ОСНОВИ ПРАВА: підручник (ред. В.Д. Гапотій)

1. АРК – Автономна Республіка Крим.
2. ВТУ – Виправно-трудові установи.
3. ДПА – Державна податкова адміністрація.
4. КУПаП – Кодекс України про адміністративні правопорушення.
5. КЗпПУ – Кодекс законів про працю України.
6. КУ – Конституція України.
7. КТС – Комісія з трудових спорів.
8. НПА – Нормативно-правовий акт.
9. НПС – Навколишнє природне середовище.
10. ОВД – Органи внутрішніх справ.
11. СБУ – Служба безпеки України.
12. НБУ – Національний банк України.
13. ТОВ – Товариство з обмеженою відповідальністю.
14. ЦКУ – Цивільний кодекс України.
15. ЄСПЛ – Європейський Суд з прав людини.
16. КПКУ – Кримінально-процесуальний кодекс країни.
17. ЄП – Європейський Парламент.
18. ІВА – Міжнародна асоціація адвокатів.
19. ДАІ – Державна автомобільна інспекція.
20. МЮ – Міністерство юстиції України.
21. МВС – Міністерство Внутрішніх Справ.
22. РАЦС – Відділ реєстрації актів цивільного стану.
23. ОРД – Оперативно-розшукова діяльність.
24. КСУ – Конституційний Суд України.
25. ЗМІ – Засоби масової інформації.
26. НАБУ- Національне антикорупційне бюро України
27. САП – Спеціальна антикорупційна прокуратура
28. НАЗК – Національне агентство запобігання корупції
29. ПРАВОВА СИСТЕМА УКРАЇНИ
    Галузь права – сукупність норм права, які складають відокремлену частину системи права і регулюють якісно однорідні суспільні відносини специфічним методом правового регулювання. Поділ права на окремі галузі зумовлений різноманітністю суспільних відносин, що регулюються правом. Галузі права різняться видами суспільних відносин. Поділ норм права на галузі здійснюється за предметом правового регулювання (сукупністю суспільних відносин, що регулюються правом) і за методом правового регулювання (способом владного впливу держави на суспільні відносини). Основними галузями сучасного права є конституційне (державне), адміністративне, цивільне, кримінальне, аграрне, екологічне, господарське, фінансове, банківське, трудове, інформаційне, космічне, сімейне, виправно-трудове, міжнародне тощо. У своїй сукупності галузі права утворюють систему права України.У свою чергу галузі права поділяються на інститути права. Інститут права – це частина галузі права, що складається з норм, які регулюють певний вид однорідних суспільних відносин (напр., інститут купівлі-продажу, інститут оренди тощо).

Виникнення, сутність та ознаки держави

Достеменно відомо, що держава, як складне суспільно-політичне утворення існувала не завжди. Її виникненню передував первіснообщинний устрій як тип стародавнього колективного виробництва, де людина була безсила перед навколишнім природним середовищем. На сьогодні в науці виникають нові теорії розвитку людства які насамперед рахують людину на Землі, як чуже створіння інопланетного розуму. Але вони потребують фундаментальних досліджень та наукового підтвердження.

Уміння створювати знаряддя праці еволюційно підштовхнуло людиноподібну істоту до сучасної людини, а поступовий перехід від кровноспорідненої сім’ї до екзогамії, виникнення колективної праці, труд окремої людини стає частиною спільної праці всієї общини, яка по суті була економічною формою організації людей. На той період і знаряддя праці і продукт праці мав спільний характер та належав всім. Існувала справедливість яку свого часу грецький філософ Аристотель назвав розподільчою.

Первіснообщинний лад пройшов кілька етапів розвитку переростаючи з часом у державно-організоване суспільство. З часом змінюється і суспільна організація. Роди об’єднуються у племена, а останні в союзи племен. Настає досить довгий відрізок часу який називається вождівство. Коли одна людина – вождь племені здійснював правління в інтересах усіх соплемінників. Влада базувалася на авторитеті і не давала жодних матеріальних благ. Але настав такий період часу коли вождь ефективно одноосібно управляти усіма членами племені не міг. З часу коли удосконалюються знаряддя праці, виробництво великої кількості продукції сприяє диференціації суспільства, поява експлуатації, використання людської праці для задоволення потреб окремих, сильніших, заможніших членів племені виникає потреба в розподілі функцій влади. Формуються органи світської, релігійної, військової влади.

З часом соціальне життя продовжувало ускладнюватися і старі інститути влади не могли задовольнити потреби дня. Тому для вирішення нагальних потреб і виникає нова форма організації суспільного життя – держава. Як надбудова над суспільством, як політична організація публічної влади. Так в збірнику філософських текстів книги Антропологія світової філософії французький мислитель Ж.Ж. Руссо зазначав, що саме вдосконалення знарядь праці, поява приватної власності, накопичення продуктів виробництва і матеріальних цінностей стали причинами соціальної нерівності, привели до розпаду первіснообщинного ладу і підвели людство до створення нового суспільного інституту – держави – з його незмінним атрибутом – владою. Саме наявність публічної влади є основною ознакою держави. З проявами такої публічної влади на етапі становлення держави були військові та поліцейські формування. З появою цих інститутів держава починає відособлюватись від суспільства.

• 1.1. Ознаки держави

Отже основною ознакою держави є наявність публічної влади що має універсальний характер, поширюється на все населення, об’єднання громадян, політичні організації і посідає провідне місце серед інших владних суспільних інститутів. Ця влада наділена повноваженнями встановлювати загальнообов’язкові правила та норми поведінки і застосовувати санкції за їх порушення.

Черговою важливою ознакою держави є розподіл населення за територіальним принципом. Організація влади за територіальним принципом дає можливість визначати межі впливу такої влади. В межах території людина стає громадянином або підданим. Наявність публічної влади і територіальний аспект дають підстави розглядати державу як особливе політико-територіальне утворення суспільства.

Подальшими ознаками держави є наявність грошової одиниці і матеріальних, грошових ресурсів для утримання апарату публічної влади та механізму силового впливу. (армії, поліції, судів, в’язниць і т.п.), а також фінансування загальнодержавних програм суспільного значення. Грошові ресурси формуються за допомогою впровадження державних та місцевих податків, які стягуються примусово у визначених розмірах та термінах. (див. Бюджетне право, Фінансове право).

До ознак держави необхідно також віднести суверенітет, який розглядається як незалежність держави, непорушність її території, здатність самостійно вирішувати питання внутрішнього життя та зовнішніх відносин, бути суб’єктом і рівноправним учасником міжнародних організацій.

Крім того, суттєвою ознакою держави є її правотворча діяльність, наявність законодавства, загальнообов’язкових правил поведінки.

Таким чином, держава – це суверенна політико-територіальна організація публічної влади громадянського суспільства, яка виражає інтереси усіх його верств населення шляхом встановлення формальних, загальнообов’язкових норм, правил поведінки за участю спеціальних органів управління та примусу, узгоджує та забезпечує ці інтереси та вирішує загальносуспільні справи.

На території Європи перші держави з’явилися завдяки появі приватної власності, накопичення матеріальних цінностей, благ, соціальній диференціації суспільства, суспільного розподілу праці, а також приєднання територій за допомогою сили.

Існує декілька теорій виникнення держави. Однією із перших виникла теологічна теорія. Головною її ідеєю стало твердження, що держава виникає та існує як результат Божественної волі. Бог – творець держави. Влада походить від Бога. Зазначена теорія бере свій початок за часів Стародавньої Індії та Китаю. Крім того, згідно з поглядами древнє єврейського народу Бог вважався верховним правителем, законодавцем та верховним суддею. Такий підхід до проблеми з’ясування питання про походження держави, влади, порядку і справедливості був дуже поширеним упродовж тривалого часу; згодом ці положення були прийняті християнством і знайшли відображення в Новому Заповіті (лат. Novum Testamentum). У Новий Заповіт, що сформувався з 45-го до 140-го років н. е., богослови відібрали 27 книг, текст яких є єдиним для усіх християн. Він складається з чотирьох Євангелій — від Матвія, Марка, Луки та Івана, в яких розповідається про прихід Спасителя (Месії) Ісуса Христа, про його життя, смерть і воскресіння. В інших книгах (Діяннях і Посланнях апостолів, в Одкровенні Івана Богослова (Апокаліпсис) описується життя Христа, поширення християнства, тлумачиться віровчення, даються пророцтва про страшний суд та кінець світу. Канонізація Нового Заповіту відбувалася у складній боротьбі на Вселенських соборах. Пізніше теологічна теорія отримала концептуальне оформлення в працях Аврелія Августина (354-430 рр.), Фоми Аквінського (1225-1274рр.), Івана Вишенського(1545-1620).

Пізніше набула поширення патріархальна теорія походження держави. В ній стверджується, що держава виникла шляхом розростання сім’ї. Люди об’єднуються у сім’ї, сім’ї у роди, роди у племена, останні в союз племен, а згодом – у державу. Прибічниками цієї теорії були Аристотель (384-322 до н.е.) та Марсилій Падуанський (1275-1343 рр.).

Державницька та правова думка Нового Часу дала світові договірну теорію походження держави. Г. Гроцій (1583-1645 рр.), Б. Спіноза (1632-1677 рр.), Т. Гоббс (1588-1679 рр.), Дж. Локк (1632-1704 рр.), Ж.Ж. Руссо (1712-1778 рр.), О. Радищев (1749-1802 рр.) та інші вважали, що держава утворюється людьми шляхом мовчазної згоди для вирішення загальних справ суспільства.

Психологічна теорія виникнення держави припадає на період кінця ХIХ століття і її представником був Л. Петражицький. По цій теорії держава виникає виходячи з психіки людини. Людській психіці наче б то притаманна нужда підкорятись окремим особам. Інертна маса не здатна сама приймати рішення. Нею необхідно керувати.

Представником органічної теорії був англійський філософ Г. Спенсер. Він наголошував на тому, що держава подібно до біологічної істоти народжується, розвивається, живе та вмирає. Держава має політичне тіло – голову, тулуб, руки, ноги які виконують певні функції.

У кінці ХIХ – на початку ХХ століття в працях мислителів К. Каутського (1854-1938рр.), Лесі Українки (1871-1913 рр.) та інших були викладені теоретичні погляди про те, що держава утворюється шляхом застосування сили, завоювання слабких племен сильнішими.

У цей період виникає ще одна теорія виникнення держави – класова. Авторами цієї теорії були К. Маркс (1818-1883 рр.), та Ф. Енгельс (1820-1895 рр.). Володимир Ленін (Уль’янов) підтримував теорію. Ця теорія пов’язує виникнення держави тільки з появою приватної власності та поділу суспільства на антагоністичні класи, виключаючи при цьому роль інших факторів.

До інших теорій виникнення держави відносять космічну, технократичну, мусульманську та інші.

• 1.2. Функції держави

Під функціями держави розуміється окремі напрями її діяльності у вирішенні загальнодержавних справ громадянського суспільства, узгодження та забезпечення інтересів його суб’єктів.

Для розвинутого громадянського суспільства і відповідної йому демократичної політичної організації яким є соціально-правова держава характерним є юридично визначене, обмежене втручання держави у справи суспільства, з чітким визначенням основних напрямків її функцій із забезпечення загальних питань і соціальної безпеки. Такими функціями повинні бути: генеральна, внутрішня та зовнішня.

В генеральній функції проявляється соціально-правовий зміст держави, характер відносин її з громадянським суспільством, суб’єктами міжнародних відносин.

До внутрішніх функцій відноситься: політична, економічна, правоохоронна, бюджетна, екологічна, культурна, соціальна, інформаційна, контрольна.

До зовнішніх функцій належать: захист суверенітету: інтеграція в міжнародну спільноту держав; зовнішньоекономічна діяльність; дипломатична та консульська діяльність з іншими державами; міжнародне співробітництво в окремих галузях господарювання; боротьба з міжнародною злочинністю, тероризмом тощо.

• 1.3. Механізм держави

Для виконання функцій управління загальносуспільними справами створюється механізм держави – ієрархічна система органів, наділених повноваженнями здійснювати державну владу, а також державних установ, відомств, підприємств, за допомогою яких реалізуються функції держави.

Державний апарат – та частина механізму держави, яка безпосередньо уповноважена здійснювати державну владу, управляти загальними справами суспільства, виконувати функції держави. Держава делегує свої повноваження державним органам через державний апарат. Він складається з окремих органів держави (парламент, президент, уряд, судові органи) та установ (силові відомства, фіскальні органи, місцеві органи державної влади).

У теорії держави зазначають такі органи: представницькі, глава держави, виконавчі, судові.

• 1.4. Форма держави

Форма держави – це її устрій, який проявляється у характері політичних відносин громадян між собою, громадян і держави в процесі здійснення нею управління соціальними процесами;сукупність способів організації, устрою і здійснення державної влади, що виражають її сутність.

Елементами форми держави є: форма правління яка відображає способи утворення  та  організації  державної  влади  (монархія,  республіка);  форма державного устрою (унітарна держава, федеративна держава, конфедерація, імперія); політичний режим (демократичний, антидемократичний).

• 2. Громадянське суспільство та правова держава 

З часу виникнення держави як політичного насамперед інституту суспільства, з’являються особливі зв’язки і відносини між нею та суспільством. При чому ці зв’язки та відносини постійно змінювалися та ускладнювалися. Приклад: від міст-полісів Стародавньої Греції, Народних зборів громадян Афін, Римської імперії, Буржуазних держав Європи ХVI–ХVII століть коли поступово держава відокремлювалась від суспільства, характер і зміст відносин та зв’язків суспільства і держави почали змінюватися і стали функціонувати відносно самостійно.

Проте, як свідчить історія, більшість сучасних суспільств і держав розвиваються в діалектичній єдності і відносній самостійності держави при визначальному впливі на неї суспільства.

У сучасній Україні правові межі відносної самостійності держави від суспільства, характер її зв’язків з ним вже визначились та перебувають станом на 2014-2019 роки в активній фазі формування.

Актуальним на сьогодні залишається врівноваження співвідношення сучасного ще перехідного суспільства і держави у визначені узгоджених механізмів державно-правового регулювання всіх сфер життя суспільства й механізмів ринкового саморегулювання.

Суспільство, яке звільнилось від диктату держави, а його відносини з державою визначені правовими законами, в теорії держави дістало назву громадянського суспільства.

Громадянське суспільство – це суспільство вільних індивідів і рівних можливостей. Кожен є власником і володіє необхідними матеріальними благами і засобами, які забезпечували б його гідне людське існування.

Структурними елементами громадянського суспільства є соціальна, економічна та політична системи.

Соціальна система – охоплює відносини репродукування людини, освіти, культури, побуту, духовного розвитку, а також відповідні соціальні інститути.

Економічна система – розглядається як сукупність економічних інститутів і відносин з приводу реалізації людьми права володіти, розпоряджатися і користуватися благами, права виробництва й обміну товарами та послугами.

Політична система – складається насамперед з духовних елементів: політичної свідомості; політичної норми; політичної культури; політичних відносин; а також матеріальних елементів: держави; політичних партій; громадсько-політичних утворень та рухів; об’єднань; тощо.

• 2.1. Виникнення права

Право виникає разом із державою як ефективний регулятор суспільних відносин, за допомогою якого держава здійснює соціальне управління сферами життєдіяльності суспільства. Появі права сприяють ті ж самі закономірності, умови та причини, які спричиняють до життя державу, проте головна роль у виникненні цього соціального регулятора належить саме державі. Не було б держави – не було б і права. Право – продукт держави.

Життя і поведінка людей в первіснообщинному суспільстві всебічно і детально регулювалась спочатку інстинктами, передчуттями, пізніше звичаями та традиціями родів, племен, цілими комплексами норм моралі та приписами релігії. Будь-яке відхилення від встановленого звичаю, традиції піддавалось загальному осуду, розглядалось усім колективом, який і визначав санкції за порушення цих мононорм. Як правило це будо вигнання з роду, племені, побиття, тощо.

З виникненням держави з’являються спеціальні органи і посадові особи, які починають розглядати факти порушень норм і застосовувати санкції до порушників. Згодом ці органи набувають ознак судових( в основному каральніх) органів. Держава через ці органи санкціонує звичаї та традиції первісного суспільства та в процесі судової практики започатковує нові. Настає такий період часу коли ефективно за допомогою звичаїв та традицій управляти первинним суспільством уже було неможливо.

Звичаї, традиції, норми первісного суспільства з часом викладаються у письмовій формі та застосовуватись при розгляді подібних порушень. Тобто запис звичаїв та традицій, судової практики згодом набуває ознак законів, в яких закріплювалась воля суспільства, а пізніше й воля правлячої верхівки, що забезпечувалось силою державного примусу. Так з’явилися перші писані закони.

Серед перших писаних законів слід зазначити закони Солона, закони ХII таблиць,  закони  царя  Ману,  закони  царя  Хаммурапі,  «Руська  правда», «Польська правда», договори київських князів Олега та Ігоря з греками тощо.

У тім, право, виникаючи разом з державою як соціальний регулятор, функціонує у суспільстві одночасно з іншими нормами: релігійними, корпоративними, моральними, технічними які певною мірою теж регулюють суспільні відносини. Проте право суттєво відрізняється від них, має притаманні тільки йому особливі ознаки. Насамперед – це нормативність права. Воно складається з норм, тобто правил поведінки загального характеру, і встановлює дозволи, заборони, права та обов’язки учасників правовідносин. (Правові відносини – це відносини, які породжують права та обов’язки сторін).

По-друге – право має формальну визначеність. Норми права згідно з правилами юридичної техніки викладені в законах та підзаконних актах.

По-третє, право на відміну від інших соціальних правил суспільства, являє собою чітку систему пов’язаних між собою норм.

По-четверте, право є системою загальнообов’язкових норм. Юридичні норми поширюються на всю територію держави і на всіх осіб, яким вони адресовані тобто носять імперативний характер.

По-п’яте, право виражає загальносуспільні, групові та індивідуальні інтереси.

По-шосте, право гарантується та забезпечується державою. 

Отже, право – це система формально визначених в офіційних джерелах загальнообов’язкових, гарантованих державою норм (правил) поведінки, призначенням якої є регулювання суспільних відносин. 

• 3. Систематизація законодавства
• 3.1. Джерела права

Діяльність державних органів пов’язана з оновленням, впорядкуванням законодавства, приведенням його до єдиної, узгодженої системи називається систематизацією законодавства.

Існують два основні різновиди систематизації: інкорпорація чинних нормативно-правових актів та кодифікація права.

Інкорпорація – це об’єднання нормативно-правових актів за певними ознаками і зведення їх в єдині збірники або інші видання. Видами інкорпорації рахують: хронологічну та систематичну.

До хронологічної належить опублікування нормативно-правових актів в офіційних виданнях – «Відомості Верховної Ради України», «Офіційний Вісник України», «Урядовий кур’єр», збірниках законів, указів, постанов. При систематичній інкорпорації нормативно-правові акти розміщуються за предметом правового регулювання, роком видання, галузями права, сферами державної діяльності, галузями народного господарства тощо.

Кодифікація – це така форма систематизації законодавства, за якої не спостерігається чисто механічне впорядкування законодавства, а вдосконалюється його зміст, усуваються прогалини, колізії у правовому регулюванні системи соціальних норм. Наприклад станом на 2019 рік в Україні нараховується 23 кодекси України.

Форми юридичного встановлення, закріплення та вираження приписів, правил, норм називаються в науці про право джерелами права. Відомі три способи державної діяльності щодо створення правових приписів: санкціонування звичаю; визнання прецеденту і законотворчість.

Звичай – стійке правило поведінки, що склалося у суспільстві в результаті багаторазового застосування.

Прецедент – надання рішенню судового або адміністративного органу у конкретній справі, що відбулася раніше , загальнообов’язкової сили при вирішенні всіх наступних аналогічних справ.

Нормативно-правовий акт – це офіційний документ, що містить правові приписи. Нормативно-правові акти утворюють складну ієрархічну систему яка називається системою законодавства та складається:

• Конституція України;
• кодекси України;
• закони України;
• постанови ВРУ;
• укази та розпорядження Президента України;
• накази міністерств, відомств;
• розпорядження місцевих органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

До групи нормативно-правових актів теорія права відносить і міжнародний договір який ратифікований ВРУ.

Головною ознакою, що характеризує систему законодавства в нашому суспільстві є її поділ на закони та підзаконні нормативно-правові акти.

Закони – мають вищу юридичну силу та регулюють найважливіші аспекти життя держави. Законодавчий орган – Верховна Рада України.

• 3.2. Норми права

Норми права – це первинні елементи права і нормативно-правових актів.

Правова норма є правилом поведінки загального характеру. Норма права завжди формально визначена. Правова норма не лише визначає правило поведінки, а й містить посилання на те, за яких обставин необхідно керуватися, а також визначає заходи відповідальності за його порушення. Наприклад окрема стаття Конституції України, Кримінального кодексу України, Кримінально-процесуального кодексу України тощо є нормою права. Правова норма має свою внутрішню структуру. Вона складається з: гіпотези, диспозиції та санкції. Лише норма права конституції України носить бланкетний характер. Тобто має лише диспозицію. Наприклад: кожна людина має невід’ємне право на життя (ст. 27 К.У.) А що може буди якщо життю людини загрожує небезпека Конституція України не зазначає. Вона відносить нас до спеціального закону – Кримінального кодексу України де починаючи з ст. 115 зазначається кримінальна відповідальність за позбавлення життя людини або замах на її життя, тощо.

Диспозиція – це частина норми права яка вказує на зміст самого правила поведінки, тобто зазначає права та обов’язки сторін, що виникають при конкретних ситуаціях. Вона представляє собою центральну частину правової норми, її основний регулюючий початок. Наприклад крадіжка ст. 185 ККУ. Назва статті це і є диспозиція.

Гіпотеза – це частина норми права яка вказує на умови дії правової норми. Той же приклад де вказано умови здійснення крадіжки – таємне викрадення чужого майна.

Санкція – це частина норми права яка вказує на заходи державного примусу за порушення диспозиції. В нашому прикладі це кара держави. Звертаючись до тієх ж статті Кримінального кодексу України це позбавлення волі до трьох років як максимум по ч.1 ст. 185 ККУ.

• 3.3. Система права

Правові норми утворюють певну систему, яка характеризується внутрішньою узгодженістю та єдністю. Найбільшими утвореннями, з яких складається система права є галузі права.

Галузь – це частина системи, яка включає норми, предметом регулювання яких є коло однорідних суспільних відносин. Наприклад Конституційне право, Трудове право, Фінансове право, Екологічне право тощо. В свою чергу галузі права поділяються на підгалузі та інститути права.

Підгалузь – об’єднує кілька інститутів права.

Інститут – регулює певну частину галузі права яка відрізняється суттєвою своєрідністю. Наприклад інститут спадкування в Цивільному праві.

Таким чином, система права являє собою об’єктивно зумовлену внутрішню побудову права, яка відображається в розподілі правових норм за галузями, підгалузями, та інститутами. Все вищезазначене – внутрішня система права України.

• 3.4. Правові відносини

Не всі відносини можуть набувати правового характеру, а лише ті, які породжують права та обов’язки сторін.

У процесі життєдіяльності окремі індивіди, організації, колективи тощо вступаючи у відносини набувають певних прав та обов’язків. Юридичний зв’язок між учасниками цих відносин які регулюються нормами права і характеризуються наявністю суб’єктивних прав і обов’язків називаються правовідносинами.

Правовідносини належать до категорій надбудовних суспільних відносин. Залежно від галузевої належності норм, на основі яких виникають правові відносини, виокремлюють конституційно-правові, адміністративно-правові, цивільні, господарські, трудові, екологічні, сімейні та інші правовідносини.

Учасники суспільних відносин, які виступають носіями суб’єктивних прав та юридичних обов’язків, називаються суб’єктами права. Для того, щоб особа могла бути носієм прав та обов’язків, брати участь у правових відносинах, вона повинна володіти особливими юридичними якостями: правоздатністю та дієздатністю.

Правоздатність – це встановлена законом здатність особи мати права та нести обов’язки. Правоздатність настає в момент народження фізичної особи.

Дієздатність – встановлена законом здатність самостійно здійснювати права та обов’язки. Повна дієздатність настає в основному для фізичної особи з

18 років. Разом правоздатність та дієздатність утворюють поняття – правосуб’єктивності.

Суб’єктами правовідносин в Україні є фізичні особи, юридичні особи а також держава в цілому.

До фізичних осіб теорія права відносить: громадян України, іноземних громадян які на законних підставах знаходяться на території України та осіб без громадянства.

Прийнято загалом рахувати, що між правоздатністю та дієздатністю існує розрив у 18 років. Але є і виключення коли згідно трудового права особа може офіційно працевлаштуватись з 15 або 16 років вона набуває повної дієздатності, або жінка з 14 років за рішенням суду виходить заміж вона також набуває повної дієздатності.

Для юридичної особи правосуб’єктивність (правоздатність, дієздатність) настає одночасно в момент державної реєстрації юридичної особи.

Об’єктами правовідносин є матеріальні та нематеріальні блага, з приводу яких суб’єкти права (фізичні та юридичні особи, держава) вступають у правовідносини.

Виникнення, зміна, припинення правовідносин, завжди пов’язані з певними життєвими обставинами та фактами. Закріплені у правових нормах (гіпотезах) такі обставини набувають значення юридичних, стають необхідними передумовами , за наявності яких учасники суспільних відносин отримують можливість реалізувати свої суб’єктивні права та обов’язки.

Таким чином, юридичні факти – це закріплені в гіпотезі правових норм певні життєві обставини, з якими закон пов’язує виникнення, зміну або припинення правових відносин. Залежно від джерела походження всі різноманітні юридичні факти поділяються на дві великі групи: події та дії.

Події – такі фактичні обставини, які відбуваються незалежно від волі людей (землетруси, стихійні лиха, смерть тощо). Подіям надається статус юридичних фактів тільки тоді, коли вони впливають на відносини, що регулюються нормами права.

Дії – це юридичні факти, які залежать від волі та свідомості людей. У свою чергу юридичні факти поділяються на правомірні та неправомірні.

• 3.5. Юридична відповідальність

За скоєння правопорушень або злочинів в Україні існує юридична відповідальність – вид соціальної відповідальності, який полягає в застосуванні до винних у скоєнні правопорушення осіб заходів державного примусу, що виражені в санкціях правових норм. Це сукупність всіх видів відповідальності які зазначені у правових нормах. До них можливо віднести: конституційно- правову, кримінальну, адміністративну, цивільно-правову, еколого-правову, матеріальну, дисциплінарну відповідальність. Як самостійний ретроспективний від юридичної відповідальності в теорії права розглядають відміну актів не відповідаючи діючому законодавству.

Правова наука наголошує на тому, що можливо існування нового виду юридичної відповідальності – моральної відповідальності. Коли в сучасному суспільстві на якісно високому рівні його розвитку принципи моралі будуть діяти в законодавстві як вид юридичної відповідальності. Причому самий тяжкий та суровий вид юридичної відповідальності.

• 4. Правові системи світу

На сьогодні в світі нараховується близько 248 держав. Історично в кожній країні діють свої правові звичаї, традиції, законодавство, юрисдикційні органи, сформувались особливості правового менталітету, правової культури. Правова самобутність держав дозволяє нам говорити про їх самобутність, про те, що кожна з них будує свою правову систему – сукупність усіх правових явищ (норм, установ, відносин, правову думку), які існують в її рамках (правова система в вузькому розумінні). Але на ряду з особливостями, відмінностями, в цих правових системах можливо вирізнити і загальні риси, елементи, схожості, які дають змогу їх групувати в «правові сім’ї» (правові системи в широкому розумінні), об’єднуючих декілька близьких в правовому відношенні країн. Всі країни входять у правові системи (сім’ї), їх більше двадцяти.

Існує декілька критеріїв об’єднання, класифікації, правових систем різних держав.

1. Загальність генезису (зародження та розвитку). Системи зв’язані між собою історично, мають загальні державно-правові коріння (виходять із однієї стародавньої держави, засновані на одних і тих же правових началах, принципах, нормах).
2. Загальність джерел, форм закріплення та вираження норм права. Мова йде про зовнішню форму права, про те, де і як фіксуються його норми (в законах, договорах, судових рішеннях, звичаях).
3. Структурна єдність, схожість. Правові системи держав, які входять в правову систему (сім’ю) повинні володіти схожістю структурної побудови нормативно-правового матеріалу. Як правило, це знаходить своє відображення на макрорівні – на рівні побудови норми права, її елементів, а також на макрорівні – на рівні побудови великих блоків нормативного матеріалу (галузей, підгалузей, інших підрозділів).
4. Загальність принципів регулювання суспільних відносин. У деяких країнах це ідеї свободи суб’єктів, їх формальної рівності, об’єктивності правосуддя, тощо, в інших – теологічні, релігійні начала (наприклад мусульманські країни), в третіх – радянські, націонал-соціалістичні ідеї тощо.
5. Єдність термінології, юридичних категорій та понять, а також техніки подачі та систематизації норм права. Близькі в правовому відношенні країни за звичай використовують однорідні, близькі за значенням терміни, що є єдністю їх походження. З цієї причини законодавці держав, які входять в одну й ту ж правову систему (сім’ю), при розробці правових текстів застосовують одинакові юридичні конструкції, способи побудови нормативного матеріалу, його упорядкування, систематизацію.

Ураховуючи вище зазначене в науці виокремлюють такі правові системи:

1. Англо-американська, в деяких інших джерелах англосаксонська (Англія, США, Канада, Австралія, Нова Зеландія та інші);
2. Романо-германська, (країни континентальної Європи, Латинської Америки, Турція, Україна, деякі країни Африки);
3. Релігійно-правова (країни, які в якості державної релігії використовують іслам, індуїзм, іудаїзм); можливо розподіл цієї системи на суто релігійну – Ватикан та мусульманську – мусульманські країни (Ірак, Кувейт, Іран, Саудівська Аравія, Арабські Емірати та інші);
4. Соціалістична (Китай, Монголія, В’єтнам, Камбоджа, Куба, КНДР);
5. Система звичаєвого права (Мадагаскар, країни Екваторіальної Африки). Існує ще декілька невеликих правових систем.

• 4.1. Англо-американська (англосаксонська) правова система 

Становлення та розвиток англо-американського (англосаксонського) права пов’язано з багатьма історичними, географічними, національними, політичними та економічними факторами. З історичної точки зору епохальним для Англії та англо-американського права є період норманського завоювання. До цього часу в країні діяли окремі місцеві акти, накази королів, які регулювали окремі питання громадського життя. Римляни, які правили в Британії близько 5 сторіч не змогли надати визначального діяння на її подальший правовий розвиток. Римське право не прижилося та скоро було витіснене місцевими нормами.

Загальне для всієї Англії право виникає після її захоплення Вільгельмом I Завойовником (1066 р.). У цей період формується централізована судова система, з’являються (в період правління Генріха II) королівські роз’їзні судді, які вирішують справи з виїздом на місця від імені Корони. Спочатку група справ, що відносяться до ведення цих суддів, була обмежена, але поступово вона розширювалася. Вироблювані суддями рішення бралися за основу іншими судовими інстанціями при розгляді аналогічних справ. Так стала складатися єдина система прецедентів, загальна дляв сієї Англії, що одержала назву «common law» (загальне право).У рішенні судових спорів брали участь присяжні – вільні громадяни з числа місцевих жителів, які частіше за все не знали прецедентів і актів королів, але знали свої звичаї і традиції. Вплив звичайних норм істотно позначалося на зміст і винесених судових рішень. В цьому сенсі загальне право Англії – звичайне, традиційне право.

У XII-XIV ст. система загального права досягла розквіту, але поступово, із зростанням числа прецедентів в ній, стала виявлятися тенденція до консерватизму і формалізації, що до XV ст. підготувало основу для якісно нового етапу її розвитку, пов’язаного з появою «права справедливості» та його протистоянням загальному праву. Нові ринкові відносини не знаходили належного виразу в старих правових формах, і поступово став складатися особливий порядок апеляції до монарха розглянути справу «по совісті», «по справедливості», а не за прецедентами. Така апеляція зазвичай здійснювалася через лорда-канцлера, який вирішував питання про передачу скарги королю. Незабаром сама функція розгляду справи за суттю переходить до лорда- канцлера, і він стає самостійним суддею.

В Англії, таким чином, склалися дві самостійні системи права: загального прецедентного і «права справедливості». Останнє поступово зазнало істотних змін. Воно стало реалізуватися на основі раніше розглянутих казусів, а отже, лорд-канцлер позбувся можливості на власний розсуд, за своїм почуттю справедливості вирішувати спір за наявності готових рішень з аналогічних справ. Право справедливості теж стало правом прецедентним, відмінності між двома системами виявилися непринциповими, хоча до 1875 зберігали суд канцлера, який керувався тільки правом справедливості. Після 1875 норми загального права та права справедливості стали застосовуватися тими самими суддями, і прецеденти права справедливості склали органічну частину одного прецедентного права Англії.

Сучасний період розвитку англосаксонського права – період кардинальної правової реформи, суть якої полягає в активізації законодавчої діяльності, уніфікації позовного провадження, злитті судів загального права та права справедливості. В даний період істотно підвищилася роль законодавчого регулювання, зросло значення закону серед інших джерел права. Законодавчий «наступ» призвів до модифікації структури та змісту права, а також самого юридичного мислення, правової доктрини та освіти. Якщо раніше англійські юристи навчалися головним чином на практиці, то в даний час пріоритет отримала університетська освіта. При виробленні законопроектів враховується досвід зарубіжних країн, втому числі що відносяться до романо-германської сім’ї вдачі, йдуть запозичення та уніфікація інших правових цінностей. Таким чином, спостерігається поступове зближення названих правових систем.

Прецедентне право Англії істотно вплинуло на правовий розвиток багатьох країн світу. В сферу його впливу потрапили США, Канада, Австралія, Індія, Нова Зеландія та інші країни. Однак у самій Великобританії панування загального права не повсюдно. Воно застосовується лише в Англії та Уельсі. В Шотландії і Північної Ірландії, а також ряді острівних територій, воно не набуло поширення. В рамках країн англосаксонської системи здавна відбувається конструктивне правове співробітництво, багато прецедентів, вироблених англійськими судами, стали надбанням інших держав або враховувалися їх суддями, і навпаки.

Разом з тим, останнім часом кілька країн (у тому числі Канада і Австралія) заявили про свою правову автономію. У Сполучених ж Штатах Америки правовий «суверенітет» почав складатися набагато раніше, ще в XVIII ст., з часів боротьби за незалежність. Але сам по собі процес правової суверенізації держав, що входять в систему англосаксонського права, ще не означає їх «відхід» із ситуації правової сім’ї, так як вплив англійського права не обмежується прецедентами. Він зумовлює загальний тип юридичного мислення, характер і особливості правової діяльності, використані категорії, поняття, конструкції та інші юридичні елементи.

• 4.1.1. Особливості норм англосаксонського права

В англосаксонському праві існує два види норм: законодавчі та прецедентні. Законодавчі являють собою (як і в романо-германській системі) правила поведінки загального характеру. Прецедентні – певна частина судового рішення за конкретною справою. Англійські юристи відносять до прецедентної норми («ratio decidendi»), по-перше, юридичний висновок у справі і, по-друге, аргументацію, мотивування рішення. Ці два елементи складають сутність рішення. Інша його частина є «попутно сказане» («obiter dictum»). Вона має лише переконливий характер і не є обов’язковою для інших судів. На практиці досить важко відрізнити obiter dictum від ratio decidendi. Для цього вироблено безліч методів, прийомів їх розрізнення, але всі вони недостатньо ефективні.

Підкреслимо, що ratio decidendi лише з великою мірою умовності можна назвати нормою права. Англійці взагалі прагнуть не формулювати у своїх судових рішеннях правила загального характеру. У них існує презумпція незастосування широких правових принципів. На відміну від континентальних юристів їх тип правової свідомості швидше індуктивний, ніж дедуктивний. В основі суджень і висновків у справі лежить аналіз окремого випадку, казусу.

Суддя «підлаштовує» конкретний випадок не до готової норми, а до казусу, що виникав раніше, що має правове значення нагоди, і встановлює їх подібність, після чого виносить висновок про співвіднесення прецеденту до розглянутого ним справи або їх неспівпаданні. Такий механізм лише з великою натяжкою можна назвати нормозастосовним. Опис прецедентного врегулювання через модель «норма – її реалізація» є даниною романо- германської правової традиції, яка в нормативності бачить обов’язковий елемент права.

• 4.1.2. Джерела англосаксонського права

Найбільш важливим джерелом англосаксонського права (з точки зору процесу його формування) є, як вже зазначалося, судовий прецедент. Саме він довгий час був головною формою вираження і закріплення англійського права, яке було і залишається прецедентним. Прецеденти створюються в Англії тільки вищими судовими інстанціями: Палатою лордів, Судовим комітетом Таємної Ради (у справах держав – членів Співдружності), Апеляційним судом і Високим судом. Нижчестоящі суди прецеденти не створюють. Англійське правило прецеденту свідчать: вирішувати так, як було вирішено раніше (правило «stare decisis»). Воно має імперативний характер, тобто кожна судова інстанція зобов’язана додержуватися прецедентів, виробленим вищестоящим судом, а також створених нею самою.

Виключення з жорсткого правила прецеденту все ж існує. У 1966 р. Палата лордів зробила заяву з питань практики, в якому допускала можливість відступити від раніше створених нею прецедентів у разі встановленої необхідності. Повноваження Палати лордів відкидати свої колишні рішення було закріплено Парламентом у законі 1966 р. про відправлення правосуддя.

Іншим джерелом англосаксонського права є закон (статут). Він з’явився набагато пізніше прецеденту, але поступово набув вельми важливого значення у правовому регулюванні суспільних відносин.

Англійські законодавчі акти класифікуються за різними підставами. За сферою дії вони поділяються на публічні, що поширюються на невизначене коло суб’єктів і діють на всієї території Великобританії, і приватні, що поширюються на окремих осіб і території.

Нерідко Парламент делегує свої повноваження щодо прийняття нормативних актів іншим суб’єктам (королеві, уряду, міністерствам). Сукупність цих актів складає «делеговане законодавство». Юридична сила такого роду актів визначається передачею частини законотворчих функцій Парламенту відповідному органу. Тому їх рішення вважаються частиною закону та обов’язкові до виконання всіма громадянами. Вищою формою здійснення делегованого правотворчості є «наказ у Раді», який формально представляє собою наказ Таємної ради (монарха і таємних радників), а фактично – уряду.

Крім того, виділяється автономне законодавство – акти місцевих органів влади, що діють на відповідній території, деяких установ, організацій (англіканської церкви, профспілок, залізничних, будівельних, транспортних, газових компаній, Юридичного товариства тощо). Вони приймають рішення, які є обов’язковими для їх членів та користувачів їх послуг. Юридична сила таких актів поступається силі актів Парламенту і делегованого законодавства. За ієрархії вони наближаються до актів правозастосовних органів.

Статут має пріоритет перед прецедентом в тому сенсі, що може скасувати його. Однак це не означає, що прецедент похідний від закону, вторинний за характером. Своєрідність англосаксонського права полягає у тому, що закон в ньому реалізується не самостійно, а через прецеденти, за їх допомогою. Перш ніж стати діючим актом, він повинен «обрости» конкретизуючими його обов’язковими судовими рішеннями. Англійська судова практика знає чимало випадків, коли прийняті статути залишалися мертвонародженими, ігнорувалися судами або їх зміст і значення інтерпретувалися інакше. Звідси англійський статут не можна розглядати як джерело, що руйнує або нівелює систему прецедентів, як чужорідну форму права, скоріше, навпаки, він сам став придатком цієї системи, які доповнюють та вдосконалюють.

Давнім джерелом англосаксонського права є звичай. Сьогодні його роль серед інших джерел права безперервно зменшується. Однак у змістовному плані, для становлення та розвитку англосаксонського права звичай мав дуже важливе значення. Справа в тому, що присяжні у порівнянні з професійними суддями не володіють тими знаннями про норми, раніше ухвалені судові рішення, які необхідні для точної юридичної кваліфікації вчинків. Для них орієнтиром при оцінці конкретних подій та фактів виступають ті традиції, звичаї, норми поведінки, що склалися в Англії, окремих графствах. З урахуванням цих норм і виробляється загальна думка, позиція присяжних за конкретною справою.

«Розподіл праці» між суддями і присяжними сталося не відразу і неповною мірою, причому присяжні неминуче брали участь у розгляді питань не тільки факту, але і власне права. Тому треба визнати логічною тезу англійських юристів про те, що загальне право – право звичайне, що в його основі лежить звичай, традиція. Що стосується старих звичаїв, то вони потрапили у тканину англійського права більш прямим шляхом. За чинним правилом, старовинні звичаї (до XIII ст.) повинні враховуватися при вирішенні суддями конкретних справ. Так, в Англії споконвіку існував звичай, що допускає розвішування рибальських мереж на чужому березі незалежно від згоди власника берегової смуги. Він до цих пір юридично значущий і зізнається судами.

Багато питань парламентської процедури, взаємовідносин вищих державних посадових осіб, ритуально-етичні норми поведінки монарха, членів його сім’ї також регулюються у звичайно-правовому порядку. Тут звичай заповнює ніші у праві, які утворилися через відсутність конституційних актів.

Особливе місце серед джерел англосаксонського права займає юридична доктрина (наука). Якщо у романо-германській правовій системі вона не є самостійною формою вираження і закріплення юридичних норм, хоча і має в ній визначальну роль, то в англосаксонському праві деякі літературні джерела мають повсюдне визнання та використовуються при вирішенні конкретних справ. До таких джерел відносяться старовинні керівництва по загальному праву, написані найбільш авторитетними англійськими юристами, найчастіше суддями. Значення цих джерел полягає не стільки у теоретичних судженнях авторів, скільки у представлених в них обов’язкових прецедентах, що приводяться, і аналізованих вченими. Наприклад, найбільш авторитетне джерело – «Інституція» Кока, як визнають самі англійські юристи, цитується на судах частіше, ніж будь-який інший збірник прецедентів. Сучасні ж наукові керівництва у якості первинних джерел англосаксонського права не виступають, вони мають лише переконуюче значення при вирішенні судових справ.

Таким чином, під англійською доктриною як джерелом права слід розуміти не власне юридичну науку, теоретичні уявлення, ідеї, конструкції, а судові коментарі, описи прецедентної практики, покликані виконувати роль практичного керівництва для юристів.

• 4.1.3. Структура англосаксонського права

В англійському праві немає класичного розподілу на публічне та приватне. Замість цього історично склалося його розподіл на загальне право та право справедливості, яке до цих пір визначає всю правову архітектоніку. Така відмінність у структурному розподілі двох основних правових сімей (романо- германської та англосаксонської) має не історично випадковий, а глибоко закономірний характер, обумовлений тим, що одна виникає раціональним шляхом, інша – еволюційним, шляхом історичного генезису, поступового оформлення сформованих відносин. Звідси відмінності у структурі романо- германського та англосаксонського права полягають у різних підставах їхньої побудови, а отже, у різній логіці їхнього розвитку.

Структурні особливості англосаксонського права проявляються не тільки на макрорівні, але й на рівні юридичної норми.

Прецедентні норми представляють собою казуси, яким притаманні свої структура і особливий зміст. Зв’язок цих початкових елементів (мікрокліток) англосаксонського права у силу деяких обставин має часто вже не логічний, раціональний, а традиційно-історичний характер. Так, природно-еволюційним шляхом у сферу дії права справедливості потрапили суперечки про нерухомість, відносини довірчої власності, справи про торгові товариства, про банкрутство, спадкування. До предмету загального права відійшли кримінально-правові справи, договірне право, інститути цивільно-правової відповідальності та деякі інші. Однак жорсткого вододілу тут немає, і в даний час окремі поняття та інститути переходять з однієї сфери в іншу або є загальними для обох, що пов’язано, насамперед, із застосуванням прецедентів загального права і прецедентів права справедливості одними і тими ж суддями, які зацікавлені в їх зближенні та уніфікації їх понять.

• 4.2. Романо-германська правова система
• 4.2.1. Походження романо-германської правової системи

Романо-германське право виникло у XII-XIII ст. в результаті рецепції римського права країнами континентальної Європи. Підставою для рецепції в економічній сфері стали розвиток торгівлі, ремесел, зростання міст. Феодальні норми, що базувалися на ідеях васалітету та патримоніальної юрисдикції, які використовувалися у селі, не відповідали принципам самоврядування «вільних» міст. Їм потрібна була інша система нормативно-правового регулювання, що будується на ідеях формальної рівності та незалежності учасників ринкових відносин. Такою системою, що найбільш відповідає названим ідеям, виявилося римське право. Спочатку соціальною основою та сферою його застосування у середньовічній Європі було переважно міське населення, однак через кілька століть, із зміною сільського укладу, земельних відносин на селі правова система, яка зародилася у містах, стала загальнонаціональною, континентально- європейською.

Крім економічних причин, існували і соціально-культурні передумови запозичення Європою римського права. Розвиток освіти, мистецтва, культури підготувало підґрунтя для сприйняття римських юридичних концепцій, поглядів, понять, конструкцій. Важливу роль у цьому процесі зіграли університети, де відбувалися вивчення оригінальних римських текстів (школа глосаторів), а потім їх адаптація до умов середньовіччя (школа постглосаторів). Не випадково деякі дослідники романо-германського права розглядають його як «право розуму», «право університетів». Університетські професори активно займалися вдосконаленням юридичної доктрини та категоріального апарату, а пізніше – розробкою моделей, проектів найважливіших законів, кодексів. В університетах здобували освіту судді, прокурори, адвокати, що сприяли надалі практичного застосування римської юридичної доктрини.

Важливою передумовою рецепції римського права стало також благословення християнської церкви. Протягом багатьох століть церква негативно ставилася до римського права, і знадобився авторитет Фоми Аквінського, щоб подолати таке упередження. Організаційне рішення про відсторонення церковної інквізиції від цивільних судових процесів було прийнято ще раніше Четвертим собором в Латрані (1215 р.)

З XIII ст. романо-германське право активно розвивається, долаючи державні кордони, і стає надбанням усієї Європи, виключаючи острівну Англію. В XVI- XVIII ст. процес правового розвитку Європи набуває нових форм. Становлення націй та національної державності привнесло до нього елементи правового націоналізму. Загальні принципи і засади римського права виявилися інтегровані у національні нормативні системи. Даний процес завершився розробкою національного законодавства, національних кодексів, що враховують особливості соціальних укладів різних країн.

У даний час демократичні традиції романо-германського права доповнилися ідеями створення «європейського дому», Євросоюзу, що веде до правової інтеграції країн, подоланню національно-державних кордонів, а разом з ними і правового націоналізму.

Підставами інтеграції виступають загальні принципи, «дух» римського приватного права. Сьогодні можна говорити про новий етап його розвитку: етап зближення та уніфікації законодавчих комплексів континентально- європейських країн і побудова загальноєвропейської правової системи.

 

• 4.2.2. Особливості норм романо-германського права

Романо-германська норма права – загальне правило поведінки, сформульоване законодавцем або уповноваженим ним органами. Головною особливістю цієї норми у порівнянні з англосаксонською прецедентною виступає узагальнений, абстрактний характер. Законодавець зазвичай формулює її як соціальну модель поведінки, як загальний масштаб, межу дозволеного («від» і «до»), не вдаючись до перерахування приватних випадків або варіантів поведінки. Навіть якщо приводом для створення норми права служить окремий юридичний казус, він знаходить дозвіл в узагальненій (абстрактній) формі.

Використання норм – моделей поведінки дозволяє законодавцю оперативно впливати на соціальні відносини, змінювати, перетворювати їх, що є безумовною гідністю даного виду правової регламентації. Романо-германські норми мають системно-ієрархічний характер, утворюють взаємозалежні комплекси супідрядних з точки зору юридичної сили та соціальної значущості положень, серед яких виділяються «головні» і другорядні, менш значимі правила. Дана обставина істотно полегшує юристам романо-германської системи пошук і застосування діючих законів.

Разом з тим, узагальнений характер надає нормам і негативні риси: чим більш загальною є норма, тим важче її застосовувати на практиці. Виникає серйозна проблема її конкретизації та тлумачення. Для цього використовується безліч прийомів, способів тлумачення, що дозволяють уточнити волю законодавця. У результаті судовими, арбітражними та іншими органами виробляється безліч вторинних норм, положень, які роз’яснюють або конкретизують положення законів.

• 4.2.3. Джерела романо-германського права

Найважливішим джерелом романо-германського права виступає закон. Закони приймаються парламентами країн, мають вищу юридичну силу та поширюються на всю територію держави та всіх її громадян. Вони, з точки зору сучасної доктрини, повинні виражати волю більшості суспільства, основні права людини, соціальну справедливість. Закон має пріоритет по відношенню до всіх інших джерел права. Він може заборонити або легалізувати звичай, окремі положення судової практики, внутрішньодержавні договори. При закріпленні звичаю чи доктрини у тексті закону вони стають його частиною, змістом. В даний час закони регулюють всі основні сторони життя суспільства, закріплюють правове становище суб’єктів, їх майна, відносини між ними.

