ОСНОВИ ЕКОНОМІЧНОЇ ТЕОРІЇ

Економічна теорія як наука
§ 1. Еконо міка  як об’єкт дослідження
економічних наук
Економіка є найважливішою сферою життєдіяльності суспільства
і кожного окремого індивіда. Без економіки існування людського су-
спільства було б неможливе. Кожна людина, починаючи з дитин ства,
щодня стикається з різними економічними явищами. Це купівля това –
рів, отримання зарплати чи стипендії, користування грошима, одер –
жання кредиту тощо. Такі економічні явища, як інфляція, податки,
кризи, безробіття, впливають на умови існування кожної людини. Крім
того, існування багатьох видів злочинності теж безпосередньо пов’язане
з економікою. І тому, хоч би чим займалася людина, їй не може бути
байдужим стан економіки.
Що ж таке економіка? У перекладі з грецької «економіка» (а цей
термін започаткував філософ Ксенофонт) означає ведення господарства
(«ойкос») згідно з визначеним порядком або законом («номос»).
У сучасному розумінні термін «економіка» має різні трактування.
Перший аспект розглядає економіку як об’єктивну сферу госпо –
дарської діяльності , де створюються необхідні для людей блага (про –
дукти, послуги). У такому розумінні економіка  — це господарська
система, в якій людина як розумна істота здійснює усвідомлену діяль –
ність з метою добування життєво необхідних для неї благ. Економіка
з’являється тоді, коли інстинктивні дії людей щодо споживання готових
дарів природи доповнюються доцільною трудовою діяльністю. Люди –
на як істота біологічна споживає природні блага. Цим вона практично
не відрізняється від тварин. Але людина здатна споживати природу
шляхом її зміни чи переробки. Цей процес збігається з появою соці –
альних зв’язків між людьми. Тим самим людина стає не тільки біо –
логічним, але й соціальним індивідом. Такий вид діяльності вже має
економічний характер.

6Розділ І. Вступ до економічної теорії
Економіка як об’єктивна реальність передбачає взаємозв’язки лю –
дини, природи та матеріально-речових благ.
Людина  — це мета економіки і одночасно її головна дійова особа.
Вона виконує різні ролі. Людина -виробник безпосередньо бере участь
у створенні, виробництві товарів і послуг. Людина-споживач викорис –
товує те, що вироблено. Людина-організатор (керівник) упорядковує
та узгоджує взаємодії між людьми та способи їх впливу на виробничі
фактори.
Другий елемент економіки — природа  (земля, корисні копалини,
флора, фауна, тепло, світло та ін.) являє собою незалежне від людей
зовнішнє фізичне середовище, з якого вони видобувають необхідні їм
ресурси. Крім того, природа — це частина життєзабезпечення людей,
в якій вони розміщують всі свої умови існування.
До економіки входять також ті частини природи, які оброблені
людьми. Усе, що зроблено людиною і виникло внаслідок людської
праці, може бути названо антропогенною  природою , тобто такою, що
створена людиною. До неї належать матеріально-речові блага — за-
соби виробництва та предмети споживання.
Економіку можна розглядати як організацію господарювання, що
має певну структуру і характеризує стан господарського життя. У цьо  му
аспекті економіка включає:
1) сукупність галузей людської діяльності. Галузь — це виокрем –
лений вид господарської діяльності з особливим характером ресурсів,
технологій, робочої сили та продукту, що випускається.
Серед галузей економіки України вирізняють: промисловість; сіль –
ське господарство; транспорт; зв’язок; будівництво; торгівлю і громад –
ське харчування; матеріально-технічне забезпечення і збут; житлово-
комунальне господарство; побутове обслуговування населення; освіту,
науку і наукове обслуговування та ін.;
2) сукупність сфер господарської діяльності,  а саме:
сферу виробництва  — створення матеріально-речових благ, що
задовольняють людські потреби;
сферу послуг  — діяльність людей, результати якої не набувають
речової форми (банківські, освітні, транспортні, інформаційні послуги,
консультування тощо);
сферу створення нематеріальних благ — розробку продуктів інте –
лектуальної власності (винаходи, товарні марки, фірмові найменуван –
ня); набуття прав користування окремими ресурсами; завоювання ре –
путації, ділового іміджу фірми;
3) сукупність двох секторів  — державного і недержавного (при –
ватного);

7Глава 1. Економічна теорія як наука
4) сукупність регіональних гос подарств (економік) . У зв’язку з тим,
що господарства розміщені на певних територіях, існує національна,
регіональна та світова економіка.
Якщо перший аспект дає змогу розглянути економіку як об’єктивну
дійсність, то в другому — економіка постає як наука , що має складну
структуру. Основу економічної науки становлять загальні теорії , що
вивчають фундаментальні економічні явища (економічна теорія, соці –
альна економіка, інституціональна економіка), історичні закономірнос –
ті розвитку об’єктивних процесів (історія господарства та економічна
історія) та наукової думки (історія економічних вчень), особливості
функціонування економічних явищ на різних рівнях (економіка та управ –
ління підприємствами; регіональна економіка; економіка та управління
світовим господарством; міжнародні економічні відносини). Функціо –
нальні економічні науки  (фінанси; грошовий обіг; кредит; економічна
статистика, демографія, економіка праці, економічна кібернетика) до –
сліджують ті конкретні процеси, що пронизують усі сфери економічно –
го життя. Галузеві економічні науки  вивчають специфічні умови функці –
онування окремих галузей. Це, наприклад,  — економіка промисловості;
економіка транспорту і зв’язку; економіка сільського господарства; еко –
номіка будівництва; економіка послуг; економіка ЖКГ та ін.
Крім того, в суспільній науці активно здійснюється інтегрування
різних сфер знання, що приводить до появи нових наукових напрямів
дослідження, таких як економічна соціологія, економічна психологія,
філософія господарювання, правова економіка і т. ін.
Отже, економіка є об’єктом пізнання багатьох наук, кожна з яких
обирає свій предмет для аналізу та дослідження, тобто коло тих явищ,
процесів і законів, що характеризуються специфічними рисами і
оформ  люються в певну систему знань. Економічна теорія в системі
економічних наук посідає центральне місце.
§ 2. Предмет економічної теорії
Економічна теорія є суспільною теоретичною наукою. Вона охоплює
систему знань, пов’язаних із вивченням відносин між людьми в про –
цесі їх господарського життя. Часто висловлюється думка, що економіч –
ну теорію важко вивчати. Якось лауреат Нобелівської премії Макс Планк
(засновник квантової фізики) соромливо зауважив, що він починав свою
діяльність як економіст, але потім покинув цю професію, бо вона здала –
ся йому занадто складною. Коли про це розповіли Бертрану Расселу,
який започаткував сучасну м атематичну логіку, то він здивовано відпо –
вів, що він відійшов від економіки з тієї причини, що та здалася йому

8Розділ І. Вступ до економічної теорії
занадто простою. Це свідчить, що характер пізнання науки залежить від
інтересу, який вона викликає у тієї чи іншої людини.
Може здаватися, що немає ніякого сенсу вивчати те, з чим доводить –
ся мати справу кожного дня. Але навіть коли ми користуємося тими чи
іншими економічними явищами, це не означає, що ми знаємо, що таке
гроші, товар, власність, і можемо приймати правильні економічні рішен –
ня (особливо на рівні країни в цілому). Якщо це не так, то ми нагадува –
тимемо тих людей, про яких М. Салтиков-Щедрін писав: «Людина, що
бачила в шафі збірник законів, вважає себе юристом, людина, що ви –
вчила форму кредитних білетів, називає себе фінанси  стом». До того ж
у сучасному економічному житті весь час виникають нові явища, такі
як олігополія, капіталізація, доларизація, трансакційні витрати, зміст
яких далеко не завжди зрозумілий більшості людей. І навіть якщо ми
знаємо щось про економічне явище, ми далеко не завжди можемо пра –
вильно оцінити його дію. Наприклад, більшість людей сприймає інфля –
цію як негативне явище, в подоланні якого слід негайно вжити заходів.
Однак сучасна грошова економіка взагалі не зможе функціонувати без
інфляції. Як це все поєднати? Тільки шляхом пізнання внутрішніх гли –
бинних економічних законів та суперечностей.
Економічно освічена людина із розумінням ставиться до політич –
них програм різних партій, що дає їй змогу не потрапити на гачок їх
хитрощів та обманів, через те відчуває себе «озброєною» й захищеною.
Особливого значення вивчення економічної теорії набуває для юристів,
які за своєю природою є закрійниками правового одягу для людей,
об’єднаних у суспільство. Розробляючи правові норми, вони повинні
знати сутність економічних явищ, що регулюються правом, врахову –
вати дію об’єктивних економічних законів.
За час розвитку економічної науки уявлення про її предмет постій –
но змінювалися і трансформувалися. Його визначали як:
види діяльності, пов’язані з обміном і грошовими операціями між
людьми;
повсякденна ділова життєдіяльність людей, отримання ними коштів
для існування та їх використання;
поведінка людей і груп людей у виробництві, розподілі, обміні і
споживанні матеріальних благ;
закони, що управляють виробництвом і обміном матеріальних благ
на різних етапах розвитку суспільства;
умови формування багатства, стимулів до дії людини і мотивів
протидії;
суспільні відносини людей з приводу суспільного устрою вироб –
ництва і т. д.

9Глава 1. Економічна теорія як наука
Яким же чином сьогодні визначається предмет економічної теорії?
Для цього нам необхідно виявити ті похідні умови, з яких починає іс –
нувати суспільство. Як відомо, основою людського життя є потреби ,
що визначають стан невдоволення, з якого людина намагається вийти,
або, навпаки, стан задоволення, який людина намагається зберегти і
продовжити. Потреби тісно пов’язані з економічним інтересом. Якщо
потреба не усвідомлюється або задовольняється без зусиль (наприклад,
потреба в повітрі), то немає й економічного інтересу, як немає й жодних
активних дій людини. Якщо задоволення потреби вимагає активних
дій, то вона відразу відчувається як інтерес, стає внутрішнім мотивом,
спонукає до економічної діяльності. Економічні інтереси виявляються
у цілях та діях, спрямованих на задоволення потреб.
Потреби можна класифікувати:
за суб’єктом — індивідуальні, групові, колективні, суспільні;
за об’єктом — матеріальні, духовні, соціальні, культурні тощо;
за сферою діяльності — у праці, відпочинку та ін.;
за ступенем реалізації  — абсолютні (зумовлені сучасним рівнем
розвитку світової економіки), дійсні (які відповідають рівню розвитку
економіки певної країни), платоспроможні (які людина може задоволь –
нити відповідно до власних доходів та рівня цін);
за значущістю — первинні (фізіологічні, потреби в безпеці та за –
хищеності) і вторинні (інтелектуальні, соціальні).
Система потреб має історичний характер і змінюється залежно від
етапу розвитку як суспільства, так і самої людини. Наприклад, із зро-
станням матеріального добробуту громадян питома вага витрат на
харчування в сімейному бюджеті зменшується, поступаючись витратам
на задоволення інших потреб.
Потреби людей мають необмежений характер — як за кількісними,
так і за якісними характеристиками. Їх неможливо повністю задоволь –
нити як на рівні окремої людини, так і суспільства в цілому. Навіть якщо
кількість споживаних благ зменшується (скажімо, потреби в деяких
продуктах харчування), це ще не означає, що не будуть зростати потре –
би в якості цих продуктів чи в нових їх видах. Необмеженість економіч –
них потреб є першим фундаментальним фактом економічної теорії.
Потреби суб’єктів економіки задовольняються за допомогою благ,
тобто бажаних речей, що дають змогу людям мати від них зиск. Вони
включають дарові (природні) блага, які дістаються людям без зусилля
(земля, вода, повітря, клімат), та економічні блага, що потребують трудових
витрат. У свою чергу економічні блага поділяються на продукти кінцево –
го використання (предмети споживання) та виробничі (інструментальні
чи проміжні), що задіюються людьми для виготовлення інших продуктів.

10Розділ І. Вступ до економічної теорії
Такі економічні блага стають ресурсами , які завжди мають обмежений
характер . Обмеженість може бути: а) абсолютною, що пов’язано із вичер –
паністю та невідтворюваністю благ, скажімо природних копалин; б) від –
носною, коли ресурси відтворюються, але їх неможливо виробляти в
достатній кількості порівняно з існуючими потребами. Це пов’язано з тим,
що потреби випереджають можливості виробництва. Обмеженість еконо –
мічних ресурсів є другим фундаментальним фактом економічної теорії.
Отже, існує суперечність між необмеженими потребами людей і
обмеженими економічними благами та ресурсами. Яким чином можна
поєднати (або розв’язати) цю суперечність? Суспільство розв’язує її
щоденно в процесі трудової діяльності, тобто усвідомленому процесі
перетворення природи для задоволення людських потреб.
Трудова діяльність може здійснюватися тільки шляхом об’єднання
(кооперації) людей, таким чином між ними можуть виникати певні еко-
номічні  відносини . Вони складаються не тільки в самому процесі ви-
робництва , де відбувається об’єднання ресурсів (знарядь праці, сиро –
вини тощо) із робочою силою людини і створюються необхідні продук –
ти, але й в інших сферах економічного життя. Так, у процесі виробництва
відбувається продуктивне споживання , або використання певних ресур –
сів. Але за межами самого виробництва відбувається індивідуальне спо –
живання , тобто процес використання вироблених благ окремими людь –
ми чи їх певними групами. Приміром, особисті речі люди споживають
окремо, а такі блага, як дороги, — спільно. Крім виробництва і спожи –
вання економічне життя включає розподіл , який, з одного боку, є вну –
трішнім моментом самого виробництва, коли відбувається розподіл за –
собів виробництва і людей за видами діяльності, а з другого  — означає
розподіл виготовленого продукту чи доходу згідно з об’єктивними за –
кономірностями. Скажімо, робітник отримує в результаті трудової ді –
яльності зарплату, а підпри ємець — прибуток. Окремою сферою су-
спільних відносин стає обмін , який, так само як і розподіл, є моментом
і самого виробництва і водночас особливою фазою руху готового про –
дукту. Всередині виробни цтва відбувається обмін діяльністю чи певни –
ми частинами продукту. А за межами виробництва обмін продукту
здійснюється в різноманітних формах (наприклад, бартеру, купівлі-
продажу). Таким чином, у процесі створення економічних благ склада –
ється система економічних відносин, що включає виробництво, розподіл,
обмін та споживання. Можна сказати, що ми вийшли на перший рівень
предмета економічної теорії. Яким чином з’являються ці відносини? На
перший погляд здається, що їх свідомо формують люди. Але це не так.
Основою формування та функціонування економічних відносин є
об’єктивні економічні закони. Слід розрізняти природні, юридичні та

11Глава 1. Економічна теорія як наука
економічні закони. Природні закони існують об’єктивно, поза свідоміс –
тю людей. Юридичні закони свідомо створюються людьми. Економічні
ж закони, на відміну від природних і юридичних, виникають тільки в
процесі економічної діяльності і змінюються разом із нею.
Отже,  економічні закони  — це об’єктивні, постійні, стійкі, сталі,
причинно-наслідкові взаємозв’язки між економічними явищами чи про –
цесами. Їх не можна створити, вони формуються поза межами свідомо-
сті та волі людей. Цим вони наближаються до законів природи. Люди не
тільки використовують їх, але й створюють для них певні умови. Так,
наприклад, закони ринкової економіки об’єктивно прокладали собі шлях
у річищі соціалістичних відносин, що відбувалося незаконним шляхом
і виявлялося в певних видах економічної злочинності. Свідомий процес
створення умов для розвитку ринкових відносин в перехідній економіці
відкрив простір для дії об’єктивних законів саме цього середовища.
Розрізняють економічні закони найзагальніші, загальні й специфічні,
які діють спільно і утворюють цілісну систему економічних законів. Най-
загальніші  економічні закони діють у всіх економічних системах (закон
економії часу, підвищення потреб); загальні закони  — лише в кількох
економічних системах (закони товарного виробництва, попиту і пропо –
зиції, грошового обігу). Специфічні закони  є характерними для певної
економічної системи та окремої її сфери (закони додаткової вартості, мо –
нопольного прибутку). Отже, можна сказати, другий рівень предмета
економічної теорії утворюють об’єктивні економічні закони, що регулю –
ють економічні відносини. Перший та другий рівень предмета переважно
вивчає політична економія як одна із перших форм економічної теорії.
Головною складовою в назві цієї науки є саме «політика» (від грец.
politikē  — державна діяльність), тобто діяльність, пов’язана з відносинами
між класами, націями, соціальними групами, партіями та державами. По –
літика передбачає участь у справах держави, а ще точніше — концентро –
вано відстоює інтереси панівного класу, що визначає її форму, завдання
та зміст. Тому політекономія (рабо  власницька, феодальна, буржуазна,
пролетарська) більшою мірою має класовий характер.
Якщо закони визначають внутрішній прихований характер функціо –
нування економічних відносин, то на поверхні економічні відносини ре –
алізуються через економічну поведінку  суб’єктів  — сукупність вчинків
та дій, спрямованих на задоволення потреб. Вивчення економічної пове –
дінки суб’єктів є третім рівнем предмета, що більш цікавить таку еконо –
мічну теорію, яка дістала назву економікс . Оскільки люд ські потреби необ –
межені, а природні ресурси є обмеженими, суб’єктам завжди слід орієн –
туватися на їх раціональне використання, тобто співвідносити витрати і
результати. Раціональна економічна поведінка спрямована на вирішення

12Розділ І. Вступ до економічної теорії
основних економічних питань — що виробляти (тобто які блага необхід –
ні), як виробляти (які засоби, технології, спроможність можуть бути заді –
яні), для кого виробляти (тобто хто споживатиме або сплачуватиме за
вироблені блага). У процесі вирішення цих питань економічна поведінка
здійснюється через певні принципи, тобто основні та похідні умови. До
таких принципів належать: альтернативність  (наявність кількох варіан –
тів використання ресурсів і споживання благ), заміщення  (необхідність
відмовлятися від використання ресурсів в якомусь напрямі для їх заді –
яння в інших), обмеженість (наявність певних перепон, бар’єрів для
здійснення діяльності чи нестача необхідних ресурсів) і, нарешті, вибір
(прийняття рішення з огляду на існуючі умови).
У процесі здійснення економічної поведінки у свідомості людей
відбувається переробка отриманої інформації, її відтворення та відо –
браження, тобто формується економічне мислення  як узагальнена
система уявлень, понять, знань, теорій, що відображають умови їхньо –
го економічного життя. Економічне мислення може бути двох типів:
буденне , що формується на рівні життєвого досвіду, та наукове , тобто
пов’язане із використанням понятійного та категоріального наукового
апарату на професійному рівні.
Отже, ми з’ясували три рівні предмета економічної теорії, що в уза –
гальненому вигляді дає підстави сформулювати його так: економічна
теорія  вивчає економічні відносини між людьми, які виникають у про –
цесі виробництва, розподілу, обміну та споживання економічних благ.
Ці економічні відносини регулюються об’єктивними економічними за –
конами і реалізуються через економічну поведінку суб’єктів, які при –
ймають рішення в умовах необмежених потреб і обмежених ресурсів.
Оскільки всі вищезазначені процеси відбуваються на різних рівнях
функціонування економіки, предмет економічної теорії набуває багато –
ярусної структури, яка складається з:
мікроекономіки  (вивчає економічну поведінку окремих економіч –
них суб’єктів — споживачів і виробників, власників ресурсів та зако –
номірності функціонування окремих видів ринків);
макроекономіки  (аналізує економічну поведінку сукупних суб’єктів
економіки, закономірності функціонування національної економіки в
цілому);
мезоеконом іки (вивчає галузі народного господарства, проміжні
системи та комплекси: воєнно-промисловий, агропромисловий, енер –
гетичний та ін.);
світової (міжнародної)  економіки (досліджує систему світового
господарства, міжнародні економічні зв’язки та закономірності їхньо –
го розвитку).

13Глава 1. Економічна теорія як наука
§ 3. Методологія економічної теорії
Методологія  економі чної теорії  — це сукупність методів пізнання
економічних явищ і процесів, категорій і законів.
Метод  (від грец. methodos ) — система засобів, заходів, підходів і
шляхів, за допомогою яких здійснюється пізнання категорій, законів і
тенденцій господарського життя. Який предмет науки, такий і його
метод дослідження: предмет породжує особливості методу, а метод
виробляє інструментарій пізнання, за допомогою якого економісти
проникають у сутність економічних явищ і процесів, формулюють по –
няття, відкривають нові закони, особливості розвитку суспільного
виробництва, а відтак формують предмет економічної теорії.
Метод економічної теорії використовує досягнення багатьох наук
(формальної логіки, філософії, статистики, історії, математики) і ви –
робляє свої засоби вивчення господарського життя.
В економічній теорії широко застосовується системний  метод ,
що передбачає розгляд кожного економічного явища як системи. Ці –
лісність є важливим елементом системного підходу, що потребує дослі-
дження окремих складових елементів будь-якого явища, вивчення
внутрішніх зв’язків між цими елементами та підсистемами, виявлення
загальної мети системи. Дослідник має встановити сутність, місце й
роль кожного елемента системи, їхні взаємозв’язки. Останні бувають:
координаційними (визначають узгодженість і місце структурних еле –
ментів системи); субординаційними (вказують на супідрядний зв’язок
елементів системи); генетичними (вказують на зв’язок елемента з іс –
торією розвитку системи). Кожному економічному явищу (товар,
гроші, засоби виробництва, ринок та ін.) властиві свої внутрішні, сут –
тєві ознаки та системні, інтеграційні особливості, які є результатом
взаємодії елементів цього системного явища.
Аналіз — метод наукового пізнання, заснований на розподілі ціло –
го на складові частини, елементи, що дає змогу проникнути в сутність
цього явища.
Синтез — метод, що полягає в об’єднанні пізнаних внутрішніх
взаємозалежних елементів явища в єдине ціле.
Індукція — це метод пізнання, що базується на формуванні умови –
водів від частини до цілого. Цей метод передбачає, що вивчення будь-
якої проблеми починається з набуття фактів, які потім систематизують
і аналізують таким чином, щоб можна було зробити узагальнення,
тобто з початкових знань отримати висновок про загальне. Застосуван –
ня індукції може призвести до неповного висновку, адже цей метод не
може чітко характеризувати загальне, бо виходить тільки із частини.

14Розділ І. Вступ до економічної теорії
Дедукція — метод дослідження, що ґрунтується на умовиводах від
цілого до його частини. Він дає можливість висунути гіпотезу, тобто
науково обґрунтоване припущення про природу, структуру або зако –
номірність розвитку явища, процесу.
Метод наукової абстракції полягає у виокремленні найсуттєвіших
характеристик процесу, виключенні з вивчення всього другорядного, ви –
падкового для розкриття його внутрішніх, сталих зв’язків, дійсної тенден –
ції руху. За допомогою цього методу виявляють і формулюють економічні
категорії  — поняття, які відображають в узагальненому вигляді умови
або сторони економічного життя суспільства (товар, гроші, вартість, при –
буток, витрати, заробітна плата), та економічні закони , які мають конкрет –
ні прояви. Метод абстракції органічно пов’язаний з поняттям конкретно –
го, тобто цілісного об’єкта в єдності його різних сторін, властивостей, рис.
Процес пізнання з урахуванням принципу єдності абстрактного й кон –
кретного припускає рух думки від конкретного до абстрактного й навпа –
ки — від абстрактного до конкретного, але вже вивченого.
В економічній теорії використовується також метод  поєднання
логічного  та історичного  підходів , який передбачає пізнання еконо –
мічних явищ з моменту їхнього виникнення, у процесі розвитку і
зникнення, відкриття якісно нових форм виявлення економічних явищ
і процесів. Логічне й історичне доповнюють один одного і дають змо –
гу всебічно досліджувати економічні явища.
Економісти широко використовують якісний і кількісний аналізи .
Якісний  підхід  застосовується переважно при характеристиці сутності
економічних категорій та законів. Наприклад, якісною стороною това –
ру є його споживна вартість, а кількісною — вартість. Кількісний під –
хід дає змогу виявити речовий зміст, при цьому застосовуються засоби
математики, статистики. Так, при дослідженні категорії «робоча сила»
виявляємо її якісну сторону — здатність до роботи, а потім і кількіс –
ну — кількість самої робочої сили. Математичний і статистичний
методи  аналізу уможливлюють проникнення у зміст економічних явищ
тільки тоді, коли вони тісно пов’язані з якісним підходом.
На сучасному етапі розвитку економічної науки і практики господа –
рювання можливе створення моделей та експериментів. Економічна
модель  — це абстрактна теоретична конструкція, формалізований опис
економічного явища, структура якого визначається об’єктивними влас –
тивостями об’єкта і суб’єктивними цілями дослідження. Відомі величи –
ни, які дослідник вводить у модель у готовому вигляді, називаються
екзогенними; величини, які виникають у рамках моделі при вирішенні
певного завдання, — ендогенними. Моделі відбивають економічне жит –
тя, є механізмом умовного відтворення і служать для перетворення його

15Глава 1. Економічна теорія як наука
відповідно до мети дослідження. В економічній теорії моделі викорис –
товують за допомогою графіків при вивченні мікро- і макро  економіки.
Економічний експеримент  — це штучне відтворення економічного
явища або процесу з метою вивчення їх у найсприятливіших умовах та
подальшого практичного змінювання. Економічні експерименти дають
змогу на практиці перевірити обґрунтованість наукових рекомендацій.
Критерієм правильності теоретичних висновків є практика , яка
може визначити їхню достовірність або помилковість.
§ 4. Функції економічної теорії.
Взаємозв’язок економічної теорії,
економічної політики і права
Економічна теорія посідає особливе місце в системі конкретних
економічних наук. Вона є теоретичною основою галузевих (економіка
транспорту, промисловості, сільського господарства та ін.), функціо –
нальних (економіка фінансів, статистика, економіка праці тощо) наук,
а також наук, що перебувають на межі різних галузей знань (економіч –
на географія, менеджмент, демографія, маркетинг та ін.).
Економічна теорія як наука виконує низку функцій  — методологічну,
пізнавальну та практичну, а як навчальна дисципліна — ще й виховну.
Методологічна функція економічної теорії полягає в тому, що вона
є ба зою, фундаментальною основою системи конкретних економічних
наук.
Пізнавальна функція економічної теорії означає, що вона вивчає і
пояснює суттєві ознаки, закономірності та зв’язки господарського
життя. Економічна теорія відкриває нові економічні процеси і явища,
розвиває свій категоріальний апарат, систематизує економічні знання
та узагальнює конкретні факти розвитку економіки. Причому йдеться
не про механічне нарощування знань, а про систематичний критичний
аналіз історії економічної теорії, парадигми якої постійно суперечать
одна одній і змінюються, трансформуючись частково або в цілому.
Крім того, економічна теорія опрацьовує науково обґрунтовувані
рекомендації для ефективної практичної діяльності всіх суб’єктів, сфер
економіки, тобто виконує практичну функцію.
Реалізація виховної функції економічної теорії ґрунтується на необ –
хідності формування в кожної людини економічного мислення й еко –
номічної поведінки. Вивчаючи економічну теорію, людина поліпшує
свої досягнення у професійній діяльності, свідоміше реагує на всі ви –
яви господарського життя, стає активним суб’єктом перетворень в
економіці та суспільстві.

16Розділ І. Вступ до економічної теорії
Економічну теорію залежно від сфери застосування поділяють на
позитивну і нормативну. Позитивна економічна теорія  пізнає й про –
гнозує об’єктивні економічні явища, формує цілісну систему наукових
поглядів, гіпотез та концепцій. Вчений-економіст, досліджуючи факти
господарського життя, констатує стан економіки, формулює характер –
ні риси, пояснює їх природу та зміст, робить висновки про майбутнє її
розвитку. Економічна теорія як навчальна дисципліна взагалі має по –
зитивний характер.
Нормативна економічна теорія — це наука про раціональну по –
ведінку людей і діяльність економічних інститутів. Вона покликана
відповідати на запитання про те, що слід робити, як діяти, щоб досяг –
ти бажаних кінцевих результатів.
Економічна теорія як теоретична наука і навчальна дисципліна
містить позитивні висновки й узагальнення, але практика господарю –
вання, особливо на рівні макроекономіки, потребує конкретних реко –
мендацій, нормативних вказівок, як зменшити дефіцит державного
бюджету, рівень інфляції, як подолати кризу та ін.
Обидва ці напрями застосування економічної теорії повинні пра –
цювати ефективно і сприяти вивченню її предмета та формуванню у
людини економічного мислення, сучасної економічної поведінки.
Економічна теорія значно впливає на економічну політику держави
і розвиток права.
Економічна  політика держави  — це:
по-перше, взаємопов’язана сукупність довгострокових і поточних
економічних цілей, які спрямовані на формування таких складових
політики, як соціальна, структурна, інвестиційна, приватизаційна,
аграрна, науково-технічна, цінова, зовнішньоекономічна та ін.;
по-друге, система конкретних економічних заходів держави, здій –
снюваних з урахуванням досягнень світової економічної науки, наявних
ресурсів і специфічних умов економічного розвитку країни. Економіч –
на політика має підтримувати соціальну справедливість у суспільстві,
сприяти стабілізації та економічному зростанню, повній та ефективній
зайнятості, забезпечувати соціальний захист населення, розвиток та
вдосконалення ринкових відносин, запобігати всім виявам тіньової
економіки, кризовим явищам.
Економічна політика є сполучною ланкою між економічною теорі –
єю і правом, забезпечує їх зв’язок. Право, юридичні  закони взаємодіють
з економікою як об’єктом вивчення економічної теорії через форму –
вання економічної політики держави, що має будуватися на основі
принципу верховенства права та інтересів народу, створювати про –
грами стабілізації й економічного зростання.

17Глава 1. Економічна теорія як наука
Право  — це сукупність загальнообов’язкових правил поведінки
(норм), що санкціонуються і охороняються державою за допомогою
законодавства.
Законодавство  містить правові норми, які захищають інтереси
певних груп населення і самої держави, закріплює економіко-правові
відносини, дає їм силу й авторитет закону, створює механізм для реа –
лізації економічної політики держави. Характер правових норм при
цьому визначається державною політикою, яка здатна швидше реагу –
вати на зміни в економіці. Щоб законодавство не обмежувало розвиток
ринкових відносин, воно має бути ефективним і стабільним, тобто ді –
яти протягом тривалого часу.
Сьогодні право є активним чинником реформування економіки
України.
Нерівновага між економікою і правом означає, що юридичні закони
випереджають рівень економіки і намагаються регламентувати відсутні
на практиці економічні і правові відносини, що яскраво виявляється в
посиленні негативних явищ у суспільстві. Тому в цьому співвідношенні
доцільно досягати рівноваги за рахунок ефективного розвитку економі –
ки і права. Це допомагатиме формуванню таких правових відносин, які
відповідатимуть функціонуючим економічним процесам і сприятимуть
зростанню у населення економічного та правового мислення, набуттю
людиною нових правил і норм поведінки. При цьому витрати на реалі –
зацію нових юридичних законів мають знижуватися, що забезпечить
зростання ефективності економічної політики.
Запитання для самоконтролю
1. У яких аспектах слід розглядати економічну теорію?
2. Що таке потреби та яким чином вони задовольняються?
3. Як вирішуються суперечності між необмеженими потребами
та обмеженими ресурсами?
4. Охарактеризуйте основні рівні предмета економічної теорії.
5. Якими принципами регулюється економічна поведінка
суб’єктів?
6. Який характер, на відміну від юридичних, мають економічні
закони?
7. Що таке економічна категорія?
8. З яких розділів складається предмет економічної теорії?
9. Які наукові методи використовує економічна теорія?
10. Які функції виконує економічна теорія як наука?
11. Що таке економічна політика держави?
12.  Дайте характеристику взаємозв’язку між економікою та правом.

18Глава 2
Етапи виникнення,
становлення та розвитку
економічної теорії
§ 1. Зародження економічних знань
Економічна теорія як наука пройшла довгий шлях розвитку. Спо –
чатку економічні погляди не виокремлювалися у спеціальну галузь
знань, вони були складовою частиною єдиної неподільної науки. Ці
знання зберігалися й передавалися від покоління до покоління у ви –
гляді навичок, звичаїв, заповідей та правил поведінки.
Економічні ідеї знайшли відображення в єгипетських папірусах, у
збірниках законів вавилонського царя Хаммурапі, староіндійських
ведах. У Китаї найбільшого поширення дістало конфуціанство, еконо –
мічні погляди якого виклав Мен-дзи (372–329 рр. до н. е.), який захищав
селянське землеволодіння.
Мислителі Давньої Греції та Давнього Риму намагалися визначити
принципи і методи організації управління господарством рабовласни –
ків. Вчення про його організацію називалось економією, а вчення про
управління державою — політикою. Так, Ксенофонт (430–355 рр. до
н. е.) у своїй праці «Економікос» визначає економіку як науку про
збагачення господарства. Він високо оцінює гроші як концентроване
багатство і засіб обігу.
Вершиною економічної думки Давньої Греції були твори Арісто –
теля (384–322 рр. до н. е.). Своє економічне вчення він розвивав, ви –
ходячи з передумови, що рабство є природним явищем і завжди має
бути основою суспільного виробництва.
Оскільки в Давній Греції існувало товарне виробництво, Арістотель
досліджував товарно-грошові відносини і зробив це досконаліше, ніж
інші античні мислителі. Він розрізняв простий товарообіг та обіг гро –
шей, рух грошей як засобу обігу та їх рух як грошового капіталу.
Уперше у світовій літературі він вказав на відмінності між споживною
вартістю та вартістю товару. За грошима Арістотель визнає лише дві
функції — міри вартості та засобу обігу.
Арістотель поділяв багатство на два види: 1) сукупність споживних
вартостей; 2) нагромадження грошей, золота та срібла. Перший вид
багатства він вважав природним, оскільки воно створюється в про –
цесі виробничої діяльності людей. Другий вид багатства він назвав
протиприродним, бо виникає воно в процесі об ігу. Відповідно до цьо –

19Глава 2. Етапи виникнення, становлення та розвитку економічної теорії
го науку про багатств о він поділяв на дві частини: економіку і хрема –
тистику, тобто вміння «робити» гроші.
Значним внеском у розвиток економічного знання було римське
право приватної власності, яке стало класичним для всієї історії і віді-
грало важливу роль у подальшому розвитку економічних відносин.
У середні віки економічна думка ще не виокремилась у самостійну
галузь знань. Основними її джерелами були церковні канони та юри –
дичні кодекси. Серед мислителів класичного середньовіччя було бага –
то представників християнської церкви. Найвідомішим серед них був
Фома Аквінський (1225/26–1274), який висловлював міркування з про –
блем обміну, ціни, торгівлі, торгового прибутку, грошей та ін. Він ви –
сунув теорію «справедливої ціни» як такої, що встановлюється за до –
мовленістю між продавцем та покупцем.
§ 2. Меркантилізм, класична політична
економія, марксистська політична
економія
Економічна теорія як самостійна наука виникла в період становлен –
ня капіталістичного способу виробництва та формування національно –
го ринку. Тоді ж з’явився і сам термін «політична економія», що склада –
ється з трьох грецьких слів: політейя — суспільний, ойкос — господар –
ство, номос — закон, тобто закони суспільного господарства.
Капіталістичні відносини виникли спочатку в торгівлі. Тому пер –
шою школою буржуазної політичної економії був меркантилізм. Мер-
кантилізм (від італ. мerkante  — купець) — економічне вчення і по –
літика держави доби первісного нагромадження капіталу, що виникло
в останній третині ХV ст. і відображало інтереси торгової буржуазії.
Багатство ототожнювалося з грошима, золотом, сріблом. Меркантилі-
сти стверджували, що джерелом збагачення є зовнішня торгівля, а тому
дослідженню підлягає лише сфера обігу.
Меркантилізм у своєму історичному розвитку пройшов два етапи.
На ранньому етапі (ХV ст. — поч. ХVІ ст.) він виступав у вигляді мо –
нетаризму, для якого характерною була ідеалізація золота та срібла як
єдиної форми багатства. Його представники (У . Стаффорд в Англії,
Г. Скаруффі в Італії, Ж. Боден у Франції, О. Ордин-Нащокін у Росії та
ін.) висунули теорію «грошового балансу», згідно з якою заборонявся
вивіз грошей, золота та срібла з країни, встановлювалися високі мита
на ввіз товарів. Із середини ХVІ ст., коли торгівля різко зросла, а конт-
роль за нею став малоефективни м, стала помітною повна неспромож –
ність монетаризму.

20Розділ І. Вступ до економічної теорії
Пізній (або зрілий) меркантилізм  виник у другій половині ХVІ ст.
і досяг розквіту в середині ХVІІ ст. Його представниками були Т. Мен
і С. Фортрей в Англії, А. Монкретьєн і Ж. Кольбер у Франції, Б. Да –
вантазі й А. Серра в Італії, І. Посошков і В. Татіщев у Росії, Ф. Про –
копович в Україні.
Пізні меркантилісти опрацювали теорію «торговельного балансу»
і запропонували створити більш сприятливі умови для розвитку тор –
гівлі своїх країн з використанням переважно економічних чинників.
У цілому ж меркантилізм був історично прогресивною теорією, яка
сприяла розвитку продуктивних сил, товарно-грошових відносин та
первісному нагромадженню капіталу. Накопичивши багатий фактичний
матеріал щодо внутрішньої та зовнішньої торгівлі, грошового обігу,
цін тощо, меркантилізм створив передумови для виникнення та роз –
витку класичної політичної економії.
Класична політична економія  надала економічній теорії справді
наукового характеру. По-перше, вона відкрила реальне джерело багат-
ства — процес виробництва. По-друге, економічна наука стала дослі-
джувати господарську діяльність як систему, що охоплює виробництво,
розподіл, обмін та споживання благ та послуг. По-третє, ця наука не
обмежувалась описуванням економічних явищ і процесів, а перейшла
до виявлення їхньої сутності та законів розвитку.
У класичній політичній економії утворилися дві школи: французь –
ка (фізіократи) і англійська.
Фізіократи (від грец. «влада природи») — представники одного з
напрямів класичної політичної економії, що виник у Франції в сере  дині
ХVІІІ ст. як реакція на меркантилізм. Засновник цього напряму —
Ф. Кене, видатні представники  — А.-Р.-Ж. Тюрго, П. С. Дюпон де
Немур, В. Р. Мірабо. Крім Франції, теорію фізіократів розробляли
також в Італії, Англії, Німеччині, Швеції, Польщі та інших країнах.
Фізіократи критикували меркантилізм і вважали, що увага держави
має бути зосереджена на створенні багатства із «утворів землі». За –
слуга фізіократів у тому, що вони перенесли дослідження про похо –
дження прибутку із сфери обігу у сферу виробництва. Однак вони
обмежили виробництво тільки галуззю землеробства.
Великим досягненням Ф. Кене було розроблення «Економічної
таблиці» (1758)  — першої спроби кількісного макроекономічного
аналізу натуральних і грошових потоків матеріальних цінностей у на –
родному господарстві країни. В цілому вчення фізіократів було про –
гресивним для свого часу і відіграло значну роль у розвитку економіч –
ної науки. Деякі їхні ідеї зберігають своє значення і сьогодні: необхід –
ність економічної свободи виробників і ринку, пріоритетна роль сіль –

21Глава 2. Етапи виникнення, становлення та розвитку економічної теорії
ського господарства як основа економічного розвитку, секторний і галу –
зевий аналізи суспільного продукту та його частин.
Англійська класична політична економія  виникла в другій по –
ловині ХVІІІ ст. на мануфактурній стадії капіталізму. Її основополож –
ники — У . Петті, А. Сміт, Д. Рікардо.
Головна робота У . Петті — «Трактат про податки та збори» (1662).
Вершиною розвитку класичної політичної економії є твори А. Сміта
«Дослідження про природу і причини багатства народів» (1776)
і Д. Рікардо «Основи політичної економії та оподаткування» (1817).
Предметом економічної науки у класиків було виробництво матеріаль –
них благ у всіх його галузях.
Досягнення англійської класичної політичної економії полягає в
тому, що вона дала перше наукове визначення процесу функціонуван –
ня капіталістичної системи господарства на стадії вільної конкуренції;
обґрунтувала головний принцип розвитку цієї системи — обмеження
втручання держави в економіку; розкрила механізм ринкового само –
регулювання на основі вільних цін, які формувалися під впливом по –
питу і пропозиції («невидима рука» Сміта).
Найвидатнішою заслугою класиків є те, що вони створили і об –
ґрунтували трудову теорію вартості. Їх вчення містило низку важливих
ідей про розвиток економічних систем. Це, наприклад, уявлення: про
су спільство як про живий організм (У . Петті), про здоровий та хворий
стан суспільства (Ф. Кене), про первісне та сучасне суспільство (А. Сміт),
про динаміку прибутків у буржуазному суспільстві (Д. Рікардо).
У цілому класична школа політичної економії мала великий вплив на
всю майбутню економічну думку. Вона була головним джерелом еко –
номічної теорії марксизму.
Основи марксизму , або політичної економії праці, викладені у
фундаментальній праці К. Маркса «Капітал» (4 томи). К. Маркс
і Ф. Енгельс зробили вагомий внесок у дослідження товару, грошей,
капіталу, доходів, суспільного відтворення тощо. Наріжним каменем є
теорія додаткової вартості, на основі якої пояснюється загострення
антагонізму між капіталістами і найманими працівниками, що при –
зведе до загибелі капіталізму і побудови соціалізму.
Утім, окремі положення марксизму не підтвердилися на практиці. Та,
попри все, марксистська теорія була досить поширеною. При цьому в її
трактуванні склалося два основних напрями: реформістський і ортодок –
сальний. Представники реформізму (К. Каутський, Е. Бернштейн, Р . Гіль –
фердінг та ін.), дотримуючись у цілому соціалістичної ідеї, вважали за необ –
хідне творчо розвивати теорію марксизму і шлях до соціалізму вбачали
в поступовій трансформації капіталістичних відносин і установ.

22Розділ І. Вступ до економічної теорії
Представники ортодоксальног о напряму догматично сприйняли
марксистську теорію як керівництво до практичних дій щодо здійснен –
ня революції і побудови соціалізму. Найбільш повно і послідовно ці
положення розвинув у своїх працях В. І. Ленін.
Система теоретичних положень про побудову економіки нового
суспільного ладу дістала назву політичної економії соціалізму. Резуль –
татом більш ніж 70-річного експерименту побудови соціалізму в ко –
лишньому СРСР та в деяких інших країнах стала глибока криза прак –
тики догматичного застосування марксизму-ленінізму.
§ 3. Основні напрями сучасної
економічної науки
Сучасна зарубіжна економічна наука характеризується неоднорід –
ністю, наявністю кількох напрямів, шкіл, течій. Це пов’язано з теоре –
тичним відображенням економічних інтересів різних верств населення
та особливостями економічного розвитку різних країн.
Більшість сучасних економічних теорій виникло наприкінці ХІХ — на
початку ХХ ст. Всю сукупність течій, шкіл західної економічної думки
можна умовно згрупувати в такі три головні напрями: 1) нео класична
економічна теорія; 2) кейнсіанство; 3) інституціоналізм.
Неокласичний напрям  економічної теорії виник у 70-х роках ХІХ ст.
як альтернативний класичній політичній економії та марксизму. Його
засновники — австрійські економісти К. Менгер, Ф. Візер, Є. Бем-
Баверк, англійські економісти У . Джевонс, А. Маршалл, швейцарський
економіст Л. Вальрас, американський економіст Дж. Кларк, шведський
вчений К. Віксель. У західній економічній літературі неокласичний
напрям має назву «суб’єктивна школа» і виступає проти активного
втручання держави в економіку.
Неокласицизм охоплює низку шкіл економічної теорії: австрійську,
англійську, американську, лозанську, російську, українську та ін.
Нерідко ці школи економічної теорії дістають інші відповідні назви  —
суб’єктивно-психологічна, математична. У першому випадку критері –
єм є географічне місце виникнення та розвитку школи, у другому —
переважає метод дослідження. Водночас вони ґрунтуються на спільних
методологічних принципах. Економісти-суб’єктивісти намагалися
протиставити класичній теорії трудової вартості теорію суб’єк  тивної
цінності. Методологічними засадами неокласичного напряму є мікро –
аналіз і маржиналізм  (від фр. мarginal  — граничний). У своїх дослі-
дженнях вони широко використовують граничні велич ини і відповідні
їм категорії — гранична корисність, гранична продуктивність, гранич –

23Глава 2. Етапи виникнення, становлення та розвитку економічної теорії
ні витрати, граничні доходи та ін. Представниками маржиналізму є
К. Менгер, Ф. Візер, У . Джевонс, Л. Вальрас.
Предметом свого дослідження представники некласицизму обрали
чисту економіку, або економіку взагалі, тобто таку, яка абстрагується
від історичної і національної форм, типів і форм власності. Наприклад,
У . Джевонс так визначив предмет економічної теорії: «Дано: певна
кількість людей з різноманітними потребами та виробничими можливо-
стями; треба визначити: спосіб використання праці, що максимізує
корисність продукту».
Акцент на дослідження діяльності окремого індивіда, підприємця,
безпосереднього працівника був підставою для характеристики нео –
класичного напряму як суб’єктивної школи. У цьому полягає суттєва
відмінність неокласицизму від класичної політичної економії.
Неокласична теорія набула найбільшого розвитку в працях англій –
ського економіста А. Маршалла, який розробив теорію ціни як симбі –
оз витрат виробництва, граничної корисності, попиту та пропозиції і
запровадив нові терміни: «ціна попиту», «ціна пропозиції», «ціна рів –
новаги», «еластичність попиту».
З новим трактуванням предмета економічної теорії пов’язана відмова
неокласиків від традиційної назви економічної науки «політична економія»
на користь більш нейтральної «економікс». Найбільш розгорнуте визна –
чення предмета економіксу дав сучасний американський економіст, лау –
реат Нобелівської премії з економіки П. Самуельсон: «Економікс  — це
наука про те, які з рідкісних продуктивних ресурсів люди і суспільство
протягом часу, за допомогою грошей і без їх участі, обирають для вироб –
ництва різних товарів і розподілу їх з метою споживання тепер і в майбут –
ньому між різними людьми і групами су спільства».
Отож неокласицизм характеризують такі його основні риси:
у центрі уваги є аналіз не об’єктивних закономірностей господар –
ських процесів, а суб’єктивістських та психологічних умов економіч –
ної поведінки суб’єктів, вияв принципів прийняття рішення ізо –
льованими індивідами;
інтерес спрямовано не на процес змін, що відбуваються в еконо –
мічних явищах, а на стан, в якому вони досягають рівноваги у про –
цесі свого функціонування. З цією метою широкого використання
набуває статистичний аналіз та математичні методи, що дають змогу
розглядати явища незмінними в часі;
для дослідження економічної поведінки суб’єктів та умов прийнят –
тя ними рішення велике значення мають не загальні характеристики
явищ, а додаткові обставини, що приводять до змін. Тому виникає по –
треба в дослідженні додаткових (граничних) величин в корисності,

24Розділ І. Вступ до економічної теорії
витратах, продуктивності і т. ін. Застосування методу граничного ана –
лізу дало назву новому напряму неокласицизму — маржиналізм ;
основним об’єктом дослідження стають не об’єктивні закономір –
ності формування вартості (як у класичній теорії), а цінність, яка роз –
глядається як суб’єктивне сприйняття (ступінь корисності залежно від
кількості благ, інтенсивність бажання) необхідності блага з урахуван –
ням граничної корисності та витрат. Цінність впливає на ціну, попит
та пропозицію;
витрати виробництва розглядаються не як реальні затрати вироб –
ничих факторів, а як оцінка альтернативних можливостей їх викорис –
тання в іншому виді діяльності.
Практичне застосування методів регулювання економіки, побудо –
ваних на принципах неокласичної теорії, не змогло запобігти кризовим
явищам. Велика депресія 1929–1933 рр. виявила недостатність основ-
них положень класичної теорії, яка не враховувала впливу монополій
на ціноутворення. Тому виникає потреба в теорії, яка б змогла роз’яснити
причини кризових явищ та виявити способи запобігання їм. На ці
питання дає відповідь інша економічна теорія — кейнсіанство.
Кейнсіанство ґрунтується на теорії відомого англійського еконо –
міста Дж. М. Кейнса, викладеній у його головному творі «Загальна
теорія зайнятості, процента та грошей» (1936). Предметом свого до –
слідження кейнсіанство обрало національну економіку в цілому. Кейнс
та його послідовники висунули на передній план практичну функцію
економічної науки, спрямовану на оздоровлення та стабілізацію еко –
номіки шляхом державного регулювання ринкових відносин.
Кейнсіанці твердили:
ринок не є ідеальною моделлю саморегулювання економіки, оскіль-
ки не дає можливості забезпечити автоматичне відновлення порушеної
рівноваги; остання не може залежати від діяльності окремих суб’єктів;
основну увагу необхідно приділяти макропроцесам, де відбуває  ться
взаємодія між індивідами:
економічна система в динаміці завжди є нерівноважною, оскільки
попит не йде автоматично за пропозицією, а тому необхідно основну
увагу приділяти умовам регулювання сукупного ефективного попиту
(тобто попиту всіх суб’єктів економіки);
велике значення для формування рівноважного стану економіки мають
дії держави, передусім її фінансові, податкові, бюджетні можливості;
споживання у людей відбувається під впливом психологічних фак –
торів (тобто існує схильність до споживання) і прямо не залежить від
розміру доходів, частина якого завжди спрямована на заощадження,
які стають основою для інвестицій;

25Глава 2. Етапи виникнення, становлення та розвитку економічної теорії
держава повинна формувати ефективний попит шляхом стимулю –
вання споживання, регулювання заощаджень та інвестицій, які стають
основним об’єктом дослідження та державного регулювання. Саме це
забезпечує зростання національного доходу.
Практична спрямованість теорії Кейнса забезпечила їй широку
популярність у діяльності урядів багатьох країн у післявоєнні роки,
коли почали використовуватися антициклічні та антиінфляційні про –
грами. Кейнсіанські рекомендації стали науковою програмою для
створення змішаної економіки.
Але в 1970-х роках в економіці більшості країн спостерігаються
труднощі, пов’язані із суттєвим спадом національних виробництв,
зростанням безробіття, світовими структурними кризами (екологічною,
сировинною, валютною), що призвело до зменшення інтересу до чи –
стого кейнсіанства, появи неокейнсіанських та посткейнсіанських
по глядів, відродження нових неокласичних напрямів.
Так, з початку 1950-х років у неокейнсіанських теоріях починають
активно розроблятися проблеми темпів та факторів зростання національ –
них економік, співвідношення між зайнятістю та інфляцією. Серед різно –
манітних варіантів неокейнсіанства  особливо вирізняється теорія еконо –
мічного зростання (Р . Харрод, С. Домар), в якій обґрунтовується висновок
про те, що інвестиції є головним чинником економічного зростання.
Цю ж проблему намагаються розв’язати представники «неокласич –
ного синтезу»,  родоначальником якого стає П. Самуельсон — автор
найвідомішого у світі підручника з економікс. Він намагається органіч –
но поєднати методи ринкового та державного регулювання економіки.
Посткейнсіанці  (найвідомішим представником яких є Дж. Робінсон)
у 1960–1970-ті роки зробили спробу виявити вплив на процес відтво –
рення такого фактора, як розподіл доходів (зробити їх більш рівними),
що дало б змогу обмежити ринкову конкуренцію і впровадити більш
ефективні заходи для боротьби з інфляцією. Посткейнсіан  ство залучило
до сфери досліджень також соціально-економічні інститути, що сприя –
ло зближенню оновленого кейнсіанства з інституціоналізмом.
Неолібералізм  як наукова школа виник майже одночасно з кейнсіан-
ством у 1930-ті роки. В основу концепції покладена вимога невтручан –
ня держави в економіку. Суть теоретичних положень неолібералізму
полягає в тому, що він визначає і наголошує на існуванні очевидного
зв’язку між індивідуальною свободою, приватною власністю та еконо –
мічною ефективністю суспільства. Головними теоретиками лібераліз –
му ХХ ст. є Л. Мізес, Ф. Хайєк, А. Мюллер-Армак, В. Ойкен та ін.
Монетаризм — сучасна економічна теорія, згідно з якою гроші та
грошова система розглядаються як вирішальний фактор зростання

26Розділ І. Вступ до економічної теорії
валового національного продукту і головна причина інфляції, а
грошово-кредитна політика — як найважливіший інструмент здійснен –
ня економічної політики держави. Сучасний монетаризм виник у сере-
дині 50-х років ХХ ст. у США. Його засновник  — професор економіки
Чиказького університету М. Фрідмен. Основні положення викладені у
збірнику «Дослідження в галузі кількісної теорії грошей» (1956). Те –
оретичними витоками сучасного монетаризму є ідеї представників
раннього меркантилізму.
У монетаризмі:
ринок розглядається як саморегульована система, яка не потребує
надмірного впливу держави;
основним об’єктом дослідження стає грошова маса, що перебуває
в обігу і яка є визначальним фактором розвитку економіки;
основна ідея полягає у визнанні безпосереднього впливу змін гро –
шової маси на рівень цін, реальні доходи, зайнятість;
оскільки динаміка грошової маси має першочергове значення для
розуміння коливань у виробництві, кредитно-грошова політика стає
найефективнішим інструментом регулювання економіки;
для економічних агентів попит на гроші, як на один із видів активів,
формально збігається із закономірностями попиту на інші споживчі послу –
ги. А саме тому держава повинна впливати на зміни попиту на гроші, що
приводить до регулювання всіма іншими господарськими процесами;
економічна політика не повинна швидко реагувати на зміни еконо –
мічної кон’юнктури, а дотримуватися таргетування тільки одного по –
казника в довгостроковому періоді, а саме досягнення цінової стабілі –
зації, якій будуть підпорядковані інші завдання економічної політики
(досягнення повної зайнятості, необхідних темпів розвитку, певного
рівня банківського відсотка, оптимального співвідношення показників
зовнішньої діяльності);
раціональні очікування агентів господарювання пов’язані з очіку –
ваною (а не передбачуваною) інфляцією, а тому при прийнятті рішен –
ня суб’єкти розраховують на певний та прогнозований темп інфляції,
яка повинна перебувати в межах 3–5 %, що дасть можливість орієнту –
ватися на довгострокові господарські операції.
Монетаристська програма державного регулювання набула широ –
кого застосування в діях урядів багатьох країн, у тому числі і в Украї –
ні. Використання на практиці рекомендацій монетаристів (передусім,
скорочення соціальних програм, зменшення видатків державного бю –
джету, широке застосування грошових форм різного роду пільг) не
завжди давало відчутні результати, що спричинилося до критики з боку
представників інших теорій.

27Глава 2. Етапи виникнення, становлення та розвитку економічної теорії
З кінця 1970-х років в економічній науці формується особливий
напрям неокласичної концепції, що широко трактує проблеми еконо –
мічного життя. Він дістав назву нової класичної економіки . Найвідо –
мішими течіями цього напряму є теорія пропозиції і теорія раціональ –
них очікувань.
Теорія  пропозиції (А. Лаффер, М. Фельдстайн, М. Еванс та ін.),  на
відміну від кейнсіанської ідеї регулювання ефективного попиту, основну
увагу приділяє розширенню пропозиції факторів виробництва, що дає
змогу забезпечити економічне зростання. Для цього необхідно зменшити
активність фіскальної політики держави (знизити податки, надання пільг
деяким корпораціям, скоротити дефіцит держбюджету). Теорія  пропозиції
набула популярності на зламі 70–80-х років ХХ ст. Однак втілення реко –
мендацій цієї теорії у практику, здійснюване у 1980-ті роки в США адмі –
ністрацією президента Р . Рейгана, не дало бажаних результатів.
Теорія раціональних очікувань  (Р . Лукас, П. Сарджмент, Н. Уолес
та ін.) ґрунтується на тому, що для прийняття рішень економічні
суб’єкти повинні оптимально використовувати необхідну для них ін –
формацію. Це означає, що вони мають не просто пристосовуватися до
поточної економічної ситуації, а, використовуючи свої знання, врахо –
вувати можливі наслідки розвитку подій (як з боку окремих суб’єктів,
так і з боку урядової політики) для того, щоб максимізувати свою ви –
году. У цьому разі їхня поведінка буде цілковито раціональною, а
окремі помилкові рішення не викликатимуть серйозних відхилень від
очікуваних результатів. Здатність економічних суб’єктів приймати
раціональні рішення за умови повної інформації, однаковою мірою
доступної для всіх, розглядається як найважливіший фактор ринково –
го саморегулювання. Проте саме цього бракує сучасній економіці, яка
базується на неповній інформації, що знаходить свій вияв у її асиме –
тричності, асинхронності та невизначеності. Тож виникає питання —
яким чином суб’єкти повинні приймати рішення в умовах неповної
інформації. На це питання дає відповідь інституціональна  теорія .
Інституціоналізм — напрям сучасної економічної теорії, що дослі –
джує економіку як сукупність інститутів, під якими розуміють дер  жаву,
корпорації, профспілки, а також правові, морально-етичні норми, звичаї,
менталітет, інстинкти людей тощо. Він виник на зламі ХІХ–ХХ ст. у США.
Його засновники — Т. Веблен, Д. Коммонс, У . Мітчел та ін. Інституці –
оналізм від самого початку являв собою загальносвітову течію. Його
ідеї опрацьовували в Європі представники так званої соціологічної
школи (М. Вебер, В. Зомбарт). У повоєнні роки інституціоналістські
концепції розвивали Дж. Гелбрейт, Д. Белл (США), Ф. Перру (Франція),
Г. Мюрдаль (Швеція) та ін.

28Розділ І. Вступ до економічної теорії
Інституціоналізм у своєму розвитку пройшов два основних етапи:
традиційний та неоінституційний. Традиційний інституціоналізм ,
пов’язаний з іменем Торстейна Веблена, основну увагу приділяв не-
економічним чинникам розвитку економіки.
На відміну від нього, основним предметом дослідження неоінсти –
туціоналізму  було виявлення економічних принципів функціонування
таких неекономічних явищ, як право, злочинність, політика уряду.
Нео інституціоналізм є результатом поєднання неокласичних та інсти –
туціональних методів дослідження. До цього напряму належать  теорія
прав власності , теорія суспільного вибору , економіка права , еконо –
міка узго  дження та ін. Найвагоміші наукові здобутки інституціона –
лізму пов’язані з іменами Джона Р . Коммонса, Рональда Коуза, Ду –
гласа Норта.
Представники неоінституціоналізму розробили також теорію «но –
вого індустріального суспільства» (Дж. Гелбрейт) і концепцію «пост-
індустріального суспільства» (Д. Белл). Головними ознаками постін –
дустріального суспільства, за Беллом, є пріоритет науки і наукових
знань, перехід від виробництва товарів до виробництва послуг, пере –
важання серед працівників професійних фахівців і техніків тощо.
Багато ідей інституціоналізму покладені в основу економічної по –
літики розвинених капіталістичних країн, зокрема у США. Значною
мірою ідеї інституціоналізму реалізовані у шведській моделі економіч –
ного розвитку.
Сучасному інституціоналізму притаманні такі основні риси:
економічна поведінка людей формується не тільки під впливом їх
індивідуальних економічних рішень. За сучасних умов вирішальне
значення мають правові, політичні, соціокультурні, психологічні й
моральні чинники, які є наслідком існування певних угруповань людей
у родині, фірмі, національних і релігійних утвореннях, різних органі –
заціях, державі. Тому економічна наука повинна вивчати поведінку не
ізольованих індивідів, а їх суспільних об’єднань — інститутів;
прийняття рішення в умовах недосконалого ринку не може спиратися
на повну інформацію, тому економічні дії людей здійснюються за певни –
ми правилами, в яких накопичується необхідна інформація, що дає змогу
економічним агентам приймати більш результативні рішення;
важливим способом регулювання економічних явищ стають не
об’єктивні закони, що діють поза волею і свідомістю людей, а інсти –
тути (правила, норми, закони), які осмислено розроблюються людьми
з метою координування й узгодження їхніх взаємовідносин;
відносини між людьми відбуваються через трансакції, що означає
обмін повноваженнями з метою отримання вигоди, переваги чи реалі –

29Глава 2. Етапи виникнення, становлення та розвитку економічної теорії
зації інтересу. Здійснення трансакц ій вимагає певних витрат (на пошук
партнерів, укладення угод, попередження опортуністичної поведінки
контрагентів, специфікацію та захист прав власності), які регулюють
розподіл ресурсів і стимулюють господарську діяльність.
Сьогоднішній етап розвитку економічної теорії йде шляхом поєд –
нання різних концептуальних теорій, розробки спільних методів піз –
нання економічних явищ і надання спільних рекомендацій та пропо –
зицій стосовно регулювання економічних процесів.
§ 4. Розвит ок економічної думки
в Україні
Економічна думка в Україні бере початок із суспільно-економічних
поглядів Київської Русі, з таких пам’яток, як «Руська правда» Яросла –
ва Мудрого (ХІ ст.), «Повчання» Володимира Мономаха (ХІІ ст.),
«Слово о полку Ігоревім» (ХІІ ст.), літопис «Повість минулих літ»
(кінець ХІ — поч. ХІІ ст.), «Київський літопис» (ХІІ ст.), «Галицько-
Волинський літопис» (ХІІ–ХІІІ ст.), «Моління Даниїла Заточника»
(ХІІІ ст.). Ці твори містять окремі елементи суспільно-економічної
думки, що відбивають ідеологію панівного класу феодалів, його на –
магання обґрунтувати прагнення давньоруської держави відігравати
самостійну роль у міжнародному житті.
У ХVІ ст. — на поч. ХVІІ ст. суспільно-економічна думка спрямо –
вана на захист національної незалежності українських земель, які були
захоплені шляхетською Польщею. Серед просвітителів України значне
місце посідає І. Вишенський (1545/50–1620-ті рр.), який досліджував
панщину, оброк, податі, торговельний та лихварський прибуток тощо.
На його думку, майново-соціальна нерівність людей походить не від
природи і не від Бога, а від земних несправедливостей.
З другої половини ХVІІ ст. головним центром культури та освіти
стала Києво-Могилянська академія. Видатними її діячами були І. Гі –
зель, Л. Баранович, Ф. Прокопович.
У другій половині ХVІІІ ст. суспільно-економічній думці України
були властиві антикріпосницькі ідеї. Так, просвітитель Я. Козельський
у творі «Філософські пропозиції» (1768) зазначав, що «не золото та
срібло, а працелюбність людей становить багатство народів».
Найрішучіший протест проти кріпосництва прозвучав у творах
Г. Сковороди  — видатного українського мислителя. Як найбільше
благо людства Г. Сковорода проголосив свободу. Новий суспільний
устрій, що буде створений на основі принципу загал ьного щастя, фі –
лософ уявляв у формі демократичної республіки, яка гарантує свободу

30Розділ І. Вступ до економічної теорії
і братство між людьми. Здійснення свого соціального ідеалу Сковоро –
да пов’язував з вихованням людей, розвитком освіти і культури.
Наприкінці ХVІІІ ст. — у першій пол. ХІХ ст. в умовах розпаду
кріпосницької системи та формування капіталістичного устрою відбу –
вався процес становлення економічної науки як самостійної галузі знань.
У цей період посилилася дворянсько-ліберальна течія, видатним пред –
ставником якої був В. Н. Каразін — засновник Харківського універси –
тету. Він розробив аграрну програму, в якій пропонував ліквідувати
панщину і замінити її грошовою рентою з передачею частини поміщиць –
ких земель селянам у довічний спадок. З метою подолання економічної
відсталості Каразін пропонував розвивати високими темпами промис –
ловість, зміцнювати грошову систему та державні фінанси.
У 50–60-ті роки ХІХ ст. виникає революційно-демократична течія
економічної думки, видатним представником якої в Україні був Т. Г. Шев –
ченко. У своїх творах він рішуче засудив кріпосництво, панщину і
закликав народ до боротьби проти феодального гніту, за створення
нового суспільства, «сім’ї вольної, нової».
У середині ХІХ ст. панівним напрямом в економічній думці Укра –
їни була класична політична економія. Найвідоміші представники
класичної школи в Україні — професор Харківського університету
Т. Ф. Степанов (1795–1847), професори Київського університету
І. Вернадський (1821–1884), М. Бунге (1823–1895), професор Ново –
російського (нині Одеського) університету М. Вольський (1834–1876).
Вони були лідерами економічної науки в російській імперії. Наприклад,
Т. Степанов написав перший підручник з політичної економії, за яким
навчалися не тільки студенти Харківського та Київського, але й Мос –
ковського і Петербурзького університетів.
З початку 1880-х років ідейною течією в Україні стає марксизм.
Значну роль у поширенні марксизму в Україні відіграли твори М. Зі –
бера, В. Воровського, Г. Петровського, Е. Квірінга, О. Шліхтера,
М. Скрипника, В. Чубаря та ін.
В останнє десятиріччя ХІХ — на поч. 20-х років ХХ ст. сформува –
лась українська школа неокласичного напряму. Його найвідоміші
представники  — Р . Орженцький, Д. Піхно, О. Білімович, Є. Слуцький.
Зокрема, Є. Слуцький започаткував теорію поведінки споживача, він
опублікував в італійському економічному журналі працю «До теорії
збалансованого бюджету споживача» (1915), у якій поєднав аналіз функ –
ції корисності з грошовими доходами і споживчим бюджетом. У цей же
період значно вплинув на розвиток економічної думки М. І. Туган-
Барановський (1865–1919) — видатний економіст, організатор науки,
педагог. У своїх дослідженнях він розробляв проблеми ринків, про –

31Глава 2. Етапи виникнення, становлення та розвитку економічної теорії
мислових криз, розподілу, розвитку капіталізму, соціалізму, кооперації
тощо. За його безпосередньою участю була створена Українська ака –
демія наук (1920), у складі якої діяло одне з перших у світі відділень
соціально-економічних наук. В останні роки свого життя він був про –
фесором і деканом юридичного факультету Київського університету,
головою кооперативного комітету та українського наукового товари  ства
економістів.
У радянський період значним внеском у розвиток економічної те –
орії були твори П. Першина, Л. Кухаренко, В. Корнієнка, А. Чухна,
А. Покритана, В. Черняка та ін.
Головними центрами економічної науки в Україні нині є: Інститут
економіки та прогнозування НАН України, Інститут економіки про –
мисловості НАН України, Інститут аграрної економіки У ААН, Інститут
регіональних досліджень НАН України, Інститут економіко-правових
досліджень НАН України, Рада по вивченню продуктивних сил Укра –
їни, Інститут світової економіки та міжнародних відносин. Економічні
дослідження проводяться також в економічних секторах, лабораторіях
та інших підрозділах науково-дослідних установ і на економічних
кафедрах вищих навчальних закладів України.
Наукові дослідження кафедри економічної теорії Національної
юридичної академії Україні імені Ярослава Мудрого ведуться за таки –
ми напрямами:
сучасна економічна теорія праці (д-р екон. наук Л. С. Шевченко);
інституціональна теорія: історія виникнення та основні напрями
розвитку, механізм функціонування ринку нерухомості (д-р екон. наук
О. А. Гриценко);
протиріччя світогосподарських зв’язків і форми їх розв’язання в
умовах включення перехідних економік у глобалізаційний процес (д-р
екон. наук С. М. Макуха);
проблеми реформування структури економіки України на сучасно –
му етапі її розвитку (канд. екон. наук О. О. Іваницький, канд. екон. наук
О. О. Мамалуй, канд. екон. наук Л. В. Нечипорук, канд. екон. наук
О. В. Овсієнко);
створення національної інноваційної системи України (канд. екон.
наук О. С. Марченко, канд. екон. наук О. М. Левковець);
соціальні аспекти економічного зростання (д-р екон. наук Т. М. Камін –
ська, канд. екон. наук В. В. Броницька, канд. екон. наук Т. І. Лучко,
канд. екон. наук О. О. Тумакова);
особливості перехідного періоду в АПК України (канд. екон. наук
О. В. Роздайбіда, В. А. Лизогуб);
економічна безпека держави (канд. екон. наук Г. Ю. Дарнопих).

