Основи теорії та філософії права: навч. посібник (ред. Рабінович П. М.)

ФІЛОСОФСЬКІ ЗАСАДИ РОЗУМІННЯ ПРАВА

1. Що таке філософія права.
2. Слово «право» як назва різноманітних явищ.
3. Що таке праворозуміння.
4. Чому існують різні праворозуміння.
5. Види праворозумінь.

Що таке філософія права

Однією з наук, яка бере свій початок ще зі стародавніх часів, є філософія (в перекладі з грецької – любов до мудрості). Цю науку ви, шановні першокурсники, у середній школі не вивчали. Однак вища освіта, зокрема правнича, неодмінно включає її вивчення.

Предметом дослідження будь-якої науки є закони (зако- номірності) виникнення, існування (функціонування) та роз- витку певних явищ. Що стосується філософської науки, то її предметом є такі закономірності, які гранично, максимально загальні – тобто їхня дія поширюється і на природу, і на людське суспільство, на явища матеріальні та духовні.

У будь-якому людському суспільстві (соціумі) завжди були і є такі явища, які вважалися членами суспільства правовими. Так ось та галузь філософських знань, яка конкретизує універ- сальні (філософські) закономірності світу стосовно означених специфічних явищ, власне і становить філософію права. Отже, можна стисло виснувати, що філософія права – це наука, яка досліджує прояви дії всезагальних законів (закономірнос- тей) світу в таких явищах, які вважаються правом і ма- ють, так би мовити, правову природу.

Звідси стає зрозумілим, що такі закономірності є визначаль- ними, «керівними» стосовно будь-яких інших властивостей, характеристик права, зокрема і щодо особливих, тільки йому  притаманних закономірностей його виникнення, функціону- вання та розвитку (трансформації). Адже те, що називається правом, так чи інакше підпорядковується закономірностям універсальним.

Отож ми розглянемо далі низку положень філософії права, без засвоєння яких навряд чи можливо на належному рівні осягнути загальнотеоретичні уявлення та висновки юридичної науки.

2. Слово «право» як назва різноманітних явищ

 У дипломі про вищу освіту, який, сподіваюсь, ви отримаєте в нашому навчальному закладі, спеціальність, котру ви здобу- дете, називатиметься «правознавство». Отже, ви вважатиме- тесь, іншими словами, знавцями права, – тобто такими фахів- цями, котрі знатимуть, яке явище або ж поняття про нього позначатиметься цим словом (терміном).

Однак тут ми неминуче стикнемось із неабиякою про- блемою. Вона полягатиме в тому, що термін «право» від дав- ніх-давен і до сьогодення ніде і ніколи не мав однакового зна- чення, уніфікованого смислу. Відомий німецький філософ ХVIII ст. Іммануїл Кант якось зауважив, що юристи все ще шукають визначення поняття права. І така ситуація, уявіть собі, триває й досі.

Зокрема, цією обставиною була зумовлена унікальна нау- кова розвідка, здійснена на юридичному факультеті Львівсько- го національного університету ім. Івана Франка за мого науко- вого керівництва на початку 2000-х рр. студенткою (а згодом аспіранткою) Т. Дудаш. Предметом цієї розвідки було виявлен- ня первинних значень слова «право» у численних різноманіт- них мовах світу. На основі вивчення цього терміна у 50-ти різномовних етимологічних1 словниках було встановлено, що у  стародавні часи цим терміном найчастіше позначались такі явища (і поняття про них):

• cвобода людини, тобто простір здійснення можливостей людської поведінки (діяльності);
• справедливість як оцінювана щодо тих чи інших суб’єктів суспільства певна властивість суспільних явищ, зокре- ма людських вчинків;
• правила (норми) різноманітного походження стосовно людської поведінки, зокрема звичаї і традиції;
• частина (чи форма) моралі;
• лише такі норми поведінки, які тими чи іншими суб’єктами вважаються справедливими;
• норми такої поведінки, встановлені саме державою, її органами чи посадовими особами;
• угоди (договори) учасників суспільних відносин.

У період же новітньої історії (ХХ–ХХІ ст.) людства термін «право» почав використовуватися також для позначення ще й таких явищ і понять про:

• суспільні відносини певного виду;
• комунікація (перемовини, дискурс) між суб’єктами;
• вимоги (домагання) суб’єктів щодо надання їм певних благ, цінностей, звернені до суспільства, держави чи до інших осіб;
• можливості задоволення людських потреб та інтересів учасників суспільних відносин;
• інтереси соціальних груп або усього суспільства, захи- щені державою чи ж іншою публічною владою;
• балансування («зважування») між собою інтересів лю- дей та їхніх груп;
• почуття, переживання, емоції учасників суспільних від- носин.

Докладну характеристику кожного із названих вище явищ права і понять про них (а можливо, й інших варіантів відповіді на запитання: яке ж явище відображається поняттям «право», а також інформацію про авторів таких відповідей) вам, гадаю, пощастить почути пізніше – при вивченні таких навчальних предметів, як історія політичних і правових вчень, а також філософія права.

А тепер запропоную кожному з вас спробувати відповісти на такі запитання.

Яке з усіх перелічених вище явищ Ви схильні вважати справді правом? І чому?

Чи одночасно кілька з них?

Чи, можливо, усі їх без винятку?

Чи існують ще якісь явища, здатні претендувати, так би мовити, на «правовість»?

Чи може Ваше уявлення про право бути багатозначним (або ж, як тепер іноді висловлюються, плюральним2)?

Покладаючись на вашу юнацьку допитливість, на щирий по- тяг до юридичних знань, видається доречним вже зараз запросити вас до активного, заснованого на старанному вивченні наукової літератури та інших джерел, розмірковування над означеною – найфундаментальнішою! – проблемою юриспруденції.

Адже згодом, коли ви працюватимете юристами, саме вашим уявленням про право, можливо, безпосередньо і визна- чатиметься ваша фахова діяльність, від якої нерідко залежати- муть долі інших людей.

Задля формування відповідей на поставлені вище запи- тання у філософсько-правовій та теоретико-правовій науках сформовано спеціальну категорію (тобто поняття вельми широкого змісту), яка спроможна охопити, відобразити усі існуючі роз’яснення стосовно того, щó ж становить собою яви- ще права. Такою є категорія праворозуміння.

•  Що таке праворозуміння

Тож аби почати з’ясовувати зміст цієї категорії, спробуємо спочатку поміняти місцями ті два слова, які утворюють її назву. І тоді одержимо таке, так би мовити, мовно-логічне «рівняння»: праворозуміння – це розуміння права. Однак ця перестановка як така, сама по собі, мабуть, ще не спродукує істотно нових знань.

Більш важливим у цьому напрямі є врахування низки по- ложень гносеології3, адже будь-яке розуміння здійснюється через пізнавальну діяльність. Тому-то загальні закономірності людського пізнання поширюються і на процес розуміння.

Як відомо, пізнавальна діяльність та її результати опосе- редковуються різноманітними формами (способами) відобра- ження людською свідомістю тих реалій – явищ, предметів, про- цесів, – котрі перебувають поза нею, тобто щодо неї існують об’єктивно. До таких форм відображення належать, зазвичай: людські відчуття, емоції, уявлення, поняття, теорії тощо.

Пізнавальною особливістю саме понять – причому особ- ливістю найціннішою – є те, що вони відображають такі влас- тивості явища, які є суттєвими, закономірними, спільними для усіх явищ певного роду. І якщо поняттєві відображення будуть точними, правильними, то й у кожному з цих випадків істинне поняття має бути тільки одне.

Кожне поняття формується та «міститься» у свідомості суб’єкта пізнання. Проте задля того, аби стати відомим, досту- пним іншим людям, воно має бути виявлене назовні або, як то кажуть, об’єктивоване.

Об’єктивація понять здійснюється через їхні різноманітні матеріальні знаки. У досить розвиненому суспільстві найбільш поширеними, узвичаєними засобами позначування понять слу- гують засоби людської мови – виголошені або написані слова чи, скажімо, якісь графічні зображення (наприклад, ієрогліфи).

Отже, якщо поняття відображає (властивості явищ певного роду), то слово – позначає (ці властивості та й саме поняття про них). Діяльність відображення та діяльність з позначування тих чи інших явищ є, вочевидь, різними процесами. І якщо правильне поняття, як зазначалося, може бути тільки одне, то слів (чи інших знаків), які його позначають, існує стільки, скільки існує людсь- ких мов – природних чи штучних, тобто дуже багато.

Після цих вступних методологічних міркувань перейдемо до роз’яснення змісту категорії «праворозуміння». Її можна визначити так: праворозуміння – це відобра- ження у людській свідомості за посередництва поняття

«право» того явища, яке є корисним для задоволення пот- реб існування й розвитку певного суб’єкта. Такі суб’єкти можуть бути індивідуальними (окремі індивіди) або коле- ктивними (людські спільноти, угруповання).

Інакше кажучи, це роз’яснення того, які саме із переліче- них раніше (а також, можливо, й якихось інших) явищ відобра- жаються поняттям, котре позначене цим словом (або ж іншим однозначним з ним знаком). Стисло можна висловитись ще й інакше: праворозуміння – це інтерпретація (роз’яснення) того, що, власне, відображає поняття, назване саме словом «право».

Тут у вдумливого, зацікавленого слухача (або читача) мало би виникнути запитання: якщо численні, досить різноманітні явища позначаються одним і тим самим словом («право»), то це, мабуть, тому, що їм усім притаманна одна й та сама власти- вість, якість.

То в чому ж вона полягає?

На мою думку, таким спільним є їхня здатність, спромож- ність бути життєво необхідними (корисними, цінними) для існування й розвитку тих чи інших різноманітних учасників суспільного життя (окремих людей та їхніх груп – спільнот, колективів, об’єднань тощо). І в першу чергу самі ці суб’єкти (або ж їхні представники) прагнутимуть вживати стосовно відповідних явищ означене слово. Адже такі явища якраз ство- рюють чи «уособлюють» можливості, необхідні для задоволен- ня людських буттєвих потреб, а тому й слугують підставою, «виправданням» певних очікувань і діянь, як правильних, справед- ливих, правдивих, виправданих. І справді, чи ви, наші майбутні колеги, погодитесь вважати правом такі явища, котрі не поле- гшуватимуть, а, навпаки, ускладнюватимуть існування, життя ваше, а також членів тих спільнот, до яких ви належите? Гадаю, що такі явища ви, радше за все, вважатимете, так би мовити, антиправом, «неправом».

Отже, правильним поняття про право буде лише тоді, якщо воно відображатиме саме названу властивість – незалежно від того, яким саме явищам вона притаманна. А таке відображення причому – щодо кожного окремого різновиду суб’єктів – може бути, знову ж, як зазначалось, тільки одне. Останнє положення мені видається одним із найважливіших у розглядуваній темі.

4. Чому існують різні праворозуміння

Тут йдеться, вочевидь, про причини неоднозначної відпо- віді на питання: щó є правом? Тобто про ті обставини, які від початків людської цивілізації й дотепер зумовлювали розмаїті тлумачення поняття «право».

У чому ж ці причини полягають? Чи вони є випадкові, чи, навпаки, закономірні? Чи можуть вони бути усунені ? Або ж, можливо, колись вони зникнуть самі?

Іншими словами, з чого виходять ті, хто обирає – усвідом- лено чи неусвідомлено – лише певний варіант праворозуміння? Такі причини, які зазвичай мають соціальний характер, можна розподілити на дві групи: потребові та пізнавальні, або, інакше кажучи, гносеологічні.

До потребових причин належать ті, котрі коріняться у соці- альній неоднорідності суспільства, тобто у його поділі на різно- манітні частини – нації, етнічні спільноти, соціально-економічні класи, професійні верстви, ідеологічні угруповання тощо. А кож- на із таких соціальних груп має – поряд із однаковими, загально- суспільними потребами й інтересами – і свої специфічні, неодна- кові потреби та інтереси. І цілком природним є те, що кожна соціальна група (в особі її індивідуальних чи колективних пред- ставників) схильна вважати правом насамперед таке явище, яке полегшує, а не ускладнює її існування й розвиток, яке сприяє, а не перешкоджає задоволенню її потреб та інтересів. Отож, у сус- пільстві соціально неоднорідному слово «право» використову- ється для позначення і явищ неоднорідних.

Друга ж група причин полягає у тому, що яке б явище не вважалось правом, це явище зазвичай є досить складним, бага- торівневим, багатогранним. І тому при його пізнанні майже неможливо охопити відразу й одночасно усі його грані, прояви, сторони. Найчастіше дослідник не осягає всіх його елементів, а  зосереджується лише на якомусь одному з них, і нерідко пере- більшує його значимість. Наслідком такої пізнавальної ситуації стає вирізнення лише окремих проявів відповідного явища, які, проте, проголошуються «правом» в цілому, в усій його повноті та цілісності.

До цієї ж групи причин належить і та обставина, що яке б явище не вважати правом, воно зазвичай не є незмінним, засти- глим, а навпаки, є мінливим, плинним, змінюваним, – тобто ди- намічним. І це теж, так чи інакше, зумовлює трансформацію пра- ворозуміння (причому навіть в межах однієї соціальної групи).

Оскільки ж усі зазначені вище фактори на сьогодні супро- воджують і, цілком ймовірно, завжди супроводжуватимуть існування будь-якого суспільства, то плюралізм праворозуміння й надалі залишатиметься постійно притаманним людській свідомості.

Втім, коли виникає небезпека для існування якогось суспі- льства (скажімо, внаслідок зовнішнього збройного нападу на нього з боку іншої держави) або ж загроза для життєдіяльності усього людства (наприклад, через руйнівні природні катакліз- ми чи істотне погіршення зовнішнього природного середовища на планеті), тоді можуть складатися умови задля формування єдиного, уніфікованого праворозуміння у відповідній спільноті.

5. Види праворозумінь

Різноманітні праворозуміння можна об’єднувати у певні види (класифікувати) за різними критеріями, зокрема за спо- собом обґрунтування, за культурно-цивілізаційною поширені- стю, за соціально-змістовою природою, за кількісним складом суб’єктів-носіїв.

Скористаюсь лише одним із класифікаційних критеріїв, а саме: пов’язує чи не пов’язує певне праворозуміння явище пра- ва безпосередньо з владно-регулятивною діяльністю держави, її органів. За цим критерієм види праворозумінь поділяються на т. зв. загальносоціальне (зокрема, умовно назване «природ- ним»), коли правом визнаються суспільні явища (норми поведінки, відносини та ін.) недержавного походження й функціо- нування, та спеціальносоціальне (або, умовно кажучи, «пози- тивістське»), коли правом визнаються явища виключно дер- жавно-вольового походження.

Прикладом першого різновиду праворозуміння може слу- гувати таке, згідно з яким правом визнаються можливості за- доволення потреб та інтересів певних учасників суспільного життя (так зване потребове праворозуміння, до прибічників якого здавна належу і я). Прикладом же другого з різновидів праворозуміння може слугувати, умовно кажучи, праворозу- міння юридичне, згідно з яким право – це правила поведінки загального характеру, які встановлені чи схвалені і забезпечу- вані державою в особі своїх різноманітних органів (юридичні закони, постанови, укази, ухвали, рішення тощо) або ж об’єднанням держав.

На початковому курсі вашого навчання у рамках даного предмету ви будете вивчати з позицій першого різновиду пра- ворозуміння таке явище, як основоположні (буттєві) людські права і свободи; вони виникають та існують у людей та їхніх груп насправді незалежно від волевиявлення держави або певного об’єднання держав, їхньої політики, їхніх законів, регулятивної діяльності їхніх органів та посадових осіб. А потім у пропонова- ному посібнику з позицій другого різновиду праворозуміння буде схарактеризоване у загальнотеоретичному аспекті позити- вістське (державно-вольове) регулювання суспільних відносин.

Як видається, тільки у поєднанні зазначених двох різно- видів праворозумінь можуть бути з достатньою повнотою ви- кладені основи саме загальної (а не часткової) теорії та філосо- фії права.

1. Поняття та сутність основоположних (буттєвих) прав і свобод людини.
2. Зміст і обсяг буттєвих прав та свобод людини.
3. Міжнародні стандарти як гарантії буттєвих прав і свобод людини: поняття, класифікації.
4. Повага до гідності людини та заборона нелюдського поводження – первинні праволюдинні стандарти.
5. Історичний внесок випускників юридичного факультету Львівсь- кого університету у створення всесвітніх міжнародних стандартів людських прав і свобод.
6. Класифікація буттєвих прав і свобод людини.
7. Здійснення буттєвих прав і свобод людини та його межі.
8. Тенденції розвитку та забезпечення буттєвих прав і свобод людини.
9. Буттєві обов’язки людини.
10. Буттєвий правовий статус і світогляд людини.

1. Поняття та сутність основоположних (буттєвих) прав і свобод людини

Такі права – за їхньою сутністю та призначенням – є власне буттєвими тому, що вони забезпечують самé існування людини як біосоціальної істоти. Іншими словами, без реалізації, викори- стання, здійснення таких прав виживання і життєдіяльність людини у суспільстві взагалі неможливі. У цьому й вбачається обґрунтування запропонованого терміну («буттєві») для по- значення відповідної частини людських прав та її вирізнення з-поміж усього комплексу людських прав. (Втім, буттєві права і свободи нерідко позначаються ще й такими термінами, як:  «фундаментальні», «основоположні», «засадничі», «природні», тому усі такі назви можуть вважатися, так чи інакше, синонімами).

При цьому видається принципово важливим констатувати, що будь-яка життєдіяльність людини завжди є, по суті, нічим іншим, як процесом задоволення її численних різноманітних потреб.

Отож можна визначити, що буттєві права і свободи – це певні можливості людини, які необхідні для задоволення біологічних і соціальних потреб її існування та розвитку в конкретно-історичних умовах, об’єктивно зумовлюються досягнутим рівнем розвитку суспільства і забезпечені обов’язками інших суб’єктів.

Тож наведу основні властивості цього явища.

По-перше, йдеться про певні можливості людини діяти пе- вним чином або ж утримуватися від певних вчинків – з метою забезпечення собі належного існування і розвитку, а також задоволення тих потреб, які у неї сформувались у відповідному суспільстві. Причому, під правами буттєвими слід розуміти саме такі можливості, без котрих людина не може нормально існувати. Що означає «нормально»? Відповідь на це запитання якраз і зумовлюється біологічною і соціальною обґрунтованіс- тю потреб людини. Варто наголосити, що саме ці потреби як результат історично-природного та соціального розвитку люд- ства не є незмінними.

По-друге, зміст і обсяг можливостей людини залежать насамперед від можливостей усього суспільства, передусім від рівня його економічного розвитку. І в цьому сенсі буттєві права людини – явище соціальне: вони породжуються переважно самим суспільством, ґрунтуючись при цьому на біологічних властивостях людини, на її антропогенних задатках. Навіть якщо йдеться про можливості задоволення суто біологічних потреб, то у людини їхній реальний зміст, обсяг, форми і засоби задоволення є конкретно-історичними, вони теж здебільшого зумовлюються рівнем розвитку суспільства.

По-третє, ці можливості за їхніми основними, «стартови- ми» показниками, за їхніми початковими «дозами» мають бути рівними, однаковими в усіх людей. Лише тоді вони будуть пра- вовими (від слів «правильний»,«справедливий», «праведний»,«виправданий», «правомірний» тощо).

Тому, по-четверте, вони ніким не можуть бути відібрані, відчужені, відокремлені від людини, а також не можуть вважа- тись «дарунком» з боку держави чи будь-якої іншої організації або особи.

І нарешті, по-п’яте, щоб охарактеризовані людські можли- вості були не просто декларативними, обіцяними, а справді реальними, здійсненними, слід неодмінно покласти на якихось інших суб’єктів обов’язок сприяти їхній реалізації або, принай- мні, не перешкоджати їхньому використанню. У протилежному ж випадку такі можливості людини можуть виявитись фіктив- ними, нереалістичними, нічим і ніким не гарантованими. Ін- шими словами, взаємозалежність буттєвих прав і свобод люди- ни та відповідних їм обов’язків інших учасників суспільного життя є об’єктивною соціально-природною закономірністю, необхідністю. Викладена інтерпретація буттєвих прав і свобод людини ґрунтується на «природному» праворозумінні як од- ному з різновидів непозитивістського, ненормативістського праворозуміння, про який йшлося у Вступній частині курсу.

У різних документах, юридичних актах (зокрема, міжнаро- дно-правових і в національному законодавстві), у науковій та публіцистичній літературі часто вживається вираз «права і свободи людини». Проте відмінність між правами і свободами як соціальними явищами, а також між відповідними поняттями (якщо не вважати їх тотожними) ще й дотепер однозначно не з’ясована навіть на загальнотеоретичному рівні. Тому терміни «права» і «свободи» нерідко використовуються як синоніми. Якщо ж зміст поняття прав людини розкривати через філософ- ську категорію «можливості», то така його інтерпретація охоп- люватиме, напевно, також і поняття свобод людини.

Розуміння прав людини як її певних можливостей можна зустріти, так чи інакше, у працях різних юристів, інших суспіль- ствознавців. Що ж до інакших інтерпретацій у сучасній науко- вій літературі розглядуваного поняття, то вони найчастіше здійснюються, виходячи з таких методологічних підходів:

• біологічний (права людини – це виникаючі вже внаслі- док самого по собі факту її народження певні фізичні потреби (та відповідні їм інтереси));
• етичний (права людини – це частина, різновид моралі або спосіб, форма її вираження);
• легістський (права людини – це можливості її поведінки, встановлені законами держави або іншими формально- обов’язковими приписами державних органів (зокрема, судових));
• психологічний (права людини – це її установки, дома- гання, «претензії» щодо надання їй певних благ, звернені до держави або до інших суб’єктів соціуму);
• аксіологічний (права людини – це блага, цінності (мате- ріальні, духовні, соціальні), необхідні для задоволення наяв- них – в певних конкретно-історичних умовах – потреб її існу- вання і функціонування);
• соціальний (права людини – це соціально зумовлені і соціально врегульовані, так чи інакше, можливості («свободи») її поведінки. Різновидом такого підходу є вибудуваний на істо- рико-матеріалістичних засадах підхід – потребовий);
• релігійний (права людини надані позаземним, немате- ріальним Творцем);
• космологічний (права людини є наслідком дії Законів Всесвіту, Світового порядку, Світової гармонії).

Усі зазначені вище підходи відображають можливі сторо- ни, грані буттєвих прав і свобод; проте тільки категорія мож- ливості дозволяє найбільш адекватно відобразити сутнісну природу таких прав людини.

З огляду на те, що зараз було вжито вираз «сутнісна приро- да» (явища), видається доречним пояснити, як саме слід розуміти сутність будь-яких соціальних явищ, у чому вона полягає. Отож зауважу, що соціальна сутність явищ – це їхня здатність слу- гувати засобом задоволення потреб суб’єктів суспільства.

Отже, для того, щоб розкрити сутність соціального явища, необхідно встановити: а) потреби яких суб’єктів (тобто чиї потреби) задовольняє досліджуваний феномен: чи потреби окремих індивідів, чи їхніх спільнот, об’єднань, чи суспільства в цілому, та б) які ж саме види їхніх потреб він задовольняє.

Відображена у наведеній вище дефініції загального по- няття буттєвих прав людини інтерпретація цього явища як- раз і ґрунтується, власне, на соціально-потребовому підході. Адже існування й розвиток кожної людини відбуваються за- звичай лише у процесі задоволення її різноманітних потреб; а цей процес, зрозуміло, опосередковується здебільшого таки- ми засобами, які є природно-історичними наслідками діяль- ності інших суб’єктів, тобто результатами минулого й сучас- ного суспільного виробництва (як матеріального, так і духов- ного). Причому відбувається цей процес лише завдяки відно- синам, стосункам, зв’язкам цієї людини з іншими людьми та їхніми угрупованнями – соціально зобов’язаними суб’єктами соціуму.

Тому викладене розуміння буттєвих людських прав може бути стисло подане таким твердженням: будь-яке право людини – це право на задоволення її певних потреб.

У цьому отримує прояв гуманістичність потребової інте- рпретації буттєвих прав (і свобод) людини, й у цьому вбачаєть- ся чи не найістотніша її перевага.

Видається очевидним, що роль різноманітних потреб людини – а отже, й самого процесу їхнього задоволення – в іс- нуванні та розвитку людини у соціумі є неоднозначною. Зва- жаючи на таку роль серед усіх людських потреб виділяють на- самперед такі, без задоволення яких життєдіяльність людини взагалі стає неможливою. До останніх, зазвичай, включають передусім потреби в їжі, в одязі, а також у житлі. (До речі, таке положення закріплене у ст. 48 Конституції України). Там зазна- чено, що «Кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг, жит- ло». З огляду на це названі три види людських потреб буде ціл- ком ґрунтовно вважати базовими, тобто фундаментальними, основоположними, засадничими – одне слово, буттєвими.

Отож, спираючись на викладені міркування, видається слушним зробити висновок про те, що – з позицій потребового підходу – буттєвими правами і свободами людини слід вважати такі, які фіксують її можливості задоволення саме життєво- необхідних потреб.

2. Зміст і обсяг буттєвих прав та свобод людини

Права людини, як і будь-яке інше явище, характеризують- ся певними якісними та кількісними показниками. Якісні пока- зники розкриваються, насамперед, змістом прав людини, а кі- лькісні – обсягом таких прав.

Поняття змісту прав людини та поняття обсягу прав лю- дини містяться, наприклад, у ст. 22 Конституції України. Зок- рема, частина 3 цієї статті встановлює, що при прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Це положен- ня є дуже важливим, оскільки стосується проблеми обмежу- вання прав людини: адже звуження змісту та зменшення обся- гу прав людини якраз і стають основними наслідками такого обмежування. Отож для правильного застосування наведеного конституційного правила (а воно, до речі, нерідко використо- вується Конституційним Судом України) необхідно правильно розуміти зазначені у ньому поняття.

Характеризуючи зміст прав людини, слід виходити з філософської категорії змісту. Згідно з останньою, зміст – це певним чином впорядкована сукупність елементів і процесів явища, які його утворюють. Зі зміною організації елементів суттєво змінюються зміст об’єкта, його властивості. Які ж елементи можна виділити у такому явищі, як буттєві права людини?

З наведеного вище розуміння таких прав стає очевидним, що центральним, стрижневим їхнім елементом є певні можли- вості людини – можливості діяти певним чином чи утримува- тися від певних дій задля задоволення певних потреб та інте- ресів. Як відомо із загальної теорії діяльності, будь-яка людська діяльність характеризується певними складовими елементами, властивостями. До них, насамперед, належать: мета, предмет (об’єкт) діяльності, умови діяльності, способи (форми) діяльно- сті, засоби діяльності, результати діяльності. Найбільш важли- вими серед них є умови і засоби діяльності, оскільки саме ними визначається реальність використання можливостей суб’єкта, їхня здійсненність.

Отож можна визначити, що зміст прав і свобод людини – це їхня якісна характеристика, яка відображається тими умовами і засобами діяльності, що утворюють можливо- сті людини, необхідні для задоволення потреб її існування та розвитку.

Так, зміст права на вищу освіту характеризується умовами вступу до навчальних закладів, умовами навчання у них, а та- кож засобами (інструментами), які можливо використовувати у навчальному процесі.

Кількісні ж показники прав людини відображаються по- няттям обсягу прав людини. Кількість – це така визначеність явища, яка характеризує його множинність, величину, інтен- сивність, ступінь вияву тієї чи іншої його властивості. Обсяг явища визначається за посередництва певних одиниць виміру (наприклад, кількість можливих варіантів певної поведінки, кількість часу, кількість благ, розмір пільг). Отже, обсяг прав і свобод людини – це їхня кількісна характеристика, яка відображається показниками меж відповідних можли- востей, виражених у певних одиницях виміру. Одиниці ви- міру «кількості» (обсягу) прав людини не можуть бути універ- сальними, однозначними, однорідними для всіх і будь-яких буттєвих прав людини. Характер таких одиниць виміру зумо- влюється, насамперед, самим змістом можливостей, що відо- бражені відповідними правами і свободами, а також особли- востями носіїв (суб’єктів) прав та специфікою об’єктів цих прав і свобод (тобто тих або інших благ). Наприклад, обсяг згаданого щойно права людини отримувати вищу освіту ха- рактеризується, зокрема, кількістю вищих навчальних закла- дів, у яких можна її здобути, а також кількістю спеціальнос- тей, за якими в них готують відповідних фахівців.

3. Міжнародні стандарти як гарантії буттєвих прав і свобод людини: поняття, класифікації

Буттєві людські права, їхня реалізація, використання – як випливає з їхньої сутності та призначення – покликані забезпечувати, тобто гарантувати, мінімально необхідні (за певних історичних обставин) умови існування людини у кожному сус- пільстві. Такі умови мають бути надані кожному члену відпові- дного суспільства, а зрештою і кожній людині, де б вона не пе- ребувала. Отож однаковість, рівність таких буттєвих умов – принаймні, в їхньому мінімальному життєвозабезпечуваль- ному вимірі – є одним із найпереконливіших проявів засад лю- дяності, гуманності, справедливості у функціонуванні будь- якого сучасного суспільства.

Одним із основних засобів забезпечення такого соціального стану слугує певна уніфікація, стандартизація цих прав і свобод людини, тобто встановлення загальнолюдських (всесвітніх) взірців, еталонів – так званих стандартів, яким мають відповіда- ти права і свободи людини, де б і коли б вона не перебувала, іс- нувала, а також забезпечення різноманітними соціальними ін- струментами (так званими гарантіями) їхньої реалістичності, здійсненності. Для відповідних організацій (держав, міждержав- них об’єднань, міжнародних органів тощо) такі стандарти, за- звичай, стають або формально (юридично) обов’язковими, або ж, принаймні, бажаними, рекомендаційними.

Гарантії буттєвих прав і свобод людини – це соціальні засоби, за допомогою яких забезпечуються: а) сприяння їхній реалізації (використанню), б) охорона та в) у разі їхнього пору- шення – захист таких прав і свобод.

З-поміж таких гарантій вкрай важливого значення набули засоби міжнародного рівня. До них належать:

а) міжнародно-правові акти, які вміщують принципи і правила діяльності, формулюють права й обов’язки відповід- них суб’єктів (конвенції, пакти, угоди, договори тощо), а також такі міжнародні документи, які хоч і не формулюють обов’язкових правил діяльності, але, принаймні, закріплюють, проголошують, називають права і свободи людини (наприклад, декларації, заяви, меморандуми та ін.);

б) діяльність міжнародних органів зі спостереження і контролю за дотриманням буттєвих прав і свобод людини (комісії, комітети, ради, комісари та ін.) та захисту цих прав (міжнародні суди, трибунали).

Перший різновид гарантій можна назвати документаль- ними, а другий – діяльнісними.

Саме у документальних гарантіях, зазвичай, і закріплю- ються міжнародні стандарти буттєвих людських прав і свобод.

Розглядуваним стандартам притаманні такі основні влас- тивості:

Перша полягає у тому, що ці стандарти фіксують міні- мальні показники: а) певного змісту чи б) певного обсягу, чи в) водночас і змісту, й обсягу буттєвих прав людини.

Другою особливістю є те, що до досягнення таких показ- ників зобов’язуються або заохочуються різні держави.

Третя полягає у тому, що стандартизування може стосу- ватись також юридичних засобів забезпечення буттєвих прав людини (судових, позасудових та ін.).

Четверта вбачається у можливих засобах міжнародного впливу на держави, які порушують згадані стандарти: стосовно юридично-обов’язкових стандартів такими засобами можуть бути різні форми примусового впливу на державу-порушника, а стосовно рекомендаційних стандартів – різні форми суто полі- тичного впливу.

І нарешті, п’ята особливість зазначених стандартів поля- гає в їхній змістовній універсальності, яка водночас органічно має сполучатись з певною залежністю їхньої реалізації від кон- кретно-історичних умов і обставин у різних людських цивіліза- ціях, регіонах, а іноді навіть і в країнах. Вказана властивість прямо констатується у деяких важливих міжнародних докуме- нтах (наприклад, Комітет з прав людини ООН, відзначав, що право на сімейне життя може відрізнятись залежно від соціо- економічних та культурних умов; а Європейський суд з прав людини прийняв доктрину «меж свободи розсуду» держави («margin of appreciation»), яка передбачає, зокрема, тлумачення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Отже, беручи до уваги всі названі вище властивості розгляду- ваних стандартів, можна запропонувати таку дефініцію їхнього загального поняття: міжнародні стандарти буттєвих прав і свобод людини – це закріплені у міжнародних актах чи документах, текстуально уніфіковані і функціонально  універсальні (для певних міжнародних об’єднань держав) принципи та норми, які фіксують мінімально необхідний або бажаний зміст і/чи обсяг таких прав, зумовлювані досягнутим рівнем розвитку суспільства, а також вста- новлюють обов’язки держав щодо їхнього забезпечення, охорони і захисту та передбачають за їхнє порушення не- гативні наслідки юридичного або політичного характеру.

Класифікацію таких стандартів можна здійснювати за різ- ними критеріями. Зокрема:

• за їхнім буттєвим (онтичним) статусом –
  • номінальні (іншими словами, термінологічні або текстуа- льні), до яких належать самі лише назви прав і свобод людини, що вжиті у міжнародних актах, та
  • фактичні (змістовні), які фіксують у вказаних джерелах змістові й обсягові показники таких прав та свобод;
• за деонтичним статусом –
  • обов’язкові, втілення яких є формально-необхідним для відповідних держав і може забезпечуватися навіть застосуван- ням міжнародних політико-юридичних санкцій, та
  • рекомендаційні, які хоч і не мають формальної обов’язковості, проте теж забезпечені санкціями міжнародно- політичними (морально-політичними);
• за простором (територією) дії –
  • світові (загальноцивілізаційні, глобальні) та
  • регіональні (зокрема, континентальні, яскравим прик- ладом яких є Конвенція про захист прав людини і основополо- жних свобод (1950 р.));
• за колом адресатів –
  • загальні (стосуються усіх людей) та
  • спеціалізовані (адресовані членам лише певних соціа- льних спільнот, угруповань, наприклад: дітям, жінкам, біжен- цям);
• за суб’єктом їхнього встановлення –
  • стандарти ООН;
  • стандарти ЮНЕСКО;
  • стандарти Ради Європи;
  • стандарти Європейського Союзу тощо.

 Загалом же слід ще раз зауважити, що різноманітні класи- фікації стандартів прав і свобод людини покликані відображати ту чи іншу їхню специфіку; а її належить неодмінно враховувати при конструюванні та використанні юридичних інструментів забезпечення (тобто сприяння реалізації, охороні і захисту) буттєвих прав та свобод людини.

Засадничим, базовим, фундаментним світовим докумен- том, за яким надбудовується уся система міжнародно-правових стандартів буттєвих прав і свобод людини, є Загальна деклара- ція прав людини, ухвалена Генеральною Асамблеєю Організації Об’єднаних Націй 10 грудня 1948 р. (Як встановлено моїми до- слідженнями, при її підготовці було безпосередньо використа- но наукову працю професора Кембриджського університету Герша Лаутерпахта, який навчався у 1915–1919 рр. на юридич- ному факультеті Львівського університету).

4. Повага до гідності людини та заборона нелюдського поводження – первинні праволюдинні стандарти

Повага до гідності людини. У ст. 1 згаданої Декларації за- кріплено вихідний, найважливіший стандарт: «Всі люди наро- джуються вільними і рівними у своїй гідності та правах». (До речі, у формулюванні остаточної редакції наведеного положен- ня брав участь представник Української Радянської Соціалісти- чної Республіки в ООН професор Володимир Корецький; згодом його ім’я було присвоєно Інституту держави і права Академії наук України, засновником якого він був).

Гідність є найфундаментальнішою соціальною властивіс- тю кожної людини, – слугує точкою відліку, джерелом усіх бут- тєвих людських прав і свобод. Що ж становить це явище, у чому полягає його власна сутність?

У вітчизняній літературі одна з можливих відповідей на ці запитання вже пропонувалась у моїй публікації 2002 р. Там зазначалося, що антропна гідність людини є самоцінністю людини як біосоціальної істоти – унікального родового суб’єкта, котрий уособлює найвищий рівень розвитку буття на Землі. Згодом інтерпретація названого термінопоняття аналізувалась і розвивалась в українській юридичній літературі (О. Грищук, В. Кампо, О. Водянніков та ін.).

Так чи інакше, повага до людської гідності, заборона зазі- хання на неї, її приниження, зневажання набули значення світового стандарту, закріпленого спершу в Загальній декла- рації прав людини, а опісля у низці інших міжнародно- правових актів (зокрема, у Міжнародному пакті про грома- дянські і політичні права, Хартії основних прав Європейського Союзу тощо).

Заборона нелюдського поводження. Другим універсаль- ним праволюдинним міжнародним стандартом (у певному сен- сі похідним від стандарту, так би мовити, рівноцінності, рівно- значності гідності кожної людини) є заборона нелюдського поводження, адресована будь-яким суб’єктам публічної влади, насамперед державі, її органам, посадовим особам. Цю заборо- ну було закріплено також у Загальній декларації прав людини (ст. 5) та у низці ухвалених після неї інших актів ООН (Міжна- родний пакт про громадянські і політичні права (1966 р.); Декларація про захист усіх осіб від катувань та інших жорсто- ких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів по- водження і покарання (1975 р.); Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гід- ність, видів поводження (1984 р.)). Яке ж поводження слід вважати «нелюдським» (нелю- дяним)?

Є очевидним, що для практичного застосування терміно- поняття «нелюдське поводження» (зокрема, контрольними і судовими міжнародними інституціями) цей вираз явно оціню- вального характеру має бути конкретизований чи у норматив- ному, чи у правозастосовному, або правотлумачному акті, а щонайменше – у доктринальному.

Одним із можливих варіантів вирішення останнього за- вдання є конструювання загального визначення (дефініції) зазначеного термінологічного виразу. Тож далі представлю одну із своїх спроб у цьому напрямі.

Перш аніж виявити, яке поводження може кваліфікува- тись як нелюдське, передовсім потрібно з’ясувати, яке пово- дження є власне людським (людяним, людиномірним). Задля пошуку відповіді на це питання може бути використаний еври- стичний потенціал так званого потребового дослідницького підходу, виходячи з якого мною вже пропонувались відповідні критерії правовості тих чи інших соціальних явищ. Спираючись на нього, висловлю наступні міркування.

Оскільки існування і розвиток будь-якої людини є нічим ін- шим, як безперервним природним процесом задоволення її чис- ленних різноманітних потреб у суспільстві (біологічних, матеріа- льних, соціальних, духовних тощо), то з-поміж них слід вирізняти потреби насамперед життєзабезпечувальні, екзистенційні – тобто такі, без задоволення яких самé існування людини у суспільстві є взагалі неможливим або принаймні неналежним, неповноцінним. Вже давно встановлено, що до останніх належать щонайменше потреби у їжі, одязі і житлі. Та видається, що оскільки йдеться про існування людини саме у суспільстві, то до першочергових, віта- льних її потреб також належить передусім потреба у повазі до її гідності. Тому задоволення усіх щойно названих потреб і слід вважати обов’язковою, об’єктивно закономірною передумовою належного, повноцінного існування і розвитку людини у соціумі. Це і дає підставу вважати діяльність, спрямовану на створення умов для задоволення означених потреб, людяною (людиномір- ною), тобто поводженням людським.

Отже, можна виснувати, що людяність (людськість) – це таке ставлення до людини з боку інших суб’єктів суспільс- тва, яке дістає вияв у їхній поведінці, спрямованій на задоволення її життєво необхідних потреб у повазі до її гідності та у забезпеченні її достатніми їжею, одягом та житлом. А тому навпаки: діяльність протилежного антропно- го спрямування, тобто таку, що спрямована на перешкоджання задоволенню будь-якої з усіх означених потреб, є підстави вва- жати нелюдською (нелюдяною).

Отож, людяність (людськість) чи нелюдяність (нелюдсь- кість) – це, відповідно, певні властивості тієї чи іншої поведін- ки якихось суб’єктів стосовно певної людини (чи людського угруповання), які характеризуються об’єктивним впливом цієї діяльності на процес задоволення екзистенційних, життєво найважливіших людських потреб.

Виходячи з наведеного, можна запропонувати – задля мо- жливого наступного обговорення – такі дві антропосоціальні дефініції:

• нелюдське поводження – це така діяльність будь-яких владних суб’єктів соціуму, яка перешкоджає задоволенню жит- тєво необхідних потреб людини (насамперед, у повазі до її гідно- сті, у їжі, одязі та житлі).

Залежно від рівня жорстокості нелюдського поводження з людиною міжнародна правозахисна практика вирізняє такі його види: приниження гідності, катування, злочини проти людяності.

Є підстави вважати, що найнижчий рівень нелюдського по- водження властивий будь-якому порушенню будь-якого буттє- вого права і свободи; і таке порушення вже само собою дає поте- рпілому підставу вимагати компенсації завданої йому моральної шкоди. Адже воно завжди посягатиме на людську гідність;

• злочинне нелюдське поводження – це така діяльність будь-яких соціальних суб’єктів, яка цілком виключає можли- вість задоволення життєво необхідних потреб людини (насам- перед, потреби у повазі до її гідності).

5. Історичний внесок випускників юридичного факультету Львівського університету у створення всесвітніх міжнародних стандартів людських прав і свобод

З-поміж колишніх студентів юридичного факультету Львів- ського університету, які зробили визначний внесок у створення міжнародно-всесвітніх стандартів людських прав і свобод, слід назвати насамперед двох: Г. Лаутерпахта та Р. Лемкіна.

Герш Лаутерпахт народився у 1897 р. у м. Жовква (тепер – Львівської області). Упродовж 1915–1919 рр. здобував юридичну освіту у Львівському університеті. Більшу частину життя прожив  в Англії, працюючи науковцем та викладачем Кембриджського університету. До заслуг Г. Лаутерпахта перед людством нале- жать передусім такі:

• Вже у 1943 р. він вперше у світовій юридичній науці сформулював кредо усієї фахової діяльності правника: «Окрема людська істота… є основною одиницею усього права». Найпер- шим кроком у реалізації цього кредо стало визначення Г. Лаутерпахтом вперше в історії людства кількох складів зло- чинів проти людяності, які були закріплені в Статуті Нюрнбер- зького трибуналу (1945–1946 рр.). Згодом ці приписи були не- одноразово відтворені у статутах усіх наступних міжнародно- судових органів, створюваних ООН для притягнення до міжна- родно-кримінальної відповідальності військових злочинців (Трибунали стосовно Югославії, Руанди, Конго тощо, а сьогод- ні – Міжнародний кримінальний суд). Переконливим свідчен- ням всесвітньої актуальності та життєздатності зазначених юридичних конструкцій Г. Лаутерпахта є те, що вони майже дослівно відтворені і у підготовленому – також вперше в історії людства – нинішньою Комісією ООН з міжнародного права про- екті Конвенції про заборону на всесвітньому рівні злочинів проти людяності (2017 р.).
• Іншою видатною міжнародно-правовою заслугою про- фесора Г. Лаутерпахта є опублікований ним у 1945 р. у книзі «Міжнародний білль прав людини» (США) одноіменний проект міжнародно-всесвітнього конвенційного акта. Відповідно до підтвердженого архівними документами ООН висновку україн- ського професора В. Г. Буткевича (м. Київ) ця книга була розда- на усім членам робочої групи, створеної Комісією ООН з прав людини (1947 р.), з рекомендацією проектантам звернути на неї особливу увагу. Перед Комісією ООН було поставлене за- вдання підготувати Міжнародний білль з прав людини, яке було виконане, зокрема, ухваленням Загальної декларації прав людини (1948 р.). У цьому документі відображена значна част- ка положень зазначеного проекту професора Г. Лаутерпахта.

• Ще однією унікальною праволюдинною заслугою всес- вітнього значення є сконструйована у згаданій книзі Г. Лаутер- пахта вперше в історії людства модель міжнародного органу з контролю за дотриманням всіма державами запропонованого ним Міжнародного білля з прав людини (1945 р.). Згодом низка методологічно-значущих концептуальних ідей науковця з цьо- го питання отримала втілення у Конвенції про захист прав лю- дини і основоположних свобод 1950 р., а також в інших регіо- нальних міжнародно-правових актах, ухвалених пізніше на різних континентах, стосовно міжнародно-судового захисту буттєвих прав і свобод людини.

Отже, наведене підтверджує світове визнання заслуг про- фесора Г. Лаутерпахта у сфері забезпечення і захисту буттєвих прав і свобод людини.

Тож Г. Лаутерпахт – колишній студент юридичного факуль- тету Львівського університету – належить до найвизначніших фундаторів сучасного етапу розвитку інституту юридичного захисту прав і свобод людини на міжнародному і національно- му рівнях, є найвпливовішим юристом-міжнародником ХХ ст. У 2017 р. на його честь встановлено меморіальні дошки у м. Жовква і у м. Львові, а згодом і на юридичному факультеті Львівського національного університету ім. І. Франка.

Другим відомим, можна сказати, співзасновником міжна- родного права прав людини є теж колишній студент нашого факультету Рафал Лемкін, який навчався у Львівському універ- ситеті у 1920–1925 рр. Його пожиттєвою ідеєю стала вимога ухвалення міжнародно-правового акта, який би на всесвітньо- му рівні визнав геноцид злочином і на міжнародному рівні встановив міжнародну кримінальну відповідальність за його вчинення. Пізніше, з початком Другої світової війни, він виїхав до США, де постійно докладав неабияких зусиль задля обґрун- тування та запровадження у життя цієї ідеї.

Саме Лемкін вперше у світі у 1944 р. запропонував і ввів у обіг поняття «геноцид» як переслідування, аж до фізичного знищення, певної соціальної групи – расової, етнічної, релігій- ної чи іншої меншини населення країни. Саме завдяки його багаторічним зусиллям Генеральна асамблея ООН 9 грудня 1948 р. ухвалила Конвенцію про запобігання злочину геноциду і притягнення до відповідальності за його вчинення, основним автором проекту якої був він.

До правозахисних заслуг Р. Лемкіна міжнародного рівня на- лежить і те, що у 1943 р. він вперше у західному світі оприлюд- нив (у США) інформацію про голодомор в Україні 1932–1933 рр., про який в Радянському Союзі намагались замовчувати.

Внеску цього випускника юридичного факультету Львів- ського університету у міжнародний захист людських прав і свобод присвячені численні дослідження у різних країнах.

У 2017 р. на його честь також встановлено меморіальну дошку у м. Львові. Докладніше про життя та творчість двох згаданих колишніх наших студентів можна дізнатись із захо- плюючого твору лондонського професора Ф. Сендса «Східно- Західна вулиця. Повернення до Львова», опублікованого укра- їнською мовою у 2017 р.

6. Класифікація буттєвих прав і свобод людини

 З обґрунтовуваного мною розуміння буттєвих прав і сво- бод людини випливають додаткові аргументи і щодо класифі- кування таких прав і свобод. З усіх різноманітних їхніх класи- фікацій основною видається така, підставою (критерієм) якої слугують різні види (групи, комплекси) індивідуальних потреб, які задовольняються здійсненням, використанням людиною її певних буттєвих прав і свобод.

Ця класифікація набуває практичного значення, зокрема, при творенні конституції та інших законів держави, оскільки вона здатна сприяти забезпеченню повноти й обґрунтуванню послідовності викладу таких прав і свобод у цих актах, а також врахуванню їхніх видових особливостей при встановленні за- собів забезпечення.