Згідно романо-германської доктрини, закони поділяються на конституційні і звичайні (поточні). У всіх країнах системи закріплений принцип пріоритету конституційних законів по відношенню до звичайних. Верховенство їх забезпечується спеціальними конституційними судами або верховними судовими органами. Для конституційних законів передбачено особливий порядок їх скасування, зміни, що передбачає згоду кваліфікованої більшості депутатів. Предметом регулювання законів є найбільш важливі питання суспільного устрою, права і свободи громадян, структура, організація державної влади.

Важливе місце серед поточних законів займають кодифіковані акти (кодекси). Романо-германське право, на відміну від права англосаксонського, прагне не до зовнішнього об’єднання, систематизації нормативного матеріалу (інкорпорації), а до об’єднання змістовного, внутрішнього, заснованого на істотній переробці нормативного матеріалу, «поділі праці» між окремими нормами, їх кооперації (кодифікації). Кодекси зазвичай носять галузевий характер (цивільно-правові, кримінальні, торгові, сімейні тощо) і виступають свого роду «центрами тяжіння» для інших норм даних галузей.

Крім законів, в країнах романо-германської системи приймається безліч підзаконних актів: декрети, регламенти, інструкції, циркуляри та інші документи, що видаються виконавчою владою. Частина з них має делеговану природу. Їх значення, роль у правовому регулюванні визначаються повноваженнями органів, які їх створили. Інші рішення приймаються за ініціативою самих виконавчо-розпорядчих органів. Вони, з точки зору своєї юридичної сили, поступаються актам першої категорії, проте їх число дуже велике і тому, особливо в тих країнах, де немає жорсткої системи контролю за їх прийняттям, вони справляють істотний вплив не тільки на організаційні відносини, що складаються всередині виконавчої влади, але і на діяльність громадян, установ, підприємств.

Другим джерелом романо-германського права є звичай. Історично багато звичайних норм одержали закріплення в законах, стали їх вмістом. Але як самостійне джерело права, звичай сьогодні виконує другорядну роль у правовій системі, виступаючи у якості доповнення до закону.

У ряді європейських цивільних і торгових кодексів закріплені норми, що дозволяють використовувати звичаї господарської та торгової практики при відсутності, «мовчанні» закону. Тобто з їх допомогою знешкоджуються прогалини законодавчого регулювання. Звичай також здійснює функцію  «амортизатора» протиріч, несправедливості законодавчих рішень. Наприклад, у ФРН він використовується поряд з принципами права при тлумаченні не скасованих законів часів націонал-соціалізму в разі їх суперечності між основним правовим засадам і ідеями соціальної справедливості. З цієї точки зору роль звичаю до кінця не вичерпана.

Третім джерелом романо-германського права з певними застереженнями може бути визнана судова практика. Сенс цих застережень зводиться до того, що відповідно до діючої доктрини норми права можуть прийматися лише самим законодавцем та уповноваженими ним органами. Проте існуючі суперечності, прогалини законодавства і, найголовніше, широкий простір, наданий парламентами судовим органам, зумовили розробку суддями принципових рішень, уточнюючих положення закону, які іноді йдуть врозріз з волею законодавця.

Подібного роду рішення виробляються, як правило, вищими судовими інстанціями і конституційними судами країн системи. В силу місця і ролі цих інстанцій в судовій ієрархії всі нижчестоящі судові органи зобов’язані дотримуватися сформованої ними практиці вирішення справ конкретних категорій під загрозою скасування інших рішень. Таким чином, створюються своєрідні судові норми – правоположення судової практики, що враховуються усіма юристами. Ці правоположення публікуються в судових збірниках, набувають широку популярність і стають частиною правової системи.

• 4.2.4. Структура романо-германського права

У країнах романо-германської правової системи використовується відомий з часів Римської імперії розподіл права на публічне і приватне. Підставою, критерієм виділення публічного права виступає загальний, державний інтерес (здійснення суспільних цілей і завдань). Приватного права – особливий, приватний інтерес (реалізація цілей окремих осіб, громадян, організацій). Публічне право регулює відносини субординаційні, що базуються на владі і підпорядкуванні, на механізмі примушення зобов’язаних осіб. У ньому домінують імперативні (категоричні) норми, які не можуть бути змінені, доповнені учасниками правовідносин. До сфери публічного права традиційно відносять конституційне, кримінальне, адміністративне, фінансове, міжнародне публічне право, процесуальні галузі, основні інститути трудового права і т.д. Приватне право опосередковує відносини «горизонтального» типу, відносини між рівноправними незалежними суб’єктами. Тут переважають диспозитивні норми, що діють лише в тій частині, в якій вони не змінені, не скасовані їх учасниками. До сфери приватного права входять: цивільне, сімейне, торгове, міжнародне приватне право, окремі інститути трудового права і деякі інші.

Іншою структурною особливістю романо-германського права є послідовний галузевий розподіл норм, їх прив’язка до конкретних галузей права і правових інститутів. Відповідно до юридичної доктрини всі прийняті нормативні положення отримують відповідну галузеву «прописку» з урахуванням предмета їх регулювання та особливостей прийомів і засобів (методів) впливу на права суб’єктів. Така логічна послідовність підпорядкування різних елементів нормативно-правового  матеріалу  обумовлена  раціональною  природою,«університетськими країнами» даної правової сім’ї.

 

• 4.3. Мусульманська правова система
• 4.3.1. Походження мусульманської правової системи

Мусульманське право виникло як частина шаріату (система приписань віруючим в Аллаха), що представляє собою найважливіший компонент ісламської релігії. Історія мусульманського права нерідко позначається терміном «фікх», починається з пророка Мухаммеда (Мухаммада), який жив в 570 роках (за деякими джерелами 571-632 років». Мухаммед від імені Аллаха адресував деякі основні правила поведінки, норми віруючим мусульманам. Ці норми формулювалися їм головним чином у публічних проповідях. Інша частина юридично значимих норм склалася у результаті життєдіяльності та поведінки Мухаммеда. Пізніше ті й інші норми знайшли відображення у первинних джерелах мусульманської релігії і права. Проте їх було мало для системного регулювання всієї сукупності правових відносин мусульманської громади, а тому після смерті Мухаммеда його нормотворчу діяльність продовжили найближчі сподвижники, «праведні» халіфи Абу-Бакр, Омар, Осман і Алі. Спираючись на Коран і сунну, вони формулювали нові правила поведінки, відповідні, на їх погляд, волі Аллаха і Мухаммеда. В разі ж «мовчання» Корану і сунни норми встановлювалися спільним розсудом або одноосібно кожним халіфом.

В VIII-Х ст. істотний вплив на розвиток мусульманського права надали ісламські правознавці та мусульманські судді – каді. Їх роль у формуванні мусульманської правової системи була настільки значною, що деякі дослідники стали визначати мусульманське право як право юристів. В цей період зароджуються головні гілки ісламу, заповнюються правові прогалини, на основі тлумачення Корану формулюється безліч нових приписань.

До кінця Х ст. мусульманське право канонізували, і «ворота шукань» для його дослідників і реформаторів закрилися. Наступило «століття традицій», період дій згідно сталим правовим нормам і доктринам. Мусульманські судді позбулися права при відсутності в Корані, сунні та інших джерелах потрібних норм виносити рішення на свій розсуд. Вони повинні були керуватися прийнятим населенням країни толком. До XIII ст. мусульманське право практично втратило свою цілісність і стало правом полідоктрінальним, розділеним на різні гілки. Обов’язок дотримуватися конкретної юридичної школи забезпечувалася державою, її правовою політикою. у результаті наднаціональне мусульманське право виявилося роздробленим і розведеним за різними  національно-державними  «квартирами»,  отримало  територіальну «прописку». Подібно романо-німецькому праву періоду кодифікації, воно стало правом національним.

Подальший розвиток мусульманської правової доктрини відбувався шляхом послідовного усунення внутрішніх суперечностей, неузгодженостей, що існували у межах того чи іншого толку, а також створення загальних положень, принципів, єдиних для всіх мусульманських правових шкіл. Ці норми- принципи надали мусульманському праву логічну цілісність, стрункість і значно підвищили його регулятивний потенціал.

XIX ст. знаменує принципово новий щабель розвитку мусульманського права. Становлення законодавства як самостійного джерела нормативного регулювання призвело до поступового витіснення юридичної доктрини, зниженню її ролі, хоча у змістовному плані вона продовжувала чинити певний вплив на правову систему.

З другої половини XIX століття відбувається активне запозичення європейського права, зокрема романо-германського, яке в даний час в окремих арабських країнах (наприклад, у Туреччині) практично витіснило мусульманські правові норми. В інших країнах (Алжир, Єгипет, Сирія та ін.) мусульманське право збереглося в окремих сферах соціальних відносин, зокрема у сфері «особистого статусу» мусульман. У тих країнах, де домінують ісламсько-фундаменталістські позиції (Іран, Пакистан, ЙАР, Лівія, Судан), межі мусульманського права більш широкі, включають різні інститути, підгалузі цивільного, кримінального, державного права, інших галузей. Тут спостерігається своєрідний ренесанс ісламсько-правової культури, повернення до традиційних ісламських цінностей, що закономірно тягне за собою розширення предмета регулювання мусульманського права.

• 4.3.2. Особливості норм мусульманського права

Система мусульманського права відрізняється від інших правових систем своєрідністю, неповторністю джерел, структури, термінів, конструкцій, поняттям норми. Якщо континентальні європейські юристи під нормою права мали на увазі приписання конкретного історичного законодавця, то ісламські правознавці під нею розуміють правило, адресоване мусульманській громаді Аллахом. Дане правило ґрунтується не на логічних висновках, а на ірраціональних, релігійних догмах, на вірі. Тому його не можна змінити, скасувати, «поправити». Воно безперечно і абсолютно, повинне безумовно виконуватися. Сверхсоціальна, догматична природа мусульманських правових норм передбачає особливі способи їх адаптації до діючих суспільних відносин. Мистецтво судді, правозастосовника часто полягає ц тому, щоб, не порушуючи прямо окремі вимоги норми, домогтися за допомогою різних юридичних прийомів, фікцій, інших прийомів протилежного результату.

За змістом норми мусульманського права також істотно відрізняються від європейських. Вони, як правило, не є вповноважуючими (надавачами право на вчинення окремих дій) або які забороняючими. В їх основі лежить обов’язок здійснити ті чи інші вчинки, що теж обумовлено їх релігійною природою.

• 4.3.3. Джерела мусульманського права

Першим за значенням джерелом мусульманського права визнається Коран – священна книга мусульман. Зовні це книга віршів, що містить 114 сур (розділів), більше 4 тис. коротких віршованих фрагментів, не пов’язаних загальним конструктивним задумом, єдиним началом. Самі тексти датуються періодом з 610 по 631 р. і являють собою промови та проповіді Мухаммеда,  виголошені ним з різних приводів і обставинам і зібрані згодом до одного твору. Лише незначна їх частина торкається питань правових взаємовідносин мусульман, а також інших віруючих. Більшість же віршів присвячено питанням релігії та ісламської моральності. Великий вплив на це джерело релігійно- правової думки зробили більш древні доктрини – християнство та іудаїзм – головним чином через П’ятикнижжя (Тору), Талмуд. Багатоплановість змісту і незначний обсяг правових положень обумовили той факт, що Коран не став для мусульманського права системним юридичним документом – подібно конституції або кодексу. Однак він був і залишається для мусульманських юристів найавторитетнішим джерелом ісламського права.

Генетично близький Корану і тісно пов’язане з ним друге джерело мусульманського права – сунна, що представляє собою збірник хадисів, тобто переказів про життя Мухаммеда, його поведінці, вчинках, способі думок і дій. Це джерело складалося упродовж декількох століть (з VII по IX), причому достовірний характер багатьох хадисів не викликає сумнівів, хоча є перекази швидше гіпотетичного плану. Як і Коран, сунна містить мало норм власне юридичних, в ній домінують морально-релігійні положення. Серед юридичних приписань немає широких принципів-узагальнень. В силу самої природи сунни в ній представлені перш за все конкретні казуси, випадки з життя Мухаммеда.

Третім джерелом мусульманського права є іджма – спільне рішення авторитетних ісламських правознавців. Мухаммед вважав, що мусульманська громада не може помилятися. Це твердження лягло в основу визнання правомірності даного джерела. Фактично від імені громади виступають найбільш обізнані юристи, теологи, які й виносять одноголосне рішення.

Четверте джерело мусульманського права – кійяс – являє собою звичайне рішення за аналогією. У західних правових системах подібне рішення не вважається самостійним джерелом. Воно лише забезпечує «роботу» механізму нормативного або прецедентного регулювання. В ісламських же країнах рішення за аналогією набуває особливого змісту та значення, так як об’єктом аналізу тут виступає не раціональна воля земного законодавця, а релігійна ідея, що має абсолютний, позачасовий і незаперечний характер. Кійяс не є продовженням, частиною первісної норми або казусу, а тому утворює окреме джерело права.

До числа вторинних джерел права, що виникли у більш пізній період розвитку ісламських держав, можна віднести закон (нормативно-правовий акт), який сьогодні у більшості мусульманських країн грає дуже важливу роль в соціальному регулюванні. У ньому можуть міститися норми, які не тільки доповнюють, конкретизують положення первинних релігійно-правових документів, але і ті, що йдуть врозріз з Кораном, сунной, іджмою (наприклад, про обмеження шлюбного віку повноліттям, про допущення спекуляції, позиково-кредитних операцій). В цьому випадку закон навряд чи може вважатися формою мусульманського права.

Глибинним джерелом ісламської правової системи є релігійно-правова доктрина. Саме вона обумовила особливу логіку розвитку мусульманського права, своєрідність його формальних джерел, їх тісний взаємозв’язок. В окремі періоди історії, наприклад в VIII-Х ст., вона отримувала офіційне визнання, легалізацію та виступала у якості форми права. В інший час, як і сьогодні, вона йшла на другий план і оформлялася через іджму, кійяс, закон. Але у будь-якому випадку ця доктрина була і залишається основним живильним джерелом мусульманського права, його кореневою системою.

Малозначну роль у правовому регулюванні відіграє звичай, якщо, звичайно, він не має релігійних підстав. Ісламські юристи не відносять його до права і не розглядають його як джерело. Однак коли відносини виявляються нерегламентованими правом, не забезпечуються юридично, звичай може виступати їх регулятором.

• 4.3.4. Структура мусульманського права

Структура мусульманського права також має суттєві особливості, які витікають з його природи. Воно не поділяється на загальне і приватне право, як у романо-германської системі, або на загальне право і право справедливості, як у країнах англосаксонської родини. Тут існують інші принципи інтеграції, зв’язку норм, їх структурного об’єднання. Так, можна виділити правові комплекси норм, принципів відповідно до основних мусульманських толків (рітамі) – сунітськими (ханифитскими, малікітскими, шафиитскими, ханбалітськими) і несуннітськими (шиїтськими, вахбітскими, зейдутскими, абадітскими). Наявність різних гілок в ісламі обумовлює аналогічну диференціацію у праві, об’єднання юридичних норм навколо тих чи інших релігійних течій. Кожен толк, як правило, «обростає» певним комплексом норм, прийнятих відповідно до обраних релігійних постулатів. Разом з тим, зберігається і галузевий принцип диференціації правових норм, хоча і з деякими особливостями. Зокрема, існує галузь «право особистого статусу», регулююча сімейні, спадкові та деякі інші відносини; делікатне право, встановлює заходи кримінально-правової відповідальності; муамалат, що закріплює цивільно-правові відносини; галузь так званих владних норм – сфера державного та адміністративного права; міжнародне право (сійар).

Усі вчинки у мусульманському праві поділяються на п’ять основних категорій: обов’язкові, рекомендовані, дозволяючі, засуджуючі і забороняючі. В основі даної класифікації лежать відповідні релігійно-моральні оцінки тих чи інших актів поведінки. Норми мусульманського права можуть бути також класифіковані (з точки зору їхньої спільності) на норми-принципи, сформульовані у вигляді теоретичних узагальнень, і казуальні норми, що виникали, як правило, емпіричним шляхом (такі, наприклад, норми сунни).

• 4.4. Соціалістична правова система
• 4.4.1. Походження соціалістичної правової системи

Соціалістична правова система виникла в Росії в 1917 р. Причини її формування обумовлені не особливостями юридичного свідомості народу, правової доктрини, джерел та структури права, а марксистсько-ленінською ідеологією, її принципами політичного устрою суспільства. Звідси головні відмінності виниклої на початку XX ст. правової системи від традиційних правових сімей лежать в сфері змісту правових норм.

У Радянській Росії та інших країнах соціалістичної правової системи отримали правове втілення такі ідеї:

• централізоване управління економікою, господарськими відносинами, що спричинило за собою використання імперативних норм, планових регуляторів, детальну регламентацію цивільних договорів, правового становища майна і повноважень суб’єктів;
• усуспільнення власності, створення державної, «загальнонародної» власності як основи економіки;
• націоналізація підприємств, банків, господарського майна, а в деяких країнах – землі, інших об’єктів нерухомості;
• регулювання міри праці і споживання і, як наслідок, створення соціально- правових інститутів нормування трудової діяльності та розподілу соціальних благ.

Втручання держави в усі сфери життя суспільства призвело до поступового відмирання приватного права і домінування публічно-правових інститутів. Ідеологічним обґрунтуванням даного процесу стала теза В. Леніна про те, що Радянська держава не визнає нічого приватного. Багато інститутів громадянського права, в тому числі інститут власності, придбали публічно- правовий характер, найважливіші види господарських договорів укладалися і реалізувалися на адміністративно-плановій основі.

У кримінальному та адміністративному праві пріоритетно захищалася державна власність, діяли заборони на заняття приватною підприємницькою діяльністю, валютними операціями, комерційним посередництвом тощо. Передбачалися серйозні санкції за антирадянську агітацію та пропаганду, поширення відомостей, що ганьблять соціалістичний лад, переслідувалися дії, що суперечать комуністичної моральності.

Спрощувалися процедурні форми, обмежувалися права обвинувачених та підсудних на захист. Результатом же стали формування обвинувального ухилу, ідеологізація судового провадження, відмова від використання суду присяжних. У той же час соціалістичної правовій системі притаманні певні досягнення.

До їх числа можна віднести:

• глибоку теоретичну і практичну опрацювання питань користування, володіння, розпорядження державним майном (включаючи право господарського ведення, оперативного управління);
• впровадження у світову юридичну практику інститутів планово-правового регулювання економічних відносин, цивільно-правового інституту поставки, нормативно-правових форм захисту найманих працівників, забезпечення гарантованого права на працю, безкоштовної освіти тощо.

В даний час до сім’ї соціалістичної правової системи відносяться Китай, В’єтнам, КНДР, Куба.

• 4.4.2. Система звичайного права

Під системою звичайного (традиційного) права розуміється існуюча у країнах екваторіальної, південної Африки і на Мадагаскарі форма регламентації суспільних відносин, заснована на державному визнанні сформованих природнім шляхом соціальних норм (звичаїв), що увійшли у звичку населення. Звичай є найбільш давнім джерелом права, відомим всім правовим системам, проте якщо у країнах романо-германського та англосаксонського права вона виконує лише другорядну роль, то в Африці звичка була і продовжує залишатися важливим регулятором суспільних відносин, особливо за межами міст.

Численні народності Африки мають свої звичаї, покликані забезпечити єдність, згуртованість соціальної групи (триби, роду, села), повагу до пам’яті предків, зв’язок з навколишньою природою, духами, іншими надприродними силами. Міфічний характер звичаїв, їх плюралізм (множинність), неформалізованність і розрізненість не дозволяють ефективно використовувати їх для створення національних правових систем за типом європейських.

Період колонізації Африки створив передумови для запозичення сучасного законодавства, судової системи, але принципово не змінив образ правової свідомості більшості сільського населення, яке продовжує орієнтуватися на колишню систему цінностей. У даний час лідери незалежних африканських держав здійснюють систематизацію діючих звичаїв, включають їх в галузеві кодекси, інші нормативні акти, але при цьому нерідко ігнорують звичаї інших проживаючих у даних країнах народностей та соціальних груп.

Такі ж труднощі виникають при створенні судових органів влади та формуванні судового процесу. Суд, покликаний (з точки зору європейської правової традиції) вирішувати спори між рівними і незалежними учасниками, виявляється чужорідним для триби, клану, де кожен житель є частиною єдиної соціальної групи, пов’язаний з іншими її представниками і де внутрішні конфлікти вирішуються не шляхом визнання права того або іншої особи, а шляхом їхнього примирення. Таким чином, сучасний стан правового розвитку Африки можна охарактеризувати як складний перехідний період визначення шляхів і способів взаємодії двох правових культур: законодавчо-прецедентної європейської та звичайно-правової африканської.

Предметом правознавства є вивчення державно-правової дійсності, а саме:
		закономірностей права
		нормативно-юридичного змісту правової норми
		юридичної техніки
		засобів і прийомів правової роботи
		інше

 

Функції правознавства – це основні напрямки його впливу на соціальні явища, насамперед на право і державу, на суспільні відносини, на формування й розвиток особи, громадянського суспільства
теоретико-пізнавальна (виявлення, фіксація і обґрунтування невідомих раніше державно-правових явищ, відкриття, формулювання принципів, напрямів розвитку, закономірностей, тенденцій існуючих державно-правових інститутів тощо)
методологічна (використання підходів, положень юридичної науки, принципів, способів дослідження державно-правових явищ як наукового «інструментарію» для подальшого розвитку юриспруденції та інших наук)
ідеологічна (формування правової ідеології (правова ідеологія – це сукупність науково обґрунтованих правових поглядів), розвиток правової, політичної, моральної свідомості, підвищення загальної та правової культури суб’єктів)
практично-прикладна (спрямування юридичної практики, вироблення пропозицій щодо вдосконалення державно-правових інститутів, сприяння формуванню державної політики, роз’ясненню державно-політичних рішень, розвитку правового виховання)
інтерпретаційна (пояснення сутності державно-правових явищ, причин їх виникнення, зміни, функціонування, структури і функцій)
прогностична (вироблення гіпотез, шляхів подальшого розвитку держави і права, окремих її інститутів)

 

Структура правознавства
загальнотеоре- тичні юридичні науки			галузеві і міжгалузеві базові юридичні науки				спеціально- прикладні юридичні науки
теорія  держави  і права			конституційне право				судова медицина
							криміналістика
			цивільне право
юридична деонтологія
							кримінологія
			кримінальне право
історія держави і права України							судова психіатрія
			фінансове право
							трасологія
			господарське право
історія держави і права зарубіжних країн
							судова бухгалтерія
			земельне право
							судова статистика
			житлове право
філософія права
							правова психологія
			трудове право
соціологія права
							інше
			адміністративне право
історія політичних          і правових вчень
			сімейне право
історія політичної та правової думки в Україні			екологічне право
			цивільно- процесуальне право
інше
			кримінально- процесуальне право
			господарсько- процесуальне право
міжнародне право						виконавче право

 

Теорія держави і права – це самостійна галузь наукових знань про державу і право. Її роль і місце в системі юридичних наук характеризується тим, що по відношенню до галузевих і спеціально- прикладних вона є наукою:
		загальною, яка вивчає закономірності державно-правової дійсності у всіх галузях юридичних знань, основні державно- правові категорії, які розкривають сутність апарату держави і права та є загальними для всієї юридичної науки
		узагальнюючою, оскільки її висновки за своєю природою є інтегративним і систематизованим значенням, що накопичилися окремими юридичними науками
		методологічною, тому що науковий інструментарій, система підходів і методів, способів і прийомів наукового дослідження використовуються при вивченні державно- правових явищ і при вирішенні конкретних питань у межах окремих юридичних наук

 

Термін «держава» може мати кілька значень:
		визначений спосіб організації суспільства, основний елемент політичної системи, порядок створення публічної влади, яка поширюється на все суспільство, виступає від імені і діє на основі організованого та легітимного примусу
		сукупність офіційних органів влади (парламент, уряд, суди) з характерною для них структурою, що діють у масштабах усієї країни
		держава може бути представлена як юридична особа, як своєрідна корпорація, що відрізняється від інших корпорацій лише більшими масштабами
		суб’єкт міжнародного публічного права – це специфічна юридична особа зі своїми властивими інтересами, носій суверенітету і юридична персоніфікація певного народу (держава-нація) у міжнародних стосунках
		держава визначається як «живий біологічний механізм». За цим підходом суспільство ототожнюється з організмом, а держава є основним органом, що забезпечує життєздатність громадян

 

 

Традиційні визначення держави
		Держава є особливою організацією політичної влади, що існує в соціально неоднорідному суспільстві і забезпечує його єдність, цілісність і безпеку та здійснює управління загальносуспільними справами на основі права з допомогою спеціального механізму
		Держава – це особлива політико-територіальна організація, що володіє суверенітетом, спеціальним апаратом управління і примусу й здатна надавати своїм велінням загальнообов’язкової сили для всього населення країни, яка створюється для керівництва суспільством і виконання загальносуспільних справ
		Держава – це суверенна, політико-територіальна організація суспільства, що наділена владою, яку здійснює державний апарат на основі юридичних норм та забезпечує захист і узгодження суспільних, групових та індивідуальних інтересів при  необхідності,  опорі,  застосовуючи  примус (проф. О. Скакун)
		Держава – це територіальна, суверенна організація політичної влади в неоднорідному суспільстві, що з допомогою законів робить свої веління обов’язковими, забезпечує їх організованим примусом і володіє монополією на збір податків (О. Чердавцев)
		Держава – це публічно-правова і суверенна організація влади, що забезпечує загальні інтереси всього населення і виступає гарантом прав і свобод особи, громадян. Тобто термін «держава» може бути використаний у двоякому розумінні: як особлива організація, апарат публічної влади і як державно-організаційна спільність, що розташована на певній території (до другого можна застосувати іншу назву – «країна») (див. праці В. Протасова)

 

Ознаки держави
Держава – це єдина політична організація, яка:
		охоплює все населення країни у просторових кордонах. Територія – матеріальна основа існування держави. Сама територія не породжує державу. Вона тільки створює простір, в межах якого держава поширює владу на населення, яке проживає в ній
		має   населення,   яке   пов’язане  з   нею   громадянством         чи підданством
		має організацію особливої публічної влади: держава – це така публічна влада, яка не зливається з суспільством, а стоїть над ним; це система спеціальних професійних органів як єдине ціле, що виконують функції, пов’язані з управлінням суспільними справами; держава формально зовні представляє все суспільство
		є організацією влади, яка має у своєму підпорядкуванні апарат примусу (армія, поліція, виправні установи), побудований на правовій основі
		є організацією суверенної влади. Суверенітет є політико- юридичним виразом автономії держави (неподільність, недоторканність, незалежність та єдність влади і території)
		є   організацією  влади,  фінансову  основу   діяльності    якої становлять податки
		має загальнообов’язкові правила поведінки (правові норми), які розробляє, приймає й охороняє держава
		має інші ознаки – атрибути держави, грошова система тощо

 

Причини виникнення держав
		Економічні: перехід від споживчого господарства до виробничого; три великих розподіли праці (виділення скотарства, відокремлення ремесла від землеробства, поява людей, які займалися лише обміном – купців); зростання продуктивності праці й поява надлишкового продукту; можливість експлуатації чужої праці; концентрація засобів праці та запасів товару в окремій сім’ї; внутрішня і родова нерівність, виникнення приватної власності
		Політичні: неможливість існування соціуму в нових умовах родоплемінної організації; виникнення класів із протилежними інтересами; необхідність в органі, здатному забезпечити функціонування суспільства як цілісного організму; потреба в сильній владі з відокремленим апаратом, що має можливість здійснювати примус
		Соціальні: ліквідація племінного та общинного колективізму, виникнення патріархальної сім’ї; виникнення соціальних протиріч між групами людей; ускладнення процесів соціального регулювання; упорядкування відносин між людьми; необхідність вирішення спорів, що виникають у результаті індивідуалізації суспільства
		Психологічні:   заміна    єдиної    свідомості    свідомістю    з почуттям вини; розподіл свідомості на права й обов’язки
		Культурні:   необхідність   управління  суспільством                      більш цивілізованими методами

 

Система державних органів України
		глава держави – Президент України
		орган законодавчої влади – Верховна Рада України
		органи виконавчої влади – а) вищий – Кабінет Міністрів України; б) центральні – міністерства, державні комітети, інші відомства; в) місцеві – обласні і районні державні адміністрації, голови місцевих державних адміністрацій та їхні управління, адміністрація державних підприємств, установ, організацій
		органи судової влади: судову влада реалізується шляхом здійс- нення правосуддя у формі цивільного, господарського, адміні- стративного, кримінального, а також конституційного судо- чинства. Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Судову систему України складають – суди загальної юрисдикції та Конституційний Суд України. Система судів загальної юрисдикції: а) місцеві загальні суди (районні, районні в містах, міські та міськрайонні суди, а також військові суди гарнізонів); місцеві господарські суди (Автономної Республіки Крим, областей міст Києва та Севастополя, місцевими адміністративними судами є окружні суди, що утворюються в округах відповідно до Указу Президента; б) апеляційні загальні суди (обласні апеляційні суди, апеляційні суди міст Києва і Севастополя, Верховний суд Автономної Республіки Крим, апеляційні суди регіонів та Апеляційний суд Військово-Морських сил України, а також Апеляційний суд України; в) Касаційний суд України; г) вищі спеціалізовані суди; д) Верховний Суд України. Найвищим судовим органом судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України
		контрольно-наглядові органи – прокуратура (Генеральна про- куратура України та її органи на місцях – обласні, районні, міські прокуратури й різні інспекції)
		органи місцевого самоврядування – сільські, селищні, міські, районні, обласні ради, які представляють загальні інтереси сільських, селищних, міських територіальних громад.

 

Основні повноваження Президента України:
		повноваження щодо надзвичайних ситуацій
		контролю за виконанням законів
		гуманітарного характеру щодо захисту прав людини
		економіки, фінансів
		міжнародних відносин
		загального характеру
		вирішення кадрових питань
		організаційного характеру

 

Відповідно до чинної Конституції (ст. 88) і Регламенту Верховної Ради загально парламентськими інститутами загальної компетенції є:
Голова Верховної Ради			перший заступник і заступник Голови ВРУ			апарат ВРУ

 

1. Комітет із питань правової реформи
2. Комітет із   питань   державного  будівництва,   місцевого   са- моврядування та діяльності рад
3. Комітет із питань соціальної політики та праці
4. Комітет із питань охорони здоров’я, материнства та дитинства
5. Комітет із питань молодіжної політики, фізичної культури і спорту
6. Комітет із питань освіти і науки
7. Комітет із питань культури і духовності
8. Комітет із питань економічної політики, управління народним господарством, власності та інвестицій
9. Комітет із питань бюджету
10. Комітет із питань фінансів і банківської діяльності
11. Комітет із питань промислової політики
12. Комітет із питань паливно-енергетичного комплексу, ядерної політики та ядерної безпеки
13. Комітет із питань будівництва, транспорту і зв’язку
14. Комітет із питань аграрної політики та земельних відносин
15. Комітет у закордонних справах і зв’язках із СНД
16. Комітет із питань екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи
17. Комітет із питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності та боротьби з організаційною злочинністю і корупцією
18. Комітет із питань національної безпеки і оборони
19. Комітет із питань регламенту, депутатської етики та організації роботи Верховної Ради України
20. Комітет із питань свободи слова та інформації
21. Комітет із питань прав людини, національних меншин і міжнародних відносин
22. Комітет у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів

 

Склад Кабінету Міністрів України:
Прем’єр-міністр України			Апарат Кабінету Міністрів України
Перший віце-прем’єр- міністр України			Президія Кабінету Міністрів України
Три віце-прем’єр-міністри			Міністри України, голови комітетів, відомств

 

 

До компетенції Кабінету Міністрів належить:
		забезпечення      державного     суверенітету      і       економічної
		самостійності   України,   здійснення   внутрішньої  і   зовнішньої
		політики,   виконання   Конституції   і    законів   України,   актів
		Президента України
		вживання заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і
		громадянина
		здійснення державної політики в галузі освіти, науки, культури,
		охорони здоров’я та інші функції

 

Незалежна Україна обрала демократичний тип політичної системи суспільства, що й визначено в Конституції (Основному Законі) України. На сучасному етапі розвитку України відбувається активний процес формування нової політичної системи в нашій країні. Складовими елементами цього процесу є
		утвердження    принципів    демократії    та                         парламентаризму, політичного плюралізму
		забезпечення прав та свобод громадян
		поділ політичної влади на законодавчу, виконавчу та судову
		запровадження інституту президентської влади
		визнання   засобів  масової   інформації  важливим                  елементом, політичної системи
		формування системи самоврядування тощо

 

 

Термін «право» вживається у процесі спілкування людей досить часто та різноманітно і відбиває при цьому різні аспекти їх суспільного життя. Багатозначність слова «право» зумовлюється тим, що воно веде свій початок від слова «правда». Корінь «прав» лежить в основі багатьох слів: «правий», «справедливий», «правило», «правдивий», «правильний», «правити» та інших. Так слово «право» позначає:
		можливості, які має соціальний об’єкт
		сукупність (систему) особливих правил   соціальної поведінки загального характеру
		відповідність форм явища його сутності тощо

 

У різних науках, в тому числі і державно-правових, для позначення людської істоти можуть використовувати різні поняття:
		«людина» є найбільш загальним поняттям. Воно характеризує індивід як невід’ємну частину живої природи, суб’єкт суспільно-історичної діяльності і культури
		«особа» використовується для позначення людської істоти як частини усвідомленої спільності людей. Це суб’єкт свідомої діяльності, для якого характерні індивідуальні, але соціально- значущі ознаки, що визначають його як члена певного суспільства, спільності людей
		«громадянин» є людина, яка законом визначається юридично пов’язаною (приналежною) до певної держави

 

Права та свободи людини і громадянина за Конституцією України:

 на вільний розвиток своєї особистості (ст. 23), невід’ємне право на життя (ст. 27), на повагу до гідності (ст,28), на свободу та особисту недоторканність (ст. 29), на недоторканність житла (ст. ЗО), на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31), на невтручання в особисте і сімейне життя (ст. 32), на свободу пересування і вільний вибір місця проживання (ст. 33), на свободу думки і слова (ст. 34), на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35).  

Політичні права і свободи людини

на об ‘єднання в політичні партії та політичні організації (ст. 36), брати участь в управлінні державними справами (ст. 38), на мирні збори та маніфестації (ст. 39), на звернення (ст. 40).володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41), на підприємницьку діяльність (ст. 42), на працю (ст. 43), на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів (ст. 44), на відпочинок (ст. 45), на соціальний захист (ст. 46), на житло (ст. 47), на достатній життєвий рівень (ст. 48), на охорону здоров’я (ст. 49), на забезпечення для життя і здоров’я довкілля (ст. 50), зумовлене гарантуванням вільної згоди на шлюб, а також захистом материнства, батьківства, дитинства і сім’ї (статті 51, 52), на освіту (ст. 53), на свободу творчості (ст. 54).

 

Під терміном (словом) «право» розуміють:
формальну рівність			систему ідей, уявлень про те, яким повинне бути пози- тивне право (природне право)
всезагальну і необхідну форму свободи в суспільних відносинах людей
			встановлену                                  правову можливість конкретного суб’єкта (суб’єктивне право)
всезагальну справедливість
			ним визначаються явища етичного,                           морального характеру
систему норм, що видаються державою (позитивне право)

Альтернативні визначення права 

ПРАВО – це історично обумовлена способом вироб- ництва воля економічно па- нуючої групи (страти) насе- лення виражена в законі

ПРАВО, у загально-со- ціальному відношенні – це певні можливості суб’єктів суспільного життя, які об’єктивно зумовлюються рівнем розвитку суспільства

ПРАВО – це оформлена в офіційних джерелах і гаран- тована державою єдина в масштабі суспільства норма- тивна система, покликана регулювати соціально значиму поведінку учасників сус- пільного прогресу на основі встановлення рівноваги ін- тересів, узгодження воле- виявлення і правових вимог для всіх верств населення.

Більш повне визначення сут- ності права подається вченим- юристом С. С. Алексєєвим, за яким ПРАВО – це система норм, виражених у законах, інших визнаних державою джерелах, які є загально- обов’язковим, нормативно- державним критерієм право- мірно дозволеної (а також забороненої, рекомендованої) поведінки

ПРАВО – це система загальнообов’язкових формально визначених, гарантованих, встановлених або санкціонованих державою норм (правил поведінки), які виражають волю домінуючої частини населення соціально неоднорідного суспільства, встановлюють права та обов’язки учасників правовідносин і спрямовані на врегулювання суспільних відносин відповідно до цієї волі, а також до загально- соціальних потреб і охороняються державою

 

До основних ознак, характерних рис права науковці відносять
	право явище суспільне. Воно виникає на певному етапі суспільного розвитку як його продукт
	право виступає регулятором соціально значимої поведінки людини і є різновидом соціальних норм, що узгоджує поведінку між людьми і їх об’єднаннями
	право за своєю сутністю є, в масштабі всього суспільства, засобом (формою) соціального компромісу, встановлення паритету соціальних інтересів
	право – це формально виражені норми, які свій зовнішній вияв знаходять у його джерелах (формах)
	право як особливий різновид соціальних норм наділене якісною нормативністю, що діє як типовий регулятор однотипних ситуацій, передбачених цими нормами без обмеження кількості застосувань. Нормативність формується як результат узагальнення і фіксації сталих, повторюваних соціально корисних відносин, вчинків людей
	зміст права визначається потребами суспільного розвитку, інтересами учасників відносин вираженими у їх свідомості
	право – цілісна система взаємозв’язаних структурних елементів (інститутів, галузей)
	право – це інтелектуально-вольовий регулятор поведінки. Воно має не тільки спеціально-юридичний, або правовий механізм дії, але і психологічний. Право не може регулювати поведінку інакше як через свідомість і волю людини. У певній мірі право можна розглядати як інформаційну систему, наділену інформацією владного характеру, яка після усвідомлення перетворюється у волю і поведінку суб’єктів
	право є загальнообов’язковим. На відміну від інших соціальних норм воно репрезентує загальнодержавну нормативну систему, вимоги якої, без виключень, обов’язкові для всіх членів суспільства
	праву характерна чітка регламентація. Процедура як регламентований порядок, що у певній мірі характерний і для інших соціальних регуляторів для права має більш глибинні засади. Система права має цілі процедурні галузі, які стосуються реалізації і вироблення юридичних норм
	право тісно пов’язано з державою. Держава виявляє правові потреби суспільства і оформляє їх у нормативно-правових актах, а пізніше здійснює контроль за виконання цих приписів, забезпечуючи, в необхідних випадках, їх примусову реалізацію
	право базується на принципі рівності. Цей принцип передбачає рівність вимог нормативних приписів до всіх учасників суспільних відносин незалежно від індивідуальних властивостей (принцип формальної рівності)
	ОТЖЕ: ПРАВО – це оформлена в офіційних джерелах і гарантована державою єдина в масштабі суспільства нормативна система, покликана регулювати соціально значиму поведінку  учасників  суспільного  процесу на  основі встановлення  рівноваги інтересів, узгодження волевиявлення і правових вимог для всіх верств населення

 

Існує багато концепцій, що стверджують відмінність ПРАВА І ЗАКОНУ:
	ПРАВО є продуктом діяльності держави (її владних структур) і тому правом необхідно вважати всі офіційні джерела норм незалежно від їх змісту. Прихильником цього підходу був російський правник Шершеневич Г.Ф. Він стверджував, що державна влада є джерелом всіх норм права
	ЗАКОН, навіть прийнятий найвищим представницьким органом влади з дотри- манням всіх процедурних вимог, може бути не правовим законом і виражати політичне свавілля
	Сучасний вчений юрист В. С. Нерсесянц дотримується думки, що правом може бути тільки правовий закон. Норми діючого законодавства є правовими лише тоді, коли вони нормативно стверджують принцип формальної рівності і формальної свободи особи. Загальновизнана концепція, що право і держава є самостійними суспільними інститутами, плодами суспільного розвитку. У такій же мірі від держави незалежні сучасні процеси державотворення: вони проходять у лоні самого суспільного організму, проявляються у вигляді стійких, повторюваних соціальних відносинах та інших різних актах поведінки, формуються у вигляді правових вимог суспільства і фіксуються суспільною свідомістю

 

Право – одне з найскладніших суспільних явищ. При цьому воно викликає до себе надзвичайно широкий інтерес, оскільки завжди торкається інтересів кожної людини, різних соціальних груп населення.

Цінність права виражається у тому, що воно є юридичною мірою досягнутої в суспільстві соціальної свободи. У міру соціального прогресу воно все більш наповнюється ідеями свободи, рівності, спра- ведливості і в результаті цього здійснює все більший моральний, виховний уплив на суспільство.

Право виступає своєрідним індикатором досконалості суспільства, його правового регулювання. У державі, що нехтує правовими формами діяльності, система соціального регулювання переважно складається із норм моралі, традицій, норм громадських об’єднань, релігійних норм. Інші соціальні норми, так би мовити, компенсують недостатній розвиток юридичної нормативної бази.

Тільки право може виступати фундаментом розвитку нових суспільних відносин, бути їх гарантом. Право здатне докорінно якісно і ефективно змінити життя української нації на краще. Ось тому розвиток національної системи права набуває невідкладного, першочергового значення для кожного громадянина України, для всієї держави в особі її органів.

Функції права – це основні напрямки його впливу на людину, на суспільство, на суспільні відносини

Спеціально-юридичні          – здійснюють, власне, правове регулювання суспільних явищ регулятивна (сприяє розвитку найцінніших для суспільства і держави соціальних зв’язків, регу- лює суспільні відносини) охоронна (похідна від регулятивної, покликана забезпечувати, здійсню- вати її за допомогою правових обмежень – зобов’язань, заборон, покарань тощо)

Загально-соціальні функції – це основні напрямки правового впливу на різні сфери суспільного життя – економіку, політику, культуру тощо, напрямки взаємодії права з іншими соціальними явищами як єдності форми і змісту гуманістична (право охо- роняє та захищає право людства, народу, людини)  організаторсько-управлінська (право суб’єктів правовід- носин на розв’язання певних соціальних проблем) комунікативна, або інфор- маційна (право інформує людей про волю законодавця) пізнавальна (право є джерелом знань) та інші функції оціночно-орієнтаційна (з по- зицій законів держави оцінюють поведінку людей, право вказує на допустимі й бажані шляхи і способи задоволення своїх потреб у межах правомірної поведінки) ідеологічно-виховна (право формує певний світогляд, виховує звичку дотриму- ватися чинного, законодавст- ва, дає зразки правомірної поведінки)

 

Соціальні норми залежно від способу їхнього утворення і забезпечення:
		Правові норми – це загальнообов’язкові, формально визначені в нормативно-правових актах правила поведінки, що встановлені (санкціоновані) державою, охороняються, захищаються і гарантуються нею
		Морильні норми – правила, що оцінюють і регулюють поведінку людей під кутом зору категорій добра і зла, справедливого і несправедливого, гуманного і негуманного тощо та забезпечуються, перш за все, внутрішньою пе- реконаністю та силою громадської думки
		Корпоративні норми – правила поведінки, що встанов- люються й забезпечуються політичними партіями, гро- мадськими організаціями та іншими громадськими об’єднаннями людей і містяться у статутах
		Звичаї  та   традиції  –   правила  поведінки,   що             історично склались і увійшли у звичку людей
		Релігійні норми – норми, що регулюють поведінку і спе- цифічні культові дії, які засновані на вірі в існування Бога (богів). Вони відображені в статутах, священних книгах, інших релігійних документах, релігійних книжках
		Технічні норми – правила необхідного доцільного поводження людей із предметами природи, знаряддями праці та іншими технічними засобами. До них належать інструкції про користування електропобутовими приладами, правила виконання певних будівельних робіт, норми витрачення сировини, палива тощо
		Військово-технічні норми – входять в загальну систему соціальних норм із технічним змістом. Це правила раціо- нального та доцільного використання військовослужбовцями військової техніки та бойової зброї (правила технічної експлуатації різних видів зброї, бойових та інших машин)

 

Правові норми:	Інші соціальні норми:
1. Виникають разом із виникненням держави;	1. Існують у будь-якому суспільстві;
2.      Встановлюються     чи      санк- ціонуються державою;	2.             Встановлюються             чи санкціонуються іншими суб’єктами;
3.    Виражають   волю    домінуючої частини суспільства;	3.  Виражають  волю  різних частин суспільства;
4. Утворюють внутрішньо погоджену цілісну,                 єдину    структуру,                 тобто систему;	4.    Можуть   не    бути       внутрішньо погодженими, не мати властивостей системи;
5.   Існують   лише   як   одна   (єдина) система норм у суспільстві;	5. Існують у вигляді кількох відносно самостійних   систем                        нормативного регулювання;
6. Формують правила поведінки  у вигляді прав і обов’язків;	6.   Виражаються   не    тільки      через права, а й через загальні принципи, цілі, гасла;
7.  Мають цілком визначені форми зовнішнього виразу;	7. Можуть виражатись у будь-яких, не завжди фіксованих формах;
8. Мають точно визначені межі дії, чинності;	8. Не завжди мають точно визначені межі дії;
9.     Забезпечуються,    крім        інших засобів, державним примусом.	9. Забезпечуються тільки звичкою, внутрішнім                                     переконанням, моральним, громадським впливом та іншими позадержавними засобами.

 

Норми права	Норми моралі
1.    Встановлюються    чи    санкціо- нуються державою.	1. Створюються в суспільстві.
2.   Регулюють   лише   найважливіші суспільні відносини.	2. Регулюють усі відносини, здебіль- шого не врегульовані правом.
3. Закріплюють чітко визначені права та обов’язки суб’єктів права.	3. Встановлюють загальний принцип поведінки (бути чесним, добрим…)
4.     Поширюються    на        громадян держави та осіб, які перебувають на її території.	4. Поширюються на все населення або   групу,  яка   дотримується         цих норм моралі.
5. Містяться в нормативно-правових актах.	5. Містяться в суспільній свідомості.
6. Приймаються в межах спеціальної процедури, закріпленої в нормах.	6.   Закріплюються  в   суспільстві   у довільному порядку.
7. Мають обов’язковий характер, підлягають виконанню суб’єктами, незалежно від їхнього ставлення до них.	7.       Виконуються       у          випадку авторитетності норм для суб’єкта.
8. Охороняються державою.	8.        Забезпечується        виконання внутрішнім переконанням, засобами громадського впливу.
9.      Реалізується     за     допомогою спеціальних органів держави.	9.    Гарантуються   суспільством    у цілому.

 

Ознаки правової норми:
1.	Норма права – це формально визначене правило поведінки, яке зафіксоване в нормативно-правовому акті (у таких офіційних формах як закони, постанови, укази, декрети) за правилами формальної логіки і граматики;
2.	Норма права регулює найважливіші суспільні відносини й охороняє інтереси держави і особи, які визначаються державною владою. Синтезує (узагальнює) стандартні (типові) життєві ситуації;
3.	Норма права – це правило поведінки, яке діє в часі, просторі, за колом осіб безперервно, не вичерпує свою обов’язковість певною кількістю застосувань, адресоване колу не персоніфікованих суб’єктів;
4.	Чинність дії правової норми   припиняється  чи   скасовується                                                     за спеціальною процедурою уповноваженими суб’єктами;
5.	Норми права виникають разом із державою, встановлюються і санкціонуються нею і мають офіційний характер, на відміну від інших соціальних норм;
6.	Правові   норми   є    загальнообов’язковими  для   виконання   всім населенням,    посадовими   особами,   іноземцями,    особами   без громадянства;
7.	Норми права – це правила поведінки, які встановлюють юридичні права і обов’язки суб’єктів суспільних відносин;
8.	Правові норми забезпечуються державною владою і охороняються нею від порушень шляхом державного примусу.