32Розділ І. Вступ до економічної теорії
Запитання для самоконтролю
1. У чому полягають причини виникнення економічних
знань?
2.  На чому ґрунтуються економічні погляди Арістотеля?
3.  Порівняйте вчення меркантилістів та представників класич –
ної політичної економії.
4.  Які основні положення висувають представники неокласич –
ної теорії?
5.  Які течії існують у неокласичній теорії?
6.  Чому з’являється кейнсіанство та які риси притаманні
йому?
7.  У чому полягають основні положення теорії Дж. Кейнса?
8.  Що означає поняття «нова класична економіка»? Які школи
до неї належать?
9.  Що сприяло розвиткові інституційної економічної теорії і які
ідеї вона висуває?
10.  Назвіть основні теорії неоінституціоналізму та їхніх пред –
ставників.
11.  Як розвивалася наукова економічна думка в Україні?
12.  У чому полягає специфіка сучасного розвитку економічної
науки в Україні?
13.  Назвіть відомих представників вітчизняної економічної на –
уки.

33Глава 3
Виробничі можливості
суспільства. Соціальна сутність
виробництва
§ 1. Суспільне виробництво та його
основні фактори
Різноманітні блага, за допомогою яких людина і суспільство під –
тримують своє існування,  — їжа, одяг, житло  — не існують у готовому
вигляді: щоб користуватися ними, людина спочатку мусить їх створи –
ти, пристосувавши, перетворивши, змінивши речовину природи для
власних потреб. Процес взаємодії людей, у якому вони, впливаючи на
природу, створюють матеріальні і нематеріальні блага, необхідні для
забезпечення свого існування та розвитку, називається виробництвом .
Виробництво благ становить основу життєдіяльності людства і створює
умови для його подальшого прогресу.
Процес виробництва завжди має суспільний характер , оскільки
людина не може працювати окремо від інших людей. Навіть якщо ін –
дивідуальний товаровиробник виконує всі виробничі операції само –
стійно, він неодмінно користується знаряддями праці, виготовленими
іншими людьми, і втілює у своїй праці увесь накопичений попередни –
ками досвід. Поглиблення суспільного поділу праці, спеціалізація на
виготовленні окремого продукту створюють об’єктивні передумови
для обміну результатами діяльності. Суспільний характер виробництва
означає, що виробництво стає спільним суспільно-колективним про –
цесом, у якому бере участь велика кількість людей.
Передумовою процесу виробництва є взаємодія різноманітних
факторів. В економіці до факторів виробництва  відносять всі необ –
хідні елемен ти, які використовуються для виробництва матері альних
і нематеріальних благ. Фактори є основною умовою здійснення ви –
робництва, складовою виробничого потенціалу. Слід зазначити, що
поняття «фактори виробництва» значно вужче, аніж «ресурси вироб –
ництва». Ресурси  становлять сукупність природних, трудових, соці –
альних сил, які можуть бути залучені до виробничого процесу. Факто –
ри виробни  цтва  — це реально використані у виробництві ресурси.
Первинними факторами виробництва були праця і земля. Розвиток
суспільства зумовив появу й інших факторів, які можна розглядати як
результати праці.

34Розділ І. Вступ до економічної теорії
В економічній науці існують різні підходи до визначення факторів
та їх класифікації. Класична школа виокремила три основних факто –
ри — працю, капітал, землю, кожен з яких створює власникові певний
вид доходу. У марксистській теорії фактори виробництва поділяються
на речові (засоби виробництва) та особисті (робоча сила). Такий поділ
вказує на те, що не всі фактори створюють додану вартість і прибуток,
а тільки особистий фактор  — робоча сила. Маржиналістська теорія
доповнила традиційний для класичної школи набір факторів (праця,
земля, капітал) ще одним  — підприємницькими здібностями. Сучасна
економічна наука відстежує зростаючий вплив нових факторів — на –
уки, інформації, екології, поява яких зумовлена розвитком суспільного
виробництва, його постійним вдосконаленням.
Таким чином, до найголовніших факторів суспільного виробництва
можна віднести: працю, землю, капітал, підприємницькі здібності,
науку та інформацію, три з яких — праця, земля, капітал є системо-
утворюючими.
Вихідним моментом виробництва  є праця  — доцільна діяльність
людини, спрямована на створення матеріальних та нематеріальних
благ. Здатність людини до праці, сукупність її фізичних та інтелекту –
альних здібностей, називається робочою  силою . Працю можна розгля –
дати як найбільш активний фактор виробництва. Без інтелектуальної
та фізичної праці неможливо організувати процес виготовлення благ,
неможливо скористатися перевагами найсучасніших технічних засобів.
Тільки людська праця може поєднати і змусити працювати інші фак –
тори виробництва, спрямувати їх на задоволення потреб суспільства.
Працю неможливо відокремити від її носія — робочої сили, тому під –
вищення рівня освіченості та кваліфікації працівника становить голов-
ну рушійну силу соціально-економічного прогресу людства.
Земля  як фактор виробництва об’єднує всі види природних ресур –
сів, всю сукупність природних явищ або об’єктів, які використовують –
ся людьми для створення матеріальних та нематеріальних благ, для
відтворення населення, підтримки умов існування людини, підвищен –
ня якості життя. До природних ресурсів належать безпосередньо зем –
ля, водні та лісові ресурси, корисні копалини, повітряний простір,
флора і фауна та інші природні багатства, що використовуються в
суспільному виробництві. Особливостями окремих природних факто –
рів є неможливість їх переміщення (наприклад, орні землі) та штучно –
го відтворення (наприклад, вугілля).
У процесі виробничої діяльності людина дедалі активніше вико –
ристовує ресурси навколишнього середовища. Із зростанням обсягів
виробництва і споживання суттєво збільшується й обсяг антропоген –

35Глава 3. Виробничі можливості суспільства. Соціальна сутність виробництва
ного навантаження, що призводить до екологічної деградації навко –
лишнього середовища: скорочення лісних масивів, зменшення кіль –
кості і якості питної води, виникнення парникового ефекту, зникнення
окремих біологічних видів і, нарешті, загрожує існуванню людини як
виду. Все це змушує брати до уваги можливу шкоду, яку завдає при –
роді процес виробництва, і ставити невідкладне завдання мінімізації
його негативних екологічних наслідків.
Екологічний фактор  виробництва  можна визначити як систему
спеціалізованих видів трудової діяльності та витрат, спрямованих на
раціональне використання природ  них ресурсів, охорону і відновлення
навколишнього середовища. Екологічний фактор може суттєво впли –
нути на вартість кінцевої продукції (наприклад, у європейських країнах
запроваджені спеціальні екологічні податки), закономірності просто –
рового розміщення світового господарства (розвинуті країни дедалі
частіше витісняють екологічно брудні виробництва у країни третього
світу) та якість трудових ресурсів.
Капітал  — це сукупність усіх створених людьми технічних і ма –
теріальних засобів виробництва, а також грошові нагромадження, які
використовуються у виробництві товарів та послуг.
В економічній науці вирізняють кілька підходів до визначення
змісту категорії «капітал», причому домінуючими є речова (натуралі-
стична) та грошова (монетаристська) концепції. Натуралістична
концепція  розглядає капітал як сукупність засобів виробництва (машин,
верстатів, обладнання, споруд, транспортних засобів, передавальних
пристроїв) та готових товарів, призначених для продажу. З точки зору
монетаристської концепції  капітал функціонує у вигляді грошових
нагромаджень, які використовуються для придбання ма  теріально-
речових елементів виробництва та наймання ро бочої сили. Найґрун –
товніше визначення сутності капіталу належить К. Марксу. На його
думку, ані гроші, ані засоби виробництва самі по собі капіталом не є.
Вони перетворюються на капітал тільки тоді, коли їх використовують
для присвоєння чужої неоплаченої праці. За К. Марксом, капітал  — це,
по-перше, система певних економічних відносин, по-друге, вартість,
яка створює додану вартість.
Підприємницькі здібності  — особливий, унікальний, рідкісний
різновид людських ресурсів, один із видів складної творчої праці, який
полягає у здатності якнайефективніше поєднувати і використовувати
інші фактори виробництва. Під підприємницькою діяльністю  розуміють
самостійну ініціативну діяльність громадян і юридичних осіб, спря –
мовану на одержання прибутку, яка здійснюється на свій ризик і під
майнову відповідальність. Підприємницькі здібності передбачають

36Розділ І. Вступ до економічної теорії
здатність до генерування нових ідей, вміння визначити мету розвитку,
організувати роботу колективу. Характерними рисами підприємців є
воля, честолюбство, наполегливість, вміння зосередитися на головно –
му. Підприємництво сприяє постійному розвитку і вдосконаленню
виробництва, підвищенню його ефективності та оновленню.
За сучасних умов особливого значення серед факторів виробництва
набуває наука  — сфера дослідницької діяльності, спрямована на отри-
мання нових знань про природу, суспільство і мислення. Наукові до –
слідження стимулюють розвиток суспільного виробництва, втілюючись
у нові, більш досконалі засоби праці, принципово нові продукти, спри –
яють відкриттю нових матеріалів, речовин, видів енергії, появі більш
ефективних методів організації виробництва та праці. Особливістю
сучасної науки є можливість використання результатів наукових до –
сліджень у всіх сферах господарства і життєдіяльності. Наука в сучас –
ному світі перетворюється на безпосередню продуктивну силу сус –
пільства, органічно поєднуючись із виробництвом. Рівень розвитку
науки, наукоємних галузей створює підґрунтя динамічного економіч –
ного розвитку, стає чинником формування центрів світового впливу,
визначає межу між заможними та бідними країнами.
Інформацію  як фактор виробництва можна визначити, з одного
боку, як об’єкт, а з другого — як процес збирання, обробки та систе –
матизації знань з метою їх подальшого використання в різних сфе рах
життєдіяльності. Сучасний господарчий прогрес багато в чому визна –
чається розвитком інформаційних технологій і пов’язаних із ними
галузей промисловості. Про перетворення інформаційних технологій
у безпосеред ню продуктивну силу свідчить формування глобального
електронного середовища економічної діяльності, розповсюдження
дистанційних трудових відносин (використовуючи персональний
комп’ютер, робітник може працювати, не виходячи з дому), виникнен –
ня нових галузей, нових професій, бурхливий розвиток електронної
комерції (продаж через Internet), прискорення розв’язання складних
виробничих завдань.
Передумовою процесу виробництва є наявність трьох складових:
той, хто вироблятиме (робоча сила), те, з чого вироблятимуть (предмет
праці), те, за допомогою чого будуть виробляти (засоби праці). Голов-
ним чинником виробництва, безумовно, є праця. До предметів праці
відносять все, на що спрямована діяльність людини. Предметом праці
може бути як речовина природи, так і результат попередньої праці
(матеріали, сировина, напівфабрикати тощо). Те, за допомогою чого
людина діє на предмет праці або створює умови праці, називається
засобами праці (верстати, робочі машини, інструменти, будівлі, ви –

37Глава 3. Виробничі можливості суспільства. Соціальна сутність виробництва
робничі приміщення, транспортні за соби і т. ін.). Предмети праці разом
із засобами праці становлять засоби виробництва .
У тісній взаємодії із працею засоби виробництва утворюють про-
дуктивні сили суспільства , які відбивають взаємодію людей із при –
родою, спосіб поєднання людини із технічними засобами праці.
Одночасно виробництво як суспільний процес має на увазі взаємо –
дію людей. Відносини між людьми, що виникають у процесі су-
спільного виробництва, називають виробничими відносинами .
Виробничі відносини становлять сукупність соціально-економічних
та організаційно-економічних відносин. Соціально-економічні відно –
сини  зумовлені формою власності на засоби виробництва, яка визначає,
у чиїх інтересах ведеться виробництво, як розподіляється виготовлений
продукт. Саме відносини  власності  — з приводу привласнення-
відчуження виробничих ресурсів та результатів людської діяльності  —
ви значають характер решти суспільних відносин (політичних, правових,
ідеологічних, національних, культурних, соціальних тощо).
Організаційно-економічні (або господарські, управлінські) відносини
виникають з приводу організації виробництва (розподіл праці, кооперація,
спеціалізація), управління підприємством та його підрозділами, господа –
рювання на різних рівнях (фірма, галузь, регіон, держава).
§ 2. Сучасна трансформація основних
виробничих факторів.
Internet-економіка
Продуктивні сили безперервно ускладнюються і збагачуються.
У їх історичному розвитку виокремлюють три значні етапи: доінду –
стріальний, індустріальний та постіндустріальний. Перехід від одного
етапу до іншого здійснюється шляхом глобальних науково-технічних
революцій, що зумовлюють якісні зрушення у способі взаємодії лю –
дини з природою. Доіндустріальний етап  характеризується пануван –
ням ручної праці, у структурі економіки переважає сільське господар –
ство, видобуток корисних копалин, рибальство, лісозаготівля. На інду-
стріальному етапі  ручна праця замінюється механізованою, провідну
роль відіграє велике промислове виробництво. Матеріальною основою
виробництва стає машина, а людина лише доповнює її, перетворю –
ючись на її знаряддя. На постіндустріальному етапі  робітник перестає
бути частиною технічної системи: автоматизація виробництва звільняє
його від безпосередньої участі у виробництві, перетворюючи на конт-
ролера засобів виробництва, сприяє появі робі тника нового типу, знач-
но підсилює творчий характер праці.

38Розділ І. Вступ до економічної теорії
Відомий російський економіст С. Ю. Глазьєв у книжці «Теорія
довгострокового техніко-економічного розвитку» (1993) подав періо –
дизацію технологічних укладів, які відповідають індустріальному та
постіндустріальному розвитку суспільства (табл. 3.1).
Таблиця 3.1
Періодизація технологічних укладів
Техноло-гічні
уклади Період домі- нуванняКраїни-лідери Технології, що переважають
І 1770–  1830 рр.Бельгія, Велика
Британія, ФранціяВодяний двигун, виплавка чавуну і
обробка заліза, будівництво каналів
ІІ 1840–  1880 рр.Франція, Бельгія,
Велика Британія, США, НімеччинаПаровий двигун, вугільна промис-
ловість, машинобудування, чорна металургія, верстатобудування
ІІІ 1890–  1940 рр.Франція, США,
Велика Британія, НімеччинаЕлектротехнічне і важке машино –
будування, виробництво сталі, не органічна хімія, важкі озброєння,
кораблебудування, лінії електропе редач, стандартизація
IV 1940–1980 рр.США, країни Єв ропи, ЯпоніяСинтетичні матеріали, органічна
хімія, кольорова металургія, елек тронна промисловість, автомобіле будування, атомна енергетика
V 1990–2030 рр. (прогноз)США, Японія,
країни ЄС, Пів денно-Східна АзіяОбчислювальна техніка, телекомуні –
кації, роботобудування, мікро- і опто волоконні технології, космічна техні –
ка, штучний інтелект, біотехнології
VI 2030–2080 рр. (прогноз)
Зародження елементів постіндустріального способу виробництва
почалося в розвинутих країнах у середині XX ст. під впливом науково-
технічної революції. Докорінні зміни в матеріально-технічній базі
виробництва спричинили формування нової господарчої реальності,
яка позначилася суттєво як на самих факторах виробництва, так і на
способах їх поєднання:радикально змінилася роль людини у виробництві : автоматизація різко скоротила обсяги фізичної праці і вивела людину із безпосеред –
нього процесу виробництва. Але роль людини у виробництві не змен –
шилася, а, навпаки, зросла: із простого виконавця операцій робітник

39Глава 3. Виробничі можливості суспільства. Соціальна сутність виробництва
перетворився на проектувальника, програміста, наладчика і контроле –
ра складного обладнання. Підвищилося значення інтелектуальної
праці, творчий потенціал особистості перетворився на головну рушій –
ну силу прогресу;вирішального значення набули нові фактори виробництва  — на –
ука та інформація. Інформаційне виробництво сьогодні — невід’ємна
складова життєдіяльності людей. У сучасних умовах природні речо –
вини охоплюються сукупним суспільним знанням раніше, ніж будуть
перетворені людською працею. Наукова інформація становить необ –
хідний вихідний початковий цикл виробництва, який передує безпо –
середньому створенню практично кожного продукту.
Сучасний етап розвитку суспільства характеризується дедалі біль –
шим зростанням комп’ютеризації виробництва, розповсюдженням різно –
манітних інформаційних мереж, провідною серед яких є Internet — най –
більша комп’ютерна телекомунікаційна система світу, кількість корис –
тувачів якої у 2006 р. сягнула 1 млрд осіб. Використання інформаційних
технологій стимулює появу нових видів бізнесу, сприяє зниженню витрат
на передачу, обробку та зберігання інформації, значно полегшує коор –
динацію діяльності між географічно віддаленими підрозділами фірм,
підвищує ступінь інформованості учасників ринку про якість товарів та
послуг. Наприклад, корпорації «Дженерал Моторз», «Форд», «Даймлер
Крайслер», «Мазда» інвестують створення автомобільного інтернет-
ринку, який дасть змогу зменшити термін доставки комплектуючих та
автомобілів покупцям з двох місяців до десяти днів.
Сучасний бізнес швидкими темпами занурюється у глобальну
комп’ютерну мережу: у 2004 р. обсяг віртуальної торгівлі становив
1,5 трлн дол. США, і його стрімке зростання триває. За прогнозами
фахівців, вже найближчими роками обсяг віртуальної торгівлі може
сягнути 10 трлн доларів, що еквівалентно всій економіці США. Ви –
ходячи з масштабів розповсюдження електронного бізнесу, спеціа –
лісти навіть говорять про початок ери Інтернет-економіки . Основ-
ними продуктами інтернет-сегмента ринку є програмне забезпечення
і послуги (електронна торгівля, інтернет-банкінг у фінансовому сек –
торі, онлайновий білінг в енергетиці, онлайнове планування пере –
везень у транспортному секторі, дистанційне навчання в освіті).
Разом із тим інтернетизація економіки містить певні загрози. По-
перше, численність матеріалів, зміст яких не регулюється, засмічує
канали інформації. По-друге, розвиток інформаційних мереж спро –
вокував масову хвилю злочинності. Комп’ютерні злочини, на думку
експертів ООН, перетворилися на один із найпоширеніших видів
міжнародної злочинності.

40Розділ І. Вступ до економічної теорії
§ 3. Виробнича  функція.  Ефективність виробництва
Жоден із факторів виробництва сам по собі не в змозі виготовити продукт і принести дохід. Тому в процесі виробництва взаємодіють  різні фактори. При цьому кожен підприємець найбільше дбає про те, як досягнути такого співвідношення факторів, який би забезпечив максимальний випуск продукції. Такі фактори, як праця, земля, капітал, певною мірою взаємозамінні. Пропорції, у яких вони комбінуються,
залежать від обсягу наявних ресурсів, їхньої вартості, можливостей
альтернативного використання. Перевагу за інших рівних умов надають
дешевшому, продуктивнішому факторові. Наприклад, країни, які ха –
рактеризуються низьким і середнім рівнем розвитку (а серед них  —
і Україна), найчастіше надають перевагу не передовій техніці, а деше –
вій робочій силі або обмежують впровадження машин і механізмів.
Можливість різноманітних комбінацій факторів виробництва озна –
чає, що обов’язково існує оптимальне співвідношення факторів, за
якого досягається максимально можливий результат. Кількісна залеж –
ність між обсягом продукції і застосовуваними для його виробництва
факторами називається виробничою функцією . Математично, у най –
загальнішому вигляді, цю залежність можна подати як функцію:
) ,…,,(2 1 na aafQ= ,
де   Q — обсяг виробництва; f — функція;
an — використані фактори виробництва.
Перший варіант виробничої функції був розроблений у 1928 р.
американським економістом П. Дугласом спільно з математиком
Ч. Коббом і має вигляд:
Q = f (K, L),
де   К — капітал;
L — праця .
Ще точніше — виробнича  функція Кобба–Дугласа  характеризує
залежність обсягів виробництва (чи національного доходу) від двох
факторів — капіталу та праці:
Q = A × Kβ × La,
де  Q  — обсяг виробництва;
А  — коефіцієнт, який враховує вплив науково-технічного прогресу;
K  — витрати капіталу;
L  — витрати праці;
β  — частка капі талу в доході; α — частка праці у доході.

41Глава 3. Виробничі можливості суспільства. Соціальна сутність виробництва
Учені встановили такі параметри:
Q = 1,01 × K0,25 × L0,75.
Це означає, що зростання витрат капіталу на 1  % дає приріст обсягу
виробництва на 0,25; зростання витрат праці на 1  % дає зростання обсягу
виробництва на 0,75. Коли a + β = 1, то зростання L і K на 1 % збільшує
Q також на 1 %. Ця залежність дістала назву ефекту масштабу.
У подальшому функція Кобба–Дугласа була удосконалена введен –
ням до неї фактора часу з урахуванням темпів науково-технічного
прогресу:
Q = f (C, L, t ),
де t — фактор часу з урахуванням технічного прогресу.
Американський економіст Д. Кларк до факторів виробництва додав
підприємницьку діяльність ( E) і природний фактор ( l):
Q = f (C, L, l, E, t ).
Американський учений, лауреат Нобелівської премії (1987) Р . Солоу
у своїй моделі економічного зростання використав виробничу функцію
у вигляді:
Q = F (K, L, N ),
де N — земля або природні матеріальні ресурси.
Виробничі функції широко застосовуються в економіці країн За –
ходу. Їх розробляють як для окремих фірм, так і для національної
економіки в цілому. Їхнє призначення — у забезпеченні найоптималь –
нішого поєднання та ефективного використання факторів виробництва
з метою максимізації обсягу випуску продукції. При цьому виробнича
функція завжди передбачає взаємозаміну одних факторів виробництва
іншими і вказує на альтернативні можливості їх використання.
Усі фактори, що їх використовують у процесі суспільного вироб –
ництва, кількісно і якісно обмежені. Саме тому суспільство намагаєть –
ся використовувати рідкісні ресурси ефективно, тобто так, щоб отри –
мати максимальну кількість благ з наявних обмежених ресурсів. Зав-
дання економічної науки — відшукати шляхи найефективнішого ви –
користання рідкісних ресурсів, щоб забезпечити максимально можли –
ве задоволення безмежних потреб суспільства.
Під економічною ефективністю  розуміють співвідношення витрат
і результатів виробництва. Економічна  ефективність характеризує
зв’язок між кількістю використаних у процесі виробництва ресурсів
та отриманою в результаті кількістю продукту. Інакше кажучи, ефек –
тивність  — це відношення здобутого результату до витрат. Більша

42Розділ І. Вступ до економічної теорії
кількість продукту, отримана при незмінних витратах факторів вироб –
ництва, означає зростання ефективності. Зменшення кількості продукту
за умов незмінних витрат свідчить про зменшення ефективності:                                         .
Показники економічної ефективності відіграють важливу роль в еко –
номічному аналізі. Їх можна розрахувати як для національної економіки
у цілому, так і для окремих галузей, підприємств, факторів виробництва,
також можна визначити ефективність зовнішньоекономічної діяльності.
До головних показників ефективності відносять показники віддачі та по –
казники місткості, які є зворотними стосовно один одного.
Показники віддачі  характеризують результат, який припадає на
одиницю ресурсів (продуктивність праці, фондовіддача, капіталовід –
дача, норма прибутку). Розраховуються такі показники шляхом ділен –
ня обсягу виробництва у вартісній формі на витрати ресурсу.
Показники місткості  (ємності)  характеризують витрати ресурсів
на одиницю результату (трудомісткість, фондомісткість, капіталомі ст-
кість, наукомісткість). Їх розраховують шляхом ділення вартості за –
трачених ресурсів на загальну вартість обсягу виробництва.
Продуктивність праці  визначає ефективність використання робочої
сили, і розраховують її як співвідношення обсягів виробництва та кіль –
кості працюючих або відпрацьованого ними часу в днях чи годинах.
Продуктивність можна розрахувати на мікрорівні та на макрорівні. При
розрахунку на макрорівні обсяг валового внутрішнього продукту ділять
на чисельність зайнятих в усіх галузях національного господарства.
Трудомісткість відбиває кількість затраченої живої праці на ви –
робництво одиниці продукції. Розраховується як відношення вартості
витрат живої праці до вартості обсягу виробництва.
Капіталовіддача характеризує ефек  тивність використання засобів
праці, вказуючи на кількість про  дукції, виготовленої завдяки використан –
ню одиниці основних виробничих фондів. Розраховується як відношення
вартості виробленої про  дукції до вартості основних виробничих фондів.
Капіталомісткість показує кількість основного капіталу, що його
витрачають на виробництво одиниці продукції. Розраховується як відно –
шення вартості основного капіталу до вартості виготовленої продукції.
Матеріаловіддача характеризує ефективність викори стання пред –
метів праці і показує, скільки вироблено продукції з одиниці витраче –
них матеріальних ресурсів (си  ровини, матеріалів, палива та ін.).
Розрахо вується як відношення вартості виробленої продукції до вар –
тості витрачених матеріальних ресурсів.результатЕфективністьвитрати

43Глава 3. Виробничі можливості суспільства. Соціальна сутність виробництва
Матеріаломісткість відбиває витрати сировини, матеріалів, па –
лива на одиницю продукції. Розраховується як відношення витрат на
предмети праці (матеріали) до вартості виробленої продукції.
Ефективність виробництва фірми чи галузі в цілому може бути
оцінена шляхом розрахунку норми прибутку , яка визначається шляхом
ділення річного прибутку на суму витрат, пов’язаних із виготовленням
продукції. Економічну ефективність у жодному разі не можна розглядати як
раціональне використання якогось окремого фактора виробництва.
Наприклад, підвищення якості продукту може супроводжуватися ви –
користанням більш дорогих матеріалів, через що матеріаломісткість
збільшиться. Тому зазвичай для визначення ефективності виробництва
в цілому застосовується інтегральний показник:
,
де  Y  — валовий національний продукт;
П  — витрати живої п раці;
МВ — матеріальні витрати;
К  — вартість основного капіталу;
к  — коефіцієнт зносу основного капіталу.
У зв’язку з тим, що кінцевою метою виробництва є задоволення по –
треб і окремого індивіда, і суспільства в цілому, ефективність можна
розглядати як соціально-економічне явище. Соціальна ефективність
показує, наскільки повно розвиток виробництва задовольняє потреби
суспільства. Найбільш загальним показником соціальної ефективності
є рівень і якість життя населення (обсяги і структура споживання, рівень
розвитку освіти і культури, тривалість робочого тижня, можливості від –
починку, умови праці, середня тривалість життя, стан довкілля). Еконо –
мічна та соціальна ефективність тісно пов’язані. Високий рівень еконо –
мічної ефективності є основою для підвищення рівня і якості життя.
Водночас зростання соціальної ефективності (підвищення добробуту,
рівня освіти, поліпшення якості медичних послуг та ін.) є об’єктивною
передумовою для зростання економічної ефективності.
§ 4. Крива виробничих можливостей.
Поняття альтернативних витрат  У повсякденному економічному житті перед кожним суб’єктом
господарювання завжди постає проблема вибору — як використовува -YЕфективністьП МВ к К 

44Розділ І. Вступ до економічної теорії ти наявні обмежені ресурси з метою найповнішого задоволення власних потреб. Такий вибір зумовлює появу конкуренції за можливості використання наявних ресурсів. Якщо ресурс використовується у ви –
робництві якогось товару, це означає, що він «втрачається» для вироб –
ництва інших товарів. Наприклад, якщо земельна ділянка зайнята під
будівництво заводу, на ній уже неможливо вирощувати пшеницю або
побудувати торговельний центр. Збільшення випуску одних товарів
означає скорочення виробництва інших товарів. Увесь час доводиться
вирішувати, які товари та послуги виробляти, а від яких за певних об –
ставин слід відмовитися.Уявімо, що в економіці виробляється тільки два товари: автомобілі та хліб. Якщо всі наявні в суспільстві ресурси будуть спрямовані ви –
ключно на виробництво хліба, то можна отримати 30 тис. т хліба і жод –
ного автомобіля. Використання тих самих ресурсів тільки на виробни –
цтво автомобілів дасть змогу отримати 9 тис. автомобілів і позбавить
можливості виробляти хліб. Звісно, що суспільство може одночасно
виробляти обидва товари в різному співвідношенні: наприклад, 4 тис. шт.
автомобілів та 25 тис. т хліба або 7 тис. шт. автомобілів і 15 тис. т хліба
(табл. 3.2). Але в будь-якому разі, щоб збільшити виробництво автомо –
білів, доведеться скоротити обсяг виробництва хліба, і навпаки.
Таблиця 3.2 Альтернативні можливості виробництва
Вид продуктуВиробничі альтернативи
А B C D  Автомобілі (тис. шт.) 0 4 7 9
Хліб (тис. т) 30 25 15 0
Вибір певної комбінації виробництва товарів можна проілюструвати
за допомогою графіка виробничих можливостей, де по горизонталі від –
кладемо кількість хліба, а по вертикалі  — кількість автомобілів (рис. 3.1).
Зафіксувавши на графіку всі виробничі альтернативи, наведені в табли –
ці, та з’єднавши точки А, B, C, D, отримаємо криву виробничих мож –
ливостей . Вона показує всі можливі комбінації виробництва двох про –
дуктів за умов повного використання всіх наявних ресурсів.
Якщо точка знаходиться на кривій, економіка працює ефективно
(всі доступні ресурси використовуються з максимальним результатом).
Точки, розташовані всередині ліворуч кривої, показують неповне ви –
користання ресурсів. Наприклад, у точці Е одночасно виробляється
5 тис. автомобілів та 7,5 тис. т хліба, що менше, ніж дозволяють

45Глава 3. Виробничі можливості суспільства. Соціальна сутність виробництва
виробничі можливості. У такому разі економіка працює неефективно,
ресурси недовикористовуються, існує резерв для збільшення обсягів
випуску. Будь-яка точка, розташована праворуч за межами кривої (точка
F), показує недосяжний через обмеженість ресурсів обсяг випуску.
Крива виробничих можливостей ілюструє вибір, який постійно постає
перед суспільством. Якщо економіка працює ефективно за умов повного
використання ресурсів, єдиний можливий шлях збільшення обсягів ви –
робництва будь-якого товару — зменшити випуск іншого товару.
Та кількість товару, від якої доведеться відмовитися, щоб отримати
додаткову кількість іншого товару, називається альтернативними
витратами , або витратами втрачених можливостей . Для еконо –
містів альтернативні витрати означають втрати інших, альтернативних
товарів та послуг, які могли бути виготовлені за допомогою тих самих
виробничих ресурсів. Наприклад, студент, який навчається в універ –
ситеті, отримує стипендію 120 грн. Облишивши навчання, він міг би
працювати, заробляючи 1000 грн. Альтернативні витрати навчання в
університеті становлять 1000 грн.
Зміни у структурі виробництва товарів та послуг вимагають пере –
розподілу ресурсів. У нашому прикладі, щоб збільшити виробництво
автомобілів з 4 до 7 тис., доведеться відмовлятися від 25 – 15 = 10 тис. т
хліба. Ці 10 тис. т хліба і є альтернативними витратами виробництва
додаткових 3 тис. автомобілів, коли економіка знаходиться у точці В.
Для подальшого збільшення випуску автомобілів доведеться залучати
до їх виробництва дедалі менш придатні для цього та порівняно мало –
ефективні ресурси. Наприклад, пекарі, залучені до випуску автомобілів,
будуть мати меншу продуктивність, аніж слюсарі-складальники. Тому
кожна наступна одиниця автомобілів вимагатиме дедалі більшого ско –
рочення випуску хліба, альтернативні витрати зростатимуть. Так діє
закон зростаючих альтернативних витрат : економічні ресурси 68
Ɉɛɫɹɝ          9   D
ɜɢɪɨɛɧɢɰɬɜɚ     C        F
ɚɜɬɨɦɨɛɿɥɿɜ ,      7
ɬɢɫ. ɲɬ.             5      E
4           B
Ⱥ
0      7,5      15         25  30
Ɉɛɫɹɝ  ɜɢɪɨɛɧɢɰɬɜɚ  ɯɥɿɛɚ , ɬɢɫ. ɬ
46Розділ І. Вступ до економічної теорії
непридатні для їхнього повного використання у виробництві альтер –
нативних продуктів. В умовах обмеженості і специфічності ресурсів
альтернативні витрати зростатимуть у міру збільшення випуску будь-
якого з альтернативних видів продукції.
Відсутність абсолютної взаємозамінності ресурсів, яка знаходить
свій вияв у збільшенні альтернативних витрат, зумовлює випуклість
кривої виробничих можливостей.
Крива виробничих можливостей має історичний характер і від –
биває досягнутий рівень розвитку технології і ступінь використання
наявних ресурсів. При збільшенні кількості ресурсів або покращенні
технології їх використання крива може зрушуватися праворуч угору,
зменшення кількості ресурсів призводить до зрушення кривої ліворуч
Якщо процес удосконалення технологій протікає нерівно –
мірно і стосується лише одного товару, зрушення кривої має асиме –
тричний характер: кількість товару, виробленого за більш продуктив –
ною технологією, збільшиться, обсяг випуску іншого товару залишить –
ся незмінним
§ 5. Виробництво і  відтворення
Кінцевою метою розвитку будь-якої економічної системи і голов-
ною умовою нормального функціонування людського суспільства є
задоволення матеріальних та духовних потреб, яке відбувається шля –
хом споживання матеріальних та нематеріальних благ. Останні ж не
існують у готовому вигляді  — спочатку їх треба виготовити. А значить,
і задоволення всіх без винятку потреб неможливе. Крім того, із розвит-
ком суспільства потреби постійно зростають у кількісному вимірі і 71
Ɍɨɜɚɪ ɚ Ɍɨɜɚɪ ɛ
Ⱥ Ⱥ
Ɍɨɜɚɪ  Ȼ Ɍɨɜɚɪ  Ȼ

47Глава 3. Виробничі можливості суспільства. Соціальна сутність виробництва
змінюються якісно, задоволення одних потреб зумовлює появу інших.
Тому суспільство змушене постійно відновлювати й повторювати про –
цес виробництва, припинення якого міститиме загрозу руйнуванню
людської цивілізації. Виробництво, таким чином, має постійний, без –
перервний характер.
Постійне і безперервне повторення та відновлення суспільного
виробництва називається відтворенням . Розрізняють кілька типів від –
творення — просте, розширене і звужене.
Просте відтворення  передбачає поновлення виробництва у не-
змінних обсягах.
При розширеному відтворенні  процес виробництва в кожному на –
ступному періоді відновлюється у зростаю  чих масштабах. Розширене
відтворення може відбуватися екстенсивним і інтенсивним шляхом.
Екстенсивне відтворення  здійснюється через залучення до процесу
виробництва додаткових факторів переважно на незмінній технологіч –
ній основі. Інтенсивне відтворення  відбувається шляхом застосування
прогресивних технологій, підвищення кваліфікації робочої сили, впро –
вадження передових методів організації виробництва.
Звужене відтворення  характеризується повторенням суспільного
виробництва в обсягах, що є мен шими, ніж у попередньому періоді.
Звужене відтворення властиве економічним системам, які перебувають
у стані кризи.
Процес відтворення включає чотири стадії: виробництво, розподіл,
обмін і споживання. Виробництво  є процесом створення корисних
продуктів, вихідною ланкою процесу відтворення. Розподіл  передбачає,
по-перше, розподіл факторів виробництва між його галузями та сфе –
рами, а по-друге, визначення і надання учасникам виробництва їх
частки у виробленому продукті. Обмін  здійснюється як безпосередньо
складова виробництва, у ході якої відбувається обмін діяльністю та
здібностями між працюючими, так і після його завершення, коли отри-
мана при розподілі частка обмінюється на інші продукти. Саме через
обмін учасники виробництва отримують належну їм частку суспіль –
ного продукту. Під споживанням  розуміють використання створених
благ для задоволення потреб суспільства. Розрізняють два види спо –
живання: виробниче (використання факторів виробництва для виго –
товлення продуктів) та особисте (використання продуктів для задо –
волення власних потреб). Споживання — завершальна стадія відтво –
рення, під час якої продукт знищується, що стає сигналом до повто –
рення виробництва, початку нового виробничого циклу.
Усі ланки суспільного виробництва тісно пов’язані між собою і
перебувають у постійному кругообігу. Виробництво можна розглядати

48Розділ І. Вступ до економічної теорії
як процес споживання, у ході якого споживаються фактори виробни-
цтва. Розподіл і обмін опосередковують зв’язок між виробництвом і
споживанням. У процесі розподілу окрім продукту між галузями, ви –
робництвами, товаровиробниками також розподіляється робоча сила
та засоби виробництва. Виробничу функцію стадії обміну можна роз –
глядати як спільні, взаємодоповнюючі зусилля працюючих, між якими
йде обмін діяльністю. У фазі споживання відбувається відтворення
робочої сили, з’являються нові потреби, що створює стимули для
зростання і вдосконалення виробництва. Споживання стає рушійною
силою виробництва, його кінцевою метою.
Відтворення необхідно розглядати як суспільний процес, оскільки
поряд із відтворенням засобів виробництва і предметів споживання від –
творюється також людина, а разом із нею певні виробничі відносини.
Запитання для самоконтролю
1. Що таке суспільне виробництво?
2. Назвіть основні фактори виробництва і охарактеризуйте їх.
3. Як здійснюється процес суспільного виробництва? Розкрийте
зміст понять «продуктивні сили», «виробничі відносини».
4. Які зміни у факторах виробництва і способах їх поєднання
відбуваються під час переходу до постіндустріального су-
спільства?
6. Що таке Інтернет-економіка?
7. Що таке виробнича функція? Яке значення для економічного
аналізу має обчислення виробничої функції?
8. Як обчислити основні показники економічної ефективності?
9. Розкрийте взаємозв’язок між економічною та соціальною
ефективністю.
10. Що показує крива виробничих можливостей?
11. Що таке альтернативні витрати?
12. Розкрийте зміст поняття «відтворення».
13. Які існують типи відтворення? Чим вони відрізняються один
від одного?
14. Назвіть і охарактеризуйте основні стадії суспільного відтво –
рення.

49Глава  4
Інститути і право власності
§ 1. Поняття «інститути» та їх функції
в економічному житті
Економічні дії індивід здійснює не в ізольованому просторі, а в
певному соціумі. І тому має велике значення, як суспільство реагува –
тиме на них. Щоб уникнути неузгодженості в економічному житті та
не допустити неправомірної економічної поведінки в рамках економіч –
ного і соціального порядку, виробляються схеми поведінки, які за тих
чи інших умов є найефективнішими. Водночас економічні суб’єкти
при прийнятті рішення щодо способів використання ресурсів завжди
спираються на певну інформацію, яка має обмежений характер. Озна –
ками обмеженості інформації  можуть бути: великий обсяг та склад –
ність  її отримання, асиметричність та асинхронність  (тобто суб’єкти
отримують інформацію в різних обсягах і неодночасно), невизначе –
ність  (неможливість достовірно її перевірити і прогнозувати). Саме
тому економічна поведінка має характер обмеженої раціональності .
Частина цієї інформації накопичена у людини в пам’яті у вигляді пев –
них звичок, іншу він спеціально здобуває протягом всього життя. Ви –
трати на обробку інформації, з метою прийняття раціонального рішен –
ня, завжди мають об’ємний характер, що не в змозі зробити окремі
індивіди. Саме тому виникає потреба у певних інститутах, які економ –
лять зусилля окремих індивідів. Слідування заздалегідь відомим стан –
дартам поведінки робить дії окремих індивідів більш економними,
ефективними, прогнозованими й визначеними.
У всякому разі для прийняття рішення необхідно мати певний ал –
горитм поведінки, що її обмежує. Це означає, що здійснення економіч –
них дій завжди відбувається в межах певних правил, які являють собою
загально визнані розпорядження, що забороняють або дозволяють ді –
яльність як окремої людини, так і різних угруповань (організацій, фірм,
партій, держави). Отже, правила  — це моделі або зразки поведінки
людини в суспільстві. Таким чином, ми маємо перше уявлення про
інститут як сукупність правил, що обмежують і визначають поведінку
суб’єктів. Утім, цього надто мало, щоб отримати повне уявлення про
суспільні інститути.
Почнемо із визначення самого слова « інститут ». У перекладі з ан –
глійської ( to institute ) воно означає «встановлювати», «фундирувати».
Тобто інститути — це все те, що дає можли вість упорядковувати життє –
діяльність людей. Приміром, технологія виробництва упорядковує діяль –

50Розділ І. Вступ до економічної теорії
ність людей згідно з її внутрішніми принципами дії. А значить, техноло –
гія — це теж економічний інститут. В економічній теорії вперше поняття
«інститут» було включено в аналіз Т. Вебленом. Він вважав, що інститу –
ти — це поширений образ думки в тому, що стосується окремих відносин
між суспільством і особою та окремих виконуваних ними функцій. Під
інститутами Т. Веблен розумів ще й структуру виробничого або економіч –
ного механізму, властиву в даний час суспільного життя. Інший осново –
положник інституціоналізму Дж. Коммонс визначає інститут таким чином:
інститут — це колективна дія з контролю, звільнення і розширення інди –
відуальної діяльності. Це означає, що діяльність окремих людей здійсню –
ється під контролем колективної спільноти, яка, з одного боку, обмежує
поведінку людей, а з другого  — звільняє їх від зовнішньої невизначе  ності
й розширює їх можливості досягати більш ефективних результатів.
У іншого класика інституціоналізму  — У . Мітчелла можна знайти таке
визначення: інститути — це панівні й надзвичайно стандартизовані су-
спільні звички. Нині в межах сучасного інституціоналізму найпоширені –
шим є трактування інститутів Д. Нортом: інститути — це правила, меха –
нізми, що забезпечують їх виконання, і норми поведінки, які структурують
повторювані взаємодії між людьми.
У загальному вигляді можна сказати, що  інститути — це всі роз –
роблені людьми обмеження, які регулюють, координують поведінку
економічних агентів і впорядковують взаємодії між ними, а також
передбачають механізми контролю за їх дотриманням.
Інститути можуть бути формальними , тобто свідомо розробленими
людьми (конституції, закони, нормативні акти), і неформальними, «не-
писаними», які знаходять свій вияв у загальноприйнятих умовностях,
традиціях, звичках, етичних нормах, релігійних поглядах.
Слід розрізняти три основних види інститутів. Перший — це інсти-
тути-діяльності , що обмежують і регулюють діяльність професійних
груп фахівців, скажімо інститут кредитування, інститут судочин ства.
Другий  — це інститути-норми , що включають усю сукупність правил,
які регулюють спільні дії людей. Третій — інститути-організації ,
тобто всі установи, які регламентують, контролюють, захищають ді –
яльність суб’єктів і примушують їх дотримуватися вироблених норм.
До них належать усі державні (сама держава та її органи, комітети) і
саморегулюючі  (різного роду фірми, домогосподарства, товариства)
організації.
Сутність інститутів та механізмів впливу на економіку краще за все
розкривається за допомогою виявлення їх функцій.
Функція  інформаційного інструментарію. Це означає, що в інсти –
тутах узагальнюється і накопичується досвід сумісної життєдіяльнос –

51Глава 4. Інститути і право власності
ті. Спадкоємність інститутів і можливість їх передачі від покоління до
покоління веде до накопичення знань та освіти. Тому людині не треба
щоразу самостійно добувати необхідну інформацію при виконанні тих
чи інших економічних дій. Наприклад, підприємець для здійснення
своєї діяльності орієнтується на існуючі нормативні акти, типові до –
говори, суспільну думку (яка теж надає йому необхідну інформацію).
Зниження рівня невизначеності зовнішнього середовища . Ця функ –
ція полягає в тому, що інститути зменшують невизначеність вибору
шляхом забезпечення прогнозування результатів. Якщо люди здійсню –
ють свою діяльність згідно з розробленими нормами та правилами,
їхні дії завдяки інститутам стають передбачуваними і прогнозованими.
Це дає змогу, наприклад, планувати і здійснювати довгострокові інвес –
тиції, знижувати їх ризики невизначеності і добиватися створення
більшої вартості. Крім того, засоби, заощаджені на дослідженні і про –
гнозі поведінки контрагентів, також можуть бути використані з про –
дуктивною метою. Навпаки, в умовах невизначеного середовища, за
відсутності діючих інститутів, економічні агенти не тільки стикаються
із зменшенням вигоди від намічених інвестицій (що, вочевидь, може
призвести до відмови від їх здійснення), але й вимушені витрачати
додаткові кошти на запобіжні заходи при здійсненні господарських дій,
наприклад, на страхування операцій чи отримання додаткової інфор –
мації про контрагента угоди. Цю функцію інститути найкраще вико –
нують у формі різного роду договорів, правочинів, контрактів, що іс –
нують саме для зниження невизначеності в сумісних діях.
Економія часу  (трансакційних витрат)  на здійснення сумісних дій.
Передумовою прийняття рішень та їх виконання завжди є збирання й
обробка інформації, укладення угод, передбачення поведінки необхід –
них економічних суб’єктів (скажімо, фірма збирає дані про можливий
попит на свій продукт), захист від несумлінних контрагентів. Само –
стійне виконування цих дій потребує значного використання грошей і
часу. Тому в економіці об’єктивно з’являється потреба в інститутах
(діяльності, нормах, установах), які беруть на себе професійне виконан –
ня всіх цих дій. За рахунок спеціалізації та професіоналізму посеред –
ницькі операції стають ефективнішими, що економить гроші та час для
всіх економічних суб’єктів. Прикладом такого процесу є поява банків
як професійних інститутів кредитування, що виникають з метою еко –
номії витрат при пошуку та отриманні грошей.
Координаційна функція . У загальновідомому розумінні координація
в економіці здійснюється на підставі поточних цін. Але в довгостро –
ковому періоді розподіл ресурсів не може здійснюватися через механізм
ціноутворення, тому економічна координація залежатиме від інститу –

52Розділ І. Вступ до економічної теорії
тів. Координаційний ефект є одним із тих механізмів, за допомогою
якого інститути впливають на ефективність функціонування економіки.
Це досягається тим, що інститути обмежують доступ до певних ресур –
сів (наприклад, шляхом видачі ліцензій, сертифікатів), спрямовують
діяльність фірм у необхідному напрямі (скажімо, встановлюючи різні
ставки податку), забороняють виконання певних економічних дій (при –
міром, заборона на продаж наркотиків), захищають від неправомірних
та непередбачуваних дій тих, хто намагається уникнути виконання
домовленостей.
Слід зазначити, що координаційний ефект інститутів виникає і дає
себе взнаки як чинник, що позитивно впливає на економіку, лише в тому
разі, коли інститути взаємозлагоджені у напрямах дій економічних аген –
тів. Якщо серед інститутів виникають суперечності щодо правил або
вони не збігаються із загальним «мегаправилом», то досягнути коорди –
нуючого ефекту буде неможливо. Мегаправилом є найсуттєвіші уста –
новки людського життя у вигляді менталітету або релігійних поглядів.
Якщо розробляються формальні правила, що не відповідають їм, то
інститути не в змозі виконати координацію сумісних дій. Так трапилось
у нашій країні в процесі створення інституційного середовища земель –
ного ринку, де дуже складно йдуть інституційні перетворення. Коорди –
наційна функція інститутів знаходить свій вияв у положенні про те, що
в разі суперечностей між національним і міжнародним правом застосо –
вуються норми міжнародного права, а в разі ухвалення органом держав –
ного управління двох підзаконних нормативних актів, що суперечать
один одному, застосовується той, який прийнятий пізніше.
Регулююча функція . Кожний інститут, обмежуючи спосіб економіч –
ної поведінки, дозволяє економічним агентам змінити її і таким чином
впливає на розподіл ресурсів, витрат і доходів. Спостереження за еко –
номічним життям свідчать про те, що правила здійснення різних гос –
подарських операцій — виконання договорів, ведення бухгалтерсько –
го обліку, проведення рекламних кампаній тощо  — безпосередньо
позначаються як на структурі та рівнях витрат, так і на ефективності і
результатах господарської діяльності підприємств. Наприклад, прави –
ла тарифного і нетарифного регулювання експорту та імпорту разом
із співвідношенням цін на внутрішніх і світових ринках безпосередньо
впливають на розподіл капіталів. З погляду економічної теорії законо –
давчо встановлені правила господарської діяльності є не що інше, як
особливий тип ресурсних обмежень, а останні, звичайно ж, впливають
на економічні результати.
Стимулююча функція . Інститути обмежують економічні дії людей,
надають їм позитивні та негативні (покарання за недотримання визна –

53Глава 4. Інститути і право власності
чених правил) стимули. Так , податкові пільги для венчурного капіталу
стимулюють ризиковані інвестиції в інноваційний процес — найваж –
ливіший ресурс економічного зростання в сучасній економіці. Одним
із найпереконливіших прикладів щодо цього є пояснення Д. Норта, яке
стосується економічної розбіжності між Англією й Іспанією, що ви –
никла в Новий час після тривалого стану абсолютної рівності їхніх сил
у XVI–XVII ст. На його думку, причиною зростання економіки Англії
і стагнації економіки Іспанії були не ресурси як такі (Іспанія одержала
їх із американських колоній більше, ніж Англія), а характер стосунків
між королівською владою й економічно активним дворянством. В Анг-
лії можливості корони у сфері вилучення доходів та іншого майна були
суттєво обмежені парламентом, що представляв дворянство. Дворян-
ство ж, маючи вплив на прийняття законодавчих рішень, могло захис –
тити свою власність від владних посягань короля і таким чином здій –
снювати довгострокові й вигідні капіталовкладення, результатами яких
стало різке економічне зростання. В Іспанії ж влада корони була об –
межена кортесами суто формально, тож експропріація майна в потен –
ційно економічно активних суб’єктів була цілком можливою. Відпо –
відно значущі і довгострокові капіталовкладення робити було вельми
ризиковано і одержувані з колоній ресурси використовувалися для
споживання, а не для накопичення. Внаслідок прийнятих у цих країнах
базових політико-економічних правил Велика Британія стала світовою
державою, а Іспанія трансформувалася в другорозрядну європейську
країну. Інститути, що не були способами державного регулювання
економіки, показали себе в Іспанії такими, що обмежували ділову ак –
тивність, пригнічували економічну ініціативу.
В історії нашої країни можна навести приклад із приватнопідпри –
ємницької діяльності, яка Кримінальним кодексом СРСР трактувалася
як кримінальний злочин. Це нівелювало ініціативу найактивніших
верств населення, призводило до спаду виробництва.
§ 2. Економічний та юридичний зміст
власності. Право власності
Власність у побутовому розумінні  — це будь-яка річ, добро, яким
ми володіємо. Усе, що ми можемо визначити як «моє», «наше», сприй –
мається нами як власність. Нам здається, що власність тісно пов’язана
із річчю. Однак таке розуміння власності відразу ж розпадається, щойно
ми уявимо когось на безлюдному острові. Ніхто не казатиме про навко –
лишні блага (плоди, землю  та ін.) як про «мої» або «чужі». І лише коли
на острові з’явиться ще одна людина, виникне необхідність чимось ді –

54Розділ І. Вступ до економічної теорії
литися і розподіляти речі поміж собою. Отже, власність  — це суспіль –
ні відносини, які визначають спосіб привласнення різних речей, можли –
вість отримання вигоди від користування ними, характер реалізації
певних інтересів. Власність має дві сторони — об’єктивну  (визначає її
економічний зміст) та суб’єктивну  (свідомо формується людьми).
Об’єктивний (економічний) зміст власності, передусім, визнача –
ється умовами її виникнення. Вони пов’язані з об’єктивною обмеже –
ністю економічних благ. Тільки коли виникає обмеженість, з’являється
інтерес до власності. У цьому разі виникає необхідність подолати від –
чуження блага шляхом його привласнення і одночасно заборонити
користуватися ним іншим людям. Оволодіння благом може здійсню –
ватися шляхом витрачання трудових зусиль або загарбництвом. У та –
кому випадку виникають відносини між людьми, коли панівним стає
контроль над речами. Метою володіння є користування речами, тобто
отри мання від них якогось корисного ефекту. Цінність володіння ви –
значається ступенем обмеженості та відтворення благ. Більш рідкісні
блага обмежують доступ до них, тим самим потребують додаткових
витрат на їх привласнення, що означає зростання цінності прав корис –
тування, розпорядження та володіння. Отже, поняття «власність»
охоплює сукупність відносин між людьми, їх можливості щодо речей,
які трапляються в природі, певною мірою обмежені.
Об’єктом власності можуть бути: ресурси, речі, добро, продукт,
товар, гроші, капітал, послуги, знання, інформація, здібності людини
та ін. Характер об’єкта обумовлює спосіб його використання і багато
в чому визначає особливості відносин між суб’єктами. Так, привлас –
нення землі має специфіку порівняно з володінням споживчим майном
(одягом, автомобілем та ін.). А власність на капітал відтворює осо –
бливі економічні, соціальні та політичні відносини.
Економічний зміст власності визначається тим, що користування,
володіння, розпорядження речами залежить від певного рівня розвитку
продуктивних сил суспільства і не може бути змінено за бажанням
людей чи держави. Коли ж суспільна власність впроваджується дирек –
тивними способами, як це, наприклад, робилося за часів радянської
влади, економіка перестає бути ефективною. Економічний зміст влас –
ності відтворюється через усю систему економічних відносин і визна –
чає характер виробництва (тобто яким способом будуть поєднані ре –
сурси), розподілу (яка частина і в якій формі буде отримана учасника –
ми виробництва), обміну (буде це натуральна чи товарна форма) та
споживання (індивідуальне чи спільне).
Якщо існує обмеженість благ, значить суб’єкти в процесі привлас –
нення повинні якимось чином їх відокремити (уособити). Це робиться

55Глава 4. Інститути і право власності
шляхом усвідомлених дій, які закріплюються через традиції, табу, пра –
вила, норми моралі і норми права. Не завжди економічний зміст влас –
ності регламентується через правові норми. Так, людина може бережли –
во ставитися до чужого майна не через те, що боїться кримінальної
відповідальності, а тому, що це відповідає її моралі, правилам нормаль –
ної поведінки. Тобто відносини власності можуть бути закріплені як
державою у вигляді законів, судових рішень, так і у вигляді неписаних
правил, традицій. Однак надійніше відносини власності забезпечують –
ся силою держави, бо вона має більш вагомі засоби її охорони.
Економічний зміст власності набуває правової форми, завдяки чому
створюється єдиний економіко-правовий альянс відносин, який не –
можливо роз’єднати в реальній дійсності. Тому власність є категорією
як економіки, так і права. Юридичний зміст власності реалізується
через право власності . Під правом власності розуміють санкціонова –
ні норми поведінки, які виникають у зв’язку із привласненням еконо –
мічних благ. За допомогою права власності створюються «правила
гри», якими люди керуються в економічних взаємовідносинах.
Встановлення повноважень (тобто можливість щось робити із ре –
чами) відбувається через специфікацію прав власності , що передбачає
закріплення певних правомочностей за певним суб’єктом на певний
об’єкт з певним способом дії з ним. Специфікація прав власності за –
безпечує сталість економічного середовища, оскільки зменшує його
невизначеність, формує в суб’єктів стабільну поведінку відносно того,
що вони можуть отримати в разі своїх дій та на що вони можуть роз –
раховувати у своїх відносинах з іншими людьми. Якщо специфікація
прав не встановлена, тоді говорять про ослаблення (розмивання) прав
власності . Воно відбувається тоді, коли права власності встановлені
не ретельно, погано захищені або права власності дуже обмежені, на –
приклад з боку держави. Специфікація права власності проникає май –
же в кожну економічну дію. Все, що відбувається в ринковій економі –
ці, пов’язане з відносинами власності. Купівля чи продаж будь-якого
товару, послуги водночас є процесом набування та відчуження прав
власності чи її окремих повноважень.
Обмін повноважень, який відбувається разом із обміном економіч –
них благ, називається трансакцією . Остання може набувати таких
юридичних форм, як правочин, угода, контракт, договір, погодження
та ін. Трансакція може відбуватися навіть без певного блага, наприклад
ф’ючерсний контракт. У цьому разі йдеться про обмін правами в чисто –
му вигляді. Проте цей обмін надає суб’єктам взаємовідносин певні
економічні вигоди у формі доходу. За наявності прав власності цінність
кожного товару визначається не тільки витратами на його виробництво,

56Розділ І. Вступ до економічної теорії
але й вартістю отриманих на нього прав. Що більшою кількістю повно –
важень наділений суб’єкт, то більшим стає стимул враховувати вигоди
та шкоду, які його рішення надають іншим особам. Кожне повноважен –
ня має вартість, яка складається з економічної вигоди від володіння
об’єктом і трансакційних витрат , необхідних для укладення угоди
(це витрати на збирання і обробку необхідної інформації, проведення
переговорів, прийняття рішення, контроль за діями контрагентів та
юридичний захист у разі порушення умов).
Існують дві основні точки зору на право власності. Згідно з конти –
нентальною правовою традицією, право власності  — це абсолютна
єдність приватної власності, яка не розподіляється на окремі повно –
важення. Відповідно до англосаксонської правової школи, власність,
навпаки, є сукупністю часткових повноважень, які знаходять свій вияв
у трансакціях, тобто угодах, контрактах. За їхньою допомогою відбу –
вається обмін «пучка» повноважень на якийсь об’єкт (це може бути
фізичне благо, послуга та ін.). Кількість набору прав власності зале –
жить від норм, традицій, звичаїв у певній країні, які юридично оформ –
лені в законодавстві цієї країни.
У 1961 р. англійський юрист А. Оноре запропонував так званий
«повний пучок» (перелік) правомочностей з одинадцяти класичних
специфікацій прав власності, а саме:право володіння, тобто право виняткового фізичного контролю над благами;право користування, тобто право застосування корисних якостей благ для себе;право управління, тобто право вирішувати, хто і як забезпечуватиме використання благ; право на прибуток, тобто право володіти результатами від викорис тання благ; право суверена, тобто право на відчуження, споживання, зміну або знищення добра;право на безпеку, тобто право на захист від експропріації благ  та від шкоди з боку зовнішнього середовища;
право на передачу благ у спадщину; право на безстрокове володіння добром;
заборона на використання засобом, що завдає шкоди зовнішньому
середовищу; право на відповідальність у вигляді стягнення, тобто можливість
стягнення майна до сплати боргу; право на залишковий характер, тобто право на існування процедур та інститутів, що забезпечують відновлення порушених правомочностей.

57Глава 4. Інститути і право власності
Сукупність усього набору повноважень визначає існування абсо –
лютної приватної власності. Та чи інша комбінація визначають певні
форми та види власності. Так, якщо переважну роль відіграють право
управління та право безстрокового володіння майном, то в цьому разі
існує номенклатурна форма державної власності.
Нині в законодавстві України ще не існує нормативного розподілу
окремих повноважень. Так, згідно із Законом України «Про власність»,
право власності визначається як врегульовані законом суспільні від –
носини з володіння, користування і розпорядження майном. Але деле –
гування та розподіл цих відносин відбувається завжди, коли уклада –
ються різні договори.
І хоча економічний зміст власності є визначальним, втім юридична
форма власності не є пасивним його відбиттям. Без існування права
власності часто стає неможливим користування речами, привласнення
їх корисних властивостей. А якщо все ж користування благами здій –
снюється без відповідного правового забезпечення, то це може призве-
сти до порушення інтересів інших людей, що в кінцевому підсумку
закінчиться правовим актом  — кримінальною, адміністративною та
іншими видами відповідальності.
Юридична форма власності може стати фактором, що стимулює чи
гальмує розвиток економічних відносин. Часто без правового акта стає
неможливим вирішення економічних проблем. Так, перехід до ринко –
вих відносин у перехідній економіці України був би неможливим без
встановлення права приватної власності.
Власність як економічна категорія по суті є приватною власністю.
Це історично перша форма привласнення, яка й забезпечила станов –
лення економіки як особливої сфери життєдіяльності людей.
Індивідуалізація людини, поява економіки нерозривно пов’язані
з інститутом приватної власності. Розвиток поділу праці історично спри –
яв збільшенню продуктивності праці, що, у свою чергу, дало можливість
отримувати більше користі від благ окремим індивідом, якому стає ви –
гідним відділити свої засоби виробництва від групового (колективного)
привласнення, тобто перетворити їх на свою приватну власність.
Поряд з приватною власністю існують колективна і державна влас –
ність. У Конституції України як про окрему форму йдеться про кому –
нальну власність, тобто власність адміністративно-територіальної
одиниці, а про колективну власність взагалі не згадано. З цим можна
погодитися, виходячи з того, що власність кооперативів, товариств,
акціонерних товариств за своєю природою є приватною власністю,
оскільки припускає володіння, розпорядження, користування в інте –
ресах частини суспільства, відокремленої групи індивідів.

