причини, що спонукують їх поводитися так чи інакше.

Спостереження не здатне вникнути у мотиви поведінки й у ставлення людей до турпідприємства, воно не здатне виявити їхні думки. Таким чином, якщо необхідно з’ясувати причини поведінки і відповісти на запитання “чому”, спостереження представляє найгірший метод для здійснення даної мети.

Під експериментом мається на увазі проведення тестів з метою виявлення причинно-наслідкових відносин. Експериментальні дослідження вимагають добору зіставлюваних між собою груп суб’єктів, створення для цих груп різної обстановки, контролю за змінними складовими і встановлення ступеня значущості розбіжностей, що спостерігаються. При належному контролі цей метод дає найбільш переконливі дані. На висновки експерименту можна покладатися у тій мірі, в якій його задум і виконання виключають альтернативні припущення, за допомогою яких можна було б пояснити отримані результати. В туризмі важко проводити експериментальні дослідження, тому що бувають труднощі у контролюванні сталості змінних складових. Однак курортні регіони чи туристичні підприємства можуть проводити рекламні чи цінові експерименти на допомогу прийняття менеджерами управлінських рішень.

Наприклад, туроператору по бізнес-туру “Екскурсійні подорожі в країнах СНД” потрібно встановити, як позначиться зниження ціни турпродукту на збільшенні обсягу його продажу. Припустимо, що первісна ціна на тур складала 1560 грн. Потім компанія вирішила знизити ціну туру в тому самому проміжку часу до 1490 грн. Якщо в результаті кількість клієнтів, які звернулися у фірму, залишилася колишньою, то від ціни нічого не залежить. Якщо ж потік туристів значно зріс, то можна зробити висновок про залежність кількості туристів від зміни ціни на турпродукт.

Основними знаряддями досліджень у туризмі є анкета й механічні пристрої. Інструментом, що широко використовується при зборі первинної інформації, є анкета, чи опитувальний лист. Анкета складається з ряду запитань, на які опитуваний повинен дати відповідь. Анкета – дуже гнучкий інструмент дослідження, тому що запитання можна задати різними способами.

Вона повинна бути ретельно розроблена, випробувана, усі виявлені недоліки анкети повинні бути усунуті до початку її широкого використання. При підготовці анкети туристичні організації можуть звернутися до фахівця з менеджменту чи до спеціалізованих компаній з менеджментових досліджень, що допоможуть вибрати необхідні запитання, їхню форму, правильне формулювання і розташування питань. Помилками, що найчастіше зустрічаються при складанні анкети, бувають: постановка запитань, на які неможливо відповісти, на які не захочуть відповідати та які не вимагають відповіді, та відсутність запитань, на які обов’язково варто було б одержати відповіді. Кожне запитання повинно бути перевірене на предмет відповідності мети дослідження. Запитання, що не є дуже важливими для цілей дослідження, повинні бути усунені, тому що вони затягують процедуру і дратують опитуваних.

Форма запитання також може вплинути на відповідь респондентів. У ринкових дослідженнях виділяють два типи запитань: закриті та відкриті.

Закрите запитання включає всі можливі варіанти відповідей. Опитуваний просто обирає один з них.

Відкрите запитання дає опитуваним можливість відповідати своїми словами. Відкриті запитання можуть бути представлені в різних формах. Вони дають більший результат, оскільки опитувані нічим не обмежені при відповіді на запитання. Такий тип запитань особливо корисний на пошуковому етапі дослідження, коли необхідно встановити, що думають люди, не визначаючи, яка кількість з них думає так чи інакше. З іншого боку, закриті запитання допомагають одержати відповіді, що легко інтерпретувати і заносити в таблиці.

Важливо звертати увагу на формулювання запитань. При цьому потрібно використовувати прості, недвозначні слова, що не впливають на напрямок відповіді. Запитання повинні бути випробувані (до складання анкети).

Особливої уваги вимагає також визначення послідовності побудови запитань в анкеті. Перші запитання повинні породжувати інтерес у респондентів, важкі й особистого характеру запитання варто задавати наприкінці, щоб опитувані не встигли замкнутися в собі. Запитання повинні йти в логічній послідовності.

Результати аналізу діяльності найбільшого туроператора по Іспанії “Наталі Туре” показують, що дослідження ринку дозволили фірмі визначити цільові сегменти, вибрати постійних надійних партнерів, істотно збільшити обсяг продажу, частку ринку. Це й обумовило найбільш ефективне функціонування фірми і дозволило їй вибитися в лідери по іспанському напрямку.

Для проведення глибоких ринкових досліджень використовуються складна техніка, різні статистичні прийоми й моделі прийняття рішення на основі комп’ютерних технологій. Для проведення подібних досліджень необхідно також залучати спеціалістів-менеджерів і спеціалізовані компанії з питань досліджень.

Дослідження у сфері туризму вимагають значних фінансових вкладень і найчастіше недоступні для туроператорів малого і середнього бізнесу. Тому їм доцільно об’єднатися для проведення спільних заходів з менеджменту, у тому числі і для дослідження ринку з метою зниження витрат на нього.

Реклама: основні поняття та значення в туристичній діяльності

Сучасний туризм неможливо уявити без реклами.

У туристичних фірмах реклама займає особливе місце. Без неї стає неможливою туроператорська діяльність з просування та реалізації туристичного продукту.

Для того, аби реклама досягла своєї мети, потрібно підібрати такі засоби її поширення, які, з одного боку, дозволили б охопити найбільше коло замовників, а з другого – не вплинули б на підвищення ціни на пропоновані послуги.

Реклама надає потенційному споживачу початкову інформацію про туристичні послуги та їхню якість, умови споживання туристичного продукту.

Специфічними функціями туристичної реклами є:  створення конкретного уявлення про продукт, зовсім незнайомий споживачу та географічно від нього віддалений; прискорення та спрощення для клієнта пошуку у підборі місця, форми й виду туризму; вплив з метою подолання сезонних відхилень і коливань; спрямування рішень споживачів у сферу використання вільного часу; реклама незнайомих до цього часу туристичних місць і послуг.

Реклама у туризмі є одним з важливих засобів зв’язку між виробником і споживачем туристичних послуг. Характерні риси реклами в індустрії туризму визначаються специфікою галузі та її товару (туристичних послуг) і складаються з того, що:  туристична реклама несе велику відповідальність за достовірність і точність повідомлень, які просуваються за її допомогою;  послуги, які відрізняються від традиційних товарів, не мають постійної якості, смаку, корисності, потребують у пріоритетному розвитку таких функцій реклами, як інформаційність і пропаганда; специфіка туристичних послуг припускає необхідність використання візуальних, наглядних засобів, можливо таких, що більш повно відображають об’єкти туристичного інтересу, тому тут, як ніде, частіше використовуються кіно-, фотоматеріали, картини, яскрава ізопродукція;  реклама є постійним супутником туризму і обслуговує не тільки до, але й під час і після подорожі, що накладає на неї особливу відповідальність та надає своєрідних рис, які непритаманні рекламі інших товарів та послуг.

Реклама може допомогти у перспективній оцінці майбутніх клієнтів та зможе бути вагомим засобом для вирішення проблем стосовно продажу туристичного продукту та готельних послуг. Вона може створити позитивний образ готелю в уявленні майбутнього клієнта й інтерес до надання певних послуг та сприяти подальшому їх продажу. Наприклад, реклама перш за все повинна відповідати призначенню готелю; її мета – допомогти гостю зорієнтуватися у місті, на території і у будові готелю, інформувати його про зручності та послуги, які надаються, а також про місце знаходження і час роботи (ресторану, бару, перукарні, пошти, кіосків, пунктів прокату). Рекламна діяльність є безцінним знаряддям, яке зможе досягнути тих прошарків населення, котрі не були охоплені до теперішнього часу, і запропонувати додаткову інформацію тим, хто вже має приємне враження про готельне господарство та туризм.

Реклама. Реклама може бути визначена як форма неособистої комунікації з клієнтами стосовно представлення товарів, ідей і послуг, яке здійснюється через платні засоби поширення інформації, з чітко зазначеним джерелом фінансування. У туристичному менеджменті ці звертання до подорожуючої публіки складаються для знайомства з визначеним туристичним напрямком, щоб таким чином залучити покупців. Подібні звертання передаються потенційним покупцям за допомогою основних засобів інформації: газет, журналів, прямих поштових відправлень, телебачення, радіо, а також зовнішньої реклами.

Основними напрямками рекламно-інформаційної діяльності турпідприємств є:  реклама, спрямована на туристичні райони;  реклама, спрямована на роботу з суміжними галузями і підприємствами; реклама для роботи з посередниками;  реклама для роботи із споживачами (реальними та потенційними).

Як потенційні споживачі реклами, виділяються три категорії партнерів і груп населення:

1) ті, які відчувають потребу в предметі реклами і шукають інформацію про нього;

2) ті, які знаходяться в стані невизначеності стосовно предмета реклами або байдужі до цього;

3) ті, які відчувають потребу, але за якихось причин негативно ставляться до предмета реклами.

Завданням рекламодавців є перетворення цих трьох категорій з потенційних споживачів у реальні. У першому випадку необхідно просто проінформувати (підтримуюча реклама), у другому – сформувати думку (стимулююча реклама); у третьому – впливати з найбільшою силою, щоб зламати сформований стереотип (конверсійна реклама).

Реклама повинна бути спрямована на визначені сегменти ринку. Це приводить до мінімізації витрат і економії коштів. Для проведення вдалої рекламної кампанії необхідна сегментація ринку і виділення цільової групи людей, на яку буде спрямоване рекламне звертання. При виборі засобів, часу, змісту, тривалості та періодичності звертання ознаки сегментації приймаються за ключові. При великому охопленні сегментів ринку вибираються різноманітні види і форми реклами.

Кожна туристична фірма заздалегідь вибирає форму звертання і навіть тоді, коли рекламна кампанія проводиться за замовленням рекламними агентствами чи співробітниками засобів масової інформації.

Розрізняють торгову і комунікативну ефективність реклами. Торгова ефективність реклами визначається збільшенням відсотка обсягів продажів до і після початку рекламних заходів. Комунікативна ефективність реклами визначається методами досліджень і анкетних опитувань.

Кожен засіб реклами має свої переваги і недоліки. У процесі розробки стратегії просування продукту важливим є правильний вибір потрібного засобу реклами з метою одержання бажаного ефекту від вкладених на просування турпродукту засобів. Тому необхідно за допомогою досліджень одержати повну інформацію про споживача, його інтереси, захоплення, запити.

Основними рекламними засобами є газети, журнали, радіо, телебачення, вивіски, каталоги, буклети, стенди, листівки, рекламні щити, оголошення на транспортних засобах. Вони мають наступні переваги і недоліки.

Газети. Газета подає вичерпну інформацію про місцевий ринок. У порівнянні з іншими рекламними засобами розміщення реклами в газеті вимагає менших витрат. Крім того, газети частіше видаються, є більш гнучкими в тому розумінні, що інформація постійно оновлюється. Газети виходять у визначений час, мають широку аудиторію і викликають швидку реакцію у споживачів на рекламне повідомлення. Багато газет мають рубрику, присвячену туризму, а також рекламні секції. Але у газети як туристичної реклами є недоліки: низька друкована якість, короткий життєвий період і незначна аудиторія “вторинних” читачів.

Журнали. Основна перевага реклами в журналах – це їх друкована і графічна якість, що привертає увагу читачів. Перевагами журналу є вірогідність, престиж, тривалий життєвий період повідомлень, значне число “вторинних” читачів і невисока вартість. Багато повідомлень журналів успішно досягають спеціалізованих сегментів ринку й уможливлюють донесення цих повідомлень до цільових ринків. Негативним моментом реклами в журналі є те, що вони видаються не так часто, як газети, і неможливо оперативно внести необхідні зміни в повідомлення, як це можна зробити при рекламі по радіо і телебаченню.

При виборі друкованого засобу реклами необхідно враховувати, кому вона адресована, чи охоплюється територія проживання цільового споживача. Наприклад, журнал “Welcome to Ukraine” репрезентує нашу країну за кордоном, розповідає про її економічні можливості, інвестиційні проекти, культуру, минуле та сьогодення, представляє провідні фірми, авіакомпанії та готелі, пропонує багатий вибір туристичних маршрутів – дає унікальну інформацію іноземним бізнесменам і всім, хто бажає якомога більше дізнатися про Україну.

Книжкова реклама. Реклама міститься у виданнях книжкових новинок. При цьому необхідно враховувати відповідність реклами змісту й оформлення книги. Розміщувати рекламу туристичного агентства варто лише в книгах, пов’язаних з програмами, які включені в путівники, довідники про країну, у художні книги про країни. Оплата за таку рекламу висока і наближається до спонсорства (участь у витратах по виданню і поширенню книги).

Буклети. Це спеціальні видання, присвячені одній фірмі та її товарам. У буклетах поруч з рекламним текстом розмішують фотографії і короткі біографії осіб фірми, називають її спонсорські та благодійні акції. Розкривається у буклетах участь фірми в міжнародних виставках, у політичному житті країни. Буклети звичайно бувають різнобарвними і друкуються на папері високої якості, на відміну від листівок, що друкуються на звичайному папері й одним кольором. Вони видаються при відвідуванні фірми, на презентації, виставці або при укладанні контрактів.

Каталог. Це друковане видання, що рекламує великий перелік напрямків подорожей, турпакетів та супутніх послуг з короткими поясненнями і цінами. Каталоги поширюються при купівлях або укладанні договорів між туроператорами, турагентами й іншими турорганізаціями.

Іншими друкованими рекламними засобами є прайс-лист, прес-реліз (звіт про проведену акцію в рекламних цілях), календарі, аплікації, ярлики, ручки й ін.

Прямі поштові відправлення. Хоч витрати на поштові відправлення високі, прямі рекламні повідомлення поштою найбільше значать для підприємців у туризмі. Поштова реклама носить особистий характер, адресована певній групі людей. Таким чином, вона є найбільш ефективним рекламним засобом, тому що дозволяє скоротити витрати на розсилання повідомлень людям, що не зацікавлені в даному продукті. Пряма поштова реклама адресована людям, які готові йти на контакт і від яких можна чекати відповіді. За кількістю отриманих відповідей оцінюють ефективність цього засобу реклами. Іншою позитивною рисою є відсутність реклами конкурентів.

Шляхом прямого поштового розсилання поширюється реклама турів, розрахованих на діловий туризм. Пряме розсилання поштою буває ефективним при наявності у турфірми широкого зв’язку з туроператорами в різних країнах і визначеному колі потенційних та реальних клієнтів – фірм, що регулярно використовують ділові тури.

Недоліком тут є придбання й постійне відновлення списку людей, яким буде адресоване дане звернення. Подібні списки можна придбати за визначену плату в фірмах, які спеціалізуються у їх складанні.

В туристичній індустрії основним джерелом складання таких поштових списків є клієнти, які раніше користувались послугами фірми. Поштові списки повинні міститися в комп’ютері і завжди бути доступними.

Радіо. Рекламні повідомлення по радіо можуть постійно оновлюватись. Вони відносно дешеві. Недоліком такої реклами є те, що рекламні звертання сприймаються тільки на слух і не можуть передати барвисто оформлених рекламних звертань, як це може зробити телебачення. Типовими слухачами рекламних звертань по радіо є люди, що ведуть автомобіль. Багато туристичних напрямків вважають радіо найбільш ефективним засобом реклами.

Телебачення. Телебачення подає повідомлення, які можна сприймати як на слух, так і візуально. Телевізійна реклама не жадає від аудиторії особливих зусиль у сприйнятті повідомлення. Вона впливає на різноманітні почуття людей. Телебачення здатне охопити широку аудиторію і має високий ступінь залучення уваги. Телевізійна реклама дорожча в порівнянні з іншими засобами. Однак незважаючи на високу вартість телевізійної реклами, при рекламуванні багатьох туристичних напрямків використовується телебачення, тому що ефективність телевізійних звертань виправдовує високі витрати.

Поширення рекламних звертань через засоби масової інформації є характерним для великих фірм, що мають достатньо фінансових коштів на рекламу.

Зовнішня реклама. Суть зовнішньої реклами полягає у нагадуванні. Її особливість полягає в миттєвому сприйнятті. Зовнішня реклама не може почати рекламну кампанію, вона може її тільки продовжити чи закінчити. Головним при розміщенні зовнішньої реклами є територіальне місце розташування. Зовнішня реклама використовується з великим успіхом багатьма туристичними організаціями. Цей засіб є досить гнучким, маловартісним і охоплює фактично все населення. Недоліком зовнішньої реклами є те, що повідомлення повинно бути по можливості коротким, хоч воно з найбільшою імовірністю дійде до потенційних туристів.

Складові зовнішньої реклами: неон, білборд, брандмауер, реклама на міському транспорті, ротафіші, електронні табло, “бегущая строка”.

Виставки. Туристичні експозиції, виставки і ярмарки незамінні для представлення та реклами нових програм і напрямків турів, а також для залучення більшої кількості відвідувачів – потенційних туристів.

На виставках міжнародного рівня просуваються національний турпродукт, турпродукти окремих регіонів, а також турпродукти окремих турфірм. Український турпродукт був представлений у 2001 році на наступних міжнародних виставках: “Подорожі та туризм” у Києві, “Тур ЕКСПО” у Львові, “Одеса Бот Шоу” та “Черноморская одиссея. Туризм. Отпуск. Здоровье” в Одесі.

Отже, туристична реклама може мати безліч форм і видів. Обмеження у виборі реклами можуть виникнути тільки при плануванні рекламного бюджету і спрямованості. Для визначення рекламного бюджету не існує визначеної формули. Показниками, що визначають його, можуть бути відсоток продажів минулого року і відсоток потенційних продажів. Ці показники потрібно брати до уваги, тому що роль реклами полягає у піднятті попиту на продукцію підприємства. Воно буде витрачати стільки грошей, скільки це абсолютно необхідно для досягнення намічених ним показників збуту. Найкращий метод для встановлення рекламного бюджету полягає у визначенні бажаної мети й у засобах розміщення, що сприяють досягненню цієї мети.

Просування на ринку нового туристичного продукту потребує більше засобів, ніж підтримка у туристів іміджу вже освоєного туристами об’єкта. Розподіл засобів рекламного бюджету між рекламою і стимулюванням продажів залежить від кожної конкретної ситуації.

Туристичне агентство не може витратити на рекламну кампанію більше 10 % від обороту. Специфіка туристичної реклами полягає в тому, що рекламні послання турорганізацій повинні мати велику адресність, у порівнянні з рекламою в інших галузях господарства.

У туризмі переважає пресова реклама, телевізійна реклама використовується рідко і тільки для підняття іміджу, популярності фірми.

Послуги рекламного агентства. Для успішного ведення бізнесу професійні менеджери з реклами повинні не тільки знати основи рекламної діяльності, зв’язків з громадськістю, техніку особистого продажу, але й використовувати послуги спеціалізованих агентств, що мають досвід у сфері реклами.

При плануванні програми з проведення рекламної діяльності в першу чергу повинна бути поставлена чітко визначена і реально досяжна мета (чого ми очікуємо від реклами). Рекламне агентство може допомогти у визначенні цієї мети. При виборі рекламного агентства необхідно враховувати досвід його роботи. Потрібно перевірити попередні рекламні кампанії, проведені цим агентством, а також розпитати клієнтів про ефективність його роботи.

Рекламна програма повинна відповідати пропонованому продукту і очікуванням споживачів. Позитивний відгук клієнтів є найбільш переконливою формою особистої реклами. Туристи, що одержали чудове обслуговування і почуття того, що вони є найважливішими клієнтами, не тільки ще раз повернуться на відпочинок у даний турцентр чи готель, але й порекомендують їх як місце відпочинку своїм друзям. Матеріальна база, послуги, гостинність і цінова політика – все повинно бути зосереджено на досягненні однієї мети – задоволений, щасливий клієнт.

Дослідження. Успішний туристичний менеджмент значною мірою залежить від досліджень. Діяльність зі стимулювання туристського попиту без проведення відповідного дослідження – тільки даремна витрата зусиль і часу. Витрати на рекламу не будуть продуктивними, якщо попередньо не відомі: контингент клієнтів, їхні адреси і переваги щодо подорожей та відпочинку, їхні інтереси; яким туристичним напрямкам вони надають переваги. Відповіді на дані запитання можна одержати тільки за допомогою проведення дослідження.

Техніка персонального продажу. Це найбільш стародавній і широко використовуваний метод створення купівельного попиту, найпереконливіший та ефективний тип стимулювання продажів, тому що продавець у цьому випадку має безпосередній контакт із покупцями. На відміну від реклами, що не є особистим засобом комунікації, персональний продаж – це індивідуальна, особиста комунікація продавця і споживача. У багатьох організаціях на метод персонального продажу виділяється більше коштів (від 8 до 15% продажів), ніж на рекламу.

Широке використання техніки персональних продажів пояснюється тим, що продавець може швидше пристосуватися до покупця, його запитів і швидко поміняти тактику, виходячи з певної ситуації. Продавець може визначити, які підходи в роботі з клієнтами ефективні, а які не спрацьовують і, отже, можна прийняти відповідні корективи.

Однак персональний продаж – дорогий засіб зв’язку з потенційними клієнтами, і не завжди можна знайти людину з необхідними для продавця характеристиками.

Всі продавці повинні бути спеціально навчені, щоб уміти представити турпродукт у вигідному, привабливому для покупців світлі. Привітний і співчутливий продавець є важливою частиною процесу продажів, тоді як його недружелюбна поведінка може відштовхнути клієнтів і не буде стимулювати продажу.

Стимулювання збуту – це використання різноманітних засобів стимулюючого впливу, покликаних прискорити або підсилити відповідну реакцію ринку.

Засоби стимулювання (конкурси, купони, премії, комісії) володіють трьома характерними якостями:

1) привертають увагу і містять інформацію, яка може вивести споживача на товар;

2) припускають знижку, пільгу, сприяння, що має цінність для споживача;

3) містять чітку пропозицію негайно здійснити операцію чи купівлю.

Фірми вдаються до стимулювання збуту, що містить у собі стимулювання споживачів та посередників. Стимулювання споживачів здійснюється через поширення на виставці купонів для купівлі турпродуктів фірми зі знижками (таким чином збільшується відсоток звертання споживачів у турорганізацію), а також через конкурси і безкоштовне поширення рекламно-інформаційної продукції, сувенірів. Застосовуються дисконтні системи для розширення кола постійних клієнтів фірми.

Стимулювання агентів здійснюється за допомогою високих комісій, премій, спільних заходів з менеджменту (досліджень, рекламних кампаній).

Організація суспільної думки (public relations), чи пропаганда. Перед діяльністю з організації суспільної думки стоять декілька завдань, у тому числі забезпечення фірмі доброзичливої популярності, формування уявлень про неї як про організацію з високою цивільною відповідальністю, а також протидія поширенню про неї несприятливих чуток і повідомлень. Зв’язок з громадськістю може бути визначений як соціальна свідомість фірми, де в процесі прийняття будь-якого рішення пріоритетними є суспільні інтереси. Зв’язки з громадськістю пронизують усю туристичну організацію, включаючи відносини з багатьма структурами, такими, як клієнти, працівники фірми, постачальники і місцеві жителі. Форми роботи із суспільною думкою можуть бути найрізноманітнішими: публікації у фірмових журналах, звіти про діяльність фірми, відвідування фірм, робота з пресою, виступи співробітників фірми, контакти з державними органами влади. Таким чином створюється довіра до фірми, і вона переноситься на її продукцію.

Визнання та схвалення суспільства дуже важливо для діяльності будь-якої туристичної організації. Саме туризм більш, ніж які-небудь інші сфери бізнесу, заснований на людських відносинах, де всі суспільні інтереси повинні бути враховані. Такий факт, як якісне обслуговування однієї суспільної групи і зневага іншої, є результатом поганої, непродуманої програми зв’язків із громадськістю. І навпаки, організовані всередині фірми зв’язки з суспільством грунтуються на повазі до людей. Фірма повинна піклуватися про своїх працівників, і вони повинні бути упевнені в цілості свого робочого місця. Працівники в галузі туризму представляють свою фірму в очах суспільства, тому вони повинні бути навчені ввічливій та поважній поведінці стосовно клієнтів і постійної готовності їм допомогти, їхнє ставлення до роботи може або підтримати, або зруйнувати всі зусилля, що були спрямовані на створення сприятливого іміджу туристичної організації в очах суспільства.

продовження – див. част.2.

Продовження – див. част.1.

Постійна комунікація зі своїми клієнтами – основа створення або підтримки сприятливого іміджу фірми. Репутацію й імідж туристичної фірми багато в чому визначають спосіб вирішення спірних ситуацій, що виникають з клієнтами та партнерами, а також порядок врегулювання рекламацій. Турорганізації, що піклуються про збереження своєї позитивної репутації, намагаються не доводити ситуацію до суду, а все вирішити мирним шляхом. У поширенні сприятливих відомостей турорганізації необхідно надавати споживачам тільки достовірну та повну інформацію про товар або послугу. Помилкова інформація надовго чи навіть назавжди створить у свідомості суспільства несприятливий імідж фірми.

Отже, рекламна діяльність багатьох українських туроператорів обмежується рекламою у пресі, тоді як досвід показує, що максимального ефекту досягають такі рекламні кампанії, у яких передбачається поєднання різних засобів реклами та стимулювання попиту.

Поки ще заходи з менеджменту багатьох українських турфірм носять знеособлений масовий характер, тоді як управлінська стратегія повинна носити особистісну орієнтацію.

Виживання на ринку вимагає застосування стратегії прямого маркетингу, сутність якого полягає в індивідуалізації послуг, встановленні прямих контактів безпосередньо з конкретним споживачем, з кожним потенційним клієнтом.

Організація рекламної діяльності

Згідно зі статтею 7 Закону України “Про рекламу” основними принципами рекламної діяльності є такі: законність, точність, достовірність, використання державної та інших мов відповідно до законодавства України, використання форм та засобів, які не завдають споживачеві реклами моральної, фізичної або психічної шкоди.

Цілі рекламної діяльності в готельному господарстві та туризмі орієнтовані на попит та створення позитивного образу. Основними завданнями рекламної діяльності є:  поширення знань про готельні комплекси та туристичні фірми; отримання запитів на більш повну інформацію стосовно готельних і туристичних послуг, що рекламуються; вплив на процес прийняття рішення щодо купівлі цих послуг;  допомога працівникам готелів і туристичних фірм під час їхніх переговорів з клієнтурою;  подолання упередженості стосовно рекламних туристичних послуг; підтримка позитивних емоцій у гостей і туристів; поширення відомостей про сервіс;  формування позитивного ставлення до підприємств готельного господарства і туризму у вирішенні певного кола соціальних питань тощо.

Детальніше проаналізуємо специфіку організації рекламної діяльності.

Якщо розглянути її головних учасників, то можна виділити наступні типи суб’єктів рекламної діяльності:

1) рекламодавці (advertisers) – туристичні організації і фірми, що рекламують себе, свої товари або послуги;

2) рекламні агентства (advertising agencies) – незалежні фірми, що виконують за замовленням специфічні рекламні функції: рекламні дослідження, розробку і проведення рекламних кампаній, виготовлення і розміщення рекламних матеріалів і т.п.;

3) засоби масової інформації (media), що надають місце і час для рекламних звернень з метою доведення їх до цільової аудиторії;

4) допоміжні учасники, які забезпечують рекламну діяльність (suppliers): фото- і кіностудії, художники, друкарні та всі інші, хто допомогає рекламодавцям і рекламним агентствам у підготовці рекламних матеріалів.

Розглянемо детально діяльність двох перших та основних типів учасників рекламного процесу: рекламодавців та рекламних агентств. Проаналізуємо основні функції, які вони виконують, і проблеми взаємодії між ними.

Як немає двох зовсім однакових фірм, так не існує й одного загального підходу до організації рекламної діяльності фірмою-рекламодавцем. У той же час усі фірми-рекламодавці повинні забезпечити виконання своїми рекламними службами таких організаційних функцій:

1) адміністрування, керівництво співробітниками рекламної служби;

2) планування рекламної діяльності фірми;

3) координація діяльності рекламодавця з іншими службами (посередницькою, збутовою, фінансовою);

4) координація діяльності з зовнішніми партнерами в питаннях проведення реклами;

5) розробка пропозицій вищому керівництву і фінансовій службі щодо рекламного бюджету.

Коротко охарактеризуємо наведені вище функції.

Виконання функції адміністрування у нашому випадку припускає проведення роботи з укомплектування штату рекламної служби, керівництво і контроль за її діяльністю, розподіл обов’язків, участь у розробці структури рекламної служби і т.п.

Планування є постійним та безперервним процесом визначення цілей і завдань, їх постійного перегляду, розробки рекламної стратегії, планів рекламних кампаній, аналізу й оцінки результатів рекламної діяльності.

Основою планування рекламних заходів є складання розгорнутого плану. У плані рекламних заходів вказуються наступні дані:

Коло поширення рекламних матеріалів. Це коло осіб, на які повинна бути спрямована реклама з орієнтацією на цільові групи за професією, віком, купівельною спроможністю, статтю.

Район поширення рекламних матеріалів. Вид і обсяг потреб групи покупців, на яких спрямована реклама.

Тривалість поширення та дії рекламних матеріалів. У календарному плані встановлюються початок і тривалість рекламної кампанії, а також застосування рекламних засобів у часі.

Шлях поширення рекламних матеріалів. Під цим терміном розуміють вибір найкращих носіїв реклами.

Щільність поширення рекламних матеріалів розглядається як відношення обсягу застосовуваних рекламних засобів до території їхнього поширення (інтенсивність рекламної діяльності).

План рекламних заходів грунтується на результатах попереднього аналізу ринку. При розробці раціональних рекламних заходів намічається коло покупців, район і сприятливий час поширення рекламних матеріалів, вивчаються вид та обсяг рекламної діяльності конкурентів й оцінюється передбачуваний ефект використання обраних рекламних заходів. Планування рекламної діяльності тісно пов’язане з обсягом її фінансування. У кошторисі витрат на рекламу встановлюється рівень сукупних засобів, виділених на ці цілі. Як вихідна база може служити запланований чи торішній обсяг реалізації послуг. Розподіляється виділений обсяг фінансування на різні рекламні засоби при обліку тривалості рекламної кампанії.

Реклама є тільки однією з управлінських функцій рекламодавця, тому керуючі рекламою повинні забезпечувати координацію роботи рекламного підрозділу в рамках управлінської служби фірми, а також з відділами, що займаються дослідженням, фінансуванням, кадровою роботою, юридичною службою тощо.

Рекламна служба, якою б великою вона не була, не може і не повинна забезпечувати всю рекламну діяльність фірми самостійно, без допомоги зовнішніх рекламних служб. Більш важливою її метою слід вважати забезпечення системного підходу в цій сфері, обгрунтований вибір зовнішніх партнерів, грамотну постановку цілей спеціалізованим рекламним агентством, забезпечення ефективної взаємодії з ними (надання повної інформації про рекламодавця та його товари, контроль за виконанням агентством своїх зобов’язань і т.д.).

Керуючі рекламою краще за інших знають, які витрати повинен нести рекламодавець для ефективного здійснення цієї функції, тому що вони розробляють рекламні програми, забезпечують виконання заходів у їх рамках, постійно працюють з рекламними агентствами. У зв’язку з цим очевидна необхідність того, щоб саме керуючий рекламою розробляв проект рекламного бюджету. Він подає його на розгляд вищого керівництва та фінансової служби рекламодавця, що остаточно затверджують бюджет.

Виконання функцій, описаних вище, може бути доручене на невеликій фірмі одній людині. У деяких же випадках чисельність рекламної служби може досягати кількасот чоловік. Організаційна структура рекламної служби фірми залежить від багатьох факторів, серед яких є найважливішими:

1) величина фірми, наявність ресурсів, ступінь необхідності в поділі праці між співробітниками;

2) сфера діяльності, у якій працює фірма (надання різноманітних послуг і т.п.);

3) специфічні риси цільового ринку і характеристики послуг, що надаються;

4) місце і роль реклами в управлінській стратегії фірми;

5) ступінь залучення керівництва фірми до здійснення рекламної діяльності.

Внутрішня структура рекламної служби також характеризується значним різноманіттям. У дрібних фірмах вона може бути представлена одним співробітником, який відповідає за рекламу фірми. У великих фірмах в структурі виділяється спеціалізований рекламний відділ.

Як бачимо зі схеми, рекламний відділ може забезпечити виконання всього переліку рекламних функцій: від рекламних досліджень і планування рекламної діяльності до розробки рекламного звертання, виробництва рекламоносіїв та розміщення реклами в засобах масової інформації. Назви структурних підрозділів вказують на рекламні функції, які вони виконують.

Додаткової короткої характеристики вимагає внутрішнє рекламне агентство. Воно – підрозділ рекламодавця, який цілком йому належить і, як правило, надає повний цикл рекламних послуг. Його формування дозволяє власнику одержати ряд переваг:

Рекламодавець має можливість заощадити кошти, які він платив би незалежним рекламним агентствам за розміщення реклами (як правило, 15% комісійних) і на покриття їхніх накладних витрат (до 25 % вартості рекламної продукції).

Рекламодавець може розраховувати на повну увагу з боку агентства, тому що він є його єдиним клієнтом.

Внутрішні агентства краще розуміють специфіку товарів та ринків своєї компанії.

Спрощується керівництво і контроль за виробництвом рекламоносіїв.

У той же час діяльність внутрішніх рекламних агентств має ряд недоліків: труднощі залучення обдарованих творчих працівників, відсутність гнучкості, сильна залежність від поглядів і навіть смаків власників тощо. Деякі з цих недоліків усуваються при звертанні до незалежних рекламних агентств.

Реалізація практично усіх функцій керування рекламою тісно пов’язана з проблемою фінансування, розробкою та виконанням рекламного бюджету. Формування бюджету сприяє більш чіткому визначенню цілей рекламної діяльності і розробці програм щодо їх досягнення. Розроблений бюджет дозволяє ефективніше розподіляти ресурси в процесі практичної реалізації планів, чітко визначити основних виконавців. Він же допомагає забезпечити контроль не тільки за витратою коштів на рекламу, але й за ефективністю рекламної діяльності в цілому.

Витрати на peкламу за своєю економічною природою є поточними витратами. У туристичних фірмах до витрат на рекламу відносяться:  витрати на розробку та видавництво рекламних виробів (ілюстрованих каталогів, прейскурантів, брошур, альбомів, проспектів, афіш, рекламних листів тощо);  витрати на розробку та виготовлення ескізів та етикеток, зразків оригінальних і фірмових пакетів, придбання та виготовлення рекламних сувенірів; витрати на рекламні заходи через засоби масової інформації (оголошення у пресі, оголошення та передачі на радіо і телебаченні);  витрати на освітлювальну та іншу зовнішню рекламу;  витрати на придбання, виготовлення, копіювання, дублювання та демонстрацію рекламних кіно-, відео-, діафільмів тощо;  витрати на виготовлення стендів, муляжів, рекламних щитів, вказівників тощо;  витрати на зберігання, супроводження, митне оформлення рекламних матеріалів; витрати на проведення інших рекламних заходів.

Багато турфірм включають до рекламних витрат і витрати на виготовлення візитних карток для працівників свого апарату управління.

Як показує практика, при недостатньому обсязі рекламних витрат їхній ефект, що виражається в збільшенні обсягу наданих послуг, близький до нуля (так званий закон Мерфі). Водночас, існує визначена максимальна межа кількісного впливу рекламоносіїв, після якої ефективність реклами знижується (крива Вундта). Безпосередньо це пов’язано й зі збільшенням витрат на рекламу. Якщо при цьому згадати про кількісну невизначеність ефекту як найважливішої характеристики реклами, то цілком можна погодитися з відомим американським бізнесменом Дж. Ванамейкером. Йому приписується наступна фраза: “Я знаю, що половина моєї реклами йде даремно, от тільки не знаю, яка половина. Я витрачаю на рекламу два мільйони доларів, але не можу сказати, чи є це половина того, що потрібно, чи в два рази більше, ніж потрібно”.

Процес розробки рекламного бюджету, як і вся рекламна діяльність, значною мірою містить суб’єктивний, творчий елемент і багато в чому залежить від інтуїції, “чуття”, досвіду, індивідуальних характеристик відповідальних за цей процес фахівців. Весь комплекс рішень з розробки рекламного бюджету можна умовно поділити на два великих блоки:

А. Визначення загального обсягу засобів, які асигнуються на рекламу.

Б. Розподіл засобів рекламного бюджету за статтями його витрат.

Основними факторами, що визначають обсяг рекламних витрат, є: обсяг і розміри ринку; специфіка рекламованого продукту й етап життєвого циклу, на якому він знаходиться; розміри і міць рекламодавця; роль, що грає реклама в управлінській стратегії рекламодавця, обсяг рекламних витрат його головних конкурентів тощо. Коротко розглянемо основні з цих факторів.

Проходження турпродуктом та турпослугою різних етапів свого життєвого циклу припускає зміну ролі реклами в їх підтримці. На перших етапах життєвого циклу (ЖЦ) використовується ввідна реклама, метою якої є інформування споживачів про нові турпродукти та послуги. На етапах росту й на початку етапу зрілості використовуються прийоми стверджуючої реклами. На останніх етапах ЖЦ використовується нагадувальна реклама. Послідовне використання ввідної, стверджуючої та нагадувальної реклами утворює поняття рекламної спіралі. У переважній більшості випадків ввідна реклама вимагає більше половини загальної суми, що витрачається на рекламну підтримку турпродукту та турпослуги протягом усього ЖЦ.

1. Обсяг і географічні розміри ринку, показники реалізації послуг та прибутку рекламодавця. Розміри цільового ринку, обсяг реалізації і прибутку фірми – фактори, тісно пов’язані між собою. Їх вплив на розміри рекламного бюджету цілком очевидний: проведення міжнародної і загальнонаціональної рекламної кампанії вимагає набагато більших коштів, ніж реклама в невеликому містечку. Також очевидно, що фінансувати загальнонаціональну рекламу може тільки досить могутня фірма.
2. Витрати конкурентів. У боротьбі з конкурентами за визначену частку ринку рекламодавець часто виходить з припущення, що рівень уваги споживача до його продукту й аналогічного продукту конкурента співвідноситься з обсягами витрат на рекламу обох фірм. Незважаючи на те, що великий обсяг витрат на рекламу не завжди означає її більшу ефективність, певна логіка в такому підході є. Однак розробляти свій рекламний бюджет, орієнтуючись тільки на витрати конкурентів, не зовсім розумно.
3. Залучення до здійснення рекламної діяльності вищих керівників фірми. Це один з суб’єктивних факторів, що визначають величину рекламних витрат. Керівники фірм, крім безлічі інших різниць, конкурують між собою в компетентності, досвіді, особистих характеристиках і т.п., по-різному ставляться до реклами. Діапазон ставлення до неї дуже широкий: від чітко вираженого неприйняття реклами до особистої участі в написанні звертань, гасел, розробці фірмового стилю і т.п.

Можна виділити декілька найбільш часто застосовуваних підходів до визначення обсягу рекламного бюджету. Розглянемо деякі з них.

1. Розробка бюджету виходячи з наявності грошових коштів.

Використання даного методу означає, що фірма виділяє на рекламу стільки коштів, скільки, на думку її керівництва, вона може собі дозволити.

Метод є єдино можливим для дрібних фірм, які тільки починають свою діяльність. У той же час цілком ігнорується причинно-наслідковий зв’язок між витратами на рекламу та кінцевими результатами діяльності фірми.

2. Формування рекламного бюджету, базуючись на його обсязі за попередній період, який коректується відповідно до умов, що змінюються (“від факту”).
3. Планування асигнувань на рекламу шляхом встановлення фіксованого відсотка до обсягу продажів. Метод доступний для розуміння і легкий у застосуванні. На відміну від двох попередніх способів, визнається взаємозв’язок між обсягом рекламних витрат та обсягом реалізованих послуг. У той же час причина і наслідок у даному випадку міняються місцями: обсяг рекламних асигнувань визначається обсягом реалізації, а не навпаки.
4. Розрахунок рекламного бюджету з урахуванням практики конкуруючих фірм. Прихильники методу встановлення обсягу рекламних асигнувань на рівні витрат конкурентів висувають зазвичай два основних аргументи. По-перше, метод, на їхню думку, є результатом “колективної мудрості”, “середньою точкою зору галузі”. По-друге, підтримка паритету рекламних бюджетів з конкурентами дозволяє зберегти певну рівновагу в тиску на споживача, уникаючи при цьому “рекламних воєн”. Ці докази, однак, дуже вразливі. Так, конкуренти можуть спланувати свої рекламні витрати не кращим чином. Ніхто не застрахований від помилок. З іншого боку, цілі, імідж, можливості, популярність у різних фірм настільки різні, а ефект реклами настільки кількісно невизначений, що копіювання рекламного бюджету навряд чи є виправданим.
5. Розробка рекламного бюджету на основі моделювання залежності між рівнем комунікації і поведінкою споживача. Основою для використання даного методу є припущення, що для досягнення запланованого обсягу реалізації послуг необхідно мати достатню кількість споживачів, кожний з яких повинен купувати певну кількість послуг за відповідною ціною за кожну з них. Для цього необхідно протягом першого року після виходу послуг на ринок досягти певного рівня поінформованості, спонукання до купівлі послуги та підтримки інтенсивності покупок. Кількісні співвідношення між аудиторіями, що знаходяться на зазначених стадіях готовності до купівлі послуги, визначаються у результаті рекламних досліджень. Визначивши їх, розраховують необхідний ступінь охоплення і частотності впливу, розробляють план використання засобів реклами. Після цього можна визначити орієнтовану величину рекламних витрат.

Перевагами методу є об’єктивна обґрунтованість рекламних витрат, їх взаємоув’язка з поставленими комунікативними цілями. Недоліки: складність, труднощі, висока вартість.

6. Застосування різних математичних моделей взаємозв’язку витрат на рекламу та зміни обсягу збуту.

Існує безліч подібних моделей. Розглянемо застосування методу на прикладі однієї з найбільш відомих – моделі М. Вайделя-X. Вольфа. Модель заснована на припущенні, що змінна обсягу реалізованої послуги в період t є функцією чотирьох факторів: витрат на рекламу, константи, яка виражає реакцію реалізації послуги на рекламу, рівня насичення ринку рекламованою послугою та константи, що виражає зменшення обсягу реалізації. Основне рівняння моделі має такий вигляд:

де S – обсяг реалізації послуги в період t (змінна);

зміна обсягу реалізації послуги в період t (змінна);

А – обсяг витрат на рекламу (визначається як обсяг реалізації, викликаний кожною витраченою на рекламу одиницею в умовах, коли S = 0) (константа);

М – рівень насичення ринку даною послугою (параметр);

b – зменшення обсягу реалізації (визначається як частка обсягу реалізації, на яку цей обсяг зменшується в одиницю часу в умовах, коли А = 0) (константа).

Таким чином, з рівняння випливає, що збільшення обсягу реалізації послуги буде тим більшим, чим вище значення константи реакції обсягу реалізації на рекламу, чим менше насичений ринок послугами фірми та чим менше значення константи зменшення обсягу реалізації.

Переваги методу: витрати на рекламу погоджуються не тільки з бажаним ростом реалізації послуг, але й з характеристиками ринку.

Недоліки: складність і трудомісткість. Крім того, модель припускає функціональну залежність між показниками в той час, коли кількісна невизначеність ефекту реклами є однією з її характерних рис. Помилки у визначенні параметрів рівняння, а потім і в розрахунках, з його допомогою могли бути значно більшими за ті, які допускаються при використанні експертних оцінок, інтуїції досвідчених спеціалістів-практиків.

7. Розробка рекламного бюджету на основі планування витрат. План рекламних витрат є кошторисом витрат на різні заплановані рекламні заходи, спрямовані на досягнення поставлених цілей. Даний метод безпосередньо пов’язаний з другим великим блоком проблем розробки рекламного бюджету розподілом рекламних асигнувань.

Розподіл рекламних асигнувань здійснюється за такими напрямками:

а) за функціями рекламної діяльності;

б) за територіями реалізації;

в) за засобами реклами;

г) за рекламованими послугами.

Основними статтями рекламного бюджету в залежності від функціонального призначення є наступні:

1) адміністративні витрати – заробітна плата працівників рекламної служби, накладні витрати й ін.;

2) витрати на придбання рекламного простору (одна з найбільших статей) – закупівля місця на газетних смугах і сторінках журналів, ефірного часу на телебаченні та радіо, площі на спеціальних стендах, місця під розклеювання листівок і розміщення різних рекламних носіїв на транспорті тощо;

3) матеріальні витрати на виробництво рекламоносіїв: відеороликів, плакатів, інших засобів друкованої реклами, носіїв зовнішньої реклами і т.п.;

4) гонорари рекламним агентствам;

5) інші рекламні витрати (наприклад, на закупівлю інформаційних баз, поштові витрати, транспорт і т.п.).

Сутність інших трьох критеріїв визначення напрямків витрат рекламних асигнувань цілком визначається за їхньою назвою: території реалізації; засоби реклами; рекламовані послуги.

Особливе значення в організації рекламної діяльності має рекламна кампанія. Під терміном “рекламна кампанія” розуміється комплекс рекламних заходів, спрямованих на досягнення конкретної мети в рамках управлінської стратегії рекламодавця.

Можна сказати, що вся рекламна діяльність рекламодавця є сукупністю рекламних кампаній. Трохи змістивши аспект розгляду поняття, можна зазначити, що рекламна кампанія є основним інструментом реалізації туристичною фірмою своєї рекламної стратегії, одним з елементів тактичного планування рекламної діяльності. Вірним буде також твердження, що контроль рекламної діяльності фірми буде ефективний, якщо він правильно організований у ході проведення рекламних кампаній.

Рекламні кампанії відрізняються різноманітністю за багатьма ознаками 3 безлічі можливих класифікацій доцільно виділити наступні:

1) за переслідуваними цілями (підтримка конкретного турпродукту, формування сприятливого іміджу рекламодавця і т.д.);

2) за територіальним охопленням (локальні, регіональні, національні, міжнародні);

3) за інтенсивністю впливу (рівні, наростаючі, спадні).

У рамках рівної рекламної кампанії заходи розподіляються рівномірно в часі, наприклад, телевізійна реклама – один раз на тиждень у визначений день, рекламні публікації в газеті – також через рівні проміжки часу і т.д. Цей тип рекламних кампаній має сенс при досить високій популярності рекламодавця, при нагадувальній рекламі.

Наростаюча рекламна кампанія будується за принципом посилення впливу на аудиторію. Такий підхід доцільний при поступовому збільшенні обсягу реалізації рекламованого продукту або розширенні меж діяльності фірми.

Спадна рекламна кампанія є найбільш прийнятним її типом при реалізації обмеженої за обсягом партії рекламованого турпродукту. В міру його реалізації знижується інтенсивність рекламної підтримки.

Проведення рекламної кампанії проходить декілька основних етапів. Розглянемо їх. Зазначимо тільки, що деякі з видів рекламної діяльності, що визначають зміст окремих етапів, вже аналізувалися вище. Тому немає особливої необхідності зупинятися на них детально.

1. На першому етапі рекламної кампанії визначається її мета, дається чітка відповідь на запитання, для чого вона проводиться. При цьому необхідно забезпечити відповідність цієї мети управлінській та рекламній стратегії фірми. Формулювання мети повинно бути конкретним і однозначним, бажано додати їй кількісну визначеність (наприклад, добитись рівня обізнання 25% цільової аудиторії, збільшити реалізацію на 15% і т.п.).
2. Наступним кроком є визначення і вивчення цільової аудиторії рекламного впливу. У переважній більшості випадків вона збігається з цільовим ринком продукції рекламодавця. Іноді цільова аудиторія включає представників контактних аудиторій, посередників референтних груп (осіб, що не купують рекламовані послуги, однак впливають на ухвалення рішення про їх купівлю).
3. З’ясовується попередня сума, що асигнується на проведення рекламної кампанії.
4. Рекламодавець обов’язково повинен визначити серед своїх співробітників відповідальних за проведення рекламної кампанії, делегувати їм необхідні повноваження і визначити ступінь відповідальності за успіх кампанії. Одночасно приймається рішення про залучення до проведення кампанії зовнішніх рекламних агентств у функціях, здійснення яких їм доручається. .
5. Визначається рекламна ідея, основна думка, стержень, навколо якого поєднуються всі заходи рекламної кампанії. На її основі розробляється концепція рекламної кампанії. Наприклад, метою рекламної кампанії є збільшення реалізації послуг на конкретному ринку. Вивчивши особливості цільової аудиторії, її потреби, ретельно проаналізувавши характеристики рекламованих послуг, їх відносні переваги над конкурентами, позиціонувавши зазначені послуги, можна використовувати як основну ідею рекламної кампанії їх надійність та безпеку. На реалізацію даної ідеї повинні “працювати” всі заходи компанії. Вона повинна бути присутньою в рекламних зверненнях, девізах, рекламних аргументах тощо.
6. Визначаються засоби реклами й оптимальні канали
   комунікації, які будуть використовуватись у ході компанії.
7. Розробляються рекламні звернення та заходи інших форм комунікацій.
8. Формується кошторис витрат на проведення кампанії, що зіставляється з попередніми асигнуваннями. У разі потреби здійснюється коректування.
9. Складається детальний розгорнутий план основних заходів рекламної кампанії з вказаними термінами проведення.

Графік використання засобів реклами визначає тривалість і циклічність публікацій та демонстрацій рекламних звернень, засоби і носіїв реклами, що при цьому будуть використані, послідовність, ступінь важливості та пріоритети рекламних заходів.

Використання рекламних носіїв у часі може бути суцільним (постійне використання носія) і пульсуючим. Останнє припускає нерівномірне розміщення носія в тимчасових рамках рекламної кампанії. Так, 20 трансляцій на каналі місцевої радіостанції протягом 2 місяців кампанії можна розподілити рівномірно (у середньому 1 трансляція в 3 дні), а можна “сплесками” – по 5 трансляцій на день на початку і всередині місяця (всього 4 “сплески”).

10. Виробництво рекламоносіїв, закупівля місця й часу в засобах масової інформації.
11. Практична реалізація заходів рекламної кампанії.
12. Визначення ефективності рекламної кампанії.

За формою рекламу необхідно організовувати наступним чином:

Друкована:  виготовлення рекламних кольорових проспектів українською (залежно від передбачуваного ринку збуту) та іншими мовами;  розміщення рекламних оголошень про послуги, які надаються, в органах друку масової інформації як в українських, так і у найбільш престижних закордонних виданнях;  внесення відомостей про можливості комплексу у спеціалізовані каталоги (як вітчизняні, так і провідних агентів світу); виготовлення рекламних листівок, прайс-листів, каталогів і розповсюдження їх можливим клієнтам та споживачам.

Візуальна: виготовлення і встановлення щитів і плакатів;  виготовлення та демонстрація на українському, російському й інших закордонних телевізійних каналах рекламних роликів;  виготовлення символіки;  підключення до Української комерційної мережі (УКІМ) та різних закордонних інформаційних комп’ютерних мереж з метою введення інформації, яка стосується пропозиції про співпрацю, в електронні банки даних.

Основні напрямки підвищення ефективності рекламно-інформаційної діяльності

Найскладнішою та малоосвоєною технологією турбізнесу ще залишається реклама. На перший погляд здається, що реклама туризму має великий обсяг, але цей ринок практично несформований, у більшості турфірм відсутнє рекламне планування.

Дослідження рекламного ринку показують, що реклама в традиційних формах, найпопулярніша у турбізнесі, стимулює лише 4-5% потенційних споживачів. Це пояснюється перенасиченістю, у першу чергу ринку виїзного туризму, а також однотипністю наявних пропозицій. В цих умовах провідні оператори звертаються до розширення рекламних каналів, використовуючи весь арсенал засобів – ТВ, радіо, пресу, Інтернет, PR, прямий маркетинг, зовнішню й нестандартну рекламу. Одночасно середні і невеликі компанії, залежно від розуміння своєї місії, намагаються знайти вигідні резервні ніші реклами.

В цілому засоби реклами підрозділяються на основні, додаткові та засоби підтримки.

Під основними маються на увазі ті, що відносяться безпосередньо до даного сектору споживчого ринку (спеціальні галузеві видання), або ті, які виходять на чітко визначену аудиторію споживачів, визначених в результаті попередніх досліджень як цільова група.

Додаткові засоби реклами, крім цільової, охоплюють досить широку масову аудиторію, чітко визначену за своїми віковими та соціальними властивостями. Звичайно як додаткові засоби розглядають суспільно-політичні, загальносоціальні, рекламні видання, що мають великі тиражі й охоплюють різні аудиторні групи визначеного вікового й економічного цензів.

До засобів підтримки відносять носіїв, що мають характер “майданного” впливу – їхня аудиторія ніколи не є константою. Іншими словами, рекламу в засобах підтримки можуть побачити люди зовсім різних соціально-економічних категорій. Приклади таких рекламних носіїв – телебачення, зовнішня реклама, реклама на транспорті. Це могутні, але й найбільш дорогі масові засоби реклами. Дозволити їх собі можуть тільки ті фірми, що мають у своєму розпорядженні значні рекламні бюджети.

Мистецтво реклами полягає в тому, щоб грамотно розподілити бюджет між основними та додатковими коштами, тобто цілеспрямовано привернути увагу саме тієї категорії споживачів, які чи тепер, чи в перспективі, можуть вважатися найбільш значущими для даного споживчого сегменту

Преса

Як основні рекламні засоби, у турбізнесі можна виділити три групи видань. Перша – це достатньо велика спеціалізована туристична преса (“Туристические новости”, “Краєзнавство. Географія. Туризм”, “Туризм сільський зелений” і ін.). Друга – численні споживчі туристичні газети і журнали, розраховані на різних соціально-економічних прошарків населення (“День”, “6 Континентов” і т.д.). У третю групу входять видання ділової спрямованості, розраховані на найбільш економічно-активну категорію платоспроможних громадян (“Міжнародний туризм”, “Welcome to Ukraine”, “Навколо світу”, “Вояж”, “Туризм” й ін.).

Якщо першою і другою групами видань користуються майже всі турфірми, то третя група в “арсеналі” лише тих компаній, які зацікавлені у просуванні свого іміджу, формуванні позитивної репутації серед клієнтів певної групи.

Спектр додаткових рекламних засобів досить широкий – до них відносять видання з великими тиражами (табл. 4.2.4). Це рекламні газети “Від і до”, “Сіті-плюс”, “Бізнес-реклама”, а також суспільно-політичні та інформаційно-розважальні газети та журнали, основною часткою читачів яких є люди в економічно-активному діапазоні (30-50 років) “Аргументи і факти”, “Версія”, “Комсомольська правда”, “Тиждень”, “Сім днів”, “Експрес-газета”, “Спід-інфо” тощо.

Ще одна група видань, яка відноситься до додаткових, елітна – це глянсові дорогі журнали для жінок, чоловіків та для сімейного читання (“Наш дім”, “Академія”, “ВОНА”, “Наталі”, “Єва” і т.д.), які розраховані на найбільш заможні прошарки суспільства. Тобто це ті видання, що цілеспрямовано пропагують новий стиль життя, частиною якого є закордонний високоякісний відпочинок. Це високовитратний канал реклами.

Спеціальні видання володіють максимальним у порівнянні з іншою пресою комерційним та іміджевим ефектом і витрати на них, як на основні рекламні засоби, цілком виправдані. Прогнозна ефективність реклами може скласти до 60%.

У секторі додаткових засобів першість належить не виданням з великими тиражами, а діловим журналам, розміщення реклами в які несе більше іміджу, ніж комерційний зміст. Реклама в суспільно-політичній і загальносоціальній пресі, навпаки, має більш виражений комерційний ефект, тобто залучає читачів у процес покупок. А максимальна сумарна ефективність цих видань може досягати майже 40% читацької аудиторії.

Ефективність інших систем інформації, що класифікуються як засоби підтримки, зокрема, рекламних газет та інформаційно-розважальних видань, носить певною мірою, випадковий характер.

У випадку з рекламними виданнями “Сіті-плюс”, “Бізнес-реклама” це пов’язано з дуже високою конкуренцією низькоякісної реклами, низьким рівнем поліграфії, а отже, психологічно негативним ставленням до реклами в цих газетах.

Апріорно невисоку ефективність має інформаційно-розважальна преса. Причина цього криється в характері самих видань. Як свідчать результати досліджень, такі газети і журнали, як “Спід-інфо”, “Експрес-газета” саме через сенсаційно-скандальне фарбування, не мають високої переконливості – ступінь довіри до інформації, розміщеної в них, невисокий. А це природним чином проектується і на рекламу.

Вибіркові опитування “ТБ” показали, що вибір структури рекламних носіїв у більшості турфірм не має системного характеру. У той же час очевидно, що тільки грамотне поєднання різних рекламних засобів при плануванні рекламної кампанії здатне привести до значного і, головне, довготривалого ефекту.

Радіо

Радіо до останнього часу залишалось неосвоєним турфірмами рекламним носієм. Одна з причин цього була вкрай низька вивченість ефективності реклами на радіо в туристичному сегменті, що обумовлено специфікою такого виду турпослуг.

По-перше, на відміну від реклами в пресі, високий ефект шляхом аудіо-впливу досягається тільки при створенні якісного рекламного спота, що заворожує і привертає увагу слухача з перших тактів.

По-друге, необхідна значна повторюваність аудіореклами. Фахівці оцінюють мінімально необхідну інтенсивність роликів у 40-50 повторів на місяць. Третьою необхідною умовою успішності такої форми реклами повинен бути високий рейтинг радіостанції і визначений склад слухачів, що буває досить непросто об’єктивно оцінити.

Телебачення

Очевидно, що рекламний бюджет будь-якої комерційної організації спрямований на користь найбільш ефективних, але не занадто витратних механізмів. Комерційна віддача від реклами на телебаченні може варіюватися у дуже широких межах і прямо залежить від безлічі факторів: повторюваності і часу виходу ролика, рейтингу каналу, складу глядацької аудиторії, сюжету і якості відеоряду.

Зовнішня реклама

Зовнішня реклама, так само, як і радіо та телебачення, до останнього часу не належала до основних засобів реклами в турбізнесі. Її частка в загальному обсязі туристичної реклами (за витратами) складає всього 4%. Особливість вуличної реклами (чи то баннерні щити, чи стикери на транспорті) – яскраво виражений іміджевий ефект (близько 40% глядачів запам’ятовують елементи фірмового стилю, в результаті чого формується стратегічне ставлення до реклами і її довгостроковий вплив).

Тим часом значення зовнішньої реклами, яка давно вже відвоювала лідерські позиції на закордонних рекламних ринках, визнається у вітчизняній практиці, у першу чергу для аудиторій великих міст. Фахівці реклами та турбізнесу сходяться в думці, що за широтою охоплення аудиторії рекламні щити, що розташовані уздовж жвавих транспортних шляхів, конкурують з телевізійними роликами. Крім того, їхня додаткова вигідна відмінність – ефектний великомасштабний візуальний ряд.

Використання зовнішньої реклами достатньо дороге задоволення. Професійні рекламісти думають, що ефекту від зовнішньої реклами можна досягти тільки при розміщенні як мінімум чотирьох щитів.

Електронна реклама

Реклама в Інтернеті має дуже коротку історію. Перші одиничні експерименти з розкруткою турпослуг у всесвітньому “павутинні” почалися в 1997 р. До 1999 р. електронну рекламу (не плутати зі створенням власних сайтів) практикували вже декілька десятків компаній. У нинішньому році кількість рекламодавців на основних туристичних порталах перевищила дві сотні.

Головна відмінність реклами в Інтернеті від просування через традиційні системи інформації полягає в її інтерактивності. Реклама в пресі носить статичний характер – після виходу видання турфірма вже ніяк не може вплинути на її ефективність. У мережі рекламодавець, стежачи за станом ринку, має можливість постійно вносити інформацію про нові програми, коректувати колишні пропозиції, виходячи зі сформованої кон’юнктури.

Інші види реклами

Крім власне рекламних засобів, існують й ефективно застосовуються в турбізнесі елементи public relations (PR). До них, зокрема, відносяться презентації, клубні зустрічі, семінари, інформаційні статті, що містять сховану рекламу (чи конкретної країни, чи видів відпочинку), а також пряме поштове розсилання презентаційних та інформаційних матеріалів.

На відміну від рекламних засобів, у яких матеріали, розташовані у певних джерелах, протягом досить тривалого часу залишаються статичними, тобто їх зображення не змінюється, методи PR припускають постійну динаміку. Наприклад, у тому випадку, якщо матеріали для адресного розсилання грамотно продумані, а їхня структура підпорядкована вивіреній концепції, то протягом навіть одного календарного місяця із застосуванням і пошти, і факсу, і електронних методів, фірма здатна рекламувати себе в режимі безпосереднього спілкування з потенційним клієнтом у динаміці.

Нішами реклами, де турбізнесу фактично належить освоєння “цілини”, є нестандартні прийоми та спеціальні акції. Великий, але незасвоєний резерв рекламних носіїв – довідкові й інформаційні видання з туризму і пов’язаних з ним галузей (авіаперевезення, залізничний та водний транспорт, готельне господарство, індустрія розваг).

Прикладом вдалого використання потенціалу нестандартних прийомів є “купівля” обкладинки одного з випусків довідника “Розклад авіарейсів” (“Конкорд”), використання титульних сторінок українського випуску ресторанного гіда по Швейцарії (“Альошатревел”), видавничі проекти культурно-історичного характеру (“Інтурист”), а також оригінальне текстове і художнє оформлення фірмових “Пам’яток для клієнтів” (“Ост-Вест”).

Ідеї такого роду реалізуються в партнерських тандемах з видавничими компаніями (наприклад, періодичне видання “Розклад авіарейсів” випускає фірма “Кий авіа”, “Аеросвіт”, “Авіатур”). Креативність цих проектів і закладений у них потенціал залучення нових сегментів споживчого ринку підвищує їх привабливість для турбізнесу.

Просування марок турфірм та “озвучення” нових або спеціальних пропозицій за допомогою рекламних акцій зберігає потенціал в силу об’ємності цієї ніші. Перші кроки в цьому напрямку активно запроваджувалися в кращі роки вітчизняного турбізнесу до кризи і були відновлені після дефолта як антикризові заходи.

Загальні програми з сервісними та торговельними підприємствами регулярно практикували “Експрес Лайн” (фірми “Партія”, “Рібок”, “Єврохімчистка”), “Зевс Тревел” (“Лукойл”, “Стіморол”, мережа “Рамстор”), Group (“Фуджі”) й ін. Супермаркети відомих торгових мереж є постійною експериментальною площадкою для рекламних проектів компаній, орієнтованих на споживчий ринок.

Завдання іміджевої реклами вирішують культурні і соціальні проекти туристичних компаній, що не одержали дотепер широкого поширення (українські сезони в Каннах – “Інна тур”, дитячий творчий фестиваль “Козачок”, концерти переможців музичних конкурсів в Україні та Швейцарії- “Альошатревел”.

На рівні окремих прикладів працюють турфірми – свого роду “промоутери” того напрямку, який є їхньою спеціалізацією. Як правило, це монооператори або фірми вузького профілю, зацікавлені в створенні інформаційних приводів, пов’язаних з країнами свого ділового перебування. Ніша цієї діяльності – комплексні мультімедійні проекти широкого суспільного звучання (фестивалі, свята, цикли ТБ і радіопередач, зйомка документальних та науково-пізнавальних фільмів), до яких нерідко приєднуються туристські адміністрації закордонних країн в особі їх українських представництв. Наприклад, в м.Коломия Івано-Франківської області у 2000 р. проведено фестиваль туристичних фільмів “Вітер мандрів”, започатковано новий фестиваль “Півострів Крим-2001”, який відбувся в рамках II Ялтинського телекінофоруму “Разом – у друге тисячоліття”, у м.Києві у 2000 р. проведена Всеукраїнська професійна програма “Кришталевий лелека”.

Ефективність рекламних кампаній

Фахівці центру досліджень комунікативно-лінгвістичних особливостей реклами (ЦДКЛОР), вирішили оцінити, наскільки проведена в туристичній індустрії рекламна кампанія відповідала оптимальній схемі рекламного планування. Для цього експертами був проаналізований комплекс даних, зібраних у ході рейтингових вимірів різних засобів масової інформації щодо туристичної індустрії.

Зокрема, в кожній з груп засобів оцінювалися не тільки його кількісні показники, пов’язані з тиражами та процентним співвідношенням різних аудиторних груп, але й якісні характеристики. До останніх, наприклад, відносилася оцінка ступеня довіри серед певних груп населення до реклами в даному виданні, доречність розміщення рекламних публікацій про туризм, рекламна віддача (психологічна ефективність) під час підвищення попиту на туристичні послуги.

Експертами враховувались також такі показники, як популярність даного видання (чи каналу) серед споживачів з підвищеним рівнем доходів, а також серед середньодоходної категорії, популярність і репутація засобу серед професіоналів туристичного ринку. І, зрештою, останній параметр, який оцінювали експерти, – витратність та окупність одиниці фінансових вкладень у дану категорію інформаційних каналів. При цьому окремо оцінювався іміджевий ефект, тобто наскільки ефективніше даний засіб працює на стратегію, тобто на просування марки туристичного агентства або країни, і ефект комерційний – який оперативний ефект у плані залучення коштів споживачів можна очікувати від цього джерела інформації.

Для оцінок використовувався показник сумарної прогнозної ефективності – середнє значення від показника іміджевого і комерційного, фізичний зміст якого – процентна частка людей (від 100% тих, хто звертається до даного засобу), зацікавлених у покупці туристичного продукту і готових зробити реальну покупку під впливом певного засобу масової інформації.

Оцінки ефективності реклами у сфері комерційного туризму з позицій фахівців турбізнесу є переважно стриманими або критичними. За думкою авторитетних експертів, низька віддача “програмується” заштампованістю реклами, в загальному обсязі рекламних продуктів шаблони займають 80%, і тільки 5% продукції, виробленої для турбізнесу, відповідає європейському стандарту.

У розумінні стратегії рекламної діяльності туристичні компанії стоять на позиціях збереження традиційності у використанні знайдених рішень або прибігають до експериментів, намагаючись освіжити арсенал творчих знахідок. Наочні приклади варіантності рекламних концепцій демонструють “Наталі Туре”, яка ефективно працює зі своїми класичними рішеннями, і РАС Group, яка останнім часом схильна до молодіжного” стилю.

В цьому провідну роль можуть відігравати пошукові машини Інтернету. З їхньою допомогою можна знайти потенційних клієнтів, а також “відвідати” сайти конкурентів (їх, доречі, час від часу необхідно перевіряти).

Механізм оцінювання ефективності реклами діє в режимі опитувань клієнтів компанії при відвідуванні офісів з продажу або телефонному звертанні. Фахівці фірм-туроператорів вважають, що в агентській мережі не можна з вірогідністю відстежити зворотний зв’язок з рекламною діяльністю, єдиним об’єктивним критерієм є зміна показників обсягів продажів.

Зовнішні ознаки конкурентної боротьби в рекламному просторі турбізнесу – скупівля площ у спеціалізованих та споживчих виданнях у гарячий сезон, боротьба за обкладинки і великі модулі, вилазки на поле зовнішньої реклами, активізація акцій промоушн та прямого маркетингу. Менеджери великих операторських компаній, оцінюючи діяльність своїх колег у даний час, зазначають як успішні рекламні концепції – “Наталі Туре” – масова присутність і грамотний PR, “Інна Тур” – комплексна робота на плановій основі, варіантність форм, “Мегаполюс Туре” – просування нової торгової марки UTE, “розкручування” групи операторів торгової марки TSW, DSBW -стильність реклами у поєднанні з точністю ідентифікації своєї цільової аудиторії, “Зевс Тревел” – оригінальність і масштабність проектів, використання різних ніш, РАС Group – експерименти з формою подачі рекламних матеріалів, активний пошук свіжих ідей, “Нева” – професійне володіння агресивною рекламою, “Содіс” -вірність естетичним принципам, “Тревелленд” – системний підхід до розробки рекламної кампанії року й ін.

Фахівці-теоретики прогнозують, що український туристичний ринок стоїть на порозі нового підходу до планування та організації рекламної і презентаційної діяльності.

Сьогодні кількість сайтів, що належать туристичним компаніям, росте з кожним днем, і це явище властиве не тільки українській дійсності: за останній рік ряд закордонних туристичних агентств також розмістили інформацію про себе в Мережі (www.concordtr.com, olackiris.com.jo).

Деякі компанії вкладають у створення і розробку дизайну свого сайта великі суми, але через якийсь час, не одержавши приплив відвідувачів і миттєвого збільшення продажів, втрачають інтерес до нього.

Багато компаній сподіваються підвищити відвідуваність сайта, згадуючи його в друкованих виданнях, рекламних оголошеннях і брошурах. Однак такий метод аж ніяк не гарантує збільшення відвідуваності сайта: адже потенційному туристу, який тримає в руках паперове видання, набагато простіше з’ясувати подробиці в подорожі, що цікавлять його, подзвонивши по телефону.

В той же час грамотний підхід до змісту і реклами сайта може забезпечити набагато більшу, у порівнянні з рекламою в пресі, ефективність.

Основною особливістю онлайнової реклами є її недостатня інформативність: більшість агентств не може викладати від 800 до 10 000 гривень за рекламний модуль і тому купують терміни в загальній таблиці (вартістю 150-200 гривень), де неможливо перелічити навіть усі номери власних телефонів. Що ж вже казати про особливості пропонованих турів, але ж відомості в них могли б зіграти вирішальну роль у справі залучення мандрівників. Гарантій того, що хтось, хто навіть серйозно збирається зробити тур, зверне увагу саме на вашу рекламу, немає. Тим більше, що кількість рекламних оголошень обчислюється багатьма сотнями.

На відміну від реклами в пресі, онлайнова реклама має всі шанси донести до потенційного клієнта всі необхідні відомості. В онлайні можна дати розгорнуту інформацію про особливості туру, підкреслити його специфіку і звернути увагу на конкретні деталі. І всі ці спокуси – за набагато вигіднішу ціну.

Ідеальний варіант тут – створення власного сайта.

При створенні сайта треба вирішити для себе питання, для кого він, власне, призначений: для партнерів чи для прямих клієнтів. Якщо компанія воліє працювати з агентами, то має сенс розміщувати інформацію про блоки місць на чартерах, стоп-сейлах і бонусах для особливо активних продавців.  Деякі, щоб сховати не призначену для кінцевого споживача інформацію про агентські знижки, вводять реєстрацію для своїх партнерів.

Якщо ж ресурс орієнтований переважно на клієнтів, то на ньому бажано розмістити максимум відомостей про сервіс і запропоновані тури. І тут чим повніше подана інформація, тим більше шансів утримати клієнта .

Звичайно, солідна компанія має потребу в не менш солідному ресурсі . Але для того, щоб невеликому агентству стати власником інформативного і корисного сайта, великі витрати не будуть потрібні. Як правило, у розпорядженні фірми вже мається мінімальний набір текстів та фотографій. Для того щоб розмістити їх на декількох веб-сторінках, знадобиться декілька днів і близько 60 доларів. Якщо інформація дійсно корисна і подана грамотно, нікого не засмутить відсутність дизайнерських задумів. Краще місце для реклами сайту туристичного агентства – спеціальні туристичні портали, на яких можна й баннер розмістити, й відрекламувати тури, давши посилання на свій сайт.

  Відомості про тури знаходяться на таких порталах звичайно не менше місяця, причому, як правило, агентству пропонується розмістити інформацію не про один тур, а відразу про декілька. Наприклад, мінімальна кількість турів, що пропонують розмістити в себе сервери “100 доріг” – п’ять. Найвигідніше розмістити інформацію на термін від трьох місяців і більше. Вартість інформації в п’ятьох турах на термін 3 місяці в “100 доріг” складає 59 у.о., а в TraveL. -40. Баннери з рекламою туру в конкретну країну можна розмістити на сторінці з фоторепортажем з цієї країни. Подивившись фотографії, потенційний клієнт може затвердитись у рішенні провести відпустку саме в цій країні. У цьому випадку ймовірність перетворення відвідувача ресурсу в туриста, який оплатив поїздку, без усяких сумнівів, стає вищою. Тривалість та вартість розміщення інформації в Мережі створює серйозну конкуренцію публікації у друкованому виданні. Зниження витрат на рекламу дозволить компанії надавати знижку на купівлю туру для туристів, які довідалися про нього через Інтернет. А приваблива для споживача ціна, в свою чергу, збільшує шанси продати тур.