 

Структура (внутрішня форма) правової норми – це об’єктивно зумовлена потребами правового регулювання її внутрішня організація, яка виражається в її поділі на окремі елементи, що зв’язані між собою (дет. див. праці П. М. Рабіновича):
Гіпотеза			Диспозиція			Санкція
така частина правової норми, в якій зазначаються обста- вини, вказуються умови, при настанні яких можна чи необхідно                          вико- нувати правило, що міститься в диско- зиції. Призначення гіпотези – визначити сферу і межі ре- гулятивної дії дис- позиції правової нор- ми			така частина право- вої норми, в якій записане саме пра- вило поведінки, виражене в юри- дичних правах і обов’язках суб’єк- тів. Це центральна, основна частина юридичної норми, яка вказує на дозволену (необ- хідну) чи непри- пустиму поведінку суб’єкта			частина    правової норми, в якій закріплені заходи державного примусу, у разі невиконання обов’язків, якщо ви- моги диспозиції не дотримуються. Санк- ція реалізується у випадку   правопо- рушення    (проти- правної,    винної, суспільно небез- печної – шкідливої діяльності чи пове- дінки). Призначення санкції – забез- печувати реалізацію диспозиції правової норми

 

За юридичною силою нормативно-правові акти поділяються на:
закони        (що                    мають юридичну силу)			підзаконні акти (що видаються на підставі закону, відповідно до закону і для його виконання)

 

Усі закони мають вищу юридичну силу щодо інших нормативно- правових актів, і це проявляється в таких ознаках:
	ніхто, крім органів законодавчої влади та народу (через референдуми), не може приймати закони, змінювати їх чи відміняти
	усі    інші    нормативно-правові   акти    повинні         видаватися відповідно до закону
	усі    інші    нормативно-правові   акти    повинні         видаватися відповідно до закону
	у разі колізій між нормами закону і підзаконного нормативно- правового акта діють норми закону
	тільки законодавчий орган може підтвердити або змінити закон у разі повернення його Президентом при відкладним вето

Закони можна класифікувати на такі види:

За суб’єктами видання:

За значенням і місцем у системі законодавства (за юридичною силою):закони України (приймає Верховна Рада України) закони           колишнього СРСР, які регулюють відносини, ще берегла- ментовані законами і не суперечать Конституції та законам України.

Конституція – Основний Закон держави, якому на- лежить верховенство в системі нормативних актів; основу розвитку правової системи, вносять зміни або доповнення до Конституції чи передбачені текстом Конс- титуції

органічні – конкретизують найважливіші положення Конституції України або випливають з її змісту

звичайні (біжучі) – з інших важливих питань суспільного життя

надзвичайні – приймають у необхідних випадках, пе- редбачених Конституцією, надзвичайних ситуаціях

 

Класифікація підзаконних нормативно-правових актів:
за суб’єктами видання:			за юридичною силою:
1)         укази і розпорядження Президента України; 2)        постанови      Верховної Ради; 3)        постанови      Президії Верховної Ради; 4)         рішення і постанови Верховної Ради Автономної Республіки Крим; 5)       постанови             Кабінету Міністрів України, Ради міністрів      Автономної Республіки Крим; 6)       розпорядження      голів обласних і районних державних адміністрацій; 7)                 рішення, нормативні ухвали місцевих рад народних депутатів; 8)         інструкції, вказівки і накази керівників міністерств, державних комітетів та відомств України; 9)         рішення      виконавчих комітетів місцевих рад народних депутатів; 10)     накази       (нормативні) керівників відділів і управлінь місцевих державних адмі- ністрацій та виконавчих комітетів місцевих рад народ- них депутатів; 11)    нормативні накази, інст- рукції адміністрації підпри- ємств, установ, організацій.			1)    загальні (поширюються на всю територію та населення держави, наприклад, поста- нови ВРУ, укази Президента України, акти Кабінету Міністрів України); 2)        відомчі (поширюються на певну сферу суспільних відносин, як: акти мініс- терств, відомств, державних комітетів); 3)      місцеві (чинні на території певної     адміністративної одиниці, зокрема, акти місцевих органів виконавчої влади); 4)      локальні (регламентують діяльність конкретних підпри- ємств, установ, організацій і поширюються на їхніх працівників, наприклад, нака- зи і розпорядження адмініст- рацій).

 

Види специфічних юридичних актів в Україні, які можуть набувати нормативно-правового значення:
	акти прямого волевиявлення населення, що фіксують ре- зультати всеукраїнського або місцевих (локальних) рефе- рендумів
	акти Конституційного Суду України, якщо через них втра- чають чинність певні нормативно-правові акти
	деякі рішення певних громадських об’єднань (акти делегованої або санкціонованої державою правотворчості таких об’єднань)
	деякі рішення трудових колективів (рішення зборів і рад трудових колективів)
	протести органів прокуратури з приводу незаконності нормативних актів, якщо цими протестами припиняється дія таких актів
	розпорядження представників Президента України щодо незаконності актів органів територіального та місцевого самоврядування, якщо цими розпорядженнями призупиняється чинність таких актів
	судові рішення, якими визнаються нечинними як такі, що суперечать закону, нормативні акти місцевих органів влади та місцевого (регіонального) самоврядування.

 

Поняття права і правової системи співвідносяться як частина і ціле.
під правом традиційно розуміють                             загально- обов’язкові норми, що походять від держави			правова система – більш широка реальність, що охоплює всю сукупність внутрішньо узгоджених, взаємопов’язаних, соціально однорідних                             юридичних засобів (явищ), за допомогою яких офіційна влада справляє регулятивно-організуючий і стабілізуючий вплив на суспільні відносини, пове- дінку людей.

 

 

Структурні елементи системи права:
	норма права (нормативно-правовий припис) – загально- обов’язкове, формально визначене правило поведінки суб’єкта права, що містить у собі державно-владні веління нормативного характеру, встановлюється, санкціонується та забезпечується державою для регулювання суспільних відносин
	інститут права – це відносно відокремлений комплекс юридичних норм, що регулюють певний однорідний вид, групу суспільних відносин
	підгалузь   права   –    це    впорядкована  сукупність                  кількох споріднених        правових інститутів,                  складова   частина                    галузі права
	галузь права – це сукупність юридичних норм, правових інс- титутів та підгалузей права, що регулюють значне коло, сферу якісно однорідних суспільних відносин і для яких характерний метод правового регулювання

Класифікація галузей права: залежно від предмету і методу правого регулювання  за місцем, яке галузі права займають у правовій системі  

• конституційне (державне) право;
• адміністративне право;
• фінансове право;
• земельне право;
• економічне (господарське) право;
• цивільне право;
• сімейне право;
• трудове право;
• екологічне право;
• аграрне право;
• цивільно-процесуальне право;
• житлове право;
• пенсійне право;
• кримінальне право;
• кримінально-процесуальне право;
• виправно-трудове (виконавче) право;
• міжнародне право;
• космічне право

Комплексні (екологічне, господарське право тощо)

Основні (конституційне, цивільне, трудове тощо) профілюючі (традиційні) – утворюють         основну, обов’язкову частину сис- теми права процесуальні – утворюють порядок застосування ма- теріального права спеціальні – на базі профілюючих розвивають основні галузі права і забезпечують спеціальний правовий режим для того чи іншого виду суспільних відносин

 

Ознаки інституту права:
		наявність сукупності нормативних приписів
		юридична однорідність названих приписів
		об’єднання правових норм стійкими закономірностями і зв’язками, які віддзеркалюються в юридичних приписах і в цілому в праві

Інститути права  галузеві, які утворюються нормами однієї галузі права (наприклад, інститут необхідної оборони в кримінальному праві чи інститут громадянства в конституційному праві)

міжгалузеві, що об’єднують норми, які належать до різних галузей права (наприклад, інститут відповідальності за екологічні правопорушення чи інститут формування законодавчого органу нашої держави, що утворюються сукупністю норм)

Залежно від підстав правові інститути поділяються:

за галузями права в залежності від ролі, яку вони виконують в залежності від відносин, що вони регулюють державні                          предметні                        матеріальні  кримінальні  функціональні процесуальні цивільні інше

Співвідношення системи права і системи законодавства:  первинним  елементом   є норма первинним  елементом   є стаття нормативного акта  виступає в якості змісту                          виступає в якості форми має тільки горизонт виражається,         альну (галузеву) структуру дентах слугує вихідною базою для системи законо- давства буває і горизонтальна, і вертикальна, і ком- плексна не охоплює всієї різноманітності, проте, крім норм, включає інші елементи: преамбули, назви розділів глав статей тощо

 

Здійснювати систематизацію законодавства необхідно для:
		встановлення і усунення дефектів законодавства
		підвищення ефективності законодавства
		забезпечення зручності користування ним
		полегшення    пошуку    юридичної    норми,    яка                        підлягає застосуванню чи реалізації
		сприяння вивченню законодавства, а також його дослідженню

 

Форми систематизації законодавства:
Інкорпорація	спосіб систематизації законодавства, який полягає в об’єднанні за певним критерієм групи нормативно- правових актів в одному збірнику, не вносячи ніяких змін у зміст норм права цих актів
Консолідація	поєднання багатьох нормативно-правових актів з одного питання різних епох і зведення їх в один акт, а також пристосування їх до нових економічних і політичних відносин. Зміст правовідносин при консолідації не змінюється
Кодифікація	спосіб систематизації законодавства, який полягає у змістовній переробці й узгодженості певної, пов’язаної спільним предметом регулювання, групи юридичних норм та об’єднанні їх в єдиному нормативно- правовому акті. Отже, така систематизація завжди має офіційний (правотворчий) характер
Звід законів	це такий вид систематизації, який поєднує в собі всі види систематизації, а також процес прийняття нових актів

 

Види інкорпорації:за юридичним значеннямофіційна (підготовка і видання правотворчи- ми органами або упов- новаженими за їх рішен- ням органіаціями збірників чинних нормативно- правових актів) неофіційна (підготовка і видання збірників нормативно-правових актів непра- вомочними органами держави або будь-якими іншими орга- нізаціями чи особами) за обсягом загальна (генеральна) галузева міжгалузева спеціальна (за окремими інститутами однієї галузі законодавства) за критеріями об’єднання нормативно- правових актів предметна хронологічна суб’єктна (за- лежно від ор- гану, яким ви- дано інкорпо- ровані акти) та ін.

 

	Підстави юридичної відповідальності
деліктоздатність (осудність, дієздатність) суб’єкта, його вік				склад правопорушення			передбаченість правопорушення нормативно- правовими актами

 

Види юридичної відповідальності за органами, які накладають відповідальність:
		відповідальність, яку накладають органи державної влади
		відповідальність, яку покладають на правопорушника судові й інші органи юрисдикції
		відповідальність,    до    якої    правопорушник   притягується   адміністра- тивними органами (органами державного управління)

 

 

Залежно від того, до якої галузі належить юридична відповідальність, який вид правопорушення вчинено (злочин, проступок), виділяються:
Конститу- ційна відповідаль- ність	настає у випадку вчинення Президентом державної зради або іншого злочину, а також у випадках порушення обов’язків на- родними депутатами та ін. У багатьох випадках вона поєднується з іншими видами юридичної відповідальності.
Адміністра- тивна відповідаль- ність	накладається за адміністративні правопорушення (тобто проступки) і полягає в застосуванні органами виконавчої влади заходів адміністративного впливу до винних осіб, які не підпорядковані їм по службі.
Цивільна, або цивільно- правова відповідаль- ність	встановлена законом негативна реакція держави на цивільне правопорушення, що виявляється в позбавленні певних цивільних прав чи накладенні нееквівалентних обов’язків майнового характеру. Виникає така відповідальність унаслідок порушення майнових і особистих немайнових прав громадян і організацій, в основному за невиконання договірних зобов’язань, за заподіяння шкоди.
Дисциплі- нарна відповідаль- ність	розрізняють три види дисциплінарної відповідальності: у зв’язку з порушенням правил внутрішнього розпорядку; у порядку підлеглості; відповідно до дисциплінарних статутів і положень, які діють у деяких сферах (оборони, внутрішніх справ, залізничного, водного і повітряного транспорту). Дисциплінарна відповідальність здійснюється у формі накладення адміністрацією підприємств і установ, інших організацій дисциплінарних стягнень. Для дисциплінарної від- повідальності характерне те, що вона має місце у відношеннях підлеглості особи, яка вчинила проступок, органу, який застосував захід дисциплінарного впливу.
Матеріальна відповідаль- ність	дещо пов’язана з дисциплінарною, адже ці види юридичної відповідальності настають у зв’язку з трудовими відносинами. Матеріальна відповідальність працівників – це обов’язок повністю або частково відшкодувати матеріальні збитки, заподіяні з їхньої вини підприємству, де вони працюють.
Кримінальна відповідаль- ність	це обов’язок особи, яка вчинила злочин, усвідомити свої суспільно небезпечні дії, та обов’язок піддатися кримінальному покаранню, стерпіти його юридичні наслідки.

Основні ознаки правовідносин:

 державно-вольовий характер, оскільки державна влада юридично об’єктивує і закріплює ці відносини в системі чинних законодавчих та підзаконних нормативно-правових актів правовідносини    охороняються   державною    владою    або суспільством від порушень учасниками правовідносин є конкретні суб’єкти права, які пов’язані між собою суб’єктивними правами та юридичними обов’язками, що мають офіційний юридичний характер і гарантуються державою правовідносини виникають, змінюються та припиняються на підставі юридичних фактів

Класифікація правовідносин:

за галузями права (предметом правовогорегулювання)конституційні         адміністративні цивільно-правові                                фінансово-правові трудові                                      кримінально-правові земельні тощо за кількістю суб’єктів, які беруть участь у правовідносинах прості (два суб’єкти)               складні (три і більше суб’єктів) за змістом поведінки суб’єктів активні (виконання обов’язків) пасивні (утримання від конкретних дій) а часом тривалості короткочасні                                       триваючі за врегульованістю законодавством врегульованістю законодавством        природні правовідносини

 

за методом правового регулювання договірні управлінські (владні) за функціональним призначенням регулятивні охоронні за ступенем визначеності абсолютні відносні за характером відносин, які можуть регулюватися національною системою права і нормами міжнародного права внутрішні правовідносини міжнародні правовідносини (зовнішні)

Структура правовідносин 

Об’єкти правовідносин – це матеріальні або духовні цінності, особисті або соціальні блага, для здобуття і використання яких встановлюються взаємні права і обов’язки суб’єктів. Об’єктами правовідносин можуть бути такі об’єкти, що знаходяться в цивільному товарообігу, а також діяльність і поведінка суб’єктів, яка не заборонена правом

 

Суб’єкти правовідносин – це правоздатний, дієздатний і деліктоздатний суб’єкт суспіль- ного життя. Суб’єктами можуть бути фізичні та юридичні особи, в тому числі держава, суспільство, народ, які мають право- суб’єктність

фізичні особи – громадяни даної держави, іноземці (гро- мадяни інших держав), біпатриди (громадяни двох держав), апатриди (особи без громадянства), тобто люди юридичні особи – державні об’єднання (держава, її орга- ни, державні установи, підприємства) та громадські об’єднання (громадські орга- нізації, політичні партії, рухи, органи громадської само- діяльності, громадські підпри- ємства й установи)

соціальні спільноти – народ, нація,  територіальні  спіль-

Юридичні факти (деякі вчені відносять їх до складу правовідносин, оскільки вони відіграють важливе значення в існуванні останніх)

Зміст правовідносин (юри- дичні права і обов’язки)

Суб’єктивне право – це передбачена юридичною нормою міра можливої поведінки  учасника правовідносин правомочність на власні дії равомочність на чу- жі дії (право вимага- ти виконання зобов’я- зань) правомочність на можливість приве- дення в дію примусу державного апарату проти особи, котра не виконала свої зобо- в’язання

 

Суб’єктивний обов’я- зок – це передбачена юри-дичною нормою права міра необхідної пове-дінки учасника правовідносин ності, трудові колективи                             активні            пасивні

Особливості правовідносин, які виникають на основі норм військового законодавства: 

суб’єктами цих правовідносин є військовослужбовці, військові посадові особи, військові організації (частини тощо)

об’єктом даних правовідносин є поведінка, діяння, безпосе- редньо пов’язані з будівництвом і діяльністю збройних сил у правовідносинах, які виникають на основі військового за- конодавства, знаходять відображення специфіка військової організації, військової служби, закономірності війни та збройної боротьби такі правовідносини мають різноманітний зміст, оскільки норми військового законодавства охоплюють норми різних галузей права: конституційного, адміністративного, фінансо- вого, кримінального, а отже, і правовідносини, які виникають на їх основі будуть – конституційно-правовими, адміністра- тивно-правовими тощо

 

Властивості та ознаки юридичної особи:
1.	Організаційна  єдність,   самостійність,   цілісність   підприємства, установи, організації;
2.	Наявність   відокремленого  майна,  яке   належить  їм   на   праві власності або на праві оперативного управління;
3.	Власний рахунок у банку;
4.	Наявність статуту про статус і діяльність особи;
5.	Офіційна реєстрація організації в органах влади і дозвіл займатися тією діяльністю, що передбачена в статуті (або юридичний акт про створення державних установ);
6.	Правоздатність і дієздатність такої особи, можливість виступати від свого імені і нести юридичну відповідальність (правоздатність громадських  організацій  визначається  метою  і  завданнями створення організації);
7.	Офіційна назва і печатка організації і установи. Юридичні особи можуть мати також свою символіку, товарні знаки тощо.

 

 

Зміст правовідносин характеризується синтезом фактичного і юридичного:
юридичний зміст складають суб’єктивні права і суб’єктивні обов’язки			фактичний зміст складає сама поведінка суб’єктів, їхня діяльність, в якій реалізуються суб’єктивні юридичні права і обов’язки сторін

Види юридичних фактів:за вольовою ознакою

 дії (вольова поведінка або діяльність фізичних чи юридичних осіб щодо реалізації своїх суб’єктивних прав, свобод і обов’язків)

події (факти або обставини, що виникають незалежно від волі конкретних суб’єктів правовідносин – стихійне лихо, повінь, землетрус)

за юридичними наслідками

 правостворюючі

 правозмінюючі

 правоприпиняючі

 за складом

 прості                                           складні

 за часом тривання

 одноактні (наприклад, купівля-продаж)

триваючі (наприклад, юридичні стани – перебування в шлюбі

Конституційне право України необхідно розглядати перш за все як галузь права та учбову дисципліну, а також як юридичну науку та галузь законодавства. Ми в першу чергу звертаємо увагу на конституційне право як галузь права України та учбову дисципліну.

Конституційне право України – це система конституційних норм та принципів, які регулюють та забезпечують найбільш важливі суспільні відносини, мають найвищу юридичну силу, забезпечуються найбільш дієвими мірами громадського та державного впливу.

Конституційне право як учбова дисципліна – це система знань, вмінь та навичок відносно конституційно-правових норм, принципів, інститутів, відносин, конституційно-правового регулювання та забезпечення в цілому, які є обов’язковими для вивчення та засвоєння, для того, щоб отримати професію юриста або вчителя правознавства, або ж іншу громадсько-значиму професію.

Структуру предмету Конституційного права України складають:

1. Основи конституційного устрою України, тобто політична, економічна, духовна, соціальна, правова та інші системи суспільства.
2. Основи правового статусу людини та громадянина, тобто, правосуб’єктивність, принципи правового статусу, громадянство, права, свободи та обов’язки людини і громадянина, гарантії реалізації цих прав, свобод та обов’язків.
3. Основи народовладдя, тобто виконання влади народом безпосередньо або через систему органів держави та місцевого самоврядування з наголошенням на зміцнення децентралізації влади.
4. Основи територіального устрою, тобто співвідношення держави в цілому з його адміністративно-територіальними органами. Збереження цілісності держави в його кордонах.

Конституційне право має свою систему яка складається з правових норм, принципів та інститутів.

Конституційно-правова норма – це одиничне, загальнообов’язкове, формально-визначене правило поведінки, яке регулює та забезпечує суспільні відносини, які складають предмет конституційного права. Прикладом може послужити окрема стаття конституції (ст. 42 КУ).

Конституційно-правові інститути – це сукупність конституційно-правових норм, які регулюють та забезпечують однорідні суспільні відносини. До них відносяться, наприклад, інститут громадянства, інститут правового статусу Верховної Ради України, інститут Президента України, інститут територіального устрою України тощо.

• 1. Розвиток конституційного процесу в незалежній Україні

Витоки українського конституційного процесу мають давні історичні традиції. Ще за часів Київської Русі на віче приймалися договори між народом та князем, князем та його дружиною, що зафіксовано у різних редакціях

«Русской правды».

В Нові часи особливу роль у формуванні конституційних ідей в Україні зіграла Конституція Пилипа Орлика 1710 року, яка встановлювала ряд державних інститутів для того часу.

Після розпаду СРСР та проголошення незалежності України почався новий етап в розвитку конституційного процесу в Україні. Першим історичним, доленосним документом стало проголошення ДЕКЛАРАЦІЇ про державний суверенітет України 16 липня 1990 року. Декларація складається з десяти розділів, які були у майбутньому поміщені в основу нової Конституції 1996 року. Хоча цей документ був прийнятий ще при СРСР, він був зорієнтований на забезпечення суверенітету України у складі Союзу. Тому окремі статті та положення Декларації втратили своє значення, хоча в цілому рахується одним із перших доленосних документів сучасної України.

Особливе конституційне значення мав АКТ проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року який отримав загальнонародну підтримку на референдумі 1 грудня 1991 року. Він юридично закріпив абсолютну незалежність України поза СРСР. Цей доленосний документ регламентував три головних положення:

1. Декларувалась незалежність     України    та     створення    самостійної української держави з офіційною назвою «Україна».
2. Наголошувалось, що територія України є неподільною (єдиною) та недоторканою.
3. Фіксувалось, що (з моменту прийняття Акту) на території України діють виключно Конституція та закони України.

Всі громадяни, які постійно проживали на території України на момент проголошення незалежності, являються громадянами України.

На основі вищезазначених доленосних для незалежної України документів Верховна Рада 1 листопада 1991 року прийняла ДЕКЛАРАЦІЮ прав національностей України.

Після прийняття цих документів розпочалася робота над новою Конституцією України. Основними віхами конституційного процесу в Україні після проголошення незалежності держави були:

• підготовка декількох нових проектів Конституції України;
• створення постійної та тимчасових комісій та їх робочих груп, які в впродовж 1991-1996 років готували та розглядами проекти декількох конституцій України;
• підписання в липні 1995 року між Президентом України та Верховною Радою України конституційного договору, який діяв до прийняття нової конституції України.

Необхідно також врахувати те, що в 2004, 2006, 2010 та 2014-15, 2018-2019 роках згідно Законів України в Конституцію України було внесено ряд змін та доповнень, які стосувалися в основному переформатування гілок влади.

• 2. Розвиток Конституції України

Особливе місце у джерелах конституційного права займає Конституція України.

26 червня 1996 року Президент України Л. Кучма видав Указ про проведення всеукраїнського референдуму стосовно проекту Конституції, який було схвалено Конституційною комісією 11 березня 1996 року. Таке нетрадиційне «стимулювання» Верховної Ради України з боку Президента змусило її працювати цілодобово з 27 на 28 червня. Таким результатом стало те, що 28 червня 1996 року нова Конституція України 315 голосами народних депутатів України була прийнята.

Прийняття Конституції України, Основного Закону нашої держави, Закону прямої дії є визначною подією в історії України, житті її народу. Завершився тривалий і надзвичайно складний до конституційний період та конституційний процес, а у розвитку суспільства і держави розпочався якісно новий етап.

Отже, Конституція – це нормативно-правовий акт, або сукупність таких актів, за допомогою яких народ встановлює державні органи, які виступають від його імені, основні принципи побудови суспільства та держави, форми народовладдя, систему органів державної влади та органів місцевого самоврядування, визначає порядок формування та діяльності, основні права, свободи та обов’язки громадян та інших соціальних інститутів громадянського суспільства. Такою є Конституція України, яка встановлює та захищає устрій держави та суспільства, з цих в основному критеріїв її називають Основним Законом.

В  теорії  конституційного  права  вирізняють  фактичну  та  юридичну конституції.

Фактична конституція – це реально діючий суспільний та державний лад, основою якого є політика, економіка, соціальне та духовне життя людини та їх організацій.

Юридична конституція – це нормативно-правовий акт, який є вершиною національного законодавства по офіційному налагодженню фактичних суспільних відносин у сфері політики, економіки та духовного життя людей та організацій.

І перша, і друга конституції можуть співпадати або суперечити один одній. Якщо фактична та юридична конституції співпадають, то конституційна система вважається реальною.

У науці конституційного права за часом дія конституції вирізняються також як постійні, або тимчасові конституції; по державному режиму – демократичні та авторитарні; по формі правління – монархічні та республіканські; по формі територіального устрою – федеративні та унітарні. За порядком внесення змін та доповнень до конституції бувають жорсткі, гнучкі та змішані конституції.

Наша Конституція України на сьогодні є постійною, демократичною, республіканською, унітарною та жорсткою. 

• 3. Громадянство України

Під громадянством України прийнято вважати політико-правовий зв’язок особи з державою, який надає взаємні права та обов’язки як на території країни, так і за її межами.

Правове регулювання громадянства в Україні здійснюється Законом України «Про громадянство» від 18 січня 2001 року із чисельними змінами та доповненнями та іншими підзаконними актами.

Законодавство України про громадянство базується на таких принципах:

1. Єдине громадянство.
2. Уникнення виникнення випадків без громадянства.
3. Неможливості залишення громадянина України без громадянства України.
4. Право громадянина України на зміну громадянства;
5. Неможливості автоматичного прийняття громадянства України іноземцем або особою без громадянства в результаті шлюбу.
6. Рівності перед законом громадян України незалежно від причин, порядку та моменту ними громадянства України.
7. Збереження громадянства  України  незалежно  від  місця   проживання громадянина України.

Документами, які посвідчують громадянство України є:

1. Паспорт громадянина України.
2. Свідоцтво про отримання громадянства України.
3. Паспорт громадянина України для виїзду за кордон.
4. Тимчасове посвідчення громадянина України.
5. Проїзний документ дитини.
6. Дипломатичний паспорт.
7. Службовий паспорт.
8. Посвідчення особи моряка.
9. Посвідчення члена екіпажу.
10. Посвідчення особи для повернення в Україну. Громадянство України встановлюється:
    1. За народженням.
    2. За територіальним походженням.
    3. В результаті прийняття громадянства.
    4. В результаті відновлення громадянства.
    5. В результаті усиновлення.
    6. В результаті встановлення над дитиною опіки та піклування, відправлення дитини в дитячу установу або лікарську установу, в дитячий будинок сімейного типу, в прийомну сім’ю, передача на виховання в сім’ю патронатного вихователя.
    7. В результаті встановлення над особою, признаної судом недієздатним, опіки.
    8. У зв’язку з перебуванням в громадянстві України одного або обох батьків дитини.

 

9. В результаті визнання батьківства або материнства, або встановлення факту батьківства або материнства;
10. У зв’язку з іншими обставинами, передбаченими міжнародними договорами.

Якщо положення міжнародного договору суперечать діючому національному законодавству, але вони ратифіковані більшістю голосів народних депутатів України, ці положення мають пріоритет над національним законодавством.

Законом України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22 вересня 2011 року визначає правовий статус іноземців та осіб без громадянства в Україні, їх права, свободи та обов’язки.

Іноземцями вважаються громадяни, які постійно або тимчасово мешкають або знаходяться на території України, мають громадянство або підданство іноземної держави та не є громадянами України.

Особи без громадянства – особи, які не мають громадянства або підданства жодної країни.

Іноземці та особи без громадянства мають на території України всі права, як і громадяни України, за виключенням обирати та бути обраними в органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

• 4. Права, свободи та обов’язки громадян України

Питання прав, свобод, законних інтересів та обов’язків громадян було, є та буде самою важливою проблемою внутрішньої та зовнішньої політики всіх без виключення держав світу.

В Україні права людини закріплювались ще в Конституції Пилипа Орлика 1710 році.

Свобода людини – відправне поняття у проблемі прав людини та громадянина. Теорія права розрізняє права людини та права громадянина. У першому випадку, мова йде про права, які пов’язані з людською особою (фізичною особою в широкому розумінні), її існуванням та розвитком. В Конституції України до цих прав відносяться право на життя (ст. 27), право на повагу та гідність людини (ст. 29), право на невтручання в особисте та сімейне життя (ст. 32) та інше.

Права громадянина – це вид та міра можливої поведінки людини та громадянина, які характеризують його фізичне та біологічне існування, задоволення матеріальних та духовних, інших цінностей.

Політичні права – це вид та міра можливої поведінки людини та громадянина у сфері реалізації політичної влади (право на участь у профспілках; право на об’єднання в політичні партії; право збиратись мирно, без зброї та проводити збори, мітинги, походи, демонстрації та ін.).

Економічні права – це вид та міра можливої поведінки людини та громадянина у сфері виробництва, розділу та використання матеріальних благ (право володіти, користуватись та розпоряджатися майном, право на працю, заробітну плату та інше).

Соціальні права – це вид та міра можливої поведінки людини та громадянина у сфері забезпечення належних соціальних умов життя (право на соціальний захист; право на житло; право на лікарську допомогу та лікарське страхування та інше).

Духовні права – це вид та міра можливої поведінки людини та громадянина у сфері доступу особи до духовних цінностей свого народу та всього людства (право на освіту, захист інтелектуальної власності тощо).

Основні права та свободи особи (людини та громадянина) тісно пов’язані з її обов’язками.

Обов’язки особи (людини та громадянина)– це вид та міра необхідної поведінки в суспільстві та державі, яка передбачаються для задоволення життєво важливих матеріальних та духовних благ інших осіб, які передбачені, зазначені в Конституції та інших нормативно-правових актах. Основні обов’язки громадян зазначені у ст. 65-68 Конституції України.

• 5. Народовладдя в Україні та форми його здійснення

Народ України є носієм суверенітету та єдиним джерелом влади, який здійснює владу прямо і через представницькі органи. Безпосередня демократія здійснюється шляхом прямого волевиявлення народу. Існує багато форм безпосередньої демократії, але ст. 69 Конституції України прямо закріплює лише дві – вибори та референдум.

Найпоширенішою формою безпосередньої демократії, а також обов’язковим атрибутом представницької демократії є вибори. Цю форму безпосередньої демократії можливо визначити як процедуру формування державного органу або надання повноважень посадовій особі, що здійснюється шляхом голосування уповноважених осіб за умови, що на кожний отриманий таким способом мандат можуть претендувати в установленому порядку два чи більше кандидатів. Залежно від органу який обирається на виборах, вони бувають:

• парламентські;
• президентські;
• вибори до Верховної ради України;
• місцеві вибори.

Враховуючи підстави проведення виборів, вини поділяються на:

• чергові;
• позачергові (дострокові);
• проміжні;
• повторні.

Залежно від територіальних меж проведення вибори бувають:

• загальнонаціональні;
• місцеві.

Виборче право в теорії конституцівізму розглядається в об’єктивному та суб’єктивному аспектах.

 

Об’єктивне виборче право – сукупність норм права, які регламентують порядок формування представницьких органів держави і органів місцевого самоврядування. Основними джерелами цього права є Конституція України, Закони України «Про вибори Президента України», «Про вибори народних депутатів України», «Про місцеві вибори», “Про добровільне об’єднання територіальних громад” та інші нормативно-правові акти.

Суб’єктивне виборче право – це закріплене у ст. 38 Конституції України і гарантоване державою право громадян України обирати (активне виборче право) та бути обраним (пасивне виборче право) до органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Суб’єктивне виборче право може бути здійснене лише при дотриманні головних принципів, покладених в його основу. До них відноситься:

• принцип вільних виборів;
• принцип загальності;
• принцип рівного виборчого права;
• принцип прямого виборчого права;
• принцип таємного виборчого права; принцип особистого виборчого права;
• принцип свободи агітації.

Принцип організації виборчих округів у поєднанні з порядком визначення результатів виборів, встановлені в об’єктивному виборчому праві, носить назву виборчої системи.

Існує три види виборчих систем: мажоритарна, пропорційна, змішана, які, в свою чергу, також поділяються на підвиди.

За мажоритарною системою територія (країна, область, місто), якщо її населення представлятиме колегіальний орган, розподіляється на приблизно рівні частини такої кількості, скільки осіб формує колегіальний орган, який обирається. Відповідно переможець визначається у кожній частині, а перемагає той кандидат, який отримує більшість голосів виборців.

При застосуванні за пропорційною системою, яка використовується лише для формування колегіального органу, відбувається розподіл мандатів між партіями або блоками, які уособлені у списках кандидатів, що їх представляють, залежно від отриманої кількості голосів. Ця система дає можливість активніше брати участь саме політичним партіям як одному із основних елементів демократичного, громадянського суспільства.

Змішана система полягає у поєднанні елементів мажоритарної та пропорційної систем.

Зазначаємо те, що виборча система встановлюється виключно законами держави, а тому це питання постійно дискутується в нашій країні та може зазнавати значних змін. Виборча система досить розтягнута в часі і не може зводитись лише до процесу голосування.

Виборчий процес – це нормативно врегульована діяльність суб’єктів виборів, пов’язана з їх підготовкою та проведенням. Така законно врегульована діяльність складається з кількох стадій:

• складання списків виборців;
• призначення виборів;
• утворення виборчих округів та виборчих дільниць;
• утворення виборчих комісій;
• висування та реєстрація кандидатів;
• проведення передвиборної агітації;
• голосування;
• підрахування голосів виборців;
• встановлення підсумків    голосування   і    результатів   виборів    та    їх оприлюднення;
• реєстрація обраних осіб.

Іншою за поширеністю формою безпосередньої демократії є референдум – спосіб волевиявлення громадян шляхом голосування законів України, інших рішень і важливих питань загальнодержавного рівня. Відповідно до ст. 74 Конституції України проведення референдуму не допускається щодо законопроектів з питань податків, бюджету, амністії.

Всеукраїнський референдум є однією з форм безпосередньої демократії в Україні, способом здійснення влади безпосередньо Українським народом, що полягає у прийнятті (затвердженні) громадянами України (далі громадяни) рішень з питань загальнодержавного значення шляхом таємного голосування в порядку, встановленому цим Законом.

Порядок підготовки та проведення всеукраїнського референдуму регулюється Конституцією України, а також іншими законодавчими актами України.

Предметом всеукраїнського референдуму можуть бути будь-які питання за винятком тих, вирішення яких референдумом не допускається Конституцією України, законами України.

На всеукраїнський референдум можуть виноситися декілька питань з однієї проблеми.

• про схвалення нової редакції Конституції України, внесення змін до Конституції України, скасування, втрату чинності чи визнання не чинним закону про внесення змін до Конституції України (конституційний референдум);
• про зміну території України (ратифікаційний референдум);
• щодо прийняття чи скасування закону України або внесення змін до чинного закону України (законодавчий референдум);
• з будь-якого питання за винятком тих, щодо яких референдум не допускається згідно Конституції України (загальний референдум).

Президент України проголошує всеукраїнський референдум за народною ініціативою, якщо його ініційовано з додержанням встановлених Конституцією та законами України вимог щодо організації та порядку проведення всеукраїнського референдуму за народною ініціативою.

Результати народного волевиявлення на всеукраїнському референдумі є обов’язковими.

Новий всеукраїнський референдум з інших питань, що раніше виносилися на референдум, окрім внесення змін до розділів I, ІІІ і XIII Конституції України з одного й того самого питання, може бути проведено не раніше ніж через рік з дня оголошення результатів проведеного референдуму.

Реалізація ініціативи щодо внесення змін до розділів I, ІІІ і XIII Конституції України з одного й того самого питання можлива Верховною Радою України наступного скликання.

Всеукраїнський референдум проводиться на основі таких загальних принципів:

• загального права голосу;
• рівності;
• законності;
• прямого волевиявлення;
• вільної участі у всеукраїнському референдумі;
• таємності голосування;
• особистої участі у голосуванні;
• однократності голосування.

Право голосу на всеукраїнському референдумі мають громадяни України, яким на день голосування виповнилося вісімнадцять років. Громадяни України, які мають право голосу на всеукраїнському референдумі, є учасниками всеукраїнського референдуму.

Підставою реалізації громадянином України свого права голосу на всеукраїнському референдумі є його включення до списків учасників всеукраїнського референдуму на дільниці всеукраїнського референдуму. Учасник всеукраїнського референдуму реалізує своє право голосу під час всеукраїнського референдуму у порядку, встановленому цим Законом.

Документом, який посвідчує особу і громадянство України учасника всеукраїнського референдуму, є:

• паспорт громадянина України;
• тимчасове посвідчення громадянина;
• картка (довідка) установи кримінально-виконавчої системи, що повинна містити: прізвище, ім’я, по батькові, рік народження, громадянство, фотографію особи, підпис керівника та печатку установи (для осіб, які перебувають в установах кримінально-виконавчої системи);
• паспорт громадянина України для виїзду за кордон;
• дипломатичний паспорт;
• службовий паспорт;
• посвідчення члена екіпажу.

Документи, зазначені у пунктах 1 та 2 частини третьої цієї статті, є підставою для отримання бюлетеня для участі у всеукраїнському референдумі і можуть бути використані на звичайних та спеціальних дільницях всеукраїнського референдуму.

Документи, зазначені у пунктах 3-7 частини третьої цієї статті, є підставою для отримання бюлетеня для участі у всеукраїнському референдумі і можуть бути використані на закордонних дільницях всеукраїнського референдуму, а також на спеціальних дільницях всеукраїнського референдуму, утворених на суднах, що перебувають у плаванні під Державним Прапором України та на полярній станції України. На закордонних дільницях всеукраїнського референдуму, утворених у країнах, до яких дозволений виїзд громадян України за паспортом громадянина України, підставою для отримання бюлетеня може бути паспорт громадянина України.

Громадяни України, які мають право голосу, можуть брати участь у роботі комісій з всеукраїнського референдуму як їх члени, а також у проведенні агітації всеукраїнського референдуму, здійсненні спостереження за проведенням всеукраїнського референдуму та інших заходах щодо підготовки та проведення всеукраїнського референдуму у порядку, визначеному цим та іншими законами України.

Будь-які прямі чи непрямі привілеї або обмеження прав громадян України на участь у всеукраїнському референдумі за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками забороняються. Не допускаються обмеження щодо участі громадян України у процесі всеукраїнського референдуму, крім обмежень, передбачених Конституцією України та цим Законом.

Не має права голосу громадянин України, визнаний судом недієздатним.

Громадянин України, який проживає або перебуває у період підготовки і проведення всеукраїнського референдуму за межами України, має право голосу на всеукраїнському референдумі, реалізація якого забезпечується його включенням до списку учасників всеукраїнського референдуму на відповідній закордонній дільниці, утвореній згідно з цим Законом.

У сучасній Україні було проведено два всеукраїнських референдуми у 1991 та 2000 роках.

• 6. Система органів державної влади в Україні

Одним із головних питань будь-якої конституції є регулювання способів здійснення державної влади. Важливо розрізняти владу державну від політичної влади. Перша, якщо її взяти в цілому, має політичний характер. У той же час політична влада не завжди є державною. Наприклад станом на липень 2019 року сепаратисти захопили в Україні Донецьку та Луганську області, але не державну владу. З одного боку, публічна політична влада – це влада народу, класу, соціального прошарку як зазначав В.Е. Чуркін. З іншого боку, державна влада є головним способом реалізації політичної влади народу в державних формах, державними методами та способами.

В Україні останніми роками відбулася трансформація у побудові державної влади від соціалістичного до ліберального типу. Саме Конституція 1996 року закріпила нині діючу систему, яку ми розглядаємо.

Основоположним принципом побудови державної влади в Україні є її поділ на законодавчу, виконавчу та судову. 

Нагадаємо, що теорія поділу влад була сформована в працях Дж. Локка і Ш. Монтескье. О. Мішин зазначав, що у цілісній системі вищих органів влади держави при режимі демократії кожен вищий орган має частку відносної самостійності стосовно один одного, а міра цієї відносної самостійності є мірою демократизму всієї політичної системи в цілому.

Єдиним законодавчим органом в державі є Парламент – Верховна Рада України (на сьогодні 450 народних депутатів України). Наша держава має однопалатний парламент, який є колегіальним органом. Термін повноважень парламенту – 5 років. Його повноваження припиняються у день відкриття першого засідання Верховної Ради України нового скликання.

Відносно самостійною формою єдиної державної влади України є виконавча влада. Вона має лише їй притаманні функції, які здійснюються системою органів виконавчої влади на підставі визначеного правового механізму реалізації законів та інших нормативно-правових актів за допомогою державного управління з метою реалізації прав і свобод людини і громадянина, а також їх обов’язків.

Вищим органом виконавчої влади в Україні є Кабінет Міністрів України.

Обов’язковою передумовою демократичної держави є існування судової системи.

Судова влада – це незалежна гілка влади, яку складає система уповноважених на здійснення правосуддя державних органів (судів) і призначенням якої є розв’язання правових конфліктів з метою захисту прав і свобод людей, інтересів суспільства і держави шляхом застосування чинних норм права до конкретних життєвих обставин.

Правосуддя – це вид державної діяльності, пов’язаний із вирішенням соціальних конфліктів, в основі яких лежить спір про право, шляхом розгляду на судових засіданнях цивільних, кримінальних та інших справ з додержанням встановленої законом процесуальної форми.

Державний гімн України(до 6 березня 2003 року)

Ще не вмерла України ні слава, ні воля.

Ще нам, браття українці, усміхнеться доля. Згинуть наші вороженьки, як роса на сонці, Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці.

Душу й тіло ми положим за нашу свободу,

І покажем, що ми, браття, козацького роду. Станем, браття, в бій кривавий від Сяну до Дону, В ріднім краю панувати не дамо нікому;

Чорне море ще всміхнеться, дід Дніпро зрадіє, Ще у нашій Україні доленька наспіє.

Душу, тіло ми положим за нашу свободу,

І покажем, що ми, браття, козацького роду. А завзяття, праця щира свого ще докаже, Ще ся волі в Україні піснь гучна розляже,

За Карпати відоб’ється, згомонить степами, України слава стане поміж ворогами.

Душу, тіло ми положим за нашу свободу,

І покажем, що ми, браття, козацького роду.

слова — П. Чубинський (виправлені Вербицьким)

музика — М.Вербицький 

 

Конституційне право – це:
галузь національного права держави;
галузева юридична наука
навчальна дисципліна в системі вищої освіти

засади конституційного ладу – система конституційно-правових норм декларативного характеру, яка закріплює фундаментально-правові принципи покладені в основу розбудови Української державності; конституційні основи правового статусу особи в Україні – система конституційно-правових норм, що визначає принципи правового статусу особи в Україні, основні права свободи та обов’язки людини та громадянина;  конституційні форми безпосередньої демократії – система конституційно-правових норм, що визначає порядок безпосередньої реалізації Українським народом свого суверенітету через вибори, референдуми, збори громадян за методом проживання тощо;

Продовження схеми 5

конституційна форма прав в Україні – система конституційно-правових норм, що визначає інституційно-функціональну організацію державної влади в Україні; конституційна форма державного устрою України – система конституційно-правових норм, що визначає політико-територіальну організацію державної влади в Україні; конституційні засади місцевого самоврядування в Україні – система конституційно-правових норм, що визначає організацію муніципальної влади в Україні, систему, функції та компетенцію органів місцевого самоврядування; конституційні засади національної безпеки і оборони України – система конституційно-правових норм, що визначає комплекс національних інтересів України і перелік загроз цим інтересам та організаційно-правові заходи щодо забезпечення і захисту національних інтересів України від зовнішніх і внутрішніх загроз;офіційні символи України – система конституційно- правових норм, що визначає опис та порядок використання державних символів та символів адміністративно-територіальних одиниць України.

– поєднання імперативного і диспозитивного способів при домінуванні імперативного;
– поєднання субординації і координації;
– поєднання зобов`язань, дозволів і заборон;
– превалювання переконання над примусом;
– мінімум власних санкцій;
– домінування регулятивного способу впливу на суспільні відносини;
– переважно загальнодержавне регулювання;
– юридичними фактами визнаються як діяння, так і події;
– для конституційно-правової відповідальності характерним є переваження стягнень організаційного характеру (імпічмент Президенту України, відставка уряду тощо);
– використання способу конституційного закріплення найважливіших конституційно-правових відносин;
– найбільш значущою в порівнянні з іншими галузями є частина загального регулювання, високий ступень абстрактності конституційно-правових норм.

 

Конституційно-правові відносини – це вольові формалізовані суспільні відносини політико-правового характеру, цілеспрямоване впорядкування яких здійснюється конституційно-правовими нормами.

 

		Ознаки конституційно-правових відносин:
		– фундаментальність;
		– політико-правовий характер;
		– найвища-конституційна форма закріплення і захисту;
		– установчий характер;
		– підвищена стабільність;
		– особливий суб’єктивний склад;
		– особливий об’єктивний склад

 

Класифікація конституційно-правових відносин
– за змістом – залежно від основних інститутів;
– за часом існування – довготривалі і короткочасні;
– за характером розподілу прав і обов’язків між суб’єктами – прості і складні;
– за роллю в механізмі реалізації прав і обов’язків – матеріальні і процесуальні;
– за способом індивідуалізації суб’єктів – відносні і абсолютні;
– за цільовим призначенням – правоустановчі і правоохоронні;
– за характером відносин між суб’єктами – координаційні і субординаційні.

Конституційно-правові норми – це загальнообов’язкові, формально визначені, встановлені чи санкціоновані державою правила, за допомогою яких здійснюється цілеспрямоване впорядкування політико-правових відносин.

Специфічні якості конституційно-правових норм
–   політико-правовий  характер  –   вони   мають  політичний   зміст,   оскільки стосуються організації та здійснення політичної, публічної влади;
–    фундаментальність   –   основоположний,  вихідний   характер,  умовлений предметом правового регулювання;
– особливий предмет регулювання – конституційно-правові відносини;
– ідеологічність – у них відображається та чи інша ідеологія, оскільки саме держава є ідеологічною за своєю суттю і природною організацією;
– висока стабільність – вони змінюються, як  правило, рідше ніж норми інших галузей права, оскільки з огляду на предмет регулювання, такі зміни мають бути зумовлені суттєвими зрушеннями в тих чи інших підсистемах суспільного ладу.

 

Класифікація конституційно-правових норм
–   за   змістом   (сферою   реалізації)  –   згідно   з   генеральними  інститутами конституційного права;
– за юридичною силою – норми Конституції; норми міжнародно-правових актів; ратифікованих Верховною Радою України; норми Законів України;                                                                                                                      норми підзаконних актів;
– за ступенем категоричності припису, що міститься в нормі – імперативні й диспозитивні;
–   за   призначенням  у   механізмі  правового  регулювання  –   матеріальні  й процесуальні;
– за часом дії – постійні й тимчасові;
– за полом осіб (суб’єктів) – загальні й спеціальні;
– за територією дії – загальнодержавні, регіональні, місцеві, локальні;
– за характером диспозиції – уповноважуючи, зобов’язуючи, забороняючи;
– за функціональним спрямуванням – регулятивні, охороняючі, декларативні;
– за ступенем відповідальності фактично існуючим відносинам – реальні й фіктивні.

Схема 12

Джерела конституційного права України – це способи зовнішнього оформлення конституційно – правових норм, форми надання цим нормам офіційного, загальнообов’язкового характеру

Ознаки джерел конституційного права України
бути   нормативним,  тобто   мітити   норми  права  і   бути   розрахованим на неодноразове використання;
бути   чинним,   тобто   мати   юридичну  силу,   бути   здатним   до   реального впорядкування суспільних відносин;
містити хоча б одну конституційно – правову норму.

Юридичні властивості Конституції України – це сукупність формальних і матеріальних ознак, які відрізняють Основний Закон від усіх інших нормативно-правових актів, характеризують її сутність і зміст.

 

Юридичні властивості конституції як нормативного документа
– найвища юридична сила;
– установчий характер;
– фундаментальність;
– політико – правовий характер;
– особлива назва;
– особливий порядок прийняття та внесення змін;
– програмний характер.

 

 

Функції конституції – це основні напрями впливу Основного Закону на суспільні відносини, в яких відображаються її сутність та призначення.

 

Функції конституції:
– політична;
– економічна;
– соціальна;
– духовно-культурна (ідеологічна, виховна);
– установча;
– обмежувальна;
– правозахисна;
– програмна;
– консолідуюча;
– стабілізуюча.

 

Політико-правові принципи засад конституційного ладу України
	– принцип народного суверенітету (4.2 – 3 ст.5 КУ);
	– принцип державного суверенітету (ст.1. к.9);
	– принцип найвищої соціальної цінності людини (ст.3. к.9);
	– принцип республіканізму або республіканської форми правління (41.ст.5 КУ);
	– принцип демократизму ( ст.1. КУ);
	– принцип унітаризму або унітарної форми державного устрою (ст.2 КУ);
	– принцип соціальної держави (ст.1. КУ);
	– принцип правової держави (ст.1. КУ);
	– принцип поділу влади (ст.6. КУ);
	–   принцип   визнання   і   гарантування  місцевого    самоврядування (ст.7.КУ);
	– принцип верховенства права (ст.8.КУ);
	– принцип законності (ст.19.КУ);
	– принцип гласності;
	– принцип визнання міжнародно-правових стандартів (с. 9, 18 КУ);
	– принцип рівноправності (ст.21, 24 КУ).