Розмежовувати буттєві права і свободи людини на певні групи слід насамперед за змістом (характером) людських пот- реб, які цими правами і свободами забезпечуються. Тоді «потре- бова» класифікація прав і свобод матиме такий вигляд:

• фізичні (інакше кажучи, вітальні, життєві) права і сво- боди – це можливості людини, необхідні для її фізичного існування, для задоволення її біологічних, матеріальних потреб (зокрема, правá на життя, фізичну недоторканність, безпечне природне довкілля, житло, належний рівень матеріального за- безпечення, власність на предмети споживання, безоплатне ме- дичне обслуговування та інші види соціального забезпечення);

• особистісні права і свободи – це можливості збережен- ня, розвитку і захисту морально-психологічної індивідуальнос- ті людини, її світогляду та духовності (зокрема, правá на честь і гідність, ім’я, свободу світогляду і віросповідання, вираження своїх переконань);
• культурні (гуманітарні) права і свободи – це можливо- сті збереження та розвитку своєї етнічної самобутності, досту- пу до здобутків духовної та матеріальної культури нації, наро- ду, людства, їхнього засвоєння, використання та участі у пода- льшому їхньому збагаченні (зокрема, правá на освіту і вихо- вання; користування надбаннями культури і мистецтва; науко- ву, технічну та художню творчість);
• економічні права і свободи – це можливості людини ре- алізовувати свої здібності і здобувати засоби для існування, беручи участь у виробництві матеріальних та інших благ (зок- рема, правá на власність щодо засобів виробництва, на здобут- тя професії, вибір і здійснення трудової або іншої діяльності, сприятливі умови та справедливу оплату праці);
• політичні права і свободи – це можливості людини брати участь у державному та громадському житті, впливати на діяльність різноманітних державних органів, а також гро- мадських об’єднань політичного спрямування (зокрема, правá на юридичну правосуб’єктність та громадянство, участь у формуванні представницьких органів державної влади та міс- цевого самоврядування, участь у державному управлінні сус- пільством, участь у створенні і діяльності громадських об’єд- нань, державний захист від порушень буттєвих прав і свобод людини).

Тут слід відзначити, що прийнята на Всесвітній конферен- ції з прав людини 25 червня 1993 р. у Відні Віденська деклара- ція і Програма дій наголосила, що всі права людини універса- льні, неподільні, взаємозалежні і взаємопов’язані. Міжнародне  співтовариство повинно ставитися до прав людини глобально, на справедливій і рівній основі, з однаковим підходом і увагою. Хоча значення національної та релігійної специфіки і різних історичних, культурних і релігійних особливостей необхідно мати на увазі, держави, незалежно від їхніх політичних, еконо- мічних і культурних систем, зобов’язані сприяти і захищати усі права людини та основні свободи.

Не заперечуючи визнаного на міжнародному рівні прин- ципу єдності та взаємозалежності усіх груп буттєвих прав і сво- бод людини, не можна, однак, вважати, що як необхідний ін- струмент задоволення її потреб усі вони є цілком рівноцінними для її існування і розвитку. Тому, скажімо, послідовність їхньо- го викладу в Основному Законі держави не повинна бути дові- льною, випадковою: вона має, так чи інакше, відображати і певну нерівнозначність таких прав і свобод (відповідно до пев- ної нерівнозначності людських потреб).

У 1966 р. ООН одночасно прийняла два міжнародні пакти: про права «економічні, соціальні і культурні», а також про пра- ва «громадянські і політичні». Стосовно таких назв (різновидів) прав необхідно відзначити, по-перше, те, що всі буттєві права і свободи людини є соціальними у тому сенсі, що вони зумовлені соціумом – як за конкретним змістом, так і за конкретними засобами їхнього здійснення. З огляду на це, «несоціальних» прав і свобод людини взагалі існувати не може. А по-друге, так звані громадянські права (зважаючи на таку їхню назву) асоці- юються радше з правами саме громадян тієї чи іншої держави (тобто правами не всіх, не будь-яких людей). Тому в цьому по- сібнику щодо деяких видів буттєвих прав і свобод вжито інші терміни.

Крім наведеної вище класифікації, всі права і свободи лю- дини можуть бути розподілені на певні види ще й за іншими критеріями. А саме:

• за характером, способом здійснення –
  • активні (свобода «для», тобто для вчинення активних дій), і
  • пасивні (свобода «від», тобто від втручання, від переш- коджання з боку інших суб’єктів);

• за суб’єктним складом здійснення –
  • індивідуальні (здійснюються лише одноособовими дія- ми, наприклад: право на свободу вираження поглядів, на вихо- вання своєї дитини);
  • колективні (можуть бути реалізовані лише спільними діями групи носіїв права, наприклад: право на утворення гро- мадських об’єднань, проведення мітингів, демонстрацій), та
  • «змішані» (здійснюються як індивідуальними, так і ко- лективними діями).

Ще раз наголошу: пізнавальна цінність наведених кла- сифікацій вбачається у тому, що вони відображають певні специфічні особливості різноманітних людських прав і сво- бод. А такі особливості мають неодмінно враховуватися при конструюванні засобів (гарантій) забезпечення, охорони та захисту буттєвих прав і свобод, а також при застосуванні таких гарантій.

7. Здійснення буттєвих прав і свобод людини та його межі

Здійснення прав і свобод людини – це використання нею у своїй практичній діяльності тих можливостей, які необхідні для задоволення потреб існування та розвитку її або інших суб’єктів.

Тепер спробуємо детальніше розглянути положення Кон- ституції України. Статтею 3 Основного Закону України встано- влено, що «утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави». Поряд з цим Конституція Укра- їни у низці статей передбачає можливість обмежування деяких прав і свобод людини за наявності певних обставин. Такі кон- ституційні обмеження прав і свобод людини і громадянина виступають специфічним лакмусовим папірцем, індикатором, який дозволяє визначити ступінь свободи і захищеності люди- ни. Оскільки, власне, комплекс обмежень, встановлених у Кон- ституції України, найточніше характеризує відносини між дер- жавою і людиною.

Становище людини в суспільстві характеризується не стільки державним визнанням її «природних» прав і свобод, скільки, можливо, ще більшою мірою межами їхнього викорис- тання. А конституція відіграє першочергову роль в унормуван- ні меж прав і свобод людини, є визначальним практично зна- чущим їхнім регламентатором.

У жодному суспільстві можливості поведінки людини, відображені її буттєвими правами та свободами, не є безмеж- ними. Навіть стосовно такої можливості, як її право на життя, Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.) передбачає такі випадки, коли позбавлення людини її життя не вважатиметься порушенням цього права (ч. 2 ст. 2 цієї Конвенції).

Після ухвалення Організацією Об’єднаних Націй Загаль- ної декларації прав людини (1948 р.) практично усі держави світу – раніше чи пізніше, так чи інакше – визнали існування буттєвих прав і свобод людини. Проте є дуже показовим, що розуміння цими державами меж здійснення таких прав і сво- бод у багатьох випадках залишається і до сьогодні неодна- ковим, неуніфікованим. Тому можна стверджувати, що в усій праволюдинній проблематиці питання визнаних кожною державою меж здійснення буттєвих людських прав і свобод залишається найбільш гострим, актуальним, практично зна- чущим.

І це цілком зрозуміло, оскільки вирішення зазначеного питання безпосередньо зумовлюється конкретно-історичними, соціально-культурними, етнічними, цивілізаційними специфі- чними особливостями тієї чи іншої держави.

Тож розглянемо деякі засадничі положення, які мають братися до уваги у правообмежуванні.

Межі здійснення прав і свобод людини – це сукупність усіх явищ, які окреслюють зміст та обсяг реалізації таких прав і свобод.

Обмежування здійснення прав і свобод людини – це ді- яльність компетентних державних або міжнародних, чи міждержавних органів зі встановлення меж (обмежень) щодо здійснення прав і свобод людини.

 Отже, межі (обмеження) здійснення прав і свобод людини та обмежування здійснення прав і свобод людини – це явища (і, відповідно, поняття) нетотожні.

Розглядувані межі можна розподіляти на певні різновиди, групи за різними критеріями. А саме:

• за буттєвою (онтичною) сутністю явища, яке обмежує здійснення людського права і свободи, –
  • природні (біологічні, фізіологічні, екологічні) та
  • соціальні (економічні, політичні, духовно-ідеологічні);
• залежно від зв’язку з волею носія права –
  • абсолютно об’єктивні (законодавчі обмеження);
  • суб’єктивно об’єктивні (фізичні потреби людини);
  • суб’єктивні (особиста свідомість носія права);
• залежно від політико-юридичного статусу правообме- жуючого суб’єкта –
  • державні;
  • міжнародно-всесвітні;
  • регіональні;
  • міждержавні;
  • внутрішньодержавні і
  • недержавні (тобто громадські);
• за обсягом прав людини, стосовно яких встановлено обмеження їхнього здійснення –
  • загальні (такі, що стосуються усіх прав);
  • спеціальні (поширюються тільки на певну групу прав);
  • виключні (ті, що поширюються тільки на одне право);
• залежно від ступеня соціальної обґрунтованості –
  • цілком підставні;
  • в основному підставні;
  • недостатньо підставні;
  • безпідставні;
• залежно від юридичної значущості, закріпленості у законо- давстві або інших юридичних джерелах –
  • легальні (законні);
  • позалегальні (юридично нейтральні);
  • антилегальні (протизаконні).

Можливі й інші класифікації розглядуваного явища.

8. Тенденції розвитку та забезпечення буттєвих прав і свобод людини

 До цих тенденцій належать, зокрема, такі:

• дедалі ширше втілення у суспільну свідомість уявлення про те, що саме людина є первинним, головним суб’єктом права;
• універсалізація концепції буттєвих («природних») прав і свобод людини, поширення її на дедалі більшу кількість держав;
• розповсюдження принципу правової рівності на дедалі більше коло людей;
• зростання кількості держав, які допускають міжнарод- ний контроль за дотриманням у них прав і свобод людини;
• поширення визнання «верховенства» норм міжнарод- ного права щодо прав і свобод людини над внутрішньодержав- ним законодавством з цих питань;
• інтенсифікація діяльності неурядових (національних і міжнародних) організацій із захисту прав і свобод людини.

Яскравим проявом наведених тенденцій стала, зокрема, друга Всесвітня конференція з прав людини, організована ООН у Відні в червні 1993 р. (перша така конференція відбувалася під егідою цієї організації у 1968 р. у Тегерані). У Віденській конфе- ренції, що проходила під девізом «Права людини: знати їх, вима- гати їх, захищати їх», взяли участь майже 140 держав. Іншим прикладом може бути створення у 2006 р. у структурі ООН нового органу – Ради з прав людини.

9. Буттєві обов’язки людини

 Буттєві права і свободи людини, відповідно до викладено- го вище їхнього розуміння, є за своєю природною сутністю явищем біосоціальним. Соціальність же таких прав і свобод полягає у тому, що зафіксовані у них певні можливості людини (можливості діяти певним чином чи утримуватися від певних дій), щоб бути здійсненними, мають забезпечуватися відповід- ними обов’язками інших суб’єктів соціуму – окремих індивідів, їхніх угруповань, організацій (зокрема, держави), зрештою, усього суспільства. У протилежному ж випадку буттєві права і свободи людини можуть стати нереальними, залишитись лише обіцянками, гаслами, деклараціями тощо.

Означена властивість буттєвих людських прав і свобод є, отже, сутнісною, і тому вона згадана у викладеній вище дефіні- ції їхнього загального поняття.

Відтак, буттєвий обов’язок людини – це необхідність певної її поведінки, об’єктивно зумовлена конкретно- історичними потребами існування і розвитку інших людей, соціальних спільнот і об’єднань та усього суспільства.

Класифікація таких обов’язків людини загалом відповідає наведеній вище «потребовій» класифікації її прав і свобод. Тому серед означених обов’язків можна виділити:

• фізичні (наприклад, утримувати і захищати своїх непо- внолітніх дітей);
• особистісні (наприклад, поважати честь, гідність, віро- сповідання людей; виховувати своїх дітей);
• культурні (наприклад, дбайливо ставитися до пам’яток історії та культури свого й інших народів);
• економічні (наприклад, віддавати частину отриманого прибутку на загальносуспільні потреби);
• політичні (наприклад, протистояти насильству, вдава- тися тільки до мирних засобів реалізації і захисту своїх полі- тичних інтересів).

Деякі інші критерії класифікації буттєвих прав і свобод людини також можуть бути застосовані і для класифікації бут- тєвих людських обов’язків (наприклад, за кількісним складом їхніх суб’єктів, носіїв).

10. Буттєвий правовий статус і світогляд людини

 Фундаментальні можливості людини у кожному конкрет- но-історичному суспільстві, які невід’ємно необхідні для її існу- вання і розвитку у ньому, набувають конкретизованого вияву у певному каталозі (переліку) притаманних їй буттєвих прав і свобод, а також обов’язків. Такі її права і свободи, а також обов’язки у своїй сукупності відображають природно-правовий стан (становище) людини у соціумі. Тому для фіксації, для характеристики такого стану може бути застосоване терміно- поняття «буттєво-правовий статус людини». Отож, буттєво- правовий статус людини – це комплекс її буттєво-правових прав і свобод, а також обов’язків.

Перелік таких прав і свобод, а також обов’язків на сьогодні є універсальним і закріплюється, насамперед, у певних міжна- родних документах, актах, стандартах (про які йшлося вище). Що ж до конкретного їхнього змісту й обсягу, то вони визнача- ються, зазвичай, конкретно-історичними умовами того чи іншого суспільства (хоча й не завжди встановлюються у його національному законодавстві).

Названий статус людини так чи інакше нею усвідомлюєть- ся, відображається в її уявленнях, поглядах, цілях, – тобто, зага- лом кажучи, у її свідомості.

Стрижнем, ядром будь-якої індивідуальної чи колективної свідомості є світогляд – загальний погляд на весь оточуючий світ і місце людини у ньому. Оскільки необхідною складовою того соціального світу, в якому існує, діє та розвивається лю- дина, є явище, котре відображається термінопоняттям «право», остільки у загальному світогляді людини формується і його, так би мовити, правовий фрагмент – правовий світогляд. Отож можна визначити, що правовий світогляд – це сукупність поглядів і уявлень людини щодо її буттєвих («природних») прав, – тобто можливостей задовольняти у суспільстві потреби свого існування та розвитку.

1. Юридичне право як волевиявлення держави. Суб’єктивне та об’єктивне юридичне право.
2. Юридичне об’єктивне право як засіб конкретно-історичної інтерпретації та реалізації буттєвих прав і свобод людини.
3. Суб’єктивне юридичне право та юридичний обов’язок.
4. Юридичний статус суб’єкта.

1. Юридичне право як волевиявлення держави. Суб’єктивне та об’єктивне юридичне право

 Як вказувалось у Вступній частині курсу, позитивістсь- ко-юридичним праворозумінням умовно називається таке, згідно з яким термінопоняттям «право» відображаються ті явища, які виникають, так чи інакше, за волею держави. До них належать, насамперед, встановлені чи схвалені держа- вою обов’язкові для відповідних суб’єктів правила фізичної поведінки загального характеру, а також ті можливості жит- тєдіяльності певних суб’єктів, які з таких правил виплива- ють. В юридичній науці і практиці до першого з названих явищ зазвичай застосовують назву «об’єктивне юридичне право», а до другого – «суб’єктивне юридичне право». Їхня спільна властивість полягає у тому, що вони є результатом регулятивної діяльності саме держави і існують як позитивні (тобто реальні, фактичні) відносно самостійні соціальні явища.

Юридичне право є суб’єктивним, оскільки воно характери- зує такі можливості (свободи) суб’єкта, які – за волевиявленням держави – належать йому і використовуються ним тільки за його власним вибором, бажанням.

У державно-організованому суспільстві переважну части- ну своїх буттєвих прав і свобод суб’єкт взагалі не може реалізу- вати, якщо він не став носієм суб’єктивного юридичного права. У цьому й виявляється головне соціальне призначення і основ- на особистісна чи групова цінність такого явища. Наділяючи людину чи іншого суб’єкта суб’єктивним юридичним правом, держава немовби відкриває їм доступ і до здійснення їхніх бут- тєвих прав і свобод.

Комплекс належних певному суб’єкту (індивідуальному чи колективному) суб’єктивних юридичних прав і свобод, а також юридичних обов’язків відображається поняттям його юридич- ного статусу (від латинського слова status – стан, становище). У демократичній, гуманістичній державі юридичний статус людини має максимально відповідати її буттєво («природно»)- правовому статусу, як сукупності її буттєвих прав і свобод, а також обов’язків.

Юридичне право є об’єктивним у тому сенсі, що держав- ні загальнообов’язкові правила поведінки встановлюються та існують незалежно від індивідуальної свідомості кожного суб’єкта, до якого вони звернені, адресовані (хоча у своєму виникненні вони, зрозуміло, безпосередньо залежать від свідомості самого «автора» цих правил, але після їхнього встановлення вони вже «відокремлюються» й від неї). Всту- паючи у суспільне життя, кожен суб’єкт уже застає «готови- ми», діючими певні державні (юридичні) правила, які вини- кли незалежно від нього, тобто об’єктивно щодо нього, і «доля» яких не залежить безпосередньо від його індивідуа- льної свідомості.

Так виглядає стисла філософська характеристика згаданих тут явищ з огляду на філософське розуміння категорій «об’єк- тивне» та «суб’єктивне».

Далі ж розглянемо детальніше, охарактеризуємо кожне з них вже з позицій загальнотеоретичної юриспруденції.

2. Об’єктивне юридичне право

як засіб конкретно-історичної інтерпретації та реалізації буттєвих прав і свобод людини

 Конкретно-історичне походження тих можливостей лю- дини, що становлять її буттєві права і свободи, – навіть на всес- вітньому, глобальному рівні – визначає, безперечно, неоднако- вість їхнього конкретного змісту й обсягу в різні часи та у різ- них умовах існування людства. Саме тому уявлення про реаль- не здійснення таких прав і свобод, про його межі не можуть бути змістовно (а не номінально) універсальними, абсолютно однаковими і незмінними.

Інша ж причина «різночитань» у витлумачуванні таких прав і свобод людини коріниться у тому, що їхнє розуміння не може не залежати також і від специфічних інтересів різних на- родів, націй, соціально-економічних класів, численних інших угруповань, соціальних спільнот, а також об’єднань.

Ось чому для закріплення і здійснення за посередництвом юридичного об’єктивного права – передусім внутрішньодержа- вного («національного») законодавства – буттєвих прав і свобод людини та інших суб’єктів набуває важливого методологічного значення розв’язання проблеми їхнього розуміння (осмислю- вання) відповідними органами держави та іншими учасниками суспільного життя. Вирішення цієї проблеми має досягатися з урахуванням положень загальної теорії розуміння (інтерпрета- ції), тобто такої галузі знань, як герменевтика. Зважаючи на цю науку, стає можливим, зокрема, пояснювати, чому законодавст- во тієї чи іншої держави, яке фіксує конкретно-історичне розу- міння нею буттєвих прав і свобод людини, досить часто не збіга- ється (причому не стільки термінологічно, скільки у соціально- змістовному плані) із закріпленими у міжнародних нормативних документах «стандартами» таких прав і свобод, а ще більшою мірою – із законами інших держав з цих же питань.

Наслідком такої, так би мовити, герменевтико-правової си- туації стає те, що цінності, які в міжнародних документах дек- ларуються, вважаються загальнолюдськими (у тому числі бут- тєві права і свободи людини), є такими насамперед лише за їхніми назвами, термінологічними позначеннями. Проте при їхньому реальному здійсненні, втіленні у життя вони наповнюються цілком конкретним, нерідко неоднозначним, змістом, а отже, насправді функціонують не як загально-, а як окремо-людські. Чого варті загальнолюдські назви прав і свобод людини – це фак- тично виявляється лише тоді, коли вони використовуються для розв’язання реальних життєвих проблем, для задоволення пот- реб певних суб’єктів за конкретно-історичних умов.

Чи не найбільш виразно, рельєфно така ситуація прояв- ляється тоді, коли у процесі державно-вольового (юридич- ного) регулювання неминуче постає необхідність встанов- лення меж використання буттєвих прав і свобод людини. Практичне вирішення цієї проблеми, як засвідчує практика, ніде і ніколи не було одноваріантним і незмінним.

Саме законодавство з питань прав і свобод людини осмислю- ється (інтерпретується, витлумачується) – причому як при його створенні, встановленні, так і при застосуванні, втіленні в життя – у такий спосіб, щоб воно могло стати дієвим засобом, інструмен- том для досягнення соціально-змістовних цілей тих суб’єктів суспільного життя (індивідів, соціальних спільнот, об’єднань, їхніх індивідуальних чи колективних представників), які є учасниками відносин, що регулюються цим законодавством.

Викладене, однак, не означає, що колізії у внутрішньоде- ржавному чи міждержавному (міжнародному) юридичному забезпеченні таких прав і свобод (зокрема, розбіжності в їхній законодавчій регламентації, а також у тлумаченні, застосу- ванні та реалізації відповідних законів) не піддаються прак- тичному подоланню. Такі колізії розв’язуються, наприклад, через визнання та здійснення владної юрисдикції певних ор- ганів, спеціально уповноважених давати обов’язкові для заці- кавлених суб’єктів роз’яснення відповідних приписів юриди- чного об’єктивного права – чи внутрішньодержавного зако- нодавства (скажімо, висновки конституційних судів, інших аналогічних органів державного конституційного судочинст- ва чи нагляду), чи настанов міжнародно-правових документів (наприклад, рішення такого органу, як Європейський суд з прав людини). Втім, і акти таких органів неминуче втілюють,  зрозуміло, конкретно-історичну правосвідомість тих осіб, які входять до їхнього складу. Тому й у такому випадку вислов- лена ними інтерпретація буттєвих прав і свобод, з якою пого- дились або якій змушені підпорядкувати свою діяльність від- повідні суб’єкти, становитиме результат узгодження певних соціально зумовлених ідеологій, світоглядних і правових по- зицій декількох осіб – членів цих колегіальних органів.

3. Суб’єктивне юридичне право та юридичний обов’язок

Необхідною передумовою виникнення у людини суб’єк- тивного юридичного права або суб’єктивного юридичного обов’язку є державне визнання її як особи юридично правозда- тної та, за певних умов, ще й юридично дієздатної.

Юридична правоздатність – це закріплена в юридичних нормах і забезпечувана державою можливість суб’єкта мати суб’єктивні юридичні права і нести юридичні обов’язки. Така правоздатність – це мінімально необхідна передумова для того, щоб учасник суспільного життя (людина, об’єд- нання людей, соціальна спільнота) міг вважатися суб’єктом юридичного права.

Суб’єкт юридичного права – це носій можливих або ре- альних юридичних прав і обов’язків.

Юридична дієздатність – це закріплена в юридичних нормах і забезпечувана державою можливість суб’єкта здійснювати свої юридичні права й обов’язки особистими діяннями (активними чи пасивними діями).

Суб’єктивне юридичне право – це закріплена в юри- дичних нормах і забезпечувана державою можливість пе- вної поведінки суб’єкта, спрямованої на здійснення його відповідних буттєвих прав і свобод.

Позитивістське юридичне право є суб’єктивним, оскільки воно характеризує такі можливості (свободи), які – за волеви- явленням держави – належать саме суб’єкту і використовують- ся ним тільки за його власним вибором, бажанням.

В державно-організованому суспільстві переважну частину своїх буттєвих прав і свобод суб’єкт взагалі не може реалізувати, якщо він не був визнаний державою носієм суб’єктивного «по- зитивістського» (юридичного) права. Наділяючи людину чи іншого суб’єкта саме таким правом, держава офіційно немовби відкриває їм доступ і до здійснення їхніх буттєвих прав і свобод.

Буттєві обов’язки людини (п. 8 теми 1), тобто її обов’язки перед іншими людьми, перед різними соціальними спільнота- ми й об’єднаннями, зрештою, перед усім людством, теж повин- ні забезпечуватися державою. І вона це здійснює передусім через встановлення певних юридичних норм. Будучи закріпле- ними у них, такі обов’язки людини відображаються поняттям юридичного обов’язку.

Юридичний обов’язок – це закріплена в юридичних но- рмах і забезпечувана державою необхідність певної пове- дінки суб’єкта, спрямованої на здійснення його відповідного буттєвого обов’язку.

Поділ суб’єктивних юридичних прав та юридичних обов’язків на певні види має відповідати насамперед тій осно- вній класифікації буттєвих прав і свобод, а також обов’язків, яка була викладена у темі 1. Отож суб’єктивні юридичні права й обов’язки особи поділяються на фізичні, особистісні, куль- турні, економічні, політичні.

Комплекс таких прав і свобод, а також обов’язків, належ- них тому чи іншому суб’єкту, відображається поняттям юриди- чного статусу. 

4. Юридичний статус суб’єкта

 Як зазначалося вище, таким поняттям відображається комплекс (сукупність) суб’єктивних юридичних прав та обов’язків індивідуального чи колективного суб’єкта.

Розрізняють юридичний статус загальний, спеціальний, індивідуальний.

Загальний юридичний статус складається із закріпле- них у конституції прав і обов’язків людини та громадянина.

 Він фіксує загальні та формально рівні можливості, вихідні соціальні позиції насамперед тих людей, які є громадянами певної держави.

Основним об’єктом піклування та захисту держави стають в першу чергу, зазвичай, ті люди, яких вона визнає своїми гро- мадянами. Громадянство – це соціально-юридична влас- тивість людини, що полягає у передбаченому законом її певному зв’язку з державою, який зумовлює їхні взаємні юридичні права й обов’язки.

Саме своїм громадянам держава має передовсім надавати захист, піклуватись про забезпечення їхніх буттєвих прав і сво- бод. Тому якщо такі права і свободи людини розглядаються у «зв’язці» з правами і свободами громадянина, це створює най- більш надійну підставу для визначення її легальних (юридич- них) можливостей у суспільстві, для оцінки того, наскільки за- конодавство держави відповідає буттєвим правам і свободам людини. Тому, мабуть не випадково один з перших, прийнятих у Франції ще у XVIII ст. (1789 р.), державних актів з цього питання мав назву «Декларація прав людини і громадянина».

У кожній демократичній державі буттєві права і свободи людини закріплюються насамперед у її Основному законі – конституції. Це простежується, наприклад, в усіх колишніх та й у чинній конституціях нашої держави – Конституції Українсь- кої Народної Республіки (1918 р.), Конституціях Української Радянської Соціалістичної Республіки (1919, 1929, 1937, 1978 pp.), Конституції України (1996 p.).

У поточних законах та в інших нормативно-юридичних актах, зазвичай, передбачаються певні юридичні процедури,  «механізми» реалізації, охорони і захисту конституційно закрі- плених буттєвих прав і свобод людини.

Спеціальний юридичний статус складається з особли- вих (додаткових) прав і обов’язків суб’єктів одного й того ж певного виду (наприклад, студентів, пенсіонерів, військово- службовців). Він характеризує спеціалізовані формальні мож- ливості одновидових суб’єктів.

Індивідуальний юридичний статус складається з прав та обов’язків персоніфікованого суб’єкта, які він має у  певному місці в певний час. Цей статус характеризує індиві- дуалізовані юридичні можливості кожного окремого суб’єкта в певний момент його існування і життєдіяльності.

Тенденціями розвитку юридичного статусу людини і гро- мадянина в державі соціально-демократичної орієнтації є такі:

• збільшення кількості, а також розширення змісту й обсягу тих буттєвих прав і свобод людини, які закріплюються в юридичних нормах;
• посилення рівності юридичного статусу всіх громадян, скорочення чи відсутність соціально не обґрунтованих юриди- чних привілеїв та обмежень;
• збагачення соціального (зокрема, матеріального) змісту юридичних прав і свобод людини і громадянина;
• посилення соціальної та державної захищеності, гаран- тованості юридичного статусу людини і громадянина.

1. Загальне поняття держави.
2. Виникнення держави. Причини виникнення первісної (архаїчної) держави. Основні теорії походження такої держави.
3. Причини утворення національної держави.
4. Соціально-сутнісна типологія держав.
5. Функції держави.

1. Загальне поняття держави

Як було з’ясовано у попередній темі, «автором» юридично- го права в обох його різновидах – об’єктивному та суб’єк- тивному – є держава. Отож далі подаватиметься загальнотео- ретична характеристика цього вкрай важливого соціального утворення.

Держава – це організація політичної влади домінуючої частини соціально неоднорідного суспільства, яка, забез- печуючи його цілісність і безпеку, вирішує загальносуспіль- ні завдання та здійснює керівництво ним насамперед в інтересах його домінуючої частини.

Коментуючи запропоноване визначення, необхідно від- значити наступне:

• Виникнення та існування держави пов’язується з будь- яким соціальним (не біологічним) розшаруванням суспільст- ва, тобто з його розподілом на певні частини (спільноти, об’єднання). Причому кожна з них поряд із загальносуспіль- ними (та й, зрештою, загальнолюдськими) потребами й інте- ресами має також і свої особливі, іноді й протилежні, потреби та інтереси. Розподіл суспільства тільки на соціально-еконо- мічні класи (у традиційно марксистському розумінні цього поняття) – це хоча і найбільш поширена причина виникнення держав, проте не єдино можлива. Вона може поєднуватись, «переплітатись» також із поділом суспільства на етнічні спі- льноти чи на якісь інші соціальні «підрозділи» (які, як і класи, можуть посідати неоднакове становище у соціальній системі, зокрема у суспільному виробництві). Отже, будь-яка соціаль- на неоднорідність суспільства вже зумовлює необхід- ність утворення держави.

• При деякій, на перший погляд, невизначеності понят- тя «домінуюча частина суспільства» все ж зрозуміло, що йдеться, як зазначалося раніше, про найвпливовішу його со- ціальну групу. Причому такий – вирішальний – її вплив (зок- рема, її панування) може знаходити прояв у різних сферах суспільних відносин і здійснюватися у різних формах, різни- ми засобами.
• Наведена дефініція чітко фіксує, що саме держава при- значена вирішувати загальносуспільні питання, організо- вувати задоволення загальносоціальних потреб та інтересів; адже, окрім неї, жодна інша організація здійснити це зазвичай не спроможна. Однією з таких найперших потреб (інтересів) є забезпечення певної єдності суспільства як цілісного соціаль- ного організму (які б внутрішні суперечності, конфлікти його не послаблювали, не роз’єднували). Остання обставина якраз і зумовлює інтегративну (координуючу, узгоджувальну, «консе- нсусну») місію держави, при виконанні якої вона може виступа- ти виразником, представником і реалізатором інтересів не тільки домінуючої частини населення, а й усього певного сус- пільства загалом. Проте якщо обмежитись констатацією тільки цієї суттєвої властивості держави, то здійснити класифікацію держав, виходячи передусім із їхньої соціальної сутності, буде неможливо. Адже загальносоціальні завдання були змушені вирішувати усі без винятку держави, які існували в історії люд- ства та існують сьогодні.
• Викладене дозволяє визначити стисло соціальну сут- ність держави. При цьому належить спиратися на загальне поняття сутності будь-яких соціальних явищ, сформульоване у п. 1 теми 1 посібника. Нагадаю, що соціальна сутність явищ це їхня здатність слугувати засобом задоволення потреб суб’єктів суспільства.

«Замикання» соціальної сутності держави на реально існуючі потреби та інтереси (чи домінуючої частини, чи усього суспільства) дає змогу матеріалістично, тобто гранично об’єктивно, охарактеризувати цю сутність. Остання, отже, має, так би мовити, «двоїстий» характер: будь-яка держава покли- кана задовольняти, з одного боку, потреби та інтереси усього суспільства як єдиного цілого, а з іншого – водночас потреби та інтереси його домінуючої частини.

2. Виникнення держави.

Причини виникнення первісної (архаїчної) держави.

Основні теорії походження такої держави

 Існують такі основні теорії про походження первісної (арха- їчної) держави: патріархальна, договірна, соціально-класова, теорія насильства та ін.

Первісні людські спільноти, які формувались спочатку тільки на кровно-родинних зв’язках (роди), були, як свідчать етнографія та інші історичні науки, соціально однорідними утвореннями: групи людей, що існували всередині такої спіль- ноти, виділялись виключно чи здебільшого за їхніми біологіч- ними властивостями (стать, вік, фізичний стан тощо). Тому й існуючі тоді органи публічної влади, які здійснювали управ- ління таким суспільством (збори родичів, старійшина роду), а також загальні правила поведінки (звичаї, ритуали, традиції, табу), які діяли в ньому, однаковою мірою виражали інтереси всіх його членів-родичів.

Та внаслідок неминучого розвитку й ускладнення суспіль- ного виробництва, зокрема розподілу суспільної праці, а відпо- відно й усього суспільного життя, об’єктивно виникає потреба у виконанні таких соціальних функцій, на реалізації яких почи- нають зосереджуватись, «спеціалізуватись» лише окремі члени роду (племені). Отже, поступово формуються невеликі групи людей, за якими закріпляються лише певні соціальні «ролі». До останніх насамперед належать: а) управління – тобто організа- ція і координація «природопривласнювальної», а згодом виро- бничої діяльності родичів, одноплеменців; б) «шаманство» – ритуально-обрядові функції; в) військове керівництво – органі- зація захисту від племен завойовників.

У таких «управлінців», певною мірою вже відокремлених від звичайних членів спільноти (перших можна умовно назвати «родо-племінною бюрократією»), поступово формуються, окрім загальносуспільних, ще й специфічні групові інтереси. А внаслідок цього таке первісне родово-племінне суспільство повільно, але неминуче стає соціально неоднорідним.

Та вирішальною мірою, як свідчать згадані науки, це спричинили перші великі розподіли суспільної праці (насам- перед, розподіл на «природопривласнювальну» і виробничу, а згодом – на скотарство та землеробство) і виникнення – як наслідок – приватної власності на засоби виробництва. А зго- дом вже виникає надлишковий продукт, який виробляли у первісному суспільстві, використовуючи все більш досконалі засоби виробництва.

Така власність поступово зосереджується в першу чергу в руках племінної бюрократії (управлінської, військової, релігій- ної). І вона починає здійснювати керівництво суспільством вже не тільки у загальних інтересах, а й, так чи інакше, в інтересах своєї «управлінської» групи.

Остання обставина якраз і суттєво відрізняє таку органі- зацію управління суспільством від тієї, яка існувала у попере- дньому, соціально однорідному, суспільстві. Тому така органі- зація влади має бути відображена вже окремим, спеціальним поняттям. В українській мові воно позначається терміном «держава».

Отже, якщо не вважати племінну бюрократію соціально- економічним класом (оскільки ця група, посідаючи особливе місце у виконанні соціальних функцій, у розподілі прав і обов’язків, до певного часу не відрізняється від інших членів суспільства своїм відношенням до засобів виробництва), то можна констатувати наявність докласової держави – держа- ви племінної бюрократії. Ця держава – за її соціальною сутністю – була організацією публічної (вже політичної) влади домінуючої, керівної верхівки племінного соціально неоднорі- дного суспільства. Про таку архаїчну докласову державу писа- ли, між іншим, такі видатні вчені, як німецький мислитель Фрі- дріх Енгельс у книзі «Анти-Дюрінг» (1878 р.), а також українсь- кий історик Михайло Грушевський у книзі «Початки гро- мадянства (генетична соціологія)» (1921 p.).

З виникненням класів рабовласників і рабів (у деяких кра- їнах – класів феодалів і феодально залежних селян) соціальна сутність держави змінюється: остання стає організацією полі- тичної влади рабовласників (або ж, в інших випадках, відразу влади феодальної верхівки).

Чимало таких держав згодом підкоряли собі інші народи (як державні, так і бездержавні) або ж самі втрачали неза- лежність чи переставали існувати внаслідок загарбання їх або інших історичних подій.

Ознаки державної влади, які відрізняють її від публіч- ної влади у первісному, соціально однорідному суспільстві:

• у первісному суспільстві публічна влада виражає і захи- щає інтереси всіх його членів; а в соціально неоднорідному – інтереси насамперед домінуючого у ньому прошарку, угру- повання;
• у первісному суспільстві носії влади не відокремлюють- ся від інших членів суспільства за своїм соціальним станови- щем; в соціально неоднорідному суспільстві носії такої влади вже організаційно відокремлені у певну групу, яка набуває осо- бливого статусу;
• у первісному суспільстві населення не оподатковується; а в соціально неоднорідному суспільстві для утримання носіїв державної влади інші члени суспільства зазвичай зобов’язані сплачувати податки (данину);
• у первісному суспільстві органи влади не поділяються – залежно від виконуваних ними функцій – на певні види; а в соціально неоднорідному суспільстві функції державної влади розподіляються між окремими системами її органів;
• у первісному суспільстві влада поширюється на всіх членів роду, племені, на якій би території вони не перебували;  влада держави поширюється не тільки на родичів і однопле- менців, а на всіх людей, які перебувають на її території;

• у первісному суспільстві діють такі правила поведінки, обов’язковість яких забезпечується звичаями, традиціями, мораллю, різноманітними засобами громадського впливу; а у державі складається система особливих, формально обов’яз- кових загальних правил поведінки – юридичних норм, здійс- нення яких забезпечується саме державою.

3. Причини утворення національної держави

 Згодом в історії людства нерідко траплялись такі ситуації, коли деякі народи, нації, що компактно проживали на своїй історичній території, з огляду на певні конкретні обставини опинялись у складі іншонаціональних або багатонаціональних держав. І тоді самостійним чинником утворення нових держав ставало здійснення такими націями (народами) їхнього буттє- вого права на політичне самовизначення. За певних умов цей чинник може набувати вирішального значення і зумовлювати формування національної держави. Такі держави утворюва- лися, зокрема, в процесі ліквідації імперій, колоній, сувереніза- ції державоподібних формувань.

Втім, і національні держави завжди виникають у суспі- льстві, яке є соціально неоднорідним. Та й будь-яка нація, навіть у минулі часи, була спільнотою здебільшого соціально неоднорідною.

Зовнішніми (формальними) реквізитами національної приналежності держави слугують, зазвичай, певні, історично зумовлені, її офіційні символи: прапор, герб, гімн.

Ознаки державної влади, які відрізняють її від влади інших організацій у соціально неоднорідному суспільстві:

• у кожній країні з соціально неоднорідним суспільством може існувати лише одна держава, а організацій – багато;
• тільки держава виступає офіційним (формальним) представником усього суспільства; всі ж інші організації репре- зентують лише якусь його частину;

• тільки держава може вирішувати ті загальні питання, що стосуються всього суспільства, інші ж організації вирішу- ють, зазвичай, лише такі справи, що стосуються лише певної частини суспільства;
• держава для виконання своїх завдань та функцій ство- рює специфічний апарат, який володіє владними повноважен- нями та матеріальними засобами задля їхньої реалізації, інші ж організації такого апарату не мають;
• тільки держава може встановлювати формально обов’яз- кові для всього населення загальні правила поведінки – юридичні норми, тоді як встановлені іншими організаціями норми поши- рюють свою формальну обов’язковість лише на їхніх членів;
• тільки державна влада характеризується суверенітетом. Він має такі ознаки: верховенство влади у суспільстві; повнота влади; самостійність і формальна незалежність цієї влади від будь-якої іншої організації (або особи) – як у відповідній країні, так і за її межами.

Співвідношення соціальних і національних властивос- тей держави відображається такими положеннями:

• Майже в кожній державі, що утворилася за нової чи но- вітньої історії, її народ (населення) є етнічно неоднорідним, складається, так чи інакше, з різних національних спільнот.
• Населення кожної з них, будучи, зазвичай, соціально неоднорідним, поділяється на певні класи, стани, прошарки чи якісь інші групи.
• З іншого боку, не існує таких класів, соціальних проша- рків, верств, які були б етнічно нейтральними, «дистильовани- ми», цілком позбавленими національних особливостей.

Цим об’єктивно й зумовлюється складне переплетіння, взаємозалежність соціальних і національних властивостей у сутності будь-якої сучасної держави.

4. Соціально-сутнісна типологія держав

Типологія – це, загалом кажучи, теорія типологізації (тоб- то розподілу на типи) тих чи інших явищ. Типологізація держав покликана класифікувати, «розподілити» всі держави, що існу- вали в історії людства або існують і зараз, на такі різновиди (групи, класи), які дають змогу виявити насамперед їхню соці- альну сутність.

Соціальна сутність держави полягає в її здатності задовольняти певні потреби та інтереси домінуючої у сус- пільстві спільноти, а також усього суспільства. Отже, роз- крити соціальну сутність держави означає виявити і вказати, інтереси і волю якої саме частини соціально неоднорідного суспільства (політичної, економічної, національної чи іншої) чи всього суспільства певна держава виражає і задовольняє пер- шочергово. А досягнути цього можна тільки за посередництвом наукового дослідження, здійснюваного на основі соціально змістовного потребового підходу.

Як свідчить уся історія людства, офіційна назва, словесна  «самореклама», самооцінка держави, зазвичай, не стільки роз- кривала, скільки приховувала, маскувала її справжню соціальну роль. І якби декларативна «зовнішність» держави завжди від- повідала сутності цього явища, то й, можливо, взагалі не було би потреби в науці про державу.

Розподіляти держави на певні різновиди (типи, класи) можна, зрозуміло, і за іншими критеріями, зокрема:

• за їхньою належністю до відповідної цивілізації людства (наприклад, держави західної цивілізації та східної);
• за методами здійснення державної влади (демократичні і тоталітарні);
• за характером та рівнем технологічного розвитку відпо- відного суспільства (аграрні, індустріальні, постіндустріальні, чи, як іноді сьогодні висловлюються, «інформаційні»);
• за ставленням держави до релігії (теократичні та світські);
• за географічним розташуванням (європейські, азіатські та ін.).

Наведені класифікації держав, відображаючи, безперечно, вельми важливі риси, характеристики держав, не дають відпо- віді на питання: волю якої групи населення, якої його частини виражають і реалізують держави відповідної групи. А без такої  відповіді соціальна сутність того явища, яке відображається поняттям держави, залишається прихованою, нерозкритою. Тому згадані класифікації не можуть замінити такої типології держав, яка фіксувала би відмінності між ними саме з огляду на їхню соціальну сутність.

Історія існування держав – це, зазвичай, насамперед істо- рія зміни їхньої соціальної сутності. Тому й типи держав є їхні- ми історичними типами.

Історичний тип держави – це система суттєвих ознак, властивих усім державам, економічною основою яких є певний тип виробничих відносин, що відображають соціально змістовну сутність і соціальне призначення держави.

Основні причини зміни історичних типів держави:

• розвиток продуктивних сил суспільства і відповідна зміна у ньому виробничих відносин;
• як наслідок, зміна соціальної (зокрема, класової) струк- тури суспільства; формування нового домінуючого в економіці класу або іншої найбільш впливової групи населення, тобто зміна співвідношення у суспільстві класових та інших соціаль- них сил;
• відтак, перехід державної влади до представників іншо- го класу (частини класу, союзу класів) або іншої соціальної гру- пи, а отже, – зміна її соціальної сутності.

Хоча держава вирішальною мірою залежить насамперед від домінуючої у суспільстві соціальної групи, вона, однак, не є, так би мовити, складовою, структурною частиною цієї групи, а має відносну самостійність стосовно останньої, а тим більше щодо інших соціальних формувань та й, зрештою, щодо суспіль- ства в цілому.

Така відносна самостійність держави дістає прояв у наступ- ному:

• організаційна відокремленість державної влади від сус- пільства в цілому, від будь-яких груп і класів (у тому числі й від домінуючої частини суспільства);
• наявність власної внутрішньої будови (структури) та особливих, специфічних інтересів;
• залежність державної влади не тільки від домінуючої групи населення, але, так чи інакше, також і від інших груп сус- пільства;
• залежність державної влади не тільки від конкретно- історичного реального співвідношення сил різних соціальних груп всередині країни, а й від впливу зовнішньополітичних умов і подій;
• необхідність виконувати не тільки групові (класові та інші), а й загальносоціальні завдання.

Відносна самостійність держави є однією з основних при- чин того, що існували, існують і, мабуть, завжди існуватимуть держави так званих перехідних типів. Вони, зазвичай, виража- ють волю кількох спільнот (класів, націй, верств, груп) або ж волю лише частини певної спільноти.

У різні епохи існували такі історичні типи держави:

• племінно-бюрократичний,
• рабовласницький,
• феодальний,
• буржуазний,
• соціалістичний,
• соціально-демократичний.

Наведена класифікація типів держав зумовлюється тим, що саме такі соціально-економічні спільноти, як племінна бюрократія, рабовласники, феодали, буржуазія, трудящі, представники так званого третього класу, зокрема трудівни- ків-власників, були чи є домінуючою частиною населення у тому чи іншому суспільстві на певному етапі його історичного розвитку.

Між періодами існування названих «чистих» типів держа- ви зазвичай існували (та й подекуди сьогодні існують) держави перехідних або, умовно кажучи, «змішаних» типів. До останніх належать, зокрема, й ті сучасні держави, які обрали орієнтиром свого розвитку правову державу соціальної демократії.

Типологічна приналежність держави відображає її соціаль- но-змістовну сутність, так би мовити, у статиці. А в динаміці, у «роботі» держави така сутність розкривається через ті основні функції, які та чи інша держава виконує у суспільстві.

5. Функції держави

 Функції держави – це основні напрями діяльності держави, які виявляють та реалізовують її соціальну сут- ність і призначення у соціально неоднорідному суспільстві.

Такі функції можна класифікувати на певні різновиди за такими критеріями:

• за соціальним значенням державної діяльності –
  • основні (безпосередньо характеризують соціальну сут- ність і призначення держави) та
  • неосновні (розкривають цю сутність опосередковано);
• за територіальною спрямованістю –
  • внутрішні та
  • зовнішні;
• за сферою суспільного життя –
  • економічні;
  • політичні;
  • загальногуманітарні;
• за часом виконання –
  • постійні (здійснюються упродовж усього часу існування певної держави) та
  • тимчасові (здійснюються упродовж лише певного від- різку часу існування держави, наприклад, під час стихійного лиха чи війни).

1. Майбутня держава соціально-демократичного типу: сутність і передумови формування.
2. Поняття і види держав соціально-демократичної орієнтації.
3. Внутрішні завдання і функції держав соціально-демократичної орієнтації.
4. Зовнішні функції держав соціально-демократичної орієнтації.

1. Майбутня держава

соціально-демократичного типу: сутність і передумови формування

 У першій половині XX століття в багатьох країнах світу ро- зпочався поступовий, здійснюваний різними шляхами, засоба- ми і темпами, перехід від традиційно буржуазного суспільства (суспільства спочатку «вільного», а потім монополістичного капіталізму) до громадянського суспільства соціальної демок- ратії – суспільства трудівників-власників. Саме останньому має відповідати правова держава, котра водночас є і державою соціальної демократії.

Громадянське суспільство – це спільнота вільних, рівно- правних людей та їхніх об’єднань, яким держава забезпечує юридичні можливості бути власниками засобів вироб- ництва, а також брати активну участь у політичному житті країни.

Основні ознаки громадянського суспільства:

• людина, її інтереси, її буттєві права і свободи є голов- ними цінностями такого суспільства;
• рівноправність і захищеність усіх форм власності, насамперед приватної (в її індивідуальних та групових різно- видах);
• економічна свобода громадян та їхніх об’єднань, інших суб’єктів виробничих відносин у виборі видів і форм виробни- чої діяльності;
• надійний та ефективний соціальний захист кожної лю- дини, яка з огляду на об’єктивні обставини не може забезпечу- вати своє існування власною працею;
• ідеологічна і політична свобода, наявність демократич- них інститутів та механізмів, які забезпечують кожній людині можливість впливати на формування та здійснення державної політики.