Ключові слова та поняття

туристичний транспорт, транспортна система, траса, маршрутна картка, туристичні компанії, тарифна система, турпакет, міжнародний туризм, рухомий склад, коефіцієнт технічної готовності, технічна швидкість, швидкість повідомлення, експлуатаційна швидкість, міжнародні перевезення, караванинг

Транспортні подорожі розглядаються як самостійний вид туризму. Транспортні подорожі – це подорожі організованих груп туристів при наявності путівок (ваучерів) по розроблених маршрутах з використанням різних транспортних засобів. Вони класифікуються за рядом основних ознак: способом пересування на маршруті;  видом використовуваного транспорту; побудовою траси маршруту; тривалістю траси маршруту; сезонністю й ін.

Найбільшою популярністю користуються автобусні, авіаційні і залізничні подорожі (близько 88% від загального обсягу транспортних подорожей).

Туристична транспортна подорож, як правило, реалізується декількома видами транспорту: залізничний + автобусний (легковий автомобіль), авіаційний + автобусний і т.д.

Найбільш мобільний вид транспорту – автобус і легковий автомобіль використовуються як на самостійному маршруті, так і у вигляді трансферного транспорту по доставці туристів з аеропорту (вокзалу) у готель і назад.

При плануванні своєї подорожі турист враховує такі фактори, як швидкість доставки до мети поїздки, комфорт подорожі, вартість, можливість перевезення багажу і його вага, можливість зупинки у дорозі, умови харчування, рівень шуму, вібрацій, умови для сну та відпочинку, можливість широкого огляду під час поїздки, наявність несприятливих екологічних факторів і, звичайно, безпека.

За пріоритетами ці вимоги розподіляються у такій послідовності: безпека подорожі;  вартість і наявність різних пільг;  комфортабельність; швидкість доставки; інші фактори.

Чим більший набір позитивних факторів, тим вища вартість транспортної подорожі, однак жодний транспортний засіб не задовольняє всього набору вимог.

Перевезення туристів повітряним транспортом здійснюється як чартерними, так і рейсовими літаками.

Українські туристи користуються послугами як національних, так і закордонних перевізників. Поряд з вітчизняними літаками (АН-26, ТУ-154, ЯК-40, ЯК-42 й ін.) у ряді українських авіакомпаній на умовах оренди або лізингу працюють літаки типу “Боінг”, аеробуси А-310 і т.д.

В туристичних цілях широко використовуються вертольоти й інші літальні апарати: дирижаблі, повітряні кулі, параплани, дельтаплани тощо.

Залежно від умов комфорту, харчування й інших факторів місця в літаках підрозділяються на наступні класи: перший клас (F);  бізнес-клас (3);  економічний клас (Y); інші види.

Туристичні авіаційні подорожі реалізуються на регулярній, сезонній чи разовій основі.

В межах національних перевезень або окремих авіакомпаній встановлені різні пільги для туристів:  сезонні;  корпоративні; для пасажирів з дітьми; групові; для щойно одружених і т.д.

Особливою популярністю у туристів користуються пільгові карти ІАРА (Міжнародна Асоціація пасажирів авіаліній), ETN (Європейська мережа туризму) й ін.

Власникам таких карт забезпечені пільги на авіаквитки деяких авіакомпаній (DELTA, SAS ), пільги з оплати готелю (від 10 до 40%) у 4000 кращих готелів світу, пільги з оплати автомобіля, взятого напрокат (до 30%), поновлення загублених перевізних документів, надання залів VIP в аеропортах, страхування і т.д.

Деякі авіакомпанії з метою залучення туристів надають пільги в залежності від нальоту годин (балів) на літаках даної компанії.

Перевезення туристів на внутрішніх водяних артеріях проводяться спеціалізованими річковими (у ряді випадків ріка – море) комфортабельними теплоходами місткістю 250, 300 і 400 пасажирів. Каюти підрозділяються на одномісні, двомісні, 3-4-місцеві й сімейні.

Теплоходи даного класу обладнані всіма атрибутами комфорту й відпочинку: м’якими зручними меблями в каютах, кондиціонерами, холодильниками, міні-барами; до послуг пасажирів солярії, ресторани, бари, сауни, музичні салони, відео-кінозали.

На морських міжнародних лініях працюють багатопалубні висококомфортабельні круїзні судна, місткістю від 96 до 788 пасажирів.

До перерахованих вище атрибутів комфорту тут варто додати обладнані бізнес-класи для семінарів і симпозіумів, басейни, ліфти, спортивні комплекси, можливість прийому на борт туристів з автомобілем, телефонізацію, комплекси побутових послуг і т.д.

Водяні туристичні подорожі й екскурсії здійснюються також на інших транспортних засобах: річкових “трамваях”, яхтах, підводних човнах, вітрильниках, катамаранах, човнах, байдарках, плотах й ін.

У залізничному туристичному сполученні використовуються спеціалізовані туристські склади, що працюють як за графіком, так і в спеціальному режимі руху. Як правило, вони складаються з 12 пасажирських вагонів, 2-3 вагонів ресторанів, вагона-клубу тощо.

Реалізація залізничних туристичних подорожей пов’язана з будівництвом пунктів тривалого відстою потягів і їхнього постачання засобами життєзабезпечення. Звичайно залізничні туристичні подорожі плануються у режимі кільцевого маршруту.

У ряді міст України та за кордоном як екскурсійний туристичний транспорт використовується трамвай і його ретро-варіанти: тролейбус, карета, диліжанс й ін.

Перераховані вище транспортні засоби (літаки, судна, залізничні вагони й ін.), як правило, не є власністю туристичних компаній і використовуються на основі фрахту, оренди, лізингу й ін.

Наймасовіший туристський транспорт – автобус у більшості випадків є власністю великих туристичних компаній, об’єднань, концернів, асоціацій.

Інші ж туристичні фірми користуються послугами автотранспортних підприємств на основі довгострокової оренди чи разових замовлень

Володіючи високим маневруванням та мобільністю, туристичні автобуси поза конкуренцією на коротких і середніх (до 200 км) маршрутах.

Висококомфортабельні туристські автобуси використовуються також на довгих маршрутах (наприклад: Київ-Мінськ-Варшава-Берлін-Париж). При цьому відпочинок туристів у нічний час забезпечується, як правило, в готелях чи мотелях (при дорозі).

Відповідно до міжнародної класифікації за рядомознак автобуси сертифікуються за кретеріями чи кількістю зірок.

Оцінка привабливості основних транспортних засобів для міжнародних туристичних подорожей за десятибальним  рейтингом.

Аналізуючи  слід зазначити, що рейтинг перерахованих транспортних засобів з десяти основних вимог відрізняється не суттєво. Тут відіграє певну роль вплив взаємно протилежних факторів (вартості, експлуатаційної швидкості, ємності, капітальних витрат тощо). При цьому низькі пасажиропотоки пояснюються у даному випадку не їх рейтингом, а недостатнім розвитком маршрутної мережі й незначною кількістю транспортних засобів.

Залізничний транспорт протягом багатьох років відігравав визначну роль в економічному та політичному житті України. В умовах переходу до ринкової економіки залізнична галузь потребує докорінної модифікації, тому що економічні показники порівняно з закордонними країнами дуже низькі.

Конкуренція з іншими видами транспорту привела до того, що залізниці зберегли безумовне лідерство тільки у сфері вантажоперевезень (на них припадає більше 80% вантажообігу), у сфері пасажирських перевезень на їхню частку припадає лише близько 37% пасажирообороту. Лідером з цього показника на даний час є автомобільний транспорт (більше 46% пасажироперевезень).

Роль залізничного транспорту в туристичній індустрії на сьогодні досить скромна. Точний підрахунок кількості туристів серед пасажирів потягів, зрозуміло, не ведеться. Але відповідно до ринкових досліджень на міжміських маршрутах серед основних цілей поїздок домінує “відвідування родичів і друзів”. На другому місці – ділові і лише на третьому – туристичні поїздки.

Залучення додаткового пасажиропотоку планується також шляхом кардинального покращення умов переїзду, розширення спектра пропонованих у поїздах додаткових послуг.

Поступово удосконалюється й тарифна система. Правда, поки це стосується переважно міжнародних маршрутів. Так, у даний час групові та вікові знижки від 20 до 100% діють при поїздках у Болгарію, Чехію. Польщу, Нідерланди, Норвегію, Австрію, Швейцарію, Люксембург, Німеччину, Данію, Югославію, Францію, Туреччину, Словаччину й у більшості інших європейських держав, а також у Китай, Корею, Монголію і В’єтнам.

Поступово вирішується проблема безпеки пасажирів – не є секретом, що багато залізничних маршрутів, особливо на популярних шоп-напрямках та приміських маршрутах, за останні роки набули стійкого іміджу криміногенних.

Аналіз стану рухомого складу показує, що до 2005 р. за терміном служби повинно бути списаним 25% парку вагонів, а до 2010р. – більша частина. В даний час помітно активізувались роботи з виробництва вітчизняних локомотивів та вагонів нового покоління. Треба зазначити, що вже зараз розпочато виробництво моторвагонів, обладнаних спеціалізованими системами управління та діагностики, екологічно чистими сантехнічними комплексами. В подальшому українські пасажирські поїзди будуть мати герметизовані міжвагонні аудіо-відеосистеми, системи пожежно-охоронної сигналізації і навіть системи клімат-контролю, не кажучи вже про те, що зміниться сам зовнішній вигляд та інтер’єр вагонів.

У результаті цих нововведень, за оцінками експертів, собівартість перевезень знизиться мінімум на 5%, а продуктивність праці зросте на чверть. Одночасно збільшиться й величина залізничних тарифів. Офіційних прогнозів про те, наскільки серйозним буде зростання цін на білети у найближчі 5-10 років, поки що немає. Але очевидно, що мова йде як мінімум про десятки процентів.

Авіатури в Україні не знайшли такого розповсюдження, як залізничні чи автомобільні, тому що вони значно відрізняються ціною.

Стандартний екскурсійний тур по країнах Західної Європи базується на авіаперевезеннях, які дорожчі від аналогічної автобусної програми мінімум у 2-3 рази. Однак за середньою ціною у $300-400, серйозну конкуренцію екскурсійним автобусним турам по Європі продовжують складати традиційно недорогі напрямки пляжного відпочинку, передусім Туреччина, Болгарія, Румунія.

Ситуацію, сформовану в секторі автобусного туризму, не можна назвати простою. Незважаючи на те, що програми відносно дешеві, операторські компанії зазнають труднощів при наборі туристських груп.

Чисельність туристської групи – ключовий фактор визначення рентабельності автобусного туру, оскільки для туриста вартість турпакета фіксована і не залежить від заповнюваності автобуса. На ринку переважно використовуються 1, 2-поверхові, розраховані на 49 місць, і 2-поверхові автобуси на 60-70 місць (хоч є і більш “екзотичні” варіанти, наприклад, 103-місцеві моделі), оптимальними вважаються групи від 40 і від 55 чоловік відповідно. Нижню границю цього показника турфірми визначають для себе самостійно. Як правило, мова йде про планку в 25-30 туристів. Придбання автобусів за кордоном через величину митного збору вважається справою дорогою, і практично жодна вітчизняна турфірма дозволити собі цього не може. Одиничними є й випадки довгострокового лізингу техніки через нестабільність фінансово-економічної ситуації в країні. Тому більшість туроператорів зупиняється на варіанті оренди автобусів (хоча ні придбання у власність, ні лізинг, як і раніше, не виключаються). Машини орендуються у спортивних і відомчих організацій, нерідко у приватних осіб.

Автобусні тури з елементами відпочинку вважаються найбільш “елітними”. Так, ціна 16-денної програми з відвідуванням французької столиці і відпочинком у Ніцці починається від $700. Пропорційно збільшенню вартості програм зменшується кількість нічних переїздів і росте клас запропонованих для проживання готелів. Середня тривалість автобусних маршрутів – від 8 до 16 днів. Влітку найпопулярнішими є більш тривалі (12-24 днів), у міжсезоння – більш короткі варіанти (7-9 днів).

Контингент туристів, що купують автобусні програми, в основному залишається незмінним переважно представники середнього класу. Відновлюються обсяги продажів турів для школярів і студентів, кількість яких після кризи різко скоротилася.

Для автобусних програм характерною є стабільно висока кількість постійних клієнтів – в залежності від напрямку їх частка може досягати 80%. Зараз, коли більшість турфірм, що спеціалізуються на автобусному туризмі, працюють на ринку по 5-6 років, постійні клієнти для них – запорука успішного розвитку.

Основні техніко-економічні показники роботи рухомого складу, що обслуговує транспортні подорожі, розраховуються за методами, які подані нижче (дані показники наводяться для автотранспорту, як найбільш популярного виду транспорту для подорожей і екскурсій; показники роботи інших транспортних засобів аналогічні, за винятком незначної специфіки).

Парк рухомого складу та ступінь його використання

Парком рухомого складу називається загальна кількість транспортних засобів, що знаходяться на балансі автотранспортного підприємства. Цей парк прийнято називати обліковим (Ас). Він складається з технічно справного (ходового) транспорту (Ах) та транспорту, що знаходиться на технічному обслуговуванні й у ремонті (Ар).

Ас = Ах + Ар.

Обліковий парк визначається роздільно за типами автобусів (автомобілів).

Технічна готовність парку рухомого складу визначається коефіцієнтом технічної готовності Кт:

Lc – середньодобовий пробіг одиниці рухомого складу, км;

Дп.р.. – число днів простоїв у ремонті;

Lц – пробіг рухомого складу за міжремонтний цикл, км;

Дн.ч. – нормований час простою рухомого складу в ремонті й обслуговуванні на 1000 км пробігу.

Чим вищий коефіцієнт технічної готовності, тим вищим буде реалізований коефіцієнт випуску на маршрут, Кв:

де: Nм – кількість одиниць рухомого складу, що знаходяться на маршруті;

Ас – облікова кількість транспортних засобів.

Пробіг рухомого складу і швидкості руху

Загальний пробіг рухомого складу Lзаг. складається з “нульового” пробігу L0 (пробіг від автотранспортного підприємства до місця посадки туристів), холостого пробігу Lx (пробігу автобуса без туристів) і продуктивного пробігу з туристами Ln:

Lзаг. = L0 + Lx + Ln, км.

Ступінь продуктивного використання загального пробігу визначається коефіцієнтом використання пробігу, Кп:

Для визначення транспортної роботи рухомого складу варто знати також середньодобовий пробіг 1 рухомого складу, Lcg:

Lcg = Ve • Тм, км,

де Ve – експлуатаційна швидкість км/год;

Гд – загальний час перебування рухомого складу на маршруті, год.

При плануванні техніко-економічних показників роботи рухомого складу використовуються поняття: технічна швидкість Vт, швидкість повідомлення (або маршрутна швидкість) – Vm і експлуатаційна швидкість – Ve (км/год.).

де: L_заг. – загальний пробіг, км;

Тр – час руху, год.

де: Lм – довжина маршруту, км;

Тр – час руху на маршруті, год;

Тпв – час, що витрачається на посадки й висаджування пасажирів, год.

де: Т0-час нульового пробігу, год.;

Тх – час холостого пробігу, год.

Технічна швидкість визначається технічними можливостями рухомого складу, а експлуатаційна й маршрутна швидкості – технічною швидкістю, а також організацією перевізного процесу, довжиною маршруту, майстерністю водія, станом доріг і т.д.

Місткість та перевізна спроможність

Місткість автобуса (м) для конкретної величини туристичного потоку можна визначити за формулою:

де: Рr – кількість туристів, що підлягають перевезенню протягом року;

Lcp – середня дальність поїздки, км;

Ксн- коефіцієнт сезонної нерівномірності перевезень;

Vе- експлуатаційна швидкість автобуса, км/год;

Npyx – кількість автобусів, що знаходяться в русі;

tcg – середня кількість годин роботи автобуса на добу, год.;

Кн – середньодобовий коефіцієнт наповнення.

Провізна спроможність автобуса – S визначається з наступного співвідношення:

S = М Rм, пас./год.,

де Rм – пропускна спроможність магістралі для одиниці рухомого складу в годину.

Продуктивність і проведені витрати

Продуктивність автобуса (автомобіля) за рейс Wp визначається кількістю перевезених туристів за час рейсу:

де: Дср- середня дальність поїздки, км;

Vt – технічна швидкість, км/год;

Z – коефіцієнт використання пробігу (0,90-0,95);

tp – час рейсу (час руху + час зупинок для посадки-висадки + час простою на кінцевих пунктах маршруту), год.

Знаючи продуктивність Wp автобуса за рейс і кількість рейсів у годину, добу, місяць, рік, можна визначити годинну, добову, місячну й річну продуктивність.

Проведені витрати Вп на перевезення визначаються формулою:

Вп = Се + [Ен(К – Цл) 100] / Wr,

де: Се- експлуатаційні витрати, грн.;

Ен- нормативний коефіцієнт економічної ефективності;

К – вартість придбання автобуса, грн.;

Цл – ліквідна вартість зношеного автобуса, грн.;

Wr- річна продуктивність автобуса, пас./рік,

У ряді випадків при виборі типу автобуса варто розрахувати його економічність (Е), тобто кількість енергії (палива), що витрачається на 100 пас./км:

Е = 1000 Qm Пm Tз Wr,

де: Qт – річна кількість палива, що витрачається, л;

Пт – щільність палива, г/см3;

Тз – теплоутворююча здатність палива, ккал;

Wr – річна продуктивність одного автобуса (автомобіля), пас./рік.

Організація туристичних подорожей на внутрішніх маршрутах

Порядок організації туристичних подорожей розглянемо на прикладі автомобільних перевезень на внутрішніх маршрутах.

Як уже вказувалося раніше, транспортні подорожі туристичні бюро реалізують разом з автотранспортними підприємствами на основі разових, сезонних або річних договорів оренди, якщо вони не мають на балансі власного транспорту. В орендних договорах варто відобразити:  обов’язки орендодавця й орендаря; предмет цільового використання транспорту;  тривалість його оренди;  систему орендної плати (погодинна, за кілометр пробігу, договірна і т.д.);  графік подачі транспорту по годинах доби; взаємини водія з турсупроводжуючим, екскурсоводом або гідом;  порядок взаєморозрахунків;  відповідальність сторін за виконання договору;  інші, у тому числі форсмажорні, умови.

Невід’ємною частиною даного договору є паспорт або маршрутна картка транспортного туристичного маршруту. Якщо такий маршрут відкривається вперше, то потрібно паспорт маршруту погодити з перевізником.

У паспорті (картці) транспортного маршруту варто вказати: тип маршруту (лінійний, кільцевий, радіальний і т.д.);  карту-схему маршруту з прив’язкою до населених пунктів або вуличної мережі;  графік руху за маршрутом; позначення зупинок, місць нічлігу; місце розташування пунктів технічної допомоги, заправних станцій, пунктів харчування та пунктів медичної допомоги, розташування постів ДАІ, шляхоексплуатаційної служби й ін.; тривалість маршруту в годинах, календарних днях;  стан дорожнього покриття;  кількість туристів на маршруті й ін.

У рамках колишньої Центральної Ради з туризму й екскурсій (ЦРТЕ) була проведена повна паспортизація існуючих маршрутів, які доцільно використовувати. Якщо існуючий маршрут, що має паспорт, не обстежився протягом двох років, можна провести його повторне обстеження разом з перевізником. Таке ж обстеження варто провести й при відкритті нового маршруту.

При укладанні договору варто з’ясувати наявність ліцензії на право перевізної діяльності та територію, на якій вона діє.

Автотранспортне підприємство як орендодавець повинно дотримуватись ряду вимог до рухомого складу та водія.

Поряд з вимогами, регламентованими Правилами дорожнього руху, потрібно в договорі або в додатку до нього включити наступні пункти:  забезпечення культури обслуговування туристів;  про санітарний стан автобуса (автомобіля); про обмеження (чи заборону) руху в нічний час (нормативними документами ЦРТЕ було заборонено проведення автобусних подорожей з 0 до 4 годин);  забезпечення транспортного засобу аптечкою для пасажирів; наявність мікрофона, радіотрансляції, телевізора, відео; наявність пристроїв опалення, вентиляції і кондиціонування повітря;  наявність чистих чохлів, підголівників, фіранок;  наявність багажних відсіків, відсіків для ручного багажу тощо.

Для тривалих подорожей варто використовувати висококомфортабельні автобуси з м’якою підвіскою, кріслами, що регулюються, низьким рівнем шуму і вібрацій, великим запасом ходу з одного заправлення, бажано екологічно чистим паливом. При цьому передбачаються також такі атрибути життєзабезпечення, як гардероб, туалет, бар, холодильник, кухня й ін.

Вимоги до мікроклімату в автобусі регламентуються ГОСТами, санітарно-гігієнічними нормами й міжнародними стандартами.

Так, система кондиціонування повітря повинна забезпечувати мікроклімат у всіх інтервалах зовнішніх температур у межах 22-24°С при повітрообміні 5м/с (перший рівень комфорту). Рівень шуму в усіх частинах салону не повинен перевищувати 72 дБ (у районі силового агрегату 74 дБ).

Рівень інфразвуку в будь-якому місці салону не повинен бути більшим за 96 дБ.

Зміст шкідливих пар і домішок у повітрі салону регламентується нормами ДСТУ.

Вібрація в салоні не повинна перевищувати вимоги стандарту ІСО 025313-68.

Крок між сидіннями в автобусі – 80-85 см; повинне бути передбачено поворотне сидіння для екскурсовода.

Робоче місце водія має бути відгороджене перегородкою від салону.

Скло автобуса на бічних вікнах повинно бути подвійним, детермальним, з покриттям, що зменшує теплообмін салону з зовнішнім середовищем, а скло – позитивну кривизну. Бажано, щоб лобове скло було типу “Триплекс”, детермальне.

На бічному і лобовому склі, крім фіранок, передбачені спеціальні рулонні протисонячні штори.

Багажники в нижній частині автобуса повинні бути з розрахунку 0,15 м/чол. і мати освітлення.

У салоні повинні бути сміттєві ящики, в автобусах класу “люкс” – передбачене індивідуальне освітлення. Також у салоні необхідним є термос з питною водою з розрахунку 0,2 л на 1 людину (на південних напрямках з розрахунку 0,4 л на людину).

Якщо силова установка автобуса розташована позаду, то над нею не встановлюються сидіння. Ця частина повинна мати перегородку від салону, за якою може бути розміщений туалет, умивальник, гардероб тощо.

Для далеких маршрутів передбачається відеомагнітофон з декількома моніторами (телевізорами) і пультом дистанційного керування, портативна магнітола, а також рекомендується радіотелефон або рація із симплексним зв’язком.

Водій на туристичному маршруті повинен бути у формі або іншому чистому й охайному одязі, а також мати права водія відповідної категорії, ліцензію, кредитнобензинову картку або талони на заправлення, шляховий лист, атлас автомобільних доріг, план-схему маршруту, транспортну туристську картку й іншу туристську документацію.

На туристичні маршрути допускаються водії, які пройшли відповідне стажування, у тому числі на даному туристичному маршруті, ретельно підготували свій автобус до рейсу, одержали відповідний інструктаж, пройшли медичний огляд.

Водію категорично забороняється виїзд на туристично-екскурсійний маршрут на несправному автобусі, самовільно змінювати шлях проходження по маршруту, якщо це не диктується вимогами безпеки руху. Забороняється також починати рух з відкритими дверима. Водій на маршруті не має права провозу в автобусі сторонніх осіб, не дозволяється також розмовляти з туристами під час руху, втручатися у роботу екскурсовода або гіда.

На внутрішніх туристичних маршрутах використовуються автобуси різних класів у залежності від дальності поїздки, кількості туристів у групі, категорії маршруту, рівня комфорту і т.д.

Екскурсійне обслуговування індивідуальних туристів і невеликих туристських груп здійснюється легковими автомобілями та мікроавтобусами типу РАФ, УАЗ чи закордонними аналогами. Групи туристів у кількості 15-20 чоловік обслуговуються вітчизняними автобусами моделей ПАЗ, КАВЗ чи закордонними автобусами аналогічної місткості; групи 35-40 чоловік – автобусами ЛАЗ, “ІКАРУС”, ТАМ, “МЕРСЕДЕС” тощо.

Міжнародні транспортні перевезення

Перевезення туристів по території двох або більше держав класифікується як міжнародне, тобто перевезення за кордон – відправлення, з-за кордону – прийом.

Міжнародні туристичні перевезення здійснюються тими ж видами транспорту, що і на внутрішніх маршрутах. Рейтинг популярності транспортних засобів на міжнародних маршрутах трохи інший у порівнянні з внутрішнім туризмом, він визначається в основному вартістю, швидкістю доставки до мети поїздки і комфортабельністю транспортних засобів. Пізнавальні поїздки, в основному, реалізуються автобусним, морським, річковим і залізничним транспортом; бізнес-туризм, конгрес-тури, діловий туризм – літаками.

Специфіку організації транспортних подорожей розглянемо на прикладі автомобільних перевезень. Особливою популярністю користуються такі подорожі у Європі, де перевезення виконуються на 350 регулярних маршрутах довжиною від 200 до 5000 км.

У колишньому СРСР монопольними міжнародними перевізниками були фірми “Совтрансавто”, “Інтурист”, “Супутник”, “Інтурбюро”. На даний час тільки у Києві працює більш 30 фірм-перевізників, що спеціалізуються на міжнародному туризмі: “Інтуртранс”, “Автотур-Супутник”, “Артекс-94”, “Автоекспо” і т.д. Вони реалізують як сезонні, так і регулярні перевезення туристів. Найпопулярнішими маршрутами є: Київ-Мінськ-Варшава-Берлін-Париж-Київ; Київ-Стамбул-Київ; Київ-Лондон-Київ; Київ-Рим-Київ та ін.

Система міжнародних перевезень охоплює:  перевезення на регулярних маршрутах;  на сезонних маршрутах;  разові (замовлені) маршрути; обслуговування туристів, що виїжджають за кордон і приїжджають з-за кордону.

Для регулярних маршрутів обов’язковими умовами є: точність маршруту;  розклад руху; регулярність руху;посадка і висадження у строго визначених пунктах.

Відкриття руху на регулярних міжнародних маршрутах регламентується двосторонніми урядовими угодами, а транзит через треті країни вимагає дозволу комітету з транспорту Європейської економічної комісії (ЄЕК).

В даних документах конкретизуються наступні положення: дороги, що використовуються для даних перевезень; види транспортних засобів; екологічні вимоги до транспортних засобів;  дозвільна система в’їзду-виїзду; страхування цивільної відповідальності; податки і збори; прикордонний, санітарний і митний контроль;  розрахунки і платежі; санкції за порушення угод.

Для спрощення договорів на міжнародні перевезення в рамках Женевської конвенції від 1 березня 1973 року прийнята “Конвенція про договір міжнародного автомобільного перевезення пасажирів і багажу”. Подальші спрощення міжнародних туристичних перевезень зафіксовані в Гаазькій декларації з туризму (1989 р.) і Шенгенській угоді для членів Європейського Союзу.

Організація туристичних перевезень у рамках країн СНД регулюється угодою “Про Раду з туризму СНД”, підписаною 9 вересня 1994 p., та іншими актами.

Якщо перевезення мають нерегулярний характер, то в ряді країн такі дозволи не вимагаються. Так, відповідно до двосторонньої угоди між Україною й Італією дозвіл на виконання нерегулярних перевезень туристів автобусами не потрібно в наступних випадках:

а) якщо група того самого складу перевозиться на тому самому автобусі впродовж всієї поїздки, що починається і закінчується на території тієї країни, де зареєстрований автобус, тобто в Україні;

б) якщо група пасажирів того самого складу перевозиться в тому самому автобусі в одному напрямку впродовж всієї поїздки, що починається на українській території, де зареєстрований автобус, та закінчується на території іншої країни за умови, що автобус повертається в країну, де зареєстрований, порожнім.

Дозвіл також не потрібно при заміні несправного автобуса іншим автобусом.

При виконанні перевезень водій автобуса повинен мати поіменний список пасажирів.

За відсутності вищевказаних умов повинні дотримуватися наступні правила, що регулюють нерегулярні автобусні перевезення між Італією і країнами, що не входять до складу Європейського співтовариства:

необхідні дозволи для всіх автобусів з України, що в’їжджають порожніми або з вантажем на італійську територію для здійснення нерегулярних рейсів;

необхідні дозволи для “човникових рейсів” як з пунктом призначення в Італії, так і транзитних; автобуси, що використовуються для таких перевезень, повинні мати як вищевказані дозволи, так і список пасажирів.

При перетинанні транспортним засобом італійської границі службам, що здійснюють контроль на границі, повинен бути пред’явлений список пасажирів у двох екземплярах, на одному з яких цими службами ставиться контрольна оцінка, що склад пасажирів при виїзді з італійської території був тим самим, що і при в’їзді.

Аналогічні вимоги існують і в інших європейських країнах. Відповідно до міжнародних угод вироблені спеціальні вимоги до рухомого складу на міжнародних маршрутах, що містять у собі: відповідність міжнародним стандартам з екологічної безпеки (рівневі шуму, токсичності вихлопних газів, вібраціям, шкідливим випарам тощо); відповідність міжнародним стандартам з маси, габаритів і навантаження на осі; відповідність нормам безпеки; наявність символу (знака) міжнародних перевезень і відмітного знака країни; вимоги до комфортабельності й ін.

При організації міжнародних перевезень автомобільним транспортом варто також вирішити наступні питання:  технічної допомоги, ремонту й технічного обслуговування як на шляху проходження, так і в кінцевому пункті за кордоном;  стоянки, організації заправки, відпочинку, харчування, медичного обслуговування;  організації зв’язку на трасі маршруту й ін.

Основні вимоги до водія, який працює на міжнародних маршрутах: наявність відповідної ліцензії, посвідчення на право водіння, спеціального стажування;  знання іноземної мови в межах пропонованих вимог; робота двох водіїв на маршруті;  точне знання маршруту; одяг-форма;  наявність повного пакета шляхової документації за встановленим переліком;  наявність реквізитів, адрес і телефонів посольства, консульств та інших уповноважених органів тощо.

Права й обов’язки перевізника й туристів регламентуються договором на перевезення, договором на туристське обслуговування і ваучером. Квитки на міжнародні перевезення бувають іменні, на пред’явника і групові. Квитки повинні бути надруковані на мовах держав, у яких знаходяться початковий і кінцевий пункти поїздки.

У договорі або ваучері повинні бути зазначені всі умови перевезення (проміжні зупинки в дорозі, умови харчування, ночівлі, екскурсійного обслуговування, перевезення багажу та ін.).

Основним обов’язком перевізника є виконання умов договору на перевезення.

Якщо перевезення не відбулося через причини, що не залежать від перевізника, він зобов’язаний (по можливості) швидко про це сповістити пасажирів і оплатити (без відрахувань) вартість квитка та всіх послуг (якщо інше не передбачено договором). Якщо пасажир витратив гроші на поїздку до початкового пункту, а поїздка не відбулася, то перевізник зобов’язаний компенсувати і ці витрати.

У випадку затримки рейсу більше, ніж на одну годину, пасажиру виплачується визначена компенсація (тобто спрацьовує штрафна санкція до перевізника); це не стосується форс-мажорних умов: епідемій, стихійного лиха, землетрусів, страйків чи інших аналогічних причин.

У випадку втрати квитка пасажиром в дорозі пасажир зобов’язаний сплатити вартість проїзду зі штрафом.

У випадку недотримання умов перевезення пасажиром (невідповідна поведінка, хвороба, що представляє небезпеку для інших пасажирів, перевезення забороненого багажу й ін.) він може бути висаджений на найближчій зупинці на маршруті руху без права повернення платежів.

Пасажир має право безкоштовно (чи зі знижкою) провозити дітей, ручний багаж, домашніх тварин у кількостях, зазначених в умовах перевезення.

При виконанні міжнародних перевезень автобусами, як правило, діти до 5 років, що не займають окремого місця, провозяться безкоштовно; діти до 5 років, що займають місце, – зі знижкою 50% від вартості “дорослого” квитка. У ряді випадків передбачені інші пільги для дітей.

Посадка і висаджування пасажирів проводиться тільки в суворій відповідності з маршрутним розпорядженням. Невідкладні зупинки виконуються відповідно до встановленого в даній країні порядку.

Квиток не дає права призупинити поїздку пасажира й вийти в якомусь проміжному пункті (без підстав, що були викладені вище).

Якщо через прикордонно-митний чи санітарний контроль пасажир був знятий з автобуса і не перепроваджений у початковий пункт поїздки, то він має право продовжити поїздку з даним квитком протягом 30 діб, при наявності вільних місць в автобусі, за тим самим маршрутом. При цьому в його квитку повинен бути зроблений запис про причину змушеної зупинки.

Повернути квиток перевізнику з ініціативи туриста з оплатою його вартості, за винятком штрафу, можна не пізніше 24 годин до початку поїздки. Інші взаємини туриста й перевізника регламентуються договором.

У більшості країн Європи на “дорослий” квиток пасажир має право безкоштовно перевозити багаж до 30 кг і на дітей до 20 кг. Ручний вантаж не повинен перевищувати розмірів 60x40x20 см, а багаж – 100x50x30 см; платний багаж повинен бути не більше 50 кг на “дорослий” квиток і не більше 30 кг на дитячий квиток.

В умовах перевезення є перелік предметів, що заборонені до перевезення як ручним вантажем, так і в багажі.

При здачі речей у багаж пасажир може оголосити його суму цінності (у валюті держави відправлення). Верхня межа оголошеної цінності регламентується умовами перевезення або договором страхування. За прийом багажу з оголошеною цінністю з пасажира стягується окрема плата.

Якщо пасажиру видається багаж з ушкодженням (нестачею), то складається відповідний акт, завірений підписом перевізника й пасажира.

Якщо багаж не забрано протягом 24 годин, то він здається на збереження (до 6 місяців). Весь термін збереження оплачує пасажир, якщо інше не зазначено в договорі страхування.

Пасажир зобов’язаний мати при собі документи, що дають право перетинати границі, та інші документи, передбачені умовами перевезення.

Перевізник не несе відповідальності за втрату ручного вантажу. Багаж, не пред’явлений пасажиру впродовж 14 діб, вважається загубленим.

Перевізник або страхова компанія несе відповідальність:

за шкоду, заподіяну здоров’ю пасажирів, у розмірах, передбачених законодавством і договором страхової відповідальності;

за псування або нестачу багажу;

за втрату багажу (в сумі оголошеної цінності або за умовами договору страхування).

Максимальна сума відшкодування збитку за Женевською конвенцією не повинна перевищувати 250 тис. золотих франків на одного потерпілого.

Всі претензії і позови, пов’язані з порушенням умов перевезення, розв’язуються у встановленому порядку. Претензії перевізнику пасажир може пред’явити на умовах, обговорених у Цивільному кодексі України.

Суд не має права вимагати відповідно до Закону України “Про захист прав споживачів” від пасажирів судових витрат на судочинство, якщо провина перевізника доведена.

Право на пред’явлення позову через дорожньо-транспортну пригоду (ДТП), пов’язану з нанесенням шкоди здоров’ю (чи смертю), має термін 3 роки, а термін давнини обчислюється в 5 років з дня здійснення ДТП.

Тарифи на перевезення пасажирів, багажу і надання інших послуг розробляються та затверджуються в кожній країні перевізником. Єдиних міжнародних тарифів не існує.

У країнах Західної Європи тарифи обчислюються на кілометр пробігу. У ряді країн Європи працює система пільгових тарифів. При груповому перевезенні 15 пасажирів – знижка на 10%; 20 – на 20%; 35 – на 30%; а більше 45 – на 40%. Якщо пасажир купує квиток в обидва кінці, також передбачена знижка до 15%.

Транспортні туристичні подорожі в міжнародному сполученні здійснюються також на особистих, прокатних чи взятих в оренду автомобілях. При цьому такий туризм реалізується як по вільній програмі, так і по цільовому маршруту.

Груповий туризм на автомобілях із причепами з повним комплексом життєзабезпечення називається караванингом. Турист може перевезти свій автомобіль на судні, залізниці, літаку і продовжувати в ньому подорож по країні. Крім того, передбачений прокат автомобілів, у тому числі з пільгою до 40 %, якщо турист є власником карти ІАРА, ETN тощо.

Для обслуговування автотуристів на шляху їх проходження функціонують:

ротелі – дорожній готель на колесах (автопоїзд), де, крім пасажирських місць, існують спальні місця, а також кухня;

кемпінги – табір для автотуристів, що служить для ночівлі або нетривалого відпочинку;

мотелі – це готель, пристосований для тривалого перебування туриста і його автомобіля.

У мотелях передбачені: впорядкована стоянка, технічне обслуговування, ремонт, заправка автомобіля, його діагностика й ін.

На міжнародних туристичних маршрутах доцільно використовувати закордонні моделі автобусів з високими екологічними характеристиками і хорошими ходовими якостями: “МЕРСЕДЕС”, “РЕНО”, “ВОЛЬВО”, “СЕТРА”, МАН, ДАФ і ін., що відповідають міжнародним стандартам.

На фоні бурхливого розвитку світового туризму закономірно постає питання про місце нашої держави на світовому ринку туристичних послуг. Україна має всі об’єктивні передумови для інтенсивного розвитку внутрішнього та іноземного туризму: особливості географічного розташування та рельєфу, сприятливий клімат, багатство природного, історико-культурного та туристично-рекреаційного потенціалів.

Природний потенціал України складають узбережжя Чорного та Азовського морів, рельєф, водні (понад 70 тис. річок, більш як З тис. природних озер і 22 тис. штучних водоймищ), лісові, рослинні та тваринні ресурси. На їх основі створено 5 національних природних парків, 15 державних заповідників, заказники, дендропарки, пам’ятки садово-паркового мистецтва, які належать до природоохоронних територій. Родовища лікувальних грязей, а також мінеральних і радонових вод входять до рекреаційного потенціалу нашої країни, який має не тільки внутрішнє, але й міжнародне значення.

Історико-культурні пам’ятки теж є вагомою складовою туристичного потенціалу України. Найбільше туристів приваблюють розкопки античних міст Північного Причорномор’я (Тіра, Ольвія. Херсонес, Пантікапей); пам’ятки Київської Русі ІХ-ХІІ ст. у Києві, Чернігові, Каневі, Овручі, Володимирі-Волинському; пам’ятки оборонної архітектури (фортеці в Луцьку, Меджибожі, Кам’янці-Подільському, Хотині, Білгороді-Дністровському, Ужгороді та Мукачевому); палацові комплекси в Криму, на Львівщин та Чернігівщині; пам’ятки культової архітектури в Києві, Львові, на Івано-Франківщині у Почаєві, Мукачеві й Чернівцях, а також дерев’яної культової та цивільної архітектури в Карпатах.

Крім того, наша держава розташована на перехресті шляхів між Європою та Азією. Важливі залізничні та автомобільні магістралі, порти Чорного і Азовського морів, а також Дунаю, авіамережа здатні забезпечити їй інтенсивні багатосторонні зв’язки з багатьма країнами.

Тим часом, незважаючи на наявні об’єктивні передумови, іноземний туризм досі не відіграє належної ролі в господарському житті України. Аналіз офіційної статистичної інформації свідчить про негативні риси в розвитку іноземного туризму у нашій країні за останні роки. Потік іноземних туристів до неї зменшується. Лише за 1997-1999 pp. вдвічі скоротилася кількість організованих туристів, майже втричі – приватні відвідування України іноземцями і вчетверо-прибуття іноземного обслуговуючого персоналу. Таке скорочення відбувається на фоні збільшення (вп’ятеро) транзиту іноземних туристів українською територією  Усе це дає підстави стверджувати про втрату Україною привабливості як місця міжнародного туризму.

Практично не набув поширення такий перспективний вид туризму, як екологічний, хоча природоресурсний потенціал, наявний в Україні для його розвитку, є надзвичайно великим.

Як свідчить порівняльний аналіз, в Україні недостатньо розвинутою і водночас нераціональною є туристична інфраструктура, що в поєднанні з низькою якістю сервісу зумовлює її низьку привабливість і, відповідно, прибутковість на фоні аналогічних показників по інших країнах Європи

Фактори, що спричиняють розвиток іноземного туризму, не адекватні природоресурсному, історико-архітектурному та рекреаційному потенціалові України, знаходяться як у суто внутрішній, галузевій, так і в зовнішній (переважно загально-економічній) площинах. Основними з галузевих факторів є:

недостатній рівень розвинутості безпосередньо мережі та об’єктів туристичної інфраструктури, невідповідність їх світовим стандартам (виробнича база галузі формувалася, в основному, за радянських часів, з орієнтацією переважно на невибагливого радянського туриста; серед об’єктів інфраструктури переважають великі, порівняно з аналогічними закордонними комплексами в адміністративних (які іноді збігаються з рекреаційними) центрах, зі значною концентрацією місць і низьким рівнем комфортності; більшість з них збудовані кілька десятиліть тому і мають великий ступінь як фізичного спрацювання, так і морального старіння);

відсутність скоординованої системи дій з проведення туристичного продукту України на світовий ринок (на цьому ринку туристичні організації та послуги подано фрагментарно; як правило, офіційні туристичні видання лише популяризують привабливі туристичні маршрути та об’єкти, не даючи потенціальним споживачам відповідей на запитання, що цікавлять їх найбільше: про порядок отримання візи, ціни в готелях і на транспорті, відповідність цін якості послуг, прикордонні та митні процедури, транспортні трансферти тощо);

технологічна відсталість галузі (в Україні практично не застосовуються туристичні технології, які в розвинутих країнах набули ознак повсякденної ужитковості: електронні інформаційні довідники щодо готелів, транспортних маршрутів і туристичних фірм з переліком та вартістю послуг, які ними надаються; у світі практично всі довідники з туризму випускаються в електронному, а більшість – в Internet-форматах, що дає їхнім користувачам можливість бронювати місця в готелях і на транспорті у режимі реального часу – “on-Line”);

низький рівень обслуговування, зумовлений загальною кваліфікацією працівників галузі (на сьогодні в Україні відсутні відповідна система підготовки і перепідготовки кадрів для туризму, а також чіткі та адекватні світовим стандартам кваліфікаційні вимоги);

відставання масштабів (навіть порівняно з середніми показниками по СНД) нормативно-правового та організаційного забезпечення туристичної діяльності, яке значною мірою пояснюється перманентною адміністративною реформою в Україні.

Ситуація, що склалася в туристичній сфері останнім часом, вимагає активного пошуку засобів подолання кризових явищ та інтенсифікації виробництва туристичного продукту, із забезпеченням необхідної його якості.

Одним з дієвих засобів прискорення розвитку туризму в Україні є розвиток туристичної інфраструктури у мережі міжнародних транспортних коридорів (МТК). За оцінками експертів, вона має найвищий у Європі коефіцієнт транзитності (з 13 тис. км автомобільних шляхів державного значення понад 9 тис. км є магістралями, пов’язаними з МТК). У поєднанні з потужним туристичним потенціалом нашої країни цей факт може стати важливим фактором розвитку вітчизняної економіки.

З огляду на це, облаштування туристичної інфраструктури в мережі МТК, які пролягають територією України, визначено одним з першочергових кроків у реалізації Основних напрямів розвитку туризму в Україні, схвалених Указом Президента України від 10 вересня 1999 р. та Постановою Кабінету Міністрів України “Про заходи щодо подальшого розвитку туризму” (від 29 квітня 1999 p.).

Проблема розвитку туристичної сфери України і перетворення її на потужну індустрію в мережі МТК (як і світової туристичної галузі в цілому) вимагає максимального залучення всіх підойм і повноважень, які є у центральних і місцевих органів виконавчої влади, – з тим, щоб повністю використати потенційні можливості природних, рекреаційних та історико-культурних ресурсів наших територій.

Формування законодавчої та нормативної баз у сфері туризму з урахуванням норм міжнародного права є необхідним фундаментом для становлення індустрії туризму. Серед основних напрямів розвитку відповідної нормативно-правової бази слід виділити:

розробку проектів нормативно-правових актів з питань забезпечення державного регулювання міжнародної торгівлі туристичними послугами з урахуванням членства України у ВТО;

створення економічних і правових механізмів щодо пріоритетної підтримки в’їзного та внутрішнього туризму (зокрема – підготовку законодавчих і нормативних актів з питань ліцензування та стандартизації у сфері туризму; вдосконалення відповідної системи оподаткування та бухгалтерського обліку, а також правил і умов перетинання державного кордону України; розробку та впровадження державних стандартів у сфері туризму й готельного господарства);

законодавче оформлення й практичне дотримання державних гарантій та системи безпеки для іноземних і вітчизняних туристів;

правове врегулювання питань стимулювання інвестицій у туристичну сферу (включаючи мережу МТК), і в тому числі – на засадах спеціального режиму інвестування;

підготовку проектів і укладання нових міжурядових угод, а також угод між спеціалізованими національними та іноземними органами управління про співробітництво у сфері туризму (і в тому числі – розгляд питань щодо можливості розширення застосування безвізового режиму обміну туристичними групами з сусідніми державами).

При розробці законодавчих і нормативни актів слід керуватися міжнародними нормами та правилами, викладеними у Глобальному Кодексі етики туризму, прийнятому наприкінці 1999 р. у Сантьяго (Чилі) на сесії Генеральної Асамблеї ВТО і відкритому для приєднання.

Розбудова туристичної інфраструктури в мережі МТК повинна грунтуватися на:

дослідженнях тенденцій щодо розвитку світового ринку туризму і туристичних потоків, а також кон’юнктури та цін на ньому;

комплексному аналізі стану українського ринку туристичних послуг і прогнозах щодо його розвитку:

прогнозах щодо реальних можливостей залучення інвестицій (як внутрішніх, так і іноземних) для розвитку туристичної інфраструктури, з наступним формуванням бази даних щодо відповідних інвестиційних пропозицій.

Важливими факторами є також організація та регулювання туристичної діяльності на МТК. Серед першочергових заходів щодо інституціонального забезпечення розвитку такого туризму (і в тому числі іноземного) мають стати:

розширення міжнародного співробітництва у сфері розвитку туризму, вироблення механізму взаємодії представництв МЗС і Державна туристична адміністрація України за кордоном, а також центральних і місцевих органів виконавчої влади (і зокрема спеціалізованих підрозділів з питань туризму обласних та міських державних адміністрацій) з метою узгодження практичних дій щодо розбудови та використання туристичної інфраструктури у мережі МТК;

розробка спеціальних туристичних маршрутів у мережі МТК для туристів, які подорожують групами, та схем підключення до них об’єктів туристичної інфраструктури;

розробка прогресивних (комп’ютерних) систем для сфери туризму (і зокрема з організації бронювання та оплати туристичних послуг);

формування та ведення реєстру туристичних операторів і агентів, які працюватимуть у сфері туристичного бізнесу на МТК.

Серед необхідних заходів рекламно-інформаційного забезпечення слід виділити такі:

підготовка та розповсюдження базового пакета інформаційно-рекламних матеріалів про можливості туристичного ринку України;

проведення рекламних кампаній у вітчизняній та зарубіжній пресі, на радіо й телебаченні з метою формування образу України як держави, привабливої для туризму;

активна участь нашої країни у міжнародних туристичних виставках і ярмарках;

формування й поповнення інформаційних банків даних вітчизняних і зарубіжних туристичних фірм, турів, маршрутів, схем транспортного забезпечення сфери туризму, туристичних об’єктів державного значення тощо;

створення й підтримка у межах глобальної світової інформаційної мережі WEB-сайта з постійно оновлюваною інформацією про Україну.

Актуальними є також видання і розповсюдження серед реальних і потенційних іноземних туристів інформаційних видань, які б вміщували адреси та телефони державних органів України, що відповідають за туризм, посольств і консульств, національних туристичних представництв та перевізників, а також дані про паспортно-візові формальності, митні правила, опис туристичних можливостей регіонів (визначних пам’яток, екскурсійних програм, готельної бази, транспортних можливостей, додаткових послуг) з картами.

Підвищенню якісного рівня надання послуг у вітчизняній сфері туризму сприятимуть:

розробка технологій і засобів навчання кадрів для цієї сфери з урахуванням світового досвіду;

формування переліку учбових спеціальностей та освітніх стандартів з туризму й готельного господарства, затвердження переліку туристичних професій і кваліфікаційних вимог до них;

створення єдиної системи безперервної освіти у сфері туризму, а також мережі спеціальних учбових закладів з підготовки відповідних кадрів;

впровадження новітніх (і зокрема комп’ютерних) технологій у туристичну діяльність;

налагодження видання професіональних періодичних видань для працівників туристичної галузі, де б вмішувалися актуальна інформація з питань державного регулювання, ліцензування, сертифікації, оподаткування, бухгалтерського обліку, договірних відносин, судово-арбітражної практики, нових технологій, зразки документів тощо.

Активна державна політика та узгоджені дії органів з розвитку туризму (і в тому числі – на МТК), а також створення прийнятних і “прозорих” “правил гри” здатні перетворити його на потужну індустрію, яка забезпечуватиме надходження до бюджетів.

Вимоги щодо безпеки транспортних подорожей

Безпека перевезення – це відсутність неприпустимого ризику, пов’язаного з можливістю нанесення шкоди здоров’ю пасажирів і збереженням рухомого складу.

Конструкція туристського автобуса повинна забезпечити необхідну безпеку як у звичайних, так і в надзвичайних ситуаціях.

Загальні вимоги до безпеки туристського автобуса містять у собі мінімально-достатні умови для запобігання дорожньо-транспортних пригод (ДТП).

Найбільш характерними ДТП є: зіткнення; перекидання; наїзд на перешкоду; наїзд на пішохода або велосипедиста, мотоцикліста; наїзд на транспортний засіб, що стоїть;  наїзд на гужовий транспорт;  наїзд на тварин; падіння пасажира й ін.

Розслідування ДТП залежно від ступеня тяжкості виконується:

спеціально створеною урядовою комісією (при особливо важких ДТП);

комісією з посадових осіб автопідприємства, ДАІ та органів дізнання або слідства;

керівником автопідприємства (службове розслідування).

Залежно від тяжкості ДТП розроблені процедура та терміни його розслідування й обліку.

Автобус випускається на лінію за умови:

проходження його технічного огляду в ДАІ;

спеціальної підготовки автобуса до транспортної подорожі (технічний огляд усіх систем, що забезпечує безпеку, заправка паливом, водою, антифризом, олією, питною водою для туристів, аптечкою, пізнавальними знаками, вогнегасниками, буксирним і аварійним тросом тощо);  проходження спеціального інструктажу; медичного огляду; наявності необхідної шляхової документації.

Особливі вимоги варто виконати при подорожах взимку, при несприятливих погодних умовах, під час перевезення дітей, подорожах гірськими дорогами, в умовах холодних та спекотних кліматичних поясів.

Перелік несправностей і умов, за яких забороняється експлуатація транспортних засобів, перераховані в “Правилах дорожнього руху” і “Правилах технічної експлуатації”.

В автобусі повинні бути верхні та бічні аварійні люки розміром 600×800 мм зі вказівками порядку їх використання.

Особливі вимоги пред’являються до гальмової системи. Автобус повинен бути обладнаний трьома незалежними гальмами: службовим, аварійним та для стоянки, а також антиблокувальним пристроєм.

Усі ручки в салоні повинні бути утопленого типу, а поручні й інше устаткування салону не повинні мати виступаючих травмонебезпечних частин. Перший ряд крісел обладнується ременями безпеки (в гірських умовах – усі крісла).

Все скло повинно бути травмобезпечним. Потрібно передбачити систему аварійного освітлення й опалення. Автобус повинен мати радіотелефонний чи інший надійний зв’язок.

На далеких внутрішніх і всіх міжнародних маршрутах автобус повинен бути обладнаний тахографом.

Інші вимоги до транспортних подорожей викладені в “Правилах перевезення пасажирів”, а також у посадових інструкціях водія.

Нові види екологічно чистих транспортних засобів

Крім перерахованих вище факторів потенційної травмо-небезпеки, туристський автобус є джерелом екологічного забруднення у вигляді:

шкідливих вихлопних газів від спаленого палива (окис вуглецю, окиси азоту, свинцю і т.д.); неприємних бензоперенових запахів;  шуму і вібрацій; дорожньої і гумовміщуючої (від шин) пилу, диму.

Найнебезпечнішими є вихлопні гази від згоряння бензину або дизельного палива.

У зв’язку з цим дуже актуальною проблемою у світі є створення екологічно чистого рухомого складу, у тому числі для туристичних подорожей.

В даний час найперспективнішими розробками є: перевід існуючих транспортних засобів на газоподібне паливо (зріджений і стиснутий газ); впровадження електричної тяги (електромобіль, електробус);  впровадження водневого двигуна; впровадження енергії маховика (гіробус);  впровадження сонячної енергії й ін.

Переведення існуючих транспортних засобів на газоподібне паливо вже інтенсивно впроваджується в багатьох країнах, у тому числі в Україні. Як правило, це недорога модернізація, що дозволяє працювати в двох режимах: на рідкому (нафтовому) паливі та газі або в одному – тільки на газоподібному паливі. Основна перевага газокарбюраторних, газодизельних і газотурбінних двигунів – це різке (до 70%) зниження рівня токсичності вихлопних газів, зниження рівня шуму, а також економія дорогого рідкого палива. Газове паливо відрізняється високою однорідністю і гарними антидетонаційними властивостями. Експлуатаційні витрати при цьому знижуються на 30-50%.

Широкого поширення одержали газобалонні автомобілі й автобуси в Італії (400 тис. од.), США – 350 тис. од., у Голландії – 50% всього автомобільного парку.

За розрахунками фірми “Greyhound lines” (США) – експлуатація 5300 газотурбінних міських автобусів може щорічно давати економію 3,25 млн. доларів.

З погляду безпеки фахівці вважають, що газотурбінний автобус має більш високі динамічні показники (пуск, розгін, гальмування).

При використанні стиснутого газу балони, як правило, розмішуються на даху автобуса. При цьому будь-яка розгерметизація балона не є небезпечною, оскільки що він легший за повітря і тому миттєво звітрюється нагору.

При використанні зрідженого газу його балони розміщуються внизу, що дозволяє цьому газу, який у декілька разів тяжче за повітря, опускатися вниз.

У ряді випадків використовується природний побутовий газ або газоконденсатне паливо.

Більш екологічно чистим є привід на електричній тязі (електромобіль, електробус). Його впровадження здійснюється повсюдно, а в ряді країн Європи стимулюється на державному рівні (податками, зниженням вартості електромобіля й ін.).

Джерелом електричної енергії служать різні акумулятори, паливні електричні елементи, повітряно-цинкові генератори й ін. Їх загальним недоліком є низька енергомісткість (близько 30 Вт/год. на 1 кг маси).

Висока енергомісткість літієвих, срібно-цинкових елементів поки що неконкурентна за ціною.

Акумулятори на електробусах знаходяться або в нижній його частині, або на окремому причепі-візку.

Розташування в нижній частині підвищує стійкість автобуса до перекидання. Загалом впровадження електричної тяги цілком вирішує питання токсичності, крім того, електробуси простіші в керуванні, забезпечують запуск при будь-якій температурі, ефективне гальмування, зниження рівня шуму.

Електромобілі і електробуси широко використовуються в Німеччині, США, Японії, Великобританії.

В Україні електромобілі використовуються, в основному, у великих містах для вантажних перевезень.

Екологічно чистим (практично стерильним) є водневе паливо. В даний час технологія одержання чистого водню дозволяє використовувати його як дешеве автомобільне паливо в так званих паливних реакторах. При цьому практично не змінюється конструкція двигуна: вводяться додаткові ємності зі спеціальним порошком і водою, при реакції яких утворюється чистий водень, що спрямовується у паливну систему. Ведуться пошуки дешевої технології одержання водню з води.

Водневий двигун у даний час використовується на легкових автомобілях; проводяться експерименти щодо його використання на автобусах.

У США, Німеччині та Японії створені дослідні зразки екологічно чистих автобусів, що працюють на пару. У Швейцарії і США створені автобуси, що працюють на енергії розкрученого маховика (гіробуса), запас ходу з однієї зарядки (розкручування) яких складає біля 50 км. Це зручно для екскурсійних подорожей по місту.

В Україні більше 20 інерційних двигунів та їх вузлів захищені авторськими винаходами і патентами. Дослідне впровадження їх реалізоване на автобусі ЛАЗ.

У 1971 році в Голландії на міський автобус був встановлений двигун зовнішнього згоряння (двигун Стирлінга). Паливом для даного двигуна може служити будь-як рідина або газ. Ці двигуни малошумні, нетоксичні і мають високі ходові якості, тому що тут є відсутнім вибух газової суміші. Фахівці стверджують, що у 2002 році багато країн розпочнуть їх серійне виробництво.

Розвиток туризму і транспортних подорожей стимулює розробку і впровадження нових екологічно чистих транспортних засобів.

Ринок готельних послуг – це сукупність економічних відносин, які утворюються у процесі виробництва, реалізації і організації споживання цих послуг. Вони мають свою специфіку. Більшість з них у нематеріальній сфері економіки існують незалежно одна від одної. Разом же у готельному господарстві ці послуги становлять своєрідні послуги “гостинності”. Сама назва визначає головну функцію готельного господарства – прийом гостей: як вітчизняних, так і іноземних громадян.

Готельні послуги поділяються на дві групи:

1) основні;

2) додаткові (платні й безплатні).

Зважаючи на те, що готель передусім є типом тимчасового житла, де проживають туристи, які прибули до населеного пункту або місцевості, і який забезпечує їх можливістю харчування та різними видами послуг, можна виділити проживання як основну послугу. Вона включає такі складові: бронювання та інші види замовлення місць, підготовка номерів до заселення та підтримання їх у належному стані, прийом і розміщення гостей (оформлення, реєстрація та облік, розрахунки), збереження майна гостя, виїзд.

На друге місце можна поставити організацію харчування, послуги побутового характеру, яких існує велика кількість відповідно до потреб гостя, послуги культурного, спортивного характеру, зв’язку та інформації тощо. Поділ послуг залежить від того, які потреби гостя вони задовольняють. Усі ці послуги можуть бути надані в сучасному готелі, але їх обсяги і асортимент не будуть однаковими у різних підприємствах, різною буде й організація їх надання, тобто обслуговування.

Серед факторів, що впливають на асортимент послуг і організацію їх надання у кожному конкретному готелі, можна назвати: місце розташування, сезонність, зазначений рівень комфорту (класність) і призначення готелю.

Залежно від типу готелю кількість і якість послуг значно відрізняється. Це, в першу чергу, пов’язане з потребами споживачів даного сегменту ринку, їх платоспроможністю. Наприклад, готелі ділового призначення повинні знаходитися поблизу адміністративних, громадських, промислових центрів: у них повинні бути створені умови для організації праці мешканців, проведення ними нарад. Головні додаткові послуги у деяких готелях – це послуги служб зв’язку (телефон, факс, тайп), служб фінансового забезпечення (відділення банків, обміну валют), послуги торговельних організацій. У розташуванні готелів туристичного типу враховують характер і якість туристичних маршрутів, способів руху, характеру об’єктів туристичної привабливості. Таким чином, головними додатковими послугами у туристичних готелях є послуга підприємств громадського харчування, довідково-інформаційного і екскурсійно-туристичного характеру, організація культурно-розважальних заходів.

У світовій практиці готельний фонд групують за різними ознаками. Засновниками наукового підходу до класифікації готелів стали доктор В.Хунцикер (засновник науково-дослідного центру з вивчення туризму у м. Берні) і доктор К.Крапф (засновник науково-дослідного центру з туризму у м. Сенгален). Основними класифікаційними ознаками, що впливають на тип готелю, були визначені такі:

1) тривалість перебування;

2) мета перебування;

3) місце розташування;

4) вид транспорту, який використовується туристом;

5) кількість обслуговуваних туристів;

6) клас готелю;

7) місткість готелю;

8) режим експлуатації (сезон, рік);

9) форма власності.

Згідно з цими факторами автори виділяють такі види готелів:

1. За тривалістю перебування:

а) сімейні;

б) для тимчасового проживання.

2. Залежно від мети перебування:

а) курортні;

б) курортно-лікувальні;

в) бальнеологічні;

г) спортивні:

д) для ділових людей;

є) спеціальні представницькі.

3. Залежно від місця розташування:

а) міські;

б) гірські;

в) сільські.

4. Залежно від виду транспорту:

а) пристанційні;

б) пристановища;

в) мотелі;

г) ротелі;

д) флайтелі.

5. Залежно від кількості обслуговуваних туристів:

а) для групових туристів;

б) для індивідуальних туристів.

6. Залежно від класу готелю:

а) люкс;

б) перша категорія;

в) друга категорія;

г) третя категорія.

7. Залежно від місткості готелю:

а)невеликі (малі);

б) середні;

в) великі.

8. Залежно від режиму експлуатації:

а) цілорічні;

б) двосезонні (які працюють влітку і взимку);

в) односезонні (літні або зимові).

9. Залежно від форми власності:

а) приватні;

б) акціонерні товариства.

З розвитком туризму з’являються нові види готельних підприємств, а тому запропонована вищеназваними авторами класифікація готелів (1984 р.) потребує деяких змін і доповнень. Слід зазначити ще одну групу готелів, що містить широку типологію туристичних об’єктів розміщення – це так звані туристичні готелі. До них належать:

1. Туристичний готель – основне підприємство прийому і обслуговування туристів, які подорожують з пізнавальною метою.
2. Мотель-кемпінг для обслуговування автотуристів, зі змішаними принципами експлуатації, що містять елементи як мотельного, так і кемпінгового характеру, можуть бути як транзитними, так і діловими.
3. Мінімотель – для обслуговування автомототуристів, місткість 50-100 місць.
4. Туристична база – основне туристичне підприємство для пішохідних форм туризму і відпочинку (місткістю 250-100 місць).
5. Туристичний пансіонат – підприємство цілорічного функціонування для спортивно-оздоровчих форм туризму і відпочинку.
6. Кемпінг для обслуговування автотуристів, сезонної експлуатації.
7. Туристичний притулок – об’єкт для короткочасного перебування туристів на маршрутах.
8. Обладнана стоянка для ночівлі й відпочинку автотуристів.
9. Приміський туристично-оздоровчий комплекс у зоні великих міст.
10. Пункт обслуговування самодіяльних туристів у районах масових туристичних потоків.
11. Пункт стоянки туристичного потягу з повним упорядкуванням.

Відповідно до чинного законодавства України, слід розширити різновид готелів залежно від форм власності. До цієї групи слід додатково віднести підприємства державної форми власності (загальнодержавні), спільні підприємства, колективні, сімейні, індивідуальні.

Гостинність, або сфера готельного й ресторанного бізнесу, – це галузь, яку називають “куркою, що несе золоті яйця”. Пояснюється це тим, що сфера гостинності є провідним чинником і базою туризму.

Ринок готельних послуг, наданих на рівні західних стандартів, в Україні почав формуватися з 1993 р. Своїх готельних ланцюгів в Україні до того часу не було.

Одним з найважливіших блоків у технології туристичної діяльності є засіб розміщення туристів. Засоби розміщення туристів за міжнародними рекомендаціями підрозділяються на чотири групи :

готелі й аналогічні підприємства;

комерційні і соціальні підприємства розміщення;

спеціалізовані засоби розміщення;

приватні туристичні засоби розміщення.

 Готель у широкому розумінні – це будинок з мебльованими кімнатами для короткочасного проживання.

Туристичний готель – це особливий тип готелю, призначений для надання туристам комплексу послуг, пов’язаних з подорожжю.

Природно, що турист може скористатися й звичайним (комунальним) готелем, однак у ньому не передбачений ряд спеціалізованих послуг, що є в туристичному готелі.

Як правило, засоби розміщення типу “готель” мають максимальну кількість послуг.

Засоби розміщення соціального туризму, комерційні й приватні засоби розміщення мають у ряді випадків обмежену кількість послуг і призначені для тієї чи іншої соціальної групи населення.

В усіх туристичних готелях передбачені чотири основні групи послуг: розміщення;  харчування; дозвілля; побутове обслуговування.

Середнє завантаження (коефіцієнт завантаження-відношення кількості зайнятих до загальної кількості місць) у готелях світу за даними ВТО складає 65-70%

Зазвичай в готелях вищих категорій до 60-65% клієнтів складають ділові люди (бізнес-туризм, конгрес-туризм).

У готелях більш низьких категорій і позакатегорійних звичайно розміщуються туристи з пізнавальною метою.

За статистикою ВТО майже половина готельного фонду у світі (49%) розміщена в Європі. Готельний фонд в Україні складає 1378 готелей – 0,85% від європейського.

Більшість високорозрядних готелів об’єднались у готельні ланцюги. У Західній Європі функціонують більше 30 готельних ланцюгів: Аккор (Франція), Групо Сіль (Іспанія), Форте (Великобританія), Скандик Хоутелз (Швеція), Джоллі (Італія) й ін.

Крім того, в Європі функціонують висококомфортабельні готелі американських, японських, австрійських та інших компаній (Холідей, Шератон, Хілтон тощо).

Засобами розміщення туристів є будь-які об’єкти, що надають туристам епізодично або регулярно місце для ночівлі (звичайно в приміщенні). Як додаткові умови приймаються: а) загальна кількість місць ночівлі перевищує деякий мінімум, б) об’єкт розміщення має керівництво, в) керування об’єктом будується на комерційній основі.

Відповідно до рекомендацій ВТО всі засоби розміщення можна представити двома категоріями – колективними й індивідуальними.

З основних ознак готелів слід зазначити насамперед наявність номерів. Залежно від особливостей керування готелі можуть бути відокремленими підприємствами або утворювати готельні ланцюги. Прикладами розвинутих готельних ланцюгів є готелі Аккор (Франція), Холідей Інн (США), Форте (Великобританія), Шератон (США). Готелю надають перелік обов’язкових послуг: прибирання номера, щоденне заправлення постелі й прибирання санітарного вузла, а також велику номенклатуру додаткових послуг.

Сьогодні світова мережа готелів може задовольнити будь-який смак.

Таблиця 5.2.1

Стандартна класифікація засобів розміщення туристів *

* Рекомендації з статистики туризму / ООН. Всесвітня туристична організація. -Нью-Йорк, 1994.

У столиці Нідерландів знаходиться найвищий у світі плавучий готель. Цей комфортабельний п’ятиповерховий “корабель” фланірує між причалами Амстердама і створює повну ілюзію морської подорожі.

Існує підводний готель, розташований на дні Перської затоки в державі Бахрейн. Він складається з 6 корпусів, поєднаних між собою оригінальними переходами. Потрапити усередину можна тільки в спеціальних прозорих ліфтах, що опускають аматорів екзотики в морську безодню.

Схожий готель є й у Флориді, тільки він розрахований усього на 6 чоловік і тому вважається найменшим у світі. Його загальна площа складає лише 135 квадратних метрів.

Найбільше відвідувачів може розташуватись у російському готельному комплексі “Ізмайлово”, що був побудований у Москві спеціально до Олімпіади 1980 року. Він здатний вмістити дев’ять з половиною тисяч гостей одночасно.

У Сінгапурі знаходиться найвищий готель світу – 73 поверхи.

У столиці Республіки Тринідад і Тобаго Порт-оф-Спейне розташований невеликий готель для аматорів гострих відчуттів. Він висить на скелі над урвищем і зайти в нього можна тільки через дах.

А один з токійських готелів зі своїми 1300 номерами пропонує найшвидший сервіс у світі. Максимальний час, що прийдеться витратити гостю на оформлення, плату, одержання ключів та інше, – 45 секунд. Усе робиться автоматично, за допомогою спеціальних відеоконтрольних пристроїв.

Найдорожчим у світі є номер “люкс”, розташований у головному будинку готелю “Фермонг” у Сан-Франциско. Готель побудований у 1927 році, і вартість “люкса” складає 6 тисяч доларів на добу, не враховуючи податків. Клієнт цілодобово забезпечений послугами покоївки, дворецького і водія.

При класифікації готелів у різних країнах використовуються різні системи, яких на сьогоднішній день існує більш тридцяти. Введенню єдиної класифікації готелів у світі перешкоджає ряд факторів, пов’язаних з культурно-історичним розвитком держав, що здійснюють туристичну діяльність, їх національними особливостями, розбіжностями у критеріях оцінки якості обслуговування й ін. Найпоширенішими класифікаціями є:

– система зірок, яка застосовується у Франції, в Австрії, Угорщині, Єгипті, Китаї, Росії, Україні та ряді інших країн, що беруть участь у міжнародному туристичному обміні;

– система літер, яка використовується у Греції;

– система “корон”, яка є характерною для Великобританії;

– система розрядів й ін.

Розглянемо особливості даних класифікацій.

Найчастіше зустрічається французька національна класифікація готелів, відповідно до якої всі готелі залежно від комфортабельності поділяються на категорії, що позначаються умовно зірками.

Австрія – один з визнаних світових лідерів з прийому туристів. Саме тому тільки в гірській частині країни нараховується більш 20 тис. готелів. До найбільш дешевих засобів розміщення відносяться “youth hotels”, яких в Австрії не менше 100. В цих недорогих молодіжних гуртожитках бажаючі можуть купити нічліг, хоча які-небудь особливі зручності тут навряд чи будуть гарантовані. Готелі Австрії оцінюються за п’ятизірковою системою, але в сільській місцевості нерідко зустрічаються так звані “позакатегорійні готелі” – невеликі одно- дво-, триповерхові будинки, що найчастіше обслуговуються фермерською родиною.

Австрійські готелі три-п’ятизіркової категорії, на перший погляд, мало відрізняються один від іншого. Більшість готелів цього класу мають у своєму розпорядженні басейн, сауну, ресторани, буфети й солярії. Подібність збільшується розповсюдженим в Австрії “романтичним стилем”, у якому витримані інтер’єри багатьох готелів. У ньому присутні старі предмети побуту, що гармонійно поєднуються, із сучасною технікою.

Іноді устаткування в тризірковому готелі може виявитися кращим (завдяки, наприклад, басейну) за чотиризірковий. У цілому ж готелі двох вищих категорій виправдовують свою зірковість завдяки більш просторим номерам і великому набору наданих послуг.

П’ятизіркові готелі відрізняються від чотиризіркових додатковими “дрібницями” і більш високим рівнем обслуговування.

При класифікації готелів у Єгипті також використовуються зірки, але треба враховувати, що у порівнянні з європейською системою вони завищені приблизно на 1/2 зірки.

У Китаї розповсюджена п’ятизіркова система, хоч, крім неї, у країні існує й своя специфічна шкала, відповідно якої до найпримітивніших баз прийому відносяться “гостьові будинки” (zhaodaisuo). Ці заїзди, чи хостели, можуть бути порівняні зі студентськими гуртожитками.

Більш комфортабельними вважаються “будинки для гостей” (bin-guan). Власне кажучи, це – готелі дво-тризіркового рівня.

До найпрестижніших засобів розміщення, що відповідають вимогам, які пред’являються до готелів три-, чотиризіркової категорії, можна віднести туристичні готелі, а до готелів чотири-, п’ятизіркової категорії – “винні будинки” (jindian). При цьому китайські стандарти анітрохи не поступаються європейським.

У Греції користується популярністю “літерна” система класифікації, хоч на фасадах готелів можна побачити звичні зірки.

Усі грецькі готелі поділяються на чотири категорії: А, В, С, Д.

Готелі категорії “А” відповідають чотиризірковому рівню, “В” – тризірковому, “С” – двозірковому. Готелям вищого класу нерідко присуджується категорія “de luxe”. Але, незважаючи на наведену класифікацію, засоби розміщення Греції, що мають однакову категорію, значно відрізняються один від одного.