Символ – це умовний знак якогось поняття, явища, ідеї.

Державні символи – це умовні знаки державності, суверенітету.

 

Основні функції державної символіки:
– політична – зміст якої виявляється у виключній можливості державних символів бути зовнішнім проявом державної влади на всій території в межах кордонів та за її межами;
–    дипломатична – коли офіційні символи суверенітету держави у зв’язках з іноземними    державами,      міжнародними      організаціями     виконують представницьку роль;
– соціальна – яка виявляється в можливості державних символів об’єднувати навколо ідей державного будівництва громадян держави незалежно від походження соціального та майнового стану, раси, національності та інших соціальних ознак.

Державними символами України є:

• Державний прапор України,
• Державний Герб України,
• Державний Гімн України.

 

Ознаки громадянства:
Політико-правовий характер			Необмеженість у просторі та часті			Максимальний обсяг взаємних обов’язків

 

Принципи громадянства – це основоположні, керівні ідеї й положення, з яких виходить законодавець при регламентації відносин.

 

Принципи громадянства України:
– єдиного громадянства України;
– запобігання виникненню випадків без громадянства;
– неможливості позбавлення громадянства України;
– визнання права громадянина України на зміну громадянства;
– неможливості автоматичного набуття громадянства України іноземцем чи особою без громадянства внаслідок укладенню шлюбу з громадянином України;
–   рівності перед законом громадян України незалежно від підстав, порядку і моменту набуття ними громадянства України;
–    збереження   громадянства  України   незалежно   від   місця     проживання громадянина України.

 

Стаття 6 ЗУ «Про громадянство України» передбачає десять видів підстав набуття громадянства України:
– за народженням (філіація);
– за територіальним походженням;
– внаслідок прийняття до громадянства (натуралізація);
– внаслідок поновлення у громадянстві;
– внаслідок усиновлення;
–    внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування, влаштування дитини в дитячий заклад сімейного типу чи прийомну сім`ю або передачі на виховання в сім`ю патронатного вихователя;
– внаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки;
–    у зв’язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини;
–     внаслідок визнання батьківства чи материнства або встановлення факту батьківства чи материнства;
– інші підстави, передбачені міжнародними договорами України.

 

 

Припинення громадянства України (ст. 17 ЗУ «Про громадянство України»)
– вихід із			– втрата			– підстави, передбачені міжнародними договорами України – припинення постійного правового зв’язку з державою у зв’язку зі змінами належної території, на якій постійно проживає фізична особа.
громадянства			громадянства
України –			України –
припинення			фактичне
постійного зв’язку			припинення
з державою за			постійного
письмовим			правового зв’язку
клопотанням			з державою, що
зацікавленої особи;			виявилося в
			певних діях
			фізичної особи;

Спеціальний правовий статус

Загальний правовий статус

 Основні (конституційні) права і свободи – це фундаментальні міри можливої поведінки особи у суспільних відносинах, визнані суспільством і гарантовані державою.

 

Основні прав і свободи (ознаки):
–    фундаментальність   –    основоположний,   вихідний    характер;   вони    є передумовою існування всіх інших прав і свобод;
– універсальність – вони визначаються за всіма громадянами даної  держави незалежно від будь-яких соціальних ознак;
– непохідний характер – вони виникають не з правовідносин, а в силу їх визнання суспільством, юридичного закріплення й гарантування державою;
– непорушність – вони не можуть бути скасовані чи ліквідовані, на них можуть бути здійснені тільки посягання;
– невід’ємність – жоден суб’єкт не може відібрати в особи її основні права чи привласнити їх, вони нерозривно пов’язані з особою володаря;
–   невідчужуваність – вони не можуть бути передані іншим суб’єктам, навіть самим володарем за власною волею;
– постійність – вони визнаються за людиною з моменту народження і до смерті;
– системність – усі вони пов’язані між собою і діють у комплексі, забезпечуючи всебічний розвиток людини;
–       конституційна   форма   закріплення   –    вони   здебільшого   отримують об’єктивізацію в тексті Основного Закону;
–     невичерпаність переліку – їх конституційній перелік є відкритим і має тенденцію до розширення.

 

Національності	Указали як рідну мову (%)
	Мову своєї національності	Українську мову	Російську мову	Іншу мову
Українці	85,2	Х	14,8	0,0
Росіяни	95,9	3,9	Х	0,2
Білоруси	19,8	17,5	62,5	0,2
Молдавани	70,0	10,7	17,6	1,7
Кримські татари	92,0	0,1	6,1	1,8
Болгари	64,2	5,0	30,3	0,5
Угорці	95,4	3,4	1,0	0,2
Румуни	91,7	6,2	1,5	0,6
Поляки	12,9	71,0	15,6	0,5
Євреї	3,1	13,4	83,0	0,5
Вірмени	50,4	5,8	43,2	0,6
Греки	6,4	4,8	88,5	0,3
Волзькі татари	35,2	4,5	58,7	1,6
Цигани	44,7	21,1	13,4	20,8
Азербайджанці	53,0	7,1	37,6	2,3
Грузини	36,7	8,2	54,4	0,7
Німці	12,2	22,1	64,7	1,0
Гагаузі	71,5	3,5	22,7	2,3
Інші	32,6	12,5	49,7	5,2

 

Органи внутрішніх справ (ОВС) – це складна, розгалужена система, до якої входить як її функціональні елементи (підсистеми) поліція, внутрішні війська, слідчий апарат тощо. ОВС є частиною органів державної виконавчої влади.

 

Основні завдання органів внутрішніх справ (ст. 2 ЗУ «Про Національну поліцію»)
– забезпечення публічної безпеки і порядку;
– охорони прав і свобод людини, а також інтересів суспільства і держави;
– протидії злочинності;
– надання в межах, визначених законом, послуг з допомоги особам, які з особистих,                        економічних,             соціальних        причин  або                    внаслідок        надзвичайних ситуацій потребують такої допомоги.

 

Специфічні завдання органів внутрішніх справ:
реалізація державної політики в боротьбі зі злочинністю відповідно до загальнодержавної концепції боротьби зі злочинністю. На поліцію покладаються певні завдання щодо розвитку системи протидії легалізації доходів, одержаних злочинним шляхом, і фінансування тероризму (Указ Президента України від 22.07.2003 р. щодо запобігання зникнення людей, удосконалення взаємодії правоохоронних та інших органів виконавчої влади в їх розшуку (Указ Президента України від 18.01.2001 р.) та інші;
охорона громадського порядку на вулицях, майданах, у парках, скверах та інших     громадських    місцях,     а     також     запобігання    та               припинення адміністративних правопорушень;
проведення   дізнання   і   попереднього  слідства   у   справах  про   злочини, розслідування яких покладено законом на ОВС;
забезпечення безпеки працівників суду, прокуратури, ОВС, митних органів, органів ДПС, рибоохорони тощо, а також безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві (Закон України «Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві);
здійснення адміністративного нагляду за особами, звільненими з місць позбавлення волі (Закон України від 01.12.1994 р.), щодо попередження насильства в сім`ї (Закон України від 15,12.2001 р.), щодо здійснення профілактики  правопорушень  серед  неповнолітніх  (Закон  України  від 24.01.1995 р.);
проведення    експертиз    у     кримінальних    справах    і     криміналістичних дослідженнях;
здійснення профілактичних та оперативно-розшукових заходів щодо запобігання, припинення та розкриття злочинів (Указ Президента України «Про Комплексну  програму  профілактики  злочинності  на  2001-2005  роки  від 25.12.2000 р., Закон України «Про оперативно-розшукову діяльність);
врятування людей у разі стихійного лиха, аварії, катастроф тощо;
проведення заходів з охорони навколишнього середовища тощо.

 

Основні функції органів внутрішніх справ:
	–     захист людини, її життя, здоров`я, прав, свобод та законних інтересів         незалежно   від        віку,                     статі,      національності,        расової належності, мови та ін..;
	– недопущення у своїй діяльності незаконних обмежень і порушень прав, свобод та законних інтересів громадян;
	– безпосередня охорона задекларованих в Основному законі прав, свобод та законних інтересів громадян;
	– забезпечення необхідних умов реалізації громадянами певних прав, свобод та законних інтересів;
	– відновлення порушених прав і свобод громадянина.

 

Спільні ознаки громадських формувань:
–     суспільний характер – це недержавні інституції, покликані вирішувати суспільно значимі проблеми
–     добровільність – психологічною основою для їх створення і діяльності служить вільна воля самих засновників і учасників;
– спільність інтересів учасників – як інтелектуально-світоглядна основа цих формувань;
– метою створення цих формувань є реалізація права і свобод громадян;
–   некомерційний характер – отримання прибутку, збагачення засновників та учасників не може бути основною метою цих формувань;
– легальність – мета цих формувань і форми діяльності громадських формувань є цілком законними; заради цього здійснюється їх легалізація;
–    способом досягнення поставленої перед громадським формуванням мети виступають спільні законні дії самих його учасників.

 

Права релігійних організацій та громадян, пов’язані зі свободою віросповідання. ЗУ № «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23 квітня 1991 року.
–   засновувати і утримувати вільно доступні місця богослужінь або релігійних зібрань, а також місця, шановані в тій чи іншій релігії (місця паломництва);
– безперешкодно проводити богослужіння, релігійні обряди, церемонії та процесії в культових будівлях і на прилеглій території, у місцях паломництва, установах релігійних організацій, на кладовищах, в місцях окремих поховань і крематоріях, квартирах і будинках громадян, а також в установах, організаціях і на підприємствах за ініціативою їх трудових колективів і згодою адміністрації (в інших випадках публічні богослужіння, релігійні обряди, церемонії та процесії проводяться щоразу з дозволу відповідної місцевої державної адміністрації, виконавчого комітету сільської, селищної, міської рад);
– на придбання, володіння і використання релігійної літератури мовою на свій вибір, а також інших предметів й матеріалів релігійного призначення;
–        виготовляти, експортувати, імпортувати і розповсюджувати предмети релігійного призначення, релігійну літературу та інші інформаційні матеріали релігійного змісту;
– виключне право на заснування підприємств для випуску богослужбової літератури і виробництва предметів культового призначення;
– для виконання своїх статутних завдань засновувати видавничі, поліграфічні, виробничі, реставраційно-будівельні, сільськогосподарські та інші підприємства, а також добродійні заклади (притулки, інтернати, лікарні тощо), які мають право юридичної особи;
– утворювати при релігійних організаціях товариства, братства, асоціації, інші об`єднання                громадян                 для                         здійснення                       добродійництва,  вивчення       та розповсюдження релігійної літератури та іншої культурно-освітньої діяльності;
–    здійснювати добродійну діяльність і милосердя як самостійно, так і через громадські фонди (при цьому суми витрат на цю мету оподаткуванню не підлягають);
– встановлювати і підтримувати міжнародні зв’язки та прямі особисті контакти, включаючи виїзд за кордон для паломництва, участі в зборах та релігійних заходах;
– направляти громадян за кордон для навчання в духовних начальних закладах і приймати з цією метою іноземних громадян.

 

Вибори – це конституційна форма безпосередньої демократії, що полягає у формуванні персонального складу органів публічної влади шляхом голосування пересічних громадян.

Функції виборів у сучасному українському суспільстві:
	– функція забезпечення реального народовладдя;
	– функція демократичного контролю за владою;
	– функція забезпечення політичної відповідальності за політичний курс;
	– функція легітимної, ненасильницької зміни правлячих еліт;
	– функція недопущення узурпації влади;
	– функція «селекції» політичних лідерів;
	–        функція    забезпечення   альтернативності   (поліваріативності) суспільного розвитку.

Схема 32. Система виборчих комісій в Україні.

 

Вибори народних депутатів України		Вибори Президента України		Вибори депутатів Верховної Ради АРК		Вибори депутатів місцевих рад та сільських, селищних, міських голів
		Центральна виборча комісія (15 осіб)				Виборча комісія АРК

 

225 окружних		225 терито-		Окружні		Територіальні
виборчих		ріальних		(територіальні		(сільські,
комісій (12-		виборчих		районні та міські		селищні,
18 осіб)		комісій (не		міст респуб-		міські,
		менше 10		ліканського		районні у
		осіб)		значення)		містах,
				виборчі комісії		обласні,
				(8-155 осіб)		Київська і
						Севастополь-
						ська міські)
						виборчі
						комісії (8-15
						осіб)
Дільничні виборчі комісії (малі – 10-18 осіб; середні – 14-20 осіб; великі – 18-24 особи)

 

Схема 33. Законодавчий процес в Україні

Законодавчий процес в Україні – це врегульований Конституцією України та Регламентом Верховної ради України порядок творення законів. Ця діяльність здійснюється в кілька послідовних стадій.

 

Стадії законодавчого процесу в Україні:
–      підготовка законопроекту (законодавчої пропозиції) та внесення його до Верховної Ради – законодавча ініціатива;
– попередній розгляд законопроекту в комітетах Верховної Ради;
–   обговорення законопроекту на пленарних засіданнях Верховної ради з його наступним прийняттям або відхиленням (повністю чи частково);
– підписання (санкціонування) та оприлюднення закону.

Судова влада – рівноправна та самостійна гілка влади (на рівні законодавчої та виконавчої гілок влади, призначенням якої є захист прав і свобод людини і громадянина, конституційного ладу України, забезпечення відповідальності актів ВРУ, Президента України, органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування Конституції України, дотримання законності в застосуванні законів та інших нормативних актів України.

 

Функції судової влади в Україні
відправлення правосуддя
судовий контроль (нагляд) за законністю та обґрунтованістю застосування засобів процесуального примусу
тлумачення правових норм (Конституційній Суд України)

 

Основні засади судочинства в Україні:
	– законність;
	– рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом;
	– забезпечення доведеності вини;
	– змагальність сторін і свобода в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їхньої переконливості;
	– підтримання державного обвинувачення в суді прокурором;
	– забезпечення обвинуваченому права на захист;
	–      гласність  судового  процесу  та   його   фіксування   технічними засобами;
	–     забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, установлених законом;
	– обов’язковість рішень суду.

 

Система судів загальної юрисдикції (ЗУ «Про судоустрій і статус суддів»)
Місцеві суди: місцеві загальні суди: а) окружні суди; б) окружні господарські суди; в) окружні адміністративні суди.
Вищі спеціалізовані суди – 1)   Вищий суд з питань інтелектуальної власності; 2)   Вищий антикорупційний суд.
Верховний Суд України – Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.

невизнання за територіальними одиницями політичної самостійності – за територіальними одиницями не визнається навіть обмежений суверенітет, вони не мають ознак державності й не можуть самостійно виступати на міжнародній арені;

єдність державної території – державна територія України є єдиною, цілісною й недоторканою; вона складається з територій адміністративно- територіальних одиниць;

єдність державного кордону – державний кордон України є тільки загальнодержавним, кордони між  територіальними  одиницями  України   є«прозорими» і мають суто адміністративний характер;

єдність Конституції – в Україні діє тільки один, загальнодержавний Основний закон; Консти- туція Автономної Республіки Крим є статутом адміністративно-територіальної автономії, а не Основним Законом;

єдність системи органів державної влади – в Україні існує єдиний державний механізм, до якого входять вищі, центральні та місцеві органи державної влади; територіальні одиниці не можуть створювати власних державно-владних структур;

єдність системи законодавства – в Україні існує тільки одна, загальнодержавна система законо- давства; закони України можуть прийматися тільки Верховною Радою України чи все- українським референдумом;

 

Ознаки місцевого самоврядування в Україні:
– місцеве самоврядування займає особливе місце в механізмі управління суспільством і державою, виступаючи специфічною формою публічної влади, яка не є складовою частиною механізму державної влади;
–      місцеве   самоврядування має   особливий  об’єкт  управління  –       питання місцевого значення      –  предмети             відання,       перелік       яких     закріплюється законодавством;
– одним із специфічних суб’єктів місцевого самоврядування є територіальна громада. І специфіка полягає в тому, що на місцевому рівні можна розглядати перетворення територіальної громади з учасника управління в його первинного суб’єкта. Як відомо, під управлінням розуміють будь-який цілеспрямований вплив суб’єкта управління на об’єкту управління. Але в умовах самоврядування очевидно сильнішим є вплив управлінської системи самої на себе. Таким чином, є не дві системи – управлінська і та, якою  управляють, а одна – самоуправлінська;
– самостійність місцевого самоврядування, яка знаходить свій вияв у організаційній і матеріально-фінансовій відокремленості, самостійному вирішенні місцевих справ у рамках компетенції, закріпленої законодавством, самостійній відповідальності органів і посадових осіб місцевого самоврядування.

 

Протягом свого життя ми не часто вступаємо у відносини з кримінальним, кримінально-процесуальним, адміністративним, виправно-трудовим правом, однак з цивільним правом наш життєвий уклад пов’язаний дуже тісно. Кожен день ми купуємо в магазинах продукти харчування, користуємося транспортом, здійснюємо підприємницьку діяльність, будуємо дачі, позичаємо гроші, приватизуємо та ремонтуємо свої квартири, видаємо довіреності, складаємо заповіти тощо. Крім того, кожному з нас від народження належать особисті немайнові права, які встановлені Конституцією України. Всі ці особисті майнові права та суспільні відносини, пов’язані з матеріальними благами, регулює цивільне право.

До критеріїв поділу права на галузі належать предмет і метод правового регулювання. Предметом цивільного права є:

• майнові відносини;
• особисті немайнові відносини.

Майнові відносини – це конкретні вольові економічні відносини з приводу належності, використання, переходу майна та майнових прав.

Термін особисті права вживається для визначення права на життя, здоров’я, честь та гідність, ім’я, ділову репутацію, авторські права тощо.

Методом   цивільного   права   є    метод    рівності   сторін.   Це    значить горизонтальні відносини і рівність суб’єктів.

Цивільне право – це сукупність правових норм, які регулюють на засадах юридичної рівності відносини власності, товарно-грошові відносини та особисті немайнові відносини за участю громадян, юридичних осіб і держави з метою більш повного задоволення матеріальних і духовних потреб суспільства.

Система цивільного права – це структура, елементами якої є цивільно- правові норми та інститути, розміщені у певній послідовності. До загальних частин цивільного права відносяться поняття цивільного права як галузі законодавства, як науки, як галузі права, норми про суб’єкти і об’єкти цивільного права, угоди, представництво і довіреність, позовну давність.

Особлива частина цивільного права складається з наступних інститутів – право власності та інші речові права, зобов’язальне право, авторське право, право на відкриття і на винаходи, спадкове право, положення про правоздатність іноземних громадян і юридичних осіб на території України, застосування цивільних законів іноземних держав та міжнародних договорів.

• 1.Цивільне законодавство України і проблеми його вдосконалення

Після визначення предмета та методу цивільного права необхідно з’ясувати, де і в яких формах набувають вираження ті норми права, що в сукупності становлять поняття «цивільне право». Тобто необхідно визначитися стосовно джерел цивільного права.

Отже, цивільне законодавство – це система нормативних актів, у яких містяться цивільно-правові норми, що регулюють немайнові та майнові відносини (власності і товарообігу), відносини, що складаються у сфері інтелектуальної діяльності, а також відносини щодо охорони і захисту цих особистих немайнових та майнових благ.

За юридичною силою та територіальною ознакою джерела права цивільного поділяють на такі:

• Конституція України, яка становить основу цивільного законодавства;
• Цивільний кодекс України, який є основним актом цивільного законодавства України;
• закони України, які приймаються відповідно до Конституції України та Цивільного кодексу України;
• акти Президента України, у випадках, встановлених Конституцією України;
• постанови Кабінету Міністрів України;
• нормативно-правові акти інших органів державної влади України, влади АРК, що регулюють цивільні відносини і прийняті лише у випадках і в межах, встановлених Конституцією України та законом;
• звичай (правила поведінки, що склалися внаслідок фактичного застосування протягом тривалого часу);
• норми міжнародного права і міжнародні договори.

Цивільне законодавство – це система нормативних актів, які містять у собі цивільно-правові норми.

Цивільне право – це сукупність юридичних норм, це внутрішня форма права, зміст якого визначається конкретним соціально-економічним розвитком держави.

Цивільні правовідносини виникають також із дій, хоча і не врегульованих законом, але таких, що не суперечать загальним засадам і змісту цивільного законодавства. Якщо конкретні суспільні відносини не врегульовані законом, до то цих відносин застосовуються норми, які врегульовують подібні суспільні відносини. Наприклад, певний час лізингові відносини регулювалися законом про оренду. Таке правове регулювання називається аналогією закону. Коли відсутні також норми, що регулюють подібні суспільні відносини, використовуються для регулювання загальні засади і принципи цивільного права. Таке регулювання називається аналогією права. Наприклад: врегулювання відносин, пов’язаних з застосуванням комп’ютерних систем, авторських прав, захист інформації, фінансові аспекти, якість продукції. Тут використовуються аналогія права, застосовуються норми, які мають теоретично подібні відношення.

Судова і арбітражна практика не є джерелом цивільного права. Верховний Суд України інша вищі спеціалізовані суди України узагальнюють та аналізують судову і арбітражну практику і на цій основі приймають постанови. Такі постанови є обов’язковими для використання лише для відповідних судів. Це такі методичні рекомендації до вирішення аналогічних питань.

• 1.1. Поняття, зміст і види цивільних правовідносин

Цивільно-правові відносини – це врегульовані нормами цивільного права майнові та особисті немайнові відносини між майново-самостійними, юридично рівними учасниками, що є носіями цивільних прав і обов’язків, які виникають, змінюються та припиняються на підставі юридичних фактів і забезпечуються можливістю застосування засобів державного примусу.

Елементами цивільних правовідносин є:

• суб’єкти відносин;
• об’єкти відносин;
• зміст відносин, що складається з конкретних прав і обов’язків.

Суб’єктами цивільних правовідносин можуть бути громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства, юридичні особи і держава.

Цивільна правоздатність – це здатність особи мати цивільні права. Вона виникає з народженням особи і припиняється із смертю особи.

Цивільна правоздатність юридичних осіб – з моменту створення до моменту ліквідації юридичної особи.

Цивільна дієздатність – здатність особи власними діями набувати цивільних прав та обов’язків і нести правову відповідальність за правопорушення. Цивільна дієздатність фізичних осіб наступає з 18 років, а в окремих випадках з 14 років (шлюб за рішенням суду), та з 15-16 років (Кодекс законів про працю України)..

Підставами обмеження дієздатності є: вік особи і стан здоров’я (психічні хвороби особи, залежність від алкогольних і наркотичних засобів). Особи віком до 14 років не мають дієздатності, з 14 до 15 років – обмежену дієздатність, з 15 до 18 років – неповну дієздатність. З обмеженою дієздатністю можуть укладати дрібні угоди (покупки у крамницях тощо). Особи з неповною дієздатністю можуть укладати угоди самостійно, вільно розпоряджатися заробленими коштами і в межах цього доходу укладати угоди. Для неповнолітніх діє поняття двостороння реституція, якщо неповнолітній укладає в силу обмеженості знань і досвіту явно невигідну для нього угоду, така угода може бути розірвана у судовому порядку і наслідком цього є двостороння реституція – повернення сторін у попереднє правове та фізичне становище.

Дієздатність може бути обмежена лише за рішенням суду (крім вікового цензу). Обмеження правоздатності не допускається. Обмеження правоздатності має місце лише у становому суспільстві.

Право і дієздатність юридичних осіб мають свої особливості. Дієздатність юридичних осіб є спеціальною, оскільки визначається правовим статусом юридичної особи, визначеним в її установчих документах. Дієздатність фізичних осіб є універсальною (може вчиняти всі дії, не заборонені законом). В юридичних осіб діє і правоздатність виникають одночасно.

В ЦК записано, що ненароджена дитина має право на спадщину у разі смерті свого батька за умови, що ця дитина народжена живою. Така дитина до моменту народження не є суб’єктом права, вона лише потенційний претендент на це право в разі народження.

Об’єктами цивільних правовідносин є речі і дії, а також результати інтелектуальної творчості та особисті немайнові блага. Дії поділяються на роботи і послуги.

Суб’єктивне цивільне право – це вид і міра дозволеної поведінки уповноваженої особи, яка забезпечується виконанням обов’язків іншими суб’єктами і можливістю застосування до них державного примусу, тобто права одних – це виконання обов’язків іншими.

Суб’єктивний цивільний обов’язок – це міра необхідної поведінки зобов’язаної особи для задоволення інтересів уповноваженої особи. Особа, яка має права, уповноважена особа – має повноваження в силу посадового стану, доручення, довіреності та у будь якої іншої формі. Залежно від критеріїв розмежування цивільно-правових відносин поділяються на наступні види:

• регулятивні і охоронні;
• абсолютні і відносні;
• речові і зобов’язальні;
• майнові та особисті немайнові.

 

1.2. Громадяни як суб’єкти цивільно-правових обов’язків. Цивільна правоздатність та дієздатність

Дієздатність до 14 років – часткова, з 14 до 18 – неповна, з 18 – повна (згідно ЦК). Обмежену дієздатність мають особи, що зловживають спиртними напоями та наркотичними засобами.

Підстави визнання громадянина безвісті відсутнім (ст..43 ЦКУ), та оголошення громадянина померлим (ст..46 ЦКУ) породжують юридичні наслідки цих дій.

Визнання громадянина безвісті відсутнім настає в наступних випадках:

• відсутність громадянина місті постійного місця проживання більш одного року;
• відсутність відомостей про місцеперебування громадянина;
• всі заходи по виявленню місцезнаходження громадянина не дали позитивних наслідків.

У разі визнання судом особи без вісті відсутньою над її майном встановлюється опіка, особа, яка управляє майном, має право витрачати його лише на погашення боргів безвісті відсутньої особи, строк погашення яких настав. Іншим правовим наслідком визнання громадянина безвісті відсутнім є право на спрощений порядок розірвання шлюбу.

Якщо особа відсутня більш трьох років за таких же обставин, вона оголошується померлою з усіма правовими наслідками (спадщина тощо).

• 1.3.Юридичні особи

Юридичними особами визнаються організації, які мають відокремлене майно, можуть від свого імені набувати майнових та особистих немайнових прав, нести обов’язки, бути позивачами і відповідачами в суді, арбітражному суді, або третейському суді.

Істотними ознаками юридичної особи є:

• організаційна єдність;
• наявність відокремленого майна;
• участь у цивільному обігу від власного імені;
• здатність нести самостійну майнову відповідальність;
• здатність бути позивачем та відповідачем в судах.

Класифікація юридичних осіб здійснюється відповідно до існуючих форм власності. Види підприємств визначені в Господарському Кодексі України.

Політичні партії та громадські організації – закон «Про об’єднання громадян», релігійні організації – «Про свободу совісті та релігійні організації», благодійні організації та благодійні форми – «Про благодійність та благодійні організації»,фермерські господарства – відповідним законом, який визначає їх статус.

Основними способами утворення юридичних осіб є розпорядчий, нормативно-явочний, дозвільний і договірний.

Розпорядчим способом створюються державні і дочірні підприємства.

За нормативно-явочним способом юридичні особи виникають внаслідок державної реєстрації в місцевих органах виконавчої влади.

Дозвільний спосіб – утворення політичних партій, громадських та благодійних організацій. Реєструються в Міністерстві юстиції або в органах юстиції на місцях (управління юстиції), в залежності від статусу організації, значення її для громадськості.

Договірний спосіб – укладення договору про спільну діяльність між різними суб’єктами (фізичними чи юридичними особами). Установчий договір є різновидом договору про спільну діяльність. Нормативно-явочним та договірним способом утворюються господарські товариства.

Об’єднання підприємств (консорціуми, асоціації, корпорації) створюються у договірний спосіб. Об’єднання є юридичними особами, що створюються згідно законодавства. Члени об’єднання підприємств продовжують своє відокремлене існування. Асоціація – мінімальне делегування повноважень керівному органу, концерн, консорціум – більше делегування.

Способами припинення діяльності юридичної особи є:

• досягнення поставлених цілей;
• закінчення строку, на якій була розрахована діяльність юридичної особи;
• рішення власника юридичної особи;
• банкрутство юридичної особи;
• припинення діяльності підприємства за рішення суду на основі подання компетентних державних органів в разі неодноразового порушення законодавства (зайняття недозволеними видами діяльності, порушення санітарних норм, правил торгівлі тощо).

Існує дві правові форми припинення діяльності підприємства: ліквідація; реорганізація. 

Ліквідація – припинення діяльності юридичної особи за рішенням власника або компетентного органа, при якому не відбувається правонаступництва. Після прийняття рішення про ліквідацію підприємства, повноваження по управлінню підприємством переходить до ліквідаційної комісії, яка створюється власником або органом, що прийняв рішення про ліквідацію. Порядок ліквідації регулює закон «Про відновлення платоспроможності боржника, або визнання його банкрутом».

Існує 5 видів реорганізації юридичних осіб:

• приєднання;
• злиття (об’єднання);
• виділення;
• поділ;
• перетворення.

Приєднання – це приєднання однієї або декількох юридичних осіб до іншої юридичної особи. При цьому ці особи припиняють своє існування, а їх права та обов’язки переходять до юридичної особи, до якої вони приєдналися.

Злиття – об’єднання двох або більше юридичних осіб в одну нову юридичну особу, при цьому ці юридичні особи припиняються своє існування і передаються свої права та обов’язки новоствореній юридичній особі.

Виділення – відокремлення однієї або більше юридичних осіб від однієї існуючої юридичної особи (створення дочірніх підприємств, відокремлення структурних підрозділів); новостворена юридична особа має ті ж самі юридичні права і обов’язки, що й головне підприємство.

Поділ – виникнення двох або більше нових юридичних осіб шляхом поділу існуючої юридичної особи, яка припиняє своє Існування; при цьому новостворені юридичні особи є правонаступниками у частині, обумовленої їх статутними фондами. Перетворення – зміна юридичною особою юридично- правової форми без припинення існування. При реорганізації завжди має місце правонаступництво.

Правосуб’єктність = правоздатність + дієздатність.

 

• 1.4. Об’єкти цивільних відносин

Правові відносини – це відносини між суб’єктами з приводу об’єктів.

Об’єкти цивільних прав поділяються на наступні види: речі; дії; продукти творчої діяльності; особисті немайнові блага.

Речі   є   основним   видом   об’єктів   цивільних   прав.   В   залежності   від особливості їх правового режиму речі поділяються на наступні види:

• Засоби виробництва і предмети споживання.
• Речі, дозволені для цивільного обігу, обмежені в обігу та заборонені для цивільного обігу (наприклад зброя – заборонена для обігу, наркотичні засоби – деякі заборонені, деякі обмежені – ліки за рецептом; разова, мисливська зброя – обмежена в цивільного обігу).
• Рухомі і нерухомі речі (земля, споруди, насадження на корінні – нерухомість, врожай – це вже рухомість).
• Родові речі та індивідуально визначені речі (родові речі – це речі, які визначаються кількістю, мірою, вагою. Родові речі є завжди замінними речами. Принцип з часів римського права: «родова річ не гине», тобто вона замінна. Наприклад: цемент, цукор, зерно та ін. Індивідуально визначені речі є незамінними. Наприклад: антикваріат, предмети образотворчого мистецтва, архітектура та іншим чином індивідуалізовані речі. Деяка категорія речей може переходити із ряду родових до індивідуально визначених. Предметом договору позики можуть бути лише родові речі, напр. грошова сума – еквівалент суми, а не ті ж самі гроші фізично, повертають будь-які купюри. Позичається автомобіль – це індивідуально визначена річ, бо має особливі властивості. Віндикаційний позов – витребування незаконно надбаної речі. Може бути об’єктом лише індивідуально визначена річ. При родових речах йдеться про відшкодування, в натурі чи іншим способом).
• Споживні і неспоживчі речі (Споживні речі – які споживаються, тобто припиняють своє існування в процесі одного виробничого циклу, напр. сировина, матеріали; неспоживчі – припиняють своє існування після кількох використань, тобто фонди).
• Подільні і неподільні речі (подільні – такі, що в результаті їх поділу не втрачають функціональних властивостей; неподільні – втрачають функціональні та споживчі властивості після їх поділу, наприклад, 2 кімнатну квартиру можна поділити між двома власниками, автомобіль – не можна);
• Головні і приналежні речі (наприклад, автомобіль – головна річ, гараж – приналежна);
• Плоди і доходи (Плоди – приплід худоби і урожай. Такими не можна вважати вироблену продукцію. Доходи – матеріальні цінності, які набуває власник плодів, або виробленої продукції в наслідок їх реалізації).
• Гроші і цінні папери.

Дії як об’єкти цивільних прав поділяються на роботи і послуги.

Роботи – це дії, результатом яких є створення матеріального об’єкту.

Договір підряду на різні види робіт: будівництво та ін.

Послуги – це дії, метою яких є не створення кінцевого матеріального об’єкту, а надання певної інформації, здійснення певних дій, які задовольняють потреби кредитора (уповноваженої особи). В юридичній послугах, медичних чи аудиторських нічого не створюється цінним є не результат, а сам процес, в роботах цінним є саме результат, а не спосіб його досягнення.

Продуктами творчої діяльності є твори науки, мистецтва, літератури, незалежно від форми призначення, цінності, а також способу відтворення. Вони стають об’єктами цивільних прав лише при втіленні в певні речі (рукопис, картина, фонограма тощо). Продуктами творчої діяльності є також відкриття, винаходи, раціоналізаторські пропозиції, промислові зразки. Ці продукти стають об’єктами цивільних прав з моменту визнання їх такими і цивільного оформлення (реєстрації в Держпатенті).

До особистих немайнових прав належать здоров’я, особиста недоторканість, честь і гідність громадянина, авторські права, не пов’язані з майновими правами, ділова репутація.

Юридичні особи мають наступні немайнові права: найменування юридичної особи (захист імені), ділова репутація, товарний знак, права авторства. На відміну від особистих немайнових прав фізичних осіб такі права юридичних осіб можуть припинятися і відчужуватися.

• 1.5. Підстави виникнення, зміни і припинення цивільних правовідносин 

Цивільні правовідносини виникають, змінюються та припиняються на підставі юридичних фактів.

Юридичні факти – це факти, які мають юридичне значення і породжують юридичні наслідки. У ЦК міститься наступний загальний перелік юридичних фактів:

• угоди;
• адміністративні акти;
• створення об’єктів інтелектуальної власності;
• заподіяння шкоди;
• події, з   якими   закон   пов’язує  настання   цивільно-правових  наслідків. Юридичні факти поділяються на дії і події.

Події – юридичні факти, настання яких не залежить від волі людини (землетрус, повінь, стихійне лихо).

Дії (бездіяльність) – юридичні факти, які залежать від волі людей. Дії поділяються на правомірні і неправомірні.

• 1.6. Угоди

Угоди – це вольові і правомірні дії, спрямовані на встановлення, зміну і припинення взаємних прав і обов’язків учасників угоди.

Угоди бувають односторонніми, двосторонніми та багатосторонніми.

Якщо для виникнення угоди достатньо волевиявлення однієї сторони, то така угода є односторонньої. Наприклад складення заповіту, прийняття чи відмова від спадщини. Іноді односторонньою вважають угоду дарування, але приймаюча сторона має погодитись чи ні.

Якщо для виникнення угоди необхідно волевиявлення двох сторін, то така угода називається двосторонньою. Двостороння угода є договором. За кількістю сторін угоди поділяються на двосторонні та багатосторонні. Будь який договір є угодою, але не всяка угода є договором. Не є договором одностороння угода.

Залежно від способу укладання угоди поділяються на конценсуальні і реальні.

Конценсуальними називаються угоди, які вступають в силу з моменту досягнення сторонами згоди по всіх істотних умовах угоди.

Реальна угода вступає в силу після вчинення фактичних дій по її виконанню. Наприклад договір купівлі-продажу є конценсуальним, а договір схову є реальним, бо в охоронця не виникають обов’язки до моменту прийняття речі на схов, тоді як при продажі обов’язки виникають з моменту домовленості (згоди). Внесення грошей на депозит – реальний договір.

За особливостями мети угоди поділяються на оплатні і безоплатні. Умови дійсності угод:

• дотримання належної форми угоди. Угоди можуть бути усними і письмовими. Письмові угоди мають просту та нотаріальну форму. У нотаріальній формі укладаються угоди, якщо це прямо передбачено в законі (договір купівлі продажу нерухомості);
• належна право і дієздатність сторін угоди. По-перше, сторони могли укласти угоду в силу їх дієздатності, по-друге – мали право, були повноважні на укладення певної угоди. Коли угода не відповідає цим умовам, вона не дійсна;
• зміст угоди має відповідати вимогам законодавства;
• відповідність внутрішньої волі сторін їх зовнішньому волевиявленню (тобто угода має укладатися добровільно та усвідомлено).

Наслідком визнання угоди недійсною є реституція (повернення сторін у попередній стан). Суд вирішує можливість та межі реституції. Коли немає заперечень з боку сторін, то угода може бути визнана частково дійсною.

Мнимою називається угода, укладення якої не передбачає створення юридичних (правових) наслідків. Наприклад переписування машини на жінку, або будинку на тещу.

Удавані угоди – це угоди, укладені з метою приховування інших угод. Наприклад прикриття посередницької діяльності рекламними послугами, переказ грошей із безготівкової форми у готівку). Якщо виявляється, що угода є удаваною, то застосовуються правила тієї угоди, яку сторони дійсно мали на увазі. Наприклад суд викрив переказ грошей із безготівкової форми у готівку – буде заведена кримінальна справа.

Нікчемними (абсолютно недійсними) угодами є угоди, недійсність яких визначена безпосередньо у правовій формі (угоди про товари, яких вилучено з обігу – немає підстав для визнання угоди дійсною, купівля наркотиків, зброї, в статуті підприємства вказана організація торгівлі людьми тощо, реалізація спиртних напоїв без акцизної марки, діяльність без ліцензії).

Заперечними (відносно недійсними) є угоди, дійсність яких є нестійкою, оскільки відповідні особи мають право заперечувати угоди в суді, або в арбітражі і тому вони можуть бути визнані недійсними. Наприклад це угоди, укладені особами без необхідних на це повноважень. Такі угоди вважаються дійсними у разі добросовісного виконання їх сторонами, або у разі подальшого підтвердження повноважень особою, від імені якої укладено угоду.

Угоди можуть укладатися сторонами під відкладальною умовою або під відміняльною умовою. Угода під відкладальною умовою вступає в силу з настанням певної умови. Угода під відміняльною умовою – це угода, яка припиняє дію з настанням певної умови. Угода з відкладальним строком набуває силу з настанням такого строку. Строк настає завжди, умова може не наступити.

• 1.7. Здійснення цивільних прав

Під здійсненням суб’єктивного права слід розуміти реалізацію його змісту шляхом вчинення уповноважених дій, які охоплюються можливістю певної поведінки. Виконання юридичних обов’язків є правовою гарантією здійснення прав. Межі свободи вибору способу здійснення прав залежать від характеру правової норми (імперативна, диспозитивна). Носій права може також обрати спосіб реалізації прав – реалізувати їх самостійно, або через представника.

Представництвом називаються такі відносини, за яких угода, укладена однією особою (представником) від імені іншої особи (яку представляють) створює права і обов’язки безпосередньо для особи, яку представляють. Повноваження представника можуть бути оформлені договором доручення або довіреністю. Умови кладення договору доручення визначаються в ЦК.

Договір доручення – це договір, за яким одна особа (повірений) виступає від імені і за рахунок іншої сторони (довірителя), створюючи права і обов’язки для довірителя. Договір доручення як правило є безоплатним. Повірений не може вчиняти дії від імені довірителя по відношенню до самого себе. Письмова форма, нотаріальне посвідчення за бажанням.

Довіреність – письмове повноваження на вчинення певних дій. Довіреності поділяються на 3 види:

• генеральні,
• спеціальні
• разові.

Генеральна довіреність – довіреність на вчинення ряду неодноразових дій.

Спеціальна   довіреність   –   довіреність   на   вчинення   однорідних  дій. Генеральна довіреність на управління майном, машиною, інше; спеціальна –отримання матеріальних цінностей, з/п за іншу особу, один вид дій, разова – на вчинення однієї дії. Довіреності, що видаються юридичними особами, посвідчуються підписом керівника та печаткою. Довіреності, які видаються фізичним особам, можуть бути посвідчені за місцем роботи довірителя. Довіреності, якими особи уповноважуються на укладення угод, що підлягають обов’язковому нотаріальному оформленню, також підлягають нотаріальному оформленню (тут має місце колізія закону: довіреність юридичних осіб не оформлюється нотаріально, але довіреність має бути нотаріально посвідченою для подальшого укладення угод, які оформлюються нотаріально. Або продаж нерухомості між двома юридичними особами, який має бути оформлений нотаріально, але підпис керівника вже посвідчений печаткою юридичної особи).

• 1.8. Захист цивільних прав

Суб’єктивне право на захист складається з 3 елементів:

• Вид і міри дозволеної поведінки уповноваженого суб’єкта (повноваження суб’єкта щодо своїх правомірних дій).
• Можливість вимагати відповідної поведінки від інших зобов’язаних осіб (повноваження на чужі дії).
• Можливість застосування суб’єктом засобів правоохоронного характеру. У ЦК визначаються наступні засоби захисту цивільних прав:
  • визнання права;
  • відновлення становища, яке існувало до порушення права;
  • присудження до виконання обов’язку в натурі;
  • припинення або зміна правовідношення;
  • стягнення з особи, що порушила право, завданих збитків, а у випадках, передбачених законом або договором – неустойки.

Вищезгадані способи захисту цивільних прав є позовними способами захисту. Засобом захисту цивільних прав в адміністративному порядку є визнання права. У відповідних випадках до правопорушників може бути застосовано заходи державного примусу: штраф, матеріальна відповідальність тощо. Вказані способи захисту цивільних прав є спеціальними (без подання позову до суду уповноваженими держаними органами).

До виключних способів захисту цивільних прав належать необхідна оборона і крайня необхідність.

Необхідна оборона – це нанесення шкоди іншим особам або майну в ході захисту своєї честі, гідності, життя, здоров’я, якщо особі загрожує небезпека.

Крайня необхідність – це нанесення шкоди майну з метою попередження більших негативних наслідків.

Захист цивільних прав здійснюється у встановленому порядку судовими органами, а також в адміністративному порядку (тобто коли справа до суду не попадає, а вирішується податковим, іншим державним органом).

• 1.9. Відповідальність у цивільному праві

Цивільно-правова відповідальність – це невигідні майнові наслідки, встановлені законом або договором на випадок на випадок невиконання абсолютних обов’язків, а також невиконання або неналежного виконання боржником зобов’язання.

Умови цивільно-правової відповідальності:

• наявність майнової шкоди;
• протиправність дії, якою заподіяно шкоду;
• причинний зв’язок між протиправною дією і шкодою;
• вина особи, яка заподіяла шкоду.

Цивільна відповідальність настає при наявності всіх 4-х умов одночасно.

Підставами звільнення боржника від відповідальності є випадок і непереборна сила. Залежно від підстав виникнення правовідносин, за порушення яких виникає відповідальність, вона поділяється на договірну і позадоговірну.

Договірна відповідальність виникає внаслідок порушення умов договору.

Позадоговірна відповідальність  виникає   з   позадоговірних  зобов’язань. Позадоговірні   зобов’язання   виникають    внаслідок   нанесення    шкоди,   з оголошення  конкурсу та  публічного  обіцяння  винагороди,  із  збереження чужого майна. Види позадоговірних зобов’язань детально регламентуються ЦК.

Якщо у зобов’язанні є декілька зобов’язаних осіб, їх відповідальність може бути часткова, солідарною або субсидіарною.

При частковій відповідальності спів боржники мають виконати зобов’язання відповідно до своїх часток. Часткова відповідальність застосовується у всіх випадках, якщо в законі або в договорі для конкретних правовідносин не встановлюється солідарна або субсидіарна відповідальність.

При солідарній відповідальності кредитор може звернутися з вимогою до будь-кого із спів боржників як в частині, так і в повному обсязі боргу. При цьому спів боржник, який повністю виконав зобов’язання, має право вимагати від інших спів боржників відповідного відшкодування. Таке право називається правом регресної вимоги.

При субсидіарній відповідальності існує головний боржник і додатковий (субсидіарний) боржник. Кредитор має право звернути стягнення до субсидіарного боржника лише в тому випадку, коли у головного боржника не вистачає власних коштів для виконання зобов’язання (наприклад, батьки за неповнолітніх від 14 до 18 років).

• 2.Поняття і види строків і термінів
• 2.1. Строки здійснення і захисту цивільних прав

Для здійснення цивільних правовідносин час відіграє важливу роль. Цивільні правовідносини виникають, змінюються та припиняються у часі. Строки і терміни дисциплінують учасників цивільних правовідносин, забезпечують чіткість і визначеність у правах та обов’язках суб’єктів.

Для регулювання цивільних правовідносин в Цивільному Кодексі України закріплено такі категорії як «строки» та «терміни».

Строки – певний період часу, із спливом якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення (ч.1 ст. 251 ЦКУ).

Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

В юридичній літературі йдуть дискусії з приводу визначення місця строків в системі юридичних факторів. Більшість фахівців строки відносять до юридичних фактів – подій. Інші зазначають, що строки не належать ні до дій, ні до подій, як і не посідають самостійного місця у загальній системі юридичних фактів, зважаючи на те, що строки (терміни) можуть встановлюватися самими суб’єктами цивільних правовідносин.

Правовий строк можна визначити як період або моменту часі з настанням або закінченням якого пов’язано певну дію або подію, що має юридичне значення.

За підставами встановлення можна виділити строки, які визначаються:

• законом;
• планово-адміністративним актом;
• угодою;
• рішенням суду.

За ступенем самостійності учасників правовідносин у встановленні строків їх поділяють на імперативні і диспозитивні.

За розміром обсягу прав і обов’язків сторін по окремих періодах часу розрізняють загальні і окремі строки.

• 2.2. Початок перебігу позовної давності

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Перебіг позовної давності за вимогами про визнання недійсним право чину, вчиненого під впливом насильства, починається від дня припинення насильства. Перебіг позовної давності за вимогами про застосування наслідків нікчемного право чину починається від дня,коли почалося його виконання. У разі порушення цивільного права або інтересу неповнолітньої особи позовна давність починається від дня досягнення нею повноліття.

За зобов’язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред’явити вимогу до виконання зобов’язання.

За регрес ними зобов’язаннями перебіг позовної давності починається від дня виконання основного зобов’язання. Законом встановлюються винятки із зазначених правил.

Після початку перебігу позовної давності можуть виникати обставини, що перешкоджають особі, право якої порушено. Своєчасно звернутися з позовом до суду для захисту свого порушеного права. Такі обставини призводять до зупинення, переривання, поновлення строку позовної давності.

• 2.3. Зупинення перебігу позовної давності

Перебіг позовної давності зупиняється:

• якщо пред’явленню позову перешкоджала надзвичайна або невідворотна за даних умов подія (непереборна сила) ;
• у разі відстрочення виконання зобов’язання (мораторій) на підставах, встановлених законом;
• у разі зупинення дії закону або іншого нормативно-правового акту, який регулює відповідні відносини;
• якщо позивач або відповідач перебуває у складі Збройних Сил України або в інших створених відповідно закону військових формуваннях, що переведені на військовий стан.

У разі виникнення вищезазначених обставин перебіг позовної давності зупиняється на весь період існування цих обставин. Від дня припинення обставин, що були підставою для зупинення перебігу позовної давності, перебіг позовної давності продовжується з урахуванням часу, що минув до його зупинення.

• 2.4. Переривання перебігу позовної давності

Перебіг позовної давності переривається, якщо особа визнає свій борг або інші обов’язки.

Це правило розповсюджується на відносини за участю фізичних осіб або фізична особа є зобов’язальною особою.

Діями, що свідчать про визнання боргу є письмові або усні заяви, інші дії. Після переривання перебіг позовної давності починається знову. Слід наголосити, що інші обставини, крім вищезазначених, в тому числі зміна осіб у зобов’язанні, не розглядання позову тощо, не впливають на перебіг позовної давності.

Позовна давність – це строк для захисту права за позовом особи, право якої порушене. Загальний строк позовної давності складає три роки. Строк позовної давності починається з часу, коли особа дізналися або повинна була дізнатися про порушення свого права. В ряді випадків встановлюються скорочені строки позовної давності. Наприклад поставка неякісної продукції, поставка продукції що швидко псується тощо. Все це детально регулює ЦК. Строки починаються (обчислення) з наступного дня після їх виникнення. Строки, які обчислюються днями, закінчуються о 24 годині останнього дня строку.