Реальне здійснення кожною людиною її буттєвих прав і свобод можливе лише у такому суспільстві, де ліквідовано її відчуження від засобів виробництва і результатів особи- стої праці, а також від політичної, насамперед державної, влади.

Громадянське суспільство може утворитися за таких умов:

• саме трудівники переважно є водночас і власниками (чи колективними, чи індивідуальними) засобів виробництва і результатів своєї праці;
• такі трудівники-власники становлять більшість дорос- лого населення країни, дорослих громадян держави;
• політична система суспільства (зокрема, порядок вибо- рів представницьких органів держави та органів місцевого са- моврядування) забезпечує вільне й адекватне волевиявлення дорослих громадян;
• результати такого волевиявлення населення набувають вирішального значення в суспільному житті (зокрема, через забезпечення панування законів у державі, через їхню найвищу юридичну силу щодо усіх інших юридичних актів держави, її органів);
• безумовною змістовною межею волевиявлення більшо- сті населення є буттєві права і свободи людини: непорушність, «недоторканність» цих прав і свобод має бути абсолютною. Буттєві права і свободи людини – це той універсальний кордон, який не повинна переступати будь-яка більшість населення, будь-яка держава.

 Сучасні загальні тенденції соціального розвитку у світі якраз і дозволяють констатувати наявність у деяких країнах (наприклад, Данія, Швеція, Німеччина) або прогнозувати пос- тупове формування в інших країнах (наприклад, в Україні) такого суспільства, де більшість трудівників будуть власни- ками (у тій чи іншій формі) засобів та результатів своєї праці. Таким чином, громадянське суспільство соціальної демократії буде суспільством постбуржуазним (якщо мати на увазі капі- талізм XVIII – початку XX століть) і постсоціалістичним (зок- рема, у його радянському варіанті). А держава у такому суспі- льстві має бути – за її соціальною сутністю – державою саме трудівників-власників.

Є певні підстави для того, щоб поняття про таку державу позначити назвою «держава соціальної демократії», а його дефініцію сформулювати у такий спосіб: держава соціальної демократії – це організація політичної влади трудівників- власників (що становлять більшість населення суспільст- ва), яка реально забезпечує максимальне здійснення і за- хист буттєвих прав і свобод людини, а також її спільнот і об’єднань на засадах свободи, соціальної справедливості і солідарності.

Виокремлення таких держав у самостійний історичний тип визначатиметься – відповідно до викладеної у попередній темі соціально-сутнісної типології держав – якісною своєрідні- стю (своєрідним різновидом) домінуючих у них виробничих відносин. Йдеться, насамперед, про комбінацію таких форм власності на засоби виробництва, як приватна (групова чи ін- дивідуальна) і суспільна (державна та комунальна). Хоча усім їм забезпечуватимуться формально рівні умови співіснування і конкуренції, проте переважна частина засобів виробництва перебуватиме саме у приватній власності. При цьому трудівни- ки, які становитимуть абсолютну більшість дорослого насе- лення країни, матимуть можливість, так чи інакше, розпоря- джатися використовуваними ними засобами виробництва і засобами надання послуг, а також результатами своєї праці, здійснюваної на базі цих засобів. Таким чином, у соціальній структурі суспільства вперше в його історії кількісно переважатиме клас трудівників-власників (іноді його називають  «середнім класом»).

Такого варіанта організації економічного і соціального життя суспільства, такої структури виробничих відносин у ньому раніше ще ніколи не існувало. Отже, йдеться про історично новий різновид (тип) економічного підґрунтя, базису суспільства. Він і зумовлюватиме формування його якісно нової, найчисленнішої соціальної спільноти трудівни- ків-власників, а внаслідок цього і виникнення відповідного типу держави – держави соціальної демократії, яка виража- тиме передусім інтереси цього соціально-економічного класу.

2. Поняття і види держав соціально-демократичної орієнтації

Якісно новому етапу всесвітньо-історичного розвитку людства – його переходу до громадянського правового суспіль- ства соціальної демократії відповідає у політико-юридичній сфері й перехідний тип держави – держави, зорієнтованої на соціальну демократію.

Держава соціально-демократичної орієнтації – це ор- ганізація політичної влади більшості населення у суспіль- стві з різноманітними формами приватної та суспільної власності на засоби виробництва, яка постійно покращує умови для здійснення буттєвих прав і свобод людини та інших суб’єктів на засадах свободи, соціальної справедливо- сті і солідарності.

Соціально-демократичне спрямування такої держави знаходить прояв у тому, що вона:

• створює для всіх громадян рівні можливості участі у приватизації значної частини засобів виробництва та іншого майна, активно стимулює цей процес;
• послаблює відчуження своїх громадян від управління суспільством, надаючи їм можливість впливати на вироблення і здійснення державної політики через участь у загальних виборах, референдумах, діяльності різноманітних політичних партій та інших громадських об’єднань;

• не тільки зберігає права і свободи, які були раніше здо- буті у політичній боротьбі, а й розширює їхній зміст і обсяг;
• поряд з іншими суб’єктами соціуму є безпосереднім учасником і організатором суспільного виробництва як влас- ник важливої частини сучасних засобів виробництва;
• бере безпосередню участь у розподілі матеріальних благ через систему пенсій, соціальних допомог, прагнучи за- безпечити достатній рівень життя всім своїм громадянам;
• розширює сферу виконання загальносоціальних функ- цій, що здійснюються в інтересах усього суспільства і питома вага яких в усій державній діяльності помітно зростає;
• користується підтримкою більшої частини населення країни;
• проводить миролюбну зовнішню політику, бере дедалі ширшу участь у розв’язанні глобальних, тобто загальнолюдських, проблем – екологічних, енергетичних, кліматичних тощо.

За сучасних умов можна вирізнити два основні різновиди держав такого типу:

а) держави, що існують у промислово розвинутих країнах соціально орієнтованого капіталізму (наприклад, Німеччина, Великобританія, США);

б) держави, що існують у країнах, які переходять від соціа- лістичного суспільства до громадянського суспільства з соціа- льно орієнтованою економікою та перетворюються з тоталіта- ризованої організації влади колишньої партійно-управлінської верхівки на організацію влади більшості населення (напри- клад, колишні радянські республіки, зокрема Україна).

3. Внутрішні завдання і функції держав соціально-демократичної орієнтації

 У гуманітарній сфері:

Завдання: забезпечити кожній людині гідний рівень життя на засадах свободи, соціальної справедливості і солідарності.

Функції:

• гуманітарна (забезпечення, охорона і захист буттєвих прав і свобод людини);
• екологічна (охорона природного довкілля);
• соціальна (охорона і відновлення здоров’я людей, їхній соціальний захист);
• культурно-виховна (освіта, виховання, розвиток куль- тури тощо).

В економічній сфері:

Завдання: сприяти формуванню соціально орієнтованої ефективної ринкової економіки.

Функції:

• господарсько-стимулююча (створення умов для розви- тку виробництва на основі рівноправного визнання і захисту різних форм власності на засоби виробництва);
• господарсько-організаційна (програмування та органі- зація виробництва на державних підприємствах, розпоряджен- ня об’єктами державної власності);
• науково-організаційна (організація і стимулювання нау- кових досліджень).

У політичній сфері:

Завдання: створювати умови для формування і діяльності органів державної влади на засадах демократії, тобто сприяти безперешкодному волевиявленню більшості народу в умовах вільної діяльності різноманітних громадських об’єднань.

Функції:

• створення демократичних умов, інститутів для вільного виявлення і врахування інтересів різних соціальних груп, зок- рема для діяльності різноманітних політичних партій та інших громадських об’єднань (демократизаційна функція);
• забезпечення умов для збереження і розвитку націо- нальної самобутності титульної та всіх інших націй, що про- живають на території держави (національно-забезпечувальна функція);
• охорона і захист державно-конституційного ладу, закон- ності та правопорядку (охоронна функція).

4. Зовнішні функції держав

соціально-демократичної орієнтації

 У гуманітарній сфері:

• участь у міжнародному забезпеченні і захисті буттєвих прав і свобод людини (гуманітарна функція);
• допомога населенню інших країн (у разі стихійного лиха, економічних та інших кризових ситуацій) (соціальна функція);
• участь у  захисті  природного  довкілля  (екологічна функція);

• участь у міжнародному культурному співробітництві (культурна функція).

В економічній сфері:

• участь у створенні світової економічної системи на ос- нові міжнародного розподілу та інтеграції виробництва і пос- луг (економіко-координаційна функція);
• участь у розв’язанні глобальних господарських та нау- кових проблем (енергетичної, використання світового океану, досліджень і освоєння космосу тощо) (економіко-глобалізаційна функція).

У політичній сфері:

• організація і розвиток міждержавних договірних відно- син на основі загальновизнаних принципів міжнародного права (міжнародно-договірна функція);
• захист своєї країни від іноземного нападу, від анексії (захисна функція);
• участь у забезпеченні ненасильницького миру в усіх регіонах планети (миротворча функція);
• участь у боротьбі з порушеннями міжнародного право- порядку, зокрема у боротьбі з міжнародним тероризмом (антитерористична функція).

Схожість або збіг основних внутрішніх функцій багатьох існуючих сьогодні демократичних держав свідчить про помітне зближення їхньої соціальної сутності, про посилення взаємоза- лежності і взаємозв’язку всіх країн, про об’єктивно зумовлюва- ну поступову консолідацію зусиль більшості народів світу у розв’язанні дуже серйозних глобальних проблем. А загальна зорієнтованість таких держав на сприяння здійсненню та за- хист буттєвих людських прав і свобод дає підставу вбачати спрямованість їхньої діяльності на становлення таких держав саме як правових (праволюдинних).

1. Сутність і поняття верховенства права як соціально-природного явища.
2. Критерії та показники досягнення верховенства права.
3. Правова держава: основи концепції.
4. Основні загальні ознаки правової держави.
5. Правова держава як держава соціальної демократії.

1. Сутність і поняття верховенства права як соціально-природного явища

 Термінопоняття «верховенство права» є україномовним еквівалентом англійського виразу «rule of law».

Як надбання спершу англійської політико-правової докт- рини ХVІІ ст. (А. Дайсі), воно з середини ХХ ст. поступово почи- нає набувати значення світового, універсального, але в першу чергу – загальноєвропейського.

Про це свідчить, наприклад, те, що зазначене поняття вживається у преамбулі Загальної декларації прав людини (1948 р.). Його також можна зустріти у Статуті Ради Європи (1949 р.), в її Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (1950 р.), у низці установчих та інших договорів Європей- ського Союзу, в його Хартії основоположних прав (2000 р.).

Вперше в українській історії у чинній Конституції України було задекларовано, що у нашій державі, у нашому суспільстві  «визнається» і «діє» принцип верховенства права (ст. 8). Зго- дом цей принцип почав фіксуватись й у деяких інших вітчиз- няних законах (ст. 2 Закону України «Про судоустрій і статус суддів України», ст. 8 Кодексу адміністративного судочинства України). А поняття верховенства права стало використовуватись також в актах Конституційного Суду України, Верховного Суду України та й, зрештою, інших судових органів.

Показовим є те, що верховенство права досліджується за- звичай «у парі» з правовою державою. І це не випадково: адже такою державою вважається лише та, в якій панує, «верховенс- твує» право – причому як явище позадержавне (не державно- вольове), тобто соціально-природне.

Насамперед слід зазначити, що верховенство права – це пріоритетність у суспільстві буттєвих (так званих «приро- дних») прав і свобод людини. Але таке – по суті правильне – розуміння означеного явища є дещо неповним і тому потре- бує уточнення.

Так, варто зауважити, що такі права і свободи притаманні не тільки кожній окремій людині, а також (як зазначалося ще у Вступній частині посібника) і соціальним спільнотам, об’єд- нанням, суспільству, зрештою, людству в цілому.

І якщо для демократичної, соціальної, правової держави найвищою цінністю є людина, то для кожної людини найви- щою соціальною цінністю є суспільство (формально, зазвичай, уособлюване державою). Адже тільки «з рук» суспільства лю- дина може отримати усі основні блага, які є вкрай необхідними для її нормального існування і розвитку.

З огляду на це можна зробити висновок про те, що верхо- венство права – це, по-перше, не стільки верховенство самих по собі, так би мовити, статичних буттєвих прав і свобод людини, скільки їхня реалізація, узгоджена з такими ж правами і свобо- дами інших індивідів, людських спільнот, об’єднань й усього суспільства. А по-друге, – це реалізація не тільки таких прав і свобод, а й основоположних («природних») обов’язків.

Сьогодні є загальновизнаним фактом те, що цілком безме- жного здійснення буттєвих прав і свобод не існує. Цю обставину з достатньою чіткістю зафіксовано практично в усіх міжнарод- них актах, які вважаються виразниками всесвітніх і регіональ- них стандартів прав і свобод людини. Так, у ч. 2 ст. 29 Загальної декларації прав людини зазначено, що основоположні права людини мають обмежуватись законом виключно задля забезпе- чення прав інших, громадського порядку, загального добробуту і задоволення справедливих вимог моралі у демократичному сус- пільстві. Схожі положення містяться й у Міжнародному пакті про громадянські і політичні права (ст. 18, 21), а також у Міжнарод- ному пакті про економічні, соціальні і культурні права (ст. 4). Вони також зустрічаються, з тими чи іншими текстуальними особливостями, у кількох статтях Конвенції про захист прав лю- дини і основоположних свобод (ст. 8–11). З наведених положень випливає, що у назвах зазначених «обмежувачів» здійснення буттєвих прав і свобод людини фік- суються якраз буттєві права і свободи (тобто соціально- природні можливості певних суб’єктів) також тих колективних суб’єктів суспільства, які у відносинах з кожним індивідом ви- ступають, відповідно, другою, протилежною стороною.

Такими суб’єктами є як суспільство в цілому, так і його окремі частини – спільноти й об’єднання людей. А їхніми пра- вами і свободами, які забороняється порушувати будь-якій людині, є, принаймні, правá на громадський порядок, на загаль- ний добробут, на забезпечення суспільної моральності.

І тією ж мірою, якою держава та інші колективні суб’єкти зобов’язані не порушувати, не руйнувати права і свободи лю- дини, індивіди, у свою чергу, зобов’язані не ушкоджувати права і свободи не тільки індивідуальних, а й колективних суб’єктів.

Йдеться, отже, про те, що будь-чиї соціально-природні мо- жливості (буттєві права і свободи) стають здійсненними лише за умови виконання певними суб’єктами відповідних соціаль- но-природних обов’язків. Якщо зважати на те, що здійснення прав і свобод будь-якого з означених у темі 1 видів за змістом (характером) людських потреб, які цими правами і свободами забезпечуються, не повинно руйнувати, утискати права і сво- боди інших осіб, не може перешкоджати їхній реалізації, то виявляється, що жоден окремий вид буттєвих прав і свобод не може бути безвинятково, безумовно домінуючим, «верховним» стосовно прав і свобод інших видів (вирізнених залежно від онтичного статусу їхніх носіїв – статусу індивідуального, гру- пового, загальносуспільного або ж загальнолюдського).

Здійснення кожного із вказаних у темі 1 «потребових» різно- видів буттєвих прав і свобод неминуче обмежуються – головно, у їхньому змісті й обсязі – тими чи іншими видами буттєвих прав і свобод. Отже, йдеться про змістову й обсягову взаємо- залежність, взаємозумовленість здійснення будь-чиїх буттє- вих прав і свобод, тобто про взаємну узгодженість, збалансо- ваність їхньої реалізації. Досягнення такого стану існування і реалізованості згаданих прав і свобод якраз і давало би підс- таву констатувати, що у суспільстві встановлено верховен- ство права – верховенство, зрозуміло, права буттєвого, «при- родного».

Отож, можна резюмувати, що як особливий соціальний феномен верховенство права – це взаємозумовлене існуван- ня і взаємоузгоджена реалізація буттєвих прав і свобод та обов’язків людини, а також буттєвих прав і свобод та обов’язків людських спільнот, об’єднань, суспільств й усього людства.

Ознаки верховенства права

Встановлення у суспільстві верховенства права у повному обсязі – постійного і повсюдного – є, радше, ідеалом, до досяг- нення якого має докладати зусилля кожна держава, яка прагне стати правовою. Щоб рухатись у цьому напрямі, у державі ви- голошується визнання принципу верховенства права як од- нієї з фундаментальних засад діяльності усіх її органів та інших суб’єктів суспільства. Втім, самé по собі закріплення такого принципу, очевидно, ще не означає існування у суспільстві такого соціального явища, як верховенство права. Адже досяг- нення зазначеного ідеалу буває надто складним, а подекуди, можливо, і проблематичним.

Досить нагадати, що органічно притаманна феномену верховенства права «збалансованість» прав, свобод, інтересів, потреб є, власне, його оцінювальною властивістю і, відповідно, оцінювальною категорією, яка може витлумачуватись і засто- совуватись до конкретних ситуацій різними суб’єктами неод- нозначно, неуніфіковано. Але суспільство – в особі держави чи міжнародних організацій – задля того, щоб констатувати у кожному конкретному випадку остаточну оцінку стану збала- нсованості чи, навпаки, незбалансованості конфліктуючих прав і свобод (конкуруючих інтересів), за взаємним погодженням утворює певні інституції, рішення яких із цього пи- тання вважатимуться остаточними і не підлягатимуть офі- ційному оскарженню. (Прикладом такої інституції є Європей- ський суд з прав людини, який вже понад шістдесят років офіційно тлумачить і застосовує Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод).

Принцип верховенства права – задля його практично- регулятивного впливу – має бути ще конкретизований через опис ознак певних соціальних явищ, в яких (ознаках) якраз і знаходитиме вияв верховенство права. Характеристиці таких ознак присвячений спеціальний документ Венеційської комісії Ради Європи – «Верховенство права. Перелік контрольних пи- тань» («Rule of Law Checklist»), ухвалений у 2016 р. Згадуваними явищами можуть бути, зокрема, певні способи організації дер- жавних органів, їхньої діяльності, взаємодії з іншими суб’єк- тами, їхні документовані акти, певне співвідношення інтересів різних суб’єктів.

Можливо, найбільш докладно ознаки прояву верховенства права охарактеризовані на сьогодні Європейським судом з прав людини. Серед них цей Суд відзначає, насамперед, такі:

• визнання пріоритетності, визначальної ролі буттєвих прав і свобод людини у діяльності держави, усіх її органів, оскі- льки – за висновком цього Суду – принцип верховенства права втілено в усіх статтях Конвенції про захист прав людини і ос- новоположних свобод, яку зобов’язались дотримувати держа- ви-члени Ради Європи;
• правова певність, визначеність (legal certainty) стано- вища людини у тій чи іншій ситуації;
• неприпустимість затримання особи на невизначений і непередбачуваний термін, якщо воно не ґрунтується на законі чи судовому рішенні;
• обсяг будь-якого правового розсуду органу держави і спосіб його здійснення мають бути з достатньою точністю ви- значені законом;
• майже безвиняткова можливість доступу до суду;
• наявність судового контролю за втручанням виконав- чих органів у права і свободи людини;
• підпорядкованість судовому рішенню усіх органів дер- жави, безвиняткова обов’язковість його виконання будь-якими органами і посадовцями;
• можливість скасування вищим судом рішення нижчого суду, яке не набрало чинності;
• незмінність, неоспорюваність остаточного судового рі- шення, яке набрало чинності.

2. Критерії та показники досягнення верховенства права

 Як зазначено у преамбулі Загальної декларації прав люди- ни, ухваленої Генеральною Асамблеєю Організації Об’єднаних Націй у 1948 р., народи-учасники ООН підтвердили свою «віру в основні права людини». І наочним проявом цієї віри стають дедалі частіші звернення до ідеї верховенства права.

Численні державні, міждержавні та міжнародні юридичні акти, практика їхнього застосування, тисячі наукових публікацій використовують цю ідею (та відповідне їй термінопоняття).

На теперішній час в Україні термінопоняття «верховенст- во права» включене не тільки до кількох статей її Конституції (ст. 8, 129, 147), а й до майже 40-а її законів.

Та попри це доводиться констатувати, що означене терміно- поняття сьогодні здебільшого фіксує не стільки певну соціально- правову реальність, скільки, можна сказати, правову мрію.

Істотний крок до формулювання критеріїв верховенства права зробила Венеційська Комісія (Європейська комісія за демократію через право) – дорадчий орган Ради Європи з пи- тань конституційного права, який надає висновки про відпові- дність проектів національних законодавчих актів європейсь- ким стандартам та цінностям. Вона 11–12 березня 2016 р. ух- валила спеціальний документ під назвою «Верховенство пра- ва. Перелік контрольних питань» («Rule of Law Checklist»).

У ньому було конкретизовано сформульовані у її доповіді

«Про верховенство права» ще у 2011 р. основні елементи (вимоги, засади, критерії) верховенства права.

Важливо зазначити, що цей унікальний документ згодом, у вересні і жовтні 2016 р., було схвалено також Комітетом Мініс- трів Ради Європи і Конгресом місцевих і регіональних влад Ради Європи.

Тому є підстави вважати, що він у такий спосіб набув ста- тусу загальноєвропейського стандарту контрольних показни- ків (критеріїв) верховенства права.

Отож, задля хоча б початкового, попереднього ознайом- лення зі змістовною структурою означеного документа відтво- рю лише його «Зміст».

1. Вступ.
2. Мета і сфера дії.
3. Верховенство права у сприятливих умовах.
4. Критерії оцінювання верховенства права.
5. Законність. Верховенство закону. 2. Дотримання вимог закону. 3. Взаємодія міжнародного і національного пра- ва. 4. Правотворчі повноваження органів виконавчої влади.
6. Правотворчі процедури. 6. Винятки у надзвичайних ситуаціях.
7. Обов’язок виконувати закон. 8. Приватні особи, відповідальні за виконання публічних завдань.
8. Юридична визначеність. Доступність законодавства.
9. Доступність судових рішень.  3. Передбачуваність  закону.
10. Стабільність і послідовність закону. 5. Легітимні очікування.
11. Неможливість зворотної дії закону. 7. Принципи «nullum crimen sine lege» та «nulla poena sine lege». 8. Res judicata.
12. Запобігання зловживанню повноваженнями.
13. Рівність перед законом і недискримінація. 1. Загальний принцип оцінювання. Недискримінація. 3. Рівність у праві.
14. Рівність перед законом.
15. Доступ до правосуддя. 1. Незалежність та неупередже- ність суду. a. Незалежність судівництва. b. Незалежність окре- мих суддів. c. Неупередженість судівництва. d. Прокуратура: автономія і підконтрольність. e. Незалежність та неупередже- ність адвокатури. 2. Справедливе судочинство. a. Доступ до судів. b. Презумпція невинуватості. c. Інші аспекти права на справедливе судочинство.  Ефективність  судових  рішень.
16. Конституційне правосуддя (якщо це може бути застосовано).

1. Приклади деяких викликів верховенству права. Коруп- ція та конфлікт інтересів. a. Запобіжні заходи. b. Заходи кримі- нально-правового впливу. c. Ефективне дотримання та запро- вадження запобіжних і примусових заходів. 2. Збирання інфор- мації та наглядання. a. Збирання та обробляння персональних даних. b. Цілеспрямоване наглядання. c. Стратегічне наглядан- ня. d. Відеонаглядання.

• Вибрані стандарти.
  • Загальні стандарти верховенства права.

1. Тверде право.
2. М’яке право.  Рада  Європи.  b. Європейський  Союз.
3. Інші міжнародні організації. d. Показники верховенства права.

• Стандарти критеріїв оцінювання верховенства права.

1. Законність. Тверде право. 2. М’яке право.
2. Юридична визначеність. Тверде право. 2. М’яке право.
3. Запобігання зловживанню повноваженнями. 1. Тверде право. 2. М’яке право.
4. Рівність перед законом і недискримінація. 1. Тверде право. a. Рада Європи. b. Європейський Союз. c. Інші міжнародні організації. 2. М’яке право.
5. Доступ до правосуддя. Тверде право. 2. М’яке право.
6. Рада Європи. b. Європейський Союз. c. Організація Об’єднаних Націй. d. Співдружність націй. e. Організація безпеки і співробіт- ництва в Європі. f. Інші міжнародні організації. g. Інші.
7. Приклади викликів верховенству права. Тверде право.
8. Корупція. b. Збирання інформації та наглядання. 2. М’яке право. a. Корупція. b. Збирання інформації та наглядання.

Коментуючи згаданий документ, Венеційська Комісія у «Вступі» до нього зазначила, зокрема, що згаданий список кон- трольних питань міг би стати найважливішим інструментом, який дозволив би давати якісну і кількісну оцінку показників верховенства права, причому оцінку об’єктивну, детальну, тра- нспарентну та однакову.

Венеційська Комісія зауважила, що такі оцінки необхідно здійснювати з урахуванням усього контексту документа, уникаючи механічного застосування тих або інших елементів кон- трольного списку питань.

Згідно з її баченням, запропонований контрольний список питань не є ані вичерпним, ані остаточним. З часом він може змінитися і бути розширеним задля відображення інших аспе- ктів або для їхньої деталізації. Можуть виникати нові пробле- ми, які також потребуватимуть його перегляду. У зв’язку з цим Венеційська Комісія забезпечить його регулярний перегляд та актуалізацію.

Верховенство права – це глобальний принцип і всесвіт- ній ідеал.

Ця ідея, немовби червоною ниткою, проходить через увесь документ Венеційської Комісії. Так, у його «Вступі» згадується, що ООН проголосила верховенство права всезагальним базо- вим принципом; на регіональному ж рівні це було зроблено й Організацією американських держав (зокрема, у Міжамерикан- ській демократичній хартії), і Африканським Союзом (зокрема, в його Установчому акті), посилання на верховенство права також можна віднайти у документах Ліги арабських держав.

В іншому місці цього документа Венеційська Комісія від- значила, що верховенство права стало глобальним ідеалом і прагненням, основні принципи якого діють в усьому світі.

Водночас вона констатувала, що «досягнення повного вер- ховенства права ще залишається нездійсненим завданням на- віть у країнах зі сталою демократією». А тому для позитивної оцінки стану верховенства права не є обов’язковою відповід- ність усім параметрам контрольного списку питань. При оцінці необхідно брати до уваги, які параметри не дотримані, якою мірою, в якому поєднанні тощо.

Насамкінець зазначу, що переконливим свідченням все- людськості ідеалу верховенства права може слугувати та об- ставина, що ще 4 грудня 2006 р. Генеральна Асамблея ООН ух- валила спеціальну Резолюцію 69/31 «Верховенство права на національному і міжнародному рівнях», і з того часу практично щорічно на кожній своїй черговій сесії так чи інакше розглядає це питання. Зокрема, 19 вересня 2012 р. вона прийняла Декла- рацію, присвячену цьому питанню.

3. Правова держава: основи концепції

 Здійснення буттєвих прав і свобод кожною людиною та всіма спільнотами, які існують у певному суспільстві, може за- безпечити насамперед відповідна держава. Адже тільки вона здатна надати формальну (юридичну) загальнообов’язковість тим умовам і засобам, які необхідні для використання таких прав і свобод. І якщо держава максимальною мірою реалізову- ватиме таку свою здатність, зробить це своєю основною функ- цією, тоді вона зможе справді вважатися правовою (або, образ- но висловлюючись, державою праволюдинною). Такий намір виявила, зокрема, й Україна, назвавши себе правовою держа- вою та задекларувавши, що утвердження та забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави (ст. 1 і 3 Конс- титуції України). Отже, кажучи стисло, можна стверджувати, що правова держава – це держава реальних буттєвих прав і свобод людини та інших суб’єктів суспільства.

Більш повна дефініція розглядуваного поняття може виглядати так: правова держава – це держава, в якій юриди- чними засобами максимально забезпечується збалансова- на реалізація буттєвих прав і свобод, а також обов’язків людини та інших суб’єктів суспільства.

Такі права і свободи мають бути пріоритетною, вищою цінністю політики такої держави, а їхні впровадження і захист – її головним покликанням, її визначальним завданням і провідною гуманітарною функцією.

Саме така держава є сьогодні одним із найвизначніших за- гальнолюдських політико-юридичних ідеалів.

Втім, є очевидним, що інтерпретація загального поняття саме правової держави вирішальною мірою залежить від того чи іншого праворозуміння. А воно (як було показано у Вступній частині посібника) не було, не є і, радше за все, не буде односми- словим, уніфікованим. Отож й у цьому випадку (як і в будь-якому іншому), перш ніж вживати прикметник «правова», слід задек- ларувати, з позицій якого праворозуміння він використовується. Як зазначалося у Вступі, термінопоняття «право» вживається у посібнику з позицій соціального праворозуміння в аспекті так званого потребового підходу. Саме такий підхід, фундаментальною, ключовою категорією якого є поняття люд- ських потреб, видається найбільш гуманістичним, людинови- мірним, людиноцентричним. Цим і пояснюється викладене вище розуміння правової держави, інтерпретація її «правовос- ті». (Водночас як в історії правової думки, так і в теперішній час існували та існують й інші підходи з цього питання).

Концепція правової держави формувалася в історії політи- ко-правової думки поступово, втілюючи кращі, гуманістичні здобутки соціальної теорії та практики. При цьому, так чи інак- ше, використовувались окремі положення, висловлені такими видатними мислителями, як Платон і Аристотель, Т. Гоббс і Дж. Лок, Ж.-Ж. Руссо і Ш-Л. Монтеск’є. Головним же «фундато- ром» зазначеної концепції цілком слушно вважається видатний німецький філософ І. Кант (хоча сам він вживав дещо інший термінологічний вираз – «правовий державний устрій»). Пер- шим  же  теоретиком,  який  запровадив  терміносполучення  «правова держава», був німецький вчений Р. Моль (ХІХ ст.). Серед тих, хто підтримував і розвивав ідею правової держави наприкінці XIX – на початку XX ст., були й деякі українські вчені (зокрема, Б. Кістяківський, С. Дністрянський, В. Старосольський, М. Палієнко, О. Малицький), а також науковці інших європейсь- ких країн.

Сучасна загальна теорія правової держави ґрунту- ється на таких основних положеннях:

• В єдності, у «зв’язці» двох явищ – права і держави – пер- винним є «природне» буттєве право, хоч би вже тому, що воно виникає раніше і незалежно від держави.
• Держава в своїй діяльності повинна бути обмежена саме таким правом. Вона, отже, пов’язана не тільки юридичними законами, які сама встановлює (вони, безперечно, обов’язкові і для неї, доки не скасовані її ж законодавчим органом), а й, на- самперед, людськими буттєвими правами і свободами – пере- довсім у процесі законотворчості.
• Найголовніше призначення такої держави – забезпечи- ти здійснення, охорону та захист буттєвих прав і свобод люди- ни й інших суб’єктів.
• Уявлення про правову державу вирішальною мірою за- лежать від того, яким правом прагнуть її пов’язати і як саме інтерпретуються права і свободи людини. А зміст та обсяг останніх завжди, так чи інакше, несе на собі відбиток конкрет- них історичних умов існування суспільства. Отже, із плином часу цей зміст і обсяг можуть неминуче зазнавати певних змін, модифікуватися. Отож, відповідно до трансформації праворо- зуміння дещо оновлюватимуться, «перетлумачуватимуться» й певні уявлення про правову державу.
• Правові держави можуть формуватись у неоднакових соці- ально-економічних устроях, системах. Це пояснюється тим, що всім таким державам притаманні певні однакові змістовні влас- тивості. Наявність таких властивостей – результат того, що у будь-якій сучасній юридичній системі містяться приписи, які ві- дображають визнання певної самоцінності кожної людини, а та- кож необхідність забезпечити виживання всього людського роду.
• Поряд з тим, оскільки на праворозуміння, поширене се- ред різноманітних соціальних спільнот, груп кожного конк- ретного суспільства, неодмінно накладають відбиток, у кінце- вому підсумку, їхні реальні потреби та інтереси, теорія і прак- тика формування правової держави у різних країнах навряд чи можуть бути повністю уніфікованими. Крім того, на формуван- ня такої держави в окремих країнах завжди впливає низка кон- кретно-історичних факторів (економічний лад і соціальна структура суспільства, політика домінуючої верстви суспільст- ва, історичні, національні, культурні традиції та умови, міжна- родна ситуація тощо). Тому в кожному випадку слід зважати на цю специфіку, відображаючи її, передусім, через визначення конкретної соціальної сутності відповідної правової держави.
• Задля впровадження у практику пануючого в суспільст- ві праворозуміння держава вдається до різноманітних загаль- нообов’язкових організаційно-юридичних механізмів, проце- дур, соціальних технологій. Усі вони описуються, зазвичай, за посередництвом формально визначених ознак певних дій, фак- тів, ситуацій. І саме для правової держави специфічним є те, що праворозуміння, якому вона підпорядковує свою діяльність, неодмінно охоплює і певний мінімум формальних ознак тих суспільних відносин, які інтерпретуються як правові. Без пев- них юридичних процедур правова держава не можлива. Тому остання має характеризуватись не тільки соціально-змістов- ними, а й також формальними властивостями.

Отже, державам справді правовим мають бути притаманні як спільні, так і особливі ознаки, властивості. Усі вони можуть бути розподілені, як зазначалось, на соціально-змістовні (або так звані матеріальні) і формальні (структурно-організаційні, процедурні).

4. Основні загальні ознаки правової держави

 Соціально-змістовні:

• закріплення у конституційному та інших законах буттє- вих прав і свобод людини;
• панування у суспільному і державному житті саме пра- вових законів, тобто таких, які виражають волю більшості або всього населення країни, втілюючи при цьому основні загаль- нолюдські цінності та ідеали. Наголос на пануванні саме таких законів має на меті підкреслити, що для утворення правової держави недостатньо лише наявності самих по собі законів як актів представницького органу вищої державної влади. Прин- ципово важливим є те, щоб вони відповідали ще й зазначеним («матеріальним») показникам і щоб такими законами були врегульовані всі найважливіші сфери суспільного життя (на- самперед відносини між громадянами, з одного боку, і органа- ми та організаціями держави, з іншого). Інакше кажучи, у пра- вовій державі панування законів має характеризуватися пев- ними і якісними, і кількісними показниками;
• врегулювання відносин між особою і державою на осно- ві загальнодозвільного типу юридичного регулювання: «можна чинити все, крім того, що прямо заборонено законом»;
• взаємна відповідальність особи і держави у їхніх право- вих відносинах;
• притаманність усім громадянам високої правової культу- ри, зокрема обізнаності з життєво необхідними законами, а також умінь і навичок використання останніх у практичному житті.

Формальні:

• чіткий розподіл функціональних повноважень держави між певними спеціалізованими різновидами її органів – законо- давчими, виконавчими, судовими, контрольно-наглядовими, а також главою держави – на основі підпорядкування усієї їхньої діяльності саме закону як волевиявленню всього народу або його вищого представницького органу законодавчої влади (принцип розподілу влади);
• юридична захищеність особи, тобто наявність у державі розвинутих та ефективних процедурно-юридичних засобів (механізмів) задля вільного здійснення, охорони і захисту бут- тєвих прав і свобод людини та інших (колективних) суб’єктів суспільства. Акцент на необхідності саме процедурно-про- цесуального забезпечення здійснення таких прав і свобод пок- ликаний відзначити ту обставину, що лише номінальне закріп- лення таких прав і свобод у конституції чи інших законах ще не є достатнім для запровадження належної юридичної захище- ності людини. Таке декларування, «називання» саме по собі набуває не більш ніж пропагандистського значення. Не даючи відповіді на запитання: як, яким способом, якими конкретними діями втілити у життя права і свободи людини, закон перетво- рюється лише на обіцянку, декларацію, програму, але ще не «дотягує» до явища власне юридичного;

• високозначуще становище у суспільному і державному житті судових органів як, у певному сенсі, найбільш надійної та ефективної юридичної гарантії буттєвих прав і свобод лю- дини. Таке становище судових органів – своєрідний, так би мовити, «лакмусовий» папірець, щоб оцінити, чи є держава правовою. Такі положення випливають з унікальних можли- востей саме цієї гілки державного апарату у визначенні того, щó є право і чи порушено воно у тій конкретній конфліктній ситуації, яка розглядається судом. Зазначені можливості судових органів зумовлюються специфікою їхнього форму- вання, їхньою внутрішньою організацією (структурою), зміс- том їхніх повноважень, порядком (процедурою) судочинства. До основних показників, проявів цієї специфіки можуть бути віднесені такі: а) залежність здійснення правосуддя виключно від закону, заборона впливу будь-яких позазаконних чинників на ухвалення судових рішень; б) доступність судового захисту для громадян та інших осіб (вона характеризується тим, що лише за загальнодозвільним принципом регулювання визна- чається можливість звернутися до суду зі скаргою на пору- шення чи обмеження людських прав і свобод); в) макси- мально широке коло державних органів і посадових осіб, дії та акти яких можуть бути визнані судом незаконними. Важли- вою умовою доступності судового захисту прав і свобод є та- кож його економність, низька «собівартість», тобто незнач- ний розмір різноманітних витрат особи (матеріальних засо- бів, коштів, часу, зусиль та ін.), потрібних для судового захис- ту її прав і свобод та інтересів;

• неухильне і повсюдне виконання законів і підзаконних но- рмативних актів усіма учасниками суспільного життя, насамперед державними органами та органами місцевого самоврядування.

Лише комплексне поєднання у держави всіх наведених оз- нак – і змістовних, і формальних – може створити підстави для того, щоб вважати її правовою.

5. Правова держава як держава соціальної демократії

 Буттєві права і свободи людини (дотримання і захист яких є фундаментальною ознакою правового суспільства) можуть ви- знаватися, безперечно, тільки у демократично організованому суспільстві. А до провідних характеристик такого суспільства на- лежить не тільки домінування у ньому волі більшості населення, а й захищеність, непорушність буттєвих прав і свобод усіх тих осіб, які становлять його меншу частину. Тому й правова дер- жава – як держава реальних прав і свобод людини – може існувати тільки в такому суспільстві, де існує справжня демократія, тобто повновладдя більшості з дотриманням прав меншості.

Такій демократії найбільше відповідає термінопоняття «со- ціальна демократія». А держава, яка існуватиме в такому суспіль- стві, буде, відповідно, державою соціальної демократії.

Та й навпаки: повноцінна держава соціальної демократії не може не створювати необхідні умови для здійснення і захи- сту буттєвих прав і свобод людини та інших суб’єктів, тобто не може не набувати ознак держави правової (у викладеному ви- ще її розумінні).

Цим і зумовлюється природний, органічний зв’язок проце- сів формування правової держави та утворення держави соціа- льної демократії.

У XX ст. «правовими» проголосили себе у своїх конституці- ях, зокрема, такі держави, як Федеративна Республіка Німеччи- на, Іспанія, Бразилія, Центральноафриканська Республіка, Польща, Угорщина, Україна, Росія, Казахстан, Білорусь. А про «панування (верховенство) права» йдеться у конституційних актах, зокрема, таких держав, як Алжир, Україна, Філіппіни.

Проте, усі наведені вище конституційні положення відо- бражають, радше, не стільки реальну ситуацію, скільки загаль- ну орієнтацію, засадничі прагнення відповідних держав.

У цьому й можна вбачати спрямовуючий вплив на розви- ток держави і суспільства таких політико-юридичних гуманіс- тичних ідеалів, як уявлення про верховенство права і про пра- вову державу.

1. Загальна характеристика механізму держави.
2. Загальна характеристика апарату та органів держави.
3. Основні принципи організації та діяльності апарату держав соціально-демократичної орієнтації.
4. Основні різновиди органів держави соціально-демократичної орієнтації (стисла характеристика).

1. Загальна характеристика механізму держави

Кожна держава задля здійснення своїх завдань і функцій має створювати різноманітні організації.

Механізм держави – система всіх державних органі- зацій, які виконують її завдання та реалізують її функції. Серед таких організацій розрізняють: а) державні органи (органи держави), б) державні установи (заклади), в) дер- жавні підприємства.

Державні підприємства – формування, які створені державою для здійснення матеріально-виробничої діяль- ності або для надання матеріально-побутових послуг і функціонують на засадах господарського розрахунку й са- моокупності (наприклад, державний завод з виготовлення військової техніки, державні шахти).

Державні установи (заклади) – ті організації, які ство- рені державою у невиробничій сфері для виконання гума- нітарних завдань і функціонують, зазвичай, на основі її бюджетного фінансування (наприклад, державні універ- ситети).

Органи держави – організації держави, які вона на- ділила владними повноваженнями щодо інших учасників суспільного життя та необхідними матеріальними ресурсами і засобами для здійснення цих повноважень (напри- клад, обласні державні адміністрації, суди).

Владні повноваження органу полягають, насамперед, у на- даній йому державою можливості встановлювати формально обов’язкові правила поведінки загального чи індивідуального характеру (юридичні приписи) та домагатись і забезпечувати їхнє виконання.

Особливість владних повноважень органу держави полягає у тому, що: вони нерідко виступають водночас і його юридичним правом, і його юридичним обов’язком (наприклад, повноваження прокуратури здійснювати керівництво досудовим розслідуван- ням кримінальних проваджень). Комплекс передбачених у законі або іншому нормативно-юридичному акті прав та обов’язків ор- гану держави становить його компетенцію.

Ті люди, котрі працюють у будь-яких державних організа- ціях, в органах місцевого самоврядування, а також у підпоряд- кованих цим органам підприємствах і установах, поділяються на робітників і службовців.

Робітник – це людина, яка працює у штаті підприємства або іншої організації та за встановлену державою заробітну плату виконує певні функції виробничого характеру.

Службовець – це людина, яка працює у штаті організації та за встановлену державою заробітну плату виконує певні функ- ції невиробничого характеру.

Вирізняють такі види державних службовців:

• керівники (службовці, наділені владними повноважен- нями щодо інших членів колективу відповідної організації);
• спеціалісти (службовці, які повинні мати певні профе- сійні знання для виконання відповідних обов’язків без владних повноважень);
• технічний персонал (службовці, на яких покладається виконання допоміжних функцій, що не потребують спеціальної професійної підготовки і владних повноважень).

Певні види службовців, які працюють в органах державної влади (законодавчої, виконавчої, судової, контрольно-нагля- дової) та у деяких органах місцевого самоврядування, за спеці- альним законодавством набувають статус «державного службовця» (у вузькому, спеціальному значенні цього терміно- поняття), а щодо їхнього юридичного становища законом встановлюються певні особливості.

2. Загальна характеристика апарату та органів держави

 Органи держави, зазвичай, утворюють, єдину, внутрішньо узгоджену систему, яку, з огляду на її специфіку в загальному механізмі держави, слід відобразити окремим термінопонят- тям, а саме: «апарат держави» (або «державний апарат»).

Апарат держави (державний апарат) – це система всіх органів держави, які беруть участь у виконанні її завдань і функцій.

Орган держави – це структурно організований колек- тив державних службовців (або один державний службо- вець), які наділені державою владними повноваженнями та необхідними матеріальними ресурсами і засобами для виконання його завдань і функцій.

Розрізняють такі види органів держави:

• за місцем у системі державного апарату –
  • первинні – створюються шляхом прямого волевиявлен- ня всього (або певної частини) населення й уособлюють суве- ренітет держави;
  • вторинні – усі інші органи, які створюються первинни- ми, походять від них і, як правило, їм підзвітні;
• за змістом державної діяльності –
  • органи законодавчої влади;
  • глава держави;
  • органи виконавчої влади;
  • органи судової влади;
  • органи контрольно-наглядової влади.

За цим критерієм вирізняється ще й орган установчої влади. Він може утворюватись внаслідок радикальної зміни сутності чи форми держави або задля створення держави ново- го типу чи суттєвого перетворення її форми. Після виконання цього завдання такий орган самоліквідується чи трансформу- ється в інший орган;

• за способом утворення –
  • виборні;
  • призначувані;
  • такі, що успадковуються;
• за часом функціонування –
  • постійні;
  • тимчасові;
• за кількісним складом –
  • одноособові;
  • колегіальні;
• за територією, на яку поширюються їхні владні повно- важення –
  • центральні;
  • місцеві (локальні).

До державних органів певним чином «долучаються» й органи регіонального чи місцевого самоврядування, які на локальному рівні використовують – причому, зазвичай, юридичними засоба- ми – низку владних повноважень, наданих їм державою (хоча формально вони не вважаються органами держави). Це так звані муніципальні органи (органи муніципальної влади).

Первинні муніципальні органи утворюються (обираються) відповідною територіальною громадою, тобто громадянами, які проживають у межах певної адміністративно-терито- ріальної одиниці.

3. Основні принципи організації та діяльності апарату держав соціально-демократичної орієнтації

 Апарат держав соціально-демократичної орієнтації:

• виражає і виконує волю більшості населення (принцип демократизму);
• визнає, сприяє здійсненню, охороняє й захищає буттєві права і свободи людини як визначальний гуманістичний пріо- ритет своєї діяльності (принцип верховенства права);
• забезпечує згоду між різними частинами суспільства, баланс їхніх різноманітних інтересів (принцип соціально- політичної справедливості);
• сприяє здійсненню, охороні та захисту буттєвих прав і свобод як представників так званої «титульної» нації, так і представників всіх інших національностей, що проживають на території держави (принцип національної рівноправності);
• свою діяльність спрямовує на виконання законів і здій- снює її на підставі законів та в порядку, передбаченому ними (принцип законності);
• будується на основі єдності й незалежності державної влади як єдиного офіційного носія та виразника суверенітету народу (політичної нації), його права на самовизначення (принцип суверенності державної влади);
• реалізує основні функціональні напрями своєї організа- ційно-юридичної діяльності (законотворчість, законовиконан- ня, судочинство, нагляд і контроль) з їхнім розподілом між від- повідними спеціалізованими системами своїх органів (принцип розподілу влади);
• у своїй діяльності вдається переважно до організацій- них та виховних методів впливу на поведінку, на діяльність суб’єктів суспільства; методам примусу надає відносно друго- рядного, допоміжного значення (принцип ненасильства);
• свої функції виконує із залученням до співпраці муніци- пальних органів та різноманітних громадських об’єднань (принцип соціального партнерства) 

 4.Основні різновиди органів держави соціально- демократичної орієнтації (стисла характеристика)

 Апарат держави соціально-демократичної орієнтації скла- дається, у найбільш загальному вигляді, з таких частин, ланок:

Орган законодавчої влади (парламент)

Призначення, «покликання» цього державного органу – бути представником (представницьким органом) усього доро- слого населення держави, усіх його частин, для того щоб виражати і втілювати у життя його волю та інтереси. Основними на- прямами діяльності парламенту є прийняття законів держави (законодавча функція), контроль за їхнім виконанням (контро- льна функція) та регулювання фінансових коштів, бюджету держави (фінансово-розпорядча функція). Ці функції парла- мент виконує як безпосередньо, так і через утворювані ним комітети, комісії та інші структури.