1. Готелі категорії “А” (чотиризіркові) відрізняє найвищий рівень обслуговування.
2. Готелі категорії “В” (тризіркові), якщо вони знаходяться в курортній зоні, майже завжди розташовуються на узбережжі.
3. У готелях категорії “С” (двозіркових) пропонують мінімальний набір послуг, і розташовуються вони не на узбережжі.
4. До засобів з малими претензіями розміщення відносяться апартаменти (скромні квартирки в невеликих будиночках) – це готелі категорії “Д”.

Англія. Класифікація англійських готелів досить складна. Деякі каталоги пропонують цілком традиційну зіркову категорійність, але, як правило, на фасаді готелів зображені не зірки, а корони. Щоб перевести категорію готелю з “мови корон” на зірковий, необхідно від загальної кількості корон відняти одну. Так, лондонський “Royal Norfolk Hotel” може бути представлений або як тризірковий, або як чотирикоронний.

Але найбільш правильною вважається класифікація, запропонована асоціацією британських турагентств – “British Travel Authority” (BTA):

бюджетні готелі (*) – розташовані в центральній частині міста і мають мінімум зручностей;

готелі туристичного класу (**) – мають ресторан і бар;

готелі середнього класу (***) – рівень обслуговування досить високий;

готелі першого класу (****) – дуже висока якість проживання і відмінний рівень обслуговування;

готелі вищої категорії (*****) – рівень обслуговування й проживання екстракласу.

У порівнянні з іншими країнами англійські готелі мають ряд особливостей. Потрібно мати на увазі, що деякі лондонські готелі знаходяться цілком у приватній власності, деякі належать акціонерним товариствам, компаніям і т.д. Перевага надається готелям, що знаходяться в руках одного власника.

Незважаючи на те, що значною частиною англійських готелів керують місцеві менеджери, багато з них входять у великі міжнародні ланцюги. Причому інтерес до британської власності з боку представників ланцюжків щорічно зростає .

Готельна база Італії представлена 40 тисячами готелів, розкиданих по всій країні. Класифікація італійських готелів досить заплутана, хоч мандрівники нерідко можуть побачити знайомі зірки над дверима готелів. Офіційної “зіркової” шкали в країні не існує.

Відповідно до прийнятих в Італії норм готелі диференціюють за трьома категоріями. При цьому можна припустити, що перша категорія умовно відповідає рівню ****, друга – ***, третя – **. Крім того, у рамках кожної категорії існує своя довільна градація.

До найпомітніших відмінних рис італійських готелів варто віднести їх невеликі розміри (50-80 номерів). Як правило, маленькі готелі рідко претендують на високу категорію й відповідають двозірковому рівню, хоч на альпійських курортах зустрічаються невеликі готелі, оснащеність і рівень обслуговування яких відповідають найвищим вимогам.

Чотиризіркові готелі відрізняються від тризіркових більшою комфортністю.

Деякі недоліки італійських готелів цілком компенсуються певними перевагами, до яких можна віднести наявність великої кількості добре оснащених конференц-залів.

Ізраїль має висококласний курортно-готельний комплекс на берегах Середземного і Червоного морів.

Кількість готелів збільшується, а зіркова класифікація, що існувала там ще 7-8 років тому, анульована. На її місці виникла диференціація готелів за трьома категоріями. Проте співробітники турфірм для зручностей клієнтів продовжують оцінювати готелі Ізраїлю за зірковою шкалою.

У тризіркових готелях Ізраїлю, незважаючи на їхню всім відому скромність, клієнти мають можливість отримати мінімально необхідний для повноцінного відпочинку набір послуг.

Чотиризіркові готелі відрізняються від тризіркових не тільки більшим комфортом, але й кращим місцем розташування та більш високим рівнем обслуговування.

Готелі вищої категорії відрізняються особливим шармом і аристократизмом та відповідають усім необхідним вимогам.

В Іспанії також існує градація засобів розміщення за категоріями:

– готелі (hoteles) п’яти категорій від* до ***** зірок;

– будинки готельного типу, бунгало і тд. (hoteles-apartamentes)

– чотирьох категорій від * до **** зірок;

– заїзди (hostales) трьох категорій від * до *** зірок;

– пансіони (pensiones) трьох категорій.

Крім того, існують державні підприємства прийому туристів (paradores), що знаходяться у підпорядкуванні Державного міністерства з туризму. Вони розташовані здебільшого в найбільш мальовничих районах, там, де майже немає інших можливостей для розміщення приїжджих. До них відносяться старі фортеці, замки й палаци, що обладнані як готелі “люкс”.

Таким чином, для кожної країни характерна своя класифікація готелів, і навіть готелі, що відносяться до однієї категорії, але розташовані в різних державах, мають істотні розбіжності.

В Україні готелі класифікують за п’ятьма категоріями, мотелі-за чотирма.

При атестації готелю для присвоєння йому певної категорії враховують вимоги, що пред’являються:

до будинку та території, яка прилягає до нього;

номерному фонду;

технічному устаткуванню;

оснащенню меблями;

предметам санітарно-гігієнічного оснащення номера;

загальним приміщенням;

приміщенням для надання послуг харчування;

послугам, пропонованим підприємствами розміщення;

персоналу та його підготовці й ін.

Класифікація готелів – це визначення відповідності конкретного готелю і номерів критеріям або стандартам обслуговування. Прийнята в кожній країні класифікація містить категорію розрядності, що є якісним параметром стандарту. Розрядність готелю впливає на його престиж, формування клієнтури, вартість готельних послуг тощо.

Класифікація готелів регламентується на міжнаціональному і національному рівнях, а також у рамках готельних ланцюгів, асоціацій, союзів. В даний час існує більш 30 різних класифікацій, у тому числі найбільш розповсюдженими вважаються:

система зірок (від однієї до п’яти) – на основі французької національної класифікації;

система букв (A-B-C-D);

система “корон” чи “ключів”;

система балів;

система розрядів й інші.

Введенню єдиної класифікації готелів у світі перешкоджають сталі національні традиції, культурно-історичні розбіжності держав, критерії якості й ін.

Спроби ВТО, Комітету готельної і ресторанної індустрії Європейського союзу, Міжнародної готельної асоціації впровадити єдину класифікацію готелів не привели до позитивного результату. Була також спроба уніфікувати піктограми готельного та ресторанного сервісу, однак це також не вдалося, за винятком загальноприйнятих у Європі.

Завдання ускладнюються ще й тим, що, окрім готелів існує ще маса інших засобів розміщення (мотелі, кемпінги, родтелі, турбази тощо) зі своєю особливою специфікою.

У колишньому СРСР та Україні до 1994 року класифікація готелів здійснювалася відповідно до “Положення про віднесення готелів до розрядів”.

Відповідно до даного Положення всі готелі підрозділялися на сім розрядів: “Люкс”, “Вищий А”, “Вищий Б”, 1, 2, 3 і 4 категорії. Мотелі підрозділялися на п’ять розрядів: “Вищий А”, “Вищий Б”, 1, 2 і 3 розряди.

У 1994 році відповідно до ГОСТу 28681-90 “Стандартизація в сфері туристично-екскурсійного обслуговування” було розроблено “Положення про критерії класифікації готелів”, відповідно до якого рекомендовано впровадити французьку систему класифікації – за зірками (від однієї до п’яти для готелів, від однієї до чотирьох – для мотелів).

Кожній категорії (зірці) повинен відповідати певний стандартний набір вимог до будинків, споруд, номерів готелів, інфраструктури, системи життєзабезпечення, рівня комфорту, основних, додаткових і супутніх послуг, кваліфікації персоналу й ін.

Категорія готелю (мотелю) – це класифікаційна система, що характеризується певним комплексом вимог: матеріально-технічним забезпеченням; номенклатурою й якістю наданих послуг; рівнем обслуговування.

Виконання даних вимог регламентується процедурою атестації з наступним присвоєнням певної категорії. У нормативних документах з класифікації готелів (мотелів) містяться тільки мінімальні вимоги для віднесення до категорії.

Незалежно від категорії усі готелі повинні задовольняти наступні вихідні (сукупні) вимоги:

1. Готель будь-якої категорії повинен мати зручні під’їзні колії з необхідними дорожніми знаками, упоряджену й освітлену територію, майданчик з твердим покриттям для короткочасного паркування та маневрування автотранспорту (у т.ч. автобусів), вивіску з назвою підприємства і вказівкою його категорії, при наявності окремого входу в ресторан – вивіску з його назвою. Готель, що займає частину будинку, повинен мати окремий вхід.
2. Архітектурно-планувальні та будівельні елементи готелю і використовуване технічне устаткування повинні відповідати будівельним нормам і правилам.
3. Готель повинен розташовуватися в сприятливих екологічних умовах.
4. При проживанні в готелі повинні бути забезпечені безпека життя, здоров’я туристів і збереження їхнього майна. У будинку повинні бути аварійні виходи, сходи, добре помітні інформаційні вказівники, що забезпечують вільну орієнтацію гостей як у звичайній, так і в надзвичайній ситуації.
5. Готель повинен бути обладнаний системами протипожежного захисту, повідомлення та засобами захисту від пожежі, передбаченими Правилами пожежної безпеки для житлових будинків, готелів.
6. У готелі повинні дотримуватися сані гарно-гігієнічні норми і правила, встановлені органами санітарно-епідеміологічного нагляду, зокрема чистоти приміщень, стану сантехнічного устаткування, видалення відходів й ефективного захисту від комах і гризунів.
7. Все електричне, газове, водопровідне та каналізаційне устаткування повинно бути встановлене й експлуатуватися відповідно до “Правил технічної експлуатації готелів і їхнього устаткування”.
8. Готель повинен бути оснащений інженерними системами й устаткуванням, що забезпечує: гаряче і холодне водопостачання (цілодобово); у районах з перебоями у водопостачанні необхідно мати ємкості для мінімального запасу води не менш ніж на добу; каналізацію; опалення, що підтримує температуру не нижчу 18,5°С в житлових і громадських приміщеннях; вентиляцію (природну чи примусову), що забезпечує нормальну циркуляцію повітря і не допускає проникнення сторонніх запахів у номери та громадські приміщення; радіомовлення і телебачення (підводка в усі номери); телефонний зв’язок; освітлення в номерах: природне (не менш одного вікна), штучне, що забезпечує освітленість при лампах накалювання – 100 лк; при люмінесцентних – 200 лк; у коридорах цілодобове природне чи штучне освітлення.

9. При проектуванні нових і реконструюванні старих готелів (мотелів) необхідно передбачати умови для прийому й обслуговування інвалідів, які користуються кріслами на колесах.

При виконанні перерахованих вище вимог готель може взяти участь у його сертифікації для присвоєння йому певної категорії (зірки). Вимоги до кожної категорії є додатковими до зазначеного вище.

Залежно від конкретного устаткування й особливостей наданих послуг у складі готелів розрізняють готелі широкого профілю, готелі квартирного типу, мотелі, пришляхові готелі, курортні готелі, клуби з проживанням і ін.

Група закладів, аналогічних готелям, має номерний фонд, надає перелік обов’язкових послуг. Такими є пансіони, мебльовані кімнати, туристські гуртожитки тощо.

Спеціалізовані заклади (з єдиним керівництвом) також призначені для обслуговування туристів. Вони не мають номерів. Тут вихідною одиницею може бути житло, колективна спальня, майданчик. Крім надання місця для ночівлі туристам, заклад може здійснювати й інші види діяльності. Прикладами таких спеціалізованих закладів служать оздоровчі заклади (здравниці, курорти, санаторії, оздоровчі “ферми” й ін.), табори, засоби розміщення в громадських видах транспорту (потягах, суднах), у конгрес-центрах.

Функція надання місць для ночівлі в здравницях, у санаторіях, на курортах не є головною. Передусім тут необхідне лікування та профілактика захворюваності приїжджих із залученням природних факторів (клімат, море, мінеральна вода й ін.). Матеріальні і духовні впливи на людський організм включають усування звичних умов праці та відпочинку, збагачення приїжджаючих новими враженнями. Поряд з лікуванням організовується харчування, відпочинок, спорт, побут і, природно, ночівля проживаючих.

Інші колективні засоби розміщення включають, насамперед, приміщення, призначені для відпочинку. Прикладами цієї групи засобів розміщення служать готелі квартирного типу, комплекси будинків або бунгало. Ці приміщення мають єдине керування, здаються за плату, в оренду, безкоштовно будь-якою особою (особами) чи організацією. Ірландська рада з туризму, наприклад, передбачає наступну організацію комплексу будинків для відпочинку. Комплекс включає не менше дев’яти будівель, в одній з яких знаходиться контора. Будівлі є довгостроковими спорудами, з окремими входами, у гарному експлуатаційному стані. В кожному будинку знаходиться приміщення для сну, обіду, відпочинку; склад, ванна і туалети з відповідним устаткуванням. Передбачено використання простору поза будинком. Кожен засіб розміщення готується й прибирається для кожного нового проживаючого. Послуги з поточного прибирання постелі та приміщення клієнту не надаються.

До складу інших колективних засобів розміщення входять об’єкти з єдиним керуванням на майданчиках для кемпінгів, у бухтах для малих судів. Клієнту надається ночівля і ряд послуг типу інформаційних, торгових, дозвільних тощо.

Туристські гуртожитки, молодіжні готелі, шкільні та студентські гуртожитки, будинки відпочинку для престарілих і аналогічні об’єкти соціального значення слід також вважати іншими колективними засобами розміщення. Індивідуальні засоби розміщення надаються за плату, в оренду, безкоштовно. Сюди входять приміщення (квартири, котеджі, особняки), що орендуються по черзі членами домогосподарства (тайм-шеринг).

Турист може також розміститися в сімейному будинку на правах оренди. Турист може одержати в оренду у приватної особи чи агентства цілком обладнане приміщення (будинок, квартиру, котедж) або безкоштовно зупинитись у родичів, знайомих.

В останні десятиріччя, особливо з переходом до ринкової економіки, в Україні розширенню та розмаїттю діяльності готелів сприяли прискорений розвиток туризму, бажання отримати більший дохід на фоні зростаючої платоспроможності споживача послуг, бажання досягнути більшої гнучкості функціонування, а іноді й виживання.

Безпосереднє туристичне обслуговування реалізується через взаємовідносини між туристами та обслуговуючим персоналом, в процесі якого одночасно здійснюється створення, пропозиція та споживання туристичних послуг.

В кожному готелі, залежно від його розряду, висуваються диференційовані вимоги до кількості послуг, що надаються клієнтам, і у вартість проживання включається різноманітний перелік додаткових послуг.

Комплекс послуг, що надаються готелями, як правило, включає і харчування, але:

1) не всі готельні підприємства здійснюють організацію харчування туристів;

2) за своєю економічною сутністю готельна діяльність носить нематеріальний характер, а продукт підрозділу харчування є цілком матеріальним;

3) результатом виробничо-експлуатаційної діяльності готелю на відміну від підрозділів, що надають харчування туристам, є не готовий продукт, а пропозиція особливого виду послуг.

Готельні послуги характеризуються певними особливостями, що впливають на процес управління діяльністю готелю (таблиця 5.2.2).

Таблиця 5.2.2

Особливості процесів виробництва та реалізації готельних послуг

Названі особливості процесів виробництва та реалізації готельних послуг формують особливу сферу діяльності, визначають особливий механізм функціонування суб’єктів готельної діяльності.

Кількість та асортимент додаткових послуг при цьому суттєво відрізняється в залежності від типу готелю і його класу.

Нормативна база визначення категорії готелів в Україні має враховувати досвід розвитку сфери послуг у таких країнах, як Франція, США, а також особливості стану готельного господарства в Укра’їні, однак ці моменти у розробці даної нормативної бази не було враховано. Тому для формування сприятливого суспільного, правового та економічного клімату інтенсивного розвитку готельного господарства вироблені стандарти і вимоги мають перш за все враховувати стан розвитку готелів України, їх призначення, відповідність рівня сервісу до потреб споживачів окремих сегментів ринку послуг. У зв’язку з цим слід розробити основні критерії класифікації готелів у залежності від типу підприємств, забезпечити реалізацію специфічних вимог споживачів послуг певного сегменту ринку, і таким чином основні вимоги до них закріпити у відповідних нормативних документах.

Отже, впровадження у практичну діяльність широкої типології готельних підприємств створить можливості для планування розвитку матеріальної бази сфери послуг у різних географічних районах України в залежності від природних умов, культурно-історичних цінностей та інших факторів. Типологія засобів розміщення вплине певним чином на програму обслуговування туристів, що має особливе значення для збільшення завантаженості готелів, підвищення ефективності їх функціонування. Це прискорить розвиток ринкових відносин в Україні, створить можливість для вітчизняних готелів стати рівноправними та конкурентоспроможними партнерами.

За даними Американської асоціації готелів і мотелів, готельна індустрія США складається з 44700 готелів і мотелів із загальною кількістю номерів близько 3,1 млн. Валова сума грошових надходжень від здачі цих кімнат складає біля $62,9 млрд.

На відміну від інших країн, у США немає офіційної, затвердженої урядом класифікації готелів.

За комфортабельністю вони звичайно поділяються на п’ять категорій. В Америці вищий статус присуджується двома установами: American Automobile Association (AAA) називає свій приз “П’ять діамантів”, a Mobile Travel Guide – “П’ять зірок”. З більш ніж 21000 готелів вищої категорії п’ятизіркового статусу набули тільки 35 (менше 2%).

ААА займається інспекцією готелів з 1977 р. З 19500 готелів США, Канади і Мексики менше 2% удостоєні вищого призу – “П’ять діамантів”. У 1995 р. цього статусу набули 45 готелів США. 25 готелів одержали обидві вищі нагороди – і “П’ять діамантів”, і “П’ять зірок”.

Готелі можна також класифікувати за місцем розташування, за цінами і типами послуг, які вони пропонують.

За цінами на номери готелі поділяються на бюджетні ($25-$35), економічні ($35-$55), середні ($55-$95), першокласні ($95-$195), апартаментні ($65-$125), фешенебельні ($125-$425).

Залежно від свого місця розташування готелі можуть називатися центральними (розташовані в центрі міста), курортними (у курортній місцевості), казино (в одному з центрів ігорного бізнесу), аеровокзальними (у районі аеропорту), автострадними (на автостраді). Існують й інші критерії класифікації, наприклад, умови користування: таймшер, кондомініум, для тривалого проживання, для проведення конференцій і т.д.

Усі центральні готелі, завдяки своєму розташуванню в центрі міста, зручні для приїжджих як у справах, так і для розваги. Вони можуть бути фешенебельними, середніми, економічними, апартаментними – як для короткочасного, так і для довгострокового проживання. Вони пропонують найрізноманітніші умови проживання та послуги. Фешенебельні готелі відрізняються не тільки шикарним інтер’єром, але й шикарним обслуговуванням: консьєржі у вестибулі і на поверхах, салон краси, спортзал, плавальний басейн, тенісний корт, квиткова каса, агентство з наймання автомашин і т.д. Пропонується обслуговування в номерах не тільки офіціантом, але й секретарем, персональним лікарем, медсестрою, користування в номерах комп’ютером, факсом і т.д. Звичайно при готелі є фірмовий ресторан, кафе, бар, холи для відпочинку, конференц-зал, танцзал, а іноді й приміщення для нічних розваг.

Будівництво центральних готелів йшло нерівномірно: зазвичай інвестори починали вкладати кошти після чергової хвилі урядових постанов, спрямованих на стимулювання розвитку готельної справи. Наприклад, податкові пільги на інвестування проектів з реконструкції міст створили в 60-і роки XX ст. сприятливий економічний клімат для будівництва нових центральних готелів у багатьох містах. Новий бум готельного будівництва почався в 1980-і.

Поява нових готелів, як і нових будинків офісів і конференц-центрів, сприяло відродженню “внутрішніх міст”. Прикладами цього можуть служити бостонський Copley Center і Peachtree Plaza в Атланті. Серед нью-йоркських центральних готелів, побудованих за останній час, – фешенебельний St. Regis Hotel, середній Ramada Hotel, економічний Days Inn, апартаментний Embassy Suits.

Курортні готелі почали рости з розвитком залізничного транспорту. Все більше й більше жителів міст прямували в період відпусток у більш екзотичні регіони. Наприкінці 1900-х років у курортних місцях почали будуватися готелі, призначені для облаштованості відпочиваючих, які прибули туди залізницею.

Найвідомішими серед цих готелів були Greenbrier в Уайт-Сульфур-Спрингс (штат Західна Вірджинія), Hotel del Coronado недалеко від Сан-Дієго (штат Каліфорнія) і Homestead у Хот-Спрінгс (штат Вірджинія). Канадські Banff Springs Hotel і Chateau Lake Louise у мальовничих околицях Скелястих гір залучали багатьох знаменитостей того часу.

У подорожі для задоволення їхали або до океанських пляжів, або в мальовничі гірські райони. Спочатку ці курорти були сезонними. Однак коли автомобілі та літаки зробили навіть віддалені регіони цілком доступними і коли подорожі стали доступними усе більшій кількості людей, багато курортів почали працювати цілий рік.

Особливо багатий курортами “Сонячний пояс”, що простягнувся від Палм-Спрінгс до Палм-Біч. Деякі з них мають спортивний нахил (водяні лижі, гольф, рибний лов), інші спеціалізуються на сімейному відпочинку. Подальший розвиток автомобільного і повітряного транспорту ще більше наблизив екзотичні райони. Європа, країни Карибського басейну, Мексика стали доступними широким масам.

З роками на деяких курортах став спостерігатися застій, тому що в людей мінялися звички, пов’язані з відпочинком. Замість традиційної місячної відпустки зараз воліють брати протягом року декілька відгулів від чотирьох до семи днів. На старі курорти зараз продовжують їздити представники старшого покоління: молодь віддає перевагу більш мобільному відпочинку автотуриста і більш невимушеній атмосфері нових курортів.

Щоб вижити в нових умовах, багато курортних готелів змушені виявляти більше спритності, догоджаючи гостям різного типу. Наприклад, деякі готелі в розпал сезону не пускають гостей з дітьми, догоджаючи смакам інших, котрі не люблять дитячого шуму й гамору. А інші готелі не шкодують сил для організації повноцінного сімейного відпочинку. Прекрасний приклад тому – готелі Camp Hyatt, де проводять у життя програму, яка передбачає організацію заходів для дітей, що дають батькам можливість відпочити в дорослій компанії, чи, якщо захід цікавий і їм, то разом зі своїми дітьми. Багато готелів почали здавати свої приміщення в оренду для конференцій, з’їздів, нарад і т. ін.. Це дозволяє їм підтримувати нормальну заповнюваність, особливо в перехідний і “мертвий” сезони.

Багато аеровокзальних готелів не скаржаться на заповнюваність, оскільки через великі аеропорти проходить безліч пасажирів: відряджених і відпочиваючих – як поодиноких, так і в складі груп. Одні зупиняються там, тому що прибули пізнім або дуже раннім рейсом, інші – тому що роблять пересадку.

Аеровокзальні готелі, що звичайно мають 200-600 номерів, відносяться до повносервісних Постійно маючи справу з гістьми, багато з яких важко звикають до іншого часового поясу, вони змушені продовжувати час роботи ресторану й обслуговування в номерах, найчастіше працюючи цілодобово. У більш дешевих готелях ці функції відведені торговим автоматам.

У міру посилення конкурентної боротьби між готелями при аеровокзалах деякі з них почали обладнувати спеціальні приміщення для нарад, щоб залучити ділових людей, які, не бажаючи витрачати час на поїздку в місто і назад, воліють вирішити всі питання, не залишаючи території аеропорту.

Готелі й мотелі стали постійним атрибутом автостради у 50-і та 60-і роки. Американці ставали завзятими автомобілістами, і їм було треба зручний і досить дешевий прихисток на ніч, – щоб було можна просто заїхати, зареєструватися і зняти кімнату, під вікнами якої припаркувати свою машину. З роками дещо зі зручностей усе-таки додавалося: кімнати для відпочинку, ресторани, плавальні басейни, автомати з прохолодними напоями, кімнати для ігор, супутникова телевізійна антена.

Мотелі найчастіше розташовуються на окраїнах великих і маленьких міст або на виїзді з них. Зазвичай це будівлі модульної конструкції, норми обслуговуючого персоналу: 11 чоловік на 100 номерів. Власник заощаджує на землі, будівництві й експлуатаційних витратах, і дещо від цієї економії перепадає й гостям – у вигляді дешевих номерів.

У наші дні узаконений ігорний бізнес, вливаючись у головне русло індустрії розваг, що вже давно живить своєю енергією американську економіку, перетворюється в могутній потік, що розмиває її береги і формує її сучасний вигляд. Фактично з 1991 p., коли почався новий підйом економіки, індустрія відпочинку та розваг є найважливішим чинником споживчого буму, що пояснює її такий пишний розквіт. Найбільш швидкозростаючим сектором цієї індустрії є ігорний бізнес: у 1993 р. дохід казино склав $13 млн., і ця цифра, на думку експертів, у 2005 р. буде подвоєна. Легалізований ігорний бізнес стрімко розростається: одержавши санкцію на офіційне визнання в двох штатах у 1989 p., він до 1993 р. завоював ще чотирнадцять, а до кінця десятиліття таких штатів, де офіційно дозволено відкривати ігорні будинки, стало не менше тридцяти. Ще зовсім недавно казино можна було побачити тільки в Лас-Вегасі, Рено (штат Невада) та в Атлантік-Сіті (штат Нью-Джерсі), а тепер легалізований ігорний бізнес поступово вводиться у багатьох місцях, зокрема в районах найбільших мегаполісів Чикаго і Новий Орлеан.

Серед факторів, що змусили владу піти на офіційний дозвіл цього бізнесу і не опиратися його розвиткові, варто вказати насамперед економічні: потреба вишуковувати нові джерела доходів, необхідність працевлаштування людей та стимулювання туризму. Щоб переконатися в економічних можливостях казино, варто тільки глянути на наступні цифри: у 1991 р. казино в Атлантік-Сіті принесли $3,4 млрд. чистого прибутку, що означало для міста $570 млн. через податкові відрахування і працевлаштування для 49 тисяч людей.

У порівнянні зі звичайними готелями казино гарантують великий приплив готівки і високий рівень прибутковості. Завдяки своїй специфіці вони також характеризуються високою заповнюваністю. Лас-Вегас у 1992 р. відвідало 21,8 млн. чоловік, і кожний пробув там у середньому 3,3 доби. В результаті цього середньорічна заповнюваність міських готелів була 83,9%. Зараз казино залучають гостей низькими цінами за готельний номер, дешевизною ресторанів і фантастичних розваг.

Головними компаніями казино вважаються Promus Group та Hilton Hotels. Promus Companies, Inc. заснована в Мемфісі (штат Теннессі) після того, як була продана Holiday Inn. Маючи у власності велику кількість казино (у тому числі плавучих і в індійських резерваціях), вони зосередили свою діяльність, головним чином, у Неваді й Атлантік-Сіті. Ця компанія має великий досвід роботи з казино: вона керує Harra’s Casinos у Лас-Вегасє, Рено, на озері Тахо й в Атлантік-Сіті.

Поряд з компанією Promus, корпорація Hilton Hotels теж здобуває великий доход з ігорного бізнесу. Ще у 1970 р. Конрад Хілтон відчув, що казино призначено стати найприбутковішим сегментом готельного бізнесу. Він придбав контрольний пакет акцій Flamingo and International Hotel, тепер відомої як Las Vegas Hilton. В ті роки це було найбільше у світі казино загальною площею ігорних залів 3716 кв. м. Корпорація Hilton Hotels, що є тепер однією з провідних готельних компаній світу, одержує дві треті свого доходу від казино, серед яких Flamingo Hiltons і Las Vegas Hilton у Лас-Beraci, Flamingo Hotel у Логліні, два готелі в Рено, а також два плавучих казино на Середньому Заході. Через свої відділення вона керує казино в Куінсленді (Австралія) і ще в дванадцятьох країнах, включаючи Туреччину, Індонезію, Єгипет, Гонгконг, Грецію, Бельгію, Великобританію, Малайзію, Уругвай.

Щоб запобігти будь-якому розмиванню своєї частки в ринку, Лас-Вегас позиціонус себе у свідомості широкої публіки як центр сімейного дозвілля. Завдяки доходам з ігорного столу готелі Лас-Вегаса можуть надавати своїм гостям послуги відчутно вищої якості, ніж конкуруючі з ними готелі-оздоровниці таких міст, як Орландо з його Діснейлендом. Казино Лас-Вегаса no-курортному шикарні і по-домашньому затишні. Недарма реклама казино MGM переконує гостей: “Немає місця краще дому”. Щоб виправдати таке гасло, потрібно, звичайно, дуже багато чого додати до ігорних столів: і дитячі розважальні центри, і тематичні парки, і екстравагантні шоу за участю популярних конферансьє-витівників, і т.д.

Компанія Circus Circus славиться своїм умінням залучити середнього відвідувача Лас-Вегаса, Рено і Логліна. Чотири тисячі номерів готелю Excalibur майже завжди на 100% заповнені завдяки скромним цінам за проживання і їжу в ресторані. А обриси готелю Luxor з 2526 номерами, який знаходиться неподалік від Excalibur, нагадують піраміду, серед атракціонів – подорож у часі з Древнього Єгипту в наші дні, Долина Царів, прогулянки по Нілу. Лазерна технологія дозволяє трансформувати видиме зображення у віртуальну реальність.

Багато з нових готелів Лас-Вегаса у своєму зовнішньому оформленні прагнуть витримувати певну тематику. Деякі з тем підказані популярними тематичними парками. Одним з новаторів у цій області був Mirage Hotel. У вестибюлі цього 3000-кімнатного готелю – клітки з білими тиграми, за реєстратурою – гігантський акваріум з живими акулами. Поруч із плавальним басейном – інший басейн, у якому грають дельфіни. У листопаді 1993 р. у Лас-Вегасі з’явився побратим Mirage – готель Grand Adventures (“Острів скарбів”), ще один гігантський готель (2900 кімнат), орієнтований на клієнтів середнього статку.

MGM Hotel Casino відкрився в грудні 1993 року. В ньому 5005 номерів, з них 744 – апартаменти. Загальна площа ігорних залів -175000 кв. футів. Там є вісім тематичних ресторанів, розважальний комплекс (включаючи театр на 1700 місць), казино і зал у 15475 кв. футів з атракціонами, а також зал для особливих заходів (концертів, спортивних змагань, виставок і зборів) на 14050 місць.

Компанія Caesar’s керує першокласними казино в Лас-Вегасі й Атлантік-Сіті й подумує про експансію в Чикаго та Новий Орлеан. Крім того, ця компанія має невелике казино в індійській резервації в Палм-Спрінгс (штат Каліфорнія).

На даний час спостерігається нова тенденція в ігорному бізнесі: спільні підприємства та стратегічне партнерство. Наприклад, MGM Grand зливається з Primadorma Resorts, щоб створити нове казино з назвою New York-New York, присвячений Нью-Йорку. Аналогічним чином Mirage Resorts і Gold Strike Resorts поєднують свої зусилля, щоб створити казино Beau Rivage, що частково розміститься на території Dunes Hotel.

Інший метод класифікації готелів – за типом сервісу, який вони пропонують: повносервісні, економічні, готелі тривалого проживання й апартаментні. Повносервісні готелі пропонують повний асортимент послуг, зручностей та комфорту, включаючи ті, які звичайно згадуються при характеристиці фешенебельних готелів: безліч торгових точок для обслуговування формальних і неформальних зустрічей (ресторани, кафе, бари, кімнати відпочинку), банкетні зали, конференц-зали. Для зручності ділових людей там є бізнес-центр, факс, комп’ютерний модем і т.д.

У більшості головних міст США існують готелі, що представляють відомі готельні мережі: Doubletree, Four Seasons, Hilton, Holiday Inn, Hyatt, Marriott, Omni, Ramada, Radisson, Ritz Carlton, Loew’s, Le Meridian, Sheraton, Westin. Деякі з цих корпорацій рекламують себе як “повносервісні заклади спрощеного типу”. Наприклад, у готелях Marriott’s Courtyard невеликі холи й досить обмежені ресторанні можливості. В результаті цієї економії на утриманні готелю адміністрація може знижувати ціни за проживання в номерах. Так що повносервісні готелі можна підрозділити на дві категорії: нашвсервісні і першокласні.

Економічні й бюджетні готелі пропонують чисті, досить просторі кімнати з достатнім меблюванням – без фурнітурних надмірностей повносервісних готелів. Готельні мережі типу Travelodge, Motel 6, Days Inn, La Quinta стали популярними, зосередивши увагу на ночівлі гостей, а не на їхньому харчуванні. Це дозволило адміністрації знизити вартість ліжко-місця на 30% у порівнянні з напівсервісними готелями. Середня ціна в них від $30 до $50 за добу.

Останнє поповнення на цьому секторі готельного ринку -Proмus’s Hampton Inns, Marriott’s Fail-Held і Choice’s Comfort Inns. У них взагалі немає ресторанів і єдине, що вони можуть запропонувати своїм гостям з їжі – це континентальний сніданок (чай або кава з булочкою) у холі.

Інший приклад порівняно недавньої концепції бюджетного готелю – Microtel. У 1989 p., незважаючи на обмеження в кредитуванні й економічний спад, група підприємців розробила цю концепцію, придумавши їй цю оригінальну назву. Ідея була така: створити економічний готель при значному зниженні підприємницького ризику, але такий, що має переваги в конкурентній боротьбі з вже існуючими економічними готелями. В результаті декількох місяців завзятої роботи проект нового 99-кімнатного готелю був створений, а потім і випробуваний у Рочестері (штат Нью-Йорк). Будівництво першого Microtel обійшлося в $2,798 млн., тобто $28263 за кімнату. Ділянка землі, на якому він був побудований, обійшовся $266000, а будівництво, податки, устаткування і меблювання – $2,164 млн. Нижня межа вартості номера була $29, і вже в перший же рік експлуатації заповнюваність номерів склала 89,4%.

Існують у США готелі, орієнтовані на тривале проживання гостей. Звичайно, вони не відмовляються приймати гостей і. на короткий термін, якщо в них є вільні номери. Проте більшість гостей знімають номера надовго, одержуючи знижку в залежності від терміну їх проживання. Склад клієнтури – в основному, бізнесмени й технічна інтелігенція або родини, що змінюють місце проживання.

Residence Inns і Homewood Suites – лідери на цьому ринку готельних послуг. У цих готелях гостям пропонується кухня з плитою і повним асортиментом кухонного приладдя. Безкоштовний континентальний сніданок і вечірній коктейль подаються в холі. У деяких готелях такого роду мається бізнес-центр і приміщення для відпочинку.

Апартаментні готелі звичайно надають за ту ж ціну на 25% більше житлової площі, ніж звичайні готелі в тому ж ціновому діапазоні. Додаткова площа звичайно буває у вигляді вітальні зі зручними кріслами, диваном і невеликою кухнею з коморою для продуктів.

Лідерами на цьому ринку готельних послуг вважаються готелі Embassy Suites (належать і керуються компанією Promus Corporation) і Residence Inns (компанія Marriott). Декілька відомих готельних мереж мають дочірні компанії апартаментних готелів тривалого проживання. Серед них Radisson і Choice Hotels, що задають тон в економічному сегменті цього ринку своїми готелями Comfort і Quality Suites, а також ITT Sheraton Suites і Hilton Suites Inc. Ці готелі надають майже домашні умови проживання своїм клієнтам, що змушені знаходитися в їхньому місті через переїзд родини, відвідування семінарів, підвищення кваліфікації або тривалого службового відрядження. Клієнтура готелів поділяється на дві категорії: відряджені (44%) і відпочиваючі (56%). Відряджені мають тенденцію займати кімнату довше, ніж відпочиваючі, і в середньому по країні на них припадає більша частина ліжко-днів.

Авіакомпанії теж вносять свій внесок у заповнюваність готелів, пропонуючи знижки на зворотні рейси в тому випадку, якщо вони не є суботніми. Це змушує ділових людей, учасників конференцій, виставок і т.д. повертатися додому не в суботу, а в неділю, що інакше виявилося б днем простою для дуже великої кількості готельних номерів.

Який готель кращий у світі? Відповідь на це запитання залежить від того, чи є ви шанувальником телепередачі “Життя багатих і знаменитих”, чи стежите за рейтинговими списками журналів, що випускаються інвестиційними компаніями або бюро подорожей. Відповідно до статті “Кращі готелі світу”, опублікованій в журналі Institutional Investor (“Початківець інвестор”), готель Oriental у Банкоку на підставі опитування, проведеного серед ста банкірів із усіх континентів, протягом декількох років вважався номером один у світі. За ним слідували гонконгський Regent і гамбурзький Vier Jahrenzeiten, гонгконский Mandarin Oriental і лондонський Connaught. Потім у цьому списку відбулися зміни: Regent Hong Kong і Bel-Air (Лос-Анджелес) вийшли на перші місця, сінгапурський Shangri-La – на третє, а разом з ним у десятку кращих готелів світу увійшли шість азіатських.

Найбільший готель у світі – це MGM Grand у Лас-Вегасі. У ньому 5505 гостьових номерів.

Один з найнезвичайніших, унікальних готелів світу – Treetops Hotel (“Готель на верхівках дерев”) в одному з природних парків Кенії. Саме в цьому готелі в 1952 р. Єлизавета II довідалася, що стала королевою Англії. Унікальність готелю полягає в тому, що він у буквальному розумінні стоїть на верхівках дерев і з його вікон можна спостерігати, як дикі тварини збираються на водопій.

Австралія пишається своїм підводним готелем на Великому бар’єрному рифі: вікна гостьових кімнат, розташовані нижче рівня моря, дозволяють милуватися приголомшливими підводними пейзажами.

У Японії також є декілька дуже незвичайних готелів. Кімнати одного з них, що називається Capsule Hotel, дійсно нагадують капсули або пенали – простір без вікон приблизно 1,2 метри на 2,2 метри, у якому з меблів є лише ліжко та тумбочка з телевізором, на кнопки якого можна натискати, не встаючи з ліжка.

Готельна індустрія знала багато особистостей, що зробили значний внесок у її ріст і розвиток. Серед найбільш відомих піонерів індустрії кінця XIX в. і початку XX в. були Еллсуорт Степлер, Конрад Хілтон, Ернест Хендерсон, Хоуард Джонсон і Дж. Уіллард (Біля) Марріотт, Цезаря Рітца.

Цезар Рітц – легендарна особистість свого часу. Як і багато інших піонерів готельної індустрії, він почав із самого низу й ціною завзятої праці піднявся до висот професії, досить швидко освоюючи секрети готельного бізнесу.

Майбутнє готельної, індустрії пов’язано з її глобалізацією. Компанії не можуть рости, якщо вони не виходять за межі США. Активний розвиток міжнародних готельних корпорацій почався з появою на міжнародних лініях “Боінгу-707” наприкінці 50-х pp. і “Боінгу-747” – на початку 70-х. Тоді почався бум у міжнародному бізнесі й туризмі, а разом з ним з’явився нестаток у розширенні міжнародних готельних мереж. У країнах, що розвиваються, був великий попит на американські готелі та їхній управлінський досвід, кожна хотіла, щоб у її столичних містах були “фірмові” готелі. Деякі мережі належали авіакомпаніям або мали авіакомпанії як партнерів. Для деяких ця ситуація збереглася й донині. У 1948 р. уряд США в пошуках шляхів підйому економіки в країнах Латинської Америки звернувся до декількох готельних компаній із пропозицією почати будувати свої філії в цих країнах. Наприкінці 50-х тільки одна Pan American Airways погодилася на це. Так у Pan Am з’явилися дочірні підприємства, іменовані Intercontinental Hotels, у Венесуелі, Бразилії, Уругваї, Чилі, Колумбії, Мексиці, Курасао, на Кубі й у Домініканській Республіці. До 1981 р. 85 таких готелів було розкидано майже по 50 країнам. Потім Pan Am продала свою готельну мережу Saison Japanese Corporation, а та, у свою чергу, перепродала її Grand Metropolitan. А у 1992 p. Pan Am після довгого й томливого падіння з вершин успіху оголосила про своє банкрутство і припинила існування.

Конрад Хілтон теж був піонером опанування Сполученими Штатами міжнародного ринку готельних послуг. У 1948 р. він підписав контракт на керування готелем Caribe Hilton у Сан-Хуану (Пуерто-Ріко). Хілтон обійшов всі інші американські фірми й одержав контракт завдяки насамперед тому, що тільки він зміг відповісти на лист, написаний іспанською мовою. До 1974 p. Hilton International керувала 61 готелем (23263 номери) у 31 країні за межами США. У 1964 р. компанія Hilton International відокремилася від Hilton U. S., а у 1967 р. вона була придбана компанією Trans-Wdrid Air Lines (TWA). Зараз Hilton International-власність британської Ladoroke Group Pie.

Sheraton Hotel Corporation, дочірня компанія ITT, має у своєму розпорядженні 131007 кімнат у 422 готелях, що знаходяться в 62 країнах світу. За розмахом своїх операцій вона поступається тільки французькій компанії Group Ассог, що працює в 66 країнах під вивісками Novotel, Sofitel, Pullman, Motel 6 і Formule 1.

Іноземні інвестори не раз купували і продавали не тільки окремі американські готелі, але й готельні мережі. Компанія Bass Pie (Великобританія) купила Holiday Corporation, Grand Metropolitan (Великобританія) – Intercontinental Hotels, Group Ассог (Франція) – Motel 6.

Наприкінці 80-х і початку 90-х декілька американських готелів були придбані також японськими інвесторами. За словами Кристофера Міда, директора спільного підприємства Mead Ventures, японцям вже зараз належать цілком або частково 296 американських готелів, і він пророкує, що у новому тисячолітті кількість американських готелів, у які вкладені японські гроші, може перевалити за чотири сотні.

Вже більше 60 років міжнародна корпорація “Лідируючі готелі світу” проводить вивчення роботи всіх готелів світу та щорічно складає їх рейтинг. Цей рейтинг публікується в “Щорічному довіднику”, де також міститься опис кращих готелів, фотографії зовнішнього вигляду будинків і їх опис, реквізити готелю, відстань від аеропорту, кількість номерів (одномісних, двомісних, люксів, апартаментів) і їх зразкові ціни.

У каталозі 1995 року серед 270 визнаних кращими готелями в США – 48, Італії – 27, Швейцарії – 22, Франції – 16, Німеччини – 15, Великобританії – 13, Іспанії – 10, Японії – 8, Індії – 8, КНР – 7, Мексиці – 6, Австралії – 6, Австрії – 5, Таїланду – 5, Гонконгові – 5, Канаді – 4, Португалії і Кенії по 4, Бразилії – 4, Кіпрі, Ізраїлі, Греції, Нідерландах, Ірландії, Марокко, Філіппінах – по 2, Швеції, Норвегії, Данії, Бельгії, Монако, Люксембурзі, Саудівській Аравії, Пакистані, Тайвані – по 1.

Сучасний готель покликаний створити комфортабельні умови для ночівлі туриста і надати йому ряд додаткових послуг. Будинок готелю є багатофункціональною спорудою і містить технологічно складне обладнання.

Будівництво і реконструкція будинку готелю вимагає великих інвестицій. В інвестиційний цикл створення готелю входить: формування інвестиційного портфеля, обґрунтування, необхідності створення готелю, інженерна підготовка території будівництва, будівельно-монтажні роботи, пуско-налагоджувальні роботи, освоєння та здача об’єкта в експлуатацію.

Готелі розрізняють за своїми архітектурними рішеннями.

Спочатку будинок готелю будувався у вигляді масиву, окремо розташованого чи сполученого з оточуючими громадськими та житловими будинками. Тривалий пошук найкращих планувальних рішень призвів до створення просторової композиції, спеціально призначеної для видів діяльності, виконуваних у готелях. Приміщення для ночівлі туристів відокремлюються від приміщень, пов’язаних з наданням інших послуг туристам. Відповідні помешкання розподіляються в різні функціональні (архітектурні) блоки.

Основні принципи, що беруться до уваги при спорудженні будинків готелів, такі:

1. Будинок (чи комплекс будинків) повинен органічно вписуватись в оточуюче середовище, зберігаючи особливостіт міського або сільського ландшафту.
2. Будинок повинен бути по можливості розташований у центральній частині міста і мати досить місця для паркування автомобілів.
3. Місце вибору для будівництва будинку повинне бути зручним з огляду комунікацій (міський транспорт, зв’язок з аеропортом, вокзалом, морським портом (при його наявності) й ін.

 Будинок готелю повинен бути обладнаний пасажирськими, вантажними й службовими ліфтами.

 Інженерне устаткування будинку повинне включати холодне та гаряче водопостачання, опалення, вентиляцію, кондиціонування, м’яке (регульоване) освітлення, систему сигналізації, радіо-телетрансляції, супутниковий й інші види зв’язку, автоматизовану систему керування й ін.

6. Територія навколо готелю повинна бути озелененою й упорядженою.
7. Слід враховувати природно-кліматичні фактори, температуру та вологість повітря, кількість опадів, інсоляцію, швидкість і напрямок вітру й ін.
8. Архітектурне, конструктивне і планувальне рішення будинку не повинні бути надмірно дорогими. Планування будинку повинне забезпечувати економічність його експлуатації. Основні зусилля проектантів спрямовуються на раціональне поєднання поточних і одноразових витрат.
9. При проектуванні будинку певну роль відіграють рекламні міркування: забезпечення оформлення фасаду, що підкреслює престижність готелю; встановлення рекордів певного напрямку (будівництво найвищого будинку, найекзотичнішого будинку тощо); розташування вітрин готельних торгових центрів та ін.
10. Планування будинку повинне забезпечувати раціональну організацію обслуговування і відповідний комфорт проживаючим, відповідати функціональним вимогам.
11. Будинок повинен відповідати естетичним, технічним, санітарно-гігієнічним, екологічним нормам і рекомендаціям. Варто передбачати можливість реконструкції будинку.
12. Необхідно дотримуватись умови економічності процесу будівництва будинку.

Проектування готелів здійснюється на основі документів нормативного і рекомендаційного характеру. Зміст цих документів різний по країнах та по готельних ланцюгах.

У проекті готелю регламентуються показники обсягу будинку, площі забудови, вартості будівництва, матеріалів, конструкцій, інженерного устаткування, підприємств харчування, додаткових послуг проживаючим, вказується кількість місць і номерів, а також співвідношення місць, розташованих у номерах різної місткості.

Виявлення потреб у готельних місцях є складною проблемою. Для її рішення слід мати відповідні методи, знати фактори, що впливають на сформований попит у готельних місцях, передбачати майбутні зміни попиту та пропозиції. Потреба в готельних місцях залежить від кількості і пропускної спроможності місць приваблювання туристів, існуючій забезпеченості регіону готелями і ступеня їх завантаження, тенденцій зміни контингенту проживаючих у готелях. Важливими орієнтирами в розрахунках одноразової місткості готелів є динаміка доходів населення, значущість регіону, особливості регіонального розвитку ділової активності, індустрії розваг та відпочинку, транспортної системи.

Будинки готелів розрізняються за багатьма ознаками: типом конструкцій, місткістю, поверховістю, призначенням, режимом експлуатації, й ін. При інших незмінних умовах технологічні вимоги майже завжди припускають декілька можливих будівельних рішень.

Залежно від типу конструкцій та матеріалів будинки готелів бувають каркасні, блокові, монолітні, з місцевих будівельних матеріалів тощо.

При класифікації за режимом експлуатації розрізняють готелі цілорічної, сезонної, змішаної дії.

При класифікації за місцем розташування виділяють готелі, розташовані в місті; готелі, розташовані поза містом; придорожні готелі; готелі, розташовані на воді, тощо.

Чим більше поверхів у готелі, тим більше труднощів виникає при евакуації людей в екстремальних ситуаціях, тим більші зміни в обладнанні та плануванні слід передбачити.

Готелі розрізняються за кількістю постійних спальних місць (місткістю). В американській та вітчизняній практиці дотримуються наступної типології готелів за місткістю: менше 100 місць – малі готелі, від 100 до 500 місць – середні готелі, більше 500 місць – великі готелі.

За рівнем комфорту у міжнародній практиці готелі розрізняються за зірками: від нижчого – 1 зірка до вищого – 5 зірок. Характеристика рівня комфорту виконується з урахуванням не тільки стану матеріальної бази готелю, але й ефективності роботи персоналу готелю.

Типологія закордонних готелів, що встановлена за сімома ознаками, наведена у таблиці 5.2.3.

Таблиця 5.2.3.

Типологія закордонних готелів *

* Браймер Р.А. Основи управління в індустрії гостинності. – М.: Аспект Пресе, 1995.

Будинок будується з використанням сучасних будівельних матеріалів: скла, мозаїчних панелей, алюмінієвих оздоблювальних конструкцій, дерева, малих архітектурних форм і т.д.

Будинки підрозділяються на основні й допоміжні. До основних відносяться житлові корпуси, пункти харчування, обслуговування, спортивні комплекси й ін. До допоміжних відносяться: котельні, пральні, складські приміщення, гаражі і т.д.

Крім цього, в готельний комплекс входять такі споруди: насосні й артезіанські свердловини, резервуари, каналізаційні колектори й інші.

Приміщення готелю підрозділяються на житлові, службові, обслуговуючі та підсобні. До складу житлових входять: номери, холи, вітальні, куточки відпочинку, коридори.

До складу адміністративних приміщень входять ті приміщення, де розміщені різні адміністративні служби.

До складу обслуговуючих входять наступні приміщення:

– агентство зв’язку;

– кіноконцертний зал (клуб);

– перукарня;

– конференц зал;

– ресторани, кафе, бари, їдальні;

– приміщення для спортивних, медичних, оздоровчих послуг;

– приміщення для побутових послуг;

– туристський кабінет.

До складу підсобних приміщень входять: склади; пральні; білизняні і гладильні кімнати; ремонтні й пошивні майстерні; бойлерна; комутаторна й ін.

Планування номерів залежить від категорії готелю і звичайно містить у собі:

– номери типу “апартаменти”;

– номери типу “люкс”;

– одномісні номери;

– дво- і тримісні номери;

– сімейні номери й ін.

Планування номерів є різних типів, що включає у себе: хол (передня), житлова кімната (кімнати), ванна, санвузол, вбудовані шафи, у ряді номерів – кухні, міні-бари.

У номерах знаходяться меблі для сну і відпочинку, устаткування для роботи, збереження речей і забезпечення комфорту. Устаткування номера залежить від категорії готелю і класу номера.

В одномісному номері категорії чотири зірки є: ліжко, стіл, крісла, диван, тумбочки, підставки для валіз, квітів; шафи для одягу і взуття; телевізор, радіо, холодильник, кондищ’онер; міні-бар, вбудований сейф; телефон; атрибути комфорту (квіти, килими, картини, штори тощо).

У готелі всі меблі підрозділяються на: побутові, конторські, ресторанні та спеціальні.

Побутові меблі розташовуються в номерах готелю; конторські – в адміністративних приміщеннях; ресторанні – у ресторанах, їдальнях, кафе, барах; спеціальні – в перукарнях, салонах, медичних кабінетах тощо.

Оснащення номерів залежить також від призначення готелю (для ділових людей, конгрес- і бізнес-туризму, туристів з пізнавальною метою, транзитних клієнтів і т.д.) та його категорії.

Так, номер для ділового клієнта повинен бути класу “кабінет” збільшеного розміру, з максимальною звукоізоляцією, з можливістю прийому ділових людей у номері.

Специфічні вимоги висуваються до облаштування номера для клієнтів з дітьми, для сімейних клієнтів, для туристів із тваринами і т.д.

У курортному готелі, як правило, повинне бути передбачене спальне місце як у номері, так і в лоджії.

У ряді готелів передбачені номери, що трансформуються, тобто площа змінюється залежно від умов за рахунок розсувних перегородок (номер “дубль”).

Інтер’єр готелю повинен бути естетично й художньо виразним, відповідати функціональному призначенню приміщень. Особливої уваги, поряд з меблями, потребує постільна та столова білизна, драпірування, килими, килимові покриття. Засобами посилення виразності внутрішнього простору обладнаних приміщень служать колірне і світлове рішення, особливості застосовуваних матеріалів.

При будівництві готелів застосовуються оздоблювальні матеріали більше 200 найменувань. Поряд із системами природного освітлення (верхнє, бічне, змішане) діє система штучного освітлення.

При технічній експлуатації будинку готелю проводиться періодичний огляд його елементів (підвали, стіни, дах і т.д.). Необхідно готуватися до сезонної експлуатації будинку, а також вчасно виконувати поточний і капітальний ремонт будинку й інженерного устаткування.

Готель призначений для тимчасового проживання громадян на термін не більше двох місяців незалежно від місця прописки.

Організаційна структура готельного підприємства визначається призначенням готелю, його місцезнаходженням, специфікою гостей та іншими факторами. Вона є відображенням повноважень та зобов’язань, що покладені на кожного його працівника.

Для замкнутого технологічного циклу обслуговування туристів у готелі передбачені наступні основні служби: служба прийому та розміщення;  служба управління номерним фондом;  адміністративна служба; інженерні (технічні) служби; допоміжні й додаткові служби.

Це мінімальний набір забезпечуючих служб для надання основних послуг. Але у висококатегорійних готелях та туристично-готельних комплексах кількість забезпечуючих служб значно більша, і кожна з них має вузько специфічні функції

Служба прийому і розміщення (служба рецепції) забезпечує прийом, реєстрацію, розміщення туристів по номерах, розрахунки, бронювання місць і організацію відправлення туристів у наступний пункт подорожі або додому. Як правило, службу очолює менеджер з розміщення. У його підпорядкування входять: бюро реєстрації, портьє, адміністратори, бюро обслуговування, швейцари, гардеробники, комірники камери схову, служба бронювання.

Служба керування номерним фондом займається вирішенням питань, пов’язаних із бронюванням номерів, прийомом туристів, які прибувають у готель, їх реєстрацією та розміщенням по номерах, а також відправленням додому або до наступного пункту маршруту подорожі після закінчення туру. 

Також вищеназвана служба забезпечує обслуговування туристів у номерах, підтримує необхідний санітарно-гігієнічний стан номерів і рівень комфорту в житлових приміщеннях, займається наданням побутових послуг гостям. Склад служби: директор або менеджер з експлуатації номерів, служба прийому та розміщення, служба покоївок, об’єднана сервісна служба (швейцари, коридорні, гардеробники, службовці гаражного господарства), служба портьє, служба консьєржа, служба посильних, інспектор з прибирання номерів, служба безпеки.

Адміністративна служба відповідає за організацію керування всіма службами готельного комплексу, вирішує фінансові питання, питання кадрового забезпечення, займається створенням і підтримкою необхідних умов праці для персоналу готелю, контролює дотримання встановлених норм і правил з охорони праці, техніці безпеки, протипожежної й екологічної безпеки. Склад служби: секретаріат, фінансова служба, кадрова служба, еколог, інспектори з протипожежної безпеки та техніки безпеки.

Служба громадського харчування забезпечує обслуговування гостей підприємства в ресторанах, кафе або барах готелю, вирішує питання з організації і обслуговування банкетів, презентацій тощо. Склад служби: кухня, ресторан(и), бари, кафе, служба банкетингу.

Комерційна служба займається питаннями оперативного та стратегічного планування. Аналізуються результати господарської і фінансової діяльності. Склад служби: комерційний директор, служба маркетингу.

Інженерні (технічні) служби створюють умови для функціонування систем кондиціонування, теплопостачання, санітарно-технічного устаткування, електротехнічних пристроїв, служб ремонту та будівництва, систем телебачення і зв’язку. Склад служби: головний інженер, служба поточного ремонту, служба упорядкування території, служба зв’язку.

Допоміжні служби забезпечують процес роботи готельного комплексу, пропонуючи послуги пральної, кравецької, білизняної служб, служби прибирання приміщень, послуги складу й ін.

Додаткові служби роблять платні послуги. У їх склад входять перукарня, басейн, сауна, солярій, аерарій, спортивні споруди й інші підрозділи.

Не існує ідеальної і єдиної моделі менеджменту. Але всі рішення, обумовлені необхідністю задоволення потреб клієнтів, спираються на суворо зафіксовану управлінську ієрархію.

Для кожного комерційного підприємства менеджмент є унікальним, чи то готель, чи то турфірма, чи то ресторан тощо.

Існують лише загальні закономірності й елементи, які використовуються, як правило, усіма.

У сучасних умовах система керування повинна бути простою та гнучкою, щоб бути конкурентноспроможною. Вона повинна мати такі характеристики, як: невелика кількість рівнів керування;  невеликі підрозділи, укомплектовані кваліфікованими фахівцями;  виробництво послуг та організація роботи, орієнтовані на споживачів (гостей підприємства).

Всі готелі мають чітку ієрархію менеджменту, у рамках якого всі його члени займають певне місце відповідно до свого статусу.

У нижній частині ієрархії знаходяться люди, що зайняті безпосередньо роботою. До них належить виробничий персонал готелю, так звані індивідуальні учасники.

Над ними піднімається багатошарова піраміда менеджерів, у якій виділяють три рівні:

1) менеджери, що керують діяльністю тільки окремих співробітників – вони не контролюють діяльність інших менеджерів;

2) менеджери, що керують роботою інших менеджерів – знаходять методи вирішення найважливіших завдань, беруть участь у складанні планів;

3) менеджери вищої ланки, що відповідають за постановку глобальних завдань, формування стратегії розвитку і внутрішніх цінностей готельного підприємства. Вони відповідальні перед керівництвом готелю.

Існує п’ять базових операцій у роботі менеджера, якою б діяльністю в індустрії гостинності він не займався.

Менеджер, по-перше, встановлює цілі, визначає конкретні завдання в кожній групі цілей, робить їх ефективними через повідомлення цих завдань іншим співробітникам підприємства (готелю, ресторану, турфірми), чия робота необхідна для досягнення даної мети.

По-друге, менеджер виконує організаційну функцію, аналізуючи діяльність і приймаючи рішення, необхідні для досягнення цілей. Він групує проблеми в організаційну структуру та вибирає персонал для їх виконання.

По-третє, менеджер підтримує постійну комунікацію в колективі, не забуваючи про прийоми мотивації.

Четверта функція, яку виконує менеджер, – аналіз, оцінка й інтерпретація результатів роботи кожного співробітника підприємства.

По-п’яте, він сприяє росту людей, включаючи себе самого. Завдяки взаємодії вищезгаданих компонентів менеджер здатний зробити діяльність будь-якого підприємства готельної сфери й індустрії гостинності в цілому ефективною, що приносить прибуток.

Отже, відповідальність за прийняття загальних управлінських рішень лежить на вищій ланці керування. Підрозділи є функціональними ланками, кожна з яких використовує свою специфічну технологію, але всі разом вони мають одну загальну мету – задоволення потреб клієнтів.

Підрозділи можуть бути орієнтовані:

– на виробництво продукції (пральня або кухня);

– на надання послуг (служба покоївок або ресторан);

– на інформаційне обслуговування (служба бронювання, служба портьє) і т.д.

Чим більшим є підприємство, тим більш розгалужену структуру керування воно має, тому що там існують проміжні ланки, основною функцією яких є контроль.

Загальні рішення стратегічного характеру приймаються власниками підприємства або генеральним директором. Стратегічною метою готельного комплексу може бути, наприклад, орієнтація на курортне обслуговування чи на прийом і обслуговування бізнесів-туристів.

Генеральний директор є посередником між власниками підприємства й управлінським персоналом, з одного боку, і гістьми підприємства, з іншого. Ця функція може бути охарактеризована як функція перекладу загальних завдань у конкретні управлінські рішення.

Крім того, на генеральному директорі лежить вирішення завдань, пов’язаних із загальними напрямками діяльності підприємства, у тому числі: проведення фінансової політики, до якої можна віднести визначення лімітів витрат на склад персоналу, граничних асигнувань на адміністративні і господарські нестатки; питання закупівельної політики і т.д.

Керівництво найвищої ланки приймає рішення щодо системи розрахунків із клієнтами. Але частина цих питань може бути передана на розгляд нижчим ланкам керування, якщо на генерального директора покладено занадто багато повноважень і обов’язків.

У зв’язку з тим, що готелі працюють цілодобово, їх діяльність вимагає постійного контролю з боку адміністрації. Тому у великих готелях існує посада виконавчого директора, який практично постійно знаходиться на підприємстві.

У великих готельних підприємствах на додаток до керівництва вищої ланки також використовують таку організаційну форму, як виконавчий комітет. Це характерно дня спільних з іноземними партнерами готельних комплексів, де подібну форму можна зустріти досить часто.

Виконавчий комітет складається, як правило, з керівників головних функціональних підрозділів (служб) готелю. У нього входять керівники таких напрямків, як розміщення, харчування, маркетинг (комерційна служба), адміністративно-господарська робота. Кожний з керівників, які відповідають за ці напрямки, несе відповідальність за рішення завдань, що стоять перед ним.

Керівники середньої ланки (керівники структурних підрозділів) мають повноваження прийняття оперативних рішень у рамках своїх підрозділів.

Від служби прийому та розміщення залежить перше враження, яке одержує гість від готельного комплексу. Адміністратори в процесі спілкування з гостем повинні обговорити такі питання, як ціна за номер, терміни розміщення, порядок оплати. Обговорюються й інші питання, що дозволяють судити про платоспроможність гостюючих. Нормальним для більшості готелів є прохання до гостя показати його кредитну картку, що є гарантією його платоспроможності.

У процесі реєстрації з’ясовується наявність або відсутність попереднього бронювання, характер розміщення, необхідного гостю. Якщо підтвердження на розміщення отримано, гість заповнює реєстраційну картку, у якій вказує адресу свого постійного місця проживання, адресу організації, яка оплачує проживання (якщо оплачує третя особа), і вид платежу (наявна, кредитна, картка або чек).

Заповнивши картку, гість підписує її, тим самим укладаючи договір, що підтверджує вид розміщення, тривалість проживання і вартість номеру.

Після закінчення оформлення коридорний чи посильний проводжають гостя до наданого йому номера, допомагаючи піднести багаж.

Завдання ж керівника даної служби контролювати весь процес прийому і розміщення гостей, уміло вирішуючи конфлікти, від яких може постраждати престиж готелю.

Перед керівництвом готелю завжди стоїть проблема: піти на ризик подвійного бронювання або залишитись з недовантаженим номерним фондом. Тому роль служби бронювання не можна недооцінювати.

Відділ бронювання повинен постійно стежити за кон’юнктурою, збираючи заявки на бронювання та фіксуючи будь-яке підвищення попиту, який готель міг би використовувати, збільшуючи вартість розміщення і даючи підприємству більший дохід. Номери, не заброньовані заздалегідь, передаються для безпосереднього продажу в службу розміщення, яка повинна розміщувати гостей у дані номери за вищою ціною.

Служба портьє здійснює контроль за номерним фондом готелю, ведучи картотеку щодо зайнятості номерів та наявності вільних місць, і виконує функції інформаційного центру. Інформація через службу портьє рухається в двох напрямках: до гостей (якщо мова йде про інформування щодо видів обслуговування, наданих готелем, місцевих визначних пам’яток, роботи міського транспорту й ін.) і в різні підрозділи готельного підприємства (про потреби клієнтів).

Служба покоївок у більшості випадків є найбільш функціонально значущим підрозділом, якщо мова йде про одержання послуг готельного розміщення, тому що цей підрозділ відповідає за прибирання номерів, холів, коридорів і т.п. внутрішніх приміщень, у яких здійснюється прийом і обслуговування клієнтів.

Особа, що очолює службу покоївок, несе відповідальність за роботу персоналу з підтримки чистоти та порядку в житлових і службових приміщеннях готелю. Старша ж покоївка одержує обсяг робіт та розподіляє її серед підлеглих, одночасно виконуючи адміністративні функції, покладені на неї виконавчим директором.

Служба безпеки виконує функції підтримки порядку й безпеки в готельному комплексі, оскільки готель несе відповідальність за забезпечення розумної безпеки своїх клієнтів. При цьому підприємство може доручити виконання цих обов’язків як власній службі, так і залучити сторонню організацію.

Фінансова служба вирішує питання фінансового забезпечення підприємства, одержує звіти від касирів кожної торгової точки підприємства, включаючи службу харчування, службу портьє, сувенірні кіоски і спортивні комплекси, якщо такі існують. Фінансова служба веде єдиний фінансовий облік на підприємстві (тобто доходи від торгових точок, облік витрат і доходів, ведення операцій з обліку оплачуваного робочого часу, виплачувані бонуси, а також одержувані окремими працівниками чайові).

Кадрова служба вирішує питання підбору, розміщення та підвищення кваліфікації кадрів. До обов’язків цього підрозділу входить ведення особистих справ усіх співробітників готелю.

Секретаріат займається питаннями документаційного та інформаційного забезпечення діяльності готельного комплексу.

Підрозділи громадського харчування, що включають у себе ресторан(и), кафе, бари, підрозділ з обслуговування банкетів і конференцій, а також харчоблок (кухню), забезпечують гостей послугами харчування.

Керівник служби громадського харчування складає меню, забезпечує постачання необхідних вихідних продуктів, розподіляє по ділянках обслуговуючий персонал, контролює якість готової продукції й обслуговування, дотримуючись при цьому розумного режиму економії.

Кожен відділ у службі має свого керівника, включаючи менеджера з обслуговування в номерах.

Ресторан як підрозділ громадського харчування обслуговує гостей згідно з меню, що є основою будь-якої ресторанної концепції, незалежно до якого типу дане підприємство харчування відноситься. Велику роль при цьому відіграє професіоналізм метрдотелів і офіціантів, які знаходяться в безпосередньому контакті з клієнтами.

Буфетне чи барне обслуговування полягає в основному у забезпеченні клієнтів спиртними напоями. У барах можуть також готуватися напої для їх вживання у ресторані. Такий бар називається сервісним (“service bar”).

Кухня є виробничим центром. Замовлення на виробництво конкретної продукції надходять з ресторану від офіціантів (на основі складеного і пропонованого клієнтам меню), а також з банкетного залу, що працює за попереднім замовленням. Кухарі готують необхідні страви, а головним обов’язком керівництва в цьому секторі є лише контроль за ціною та якістю кінцевого продукту.

Комерційна служба очолюється комерційним директором, що здійснює контроль за роботою цього підрозділу та за організацією банкетного обслуговування. Що стосується комерційної служби індивідуального обслуговування, то тут кожен працівник має право контролювати певні географічні зони, які становлять інтерес для підприємства.

Жодне велике готельне підприємство (з числом номерів понад 400) не зможе досягти рентабельного рівня завантаження, якщо не будуть використані системи попереднього бронювання.

Представники комерційного відділу (відділу маркетингу) займаються тим, що налагоджують контакти з організаторами конгресних заходів (симпозіумів, зборів, презентацій, фестивалів і т.д.), ведуть переговори на перспективне використання номерного фонду готелю, обговорюють питання використання приміщень (конференц-залів, бізнесів-центрів) під збори, наради, з’ясовують потреби певних груп клієнтів, підтримуючи контакти з відповідними підрозділами обслуговування.

У постійному контакті зі службою номерного фонду працює служба поточного ремонту, яка здійснює профілактичний, поточний ремонт не тільки номерного фонду та встановленого в ньому устаткування, але й усього готельного підприємства.

Такі загальні принципи системи функціонування готельних комплексів.

Вимоги до обслуговуючого персоналу готелів можна умовно розділити на 4 групи:

1. Кваліфікація (для всіх категорій готелів).

1.1. Весь обслуговуючий персонал повинен пройти професійну підготовку.

Ступінь підготовки повинен відповідати наданим послугам.

Один співробітник повинен пройти підготовку, пов’язану із забезпеченням безпеки проживаючих у готелі.

Один співробітник повинен бути підготовлений з питань безпеки в сфері суспільного харчування.

1.2. Знання іноземної мови.

Для готелів категорії “1 зірка” досить знання працівниками служби прийому й розміщення однієї іноземної мови (мови міжнародного спілкування або мови, що є найбільш уживаною клієнтами готельного комплексу в цьому регіоні).

Для готелів категорії “2 зірки” вимоги аналогічні попереднім.

Для готелів категорії “З зірки” всьому персоналу, який має контакти з проживаючими, необхідне знання в достатньому обсязі мінімум двох мов міжнародного спілкування або інших мов, найбільш уживаними клієнтами готелю в цьому регіоні.

Для готелів категорії “4 зірки” вимоги аналогічні попереднім, але знання мов повинно бути на більш високому рівні.

Для готелів категорії “5 зірок” усьому персоналу, що працює з проживаючими, необхідно вільне володіння мінімум трьома іноземними мовами.

2. Поведінка.

Персонал усіх категорій готелів повинен уміти створювати на підприємстві атмосферу гостинності, бути готовим доброзичливо виконувати прохання проживаючого й у ставленні до проживаючих виявляти терпіння і витримку.

3. Медичні вимоги.

Персонал усіх категорій готелів повинен проходити періодичний медичний огляд для одержання відповідного сертифіката.

4. Уніформа.

Персонал усіх категорій готелів, що вступає в контакт з проживаючими, повинен носити одяг-форму, який у ряді випадків включає особистий значок із вказівкою імені та прізвища. Форма повинна бути завжди чистою й у гарному стані.

У готельних комплексах будь-якої категорії повинні бути створені окремі умови для відпочинку й харчування персоналу. Обсяг таких умов повинен відповідати чисельності персоналу.

Чисельність персоналу в службах залежить від розмірів готельного комплексу й обсягів обслуговування.

При формуванні служб готельного підприємства для розрахунку чисельності персоналу адміністративних служб можна використовувати наступну методику.

А. Розрахувати кількість керівників усіх рівнів керування в готелі:

1. Розрахувати чисельність працівників управлінської ланки готелю за наступною формулою:

Чу – чисельність управлінських працівників;

К – коефіцієнт, що характеризує питому вагу управлінських працівників (враховує, що не всі працівники служби – управлінці), звичайно К = 70% = 0,7;

Пу – кількість служб.

2. Визначити можливу кількість служб на підприємстві (у готелі, ресторані тощо):

По – можлива кількість служб готельного комплексу;

DУ – чисельність заступників керівників середньої ланки керування в готелі і технічних виконавців (секретарів) при керівниках (звичайно 1-3);

Чо – кількість рекомендованих працівників.

3. З’ясувати кількість заступників керівника вищої ланки керування в готелі:

Зу – заступники керівника;

По – можлива кількість заступників керівника вищої ланки керівництва;

Му – можлива кількість відділів,  що припадають  на одного заступника керівника.

3. Розрахувати кількість заступників керівників служб:

Зо – кількість заступників керівників служб готелю;

Чо – чисельність рекомендованих у службі працівників;

Мо – норма керованості (складає 4-10 чоловік на одного керівника, при цьому з підвищенням рівня управління норма керованості зменшується).

В. Визначити необхідну чисельність службовців (Чс):

Т – сумарна трудомісткість нормованих робіт (нормо/година);

Фп – корисний фонд часу одного працівника (година);

Квн – нормований коефіцієнт виконання норм;

Кз – оптимальний коефіцієнт завантаження службовців роботою.

1. Для розрахунку сумарної трудомісткості нормованих робіт (Т) застосовується наступна формула:

Т = Топ + Тобс + Тотл, де

Топ – час оперативної роботи

(Т операт. роб. = Т основної роботи + Т допоміжної роботи);

Тобс – час обслуговування робочого місця (Т обс = Т технічного обслуг. + Т організаційного обслуг.);

Тот.л. – час перерви на відпочинок і особисті потреби.

Якщо розглядати робочий час співробітника готельного підприємства (службовця) (Тзаг), то воно складається з наступних показників:

Тзаг = Т роботи + Т перерв, де

Т роботи = (Т основної роботи +

+ Т допоміжної роботи) +

+ Т підготовчо-заключне +

+ (Т техніч. обслуг. +

+ Т організаційн.обслуг.) +

+ Т маршрутів (у тому числі відряджень) +

+ Т виконання невластивих для даної посади робіт +

+ Т перерв = Т необхідного відпочинку й особистих потреб (у тому числі обід) + Т простоїв (у тому числі:

– з вини службовця: розмови, перекури;

– незалежні від службовця: очікування прийому у керівника, очікування інформації і т.д.).

2. Визначимо корисний фонд часу:

Фп = Фн х (1-К), де

Фн – номінальний фонд робочого часу;

К – планований відсоток втрат робочого часу, пов’язаний з втратами днів (чергова та навчальна відпустки, відпустка через хворобу, додаткові обов’язки й ін.).