Якщо виконання зобов’язання пов’язано з діяльністю певних установ, то закінченням строку є закінчення робочого дня відповідних установ в останній день строку. Пересилання товарів, документів, інших предметів вважається виконаним, якщо вони відправлені до 24 години останнього дня строку, навіть якщо вони вчасно не поступили до отримувача. Якщо строки обчислюються місяцями, то останнім днем строку вважається останній день останнього місяця. Якщо строк встановлюється півмісяця, то вважається, що строк становить 15 днів. Вказувати строки найліпше в днях та датах.

• 2.5. Наслідки спливу позовної давності 

Законодавством передбачено правові наслідки спливу позовної давності. Так, особа яка виконала зобов’язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності. Заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності. Позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони, зробленою до винесення рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмову позові. Якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту. В такому випадку суд постановляє рішення про захист порушеного права і таким чином поновлюється строк позовної давності.

Поважними причинами визнаються довготривала хвороба, відрядження за кордон особи, право якої порушено тощо.

За загальним правилом, позовна давність поширюється на всі цивільні правовідносини. Проте є вимоги, на які позовна давність не поширюється. Перелік цих вимог розширений у порівнянні з ЦК УРСР (ст. 268).

Законом можуть бути встановлені також інші вимоги, на які не поширюється позовна давність.

• 3. Поняття власності та права власності

Власність – це економічна категорія, яка є проявом суспільних відносин з приводу привласнення матеріальних благ. Право власності – це правова категорія і сукупність правових норм, які регулюють відносини власності.

Право власності – це врегульовані законом суспільні відносини щодо володіння, користування і розпорядження майном. Слід розрізняти право власності в об’єктивному і суб’єктивному розумінні.

В об’єктивному розуміння це сукупність правових норм, які регулюють відносини власності.

В суб’єктивному розуміння це юридична можливість конкретного власника володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном на свій розсуд, але в межах закону. Право власності має абсолютний характер. Це означає, що перед власником зобов’язаними виступають всі, хто його оточує. Суб’єктами права власності можуть бути будь-які фізичні і юридичні особи, а також народ України і держава. Об’єктом права власності може бути будь-яке майно, що має певну цінність. Зміст права власності полягає у праві власника володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном.

Володіння – це фактична наявність речі у особи, яка вважає дану річ своєю.

Право володіння – суб’єктивний елемент – особа вважає річ своєю, об’єктивний – наявність речі у власника.

Право користування – це право вилучати із речі корисні властивості.

Право розпорядження – це право визначати юридичну і фактичну долю майна. Визначення юридичної долі майна – це право на відчуження майна будь- яким законним способом: продаж, міна, дарування, заповіт. Власник може передавати іншим особам всі три елементи права власності.

• 3.1. Способи виникнення права власності

Способи виникнення права власності поділяються на первісні і похідні.

Первісні способи – це способи, коли право власності на річ виникає вперше або проти волі попереднього власника. Вперше право власності виникає при виробництві речей, при виникненні права власності на безхазяйне, нічиє майно. Проти волі попереднього власника право власності на річ виникає (у нового власника) конфіскації, націоналізації, реквізиції майна.

Конфіскація – примусове безоплатне вилучення майна, яке застосовується судом як санкція проти правопорушника.

Націоналізація – примусове безоплатне вилучення майна на користь держави як виключення в ряді випадків, може бути оплатною або частково оплатною. Як правило, це результат зміни уряду, урядової політики. Процес, протилежний приватизації.

Реквізиція – це примусове оплатне вилучення державою майна в разі військових дій, стихійного лиха, великих аварій, епідемій тощо.

Похідні способи – це способи виникнення права власності, коли воно виникає на підставі угоди між попереднім і новим власником, за волею попереднього власника. Припиняється право власності на тих же підставах, що і виникає (крім вироблення речі), а також в разі загибелі речі, в разі смерті (ліквідації) власника. Право власності набувача майна за договором виникає з моменту передачі речі, якщо інше не передбачено законом або договором. Передачею майна власнику вважається передача майна транспортній організації або поштовій службі. Ризик випадкової загибелі речі завжди несе власник. З моменту передачі набувач стає власником речі. Видами майнових прав державних підприємств, установ та організацій є право повного господарського відання і право оперативного управління.

Право повного господарського відання належить державним підприємствам, організаціям, статутною метою яких є отримання прибутку. Право оперативного управління належить державним установам та організаціям, які функціонують виключно на бюджетні кошти, воно дещо вужче ніж право повного відання (ЗУ «Про власність»).

• 3.2. Види і форми власності

В Законі України «Про власність» зазначається, що надра землі, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, континентальний шельф та виключна морська екологічна зона є об’єктом пава виключної власності народу України. Право виключної власності від імені народу України здійснює ВР України і місцеві ради депутатів.

Державна власність поділяється на 2 види:

• загальнодержавна (республіканська) власність;
• власність адміністративно-територіальних одиниць (комунальна власність).

Суб’єктом права загальнодержавної власності є держава в особі ВР України.

Суб’єктом права комунальної власності є адміністративно-територіальні одиниці в особі місцевих рад народних депутатів.

Об’єктом права комунальної власності є майно, що забезпечує діяльність відповідних рад і утворюваних ними органів.

В класичному вигляді існує 3 види власності: державна, колективна, приватна. В нашому законодавстві є ще й 4та – виключна власність народу.

Суб’єктами права приватної власності можуть бути громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства. Підставами виникнення приватної власності є особиста праця громадян (будь-які законні заробітки), а також отримання цінностей в порядку дарування, спадкування, знахідки.

Об’єктам права приватної власності може бути майно, не вилучене із цивільного обігу. Об’єктами державної власності можуть бути будь-які речі без винятку.

Колективна власність. Суб’єктом права колективної власності є трудовий колектив підприємства, установи, організації, або колектив засновників.

Об’єктами є речі, не вилучені із цивільного обігу. Колективна власність для колективів колгоспів, колективних підприємств, кооперативів, господарських товариств, орендованих підприємств.

Види власності. Як окремий вид в ЗУ «Про власність» визначається право інтелектуальної власності. Окремим видом є також спільна власність. Спільною власністю є власність декількох суб’єктів на один об’єкт власності.

Спільна власність поділяється на спільну часткову і спільну сумісну власність. Спільна часткова власність має місце при подільному об’єкті спільному власності. Спільна сумісна власність виникає при неподільному об’єкті спільної власності. Вищевикладене пояснюється тим, що у суб’єктів спільної власності виділяються ідеальні і реальні частки у спільній власності.

Ідеальна частка – це частина права на спільний об’єкт власності, реальна частина – це частина майна в натурі, яка належить конкретному співвласнику. Якщо ідеальні і реальні частки суб’єктів спільної власності співпадають, то має місце спільна часткова власність. Якщо вони не співпадають, то має місце спільна сумісна власність. У випадках спільної часткової власності має місце часткова відповідальність, у випадках спільної сумісної власності має місце солідарна відповідальність.

• 3.3. Захист права власності та інших речових прав

До загальних способів захисту права власності та інших речових прав відносяться:

• витребування майна  власником  із  чужого  незаконного  володіння (в індикаційний позов);
• вимога власника чи іншого законного володільця про усунення перешкод у здійснені його права, не поєднаних з позбавленням володіння (негаторний позов);
• позови про визнання права власності.

Спеціальні способи захисту права власності та інших речових прав:

• вимоги до органів державної влади та управління про захист інтересів власника від правомірного чи неправомірного втручання (напр. Обмеження кількості перевірок державними структурами);
• способи захисту прав власника у випадках несприятливого збігу об’єктивних обставин (напр. Державні витрати на відбудову Закарпаття після стихійного лиха);
• зобов’язально-правові позови;
• захист права спадкового володіння земельною ділянкою.

Вищезазначені способи захисту права власності та речових прав регламентуються ЦК України. Майнові права включають в себе право власності та право користування чужим майном (у формі оренди, лізингу, побутового прокату тощо). Під «іншими майновими правами» розуміють саме право користування чужим майном.

• 3.4. Поняття зобов’язання

Всі цивільно-правові відносини можна поділити на майнові і зобов’язальні. Майнові відносини – це відносини з приводу належності майна суб’єктам ЦП. Зобов’язальні відносини – це відносини, пов’язані з виникненням, зміною та припиненням взаємних прав та обов’язків суб’єктів ЦП.

Зобов’язальне право – це сукупність правових норм, які регулюють відносини, пов’язані із передачею майна від однієї особи до іншої, наданням майна в тимчасове користування або з виконанням робіт та наданням послуг.

Зобов’язання – це правовідношення, в силу якого одна сторона (кредитор) має право вимагати від іншої сторони (боржника) що-небудь передати у власність, надати у тимчасове користування або зробити, а боржник зобов’язаний виконати таку вимогу кредитора.

Зобов’язання складається з декількох елементів:

• суб’єкти зобов’язання;
• вид правовідношення між ними (вид зобов’язання);
• зміст правовідношення між ними (зміст зобов’язання, права та обов’язки сторін).

Речові відносин і зобов’язальні відносини відрізняються тим, що речові відносини мають абсолютний характер, а зобов’язальні відносини мають відносний характер. Абсолютний характер речових відносин полягає в тому, що всі без виключення особи зобов’язані дотримуватись прав власника, або користувача майна і можуть бути притягнути до відповідальності за їх порушення. Відносний характер зобов’язальних відносин полягає в тому, що відповідальність за порушення умов зобов’язання несуть сторони конкретного зобов’язання., тобто до відповідальності притягують лише сторони зобов’язання.

Зобов’язання поділяються за підставами виникнення на договірні і позадоговірні.

Договірні  зобов’язання  –  це  зобов’язання,  які  виникають  з  договору.

Позадоговірні зобов’язання виникають з наступних юридичних фактів:

• адміністративних актів;
• із нанесення шкоди;
• із рятування або збереження чужого майна;
• з публічного обіцяння винагороди та оголошення конкурсу;
• з інших правомірних і неправомірних дій. (ЦК позадоговірні зобов’язання).

 

• 4. Загальні положення про договір

Договір – це угода двох або більше сторін про встановлення, зміну і припинення цивільних правовідносин. Умовами дійсності договору є:

• законність дії;
• волевиявлення, вільне та усвідомлене, сторін;
• дотримання встановленої законом форми договору;
• правоздатність і дієздатність сторін. Договори поділяються на наступні види:
• планові (державні замовлення) і регульовані (договірні);
• односторонні (одна сторона має тільки права, інша – тільки обов’язки, наприклад договір позики, дарування, схову) і двосторонні (обидві сторони мають права і обов’язки: купівля-продаж – сторони одночасно виступають і кредитором і боржником в різних частинах) договори;
• оплатні і безоплатні договори;
• реальні і конценсуальні. Змістом будь-якого договору є права і обов’язки сторін.

Розрізняють істотні, звичайні, випадкові умови договору.

Істотними умовами визнаються такі умови, без яких договір не може вважатися укладеним. Істотними умовами є предмет і ціна договору. До звичайних умов договору відносяться такі, які передбачаються в законодавстві і можуть не включатися до змісту договору. Наприклад місце виконання зобов’язання, строк (час) виконання зобов’язання. Це не означає, що сторони не можуть встановити свої вимоги до цих пунктів. Це ж саме стосується якості продукції. Випадкові умови договору, які звичайно в договорах конкретного виду не передбачаються, але можуть бути встановлені угодою сторін.

Правила щодо форми договору – ті ж правила що і форми угоди, за певними виключеннями. Зобов’язання за однією з класифікацій поділяються на:

• зобов’язання із множинністю сторін;
• зобов’язання із множинністю осіб.

Із множинністю сторін – на боці кожної із сторін виступає одна особа. Із множинністю осіб – на боці однієї чи декількох сторін виступає декілька осіб. Тут має місце колективна вимога або колективне зобов’язання.

Колективна вимога – часткова або солідарна вимога кредиторів, співкредиторів, а колективна відповідальність – часткова, солідарна або субсидіарна відповідальність спів боржників.

Формами заміни сторін в зобов’язанні є уступка вимоги і переведення боргу.

Уступка вимоги – це заміна кредитора у зобов’язанні. Вона відбувається у формі цесії (укладення нового договору між боржником і новим кредитором). Згоди боржника на уступку вимоги не вимагається. Якщо попередній кредитор вчасно не повідомив боржника про появу нового кредитора, і боржник виконав зобов’язання попередньому кредитору, то вважається, що він виконав зобов’язання належному кредитору. Переведення боргу – це заміна боржника в зобов’язанні. На це вимагається згода кредитора. Положення про уступку вимоги та переведення боргу містяться в ЦК України.

У кінці 1998 р. указом Президента України заборонено використовування права уступки вимоги та переведення боргу (ця відміна є грубим порушенням правил цивільного законодавства).

Виконання зобов’язань на користь третіх осіб та виконання зобов’язань третіми особами (див. ЦК) є легітимними та можуть бути застосовані замість уступки вимоги та переведення боргу.

Договір вважається укладеним, коли сторони досягли згоди по всім істотним умовам і належним чином її оформили. Для ряду договорів їх істотні умови визначені законодавством України, зокрема це договір лізингу (ЗУ «Про лізинг») договір оренди (ЗУ «Про оренду державного та комунального майна», приватне майно – у вільному режимі).

У процесі укладення договору відрізняються дві послідовні стадії:

• пропозиція укласти договір (оферта);
• прийняття пропозиції (акцепт).

 

• 4.1. Види договорів за предметом договору. Купівля-продаж. Обмін.

Дарування

За договором купівлі-продажу продавець зобов’язується передати майно у власність покупцеві, а покупець зобов’язується прийняти майно і сплатити за нього певну грошову суму. Істотними умовами цього договору є майно (визначення товару) і ціна.

Товаром може бути будь-яке майно, яке не вилучене з цивільного обігу. Ціна визначається угодою сторін з врахуванням обмежень, встановлених законодавством (індикативні ціни, середньозважені ціни). Форма договору визначається характером і вартістю товару, а також часом виконання договору. Наприклад покупки в магазині – усна форма, великі тривалі покупки – бажана письмова форма договору.

Сторони несуть взаємну відповідальність за невиконання, або неналежне виконання договору. Основні правила договору купівлі-продажу розповсюджуються на договори міни і дарування. За договорами міни провадиться обмін одного майна на інше, кожний з учасників міни вважається продавцем того майна, яке він дає в обмін, і покупцем майна, яке він одержує. За договором дарування одна сторона передає безоплатно іншій стороні майно у власність. Умови вищезазначених договорів регламентуються ЦК.

 

• 4.2. Договір поставки

За договором поставки організація-постачальник зобов’язується передати у певний строк організації-покупцеві (замовникові) у власність певну продукцію, а організація-покупець зобов’язується прийняти продукцію і сплатити її за встановленими цінами.

За договором поставки покупець отримує однорідну продукцію протягом тривалого часу. Договір поставки носить тривалий характер (триває в часі). Радою Міністрів СРСР було затверджене положення про поставки товарів (1986 рік) та положення про прийняття товарів по кількості і якості (1968 рік). Ці документи діючі.

Умови договору поставки також регулюються ЦК України. Покупець в праві, повідомивши постачальника відмовитись від прийняття продукції, поставка якої прострочена, якщо в договорі не передбачене інше. Продукція повинна бути поставлена в асортименті, передбаченому в договорі. Якість продукції, що поставляється, повинна відповідати стандартам, технічним умовам, або зразкам. У разі поставки продукції більш низької якості, покупець може відмовитись від прийняття і оплати продукції. Якщо продукція вже оплачена покупцем, то внесена ним сума підлягає поверненню.

Продукція повинна поставлятися комплектно відповідно до вимог стандартів, технічних вимог або прейскурантів. В разі поставки некомплектної продукції покупець може вимагати доукомплектування або заміни некомплектної продукції і до моменту її доукомплектування або заміни відмовитись від оплати, а якщо продукція вже оплачена, вимагати повернення сплачених сум. За порушення договору поставки стягуються неустойка і збитки.

4.3. Договір перевезення 

За договором перевезення вантажу транспортна організація (перевізник) зобов’язується доставити довірений їй відправником вантаж до пункту призначення і видати його уповноваженій на одержання вантажу особі (отримувачу), а відправник зобов’язується сплатити за перевезення вантажу встановлену ціну.

За договором перевезення пасажирів перевізник зобов’язується перевезти пасажирів до пункту призначення, а в разі наявності багажу – також доставити багаж бо пункту призначення і видати його уповноваженій на одержання багажу особі. При цьому пасажир зобов’язується сплатити встановлену плату за проїзд, а при здачі багажу до перевезення – і за перевезення багажу.

Перевізник і відправник несуть майнову відповідальність відповідно за не подачу перевізних засобів та непред’явлення вантажу до перевезення. Перевізник відповідає за втрату, нестачу, пошкодження вантажу і багажу, якщо не доведе, що це сталося не з його вини. Перевізник також несе відповідальність за прострочення поставки вантажу. Договори перевезення вантажів є реальними договорами. Вони вважаються такими, що вступили в силу з моменту прийняття вантажу до перевезення.

Договір перевезення пасажирів вважається консенсуальним і вважається укладеним з моменту видачі квітка на проїзд.

• 4.4. Оренда, майновий найом, безоплатне користування майном

За договором майнового найму наймодавець зобов’язаний надати наймачеві майно у тимчасове оплатне користування. Це двосторонній, консенсуальний, оплатний договір. Поряд з цим існує договір безоплатного користування майном (ті ж самі умови крім оплати).

Предметом найму можуть бути лише індивідуально-визначені речі. Строки договору майнового найму визначаються за погодженням сторін. Наймодавець зобов’язаний передати наймачеві придатне для користування майно. В період дії договору майнового найму наймодавець може відчужити здане в найом майно. В такому випадку договір найму зберігає чинність для нового власника майна.

Різновидом договорів майнового найму є:

• Договір оренди. Оренда – це строкове платне володіння і користування майном, необхідним орендареві для здійснення підприємницької діяльності. Оренда державного майна регламентується ЗУ «Про оренду державного і комунального майна».
• Договір побутового прокату – це передача в тимчасове оплатне користування предметів домашнього вжитку, спортивного інвентарю, іншого майна.

 

• Лізинг (ЗУ «Про лізинг») – майнове право володіння і користування чужим майном. Оперативний лізинг і оренда не відрізняються суттєво, суттєві відмінності має фінансовий лізинг.
• 4.5. Договір підряду

 

За договором підряду підрядник зобов’язується виконати на свій ризик певну роботу за завданням замовника з його або з власних матеріалів, а замовник зобов’язується прийняти і оплатити виконану роботу.

Договір двосторонній, консенсуальний, оплатний. Істотними умовами договору підряду є його предмет, ціна і строк виконання робіт.

Предметом договору підряду є готовий результат роботи, який має бути переданий замовникові.

Ціна визначається угодою сторін. Договір підряду може бути розірваний в односторонньому порядку на підставах, передбачених законом. Додаткові умови розірвання договору підряду також можуть бути зазначені в договорі.

Підставами розірвання договору замовником можуть бути неналежна якість виконання робіт, невчасний початок роботи та затримання окремих етапів роботи і перевищення кошторису. Різновидом договору підряду є договори побутового замовлення.

Замовником в цьому випадку є громадянин. Особливим видом договору підряду є договір підряду на капітальне будівництво. Це двосторонній, консенсуальний і оплатний договір. За договором підряду на капітальне будівництво організація підрядчик зобов’язується власними силами і засобами побудувати і здати організації замовнику передбачений договором об’єкт відповідно до затвердженої проектно-кошторисної документації в установлені строки. А замовник зобов’язується надати підрядчикові будівельний майданчик, передати йому затверджену проектно-кошторисну документацію, забезпечити своєчасне фінансування будівництва, прийняти закінчені об’єкти і оплатити роботу.

Особливістю договорів підряду на капітальне будівництво є те, що сторонами в них виступають юридичні особи. Підрядчик для виконання робіт за договором підряду вправі наймати співвиконавців і укладати з ними договори субпідряду (регламентується ЦК).

 

• 4.6. Кредитні відносини і договір позики

За договором позики одна сторона (позикодавець) передає іншій стороні (позичальникові) у власність гроші або речі, що визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернуть позикодавцеві таку суму грошей, або рівну кількість речей того самого роду і якості.

Кредитний договір, або договір про банківську позичку, є різновидами договору позики. Кредитний договір відрізняється від договору позики. Це договір консенсуальний і двосторонній, в той час як договір позики – реальний і односторонній.

 

• 4.7. Договір доручення. Договір комісії

За договором доручення одна сторона (повірений) зобов’язується виконати від імені і за рахунок іншої сторони (довірителя) певні юридичні дії.

Довіритель зобов’язаний виплатити повіреному винагороду лише в тому випадку, коли вона передбачена договором. Повірений зобов’язаний виконати дане йому доручення відповідно до вказівок довірителя, та зробити це особисто. Якщо договір доручення припинений до того, як доручення виконане повністю, довіритель зобов’язаний винагородити повіреного відповідно до виконаної роботи.

Довіритель вправі скасувати доручення, а повірений відмовитися від його виконання у будь який час. Умова про відмову від цього права є недійсною. За договором комісії одна сторона (комісіонер) зобов’язується за дорученням іншої сторони (комітента) за винагороду вчинити одну або декілька угод від свого імені і за рахунок комітента. Майно, що надійшло до комісіонера від комітента, або набуте комісіонером за рахунок комітента є власністю комітента. Взяте на себе доручення комісіонер зобов’язаний виконати на умовах, найбільш вигідних для комітента. Комісіонер відповідає перед комітентом за втрату або пошкодження майна комітента, яке знаходиться у нього, коли не доведе, що втрата або пошкодження сталося не з його вини.

Після виконання доручення комісіонер зобов’язаний подати комітенту звіт і передати йому все одержане по виконаному дорученню. Після виконання доручення комісіонер справі отримати від комітента винагороду. Комісіонер не вправі, якщо інше не передбачене договором, відмовитися від виконання прийнятого доручення, за винятком випадків, коли це викликане неможливістю його виконання або порушення комітентом договору комісії. Якщо комітент скасує дане ним комісіонерові доручення в цілому або частково, то він зобов’язаний сплатити комісіонерові комісійну винагороду за послуги, надані до скасування договору комісії.

 

• 4.8. Договір схову

За договором схову одна сторона (охоронець) зобов’язується зберігати майно, передане їй іншою стороною, і повернути це майно в належному стані. в договорі схову між юридичними особами може бути передбачений обов’язок охоронця прийняти на схов майно, яке буде передане йому іншою стороною. Як правило неоплатний, якщо інше не встановлено договором.

Особа, яка здала майно на схов, вправі в будь-який час вимагати йог повернення від охоронця, а охоронець зобов’язаний повернути майно на першу вимогу особи, що здала його на зберігання, незалежно від строку схову. Охоронець зобов’язаний вжити всіх заходів, передбачених договором, або необхідних для збереження майна. Коли на схов здано речі, визначені родовими ознаками, то за відсутності іншої угоди ці речі переходять у власність охоронця, і він зобов’язаний повернути стороні, яка здала їх на схов, рівну, або обумовлену сторонами кількість речей такого самого роду і якості.

 

• 4.9. Договір довічного утримання

За договором довічного утримання одна сторона, що є непрацездатною особою за віком або станом здоров’я (відчужувач) передає у власність іншій стороні (набувачеві майна) будинок, або його частину, взамін чого набувач майна зобов’язується надавати відчужувачеві довічне матеріальне забезпечення в натурі у вигляді житла, харчування, догляду і необхідної допомоги.

Договір довічного утримання повинен бути нотаріально посвідченим. Відчуження будинку набувачем за життя відчужувача не допускається. Договір може бути розірваний за вимогою відчужувача, якщо набувач майна не виконує обов’язків, взятих ним на себе за договором, та на вимогу набувача майна, якщо з незалежних від нього обставин його майновий стан змінився настільки, що він не має змоги надавати відчужувачеві обумовлене забезпечення.

 

• 4.10. Спільна діяльність

Договір про спільну діяльність є формою ведення господарської підприємницької діяльності без створення юридичної особи. За договором про спільну діяльність сторони зобов’язуються діяти для досягнення спільної господарської мети. Ведення спільних справ учасників договору про спільну діяльність здійснюється за їх загальної згодою. Якщо учасники договору про спільну діяльність доручили керівництво цією діяльністю одному з учасників договору, на нього покладається також і ведення спільних справ учасників договору.

Особа, якій доручається ведення спільних справ учасників договору про спільну діяльність діє на підставі довіреності, підписаної іншими учасниками договору. Ведення спільних справ полягає у відкритті окремого банківського рахунку, у ведені окремого балансу, на якому враховується результати спільної діяльності, та ведення окремого бухгалтерського та податкового обліку і звітності по результатам спільної діяльності.

Платник податку облік по спільної діяльності веде окремо від обліку своєї власної господарської діяльності. Для досягнення спільної господарської мети учасники договору роблять внески грошами чи іншим майном, або трудовою участю. Внески учасників договору, а також майно, створене або придбане в результаті їх спільної діяльності є їх спільною власністю. Учасник договору про спільну діяльність не має права розпоряджатися своєю часткою у спільному майні без згоди інших учасників договору. Порядок покриття витрат, передбачених договором про спільну діяльність, та збитків, що виникли в результаті спільної діяльності, визначається договором.

 

• 4.11. Способи забезпечення виконання зобов’язань

Одним із видів забезпечення виконання зобов’язань є неустойка.

Неустойка поділяється на три види:

• власне неустойка;
• штраф;
• пеня.

Власне неустойка – це санкція, яка виражається грошовою сумою за повне невиконання зобов’язання.

Штраф – це санкція, яка виражається в абсолютному грошовому вимірі або у відсотках до суми договору і застосовується, як правило, при частковому невиконанні зобов’язання (невиконання окремих складових зобов’язання).

Пеня – санкція, яка визначається у відсотковому відношенні до суми простроченого зобов’язання. Пеня не може перевищувати подвійної облікової ставки НБУ, яка діяла на момент прострочення. Законодавство не визначає розміри неустойки, тому необхідно зазначати це детально в договорі. ЗУ «Про виконання зобов’язань».

Завдаток – це грошова сума, яку боржник сплачує кредиторові як частину сплати за договором і як підтвердження наміру добросовісного виконання договору. Якщо зобов’язання не виконується боржником, то завдаток залишається у кредитора, якщо зобов’язання не виконується кредитором (умови договору порушуються кредитором) він має повернути боржнику завдаток у подвійному розмірі. Гарантія і порука (ЦК).

Гарантія – це правовідносини, в яких при нестачі коштів у основного боржника кредитор має право звернути стягнення додаткового боржника (гаранта). У відносинах гарантії суб’єктами виступають юридичні особи, у відносинах поруки суб’єктами виступають фізичні особи.

 

• 4.12. Позадоговірні зобов’язання

До позадоговірних зобов’язань згідно ЦК відносяться:

• зобов’язання, що виникають з публічного обіцяння винагороди (оголошення конкурсу);
• зобов’язання, що виникають внаслідок рятування чужого майна;
• зобов’язання, що виникають внаслідок придбання або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав;
• зобов’язання, що виникають із заподіяння шкоди.

Позадоговірні зобов’язання виникають без взаємної згоди сторін, між якими складаються вказані правовідносини. Деякі з них виникають за одностороннім волевиявленням, як наприклад зобов’язання, що виникають внаслідок оголошення конкурсу або рятування чужого майна. Підставою виникнення позадоговірних зобов’язань є не договір, а юридично значимі дії. Такі дії можуть бути як правомірними так і неправомірними. Наприклад зобов’язання із публічного обіцяння винагороди виникають із правомірних дій, а з приводу нанесення шкоди – з неправомірних дій.

 

• 5. Спадкове право

 Спадкування – це перехід майна померлого до інших осіб.

Спадкове право – це сукупність правових норм, які регулюють порядок переходу майна померлого до інших осіб. Власник, після смерті якого залишилося майно, називається спадкодавцем. Особи, до яких це майно переходить після смерті його власника, називається спадкоємцями.

Спадщина складається з прав і обов’язків спадкодавця. Перехід спадщини може бути універсальним, коли до спадкоємців переходять всі права і обов’язки спадкодавця, або сингулярним, коли до спадкоємців переходять тільки окремі права та обов’язки спадкодавця.

Спадкування можливе з двох підстав: за законом і за заповітом. Спадкування за заповітом має місце у випадках, коли спадкодавець бажає сам висловити свою волю кому, коли і в якій частині має перейти його майно після його смерті.

Заповіт – це письмове розпорядження власника своїм майном на випадок своєї смерті. Заповіт є односторонньою угодою, за якою права і обов’язки для інших осіб виникають за волевиявленням заповідача. Умови дійсності заповіту:

• дієздатність заповідача;
• письмова нотаріальна форма заповіту із зазначенням місця і часу його складення;
• відповідність змісту заповіту вимогам закону.

До нотаріального прирівнюються посвідчення голів сільських і селищних рад, на території яких відсутні нотаріуси; командирів військових кораблів, капітанів цивільного флоту, начальників експедицій, начальників військових частин, місць позбавлення волі, головних лікарів закладів охорони здоров’я. Визнання заповіту недійсним може відбуватися в судовому порядку.

В змісті заповіту мають бути чітко визначені спадкоємці, та чітко визначене майно, що переходить до кожного з них. Спадкування за законом має місце у випадках:

• відсутність заповіту;
• визнання заповіту недійсним;
• якщо спадкоємці, що визначені в заповіті, померли до відкриття спадщини, або відмовилися від її прийняття.

Всі спадкоємці за законом поділяється на дві черги.

До першої черги відносяться: діти, дружина/чоловік, батьки померлого. Друга черга: брати і сестри, а також їх діти у порядку представлення, бабуся та дідусь, онуки померлого. Діти братів та сестер спадкують майно спадкодавця лише в разі, якщо їх батьки померли, до них переходить право спадщини їхніх батьків. Друга черга спадкує в разі відсутності першої черги спадкоємців. Спадкоємці за законом отримують спадщину в рівних частинах.

 

Сингулярне спадкування (правонаступництво) має місце при заповідальній відмові (legat).

Заповідальна відмова – це обмовка, яку робить у заповіті заповідач, якою він зобов’язує спадкоємця щось надати або зробити із спадщини на користь третіх осіб. Такі треті особи – це і є сингулярні спадкоємці, бо до них переходять лише окремі права.

Спадкова трансмісія. Якщо спадкоємець помирає після відкриття, але до прийняття спадщини, право на отримання цієї спадщини переходить до його спадкоємців. Момент відкриття спадщини – день смерті спадкодавця. Для прийняття спадщини спадкоємець має вчинити одну з двох дій: 1) фактично вступити в управління або володіння спадковим майном, якщо спадкоємець проживав спільно із спадкодавцем; 2) подати нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини (місце смерті спадкодавця) заяву про прийняття спадщини, якщо спадкоємець проживав окремо від спадкодавця. Прийняти спадщину можна протягом 6 місяців з дня відкриття спадщини. Цей строк встановлюється для забезпечення майнових прав на спадщину всіх потенційних спадкоємців. На підставі рішення суду за поважних причин цей строк може бути продовжено.

• 6. Поняття авторського права

Порядок реалізації авторських та суміжних прав регулюються ЗУ «Про авторське право та суміжні права».

Авторське право – сукупність прав, які виникають та належать автору або його правонаступникам у зв’язку із створенням або використанням твору літератури, науки, мистецтва. На підтвердження цих прав автору видається авторське свідоцтво – документ, що закріплює авторське право.

Автором може бути лише фізична особа, за результатами інтелектуальної діяльності якої створено відповідний твір. Авторським правом охороняються обнародувані та необнародувані твори, незалежно від їх призначення, жанру, обсягу, мети, а також способу відтворення, які виражені в усній, письмовій чи іншій формі. Охороняється лише за наявності свідоцтва.

Не охороняється авторським правом повідомлення про новини, поточні події, що мають ознаки звичайної прес інформації, результати народної творчості і офіційні документи, що видаються державою.

З авторського права випливають майнові та немайнові права автора. До немайнових прав (особистих) належать такі права:

• права вимагати визнання свого авторства;
• права вимагати згадування імені автора в зв’язку з використанням цього твору, якщо це можливо, а також вимагати не згадування (анонімне авторство);
• право вимагати згадувати його псевдонім та використовувати псевдонім, який зазначається в авторському свідоцтві;
• право протидіяти спотворенню, перекрученню, зміни змісту твору, якщо це може зашкодити честі та репутації автора;
• право на обнародування твору.

 

Майнові права – права, в результаті реалізації яких у автора виникає певне майно:

• право використання автора (самостійного) твору в будь-якій формі та будь- яким способом;
• право дозволяти або забороняти наступні дії: відтворення твору без згоди автора, публічне виконання, публічний показ, переклади творів, різні переробки, адаптації, аранжування, розповсюдження творів, та інші дії.

Якщо автор працює за наймом, то авторське право належить йому, а виключне право використання твору належить наймачу (наприклад майстерня і працюючі в ній художники). Авторське право діє протягом всього життя автора і наступні 50 років після його смерті. Під псевдонімом або анонімне обнародування твору – авторське право діє протягом 50 років з моменту обнародування.

Майнові права переходять у спадщину, а особисті немайнові права – ні.

Авторське право може бути передано (майнові права) самим автором іншим особам. Автор чи інша особа, що має авторські майнові права, може видати сторонній особі ліцензію на використання твору.

Ця ліцензія буває двох видів:

• Виключна (право на використання має одна особа).
• Невиключна (право на використання мають декілька осіб).

Передача авторського права або видача ліцензії оформлюється авторським договором. Особа, яка має авторське право, для сповіщення про свої права може використовувати знак охорони свого авторського права ©. Він розміщується на кожному примірнику твору, потім ім’я та рік першого обнародування.

 

• 7. Поняття суміжних прав

Суміжні права – це права виконавців на результати своєї творчої діяльності, права виробників фонограм, та організацій мовлення. Виконавці здійснюють свої права за умови дотримання прав авторів виконуваних творів. Виробники фонограм та організації мовлення повинні дотримуватися прав авторів і виконавців. Суміжні права позначаються також значком ® на всіх примірниках відповідного твору, імені або найменуванні особи, що має суміжні права, і року першого обнародування. Виконавцям належить виключне право дозволяти чи забороняти публічне повідомлення їх виконань, фіксацію на матеріальному носії, передачу в ефір і по проводах своїх виконань, відтворювати і розповсюджувати ці фонограми. Виключні права виконавців можуть передаватися іншим особам на підставі договору, в якому визначаються спосіб використання виконань, розмір і порядок виплати винагороди, термін дії договору і використання виконань тощо.

Виконавцям також можуть належать:

• право на згадування його ім’я в зв’язку з використанням його виконання;
• право на охорону свого виконання від спотворення та інше;

 

• Права виробників фонограм:
• право дозволяти   або    забороняти   відтворення   та    розповсюдження примірників цих фонограм;
• право на переробку (забороняти чи дозволяти переробку).

Право виробників фонограм можуть передаватися іншим особам на підставі договору. Організації мовлення мають виключне право дозволяти чи забороняти публічне сповіщення своїх програм в ефір або по проводах, також публічного сповіщення у місцях с платним входом. Допускається без угоди виробників фонограм і виконавців, записаних на таких фонограмах, але з обов’язковою виплатою винагороди:

• публічне виконання фонограми;
• сповіщення фонограми в ефір;
• передачі фонограми по проводах.

Права виробників фонограм охороняються протягом 50 років після першого обнародування фонограми. Якщо не було обнародувано – з моменту першої фіксації.

• 8. Цивільно-процесуальне право

Процесуальний порядок провадження по цивільним справам, тобто порядок розгляду та вирішення справ про захист порушених, невизнаних, або опротестованих прав, свобод або інтересів, які виникають із цивільних, сімейних, житлових, земельних, трудових та інших правовідносин, регулюються окремою галуззю права –цивільно-процесуальним правом.

Предметом регулювання цивільно-процесуального права є суспільні відносини, які виникають між суб’єктами цивільних правовідносин та судами при вирішенні правосуддя з цивільних справ.

Цивільно-процесуальне право – це галузь права України, яка регулює суспільні відносини, які виникають між учасниками цивільних правовідносин та судом при вирішенні правосуддя з цивільних справ.

В основу побудови системи цивільно-процесуального права лежить структура Цивільно-процесуального кодексу України, яка складається з загальної та особливої частин.

• 9. Поняття, види та стадії цивільного судочинства

Судовий захист прав, свобод та законних інтересів суб’єктів цивільного права проходить у формі судочинства, тому, що учасники цивільних справ повинні діяти в установленому законом порядку.

Основним принципом розгляду цивільних справ є принцип змагальності. Коли дві або більше сторін – учасників цивільного процесу рівні перед судом не враховуючи хто першим заявив цивільні вимоги до суду. Свою правоту необхідно доказувати в суді шляхом надання доказів та свідчення свідків.

 

Цивільне судочинство – це урегульований нормами цивільно- процесуального права порядок розгляду та вирішення цивільних справ.

Згідно закону завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений, своєчасний розгляд та прийняття рішення цивільних справ с метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод та законних інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Суди можуть розглядати різні цивільні справи, які мають різні відмінні один від одного предмети спорів. Оскільки правова природа цивільних справ значно впиває на порядок розгляду в судах першої інстанції, законодавець передбачив три види цивільного судочинства,які відрізняються між собою по категоріям справ, суб’єктами, поводами відкриття та інше.

1. Позовне провадження, яке є основним, найбільш розповсюдженим видом судочинства. Суд розглядає в порядку позовного впровадження всі цивільні справи які основані на спорі про право. Їх дуже багато.

Правила позовного впровадження найбільш повно визначені цивільним законодавством та є загальними, тобто вони застосовуються для вирішення всіх цивільних справ. Однак для провадження по справам не позовного провадження законодавець передбачив виключення та доповнення цих правил.

Позовне провадження характеризується перш за все наявністю матеріально- правового спору між двома, або більше сторонами з різними сторонами – позивач, відповідач. Вимоги зазначаються в позовній заяві та є поводом для відкриття цивільного провадження.

2. Наказне провадження – це спрощений порядок розгляду цивільних справ, які будуються на беззастережних умовах. В порядку цього виду судочинства розглядаються цивільні справи:

• до вимог, які побудовані на договорах в письмовій формі;
• про витребування нарахованої, але не виплаченої працівникові суми заробітної плати;
• про компенсацію видатків на проводження розшуку боржника, відповідача, дитини, або транспорту боржника;

Хоча судовий наказ може бути виданий і в інших випадках, встановлених законом.

Особливостями наказного провадження є те, що сторонами у справі виступають заявник (позиву) та відповідач.

Спрощений порядок наказного провадження заклечається в тому, що видання судового наказу проводиться без судового засідання та виклику сторін для слухання їх пояснень.

3. Особливе провадження–це вид непозовного цивільного судочинства, в порядку якого розглядаються цивільні справи про підтвердження наявності, або відсутності юридичних фактів, які мають значення для охорони прав, свобод та законних інтересів фізичних осіб, або створення умов виконання ними особистих немайнових або майнових прав для підтвердження наявності або відсутності не оспорюваних прав.

 

У порядку особливого провадження суд розглядає справи про:

• обмеження цивільної дієздатності особи;
• визнання фізичної   особи   недієздатним   та   визнання   особи   цивільно дієздатною;
• надання неповнолітній особі повної цивільної дієздатності;
• визнання фізичної особи померлим;
• усиновлення;
• встановлені фактів, які мають юридичне значення;
• інші, встановлені законом.

Цей вид цивільного судочинства не пов’язаний з матеріально-правовими спорами, тому в ньому немає сторін та третіх осіб. Ці справи особливого провадження суд розглядає в присутності заявника та зацікавлених осіб. Не допускається передача цих справ на розгляд третейського суду, закриття провадження у зв’язку із укладанням мирової угоди.

Отже, відсутність спору про право – характерна риса наказного та особливого провадження.

Розгляд цивільної справи проходить в зазначеній послідовності та проходить сім стадій:

• Провадження по справі в суді першої інстанції;
• Апеляційне провадження;
• Касаційне провадження;
• Провадження у зв’язку з виключними обставинами;
• Провадження у зв’язку з новими обставинами;
• Виконавче провадження;
• Поновлення загубленого судового провадження.

Але цивільна конкретна справа не постійно проходить всі ці сім стадій, тому, що наприклад не всі рішення оскаржують ся в апеляційній, або касаційній інстанціях, або сторони змогли заключити мирову угоду та ін.

 

	Підставами виникнення цивільних прав та обов’язків є
	– договори та інші правочини;
	– створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності;
	– завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі;
	– інші юридичні факти.

 

 

 

	Способи захисту цивільних прав та інтересів
	1) визнання права;
	2) визнання правочину недійсним;
	3) припинення дії, яка порушує право;
	4) відновлення становища, яке існувало до порушення;
	5) примусове виконання обов’язку в натурі;
	6) зміна правовідношення;
	7) припинення правовідношення;
	8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;
	9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди;
	10) визнання незаконними рішення, дії чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

 

 

	Збитками є
	1) втрати, яких особа зазнала у зв’язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);
	2) доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода);

Людина як учасник цивільних відносин вважається фізичною особою.

 

Місце проживання фізичної особи:
місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків, або одного з них, із ким вона проживає;
місцем проживання фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років є місце проживання її батьків, або одного з них, з яким вона проживає за згодою між дитиною та батьками
місце проживання в разі спору фізичної особи у віці від десяти до чотирнадцяти років визначається судом, або органом опіки та піклування;
фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років, вільно обирає собі місце проживання;
місцем проживання недієздатної особи є місце проживання її опікуна.

Фізична особа може мати кілька місць проживання.

 Цивільну дієздатність має фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними.

 

	Настання повної дієздатності
	повну цивільну дієздатність має фізична особа, яка досягла вісімнадцяти років;
	у разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття (з 14 років за рішенням суду) – з моменту реєстрації шлюбу;
	при досягненні фізичною особою шістнадцяти років, коли вона працює за трудовим договором;
	неповнолітня особа, яка записана матір`ю або батьком дитини

 

Малолітня дитина – до 14 років Неповнолітня дитина – з 14 до 18 років.

  

	До об’єктів цивільних прав належать:
	речі, в тому числі гроші та цінні папери;
	інше майно, майнові права;
	результати робіт, послуги;
	інформація;
	інші матеріальні та нематеріальні блага.

 

 

Річчю є предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов’язки.

 

	Види речей:
	нерухомі та рухомі речі;
	речі подільні та неподільні;
	речі, визначені індивідуальними або родовими ознаками;
	речі споживні та непоживні;
	головна річ і приналежність;
	складові частини речі;
	складні речі;
	продукція, плоди та доходи.

 

	Особисті немайнові права – це:
	– здоров’я;
	– життя;
	– честь, гідність та ділова репутація;
	– ім`я (найменування);
	– авторство;
	– свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості;
	– інші блага, що охороняються цивільним законодавством.

Строки та терміни

Строком є певний період у часі, із плином якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Терміном є певний момент у часі, з настанням якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Позовна давність

Позовна давність – це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність – три роки. Спеціальна позовна давність:

Для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю.

Позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог:

• про стягнення неустойки (штрафу, пені);
• про спростування недостовірної інформації, поміщеної у засобах масової інформації.

У цьому разі позовна давність обчислюється від дня поміщення цих відомостей у засобах масової інформації або від дня, коли особа довідалася чи могла довідатися про ці відомості;

 

• про переведення на співвласника прав та обов’язків покупця у разі порушення переважного права купівлі частки у праві спільної часткової власності (стаття 362 цього Кодексу);
• у зв’язку з недоліками проданого товару (стаття 681 цього Кодексу);
• про розірвання договору дарування (стаття 728 цього Кодексу);
• у зв’язку з перевезенням вантажу, пошти (стаття 925 цього Кодексу);
• про оскарження дій виконавця заповіту (стаття 1293 цього Кодексу);
• про визнання недійсним рішення загальних зборів товариства.

 

Види особистих немайнових прав
– право на життя;
– право на охорону здоров`я;
– право на безпечне для життя здоров`я довкілля;
– право на свободу та особисту недоторканість;
– право на недоторканість особистого і сімейного життя;
– право на повагу до гідності та честі;
– право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції;
– право на недоторканість житла;
– право на вільний вибір місця проживання та на свободу пересування;
– право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості.

Право на медичну допомогу

•  фізична особа має право на надання їй медичної допомоги
• фізична особа, яка досягла чотирнадцяти років і яка звернулася за наданням їй медичної допомоги, має право на вибір лікаря та вибір методів лікування відповідно до його рекомендацій

 

• надання медичної допомоги фізичної особі, яка досягла чотирнадцяти років, провадиться за її згодою

 

• повнолітня дієздатна фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій і може керувати ними, має право відмовитися від лікування

 

• у невідкладних випадках, за наявності реальної загрози життю фізичної особи, медична допомога надається без згоди фізичної особи або її батьків (усиновлювачів), опікуна, піклувальника

 

• надання фізичній     особі     психіатричної допомоги здійснюється відповідно до закону

 

Право на особисту недоторканість

 

1. Фізична особа   має   право   на   особисту недоторканість.

 

2. Фізична особа не може бути піддана катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує її гідність, поводженню чи покаранню.

 

3. Фізичне покарання батьками (усинов- лювачами), опікунами, піклувальниками, ви- хователями малолітніх, неповнолітніх дітей та підопічних не допускається.

 

4. Фізична особа має право розпорядитися щодо передачі після її смерті органів та інших анатомічних матеріалів її тіла науковим, медичним або навчальним закладам.

 

 

	Право власності є право людини на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. До права власності належить:
	Право володіння – це юридично забезпечена можливість власника бути в безпосередньому фактичному зв’язку з річчю.
	Право користування – це заснована на законі можливість вилучення корисних властивостей речі для задоволення потреб власника або інших осіб.
	Право розпорядження – це закріплена нормами права за власником можливість визначати долю належної йому речі шляхом знищення, відчуження або передачі її в тимчасове володіння іншим особам.

Лише власник має право ОДНОЧАСНО володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном.

 

Підстави припинення права власності:
	1) відчуження власником свого майна;
	2) відмови власника від права власності;
	3) припинення  права  власності на  майно,  яке  за законом  не може належати цій особі;
	4) знищення майна;
	5) викупу пам`яток історії та культури;
	6) викупу земельної ділянки у зв’язку із суспільною необхідністю;
	7) викупу нерухомого майна у зв’язку з викупом з метою суспільної необхідності земельної ділянки, на якій воно розміщене;
	8) звернення стягнення на майно за зобов’язаннями власника;
	9) реквізиції;
	10) конфіскації;
	11) припинення юридичної особи чи смерті власника.

 

 

Речовими правами на чуже майно є:
	1) право володіння;
	2) право користування (сервітут);
	3) право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис);
	4) право забудови земельної ділянки (суперфіцій).

 

Право інтелектуальної власності

Право інтелектуальної власності – це право особи на результати інтелектуальної, творчої діяльності або на інший об’єкт права інтелектуальної власності, визначений законами України.

 

До об’єктів інтелектуальної власності належать:
	– літературні та художні твори;
	– комп’ютерні програми;
	– компіляції даних (бази даних);
	– виконання;
	– фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення;
	– наукові відкриття;
	– винаходи, корисні моделі, промислові зразки;
	– компонування (топографії) інтегральних мікросхем;
	– раціоналізаторські пропозиції;
	– сорти рослин, породи тварин;
	– комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки (знаки для товарів і послуг), географічні зазначення;
	– комерційні таємниці.

 

 

Особистими немайновими правами інтелектуальної власності є:
	1)    право   на    визнання    людини    творцем   (автором,       виконавцем, винахідником тощо) об’єкта права інтелектуальної власності;
	2) право перешкоджати будь-якому посяганню на право інтелектуальної власності, здатному завдати шкоди честі чи репутації творця об’єкта права інтелектуальної власності;
	3) інші особисті немайнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.

Особисті немайнові права інтелектуальної власності не залежать від майнових прав інтелектуальної власності.

Авторське право

 

Об’єктами авторського права є твори, а саме:
1) літературні та художні твори, зокрема такі: романи, поеми, статті та інші письмові твори; лекції, промови, проповіді та інші усні твори; драматичні, музично-драматичні творі, пантоміми, хореографічні, інші сценічні творі; музичні твори (з текстом або без тексту); аудіовізуальні твори; твори живопису, архітектури та графіки; фотографічні твори; твори ужиткового мистецтва; ілюстрації,  карти,  плани,   ескізи   і   пластичні   твори,  що                    стосуються географії, топографії, архітектури або науки; переклади, адаптації, аранжування та інші переробки літературних або художніх творів; збірники творів, якщо вони за добором або упорядкуванням їх складових частин є результатом інтелектуальної діяльності;
2) комп’ютерні програми;
3) компіляції даних (бази даних), якщо вони за добором або упорядкуванням їх складових частин є результатом інтелектуальної діяльності;
4) інші твори.