58Розділ І. Вступ до економічної теорії
§ 3. Інституційна структура
економіки
В економічній теорії існують два поняття, що характеризують
інсти туційні процеси: «інституційна структура» та «інституційне се –
редовище». Ці поняття близькі за значенням, але їх не можна ототож –
нювати. Інституційне середовище  — це сукупність усіх формальних
і неформальних організацій і правил, які визначають межі людської
діяльності. Інституційна структура  — це певний упорядкований
спосіб поєднання (і взаємодії) окремого індивіда через систему інсти –
туційних угод із інституційним середовищем. В інституційній струк –
турі економіки відбувається зв’язок людини з державою і приватною
економікою через ті чи інші форми організації, інститутів, що визна –
чають обмеження для поведінки суб’єктів, які формуються в межах
тієї або іншої системи координації господарської діяльності. У загаль –
ному вигляді інституційна структура запропонована О. Уільямсоном
Інституційна структура відбиває ієрархічний характер взаємодії
правил, притаманних суспільству й економіці.
Розглянемо взаємозв’язок між рівнями інституційної структури.
Вплив індивідів на інституційні угоди . В основі інституційної
структури перебуває індивід із сукупністю всіх своїх звичок, умовно-
стей, менталітетом тощо. Для того щоб існувати, індивіди повинні
входити в певні взаємозв’язки. Одні зв’язки формуються у сім’ї, що

59Глава 4. Інститути і право власності
в економічному розумінні стає домогосподарством. Інші взаємозв’язки
пов’язані із організацією господарської діяльності, що відбувається у
фірмі. У тому й другому випадку між індивідами укладаються інститу –
ційні угоди . Оскільки інституційні угоди є добровільними домовленос –
тями, переваги й інтереси індивідів мають вирішальну роль у виникнен –
ні (створенні) тих чи інших інституційних угод (звісно, в межах, визна –
чених інституційним середовищем). У сім’ї це можуть бути оформлені
чи неоформлені шлюбні угоди чи контракти. Навіть обов’язки між по –
дружжям є формою неформальної угоди. Тим самим індивіди формують
різні форми інституційних угод. На рівні фірми інституційні угоди ста –
ють ще більш різноманітними. Це статути внутрішньої діяльності, до –
говори з клієнтами, контракти з робітниками, навіть сплата податку є
інституційною угодою між фірмою і державою.
Вплив індивідів на інституційне середовище . Індивіди впливають
на інституційне середовище різними способами. По-перше, індивіди
мають свої інстинктивні природні звички, які поступово оформлюють –
ся в соціальні інститути, що потрапляють в інституціональне середови –
ще. По-друге, індивіди беруть участь у виборах законодавчих органів
держави та місцевих органів влади, що приймають закони. А по-третє,
цей вплив здійснюється через укладення інституційних угод, які по-
трапляють в інституційне середовище.
Вплив інституційних угод на індивідуальну поведінку . Якщо інсти –
туційні угоди виникли, вони формують у індивідів обов’язки з їх до –
тримання, навіть якщо ці угоди були укладені добровільно. Коли ж в
економіці трапляються непередбачувані обставини, які змінюють си –
туацію прийняття рішення, тоді виконання укладеної угоди може
стати невигідним для однієї сторони, а розрив контракту призведе до
збитків одного із контрагентів. За цих умов виникає потреба в меха –
нізмах примушування виконання угоди та покарання за її невиконання.
За будь-якого розкладу цей елемент інституційної структури запобігає
виникненню суттєвих збитків для економіки в цілому.
Взаємовплив інституційних угод. Зміст цього типу взаємовідносин
багатогранний. З одного боку, інституційні угоди можуть оформлюва –
тися у вигляді різноманітних фірм, організацій, спілок, товариств.
Зрозуміло, що між ними виникають різні взаємозв’язки як формаль –
ного, так і неформального характеру. Наприклад, картельні угоди
(неформальні домовленості про розподіл ринків) призводять до ви –
никнення бар’єрів, що змінюють ринкову структуру. З другого боку,
інституційні державні угоди (вони набувають форми законів, нор –
мативних актів) зумовлюють приватні контракти, впливають на їх
типи і характер.

60Розділ І. Вступ до економічної теорії
Вплив інституційних угод на інституцій не середовище . Простішим
прикладом такого впливу може бути наявність інституту лобіювання,
який виникає тоді, коли певні інституційні угоди забезпечують від –
чутні вигоди своїм учасникам. Для збереження й збільшення одержу –
ваних вигод зацікавлені суб’єкти починають впливати на законодавчий
процес, щоб домогтися ухвалення закону, що закріплює одержувані
переваги шляхом формалізації попередньої приватної угоди.
Вплив інституційного середовища на інституційні угоди . Зміст
такого зв’язку полягає в тому, що інституційні угоди укладаються
згідно із сукупністю всіх правил і норм, що включені в інституційне
середовище. Якщо тип інституційної угоди заборонений загальними
правилами, то витрати індивідів, які вирішили все ж таки її укласти,
зростають (бо додаються, наприклад, витрати на приховування інфор –
мації); від такої угоди зменшуються також очікувані вигоди, оскільки
знижується ймовірність досягнення успіху.
Вплив інституційного середовища на індивідуальну поведінку . Така
дія знаходить свій вияв в основоположних правилах, які діють безпо –
середньо, наприклад через закони, що є обов’язковими до виконання
кожним індивідом, і за допомогою інституційних угод, що також фор –
муються під впливом інституційного середовища.
Не всі з розглянутих взаємодій вивчено економічною теорією од –
наковою мірою. Разом із тим описана схема є корисним засобом для
системного уявлення про взаємодії інститутів та їхній вплив на інди –
відуальну поведінку суб’єктів.
§ 4. Особливості становлення  інституціонального середовища
України  Актуальним питанням сучасних економічних перетворень в Укра –
їні є вибір сценаріїв трансформаційного розвитку. Велика група за –
рубіжних економістів провела дослідження, фінансування якого здій –
снював Всесвітній банк, щоб визначити, які саме фактори найбільш
впливають на розвиток економіки, передусім на валовий дохід на душу
населення. Було виявлено, що розвиток країн залежить не від кількос –
ті ресурсів, які є в тієї чи іншої країни. Часом країни, позбавлені при –
родних ресурсів, розвиваються краще тих країн, які мають такі ресур –
си. З’ясувалося, що вплив чинників, які звичайно відносять до еконо –
мічної політики: рівень інфляції, збирання податків, відкритість для
зовнішньої торгівлі, — дуже незначний. Набагато більше  впливають

61Глава 4. Інститути і право власності
правила, які діють у країні: влада закону, ризик екс пропріації, загроза
дефолту і недотримання урядом своїх контрактних зобов’язань, рівень
корупції, якість бюрократії. Те, що пов’язано з правилами, впливає у два
рази відчутніше, ніж те, що пов’язано з раціональною економічною по –
літикою. Країна, яка має погану економічну політику, але просту, ясну і
міцну систему правил, розвивається суттєво краще, ніж країна, де уряд
проводить мудру економічну політику. Це все свідчить про необхідність
зосередити увагу на інституційному облаштуванні економіки.
Інституційні зміни завжди відбуваються внаслідок об’єктивних
технологічних та економічних процесів (передусім, упровадження
прогресивних технологій та появи нових ринків чи їх сегментів), у
зв’язку з чим стають неефективними попередні способи взаємозв’язків
суб’єктів економіки, які замінюються на нові. Наприклад, нові вироб –
ничі технології потребують великих розмірів капіталу, власники яких
об’єднуються в акціонерні товариства, в результаті чого виникає по-
треба в ринку цінних паперів та інститутів, що його обслуговують.
Існують дві моделі інституціоналізації  як процесу закріплення у
відносинах між індивідами певних правил і норм та збільшення частоти
їх використання. Перший — це еволюційний  процес формування інсти-
тутів, коли вони з’являються відповідно до історичного розвитку країни.
За еволюційною теорією неефективні інститути з часом відмирають, а
ефективні  — виживають і тому відбувається поступовий розвиток більш
ефективних форм економічної організації. Другий — революційний  про-
цес формування — полягає в тому, що інститути імпортуються (транс-
плантуються чи копіюються) з іншого інституціонального середовища.
Відмінності між двома моделями знаходять свій вияв не тільки у змісті
здійснених реформ, але й у тому, як швидко вони будуть проведені.
Якість інституціоналізації залежить від зростання кількості індивідів,
які використовують цей інститут, від усвідомлення необхідності й пере –
ваг дотримання певного набору правил.
Сучасний етап інституціоналізації української економіки має пев –
ні закономірності. Розглянемо їх більш детально.
1. Інституційні зміни, що відбуваються в економіці, мають певні
особливості, однією із яких є те, що спочатку з’являються неформаль –
ні інститути, які протягом певного часу замінюються формальними
нормами. Причому формальні норми можна змінювати досить швидко
шляхом прийняття чи скасування необхідних законів. Вони існувати –
муть і впливатимуть на розвиток суспільства тривалий час, тоді як
неформальні обмеження (традиції, звичаї, менталітет) неможливо
змінити чи ліквідувати за один день. A це значить, що формальні нор –
ми, які не відповідають довготривалим інститутам, не матимуть мож –

62Розділ І. Вступ до економічної теорії
ливості ефективно впливати на економічний розвиток. У нашому
суспільстві люди більше довіряють неформальним, ніж правовим
формам регулювання своїх відносин, що призводить до правового
нігілізму. Сьогодні в Україні ми можемо спостерігати, як суттєво не –
формальні традиційні форми людських взаємовідносин впливають на
економіку, прикладом чого може бути хабарництво. Воно стало націо-
нальною особливістю функціонування економіки, «добровільною»
традиційною формою плати чиновникам, свого роду індивідуальною
винагородою за ризик прийняття рішення. За даними експертів Світо –
вого банку, від 2 до 2,5 відсотка прибутку українських підприємств
йдуть на хабарництво. Багато в чому причиною такого явища є істо –
ричний процес відчуження людини від держави, яка не сприймається
багатьма як організація, що покликана захищати інтереси людей.
2. Суттєве значення для сучасного процесу інституціоналізації має
таке явище, яке дістало назву аномія (від фр. anomie  — відсутність
закону). Аномію треба розглядати не тільки як відсутність законів, а й
як заперечення (неприйняття з різних причин) норм з боку людей.
Таким чином, з одного боку ми маємо суб’єктивний аспект явища, а з
другого  — об’єктивний. Але обидва вони перебувають у взаємозв’язку.
Проте ставлення до різних аспектів аномії міняє орієнтири практичної
діяльності з інституціоналізації суспільства. Одна справа, коли за –
кони є, але населення  — з різних причин  — не прагне їх дотримувати,
і зовсім інша, коли суспільство — в особі виконавчої або законодавчої
влади  — не створило ефективні закони або ж вони не діють. Прикладом
аномії може бути психологічне неприйняття певними верствами на –
селення приватної власності, оскільки остання за часів існування со –
ціалістичного суспільства сприймалася як негативне явище. Що біль –
ше нормативних актів і що вищий рівень їх суперечностей і нижчий
ступінь виконання, то більш розвинутою стає аномія. Проявом аномії
є прийняття великої кількості нормативних актів і безперервний процес
їх перегляду, внесення доповнень та змін. Важливим критерієм аномії
є зростання економічної злочинності.
3. Важливою рисою сучасного процесу становлення інститутів є на –
явність інституційних пасток, тобто існування неефективних норм, що
не відповідають об’єктивним реаліям, але які набули стійкого характеру.
Інституційні пастки виникають в разі неузгодженості інте  ресів різних груп
економічних суб’єктів, а також невідповідності між довготерміновими та
короткостроковими інтересами. Прикладом такої інституційної пастки є
проведення приватизації, яка за своїм економічним змістом означала про –
цес первісного нагромадження капіталу (отже, виражала інтереси заро –
джуваної буржуазії), але здійснювалася неадекватними інститутами со –

63Глава 4. Інститути і право власності
ціалістичного характеру — безкоштовно, рівноправно для всіх гро мадян,
з перевагами інтересів трудового колективу. Ця суперечність призводила
до необхідності постійно змінювати орієнтири приватизації, яка значною
мірою деформувала приватну власність.
4. Характерною ознакою інституційних перетворень трансформа –
ційного типу є наявність інституційних пустот , тобто інституційного
простору, в якому відсутні належні інституційні утворення (правила,
норми, закони, установи і т. ін.) для узгодження професійної, комер –
ційної або конкурентної поведінки. Вони виникають внаслідок інсти –
туційної недобудованості системи. Можна навести приклад з інвести –
ційними компаніями, які вкладають кошти на ринку нерухомості.
Відсутність необхідних інститутів контролю та регламентування при –
звела до заповнення інституційних пустот інституційними сурогатами
(недобросовісними фондами та трастами), що призвело, у свою чергу,
до порушення нормального функціонування інституційного механізму
довіри і його суттєвих деформацій, наслідки яких ще довго впливати –
муть на поведінку багатьох громадян. Кошти, які потекли у відкриту
інституційну пустоту, було значною мірою розкрадено.
Інституціоналізація економіки здійснюється постійно, оскільки
відбуваються постійні зміни як в об’єктивних відносинах, так і у сві –
домості людей. Кожний сегмент ринкової економіки наповнюється
своїми інститутами. Що краще будуть пізнані ці процеси, то ефектив –
нішими стануть інститути (правила, норми, закони).
Запитання для самоконтролю
1.  Наведіть визначення інститутів.
2.  Що таке формальний та неформальний інститути?
3.  Які функції виконують інститути?
4.  У чому полягає економічний зміст власності?
5.  Що таке специфікація прав власності?
6.  У чому полягає розвивання прав власності?
7.  Чим різняться між собою континентальна та англосаксон  ська
концепції прав власності?
8.  Яким чином правова форма власності впливає на економіч –
ний зміст?
9.  Що таке інституційна структура і які ієрархічні зв’язки вона
встановлює?
10. Що є основою побудови інституційної структури?
11. Як відбувається субординація взаємовідносин у інституцій –
ній структурі?
12. Якими є особливості інституці оналізації економіки України
в сучасних умовах?

64Глава 5
Економічний розвиток  суспільства. Сучасні економічні системи.
Перехідна економіка
§ 1. Економічні системи та їх класифікація
Економічна система  найчастіше визначається як сукупність
взаємопов’язаних і певним чином упорядкованих елементів економіки,
які формують економічну структуру суспільства.
Формаційний  підхід  до аналізу економічних систем здійснюється
у традиціях марксистської школи. Основним соціально-економічним
критерієм типологізації економічних систем тут є спосіб поєднання
виробників із засобами виробництва, або панівна форма власності на
засоби виробництва. Еволюція ж економічних систем відбувається
відповідно до розв’язання основної економічної суперечності: між
новими продуктивними силами і організаційно-економічними відно –
синами, з одного боку, та існуючою формою власності  — з другого.
Нові, більш сучасні продуктивні сили щоразу вимагали нових способів
організації виробництва, нових економічних і соціальних відносин між
людьми. Способом зміни формацій вважалася соціальна революція.
Виокремлюють п’ять соціально-економічних формацій (способів
виробництва): первіснообщинний лад (примітивний колективізм);
рабовласництво; феодалізм; капіталізм; комунізм (соціалізм).
Сучасні немарксистські концепції не відмовляються від побудови
«економічних систем» залежно від інститутів власності. Однак дослі-
дження обов’язково доповнюються проблемою задоволення зроста-
ючих потреб людей в умовах відносно обмежених природних та інших
ресурсів, тобто проблемою ефективності суспільного виробництва.
Вона конкретизується в низці фундаментальних економічних питань:
що виробляти, як виробляти, для кого виробляти. Чи здатне виробни-
цтво адаптуватися до змін у споживчому попиті, постачанні ресурсів,
технології тощо?
Інакше кажучи, критерієм класифікації економічних систем є ме –
ханізм координації (регулювання, управління) економічної діяльності
суспільства. Це — функціональний підхід до економічних систем.
Наприклад, у структурно-управлінських визначеннях  під економіч –
ною системою розуміють механізм управління у трьох ключов их

65Глава 5. Е кономічний розвиток суспільства. Сучасні економічні системи…
сферах: виробництві, споживанні й розподілі, а еволюція економічних
систем означає його зміни та вдосконалення.
Автори  мотиваційних (цільових) визначень  економічної системи
виходять з того, що сучасне суспільство в економічній сфері реалізує
багато цілей, зокрема досягнення повної зайнятості, певних темпів
економічного зростання, справедливого розподілу доходів. Тобто еко –
номічна система є механізмом координації економічної діяльності
заради досягнення головної, кінцевої мети суспільства.
В інституціонально-соціологічних визначеннях  економічну сис –
тему характеризують як комплекс економічних відносин між госпо –
дарськими одиницями (домогосподарствами, фірмами, профспілками)
та економічними агентами (працівниками, споживачами, підприєм –
цями), що розвиваються завдяки певній сукупності економічних,
соціальних, політичних, культурних та інших інститутів. Останні й
вирішують, що, як і для кого виробляти. Еволюція економічних сис –
тем при цьому відбувається під впливом змін у політико-правових
інституціях, соціально-культурних потребах населення, в техніко-
економічній базі суспільства.
Стадійний підхід класифікує економічні системи суспільства за –
лежно від рівня продуктивних сил і технологічного розвитку суспіль –
ства. Так, відповідно до теорії стадій економічного зростання  Уолта
Ростоу, розвиток суспільства відбувається в такій послідовності:
традиційне суспільство  — із сільським господарством як основною
галуззю економіки, аграрною працею з використанням примітивних
знарядь праці, низьким рівнем продуктивності праці. Економічна і
політична влада в суспільстві належить великим землевласникам;
перехідне суспільство  — у ньому закладаються основи для май –
бутнього індустріального розвитку та необхідних для цього перетво –
рень: зростання продуктивності праці та нагромадження капіталу;
суспільство, що зазнає процесу зрушень,  — період промислової
революції, коли з’являються принципово нові засоби праці та нові
технології, що сприяє різкому підвищенню продуктивності суспільної
праці; «зріле», індустріальне суспільство  — побудоване на великому
машинному виробництві з використанням найсучасніших досягнень
науково-технічного прогресу; суспільство масового споживання  — швидкими темпами розви ваються галузі, спрямовані на розвиток людини як виробника, спо –
живача, творчої особистості, насамперед сфера послуг.
Цивілізаційний  підхід  (від лат. civils — суспільний) розглядає еко –
номічний розвиток як зміну цивілізацій. Термін «цивілізація» в цьому

66Розділ І. Вступ до економічної теорії разі означає систему соціаль но-економічних, правових, культурних та інших відносин розвинутого суспільства. Для аналізу економічного розвитку характерна багатомірність. Крім економічних факторів (внут-
рішніх) цей підхід бере до уваги й такі неекономічні (тобто зовнішні
стосовно економіки) фактори, як соціокультурні (національні, релігій –
ні, етичні тощо), соціально-політичні (цінності демократії, правової
держави), постекономічні (соціально-творчі, комунікативні), природ –
нокліматичні, географічні та ін.
Цивілізаційний підхід дає змогу дати кілька класифікацій еконо –
мічних систем і показати їхню еволюцію, наприклад:
доіндустріальна (традиційна) цивілізація → індустріальна (еконо –
мічна) цивілізація → постіндустріальна (постекономічна) цивіліза –
ція;традиційна (патріархальна, авторитарна) цивілізація → ліберальна
(ринкова, демократична) цивілізація.
Будь-яка класифікація економічних систем є певною мірою умов –
ною, вибудованою на використанні багатьох критеріїв. П. М. Леонен –
ко та О. І. Черепніна, скажімо, наводять такі варіанти класифікації
систем: за домінуванням у системі економічних форм, типу механізму ре –
гулювання і ступеня соціальності пріоритетів — капіталістична, со –
ціально орієнтована  та комуністична (соціалістична) ;
залежно від співвідношення в господарському механізмі ринку і
плану — ринкова, централізовано планова, змішана, перехідна ;
щодо оцінки сукупності макроекономічних показників — розви –
нута, середньорозвинута  і така, що розвивається ;
за співвідношенням джерел створення валового внутрішнього про –
дукту (ВВП) — переважно сировинного спрямування; переважно
аграрного спрямування; переважно промислового спрямування; пере –
важно «обслуговуючого» спрямування; переважно інформаційного
спрямування ; за ступенем і динамікою розвитку країн із урахуванням їхнього
географічного місцеположення — американська, європейська, азіат –
ська;з погляду прискорення глобалізації, способу взаємодії зі світовим
господарством і типу вписання в нього — домінуюча, блокова, автар –
кічна, розчинна, самодостатня.
«Чистих» соціально-економічних систем, як правило, не існує, тому
в літературі йдеться про певні домінанти при визначенні типу тієї чи
іншої системи.

67Глава 5. Е кономічний розвиток суспільства. Сучасні економічні системи…
§ 2. Еволюці я економічних систем  як форм господарювання. Типи, види
та моделі економічних системБільшість економістів характеризують економічні системи як соці ально створений механізм прийняття економічних рішень (що, як, для кого) у трьох ключових сферах: виробництві, споживанні й розподілі,
тобто як форми  господарювання. Економічні системи при цьому визна –
чаються: 1) за формою власності на засоби виробництва і 2) за способом
(механізмом) координації та управління економічною діяльністю.
Первіснообщинній системі, господарствам рабовласників і феода –
лів була притаманна натуральна  економіка , тобто такий тип органі –
зації виробництва і координації економічних зв’язків, коли люди ви –
робляли продукт лише для задоволення своїх власних потреб. Кожне
господар  ство було замкнутою системою організаційно-економічних
відносин, відокремленою від інших, існувало за рахунок власних ви –
робничих ресурсів з метою самозабезпечення всім необхідним для
життя. На основні запитання (що, як і для кого) відповідали власники
господарств, орієнтуючись на внутрішньогосподарські потреби, тра –
диції та звичаї.
Окремі вияви натуралізації економіки існують і в наш час у вигляді
автаркії  — господарської політики фірм, регіонів і навіть держав, спря –
мованої на створення замкнутого господарства, розрив традиційних
господарських зв’язків зі своїми партнерами. Однак у сучасному су-
спільстві переважають зовсім інші економічні системи. Розглянемо їх.
Командна (командно-адміністративна, соціалістична, планова)
економіка . Ця модель економічної системи була втілена в життя в ко –
лишньому СРСР і країнах соціалістичної співдружності. Командному
господарству властиві:
1) одержавлення суспільної власності практично на всі матеріаль –
ні ресурси;
2) одержавлення робочої сили: централізоване вирішення питань
підготовки і використання працівників на підприємствах, у регіонах;
застосування примусових методів активізації працівників;
3) централізоване регулювання економіки на основі державних
директив і планів, встановлення основних народногосподарських про –
порцій;
4) централізований розподіл виробленого національного продукту;
5) існування величезного бюрократичного апарату управління.
Суспільне виробництво регулюється з єдиного економічного цен –
тру, який ототожнюється з державою та її управлінським апаратом.

68Розділ І. Вступ до економічної теорії
Останній бере на себе всі повноваження верховного власника засобів
виробництва і регулятора економіки.
Звичайно, командна економіка має і певні позитивні риси. До них
належать: можливість комплексного використання ресурсів у вироб –
ництві; повна зайнятість працездатного населення; спрямованість
виробництва на забезпечення населення товарами першої необхідно  сті;
можливість значної економії виробничих витрат (зниження собівар –
тості продукції) в умовах концентрації виробництва на великих під –
приємствах і контроль з боку державних органів; безплатність бага  тьох
послуг у сферах охорони здоров’я, освіти, культури, спорту тощо.
Однак все це не вирішує основної економічної суперечності команд-
ної економіки  — між формально-юридичною рівністю всіх працівників
як співвласників засобів виробництва і дійсним економічним привлас –
ненням окремими представниками суспільства — державними органами
та управлінським апаратом. Безпосередній виробник матеріальних благ
за такої системи може бути тільки імітатором економічної активності.
Неминучими стають отримання доходів без будь-якого зв’язку з резуль –
татами праці, «тіньова економіка», нерегламентоване підприємництво.
Деякі трудові колективи вдаються до економічних страйків.
Відомий японський економіст Наохіро Амая назвав командну еко –
номіку моделлю Сталіна. З часом така модель неминуче трансформу –
ється в модель, що називається Пастка розвитку
Дійсно, у СРСР з 1960 до 1985 р. темпи зростання продуктивності
праці знизилися майже у 2,5 разу, частка предметів споживання в загаль -99
15 24 3

69Глава 5. Е кономічний розвиток суспільства. Сучасні економічні системи…
ному обсязі промислової продукції становила в 1985 р. лише 25 %,
темпи зростання доходів населення знизилися з 5,9 % у 1960–1970-х
роках до 1,4 % у 1985–1988 роках. Командно-адміністративна система
виявилася неспроможною забезпечити інтенсивний економічний розви –
ток і належний рівень суспільного добробуту. Подальше функціонуван –
ня виробництва й існування суспільства вимагали реформування еконо –
мічної системи в напрямі її демократизації.
«Чисто» ринкова економіка («чистий» капіталізм). Її основни –
ми принципами є:
1) приватна власність на матеріальні ресурси та вироблену про –
дукцію;
2) свобода вибору і підприємництва, а саме: споживача  — у визна –
ченні того, які товари і послуги має виробляти економіка; фірм-
виробників — у виборі сфери діяльності, організації виробництва
і збуту товарів, розподілі доходів тощо; власників ресурсів — у розпо –
рядженні ними;
3) особистий економічний інтерес, відповідно до якого діє кожний еко –
номічний суб’єкт і який є основною рушійною силою всієї економіки;
4) конкуренція як суперництво між учасниками ринкового господар-
ства стосовно кращих умов виробництва, купівлі та продажу товарів;
5) господарські ризики: а) загальноекономічного характеру, які мож –
ливі внаслідок поточної господарської ситуації у країні та окремих га –
лузях; б) політико-правового характеру, зумовлені діями уряду, міжна –
ціональними конфліктами, страйками тощо; в) виробничого характеру
на рівні підприємств; г) комерційного характеру як результат зміни гос –
подарської кон’юнктури, цін, валютних курсів, інфляції тощо;
6) ціноутворення як основний координаційний механізм економіки,
через який реалізуються рішення покупців і продавців.
«Чисто» ринковою економікою раніше традиційно вважали еконо –
мічну систему США. Проте аналіз сучасних відносин власності й
управління свідчить, що вона є скоріше теоретичною моделлю, ніж
реальністю. У чистому вигляді ринкової економіки не існувало і не
існує в жодній країні світу.
Змішані економічні системи. Більшість розвинутих країн мають
змішані економічні системи. Їх суть полягає в тому, що на мікроеконо –
мічному рівні відносини регулюються економічними законами ринку ,
а на макроекономічному — законами держави. Економічними функ –
ціями держави при цьому є:
1) підтримка конкуренції і вільного підприємництва шляхом ство –
рення необхідної правової бази та захисту ринку від можливих проявів
монополізму;

70Розділ І. Вступ до економічної теорії
2) розподіл доходів на основі принципів ринкової економіки — за
власністю на ресурси (матеріальні і трудові) при одночасному держав –
ному регулюванні нерівності розподілу економічними методами;
3) забезпечення повної зайнятості;
4) боротьба з інфляцією, стабілізація грошового обігу;
5) реалізація програм економічного зростання;
6) виробництво товарів першої необхідності, контроль за виробни –
цтвом з урахуванням зовнішніх чинників та ін.
Економіка узгоджень . Концепцію «економіки узгоджень» було
розроблено у країнах і для країн Скандинавії на основі спеціальних
досліджень з питань політики заробітної плати та споживчого попиту.
Висновок науковців полягав у тому, що головним регулятором еконо –
мічних зв’язків і прийняття рішень з фундаментальних економічних
питань у наш час стали переговори (узгодження) , які доповнюють
ринкове регулювання економіки. Найбільш очевидними вони є на
ринку праці, де шляхом узгоджень між працівниками (профспілками)
і роботодавцями регулюються рівень заробітної плати, тривалість
робочого тижня, відпусток та інші питання. Так само між приватними
фірмами і державою погоджуються інвестиційні проекти.
Великого поширення у наш час дістала концепція соціального  рин-
кового  господарства . Такий термін запропонував А. Мюллер-Армак для
характеристики форми переходу від воєнної, надцентралізованої еконо –
міки Німеччини до мирної. Однак із часом це поняття перетворилося на
концепцію нового економічного ладу для ФРН, яку було реалізовано
в 1950-х роках. Його мета  — досягнення високого рівня добробуту для
переважної більшості членів суспільства в умовах економічних свобод
і на основі ринкової економіки, конкурентного ладу.
Соціальне ринкове господарство (соціально орієнтована економіка)
реалізується в кількох моделях.
Континентальна (німецька) модель (Німеччина, Австрія, Бельгія,
Нідерланди, Швейцарія, частково — Франція) характеризується висо –
кими обсягами перерозподілу ВВП через бюджет (до 50 %), формуван –
ням страхових фондів переважно за рахунок роботодавців, розвиненою
системою соціального партнерства, орієнтацією на повну зайнятість
населення.
Англосаксонська модель (Велика Британія, Ірландія, Канада) перед-
бачає, навпаки, низький рівень перерозподілу ВВП (до 40 %), пере –
важно пасивну державну політику зайнятості, високу частку приватних
і суспільних компаній у наданні соціальних послуг.
Середземноморська модель (Греція, Іспанія, Італія) спрямовує соці –
альну політику в основному на соціально вразливі верстви населення.

71Глава 5. Е кономічний розвиток суспільства. Сучасні економічні системи…
Скандинавській моделі (Швеція, Данія, Норвегія і Фінляндія) вла-
стива найактивніша соціальна політика, спрямована на постійне зро-
стання добробуту населення, забезпечення соціальної солідарності.
Основним джерелом фінансування соціальних програм є державний
бюджет, через який перерозподіляються 50–60  % ВВП. Така модель
належить, скоріше, до соціал-демократичних, а не до соціальних рин –
кових економік.
§ 3. Порівняльний аналіз економічних
систем у теоріях індустріально-
економічного розвитку.
Постіндустріальне суспільство
як концепція і реальність
За ступенем індустріально-економічного розвитку суспільства роз –
різняють доіндустріальне, індустріальне та постіндустріальне су-
спільство (табл. 5.1).
Становлення теорії постіндустріального суспільства в її сучасно –
му вигляді пов’язане з ім’ям Д. Белла, професора соціології Гарвард –
ського університету. У 1962 р. він підготував аналітичну доповідь
«Постіндустріальне суспільство: гіпотетичний погляд на Сполучені
Штати в 1985 році і далі», яка стала першою роботою з цієї проблеми.
На думку Д. Белла, постіндустріальне суспільство не замінює ін –
дустріального суспільства і не припиняє виробництва матеріальних
благ , так само як індустріальне суспільство не ліквідує аграрний сектор.
Постіндустріальні тенденції «накладаються» на попередній період
розвитку суспільства.
У постіндустріальному суспільстві:матеріальне виробництво перестає бути вирішальним фактором змін, який впливає на звичаї, соціальний лад і цінності суспільства.
Сучасне суспільство базується на виробництві послуг та інформації .
Нині в розвинених країнах у цій сфері зосереджено 70–80  % ВВП й
загальної чисельності зайнятих осіб, понад 2/3 капіталовкладень та
основного капіталу, а також великі обсяги нематеріальних активів;
ключовим ресурсом стають  інформація і знання . Як у свій час «капі –
тал» замінив «землю» як основний ресурс при обмеженій його пропозиції,
так і сьогодні «знання», будучи рідким виробничим фактором, замінюють
«капітал». Однак, на відміну від промислових товарів, які виробляються,
розподіляються, обмінюються, а потім споживаються і в результаті втра –
чають свою форму і зникають, інформація та знання не «витрачаються»

72Розділ І. Вступ до економічної теорії
Доіндустріальне суспільство Індустріальне суспільствоПостіндустрі альне
суспільство Основний виробничий  ресурс Сировина  Енергія Інформація
і знання Тип засобів виробництва Ручні знаряддя  праці Машини Інформатика
Характер виробничої  діяльності Добування  Виготовлення  Обробка
Технологія Трудомістка Капіталомістка Наукомістка Провідний сектор
економікиЗемлеробство Індустрія Наука Домінуюче благо Матеріальне
благоТовар Інформаційний продукт Тип детермінації людської поведінки Патріархальні традиції та позаекономічне примушування до
праці Матеріальні, грошові стимулиПотреба творчого  розвитку людини
Тип «суспільної » людини Традиційна (патріархальна) людина«Економічна»
людина Творча (соціальна) людина Домінуючий  фактор економічної владиТитул, що
успадковується і підтримується земельною власністю,  економічними привілеями Підприємницькі  здібності Творчі здібності Система влади (основна
політична сила)Аристократія Демократія Меритократія  Таблиця 5.1
Ступені індустріально-економічного розвитку суспільства і їх характеристика

73Глава 5. Е кономічний розвиток суспільства. Сучасні економічні системи…
і не припиняють свого існування. Більше того, інформація і знання можуть
вироблятися і нагромаджуватися безмежно і залишатися доступними
одночасно будь-якій кількості людей. Глобалізація економіки при цьому
прискорює оновлення та обмін технологіями і знанням, долаючи тради –
ційні географічні й політичні кордони між країнами;докорінно змінюється саме поняття « благо ». В інформаційному суспільстві розрізняють зовнішні блага — у формі матеріальних това рів, і внутрішні блага — творчі здібності людини. Останні означають як уміння людини використовувати для свого розвитку суспільні ін –
формаційні блага, так і її можливості самій створювати інформаційні
продукти . Інакше кажучи, творчий розвиток людини  — це її здатність
споживати і виробляти одночасно. До цього такі здібності не тільки не
збігалися, але й належали різним суспільним класам: виробляли  —
ниж чі класи, а споживали — вищі класи суспільства;
по-новому звучить проблема розподілу і нерівності  в суспільстві.
З одного боку, зовсім не кожен член суспільства може однаковою мірою
ефективно користуватися тими знаннями, доступ до яких має. При –
чому творчі здібності — це не матеріальні блага, вони не можуть бути
відчуженими від людини, перерозподіленими, переданими від одних
індивідів до інших.
З другого боку, власник знань і творчих здібностей як виробник
інформаційних продуктів обмінює їх на необхідні йому матеріальні
блага. Якщо держава має на меті подальший розвиток суспільства, вона
намагається розподіляти матеріальні блага так, щоб індивід з більши –
ми творчими здібностями отримував і більший обсяг допомоги, ніж
решта людей. Визнанням його здібностей та створюваного ним інфор –
маційного продукту стають заслуги, а принцип розподілу благ тоді
звучить так: «Кожній людині — по її заслугах». Система економічної
і політичної влади, заснована на цьому принципі, називається мери –
тократією (англ. merit  — заслуга). Соціальна нерівність долається
лише в довгостроковій перспективі через виховання та здобування
освіти найменш розвинутими членами суспільства.
Указані процеси вже нині йдуть у розвинутих країнах світу. Змі –
нюється соціальна структура суспільства: знижується частка пролета –
ріату і зростає частка висококваліфікованих працівників, особливо
зайнятих у наукомістких галузях економіки; відповідно зменшуються
доходи низькокваліфікованого персоналу і зростає рівень життя людей
з високим рівнем освіти, носіїв унікальних здібностей;
культура, психологія, соціальне життя та економіка в цілому фор –
муються під впливом техніки та електроніки, особливо комп’ютерів
і комунікацій;

74Розділ І. Вступ до економічної теорії
необхідними стають нові форми упр авління як у масштабах окре –
мих фірм, так і суспільства в цілому.
Втім, таке суспільство не є безконфліктним. За певних умов воно
породжує соціальне протистояння між класом носіїв знань, які кон-
тролюють суспільне виробництво, і класом людей, фактично виклю –
чених з виробництва знань. Крім того, для тих верств населення, які
досягли високого рівня добробуту, все більш значущими стають пост-
матеріальні мотиви діяльності, намагання реалізувати себе в іннова –
ційній праці, тоді як малозабезпечені та середні верстви населення
прагнуть передусім до підвищення свого матеріального добробуту.
Поглиблення такої нерівності може призвести до повномасштабного
класового конфлікту, який не прогнозувався «класичною» теорією
постіндустріального суспільства. Такий конфлікт може перекинутися
на глобальну економіку і відтворитися як конфлікт між розвинутими і
слабко розвинутими регіонами або країнами.
З початку 1960-х років концепція постіндустріального суспільства
набула кількох різновидів:«суспільство знань»  (П. Дракер, У . Хадсон, С. Н. Бобильов та ін.), що акцентує увагу на знаннях як визначальному факторі виробництва.
Економіка знання створює, поширює і використовує знання для забез –
печення свого зростання та конкурентоспроможності. Знання збагачу –
ють усі галузі, всі сектори і всіх учасників економічних процесів;
інформаційне суспільство  (У . Дж. Мартін, І. Массуда, М. Кастельс,
Л. Г. Мельник та ін.) — соціально-економічна формація, в якій вироб –
ництво і споживання інформації становлять основу економічної си-
стеми і соціальної структуризації суспільства. Інформація визнається
головною продуктивною силою, основним продуктом виробництва
і предметом споживання.
Постіндустріалізм розвивається також у моделях «суспільства
третьої хвилі» А. Тоффлера; «суспільства інформатики і високої тех –
нології» Дж. Несбіта; «суспільства послуг» Ж. Фурастьє; «суспільства
нового гуманізму» А. Печчеї; «суспільства постматеріальних цінно-
стей» Р . Інглехарта та ін.
Закон України «Про Основні засади розвитку інформаційного су-
спільства в Україні на 2007–2015 роки» № 537-V від 9 січня 2007 р.
визначає як один із головних пріоритетів України «прагнення побуду –
вати орієнтоване на інтереси людей, відкрите для всіх і спрямоване на
розвиток інформаційне суспільство, в якому кожен міг би створювати
і накопичувати інформацію та знання, мати до них вільний доступ
і обмінюватися ними, щоб надати можливість кожній людині повною
мірою реалізувати свій потенціал, сприяючи суспільному і особистому
розвиткові та пі двищуючи якість життя».

75Глава 5. Е кономічний розвиток суспільства. Сучасні економічні системи…
§ 4. Пер ехідна економіка. Закономірності
та особливості розвитку перехідних
економік. Трансформація економічної
системи в Україні
Методологічну основу розкриття сутності перехідних станів еко –
номічних систем становлять теорії перехідної економіки і теорії транс –
формації економічних систем.
Теорії  перехідної  економіки  базуються на неокласичній концепції
загальної економічної рівноваги і розглядають перехід від одного рів –
новажного стану економіки до іншого. При цьому головна увага при –
діляється аналізу початкового стану економіки та її бажаному кінце –
вому стану в майбутньому. Теорії перехідної економіки стосовно пере –
ходу до ринку є основою «шокового сценарію», тобто швидкоплинно –
го ходу трансформації, який не враховує соціально-економічних, по –
літичних, національних, культурних особливостей країн.
Теорії трансформації економічних систем  ґрунтуються на ви-
знанні безперервності економічних перетворень в суспільстві. Еволю –
ція економічних систем охоплює стадії їхнього формування, відтво –
рення і розвитку на власній основі та розпаду. На стадії відтворення
і розвитку економічні системи функціонують як цілісність. На стадіях
формування та розпаду вони не є цілісними. Причому для системи, що
формується, перехідний період є необхідним етапом її висхідного руху
до сталого стану. Для системи, що розпадається, перехідний стан від –
повідає етапу руйнування її цілісності та зникнення.
Перехідна економіка  — це особливий період (етап) в еволюції
економіки, коли розпадається стара економічна система і формується
нова. Саме в умовах перехідної економіки здійснювалося перетворен –
ня традиційної системи на ринкову, доіндустріального суспільства на
індустріальне. У сучасний період перехідною можна вважати еконо –
міку країн, які перебувають на етапі становлення інформаційної еко –
номіки, економіки знань.
Оскільки в перехідному періоді здійснюється докорінна заміна
конституючих ознак старої системи на конституючі ознаки нової си-
стеми, перехідна економіка є трансформаційною .
Перехідну економіку характеризують:
несталість , пов’язана із суперечністю між новими та старими
економічними відносинами, що є основою її нестабільності, значних
суперечностей між економічними інтересами різних груп населення,
соціальних конфліктів;

76Розділ І. Вступ до економічної теорії
історичність  та специфіка економічної трансформації в різних
країнах, обумовлені історичним періодом, у межах якого здійснюють –
ся економічні перетворення, політичними, соціально-економічними,
національними особливостями певної країни;
інерційність  — збереження протягом певного часу старих еконо –
мічних форм, що свідчить про спадкоємність еволюційного процесу;
інтенсивність розвитку нових економічних форм  як виявлення
необоротності трансформаційних процесів у суспільстві.
Залежно від масштабів та характеру економічної трансформації мож –
на виокремити локальні перехідні процеси, притаманні окремим країнам
чи групі країн, і глобальні перехідні процеси, що охоплюють всі країни,
людство в цілому. Важливо також розрізняти природно-еволюційний тип
перехідної економіки та її реформаторсько-еволюційний тип, який харак –
теризується значним впливом реформ, що здійснює держава.
Нині, на думку вчених, відбуваються кілька масштабних трансфор –
маційних процесів:
перехід від індустріального до постіндустріального суспільства
(у розвинутих країнах);
перехід до індустріального суспільства за розвинутих ринкових
відносин (у багатьох країнах Азії, Африки та Латинської Америки);
рух до соціалістичного ринкового господарства (Китай, В’єтнам,
Лаос та ін.);перехід від адміністративно-командної до ринкової економіки (у 29
постсоціалістичних країнах Центральної і Східної Європи та постра –
дянських республіках).
Ринкова економічна трансформація  в постсоціалістичних країнах
передбачає роздержавлення власності, перехід від державної моно –
полії до конкурентних засад функціонування економічних суб’єктів,
від централізованого розподілу ресурсів  — до ринкового механізму,
від державного встановлення цін  — до ринкового ціноутворення. Їй
притаманні як загальні риси та закономірності перехідних процесів,
так і певна специфіка.
По-перше, змістом економічної трансформації є перетворення
командно-адміністративної системи на сучасну ринкову (змішану)
систему , яка базується на поєднанні різних механізмів координації
поведінки економічних агентів: ринкового механізму, державного та
корпоративного регулювання.
По-друге, ринкова трансформація економіки постсоціалістичних
країн має інверсійний (зворотний) характер . Перехід до ринку здій –
снюється в умовах індустріального суспільства, тоді як ринкові пере –
творення класичного типу охоплювали етапи формування ринкових

77Глава 5. Е кономічний розвиток суспільства. Сучасні економічні системи…
відносин в умовах доіндустріальної системи та їх утвердження на
технологічній базі індустріальної стадії суспільного розвитку. Подаль –
ший розвиток ринкової системи здійснювався в напрямі перетворення
ринкової економіки епохи вільної конкуренції на змішану економічну
систему, в умовах якої ринковий механізм координації економічних
відносин доповнюється державним регулюванням економіки.
По-третє, перехідна економіка постсоціалістичних країн за своїм
типом є реформаторсько-еволюційною . Активну роль у всіх економіч –
них процесах відіграє держава. Від обґрунтованості та послідовності
реформ, які вона здійснює, безпосередньо залежать темпи та глибина
ринкової економічної трансформації.
По-четверте, перехід постсоціалістичних країн до ринку відбувся в
умовах розгортання глобальних перетворень, пов’язаних із становленням
інформаційної економіки, соціалізацією економіки, економічною глоба –
лізацією. Якщо в умовах локальної перехідної економіки здійснюються
ринкові перетворення, то глобальна перехідна економіка  є періодом
трансформації індустріального суспільства на постіндустріальне.
Ринкові перетворення в умовах перехідної економіки базуються на
ліберальному (неокласичному) або градуалістському підходах до ви-
значення напрямів, засобів та методів економічної трансформації.
Ліберальний підхід  (Д. Сакс, Я. Корнаї, М. Фрідмен, Дж. Стіглер
та ін.) передбачає швидкі радикальні зміни одночасно в економічній
та політичній системах постсоціалістичних країн, використання адмі –
ністративних методів руйнування засад старої системи та значне об –
меження державного впливу на ринкові процеси. Ліберальний підхід
дістав назву «шокова терапія» . Його основу становила запропонована
МВФ та Світовим банком для країн Східної та Центральної Європи
програма ринкової трансформації «Вашингтонський консенсус». Голов –
ними складовими програми були: швидка лібералізація економічних
відносин, масштабна приватизація, дерегулювання і фінансова стабі –
лізація за умов жорсткої монетарної політики. Проте довготривалий
спад виробництва, поглиблення структурної деформації економіки та
інші негативні наслідки практичної реалізації монетаристських реко –
мендацій змусили розробити нову програму ринкової трансформації
«Пост  вашингтонський консенсус» (1996), в основу якої був покладений
уже поетапний перехід до ринку.
Градуалістський підхід  (gradual — поступовий) до ринкової транс –
формації (Дж.-К. Гелбрейт, В. Леонтьєв та ін.) базується на поступо –
вому поетапному проведенні реформ, визнанні ролі держави та дер –
жавного сектору в забезпеченні економічної стабілізації, розв’язанні
завдань перехідного періоду. Економічна лібералізація спочатку про –

78Розділ І. Вступ до економічної теорії
водиться в окремих секторах чи галузях економіки, а потім поширю –
ється на економіку в цілому в міру того, як з’являються необхідні
елементи інституціональної структури ринкової системи.
Ліберальний та градуалістський підходи реалізуються в моделях пере –
ходу до ринку певних країн. Наприклад, у Польщі, Україні та Росії засто –
совувалась модель «шокової терапії» . Позитивні наслідки мала лише
Польща. Але, порівняно з Україною, у Польщі були інші вихідні умови
ринкових реформ, передусім у сільському господарстві, де близько 80 %
орних земель перебували в приватній власності. Крім того, економічне
зростання в основному забезпечувалося значними іноземними інвестиці –
ями. В Україні застосування моделі «шокової терапії» призвело до глибо –
кого падіння виробництва, гіперінфляції, тінізації економіки, значного
рівня безробіття та бідності, поглиблення структурної деформації еконо –
міки, значного соціального розшарування населення.
Модель «оксамитової революції» , реалізована в Чехії та Словаччині,
характеризується поступовістю ринкової трансформації, включенням
широких верств населення в процеси перетворення відносин власності,
«м’яким» переходом від централізованого регулювання до змішаної
системи регуляторів економіки. Зазначена модель забезпечила можли –
вість здійснення процесів гуманізації та соціалізації економіки.
Модель «ринкового соціалізму» , яку обрали Китай та В’єтнам, ба –
зується на градуалістському підході та методі визначення провідного
сектору економіки. У цих країнах створюється двосекторна економіка,
у складі якої виокремлюються плановий та ринковий сектори. При
цьому стабільне функціонування державного сектору формує умови
для розвитку ринкового сектору, до якого, у першу чергу, належить
сільське господарство. Ринкова трансформація промисловості спира –
ється не на приватизацію державних підприємств, а на поступову де –
централізацію управління, обмежену комерціалізацію їх діяльності.
Завдяки цьому Китай вийшов на шлях швидкого економічного зро-
стання: протягом десяти років ринкового реформування економіки
обсяги валового внутрішнього продукту країни в розрахунку на одну
особу подвоїлися.
Формування ринкової (змішаної) економічної системи базується на
трансформації відносин власності шляхом роздержавлення та прива –
тизації, лібералізації економіки, фінансовій стабілізації та структурній
перебудові економіки.
Змістом роздержавлення економіки  є перехід від одержавленої до
змішаної економіки — з різноманітними формами власності і госпо –
дарювання, ринковим саморегулюванням та застосуванням переважно
непрямих методів державного регулювання економічних процесів.

79Глава 5. Е кономічний розвиток суспільства. Сучасні економічні системи…
Складовою роздержавлення економіки є приватизація  — пере –
творення державної (а також колективної) власності на приватну.
Приватизація може здійснюватися і в умовах розвинутої ринкової
економіки. Наприклад, Комісія Конгресу США в 1954–1955 роках дійшла
висновку про доцільність ліквідації державної власності на промислові
і торговельні підприємства. У Великій Британії з приходом до влади кон –
сервативних урядів на початок 1988 р. було продано до 30  % державного
підприємницького сектору. Метою зазначених дій було підвищення ефек –
тивності окремих галузей економіки та зменшення бюджетних витрат.
В умовах ринкової трансформації інверсійного типу приватизація
є одним із головних напрямів створення фундаментальних основ рин –
кової економічної системи. Так, у СРСР перед початком реформ дер-
жавними були 92 % об’єктів власності, в Угорщині — 90 % основних
фондів, в Україні  — 85,4  % підприємств. Тому приватизації великих
державних підприємств передувала їх корпоратизація, тобто перетво –
рення на акціонерні товариства, 100 % акцій яких належали державі.
Моделями приватизації  в постсоціалістичних країнах у різні пе –
ріоди були:масова сертифікатна та грошова приватизація (Україна, Чехія,
Словаччина, Росія та ін.);колективна приватизація шляхом: оренди майна державних підпри ємств трудовими колективами із правом наступного викупу; придбання
частини акцій державних підприємств трудовими колективами, зокрема
управлінцями, на пільгових умовах з подальшим відокремленням част –
ки кожного працівника (Україна, Росія, Угорщина, Словенія);
продаж пакетів акцій державних підприємств зовнішнім інвесторам
(Україна, Чехія, Словаччина, Угорщина, Естонія, Росія);
реституція  — повернення частини майна попереднім власникам
(країни Балтії, Східної та Центральної Європи).
Специфікою процесу роздержавлення в Китаї є визнання пріори –
тетної ролі державної власності та державного контролю в стратегічних
галузях економіки.
В Україні на початковому етапі ринкових перетворень, завдяки
прийняттю законів «Про власність», «Про підприємництво», «Про
приватизацію майна державних підприємств», «Про приватизаційні
папери», Концепції роздержавлення і приватизації підприємств, землі
і житлового фонду та ін., було створено необхідну правову базу роздер-
жавлення економіки.
В Україні приватизація здійснювалася в кілька етапів:
1992–1994 роки — відкриття громадянам приватизаційних рахун –
ків в Ощадному банку у формі іменн их депозитів, що не мали вільно –
го обігу;

80Розділ І. Вступ до економічної теорії
1995–1998 роки  — сертифікатна приватизація шляхом випуску
приватизаційних майнових сертифікатів у паперовій формі, термін дії
яких неодноразово подовжувався. Приватизаційні рахунки та майнові
сертифікати свідчили про право їх володарів на певну частку вартості
дер жавного майна. Сертифікати обмінювалися на акції державних
підприємств, які продавалися на сертифікатних аукціонах, ураховува –
лися при викупі державного майна трудовими колективами. За період
сертифікатної приватизації 45,7 млн громадян України отримали при –
ватизаційні майнові сертифікати. У 1995–1998 роках було приватизо –
вано майже 50 тис. об’єктів, понад 90 % підприємств торгівлі, сервісу
і громадського харчування стали приватними. Державний житловий
фонд приватизувався на базі житлових чеків, які не мали вільного обі –
гу. З 1998 р. розпочалася грошова приватизація.
З 1999 р.  здійснюється індивідуальна грошова приватизація, яка
перед бачає продаж на певних умовах підприємств різних галузей еко –
номіки.
Роздержавлення та приватизація є основою лібералізації та демо –
нополізації економіки постсоціалістичних країн.
Економічна  лібералізація — це процес переходу до ринкового ме –
ханізму саморегулювання, зокрема до ринкового ціноутворення, ство –
рення умов для підприємницької діяльності. Її результати та наслідки
безпосередньо залежать від ефективності процесу роздержавлення та
приватизації, антимонопольної політики держави, формування ресурс –
них ринків, конкурентного середовища та ринкової інфраструктури.
В Україні на початковому етапі ринкової трансформації внаслідок
використання моделі «шокової терапії», проведення швидкої сертифі –
катної приватизації, високого рівня монополізації економіки та від –
сутності державної цінової політики  відбувся післяприватизаційний
перерозподіл власності, мали місце значне падіння обсягу виробництва
та життєвого рівня населення, відокремлення значної частини насе –
лення від власності, поширилася тінізація та криміналізація економіки,
соціальна нестабільність.
Лібералізація цін обумовила гіперінфляцію. Наприклад, у 1992 р.
інфляція становила 2000  %, у 1993 р.  — перевищувала 10 000  %. На
подолання гіперінфляції була спрямована фінансова  стабілізація
шляхом здійснення жорсткої кредитно-грошової політики, регулюван –
ня валютного курсу, скорочення державних витрат. В Україні гіперінф-
ляція була зупинена після впровадження гривні у 1996 р. Важливо
підкреслити, що фінансова стабілізація є необхідною умовою досяг –
нення цілей ринкової трансформації. З 2000 р. в Україні спостерігаєть –
ся збільшення обсягу ВВП.

81Глава 5. Е кономічний розвиток суспільства. Сучасні економічні системи…
Запитання для самоконтролю
1.  Що означає поняття «економічна система»? Які існують під –
ходи до класифікації економічних систем?
2.  У чому полягають особливості натуральної економіки?
3.  Які риси властиві командній економіці?
4.  Назвіть основні принципи «чисто» ринкової економіки.
5.  Визначіть сутність змішаних економічних моделей.
6.  Коли була розроблена концепція соціального ринкового гос –
подарства? Які елементи його сучасної структури ви знаєте?
7.  Якими рисами відрізняється постіндустріальне суспіль –
ство?
8.  Дайте характеристику перехідній економіці.
9.  Визначте головні особливості ринкової трансформації інвер –
сійного типу.
10. Розкрийте зміст ліберального та градуалістського підходів до
ринкової трансформації економіки.
11. Дайте характеристику моделям та етапам переходу до ринку.
12. Розкрийте сутність процесів роздержавлення економіки та
приватизації.
13. Дайте характеристику особливостям ринкової трансформації
в Україні.

Товарне виробництво.
Теорії вартості і грошей
§ 1. Товарн е виробництво:
сутність та типии Товарне виробництво як етап і закономірність розвитку суспільного виробництва є наслідком якісних змін у продуктивних силах і зростанні
потреб людства, які спостерігалися вже 5–7 тисячоліть тому, за часів
формування рабовласництва в межах цивілізаційної стадії первісного
суспільства. Воно приходить на зміну натуральному господарству.
Натуральне  господарство  означало виробництво продуктів для
задоволення особистих потреб безпосередніх виробників та членів їх
роду, племені, общини або сім’ї. Воно базувалося на природному по –
ділі праці — за статтю та віком. Наприклад, домашнім господарством
займалися жінки, діти, старі люди; полюванням або рибальством  —
чоловіки. Натуральному господарству були притаманні: господарська
замкнутість; примітивність, патріархальність; відособленість; відсут –
ність зовнішніх стимулів; низька продуктивність праці. Продукт на –
турального господарства безпосередньо переходив із сфери виробни –
цтва до сфери споживання.
З часом натуральне господарство стало нездатним забезпечити за –
доволення зростаючих потреб споживачів, з’явилася необхідність у
подальшому розвитку засобів виробництва, новій організації процесу
праці й обігу. Поряд з натуральним господарством тоді формується
товарне  господарство, яке орієнтується виключно на ринок, виробни-
цтво продуктів для задоволення інших людей.
Першою умовою виникнення товарного виробництва є суспільний
поділ праці (СПП) . Його сутність полягає в тому, що за різними ви –
дами трудової діяльності, окремими людьми або їх німи групами, а

83Глава 6. Товарне виробництво. Теорії вартості і грошей
також галузями, територіями і країнами виокремлюється і закріплю –
ється виробництво певних видів продукції або послуг. З розвитком
такої загальної спеціалізації  зростають кваліфікація і досвід працівни –
ків, удосконалюються засоби й предмети праці, збільшується кількість,
якість і різноманітність товарів. Відокремленість один від одного
суб’єктів господарювання в процесі виробництва робить необхідним
обмін продукцією між ними.Історично  першими загальними видами суспільного поділу праці були: 1) відокремлення скотарства від землеробства (приблизно 7–9 тис. років тому); 2) вирізнення працівників, що займаються ремісни цтвом;
3) виникнення класу купців як суб’єктів економічних відносин обміну
або купівлі та продажу (приблизно 2–3 тис. років тому).
У наш час існує розвинута система поділу праці: 1) загальний  —
усередині  суспільства за галузевою ознакою (промисловість, сільське
господарство, транспорт та ін.); 2) особливий  (частковий ) — усере-
дині якоїсь галузі; 3) одиничний  — усередині підприємств з виокрем –
ленням конкретних спеціальностей на робочих місцях; 4) міжнарод –
ний — поділ праці між країнами. Типи СПП постійно розвиваються
під впливом економічного, науково-технічного прогресу, інноваційних
процесів.
Другою  умовою виникнення товарного виробництва є економічна
відособленість  товаровиробників на основі приватної власності на
засоби виробництва та його результати. Виробник і споживач повинні
мати можливість вільно розпоряджатися виробленою й споживаною
продукцією, реалізовувати свої економічні потреби та інтереси за до –
помогою обміну, купівлі-продажу продуктів на ринку.
Зазначимо, що обмін є процесом одержання якогось бажаного
об’єкта з пропозицією чогось взамін. Обмін діяльністю, благами (про –
дуктами) в межах племені, роду, сім’ї існував завжди, протягом всієї
історії розвитку людства, проте мав епізодичний, випадковий характер
і не міг самостійно вибудувати основи для виникнення товарних від –
носин. Обмін продуктами  як риса натурального господарства зумов –
лювався необхідністю задоволення матеріальних (фізіологічних) по –
треб людей і мав місце лише всередині певних господарських форм
при первісному суспільстві (на стадії дикості і варварства).
Обмін товарами  виходить за вузькі межі окремих організаційних
форм господарювання, стає умовою для існування міжгосподарських
товарних зв’язків, характерною рисою товарного виробництва. Про –
дукти товарного обміну повинні: 1) бути корисними не стільки для того,
хто виробив цей продукт, скільки для інших споживачів, тобто товарне
виробництво завжди має суспільний характер; 2) передаватися спо –

84Розділ ІІ. Основи функціонування ринкової економіки
живачу не безоплатно, а шляхом купівлі-продажу. За допомогою то –
варного (ринкового) обміну в результаті встановлюються товарні
(ринкові) відносини між виробниками і споживачами товарів.
Отже, товарне  виробництво  — це така сфера суспільного госпо –
дарювання, де продукти виробляються відособленими виробниками
для обміну на ринку. Приватна праця спеціалізованих виробників ді-
стає суспільну оцінку тільки внаслідок обміну товарів, які задоволь –
няють потреби виробників і споживачів.
Розвиток суспільного поділу праці є загальною умовою  виникнен –
ня та функціонування товарного виробництва, а економічне відособ-
лення товаровиробників — безпосередньою причиною  існування то –
варного виробництва.
Розрізняють три типи товарного виробництва — просте, загальне
та системне (ринкова економіка).
Загальні  риси  типів товарного виробництва не залежать від етапів
розвитку економічної системи. До них належать: існування в умовах
приватної власності на засоби виробництва; економічна свобода това –
ровиробників; наявність конкурентних відносин; зв’язок між товаро –
виробниками і споживачами товарів відбувається тільки через обмін,
купівлю-продаж на ринку.
Специфічні  ознаки кожного з типів товарного виробництва від –
бивають певні риси та властивості конкретного етапу розвитку еконо –
мічної системи.
Просте товарне виробництво виникає при становленні рабовлас –
ницького суспільства й існує в сучасних умовах в економічно нероз –
винутих країнах як уклад. Воно:
є первинною формою товарного виробництва;
базується на індивідуальній (особистій) праці власника засобів
виробництва;засноване на нескладній (примітивній) техніці;
являє собою дрібний тип господарювання, яке здійснюють реміс –
ники, фермери, особисті селянські (підсобні) господарства; тому зав-
жди має підпорядкований, залишковий характер.
Загальне (розвинуте, підприємницьке) товарне виробництво
означає такий етап розвитку економіки, коли немає продукту, який би
не набував форми товару. Товаром стає навіть право користування здіб-
ностями людини до праці, її робочою силою. Йдеться про виробництво
із застосуванням найманої праці, формування особливих відносин
найму-звільнення між власником засобів виробництва та працівниками.
Загальне товарне виробництво має панівний, всеохоплюючий характер
при капіталізмі.

85Глава 6. Товарне виробництво. Теорії вартості і грошей
Соціально-економічна при рода сучасних економічних систем по –
требує системного використання простого й загального товарного
виробництва, що привело до панування в ХХ ст. системного товар –
ного виробництва , або ринкової економіки . Остання охопила все
економічне життя, виробничу й невиробничу сферу, створила певний
економічний порядок (координацію, регуляцію) за допомогою ринку,
механізмів попиту, пропозиції та ціноутворення, грошового обігу з
метою задоволення потреб, отримання прибутку власниками ринкових
господарств.
§ 2. Товарна форма продукту праці
У процесі людської діяльності виробляються блага  — те, що міс –
тить позитивний, корисний ефект, або продукт праці, що задовольняє
людські потреби. Блага бувають:
матеріальними, тобто такими, що мають речове вираження  і є дара –
ми природи (земля, повітря, вода, клімат) або продуктами виробництва
(одяг, продукти харчування, житло, споруди, машини, верстати та ін.);
нематеріальними — такими, що впливають на розвиток здібностей
людини, її стан здоров’я, зовнішній вигляд, задоволення духовних,
культурних, освітніх чи наукових потреб (освіта, наука, охорона
здоров’я, мистецтво та ін.).
Блага  (продукти) як результат людської праці в умовах товарного
виробництва (обміну) існують у формі товарів і послуг.
Товар  — це специфічне економічне благо, вироблене для обміну й
здатне задовольняти потреби людини й суспільства.
Послуга  — це корисний ефект діяльності живої праці, який не має
речової форми. Споживання послуги можливе з моменту її надання
(вироблення), але послугу неможливо накопичити. Послуга  набуває
товарної форми за допомогою обміну, купівлі-продажу.
Економічна наука на кожному з етапів свого становлення й розви –
тку намагалася визначити основні властивості товару, зокрема такі
складні і фундаментальні економічні поняття, як споживна вартість,
мінова вартість, вартість, корисність, гранична корисність, цінність
товару й послуги. Відповідно до своїх наукових позицій щодо катего –
рій, принципів, законів та теорій товарно-грошових відносин, видатні
вчені світу об’єднувалися в наукові школи, формували цілі напрями
розвитку економічної науки.
Так, представники класичної політичної економії (У. Петті,
Б. Франк лін, А. Сміт, Д. Рікардо) та мар ксизму (К. Маркс, Ф. Енгельс)
сформулювали і розвинули теорію трудової вартості .