За умови рівномірного завантаження працюючих і їх достатньої кваліфікації, що забезпечить цілком середній рівень виконання норм (тобто Квн = 1 і Кз = 1), чисельність службовців готелю можна буде визначити за формулою:

С. Чисельність технічного персоналу в управлінських структурах молена буде визначити, виходячи з наступного співвідношення:

100% = Керівники (%) + Службовці (%) + Технічний персонал (%).

Тоді:

Технічний персонал (%) = 100% – (Керівники (%) + Службовці (%))

Чисельність персоналу повинна забезпечувати ефективне та безупинне обслуговування клієнтів.

Загальні вимоги, які висуваються до персоналу підприємств харчування, що обслуговують готельні комплекси:

Кухарі, офіціанти, метрдотелі приймаються на конкурсній основі за результатами кваліфікаційних іспитів і тестувань.

2. Метрдотелі, офіціанти, бармени повинні знати не менше однієї з європейських мов. У бригаду включають офіціантів, що володіють різними мовами.

На базі розвитку індустрії інформатики, а також використання сучасних традиційних технічних засобів у поєднанні з новими комп’ютерними комплексами розроблено пропозиції з підвищення ефективності управління готельним господарством.

Сучасне готельне господарство у всьому світі стало на індустріальну основу і є самостійною галуззю економіки майже кожної країни.

Рівень прийому гостей, обсяг і якість послуг, які надаються їм, свідчать про ділові та моральні якості народу й суспільства, яке їх приймає. Звідси ті різнобічні вимоги, які висуваються до готелів, і передусім високий рівень розвитку матеріально-технічної бази та використання сучасних прогресивних форм і методів управління й організації господарства.

Останнім часом головним напрямком перебудови менеджменту і його радикального поліпшення, адаптування до сучасних, різко ускладнених умов внутрішнього і зовнішнього ринку, стало масове використання комп’ютерної і телекомунікаційної техніки, формування на її основі високоефективних інформаційно-управлінських технологій.

Засоби і методи прикладної інформатики використовуються насамперед у менеджменті. Нові технології, засновані на комп’ютерній техніці, вимагають радикальних змін організаційних структур менеджменту, його процедур, регламентів, кадрового потенціалу, всієї системи документації, фіксування і передачі інформації.

На базі розвитку індустрії інформатики, а також використання традиційних технічних засобів у поєднанні з новими комп’ютерними комплексами все ширшою стає автоматизація управлінської діяльності готельного господарства.

Створення організаційної автоматизованої системи управління (АСУ) – це шлях до впровадження нової інформаційної технології. Одним з головних завдань поряд з розробкою основ економіко-організаційного моделювання апарату управління є раціоналізація організаційних зв’язків і приведення структури апарату управління у відповідність з реальними умовами, характерними для даного підприємства готельного господарства.

Повна інтегрована автоматизація менеджменту містить у собі такі інформаційно-управлінські процеси: зв’язок, збір, збереження і доступ до необхідної інформації, аналіз інформації, підготовка тексту, підтримка індивідуальної діяльності, програмування і вирішення спеціальних завдань.

Для створення інформаційного середовища необхідно поєднати всі шість функцій системи автоматизації як в управлінському апараті центру, так і на кожному робочому місці.

Основними напрямками автоматизації інформаційно-управлінської діяльності у готельному комплексі є:

– автоматизація обробки текстів завдяки введенню електронних друкарських машин і систем для обробки тексту, автоматизація обміну інформацією (комунікації), які містять внутрішню АТС, “електронну пошту”, відеотермінальні системи, локальну мережу, телекопіювальні апарати, відеоінформаційні системи;

– автоматизація діяльності керівників на базі комп’ютерних систем, які надають допомогу в прийнятті рішень, електронних секретарів, створення і впровадження інтегрованої системи підприємств, які входять до складу готельного комплексу і потребують докорінної перебудови організації робіт керівників усіх рівнів.

До сучасних технічних засобів автоматизації інформаційно-управлінської діяльності належать персональні комп’ютери, електронні друкарські машини, копіювальні машини, комунікаційна техніка, телефонна техніка, “електронна пошта”, інтегровані мережі готельного комплексу.

Зв’язок цього обладнання у складі однієї системи здійснюється через центральну ЕОМ, локальну мережу, цифрові АТС підприємства, звичайну телефонну мережу.

Деякі готелі та готельні комплекси України мають добре організовану комплексну систему централізації та управління.

Комплексна система передбачає наявність трьох взаємопов’язаних підсистем:

– диспетчеризації інженерного обладнання;

– оперативно-диспетчерського зв’язку;

– обліку і бронювання вільних місць.

Готельна індустрія використовує системи РМЗ (Property Management System), у той час як підприємства громадського харчування використовують системи RMS (Restaurant Management Systems).

Традиційний готельний цикл (прибуття-розміщення-виїзд) еволюціонував у послідовність подій, за своїм характером поділених на три етапи:

– перший етап до укладення контракту на розміщення;

– другий етап укладення контракту на розміщення;

– третій етап після укладення контракту на розміщення.

Готельний цикл охоплює проміжок часу від того моменту коли потенційний клієнт зв’язується телефоном чи іншим чином з готелем, і до оплати готельного рахунку. Цикл розпочинається з подій, які передують розміщенню гостя (бронювання, попередня оплата, відкриття рахунку тощо), переходить у події, пов’язані з укладанням контракту, розміщення (номер, харчування, напої тощо), і завершується розрахунками з підприємством (виїзд, уточнення суми рахунку, закриття файлу по розміщенню гостя тощо).

За умов ринкових відносин, для забезпечення конкурентоспроможності, винятково важливе значення має перебудова технічної і технологічної бази управління. Але важливо не переоцінити роль інформаційно-управлінської техніки. Вона виконує здебільшого забезпечуючі функції. Головні напрямки робіт здійснюються у сфері організаційної, соціальної, кадрової перебудови управлінської діяльності.

Працювати по паперах, не мати оперативної статистики і контролю, підтверджувати бронювання в режимі off-line і бути конкурентоспроможними на ринку – сьогодні вже неможливо. Цю істину зрозуміли майже 50 українських готелів, які цілком перевели свою діяльність на комп’ютерні рейки. Об’єкти розміщення, що залишились, можуть вибрати придатну систему автоматизації з різноманіття ПО, представленого на ринку.

Fidelio Front Office – одна з найпопулярніших у світі систем автоматизації служби прийому і розміщення гостей. Програмний комгшекс Fidelio Front Office здійснює взаємозв’язок практично всіх відділів готелю і дозволяє автоматизувати бронювання номерів (у тому числі приймати бронювання з міжнародних центрів бронювання готелів та Інтернету), реєстрацію розміщення і розрахунок гостей, управління номерним фондом, дозвіллям гостей, складання прогнозів роботи готелю на майбутнє.

До основних модулів комплексу Fidelio Front Office відносяться:

модуль бронювання, який цілком автоматизує процес бронювання номерів готелю, що дозволяє працювати з індивідуальними, корпоративними, груповими замовленнями;

модуль керування тарифами – дозволяє досягти оптимальної структури тарифів, беручи до уваги такі фактори, як рівень заповнюваності готелю, типи номерів, пакети послуг, корпоративні угоди;

модуль прийому і розміщення – дозволяє гнучко організувати і реалізувати поселення гостей та ефективно здійснювати операції з обслуговування проживаючих;

модуль ведення рахунків і розрахунку з клієнтами – дозволяє вести індивідуальні рахунки гостей, компаній, реєструвати послуги, зроблені гостю (як вручну, так і автоматично) за допомогою інтерфейсів різними системами;

модуль керування номерним фондом (модуль господарського відділу) – дозволяє отримувати оперативну інформацію про стан номерів, видавати персональні завдання покоївкам на прибирання номерного фонду готелю (відображає поверховий план та історії кімнат);

модуль головного інженера – дозволяє реєструвати заявки на ремонт обладнання гостьових номерів, службових приміщень та простежувати їх виконання;

модуль керування дозвіллям – дозволяє ефективно бронювати центри дозвілля готелю як для гостей, так і для відвідувачів, які не проживають у готелі;

модуль звітів включає більш 500 стандартних звітів (бронювання, проживання, профайли, фінансові звіти, звіти нічного аудиту, статистика, звіти змін тощо), а також генератор звітів, що дозволяє створювати власні звіти;

модуль роботи з дебіторами дозволяє оперативно відслідковувати заборгованості контрагентів / замовників;

модуль постійного гостя – дозволяє працювати з програмами заохочення постійних клієнтів (як існуючі програми авіакомпаній, так і власні програми готелю);

модуль роботи з турагентами дозволяє оперативно розраховувати комісійні для туристичних фірм.

Комплекс Fidelio Front Office забезпечує зв’язок майже з 500 різними системами, використовуваними в готелях, – телефонними станціями, ресторанними системами, системами контролю доступу, платного телебачення, міні-барів, авторизації кредитних карток, енергозабезпечення, централізованого бронювання і багатьма іншими. У найближчий час готелям запропонується новий інтерфейс з фіскальним реєстратором, що дозволяє замінити використання касових апаратів.

До переваг Fidelio Front Office слід віднести легкість в експлуатації, обумовлену досить простою логікою побудови системи та зручністю інтерфейсу; підвищений рівень безпеки використовується суворе розмежування доступу користувачів, гнучкість настроювання; як показала практика, Fidelio Front Office може з успіхом використовуватися як у готелях, що належать міжнародним мережам з суворим стандартами роботи, так і в незалежних готелях і пансіонатах із зовсім різною технологією роботи.

Вартість придбання комплексу складається з 2-х частин – плати за його встановлення, настроювання, навчання персоналу й оплати поточного обслуговування.

У даний час пропонується комплексне рішення для готелів, яке містить у собі систему автоматизації діяльності готельних служб (HOTEL 2000), систему автоматизації барів і ресторанів (Restaurant 2000), автоматизовану систему керування складом ресторану (Stock 2000), автоматизований інтерфейс з системами бухгалтерського обліку, автоматизований інтерфейс з внутрішньою АТС, автоматизований інтерфейс з системою обмеження прав доступу (електронні замки).

Система Hotel 2000 – це класична front office програма, яка здійснює автоматизацію основних готельних служб – бронювання, портьє, касирів, покоївок тощо. Система забезпечує індивідуальне й групове бронювання номерного фонду, а також бронювання компаніями і туроператорами блоків номерів з відстеженням квот по кожній організації.

Необмежена кількість тарифів дозволяє готелю вести власну цінову політику й оперативно реагувати на зміни ринку. В системі реалізована гнучка система розрахунків з гістьми і забезпечений контроль за роботою касирів. Крім цього, HOTEL 2000 дозволяє здійснювати керування номерним фондом, забезпечуючи контроль за роботою покоївок. У систему вбудований могутній аналітичний аппарат, який дозволяє за допомогою системи запитів сформувати для менеджерів готелю більше ста різних статистичних операційних аудиторських і фінансових звітів.

Система Restaurant 2000 призначена для автоматизації роботи точок продаж (насамперед служб харчування – барів, ресторанів і т.д.). Вона забезпечує роботу з необмеженою кількістю страв, з їх групуванням по меню, категоріям тощо. У системі передбачено ведення складних комбінацій податків і націнок, а також облік і контроль цін асортименту та руху продуктів і напоїв.

Система Stock 2000 служить для ведення обліку складських запасів товарів (продуктів і напоїв) і їхнього руху по складу, надходження, продажу й списання товарів зі складів, калькуляції меню, а також формування необхідних первинних документів (накладні, рахунки й ін.). У системі передбачені автоматичний розрахунок цін і автоматичне списання товарів за результатами продажів, отриманих з системи Restaurant 2000.

Автоматизований інтерфейс з системами бухгалтерського обліку реалізує перенесення проводок з систем Hotel 2000 і Restaurant 2000 у будь-яку бухгалтерську систему, що має у своєму складі функцію імпорту даних із зовнішніх систем. Використання цієї технології дозволяє істотно скоротити трудозатрати бухгалтерії і виключити дублювання інформації.

Автоматизований інтерфейс з внутрішньою АТС керує процесом включення та відключення телефонних номерів і здійснює перенос інформації про телефонні розмови на загальний гостьовий баланс у систему Hotel 2000.

Система Hotel 2000 може бути зв’язаною з будь-якою системою обмеження прав доступу, встановленою в готелі. Управління системою електронних замків здійснюється з використанням магнітних карт.

Одна з серйозних переваг комплексу – можливість здійснення технічної підтримки засобами вилученого доступу, що насамперед важливо для регіональних готелів. При такому підході будь-яку проблему можна вирішити з офісу розробника за декілька хвилин.

Повний спектр систем готельної автоматизації пропонує в Україні представництво відомої американської компанії “ЛІБРА Інтернейшнл”. Ряд продуктів включає систему керування готелем “ЛоджингТач ЛІБІКА”, систему управління ресторанами “ЛоджингТач СЕНАКОЛО”, систему управління для готельних груп “ЛоджингТач СРІБЛО”, систему управління продажами і заходами “ESP2000” та систему оптимізації прибутку “OPTIMS”.

Функції системи “ЛоджингТач ЛІБІКА” комплексно охоплюють усі процеси організації обслуговування гостей і фінансово-господарського управління готельним підприємством. Серед головних модулів системи: “Базовий”, “Портьє”, “Бронювання”, “Розрахунки з гостями”, “Управління номерним фондом”, “Покоївки”, “Телефонний оператор”, “Нічний аудит”, “Історія гостюючого”, “Групові продажі”, “Рахунки до отримання”, “Туристичні агентства”, “Управління тарифами”, “Автоконсьєрж”, “Продажі і маркетинг”, “Контракти”, “Управління заходами”, “Центральне бронювання”.

Управлінський апарат готелю, безумовно, привабить наявність могутнього модуля звітності, що дозволяє формувати різноманітні звіти і складати за допомогою майстра запитів довільні вибірки за будь-якими критеріями, наприклад, за рівнем завантаження, станом номерів, кількістю броні, що поступає, тощо.

Дуже зручним є у роботі модуль управління тарифами, який допомагає керівництву готелю формувати гнучку цінову політику з обліком різних граничних величин і обмежень. Можливе встановлення спеціальних тарифів по договорах у будь-якій валюті, а також для різних сегментів ринку.

Система центрального управління для готельних ланцюгів “ЛоджингТач СРІБЛО” – складова частина сімейства ПО автоматизації готелів “ЛоджингТач”. “ЛоджингТач СРІБЛО” створює єдиний інформаційний простір готельного ланцюга. З її допомогою досягається можливість консолідування маркетингових даних, фінансової звітності й іншої оперативної та аналітичної інформації, що міститься в базах даних готелів одного ланцюга. Система дозволяє здійснювати централізоване бронювання номерів і послуг готелів з одного або декількох корпоративних офісів, а також бронювання номерів між готелями.

Інша система сімейства “ЛоджингТач” – керування продажами і заходами Hodges ESP 2000 дозволяє ефективно здійснювати групові продажі, аналізувати дохідність заявок, що надходять, формувати цінову політику, складати контракти й контролювати їх виконання, здійснювати бронювання і продаж оренди приміщень, організовувати банкети і заходи.

Стійкою тенденцією останніх років у розвитку міжнародної готельної індустрії стало активне використання готелями систем оптимізації прибутку “ЛоджингТач ЛІБІКА” сумісно з найпоширенішою в Європі системою оптимізації прибутку OPTIMS. За допомогою OPTIMS персонал ключових підрозділів готелю може одержати відповіді на важливі запитання типу “Яка загальна тенденція бізнесу готелю?”, “Яка цінова політика буде сприяти зростанню доходів готелю?”, “Які результати застосування нових цін?”.

“ЛоджингТач ЛІБІКА” інтегрується з великою кількістю інших систем платного телебачення, використовуваних у готелях. Бібліотека стандартних інтерфейсів нараховує 400 систем (телефонні станції, тарифікаційні й фіскальні системи, системи платного телебачення, центрального бронювання, бухгалтерського обліку, голосової пошти, дверних замків, управління енергопостачанням, автоматичних міні-барів, управління сейфами тощо).

Формування ринкових відносин в Україні значно залежить від ефективного функціонування матеріально-технічної бази підприємств готельного господарства. Вивчення практики управління готельним господарством України показує, що в сучасних умовах воно здійснюється не досить ефективно.

Близько 30-50% грошових витрат туристів під час мандрівок припадає на готельні послуги. У країнах з розвиненою ринковою економікою і туризмом готельне господарство забезпечує значну частину валового національного продукту (ВНП). Однак в Україні ця сфера не отримала належного розвитку, в результаті чого у ВНП частина господарства складає близько 13%.

В Україні матеріальна база більшості готелів не відповідає новим вітчизняним стандартам, понад 80% будівель готельних підприємств потребують ремонту, номери реконструкції й переоснащення, технологія обслуговування автоматизації та комп’ютеризації. На сьогодні для готельного господарства нашої країни характерний високий рівень зносу основних фондів як фізичного, так і морального, тому, що більшість готелів України були побудовані та введені в експлуатацію в 70-80 pp.. програмою розвитку туризму до 2005 р. передбачено побудувати ще 78 нових об’єктів на 15700 місць та провести реконструкцію 61 об’єкта на 21500 місць. Однак збільшення кількості підприємств не вирішить проблеми розвитку туристичної галузі. У першу чергу, дійсно необхідно здійснити реконструкцію діючих підприємств, привести рівень обслуговування до світових стандартів, що забезпечить високий рівень завантаження готелів.

Крім того, наскільки якісним є стан матеріальної бази підприємств готельного господарства свідчать наступні дані. В Україні відсутні готелі категорії “п’ять зірок” (вищого класу), а готелів категорії “чотири зірки” тільки три (протягом 10 років у столиці планується будівництво 5 п’ятизіркових готелів та 20 чотиризіркових). Таке положення не сприяє припливу в Україну західних туристів, які звикли до комфортабельних умов проживання. За даними Державного комітету статистики України за п’ять останніх років рівень завантаження підприємств готельного господарства зменшенням в 2,1 рази.

Управління підприємствами готельного господарства навіть в епоху чітко визначеної підпорядкованості було розосередженим між багатьма комітетами і відомствами галузей народного господарства, що не створювало передумов вироблення єдиної державної політики активного розвитку цієї сфери діяльності.

Сучасна економічна реформа в Україні у напрямку ринкових перетворень докорінно змінює характер, принципи та процес управління підприємствами готельного господарства.

Перехід від директивне керованої економіки до ринкової поновому поставив питання управління підприємствами готельного господарства як суб’єктами ринкових відносин.

Негативним явищем у реформуванні управлінської структури готельного господарства залишається розосередженість підприємств між 14 державними і недержавними структурами, які досі об’єднують 2/3 усіх підприємств готельного господарства, і відсутність єдиного координуючого органу в справі розробки основних напрямків розвитку, створення основних важелів підтримки функціонування різних типів і форм власності підприємств.

Ефективна діяльність підприємств перспективі, забезпечення їх стабільної рентабельності та конкурентоспроможності значно залежить від розробки стратегії управління підприємствами готельного господарства, діючих у сучасних умовах (виживання й забезпечення безперервності їх розвитку). Залежно від умов і обставин, що склалися, це питання вирішується підприємствами індивідуально, але в основі є клопітка праця щодо створення конкурентних переваг.

Підприємства готельного господарства залежно від типу і категорії діють на певному ринку, пропонуючи основні та додаткові послуги з певними витратами, які залежать від ресурсного потенціалу.

Характер діяльності підприємств повинен відповідати умовам ринку, що забезпечується якісним та своєчасним виконанням усіх виробничих і управлінських функцій: прогнозування, планування, організації, мотивації, координації та контролю, а також відповідним рівнем складових ресурсного потенціалу: кваліфікації працівників, матеріально-технічної бази тощо. У разі порушення відповідності очікуваного результату не буде досягнуто, отже підприємства готельного господарства зазнаватимуть збитків.

Стратегія управління підприємствами готельного господарства повинна представляти комплексну систему управлінських рішень, що визначають перспективні напрямки розвитку підприємств, форми і способи їх діяльності в умовах сучасного навколишнього середовища та порядок розподілу ресурсів для досягнення поставлених цілей.

Важливою особливістю діяльності будь-якого підприємства готельного господарства в умовах ринку є те, що за основу береться не виконання плану будь-якою ціною, як це було при адміністративно-командній системі управління, а більш жорсткий принцип виживання завдяки високоефективній діяльності усіх господарюючих одиниць. Зовнішньоекономічний плановий примус замінюється автоматизмом ринкового самоврядування: якщо доходи підприємства є менші від витрат, то неминуче настає банкрутство.

У зв’язку із загостренням конкурентної боротьби на ринку готельних послуг України, а також із розширенням масштабів технологічних, організаційних та інших нововведень, переваги зможуть здобути тільки ті підприємства готельного господарства, керівництво яких скоріше здатно критично оцінити стан справ та пристосуватися до виживання у складних ринкових умовах.

Стратегія управління підприємствами готельного господарства – це концепція виживання підприємств в умовах ринкових відносин вона залежить від передумов, притаманних будь-якому підприємству:

– наявність уявлення про те, чого підприємства бажають досягнути у майбутньому;

– основне джерело проблем знаходиться поза межами підприємств;

– підприємства повинні мати можливість своєчасно розпізнавати проблеми та механізм їх вирішення;

– управлінська реакція на небезпеки та загрози повинна запобігати їх здійсненню, використовуючи принцип гасіння;

– центр ваги управління має зміститися у бік недопущення та мінімізації збитків, якщо їх неможливо уникнути;

– потенціал підприємств має бути налаштований на реальні можливості та стратегічні завдання, для того щоб на основі розробки цілей та своєчасного їх коригування забезпечити необхідні позиції на ринку послуг;

– поточне управління є продовженням конкретизації стратегічного управління і має здійснюватися у рамках діючої стратегії.

На розробку стратегії управління підприємствами готельного господарства впливає низка факторів: ресурсний потенціал підприємств готельного господарства, їх місія та цілі, стан туристичного ринку, конкурентні переваги, організаційна культура, досвідченість та компетентність керівних кадрів та рівень їх професіоналізму. Також потрібно врахувати зміни у зовнішньому середовищі (постачальники, законодавчі і нормативні акти, конкуренти тощо), у структурі основних і додаткових послуг та інше.

Потрібно також дати відповіді на такі запитання: який попит і яка динаміка його змін на основні й додаткові готельні послуги, які додаткові послуги приносять значну масу прибутку, а які є збитковими, які додаткові послуги потрібно у майбутньому впроваджувати у підприємства готельного господарства, які характеристики вони повинні мати, які методи ціноутворення потрібно використовувати тощо. Крім цього, потрібно визначити напрямок розвитку підприємств готельного господарства (які види діяльності потребують належного розвитку в майбутньому, які цілі визначено на перспективу, яка потрібна матеріально-технічна база та інші ресурси у майбутньому, як їх раціонально розподіляти та використовувати найкращим чином, які потрібні джерела фінансування тощо).

Необхідно належним чином обміркувати план дій для здійснення запланованих цілей, а також дати відповідь на такі запитання: які зміни в управлінні підприємствами готельного господарства є нагальними, які методи при цьому доцільно використовувати для поліпшення реального становища на майбутнє. Тому від діючої стратегії управління підприємствами готельного господарства залежатиме не тільки можливість реалізації їх потенціалу, а також, з іншого боку, великий потенціал дозволить розширювати коло використання можливих та наявних стратегій управління залежно від обставин та ситуацій на ринку конкурентної боротьби підприємств готельного господарства, зробити ці стратегії більш актуальними та наступальними.

Важливе значення у розробці стратегії управління підприємствами готельного господарства в умовах ринкових відносин матиме висвітлення питання їх конкурентоспроможності, тому що ключове питання в умовах ринку – це здатність підприємств успішно конкурувати. Конкурентоспроможність підприємств готельного господарства визначають як порівнювальні переваги конкуруючих підприємств, які діють на ринку готельних та туристичних послуг України.

Особливості розробки стратегії управління підприємствами готельного господарства пов’язані з урахуванням таких положень:

1. Підприємства готельного господарства є складними соціально-економічними системами, які характеризуються низкою особливостей:

– задоволення якісними основними і додатковими послугами внутрішніх і міжнародних споживачів;

– наявність певних ресурсів та їх перетворення в основні і додаткові послуги;

– порівняння витрат на виробництво і використання основних і додаткових послуг із результатами діяльності;

– складність внутрішнього середовища (велика кількість елементів, наявність взаємозв’язків та ін.);

– багатокритерійність завдань управління;

– велика динамічність процесів;

– неможливість формалізації багатьох завдань управління;

– обов’язковість розвитку та змінність критеріїв розвитку.

4. Підприємства – це відкриті системи, які є досить чутливими до дії факторів зовнішнього середовища. Тому ефективність їх функціонування значною мірою визначатиметься швидким реагуванням на зміни зовнішнього середовища.
5. Стратегії, які використовують підприємства готельного господарства, здебільшого є нетрадиційними, тому немає універсальних рішень. Відсутні також і “стандартні” набори правил та порядок вирішень стратегічних завдань.

Підвищення якості послуг має важливе значення для підприємств готельного господарства, споживачів та національної економіки в цілому. Споживання послуг поліпшеної якості та більшої споживчої вартості зменшує поточні витрати споживачів та забезпечує більш повне задоволення їх вимог.

Національна економіка від надання високоякісних послуг має ряд переваг: збільшення експортного потенціалу та прибуткової частини платіжного балансу країни, підвищення життєвого рівня населення та авторитету країни в світовому співтоваристві. Погіршення якості веде до появи негативних тенденцій: зменшення кількості клієнтів та обсягів реалізації прибутку та рентабельності, зниження національного багатства та погіршення добробуту народу.

Звідси випливає необхідність постійної, цілеспрямованої, клопіткої роботи готельних підприємств з підвищення якості послуг. Особливість сучасного стану проблеми підвищення якості полягає у тому, що з розвитком науково-технічного прогресу, загостренням конкурентної боротьби вона не спрощується, а стає все більш складною, гострою та багатогранною.

Якість – поняття комплексне, воно охоплює та характеризує всі сторони діяльності готелю: розробку стратегії, організацію надання послуг, маркетингову політику, тощо. У сучасній світовій літературі існують різні трактування поняття якості. Міжнародна організація з стандартизації визначає якість як сукупність властивостей та характеристик продукції чи послуг, які надають їм можливість задовольняти обумовлені чи передбачені потреби людства.

Специфічні риси послуг, які відчутно відрізняють їх від матеріального товару, накладають ще більші труднощі як при визначені самого поняття якості послуг, так і при формуванні дієвої системи її управління. Перед менеджментом вітчизняних підприємств готельного господарства, в умовах необхідної інтеграції в світовий економічний простір, стоїть проблема істотного підвищення та забезпечення стабільності якості послуг за рахунок розробки і впровадження ефективного механізму управління якістю.

Методологічною основою формування системи управління якістю послуг для українських готельних підприємств повинна стати концепція всезагального, тотального управління якістю (TQM).

Система TQM – це комплексна система, яка орієнтована на постійне поліпшення якості, зменшення виробничих витрат та надання послуг за першою вимогою споживача. Її мета – прагнення до повної відсутності дефектів і недоліків у роботі, непродуктивних витрат, до оптимального постачання (точно в термін). В системі TQM використовуються адекватні цілям методи управління якістю, її особливістю є широке використання колективних форм і методів пошуку, аналізу та розв’язання проблем, постійна участь в поліпшенні якості всього персоналу організації. Саме в концепції TQM значно зростає роль мотивації людини та необхідність постійного навчання колективу організації, розробляються і використовуються спеціальні прийоми розвитку творчих, інноваційних здібностей працівників.

Як випливає з філософії TQM, якість включає в себе всі відчуття споживача, пов’язані з особливостями, характеристиками послуг, якістю їх надання (включаючи в підприємствах готельного господарства і стан матеріально-технічної бази, і систему матеріально-технічного постачання, і умови та культуру обслуговування тощо), а також обумовлені якістю процесів та іншими умовами.

Ефективність загального управління якістю в готельному підприємстві залежить від трьох основних умов: інвестиції вкладаються не лише в обладнання, а й у людей;  лінійний керівник на підприємстві несе відповідальність за якість наданих послуг; організаційна структура підприємства створюється під загальне управління якістю.

Всезагальне управління якістю реалізується на підприємствах готельного господарства завдяки використанню певного набору прийомів та дметодів, наведених у табл. 5.2.4.

У сучасній теорії та практиці управління якістю виділяють наступні основні етапи:  прийняття рішення, які послуги надавати та підготовка необхідних умов;  перевірка готовності підприємств і розподілу організаційної відповідальності;  процес надання послуг;  усунення недоліків у роботі і забезпечення інформацією зворотного зв’язку з метою внесення коригуючих змін у діяльність підприємств та контролю; розробка довгострокових планів по якості.

Здійснення перерахованих етапів неможливе без взаємодії всіх підрозділів, органів управління підприємством. Таку взаємодію називають єдиною системою управління якістю. Це забезпечує системний підхід до управління якістю.

Таблиця 5.2.4

Прийоми та методи всезагального управління якістю

Отже, під управлінням якістю розуміють постійний, планомірний процес впливу на всіх рівнях на фактори і умови, які забезпечують утворення послуг оптимальної якості і повноцінне її використання.

Політика готельного підприємства в галузі якості може бути сформована відповідно до напряму діяльності чи довгострокової цілі і може передбачати: поліпшення економічного становища готелю, розширення чи завоювання нових ринків збуту, досягнення рівня якості послуг, який перевищує рівень провідних готелів, орієнтація на задоволення потреб певних сегментів споживачів чи відповідних регіонів, освоєння послуг, функціональні можливості яких реалізуються на нових принципах, поліпшення важливих показників якості послуг, зниження рівня дефектів у роботі, розвиток додаткових послуг, поліпшення якості обслуговування.

Для готельних підприємств у межах системи якості повинна розроблятись, створюватись, документально оформлятись, впроваджуватись та підтримуватись у робочому стані система якості, у межах якої повинні бути розроблені методики щодо встановлення вимог для здійснення всіх пов’язаних з наданням послуги процесів (маркетинг, розробка та впровадження, надання послуги), які функціонують у межах петлі якості.

Система управління якістю включає:

1. Завдання керівництва (політика в галузі якості, організація).
2. Система документації і планування.
3. Документація вимог і їх планування.
4. Якість під час розробки (планування, компетентність документація, перевірка, результат, зміни).
5. Якість під час закупок (документація, контроль).
6. Визначення послуг і можливостей їх контролю.
7. Якість під час надання (планування, інструкції, кваліфікація, контроль).
8. Перевірка якості (вхідні перевірки, міжопераційний контроль, залишковий контроль, документація випробувань).
9. Коригуючі заходи.
10. Якість при зберіганні, переміщенні тощо.
11. Документування якості.
12. Внутрішній фірмовий контроль за системою підтримки якості.
13. Навчання персоналу.
14. Пристосування статистичних методів.
15. Аналіз якості й системи прийнятих заходів.

Якість послуг у такому вигляді, в якому вона сприймається споживачем, безпосередньо визначається процесами та діями, пов’язаними із заходами, що виконуються за результатами зворотного зв’язку з якості послуг і сприяють поліпшенню якості, а саме:

– з оцінкою наданої послуги постачальником;

– з оцінкою наданої послуги споживачем;

– з перевірками якості реалізації всіх елементів системи якості та їх ефективності.

Зворотній зв’язок з якості повинен бути встановлений і між елементами петлі якості, які взаємодіють між собою.

У сучасному менеджменті якості сформульовані десять основних умов:

ставлення до споживача як до важливої складової даного процесу;

прийняття керівництвом довгострокових обов’язків з впровадження системи управління підприємством;

віра в те, що досконалості немає межі;

впевненість в тому, що запобігти проблемам легше, ніж їх вирішувати, якщо вони виникають;

зацікавленість, провідна роль і безпосередня участь керівництва;

стандарт роботи, який виражається тезою “нуль помилок”;

участь робітників підприємства як колективна, так і індивідуальна;

віра в те, що постачальники стануть вашими партнерами, якщо будуть розуміти ваші завдання;

надання основної уваги вдосконаленню процесів;

визнання заслуг працівників.

Отже, проблеми управління якості є досить актуальними для підприємств готельного господарства в ринкових умовах. Специфічні умови господарювання вітчизняних готелів, негативні наслідки минулого, необхідність кардинальної зміни підходів до якості обслуговування ставлять перед менеджментом на шляху поліпшення якості складні і неординарні завдання. Фундаментом успішної діяльності готелю є побудова системи якості на основі концепції всезагального управління якістю.

Ключові слова та поняття

страва, комплексні страви, страви широкого вибору, національна кухня, екзотичні страви, оформлення страв, ресторан, кафе, бар, столова, фабрика кухні, буфет, шведський стіл, повний пансіон, напівпансіон, спеціальне харчування, дитяче харчування, сервірування столів, раціон харчування, меню, інтер’єр і екстер’єр приміщення, напівфабрикати, кулінарний виріб.

Однією з основних послуг у технології туристичного обслуговування є харчування.

Метою роботи підприємства харчування є задоволення потреб людини в їжі. Процес споживання їжі інколи збігається з процесом спілкування людей, виховання, розваги.

Туристична індустрія харчування містить у собі: ресторани, кафе, бари (гриль-бари, пивні бари, фітобари, коктейль-бари й ін.), їдальні, фабрики-кухні, фабрики заготівельні, буфети, шашличні, продовольчі магазини та кіоски кулінарії і т.п.

Дані підприємства знаходяться як у власності туристичних фірм, так і на правах оренди. Більшість з них є “вбудованими” у туристично-готельний блок (готель) і є їхньою частиною, – рідше дані підприємства працюють в автономному (самостійному) режимі.

За формою обслуговування підприємства підрозділяються на обслуговування за допомогою офіціантів і самообслуговування.

За режимом харчування туристів дані підприємства надають послуги у вигляді повного пансіону, напівпансіону, спеціального харчування, харчування для дітей та ін. У ряді готелів в номерах передбачаються кухні, міні-бари, а послуга харчування може бути реалізована як у номері (за викликом, замовленням), так і на підприємстві харчування.

За асортиментом харчування туристів дана послуга підрозділяється на комплексне харчування, харчування на вибір, харчування за попереднім замовленням, у тому числі з обслуговуванням урочистих актів, прийомів, ювілеїв, банкетів тощо.

Крім того, підприємства харчування спеціалізуються на національних стравах (європейська, корейська, китайська, грузинська, єврейська й ін. кухні).

Класифікація підрозділів підприємств харчування будується за трьома ознаками: належність до певного виду діяльності, форма участі в основній діяльності, роль у виробництві кулінарної продукції.

Підприємства класифікуються також за кількістю посадкових місць, режиму роботи (цілодобовий, з обмеженням за часом).

Залежно від ступеня технічної оснащеності, якості й обсягу наданих послуг, місця розташування, ціни, архітектурно-художнього оформлення приміщень, асортименту, ступеня автоматизації та інших показників підприємства індустрії харчування підрозділяються на категорії.

Категорія – визначальна ознака підприємства харчування, що характеризує рівень якості обслуговування. Категорії позначаються символом * (зірка). Вища категорія туристичного підприємства – 5 зірок, нижча одна зірка. Підприємства, що не пройшли сертифікацію за встановленими вимогами, зберігають стару класифікацію: вища, перша і друга категорії.

Усі пропоновані вимоги до підприємств харчування підрозділяються, аналогічно класифікації готелів, на загальні (сукупні) і додаткові, диференційовані по кожній категорії.

Загальні вимоги до підприємств харчування містять у собі наступний регламент.

1. Планування території, що прилягає до підприємства, повинне забезпечувати зручний прохід і під’їзд відвідувачів на автотранспорті. Сходи, що ведуть до входу, повинні мати спеціальні пандуси для пересування дитячих та інвалідних колясок. Вхід повинен бути обладнаний козирком для захисту від атмосферних опадів.
2. Територія повинна бути ретельно прибрана. Основні маршрути проходження відвідувачів до підприємства повинні бути покриті асфальтом, декоративними плитами (бетон, камінь) чи іншими матеріалами, які відповідають оформленню території туристичного комплексу, що перешкоджають утворенню калюж, бруду, вибоїн.
3. Біля входу в підприємство повинні бути розміщені урни для сміття, оформлені відповідно до архітектурного задуму туристичного комплексу і його території, а також телефони-автомати. Тут рекомендується розміщувати рекламу, декоративні композиції з зелених насаджень, скульптури й інші елементи садово-паркового оформлення.

4. На території, що прилягає до підприємства харчування і яка доступна для відвідувачів, не допускається: проведення вантажно-розвантажувальних робіт; складування тари, будівельних матеріалів, розміщення контейнерів зі сміттям; спалювання сміття, відходів, порожньої тари.

5. Вхід у підприємство повинен забезпечувати одночасний рух двох зустрічних потоків відвідувачів на вхід і на вихід. Стулки дверей повинні відкриватися без надмірних зусиль і автоматично закриватися за відвідувачем, не змушуючи його прискорювати рух.
6. Приміщення для відвідувачів підприємств харчування повинні задовольняти загальні санітарно-гігієнічні, протипожежні і технічні вимоги до громадських приміщень, забезпечувати безпечні і комфортні умови за такими параметрами, як температура і вологість. Обов’язковою і безумовною вимогою є відсутність сторонніх запахів, особливо з кухні й туалетів.
7. Інтер’єри приміщень для відвідувачів не повинні бути перевантажені елементами декоративного оформлення, що ускладнюють прибирання приміщення і погіршують санітарно-гігієнічні умови. Всі матеріали, використовувані в оформленні інтер’єра приміщень для відвідувачів, повинні пройти контроль на відповідність вимогам санітарно-гігієнічної і пожежної безпеки.
8. Усі приміщення повинні бути обладнані вказівниками (піктограмами), що допомагають орієнтуватися відвідувачам.
9. У вестибулі на видному місці повинна бути вивішена копія сертифіката даного підприємства харчування, що свідчить про присвоєння йому певної категорії з відповідною кількістю зірок.
10. Устаткування приміщень для відвідувачів повинно передбачати можливість відвідування підприємства харчування інвалідами й відвідувачами з дітьми, якщо готель (туристичний комплекс, база, кемпінг), при якому воно розташовано, передбачає можливість проживання інвалідів і туристів з дітьми відповідного віку або дане туристське підприємство харчування обслуговує відвідувачів, що не проживають у готелі.
11. Приміщення для відвідувачів не повинні використовуватися для переміщення всередині підприємства тари, сировини, продуктів, складування господарського інвентарю, будівельних матеріалів, проведення вантажно-розвантажувальних робіт і т.д.
12. Освітлення приміщень для відвідувачів повинно відповідати вимогам діючої нормативно-технічної документації.
13. Ресторани, кафе і бари, що використовують для сервірування столів скатертини й індивідуальні серветки, повинні мати в достатній кількості не менше двох різновидів комплектів столової білизни: білі скатертини й серветки для обслуговування банкетів, ювілеїв, прийомів та інших урочистих заходів і кольорові скатертини та серветки, що відповідають оформленню інтер’єра підприємства. Комплект кольорової білизни може бути замінений на білу білизну для повсякденного обслуговування, якщо це відповідає стилю підприємства. Не допускається використання столової білизни з явними слідами забруднення й ушкодження, що залишаються після прання і лагодження.
14. При сервіруванні столів повинні використовуватися столовий і сортовий посуд, а також столові прилади єдиного зразка. Обов’язковою умовою є єдиний стиль сервірування столів. Різні комплекти столового посуду, скла і столові прибори  можуть використовуватися для сервірування столів тільки у випадку, якщо особливості художнього задуму оформлення залу передбачають наявність локальних зон залу, що виділяються за рахунок особливого кольору столової білизни, меблів, предметів сервірування. Не допускається використання столового посуду, скла й столових приборів зі слідами ушкоджень (відколи, тріщини).

Сервірування столу повинно здійснюватися відповідно до прийнятого у світовій практиці правила обслуговування відвідувачів у ресторанах відповідної категорії.

15. При обслуговуванні організованих туристичних груп по безготівковому розрахунку рекомендується на сніданок, обід і вечерю пропонувати скомплектовані раціони харчування, складені з урахуванням вікового й національного складу туристської групи, енергетичних витрат на маршруті. Повторюваність раціону харчування для даної групи допускається не раніше, ніж через 10 днів, а страв, що включаються в раціони, – не раніше, ніж через 4 дні. Меню скомплектованих раціонів харчування повинне бути погоджене з керівником групи.
16. Продукти, використовувані для готування страв, повинні мати сертифікат, що підтверджує відсутність шкідливих для здоров’я речовин (нітритів, нітратів і пестицидів), а також радіаційних і мікробіологічних забруднень, що перевищують встановлені норми. У випадку відсутності сертифіката проводиться лабораторний аналіз продуктів, що надходять.
17. Попереднє сервірування столів приладами, столовим посудом із хлібом, холодними закусками і спеціями може бути використане у всіх типах і категоріях підприємств тільки при обслуговуванні організованих груп за безготівковий розрахунок.
18. На обкладинці меню і карти вин обов’язково повинна бути зображена назва підприємства харчування і товарний знак з кількістю “зірок”, що відповідає категорії підприємства на підставі виданого йому сертифіката.
19. Меню підприємств, що працюють за методом самообслуговування, повинно бути надруковане і вивішено у вестибулі підприємства, біля входу в обідній зал та на лінії роздачі біля вузла розрахунку.
20. Поряд зі стравами з раціону харчування туристам рекомендується пропонувати страви та напої з меню вільного вибору за готівку.
21. У ресторанах і кафе рекомендується обслуговування за прилавком бару, розташованим в окремому приміщенні, в аванзалі чи в обідньому залі в спеціальній локальній зоні за умови, що відвідувачі, які проходять до прилавка, не будуть створювати будь-які незручності для відвідувачів, що сидять за столиками.
22. Кухарі, офіціанти і метрдотелі підприємств харчування приймаються на роботу на конкурсній основі за результатами кваліфікаційних іспитів і соціологічного тестування.
23. Регулярно, але не рідше ніж раз у 5 років, проводиться переатестація виробничого, обслуговуючого, адміністративно-управлінського і технічного персоналу з метою підтвердження або підвищення кваліфікаційного розряду. Не рідше ніж через 3 роки повинна проводитися професійна перепідготовка працівників підприємств харчування на курсах підвищення кваліфікації за спеціальними програмами.
24. Метрдотель, офіціанти і бармени повинні знати не менше однієї з європейських мов. У бригаду включаються офіціанти, що володіють різними мовами.
25. Усі працівники підприємства харчування повинні бути одягнені у формений, спеціальний чи санітарний одяг і взуття встановленого для даного підприємства зразка, що знаходиться в гарному стані без видимих ушкоджень і забруднень. Одяг повинен мати фірмові знаки з вказівкою категорії підприємства і відповідної кількості “зірок”.

Усі працівники підприємств харчування на форменому одязі повинні носити особистий значок з емблемою підприємства й ознаками його професійної належності та місця, яке займає в службовій ієрархії.

26. Формений одяг метрдотеля повинен відрізнятися від одягу офіціантів обробкою, більш суворим стилем виконання або включенням у комплект фрака чи смокінга.
27. Санітарний, спеціальний і формений одяг повинен регулярно піддаватися пранню, чищенню, а в разі потреби – ремонту.

28 Для пошиття санітарного, спеціального і форменого одягу варто використовувати сучасні натуральні, штучні й композиційні тканини, які задовольняють санітарно-гігієнічні вимоги, що володіють високою зносостійкістю, привабливим зовнішнім виглядом і легко піддаються чищенню.

29. Працівники обслуговуючого персоналу повинні неухильно дотримуватись правил особистої гігієни. На робочих місцях вони повинні бути акуратно підстриженими, виголеними, мати бадьорий і підтягнутий вигляд.
30. Працівники обслуговуючого персоналу повинні бути ввічливі, уважні й попереджувальні (але не нав’язливі) у відносинах з відвідувачами. Працівник по можливості повинен виконати прохання відвідувача, якщо це не відволікає його від виконання прямих обов’язків. У випадку виникнення конфліктної ситуації працівник повинен негайно запросити чергового адміністратора, метрдотеля чи директора підприємства.
31. Працівники обслуговуючого персоналу не повинні на своїх робочих місцях займатися сторонніми справами (читати, в’язати, курити, розмовляти на сторонні теми). Працівники кухні, технічних служб і допоміжного персоналу не повинні з’являтися в приміщеннях для відвідувачів у санітарному і спеціальному одязі, якщо це не пов’язано з виконанням ними прямих обов’язків (проведення термінових ремонтних робіт).

Додаткові вимоги до кожної категорії містять у собі диференційований набір з:

– екстер’єру і складу приміщень туристичного підприємства;

– інтер’єру приміщень і їхнього устаткування;

– оснащення меблями, посудом і столовими приладами;

– послуг і форм обслуговування;

– мінімальної кількості найменувань страв і напоїв;

– форменого одягу обслуговуючого персоналу;

– кваліфікованого складу виробничого й обслуговуючого персоналу й ін.

Контроль якості послуг і обслуговування підприємства харчування здійснюється за допомогою різних методів:

– візуального контролю (шляхом огляду об’єкта – його інтер’єрів, устаткування, інвентарю, посуду, столової білизни, й ін.);

– аналітичного (аналізу документації – бракеражних журналів, санітарних книжок персоналу й ін.);

– медичного контролю (медоглядів персоналу, санітарно-епідеміологічних аналізів);

– інструментальних (виміру якості води, повітря тощо, перевірки технічного стану й режимів роботи устаткування і т.д.);

– соціологічних (шляхом опитування туристів і обслуговуючого персоналу).

Впроваджувана в Україні класифікація підприємств харчування аналогічна класифікації більшості закордонних країн, рекомендована ВТО і сформульована в Білій книзі “Хотрек” (Міжнародний союз національних асоціацій готелів, ресторанів, кафе).

Схема забезпечення харчування туристів залежить від виду туру, категорії туристів, співвідношення місць розміщення до посадкових місць харчування і багатьох інших факторів.

Система забезпечення харчуванням зазначена в путівці, договорі, ваучері.

Як правило, сніданок туристам надається за схемою “шведський стіл” із самообслуговуванням і вибором страв за своїм розсудом з наданого асортименту. У готелях більш високих категорій сніданок може замовлятись у кафе, буфеті, чи ресторані з подачею в номер. У номерах, оснащених кухнями і міні-барами, сніданок готується самостійно.

При схемі харчування “напівпансіон” надається туристу або поєднані обід-вечеря, або вечеря у встановлений час. При схемі “повний пансіон” забезпечується три-чотириразовє харчування.

Природно, що схема харчування спортивних, мисливських, альпіністських та інших самодіяльних турів з активними способами пересування заснована на самостійному готуванні їжі зі спеціальних напівфабрикатів і концентратів.

Особливі вимоги до харчування пред’являються для так званих гастрономічних турів, де повинна бути присутня певна національна кухня з відомими вишуканими (у ряді випадків екзотичними) стравами і напоями.

Залежно від категорії підприємства харчування якість обслуговування, як комплексна послуга, реалізується основними, додатковими і супутніми послугами. Поряд з якісно приготовленими й естетично оформленими стравами і напоями, важливу роль відіграє загальне композиційне сервірування столу, підбір посуду і столових приладів, колірна гама скатертин, серветок з фірмовим знаком підприємства, наявність квітів, кваліфікація офіціантів, барменів, метрдотелів, бездоганна чистота, красиво оформлене меню кількома мовами, загальний інтер’єр залу, затишок, звукоізоляція від вулиці, м’яке регульоване освітлення й ін.

У перелік додаткових і супутніх послуг входять: вар’єте, оркестр, музичний супровід без оркестру, телевізор (за бажанням клієнтів), танцювальний майданчик, можливість виклику таксі чи автомобіля напрокат, покупки сувенірів.

Харчування туристів здійснюється згідно з умовами, обговореними в путівці, ваучері, договорі, – у ресторанах, кафе, їдальнях, буфетах, барах та інших пристосованих для цієї мети підприємствах.

Площа залів для організації харчування повинна відповідати нормам місткості – не менше 1,4 м2 на одне посадкове місце.

Усі підприємства харчування складаються з наступних груп приміщень:виробничі;торгові;складські;адміністративно-побутові;технічні.

Приміщення, де відбувається готування їжі, називаються виробничими. Тут відбувається послідовна обробка продуктів у декілька етапів:прийом продуктів для переробки;первинна переробка;готування страв і напівфабрикатів;оформлення страв;передача на реалізацію.

Залежно від обсягу випуску, кількості посадкових місць, змінності, виду обслуговування готування їжі здійснюється за цеховою поопераційною технологією (фабрика-заготівельня, фабрика-кухня) – для їдалень з кількістю посадкових місць до 500-1000 од. чи індивідуально – за комплексною технологією (у буфетах, барах, ресторанах).

Від прийнятої технології виробництва залежить як номенклатура виробничих приміщень, так і їхнє планування.

Розміщення устаткування визначається площею приміщення, габаритами устаткування й прийнятою технологічною лінією (ланцюжком) готування їжі. Практикується два типи компонування устаткування:

устаткування за периметром приміщення, а робочі столи в центрі (таке компонування застосовується для невеликих підприємств харчування);

великогабаритне устаткування в центрі, а робочі столи й засоби малої механізації – уздовж стін.

Другий тип компонування зручний з погляду природного освітлення від вікон і пристрою вентиляції, а також доступу до основного устаткування, розташованому в центрі.

Раковини й мийки доцільно розташувати уздовж стін, для зручності сантехнічного монтажу і водовідведення.

Устаткування й установки для смаження, де використовується або утворюється пара, групуються разом, що зручно з погляду пристрою вентиляції, подачі води та її видалення.

Малогабаритне устаткування для випічки, а також грилі, фритюрниці, невеликі мармити й ін. розташовуються залежно від технології готування, включаючи ізоляцію від проникнення запахів від інших технологічних пристроїв, можливості освітлення внутрішніх обсягів.

Для малої механізації й автоматизації технологічного процесу рекомендується використовувати: транспортні візки для сировини й візки-контейнери; стаціонарні та пересувні стелажі; піднімальні візки (ТП-80, ТП-80к), що передбачають не тільки підйом і опускання (50-80 кг) вантажу, але й переміщення уздовж цеху; пересувні казани (КП-60); шафи електричні з терморегулятором і програмою температурного режиму, що задає (ШТПЕ-1); спеціалізовані візки для транспортування столових приладів, склянок і страв; барні прилавки з вбудованою мийкою, холодильником, кранами для розливу пива й інших напоїв;  хліборізки, механізми для очищення овочів (картоплі, цибулі, моркви, буряка й ін.);  автоматизовані мийки посуду і столових приборів;  соковижималки, електром’ясорубки, міксери та ін.;  електронні ваги, шліфувальні верстати для заточення ножів.

Вітчизняна промисловість і багато закордонних фірм пропонують блоки-модулі устаткування в залежності від розміру приміщення, призначення, технології й інших факторів, що виконані в одному стилі дизайну з максимальною автоматизацією та мінімальними витратами енергії.

У ряді випадків доцільно використовувати універсальні багатоцільові машини (комбайни) зі змінним устаткуванням або змінними насадками.

Специфіка готування їжі для туристів: швидке й якісне готування та швидке обслуговування.

У зв’язку з цим у вітчизняній і закордонній практиці використовуються системи швидкого інфрачервоного та мікрохвильового розігріву й швидкого конвенційного охолодження, при якому швидкість готування та обслуговування підвищується в 5-6 разів.

Крім того, використовуються автоклави, термоси, автодозатори, що дуже зручно при забезпеченні харчуванням туристів у буфетах кемпінгу, притулках, альпійських хатинах, на полюванні і т.д.

У складських приміщеннях варто передбачати діапазон оптимальних температур збереження сировини або напівфабрикатів у залежності від встановлених правил, а також відповідну вологість.

У камерах схову овочів варто встановити температурний режим 5-10 С0, при вологості 95% з повітрообміном два обсяги в годину.

Для сухих продуктів – температура 10-15 С°, при вологості 65% при двох повітрообмінах у годину.

Варто мати три групи холодильних камер:

охолоджувальні камери (для збереження продуктів, які швидко псуються, готових страв, напоїв і напівфабрикатів (температура + 1-2 С0);

низькотемпературні камери (-18 С°) для довгострокового збереження заморожених продуктів;

спеціальні камери (прилавки, вітрини) для охолодження морозива, напоїв і т.д. (від +4 до +8 С°).

До торгових приміщень відносяться: роздавальна, обідній зал, гардероб і умивальні.

До технічних приміщень відносяться: щитові, водорозбірний і тепловий вузол, телефонний комутатор та ін.

До адміністративно-побутових приміщень відносяться: приміщення для адміністрації, персоналу, роздягальні, кімнати відпочинку, медпункт, душові й ін.

Усе торгово-технологічне устаткування повинно відповідати загальним, санітарно-гігієнічним, протипожежним, технологічним й ергономічним вимогам і нормам.

У міжнародній практиці існують наступні чотири системи самообслуговування туристів:

система кафетерію (коли турист проходить з підносом уздовж фронту прилавків, які охолоджуються або нагріваються, відбираючи необхідні йому страви;

система вільного потоку (добір страв із прилавків і вітрин за принципом “шведський стіл”, без утворення черги);

механізована роздача страв з повільно обертових “карусельних” багатоярусних прилавків;

автоматизована роздача страв і напоїв з використанням швидкодіючих торгових автоматів.

Розміщення меблів і оформлення залу залежить від його розмірів, призначення, категорії, використання залу тільки для харчування чи харчування + видовищні (ігрові) заходи. В останньому випадку передбачається розташування сцени (естрадної площадки) як у центрі залу, так і за його периметром. Розміщення меблів при цьому може бути геометричним, боксовим, вільним чи змішаним. Зал не повинен бути перевантажений меблями й іншими атрибутами комфорту. Створення інтер’єра залу доцільно доручити художникам і дизайнерам.

Внутрішня обробка торгових приміщень повинна мати приємний зовнішній вигляд, високі ізоляційні параметри, можливість ремонту і переоформлення, міцність та гарну схоронність, зручність для вологого прибирання й ін.

Принципи функціонування підприємств харчування

Основною діяльністю підприємства харчування є готування й реалізація їжі. Для розваги відвідувачів комфортабельні підприємства харчування запрошують музикантів, артистів. На балансі підприємства можуть бути магазини, підсобні господарства й т.ін., що свідчить про розвиток неосновної діяльності підприємства.

В залежності від форми участі в основній діяльності підприємства виділяються підрозділи (цехи), результат діяльності яких виражається в кулінарній продукції, і підрозділи (відділи, служби), які не виробляють продукцію, а виконують функції організації, керування й обслуговування виробництва (наприклад, дирекція, склад, бухгалтерія).

В основних цехах готується та реалізується їжа. У підсобних цехах здійснюється миття сировини, тари, збереження відходів і т.п. Допоміжні служби необхідні для функціонування основних цехів і підприємства в цілому. Це, зокрема, транспортні, енергетичні, ремонтні служби.

Продукція підприємства харчування є прямим корисним результатом його основної діяльності. Сировина, що надходить на підприємство, (продукти, призначені для готування страв) піддається обробці. Праця персоналу спрямована на досягнення прямого результату. Непрямі результати роботи – відходи (залишки) не включаються до складу продукції підприємства. Для споживача важливим є корисний результат. Зіпсована сировина відноситься до браку.

Продукція підприємства харчування може виражатися в двох формах: продукт і додаткова обробка кулінарних виробів. До продуктів відносять страви, кулінарні вироби, напівфабрикати, булочні, борошняні кондитерські вироби, напої.

Страва – це єдність харчових продуктів (порція їжі), яка має кулінарну готовність, цілком придатна для вживання, і надана споживачу. Стравам притаманні конкретні якості. На відміну від страви кулінарний виріб, хоча й має якість кулінарної готовності, вимагає додаткової обробки у формі підігріву, порціонування, оформлення перед подачею споживачу.

Продукція підприємства харчування, досліджувана на момент часу, має різний ступінь готовності.

Готування їжі можливе при наявності сировини, що не є. продукцією. Ознакою закінченості страви вважається повна завершеність його виробництва. Напівфабрикат не підлягає обробці в тому цеху підприємства, де він був вироблений (крім випускаючого). Він не має якості кулінарної готовності, повинен бути підданий додатковій обробці в іншому цеху підприємства або на іншому підприємстві для приготування кулінарного виробу й страви. Напівфабрикати дуже різні за ступенем обробки сировини. Прикладами порціонних м’ясних напівфабрикатів служать біфштекс, філе, лангет, антрекот; дрібношматкових напівфабрикатів бефстроганов, шашлик, гуляш, азу.

Напівфабрикати, що не набули закінченого вигляду, а також страви, незакінчені виробництвом, утворюють незавершене виробництво. Наявність незавершеного виробництва є необхідним, тому що воно, особливо на великих підприємствах харчування, поряд із запасами сировини забезпечує ритмічність роботи цехів і скорочення часу обслуговування споживачів.

Вивчення продуктів за ступенем готовності має важливе значення для аналізу результатів діяльності підприємства й керування ним. Практика діяльності підприємств харчування у світі викликає необхідність розвитку спеціальних досліджень циклу готування їжі.

Історично більш старим є підприємство з повним циклом обробки сировини. Підприємство одержувало продукти харчування без кулінарної обробки від промисловості та сільського господарства. Прогрес в організації виробництва підприємств харчування обумовив необхідність створення механізованих промислових підприємств з виробництва напівфабрикатів, а також спеціальних заготівельних підприємств для механічної кулінарної обробки сировини. Одночасно починає скорочуватися кухня підприємств харчування (за площею, кількістю й робочими параметрами відповідного устаткування). Зникає необхідність заготівельного цеху.

Сучасні технології дозволяють розділяти в часі й просторі стадії обробки сировини, напівфабрикатів, кулінарних виробів. Підприємства харчування з неповним технологічним циклом, зайняті лише додатковою обробкою кулінарних виробів, представляють прогресивний напрямок розвитку індустрії харчування. Сировиною для таких підприємств є напівфабрикати, кулінарні вироби.

Для виконання різних технологічних процесів передбачаються приміщення: а) для прийому і збереження сировини, б) виробничі, в) для споживача, г) службові і побутові, д) технічні.

До приміщень для прийому й зберігання сировини відносять: приймальну, охолоджувальні комори, охолоджувальні камери, мийну тари.

Зазвичай виробничі приміщення (кухня) буде складатись з заготівельних цехів (м’ясний, рибний, овочевий), доготівельних цехів (гарячий, холодний, кондитерський), приміщення для сервізів, мийних для кухонного та столового посуду, буфету й роздавальні (якщо відвідувачі обслуговуються офіціантами), приміщення завідувача виробництвом.

Приміщення для обслуговування споживачів включають аванзал, зали для споживачів, приміщення офіціантів, вестибульну групу приміщень, артистичну. При самообслуговуванні відвідувачів сюди відноситься також буфет і роздягальня.

У службові й побутові приміщення входять: приміщення дирекції, управлінського персоналу, бухгалтерії; гардеробні, туалетні, душові, ванни для персоналу; білизняні; приміщення для прийому їжі персоналом.

Майстерні, служби життєзабезпечення підприємства відносяться до технічних приміщень.

Конкретний перелік приміщень підприємства харчування формується відповідно до санітарних вимог, норм, особливостей технології. Будинок оснащується складним інженерним устаткуванням. В усіх приміщеннях встановлюється система автоматичного виявлення пожежі, чуттєва до димів і газів згоряння.

Очолює підприємство директор. Завідувач виробництвом організовує процес виробництва напівфабрикатів, кулінарних виробів, страв. Він контролює технологію, санітарію, гігієну кухні. У його функції входить щоденне складання меню, заявок на сировину. Адміністратор (метрдотель) організовує роботу в залі для відвідувачів. У виробництві зайняті кухарі різної кваліфікації, кондитери, буфетники, офіціанти, прибиральники залу та інший персонал.

Розглянемо організаційні моменти функціонування підприємств харчування.

Меню – перелік страв, які щодня є на підприємстві харчування. Розрізняють меню денного раціону, з вільним вибором порційних і чергових страв, комплексних обідів, банкетів, спеціальних видів обслуговування. У прейскуранті перелічуються напої, фрукти, кондитерські й тютюнові вироби.

Меню є основним документом підприємства харчування і виконує оціночну, аналітичну і стимулюючу функції.

Оціночна функція меню полягає в тому, що в ньому відбивається основна діяльність підприємства і кулінарне мистецтво кухарів. Конкретному меню підприємства повинні відповідати обсяг і якість сировини, що поставляється, та напівфабрикатів. Меню має прямий зв’язок з характеристиками складів, кухні. Переробка конкретних обсягів різноманітної продукції вимагає відповідного устаткування та площ. Розмаїтість предметів сервірування збільшує роботу з їх мийки і збереження.

Не менш важлива аналітична функція меню. Як єднальна ланка між підприємством в особі офіціанта й відвідувачем меню дозволяє вивчити попит, а потім розробити найбільш раціональні напрямки переробки меню, залу, кухні, технології.

Стимулююча функція відбиває вплив меню на результати діяльності підприємства.

Меню розробляється, виходячи з асортиментного мінімуму мінімальної кількості страв, що повинні бути в реалізації. Надмірно велике меню ускладнює обслуговування відвідувачів, вимагає більшої кількості сировини, напівфабрикатів, великих площ і різного устаткування для готування їжі. Але, з іншого боку, вибір страв повинен бути досить різноманітним.

От чому розрахунок меню є відповідальним моментом діяльності підприємства.

Розрахунок меню може виконуватися в автоматизованому режимі і вручну. При розрахунку меню орієнтуються на місткість залу і кількість відвідувачів. Місткість залу вимірюється в посадкових місцях. Кількість відвідувачів залу за день роботи може бути розрахована або за графіком завантаження залу, або за оборотністю одного місця в залі. Виходячи з кількості відвідувачів залу за день роботи визначається загальна кількість страв, призначених для реалізації протягом дня, виконується розподіл страв за групами (супи, другі страви…) і за продуктами (м’ясні продукти, рибні…).

Коефіцієнт стабільності асортименту вимірюється відношенням кількості страв, що звичайно є в продажі за досліджуваний період часу, до їхньої кількості, яка нараховується протягом року.

Розрахункове меню включає: найменування та кількість страв, вихід готових страв, посилання на “Збірник рецептур страв і кулінарних виробів для підприємств громадського харчування”, терміни виготовлення страв, прізвище відповідального за готування страви (таблиця 5.3.1).

Меню – це документ, за яким відвідувач складає враження про кухню підприємства.

Оформлення меню перетворюється у розвинену сферу рекламної діяльності.

Таблиця 5.3.1

Розрахункове меню ресторану

Вихідним моментом в організації закупівлі та збереження сировини на підприємстві є кількість продуктів, напівфабрикатів, кулінарних виробів, необхідних для виготовлення страв.

Якщо добове меню складено, то розрахунок необхідної кількості сировини ведеться за формулою:

К = А х П : 1000,

де К – кількість сировини певного виду, кг; А – витрати сировини на одну страву за Збірником рецептур; П – кількість страв, реалізованих підприємством за день.

Розрахунок виконується для кожного найменування страв окремо, а потім підраховується загальна кількість сировини певного виду.

У зведеній продуктовій відомості (таблиця 5.3.2) наводиться найменування продуктів, напівфабрикатів, кулінарних виробів, необхідних для добової роботи підприємства харчування; кількість необхідної сировини на страви і в цілому.

Основними факторами, що впливають на кількість закуповуваної сировини, є асортимент страв, напоїв; величина товарообігу підприємства; місткість і кількість складських приміщень.

При заданому обсязі товарообігу підприємство повинне мати необхідні товарні запаси.

Таблиця 5.3.2

Зведена продуктова відомість

Забезпеченість товарообіг товарними запасами розраховується як Т= Зк.п. : О, де

Т – забезпеченість товарообігу товарними запасами, дні;

З – величина товарних запасів на кінець досліджуваного періоду, грн.;

О – товарообіг за день, грн.

Розрахований показник характеризує термін, на який вистачить товарного запасу. Показник необхідний для вивчення динаміки, структури товарних запасів.

При вирішенні питання про ефективне забезпечення товарообігу товарними запасами варто виходити із завдання виконання безперебійного обслуговування клієнтів, а також враховувати припустимі терміни збереження продуктів, процеси зміни якості продуктів при збереженні (виморожування, висихання, збільшення відходів тощо).

Приміщення для прийому сировини, що надходить, повинне бути спеціально обладнане для виконання огляду продуктів, вивчення їхньої якості, зважування, перетаризації. Якщо фактичні дані відрізняються від зведень, наведених у супровідних документах, то складається акт, беруться аналізи. Розвантаження товару повинне відбуватися з використанням засобів механізації.

Збереження продуктів здійснюється в охолоджувальних (для швидкопсувних продуктів) камерах і неохолоджувальних коморах.

Розмір площі складських приміщень залежить від режиму збереження окремих продуктів, величини запасу, габаритних розмірів тари. Повинні дотримуватися необхідні технологічні розміри й норми навантаження на 1 м2 площі підлоги складського приміщення, температура збереження.

При організації готування їжі менеджер прагне застосовувати прогресивні способи обробки продуктів, найбільшою мірою використовувати устаткування й площі приміщень, ефективно організовувати працю персоналу кухні.

Кулінарна продукція виготовляється відповідно до Технологічної карти. У ній наводиться найменування страви, номер рецептури, норми вкладення сировини, міститься опис технології готування страви. Вказується вихід основного продукту, гарніру, соусу, характеризується трудомісткість виготовлення, вимоги до якості страви.

Кухня – це дорога частина підприємства харчування. Будь-які, навіть невеликі, прорахунки в організації готування їжі ведуть до додаткових поточних витрат підприємства. От чому проробка організаційних рішень технології готування їжі починається з проектування підприємства харчування.

Відповідно до типу та величини підприємства цехи поділяються на функціональні зони (чи технологічні лінії). Так, у доготівельному цеху доготівельного підприємства виділяють зони доробки м’ясних, овочевих, рибних напівфабрикатів. У гарячому цеху виділяють зони готування перших, других страв, зону готування соусів і гарнірів. Зони готування холодних страв і закусок, а також солодких страв та напоїв передбачаються в холодному цеху.

Кількість і зміст операцій механічної кулінарної обробки сировини будуть різними за видами сировини. Обробка овочів включає їх сортування і калібрування, мийку, очищення, нарізку. При обробці мороженої риби здійснюється відтаювання, вимочування, оброблення, готування напівфабрикатів. При обробці мороженого м’яса повинні бути передбачені операції відтаювання, обмивання, обсушування, обробки й обвалювання, зачищення та сортування м’яса, готування напівфабрикатів. Обробка попередньо замороженого сільськогосподарського птаха зводиться до операцій відтаювання; обпалювання; видалення голови, шиї, ніжок; потрошіння; промивання; готування напівфабрикатів. Для кондитерського цеху найважливішими операціями є: підготовка продуктів, заміс тіста, обробка і випічка виробів, обробка, укладання, збереження.

Зони (чи технологічні лінії) повинні бути оснащені сучасним устаткуванням. За допомогою механічного технологічного устаткування здійснюється механічна обробка та міжопераційне транспортування продуктів. Прикладами механічного устаткування служать машини для мийки, очищення, нарізки овочів; м’ясорубки, рибочистки, фаршезмішувалки й ін. Механічне технологічне устаткування класифікується в залежності від виду оброблюваних продуктів, від можливості сполучення технологічних операцій, за принципом роботи. До основних операцій, виконуваних механізованим способом, відносяться: здрібнювання, переміщування, збивання, формування, обробка поверхні.

Нехай Тр – витрати праці на обробку продукту вручну, чол.-год., Тм – витрати на виконання тієї ж роботи за допомогою устаткування, чол.-год. Тоді відношення

Кмех = Тм : (Тм + Тр)

буде представляти показник рівня механізації праці за досліджуваний період по конкретній роботі.

Щоб визначити години роботи механічного устаткування за добу (В), потрібно мати відомості про продуктивність устаткування і кількість продуктів, що переробляються.

З метою контролю використання устаткування розраховується коефіцієнт використання механічного устаткування (Квик), що дорівнює

Квик = В : Вд,

де Вд – час роботи цеху протягом доби, год. При розрахунку часу роботи устаткування не слід враховувати допоміжний і заключний час, а також час, витрачений на готування бракованої страви, кулінарного виробу, напівфабрикату.

На великих підприємствах харчування (крім спеціальних заготівельних) значення коефіцієнта використання механічного устаткування не перевищуют 0,8.

Способи теплової обробки продуктів різноманітні за температурним режимом, видом та наявністю теплоносія, за пропорцією “продукт : середовище”. Поряд з основними способами теплової обробки (варінням і смаженням) все частіше використовуються інтенсивні способи (наприклад, варіння виробу з наступним ІК-нагріванням). З метою додання стравам кращих смакових якостей застосовуються комбіновані й допоміжні (наприклад, пасерування, бланшування) способи.

Варіння продуктів відбувається в казанах, автоклавах, вакуум-апаратах, шафах для варіння на парі, СВЧ-апаратах і ін. Смаження виконується на електросковородах, у жарових шафах, у фритюрницях, електрогрилях і на іншому устаткуванні.

Теплове технологічне устаткування класифікується за рядом ознак.

Залежно від джерела енергії виділяють електричне, газове, парове, твердовогневе устаткування.

Залежно від принципу роботи устаткування може бути періодичної і безупинної дії.

Залежно від технологічного призначення розрізняють універсальне устаткування (плити), спеціалізоване устаткування (автоклави, сковороди, казани, шафи й ін.).

Теплове технологічне устаткування також класифікується за ступенем автоматизації, за способом обігріву і рядом інших ознак.

Виграшними якостями сучасного кухонного устаткування є модульність і секційність.

Промисловість пропонує різні марки і моделі устаткування. До основних характеристик, за якими порівнюється однотипне устаткування, відносяться: джерела й витрата енергії, габарити та продуктивність устаткування, зручність експлуатації й обслуговування устаткування, безпека експлуатації, дотримання екологічних вимог, ступінь універсальності устаткування.

В усіх випадках оснащення кухні устаткуванням повинно відповідати виробничій програмі підприємства. Наприклад, ресторан “Ер Максим Е” (Франція), обслуговуючи за день до 350 відвідувачів, має наступне устаткування: 4 мікрохвильові печі, 1 стіл з підігрівом, 1 низькотемпературний холодильник. На закупку устаткування було витрачено 95 тис. франків.

Необхідно стежити за експлуатаційним і технічним станом устаткування.

Для характеристики експлуатаційного стану наявного устаткування виділяють: встановлене устаткування (діюче і недіюче); устаткування, що підлягає установці; зайве устаткування. Розраховуються коефіцієнти використання наявного і встановленого устаткування.

Для характеристики технічного стану устаткування виділяють: нове обладнання; справне устаткування; устаткування, що вимагає капітального ремонту; устаткування, яке підлягає списанню.

У межах зони (чи технологічної лінії) процес приготування їжі розбивається на окремі операції.

Організація раціональних робочих місць, оснащених відповідним устаткуванням та інвентарем, допомагає персоналу з найменшими витратами праці виконати конкретну операцію. Необхідну довжину столів для готування їжі визначають, виходячи з довжини столу, що відводиться на кожне робоче місце (1,2-1,5 м).

У результаті функціонального поділу праці зменшуються непродуктивні витрати робочого часу.

Контроль якості продукції здійснюється як у процесі, так і після закінчення приготування страви. Розвивається автоматизований контроль процесу готування страви. При органолептичному контролі виконується оцінка зовнішнього вигляду, апетитності, кольору, запаху, смаку і температури готової продукції.

У виробничих приміщеннях підприємства харчування варто суворо дотримуватись правил гігієни і санітарії. Персоналу необхідно знати правила роботи з кухонним інвентарем та устаткуванням. Особливу увагу слід звертати на стан підлоги, а також дотримуватись техніки безпеки.

Перейдемо до вимог щодо обробки та зберігання предметів сервірування.

З процесами обробки предметів сервірування пов’язані великі затрати праці.

У приміщенні мийної столового посуду виконуються наступні операції: розбір використаного посуду; звільнення його від залишків їжі; мийка посуду, підносів, приладів, сушіння, збереження й видача посуду, підносів, приладів.