У державах соціально-демократичної орієнтації парла- мент (у різних країнах він має різні назви – Національні Збо- ри, Верховна Рада, Конгрес, Сейм) утворюється, зазвичай, шляхом загальних рівних виборів. Він може не поділятися на частини – бути однопалатним (Україна, Фінляндія, Угорщина, Греція, Данія, Швеція, Болгарія) або ж складатися з двох час- тин – «палат» (Велика Британія, США, Росія, Австрія, Італія, ФРН, Норвегія). Двопалатна структура парламенту (бікамера- лізм) найбільш виправдана у тих країнах, де існує федератив- ний державний устрій. Палати парламенту, зазвичай, відріз- няються порядком (правилами) формування та повноважен- нями (компетенцією).

Глава держави

Призначення цього органу (президента, монарха) – назов- ні уособлювати, представляти державу, її народ (націю), сприя- ти узгодженості в діяльності інших гілок державної влади, бути гарантом збереження суверенітету, незалежності і цілісності держави, додержання її конституції, прав і свобод людини і громадянина. Для виконання зазначених функцій глава держа- ви формує відповідні служби, підзвітні йому.

У президентських республіках або в дуалістичних монархі- ях глава держави, крім цього, формуючи вищий орган виконав- чої влади (уряд), безпосередньо очолює його і керує його діяльністю.

Виборний глава держави (президент) обирається або всім населенням (переважно у президентських республіках), або ж парламентом, чи, принаймні, за його участю (іноді у парламе- нтських чи у «змішаних» – парламентсько-президентських – республіках). У деяких державах існує посада і віце-президента (США).

Органи виконавчої влади

Вони, як правило, поділяються на:

• вищі (уряд, який у різних країнах має неоднакові «влас- ні» назви: Рада Міністрів, Кабінет Міністрів та ін.);
• центральні (міністерства, інші відомства);
• місцеві (утворювані центральними органами виконав- чої влади їхні «представництва» на відповідних територіях (адміністрації, управління, комітети, відділи, департаменти тощо).

Ці органи покликані, виконуючи ухвалені парламентом закони (а також акти, прийняті іншими вищими чи централь- ними органами держави), здійснювати повсякденне оператив- не управління відповідними сферами суспільного і державного життя.

Уряд формується (починаючи з його глави – прем’єр- міністра) президентом чи монархом (відповідно, у президентсь- кій республіці чи в дуалістичній монархії), або ж парламентом (у парламентській республіці чи в парламентській монархії).

У своїй діяльності уряд підзвітний тому органові, який йо- го сформував. Тому зміна домінуючої в парламенті політичної партії (за парламентської форми державного правління) або обрання президентом особи з іншою політичною програмою, ніж у його попередника, зазвичай, тягне за собою призначення нового прем’єр-міністра та й, зрештою, нового уряду, а також значної частини вищого чиновництва.

Що ж стосується місцевих органів виконавчої влади, то їхній персональний склад може при цьому залишитись майже незмінним, оскільки вони зобов’язані беззастережно викону- вати вказівки вищої адміністрації. Прийнято вважати, що на локальному рівні органи державного управління у своїй діяль- ності мають бути унезалежненими від політики і лояльними до держави, яку би політичну лінію її вищі органи не прово- дили (хоча практична реалізація такого положення може створювати чимало проблем). Проте домогтися цього на практиці вдається, за зрозумілих причин, далеко не завжди. Дається взнаки, зокрема, соціальна неоднорідність різних прошарків державних службовців (вищої, середньої та нижчої ланок управлінської системи, військових і цивільних посадо- вих осіб тощо).

Органи судової влади

Основне призначення судових органів полягає у розв’я- занні конфліктів, суперечок між суб’єктами права, у захисті та відновленні їхніх прав, у притягненні правопорушників до юридичної відповідальності.

У державах соціально-демократичної орієнтації ці органи характеризуються, так би мовити, плюралістичністю – органі- заційною та функціональною спеціалізацією (вони здійснюють конституційне, цивільне, господарське, адміністративне, кри- мінальне судочинство). Це зумовлюється диференційованістю процесуальних процедур, застосовуваних для вирішення справ, котрі виникають у різноманітних сферах суспільного життя.

У різних державах рівень спеціалізації судових органів є, зрозуміло, неоднаковим.

Органи контрольно-наглядової влади

Хоча вони утворюються, зазвичай, вищими чи централь- ними органами держави (парламентом, президентом, урядом), проте у системі державного апарату посідають окреме місце. Маючи власну, чітко визначену законом компетенцію, вони виконують відносно самостійну роль у державі та суспільстві. До них належать, наприклад, прокуратура, омбудсмен (уповно- важений парламенту з прав людини), різноманітні спеціалізо- вані інспекції.

У багатьох випадках ці органи не є ланкою, елементом якихось інших державних структур, навіть «гілок» державної влади, внаслідок чого й можуть розглядатись як окремий різновид органів держави.

1. Форма держави: загальне поняття й елементи.
2. Форми державного правління.
3. Основні види державного устрою.
4. Основні види державного режиму.

1. Форма держави: загальне поняття й елементи

 Кожна держава, як і будь-яка інша соціальна інституція, організація, має бути певним чином розбудована, сформована, а здійснення нею влади має відбуватися певними методами, способами.

Форма держави – це спосіб (порядок) організації та здійснення державної влади.

Елементи форми держави:

• державне правління – спосіб організації вищої дер- жавної влади;
• державний устрій – спосіб поділу території держа- ви на певні частини і розподілу влади між її центральними органами та органами влади її частин;
• державний режим – спосіб (порядок) здійснення державної влади певними методами.

Форма правління і державний устрій відображають, голов- но, структурний аспект форми держави, а державний режим – функціональний аспект цієї форми. Загалом же форма держа- ви – це таке явище, яке характеризується єдністю структури і територіальної організації держави, а також методів здійснен- ня нею публічної влади.

Зв’язок між типом держави та її формою відобража- ється такими положеннями:

• історичний тип держави (її соціальна сутність) так чи інакше визначає, зумовлює її форму;
• крім типу, на форму держави впливають також інші явища, фактори, обставини (зокрема, конкретне співвідношен- ня у країні політичних сил різноманітних частин суспільства, їхня впливовість; рівень політичної та правової культури сус- пільства; історичні та національні традиції; розмір території держави; міжнародна ситуація);
• у державах одного і того ж типу зазвичай може викори- стовуватись кілька її різних форм, проте існує певна форма держави, яка найкраще відповідає її певному типу, а тому є найбільш поширеною серед однотипних держав;
• форма держави здатна, зі свого боку, певним чином впливати на зміну соціальної сутності держави, тобто здійсню- вати «зворотний» вплив на тип держави.

2. Форми державного правління

 Загальноісторичні форми державного правління:

• монархія – вища державна влада здійснюється одні- єю особою і, зазвичай, успадковується за кровно-родинним принципом;
• республіка – вища державна влада здійснюється представницьким колегіальним органом, який так чи інакше обирається населенням (або його частиною) на пев- ний строк.

Форми правління сучасних держав:

• президентська республіка – глава держави (президент) одноособово або з наступним схваленням верхньою палатою парламенту формує склад уряду, яким, нерідко керує одноосібно (США, Аргентина, Мексика, Венесуела, Іран);
• парламентська республіка – глава держави (прези- дент) не може безпосередньо впливати на склад і політику уряду, який формується виключно парламентом та підзвітний лише йому (Італія, Федеративна Республіка Німеччина);
• напівпрезидентська або парламентсько-президентська республіка – глава держави (президент) особисто пропонує склад уряду або його частини (насамперед кандидатуру прем’єр-міністра), який підлягає обов’язковому затвердженню парла- ментом (Україна, Фінляндія, Франція);

• парламентська монархія – глава держави (монарх) не може безпосередньо впливати на склад і політику уряду, що формується виключно парламентом і лише йому підзвітний (Велика Британія, Данія, Швеція, Японія);
• дуалістична монархія – глава держави (монарх) особис- то формує склад уряду, яким керує сам або через призначеного ним прем’єр-міністра.

На сьогодні президентські і напівпрезидентські республі- ки найбільше поширені в країнах Америки, Африки; парламе- нтські республіки і парламентські монархії – у країнах Європи; дуалістичні монархії зустрічаються у деяких країнах Африки, Близького Сходу.

Колишні радянські держави, які були парламентськими республіками, трансформувались переважно у республіки напів- президентські (зокрема, Україна) або ж президентські (Турк- меністан).

3. Основні види державного устрою

 Простий (унітарний) державний устрій характеризу- ється тим, що усі територіальні частини держави не мають свого суверенітету та інших ознак самостійної державності. Вони є лише її адміністративно-територіаль- ними підрозділами, утвореннями (наприклад, області в Украї- ні, воєводства у Польщі, графства у Великий Британії, провін- ції в Італії).

Щоправда, до складу деяких унітарних держав можуть вхо- дити так звані автономні територіальні утворення (наприклад, в Іспанії, Данії, Португалії, Україні). Автономія у таких випадках може бути політичною (Філіппіни) або територіальною (Індія).

Складний (федеративний) державний устрій характе- ризується тим, що територіальні частини держави мають суверенітет, належні ознаки державності (США, Швейцарія).

Від федеративних держав слід відрізняти регіональні або інші союзи держав (наприклад, Організація Американських Держав, Європейський Союз, Рада Європи тощо). Різновидом союзу держав може бути також їхня конфедерація (конфеде- ративне об’єднання).

4. Основні види державного режиму

 Демократичний – державна влада здійснюється з дотри- манням буттєвих прав і свобод людини, із забезпеченням лега- льних можливостей вільного виявлення і врахування інтересів усіх груп населення через демократичні інститути (загальні вибори, референдуми тощо) та діяльність різноманітних гро- мадських об’єднань, які представляють ці інтереси і впливають на вироблення та здійснення державної політики.

Демократичний режим має такі різновиди: ліберальний, демократично-консервативний, демократично-радикальний.

Тоталітарний – державна влада здійснюється з істотним обмеженням або порушенням буттєвих прав і свобод людини; скороченням або усуненням легальних можливостей вільного виявлення і врахування інтересів усіх груп населення (зокрема, обмеження діяльності громадських об’єднань, які їх представ- ляють); на основі зосередження неконтрольованої населенням державної влади в руках правлячої верхівки (олігархії, партій- ної бюрократії) або однієї особи. Останній різновид тоталіта- ризму отримав назви «автократія» або ж «вождизм».

Тоталітаризм існував і у вигляді таких державних режимів, як: расистський, нацистський, фашистський, військово-дикта- торський, державно-терористичний, партійно-бюрократичний.

Сучасні державні режими:

• демократичний (найбільш поширений у державах Євро- пи, Центральної та Північної Америки);
• тоталітарний (зберігається в окремих країнах Близького Сходу й Африки).

1. Загальне поняття й ознаки об’єктивного юридичного права.
2. Об’єктивне юридичне право та юридична свідомість.

1. Загальне поняття й ознаки об’єктивного юридичного права

Об’єктивне юридичне право – це система формально обов’язкових загальних правил фізичної поведінки, які вста- новлені чи санкціоновані (схвалені) державою (або об’єд- нанням держав), виражають загальносоціальні інтереси, а також інтереси насамперед домінуючої частини соціально неоднорідного суспільства (або групи суспільств у світі), спрямовані на врегулювання суспільних відносин та забезпе- чуються організаційною, ідеологічною і, за необхідності, при- мусовою діяльністю держави (або об’єднань держав).

У наведеній дефініції відображено два можливі шляхи формування об’єктивного юридичного права. Перший полягає у тому, що у певному суспільстві відповідна держава є первинним, початковим «автором», творцем виникнення юридичного зага- льного правила поведінки, діяльності – юридичної норми. Йдеться про ситуацію, коли до цього волевиявлення держави такого правила поведінки взагалі не існувало у суспільстві (на- приклад, правила про сплату податків державі). У другому ж випадку йдеться про ситуацію, коли загальне правило поведінки певного змісту існувало ще й до державного волевиявлення з цього питання (наприклад, певна звичаєва або ж моральна норма). Але на якомусь етапі розвитку суспільства держава з певних причин схвалює таке правило і робить його формально обов’язко- вим, забезпечуючи його здійсненність специфічними засобами.

В якому сенсі таке явище є об’єктивним, раніше було вже роз’яснено; в якому ж розумінні воно є явищем юридичним – про це вже теж ішлося (Тема 2). Та, крім цього, слід відповісти ще й на таке, дуже важливе, питання: чому для позначення державних формально обов’язкових норм упродовж усієї історії державно-організованого суспільства використовується саме термін «право», а не якийсь інший?

Цей факт, як видається, можна пояснити передовсім заці- кавленістю будь-якої держави в тому, щоб встановлені чи сан- кціоновані нею правила поведінки сприймались усіма суб’єк- тами суспільства, як дещо правильне, праведне, правдиве, спра- ведливе. Заради цього і сама етимологія обґрунтовування за- значеного слова (терміна) «підключається» державою для іде- ологічного забезпечування підтримки її політики, яка виража- ється в таких правилах. Проте, зауважу, що лише реальна соціа- льна практика може засвідчити, чи є справді такими ці норми, тобто, чи сприяють вони насамперед здійсненню і захисту бут- тєвих прав і свобод кожної людини та усіх інших суб’єктів, чи, навпаки, сприяють задоволенню інтересів тільки однієї (домі- нуючої) частини суспільства.

Що ж стосується такої ознаки норм об’єктивного юридич- ного права, як їхня формальна обов’язковість, то вона полягає у тому, що вони повинні виконуватися усіма без винятку суб’єктами, чию поведінку (діяльність) вони регулюють – неза- лежно від того, чи погоджується якийсь із них з цими правила- ми. І, нарешті, загальність (нормативність) таких правил озна- чає, що їхня чинність, регулятивна дія поширюється на певний вид суб’єктів, які персонально не визначені.

Втім, об’єктивне юридичне право – це лише один із різно- видів соціальних норм, закономірно існуючих і функціонуючих у соціально неоднорідному суспільстві.

Соціальна норма – це зумовлене об’єктивними законо- мірностями правило фізичної поведінки (діяльності) суб’єкта, яке має загальний характер, виражає волю пев- ної частини або ж усього суспільства і забезпечується різ- номанітними засобами соціального впливу.

 Загальний характер такого правила полягає в тому, що воно розраховане, знову ж, не на одиничну ситуацію, а на пев- ний вид ситуацій, вид суспільних відносин.

Соціальні норми класифікуються таким чином:

• за їхнім ґенезисом, тобто за джерелом і способом утво- рення –
  • моральні;
  • юридичні (правові);
  • корпоративні (норми громадських об’єднань);
• за сферою суспільних відносин, що ними регулюються –
  • економічні;
  • політичні;
  • культурні;
  • побутові;
  • сімейні тощо.

Для кращого усвідомлення сутності і специфіки соціаль- них норм, встановлених чи санкціонованих державою (система яких становить об’єктивне юридичне право), їх потрібно порі- вняти з: а) тими нормами, що колись існували у соціально од- норідному суспільстві, і б) нормами, що існують у соціально неоднорідному, державно-організованому суспільстві водно- час, «паралельно» з таким правом.

Ознаки, які відрізняють юридичні норми від норм по- ведінки у первісному, соціально однорідному суспільстві

Юридичні норми:

• юридичні норми виникають внаслідок встановлення чи санкціонування державою;
• виражають волю домінуючої частини суспільства;
• зазвичай розмежовують права й обов’язки;
• забезпечуються, крім інших засобів, ще й державним примусом, включаючи і фізичний.

Норми поведінки у первісному суспільстві:

• виникають внаслідок поширення у свідомості членів суспільства;
• виражають волю всіх членів суспільства;
• зазвичай не відрізняють прав від обов’язків;
• забезпечуються звичкою, внутрішнім переконанням суб’єктів, а також засобами громадського впливу.

Ознаки, які відрізняють юридичні норми від інших соціальних норм у соціально неоднорідному, державно- організованому суспільстві

Юридичні норми:

• виникають лише тоді, коли формується держава;
• встановлюються або санкціонуються державою;
• виражають волю насамперед домінуючої частини суспі- льства;
• утворюють внутрішньо узгоджену цілісність, тобто сис- тему;
• існують у кожному соціально неоднорідному суспільстві лише як одна (єдина) система таких норм;
• формулюють правила поведінки у вигляді прав і обов’язків;
• зазвичай є формально визначеними за змістом;
• мають наперед визначені певні форми зовнішнього виразу;
• мають точно визначені межі поширення їхньої обов’яз- ковості;
• забезпечуються, крім інших засобів, ще й державним примусом, включаючи фізичний.

Інші соціальні норми:

• виникають у будь-якому, зокрема додержавному, суспільстві;

• встановлюються або санкціонуються іншими (не державними) суб’єктами суспільства;

• виражають волю різних частин суспільства;
• можуть не бути внутрішньо узгодженими, не мати влас- тивостей системи;
• існують у кожному суспільстві у вигляді кількох віднос- но самостійних, деколи неоднозначних, систем;
• виражені не тільки через права та обов’язки, а й через загальні принципи, цілі, декларації;
• нерідко позбавлені змістовної формальної визначеності;
• можуть виражатися у будь-яких, навіть наперед не фіксованих формах;

• межі їхньої обов’язковості не завжди формально визначені
• забезпечуються тільки     внутрішнім     переконанням,звичкою або засобами громадського впливу.

Своєрідною системою соціального регулювання є сис- тема таких правил діяльності, які встановлені або санкціо- новані кількома державними чи міждержавними (міжнарод- ними) організаціями, виражають їхню узгоджену волю і спрямовані на регулювання їхніх відносин між собою, а та- кож з іншими суб’єктами. Для позначення поняття, яке відо- бражає такий феномен, теж використовується термін «пра- во» (міжнародне публічне право, міжнародне приватне пра- во). Специфіка цього феномена досліджується наукою між- народного права, яка спирається на положення загальної теорії права і держави.

Крім соціальних, існують також інші різновиди норм фі- зичної поведінки, зокрема правила технічні (нормативи пово- дження з технікою), фізіологічні (біологічні), медичні, еколо- гічні, агрономічні тощо. Зачіпаючи у багатьох випадках інте- реси людей, їхніх спільнот, об’єднань, вони, внаслідок цього, набувають певного соціального значення, а тому нерідко

«озброюються» відповідними засобами соціального контролю і забезпечення, а отже, функціонують як норми соціальні.

Від різноманітних правил фізичної поведінки (вчинків) суб’єктів слід відрізняти правила інтелектуальної (розумової, теоретичної, духовної) діяльності, наприклад, правила з’ясу- вання, розуміння, інтерпретації (тлумачення), правила логіч- них чи математичних операцій, правила ауто-психотренінгу (медитації).

Нарешті, не слід забувати, що на поведінку людини, діяль- ність інших суб’єктів суспільного життя впливають не тільки (а зрештою, й не стільки) різноманітні соціальні норми, а й регу- лятори ненормативні (наприклад, твори мистецтва, художня та публіцистична література), внутрішньопсихічні явища (емоції, підсвідомість, інтуїція, сумління, переконання, вірування та ін.), природничі феномени (біоенергетичні фактори, фізіологі- чні потреби, інстинкти, вроджені рефлекси та ін.).

Одним із таких регуляторів, безпосередньо пов’язаних із об’єктивним юридичним правом, є й юридична свідомість.

2. Об’єктивне юридичне право та юридична свідомість

 Як зазначалось, формально обов’язкові норми держави, система яких утворює об’єктивне юридичне право, є результа- том свідомої, цілеспрямованої діяльності держави, її певних органів. Отже, безпосереднім, найближчим джерелом загаль- них правил поведінки, встановлюваних чи таких, що санкціо- нуються державою, є свідомість тих осіб, котрі входять до складу її відповідних органів, тобто їхні погляди стосовно ці- лей, змісту і форми виразу таких правил. Тому така свідомість якраз і вважається свідомістю юридичною.

Вона притаманна, безперечно, не тільки «авторам» юри- дичних норм, а й усім людям та їхнім спільнотам і об’єднанням, які так чи інакше обізнані, стикаються або можуть «сконтакту- вати» з об’єктивним юридичним правом.

Охарактеризовані вище різні види соціальних норм є складовою частиною відповідних форм індивідуальної чи ко- лективної свідомості тих чи інших суб’єктів суспільства і, буду- чи виявленими назовні, об’єктивованими, мають певний вплив на людську поведінку, діяльність. З-поміж таких форм свідомо- сті – економічної, політичної, моральної та інших – виділяють, зокрема, і свідомість, об’єктом якої є позитивістсько-правові явища, насамперед об’єктивне юридичне право. Тож цю форму свідомості можна вважати юридичною свідомістю (на відміну від свідомості буттєво-правової).

Юридична свідомість – це система понять, поглядів, уявлень і почуттів стосовно чинного або бажаного юриди- чного права, а також пов’язаної з ним діяльності.

Склад юридичної свідомості

У ньому виділяють такі елементи:

• за змістом правових поглядів, уявлень –

• інформаційний, або когнітивний – знання про зафіксо- вані в юридичних нормах права, обов’язки, заборони та про юридично значущу діяльність;
• оцінювальний, або аксіологічний – психічне ставлення до законодавства, до його складових частин: позитивне, нега- тивне, байдуже;
• регулятивний – психічна установка стосовно поведінки, врегульованої юридичними нормами (схильність, готовність, налаштованість суб’єкта виконувати або ж, навпаки, порушу- вати приписи юридичних норм);
  • за формою (способом) відображення юридичних явищ –
    • поняття про такі явища (наприклад, поняття форми юридичної норми);
    • погляди (наприклад, на роль законів у системі за- конодавства або щодо причин правопорушень);
    • уявлення (скажімо, уявлення про образ судді чи іншого представника юридичної професії);
    • почуття (наприклад, почуття справедливості чи неспра- ведливості судового рішення, почуття особистої відпові- дальності за дотримання закону, за виконання вимог договору);
  • за рівнем відображення юридичних явищ –
    • юридична психологія – це юридична свідомість, яка по- стає з буденної практики суб’єкта, у процесі його зіткнення з конкретними юридичними ситуаціями і тому формується зде- більшого стихійно, спорадично, несистематизовано; вона не осмислена теоретично, не впорядкована логічно; у ній перева- жають непоняттєві форми відображення;
    • юридична ідеологія – логічно систематизована, теоре- тично осмислена юридична свідомість, в якій переважають концептуалізовані, «інтелектуалізовані» форми відображення; вона формується насамперед через спеціалізовану юридичну освіту, через юридичні наукові дослідження.

Втім, обидві частини юридичної свідомості включають як інтелектуальні, так і емоційні елементи (хоча й, так би мовити, у різних пропорціях), а також як правильні, істинні, так і поми- лкові знання про юридичні явища (хоча теж у неоднакових «дозах»);

• за територіальною поширеністю –
  • загальна;
  • локальна (місцева, регіональна);
• за суб’єктами (носіями) юридичної свідомості –
  • індивідуальна;
  • колективна (загальнонародна, етнічна, класова, релі- гійна, молодіжна, професійна тощо);
• за характером діяльності носіїв юридичної свідомості –
  • професійно-юридична – практично-юридична (напри- клад, юридична свідомість суддів, юрисконсультів організацій), науково-юридична (наприклад, юридична свідомість науковців дослідно-юридичних установ, викладачів юридичних навчаль- них закладів);
  • професійно-неюридична (наприклад, юридична свідо- мість керівників підприємств, лікарів, бухгалтерів);
  • непрофесійна (наприклад, юридична свідомість учнівсь- кої молоді).

Взаємодія юридичної свідомості та юридичного регу- лювання

Вплив юридичної свідомості на юридичне регулювання полягає в тому, що вона:

• слугує найближчим ідейним джерелом норм об’єктив- ного юридичного права;
• прогнозує і визначає зміни, вдосконалення, розвиток норм об’єктивного юридичного права, безпосередньо зумов- лює юридичну правотворчість;
• є засобом, «каналом» тлумачення (з’ясування смислу) юридичних норм;
• є ідеологічною (духовною) гарантією правильного тлу- мачення, застосування і реалізації права, додержання закон- ності (проте юридична свідомість, за певного її стану, здатна відігравати і протилежну роль);
• може використовуватись як інструмент подолання про- галин у законодавстві при його застосуванні;
• є чинником вибору – в межах юридичної норми – доці- льного, оптимального варіанта рішення, поведінки (наприклад, при визначенні заходів юридичної відповідальності за право- порушення);

• виступає фактором виховання поваги (чи, за певного стану юридичної свідомості, навпаки, неповаги) до об’єктив- ного юридичного права.

Вплив об’єктивного юридичного права та й усього юри- дичного регулювання на юридичну свідомість полягає у тому, що вони виступають найважливішими джерелами:

• формування,
• перетворення,
• розвитку юридичної свідомості.

Щоправда, зміст, напрям цього впливу може бути нео- днозначним: він залежить від якості законодавства, від його відповідності реальним потребам та інтересам людей певних соціальних груп, від рівня роботи державного апарату, від ква- ліфікованості і правової культури юристів, інших осіб, від стану законності в країні, регіоні, певній організації.

1. Співвідношення об’єктивного юридичного права з іншими соціальними явищами.
2. Взаємозв’язок держави та об’єктивного юридичного права.
3. Функції юридичного права (юридичного регулювання).

1. Співвідношення об’єктивного юридичного права з іншими соціальними явищами

 Як одне з неодмінних явищ соціально неоднорідного сус- пільства об’єктивне юридичне право існує, «живе» в оточенні інших різноманітних соціальних феноменів, які так чи інак- ше, з одного боку, впливають на нього, а з іншого, – самі за- знають його впливу. Тільки з’ясувавши зміст і напрями та- ких «контактів», можна правильно зрозуміти сутність об’єк- тивного юридичного права, його глибинні закономірності, можливості, «соціальні здатності», його роль у суспільному житті.

Співвідношення економіки і права:

• економіка (передусім суспільні виробничі відносини) визначає зміст права; цей вплив може бути як прямим, безпо- середнім (наприклад, право держави розпоряджатися тими засобами виробництва, власником яких вона є), так і непря- мим (скажімо, визначення державою розміру податків, вста- новлення нею правил технічної чи екологічної безпеки, ви- значення мінімального розміру заробітної плати);
• економіка визначає зміст об’єктивного юридичного права здебільшого не стільки безпосередньо, скільки опосере- дковано, тобто через інші соціальні явища (насамперед через соціальну, зокрема класову, структуру суспільства, політику, мораль, юридичну свідомість та ін.);
• окрім економіки, на право справляють різний, відносно самостійний, вплив також інші соціальні явища;
• право, зі свого боку, діє на економіку, справляючи так званий зворотний вплив на неї. Отож саме право здатне слугу- вати дієвим фактором впливу на економічний стан, економіч- ний розвиток відповідного суспільства.

Проблема співвідношення економіки і права, тобто продук- тивних сил суспільства і домінуючих у ньому виробничих відно- син, з одного боку, та об’єктивного юридичного права, яке ство- рюється державою і функціонує у певному конкретно- історичному суспільстві, з іншого, належить до одного з основ- них питань соціальної філософії, а зрештою, й філософії права. Фундаментальне, вихідне положення про те, що будь-яке об’єктивне юридичне право глибинно, докорінно зумовлюється рівнем економічного розвитку суспільства, найпереконливішого обґрунтування вперше дістало у середині ХІХ ст. у вченні, яке було названо «історичний матеріалізм». Класичними засновни- ками цього вчення були відомі німецькі вчені-суспільствознавці Карл Маркс і Фрідріх Енгельс. Вони довели, що у будь-якому суспільстві реальні умови матеріального існування, виживання людей, які неминуче, так чи інакше, належать до різнорідних його частин, соціальних угруповань (етносів, економічних кла- сів, різноманітних спільнот, об’єднань тощо), об’єктивно фор- мують, породжують у них економічні, матеріальні інтереси, які, зазвичай, стають вирішальним фактором їхньої поведінки у тих чи інших суспільних відносинах, обставинах, ситуаціях.

Співвідношення політики і права:

• право залежить від політики, насамперед політики домінуючої частини соціально неоднорідного суспільства; воно є формою вияву та засобом здійснення цієї політики;
• у праві виражена тільки та політика домінуючої части- ни суспільства, якій вона прагне й якій здатна надати загальної обов’язковості за посередництва державних приписів, правил (з урахуванням сприяння чи, навпаки, протидії інших частин суспільства);
• право – це серцевина, концентрований вираз найваж- ливішої політики домінуючої частини суспільства;
• політика конституюється у праві у вигляді формально визначених за змістом норм поведінки через встановлення дозволів, обов’язків та заборон.

Але й політика, зі свого боку, залежить від об’єктивного юридичного права: адже воно є засобом: а) декларування, виразу політики; б) здійснення, реалізації політики; в) за- хисту, гарантування політики; г) пропагування гарантування певної політики.

З викладеного стає зрозумілим, що кожен юрист у своїй професійній діяльності, так чи інакше, впливає на політичну ситуацію у суспільстві, прямо, а частіше опосередковано, втру- чається у вплив правового регулювання на політику. Тому не буде особливим перебільшенням стверджувати, що практику- ючий юрист має усвідомлювати, які саме політичні наслідки буде спричиняти його фахова діяльність.

2. Взаємозв’язок держави та об’єктивного юридичного права

 Право (як явище юридичне) і держава виникають водно- час, вони є взаємозалежними у своєму походженні. Зокрема, слід мати на увазі, що глибинні соціальні причини, внаслідок яких сформувалось об’єктивне юридичне право, є тими ж са- мими, що й причини, які зумовили утворення держав (Тема 3).

Об’єктивне юридичне право залежить від держави у його:

• виникненні;
• сталості, непорушності;
• здійсненні, втіленні в життя;
• розвитку, вдосконаленні;
• авторитетності, престижності.

Держава, зі свого боку, залежить від об’єктивного юриди- чного права у:

• своїй організації, структурі;
• здійсненні своїх функцій;
• трансформації, вдосконаленні своїх органів;
• авторитетності, престижності.

Коли ж йдеться про здійснення державних функцій, то ро- зрізняють його правові і неправові форми.

Правові форми виконання функцій держави – це такі її діяння (її органів, службових чи уповноважених нею інших суб’єктів), які здійснюються у передбачених законодавст- вом чи іншими джерелами права випадках за легалізова- ною процедурою, спрямовані на виконання державних функцій та тягнуть юридичні наслідки, передбачувані актами таких суб’єктів.

Юридичний акт – це формально обов’язкове волевияв- лення держави (її органу або уповноваженого нею суб’єкта).

Класифікація юридичних актів:

• за владно-регулятивною (юридичною) природою –
  • правотворчі (нормативно-юридичні);
  • правотлумачні (правороз’яснювальні, інтерпретаційні);
  • правозастосовні (індивідуально-юридичні);
• за способом об’єктивації, зовнішнього вияву –
  • письмові (документальні);
  • усні (вербальні);
  • конклюдентні (фізичні, діяльнісні).

Залежно від найчастіше використовуваних державою юридичних актів розрізняють такі різновиди правових форм виконання її функцій:

• правотворча діяльність – встановлення або санкціо- нування юридичних норм, тобто формально обов’язкових пра- вил фізичної поведінки загального характеру;
• правозастосовна діяльність – встановлення, на осно- ві і відповідно до юридичних норм, індивідуальних формально обов’язкових правил поведінки щодо тих суб’єктів, які мають реалізовувати, здійснювати ці норми.

Неправові форми виконання функцій держави: матері- ально-технічна діяльність (виробництво певних благ, вико- нання робіт, надання послуг); організаційна діяльність (здійс- нюване неюридичними засобами, тобто без видання юридич- них актів, встановлення зв’язків, взаємовідносин між «адреса- тами» юридичних норм, орієнтування, спрямовування їхньої поведінки на виконання таких норм).

3. Функції юридичного права (юридичного регулювання)

Функції об’єктивного юридичного права відображають йо- го предметно-змістовну роль, його «роботу» у суспільстві. Тому знання цих функцій дозволяє скласти уявлення про те, чого слід очікувати від функціонування об’єктивного юридичного права (юридичного регулювання). Крім того, через пізнання таких функцій усвідомлюється соціальна значущість юридичної дія- льності, а також діяльності тих посадових осіб, чию роботу так чи інакше впроваджено в юридичне регулювання.

Функції об’єктивного юридичного права – це основні напрями його змістовного впливу на людину і суспільство (суспільні відносини).

Класифікація функцій права (юридичного регулювання)

Функції права розподіляють на загальносоціальні та спе- ціально-соціальні (регулятивні).

До загальносоціальних функцій належать:

• гуманістична – сприяння здійсненню, охорона і захист буттєвих прав і свобод людини та інших суб’єктів;
• організаторська – встановлення, зміна і припинення відносин між учасниками суспільного життя;
• управлінська – спрямування діяльності учасників сус- пільного життя на виконання певних соціальних завдань, на розв’язання певних соціальних проблем;
• комунікативна – інформування учасників суспільного життя про державно-владну волю, забезпечення їхнього заоч- ного «спілкування» з правотворчими органами держави;
• орієнтаційна – вказівка на припустимі державою, соці- ально прийнятні шляхи і засоби задоволення потреб й інте- ресів учасників суспільного життя;
• оцінювальна – оцінювання з позиції законодавства держави, начебто її «очима», власних діянь, а також поведінки інших суб’єктів;
• ідеологічно-виховна – участь у формуванні в людей певного світогляду, у прищепленні їм певних моральних, пра- вових, політичних поглядів і переконань;

• пізнавальна, або гносеологічна – здатність об’єктив- ного юридичного права слугувати джерелом знань про основні «параметри» конкретного суспільства: про його економічний, політичний, соціальний і державний устрій, про його мораль, культуру, звичаї, про взаємовідносини між його різними соціаль- ними групами.

Зазначені функції є загальносоціальними у тому сенсі, що вони здійснюються за посередництва не тільки об’єктивного юридичного права, а й, тією чи іншою мірою, багатьох інших соціальних явищ, зокрема неюридичних соціальних норм, сус- пільної свідомості (особливо моральної), політики, релігії, мис- тецтва, громадських об’єднань.

А ті функції, які здатне виконувати лише (або найбільш дієво) юридичне право, є його спеціально-соціальними функці- ями. До них належать:

• закріплююча – фіксація, визнання, утвердження суспі- льних відносин, які виникли й існували ще до прийняття від- повідної юридичної норми;
• стимулююча – сприяння поширенню і розвиткові пев- них, вже існуючих, суспільних відносин;
• творча – ініціювання формування таких суспільних ві- дносин, яких взагалі не існувало до встановлення відповідної юридичної норми;
• обмежувальна – встановлення рамок, «кордонів» щодо існування певних відносин або недопущення їхнього поширен- ня, збільшення;
• витіснювальна – сприяння звуженню сфери або усу- ненню певних відносин.

Неабияку роль у здійсненні усіх зазначених функцій об’єктивного юридичного права відіграє практична діяльність фахівців-юристів.

1. Сутнісна типологія об’єктивного юридичного права.
2. Принципи об’єктивного юридичного права.
3. Право соціально-демократичної орієнтації.
4. Конкретно-історичні принципи об’єктивного юридичного права.

1. Сутнісна типологія об’єктивного юридичного права

 Як зазначалося в п. 1 теми 1, соціальна сутність явищ – це їхня здатність слугувати засобом задоволення потреб суб’єктів суспільства.

З огляду на сформульовану вище дефініцію об’єктив- ного юридичного права та на розуміння соціальної сутності будь-яких суспільних явищ є підстави виснувати, що сут- ність такого права, як, до речі, і сутність держави, має двоїс- тий характер.

Будь-яке таке право покликане задовольняти, з одного боку, потреби та інтереси усього суспільства як єдиного ціло- го, а з іншого, – водночас потреби та інтереси його домінуючої частини.

Неодмінною умовою пізнання соціальної сутності об’єктив- ного юридичного права є історична типологізація численних найрізноманітніших юридичних систем – як тих, що існували колись, так і тих, що існують сьогодні.

Історичний тип об’єктивного юридичного права – це сукупність суттєвих властивостей, притаманних усім юридичним системам, які спираються на певний тип  виробничих відносин і відповідний йому тип держави та виражають соціальну сутність і змістовно-регулятивну спрямованість юридичного регулювання у соціально неод- норідному суспільстві.

Поділяти юридичні системи на ті чи інші різновиди (класи, групи тощо) можна й за іншими критеріями. Зокрема, за хара- ктером домінуючих джерел (зовнішніх форм права), за істори- чною послідовністю їхнього формування (за «хронологією» ви- никнення), за особливостями методів юридичного регулювання і засобів його забезпечення. Усі зазначені класифікації («типоло- гізації»), відображаючи певні реальні аспекти, грані об’єктив- ного юридичного права, юридичного регулювання, мають не- абияке пізнавальне і практичне значення.

Проте жодна з них не спроможна дати відповідь на питан- ня про те, волю якої саме частини соціально неоднорідного суспільства певної держави (або групи держав) виражає і реа- лізовує певне об’єктивне юридичне право у першу чергу. А без такої відповіді його справжня соціальна сутність залишається нерозкритою, прихованою.

Оскільки ж таке право є продуктом державної діяльності, згадана типологізація об’єктивного юридичного права не може не співпадати принципово із зазначеною раніше типологією держав (Тема 3). Тому видається обґрунтованим виділяти такі історичні типи об’єктивного юридичного права (юридичного регулювання):

• племінно-бюрократичний;
• рабовласницький;
• феодальний;
• буржуазний;
• соціалістичний;
• перехідний до соціально-демократичного (право со- ціально-демократичної орієнтації);
• соціально-демократичний (у майбутньому).

Останній із зазначених типів права на сьогодні (як і відпо- відний тип держави) є лише прогнозованим. Поняття об’єктивного юридичного права цього типу можна визначити таким чином:

Соціально-демократичне право – це система форма- льно обов’язкових загальних норм фізичної поведінки, які встановлені або санкціоновані соціально-демократичною державою, виражають волю більшості населення країни, насамперед середнього класу (трудівників-власників), спрямовані на врегулювання суспільних відносин відповідно до цієї волі і загальносоціальних потреб та реально забез- печують максимальне здійснення і захист буттєвих прав і свобод людини, спільнот і об’єднань на засадах свободи, справедливості, солідарності.

2. Принципи об’єктивного юридичного права

 Принципи об’єктивного юридичного права – це керівні засади (ідеї), які зумовлюються об’єктивними закономір- ностями існування і розвитку людини й суспільства та визначають зміст і спрямованість юридичного регулю- вання.

Значення цих принципів полягає в тому, що вони у стисло- му вигляді концентровано відображають найсуттєвіші, соціа- льно-змістовні властивості права, є начебто його квінтесенці- єю, соціальним «обличчям».

Види принципів права:

• загальнолюдські (основоположні);
• типологічні;
• конкретно-історичні (загальні, галузеві, міжгалузеві).

Загальнолюдські (основоположні) принципи об’єктив- ного юридичного права – це концептуальні засади, які зумовлюються певним рівнем розвитку людської цивіліза- ції, втілюють найкращі здобутки правової історії людст- ва та закріплені у міжнародних нормативних документах всесвітнього рівня.

До них належать, зокрема, такі засади:

• закріплення в об’єктивному юридичному праві буттє- вих прав і свобод людини та інших суб’єктів суспільства;
• юридична (формально визначена і загальнообов’яз- кова) рівність одновидових суб’єктів і перед державою, і перед законом;
• вихідним, первинним офіційним джерелом суб’єктив- них юридичних прав і обов’язків особи має бути тільки закон як акт нормативного волевиявлення народу (референдуму) або вищого представницького колективного органу державної влади;
• взаємопов’язаність (єдність) юридичних прав і обов’яз- ків суб’єктів;
• поведінка людей, а також їхніх об’єднань повинна регулю- ватись, зазвичай, за загальнодозвільним типом юридичного регулювання: «можна чинити все, крім того, що прямо заборо- нено законом»;
• діяльність органів і службових осіб держави має регу- люватись, зазвичай, за спеціальнодозвільним типом юридич- ного регулювання: «можна чинити лише те, що прямо дозволе- но законом»;
• закріплення в нормах об’єктивного юридичного права процедурно-процесуальних механізмів здійснення і захисту су- б’єктивних юридичних прав і виконання юридичних обов’язків людей та інших суб’єктів суспільного життя;
• правосуддя (розв’язання суперечок, конфліктів з при- воду здійснення прав і обов’язків людьми та іншими учас- никами суспільного життя) здійснюється спеціальними неза- лежними органами держави (судами) і слугує найефективн- ішою юридичною гарантією прав і свобод людини;
• юридична відповідальність особи може мати місце тільки у разі вчинення нею винного протиправного діяння;
• впровадження презумпції невинуватості особи – особа вважається невинуватою доти, доки її вину у вчиненні право- порушення не встановлено судом або іншим компетентним органом держави у визначеному законом порядку.

Типологічні принципи об’єктивного юридичного права – це такі його керівні засади (ідеї), які, будучи притаманними всім юридичним системам певного історичного типу, відо- бражають соціально-змістовну сутність цього права. 

3. Право соціально-демократичної орієнтації

 Право соціально-демократичної орієнтації – це систе- ма формально обов’язкових загальних норм фізичної пове- дінки, які встановлені або санкціоновані державою, зоріє- нтованою на соціальну демократію, виражають волю бі- льшості населення країни, спрямовані на врегулювання суспільних відносин відповідно до цієї волі і загальносоціа- льних потреб, зокрема з метою створення умов для здійс- нення і захисту буттєвих прав і свобод людини й інших суб’єктів, та забезпечуються державою.

Типологічні принципи права соціально-демократичної орієнтації:

• гуманізація права – поступове втілення в його норми загальнолюдських принципів права; розширення законодавчо- го закріплення буттєвих прав і свобод людини; розширення сфери загальнодозвільного регулювання; піднесення рівня справедливості юридичного регулювання;
• соціалізація права – його спрямовування на форму- вання і забезпечення консенсусу між різними соціальними вер- ствами населення, класами, групами; збільшення питомої ваги законодавства, яке гарантує соціальну захищеність кожної лю- дини;
• економічна індивідуалізація права – закріплення й охорона різноманітних форм власності, насамперед приватної, на засоби виробництва та інші об’єкти, забезпечення економі- чної свободи власників та інших суб’єктів;
• етнізація та інтернаціоналізація права – відтворен- ня у його нормах національної самобутності і національно- культурних надбань та водночас його адаптація до регіональ- них і світових правових стандартів.

Одна з особливостей сучасних перехідних юридичних систем соціально-демократичної орієнтації полягає в тому, що їхні типологічні принципи поступово наповнюються за- гальнолюдськими основоположними правовими засадами, поступово підвищуються до рівня останніх. У цьому й вбача- ється нездоланність правового прогресу, впровадження найкращих юридичних здобутків людської цивілізації у сучасну соціальну практику.

4. Конкретно-історичні принципи об’єктивного юридичного права

 Конкретно-історичні принципи об’єктивного юридич- ного права – це керівні засади (ідеї), які відображають спе- цифіку об’єктивного юридичного права певної держави у реальних соціальних умовах (наприклад, принцип федерати- вності права у США або у Російській Федерації). Вони поділя- ються на принципи: загальні (для усього національного права), галузеві і міжгалузеві.

Галузеві принципи права охоплюють лише одну галузь, міжгалузеві – кілька галузей об’єктивного юридичного права певної держави (наприклад, галузевий принцип диспозитивно- сті у цивільному праві; міжгалузевий принцип гласності судо- чинства у цивільно-процесуальній, кримінально-процесуальній, адміністративно-процесуальній і господарсько-процесуальній галузях права).

Загальнолюдські основоположні і типологічні принципи об’єктивного юридичного права входять до предмета науки загальної теорії права. Дослідження і формулювання інших же різновидів його принципів здійснюють загальні теорії тих чи інших національних юридичних систем, а також відповідні на- ціональні галузеві юридичні науки.

1. Загальне поняття зовнішніх форм об’єктивного юридичного права. Їхні види.
2. Національні юридичні системи світу: поняття та формально- джерельна класифікація.
3. Особливості формально-джерельних типів національних юридичних систем.

1. Загальне поняття зовнішніх форм б’єктивного юридичного права. Їхні види

 Оскільки юридичні норми мають стати відомими тим учасникам суспільного життя, поведінку, діяльність котрих вони призна- чені регулювати, їхній зміст має бути так чи інакше сконструйований та виявлений назовні, об’єктивований, тобто виражений у певних знакових матеріальних «джерелах». Ці джерела, тобто способи вираження юридичних норм, відобра- жаються поняттям зовнішньої форми права.

Загалом кажучи, форма об’єктивного юридичного права – це спосіб внутрішньої організації, а також зовніш- нього вираження змісту юридичної норми.

Відповідно, розрізняють внутрішню форму юридичної норми – спосіб внутрішньої організації змісту норми (тобто її структуру) та зовнішню форму – такий спосіб об’єктивізації, зовнішнього вияву, матеріально-знакової фіксації змісту нор- ми, який засвідчує її загальну формальну обов’язковість та державну гарантованість.

Щоправда, слід зауважити, що у прямому сенсі ідеологіч- ним (психічним) джерелом юридичної норми є представлена державою воля домінуючої частини соціально неоднорідного суспільства (або ж усього суспільства), зміст якої визначається певними, життєво зумовленими, потребами цих суб’єктів. А самі ці потреби (та й інтереси, що їх відображають) становлять «матеріальне» джерело такої волі.

Отже, тут термінопоняття «джерело права» у розглядува- ному (юридичному) аспекті має дещо умовний, специфічний,  «фаховий» смисл.

Види зовнішніх форм (джерел) об’єктивного юридич- ного права:

• юридичний звичай – санкціоноване і забезпечуване державою вже існуюче загальне звичаєве правило поведінки. Різновидом такого звичаю може бути, наприклад, релігійна норма, загальнообов’язковість якої почала забезпечуватись також державою;
• юридичний прецедент – об’єктивоване (виражене зов- ні) рішення органу держави, ухвалене в конкретній справі, якому надається формальна обов’язковість при вирішенні на- ступних аналогічних справ;
• нормативно-юридичний договір – встановлене за вза- ємною домовленістю кількох певних суб’єктів об’єктивоване загальне правило поведінки, формальна обов’язковість якого для них забезпечується державою;
• нормативно-юридичний акт – письмовий документ компетентного органу держави (або уповноваженого нею ор- гану місцевого самоврядування чи громадського об’єднання), в якому закріплено забезпечуване нею формально обов’язкове правило поведінки загального характеру.
• нормативні висновки, судження вчених чи високо- кваліфікованих юристів-практиків, які визнаються формально обов’язковими компетентними державними орга- нами (юридична доктрина).
• релігійні канонічні тексти. Вони використовуються у тих державах (найчастіше країнах Африки та Океанії), які належать до теократичних, тобто таких, у яких приписи, правила, норми певної релігії офіційно визнані загальнообов’язковими для всіх членів суспільства і їхнє виконання забезпечується дер- жавними, у тому числі державно-примусовими, засобами. Така ситуація нині спостерігається зокрема там, де панує релігія іс- ламу, канонічним джерелом якої є Коран.

Зв’язок і співвідношення між сутнісним типом і зов- нішньою формою об’єктивного юридичного права відобра- жається такими положеннями:

• зовнішня форма права зумовлюється насамперед його історичним типом (тобто його конкретно-історичною соціаль- ною сутністю);
• крім типу права, на його зовнішню форму впливають також інші соціальні явища, фактори (зокрема, внутрішня соці- альна ситуація в державі, історичні, національні, культурні традиції, рівень правової культури правотворчих суб’єктів, стан суспільної юридичної свідомості, юридичної науки та ін.), тому у кожному типі права, зазвичай, використовуються кілька його зовнішніх форм;
• кожному історичному типу права притаманна найбільш поширена, основна його зовнішня форма;
• форма права здатна, зі свого боку, впливати певною мі- рою на тип права, тобто на його соціальну сутність.