 

Використання твору є його:
	1) опублікування (випуск у світ);
	2) відтворення будь-яким способом та у будь-якій формі;
	3) переклад;
	4) переробка, адаптація, аранжування та інші подібні зміни;
	5) включення складовою частиною до збірників, баз даних, антологій, енциклопедій тощо;
	6) публічне виконання;
	7) продаж, передання в найм (оренду) тощо;
	8) імпорт його примірників, примірників його перекладів, переробок тощо.

Суміжні права

 

Об’єктами суміжних прав є:
	– виконання;
	– фонограми;
	– відеограми;
	– програми (передачі) організацій мовлення.

 

Використаннями виконання є:
1) доведення виконання до відома публіки під час його здійснення;
2) записування (фіксування) виконання під час його здійснення, якщо таке записування дає можливість сприйняття, відтворення та передачі виконання за допомогою технічних засобів;
3) пряме чи опосередковане відтворення запису виконання будь-яким способом та в будь-якій формі;
4) продаж та інше відчуження оригіналу чи примірника запису виконання;
5) оренда оригіналу чи примірника запису виконання;
6) забезпечення засобами зв’язку можливості доступу будь-якої особи до записаного виконання з місця та в час, обраних нею.

 

Використання фонограми, відеограми є:
1) пряме або опосередковане відтворення будь-яким способом та в будь-якій формі відеограми, фонограми;
2) продаж та інше відчуження оригіналу чи примірника фонограми, відеограми;
3) оренда оригіналу чи примірника фонограми, відеограми;
4) забезпечення засобами зв’язку можливості доступу будь-якої особи до фонограми, відеограми з місця та в час, обраних нею.

 

Використанням передачі (програми) організації мовлення є:
1)   здійснення   (трансляція,  ретрансляція)  передачі  (програми)      організації мовлення;
2) записування (фіксування) передачі (програми) організації мовлення, якщо таке записування дає можливість сприйняття, відтворення та здійснення її за допомогою технічних засобів;
3) відтворення запису передачі (програми) організації мовлення;
4) представлення передачі (програми) організації мовлення публіці в місці, де встановлено вхідну плату.

 

Поняття договору

 

	Договором  є   домовленість  двох  або  більше  сторін,  спрямована                    на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.
	Договір є одностороннім, якщо одна сторона бере на себе обов’язок перед другою стороною вчинити певні дії або утриматися від них, а друга сторона наділяється лише правом вимоги, без виникнення зустрічного обов’язку щодо першої сторони.
	Договір є двостороннім, якщо правами та обов’язками наділені обидві сторони договору.
	Багатосторонній договір укладається більш як двома сторонами.

 

Основоположне значення для підготовки майбутніх спеціалістів гуманітарної сфери має вивчення курсу адміністративного права, адже цей курс, з одного боку, належить до фундаментальних навчальних дисциплін у програмі педагогічної освіти істориків-правознавців педагогічних вузів, а з іншого – регулює суспільні відносини, що виникають у сфері державного управління в процесі здійснення виконавчо-розпорядчої діяльності органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування.

Вивчення курсу адміністративного права студентами, набуває особливого значення у зв’язку із активізацією змін, що відбуваються в державно-правовій системі України, закріпленням у міжнародно-правових актах європейських та світових стандартів щодо прав і свобод людини і громадянина.

У галузі адміністративного права України відбуваються значні зміни, пов’язані зі здійсненням адміністративної реформи, запровадженням адміністративного судочинства.

У розділі викладено основні моменти розвитку загальної та особливої частини адміністративного права України, висвітлено порядок здійснення державного управління, його форми і методи, дається тлумачення адміністративно-правових норм та інше.

Розділ адміністративного права в схемах підготовлено з урахуванням нового законодавства України, змін та доповнень до чинного адміністративного законодавства, нових підходів у регулюванні управлінських відносин, висвітленні проблем законодавчого супроводу державного управління, ролі та місця адміністративного права в цій сфері.

За структурою розділ складається із Загальної та Особливої частин.

Загальна частина містить схеми основних положень щодо державного управління й адміністративного права, їх співвідношення, суб’єктів адміністративного права України, адміністративної відповідальності, адміністративному процесу, законності та дисципліни в управлінні, адміністративно-правових режимів.

В Особливій частині розглянуто питання організаційно-правового регулювання в різних галузях управління на сучасному етапі, проаналізовано чинне законодавство.

Викладання адміністративного права в Мелітопольському державному педагогічному університеті імені Богдана Хмельницького має свої традиції, які підтримують високопрофесійні юристи-педагоги, кандидати юридичних наук, доценти. Колектив кафедри права сприяє розвиткові юридичних наук, освіти, вдосконаленню теорії адміністративного права та застосуванню адміністративного законодавства.

 

• 1. З історії розвитку адміністративного права

Науковці виділяють такі основні етапи історії розвитку адміністративного права:

1. Виникнення науки камералістики (від нім. kameralistik – управління скарбницею та майном), яке припадає на початок XVIII ст., основний її розвиток відбувся в Німеччині. Зростання потреби у фінансах для утримання держави, чиновників і війська стали головними чинниками виникнення та розвитку наукових знань, що вивчалися камералістикою. У цілому слід зазначити, що саме камералістика забезпечувана передусім раціональне управління державним майном. Саме ця управлінська обставина свідчить про зв’язок камералістики та сучасного адміністративного права.
2. Історично обумовлений поділ камералістики на «стару» (вивчала питання фінансів, економіки господарства) та «нову» (питання поліції, мануфактурної, гірничої справи тощо), що стався у середині XVIII ст. «Нова» камералістика, орієнтуючись водночас на розуміння поліції як управління містом, державою, по суті займалась питаннями публічного адміністрування (державної політики) у різних сферах суспільного життя.
3. Становлення поліцейського права (як галузі, призначеної здійснювати внутрішнє адміністрування), родоначальником якого прийнято вважати французького вченого Ніколаса Даламара, який у 1722 р. у своїй праці «Трактат про поліцію» окреслив предмет поліцейського, права, а також зазначив групи суспільних відносин, об’єднані поліцейською діяльністю. До цих груп належали релігія, охорона здоров’я, громадський порядок, торгівля, дорожнє господарство тощо.
4. Перехід до адміністративного права (друга половина XIX ст.), що стався під впливом буржуазних революцій, насамперед Французької революції 1789 р.), коли права та свободи людини були протиставлені всемогутності держави. Методи прямого примусу, що використовувалися поліцейським правом, було модифіковано на підставах верховенства права, ідей про те, що адміністрування повинно базуватися на вимогах закону з обов’язковим урахуванням прав і свобод громадян, що публічне адміністрування не може здійснюватися на власний розсуд чиновників.
5. Новітній етап, який характеризується кардинальним переглядом суті, змісту та призначення адміністративного права, переходом від державоцентристського призначення адміністративного права до людиноцентристського із акцентом на громадянина як основного суб’єкта адміністративно-правових відносин та на призначення державних органів на створення необхідних умов для реалізації та захисту його прав, свобод та інтересів.

Інші науковці в сучасній вітчизняній адміністративно-правовій науковій літературі пропонують таку періодизації розвитку адміністративного права України:

• Часи Київської Русі та Галицько-Волинського князівства.
• Литовсько-польська доба.

 

• Козацько-гетьманська доба.
• Період з кінця XIX ст. до 1917 р.
• Період Української народної республіки (1917 – 1920 рр.).
• Радянський період до 60-х років XX ст.
• Період становлення незалежної України.

 

• 2. Предмет і метод адміністративного права

Адміністративне право – це сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини, що формуються під час забезпечення органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування реалізації та захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, а також в процесі публічного адміністрування в сферах соціально-економічного й адміністративно- політичного розвитку та охорони громадського порядку.

Адміністративне право є самостійною галуззю права, що характеризується високою мобільністю, комплексним характером. Адміністративне право посідає особливе місце в системі права та відрізняється від інших галузей права предметом і методом правового регулювання

Предметом адміністративного права є суспільні відносини, що формуються: –     у процесі публічного адміністрування економічної, соціально-культурної та адміністративно-політичної галузей, а також під час реалізації повноважень органами                місцевого     самоврядування,  громадськими   організаціями  та деякими     іншими недержавними               інституціями   –   делегованих  органами виконавчої влади повноважень;

• у процесі діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб щодо забезпечення реалізації та захисту в адміністративному порядку прав і свобод громадян, надання їм, а також юридичним особам різноманітних адміністративних (управлінських) послуг;
• у процесі внутрішньої організації та діяльності усіх державних органів, адміністрацій державних підприємств, установ та організацій, а також у зв’язку з публічною службою (державною службою або службою в органах місцевого самоврядування тощо);
• реалізації юрисдикції адміністративних судів і поновлення порушених прав громадян та інших суб’єктів адміністративного права;
• а також під час застосування заходів адміністративного примусу, в тому числі адміністративної відповідальності, щодо фізичних і юридичних осіб.

Методи правового регулювання адміністративного права:

• метод влади-підпорядкування (субординації) або метод прямого розпорядництва, коли одна сторона відносин є юридично владною, а інша – юридично підвладною (наприклад, відносини між податковою службою та платниками податків, між інспектором ДАІ та учасниками дорожнього руху);
• метод рекомендацій – рекомендації одного суб’єкта відносин, які набувають правової сили за умови прийняття їх іншим;
• метод узгодження (координації) – регулює відносини між суб’єктами, які не знаходяться у підпорядкуванні;
• метод рівності – означає, що суб’єкти, які знаходяться на одному рівні державного механізму, здійснюють у формі адміністративного договору спільні дії.

Суть методів адміністративного права полягає у:

• встановленні певного порядку дій – приписів щодо дій суб’єктів відносин за відповідних умов та способу вчинення таких дій, передбачених відповідною адміністративно-правовою нормою;
• забороні певних дій з огляду на можливість застосування відповідних юридичних засобів впливу на правопорушників (заборона направлення скарг громадян на розгляд тим посадовим особам, чиї дії є предметом скарги. За порушення цієї заборони винні посадові особи несуть дисциплінарну відповідальність);
• наданні можливості вибору одного із передбачених адміністративно- правовою нормою варіантів належної поведінки (наприклад, надання посадовим особам можливості вибору при вирішенні питання про застосування до особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, того чи іншого адміністративного стягнення або звільнення її від відповідальності);
• наданні можливості чинити або не чинити дії, передбачені адміністративно- правовою нормою у визначених нею умовах (громадянин сам вирішує питання, чи варто оскаржувати дії посадових осіб, які він оцінює як протиправні).

У зв’язку із трансформацією предмету адміністративного права певні реформаційні процеси притаманні і методу адміністративного права. Поряд із переважним застосуванням імперативного методу в адміністративно-правовому регулюванні суспільних відносин здійснюється використання і певних елементів диспозитивного методу (надання адміністративних послуг, укладання адміністративних договорів тощо), що свідчить про поступовий перехід до змішаної природи методу адміністративного права, тобто про органічне поєднання у ньому типових ознак як імперативного, так і диспозитивного методів правового регулювання, спрямованість методу адміністративного права на демократизацію взаємовідносин між людиною та державою.

 

• 3. Система адміністративного права

Система   адміністративного   права   –    це    його   внутрішня   структура.

Складається із Загальної та Особливої частин.

Загальна частина об’єднує норми, які регулюють (визначають):

• загальні принципи публічного адміністрування;
• правове становище суб’єктів адміністративного права;
• форми і методи діяльності суб’єктів публічної адміністрації;
• адміністративно-правові режими;
• адміністративну відповідальність;
• адміністративний процес;
• адміністративні процедури;
• адміністративні послуги;
• засоби забезпечення законності і дисципліни у публічному адмініструванні тощо.

Виділяють додатково й Спеціальну частину, яка об’єднує норми, що регулюють адміністративно-правову діяльність суб’єктів публічного адміністрування конкретними сферами суспільних відносин (наприклад, адміністративна діяльність органів митного контролю, органів внутрішніх справ тощо).

• 4. Джерела адміністративного права. Систематизація адміністративного законодавства

Джерела адміністративного права – це зовнішні форми вираження адміністративно-правових норм. Джерела адміністративного права складають певну систему, в якій виділяють:

1. Конституцію України від 28 червня 1996 р.
2. Кодекс України про адміністративні правопорушення (КпАП) від 7 грудня 1984 р. із змінами та доповненнями.
3. Кодекс адміністративного судочинства України (КАС) від 6 липня 2005 р.
4. Певні положення Митного кодексу України (МК) від 11 липня 2002 р. Податкового кодексу України (ПК) від 2 грудня 2010 р.
5. Закони України (зокрема, закони України від 16 грудня 1993 р. «Про державну службу», від 2 жовтня 1996 р. «Про звернення громадян», від 23 травня 1991 р. «Про освіту» (в редакції Закону від 23 березня 1996 р.), від 16 червня 1992 р. «Про об’єднання громадян», від 20 вересня 2001 р. «Про дипломатичну службу», від 17 березня 2011 р. «Про центральні органи виконавчої влади», від 13 січня 2011 р. «Про доступ до публічної інформації» тощо).
6. Постанови та розпорядження Верховної Ради України.
7. Укази та розпорядження Президента України.
8. Постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України.
9. Накази, інструкції    міністерств,   інспекцій,    служб,   агентств,    органів виконавчої влади зі спеціальним статусом.
10. Накази керівників державних підприємств, установ, організацій.
11. Нормативні акти місцевих державних адміністрацій (розпорядження, накази).
12. Нормативні акти місцевих рад та їх виконавчих органів (рішення, розпорядження).
13. Міжурядові угоди, ратифіковані Верховною Радою України;
14. Акти союзного законодавства, якщо вони не суперечать Конституції та законодавству України до прийняття аналогічних документів органами України.

 

Джерела адміністративного права характеризуються надмірною кількістю, розмаїттям їх зовнішніх форм та юридичної сили, відсутністю єдиного (збірного) кодифікованого акту.

В Україні відбувається процес систематизації адміністративного законодавства.

Систематизація – це упорядкування та удосконалення нормативного матеріалу, приведення його у певну систему. Систематизація здійснюється у 2 формах: інкорпорації та кодифікації.

Інкорпорація адміністративного законодавства – зовнішня обробка чинного та не чинного нормативно-правового матеріалу й розташування його в певному порядку. Вона здійснюється з метою поліпшення пошуку нормативного матеріалу, наукових досліджень. Проводиться інкорпорація як органами держави, так і недержавними організаціями. Частіше її здійснюють інститути, комісії, вчені-юристи, професійні громадські правничі організації тощо.

Кодифікація адміністративного законодавства – перегляд нормативно- правових актів з метою усунення суперечностей між ними, вилучення застарілих, не чинних, створення нових правових актів, прийняття кодифікованих актів. Для адміністративного законодавства притаманна часткова кодифікація, оскільки протягом довгого часу кодифікації підлягали лише адміністративно-деліктні норми. Так, у 1927 р. був прийнятий Адміністративний кодекс, у 1980 р. – Основи законодавства про адміністративні правопорушення СРСР та союзних республік, у 1984 р. – КпАП, у 1991 р. – МК, у 2002 р. – новий МК, у 2005 р. – КАС, у 2010 р. – ПК, який набрав чинності у 2011 році.

• 5. Механізм адміністративно-правового регулювання

Механізм адміністративно-правового регулювання – це сукупність правових засобів, за допомогою яких здійснюється правове регулювання суспільних відносин у сфері адміністративного права. Виділяють органічні та функціональні складові. Органічними складовими механізму адміністративно- правового регулювання слід вважати ті, що визначають суть самого явища механізму адміністративно-правового регулювання, тобто без яких не може відбуватися сам механізм. Функціональними складовими механізму адміністративно-правового регулювання вважаються ті, що значною мірою впливають на механізм адміністративно-правового регулювання, що не є обов’язковими його елементами.

Органічні складові механізму адміністративно-правового регулювання:

• норми права – загальнообов’язкові правила поведінки, встановлені з метою регулювання суспільних відносин;
• акти реалізації норм права – процес фактичного втілення в життя приписів правових норм через поведінку суб’єктів адміністративного права;
• правові відносини – вольові суспільні відносини, що виникають на основі норм права.

Функціональні складові механізму адміністративно-правового регулювання: Юридичний факт – це конкретні життєві обставини, з якими пов’язані виникнення, зміна та припинення адміністративно-правових відносин. Самі по собі норми адміністративного права не діють, вони активізуються лише тоді, коли виникають необхідні для їх дії життєві обставини.

Правова свідомість суб’єктів адміністративно-правового регулювання – система відображення правової дійсності у поглядах, почуттях, уявленнях людей про право. Правова свідомість складається з правової психології та правової поведінки.

Законність – правовий режим суспільного життя, який характеризується неухильним дотриманням норм права всіма суб’єктами правових відносин. Законність сприяє якісному здійсненню публічного адміністрування. Для громадян законність становить собою засіб, за допомогою якого вони захищаються від порушення своїх прав, свобод і законних інтересів.

Акти тлумачення норм права – процес, спрямований на встановлення змісту норм права з метою їх правильної реалізації.

Як офіційне, так і неофіційне тлумачення норм прана значною мірою впливає на функціонування механізму адміністративно-правового регулювання, оскільки належне тлумачення – одна з умов правильної реалізації норм права, яка. в свою чергу, обумовлює регулювання відповідних суспільних відносин.

Акти застосування норм права – прояв веління компетентних державних органів, спрямований на забезпечення умов реалізації суб’єктивних прав та обов’язків учасників адміністративно-правових відносин.

Стадії механізму адміністративно-правового регулювання:

1. Регламентація суспільних відносин (розробка та прийняття правових норм, які формулюють правила поведінки для учасників суспільних відносин). На цій стадії відбувається правотворча діяльність компетентних державних органів зі створення правових норм і нормативно-правових актів.
2. Виникнення суб’єктивних прав та юридичних обов’язків. Тут відбувається процес переходу від загального до конкретного, від загальних приписів правових норм до конкретної моделі поведінки того чи іншого суб’єкта адміністративного права.
3. Реалізація (фактичне використання) суб’єктивних прав та юридичних обов’язків. На цій стадії фактично втілюються в життя приписи норм адміністративного права в реальну поведінку того чи іншого суб’єкта адміністративного права.

 

• 6. Норми адміністративного права. Адміністративно-правові відносини

Адміністративно-правова норма – це формально визначене, загальнообов’язкове правило поведінки, встановлене державою, метою якого є регулювання суспільних відносин, що виникають, змінюються і припиняються у сфері забезпечення органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування реалізації та захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, а також в процесі публічного адміністрування в сферах соціально-економічного й адміністративно-політичного розвитку та охорони громадського порядку.

Особливості адміністративно-правових норм:

• в них закріплюються приписи щодо адміністрування, державного контролю, нагляду, внутрішньо організаційної діяльності;
• метод впливу норм на суспільні відносини має. переважно, імперативний характер;
• виконання приписів норм гарантується державою за допомогою системи засобів організаційно-роз’яснювального та суспільно-примусового характеру;
• системність норм адміністративного права.

Мета адміністративно-правових норм:

• організація й регулювання відносин у сфері забезпечення органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування реалізації та захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, а також в процесі публічного адміністрування в сферах соціально-економічного й адміністративно-політичного розвитку та охорони громадського порядку;
• інформаційна;
• охорона (забезпечення законності й дисципліни у сфері забезпечення органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування реалізації та захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, а також в процесі публічного адміністрування в сферах соціально- економічного й адміністративно-політичного розвитку та охорони громадського порядку);
• заохочувальна (стимулювання учасників відносин до участі, активізації ролі, самостійності);
• соціально-моральна (формування правосвідомості, ставлення до громадського порядку, безпеки тощо).

Адміністративно-правові норми виконують функції: організація та регулювання публічно-сервісних, деліктних, процесуальних відносин, а також відносин щодо здійснення публічного адміністрування, забезпечення реалізації та захисту прав, свобод та законних інтересів осіб у відносинах із державою; сприяння функції організації та регулювання публічно-сервісних відносин та відносин, що виникають в процесі здійснення публічного адміністрування (норми-дефініції, норми-презумпції); регулятор суспільних відносин не тільки у сфері публічного адміністрування, айв інших сферах.

Види адміністративно-правових норм:

• За спрямованістю змісту:
  • ті, що   закріплюють  порядок  створення   і   правовий  режим   суб’єктів правовідносин;
  • ті, що визначають форми і методи діяльності суб’єкту адміністрування;
  • ті, що встановлюють порядок проходження публічної служби;
  • ті, що визначають способи і порядок забезпечення законності діяльності суб’єктів публічної адміністрації;
  • ті, що регулюють засади адміністративно-правового регулювання окремими галузями народного господарства;
  • ті, що   визначають   права,   обов’язки   громадян  у   сфері   публічного адміністрування;
  • ті, що     визначають    підстави     притягнення     до     адміністративної відповідальності та процедурні питання її реалізації.
• За функціональним призначенням:
  • регулятивні – регулюють діяльність учасників адміністративно-правових відносин з метою досягнення суспільно-корисної мети в сфері публічного адміністрування;
  • правоохоронні – визначають загальнообов’язкові приписи, спрямовані на захист прав та свобод людини та охорону існуючого правопорядку у сфері публічного адміністрування.
• За формою припису:
  • зобов’язуючі (приписні) – зобов’язують здійснити певні дії;
  • заборонні – забороняють вчиняти ті чи інші дії;
  • дозвільні (управомочні, повноважні, диспозитивні) – управомочують діяти в рамках вимог норми, вчиняти активні дії;
  • стимулюючі (заохочувальні) – забезпечують вплив на поведінку учасників правовідносин за допомогою засобів морального та матеріального характеру;
  • рекомендаційні – надають учасникам правовідносин можливість пошуку найоптимальнішого варіанту поведінки.
• За адресатами:
  • для органів виконавчої влади;
  • для інших державних органів;
  • для державних службовців;
  • для державних підприємств, установ, організацій;
  • для недержавних підприємств, установ, організацій;
  • для громадян, іноземних громадян, осіб без громадянства; або ж:
  • для приватних осіб;
  • для публічних осіб (суб’єктів публічної адміністрації).
• За змістом:
  • матеріальні –   закріплюють  права  та   обов’язки   у   сфері   публічного адміністрування;
  • процесуальні – закріплюють порядок здійснення юрисдикційних процедур (притягнення до   дисциплінарної  відповідальності,  до   адміністративної відповідальності тощо) та позитивно спрямованих процедур (реєстрація, ліцензування тощо) в сфері публічного адміністрування.

• За межами дії:
  • у просторі – передбачають територію, на яку поширюється їх юридична сила (на всю територію України, на адміністративно-територіальну одиницю, на окрему режимну зону тощо);
  • у часі (тимчасові, безстрокові);
  • за колом осіб (поширюються на всіх громадян або на окремі групи осіб – іноземців, неповнолітніх, військовослужбовців тощо).
• За ступенем загальності:
  • загальні – поширюються на всі сфери публічного адміністрування;
  • міжгалузеві – регулюють адміністративно-правові відносини у межах конкретно визначеної сфери публічного адміністрування;
  • місцеві (локальні) – містяться в актах суб’єктів публічного адміністрування місцевого рівня (місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування).
• За повнотою викладення змісту:
  • визначені –   мають   повно   викладене   правило  поведінки   (абсолютно визначені, відносно визначені);
  • відсильні – викладають правило поведінки частково та відсилають до іншої норми правового акту;
  • бланкетні – частина норми міститься в іншому акті, який приймається іншим вповноваженим суб’єктом.
• За юридичною силою нормативних актів, у яких норми зафіксовані:
  • містяться у законах;
  • містяться в указах, розпорядженнях;
  • містяться в постановах;
  • містяться в рішеннях;
  • містяться в наказах;
  • містяться в інструкціях тощо.

Більшість адміністративно-правових норм мають імперативний характер, який дістає вияв у:

• прямих приписах, які зобов’язують суб’єкта діяти тільки певним чином без можливості вибору варіанта поведінки;
• обов’язковій державній реєстрації в органах виконавчої влади;
• наданні суб’єкту права вибору варіанта поведінки, проте не порушуючи встановлених нормою меж поведінки. Проте останнім часом зростає частка і норм диспозитивного характеру.

Практичне використання правил поведінки, які містяться в адміністративно- правових нормах, означає їх реалізацію. Реалізація адміністративно-правових норм здійснюється у таких формах:

• виконання – активна поведінка суб’єктів адміністративно-правових відносин щодо виконання юридичних обов’язків (одержання паспорта, сплата податків, подання декларації);
• використання – активна поведінка суб’єктів адміністративно-правових відносин щодо здійснення наданих юридичних прав (подання скарги, заяви);
• додержання – пасивна поведінка суб’єктів адміністративно-правових відносин щодо дотримання вимог норм права;
• застосування – діяльність органів держави щодо вирішення адміністративних справ і видання індивідуальних юридичних актів, які ґрунтуються на вимогах матеріальних і процесуальних юридичних норм.

Структура адміністративно-правової норми – це її внутрішня побудова, визначений порядок взаємозв’язку, взаємообумовленості і взаємозалежності складових частин норми.

Адміністративно-правові норми складаються із гіпотези, диспозиції і санкції.

Гіпотеза – частина норми, яка вказує на фактичні умови, за наявності яких норма застосовується. Гіпотезу можна назвати юридичним фактом (наприклад, досягнувши 16-річного віку, громадянин зобов’язаний отримати паспорт; особи чоловічої статі, досягнувши 18-річного віку, зобов’язані з’явитися на призовну дільницю тощо).

Диспозиція – частина норми, в якій сформульовано власне правило поведінки (обов’язок отримати паспорт, подати до податкової служби декларацію про доходи).

Санкція – частина норми, в якій зазначається захід впливу з боку держави у випадку порушення правил, передбачених нормою.

Проте класична структура норми зустрічається досить рідко. Як правило, зустрічається двочленна структура норми (гіпотеза і диспозиція), а санкція передбачається в інших нормах (як правило, у КпАП).

Адміністративно-правові відносини – це суспільні відносини, врегульовані нормами адміністративного права, суб’єкти яких наділені правами і обов’язками у сфері забезпечення органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування реалізації та захисту прав, свобод і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, а також в процесі публічного адміністрування в сферах соціально-економічного й адміністративно- політичного розвитку та охорони громадського порядку.

Особливості адміністративно-правових відносин:

• вони виникають у сфері виконавчої, тобто владно-організаційної діяльності;
• ці відносини виникають у зв’язку з діяльністю органів публічної адміністрації;
• для них притаманною є наявність обов’язкового суб’єкта – органа публічної адміністрації;
• цей обов’язковий суб’єкт діє завжди владно, отже, відносини є публічно- владними;
• відносини можуть виникати з ініціативи будь-якої із сторін, при цьому згода іншої сторони не є обов’язковою:
• відносини між   учасниками   відносин   розглядаються,  як   правило,   у позасудовому порядку;
• у випадку порушення однією із сторін вимог адміністративно-правових норм вона відповідає перед державою в особі її органів (як правило, органів виконавчої влади).

Види адміністративно-правових відносин:

• Залежно від функцій, які виконуються:
  • регулятивні;
  • правоохоронні.
• За адміністративно-правовим статусом  суб’єктів,   що  беруть  участь  у правовідносинах:
  • між вищестоящими і нижчестоящими суб’єктами (вертикальні);
  • між не підпорядкованими суб’єктами адміністрування (горизонтальні);
  • між органами публічної адміністрації і підпорядкованими підприємствами, установами, організаціями;
  • між органами    публічної     адміністрації     і     не     підпорядкованими підприємствами, установами, організаціями;
  • між органами публічної адміністрації і органами місцевого самоврядування;
  • між органами публічної адміністрації і об’єднаннями громадян;
  • між органами публічної адміністрації і громадянами.
• Залежно від галузевої залежності:
  • матеріальні;
  • процесуальні.
• За змістом:
  • у сфері загального адміністрування;
  • у сфері галузевого адміністрування:
  • у сфері міжгалузевого адміністрування.
• За галузевою діяльністю:
  • у галузі економіки:
  • у адміністративно-політичній галузі;
  • у соціально-культурній галузі.
• За спрямованістю:
  • зовнішні;
  • внутрішні.
• За механізмом захисту:
  • що захищаються у судовому порядку;
  • що захищаються в адміністративному порядку.
• За способом регулювання:
  • функціональні;
  • територіальні.
• За майновою належністю:
  • майнові;
  • немайнові.
• За характером взаємодії суб’єктів відносин:
  • субординації;
  • координації (диспозитивні) тощо.

Для виникнення, зміни чи припинення адміністративно-правових відносин потрібна наявність юридичних фактів. При цьому юридичні факти як підстава виникнення, зміни або припинення адміністративно-правових відносин поділяються на такі:

• За наслідками, що настали:
  • правоутворювальні – спричиняють виникнення адміністративно-правових відносин (подання скарги, укладення адміністративного договору тощо);
  • правозмінювальні – спричиняють зміну вже існуючих адміністративно правових відносин (зміна адміністративного стягнення, переведення державного службовця на іншу посаду тощо);
  • правоприпринювальні – спричиняють припинення адміністративно- правових відносин (виконання адміністративного стягнення, проведення реєстрації, отримання дозволу тощо).
• За наявністю або відсутністю зв’язку факту з волею суб’єкта:
  • діяння – це вольова поведінка суб’єкта правовідносин (дія або бездіяльність); за своїм характером діяння може бути правомірним, тобто відповідати нормам адміністративного права (видання актів суб’єктами публічної адміністрації, подання звернення громадянами, призначення перевірок тощо) та неправомірним – порушення норм адміністративного права (ухилення від державної реєстрації, порушення правил дорожнього руху, бездіяльність посадових осіб органів публічної адміністрації тощо);
  • подія – явище, яке спричиняє виникнення, зміну або припинення адміністративно-правових відносин, але не залежить від волі суб’єктів таких правовідносин (наприклад, смерть особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, припиняє відповідні деліктні відносини). Адміністративно-правові відносини  традиційно  включають  суб’єктів, об’єкти та зміст.

Суб’єкт адміністративно-правових відносин – учасник адміністративно- правових відносин, який має конкретні права та обов’язки у сфері публічного адміністрування. Обов’язковим учасником адміністративно-правових відносин завжди є суб’єкт, наділений владними повноваженнями (органи публічної адмі- ністрації, посадові особи органів публічної адміністрації, державні організації, наділені державно-владними повноваженнями, тощо). Традиційно всіх суб’єктів адміністративно-правових відносин поділяють на:

• індивідуальних – фізичні особи, наділені різним адміністративно-правовим статусом (громадяни України, іноземці, особи без громадянства, біженці, посадові особи, неповнолітні тощо)
• колективних – юридичні особи, наділені адміністративно-правовим статусом (об’єднання громадян, підприємства, установи, організації, суб’єкти публічної адміністрації).

Об’єкт адміністративно-правових відносин – те, заради чого виникають правовідносини, це – матеріальні, духовні та інші соціальні цінності. Сучасний стан розвитку науки адміністративного права свідчить про те, що об’єктами адміністративно-правових відносин є:

• поведінка учасників управлінських відносин (дії, утримання від дій);
• окремі майнові та немайнові об’єкти (матеріальні речі, інформація, об’єкти творчості тощо).

Зміст адміністративно-правових відносин – сукупність юридичних прав (міра дозволеної поведінки, що визначається державою) та обов’язків (міра необхідної поведінки, яка забезпечується державою) суб’єктів правовідносин.

• 7. Поняття та ознаки адміністративної відповідальності, її відмінність від інших видів юридичної відповідальності

Адміністративна відповідальність – це різновид юридичної відповідальності, специфічна форма негативного реагування з боку держави в особі уповноважених органів на відповідну категорію протиправних діянь (насамперед адміністративних проступків), а особи, які вчинили зазначені правопорушення, повинні відповісти перед уповноваженим державним органом за свої неправомірні дії і понести адміністративне стягнення в установлених законом формах і порядку.

Ознаки адміністративної відповідальності:

• має зовнішній характер;
• застосовується лише за вчинення правопорушення;
• пов’язана з державним примусом у формах каральних і право- відновлювальних заходів;
• визначена у нормах права;
• притягнення правопорушника до відповідальності здійснюється у певному процесуальному порядку;
• притягнення до      відповідальності     здійснюється      уповноваженими державними органами та посадовими особами;
• винна у вчиненні правопорушення особа несе певні втрати матеріального та побутового характеру, які передбачені законом.

Адміністративну  відповідальність  не  слід  ототожнювати  із  поняттям «адміністративне стягнення», оскільки адміністративна відповідальність включає такі елементи, як державний осуд діяння і особи, яка його вчинила, та застосування до порушника заходів, визначених санкцією порушеної статті закону, тобто адміністративного стягнення. Адміністративна відповідальність настає за вчинення адміністративного проступку. До неї притягують уповноважені адміністративні органи, в деяких випадках – суди. Її суб’єктами можуть бути як фізичні, так і юридичні особи.

Адміністративні правопорушення (проступок)– чи не найпоширеніші з усіх видів правопорушень. Особливості заходів відповідальності за порушення адміністративно-правових норм: вони мають офіційний, державно-владний характер; множинність та різноманіття суб’єктів застосування; численність осіб, щодо яких здійснюється застосування цих заходів; відсутність службового підпорядкування між суб’єктами застосування; багатоаспектну цільову спрямованість; примусовий характер застосування; вони мають тільки правовий характер.

Значна роль відводиться адміністративній відповідальності у виявленні правопорушень, вчасне та виважене накладення адміністративних стягнень на правопорушників, усунення причин та умов, які сприяють вчиненню проступків, забезпечення невідворотності покарання нормами адміністративної відповідальності є ефективним засобом запобігання та профілактики більш суспільно небезпечних правопорушень.

Види підстав адміністративної відповідальності:

• фактичні (вчинення    особою    особливого   виду    правопорушення   – адміністративного (тобто наявність ознак такого правопорушення);
• юридичні (наявність в діях особи юридичного складу правопорушення – суб’єкту, суб’єктивної сторони, об’єкту, об’єктивної сторони);
• процесуальні (наявність процесуальних норм, які забезпечують притягнення винної особи до адміністративної відповідальності).

Відмінність адміністративної відповідальності від інших видів юридичної відповідальності відрізняється за наступними критеріями:

• за підставами;
• за органами, які розглядають справи про відповідні правопорушення;
• за колом суб’єктів;
• за правовими наслідками;
• за процесуальною процедурою;
• за санкціями.

Адміністративна  відповідальність  відмежовується  від   кримінальної за наступними критеріями:

1. За органами, які притягують до неї.
2. За правовими наслідками.
3. За колом суб’єктів.
4. За нормативними та фактичними підставами.
5. За процедурою та швидкістю застосування санкцій до правопорушників.

Адміністративна відповідальність відмежовується від цивільно-правової за такими ознаками:

1. За органами, які притягують до неї.
2. За правовими наслідками їх застосування.
3. За нормативними та фактичними підставами.
4. За процедурою притягнення до відповідальності.

Особливості адміністративної відповідальності:

1. Адміністративна відповідальність має публічний державно-обов’язковий характер.
2. Право адміністративного покарання, як правило, зосереджується в органах виконавчої влади, у судах загальної юрисдикції, адміністративних комісіях при виконавчих комітетах сільських, селищних, міських рад, виконавчих комітетах відповідних рад, що обумовлює надання їм юрисдикційних повноважень, що є по суті судовими функціями (органи, які їх здійснюють, називаються «органами адміністративної юрисдикції»).
3. Це самостійний вид правової відповідальності, що настає за адміністративні проступки в різних сферах публічного адміністрування.

 

4. Вона є специфічною формою правового реагування з боку держави в особі її компетентних органів на певну категорію протиправних проявів і є наслідком винного суспільно шкідливого (антигромадського) діяння.
5. Адміністративна відповідальність врегульовується та захищається, як правило, в позасудовому порядку.
6. Вона є одним з видів державного примусу, становить державний примус у вигляді застосування встановлених законодавством адміністративних стягнень. Реалізується в умовах неслужбової підлеглості.
7. Вона зобов’язує правопорушника дати відповідь перед повноважним державним органом щодо своїх неправомірних дій і понести за це стягнення з негативними для правопорушника наслідками (морального або матеріального характеру).
8. Фактичною підставою для настання адміністративної відповідальності, як правило, є адміністративне правопорушення (проступок). У деяких випадках законодавством передбачена адміністративна відповідальність за злочини, що не становлять великої суспільної небезпеки.
9. Нормативною підставою адміністративної відповідальності крім КпАП є інші законодавчі акти, зокрема, Повітряний кодекс України (ПовК) (ст. 126- 127), Водний кодекс України (ВК) (ст. 110-111), МК (ст. 319-406), закони «Про рекламу», «Про громадські об’єднання » тощо.
10. Правами щодо здійснення адміністративного провадження наділене широке коло повноважних державних органів, перелік яких визначений законодавством.
11. Суб’єктами адміністративної відповідальності можуть бути осудні фізичні особи, що досягли 16 років, службові і посадові особи. Разом з тим у ст.184 КпАП передбачається відповідальність батьків за протиправні дії неповнолітніх, якщо вони вчинили адміністративний проступок у віці від 14 до 16 років. Суб’єктом адміністративної відповідальності є і юридичні особи.

12. Вона, як правило, застосовується до фізичних осіб, але не виключає можливості притягнення до відповідальності юридичних осіб.
13. Суть адміністративної відповідальності полягає в тому, що до винних у вчиненні правопорушення застосовуються адміністративні стягнення, а до неповнолітніх – заходи впливу.
14. Реалізується у відповідних процесуальних формах. Встановлено особливий спрощений порядок притягнення до відповідальності, який створює умови для оперативності і економічності застосування стягнень, дає необхідні гарантії здійснення права на захист.
15. Право встановлювати адміністративну відповідальність надано Верховній Раді України (ст. 92 Конституції), але в деяких випадках її можуть встановлювати Президент України, Кабінет Міністрів України, міністерства, обласні, районні, міські ради та їх виконкоми (ст. 5 КпАП), обласні, Київська і Севастопольська міські ради (крім того, можуть встановлювати правила, за порушення яких адміністративна відповідальність настає за ст. 152, 159, 182 КпАП).

 

16. На відміну від інших видів відповідальності, за вчинення адміністративних проступків на правопорушників накладаються відповідні адміністративні стягнення (заходи впливу), можна вести розмову про заходи відповідальності за порушення адміністративно-правових установлень.
17. Метою застосування адміністративного стягнення є виховання та покарання особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, а також запобігання вчиненню нових правопорушень як самим правопорушником, так і іншими особами, відновлення порушених суспільних відносин, відшкодування шкоди.
18. За повторюваності порушень більше одного разу протягом року виникає необхідність застосування більш суворих адміністративних заходів (стягнень).
19. Більшість адміністративних порушень характеризується недодержанням загальнообов’язкових правил, коли діяння становить формальний склад проступку незалежно від настання шкідливих наслідків матеріального характеру.
20. Введення до багатьох норм КпАП дискреційних повноважень, тобто права діяти на власний розсуд при встановленні адміністративних заборон або нових видів покарань, при застосуванні альтернативних стягнень, при визнанні обставин вчинення проступків такими, що обтяжують або пом’якшують відповідальність, при обранні місця розгляду адміністративної справи, скасуванні, зміні постанови з адміністративної справи.
21. Адміністративна відповідальність має:

• свій механізм запровадження адміністративних загальнообов’язкових правил (заборон);
• власний об’єкт правоохорони;
• власний метод    правоохорони  (адміністративний   та   адміністративно- судовий);
• свої матеріальні, процесуальні норми, систему адміністративних стягнень;
• особливості нормативного врегулювання адміністративної відповідальності.
• 8. Адміністративне правопорушення: поняття, юридичний склад та характеристика

Адміністративним правопорушенням (проступком)визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.

3 характерні ознаки правопорушення (проступку): протиправність, винність та адміністративна караність.

Протиправністю проступку необхідно розуміти заборону дій, яка передбачена конкретною адміністративною нормою.

Винність означає, що адміністративним проступком може бути тільки дія, яка вчинена особою умисно або з необережності, в межах порушеної норми.

Адміністративна караність проступку як його ознака полягає в тому, що за його вчинення особа повинна нести лише адміністративну відповідальність. Наслідком вчинення проступку повинна бути негативна реакція з боку державних органів у вигляді застосування до винної особи стягнення, передбаченого адміністративним законодавством. Необхідно зауважити, що з цього правила існують деякі винятки.

Юридичний склад:

1. Об’єкт проступку.
2. Об’єктивна сторона.
3. Суб’єкт проступку.
4. Суб’єктивна сторона.

Об’єктом адміністративного проступку є суспільні відносини, тобто відносини, які складаються в різних галузях діяльності людей. Розрізняють загальний, родовий, безпосередній об’єкти.

Об’єктивна сторона адміністративного проступку – це сукупність зовнішніх ознак проступку, які визначають акт зовнішньої поведінки правопорушника.

До ознак об’єктивної сторони належать:

1. Основна – адміністративно-правове діяння (дія або бездіяльність);
2. Факультативні: 1) шкідливі наслідки діяння; 2) причинний зв’язок між протиправним діянням та наслідками; 3) час; 4) місце; 5) умови; 6) способи та знаряддя вчинення проступку.

Адміністративно-правова дія – це протиправна, активна, свідома і вольова поведінка особи, яка завдає або може створити реальну можливість завдання шкоди об’єкту, що охороняється нормами адміністративного права. Більшість проступків вчиняється шляхом протиправних дій.

Суб’єктом проступку є осудні фізичні особи – громадяни України, іноземці, особи без громадянства, які вчинили ті чи інші проступки, і які досягли віку, встановленого законодавством для притягнення до адміністративної відповідальності. Згідно ст. 12 КпАП адміністративній відповідальності під- лягають особи, які досягли на момент вчинення правопорушення 16-річного віку.

Суб’єкти бувають 2 видів:

1. Загальні–усі особи, які проживають або перебувають на території України.
2. Спеціальні – службові особи, неповнолітні, військовослужбовці та військовозобов’язані, працівники органів внутрішніх справ, народні депутати України та деякі інші.

Для визнання особи неосудною необхідно встановити юридичний та медичний критерії.

Осудність–це здатність особи усвідомлювати свої дії або керувати ними, а отже, і нести за них відповідальність.

Суб’єктивна сторона, під якою необхідно розуміти психічну діяльність особи, пов’язану із вчиненням ним суспільно шкідливого діяння. Суб’єктивна сторона – це внутрішній бік проступку, психічні процеси, які відбуваються в свідомості суб’єкта, що характеризують його волю, викривають думки, наміри.

Суб’єктивна сторона включає в себе: вину (основна ознака); мету вчинення проступку; мотив.

Вина як основна ознака і обов’язкова ознака суб’єктивної сторони дістає вияв у психічному ставленні особи до вчиненого проступку і його наслідків.

Факультативні  ознаки   суб’єктивної   сторони  належать   мотив   і   мета вчинення проступку.

• 9. Обставини, що   звільняють   від   відповідальності,  виключають, пом’якшують та обтяжують адміністративну відповідальність

Обставин, що виключають юридичну відповідальність:

• необхідну оборону;
• крайню необхідність;
• затримання злочинця;
• виправданий професійний ризик;
• виконання наказу;
• виконання професійних функцій;
• згода потерпілого;
• виконання службового обов’язку;
• здійснення свого права тощо.

Неосудність – це нездатність особи усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки. До такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру.

Необхідною обороною є дія, вчинена при захисті державного або громадського порядку, власності, прав і свобод громадян, встановленого порядку управління від протиправного посягання шляхом заподіяння посягаючому шкоди, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони (явної невідповідності захисту характерові і суспільній небезпеці посягання).

Ознаки необхідної оборони:

• заподіяння шкоди особі, що посягає;
• своєчасність оборони;
• метою оборони є захист від протиправного посягання;
• відповідність оборони та посягання.

Осудність є передумовою притягнення до відповідальності та реалізується за наявності вини. Вчинення адміністративного правопорушення неосудною особою виключає відповідальність, порушене адміністративне провадження припиняється за відсутністю складу правопорушення.

Юридичний критерій складається, у свою чергу, також з 2 ознак: інтелектуального та вольового моментів (елементів).

Інтелектуальний момент означає, що особа не могла усвідомити своїх дій.

Вольовий – особа не могла керувати своїми діями.

Інтелектуальна ознака означає, що: 1) особа не розуміла фактичної сторони проступку, не розуміла його суспільну (антигромадську) шкідливість; 2) особа не здатна усвідомити протиправність своїх дій, ця обставина виникла внаслідок психічного захворювання або розладу здоров’я.

Вольовий момент означає, що особа не здатна керувати своїми діями, тобто вона розуміє суспільну шкідливість вчинку, але через хворобу не спроможна керувати собою.

Для наявності юридичного критерію неосудності достатньо визначити один з 2 його елементів.

Медичний критерій визначає коло тих психічних захворювань, з якими пов’язані протиправні дії особи. Для визнання особи неосудною достатньо встановлення однієї ознаки юридичного критерію і наявності одного з психічних захворювань з перерахованих у ст. 20 КпАП:

• хронічне душевне захворювання – шизофренія, епілепсія, прогресивний параліч тощо;
• тимчасовий розлад душевної діяльності – алкогольні психози, патологічне сп’яніння тощо;
• слабоумство, тобто  нерозвинутість  інтелекту   із   зниженням  розумових здібностей (дебільність, імбецильність, ідіотія);
• інший хворобливий стан – психопатія, неврози тощо.

Обставин, що пом’якшують відповідальність за адміністративне правопорушення, належать: щире розкаяння винного; відвернення винним шкідливих наслідків проступку, добровільне відшкодування збитків або усунення заподіяної шкоди; вчинення правопорушення під впливом сильного душевного хвилювання або за збігу тяжких особистих чи сімейних обставин; вчинення правопорушення неповнолітнім; вчинення правопорушення вагітною жінкою або жінкою, яка має дитину віком до 1 року.

Закон не встановлює вичерпного переліку обставин, що пом’якшують відповідальність. Органу адміністративної юрисдикції (посадовій особі) надається право визнати як пом’якшуючі обставини, які не зазначені в законодавстві. Теоретично до таких обставин можуть бути віднесені: позитивна характеристика з місця роботи, проживання, похилий вік особи, заслуги перед державою, активна участь у громадському житті тощо.

Обставинами, що обтяжують відповідальність за адміністративні правопорушення, визнаються:

• Продовження протиправної поведінки, незважаючи на вимогу уповноважених на те осіб припинити її; вимоги, що надходять від уповноваженої особи, повинні бути законними; вимога уповноваженої особи про припинення протиправної поведінки повинна випливати з її повноважень, якими вона наділена від імені держави; невиконання правопорушником вимоги уповноваженої особи про припинення протиправної поведінки повинна бути навмисним.
• Повторне протягом року вчинення однорідного правопорушення, за яке особу вже було піддано адміністративному стягненню; вчинення правопорушення особою, яка раніше вчинила злочин. Умови, за яких настають обставини: повторне правопорушення повинно бути вчинене правопорушником протягом року з часу закінчення виконавчого провадження; повторне правопорушення повинно бути однорідним з раніше вчиненим; правопорушник раніше вже притягувався до відповідальності за вчинене ним правопорушення (у тому числі і вчинення злочину).

• Втягнення неповнолітнього в правопорушення. Умови, за яких настають обставини: особа, яку втягують у протиправну діяльність, повинна мати вік не більше 18 років; усвідомлення особою, яка втягує неповнолітнього у протиправну діяльність, що інший учасник правопорушення неповнолітній; правопорушник шляхом умовляння або інших дій схилив неповнолітнього на вчинення проступку.
• Вчинення правопорушення групою осіб. Умови, за яких настають обставини: вчинення правопорушення 2 або більше особами; група правопорушників діяла за єдиним об’єднаним наміром.
• Вчинення правопорушення в умовах стихійного лиха або за інших надзвичайних обставин. Правопорушення вчиняється під час: пожежі, яка охопила значну територію, повені, землетрусу тощо; техногенної катастрофи; масових заворушень серед населення; епідемій, епізоотій; введення на території надзвичайного або воєнного станів.
• Вчинення правопорушення у стані сп’яніння. Орган (посадова особа), який накладає стягнення, залежно від характеру адміністративного правопорушення може не визнати цю обставину як обтяжуючої.

 

• 10. Адміністративні стягнення та порядок їх застосування

Систему адміністративних стягнень закріплено в ст. 24 КпАП, в якій їх перераховано з врахуванням зростання суворості:

• попередження (ст. 26 КпАП);
• штраф (ст. 27 КпАП);
• оплатне вилучення   предмета,   який    став    знаряддям   вчинення   або безпосереднім об’єктом правопорушення (ст. 28 КпАП);
• конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення (ст. 29 КпАП);
• позбавлення спеціального права, наданого громадянинові (ст. 30 КпАП);
• виправні роботи (ст. 31 КпАП);
• громадські роботи (ст. 30-1 КпАП);
• адміністративний арешт (ст. 32 КпАП).