Мийна столового посуду повинна бути зручно розташована для того, щоб скоротити відстань між місцем обробки і місцем використання посуду. Мийна повинна мати відповідну вентиляцію, шумопоглинаючий пристрій. Ретельно повинно бути підібране устаткування з урахуванням безпосереднього зв’язку приміщень мийної і сервізної.

Мийна у великих підприємствах харчування обладнується універсальною посудомийною машиною, машиною для миття столових приладів, а також машиною для миття фужерів. Як запасний варіант передбачаються мийні ванни.

Основними факторами, що впливають на вибір потужності посудомийного агрегату, є: планувальні особливості приміщення для обробки предметів сервірування; кваліфікація обслуговуючого персоналу й організація їхньої праці; кількість предметів сервірування; передбачуваний режим роботи посудомийного агрегату; пропускна здатність залів для відвідувачів.

Розглянемо процес обслуговування туристів.

Три питання, відповіді на які слід одержати при організації обслуговування туристів, полягають у наступному: де, коли, як обслужити.

Вибір місця розташування підприємства харчування здійснюється перед його будівництвом або при переобладнанні раніше побудованого будинку в підприємство харчування. Існують оцінки, що вдале розташування ресторану може на 30% підвищити його товарообіг. Тому здійснюється можливо повна оцінка ймовірної кількості і складу туристів, що відповідають підприємства харчування. Певну допомогу при цьому надають показники щільності існуючої мережі підприємств харчування.

Коефіцієнти щільності мережі підприємств харчування досліджуваного регіону визначаються при порівнянні характеристик підприємств харчування з чисельністю туристів або з площею регіону. Як характеристики підприємства харчування приймаються кількість підприємств, площа залів, чисельність посадкових місць.

Не менш важливою є проблема встановлення режиму підприємства. З метою збільшення потоку туристів підприємства ведуть “битву за час”, організовуючи свою роботу переважно в ті години, коли туристи мають найбільшу схильність до відвідування підприємства харчування. Якщо питання про місце розташування підприємства харчування вирішується один раз, то режим роботи, а також форми обслуговування відвідувачів підлягають періодичному перегляду для найкращої адаптації до попиту туристів.

Форми обслуговування туристів можуть бути різними. Обслуговування офіціантами туристів-відвідувачів, що сидять за столами, може доповнюватися елементами самообслуговування за типом “шведський стіл”. Поширено такі форми обслуговування, як подача страв у номери готелю; обслуговування туристів у засобах пересування; святкове, виїзне й банкетне обслуговування. Популярним є обслуговування в барах.

При самообслуговуванні заощаджується праця офіціанта, одночасно ця форма обслуговування дозволяє туристу заощадити свій час на харчування. Тому для туриста в ряді випадків привабливі підприємства швидкого обслуговування, підприємства-автомати, практика подання страв і кулінарних виробів додому.

Прийнята форма обслуговування не дає повної відповіді на питання “як обслужити”. Треба залучати туристів інтер’єром і чистотою залу, гігієною кухні, зовнішнім виглядом персоналу, якістю страв, культурою, ефектністю й ефективністю обслуговування.

Зал повинен бути красиво і якісно оформлений. Обладнання, інвентар повинні знаходитися в гарному стані, відповідати естетичним смакам і пропускній спроможності залу. Комфорту туристів служить відповідна звукоізоляція, освітлення, повітрообмін. Чистота залу забезпечується ретельною підготовкою залу до обслуговування відвідувачів. Виконуються наступні роботи: прибирання залу, розміщення меблів, підготовка предметів сервірування і столової білизни, сервірування столів.

Прибирання залу виконується щодня спеціальним персоналом до і після закриття залу. При необхідності протягом дня здійснюється поточне прибирання.

Розміщення меблів у залі зводяться до розміщення столів, стільців (для відвідувачів), сервантів і підсобних столів (для офіціантів). Меблі повинні відповідати своєму призначенню, бути зручними.

Розміщення меблів у залі залежить від ряду факторів. Має значення площа залу, його конфігурація, розташування вікон, дверей і зручність сполучення з виробничими приміщеннями. Повинні бути враховані основні напрямки руху персоналу і відвідувачів. Необхідно суворо дотримуватись правил техніки безпеки й раціонально організовувати маршрути руху офіціанта.

Столи в залі можуть бути розставлені рядами, по діагоналі, у шаховому чи у вільному порядку, а також сполученням різних варіантів розміщення. Порядок розташування меблів у залі може підкреслити планувальні достоїнства залу, особливості його інтер’єра, а також служити найбільш ефективному використанню площі залу.

Проходи в залах бувають основні й додаткові. Основний прохід (проходи) сприймає первісний потік відвідувачів, що потім розділяється на менші. Основний прохід (проходи) робиться більш широким, ніж додаткові.

Доцільно аналізувати структуру площі залу. Коефіцієнт використання площі залу (Кз) дорівнює

Кз = См : Сз,

де См – площа залу, зайнята меблями, кв.м;

Сз – загальна площа залу кв.м.

Сервірування столів завершує підготовку залу до прийому відвідувачів. Сервіруванню передує доставка посуду, приладів, столової білизни в зал; протирання посуду і приладів рушниками; накриття столів скатертинами.

Попереднє сервірування столу в ресторані вважається обов’язковим. Сервірування буває різним для вечірнього і денного обслуговування. Послідовність виконання сервірування така: 1) розміщення посуду з порцеляни, 2) розкладання столових приладів, 3) розміщення посуду зі скла (кришталю), 4) розкладання серветок, 5) розміщення спецій і квітів. При сервіруванні дотримуються правил розташування посуду, приладів, серветок, квітів на столі. При бронюванні столу варто забезпечити його сервірування на відповідну кількість відвідувачів.

Безпосереднє обслуговування туристів у залі включає наступні операції: зустріч, привітання й розміщення гостей (включаючи вибір місця розташування столу, вибір вільного чи частково зайнятого столу), прийом замовлення (включаючи пропозицію меню, формування змісту замовлення), передача замовлення у виробництво (у холодний, гарячий цех тощо), одержання продукції з буфета й кухні та подача її відвідувачам (включаючи контроль повноти асортименту, якості замовлення), заміна і збирання посуду (при підготовці столу до чергової страви, при прибиранні столу після відходу відвідувачів), розрахунок з відвідувачами в будь-який момент після одержання офіціантом замовлення, надання інших послуг.

Від усіх цих складових залежить імідж підприємства харчування, кількість туристів-відвідувачів і, як кінцевий результат, – прибуток.

Ключові слова та поняття

цикл стратегічного управління, сфера діяльності бізнесу, стратегічна сфера бізнесу, місія туристичного підприємства, формування місії, ефективність місії, створення туристичного підприємства, розробка туристичного продукту, життєвий цикл турпродукту, виробнича система туристичного підприємства, управління у замкнутому контурі

 Управління туристичним підприємством починається з визначення місця підприємства на туристичному ринку. На цій підставі приймаються рішення зі створення або модифікації продукту (послуги), методів його (її) просування, структури управління персоналом.

Цикл стратегічного управління туристичного підприємства складається з п’яти основних етапів

– визначення бізнесу та місії туристичного підприємства;

– розробка коротко- і довгострокових цілей;

– розробка стратегії;

– реалізація стратегії;

– оцінка ефективності стратегії і коригування попередніх етапів.

Процес стратегічного управління туристичною організацією починається з визначення бізнесу та місії підприємства. Далі здійснюється постановка стратегічних цілей чотирьох рівнів підприємства. Етап розробки стратегії складається з кількох підетапів. Перший підетап – це аналіз конкуренції, другий – аналіз внутрішнього середовища підприємства, третій – формування портфелю стратегій. Етап реалізації стратегій включає два підетапи: І -адаптація структури підприємства до вимог стратегічного плану, II – адаптація культури до вимог стратегічного плану. Оскільки процес стратегічного управління є безперервним, то його цикл – замкнутий. На останньому етапі здійснюється порівняння досягнутих результатів із запланованими та, при необхідності, коригування попередніх етапів.

Розробка стратегії на кожному етапі закінчується створенням стратегічного плану. На одних підприємствах він подається у вигляді документа, на інших – як ідеологія єдиного бачення і розуміння менеджерами перспектив розвитку туристичного підприємства.

Визначення сфери діяльності (бізнесу) туристичного підприємства передбачає: визначення потреби, яку треба задовольнити; ідентифікацію споживачів;  визначення способу задоволення потреб ідентифікованих споживачів.

Велике значення при визначенні бізнесу має правильне формування. Наприклад, у середині 70-их pp. компанія “Polaroid” так визначила свій бізнес: “Розробка і просування швидкої фотографії для задоволення потреб багатих сімей у СІІІА і Західній Європі в любові, дружбі, приємних спогадах і гуморі”.

Інакше формулювання бізнесу компанії “Leading Hotels of the World” (LHW) – найкрупнішої та унікальної мережі престижних готелів. Вона об’єднує більш як 300 провідних готелів, кожен з яких пишається не тільки своїм світовим ім’ям і списком почесних гостей, а й своїм неповторним стилем та унікальністю. Ця компанія – найбільша у світі мережа бронювання. Електронна система бронювання – власна розробка компанії, яка дозволяє за 30 секунд забронювати номер у будь-якій точці земної кулі, її бізнес визначається таким чином: “Створюємо і надаємо поєднання виключного обслуговування та комфорту для задоволення найвимогливіших смаків споживачів, що пред’являють попит на таку пропозицію”.

Одним з ключових понять у методології стратегічного управління є поняття стратегічної сфери бізнесу. Все поле діяльності підприємства, яке забезпечує її функціонування, розбивається на стратегічні сфери бізнесу. Стратегічна сфера бізнесу – це сфера діяльності, у якій підприємство працює у даний момент або буде здійснювати свою діяльність в майбутньому, враховуючи при цьому, що воно може функціонувати не тільки в одній, а й в кількох сферах бізнесу. Кожна стратегічна сфера бізнесу включає види продукції або послуг, об’єднаних за загальною ознакою, наприклад таких: характер потреб, що задовольняються; технологія; типи споживачів; географічні райони збуту.

Кожну стратегічну сферу бізнесу розкривають наступні показники: обсяг ринку, який визначається загальним обсягом реалізації продуктів та послуг всіма виробниками, у тому числі конкурентами, що оцінюється у вартісному або натуральному вимірі; частка підприємства в обсязі ринку,  стадія життєвого циклу (ринкове розгортання, зростання, конкурентна турбулентність, зрілість, спад);  конкурентне становище туристичного підприємства (сильне, середнє, слабке) у даній стратегічній сфері.

На конкретний момент часу (в минулому, теперішньому або майбутньому) підприємство має відповідний набір стратегічних сфер бізнесу, який підлягає періодичній оцінці з метою його оптимізації. Необхідність такого перегляду обумовлена змінами у зовнішньому та внутрішньому середовищах, а також його головних цілях і методах їх досягнення.

За ведення бізнесу у конкретній стратегічній сфері часто відповідає структурна одиниця туристичного підприємства, яка володіє деякою організаційно-економічною самостійністю відділення, філія, внутрішня проектна група або навіть один працівник. Така одиниця набуває статусу стратегічного центру бізнесу і може працювати з однією або декількома стратегічними сферами бізнесу. Сьогодні більшість зарубіжних концернів, серед яких IBM та “Coca-Cola”, – це широко диверсифіковані компанії, що мають декілька видів бізнесу або сфер, а також самостійних центрів ділової активності, стратегічних центрів бізнесу.

Виходячи зі сфер бізнесу туристичного підприємства, формується його місія.

Місія туристичного підприємства – це висловлене основне соціальне значуще функціональне призначення організації у довгостроковому періоді. Місія визначає місце, роль і становище підприємства в суспільстві, його громадський статус, її можна розглядати як стратегічний інструмент, що ідентифікує цільовий ринок і широко визначає бізнес, або як основну діяльність підприємства. Обговорення місії не менш значиме, ніж власне її формулювання. Воно охоплює велику кількість працівників у процесі формування і реалізації цільових установок підприємства, допомагає кожному оцінити перспективи та можливості своєї праці в організації. Місія дозволяє рядовим працівникам і керівникам оцінити діяльність підприємства в перспективі, що необхідно для забезпечення довгострокової конкурентоспроможності. Крім цього, корпоративна місія відіграє важливу комунікаційну роль — як внутрішню, так і зовнішню.

Місія туристичного підприємства має і філософсько-етичний аспект, який деякою мірою пов’язує культурний елемент, що дозволяє організації функціонувати як єдине ціле. Вона відображає філософію бізнесу, позицію світогляду, об’єднує свій бізнес зі світом індивідуума, допомагає співробітникам однозначно сприймати події і знаходити спільну мову.

Формування місії повинно бути простим, достатньо лаконічним, зрозумілим і відображати: загальний характер потреб, які задовольняє підприємство;  загальну характеристику споживачів; характер продукції або послуг підприємства;  сновні конкурентні переваги підприємства.

Місія туристичного підприємства формулюється стратегічним керівником на основі аналізу й синтезу факторних груп – можливості компромісів між ними з урахуванням внутрішньої структури пріоритетів для кожної групи, оцінки напрямків і сили впливу факторів. Вона відображає:  цінності ключових керівників підприємства, які активно втілюються ними в життя: духовний розвиток, престиж, визнання, зростання добробуту та якості життя тощо;  організаційні пріоритети, втілені в організаційній культурі туристичного підприємства: традиції, ритуали, суспільна думка, етичні норми, прийняті в організації пріоритети цінностей: стабільність та інноваційність, ініціативність та енергійність, виконавчість та дисциплінованість;  цілі суспільства: піднесення рівня життя, охорона здоров’я громадян, забезпечення безпеки тощо.

Відповідальність за формування місії та за майбутню позицію підприємства лежить на вищому керівництві і не може бути делегована, але допомога зі сторони цілком допустима і навіть необхідна на цьому етапі стратегічного управління.

Місія може бути сформульована, виходячи з відповіді вищого керівництва організації на такі запитання: хто ми, що ми робимо, куди рухаємось? Наприклад, для компанії “MCI Communication” дане формулювання звучить так: “Місією МСІ є лідерство у сфері глобальних телекомунікаційних послуг”.

Місія може бути ефективна тільки тоді, коли:

вона дійсно може надати дієву допомогу підприємству в його намаганні стати кращим;

у ній сконцентровано реальне бачення менеджерами майбутнього організації; її поділяють більшість співробітників організації.

Наприклад, місія ланцюжка готелів LNW була сформульована наступним чином: “Ми – найкрупніша й єдина у своєму роді група престижних готелів. Ми працюємо, щоб запропонувати нашим клієнтам виняткове обслуговування і комфорт для задоволення будь-яких смаків та запитів з метою створення максимально зручних для клієнтів умов, намагаємося, щоб єдиними сюрпризами для наших гостей були приємні несподіванки”.

Після того, як місія сформульована, необхідно визначити довгострокові (3-5 років і більше) та короткострокові (1-2 роки) цілі організації. У залежності від значущості, цілі підрозділяються на генеральну (головну) мету та цілі, які забезпечують досягнення головної мети. Подальший поділ цілей може бути продовжений до рівня завдань. Як правило, вони об’єднуються в ієрархічну модель, яку ще називають “деревом цілей”. Головна мета підприємства, для реалізації якої розробляється стратегія, тісно пов’язана з місією і відображає провідний пріоритет у системі взаємопов’язаних і послідовно реалізованих цілей підприємства. Наприклад, довгострокова ціль компанії “Federal Express” – “Стати найбільшою і найкращою транспортною компанією у світі”; компанії “General Electric” – “Стати найбільш конкурентоспроможною компанією у світі і займати перші та другі місця в усіх сферах, де працює компанія”.

Генеральна мета досягається шляхом реалізації підцілей і завдань. У процесі постановки цілей для всіх рівнів управління необхідно враховувати, що вони повинні бути чітко сформульованими, вимірюваними, визначеними за часом та знаходитись у межах досягнення. Наприклад, для LNW генеральна ціль може бути досягнута за допомогою наступних підцілей і завдань:  закріпити лідируючі позиції на ринку,  залучити нових членів,  залучити нових постачальників,  посилити стимулювання продажів, у тому числі за допомогою  рекламної компанії; збільшити прибуток на …%,  зменшити витрати на …%,  покращити систему контролю якості,  домогтися скидок від постачальників.

Інколи в туристичних організаціях розподіл цілей на довгострокові і короткострокові не проводиться, бо формуються тільки цілі вищого порядку, які називаються стратегічними. Наприклад, стратегічні цілі компанії “Nike” зводяться до наступного:

зайняти стійкі позиції на нових динамічних ринках (туристичного інвентарю, велосипедів);

розширювати асортимент спортивного інвентарю для дорослого населення;

інтенсифікувати зусилля компанії з виробництва жіночих спортивних товарів;

рухатися у напрямку розширення кількості міжнародних ринків, що обслуговуються;

нарощувати прибутковість за рахунок управління запасами і підвищення якості продукції.

На розробку стратегічний цілей та планів впливає велика кількість чинників. До них можна віднести такі, як загальні перспективи розвитку галузі, конкуренція, культура й структура підприємства, відносини між вищим керівництвом і керівниками рівнів управління, конкурентний потенціал підприємства, історія організації. Якість виконання розглянутих етапів стратегічного управління визначає як ефективність наступних, так і управління в цілому.

Менеджмент, як управління організацією роботи туристичного підприємства, передбачає три основні напрямки:

1) менеджмент створення туристичного підприємства;

2) менеджмент підготовки туристичного продукту;

3) менеджмент його реалізації.

Розглянемо більш детально ці напрямки.

Створення туристичного підприємства. Туристичне підприємство – це господарче відокремлена виробнича одиниця у системі туристичної індустрії.

Передумовами створення туристичного підприємства є професійні знання, реальна ідея туристичного передбачення, початковий капітал. Наявність цих передумов може допомогти зайняти свою нішу на туристичному ринку та стійку конкурентну позицію.

Менеджмент туристичного підприємства передбачає організаційні, фінансові, кадрові та інші аспекти. З цією метою повинен здійснюватися кропіткий аналіз усіх сторін його діяльності, який дозволяє виявити пріоритетні шляхи розвитку підприємства, головні цілі, проблеми й шляхи їх вирішення.

Комплексним підходом до організації підприємства є перспективний аналіз. Він може мати різні форми. Наприклад, аналіз, здійснений у вигляді відповідей на запитання, які постають при створенні туристичного підприємства: чи існують потенційні покупці туристичного продукту; яка приблизна кількість цих покупців; яка орієнтовна ціна туристичного продукту; чи влаштує ця ціна споживача; чи існують конкуренти; як виробляти даний туристичний продукт; які технологічні особливості даного туристичного продукту; де знайти партнерів; як забезпечити контроль якості; як забезпечити контроль витрат; чи знайдеться необхідний персонал; скільки треба коштів, щоб здійснити ідею створення підприємства тощо.

Повний аналіз потенційного туристичного підприємства дає уявлення про запланований бізнес як з точки зору його змісту (організаційна сторона), так і з точки зору менеджменту.

Розробка туристичного продукту починається зі складання його моделі. При роботі над моделлю туру рекомендується взяти за основу будь-який вид занять туриста, який може викликати інтерес і потребу в тих чи інших турах, послугах, товарах.

Процес розробки туристичного продукту і його реалізації включає чотири етапи:

I – дослідження, у тому числі маркетингове;

II – експеримент;

 – навчання кадрів;

 – рекламу та реалізацію.

Розробляючи проект створення туристичного продукту, треба мати на увазі, що у нього є свій життєвий цикл (рис.6.1.2.), який складається з кількох фаз:

“розробка” – період дослідження ринку, аналізу інформації, розрахунку вартості на даний момент, пошуку партнерів, налагодження зв’язків;

“запуск” період розповсюдження рекламних оголошень, завоювання потенційних клієнтів, для яких характерно нестійкий обсяг збуту і коливання ціни;

“зрілість” – період, коли туристичний продукт стає відомим, з’являються постійні клієнти, кількість бажаючих скористатися послугами зростає, збільшується обсяг продажів;

“занепад” – період, коли попит на даний туристичний продукт зменшується при появі нових удосконалених турів,

Розглядаючи зміст кожного з чотирьох зазначених етапів, необхідно підкреслити наступне:

1. На першому етапі проводиться дослідження з розробки нової послуги (товару, туру), яке виконує група економістів, соціологів, психологів і фахівців туризму. На цьому етапі втрачається від 5 до 15% коштів, що фінансуються на розробку продукту: проводяться дослідження попиту ринку, розробляються концепції і програми турів, відбувається економічна і цінова проробка.
2. На другому етапі здійснюється експериментальна оцінка туристичного продукту, що розробляється. Для цього необхідно дотримуватись таких умов: розробка туру, товару чи послуги проходить у “натуральну величину” (експериментальний заїзд, пілот-групи тощо); рекламування й ознайомлення (презентації, реклама, інформація) проводяться у відповідних масштабах; відводиться визначений ліміт часу, для того щоб простежити популярність запропонованої туристичної послуги або продукту (відгуки туристів, заявки).

3. Третій етап впровадження туристичного продукту, який пройшов експериментальну перевірку, проробка технологічної документації (карти туристичних маршрутів, угоди, графіки заїздів, програми обслуговування, путівки, договори з клієнтами, ваучери тощо), модернізація робочих місць і навчання кадрів. Розробляється економічний механізм реалізації нового туристичного продукту, ціна, мотивація обслуговуючого персоналу.

4. На четвертому етапі формується система управління виробництвом і збутом нового туристичного продукту, як забезпечує його реалізацію та постійну модернізацію згідно з запитами туристів.

Реалізація туристичного продукту. У маркетинговій практиці особливо важливою є така організація торгівлі, яка б дозволила досягти максимального прибутку. Це цілком відноситься і до підприємств туристичної індустрії.

Туристичне агентство – це магазин з продажу туристичних послуг, тому що його основним завданням є роздрібний продаж поїздок і послуг. При цьому йому корисно взяти на озброєння основні принципи роздрібної торгівлі.

Оскільки не всі тури забезпечують однаковий прибуток і однаково популярні, то туристична організація повинна чітко усвідомлювати, що саме вона хоче продати передусім. У зв’язку з цим туристичне агентство повинно згрупувати поїздки. Це можна зробити, використовуючи або просту класифікацію (круїзи, маршрутні тури, відпочинок, ділові поїздки тощо), або класифікацію за місцем призначення поїздок (Європа, Азія, Америка, Океанія і т.д.).

Мотивацією купівлі служать безкоштовні довідкові буклети і проспекти про місце відпочинку та види туризму. При цьому необхідно мати на увазі, що велика кількість проспектів та іншої рекламної продукції, безсистемне розкиданої в офісі туристичної організації, як правило, відштовхує відвідувачів, як і їх повна відсутність. Проспекти, що ілюструють запропонований товар, повинні бути згрупованими за цільовим призначенням для того, щоб полегшити потенційним туристам отримати необхідну їм інформацію.

Багаторічна практика показала необхідність використання туристичною організацією особистих контактів з клієнтурою. Багато організацій періодично надсилають листи своїм клієнтам, в яких нагадують про себе й інформують про всі існуючі поїздки, часто вкладаючи у конверти видові фото, наклейки та інші дрібні сувеніри.

Для створення враження особливої уваги до клієнта, керівник організації може особисто підписати такого листа – це один з способів реклами своїх послуг.

Існує декілька варіантів реалізації турів:

оптовий продаж (продаж повного групового туру або декількох турів; договір укладається у даному випадку або з юридичною особою, яка купує тур для своїх працівників, або з довіреним представником збірної групи туристів);

індивідуальний продаж (з кожним клієнтом окремо укладається індивідуальний договір);

продаж турів через каталоги (як правило, так продаються інклюзив-тури, які складаються з жорсткого набору заздалегідь запланованих послуг, що не змінюються при продажу).

Виробнича система туристичного підприємства, як і більшість систем, – це сукупність керованої (об’єкта управління) і керуючої підсистем (суб’єкта управління, який має відповідні механізми управління). Під управлінням туристичною організацією потрібно розуміти сукупність процесів, що забезпечують підтримання системи у заданому стані і (або) переведення її у новий (більш бажаний, планований) стан шляхом організації та реалізації цілеспрямованих керуючих дій.

Після переведення системи в новий стан управління знову повинно забезпечити підтримку системи у цьому стані. Переведення системи у новий стан здійснюється кожного разу, як тільки перед системою виникають нові цілі (розробка нових турів, перехід на нові форми обслуговування, вихід на нові туристичні ринки тощо). Оскільки цілі туристичного підприємства динамічні, управління його розвитком і функціонуванням має практично неперервний характер. Через те, що кожне переведення системи в новий стан вимагає своєчасного переведення у новий стан і її системи управління, удосконалення системи управління повинно здійснюватись систематично, для того щоб вона постійно відповідала стану об’єкта управління і його цілям.

У системі управління формування управляючого впливу здійснюється на основі прийняття управлінського рішення. Тому управління можна представити як процес підготовки, прийняття і реалізації рішень, спрямованих на досягнення поставлених цілей. Технологічний процес управління повинен здійснюватись на основі принципів системного підходу, оскільки він (процес) являє собою сукупність багатьох взаємопов’язаних процесів.

У виробничих системах, основу яких складають соціальні колективи, від роботи яких залежать як стан системи, так і її діяльність, управління, по суті, спрямоване на організацію діяльності персоналу туристичної організації для досягнення поставлених цілей.

Коли керуюча підсистема належить виробничій системі (виробництво туристичного продукту), управління її діяльністю і розвитком здійснюється у замкнутому контурі за допомогою зворотного зв’язку виходу системи (результатів діяльності) з входом (чинниками діяльності, у тому числі факторами виробництва). Наявність зворотного зв’язку забезпечує вплив на виробничі фактори за рахунок власних ресурсів, завдяки чому і досягається самоорганізація виробничої системи (рис.6.1.3.).

Обов’язковими умовами управління у замкнутому контурі є: наявність каналу інформації про стан процесу і виходів (інформаційне забезпечення управління); можливість порівняння результатів виходу з програмою або нормативами (нормативне і технічне забезпечення управління); наявність джерел формування керуючого впливу (механізмів управління, стимулів і важелів впливу); наявність умов для організації впливу на вхід і процес (самостійність підприємства у використанні механізмів управління).

Зовнішнє середовище виробничої системи

У ринкових умовах переважна більшість процесів управління підприємством здійснюється у замкнутому контурі: з коштів, отриманих від реалізації товарів і послуг виплачується заробітна плата (підтримується і відтворюється виробничий фактор “праця”), замінюється зношене обладнання (за рахунок коштів, які відраховуються до амортизаційного фонду), забезпечується придбання ресурсів для чергового циклу виробництва (відтворюється виробничий фактор “капітал”), проектуються і впроваджуються у виробництво нові товари і послуги й нові технології за рахунок інвестування у науково-технічний розвиток частки отримуваного прибутку (підсилюється виробничий фактор “капітал”) тощо.

Ключові слова та поняття

група (колектив), людський фактор, вартість праці, управління трудовими ресурсами, планування людських ресурсів, професійне зростання, молодший обслуговуючий персонал, старший обслуговуючий персонал, підбір кадрів, кадрова політика, програма виробничої орієнтації, виробнича адаптація, оцінка праці, ефект “злиття”, ефект середніх величин, фактор “міжособистого впливу”, мотивація праці

Складовою частиною менеджменту туристичного підприємства є управління персоналом організації. У кінцевому вигляді управління виробничо-господарською діяльністю туристичної організації зводиться до управління людьми. Менеджмент персоналу передбачає свідоме регулювання діяльності трудового колективу, а саме: форм його організації, характеру взаємовідносин між його членами, формування психологічного клімату, управління конфліктами, мотивації дій тощо.

За визначенням американського економіста Марвіна Шоу, група (колектив) – це дві і більше особи, які взаємодіють одна з одною таким чином, що кожна особа здійснює вплив на конкретних людей (працівників) та одночасно знаходиться під впливом інших осіб. Отже, трудовий колектив виступає не тільки об’єктом, а одночасно й суб’єктом управління. Звідси випливає необхідність правильного розуміння процесу формування управлінських впливів і способів взаємодії людей у цьому процесі.

Ефективне функціонування туристичного підприємства досягається шляхом реалізації відомих функцій менеджменту: планування, організація взаємодії, мотивації і контролю.

Відомо, що у будь-якій справі людська праця є важливою детермінантою прибутковості, але в туристичній індустрії людська праця набуває такого значення, при якому саме існування єдиного господарського механізму ставиться у пряму залежність від кількості і якості самої праці. Тому не випадково цьому комплексному і складному питанню останнім часом надається велика увага.

У літературі з питань управління людськими ресурсами висловлюються різні думки, в яких, при всьому їхньому різноманітті, незмінне у питаннях управління підприємствами туристичної індустрії особливе значення приділяється людському фактору. Існують три основні причини цього, які подані нижче.

По-перше, ні для кого не є секретом, що взаємовідносини між працівником і клієнтом під час обслуговування є визначальними. Професор Генехан звернув увагу на це ще в 1980 р. при обговоренні комплексу маркетингових елементів для індустрії гостинності. У своїх роботах “Product-Service Mix” і “The Presentation Mix” він дуже влучно підмітив, що рівень взаємовідносин між клієнтом і службовцем та характер їх у своїй сукупності складають поряд з іншими елементами цих відносин сутність того феномена, який і називається “обслуговуванням”. З нашого боку необхідно зазначити, що це відноситься не тільки до сфери гостинності, а й до обслуговування туриста.

Іншою причиною підвищеної уваги до людського фактору у туристичній індустрії є та обставина, що зростання цін за останні 10 років прямо чи побічно пов’язано зі зростанням заробітної плати працівників цієї галузі. Були часи, коли вартість праці у сукупному продукті складала невелику частку і не мала відчутного впливу на зміну цін. У сьогоднішніх умовах ситуація змінилась під дією ряду чинників. У США, наприклад, чотири з них здійснюють особливо сильний вплив на збільшення вартості праці:

1. Законодавство США. Законодавством США визначаються розміри мінімальної заробітної плати в цілому по країні. Згідно з цим законом приймаються відповідні закони штатів. Поступове зростання мінімальної заробітної плати, що зачіпає інтереси низькооплачуваної категорії працівників, у свою чергу призводить до підвищення рівнів заробітної плати всіх категорій працівників.
2. Зниження інтересу до низькоотачуваних категорій робіт. Традиційно туристична індустрія значною мірою залежала від молоді, яка на початку своєї кар’єри вимушена займати низькооплачувані посади. Під впливом демографічних процесів ця частина населення продовжує скорочуватись. У результаті цього туристичні компанії вимушені шукати потенційних працівників, вартість праці яких в цілому виявляється вищою. При постійному зростанні попиту на послуги скорочення робочих рук призведе до росту вартості праці.
3. Діяльність профспілок. Профспілки зацікавлені в укладенні вигідних трудових контрактів, в яких був би врахований весь обсяг економічних і соціальних прав працівників, починаючи із заробітної плати і закінчуючи різними пільгами та привілеями. Підприємці вимушені йти назустріч вимогам профспілок, компенсуючи свої витрати шляхом підвищення цін на товари та послуги. У результаті ланцюгова реакція підвищення цін виходить за межі однієї або декількох галузей, впливаючи на загальне зростання цін у країні.
4. Плинність робочої сили. Плинність робочої сили у сфері обслуговування у США, особливо серед малокваліфікованого персоналу, є найвищою серед усіх галузей господарської діяльності в цій країні. Не є чимось незвичним, коли, наприклад в ресторанах, плинність кадрів перевищує 100% в рік. У деяких компаніях вона може досягати навіть 300%. Ситуація, що склалася, віддзеркалює досить реальні економічні умови підбору, найму і навчання нових працівників, негативно впливає на вартість обслуговування, оскільки навчання новачків вимагає часу та грошей. Цілком очевидний і її прихований вплив на доходність підприємства, тому що знижується загальний рівень обслуговування.

Дані чинники можна розглянути і на прикладі України, але якщо говорити про нормативну підтримку і роботу профспілок в Україні, то вони не відповідають вимогам сьогодення або малоефективні.

Неможливість усунення людини з системи обслуговування і особливості попиту на послуги є тими факторами, які спричиняють до зростання вартості праці у цій галузі.

Третьою основною причиною, яка змушує керівництво підприємств звертати увагу на людський фактор, є те, що управління трудовими ресурсами стає об’єктом все більш інтенсивного державного регулювання. Наприклад, федеральне законодавство США і законодавство штатів, окрім закріплення рівнів мінімальної заробітної плати, містить різноманітні норми, які у своїй сукупності демонструють все більший контроль держави над підприємництвом. Усі ці фактори, взяті разом, примушують керівників приділяти більше часу, коштів та зусиль сфері людських ресурсів, і в першу чергу таким функціям, як планування штатної чисельності, підбору, професійній орієнтації і підвищенню кваліфікації, визначенню якісних сторін працівників, питанням заробітної плати, пільг і заохочень, дисципліні праці, звільненню і профспілковому руху.

Аналіз численних і різнопланових літературних джерел з питань управління людськими ресурсами у сфері туризму показує, що значна частка уваги в них приділяється процесу підбору, професійній орієнтації, підвищенню кваліфікації та іншим подібним елементам кадрового менеджменту, а меншою мірою – аналізу потреб і в цілому плануванню функціональних обов’язків персоналу.

Потрібно підкреслити, що необхідність участі керівництва в перспективному плануванні людських ресурсів значною мірою обумовлена інтересами короткострокового і довгострокового планування.

Додатково до питань планування керівники вимушені досконало вивчати фактичний стан трудового колективу підприємства шляхом послідовного й організаційного вивчення функціональних обов’язків своїх працівників. Для цих цілей можуть залучатися не тільки відповідні кадрові підрозділи самого підприємства, а й інші організації, які спеціалізуються на цій формі діяльності.

Збирання такої інформації здійснюється шляхом бесід з працівниками та їхніми керівниками. За результатами складається опис робіт. Зібрана таким чином інформація дає уявлення про те, яка саме робота і ким виконується, тобто дозволяє визначити ступінь оптимізації виконуваних робіт.

Характер робіт дозволяє визначити рівень кваліфікації працівника, освітній ценз, практичний досвід, загальний рівень знань та інші якості, необхідні для виконання даної роботи. Опис робіт допомагає визначити обов’язки, які можуть покладатися на працівника, виконуючого конкретні види робіт. Функціональні обов’язки складають основу для навчання й оцінки рівня підготовки працівників. Специфікація робіт дає можливість визначити необхідну кваліфікацію, що дозволяє кадровій службі впевнено підходити до підбору і найму працівників на вакантні посади.

Виявлення потреб трудового колективу, аналіз робіт, їх опис і специфікація – все це є частиною процесу планування. Якщо така робота не виконана або виконана неякісне, то наступна виробнича діяльність може виявитись неефективною.

Наступним кроком є підбір кандидатур на виконання конкретних виробничих управлінських функцій. Підбір працівників на посади, що відносяться до нижчого рівня управління, може здійснюватись двома способами. Перший полягає у висуванні осіб, які вже працюють на підприємстві, а другий – шляхом залучення кандидатів зі сторони. Обидва ці способи мають свої переваги.

Якщо мова йде про висування всередині підприємства, то, по-перше, таке висування – хороший моральний стимул. Неможливо також не враховувати сприятливого впливу самій можливості подальшого удосконалення працівника. Як відомо, відсутність можливості просування по службі приводить до незадоволення працівників, що може призвести до їхнього звільнення з підприємства.

Просування працівника службовими сходинками, окрім усього, наочно демонструє можливості професійного зростання на підприємстві і тим самим позитивно впливає на моральний клімат у колективі.

Іншою перевагою висування своїх працівників є те, що їм уже знайомі організаційна структура підприємства, його колектив та виробнича атмосфера.

Цей фактор має вагоме значення і для адміністрації, оскільки в колективі вже існує уявлення про працівника, його характер, професійну підготовку тощо. Якщо ж мова йде про людину, яка прийшла зі сторони, адміністрація позбавлена такої інформації. Наприклад, майже неможливо виявити у нового для підприємства працівника ступінь його бажання працювати (мотивація до праці), що не менш важливо, ніж здатність до праці.

Але в зарахуванні на роботу нової людини існують і позитивні сторони. Головною перевагою є те, що підприємство отримує нові ідеї на тому рівні, на якому вони можуть знайти своє практичне впровадження. Тим не менше, треба мати на увазі, що підприємство, яке приймає кваліфікованих працівників і надає їм роботу на низькому рівні адміністративної структури, може так і не вийти із застою, якщо ці працівники не в змозі реалізувати свої плани, отримуючи супротив через вже існуючі методи управління вищого керівництва.

У більшості випадків нові працівники можуть володіти більш високою кваліфікацією, а якщо адміністрація ставить одним із своїх завдань у кадровій політиці залучення нових ідей і швидке підвищення якості робіт, то висування своїх працівників не допоможе у вирішенні цього завдання.

Пошук нових працівників повинен мати характер грунтовно спланованої компанії, метою якої є проведення конкурсу серед максимально можливого числа кваліфікованих і зацікавлених претендентів.

Для підбору кандидатур на різні рівні управлінської структури використовуються різні методи. Для найму молодшого обслуговуючого персоналу використовується такий традиційний метод, як оголошення. Приносить користь також допомога громадських агентств з працевлаштування та сприяння професійно-технічних шкіл і коледжів.

На посади, що відносяться до категорії старшого обслуговуючого персоналу, працівники прибувають після закінчення спеціальних навчальних програм у вищих школах, технікумах та коледжах. Але і в цьому випадку публікації оголошень й участь громадських рад з працевлаштування можуть бути досить корисними.

Для прийняття на роботу на посади керівників допомога бюро працевлаштування, мабуть, не принесе користі: особисте знайомство чи цілеспрямовані бесіди з уже відомими кандидатами – це ті способи, до яких частіше всього звертаються адміністрації, залучаючи на підприємство необхідного фахівця.

У випадку, коли претендентів багато, необхідний певний час для того, щоб, скорочуючи поступово список кандидатів, зупинитися на тих, чий рівень підготовки відповідає вимогам. При цьому точний опис кваліфікаційних характеристик є необхідною умовою відбору, оскільки в протилежному випадку адміністрація може зіткнутись зі звинуваченнями у протекціонізмі при підборі керівників.

Процес відбору кадрів починається, коли поряд з вакантними посадами є відповідний список претендентів. Першим елементом у цьому процесі є збір даних про претендентів, який частіше всього проводиться шляхом заповнення анкет та автобіографій. На цьому етапі буває достатньо обговорення кандидатур. Претенденти за об’єктивними даними, які не відповідають заявленим знанням або досвіду, із подальшого процесу виключаються.

Далі процес підбору кадрів проходить через декілька фаз: 1) особисті бесіди з претендентами; 2) тестування, якщо воно необхідне через специфічні умови праці; 3) виявлення причин звільнення з попередніх місць роботи; 4) практичне випробування. На всіх цих фазах відбувається відбір кандидатів до тієї межі, поки не будуть визначені найбільш підходящі кандидатури.

Таким чином, процес підбору кандидатів можна поділити на два етапи: на першому підбір йде від супротивного, коли із загального списку претендентів виключаються ті, хто не відповідає поставленим вимогам, на другому – здійснюється відбір найкращих із претендентів.

У туристичній індустрії вагоме значення мають особисті бесіди з претендентами. Тому дуже важливо, щоб працівники, які проводять бесіду, були спеціально підготовлені, а також, щоб ці бесіди з претендентами проводились не раз і не один на один. Бажано, щоб добре продуманий та організований процес проходив у відповідній послідовності, що дає перевірені позитивні результати. Добре також мати перелік питань, які повинні обговорюватись з претендентами. Це дозволяє не пропустити під час бесіди щось важливе.

Бувають випадки, коли терміново потрібен працівник і немає часу для проведення складного та довготривалого відбору. Але терміновість проведення такої роботи не повинна усувати всіх етапів відбору, а лише прискорювати їх проведення. У тих випадках, коли виникає подібна ситуація, у керівника є можливість запросити на заміщення вакантної посади свого працівника з неповним робочим днем. Таке виконання термінових обов’язків додатково оплачується і може бути здійснене без затримки. Це дозволяє пом’якшити пікову ситуацію та дає можливість провести процес підбору кадрів у його логічній послідовності, оскільки поспішне призначення на посаду, що звільняється без необхідного підбору, може призвести до серйозних негативних наслідків у майбутньому.

Коли рішення про призначення працівника на посаду прийнято, то наступним етапом кадрової політики стає виробнича орієнтація й адаптація нового працівника.

У програмі виробничої орієнтації працівника повинні враховуватись всі аспекти його роботи на підприємстві. Важко собі уявити, щоб в тій нервовій напруженості, яка незмінне присутня при проведенні співбесід з претендентом, він міг запам’ятати таку специфічну для кожної організації інформацію, як, наприклад, функціональні обов’язки, прізвища та імена співробітників тощо. Правила, пільги, норми та інші важливі для того, хто приходить на роботу в організацію, умови корисно мати в надрукованому вигляді у формі буклету або брошури. Такий матеріал можна використовувати як додаток до співбесід, що проводяться. І нарешті, програма орієнтації включає ознайомлення з приміщеннями та організацією підприємства в цілому. Елементом такого ознайомлення повинно бути представлення нового працівника всім членам його майбутнього колективу.

Дослідження психологів показують, що працівники, які прийшли на підприємство зі сторони, протягом шести місяців можуть відчувати стан стресу, викликаного неясністю для них соціально-психологічного клімату в колективі. Найбільш важкими вважаються перші тижні. І справді, як свідчить практика, протягом перших кількох тижнів роботи відбувається значне у процентному відношенні число звільнень нових працівників. Дуже часто це буває пов’язано з відсутністю програм орієнтації у ранньому періоді адаптації працівника на його новому робочому місці. Процес орієнтації переходить у наступну стадію власне виробничої адаптації. Всі нові працівники потребують відповідної адаптації. Звичайно, якщо на місце адміністратора готелю приходить людина, яка вже працювала на цій посаді, то його виробнича адаптація буде мінімальною. Але навіть такому працівнику необхідні знання особливостей, які притаманні саме цьому підприємству, та покладених на нього функцій.

Ознайомлення може відбуватися у різних формах: у вигляді лекцій, аудіовізуальних, відео- і комп’ютерних програм, занять на робочому місці, моделювання ситуацій тощо. Методи проведення занять повинні відповідати поставленим завданням. Наприклад, моделювання ситуацій є ефективним методом, але навряд чи його можна використати при ознайомленні з санітарними вимогами.

Заняття з виробничої адаптації повинні враховувати потреби нових працівників у тих знаннях, які їм необхідні на робочому місці. Програма повинна бути наближеною до функціональних обов’язків працівника, що випливають з характеристик виконуваних ним робіт. Наступні тренінгові програми, які проводяться з метою навчання технічним та аспектам поведінки робіт, що виконуються, повинні проводитись на робочому місці.

З початком виконання працівником своїх службових обов’язків функції служби кадрів на цьому не закінчуються. Цей підрозділ несе відповідальність за створення для нового працівника нормального морального клімату, який відповідав би завданням організації.

Відділ кадрів відповідає за виконання законодавства з охорони праці, оскільки через ряд причин формальне виконання правил техніки безпеки може інколи призводити до зниження продуктивності праці. Для збереження високого рівня охорони праці при зменшенні рівня формалізму необхідно, щоб кожен працівник ніс персональну відповідальність за свою ділянку роботи. Кожен підрозділ повинен бути наділений такими обов’язками, які б враховували і гарантували виконання необхідних умов безпеки.

Наступним функціональним обов’язком відділу кадрів є навчання контролюючого персоналу техніці оцінки праці співробітників. Функція оцінки праці співробітників є винятково важливою як для підприємства, так і для самих працівників. Існує шість основних причин необхідності періодичних перевірок роботи працівників:

1) перевірки, які проводяться періодично, сприяють належному виконанню працівниками своїх обов’язків, а оскільки такі перевірки спрямовані на виявлення відхилень від встановлених стандартів, то вони сприяють виправленню відхилень та відновленню точного виконання службових обов’язків;

2) перевірки дозволяють виявити ті сфери, які потребують додаткової уваги, у тому числі з точки зору підготовки кадрів;

3) бесіди, якими супроводжуються перевірки, поглиблюють розуміння змісту функціональних обов’язків, які виконують працівники;

4) результати перевірок можуть бути використані у плануванні і коригуванні штатного розкладу при просуванні працівників службовими сходинками, переводах і звільненнях;

5) результати перевірок можуть виявити потреби у зміні виплачуваної винагороди у сторону як її збільшення, так і зменшення;

6) системний аналіз серії перевірок може бути використаний для оцінки інших різних кадрових програм.

Існує також шість чинників, які послаблюють значеная перевірок. Ці фактори повинні уважно контролюватись відділом кадрів, і на них повинна звертатися увага при підготовці працівників до проведення перевірок.

1. Ефект “злиття”. Він виник, коли інспектор, який проводить перевірку, переоцінює один з аспектів виконання роботи, не приділяючи уваги іншим її сторонам. Ефект “злиття” може бути як з позитивним знаком, так і з від’ємним.
2. Поблажливість або суворість може виникнути, коли перевіряючий поблажливий або, навпаки, суворий у відношенні до конкретного працівника, якого перевіряють. Це може привести до вирівнювання всіх показників всередині підрозділу, що тією чи іншою мірою викривлює реальну картину, якщо інспектованих порівнювати з іншими працівниками інших підрозділів.
3. Ефект середніх величин. Він може виникнути, коли перевіряючий розглядає всіх працюючих у підрозділі в загальному і цілому.
4. Вплив на результати перевірки. Дані, які використовуються для системного аналізу, мають тенденцію впливати на результати перевірки.
5. Вплив недавніх вчинків інспектованих. Перевіряючий у своїх оцінках може опинитися під впливом недавніх вчинків тих, кого він перевіряє. Відділ кадрів усуває цей негативний чинник впливу з допомогою анкетування, яке проводиться на постійній основі, а також вивчає виникаючі інциденти, які відбуваються з працівниками, що дозволяє виявляти характерні особливості поведінки за більш короткий проміжок часу.
6. Фактор “міжособистісного впливу”. Цей негативний чинник важко подолати, оскільки причина його появи не пов’язана з роботою. Виникає він поза межами виробничих відносин і може впливати на результати оцінок як позитивно, так і негативно. Проти впливу цього фактору важко боротися. Зменшення його впливу може бути досягнуто через роз’яснення, що міжособистісні відносини не повинні прийматися в розрахунок. Для усунення впливу цього фактора у будь-якій організації важливе значення повинна мати оцінка працівника на довгостроковій основі. Тільки у цьому випадку може скластися об’єктивна уява про працівника і результати його праці.

Одним з найважливіших факторів успіху будь-якої організації у туристичній індустрії є мотивація до праці і пов’язаний з цим стан моралі у виробничих відносинах.

Незважаючи на те, що якість сервісу і є значною мірою суб’єктивною, а його оцінка проводиться з точки зору ряду критеріїв якості в розумінні туриста, зрозуміло, що незадоволення клієнта обслуговуванням у ресторані чи готелі залежить від самого обслуговування.

Дослідження показують, що головною причиною того, чи скористається клієнт послугами підприємствами ще раз, є добре чи погане обслуговування, надане йому раніше. Вперше клієнта можна залучити хорошою рекламою, багатим інтер’єром чи різноманітним переліком послуг. Але вдруге він приходить завдяки професійній роботі персоналу і високій якості обслуговування. Високий рівень мотивації для якісної роботи є, таким чином, бажаним не тільки з організаційної точки зору, а в зв’язку з прямим і очевидним впливом на клієнтів та на їхнє сприйняття якісного обслуговування.

Можна мріяти про цілеспрямованих і працездатних працівників, але чи варті ми їх? Чи створили ми такий характер виробничих відносин і обстановку в цілому, які б стимулювали таку поведінку? Чи готові ми визнати те, наприклад, що більшість наших службовців, які беруть участь у багатосторонніх міжособистісних контактах, відносяться до категорії найменш оплачуваних працівників? А саме вони відповідають за якість обслуговування, і те враження, яке складається у клієнта, є однією зі складових успіху в справі послуг. А чи знайомі ми з тим фактом, що туристична індустрія в періоди загального економічного підйому відчуває труднощі з підбором і розстановкою кадрів, оскільки працівники намагаються перейти на роботу в інші галузі, де вища заробітна плата і різні пільги? Досить реальними також є проблеми підбору, навчання і збереження кваліфікованих спеціалістів. А якщо взяти цінність цих працівників для організації ще й з точки зору витрат, які б виникли у випадку їх заміни, стає зрозумілим те значення, яке керівники підприємств повинні приділяти використанню психологічних і матеріальних стимулів для створення зацікавленості у праці.

Після виходу у світ книги американського психолога Абрахама Маслоу “Теорія мотивації вчинків людини” (1943 р.) з’явилась значна кількість різноманітних теорій, які інколи заперечують одна одну в тому, які саме мотиви і спонукання людини та як відбувається мотивація її вчинків. Всі ці теорії виходять з потреб або інтересів, які спонукають людину до тих чи інших дій. Відомі також теорії, що описують засоби, за допомогою яких можна спонукати людину до виконання тих чи інших факторів. У таблиці 6.2.1. наводиться короткий огляд основних теорій мотивації.

Однією з принципових розбіжностей в оцінці теорії мотивації є підхід до суб’єкта мотивованої поведінки. Частина авторів вважає, що мотивація – це обов’язок керівників, а одним з критеріїв ефективного керівництва є властивість спонукати підлеглих намагатись виконати цілі організації. Інші дослідники заперечують цю позицію, доводячи, що керівник не може спонукати. Він тільки створює такий тип відносин у колективі, який дозволяв би працівнику бачити, що його додаткові зусилля, спрямовані на досягнення цілей і завдань організації, можуть призвести до бажаних результатів як для працівника, так і для організації.

Штейн називає мотивацію “психологічною угодою” між індивідуумом й організацією та розглядає її в контексті організаційних структур, характеризуючи наступним чином права й обов’язки, що виникають у працівників і організації за такою угодою: “Організація виконує у відношенні до працівника відповідні функції – оплачує його працю, надає йому посади і захищає його, не наполягаючи на виконанні тих робіт, які не входять в перелік покладених на нього обов’язків. Працівник, у свою чергу, відповідає організації напруженою роботою, сумлінним виконанням своїх обов’язків і стриманістю від критики компанії у публічних місцях або нанесення шкоди престижу компанії іншим способом. Організація очікує від працівника виконання розпоряджень керівництва, працівник очікує від організації точного і неухильного виконання зобов’язань перед ним. Організація підкріплює свої очікування у відношенні до працівника тими способами впливу, які є в її розпорядженні. Працівник підкріплює свої очікування у відношенні до організації через законні способи впливати на організацію або через можливість призупинення своєї участі. Крім того, він має право на страйкування або бездіяльність до того, що відбувається. Обидві сторони за угодою керуються своїми уявленнями про добро і зло.”

Таблиця 6.2.1.

Основні теорії мотивації

Ключові слова та поняття

група (колектив), людський фактор, вартість праці, управління трудовими ресурсами, планування людських ресурсів, професійне зростання, молодший обслуговуючий персонал, старший обслуговуючий персонал, підбір кадрів, кадрова політика, програма виробничої орієнтації, виробнича адаптація, оцінка праці, ефект “злиття”, ефект середніх величин, фактор “міжособистого впливу”, мотивація праці

Складовою частиною менеджменту туристичного підприємства є управління персоналом організації. У кінцевому вигляді управління виробничо-господарською діяльністю туристичної організації зводиться до управління людьми. Менеджмент персоналу передбачає свідоме регулювання діяльності трудового колективу, а саме: форм його організації, характеру взаємовідносин між його членами, формування психологічного клімату, управління конфліктами, мотивації дій тощо.

За визначенням американського економіста Марвіна Шоу, група (колектив) – це дві і більше особи, які взаємодіють одна з одною таким чином, що кожна особа здійснює вплив на конкретних людей (працівників) та одночасно знаходиться під впливом інших осіб. Отже, трудовий колектив виступає не тільки об’єктом, а одночасно й суб’єктом управління. Звідси випливає необхідність правильного розуміння процесу формування управлінських впливів і способів взаємодії людей у цьому процесі.

Ефективне функціонування туристичного підприємства досягається шляхом реалізації відомих функцій менеджменту: планування, організація взаємодії, мотивації і контролю.

Відомо, що у будь-якій справі людська праця є важливою детермінантою прибутковості, але в туристичній індустрії людська праця набуває такого значення, при якому саме існування єдиного господарського механізму ставиться у пряму залежність від кількості і якості самої праці. Тому не випадково цьому комплексному і складному питанню останнім часом надається велика увага.

У літературі з питань управління людськими ресурсами висловлюються різні думки, в яких, при всьому їхньому різноманітті, незмінне у питаннях управління підприємствами туристичної індустрії особливе значення приділяється людському фактору. Існують три основні причини цього, які подані нижче.

По-перше, ні для кого не є секретом, що взаємовідносини між працівником і клієнтом під час обслуговування є визначальними. Професор Генехан звернув увагу на це ще в 1980 р. при обговоренні комплексу маркетингових елементів для індустрії гостинності. У своїх роботах “Product-Service Mix” і “The Presentation Mix” він дуже влучно підмітив, що рівень взаємовідносин між клієнтом і службовцем та характер їх у своїй сукупності складають поряд з іншими елементами цих відносин сутність того феномена, який і називається “обслуговуванням”. З нашого боку необхідно зазначити, що це відноситься не тільки до сфери гостинності, а й до обслуговування туриста.

Іншою причиною підвищеної уваги до людського фактору у туристичній індустрії є та обставина, що зростання цін за останні 10 років прямо чи побічно пов’язано зі зростанням заробітної плати працівників цієї галузі. Були часи, коли вартість праці у сукупному продукті складала невелику частку і не мала відчутного впливу на зміну цін. У сьогоднішніх умовах ситуація змінилась під дією ряду чинників. У США, наприклад, чотири з них здійснюють особливо сильний вплив на збільшення вартості праці:

1. Законодавство США. Законодавством США визначаються розміри мінімальної заробітної плати в цілому по країні. Згідно з цим законом приймаються відповідні закони штатів. Поступове зростання мінімальної заробітної плати, що зачіпає інтереси низькооплачуваної категорії працівників, у свою чергу призводить до підвищення рівнів заробітної плати всіх категорій працівників.
2. Зниження інтересу до низькоотачуваних категорій робіт. Традиційно туристична індустрія значною мірою залежала від молоді, яка на початку своєї кар’єри вимушена займати низькооплачувані посади. Під впливом демографічних процесів ця частина населення продовжує скорочуватись. У результаті цього туристичні компанії вимушені шукати потенційних працівників, вартість праці яких в цілому виявляється вищою. При постійному зростанні попиту на послуги скорочення робочих рук призведе до росту вартості праці.
3. Діяльність профспілок. Профспілки зацікавлені в укладенні вигідних трудових контрактів, в яких був би врахований весь обсяг економічних і соціальних прав працівників, починаючи із заробітної плати і закінчуючи різними пільгами та привілеями. Підприємці вимушені йти назустріч вимогам профспілок, компенсуючи свої витрати шляхом підвищення цін на товари та послуги. У результаті ланцюгова реакція підвищення цін виходить за межі однієї або декількох галузей, впливаючи на загальне зростання цін у країні.
4. Плинність робочої сили. Плинність робочої сили у сфері обслуговування у США, особливо серед малокваліфікованого персоналу, є найвищою серед усіх галузей господарської діяльності в цій країні. Не є чимось незвичним, коли, наприклад в ресторанах, плинність кадрів перевищує 100% в рік. У деяких компаніях вона може досягати навіть 300%. Ситуація, що склалася, віддзеркалює досить реальні економічні умови підбору, найму і навчання нових працівників, негативно впливає на вартість обслуговування, оскільки навчання новачків вимагає часу та грошей. Цілком очевидний і її прихований вплив на доходність підприємства, тому що знижується загальний рівень обслуговування.

Дані чинники можна розглянути і на прикладі України, але якщо говорити про нормативну підтримку і роботу профспілок в Україні, то вони не відповідають вимогам сьогодення або малоефективні.

Неможливість усунення людини з системи обслуговування і особливості попиту на послуги є тими факторами, які спричиняють до зростання вартості праці у цій галузі.

Третьою основною причиною, яка змушує керівництво підприємств звертати увагу на людський фактор, є те, що управління трудовими ресурсами стає об’єктом все більш інтенсивного державного регулювання. Наприклад, федеральне законодавство США і законодавство штатів, окрім закріплення рівнів мінімальної заробітної плати, містить різноманітні норми, які у своїй сукупності демонструють все більший контроль держави над підприємництвом. Усі ці фактори, взяті разом, примушують керівників приділяти більше часу, коштів та зусиль сфері людських ресурсів, і в першу чергу таким функціям, як планування штатної чисельності, підбору, професійній орієнтації і підвищенню кваліфікації, визначенню якісних сторін працівників, питанням заробітної плати, пільг і заохочень, дисципліні праці, звільненню і профспілковому руху.

Аналіз численних і різнопланових літературних джерел з питань управління людськими ресурсами у сфері туризму показує, що значна частка уваги в них приділяється процесу підбору, професійній орієнтації, підвищенню кваліфікації та іншим подібним елементам кадрового менеджменту, а меншою мірою – аналізу потреб і в цілому плануванню функціональних обов’язків персоналу.

Потрібно підкреслити, що необхідність участі керівництва в перспективному плануванні людських ресурсів значною мірою обумовлена інтересами короткострокового і довгострокового планування.

Додатково до питань планування керівники вимушені досконало вивчати фактичний стан трудового колективу підприємства шляхом послідовного й організаційного вивчення функціональних обов’язків своїх працівників. Для цих цілей можуть залучатися не тільки відповідні кадрові підрозділи самого підприємства, а й інші організації, які спеціалізуються на цій формі діяльності.

Збирання такої інформації здійснюється шляхом бесід з працівниками та їхніми керівниками. За результатами складається опис робіт. Зібрана таким чином інформація дає уявлення про те, яка саме робота і ким виконується, тобто дозволяє визначити ступінь оптимізації виконуваних робіт.

Характер робіт дозволяє визначити рівень кваліфікації працівника, освітній ценз, практичний досвід, загальний рівень знань та інші якості, необхідні для виконання даної роботи. Опис робіт допомагає визначити обов’язки, які можуть покладатися на працівника, виконуючого конкретні види робіт. Функціональні обов’язки складають основу для навчання й оцінки рівня підготовки працівників. Специфікація робіт дає можливість визначити необхідну кваліфікацію, що дозволяє кадровій службі впевнено підходити до підбору і найму працівників на вакантні посади.

Виявлення потреб трудового колективу, аналіз робіт, їх опис і специфікація – все це є частиною процесу планування. Якщо така робота не виконана або виконана неякісне, то наступна виробнича діяльність може виявитись неефективною.

Наступним кроком є підбір кандидатур на виконання конкретних виробничих управлінських функцій. Підбір працівників на посади, що відносяться до нижчого рівня управління, може здійснюватись двома способами. Перший полягає у висуванні осіб, які вже працюють на підприємстві, а другий – шляхом залучення кандидатів зі сторони. Обидва ці способи мають свої переваги.

Якщо мова йде про висування всередині підприємства, то, по-перше, таке висування – хороший моральний стимул. Неможливо також не враховувати сприятливого впливу самій можливості подальшого удосконалення працівника. Як відомо, відсутність можливості просування по службі приводить до незадоволення працівників, що може призвести до їхнього звільнення з підприємства.

Просування працівника службовими сходинками, окрім усього, наочно демонструє можливості професійного зростання на підприємстві і тим самим позитивно впливає на моральний клімат у колективі.

Іншою перевагою висування своїх працівників є те, що їм уже знайомі організаційна структура підприємства, його колектив та виробнича атмосфера.

Цей фактор має вагоме значення і для адміністрації, оскільки в колективі вже існує уявлення про працівника, його характер, професійну підготовку тощо. Якщо ж мова йде про людину, яка прийшла зі сторони, адміністрація позбавлена такої інформації. Наприклад, майже неможливо виявити у нового для підприємства працівника ступінь його бажання працювати (мотивація до праці), що не менш важливо, ніж здатність до праці.

Але в зарахуванні на роботу нової людини існують і позитивні сторони. Головною перевагою є те, що підприємство отримує нові ідеї на тому рівні, на якому вони можуть знайти своє практичне впровадження. Тим не менше, треба мати на увазі, що підприємство, яке приймає кваліфікованих працівників і надає їм роботу на низькому рівні адміністративної структури, може так і не вийти із застою, якщо ці працівники не в змозі реалізувати свої плани, отримуючи супротив через вже існуючі методи управління вищого керівництва.

У більшості випадків нові працівники можуть володіти більш високою кваліфікацією, а якщо адміністрація ставить одним із своїх завдань у кадровій політиці залучення нових ідей і швидке підвищення якості робіт, то висування своїх працівників не допоможе у вирішенні цього завдання.

Пошук нових працівників повинен мати характер грунтовно спланованої компанії, метою якої є проведення конкурсу серед максимально можливого числа кваліфікованих і зацікавлених претендентів.

Для підбору кандидатур на різні рівні управлінської структури використовуються різні методи. Для найму молодшого обслуговуючого персоналу використовується такий традиційний метод, як оголошення. Приносить користь також допомога громадських агентств з працевлаштування та сприяння професійно-технічних шкіл і коледжів.

На посади, що відносяться до категорії старшого обслуговуючого персоналу, працівники прибувають після закінчення спеціальних навчальних програм у вищих школах, технікумах та коледжах. Але і в цьому випадку публікації оголошень й участь громадських рад з працевлаштування можуть бути досить корисними.

Для прийняття на роботу на посади керівників допомога бюро працевлаштування, мабуть, не принесе користі: особисте знайомство чи цілеспрямовані бесіди з уже відомими кандидатами – це ті способи, до яких частіше всього звертаються адміністрації, залучаючи на підприємство необхідного фахівця.

У випадку, коли претендентів багато, необхідний певний час для того, щоб, скорочуючи поступово список кандидатів, зупинитися на тих, чий рівень підготовки відповідає вимогам. При цьому точний опис кваліфікаційних характеристик є необхідною умовою відбору, оскільки в протилежному випадку адміністрація може зіткнутись зі звинуваченнями у протекціонізмі при підборі керівників.

Процес відбору кадрів починається, коли поряд з вакантними посадами є відповідний список претендентів. Першим елементом у цьому процесі є збір даних про претендентів, який частіше всього проводиться шляхом заповнення анкет та автобіографій. На цьому етапі буває достатньо обговорення кандидатур. Претенденти за об’єктивними даними, які не відповідають заявленим знанням або досвіду, із подальшого процесу виключаються.

Далі процес підбору кадрів проходить через декілька фаз: 1) особисті бесіди з претендентами; 2) тестування, якщо воно необхідне через специфічні умови праці; 3) виявлення причин звільнення з попередніх місць роботи; 4) практичне випробування. На всіх цих фазах відбувається відбір кандидатів до тієї межі, поки не будуть визначені найбільш підходящі кандидатури.

Таким чином, процес підбору кандидатів можна поділити на два етапи: на першому підбір йде від супротивного, коли із загального списку претендентів виключаються ті, хто не відповідає поставленим вимогам, на другому – здійснюється відбір найкращих із претендентів.

У туристичній індустрії вагоме значення мають особисті бесіди з претендентами. Тому дуже важливо, щоб працівники, які проводять бесіду, були спеціально підготовлені, а також, щоб ці бесіди з претендентами проводились не раз і не один на один. Бажано, щоб добре продуманий та організований процес проходив у відповідній послідовності, що дає перевірені позитивні результати. Добре також мати перелік питань, які повинні обговорюватись з претендентами. Це дозволяє не пропустити під час бесіди щось важливе.

Бувають випадки, коли терміново потрібен працівник і немає часу для проведення складного та довготривалого відбору. Але терміновість проведення такої роботи не повинна усувати всіх етапів відбору, а лише прискорювати їх проведення. У тих випадках, коли виникає подібна ситуація, у керівника є можливість запросити на заміщення вакантної посади свого працівника з неповним робочим днем. Таке виконання термінових обов’язків додатково оплачується і може бути здійснене без затримки. Це дозволяє пом’якшити пікову ситуацію та дає можливість провести процес підбору кадрів у його логічній послідовності, оскільки поспішне призначення на посаду, що звільняється без необхідного підбору, може призвести до серйозних негативних наслідків у майбутньому.

Коли рішення про призначення працівника на посаду прийнято, то наступним етапом кадрової політики стає виробнича орієнтація й адаптація нового працівника.

У програмі виробничої орієнтації працівника повинні враховуватись всі аспекти його роботи на підприємстві. Важко собі уявити, щоб в тій нервовій напруженості, яка незмінне присутня при проведенні співбесід з претендентом, він міг запам’ятати таку специфічну для кожної організації інформацію, як, наприклад, функціональні обов’язки, прізвища та імена співробітників тощо. Правила, пільги, норми та інші важливі для того, хто приходить на роботу в організацію, умови корисно мати в надрукованому вигляді у формі буклету або брошури. Такий матеріал можна використовувати як додаток до співбесід, що проводяться. І нарешті, програма орієнтації включає ознайомлення з приміщеннями та організацією підприємства в цілому. Елементом такого ознайомлення повинно бути представлення нового працівника всім членам його майбутнього колективу.

Дослідження психологів показують, що працівники, які прийшли на підприємство зі сторони, протягом шести місяців можуть відчувати стан стресу, викликаного неясністю для них соціально-психологічного клімату в колективі. Найбільш важкими вважаються перші тижні. І справді, як свідчить практика, протягом перших кількох тижнів роботи відбувається значне у процентному відношенні число звільнень нових працівників. Дуже часто це буває пов’язано з відсутністю програм орієнтації у ранньому періоді адаптації працівника на його новому робочому місці. Процес орієнтації переходить у наступну стадію власне виробничої адаптації. Всі нові працівники потребують відповідної адаптації. Звичайно, якщо на місце адміністратора готелю приходить людина, яка вже працювала на цій посаді, то його виробнича адаптація буде мінімальною. Але навіть такому працівнику необхідні знання особливостей, які притаманні саме цьому підприємству, та покладених на нього функцій.

Ознайомлення може відбуватися у різних формах: у вигляді лекцій, аудіовізуальних, відео- і комп’ютерних програм, занять на робочому місці, моделювання ситуацій тощо. Методи проведення занять повинні відповідати поставленим завданням. Наприклад, моделювання ситуацій є ефективним методом, але навряд чи його можна використати при ознайомленні з санітарними вимогами.

Заняття з виробничої адаптації повинні враховувати потреби нових працівників у тих знаннях, які їм необхідні на робочому місці. Програма повинна бути наближеною до функціональних обов’язків працівника, що випливають з характеристик виконуваних ним робіт. Наступні тренінгові програми, які проводяться з метою навчання технічним та аспектам поведінки робіт, що виконуються, повинні проводитись на робочому місці.

З початком виконання працівником своїх службових обов’язків функції служби кадрів на цьому не закінчуються. Цей підрозділ несе відповідальність за створення для нового працівника нормального морального клімату, який відповідав би завданням організації.

Відділ кадрів відповідає за виконання законодавства з охорони праці, оскільки через ряд причин формальне виконання правил техніки безпеки може інколи призводити до зниження продуктивності праці. Для збереження високого рівня охорони праці при зменшенні рівня формалізму необхідно, щоб кожен працівник ніс персональну відповідальність за свою ділянку роботи. Кожен підрозділ повинен бути наділений такими обов’язками, які б враховували і гарантували виконання необхідних умов безпеки.

Наступним функціональним обов’язком відділу кадрів є навчання контролюючого персоналу техніці оцінки праці співробітників. Функція оцінки праці співробітників є винятково важливою як для підприємства, так і для самих працівників. Існує шість основних причин необхідності періодичних перевірок роботи працівників:

1) перевірки, які проводяться періодично, сприяють належному виконанню працівниками своїх обов’язків, а оскільки такі перевірки спрямовані на виявлення відхилень від встановлених стандартів, то вони сприяють виправленню відхилень та відновленню точного виконання службових обов’язків;

2) перевірки дозволяють виявити ті сфери, які потребують додаткової уваги, у тому числі з точки зору підготовки кадрів;

3) бесіди, якими супроводжуються перевірки, поглиблюють розуміння змісту функціональних обов’язків, які виконують працівники;

4) результати перевірок можуть бути використані у плануванні і коригуванні штатного розкладу при просуванні працівників службовими сходинками, переводах і звільненнях;

5) результати перевірок можуть виявити потреби у зміні виплачуваної винагороди у сторону як її збільшення, так і зменшення;

6) системний аналіз серії перевірок може бути використаний для оцінки інших різних кадрових програм.

Існує також шість чинників, які послаблюють значеная перевірок. Ці фактори повинні уважно контролюватись відділом кадрів, і на них повинна звертатися увага при підготовці працівників до проведення перевірок.

1. Ефект “злиття”. Він виник, коли інспектор, який проводить перевірку, переоцінює один з аспектів виконання роботи, не приділяючи уваги іншим її сторонам. Ефект “злиття” може бути як з позитивним знаком, так і з від’ємним.
2. Поблажливість або суворість може виникнути, коли перевіряючий поблажливий або, навпаки, суворий у відношенні до конкретного працівника, якого перевіряють. Це може привести до вирівнювання всіх показників всередині підрозділу, що тією чи іншою мірою викривлює реальну картину, якщо інспектованих порівнювати з іншими працівниками інших підрозділів.
3. Ефект середніх величин. Він може виникнути, коли перевіряючий розглядає всіх працюючих у підрозділі в загальному і цілому.
4. Вплив на результати перевірки. Дані, які використовуються для системного аналізу, мають тенденцію впливати на результати перевірки.
5. Вплив недавніх вчинків інспектованих. Перевіряючий у своїх оцінках може опинитися під впливом недавніх вчинків тих, кого він перевіряє. Відділ кадрів усуває цей негативний чинник впливу з допомогою анкетування, яке проводиться на постійній основі, а також вивчає виникаючі інциденти, які відбуваються з працівниками, що дозволяє виявляти характерні особливості поведінки за більш короткий проміжок часу.
6. Фактор “міжособистісного впливу”. Цей негативний чинник важко подолати, оскільки причина його появи не пов’язана з роботою. Виникає він поза межами виробничих відносин і може впливати на результати оцінок як позитивно, так і негативно. Проти впливу цього фактору важко боротися. Зменшення його впливу може бути досягнуто через роз’яснення, що міжособистісні відносини не повинні прийматися в розрахунок. Для усунення впливу цього фактора у будь-якій організації важливе значення повинна мати оцінка працівника на довгостроковій основі. Тільки у цьому випадку може скластися об’єктивна уява про працівника і результати його праці.

Одним з найважливіших факторів успіху будь-якої організації у туристичній індустрії є мотивація до праці і пов’язаний з цим стан моралі у виробничих відносинах.

Незважаючи на те, що якість сервісу і є значною мірою суб’єктивною, а його оцінка проводиться з точки зору ряду критеріїв якості в розумінні туриста, зрозуміло, що незадоволення клієнта обслуговуванням у ресторані чи готелі залежить від самого обслуговування.

Дослідження показують, що головною причиною того, чи скористається клієнт послугами підприємствами ще раз, є добре чи погане обслуговування, надане йому раніше. Вперше клієнта можна залучити хорошою рекламою, багатим інтер’єром чи різноманітним переліком послуг. Але вдруге він приходить завдяки професійній роботі персоналу і високій якості обслуговування. Високий рівень мотивації для якісної роботи є, таким чином, бажаним не тільки з організаційної точки зору, а в зв’язку з прямим і очевидним впливом на клієнтів та на їхнє сприйняття якісного обслуговування.