86Розділ ІІ. Основи функціонування ринкової економіки
Інші автори (Р . Торренс, Н. Сеніор, Дж. Мілль, Ж. Б. Сей і Ф. Бас –
тіа) в основу вартості, мінової вартості і цін ставили витрати факто –
рів виробництва.
Такі вчені, як У . С. Джевонс, К. Менгер, Ф. Візер, Е. Бем-Баверк,
Л. Вальрас, акцентували увагу на цінності  товару, яка визначається
мірою корисності результату праці. Вони ввели в науковий обіг по –
няття корисність, гранична корисність , цінність . Ці категорії вони
розглядали як судження економічної людини про важливість наявних
товарів (благ) для підтримання життя, задоволення людських потреб.
У ХХ ст. Е. Бернштейн, П. Струве, М. Туган-Барановський, А. Мар –
шалл, Дж. Кларк, П. Самуельсон, О. Шик та інші об’єднали всі ці
поняття в єдину систему взаємопов’язаних категорій товарно-оціночних
відносин.
Отож, відповідно до класичної економічної теорії, товар  (послуга)
має насамперед дві об’єктивні, не залежні від оцінок конкретних інди –
відів, властивості (сторони): споживну вартість і  мінову вартість.
Споживна  вартість  відбиває якісну сторону товару і означає його
здатність задовольняти потреби не самого виробника, а покупців (спо –
живачів).
Мінова  вартість  — це здатність товару обмінюватися на інші
товари в певних кількісних пропорціях, що визначає кількісну сторону
цінності товару. Складність пізнання сутності мінової вартості товарів
полягає саме в знаходженні таких пропорцій обміну.
Мінова  вартість є формою вияву вартості. Вартість  визначає за –
трати суспільно необхідної праці на виробництво товару. Вона порів –
нює витрати людської праці, факторів і умов виробництва товарів і
послуг, якими люди в певній пропорції обмінюються. Але фактори й
умови виробництва також є результатами праці людей, тому головним
суттєвим елементом при визначенні величини вартості товару стають
суспільно необхідні витрати простої, абстрактної праці, які вимірю –
ються робочим часом при її середній інтенсивності.
При цьому проста праця  не потребує спеціальної кваліфікації або
підготовки; складна праця , навпаки, вимагає попередньої спеціальної
підготовки працівника (інженери, лікарі, юристи, які мають вчений
ступінь бакалаврів або магістрів). Для визначення мінової вартості товар
(послуга) як результат складної праці зводиться до простої праці через
ринкові відносини купівлі-продажу, що називається редукцією праці.
Конкретна  праця працівника витрачається в доцільній, корисній фор –
мі (токар, хлібороб, будівельник), створює певну споживну вартість .
Одночасно працівник витрачає свої здібності, внутрішні енерге –
тичні ресурси (фізичні й розумові сили, знання) взагалі, що визнача –

87Глава 6. Товарне виробництво. Теорії вартості і грошей
ється як кількість абстрактної праці , яка лежить в основі величини
вартості  товару.
Вартість, таким чином, є тим спільним, що знаходить вияв у міно –
вому співвідношенні товарів, тобто робить їх співставними.
Неокласична теорія (маржиналізм) виокремлює такі властивості
товару, як корисність і цінність.
Корисність  товару — це суб’єктивне сприйняття споживачем
здатності товару бути потрібним людям, давати їм певне задоволення.
Ця здатність реалізується тільки в тому разі, якщо товар є економічним
товаром, тобто перебуває в розпорядженні людей в обмеженій кілько-
сті. Тоді остання одиниця товару обмеженої кількості матиме визна –
чення граничної корисності. Якщо запас товару досить значний і не є
дефіцитним, гранична корисність останньої одиниці товару дорівню –
ватиме нулю. Що менше товару в розпорядженні людей, то вищою є
гранична  корисність останньої одиниці товару в конкретному наборі.
Цінність товару  є суб’єктивним сприйняттям споживачем варто  сті
товару і виявляється у згоді людини обміняти певний товар на певну
кількість інших благ або грошей. Вона  визначається граничною або
найменшою корисністю товару в конкретному його запасі. Цінність
товару зростатиме в міру зростання граничної корисності товару і, на –
впаки, зменшуватиметься, якщо гранична корисність товару зменшуєть –
ся. Цінність мають лише кількісно обмежені блага (товари, послуги).
Особливістю теорії маржиналізму, як бачимо, є те, що кожна лю –
дина при обміні суб’єктивно визначає для себе корисність та цінність
того чи іншого товару. Тому властивості товару з точки зору цієї теорії
дістали визначення суб’єктивних характеристик товару.
Споживна вартість і корисність відображають якісну сторону влас –
тивостей товару, а мінова вартість та цінність  — кількісну сторону.
Отже, товар — це кількісно-якісна цілісність, у якій закладено діа –
лектичну суперечність. Вона виявляється у процесі обміну.
§ 3. Закон вартості та його функції.
Сучасна модифікація вартісних
відносин
Товарне виробництво розвивається під впливом певної сукупнос –
ті економічних законів, серед яких основним є закон  вартості . Він
відбиває сталі зв’язки між виробниками та споживачами, продавцями
та покупцями товарів і послуг, обумовлює еквівалентний обмін між
суб’єктами товарних відносин згідно з їх вартістю. При цьому виникає

88Розділ ІІ. Основи функціонування ринкової економіки
потреба вираження вартості товарів за допомогою її зовнішньої гро –
шової форми — ціни .
За різних типів товарного виробництва ціни  спочатку застосовува –
лись як особливі пропорції обміну. Коли ж людство почало викори-
стовувати гроші, ціна стала грошовим відображенням цінності товарів.
Сучасні уявлення про ціну свідчать, що сформулювати єдине поняття
«ціна» досить складно. Зміст ціни тісно пов’язаний із безліччю факторів,
що впливають на величину ціни досить суперечливо. За умов сучасної
ринкової економіки всі товарні відносини групуються та обертаються
навколо ціни, і не випадково існує вислів, що «ціна — це душа ринкової
економіки» . Без ринкових умов про ціну можна не згадувати, лише ринок
із величезною кількістю товарів здатний сформувати ціну .
Механізм дії закону вартості проявляється через стихійне відхи –
лення цін від вартості в процесі обміну товарів. Тому цей закон має
також назву закону  цін, який виражає коливання цін навколо вартості,
здійснює розподіл факторів виробництва (засобів виробництва і робо –
чої сили) між різними галузями економіки, стихійно визначає рівно –
важний, пропорційний, збалансований напрям економічного розвитку.
Коливання цін навколо вартості товарів дає можливість товаровироб –
никам (продавцям) виробляти певну поведінку (політику) — виробни –
цтво (продаж) яких товарів потрібно розширяти, а яких, навпаки, —
скорочувати з метою недопущення їх надвиробництва (надлишку) або
дефіциту.
Закон вартості в товарній економіці виконує такі основні функції:
1) регулюючу . Як стихійний регулятор товарного виробництва і
обігу закон вартості виражає вартісні величини витрат праці, факторів
виробництва, цін, прибутків й кількісне визначення результатів розви –
тку товарного господарства;
2) стимулюючу . Закон вартості стимулює процеси досягнення
ефективності товарного виробництва, підвищення якості товарів і по –
слуг, винагороди робітників за продуктивну працю, прагнення впро –
вадити інноваційні методи господарювання, сприяє виникненню нових
технологій та галузей виробництва і таким чином зменшує витрати
праці на виробництво товарів;
3) диференційну . В результаті дії закону вартості відбувається
соціально-економічна диференціація товаровиробників  — їх розподіл
на успішних, ефективних, з конкурентоспроможними підприємствами
(фірмами) і банкрутів, які вимушені поповнювати представників най-
маної праці або безробітних.
Тим часом теорію трудової вартості називають затратною теорією
товарних відносин, або теорією об’єктивних витрат. Її недоліком є

89Глава 6. Товарне виробництво. Теорії вартості і грошей
складність, відірваність від практики договірної (ринкової) економіки,
абстрактність багатьох постулатів.
У ХХ–ХХI ст. розвинутий (загальний) тип товарного виробництва
поступився ринковій економіці як господарській системі. Відбуваєть –
ся трансформація відносин власності, конкуренції, підприємництва,
ціноутворення, грошового обігу, торгівлі. Йде бурхливий розвиток і
впровадження досягнень науково-технічного прогресу (науково-
технічної революції) у виробництво товарів і послуг. Все це привело
до модифікації вартісних відносин, переорієнтації економічної думки
з дослідження й використання вартості й закону вартості на більш
практичні (прагматичні) категорії і закони (попит, пропозиція, ціна,
закони попиту і пропозиції, корисність, гранична корисність та ін.).
Нині, коли в розвинутих країнах формується нова (постіндустрі –
альна) економіка з пріоритетним виробництвом послуг (знань, інфор –
мації, технологій), категорія вартості перестає бути інструментом ви –
значення кількісних характеристик економічних процесів виробництва
товарів і послуг. Постіндустріалісти наголошують на тому, що послу –
ги створюються інтелектуальною, часто творчою працею, витрати якої
визначити важко, а інколи й неможливо. А значить, і ціни на продукти
праці визначаються не затратами праці, а корисністю цих продуктів.
Виникає нова категорія: « вартість, створена знаннями ». На думку
одних вчених, це — підрив ринкових відносин. Інші ж вважають, що
й на вищих етапах свого розвитку постіндустріальне суспільство не
долає товарного виробництва і ринкових відносин.
§ 4. В иникнення грошей.
Сутність і функції грошей.
Поняття грошової системи.
Закони грошового обігу Процес поступового еволюційного розвитку обміну породжує появу спеціального засобу його обслуговування й визначення — грошей.
Можна сказати й так: гроші є історичним продуктом обміну.
Спочатку як мірило обміну товарів були специфічні товари, які
мали великий попит на ринках у певних країнах: в Ісландії  — риба;
в європейських країнах — хутро; Індії — перла; Римі — мідь; Монго –
лії — чай; Китаї — сіль тощо. Потім універсальним мірилом товарів
у більшості народів стала домашня худоба. Нарешті, як загальний
еквівалент вартості всіх товарів з’явились металеві зливки — метал,
мідь, бронза, срібло, золото.

90Розділ ІІ. Основи функціонування ринкової економіки
Необхідність мати гроші, які були б стабільні, сталі до зношування,
портативні, подільні, прийнятні, взаємозамінні, транспортабельні, роз –
пізнавані й здатні до нагромадження, сприяла появі монети . Сам термін
«монета» має походження від назви храму богині Юнони в Римі, яка дала
добру раду й гроші для ведення війни римлянам, що стало приводом для
створення там у ІІІ ст. до н. е. монетного двору, продукція якого стала на –
зиватися монетою ( моно — рада). В Росії монета виникла у Х ст. у Києві,
в незалежній Україні — у 1996 р. Паперові гроші (банкноти) були введе –
ні в обіг уперше в Китаї в ХII ст., в Європі — у ХVIII ст.
Гроші  — це особливий товар, який виконує роль загального, уні –
версального еквівалента . Гроші є продуктом еволюційного розвитку
товарних відносин, більш довершеною формою економічних зв’язків
між виробниками й споживачами.
Гроші  мають кілька дуже важливих ознак. Це, по-перше, загальне
визнання грошей суб’єктами суспільного обміну; по-друге, гроші є
засобом вияву цінності товарів; по-третє, гроші виконують роль по –
середника в усіх обмінних операціях.
Сутність і значення грошей знаходять свій вияв у процесі виконан –
ня ними таких функцій, як: міра вартості, засіб обігу, засіб платежу,
засіб нагромадження  та світові гроші.
Виконуючи свої функції, гроші здебільшого розв’язують супе-
речності товарного обміну, а в деяких випадках їх загострюють. При
цьому функції грошей трансформуються, деякі функції не діють або
відмирають, натомість з’являються нові, які потребують свого дослі-
дження і визначення економічною наукою.
Первинною функцією грошей є функція міри  вартості , що при –
таманна грошам історично. Гроші, виконуючи цю функцію, вимірюють
вартість інших товарів, причому роблять це потенційно, ідеально, за
допомогою призначення товарам цін . Кожний власник товару тільки
подумки уявляє міру грошового товару, що має стати його власністю
в результаті обміну товару на гроші.
Щоб ця функція виконувалася реально, раніше потрібно було ви-
значати масштаб цін  — вагову кількість грошового металу (золота або
срібла), що встановлюється державою за національну грошову одини –
цю. До середини ХХ ст. масштаб цін не відокремлювався від безпо –
середнього вагового змісту грошового металу. За сучасних умов всі
країни світу повністю відмовилися від конвертування паперово-
кредитних грошей у грошовий метал (золото). Отже, держави офіцій –
но не фіксують національні масштаби цін.
Виконуючи функцію  засобу  обігу , гроші швидко змінюють своїх
власників; і що швидше це відбувається, то краще для грошового обі –

91Глава 6. Товарне виробництво. Теорії вартості і грошей
гу взагалі. Функцію засобу обігу гроші завжди мають виконувати ре –
ально — як посередник в актах продажу «товар (Т) — гроші (Г)» і
купівлі «гроші (Г) — товар (Т′)». Ця функція доповнює функцію міри
вартості і розвиває функціональні можливості грошей.
Коли гроші почали виконувати функцію засобу обігу, з’явилася
можливість заміни металевих грошей на паперові . Останні стали про –
стим символом (знаком) вартості. Можна сказати, що функція засобу
обігу сприяла виникненню паперово-грошового обігу. Але ця сама
функція зумовила й подальший розвиток суперечностей товарного
виробництва, наприклад, проблему надмірної емісії (випуску) паперо –
вих грошей у вигляді спочатку банкнот, а потім і казначейських  білетів,
наслідком чого стали грошові кризи (інфляція).
Функція засобу платежу  почала здійснюватися грошима у зв’язку
з розвитком кредитних відносин. Безліч потреб у кредитуванні товарних
відносин призвели до того, що продавець віддавав свій товар покупцеві
з відстрочкою платежу. З’являється особливий вид грошового зобо-
в’язання — вексель, який і виконує функцію засобу платежу. Пізніше
банківські установи починають скуповувати векселі, випускаючи бан –
ківські грошові зобов’язання  — банкноти. Це, по суті, кредитні гроші,
що виконують функцію засобу платежу. Якщо при отриманні кредиту
реальні гроші не потрібні і їх замінює вексель, то при сплаті кредиту у
визначений строк необхідні реальні гроші. При цьому вони виконують
роль засобу  платежу. Таку функцію гроші виконують при виплаті за –
робітної плати, сплаті комунальних платежів, податків тощо.
Гроші мають номінальну  і реальну  цінність. Номінальна цінність
грошей визначається знаками, які на них намальовані; реальна цінність
визначається кількістю товарів і послуг, які можна купити за одну
одиницю грошей. Зростання цін призводить до знецінення грошей і
загострення суперечностей товарно-грошових відносин.
Виконувати функцію засобу нагромадження  ефективно  і повністю
можуть лише повноцінні (золоті) гроші. Сутність цієї функції полягає
в тому, що гроші тимчасово, з волі та бажання їх власника, випадають
із сфери обігу і використовуються для нагромадження. За сучасних
умов ця функція виконується за допомогою особливих банківських
установ — ощадних банків. У країнах, що не мають вільно конверто –
ваної твердої валюти, функцію засобу нагромадження виконують ва –
люти найбільш розвинених країн: американський долар, євро, фунт
стерлінгів та ін.Формування світових економічних відносин, розвиток зовнішньо –
го товарного обміну зумовлює виконання грошима функції світових
грошей . У міжнародних розрахунках на світовому ринку країни ви –

92Розділ ІІ. Основи функціонування ринкової економіки
користовують грошові знаки іншої держави, які визнані конвертова –
ними, резервними валютами (американський долар, євро та ін.), і за –
гальні умовні міжнародні розрахункові одиниці.
За весь еволюційний період свого існування гроші пройшли склад –
ний шлях розвитку і мали такі форми:
а) товарні гроші — металеві зливки;
б) монетні гроші — карбовані монети;
в) паперові гроші — друковані банкноти;
г) електронні гроші — кредитні картки.
Відповідно до історичних форм грошей формувалися грошові
системи . Спочатку виникла архаїчна форма металевих грошей , коли
головним їх елементом був металевий зливок. Історія української
гривні починалася з Давньої Русі, де гривнями називали зливки срібла
різної ваги: від 100 до 204,7 г — мала  гривня і до 409,5 г — велика
гривня. Поступово з’являлись карбовані монети, що витіснили важкі
металеві зливки. Металева грошова система існувала у формі моно –
металізму та біметалізму. Грошова система монометалізму  викорис –
товувала як гроші один із монетарних металів  — золото або срібло.
Біметалізм  — це система, за якої загальним еквівалентом грошей були
обидва монетарні метали — золото і срібло.
Пізніше металеву грошову систему змінює паперово-кредитна
система . Сучасна грошова паперово-кредитна система складається з
державних банкнот, розмінної монети та депозитів до запитання або
поточних  рахунків національної кредитної системи. Вона являє собою
сукупність  готівкових і безготівкових  грошей .
Нині існує й набуває великого поширення нова світова «електрон-
на» грошова система . Головним її елементом є кредитна картка , за-
вдяки якій і відбуваються всі безготівкові платежі через комп’ютерні
системи. Це є системою грошових відносин майбутнього, коли всі
країни світу, а не тільки передові, активно використовуватимуть «елек –
тронну» грошову систему.
У загальному вигляді грошова система незалежно від форм повинна
мати такі структурні елементи : правові засади грошового обігу;
найменування грошової одиниці;відповідний порядок емісії національних грошових знаків; карбування металевих монет та порядок їх обігу; організацію та умови безготівкового обороту; порядок обміну національної валюти на іноземну;
валютні коефіцієнти; грошові знаки та організаційні центри грошового обігу.

93Глава 6. Товарне виробництво. Теорії вартості і грошей
Товарне виробництво пов’язане з дією закону  грошового  обігу .
У країнах із різними економічними системами, де використовуються
гроші, необхідно знати, скільки грошової маси потрібно для нормаль –
ного господарювання. Грошовий обіг залежить від впливу великої кіль –
кості чинників. У сфері грошового обігу діє економічний закон кілько  сті
грошей , сформульований у ХІХ ст. Перша і основна умова ефективного
грошового обігу — швидкість обігу грошей та їх ліквідність. Що швид –
ше гроші обслуговуватимуть товарні угоди, то менше їх потрібно для
обігу. Формула закону грошового обігу має такий вигляд:
Кг = ТЦ / Шо ,  (6.1)
де  Кг  — кількість грошей, необхідних для обігу;
ТЦ  — сума цін товарів у суспільстві, що підлягають реалізації;
Шо — швидкість обігу грошових одиниць.
З розвитком товарного виробництва та зміною його типу зміню –
ються і функції грошей, а також трансформується закон кількості
грошей, необхідних для обігу. В цьому разі формула закону, яку роз –
робив К. Маркс, буде такою:
(6.2)
де  К  — сума грошей, які обслуговують кредити;
П  — платежі, за якими настав строк виплати;
ВП  — сума платежів, що взаємно погашаються.
Дія закону кількості грошей, необхідних для обігу, характерна як
для металевої грошової системи в минулому, так і для сучасної
паперово-кредитної.
У країнах із розвиненою ринковою економікою, де реалізується
велика кількість товарів у безготівковому  варіанті, використовується
формула, запропонована американським економістом, статистиком
І. Фішером (1867–1947). Вона виражає залежність сукупності товарних
цін від грошової маси та їх швидкості і навпаки:
М × V = P × Q ,  (6.3)
де  М  — грошова маса;
V  — швидкість обігу грошових одиниць;
Р  — середній рівень цін;
Q  — кількість товарів.
З цього рівняння обміну можна розрахувати:
кількість грошей, які необхідні для обігу: М = Р × Q / V ;
середній рівень цін товарів, які реалізуються: P = M × V / Q ;,ТЦ К П ВПКгШо  

94Розділ ІІ. Основи функціонування ринкової економіки
швидкість обігу грошової одиниці: V = P × Q / M ;
обсяг товарів, які призначені для реалізації: Q = M × V / P .
В умовах розвиненої паперово-кредитної грошової системи наве –
дена формула рівняння розкриває дію закону кількості грошей, необ –
хідних для обігу готівкою та в безготівковому вигляді. Використання
цієї формули ґрунтується як на класичній кількісній теорії грошей , так
і на сучасній монетарній кількісній теорії  грошей лауреата Нобелів-
ської премії М. Фрідмена  (1912–2006).
Оскільки ж грошова маса є неоднорідною, усі її елементи мають
різну швидкість обігу, до того ж на неї активно впливає кон’юнктура
грошового ринку. Визначити ж кількість грошей, необхідних для обігу,
на практиці дуже важко.
Запитання для самоконтролю
1. Які умови необхідні для виникнення та розвитку товарного
виробництва?
2. Назвіть загальні та специфічні риси простого і загального
товарного виробництва.
3. Яка різниця між товарами і послугами; товарами і грошима?
4. Охарактеризуйте споживну вартість і мінову вартість товару.
5. Що таке корисність та цінність товару?
6. Сформулюйте закон вартості. Які функції він виконує? Яким
чином дія закону вартості модифікується в наш час?
7. У чому полягає сутність закону цін?
8. Що таке гроші? Як вони виникли?
9. Які функції виконують гроші?
10. Охарактеризуйте грошову систему та шляхи її еволюції.
11. Як визначити кількість грошей, потрібну для обігу?
12. Сформулюйте закон грошового обігу. Хто вперше відкрив і
кількісно визначив його дію?

95Глава 7
Ринок як економічна форма
організації функціонування
економіки
§ 1. Сутність і функції ринку.
Інфраструктура ринку
Економіка не може ефективно розвиватися без певного рівня рин –
кових відносин, які повинні охоплювати всі фактори виробництва та
умови їх функціонування. Центральне місце в ринкових відносинах
належить ринку як механізму, інституту або інструменту взаємодії
економічних суб’єктів за допомогою купівлі-продажу, попиту і пропо –
зиції, конкуренції й ціноутворення. А. Сміт вважав, що ринок має
стихійну саморегулюючу силу, яка все і всіх поставить на своє місце
у виробництві, розподілі, обміні та споживанні, вирішить проб  леми
вироблення необхідної кількості та якості товарів і послуг.
Ефективне функціонування ринку можливе лише за таких умов:
свобода економічного вибору для економічних суб’єктів, яка гаран –
тована законом; існування на рівних усіх можливих форм власності та господарю –
вання, що є основою для розвитку конкуренції і підприємництва;
наявність повноцінних грошей як основи для раціонального ціно –
утворення, виробництва та споживання.
Відсутність цих умов негативно впливає на формування ринкових
відносин, досягнення кінцевих результатів господарювання і потребує
спеціальної економічної політики держави. Щоправда, теоретично
ринок можна розвивати в умовах відсутності грошового обміну, за іс –
нування продуктообміну, але це не супроводжуватиметься зростанням
ефективності економіки, попиту споживачів і самого процесу обміну.
Коли в економіці відсутні необхідні умови для розвитку цивілізовано –
го ринку, тоді він функціонує як «тіньовий».
Ринок  є формою відображення системи економічних відносин, які
діють на основі товарного виробництва та обміну.
Існує кілька визначень поняття «ринок»:
ринок  — це інститут чи механізм, що об’єднує покупців (пред –
ставників, суб’єктів попиту) і продавців (представників, суб’єктів
пропозиції) окремих товарів та послуг;
ринок  — це форма суспільних зв’язків між людьми у процесі
купівлі-продажу товарів та послуг;

96Розділ ІІ. Основи функціонування ринкової економіки
ринок — це сфера відносин між виробниками і споживачами.
В економічно розвинутих країнах із соціально орієнтованою рин –
ковою економікою ринку відведено чимало функцій. До них насампе –
ред належать такі:
1) регулююча  — ринок визначає структуру пропозиції товарів від –
повідно до попиту на товари та послуги, визначає напрями розподілу
та перерозподілу ресурсів відповідно до платоспроможності попиту;
2) інформаційна  — ринок формує уявлення виробників про су-
спільні потреби, попит на товари та послуги, а покупців — про стан
виробництва в країні;
3) стимулююча — ринок націлює виробників на зниження витрат
виробництва і підвищення його ефективності на основі впровадження
досягнень науково-технічного прогресу, поліпшення якості товарів та
послуг;
4) сануюча  — ринок через механізм конкуренції (а тому справед –
ливо і неупереджено) звільняє економіку від суб’єктів, які господарю –
ють неефективно, є збитковими за умов ринкової економіки;
5) контрольна  — ринок забезпечує вплив споживача на виробни-
цтво, оскільки тільки на ринку визначається, наскільки необхідний
суспільству вироблений продукт;
6) інтегруюча  — ринок забезпечує взаємодію функцій, перелічених
вище, і допомагає виробити ефективні рішення щодо стратегії подаль –
шої підприємницької діяльності.
Якщо ринок не виконує своїх функцій, тоді в економіці та суспільстві
панують негативні явища, риси та наслідки: зростання дефіциту товарів
і послуг або їх надвиробництво; зростання рівня цін швидше за доходи
споживачів і прибутки виробників; зубожіння населення; відсутність або
низький рівень конкурентоспроможності суб’єктів ринкових відносин.
Це свідчить про необхідність подальшого створення умов розвитку
ринку та його інститутів, а також удосконалення структури ринку.
Структура ринку  — це його внутрішній устрій та зовнішнє розта –
шування інститутів, які забезпечують ефективне існування ринку як
системного економічного явища. Внутрішні складові елементи структури
ринку  — співвідношення попиту, пропозиції і ціни, їх зв’язки, тенденції
або закони розвитку — визначають поняття «кон’юнктура ринку» .
Ринок залежно від об’єкта, суб’єкта, місця розташування, рівня
конкуренції, пропозиції та попиту, кінцевого призначення товарів і по –
слуг має свою кон’юнктуру, яка постійно змінюється і потребує систе –
матичного дослідження, яке здійснює спеціальна наука — маркетинг.
Залежно від об’єкта ринкових відносин, тобто специфіки товару,
що продається, розрізняють такі види ринків: ринок готової продукції

97Глава 7. Ринок як економічна форма організації функціонування економіки
та послуг (насамперед споживчий ринок), ринок ресурсів (праці, засо –
бів виробництва, інвестиційних ресурсів, землі); фінансовий ринок
(кредитних ресурсів, цінних паперів, страховий, грошовий та валютний
ринки). Важливе місце належить також ринку нерухомості та ринку
природних ресурсів.
Залежно від того, хто є суб’єктами попиту (покупцями), можуть
бути виокремлені такі види ринків: споживчий ринок; ринок підпри –
ємств (ринок товарів промислового призначення; ринок проміжних
продавців; ринок державних установ); міжнародний ринок. Такий по –
діл ринків більш характерний для маркетингу.
Відповідно до ринкової кон’юнктури ринки поділяються на:
ринок  продавця  — такий ринок, коли  попит перевищує пропозицію.
Йому властивий обмежений асортимент товарів, їх постійний дефіцит, не –
значні масштаби виробництва; повна відсутність конкуренції виробників;
ринок  покупця  — ринок з перевищенням пропозиції над попитом: має
місце великий асортимент пропонованих товарів; стійкі обсяги й мас  штаби
виробництва цих товарів; високий рівень конкуренції виробників.
ринки не продавця й не покупця  — стан ринку, на якому фірма-
виготовлювач може збувати продукцію в достатньому обсязі, якщо буде
здійснюватися стимулювання попиту. Відправним моментом діяльнос –
ті фірми при цьому є вивчення ринків, на яких реалізується продукція
фірми, які розрізняються за формою їх регулювання;
регульовані  ринки  — такі, що підпадають під дію товарних угод, а
також державних нормативних актів, спрямованих на їх стабілізацію.
З погляду на характер взаємин між продавцями й покупцями виок-
ремлюють:закритий  ринок — товарний ринок, де взаємодіють виробники й
споживачі, пов’язані різними формами некомерційних відносин: юри –
дичною залежністю, системою участі на паях і фінансового контролю,
спеціальними договорами, які не мають суто комерційного характеру;
відкритий  ринок — сфера звичайної комерційної діяльності необ –
меженого кола незалежних продавців і покупців.
За географічною ознакою та сферою охоплення покупців можна
вирізнити:світовий ринок  — ринок, що включає країни всього світу;
регіональний ринок  — ринок, що охоплює всю територію певної
держави;місцевий  ринок  — ринок, що включає один або кілька районів
країни.
Для раціонального функціонування ринків потрібна ринкова інфра-
структура , тобто сукупність організацій, установ, посередників, які

98Розділ ІІ. Основи функціонування ринкової економіки
існують у специфічній організаційно-правовій формі для забезпечення
функціонування кожного конкретного виду ринку та системи ринків у
цілому.
Інфраструктура і кон’юнктура ринку повинні розвиватися у
взаємозв’язку, доповнювати один одного за допомогою прямих і зворот –
них зв’язків. Так, розвиток інфраструктури ринку стимулює удоскона –
лення його структури й змінює кон’юнктуру, а розвиток внутрішньої
структури ринку та самої системи ринків потребує подальшого удоско –
налення її інфраструктури. Про ефективність та зрілість їх стану свід –
читиме зростання рівня цивілізованості ринкових відносин, їх здатнос –
ті забезпечити економічне зростання обсягів виробництва й реалізації
товарів та послуг, задоволення потреб споживачів і суспільства.
Розвиток інфраструктури сприяє:
1) правовому й економічному консультуванню виробників та спожи –
вачів продукції, захисту їх інтересів у державних та інших структурах;
2) страхуванню підприємницької діяльності;
3) забезпеченню фінансової підтримки і кредитуванню підприємств
і споживачів;
4) створенню умов для ділових контактів підприємців;
5) швидкому просуванню й реалізації товарів і послуг на різних
ринках;
6) маркетинговим дослідженням ринку та ін.
Сучасна ринкова інфраструктура має такі підсистеми:
організаційно-технічна: товарні біржі, оптові ринки, аукціони,
ярмарки, сервісні центри, промислові палати та ін.;
фінансово-кредитна: банки, валютні та фондові біржі, страхові
компанії, інвестиційні фонди, ломбарди та ін.;
державно-регулятивна: служби зайнятості, ліцензування, опо –
даткування, митна система, державні фонди сприяння діловій актив –
ності та ін.;науково-дослідне та інформаційне забезпечення: консалтингові
компанії, інформаційні центри, наукові інститути, спеціальні навчаль –
ні заклади, юридичні фірми, рекламні агентства та ін.
§ 2. Механізм функціонування ринку.
Закони попиту і пропозиції.
Ринкова рівновага
Основними елементами ринкового механізму є попит, пропозиції
і ціна.

99Глава 7. Ринок як економічна форма організації функціонування економіки
Попит  — це така кіль кість продукції, яку споживачі хочуть і мо –
жуть купити за певною ціною протягом певного періоду часу на пев –
ному ринку.
Слід розрізняти попит і потребу людини в тому чи іншому товарі
або послузі. Потреба свідчить тільки про бажання людини мати товар
(послугу). Якщо ж споживач ладен заплатити певну суму грошей,
купити товар, він стає суб’єктом попиту. Інакше кажучи, попит — це
платоспроможна потреба людини.
Гранична максимальна ціна, за якою споживачі ще згодні купити
товар, називається ціною  попиту .
Закон  попиту  діє таким чином: за незмінності всіх інших факторів
зниження ціни веде до зростання попиту, і навпаки: зростання ціни на
товар скорочує попит на нього.
Визначення цього закону вперше дав французький економіст Ав –
густин Курно (1838), а глибоке його дослідження здійснив англієць
Альфред Маршалл (кінець ХІХ ст.).
Закон попиту наочно демонструє крива попиту  D . Якщо по
вертикальній осі розмістити ціни за одиницю товару ( Р — price ), а по
горизонтальній осі — кількість товарів ( Q — quantity ), то одержимо кри –
ву, за якою рухаємося вниз праворуч в міру зниження ціни і, навпаки,
угору ліворуч в міру зростання ціни. Тобто при ціні 0 P1 попит на товар
становить 0 Q1 одиниць, а при зменшенні ціни до 0 P2 він зростає до 0 Q2.
Зрозуміло, що на ринковий попит впливає не лише ціна, а й багато
інших факторів. Серед них: ціни на інші товари ( Pa, Pb…), насамперед на взаємодоповнюючі та взаємозамінні товари. Взаємодоповнюючі товари — це комплементарні товари , які споживаються разом. Зрост ання цін на один із таких
товарів зменшує попит на інший товар. Наприклад, зростання цін на
цукор скорочує попит на цукерки, торти, тістечка.139
P
P 1
P2
D
0     Q1        Q 2   Q

100Розділ ІІ. Основи функціонування ринкової економіки
Взаємозамінні товари — це товари-субститути , здатні заміняти
один одного і задовольняти одну й ту ж потребу. При збільшенні цін
на один із таких товарів підвищується попит на інший. Наприклад,
подорожчання квитків на авіаційний транспорт переключає попит на
послуги залізниці;
чисельність покупців на ринку ( n);грошові доходи покупців ( I): із зростанням останніх попит теж, як правило, зростає; уподобання споживачів ( T). Наприклад, українці люблять їсти сало, що підтримує постійний попит на нього незалежно від ціни, однак у мусульманських країнах цей продукт попиту не має;
накопичене покупцями майно ( W);очікування споживачами зниження або підвищення цін на товар чи їх доходів, що відповідно підвищує або знижує попит;
зміни в структурі населення країни. Наприклад, зростання чисель –
ності пенсіонерів підвищує попит на ліки, а молоді  — на спортивні
приладдя, модний одяг;ефективність реклами;умови споживчого кредиту;
економічна політика держави. Політика лібералізації (а як наслі –
док — підвищення) цін, скажімо, суттєво скорочує попит споживачів
на товари та послуги.
Вплив різноманітних факторів на ринковий попит відбиває функція
попиту :QD = f (Pa, Pb…, I, T, W, n, …) .
Зміни в попиті під впливом нецінових факторів зсувають криву
попиту вгору праворуч або вниз ліворуч  В окремих випадках поведінка покупця взагалі не відповідає за –
кону попиту. Наприклад, бажання  окремого споживача поводити себе
специфічно, не так, як інші, може привести до того, що при зменшенні 142
P
D 1 D    D 2
0         Q
101Глава 7. Ринок як економічна форма організації функціонування економіки
ціни на товар попит на  нього також зменшиться, і навпаки. Така по –
ведінка характерна для споживача-сноба, який ніколи не купить той
товар, який споживає решта покупців ( ефект сноба ).
Інколи ціна товару може бути для споживача  показником його  пре-
стижу . Тобто товар з низькою ціною є непрестижним, і тому попит на
нього зменшується, і навпаки ( ефект Веблена ).
Не підпадають під дію закону попиту й так звані блага нижчого по –
рядку , або товари Гіффена. Останні дістали свою назву за прізвищем
британського статистика, який ще в ХІХ ст. виявив відповідну законо –
мірність стосовно ринку картоплі. Нині до благ нижчого порядку від –
носять хліб, макаронні вироби, маргарини та інші товари, доступні не –
заможним верствам населення. Тенденція їхнього споживання така:
обсяги споживання (попиту) зростають незалежно від ціни (і навіть при
підвищенні ціни) в міру зниження рівня життя населення. І навпаки, із
зростанням рівня добробуту обсяги споживання (попит) на такі товари
скорочуються, навіть при зменшенні цін на них ( ефект Гіффена ).
Пропозиція  — це така кількість продукції, яку виробник хоче і
може виробити й запропонувати для продажу за певною ціною про –
тягом певного часу на певному ринку.
Гранична мінімальна ціна, за якою виробники ще готові продавати
свої вироби покупцям, називається ціною  пропозиції .
Закон  пропозиції  діє так: за незмінності всіх інших факторів зни –
ження ціни веде до скорочення пропозиції товару для продажу, і на –
впаки, зростання ціни стимулює зростання пропозиції товару для
продажу на ринку.
На рис. 7.3 показана крива  пропозиції S , яка демонструє дію за –
кону пропозиції. За кривою пропозиції ми рухаємося вгору праворуч
в міру подорожчання товару і, навпаки, униз ліворуч — в міру здешев –
лення товару. Тобто при ціні 0 P1 пропозиція товару становить 0 Q1
одиниць, а при зменшенні ц іни до 0 P2 вона впаде до 0 Q2.
Рис. 7.3. Крива пропозиції145
P
P 1        S
P 2
0       Q 2        Q 1   Q

102Розділ ІІ. Основи функціонування ринкової економіки
На проп озицію товару, крім ціни, також впливають багато неціно –
вих факторів, такі як:
ціни на ресурси ( Pr): за їхнього зростання зменшується обсяг вироб –
ництва і відповідно ринкової пропозиції товару, що зсуває криву S угору
ліворуч на позицію S1. І навпаки, здешевлення виробничих ресурсів дає
змогу розширити виробництво і запропонувати ринку більше продукції;
крива S тоді зміститься вниз праворуч до позиції S2 Рис. 7.4 . Зрушення кривої пропозиції під впливом  нецінових факторів стан засобів виробництва ( C). Нові  технології, скажімо,  підвищують продуктивність праці, знижують собівартість товарів, що супроводжується зростанням обсягу пропозиції та переміщенням кривої S праворуч униз на позицію S2;природні умови ( l);якість праці ( L);
чисельність продавців  (n);оподаткування ( t). Зростання  податків на виробників  збільшує розмір витрат, собівартість виробництва товарів, тому обсяг пропозиції
зменшується, а крива пропозиції переміщується вгору ліворуч до S1;
субсидування виробництва продукції ( s) державою або місцевими
органами влади;ціни на товари-конкуренти. Їх зниження приваблює покупців, переключаючи споживчий попит на продукцію конкурентів. Пропозиція ж до –
рожчого товару в цьому разі тимчасово скорочується  — на час оновлення
асортименту та вживання необхідних заходів виробником щодо ціни;
очікування виробників. Прогнозування вигідніших умов виробни-
цтва даних товарів у майбутньому (зростання цін, зниження рівня
оподаткування, зростання попиту, зменшення конкуренції тощо) по –
зитивно впливає на зростання пропозиції, і навпаки;
кількість виробників (фірм) у галузі: зростання кіль кості фірм, що
працюють на даний ринок, збільшує ринкову пропозицію, і навпаки.147
P
S 1           S           S 2
0          Q

103Глава 7. Ринок як економічна форма організації функціонування економіки
Отже, нецінові чинники активно впливають на динаміку обсягу
пропозиції і потребують постійного контролю та використання з метою
зростання обсягу ринку, забезпечення споживачів товарами і послуга –
ми відповідно до їх потреб та попиту.
Вплив нецінових факторів на ринкову пропозицію відбиває функ –
ція пропозиції:
QS = f (Pr, C, l, L, n, t, s, …).
Зміни у пропозиції зсувають криву пропозиції під впливом різних
факторів.
На рис. 7.5 показана взаємодія ринкового попиту на продукцію і
ринкової пропозиції. Точка перетину кривих попиту і пропозиції є
точкою ринкової рівноваги. Їй відповідає ціна  рівноваги  0P0 і рівно –
важний  обсяг  продукції  0Q0.
Рис. 7.5 . Встановлення ринкової рівноваги
Ринкова рівновага постійно змінюється. При цьому можуть вини –
кати як надлишковий попит, так і надлишкова пропозиція.
Надлишковий попит,  або дефіцит, як наслідок зниження цін до
рівня, меншого за ціну рівноваги, свідчить, що покупцям необхідно
платити вищу ціну, щоб не залишитися без продукту. Перевищення
ціною рівноважного рівня стимулює перерозподіл ресурсів виробни –
ками на користь виробництва цих товарів.
Надлишкова пропозиція  продукції виникає, коли ціна перевищує
ціну рівноваги, що спонукає конкуруючих один із одним продавців
знижувати ціни, щоб позбутися від зайвих запасів. Ціни, що знижу –
ються, сигналізуватимуть фірмам про необхідність скорочення ресур –
сів, затрачуваних на виробництво даної продукції, та залучення на
ринок додаткових покупців. Досягнення ринкової рівноваги неможли –
ве без розвитку підприємництва та конкуренції.
104Розділ ІІ. Основи функціонування ринкової економіки
§ 3. Поняття еластичності попиту
і пропозиції Зміна попиту на  певний товар під впливом цінових чинників свід –
чить про його еластичність (E — elasticity ), яка показує ступінь
впливу ціни на рівень попиту. Відношення динаміки попиту до дина –
міки ціни вперше ввів А. Маршалл з метою кращого аналізу поведінки
споживачів на ринку товарів і послуг відповідно до зміни цін.
Ступінь цінової еластичності або нееластичності визначають за
допомогою коефіцієнта цінової еластичності  попиту (EDp), що ви –
значається як співвідношення відсоткової зміни обсягу попиту до від –
соткової зміни ціни:
або
: : ,− − ∆ ∆=1 0 1 0
0 0DpD D P P D PE = D P D P
де  EDp  — еластичність попиту за ціною;
D0  — початковий обсяг попиту;
D1  — наступний обсяг попиту;
P0  — початкова ціна;
P1 — наступна ціна.
Розглянемо приклад. Книжковий кіоск продає 50 журналів щодня
за ціною 10 грн. Якщо ціна знизиться до 8 грн, то обсяги продажів
зростуть до 70 штук. Еластичність попиту за ціною буде такою:
70 50: 2.50 10− 8−10= − DpE =
Якщо ж рух цін і попиту буде відбуватися у протилежному напря –
мі, то та ж сама зміна ціни (на 2 грн) і попиту на журнали (20 штук)
дасть інший результат:
50 70: 1,14.70 8− 10−8= − DpE =
Отже, залежно від обраної комбінації цін та обсягів попиту в ме  жах
одного й того ж інтервалу змін одержуємо різні значення коефіцієнта
еластичності.Dpвідсоткова зміна обсягу попитуE = ,відсоткова зміна ціни

105Глава 7. Ринок як економічна форма організації функціонування економіки
Щоб позбутися цього, застосовують спосіб розрахунку коефіцієн –
та еластичності за допомогою середніх значень ціни і попиту:
: : .( ):2 ( ):2−− ∆ ∆=+++ +1 0 1 0
0 1 0 1 0 1 0 1DpD D P P D PE = D D P P D D P P
У нашому прикладі це означатиме:
70 50 8 10: 1 , 5 .70 50 8 10− −= −+ +DpE =
Таким чином, в інтервалі цін між 10 і 8 грн кожна зміна ціни на 1%
приводить до зворотної зміни попиту на 1,5 %. Знак «–», як правило,
до уваги не береться, він лише засвідчує обернений характер залеж –
ності між ціною та попитом.
Розрізняють такі види попиту залежно від його еластичності:
1) еластичний попит; у цьому разі EDp > 1, тобто збільшення (змен –
шення) ціни на 1 % приводить до зниження (зростання) попиту більш
ніж на 1 % (рис. 7.6);
Рис. 7.6.  Еластичний попит                    Рис. 7.7 . Нееластичний попит
2) нееластичний , або жорсткий, попит , коли EDp < 1, тобто підви –
щення (зниження) ціни на 1 % веде до зменшення (зростання) попиту
менше ніж на 1 % (рис. 7.7). Така ситуація можлива, коли йдеться про
основні продукти харчування, лікарські препарати, продукцію фірм-
монополістів на ринку, продукцію високої якості;
3) попит з одиничною еластичністю,  коли EDp = 1, тобто підви –
щення (зниження) ціни на 1  %, обумовлює зменшення (зростання)
попиту теж на 1 % (рис. 7.8);
4) абсолютно еластичний попит  з EDp → ∞, тобто за певного рівня
цін попит існує постійно. Йдеться найчастіше про економіку, що ви -154
P            P
P0
P 0
P 1     D         P 1        D
0        D 0              D 1            Q  0          D 0    D 1           Q

106Розділ ІІ. Основи функціонування ринкової економіки
ходить із кризи, або про появу на ринку товарів молодої галузі, що
лише заро  джується, попит на продукцію якої поки що не задоволений
(рис. 7.9);
5) абсолютно нееластичний попит, за якого EDp = 0, тобто підви –
щення (зниження) ціни не впливає на обсяг попиту (рис. 7.10).
Рис. 7.10. Абсолютно нееластичний попит
На цінову еластичність попиту впливають такі фактори:
здатність товарів до заміни. Що більше гарних замінників дано –
го продукту пропонується споживачеві, то вищою є еластичність по –
питу на нього;
питома вага витрат на продукти в доході споживача . Що вона
більша, то вища еластичність попиту на такі товари. При цьому попит
на предмети першої необхідності є нееластичний, а попит на предме –
ти розкоші — еластичний;
фактор часу . Якщо продукт призначений для довгострокового
користування (телевізор, холодильник, автомобіль), то споживачу по-149
P           P
P 0                                                 D
P 0=P 1
P1            D
0        D 0         D 1                      Q                            0          D 0              D 1              Q
151
P     D
P 0
P 1
0          D 0 =D 1      Q Рис. 7.8.  Попит з одиничною         Рис. 7.9.  Абсолютно еластичний
еластичністю                                                  попит

107Глава 7. Ринок як економічна форма організації функціонування економіки
трібен певний час для прийняття рішенн я про його покупку, еластич –
ність попиту тоді перебуває в прямій залежності від тривалості часу.
Еластичність попиту за доходом  пов’язана зі зміною потреб у
товарах і послугах при зростанні або зниженні доходів. У розвинених
країнах зростання доходів приводить до зростання потреб у знаннях,
інформації, вільному часі, а в країнах, що розвиваються, — у товарах
тривалого користування.
Еластичність попиту за доходом дає змогу виміряти відсоткову змі –
ну кількості запитуваної продукції, яка обумовлена певними змінами
розміру доходу споживача. Для нього також розраховується коефіцієнт
еластичності попиту за доходом  (EDy) як співвідношення відсоткової
зміни кількості товарів, на які є попит, до відсоткової зміни доходу:
або
: ,∆∆
++ 0 1 0 1DyD YE = D D Y Y
де  Y0 — початковий рівень доходу споживача;
Y1 — наступний рівень доходу.
Еластичність попиту за доходом на різні товари різна. Наприклад,
для таких продовольчих товарів, як картопля, хліб або сало, попит із
зростанням доходів падає. Узагалі, що більше товар потрібний родині,
то менша його еластичність.
Еластичність пропозиції  за ціною виражає зв’язок між зміною
ціни на товар і обсягом його пропозиції на ринку. Коефіцієнт цінової
еластичності пропозиції  (ESp) визначається як відношення відсотко –
вої зміни обсягу пропозиції до відсоткової зміни ціни на товар:
,
або
: ,∆∆
++ 0 1 0 1SpS PE = S S P P
де  S0 — початкова пропозиція товару;
S1 — наступна пропозиція товару.
Тип еластичності пропозиції пов’язаний з тривалістю періоду (по –
точний, короткий, довгостроковий), протягом яко го виробник може або
не може змінити умови виробництва або виробничі потужності., Dyвідсоткова зміна обсягу попитуE = відсоткова зміна доходу
Spвідсоткова зміна обсягу пропозиціїE =відсоткова зміна ціни

108Розділ ІІ. Основи функціонування ринкової економіки
За умови еластичної  пропозиції  (рис. 7.11, крива S1) виробник ак –
тивно реагує на зміну ціни, зокрема збільшує пропозицію вищими
темпами, ніж зростає ціна, і навпаки ( ESp > 1).
Нееластична пропозиція  (рис. 7.11, крива S2) означає, що виробник
мляво реагує на зміну ринкової ціни ( ESp < 1).
Одинична еластичність пропозиції  (рис. 7.12, крива S3) виникає в
умовах, коли збільшення ціни товарів на 1 % приводить до збільшення
пропозиції також на 1 % ( ESp = 1), що спостерігається в короткостро –
ковому періоді, коли виробник має час лише для перерозподілу ресур –
сів з метою зростання виробництва товару.
Рис. 7.11.  Еластична (крива S1)           Рис. 7.12 . Одинична еластичність
і нееластична (крива S2) пропозиція                              пропозиції
Абсолютно нееластична пропозиція  (рис. 7.13, крива S4) свідчить
про незмінний обсяг виробництва товару, що характерно для коротко –
го періоду часу функціонування виробника на ринку, коли він не має
можливості змінити умови виробництва і підвищити обсяг пропозиції
товару ( ESp = 0). Крива пропозиції тоді перпендикулярна осі 0 Q.
Абсолютна еластичність пропозиції  (рис. 7.14, крива  S5) спостері –
гається в довгостроковий період і характеризується можливістю 155
P                P
S 2
S 3
S 1
0      Q        0         Q
Рис. 7.13 . Абсолютно нееластична            Рис. 7.14 . Абсолютно еластична
пропозиція                                                       пропозиція156
P  S 4     P

S 5
0           Q       0     Q

109Глава 7. Ринок як економічна форма організації функціонування економіки
виробника збільшити виробничі потужності й покращити умови для
зростання пропозиції товару та його ціни ( ESp → ∞). При цьому крива
пропозиції буде паралельна горизонтальній лінії 0 Q.
Знання теорії еластичності попиту і пропозиції залежно від ціни та
доходу необхідні виробникам, споживачам та бізнесменам для форму –
вання адекватної поведінки, прогнозування динаміки обсягів продажів
товарів і послуг, своєчасного виявлення тенденції впливу попиту і про –
позиції на доходи суб’єктів ринкової економіки, рівень їхньої плато –
спроможності, конкурентоспроможності та комерційних ризиків.
Запитання для самоконтролю
1. Що таке ринок? Які функції він виконує?
2. Які види ринку вам відомі? За якими ознаками вони розріз –
няються?
3. Охарактеризуйте ринкову інфраструктуру.
4. Що таке попит і чим він відрізняється від потреб?
5.  Сформулюйте закон попиту. Нарисуйте графік, який пояснює
дію закону попиту.
6.  Що означає функція попиту?
7.  Що таке пропозиція?
8.  Сформулюйте закон пропозиції. Побудуйте графік, що ха –
рактеризує дію закону пропозиції.
9.  Запишіть і поясніть функцію пропозиції.
10.  Як встановлюється і змінюється ринкова рівновага? Покажіть
на графіку точку рівноваги.
11.   За яких умов на ринку виникають дефіцит і залишок товарів?
12.  Як розрахувати коефіцієнт цінової еластичності попиту? Що
він показує?
13.  Яким буває попит залежно від його цінової еластичності?
14.  Що означає еластичність попиту за доходом?
15.  Як розрахувати коефіцієнт цінової еластичності пропозиції?
Що він показує?
16.  Якою буває пропозиція залежно від її цінової еластичності?

110Глава 8
Конкуренція в ринковій
економіці
§ 1. Конкуренція, її сутність та основні
функції в рин ковій економіці
Характеристика ринкового економічного середовища буде непов-
ною, якщо не розглянути таку суттєву економічну закономірність, як
конкуренція. Ринок  — це організаційна структура, в якій існує певний
порядок. Силою, якою упорядковуються взаємовідносини між вироб –
никами та споживачами, є конкуренція.
Конкуренція  в перекладі з латинської мови означає «зіштовхува –
тися» чи «стикатися». У ринковій економіці конкуренція — це супер –
ництво, боротьба між виробниками товарів та послуг за кращі, еконо –
мічно вигідні умови виробництва та реалізації продукту. Таке визна –
чення конкуренції панувало в класичній та неокласичній теорії. Ці
теорії розглядали конкуренцію як незалежну поведінку економічних
агентів, які прагнули установити контроль на ринку. Спочатку тлума –
чення конкуренції як поведінки було пов’язане із суперництвом серед
продавців та покупців за вигідні умови купівлі чи продажу товарів, що
відбувалося без змови. Тобто велика кількість економічних суб’єктів
не давала змоги вступати їм у змову. Ці умови збігалися з ринком до –
сконалої, тобто необмеженої (чистої), конкуренції. Але вже неокласи –
ки почали розглядати конкуренцію як раціональну поведінку, яка ви –
никає в умовах суперництва та боротьби економічних агентів за об –
межені блага (ресурси, товари чи гроші). Обмеженість ресурсів
спричиняє раціональну поведінку виробників, які повинні робити ви –
бір між конкуруючими цілями їх використання. Водночас споживачі
мають вибір між конкуруючими напрямами використання грошей, що
змушує продавців вступати в конкурентну боротьбу за гроші спожи –
вачів.
Визначення конкуренції як поведінки в ХХ ст. доповнюється струк –
турною концепцією, основний зміст якої пов’язаний не з боротьбою,
а з аналізом структури ринку, тобто тих умов, які на ньому панують.
У цьому разі конкуренція безпосередньо вже не визначається як бо –
ротьба. Найважливішого значення набувають визначення моделі чи
будови ринку, в межах якої проявляється особлива конкурентна пове –
дінка економічних агентів. Законом України «Про захист економічної
конкуренції» (2001) остання визначається як змагання між суб’єктами
господарювання з метою здобуття завдяки власним досягненням пере –

111Глава 8. Конкуренція в ринковій економіці
ваг над іншими суб’єктами господарювання, внаслідок чого спожива –
чі, суб’єкти господарювання мають можливість вибирати між кількома
продавцями, покупцями, а окремий суб’єкт господарювання не може
визначати умови обороту товарів на ринку.
Існування двох концепцій конкуренції дає змогу розглядати її в
кількох аспектах. Передусім, з точки зору особливих умов функціону –
вання ринку, тобто так званої структури ринку. Залежно від таких рис,
як: кількість фірм, що діють на ринку, їх вплив на ціни, характер про –
дукту, що виробляється, доступ до ринкової інформації, особливості
вступу та виходу з ринку, своєрідність принципів підприємництва, —
конкуренцію слід розділяти на досконалу і недосконалу.
Конкуренцію також можна розглядати як спосіб боротьби, який
залежить від сфери суперництва. Так, існує конкуренція внутрішньо –
галузева і міжгалузева. Перша форма конкуренції сприяє встановлен –
ню ринкових цін на однорідну продукцію, друга форма призводить до
переливання капіталів із однієї галузі (де менша норма прибутку) до
іншої (де можна отримати більшу норму прибутку). Боротьба між під –
приємцями може відбуватися по-різному. Предметна конкуренція
означає суперництво на ринку конкретних видів продукції та послуг
різних фірм-виробників (наприклад, виробництво спортивного взуття,
яке не має суттєвих якісних відмін). Видова конкуренція  — це бороть –
ба однорідних видів продукту подібного споживання, але з різними
характеристиками (спортивне взуття з різними якісними характерис –
тиками — шкіряне, штучне, різноманітні види кросівок та ін.). Функ –
ціональна конкуренція  має місце, коли різні товари задовольняють
однакову потребу чи мають однакове призначення (на  приклад, вироб –
ництво товарів для відпочинку — велосипедів, лиж, скайтів та ін.).
Залежно від механізму боротьби чи суперництва розрізняють ці –
нову та нецінову конкуренцію. Цінова конкуренція  визначає активну
роль ціни для досягнення кращих економічних умов виробництва,
реалізації та завоювання ринку. Використання цінового механізму
включає систему різноманітних цінових знижок, різноманітні методи
цінової дискримінації. Нецінова конкуренція  передбачає використання
технічних переваг, надійності, дизайну та інших характеристик про –
дукту, різноманітних послуг для споживача, надання йому позики для
придбання необхідних товарів.
У самому механізмі конкуренції треба розрізняти цивілізовані та
нецивілізовані методи. Нецивілізована конкуренція  (боротьба) побудо –
вана на застосуванні жорстоких, руйнівних методів, які націлені на
знищення конкурентів (війна цін, вбивства, погрози та ін.). Цивілізо –
вана конкуренція  буває добросовісною (краща якість продукту, роз –

112Розділ ІІ. Основи функціонування ринкової економіки
ширення мережі  обслуговування споживачів, широке використання
реклами тощо). Недобросовісна конкуренція визначається Законом
України «Про захист від недобросовісної конкуренції» (1996) як будь-
які дії, що суперечать правилам, торговим та іншим чесним звичаям у
підприємницькій діяльності і передбачають такі методи, як економіч –
не, технологічне та фінансове шпигунство, підробка продукції відомої
фірми, використання її торговельної марки, махінації з діловими зві –
тами, підкуп кращих фахівців та ін.
Усі розглянуті аспекти конкуренції взаємопов’язані і у своїй сукуп –
ності формують конкурентне середовище, яке виконує важливі функ –
ції в ринковій економіці.
Функція регулювання  вимагає виготовляти ті товари чи послуги,
які необхідні споживачеві. Тому фактори виробництва під впливом цін
прямують в ті галузі, де формуються більш сприятливі умови для
одержання прибутку.
Розподільча функція дає змогу розподіляти доходи серед підпри –
ємств та фірм залежно від результатів їхньої діяльності. Водночас
конкуренція розподіляє виробництво на певні пропорції (галузеві, між –
галузеві), сприяє переливу капіталу між сферами виробництва.
Функція мотивування  означає, що підприємець повинен роз –
раховувати не тільки на отримання прибутку, але й передбачати
ризик своєї діяльності. Це дві межі, які визначають характер під –
приємницької діяльності. Всі підприємці поділяються на тих, хто
ставиться до ризику негативно (вони орієнтуються на традиційні
види діяльності), нейтрально (вони спроможні до більш ризикова –
них видів діяльності) та позитивно (для них існують переваги в
розвитку інноваційних видів діяльності, або вони можуть перейти
до незаконних дій).
Стимулююча  функція примушує виробників розширяти вигідні
сфери виробництва, збільшувати накопичення та ін. Забезпечуючи
нагромадження капіталу, конкуренція поволі сприяє появі монополізму,
такого особливого економічного явища, яке підриває і руйнує саму
конкуренцію.
Конкурентне середовище потребує особливих форм підприєм –
ницької діяльності (класичної чи інноваційної, одноособових чи
спільних форм), а також різноманітних форм економічної поведінки
фірм (їх ставлення до реклами, цінової стратегії, інновацій, конку –
рентів та ін.).
Дослідження закономірностей конкуренції треба починати з аналі –
зу типів конкурентних ринків.

113Глава 8. Конкуренція в ринковій економіці
§ 2. Моделі досконалої та недосконалої
конкуренції
Історичний період досконалої конкуренції (XVI  — поч. XX ст.)
збігається з епохою вільного капіталізму та ринком чистої конкуренції.
Досконала  конкуренція , чи ринок чистої конкуренції , виникає, якщо
виконуються такі умови:
1. Велика кількість малих за розміром фірм, жодна з яких не займає
значної частини ринку. Обсяг виробництва чи реалізації не може суттє –
во впливати на весь ринок (на пропозицію товару, на зміни цін та ін.).
Продавці діють незалежно один від одного. Кожен має можливість ви –
брати необхідний обсяг виробництва. Ніхто не може впливати на його
вибір. Таке становище на ринку не дає змоги продавцям контролювати
ціни, діє принцип «йди за ціною», чи «бери існуючу ціну». Велика кіль –
кість продавців робить неможливою їх змову між собою по цінах.
2. Товар, що виробляється і реалізується, є однорідним, тобто не
має суттєвої диференціації.
3. Вхід та вихід із даної галузі виробництва здійснюється повільно,
без будь-яких законодавчих, технологічних та фінансових перешкод.
Це дає змогу підприємцю вибрати найбільш ефективну галузь вироб –
ництва, а також здійснювати своєрідний «конкурентний тиск» в об –
раній галузі.
4. Покупці та продавці мають необхідну інформацію про різні сто –
рони підприємницької діяльності (виробничі ресурси, витрати, необхід –
на технологія виробництва, джерела фінансування, ціни та ін.).
За наявності цих умов в економічному житті панує досконала кон –
куренція, яка є первинною формою зв’язку в ринковій економіці.
Така економічна ситуація є умовою дії всіх ринкових функцій, без
всебічного втручання держави, бо досконала конкуренція забезпечує
самоналагодження економічної системи і стан її рівноваги. В умовах
досконалої конкуренції широко вживаються різноманітні методи не –
цивілізованої конкуренції та механізм внутрішньогалузевої й міжга –
лузевої конкуренції. Однак ринок чистої конкуренції є ідеальною або
абстрактною моделлю економіки, оскільки в чистому вигляді нині
таких умов ніде немає. Але окремі риси ринку чистої конкуренції іс –
нують у деяких галузях виробництва. Знання цього ринку дає змогу
пізнати економічні закономірності реального суспільного життя.
Якщо в економіці не діють деякі умови ринку чистої конкуренції,
то починають формуватися ринки недосконалої конкуренції: монополі-
стичної конкуренції, олігополії та чистої монополії. Важливою перед-
у мовою формування недосконалої конкуренції є поява монополізму.

114Розділ ІІ. Основи функціонування ринкової економіки
У системі недосконалої конкуренції дістала значного поширення
ринкова структура монополістичної конкуренції. У ній поєднуються
риси чистої конкуренції й деякі характеристики монополізму. Основ-
ними умовами існування монополістичної  конкуренції  є:
1. Відносно велика кількість продавців на даному ринку. У вироб –
ників є невеликі за розміром підприємства. Вони ще не можуть значно
впливати на обсяг виробництва і не мають змоги контролювати ціни.
Вони також не можуть забезпечити змови відносно цін.
2. Вироблюваний продукт повинен мати певні якісні відзнаки,
тобто бути диференційованим за такими параметрами, як якісні влас –
тивості, різноманітні послуги, особливості розміщення, різні методи
стимулювання збуту. Важливу роль у диференціації товару починає
відігравати наявність торговельної марки, фірмового знака та захист
патентом.
3. Відносно легкий вступ до необхідної галузі виробництва і без –
болісний вихід із неї як для виробника, так і для споживача. Але кожен
підприємець повинен знати свій сегмент, свою «нішу» на ринку, за –
кріпити попит своєї групи споживачів на основі диференціації шляхом
нецінової конкуренції.
4. Інформація про деякі сторони господарсько-фінансової діяль –
ності фірми має обмежений характер.
Підприємницька діяльність на цьому ринку має дуже активні фор –
ми, вимагає добре розробленої стратегії маркетингу у сфері стимулю –
вання збуту, ціноутворення, реклами. Прагнення підприємця до мак –
симального прибутку обмежено двома різноспрямованими тенденція –
ми. З одного боку, що вища диференціація продукту, то менша ела-
стичність попиту, то більше змоги збільшувати ціни над середніми
витратами і одержувати більше прибутку. Але, з другого боку, на рин –
ку панує велика кількість конкурентів, які стримують зростання цін та
зводять прибуток до нормального рівня.
Другим видом ринку недосконалої конкуренції є ринок олігополії .
Його характерні риси такі:
1. Наявність кількох великих фірм, які домінують на ринку кон –
кретного товару внаслідок концентрації великої частки (70–90 %) ви –
роблюваної на ринок продукції. Причиною такого явища є намагання
використовувати переваги великомасштабного виробництва (так званий
ефект масштабу).
2. Існує своєрідний контроль над цінами внаслідок непередбаченої
поведінки конкурента, який може несподівано змінити свою цінову
стратегію, викликаючи таким чином цінову війну, появу нових конку –
рентів, можливість привласнити монопольний прибуток. Для того щоб

115Глава 8. Конкуренція в ринковій економіці
запобігати таким явищам, фірми йдуть на змову в галузі політики цін за
типом картельних угод, джентльменських погоджень, лідерства цін.
3. Продукт на цьому ринку може бути як однорідним, так і дифе –
ренційованим.
4. Вхід на ринок олігополії має значні перепони внаслідок ефекту
масштабу, великих витрат на рекламу, володіння патентами, контролю
над джерелами сировини та ін.
Ринок олігополії вимагає серйозної уваги до підприємницької ді –
яльності. Конкурентна поведінка на цьому ринку потребує особливої
стратегії ціноутворення, пошуку найвигідніших методів ціноутворен –
ня. Але вплив ціни на ринок олігополії може бути обмежений внаслідок
картельних та інших угод. Тому на цьому ринку широко використову –
ються засоби нецінової конкуренції. В умовах олігополії починає на –
бувати значної ролі розвиток менеджменту всередині фірми, в її окре –
мих структурних підрозділах.
Олігополіям належить суперечлива роль відносно розвитку науково-
технічного прогресу. Великі масштаби господарювання дають змогу
концентрувати великі фінансові ресурси, кваліфіковані кадри для
науково-дослідних, конструкторських робіт. Серйозним поштовхом до
науково-технічного прогресу є й міжнародна конкуренція з боку іно –
земних фірм. Але монопольне становище на ринку, можливість одер –
жування монопольного прибутку шляхом установлення монопольних
цін не спонукають до розвитку науково-технічного прогресу. Приблиз –
но 2/3 винаходів нашого століття здійснені незалежними винахідника –
ми та невеликими фірмами.
Ситуацію на ринку, за якої є багато продавців і кілька покупців,
називають олігопсонією .
Недосконала конкуренція має також таку форму, як чиста  моно –
полія  (або абсолютна монополія ). Вона виникає тоді, коли:
1. На ринку залишається тільки один продавець товару чи поста –
чальник послуги, якому протистоять численні покупці.
2. Продукт не має близьких замінників, а поява на ринку нових
продавців неможлива. З точки зору покупців, у продукту немає прий-
нятих альтернативних варіантів споживання (наприклад, використання
електропостачання). Споживачі змушені придбати продукт чи послугу
в монополіста чи обходитися без них.
3. Фірма виступає на ринку як «така, що диктує ціну», тобто має
великий ступінь контролю над цінами. Її поведінку обмежує лише
платоспроможний попит споживача, тому монополіст завжди вирішує
питання — яку вибрати ціну, щоб можна було випускати бажану кіль –
кість продукту. За допомогою своєї цінової політики монополіст на

116Розділ ІІ. Основи функціонування ринкової економіки
ринку не тільки орієнтується на максимі зацію прибутку чи мінімізацію
збитків, але й намагається перешкоджати входу до галузі інших ви –
робників. Для цього фірма-монополіст стримує зростання цін, щоб не
притягувати конкурентів.
4. Фірма на ринку не має конкурентів, бо вступ до цієї галузі пов-
ністю заблокований різноманітними засобами конкурентної боротьби,
у тому числі такими недобросовісними методами, як тиск на поста –
чальника, кредитно-банківські установи (щоб не давали ресурсів,
кош тів), використання цінової дискримінації та ін.
Місце, роль та наслідки монополії на ринку великою мірою зале –
жать від типу монополізму.
§ 3. Монополізм, його природа, типи,
форми та наслідки
У всесвітній економічній практиці існує кілька основних типів
монополізму.
Перший тип  — монополізм виростає з конкуренції і базується на
концентрації та централізації виробництва чи капіталу. Монополії
охоплюють усі сфери суспільного відтворювання: виробництво, обмін,
розподіл і споживання. Монополізація сфери обігу породжує такі фор –
ми, як картелі і синдикати.
Картель  — це така форма об’єднання декількох підприємств од –
нієї сфери виробництва, учасники якого зберігають власність на ви –
роблений продукт, виробничу і комерційну самостійність і домовля –
ються про частку кожного на ринках збуту.
Синдикат  являє собою об’єднання підприємств однієї галузі про –
мисловості; його учасники зберігають виробничу, але втрачають
комерційну самостійність, а значить і власність на вироблений про –
дукт. У синдикаті збут товару здійснюється загальною збутовою
конторою.
Складніші форми монополістичних об’єднань виникають тоді, коли
процес монополізації поширюється безпосередньо на виробництво.
Початковою формою такого об’єднання стають трести  — об’єднання
низки підприємств однієї або кількох галузей промисловості, учасни –
ки якого втрачають власність на вироблений продукт, виробничу і
комерційну самостійність. Іншими словами, виробництво, збут, фінан –
си, управління здійснюються певним органом, а на суму вкладеного
капіталу підприємства одержують акції тресту, які дають їм право
брати участь в управлінні і привласнювати відповідну частину при –
бутку тресту.