До осіб, які не є громадянами України, може бути застосоване видворення за межі України. З перерахованих адміністративних стягнень конфіскація та оплатне вилучення в окремих випадках можуть застосовуватися як основні, так і як додаткові стягнення, усі інші – тільки як основні.

Попередження полягає в офіційному осуді вчиненого проступку і застереженні правопорушника від його повторення. Це найменш суворе адміністративне стягнення, яке застосовується за незначні адміністративні проступки. Воно спрямоване на поінформування правопорушника, що його поведінка має антигромадський характер і засуджується нормами адміністративного права, і що йому слід припинити вчинення таких дій, в протилежному випадку він буде притягнутий до більш суворого покарання.

Попередження як адміністративне стягнення відрізняється від усного зауваження рядом специфічних ознак:

1. Попередження вважається заходом адміністративного стягнення, а усне зауваження – заходом державного й громадського осуду.
2. Попередження як захід адміністративного стягнення виноситься у письмовій формі (ст. 26 КпАП та ст. 324 МК), а зауваження – в усній формі.
3. Попередження застосовується компетентним органом, а усне зауваження – на розсуд особи, яка виявила правопорушення.
4. Попередження як захід стягнення призначається за проступок більш серйозний, ніж той, за який можна обмежитись усним зауваженням.
5. Попередження є заходом адміністративної відповідальності, а усне зауваження застосовується як захід громадського впливу, який звільняє особу від адміністративної відповідальності (ст. 21 КпАП).

Штраф – найбільш поширений вид адміністративного стягнення майнового характеру. Він накладається на правопорушників в адміністративному або судовому порядку у випадках і межах, передбачених актами вищих органів державної влади і управління. Розмір штрафу визначається переважно щодо офіційно встановленого розміру неоподатковуваного мінімуму доходів громадян або, в окремих випадках, у кратному розмірі до вартості проїзду або товару. Що стосується посадових осіб, на відміну від громадян, до них за чинним законодавством застосовуються, більш високі розміри стягнень.

Оплатне вилучення предмета – специфічний вид грошово-матеріальних стягнень, накладених за вчинення адміністративних проступків з використанням спеціальних предметів, приладів, або безпосереднім об’єктом яких є заборонений предмет. Оплатне вилучення цього предмета полягає в його примусовому вилученню у особи, яка правомірно ним володіє, та подальшій реалізації з передачею, одержаної суми колишньому власнику за винятком витрат з реалізації предмета (ч. 1 ст. 28 КпАП).

Оплатне вилучення предмета як захід адміністративного примусу суттєво відрізняється від реквізиції:

1. Реквізиція – адміністративно-примусовий захід, який застосовується державними органами у разі стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії та за інших надзвичайних обставин; оплатне вилучення – захід адміністративного стягнення.
2. Реквізиція дістає вияв в оплатному відчуженні або тимчасовому вилученні на оплатній основі майна громадян або державних органів, громадських організацій, оплатне вилучення поширюється тільки на конкретні предмети, знаряддя або безпосередній об’єкт проступку.
3. Якщо реквізиція не є санкцією з боку держави і ніяк не пов’язана з адміністративним правопорушенням, застосовується у виключних випадках, то оплатне вилучення – захід адміністративного стягнення за вчинення адміністративного проступку.

 

4. Реквізиція на відміну від оплатного вилучення може бути тимчасовим заходом, який застосовується не тільки до громадян, а й до громадських організацій.
5. У разі реквізиції майна його попередній власник може вимагати взамін надання йому іншого майна, якщо це можливо, за оплатного вилучення правопорушнику як колишньому власнику реалізованої речі повертається лише виручена сума з вирахуванням витрат з реалізації вилученого предмета.

Конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення, означає безоплатну передачу майна у власність держави. Конфіскації також можуть підлягати гроші, одержані внаслідок вчинення адміністративного правопорушення; конфіскація як вид адміністративного стягнення є завжди спеціальною (має спеціальний характер), бо конфіскується не все майно, не будь-які предмети, гроші, а чітко визначені.

Позбавлення спеціального права керувати транспортним засобом, річковими та маломірними судами, права на мисливство та рибальство в системі адміністративних стягнень займає особливе, місце.

Позбавлення наданого цьому громадянинові права керування транспортними засобами застосовується на строк до 3 років за грубе або повторне порушення порядку користування цим правом або на строк до 10 років за систематичне порушення порядку користування цим правом.

Позбавлення права займатися певною діяльністю або виконувати певні види робіт може застосовуватись при вчиненні таких адміністративних правопорушень:

• грубе порушення правил полювання (полювання без належного на те дозволу, в заборонених місцях, у заборонений час, забороненими знаряддями або способами (ч. 2 ст. 85 КпАП);
• перевищення водіями транспортних засобів встановлених обмежень швидкості руху; проїзд на заборонний сигнал світлофора або жест регулювальника; порушення правил обгону і зустрічного роз’їзду; проїзду перехресть; зупинок транспортних засобів загального користування, початку руху; зміни напрямку руху; проїзду спеціальних транспортних засобів; недодержання вимог дорожніх знаків, розмітки проїзної частини шляхів або безпечної дистанції; порушення правил зупинки і стоянки; розташування транспортних засобів на проїзній частині; користування зовнішніми освітлювальними приладами; попереджувальними сигналами; буксирування механічних транспортних засобів; перевезення людей або руху тротуарами чи пішохідними доріжками; ненадання водіями транспортних засобів переваги в русі пішоходам на нерегульованих пішохідних переходах, що спричинили створення аварійної обстановки, тобто примусили інших учасників дорожнього руху різко змінити швидкість, напрямок руху або вживати інших заходів щодо забезпечення особистої безпеки або безпеки інших громадян, що підтверджено фактичними даними, а саме поясненнями особи, яка притягується до адміністративної відповідальності,  потерпілого,  свідків,  показаннями технічних приладів та засобів фото- і відео спостереження та іншими документами (ч. 4 ст. 122 КпАП);

• невиконання водіями вимог працівника міліції, а водіями військових транспортних засобів – вимог посадової особи військової інспекції безпеки дорожнього руху Військової служби правопорядку у Збройних Силах України про зупинку транспортного засобу (ст. 122-2 КпАП);
• в’їзд водіїв на залізничний переїзд на заборонний сигнал світлофора або жест регулювальника чи чергового по переїзду, при закритому шлагбаумі або коли до переїзду наближається поїзд і інші порушення правил проїзду залізничних переїздів, що спричинили створення аварійної обстановки або пошкодження транспортних засобів, вантажів, шляхів, шляхових та інших споруд (ст. 123 КпАП);
• порушення водіями транспортних засобів правил дорожнього руху, крім передбачених ст. 123 КпАП, ч. 1 або ч. 2 ст. 130 КпАП, що спричинили пошкодження транспортних засобів, вантажів, шляхів, шляхових та інших споруд чи іншого майна;
• керування транспортними засобами особами в стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп’яніння або під впливом лікарських препаратів, що знижують їх увагу та швидкість реакції, а також передача керування транспортним засобом особі, яка перебуває в стані такого сп’яніння чи під впливом таких лікарських препаратів, а так само відмова особи, яка керує транспортним засобом, від проходження відповідно до встановленого порядку огляду на стан алкогольного, наркотичного чи іншого сп’яніння або щодо вживання лікарських препаратів, що знижують увагу та швидкість реакції (ст. 130 КпАП).

В усіх випадках застосування цього стягнення мова йде про позбавлення громадянина наданих спеціальних прав, які відрізняються від конституційних, якими громадяни володіють з часу народження або набуття цивільної дієздатності. Спеціальне право надає право користування окремими засобами (мисливською зброєю, знаряддям для рибної ловлі тощо), спеціалізованими фондами, обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

Виправні роботи – захід адміністративного стягнення, який поєднує в собі 2 аспекти: матеріального та обмежувального характеру. Матеріальний вплив при призначенні виправних робіт дістає вияв у тому, що із заробітку порушника в доход держави проводяться відрахування в розмірі, встановленому постановою районного суду (судді), в межах 20% заробітку. До суми останнього входять: заробітна плата за основним місцем роботи, за сумісництвом, гонорари, які отримані відповідно до договорів та трудових угод. Відрахування не допускаються з пенсій та допомог, які отримуються у порядку соціального забезпечення та страхування, а також з виплат одноразового характеру. Відрахування здійснюються з усієї суми заробітку без виключення з нього податків та інших платежів.

Строк виправних робіт не повинен перевищувати 2 місяців.

Адміністративний арешт – найбільш суворий захід адміністративного стягнення, який застосовується у виключних випадках. Призначається лише за постановою суду (судді) у тому разі, якщо за обставинами справи, з урахуванням особи порушника, суддя дійде висновку, що застосування інших видів стягнення буде недостатньо. Призначається цей захід на строк до 15 діб (ст. 32 КпАП).

Винятковість адміністративного арешту дістає вияв у тому, що він встановлюється за вчинення адміністративних проступків з особливою антигромадською спрямованістю, які найбільш наближені до кримінально- караних. В КпАП адміністративний арешт призначається за вчинення таких правопорушень:

• незаконне вироблення, придбання, зберігання, перевезення, пересилання наркотичних засобів або психотропних речовин без мети збуту в невеликих розмірах (ст. 44 КпАП);
• дрібне хуліганство (ст. 173 КпАП);
• розпивання спиртних напоїв у громадських місцях і поява в громадських місцях у п’яному вигляді (ст. 178 КпАП);
• злісна непокора законному розпорядженню або вимозі працівника міліції, військовослужбовця, члена громадського формування з охорони громадського порядку (ст. 185 КпАП);
• порушення порядку організації і проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій (ст. 185-1 КпАП);
• прояв неповаги до суду (ст. 185-3 КпАП).

Адміністративний арешт не може застосовуватись до вагітних жінок, жінок, які мають дітей віком до 12 років, до осіб, які не досягли 18 років, до інвалідів 1 та II груп (ч. 2 ст. 32 КпАП), військовослужбовців та призваних на збори військовозобов’язаних, осіб рядового та начальницького складів органів внутрішніх справ (ст. 15 КпАП).

Застосування адміністративного арешту не тягне судимості, не є підставою для звільнення з роботи і не перериває трудового стажу. Однак час перебування під арештом не включається до стажу, який надає право на щорічну відпустку, і заробітна плата за період утримання під арештом не сплачується.

Видворення за межі України. Законами України може бути передбачено адміністративне видворення за межі України іноземців і осіб без громадянства за вчинення адміністративних правопорушень, які грубо порушують правопорядок.

Заходи виховного впливу, які застосовуються до неповнолітніх, які вчинили правопорушення у віці від 16 до 18 років. До них належать:

• зобов’язання публічно або в іншій формі попросити вибачення у потерпілого;
• попередження;
• догана або сувора догана;
• передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, які їх замінюють, чи під нагляд педагогічному або трудовому колективу за їх згодою, а також окремим громадянам на їх прохання.

 

• 11. Загальні засади адміністративно-правового регулювання в соціально-культурній сфері

Публічне адміністрування у соціально-культурній сфері тісно пов’язано з адмініструванням галузей економіки, адміністративно-політичної та інших галузей. Це сфера суспільного (нематеріального за своїм характером) життя людей, пов’язана з їх освітою, вихованням, інтелектуально-культурним розвитком, охороною їх здоров’я, соціальним захистом та задоволенням інших соціально-культурних потреб людини.

Культурні права громадян – група конституційних прав і свобод людини, спрямованих на забезпечення культурних і духовних потреб особи.

Основні функції публічного адміністрування соціально-культурної сфери відносити:

• створення сприятливих умов для відтворення населення країни;
• збереження здоров’я та працездатності населення;
• організацію професійної підготовки кадрів для народного господарства;
• зміцнення сім’ї та турботу про підростаюче покоління;
• збереження та примноження культурного надбання;
• організацію відпочинку, дозвілля населення;
• створення сприятливих умов для зайняття наукою, туризмом, спортом тощо.

Сьогодні до системи органів виконавчої влади в соціально-культурній сфері входять:

• Міністерство культури України;
• Міністерство освіти і науки України;
• Міністерство охорони здоров’я України;
• Міністерство соціальної політики України;
• Міністерство молоді та спорту України.

Окрім того, певними повноваженнями у зазначеній сфері також наділені:

• Державне агентство України з питань кіно;
• Державна служба інтелектуальної власності України;
• Державна інспекція України з питань праці;
• Державна служба з питань інвалідів та ветеранів України;
• Державна служба України з лікарських засобів;
• Державне агентство з питань електронного урядування України;
• Державний комітет телебачення і радіомовлення України;
• Державна служба України з контролю за наркотиками;
• Державна інспекція навчальних закладів України та інші.

На місцевому (регіональному) рівні публічне адміністрування соціально- культурної сфери здійснюють обласні державні адміністрації, до структури яких переважно входять територіальні підрозділи вищезазначених центральних органів виконавчої влади, повноваженнями яких у галузі соціально- культурного розвитку територій є:

• розробка проектів соціального розвитку;
• складання необхідних для управління  соціально-культурним розвитком відповідної території балансів трудових, матеріально-фінансових ресурсів тощо.

Тобто, крім підрозділів апарату обласних державних адміністрацій, до їх структури входять управління, відділи та інші структурні підрозділи за зазначеними напрямами діяльності відповідних центральних органів виконавчої влади, такі як:

• головні управління соціального захисту населення;
• управління охорони здоров’я;
• управління культури;
• управління освіти і науки, молоді та спорту.

Зміст і характер методів діяльності державних органів у сфері соціально- культурного будівництва мають свої особливості. Місцеві органи влади переважно застосовують методи переконання, загально організаційного, рекомендаційного та стимулюючого характеру, творчого спонукання, матеріального та морального заохочення тощо.

Адміністрування в соціально-культурній сфері – це різновид публічного адміністрування, сукупність функцій, що здійснюються органами державної влади з метою здійснення управління освітою, наукою, культурою, охороною здоров’я та соціальним захистом населення України, фізкультурою та спортом, спрямованих на забезпечення соціально-культурних прав і свобод громадян.

 

• 12. Адміністративно-правове регулювання у галузі освіти і науки, молоді та спорту

Освіта – основа розвитку особистості, суспільства, нації та держави, запорука майбутнього України. Вона є визначальним чинником політичної, соціально-економічної, культурної та наукової життєдіяльності суспільства. Освіта відтворює і нарощує інтелектуальний, духовний та економічний потенціал суспільства.

Мета державної політики щодо розвитку освіти полягає у створенні умов для розвитку особистості і творчої самореалізації кожного громадянина України, виховання покоління людей, здатних ефективно працювати і навчатися протягом життя, оберігати й примножувати цінності національної культури та громадянського суспільства, розвивати і зміцнювати суверенну, незалежну, демократичну, соціальну та правову державу як невід’ємну складову європейської та світової спільноти.

Система освіти України складається із навчальних закладів, наукових, науково-методичних і методичних установ, науково-виробничих підприємств, державних і місцевих органів адміністрування освіти та самоврядування в галузі освіти.

Структура освіти включає:

• дошкільну освіту;
• загальну середню освіту;
• позашкільну освіту;
• професійно-технічну освіту;
• вищу освіту;
• післядипломну освіту;
• аспірантуру;
• докторантуру;
• самоосвіту.

В Україні встановлюються такі освітні рівні: початкова загальна освіта; базова загальна середня освіта; повна загальна середня освіта; професійно- технічна освіта; базова вища освіта; повна вища освіта.

Встановлюються такі освітньо-кваліфікаційні рівні (до оновлення й узгодження із європейськими аналогами):

• кваліфікований робітник;
• молодший спеціаліст;
• бакалавр;
• спеціаліст, магістр.

Основними принципами освіти в Україні є:

• доступність для кожного громадянина усіх форм і типів освітніх послуг, що надаються державою;
• рівність умов кожної людини для повної реалізації її здібностей, таланту, всебічного розвитку;
• гуманізм, демократизм,    пріоритетність    загальнолюдських   духовних цінностей;
• органічний зв’язок  із   світовою та   національною  історією,  культурою, традиціями;
• незалежність освіти   від   політичних  партій,  громадських  і   релігійних організацій;
• науковий, світський характер освіти;
• інтеграція з наукою і виробництвом;
• взаємозв’язок з освітою інших країн; гнучкість і прогностичність системи освіти; єдність і наступність системи освіти;
• безперервність і різноманітність освіти;
• поєднання державного управління і громадського самоврядування в освіті.

В публічному адмініструванні освітою держава повинна забезпечувати:

• виховання особистості, яка усвідомлює свою належність до українського народу, сучасної європейської цивілізації;
• збереження та збагачення українських культурно-історичних традицій, виховання шанобливого ставлення до національних святинь, української мови, а також до історії та культури всіх корінних народів і національних меншин, які проживають в Україні;
• виховання людини з демократичним світоглядом, яка дотримується громадянських прав і свобод, з повагою ставиться до традицій, культури, віросповідання;
• формування у дітей та молоді сучасного світогляду, розвиток творчих здібностей і навичок самостійного наукового пізнання, самоосвіти;
• підготовку кваліфікованих кадрів, здатних до творчої праці, професійного розвитку;

 

• створення умов для розвитку обдарованих дітей та молоді;
• підтримку дітей   та   молоді  з   особливостями  психічного   і   фізичного розвитку;
• стимулювання у молоді прагнення до здорового способу життя;
• розвиток дитячого та юнацького спорту, туризму;
• етичне, естетичне виховання.

До державних органів адміністрування освітою та наукою в Україні належать:

1. Міністерство освіти і науки України.
2. Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади України, яким підпорядковані навчальні заклади.
3. Місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування і підпорядковані їм органи управління освітою.

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України очолює міністр, який призначається на посаду Президентом України за поданням Прем’єр-міністра України. Міністр має своїх заступників, між якими розподіляє обов’язки, визначає ступінь відповідальності.

Для погодженого вирішення питань, що належать до компетенції Міністерства освіти і науки України, та обговорення найважливіших напрямів його діяльності у Міністерстві утворюється колегія у складі Міністра (голова колегії), заступників міністра, а також інших керівних працівників Міністерства освіти і науки України. У складі Міністерства освіти і науки України Кабінетом Міністрів України можуть бути утворені урядові органи (департаменти, служби, інспекції).

Основними завданнями МОН України є формування та забезпечення реалізації державної політики у сфері освіти і науки, інновацій та інформатизації, інтелектуальної власності, молоді.

Правовий статус МОН України визначається Положенням, затвердженим Указом Президента України від 8 квітня 2011 р. № 410/2011.

Правовою основою публічного адміністрування у сфері освіти є: Закон «Про освіту» від 5 вересня 2017р., закони України від 1 липня 2014 р. «Про вищу освіту», від 11 липня 2001 р. «Про дошкільну освіту», від 22 червня 2000 р. «Про позашкільну освіту», від 13 травня 1999 р. «Про загальну середню освіту», від 10 лютого 1998 р. «Про професійно-технічну освіту» тощо.

Розвиток науки і техніки є визначальним фактором прогресу суспільства, підвищення добробуту його членів, їх духовного та інтелектуального зростання. Цим зумовлена необхідність пріоритетної державної підтримки розвитку науки як джерела економічного зростання і невід’ємної складової національної культури та освіти.

Основним джерелом фінансування наукових розробок є державний бюджет України, який приймається Верховною Радою України.

Правовою основою публічного адміністрування у сфері науки нарівні із законодавчими актами у сфері освіти є закони України «Про наукову і науково- технічну діяльність», «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України», «Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки», «Про космічну діяльність», «Про інноваційну діяльність», «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні», «Про наукові парки», укази Президента України тощо.

Значні повноваження з адміністрування зазначеної сфери здійснює Кабінет Міністрів України через Міністерство освіти і науки України, до завдань Міністерства в зазначеній сфері належать:

• науково-технічне прогнозування;
• розроблення чи    методичне    керівництво    підготовкою    регіональних, галузевих, міжгалузевих науково-технічних програм і їх реєстрація;
• створення умов для розвитку фундаментальних наукових досліджень;
• забезпечення формування державної політики, міжнародних зв’язків у сфері науки;
• соціальний захист науковців і захист інтелектуальної власності.

Ліцензування навчальних закладів – це система державного визнання спроможності навчального закладу здійснювати освітню діяльність за заявленими обсягами підготовки відповідно до державних вимог щодо кадрового, навчально-методичного та матеріально-технічного забезпечення. Термін дії ліцензії повинен відповідати терміну навчання на заданому освітньо- кваліфікаційному рівні.

Акредитація напрямів (спеціальностей) навчальних закладів – це підтвердження здатності вищих навчальних закладів (ВНЗ) здійснювати підготовку фахівців на рівні державних вимог з певного напряму (спеціальності) – державно-громадське визнання такого статусу. Термін дії сертифіката про акредитацію становить 5 років, для національних ВНЗ – 10 років.

Необхідною умовою акредитації навчального закладу в цілому повинен бути певний відсоток акредитованих за відповідним рівнем спеціальностей (до 70%), при цьому повинні враховуватись спеціальності, акредитовані не раніше ніж 3 роки тому. Для ВНЗ різних рівнів акредитації вимоги повинні бути різні. При акредитації ВНЗ у цілому за IV рівнем мають враховуватись: загальна кількість студентів; наукова робота студентів: участь в конкурсах та олімпіадах, отримані призові місця, кількість публікацій у наукових виданнях тощо; наукова робота професорсько-викладацького складу; міжнародні зв’язки навчального закладу; внесок у систему освіти: кількість власних видань з грифом МОН України, участь у роботі науково-методичних комісій, розробці стандартів МОН України тощо; рівень інформаційного забезпечення навчального процесу (доступ студентів до мережі Інтернет).

Всі ці дані повинні бути надані в результатах самоаналізу навчального закладу, а також перевірені експертами комісії.

Станом на 2019 рік в системі ліцензування та акредитації навчальних програм вищих навчальних закладів багато змін.

Важливим адміністративно-правовим засобом державного впливу у сфері освіти є встановлення державних стандартів освіти.

Державний   стандарт   охоплює   Базовий   навчальний   план,    загальну характеристику інваріантної й варіативної складових змісту базової та повної освіти, державні вимоги до рівня підготовки осіб. Виконання вимог Державного стандарту є обов’язковим для всіх навчальних закладів, що надають відповідну освіту.

 

• 13. Поняття та ознаки адміністративного примусу

Адміністративний примус – це особливий різновид державно-правового примусу, тобто визначені нормами адміністративного права способи офіційного фізичного або психологічного впливу уповноважених державних органів, а у деяких випадках і громадських організацій, на фізичних та юридичних осіб у вигляді особистих, майнових, організаційних обмежень їх прав, свобод та інтересів у випадках вчинення цими особами протиправних діянь (у сфері відносин публічного характеру) або в умовах надзвичайних обставин в межах окремого адміністративного провадження задля запобігання та припинення протиправних діянь, забезпечення провадження в справах про правопорушення, притягнення винних осіб до відповідальності, запобігання та локалізації наслідків надзвичайних ситуацій.

Ознаками адміністративного примусу є:

• він є об’єктивно необхідним методом, цілеспрямованим способом поведінки, набором певних дій і засобів, які повторюються й сприяють вирішенню завдань соціального, публічного адміністрування, застосовується на основі переконання у сфері реалізації завдань і функцій публічного адміністрування;
• офіційний, державно-владний характер, застосування його здійснюється лише від імені держави уповноваженими державними органами та їх посадовими особами у процесі реалізації ними державно-владних повноважень – звідси й виникає відповідний характер примусової діяльності. Суб’єктами застосування адміністративно-примусових заходів є, як правило, органи виконавчої влади. З метою залучення громадян до охорони громадського правопорядку держава може надавати певним громадським формуванням (наприклад, з охорони громадського правопорядку і державного кордону) право застосовувати адміністративно-примусові заходи щодо фізичних та юридичних осіб за дорученням держави у встановлених законодавством випадках і, як правило, під державним контролем;
• множинність та розмаїття суб’єктів застосування адміністративно- примусових заходів на противагу моно суб’єктному характеру застосування заходів всіх інших різновидів державно-правового примусу. Кількість відповідних суб’єктів постійно змінюється;
• численність осіб, щодо яких здійснюється застосування адміністративно- примусових заходів. Серед них не лише фізичні, а й юридичні особи різноманітних форм власності та організаційно-правових форм, в тому числі і органи виконавчої влади, місцевого самоврядування;
• відсутність службового підпорядкування між суб’єктами застосування адміністративно-примусових заходів (активними учасниками) та особами, щодо яких здійснюється застосування зазначених заходів (їх можна назвати пасивними учасниками відповідних правовідносин, оскільки саме їх поведінка є об’єктом певного впливу);

• специфіка юридико – фактичних підстав застосування. Наявність цієї ознаки адміністративного примусу слід особливо виділити, оскільки вона є притаманною лише для цього виду державно-правового примусу. А саме, для будь-яких інших видів державно-примусової діяльності єдиною юридико- фактичною підставою є протиправне діяння і за його відсутності немає взагалі правових підстав для застосування державного примусу. Адміністративно- примусові заходи можуть застосовуватися як при вчиненні протиправних діянь, так і при настанні особливих умов, передбачених в законодавстві (епідемії, епізоотії, стихійних лих, катастроф техногенного характеру та інших надзвичайних обставин), коли відповідні заходи використовуються з метою запобігання виникненню тих чи інших шкідливих (небезпечних) наслідків, їх локалізації, а також для профілактики протиправних діянь;
• багатоаспектна цільова спрямованість адміністративного примусу. Він передбачає не лише реакцію на правопорушення, а й їх превенцію, припинення, запобігання та боротьбу з надзвичайними подіями. Мета адміністративного примусу складна, включає в себе кілька складових, а саме: запобіжно-виховну, припиняючу та каральну, які деталізуються у запобіганні, припиненні протиправних діянь та надзвичайних умов, локалізації їх наслідків, створенні умов для можливого у майбутньому притягнення винних осіб до відповідальності, забезпеченні провадження в справах про правопорушення, покаранні, перевихованні правопорушників;
• багатоваріантність зовнішніх форм прояву адміністративного примусу – психічний або фізичний вплив у вигляді обмежень особистого, організаційного, майнового характеру, тобто тих чи інших несприятливих для особи наслідків, які є досить різноманітними, що пояснюється розмаїттям відносин, які охороняються за їх допомогою, метою, підставами, компетенцією суб’єктів застосування тощо;
• примусовий характер, на що вказує вже сама назва, тобто «примушувати, силувати» особу свідомо здійснити ті чи інші дії або утриматися від них всупереч своїм бажанням.

Застосування заходів адміністративного примусу здійснюється переважно у позасудовому порядку.

Класифікація заходів адміністративного примусу:

• Заходи адміністративного запобігання.
• Заходи адміністративного припинення.
• Адміністративні стягнення (заходи відповідальності за порушення адміністративно-правових норм).

 

• 14. Заходи адміністративного запобігання

Характерною особливістю цієї групи заходів адміністративного примусу є їх профілактичний (запобіжний) характер.

Заходи адміністративного запобігання – це визначені нормами адміністративного права способи офіційного фізичного або психологічного впливу уповноважених державних органів, а у деяких випадках і громадських організацій на фізичних та юридичних осіб у вигляді особистих, майнових, організаційних обмежень їх прав, свобод та інтересів задля запобігання, вияв- лення протиправних діянь, забезпечення громадського порядку та громадської безпеки, запобігання та локалізації наслідків надзвичайних ситуацій.

Найпоширеніші заходи адміністративного запобігання:

• перевірка документів;
• огляд (митний огляд, переогляд, обов’язковий огляд ручної поклажі, багажу та особистий огляд пасажирів цивільних повітряних суден, огляд морських і річкових суден та документів, огляд осіб, які працюють на об’єктах з особливим режимом);
• обстеження (як різновид огляду);
• відвідування підприємств, установ та організацій, земельних ділянок, вхід до жилих та інших приміщень громадян;
• внесення подання про усунення причин і умов, які сприяють вчиненню правопорушень;
• тимчасове обмеження доступу громадян на окремі ділянки місцевості (блокування районів, окремих споруд та об’єктів) у випадках втечі з-під варти і затримання злочинців, аварій на шляхах, за інших надзвичайних обставин, які загрожують життю і здоров’ю людей, під час проведення масових заходів;
• обмеження руху транспорту і пішоходів на окремих ділянках вулиць і автомобільних шляхів (у зв’язку із ремонтом шляхів, прокладанням комунікацій, аварійним станом, пожежами, стихійним лихом тощо);
• безоплатне використання транспортних засобів і засобів зв’язку, які належать підприємствам, установам і організаціям з метою запобігання шкідливим наслідкам стихійного лиха, інших надзвичайних обставин, для виїзду до безпосереднього місця події, для перевезення у медичні установи осіб, які потребують невідкладної медичної допомоги, для переслідування правопорушників і перевезення їх до міліції;
• адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі (відповідно до положень Закону України від 1 грудня 1994 р. «Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі», а також Закону «Про Національну поліцію»);
• обмеження прав громадян, пов’язані зі станом здоров’я (примусовий медичний огляд або примусова госпіталізація, проведення карантинних заходів, усунення осіб, які є носіями збудників інфекційних захворювань, небезпечних для населення, від роботи та іншої діяльності, яка може сприяти поширенню інфекційних хвороб, обов’язкові медичні огляди, профілактичні щеплення, спеціальні заходи профілактичного лікування у примусовому порядку соціально небезпечних захворювань тощо).

 

• 15. Заходи адміністративного припинення

Дана група заходів адміністративного примусу характеризується, насамперед, тим, що їх застосування обумовлено реальною протиправною ситуацією. Вони спрямовані на припинення (переривання) відповідної ситуації (поведінки), встановлення особи порушника, забезпечення у подальшому з’ясування всіх обставин справи й застосування до порушника адміністративного стягнення. Вони не мають своєю метою покарання порушника.

Особливостями заходів адміністративного припинення є:

• їх застосування пов’язане із реальною протиправною ситуацією (поведінкою);
• метою їх застосування є: припинення (переривання) протиправної поведінки, запобігання вчиненню нових правопорушень, забезпечення притягнення винних осіб до відповідальності, усунення шкідливих наслідків порушення;
• терміновий, невідкладний характер.

Група заходів адміністративного припинення поділять на декілька підгруп залежно від сфери застосування:

• Заходи адміністративного припинення загального призначення.
• Заходи адміністративного припинення спеціального призначення.

Класифікація заходів адміністративного припинення загального призначення

1. Самостійні (оперативні) заходи адміністративного припинення, застосування яких забезпечує оперативне вирішення поставлених завдань. До них відносяться:

• вимога припинити протиправну поведінку;
• приведення осіб, які ухиляються від явки до різних державних органів та установ, не виконують обов’язку з’явитися на виклик останніх. Ці заходи виконують роль засобу забезпечення виконання відповідного обов’язку;
• адміністративне затримання, не пов’язане із здійсненням провадження в справах про адміністративні правопорушення (осіб, які виявили непокору законній вимозі працівників поліції, осіб, які підозрюються у зайнятті бродяжництвом, неповнолітніх віком до 16 років, які залишилися без опіки; а також неповнолітніх, які вчинили суспільно небезпечні діяння та не досягли віку, з якого настає кримінальна відповідальність; осіб, які ухиляються від виконання постанови суду про направлення на примусове лікування від хронічного алкоголізму або наркоманії; військовослужбовців, які вчинили діяння, що підпадають під ознаки злочину або адміністративного правопорушення, тощо);
• взяття на облік і офіційне попередження про неприпустимість протиправної поведінки щодо осіб, які систематично порушують громадський порядок, якщо ці порушення є незначними за своїм характером і не тягнуть юридичної відповідальності;

 

• зупинка транспортних засобів (у разі порушення правил дорожнього руху, наявних ознак, що свідчать про технічну несправність транспорту або забруднення ним навколишнього середовища, а також наявності даних про те, що він використовується з протиправною метою);
• відбір зразків товарів для проведення експертизи (наприклад, санітарними лікарями та їх помічниками);
• виселення в адміністративному порядку осіб, які самовільно зайняли жилі приміщення або таких, які проживають у будинках, що загрожують обвалом;
• заборона чи зупинка певних робіт або експлуатації різних об’єктів (щодо транспортних засобів, технічний стан яких загрожує безпеці дорожнього руху, ремонтно-будівельних та інших робіт на вулицях і автомобільних шляхах, якщо при цьому не додержуються вимоги щодо безпеки, тощо).
  2. Заходи забезпечення провадження в справах про адміністративні правопорушення, спрямовані на створення необхідних умов для притягнення винної особи до адміністративної відповідальності. Зокрема, це:
• привезення порушника до поліції, громадського пункту охорони правопорядку, приміщення виконавчого комітету селищної, сільської ради, службового приміщення воєнізованої охорони;
• адміністративне затримання (примусове короткочасне обмеження свободи дій і пересування порушника) – застосовується за вчинення адміністративних правопорушень (дрібне хуліганство, злісна непокора, порушення правил прикордонного режиму тощо) і лише уповноваженими органами на визначений строк;
• особистий огляд і огляд речей;
• вилучення речей і документів (примусове припинення володіння, користування і розпорядження особою, яка вчинила адміністративне правопорушення, певним предметом чи документом). Вилученню підлягають речі, які є знаряддям або безпосереднім предметом правопорушення чи можуть бути речовими доказами у справі;
• відсторонення водіїв від керування транспортними засобами та огляд їх на стан сп’яніння (застосовується, коли є достатні підстави вважати, що водій перебуває у такому стані, здійснюється на місці або у медичних установах).

Особливості заходів адміністративного припинення спеціального призначення:

• екстраординарний характер;
• їх застосуванню передує попередження про намір;
• їх застосування є прерогативою спеціалізованих державних органів;
• якщо застосування інших заходів примусу не дало бажаних результатів;
• спрямованість заходів безпосередньо на особу порушника із можливістю завдання йому шкоди, в тому числі й позбавлення життя.

Класифікація заходів:

• заходи фізичного   впливу   (прийоми   рукопашного  бою,   різні   види єдиноборств (самбо, дзюдо, вільна боротьба, бокс, кікбоксинг тощо), тобто засоби безпосередньої, так би мовити, «мускульної» дії на супротивника, які застосовуються з метою нейтралізації особи шляхом виконання ударів, больових прийомів, удушень, захватів, утримань тощо;

• «спеціальні засоби» (різноманітні технічні засоби впливу на правопорушника, а в деяких випадках також на транспортні засоби та інші речі з метою усунення протиправної ситуації. Ці заходи можна поділити на 2 групи: засоби активної оборони (гумові та інші кийки, наручники, припиняючі пристрої, ручні газові гранати, балончики, патрони тощо, водомети, бронемашини та інші транспортні засоби, службові собаки), засоби забезпечення спеціальних операцій;

• вогнепальна зброя як крайній захід, застосування якого можливе лише спеціалізованими суб’єктами у чітко визначених законодавством випадках (підстави застосування зафіксовані у ст. 46 Закону «Про Національну поліцію» (для захисту громадян від нападу, який загрожує їх життю і здоров’ю, а також для звільнення заручників; для відбиття групового або збройного нападу на працівника поліції або членів його сім’ї, якщо їх життю або здоров’ю загрожує небезпека; для відбиття нападу на охоронювані об’єкти, конвої, жилі приміщення громадян, приміщення державних і громадських підприємств, установ і організацій, а також звільнення їх у разі захоплення; для затримання особи, яку застали при вчиненні тяжкого злочину і яка намагається втекти; для затримання особи, яка чинить збройний опір, намагається втекти з-під варти, а також озброєної особи, яка погрожує застосуванням зброї та інших предметів, що загрожує життю і здоров’ю працівника міліції; для зупинки транспортного засобу шляхом його пошкодження, якщо водій своїми діями створює загрозу для життя і здоров’я громадян або працівника міліції). Також у ч. 12.а.2. ст. 46 Закону «Про Національну поліцію» визначено, що у разі спроби особи, яка затримується працівником міліції, оголити вогнепальну зброю, наблизитись до нього, скоротивши при цьому визначену ним відстань, чи доторкнувшись до його зброї, працівник поліції має право застосувати вогнепальну зброю.
• 16. Провадження в справах про адміністративні правопорушення (адміністративно-деліктне провадження)
• 16.1. Поняття та види проваджень в справах про адміністративні правопорушення, їх завдання

Провадження в справах про адміністративні правопорушення – це особливий вид процесуальної діяльності, врегульована законом процедура вирішення окремої групи справ. Це – врегульована нормами адміністративно- процесуального права діяльність уповноважених органів, яка спрямована на притягнення до адміністративної відповідальності осіб, які вчинили адміністративні правопорушення.

В Україні 2 види провадження у справах про адміністративні правопорушення: звичайне; спрощене.

Звичайне здійснюється у більшості справ і детально регламентовано чинним законодавством. Воно передбачає складання протоколу, визначає зміст, запобіжні заходи та порядок їх застосування, права та обов’язки учасників провадження, порядок розгляду справ, факти, обставини, що є доказами.

Спрощене провадження застосовується щодо невеликої кількості правопорушень. Таке провадження характеризується мінімумом процесуальних дій та їх оперативністю. Протокол правопорушення не складається, посадова особа, що виявила правопорушення, приймає і виконує рішення про накладення стягнення (штрафу або попередження) на місці вчинення правопорушення.

Залежно від виду органів, які здійснюють адміністративне провадження, розрізняють 2 його види: адміністративне; судове.

В адміністративному порядку провадження здійснюється суб’єктами публічної адміністрації, тобто:

• Адміністративними комісіями при місцевих органах виконавчої влади.
• Одноособово службовими (посадовими) особами – представниками органів виконавчої влади: річкового, повітряного, автомобільного та електротранспорту, внутрішніх справ, пожежного нагляду, рибоохорони, митного нагляду, нагляду за охороною праці (тобто інспекторами, контролерами, начальниками цих органів) тощо.

У судовому порядку провадження в справах про адміністративні правопорушення здійснюється у судах першої інстанції суддями одноособово.

Завданнями провадження в справах про адміністративні правопорушення є: своєчасне, повне і об’єктивне з’ясування обставин кожної справи, вирішення ЇЇ в точній відповідності із законодавством, забезпечення виконання винесеної постанови, а також виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень, запобігання правопорушенням, виховання громадян в дусі додержання законів, зміцнення законності (ст. 245 КпАП).

Провадження в справах про адміністративні правопорушення – це комплекс взаємопов’язаних та взаємообумовлених процесуальних дій, спрямованих на своєчасне, повне і об’єктивне з’ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності з законодавством, забезпечення виконання винесеної постанови, а також виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню адміністративних правопорушень, запобігання правопорушенням, виховання громадян в дусі додержання законів, зміцнення законності, які здійснюються спеціально уповноваженим органом або посадовою особою державних органів з метою охорони прав та законних інтересів громадян, охорони власності, виконання завдань з охорони громадського порядку і громадської безпеки.

• 16.2. Принципи та учасники провадження в справах про адміністративні правопорушення

 

Провадження в справах про адміністративні правопорушення здійснюється на підставі єдиних принципів, серед яких можна назвати такі:

• законність;
• публічність;
• гласність;
• об’єктивність;
• здійснення провадження національною мовою;
• безпосередність провадження;
• дотримання змагальності сторін;
• простота та швидкість (оперативність) провадження;
• дотримання права на захист законних інтересів громадян;
• рівність осіб, які беруть участь у провадженні.

До осіб, які беруть участь у провадженні, належать:

• особа, яка притягується до адміністративної відповідальності;
• потерпілий;
• законні представники;
• захисник;
• свідок;
• експерт;
• перекладач.

Центральною фігурою в провадженні є особа, яку притягують до адміністративної відповідальності. Навколо неї, власне, і концентрується процесуальна діяльність всіх інших суб’єктів провадження.

Особа, яка притягується до адміністративної відповідальності, має право: знайомитися з матеріалами справи; давати пояснення; подавати докази; заявляти клопотання; при розгляді справи користуватися юридичною допомогою захисника; виступати рідною мовою; користуватися послугами перекладача, якщо не володіє мовою, якою ведеться провадження; оскаржити постанову в справі.

Справа про адміністративне правопорушення розглядається в присутності особи, яка притягається до адміністративної відповідальності. Під час відсутності цієї особи справа може бути розглянута лише у випадках, коли є дані про своєчасне її сповіщення про місце і час розгляду справи і якщо від неї не надійшло клопотання про відкладення розгляду справи. Частиною 2 ст. 268 КпАП передбачено перелік категорій справ про адміністративні правопорушення, при розгляді яких участь особи, щодо якої здійснюється провадження, є обов’язковою. У разі ухилення її від явки за викликом уповноваженого органу (особи), її може бути піддано приводу. Законами України можуть бути передбачені й інші випадки, коли явка особи, щодо якої здійснюється провадження, є обов’язковою.

Потерпілим є особа, якій адміністративним правопорушенням заподіяно моральну, фізичну або матеріальну шкоду. Участь потерпілого в провадженні має «обвинувачувальну спрямованість», він бере участь з метою захисту своїх прав, інтересів, намагається довести, що правопорушення дійсно мало місце і його інтереси порушено, йому завдано шкоду. Йому надається право: знайомитися  з  матеріалами  справи;  заявляти  клопотання;  оскаржувати постанову в справі; його може бути опитано як свідка відповідно до ст. 272 КпАП.

Законні представники – батьки, усиновлювачі, опікуни, піклувальники – представляють інтереси особи, яку притягують до адміністративної відповідальності, чи потерпілого, які є неповнолітніми або через свої фізичні чи психічні вади не можуть самі здійснювати свої права. Вони мають право: знайо- митися з матеріалами справи; заявляти клопотання від імені особи, інтереси якої представляють; приносити скарги на рішення органу (посадової особи), який розглядає справу.

Захисником може бути адвокат або особа, яка є фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи. Захисник має право: знайомитися з матеріалами справи; заявляти клопотання; за дорученням особи, яка його запросила, від її імені виносити скарги на рішення органу (посадової особи), який розглядає справу, а також інші права, передбачені законами України.

Свідок у справі про адміністративне правопорушення може бути викликана будь-яка особа, про яку є дані, що їй відомі будь-які обставини, що підлягають встановленню в цій справі. Свідок зобов’язаний з’явитися в зазначений час на виклик органу чи посадової особи, які розглядають справу, дати правдиві пояснення, повідомити все відоме йому в справі і відповісти на поставлені запитання.

Експерт призначається органом (посадовою особою), в провадженні якого перебуває справа про адміністративне правопорушення, у разі, коли виникає потреба в спеціальних знаннях.

Експерт зобов’язаний з’явитися на виклик органу (посадової особи) і дати об’єктивний висновок з поставлених перед ним питань.

Експерт має право: знайомитися з матеріалами справи, що стосуються предмету експертизи; заявляти клопотання про надання йому додаткових матеріалів, необхідних для дачі висновку; з дозволу органу (посадової особи), в провадженні якого перебуває справа про адміністративне правопорушення, ставити особі, яка притягується до відповідальності, потерпілому, свідкам запитання, що стосуються предмета експертизи; бути присутнім при розгляді справи.

Перекладач призначається органом (посадовою особою), в провадженні якого перебуває справа. Він зобов’язаний з’явитися на виклик органу і зробити повно й точно доручений йому переклад. Як перекладач може бути запрошена й особа, що розуміє знаки німих та глухонімих.

Основне завдання прокурора в провадженні у справах про адміністративні правопорушення передбачене Конституцією (розділ VII) та Законом України від 14.10.2014 р. №1697-VII «Про прокуратуру», тобто реагувати на будь-яке порушення, а якщо воно не усунено – своєчасно реагувати на порушення провадження в порядку нагляду.

Центральною фігурою провадження у справах про адміністративні правопорушення є особа (орган), що розглядає справу. Це:

• адміністративні комісії при виконавчих органах сільських, селищних та міських рад; Закон України від 9 квітня 1999 р. «Про місцеві державні адміністрації» передбачає право розгляду справи про адміністративне правопорушення місцевих державних адміністрацій (ст. 25);
• виконавчі комітети сільських, селищних та міських рад;
• районні, районні у містах, міські чи міськрайонні суди (судді);
• органи внутрішніх справ, органи державних інспекцій та інші органи (посадові особи), уповноважені на те КпАП.

Підвідомчість справ про адміністративні правопорушення нерозривно пов’язана із компетенцією адміністративно-юрисдикційних органів. Компетенція – коло повноважень, закріплених законом за конкретним органом (особою) щодо розгляду справ про адміністративні правопорушення.

Відповідна компетенція включає 2 аспекти: перший полягає у тому, що орган може розглядати тільки ті справи про адміністративні правопорушення, які за ним закріплені відповідною статтею (статтями) КпАП. Другий дістає вияв у тому, що орган, який розглядає справу, повинен керуватися нормами, передбаченими КпАП (глави 16, 17, 18, 22, 23), тобто враховувати місце, строки розгляду справи, порядок розгляду справи колегіальним органом, вимоги щодо змісту постанови, порядок і строки доведення постанови до відома заінтересованих осіб тощо.

 

• 16.3. Стадії та строки провадження. докази у провадженні у справах про адміністративні правопорушення

Під стадією провадження необхідно розуміти таку порівняно самостійну його частину, котра разом із загальними завданнями провадження має притаманні тільки їй цілі і особливості. Стадії відрізняються одна від одної і колом учасників провадження, характером проваджуваних дій та їх юридичною роллю. Розв’язання завдань кожної стадії оформлюється спеціальним процесуальним документом, який ніби підсумовує діяльність.

Після прийняття такого акту розпочинається нова стадія. Стадії органічно пов’язані між собою, наступна, як правило, починається лише після того, як закінчена попередня, на новій стадії перевіряється те, що було зроблено раніше. Провадження у справах про адміністративні правопорушення за своєю структурою схоже на кримінальний процес, проте воно значно простіше і містить менше процесуальних дій.

В якому б порядку не здійснювалося провадження, воно, як правило, проходить такі стадії:

• Перша стадія     –     порушення    адміністративного    провадження     і адміністративне розслідування;
• Друга стадія – розгляд справи про адміністративне правопорушення та винесення в ній постанови;
• Третя стадія    –    перегляд   справи   у    зв’язку   з    оскарженням   або опротестуванням постанови в справі;

 

• Четверта стадія – виконання постанови про накладення адміністративного стягнення.

Кожна з цих стадій в свою чергу складається із конкретних етапів, які становлять окремі процесуальні дії.

Стадія порушення адміністративного провадження і адміністративного розслідування є. початковою стадією провадження. Підставою її порушення є факт вчинення адміністративного правопорушення. Вона складається з наступних етапів:

• порушення справи;
• з’ясування причин   і   обставин   вчинення   правопорушення,  виявлення винних, спричиненої шкоди тощо;
• процесуальне оформлення результатів розслідування;
• направлення матеріалів для розгляду справи за підвідомчістю.

Процесуальним документом, у якому юридично оформляється ця стадія, є протокол або акт про правопорушення.

Протокол підписується особою, яка його склала, і правопорушником. За наявності свідків і потерпілих протокол може бути підписаний і цими особами. У разі відмови особи, яка вчинила правопорушення, від підписання протоколу, у ньому про це робиться відповідний запис.

Особа, яка вчинила правопорушення, має право подати пояснення і зауваження щодо змісту протоколу, які додаються до протоколу, а також викласти мотиви своєї відмови від його підписання.

При складанні протоколу порушникові роз’яснюються його права і обов’язки, передбачені ст. 268 КпАП, про що робиться відмітка у протоколі.

Протокол – це єдиний процесуальний документ, який є підставою розгляду і вирішення адміністративної справи. Завершальним етапом цієї стадії є направлення (надсилання) справи та протоколу до органу (посадовій особі), уповноваженому розглядати справу про адміністративне правопорушення.

У законодавстві передбачені випадки, коли протокол про адміністративне правопорушення не складається (ч. 1 ст. 258 КпАП), а саме:

• Якщо розмір штрафу не перевищує 3 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян – за вчинення таких адміністративних правопорушень, як (ч. 1 ст. 258 КпАП):
• самовільне сінокосіння    і    випасання    худоби,   самовільне    збирання дикорослих плодів, горіхів, грибів, ягід;
• засмічення лісів відходами;
• порушення вимог пожежної безпеки в лісах;
• порушення правил рибальства;
• знищення або   пошкодження   зелених   насаджень   або   інших   об’єктів озеленення населених пунктів.
• Якщо розмір штрафу не перевищує 7 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян – за вчинення таких адміністративних правопорушень, як порушення правил полювання (полювання без належного на те дозволу, в заборонених місцях,  у  заборонений  час,  забороненими  знаряддями  або способами, на заборонених для добування тварин, допускання собак у мисливські угіддя без нагляду, полювання з порушенням установленого для певної території (регіону, мисливського господарства, обходу тощо) порядку здійснення полювання, яке не мало наслідком добування, знищення або поранення тварин, а також транспортування або перенесення добутих тварин чи їх частин без відмітки цього факту в контрольній картці обліку добутої дичини і порушень правил полювання та в дозволі на їх добування.