Можна мріяти про цілеспрямованих і працездатних працівників, але чи варті ми їх? Чи створили ми такий характер виробничих відносин і обстановку в цілому, які б стимулювали таку поведінку? Чи готові ми визнати те, наприклад, що більшість наших службовців, які беруть участь у багатосторонніх міжособистісних контактах, відносяться до категорії найменш оплачуваних працівників? А саме вони відповідають за якість обслуговування, і те враження, яке складається у клієнта, є однією зі складових успіху в справі послуг. А чи знайомі ми з тим фактом, що туристична індустрія в періоди загального економічного підйому відчуває труднощі з підбором і розстановкою кадрів, оскільки працівники намагаються перейти на роботу в інші галузі, де вища заробітна плата і різні пільги? Досить реальними також є проблеми підбору, навчання і збереження кваліфікованих спеціалістів. А якщо взяти цінність цих працівників для організації ще й з точки зору витрат, які б виникли у випадку їх заміни, стає зрозумілим те значення, яке керівники підприємств повинні приділяти використанню психологічних і матеріальних стимулів для створення зацікавленості у праці.

Після виходу у світ книги американського психолога Абрахама Маслоу “Теорія мотивації вчинків людини” (1943 р.) з’явилась значна кількість різноманітних теорій, які інколи заперечують одна одну в тому, які саме мотиви і спонукання людини та як відбувається мотивація її вчинків. Всі ці теорії виходять з потреб або інтересів, які спонукають людину до тих чи інших дій. Відомі також теорії, що описують засоби, за допомогою яких можна спонукати людину до виконання тих чи інших факторів. У таблиці 6.2.1. наводиться короткий огляд основних теорій мотивації.

Однією з принципових розбіжностей в оцінці теорії мотивації є підхід до суб’єкта мотивованої поведінки. Частина авторів вважає, що мотивація – це обов’язок керівників, а одним з критеріїв ефективного керівництва є властивість спонукати підлеглих намагатись виконати цілі організації. Інші дослідники заперечують цю позицію, доводячи, що керівник не може спонукати. Він тільки створює такий тип відносин у колективі, який дозволяв би працівнику бачити, що його додаткові зусилля, спрямовані на досягнення цілей і завдань організації, можуть призвести до бажаних результатів як для працівника, так і для організації.

Штейн називає мотивацію “психологічною угодою” між індивідуумом й організацією та розглядає її в контексті організаційних структур, характеризуючи наступним чином права й обов’язки, що виникають у працівників і організації за такою угодою: “Організація виконує у відношенні до працівника відповідні функції – оплачує його працю, надає йому посади і захищає його, не наполягаючи на виконанні тих робіт, які не входять в перелік покладених на нього обов’язків. Працівник, у свою чергу, відповідає організації напруженою роботою, сумлінним виконанням своїх обов’язків і стриманістю від критики компанії у публічних місцях або нанесення шкоди престижу компанії іншим способом. Організація очікує від працівника виконання розпоряджень керівництва, працівник очікує від організації точного і неухильного виконання зобов’язань перед ним. Організація підкріплює свої очікування у відношенні до працівника тими способами впливу, які є в її розпорядженні. Працівник підкріплює свої очікування у відношенні до організації через законні способи впливати на організацію або через можливість призупинення своєї участі. Крім того, він має право на страйкування або бездіяльність до того, що відбувається. Обидві сторони за угодою керуються своїми уявленнями про добро і зло.”

Таблиця 6.2.1.

Основні теорії мотивації

Ключові слова та поняття

послуга туризму, тур, туристичний продукт, туристичний експорт, туристичний імпорт, міжгалузевий комплекс соціально-побутової інфраструктури, туристичний потік, кількість туроднів, сумарні витрати туриста, коефіцієнти нерівномірності туристичного потоку, потужність ліжкового фонду, “ефект мультиплікатора”, відплив грошових коштів, коефіцієнт зайнятості, коефіцієнт доходу, маржинальна схильність до збереження, маржинальна схильність до споживання, сезонні коливання, загальна рентабельність, рентабельність продукції, число оборотів коштів, коефіцієнт платоспроможності, коефіцієнт ліквідності, платоспроможність

Вся класична економічна наука виходить із того, що одним із основних законів ринку є закон вартості, який діє і на туристичному ринку. Його суть полягає в тому, що в товарному виробництві основу пропорцій товарів, що обмінюються визначає ринкова вартість, величину якої, в свою чергу, визначають суспільне необхідні затрати праці.

Закон вартості передбачає формування у окремої туристичної фірми індивідуальних затрат праці і ресурсів, і відповідно формування індивідуальної вартості й індивідуальної ціни на туристичний продукт. Але ринок признає не ці індивідуальні вартості і ціни, а суспільні і ринкові, в основі яких лежать суспільне необхідні затрати праці.

Закон вартості в умовах туристичного ринку виступає як своєрідна “невидима рука”, яка спрямовує туроператорів і турагентів до своєї цілі – отриманню особистої вигоди, забезпеченню власного інтересу.

Дії споживачів туристичного продукту визначаються дією закону попиту і пропозиції. Цей закон встановлює пряму закономірність між ціною і пропозицією і зворотну залежність між ціною і попитом. Суть його полягає в тому, що підвищення ринкової ціни на туристичний продукт, при інших рівних умовах, зменшує обсяг попиту, а зниження ринкової ціни збільшує величину попиту на туристичний продукт. В той же час обсяг пропозиції туристичних товарів і послуг збільшується при підвищенні ціни і зменшується при її зниженні.

Перше твердження особливо вірно в сучасних умовах, коли ціни піднялися на весь спектр товарів, але на перше місце висуваються витрати на продукти харчування і товари першої необхідності, а витрати на туризм і відповідно попит опускається у населення майже на останню позицію. Друге твердження вірне, так як виробників туристичного продукту приваблює зверхприбуток, який отримують деякі фірми, які працюють, наприклад, на унікальних туристичних ринках (пригодницький туризм, сходження на вершини вулканів, підводний туризм тощо).

Залежність попиту і пропозиції від ціни можна представити графічно. Для цього по вісі ординат відкладається ціна, а по вісі абсцис – кількість туристичного продукту, що пропонується на ринку .

На графіку попиту і пропозиції в точці перетину кривих досягається ринкова рівновага. Ціна, при якій вона має місце, називається рівноважною ціною.

Лінійний характер графіка попиту використовується в наступних прикладах для спрощення, але ці результати можуть застосовуватись і до інших кривих попиту.

Тут Д – крива попиту;

S – крива пропозиції;

Т – точка ринкової рівноваги;

Рт – рівноважна ціна;

Qт – кількість товару, при якій досягається ринкова рівновага.

Наприклад, нижче (табл. 7.1.1.) наведені дані по попиту на подорожі до Португалії, які реалізуються українськими туристи-ними фірмами залежно від вартості туру.

Таблиця 7.1.1.

Дані, наведені в таблиці, можуть бути подані у вигляді кривої попиту , де по вісі ординат відкладається вартість туру, а по вісі абсцис – кількість туристів, що виїхали в Португалію, купивши путівки в українських фірмах.

Використовуючи криву попиту, можна визначити величину загальної виручки від реалізації туристичних послуг. Виручка визначається шляхом перемноження ціни туристичного продукту на кількість продукції проданої по цій ціні. Наприклад, вартість туру в Португалію коштує 1400 дол. США.    Тоді загальна виручка від реалізації турів складе: 1400 * 100 тис. чол. = 140 млн. дол.

Для розвитку туристичної індустрії в цілому і туристичних фірм зокрема важливо знати темпи змін трьох економічних величин: ціни, попиту і пропозиції. Для цього існує таке поняття, як “еластичність попиту”. Еластичність попиту по ціні показує, на скільки процентів змінюється попит на даний товар, якщо його ціна змінюється на 1%. Якщо цей показник більше одиниці, то попит по ціні буде еластичним, а якщо він менше одиниці, то попит буде нееластичним.

Коефіцієнт еластичності попиту по ціні розраховується за формулою:

  7.1.1.

де Ец – коефіцієнт еластичності попиту по ціні;

DQ – процент збільшення обсягу товату, який купується (Q);

DР – процент зменшення ціни Р.

Повертаючись до графіка попиту на рис. 7.1.2., можна розрахувати цінову еластичність попиту при різних рівнях цін:

           7.1.2.

де індекси 1 і 0 означають відповідно нові і базові ціни і кількість проданих турів. З використанням цієї формули і величини попиту, враховуючи, що кількість споживачів в зв’язку зі зменшенням ціни збільшилась з 70 тис. до 90 тис. отримаємо:

Еластичність – 1,623 означає, що якби ціна зменшилась на 10% то попит на тури в Португалію збільшився б на 16,23%. Для спощення знак “мінус” не береться до уваги, використовуючи абсолютну величину еластичності. Очевидно, що еластичність попиту по ціні різна на окремих ділянках кривої попиту. Абсолютна величина еластичності нижча при високих цінах і вища при низьких цінах на туистичний продукт.

На кривій попиту можна виділити три ділянки: де еластичність більше 1, дорівнює 1 і менше 1. Попит є еластичним вище рівня ціни Pj і нееластичним нижче рівня ціни Pj.

Цінова еластичність і загальна виручка від реалізації туристичного продукту знаходяться в прямій залежності, оскільки еластичність попиту по ціні характеризує ступінь залежності обсягу купованого товару Q від коливання ринкових цін Р.

При еластичному попиті, коли еластичність по ціні більше 1, загальна виручка (Q * Р) зростає швидше порівняно з темпами зниження ціни. Коли попит еластичний, падіння ціни потягне за собою одночасне підвищення попиту і збільшення обсягів продаж, а значить буде результатом більш високої загальної виручки. А якби ціна росла, то загальна виручка падала б, так як при еластичному попиті підвищення цін супроводжується ще більшим падінням попиту і зменшенням обсягу продаж. І навпаки, при нееластичному попиті падіння ціни зменшує загальну виручку (загальна виручка зростає повільніше, порівняно з темпами зниження ціни).

Якщо ж еластичність дорівнює 1, то темпи зміни цін і загальної виручки адекватні. Таблиця 7.1.2. підсумовує всі ці взаємозв’язки.

Висновки із вищесказаного очевидні. По-перше, можна судити про еластичність попиту, лише знаючи зміни цін і обсягів попиту. По-друге, підвищення цін не може бути вигідним і корисним при еластичному попиті, оскільки сумарний дохід зменшується, як і кількість клієнтів. Аналогічно, якщо попит нееластичний, то краще ціни не зменігувати, тому що за цим буде зменшення доходу, а клієнтів стане більше.

Таблиця 7.1.2.

Залежність загальної виручки від реалізації від еластичності попиту по ціні.

Таким чином, зміна ціни викличе зміну обсягу попиту. Але існують і нецінові детермінанти попиту, які включають: рівень доходів споживачів туристичних товарів і послуг, кількість споживачів, якість послуг, моду і смаки. Вони також впливають на попит.

Розглянемо еластичність попиту по доходу, так як зростання доходів значно впливає на підвищення попиту на туристичну продукцію при будь-якій заданій ціні. Таким чином, дохід потенційних споживачів і попит знаходяться в прямій залежності.

Еластичність попиту по доходу – це чутливість попиту до змін в доходах споживачів. Вона визначається як процентні зміни доходів при незмінних цінах. Ефект змін в доходах графічно поданий на рис.7.1.4., де До (V0) – крива попиту на подорожі при рівні доходу V0. Якщо рівень доходу збільшується від V0 до Vj, то обсяги попиту також зростають Це означає, що вся крива попиту зміщується вправо. При визначеній ціні Рj, кількість турів на які є попит спочатку було Qo (на кривій попиту До (V0)). З зростанням доходу до Vj, попит при тому ж рівні ціни Рj, зросте до Qj (на кривій попиту Дj (Vj)).

Еластичність попиту по доходу із визначених може бути представлена наступним рівнянням.

   7.1.3.

де DQ – зміна обсягу попиту Q на тури;

DV – зміна доходу V.

Еластичність попиту по доходу може змінюватися від нуля до безкінечності. Коли еластичність по доходу знаходиться в межах між нулем і одиницею, попит вважається нееластичним по доходу, тобто поза залежністю від змін в доходах попит залишається більш-менш стабільним. Якщо еластичність більша одиниці, то попит еластичний до доходу і це означає, що по мірі зростання еластичного доходу або доходу визначеного сегменту ринку і при незмінних цінах на подорожі попит на тури зросте. Еластичність може дорівнювати і одиниці.

Товари низької якості є виключенням із цього правила. В даному випадку немає прямої залежності між доходами і кількістю продукції на яку є попит.

Згідно з законом Енгеля із збільшенням доходу зменшується та його частина, яка витрачається на товари першої необхідності і збільшується частина витрат на предмети розкоші та духовний розвиток (сюди ж відноситься і туризм). Всі товари можна розподілити на три групи: 1) товари нижчого рангу – в основному продовольчі, які забезпечують мінімальне фізичне існування; 2) товари нормальної якості – деякі продовольчі і промислові товари; 3) високоякісні, особливо модні товари і товари-раритети. При збільшенні доходів попит на товари першої групи спочатку збільшуються, потім стабілізуються, а потім починає знижуватись; попит на товари другої групи спочатку зростає, потім стабілізується, а потім знову починає зростати; попит на товари третьої групи спочатку йде вгору і після цього стабілізується.

Продукти туристичної індустрії реалізуються у вигляді послуг. Послуга туризму, як і послуга взагалі, є дією відповідної споживчої вартості, що проявляється у корисному ефекті, який задовільняє ту чи іншу людську потребу. При цьому послуга може бути надана або у вигляді товару, або у вигляді функціонування саме живої праці. Визначені два способи виробництва послуг обумовлюють і два види послуг: матеріальні (виробничі), опосередковані якимось продуктом, і нематеріальні (невиробничі), не пов’язані з матеріальними продуктами, виробництво яких невід’ємне від їх споживання.

Звідси випливає, що тур представляє собою комплекс різноманітних послуг (розміщення, харчування, транспортні послуги, побутові, туристичні, екскурсійні тощо), які об’єднані на основі головної мети подорожування і надаються на визначеному маршруті й у визначений час.

Окрім послуг, туристи можуть купляти товари туристичного призначення. Сукупність послуг і товарів туристичного призначення формують поняття “туристичний продукт”, складовими якого є:

– тури, об’єднані за цілеспрямованістю (пізнавальні, оздоровчі, наукові тощо);

– туристично-екскурсійні послуги різноманітних видів (розміщення, харчування, транспортні послуги і т.д.);

– товари туристично-сувенірного призначення (карти, сувеніри, проспекти тощо).

У туризму є два напрямки спрямування: його можна імпортувати в країну й експортувати з неї.

Витрати туристів з інших країн – це вкладення в економіку даної приймаючої країни. Так, наприклад, туристи з Іспанії, що подорожують по Україні, отримують свої доходи переважно у своїй країні проживання. Витрачаючи кошти в Україні, вони вкладають їх в економіку нашої країни. Таким чином, витрати іноземців у країні в туристичних діях представляють для України туристичний експорт. Інакше кажучи, вивіз з країни туристських вражень, який супроводжується одночасним ввезенням туристом грошей у дану країну, називається туристичним експортом.

Туристичний імпорт – це ввезення в країну туристських вражень, яке супроводжується одночасним вивезенням туристом грошей з даної країни.

Якщо туристи з України здійснюють подорож в Іспанію, то це стає туристичним імпортом в економіку України. Гроші іспанських туристів, зароблені в Іспанії, але витрачені в Україні, є туристичним імпортом для іспанської економіки.

При туристичному експорті напрямок грошових потоків співпадає з напрямком туристичних потоків, тоді як при експорті товарів дані потоки спрямовані протилежно.

Якщо потік платежів іде в Україну, то це означає, що було експортовано або туристичний досвід, або товари. Грошові потоки в обох випадках йдуть в одному напрямку.

Сьогодні відоме поняття “галузь” поступово розмивається. Для ринкової економіки характерно не стільки розвиток окремих галузей, скільки функціонування диверсифікованих міжгалузевих комплексів. Оскільки в туризмі виробляються і предмети споживання, і послуги, то можна зробити висновок, що туризм – це диверсифікований міжгалузевий комплекс соціально-побутової інфраструктури, який має виробничі і невиробничі функції та представляє собою туристичну індустрію. Господарський процес, що відбувається у галузі туризму, є виробничо-обслуговуючим процесом.

Становлення і розвиток туризму як галузі характеризується системою визначених економічних показників, які відображають кількісний обсяг реалізації туристичних послуг та їхню якісну сторону.

Система показників розвитку туризму для країни включає:

обсяг туристичного потоку;

середню величину туристичних витрат на добу;

стан і розвиток матеріально-технічної бази туризму;

показники фінансово-економічної діяльності туристичного підприємства;

показники розвитку міжнародного туризму.

Розглянемо більш детально кожен з названих показників.

Туристичний потік – це постійне прибуття туристів у країну. Обсяг туристичних потоків характеризується такими показниками, як загальна кількість туристів, кількість туроднів, середній термін перебування туристів у країні. Для розрахунку кількості туроднів можна скористатися такою формулою:

KD=ЧT T,      7.1.4.

де KD – кількість туроднів;

ЧТ- чисельність туристів;

Т – середня кількість днів, проведених туристом у країні.

Інформація про туродні дуже важлива при плануванні суспільної інфраструктури і матеріально-технічної бази туризму.

При отриманні цих даних неважко оцінити передбачувані витрати одного туриста за добу. Але дані про витрати носять досить приблизний характер і ними треба користуватись обережно. Статистика з даного показника, як правило, прихована, а кількість грошей, витрачених під час відпочинку, часто не занотовується туристом. Тим не менш, місцевій владі і широкій громадськості сумарні витрати подорожуючих у туристичному регіоні видаються найбільш зрозумілими та вражаючими даними. Величина сумарних туристичних витрат в окремому регіоні визначається так:

            7.1.5.

де  – сумарні витрати туриста;

ВТсер – середні витрати туриста на добу.

Але туристичний потік – явище нерівномірне. Тому були виведені коефіцієнти нерівномірності туристичного потоку, яі розраховуються за такими формулами:

        7.1.6

       7.1.7.

       7.1.8.

де КН – коефіцієнт нерівномірності туристичного потоку;

КD max, KD min – кількість туроднів у місяці максимального і мінімального туристичного потоку відповідно людино-днів;

KDp, KDcp – річна і середньомісячна кількість туроднів відповідно людино-днів.

Показники, які характеризують стан і розвиток матеріально-технічної бази туризму, визначають її потужність у даній країні. До них відносяться: ліжковий фонд готелів, санаторіїв, будинків відпочинку та інших місць розміщення туристів; кількість місць на підприємствах харчування обслуговуючих туристів; кількість місць на підприємствах розваг (аквапарки, театри, казино тощо), відведених для туристів, і т. ін.

Потужність ліжкового фонду визначається за формулою:

ПЛФ = ЧКр 365+ ЧТс Тс,    7.1 .9.

де ПЛФ – потужність ліжкового фонду, од.;

ЧКр – кількість ліжко-місць цілорічного використання;

ЧТс – кількість ліжко-місць сезонного використання;

Тс – кількість днів сезонного використання.

Показники фінансово-економічної діяльності туристичного підприємства складаються з: обсягу реалізації туристичних послуг або виручки від реалізації послуг туризму; показників використання робочої сили (продуктивність праці, рівень витрат на оплату праці та ін.); показників використання виробничих фондів (фондовіддача, оборотність оборотних коштів); собівартості послуг туризму; прибутку; рентабельності; фінансових показників (платоспроможність, ліквідність, фінансова стійкість, валютна самоокупність тощо).

Окремо виділяються показники, які характеризують стан і розвиток міжнародного туризму:

чисельність туристів, які відвідали зарубіжні країни (визначаються за кількістю перетинів державного кордону);

кількість туроднів (за іноземними туристами);

сумарні грошові витрати, затрачені туристами під час закордонних поїздок.

Всі перелічені вище показники мають відповідний вплив на економіку регіону, в якому функціонує і розвивається туристична індустрія. Це проявляється у притоку валюти, створенні нових робочих місць, покращанню інфраструктури регіону тощо.

Туризм як торгівлю послугами на світовому ринку можна визначити як невидимий експорт, що приносить відповідний внесок у платіжний баланс країни. Позитивним явищем вважається той факт, коли сума ввезення валюти туристами переважає суму її вивозу за кордон.

Ситуація балансу платежів безпосередньо впливає на валовий національний продукт (ВНП) країни, величина якого визначається за наступною формулою:

ВНП = ВС+І+ВУ+(е-і),       7.1.10.

де ВНП – валовий національний продукт;

ВС – витрати споживачів;

І- інвестиції;

ВУ- витрати уряду;

е – експорт;

і- імпорт.

Істотно, що коли імпорт перевищує експорт, то ВНП буде мати менше значення, а тому українській економіці вигідно залучати у нашу країну більше туристів і заохочувати їх витрачати тут більше грошей, ніж відправляти українських громадян подорожувати за кордон.

Гроші туристів починають повністю працювати на економіку регіону, коли туристична фірма купляє місцеві (регіональні) товари та послуги. Продавці цих товарів і послуг, отримавши гроші від туристів, виплачують з них заробітну плату своїм працівникам, які, у свою чергу, витрачають їх на купівлю товару, оплату послуг тощо. Але якщо працівники, отримавши заробітну плату, витрачають її на купівлю імпортних товарів чи відпочинок за кордоном, то цикл замикається і відбувається відплив грошей з регіону.

Поєднання прямого і непрямого впливу схеми витрат туристів визначає вплив на місцеву економіку в цілому. Як правило, не весь дохід, отриманий у кожному циклі витрат туристів, буває втраченим. Деяка його частина відкладається, а інша витрачається за межами даного регіону. Чим більша частка доходу, витрачена у межах регіону, тим більший ефект мультиплікатора. Здатність утримувати туристичний дохід у межах регіону залежить від економічної замкнутості регіону і самостійності місцевої економіки. Якщо місцева (регіональна економіка) здатна виробляти товари та послуги, які користуються попитом у туристів, то ефект мультиплікатора буде дуже значним. Чим більше товарів імпортується з інших регіонів, тим меншим буде ефект мультиплікатора.

Із зазначеного можна зробити висновок, що ефект мультиплікатора – це кількість разів, за які гроші, вкладені туристами у місцеву економіку, були фактично витрачені у приймаючому регіоні. Цей коефіцієнт можна також назвати коефіцієнтом доходів, оскільки витрачені туристами гроші прямо чи побічно стають доходами місцевого населення. Теоретично ефект мультиплікатора у туризмі не підлягає сумнівам, але на практиці виникають труднощі з його обліком. Західна економічна наука з проблем туризму тільки починає розробляти методику обліку та розрахунку внеску галузі в економіку країни.

Крім ефекту мультиплікатора, існують і супутні економічні явища. Зростаючі витрати туристів викликають необхідність у додатковій робочій силі, що відображається коефіцієнтом зайнятості. З розширенням діяльності туристичного регіону удосконалюється його інфраструктура, відбувається будівництво нових будівель і споруд. Отже, можна розрахувати коефіцієнт доходу. Розглянемо ці коефіцієнти більш детально.

Коефіцієнт зайнятості. Кількість існуючих та нових створюваних робочих місць є одним з важливих показників внеску туристичної галузі в національну економіку. Найбільш досліджена категорія працівників, зайнятих у туризмі, — в готельному та курортно-санаторному господарстві. Побічна ж зайнятість, створювана туристичною індустрією сьогодні, може бути оцінена лиш приблизно. Коефіцієнт зайнятості у регіонах різний і залежить від їхньої економічної бази. Якщо коефіцієнт зайнятості складає 1,15, то це означає, що країна може забезпечити працевлаштування додатково 0,15 чоловік на кожного працюючого в обслуговуванні експортного туристичного попиту. А якщо цей коефіцієнт складає, наприклад, 2,75, то держава забезпечує робочими місцями приблизно 1,75 чоловік на кожного вже працюючого у туристичній індустрії. У цілому коефіцієнт зайнятості країни змінюється прямо пропорційно чисельності населення чи загальній кількості працюючого населення.

Коефіцієнт доходу. Зайнятість населення передбачає дохід, який стимулює економіку регіону в процесі його розвитку. Значимість цього стимулювання залежить від деяких чинників. Якщо використовувати як приклад готель, то його адміністрації необхідно вибрати один з двох способів розподілу прибутку: 1) витратити його на товари і послуги або 2) відкласти його частину. Економісти називають ці способи маржгтальною схильністю до споживання (МСС) або маржинальною схильністю до збереження (МСЗ) -відпливом грошей з місцевої економіки. Відплив маржинальних (додаткових) фондів з місцевої економіки може здійснюватись двома шляхами: вони можуть бути відкладеними на збереження або використані на придбання імпортних товарів. У будь-якому випадку ці дії сприяють відпливу фондів і не стимулюють місцеву економіку.

Основним об’єктивним чинником, який визначає рівень споживання, є дохід, а тому обсяги споживання прямо пропорційні його величині. Суб’єктивна схильність до споживання може бути середньою і граничною (маржинальною). Середня схильність до споживання у людей або туристичних підприємств відображається відношенням спожитої частини доходу до загального доходу. Гранична схильність до споживання відображається відношенням зміни у споживанні до тієї зміни в доході, яке його викликало.

Але і людина, і туристичне підприємство не тільки споживають, але й зберігають. Збереження – це та частина доходу, яка не споживається. Схильність до зберігання буває також середньою і граничною (маржинальною). Середня схильність до зберігання відображається відношенням збереженої частини доходу до загального доходу. Гранична схильність до зберігання відображається відношенням будь-якої зміни у збереженнях до тієї зміни в доході, яке її викликало.

Якщо валовий дохід туристичного підприємства розпадається на споживання і зберігання, то приріст споживання плюс приріст зберігання завжди дорівнює приросту доходу. За цих умов сума маржинальної схильності до споживання і маржинальної схильності до зберігання дорівнює одиниці:

MC3 ± MCC = 1,       7.1.11.

МСЗ = 1-МСС,          7.1.12.

МСС = 1-МСЗ.          7.1.13.

Для того, щоб зрозуміти сутність коефіцієнта доходу (KD), треба приблизно розрахувати, яка частина грошей туристів, отримана туристичним регіоном, витрачається, а яка частина відкладається (відплив). Тоді коефіцієнт доходу можна розрахувати за формулою

        7.1.14.

Розглянемо це на прикладі. Нехай загальні витрати туристів у Київському регіоні склали $2000, а маржинальна схильність до споживання дорівнює 0,5. Схема витрат проходить 6 етапів на рік:

$2000 + [0,5-2000] + [(0,5)2 -2000] + [(0,5)3 -2000] + + [(0,5)4 -2000] + [(0,5)5 -2000] + [(0,5)6 -2000] = = $2000 + 1000 + 500 + 250 + 125 + 62,5 + 31,25 = $4000

Зробимо обчислення:

Таким чином, первинна сума в $2000 туристичних витрат обертається $4000 фонду приймаючого туристичного регіону.

Відплив грошових коштів. Відплив – це комбінація збережень (гроші, які не надаються у позику) та імпорту (гроші, які витрачаються на туристичні потреби за межами приймаючої держави). Якщо витрачаються гроші за кордоном на імпортні товари, то очевидно, що це не стимулює місцеву економіку. Аналогічно, якщо гроші відкладені у формі зберігання, які не надаються у позику протягом року, то вони теж не стимулюють економіку. Таким чином, для отримання максимального економічного прибутку від туристичних витрат необхідно вкладати якомога більше туристичних фондів у місцеву економіку шляхом купівлі національних товарів і послуг, оскільки заморожування грошових коштів або придбання імпорту у великих обсягах не сприяє розвитку приймаючої країни.

Сьогодні в Україні відплив коштів досить значний, тому що занепад виробничої сфери примушує готелі, транспортні підприємства, підприємства харчування та інших постачальників туристичної галузі купувати обладнання і деякі послуги за кордоном.

Функціонування підприємств туристичної індустрії характеризується його здатністю приносити достатній доход або прибуток як кінцевий фінансовий результат роботи. В умовах ринку прибуток виступає основним чинником стимулювання підприємницької діяльності. Він забезпечує можливість розширення діяльності, задоволення соціальних і матеріальних потреб членів трудового колективу, виступає основним джерелом формування бюджету. За рахунок прибутку покриваються боргові зобов’язання підприємств перед банками й інвесторами.

Враховується також рентабельність роботи туристичного підприємства і рентабельність продукції та послуг.

У зв’язку з цим кожна туристична фірма здійснює розрахунок загальної рентабельності (Rз), рентабельності продукції і послуг (Rnn) та число оборотів коштів (Uok).

Загальна рентабельність визначається як відношення прибутку до нарахування процента до активів балансу:

         7.1.15

де П – прибуток до нарахування процента,

А – активи;

      7.1.16

де Вр – виручка від реалізації;

      7.1.17

У світовій практиці рентабельність одиниці окремих видів продукції чи послуг (Roпп) вираховується також як відношення прибутку по відповідному товару чи послузі до їхньої собівартості:

           7.1.18

де Ц – ціна товару чи послуги,

С – собівартість товару чи послуги.

Наведена формула може використовуватися для розрахунку рентабельності окремих турів.

Важливим показником функціонування туристичного підприємства є його фінансовий стан. Аналіз фінансового стану передбачає визначення коефіцієнтів платоспроможності (Кп) та ліквідності (Кп):

       7.1.19

де Вк – власний капітал;

       7.1.20

де Ав – високоліквідні активи,

Зк – короткострокова заборгованість.

У першому випадку (7.5.16) коефіцієнт платоспроможності розраховується як відношення власного капіталу до активів, а в другому (7.5.17) – як відношення високоліквідних активів (грошових засобів на рахунках) до короткострокової заборгованості.

Туристичне підприємство вважається платоспроможним, якщо його загальні активи більші, ніж довгострокові і короткострокові зобов’язання, та ліквідним, якщо його поточні активи більші, ніж короткострокові зобов’язання.

При цьому необхідно враховувати, що фінансове правління діяльністю і наявність грошових коштів більш важливе, ніж поточний прибуток, а відсутність грошових коштів у банку може призвести до кризи фінансового стану. Показники можна вважати задовільними у випадку низьких витрат і відсутності заборгованості.

Ключові слова та поняття

галузева конкуренція; концепція національного ринку; детермінанти конкурентних переваг, параметри фактори, параметри попиту, стратегія організацій; споріднені та підтримуючі галузі, дії уряду, випадкові події; концепція національного ромба; “галузевий кластер”; оцінка галузі; галузеві рушійні сили; домінанти; макросередовшце, мікросередовище; внутрішньофірмове середовище; зовнішнє середовище, аналіз конкуренції в галузі; конкурентна сила споживачів; конкурентна сила постачальників; “висота ” вхідного бар ‘еру, S-крива; стратегічна група, картування стратегічних груп

Будь-яка туристична організація у процесі свого функціонування знаходиться під впливом дії зовнішніх та внутрішніх факторів. Для успішної діяльності туристичної фірми необхідно постійно аналізувати їхній вплив при виробленні стратегії і тактики поведінки туристичної організації на туристичному ринку. Без врахування дії зовнішніх та внутрішніх чинників туристична організація приречена на банкрутство.

Визначивши місію та основні цілі в умовах конкурентної боротьби, перед туристичною організацією постає необхідність аналізу галузевої конкуренції. При цьому необхідно враховувати: а) місце галузі в системі національної економіки; б) конкурентне середовище у самій галузі.

Для вирішення першого завдання використовуються декілька підходів. Один з них – концепція національного ринку М. Портера. Автор цієї концепції вводить чотири загальні поняття. Аналізуючи ці поняття, він пропонує оцінювати конкурентні переваги галузей, закономірності їхнього виникнення, розвитку та занепаду

Проаналізуємо зміст кожного з показаних блоків.

1. Параметри факторів. Під ними маються на увазі матеріальні та нематеріальні умови, необхідні для формування конкурентних переваг у самому виробничому процесі туристичної організації в країні її базування. Такими факторами є: робоча сила, природничі ресурси, телекомунікації, зв’язок, транспорт, шляхи тощо. В залежності від параметрів ці фактори можуть виступати як можливості або як загрози для туристичної організації.
2. Стратегія організацій, їхня структура та суперництво визначають силу конкурентної боротьби. Сьогодні вже назріла необхідність стратегічного мислення, яке повинно втілитись у програму дій, що уточнює ціль і засоби реалізації обраного шляху розвитку. У короткостроковій перспективі успіх туристичної організації визначається передусім фінансовою збалансованістю різних напрямків поточної діяльності. Виживання і розвиток на довгострокову перспективу залежать від здатності туристичної організації своєчасно передбачити зміни на туристичному ринку та відповідним чином адаптувати. свою організаційну структуру й зміст портфеля замовлень на туристичні послуги. Спрямованість на організацію майбутнього стає необхідною складовою активного стратегічного мислення сучасних менеджерів, їхнє завдання полягає в тому, щоб освоїти “планування” непередбачуваного, і, зробивши стратегічний вибір, послідовно втілювати його в програми дій туристичної організації.
3. Параметри попиту – це показники, які характеризують вимоги споживачів до якості і туристичного продукту; еластичність попиту за ціною та рівнем доходу; ступінь усвідомлення соціальними групамиактуальності якоїсь потреби; національні традиції; фази життєвого циклу; структуру попиту та його динамічні показники.

Попит можна визначити як кількість будь-яких товарів та послуг, які люди бажають і реально можуть придбати за кожною конкретною ціною в комплексі можливих цін у визначений період часу. Таким чином, у будь-який момент часу існують відповідні відносини між ринковою ціною та кількістю товарів і послуг, на які є попит. Виходячи з існуючого попиту, формуються його параметри.

4. Споріднені та підтримуючі галузі, які є споживачами і/або постачальниками даної галузі, що особливо важливо в сфері туристичного бізнесу. До підтримуючих можна віднести галузі легкої та харчової промисловості (які поставляють необхідні компоненти інтер’єру готелів, обладнання, меблі, продукти харчування тощо), транспортного машинобудування, медицини та охорони здоров’я, культури та освіти і т.д. У свою чергу, в кожній галузі існують перехресні зв’язки з іншими галузями (наприклад, меблева з лісопереробною, шкіряною, текстильною тощо).

Основна ідея концепції національного ромба – конкурентна перевага галузі в межах держави – визначається детермінантами конкурентної переваги країни, які значно впливають один на одного.

У наведену на рис. 7.2.1. модель М.Портер вводить ще два фактори: випадкові події та дії уряду . Під випадковими подіями маються на увазі:- винаходи;- новітні технології;- значні коливання цін на ресурси;- різкі зміни на світових фінансових ринках або в курсах національних валют;- коливання локального та міжнародного попиту;- політичні рішення національних і зарубіжних урядів;- війни та інші форс-мажорні обставини.

Діями уряду вважається вплив виконавчої влади на кредитно-грошову, податкову та митну політику в державі. Уряд також визначає норми і стандарти, які можуть впливати як на виробників, так і на споживачів. Крім цього, уряд є крупним замовником в економіці. Його вплив може бути як позитивним, так і негативним.

Аналіз особливо ефективних галузей у різних країнах показав, що процес їхнього формування і розвитку підпорядковується певним закономірностям. Для його характеристики було введено термін “галузевий кластер”, під яким розуміється неформальне співтовариство галузевих та суміжних компаній, що відрізнялися властивістю взаємного підсилення конкурентних переваг. Наприклад, виникає декілька організацій з високими значеннями конкурентних переваг. За відповідних зовнішніх умов вони сприяють зростанню своїх компаній-постачальників, передусім за рахунок підвищення вимог до якості комплектуючих, щоб забезпечити споживачів високоякісною продукцією. У даному випадку виникає позитивний зворотній зв’язок і підсилюється процес закріплення конкурентних переваг. Стійкі конкурентні переваги нації можуть базуватися тільки на міцних конкурентних перевагах її окремих галузевих кластерів. Поява в галузі хоч би однієї організації – родини кластера сприяє закріпленню конкурентоспроможності і конкурентного потенціалу інших галузевих організацій, які, ведучи боротьбу за виживання, закріплюють свої конкурентні переваги.

При зміні детермінантів конкурентної переваги країни (наприклад, їх погіршення) відбувається витрата конкурентних переваг, яка може супроводжуватися розпадом галузевих кластерів.

При використанні моделі М.Портера чи будь-яких інших моделей необхідно вміти оцінювати галузь за допомогою визначення таких її основних економічних показників: ємність ринку, тобто кількість продукції, яку можна реалізувати за рік (вимірюється у вартісному еквіваленті: штуках, тоннах, м3 тощо);  види конкуренції (локальна, регіональна, національна, глобальна); темп приросту ємності ринку (в %) та етап життєвого циклу галузі (впровадження, ріст, уповільнення росту, насичення, спад); кількість конкурентів і їхні відносні ринкові частини; вид вертикальної інтеграції (пряма, зворотна); величини вхідних та вихідних бар’єрів, які виражені у вартісному еквіваленті; темп технологічних змін та продуктових інновацій; ступінь продуктової диференціації у галузі; величини ефектів масштабів (виробничого і/або маркетингового); галузева чутливість до ступеня завантаження виробничих потужностей; галузева капіталомісткість; середньогалузева прибутковість.

Наприклад, галузь туристичної індустрії в Україні характеризується досить швидкими темпами росту, наявністю всіх видів конкуренції, високою продуктовою диференціацією (різновидами турів) тощо.

Основні економічні показники галузі характеризують її поточний стан, але вони, навіть проаналізовані в ретроспективі, часто не дозволяють пояснити зміни, що відбуваються, і не завжди є ефективним інструментом галузевого прогнозування в умовах нестабільності навколишнього середовища.

Для обліку впливу зовнішнього середовища в стратегічному управлінні застосовується концепція рушійних сил, яка передбачає, що завжди є параметри зовнішнього середовища, зміни яких визначають напрями та інтенсивність галузевих змін. Аналіз галузевих рушійних сил складається із двох етапів. Перший – ідентифікація рушійних сил, другий – дослідження їхнього впливу на зміни в галузі.

До рушійних сил можуть бути віднесені: зміни в довгостроковому темпі росту галузевої ємності ринку; зміни параметрів сегментів споживачів; продуктові інновації (введення нових турів, наприклад космічний туризм); технологічні зміни; маркетингові інновації; входження та вихід із галузі крупних організацій; озповсюдження ноу-хау; підсилення глобалізації галузі; зміни в питомих витратах та ефективності; зміни в наданні переваг споживачів та способах використання ними товарів та послуг (наприклад, зміщення інтересів на більш стандартизовані і дешеві варіанти); зміни в державному регулюванні; зміни суспільної думки, стилю життя;  зменшення або збільшення невизначеності та ризику.

Основні рушійні сили галузі (як правило, їх 3-4) називаються домінантами. Оцінюючи зовнішнє середовище туристичної організації, необхідно розглядати макро- та мікросередовище, в яких функціонує організація, а також її внутрішні умови існування. В основу такої оцінки може бути покладено представлення туристичної організації у вигляді системної карти.

Аналізуючи макросередовище, необхідно виділити декілька важливих особливостей:

1. Соціальні фактори тісно пов’язані з економічними, що особливо помітно простежується у туризмі. Сьогодні туристична індустрія розвивається швидкими темпами, випереджаючи інші галузі економіки. Після багатьох років “закритості” люди намагаються наздогнати втрачене. Мандрувати по світу – цікаве хобі, яке обрали собі багато людей, при цьому диференціація турів дозволяє задовольнити споживачів з різними рівнями доходів.
2. Природничий фактор виступає у ролі рушійної сили. Забруднення навколишнього середовища примушує шукати місця з більш сприятливою екологією; люди намагаються під час відпустки покращити своє  здоров’я. Іншою причиною є кліматичні умови. Бажаючі продовжити собі літо їдуть відпочивати на курорти світу з м’яким кліматом (Таїланд, Іспанія, Багамські острови тощо).
3. Політичні і, як наслідок, економічні обставини (проведення різних реформ, фінансова нестабільність, зміни в законодавстві, збільшення митних зборів тощо), особливо, якщо вони головним чином впливають на зміни в’їзного та виїзного потоків туристів.
4. Активно розвиваються і нові технології в туристичній індустрії. В усьому світі використовують мережу Internet, що дає суттєві вигоди для більш ефективної роботи туристичної організації зі своїми партнерами і агентствами, робить набагато простішою і зручнішою роботу з клієнтами. Наприклад, туристична організація ставить перед собою такі завдання: привернення уваги до туристичної організації та збільшення числа постачальників туристичного продукту;  збільшення доходів туристичної організації; – зменшення витрат;  створення позитивного іміджу туристичної організації. За допомогою Internet будь-яке зі вказаних завдань вирішується швидко і без великих затрат за умови, що сайт туристичної організації добре сплановано і реалізовано.

Оцінюючи мікросередовище , можна виділити такі складові, наприклад для фірми “Z”:

постачальники – авіакомпанії KLM, “British Airways”, “Lufthansa” як основні перевізники туристів фірми;

приймаюча сторона – відомі готельні мережі:  “Sheraton”, “Forte”, “Renassance”, “Robinson Club”, “Air France” тощо;  конкурентні фірми – Б-Т”, “І-Т”, “Б-Х”, “Р-Т”; контактні аудиторії – страхова компанія, банківське обслуговування – ЦКС ИАТА, Douch Bank, рекламне агентство Young & Rubicam; посередники – велика кількість дрібних агентств, що працюють під великі комісійні; споживачі фірми – особи з високим і середнім рівнем доходів (табл. 7.2.1).

Таблиця 7.2.1.

Динаміка розвитку цін фірми “Z” на тижневий тур в Таїланд

І, нарешті, розглядаючи внутрішньофірмове середовище для фірми “Z”, необхідно враховувати ще декілька характеристик:

Структура управління – лінійно-функціональна.

Менеджмент – прийняття головних рішень керівниками фірми з врахуванням пропозицій підлеглих. Керівництво фірми намагається створити доброзичливу атмосферу, щоб кожний працівник, зробивши свій внесок у загальну справу, відчував, що він є частиною фірми. На функціональному рівні діють відповідні менеджери у межах своєї компетенції.

У фірмі працює близько 30 чоловік, не враховуючи співробітників філій. Плинність кадрів невисока, тому що керівництво прислуховується до побажань своїх працівників.

Ресурси фірми – великі позикові кошти. Кредиторська заборгованість збільшилась за 5 років вдвічі, оскільки фірма вклала значні кошти в маркетингові дослідження та придбання нової техніки (комп’ютерів для встановлення системи зв’язку з Internet).

При розгляді середовища, в якому функціонує туристична фірма, особлива роль відводиться аналізу конкуренції.

В основі вибору стратегії туристичних організацій лежить аналіз конкуренції в галузі. При цьому може бути використана модель п’яти сил конкуренції, запропонована М.Портером [78]

Найбільш інтенсивна конкуренція існує між конкурентами в галузі. Як правило, боротьба йде за величину ринкової частки (особливо на етапі галузевого зростання), оскільки в більшості випадків саме цей параметр визначає інші в довгостроковому періоді.

Інколи продукція, яку пропонує фірма, має схожі функціональні характеристики з продукцією, що виробляється іншими організаціями з тієї чи іншої галузі. Так з’являються товари-замінники. У результаті виникає конкуренція даному товару чи послузі з боку товарів-замінників.

Важливим поняттям тут є “переключення”, тобто перехід середньостатистичного споживача з одного товару на інший зі схожим функціональним призначенням (наприклад, тури в південні країни). Вірогідність переключення корелює з вартістю переорієнтації і є функцією ряду параметрів. У тих випадках, коли відбувається монотонне переключення споживачів з одного товару на товар-замінник, використовують графічне уявлення, що описує даний процес в часі, у вигляді так званих логістичних заміщуючих S-кривих. На рис. 7.2.5. зображена гіпотетична S-крива. По вісі X показаний час, по вісі Y – ємність ринку товарів із заданим функціональним призначенням.

Крива S відображає процес переключення у часі. Необхідно зазначити, що ця крива нормована у відношенні до загальної ємності ринку.

Конкуренція з боку потенційних конкурентів виникає у випадку, коли існує вірогідність того, що організації з інших галузей можуть ввійти у галузь, яка розглядається. Загроза з боку потенційних конкурентів корелює з величиною вхідного бар’єру в галузь, специфікою відносин в ній. “Висоту” вхідного бар’єру можуть визначити такі параметри:

1. Виробничий та маркетинговий ефекти масштабу та освоєння. Перший з них відображає залежність питомої собівартості виробленої продукції (витрат на одиницю) від обсягу випуску.

До відповідного значення величини обсягу випуску вона зменшується, потім починає збільшуватись, тобто має мінімум. Що стосується ефекту освоєння, то для туристичної організації він проявляється при введенні нових турів і переходу, наприклад від тестових продажів до групового обслуговування.

2. Існуючі переваги споживачів, наявність каналів збуту, постачання або вартість їх створення.
3. Жорсткість державного регулювання.

“Висота” вхідного бар’єру може бути виражена у вартісному еквіваленті. Рішення про входження в галузь визначається на підставі співставлення величини вхідного бар’єру й очікуваних прибутків у довгостроковому періоді. Деякі складові, що визначають “висоту” вхідного бар’єру, можуть значно змінюватись в часі. Наприклад, закінчення термінів дії важливих патентів мають тенденцію зменшувати величину вхідного бар’єру; і навпаки, вкладення в рекламу, створення збутових мереж та ін., що здійснюються галузевими організаціями, підвищують його. Конкурентна сила постачальників обумовлена тим, що галузеві організації є основними споживачами сировини і комплектуючих технологій, кадрів, а тому постачальники мають можливість прямо впливати на ефективність їхнього функціонування. Силу впливу постачальників на споживача визначає ряд чинників:

– баланс попиту-пропозиції;

– частка закупівлі споживача у постачальника в загальному обсязі закупівель;

– ступінь спеціалізованості об’єктів, які закуповують;

– можливість споживача почати створювати аналог або товар-замінник, який виробляється постачальником;

– зацікавленість конкурентів споживача у даному постачальнику;

– наявність товарів-замінників товарів, що закуповуються, але які виробляються іншими постачальниками.

Вплив всіх перерахованих чинників може бути виражений у вартісному еквіваленті, який відображає вартість переорієнтації на іншого постачальника. Чим вона вища, тим більше конкурентна сила постачальника і навпаки.

Конкурентна сила покупців полягає в тому, що вони визначають попит. Оцінку позицій галузевих організацій можна здійснювати по-різному, в залежності від переважаючого типу галузевої конкуренції (олігополістична чи монополістична конкуренція).

У випадку олігополістичного ринку необхідно визначити параметри оцінки, описати за ними основні галузеві організації, після чого зробити необхідний аналіз. Це зробити нескладно, оскільки кількість параметрів за визначенням невелика.

У випадку монополістичної конкуренції необхідне застосування так званої методики картування стратегічних груп. Ця методика дозволяє представити загальну картину конкуренції, оцінити місце кожної організації в ній. її ефективність буде найбільш високою, якщо кількість конкурентів значна і неможливо детально дослідити кожну організацію.

Стратегічна група складається з організацій зі схожими конкурентними стратегіями і позиціями на ринку.

Алгоритм побудови карти такий:

• виділення параметрів, за якими розрізняються галузеві організації, наприклад ціна/якість (висока, середня, низька), масштаб діяльності (локальний, регіональний, національний, глобальний), ступінь вертикальної інтеграції (відсутня, часткова, повна), ширина асортиментної лінії (широка, середня, вузька) тощо;
• нанесення на карту з осями точок, відповідних організацій;
• віднесення організацій, розташованих відносно близько одна до одної, до стратегічних груп та їх графічне виділення.

У процесі вибору основних параметрів необхідно враховувати, що вони не повинні сильно корелювати один з одним, але бути при цьому інформативними, служити надійними вихідними даними для аналізу. У тих випадках, коли може бути обрано декілька пар параметрів слабої кореляції, необхідно побудувати карту для кожної пари.

Карта стратегічних груп допоможе у прогнозі конкурентних позицій компаній, які знаходяться в групах, при зміні зовнішніх умов. Для одних груп ці зміни сприятливі, для інших – нейтральні, для третіх – небезпечні.

Чим ближче стратегічні групи розташовані одна до одної, тим інтенсивніша конкуренція між ними. Найбільш сильна конкуренція спостерігається між організаціями, які входять в одну стратегічну групу. Менша конкуренція має місце між організаціями даної групи та організаціями із найбільш наближених до неї стратегічних груп. У тих випадках, коли стратегічні групи далеко одна від одної, конкуренція між ними може бути дуже малою.

При оцінці конкуренції необхідно вміти оцінювати зміни її параметрів у майбутньому. Особливо важливо для конкретної організації знати чи передбачати, які дії можуть запровадити її найближчі конкуренти. Досить недалекоглядно надіятись на перемогу, не займаючись розвідкою і не оцінюючи поведінку й плани конкурента. Прогнозування дій конкурентів може здійснюватись на основі складання їхніх стратегічних профілів. Нижче наведені деякі параметри, за якими може складатись профіль організації.

Масштаб конкурениії: локальний, регіональний, національний, глобальний.

Стратегічні наміри: лишатися домінуючим лідером; обігнати галузевого лідера; бути в числі п’ятірки лідерів; ввійти у десятку лідерів; обігнати конкретного конкурента; зберегти зайняту позицію; вижити.

Цілі щодо ринкової частки: розширення за рахунок внутрішнього росту; розширення через придбання нових організацій; збереження ринкової частки (зростання пропорційно збільшенню ринку); втрата ринкової частки і збільшення прибутковості.

Розглянемо особливості використання моделі п’яти сил конкуренції і побудови карти стратегічних груп на прикладі фірми “Z”.

Для того, щоб оцінити конкуренцію між туристичними організаціями даної галузі, наприклад в напрямі Таїланду, необхідно попередньо вибрати основні характеристики, які потім використовуються при побудові карт стратегічних груп. Такими характеристиками є: ціна, комісійні, гнучкість надання послуг (проживання, транспорт, термін перебування, сервіс на замовлення клієнта). Оцінюючи у балах ці характеристики в сукупності з видами ринків, на яких функціонують фірми-конкуренти (табл. 7.2.2.), можна оцінити їх конкурентні позиції і побудувати карту стратегічних груп, використовуючи різні комбінації ознак.

Таблиця 7.2.2.

Основна порівняльна характеристика туристичних організацій

Аналізуючи табл. 7.2.2., поділимо туристичні організації на групи:

організації, які працюють на регіональному ринку і орієнтовані на “змішаного” споживача, – “Р-Т”, “Б-Х”;

організації, орієнтовані на споживачів із середнім рівнем доходів, -“І-Т”;

організації, орієнтовані на споживачів з високим і середнім рівнем доходів, – “Z”, “Б-Т”.

Звідси можна зробити висновок: туристична організація “Z” займає лідируючу позицію, оскільки має високий ступінь гнучкості, працює з основною масою населення – споживачами з середнім рівнем доходів, пропонує високі комісійні туристичним агентствам і зменшує ціни в межах можливого, щоб залучити споживачів з низькими доходами.

Аналізуючи конкурентну силу споживачів на прикладі тієї ж організації “Z”, можна простежити тенденцію переходу від споживачів з високим рівнем доходів до споживачів із середнім рівнем доходів.

Розглядаючи конкуренцію з боку товарів-замінників, необхідно звернути увагу на тури, які дають задоволення тих же потреб клієнтів, але, можливо, іншим способом. У цьому випадку необхідно підсилювати привабливість свого товару (якість, ціну, новизну, принципові відмінності).

Конкуренція з боку постачальників може аналізуватись з позицій необхідності обігу і можливостей заміни у випадку загострення відносин туристичної організації з постачальником (основний постачальник транспортних послуг організації “Z” – KLM, який співпрацює з багатьма туристичними організаціями).

Значимість товару постачальника у продукті даної туристичної організації примушує враховувати конкурентоспроможність і позиції цього постачальника серед інших.

Конкуренція фірм-“пришельців” виникає з боку тих організацій, які працюють в інших галузях. У більшості випадків вони вирішують розпочати туристичний бізнес заради збільшення прибутків. У випадку, який ми розглянули, вони не можуть створювати велику загрозу для туристичної організації “Z”, оскільки не мають аналогічного досвіду роботи в сфері туризму.

Майже завжди можна визначити, хто сьогодні є лідером, але значно важче сказати, хто ним буде в перспективі, тому що теперішні лідери не завжди автоматично залишаються ними в подальшому, незважаючи на те, що мають великі шанси порівняно з іншими галузевими організаціями.

Для того, щоб оцінити перспективні позиції туристичних організацій з точки зору впливу об’єктивних факторів, можна використовувати поняття вигідної або невигідної позиції, яка визначається поточним розташуванням організації на карті стратегічних груп та рушійними силами галузі.

Ключові слова та поняття

внутрішнє середовище, зовнішня ефективність стратегій, внутрішня ефективність стратегій, оцінка стратегій, аналіз потенціалу, відносна перевага, SWOT-аналіз, оцінка конкурентного потенціалу, оцінка конкурентоспроможності, конкурентна перевага, загальний показник рівня конкурентоспроможності виробника, структурний підхід, методи оцінювання конкурентоспроможності, матричний метод, конкурентний статус фірми, ключові фактори успіху: технологічні, виробничі, управлінські, маркетингові

Незалежно від масштабів організації (велика туристична компанія, фірма-туроператор. туристичне агентство), приймаючи стратегічне рішення щодо розвитку, поряд з дослідженням зовнішнього середовища і конкуренції необхідно проаналізувати власні сили та оцінити поточний стан.

Під внутрішнім середовищем розуміється сукупність всіх внутрішніх факторів туристичної організації, які визначають процеси її життєдіяльності.

Для порівняння інформації аналіз внутрішнього середовища повинен проводитись за тими ж напрямками, що й аналіз найближчих конкурентів. Але крім цього, він повинен відрізнятися можливістю отримання у повному обсязі тієї інформації, яка необхідна для обгрунтування висновків і прийняття ефективних рішень.

Аналіз повинен включати: оцінку діючих стратегій; аналіз використання потенціалу організації; порівняльний аналіз конкурентних переваг;  виявлення сильних і слабких сторін; вичленення стратегічних завдань.

Діючі стратегії неможливо оцінити яким-небудь одним узагальненим показником, оскільки вони торкаються багатьох сторін діяльності організації, їх оцінюють залежно від отриманих результаттів, які можуть відображатися через показники ефективності діяльності організації. Перед процедурою оцінки визначається відповідний порядок формування груп показників:

1. Виділення показників зовнішньої і внутрішньої ефективності стратегії. Зовнішня ефективність стратегії віддзеркалює рівень відповідності діяльності підприємства вимогам середовища (наскільки ефективна поведінка останнього на ринку) і звичайно виражається через показник досягнення цілей.

Внутрішня ефективність стратегії ілюструє результати зміни, що відбулися в процесі перетворення ресурсів у продукт (формування витрат виробництва багато в чому залежить від ефективності процесів, що відбуваються всередині організації) і виражаються через показники економічності. Може створитися ситуація, коли внутрішня ефективність висока (процеси перетворення вдосконалені), а зовнішня ефективність мала (попит на продукт невеликий).

2. Використання загальносистемних і часткових показників: показники досягнення результатів і показники стану системи.
3. Доповнення економічних показників ефективності показниками поведінки організації.
4. Використання ситуаційного підходу до відбору показниківкритеріїв. Показниками, які характеризують діючі стратегії, можуть бути:результативність організації – ступінь досягнення поставлених перед нею цілей; економічність – ступінь використання ресурсів; прибутковість – співвідношення між доходами і витратами; продуктивність виражена через рентабельність; зміна (збільшення або зменшення) частки ринку тощо.

Аналіз цих показників доповнюється оцінкою основних галузей бізнесу і характеристикою проектів, які здійснює туристична організація і які мають найбільше значення.

Основу такої оцінки складають дані, що характеризують “силу бізнесу”, отримані шляхом аналізу конкурентних позицій організації. Склад показників оцінки стратегії залежить від виду стратегії та її конкретного змісту.

При оцінці стратегії необхідно відрізняти її власну оцінку (як якості запланованих дій) від успішності її реалізації (як комплексу умов зі здійснення запланованих дій). Можна вважати, що діюча стратегія сама по собі заслуговує високої оцінки, але в ході її реалізації організації не вдалося досягти необхідних змін (наприклад, у результаті слабкої організації управління були порушені заплановані терміни переходу на нові тури).

Аналіз потенціалу повинен включати всі сфери діяльності туристичної організації: менеджмент; маркетинг; технологію виробництва;  персонал; фінанси; організаційну культуру.

Завдання аналізу полягає у вивченні факторів, які впливають на діяльність організації і визначають її стан. При цьому в центрі уваги повинні бути подані нижче основні фактори,

Менеджмент: організаційна структура; функціональний та ієрархічний поділ праці; централізація і децентралізація співвідношення між лінійним і функціональним керуючим персоналом; методи і порядок прийняття основних рішень; організація системи контролю за виконанням рішень; управлінські інформаційні системи; організація системи комунікацій; стиль управління; кваліфікація і професійні властивості вищого менеджменту; система стратегічного планування.

Маркетинг: концепція і стратегія, що застосовуються; ринки (розміри, власна частка, конкуренти); споживачі; товар; цінова політика; канал розподілу; організація збуту; торгівельна агентура; торгівельні витрати; післяпродажне обслуговування; стан й організація інформаційного забезпечення та рекламна діяльність.

Технологія виробниитва: склад кадрів; їхня кваліфікація і компетентність; виробничі підрозділи (кількість, спеціалізація, потужність); тип технології, що застосовується; тип і склад основних фондів; організація обслуговування і планування; контроль якості; основні постачальники та їхня надійність; стан безпеки; продуктивність; прямі витрати виробництва послуг.

Персонал: структура; ступінь майстерності; умови найму; політика комплектації кадрів та їх плинність; навчання та підвищення кваліфікації співробітників; системи оцінки персоналу; оплата праці та її мотивація.

Фінанси: склад і структура персоналу; фінансове “здоров’я” та стабільність; джерела й величина фінансових ресурсів; прибуток та його використання; рух грошової готівки; планування фінансів; стан звітності; облік зауважень ревізорів.

Організаційна культура: ціннісні пріоритети; стандарти поведінки та традиції; особливості поглядів керівників; філософія менеджменту.

Джерелами інформації є документація організації та результати експертних оцінок.

Розглядаючи результати аналізу використання потенціалу організації та аналізу конкурентів, можна виявити відносні переваги туристичної організації в конкуренції.

Виявлення відносних переваг туристичної організації відбувається за наступною схемою. Наприклад, найближчими конкурентами туристичної організації є турфірми “N” і “М”, які пропонують схожі тури.

Порівняльні характеристики фірм “Z” і “М” та їхні оцінки наведені у таблиці 7.3.1. Туристична організація “Z” займає середнє місце, поступаючись фірмі “М” і випереджаючи фірму “N”. Порівняно з фірмою “N” організація “Z” займає більш переконливі позиції за всіма характеристиками, крім системи збуту. Але вона поступається фірмі “М” у всіх позиціях, окрім термінів та якості виконання послуг.

Зробимо порівняння організації “Z” з фірмою “М”.

Таблиця 7.3.1. Побудова профілю конкурентних переваг (недоліків) туристичної організації “Z”

Як бачимо з табл. 7.3.1., “Z” поступається своєму конкуренту 55 балів. У неї відносно слабкі, порівняно з фірмою “М”, позиції у відношенні ціни товару, менеджменту та системи збуту. Фірма “М” досягла переваги за рахунок економії на масштабах і кращої організації управління.

Для фірми “Z” найбільш актуальною є проблема зменшення ціни товару. Таким чином, виявивши відносні переваги організації у конкуренції, можна потім скласти перелік її сильних і слабких сторін.

Розрізняють дві групи факторів, які забезпечують організації конкурентні переваги, – це переваги в ресурсах (більш висока якість, низькі ціни тощо) і краща майстерність, вміння (пов’язане з ефективністю виконання всіх видів діяльності організації, роботою всіх її служб).

Переваги в ресурсах і краща майстерність дозволяє організації пропонувати споживачам товари та послуги широкого асортименту, більш високої якості і за значно нижчими цінами, чим конкуренти, досягаючи переваг. Досягнуті переваги дають можливість зайняти більш стійкі позиції на ринку, забезпечувати рентабельність вище середньої у галузі, що, в свою чергу, буде сприяти подальшому розвитку сильних і знешкодженню слабких сторін організації

Для проведення такою дослідження використовується метод, який отримав назву SWOT-аналіз, тобто аналіз сильних і слабких сторін організації, можливостей та загроз, результати якого можуть використовуватися при оцінці конкурентоспроможності, конкурентного потенціалу і при визначенні кола стратегічних питань, які стоять перед організацією.

До сильних сторін організації відносяться: наявність необхідних фінансових ресурсів; вміння професійно вести конкурентну боротьбу;  статус визнаного лідера;  повноцінне використання виробничого і маркетингового ефектів масштабу та освоєння (ефект масштабу відображає залежність питомої собівартості виробленої продукції (витрати на одиницю) від обсягу випуску. До відповідного значення величину обсягу випуску вона зменшується, потім збільшується, тобто має мінімум. Ефект освоєння – зменшення питомої собівартості при збільшенні обсягу виробленої продукції у залежності від рівня її освоєння виробником); наявність власних технологій; відносно низькі витрати; ефективна реклама; навички здійснення продуктових інновацій;  надійний, професійний менеджмент; ефективні виробничі потужності тощо.

До слабких сторін організації відносяться: відсутність чіткої стратегії; застарілі виробничі потужності; низька прибутковість;  відсутність необхідних навичок і професійності; наявність проблем управління операціями; відставання в оновленні товару (наприклад, розробці нових туристичних маршрутів); занадто вузька продуктова лінія;  несприятливий або недостатньо сформований імідж; слабі канали збуту; висока стосовно конкурентів питома собівартість тощо.

До можливостей організації відносяться: обслуговування додаткових груп споживачів;  вихід на новий ринок або сегмент; розширення продуктової лінії з метою задоволення більшої кількості потреб клієнтів;  диверсифікація;  вертикальна інтеграція; падіння торгових бар’єрів, які заважають доступу до привабливих міжнародних ринків; заспокоєність конкурентів; збільшення темпів росту ринку.

Загрозами слід вважати:  входження на ринок конкурента; зростання продажів товарів-замінників; зменшення темпів росту ринку; несприятливі зміни в обмінних курсах валют; спад в економіці; протекціоністські заходи, які вживають уряди іноземних держав для захисту власних виробників; зміни у смаках та перевагах споживачів; несприятливі демографічні зміни.

Для туристичної організації “Z”, наприклад, результати SWOT-аналізу можуть бути такими:

S – сильні сторони

1. Організація “Z” з початку свого існування розробляє чітку стратегію дій на найближчий рік. Детально оцінюючи кожний крок, вона змогла досягти успіху.
2. За час перебування на туристичному ринку організація “Z” стала лідером серед туроператорів за рахунок чітко спланованої роботи персоналу, особливо відділу маркетингу і широкої мережі агентств.
3. В організації працюють кваліфіковані кадри кожен співробітник має вищу освіту в галузі туризму або досвід роботи у туристичному бізнесі.
4. Значну увагу керівництво організації приділяє роботі маркетингового відділу, дослідження якого допомагають знаходити потенційних покупців, розробляти тури з врахуванням всіх побажань клієнтів, виділяти з основної програми ті тури, які користуються найбільшим попитом у споживачів і підвищувати їхню якість, не збільшуючи вартості путівки.
5. Для організації характерна детально налагоджена технологія роботи з агентствами, а також високі комісійні.
6. Завдяки співробітництву з мовними центрами по всьому світі протягом довгого періоду організація “Z” зарекомендувала себе надійним партнером.
7. Організація “Z” забезпечує свої агентства рекламними каталогами, тарифними буклетами, відеороликами тощо. Крім цього, при оприлюдненні своєї реклами в засобах масової інформації посилається на ці агентства.

W – слабкі сторони

1. Кількість регіональних агентств недостатня, а кількість агентств у Києві постійно збільшується.
2. В організації “Z” вузька продуктова лінія (тільки навчання), у той час як багато інших туристичних організацій пропонують також подорожі з метою відпочинку.

О – можливості

1. Перехід на продаж групових турів не тільки через київські, а й через регіональні агентства.
2. Розширення продуктової лінії.
3. Підвищення якості турів за рахунок вдосконалення програми, маршруту, оформлення виїзних документів, покращання роботи обслуговуючого персоналу приймаючої сторони.
4. Збільшення кількості реалізованих путівок, підвищення прибутку.
5. Підключення всіх регіональних агентств організації “Z” до мережі Internet для зручного бронювання турів, постійного, більш оперативного та надійного зв’язку фірм і передачі необхідної інформації. Підключення до Internet дозволить даній фірмі посилити контроль за роботою агентств, забезпечити більш якісне обслуговування ними клієнтів.

Т – загрози

1. Падіння обсягів реалізації послуг у зв’язку зі зміною смаків споживачів.
2. Зміна курсу валют.
3. Загальний спад в економіці України.
4. Прийняття нових законів про туристичну діяльність (збільшення вартості ліцензії на право займатися виїзним туризмом, обов’язкова стандартизація тощо), підвищення податків, зміна політичної та економічної ситуації як в Україні, так і за кордоном.
5. Підсилення конкуренції з боку існуючих фірм.

Загалом зміни ситуації у зовнішньому та внутрішньому середовищах знаходять різноманітне відображення у блоках SWOT-аналізу різних фірм. Технологія проведення SWOT-аналізу передбачає використання різних способів надання інформації, в тому числі за допомогою складання таблиць і матриць, загальний вигляд яких наведено на рис. 7.3.1. З лівого боку матриці записуються всі виявлені сильні й слабкі сторони, а у верхній частині – можливості і загрози.

У матриці створюються чотири поля, у кожному з яких розглядаються парні комбінації і вибираються ті, які будуть застосовані при розробці стратегій.

Поле І створюється для запису стратегій, при розробці яких використовувались сильні сторони організації для реалізації можливостей, які з’явилися на ринку.

Поле II – для стратегій, які використовують сильні сторони для ліквідації загроз.

Поле III – для стратегій, що мінімізують слабкі сторони організації при використанні можливостей ситуації.

Поле IV – для стратегій, які мінімізують слабкі сторони організації та загрози, що з’явилися у зовнішньому середовищі.

Завдання SWOT-аналізу – надати фахівцю всю необхідну інформацію для визначення можливих стратегій та їхніх комбінацій. Подальші дії розробника повинні полягати у звуженні обсягу інформації, виділенні найбільш суттєвих факторів і формулюванні основних проблем організації. При цьому необхідно мати на увазі те, що аналіз макрооточення, потенціалу, конкурентів, виявлення сильних і слабких сторін організації базуються на використанні даних, які відображають сучасний і минулий стан. Для розробки стратегій цього недостатньо, оскільки далеко не всі зміни можуть бути встановлені на основі екстраполяції, а тому необхідна інформація про тенденції розвитку ринкової ситуації. Маючи прогнози розвитку ситуації, а також уявляючи сучасний стан організації, її найближче оточення, знаючи способи вирішення поточних завдань, можна виявити проблеми, з якими організація зустрінеться у майбутньому.

Оцінку здатності організації приносити прибуток на вкладений капітал не нижче заданого можна проводити на основі співставлення її витрат і витрат її конкурентів, тому що ціни на готові товари чи послуги в організації і конкурентів відомі. Для того, щоб провести співставлення витрат, необхідно: скласти дерево витрат; зібрати інформацію про витрати конкурентів; провести порівняння і зробити висновки.

Точність оцінки буде обмежуватись головним чином достовірністю інформації про витрати конкурентів.

Оцінювати конкурентний потенціал організації (можливість зберігати свою конкурентоспроможність у майбутньому) можна по-різному. Наприклад, використовувати чисельні оцінки на базі адитивної функції з осьовими коефіцієнтами, де змінні – фактори, які підвищують чи знижують значення даного показника. У значенні чинників, що підвищують конкурентний потенціал, можуть виступати: висока ринкова частка; позитивна динаміка ринкової частки;  детально розроблена і послідовно реалізована стратегія; високий рейтинг фірми у споживачів її продукції; позитивна динаміка престижу; приналежність організації до вигідно позиціонованої стратегічної групи; наявність необхідних фінансових ресурсів; широка номенклатура товару; цінові переваги; рентабельність, технологічний рівень, інноваційний потенціал, високий професійний рівень працівників.

До чинників, які знижують конкурентний потенціал, можна віднести: низьку ринкову частку; від’ємну динаміку ринкової частки;  відсутність послідовної стратегії; невисокий імідж; від’ємну динаміку іміджу; приналежність організації до невигідно позиціонованої стратегічної групи; відносно високі питомі витрати;відносно низька якість послуг.

Процедура оцінки конкурентоспроможності та конкурентного потенціалу залежить від складу вихідної інформації і вибраного методу розрахунку. Під конкурентоспроможністю організації мається на увазі її властивість приносити прибуток на вкладений капітал у короткотерміновому періоді не нижче заданого або перевищення прибутковості у короткотерміновому періоді порівняно з середньостатистичною прибутковістю у відповідній сфері бізнесу. Загалом конкурентоспроможність – це ефективність функціонування організації у короткотерміновому періоді.

Іншим важливим поняттям є конкурентний потенціал організації, під яким розуміється її потенційна можливість зберігати або збільшувати конкурентоспроможність у короткотерміновому періоді.

Інакше кажучи, цей показник визначається сукупністю параметрів, які визначають можливість (потенціал) і спроможність організації ефективно функціонувати на ринку (утримувати або збільшувати свою ринкову частку, мати достатньо високий рівень рентабельності) в перспективі.

Конкурентна перевага – величина, яка інтегрована у відношенні до конкурентоспроможності та конкурентного потенціалу і яка є в найпростішому випадку їх адитивною функцією з осьовими коефіцієнтами.

У теорії стратегічного управління також використовується введений у науковий обіг А.Ансоффом термін “конкурентний статус”, який співпадає за змістом з терміном “конкурентна перевага”.

Інколи використовується поняття “сила конкурентної позиції”, під яким розуміється конкурентний потенціал організації.

Виходячи з визначення конкурентної переваги, можна сказати, що завданням стратегічного управління є вивчення того, як організація може його створювати і розвивати в умовах підвищеної нестабільності факторів зовнішнього середовища та їх невизначеності.

Розглядаючи проблеми конкурентоспроможності туристичної організації, необхідно враховувати специфіку цієї сфери діяльності. Туризм є важливою галуззю національної економіки, де послуги відіграють провідну роль. Суттєвою ознакою послуг є те, що виробництво і споживання у даному випадку співпадають у часі. Хоча вважається, що послуги не передаються, не зберігаються і не транспортуються.

Типовими представниками цієї сфери є послуги торговельні, транспортні, банківські, страхові, послуги підприємств громадського харчування та готельного господарства, хімчисток, перукарень, культурних закладів, засобів масової інформації, адміністративні послуги, наукові дослідження, послуги з охорони громадської безпеки, а також освітні та медичні послуги. Основна проблема полягає у розмежуванні послуг від інших матеріальних цінностей. Це пояснюється насамперед різницею та різносгороннім характером багатьох послуг, ускладнюючим однозначний їх поділ. Спектр послуг досить широкий і охоплює всі сфери – від торгівлі й туристичного бізнесу до консультування та професійної підготовки.

Специфічною ознакою послуги є її нематеріальний характер, вона за своєю суттю є нематеріальною, а значить, матеріально не може бути облікована.

Підприємства, які надають послуги населенню, як правило, є персоналоємними. У зв’язку з цим, велика увага приділяється роботі працівників у рамках загальної орієнтації на клієнта. Безпосередній контакт з клієнтом підпадає під індивідуальні якісні коливання через компонент, який привноситься у роботу конкретних виконавців. Тому цілеспрямоване використання кваліфікованих працівників дозволяє впливати на процес надання послуг і, зрештою, – на результат. Вирішальним фактором є використання заходів кадрового характеру з метою забезпечення властивостей і готовності співробітників до пропозиції послуг високої якості. За цих умов стає дуже важливою орієнтація на забезпечення постійних комунікацій всередині підприємства, а також на відповідну кваліфікацію працівників і на заходи для її підвищення, розвитку таких її якостей, як комунікабельність та здатність до співпереживання і, особливо, на високий рівень соціальної компетенції. У центрі уваги підприємств, які надають послуги, при визначенні їхніх програм та виробничих показників знаходяться потреби і побажання клієнтів. Особливу роль при наданні послуг відіграє компонент “як”, оскільки мова йде про послугу як процес.