2. Національні юридичні системи світу: поняття та формально-джерельна класифікація

 Юридична система – це система всіх юридичних (дер- жавно-вольових) явищ, які існують у певній державі.

До складу означеної системи входять такі основні елементи:

• система об’єктивного юридичного права (про неї йти- меться в наступній темі), норми якого виражені у тих чи інших зовнішніх формах;
• діяльність відповідних суб’єктів зі створення, роз’яс- нення (тлумачення) та застосування юридичних норм;
• юридичні акти, в яких фіксуються, закріплюються ре- зультати такої діяльності;
• офіційно функціонуюча юридична свідомість та форми (засоби) її прояву, вираження;
• юридичні відносини між суб’єктами об’єктивного юри- дичного права;
• законність – соціальний режим відповідності фізичної діяльності суб’єктів права приписам законів та підзаконних джерел об’єктивного юридичного права.

Вивченню кожного з усіх названих юридичних явищ при- свячені деякі попередні і наступні теми курсу, а взаємодія, «співпраця» всіх елементів юридичної системи характеризу- ється в останній, підсумковій темі цієї частини посібника. Зараз же поняття означеної системи визначене насамперед задля того, щоб не ототожнювати з нею інше системне юридичне явище – систему об’єктивного юридичного права.

Принагідно нагадаю, що (як зазначалося у Вступній части- ні посібника), до усіх перерахованих вище явищ термін «юри- дичні» застосовано у досить умовному сенсі: лише тому, що кожне з них є результатом, наслідком волевиявлення держави, її органів, службових чи посадових осіб. Такі волевиявлення можуть здійснюватися через фізичні дії (поведінку, діяльність), ухвалення рішень, їхню фіксацію у певних письмових докумен- тах (актах).

Слід зважати й на те, що до елементів юридичної системи не належать ті юридично значущі явища, котрі її послаблюють, деформують, руйнують (наприклад, незаконні дії та рішення, антидержавна нігілістична юридична свідомість). Такі явища мають, можна сказати, антисистемний характер.

Для відображення ж усіх юридично значущих явищ суспільства – як системостворювальних, так і системоруйнів- них (антисистемних) – використовується вже інше самостійне поняття: «юридичне життя суспільства».

Від юридичної системи (у викладеному її розумінні) слід відрізняти загальносоціальну («природну») правову систему. До її складу входять насамперед буттєві права, свободи й обов’язки людини та інших суб’єктів соціуму, принципи та нор- ми, в яких ці права, свободи й обов’язки відображаються, за- кріплюються, а також суспільні відносини, що формуються з  приводу виникнення, реалізації, охорони та захисту таких прав, свобод і обов’язків.

У конкретних юридичних системах, що формувалися за певних історичних умов, під впливом тих чи інших соціальних факторів котрась із зазначених вище зовнішніх форм (джерел) юридичних норм набувала домінуючого, стрижневого значен- ня. Тому залежно від поширеності і значущості тих чи інших зовнішніх форм (джерел) юридичних норм національні юри- дичні системи світу розподіляються на певні групи – так звані «сім’ї»:

• нормативно-актна юридична система (її історично усталена назва – «романо-германська», або «європейсько-конти- нентальна»);
• судово-прецедентна юридична система (її традицій- на назва – «англосаксонська», або система «загального права»);
• релігійна юридична система;
• традиційна юридична система. 

3. Особливості формально-джерельних типів національних юридичних систем

 Кожному з названих видів (формально-джерельних типів) національних юридичних систем притаманні певні особливос- ті. Схарактеризую стисло основні з них.

Нормативно-актна юридична система:

• домінування з-поміж зовнішніх форм (джерел) об’єк- тивного юридичного права нормативно-юридичних актів;
• співпідпорядкованість, субординація нормативно- юридичних актів за їхньою юридичною силою (ієрархічна структура такої системи);
• систематизованість (зокрема, кодифікованість) певної частини таких;
• більш-менш чіткий поділ цієї системи на право приватне, що регулює насамперед майнові та особистісні відносини, фор- мально рівноправними учасниками яких є люди та їхні об’єднан- ня, різноманітні організації (цивільне, сімейне, трудове, підприємницьке, господарське, торгове і деякі інші галузі права), та право публічне, яке регулює відносини, учасником яких є, хоча б з одного боку, орган держави як носій владних повноважень (конституційне, адміністративне, фінансове, кримінальне, кри- мінально-виконавче та деякі інші галузі права);

• визнання нормативно-юридичного акта визначальним критерієм офіційної, тобто державної, оцінки діянь як юридич- но правомірних (законних) чи, навпаки, юридично неправо- мірних (незаконних);
• допущення у певних, щоправда доволі поодиноких, ви- падках судового прецеденту як зовнішньої форми об’єктивного юридичного права.

Всередині цієї сім’ї юридичних систем вирізняють такі під- системи: «романську» (до якої належать, зокрема, юридичні системи Італії, Франції, Бельгії, Голландії, Іспанії, Португалії) та «германську» (юридичні системи ФРН, Австрії, Швейцарії, Укра- їни, Білорусі та ін.).

Певним різновидом зазначеної сім’ї юридичних систем вважають також право скандинавських держав, особливістю якого є певна взаємна гармонізованість, а іноді навіть уніфіко- ваність нормативно-юридичних актів, що діють у них, а також помітна правотворча роль судово-прецедентної практики.

Нормативно-актна юридична система домінує й у низці держав Латинської Америки (Венесуела, Мексика, Аргентина, Бразилія та ін.), хоча й там існує певна специфіка, зумовлена, зокрема, впливом на них Конституції та законодавства США.

Судово-прецедентна юридична система:

• провідною формою об’єктивного юридичного права є судовий прецедент;
• функціонування нормативно-юридичних актів, які зав- жди входять до складу цієї системи, може суттєво «модернізу- ватися» судовою практикою їхнього тлумачення та застосу- вання, завдяки чому досить оперативно забезпечується адап- тація юридичних норм до соціальних змін;
• переважна некодифікованість юридичних норм цієї юридичної системи, що до певної міри ускладнює їхнє вивчен- ня та функціонування (щоправда, на сьогодні ця складність долається завдяки використанню сучасних інформаційно- пошукових систем, зокрема мережі Інтернет).

Всередині цієї сім’ї юридичних систем розрізняють «під- групи» англійського права (Великобританія, Канада, Австралія, Нова Зеландія та ще 14 країн Королівської Співдружності) і права США. Особливості останнього полягають, по-перше, у від- носно більшій поширеності нормативно-юридичних актів (зок- рема, таких кодексів, яких немає в англійському праві: ци- вільного, цивільно-процесуального, кримінального, криміна- льно-процесуального); по-друге, в його федеративній структурі та, по-третє, у дещо меншій пов’язаності вищих судових орга- нів навіть власними попередніми прецедентами.

Можна констатувати, що, у певному сенсі, на європейсь- кому континенті (у рамках романо-германської юридичної сис- теми) юристи цікавляться насамперед тим, яким чином закон регламентує певну ситуацію, «матеріальні» права й обов’язки її учасників; натомість у Великобританії, Канаді, Австралії, Новій Зеландії, США – тим, за якою саме процедурою, на основі яких «процесуальних» прав і обов’язків ситуація має бути розглянута судом (чи іншим органом), щоб дійти правильного рішення.

Так чи інакше, але понад чверть держав світу (станом на червень 2020 р. 53 держави-члени Співдружності націй (попе- редня назва – Британська Співдружність)) відчули на собі вплив судово-прецедентної юридичної системи.

Релігійна юридична система:

• провідним джерелом права визнаються канонічні релі- гійні тексти (в іудаїзмі – Тора (яка згодом в християнській ре- лігії отримала назву «Старий Заповіт») і Талмуд, у християн- стві – Біблія, в ісламі – Коран і Сунна, в індуїзмі – Веди);
• функціонування цих джерел за необхідності опосередко- вується тлумаченням відповідних фрагментів, міфів, притч, легенд, норм таких текстів, яке здійснюється «довіреними» свя- щеннослужителями, а також теологами-юристами, авторитетни- ми знавцями відповідної релігії. Тому реальним джерелом (зов- нішньою формою) юридичних приписів у розглядуваній сім’ї юридичних систем слугує також відповідна релігійно-юридична доктрина (вчення), «оздоблена» релігійними текстами;

• наявність у рамках кожної релігійної сім’ї, зазвичай, кі- лькох напрямів, відгалужень (наприклад, в ісламському праві існує чотири «школи», між якими є змістовні розбіжності; у християнській релігії також існує неабиякий плюралізм на- прямів, течій, різноманітних структур);
• невідгалуженість, неподільність нормативних і ненор- мативних (індивідуальних) юридичних приписів, що фор- мулювались «мудрецями» та релігійними суддями, а звідси – помітна казуїстичність цієї сім’ї юридичних систем;
• формальна невідокремленість нормативів власне юри- дичних від моральних, внутрішньосімейних, побутових та ін- ших (як прояв синкретизму, нерозчленованості всіх соціальних норм).

На сьогодні такі сім’ї юридичних систем зберігаються у тих країнах, де більша чи значна частина населення сповідує іслам (тепер таких країн нараховується 50, хоча не в усіх з них держава офіційно визнає і забезпечує мусульманське право).

Традиційна юридична система:

• домінуючою формою права є правовий звичай, тобто традиційно-племінні, традиційно-общинні норми, згодом так чи інакше санкціоновані державою;
• юридичні норми у цій сім’ї юридичних систем регулю- ють відносини не стільки між індивідами, скільки між їхніми групами (сім’ями, родами та ін.), зокрема передбачають мож- ливість колективної відповідальності;
• питома вага цього права в різних країнах Африки, де воно ще й дотепер зустрічається, не однакова, оскільки в них функціонують і «взірці» колишнього колоніального права мет- рополій, і сучасні нормативно-юридичні акти новоутворених самостійних держав.

На завершення цього стислого огляду світової юридичної  «панорами», так би мовити, юридичної карти світу, слід під- креслити таке: хоча зазначений поділ юридичних систем має неабияку пізнавальну і практичну цінність, він, однак, ґрунту- ється лише на суто формальних, переважно зовнішніх, критері- ях. Тому наведена їхня класифікація (типологізація) сама по собі не спроможна дати відповідь на питання: волю якої частини  населення певної країни (або групи країн) відображає об’єктивне юридичне право, що втілене відповідною державою (або групою держав) у тих чи інших його зовнішніх формах. Доволі важлива суто юридична «типологія» спеціальносоціа- льного (державно-вольового) права і відповідних юридичних систем, не розкриває їхньої соціальної сутності. Це завдання спроможна виконати лише соціально-змістовна, «матеріальна» типологія таких юридичних систем (один з варіантів якої було викладено у темі 10).

Втім, зазначені вище формальні особливості юридичних систем світу не слід абсолютизувати. Адже у кожній з них ви- користовуються різні способи, форми викладення національ- них юридичних норм. Отож, у широкому сенсі, переважна біль- шість національних юридичних систем є, з огляду на склад формальних джерел їхнього об’єктивного юридичного права, змішаними. Вони відрізняються одна від іншої насамперед значенням, роллю, впливом певних превалюючих джерел права стосовно інших їхніх різновидів. Наприклад, в юридичній сис- темі сучасної України, яка безперечно належить до європейсь- кої нормативно-актної сім’ї, останнім часом спостерігаються певні законодавчі кроки, «натяки», які надають їй деякі ознаки, так би мовити, судової прецедентності (так, у ст. 13 чинного Закону України «Про судоустрій і статус суддів» встановлено, що «висновки щодо застосування норм права, викладені у по- становах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права»; таке ж правило зафіксоване у низці процесуальних кодексів України).

В будь-якому разі, нормативно-юридичні акти, які, так чи інакше, завжди використовувалися і сьогодні використовують- ся в усіх без винятку юридичних системах, можна вважати, у певному сенсі, незамінною, універсальною зовнішньою фор- мою об’єктивного юридичного права. Пояснити це можна, ма- буть, тим, що їм притаманні властивості, які у багатьох випад- ках надають їм певну перевагу над іншими зовнішніми форма- ми права. До таких переваг належать, зокрема, такі властивос- ті нормативно-юридичних актів:

– вони завжди мають письмову форму зовнішнього виразу;

• це дозволяє найбільш чітко сформулювати зміст, вста- новлюваних ними прав, обов’язків, заборон;
• такий спосіб їхнього формулювання, як жоден інший, полегшує правильне розуміння змісту юридичного правила поведінки;
• отож оптимізуються умови однакового розуміння, засто- сування та реалізації юридичної норми, що сприяє втіленню демократичних принципів рівності всіх перед законом та пра- вової визначеності;
• істотно полегшується внесення змін у нормативну базу юридичного регулювання, узгодження її з розвитком суспіль- них відносин;
• полегшується, так чи інакше, впорядкування, системати- зація юридичних норм (а отже, їхнє відшукання задля вивчен- ня чи застосування і реалізації).

1. Система національного об’єктивного юридичного права: поняття, структура.
2. Критерії (підстави) розподілу юридичних норм за галузями права.
3. Галузі права соціально-демократичної орієнтації.
4. Система законодавства.
5. Систематизація законодавства.

1. Система національного об’єктивного юридичного права: поняття, структура

 Для того, щоб забезпечувані державою норми її об’єктив- ного юридичного права, які регулюють найрізноманітніші суспільні відносини, були реальними та ефективними, вони мають бути узгодженими, несуперечливими за їхнім спряму- ванням і змістом, й утворювати певну цілісність, єдність. Та- кого роду явища, що складаються з частин (так званих «еле- ментів»), між якими існують певні сталі зв’язки, залежності, вважаються явищами системними, одним словом, системами. А згадані зв’язки між елементами такого явища утворюють його структуру.

Отож, системність є закономірною, неодмінною властиві- стю норм об’єктивного юридичного права тієї чи іншої держа- ви. Деформація, руйнування цієї властивості становить ано- малію, «хворобу» права, яка може послабити або навіть звести нанівець його регулятивні можливості, перешкодити досяг- ненню очікуваного правотворцем соціального результату.

Соціальне призначення системи права – слугувати норма- тивною базою, фундаментом державного забезпечення певних суспільних відносин, цілеспрямованого результативного впли- ву на них з боку держави.

Тому, систему національного об’єктивного юридичного права можна визначити як систему всіх чинних юридичних норм певної держави.

Структура системи національного об’єктивного юри- дичного права – це об’єктивно зумовлена внутрішня орга- нізація права певної держави, яка характеризується єдні- стю й узгодженістю всіх юридичних норм та їхнім розпо- ділом на галузі й інститути права.

Отже, основними структурними елементами, «блоками» цієї системи є:

• норми права (юридичні норми);
• інститути права;
• галузі права.

Не може існувати юридичної норми, яка б не входила до складу певного інституту права і певної галузі права.

Юридичні норми як початковий, первинний елемент сис- теми права будуються, зазвичай, за такою логічною формулою: «якщо – тоді – інакше» (про це йтиметься у темі 14).

Галузь права – це система юридичних норм, які регулю- ють певну сферу суспільних відносин специфічним мето- дом правового регулювання.

Інститут права – це система юридичних норм, які регу- люють певну групу однорідних суспільних відносин. Серед таких інститутів розрізняють галузеві (наприклад, у галузі цивільного права інститут договору купівлі-продажу, інститут спадкування) та міжгалузеві (скажімо, інститут юридичної відповідальності за екологічні правопорушення).

2. Критерії (підстави) розподілу юридичних норм за галузями права

Основними такими критеріями є предмет та метод юри- дичного регулювання:

• предмет юридичного регулювання – це певна сфера суспільних відносин, яка врегульована чи має бути врегульо- вана відповідною групою юридичних норм;
• метод юридичного регулювання – це специфічний спосіб владного нормативного впливу держави на суспільні відносини, здійснюваний за посередництвом юридичних норм, а також інших юридичних засобів.

Поняття предмета юридичного регулювання дає знання про те, щó саме регулюється правом, а поняття методу юридич- ного регулювання дає відповідь на питання, як (яким чином, засобом, способом) держава здійснює нормативно-регуля- тивний вплив на суспільні відносини.

Зазначені підстави об’єднання юридичних норм у галузі права є неоднозначними, нерівноцінними: первинним, визна- чальним з них є саме предмет правового регулювання, який начебто «веде» за собою метод: адже, як регулювати залежить від того, щó слід регулювати. Суспільні відносини, які суттєво відрізняються за їхнім характером, змістом, взаємним стано- вищем та взаємодією суб’єктів (скажімо, відносини між слідчим й обвинуваченим та відносини між батьками та їхніми непов- нолітніми дітьми), вочевидь, неможливо регулювати одним і тим самим методом.

Основні методи юридичного регулювання:

• диспозитивний – у цьому випадку держава дозволяє суб’єктам, яких вона визнає формально рівними, тобто рівноправ- ними, самим, за їхньою добровільною згодою встановити загаль- не обов’язкове правило поведінки щодо їхніх взаємних юридич- них прав й обов’язків; і здійснення цього, санкціонованого нею правила, вона гарантуватиме, забезпечуватиме. При цьому на таке правило повинні зважати усі інші суб’єкти, що й надає йому загального, тобто нормативного, характеру. (Цей метод ще нази- вають методом формальної рівності чи договірним методом. Він є найбільш поширеним у цивільному (приватному) праві);
• імперативний – у цьому випадку держава самостійно встановлює правило щодо дозволеної, обов’язкової чи заборо- неної поведінки учасників суспільних відносин. (Цей метод ще називають методом велінь чи наказів. Він є найбільш поширеним, зокрема, у галузях адміністративного права, фінансового права, кримінального права, процесуального права).

Крім того, у деяких юридичних системах здавна й донині зберігається чи реконструюється більш-менш чіткий поділ сис- теми права на право приватне і право публічне. До першого належать, зазвичай, юридичні норми, які регулюють відносини (здебільшого майнові чи особистісні) формально рівних між собою суб’єктів. Інакше кажучи, зовнішньо об’єктивованим, ви- значальним критерієм віднесення юридичних норм до приватно- правових є реалізовуваний через них так званий диспозитивний метод регулювання. Цей метод надає учасникам регульованих відносин формально рівні, формально однакові можливості вста- новлювати – через добровільне укладення договорів, угод – взаємні юридичні права та обов’язки, а також розпоряджатися ними. (Підкреслю, що йдеться не про фактичну, не про реальну, не про справжню, так би мовити, «матеріальну» однаковість можли- востей здійснювати певну поведінку, діяльність, а лише тільки-но про такі можливості, які окреслені саме формальними її показни- ками, зафіксованими у відповідних юридичних нормах).

Що ж стосується публічного об’єктивного юридичного права, то до нього належать такі норми, що регулюють відно- сини, один із учасників яких має щодо іншого державно-владні повноваження (зазвичай таким учасником є орган державної влади чи орган місцевого самоврядування, їхні певні посадові особи). Діяльність останньої групи суб’єктів має відображати реалізовувані саме публічні, тобто загальносоціальні або регіо- нально соціальні інтереси, а не інтереси приватних осіб – інди- відуальних чи-то колективних. Відповідно і той метод регулю- вання суспільних відносин, який використовується у таких випадках зветься «імперативним» (або «наказовим», «команд- ним» чи «розпорядчим»). (До галузей публічного права за за- значеним критерієм відносять здебільшого конституційне право, адміністративне право, кримінальне право).

При цьому слід зауважити, що оскільки йдеться про об’єк- тивне юридичне право, то його не тільки публічно, але й приватно-правова частина є результатом саме державного встановлення, санкціонування та забезпечення. І з цього боку норми приватного права є – у широкому сенсі – актами волеви- явлення публічної влади.

Що ж до об’єднання юридичних норм в інститути права, найчастіше використовуються змістовні особливості того чи іншого предмета юридичного регулювання.

3. Галузі права соціально-демократичної орієнтації

До основних із них належать наступні:

• Конституційне право

Воно є базовою, стрижневою, можна сказати, системоутво- рювальною галуззю.

Її норми вміщуються, зазвичай, насамперед в Основному Законі держави – конституції. Вони регулюють відносини, які у будь-якому суспільстві соціально-демократичної орієнтації вважаються найважливішими, визначальними. Це передусім відносини, що характеризують становище, можливості людини у соціумі, її буттєві права, свободи й обов’язки, а також засади суспільного ладу та устрою держави. (Навіть у тих кількох кра- їнах світу, де не існує конституції як окремого єдиного законо- давчого акта, функціонують закони, предметом регулювання яких є саме зазначені сфери суспільних відносин, і тому такі акти функціонують як конституційні).

Отож, образно висловлюючись, конституція є юридичним обличчям держави і суспільства, є корінням розгалуженого дерева усього національного законодавства. З неї «вироста- ють» три основних галузевих блоки законодавства: цивільний, адміністративний та кримінальний. У кожному з них домінує (хоча й не є єдиним) один із трьох способів юридичного регу- лювання: відповідно, дозвіл, обов’язок, заборона.

• Цивільне (приватне) право

Норми цієї галузі регулюють здебільшого майнові та осо- бистісні немайнові відносини між рівноправними учасниками суспільного життя. В «орбіту» (блок) цієї галузі входять також такі галузі, як: сімейне право, господарське право, трудове право, підприємницьке право.

• Адміністративне право

Норми цієї галузі регулюють управлінські відносини, в яких одним із учасників є неодмінно орган держави або орган місцевого самоврядування (її службова особа) або уповноваже- ний нею орган місцевого самоврядування, як носій владних повноважень. В «орбіту» (блок) адміністративного права вклю- чаються й такі галузі права, як, зокрема: фінансове, податко- ве, екологічне, соціальнозабезпечувальне, військове.

• Кримінальне право

Норми цієї галузі містять відповіді на два основні питання: які діяння людей (чи активні дії, чи пасивну бездіяльність) дер- жава визнає злочинами і яке покарання вона призначатиме тим, хто їх вчинив. В «орбіту» кримінально-правового блоку юридичних норм входять також норми кримінально-виконавчого права.

Над кожним із зазначених основних блоків так званих матеріальних галузей права (цивільного, адміністративного та кримінального) наче надбудовуються відповідні, так би мови- ти, процесуальні галузі права: а) цивільно-процесуальне і господарсько-процесуальне, б) адміністративно-процесуаль- не, в) кримінально-процесуальне.

Наявність їх у системі національного об’єктивного юриди- чного права іноді дає підставу стверджувати, що вона може бути поділена на матеріальне та процесуальне право. Проте, на мій погляд, тут йдеться про поділ не галузей права, а радше, галузей законодавства (про які йтиметься далі).

У деяких із названих вище галузей права використовують- ся неоднакові методи чи способи юридичного регулювання. Внаслідок цього такі галузі права інколи називають «комплек- сними» (наприклад, підприємницьке право, екологічне право, соціально-забезпечувальне). У складі таких галузей нерідко вирізняють – з огляду на специфіку їхнього конкретного пред- мета і методів юридичного регулювання – окремі підгалузі. Так, у комплексній галузі соціально-забезпечувального права вирі- зняються такі підгалузі, як: медичне право, освітнє право, пен- сійне право, житлово-комунальне право.

У різних державах зміст, обсяг і назви усіх зазначених (або інших) галузей права можуть дещо відрізнятися.

4. Система законодавства

Як було пояснено вище, поняття системи права відобра- жає суттєві властивості змісту і структурної побудови об’єктивного юридичного права певної держави, тобто відо- бражає його внутрішню форму. Натомість поняття системи за- конодавства фіксує специфіку його зовнішніх форм (формаль- них джерел).

Система законодавства – це система всіх упорядкова- них нормативно-юридичних актів та інших письмових джерел об’єктивного юридичного права певної держави.

Структура системи законодавства – це зумовлена си- стемою об’єктивного юридичного права, інтересами держави та практикою юридичного регулювання внут- рішня організація всіх нормативно-юридичних актів (та інших письмових нормативно-юридичних джерел), яка виражається в їхній єдності й узгодженості, а також у розподілі на галузі, інститути та інші структурні під- розділи.

Отже, основними елементами системи законодавства є її галузі ( у тому числі комплексні), інститути (у тому числі між- галузеві, комплексні), а також нормативно-юридичні приписи. Останні становлять первинний, початковий елемент означеної системи і формуються за формулою: «якщо–тоді».

Структура системи законодавства має зазвичай два осно- вні різновиди:

• галузева – розподіл нормативних актів та інших дже- рел об’єктивного юридичного права за предметом правового регулювання;
• субординаційна, або ієрархічна – розподіл таких дже- рел за певними групами залежно від їхньої юридичної сили (закони, укази та ін.).

Крім того, у федеративних державах система законодавства структурується на: законодавство суб’єктів федерації (законодав- ство штатів, земель тощо) та законодавство федеральне (союзне законодавство). У таких випадках має місце ще й федеративна структура системи законодавства (наприклад, у США, ФРН).

Галузева структура законодавства значною мірою на- ближається до структури системи національного об’єктивного юридичного права, проте повністю з нею не збігається, оскіль- ки залежить не тільки від останньої, а й від низки інших соціа- льних факторів. Якщо система права формується досить об’єктивно, то система законодавства завжди є результатом цілеспрямованої діяльності суб’єктів його систематизації, а тому залежить від інтересів держави, від потреб юридичної практики чи освіти, від рівня розвитку юридичної науки, пра- вотворчої техніки тощо.

5. Систематизація законодавства

 Здійснювати систематизацію законодавства необхідно, зокрема, для:

• виявлення й усунення його дефектів, помилок;
• підвищення його ефективності;
• забезпечення зручності користування ним, полегшення пошуків юридичної норми, яка підлягає застосуванню чи реалізації;
• сприяння вивченню законодавства, а також його дослі- дженню.

Систематизація законодавства – це діяльність щодо зведення нормативно-юридичних актів (та інших джерел об’єктивного юридичного права) у цілісний комплекс.

Вона здійснюється двома основними способами: інкорпо- рацією та кодифікацією.

Інкорпорація – це спосіб систематизації законодавст- ва, який полягає в об’єднанні за певним критерієм групи нормативно-юридичних актів (інших письмових джерел об’єктивного юридичного права) в одному збірнику.

Види інкорпорації:

• за юридичним значенням –

– офіційна – підготовка і видання правотворчими органа- ми або уповноваженими за їхнім рішенням організаціями збірників нормативно-юридичних актів: наприклад, багатотомне Зібрання законодавства України;

– неофіційна – підготовка і видання збірників норматив- но-юридичних актів неправотворчими органами або будь- якими іншими організаціями чи особами;

• за обсягом –
  • загальна (генеральна);
  • галузева;
  • міжгалузева;
  • спеціальна (за окремими інститутами однієї чи кількох галузей законодавства);
• за підставою об’єднання нормативно-юридичних актів –
  • предметна;
  • хронологічна;
  • суб’єктна (залежно від суб’єкта, яким підготовлено та видано збірку інкорпорованих актів) та ін.

Кодифікація законодавства – це спосіб його система- тизації, який полягає у змістовному погодженні та зміні певної, пов’язаної спільним предметом регулювання, групи юридичних норм та логічно-послідовному об’єднанні їх в єдиному нормативно-юридичному акті.

Така систематизація законодавства, вочевидь, завжди має офіційний (правотворчий) характер.

Види кодифікації:

• за обсягом –
  • галузева;
  • міжгалузева;
  • спеціальна;
• за формою вираження –
  • основи (основні засади) законодавства;
  • кодекс;
  • закон;
  • статут;
  • положення та ін.

1. Загальна характеристика юридичної правотворчості (нормо- творчості).
2. Юридична правотворчість держав соціально-демократичної орієнтації.
3. Регулятивні властивості і класифікація нормативно-юридичних актів.
4. Види нормативно-юридичних актів в Україні.
5. Чинність (дія) нормативно-юридичних актів.

1. Загальна характеристика юридичної правотворчості (нормотворчості)

Юридичні норми, система яких утворює об’єктивне юриди- чне право як особливе соціальне явище, виникають внаслідок свідомої цілеспрямованої діяльності певних державних органів (а іноді й деяких інших суб’єктів). Цю діяльність відображають здебільшого поняттям правотворчості (нормотворчості).

Правотворчість (нормотворчість) – це діяльність ком- петентних державних органів, органів місцевого самовря- дування, уповноважених державою громадських об’єднань, або (у передбачених законом випадках) усього народу чи його територіальних громад із встановлення, зміни чи скасування юридичних норм.

Такій діяльності передує більш широкий соціальний про- цес, спрямований на виявлення потреб суспільства, його окре- мих частин, осередків (передовсім тих, які домінують у соціа- льно-неоднорідному суспільстві) – у державно-юридичній рег- ламентації тих чи інших суспільних відносин. Цей процес відо- бражають іншим термінопоняттям – правоутворення. Суб’єк- тами правоутворення звичайно стають індивідуальні та колек- тивні учасники суспільного життя, які усвідомлюють зазначені потреби і висловлюють пропозиції стосовно формування юри- дичних засобів їхнього задоволення. Офіційна ж юридична правотворчість є завершальною, так би мовити, резолютивною стадією зазначеного – нерідко досить тривалого, і, до речі, не завжди безконфліктного – правоутворення.

Соціальне призначення правотворчості – встановлювати стандарти, еталони, взірці поведінки учасників суспільних від- носин, тобто моделювати такі суспільні відносини, які, з позицій держави, є припустимими, бажаними або необхідними (обов’язковими), чи забороненими.

Йдеться, ще раз підкреслю, не про «дарування» людям (чи іншим суб’єктам) певних можливостей, благ і, отже, не про тво- рення тих їхніх буттєвих прав і свобод, які є «природними» і невідчужуваними. Мається на увазі формування саме об’єктив- ного юридичного права («юридична правотворчість») в охарак- теризованому вище сенсі.

Види юридичної правотворчості:

• за суб’єктами –
  • правотворчість державних органів;
  • правотворчість громадських об’єднань (які уповнова- жені державою на встановлення юридичних норм);
  • правотворчість органів місцевого самоврядування;
  • правотворчість народу (загальний референдум);
  • правотворчість територіальних громад (місцевий ре- ферендум);
• за способом формування юридичних норм –
  • встановлення;
  • санкціонування (схвалення і забезпечення державою неюридичних правил поведінки, що існували раніше).

2. Юридична правотворчість держав соціально-демократичної орієнтації

У державі соціально-демократичної орієнтації в процесі її правотворчості мають бути вироблені такі юридичні норми, які максимально відповідатимуть загальнолюдським, осново- положним принципам права. Але задля цього і сама правотворча діяльність такої держави повинна підпорядковуватися певним керівним засадам, принципам.

Принципи правотворчості держави, зорієнтованої на соціальну демократію:

• гуманізм – юридичні норми мають закріплювати, охо- роняти й удосконалювати соціальні умови, необхідні для здій- снення та захисту буттєвих прав і свобод людини, прав народу та інших спільнот, прав усього людства;
• демократизм – юридичні норми повинні виражати волю більшості населення, враховувати інтереси різних соціальних груп; до участі у правотворчості залучаються найширші верстви населення, різноманітні об’єднання гро- мадян;
• збереження національної самобутності та інтер- націоналізм – в юридичних нормах мають бути виражені і враховані специфічні інтереси кожної нації та етнічної групи, що проживають на території держави, а також загальнолюдські цінності і стандарти;
• наукова обґрунтованість – юридичні норми повинні відповідати науковим висновкам стосовно досягнутого рівня розвитку суспільства, реальних соціальних умов, закономірно- стей суспільного життя; при проектуванні таких норм слід ви- користовувати здобутки відповідних наук;
• законність – юридичні норми мають встановлюватись тільки компетентними органами в межах їхніх повноважень, з дотриманням визначеної законом процедури, а головне – від- повідно до змісту конституції та інших законів держави;
• техніко-юридична досконалість – при встановленні юридичних норм слід застосовувати оптимальні, рекомен- довані юридичною наукою і випробувані практикою засоби правотворчої техніки.

Стадії юридичної правотворчості:

• підготовка проекту нормативно-юридичного акта – прийняття рішення про необхідність розробки такого проекту; визначення проектантів; розробка проекту; погодження проекту із зацікавленими організаціями, доопрацювання проекту;

• прийняття нормативно-юридичного акта – внесення проекту до правотворчого органу, обговорення проекту у право- творчому органі; прийняття нормативно-юридичного акта;
• офіційне оприлюднення (офіційне опублікування) нор- мативно-юридичного акта.

3. Регулятивні властивості і класифікація нормативно-юридичних актів

Нормативно-юридичні акти мають такі регулятивні влас- тивості:

• ці акти є формально обов’язковим волевиявленням держави (її органів) чи інших – за її згодою – суб’єктів;
• вони містять правила фізичної поведінки загального характеру;
• вони приймаються тільки певними державними орга- нами (або у деяких, передбачених законом, випадках іншими суб’єктами);
• вони мають точно визначені зовнішні ознаки (реквізити);
• вони оприлюднюються (публікуються) у спеціальних – офіційних – виданнях;
• вони поширюють свою чинність (формальну обов’яз- ковість) на певний час, певний простір та певне коло суб’єктів. За кожним з цих трьох «параметрів» чинності нормативно- юридичні акти (як і вміщувані в них юридичні норми) можуть бути класифіковані на певні різновиди.

Правила, за якими визначаються межі чинності норматив- но-юридичних актів, встановлюються законодавством кожної держави та ратифікованими нею міжнародними договорами.

Нормативно-юридичні акти з огляду на їхню формальну обов’язковість є досить неоднозначними. Це пояснюється насамперед тим, що вони приймаються державними органами різних ланок і рівнів, а також деякими іншими суб’єктами, а тому мають і неоднакову так звану юридичну силу.

Юридична сила нормативного акта – це його специфіч- на властивість, яка відображає його співвідношення, суб- ординацію з іншими нормативно-юридичними актами. Ця властивість визначається ступенем формальної обов’язковості вміщеної у ньому юридичної норми та залежить від місця органу, що його видав, у системі державного апарату.

Нормативно-юридичні акти за їхньою юридичною силою розподіляються, насамперед, на дві основні групи:

• закони;
• підзаконні акти.

Закон – це нормативно-юридичний акт, який безпосе- редньо виражає волю народу або вищого представницького органу державної влади, регулює найважливіші суспільні відносини і має найвищу юридичну силу щодо всіх інших нормативно-юридичних актів.

Підзаконний нормативно-юридичний акт – це норма- тивний акт компетентного органу, що видається на під- ставі закону, відповідно до закону і для його виконання.

Зазначений поділ нормативно-юридичних актів має фунда- ментальне, принципове значення: він слугує специфічним юри- дичним інструментом, за посередництва якого у державі, в усьому суспільстві забезпечується домінування волі більшості народу. Цей поділ, отже, є засобом запровадження, втілення демократії.

4. Види нормативно-юридичних актів в Україні

Такі акти приймаються зазвичай компетентними держав- ними органами, а також деякими іншими уповноваженими на це суб’єктами. Різновиди названих актів представлені у табли- ці, що подається далі.

Нормативно-юридичні акти в Україні

У юридичній системі України (котра, як зазначалося раніше, належить до романо-германської сім’ї юридичних систем) основ- ною, найпоширенішою зовнішньою формою викладення юри- дичних норм є нормативно-юридичні акти. Тому для практичної роботи правника, вочевидь, необхідно знати, які різновиди таких актів використовуються в цій країні, які суб’єкти (органи) упов- новажені їх приймати, а також де, в яких друкованих виданнях вони публікуються в офіційному порядку. Узагальнена інформація з цього питання представлена у спеціальній таблиці, яка пода- ється далі. (Задля спрощення опису державно-юридичних джерел, у яких містяться офіційні відповіді на зазначені вище питання, можна запровадити такі умовні цифрові позначення кожного із них: Конституція України – 1; Закон України «Про народовлад- дя через всеукраїнський референдум» – 2; Закон України «Про Регламент Верховної Ради України» – 3; Закон України «Про Кабінет Міністрів України» – 4; Закон України «Про центральні органи виконавчої влади» – 5; Закон України «Про місцеві дер- жавні адміністрації» – 6; Закон України «Про місцеве самовря- дування в Україні» – 7; Закон України «Про доступ до публічної інформації» – 8; Закон України «Про порядок висвітлення дія- льності органів державної влади та органів місцевого самовря- дування в Україні засобами масової інформації» – 9; Указ Пре- зидента України «Про порядок офіційного оприлюднення нор- мативно-правових актів та набрання ними чинності» – 10; Указ Президента України «Про Положення про порядок підготовки та внесення проектів актів Президента України» – 11; проект Трудового кодексу України – 12).

4 В якості прикладів офіційних джерел опублікування нормативно- юридичних актів міністерств та інших органів виконавчої влади можна назвати: для актів Міністерства освіти і науки України – газета «Сучасна освіта України», журнал «Інформаційний збірник для освітян»; для актів Національної Комісії, що здійснює державне регулювання у сфері зв’язку та інформатизації – «Бюлетень Національної Комісії, що здійснює держа- вне регулювання у сфері зв’язку та інформатизації».

Названі акти усіх суб’єктів юридичної правотворчості оприлюднюються також на офіційних веб-сайтах відповідних органів і організацій.

Види специфічних юридичних актів в Україні, які та- кож можуть набувати нормативного значення:

• акти Конституційного Суду України, якщо внаслідок їхнього прийняття втрачають чинність певні нормативно- юридичні акти (або окремі їхні приписи);
• рішення деяких громадських об’єднань (акти делегова- ної їм або санкціонованої державою їхньої правотворчості);
• судові рішення, якими визнаються нечинними, нор- мативно-юридичні акти органів державної виконавчої влади або акти органів місцевого самоврядування, як такі, що супере- чать закону .

Державна реєстрація в Україні певних нормативно- юридичних актів

З 1993 р. в Україні запроваджено державну реєстрацію де- яких видів нормативно-юридичних актів. Її метою є впорядку- вання видання міністерствами, іншими органами виконавчої влади нормативно-юридичних актів, забезпечення охорони прав, свобод і законних інтересів громадян, підприємств, уста- нов та організації в Україні. До таких актів належать:

• акти, які видаються міністерствами, іншими органами виконавчої влади, органами господарського управління та ко- нтролю і які зачіпають права, свободи й законні інтереси гро- мадян або мають міжвідомчий характер;
• нормативно-юридичні акти районних, районних у місті Києві державних адміністрацій, їхніх управлінь, відділів, інших підрозділів.

Цю реєстрацію здійснює спеціальний підрозділ Міністерс- тва юстиції України.

Крім цього, державній реєстрації підлягають нормативно- юридичні акти: нормативно-юридичні акти обласних, Київсь- кої міської державної адміністрації, її управлінь, відділів, інших підрозділів, а також місцевих органів господарського управ- ління та контролю. Перелічені різновиди нормативно- юридичних актів можуть офіційно оприлюднюватися лише після їхньої державної реєстрації.

Органи, які здійснюють державну реєстрацію (спеціаль- ний підрозділ Міністерства юстиції України, його обласні управління) ведуть відповідні реєстри таких актів.

5. Чинність (дія) нормативно-юридичних актів

А. Чинність у часі

Часову (темпоральну) чинність нормативно-юридичних актів (як і деяких інших «джерел» об’єктивного юридичного права) характеризують такі показники:

• момент набрання чинності нормативно-юридичним актом – тобто момент початку його дії, або, інакше кажучи, момент включення, «запуску» формальної обов’язковості загаль- ного правила поведінки, що у ньому вміщене;
• напрям темпоральної (часової) чинності норматив- но-юридичного акта – тобто його дія стосовно фактів, які ви- никли вже після набрання ним чинності, умовно кажучи, «но- вих» фактів, а також щодо тих фактів, які виникли ще до цього моменту, так би мовити, «старих» фактів, й існують, тривають і після набрання ним чинності;
• момент (а також підстави, порядок) призупинення чинності нормативно-юридичних актів;
• момент втрати чинності нормативно-юридичним актом – тобто остаточне припинення, скасування його дії, або, образно кажучи, «вимкнення» формальної обов’язковості зага- льної норми поведінки, яку в ньому вміщено.

Правила темпоральної чинності нормативно-юридичних актів, зазвичай, встановлюються законодавством відповідної держави. Знання цих правил – неодмінна передумова належно- го, законного застосування та реалізації норм об’єктивного юридичного права.

Набрання чинності нормативно-юридичним актом

Якщо в таких актах (або ж в інших документах, які встано- влюють порядок введення їх у дію) є пряма вказівка щодо мо- менту набрання ними чинності (з певної календарної дати чи з настанням певного факту), тоді будь-яких сумнівів з цього пи- тання, зазвичай, не виникає. При цьому слід мати на увазі, що у разі, коли для позначення такого моменту вживаються слова (вислови) «після» або «з дня», чи «з моменту» (прийняття, опу- блікування, підписання тощо), то це, за загальним правилом, означає: на наступний календарний день (з 0 годин, 00 хвилин) після того дня, котрого відбувалось прийняття, підписання, або опублікування чи інше оприлюднення акта.

Якщо ж зазначена вказівка відсутня, тоді слід керуватись встановленими державою спеціальними правилами щодо на- брання чинності її нормативно-юридичними актами. Правила з цього питання, які передбачені законодавством України, відо- бражені у спеціальній таблиці, яка подається далі.

Момент набрання чинності нормативно-юридичними актами в Україні

(якщо самими такими актами не передбачено інше, але не раніше дня їх опублікування в офіційному друкованому виданні)

Слід згадати, що в Україні ті нормативно-юридичні акти, які підлягають державній реєстрації і зачіпають права, свободи й законні інтереси громадян, набувають чинності лише через 10 днів після їхнього офіційного оприлюднення.

Стосовно темпоральних показників чинності нормативно- юридичних актів слід також зауважити, що такі показники мо- жуть характеризуватись або формально-визначеними – кількі- сними – критеріями, або ж оцінювальними (тобто критеріями формально невизначеними). У першому випадку можуть за- значатися найчастіше календарні періоди (кількість років), або місяців, або днів; у другому ж випадку – вживатися, скажімо, такі поняття, як-от: «розумний» (строк), «негайно» тощо.

Напрям темпоральної чинності нормативно-юридич- ного акта

За цим показником розрізняють такі напрями темпораль- ної дії названих актів: пряму (перспективну), зворотну (ретро- спективну, ретроактивну) та переживаючу (ультраактивну) чинність (дію) нормативно-юридичного акта в часі.

Пряма дія виражається у тому, що нормативно-юридичний акт поширює свою обов’язковість на факти, які: а) виникли після набрання ним чинності, тобто на «нові» факти, і б) виникли ще до набрання ним чинності, але продовжують існувати і після того, тобто на триваючі «старі» факти, причому ця обов’язковість по- ширюється на останні тільки з моменту набрання ним чинності.

Зворотна дія полягає у тому, що дія нового нормативно- юридичного акта поширюється на факти, які виникли ще до набрання ним чинності («старі» факти), причому від самого моменту їхнього виникнення. Тобто в цьому випадку відбува- ється перегляд, коригування відповідно до нового норматив- но-юридичного акта попередніх рішень, ухвалених щодо таких фактів за старим законом.

Переживаюча дія виражається у тому, що новий нормати- вно-юридичний акт поширюється тільки на «нові» факти, а на «старі» факти, котрі ще тривають (тобто факти, які після на- брання ним чинності не припинили свого існування), продов- жує діяти попередній нормативно-юридичний акт – діяти аж до зникнення останніх.

Отож, пряму дію в часі мають завжди і всі нормативно- юридичні акти, зворотну і переживаючу – тільки у випадках, спе- ціально передбачених законодавством (оскільки загальний прин- цип полягає у тому, що закон зворотної та переживаючої дії зазвичай не має). Причому пряма, а іноді й зворотна дія може бути властива тільки новому нормативно-юридичному акту, а пережи- ваюча дія – лише попередньому, «старому» акту.

Призупинення чинності нормативно-юридичного акта

Призупинення чинності нормативно-юридичного акта – це тимчасова, «неостаточна» перерва його темпоральної дії, яка зумовлюється певними, передбаченими у законі, обстави- нами та відбувається у визначеному законом порядку. І її слід відрізняти від припинення (або, інакше кажучи, скасування) чинності такого акта, тобто від вже остаточної, постійної втра- ти ним обов’язковості.

Припинення чинності нормативно-юридичного акта

Чинність такого акта припиняється внаслідок:

• спливу перебігу календарного строку, на який було встановлено чинність акта;
• спливу перебігу подій (ситуацій, станів), з існуванням яких офіційно пов’язувалась чинність акта;
• скасування акта тим органом, який його прийняв, або вищим від нього органом;
• прийняття з цього ж питання іншого (нового) нормати- вного акта тим самим органом чи вищим за нього органом;
• офіційного визнання акта незаконним (а тому й нечин- ним) за посередництвом встановленої законом судової чи ін- шої процедури.

Б. Чинність у просторі

Просторова (територіальна) чинність нормативно- юридичних актів характеризується обсягом того фізичного простору, в межах якого на відповідних суб’єктів права поши- рюється формальна обов’язковість таких актів (а точніше ка- жучи, обов’язковість юридичних норм, що містяться в них).

Така чинність залежить насамперед від того, як розуміти поняття цього простору (території держави). В Україні інтерпретація зазначеного поняття на сьогодні значною мірою зафі- ксована у Законі України «Про державний кордон» від 04 лис- топада 1991 р. У ст. 1 цього Закону передбачено, що державним кордоном України є лінія і вертикальна поверхня, що прохо- дить по цій лінії, які визначають межі території України – суші, вод, надр, повітряного простору. У цьому ж законі визначено, які води належать до територіального моря України та до її внутрішніх вод (ст. 5, 6).

До території держави, на яку поширюється чинність її но- рмативно-юридичних актів, також, звичайно, включають тери- торію її закордонних посольств, консульств, представництв, місій, територію її літаків, які знаходяться за межами держави, територію її торгових кораблів у відкритому морі (в океані), а також військових кораблів, що перебувають поза її кордоном.

За міжнародними (у тому числі, міждержавними) угодами можуть передбачатись ситуації, коли на території однієї дер- жави застосовуватиметься закон іншої держави. Наприклад, щодо України це встановлено низкою її угод з Республікою Польща (наприклад, українсько-польські Конвенція про уник- нення подвійного оподаткування доходів і майна та попере- дження податкових ухилень від 12 січня 1993 р., Угода про со- ціальне забезпечення від 18 травня 2012 р.)

За іншим критерієм серед нормативно-юридичних актів розрізняють: такі, чинність яких поширюється на всю терито- рію держави, і такі, що діють лише на частині її території (регіональні чи локальні). Якщо перші можуть прийматись, зрозуміло, тільки вищими і центральними органами держави, то останні – як такими органами, так і відповідними регіональ- ними чи органами місцевого самоврядування.

В. Чинність за колом суб’єктів

Вона характеризується тим, на яких саме суб’єктів права поширюється формальна обов’язковість юридичних норм, за- кріплених у нормативно-юридичних актах. Ця юридична влас- тивість таких актів значною мірою визначається розглянутими вище їхніми «параметрами»: чинністю у часі та чинністю у про- сторі. Адже будь-який суб’єкт не може не перебувати на певній території (де діє той чи інший нормативно-юридичний акт) і не існувати у певному часі (протягом якого акт є чинним). І все ж чинність нормативно-юридичного акта за колом суб’єктів не збігається повністю, не ототожнюється із двома попередніми проявами його чинності.

За загальним принципом, чинність законодавства держа- ви поширюється на всіх осіб, що перебувають на її території. Це зумовлюється, певна річ, суверенністю державної влади.