117Глава 8. Конкуренція в ринковій економіці
Існують також галузеві холдинги , створені в результаті скупки па –
кетів конкуруючих фірм і встановлення над ними економічного конт-
ролю з метою проведення єдиної політики продажу і цін.
Багатогалузевий концерн  — це об’єднання багатьох підприємств
різних галузей промисловості, транспорту, торгівлі, учасники якого
втрачають власність на вироблений продукт, а головна фірма здійснює
над іншими учасниками об’єднання фінансовий контроль.
Такий тип монополізму являє собою найбільшу загрозу ринковій
економіці, він постійно перебуває в полі зору держави, є головним
об’єктом демонополізації. Якщо процес концентрації держава не може
повністю контролювати, то централізацію сучасна держава регулює
ретельно, забороняючи незаконні форми об’єднання.
Другий тип монополізму пов’язаний з технологічною олігополією.
Це означає, що сама технологія потребує великих підприємств, у ме  жах
яких тільки й може бути організоване ефективне виробництво. У цьо –
му разі з’являється природна монополія, зміст якої визначається За –
коном України «Про природну монополію» (2000). Природна  моно –
полія  — це стан товарного ринку, за якого задоволення попиту на
цьо му ринку є більш ефективним за умови відсутності конкуренції
внаслідок технологічних особливостей виробництва (у зв’язку із сут –
тєвим зменшенням витрат виробництва на одиниці товару в міру
збільшення обсягів виробництва), а товари (послуги), що виробляю  ться
суб’єктами природних монополій, не можуть бути замінені у спожи –
ванні іншими товарами (послугами), через що попит на цьому товар –
ному ринку менше залежить від зміни цін на ці товари (послуги), ніж
попит на інші товари (послуги). Поява природно-технологічної моно –
полії мало пов’язана із самозростанням капіталу, прагненням загарба –
ти ринок, придушити конкурентів, максимізувати прибуток. Не можна
уявити собі в таких галузях, як металургія, авіакосмічна галузь, за –
лізничний транспорт, тисячі невеликих підприємств: така картина
суперечить логіці науково-технічного прогресу, виробництву
конкуренто  спроможної продукції. Технологічні олігополії не можуть
бути об’єктом демонополізації.
Третій тип  монополізму знаходить свій вияв у значному поширен –
ні монополій, обумовлених диференціацією продукту . Монополі-
стичний ефект досягається не великим обсягом виробництва, не конт-
ролем над цінами, а своєрідністю, новизною продукту (наприклад,
лялька «Барбі», «кубик Рубика» та ін.), своєрідністю послуг, популяр –
ністю торговельної марки. Ця монополія не пов’язана з концентрацією
та централізацією виробництва і може бути здійснена не тільки вели –
кою, але й невеликою фірмою.

118Розділ ІІ. Основи функціонування ринкової економіки
До четвертого типу  монополізму можна віднести монополізм тих
підприємств, які лідирують в окремих галузях науково-технічного про –
гресу (наприклад, виробництво лазерної техніки, біотехнологій). Це
тимчасова  монополія , оскільки вона зникає з поширенням та викорис –
танням наукової ідеї, проекту в інших фірмах. Така монополія стає
об’єктом державного регулювання, щоб дати змогу більш вільному ви –
користанню науково-технічної інформації в інших галузях економіки.
Важливою формою монополізму є природно-державна монополія .
Її природна обумовленість пов’язана з потребою задовольняти деякі
базові потреби як окремої людини, так і суспільства в цілому. Природно-
державний монополізм розповсюджується на товари нееластичного
попиту, тобто такі, які є незамінною частиною споживчого набору. Вона
може виявитися в націоналізації цих видів виробництв, державному
контролі за цінами, встановленні фіксованих ставок податків.
Своєрідною формою монополізму, яка не пов’язана з ринком, є
монополізм, який формується в умовах адміністративно-командної
економіки. Причинами такої монополії є неекономічні фактори. Моно –
полія охоплює не тільки сферу виробництва, але й усю сферу розподі –
лу та споживання. Це найбільш небезпечна форма монополізму, яка
впливає негативно на економіку та суспільство в цілому.
Наявність монополізму та його різні наслідки потребують певного
контролю з боку держави, яка повинна зберігати конкурентне сере –
довище.
§ 4. Конкурентна та антим онопольна
політика
Політика в галузі захисту конкуренції відіграє дедалі більш значну
роль у становленні ринкової економіки. Антимонопольний комітет
України разом із Інститутом економіки та прогнозування НАНУ під –
готував аналітичну доповідь «Конкуренція в Україні», в якій проана –
лізував стан, тенденції та проблеми її розвитку. Було зроблено важли –
вий висновок відносно того, що нині в Україні понад половину товарів
та послуг виробляється в умовах значної конкуренції, приблизно одна
десята  — за відсутності або практичній відсутності конкуренції, а
близько 35 % — в умовах помірної конкуренції; тоді як у розвинутих
країнах в умовах значної конкуренції виробляється понад 80  % товарів
та послуг, а при відсутності конкуренції — близько 2 %.
Необхідність конкурентної політики зумовлена процесами ре –
структуризації, у зв’язку з чим виникло чимало нов их підприємств, які

119Глава 8. Конкуренція в ринковій економіці
потрапили в незвичну для них ситуацію. З одного боку, між новими під –
приємствами почалася нецивілізована конкурентна боротьба, що зава –
жала нормальному розвитку підприємництва, а з другого — залишили –
ся великі підприємства, які теж спотворювали конкурентне середовище.
Все це вимагало розробки спеціальних заходів із створення та захисту
конкуренції як основного закону ринкової економіки. Створення конку –
рентного середовища визначається конкурентною політикою, а запобі –
гання монополізації більшою мірою характеризує антимонопольну по –
літику. Але ці політики є взаємопов’язаними і доповнюють одна одну.
Світова практика боротьби з монополізмом почалася в 1889–1890-х
роках, коли були прийняті перші антимонопольні закони. Під анти –
монопольною політикою  розуміють систему державних заходів пра –
вового, економічного, фінансового, податкового, психологічного ха –
рактеру, що перешкоджають проявам антиконкурентної поведінки як
діяльності держави, так і недержавних підприємств та організацій у
формуванні конкурентних ринкових структур. Вона спрямована на
сприяння розвитку товарних ринків і конкуренції, на попередження,
обмеження і припинення монополістичної діяльності. Антимонополь –
на політика та антимонопольне законодавство не має на меті заборону
чи ліквідацію монопольних утворень. Головне  — усунути можливість
зловживань своїм монопольним становищем на ринку, захистити кон –
куренцію як важливий механізм існування економіки. Конкурентна
політика  є складовою антимонопольної політики, оскільки вона спря –
мована на запобігання підриву або викривлення конкуренції з боку
фірм, що мають ринкову владу, тобто можуть використовувати еконо –
мічну ситуацію у своїх інтересах без урахування інтересів інших.
Антимонопольна політика спрямована на те, щоб попередити ство –
рення монополій і перешкодити використанню монопольної влади. Кож –
на країна повинна опрацювати свої засоби антимонопольної політики
залежно від особливостей економічного становища. Серед основних за –
ходів антимонопольної політики слід виокремити заходи з корекції по –
ведінки, що забороняють антиконкурентні дії, та структурну політику  —
удосконалення структури галузі, яка стає більш конкурент  ною. Діями, які
підривають конкуренцію, називають угоди про фіксовані ціни та розподіл
ринків, угоди про виключне право поставки чи розподілу продукції, дем –
пінгові ціни, що розоряють партнерів і встановлюють, зрештою, моно –
полії на ринку . Розподіл великої компанії на кілька малих незалежних фірм
або заборона злиття двох великих фірм, що може забезпечити їх доміну –
ючу позицію на ринку, є прикладом структурної політики.
В Україні правової завершеності набуло антимонопольне законо –
давство із закріпленням у Конституції принципу забезпечення держа –

120Розділ ІІ. Основи функціонування ринкової економіки
вою захисту конкуренції в підприємницькій діяльності. Антимоно –
польна діяльність держави почалася з 1992 р., коли був прийнятий
закон «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної
конкуренції у підприємницькій діяльності». З 1993 р. почала діяти
Державна програма демонополізації економіки і розвитку конкуренції.
Всі прийняті закони, в тому числі такі, як «Про захист від недобро –
совісної конкуренції», «Про антимонопольний комітет України», «Про
природні монополії», «Про захист економічної конкуренції», визна –
чають пріоритетні напрями антимонопольної діяльності:
припинення зловживань монопольним становищем;
припинення неправомірних угод;
припинення дискримінації підприємців органами влади і управ –
ління;
припинення недобросовісної конкуренції;
припинення недобросовісної реклами;
контроль за дотриманням антимонопольних вимог у процесі пере –
творення державної власності;
контроль за економічною концентрацією;
контроль за дотриманням антимонопольних вимог у процесі анти –
монопольного регулювання;
контроль за дотриманням антимонопольних вимог при прийнятті
рішень органами влади і управління.
Діяльність Антимонопольного комітету за цими напрямами дає
йому змогу досягати головної мети антимонопольного законодав-
ства — обмежувати монополізм в економіці держави, розвивати, під –
тримувати та захищати конкуренцію.
Запитання для самоконтролю
1. Що таке конкуренція?
2. Які концепції конкуренції існують в економічній теорії?
3. Які функції виконує конкуренція?
4. Які є форми, види та механізми конкурентної боротьби?
5. Які ознаки притаманні досконалій конкуренції?
6. Що характеризує недосконалу конкуренцію?
7. Які ознаки характеризують монополістичну конкуренцію?
8. Що характерно для олігополії та чистої монополії?
9. Яким чином виникають монополії?
10. Які існують види монополізму?
11. До яких наслідків призводить монополізм?
12. Яким чином пов’язані конкурентна і антимонопольна полі –
тика?

Домогосподарство як суб’єкт
ринкових відносин
§ 1. Домогосподарство як економічний
суб’єкт. Соціально-економічні
функції домогосподарств
В економічній літературі поняття «домогосподарство» досі не має
чіткого визначення. Відповідно до рекомендацій ООН, воно визнача-
є ться як «особа чи група осіб, поєднаних з метою забезпечення всім
необхідним для життя», тобто об’єднаних спільним веденням госпо –
дарства. У багатьох випадках термін «домогосподарство» перетина –
ється із поняттям «сім’я», але вони не є тотожними. Ключова різниця
цих термінів полягає в розмежуванні групи осіб, які ведуть спільне
господарство, що знаходить свій вияв у спільному виробництві та спо –
живанні благ, з одного боку, і групи родичів — з другого. Члени сім’ї
не обов’язково живуть разом і мають спільний бюджет. Домогосподар –
ство ж має визначені територіальні межі, може включати членів, що
не є родичами, а також передбачає існування внутрішніх економічних
відносин (власності, розподілу праці, бюджетних відносин, відносин
влади і т. ін.).
У сучасній науці існують різні підходи до трактування поняття
«домогосподарство ». Так, у вузькому розумінні домашнє господарство
розглядається як сфера зайнятості, у якій члени родини забезпечують
своєю працею особисті потреби цієї родини у формі натуральних про –
дуктів та послуг. У цьому значенні домашнє господарство протистав –
ляється ринковій зайнятості.
У широкому розумінні домогосподарство розглядається як економіч –
на одиниця, що складається з однієї чи більше осіб, об’єднаних спільним
бюджетом та місцем проживання, яка є власником ресурсів, забезпечує
ними економіку і використовує отримані за них гроші для купівлі товарів
та послуг. Тобто роль домогосподарств у ринковій економіці характери –
зується певною двоїстістю: во ни є основним джерелом постачання всіх
економічних ресурсів (праці, землі, капіталу , підприємницьких здібностей)

122Розділ ІІІ. Мікроекономіка
і одночасно здійснюють чи не найбільші грошові витрати. У цьому розу –
мінні домогосподарство протиставляється фірмі (підприємству), прово –
диться різниця між сферою виробництва, де діють фірми, та сферою
споживання, до якої належать домогосподарства.
Але таке розмежування сфер виробництва і споживання зазнало
критики ще в рамках неокласичної школи. У 1960-х роках з’являється
«нова економіка домогосподарств»  (Г. Беккер, Я. Мінсер, К. Ланкастер
та ін.), яка, базуючись на методології теорії раціонального вибору, роз –
глядає сім’ю не як пасивного споживача ринкових товарів, а як актив –
ного виробника споживчих благ. Домогосподарство порівнює  ться з
маленькою фабрикою, яка за допомогою «виробничих факторів» (рин –
кових товарів та часу) випускає «кінцеву продукцію» (споживчі блага),
тобто у домогосподарстві відбувається поєднання виробництва із спо –
живанням.
Неокласична школа виходить з того, що в ринковій економіці до –
могосподарства діють раціонально. Домогосподарства, по-перше,
оптимізують свою споживчу поведінку, купуючи те, що забезпечує
максимум корисності при споживанні на основі найкращого співвід –
ношення ціни та якості. По-друге, вони прагнуть найбільш вигідним
для себе чином продати на ринку праці свій людський капітал, виби –
раючи між альтернативними варіантами зайнятості на ринку праці,
веденням домашнього господарства та вільним часом.
У межах неокласичного підходу домогосподарство як цілісна оди –
ниця ототожнюється з окремим індивідом, при цьому не враховуються
відносини всередині домогосподарства, мета його утворення і т. ін.
Тобто воно, як і фірма, є «чорною шухлядою», для якої відомі фактори
на «вході» (заробітна плата, проценти, дивіденди, соціальні трансфер –
ти від держави) і на «виході» з нього (людський капітал, праця, спо –
живання, заощадження).
Інший напрям економічної теорії, інституціоналізм , навпаки, при –
діляє багато уваги внутрішній структурі домогосподарства, мотивам
його утворення, цілям діяльності. Конкретні цілі певного домогоспо –
дарства мають відмінності в різних типах економічних систем, пере –
бувають під впливом соціального та інституціонального середовища.
Тому інституціоналісти розглядають домогосподарство як «ціннісно-
раціональне», а не «цілераціональне» утворення, тобто його цілі та
засоби їх досягнення залежать від соціальних цінностей, а не визна –
чаються самим домогосподарством.
Крім того, поведінка домогосподарств, з точки зору інституціональ –
ної теорії, здебільшого не є оптимізуючою, оскільки в реальності вони
стикаються із ситуаціями, в яких просто немає можливості для опти –

123Глава 9. Домогосподарство як суб’єкт ринкових відносин
мізації (масштабність та складність інформації, невизначеність). На
ринку споживчих товарів домогосподарства не можуть обробити всю
наявну інформацію про різноманітні товари та послуги. Діючи на
ринку праці, домогосподарство не в змозі отримати всі існуючі дані
про вакансії. Відсутність можливості діяти як «раціональні оптиміза –
тори» стає причиною того, що домогосподарства керуються іншими
принципами поведінки (орієнтація на думку більшості, звички, тради –
ції, звичаї та ін.).
Сутність домашнього господарства розкривається через його основні
функції — споживчу, заощаджувальну, відтворювальну та виробничу.
Споживання являє собою процес задоволення матеріальних та духов-
них потреб людей. У господарській системі споживання не тільки мотивує,
обумовлює мету виробництва, визначає його межі, але є ще й засобом
відтворення робочої сили та людського капіталу. Тому необхідна умова
функціонування ринкового механізму — це виконання домогосподарства –
ми споживчої функції : на мікрорівні  — процес кінцевого споживання
товарів та послуг, на макрорівні — формування сукупного попиту.
У тісному зв’язку зі споживчою функцією перебуває заощаджу –
вальна функція . Значення заощаджень для домогосподарств полягає
в можливості здійснювати різні інвестиційні проекти, вони дають
змогу збільшити купівельну спроможність домогосподарств у майбут –
ньому, виконують роль «стабілізатора», який захищає домогосподар-
ства від надзвичайних ситуацій. Тобто заощадження виконують дві
функції: споживчу (страхову), що полягає в забезпеченні операційних
потреб (накопичення достатніх коштів для великих покупок, зменшен –
ня нерівномірностей у отриманні доходу), та інвестиційну (зберігання
частини доходу з метою вкладення його на заощаджувальні рахунки в
комерційних банках, придбання цінних паперів для отримання при –
бутку в майбутньому), значення якої виходить далеко за межі мікро-
економіки. На макрорівні заощадження домогосподарства розгляда –
ються як основне джерело акумуляції капіталу в ринковій економіці.
Не менш важливою є відтворювальна функція  домогосподарств,
яка охоплює відтворення робочої сили та людського капіталу. У про –
цесі функціонування людського капіталу можна виокремити декілька
стадій: створення умов для його виробництва, виробництво людського
капіталу, його реалізація, відшкодування витрат та накопичення люд –
ського капіталу. Під першою стадією розуміють створення матеріаль –
ної бази сім’ї за рахунок формування та використання сімейного бю-
д жету і ведення домашнього господарства. На наступній стадії створю –
ється фізична основа людського капіталу  — людина. Вона розвивається
й одночасно адаптується до соціально-економічної системи шляхом

124Розділ ІІІ. Мікроекономіка
здобування освіти, виховання, послуг у сфері охорони здоров’я тощо.
Реалізація людського капіталу здійснюється через участь членів до –
могосподарства в ринковому господарстві, організацію сімейного
бізнесу, ведення домашнього господарства.
Виробничу функцію  домогосподарств можна розглядати у двох
аспектах: внутрішньому та зовнішньому. Зовнішня виробнича функція
полягає в постачанні домогосподарствами економічних ресурсів на
ринки факторів виробництва або товарів та послуг на ринки готової
продукції. Вона може набувати пасивних (виконання умов договору
наймання робочої сили, надання в оренду землі, квартири) та активних
(приватне підприємництво, сімейний бізнес тощо) форм. Внутрішня
виробнича функція  спрямована на задоволення індивідуалізованих по –
треб сім’ї та її членів, її реалізація перетворює домогосподарство на
кінцеву стадію виробництва. До неї можна віднести господарсько-
побутову діяльність (доведення придбаних товарів та послуг до кінце –
вого споживання, ремонт житла, одягу, взуття, побутової техніки, ди –
зайн інтер’єра, догляд за непрацездатними та ін.).
У перехідний період функції домогосподарств зазнають істотних
змін. Сконцентрованість власності на капітал у невеликого прошарку
населення позбавляє більшу частину домогосподарств можливості
включатися до економічного кругообігу в ролі повноцінного власника
ресурсів, а не лише як власника робочої сили. Тому в умовах низької
оцінки вартості робочої сили, незрілості інституційної системи (в тому
числі у сфері розподілу факторних доходів) деформується споживча
функція домогосподарств, обмежується зовнішня виробнича, підрива –
ються ощадна функція і функція відтворення робочої сили і людсько –
го капіталу. Одночасно інтенсифікується та набуває нового змісту
(спрямованість на виживання) внутрішня виробнича функція.
Таким чином, при дослідженні домогосподарств необхідно мати
на увазі два рівні аналізу — мікро- та макроекономічний. Рівень макро –
економічного аналізу — це, передусім, вивчення домогосподарств як
певної сукупності економічних одиниць, поведінка яких безпосередньо
відображає становище населення та його економічні інтереси в цілому
і суттєво впливає на національну економіку. На макрорівні досліджу –
ється вся сукупність домогосподарств країни, їх типи, оцінюється за –
гальне макроекономічне значення їх діяльності, тенденції економічної
поведінки, адаптація до умов господарювання, що змінюються. Мікро –
економічний аналіз передбачає вивчення поведінки домогосподарств
як економічних агентів у ринковій системі; вивчення процесу прий-
няття рішень домогосподарствами на ринку товарів та послуг і факто –
рів, що впливають на їхній вибір.

125Глава 9. Домогосподарство як суб’єкт ринкових відносин
§ 2.  Поведінка домогосподарств (споживачів)
на ринку товарів та послуг.
Раціональний споживчий вибір
Основним моментом у споживчій поведінці домогосподарств є
прийняття ними оптимальних, з їх точки зору, рішень, обумовлених
поставленою метою і спричинених існуючими обмеженнями для їх
досягнення. Теорія поведінки домогосподарств на ринку товарів та
послуг виходить з того, що споживачі прагнуть максимального задо –
волення потреб шляхом споживання корисних якостей економічних
благ і послуг з урахуванням існуючих обмежень у доходах та цінах.
При цьому перед споживачем стоїть подвійне завдання розподілу об –
меженого бюджету: 1) між споживанням і заощадженнями; 2) між
великою кількістю товарів і бажаннями.
В економічній теорії вирішення першого завдання базується на
функції, яка співвідносить споживання із наявним доходом.
Домогосподар  ства отримують дохід від праці та власності, сплачують
податки, а потім вирішують, яку частку свого доходу після сплати по –
датків використовувати на споживання, а яку — на заощадження. За –
лежність між обсягом споживання та наявним доходом називається
функцією  споживання .
У західній науці споживча функція вже давно стала предметом
детального вивчення. Було запропоновано різні способи визначення
співвідношення споживання та доходу. Дж. М. Кейнс розглядав спо –
живання як функцію від поточного (абсолютного) доходу. За Кейнсом,
при збільшенні або зменшенні реального доходу розміри споживання
змінюватимуться в тому ж напрямі, але не з такою ж швидкістю. Тоб –
то гранична схильність до споживання (та частка приросту доходу, яка
йде на приріст споживання) має тенденцію до зменшення.
Але ж споживча функція Кейнса не враховує впливу очікувань спо –
живачів відносно їх майбутніх доходів. У довгостроковому періоді
споживачі стикаються із міжчасовим вибором, що має на увазі більш
складну функцію. Зокрема, в теорії І. Фішера споживання залежить не
від поточного доходу, а від доходу людини протягом усього її життя.
Відповідно до теорії життєвого циклу Ф. Модільяні, споживання за –
лежить як від доходу, так і від накопиченого на даний момент часу
багатства. Якщо людина починає своє доросле життя, не маючи суттє –
вих накопичень, то за роки праці вона робить необхідні заощадження,
а потім витрачає їх після виходу на пенсію (рис. 9.1).
Теорія М. Фрідмена базуєтьс я на гіпотезі постійного доходу. В ній
ідеться про те, що коливання можуть бути як постійними, так і тим –

126Розділ ІІІ. Мікроекономіка
часовими. Постійний дохід — та частина доходу, яку споживач очікує
отримувати і в майбутньому. Тимчасовий дохід — це дохід, який спо –
живач не очікує зберегти в майбутньому. Поточне споживання залежить
від постійного, а не поточного доходу і слабко реагує на тимчасові
зміни доходу. Тимчасовий компонент доходу майже повністю заоща-
джується, якщо він позитивний, або позичається, якщо він негативний.
Слід зазначити, що гіпотези життєвого циклу та постійного доходу є
більш адекватними ринковій економіці з достатньо високим рівнем
розвитку ринкової і соціальної інфраструктури. Вони базуються на
тому, що домогосподарства можуть вільно позичати й зберігати, щоб
підтримувати певний рівень споживання. У перехідній економіці ці
умови не виконуються, більш ймовірною реакцією домогосподарства
на зниження доходу є не використання заощаджень або запозичень,
а скорочення споживання, тобто функція споживання домогосподарств
визначається скоріше не постійним, а лише поточним доходом.
Рис. 9.1.  Споживання, дохід та багатство протягом життєвого
циклу індивіда
Крім того, на думку деяких економістів, у теорії споживання необ –
хідно враховувати ще й вплив соціальних факторів. Так, Дж. Дьюзен –
беррі показує, що обсяги споживання суттєво залежать не від абсолют –
ного, а від відносного доходу  — споживачі порівнюють свої можли –
вості зі споживанням більш заможних груп, що спонукає їх збільшу –
вати обсяги споживання. Причому, оскільки значна частина процесу
споживання здійснюється відкрито, а обсяг заощаджень часто залиша –
ється сімейною таємницею, споживча поведінка перебуває під значно
більшим впливом соціальних факторів, ніж заощаджувальна.
Х. Лейбенстайн, вивчаючи соціальний вплив на споживання, роз –
межував функціональний  (зумовлений споживчими властивостями  175

127Глава 9. Домогосподарство як суб’єкт ринкових відносин
економічного блага) та нефункц іональний (зумовлений чинниками, що
безпосередньо не пов’язані з властивостями економічного блага) попит
на споживчі товари та послуги. Він виокремив три типових випадки
нефункціонального  попиту :
1) ефект приєднання до більшості . Споживач намагається витри –
мати загальний стиль і купує те, що купують інші, хто є для нього
взірцем. Він залежить від інших споживачів, і ця залежність є прямою.
Тобто це ефект збільшення споживання, пов’язаний з тим, що спожи –
вач, додержуючись загальноприйнятих норм, купує той самий товар,
який купують інші;
2) ефект сноба . Деякі споживачі намагаються досягти винятково-
сті, а не наслідувати інших. І в цьому разі вони залежать від вибору
інших, але тепер ця залежність зворотна. Тому ефект сноба  — це ефект
зміни попиту внаслідок того, що інші люди споживають цей товар;
3) ефект Веблена . Т. Веблен вперше описав демонстративну по –
ведінку споживачів, коли товари та послуги використовуються не за
прямим призначенням, а для того, щоб справити враження на інших.
Під ефектом Веблена розуміють ефект збільшення споживчого попиту,
пов’язаний з тим, що товар має більш високу (а не більш низьку) ціну.
Цей ефект є подібним до ефекту сноба. Однак різниця полягає в тому,
що ефект сноба залежить від обсягів споживання інших людей, тоді як
ефект Веблена залежить насамперед від ціни.
При вирішенні другого завдання, тобто при відповіді на запитання,
що визначає індивідуальний попит домогосподарств на окремі товари,
використовують в основному підходи, що ґрунтуються на понятті
граничної корисності, кривих байдужості та бюджетних обмежень.
§ 3. Корисність: поняття, тенденції
розвитку. Бюджетна лінія.
Крива байдужості
Сучасному споживачеві пропонується величезна кількість різно –
манітних товарів та послуг. Але одночасно придбати всі товари не –
можливо через нестачу доходів. Тому кожен споживач, розмірковуючи,
як розподілити свої обмежені ресурси з метою найповнішого задово –
лення власних потреб, постійно вирішує для себе три питання: що
купити, скільки це коштує та чи вистачить грошей. Ці три проблеми
становлять зміст теорії поведінки споживача. Виходячи із міркувань
раціональності, кожний споживач обирає для себе «кращий», «най –
корисніший», на його думку, набір то варів у межах свого доходу.

128Розділ ІІІ. Мікроекономіка
Корисність  — це здатність економічного блага задовольняти по-
треби споживачів. Корисність — суб’єктивне поняття, яке не підлягає
точному вимірюванню, оскільки розуміння корисності індивідуальне,
нестійке й відносне. Те, що один споживач вважає для себе корисним,
може бути зовсім непотрібним іншому споживачеві. Наприклад, тепла
куртка взимку є дуже корисною для мешканців холодних країн, а в
теплих країнах її корисність майже нульова.
Через суб’єктивізм оцінок корисності виміряти її практично немож –
ливо. Однак з навчальною метою, для наочності, корисність вимірюють
за допомогою вигаданих одиниць — ютилей (від англ. utility  — корис –
ність). Ютиль не має стандарту, як метр або літр. Що більше ютилей, то
більшою є корисність. Такий підхід до вимірювання корисності назива –
ється кардиналістським (кількісним) . Його незалежно один від одного
запропонували в останній третині XIX ст. У . Джевонс, К. Менгер,
Л. Вальрас. Незважаючи на свою суб’єктивність, кардиналістський під –
хід спрямував економічну теорію на вивчення поведінки споживача,
довівши, що корисність — визначальний чинник попиту.
Користування будь-яким товаром зазвичай дає споживачеві задо –
волення не нескінченно, а до певної межі. Наприклад, якщо потреба
у придбанні першої пральної машини велика, то другої і третьої від –
повідно нижче. У зв’язку з цим введено поняття граничної та загальної
корисності. Гранична корисність  — це додаткова корисність, яку спо –
живач отримує від додаткової одиниці блага. Загальна корисність  —
сукупна корисність від споживання всіх наявних одиниць блага. На –
приклад, якщо загальна корисність 10 з’їдених бананів дорівнює
15 ютилям, а 11 бананів — 16 ютилям, то гранична корисність спо –
живання 11-го банана дорівнює 16 – 15 = 1 ютиль. Між загальною та
граничною корисністю існує взаємозв’язок: загальна корисність до –
рівнює сумі граничних корисностей.
У міру насичення потреб споживач отримує дедалі меншу додат –
кову корисність від кожної наступної одиниці блага. При цьому цілком
можливим є досягнення від’ємних значень граничної корисності, якщо
подальше споживання наноситиме шкоду. Ця закономірність назива-
ється законом спадної граничної корисності , згідно з яким додаткова
корисність від споживання кожної наступної одиниці блага знижує  ться.
Хоча сам закон багато в чому має очевидний характер (його дію хоч
раз у житті кожен випробовував на собі), уперше його сформулював
у 1854 р. Герман Генріх Госсен, на честь якого закон іноді називають
першим законом Госсена . Із закону Госсена випливає, що через змен –
шення граничної корисності споживач купуватиме додаткові одиниці
товару тільки за умов падіння цін.

129Глава 9. Домогосподарство як суб’єкт ринкових відносин
Оскільки виміряти корисність за допомогою абсолютних показни –
ків, як пропонує кардиналістська теорія, дуже важко, економісти за –
пропонували замінити абсолютну шкалу відносною, за допомогою якої
можна було б порівняти вподобання споживача. Такий ординаліст-
ський підхід  висуває до споживачів менш суворі вимоги: їм тільки
треба визначитися, який набір благ має більшу корисність (наприклад,
5 апельсинів та 3 яблука або 5 яблук та 3 апельсини), але не уточню –
вати наскільки. Ординалістську теорію розробляли Ф. Еджворт, В. Па-
рето, І. Фішер, Р . Ален, Дж. Хікс, Є. Слуцький.
Припустимо, що споживач обирає між яблуками та апельсинами.
Якщо запропонувати два набори товарів (наприклад, 5 апельсинів та
3 яблука або 5 яблук та 3 апельсини), споживач обере той, що краще
відповідає його вподобанням. Якщо обидва набори дають однакове
задоволення, для споживача байдуже, який обирати. Вподобання спо –
живача зазвичай ілюструються за допомогою кривих байдужості , які
показують різні комбінації двох продуктів, набори яких мають одна –
кову корисність для споживача.
Наприклад, споживачу однакове задоволення дають такі набори:
3 яблука і 2 апельсини та 1 апельсин та 4 яблука. Якщо, виходячи з цих
комбінацій, побудувати графік, отримаємо криву байдужості (рис. 9.2, а).
Сукупність кривих байдужості називають картою байдужості
(рис. 9.2, б).
Рис. 9.2 :
а — крива байдужості;  б — карта байдужості
Криві байдужості мають певні властивості, які відбивають специ –
фіку поведінки споживача:
що вище розташована крива, то привабливішою вона є для спо –
живача, оскільки тоді доступнішою стає більша кількість товару;
криві мають спадний вигляд: споживач прагне отримати обидва това –
ри, тому при зниженні споживання одного товару обсяги споживання
іншого зростають таким чином, щоб ступінь задоволення не змінилася;
криві не перетинаються, оскільки тоді одна комбінація товарів
давала б споживачеві різний ступінь задоволення, що неможливо; 180

130Розділ ІІІ. Мікроекономіка
криві увігнуті, їх нахил показує пропорцію, в якій споживач готовий
замінити один товар іншим. Зазвичай споживачі охоче відмовляються від
товарів, які вони мають вдосталь, на користь товарів, кількість яких обме –
жена, тому нахил кривої зменшується в міру руху праворуч або ліворуч.
Форма кривої байдужості відображає готовність споживача обмінюва –
ти один товар на інший. Що вищий ступінь взаємозамінності товарів, то
меншою є увігнутість кривої. Якщо товари повністю взаємозамінні, крива
байдужості перетворюється на пряму лінію (рис. 9.3, а). Якщо товари є
взаємодоповнюючими , тобто такими, що задовольняють потреби тільки
в комплекті один із одним (наприклад, лижі і палки), крива байдужості
складається з двох відрізків, які утворюють прямий кут (рис. 9.3, б).
Рис. 9.3 . Крива байдужості:
а — для взаємозамінних товарів; б — для взаємодоповнюючих товарів
Вивчаючи поведінку споживача, економісти повинні проаналізувати
не тільки те, що бажає придбати споживач, але й те, що він може придба –
ти, виходячи зі своїх доходів. Такий аналіз здійснюється за допомогою
бюджетної лінії , яка показує всі комбінації двох продуктів, які споживач
може придбати за даного рівня доходу і цін за умов повного використання
наявних доходів. Наприклад, якщо товар А коштує 5 грн, а товар Б —
3 грн, то при доході у 120 грн споживач міг би купити ці товари в різних
комбінаціях (табл. 9.1). У першому рядку показана ситуація, коли спо –
живач увесь дохід витрачає на товар А, в останньому рядку — на товар Б.
Інші рядки показують проміжні комбінації споживання двох товарів.
Таблиця 9.1
Розподіл доходу споживача на купівлю товарів А і Б
Кількість товару А, шт. Кількість товару Б, шт. Сумарні витрати, грн
24 0 24 × 5 + 0 = 120
18 10 18 × 5 + 10 × 3 = 120
12 20 12 × 5 + 20 × 3 = 120
6 30 6 × 5 + 30 × 3 = 120
0 40 0 + 40 × 3 = 120

31Глава 9. Домогосподарство як суб’єкт ринкових відносин
Бюджетну лінію можна накреслити графічно у вигляді прямої, від –
клавши по осях кількість придбаних товарів (рис. 9.4). Точки перетину
бюджетної лінії з осями відбивають ситуацію, у якій споживач повніс –
тю витрачає свій дохід тільки на один товар, відмовляючись від купів –
лі іншого. У точках, розташованих на бюджетній лінії, дохід витрача –
ється повністю. Точки ліворуч лінії означають неповне витрачання
доходів. Праворуч лінії положення неможливе, оскільки споживач не
може витрачати більше, ніж дає змогу рівень доходів. Нахил бюджет –
ної лінії залежить від співвідношення цін товарів і відображає пропор-
цію можливої заміни одного товару іншим. У нашому прикладі, щоб
придбати додаткових 10 одиниць товару Б, споживач має відмовитися
від 6 товарів А.
У загальному вигляді рівняння бюджетної лінії має вигляд:
YpXp My x+= ,
де  М — обсяг доходів споживача;
рх  — ціна товару  Х;
ру — ціна товару Y;
Х   — кількість товару Х;
Y   — кількість товару Y.
У нашому прикладі рівняння виглядає так:
120 = 3 Х + 5Y.
Рис. 9.4 . Бюджетна лінія
На розташування бюджетної лінії впливають рівень доходів та ціни
товарів. Збільшення доходів зрушує бюджетну лінію праворуч, змен –
шення  — ліворуч. Якщо пропорційно знижуються ціни обох товарів  —
лінія зрушується праворуч, і навпаки. Якщо ціни змінюються непро –
порційно, лінія змінює нахил (рис. 9.5).
Сумісний розгляд бюджетної лінії та кривих байдужості дає змогу
визначити вподобання споживача. 185

132Розділ ІІІ. Мікроекономіка
Рис. 9.5.  Зрушення бюджетної лінії:
а — під впливом зміни доходів; б — під впливом зміни цін
§ 4. Рівновага  споживача
Розмірковуючи над питанням, як розпорядитися обмеженими до –
ходами, споживач постійно обирає між різноманітними товарами, щоб
зрештою придбати найкорисніший з його точки зору набір товарів.
Наприклад, студент має 5 грн, які він збирається витратити в їдальні.
Пиріг коштує 1 грн, а чай 0,5 грн. Зрозуміло, що можна купити 5 пи –
ріжків або 10 склянок чаю. Але скоріше за все студент обере певну
комбінацію пиріжків і чаю, оскільки від п’ятого пиріжка він дістане
менше задоволення, ніж від першої склянки чаю. Поступово студент
знайде таку комбінацію, в якій неможливо буде збільшити корисність
у межах наявного бюджету. Така ситуація називається рівновагою спо –
живача . У стані рівноваги споживач не зацікавлений змінювати про –
порції споживання.
Визначаючи оптимальний рівноважний набір споживання, спожи –
вачеві завжди доводиться порівнювати додаткову (граничну) корис –
ність, отриману від кожної наступної одиниці товару, та ціну, яку до –
велося за цю одиницю сплатити. Раціональний споживач, намагаючись
досягнути максимального задоволення, прагне розподілити свої до –
ходи таким чином, щоб гранична корисність у розрахунку на одиницю
вартості товарів була однаковою. Ця закономірність споживчої пове –
дінки називається правилом максимізації корисності , або другим
законом Госсена , і має вигляд:
… ,= = =A B i
A B iMU MU MU
P P P
де  MU — гранична корисність товару;
Р  — його ціна.
133Глава 9. Домогосподарство як суб’єкт ринкових відносин
Якщо стан рівноваги пору шено, наприклад, гранична корисність
товару А у розрахунку на одиницю вартості більша, ніж за товаром В,
доцільно змінити структуру споживання, збільшивши обсяги спожи –
вання товару А за рахунок зменшення споживання товару В. Що біль –
ше одиниць товару А спожито, то меншою є їх гранична корисність, і,
навпаки, що менший обсяг споживання товару В, то більшою є його
гранична корисність. Таким чином вирівнювання співвідношення
граничних корисностей приведе до відновлення рівноваги.
Через певний суб’єктивізм оцінки корисності кардиналістська тео-
рія постійно зазнає критики, тому існує й інший (ординалістський)
підхід до аналізу рівноваги, тісно пов’язаний із попереднім.
Визначення оптимального набору товарів зводиться до зіставлення
бажань індивіда, представлених картою байдужості, та можливостей,
передбачених бюджетним обмеженням. Сумістивши карту байдужо  сті
з бюджетною лінією, можна знайти точку рівноваги, яка і визначає
найкорисніший набір споживання. На рис. 9.6 крива байдужості ІІІ,
яка забезпечує більшу корисність порівняно з кривими І та ІІ, недо –
ступна для споживача, оскільки знаходиться вище бюджетної лінії.
Точка В показує доступну комбінацію товарів, але такий набір не за –
безпечує найвищу корисність. Рівноважний стан споживача досягає  ться
лише в точці А, де бюджетна лінія торкається кривої байдужості.
Рис 9.6 . Рівновага споживача
Виходячи з цього, оптимальний споживчий набір одночасно відповідає
двом умовам: по-перше, дохід має бути повністю витраченим (точка рівно –
ваги розташована на бюджетній лінії); по-друге, оптимальний набір това –
рів повинен давати максимально можливе задоволення (тобто знаходити –
ся на найвищій з доступних кривих байдужості). Графічно стану спожив –
чої рівноваги відп овідає точка дотику кривої байдужості та бюджетної
лінії. Досягнутий рівень рівноваги не є по  стійним для споживача, оскіль – 190

134Розділ ІІІ. Мікроекономіка
ки його доходи та ціни товарів можуть змінюватися. Тому далі розглянемо,
як саме впливають на споживача зміни доходів та цін.
Реакція споживача на зміну доходів . Із зростанням доходів спожи –
вачеві будуть доступні більші обсяги корисних товарів, із зниженням
доходу обсяги споживання зменшаться. Разом із тим зміна доходів ви-
кличе не тільки зміни в обсягах споживання, але й у його пропорціях.
Ще в ХІХ ст. німецький статистик Е. Енгель зауважив, що із зростанням
реальних доходів споживання вторинних благ зростає швидше, ніж то –
варів першої необхідності. Ця залежність має назву закону Енгеля .
Залежно від того, як змінюються обсяги споживання товарів із
зростанням доходів, виокремлюють три групи товарів: нормальні, не –
якісні та нейтральні. Нормальними  товарами  вважаються ті, обсяги
споживання яких зростають при збільшенні доходів. До неякісних
товарів  відносять товари, споживання яких скорочується у міру зро-
стання доходів. Нарешті, нейтральними товарами  є ті, споживання
яких не змінюється із збільшенням доходів. Більшість товарів можна
віднести до нормальних, прикладом неякісних товарів є громадський
транспорт, нейтральних товарів — сіль, туалетний папір, зубна паста.
Слід зазначити, що той самий товар може бути для одного споживача
нормальним, а для іншого неякісним.
Реакція споживача на зміну цін . Зміна цін справляє подвійну дію
на споживача. По-перше, із зниженням ціни товар дешевшає відносно
інших товарів і його споживання зростає. Тобто споживач відмовляє-
ться від купівлі відносно дорожчого товару і спрямовує вивільнені
кошти на придбання товару, що подешевшав, змінюючи таким чином
структуру споживання. Це явище має назву ефекту заміщення . По-
друге, за умови зниження ціни споживач може придбати все більше
товарів на той же дохід, тим самим його реальний дохід зростає. Це
явище називається ефектом доходу . Розмежування двох ефектів до –
помагає визначитися, якою мірою зміни у споживанні викликані зро-
станням доходів, а якою — зміною цін.
Зазвичай для нормальних товарів обидва ефекти діють в одному
напрямі: із зниженням цін обсяги споживання зростають, і навпаки.
Але існують товари, споживання яких може збільшуватися, незважа –
ючи на зростання цін. Уперше це явище було досліджено у ХІХ ст.
англійським економістом Р . Гіффеном і дістало назву парадокс Гіффе –
на. Вивчаючи ціноутворення в Ірландії, Р . Гіффен помітив, що в пері –
оди неврожаю картоплі її споживання суттєво зростало, незважаючи
на підвищення цін. Він пояснив це тим, що через неврожай селянам
доводилося відмовлятися від якісних товарів (м’ясо, молоко), які біль –
ше подорожчали, ніж картопля. У цьому разі дія ефекту доходу пере –

135Глава 9. Домогосподарство як суб’єкт ринкових відносин
вищила дію ефекту заміщення. Товари, споживання яких зростає при
збільшенні цін і які посідають значне місце в бюджеті споживача, на –
зиваються товарами Гіффена . Товари Гіффена в реальному житті
трапляються рідко.
Збільшення споживання під час зростання цін може відбуватися й у
випадках, не пов’язаних із падінням доходів. Наприклад, споживачі
можуть купувати модні та престижні товари, коли хочуть наголосити на
своєму соціальному статусі або коли вважають, що висока ціна означає
вищу якість, чи очікуючи чергового підвищення цін в умовах інфляції.
Теорія споживчого вибору уможливлює вирішення важливих еконо –
мічних завдань. Виходячи з неї, фахівці пояснюють, чому збільшення
обсягів споживання стає можливим лише за умов зниження цін, чому
в деяких випадках обернена залежність між ціною і попитом перетво –
рюється на пряму. При аналізі більш складних економічних ситуацій
теорія споживчого вибору дає можливість зрозуміти, що зростання за –
робітної плати може викликати не тільки збільшення, але й зменшення
пропозиції праці, що збільшення відсоткової ставки не обов’язково при –
водить до зростання заощаджень. Проте загальне її значення полягає в
тому, що в ірраціональній, суб’єктивній поведінці споживача знаходять
свій вияв загальні закономірності, які дають підстави знайти і описати
правила споживчої поведінки, зробити її придатною для аналізу.
Запитання для самоконтролю
1. У чому полягає сутність домогосподарств?
2. Порівняйте неокласичний та інституціональний підходи до
вивчення домогосподарств як економічних суб’єктів.
3. Охарактеризуйте основні соціально-економічні функції до –
могосподарств.
4. Розкрийте основні теорії споживання.
5. Наведіть приклади впливу соціальних факторів на спожи –
вання.
6. Розкрийте економічний зміст поняття «корисність».
7. Що таке гранична корисність? Поясніть дію закону спадної
граничної корисності.
8. Охарактеризуйте властивості кривих байдужості. Що таке
карта байдужості?
9. Що показує бюджетна лінія?
10. Поясніть умови досягнення споживчої рівноваги. Сформу –
люйте правило максимізації граничної корисності.
11. Покажіть графічно процес досягнення рівноваги споживача.
12. Опишіть реакцію споживача на зміну доходів.
13. Опишіть реакцію споживача на зміну цін товарів.

136Глава 10 Підприємництво.
Фірма в системі ринкових
відносин
§ 1. Підприємницька діяльність,
її сутність та різноманітність
організаційних форм
Ринкова система є середовищем особливого господарського фено –
мену  — підприємництва, сутність якого треба розглядати в кількох
взаємопов’язаних аспектах.
Підприємництво — це економічний  ресурс  суспільства, який разом
із ресурсами «праця», «земля», «капітал», «інформація» забезпечує
ефективне функціонування суспільного виробництва. Підприємництво
виконує функції, спрямовані на оптимальне використання обмежених
ресурсів з метою максимального задоволення суспільних потреб: ви-
значення та здійснення ефективної комбінації факторів виробництва,
інновації, контроль за витратами тощо.
Підприємництво являє собою також особливий вид економічної
поведінки  індивідуального відокремленого господарського суб’єкта
ринку, який здійснює вибір способу діяльності з метою максимізації
прибутку на базі задоволення суспільного попиту.
Підприємництво — це й особливий тип господарської діяльності .
У Господарському кодексі України підприємництво (господарська
комерційна діяльність) визначено як самостійну, ініціативну, система –
тичну, на власний ризик господарську діяльність, що здійснюється
суб’єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення еко –
номічних і соціальних результатів та одержання прибутку.
Ознаками підприємницької діяльності є:самостійність, бо підприємець є економічно відокремленим суб’єктом господарювання, який діє за рахунок власних коштів, на власний ризик і самостійно приймає рішення;
інноваційна діяльність, яка охоплює створення інноваційної ідеї,
її втілення в певному інтелектуальному продукті — новації, комерці –
алізацію та впровадження новацій, рутинізацію та дифузію нововве –
день. Головним змістом підприємницької діяльності є новаторство ,
спрямоване на виробництво нових видів продукції, впровадження
новітніх технологій, відкриття та завоюва ння нових ринків тощо;

137Глава 10. Підприємництво. Фірма в системі ринкових відносин
ризик, головною передумовою виникнення якого є наявність кон –
куренції та альтернативних варіантів розв’язання проблем функціону –
вання певного бізнесу;економічна (майнова) відповідальність підприємця за свої рішення та результати діяльності; отримання прибутку як мета підприємницької діяльності.
Об’єкт підприємницької діяльності можна визначити як бізнес —
певне діло, що веде підприємець. Але цілком слушне й використання
понять «бізнес» і «підприємницька діяльність» як синонімів.
Таким чином, підприємництво  — це господарська діяльність від –
окремленого суб’єкта ринкової економіки щодо використання обмеже –
них ресурсів для організації, розробки, виробництва і реалізації благ
з метою задоволення суспільного попиту та отримання прибутку.
Суб’єктами підприємницької діяльності можуть бути громадяни
України, інших держав, які не обмежені законом в правоспроможно  сті
та дієспроможності, а також юридичні особи усіх форм власності
(ст. 42 Конституції України).
Залежно від змісту діяльності підприємництво має такі види: ви-
робниче підприємництво  — діяльність, спрямована на виробництво
продукції, виконання робіт, надання послуг тощо; комерційне підпри –
ємництво  — діяльність, пов’язана з операціями перепродажу товарів
та послуг; фінансове підприємництво  — здійснення операцій із спе –
цифічним товаром: грошима, валютою, цінними паперами; посеред –
ницьке підприємництво — діяльність, спрямована на поєднання сторін,
що мають інтерес до взаємної угоди, та ін.
Підприємництво може здійснюватись із залученням найманих
працівників або без їх залучення. Щодо масштабів діяльності, підпри –
ємництво може бути великим, середнім та малим.
Підприємництво може здійснюватися без утворення юридичної
особи або з утворенням юридичної особи. У першому випадку підпри –
ємець діє як фізична особа, у другому — підприємець створює підпри –
ємство — самостійний суб’єкт господарювання.
Підприємницька діяльність може мати такі організаційні форми,
як одноособове володіння, партнерство та корпорація.
Одноособове володіння  — організаційна форма бізнесу, власником
та керівником якого є підприємець, котрий особисто його контролює,
бере на себе підприємницький ризик, несе особисту майнову відпові –
дальність, привласнює прибуток або зазнає збитків. Одноособове воло –
діння може бути організаційною формою підприємництва як зі статусом
юридичної особи (приватне підприємство), так і без створення юридич –
ної особи (суб’єкт підприємницької діяльності — фізична особа).

138Розділ ІІІ. Мікроекономіка
Партнерство  — добровільне комерційне (з метою отримання при –
бутку) об’єднання майна та діяльності кількох підприємців, які спіль –
но володіють майном партнерства, контролюють його діяльність, бе –
руть на себе підприємницький ризик, несуть відповідальність і розпо –
діляють прибутки та збитки згідно з укладеною між ними угодою.
В Україні партнерствами є певні господарські товариства: товариство
з обмеженою відповідальністю, товариство з додатковою відповідаль –
ністю, повне та командитне товариства.
Корпорація  — добровільне комерційне об’єднання власності знач-
ної кількості осіб на засадах акціонування та обмеженої відповідаль –
ності учасників. Корпораціями є акціонерні товариства відкритого та
закритого типів.
Основні характеристики організаційних форм підприємницької
діяльності наведено у табл. 10.1.
Кожна організаційна форма підприємництва має свої позитивні
риси та певні недоліки. Перевагами одноособового володіння є від –
носна легкість його створення, свобода діяльності (немає потреби
погоджувати рішення з партнерами), можливість повного контролю з
боку підприємця, який є власником і бізнесу, і його прибутків, що ви –
ступає як досить сильний економічний стимул організації підприєм –
ницької діяльності саме в цій формі. До недоліків одноособового
володіння слід віднести обмеженість фінансових та матеріальних
ресурсів, обумовлену цим низьку кредитоспроможність, одноособо –
ве прий  няття ризиків та відповідальності, що в разі банкрутства може
призвести до втрати не тільки бізнесу, а й особистого майна, а також
можливість некомпетентних рішень з боку підприємця, який особисто
керує бізнесом.
Партнерству притаманні ті самі переваги, що й одноособовому
володінню, але воно має більше фінансових можливостей, бо створю –
ється шляхом об’єднання коштів партнерів. Партнери згідно з угодою
можуть нести за діяльність партнерства як повну солідарну відпові –
дальність, так і додаткову і обмежену відповідальність. Отже, порів –
няно з одноособовим володінням, партнерство дає підприємцю мож –
ливість вибору певного типу відповідальності. Управління партнер –
ством може бути компетентнішим завдяки розподілу функцій між
партнерами. Але значним недоліком партнерства є потенційна загроза
його розпадання внаслідок суперечностей між партнерами або виходу
партнерів з партнерства.
Перевагами корпорації є обмежена відповідальність акціонерів, їх
можливість здійснювати операції з акціями корпорації на фондовому
ринку. Корпорація має значні фінансові та інші ресурси, їй притаман –

139Глава 10. Підприємництво. Фірма в системі ринкових відносинТаблиця 10.1
Основні характеристики організаційних форм підприємницької діяльності
Характеристики Одноособове володіння Партнерство Корпорація
Спосіб залучення кош –
тівІнвестування власних кош –
тів підприємцяОб’єднання коштів партнерів
згідно з угодоюЗалучення коштів шляхом
емісії акцій Власність Підприємець — одноособовий власник Співвласники  — партнери, частку кожного з них визначено в угоді Співвласники — акціонери,
частка яких визначається пакетом акцій, що їм належить
Підприємницький ризик та відповідальністьПідприємець бере ризик на
себе і несе особисту майнову відповідальністьПартнери спільно беруть на
себе ризики і визначають тип відповідальності кожного згідно з угодоюРизики і відповідальність акціонерів обмежено пакетами акцій, що їм належать
Прибуток Належить підприємцю Частина може за рішенням  партнерів спрямовуватися на розвиток партнерства, частина розподіляється між
партнерами згідно з порядком, закріпленим угодоюЧастина може за рішенням
загальних зборів акціонерів спрямовуватися на розвиток корпорації, частина розподі -ляється між акціонерами у формі дивідендів на акції
Управління Підприємець Збори партнерів  — вищий орган управління партнер-
ством, якщо інше не передбачено угодоюЗбори акціонерів  — вищий
орган управління корпорацією

140Розділ ІІІ. Мікроекономіка
на висока кредитоспроможніст ь. Завдяки цьому корпорація має мож –
ливість залучати висококваліфіковані кадри, впроваджувати досягнен –
ня науково-технічного прогресу. До недоліків корпорації слід віднести
складний порядок створення і ведення обліку та звітності, певну від –
окремленість дрібних акціонерів від реального керування корпорацією,
обмеженість контролю з боку акціонерів за діяльністю менеджменту
корпорації.
§ 2. Теорії фірми. Нова фірма
Фірма  є відокремленою господарською одиницею ринкової економі –
ки, що здійснює підприємницьку діяльність. Підприємство  — техніко-
організаційна ланка фірми, в межах якої безпосередньо здійснюється
технологічне поєднання засобів виробництва та робочої сили, діяльність
якої спрямовується на досягнення цілей фірми. Фірма як організаційна
одиниця підприємництва веде господарську діяльність на підприємствах,
володіє та керує ними з метою отримання прибутку. Вона може володіти
кількома підприємствами, а може — й одним підприємством.
Фірма  — індивідуальний економічний суб’єкт ринкових відносин,
один із основних агентів ринку, який є незалежним учасником відносин
з іншими фірмами, підприємцями, домогосподарствами, державою.
Відокремленість фірми як господарського суб’єкта ринкової системи
базується на її юридичній, організаційній, виробничій, економічній та
фінансовій самостійності. Завдяки статусу юридичної особи, якого вона
набуває після державної реєстрації, фірма володіє право- та дієздатністю
щодо мети діяльності, яка передбачена в її установчих документах. При
цьому юридичні права та обов’язки фірма набуває через свої органи, а
в певних випадках, згідно з чинним законодавством, — і через своїх
учасників. Фірма організаційно відокремлена, незалежна у виробничо –
му, економічному і фінансовому аспектах, самостійно приймає рішення
стосовно використання ресурсів, інвестицій, коштів тощо.
Слід зазначити, що в Україні в правовому обігу для визначення
суб’єкта підприємницької діяльності — юридичної особи викори-
стовується поняття «підприємство». У статті 62 Господарського кодексу
України підприємство визначено як самостійний суб’єкт господарюван –
ня, створений компетентним органом державної влади, або органом
місцевого самоврядування, або іншими суб’єктами для задоволення
суспільних та особистих потреб шляхом систематичного здійснення
виробничої, науково-дослідної, торговельної, іншої господарської ді –
яльності в порядку, передбачено му цим Кодексом та іншими законами.
Підприємства можуть створюватися як для здійснення підприємництва,

141Глава 10. Підприємництво. Фірма в системі ринкових відносин
так і для некомерційної господарської діяльності. Як бачимо, якщо під –
приємство створюється для здійснення комерційної господарської ді –
яльності, воно є організаційною формою підприємництва. У цьому разі
економічний зміст понять «підприєм ство» та «фірма» збігається.
Теорії фірми, що розкривають різні сторони її багатоаспектної при –
роди, можна поєднати в кілька груп. Кожна теорія сприяє поглибленню
цілісного розуміння соціально-економічної природи фірми.
Технологічні (класичні та неокласичні) теорії  (А. Сміт, А. Мар –
шалл, Дж. Хікс, Дж. Робінсон, Е. Чемберлін, Й. Шумпетер, У . Баумоль,
Р . Марріс та ін.) визначають фірму як виробничу одиницю (або одини –
цю торгівлі), що перетворює обмежені ресурси на продукт з метою
максимізації прибутку. Зазначені теорії ототожнюють фірму й підпри –
ємця, визначають фірму своєрідним «чорним ящиком», формальною
конструкцією, власні риси якої не є об’єктом економічних досліджень.
Підприємець може діяти безпосередньо, а може організувати фірму, яка,
таким чином, є формою його існування як суб’єкта підприємницької
діяльності. Фірма в цьому разі є інструментом, за допомогою якого під –
приємець веде бізнес. Його використовують, коли можна реалізувати
переваги фірми, серед яких: підвищення продуктивності праці завдяки
її розподілу, спеціалізації та кооперації в межах фірми; економія на
масштабі виробництва, що стимулює створення великих фірм; можли –
вість акумуляції ресурсів для великого виробництва; забезпечення
управління. Зазначені переваги фірми є й чинниками її існування, і чин –
никами, що визначають її межі. Згідно з технологічними теоріями,
фірма є невід’ємною частиною ринку, елементом його структури.
Інституціональні теорії фірми  (Р . Г. Коуз, О. Уільямсон, О. Харт,
С. Гроссман, Дж. Мур) протиставляють фірму ринку, розглядаючи
фірму як систему довгострокових контрактів, а ринок  — як взаємовід –
носини короткострокового характеру. Фірма є засобом мінімізації під –
приємцем витрат цінового (ринкового) механізму координації, за до –
помогою якого підприємець долає ринкову невизначеність.
У межах інституціонального трактування природи фірми існує
багато наукових напрямів, що реалізують контрактний підхід до її ви –
значення: теорії прав власності, управління поведінкою виконавця,
трансакційної економіки, суспільного вибору. Взагалі, в аспекті інсти –
туціонального підходу головною причиною існування фірми є її здат –
ність мінімізувати трансакційні витрати, обумовлені передаванням та
захистом прав власності. Тобто фірма  — це коаліція власників ресурсів
на базі контрактів з метою мінімізації трансакційних витрат.
Мікроекономічний напрям теорії еволюційної економіки  — еволю –
ційна теорія фірми  (Р . Нельсон, С. Уінтер) — характеризує функціо –

142Розділ ІІІ. Мікроекономіка
нування фірми як еволюційний процес, що охоплює її появу, розвиток,
перетворення, зникнення на базі накопичення змін, навчання, пошуку,
відбору та наслідування. Складовою зазначеної теорії є теорія жит –
тєвого циклу фірми  як послідовності фаз її заснування, зростання,
зрілості, розпаду та заснування, тобто створення нового суб’єкта гос –
подарювання на базі перетворення суб’єкта, що розпався.
З нового боку розглядає природу фірми економічна теорія організа –
цій, або економіка організацій (Ф. Найт, Ч. Барнар, Г . Саймон, Д. Марч,
К. Менар, К. Ерроу). Фірму трактують як основну елементарну одиницю
прийняття рішень, одиницю координації, яка разом із ринком є складовою
ринкової економіки. Фірма також, поряд з ринковим механізмом коорди –
нації (або додатково до нього), забезпечує алокацію ресурсів за власними
правилами. У межах фірми існує два механізми: контракти і команди, які
діють у певній комбінації. Одночасно фірма як організація, тобто соціаль –
не утворення, що складає  ться з людей, діяльність яких координується для
досягнення загальної мети, перестає бути для економічної теорії «чорним
ящиком», стає об’єктом дослідження, що обумовлено потребами вивчен –
ня процедури координації поза ринком.
Теорія  ігор (Дж. Бертран, А. О. Курно, Дж. Саттон) спрямована на
дослідження стратегічної поведінки фірми, тому цей підхід визнача –
ється як стратегічний. Оскільки дії фірми впливають на її конкурентів,
партнерів, клієнтів, стратегічна поведінка фірми  — це прийняття й
корегування рішень з урахуванням можливих варіантів їх поведінки.
Фірма як агент економічних взаємовідносин підкоряється не так зов-
нішньому середовищу, як своїми власними діями активно формує його
і завдяки цьому досягає своєї мети.
В умовах формування інформаційної економіки фірма перетворю –
ється на нову фірму  — суб’єкт економіки знань, ресурсами якого є
знання та інформація, а продуктом — інтелектуальний продукт. Ха –
рактеристиками нової фірми є інтелектуалізація бізнесу, зміни в струк –
турі сукупного капіталу, що відображають зростання ролі та значущо-
сті інтелектуального капіталу, збільшення інтелектуальної складової
вартості продукту, високий рівень знань і відповідальності персоналу,
творчість, культура та інновативність як фундаментальні основи її
функціонування. Нова фірма є організацією, що постійно навчається.
Її важливою функцією є забезпечення ефективного використання знань
як головного ресурсу інтелектуального підприємництва.
Організаційно нову фірму являє собою система внутрішніх та зов-
нішніх мереж, створення яких базується на розвитку горизонтальних
комунікацій, співробітництві та самоорганізації. Внутрішні мережі
нової фірми створюються на основі групових форм праці, багатофунк –

143Глава 10. Підприємництво. Фірма в системі ринкових відносин
ціональних команд, принципами діяльності яких є творчість, навчання,
спільне сприйняття, довіра, підпорядкування та культура. Відносини
фірми з клієнтами, партнерами, постачальниками ресурсів, державни –
ми органами та іншими суб’єктами становлять її зовнішні мережі.
Новою організаційною формою підприємництва є віртуальна
фірма , діяльність якої з пошуку партнерів та клієнтів, виробництва,
реалізації продукції та надання послуг базується на використанні
комп’ютерних мереж.
§ 3. Функції фірми. Зовнішнє та внутрішнє
середовище фірми.
Види фірм (підприємств)Фірма як організаційна форма підприємницької діяльності, по-перше, виконує функції економічного ресурсу суспільства — підпри –
ємництва, а по-друге, бере на себе операційні функції бізнесу: марке –
тинг, виробництво, науково-технічний розвиток, матеріально-технічне
забезпечення, управління персоналом, фінансування, облік, інновації,
соціальний розвиток (табл. 10.2).
Фірма є відкритою соціотехнічною та соціоекономічною системою,
яка залежить від зовнішнього середовища та взаємодіє з ним і одно –
часно має внутрішнє середовище, основними компонентами якого є
технології і люди.
Зовнішнє середовище фірми  — це чинники й умови, що перебу –
вають поза фірмою й існують незалежно від неї, але впливають або
можуть впливати на її функціонування. Загальною рисою факторів
зовнішнього середовища є їх неконтрольованість з боку фірми. Відпо –
відно до характеру впливу — прямого або непрямого — чинники зов-
нішнього середовища фірми можна розподілити на дві групи.
Перша група — зовнішнє  макросередовище  фірми  — охоплює чинники,
що здійснюють непрямий, опосередкований вплив на її ефективність: еко –
номічні, соціальні, політичні, правові, науково-технічні, культурні, демогра –
фічні, природні, міжнародні чинники підприємницької діяльності.
Друга група чинників зовнішнього середовища фірми — це мікро –
середовище, яке безпосередньо впливає на її функціонування: поста –
чальники, клієнти, конкуренти, посередники, так звані контактні ауди –
торії  — заклади ринкової, суспільної, державної інфраструктури, з
якими контактує фірма (банки, біржі, засоби масової інформації, сус –
пільні організації, державні органи та ін.). Чинники мікросередовища є
своєрідним провідником впливу на фірму факторів макросередовища.