До головних факторів, які визначають успішну діяльність підприємства обслуговування, відносяться:

1) висока кваліфікація, підготовка керівників та їхня мотивація;

2) забезпечення постійної якості роботи (надійність, гарантії, дотримання термінів тощо);

3)         імідж підприємства обслуговування, який впливає на вибір клієнта, що купляє його послугу.

Промислово розвинуті країни обрали шлях об’єднання окремих послуг, що надаються, в мережу. Цей процес веде сьогодні до створення підприємств, діючих у межах світового ринкового господарства. Ця тенденція до глобалізації одночасно супроводжується децентралізацією та індивідуалізацією робочих процесів. Звідси випливає, що, з одного боку, необхідно використовувати переваги централізованих форм організації, а з іншого – передбачити відповідний ступінь свободи в організації праці при сучасній системі переробки інформації у процесі створення вартості (коли працівники стають носіями відповідного ноу-хау).

Туризм як бізнес існує за рахунок того, що люди бажають пізнавати щось нове і просто відпочивати. І тут є два взаємообумовлених аспекти. По-перше, люди повинні дійсно хотіти цієї зустрічі, а по-друге, повинна існувати можливість цього.

Першим аспектом у плані реалізації туризму є, власне, проблема ініціативи. Завжди людину відрізняли бажання до зміни місць і цікавість до пізнання, і це бажання познайомитись з іншими людьми, з їхнім життям, традиціями було основою економічних новацій. Тим самим ставав здійсненним аспект навчання, підвищення своєї майстерності через зустріч з незвичним, який був підтримуючим при зародженні туризму. В умовах масовості туризму перший аспект певною мірою втрачає свою значимість, і на його місце виходить другий.

Другий аспект при розгляді феномену туризму полягає у наданні можливості зустрічі з незнайомими місцями. Це особливо стосується іншого стилю життя (поведінки, мислення) і охоплює всю сферу класифікації. Звичайно, щодо туризму у більш вузькому значенні, то на міжнародному рівні повинні бути створені можливості вільного переміщення і спілкування. Туристичні організації намагаються зробити головним предметом своєї діяльності приведення власних пропозицій туристичних послуг у відповідність з побажаннями туристів. Але при цьому необхідний перерозподіл відповідальності за всі події, що відбуваються при зустрічі з новими місцями, і переклад її на організаторів туристичного бізнесу.

Передача знань про туристичні об’єкти, що відвідуються, та індивідуальність сприйняття взаємообумовлені й розкривають взаємообмін таких компонентів, як невідоме і відоме, а також розвиток загальних рис і особливостей. Таким чином, оцінюючи туристичну організацію, необхідно поряд із загальноприйнятими показниками враховувати і специфіку галузі.

Розглянемо основні показники і методи, що використовуються при оцінці конкурентоспроможності організацій.

Традиційно конкурентоспроможність виробника (організації, фірми, галузі) визначається як відносна характеристика, що відображає відмінності процесу розвитку даної організації від фірми-конкурента за ступенем задоволення своїми товарами чи послугами конкретної суспільної потреби і за ефективністю виробничої діяльності. Основний зміст поняття “конкурентоспроможність організації” полягає в тому, що він характеризує можливості та динаміку пристосування виробника до тих умов конкуренції на ринку, які змінюються.

Показник конкурентоспроможності організації повинен включати два елементи: критерій, який відображає у динаміці ступінь задоволення споживача, і головний критерій ефективності виробництва. Перший – показник конкурентоспроможності товару (Тк), а стосовно до диверсифікованої організації або галузі – конкурентоспроможності товарної маси. Він визначається відношенням суми споживчих вартостей всіх товарів даного виробника до вартості споживання цих товарів.

Ефективність виробничої діяльності конкурентів може бути охарактеризована за допомогою другого критерію (Те), який є відношенням показників ефективності у даного виробника та в конкурента. Цей критерій, як і перший, залежить від часу.

Загальний показник рівня конкурентоспроможності виробника (В) може визначатися за допомогою наступної формули:

     7.3.1.

Показник В є інтегрованою чисельною характеристикою конкурентоспроможності. Якщо В < 1, то дана фірма поступається іншій у конкурентоспроможності, а якщо В > 1, то переважає останню; при рівній конкурентоспроможності В = 1.

Можливості завоювання організацією будь-якого ринку залежать не тільки від внутрішніх факторів, а й від обставин, що складаються на ринку. Виділяють такі фактори, які впливають на рівень конкуренції і тим самим впливають на конкурентоспроможність організації: потенціал ринку (можлива ємність); легкість доступу; вид товару; вхідні бар’єри (необхідні інвестиції, державне регулювання);  однорідність ринку; структура галузі або конкурентні позиції фірм; ступінь залучення фірм у дану галузь; можливість технологічних нововведень;  економія на масштабі;  диверсифікація фірм.

При визначенні становища організації в умовах конкуренції можуть використовуватись структурний та функціональний підходи.

Перший підхід – структурний, згідно з яким оцінка становища організації може бути дана, виходячи зі знання рівня монополізації галузі, тобто концентрації виробництва і капіталу, та бар’єрів для компаній, які виступають на галузевий ринок. До основних перепон на шляху нових конкурентів, як правило, відносять: економічність великомасштабного виробництва; ступінь диференціації продукції; абсолютні переваги у витратах в існуючих фірм; розмір капіталу, необхідний для організації ефективного виробництва. Очевидно, що інтенсивність конкуренції є функцією деяких параметрів, найважливіші з яких подані нижче.

Кількість галузевих організацій і розподіл ринкових часток між ними. Чим більше галузевих організацій і чим ближче їхні ринкові частки, тим інтенсивніша конкуренція. Виходячи з цих емпіричних і логічно незаперечних залежностей, можна використовувати формалізовані вирази для оцінки інтенсивності конкуренції. Для оцінки ступеня концентрації галузевих організацій користуються різними методами, наприклад, індексами Херфіндаля-Хиршмана, та ін.

Для оцінки інтенсивності конкуренції як функції розподілу ринкових часток можна використовувати і величину, прямо пропорційну від поділу середньостатистичного відхилення ринкових часток конкурентів на середньогалузеву ринкову частку галузевої організації. Чим вище значення цієї функції, тим менша інтенсивна конкуренція, і навпаки.

Інтенсивність конкуренції тим вища, чим повільніше розвивається ринок, тобто чим менше темп його розвитку. Чим менше товар підлягає можливості диференціації, тим вище інтенсивність конкуренції. Це пов’язано передусім з важливістю посилення конкурентної боротьби через низьку вартість і переорієнтацію споживачів з товару однієї фірми на товар іншої. Входження сильних компаній з інших галузей також збільшує інтенсивність конкуренції. Сильні компанії, які ввійшли в нові для них сфери бізнесу, налаштовані на завоювання лідируючих позицій і в цих галузях. При цьому їхні наміри, як правило, підкріплені значними фінансовими можливостями.

Другий підхід у визначенні конкурентоспроможності – функціональний. Головну роль тут відіграють економічні показники діяльності організацій: співвідношення “витрати – ціна”, завантаження виробничих потужностей, обсяги випуску продукції, норма прибутку тощо. У цьому випадку предметом аналізу є три головні групи показників.

У І групу входять показники, які відображають ефективність виробничо-збутової діяльності компаній галузі, відношення чистого прибутку до чистих продажів, чистої вартості матеріальних активів, чистого оборотного капіталу.

Показники II групи характеризують стан виробничої сфери діяльності компанії – в основному інтенсивність використання основного й оборотного капіталу. В цю групу входять: відношення чистих продажів до чистої вартості матеріальних активів, чистого оборотного капіталу, вартості матеріально-виробничих запасів; відношення основного капіталу до вартості матеріальних активів; відношення матеріально-виробничих запасів до чистого оборотного капіталу.

III групу утворюють показники, пов’язані з фінансовою діяльністю підприємств: відношення оборотного капіталу до поточного боргу (який відшкодовується протягом одного року), період оплати поточних рахунків, відношення поточного боргу до вартості матеріальних активів та до вартості матеріально-виробничих запасів, відношення довгострокових зобов’язань до чистого оборотного капіталу тощо.

Функціональний метод дозволяє оцінити окремих конкурентоспроможних підприємств або груп, які є складовими частинами організацій. У цьому випадку також застосовуються показники, які відносяться до цілої компанії, – продуктивність праці, розрахована як відношення величини доданої вартості до загальної кількості зайнятих на підприємстві.

Співставленая названих показників характеризує ступінь конкурентоспроможності всієї організації та її окремих підприємств. Як правило, в достатньо великих і диверсифікованих організаціях дані показники можуть мати різницю за окремими видами діяльності або підприємствами у 2-3 рази, що вказує на відсутність ефективності виробництва. Крім цього, співставлення загальної продуктивності праці підприємства, що аналізується, з іншими в даній галузі дозволяє вияснити, яке місце воно займає у відношенні до своїх конкурентів. У сучасних умовах розрив у продуктивності праці в 10% і більше несе в собі загрозу конкурентоспроможності. У значенні показників конкурентоспроможності додатково використовуються рентабельність інвестицій і норма прибутку.

До важливих показників, що визначають економічний стан організації, відноситься і обсяг продажів, який свідчить не тільки про масштаби діяльності організації, а й про темпи її росту. Він також є базовим для вирахування деяких відносних показників ефективності, серед яких виділяються подані нижче.

Відношення обсягу продажів до активів та відношення обсягу продажів до основного капіталу характеризують ефективність використання у першому випадку всіх засобів, які є у розпорядженні фірми, а в другому – засобів, вкладених в основний капітал. Ріст цих показників або означає збільшення ефективності операцій організації, або відображає інфляційне підвищення цін, що може співпадати зі зниженням рентабельності використання основного капіталу й активів у цілому.

Важливе місце в оцінюванні ефективності діяльності організації займає аналіз зміни статей рахунка прибутків і збитків, передусім частки витрат у вартості реалізованої продукції чи послуг. Якщо витрати мають тенденцію до зниження, то збільшується рентабельність виробництва товарів і послуг та підвищується конкурентоспроможність продукції організації.

Про конкурентоспроможність організації можна судити також за тими економічними показниками, які є у фінансовій звітності організації:

Динаміка продажів у вартісному і кількісному вираженні. Якщо вартість реалізованої продукції зростає швидше, ніж її фізичний обсяг, то це означає, що попит на неї підвищується (при цьому необхідно враховувати фактор інфляційного росту цін). Якщо ж навпаки, то продукція перестає користуватися попитом, і організація вимушена знижувати на неї ціни.

Відношення прибутку до обсягу продажів у випадку збільшення може означати підвищення конкурентоспроможності.

Відношення обсягу продажів і вартості нереалізованої продукції доповнює два попередніх показника й у випадку зменшення означає зниження попиту або перевиробництво товарів.

Завантаження потужностей (як тільки фірма починає відчувати труднощі зі збутом продукції, зразу ж зменшується завантаження потужностей).

Портфель замовлень (якщо він значний, то характеризує високий рівень попиту на продукцію фірми).

Обсяг і напрямок капіталовкладень. Як правило, організація вкладає капітали у виробництво найбільш перспективних, з її точки зору, послуг. Якщо вона припиняє вкладення капіталів у дане виробництво, то це означає, що організація не бачить для себе перспектив отримання достатньо високої норми прибутку, а це може свідчити про зниження конкурентоспроможності даного товару чи послуги.

Становище організації визначається за ступенем фінансової незалежності від зовнішніх джерел фінансування, властивістю у встановлені терміни покривати свої фінансові зобов’язання, тобто платоспроможністю і можливістю надання кредитів клієнтам. На перших етапах діяльності організація (якщо це акціонерне товариство) фінансується головним чином за рахунок коштів, отриманих від реалізації акцій (акціонерного капіталу). У подальшому зростає роль капіталізованого прибутку. Швидкий ріст частки останнього свідчить про високу ефективність діяльності організації і зростання її фінансової незалежності.

Серед всіх показників, які використовуються, враховуються наступні.

Відношення власного капіталу до результату балансу відображає фінансову незалежність організації від зовнішніх джерел фінансування. Чим вище це відношення, тим кращий її фінансовий стан. Вважається, що загальна сума заборгованості не повинна перевищувати суму власного капіталу. Значить, якщо це відношення складає більше 50%, можна вважати, що фінансування діяльності організації за рахунок позичкового капіталу здійснюється у допустимих межах.

Відношення всієї заборгованості до власного капіталу, як і попередній показник, відображає співвідношення зовнішніх і власних джерел фінансування. Заборгованість не повинна перевищувати власний капітал, але оскільки деякі види короткотермінової заборгованості є певною мірою безкоштовним кредитом (заборгованість по заробітній платі, по податкам та деякі інші), то для уточнення стану необхідно проаналізувати структуру організації та її витрат.

Відношення власного капіталу до реального основного капіталу показує, наскільки його інвестування в основні фонди здійснюється за рахунок внутрішніх джерел фінансування. Якщо це відношення менше 1, то частина основних фондів фінансується за рахунок позичкового капіталу, що викликає збільшення витрат у формі виплати процентів. Якщо розмір процентної плати вище середньої норми прибутку, який організація отримує на вкладений капітал, то вона працює збиткове.

Відношення довгострокової заборгованості до власного капіталу – досить важливий показник при визначенні конкурентних позицій організації.

Фінансування діяльності організації за рахунок довгострокових кредитів, особливо у формі облігаційних позик, вигідно для неї, якщо її норма прибутку вище величини процентів, що виплачуються. Довгостроковий кредит дозволяє значно розширити масштаби операцій організації та отримувати більшу масу прибутку. Але стан вважається ненормальним, якщо величина довгострокової заборгованості перевищує власний капітал.

Також вважають, що розмір заборгованості не повинен бути вищим за величину власного оборотного капіталу (різниця між оборотними активами і короткотерміновою заборгованістю). Якщо ж навпаки, то це означає, що організація використовує частину довгострокових кредитів на фінансування поточних операцій, тобто збільшуються і її витрати, оскільки процент, який виплачується по довгостроковим кредитам, як правило, вище, чим по короткостроковим. Надходження власних коштів від операцій (амортизаційних відрахувань і чистого прибутку) у звітному періоді показує обсяг самофінансування поточної діяльності організації.

Коефіцієнт самофінансування поточних капіталовкладень свідчить про те, наскільки вкладення в основний капітал у звітному році здійснювались за рахунок коштів, які надходять від операцій.

Коефіцієнт покриття, або відношення оборотних активів до короткострокової заборгованості – один з основних показників платоспроможності організації, який характеризує, наскільки короткотермінова заборгованість організації покривається її оборотними активами. Вважається, що він не повинен бути меншим 1. Але оскільки ліквідність окремих категорій оборотних активів неоднакова, тобто не всі елементи оборотного капіталу можуть бути миттєво використані як платіжні засоби для погашення заборгованості, то розраховуються додаткові показники, які характеризують платоспроможність організації.

Коефіцієнт ліквідності оборотних активів показує частку готівки і цінних паперів в оборотних активах, які швидко реалізуються. Чим вищий цей коефіцієнт, тим вища ліквідність оборотного капіталу та платоспроможність організації. При розрахунку коефіцієнта покриття короткотермінової заборгованості ліквідними засобами в категорію ліквідних засобів поряд з готівкою і цінними паперами, що швидко реалізуються, входить і дебіторська заборгованість. Зменшення цього показника означає зниження платоспроможності організації. Рівень платоспроможності організації вважається високим, якщо вся її заборгованість покривається ліквідними активами, тобто оборотними активами.

Становище організації на ринку можна визначити тільки за сукупністю характеристик і показників. Розглянемо деякі з них на прикладі туристичної організації “Z”. Для оцінки конкурентоспроможності цієї фірми необхідно провести порівняння з деяких аспектів:

Обсяг продажів (кількість клієнтів) на ринку за три роки зріс з 500 до 1870 чоловік.

Види конкуренції: локальна (по Києву), регіональна (наявність агентів і своїх філій у регіонах) і національна (через своїх представників у країнах перебування туристів).

Темп приросту продажів на ринку характеризується співвідношенням зміни продажів у попередній і наступний часовий період. Обсяг продажів зріс більше як на 300% (ринок наближається до насичення, не закінчивши розвиватись).

Ступінь продуктової диференціації досить високий, тому що організація пропонує найрізноманітніші тури: літні, зимові; відпочинок, лікування, екскурсії; групові та індивідуальні.

Галузева чутливість до ступеня завантаження готелів досить висока. Якщо туристична організація “Z” не буде завантажувати готелі у повному обсязі, це спричинить значні фінансові втрати.

Собівартість туристичного продукту організації “Z” низька, оскільки ця фірма купляє місця в готелях оптом. Якщо б клієнти купляли такі ж тури в інших туроператорів, то вони обійшлися б приблизно на 20-25% дорожче.

Нерозподілений прибуток організації “Z” за три роки збільшився у 2,3 рази.

Аналіз показує, що фірма “Z” не бере банківських кредитів. Це означає, що вона може існувати за рахунок власних коштів, а зростаючий прибуток і ріст обсягів реалізації путівок дають можливість стверджувати, що організація займає непогане становище на ринку.

Одним з основних методів боротьби з конкурентами організації “Z” на українському ринку є цінова стратегія. Незважаючи на те, що дохідність туроператорського бізнесу знижується, організація “Z” не проведе політику демпінгових цін. її ціни розраховані на покупців із середніми доходами. У цілому становище організації “Z” досить стійке.

Організація практично не має конкурентів з відправлення груп школярів у Європу, тому що була однією з перших компаній, яка розробила цей напрямок і встигла встановити постійні міцні зв’язки з місцевими готелями та ресторанами, спрямовуючи туди великі групи туристів за спеціальними договірними цінами. Відповідно туроператори, які почали працювати у цьому напрямку пізніше, таких зв’язків не мають.

Що стосується турецького напрямку, то тут існує достатньо багато фірм-конкурентів, але організацію “Z” підтримують партнери, які займають на цьому ринку не останнє місце. Все це свідчить про її достатньо високу конкурентоспроможність.

З багатьма фірмами відносини змінюються у залежності від ситуації: якщо ще вчора ці фірми були конкурентами, то вже сьогодні вони партнери. Таким чином, тільки комплексно оцінюючи становище туристичної організації, можна робити висновок про її конкурентоспроможність на кожному конкретному ринку.

Окрім розглянутих методів оцінювання конкурентоспроможності організації, можуть бути застосовані й інші, наприклад, порівняння організації за векторними характеристиками з допомогою побудови багатокутників конкурентоспроможності (секторограм). Кожний вектор визначає відповідну характеристику фірми і має оціночну шкалу. Профіль кожної фірми можна отримати шляхом послідовного з’єднання відповідних точок кожного вектора. Висновок про конкурентоспроможність даної організації здійснюється на основі співставлення отриманих фігур по ній самій і по її конкурентам.

Особливе місце займають матричні методи оцінювання рівня конкурентоспроможності. Вони засновані на ідеї розгляду процесів конкуренції у динаміці. Теоретичною базою цих методів є концепція життєвого циклу товару. З моменту появи на ринку і до зникнення будь-який товар проходить відповідні стадії життєвого циклу, які включають впровадження, зростання, насичення і спад. На кожній з них виробник може реалізувати товар у тих чи інших масштабах, що об’єктивно відображається на зайнятій частці ринку і на динаміці продажу.

Матричний метод уявлення конкурентоспроможності, розроблений Бостонською консалтинговою групою (БКГ-матриця), застосовується не тільки для аналізу характеристик товарів, але й для вивчення конкурентоспроможності “стратегічних одиниць бізнесу” окремих компаній, галузей.

Головним інструментом дослідження є матриця, побудована з використанням двох показників, один з яких – тимчасовий. По вертикалі зазначаються темпи росту ємності ринку у лінійному масштабі, а по горизонталі – відносна частка виробника на ринку в логарифмічному масштабі. Усі стратегічні одиниці бізнесу можуть бути представлені у цій матриці в залежності від своїх характеристик й умов ринку. Найбільш конкурентоспроможними будуть ті, які займають значну частку на ринку, що швидко зростає.

Для отримання узагальнюючого конкурентного статусу фірми (КСФ) використовують два підходи:

1. Адитивний підхід (об’єднання за лінійною шкалою).

      7.3.1.

де Іф, Ік, Іо – фактичний, критичний та оптимальний стан інвестиційної складової;

Sф, Sо – фактичний та оптимальний стан стратегічної складової;

Сф, Со – фактичний та оптимальний стан потенціалу фірми.

Сильний КСФ – 0,7+1; середній – 0,5+7; слабий – 0+0,4.

2. Мультиплікативний підхід (об’єднання за нелінійною шкалою):

   7.3.2.

Можливі діапазони значень:

сильний статус – 0,512-1;

середній статус – 0,125-0,512;

слабкий статус – до 0,116.

Як вихідні документи для отримання інформації про фірми можуть бути використані інформаційна карта фірми, бізнес-довідка, бізнес-профіль фірми тощо. Знання показників конкурентоспроможності фірм допомагає визначенню ключових факторів успіху – детермінантів фірми у галузі.

Ці фактори винятково важливі для всіх галузевих організацій, з точки зору впливу їх на конкурентні переваги. Ключові фактори успіху в різних галузях різні. Наприклад, на ринку мінеральної води це оптимальне завантаження виробничих потужностей, наявність широкої мережі оптових дистриб’юторів, потужна, правильно спланована реклама.

Серед ключових факторів успіху розрізняють технологічні, виробничі, управлінські, маркетингові тощо.

Можливі технологічні ключові фактори успіху – це високий науково-дослідницький потенціал; властивість до виробничої та продуктової інноваційної діяльності.

Виробничі ключові фактори успіху – це повне використання виробничого ефекту масштабу й ефекту освоєння; висока якість, оптимальне використання виробничих потужностей, доступ до необхідних постачальників і наявність висококваліфікованих кадрів; висока продуктивність праці, необхідна виробнича гнучкість.

Управлінські ключові фактори успіху – це високий професійний рівень персоналу; націленість на якість; значний дизайнерський потенціал; вміння швидко виводити товар на ринок; здатність оперативно реагувати на зміни зовнішнього середовища; наявність управлінського досвіду.

Маркетингові ключові фактори успіху – це повне використання маркетингового ефекту масштабу й освоєння; добре підготовлений торговельний персонал; високий рівень післяпродажного обслуговування; широкий асортимент; привабливе оформлення; потужна мережа оптових дистриб’юторів (дилерів); наявність “вигідних місць”; існування недорогих роздрібних торговельних організацій, належних компанії; оперативне постачання продукції; низькі витрати на збут.

Інші ключові фактори успіху – це потужна інформаційна система; хороший імідж; вигідне територіальне розташування; доступ до фінансових ресурсів; вміння захищати інтелектуальну власність.

Для туристичної індустрії такими ключовими факторами успіху можуть бути комбінації вищеперелічених різновидів і, передусім, якість послуг, що надаються, та їх асортимент.

Розглянемо можливості виявлення ключових факторів успіху для туристичної організації “Z”.

Виходячи з результатів SWOT-аналізу, розглянутого вище, організація міцно утримує свої позиції на міжнародному туристичному ринку як крупний туроператор. її стійка репутація визначає і коло постійних клієнтів, серед яких – великі підприємства, банки, що підписали з організацією “Z” угоди на абонементне обслуговування, а також рядові клієнти.

Перша перевага організації – прискіпливий відбір готелів на всіх курортах, куди вона відправляє туристів. На момент аналізу в даної організації налагоджені прямі контакти з відомими готельними ланцюжками (наприклад, “Holiday Inn”, “Marriott”, “Radisson”, “Accor”, “Sheraton”, “Renassance”).

Спираючись на досвід у сфері готельної індустрії, організація “Z” ввела власну “зіркову” класифікацію готелів. Така практика існує, як правило, у великих західних туроператорів. Основний принцип роботи даної туристичної організації з готелями – це вибір тих, які реально відповідають присвоєним “зіркам”.

Другий, не менш важливий аспект – це вибір авіаперевізника. Першочергово організація звертає увагу на безпеку і надійність польотів. Як і належить солідному туроператору, компанія повністю орендує літаки під довгострокові літні і зимові програми, не обмежуючись блоками місць. Вона користується послугами тільки надійних авіакомпаній і завжди передбачає наявність бізнес-класу. Саме через це організація використовує чартерні рейси. Крім цього, відділ індивідуальних турів активно працює на регулярних рейсах “Українські авіалінії”, “Lufthansa”, “KLM”, “British Airways” та ін. Такий підхід гарантує надійну роботу туристичних агентств -партнерів туристичної організації “Z”.

Третій аспект полягає в тому, що компанія виробляє закінчений комплексний туристичний продукт, який включає обслуговування в офісі, переліт, надання місця у готелі, трансфер, екскурсії, а також систему бронювання й продажів. Екскурсії і трансфер організовує приймаюча сторона, і саме тому організація завжди серйозно підходить до вибору зарубіжного партнера.

І, нарешті, вагомий фактор успіху – це видання власних каталогів, що є невід’ємною частиною діяльності туроператорів. Організація має власну концепцію побудови каталогів, яка визначає їхній зміст. Каталоги, які відповідають кращим світовим зразкам, полегшують роботу агентств даної організації і допомагають туристам зорієнтуватися при виборі туру, курорту, готелю та екскурсійної програми.

На долю агентств-партнерів туристичної організації “Z” припадає близько 65% реалізацій, тому оператор ставиться до них з повагою. Агентствам пропонуються навчальні семінари та ознайомлювальні тури, які вже стали традиційними, а також прогресивна система комісійних. І що особливо важливо – якісна рекламна та інформаційна підтримка. Агентства отримують у необхідній кількості каталоги організації “Z”, які видаються двічі на рік – до літнього і зимового сезонів, тарифні буклети, відеоматеріали по курортам і готелям. Крім цього, практично безкоштовно реклама агентств розміщується у регулярних рекламних блоках туристичної організації “Z” у багатотиражних газетах, розрахованих на масового споживача. Налагоджена і система заохочень найбільш активних дилерів. За результатами роботи представники 20 кращих агентств преміюються туристичними поїздками. Керівництво компанії бере за основу вже перевірені передові західні технології роботи. Окрім всього, організація “Z” розробила ще й спеціальну програму з оптимізації діяльності агентств і підтримує стабільність цін протягом всього туристичного сезону.

Організація займає лідируюче положення на туристичному ринку серед своїх конкурентів. Це можна пояснити тим, що в ній працюють високі професіонали у галузі туристичного бізнесу, які мають спеціальну освіту. Робота в організації налагоджена таким чином, що кожен її працівник несе персональну відповідальність за свою ділянку роботи. Контроль за виконанням роботи здійснює генеральний менеджер, діяльність якого пов’язана з дослідженням потенційних ринків, підтриманням і закріпленням контактів з крупними клієнтами і власними посередниками. Керівництво організації приділяє значну увагу маркетинговим дослідженням, оскільки вважає, що необхідною умовою успішної роботи компанії є знання ринку.

Таким чином, ключовими факторами успіху організації “Z” можна вважати:

1) відношення персоналу організації до роботи у галузі туризму, як до складного виробничого процесу;

2) наявність власних технологій, у відповідності з якими весь виробничий процес розбивається на елементарні складові, що мають реальну схему виконання і способи автоматизації, а це сприяє гарантованому обсягу продажів;

3) персональну відповідальність кожного конкретного працівника організації за ту чи іншу ділянку роботи і наявність освічених, висококваліфікованих кадрів;

4) вміння вести конкурентну боротьбу (наявність навичок підтримки лідируючих позицій);

5) ефективну рекламу (видання власних каталогів, які відповідають світовим стандартам).

Ключові слова та поняття

інвестиції, інвестор, соціальні та економічні обмеження, типові інвестиційні проекти, потенційні ресурси інвестицій, структура джерел фінансування, інвестиційний договір, оцінка ефективності інвестиційного проекту, оцінка комерційної спроможності інвестиційного проекту.

Туризм здійснює суттєвий вплив на економіку і розвиток регіону, сприяє надходженню валюти в країну, створенню нових робочих місць, покращенню інфраструктури і т. п. Для отримання максимальної користі від туризму кожна держава розробляє туристичну політику, яка є одним з напрямків соціально-економічної політики держави.

Туристична політика держави, як відомо, базується на стратегії і тактиці. Головна ціль туристичної стратегії держави – це створення високоефективного конкурентоспроможного туристичного комплексу, що забезпечує широкі можливості для обслуговування українських і іноземних громадян, а також значний внесок в розвиток економіки країни. Для реалізації цієї цілі пропонується цілий ряд заходів (див. § 7.1.), серед яких і залучення інвестицій в сферу туризму.

Виходячи з цих передумов, туристична індустрія – сукупність готелів і інших засобів розміщення, ресторанів, засобів транспорту, об’єктів громадського харчування, об’єктів і засобів розваг, об’єктів пізнавального, лікувального, оздоровчого, спортивного, релігійно-культового, ділового й іншого призначення, організацій, що здійснюють туроператорську і турагентську діяльність, а також організацій, що надають туристично-екскурсійні послуги і послуги гідів-перевізників.

Відзначимо, що процес і примітивний початок індустрії туризму відносно в такій же структурі відносин учасників, характерний був ще в середні століття у сфері організації паломництва з країн Європи до святих місць. Так, для того, щоб бажаючий міг здійснити паломництво, потрібно було звернутися до посередників, отримати дозвіл Папи Римського, потім звернутися в спеціалізовану компанію, яка підбирала і комплектувала групи паломників, що відправляються на Святу Землю, споряджала кораблі і здійснювала доставку цих груп на місце призначення, надавала розміщення, харчування, провідників, охорону і т. п. Кожний паломник (прочанин, пілігрим, богомолець) вносив в компанію необхідну і достатню суму грошей за організацію подорожі, що звільняло його від необхідності брати в подорож з собою великі суми грошей, боячись бути обкраденим. По суті ці всі елементи туристичної діяльності в її сучасному розумінні, включаючи питання фінансування, є і мало відрізняються від методів оформлення подорожі і в теперішній час.

Туріндустрія має унікальну структуру. Вона характеризується наявністю цілого ряду окремих елементів, включаючи різні галузі обслуговування: невеликі ресторани, мотелі і готелі, будинки відпочинку, пральні, магазини, що продають вироби місцевих ремісників і предметами мистецтва і т. п. Таким чином, інвестиції уряду в інфраструктуру, а іноді і в дорогу матеріально-технічну базу туризму стимулює інвестування численних підприємств малого бізнесу. Туристична індустрія є досить капіталомісткою галуззю через високу вартість нерухомості і обладнання. Так, капітал в індустрію гостинності залучається на довгий період часу і повертається досить повільно, а сама структура інвестицій в цьому секторі подібна на інвестиції в промисловість, що вимагає великих затрат.

Початкові інвестиції в туризм притягають все більше вкладень в майбутньому у допоміжні і підтримуючі галузі господарства. Сюди входять крупні інвестиції в головні готелі, ресторани, торгові центри, порти, аеропорти, транспортні засоби і т. п. їхні інвестиції скуповуються тільки через декілька років. Туроператори і певною мірою турагенти вимагають великої кількості оборотних засобів для оплати послуг готелів, транспортних компаній та ін. перед туристичним сезоном. Капітал тут, як правило, затримується на короткий проміжок часу і часто використовується для спекуляцій на валютному ринку.

Оскільки в створенні продукту туристичної індустрії беруть участь різні її сектори, то компанії одного сектору мають інтерес у фінансуванні інших структур. Наприклад, туроператори можуть фінансувати розвиток готельних комплексів на курортах, куди вони відправляють своїх клієнтів. Авіакомпанії можуть гарантувати фінансову безпеку туроператорів, які широко використовують їх послуги.

Осучаснена завдяки туризму інфраструктура регіону використовується також і місцевими жителями. Індустрія туризму охоплює багато підприємств малого бізнесу, які підтримують індустрію, виручка від туризму швидко розподіляється серед найширших верств населення приймаючого регіону, таким чином, все суспільство отримує економічну користь.

Наступний позитивний аспект розвитку туризму полягає в тому, що туристи вимушені платити податки, як і більшість населення. Оскільки туристи в основному приїжджають з інших регіонів, то їх витрати для приймаючої країни представляють собою розширену податкову базу. На додаток до звичайного податку з продажів туристи іноді платять і непрямі податки. Збори в аеропортах, в’їзні мита, збори з викликів – це лише декілька прикладів обкладення туристів податками.

Крім цих випадків, звичайні податки, що збираються як з подорожуючих, так і з місцевих жителів, підвищуються внаслідок туристичних витрат. Таким чином, туризм підвищує доходи регіону, зайнятість, інвестиції і т. п.

Але тим не менше існують обмеження, до якого часу уряд приймаючого регіону може максимізувати прибуток від інвестицій. Ці обмеження бувають двох типів: соціальні і економічні. Соціальні обмеження виникають завдяки збільшенню податків, що збираються з місцевих жителів при розвитку туристичної індустрії в регіоні. А економічні обмеження представляються у формі потенційних витрат невикористаних можливостей (альтернативних витрат), які виникають внаслідок розвитку туристичної індустрії. Вони заслуговують уважного дослідження з тим, щоб досягти більш глибшого розуміння проблеми оптимізації, яка стоїть перед урядом приймаючої країни.

Поряд з позитивними наслідками від інвестицій в туризм не слід забувати про негативний вплив від розвитку останнього, про так звану монокультуру (однонаправленість) туризму. В конкурентній боротьбі за землю, ресурси, капітал туризму тіснить сільське господарство і інші традиційні джерела доходів місцевих жителів. Більш висока заробітна плата в індустрії туризму приманює робітників, що негативно впливає на сільське господарство через відток робочої сили. В результаті знижуються обсяги сільськогосподарської продукції, в той час як обсяги споживання ростуть завдяки численним туристичним відвідуванням. Одночасно порушується або повністю руйнується традиційний зміст життя і природний ландшафт в центрах масового туризму. Монокультура туризму сама підриває основи свого існування, тому уряд та інвестори повинні постійно підраховувати економічну ефективність від здійснення інвестицій, тобто вираховують їх доцільність.

Різнонаправленість – це основа економічної стабільності. Коли одна галузь переживає різкий економічний спад, інша процвітає, і таким чином знижується можливість кризи. Відповідно замість того, щоб сприяти диверсифікації економіки, туризм часом заміщує інші галузі, а іноді і навпаки.

При здійсненні інвестицій в туристичну індустрію слід звернути увагу, що туризм по суті своїй – явище сезонне. Тому повна залежність регіону від одного сектору індустрії небажана. Тим більше, що попит на туризм і подорожі значною мірою залежить від доходів і смаків туристів.

Крім того, розвиток туризму породжує певні соціальні і додаткові витрати на підтримку навколишнього середовища. Досить бурхливий розвиток туризму і повна залежність від нього ставить наступну дилему: якщо припинити подальший розвиток, це грозить економічним спадом; якщо не обмежувати туризм в подальшому розвитку, то природні і культурні ресурси країни обідніють і обезціняться. В даному випадку рішення, як правило, прийняти досить важко.

Іноді уряди кра’їн дивляться на туризм досить оптимістично. Вони втілюють в життя активні інвестиційні програми, спрямовані на розвиток туризму і носять пріоритетний характер. З’являються нові місця для відпочинку туристів, модернізуються старі, що прийшли в занепад: в них інвестуються гроші. Наприклад, Лівенворт (Вашингтон), старе містечко лісорубів і шахтарів, пережило справжнє відродження, коли трансформувалося в баварське селище і т. п.

Часом інвестиції у туризм породжують ріст темпів інфляції. Туристи вкладають свої гроші, зароблені в іншому регіоні або країні, в економіку даного туристичного регіону. Підвищуються ціни на товари першої необхідності: продукти, одяг, житло, транспорт. Як правило, в туристичних регіонах особливо стрімко ростуть ціни на землю (наприклад, південне узбережжя Криму). Ціна, яку туристи можуть заплатити за своє проживання під час відпустки в туристичному регіоні, може різко знизити попит на житло самих місцевих жителів. Місцеві жителі (які мають відносно невеликі доходи) просто витісняються з ринку житла в районах з розвинутою туріндустрією.

Отже, до переваг від інвестицій у туристичну індустрію для кожної країни, регіону можна віднести: збільшення готівкового потоку в регіон, в тому числі надходження іноземної валюти; ріст валового національного продукту (ВНП); створення нових робочих місць; реформування структури відпочинку, яка може бути використана як туристами, так і місцевими жителями; залучення капіталу, в тому числі й іноземного;  збільшення податкових надходжень приймаючого регіону.

Недоліки розвитку туризму проявляються в тому, що туризм:

впливає на ріст цін на місцеві товари та послуги, на земельні й інші природні ресурси і нерухомість;

сприяє відтоку грошей за кордон при туристичному імпорті;

викликає екологічні та соціальні проблеми;

може нанести збитки розвитку інших галузей і т. д.

7.4.1. Типові інвестиційні проекти в туристичній індустрії

Реалізація інвестиційних програм може бути як на стадії утворення підприємства, так і після декількох років його діяльності. Інвестиційні проекти за видами можна умовно поділити на декілька груп: розробка й впровадження продукту інтелектуальної власності; розробка й впровадження технічних засобів і елементів ноу-хау (інновації); реконструкція й будівництво; підготовка кадрів і ін.

Даний перелік досить приблизний і неповний. У ряді випадків при диверсифікації діяльності туристичної фірми предметом інвестицій можуть бути будь-які інші, не пов’язані безпосередньо з туризмом проекти: розробка й впровадження малих підприємств; організація підсобних господарств;  організація філіалів або представництв; організація нетрадиційних форм туризму та інше.

Рис. 7.4.1. Приклади інвестиційних проектів у туризмі

Як правило, інвестиційні проекти, що пов’язані з розробкою й впровадженням інтелектуального продукту, реалізуються в більшості випадків на початковому етапі функціонування фірми, а більш капіталомісткі проекти – у міру накопичення фінансових ресурсів.

7.4.2. Потенційні ресурси і джерела інвестицій

На сьогоднішній час державна підтримка в Україні практично не передбачає цільових інвестицій в її розвиток. Більш розповсюдженою формою інвестицій є підтримка його на місцевому або регіональному рівнях за рахунок місцевих бюджетів або спеціального податку та за рахунок зацікавлених фірм.

Цілий ряд інтелектуальних інвестиційних програм фінансується різними закордонними фондами та банками: Європейським банком реконструкції та розвитку, фондом підтримки малого та середнього підприємництва, деякими доброчинними фондами. В рамках цих інвестицій проводиться, в основному, підготовка та підвищення кваліфікації кадрів, проведення спеціалізованих конференцій, симпозіумів, семінарів та ін. Проте цільове фінансування капіталоємних проектів за рахунок даних джерел практично не використовується.

Загалом потенційні джерела інвестування можна поділити на 4 групи: власні засоби;  кредитні засоби; цільове бюджетне фінансування; інші джерела (закордонні фонди, доброчинні кошти й інше.).

Проте урядом України передбачено пільгове інвестування різних програм в рамках підтримки малого підприємництва. Але отримати такі пільги досить проблематично. Для цього слід підготувати бізнес-план, техніко-економічне обґрунтування, отримати відповідний висновок експертів, і тільки після цього дані матеріали направляються на конкурс інвестиційних проектів з пільговими кредитами.

Аналогічні дії слід виконувати для участі у зарубіжних інвестиційних конкурсах.

Звичайно, що найнадійнішим джерелом фінансування є власний капітал. Але, як показує досвід, капіталомісткі проекти реалізуються, в основному, на базі запозичених коштів (або залучені плюс власні).

Найкращим кредитним капіталом для інвестицій є безпроцентний кредит (позика). Дана форма фінансування може бути реалізована тільки за рахунок кредитних засобів засновників (акціонерів) згідно з рішенням вищого органу управління – загальних зборів. Така ж форма може бути досягнута через облігаційну позику, якщо законом для даної організаційно-правової форми передбачений випуск облігацій.

Однією з форм залучення інвестора є переуступка йому пакета акцій (частки) підприємства туристичної індустрії, що відповідає розміру його інвестиційного внеску, закритому акціонерному товариству або товариству з обмеженою відповідальністю або продаж пакету акцій на пільгових умовах відкритому акціонерному товариству.

Залучення інвестора може бути реалізовано також на інших умовах, декларованих в інвестиційному договорі:  пайової власності після реалізації проекту; відсотків з майбутніх прибутків; квоти місць (при будівництві об’єктів розміщення туристів); пільгове надання туристичних послуг і т. д.

Для більш швидкого накопичення власних коштів під великі інвестиційні проекти доцільно використовувати принцип прискореної амортизації у відповідності з новими нормативно-правовими актами.

Згідно з рішенням Загальних зборів на реалізацію інвестиційних проектів можуть бути направлені дивіденди акціонерів або прибуток учасників (капіталізація прибутку).

Найбільш жорсткими умовами фінансування інвестиційного проекту є банківський кредит, в тому числі іпотечний кредит під заставу майна, землі, обладнання і т. д. У ряді випадків доцільно скористуватися формою лізингу.

Існує також можливість використання податкового інвестиційного кредиту у вигляді відстрочки по оплаті податків, обов’язкових платежів і зборів.

У кожному конкретному випадку умови жорсткого кредитування слід використовувати тільки тоді, коли вичерпані всі можливості отримання більш “м’яких” форм фінансування, що описані вище.

7.4.3. Комерційна спроможність інвестиційних проектів

Реалізація інвестиційного проекту в Україні пов’язана зі значним ступенем ризику. Для отримання будь-якого (тим більше пільгового) кредиту, залучення інвестора, а також власної впевненості у правильно вибраній стратегії інвестицій вимагається виконати розрахунки комерційної спроможності проекту або його техніко-економічне обгрунтування.

Оцінка ефективності інвестиційного проекту – це математичне завдання пошуку оптимального рішення в умовах великої кількості невизначеностей, до яких відносяться: політична, соціальна і економічна нестабільність; високий рівень інфляції; непередбачувані зміни цінової структури інвестиційного ринку;  недостатній правовий захист інтересів інвестора і його капіталу; непередбачувані зміни нормативно-правової бази та ін.

В цих умовах доцільна реалізація інвестиційних проектів з мінімальним терміном окупності, що мінімізує ризик інвестора.

Перед тим, як приступити до оцінки комерційної спроможності інвестиційного проекту, вимагається провести дослідження динаміки поведінки основних факторів невизначеності на вибраному відрізку часу. Це необхідно для більшої вірогідності прогнозування ситуації з урахуванням вищевказаних факторів. У кінцевому підсумку, методом оцінки чутливості факторів визначається одна конкретна залежність при різних варіаціях інших змінних – в даній ситуації це зміна інфляції у часі. Цим досягається поступовий вихід із стадії невизначеності для програмування конкретних вихідних даних і умов інвестиційних завдань.

Основні вихідні (початкові) дані:

фінансові затрати у часі (графік кредитування проекту);

розміри процентів по кредиту й графік погашення кредиту;

прогноз інфляції на весь період реалізації проекту;

вибір стабільної розрахункової грошової одиниці;

визначення терміну “життя” проекту;

визначення величини оборотних коштів на впровадження в дію проекту;

потенційно можливі доходи від реалізації проекту;

сумарні витрати;

податки, обов’язкові платежі та збори;

величина резерву фінансових коштів на непередбачувані витрати і ін.

Бажаний кінцевий результат: забезпечення максимального прибутку при мінімальному терміну окупності проекту.

При наявності всіх вихідних (базових) даних завдання вирішується класичним методом – прогнозуванням надходжень та витрат грошових засобів у часі. Для цього вибраний час реалізації проекту розбивають на етапи (місяці, квартали, роки).

Для здійснення співвимірності величин у часі доцільно вибрати стабільну грошову одиницю (долар, німецьку марку та ін.). Вибір такої стабільної одиниці не означає відхід від прогнозованої інфляції, тим більше так званої внутрішньої інфляції самої стабільної грошової одиниці.

При наступних розрахунках слід врахувати не тільки специфіку багатофакторної моделі вихідних даних, але і багатоваріантну (варіаційну) структуру самого розрахунку. Якщо вибраний часовий період розрахунку більше одного року, то можуть проводитися коректування за рахунок переоцінки основних коштів та сум амортизаційних відрахувань. Ці складові є ще однією невизначеністю, тому що в Україні періодичність переоцінки основних фондів нерегулярна, що впливає на темпи росту індексів балансової вартості активів. Це ж стосується і податкової системи України.

Оцінку комерційної спроможності інвестиційного проекту згідно з вимогами інвестора або кредитора проводять комплексно:

1) за ліквідністю (фінансовим станом);

2) за ефективністю інвестування.

Термін погашення кредиту доцільно вибрати таким чином, щоб розрахуватися з кредиторами тільки за рахунок власного майбутнього прибутку, не використовуючи нових позик. В іншому випадку зростання зовнішньої заборгованості збільшує рівень інвестиційного ризику. Слід зазначити, що такий ризик може додатково обумовлюватися:

більш вищими (у порівнянні з прогнозованими) темпами інфляції;

збільшенням періоду обертання оборотного капіталу;

більш низька, ніж прогнозувалася, рентабельність туристичного продукту чи послуг;

збільшення часу інвестиційної фази проекту (будівництва, монтажу обладнання, вводу в експлуатацію й ін.);

збільшенням частки амортизаційних відрахувань у поточних затратах і ін.

Як уже вказувалося вище, отримані багатоваріантні розрахунки в стабільній грошовій одиниці слід прив’язувати до національної валюти в гривнях за той же період розрахунку, тобто реалізувати “двовалютний” розрахунок.

Слід також враховувати певний запас фінансування (5-10%) для непередбачуваних ситуацій.

Виконання багатоваріантних розрахунків оцінки комерційної спроможності інвестиційного проекту доцільно провести на комп’ютері з використанням пакетів прикладних програм.

Рекомендуються варіанти отриманих розрахунків представити незалежним експертам, що підвищить об’єктивність оцінки й довіри до проекту.

Наведемо приклад розрахунку комерційної ефективності інвестиційного проекту.

Потрібно провести оцінку доцільності інвестиційних внесків засновників зі створення туристичної фірми. Вихідні (базові, початкові) дані: організаційно-правова форма майбутнього підприємства акціонерне товариство закритого типу;  форма власності – приватна, пайова; основні фонди – орендні; основний вид діяльності – туристичні послуги;  додатковий вид діяльності: організація дозвілля, індивідуальне транспортне обслуговування, бронювання білетів та ін.;  формування обігових коштів за рахунок інвестиційної позики засновників; дивіденди по акціям за перші два роки роботи підприємства капіталізуються; покриття збитків – солідарне; пільги по податкам: на землю, на ПДВ, на рекламу.

Схема розрахунку наведена у табл.7.4.1. Якщо рентабельність даного проекту у результаті розрахунку складає 20-35% при терміну окупності затрат до одного року, тобто організація такої туристичної фірми ефективна, то інвестиційні внески її засновників мають достатньо високу ліквідність.

Таблиця 7.4.1.

7.4.4. Інвестиції у визначні пам’ятки

Для того щоб залучити туристів, місце призначення повинно відповідати туристичним основам вартості, зручності і своєчасності. Туристи, як і інші споживачі, зважують ціни і переваги місць призначення, а також вкладення часу, зусиль і ресурсів та можливий прибуток в освіті, досвіді, розвагах, згадках. Зручність включає: час переїзду від аеропорту до місця розміщення, відсутність мовного бар’єру, чистоту і санітарію, доступ до цікавих місць (пляжі, атракціони, розваги) і особливі потреби (люди старшого покоління, інваліди, діти, дієти, медичне обслуговування, факс і інші види комунікацій, прокат автомобілів). Своєчасність включає фактори, які представляють ризик для туризму: політична нестабільність, коливання курсу валют, безпека і санітарні умови.

Крім того, постійно розробляються події – життєво важливий компонент у залученні туристів. Невеликі або сільські місця призначення організовують який-небудь фестиваль, щоб про них можна було взнати. Міські газети і приміські щотижневики часто публікують список подій, фестивалів та свят. Те ж саме роблять державні і місцеві туристичні фірми, впевнюючись, що у ресторанах, готелях, аеропортах, а також залізничних та автобусних станціях є такі календарі подій. Майже в кожній європейській країні тепер є, як і в Сполучених Штатах, телефонний номер 900, по якому можна взнати список майбутніх подій. Наприклад, у більшої частини міст США є літні програми подій. Фестивалі біля озера Мілуокі з червня по вересень приваблюють туристів як з регіону, так і всієї країни.

Інвестиції в туризм бувають як відносно невеликими (фестивалі, події), так і мультинаціональними (вартість інфраструктури стадіонів, транзитних систем, аеропортів і центрів для проведення з’їздів). Незважаючи на вартість, ті, хто планує обновлення міста, хочуть розмістити туризм в самому центрі міста. Здатність зосередити атракціони, зручності і послуги у зручному, досяжному місці необхідна, щоб зробити такі місця особливо бажаними для відпочиваючих.

Раніше в країнах централізовано планових економік уряди контролювали, планували і спрямовували розвиток туризму. Туризм необхідний для того, щоб заробити тверду валюту для торгівлі і розвитку економіки; крім того, він служить національним інтересам. Розвиток туризму залежить від суспільних інвестицій, які, в свою чергу, залежать від приватних інвестицій і ринкових механізмів, які у змозі відповідати бажанням і потребам клієнтів, що змінюються. Тепер ці країни заохочують приватні інвестиції через спільні підприємства, купівлю нерухомості іноземцями і таймшер з індивідуальними інвесторами. Нова мексиканська Рівьєра (Puerto Vallarta) – приклад вдалого поєднання приватних і державних інвестицій в туризм – від готелів, ресторанів і курсів гри в гольф аж до створення магазинів.

Туризм у світовому господарстві все більше і більше будується на партнерстві державного та приватного секторів або спільної розробки планування, фінансування і втілення проекту в життя. Повноваження держави необхідні для того, щоб очистити, розвинути і знизити ціни на землю, а також робити інвестиції в інфраструктуру-

Необхідно надавати субсидії або представляти податкові пільги для приватних інвестицій в готелі, центри для з’їздів і конференцій, транзит і паркування.

Туристична індустрія від авіаліній до готелів – джерело надходжень коштів в бюджет: доходи від палива, оренди “диванних” податків, податків на продаж йдуть на підтримку капітального будівництва інфраструктури, що має відношення до туризму, і на інші суспільні потреби.

Проте для залучення туристів одних інвестицій замало. Необхідно розширити сферу послуг, особливо суспільну безпеку, контроль за дорожнім рухом і скупченням людей, швидку допомогу, санітарні служби і прибирання вулиць. Слід також займатися внутрішнім розвитком туризму, що розрахований на власних жителів і бізнес: роздрібних торговців, туристичні агентства, ресторани, фінансові інститути, державний і приватний транзит, розміщення, міліцію і посадових осіб. Необхідно інвестувати найм на роботу і тренінг, ліцензування і спостереження за бізнесом, що має відношення до туризму. Так, сінгапурські таксисти відомі своєю професійною підготовкою, яка включає екзамен з англійської мови, програми безпеки і вміння орієнтуватися. Проте деякі надають перевагу невеликим інвестиціям в інфраструктуру туризму, незважаючи навіть на те, що таксі в аеропорту і транзит – це перше, з чим зіштовхуються туристи в новому місці призначення.

Отже, туризм є найбільш демократичною та інтернаціональною сферою суспільної діяльності, що бурхливо розвивається. Водночас він є однією з найприбутковіших галузей світової економіки. Потужний імпульс його розвиткові було дано на Першій всесвітній конференції “Туризм як впливова сила збереження миру”, що відбулася у жовтні 1988 р. у канадському місті Ванкувер, зібравши 500 делегатів з 65 країн світу. На конференції вперше пролунав заклик до поширення і пропаганди туризму як гаранта миру й безпеки, який впливає на громадян різних країн, їхню економіку, культурну спадщину, традиції, релігію та ремесла. Цей заклик був закріплений у так званому “Кредо мирного мандрівника”.

Сьогодні туризм займає у світовій системі господарства провідні позиції: на нього припадає близько 10% виробленого у світі валового продукту та близько 30% світової торгівлі послугами, а також ним акумульовано близько 7% світових капіталовкладень. Кількість міжнародних туристичних мандрівок постійно зростає, збільшившись з 25 млн. у 1950 році до 675 млн. 1998 році. За прогнозами ВТО, до 2020 року кількість туристичних поїздок розшириться ще майже втричі та досягне 1,6 млрд. При цьому доходи від гстельно-туристичних послуг підвищуватимуться прискореними темпами і можуть зрости з 445 млрд. дол. У 1998 р. до приблизно 2 трлн. дол. у 2020 р.

На фоні бурхливого розвитку світового туризму закономірно постає питання про місце нашої держави на світовому ринку туристичних послуг. Україна має всі об’єктивні передумови для інтенсивного розвитку внутрішнього та іноземного туризму: особливості географічного положення та рельєфу, сприятливий клімат, багатство природного, історико-культурного та туристично-рекреаційного потенціалів, який вимагає інвестування.

7.4.5. Оцінка ефективності від здійснення реальних інвестицій в туристичну індустрію

Проаналізувавши теорію та практичний досвід визначення ефективності капіталовкладень у розвинутих капіталістичних країнах, ми можемо зробити висновок, що невизначеність ринкової ситуації обумовила наявність великої кількості різноманітних пропозицій щодо оцінки ефективності інвестиційного капіталу. І це зрозуміло, адже об’єктивно існуюча невизначеність ринкової ситуації у майбутньому не дає можливості звести робочу формулу по визначенню, наприклад норми прибутку до єдиного вигляду, який би не потребував додаткового врахування численних факторів. Адже сьогодні найвищі прибуток та його норма можуть зашкодити завтрашньому прибутку, а звідси й необхідність урахування великої кількості додаткових параметрів, як кількісних, так і якісних (вплив аналізу фактору часу на ефективність інвестиційних рішень; життєвий цикл капіталу; певні аспекти ціноутворення; методичні основи оцінки економічної ефективності інвестиційних проектів і заходів науково-технічного прогресу; оцінка ефективності інвестиційних проектів за умов ризику та невизначеності; критерії ефективності інвестицій у період трансформації економіки на ринкові відносини і т. п.). Тому виникає необхідність подальшого доопрацювання робочих формул та методики їх застосування щодо оцінки ефективності інвестиційного капіталу з урахуванням конкретних умов періоду трансформації економіки і зокрема інвестиційних процесів у різних галузях народного господарства. Більш детально з вищеназваними методиками можна ознайомитися у монографії А. Ф. Гойка “Методи оцінки ефективності інвестицій та пріоритетні напрями їх реалізації”. – К., 1999. – 320 стор.

Можна сказати, що методичною основою економічної оцінки ефективності інвестиційних проектів і заходів НТП є аналітичний апарат, що базується на порівнянні доходів і витрат з урахуванням альтернативних можливостей вкладання капіталу в інші фінансові активи. Вихідні дані для розрахунку ефективності включають: розгорнуту у часі виробничу програму, ціни на продукцію, прямі та накладні витрати, структуру інвестиційних витрат, розгорнутий у часі процес фінансування, можливі варіанти джерел надходження інвестиційних коштів тощо. При цьому повинні враховуватися фактор ризику, загальний рівень інфляції, величина процентної ставки на позичковий капітал та інші фактори товарно-грошових відносин в умовах ринку.

Заключним та найбільш відповідальним розділом бізнес-плану є оцінка ефективності здійснення інвестиційного проекту. Саме у цьому розділі бізнес-плану визначається доцільність здійснення проекту, розробляється ефект від його здійснення для підприємств як туристичної індустрії так і ряду інших галузей економіки (ініціатори проекту), період окупності та повернення інвестиційних коштів.

Основоположними принципами оцінки ефективності реалізації проекту за підручником професора А. А. Мазаракі та ін. “Економіка торговельного підприємства” є:

1. Проведення оцінки на основі очікуваних фінансових результатів реалізації проекту – додаткового грошового потоку, який підприємство одержує від його реалізації.
2. Урахування фактора часу при оцінюванні вартісних показників проекту. Це досягається шляхом приведення до теперішньої вартості потоку інвестиційних витрат (відповідно графіка фінансування проекту) та грошових потоків від здійснення інвестицій (які отримуються в окремі періоди корисного використання об’єкта інвестування).
3. Диференціація ставки дисконтування, яка використовується при оцінюванні теперішньої вартості фінансових результатів окремих інвестиційних проектів, з урахуванням різного ступеня ризику та ліквідності проекту. При порівнянні двох інвестиційних проектів з різними ступенями ризику вища ставка дисконтування (розмір премії за ризик) має використовуватися для проекту з більш високим рівнем ризику.

Аналогічно при порівнянні двох інвестиційних проектів з різними періодами інвестування та можливістю дострокового виходу з проекту (наприклад, шляхом продажу незавершеного будівництва) більш низька ставка дисконтування має використовуватись в менш ліквідному проекті (надбавка за низьку ліквідність).

4. Варіація ставки відсотку, який використовується для дисконтування залежно від мети оцінки та особливостей інвестиційного проекту. При формуванні базового розміру ставки дисконтування можуть використовуватись: очікуваний рівень інфляції, середньоринкова депозитна або кредитна ставка, альтернативна норма прибутковості поточної господарської діяльності і таке інше.

Оцінка ефективності здійснення проекту реальних інвестицій підприємств туристичної індустрії проводиться на основі розрахунку та аналізу таких показників ефективності проекту:

1. Чиста теперішня вартість проекту (ЧТВ), яка дорівнює різниці між величиною теперішньої вартості грошового потоку від реалізації проекту та інвестиційними витратами на проект:

ЧТВ = ТВГП – ТВІ,

де ТВГП – теперішня вартість грошового потоку від інвестицій;

ТВІ – теперішня вартість інвестицій.

Цей показник ефективності характеризує абсолютний ефект, який підприємство отримує в результаті інвестування.

Критерієм вибору найбільш ефективного проекту є максимальне позитивне значення чистої теперішньої вартості.

2. Рентабельність проекту (індекс прибутковості) – Рпр, який характеризує відносний ефект інвестування у вигляді розміру грошового потоку на одиницю інвестицій в проект.

Розрахунок рентабельності проекту здійснюється за формулою:

При виборі варіанту інвестування перевага надається проекту, який забезпечує найбільш високу рентабельність інвестицій.

Проекти, рентабельність яких менша за одиницю, визнаються неефективними.

1. Строк окупності інвестицій, який характеризує проміжок часу, впродовж якого віддача від інвестицій досягає значення обсягу інвестицій.

Для визначення строку окупності інвестицій використовують формулу:

де ТВГПсер – середній розмір грошового потоку (приведений до теперішньої вартості), який отримується впродовж одного часового періоду (місяця, кварталу, року).

Одиниці виміру часового періоду для розрахунку значення ТВГПсер, визначають одиниці виміру показника оцінки строку окупності інвестицій (відповідно, в місяцях, кварталах або роках).

Показник терміну окупності має недолік, пов’язаний з тим, що він не враховує періоду функціонування інвестицій і на нього не впливає віддача від інвестицій, яка одержується після терміну окупності. У зв’язку з цим цей показник використовується не в якості критерію вибору, а у вигляді обмеження при прийнятті рішення про інвестування з урахуванням прийнятих (нормативних) критеріїв (наприклад, терміну одержання кредитних ресурсів).

2. Внутрішня норма рентабельності (перевірочний дисконт), що визначається як така ставка дисконту, при якій забезпечується рівність між теперішньою вартістю грошового потоку від проекту та вартістю інвестицій, тобто дисконтна ставка при q, при якій ТВГП = ТВІ або ЧТВ = 0.

Цей показник ефективності інвестицій розраховується для порівняння норми прибутковості даного інвестиційного проекту з нормою прибутковості альтернативних інвестиційних рішень або з ціною капіталу, що використовується для фінансування проекту. Для визначення проекту ефективним, значення перевірочного дисконту за проектом має бути більшим або рівним базі порівняння.

Визначення величини внутрішньої норми рентабельності здійснюється шляхом рішення наступного рівняння відносно q:

де n – період отримання віддачі від проекту;

m – період здійснення інвестиційних витрат в проекті;

Ij – обсяг інвестицій в проект;

ГПі, – грошовий потік від реалізації проекту.

На основі запропонованого підходу ми можемо сказати про ефективність вкладення інвестицій в туристичну індустрію.

Ключові слова та поняття

ціна, цінова політика, приватна нерегульована монополія, приватна регульована монополія, державна монополія, алігополістичний ринок, демаркетинг, стратегія ціноутворення, цілі ціноутворення, рівень попиту на туристичний продукт, ефект масиїтабу, нижній рівень цін, цінова стратегія “зняття вершків”, цінова стратегія потужного проникнення на ринок, прайс-лист, вартість туристичної путівки, витрати: постійні і змінні, інклюзив-тариф, інклюзив-тур, паушальна ціна, ціна рівноваги, структура ціни на туристичний продукт.

Одним з найбільш важливих рішень для туристичної організації є рішення відносно встановлення ціни на туристичний продукт. Ціна відображає процес сприйняття споживачами товару чи послуг. Таким чином, у ціну туристичного продукту включаються витрати, пов’язані з виробництвом, просуванням, розповсюдженням і продажем продукту, а також норми прибутку.

При встановленні ціни передусім враховуються характер конкуренції на відповідному туристичному ринку й аналіз цінової політики конкурентів. На ринку чистої конкуренції жоден окремо взятий покупець чи продавець не може сильно вплинути на рівень поточних ринкових цін. Підприємства на такому ринку не втрачають багато часу на розробку маркетингової стратегії.

На ринку монополістичної конкуренції туристичні підприємства встановлюють на свої товари і послуги ціни в широкому діапазоні, оскільки пропозиції різних туристичних організацій відрізняються’ одна від одної якістю та особливими властивостями. Підприємства розробляють різні пропозиції для різних сегментів і широко використовують практику присвоєння своїм продуктам марочних назв, рекламу та методи особистого продажу.

Олігополістичний ринок складається з невеликої кількості туристичних підприємств. Новим претендентам важко проникнути на такий ринок. Кожний виробник чутливо реагує на стратегію і дії конкурентів. На більш зрілому західному туристичному ринку склався олігополістичний характер конкуренції.

При чистій монополії на ринку знаходиться лише один продавець. Це може бути державна монополія, приватна нерегульована монополія і приватна регульована монополія.

У кожному окремому випадку ціноутворення на туристичний продукт складається по різному. Державна монополія на туристичні об’єкти може бути унікального значення. Держава може встановити ціну нижче собівартості, якщо товар має важливе значення для покупців, які не в змозі придбати його за повну вартість. Ціна може бути високою для скорочення загального споживання (демаркетинг). У випадку регульованої монополії держава дозволяє компанії встановлювати ціни, які забезпечують отримання необхідної норми прибутку. У випадку нерегульованої монополії туристичне підприємство може встановлювати ціни на свій розсуд.

В Україні протягом 90-х років туристичний ринок мав характер вільного, немонополізованого. Для виживання у складній економічній ситуації та в умовах конкурентної боротьби за більш обмеженого в контактах туриста компанії об’єднують свої зусилля. Ринок поступово починає переходити до етапу концентрації і консолідації капіталу. З’явились фірми-лідери. Ці крупні туристичні корпорації розділяють сфери впливу, домовляються з конкурентами постійно підтримувати ціни на високому рівні. В цих умовах важливим є введення антимонопольних механізмів, стримуючих прояв недоброзичливої конкуренції, оскільки організації переслідують свої егоїстичні цілі, які у своїй більшості не співпадають з інтересами суспільства в цілому. В рішеннях щодо ціноутворення фірми мають вибір однієї з трьох стратегій встановлення ціни на туристичний продукт:

1. Туристична фірма може прийняти рішення продавати свій продукт за ринковою ціною, тобто загальновизнаній на ринку ціні. У цьому випадку вважається, що фірми функціонують в умовах нецінової конкуренції. Продаж продукту за такою ж ціною, як і в конкурентів, дозволяє вберегтись від зниження цін, і таким чином ціна покриває граничні витрати. Оскільки на ринку немає цінової диференціації, фірма буде використовувати нецінові техніки стимулювання попиту.

2. Туристична фірма може призначати більш низьку ціну порівняно з поточними ринковими цінами. Фірми, які практикують таку політику знижок ціни, створюють собі репутацію організацій, що пропонують низькі ціни і тим самим намагаються досягти більшого обсягу продаж порівняно з конкурентами. При використанні даної стратегії ціноутворення фірма для досягнення успіху повинна переконатись, що попит на товар чи послугу еластичний; інакше виявиться, що фірма буде отримувати більше за рахунок переманювання клієнтів своїх конкурентів, а це може призвести до початку цінової конкуренції.

3. Встановлення ціни, вищої за ринкову. Використання стратегії завищених цін повинно бути обумовлено найкращою якістю товару в даній галузі або підкріплено різними привабливими вигодами й унікальністю товару з метою виправдання високої ціни. При даному підході основна увага приділяється якості товару чи послуги, яка, на думку більшості клієнтів, є функцією ціни. Якість породжує більші витрати. Вона виступає джерелом доходу, який використовується на заходи щодо стимулювання попиту. Але встановлення високих цін скорочує обсяг продажів і є результатом збільшення накладених витрат, спонукає до створення товарів-замінників. Тим не менше, багато туристичних фірм і організацій успішно використовують саме цей підхід в ціноутворенні.

Деякі туристичні фірми надають перевагу і використовують дві або три стратегії ціноутворення для створення продукту, який задовольняв би потреби кожного сегменту ринку. Вони розробляють продукти і послуги, які привабливі для більшості сегментів ринку.

Стратегія ціноутворення визначається попередньо прийнятим рішенням про позиціонування на ринку. При встановленні ціни передусім необхідно визначити цілі ціноутворення. Вони можуть бути наступними:

забезпечення виживання – туристичні організації вимушені встановлювати низькі ціни, щоб вижити на ринку в умовах гострої конкуренції і потреб клієнтів, які постійно змінюються;

максимізація поточного прибутку – вибирається ціна, що забезпечить максимальне надходження поточного прибутку і відшкодування витрат;

завоювання позиції лідера по показникам частки ринку – домагаючись лідерства з показників частки ринку, фірми йдуть на максимально можливе зниження цін;

•          завоювання позиції лідерства по якості.

Іншою основою для прийняття рішення щодо ціноутворення є рівень попиту на туристичний продукт.

Призначаючи ціну на товари і послуги, необхідно враховувати тип і кількість потенційних споживачів. Якщо при зниженні ціни на 1% попит набагато збільшується, а при підвищенні на 1% значно зменшується, то має місце еластичність попиту за ціною. Якщо на ринку невелика кількість споживачів, то ціна повинна бути достатньо високою для компенсації обмеженості ринку. Але також треба враховувати звички покупців та купівельну спроможність.

У ціну повинні бути включені валові витрати виробництва. Організація встановлює на продукт таку ціну, яка покриває всі валові витрати та витрати, пов’язані з просуванням і збутом, а також норму прибутку. Прибуток, закладений у ціні продукту, повинен залишитись з метою компенсації бізнес-ризику після оплати зобов’язань всім партнерам за договорами і після оплати всіх податків.

Фірми, які ставлять своєю метою довготермінове виживання на ринку, можуть прийняти на себе короткочасні збитки, щоб потім зайняти вигідну позицію на ринку або позицію лідерства.

Якщо туристична організація купляє послуги у виробництві оптом, вони отримують значні знижки. Спрацьовує ефект масштабу-при збільшенні обсягів виробництва зменшуються постійні витрати. Знижки надаються також за додаткову кількість клієнтів і за своєчасне виконання своїх зобов’язань за договором.

Туристичні агенти встановлюють націнку на продажну ціну туристичного оператора, тим самим покриваючи свої накладені витрати й отримуючи прибуток. Туроператори визначають нижній рівень цін, нижче якого турагенти не мають права знижувати ціни.

Крім зазначених факторів, необхідно також враховувати:

1. Наявність товарів-замінників у конкурентів. Якщо конкуренти продають путівки у тому ж самому напрямку, то при значному підвищенні ціни на продукт можна втратити своїх клієнтів.

2. Дохід, ступінь насичення потреб свого споживача, зміни в зовнішньому середовищі (політичному, економічному, правовому). Все це необхідно постійно аналізувати.

3. Якість продукту. Якість туристичного продукту відображає відносини “ціна-цінність”. Продукт, який має більшу корисність для споживача і задовольняє більше споживчих потреб, тобто є більш цінним порівняно з продуктом конкурентів, має право бути проданим за більш високою ціною.

4. Конкуренція. При встановленні ціни на продукт, схожий з продуктом конкурентів, повинні бути враховані ціни на продукти конкурентів.

5. Сезонність. При розробці ціни продукту необхідно враховувати часовий аспект.

6. Психологічні особливості. Встановлено, що споживачі психологічно добре реагують на ціни, виражені непарним числом, і здається, що є щось магічне в цінах, які закінчуються цифрою 9. Так, ціну на туристичний продукт варто призначати не в 300 дол. США, а в 299. Тоді для багатьох споживачів цей турпродукт буде коштувати 200 з лишнім, а не 300 дол.

На ринку туристичних послуг часто має місце факт розриву в часі між моментом встановлення ціни і моментом купівлі-продажу туристичного продукту. Для туроператора в Києві між моментом публікації інформації про ціни на туристичний продукт і моментом його реалізації іноземним туристам минають місяці.

На ціноутворення у туристичній індустрії впливає неможливість зберігання послуг у зв’язку з їхньою нематеріальною природою, внаслідок чого роздрібні продавці не поділяють з виробником ризик, пов’язаний з утворенням нереалізованих запасів.

Крім цього, туристичний ринок відрізняється широким регулюванням з боку держав, яка нерідко включає елементи контролю за цінами і сезонною диференціацією цін.

При встановленні цін на нові товари чи послуги розрізняють дві цінові філософії: стратегія “зняття вершків” і стратегія потужного проникнення на ринок.

I. Цінова стратегія “зняття вершків”. При використанні цієї стратегії фірми встановлюють на свої товари високі ціни. Тут здійснюються зусилля привернути до товару увагу не всього ринку, а тільки деяких його сегментів з більш високим рівнем доходів. Результатами використання даного підходу є високий прибуток і більш швидка окупність витрат на розробку та просування продукту. Стратегія сприяє залученню конкурентів на ринок.

II. Цінова стратегія потужного проникнення на ринок. Це стратегія проникнення, коли продавець встановлює найнижчу по можливості ціну на продукт з метою більшого проникнення на ринок. Низькі ціни роблять продукт доступним споживачам з різними рівнями доходів. При цьому продавці достатньо швидко отримують більшу частку ринку. При використанні цієї стратегії в ціноутворенні первинна ціна стає постійною ціною продукту. Результатами використання стратегії є повільне відшкодування витрат і високий рівень продажів для покриття витрат.

Ціни туристичних фірм відображаються у прайс-листах. Прайс-лист складається на весь сезон і несе інформацію про ціни на тур на весь сезон. Але в них можливі зміни залежно від термінів поїздки, умов проживання та харчування тощо. В ідеалі прайс-лист повинен відповідати вимогам усіх сегментів ринку. Повинна бути також диференціація цін у залежності від рівнів доходів, віку, кількості туристів.

Добре підготовлений прайс-лист дає споживачу можливість: наочно порівняти ціни фірми з цінами конкурентів; проаналізувати зростання та падіння цін залежно від сезону;  вдома розрахувати і спланувати свою передбачувану поїздку за каталогом.

Вартість туристичної путівки складають такі статті: вартість проїзду; вартість харчування;  вартість проживання;  вартість транспорту; вартість екскурсійної програми;  вартість оформлення візи;  вартість страхового поліса.

Ціна ж туристичної путівки більше собівартості на величину витрат і прибутку туристичної організації.

Витрати, подані у перелічених статтях, поділяються на постійні і змінні. До категорії постійних витрат відносяться:  вартість проїзду; вартість транспорту; вартість страхового полісу; оформлення всіх необхідних документів.

Як правило, постійні витрати не залежать від кількості днів тура та якості обслуговування.

Питома вага готельного обслуговування і харчування у загальній вартості туристичної путівки складає 60-65%. Обидва ці елементи є змінними величинами і залежать від зміни цін на дані види послуг, а також від сезонної градації, географічної зони знаходження готелю, виду та класу обслуговування, договірних комерційних умов між турагенством й адміністрацією готельного господарства.