У такий спосіб реалізуються насамперед засади рівності всіх людей перед законом, незалежно від їхніх біологічних і со- ціальних властивостей, особливостей. І це найбільше відпові- дає концепції буттєвих прав і свобод кожної людини, засадам верховенства права.

Проте зі згаданого принципу є й певні винятки: напри- клад, в Україні законодавство про кримінальну та адміністра- тивну відповідальність не поширюється на відповідальних працівників іноземних посольств, консульств, представництв, на глав держав та урядів, що перебувають у ній з офіційним візитом. Люди, які не мають українського громадянства, не набувають і деяких юридичних прав (скажімо, прав займати посади судді, капітана пароплава, обирати й бути обраним до представницьких органів державної влади і органів місцевого самоврядування), а також не несуть окремих обов’язків (на- приклад, обов’язку проходити дійсну військову службу).

Законодавство держави, звичайно, поширює свою чин- ність і на тих її громадян, які перебувають за її кордоном.

Безперечно, не поширюються на всіх суб’єктів так звані спеціальні нормативні акти (норми), тобто такі, які адресують- ся лише певним категоріям, групам суб’єктів (скажімо, студен- там, пенсіонерам) або лише певним різновидам об’єднань чи соціальних спільнот.

1. Загальна характеристика юридичної норми.
2. Структура юридичної норми.
3. Юридична норма і юридично-нормативний припис.
4. Види юридичних норм.

1. Загальна характеристика юридичної норми

 Юридична норма – це формально обов’язкове загальне правило фізичної поведінки, яке встановлюється або санк- ціонується державою з метою регулювання суспільних відносин і забезпечується її організаційною, виховною, а у разі необхідності – примусовою діяльністю.

Ознаки загального характеру юридичної норми

Юридична норма:

• розрахована на регулювання групи (виду) не визначе- них кількісно суспільних відносин;
• адресована не визначеному кількісно колу неперсоніфі- кованих суб’єктів;
• не вичерпує свою формальну обов’язковість якою б то не було кількістю застосувань чи реалізацій такої норми (тобто вона юридично діє безперервно);
• її чинність (формальна обов’язковість) припиняється, скасовується за спеціальними правилами.

2. Структура юридичної норми

 Структура (внутрішня форма) юридичної норми – це об’єктивно зумовлена потребами юридичного регулювання внутрішня організація її змісту, яка полягає у поділі норми на необхідні складові елементи та у закономірних зв’язках між ними.

Обов’язкові елементи юридичної норми:

• диспозиція;
• гіпотеза;
• санкція.

Диспозиція – частина норми, в якій зазначаються пра- ва й (або) обов’язки суб’єктів – адресатів цієї норми. Диспо- зиція є центральною, основною частиною юридичної норми, оскільки якраз і вказує, описує дозволену (можливу) або обов’язкову (необхідну), чи заборонену (неприпустиму) фізич- ну поведінку суб’єктів певного виду.

Гіпотеза – частина норми, яка зазначає умови, об- ставини, з настанням яких можливо чи необхідно здійсню- вати її диспозицію. Ці обставини відображаються спеціальним поняттям «юридичні факти» (докладніше про них йтиметься пізніше у темі «Юридичні відносини»). Призначення гіпотези – визначити, окреслити сферу і межі регулятивної дії диспозиції юридичної норми.

Санкція – частина норми, яка встановлює заходи юри- дичної відповідальності або іншого примусу, які має засто- совувати або гарантувати держава до порушника диспо- зиції. Призначення санкції – забезпечувати беззастережну здійсненність диспозиції юридичної норми.

Щойно охарактеризована, логічна необхідна триелемент- на структура юридичної норми може бути відображена такою формулою: «якщо…, – тоді…, – інакше…».

Вміння знаходити у нормативно-юридичних актах кожен зі згаданих елементів юридичної норми є необхідною складо- вою фахової компетентності практикуючого юриста.

Адже не встановивши диспозицію норми, не можна склас- ти уявлення про те, які діяння (активні чи пасивні дії) дозво- ляються або вимагаються, або ж забороняються державою. Якщо ж не виявити гіпотезу норми, залишається невідомим, за яких життєвих ситуацій, обставин, умов можуть виникнути передбачені нормою права, обов’язки або заборони. А не від- шукавши її санкцію, неможливо з’ясувати, в який спосіб держава примусово забезпечуватиме фактичну здійсненність диспози- ції норми.

Отож між зазначеними трьома елементами юридичної но- рми існують регулятивно необхідні зв’язки: і гіпотеза, і санкція норми, так би мовити, обслуговують диспозицію. Гіпотеза ви- значає, окреслює соціальну сферу (соціальний простір) здійс- нення диспозиції, а санкція виконує гарантуючу, забезпечува- льну роль стосовно диспозиції. Тому ігнорування, дефіцитність, руйнація трьохелементної структури юридичної норми загро- жують зведенням нанівець регулятивних можливостей норм.

При цьому слід мати на увазі, що у деяких випадках один і той же фрагмент тексту нормативно-юридичного акта, в якому вміщена аналізована норма, може виконувати неодна- кову регулятивну функцію – залежно від того, до якого саме з учасників регульованих нормою відносин ця норма адресу- ється. Наприклад, та частина тексту кримінально-правової норми, в якій вміщено вказівку на вид і міру покарання особи, котра порушила кримінально-правову заборону (диспозицію), функціонує стосовно правопорушника, вочевидь, як санкція. А ось щодо суду, який має застосовувати цю санкцію, ця ж час- тина норми функціонує вже в іншій ролі – як диспозиція, оскі- льки нею суд уповноважується і зобов’язується ухвалити пев- ний вирок засудженому. Отже, у тих випадках, коли певний фрагмент нормативного тексту може виконувати подвійну функцію, треба завжди зазначати, на якого саме з суб’єктів регульованих відносин цей фрагмент тексту, так би мовити, проектується, поширюється

Так чи інакше, аби поставити правильний, переконливий, так би мовити, структурний діагноз окремим фрагментам нор- мативного тексту, доречно використовувати наведену вище загальну формулу регулятивно-необхідної структури юридич- ної норми. Для цього слід спробувати переформулювати (але тільки мисленнєво, у своїй уяві!) аналізований юридичний текст згідно зі згаданою формулою.

Розпочинати структурний аналіз юридичної норми на- лежить з пошуку її найважливішого елемента – диспозиції. Диспозиція ж звичайно починається з таких слів, які вказують  на можливість, або на необхідність, або на заборонність пев- ної, державно забезпечуваної поведінки. Якщо йдеться про дозволену поведінку, то до відповідних слів можуть належати, наприклад,  такі,  як:  «має  право»,  «дозволено»,  «можна», «може», «припустимо», «уповноважено» тощо. Якщо ж йдеться про поведінку обов’язкову, то її опис у диспозиції радше за все почнеться одним з таких слів, як, наприклад:  «повинен»,  «має», «зобов’язаний», «необхідно», «потрібно», «слід», «нале- жить». І, нарешті, якщо йтиметься про заборону, то її опис мо- же супроводжуватись такими словами, як, скажімо: «не дозво- ляється», «не можна», «забороняється», «недопустимо», «ви- ключається».

Факультативним (отже, можливим четвертим) елементом юридичної норми може бути заохочення. Це така частина юридичної норми, яка містить вказівку на ті цінності, бла- га, які може отримати від держави суб’єкт у разі добровіль- ного здійснення ним диспозиції.

Види диспозицій, гіпотез, санкцій:

• за складом –
  • прості;
  • складні (якщо відповідний структурний елемент норми вміщує вказівку на декілька різних обставин (для гіпотези), або декілька різновидів поведінки (для диспозиції), або ж декілька різновидів примусових заходів (для санкції);
• за ступенем визначеності змісту –
  • абсолютно визначені;
  • відносно визначені (зокрема, оцінювальні, альтерна- тивні).

Крім того, санкції поділяються на:

• каральні («штрафні») – у них фіксуються можливі захо- ди юридичної відповідальності за порушення диспозиції;
• відновлювальні – у них передбачаються можливі заходи примусового поновлення, «реставрації» порушеного правомір- ного стану.

Отож наведу приклад структурного аналізу юридичної но- рми, скажімо, стосовно правила, закріпленого в ст. 70 Консти- туції України. Це правило звучить так: «Право голосу на виборах і референдумах мають громадяни України, які досягли на день їх проведення вісімнадцяти років. Не мають права голосу громадяни, яких визнано судом недієздатними».

Скориставшись наведеною вище формулою, спробуємо виявити кожен із відомих нам обов’язкових елементів структу- ри юридичної норми. І тоді, уявно перебудувавши текст зазна- ченої ст. 70 Конституції України, отримаємо такий вираз: «Як- що громадянин України на день проведення виборів чи рефе- рендуму досяг вісімнадцяти років і не визнаний судом недієз- датним (складна гіпотеза), – тоді він має право голосу на вибо- рах і референдумах (складна диспозиція)». І хоча саме у цьому тексті вказівка щодо санкції у разі порушення зазначеного пра- ва громадянина відсутня, її, однак, можна знайти у іншому за- коні – у Кримінальному кодексі України. У його ст. 157 перед- бачено, що: перешкоджання вільному здійсненню громадяни- ном свого виборчого права або права брати участь у референ- думі караються обмеженням волі на строк до трьох років або позбавленням волі на той самий строк.

Так, у наведеному вище прикладі структурного аналізу ст. 70 Конституції України доводиться зустрітись із трьома юридично-нормативними приписами, між якими була, так би мовити, «розподілена» одна тричлена юридична норма і кожен з яких має лише двочлену структуру (гіпотеза і диспозиція або гіпотеза і санкція). Перший припис: якщо громадянин України на день проведення виборів чи референдуму досяг вісімнадця- ти років (гіпотеза), – тоді він має право голосу на виборах і ре- ферендумах (диспозиція). Другий припис: якщо громадянин України визнаний судом недієздатним (гіпотеза), тоді він не має права голосу на виборах і референдумах (диспозиція). І, нарешті, третій припис: якщо хтось перешкоджає вільному здійсненню громадянином свого виборчого права або права брати участь у референдумі (гіпотеза), – тоді йому може бути призначено покарання у вигляді обмеження волі на строк до трьох років або позбавленням волі на той самий строк (санкція; втім, останній фрагмент виконує роль санкції лише стосовно порушника виборчого права, але водночас він слугує диспози- цією стосовно суду, який має ухвалити відповідний вирок).

На закінчення викладу розглянутого питання ще раз підк- реслю, що вміння правильно здійснювати структурний аналіз юридичної норми, а також юридично-нормативних приписів, у яких вона закріплена, становить необхідну складову професійної компетентності юриста. Отож згадане загальнотеоретичне пи- тання, як бачимо, має прямий вихід у юридичну практику.

3. Юридична норма і юридично-нормативний припис

 Як зазначалось у темі 11, норми об’єктивного юридичного права дістають вираз назовні у різноманітних формах, джере- лах – насамперед у нормативно-юридичних актах (або, вислов- люючись стисло, у законодавстві). Такі акти зазвичай мають свою внутрішню структуру, оскільки поділяються на, скажімо, частини, розділи, параграфи, статті тощо. Звідси постає питан- ня: як співвідносяться між собою трьохелементна юридична норма (яка є первинним «атомом» системи об’єктивного юри- дичного права) і такий «атом» системи законодавства, як нор- мативно-юридичний припис? Відповідь на це питання зале- жить, насамперед, від певного способу текстуального викладу юридичної норми у тій чи іншій статті нормативно-юридич- ного акта. З-поміж таких способів вирізняють наступні:

• за рівнем узагальнення –
  • казуїстична – зміст норми розкривається індивідуалі- зованими поняттями, зокрема через перелік певних фактів, випадків, дій, ознак тощо;
  • абстрактна – зміст норми розкривається неіндивідуа- лізованими (наприклад, оцінювальними) поняттями;
• за обсягом викладу –
  • повна – в одній статті нормативно-юридичного акта вміщено всі обов’язкові структурні елементи певної норми;
  • відсильна – в одній статті вміщено не всі обов’язкові еле- менти норми або не всі фрагменти її тексту, але подається поси- лання на ті конкретні статті цього ж чи іншого нормативно- юридичного акта, в яких міститься «відсутня» частина норми;

• бланкетна – ситуація, схожа з попередньою, проте посилання подається вже не на конкретні статті, а на певну групу чи певний вид нормативно-юридичних актів.

Навіть у тих випадках, коли юридична норма і стаття за- кону не співпадають за обсягом, остання завжди є логічно (і граматично) завершеним реченням, яке вміщує певний нор- мативно-юридичний припис, так зване «деонтичне» (уповнова- жувальне, або зобов’язувальне, або ж заборонне) судження правотворця. Тому змістом будь-якої статті нормативно- юридичного акта є, так чи інакше, нормативний припис (який, як було з’ясовано, може й не «дорівнювати» юридичній нормі в її повній, тобто триелементній, структурі).

Нормативно-юридичний припис – це вміщене у статті нормативно-юридичного акта або іншого формального джерела об’єктивного юридичного права логічно і грамати- чно завершене деонтичне судження загального характеру про формально дозволену, обов’язкову чи заборонену фізичну поведінку за певних обставин. Зрозуміло, що у таких випадках відшукання усіх необхідних структурних елементів юридичної норми може ускладнюватись: адже вони можуть бути, так би мо- вити, розпорошені не тільки між різними статтями одного й того ж нормативно-юридичного акта, але й розміщуватись в інших актах, навіть різних галузей чи інститутів законодавства.

Отже, стаття нормативно-юридичного акта може виступа- ти зовнішньою формою як юридичної норми (зрідка у повному обсязі останньої, а частіше у неповному), так і юридично- нормативного припису, за посередництва якого ця норма «ор- ганізовується», вибудовується. Такий припис, будучи первин- ною клітиною системи законодавства, не може відображати менше двох структурних елементів юридичної норми – або гіпотези і диспозиції, або ж гіпотези та санкції. Тобто нормати- вно-юридичний припис має – на відміну від юридичної норми – не тричлену, а лише двочлену структуру. Остання відобража- ється формулою : «Якщо…, – тоді…».

Крім юридичних норм або їхніх частин – юридичних норма- тивних приписів, в окремих статтях нормативно-юридичного акта можуть вміщуватись і ненормативні (недеонтичні) судження  правотворчого органу. До таких суджень зазвичай належать, скажімо, констатації певних історичних ситуацій, станів, цілі і завдання законодавства, дефініції вжитих у ньому понять, вказі- вки стосовно темпоральної, просторової чи суб’єктної дії (чин- ності) нормативно-юридичних актів або інших зовнішніх дже- рел права, настанови стосовно подолання колізій, суперечностей у змісті чинних юридичних норм тощо. З огляду на такі ситуації нормативно-юридичний акт найчастіше не вичерпується тіль- ки-но юридичними нормами як загальними правилами фізичної поведінки і з цього боку має, так би мовити, «мішаний» характер. Проте й згадані «домішкові» фрагменти нормативно-юри- дичного акта можуть бути у разі регулятивної потреби логічно перередаговані, перебудовані на правило фізичної поведінки, тобто на звичайні юридичні норми (їх іноді називають «спеціа- лізованими»). (Щоправда, так звані норми-дефініції, або іншими словами, дефінітивні норми – тобто правила розуміння вжива- них у законодавстві понять, є правилами не фізичної, а розумо- вої, інтелектуальної діяльності, тобто правилами обов’язкового, з точки зору правотворця, розуміння понять, визначених у дефі- ніції). У цьому полягає одна з причин того, що система законо- давства (як система нормативно-юридичних актів, які склада- ються з юридично-нормативних приписів) і система об’єктив- ного юридичного права (як система державно-обов’язкових правил фізичної поведінки загального характеру) не співпада- ють за їхнім текстуальним обсягом: перша є, зазвичай, більш  «об’ємна», аніж друга.

4. Види юридичних норм

 Юридичні норми класифікуються у такий спосіб:

• за суб’єктом їхнього встановлення –
  • юридичні норми, встановлені народом;
  • норми органів законодавчої влади;
  • норми глави держави;
  • норми органів державної виконавчої влади;
  • норми органів місцевого самоврядування;

• юридичні норми, встановлені громадськими об’єд- наннями, трудовими колективами або територіальною спільнотою, зокрема, територіальною громадою;
• юридичні норми, встановлені адміністрацією підпри- ємств, установ, закладів;

• за предметом регулювання –
  • конституційні;
  • цивільні;
  • адміністративні;
  • кримінальні.

Інші види юридичних норм за зазначеним критерієм класифікації також співпадають з поділом структури системи права на галузі;

• за способом встановлення диспозиції норми –
  • імперативні – диспозиція формулюється органом дер- жави;
  • диспозитивні – держава дозволяє суб’єктам самостійно домовитись щодо загального правила взаємної поведінки, яке вона буде забезпечувати, але водночас передбачає ще й «резе- рвне» правило поведінки на той випадок, якщо вони таким дозволом не скористаються;
• за характером диспозиції –
  • дозвільні (уповноважувальні) – вказують на можливу, припустиму чи рекомендовану поведінку;
  • зобов’язувальні – вказують на необхідну, з погляду держави, поведінку;
  • заборонні – вказують на неприпустиму, недозволену по- ведінку;
• за ступенем визначеності змісту норми (кожного з її елементів) –
  • абсолютно визначені;
  • відносно визначені (альтернативні, ситуаційні, норми з оцінювальними поняттями та ін.);
• за роллю, призначенням у правотворчості –
  • первинні;
  • похідні (доповнювальні, конкретизуючі, деталізуючі);
• за дією в часі –

• постійні – норми невизначеної в часі дії;
• тимчасові – норми визначеної в часі дії;
• за сферою просторової дії –
  • загальні (загальнодержавні);
  • місцеві (локальні);
• за дією на коло суб’єктів –
  • загальні – діють стосовно всіх однойменних суб’єктів, наприклад, всіх громадян;
  • спеціальні – діють лише стосовно певної групи однови- дових, однойменних суб’єктів (наприклад, тільки щодо студен- тів або тільки щодо пенсіонерів);
  • виняткові – у передбачених законом випадках виклю- чають, усувають дію загальних чи спеціальних норм щодо пев- них суб’єктів.
• за функцією, роллю норм у юридичному регулюванні –
  • матеріальні (назва умовна) – це такі норми, які лише називають, позначають права, обов’язки або заборони;
  • процесуальні – норми, які встановлюють процедуру, по- рядок здійснення прав або виконання обов’язків чи додержан- ня заборон, закріплених у матеріальних нормах (такі норми іноді називають також «процедурними» або «процедурно- процесуальними).

Втім, остання класифікація юридичних норм вимагає, га- даю, додаткових коментарів. Для того, щоб за наведеним кри- терієм поставити, так би мовити, рольовий, функціональний діагноз юридичній нормі, слід виходити з того, що вона буде вважатися матеріальною, якщо відповідатиме на питання: щό саме дозволяє або зобов’язує, або забороняє робити певна юридична норма? Процесуальною ж норма вважатиметься тоді, коли вона відповідатиме на інше питання: як можна чи необ- хідно, чи не можна робити? Отож норми процесуальні викону- ють обслуговуючу, забезпечувальну роль стосовно норм мате- ріальних, є – у певному сенсі – похідними, залежними від останніх.

Наприклад, у ст. 59 Конституції України зокрема встанов- лено, що кожен має право на професійну правничу допомогу і що кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. Тож якщо для того аби визначити, яке з двох наведених правил є матері- альною нормою чи процесуальною, то, скориставшись запро- понованим щойно критерієм, можна зробити первинний ви- сновок про те, що у першому з них сформульована норма мате- ріальна, а у другому – норма процесуальна, оскільки остання встановлює певну процедуру реалізації першої.

Проте певна складність рольового аналізу взаємного функ- ціонування юридичних норм подекуди зумовлюється тим, що одна і та ж норма у різних регулятивних ситуаціях може давати відповіді або на перше, або ж, навпаки, на друге питання – за- лежно від того, саме з якою іншою юридичною нормою вона пов’язується, співставляється. Адже так звані процесуальні норми, розглядувані, так би мовити, автономно, самі по собі, теж позначають ніщо інше, як певну поведінку (називають її, її суб’єктів, їхні дії, здійснювані у певній формі, у певній послідо- вності, у певному просторі та часі). Такі норми можуть вважа- тися функціонально процесуальними лише відносно певних матеріальних норм, які ними обслуговуються.

Інакше кажучи, «матеріальність» чи «процесуальність» юридичних норм у деяких випадках є їхньою відносною, реля- тивною властивістю, яка зумовлюється їхньою взаємною «співпрацею» у відповідних регулятивних ситуаціях. Мабуть, саме цим може бути пояснена та обставина, що у багатьох за- конодавчих та інших нормативно-юридичних актах матеріаль- ні та відповідні їм процесуальні норми не відокремлюються одні від других, а викладаються у цих актах комплексно, так би мовити, інтегровано. Та й навіть у тих декількох кодексах Укра- їни, в назвах яких є термін «процесуальний», можна виявити і власне матеріальні норми; і навпаки – у кодексах матеріально- го права у певних випадках зустрічаються також норми проце- суального характеру.

За згаданим у цьому параграфі критерієм, іноді також стверджується, що всі юридичні норми можна розподілити на так звані регулятивні (які встановлюють певні правила пове- дінки) та охоронні (які гарантують, забезпечують реальність, здійсненність перших). Однак і такий поділ юридичних норм є значною мірою досить відносним, релятивним, оскільки кожна  з них – задля ефективного, дієвого юридичного регулювання – повинна мати трьохелементну структуру, тобто завжди врегу- льовує ту чи іншу поведінку .

Яку ж саме функцію виконує певна юридична норма, – мо- жна діагностувати лише відносно стосовно іншої юридичної норми, з якою перша взаємодіє, співпрацює в юридико- регулятивному процесі. Так, норми кримінального права, забо- роняючі диспозиції яких справді відіграють охоронну роль сто- совно відповідних суспільних відносин, є одночасно, і нормами регулятивними стосовно тих державних органів, чия діяль- ність ними регулюється.

І наостанок зауважу, що специфічні регулятивні особливо- сті юридичної норми, які виявляються, зокрема, за посередни- цтва викладеної вище їхньої загальної класифікації, обов’язково мають братися до уваги кожним, хто застосовує або реалізовує ту чи іншу юридичну норму. У цьому вбачається неабияка практична значущість науково обґрунтованого класифікування норм об’єктивного юридичного права.

Загалом же, слід констатувати, що засвоєння теоретичних положень про юридичну норму, викладених у цій темі, висту- пає неодмінним чинником формування практичних умінь впровадження її в життя.

1. Юридичні відносини: поняття, зміст і суб’єкти.
2. Види юридичних відносин.
3. Об’єкти юридичних відносин.
4. Юридичні факти.

1. Юридичні відносини: поняття, зміст і суб’єкти

 Юридичні відносини – це передбачені юридичними но- рмами або зумовлені конкретно-історичними загальними принципами об’єктивного юридичного права суспільні від- носини, які дістають вираз у взаємних юридичних правах і обов’язках суб’єктів права.

Соціальне призначення юридичних відносин полягає у створенні для суб’єктів права конкретних можливостей задо- волення їхніх певних потреб власними діяннями (активними чи пасивними діями) або ж діяннями інших суб’єктів. Такі мож- ливості якраз і забезпечуються налагодженням специфічних суспільних зв’язків у вигляді взаємних юридичних прав та обо- в’язків відповідних суб’єктів.

Саме такі права й обов’язки утворюють специфічний зміст юридичних відносин як окремого, відносно самостійного соці- ального явища.

Як вже зазначалось на початку теми 2 посібника, позити- вістське юридичне право є суб’єктивним, оскільки воно харак- теризує такі можливості (свободи) суб’єкта, які – за волевияв- ленням держави – належать саме йому і використовуються ним тільки за його власним вибором, бажанням.

Нагадаю також, що там йшлося зокрема про те, що в дер- жавно-організованому суспільстві переважну  частину своїх буттєвих прав і свобод суб’єкт взагалі не може реалізувати, якщо він не був визнаний державою носієм суб’єктивного юри- дичного права.

У багатьох випадках, життєвих ситуаціях необхідною пе- редумовою виникнення у суб’єкта суб’єктивного юридичного права або суб’єктивного юридичного обов’язку є державне ви- знання його як особи не тільки правоздатним але й, також ще й дієздатним. Юридична дієздатність – це закріплена в юри- дичних нормах і забезпечувана державою можливість суб’єкта здійснювати свої юридичні права й обов’язки осо- бистими діяннями (діями активними чи пасивними).

Суб’єктивне юридичне право – це закріплена в юри- дичних нормах і забезпечувана державою можливість пе- вної поведінки суб’єкта, спрямованої на здійснення його відповідних буттєвих прав і свобод.

Володіючи суб’єктивним юридичним правом, людина (інший суб’єкт) набуває такі загальні можливості (свободи):

• чинити певні активні дії (право на свої дії);
• вимагати від інших суб’єктів вчинення певних дій (пра- во на чужі дії);
• звертатися до органів держави за захистом, примусо- вим забезпеченням свого суб’єктивного юридичного права (право на забезпечувальні дії держави).

Використовуючи зазначені можливості тільки-но у суспі- льстві, їхній носій (суб’єкт права) неминуче зачіпає, так чи інак- ше, потреби та інтереси інших суб’єктів, з котрими він співіснує та взаємодіє у певних суспільних відносинах, зв’язках, залежно- стях. І саме через діяння останніх може відбуватися реальне, ефективне, результативне використання суб’єктивних юриди- чних прав. Аби такі діяння вчинялись реально, насправді, – держава надає їм формально-обов’язкового, необхідного зна- чення, тобто конституює їх в якості суб’єктивних юридичних обов’язків. Юридичний обов’язок – це закріплена в юридич- них нормах і забезпечувана державою необхідність певної поведінки суб’єкта, спрямованої на здійснення його відпові- дного буттєвого обов’язку.

 Іншими словами, немає юридичних прав без корелюючих, відповідних їм юридичних обов’язків, і навпаки: немає юриди- чних обов’язків без корелюючих, відповідних їм юридичних прав. У цих зв’язках, взаємозалежностях, комунікаціях, взаємо- впливах яскраво проявляється соціальність (соціальний хара- ктер) зазначених юридичних явищ.

Як зазначалося на початку викладу теми 2, суб’єкт юри- дичних відносин – це юридично правоздатний суб’єкт сус- пільства, який є носієм суб’єктивних юридичних прав і обов’язків.

Нагадаю, що юридична правоздатність – це закріплена в юридичних нормах і забезпечувана державою можливість суб’єкта мати суб’єктивні юридичні права і нести юридич- ні обов’язки.

Учасники суспільного життя, будучи юридично правозда- тними, і вступаючи у різноманітні відносини між собою, стають носіями суб’єктивних юридичних прав і суб’єктивних юридич- них обов’язків. Такими носіями зазвичай можуть бути, взагалі кажучи:

• люди (фізичні особи) – громадяни певної держави, іно- земці (громадяни інших держав), біпатриди (громадяни одно- часно щонайменше двох держав), апатриди (люди без грома- дянства жодної держави);
• об’єднання – державні (держава в цілому, її організації – органи держави, державні установи (заклади), державні підп- риємства) і громадські (громадські організації, громадські ру- хи, органи громадської самодіяльності, недержавні підприємс- тва й установи, заклади);
• соціальні спільноти – народ (нація), територіальні гро- мади, трудові і навчальні колективи, інші соціальні групи (демо- графічні, соціально-економічні, професійні, ідеологічні тощо).

2. Види юридичних відносин

Юридичні відносини можна класифікувати за різними критеріями, підставами на певні групи, види. А саме:

• за типом юридичного регулювання, відповідно до якого вони виникають –
  • ті, що спричиняються настанням юридичних фактів, передбачених гіпотезою юридичної норми – у разі регулюван- ня за спеціальнодозвільним типом (можна робити те, що прямо передбачено юридичною нормою);
  • ті, що виникають навіть за відсутності юридичних фактів, а лише внаслідок безпосередньої дії певних принципів об’єктивного юридичного права – у разі регулювання за загально- дозвільним типом (можна робити все, крім того, що прямо заборонено юридичною нормою);
• за юридично-галузевою ознакою –
  • конституційні;
  • цивільні;
  • трудові;
  • сімейні;
  • господарські;
  • кримінальні та ін.;
• залежно від визначеності кількості їхніх суб’єктів –
  • загальні – кількість їхніх уповноважених або зо- бов’язаних суб’єктів не визначена;
  • конкретні – кількість їхніх суб’єктів точно визначена;
• за кількісним складом суб’єктів –
  • прості – правовідносини лише між двома суб’єктами;
  • складні – правовідносини не менше ніж між трьома суб’єктами;
• за характером поведінки зобов’язаного суб’єкта –
  • активні – він має вчинити певні дії;
  • пасивні – він повинен утриматись від вчинення певних дій;
• залежно від розподілу прав та обов’язків між сторонами правовідносин –
  • односторонні – кожна зі сторін має тільки або права або ж обов’язки;
  • двосторонні – кожна зі сторін має як права, так і обов’язки;
• залежно від елемента юридичної норми (її диспозиції або санкції), на основі якого виникають правовідносини – відповідно
• регулятивні;
• охоронні.

Щоправда, щодо двох останніх різновидів правовідносин слід мати на увазі застереження, викладене у параграфі 4 теми 14 стосовно відносності класифікації юридичних норм (і при- писів) на регулятивні та охоронні.

3. Об’єкти юридичних відносин

 Закономірною причиною виникнення прямих чи опосере- дкованих відносин між членами суспільства (зокрема відносин юридичних), є, зазвичай, необхідність задоволення людських потреб у тих чи інших благах. Останні відображаються терміно- поняттям об’єкта відносин.

Об’єкт юридичних відносин – це певне особисте або су- спільне благо, задля здобуття і використання якого дер- жавою встановлюються чи визнаються юридичні права суб’єкта, забезпечувані юридичними обов’язками іншого суб’єкта (суб’єктів).

Оскільки об’єкти юридичних відносин слугують джерелом, засобом безпосереднього чи опосередкованого задоволення певних потреб управненого суб’єкта, то саме такими об’єктами (благами) і визначається, «вимірюється» у кожному випадку цінність для нього відповідних юридичних відносин.

Види об’єктів юридичних відносин:

• матеріальні:
  • фізичний стан людини;
  • фізичні дії (активні чи пасивні) управненого суб’єкта;
  • фізичні дії (активні чи пасивні) зобов’язаного суб’єкта;
  • речі (засоби виробництва, предмети споживання, корис- ні копалини, пам’ятки історії та культури, гроші тощо);
  • стан об’єктів і явищ природного довкілля;
• нематеріальні:
  • інтереси людей та інших суб’єктів, юридично захищені державою (зокрема, у правовідносинах, що виникають у зага- льнодозвільному регулюванні);

• соціальні можливості (свободи, права) суб’єктів та їхні інші соціальні цінності (рівність, недискримінація тощо);
• моральні цінності суб’єктів (гідність, честь, ділова репу- тація);
• духовні цінності (предмети і явища мистецтва, естетичне задоволення тощо).

4. Юридичні факти

Юридичний факт – це передбачена гіпотезою юридич- ної норми або ж зумовлена конкретно-історичними прин- ципами об’єктивного юридичного права конкретна обста- вина, з настанням якої виникають, змінюються чи припи- няються юридичні відносини.

Види юридичних фактів:

• за юридичними наслідками –
  • правостворювальні;
  • правозмінювальні;
  • правоприпиняльні;
• за складом –
  • прості;
  • складні (юридичні склади);
• за характером тривання в часі –
  • одноактні (дискретні), наприклад, купівля-продаж речі;
  • триваючі (процесуальні), тобто так звані юридичні ста- ни (наприклад, перебування у шлюбі);
• за наявністю волі суб’єктів юридичних відносин –
  • дії – факти, які є наслідком волевиявлення хоча б одного з таких суб’єктів;
  • події – факти, що виникають незалежно від волі будь- яких суб’єктів.

Юридичні факти, які є діями, залежно від їхньої відповід- ності чи невідповідності приписам юридичних норм, поділя- ються на:

а) правомірні дії – тобто такі, що відповідають юридич- ним приписам; до їхнього складу входять:

• юридичні акти – тобто правомірні дії, які вчиняються зі спеціальною метою викликати певні юридичні наслідки (наприклад, ухвалення судом рішення у справі, складання лю- диною заповіту);
• юридичні вчинки – тобто правомірні дії, які такої спеціа- льної мети безпосередньо не мають (скажімо, малювання ху- дожником картини для особистого користування, надіслання поштою листа товаришу);

б) неправомірні дії – тобто такі, що суперечать юридич- ним приписам; серед них розрізняють:

• винні – тобто правопорушення (злочини, різноманітні проступки);
• безвинні – так звані правові аномалії;

• за онтичним статусом – факти, які обґрунтовані обста- винами –
  • реальними;
  • уявними (так званими презумпціями).

Юридична презумпція – це закріплене в юридичній но- рмі припущення про наявність або відсутність певних юридичних фактів, яке може спричинити виникнення, зміну чи припинення юридичних відносин.

Види юридичних презумпцій:

• неспростовні – такі припущення про існування певного юридичного факту, які не підлягають сумнівам чи спросту- ванню, а тому не потребують доведення (наприклад, презумп- ція юридичної недієздатності малолітньої особи);
• спростовні – це такі припущення про існування певного юридичного факту, які мають юридичне значення лише доти, доки щодо цього факту не буде доведено протилежне твер- дження (наприклад, презумпція невинуватості особи, презумп- ція батьківства).

1. Загальна характеристика юридично-правомірної поведінки.
2. Реалізація юридичних норм: поняття, форми.
3. Законність і правопорядок (загальна характеристика).
4. Загальносоціальні гарантії законності.
5. Юридичні гарантії законності.

1. Загальна характеристика юридично-правомірної поведінки

У попередній темі (п. 4) зазначалося, що одним із різно- видів юридичних фактів є діяння (активні чи пасивні дії) суб’єкта права, які викликають, породжують певні юридичні наслідки. Найпоширеніший різновид таких дій становить юри- дично-правомірна поведінка.

Юридично-правомірна поведінка – це такі діяння (активні чи пасивні дії), які відповідають приписам юри- дичних норм або конкретно-історичним загальним прин- ципам права певної держави.

Щоправда, слід мати на увазі, що у тих випадках, коли йдеться про настанови права загальносоціального, так званого «природного» (а не спеціальносоціального, так званого юридич- ного, державно-вольового), об’єктивним критерієм правомір- ності поведінки є дотримання саме буттєвих прав і свобод та обов’язків, – навіть якщо вони і не відображені в юридичних нормах держави. У цих випадках йдеться, отже, про загальносо- ціальну правомірність поведінки.

Рушійною силою будь-чиєї правомірної поведінки зазви- чай слугують ті чи інші потреби її носія (суб’єкта).

Види юридично-правомірної поведінки:

• за суб’єктами –
  • діяння громадян (чи інших людей);
  • діяння державних організацій (насамперед, органів держави),
  • діяння громадських об’єднань;
• за сферою суспільних відносин –
  • економічна;
  • політична тощо;
• за об’єктивною стороною, тобто за формою зовнішнього прояву –
  • активна (вчинення дії);
  • пасивна (бездіяльність);
• за суб’єктивною стороною, тобто залежно від психіч- ного ставлення особи до своїх діянь –
  • принципова – зумовлена особистим внутрішнім переко- нанням особи у необхідності поводитись завжди правомірно;
  • звичаєва – спричинена особистою звичкою без вагань виконувати будь-який юридичний припис держави;
  • пристосувальна (конформістська) – спричинена пра- гненням суб’єкта не відрізнятися від тих суб’єктів, які зазвичай поводяться юридично правомірно;
  • марґінальна – пояснюється побоюванням нести юриди- чну відповідальність у разі вчинення юридичного правопору- шення та бажанням уникнути її;
• залежно від зафіксованості у законодавстві чи інших юридичних джерелах
  • врегульована юридичними нормами;
  • не врегульована юридичними нормами – здійснювана на підставі загальнодозвільного юридичного регулювання (дозволено робити все, крім забороненого законом) відповідно до конкретно-історичних принципів національного права;
• залежно від ставлення держави до юридично-право- мірної поведінки –
  • допустима;
  • схвалювана;
  • стимульована;

• за формою зовнішнього прояву –
  • фізична (діяльнісна);
  • вербальна (усна);
  • письмова (документована).

2. Реалізація юридичних норм: поняття, форми

 Реалізація юридичних норм – це здійснення їхніх при- писів у фізичних діяннях суб’єктів.

Соціальна сутність реалізації юридичних норм полягає – у кінцевому підсумку – в задоволенні учасниками суспільного жит- тя своїх потреб юридично допустимими способами і засобами.

Форми реалізації юридичних норм

Залежно від характеру диспозиції юридичних норм розрі- зняються такі форми їхньої реалізації:

• використання – форма реалізації дозвільних норм, яка полягає в активній поведінці суб’єктів, що здійснюється ними за їхнім власним бажанням (наприклад, реалізація законодав- ства про право на вищу освіту);
• виконання – форма реалізації зобов’язувальних норм, яка полягає в активній поведінці суб’єктів, що має здійснюватись ними як за власним бажанням, так і деколи незалежно від ньо- го (наприклад, реалізація вимог законодавства про сплату податків);
• дотримання – форма реалізації заборонних норм, яка полягає у пасивній поведінці (бездіяльності) суб’єктів, що має здійснюватись як за їхнім власним бажанням, так і деколи не- залежно від нього (наприклад, непорушення водіями транспо- ртних засобів встановлених обмежень швидкості руху).

Варто зауважити, що третя з названих форм юридичної правореалізації є, у широкому сенсі, особливим різновидом другої її форми: виконанням обов’язку здійснити пасивну поведінку, тобто утриматися від неї.

Нездійснення зобов’язувальних і заборонних норм є юри- дичним правопорушенням. (Останнє явище розглядатиметься в  одній з наступних тем). Специфічним різновидом правопору- шення також є таке використання дозвільної юридичної нор- ми, яке здійснюється всупереч меті того права, що у ній закріп- лене (наприклад, якщо вона спричиняє шкоду іншим суб’єктам; така реалізація норми вважається зловживанням правом і тому забороняється). Критерієм кваліфікації діяння як зловживання правом слугують здебільшого конкретно-історичні принципи національного об’єктивного юридичного права (загальні, галу- зеві, міжгалузеві). До такого критерію доводиться вдаватись зазвичай тоді, коли потрібно оцінити юридичну правомірність діяння, здійснюваного на підставі загальнодозвільного юриди- чного регулювання суспільних відносин (дозволено робити все, крім забороненого законом).

3. Законність і правопорядок (загальна характеристика)

 Законність – це режим (стан) відповідності суспільних відносин законам та підзаконним нормативно-юридичним актам й іншим джерелам об’єктивного юридичного права, а також загальним і галузевим його принципам, який утворюється внаслідок їхньої належної реалізації всіма суб’єктами права.

Соціальна сутність законності полягає в узгоджуванні пев- них реальних суспільних відносин з їхніми законодавчими та підзаконними моделями. Інакше кажучи, це поширення «пану- вання» волі законодавця як представника усього (або, принай- мні, більшості) населення країни на всю територію держави, на всіх суб’єктів права.

Основні принципи законності у державі соціально- демократичної орієнтації:

• єдність – уніфікованість нормативно-юридичного регу- лювання на всій території країни; однаковість застосування юридичних норм щодо всіх однойменних суб’єктів права (з того принципу випливає, зокрема, вимога забезпечення єдності судо- вої практики; разом з тим він не виключає об’єктивно обґрунтованої спеціалізації юридичного регулювання з огляду на певні особливості його предмету та конкретно-історичних умов);

• соціально-демократична доцільність – а) відповід- ність закону та інших джерел об’єктивного юридичного права цілям забезпечення буттєвих прав і свобод людини та інших суб’єктів, соціальної демократії і прогресивного розвитку сус- пільства; б) необхідність вибору в межах закону найбільш ефек- тивного (оптимального) засобу досягнення мети закону;
• реальність – забезпеченість законності дієвими гаран- тіями (загальносоціальними та юридичними).

За умови дотримання означених принципів законність при- родно поєднується з верховенством права. І тому вона (як вказу- валося у п. 2 теми 5, зазначена першою з-поміж критеріїв (показ- ників) загальноєвропейського стандарту верховенства права.

Важливим соціальним наслідком утвердження законності є встановлення в суспільному і державному житті юридичного правового порядку (правопорядку).

Юридичний правопорядок – це режим (стан) упоряд- кованості, організованості суспільних відносин, який утво- рюється за умов законності. 

4. Загальносоціальні гарантії законності

 Гарантії законності – це система явищ і засобів, за по- середництва яких у суспільному і державному житті впроваджується, охороняється і, в разі порушення, віднов- люється законність. Такі явища і засоби – залежно від сфери суспільного життя, до якої вони належать, – поділяються на гарантії:

• загальносоціальні;
• спеціально-соціальні (юридичні).

Загальносоціальні гарантії законності складаються з еко- номічних, політичних, організаційних, ідеологічних.

Розглянемо докладніше лише останню групу загально- соціальних гарантій законності, зокрема правову культуру особи.

Правова культура особи – це така її властивість, яка характеризується загальною повагою до об’єктивного юридичного права, достатнім знанням змісту його норм та вмінням їх реалізовувати, а також активною юри- дично-правомірною поведінкою в усіх життєвих ситуа- ціях.

Одним із вагомих засобів формування належної правової культур часників суспільного життя є правове виховання (пра- вовиховна діяльність).

Правове виховання – це активна діяльність державних органів, органів місцевого самоврядування, громадських об’єднань, а також інших суб’єктів, спрямована на форму- вання у всіх осіб високої правової культури.

Засобами правового виховання слугують:

• правове навчання (зокрема, юридична освіта);
• правова пропаганда;
• юридична практика державних органів та інших орга- нізацій;
• юридично-правомірна поведінка громадян, їхня особи- ста участь у здійсненні та охороні юридичних норм,
• самовиховання осіб.

5. Юридичні гарантії законності

Юридичні гарантії законності – це передбачені законо- давством спеціальні засоби впровадження, охорони і, в разі порушення, відновлення законності.

Види юридичних гарантій законності:

• за найближчими, безпосередніми цілями –
  • превентивні, або попереджувальні – спрямовані на запобігання, недопущення юридичних правопорушень;
  • присікальні – спрямовані на припинення триваючого правопорушення;
  • відновлювальні – спрямовані на усунення негативних наслідків юридичних правопорушень, на «реставрацію» юри- дично правомірного стану;

• компенсаційні – спрямовані на відшкодування спричи- неної правопорушенням шкоди;

• за суб’єктами застосування гарантій –
  • парламентські;
  • президентські;
  • судові;
  • прокурорські;
  • адміністративні;
  • контрольні;
  • муніципальні;
• за характером юридично значущої діяльності, яка гаран- тується –
  • правотворчі;
  • правороз’яснювальні;
  • правозастосовні;
  • правореалізаційні;
• за онтичним (буттєвим) статусом у юридичній системі –
  • нормативно-документальні – юридичні норми, а також правороз’яснюючі (інтерпретаційні) юридичні акти загального характеру;
  • індивідуально-документальні – правозастосовні акти, спеціально спрямовані на забезпечення й охорону законності, а також правороз’яснюючі юридичні акти індивідуального хара- ктеру;
  • діяльнісні – діяльність певних суб’єктів із: а) застосу- вання правотворчих та правороз’яснювальних гарантій і б) реалізації нормативних та правозастосовних актів, що гаран- тують законність.

1. Застосування юридичних норм: соціальна необхідність і загальне поняття.
2. Загальні вимоги правильного застосування юридичних норм.
3. Стадії застосування юридичних норм.
4. Особливості правозастосовної діяльності у разі прогалин та колізій у законодавстві України.
5. Правозастосовні акти: юридичні властивості, класифікація.

1.Застосування юридичних норм:соціальна необхідність і загальне поняття

 Для реалізації юридичних норм, яка зазвичай є безпосере- дньою метою будь-якого юридичного регулювання суспільних відносин, у багатьох випадках достатньо лише їхньої наявності та юридичної дії (чинності). Наприклад, аби розпочати реалі- зовувати (використовувати) право на вільний вибір світогляду чи віросповідання (ст. 35 Конституції України) достатньо вда- тися безпосередньо до відповідних інтелектуальних і фізичних дій, вчинюваних без будь-якої участі якихось державних орга- нів чи їхніх посадових осіб або ж органів місцевого самовряду- вання.

Але у неменшій кількості випадків реалізація юридичних норм може розпочатися лише за наявності певних відносин, зв’язків, залежностей між потенційним правореалізатором (причому персонально визначеним) та іншим конкретним суб’єктом права. Поза такими відносинами реалізація юридич- ної норми розпочатися не зможе. Наприклад, перш ніж виникне можливість реалізації права на здобуття вищої освіти, необхід- но створити, організувати певні суспільні відносини між пер- сонально визначеним суб’єктом (людиною) і конкретним на- вчальним закладом (ця людина має бути зарахована до складу  студентів цього закладу). Аналогічні ситуації мають виникати у зв’язку з реалізацією і таких прав, як, скажімо, право на пра- цю, на отримання державної пенсії, на шлюб.

Стосовно другої групи прикладів формування необхідних суспільних відносин здійснюється, опосередковується попере- дньою спеціальною організаційною юридично значущою дія- льністю, яка відображається термінопоняттям «застосування юридичних норм».

Застосування юридичних норм – це організаційно-юри- дична діяльність компетентних державних органів, їхніх посадових осіб, а також уповноважених на це законом ор- ганів місцевого самоврядування, громадських об’єднань та їхніх посадових осіб, яка полягає у встановленні піднорма- тивних формально обов’язкових індивідуальних правил по- ведінки персоніфікованих суб’єктів з метою створення умов, необхідних для реалізації цими суб’єктами таких норм.

Соціальною сутністю правозастосовної діяльності є вста- новлення (або зміна чи припинення) безпосередніх зв’язків між тими суб’єктами права, які зможуть або повинні реалізову- вати юридичну норму.

Основні риси правозастосовної діяльності полягають у тому, що вона:

• у передбачених законодавством випадках стає необхід- ною організаційною передумовою реалізації юридичних норм, внаслідок чого її соціальним призначенням є формування пев- них суспільних відносин (юридичних відносин);
• становить діяльність тільки державних органів і упов- новажених на це державою органів місцевого самоврядування чи деяких громадських об’єднань, оскільки повинна мати дер- жавно-владний характер;
• набуває юридичну значущість насамперед тому, що від- носини, які виникають, змінюються або припиняються внаслі- док такої діяльності, мають вигляд взаємних суб’єктивних юридичних прав і обов’язків персоніфікованих суб’єктів;
• встановлює такі відносини, зв’язки, через ухвалення (стосовно конкретних життєвих ситуацій, передбачених гіпо- тезами відповідних юридичних норм) індивідуальних формально обов’язкових рішень (настанов, приписів) щодо персо- ніфікованих суб’єктів. Прийняття таких рішень є визначальним елементом, серцевиною змісту правозастосовної діяльності;

• становить юридично значущу діяльність ще й тому, що вона здійснюється тільки на підставі юридичних норм і в по- рядку, передбаченому ними;
• відбувається як специфічний діяльнісний процес, який регламентований особливими (процедурно-процесуальними) юридичними нормами і складається з певних послідовних стадій;
• підпорядковується певним загальним вимогам, які за- безпечують її юридичну правомірність, справедливість та ефек- тивність;
• виявляє назовні, об’єктивує свої інтелектуально-вольові результати у певній встановленій законодавством формі – в актах застосування права (правозастосовних актах).