144Розділ ІІІ. Мікроекономіка
Таблиця 10.2
Основні функції фірми
Функції фірми Зміст функцій фірми
Виробнича функція Виробництво товарів, надання послуг,
здійснення робіт
Реалізаційно-маркетингова функ-
ціяМаркетинг та реалізація виробленої про –
дукції
Функція ресурсного забезпе-
ченняЗабезпечення ресурсами виробничого
процесу  Фінансово-інвестиційна функція Забезпечення виробничого процесу фі –
нансовими ресурсами, регулювання грошових потоків
Інноваційна функція Здійснення інноваційного процесу
Інформаційна функція Поширення інформації про товари, по-
слуги, ринки та ін.
Соціальна функція Створення робочих місць, навчання пра –
цівників, їх соціальний захист, соціальна
відповідальність бізнесу
Функція управління знаннями Охоплює такі напрями діяльності фірми:
отримання знань, їх трансформацію в колективне знання та складові організацій –
ного капіталу, внутрішньофірмовий обмін знаннями, їх використання та зберігання
Мережева функція Створення та координація діяльності
учасників внутрішніх і зовнішніх мереж фірми
Зовнішньоекономічна функція Діяльність фірми як суб’єкта зовнішніх
економічних відносинМезоекономічна функція Забезпечення розвитку регіонів та галузей на базі міжфірмових зв’язків, пере –
рахування коштів до місцевих бюджетів,
участі у програмах соціального розвитку
регіонів тощо
Макроекономічна функція Забезпечення розвитку національної еко –
номіки, відрахування коштів до цент –
рального бюджету, виконання держзамовлень, участі у національних програмах
тощо

145Глава 10. Підприємництво. Фірма в системі ринкових відносин
До зовнішнього середовища фірми належить інституціональне
середовище , яке, згідно з визначенням Л. Девісона та Д. Норта, є су –
купністю основоположних політичних, соціальних та юридичних
правил, що утворюють базис для виробництва, обміну і розподілу.
Центральний елемент інституціонального середовища — соціальна
норма,  тобто стандарти поведінки, встановлені суспільством у формі
погодження, суспільної стратегії, правил. Система соціальних норм
охоплює різні групи норм, які взаємодіють, доповнюють одна одну в
процесі регуляції суспільних відносин: економічні, політичні, правові,
релігійні, корпоративні норми тощо. Правові норми належать до со –
ціальних норм-правил. Це загальнообов’язкові правила соціальної
поведінки, встановлені або санкціоновані державою, виражені публіч –
но у формально-визначених наказах. Правові норми охороняються
органами держави шляхом контролю за їх додержанням та застосуван –
ням передбачених законом заходів примусу за правопорушення. Зазна –
чені норми можуть бути регулятивними, прямо приписувати права та
обов’язки учасників відносин, і правоохоронними, що закріплюють
заходи відповідальності за правопорушення.
В Україні суб’єктом права є підприємство як юридична особа. Його
діяльність регулюється нормами господарського, цивільного, корпора –
тивного, фінансового, митного права тощо. Правомірна поведінка
підприємства як поведінка, що відповідає вимогам державної волі, які
містяться у нормах права, є важливим чинником формування право –
вого порядку ринкової економічної системи. І навпаки, протиправна
поведінка підприємства  — це поведінка, яка відхиляється від приписів
права, є одним із виявів тінізації економіки.
Внутрішнє середовище  являє собою сукупність чинників, що
створюються та контролюються фірмою і забезпечують її функціону –
вання. Складові внутрішнього середовища фірми безпосередньо впли –
вають на її ефективність: стратегії, цілі, завдання, структуру, техноло –
гії, персонал, організаційну культуру.
Зовнішнє та внутрішнє середовище фірми тісно взаємопов’язані:
фірма створює внутрішнє середовище під впливом та на базі враху –
вання факторів зовнішнього середовища, одночасно фірма адаптує  ться
до зовнішнього середовища за допомогою чинників внутрішнього
середовища.
Види фірм (підприємств) можна класифікувати за різними крите –
ріями.
В Україні, відповідно до ст. 63 Господарського кодексу, залежно
від форм власності  можуть діяти підприємства таких видів: приватне
підприємство (на основі приватної власності громадян чи суб’єкта

146Розділ ІІІ. Мікроекономіка
господарювання); підприємство колективної власності; комунальне
підприємство (на основі комунальної власності територіальної грома –
ди); державне підприємство; підприємство, засноване на змішаній
формі власності (на базі об’єднання майна різних форм власності).
Державне комерційне підприємство є суб’єктом підприємницької
діяльності.Державне підприємство може бути казенним, тобто підприємством,
що створюється в галузях економіки, в яких законом дозволено здій –
снення господарської діяльності лише державним підприємствам.
Основ ним (понад п’ятдесят відсотків) споживачем його продукції (робіт,
послуг) є держава. За умовами господарювання неможлива вільна кон –
куренція товаровиробників чи споживачів; переважним (понад п’ятдесят
від сотків) є виробництво суспільно необхідної продукції (робіт, послуг),
яке за своїми умовами і характером потреб, що ним задовольняються,
як правило, не може бути рентабельним. Приватизацію майнових комп –
лексів державних підприємств заборонено законом.
До підприємств колективної власності належать виробничі коопе –
ративи, підприємства споживчої кооперації, підприємства громадських
та релігійних організацій та ін.
Підприємства змішаної форми власності можуть бути господар –
ськими товариствами, що створюються юридичними особами і грома –
дянами шляхом об’єднання їх майна і участі в підприємницькій ді –
яльності товариства з метою одержання прибутку: акціонерні товари –
ства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з додат –
ковою відповідальністю, повні та командитні товариства.
У разі якщо у статутному фонді підприємства іноземна інвести –
ція становить не менш як 10 %, воно визнається підприємством з
іноземними інвестиціями. Підприємство, в статутному фонді якого
іноземна інвестиція становить 100 %, вважається іноземним під –
приємством.Залежно від способу утворення  (заснування) та формування ста –
тутного фонду в Україні діють:унітарні підприємства, що створюються одним засновником, який надає необхідне для того майно, формує відповідно до закону статутний фонд, не поділений на частки (паї), — державні, комунальні підпри –
ємства, підприємства, засновані на власності об’єднання громадян,
релігійної організації або приватної власності засновника;
корпоративні підприємства, що створюються двома або більше
засновниками за їхнім спільним рішенням, діють на основі об’єднання
майна та/або підприємницької чи трудової діяльності засновників, —
кооперативні підприємства, господарські товариства та ін.

147Глава 10. Підприємництво. Фірма в системі ринкових відносин
За розміром фірми  (підпри ємства) поділяють на малі, середні, ве –
ликі. Головними критеріями розміру фірми можуть бути:
а) кількість працюючих. Наприклад, у США до малих підприємств
належать підприємства, на яких зайнято до 500 працівників, в Японії  —
до 300 працівників;
б) обсяг валового доходу від реалізації продукції за рік.
В Україні, відповідно до ст. 63 Господарського кодексу, малими ви –
знаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих
за звітний (фінансовий) рік не перевищує 50 осіб, а обсяг валового до –
ходу від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей період не перевищує
суми, еквівалентної 500 тис. євро за середньорічним курсом Національ –
ного банку України щодо гривні. Великими підприємствами визнають –
ся підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за
звітний (фінансовий) рік перевищує 1 тис. осіб, а обсяг валового доходу
від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей період перевищує суму,
еквівалентну 5 млн євро за середньорічним курсом Національного бан –
ку України щодо гривні. Усі інші підприєм ства визнаються середніми.
За видом господарської діяльності і характером здійснюваних
операцій  фірми (підприємства) бувають виробничі, торговельні, тран –
спортні, фінансові, науково-дослідні, консалтингові. Підприємство
може бути також інноваційним, тобто підприємством, що розробляє,
виробляє і реалізує інноваційні продукти і (або) продукцію чи послуги,
обсяг яких, відповідно до ст. 1 Закону України «Про інноваційну ді –
яльність», у грошовому вимірі перевищує 70 % його загального об –
сягу продукції або послуг.
За сферою діяльності  фірми (підприємства) поділяються на одно –
галузеві і багатогалузеві. Перші, у свою чергу, мають такі різновиди:
1) фірми, що діють лише на одній стадії процесу вироблення кінцево –
го продукту; 2) фірми, що діють на кількох стадіях; 3) фірми, що діють
на всіх стадіях.
Багатогалузеві фірми можуть бути:
комбінатами  — фірми, що включають підприємства різних, але
технологічно тісно пов’язаних галузей;
диверсифікованими фірмами  — фірми, які об’єднують підприємства
різних галузей, але мають галузеве ядро, профілюючий вид діяльності;
конгломератами  — фірми, які об’єднують підприємства різних
галузей без чіткого технологічного зв’язку між ними, фірми, що не
мають профілюючого виду діяльності.
Слід також зазначити, що фірми можуть бути національними, ба –
гатонаціональними (міжнародними за сферою діяльності та за належ –
ністю капіталу) і транснаціональними (між народними за сферою ді –
яльності і національними за належністю капіталу).

148Розділ ІІІ. Мікроекономіка
§ 4. Ресурси фірми. Капітал фірми:
сутність, структура, кругооборот
Виконуючи виробничу функцію з метою отримання прибутку,
фірма використовує певні ресурси, які можуть бути матеріальними,
нематеріальними, грошовими, трудовими.
Інституціональна теорія поділяє ресурси фірми на три головні
групи:загальні  ресурси, цінність яких не залежить від їх знаходження на
фірмі;специфічні  ресурси, цінність яких усередині фірми вища, ніж поза
фірмою;інтерспецифічні  ресурси, максимальна цінність яких досягається
тільки в певній фірмі й за допомогою фірми.
Ресурси фірми, використання яких забезпечує створення нової
вартості, — це її капітал. Слід зазначити, що в економічній теорії іс –
нують різні підходи до визначення капіталу. Англійський економіст
Дж. Хікс вважав, що капітал  — це сукупність товарів виробничого
призначення. К. Маркс підкреслював, що капіталом є вартість, яка
приносить додаткову вартість, тобто зростає. Представники неокла –
сичного напряму економічної теорії І. Фішер та Ф. Найт визначають
капітал як благо, використання якого дає можливість збільшити май –
бутні блага.
Капітал фірми  — це сукупність ресурсів у вартісному вимірі, що
забезпечують створення нової вартості.
Структуру капіталу фірми можна характеризувати на базі різних
критеріїв.
За функціональним критерієм капітал фірми, інвестований у ви –
робництво, складається з основного та оборотного капіталів. Основний
капітал  (переважно засоби праці) функціонує у виробничому про –
цесі тривалий час (більше року), переносячи свою вартість на вартість
новоствореного продукту частинами, в міру зношування. До основно –
го капіталу фірми належать будівлі, споруди, передавальні пристрої,
машини та обладнання, транспортні засоби та ін., що використовую  ться
у процесі виробництва товарів. Оборотний капітал виробництва
(переважно предмети праці) повністю переносить свою вартість на
вартість новоствореного продукту протягом одного циклу виробництва.
Це — сировина, матеріали, комплектуючі вироби, продукти, виробни –
цтво яких не незавершене, та ін. Оборотний капітал сфери обігу
утворюють готова продукція, гроші та ін.

149Глава 10. Підприємництво. Фірма в системі ринкових відносин
У сучасних умовах важливою складовою сукупного капіталу
фірми є її інтелектуальний капітал  — інтелектуальні ресурси
фірми, використання яких забезпечує створення нової вартості
(рис. 10.1).
Людський  капітал  визначається як певний запас здоров’я, знань,
умінь, навичок, здібностей, мотивацій працівників фірми, які: 1) сфор –
мовані або розвинуті внаслідок інвестицій (насамперед витрат на на –
вчання і професійну підготовку); 2) доцільно використовуються у ви –
робничому процесі, сприяючи зростанню продуктивності праці; 3)
забезпечують необхідні заробітки їхнім власникам і дохід фірми, що
стимулює подальші інвестиції в людський капітал. У його складі виок –
ремлюють специфічно-фірмовий людський капітал , тобто ті знання та
досвід робітників, які набуті і використовуються у виробничому про –
цесі конкретної фірми.
Структурний капітал  фірми — це накопичені фірмою нематері –
альні активи, знання та інформація, що становлять основу її функціо –
нування як виробничої одиниці. У його складі слід вирізнити клієнт –
ський  капітал  — клієнтська база фірми, що визначає обсяг, структуру
й динаміку виробництва продуктів, — та організаційний капітал  —
систематизована та формалізована компетенція фірми, в тому числі
системи, що підсилюють її творчу ефективність, а також організаційні
можливості створення вартості. До організаційного капіталу належать
капітал інновацій  — інтелектуальні активи, що забезпечують іннова –
ційну діяльність фірми, — та капітал процесів  — інтелектуальні ре –
сурси виробничого процесу.
150Розділ ІІІ. Мікроекономіка
Залежно від джерел  капітал фірми може бути власним і запозиче –
ним.
Власний капітал  фірми складається з: 1) капіталу, інвестованого
її засновниками. Його прикладом може бути статутний капітал  —
первісна сума коштів, що внесена засновниками на баланс фірми, необ –
хідна для її створення та функціонування як самостійного господар –
ського суб’єкта — юридичної особи; 2) капіталу, створеного шляхом
накопичення прибутку фірми.
Запозичений капітал  — це сукупність позичкових коштів, вико –
ристання яких забезпечує зростання вартості, приносить фірмі при –
буток, тобто які використовуються фірмою як капітал. Запозичений
капітал складається з банківських довгострокових та короткострокових
кредитів, кредиторської заборгованості фірми перед партнерами, пра –
цівниками, бюджетом. Запозичені кошти необхідно використовувати,
коли фірмі бракує власних джерел для фінансування розвитку бізнесу,
інновацій, модернізації виробництва тощо. Потреба в цих коштах
пов’язана також із фінансуванням оборотного капіталу, бо фірмі може
бракувати власних оборотних коштів.
Капітал фірми перебуває в постійному русі. Основними стадіями
кругообороту капіталу є:
1) стадія обігу, на якій капітал виступає у грошовій  формі і виконує
функцію забезпечення фірми виробничими ресурсами — купівлі засо –
бів виробництва та найму працівників ( Г→ Т );
2) стадія виробництва продукції ( В), коли капітал виступає у вироб –
ничій , або продуктивній , формі і виконує функцію створення товарів;
3) стадія обігу, на якій капітал набуває товарної  форми, а його
функцією стає реалізація створеної продукції та одержання прибутку
(Т′ → Г′ ).
Отже, кругооборот капіталу — це послідовний рух капіталу, про –
тягом якого він проходить три стадії (обігу, виробництва, обігу), на –
буває трьох функціональних форм (грошової, виробничої, товарної) і
виконує певні функції:
Г → Т… В… Т′ → Г′ .
Головне ж те, що рух капіталу забезпечує зростання вартості: аван –
сована сума Г зросла до Г′.
Рух капіталу фірми з моменту його авансування до повного по –
вернення підприємцю авансованої вартості  — це оборот капіталу ,
швидкість якого вимірюється кількістю оборотів, що здійснює капітал
за рік. Оборот оборотного капіталу фірми дорівнює одному кругообо –
роту. Оборот основного капіталу фірми охоплює кілька вир обничих

151Глава 10. Підприємництво. Фірма в системі ринкових відносин
циклів (кругооборотів), протяг ом яких він зношується фізично і мо –
рально, тобто поступово втрачає свою вартість.
Фізичний знос — зменшення вартості основного капіталу або її
втрата, що обумовлено матеріальним зношуванням засобів праці вна –
слідок їх використання або зберігання.
Моральний знос основного  капіталу  пов’язаний із втратою еконо –
мічної ефективності та доцільності  використання засобів праці до
моменту їх повного фізичного зношування. Основний капітал втрачає
вартість із двох головних причин: 1) зростання продуктивності праці
в галузях виробництва засобів праці, що обумовлює зниження їх вар –
тості і потребує переоцінки основного капіталу фірми відповідно до
нових цін на ринку  засобів праці; 2) поява внаслідок науково-технічного
прогресу якісно нових засобів праці з вищою продуктивністю і кра –
щими експлуатаційними характеристиками. У цьому разі засоби праці,
які використовує фірма, треба або модернізувати, або вилучити з основ-
ного капіталу й замінити на нові.
Характер обороту основного капіталу обумовлює особливості руху
його вартості. Основний капітал має:
первісну вартість  (вартість на момент придбання фірмою засобів
праці, їх взяття на її баланс);
залишкову вартість  (вартість основного капіталу як різниця між
його первісною вартістю та сумою зношування).
Знос основного капіталу в грошовій формі заміщується шляхом
поступового перенесення його вартості на вартість виробленого про –
дукту. Цей процес визначається як амортизація . Амортизаційні від –
рахування розраховуються і здійснюються на базі норм та порядку
амортизації, що визначені чинним законодавством згідно з державною
амортизаційною політикою.
Амортизаційні відрахування можна проводити: 1)  пропорційним ме –
тодом , що передбачає перенесення вартості основного капіталу на ново –
створений продукт рівними частинами протягом усього нормативного
строку використання засобів праці; 2)  методом прискореної амортизації ,
коли більша частина вартості основного капіталу амортизується вже в
перші роки використання засобів праці, забезпечуючи прискорення впро –
вадження у виробництво досягнень науково-технічного прогресу.
§ 5. Рівновага фірми як виробника
Рівновага фірми як виробника  — це такий стан виробництва, за
якого використання ресурсів дає змогу отримати максимальний обсяг
продукції.

152Розділ ІІІ. Мікроекономіка
Розглянемо рівновагу виробни ка на базі виробничої функції, яка
показує залежність між обсягом виробництва продукту та кількістю і
комбінацією ресурсів «праця» та «капітал»:
Q = f (C, L),
де  Q — максимальний обсяг продукту;
С — засоби виробництва — виробничий капітал фірми;
L — праця;
f  — функція — залежність обсягу виробництва продукту від кількості
та комбінації праці і капіталу.
Використання фірмою ресурсів для виробництва продуктів відо –
бражають:
ізокванта  — крива, що демонструє різні варіанти комбінації ре –
сурсів, які можна використовувати для випуску певного обсягу про –
дукту (рис. 10.2);
ізокоста  — лінія, що демонструє комбінації ресурсів, які може при –
дбати фірма за ринковою ціною відповідно до її бюджету

153Глава 10. Підприємництво. Фірма в системі ринкових відносин
Якщо рухатися по ізокванті, обсяг продукту залишиться постійним,
а комбінації ресурсів будуть змінюватися. Усі комбінації капіталу і
праці, що демонструє ізокванта  AB, забезпечують більший обсяг ви –
робництва продукту, ніж комбінації ресурсів, що відображає ізокванта
CD. Слід зауважити, що ізокванти подібні до кривих байдужості. Ізо –
кванти демонструють можливість заміщення при виробництві певно –
го продукту одного ресурсу іншим, а криві байдужості  — заміну в
споживанні одного блага іншим.
Усі комбінації капіталу і праці, які відображає лінія ізокости
(рис. 10.3), фірма спроможна придбати за ринковими цінами.
Рівняння ізокости таке:
Y = PLQL + PCQC,  (10.1)
де  Y  — дохід виробника, спрямований на придбання факторів
виробництва;
PL  — заробітна плата працівника;
PC  — ціна одиниці капіталу;
QL  — кількість найнятих працівників;
QC — кількість одиниць капіталу, що використовується.
Максимально ефективною комбінацією ресурсів є комбінація ка –
піталу (0 C1) і праці (0 L1) у точці дотику ізокванти та ізокости ( E), яка
демонструє рівновагу фірми як виробника (рис. 10.4).
Рис. 10.4 . Рівновага фірми як виробника
§ 6. Управління фірмою. Менеджмент
та його основні функції
Діяльність фірми в ринковій економіці потребує ефективного ме –
неджменту, управління фірмою з орієнтацією на її середовище.
Менеджмент (англ. management , від manage — керувати, від лат.
manus  — рука) — це керування людьми, управління соціально- 213

154Розділ ІІІ. Мікроекономіка
економічними процесами на рівні організації, фірми, підприємницької
структури.
Управлінська праця за своєю природою і змістом є творчою, інте –
лектуальною працею, властивою будь-якому комбінованому робочому
процесу.
Предметом управлінської праці є трудова діяльність людей. За
визначенням М. П. Фоллетт, менеджмент — це забезпечення виконан –
ня роботи за допомогою інших осіб. Однак трудова діяльність людей
досить складна. Тому для прийняття правильних управлінських рішень
менеджеру необхідна широка інформація про всі процеси на підпри –
ємстві. Саме вона і стає специфічним предметом управлінської праці,
опосередковує вплив менеджменту на трудову діяльність.
Засобами управлінської праці вважають усі засоби роботи з інфор –
мацією, зокрема засоби зв’язку, організаційної, обчислювальної,
комп’ютерної та іншої техніки.
Технологія управлінської праці у власному розумінні цього понят –
тя — це опрацювання інформації та прийняття на її основі управлін-
ського рішення.
Результатом управлінської праці є досягнення поставленої мети.
У ділових фірмах, де дії та рішення менеджерів мають економічний
характер, ефективність менеджменту вимірюється за допомогою еко –
номічних показників та результатів (доходів, прибутку, платоспромож –
ності, частки ринку, що належить фірмі, та ін.).
Процес менеджменту (управлінської діяльності) передбачає ви –
конання певних функцій:
1) планування  — формулювання цілей та загальних напрямів ді –
яльності фірми; розробка системи планів організації;
2) організовування  — формування внутрішньої структури органі –
зації; розподіл повноважень і відповідальності між працівниками (ви –
конавцями); постановка перед ними цілей та конкретних завдань;
3) мотивація  — спонукання працівників до активної економічної
діяльності за допомогою як зовнішніх (матеріального стимулювання
у вигляді зарплати, премій, гонорарів, виплати частини прибутку ком –
панії тощо; морального заохочення працівників), так і внутрішніх
факторів (формування у працівників внутрішньої потреби у праці);
4) контроль  — перевірка і співставлення фактичних результатів
діяльності фірми з плановими, корегування дій виконавців;
5) координування  — забезпечення узгодженого функціонування
всіх ланок організації шляхом обміну інформацією (установлення
комунікацій).
Розрізняють рівні і сфери управлінської діяльності.

155Глава 10. Підприємництво. Фірма в системі ринкових відносин
Стратегічний мен еджмент включає формулювання генеральної
мети менеджменту (місії, філософії організації); прогнозування шляхів,
способів та результатів її досягнення з урахуванням різноманітних
чинників; розроблення стратегічного плану організації.
Оперативний менеджмент визначає практичну діяльність із
реалізації стратегії організації.
Самостійну систематизацію має менеджмент окремих сфер і на –
прямів діяльності.
Виробничий менеджмент  передбачає організацію та управління ви –
робничою функцією фірми. Він пов’язаний з прийняттям управлінських
рішень щодо забезпечення виробництва товарів відповідно до стандартів
якості та в потрібній кількості, в призначений час і з мінімальними ви-
тратами. У структурі виробничого менеджменту зазвичай виокремлюють
виробниче планування, управління запасами та якістю продукції.
Інноваційний менеджмент спрямований на організацію та управ –
ління інноваційними процесами в організації: генерування та відбір
ідей, розроблення нової продукції, пробний маркетинг.
Менеджмент маркетингу концентрується навколо ринкової діяльнос –
ті фірми з орієнтацією на споживача продукції. Він доповнюється комер –
ційним маркетингом, що означає: вивчення, прогнозування та планування
попиту на товари та послуги; організацію торгівлі; управління закупівлею
товарів, їх запасами, рекламою, комерційними угодами та ін.
Фінансовий менеджмент пов’язаний із фінансами фірми, її гро –
шовим господарством. Основними функціями фінансового менедж –
менту вважають управління рухом коштів (грошових потоків), опера –
ції з цінними паперами, аналіз фінансової звітності. У структурі фі –
нансового менеджменту останнім часом вирізняють інвестиційний
менеджмент  як процес управління інвестиційною діяльністю компа –
нії і менеджмент інвестиційних проектів.
Персонал-менеджмент  відбиває систему поточного та перспектив –
ного планування, організації, розвитку і стимулювання працівників із
метою підвищення конкурентоспроможності фірми.
Управління на практиці реалізує спеціальна категорія людей  —
керівники, менеджери, управлінці.
§ 7. Маркетингова діяльність фірми:
сутність, види, мета
Термін «маркетинг» ( marketing ) походить від англійського market  —
ринок і означає процес просування на ри нок, діяльність фірми у сфері
ринку.

156Розділ ІІІ. Мікроекономіка
У широкому розумінні слова маркетинг є філософією дій, яка важ –
лива для будь-якої організації, що задовольняє потреби покупців.
У вузькому розумінні маркетинг  трактується як напрям діяльності
комерційної фірми, пов’язаний із розробкою, виробництвом і збутом
конкурентоспроможних товарів на основі вивчення ринку, конкретних
потреб споживачів і з метою одержання прибутку.
У розвинутих країнах концепція маркетингу пройшла досить три –
валу еволюцію.
Виходячи з концепції вдосконалення виробництва,  товари і послу –
ги мають знайти свого споживача на ринку за умови, якщо будуть
широко представлені і доступні за ціною. Отже, керівництво фірми
повинно сконцентрувати свої зусилля на вдосконаленні виробництва
і підвищенні ефективності системи розподілу.
Концепція вдосконалення товару виходить із того, що споживачі
схильні придбавати товар найвищої якості, з найкращими експлуатацій –
ними якостями і характеристиками. Тому фірма повинна постійно працю –
вати над удосконаленням товару, розробкою і випуском нової продукції.
Концепція інтенсифікації комерційних зусиль доводить, що товари
і послуги мають попит на ринку, якщо фірма докладає певних зусиль
у сфері збуту і стимулювання продажу. Тому головним засобом збіль –
шення прибутків і метою фірми є продаж продукції.
Згідно з концепцією власне маркетингу, фірма забезпечить реалі –
зацію продукту, якщо виявить потреби своїх покупців (цільових рин –
ків), створить попит і задовольнить його більш ефективними і про –
дуктивними засобами, ніж конкуренти.
Відповідно до концепції соціально-етичного , або соціально-
відповідального маркетингу, підприємництво орієнтується на задо –
волення розумних, здорових потреб покупців, захист і поліпшення
навколишнього середовища, вирішення екологічних проблем, збере –
ження або зміцнення добробуту споживача і суспільства.
Концепція орієнтації маркетингу на конкурентів намагається пере –
конати в тому, що комерційний успіх сьогодні мають ті компанії, які
розглядають маркетинг як засіб одержання вигод від конкурентних
переваг, як війну, в якій конкурент є головним супротивником, а по –
купець — лише «територією», що підлягає завоюванню. Таке тракту –
вання маркетингу є дискусійним.
Здійснення концепції маркетингу передбачає два напрями актив –
ності фірми — стратегічний і операційний, кожний із яких має свою
мету і виконує певні функції.
Стратегічний маркетинг — це аналітичний етап маркетингової
діяльності. Він спрямований на вибір товарних ринків, на яких у фір –

157Глава 10. Підприємництво. Фірма в системі ринкових відносин
ми є явна конкурентна перев ага, а також на опрацювання стратегій і
програм діяльності на кожному з таких ринків.
Операційний маркетинг — це вже активний процес, спрямований
на отримання визначеного обсягу продажу на конкретних цільових ринках.
Від його ефективності, врешті-решт, залежить рентабельність фірми.
Практична діяльність маркетологів при цьому будується відповід –
но до комплексу маркетингу . Його утворюють основні інструменти
маркетингу, а саме: продукт фірми, його ціна, збут та просування на
ринок. Використовуючи комплекс маркетингу, фірма може впливати
на покупців: зацікавлювати їх своєю продукцією, схиляти до покупок,
робити з них лояльних і постійних покупців.
Основні завдання і функції маркетингу, відповідно до елементів
комплексу маркетингу, показані в табл. 10.3.
Перемінні комплексу маркетингу Основні завдання та функції маркетингу
Продукт (товар) Розробка нових продуктів.
У досконалення продуктів, що випускаються.
Розширення асортименту продукції.
Прийняття рішень про використання товарних марок.
Прийняття рішень щодо упакування товару.
Прийняття рішень про послуги для покупців (рівень сер –
вісу, доставку, післяпродажне обслуговування і т. ін.)
Ціна Встановлення цін, враховуючи тип ринку, дії конкурен –
тів, співвідношення попиту і пропозиції, етапи життє –
вого циклу продукту та інші фактори
Розподіл продукту Планування і формування каналів розподілу продукту:
збутових складів, демонстраційних залів, власних тор –
говельних підприємств, торговельних посередників —
підприємств оптової та роздрібної торгівлі.
Робота із замовленнями покупців.
Складування продукції.Зберігання продукції.Транспортування продукції
Просування продукціїРеклама продукції.
Стимулювання (заохочення) купівлі або продажу това-
рів і послуг.Пропаганда («пабліситі») продукції.
Персональний продаж товарів покупцямТаблиця 10.3
Основні завдання та функції маркетингу

158Розділ ІІІ. Мікроекономіка
Залежно від суб’єкта попиту виокремлюють споживчий і промисловий
маркетинг. Споживчий маркетинг  має місце, коли маркетингова діяльність
фірми спрямовується на задоволення потреб кінцевих споживачів і озна –
чає продаж товару і послуг для особистого, сімейного або домашнього
користування. Промисловий (індустріальний) маркетинг розглядає як
споживача організації, тобто виробників, оптову і роздрібну торгівлю,
державні та комерційні заклади. Останні купують товари і послуги для
подальшого виробництва, перепродажу іншим споживачам або для ви –
користання відповідно до установчих документів організації.
Залежно від сфери маркетингової діяльності розрізняють внутріш –
ній і міжнародний маркетинг. Внутрішній маркетинг  пов’язаний із
задоволенням потреб національного споживача, реалізацією товарів і
послуг у межах однієї країни. Міжнародний маркетинг  — це марке –
тинг товарів і послуг за межами країни, де міститься організація. Його
ще називають зовнішньоекономічним, зовнішньоторговельним.
Маркетингова діяльність фірми передбачає створення в її структу –
рі спеціального підрозділу — служби маркетингу.
Запитання для самоконтролю
1. Визначіть сутність підприємництва як економічного ресурсу
та виду господарської діяльності.
2. Дайте характеристику головним організаційним формам під –
приємницької діяльності.
3. Як економічна теорія трактує зміст понять фірми та підпри –
ємства?
4. Які особливості притаманні новій фірмі як суб’єкту економі –
ки знань?
5. Які функції виконує фірма?
6. Дайте характеристику зовнішньому та внутрішньому сере-
довищу фірми.
7. Які види фірм діють в Україні?
8. Визначіть сутність та головні види ресурсів фірми.
9. Розкрийте зміст поняття капіталу фірми. Які види капіталу
фірми ви знаєте?
10.  Дайте характеристику основному та оборотному капіталу фірми.
11.  Визначіть сутність і структуру інтелектуального капіталу фірми.
12.  Охарактеризуйте кругооборот та оборот капіталу фірми.
13.  Які характеристики притаманні обороту основного капіталу
фірми? Визначіть поняття зношування та амортизації основ-
ного капіталу.
14.  Дайте характеристику рівновазі фірми як виробника.
15.  Що таке менеджмент? Які функції виконує менеджмент?
16.  Поясніть сутність маркетингу як комерційної діяльності фірми.
17.  Як розвивалася і змінювалася концепція маркетингу?

159Глава 11
Витрати і доходи фірми.
Механізм ціноутворення
§ 1. Економічні витрати фірми: сутність,
види. Витрати фірми в короткостро –
ковому та довгостроковому періодах
Виробництво товарів потребує певних витрат економічних ресур –
сів: землі, капіталу, праці, інформації, підприємництва. Обмеженість
економічних ресурсів та обумовлена цим можливість їх альтернатив –
ного використання пояснюють існування економічних витрат, які
пов’язані з відмовою економічного агента від можливості виробництва
інших (альтернативних) товарів і відображають цінність ресурсів в
умовах найкращого варіанта їх використання.
Економічні (альтернативні) витрати  — це ті витрати, які фірма
повинна зробити, або ті доходи, які вона змушена забезпечити поста –
чальникам ресурсів, щоб дістати можливість використовувати ресурси
у своїх виробничих цілях і не допустити їх використання в альтерна –
тивних виробництвах.
Необхідні фірмі для виконання виробничої функції економічні
ресурси можуть належати як її власникам, так і незалежним постачаль –
никам ресурсів. Цілком слушно, що витрати фірми на залучення у
виробництво власних та чужих ресурсів мають різний економічний
зміст. Відповідно до критерію власності на економічні ресурси (неза –
лежний постачальник або підприємець — власник фірми), економічні
витрати розподіляються на:
зовнішні (явні) витрати  — витрати на залучення ресурсів, що не
належать фірмі, сплачуються й ураховуються в бухгалтерському обліку.
До їх складу можна віднести платежі постачальникам сировини, пали –
ва, матеріалів, транспортних послуг, орендну плату за виробничі при –
міщення, устаткування, заробітну плату, яка виплачується найманим
працівникам тощо. До зовнішніх витрат належать також амортизацій –
ні відрахування, що відображають вартість зношування основного
капіталу фірми;внутрішні (неявні) витрати  — витрати на власні ресурси підпри –
ємця, що самостійно використовуються фірмою. Внутрішні витрати  —
це неявні, умовно-розрахункові, неоплачувані витрати, які не відобра –
жаються в бухгалтерському обліку фірми; їх вартість вимірюється гі –
потетично, стосовно доходів, що їх могла б отримати фірма від пере –
дачі власних ресурсів підприємця альтернативним користувачам. Слід

160Розділ ІІІ. Мікроекономіка
пам’ятати, що альтернативне використання — найкращий серед мож –
ливих варіант використання власного ресурсу.
Наприклад, якщо підприємцю для ведення бізнесу потрібен авто –
мобіль, то можливі такі варіанти його залучення: оренда автомобіля у
його власника або використання власного автомобіля. Кожний із варі –
антів потребує від підприємця певних витрат на залучення зазначено –
го ресурсу. У першому варіанті у підприємця виникають зовнішні
витрати — орендна плата за користування автомобілем. Це явні гро –
шові витрати на виробництво. У другому варіанті орендної плати
сплачувати не треба, бо автомобіль належить підприємцю. Але витра –
ти є — це внутрішні витрати. Базою визначення їх вартості є концепція
альтернативних витрат: неотримана підприємцем орендна плата, якби
він передав автомобіль в альтернативне використання.
До внутрішніх належать і витрати підприємця, пов’язані з викорис –
танням у власному бізнесі його підприємницького ресурсу. Ці внутріш –
ні (неявні) витрати мають назву нормального (безумовного) прибутку  —
плата за підприємницький ресурс, який підприємець використовує, якщо
самостійно керує власним бізнесом. Вартість зазначених внутрішніх
витрат вимірюється не отриманою підприємцем заробітною платою
менеджера при альтернативному використанні його підприємницького
ресурсу. Якщо доходи від бізнесу не компенсують підприємцю внутріш –
ніх витрат з урахуванням нормального прибутку, це свідчить про те, що
його власні ресурси використовуються неефективно.
Між витратами фірми та обсягом виробництва існує певна залеж –
ність. Розкриваючи її зміст, слід враховувати, що діяльність фірми
здійснюється в короткостроковому та довгостроковому періодах. Ко-
роткостроковий період  — це проміжок часу, протягом якого фірма не
може змінити всі задіяні у виробництві ресурси, їх через це можна по –
ділити на постійні (фіксовані) і перемінні. Наприклад, у короткостро –
ковому періоді фірма не має можливості змінити свої виробничі по –
тужності, технології виробництва, бо це потребує значних витрат фі –
нансових ресурсів і часу. Довгостроковий період — це проміжок часу,
достатній для того, щоб фірма була спроможна змінити всі ресурси,
тому в цьому періоді всі ресурси перемінні.
Оскільки в короткостроковому періоді ресурси фірми поділяються
на постійні (фіксовані) та перемінні, то і витрати на їх залучення у
цьому періоді поділяються на: постійні витрати  (ТFC — total fixed  cost) — витрати, розмір яких не залежить від зміни обсягу виробництва (це, як правило, орендна плата, амортизаційні відрахування, страхові внески, оклади управлінців);
перемінні витрати  (ТVC — total variable  cost) — витрати, розмір
яких змін юється залежно від змін обсягу виробництва (це витрати на

161Глава 11. Витрати і доходи фірми. Механізм ціноутворення
сировину, матеріали, па ливо, транспортні послуги, відрядну оплату
виробничого персоналу). Перемінні витрати  — це витрати, якими під –
приємець спроможний керувати, впливаючи на обсяг виробництва.
Зазначимо, що динаміка перемінних витрат нерівномірна і має, як
правило, три етапи: на першому етапі зростання обсягу виробництва
обумовлює певний темп зростання перемінних витрат, на другому
етапі цей темп уповільнюється, що пов’язано з перевагами масового
виробництва, економією від масштабу, на третьому етапі перемінні
витрати зростають швидше, ніж обсяг виробництва.
Поділ економічних витрат на постійні та перемінні є умовним, за –
лежить від характеру виробництва, цілей підприємця, його підходу до
вирішення проблем забезпечення ефективності та конкуренто-
спроможності бізнесу.
Деякі витрати фірми неможливо класифікувати ні як постійні, ні
як перемінні — це постійно-перемінні витрати , частина яких змі –
нюється щодо зміни обсягу виробництва, а частина залишається фік –
сованою. Наприклад, плата за послуги зв’язку складається з постійної
суми абонентної плати та суми, яка змінюється залежно від кількості
та тривалості розмов по телефону. Надалі, для спрощення подання
матеріалу, ми такі витрати розглядати не будемо.
Сукупність постійних і перемінних витрат становить валові, або
загальні, витрати фірми (TC — total cost):
TC = TFC + TVC.  (11.1)
Якщо обсяг виробництва дорівнює нулю, то валові витрати дорів –
нюють постійним витратам.
Для обліку витрат та управління виробництвом обчислюються
середні витрати  (AC — average  cost) — витрати на одиницю виро –
бленої продукції.
Розрізняють середні валові ( ATC — average total cost , або просто
AC), середні постійні ( AFC  — average fixed cost ) і середні перемінні
витрати ( AVC — average variable cost ). Формули для їхнього розрахун –
ку мають такий вигляд:
ATC = TC / Q ;  (11.2)
AFC = TFC / Q ;  (11.3)
AVC = TVC / Q ,  (11.4)
де  ТС  — валові, або загальні, витрати;
TFC — постійні витрати;
TVC — перемінні витрати;
Q   — кількість виробленої продукції.

162Розділ ІІІ. Мікроекономіка
Середні постійні витрати із зростанням кількості виробленої про –
дукції знижуються. Середні перемінні витрати змінюються в залеж –
ності, що зазначена вище стосовно перемінних витрат. Динаміка серед –
ніх валових витрат залежно від обсягу виробництва відображає зміни
середніх постійних та середніх перемінних витрат.
Значну роль в економіці фірми відіграють граничні витрати
(MC — marginal  cost) — додаткові витрати на виробництво додаткової
одиниці продукції:
MC = ΔTC / ΔQ,  (11.5)
де  ΔTC — приріст валових (загальних) витрат;
Δ Q   — приріст обсягу виробництва.
Граничні витрати показують, скільки потрібно додаткових коштів
для виробництва ще однієї одиниці продукції, або скільки коштів можна
зекономити при зменшенні виробництва на одну одиницю продукції.
Граничні витрати можна підрахувати на базі перемінних витрат. Це
обумовлено тим, що валові витрати відрізняються від перемінних ви –
трат на фіксовану суму постійних витрат, тобто для додаткової одини –
ці продукції зміна валових витрат дорівнює зміні перемінних витрат
(табл. 11.1).
Таблиця 11.1
Приклад розрахунку валових, середніх та граничних витрат
Кількість виробленої продукції, од.
QВитрати виробництва, грн  Постійні
TFCПеремінні TVCВалові TCСередні валові
ATCСередні постійні AFCСередні  перемінні
AVCГраничні валові MC
0 100 0 100 – – – 100
1 100 100 200 200 100 100 100
2 100 120 220 110 50 60 20
3 100 150 250 83,3 33. 3 50 30
4 100 170 270 67,5 25 42,5 20
5 100 210 310 62 20 42 40
6 100 260 360 60 16,7 43,3 50
У довгостроковому періоді фірма спроможна змінити всі задіяні
ресурси, тому всі її економічні витрати є перемінними.
Залежність між обсягом виробництва і середніми валовими витра –
тами фірми в довгостроковому періоді характеризується ефектом
масштабу виробництва . Він полягає в тому, що протягом певного

163Глава 11. Витрати і доходи фірми. Механізм ціноутворення
періоду послідовне збільшення виробничих потужностей супроводжу –
ється зниженням витрат виробництва на одиницю продукції до 0 Q1
(позитивний ефект масштабу ), а з певного моменту — підвищенням
середніх витрат, починаючи з 0 Q2 (негативний ефект масштабу ).
Зниження середніх валових витрат пов’язане із зростанням віддачі
ресурсів унаслідок спеціалізації та високої кваліфікації працівників,
ефективного управління виробничим процесом, використанням новіт –
ніх технологій. Зазначені чинники дають можливість фірмі певний час
одержувати економію за рахунок збільшення масштабів виробництва.
Але з якогось моменту збільшення кількості ресурсів призводить до
уповільнення зростання обсягу виробництва, обумовлює зростання
середніх витрат .
Можливий також і постійний ефект , який виникає, якщо існує
різниця між обсягом виробництва, за якого закінчується позитивний
ефект масштабу (0 Q1), і обсягом виробництва, за якого починається
негативний ефект масштабу (0 Q2).

Якщо ж мінімальні середні загальні витрати (min ATC) досягають –
ся за такого значного обсягу виробництва 0 Q1, що фірма своєю про –
дукцією повністю задовольняє ринковий попит, фірма стає єдиним
виробником і продавцем продукції на ринку, або природною  моно –
полією  (рис. 11.2). Підірвати її існування може розширення ринку і
збільшення ринкового попиту.
Згідно з економічною роллю, в процесі виробництва витрати поді –
ляються на основні  — витрати, які безпосередньо пов’язані з техноло –
гічним процесом виробництва, і накладні  — витрати на організацію,
обслуговування виробництва та управління ним.
Виконання фірмою виробничої функції охоплює не тільки сферу
виробництва, а й сферу обігу, тому фірма несе витрати, пов’язані

164Розділ ІІІ. Мікроекономіка
реалізацією продукції — витрати обігу . Витрати обігу бувають до-
даткові , пов’язані з удосконаленням споживчих якостей товару (збе –
рігання, транспортування, запакування тощо), і чисті  — витрати на
торговельні операції, маркетинг, рекламу.
В економіці фірми витрати виробництва та обігу відображає
показник собівартості продукції . Це вартісна оцінка витрат фірми
на виробництво та реалізацію продукції. Її елементами є такі ви –
трати, як витрати на сировину, матеріали, паливо, амортизація основ –
них засобів, заробітна плата та нарахування на неї та ін. Затрати на
виробництво продукції утворюють виробничу собівартість , затра –
ти на виробництво та реалізацію продукції — повну собівартість .
Відповідно до способу включення до собівартості, витрати бувають
прямі — такі, що належать до виробництва певного товару, та не –
прямі  — загальновиробничі ви трати, що розподіляються між ви –
дами продукції.
§ 2. Теорії прибутку. Види доходів
фірми Необхідно розрізняти дохід і прибуток фірми.
Дохід  — це певна кількість грошових коштів та інших благ, які
отримані фірмою за певний період часу в результаті її діяльності як
організаційної одиниці бізнесу.
Виокремлюють такі види доходів.
Валовий (загальний) дохід (TR — total revenue ) — це загальна сума
доходів від усіх видів діяльності фірми: виручка від реалізації товарів,
робіт і послуг; дохід від надання фінансових послуг іншим підприєм-
ствам; доходи у вигляді дивідендів, процентів, від володіння боргови –
ми вимогами; доходи від операцій оренди та і н.

165Глава 11. Витрати і доходи фірми. Механізм ціноутворення
Ми надалі обмежимося аналізом загального доходу лише як ви –
ручки від реалізації продукції фірми, що вимірюється як добуток ціни
одиниці і кількості продукції:
TR = p1 × Q1 + p2 × Q2 + … + pn × Qn,  (11.6)
де  p1, p2, pn     — відповідно ціни на 1-й, 2-й, n-й товари фірми;
Q1, Q2, Qn — відповідно кількість проданих 1-го, 2-го, n-го товарів фір –
ми.Середній  дохід  (AR — average  revenue ) — це середня виручка від
реалізації однієї одиниці товару, або середня ціна одиниці продукції:
AR = TR / Q.  (11.7)
Граничний  дохід  (MR — marginal  revenue ) — це приріст загально –
го доходу при зростанні продажів на одну одиницю товару:
MR = ∆TR / ∆Q.  (11.8)
Прибуток  є певним надлишком доходу над витратами фірми,
складовою доходу.
В економічній теорії існують різні підходи до визначення сутності
та джерел прибутку фірми. Так, компенсаторні та функціональні теорії
визначають прибуток як справедливу компенсацію та винагороду під –
приємцю за виконання підприємницької функції, а також за ризик.
Згідно з теоріями монопольного прибутку та прибутку від ринко –
вого дисбалансу,  прибуток є результатом недосконалості ринку, здат –
ності фірми утримувати монопольні переваги.
Технологічні та інноваційні теорії визначають, що отримання при –
бутку безпосередньо пов’язане із застосуванням нових технологій, здій –
сненням інноваційної діяльності, виробництвом інноваційної продукції.
Зазначені теорії прибутку доповнюють одна одну. Наприклад, при –
буток, який отримує інноваційна фірма, пов’язаний не тільки з впрова-
дженням інновацій, але й із монополією фірми на інновацію, з компен –
сацією ризиків підприємця, що здійснює інноваційну діяльність.
Узагальнюючи теоретичні підходи, економічний зміст прибутку
фірми  можна визначити як плату за виконання підприємцем функцій
підприємницького ресурсу, ризик, конкурентоспроможність, моно –
польні переваги та інноваційність. Мікроекономічна теорія розрізняє
бухгалтерський та економічний прибуток.
Бухгалтерський прибуток — валовий дохід за вирахуванням зов –
нішніх витрат. Він є формою заохочення підприємця, який організував
фірму і керує нею, інвестував власні кошти.
Підприємець як власник фірми отримує прибуток, який можна визна –
чити як факторний дохід  (плату за ресурси), що складається з двох частин:

166Розділ ІІІ. Мікроекономіка
1) винагорода за виконання функції підприємниць кого ресурсу: залучен –
ня та комбінація ресурсів, інновації, контроль за витратами. Це нормаль –
ний прибуток  — плата за підприємницький ресурс, який підприємець
використовує у власному бізнесі; 2) дохід як річна ставка процента на
капітал. Підприємець привласнює його як власник капіталу.
Однак метою підприємця є отримання не тільки факторного до –
ходу, але й додаткового доходу  — економічного прибутку, пов’язаного
з конкурентними, монопольними, технологічними та інноваційними
перевагами його бізнесу.  Економічний прибуток  (Tπ — total profit ) —
валовий дохід без зовнішніх та внутрішніх витрат з урахуванням нор –
мального прибутку, або бухгалтерський прибуток без внутрішніх ви –
трат з урахуванням нормального прибутку (табл. 11.2).
Таблиця 11.2
Доходи та витрати фірми
Валовий дохід Економічні витрати Економічний прибуток
Зовнішні витратиВнутрішні витрати з урахуванням
нормального прибутку Бухгалтерські витрати  Бухгалтерський прибуток
Чинники економічного прибутку різні: концентрація виробництва,
диференціація продукту, технічні та технологічні нововведення, моно –
полізація ринку, домовленість виробників, новаторська діяльність
підприємця, пов’язана з його здатністю приймати ризики, орієнтува –
тися й передбачати в умовах ринкової невизначеності.
Економічний прибуток відбиває рівень ефективності бізнесу і може
мати значення: «–»; 0; «+». Економічний прибуток зі знаком «–» свід –
чить про те, що, незважаючи на наявність бухгалтерського прибутку,
бізнес є збитковим, бо валовий дохід не компенсує внутрішні витрати.
Якщо економічний прибуток дорівнює 0, підприємець отримує дохід
як плату за підприємницький ресурс, але додаткового доходу не отри –
мує. Наявність економічного прибутку зі знаком «+» вказує на те, що
підприємець вдало адаптувався до динамічної ринкової ситуації, зна-
йшов конкурентоспроможні рішення. У цьому разі економічний при –
буток є компенсацією ризику підприємця в умовах ринкової невизна –
ченості, платою за йог о конкурентні переваги.

167Глава 11. Витрати і доходи фірми. Механізм ціноутворення
Слід підкреслити, що отр имання економічного прибутку не може
мати постійного характеру, тому що конкуренція вирівнює умови гос –
подарювання, сприяє поширенню технічних досягнень тощо. Але його
чинники по  стійно з’являються знову, відтворюються. Економічному
прибутку притаманна стимулююча функція. Прагнення отримати еко –
номічний прибуток — постійно діючий мотив підприємницької діяль –
ності, що стимулює ефективний розподіл та використання ресурсів,
зниження витрат, технічні та технологічні нововведення, опанування
нових виробництв, ринків.
Показниками ефективності бізнесу є:
валовий (загальний) прибуток  (Тπ — total profit ) — різниця між
валовим (загальним) доходом і валовими (загальними) витратами фір –
ми: Tπ = TR – TC ;  (11.9)
середній прибуток  (Аπ — average  profit ) — прибуток на одну оди –
ницю проданої продукції:  Аπ = Tπ / Q,  (11.10)
або  Аπ = AR – AC ;  (11.11)
граничний  прибуток  (Мπ — marginal  profit ) — додатковий при –
буток, який фірма може одержати, продавши одну додаткову одиницю
продукції:
Mπ = ∆ Tπ / ∆Q,  (11.12) або  Mπ = MR – MC.  (11.13)
У фінансовому менеджменті використовуються також поняття
балансового та чистого прибутку.
Балансовий прибуток  — прибуток, обчислений як сума прибутку
від реалізації продукції та інших доходів (отримані дивіденди, про –
центи, доходи від позареалізаційних операцій тощо).
Чистий  прибуток  — частина балансового прибутку, що залиша –
ється в розпорядженні фірми після виплат податків та інших першо –
чергових платежів (процентів за позиками банків тощо). Частина чи –
стого прибутку, згідно з рішенням власника фірми, є його доходом,
інша частина використовується на подальший виробничий та соціаль –
ний розвиток фірми.
У табл. 11.3 узагальнені основні форми приб утку фірми.

168Розділ ІІІ. Мікроекономіка
Таблиця 11.3
Основні форми прибутку фірми Форма прибутку  Визначення
Бухгалтерський  прибуток Валовий дохід з вирахуванням зовнішніх витрат
Економічний прибутокВаловий дохід без зовнішніх та внутрішніх витрат
з урахуванням нормального прибутку, або бухгалтерський прибуток без внутрішніх витрат з урахуванням нормального прибутку
Балансовий прибуток Прибуток, обчислений як сума прибутку від реалізації
продукції та інших доходів фірми
Чистий прибуток Частина балансового прибутку, що залишається в роз –
порядженні фірми після виплат податків та інших пер –
шочергових платежів і, згідно з рішенням власників
(учасників, акціонерів), розподіляється на їх доходи й
фінансування подальшого розвитку фірми
§ 3. Умови максимізації прибутку фірми.
Беззбитковість і рентабельність.
Економічний зміст банкрутства фірми
Прибуток є метою підприємницької діяльності, а його максиміза –
ція — домінуючим мотивом економічної поведінки фірми.
Фірма одержує  прибуток за тих обсягів виробленої продукції, які
забезпечують перевищення валовим доходом валових витрат фірми
(TR > TC).
Фірма максимізує  прибуток тоді, коли розрив між її валовими до –
ходами ( TR) та валовими витратами ( TC) є найбільшим або коли гра –
ничний дохід дорівнює граничним витратам ( MR = MC ). Доти, поки
кожна додатково вироблена і реалізована одиниця продукції дає більше
додаткового доходу ( MR), ніж потребує додаткових витрат ( МС), фірма
нарощує валовий прибуток: MR > MC , отже, Mπ > 0. Тільки-но кожна
додатково вироблена і реалізована одиниця товару починає давати
менше додаткового доходу, ніж вимагає додаткових витрат, розміри
валового прибутку починають скорочуватися: MR < MC , отже, Мπ < 0.
Значить, максимальне значення загального прибутку досягається за
умови MR = MC , або Mπ = 0. При цьому ціна має перевищувати серед –
ні загальні витрати: P > ATC. Одиниця продукції, для якої це характер –
но, є межею виробництва.

169Глава 11. Витрати і доходи фірми. Механізм ціноутворення
Точка А є точкою критичного обсягу виробництва, або точкою
беззбитковості . Кількість продукції 0 Q1, яка забезпечує рівність
TR = TC , є беззбитковою
Беззбитковість , як межа між прибутками та збитками фірми, озна-
чає рівність валового доходу та валових витрат ( TR = TC , а Tπ = 0).
Рівень прибутковості фірми відбивають показники норми прибут –
ку та рентабельності.
Норма прибутку  вимірюється як відсоткове відношення прибутку
фірми до її капіталу. Рентабельність  — це рівень прибутковості фір –
ми в певний період часу. Основні показники рентабельності відбивають
ефективність витрат фірми на виробництво продукції, використання
власного та сукупного капіталу, ресурсів (активів) тощо.
По-перше, фірма здійснює певну виробничу діяльність, результа –
том якої є продукція (послуги, роботи). Отже, важливо визначити
ефективність створення продукції, віддачу витрат на її виробництво .
У цьому аспекті основними показниками рентабельності є: 1) спів –
відношення прибутку від реалізації продукції та обсягу реалізованої
продукції; 2) співвідношення прибутку від реалізації певного найме –
нування продук ції та собівартості його виробництва. Аналіз зазна –
чених показників дасть змогу визначити найбільш прибутковий
асортимент продукції фірми.
По-друге, фірма використовує певні ресурси, зокрема виробничі
засоби, ефективність використання яких відображ ає показник рента
170Розділ ІІІ. Мікроекономіка
бельності виробничих засобів підприємства : співвідношення прибут –
ку (балансового прибутку) за рік та середньорічної вартості основних
та оборотних виробничих засобів. Цей показник характеризує, скільки
прибутку припадає на одну гривню вартості виробничих засобів, тоб –
то ефективність використання виробничого потенціалу підприєм –
ства.
По-третє, основу діяльності підприємства становить його капітал,
ефективність використання якого відображають показники: 1) рента –
бельність власного капіталу — співвідношення балансового або чисто –
го прибутку та власного капіталу, який складається зі статутного капі –
талу, прибутку, що не розподіляється, тощо; 2) рентабельність сукуп –
ного капіталу  — співвідношення балансового прибутку та сукупного
капіталу.
Нерентабельну та збиткову діяльність фірми слід відрізняти від її
неплатоспроможності  — неспроможності суб’єкта підприємницької
діяльності виконати в зазначений строк грошові зобов’язання перед
кредиторами, в тому числі із заробітної плати, а також виконати
зобов’язання з уплати податків та зборів не інакше як через відновлен –
ня платоспроможності.
Неплатоспроможність становить суть банкрутства , яке має еко –
номічні та правові характеристики. Фірма несе певні грошові
зобов’язання перед постачальниками ресурсів, фіскальними держав –
ними органами — зі сплати податків та зборів, банками — за кредита –
ми тощо. Отже, за своїм економічним змістом банкрутство фірми  — це
неспроможність боржника задовольнити вимоги кредиторів щодо
грошових зобов’язань та виконати зобов’язання зі сплати платежів.
Банкрутство є наслідком розбалансованості економічного механізму
відновлення капіталу фірми, результатом неефективної цінової, інвес –
тиційної, фінансової політики. Економічними (внутрішніми) рисами
банкрутства є певні значення показників платоспроможності фірми та
стану її ліквідності, які обчислюють під час проведення фінансово-
економічного аналізу діяльності фірми.
Згідно з Законом України «Про відновлення платоспроможності
боржника або визнання його банкрутом», головними юридичними
(зовнішніми) рисами банкрутства є: 1) офіційне визнання факту не –
платоспроможності господарським судом або боржником у разі добро –
вільної ліквідації виробництва; 2) сума вимог до боржника має бути
не меншою як 300 мінімальних заробітних плат; 3) зазначені вимоги
повинен визнати боржник, а також вони мають бути підтверджені
необхідними документами; 5) термін часу, протягом якого боржник не
виконує вимоги кредиторів, становить три місяці.

171Глава 11. Витрати і доходи фірми. Механізм ціноутворення
§ 4. Механізм ціноутворення
на підприємстві У ринковій економіці ціни стають основними орієнтирами в еко –
номічній поведінці фірм (підприємств). Завдяки цінам відбувається
ринкова координація економічної поведінки суб’єктів, оскільки їх рі –
шення є їхньою реакцією на зміни цін.
У сучасній економічній теорії ціну розглядають, по-перше, як гро –
шове вираження вартості товару, по-друге, як результат співвідношен –
ня між попитом і пропозицією на ринку, по-третє, як об’єкт договору
між покупцем і продавцем. Ціна визначається кількістю грошей, які
поку пець може заплатити, а продавець згоден одержати за свій товар
чи послугу. Це означає, що в ціні будуть відображені різноманітні не
тільки об’єктивні, але й суб’єктивні властивості продукту чи послуги,
а саме корисність, гранична корисність, цінність, на які впливають
психологічні чинники (звички, мораль, традиції, переваги споживача
і т. ін.).
Економічний зміст та значення ціни визначається її функціями.
Облікова функція  ціни полягає в тому, що за допомогою ціни
виробник-підприємець виконує облік витрат на виробництво товару,
послуги, роботи. Ціна повинна вимірювати всі витрати на ресурси, які
фірма несе у виробництві, транспортуванні, збуті товарів. У ринковій
економіці облікова функція ціни втратила значення планового норма –
тиву витрат праці, які встановлені державою. Підприємці для досяг –
нення своїх цілей повинні, з одного боку, враховувати всі види еконо –
мічних витрат (в тому числі й альтернативні), а з другого — домагати –
ся того, щоб їх індивідуальні витрати не перевищували суспільно необ –
хідних, тобто тих, за якими більшість споживачів згодні купувати то –
вари. Облікова функція найбільш адекватна для тих типів ринку, де
мало відчуваються монопольні прояви та втручання держави.
Відшкодувальна функція  полягає в тому, що фірма за допомогою
ціни відшкодовує, тобто повертає всі витрати, що були здійснені при
виробництві та обміні. Це дає їй змогу відтворити своє виробництво
як у попередньому, так і в розширеному розмірах. Якщо фірма не змо –
же повернути завдяки ціні свої витрати, виробництво певного товару
стає зовсім неможливим. Залежно від умов виконання цієї функції ціни
набувають таких видів, як ціна беззбитковості  (тобто ціна уможливлює
покриття лише витрат виробника), ціна припинення виробництва  (тоб –
то ціна в короткостроковому періоді, що спускається нижче мінімаль –
них середніх перемінних витрат).