• Якщо особа не оспорює допущене правопорушення і адміністративне стягнення, що на неї накладається, – за вчинення таких адміністративних правопорушень, як:
• порушення правил щодо карантину тварин та інших ветеринарно- санітарних вимог,   якщо   розмір   штрафу   не   перевищує 0,5 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян (з громадян) та одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян (із посадових осіб);
• викидання сміття та інших предметів з вікон і дверей вагонів поїздів, прохід залізничними коліями у невстановлених місцях;
• порушення правил користування засобами залізничного транспорту;
• порушення правил користування засобами морського транспорту;
• викидання за борт річного або маломірного судна сміття та інших предметів;
• порушення правил, що забезпечують безпеку пасажирів під час посадки, на шляху слідування і під час висадки їх з річкових і маломірних суден, а також куріння у невстановлених місцях на річкових суднах (при накладенні адміністративного стягнення у вигляді попередження на місці вчинення правопорушення);
• порушення правил утримання баз (споруд) для стоянки маломірних суден;
• порушення правил користування засобами автомобільного транспорту та електротранспорту;
• перевезення ручної  покладі  понад  установлені  норми  і   неоплаченого багажу;
• безквитковий проїзд;
• прояв неповаги до суду.
• В інших випадках, коли відповідно до закону штраф накладається і стягується, а попередження оформлюєтеся на місці вчинення правопорушення.

У випадках, передбачених ч. 1 ст. 258 КпАП, уповноваженими органами (посадовими особами) на місці вчинення правопорушення виноситься постанова у справі про адміністративне правопорушення відповідно до вимог

Якщо під час складання постанови у справі про адміністративне правопорушення особа оспорить допущене порушення і адміністративне стягнення, що на неї накладається, уповноважена посадова особа зобов’язана скласти протокол про адміністративне правопорушення відповідно до вимог ст. 256 КпАП. Цей протокол є додатком до постанови у справі про адміністративне правопорушення. Постанова у справі про адміністративне правопорушення складається у 2 примірниках, один з яких вручається особі, яка притягається до адміністративної відповідальності.

Разом з тим у законодавстві передбачені обставини, за яких адміністративна справа не порушується, а порушена підлягає закриттю:

• відсутність події та складу адміністративного правопорушення;
• недосягнення особою     на      момент      вчинення      адміністративного правопорушення 16-річного віку;
• неосудність особи, яка вчинила протиправну дію чи бездіяльність;
• вчинення дії особою в стані крайньої необхідності або необхідної оборони;
• видання акта амністії, якщо він усуває застосування адміністративного стягнення;
• скасування акта, який встановлює адміністративну відповідальність;
• закінчення на      момент      розгляду     справи     строків      накладання адміністративного стягнення;
• наявність за   тим   самим   фактом   щодо   особи,   яка   притягується  до адміністративної відповідальності, іншого законного рішення;
• смерть особи, щодо якої було розпочато провадження в справі.

Таким чином, порушення адміністративного провадження і адміністративного розслідування є початковою стадією провадження, яка становить комплекс процесуальних дій, спрямованих на встановлення самої події правопорушення, обставин проступку, їх фіксацію та кваліфікацію.

Розгляд справи про адміністративне правопорушення та винесення в ній постанови – це основна стадія провадження в справах про адміністративні правопорушення, в ній вирішуються найважливіші завдання провадження.

Вона містить такі етапи:

• підготовка справи до розгляду та слухання;
• аналіз зібраних матеріалів про обставини справи;
• прийняття постанови по суті справи;
• доведення змісту цієї постанови до відома правопорушника.

На етапі підготовки справи до розгляду вирішуються наступні питання:

• Чи належить до компетенції органу, посадової особи розгляд цієї справи?
• Чи правильно складено протокол та інші матеріали справи?
• Чи сповіщено осіб, які беруть участь у розгляді справи, про час і місце її розгляду?
• Чи витребувані необхідні додаткові матеріали?
• Чи підлягають задоволенню клопотання особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілого, їх законних представників і адвоката?

Справи про адміністративні правопорушення розглядаються, як правило, за місцем їх вчинення (ст. 276 КпАП). Окремі справи за порушення водіями правил дорожнього руху можуть розглядатися також за місцем обліку транспортних засобів.

Строки розгляду справи залежно від виду правопорушення наступні (ст. 277 КпАП):15 днів; 7 днів; 5 днів; 3 дні;протягом доби з моменту одержання уповноваженим органом чи посадовою особою протоколу та інших матеріалів справи.

Так, наприклад, за дрібне хуліганство, розпивання спиртних напоїв у громадських місцях, злісну непокору законному розпорядженню чи вимозі військовослужбовця або працівника Державної прикордонної служби України або члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону, прояв неповаги до суду та деякі інші правопорушення строк розгляду встановлений – одна доба.

Слухання справи починається з оголошення складу колегіального органу або представлення посадової особи, що його розглядає. Головуючий оголошує, яка справа підлягає розгляду та хто притягається до адміністративної відповідальності. Всім учасникам провадження роз’яснюються їх права та обов’язки. Далі оголошується протокол про адміністративне правопорушення, заслуховуються особи, які беруть участь у справі, досліджуються докази і вирішуються клопотання. У разі участі в розгляді прокурора заслуховується його висновок.

Орган (посадова особа) при розгляді справи про адміністративне правопорушення зобов’язаний з’ясувати:

• чи було вчинено адміністративне правопорушення;
• чи винна особа в його вчиненні;
• чи підлягає вона адміністративній відповідальності;
• чи є обставини, що пом’якшують чи обтяжують відповідальність;
• чи заподіяно майнову шкоду;
• чи є підстави для передачі матеріалів про адміністративне правопорушення на розгляд товариського суду, трудового колективу;
• інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

При    розгляді   колегіальним   органом   справи   про    адміністративне правопорушення ведеться протокол, в якому зазначається (ст. 281 КпАП):

• Дата і місце засідання.
• Найменування і склад органу, який розглядає справу.
• Зміст справи, що розглядається.
• Відомості про явку осіб, які беруть участь у справі.
• Пояснення осіб, які беруть участь у розгляді справи, їх клопотання і результати їх розгляду.
• Документи і речові докази, досліджені при розгляді справи.
• Відомості про оголошення винесеної постанови і роз’яснення порядку та строків її оскарження.

Протокол засідання колегіального органу підписується головуючим на засіданні і секретарем цього органу.

Встановивши причини та умови, що сприяли вчиненню адміністративного правопорушення, орган або посадова особа, яка розглядає справу, вносить відповідному державному органу, громадській організації або посадовій особі пропозиції про вжиття заходів щодо усунення цих причин та умов. Гарантією дієвості таких пропозицій є закріплення обов’язку повідомлення про вжиті заходи протягом місяця з дня надходження органу (посадовій особі), який вніс пропозицію.

Розглянувши справу про адміністративне правопорушення, орган або уповноважена посадова особа виносить постанову в справі, яка повинна мати наступні реквізити (ст. 283 КпАП):

• найменування органу (посадової особи), який виніс постанову;
• дату розгляду справи;
• відомості про особу, щодо якої розглядається справа;
• викладення обставин, установлених при розгляді справи;
• зазначення нормативного акту, який передбачає відповідальність за таке адміністративне правопорушення;
• прийняте в справі рішення.

Якщо при вирішенні питання про накладення стягнення за адміністративне правопорушення органами (посадовими особами) одночасно вирішується питання про відшкодування винним майнової шкоди, то в постанові в справі зазначаються розмір шкоди, що підлягає стягненню, порядок і строк її відшкодування.

Постанова у справі повинна містити вирішення питання про вилучені речі і документи, а також вказівку про порядок і строк її оскарження. Постанова колегіального органу виноситься простою більшістю голосів членів колегіального органу, присутніх на засіданні. Постанова підписується посадовою особою, що розглядала справу, а постанова колегіального органу – головуючим на засіданні і секретарем цього органу.

У справі уповноваженим органом або посадовою особою може бути винесено одну з таких постанов:

• про накладення адміністративного стягнення;
• про застосування заходів впливу, що застосовуються до неповнолітніх (ст. 24-1 КпАП);
• про закриття справи.

Постанова про закриття справи виноситься при: оголошенні усного зауваження; передачі матеріалів на розгляд товариського суду або передачі їх прокурору, органу дізнання чи досудового слідства; за наявності обставин, що виключають провадження в справі.

Постанова оголошується негайно після закінчення розгляду справи. Копія постанови протягом 3 днів вручається або надсилається особі, щодо якої її винесено. Копія постанови в той же строк вручається або надсилається потерпілому на його прохання. Вона вручається під розписку, а про надіслання робиться відповідна відмітка у справі.

Копія постанови уповноваженої посадової особи у справі про адміністративне правопорушення вручається особі, щодо якої її винесено, на місці вчинення правопорушення.

В справах про деякі адміністративні проступки, пов’язані з порушенням правил зберігання, носіння або перевезення вогнепальної, холодної чи пневматичної  зброї  і  бойових  припасів  (ст. 174,  191  КпАП),  орган, уповноважений вирішувати справу, надсилає копії постанови підприємству, установі, організації для відома і органу внутрішніх справ для розгляду питання про заборону цій особі користуватися вогнепальною зброєю.

 

• 17. Стадії перегляду справи

Стадія перегляду справи у зв’язку з оскарженням або опротестуванням постанови є факультативною, тобто необов’язковою, і настає лише у випадку оскарження або опротестування винесеної постанови у справі. Вона може закінчитися прийняттям одного з таких рішень – про скасування, зміну або залишення в силі винесеної постанови.

Перегляд – це перевірка законності і обґрунтованості справи суб’єктом, який наділений правом скасовувати, змінювати або залишати раніше винесену постанову без змін.

Перегляд постанови як самостійна стадія побудована на основі поєднання можливості оскарження і опротестування постанови з обов’язком компетентної особи або органів розглядати і за наявності підстав переглядати її, дозволяє на підставі єдиного тлумачення і застосування закону виправляти і усувати допу- щені помилки. Гарантією дотримання законності є також право вищестоящих органів управління і голови вищестоящого суду незалежно від наявності скарги громадянина, протесту прокурора скасовувати або змінювати постанови.

Перегляд слід відрізняти від повторного розгляду справи, який провадиться у тих випадках, коли винесена раніше постанова скасована і справу направлено на новий розгляд. У першому випадку діє постанова у справі, законність та обґрунтованість якої перевіряється. У другому стару постанову скасовано і у справі необхідно винести нову постанову.

Сам факт існування можливості перегляду постанови судом або вищестоящим органом має велике превентивне значення, примушує посадову особу, якій доручено застосовувати адміністративне стягнення, більш відповідально ставитися до доведення вини особи, кваліфікації її дій, вибору заходу стягнення.

Процесуальною підставою перегляду можуть бути: скарга громадянина, щодо якого винесено постанову; скарга потерпілого; протест прокурора. Ініціатива щодо перегляду постанови може виходити також від голови вищестоящого суду та з ініціативи органу, який здійснює контроль за законністю, або який виніс постанову.

Постанову в справі про адміністративне правопорушення може бути оскаржено особою, щодо якої її винесено, а також потерпілим (ч. 1 ст. 287 КпАП) протягом 10 днів з дня винесення постанови.

Постанову може бути оскаржено:

• Постанову адміністративної комісії – до виконавчого комітету відповідної ради або до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду, у порядку, визначеному КАС, з особливостями, встановленими КпАП.
• Рішення виконавчого комітету сільської, селищної, міської ради – до відповідної ради або до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду, у порядку, визначеному КАС, з особливостями, встановленими КпАП.
• Постанову іншого органу (посадової особи) про накладення адміністративного стягнення – до вищестоящого органу (вищестоящої посадової особи) або до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду, у порядку, визначеному КАС, з особливостями, встановленими КпАП.

• Постанова районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду (судді) про накладення адміністративного стягнення може бути оскаржена в порядку, визначеному КпАП.

Постанову про одночасне накладення основного і додаткового адміністративних стягнень може бути оскаржено за вибором особи, щодо якої її винесено, чи потерпілого в порядку, встановленому для оскарження основного або додаткового стягнення.

Скарга подається до органу (посадовій особі), який виніс постанову в справі про адміністративне правопорушення, якщо інше не встановлено законодавством України. Скарга, що надійшла, протягом 3 діб надсилається разом із справою органу (посадовій особі), правомочному її розглядати.

Постанову уповноваженого органу (посадової особи) про накладення адміністративного стягнення може бути скасовано або змінено за протестом прокурора керівником відповідного органу, а також незалежно від наявності протесту прокурора – керівником вищестоящого органу.

Особа, яка оскаржила постанову у справі про адміністративне право порушення, звільняється від сплати державного мита.

Постанову в справі про адміністративне правопорушення може бути опротестовано прокурором протягом 10 днів з дня її винесення.

Особливості має порядок оскарження (опротестування) постанови адміністративного органу та постанови місцевого суду (в порядку апеляційного перегляду).

Постанова адміністративного органу (посадової особи) у справі про адміністративне правопорушення набирає законної сили після закінчення строку оскарження (опротестування) цієї постанови, за винятком постанови про застосування стягнення у вигляді попередження, а також у випадках накладення штрафу, що стягується на місці вчинення адміністративного проступку.

Скарга і протест на постанову в справі про адміністративне правопорушення розглядаються правомочними органами (посадовими особами) в 10-денний строк з дня їх надходження, якщо інше не встановлено законами України.

Орган (посадова особа) при розгляді скарги або протесту на постанову в справі про адміністративне правопорушення перевіряє законність і обґрунтованість винесеної постанови і приймає одне з таких рішень:

• залишає постанову без змін, а скаргу або протест – без задоволення;
• скасовує постанову і надсилає справу на новий розгляд;
• скасовує постанову і закриває справу;
• змінює захід стягнення в межах, передбачених нормативним актом про відповідальність за адміністративне правопорушення, з тим, однак, щоб стягнення не було посилено.

 

Постанова суду у справі про адміністративне правопорушення набирає законної сили після закінчення строку на подання апеляційної скарги чи протесту прокурора, за винятком постанов про застосування стягнення у вигляді адміністративного арешту.

Постанова судді у справі про адміністративне правопорушення може бути оскаржена особою, яку притягнуто до адміністративної відповідальності, її законним представником, захисником, потерпілим, його представником, або на неї може бути внесено протест прокурора протягом 10 днів з дня винесення постанови. Апеляційна скарга, протест прокурора, подані після закінчення цього строку, повертаються апеляційним судом особі, яка її подала, якщо вона не заявляє клопотання про поновлення цього строку, а також якщо у поновленні строку відмовлено.

Апеляційна скарга, протест прокурора подаються до відповідного апеляційного суду через місцевий суд, який виніс постанову. Місцевий суд протягом 3 днів надсилає апеляційну скаргу, протест прокурора разом із справою до відповідного апеляційного суду.

Апеляційний перегляд здійснюється суддею апеляційного суду протягом 20 днів з дня надходження справи до суду.

Апеляційний суд повідомляє про дату, час і місце судового засідання особу, яка подала скаргу, прокурора, який приніс протест, інших осіб, які беруть участь у провадженні у справі про адміністративне правопорушення, не пізніше ніж за 3 дні до початку судового засідання.

Неявка в судове засідання особи, яка подала скаргу, прокурора, який вніс протест, інших осіб, які беруть участь у провадженні у справі про адміністративне правопорушення, не перешкоджає розгляду справи, крім випадків, коли є поважні причини неявки, або в суду відсутня інформація про належне повідомлення цих осіб.

Апеляційний суд переглядає справу в межах апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права. Апеляційний суд може дослідити нові докази, які не досліджувалися раніше, якщо визнає обґрунтованим ненадання їх до місцевого суду або необґрунтованим відхилення їх місцевим судом.

За наслідками розгляду апеляційної скарги, протесту прокурора суд апеляційної інстанції має право:

• Залишити апеляційну   скаргу  чи   протест   прокурора без   задоволення, постанову – без змін.
• Скасувати постанову та закрити провадження у справі.
• Скасувати постанову та винести нову постанову.
• Змінити постанову.

У   разі   зміни   постанови   в   частині   накладення   стягнення,   в   межах, передбачених санкцією статті КпАП, воно не може бути посилено.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили негайно після    її винесення, є остаточною й оскарженню не підлягає.

Після закінчення апеляційного провадження справа не пізніше ніж у 5-денний строк направляється до місцевого суду, який її розглядав.

Стадія виконання постанови про накладення адміністративного стягнення є останньою завершальною стадією провадження в справах про адміністративні правопорушення. її суть полягає в практичній реалізації адміністративного стягнення, призначеного правопорушнику постановою. Від того, як послідовно реалізовано постанову про адміністративне стягнення, наскільки справу доведено до завершення, залежить рівень ефективності боротьби з адміністративними правопорушеннями, запобігання їм. результативність виховання громадян в дусі точного та неухильного дотримання законів.

Постанова про накладення адміністративного стягнення, що набула законної сили, є обов’язковою для виконання державними і громадськими органами, підприємствами, установами, організаціями, службовими особами і громадянами.

Вона включає такі етапи, як:

• звернення постанови до виконання;
• безпосереднє її виконання.

Визначені етапи є умовними і в окремих випадках можуть не розрізнятися.

Постанова про накладення адміністративного стягнення підлягає виконанню з моменту її винесення, а при оскарженні або опротестуванні підлягає виконанню після залишення скарги або протесту без задоволення, за винятком постанов про застосування стягнення у вигляді попередження та у випадках накладення штрафу, що стягується на місці вчинення адміністративного правопорушення. Вона звертається до виконання органом (посадовою особою), який виніс постанову.

Не підлягає виконанню постанова про накладення адміністративного стягнення, якщо її не було звернуто до виконання протягом 3 місяців з дня винесення. В разі оскарження чи опротестування постанови відповідно до ст. 291 КпАП, перебіг строку давності зупиняється до розгляду скарги або протесту. У разі відстрочки виконання постанови перебіг строку давності зупиняється до закінчення строку відстрочки.

Відстрочка виконання постанови на строк до 1 місяця можлива у випадку, якщо орган або посадова особа негайно виконати постанову про накладення адміністративного стягнення не може (ст. 301 КпАП).

Доказами у провадженні у справах про адміністративні правопорушення є будь-які фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган (посадова особа) встановлює наявність або відсутність адміністративного правопорушення, винність особи у його вчиненні та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються протоколом про адміністративне правопорушення, поясненнями особи, яка притягується до адміністративної відповідальності, потерпілих, свідків, висновком експерта, речовими доказами, показаннями технічних приладів, які використовуються при нагляді за виконанням правил, норм та стандартів, які стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, протоколом вилучення речей та документів, а також іншими документами (ст. 251 КпАП).

Прийнято виділяти поняття «докази» і поняття «джерело доказів». Джерелами доказів є матеріальні носії певної інформації, за допомогою якої ця інформація відображається у сфері провадження у справі про адміністративне правопорушення. До джерел доказів слід віднести протокол про адміністративне правопорушення, пояснення особи, що притягується до відповідальності, потерпілого, свідка, висновок експерта, речові докази, показання технічних приладів, які використовуються при нагляді за виконанням правил, норм та стандартів, які стосуються забезпечення безпеки дорожнього руху, протокол вилучення речей та документів, а також інші документи. Саме тому доказом у справі слід вважати не сам протокол про адміністративне правопорушення або письмове пояснення потерпілого, а ті відомості, які були зафіксовані у цих процесуальних документах.

Доказами в справі можуть бути лише ті відомості про факти, які отримані без порушень вимог чинного законодавства, це є своєрідною гарантією прав особи на об’єктивний розгляд кожної справи, без використання заборонених прийомів отримання доказів.

У чинному законодавстві немає визначення процесу доказування у провадженні у справах про адміністративні правопорушення. Як правило, під доказуванням у провадженні у справах про адміністративні правопорушення розуміють процесуальну діяльність суб’єктів щодо збору, перевірки та оцінки доказів з метою встановлення об’єктивної істини у справі й прийняття на цій основі законного рішення. Отже, прийнято виділяти З стадії доказування: збір, перевірку та оцінку. При цьому кожна із них включає інтелектуальний та вольовий елементи, щоправда, в різних співвідношеннях.

Орган (особа), яка розглядає справу, оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному та об’єктивному дослідженні всіх обставин справи у їх сукупності, керуючись законом та правосвідомістю (ст. 252 КпАП). Процес оцінки доказів передбачає, що суб’єкт адміністративної юрисдикції повинен дослідити відносність та допустимість доказів. Відомості про факт стають доказами тільки тоді, коли відповідають вимогам закону як щодо змісту, так і процесуального оформлення. Тому відомості про факти можуть бути визнані доказами в справі лише за наявності таких властивостей: відносності та допустимості.

Відносність доказів означає, що доказами можуть бути визнані будь-які відомості про такі факти, які необхідно встановити для правильного розгляду справи. Стаття 251 КпАП до таких фактів відносить: наявність або відсутність протиправного діяння; винність особи, яка вчинила правопорушення; інші обставини, що мають значення для правильного розгляду справи (наприклад ті, що обтяжують або пом’якшують відповідальність, обставини, що характеризують особу правопорушника, тощо).

Допустимість доказів означає, що як докази можуть бути використані тільки відомості, отримані із дотриманням вимог адміністративно-процесуального законодавства. Тобто:

• докази повинні бути отримані тільки уповноваженими особами;
• докази повинні бути отримані в порядку, передбаченому законом, тобто тими способами та засобами, які передбачені для отримання певних доказів (наприклад, індикаторні трубки для встановлення стану сп’яніння водіїв транспортних засобів тощо);
• у процесі отримання доказів повинні бути дотримані приписи законодавства, які визначають порядок здійснення конкретних дій (наприклад, ст. 260, 265 КпАП передбачають порядок проведення вилучення речей та документів);
• докази повинні бути зафіксовані належним чином, відповідно до вимог чинного законодавства (наприклад, вимоги щодо протоколу затримання).

Судові рішення, офіційні документи інших державних органів та органів місцевого самоврядування, надані компетентними органами, не потребують доказування і повинні об’єктивно враховуватися.

Результати оцінки всієї сукупності доказів повинні знайти своє відтворення у постанові в справі (ст. 283, 284 КпАП).

Ключові терміни: адвокат; адміністративне розслідування; виконання поста- нови; делікт; джерело доказів; докази; доказування; експерт; завдання провадження; законні представники; захисник; заходи забезпечення провадження; клопотання; майнова шкода; місце розгляду справи; моральна шкода; опікун; особа, яка притягується до відповідальності; особи, які беруть участь у провадженні; особи, які уповноважені розглядати справи про адміністративні правопорушення; перегляд постанови; підвідомчість справ; підстава порушення провадження; піклувальник; поняті; постанова; потерпілий; привід; принципи провадження; провадження у справах про адміністративні правопорушення; прокурор; протест; протокол про адміністративне правопорушення; процесуальні документи провадження; свідок; скарга; спрощене провадження; стадія провадження; строк у провадженні; фізична шкода; юрисдикційне провадження.

 

Схема 1. Види управління

 

Управління – цілеспрямована сукупність дій, що забезпечують погодження і координацію спільної праці з метою досягнення суспільно значущих цілей та розв’язання поставлених завдань
Соціальна Соціальне управ- ління – діяльність людей, їх громад- ських та державних об’єднань, управ- ління людини лю- диною, в цілому суспільством			Технічна Технічне управління – пов’язано із ство- ренням людьми, їх об’єднаннями машин і механізмів і викори- стання їх з метою полегшення умов праці			Біологічна Біологічне управління – спрямовано на викорис- тання                    об’єктивних законів природи, що відкриваються біологіч- ними науками для створення нових сортів рослин, імпорту тварин

Схема 2. Риси соціального управління

 

Соціальне управління, управління суспільством у цілому – це механізм організації громадських зв’язків, що здійснюються всіма державними органами, незалежно від конкретного призначення, органами місцевого самоврядування, а також об’єднаннями громадян.
–   виявляється  через  спільну  діяльність  людей,   організовує  їх   для  такої діяльності у відповідні колективи й організаційно оформлює;
– своїм головним призначенням має упорядкування та врегулювання спільної діяльності шляхом забезпечення погоджених індивідуальних дій учасників такої діяльності через уплив на їх поведінку (волю);
– виступає в ролі регулятора управлінських взаємовідносин, що виникають між суб’єктом і об’єктом у процесі практичної реалізації функцій і соціального управління;
–    є    власним,   оскільки   базується   на    підпорядкованої   волі    учасників управлінських відносин – суб’єкт формує та реалізовує волю, а об’єкт їй підкоряється;
– має особливий механізм реалізації через організаційно оформлені групи людей, якими виступають органи виконавчої влади (державного управління), органами місцевого самоврядування та об’єднання громадян або уповноважені особи цих організацій.

 

Схема 3. Сутність виконавчої влади

 

Використання терміну «виконавча влада» пов’язано з переходом до розподілу єдиної державної влади на три гілки влади – законодавчу, виконавчу та судову згідно з функціонально-компетенційною спеціалізацією
Виконавча влада є відносно самостійною гілкою єдиної державної влади в Україні
Виконавча влада є самостійною лише у зв’язку з практичною реалізацією Конституції та законів України; в загальнодержавному та функціонально- компетенційному масштабі
Виконавча  влада  має   державно-правову природу,  наділена                    владними повноваженнями
Виконавча влада здійснюється на засадах поділу державної влади на гілки не на всіх рівнях, а лише на вищому
Виконавча влада не може ототожнюватися з виконавчою діяльністю
Виконавча влада здійснюється системою спеціально створених суб’єктів – органами виконавчої влади різних рівнів, які наділено виконавчою компетенцією, що не властиво органам законодавчим та судовим

 

Схема 4. Система адміністративно-правового регулювання

 

	Адміністративне законодавство – система правових актів, в яких знаходять свій зовнішній прояв адміністративно-правові норми. У системі адміністративно-правового регулювання основне місце належить:
	Охороні й забезпеченню прав і свобод громадян
	Розробці та реалізації загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку
	Управлінню об’єктами державної власності відповідно до закону
	Вдосконаленню форм і методів державного управління
	Розв’язанню організаційних проблем державного будівництва
	Вдосконаленню       заходів       заохочення       та                                 застосування відповідальності в державному управлінні
	Встановленню   та   ефективному   втіленню   в   життя   правових  і організаційних засад господарювання
	Стимулювання підприємництва, захист прав власника, охорона прав споживачів, недопущення недобросовісної конкуренції
	Регулюванню функціонування в межах закону об’єктів недержавної власності
	Здійсненню заходів щодо зміцнення законності і порядку

 

Схема 5. Принципи держаного управління

 

	Державне   управління  здійснюють   відповідно   до   принципів                   (засад) закріплених Конституцією України
	Принцип відповідальності органів виконавчої влади (посадових осіб) за доручену справу перед людиною і державою (ст. 3, 17, 19 Конституції України)
	Принцип верховенство права (ст. 8 Конституції України)
	Принцип законності (ст. 38 Конституції України)
	Принцип гласності (ст. 50 Конституції України)

 

 

Схема 6. Предмет адміністративного права

 

Предмет адміністративного права становлять суспільні відносини, які виникають з метою реалізації і захисту прав громадян, створення нормативних умов для функціонування громадського суспільства і держави. Такі відносини пов’язані з:
Діяльністю органів державної влади
Внутрішньо-організаційною діяльністю   інших  державних                                                органів, підприємств, установ, організацій
Управлінською діяльністю органів місцевого самоврядування
Здійсненням     іншими      недержавними     органами                          делегованих повноважень органів виконавчої влади
Здійснення правосуддя у формі адміністративного правосуддя

 

Принципи виконавчої діяльності;

Служіння органів виконавчої влади та їх апарату суспільству та людині;

 

Обмеженість втручання органів виконавчої влади в громадське й особисте життя людини;

Повнота прав і свобод громадян в адміністративно-правовій сфері;

Взаємна  відповідальність  та   визначення  мінімально  необхідних                повноважень органів державної виконавчої влади

Відповідність адміністративного права положенням Конституції України;

Верховенство адміністративно-правового закону в системі нормативних актів, які містять адміністративно-правові норми;

Наявність власного підґрунтя формування і розвитку;

Спеціалізація;

Відповідність      адміністративно-правових     законів      певним                             положенням адміністративно-правовим договорам із питань адміністративного права.

 

Схема 7. Система адміністративного права

 

Система адміністративного права – це сукупність адміністративно- правових норм та інститутів, об’єднаних єдиним предметом і методом, принципами й цілями та розташованих у певній логічній послідовності
Загальна частина: –        принципи здійснення держав- ного будівництва; –        правове становище суб’єктів адміністративного права; –        форми і методи управлінської діяльності органів виконавчої влади; –        спеціальні                          адміністративно- правові режими; –        засоби забезпечення законності і дисципліни в сфері управління; –        адміністративний     процес                                 та відповідальність.				Особлива частина: –                   адміністративно-правові засади   організації              матеріального виробництва; –                   соціально-культурне         вироб- ництво; –                   адміністративно-політичне виробництво.

Схема 8. Адміністративно-правові норми

 

Адміністративно-правові норми – встановлені, ратифіковані або санкціоновані державою, забезпечені при необхідності її примусовою силою, загальнообов’язкові, формально визначені правила поведінки, які надають учасникам суспільних відносин, що складають предмет адміністративного права, юридичні права й покладають на них юридичні обов’язки.
суспільні відносини, пов’язані з функціонуванням органів виконавчої влади, місцевого самоврядування, інших суб’єктів, уповноважених на здійснення функцій публічного управління
в адміністративно-правових нормах відбивається метод адміністративного права, тому в більшості випадків такі норми і мають імперативний характер
адміністративно-правові норми нерідко встановлюють у процесі реакції виконавчої влади й безпосередньо її суб’єкти
характер  відносин,   урегульованих  адміністративно-правовими                 нормами, визначає їх структуру

 

Схема 9. Систематизація адміністративного права

Це впорядкування й вдосконалення чинного законодавства та іншого нормативно-правового матеріалу шляхом його оброблення й викладення за певною системою у вигляді збірників (довідників) актів, чи у формі зведених кодифікованих актів
Кодифікація – це вид право- творчості, предметом упоряд- кування якого є нормативно- правові акти, а безпосередньо юридичні норми.				Інкорпорація – це впорядкування чинних нормативно-правових актів шляхом їх розміщення за відповідною системою в єдиних збірниках або інших виданнях

Схема 10. Адміністративно-правові відносини

 Адміністративно-правові відносини – це суспільні відносини в сфері державного управління, учасники яких виступають носіями прав і обов’язків, урегульованих нормами адміністративного права

 

 

Суб’єкти                            Об’єкти                      Юридичні фанти

 

Адміністративна правоздатність     – це   спроможність суб’єкта                   адміні- стративних відно- син мати права та нести       юридичні обов’язки в сфері виконавчої влади

Адміністративна дієздатність – це здатність   своїми діями набувати та  обов’язки в сфері управ- ління

Це те, заради чого виникають правовідносини (поведінка учасників управлінських відносин)  Дії та події

Дії –фанти, які виникають за волею людей (правомірне, неправомірне)

Події – це явища, що не залежать від волі людей, але зумовлюють певні правові наслідки (сти- хійні лиха, тощо)

 

 

 

Схема 11. Правовий статус громадянина

 

Громадяни  –   найбільша  група  суб’єктів   адміністративно-правих відносин (З.У. «Про громадянство України» від 18 січня 2001 року)
основні   (невід’ємні)   права   (або   права   й    свободи   людини   і громадянина)
комплекс прав і обов’язків, закріплених Конституцією України (К.У.), нормами різних галузей права, в тому числі адміністративно- правовими нормами
гарантії реалізації цих прав і обов’язків, а також механізм їх охорони державою

   

Схема 12. Обсяг і характер адміністративної правосуб’єктивності громадянина

 Обсяг і характер адміністративної правосуб’єктивності громадянина

 Адміністративна правоздатність – це визнана законом за грома- дянином фактична можливість бути суб’єктом адміністра- тивного права, мати права й обов’язки адміністративно-пра- вового характеру.

Адміністративна дієздатність – це визнана законом спромог- ність громадян своїми діями набувати та здійснювати права й виконувати обов’язки адміні- стративно-правового характеру

Виникає з моменту народження людини (свідоцтво про наро- дження, паспорт громадянина України з 16 років) з 18 років – у повному обсязі настає. З 16 років неповна діє- здатність в окремих випадках, повна (право на працю)

 

Схема 13. Види органів виконавчої влади

  

Орган виконавчої влади (державного управління) – це організація, яка є частиною державного апарату, має певну компетенцію, структуру,територіальний масштаб діяльності, утворюється в порядку, встановленому законом або іншим правовим актом, володіє певними методами роботи, наділена повноваженнями виступати за дорученнями держави й покликана в порядку виконавчої діяльності здійснювати керівництво економікою, соціально-культурним будівництвом і адміністративно-політичною діяльністю. Вони поділяються:
Центральний орган виконавчої влади: Кабінет Міністрів України (КМУ), міністерства, державні комітети (державні служби) та центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом
Виконавча   влада   АРК   –   Рада   Міністрів   АРК,                     міністерства, республіканські комітети та інші органи виконавчої влади АРК
Між територіальні органи – забезпечують галузеве управління чи здійснення спеціальних функцій на відповідній частині території України (митниці, військові органи, управління залізниць тощо)
Місцеві органи виконавчої влади – місцеві державні адміністрації, місцеві органи міністерства та інших органів центральної виконавчої влади

 

 

Пропозиція (зауваження) – звернення громадян, де висловлюються поради, рекомендації щодо діяльності органів державної влади й органів місцевого самоврядування, депутатів усіх рівнів, посадових осіб, а також висловлюються думки щодо врегулювання суспільних відносин: умов життя громадян, удосконалення правової основи державного і громадського життя, соціально-культурної та інших сфер діяльності держави та суспільства		ст. 40 Конституції України ст. 3. ЗУ «Про звернення громадян»
Заява (клопотання) – звернення громадян із проханням про сприяння реалізації закріплених КУ і чинним законодавством їх прав та інтересів або повідомлення про порушення чинного законодавства чи недоліки діяльності підприємств, установ, організацій, незалежно від форм власності, народних депутатів України, депутатів місцевих рад, посадових осіб, а також висловлення думки щодо поліпшення їх діяльності. Клопотання – письмове звернення з проханням про визнання за собою відповідного статусу прав чи свобод тощо
Скарга – звернення з вимогою про поновлення прав і захист законних інтересів громадян, порушених діями (бездіяльністю), рішеннями державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, об’єднань громадян, посадових осіб

 

Схема 14. Ознаки органів місцевого самоврядування

 

Відповідно до ст. 140 Конституції України місцеве самоврядування є правом територіальної громади – жителів села чи добровільного об’єднання в сільську громаду жителів сільських сіл, селища та міста – самостійно влаштувати питання місцевого значення в межах Конституції України та законів України
Правова автономія – означає, що органи місцевого самоврядування націлено своїми власними повноваженнями, передбаченими Конституцією України та чинним законодавством України
Організаційна автономія – виявляється в їх можливості самостійно визначати та будувати свою внутрішню структуру для того, щоб вона відповідала місцевим потребам і забезпечувала ефективне управління
Матеріальна автономія – органів місцевого самоврядування виявляється в їх праві володіти й розпоряджатися майном для здійснення своїх функцій і повноважень
Фінансова автономія – органів місцевого самоврядування виявляється в їх праві володіти й розпоряджатися коштами для здійснення своїх функцій і повноважень

 

Схема 15. Елементи змісту державної служби

  

Державна служба в Україні – це професійна діяльність осіб, що займають посади в державних органах та їх апарату з метою практичного виконання завдань і функцій держави й одержують заробітну плату за рахунок державних коштів. Найголовнішими елементами змісту службової діяльності є:
державна служба в Україні – це професійна діяльність осіб, що займають посади в державних органах та їх апараті
вона є частиною або однією із сторін організаційної діяльності держави
цю організаційну діяльність спрямовано на комплектування особового складу державних органів та інших організацій і правове регулювання роботи державних службовців
зміст діяльності державних службовців полягло в практичному виконанні завдань і функцій держави
особливість державної служби пов’язано з оплатою праці осіб, що на ній перебувають, з державних коштів

 

Схема 16. Поняття підприємства та установи

 

	Підприємства та установи – це організації, які виконують економічні, соціально-культурні, адміністративно-політичні та інші функції з метою задоволення матеріальних, духовних та інших потреб громадян, суспільства та держави Господарський кодекс України. Цивільний кодекс України, ЗУ «Про власність», ЗУ «Про господарські товариства»
	Підприємство – самостійний господарюючий статутний суб’єкт, який має права юридичної особи, здійснює виробничу, науково-дослідну та комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (доходу). Підприємство має самостійний баланс, розрахункові та інші рахунки в установах банків, печатку, а промислове підприємство – торговий знак
	Установи – виконують соціально-культурні або адміністративно- політичні функції. Їх мета – створення соціальних цінностей, переважно невиробничого характеру (установи культури, освіти, охорони здоров’я)

 

Схема 17. Поняття та види об’єднань громадян

 

	Стаття 36 Конституції України закріплює право громадян України на свободу об’єднання в політичні партії та громадські організації для здійснення та захисту своїх прав і свобод і задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів.
	Політичною партією визнається зареєстроване відповідно до закону добровільне об’єднання громадян-прихильників відповідної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, яка має за мету сприяння формуванню й вираженню політичної волі громадян, участі у виборах та інших політичних посадах.
	Громадська організація – об’єднання громадян, створене для задоволення й захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших інтересів. ЗУ «Про об’єднання громадян» від 16 червня 1992р.

 

Схема 18. Функції державного управління

 

Функція державного управління – це певний напрям спеціалізованої діяльності виконавчої влади, зміст якої характеризується однорідністю та цільовою спрямованістю. Функціонувати – значить діяти, бути в дії, виконувати обов’язки.
Загальні функції – справляють необхідний вплив на певні процеси, що відбуваються у господарській, політичній, соціально-культурній сферах. До них відносяться і функція прогнозування, функція планування, функція організації, функції регулювання, функція координації, функція обліку, функція контролю.
Спеціальні функції – характеризують особливості конкретного суб’єкта чи об’єкта управління. До основних спеціальних функцій належать: –      забезпечення державного суверенітету й економічної самостійності України, здійснення внутрішньої та зовнішньої політики держави; –     розроблення проекту Закону про Державний бюджет і забезпечення його виконання; –    розроблення та здійснення загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального й культурного розвитку держави та інші, перераховані у ст.116 Конституції України
Допоміжні функції – забезпечення обслуговування процесів загальних і спеціальних функцій (прогнозування, фінансування, транспортне обслуговування, кадрове забезпечення та інше)

 

Схема 19. Форми державного управління

Форма управління – це зовнішній вияв конкретних дій, які здійснюють органи виконавчої влади для реалізації поставлених перед ними завдань ст.117 Конституції України, закони, положення, стандарти та інше
Видання нормативних актів управління
Видання    індивідуальних   (ненормативних,   адміністративних)                  актів управління
Проведення організаційних заходів
Здійснення матеріально-технічних операцій

 

Схема 20. Відмінність актів державного управління від законів

 

Акт державного управління – це офіційний припис, заснований на законі, прийнятий суб’єктом управління на будь-якому рівні державної ієрархії в порядку одностороннього волевиявлення й у межах його компетенції з додержанням встановленої процедури та форми, й тягне за собою певні юридичні наслідки Акт державного управління відрізняється від закону тим, що:
У системі правових актів закон має вищу юридичну силу
Будь-який акт держаного управління має бути виданий на основі закону (безпосередньо або опосередковано)
Ніякий акт держаного управління не може скасувати або замінити закон
Закон може скасувати або призупинити дію акта управління
У разі, якщо акт держаного управління суперечить закону, діє закон

 

 Схема 21. Класифікація актів державного управління

Укази – це акти Президента України, видані у межах його компетенції на основі та на виконання Конституції і законів України. Укази можуть бути як нормативні, так і індивідуальні
		За суб’єктами права видання актів їх кваліфікують на акти, які видають Президент України, КМУ, центральні та місцеві органи виконавчої влади
Постанови – акти управління переважно нормативного характеру, які приймають на вищому й центральному рівнях виконавчої влади в колегіальному порядку з важливих питань державного будівництва
Розпорядження – це, як правило, індивідуальні акти управління, які приймають одноразово на всіх рівнях управлінської ієрархії держави. Юридична сила розпоряджень залежить від характеру питань, що розв’язують і правового становища конкретного носія розпорядження
Рішення – акти управління, які приймає Рада Міністрів АРК, місцеві державні адміністрації, органи місцевого самоврядування. Вони приймаються колегіально і можуть бути як нормативними так і індивідуальними
Накази – це акти управління, видані у процесі здійснення єдиноначальності відповідними посадовими особами органів виконавчої влади. Наказ є найкатегоричнішою регламентуючою формою передачі рішення.
Інструкції – акти управління, що визначають порядок здійснення певних дій, робіт тощо. Вони видаються й діють у зв’язку з виданням закону або акта управління, що потребують встановлення порядку їх виконання

 

Ознаки методів управління

 

Методи – спосіб чи засіб досягнення поставленої мети. Адміністративно-правові методи – це способи та прийоми безпосереднього й цілеспрямованого впливу виконавчих органів (посадових осіб) на підставі закріпленої за ними компетенції в установлених межах і відповідній формі на підпорядковані їм органи та громадян. Найхарактерніші ознаки:
Способи    впливу    виконавчого    органу    (посадової    особи)                   на підпорядкований йому орган і громадян
Вираження державного публічного інтересу, керівної ролі держави
Способи організації, прийому здійснення функцій, що виникають у процесі здійснення спільної діяльності
Засоби досягнення мети
Способи реалізації компетенції

. Адміністративна відповідальність

 

Адміністративна відповідальність – накладення на правопорушників загальнообов’язкових правил, які діють у державному управлінні, адміністративних стягнень, що тягнуть за собою для цих осіб обтяжливі наслідки матеріального чи морального характеру
	Основні риси адміністративної відповідальності:
			Підставою адміністративної відповідальності є адміністративне правопорушення (проступок)
			Притягнення до адміністративної відповідальності – обов’язок державних органів, які є суб’єктами виконавчої влади
			До     винних    у     вчиненні     правопорушення         застосовують адміністративні стягнення, передбачені ст. 24 Кп АП
			Порядок притягнення до адміністративної відповідальності є спрощеним, що створює умови для його оперативного й економічного використання
			Між правопорушником і органом (посадовою особою), який накладає стягнення, відсутні службові відносини, що є характерним для дисциплінарної відповідальності
			Адміністративна відповідальність урегульовано нормами адміністративного права, в яких наводиться певний перелік адміністративних проступків, адміністративних стягнень і органів, уповноважених їх застосовувати
			Суб’єктами правопорушень, передбачених Кп АП, можуть бути фізичні особи – громадяни та посадові особи

 

Відповідальність державних службовців

 

Дисциплінарна відповідальність за:
невиконання або неналежне виконання службових обов’язків
перевищення своїх повноважень
порушення  обмежень,   пов’язаних  із   проходженням                     державної служби
вчинок,   який   порочить  його   як   державного  службовця,                або дискредитує орган, в якому він працює

 

 

Методи управління як засіб досягнення мети

 

Загальні методи управління
Способи    впливу    виконавчого   органу   (посадової   особи)    на підпорядкований йому орган і громадян
Вирішення державного публічного інтересу, керівної ролі держави
Засоби досягнення мети
Способи організації, прийоми здійснення функцій, що виникають у процесі здійснення спільної діяльності
Способи реалізації компетенції

 

Типові заходи адміністративного запобігання

 Вимога припинення окремих дій

Перевірка документів

Тимчасове обмеження або заборона доступу громадян до об’єктів із метою забезпечення громадського порядку і громадської безпеки, охорони здоров’я

Огляд   речей   і    особистий огляд

Закриття   ділянок   держав- ного кордону

Обмеження або заборона руху транспорту та пішоходів на окремих ділянках вулиць і автомобільних шляхів при виникненні загрози громад- ській безпеці

Здійснення адміністратив- ного нагляду за особами, щодо яких він встановлений, а також контролю за засудженими до криміналь- них покарань, не пов’язаних із позбавленням волі

Контроль і наглядові пере- вірки

Облік    і     офіційне    засте- реження осіб

Право входити на територію та до приміщень під- приємств, установ, орга- нізацій, до житлових та інших приміщень громадян

Введення    карантину    при епідеміях та епізоотіях

Огляд медичного стану осіб і санітарного стану підпри- ємств громадського харчу- вання

Ревізування

Заходи припинення правопорушень

 Заходи припинення правопорушень

 

 Загального призначення                     Спеціального призначення

 

Адміністративне затримання                   Заходи фізичного впливу

 

Особистий огляд і огляд речей

Спеціальні засоби

Вилучення речей і документів

Використання вогнепальної зброї

Тимчасове відсторонення від роботи інфекційних хворих

Примусове лікування осіб, що страждають на небезпечні для оточуючих захворювання

Тимчасове відсторонення від керування засобами транспорту

Припинення робіт і заборона експлуатації транспорту

Поняття адміністративно-правового режиму

 

Адміністративно-правовий режим – це певне поєднання адміністративно-правових засобів регулювання, що виявляється в централізованому порядку, імперативному методі правового впливу та юридичній нерівності суб’єктів правовідносин. До числа основних його елементів належать:
	метод правового регулювання, який в адміністративному праві ґрунтується на централізованому засобі та імперативному впливі типі регулювання й виражається в юридичній нерівності суб’єктів
	особливі адміністративно-правові засоби встановлення та форми виникнення прав і обов’язків, способів юридичного впливу, захисту прав, процедурно-процесуальній форми тощо
	принципи, загальні положення адміністративного права такі, як участь громадян в управлінні державними справами, забезпечення прав, свобод людини та їх захист, інтересів держави, здійснення органами влади, своїх повноважень у межах, установлених Конституцією України та законами
	особливість адміністративного законодавства, яке характеризується наявністю великої кількості правових норм, що регулюють значний обсяг різноманітних соціальних відносин, пов’язаних із державним управлінням
	встановлення поряд із загальногалузевими правовими режимами, внутрішньогалузевих правових режимів, режиму секретності, митного режиму, режиму державного кордону, режиму вільних економічних зон, режиму здійснення певних видів підприємницької діяльності, паспортного режиму тощо

 

 

Надзвичайний стан – це особливий правовий режим, який може тимчасово вводитися в Україні чи в окремих її місцевостях під час виникнення надзвичайних ситуаціях техногенного або природного характеру не нижче загальнодержавного рівня, що зумовили чи можуть зумовити людські та матеріальні втрати, створюють загрозу життю й здоров’ю громадян, або під час спроби захоплення влади чи зміни конституційного ладу України шляхом насильства й передбачає надання відповідним органам влади, військовому командуванню повноважень, необхідних для відвернення загрози й забезпечення безпеки та здоров’я громадян		Надзвичайний стан		Надзвичайні режими – це спеціальні правові режими життєдіяльності населення, здійснення господарської діяльності та функціонування органів влади на території, де виникла надзвичайна ситуація. Законодавство України передбачає три основні види надзвичайних режимів:
Це особливий правовий режим, який можуть тимчасово запроваджувати в окремих місцевостях у разі виникнення надзвичайних екологічних ситуацій і спрямовують на попередження людських і матеріальних витрат, відвернення загрози життю і здоров’ю громадян, а також усунення негативних наслідків надзвичайної екологічної ситуації		Надзвичайна екологічна ситуація
Особливий правовий режим, що вводиться в Україні, або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню й органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози		Воєнний стан

 

Принципи освіти в Україні

 

Державна політика у галузі освіти полягає в тому, що Україна визнає освіту пріоритетною сферою соціально-економічного, духовного й культурного розвитку суспільства. Основними принципами освіти в Україні є:
доступність для кожного громадянина всіх форм і типів освітніх послуг, що надає держава
рівність умов кожної людини для повної реалізації її здібностей, таланту, всебічного розвитку
гуманізм, демократизм, пріоритетність загальнолюдських духовних цінностей
органічний  зв’язок  освіти   з   національною  історією,                    культурою, традиціями
незалежність освіти від політичних партій, громадських і релігійних організацій
науковий і світський характер освіти
інтеграція з наукою і виробництвом, взаємозв’язок з освітою інших країн
гнучкість і прогностичність системи освіти, єдність і наступність системи освіти
безперервність  і   різноманітність  освіти,   поєднання                           державного управління й громадського самоврядування в освіті