У цьому, до речі, дістає прояв соціальність (соціальна при- рода) реалізації юридичних норм: більшість з них не можуть бути втілені у життя без прямої участі тих чи інших суб’єктів.

2. Загальні вимоги правильного застосування юридичних норм

 До будь-якої правозастосовної діяльності – аби вона була правильною, ефективною – державою висуваються (у тій чи іншій формі) певні змістовні та формальні вимоги. До найбільш загальних із них належать наступні:

• законність. Ця вимога означає прийняття правозасто- совного рішення тільки:

а) в межах компетенції відповідного органу, тобто його повноважень, визначених законом;

б) на підставах, передбачених у гіпотезі застосовуваної норми (а за відсутності останньої – на підставі належного принципу права);

в) за процедурою, встановленою законом;

г) цілковито узгоджено зі змістом застосовуваної норми;

д) у передбаченій законом зовнішній формі (способі зов- нішнього виразу);

Що стосується більш загальної засади – верховенства пра- ва, то ще раз нагадаю, що – відповідно до її загальноєвропейсь- кого стандарту (викладеного у п. 2 теми 5) – саме законність юридичного рішення є першим показником, критерієм названої засади, хоча й не вичерпує її повністю. І якщо сам застосовува- ний закон суперечить (на думку його виконавця) верховенству права, – то на цей випадок у законодавстві зазвичай передбача- ються спеціальні механізми офіційного з’ясування цього питан- ня і приведення такого закону у відповідність із зазначеною засадою. Так чи інакше, огульне, довільне протиставлення вер- ховенства права і законності в юридичному правозастосуванні видається помилковим, неприйнятним у юридичній практиці.

• обґрунтованість. Ця вимога використовується або у широкому, або ж у дещо звуженому, так би мовити, спеціалізо- ваному значенні.

У першому випадку йдеться про належну, необхідну аргу- ментованість (зокрема вмотивованість) правозастосовного акта в усіх його складових частинах, фрагментах. Реалізація названої вимоги забезпечується значною мірою за посередни- цтва юридичної аргументації, – тобто через наведення у такому акті доречних, переконливих аргументів. З-поміж останніх найчастіше використовуються такі їхні різновиди, як:

• юридично–регулятивні (посилання на сформульовані науковим правознавством закономірності ефективного юри- дичного регулювання, зокрема закономірності структурні та функціональні);
• філологічні (посилання на закономірності національної мови, сформульовані філологічною наукою в її основних під- розділах – етимології, семантиці, граматиці та ін.);
• логічні (посилання на закони, правила логічного мис- лення, тобто на закони формальної або ж нормативної (деон- тичної) логіки);
• історичні (посилання на минулі чи сучасні конкретно- історичні обставини, умови, які так чи інакше впливають на зміст правозастосовних висновків);

• потребові (посилання на індивідуальні чи колективні реальні запити, потреби, а також інтереси, задоволенню яких має сприяти правозастосовний акт);
• цільові – ті, котрі випливають з принципів і цілей засто- совуваних юридичних норм.

Належна аргументованість правозастосувальних твер- джень є запорукою, передумовою вмотивованості резолютив- них положень відповідних правозастосовних актів.

Вміння здійснювати юридичну аргументацію пропонова- них чи схвалюваних правозастосовних рішень – становить не- обхідну складову фахової компетентності юриста. І формуван- ня такої компетентності має відбуватись вже у процесі здобут- тя юридичної освіти.

У другому ж (спеціалізованому) значенні вимога обґрун- тованості зазвичай стосується результатів тієї пізнавальної діяльності суб’єкта правозастосування, яка спрямована на встановлення юридично значущих фактів, що врегульовані відповідною юридичною нормою. Знання про такі факти ма- ють бути правильними, істинними – причому у більшості ви- падків абсолютно істинними – тобто такими, які не потребу- ватимуть доповнення, коректування, а тим більше – спросту- вання. Аргументи, за допомогою яких обґрунтовуються твер- дження про такі факти, нерідко позначаються термінопонят- тям «докази»; а сам процес аргументування зветься доказу- ванням чи доведенням.

Загалом же, завдяки достатній, належній аргументованос- ті правозастосовний акт набуває й такої важливої властивості, як вмотивованість.

• доцільність. Ця вимога полягає у тому, що у тих випад- ках, коли застосовувана норма є за її змістом відносно визначе- ною (дає можливість обрати (в її межах) одне з припустимих нею рішень), тоді у правозастосовному акті має бути закріплене саме таке з них, яке дозволить досягнути мету норми найкра- щим, найефективнішим способом. Отож означена вимога нале- жного правозастосування орієнтує не на протиставлення закон- ності і доцільності, не на пошуки останньої поза межами, норми, а на формування, так би мовити, піднормативної доцільності,обмеженої змістом застосовуваної юридичної норми. (Протиле- жна ж орієнтація правозастосовця означала би дозвіл на свавіл- ля, незаконні рішення та дії. Та й справді: тільки за соціальними наслідками, результатами точного, беззастережного втілення юридичної норми у життя можна буде зробити переконливий висновок про те, наскільки доцільною вона є).

3. Стадії застосування юридичних норм

 Правозастосовна діяльність зазвичай складається з низки послідовних інтелектуальних та фізичних операцій, які вважа- ються її обов’язковими стадіями. До них належать такі:

• встановлення юридично значущих фактів і відшуку- вання такої юридичної норми, яку належить застосувати саме до них;
• перевірка достовірності, правильності тексту і визна- чення меж дії (чинності) та юридичної сили віднайденої юри- дичної норми;
• виявлення, встановлення змісту (смислу) юридичної норми, тобто її тлумачення– з’ясування ;
• прийняття рішення у справі, тобто встановлення фор- мально обов’язкового індивідуального правила поведінки пер- сонально визначених суб’єктів стосовно майбутньої реалізації їхніх взаємних суб’єктивних юридичних прав та обов’язків (заборон);
• оформлення цього рішення в акті застосування юриди- чної норми (правозастосовному акті).

Отож розглянемо детальніше кожну із названих стадій юридичного правозастосування.

Перша стадія правозастосовної діяльності передбачає формування знань про певні явища, дії, події (минулі, сучасні, а іноді й майбутні), яким закон надає юридичного значення. Йдеться про своєрідну, можна сказати, професійно-юридичну пізнавальну діяльність, в результаті якої мають бути зроблені істинні, правильні висновки про існування певних юридично значущих фактів.

Особливість цього пізнання полягає у тому, що:

• його об’єктом (на відміну від об’єкта, скажімо, науково- го дослідження) є не закономірності, а лише окремі, ізольовані, конкретні життєві ситуації, факти;
• його предмет формально обмежений, окреслений об- ставинами, фактами, зазначеними у гіпотезі (а іноді і у диспо- зиції) юридичної норми;
• його порядок, а також засоби, «інструменти» тією чи іншою мірою, регламентовані процедурно-процесуальним за- конодавством;
• знання, що здобуваються внаслідок такої діяльності, ма- ють бути, зазвичай, абсолютною (а не відносною) об’єктивною істиною – абсолютною істиною факту, тобто такою, яка ніколи не потребуватиме доповнення, уточнення (а тим більше, спро- стування);
• до складу цих знань неодмінно входять і висновки про конкретну юридичну значущість встановлених фактів, тобто про їхню юридичну кваліфікацію.

Юридична кваліфікація факту – це поширення право- застосовним суб’єктом законодавчої (нормативно-юри- дичної) оцінки певного виду фактів на той конкретний встановлений ним факт, який є підставою застосування юридичної норми. Це, так би мовити, юридичний діагноз кон- кретних дій, осіб, ситуацій.

Оскільки предметом правозастосовного пізнання слугу- ють не будь-які факти, а лише ті, яким саме правова норма на- дає юридичного значення, остільки на тій самій стадії правоза- стосування і має бути водночас відшукана якраз та норма, що розрахована саме на встановлювані факти. Тому як встанов- лення фактів, так і пошук відповідної гіпотези юридичної нор- ми – це єдиний пізнавальний процес, який утворює цілісну першу стадію правозастосовної діяльності.

Відшукання належної правової норми здійснюється, зазви- чай, за такою «схемою»:

• визначають, чи знаходяться встановлені факти у межах сфери законодавчого (легального) регулювання суспільних відносин (зважаючи на відповідну систему об’єктивного юридич- ного права та на його загальні конкретно-історичні принципи);

• у разі ствердної відповіді на означене запитання вста- новлюють, до якої саме галузі права має належати відповідна юридична норма (зважаючи на предмет і метод юридичного регулювання щодо встановлених фактів);
• визначивши галузь права, далі з’ясовують, у якому її ін- ституті має міститись відповідна юридична норма (виходячи з галузевих принципів об’єктивного юридичного права);
• встановивши інститут права, нарешті відшукують у ньому саме таку юридичну норму, гіпотеза якої точно відпові- дає встановленим фактам.

Розглядувана стадія застосування права може вважатися повністю завершеною, «пройденою» лише тоді, коли будуть підстави зробити висновок про те, що ознаки фактів, описаних, змодельованих гіпотезою юридичної норми, цілком співпада- ють з ознаками реальних фактів, встановлених у справі. Такий висновок якраз і свідчитиме про те, що вдалося відшукати саме ту юридичну норму, яка розрахована на встановлені факти, і навпаки: факти було встановлено саме такі, які передбачені гіпотезою відшуканої юридичної норми.

Друга стадія правозастосування включає такі дії, які ма- ють на меті визначити певні юридичні (формальні) властивос- ті віднайденої юридичної норми. Для цього, зокрема:

• пересвідчуються у правильності, точності тексту юри- дичної норми, вдаючись саме до офіційного джерела її оприлю- днення (опублікування);
• переконуються в тому, що така норма є чинною (звер- нувшись до останнього (з відповідного питання) нормативно- юридичного акта, опублікованого в офіційному виданні);
• визначають, чи поширюється її чинність на тих осіб, на той простір (територію) і на той час, якими характеризуються встановлені юридично значущі факти (керуючись при цьому закріпленими у законодавстві принципами і правилами стосо- вно суб’єктної, просторової і часової (темпоральної) дії юриди- чних норм);
• у тому випадку, коли факти одночасно , але неоднозна- чно регламентуються кількома юридичними нормами, встано- вленими різними органами держави, необхідно визначити, «виміряти» юридичну силу кожної з них і застосувати саме ту норму, яка має більшу юридичну силу.

Отже, і на цій стадії правозастосування відбувається своє- рідне пізнання, предметом якого є, однак, вже не фактичні обставини, не життєві ситуації, а суто юридичні властивості тієї норми, що підлягає застосуванню.

Третя стадія правозастосування. Неможливо правильно застосувати юридичну норму, не з’ясувавши точний зміст (смисл) кожного структурного елемента, з яких вона склада- ється. Тому дана стадія є завжди обов’язковою: кожен, хто за- стосовуватиме ту чи іншу юридичну норму, неодмінно повинен витлумачити її насамперед «для себе», правильно з’ясувати її зміст, смисл.

Відповідний правоз’ясувальний процес (його види, спосо- би, форми) – це досить складна інтелектуальна діяльність; а тому більш докладна її теоретична характеристика подавати- меться в наступній темі посібника.

Четверта стадія застосування юридичної норми є, мож- на сказати, резолютивною, підсумковою: вона спирається на результати усіх попередніх стадій, неначе би резюмує їх. Зміс- том цієї стадії є ухвалення правозастосовцем рішення про вза- ємні суб’єктивні юридичні права й обов’язки (тобто про підт- вердження або встановлення, або зміну, або ж припинення цих прав і обов’язків) тих персоніфікованих суб’єктів, які зможуть або будуть повинні реалізовувати юридичну норму.

З погляду формальної логіки таке рішення конструюється, формулюється за логічними правилами силогістичного мислен- ня. У цьому випадку роль великого засновку виконує застосову- вана юридична норма, роль малого засновку – встановлені у справі юридично значущі факти, а умовиводом, висновком якраз і буде саме правозастосовне рішення. Отож кожен правозастосо- вець має бути, крім усього іншого, так би мовити, «логіком».

З державно-регулятивної точки зору таке рішення є влад- ним формально обов’язковим правилом поведінки індивідуального характеру, адресованим персонально визначеним суб’єктам і розрахованим на одиничну життєву ситуацію (яка, проте, може тривати упродовж досить значного, навіть не ви- значеного у часі періоду – наприклад, у разі видання наказу про зарахування громадянина на певну посаду).

Для того, щоб ухвалене правозастосовне рішення могло бути сприйняте відповідними його адресатами, воно має бути певним чином об’єктивоване, тобто виражене назовні. Це завдання розв’язується на останній – можна сказати, «офор- мительській» – стадії правозастосовного процесу (яку на практиці, однак, не завжди легко відокремити від стадії попе- редньої).

Відтак, п’ята стадія правозастосування включає дії з «матеріалізації», зовнішньої фіксації індивідуального правила поведінки, тобто його виразу у правозастосовному акті. Це «оформлення» іноді буває досить нескладним, якщо для цього достатньо скористатись, наприклад, усною або ж діяльнісною (так званою «конклюдентною») формами (хоча й у цих випад- ках можуть існувати певні формально-процедурні вимоги – скажімо, до стилістики усних правозастосовних наказів війсь- кових командирів або до конфігурації жестів поліцейського, який «вручну» регулює дорожній рух).

Проте коли йдеться про письмову, документальну форму правозастосовного рішення (яка і є якраз найбільш поширеною у професійній юридичній діяльності), тоді на розглядуваній стадії правозастосування слід дотримуватись певних вимог стосовно його документування.

Письмовий правозастосовний акт має включати, зазви- чай, такі частини й елементи («реквізити»):

• вступна частина (назва акта – наказ, розпорядження, ухвала, рішення, вирок тощо; повна офіційна назва правоза- стосовного органу; місце і дата прийняття акта; коротка вка- зівка щодо змісту («теми») питання, яке регламентується цим актом);
• констатуюча частина (опис, характеристика встано- влених у справі юридично значущих фактів, а також, у разі по- треби, посилання на джерела, докази, які їх підтверджують);

• мотивувальна частина (посилання на юридичну но- рму, відповідно до якої факти піддано певній юридичній оцінці, обґрунтування саме такої їхньої юридичної кваліфікації);
• резолютивна частина (виклад формально обов’яз- кового правила поведінки індивідуального характеру, тобто взаємних суб’єктивних юридичних прав і обов’язків персоніфі- кованих суб’єктів, кожен з яких також має бути зазначений в цій же частині акта);
• підпис відповідної посадової особи (або кількох таких осіб) теж є обов’язковим реквізитом письмового правозастосо- вного акта.

4. Особливості правозастосовної діяльності у разі прогалин та колізій у законодавстві України

 На першій стадії правозастосовної діяльності іноді може статися так, що не вдається знайти юридичну норму, розрахо- вану саме на ті обставини (юридичні факти), що встановлю- ються. І не вдається лише тому, що її ще взагалі не існує у чин- ному законодавстві (хоча відносини, які правозастосовний ор- ган покликаний врегулювати, перебувають, взагалі кажучи, у сфері дії загальних принципів відповідного національного пра- ва). Отож, виникає ситуація, що відображається зазвичай по- няттям «прогалини у законодавстві».

Прогалина у законодавстві – це відсутність нормати- вно-юридичної регламентації певної групи суспільних від- носин у сфері легального (законодавчого) правового регу- лювання, окреслюваній конкретно-історичними загальни- ми принципами права.

У правозастосовній діяльності така прогалина може бути подолана за посередництва спеціальних логіко-юридичних операцій, які називаються: 1) «аналогія закону» і 2) «аналогія права» (щоправда, за винятком тих випадків, коли їхнє викори- стання прямо заборонено законом, наприклад, при застосуван- ні в Україні юридичних норм про кримінальну або про адмініс- тративну відповідальність).

Аналогія закону – це вирішення справи (за наявності прогалини у законодавстві) на основі юридичної норми, яка регулює найбільш подібні («аналогічні») суспільні від- носини.

Аналогія права – це вирішення справи (за наявності прогалини у законодавстві і відсутності «аналогічної» юридичної норми) на основі принципів відповідної галузі права або загальних конкретно-історичних принципів на- ціонального права.

На закінчення розгляду названого питання слід чітко під- креслити, що у ньому йдеться про закріплені у національному праві можливості, так би мовити, одноразового, одноактного подолання законодавчих (нормативно-юридичних) прогалин. Усунення ж таких прогалин може бути здійснене лише через внесення змін, корекцію чинного законодавства.

Інша проблемна ситуація у правозастосуванні може вини- кати тоді, коли знову ж на першій його стадії виявляються що- найменше дві юридичні норми, які по-різному, суперечливо регламентують певну життєву ситуацію (певний різновид сус- пільних відносин), а отже, виникає так звана «колізія» юриди- чних норм. Отож колізія у законодавстві – це різнозмістовна регламентація одних і тих же (одновидових) суспільних відносин кількома юридичними нормами.

І тоді правозастосовний орган має таку колізію подолати, керуючись певними правилами, які встановлені або у націона- льному законодавстві (зокрема й в українському), або ж у юри- дичній доктрині стосовно вибору саме тієї з колізуючих юриди- чних норм, яку потрібно буде застосувати.

В Україні такі правила нині внесені до її основних проце- суальних кодексів – Цивільного процесуального, Господарсько- процесуального, Кодексу адміністративного судочинства, Кри- мінального процесуального. Так, у ст. 10 Цивільного процесуа- льного кодексу України передбачено, зокрема, що: – якщо суд доходить висновку, що закон чи інший право- вий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує та- кий закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Консти- туції України як норми прямої дії (ч. 6);

• у разі невідповідності правового акта правовому акту вищої юридичної сили суд застосовує норми правового акта вищої юридичної сили (ч. 7);
• у разі невідповідності правового акта міжнародному до- говору, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, суд застосовує міжнародний договір України (ч. 8).

Наведений різновид колізій (змістовні суперечності між юридичними нормами різної юридичної сили, які регламенту- ють одне й те ж питання), дістав назву «ієрархічні».

Ще одним різновидом колізій у законодавстві можуть бу- ти так звані «темпоральні» («часові») – суперечності між змістом юридичних норм стосовно одних і тих самих відно- син, встановлених певним правотворчим суб’єктом у різний час. Колізії такого роду мають розв’язуватися за правилом: застосуванню підлягає та юридична норма, яка встановлена пізніше.

Два названі різновиди нормативно-юридичних колізій можуть іноді поєднуватись, так би мовити, співпадати (тоді вони звуться «ієрархічно-темпоральними» або «темпорально- ієрархічними»).

У правозастосовній діяльності колізії у законодавстві мо- жуть тільки долатись – одноактно, одноразово у кожному окремому правозастосовному акті, рішенні. Усуватися ж такі колізії можуть лише правотворчими засобами, використовува- ними відповідними компетентними суб’єктами.

Якщо розглянуті колізії можуть вважатися правотворчими недоліками нормативно-правових актів, то до таких його дефе- ктів не можна відносити змістовні суперечності між юридич- ними нормами загальними та спеціальними. Такі невідповід- ності, розбіжності є цілком виправданими, остільки, оскільки вони є результатом об’єктивно необхідного, неуніфікованого, диференційованого юридичного регулювання специфічної групи суспільних відносин у рамках певного роду останніх; (наприклад, встановлення підвищеного розміру державної стипендії для студентів-відмінників або встановлення певних соціальних пільг для пенсіонерів). Такі регулятивні ситуації на перший погляд теж виглядають колізійними, але якщо це і колізії, то вони є цілком виправданими, правомірними і лікві- дації чи подоланню вочевидь не підлягають.

Іншими словами, у разі змістовної суперечності між зага- льною і спеціальною юридичними нормами, застосуванню під- лягає саме остання з них. При цьому слід мати на увазі, що кри- теріальною ознакою «спеціальності» юридичної норми є те, що її гіпотеза формулює такі обставини правозастосування, які є різновидом більш широкої групи обставин, відображеної у гіпотезі загальної юридичної норми. Порівняння, співставлен- ня двох таких гіпотез за критерієм «рід» і «вид» дозволяє нада- ти кваліфіковану порівняльну оцінку відповідним юридичним нормам, між якими існує колізія.

5. Правозастосовні акти: юридичні властивості, класифікація

 Акт застосування юридичної норми (правозастосовний акт) – це форма зовнішнього прояву ухваленого компетен- тним органом формально обов’язкового правила фізичної поведінки індивідуального характеру, яке підтверджує, встановлює, змінює або скасовує взаємні суб’єктивні юри- дичні права й обов’язки персоніфікованих суб’єктів у конк- ретній життєвій ситуації.

Юридичні властивості правозастосовних актів поля- гають у тому, що ці акти:

• можуть прийматися будь-якими органами держави, а деколи й уповноваженими на це законом органами місцевого самоврядування чи громадськими об’єднаннями або їхніми органами;
• змістовно і формально мають відповідати приписам пе- вних юридичних норм або принципам права;
• є формально обов’язковими стосовно персонально ви- значених суб’єктів права;
• вміщують індивідуальні приписи, розраховані на врегу- лювання лише окремої, конкретної життєвої ситуації, тому їхня юридична чинність (формальна обов’язковість) вичерпується одноразовою реалізацією (хоча процес цієї реалізації сам по собі може бути досить тривалим);

• не можуть мати зворотної дії в часі;
• свій зовнішній прояв можуть отримувати у письмовій (документальній) або усній (вербальній), або ж фізично- діяльнісній (конклюдентній) формах.

Види (класифікація) правозастосовних актів:

• за суб’єктами прийняття –
  • акти глави держави;
  • акти інших органів державної влади: законодавчої, виконавчої, судової, контрольно-наглядової;
  • акти уповноважених законом органів місцевого са- моврядування;
  • акти громадських об’єднань;
• за галузевою належністю застосованої норми –
  • конституційно-правові;
  • цивільно-правові;
  • адміністративно-правові;
  • кримінально-правові та інші;
• за юридичною формою –
  • постанови;
  • укази;
  • розпорядження;
  • рішення;
  • вироки;
  • накази;
  • ухвали тощо;
• за соціальною функцією у юридичному регулюванні –
  • регулятивні;
  • охоронні;
• залежно від елемента юридичної норми, який безпосе- редньо застосовується –
  • акти застосування диспозиції;
  • акти застосування санкції;
• за деонтичним статусом індивідуальних приписів –
  • дозволяючі;
  • зобов’язуючі;

• забороняючі;

• за характером юридичних наслідків –
  • правоконстатуючі (правопідтверджувальні);
  • правовстановлювальні;
  • правозмінні;
  • правоприпиняльні;
• за формою зовнішнього прояву –
  • письмові (документальні);
  • усні (вербальні);
  • фізично-діяльнісні (конклюдентні).

Практичне значення знання загальнотеоретичної класи- фікації правозастосовних актів зумовлюється тим, що вона відображає їхні певні видові особливості, які мають неодмінно братися до уваги у правозастосовному процесі. А застосування юридичних норм (або ж підготовка необхідних матеріалів для нього) є найбільш поширеним, так би мовити, масовим видом практичної діяльності юриста.

1. Загальна характеристика тлумачення юридичних норм.
2. Види (класифікація) тлумачення-з’ясування.
3. Види тлумачення-роз’яснення (інтерпретації).
4. Інтерпретаційно-юридичні акти.

1. Загальна характеристика тлумачення юридичних норм

 Об’єктивна необхідність такого тлумачення зумовлюється насамперед тим, що юридичні норми формуються за посеред- ництвом зазвичай вкрай загальних, абстрактних понять, а та- кож нерідко полісемічних, багатозначних слів (термінів), які різними суб’єктами, та ще й за різних умов, можуть розумітися по-різному. Для того, щоб запобігти «різночитанню» юридич- них норм чи подолати його, якраз і потрібно вдаватися до пев- них видів, способів правотлумачення, котрого, як відзначалось у попередній темі, не можна уникнути у процесі застосування будь-якої юридичної норми. Тому, окрім її з’ясування – обов’язкової стадії правозастосування, може виникати потреба ще й у роз’ясненні суб’єктам правозастосування і правореалі- зації змісту (смислу) такої норми.

Соціальне призначення такого роз’яснення смислу юри- дичної норми, яке мало б обов’язковий (офіційний) характер, полягає у тому, щоб забезпечити однозначне (уніфіковане) його розуміння всіма, хто може чи повинен її застосовувати, реалізовувати або навіть тільки вивчати. Саме таке розуміння змісту юридичної норми є однією з необхідних передумов за- безпечення відомого принципу юридичної визначеності, до- тримання якого є складником верховенства права.

Тлумачення юридичної норми – це діяльність із з’ясу- вання або роз’яснення змісту (смислу) юридичної норми з метою правильного її застосування та реалізації.

Тлумачення-з’ясування – це внутрішня інтелектуаль- на діяльність суб’єкта щодо встановлення змісту (смислу) юридичної норми. Це тлумачення норми, так би мовити, «для себе».

Тлумачення-роз’яснення – це зовнішня, об’єктивована діяльність суб’єкта щодо інтерпретації ним змісту (смис- лу) юридичної норми. Це тлумачення норми, так би мовити, «для інших»; тому воно мусить бути певним чином виражене назовні, «матеріалізоване» у такій формі, яка доступна для сприйняття його іншими суб’єктами.

Будь-яке тлумачення-з’ясування юридичної норми є, зре- штою, різновидом пізнавальної діяльності. Предметом пізнан- ня у цьому випадку є, власне кажучи, її зміст (смисл). У такому пізнанні використовуються, взагалі кажучи, загальні закономі- рності пізнавальної діяльності, які формулюються насамперед такими науками як гносеологія, герменевтика (загальна теорія розуміння), логіка. Спираючись на такі закономірності у зага- льнотеоретичній юриспруденції розпрацьовані специфічні, особливі способи, методи пізнання змісту (смислу) юридичної норми. Далі розглянемо їх.

2. Види (класифікація) тлумачення-з’ясування

Першим критерієм такої класифікації слугує спосіб (ме- тод) з’ясування смислу норми. За цим критерієм тлумачення з’ясування поділяється на:

• філологічне (лінгвістичне, текстове, граматичне): з’ясу- вання змісту (смислу) юридичної норми через аналіз її тексту за посередництва використання законів філології, літературо- знавства, психолінгвістики;
• системне: з’ясування змісту (смислу) юридичної норми на основі виявлення її системних зв’язків з іншими юридични- ми нормами;

• історичне: з’ясування змісту (смислу) юридичної норми на основі пізнання конкретно-історичних умов і чинників, які спричинили її встановлення чи санкціонування;
• цільове (телеологічне): з’ясування змісту (смислу) юридичної норми на основі виявлення цілей її встановлення чи санкціонування;
• функціональне: виявлення або надання такого змісту (смислу) юридичній нормі, завдяки якому вона змогла би бути використана як засіб для досягнення певних цілей у конкрет- ній ситуації її застосування чи реалізації.

В усіх названих способах тлумачення завжди використо- вуються закони формальної логіки, а в останніх трьох спосо- бах – ще й закони логіки діалектичної. Тому виокремлення «логічного» тлумачення в якості самостійного способу вида- ється дискусійним.

Названі вище способи тлумачення відрізняються один від іншого безпосереднім (найближчим) предметом правотлумач- ного дослідження. Так, у філологічному тлумаченні таким пре- дметом є суто текст норми, у системному – взаємні зв’язки, залежності, взаємовпливи витлумачуваної норми з іншими юридичними нормами, системно пов’язаними з нею у регулю- ванні суспільних відносин. Ці два способи забезпечують здебі- льшого так зване статичне, тобто стале, однозначне, незмінне розуміння смислу норми.

Таке ж розуміння здебільшого забезпечується й історич- ним способом тлумачення, але лише за тієї умови, що знання про історичні факти, обставини, про їхні оцінки не змінюються у різні часові періоди правотлумачної діяльності. Адже саме певні історичні факти і їхні оцінки і стають безпосереднім пре- дметом пізнання за такого способу тлумачення. Те ж саме мож- на зазначити і щодо цільового (телеологічного) способу тлума- чення: адже якщо змінюватиметься найближча мета витлума- чуваної норми, то це, ясна річ, потягне за собою і відповідну зміну знань про смисл норми. Отже, історичний та цільовий способи правотлумачення можуть забезпечувати, у деяких ви- падках, вже не статичний, а динамічний (змінний, неоднознач- ний, плинний) характер тлумачення.

І нарешті, саме такий характер тлумачення забезпечує функ- ціональний спосіб, безпосереднім предметом якого є соціальне призначення, соціальна роль, функція правотлумачної норми, яку остання має виконати у розв’язанні певного соціального завдан- ня, зокрема, задоволення індивідуальної чи колективної потреби, за існуючих конкретно-історичних умов, обставин. Іншими сло- вами, названий спосіб тлумачення покликаний з’ясувати зміст юридичної норми у такий спосіб, щоб нею можна було б скорис- татись як інструментом, засобом для розв’язання певного за- вдання. А оскільки конкретно-історичні умови, обставини, за яких норма має застосовуватись та реалізовуватись, протягом часу, з різних причин так чи інакше змінюються, трансформуються, – то і смисл норми підлягає відповідній корекції. Отже, основним приз- наченням функціонального тлумачення є пристосування розу- міння змісту юридичної норми до соціальних змін, до розвитку суспільства. Тому цей спосіб, що забезпечує динамізм інтерпрета- ції смислу норми, є, зрештою суто динамічним способом тлума- чення. При цьому сам текст норми, яка тлумачиться, залишається незмінним, так би мовити, недоторканним. (До речі, у науковій літературі, та й іноді в юридичній практиці правотлумачення, здійснене таким способом, позначається ще й такими термінами, як «еволюційне», «динамічне», «пристосувальне», «адаптаційне».) Можливість функціонального                                   тлумачення юридичних норм, до якого час від часу змушені вдаватися вищі судові ор- гани або органи конституційної юстиції, подекуди прямо пе- редбачається у нормативно-юридичних актах, які регламенту- ють їхні повноваження. Так, в Україні, касаційним судам та Ве- ликій Палаті Верховного Суду чинними процесуальними коде- ксами надано право «відступати» від висновку щодо застосу- вання норми права у подібних правовідносинах, викладеного в раніше ухваленому рішенні Верховного Суду (наприклад, ч. 1–4 ст. 403 Цивільного процесуального кодексу України). У чинно- му Законі України «Про Конституційний Суд України» прямо передбачено, що цей орган може розвивати і конкретизувати свою юридичну позицію у своїх наступних актах, змінювати її в разі суттєвої зміни нормативного регулювання, яким керував- ся  Суд  при  висловленні  такої  позиції,  або  за  наявності  об’єктивних підстав необхідності покращення захисту консти- туційних прав і свобод з урахуванням міжнародних зобов’язань України та за умови обґрунтування такої зміни в акті Суду (ч. 2 ст. 92). Такий же динамізм в офіційному тлумаченні Конве- нції про захист прав людини і основоположних свобод дозволе- ний Європейському суду з прав людини (ст. 30 цієї Конвенції).

Якщо у статичному тлумаченні йдеться про так зване  «смислознаходження» (тобто про виявлення смислу, закладе- ного у текст юридичної норми її «автором» – нормотворцем), то у тлумаченні динамічному відбувається процес так званого «смислотворення», тобто надання уже самим правотлумачем, а не правотворцем юридичній нормі такого смислу, який дозво- лить використовувати її як засіб, інструмент досягнення певної актуальної мети, розв’язання актуального завдання, задово- лення певної потреби. Зазначені поняття є базовими категорі- ями окремої, відносно самостійної гуманітарної науки – герме- невтики. Її безпосереднім предметом є загальні закономірності розуміння (розуміння насамперед письмових та усних мовних текстів, а також інших знакових систем).

Другим самостійним критерієм видової класифікації тлу- мачення-з’ясування слугує співвідношення тексту норми та її змісту (смислу). За цим критерієм тлумачення-з’ясування поді- ляється на:

• буквальне (адекватне, точне, дослівне): у разі якщо зміст норми цілком відповідає його «словесній оболонці» – суто тек- стуальному вираженню норми;
• обмежувальне: у разі якщо справжній зміст норми є вужчим від її тексту (який, отже, потрібно в уяві правотлумача умовно начеб «скоротити»);
• поширювальне: у разі якщо справжній зміст норми є ширшим, ніж її словесне вираження (яке, отже, треба в уяві правотлумача умовно начебто «розширити»).

Слід зауважити, що цілковите співпадіння тексту юридичної норми з її справжнім змістом має місце у законодавстві вкрай рід- ко. І таке неспівпадіння спричиняється, ясна річ, не бажанням нормотворчого суб’єкта ускладнити пізнання справжнього смислу юридичної норми, а дотриманням ним певних правил техніки  юридичної нормотворчості в інтересах зручності застосування чи реалізації юридичних норм. Тому в юридичній практиці найбільш поширеними різновидами тлумачення-з’ясування за розглядува- ним критерієм є обмежувальне та поширювальне. Отож, володіти вміннями саме таких тлумачень – необхідна складова професійної підготовки юриста.

Зміст з’ясування норми, тобто його інтелектуальний ре- зультат, фіксується здебільшого опосередковано, неявно – че- рез відповідний правозастосовний акт, в якому таке з’ясування начебто «заховане», використане. Проте іноді воно може вира- жатися й в окремому, самостійному документі (акті), якщо пот- рібно спеціально роз’яснити іншим особам, як саме слід розумі- ти зміст (смисл) правової норми у будь-яких випадках її засто- сування чи реалізації.

3. Види тлумачення-роз’яснення (інтерпретації)

 Як зазначалось вище, якщо у процесі юридичного регулю- вання суспільних відносин (а до речі, і у процесі юридичного навчання) у якогось із його суб’єктів виникає потреба з’ясувати смисл певної юридичної норми не тільки самому собі, але й також іншим суб’єктам (зокрема правозастосовцям, правореа- лізаторам, студентам), тоді формується, конституюється інший різновид правотлумачної (правоінтерпретаційної) діяльності: тлумачення-роз’яснення. Таке тлумачення назовні має ви- гляд певного правила, але правила не фізичної поведінки (як це має місце, скажімо, у юридичних нормах), а правила розумо- вої, інтелектуальної діяльності, тобто правила розуміння змісту юридичної норми. Своєю чергою, цей різновид тлумачення юридичних норм теж можна розподілити – за певними крите- ріями – на специфічні види.

Так, першим таким критерієм слугує сфера юридичної дії (чинності) тлумачення-роз’яснення. За цим критерієм розріз- няють:

– нормативне (загальне), розраховане на всі випадки застосування та реалізації роз’яснюваної юридичної норми;

• казуальне (індивідуальне), розраховане тільки на той випадок застосування й реалізації юридичної норми, стосовно якого роз’яснюється її зміст.

В Україні, офіційне нормативне тлумачення уповноважений здійснювати, зокрема, Верховний Суд. Так, у ч. 5 ст. 13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» (2016 р.) передбачено, що висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов’язковими для всіх суб’єктів владних пов- новажень, які застосовують у своїй діяльності нормативно- правовий акт, що містить відповідну норму права. Оскільки ж невід’ємною стадією застосування юридичної норми є її тлума- чення-з’ясування, то у згаданих висновках Верховного Суду так чи інакше відображається й розуміння ним її смислу.

Другим же критерієм розглядуваної класифікації може по- слугувати юридична значимість тлумачення-роз’яснення. За названим критерієм розрізняють:

• офіційне (роз’яснення змісту юридичної норми, яке здійснюється компетентними суб’єктами та є формально обов’язковим для всіх учасників суспільних відносин, врегу- льованих роз’яснюваною юридичною нормою);
• офіціозне (відомче) (роз’яснення змісту юридичної но- рми, котре є формально обов’язковим тільки для осіб та орга- нізацій, адміністративно підпорядкованих суб’єкту роз’яснення (офіційному інтерпретатору);
• неофіційне (роз’яснення змісту юридичної норми, яке не є формально обов’язковим для будь-кого).

Залежно від того, саме ким встановлена роз’яснювана юридична норма (або, інакше кажучи, залежно від того, чию норму тлумачить відповідний суб’єкт), офіційне тлумачення, своєю чергою, буває або авторським (автентичним), або делегованим.

До першого виду належить таке роз’яснення, коли норма тлумачиться тим самим органом, який її встановив. Суб’єктами такого тлумачення можуть бути, ясна річ, усі правотворчі органи стосовно встановлюваних ними юридичних норм. При цьому, право кожного з нормотворчих органів на таке (офіційне) тлу- мачення може і не формулюватися в окремій нормі, в окремому нормативно-юридичному акті. Таке право є, вочевидь, логіч- ним, природним продовженням повноважень зазначеного ор- гану: якщо останньому держава дозволила встановлювати чи санкціонувати юридичні норми, то він, ясна річ, завжди може вдаватись до офіційного (тобто формально обов’язкового) роз’яснення їхнього смислу. Так, коли у кодексах чи в інших законодавчих актах викладаються дефініції використовуваних у них понять, ясна річ, авторами таких дефініцій є відповідні правотворчі суб’єкти. І це, можливо, найбільш яскраві прикла- ди аутентичного тлумачення.

До другого ж виду офіційного тлумачення належить таке роз’яснення юридичної норми, коли її тлумачить орган держави (чи інший суб’єкт), який хоч і не встановлював її, проте спеціа- льно уповноважений законом давати її обов’язкове роз’яснення. Наприклад, Конституційний Суд України уповноважений давати офіційне тлумачення норм Конституції України, яких він, ясна річ, не приймав (ст. 147 Конституції України). Або, скажімо, Дер- жавна податкова служба України була уповноважена відповід- ним законом давати роз’яснення (так звані «узагальнюючі кон- сультації») щодо застосування і тлумачення норм податкового законодавства, обов’язкові для всіх учасників суспільних відно- син. Яскравим прикладом делегованого офіційного роз’яснення загального характеру можуть бути так звані «консультативні висновки» з правових питань, які стосуються тлумачення Кон- венції про захист прав людини і основоположних свобод та про- токолів до неї, давати які ця Конвенція (ст. 47) уповноважує Єв- ропейський суд з прав людини (за запитом до нього Комітету Міністрів Ради Європи, ініційованим певною державою-членом).

Що ж стосується тлумачення-роз’яснення неофіційного (тобто такого, яке не є юридично обов’язковим), то його суб’єктами, авторами можуть бути будь-які люди або їхні об’єднання чи організації як недержавні, так і державні. Залеж- но від характеру діяльності суб’єкта роз’яснення розрізняють неофіційне тлумачення:

• доктринальне (тлумачення юристів-вчених);
• професійне (тлумачення юристів-практиків);
• буденне (тлумачення неюристів).

4. Інтерпретаційно-юридичні акти

 Якщо офіційне тлумачення є, за сферою його дії, загаль- ним (нормативним), воно завжди дістає вираз у спеціальному юридичному документі – інтерпретаційно-юридичному акті. Якщо ж тлумачення є індивідуальним (казуальним), тоді воно може включатися, «вписуватися» до мотивувальної частини відповідного правозастосовного акта, або ж фіксуватися в окремому документі (наприклад, у письмовій відповіді компе- тентного органу на запит зацікавленого суб’єкта про те, як са- ме слід правильно розуміти смисл закону стосовно конкретної життєвої ситуації).

Інтерпретаційно-юридичний акт (акт офіційного тлу- мачення юридичної норми) – це зовнішній прояв встанов- леного компетентними органами формально обов’язкового правила розуміння змісту (смислу) юридичної норми.

Види інтерпретаційно-юридичних актів:

• залежно від «авторства» норми, яка є предметом роз’яс- нення, –
  • акти автентичного тлумачення;
  • акти делегованого (так званого, «легального», тобто здійснюваного в силу закону) тлумачення;
• за суб’єктами тлумачення –
  • акти тлумачення державних органів;
  • акти тлумачення органів місцевого самоврядування;
  • акти тлумачення уповноважених законом органів громадських об’єднань;
• за сферою дії –
  • нормативні (загальні);
  • казуальні (індивідуальні);
• за галузевою приналежністю норми, яка тлумачиться, –
  • акти тлумачення норм конституційного права;
  • акти тлумачення норм адміністративного права;
  • акти тлумачення норм цивільного права;
  • акти тлумачення норм кримінального права та ін.;
• за структурним елементом норми, який безпосередньо тлумачиться, –

• акти тлумачення гіпотези;
• акти тлумачення диспозиції;
• акти тлумачення санкції;

• за формою зовнішнього виразу результату тлумачення –
  • письмові;
  • усні (тільки казуальні);
• за юридичною формою –
  • постанови;
  • роз’яснення;
  • ухвали;
  • листи;
  • інструкції та ін.

Регулятивні властивості інтерпретаційно-юридичних актів:

• формальна обов’язковість (загальна або індивідуальна) щодо адресатів застосування та реалізації інтерпретованої норми;
• закріплення у таких актах правил розуміння змісту (смислу) норми (а не правил фізичної поведінки);
• можливість їхнього прийняття лише правотворчими або спеціально уповноваженими на це суб’єктами;
• наявність спеціальних письмових форм їхнього виразу, які частково співпадають з формами певних нормативно- юридичних актів (постанови, інструкції) або актів правозасто- совних (наприклад, ухвали), а частково не співпадають із таки- ми формами (роз’яснення, інструктивні листи та ін.);
• такі юридичні акти завжди мають пряму дію, але в де- яких випадках можуть мати також і дію зворотну.

1. Загальна характеристика юридичних правопорушень.
2. Основні причини юридичних правопорушень.
3. Юридична відповідальність.

1. Загальна характеристика юридичних правопорушень

Юридичне правопорушення – це юридично протипра- вне винне діяння (дія чи бездіяльність) деліктоздатного суб’єкта, яке є особистісно або суспільно шкідливим чи не- безпечним.

Протиправність діяння вважається юридичною постільки оскільки йдеться про таке діяння, заборона вчинення якого прямо передбачена саме юридичною нормою (де б її не було вміщено – у законі чи іншому нормативно-юридичному акті, у прецедентному рішенні, у договорі, зокрема, міжнародному, у звичаї). В окремих випадках «юридичність» правопорушення може конституюватись, випливати також і з принципів права «природного» чи «позитивного», але зазвичай знову ж тих, які зафіксовані, оприлюднені в юридичних приписах.

Соціальна сутність такого правопорушення полягає у за- вданні шкоди тим особистим, груповим чи загальносоціальним інтересам, які юридично захищені державою.

Склад (елементи) правопорушення:

• суб’єкт – деліктоздатна фізична особа (людина) або деліктоздатне об’єднання, які вчинили правопорушення. Делік- тоздатність – це закріплена законодавством і забез- печувана державою здатність суб’єкта нести юридичну відповідальність за вчинене ним правопорушення.

Момент (час) виникнення деліктоздатності у фізичної осо- би зазвичай пов’язується кожною державою з досягненням лю- диною певного віку, а у низці випадків – з її психічним станом та розвитком. Окрім того, у різних сферах суспільного життя, суспі- льних відносин цей момент держава визначає неоднаково;

• об’єкт – певні блага, цінності, на пошкодження, зни- щення чи позбавлення яких спрямоване винне юридично про- типравне діяння. Об’єктами правопорушень можуть ставати всі явища, які визнаються об’єктами правовідносин, тобто (як за- значалось у темі 15) різноманітні матеріальні та нематеріальні цінності, блага (індивідуальні, групові чи суспільні);
• об’єктивна сторона – юридично протиправне фізичне діяння; його шкідливий або небезпечний результат, а також необхідний причиновий зв’язок між ними. Як зазначалось вище, у цьому аспекті протиправність діяння полягає в його державній забороненості, у його невідповідності юридичним приписам. Таке діяння може виявлятись як в активній поведінці (якщо суб’єкт не дотримується забороняючих норм), так і в пасивній (якщо він не виконує зобов’язуючі норми);
• суб’єктивна сторона – певне психологічне ставлення суб’єкта до своєї юридично протиправної поведінки та до її нас- лідків. В юриспруденції таке ставлення відображається терміно- поняттям «вина» («винуватість» або ж «невинуватість»).

Вина правопорушника може діставати прояв в одній із таких чотирьох форм:

• умисел:

• прямий умисел – суб’єкт усвідомлює юридичну проти- правність свого діяння та передбачає і бажає настання його негативних наслідків;
• непрямий умисел – суб’єкт усвідомлює юридичну про- типравність свого діяння та передбачає його негативні нас- лідки, але байдуже ставиться до можливості їхнього настання;
  • необережність:
• протиправна самонадійність – суб’єкт усвідомлює юри- дичну протиправність свого діяння та передбачає можливість настання його негативних наслідків, проте сподівається, що вони все ж таки не виникнуть;
• протиправна недбалість – суб’єкт усвідомлює юридич- ну протиправність свого діяння, але не передбачає можливість настання його негативних наслідків, хоча будучи дієздатним, відповідно до рівня свого розвитку мусить це передбачати.

Порушення припису юридичної норми, вчинене без вини (без винуватості), зазвичай не вважається юридичним право- порушенням та відображається поняттям «правова аномалія».

Види (класифікація) юридичних правопорушень-про- ступків

Юридичний проступок – це заборонене законодавст- вом шкідливе винне діяння деліктоздатного суб’єкта, за вчинення якого передбачена юридична відповідальність.

Види юридичних правопорушень-проступків:

• конституційне правопорушення – завдає шкоду кон- ституційним правам людини і громадянина та інших суб’єктів, основам державного ладу. Його об’єктами, насамперед, висту- пають закріплені конституцією права, свободи й обов’язки людини і громадянина та інших осіб, порядок організації та діяльності органів державної влади, форма правління та устрій держави;
• цивільне правопорушення – завдає шкоду особистим немайновим і майновим інтересам суб’єкта. Об’єкти цього пра- вопорушення – особисті чи групові немайнові або майнові цін- ності;
• адміністративне правопорушення – завдає шкоду правам і свободам громадян, громадському або державному порядку, порядку державного управління;
• дисциплінарне правопорушення – завдає шкоду закрі- пленим у правилах внутрішнього трудового розпорядку інте- ресам колективу підприємства, установи, організації;
• кримінальне правопорушення – передбачене Кримі- нальним кодексом України суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб’єктом кримінального пра- вопорушення (ч. 1 ст. 11).

В юридичній науці обговорюються питання про можли- вість виділення в самостійні різновиди також екологічних, сімейних, процесуальних та деяких інших правопорушень.

Слід зауважити, що шкідливість – чи то індивідуальна, чи то групова, чи то загальносоціальна – притаманна, взагалі кажучи, тією чи іншою мірою усім правопорушенням. Ця властивість дістає вияв, зазвичай, у зменшенні цінності, порушенні, руйнації тих чи інших особистісних, соціальних чи природничих благ. Але у тих випадках, коли така шкідливість загрожує самому існуван- ню (буттю) відповідного явища, вона сягає рівня небезпечності. Небезпечні ж діяння держава зазвичай визнає злочинами. Зло- чин – це вчинене кримінально деліктоздатним суб’єктом винне суспільно небезпечне діяння, заборонене криміналь- ним законом під загрозою покарання за його вчинення. Сво- єю чергою, у кожній державі, злочини поділяються на численні різновиди. Крім того, у міжнародному кримінальному праві ско- нструйовані (ще з 1945 р., після закінчення Другої світової вій- ни) міжнародні кримінальні злочини, за які має застосовуватись міжнародно-кримінальна відповідальність. До речі, уперше в історії людства склади таких злочинів запропонував колишній студент юридичного факультету Львівського університету, уро- дженець східної Галичини професор Г. Лаутерпахт.