172Розділ ІІІ. Мікроекономіка
За допомогою інформаційної функції  ціна становить на ринку ба –
гатокомбіновану інформаційну систему, що надає певні відомості як
для виробника, так і для споживача. Обидва суб’єкти проінформовані
про ринкову кон’юнктуру, тобто про все різноманіття процесів, що
відбуваються на ринку в цілому (макрорівні) та певних його сегментах.
Згідно з отриманою інформацією, суб’єкти ринку оцінюють вигідність
та раціональність своєї поведінки. Виробники, отримуючи інформацію
про ціни, вкладають ресурси в певні види виробництва. Для спожива –
ча інформаційна функція ціни дає можливість формувати споживчий
бюджет, стимулює чи обмежує придбання тих чи інших товарів.
Врівноважувальна функція  ціни полягає в тому, що конкурентні
сили, що діють з боку як попиту, так і пропозиції, приводять до того,
що продаж і купівля синхронізуються, тобто врівноважуються. Кожна
зі сторін ринкової угоди дбає лише про свої інтереси. Продавець за –
цікавлений продати якомога дорожче (це визначає ціну продавця ),
а покупець намагається купувати дешевше (це ціна покупця ). Проте
вони мусять враховувати певні ринкові сили, що спонукають їх до
прийняття спільного рішення  — купувати (чи продавати) товар за
рівноважною ціною . Невиконання цієї умови виштовхне продавця чи
покупця з ринку, там самим не дасть їм змоги задовольнити свої по –
треби. Крім того, відсутність рівноважної ціни призводить до пору –
шення всього стану ринку, що знаходить свій вияв у надвиробництві
чи дефіциті того чи іншого товару.
Саме всі вище означені функції ведуть до стимулюючої  дії ціни.
Виробник завжди має стимул виробляти ті товари, що мають попит.
До того ж він зацікавлений у зменшенні індивідуальних витрат по –
рівняно із суспільними, що дасть йому додатковий прибуток. У цілому
в економіці ціна стимулює найбільш ефективну галузеву структуру.
Розподільча (перерозподільна)  функція  ціни пов’язана із забезпе –
ченням збалансованості суспільних пропорцій. Це відбувається за
допомогою розподілу та перерозподілу ресурсів, що пов’язано із про –
цесом перепливу капіталу. Крім того, держава використовує ціновий
механізм для виконання своєї спеціальної політики доходів (вирівню –
вання споживання людей) за рахунок їх перерозподілу в процесі опо –
даткування та вилучення в бюджет.
У сучасних ринкових умовах застосовуються вільні й державні
(фіксовані та регульовані) ціни і тарифи (плата за певний вид послу –
ги). Вільні ціни і тарифи мають ринковий характер, вони встановлю –
ються за згодою покупців та продавців, тобто враховують попит та
пропозицію. Залежно від обсягів продажу товарів ціни можуть бути
оптовими й роздрібними . Такі ціни можуть мати спекулятивний харак –

173Глава 11. Витрати і доходи фірми. Механізм ціноутворення
тер (бути завищеними чи заниженими), що порушує рівноважний стан
ринку. Питома вага вільних цін визначає ступінь лібералізації еконо –
міки в цілому.
Державні ціни й тарифи встановлюються, по-перше, на ресурси,
які справляють визначальний вплив на загальний рівень і динаміку цін,
по-друге, на товари і послуги, що мають вирішальне соціальне зна –
чення, по-третє, на продукцію, товари і послуги, виробництво яких
зосереджено на підприємствах, що мають монопольне становище на
ринку. Державні ціни можуть бути фіксованими, тобто жорстко вста –
новленими державними органами, і регульованими, що передбачає
встановлення граничних рівнів цін або граничних відхилень від дер –
жавних фіксованих цін.
Інтернаціоналізація економічних систем різних країн веде до по –
яви світових цін , тобто тих, що встановлюються в міжнародній торгів –
лі. Поширений розвиток світогосподарських відношень сприяє тому,
що світові ціни стають орієнтирами для внутрішніх цін. Світовими
цінами визначаються ті ціни, які обслуговують найбільше коло
експортно-імпортних угод. Світові ціни складаються під впливом двох
факторів  — умов транспортування і страхування товару (при цьому
враховуються різні витрати) та обсягів покупки (оптова чи роздрібна).
За цими факторами ціни бувають: «FOB» (ціна враховує витрати на
поставку товарів на борт судна), «CAF» (ціна включає всі витрати за
фрахтом до місця призначення), «CIF» (до останньої ціни додаються
обов’язки продавця застрахувати товар від ризику втрати чи зіпсуван –
ня).
Механізм ціноутворення на рівні окремої фірми залежить від су –
купності чинників, що впливають на визначення рівня цін, можливі
варіанти їх зміни залежно від цілей і завдань, які ставить фірма в ко –
роткостроковому та довгостроковому періодах. Усі фактори, що впли –
вають на ціноутворення, поділяються на внутрішні та зовнішні. Внут-
рішні фактори — це ті умови, які впливають на всі витрати виробни-
цтва (постійні та перемінні, прямі та непрямі). Зовнішні фактори є
набагато ширшими.
Перший фактор ціноутворення — це тип ринку . На ринку доско –
налої конкуренції діє принцип «йду за ціною», «беру ціну». Це означає,
що продавці на цьому ринку не спроможні самі проводити особливу
цінову політику, а повинні орієнтуватися на діючі ціни. На ринку моно –
полістичної конкуренції існує таке явище, як диференціація товару
(тобто різноманітні його властивості). Така диференціація надає про –
давцеві можливості для встановлювання широкого діапазону цін. Ринок
олігополії дуже чутливий до політики ціноутворення. Саме на цьому

174Розділ ІІІ. Мікроекономіка
ринку відбувається несанкціонована змова між великими підприєм-
ствами щодо визначення цін на різних регіональних ринках. Тому ко –
жен продавець на цьому ринку повинен знати механізм утворення ціни
і швидко реагувати на зміни цін конкурентів. На ринку чистої моно –
полії ціноутворення залежить від виду монополії (державна, приватна,
регульована, нерегульована). На цьому ринку панують механізми
утворення монопольних (високих та низьких) цін.
Другим фактором є вид галузі та категорія товару . На галузевих
ринках промислових товарів цінова політика більш активна: ціни тут
мають більше значення, ніж на споживчих ринках, де велика увага приді –
ляється неціновим факторам. Категорія товару залежить від ступеня його
диференціації та місця в асортиментній групі. Ціна на різні категорії то –
вару залежить від типу диференціації і міжтоварної номенклатури.
Третій фактор визначають характеристики споживчого попиту й
еластичності ціни. Для ціноутворення важливо з’ясувати залежність
попиту від цінових та нецінових факторів. Більш еластичний за ціною
товар потребує пильного контролю за механізмами ціноутворення і
проведення цінової політики. Еластичність ціни змінюється залежно
від етапу життєвого циклу товару, що повинно враховуватися при роз –
робці цінової політики фірми.
Серед зовнішніх чинників слід вирізняти: політичні  (характер дер-
жавної та міжнародної політики); правові (наявність законодавчих
актів, що регулюють політику ціноутворення); техніко-виробничі  (при –
сутність товарів-субститутів, перспективних технологічних розробок),
культурно-етичні  (норми моралі, мода, традиції). Є фактори, які ви –
кликані конкуренцією. Наприклад, ціна може бути використана як
перешкода для вступу конкурентів або для того, щоб проникнути в інші
галузі господарства. На ціну будуть реагувати конкуренти і виробники
товарів-замінників. Політика цін повинна враховувати інтереси фірм-
посередників, які працюватимуть у системі розподілу товарів.
Кожне підприємство має свою особливу цінову стратегію, що ви-
значається цілями та завданнями, які фірма вирішуватиме за допомогою
ціноутворення. У ціновій стратегії вони такі:
максимізація віддачі на вкладений капітал, або максимізація по –
точного прибутку. Вирішення цього завдання залежить від терміну
досягнення мети (короткостроковий чи довгостроковий). Цієї мети
успішно можна досягти тільки в короткостроковому періоді;
закріплення рівня продажу та частки ринку. У цьому разі можна
намагатися знижувати ціни або використовувати такі засоби закріплен –
ня частини ринку, як краще обслуговування, розширення сфери послуг
та ін.;

175Глава 11. Витрати і доходи фірми. Механізм ціноутворення
збільшення обсягу продажу, або здобуття лідерства на ринку. Для
реалізації цього завдання слід добре знати еластичність попиту, його
спроможність реагувати на зміни цін (чи приведе зниження ціни до
розширення продажу);
забезпечення виживання. Фірма, яка потрапила в сутужне стано –
вище, має використовувати різноманітні програми цінових знижок;
швидке покриття втрат за умов виникнення проблем ліквідності й
нестабільності. Цінова політика повинна орієнтуватися на еластичність
попиту і конкурентоспроможність фірми;
зростання престижу в особливої категорії споживачів. Цінова по –
літика тоді залежатиме від рівня доходу різних споживачів (з низькими
чи високими доходами), орієнтуватиметься на сприймання ціни або
якості товару з боку споживачів з високими доходами.
Залежно від мети фірма обирає цінову  політику  — активну чи
пасивну. В разі активної цінової політики  ціни виконуватимуть клю –
чову роль. Вони можуть зростати або знижуватися.
Призначення високої ціни (політика «зняття вершків») можливе за
умови, коли фірма контролює великий сегмент ринку, попит на її про –
дукцію нееластичний, а ймовірність конкурентних дій з боку інших
фірм мінімальна. Встановлення низьких цін спрямовується на утри –
мання «конкурентного тиску», проникнення на ринок, стимулювання
зростання його частки.
Особливою формою активної цінової політики є цінова дискриміна –
ція та ціновий демпінг . Цінова дискримінація — це практика встанов –
лення різних цін на один і той самий товар (послугу), що не обумовлені
відмінностями у витратах. Дискримінація дасть прибуток продавцю за
умов наявності в нього значної ринкової влади й відсутності вибору
у споживачів. У загальному визначенні ціновий демпінг  — це продаж
товарів за цінами, нижчими за витрати виробни  цтва. Але кожна країна
своїм законодавством встановлює конкретні ознаки демпінгу.
Засобами активної політики можуть бути різноманітні маневруван –
ня ціною (цінові та торговельні знижки) та ведення «цінової війни».
Пасивна цінова політика  застосовується тоді, коли фірма не віль –
на використовувати ціну як активний інструмент досягнення своїх
цілей. Така політика найчастіше реалізується на ринку досконалої
конкуренції, де існує принцип «йду за ціною», та на ринку олігополії,
де існують неформальні таємні змови між фірмами. Фірма, яка не є
ціновим лідером на олігополістичному ринку, не може проводити
власну цінову політику на ринку.
Складовою цінової стратегії фірми є різноманітні методи ціно –
утворення. Серед них можна виокремити:

176Розділ ІІІ. Мікроекономіка
Слідування за кривою попиту  (або ціноутворення з орієнтацією на
попит). Кожна фірма має певні уявлення про рух рівня попиту на свій
товар. У результаті є можливість зробити ціну найбільш наближеною
до оптимального рівня (порівнюючи ціну з найбільшою кількістю
товару, на який існує попит, та витратами на його виробництво). Для
цього слід вивчати зміни попиту. Вивчення попиту має свої труднощі
в разі виробництва нових товарів, товарів-субститутів, постійних ко –
ливань під впливом конкуренції, реклами.
Ціноутворення з орієнтацією на витрати  («витрати плюс при –
буток»). Згідно з цим методом, розраховується повна собівартість
одиниці продукту і додається прибуток відповідно до середньої норми
для даної галузі виробництва. На ринку чистої монополії регулюючі
органи утворюють ціни, які забезпечують «справедливий прибуток».
Використання ціноутворення з орієнтацією на витрати має певні пере –
ваги. Це найпростіша й найзручніша методика, за якої ціни однієї га –
лузі будуть приблизно однакові, що знижує цінову конкуренцію. Однак
цей метод не враховує факторів попиту, отже, існує небезпека втрати –
ти можливий прибуток.
Ціноутворення за методом «цільового прибутку». Така методика
забезпечує утворення ціни з урахуванням цільової норми прибутку на
витрати за умов визначеного обсягу продажу. Розмір цільового при –
бутку визначається на основі мети, яку фірма бажає досягнути (на-
приклад, прискорення нагромадження капіталу, повернення боргу
кредиторам та ін.). Визначення ціни включає калькуляцію витрат ви –
робництва, розрахунок цільового прибутку, підрахування валової ви –
ручки (витрати плюс цільовий прибуток).
Визначення ціни на основі беззбитковості. Цей метод забезпечує
за допомогою цін повернення валових витрат.
Ціноутворення з орієнтацією на конкуренцію . Цей метод викори-
стовується, коли постачальники запрошуються до участі у торгах на
поставку певних видів товару або коли фірми борються за підряди під
час торгів. Тендери (пропозиції постачальника) приймаються із най –
меншою ціною.
Визначення ціни на основі рівня поточних цін. Цей метод активно
використовується на ринку досконалої конкуренції та олігополії. Фір –
ми в цьому разі більше уваги приділяють не власним витратам чи
попиту, а цінам своїх конкурентів або ринковому лідеру. Деякі фірми
можуть використовувати невеликі преміальні націнки чи надавати
знижки. Цей метод досить ефективний за умов невизначеної еластич –
ності попиту.

177Глава 11. Витрати і доходи фірми. Механізм ціноутворення
Визначення ціни на основі відчутності цінності товару. Основним
фактором у цьому р азі виступ ають сприйняття споживача, які пов’язані
з його уявленнями про цінність товару. На оцінку споживача впливають
такі нецінові фактори, як додаткові послуги й вигоди, ціннісні відмін –
ності товару, умови споживання та ін.
Цінова політика фірми передбачає певний порядок розрахунку по –
чаткової ціни:
1) визначаються завдання та цілі ціноутворення;
2) вивчається попит на товар, що вироблятиметься;
3) розраховуються всі витрати фірми на виробництво товару;
4) вивчаються ціни на товари конкурентів і вивчається тип конку –
рентного ринку;
5) обирається метод ціноутворення;
6) встановлюється кінцева ціна, яка враховує психологічні (сприйнят –
тя, настрій, б ажання споживача), політичні, законодавчі та інші фактори.
Запитання для самоконтролю
1. Розкрийте альтернативну природу економічних витрат фірми.
2. У чому полягає різниця між зовнішніми та внутрішніми ви –
тратами фірми?
3. Як вимірюється вартість внутрішніх витрат фірми?
4. Чому саме в короткотерміновому періоді функціонування
фірми її витрати можна поділити на постійні й перемінні?
5.  Дайте визначення валовим, середнім та граничним витратам
фірми.
6.  Чим різниться зміст понять «дохід» і «прибуток фірми»?
7.  Дайте характеристику головним науковим підходам до ви –
значення прибутку.
8.  Як взаємопов’язані валовий дохід, бухгалтерський та еконо –
мічний прибуток фірми?
9.  У чому полягає стимулююча функція економічного прибутку?
10. Назвіть головні умови максимізації прибутку фірми.
11. Чим різняться і як пов’язані між собою поняття «беззбитко –
вість» і «прибутковість» фірми?
12. Охарактеризуйте основні показники рентабельності фірми.
13. Які функції виконує ціна в ринковій економіці?
14. Які види цін існують сьогодні в економіці України?
15. Які фактори впливають на ціноутворення в ринковій економіці?
16. Що визначає цінова стратегія фірми (підприємства)?
17. Які основні розбіжності є в методах ціноутворення?
18. За яких умов підприємство обирає активну або пасивну по –
літику ціноутворення?
19. До яких наслідків мо жуть призвести вільні ціни на ринку
чистої монополії?

178Глава 12
Ринок праці . Заробітна плата
§ 1. Ринок праці. Сутність відносин
найму робочої сили
Ринок  праці  є особливим типом ринку, на якому укладаються уго –
ди про найом  працівників. Його утворюють сукупність економічних
відносин, форм і методів погодження й регулювання інтересів безпо –
середніх виробників і роботодавців, пов’язаних із організацією, ви –
користанням та оплатою найманої праці.
Основними суб’єктами ринку праці є наймані працівники, робото –
давці і держава.
Наймані  працівники  — це працездатні громадяни, для яких робота
за наймом є основним джерелом засобів існування та відтворення
своєї робочої сили. З метою захисту своїх економічних та соціальних
інтересів наймані працівники можуть створювати професійні спілки.
Роботодавці  — це наймачі робочої сили, якими можуть бути як
власники засобів виробництва (фірм, підприємств), так і наймані управ –
ляючі (директори) у великих акціонерних товариствах або на держав –
них підприємствах.
Держава і органи місцевого самоврядування  як суб’єкти ринкових
відносин повинні створювати умови для забезпечення ефективної зай-
нятості шляхом розробки відповідних законів та забезпечення право –
порядку в трудовій сфері, захисту суб’єктів ринку праці, регулювання
трудових відносин.
Питання про об’єкт ринку праці, а точніше — про об’єкт купівлі-
продажу на ринку праці залишається дискусійним. Класики політичної
економії А. Сміт і Д. Рікардо доводили, що товаром на даному ринку
є праця , яка має природну і ринкову ціну. У марксистській політеконо –
мії об’єктом ринкових відносин традиційно вважається робоча сила
виробника. Багато з економістів сьогодення визнають об’єктом ринку
праці трудові послуги  найманих працівників, а останнім часом  — і
людський капітал . Інколи об’єктом купівлі-продажу на ринку праці
розглядаються: робочі місця, ідеї  або інформація  про стан ринку праці
та діяльність його суб’єктів, а також товари суспільного статусу лю –
дини  — звання, відзнаки, сертифікати, дипломи, винагороди.
Втім, найманий працівник вступає у відносини з роботодавцем як
власник своєї робочої сили. Працівник має право самостійно визна –
чати: 1) напрямок розвитку своїх продуктивних здібностей, тобто
обирати основну професію, періодично підвищувати кваліфікацію,

179Глава 12. Ринок праці . Заробітна плата
розширювати знання тощо; 2) сферу і характер їхнього застосування  —
галузь економіки, конкретного роботодавця чи індивідуальну працю;
3) форми і способи відновлення затрачених в процесі праці фізичних
та духовних сил.
Під час найму працівник, не втрачаючи права власності на свою
робочу силу, передає роботодавцю  право користування  конкретними
професійними здібностями (трудовими послугами) протягом певного
часу відповідно до чинного трудового законодавства країни. Робото –
давець, зі свого боку, створює належні умови праці і несе витрати на
організацію робочого місця, підготовку та підвищення кваліфікації,
медичне обслуговування працівників, соціальне страхування, виплачує
трудову винагороду, найважливішою складовою якої є заробітна плата.
Кожний із суб’єктів оцінює вигідність такої угоди, виходячи зі своїх
власних уявлень про її корисність для себе і враховуючи кон’юнктуру
та ризики ринку праці. Якщо обидві сторони обміну мають можливість
підвищити свій добробут і задовольнити власні економічні інтереси,
обмін стає взаємовигідним

Одночасно роботодавець отримує і право  контролю  за трудовими
послугами найманого працівника. Їх роботодавець сприймає як набір
певних людських здібностей і властивостей, що задовольняють його
потреби в процесі виробничої діяльності. Трудові послуги — це, ін –
шими словами, процес користування робочою силою як ресурсом.
Одержання трудових послуг від робочої сили є метою роботодавця.
Передавання права користування робочою силою здійснюється за
допомогою трудового контракту (договору) . У ньому фіксуються
умови найму працівника: місце роботи; назва посади; права і обов’язки
працівника; права і обов’язки роботодавця; умови оплати праці, піль –
ги та компенсації за роботу в несприятливих умовах; режим праці та
відпочинку; види та норми соціального забезпечення працівника
тощо.
Основними економічними важелями механізму ринку праці є попит
на працю, пропозиція праці та ціна праці (заробітна плата).
Попит на працю — це кількість працівник ів певної професії, яку
хочуть і можуть найняти роботодавці за того рівня заробітної плати,

180Розділ ІІІ. Мікроекономіка
що на якийсь певний момент ск лався в г алузі. Попит на працю визна –
чають: попит на продукцію фірми; стан виробництва (особливості
технології, розміри й ефективність капіталу, методи організації ви –
робництва та праці); якість праці (освіта, професіоналізм, продуктив –
ність тощо). Основним же економічним фактором попиту на працю є
фонд оплати праці фірми: висока заробітна плата обмежує роботодав –
ця в найманні працівників, і навпаки.
Взаємозв’язок між заробітною платою, тобто ціною праці ( PL), і
кількістю необхідної праці ( QL) показує крива попиту на працю DL

Пропозиція  праці  — це кількість працівників, які хочуть працевлаш-
туватися і пропонують свої трудові послуги роботодавцям за того рівня
заробітної плати, що на якийсь певний момент склався в галузі.
Рішення про пропозицію праці приймають самі працівники. Важ –
ливу роль у цьому відіграють: прихильність до професії; престиж
праці та фірми-роботодавця; можливість реалізувати свої творчі здіб-
ності; культурні інтереси тощо. Основним матеріальним стимулом є
заробітна плата: що вищий її рівень, то більше працівників пропонують
свою працю і то довше вони хочуть працювати у фірмі конкретного
роботодавця.
Взаємозв’язок між заробітною платою і загальною кількістю праці,
що пропонується, показує крива пропозиції праці SL (рис. 12.3).
Рис. 12.2 . Крива попиту на працю         Рис. 12.3 . Крива пропозиції праці
Пропозиція праці має певну особливість. Індивіди, пропонуючи
трудові послуги, порівнюють свій дохід (заробітну плату) із затратами
вільного часу через необхідність роботи за наймом. Причому спочатку
працівники віддають перевагу робочому часу, а не вільному, оскільки
можливе збільшення вільного часу сприймається як втрата частини
доходу (ефект субституції). Але далі, коли матеріальна забезпече ність

181Глава 12. Ринок праці . Заробітна плата
і рівень життя сут тєво зростають, працівники намагаються якнайбіль –
ше використовувати можливості вільного часу (ефект доходу). Пропо –
зиція праці знижується. Така тенденція простежувалася ще в XIX ст.
в скороченні середнього робочого тижня.
Залежно від співвідношення між попитом і пропозицією праці
формується ринкова кон’юнктура:
рівноважна, якщо попит на працю та її пропозиція збігаються;
трудодефіцитна, якщо попит на працю перевищує пропозицію;
трудонадлишкова, якщо пропозиція праці перевищує попит на
неї.
Заробітна плата за своєю економічною природою є формою ціни
праці. Це винагорода, яку за трудовим договором підприємець випла –
чує працівникові за виконану ним роботу. Розмір заробітної плати за –
лежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових
якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльнос –
ті підприємства. Для працівника заробітна плата є доходом від праці,
а для роботодавця — витратами.
Розрізняють номінальну і реальну заробітну плату.
Номінальна  заробітна плата — це сума грошей або грошова за –
робітна плата, яку працівник одержує за свою працю протягом певно –
го часу.
Реальна заробітна плата — це кількість товарів і послуг, які
можна придбати за номінальну заробітну плату. Реальна заробітна
плата, по суті, означає «купівельну спроможність» номінальної за –
робітної плати. Динаміка реальної заробітної плати визначається на
певний період часу як індекс, що обчислюється шляхом ділення
індексу номінальної заробітної плати на індекс цін товарів і по –
слуг.
Заробітна плата є складовою вартості робочої сили . Остання ви –
значається як розмір фактичних видатків роботодавців на найом і утри –
мання працівників і включає:
оплату виконаної працівником роботи (власне заробітну плату);
витрати на оплачуваний, але не відпрацьований робочий час;
премії і нерегулярні виплати;
заробітну плату в натуральній формі;
пільги, послуги, допомоги в натуральній і грошовій формах;
витрати підприємств на оплату житла працівників, їх соціальне
забезпечення, професійне навчання, утримання громадських служб
соціальної сфери;
інші витрати.

182Розділ ІІІ. Мікроекономіка
§ 2. Базова (конкурентна) модель ринку
праці. Асиметрія на ринку праці
Базова (конкурентна) модель  ринку праці (А. Маршалл, А. Пігу та
ін.) виходить із того, що основним регулятором ринку праці є реальна
заробітна плата. За умов досконалої конкуренції вона гнучко зміню –
ється і прагне рівноваги на такому рівні, де обсяг ринкового попиту на
працю дорівнює обсягу її пропозиції. На рис. 12.4 це точка перетину
кривих SL і DL, яка означає зайнятість працівників 0Q0 при заробітній
платі 0 P0.

Припустимо, що заробітна плата з деяких причин перевищила
рівноважну ціну праці і встановилася на рівні 0 P1. Тоді пропозиція
праці зросте до 0 Q2, а попит на працю зменшиться до 0 Q1. Це означає,
що певна кількість працівників (0 Q2 — 0 Q1) не зможе знайти роботу.
Її втратять навіть ті працівники (0 Q0 — 0Q1), які раніше були зайняти –
ми. Отже, підвищення заробітної плати породжує безробіття.
Рівень заробітної плати, менший за рівноважний, наприклад 0 P2,
перестає стимулювати пропозицію праці. Вона скорочується до 0 Q3,
тоді як попит на дешеву працю, навпаки, зростає до 0 Q4. Виникає
певний дефіцит праці (0 Q4 – 0Q3).
Проблема безробіття і дефіциту трудових ресурсів розв’язується
за допомогою механізму ринкового саморегулювання. В умовах, коли
пропозиція праці перевищує попит, загострюється конкуренція між
безробітними. У роботодавців є вибір працівників, і вони можуть най –
няти їх за значно нижчими ставками заробітної плати. Зниження ціни
праці відбуватиметься доти, поки витрати роботодавців на заробітну

183Глава 12. Ринок праці . Заробітна плата
плату не стануть такими низькими, що вигідним буде найняти всіх
працівників, які запропонували свої трудові послуги. Ринок праці по –
вертається до рівноваги.
У разі коли попит на працю перевищує її пропозицію, посилюєть –
ся конкуренція між роботодавцями. Працівники пропонують свої
трудові послуги тільки в обмін на вищі ставки заробітної плати. Ефект
конкуренції виявлятиметься доти, поки витрати роботодавців на за –
робітну плату не досягнуть свого максимального рівня і не почнуть
завдавати збитків. На ринку праці відтак не залишиться жодного ро –
ботодавця, який був би згоден платити працівникам заробітну плату,
вищу за ринкову. Знову встановлюється рівновага.
У класичній моделі конкурентного ринку праці, як бачимо, немож –
ливі ні вимушене безробіття, ні тривалий дефіцит праці.
Мікроекономічна теорія ринку праці відповідає також на запитан –
ня про те, скільки працівників слід найняти фірмі, тобто розкриває
механізм зайнятості .
Нехай праця — єдиний змінний фактор виробництва. Тоді найом
одного додаткового працівника, по-перше, потребує додаткових, або
граничних, витрат, пов’язаних з найманням цього працівника за рин –
ковою ціною праці ( MFCL — marginal factor cost of labor ); по-друге,
дає приріст продукту фірми, а саме граничний продукт праці ( MPL —
marginal product of labor ), а після його реалізації за ринковою ціною  —
граничний продукт праці у грошовій формі ( MRPL — marginal revenue
product of labor ).
Прагнучи максимізації прибутку, підприємець порівнює граничний
продукт праці у грошовій формі ( MRPL) і граничні витрати, пов’язані
з найманням додаткового працівника ( MFCL). Зрозуміло, що він най-
матиме працівників, поки MRPL > MFCL (рис. 12.5).
При цьому мікроекономічний аналіз передбачає убування гранич –
ного продукту праці (в натуральній і грошовій формах) при незмінно –
му стані техніки і технології в міру зростання кількості найманих
працівників (крива MRPL). Граничні ж витрати, необхідні для залучен –
ня до виробництва працівників, визначаються ринковою ціною праці
і залишаються на цьому рівні (тому крива MFCL паралельна горизон –
тальній осі). Вони можуть зрости лише в разі необхідності оплати
роботи в понаднормовий час.
Таким чином, якщо спочатку граничний продукт праці у грошовій
формі перевищував граничні витрати на оплату праці (інакше вироб –
ництво було б від самого початку збитковим і не мало б сенсу), то при
зростанні зайнятості завжди настає момент рівноваги, коли MRPL = MFCL
(точка перетину кривих MRPL і MFCL). Тоді загальний прибуток фірми

184Розділ ІІІ. Мікроекономіка
перестає зростати: він досяг своєї максимально можливої величини.
Подальше розширення виробництва вже не є раціональним. Отже,
кількість працівників, необхідних за існуючої технології, за даної рин –
кової ціни на продукт фірми і даної заробітної плати, визначено. Необ –
хідно, щоб MRPL = MFCL, тобто щоб вартість граничного продукту
праці дорівнювала заробітній платі працівника. Це 0 Qf працівників при
заробітній платі 0 P0.
Однак конкурентний ринок праці  — лише його ідеальна модель.
У реальній дійсності взаємовигідність окремих трансакцій співіснує
з асиметрією  інформації , тобто ситуацією, за якої окремі учасники
ринкової угоди мають необхідну інформацію в достатньому обсязі, тоді
як решта учасників угоди цього позбавлені. Ринок праці відтак стає
неконкурентним.
Найманий працівник, скажімо, набагато краще від роботодавця знає
свої трудові здібності, нерідко перебільшує продуктивність своєї пра –
ці, може приховувати певну інформацію. Тому роботодавці ще до
укладення трудової угоди намагаються одержати попередню інформа –
цію, або сигнали , про працівника, найважливішими з яких є тривалість
та якість його освіти, рекомендації колишніх роботодавців, трудовий
стаж. Інакше внаслідок обмеженої чи спотвореної інформації робото –
давець може здійснити несприятливий  відбір  працівника і найняти не
найкращого з претендентів. Існують також роботи, які здійснюються
за нерегламентованим графіком і приховані від безпосереднього спо –
стереження за працівником. Через це буває важко встановити рівень
трудової сумлінності працівника, виокремити індивідуальні результа –
ти його праці. Виникає так званий суб’єктивний ризик  того, що най

185Глава 12. Ринок праці . Заробітна плата
маний працівник почне виконувати лише  контрольовані зобов’язання
і нехтувати іншими.
Інформаційна асиметрія на користь роботодавця виникає завдяки
тому, що він краще розуміється на економічному стані підприємства і галу –
зі, особливостях вакантних робочих місць, перспективах оплати праці
та кар’єрного зростання працівників. Як наслідок — роботодавець пред –
ставляє свої робочі місця в більш привабливому вигляді, ніж це є на –
справді, а найманий працівник вибирає не кращого роботодавця.
Несиметричним є й сам сучасний ринок праці: на ньому набагато
більше продавців (працівників), ніж покупців. У результаті позиції ро –
ботодавців у процесі формування умов купівлі-продажу робочої сили
значно сильніші, аніж найманих працівників. Роботодавці володіють
матеріальними та фінансовими ресурсами, мають змогу створювати
робочі місця, а в умовах безробіття  — диктувати умови купівлі-продажу
на ринку праці. Крім того, роботодавці та їх об’єднання можуть вплива –
ти на органи законодавчої і виконавчої влади, формування соціальної
політики, розробку національного трудового законодавства.
Здійснення трансакцій на ринку праці за таких умов потребує знач-
них трансакційних  витрат, пов’язаних із: 1) одержанням якомога пов-
нішої інформації про стан ринку праці; 2) вимірюванням якості робо –
чої сили та трудових послуг; 3) веденням переговорів і укладенням
трудових контрактів; 4) входом найманих працівників до привілейова –
них видів зайнятості; 5) дотриманням норм трудового законодавства;
6) подоланням опортуністичної поведінки суб’єктів ринку праці.
Наймані працівники і роботодавці в результаті укладають трудовий
контракт (договір), якщо узгодили свої економічні інтереси та індивіду –
альні дії та якщо очікувані від контракту вигоди за вирахуванням трансак –
ційних витрат перевищують вигоди від організації трансакції іншим
способом. Визначальними факторами при виборі трудового контракту є
його структура, ризики та можливість зменшення трансакційних витрат.
§ 3. Заробітна плата як регулятор ринку
праці. Організація оплати праці  в Україні
Заробітна  плата в ринковій економіці має виконувати низку важли –
вих функцій. Стосовно ринку праці всі вони за своєю природою є ре –
гулятивними.
Відтворювальна функція заробітної плати полягає в тому, що вона
є основним джерелом коштів на відтворен ня трудових здібностей

186Розділ ІІІ. Мікроекономіка
працівників і повинна компенсувати вартість робочої сили, забезпечу –
ючи нормальну життєдіяльність кожної працюючої людини. Одночас –
но вона непрямо регулює майбутню пропозицію праці.
Стимулююча функція передбачає використання заробітної плати
для заохочення високоефективної праці. Рівень заробітної плати для
цього має залежати від кількісних і якісних результатів індивідуальної
праці кожного працівника, складності виконуваних робіт, кваліфікації
і професійного досвіду працівника.
Регулююча функція виявляється у впливі заробітної плати на
кон’юнктуру ринку праці, рівень зайнятості, процеси трудової міграції,
диференціацію заробітної плати.
Соціальну функцію зарплата виконує тоді, коли реалізується прин-
цип однакової винагороди за однакову працю, чим забезпечується со –
ціальна справедливість.
Оптимізаційна функція  заробітної плати пов’язана з тим, що за –
робітна плата як складова витрат підприємця спонукає його до раціо –
нального використання всіх виробничих ресурсів, удосконалення
техніки й технології, підвищення продуктивності праці, ефективного
менеджменту. Результатом має бути зменшення заробітної плати на
одиницю виробленої продукції.
З організаційної точки зору розрізняють основну і додаткову за –
робітну плату.
Основна  заробітна  плата — це винагорода за виконану роботу
відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, об –
слуговування, посадові обов’язки). Вона встановлюється у вигляді
тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників і по –
садових окладів для службовців.
Додаткова  заробітна  плата є винагородою за працю понад вста –
новлені норми, за трудові успіхи, винахідливість та за особливі умови
праці. Це доплати, надбавки, гарантійні та компенсаційні виплати,
передбачені законодавством, премії за сумлінне виконання виробничих
завдань і функцій.
В українському трудовому законодавстві, зокрема в Законі України
«Про оплату праці», у структурі заробітної плати виокремлюють також
інші заохочувальні та компенсаційні виплати : винагороди за під –
сумками праці за рік, премії за спеціальними системами і положення –
ми, компенсаційні та інші грошові або матеріальні виплати, які не
передбачені актами чинного законодавства або проводяться понад
встановлені ним норми.
Основою організації оплати праці є тарифна  система , яку ста –
новлять:

187Глава 12. Ринок праці . Заробітна плата
тарифні розряди, що характеризують складність і кваліфікацію
виконуваних робіт;
тарифні ставки, які є мірою ціни праці певної складності (розряду),
тобто ціни праці працівника певної професії та кваліфікації протягом
певного проміжку часу (година, день, тиждень); тарифна ставка першо –
го розряду найнижча;
міжкваліфікаційні (міжпосадові) співвідношення розмірів тариф –
них ставок (посадових окладів);
тарифні сітки (схеми посадових окладів), тобто сукупність тариф –
них розрядів, ставок та міжкваліфікаційних співвідношень для праців –
ників різних професій і кваліфікацій, які виконують різні за складні  стю
роботи;тарифно-кваліфікаційні характеристики (довідники), що їх роз –
робляє Міністерство праці та соціальної політики України.
В умовах тарифної системи діють дві основні форми оплати пра –
ці — відрядна і почасова.
Відрядна заробітна плата  залежить від кількості виробленої
працівником продукції і використовується насамперед для оплати
праці робітників на виробництві. Відрядна заробітна плата має кілька
систем.
Пряма  відрядна  заробітна плата означає, що заробіток безпосеред –
ньо залежить від виробітку. Така система найбільш зрозуміла праців –
никам, і кожен з них може самостійно визначити розмір своєї заробіт –
ної плати: зарплата = відрядна розцінка за одиницю продукції × кіль –
кість виробленої продукції.
Непряма  відрядна  заробітна плата використовується для оплати
праці допоміжних працівників, зайнятих обслуговуванням основних
технологічних процесів (наладчиків, помічників майстрів тощо). За –
робітна плата при цьому залежить від результатів праці тих основних
робітників, яких обслуговує допоміжний працівник.
Відрядно-преміальна  заробітна плата поєднує заробіток за основ-
ними відрядними розцінками з премією за ефективну і якісну пра –
цю.
Відрядно-прогресивна  заробітна плата нараховується таким чином:
виконання норми оплачується за одними розцінками, а виробіток про –
дукції понад норму — за іншими, збільшеними розцінками. Залежно
від рівня перевиконання норм останні поступово зростають за певною
шкалою.
Акордна система оплати праці означає, що відрядна розцінка об –
числюється на основі норм не на окрему операцію (виріб), а на весь
комплекс робіт у цілому. При скороченні терміну виконання робіт

188Розділ ІІІ. Мікроекономіка
працівники преміюються. Така система поширена у галузях з тривалим
виробничим циклом — у будівництві, суднобудуванні тощо.
Колективний  підряд  є колективною відрядною оплатою праці за
кінцевими результатами роботи бригади (колективу).
Почасова  заробітна  плата  залежить від тривалості відпрацьова –
ного часу і практикується для оплати праці спеціалістів, службовців
і керівників. Основними її системами є:
проста  почасова  заробітна плата — заробіток, що нараховується
за погодинними або поденними тарифними ставками (місячними окла-
дами) з урахуванням фактично відпрацьованого часу;
почасово-преміальна  заробітна плата, яка передбачає крім оплати
праці за почасовими тарифними ставками ще й премію за досягнення
встановлених якісних і кількісних виробничих показників.
За межами тарифної системи, особливо для стимулювання праців –
ників, зайнятих збутом продукції, використовується комісійна форма
оплати праці . Заробіток працівника при цьому, як правило, склада  –
ється з двох частин — фіксованого окладу та комісійної винагороди.
Остання поділяється на:
лінійну , що нараховується за твердим нормативом у вигляді певно –
го процента від розміру результатного показника (обсягу продажу);
прогресивну , тобто поступове збільшення нормативних ставок
(процента) винагороди при досягненні певного рівня результатного
показника;
регресивну , тобто поступове зменшення нормативних ставок (про –
цента) винагороди на деяких етапах поліпшення результатного показ –
ника для оптимізації загальних розмірів заробітної плати.
В Україні існує державне і договірне регулювання оплати праці.
Основою державного регулювання оплати праці  є норми, що міс –
тяться в конвенціях і рекомендаціях Міжнародної організації праці,
Конституції України, Трудовому кодексі, у законодавчих актах України.
Державне регулювання оплати праці здійснюється прямими і непря –
мими методами.
Пряме регулювання  — це безпосереднє встановлення державними
органами кількісних параметрів і норм заробітної плати, які є
обов’язковими для підприємців усіх форм власності й господарюван –
ня. Відповідно до законодавства України, інструментами прямого ре –
гулювання заробітної плати є:
встановлення розміру мінімальної заробітної плати, інших держав –
них норм і гарантій, умов і розмірів оплати праці працівників бюджет –
ного сектору економіки, а також керівників підприємств, заснованих
на державній і комунальній власності;

189Глава 12. Ринок праці . Заробітна плата
регулювання фондів оплати праці працівників підприємств-
монополістів згідно з переліком, який визначається урядом;
оподаткування доходів працівників; використання системи індексації трудових доходів з метою за  сту заробітної плати від інфляції;
компенсації працюючим втрати частини заробітку через затриман –
ня його виплати.
Непряме регулювання впливає на рівень, структуру і динаміку за –
робітної плати лише опосередковано. Воно здійснюється через вдо –
сконалення тарифної системи, запровадження методів наукової орга –
нізації праці; механізми інвестування, ціноутворення та оподаткуван –
ня підприємств; антимонопольні й антиінфляційні заходи; розвиток
соціального партнерства у сфері оплати праці, політику соціального
захисту населення тощо.
Важливим елементом державного регулювання оплати праці є за –
стосування інституту  мінімальної  заробітної  плати  (МЗП) . У розви –
нутих країнах МЗП виконує функцію захисту прожиткового мінімуму
і встановлюється одним із таких методів: 1) у відсотках від середньої
заробітної плати (нормативний метод); 2) залежно від одержаного до –
ходу на усередненого члена сім’ї (середньостатистичний метод). В обох
випадках МЗП пов’язується із загальним станом економіки, умовами
виробництва, що визначають доходи зайнятого населення від праці.
Функціональну роль МЗП в Україні визначено в Законі України «Про
оплату праці». В ньому встановлено, що: МЗП — це законодавчо встановлений розмір зарплати за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може провадитися оплата за виконану працівником місячну, погодинну норму праці (обсяг робіт). МЗП є
державною соціальною гарантією, обов’язковою на всій території Украї –
ни для підприємств усіх форм власності і господарювання (ст. 3);
МЗП встановлюється в розмірі, не нижчому за вартісну величину межі
малозабезпеченості в розрахунку на працездатну особу (ч. 5 ст. 9);
розмір МЗП встановлюється Верховною Радою України за подан –
ням Кабінету Міністрів України з урахуванням пропозицій, вироблених
суб’єктами колективних переговорів для укладення генеральної угоди
(ч. 1 ст. 10); розмір МЗП переглядається залежно від зростання індексу цін на
споживчі товари і тарифів на послуги за згодою сторін колективних
переговорів (ч. 2 ст. 10); мінімальні розміри ставок (окладів) заробітної плати, як мінімальної гарантії в оплаті праці, визначаються генеральною угодою (ст. 11).
З 1 квітня 2007 р. МЗП в Україні становить 420 грн.

190Розділ ІІІ. Мікроекономіка
Договірне регулювання оплати праці працівників підприємств
здійснюється на основі системи угод, що укладаються на державному
(генеральна угода), галузевому (галузева угода), регіональному (регіо-
нальна угода) та виробничому (колективний договір) рівнях відповід –
но до Закону України «Про колективні договори і угоди».
Останнім часом в Україні актуалізувалася проблема рівня заробітної
плати. Відомо, що за час економічного спаду (1990–1999 рр.) обсяг ВВП
у порівняльних цінах 1990 р. знизився у 2,45 разу, а реальна зар  плата  —
аж у 3,83 разу. Виправляється ж ситуація дуже повільно. Лише з липня
2002 р. рівень середньої заробітної плати почав перевищувати рівень
прожиткового мінімуму для працездатних осіб. На початку 2007 р. спів –
відношення середньої зарплати і прожиткового мінімуму дорівнювало
2,2, тоді як за європейськими стандартами середня зарплата має стано –
вити не менш як 5–6 прожиткових мінімумів. Український ринок праці
виявився абсолютно неконкурентоспроможним і спричинив масову
трудову міграцію молоді і кваліфікованих працівників до інших країн.
Очевидною стала необхідність такого реформування оплати праці,
яке б продемонструвало політичну волю уряду щодо підвищення рів –
ня життя населення країни, переходу від економічної моделі з дешевою
робочою силою до моделі з дорогою робочою силою.
§ 4. Професійні спілки та організації
роботодавців на ринку праці.
Колективні переговори. Соціально-трудове партнерство
З метою захисту та взаємоузгодження своїх економічних інтересів
суб’єкти ринку праці напрацьовують механізми спільної діяльності та
спільного протистояння протилежній стороні. Утворюються професій –
ні спілки і організації роботодавців.
Професійна спілка  — це добровільна неприбуткова громадська
організація, яка об’єднує громадян, пов’язаних спільними інтересами
за родом їхньої професійної діяльності (або навчання).
Профспілки  здійснюють тиск на підприємців, змушуючи їх:
а) наймати тільки членів профспілок; обмежувати прийом на робо –
ту іммігрантів, дітей і пенсіонерів; скорочувати робочий тиждень.
В результаті пропозиція праці зменшується, а зайняті у виробництві
члени профспілки одержують вищу зарплату;
б) платити вищу заробітну плату, припускаючи можливість част –
кового безробіття членів профспілок;

191Глава 12. Ринок праці . Заробітна плата
в) збільшувати кількість зайнятих на певних роботах або принаймні
зберігати наявну робочу силу незалежно від потреб виробництва (тактика
«фезербединг»). Зайнятим працівникам тоді рекомендується обмежити
або навіть скоротити продуктивність праці. Внаслідок цього попит на
працю збільшується, а вона оплачується за вищими ставками.
Останніми роками в діяльності профспілок на перший план вихо –
дять не так питання підвищення заробітної плати, як проблема робочих
місць. Заради збереження зайнятості деякі впливові профспілки йдуть
на підписання таких колективних договорів, які заморожують, а в
окремих випадках навіть знижують заробітну плату певних категорій
робітників і службовців. Профспілки враховують і той факт, що
обов’язковою умовою стабільної зайнятості є висока конкуренто-
спроможність компанії. Орієнтирами для колективних переговорів
починають бути не середні розміри зарплати в галузі, а фінансові по –
казники фірм — витрати виробництва, продуктивність праці, очікува –
ні прибутки.
В Україні діють 106 всеукраїнських профспілок та профоб’єднань.
Найбільшими з них на кінець 2006 р. були: Федерація профспілок
України (11,2 млн чол.), Національна конфедерація профспілок Укра –
їни (1,1 млн чол.), Національний форум профспілок України (409 тис. чол.)
і Конфедерація Вільних профспілок (250 тис. чол.). Однак дієвість
українських профспілок є вкрай низькою: менш ніж 20 % членів проф-
спілок вважають членство у профспілці необхідним для боротьби за
свої права. Під час укладення колективних договорів профспілки да –
леко не завжди захищають позицію працівників щодо нормування й
оплати праці. Профспілкові організації майже не вдаються до розі –
рвання контрактів з керівниками підприємств при порушенні тими
законодавства про оплату праці. Навпаки, непоодинокими є факти,
коли роботодавці порушують права профспілок, створюють перешко –
ди для їх діяльності на підприємствах, ухиляються від укладення ко –
лективних договорів або навіть забороняють створення професійних
організацій.
Економічний вплив роботодавців на ринок праці слід розглядати з
двох позицій: 1) фірма є єдиним роботодавцем на ринку певного виду
праці; 2) роботодавці об’єднуються у власні організації з метою захи-
сту своїх економічних інтересів.
Ринкова структура, представлена лише одним-єдиним роботодав –
цем, називається монопсонією («один купую»). Така ситуація часто
виникає у відокремленій місцевості, невеличкому місті або селі, де
одна велика фірма (завод, шахта, фермерське господарство тощо) або
об’єднання підприємців забезпечують роботою більшість місцевого

192Розділ ІІІ. Мікроекономіка
населення, зайнятого конкретним видом праці. При цьому вид праці
має бути відносно немобільним, тобто альтернативне використання
праці можливе лише при набутті нової професії чи кваліфікації.
Підприємець-монопсоніст, таким чином, фактично панує на ринку
праці. Він наймає таку кількість працівників і з такою заробітною
платою, які забезпечують йому максимізацію прибутку. Загальний же
ефект монопсонії полягає в тому, що і рівень зайнятості, і рівень за –
робітної плати в цілому бувають нижчими, ніж за умов досконалої
конкуренції.
Організації  роботодавців  у цілому вирішують два завдання: 1)
захищають економічні інтереси своїх асоціацій та окремих підпри –
ємств; 2) регулюють суспільні відносини з працівниками, профспілка –
ми та державними органами влади на ринку праці: ведуть колективні
переговори, беруть участь в урегулюванні трудових конфліктів.
Потужними організаціями роботодавців у зарубіжних країнах нині
вважають Національну раду французьких патронів, Конфедерацію
британської промисловості, Загальну конфедерацію італійської про –
мисловості, Конфедерацію асоціацій німецьких підприємців та ін.
В Україні найактивніше діють: Федерація роботодавців України, Все –
українська асоціація роботодавців, Спілка підприємців малих, середніх
і приватизованих підприємств, а також Спілка орендарів і підприємців
України.
Суперечності позицій профспілок і роботодавців набувають най –
більшої гостроти на тих ринках праці, де є тільки один роботодавець
і тільки один продавець — профспілка. За таких умов виникає білате –
ральна (двостороння) монополія : роботодавці дозволяють собі діяти
як монопсоністи, а профспілки, захищаючи інтереси працівників,  — як
монополісти. Прикладом може бути ринок праці працівників автомо –
більної промисловості США, на якому «покупців праці» представляє
Велика четвірка автомобільних компаній, а «продавців праці»  —
Об’єднана профспілка робітників-автомобілебудівників. Питання
оплати праці і зайнятості тоді розв’язуються шляхом колективних
переговорів .
Існують кілька моделей переговорного процесу.
Модель Чемберлена  визначає силу переговорних позицій сторін
(СПП ) таким чином:
(12.1) ;затрати фірми, якщо вона не прийме
умови профспілкиСПП профспілки = затрати фірми, якщо вона прийме
умови профспілки

193Глава 12. Ринок праці . Заробітна плата
Очевидно, одна із сторін погодиться на пропозиції іншої, якщо
СПП  протилежної сторони буде більшою за одиницю. Тобто для того,
щоб відбулася угода, необхідно, щоб «затрати непогодженості» були
вищими за «затрати погодженості». Тактика, яка збільшує «затрати
непогоджено  сті», є тактикою примусовості. Коли ж тактика перегово –
рів знижує затрати прийняття пропозиції, вона називається тактикою
переконання.
Модель переговорів Джона Хікса  демонструє переговори між ро –
ботодавцем і профспілкою щодо заробітної плати. З точки зору робо –
тодавця, що тривалішим є страйк, то більші втрати. Тому зі зростанням
тривалості страйку він буде готовий надавати дедалі більшу заробітну
плату. Така залежність відображається кривою поступок роботодавця
ЕС (рис. 12.6).
З боку профспілки вимоги щодо підвищення заробітної плати на
початку страйку можуть або зростати, або залишатися незмінними,
оскільки страйк дорого обходиться і самим страйкарям. Ці зміни відо –
бражає крива опору профспілки — UR. З продовженням страйку ви –
моги профспілки знижуються, а готовність роботодавця йти на по-
ступки зростає.
194Розділ ІІІ. Мікроекономіка
P0, не вдаючись до надзвичайних заходів. Однак така інформація є не –
досконалою. Тому профспілки мають хоча б іноді на ділі викори –
стовувати страйк як засіб посилення переговорних позицій і погрози
роботодавцеві.
Модель асиметричної інформації передбачає, що принаймні одна
із сторін у переговорному процесі не має повної інформації про дії
іншої сторони. Процес колективних переговорів тоді сам по собі може
привести до більшої поінформованості суб’єктів ринку праці та прий –
няття рішення. Однак що вищим є первісний рівень невизначеності,
то довшим буде процес переговорів і то більшими будуть витрати обох
сторін. Внаслідок цього зростає привабливість страйку як способу
якнайшвидшого розв’язання економічного конфлікту.
Модель сукупних витрат враховує втрати від потенціального страй –
ку для обох сторін: втрата клієнтів через несвоєчасне виробництво і
постачання продукції, відповідно доходів і прибутків від реалізації;
захоплення ринкових позицій фірми її прямими конкурентами; пору –
шення умов повернення банківського кредиту тощо. Якщо втрати від
страйку великі, обидві сторони вдаватимуться до переговорів, щоб
запобігти страйкам у майбутньому.
Переговорний процес є сутністю і найважливішою складовою ін –
ституту соціально-трудового партнерства .
Існують два прямо протилежних уявлення про його сутність. Пер –
ший підхід до соціально-трудового партнерства визначає його як спо –
сіб узгодження протилежних інтересів між класом найманих праців –
ників і класом власників, які зберігаються і в сучасному суспільстві.
Згідно з другим підходом, роботодавці і наймані працівники вважа –
ються рівноправними партнерами і домовляються між собою в разі
виникнення суперечностей.
Механізмом регулювання соціально-трудових відносин є укладен –
ня угод  (на національному, галузевому та регіональному рівнях) і ко –
лективних договорів. Роль держави ж обмежується створенням необ –
хідної правової основи регулювання соціально-трудових відносин,
розробкою процедури ведення переговорів та визначенням юридично –
го статусу угод. Система соціально-трудових відносин «наймані пра –
цівники (профспілки) — роботодавці — держава» дістала назву три-
партизму .
На рівні фірми соціально-трудове партнерство виявляється у пар-
тисипатії  (англ. participation — участь) — залученні найманих пра –
цівників до співпраці та прийняття спільних управлінських рішень
шляхом: включення представників найманого персоналу до складу
наглядових рад підприємств або закріплення за ними статусу спосте –

195Глава 12. Ринок праці . Заробітна плата
рігачів у таких радах; створен ня на підприємствах рад трудових колек –
тивів; періодичного проведення зборів трудового колективу з питань
господарської діяльності.
Важливим проявом соціально-трудового партнерства на рівні ор –
ганізації в Україні вже зараз є укладення колективного договору під –
приємства  (установи, організації). У ньому встановлюються взаємні
зобов’язання сторін щодо регулювання виробничих, трудових,
соціально-економічних відносин, зокрема з таких питань:
зміни в організації виробництва і праці; забезпечення продуктивної зайнятості;
нормування і оплата праці, встановлення форм, систем, розмірів
заробітної плати та інших видів трудових виплат (доплат, надбавок,
премій тощо); встановлення гарантій, компенсацій, пільг;
участь трудового колективу у формуванні, розподілі й використан –
ні прибутку підприємства (якщо це передбачено статутом);
режим роботи, тривалості робочого часу і відпочинку;
умови й охорона праці; забезпечення житлово-побутового, культурного, медичного обслуговування, організація оздоровлення і відпочинку працівників;
гарантії діяльності профспілкової чи інших представницьких ор –
ганізацій трудящих; умови регулювання фондів оплати праці та встановлення міжква -ліфікаційних (міжпосадових) співвідношень в оплаті праці.
В Україні у рамках генеральної угоди між Кабінетом Міністрів
України і профспілковими об’єднаннями щороку укладаються близько
70 галузевих і 27 регіональних угод. Зростає кількість укладених колек –
тивних договорів: у 2006 р. їх діяло 82,0 тис. проти 79,6 тис. у 2005 році .
Колективно-договірним регулюванням соціально-трудових відносин
охоплено 9,5 млн чоловік, що становить 81,7 % до облікової кількості
штатних працівників.
Запитання для самоконтролю
1. Дайте визначення ринку праці.
2. Охарактеризуйте основних суб’єктів ринку праці.
3. Поясніть особливості об’єкта купівлі-продажу на ринку пра –
ці.
4. Яку роль при обміні на ринку праці відіграють трудові конт-
ракти (договори)?
5. Як формується попит на прац ю?

196Розділ ІІІ. Мікроекономіка
6. Що впливає на пропозицію праці?
7. Розкрийте економічну сутність заробітної плати.
8. Поясніть базову (конкурентну) модель функціонування рин –
ку праці.
9. Що означає асиметрія на ринку праці?
10. Чому заробітна плата є основним регулятором ринку праці?
11. Як організована оплата праці в Україні? Які форми і системи
заробітної плати ви знаєте?
12. Як впливає на ринок праці діяльність профспілок та органі –
зацій роботодавців?
13. Що таке монопсонія і білатеральна монополія на ринку пра –
ці?
14. З якою метою ведуться колективні переговори між профспіл –
ками і роботодавцями? Порівняйте окремі моделі переговор –
ного процесу.
15. Визначіть сутність соціально-трудового партнерства.
16. Які сторони трудового життя регулюються колективним до –
говором підприємства?

197Глава 13
Ринок капіталу. Процент
§ 1. Ринок капіталу. Інвестиційні блага,
інвестиційні кошти та інвестування.
Дисконтування
Термін « капітал » у перекладі з латинської мови означає «головне
майно», «головна сума». Під капіталом розуміють:
у широкому аспекті — будь-яку цінність, що дає потік нового до –
ходу (цінні папери, людський капітал, земля, виробничі фонди);
у вузькому значенні — фізичний капітал або капітальні блага фір –
ми (будівлі і споруди виробничого призначення, машини, обладнання,
устаткування, інструменти, сировина, матеріали, енергія), використан –
ня яких сприяє зростанню ефективності людської праці. Саме фізичний
капітал як виробничий фактор тривалого використання вважається
об’єктом ринку факторів виробництва.
Сума грошей для купівлі капіталу у фізичній формі є інвестицій –
ними  коштами . Довгострокове вкладення капіталу в галузі економіки
з метою його відтворення (підтримка та збільшення) або досягнення
соціального ефекту називається інвестицією . Якщо остання спрямо –
вується на відтворення основних фондів або на приріст матеріально-
виробничих запасів, йдеться про капітальні вкладення . Ресурси
тривалого використання, які беруть участь у виробництві товарів і по –
слуг, тоді стають інвестиційними благами .
Приймаючи рішення про інвестування, підприємці зважають на:
1) попит на продукцію фірми, яка виробляється за допомогою ка –
піталу;
2) граничний продукт капіталу  (MPC — marginal product of capital ),
тобто приріст загального продукту (обсягу виробництва) завдяки вве –
денню кожної додаткової одиниці капіталу. Однак слід пам’ятати, що
граничний продукт будь-якого фактора виробництва зменшується при
збільшенні його використання, якщо величина іншого фактора вироб –
ництва залишається незмінною. Наприклад, якщо, не змінюючи кіль –
кість працівників фірми, нарощувати виробничі потужності, то з часом
віддача від технологічного фактора виробництва почне скорочуватись:
працівники не зможуть обслуговувати додаткові верстати, машини й
інше устаткування. Ця властивість виробничої функції відома як закон
спадної граничної продуктивності капіталу , який, у свою чергу, відо –
бражає закон спадної дохідності .