На вартість готельного обслуговування і харчування впливає також термін проживання. Чим він довший, тим нижче вартість одного туро дня.

При розрахунку готельного обслуговування ціна проживання і харчування розбивається на тарифну сітку, діапазон якої – 7 днів.

На сьогоднішній день основна частина потоку туристів складається з укомплектованих груп. Це означає, що туристична фірма визначає оптову ціну поїздки для всієї групи. При цьому, як правило, надається знижка для масової оптової угоди в залежності від: обсягу операції – до 10%, термінів і часу – до 5%, терміну проживання туристів у готельному підприємстві – до 10%.

З оптової ціни можуть робитись додаткові знижки за участь організації в рекламі і виданні рекламних проспектів по країні, окремому місті, окремому готелю, куди фірма направляє туристів. Часто туристичні фірми реалізують рекламні проспекти країни, рекламуючи таким чином не тільки свої тури, а й країну в цілому.

Знижки можуть також застосовуватись при попередній оплаті туристичного обслуговування.

Загалом ціна на туристичне обслуговування груп може бути нижче ринкової ціни для разових угод в середньому на 10-20%.

Таким чином, на вартість путівки впливає фактор кількості запропонованих послуг. Туристу можуть бути надані або визначені види послуг за його вибором, або повний комплекс передбачених послуг. Повний комплекс послуг може бути наданий шляхом продажу так званих інклюзив-турів (inclusive tour) або пекидж-турів (packadge-tour).

При інклюзив-турах, що використовуються при авіаперевезеннях, вартість перевезення туристів до місця призначення і назад визначається на основі спеціально розроблених інклюзив-тарифів, які можуть бути наполовину нижче звичайних. Тур включає також вартість розміщення туристів у готелях, харчування (повне або часткове) й інші послуги, що надаються на визначену кількість днів перебування туристів у країні (місці) призначення і використовуються при групових та індивідуальних поїздках.

Загальний рівень рентабельності та ціни інклюзив-тура повинен бути не нижчим звичайного тарифу вартості транспортування. Клієнту повідомляється паушальна (загальна) ціна інклюзив-тура без поділу її на окремі види послуг.

При розрахунку вартості інклюзив-тура туристична організація включає в нього, окрім вартості туристичних послуг, власні витрати на утримання фірми, витрати на рекламу, а також визначений прибуток. Незважаючи на це, загальна вартість інклюзив-тура для окремого туриста виходить дешевше, ніж при індивідуальній поїздці без допомоги туристичної організації з таким же комплектом і рівнем послуг.

Пекидж-тури передбачають надання клієнту повного комплексу послуг, який при цьому може і не включати транспортні витрати. Організовуються вони за визначеною, заздалегідь розрекламованою програмою. Структура турів коливається у залежності від країни, складу туристів, їх покупної спроможності, характеру, асортименту та якості послуг.

В умовах досконалої конкуренції, тобто коли велика кількість дрібних туристичних фірм пропонують однорідну продукцію при сприятливих умовах входження на ринок і виходу з нього та однаковому доступі до всіх видів інформації, ціна встановлюється на ринку. Цю ціну прийнято називати ціною рівноваги.

Крива попиту показує, що попит споживачів на туристичні послуги збільшується у міру зменшення ціни на них. Виробники, навпаки, збільшують пропозицію в міру зростання ціни. Точка перетину кривих на відомому графіку означає, що попит і пропозиція врівноважені, а ціна є виразником цієї рівноваги.

Ціна рівноваги дорівнює, з одного боку, граничній корисності, а з іншого – граничним витратам. Сутність ціни проявляється у таких функціях: – розподільчій; – стимулюючій;  функції орієнтації.

Зміст розподільчої функції проявляється у тому, що створений за допомогою цін валовий внутрішній продукт і дохід господарюючих суб’єктів перерозподіляються між підприємствами та галузями національної економіки. Стимулююча функція ціни знаходить своє пояснення у наступному: ціни економічно сприяють виробництву і споживанню одних товарів та стримують споживання і виробництво інших; вони також стимулюють застосування нових товарів і ресурсів та підвищення якості продукції.

Функція орієнтації означає, що ціна забезпечує покупця товару і його продавця необхідною інформацією.

Ціноутворення у сфері туристичної індустрії має цілий ряд особливостей:

1. Послуги туризму представляють собою кінцевий продукт, призначений безпосередньо для споживання, а тому ціни на послуги – це роздрібні ціни.

2. Стійкість попиту на туристичні послуги залежить від індивідуальних особливостей людини, а тому при встановленні ціни на них необхідно враховувати такий психологічний момент: ціна не повинна викликати негативних емоцій у потенційних покупців.

3. Процеси виробництва, реалізації і споживання послуг співпадають за часом, а тому в сфері послуг застосовується сезонна диференціація цін і тарифів; попит на послуги туризму носить яскраво виражений сезонний характер.

4. Туристичні послуги реалізуються як на внутрішньому, так і на світовому ринку, а тому при оцінці якості і стандартизації беруться до уваги міжнародні вимоги, оскільки ціни для іноземних туристів, як правило, більш високі, ніж для вітчизняних, і встановлюються у вільноконвертованій валюті.

5. Ціна на туристичні послуги повинна включати споживчі вартості, які не приймають безпосередньо товарну форму (ріаприклад, національні парки, історичні пам’ятники), або не є продуктами людської праці, а створені природою (гори, ліси, водоспади).

Ціна на туристичні послуги має дві границі: нижню і верхню. Нижньою границею виступає собівартість виробленого товару (туристичного продукту), а верхня границя визначається попитом на даний товар. Звідси випливає, що величина ціни на туристичний продукт визначається його вартістю і попитом на цей продукт. Крім цього, на ціну туристичного продукту впливає цілий ряд чинників: клас обслуговування, використовуваний транспортний засіб, форма обслуговування (групова або індивідуальна), кон’юнктура ринку туристичних послуг, сезонність надання послуг, ефективність реклами тощо.

При розробці ціни на туристичний продукт (наприклад, розміщення у готелі) враховуються наступні види комісійних винагород посередникам: комісія для оптовиків-туроператорів, які самі розробляють програми та реалізують їх самостійно або через посередників; роздрібна комісія для туристичних агентів, які перепродують програми туроператорів або самі бронюють готельні номери; комісія для інших організацій, які виступають як посередники між туристичним агентом, туристом і готелем.

Ціна на туристичний продукт визначається методом нормативної калькуляції і включає витрати на людей, які супроводжують групу по маршруту. Таким туристичної путівки визначається за формулою:

    7.5.1.

Цп – ціна туристичного продукту для одного туриста, грн.;

С – собівартість послуг, які входять у склад туристичного продукту;

Пн – податки (ПДВ) по окремим видам послуг;

Пт – прибуток туристичного оператора в гривнях;

З – знижка, яка надається туристичним оператором туристу по окремим видам послуг, які входять у структуру туристичного продукту;

К – комісійна винагорода туристичного агента, який реалізує туристичний продукт (надбавка до ціни турпродукту або знижка ціни туристичного оператора на користь турагента);

Кт – кількість туристів у групі;

Чс – кількість супроводжуючих осіб.

Крім вказаних вище особливостей ціноутворення у туристичній індустрії, необхідно пам’ятати наступне:

ціни на визначені види послуг туризму не входять у вартість туристичного продукту (наприклад, екскурсії); туристи замовляють і оплачують їх додатково відповідно до своїх смаків та інтересів;  при груповому турі ціна туру на одну людину залежить від чисельності туристів у групі: чим більша чисельність групи, тим нижча вартість туру в розрахунку на одного туриста;  ціна туру залежить від вікового складу туристів, оскільки дітям і школярам надаються значні знижки на різні послуги туризму; прибуток, що закладається у ціну туристичного продукту, встановлюється туристичною організацією у процентах до собівартості витрат (розмір проценту залежить від попиту на даний туристичний продукт і може коливатися від 5 до 100% і більше).

Ключові слова та поняття

турист, туризм: світовий, міжнародний, іноземний, внутрішній; тур, туроператор, туристичний пакет.

З розвитком масового організованого туризму і переходом його на нову основу, яка опирається на розвиток туристичної індустрії та сучасні транспортні засоби, відбулися деякі зміни у формах організації міжнародного туризму.

По-перше, суттєво збільшилась кількість роздрібних фірм, які пропонують туристичні послуги турагентів і не мають інколи юридичної та господарської незалежності.

По-друге, змінився характер діяльності туристичних оптових фірм, які перетворилися в туроператорів, що пропонують повний комплекс послуг у вигляді інклюзив-турів.

По-третє, з’явились крупні корпорації, засновані на капіталі транспортних, торгівельних, страхових компаній і банків, які здійснюють операції надання туристичних послуг клієнтам.

Сьогодні, на думку аналітиків, в основі розвитку міжнародного туризму лежать такі чинники:

1. Економічне зростання і соціальний прогрес привели до розширення обсягу ділових поїздок та подорожей з пізнавальними цілями.
2. Удосконалення всіх видів транспортних засобів зробило дешевшими поїздки.
3. Збільшення кількості найманих працівників і службовців у розвинутих країнах та підвищення їхнього матеріального й культурного рівня.
4. Інтенсифікація праці й отримання працюючими більш довгих відпусток.
5. Розвиток міждержавних зв’язків і культурних обмінів між країнами привів до розширення міжособистісних зв’язків між регіонами.
6. Розвиток сфери послуг стимулював розвиток сфери перевезень і технологічний прогрес у галузі телекомунікації.
7. Послаблення обмежень на вивіз валюти у багатьох країнах і спрощення прикордонних формальностей.

В економіці окремої країни міжнародний туризм виконує ряд важливих функцій: є джерелом валютних надходжень для країни і засобом для забезпечення зайнятості; розширює вкладення у платіжний баланс і ВНП країни; сприяє диверсифікації економіки, створюючи галузі, які обслуговують сферу туризму; зі зростанням зайнятості у сфері туризму збільшуються доходи населення і підвищується рівень добробуту нації.

Розвиток міжнародного туризму сприяє розвитку інфраструктури країни і мирних процесів.

Таким чином, міжнародний туризм необхідно розглядати в контексті з економічними відносинами окремих країн.

Міжнародний туризм у світі розвивається досить нерівномірно, що пояснюється в першу чергу різними рівнями соціально-економічного розвитку окремих країн і регіонів. Найбільшого розвитку міжнародний туризм набув у західноєвропейських країнах. Частка цього регіону складає більш як 70% світового туристичного ринку і близько 60% валютних надходжень. Приблизно 20% припадає на Америку і менше 10% – на Азію, Африку і Австралію, разом взятих.

Всесвітня організація туризму (ВОТ) у своїй класифікації виділяє країни, які переважно є постачальниками туристів (США, Бельгія, Данія, Німеччина, Нідерланди, Нова Зеландія, Швеція, Канада, Англія), і країни, які в основному приймають туристів (Австралія, Греція, Кіпр, Італія, Іспанія, Мексика, Туреччина, Португалія, Франція, Австрія, Швейцарія).

За статистичною методикою ВТО, держави-члени ВТО поділені відповідно до географічних ознак на шість регіонів: Азіатсько-Тихоокеанський, Північна і Південна Америка, Африка, Ближній Схід, Південна Азія та Європа.

Існуючий поділ відображає як економічні особливості світового господарства, так і історію виникнення розвитку туризму. Спочатку він з’явився у Європі, трохи пізніше – в Північній Америці. У країнах цих регіонів ще до початку першої світової війни існував інтенсивний туристичний обмін, була розвинута туристична індустрія. У період між двома світовими війнами міжнародний туризм отримав подальший розвиток. Розширювалась туристична реклама. Наприклад, у 1931 р. тридцять три країни активно вели закордонну рекламу, утримували туристичні представництва в США. Після другої світової війни виник ринок міжнародного туризму. Туризм набув важливого економічного і політичного значення. Окрім поділу за географічними регіонами, ВТО застосовує їхні підрозділи на менш крупні субрегіони. Це обумовлено нерівномірним розвитком туризму в межах регіонів. Наприклад, Європа поділяється на Північну, Південну, Західну і Центральну. Найбільш розвинутими в туристичному відношенні були Західна і Південна Європа, але, за останніми даними, очікується інтенсивний туризм і в Північній Європі.

Найбільш наочне уявлення про прийом туристів дає порівняння по країнах (табл. 8.1.1.), хоча тут можливі помітні неузгодження через різні тлумачення терміну “турист”.

Таблиця 8.1.1.

Країни світу, які найбільше відвідують (станом на 1999 р.)*

* Джерело: TTG -2000 -№3/73.

Наведені дані підтверджують високий рівень концентрації туризму в невеликій кількості країн. Незважаючи на те, що сьогодні туристів приймають в усіх країнах світу, на перші десять держав припадає близько 51% загальносвітових прибутків. Всі інші країни приймають значно менше туристів при значному коливанні – від декількох мільйонів до десятків тисяч туристів. Крім того, показники останніх 10 років свідчать про поступове розширення туристичного ринку за рахунок появи нових країн, в які відправляються туристи, особливо в Східній Азії і країнах Тихоокеанського регіону. Такий же феномен спостерігається і в країнах Центральної та Східної Європи, де Угорщина, Польща і Чехія показують значне збільшення потоку туристів.

Поряд з показниками про кількість прибуття туристів широко використовуються дані про надходження грошових коштів від міжнародного туризму. З метою упорядкування обліку в платіжному балансі всіх країн надходжень і витрат по статті “Туризм” Міжнародний валютний фонд (МВФ) напрацював відповідні рекомендації. Згідно з цими рекомендаціями в актив платіжного балансу входять наступні статті: надходження від продажу туристичних товарів і послуг; надходження від експорту товарів туристичного попиту й обладнання для туристичних підприємств; надходження від продажу інших послуг і підготовка кадрів, надання послуг спеціалістів даної країни зарубіжним країнам;  транспортні витрати іноземних відвідувачів; інвестиції іноземного капіталу в туристичну індустрію;  проценти від кредитів, що надаються іншим країнам.

У пасиві платіжного балансу існують такі статті: витрати на придбання туристичних товарів і послуг;  витрати на імпорт товарів, необхідних для міжнародного туристичного споживання, в тому числі на прямий та непрямий імпорт;  витрати на придбання інших послуг: на підготовку кадрів, оплату праці іноземних спеціалістів; транспортні витрати на перевезення місцевого характеру;  інвестиції за кордоном у туристичну індустрію;  витрати на довгострокові іноземні кредити: проценти, відшкодування капіталу.

Під надходженнями статистика ВТО має на увазі “доходи країн від споживчих витрат туристів (тобто від оплати за товари і послуги), що здійснюються ними при перебуванні на території будь-якої держави. Надходження включають доходи від денних відвідувачів, або екскурсантів, але виключають заробітну плату в валюті службовців туристичної індустрії і дохід від міжнародного транспорту”.

Для конкретизації споживчих витрат ВТО розробила наступну класифікацію витрат: 1) в готелях, ресторанах і кафетеріях; 2) на рекреаційні, розважальні і культурні послуги; 3) на купівлю продовольчих товарів, напоїв і цигарок; 4) на послуги міжнародного транспорту – цей пункт обліковується окремо; 5) інші витрати на транспорт; 6) на купівлю засобів для особистого транспорту; 7) на організацію турів; 8) на інші послуги, включаючи оренду, паливо й електроенергію. На Міжнародній конференції з статистики подорожей і туризму, яка пройшла у червні 1991 р. в Оттаві (Канада), було запропоновано повний проект класифікації туристичних витрат: 1) на міжнародний громадський транспорт; 2) на внутрішній транспорт; 3) на придбання особистих транспортних засобів; 4) на розміщення; 5) на харчування; 6) на рекреаційні культурні і спортивні заходи; 7) на дрібні купівлі та інше. З наведеного визначення видно, що враховуються тільки споживчі витрати туристів, а додаткові витрати на туризм здійснюють підприємства і фірми туристичної індустрії.

При значущості всіх факторів впливу на розвиток міжнародного туризму визначальними є економічні – зростання доходів і вільного часу в країнах-постачальниках, політика фірм і організацій туристичної індустрії та держави в цілому. Тобто стан туризму в країнах, які приймають туристів, залежить від зростання доходів і вільного часу або економічної та соціальної ситуації у державах-партнерах. Заїзд туристів також повністю залежить від стану політичних і дипломатичних відносин між країнами-постачальниками туристів і державами, які їх приймають. Так, наприклад, політичні хвилі в Португалії у 1974-1975 pp. Призвели до різкого скорочення туризму. В 1989р. Після студентських заворушень в Пекіні, в результаті заходів, прийнятих західними країнами-постачальниками туристів, майже повністю припинився іноземний туризм у Китай. Внаслідок терористичних актів в Каїрі та Луксорі (Єгипет) у 1997 p., які так широко рекламувалися вітчизняними туристичними агентствами, загинуло 72 людини, 68 з яких були туристами, в основному німці. Сьогоднішня ситуація в країні, незважаючи па те, що чисто зовнішньо виглядає респектабельно, продовжує характеризуватися різким соціально-економічним поділом суспільства, що обумовило існування цілих станів, підвладних “бацилі” релігійного фанатизму. Іноземні ж туристи у даному випадку виглядають в ролі цілі: екстремісти знають, що туризм є однією з головних статей валютних надходжень країни, і цілять в “больову точку” режиму.

“Туризм”, як і “турист”, – це центральні поняття для туризму. В міжнародній практиці існує багато різних визначень понять “туризм” і “турист”. Наведемо деякі з них.

1. Довідники: туризм – це подорож, поїздка, похід у вільний час, один з видів активного відпочинку.
2. Манільська декларація зі світового туризму (1981 p.): туризм – це один з видів активного відпочинку, що представляє собою подорожі, які здійснюються з метою пізнання тих чи інших районів, нових країн і які поєднуються у деяких країнах з елементами спорту.
3. Документи Міжнародної конференції ООН зі статистики подорожей і туризму (схвалено ВТО 1992 p.): туризм – подорожі і перебування у місцях, які знаходяться за межами звичайного середовища подорожуючого, на термін не більше 12 місяців, з будь-якою метою, окрім заняття оплачуваною там діяльністю.
4. Гаазька декларація по туризму (1989 р.).” туризм – це усі вільні переміщення людей від місця їх постійного проживання і роботи, а також сфера послуг, створена для задоволення потреб, які виникають у результаті цих переміщень.
5. Американські підручники з туризму: туризм – це діяльність, яка має у житті народів велике значення; джерело валютних надходжень в країну; третя у переліку індустрія в галузі обслуговування, у якій зайнятий кожний п’ятнадцятий з працюючих людей.
6. Каролін Купер – професор США: туризм – це потужний економічний засіб, який може бути використаний слабо розвинутими країнами для створення припливу валюти, необхідної для успішної боротьби на міжнародному рівні.
7. Джон Уокер – професор США: туризм – це наука, мистецтво і бізнес залучення, облаштування і розваг людей, які подорожують заради задоволення або у справах.

Необхідно також окреслити визначення понять “світовий туризм”, “міжнародний туризм”, “іноземний туризм” і “внутрішній туризм”.

1. Світовий туризм: 1) частина світогосподарських зв’язків і відносин у галузі пересування, відпочинку і подорожей; 2) одна з основних галузей світової економічної діяльності, важливий показник світового розвитку.
2. Міжнародний туризм: 1) важливий напрямок міжнародного співробітництва у конкретній діяльності на основі поваги до національної культури та історії кожного народу й основних інтересів кожної держави; 2) сфера розвитку туристичних відносин між народами різних країн і ознайомлення здосягненнями інших держав у різних галузях.
3. Іноземний туризм – це система подорожей та обміну, що здійснюється на основі міждержавних договорів з врахуванням чинних міжнародних норм. Іноземний туризм реалізується шляхом здійснення міжнародних туристичних зв’язків на основі організації прийому туристів у конкретній країні, поїздок громадян даної країни за кордон. Таким чином, іноземний туризм – це сфера міжнародного туризму стосовно визначеної конкретної країни.
4. Внутрішній туризм – це тимчасовий виїзд громадян конкретної країни з постійного місця проживання у межах національних кордонів цієї країни для задоволення туристичних цілей.

Що стосується міжнародного визначення поняття “турист”, то найпоширенішим є визначення ВТО (1963): “Турист – будь-яка особа, яка тимчасово відвідує країну (регіон) і залишається у ній не менше 24 годин з метою розваг, отримання вакантних місць, професійної діяльності, покращення здоров’я, навчання, взяття участі в конференціях, зустрічей з друзями і родичами, з релігійними та спортивними цілями”.

До туристів прийнято відносити також екіпажі літаків і кораблів, які прибувають у країну й обслуговують транспортні засоби.

Особи, які знаходяться у країні перебування менше 24 годин, вважаються екскурсантами і не фіксуються як туристи.

Вимоги до уніфікації визначення поняття “турист” пов’язані з необхідністю адекватного статистичного обліку в туризмі, а також тією обставиною, що в сфері туристичного обслуговування діють численні економічні пільги, які не розповсюджуються на інших осіб (понижений податок на додану вартість, візові та митні пільги).

Манільська конференція з туризму (1981 р.) прийняла найбільш широке визначення поняття “турист”, що дозволив уніфікувати всі підходи і зняти деякі протиріччя у визначеннях туриста в різних країнах: “Турист – особа, що подорожує з будь-якою ціллю, крім пошуку заробітку і зміни місця постійного проживання, за терміном перебування поза межами місця проживання не менше 24 годин”.

Це визначення зобов’язані офіційно використовувати всі країни-члени ВТО. Всі національні туристичні організації повинні своєчасно і повно надавати у ВТО статистику про прийом і направлення туристів, а також дані про витрати туристів.

Міжнародне визначення поняття “тур”: 1) первинна одиниця туристичного продукту, що реалізується клієнту як єдине ціле, продукт праці туроператора на визначений маршрут і в кінцеві терміни; 2) туристична поїздка за визначеним маршрутом, з визначеним комплексом послуг.

Разом з додатковими турис пічно-екскурсійними послугами, товарами, придбаними для подорожі або під час подорожування, тур утворює туристичний продукт. У структурному плані тур складається з туристичного пакету і комплексу послуг на маршруті.

Туристичний пакет пропонується туроператором – туристичним підприємством (організацією), яке займається розробкою туристичних маршрутів і комплектуванням турів, забезпечує їх функціонування, організовує рекламу, розраховує відповідно до чинних нормативів та затверджує у встановленому порядку ціни на тури за цими маршрутами, продає тури туристичним агентам для випуску і реалізації путівок за своїми ліцензіями. Туристичний пакет включає обов’язкові послуги на маршруті: транспортування туриста до місця відпочинку і назад; трансфер (будь-яке перевезення туриста всередині туристичного центру країни перебування: доставка з вокзалу, аеропорту чи морського порту в інший пункт, з готелю в театр і назад тощо);  розміщення і харчування у визначеному співвідношенні (розміщення у готелі: сніданок – ВВ; напівпансіон – НВ; повний пансіон – FB); обов’язкову екскурсію і культурну програму.

Саме аспект обов’язковості відрізняє туристичний пакет від туристичного продукту. Купляючи туристичний пакет, який включає чотири обов’язкових базових елементи, турист не тільки має значні знижки від туроператора, оскільки придбав серійний туристичний продукт туристичної компанії, а й може попросити туроператора розширити його за рахунок включення інших послуг або ж зробити це самостійно безпосередньо в країні (місці) відпочинку. Уніфікація вимог до туристичного продукту визначається тим, що тур, придбаний в одному місці, споживається в іншому. Тільки повне узгодження позицій туроператора, турагента (не обов’язково) і туриста здатне забезпечити взаємне виконання зобов’язань. Таке узгодження здійснюється на контрактній основі в сфері ваучера, який містить в собі повну інформацію про тур:  країна (туристичний центр), куди направляється турист;  транспортні засоби; умови розміщення туриста; умови харчування; дата початку і завершення туру; щоденна програма перебування;  паспортно-візові формальності; медична страховка; мінімально допустима кількість учасників туру; гранично можливі терміни анулювання туру;  комплексна ціна туру;  компенсація за недотримання термінів програми й умов перебування туриста; назва та реквізити туристичного оператора і туристичного агента.

Згідно з ваучером туроператор несе відповідальність за:  дотримання програми перебування; відповідність реклами й інформації, яка надається туристу, фактичному комплексу послуг;  достовірність інформації про туристичний продукт;  самовільну зміну ціни туру.

Ключові слова та поняття

діловий туризм, оздоровчий туризм, хобі-туризм, пригодницький туризм, спортивний туризм, релігійний туризм, навчальні тури, розважальні тури, пізнавальні тури.

Розвиток туризму в Україні і за кордоном, активна та закономірна участь у цьому процесі різних організацій обумовили необхідність не тільки виникнення, становлення, розвитку й удосконалення в нашій країні різноманітних національних і регіональних форм організацій туризму, але і посиленої уваги до взаємообмінів, спілкування і поїздок різних видів. У зв’язку з цим наведемо класифікацію видів міжнародного туризму.

1. Діловий туризм. Діловий туризм відіграє все більшу роль у міжнародному, внутрішньому й іноземному туризмі України, а перспективи його розвитку досить сприятливі. За оцінками експертів ВТО, частка ділового туризму в світі складає 20%. Діловий туризм є одним з найбільш економічно ефективних видів туризму в світі. Так, близько 50% доходів авіакомпаній, приблизно 60% доходів готелів і більше як 70% доходів автопрокатних компаній створюється за рахунок обслуговування саме цієї категорії туристів. Виходячи з практики міжнародного туризму, поняття “діловий туризм” охоплює досить широке коло поїздок: ділові поїздки співробітників корпорацій з метою переговорів, участі у виробничих нарадах, презентаціях, збутової діяльності тощо; поїздки на симпозіуми, конгреси, конференції, семінари, виставки, ярмарки, біржі тощо; заохочувальні поїздки, що організовуються компаніями й організаціями для своїх співробітників у вигляді безкоштовної туристичної поїздки; поїздки на спортивні змагання команд, гастролі артистів; поїздки офіційних делегацій (офіційне обслуговування).

Найбільш численною є перша група поїздок, в основному за рахунок все більшої інтеграції та інтернаціоналізації економічних відносин в умовах розвитку глобальних процесів.

2. Оздоровчий туризм. Ринок оздоровчого туризму досить широкий і тісно пов’язаний з використанням рекреаційних ресурсів. Потреби і погляди клієнтів на оздоровчий туризм значно відрізняються один від одного. Для одних це відпочинок з обов’язковим профілактичним лікуванням (водо- і грязелікування, мінеральні води тощо), для інших – просто відпочинок на природі або активний спосіб життя. Програми таких турів дуже різноманітні, але існують загальні специфічні вимоги до їх організації. Реалізація ж, як правило, відбувається не в цілому по групах, а індивідуально.

Програми цих турів будуються з урахуванням того, що приблизно:’половину масиву часу необхідно витрачати на лікувально-оздоровчі процедури або заняття. Всі інші заходи мають додатковий або супутній характер.

Один зі специфічних сегментів оздоровчого туризму с сімейний відпочинок. При розробці таких програм необхідно врахувати також дитячі вікові психологічні і фізіологічні особливості.

3. Хобі-туризм. Цей вид міжнародного туризму дає можливість зайнятися улюбленою справою у колі однодумців під час відпочинку або подорожі (автолюбителі, філателісти, вболівальники спортивних змагань, гурмани тощо). Як правило, такі тури організовуються у вигляді групових поїздок. При формуванні таких програм необхідно дотримуватись головного правила формування групи за однорідністю інтересів і тематичної спрямованості.
4. Пригодницький туризм. Цей вид туризму забезпечує перебування туристів у привабливій для них місцевості і зайняття незвичайною справою (полювання на верблюдах в Африці, ловля форелі в Карпатах, сходження на кратер вулкану, політ у космос тощо). Пригодницькі тури поділяються на три види: похідні експедиції; сафарі-тури (мисливство, рибальство, фотомисливство тощо); навколосвітнє плавання (яхтинг).

Тематика і географія пригодницьких турів дуже різноманітна. Як правило, це групові тури. Але завжди колорит подорожі підкреслюється наданим спорядженням, інколи фольклорного характеру. Крім цього, специфікою такого виду туризму є наявність спеціального роду ліцензій, дозволів (на мисливство, рибальство, вивіз трофеїв), забезпечення гарантій безпеки, що включають в себе, окрім страхування, контрольно-порятункові служби, проходження трас маршрутів та перевалів, супровід кваліфікаційних інструкторів. Пригодницький туризм належить до елітних видів туризму і коштує досить дорого.

5. Спортивний туризм. Основними споживачами спортивних турів є різні спортивні товариства, а основними крупними сегментами ринку спортивного туризму – любителі спорту, спортсмени, туристи-похідники.

На таких турах необхідно задовольняти спортивні потреби залежно від обраного в кожному конкретному випадку виду спорту. Головне завдання спортивного туру – забезпечення можливостей (протягом всього туру) займатися обраним видом спорту. Спеціальні траси, підйомники, спортивні майданчики, споруди, інвентар – обов’язкове оснащення спортивних турів. Забезпечення безпеки туристів – одна з найважливіших вимог до спортивних турів. Безпека забезпечується наступним:  найманням досвідчених перевірених і кваліфікованих інструкторів; прокладкою і постійним контролем за станом траси, маршруту, спортивними спорудами, підйомниками тощо; укладенням угоди з місцевою, регіональною контрольно-порятунковою службою; страхуванням подорожей.

6. Навчальні тури. Цей вид туризму орієнтується на вік клієнтів і мотивацію вибору. В основному, це “мовні” тури, але можуть бути також тури з навчанням спорту, спортивним іграм, менеджменту або тури з підвищення кваліфікації.

Всі програми навчальних турів включають у себе по 2-4 години занять в день, у першій половині дня. Інший час -відпочинок, спорт, дозвілля, розваги тощо. Трапляються тури і з інтенсивною програмою навчання (20-30 годин на тиждень). Тут серйозні вимоги пред’являються до кваліфікації викладачів. Загальні вимоги: заняття повинні бути “живими”, в основному проводитись у формі розмовної практики (мовні тури).

7. Релігійний туризм. Історично це найдавніший вид міжнародного туризму. На сьогоднішній час відзначається прагнення туризму і релігії до більш тісного співробітництва. У туризмі з релігійними цілями можна окреслити такі види поїздок: паломництво, тобто відвідування святих місць з метою поклоніння церковним реліквіям, святиням і з ціллю відправлення релігійних обрядів; пізнавальні поїздки з ціллю знайомства з релігійними пам’ятниками, історією релігії і релігійною культурою; наукові поїздки – поїздки науковців, які займаються питаннями релігії.

Дуже важливим у релігійному туризмі є питання підготовки кадрів, які могли б не тільки показати архітектурні та історичні пам’ятники, а й розкрити туристам духовність релігійних цінностей.

При організації релігійних турів враховуються передусім потоки відвідувачів та їхня мотивація, а також кількість відвідувачів у день, період, сезон.

8. Розважальні тури. Це найрізноманітніші та найпопулярніші тури в усьому світі. Як правило, вони не довготривалі (2-4 дні) і можуть бути періодичними та регулярними. В Європі дуже популярними є різдвяні тури. Програми таких турів – це, в основному, розваги (відвідування святкових заходів, концертів, виставок, концертів тощо).
9. Пізнавальні тури. Пізнавальні міжнародні тури є найбільш розповсюдженими і не залежить від вікової та соціальної приналежності туристів.

Пізнавальні тури мають велику кількість різновидів: історичні, літературні, знайомство з живописом, балетом, оперою, з місцями діяльності відомих літературних персонажів і творів тощо.

Програма будується залежно від тематики туру, але завжди з перевагою тематично-пізнавальних і культурних заходів. Такі тури, як правило, короткотермінові. Важливим моментом таких турів є бажаність проведення екскурсій на рідній мові туристів, оскільки переклад викривляє сприймання теми і погіршує якість екскурсії.

10. Подорожі для людей старшого віку. До 80% подорожей туристи старшого віку здійснюють з метою відпочинку; при цьому значну частку займають короткотермінові тури. Близько 70% цих туристів подорожують влітку. Надають перевагу готелям першого і середнього класу. При формуванні турів для цих клієнтів експерти радять враховувати особливості їхньої психології.

За спостереженнями психоаналітиків, сьогоднішнє старіюче покоління розвинутих країн – це активна, вимоглива і платоспроможна категорія населення, орієнтована на якісне обслуговування. У поїздках такі туристи не бажають відділятися від туристів іншого віку, слово “пенсіонер” сприймається ними негативно. В той же час вони найбільш прискіпливо відносяться до харчування і обслуговування, передбаченими в програмі перебування. Не менш важливими для них є і фінансові умови реалізації поїздки: ціна туру та можливість отримання знижки з вартості обслуговування і проїзду.

Програму обслуговування для цієї категорії туристів рекомендується складати таким чином, щоб клієнти мали достатньо часу для повноцінного відпочинку. Переїзди з місця на місце повинні бути по можливості короткочасними. Бажано проводити не більше однієї екскурсії на день і організовувати її таким чином, щоб туристи якомога менше часу проводили на ногах. При розміщенні варто надавати перевагу невеликим, не дуже модним готелям з хорошим сервісом.

Крім наведених вище видів міжнародного туризму, значне місце в світі зараз займає молодіжний туризм зі своєю специфікою організації та обслуговування.

Можна ще назвати туризм автостопом, сільський туризм, зелений туризм і багато інших видів обслуговування, які пропонуються сьогодні туристам на міжнародному ринку туризму.

Ключові слова та поняття

країни-постачальники туристів, іноземний туризм, внутрішній туризм, туристичний центр.

Незважаючи на те, що сьогодні в організації міжнародного туризму існують та діють загальні принципи його формування, функціонування і розвитку, кожна країна, яка приділяє серйозну увагу цій галузі економіки, застосовує свої моделі туризму. Це обумовлено різними причинами, в основі яких лежать історичні, географічні, кліматичні, економічні і соціальні особливості кожної окремої країни чи регіону. Іншими словами, кожна країна, яка розвиває туристичну індустрію, намагається повністю використати національні ресурси з метою отримання значних валютних надходжень до бюджету.

Нижче ми наводимо коротку характеристику розвитку міжнародного туризму у провідних туристичних країнах і регіонах світу.

Швейцарія. Міжнародний туризм займає важливе місце в економіці Швейцарії, приносячи щорічно майже 13 млрд. швейцарських франків доходу, який складає 8% всього національного доходу країни й одночасно надає роботу біля 14% населення країни. Туризм у Швейцарії почав активно розвиватися ще з початку XIX ст., коли закордонна аристократія, в основному з Великобританії, відпочивала на живописних берегах численних озер країни. Першу туристичну групу до Женевського озера організувала компанія Томаса Кука у 1863 р. Великою популярністю користувався відпочинок на гірських курортах (Цермайт), який спочатку був побудований як центр альпінізму.

Основними постачальниками туристів як з північних, так і південних країн (завдяки своїм специфічним туристичним ресурсам і географічному положенню) є Німеччина, Нідерланди, Великобританія, Франція, Бельгія, Італія, США, Японія, Іспанія, Австрія та інші.

Статистика швейцарського туризму базується на інформації, зібраної з різних місць розміщення туристів, оскільки Швейцарія не збирає статистичні дані про прибуття на кордоні. Це пов’язано з тим, що туристи можуть прибувати в країну багатьма наземними шляхами, і це ускладнює оцінку розмірів різних ринків. Майже 60% розміщення іноземних гостей (13 млн. чоловік) припадає на готельний сектор в той час, як 62% внутрішнього туризму (приблизно 2 млн. чоловік) розміщується у секторі самообслуговування.

Швейцарія має великий ринок однорідних і транзитних гостей. Близько однієї третини складають гості з Німеччини, другу третину -з Італії й одну п’яту – з Франції.

Найбільш популярним є гірські курорти, потім озера, великі міста тощо.

Починаючи з 80-х років, іноземні гості Швейцарії скоротили термін свого перебування у країні, в зв’язку з посиленням стійкого становища швейцарського франка у відношенні до інших валют та високих цін на товари і послуги.

Туризм як галузь економіки країни активно досліджується. Так, ще в роки другої світової війни були засновані крупні навчально-дослідницькі центри: Інститут дослідження туризму Бернського університету і Санкт-Галленська школа економіки. Крім цього, розвиток туризму підтримується урядовими і громадськими організаціями країни, тому що він це єдина економічна альтернатива сільському господарству в гірських районах. Водночас він створює проблеми для керівництва країни, оскільки негативно впливає на чутливе навколишнє середовище Альп і спричиняє незручності місцевому населенню.

Австрія. На сьогодні Австрія є лідируючим туристичним центром зимових видів спорту. Географічне положення країни – на перетині трас, які з’єднують північ Європи з півднем, Західну Європу – зі Східною, а її висококласні автомобільні траси обумовлюють велику кількість транзитних туристів (основна їх частина з північноєвропейських країн прямує на середньоморське узбережжя) й одноденних гостей. Кількість останніх значно виросла з початку 90-х років. Австрію почали активно відвідувати туристи з Угорщини, Чехії, Словаччини, Польщі. Як правило, це шоп-тури.

В Австрії також, як і в Швейцарії, не збирають статистичних даних про туристів на кордоні, і про стан туризму свідчать показники прибуття у різні місця розміщень та кількості проведених там туроднів. Так, на початку 90-х років (1992 р.) іноземні туристи в Австрії провели загалом 99,7 млн. туроднів, а внутрішні туристи (в основному, це жителі Відня, які надають перевагу відпочинку в східній частині країни) – 30,6 млн. туроднів.

Основними постачальниками туристів для Австрії є Німеччина, Нідерланди і Великобританія. Ці країни, взяті разом, забезпечують майже 80% туроднів, проведених іноземцями в країні, а половина всіх прибутків належить Німеччині. Далі йдуть Нідерланди, Великобританія, Італія, Швейцарія, Франція, США, Бельгія, Швеція, країни Східної Європи.

Туризм в Австрії, як і в Швейцарії, має два найбільш завантажені періоди, але сезони “пік” в Австрії більш точно визначені, а саме: влітку “пік” приходиться на серпень, а взимку – на лютий.

Зі зростанням популярності зимового туризму в Австрії перед нею, як і перед іншими альпійськими країнами (Швейцарією, Італією, Францією, Німеччиною і Словенією) виникає проблема регулювання зростаючого впливу зимових видів спорту на екологічну систему. Крім цього, в усіх перелічених країнах зменшується популярність літнього туризму. А тому відбуваються активні пошуки виходу з ситуації, що склалася.

Італія. За 100 років розвитку туристичної індустрії Італії країна перетворилась в один з провідних центрів туризму в світі. Сьогодні більш як 36% туристичних відвідувань середньоморського басейну припадає на Італію.

Важливу роль у розвитку міжнародного туризму в країні відіграє Національне управління по туризму, яке має широку мережу представництв за кордоном. В окремих країнах воно здійснює свою діяльність через державну авіакомпанію “Аліталія” та інші фірми. Завданням управління є вивчення кон’юнктури міжнародного туристичного ринку, проведення рекламних компаній і збільшення потоку туристів з-за кордону в країну.

Міжнародний туризм в Італії, основними туристичними ресурсами якої є гори, озера і культурні цінності, в цілому сконцентрований на півночі країни. Так, наприклад, у 1990 р. питома вага проведених тут іноземцями днів склала 57% від загальної кількості туроднів по країні. Перше ж місце по прийому іноземних гостей займає місто Венетто – 20% всіх прибутків у країну, далі йдуть Тоскано і Альто-Адидже, кожне з яких має по 13% всіх приїздів. Наплив туристів, особливо внутрішніх, припадає в основному на два літніх місяці – липень і серпень. Ця обставина створює проблеми як для міст, так і для курортів узбережжя, а також для індустрії гостинності країни в цілому, оскільки її готельний номерний фонд невеликий. Більша частина готелів країни зосереджена у північно-східній частині і складає 46,1% всіх готелів.

У 80-х роках Європейське співтовариство почало здійснювати дорогий проект з розвитку туристичної інфраструктури південного регіону Італії – Медзоджорно на загальну суму 34,9 млн. екю. Ціль цього проекту – розвиток індустрії туризму, створення робочих місць і припинення еміграції, а також можливість інвестицій у відносно відсталу місцеву економіку. В результаті реалізації цього проекту було створено 65 тисяч додаткових готельних номерів. В Італії готелі розподіляються за категоріями, які визначаються кількістю зірок: від однієї до п’яти зірок “люкс”. Інші підприємства розміщення туристів створюють мережу додаткових засобів, включаючи кемпінги, туристичні села, будинки відпочинку, молодіжні будинки, приватні квартири, альпійські притулки тощо. Щорічно в усіх засобах розміщення гостей Італії зупиняються майже 60 млн. туристів, з яких, як правило, 35% складають іноземці.

Основними країнами-постачальниками туристів для Італії є: Німеччина, Франція, Австрія і Швейцарія, але більша частина з них – це одноденні гості або транзитні пасажири. Туристи з інших країн (наприклад, Японії і США) проводять у країні тиждень, але курсують між трьома культурними центрами – Римом, Флоренцією і Венецією.

Незважаючи на те, що в останні роки міжнародний туризм Італії відчуває відносний спад, унікальний характер історико-культурних пам’ятників Італії ще довго буде приваблювати іноземних гостей.

Німеччина. До 90-х років Західна і Східна частини Німеччини функціонували як окремі туристичні зони. Східна Німеччина, як і інші країни Східної Європи, мала добре організований туристичний ринок, але її міжнародний туризм був обмежений. Західна Німеччина за весь післявоєнний період була інтегрована в туристичні потоки Західної Європи. Але на початку 90-х років міжнародний туризм Західної Німеччини дещо скоротився через спад в економіці. З іншого боку, скорочення виїзного туризму із західної частини об’єднаної Німеччини компенсується збільшенням його в східній частині країни.

Західна Німеччина до об’єднання приймала велику кількість туристів з багатьох країн, що відвідують її з різними цілями.

Частка відпочиваючих була невеликою, що свідчить про відносно високу вартість подорожування по країні через високий курс національної валюти і високий рівень життя. Що стосується відносно високої частки відвідувань родичів і друзів, особливо із США і Великобританії, то це пов’язано з присутністю військ НАТО на території країни. Особливо багато ділових поїздок було з таких країн, як Великобританія, Франція, Швейцарія і Японія. У цьому відіграють велику роль численні міжнародні торгівельні виставки, ярмарки і конференції, які проводяться у містах Ганновер, Гамбург, Дюссельдорф, Мюнхен, Штутгарт та інші. Німеччина є стратегічним перехрестям у напрямку до Альп, Франції і Середньоземноморського узбережжя. Тому в країні буває багато транзитних подорожуючих, деякі з яких навіть не залишаються ночувати. Німеччину відвідують багато одноденних гостей з країн Східної Європи, які здійснюють шоп-тури, особливо із сусідньої Польщі.

Що стосується виїзного туризму Західної Німеччини, то він стійко зростає, оскільки частка німців, які проводять відпустку за кордоном, постійно збільшується.

Об’єднання Німеччини, розпад колишньої Югославії та інші політичні події, а також економічні кризи, вплинули, звичайно ж, на відпрацьовану модель виїзного туризму країни. Збільшилась кількість поїздок у такі країни, як Італія, Португалія, Туреччина і Кіпр. Чисельність дальніх подорожей також зросла, і їхнє зростання збереглося навіть у період економічної кризи 1990-1991 pp. Більшість цих поїздок припадає на США, незважаючи на постійні зміни співвідношення курсів національних валют. Далекий Схід є другим за привабливістю для німецького ринку регіоном. Особливо швидко розвивається бізнес-туризм у такі країни, як Японія, Сінгапур, Гонконг. Багато німців відпочиває в Таїланді. Іншими дальніми туристичними центрами для німців є Мальдійські острови, Шрі-Ланка, Кенія та ін.

Можливості, які відкриваються сьогодні для розвитку туристичних потоків між Заходом і Сходом, можуть створити нову модель туризму для європейських країн в цілому і для об’єднаної Німеччини зокрема. Нова модель внутрішнього туризму, що розвивається в об’єднаній Німеччині, надалі може відображатися у змінах моделей міжнародного туризму.

Франція. Кількість іноземних туристів у Францію за 1980-1991 pp. виросла з 29 до 55 млн. чоловік. Одним з основних постачальників туристів у цю країну є Німеччина. Звідти прибуває біля 255 гостей, а їх кількість за десять років зросла з 8,4 до 13,4 млн. чоловік. За нею йдуть Великобританія, Бельгія, Італія, Швейцарія, Іспанія, Нідерланди.

Туристи, які прибувають у Францію, надають перевагу відпочинку на Французькій Рив’єрі. Кількість туроднів у готелях і туристичних таборах складає 35 млн. в рік. Далі йдуть Париж (15,5 млн. туроднів у готелях), Альпи, Аквітанія і Лангедок-Руссільйон (кожний по 6 млн. туроднів у готелях і туристичних таборах). Що стосується внутрішнього туризму, то французький ринок відрізняється від внутрішнього ринку Західної Європи. По-перше, дуже невелика кількість французів відпочиває за кордоном (18% у рік). По-друге, тут існують яскраво виражені “піки” відпускних періодів: шкільні канікули в липні і серпні, короткі різдвяні канікули, канікули у лютому і під час Великодня. По-третє, французи надають перевагу мандрувати на автомобілях (81% внутрішніх туристів). По-четверте, більшість подорожуючих – це міські жителі.

Французька економіка, активно застосовуючи державне регулювання з метою розвитку регіональних економік, систематично розвивала сільську місцевість для прийому гостей. Але ці проекти повинні були сприяти, в першу чергу, розвитку внутрішнього туризму, а не в’їзного.

У 1967 р. урядом Франції був прийнятий план спільного розвитку сільської місцевості і туризму в Аквітанії. Фінансування плану здійснювалось приватним сектором, координацію розвитку здійснювала урядова комісія. За цим планом прибережний район поділявся на 16 секторів, 9 з них повинні були розвиватися для туризму, тобто облаштовувались пляжі, зони відпочинку на озерах і місця розміщення для водних видів спорту. В останніх семи секторах, так званих зелених зонах, передбачалося зберегти ландшафт і дику природу. Планування і будівництво нових засобів розміщення (при збереженні вже існуючих таких курортів, як Аркашон і Біаріц) здійснювалось з метою задоволення потреб внутрішнього туризму країни. З початком реалізації проекту туризм почав значно розвиватися навіть у роки економічного спаду в 80-х роках. Існують передумови, що в найближчі роки Франція може змінити модель свого внутрішнього туризму і збільшити попит на місця розміщення у більш довготривалий літній період.

Іспанія. Сьогодні Іспанія є одним з головних туристичних центрів світу. Вона спеціалізується в основному на масовому пляжному туризмі. Швидкий ріст туризму в країні спостерігається після другої світової війни. Так, кількість туристів за період з 1950 по 1990 pp. збільшилась з 3 млн. чоловік до 34,3 млн., або в 11,4 рази. Розвиток туризму зосереджено на середньоземноморському узбережжі країни і Балеарських островах. Атлантичне узбережжя Іспанії відносно мало розвинуте для туризму. Канарські острови, які належать Іспанії, розташовані значно південніше, і тому багато туристів приїжджають туди взимку, щоб провести відпустку на пляжах.

У 1959 р. іспанський уряд визнав ту позитивну роль, яку міг би зіграти туристичний сектор у розвитку національної економіки і почав проводити політику його заохочення різними способами, наприклад, надавати кредити для будівництва готелів.

У цьому ж році одночасно була відкрита економіка країни для іноземних інвестицій і девальвована національна валюта, внаслідок чого Іспанія стала більш привабливим туристичним центром, ніж узбережжя Франції та Італії. З середини 70-х років, у період бурхливого росту туризму, в Іспанії почалось активне будівництво великих сучасних готелів для задоволення потреб масового туризму.

У 80-х роках туризм продовжував відігравати активну роль в економіці Іспанії і забезпечив робочими місцями 11% потенційної робочої сили країни, а також складав 33% всього іспанського експорту і 9% ВВП країни. Основними постачальниками туристи-ного ринку Іспанії є Франція, Німеччина, Нідерланди й Італія.

У 70-80 роках також активно розвивався внутрішній туризм в Іспанії, громадяни країни почали відвідувати прибережні курорти. При цьому частка відпочиваючих збільшилась з 41% населення країни до 53,4%. У 1991 р. іспанський внутрішній ринок забезпечив 22,7 млн. відвідувань готелів і табірних містечок країни, які в основному сконцентровані на середноземіюморському узбережжі. В цьому ж році було зареєстровано 12,48 млн. іспанців, що проживають у різних місцях розміщення цього регіону. Тільки курорт Бенідом відвідало 3,2% внутрішніх туристів, а Пальма-де-Мальорку – 3%. Провінція Валенсія у цілому приймає 15,7% всіх внутрішніх туристів і займає перше місце. На другому і третьому місцях знаходяться Андалусія і Каталонія.

Виїзний туризм Іспанії розвинутий досить мало, і на це вказують характеристики незначного, але все ж таки зростаючого ринку.

По-перше, загальна кількість виїжджаючих з країни відносно мала, але виїзний туризм у близькі країни зростає швидко: кількість виїжджаючих у Португалію туристів збільшилась з 2,5 млн. чоловік у 1986 р. до 4,1 млн. у 1991 p., а у Францію – з 1 млн. до 2,8 млн. чоловік за той же період.

По-друге, кількість виїжджаючих у порівняно дешеві туристичні центри (Греція, Марокко, Португалія, Туніс і Туреччина) швидко зростає та складає 30-57%.

По-третє, кількість іспанців, які мандрують повітряним транспортом, – це всього 7,5% виїзного туризму; 90% туристів виїжджають у сусідні країни на автомобілях.

Португалія значно відрізняється від Іспанії розмірами туризму, незважаючи на те, що між ними є багато спільного. Наприклад, туристичний сектор в обох країнах зосереджений у центрі країни і біля південних берегів (найбільша концентрація туристів на атлантичному узбережжі півострова Іберія припадає на південну частину Португалії – Альгарву), а північні атлантичні береги в них напівпусті. Португалія, як і Іспанія, володіє територією в Атлантичному океані біля західних берегів Африки – це острів Мадейра, який через м’який клімат особливо привабливий для зимового відпочинку.

Але обсяг внутрішнього туризму в Португалії поки що незначний – тільки третина населення країни проводить відпустки у своїй кра’їні. У португальців, на відміну від іноземних гостей, популярністю користуються північні прибережні райони. Щодо виїзного туризму, то він також ще не отримав широкого розвитку. Так, наприклад, у кінці 80-х років тільки 8% населення виїжджало за кордон.

Португалія щорічно приймає біля 20 млн. туристів, але більшу частину з них становлять одноденні гості з сусідньої Іспанії. Але вже на початку 90-х років було зареєстровано тільки 4 млн. туристів. Постачальниками туристів для Португалії є: Іспанія. Великобританія, Німеччина, Франція, Нідерланди, Італія і США.

Великобританія. За весь час функціонування туристичної індустрії Великобританії її розвиток залежав в основному від змін, що відбувалися у структурі населення, і його звичок проведення відпочинку. Але активно британці почали подорожувати після другої світової війни. Негативні події 70-80-х років (нафтова криза, економічний спад тощо) уповільнили зростання туристичних потоків і тільки у кінці 80-х років загальна кількість подорожей значно перевищила її рівень на початку 70-х років. Змінилося і співвідношення між внутрішнім та закордонним туризмом. Особливо це помітно на прикладі ділового туризму, який зріс з 17 млн. чоловік в 1978 р. до 20 млн. у 1980 р. при зниженні внутрішнього туризму через важкий для британців тогочасний період. Зміни в структурі туристичного ринку вплинули на розподіл коштів у туристичній індустрії. Наприклад, скорочення попиту на готелі у курортних зонах змусили власників використовувати готелі для бізнес-туризму в робочі дні тижня або як будинки для людей старшого віку.

Більшість британців продовжують надавати перевагу відпочинку на кращих курортах Іспанії, Греції, Франції, Кіпру, Португалії, Тунісу і Туреччини. Іншим важливим чинником є сильна національна валюта Великобританії, яка робить країну дорогою для іноземних туристів.

Значне місце у виїзному туризмі Великобританії займають поїздки у Північну Америку (43%), які залежать від коливання співвідношення курсів долара і фунта-стерлінга. Для британців у літній період найбільш популярним залишається американський курорт Майямі. В інший же час цей ринок залишається великим завдяки поїздкам для зустрічей з родичами і друзями.

Крім цього, британці здійснюють поїздки за інклюзив-турами в екзотичні країни: Таїланд, Гамбію, країни Карибського басейну.

Кількість іноземних туристів весь час збільшувалась, і в 1992 р. досягла 18,1 млн. чоловік.

Цілі, з якими туристи відвідують Великобританію, дуже різноманітні: на першому місці проведення відпустки (43%), потім ділові подорожі (21%) та відвідування родичів і друзів (21%). Близько 50% іноземних гостей приїжджають з країн Європейського Союзу, з яких 40% становлять відпочиваючі і 26% – бізнес-туристи. Іншим важливим генеруючим ринком є Північна Америка.

Країни Бенілюкса. У 1958 р. три європейські країни: Бельгія, Нідерланди і Люксембург підписали договір про економічний Союз Бенілюкс. Всі ці країни є популярними європейськими туристичними центрами.

У Бельгії основна частина внутрішнього туризму (59%) зосереджена у прибережних зонах країни, у традиційних курортах Остендле, Кноккле і Бланкенблргле. У 1990 р. обсяг внутрішнього туристичного ринку склав 23,9млн. туроднів. Після прибережної зони іншим популярним місцем відпочинку для бельгійців є гори Арденн, на частку яких припадає 6% літнього внутрішнього туризму країни.

Країнами-постачальниками туристів у Бельгію є Великобританія, Німеччина, Італія, Іспанія, Нідерланди, Франція і США. У 1992 р. країну відвідало 3,2 млн. туристів.

Основна частина туристів, яка відвідує Бельгію, – це ділові гості і чиновники різних загальноєвропейських організацій. У столиці Бельгії Брюсселі розміщені різноманітні головні офіси Європейського Союзу, НАТО і багатьох транснаціональних компаній. Такі гості, як правило, зупиняються на короткий термін у дорогих готелях.

Наступна категорія туристів – це мандрівники, які бажають ознайомитися з історико-культурними визначними пам’ятками міст. У Бельгії нараховується як мінімум десять міст з добре збереженими середньовічними кварталами. Особливою популярністю серед іноземних туристів користуються Антверпен, Брюче і Гент, на які припадає 85% всіх туроднів перебування у містах Бельгії, крім Брюсселя. У цих містах збереглися архітектурні ансамблі, побудовані в ХІІ-ХІІІ століттях.

Майже третина іноземних туристів надають перевагу відпочинку в прибережній частині Бельгії. В основному це гості з сусідніх країн: Великобританії, Німеччини, Нідерландів і Франції.

Самі бельгійці надають перевагу відпочинку у Франції, на середньоземноморських курортах Італії та Іспанії, а також в альпійських країнах.

У Нідерландах внутрішній ринок туризму дуже розвинутий. Так, наприклад, у 1990 р. в Нідерландах свою відпустку провело 14,6 млн. голландців. Більша частина з них зупинялась у секторі самообслуговування. В останні роки в країні особливою популярністю користується нова концепція самообслуговування. Компанія “Центр Парке” має спортивно-оздоровчі комплекси, розташовані у лісових масивах і на водних просторах загальною площею 120-160 гектарів. Сьогодні у країні нараховується сім таких комплексів, кожний з яких може прийняти 1,5 млн. туристів на рік. До складу цих комплексів входять добре обладнані бунгало, ресторани, бари, магазини, плавальні басейни, засоби для займання спортом.

Серед країн, в які виїжджає найбільша кількість жителів Нідерландів, лідером є Німеччина. Але для індивідуальних туристів найбільш популярні центральний масив й Альпи Франції, а також Австрія та Швейцарія, їхня частка складає 16% виїзного туристичного ринку.

Термін перебування іноземних подорожуючих в Нідерландах через невелику територію країни у середньому складає 2,8 днів. У 1991 р. країну відвідало 5,8 млн. туристів з Німеччини, Великобританії і США. Ці країни є основними постачальниками туристів.

Люксембург. Ця країна приймає відносно менше туристів, порівняно з Бельгією та Нідерландами. Так, наприклад, у 1988 р. Люксембург відвідало 760 тисяч туристів і 2 млн. одноденних гостей. Незважаючи на це, туризм в Люксембурзі займає третє місце серед галузей виробництва країни і є дуже залежним від сусідніх Бельгії і Нідерландів. Ця залежність пояснюється тим, що саме ці країни є основними постачальниками туристів і забезпечують 70% ночівель іноземних гостей.

Більшість туристів, які приїжджають в Люксембург, є діловими подорожуючими, оскільки тут знаходиться штаб-квартира Банку ЄС, а також багатьох інших іноземних банків. Країну відвідують багато туристів для відпочинку в Арденах.

Скандинавія. Незважаючи на відносно невелику чисельність населення країн цього регіону, туристичний рух тут розвивається досить активно. Термін відпусток громадян країн цього регіону становить п’ять тижнів і більше, що є добрим чинником формування потенційних туристів. Більшість з них надають перевагу відпочинку в прибережних зонах і у сільській місцевості, недалеко від своїх місць.

Що стосується виїзного туризму, то перевага надасться активному відпочинку. Наприклад, 70% подорожуючих шведів беруть участь у різних спортивних заходах (плавання, запливи на байдарках і каное, рибальство, альпінізм, лижні тури тощо).

З початку 80-х років у країнах Скандинавії швидко розвивається діловий туризм. Майже третину зарубіжних туристів складають жителі інших країн Скандинавії.

Швеція. Туристичні центри Швеції розміщені по всій території країни, але основним центром як для міжнародного, так і для внутрішнього туризму є Стокгольм. Регіон включає в себе архіпелаг, в якому розташовано більш як 2000 островів, багато з яких є доступними для туристів за допомогою катерів. Наприклад, у 1990р. цей регіон прийняв 17% всіх внутрішніх туристів і 24% зарубіжних.

Другим найбільш популярним туристичним регіоном країни є Золотий Берег із загальною довжиною приморської зони 400 км і хорошими піщаними пляжами. На цей регіон припадає 14% внутрішнього і 13,7% міжнародного туризму.

Далі йдуть регіон шведських озер, кра’їна Глась (центр виробництва скла) і Нічний Берег, на кожний з яких припадає по 10% внутрішнього туризму.

Фінляндія. Ця країна демонструє аналогічно зі Швецією різницю між внутрішнім і міжнародним туризмом. Прибуття зарубіжних гостей в основному сконцентровано у м. Хельсінкі. Так, наприклад, у 1992 р. на частку столиці припадало 38% всіх туроднів перебування зарубіжних туристів, у той час як жителів самої Фінляндії тут побувало лише 7,3%. Одна третина громадян країни надає перевагу відпочинку на фінських озерах, друга третина – північним територіям, а саме Лапландії і фінському Нічному Берегу.

У Норвегії основним туристичним центром і для внутрішнього, і для міжнародного туризму є м. Осло. Це крупний центр культури та мистецтва, багатий музеями мореплавання і вікінгів. Іншим крупним туристичним центром є лісовий регіон Східної Долини, де зосереджено близько 30% всього номерного фонду готельного бізнесу Норвегії. Ще 10% номерного фонду зосереджено у такому популярному туристичному регіоні, як м.Берген, і 7,4% номерного фонду – в районі м. Трондхейм.

Данія. Завдяки своїй безпосередній близькості з Німеччиною Данія свій ринок виїзного туризму заповнює за рахунок цієї країни на неї припадає 37% усіх туроднів і 60% туроднів у табірних містечках. Країна багата значними історичними пам’ятниками і музеями вікінгів, її головним туристичним центром є столиця Копенгаген, яка у 1990 р. прийняла 28% всіх зарубіжних туристів. Крім своїх історичних пам’ятників, місто відоме тематичним парком Тіволі Гарден, який щорічно приймає близько 4 млн. туристів. Інший, не менш відомий тематичний парк кра’їни – Леголенд, приймає 1 млн. гостей і користується особливою популярністю серед британців.

Для жителів скандинавських країн найбільш популярними для туризму є країни Європи, в основному Німеччина, Франція, Великобританія і Польща. За ними йдуть Іспанія, Італія, Греція, Кіпр і Туреччина.

Східна Європа. Чехія і Словаччина. З 1 січня 1993 р. Чехословаччина поділилась на дві суверенні держави: західна половина (масив Богемії) стала Чеською Республікою, а східна половина (підвищена зона разом з горами Татрами) Словацькою Республікою.

Чехословаччина була найбільшою туристичною країною Східної Європи з добре організованою туристичною індустрією. Вона мала хорошу мережу готелів і будинків відпочинку. Країна приймала 24,6 млн. туристів у рік.

З початком економічних реформ у Чехословаччині в 1989-1991рр. туристичний сектор країни (як внутрішній, так і міжнародний) почав бурхливо розвиватись. Наприклад, виїзний туризм зріс з 8,5 млн. подорожей у рік в 1989 р. до 20,6 млн. у 1990 р. і до 39,6 млн. у 1991 р. Дві третини подорожей, які здійснювали жителі Чехословаччини, припадало на західні країни, в основному на Західну Німеччину (15,3 млн. чоловік) й Австрію (14,1 млн.). У цей же період різко зросла кількість людей, які виїжджали у Польщу, – з 1,3 млн. чоловік в 1990 р. до 6,1 млн. у 1991 р.

Значні зміни відбувалися і у в’їзному туризмі. Кількість туристів, які відвідали Чехословаччину, зросла більш ніж у два рази. Більша частина туристів прибувала з об’єднаної Німеччини (41%). Подвоїлась кількість гостей з Польщі й Австрії.

З 1993 р. в інфраструктуру туристичної індустрії країн колишньої Чехословаччини направлялись крупні іноземні інвестиції, більша частина яких припадає на Чехію.

Угорщина. Це найбільш стабільна у політичному й економічному значенні країна Східної Європи. У 1989 р. індустрія туризму Угорщини займала друге місце після Чехословаччини і була добре налагоджена. Угорщина як туристичний центр особливою популярністю користувалась у чехів, поляків і східних німців.

Після революції 1989 р. кількість зарубіжних туристів зросла більш як у два рази і в 1990 р. досягла 37,6 млн. чоловік. Більша частина туристів прибували у країну з Австрії, Німеччини, Югославії та Румунії. У 80-ті роки кількість поїздок угорців на Захід також зросла і досягла свого піку в 1989 р.

Польща. Ця країна найбільш численна у регіоні і має близько 38 млн. населення. У країні побудована високотехнологічна економіка, але застаріла інфраструктура. Виїзний і в’їзний туризм швидко розвивався у 1989 p., але наступні економічні проблеми скоротили його зростання. Кількість подорожей за кордон зменшилась з 22 млн. чоловік в 1990 р. до 20,8 млн. у 1991 р.

З іншого боку, високий рівень інфляції, який у 1991 р. склав 80%, створив умови для зростання міжнародного туризму. З цієї причини кількість зарубіжних гостей з 3,4 млн. чоловік у 1990 р. виросла до 4 млн. у 1992 р. Все це стосується й одноденних відвідувачів кра’їни, кількість яких зросла з 8 млн. чоловік у 1989 р. до більш як 30 млн. у 1992 р.

У цей період суттєво змінилась і структура в’їзного та виїзного туризму Польщі. Збільшилась кількість туристів з Німеччини, країн СНД і Чехословаччини. З інших західноєвропейських країн воно зросло вдвічі.

Більшість туристів виїжджають з країни і приїжджають в неї з метою торгівлі, бізнесу і відвідування родичів та друзів. Водночас Польща має хороші природні й культурні туристичні ресурси, які можна з успіхом використати у майбутньому для розвитку туризму.

Румунія. Ця країна багата прибережними і гірськими ресурсами для задоволення внутрішніх потреб. Що стосується виїзного туризму Румунії, то за останні роки він зріс. Більшість зарубіжних подорожей були спрямовані в Угорщину (9 млн. чоловік у 1990 p.), Болгарію (1,8 млн.) і Туреччину (0,5 млн.). Модель виїзного туризму Румунії аналогічна моделям інших країн Східної Європи, але більша частина подорожей були одноденними.

У 1990 р. країну відвідало 6,5 млн. зарубіжних гостей, більшість яких були зі Східної Європи. Кількість туристів з країн СНД склала 2,1 млн. чоловік, Угорщини – 0,9 млн. чоловік і тільки 13% подорожуючих було з інших країн Європи.

Болгарія. До 1989 р. країна мала відносно невеликий, але економічно важливий сектор міжнародного туризму. За кількістю усіх, хто прибуває в країну, вона поступилась Румунії, але частка туристів з західних країн була відносно високою (9-12%) і вони привозили необхідну іноземну валюту.

Індустрія туризму Болгарії залежала в основному від ринку відпочинку країн Східної Європи. У 1991 р. 60% з усього півторамільйонного ринку відпочинку та гостей, які відвідали своїх родичів і друзів в Болгарії, приїхали з країн Східної Європи. Болгарія володіє достатніми туристичними ресурсами, щоб задовольняти як внутрішній, так і міжнародний попит на історичні пам’ятники, можливості для пляжного відпочинку та живописні ландшафти гір й узбережжя Чорного моря.

Греція. Швидкими темпами туризм у Греції почав розвиватись після воєнного перевороту у 1967 р. Починаючи з 1974 p., в країні активно розвивався пляжний туризм (особливо на островах), який почав створювати конкуренцію відомим курортам інших середземноморських країн, особливо Франції та Іспанії.

Основними постачальниками туристів для Греції є Великобританія (у 1992 р. – 22%), Німеччина (19,9%), Італія (6,4%), Нідерланди (5,6%) і Франція (5,6%). Що стосується мотивів подорожей, то вони у туристів з різних країн різні. Наприклад, британці в основному приїжджають у країну на відпочинок (62%), і з них тільки 3% складають любителі культурно-історичних пам’ятників. Більшість іспанців, японців та італійців (відповідно 41, 35 і 25%), навпаки, надають перевагу культурно-історичному туризму. Цим пояснюється те, що у туристів з різних країн напрямки пересування по країні сильно відрізняються. Так, наприклад, іспанці й американці зупиняються переважно в Афінах, де існує багато античних пам’ятників історії, архітектури й культури, німці, британці, шведи і голландці надають перевагу островам.

Індустрія туризму в Греції поки що недостатньо розвинута та велика і в 1992 р. складала всього 9,7 млн. гостей.

Острів Кіпр. Цей острів займає третє місце серед островів Середземномор’я після Сицилії і Сардинії. Після політичних катаклізмів 1974 р. (поділ острова на дві частини: південну – Республіку Кіпр та північну – проголошену у 1983 р. Турецькою Республікою Північного Кіпру і визнану тільки Туреччиною) у південну частину Кіпру з півночі переїхала більша частина спеціалістів туристичної індустрії, залишивши там свої підприємства.

Після 1983 р. ситуація відносно стабілізувалась і сьогодні готельна господарство Кіпру зосереджено в столиці країни – Нікосії і на курортах м.Тродос. Уряд Кіпру визнає значну роль туризму в економіці країни й активно надає субсидії на будівництво інфраструктури індустрії, підтримує розвиток авіакомпанії “Кіпрські авіалінії”, заохочує підготовку кадрів для туристичної індустрії. Нове будівництво майже повністю здійснюється на південному узбережжі в безпосередній близькості від міст Лимасол, Ларнака і Пафос.

В останні роки швидкими темпами розвиваються дві приморські зони: Кораловий берег південніше м. Пафоса (46% всього готельного номерного фонду і 42% апартаментів) і район Айла Напа-Паралимні (20% і 25% відповідно).

Швидкий розвиток туризму у кінці 80-х і на початку 90-х років відображав його зростання у всьому середземноморському басейні у той час. Кіпр був єдиною європейською країною, де річний ріст складав більше 10%. Завдяки цьому кількість туристів у країні збільшилась з 1 млн. чоловік у 1987р. до 2 млн. у 1992р.

Найбільш вагомими постачальниками туристичного ринку Кіпру є Великобританія (до 1968 р. Кіпр лишався британською колонією), Скандинавія, Німеччина, Ірландія, Австрія та Швейцарія.

Індустрія туризму в Північному Кіпрі мало розвинута і в основному генеруючим ринком для нього є Туреччина. З 1987 р. у цій частині острова намагаються відродити туризм у старих приморських курортних зонах на березі Куренія і північніше Фанагуста.

Мальта – одна з європейських туристичних країн середньо-земноморського басейну. Туризм на Мальті почав розвиватися у 70-х роках і складав 20-30% на рік. На початку 90-х років Мальта приймала вже один мільйон туристів на рік. У зв’язку з тим, що Мальта (як і Кіпр) довгі роки була колоніальне залежною від Великобританії, основна маса туристів (більше 60%) складалась з британців.

Уряд Мальти, оцінюючи значення туризму для економіки країни, вкладав значні кошти в поліпшення інфраструктури туристичної індустрії та охорону навколишнього середовища.

Країна продовжує зберігати за собою імідж дешевого туристичного центру, активно заохочуючи чартерні перевезення туристів. Вона все більше проводить просування свого туристичного продукту від сезонного туризму до цілорічного. Для цього місця розміщення, які є в наявності у мальтійської індустрії туризму, відповідно модернізовані і задовольняють сучасні вимоги.

У Туреччині статистика туризму практично не ведеться. Але відомо, що в країну щорічно прибуває приблизно 3 млн. зарубіжних гостей, а також 1,5 млн. турків, які живуть за межами країни.

Основними постачальниками туристів для Туреччини є Німеччина, Франція, Австрія, скандинавські країни та країни Бенілюксу, Великобританія, Італія, Швейцарія, США.

Внутрішній туризм Туреччини складає приблизно 6 млн. туристів. Кількість виїжджаючих за кордон порівняно невелика – 2,9 млн. чол. у 1992р. при 50 млн. жителів країни.

Китай. Це основна туристична країна на Тихоокеанському узбережжі. Але донедавна більшість туристів (25,6 з 27,5 млн. чоловік у 1990 р.) складали етнічні китайці, які приїжджали з Гонконгу, Макао, Тайвані. З усієї кількості приїжджаючих тільки 1,7 млн. чол. складали туристи з Японії, США, Великобританії, країн СНД та ін.

Модель туризму Китаю, що вже утворилася, обумовлена політичною історією країни та її взаємовідносинами з перерахованими вище країнами. Китай є однією з стародавніх цивілізацій світу, але його новітня історія починається з 1840 р, після війни з Британією та іншими європейськими країнами.

Починаючи з 1978 p., у Китаї проводитись політика “відкритих дверей” 3 початком модернізації китайської економіки в країну почало приїжджати багато зарубіжних гостей (за два роки їхня кількість збільшилась на 0,5 млн. чоловік). Більшість туристів цікавилась древньою культурою країни. У середині 80-х років проходить друга хвиля швидкого зростання туризму, але темпи її росту під кінець десятиріччя зменшились через недостатньо розвинуту інфраструктуру.

Політичні й економічні реформи, які проводились в Китаї, почали позитивно впливати на розвиток внутрішнього туризму, і вже в 1987 р. в країні нараховувалось 290 млн. внутрішніх туристів. Завдяки реформам кількість туристичних зон, доступних для іноземців, збільшилась з 122 міст у 1982 р. до 274 міст в 1986 р. і більш як 500 в 1990 р.

Багаті туристичні ресурси Китаю дозволили радикально змінити модель туризму в Східній Азії та Тихоокеанському регіоні в цілому.

Після приєднання в 1997 р. Гонконгу до Китаю модель в’їзного туризму Гонконгу також змінилась. Крім своїх гостей, країна почала приймати транзитних мандрівників, які відвідували Китай, та стала своєрідними воротами Китаю: між Гонконгом і більш як десятком китайських міст здійснюються регулярні рейси, а також прокладені сучасні автомобільні й залізничні шляхи.

Жителі Гонконгу в основному відпочивають у Таїланді (90% всіх відпусток), а бізнес-тури здійснюють на Філіппіни, в Індонезію, Сінгапур.