198Розділ ІІІ. Мікроекономіка
Отже, між продуктивністю  капіталу та розміром інвестицій є обер –
нена залежність: зі збільшенням обсягів інвестиційних коштів змен –
шується граничний продукт капіталу, що показує крива попиту на
капітал DC (рис. 13.1). Такий висновок підтверджує й практика: в еко –
номічно розвинутих країнах дохідність капіталу, як правило, нижча,
ніж у менш розвинутих.
Тільки технічний прогрес може змінити дію цього закону, коли
підвищення попиту на капітал веде до збільшення дохідності остан –
нього.
У постіндустріальному суспільстві, на думку вчених, дія закону
спадної граничної продуктивності (дохідності) зберігається лише в сек –
торах економіки, які ґрунтуються на використанні чи розробці ресурсів
(гірничодобувна промисловість, сільське господарство, виробництво
продуктів нетривалого використання). У секторах же, які базуються на
знаннях і новітніх технологіях (ІТ, програмне забезпечення, телекому –
нікаційне устаткування, волоконна оптика та ін.), помітною є зростаюча
дохідність. Витрати виробництва з випуском дедалі більшої кількості
таких товарів знижуються, а прибутки від їх реалізації зростають;
3) чисту продуктивність капіталу  (або проекту капіталовкладень).
Це виражений у процентах річний дохід, який можна отримати, якщо
вкласти гроші в інвестиційний проект. Для його визначення слід по –
рівняти первісну вартість засобів виробництва, придбаних для черго –
вого виробничого циклу, із загальною сумою надходжень від продукції,
що вироблена за цей час. Остання мусить бути більшою за первісні
ви трати, інакше капітал не матиме чистої продуктивності.
Рівень процентної ставки є показником, яким суспільство користу –
ється при виборі варіанта капіталовкладень. Якщо рівень процента
буде високим, то за таких умов можуть здійснюватися тільки ті варі –
анти капіталовкладень, які мають найвищу продуктивність. Однак
поступово зі зростанням нагромаджень починає діяти закон

199Глава 13. Ринок капіталу. Процент
дохідності і процентні ставки знижуються. Тоді можуть здійснювати –
ся й інвестиційні проекти з нижчою чистою продуктивністю.
Згідно з теорією капіталу, дохід на капітал не слід ототожнювати з
орендною платою за користування капітальними благами. Дохід на
капітал — це річна  процентна ставка , яка підраховується на певний
період часу тільки в процентах. Якщо процентна ставка становить 10  %
річних, це означає, що вона є доходом (або ціною) від загальної вар –
тості капітальних благ, вираженої у грошових одиницях;
4) зміну вартості грошей (капіталу) у часі.
У процесі виробничо-господарської діяльності інвестовані кошти
трансформуються у продукцію, доходи і прибутки фірми: інвес –
тиції → матеріальні ресурси… виробництво… товар → дохід (прибуток).
Процес трансформації поточних  витрат на випуск продукції в
майбутньому  називається сполученим  виробництвом . Його ефектив –
ність характеризує коефіцієнт трансформації:
Він показує, який дохід створюється на кожну грошову одиницю
(гривню, рубль, долар тощо) власних і залучених коштів, інвестованих
у виробництво.
Проте, якщо інвестиції зроблені, скажімо, на початку 2007 р., а
виробництво продукції почнеться лише через три роки, порівнювати
грошові величини поточних  інвестицій і майбутніх доходів та при –
бутків не можна. Їх потрібно зіставити, поставивши запитання таким
чином:
1) скільки коштуватимуть інвестиції 2007 р. у 2010 р.?
2) скільки коштують дохід і прибуток фірми, очікувані в 2010 р.,
1 січня 2007 р.?
У першому випадку говорять про майбутню  вартість  поточних
інвестицій (вкладів) з урахуванням процента, у другому — про поточ –
ну вартість  майбутніх доходів з урахуванням ризику. Виникає
взаємозв’язок вартості грошей і часу.
Майбутня вартість поточних інвестицій  (FV — future  value )
оцінюється так, якби гроші замість інвестування у виробництво були
вкладені в банк під процент.
Припустимо, що зроблено внесок у банк 1000 грн. При ставці про –
цента 10 банк у кінці першого року нарахує дохід 100 грн, і на рахун –
ку вкладника буде сума 1100 грн:
1000 + (1000 × 0,10) = 1000 (1 + 0,10) = 1100 (грн)..виручка від реалізації продукції (за рік )Коефіцієнт трансформації = власні кошти + залучені кошти

200Розділ ІІІ. Мікроекономіка
Якщо залишити надану позику ще на рік, то за користування протягом
року сумою грошей, що становить 1100 грн, банк знову нарахує проценти.
Наприкінці другого року на рахунку вкладника тоді буде така сума:
1100 + (1100 × 0,10) = 1100(1 + 0,10) = 1000 (1 + 0,10) × (1 + 0,10) =
= 1000 (1 + 0,10)2 = 1210 (грн).
Таким чином, майбутня вартість певної кількості вкладених коштів
може бути підрахована за такою формулою:
FV = PV (1 + r)t,  (13.2)
де  РV (present  value ) — теперішня вартість вкладеної суми грошей (поточ –
ні інвестиції);
r — ставка процента;
t — кількість років.
Як бачимо, вкладена гривня зростає в майбутньому внаслідок без –
посереднього впливу чинника часу, який можна контролювати, засто –
совуючи наведену формулу.
Звернімо увагу: розрахунок майбутнього доходу щоразу поширю –
ється не на вихідну суму, а на накопичену, тобто ведеться за формулою
складних процентів.
Поточна вартість майбутніх доходів  (PV — present  value ) — це
грошова вартість майбутніх доходів (надходжень) з поправкою на дис –
контні ставки.
Дисконтна ставка — це процентна ставка, яка застосовується до
майбутніх надходжень з метою врахування ризику і невизначеності
через фактор часу. Що більший ризик, то вищою є дисконтна ставка, і
навпаки.
З формули FV = PV (1 + r)t випливає, що
PV = FV / (1 + r)t.  (13.3)
Проілюструємо наведену формулу таким прикладом. Припустимо,
що можна одержати 1000 грн через два роки при річній ставці про –
цента 10. У такому разі поточна вартість цих грошей становить:
21000826,4(1 0 , 1 0 )PV= =+  грн.
Оцінка теперішньої вартості очікуваних через кілька років доходів
від капіталовкладень називається дисконтуванням .
Вигідність інвестицій визначається за такими показниками:
а) чиста поточна вартість  (NPV — net present value ):
NPV  = PV  – поточні інвестиції ;  (13.4)
показник повинен перевищувати 0;

201Глава 13. Ринок капіталу. Процент
б)  ,PVІндекс прибутковості = поточні інвестиції              (13.5)
показник повинен бути більш е 1;
в) період окупності  — час покриття недисконтованим грошовим
потоком початкових інвестицій;
г) внутрішня норма рентабельності  — це така рентабельність,
коли поточна вартість майбутніх доходів дорівнює початковим інвес –
тиціям.
З метою формування і розширення капіталу як фактора виробни-
цтва фірми можуть використовувати як власні, так і залучені кошти, а
також орендувати об’єкти фізичного капіталу (насамперед капітальне
майно) через лізинг.
На ринку капіталу  фірми пред’являють попит: а) на тимчасово
вільні кошти, за які можна придбати капітальні блага і які можна по –
вернути, віддавши частину прибутку від використання капітальних
благ у майбутньому. Тобто під ринком капіталу розуміють ринок кре –
дитних ресурсів; б) на послуги капіталу, а точніше орендованих (взятих
у лізинг) капітальних благ; в) на самі капітальні блага.
Ми надалі зосередимо свою увагу на двох сегментах ринку капіта –
лу — ринку кредитних ресурсів (позичкового капіталу) та лізингу.
§ 2. Ринок кредитних ресурсів.
Ставка процента
Аналіз стану і особливостей функціонування ринку позичкового
капіталу є важливим з двох причин. З одного боку, залучення кредит –
них ресурсів через ринок позичкового капіталу  — важливе джерело
коштів на розвиток виробництва, з другого — розміщення тимчасово
вільних коштів через ринок позичкового капіталу являють собою ре –
альну альтернативу вкладання коштів у виробництво.
Позика  (loanable funds ) означає купівлю-продаж права подальшо –
го використання грошей у формі реальних виробничих ресурсів.
Ціна, яка сплачується за використання позикових коштів, назива –
ється ставкою  процента  (r — rate). Це та кількість грошей, яку по –
трібно заплатити за використання однієї грошової одиниці (гривні,
долара, євро тощо) позикових коштів протягом року. Вона визначаєть –
ся як процент від кількості грошей, взятих у позику.
Попит на позичковий капітал  (D1) — це та кількість позикових
коштів ( Q1), яку позичальники можуть і бажають прид бати за певними

202Розділ ІІІ. Мікроекономіка
ставками процента. Що вищою є ставка процен та, то менший (за інших
рівних умов) попит на позичковий капітал, і навпаки.
Суб’єкт попиту на ринку позичкового капіталу називається пози –
чальником , або боржником.  Ним може бути: фірма, споживач, держава,
місцеві органи управління.
Пропозиція позичкового капіталу  (S1) — це та кількість позикових
коштів, яку можуть і бажають запропонувати позикодавці (кредитори)
у вигляді позики за певної ставки процента. Що вищою є ставка про –
цента, то більшою (за інших рівних умов) буде пропозиція позичково –
го капіталу.
Суб’єкт пропозиції на ринку позичкового капіталу називається по-
зикодавцем , або кредитором . Ним може бути будь-який власник тим –
часово вільних коштів: фірма, споживач, спеціалізована установа (банк,
страхова компанія, інвестиційний фонд тощо). Пропонуючи капітал,
вони відмовляються від можливості використання коштів у власному
бізнесі, від придбання споживчих товарів тривалого користування, від
можливості одержати платну освіту та від інших альтернативних ва –
ріантів використання капіталу. Що більша сума капіталу позичається,
то більшими є граничні витрати втрачених можливостей  (МОС  —
marginal opportunity cost ). Пропозицію капіталу як відбиток «витрат
втрачених можливостей» його застосування можна зобразити графіч –
но  Отже, якщо одержувачі доходів не споживають їх повністю, а час –
тину заощаджують, то ці заощадження можна використовувати як
позичкові кошти для інвестування у виробництво і вони внаслідок
цього стають товаром на ринку чинників виробництва.
У процесі взаємодії попиту і пропозиції позичкового капіталу вста –
новлюється рівноважна, або чиста ставка процента  r

203Глава 13. Ринок капіталу. Процент
Рис. 13.3 . Встановлення чистої ставки процента на ринку
кредитних ресурсів
Номінальна ставка процента r  формується під впливом факторів,
що ведуть до порушення рівноваги:
1) змін у пропозиції: зростання збережень населення і накопичень
фірми в умовах стабільної економіки призводить до зменшення ставки
процента, і навпаки;
2) змін у попиті на позикові кошти: зростання попиту в умовах
швидкого розвитку економіки і навіть у період кризи сприяє зростанню
ставки процента, і навпаки;
3) державної політики регулювання ставки процента.
Номінальна ставка процента змінюється в певному діапазоні, за –
лежно від ступеня ризику наданої позики. Враховуються:
ризик невиконання зобов’язань, несвоєчасного повернення пози –
чених коштів та процентів за ними; ризик зростання темпів інфляції:
що вищими є ризики, то вищий процент призначить кредитор;
термін повернення позики: що довший період позики, то вищий
процент, оскільки важко визначити альтернативні витрати позикових
коштів, а також можливості позичальника розрахуватися;
розмір позики: що більшою є позика, то вищий процент;
обмеження конкуренції на фінансовому ринку: позикодавець-
монополіст може призначати вищий процент за позиками тільки тому,
що в позичальника немає вибору.
У результаті номінальна ставка процента визначається як сума
чистої ставки, інфляційної надбавки ( IP), надбавки за ризик несплати
процента і неповернення позикових коштів ( DRP ), надбавки за ризик,
пов’язаний з тривалим терміном боргу ( MRP ):
r = r0 + IP + DRP + MRP .  (13.6)
Підприємці використовують можливості капіталовкладень, очіку –
ючи одержати певну норму прибутку. Тому вони готові запропонувати 275

204Розділ ІІІ. Мікроекономіка
«премію» тому, хто надасть у їх ро зпорядження кошти, необхідні для
інвестицій. Якщо ця премія, тобто процент, менша норми прибутку, яку
можна одержати від цього капіталовкладення, то підприємець буде вва –
жати вигідним для себе позичити запропоновані гроші і здійснити ін –
вестиції. І навпаки, якщо «ціна» грошей перевищує норму прибутку, яку
мають намір отримати від вкладення капіталу, то підприємець не по –
зичатиме ці гроші з метою їх інвестування. У разі коли норма процента
дорівнює нормі прибутку, підприємцю буде байдуже, брати кредит чи
ні і відповідно здійснювати інвестиції або відмовитись від них.
При зниженні процентної ставки норма одержаного прибутку зрос –
татиме, оскільки ціна, сплачена підприємцем за використання позиче –
них коштів, буде нижчою. Однак необхідно враховувати також можли –
ві зміни норми процента в майбутньому. Якщо передбачається знижен –
ня норми процента, то треба брати до уваги, що майбутні інвестори
також перебуватимуть у сприятливих умовах і зможуть вкладати свої
капітали при нижчому рівні прибутку.
Рух позичкового капіталу, тобто його надання на умовах терміно –
вості , забезпеченості , повернення , за плату у вигляді процента, нази –
вається кредитом .
На ринку капіталів реалізуються дві основні форми кредиту:  ко-
мерційний та банківський. Комерційний  кредит  надається продавцем
товару покупцю у вигляді продажу товару з відстроченням платежу.
Знаряддям такого кредиту є вексель. Головна мета такого кредиту —
прискорення процесу реалізації товарів і одержання прибутку.
Банківський  кредит  надається банками та іншими кредитно-
фінансовими інститутами юридичним та фізичним особам, державі у
вигляді грошових позик. Банківський кредит має більш широку сферу
застосування і може виступати як позика капіталу для функціонуючих
підприємств або у вигляді позики грошей, тобто як платіжний засіб
при сплаті боргів. Існує кілька форм банківського кредиту.
Кредити банків та інших кредитно-фінансових інститутів під під –
приємницькі проекти нерідко є іпотечними , тобто являють собою
довгострокові позики, що  надаються для придбання землі або інших
об’єктів ринку нерухомості під заставу землі та будівель.
Для розвитку виробництва, крім того, важливими є:
державний  кредит,  який надається населенням і підприємцями
державі та місцевим органам влади шляхом випуску в обіг облігацій
державних позик;
міжнародний  — надається міжнародними фінансовими організа –
ціями, урядами та підприємцями інших держав.
Ринок позичкового капіталу є важливим сегментом ринку кредитних
ресурсів . Останній вклю чає грошовий  ринок , на якому надаються кредити

205Глава 13. Ринок капіталу. Процент
терміном від кількох тижнів  до одного року (короткотермінові позики), і
безпосередньо ринок  капіталів , де кошти надаються від одного до п’яти
і більше років (середньострокові та довгострокові позики). Продавцями
на ринку капіталів виступають комерційні та інвестиційні банки, страхо –
ві компанії, пенсійні фонди. У ролі покупців  — промислові і торговельні
фірми, держава, фізичні особи. На практиці між цими ринками відсутня
чітка межа, оскільки відбуває ться безперервне переливання коштів.
Залежно від об’єкта продажу ринок кредитних ресурсів ділиться
на ринок  грошей та ринок облігацій (про це йтиметься у 20-й главі) .
За інституціональною ознакою сучасний ринок кредитних ресурсів
включає дві головні ланки: кредитну  систему  (сукупність різноманітних
кредитно-фінансових інститутів) і ринок цінних паперів (облігацій) .
Ринок кредитних ресурсів виконує низку важливих функцій:
акумуляція вільних коштів, накопичення фіктивного капіталу;
трансформація коштів безпосередньо в позичковий капітал і ви –
користання його у вигляді капіталовкладень для обслуговування про –
цесу виробництва;
прискорення концентрації й централізації капіталу і його перероз –
поділу, сприяння створенню потужних фінансово-промислових груп і
прискоренню інноваційно-інвестиційних процесів;
фінансова підтримка структурної перебудови економіки світового
господарства, прискорення процесу економічної глобалізації.
Рівень розвитку національних  ринків кредитних ресурсів залежить
від економічного розвитку держави. Найпотужнішим є ринок США,
для якого характерна наявність двох розвинених інституцій: кредитної
системи і ринку цінних паперів, значний обсяг нагромадження грошо –
вого капіталу, розгалуження міжнародних зв’язків. Високо розвинені
кредитні ринки мають такі європейські країни, як Велика Британія,
Німеччина, Франція, Італія, Швейцарія. Значну роль у світовій еконо –
міці відіграють кредитні ринки Японії. Країни, що розвиваються, ма –
ють ринки капіталів, які ще не досягають рівня вищезазначених країн
внаслідок обмеженості ринку цінних паперів та відсутності низки
важливих кредитно-фінансових інститутів.
§ 3. Ринок послуг капіталу. Лізинг
як засіб фінансування інвестиційних
проектів. Рентна оцінка капіталу
Ринок послуг капіталу  можна класифікувати як один із сегментів
ринку капіталу, де капітальні блага не набу ваються у власність, а орен –

206Розділ ІІІ. Мікроекономіка
дуються за певну плату. Остання встановлюється в результаті взаємо –
дії попиту на такі послуги та їх пропозиції. Ціна послуг капіталу на –
зивається рентною  оцінкою  (інколи також: орендна плата, лізингова
оцінка).Суб’єктами попиту на ринку послуг капіталу є фірми (бізнес), які
потребують інвестицій, представлених машинами, обладнанням, ви –
робничими приміщеннями. Попит на послуги капіталу є обернено
залежним від його граничної продуктивності.
Суб’єктами пропозиції на ринку послуг капіталу виступають фірми
(бізнес). Надаючи капітальні блага в тимчасове користування з метою
отримання плати (рентної оцінки), вони відмовляються від альтерна –
тивного застосування капіталу. Для купівлі блага необхідно витратити
певні кошти  — власні або позикові. Якщо власні, фірма відмовляється
від інших способів їхнього використання (банківський депозит, купів –
ля земельної ділянки із подальшою здачею в оренду та ін.). Отже,
оцінюючи існуючу вартість очікуваних доходів, фірма-суб’єкт пропо –
зиції зменшить її на величину неотриманого доходу із застосуванням
процедури дисконтування. Мінімально прийнятна рентна оцінка має
бути достатньою для покриття витрат постачальника послуг, врахову –
ючи його нормальний прибуток (на рівні позичкового відсотка). За
низької норми позичкового відсотка вигіднішим є надання послуг ка –
піталу, але висока орендна плата збільшить попит на ринку позичко –
вого капіталу і спричинить підвищення норми відсотка. У міру зро-
стання інвестицій збільшуватиметься пропозиція капітальних благ і
орендна плата почне знижуватись, що відтворить зменшення норми
відсотка. Таким чином, ринок послуг капіталу тісно пов’язаний із
ринком позичкового капіталу.
Ціна послуг капіталу не випадково інколи називається «лізинго –
вою». Лізинг  є найпоширенішою послугою на ринку капіталу, одним
із засобів фінансування інвестиційних проектів. Його визначають як
різновид інвестиційного кредиту, довгострокової оренди капітальних
благ, різновид продажу в розстрочку, вид підприємницької (посеред –
ницької) діяльності. Дійсно, за своєю суттю лізинг  — комплексна
операція: одночасно оренда, кредитування й інвестування. Причому
отримання доходів залежить від права на використання майна, а не
володіння ним.
Класичний лізинг передбачає участь трьох сторін: лізингодавця
(власника об’єкта лізингу), лізингоотримувача  (користувача), продав –
ця (постачальника) майна.
Потенційний лізингоотримувач через нестачу або відсутність влас –
них коштів і обмежений доступ до кредитних ресурсів, або відсутність

207Глава 13. Ринок капіталу. Процент
необхідності в купівлі майна звертається до лізингодавця з пропозицією
про укладення лізингової угоди, зміст якої полягає у наступному. Лізин –
гоотримувач обирає продавця потрібного майна, а лізингодавець купує
вказане майно у власність і передає лізингоотримувачеві в тимчасове
користування за встановлену договором лізингу плату (рис. 13.4).
Таким чином, лізингодавець виступає посередником, який закупо –
вує об’єкти лізингу з єдиною метою — передати їх у користування і
отримати прибуток. По завершенні терміну договору, залежно від умов
останнього, майно повертається лізингодавцеві або переходить у влас –
ність лізингоотримувача. Якщо продавець і лізингодавець, або про –
давець і лізингоотримувач є однією особою, кількість учасників ско –
рочується до двох. Навпаки, при реалізації масштабного проекту
кількість учасників збільшується. Зазвичай до лізингу складовою час –
тиною входять угоди, пов’язані з отриманням кредиту лізингодавцем
для купівлі об’єкта лізингу, страхуванням, забезпеченням виконання
зобов’язань користувачем, тож до угоди залучаються відповідні сто –
рони (банк, страхова компанія).
Об’єктом лізингу може бути будь-яке не заборонене до вільного
обороту рухоме і нерухоме майно, крім того, що знищується в процесі
виробництва. Фактично це капітальні блага, що можуть бути відне –
сені до основних фондів. Найчастіше об’єктами лізингу стають маши –
ни, обладнання.
Лізингодавцем можуть бути: банк або інша фінансово-кредитна
установа; спеціалізована лізингова компанія, для якої лізингове посе –
редництво  — основний вид діяльності; будь-яка фірма, для якої лізинг
не профілююча, але й не заборонена сфера діяльності. Лізингоотри –
мувач — юридична особа або підприємці без утворення такої. Про –

208Розділ ІІІ. Мікроекономіка
давцем майна виступають виробники обладнання, постачальницько-
збутові організації, торговельні фірми.
Таким чином, під лізингом  слід розуміти всю  систему економіко-
правових відносин, що виникають у зв’язку з придбанням у власність
майна і подальшою здачею його в тимчасове користування за певну
плату. Економічні відносини між учасниками лізингу виникають за та –
кими напрямами: позика, купівля-продаж, оренда. Вони реалізуються
через договори: кредитний, купівлі-продажу, лізингу. Відносини з тим –
часового використання виникають лише після виконання договору
купівлі-продажу, якому передує отримання лізингодавцем позики. Скла –
довими угоди в сучасних умовах є договори страхування і застави.
Необхідно розрізняти лізинг як систему відносин і договір лізингу
про передання майна у тимчасове користування. Специфіка лізингу як
економічної категорії полягає в тому, що в системі економічних відносин
суб’єктів угоди відбувається процес відокремлення капіталу-власності
від капіталу-функції. Це визначає належність об’єкта угоди в різних
формах одночасно: як власності — лізингодавцеві, як функції капіталу —
лізингоотримувачеві. Отже, суть лізингу полягає в розмежуванні двох
найважливіших повноважень: користування і володіння. Розвиток лізин –
гових відносин, з одного боку, сприяє становленню приватної власності
на засоби виробництва, а з другого — її подоланню, зміні власника.
Лізинг являє собою одну з найпрогресивніших форм діалектичного ви –
рішення протиріч відносин власності та інве  стиційного накопичення.
Основними видами лізингу є фінансовий  та оперативний.
Фінансовий лізинг  передбачає спеціальне придбання об’єкта із по –
дальшою здачею в тимчасове користування на термін, близький до
терміну експлуатації або амортизації більшої частини вартості об’єкта
лізингу. При цьому лізингоодержувач майже повністю виплачує вар –
тість майна лізингодавцеві у складі лізингових платежів. Всі обов’язки
і ризики, пов’язані із правом власності (загибелі, псування об’єкта,
технічного обслуговування, страхування) перебирає на себе лізинго-
отримувач. Об’єкт лізингу обліковується на його балансі. Після завер –
шення терміну угоди об’єкт зазвичай переходить у власність лізинго –
отримувача (викуповується за залишковою вартістю). Фінансовий лі –
зинг можна розглядати як передання позики користувачеві, але не в
грошовій формі, а у формі об’єкта лізингу (капітального блага). І ко –
місія лізингодавця встановлюється не за оренду об’єкта, а на позику і
«оренду» (право користування) тих грошей, які у цей об’єкт інвесто –
вано. Тому фінансовий лізинг визначають як фінансову оренду .
Оперативний лізинг  передбачає: термін договору, набагато менший
за термін експлуатації об’єкта лізингу; лізингові платежі не компенсу –

209Глава 13. Ринок капіталу. Процент
ють його вартості; всі ризики і обов’язки щодо технічного обслугову –
вання, страхування та ін. несе лізингодавець; після завершення термі –
ну договору об’єкт повертається лізингодавцю; об’єкт надається в лі –
зинг багатократно різним користувачам. У оперативний лізинг може
надаватись як майно, що є в наявності (власності) у лізингодавця, так
і спеціально придбане на замовлення. У зв’язку з додатковими ризи –
ками лізингодавця платежі за оперативним лізингом є вищими. Загалом
оперативний лізинг ідентичний звичайній оренді.
Слід зазначити, що один вид лізингу в ході виконання договору
може, за згодою сторін, переходити в інший. Так, в Україні з метою
отримання податкових преференцій лізинг фінансовий за формою ін –
коли перетворюється на оперативний за суттю.
Популярними є й такі різновиди лізингу, як зворотний  (двосторон –
ня угода, лізингоотримувач і продавець — одна особа), «мокрий»  (лі-
зингодавець надає послуги з технічного обслуговування, страхування
та ін.), левредж-лізинг  (до фінансування угоди залучаються кілька
кредиторів).
Різноманіття видів лізингу, його гнучкість, маневреність дають
змогу забезпечити баланс інтересів усіх учасників угоди. Мотивацією
лізингодавця є отримання прибутку від надання послуг, високий сту –
пінь захисту від ризиків. Для кредиторів (банків), страхових компаній
участь у лізингу  — це можливість збільшити коло клієнтів, а отже  — і
прибутки. Переваги для виробника (продавця) об’єкта лізингу поляга –
ють у розширенні кількості споживачів, збільшенні обсягів збуту,
отриманні гарантованої оплати за свою продукцію.
Лізинг для отримувача є своєрідним компромісом між необхідні  стю
і можливостями і за певних умов забезпечує:
1) можливість своєчасного оновлення виробничої бази, одержання
принципово нового обладнання без придбання його у власність;
2) оперативне вирішення виробничих завдань з найменшим ризи –
ком морального старіння техніки;
3) отримання додаткових ресурсів за неможливості залучення по –
зикових коштів або за наявності кредитних обмежень. При лізингу
заставою частково служить сам об’єкт угоди, меншими є вимоги до
платоспроможності користувача;
4) економію на трансакційних витратах через звільнення від необ –
хідності укладати низку договорів (кредиту, купівлі-продажу та ін.).
Слід додати, що в багатьох країнах фінансовий лізинг відкриває
для його учасників кілька каналів отримання податкових пільг.
Ринок лізингових послуг в Україні є перспективним і перебуває у
стані формування.

210Розділ ІІІ. Мікроекономіка
§ 4. Проблеми та перспективи
інвестиційної діяльності в Україні
Рівень інвестиційної активності в державі залежить від інвести –
ційного клімату , тобто системи політичних, економічних, юридичних,
соціальних, організаційних умов, в яких здійснюється функціонування
капіталу. Зазначені умови включають: характер політичної ситуації у
приймаючій країні; рівень забезпеченості прав власності; рівень ста –
більності та досконалості законів щодо режиму іноземного інвесту –
вання; стан системи оподаткування; масштаби ринку; кількісні та
якісні характеристики природних та людських ресурсів; стан вироб –
ничої, ринкової, інформаційної та соціальної інфраструктури; рівень
корумпованості та бюрократизації суспільства.
В Україні зазначені чинники перебувають у такому стані, що не
можуть сприяти розвиткові цього процесу. Інвестиційний процес на –
самперед гальмується податковим законодавством, яке в Україні має
низку недоліків: нестабільність і складність податкового законодавства,
податки є одними з найбільших серед країн із перехідною економікою.
Тому слід передбачити в майбутньому зниження податкового тиску на
виробництво, диференціювати податкові ставки залежно від пріори –
тетності сфер виробництва та інноваційного оновлення економіки,
розвитку енерго- та матеріалозберігаючих технологій, застосовувати
податкові пільги (канікули) при оподаткуванні прибутку, що викори-
стовується для розвитку виробництва. Тобто податкова система має
стати інструментом модернізації економіки.
На витрати та прибуток підприємств суттєво впливають і норми
амортизації. Впровадження на підприємствах прискореної амортизації
дало б змогу підприємствам у найближчій перспективі збільшити при –
буток, а відтак і відрахування на інвестиції. Надзвичайно результатив –
не джерело інвестицій — іноземний капітал.
У всьому світі фінансування капіталовкладень значною мірою
здійснюється у вигляді кредитних ресурсів. Однак участь банківської
системи України у відтворювальному процесі незначна. Причина та –
кого стану полягає в невеликих розмірах комерційних банків, що не
дає їм можливості концентрувати капітали та активи в розмірах, які
відповідають зростаючому попиту на довготермінові кредити.
За наявності надійної системи страхування можна значно збільши –
ти і таке джерело інвестування, як заощадження населення. В Україні
населення зберігає свої заощадження у вільно конвертованій валюті.
Якщо створити відповідні умови, ці кошти працювали б на розвиток
економіки. Слід також розробити механізм залучення в економіку та

211Глава 13. Ринок капіталу. Процент
легалізації «тіньового» капіталу, кошти та ресурси якого, за оцінками
уряду, дорівнюють офіційним.
Одним із джерел внутрішнього фінансування є посилення конт  ролю
за зовнішньоекономічними операціями, що забезпечить повернення
експортного виторгу. Слід прагнути до забезпечення інноваційного
характеру імпорту, передусім, спрямованого на створення матеріало-
зберігаючих технологій. Одним із джерел збільшення внутрішнього
інвестування може бути й скорочення витрат на утримання централь –
них органів влади. Згідно з вимогами соціальної справедливості, до –
ходи вищих посадовців не можуть значно відриватися від середніх
доходів населення країни.
Обмеженість та зростаюча вартість паливно-енергетичних ресурсів
в Україні та інших перехідних країнах, необхідність підвищення кон –
курентоспроможності країни вимагає збільшення інвестицій у нові
наукомісткі виробництва, активізації інноваційної  діяльності.  Однак
витрати на науково-дослідницькі та проектно-конструкторські роботи
порівняно з розвинутими країнами світу в Україні незначні. Причина
такого стану полягає в обмеженості власних та кредитних коштів, від –
сутності ефективного зв’язку академічної науки з передовими техно –
логіями, недостатньому захисті інтелектуальної власності, недоліках
системи оподаткування (витрати на наукові дослідження, навчання
персоналу, прискорену амортизацію не звільняються від оподаткуван –
ня), недостатній підтримці технопарків з боку держави.
Надзвичайно ефективним джерелом інноваційно-інвестиційного
процесу є іноземний капітал. ТНК значно збільшили простір для роз –
міщення капіталу і стали надзвичайно розбірливими у виборі країни-
реципієнта, тобто вимогливо підходять до оцінки інвестиційного клі –
мату в країні базування. З проведенням ринкового реформування
економік країн, що розвиваються, та постсоціалістичних держав по –
силюється конкуренція на ринку капіталів. За таких умов для залучен –
ня іноземного капіталу обмежитись тільки здійсненням ліберальної
політики регулювання вже недостатньо, необхідні цілеспрямовані,
стимулюючі заходи.
На думку експертів ООН, для залучення прямих іноземних інве –
стицій (ПІІ) багатьом країнам насамперед необхідно створити про себе
уявлення як про сприятливе місце для реалізації іноземних проектів.
Зміна інвестиційного іміджу потребує поширення інформації, корисної
для інвесторів. Це насамперед відомості загального характеру про
країну і її інвестиційні можливості (макроекономічні показники, стан
окремих галузей, перелік і окремі дані про місцеві компанії — потен –
ційних партнерів по спільних підприємствах за участю іноземного

212Розділ ІІІ. Мікроекономіка
капіталу або постачальників тих чи інших необхідних для реалізації
інвестиційних проектів, до кладна інформація про здійснювані або
плановані в тій чи іншій програмі приватизації).
Необхідна також інформація юридичного характеру щодо законо –
давчого й адміністративного режимів ПІІ в цілому діяльності приват –
ного бізнесу, існуючих засобів заохочення інвестицій, структури орга –
нів і процедур, із якими іноземному інвестору доведеться мати справу
при здійсненні проекту. Інформація про інвестиційні можливості кра –
їни та існуючий у ній режим регулювання ПІІ особливо важлива,
оскільки при її відсутності міжнародні інвестори взагалі не розгляда –
ють цю країну як партнера. Таку інформацію ТНК зазвичай одержують
від міжнародних консультаційно-досліджувальних фірм, які регулярно
публікують відповідні довідники.
Однак такої інформації явно недостатньо для прийняття рішення. Для
значного залучення іноземних інвесторів за сучасних умов необхідні
спеціальні стимулюючі заходи податкового, фінансового та організацій –
ного характеру. Такі заходи мають компенсувати існуючі недоліки загаль –
ноекономічної кон’юнктури в певній країні або посилити привабливість
окремих галузей чи районів для реа  лізації інвестиційних проектів. Із се –
редини 80-х років у світі спостерігається активний процес збільшення
масштабів використання спеціальних заходів із стимулювання ПІІ як на
загальнонаціональному рівні, так і на рівні регіональному.
Українська економіка потребує саме капіталів для будівництва
нових, реконструкції та модернізації діючих підприємств, здійснення
інноваційних проектів. На жаль, наша держава розглядається зарубіж –
ними аналітиками як регіон з майже 100 %-м ризиком для інвестицій.
Можна назвати численні складові цього ризику, серед яких особливе
значення має недосконалість вітчизняного законодавства, що регулює
цю важливу сферу міжнародної економічної діяльності України.
Запитання для самоконтролю
1. У чому полягає сутність категорії «капітал»?
2. Що являє собою процес інвестування?
3. Що таке «чиста продуктивність капіталу»?
4. Охарактеризуйте поняття «сполучене виробництво».
5. Як визначити майбутню вартість поточних інвестицій?
6. У чому полягає сутність дисконтування?
7. Які процеси відбуваються на ринку позичкового капіталу?
8. Що означає позика?
9. Охарактеризуйте суб’єктів попиту і пропозиції позичкового
капіталу.

213Глава 13. Ринок капіталу. Процент
10. Чим відрізняється чиста процентна ставка від номінальної?
11. Які основні сегменти ринку кредитних ресурсів?
12. Що таке кредит? Які види кредиту вам відомі?
13. Які функції ринку кредитних ресурсів ви знаєте?
14. Розкрийте економічний зміст лізингу. Хто є учасником лізин –
гової угоди?
15. Порівняйте фінансовий та оперативний лізинг.
16. У чому полягають переваги лізингу для лізингодавця, лізин –
гоотримувача та продавця лізингового товару?
17. Які складові включаються у поняття «інвестиційний клі –
мат»?
18. Які засоби прискорення інноваційного процесу є найбільш
дієвими в умовах України?

214Глава 14
Ринок зем лі. Земельна рента.
Ринок нерухомості
§ 1. Земля як фактор виробництва
та об’єкт економічних відносин.
Рентні відносини
Земля  як фактор виробництва відіграє особливу роль. Відомий
англійський економіст, класик економічної науки Уільям Петті ще в
ХVІІ ст. підкреслював, що земля — мати багатства. І понині значення
цього фактора не зменшується. Земля — це засіб виробництва, ство –
рений природою. Поняття «земля як фактор виробництва» має широкий
зміст: земля є одночасно життєвим простором виробництва, сховищем
природних ресурсів (родовища мінералів, нафти, газу), природною
основою сільськогосподарського виробництва (орні землі, пасовища,
водоймища), територіальною площадкою для розміщення житлових
приміщень. У сільському господарстві земля є головним засобом ви –
робництва, тобто одночасно і предметом праці, і засобом праці.
Земельні  відносини  характеризують взаємозв’язки між суб’єктами
відносно різних повноважень, пов’язаних із землею.
Складовою земельних відносин є аграрні  відносини (від лат.
agrarius  — земельний). Це економічні відносини, які формуються в
суспільстві між його членами, господарствами та державою з приводу
володіння, користування і розпорядження землею як головним засобом
виробництва в сільському господарстві, а також виробництва і реалі –
зації сільськогосподарської продукції та розподілу доходів господарств.
Вони мають певні особливості.
По-перше, йдеться про економічні відносини з приводу землі як
особливого фактора виробництва, який має природне походження і
характеризується:
1) природною невідтворюваністю  та обмеженістю  (кількісною та
якісною): площа землі є постійною, і людина не може її змінити, як не
може змінити географічне розташування або кліматичні фактори пев –
ної місцевості;
2) неоднорідністю земельних ділянок. Ефективність виробни цтва в
сільському господарстві (продуктивність землі як виробничого ресурсу)
значною мірою залежить від якості земельних ділянок, їх родючості,
місця розташування щодо ринків засобів виробництва для сільського
господарства і ринків збуту сільськогосподарської продукції.

215Глава 14. Ринок землі. Земельна рента. Ринок нерухомості
При цьому розрізняють природну і економічну родючість землі.
Природна родючість землі зумовлена природними чинниками. Напри –
клад, піщані землі мають нижчу родючість, ніж чорноземи. Економіч –
на родючість землі  визначається рівнем господарювання: внесенням
добрив, створенням меліоративних систем, застосуванням нових тех –
нологій, високоврожайних сортів рослин і продуктивною породою
тварин;
3) неможливістю швидко змінити своє функціональне призначення
(наприклад, несільськогосподарське на сільськогосподарське) через
різні типи ґрунтів, характер будівель, які розташовані на землі, різні
капіталовкладення в землю тощо;
4) імобільністю (непереміщуваністю).
По-друге, у виробництві сільськогосподарської продукції взаємо –
діють три групи економічних суб’єктів — земельні власники, під –
приємці-орендарі та наймані працівники.
Відносини власності на землю притаманні будь-якому суспільству
і пройшли тривалий шлях розвитку. За сучасних умов у більшості
країн світу власники земель, що використовуються в сільськогоспо –
дарському виробництві, поділяються на дві групи: 1) ті, хто самі здій –
снюють господарську діяльність, використовуючи власну або найману
працю; 2) ті, хто не займається сільськогосподарською діяльністю, а
здає землю у платне користування іншим особам. У Земельному ко –
дексі України (2001) визначені такі форми власності на землю, як
державна, комунальна, приватна, і вказано, що всі ці форми власності
є рівноправними.
Економічний зміст земельної власності реалізується через право
власності . В економічній і юридичній літературі традиційно виокрем –
люють: право розпорядження землею, право володіння землею і право
користування землею.
Розпорядження землею  — це вища категорія прав власності на
землю. Розпорядник землі є її повним власником. Він має право само –
стійно вирішувати долю землі як об’єкта власності (організовувати
сільськогосподарське виробництво, заставляти землю в іпотечному
банку для отримування кредиту, здавати землю в оренду, продавати
або обмінювати земельну ділянку, дарувати землю тощо) або делегу –
вати таке право іншим суб’єктам.
Землеволодіння  означає не повне, часткове привласнення конкрет –
ної ділянки землі окремою особою, групою осіб або державою. Воло –
дар певної ділянки землі має монопольні права на господарське ви –
користання землі, на вироблену продукцію і на дохід від її реалізації.
Володарем землі може бути як власник, так і невласник (наприклад,

216Розділ ІІІ. Мікроекономіка
підприємець-орендар). Останній повинен діяти на умовах, визначених
власником.
Землекористування передбачає фактичне використання корисних
властивостей даної ділянки землі окремим суб’єктом господарювання.
Користувач землі має право власності лише на вироблену продукцію
і на дохід від її реалізації. Якщо користувач не є власником землі, він
укладає угоду з власником щодо термінів та інших умов землекорис –
тування. Власник при цьому одержує дохід від надання права корис –
тування об’єктом власності.
По-третє, обмеженість землі як економічного блага, що перебуває
у приватній власності, є джерелом ренти (від фр. rente  — повертаю,
сплачую).
Сучасна економічна наука визначає ренту як ціну, що сплачується
власникові за використання землі та інших природних ресурсів, про –
позиція яких обмежена через їхню невідтворюваність. Тому такі при –
родні ресурси не мають замінників і відповідно альтернативної вар –
тості. Саме унікальні умови пропозиції землі та інших природних
ресурсів відрізняють рентні платежі від інших доходів  — заробітної
плати, прибутку і процента.
Підкреслимо, що якщо представники класичної економічної школи
на рубежі XVIII ст. поняття «рента» поширювали лише на ренту із
земельних ділянок та рудників, то в наш час вирізняють також ренту
в добувній промисловості, в будівництві, монопольну та на людський
капітал. Ведуться наукові дослідження ренти населених пунктів (на –
самперед міських земель).
Розрізняють дві форми земельної ренти — диференційну та абсо –
лютну. У межах абсолютної ренти як її різновид виокремлюють моно –
польну ренту.
Диференційна  рента  утворюється незалежно від форм власності
на землю внаслідок неоднорідності землі і має дві форми — першу та
другу.
В основі диференційної  ренти I  лежить диференціація земельних
ділянок залежно від: 1) природної  родючості і кліматичних особливо-
стей; 2) місцеположення щодо ринків збуту продукції. Більш родючі
ділянки дають більше продукції, ніж гірші землі. Більш віддалені від
споживачів землі вимагають більших витрат на транспортування про –
дукції, ніж землі, розташовані поряд із ринками збуту. Однак спожи –
вачі мають попит на всю сільськогосподарську продукцію. І зосере  дити
виробництво сільськогосподарської продукції лише на кращих землях
неможливо. Необхідно обробляти всі землі.

217Глава 14. Ринок землі. Земельна рента. Ринок нерухомості
В результаті у виробників, які хазяйнують на різних за родючістю
і місцем розташування земельних ділянках, будуть різні витрати на
одиницю продукції (A TC). Ті ж із виробників, які виробляють продукцію
на кращих землях або мають переваги у місцеположенні своїх ділянок,
одержують надлишок ціни над середніми витратами ( p — ATC). Це і є
диференційна земельна рента I.
Диференційна рента II  виникає на основі різної продуктивності до –
даткових вкладень капіталу в одну й ту ж ділянку землі. Такий вид ренти
пов’язаний не з природною, а з економічною родючістю ґрунту — вна –
слідок інтенсивного ведення сільського господарства: запровадження
комплексної механізації, використання сучасної системи машин, хімізації
меліорації земель тощо. Значне зростання продуктивності праці й уро –
жайності сільськогосподарських культур, як і в разі з диференціальною
рентою I, веде до зменшення витрат на одиницю продукції, утворення
надлишку ціни над середніми загальними витратами, тобто ренти.
Причиною диференційної ренти, як бачимо, є монополія на землю
як на об’єкт господарювання:  господарства, що розташовані на кращих
землях, створюють додатковий чистий дохід, чого позбавлені інші
господарства.
Абсолютна  рента  — це дохід від землі будь-якої якості і призна –
чення. Власник землі ніколи не надасть у користування орендарю
безоплатно навіть гірші землі, оскільки існує монополія на землю як
об’єкт власності. Джерелом абсолютної ренти є надлишок ринкової
ціни на сільськогосподарську продукцію над ціною виробництва (се –
редні затрати виробництва плюс середній прибуток). Деякі західні
економісти, правда, ставлять під сумнів утворення надлишку прибутку
над середнім прибутком у сучасному, технічно оснащеному сільському
господарстві. Однак причина виникнення абсолютної ренти — моно –
полія приватної власності на землю — все рівно зберігається.
Монопольна рента  утворюється при обмеженості і невідтворюва –
ності земель особливої якості або в певних кліматичних умовах, що
дає змогу виробляти таку сільськогосподарську продукцію, яку за ін –
ших умов виробити неможливо (наприклад, вирощувати виноград,
тютюн, чай, ананаси, цитрусові тощо). Оскільки нових земель відпо –
відної якості до сільськогосподарського обороту залучити вже не
можна, а попит на продукцію не задовольняється, продукція реалізу –
ється за монопольно високими цінами. Різниця між монопольно висо –
кою ціною продукту й економічними витратами і становить монополь –
ну ренту, яка надходить у розпорядження землевласника.
Отже, рентні відносини  виникають з приводу виробництва і розпо –
ділу чистого доходу між виробниками і власниками землі (державою).

218Розділ ІІІ. Мікроекономіка
По-четверте, на відміну від інших засобів виробництва, які є про –
дуктами людської праці і мають вартість, земля в природному стані не
є продуктом праці і тому не має вартості. Але в умовах ринкової еко –
номіки та приватної власності на землю вона стає джерелом доходу
(ренти). Саме можливість одержання земельної ренти робить землю
об’єктом ринкових відносин, є передумовою набуття землею товарної
форми. Одночасно лише через ренту, тобто вартість особливої послу –
ги землі, може бути визначена ринкова вартість землі.
Економісти інколи твердять, що при купівлі землі взагалі купуєть –
ся не сама земля, а дохід, який вона буде регулярно приносити в май –
бутньому, тобто рента. Більше того, в процесі ринкового обороту
земля набуває форми не тільки товару, а й капіталу. Спочатку форму –
ється іпотечно-кредитна форма землі-капіталу, а потім — форма фік –
тивного капіталу. Це передбачає вчинення з приводу землі різних
юридичних дій (передача в оренду, купівля-продаж, застава, передача
в спадщину).
§ 2. Ринок землі та особливості його
функціонування. Ціна землі
Ринок землі — це сукупність економічних механізмів, що забез –
печують встановлення, зміну та припинення прав на земельні ділянки,
які відбуваються на підставі юридично оформленого договору й опо –
середковуються грошовим чи натуральним платежем.
Попит на землю  складається із сільськогосподарського ( D сг) та
несільськогосподарського ( D нсг ) попиту:
D = D сг + D нсг.
Сільськогосподарський попит на землю є похідним від попиту на про –
довольство, створюване в рослинництві та тваринництві, і враховує рівень
родючості ґрунтів та можливості її підвищення, а також її розташування,
тобто віддаленість від центрів споживання продовольства та сировини.
Попит на продукти харчування нееластичний, бо обсяг попиту на основні
види продовольства змінюється несуттєво навіть при значній зміні цін.
Несільськогосподарський попит має стійку тенденцію до зростан –
ня. Це попит на землю для будівництва житла, об’єктів інфраструкту –
ри, доріг та інших об’єктів. Несільськогосподарський попит, як прави –
ло, байдужий до рівня родючості ґрунтів, але значною мірою залежить
від місця розташування земельних ділянок.
Попит на землю показаний кривою DD (рис. 14.1), нахил якої є
традиційним, що відповідає закону спадної дохідності. За нижчої ціни

219Глава 14. Ринок землі. Земельна рента. Ринок нерухомості
землекористувачі готові придбати більше землі, і навпаки. Окрім того,
така динаміка попиту на землю пояснюється ще тією обставиною, що
землекористувач-фермер може залучити до використання додаткові
земельні площі лише тоді, коли додатковий продукт, який на них ство –
рюється, є більшим, ніж плата за додаткову землю.
Пропозиція землі  в короткостроковому періоді зображена як вер –
тикальна лінія SS (рис. 14.1). Вона є абсолютно нееластичною, оскіль –
ки кількість землі, яка може перебувати в економічному обігу, обме –
жена. Землі можна поліпшувати, але при цьому їхня кількість лиша –
тиметься незмінною. Ці твердження є безперечно правильними, якщо
вести мову про економіку в цілому. Якщо ж мати на увазі альтернатив –
ні варіанти застосування землі, то пропозиція виявиться еластичною.
Наприклад, земля може бути використана і як сільськогосподарська
ділянка, і як місце для забудови. Її власник буде пропонувати землю
залежно від прибутковості проекту використання.
Рис. 14.1 . Попит на землю, пропозиція землі, ціна землі
У довготерміновій перспективі, приклавши певну кількість праці,
капіталу та знань, кількість придатних до обробітку земель можна
збільшити. Прикладами можуть бути освоєння 40 млн га цілинних
земель у 1950-ті роки в СРСР , збільшення площі «польдерів»  — земель,
відвойованих у моря в Нідерландах, уведення в сільськогосподарський
обіг рухливих пісків в Ізраїлі тощо. У цих випадках еластичність про –
позиції землі відхиляється від нуля, а вертикальна лінія пропозиції
перетворюється на похилу в довгостроковому періоді SS1.
Ціна землі  встановлюється на рівні ціни рівноваги пропозиції
землі і попиту на неї ( РЕ). Але орієнтується вона на ренту. Земля — це
особливий товар, що є продуктом природи і не має початкової вартос –
ті, але має ціну. Тому така ціна називає ться ірраціональною. Основою
220Розділ ІІІ. Мікроекономіка
ціни землі є дохід, який земля дає її власнику, тобто рента. Ціну купівлі-
продажу земельних ділянок тому ще називають капітальною ціною
землі .
Власник землі продає її тільки тоді, коли виторг від продажу (ціна
землі), будучи покладеною на банківський рахунок, даватиме дохід
(процент), не менший, ніж колишній рентний дохід, тобто:
Ціна землі × ставка банківського процента ≥ рента .
Покупець погоджується тільки на такі витрати (ціну землі), які
після купівлі землі дадуть змогу одержувати земельну ренту, не меншу,
ніж процентний дохід у разі вкладання даних коштів у банк, тобто:
Ціна землі × ставка банківського процента ≤ рента.
Ціна землі, яка влаштовує обидві сторони, визначається за форму –
лою: 100%.земельна рентаЦіна землі = ставка банківського процента
Отже, ціна землі — це дисконтований потік її доходу (ренти), або
капіталізована земельна рента.
Ціна землі має тенденцію до зростання. Особливо помітно підви –
щуються ціни на земельні ділянки в містах. Цьому сприяють зростан –
ня ренти та попиту на ділянки під будівництво.
В Україні, в умовах відсутності повноцінного ринку землі, прово –
дять нормативну  та експертну грошові оцінки земельних ділянок .
Нормативну оцінку використовують як базу для оподаткування. Екс –
пертну  — як базу для визначення ринкової ціни земельної ділянки при
здійсненні різних видів трансакцій із земельними ділянками (купівля-
продаж, дарування, міна тощо). При цьому вважається, що експертна
ціна земельної ділянки  — це найбільш імовірна ціна її продажу на
конкретну дату в умовах конкурентного ринку.
Втім, на ринку землі продається не тільки земля як матеріальний
об’єкт, але й відбувається обмін правами на землю. Вище ми розгля –
нули ринок прав власності  на землю , тобто ринок землі, на якому
здійснюється купівля-продаж землі як товару в повну власність. Земля
при цьому відчужується від її власника.
Однак існує і ринок прав тимчасового користування і володіння
землею , або ринок оренди (суборенди) послуг землі. При цьому влас –
ність на цей економічний ресурс від власника не відчужується.
Оренда  землі  (від лат. arendo  — здаю в найми, наймаю)  є формою
землекористування (землеволодіння), за якої власник землі передає
земельну ділянку на якийсь строк за певну винагороду (орендну плату)

221Глава 14. Ринок землі. Земельна рента. Ринок нерухомості
і на основі договору оре нди іншій особі (орендарю) для ведення гос –
подарства.
Орендна плата  включає:
1) земельну ренту — суму грошей (ціну), що сплачується оренда –
рем власнику землі за право господарювати на земельній ділянці;
2) процент на капітал, який був вкладений у процесі господарю –
вання в землю — у поліпшення ґрунтів, будівництво шосейних доріг,
поливних споруд тощо (однаково, кому здається ділянка — колишньо-
му орендарю чи новому);
3) амортизаційні відрахування по об’єктах, збудованих на земель –
ній ділянці.
Орендну плату інколи ще називають прокатною ціною землі .
Оренда, як бачимо, відтворює рух позичкового капіталу (кредитних
ресурсів), коли відбувається передавання грошового капіталу в позику
з метою одержання доходу-процента. Орендна плата тоді стає формою
плати за користування землею як грошовим капіталом, а її величина
залежить від рівня продуктивності (дохідності) «позиченої землі».
Ринок оренди земель є розвинутим у багатьох країнах. Напри –
клад, у Франції орендується більше половини земель, у Великій
Британії — близько 40 %, у США — 45 % фермерів орендують зем –
лю у держави чи приватних осіб. Мінімальний строк оренди у
Франції становить 25 років. Причому землю в оренду надають у
тому разі, якщо орендар до моменту припинення оренди не досягне
пенсійного віку, якщо він володіє необхідними знаннями для веден –
ня сільськогосподарського виробни цтва та ін. У Великій Британії
орендар повинен бути віком до 40 років, мати добре здоров’я, від –
повідні знання, досвід роботи на землі і необхідний капітал для
організації аграрного виробництва.
Сучасна аграрна реформа в Україні передбачає перехід на пере –
важно земельно-орендні відносини між власниками землі (земельних
паїв) та суб’єктами господарювання і обов’язкову платність за вико –
ристання землі між суб’єктами земельних відносин. Це сприятиме
формуванню і функціонуванню ринку земельних ресурсів. Законодав –
чо оренда земель, а відповідно і ринок оренди земель регулюються в
нашій країні головним чином Законом України «Про оренду земель»
(1998) в редакції від 2 жовтня 2003 року.
Нині серед учених-аграрників і практиків утверджується думка,
що земельна рента має вилучатися безпосередньо шляхом рентних
платежів з кожного гектара землі залежно від його економічної оцінки,
яку дано в державному земельному ка дастрі.

222Розділ ІІІ. Мікроекономіка
§ 3. Ринкове реформування аграрного
сектору в Україні
В Україні на сучасному етапі поки що немає повноцінного ринку
земельних ресурсів. Але це не заважає купівлі-продажу земель в не –
легальній, прихованій формі, від чого держава втрачає значну частку
доходів бюджету. За оцінками незалежних експертів, щорічні обороти
тіньового ринку землі в Україні становлять близько 50–60 млн доларів.
Купують землю сільськогосподарського призначення в обхід мораторію
за різними мотивами, найчастіше під забудову, змінюючи її цільове
призначення.
Земельний Кодекс України (2001) відкриває шлях для здійснення
повноцінних ринкових відносин. Проте його повне втілення на прак –
тиці, за оцінками фахівців, потребує розробки більш ніж 20 спеціаль –
них законодавчих актів, що регулюють ринок земельних ресурсів. Це
в першу чергу стосується розробки та прийняття Закону про ринок
земель, спрямованого на регулювання відносин щодо переходу права
власності на земельні ділянки головним чином на основі договору
купівлі-продажу, а також інших договорів (міни, дарування, успадку –
вання тощо).
Подальшому становленню та функціонуванню ринку земельних
ресурсів в умовах нинішнього стану економіки України можуть спри –
яти такі інституціональні заходи:
інвентаризація всіх земель, їх грошова оцінка та закріплення права
власності на всі без винятку землі; формування мережі земельних іпотечних банків за активної участі держави; формування єдиної системи державного земельного кадастру і реєстрації прав на нерухомість; удосконалення системи законодавчого захисту права володіння, користування і розпорядження земельною власністю.
На сучасному етапі земельна реформа має розв’язати проблему
переходу до приватної власності на землю в різних формах — не тіль –
ки індивідуальної чи сімейної, але й корпоративної, спільної часткової
тощо. Реформування земельних відносин відбувається на основі про –
цесів роздержавлення і приватизації земельного фонду України. Вод –
ночас земельні відносини в Україні не можна вважати достатньо вре –
гульованими, особливо в частині оцінки земельних угідь, охорони
земель, створення регульованого ринку землі тощо.
Необхідним є й подальший розвиток організаційно-правових форм
підприємницької діяльності в сільськогосподарському виробництві.

223Глава 14. Ринок землі. Земельна рента. Ринок нерухомості
Сьогодні на селі функці онують приватні, державні, колективні, коопе –
ративні, орендні підприємства, товарні селянські і фермерські госпо –
дарства. Особливе місце належить особистим селянським господар –
ствам, де виробляється значна частина валової продукції сільського
господарства (насамперед картоплі, овочів, м’яса, молока, яєць тощо).
Серед нових форм господарювання значну роль починають відіграва –
ти агропромислові комбінати та об’єднання, агрофірми, агроконсорці –
уми, акціонерні товариства, різні форми кооперації, виробничі та
науково-виробничі системи тощо.
Розвиток ринкових відносин в аграрному секторі України, поряд з
реформуванням земельних відносин, також передбачає реформування
ціноутворення з метою досягнення паритету цін на сільськогосподарську
продукцію, промислові засоби виробництва та виробничі послуги.
Важливим завданням залишається вирішення соціальних проблем
на селі шляхом забезпечення соціальної спрямованості аграрних пере –
творень.
§ 4. Ринок нерухомості та його
інфраструктура
У перехідний період відбувається становлення нового сектору
ринкової економіки — ринку нерухомості. Цей ринок тісно взаємодіє
з іншими секторами фінансового ринку, а саме з ринками капіталу,
цінних паперів, інвестиційних ресурсів. На ринку нерухомості акуму –
люються значні кошти, які беруть активну участь у перетоках капіталу
і забезпечують вирівнювання середньої норми доходу.
Становлення ринку нерухомості стало здійснюватися в умовах
трансформаційних перетворень державної власності в процесі її роз –
державлення і приватизації. У цих умовах нерухомість починає набу –
вати властивостей товару і капіталу. Тривалий час економічна теорія
не розглядала «нерухомість» як особливу категорію, оскільки в адмі –
ністративній економіці вона не мала економічної цінності. Однак у
процесі економічних реформ стає зрозуміло, що нерухомість є еконо –
мічним явищем, має специфічні властивості товару і капіталу, осо –
бливі закономірності розвитку і функціонування. Нині нерухомість є
повноправним об’єктом ринкових відносин. Навколо неї складається
система цивільно-правових відносин (державна реєстрація, іпотека,
оподаткування, фінансування та ін.), її обслуговують численні інсти –
тути (державні установи, ріелтери, оцінювачі, забудовники, фінансові
уста нови тощо), з нею активно вз аємодіють інші види ринків (спо –

224Розділ ІІІ. Мікроекономіка
живчих товарів, чинників виробництва, цінних паперів, кредитних
зобов’язань), від неї залежать механізми ринкового ціноутворення,
інвестування, заощадження в економіці в цілому.
У сучасних умовах поняття «нерухомість»  найбільш активно ви –
користовується у правових документах. Але без визначення економіч –
ного змісту дуже важко буде раціонально регулювати відносини, які
виникають у зв’язку з нерухомою власністю. У визначеннях, що їх нині
використовують у науковій літературі, за нерухомість здебільшого вва –
жають землю і все, що міцно, нерозривно пов’язано з нею природним
чином (ліси, водоймища, надра) або діями людей (будівлі, споруди).
Початковою формою нерухомості є земля. Вона входить до складу
нерухомості як земельна ділянка (територія), що має певну площу
(розмір), фізичні властивості (якість і склад ґрунту, рельєф, особливі
кліматичні умови) і місцеположення (відстань) відносно розташуван –
ня джерел сировини, постачальників і споживачів, центрів концентра –
ції попиту, транспортних ліній тощо. Але економічна цінність землі
залежить від тих об’єктів, які на ній розташовані, корисність та вартість
самої нерухомості, у свою чергу, визначається якісними характери-
стиками землі. Такий взаємозв’язок дає підстави розглядати нерухо –
мість у двох значеннях. У широкому значенні  нерухомість являє собою
землю і все, що з нею міцно пов’язано. У вузькому значенні нерухо –
мість — це тільки ті об’єкти, які безпосередньо пов’язані із землею.
Суто економічний зміст нерухомості можна визначити як матеріально-
речову форму капіталу, зрощеного із землею.
Особлива економічна природа нерухомості пов’язана з такою фун –
даментальною властивістю землі, як обмеженість. Остання означає,
з одного боку, абсолютну рідкість (невідтворність) землі як природно –
го блага (в цьому значенні альтернативна вартість землі дорівнює
нулю), а з другого  — обмежені можливості відтворювання тих об’єктів,
які розташовані на землі.
Обмеженість обумовлює особливі властивості товарної форми не –
рухомості. Однією з таких є непорушність (імобільність) нерухомості.
Це означає не тільки фізичну неможливість пересування, а, передусім,
закріплене місцеположення нерухомості як об’єкта господарського і
правового обороту, у зв’язку з чим складаються специфічні форми
торгівлі, виникає необхідність державної реєстрації, змінюються умо –
ви оподаткування. Володіння нерухомістю як непереміщуваним капі –
талом формує у її власників потребу в політичній і економічній ста –
більності. Що більше власників нерухомості, то більше людей зацікав –
лені у процвітанні і порядку в країні, в межах якої тільки і може іс –
нувати таке дороге і цінне благо.

225Глава 14. Ринок землі. Земельна рента. Ринок нерухомості
Слідством непереміщуваності стає непряма мобільність, тобто
обмежені можливості функціонального використання нерухомості. Це
означає, що нерухомість не може сама переміститися до сфери найви –
гіднішого використання, а навпаки, всі інші ресурси повинні притягу –
ватися до неї. Обмеженість знаходить свій вияв у таких властивостях
нерухомості, як тривалість створення, висока капіталомісткість,
довгостроковість існування. Ці властивості впливають на міру елас –
тичності попиту і пропозиції, виявляються у специфічних ризиках
інвестування, обумовлюють можливість відособленого функціонуван –
ня ринку оренди та користування. Суттєвою властивістю нерухомості
як товару є її неоднорідність  у формі об’єктивної (наприклад, відмін –
ності якісних характеристик) і суб’єктивної (існування різних переваг,
бажань споживачів) диференціації. Залежно від міри неоднорідності
складаються ринки з різними ознаками конкурентного середовища
(досконалий або недосконалий тип).
Для фінансово-економічного обороту нерухомості важливою вла-
стивістю стає її низька ліквідність, тобто нездатність швидко пере –
творюватися на грошову форму. Нерухомість є одним із найбільш
низьколіквідних активів фірм і підприємств. Однак, на відміну від
інших низьколіквідних товарів, нерухомість менше схильна до інфля –
ційного знецінення через її взаємозв’язок із землею.
Саме тому, що нерухомість (у поєднанні із землею) є обмеженим
благом, вона має здатність до рентоутворювання . Рента є «ціною
привілеї» (Дж. С. Мілль), яку мають обмежені блага.
Для розуміння особливих рис нерухомості важливе значення має роз –
криття її правової єдності із землею. На ринку нерухомості продаються
не тільки матеріальні об’єкти, а відбувається обмін, розподіл різнома –
нітних прав на них (користування, власності, управління, суперфіції,
емфітевзиси), а також обмежень (сервітути, узуси та ін.) та обтяжування
(заклад, іпотека). Це означає, що інтерес, вигоди і цінність нерухомості
визначаються не тільки її матеріально-речовинним характером, але й на –
бором повноважень («пучком прав»), що виникають у процесі володіння
нею. Згідно з класичною концепцією, все, що знаходиться над і під землею,
слідує за її юридичною долею. У деяких державах (наприклад, Франція,
Німеччина) ця концепція зберігається як єдиний правовий режим функ –
ціонування землі і нерухомості. У більшості країн утвердився прин  цип
розмежування правових механізмів регулювання власності на землю, по –
вітряний простір, надра і нерухомість. Наприклад, в Україні існують відо –
соблені законодавчо-нормативні сфери і різні правові режими викорис –
тання земельних ресурсів, повітряного простору, водного басейну, надр,
лісових масивів, житлових будинків.

226Розділ ІІІ. Мікроекономіка
Ринок нерухомості  має свою особливу структуру, що включає
сукупність окремих частин і елементів, пов’язаних певним чином. У за –
гальному вигляді структуру ринку нерухомості залежно від критеріїв
підходу можна подати таким чином (рис. 14.2).
Кожний процес, що відбувається на ринку нерухомості, обов’язково
пов’язаний з придбанням різноманітних прав. Саме тому ринок нерухо –
мості називають ринком прав на об’єкти нерухомості. А різні способи
здійснення повноважень формують особливу структуру ринку.
Залежно від специфікацій прав власності («пучка повноважень»)
ринок нерухомості ділиться на два основних сегменти: ринок повних
прав володіння (прав власності) і ринок прав користування.
У першому випадку йдеться про ринок, на якому здійснюється весь
набір повноважень власника (наприклад, купівля-продаж нерухомості).
На цьому ринку право власності на нерухомість може виступати з
певними обмеженнями або обтяженнями. Так, при спільному володін –
ні подружжям квартирою виникають певні обмеження при її продажу.
Володіння нерухомістю (і більш за все землею) може бути обмежено
різного роду сервітутами. При передачі нерухомості в заставу вини –
кають обтяження за будь-яких операцій, що здійснюються з нею, тим
самим виникає ринок закладених об’єктів нерухомості. Особливі умо –
ви володіння нерухомості виникають при створенні кондомініумів,
тобто об’єднання власників житлових квартир на принципах повних
прав власності на квартиру і спільно-пайового володіння нежилими
приміщеннями будинку.
На ринку прав користування нерухомістю продаються і купуються
умови, терміни, плата і майнові права, пов’язані з використанням об’єктів
нерухомості. Формами такого ринку є ринки оренди, суборенди, супер –
фіції (успадкованого і відчужуваного права тривалого користування для
забудови), емфітевзису (права безстрокової і успадкованої оренди під
сільськогосподарські нужди), лізингового користування та концесій.
Існування ринку прав на об’єкти нерухомості обумовлює наявність
трансакційних витрат, які забезпечують ефективне формування, ком –
бінування і перерозподіл пучка повноважень. Значні за розміром транс-
акційні витрати призводять до дорожчання процесу формування і
розподілу прав власності і, як наслідок, — до зменшення економічної
вигоди від їх використання. Саме через це на ринку нерухомості по –
чинає формуватися особлива інфраструктура , послуги якої економ –
лять трансакційні витрати (за часом і альтернативними витратами) і
беруть на себе ризики і захист правомочності. Сучасна інфраструкту –
ра ринку нерухомості включає виконання таких послуг, як рієлтерські,
оціночні, іпотечні, фінансові, страхові та ін.

227Глава 14. Ринок землі. Земельна рента. Ринок нерухомості 303
228Розділ ІІІ. Мікроекономіка
Як ми вже з’ясували, фундаментальним елементом нерухомості є
земля, яка являє собою природну монополію, що дає змогу привлас –
нювати в довгостроковому періоді економічну ренту. Внаслідок цього
завжди існує відчутний стимул розпоряджатися землею. Тому держава
найбільш активно регулює всю систему земельних відносин. Дер  жавне
регулювання земельних відносин здійснюється з метою створення умов
для раціонального використання і охорони земель, рівноправного роз –
витку всіх форм власності на землю і господарювання на ній, ефектив –
ного перерозподілу земель за видами діяльності, контролю за порядком
відчуження земель та ін. Ці сторони земельних відносин регулюються
Земельним кодексом України, іншими законодавчими і нормативними
документами. Крім того, існують окремі правові нормативи, що визна –
чають порядок використання таких видів нерухомості, як ліси (Лісовий
кодекс України), надра (Кодекс України про надра), водні басейни
(Водний кодекс України), повітряний простір (Повітряний кодекс
України).
Важливою функцією держави на ринку нерухомості є специфікація
прав власності на різні об’єкти. Особливість нерухомості така, що її
товарна форма не може бути доставлена до покупця (споживача) вна –
слідок своєї непорушності, а отже, повинні бути чітко санкціоновані всі
права, які виникають у зв’язку з володінням і користуванням нерухомі-
стю. Цю роль держава виконує за допомогою реєстрації прав на об’єкти
нерухомості. Основні функції державної реєстрації полягають у забез –
печенні державної гарантії і захисту зареєстрованих прав; підвищенні
надійності майнових операцій з нерухомістю (за рахунок повноти і до –
стовірності інформації про права і техніко-економічні характеристики,
концентрації всієї інформації в єдиному державному органі); сприянні
інвестиційним і кредитним процесам (наприклад, реєстрація зобов’язань
за іпотекою запобігатиме зловживанню правами кредитора і позичаль –
ника); створенні інформаційної бази для оподаткування нерухомості,
планування розвитку населених пунктів та ін.
В інфраструктурі ринку нерухомості важливе місце відводиться
рієлтерським послугам . Діяльність рієлтерських фірм пов’язана з тими
видами трансакційних витрат, які виникають у зв’язку із збором, об –
робкою інформації, підбором необхідних варіантів, забезпеченням
достовірності відомостей про покупців, продавців, попит, пропозиції,
ціни. Саме на етапі цієї діяльності починається процес страхування і
захист правомочностей як реального, так і потенційного власника.
Оціночні послуги  на ринку нерухомості є наслідком вартісної при –
роди самого блага. Нерухомість, що купується, продається, обміню –
ється, інвестується і т. ін., має грошове вираження, а значить, вимагає

229Глава 14. Ринок землі. Земельна рента. Ринок нерухомості
своєї оцінки. Оцінка нерухомості — це спосіб вираження її реальної
цінності залежно від цілей дії (купівлі-продажу, застави, здачі в орен –
ду, надання інвестицій та ін.).
Страхові послуги  на ринку нерухомості виконують дві функції.
Перша — запобігає знеціненню нерухомості, що пов’язана з ризиком
функціонування самого об’єкта (можливість його фізичного знищення)
і умовами його господарського обороту (виробничі ризики). Друга функ –
ція забезпечує страхування юридичної правомочності, пов’язаної з не –
доброякісним виконанням обов’язків за договорами або неналежним
здійсненням операцій. Перспективним розвитком страхування повинні
стати послуги по страхуванню окремих видів ринкових ризиків (підпри –
ємницьких, комерційних, фінансових, законодавчих та ін.).
Кредитування на ринку нерухомості являє собою діяльність спе –
ціалізованих установ, що забезпечують власників нерухомості пози –
ковими коштами, по-перше, під заставу нерухомості (короткострокове
кредитування), а по-друге, для будівництва або для придбання нерухо –
мості (власне іпотечне кредитування).
Послуги по фінансуванню  відрізняються за своїм змістом від креди –
тування такими параметрами, як умови, терміни, наслідки. Процес фі –
нансування не передбачає повернення вкладеної суми з відсотком, а
розрахований на отримання прибутку від самого об’єкта нерухомості.
Так, наприклад, форвардне фінансування інвестором означає продаж
об’єкта нерухомості за ціною нижче, ніж ринкова, але з подальшим роз –
поділом прибутку, що утримується між забудовником та інвестором.
Особливу роль при інвестуванні в нерухомість виконує девелопер. У су –
часному розумінні  — це суб’єкт, який здійснює вибір джерел, форм
фінансування і забезпечує ефективний механізм повернення фінансових
ресурсів. Девелоперські послуги  забезпечують використання фінансових
ресурсів тільки з метою розвитку або зміни об’єкта нерухомості (це може
бути земля під забудову, будівництво або реконструкція будівель).
Управлінські (довірчі) послуги передбачають виконання певних
функцій з розпорядження нерухомістю за дорученням власника. Такі
послуги можуть мати характер довірчого управління. У цьому разі
одна сторона (власник або співвласник) передає іншій стороні (довір-
чому керівнику) певні повноваження за договором. В іншому випад –
ку управління здійснює певний суб’єкт — менеджер, що спеціалізу –
ється в роботі на ринку нерухомості. Його головна функція полягає
в управлінні нерухомістю з метою отримання прибутку від її функ –
ціонування. У розвинутих країнах існують спеціальні інвестиційні
трасти (фонди), які спеціалізуються тільки на довірчому управлінні
нерухомістю. Так, наприклад, відомий фінансист Дж. Сорос свої

230Розділ ІІІ. Мікроекономіка
перші вагомі капітали одержав від операцій в трасті інвестування в
нерухомість (REIT).
Реєстраційні послуги  включають два аспекти: реєстрацію технічних
параметрів об’єктів нерухомості і реєстрацію прав на їх володіння.
У першому випадку систематизується інформація про фізичні характе –
ристики об’єкта (його конструктивні особливості, наявність інженерних
облаштувань, технічний стан, займана площа, наявність земельної ді –
лянки і т. ін.). У другому випадку фіксується законність титулу власнос –
ті. Головним критерієм цієї послуги є висока міра гарантії і захищеність
права власності, надійності і безпеки операцій з нерухомістю. Така міра
гарантії забезпечується державним контролем.
Запитання для самоконтролю
1. Які особливості притаманні землі як фактору виробництва?
2. Охарактеризуйте зміст економічних відносин у сільському
господарстві.
3. Розкрийте поняття: розпорядження землею, землеволодіння
і землекористування.
4. Дайте визначення поняття «земельна рента». Які її види ви
знаєте?
5. Що таке ринок землі? Як він функціонує?
6. Якими чинниками визначається ціна землі?
7. Що таке ринок оренди землі? Як встановлюється орендна
плата?
8. Назвіть основні напрями розвитку сучасних аграрних від –
носин.
9. Що таке ринок нерухомості та яким чином нерухомість
пов’язана із землею?
10. Які властивості характеризують товарну форму нерухомості?
11. З яких основних частин та секторів складається ринок не –
рухомості?
12. Що відбувається на ринку прав власності на об’єкти нерухо –
мості?
13. З яких послуг та операцій складається інфраструктура ринку
нерухомості?