2. Основні причини юридичних правопорушень

 Причини юридичних правопорушень – це ті соціальні явища, які викликають або полегшують вчинення право- порушень.

Причини юридичних правопорушень розподіляються таким чином:

• за значущістю в обумовлюванні, детермінації правопо- рушень –

– основні – соціальні явища, яким належить визначальна, вирішальна роль у цій детермінації (наприклад, невідповід- ність чинного національного законодавства міжнародним ста- ндартам буттєвих прав і свобод людини; протиріччя між ним і потребами, інтересами тих чи інших соціальних груп і окремих осіб, чия правова культура відзначається неналежним рівнем; істотні недоліки законодавства);

– неосновні – явища, які лише полегшують вчинення пра- вопорушень, здійснюють такий вплив на тлі основних чинни- ків і, можливо, саме завдяки ним, тобто так звані фонові явища (скажімо, недосконалість обліку й охорони матеріальних цінно- стей; недостатній контроль за дотриманням правил техніки безпеки, правил дорожнього руху). Цю групу явищ зазвичай відображають іншим, окремим поняттям: обставини (або умо- ви), що сприяють вчиненню правопорушень;

• за онтичним статусом щодо свідомості певної особи –
  • об’єктивні – явища, що не залежать від неї (наприклад, недоліки в роботі державних органів);
  • суб’єктивні – явища, які входять до складу індивідуаль- ної свідомості певного суб’єкта і безпосередньо визначаються ним (зокрема, незнання особою змісту юридичних правил; її негативне ставлення до таких норм: її налаштованість на юри- дично протиправну поведінку).

Правильне встановлення конкретних причин право- порушень є неодмінною передумовою їхньої успішної профілак- тики і зниження загального рівня таких правопорушень.

3. Юридична відповідальність

Юридична відповідальність – це закріплений у законо- давстві і забезпечуваний державою додатковий юридич- ний обов’язок правопорушника зазнати примусового поз- бавлення належних йому певних благ.

Соціальною сутністю юридичної відповідальності є здійс- нювана «руками» держави природна реакція суспільства (принаймні тієї його частини, волю якої виражає держава пе- реважно) на порушення певних соціальних або особистих інте- ресів, на «пошкодження» чи ліквідацію певних соціальних чи особистісних благ.

Інші види заходів державного примусу:

• попереджувальні (превентивні) (наприклад, опис майна особи, яка підозрюється у вчиненні злочину; встанов- лення карантинних обмежень задля запобігання епідемії);
• правореалізаційні (скажімо, примусове, за судовим рі- шенням, стягнення з людини коштів (аліментів) на утримання її дітей);
• присікальні (наприклад, примусове затримання особи, яка вчиняє хуліганські дії);
• відновлювальні (скажімо, виконання судового рішення, яким керівник підприємства примушується поновити на роботі безпідставно звільненого ним працівника);
• компенсаційні (зокрема, відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної правопорушенням).

Функції юридичної відповідальності

До них належать:

• охоронна – захист правопорядку від можливих або ско- єних (зокрема, триваючих) юридичних правопорушень;
• виховна (превентивна) – а) спеціальна превенція (тобто виправлення дефектів правосвідомості правопорушника з тим, аби він більше не вчиняв правопорушень); б) загальна превен- ція (тобто вплив на правосвідомість інших схильних до право- порушень осіб, аби утримати їх від таких вчинків).

Принципи юридичної відповідальності

Вони є різновидом міжгалузевих принципів права (юри- дичного регулювання). Тому вони, як і інші принципи такого виду, субординовані, «підпорядковані» його загальним типоло- гічним і конкретно-історичним принципам.

В об’єктивному юридичному праві соціально-демократичної орієнтації – відповідно до його типологічних принципів – юриди- чна відповідальність передбачається у законодавстві тільки за:

• діяння фізичне (а не за думки, світогляд, соціальні або особистісні властивості людини);
• юридично заборонене діяння;
• винне діяння (проте можливі й окремі винятки: напри- клад, відповідальність за шкоду, заподіяну джерелом підвище- ної небезпеки);
• особисте діяння правопорушника.

Юридична відповідальність застосовується на засадах:

• законності (щодо підстав і самої процедури притяг- нення до відповідальності, визначення її виду та обсягу);

• обґрунтованості (щодо висновків про факт вчинення та про суб’єкта правопорушення, а також про інші юридично значущі факти, які закон пов’язує з цими обставинами);
• доцільності (щодо оптимального досягнення цілей юридичної відповідальності);
• справедливості або індивідуалізації (щодо відповідності обраного в межах закону заходу відповідальності негативній со- ціальній характеристиці персоніфікованого правопорушника);
• невідворотності (жодне юридичне правопорушення не повинно залишатися без відповідного реагування компете- нтних органів держави).

Види юридичної відповідальності:

• конституційна;
• адміністративна;
• цивільна;
• дисциплінарна;
• матеріальна;
• кримінальна.

Дискутуються питання про видову самостійність процесу- альної (зокрема, цивільно-, адміністративно-, кримінально- процесуальної), екологічної, сімейної та деяких інших варіантів юридичної відповідальності.

Так чи інакше, критерієм видової класифікації заходів юри- дичної відповідальності мають бути юридична природа відповід- ного правопорушення і характер шкоди, що ним спричинена.

Стадії юридичної відповідальності:

• виникнення суспільних відносин з відповідальності (з моменту вчинення правопорушення як юридичного факту, що викликає відповідні правовідносини);
• встановлення компетентними державними право- застосовними органами суб’єкта (та інших елементів) пра- вопорушення;
• визначення виду і «дози» (міри) відповідальності

(в акті застосування санкції юридичної норми);

• реалізація конкретних заходів юридичної відповідаль- ності, визначених відповідним правозастосовним актом.

1. Загальна характеристика юридичного регулювання.
2. Предмет і метод юридичного регулювання.
3. Механізм юридичного регулювання.
4. Загальна техніка юридичного регулювання (юридична техніка).
5. Ефективність юридичного регулювання.

1. Загальна характеристика юридичного регулювання

 Як зазначалось у темі 14, усі юридичні явища у тій чи іншій державі, утворюючи певну єдність, цілісність, утворюють її юридичну систему. Основні частини національної юридичної системи використовуються насамперед органами держави (а подекуди й іншими учасниками суспільного життя) для здійс- нення специфічного впливу на суспільні відносини у відповід- ній країні. Він відображається особливим термінопоняттям –«юридичне регулювання».

Юридичне регулювання – це здійснюваний державою за посередництва усіх юридичних засобів владно-регуля- тивний вплив на суспільні відносини з метою їхнього закрі- плення, упорядкування, охорони та розвитку.

Крім такого (власне регулятивного) впливу, національна юридична система чинить також суто духовно-ідеологічний вплив на індивідуальну й суспільну свідомість (як у процесі та- кого регулювання, так і поза ним). Обидва ці різновиди впливу юридичної системи на особу, соціальні угруповання та суспіль- ство відображаються поняттям «дія права (юридичної системи)». Варто зауважити, що останнє поняття вжито тут не у власне юридичному сенсі (як чинність норм права), а у соціологічному аспекті.

У процесі такої «інтегральної» дії права реалізуються всі його функції, однак його спеціально-соціальні функції викону- ються тільки опосередком юридичного регулювання.

Як зазначалося раніше (тема 12), у кожному соціально- сутнісному типі держави і права юридичне регулювання під- порядковується певним типологічним принципам. Щодо ре- гулювання, здійснюваного об’єктивним юридичним правом соціально-демократичної орієнтації, такі принципи вже розг- лядалися. Тут лише зауважу, що «надзавданням» юридичного регулювання згаданого типу є сприяння здійсненню, охороні й захисту буттєвих прав і свобод кожної людини та інших суб’єктів суспільства.

Види юридичного регулювання

Ці види класифікуються у такий спосіб:

• залежно від соціально-змістовного типу юридичного ре- гулювання, тобто від взаємного співвідношення загальних юри- дичних дозволів та загальних юридичних заборон, –
  • загальнодозвільний (можна вчиняти все, крім того, що прямо заборонено законом чи іншим джерелом об’єктивного юридичного права);
  • спеціальнодозвільнний (можна вчиняти лише те, що прямо дозволено законом чи іншим джерелом об’єктивного юридичного права).

Взагалі кажучи, тип юридичного регулювання – це спів- відношення загальних юридичних дозволів та загальних юридичних заборон щодо дій суб’єктів, відносини між яки- ми регулюються юридичними нормами;

• за територіальним статусом нормотворчого суб’єкта регулювання –
  • централізоване (якщо таким суб’єктом є вищий або центральний орган держави);
  • децентралізоване (якщо таким суб’єктом є регіональ- ний, місцевий чи інший територіальний орган держави або ж недержавний суб’єкт);
• за обсягом суспільних відносин, на які поширюється юри- дичне регулювання,–
• загальне, тобто нормативне (якщо такий обсяг є кіль- кісно не визначеним);
• індивідуальне (якщо регулювання розраховане лише на одну конкретну життєву ситуацію – як довго вона б не тривала). Індивідуальне правове регулювання здійснюється, наприклад, при застосуванні відносно визначених за змістом юридичних норм, коли існує можливість обрати за своїм розсудом – проте в межах цих норм – конкретний варіант поведінки (рішення).

Охарактеризовані видові особливості різних варіантів юри- дичного регулювання мають неодмінно братись до уваги будь- якими його суб’єктами.

Стадії юридичного регулювання Обов’язкові:

• моделювання (регламентування) суспільних відносин за посередництва загального програмування юридичних прав та обов’язків їхніх учасників;
• виникнення у суб’єктів права взаємних суб’єктивних юридичних прав та юридичних обов’язків (виникнення юри- дичних відносин);
• реалізація суб’єктивних юридичних прав та обов’язків.

Факультативні:

• офіційне тлумачення юридичної норми;
• застосування юридичної норми.

Сфери та межі юридичного регулювання

Сфера юридичного регулювання – це той соціальний простір (тобто частина суспільних відносин), на який поши- рюється або може поширюватись юридичне регулювання.

Види сфер і меж юридичного регулювання:

• сфера можливого (потенційного) юридичного регу- лювання – ділянка суспільних відносин, яка у принципі може бути врегульована державою об’єктивним юридичним правом. Її межі зумовлюються об’єктивними властивостями: а) таких від- носин, б) суб’єктів права, а також в) самих юридичних норм;
• сфера необхідного юридичного регулювання – ділянка соціального простору, на яку державі (з огляду на дію соціальних закономірностей, на потреби індивідів, суспільства і держави) потрібно здійснити регулятивний вплив права. Її межі зумовлюються загальносоціальними інтересами, а також інтересами насамперед домінуючої частини суспільства, які зазвичай обстоює відповідна держава;

• сфера законодавчого (легального) регулювання – ділян- ка соціального простору, фактично регламентована юридичними нормами. Межі цієї сфери зумовлюються конкретно-історичними загальними принципами національної юридичної системи;
• сфера правореалізаційного (зокрема, правозастосов- ного) регулювання – ділянка соціального простору, в якій реа- льно здійснюються юридичні норми. Її межі визначаються чинним законодавством та іншими джерелами національного об’єктивного юридичного права.

2. Предмет і метод юридичного регулювання

 Предмет юридичного регулювання – це сукупність сус- пільних відносин, які врегульовані або мають бути врегу- льовані об’єктивним юридичним правом.

Властивості предмета правового регулювання:

• попереднє усвідомлення суспільних відносин їхніми учасниками (чи хоча б деякими з них), тобто вольова («ідеоло- гічна») природа цих відносин;
• здатність суспільних відносин бути об’єктом зовніш- нього соціального контролю;
• істотне значення суспільних відносин для існування, функціонування і розвитку держави (тобто для тієї частини суспільства, інтереси якої вона репрезентує насамперед).

Метод юридичного регулювання – це специфічний спо- сіб владно-регулятивного впливу держави на суспільні від- носини, котрий здійснюється за посередництва юридичних норм та інших юридичних засобів.

Метод юридичного регулювання характеризується:

• колом (видами) суб’єктів, яких держава визнає право- здатними, а також дієздатними;
• змістом та обсягом юридичного статусу суб’єктів пев- них відносин;
• порядком (процедурою) встановлення суб’єктивних юридичних прав та юридичних обов’язків їхніх носіїв;
• співвідношенням основних регулятивних засобів впливу на поведінку – повноважень (дозволів), обов’язків та заборон;
• ступенем визначеності змісту й обсягу юридичних прав і обов’язків;
• порядком (процедурою) здійснення юридичних прав та обов’язків;
• способами державно-примусового забезпечення (гаран- тування) юридичних прав і обов’язків.

3. Механізм юридичного регулювання

 Механізм юридичного регулювання – це система всіх юридичних засобів, за посередництва яких держава здійс- нює владно-регулятивний вплив на суспільні відносини.

Цей механізм не збігається повністю з юридичною систе- мою суспільства, є дещо «вужчим» від неї. Адже до останньої так чи інакше входять і такі явища, в яких ані держава, ані сус- пільство не зацікавлені (скажімо, юридичні правопорушення).

Дія механізму юридичного регулювання супроводжується також впливом й інших соціальних явищ, які загалом можна відобразити поняттям загальносоціального механізму такого регулювання.

Елементи механізму юридичного регулювання

Обов’язкові на відповідних стадіях регулювання:

• юридичні норми (моделюють, регламентують суспільні відносини);
• нормативно-юридичні акти («організовують» зміст юридичних норм, виражають їх назовні, забезпечують набуття ними формально обов’язкової чинності);
• юридичні факти (породжують, змінюють або припи- няють взаємні суб’єктивні юридичні права й обов’язки персо- ніфікованих суб’єктів);
• юридичні відносини (конкретизують взаємні суб’єк- тивні юридичні права й обов’язки персоніфікованих суб’єктів);
• акти реалізації суб’єктивних юридичних прав і обов’язків.

Обов’язкові протягом усього регулювання:

• юридична правосвідомість (ідеологічно, духовно за- безпечує процес юридичного регулювання);
• законність (гарантує реальність здійснення регуляти- вного процесу).

Факультативні елементи:

• інтерпретаційно-юридичні акти (забезпечують одна- кове розуміння змісту (смислу) юридичних норм);
• акти застосування юридичних норм (забезпечують вла- дну організацію юридичних відносин між правореалізаторами).

Вивчення стану механізму юридичного регулювання до- зволяє з’ясувати, якою мірою юридично забезпечено здійснен- ність закону чи іншого юридичного акта. Адже без повноцінно- го механізму реалізації юридичного регулювання воно «зави- сає у повітрі», перетворюється на обіцянку, декларацію, гасло. Маючи уявлення про належний набір елементів такого механі- зму, можна встановити, яка його «ланка» відсутня або не спра- цьовує через ті чи інші вади і, отже, вимагає, так би мовити, певного ремонту. Зазначені засоби юридичного регулювання, система яких утворює його механізм, – це своєрідні юридичні інструменти, що їх використовує держава (через свої органи), а також інші учасники суспільного життя – суб’єкти права для досягнення тих чи інших цілей. Досконале володіння такими інструментами – важливий показник фахового рівня юриста.

4. Загальна техніка юридичного регулювання (юридична техніка)

 Юридична техніка – це сукупність способів і прийо- мів, умінь і навичок формування й ефективного викори- стання механізму юридичного регулювання у регулятив- ній практиці.

Види юридичної техніки

Така техніка – відповідно до основних стадій юридичного регулювання та видів юридичної діяльності – поділяється на правотворчу, правотлумачну та правозастосовну. До кожного з цих видів юридичної техніки входять специфічні способи, при- йоми, вміння та навички регулятивної діяльності – як загальні, так і особливі.

Усі вони можуть бути розподілені на:

• власне юридичні (використовуються передусім для фо- рмування, структурування і зовнішнього вираження змісту різних юридичних актів та їхніх окремих складових – юридич- них конструкцій, юридичних понять, термінів тощо);
• мовні (використовуються при формуванні юридичної термінології, специфічного стилю викладу змісту юридичних актів);
• логічні (використовуються, зокрема, при побудові юри- дичних моделей, «конструкцій», при тлумаченні юридичних норм, при систематизації законодавства);
• дослідницько-соціологічні (використовуються, напри- клад, при з’ясуванні волі населення, різних соціальних груп, яка має бути втілена у законодавстві, або ж при визначенні доціль- ності, своєчасності, ефективності юридичного регулювання);
• психологічні (використовуються, наприклад, у правоза- стосовній діяльності, зокрема при притягненні правопорушни- ків до юридичної відповідальності);
• педагогічні (використовуються, для прикладу, задля впливу на правосвідомість суб’єктів при застосуванні юридич- них норм);
• організаційні (використовуються, зокрема, задля за- безпечення процедури, процесу регулятивної діяльності);
• економічні (вживаються, наприклад, при визначенні розміру соціальних витрат на певні регулятивні дії, при обчис- люванні «собівартості» планованого чи отриманого соціально- го результату юридичного регулювання);
• технологічні (використання в юридичній діяльності сучасних інформаційних технологій).

5. Ефективність юридичного регулювання

 Якість регулятивного впливу юридичної системи на суспіль- ні відносини відображається насамперед такими показниками:

• цінність юридичного регулювання;
• економність юридичного регулювання;
• ефективність юридичного регулювання.

Цінність юридичного регулювання характеризується його позитивною значимістю (корисністю) для задоволення потреб існування і розвитку людини, соціальних спільнот, об’єднань, усього суспільства. За суб’єктним критерієм розрізняють від- повідно особистісну, групову й загальносоціальну цінність юридичного регулювання (кожна з яких має свої специфічні показники та критерії).

Економність юридичного регулювання характеризується об- сягом соціальних витрат (предметно-речових, фінансових, кадро- вих, часових, фізично-людських та ін.), потрібних для досягнення його мети. Йдеться, отже, про «собівартість» досягнення через юридичне регулювання потрібних результатів, змін.

Ефективність юридичного регулювання характеризу- ється співвідношенням між реальними результатами здійснення цього регулювання та його метою. Якщо таку мету (М) і такі результати (Р) виразити в однотипних, змістов- но співставних показниках, які можуть бути емпірично виявле- ні, зафіксовані й обраховані, тоді ефективність юридичного регулювання (Е) можна буде визначити в кількісній формі за такою формулою:

E = P M

Мета юридичного регулювання (мета закону) – це передбачувані і бажані для правотворчого органу резуль- тати здійснення закону. Мета закону, залежно від наявності засобів й умов її досягнення, може бути або найближчою (пря- мою), або ж перспективною. За сферою суспільного життя, якої стосується ця мета, можна вирізняти цілі: економічні, політич- ні, екологічні, духовні та ін.

У тих випадках, коли зміст мети закону становлять саме юридичні наслідки (тобто зміни в юридичному статусі певної групи суб’єктів або у конкретних правах та обов’язках персоні- фікованих осіб), є підстави вирізняти власне юридичну ефекти- вність такого регулювання. В усіх же інших випадках йдеться про загальносоціальну ефективність юридичного регулювання (економічну, політичну, екологічну, духовну та ін.).

Результати здійснення юридичного регулювання – це ті реальні зміни у суспільних відносинах, що сталися після впро- вадження його у соціальну практику. З-поміж таких результа- тів розрізняють очікувані та неочікувані правотворчим або правозастосовним органом, корисні (позитивні) чи шкідливі (негативні).

Щоб дістати повне уявлення про ефективність юридично- го регулювання треба брати до уваги всі цілі, які переслідува- лись нормотворцем, а також встановити і співставити, «зважи- ти» всі види результатів здійснення закону стосовно кожної з його цілей. Це завдання розв’язується за посередництва спеці- альних дослідницьких процедур (зокрема, так званого фактор- ного аналізу).

Такі процедури можуть використовуватись для «вимірю- вання» ефективності юридичного регулювання, здійснюваного на основі однієї чи декількох юридичних норм. Якщо ж ідеться про ефективність певного інституту чи галузі об’єктивного юридичного права, а тим більше такого права в цілому, то вона узагальнено характеризується змінами у відповідній сфері сус- пільних відносин, що зумовлені саме юридичними факторами і дістають вияв у суспільній практиці.

Загальна (інтегральна) ефективність юридичного регулю- вання забезпечується:

• ефективністю самого «матеріального» закону (норма- тивно-юридичного акта);
• ефективністю процедурно-процесуального механізму застосування закону;
• ефективністю фактичної діяльності із застосування закону.

Якщо перші дві позиції стосуються ефективності право- творчості, то остання – ефективності правозастосування. Кож- на з цих «ефективностей» має свої передумови – як загально- соціальні, так і юридичні – кожна з яких характеризується спе- цифічними показниками.

Так, до загальносоціальних передумов ефективності юридичної норми (правотворчості) належать:

• відповідність норми об’єктивним законам (закономір- ностям) існування й розвитку людини, соціальних спільнот та суспільства;
• відповідність норми конкретно-історичним умовам її функціонування, реальним можливостям її здійснення (матері- альним, духовним, часовим, кадровим та ін.), оперативне реа- гування нормотворців на зміну цих умов і можливостей;
• відповідність норми реальним потребам та інтересам тих суб’єктів, відносини між якими вона має регулювати;
• відповідність норми стану правосвідомості і моралі, рівню загальної культури таких суб’єктів;
• відповідність норми положенням юридичної науки, а також тих наук (суспільних, природничих, технічних), які «пре- дметно» вивчають об’єкти, які так чи інакше «зачіпаються» юридичним регулюванням.

До юридичних (спеціально-соціальних) передумов ефек- тивності юридичної норми належать:

• відповідність норми специфічним закономірностям юридичного регулювання (юридичним закономірностям) (наприклад, законам системності, яка є несумісною з неузго- дженістю, суперечливістю, прогалинністю структурних еле- ментів кожної юридичної системи, або ж із відсутністю обов’язкових структурних елементів кожної юридичної нор- ми, чи, скажімо, необхідним залежностям між процедурно- процесуальними та матеріальними юридичними нормами);
• наявність у суспільстві режиму законності, неухильне здійснення принципів юридичної відповідальності (особливо принципу її невідворотності);
• домінування в суспільній свідомості, у громадській думці шанобливого ставлення до об’єктивного юридичного права, його високий престиж серед державних службовців і більшості населення.

Наявність усіх зазначених передумов дозволяє забезпечи- ти не тільки суто управлінську ефективність юридичного регулювання, але й, зазвичай, його цінність та економність, тобто забезпечити його високу якість.

1. Поняття і предмет наук філософії права і загальної теорії права.
2. Структура наук філософії права і загальної теорії права. Їхнє співвідношення.
3. Функції філософії права і загальної теорії права.

1. Поняття і предмет наук філософії права і загальної теорії права

 Юридична наука – це система раціоналізованих знань про закономірності тих явищ, які відображаються термі- нопоняттям «право». Оскільки філософія права та загальна теорія права мають своїм предметом, так чи інакше, явища права, то зазначені галузі знань належать ,вочевидь, до наук суспільних.

Як і будь-яку науку, філософію права, а також, загально- теоретичну юриспруденцію (загальну теорію права) вирізняє з-поміж інших суспільних наукових дисциплін, власне, специ- фіка предмета кожної з них.

Відомо, що предметом будь якої науки є певні об’єктивні закони, закономірності тих явищ, які досліджує відповідна га- лузь знань. Загальнофілософське поняття об’єктивного за- кону (закономірності) зазвичай, визначається як об’єк- тивний, необхідний, суттєвий і для певних умов сталий зв’язок досліджуваних явищ між собою, а також з іншими явищами.

Специфікою предмета науки філософії права є те, що його становлять, гранично загальні (найзагальніші) закономірності тих явищ, які відображаються термінопоняттям «право» (чи похідними від нього прикметниками, зокрема – «правова», «правовий», «правове», «правові»).

З поміж будь-яких об’єктивних законів (закономірностей) загальне наукознавство вирізняє щонайменше такі чотири їхні різновиди: закономірності а) виникнення, б) структурування, в) функціонування та г) розвитку відповідної групи явищ. Така класифікація стосується, ясна річ, і тих закономірностей, які утворюють предмет щойно названих наук.

Отож, можна резюмувати, що філософія права – це наука предметом якої є найзагальніші (гранично загальні) об’єк- тивні закономірності виникнення, структурування, функ- ціонування й розвитку тих явищ, які відображаються термінопоняттям «право».

Прикладом такого роду закономірностей може бути, скажі- мо, глибинна зумовленість таких явищ насамперед реальними, матеріальними умовами та потребами існування носіїв певного праворозуміння. Причому така причинна зумовлюваність най- частіше є не прямою, не безпосередньою, а опосередкованою іншими соціальними явищами. Означена об’єктивна закономір- ність сформульована історико-матеріалістичною філософією.

Яке ж саме явище визнається, вважається, відображається термінопоняттям «право»? Відповідь на це питання (як зазна- чалось і обґрунтовувалось у Вступній частині посібника) ніко- ли не була, не є і радше за все, не буде однозначною, уніфікова- ною. Причини такого плюралізму праворозуміння також висві- тлювались там же.

При цьому ще раз підкреслю, що саме гранична, максима- льна загальність закономірностей тих явищ, які кваліфікують- ся в якості «правових», надає знанням про них філософського характеру, філософського рівня.

Що ж стосується предмету науки загальної теорії права, то його особливість полягає у тому, що його становлять вже специфічні закономірності згаданих явищ. Ця специфічність зумовлює такі властивості явищ «правових», котрих позбавлені інші (тобто неправові) явища. Йдеться ,зокрема, про державно- вольові властивості, характеристики, параметри явищ, які ви- знаються «правовими» відповідно до позитивіського право- розуміння і були умовно названі «юридичними». Тому у най- більш стислому вигляді можна визначити, що предмет загаль- ної теорії права становлять специфічні закономірності виник- нення, структурування, функціонування та розвитку позитиві- сько-правових явищ.

Отож, специфічна (праводержавна) закономірність – це об’єктивний, необхідний, суттєвий і для певних умов сталий зв’язок позитивісько-правових явищ між собою, а також із іншими соціальними феноменами, котрий без- посередньо зумовлює і формує якісну визначеність цих явищ, що дістає прояв у їхніх юридичних (державно- вольових) властивостях. Іншими словами, якісна специфіч- ність розглядуваних явищ пояснюється їхнім державно- вольовим походженням, державно-вольовим спричиненням. За такого підходу загальна теорія права є радше за все наукою про позитивне (державно-вольове) право, як продукт одного з різновидів саме позитивіського праворозуміння – юридико- позитивіського.

Отож, при характеристиці предмета загальної теорії права саме в такому (позитивісько-юридичному) аспекті ітиметься про такий зв’язок, який юридично опосередковує: а) соціальну детермінованість,  б) структурування,  в) функціонування  і г) розвиток праводержавних явищ.

Наявність специфічних праводержавних закономірностей якраз і виступає об’єктивною основою для виділення в усій системі суспільствознавства загальнотеоретичної юриспруден- ції як самостійної науки.

Види (класифікація) специфічно-юридичних закономі- рностей:

• за змістом (типом) закономірного зв’язку –

– генетичні – закономірності виникнення юридичних явищ;

• структурні – закономірності формування, «організації» юридичних явищ (наприклад, необхідний зв’язок між елемен- тами юридичної норми);
• функціональні – закономірності взаємозв’язку, взаємо- впливу юридичних явищ (наприклад, зв’язку між матеріальни- ми та процесуальними юридичними нормами);
• трансформаційні – закономірності зміни, розвитку та- ких явищ;
• за соціальним простором дії таких закономірностей –
  • внутрішні – зв’язок національно-юридичних явищ між собою (наприклад, взаємозалежності між державою та її об’єктивним юридичним правом);
  • зовнішні – зв’язки юридичних явищ з іншими соціаль- ними феноменами (наприклад, взаємозалежність державної політики та об’єктивного юридичного права);
• за сферою дії закономірностей у внутрішньо-держав- ному просторі –
  • загальні – дія яких поширюється на всю державу в цілому і на всю її юридичну систему;
  • окремі – які діють лише на частині, на фрагменті юри- дико-державної сфери (скажімо, закономірності методу юри- дичного регулювання суб’єктів майнових відносин за умов ри- нкової економіки);
• за історичними межами дії спеціально-юридичних за- кономірностей –
  • всезагальні – яким підпорядковується юридичне регу- лювання за яких би то не було історичних умов, у будь-якому місці й у всі часи;
  • формаційні – які притаманні юридичному регулюванню лише певного соціально-сутнісного історичного типу;
  • цивілізаційні – притаманні юридичному регулюванню яке існує в умовах відповідної цивілізації;
  • особливі – притаманні юридичному регулюванню у пев- ній державі чи групі держав;
• за способом здійснення, формою прояву –
  • динамічні – їхня дія проявляється однозначно у кожно- му конкретному, одиничному зв’язку юридичних явищ (наприклад, залежність юридичної сили нормативно-юридичного акта від місця в апараті держави того правотворчого органу, яким цей акт прийнято);

– статистичні – дія яких проявляється лише на знач- ному масиві, на множині юридично значимих явищ як бага- тозначний, імовірнісний, так званий стохастичний, заснова- ний на численних випадковостях, їхній зв’язок, котрий ви- ражається у вигляді тенденції (наприклад, залежність рівня і  динаміки  злочинності  від  стану  і  не  завжди  наперед  передбачуваних змін численних різноманітних соціальних факторів).

Значення викладеної класифікації спеціально-юридичних закономірностей полягає насамперед у тому, що вона:

• полегшує виявлення тих сфер юридичної реальності, в яких її закономірні зв’язки досліджені ще недостатньо;
• відіграє істотну роль при виборі дослідницького ме- тоду;
• виступає необхідним засобом встановлення суборди- нації, «ієрархії» зазначених закономірностей, а тим самим і їх- ньої інтерпретації;
• дозволяє конкретизувати уявлення про шляхи здійс- нення основних функцій юридичної науки;
• сприяє обґрунтуванню структурування всієї системи правознавства.

Своєрідність таких закономірностей з-поміж інших зв’яз- ків, наявних у власне юридичній сфері, якраз і є об’єктивною основою для виділення у цілісній системі теоретичної юрис- пруденції особливої галузі знань, яка призначена їх вивчати і відображати, в окрему, самостійну науку – загальну теорію права.

Означеним предметом цієї науки об’єктивно зумовлюють- ся і її статус у цій системі та її роль щодо інших юридичних на- ук і навіть наук неюридичних. Ця роль концентровано відо- бражається положенням про те, що загальна теорія права є юридичною наукою світоглядною, фундаментальною, методо- логічною.

2. Структура наук філософії права і загальної теорії права. Їхнє співвідношення

 У науці філософії права зазвичай вирізняють такі основні її частини:

• онтологія права – від грец. «онтос» + «логос» – наука про буття, існування якихось явищ, котра дає відповідь на пи- тання: в якому вигляді право існує, у чому полягає його так би мовити, субстанція, «матерія».
• антропологія права – наука про людину («антро- пос» – людина). Вивчає проблеми взаємозв’язку людини та права (точніше – явища, що відображається термінопоняттям «право»).

• аксіологія права – від грец. «ἀξία» – цінність – теорія цінностей, яка вивчає значимість права для суб’єктів.
• гносеологія права – від грец. «γνώσις» – знання – теорія про пізнання закономірностей явища права.

З огляду на те, що юридичні явища мають, зазвичай, скла- дну будову, характеризуються різними гранями, властивостя- ми, загальнотеоретична юриспруденція є наукою багатопрофі- льною, структурованою, різнорівневою, різноелементною.

У всій структурі юридичної науки виділяють найчастіше такі її частини, фрагменти:

• за формою відображення юридичних явищ –
  • судження про минулі, теперішні та майбутні (прогнозо- вані) факти юридичної реальності;
  • уявлення про такі явища;
  • категорії і поняття;
  • концепції і теорії;
• залежно від безпосереднього предмета дослідження науки –
  • загальнотеоретичні;
  • загальноісторичні;
  • галузеві;
  • міжгалузеві (наприклад, наука екологічного права);
  • прикладні (наприклад, наука судової психіатрії);
  • міжнародно-правові;

• залежно від конкретного елемента предмета дослі- дження –
  • вчення про буттєві права, свободи й обов’язки люди- ни та інших суб’єктів;
  • вчення про юридичне право;
  • вчення про юридичне регулювання;
  • вчення про юридичну свідомість;
  • вчення про юридичну науку (теорія правознавства);
• залежно від аспекту дослідження юридичних явищ –
  • онтологія юридичного права;
  • антропологія юридичного права;
  • аксіологія юридичного права;
  • соціологія юридичного права;
  • гносеологія юридичного права;
• за гносеологічним статусом знань –
  • фактологічна, або емпірична частина науки (знання про юридично значущі соціальні факти);
  • теоретична частина науки (категорії, поняття, теорії, концепції юридичних явищ);
  • практико-прикладна частина науки (рекомендації, пропозиції науковців стосовно вдосконалення юридичного регулювання суспільних відносин).

Що ж стосується взаємного співвідношення двох розгля- дуваних у цій темі наук – філософії права та загальної теорії права, то у науковій літературі зазначаються, взагалі кажучи, такі чотири його варіанти:

• кожна з них є наукою самостійною, яка розвивається, так би мовити, «паралельно» з іншою. Перша з них є частиною філософської науки, а друга – частиною юридичної науки. При- чому об’єкти кожної з них не співпадають;
• філософія права є частиною загальної теорії права (тоб- то філософія права не може не користуватися висновками за- гальної теорії права) і слугує світоглядним фундаментом останньої. Теорія права має давати відповідь на питання «щό є правом, у чому полягає його сутність». А це , ясна річ, є пробле- мою суто філософського ґатунку;
• загальна теорія права є навпаки частиною філософії права, конкретизуючи висновки останньої;
• філософія права і загальна теорія права – це самос- тійні науки. Але попри те вони мають спільний об’єкт (так би мовити, «спільну територію»), тобто те явище, котре ві- дображено термінопоняттям «право». Однак кожна з них вивчає його під своїм власним, особливим кутом зору, вияв- ляючи лише ті оригінальні закономірності, які належать до предмета кожної з них. Саме такий варіант відповіді на розг- лядуване питання видається найбільш коректним, обґрун- тованим.

У рамках першої науки філософія права виявляє такі за- кономірності права (знову ж, сказати точніше, – закономірно- сті того явища, котре відображається термінопоняттям «пра- во»), які притаманні усім без винятку явищам природи й сус- пільства; а цим якраз і забезпечується гранично загальний, тобто суто філософський, рівень знань про «право». У рамках же другої загальнотеоретична юридична наука виявляє саме специфіку прояву зазначених закономірностей.

3. Функції філософії права і загальної теорії права

 Спираючись на положення загального наукознавства про функції суспільних (гуманітарних) наук, можна констатувати, що обидві розглядувані у цій темі посібника науки покликані виконувати такі основні функції:

• констатуюча (інформаційна) – встановлення, фікса- ція наявності тих явищ, які відображаються термінопоняттям «право» (або ж похідними від нього прикметниками: «право- ва», «правовий», «правове», «правові»);

• інтерпретаційна – виявлення соціальної сутності тих явищ, які відображаються термінопоняттям «право» (насам- перед визначення тих частин соціально неоднорідного суспіль- ства, інтереси яких найбільшою мірою представляються та реалізуються за допомогою явища «право»);

• евристична – відкриття невідомих раніше об’єктивних закономірностей явища «право»;
• прогностична – передбачення зміни тих явищ, котрі вважаються «правом», «правовими»;
• методологічна – використання здобутків розглядува- них наук як дослідницьких інструментів, засобів для форму- вання нових знань;
• практико-прикладна – формулювання рекомендацій, пропозицій щодо удосконалення тих чи інших юридичних ін- ституцій;
• ідеологічно-виховна – сприяння формуванню та розви- тку буттєво-правової, юридичної, а також моральної та полі- тичної свідомості людини, світогляду та загальної культури індивідуальних та колективних суб’єктів суспільства, зміцнен- ню престижу, буттєво-природному та юридичному праву.

Особливу увагу слід звернути на те, що в межах останньої функції обидві розглядувані науки беруть безпосередню участь у формуванні правничого світогляду людини – як буттєво- правового («природного»), так і власне юридичного. Тому є цілком підставним вважати названі галузі знань науками сві- тоглядними.

1. Методологія наук філософії права і загальної теорії права: поняття, структура.
2. Дослідницькі концептуальні підходи – фундамент наукової методології.
3. Методи та способи (прийоми) дослідження: загальна характери- стика.
4. Методологічна дисципліна у правознавчих дослідженнях. Її постулати.
5. Трансформаційні перетворення у методології філософії права та загальної теорії права.

1. Методологія наук філософії права і загальної теорії права: поняття, структура

Як зазначалося ще у Вступній частині посібника, гносеоло- гія права – це вчення про закономірності пізнання тих явищ, що відображаються термінопоняттям «право». Серцевиною, центральною частиною цього вчення є наукові положення сто- совно вибору і застосування певних пізнавальних інструментів – підходів, методів, засобів такої діяльності. Іншими словами, йдеться про методологію дослідження явищ права.

Сучасна методологічна ситуація у всьому суспільствознав- стві України (та й інших країн колишнього Союзу РСР), яка ха- рактеризується переходом від колись уніфікованої, єдино до- зволеної, «одержавленої» методології до розмаїття методоло- гічних засад, поширюється, так чи інакше, й на сучасну вітчиз- няну філософію права і загальну теорію права. Демонополізація або, інакше кажучи, «роздержавлення» методології – безперечно, плідний процес, який збагачує, демократизує пошуки істини, вивільняє та стимулює дослідницьку енергію, дозволяє більш повно і всебічно осягнути предмет дослідження – об’єктивні закономірності того явища, яке відображено термінопоняттям  «право».

З огляду на близькість, так би мовити, на спорідненість предметів двох названих наук, видається можливим охаракте- ризувати їхню методологію з здебільшого інтегровано, об’єднано.

Методологія філософії права та загальної торії права – це система концептуальних підходів, загальнонаукових, групових і спеціальних методів та засобів дослідження їхніх предметів, а також знання про закономірності від- повідної наукової діяльності.

До складу такої методології входять:

• дослідницькі концептуальні підходи – певні вихідні ак- сіоматичні ідеї, засади, котрі а) постулюють загальну стратегію дослідження, б) відбір досліджуваних фактів та в) інтерпретацію результатів дослідження. Серед таких підходів вирізняються, зокрема, матеріалістичний та ідеалісти- чний, діалектичний та метафізичний, гностичний та агностич- ний, біологізаторський та соціальний, персоналістичний (люди- ноцентричний), комунітарний (колективістський). Концептуа- льний підхід зумовлює вибір відповідних йому методів дослі- дження – як загальнонаукових чи групових, так і спеціальних;
• дослідницькі методи можна розуміти як процедури інтерпретації та застосування філософських та загально- наукових категорій і понять у процесі дослідження тих явищ, котрі відображаються термінопоняттям «право» (наприклад, метод дослідження переходу, трансформації кіль- кісних змін відповідного явища у зміни якісні). Такі методи реалізуються за посередництва відповідних способів (прийо- мів) і засобів дослідження;
• способи (прийоми) дослідження – це зумовлені пев- ним концептуальним підходом і відповідними йому пізна- вальними методами діяльнісні операції (інтелектуальні й фізичні), які спрямовані на виявлення та інтерпретацію закономірностей тих явищ, що належать відповідно до предметів філософії права і загальної теорії права.

2. Дослідницькі концептуальні підходи – фундамент наукової методології

 Далі схарактеризую названі вище концептуальні підходи, використовувані, так чи інакше, у науках філософії права та загальної теорії права.

Матеріалістичний та ідеалістичний підходи.

Перший із них ґрунтується на вихідному положенні про те, що з-поміж матеріальних та ідеальних (духовних) явищ пер- шопочатковими, глибинно визначальними є власне матеріаль- ні. Свідомість, розум, інтелект виникають лише на певному – вельми високому рівні розвитку матерії як її специфічна влас- тивість, яка, отже, є похідною від першої. Щоправда, потім сві- домість, своєю чергою, впливає на розвиток і власне, матеріа- льних явищ, зокрема може ставати навіть безпосередньою причиною їхнього виникнення, а тим більше причиною зміни багатьох із них. Отже, поза межами фундаментальної проблеми світоглядного характеру: що є гранично першопочатковим – матерія чи свідомість, їхнє протиставлення має досить віднос- ний характер, вони начебто постійно «міняються місцями» у послідовності їхнього виникнення.

Другий же з названих підходів – ідеалістичний – ґрунту- ється на протилежній відповіді на питання щодо означеної першопочатковості, первинності виникнення кожного із двох названих різновидів згаданих явищ.

Ідеалістичний підхід має, своєю чергою, два різновиди: об’єктивно-ідеалістичний (коли вважається, що світ є нас- лідком реалізації якоїсь ідеї, думки, волі, але такої, фізичного (матеріального) носія якої взагалі не існувало) та суб’єктивно- ідеалістичний (коли всі явища вважаються результатом пси- хічних процесів, що відбуваються у свідомості людей, які реа- льно існують – наслідком їхніх почуттів, уявлень, думок, вольо- вих установок тощо).

Діалектичний та метафізичний.

Перший виходить із аксіоматичного положення про те, що всі явища світу перебувають у русі, змінюються, розвиваються. Одне слово – діалектика як дослідницький підхід якраз і відображає цю об’єктивну властивість світу та усіх без винятку його явищ.

Наведена вихідна аксіоматична ідея діалектичного підхо- ду конкретизується у всезагальних законах будь-якого розвит- ку. (У свій час їх досить рельєфно сформулював один із класи- ків німецької філософії XIX ст. – Г.-В.-Ф. Гегель, а згодом розви- нули К. Маркс, Ф. Енгельс та їхні послідовники). До згаданих об’єктивних законів належать такі:

• розвиток відбувається на основі єдності та зіткнення, кон- куренції («боротьби») двох взаємопов’язаних протилежностей;
• розвиток відбувається через перехід («стрибок») кількі- сних змін явища в якісні зміни;
• розвиток відбувається спіралеподібно, через «запере- чення заперечення» (коли одне явище замінюється, «заперечу- ється» іншим, а останнє – своєю чергою – згодом теж заміню- ється іншим явищем, яке, з одного боку, є у чомусь подібним до першого, але, в водночас, відрізняється від нього більш висо- ким рівнем розвитку).

Другий же із розглядуваних тут концептуальних підходів (метафізичний) ґрунтується на такій вихідній ідеї, що всі яви- ща є якісно визначеними, сталими, а тому їх треба вивчати та- кими, якими вони були раніше або ж якими вони є зараз у своїй незмінності.

Можна зауважити, що якщо у наукових дослідженнях юри- стів провідну роль відіграє діалектичний підхід, то у практич- ній юридичній діяльності значно частіше використовується, навпаки, підхід метафізичний.

(До речі, слід мати на увазі, що термінопоняття «метафізи- чний» має ще й, взагалі кажучи, інше значення у філософії: йдеться про відображення таких явищ, які вважаються існую- чими поза реальним, фактичним людським буттям, поза соціа- льною практикою).

Гностичний та агностичний.

Вони розрізняються залежно від того, визнається чи не визнається можливість правильно (істинно) пізнати певні явища, їхні об’єктивні закономірності.

Перший таку можливість допускає (хоча й визнає, що вона може реалізовуватись поступово через розширення, поглиб- лення наукових знань, хоча й не забезпечуючи їхньої абсолют- ної незмінності, вичерпності, – особливо тоді, коли предметом пізнання є такі явища, що постійно змінюються або ж залежать від наперед не визначеної кількості чинників). Другий же під- хід ґрунтується на положенні про те, що повністю й остаточно пізнати, правильно, вичерпно відобразити у людській свідомо- сті ті чи інші явища взагалі неможливо.

У практичній юридичній діяльності, де йдеться у більшос- ті випадків про встановлення так званої істини факту, найчас- тіше використовується підхід гностичний. На нього також зна- чною мірою спирається, так чи інакше, і будь-яка наука, зокре- ма правознавство.

Соціальний та біологізаторський.

Перший спирається на положення про те, що людина хоч і належить, ясна річ, до живих істот (об’єктивні закономірності виникнення та існування яких досліджують певні природничі науки), все ж якісно від них відрізняється своєю соціальністю: існування людини опосередковується неминуче, невідворотно специфічними соціальними закономірностями, які не діють у тваринному світі. Тому-то й ті біологічні закономірності, яким, безперечно, теж підпорядковане існування кожної людської істоти, так би мовити, опосередковуються переважно соціаль- ними чинниками.

Другий же підхід визнає домінування начебто незмінної суто біологічної природи людини, а отже, вимагає обґрунту- вання будь-яких подій і процесів, пов’язаних із її життєдіяльні- стю, здебільшого біологічними закономірностями, притаман- ним усім живим істотам (принаймні тим із них, які існують за- звичай колективно, групами).

Тому у науках філософії права та загальній теорії права небезпідставно має домінувати підхід соціальний (який, однак, безперечно, зважатиме і на природничі закономірності людсь- кого існування, сформульовані, зокрема, біологією).

Персоналістичний та комунітарний підходи.

Перший спирається на уявлення про те, що кожна люди- на є істотою унікальною, неповторною і будь-які суспільні події, явища є насамперед результатом її індивідуальної акти- вності, а тому можуть бути правильно пояснені лише врахо- вуючи її індивідуальні особливості, зважаючи в першу чергу на них та на гранично конкретні обставини її існування та розвитку.

Другий же підхід ґрунтується на положенні про те, що іс- нування та розвиток людини поза соціумом є взагалі неможли- вим і тому, відволікаючись від тих об’єктивних закономірнос- тей, яким підпорядковане суспільство, не вдасться пояснити поведінку як кожного окремого індивіда, так і тих соціальних угруповань, членом яких він є.

Обидва ці підходи можна зустріти у різноманітних філософсько- та загальнотеоретично-правових ученнях, кон- цепціях.

Звісно, існують й інші концептуальні підходи, що викорис- товуються у філософії права та у загальній теорії права.

3. Методи та способи (прийоми) дослідження: загальна характеристика

 Як зазначалось вище, концептуальний підхід реалізується через певні методи дослідження – як філософські, так і загаль- нонаукові і групові, а також спеціальні.

Філософські методи можна розуміти як процедури інте- рпретації та застосування гранично загальних (філософсь- ких) категорій у процесі дослідження тих явищ, котрі відображаються термінопоняттям «право».

У дослідницьких методах розглядуваних наук використо- вуються найчастіше такі філософські категорії:

• реальність (існування, буття) і нереальність (небуття, відсутність) (наприклад, коли йдеться про юридичні презумп- ції чи юридичні фікції; про реальні правочини; про реалізацію права; про реальну шкоду);
• матерія і свідомість (наприклад, коли йдеться про кла- сифікацію об’єктів юридичних правовідносин на матеріальні та нематеріальні, про шкоду матеріальну і нематеріальну (мораль- ну); про винуватість та її різновиди; про правосвідомість);
• об’єктивне та суб’єктивне. Об’єктивним вважається та- ке явище, яке існує поза свідомістю суб’єкта і/або ж не зале- жить від неї у своєму існуванні. Суб’єктивним вважається же таке явище, яке, навпаки, належить суб’єкту і/або залежить від його свідомості. (Означені категорії використовуються, напри- клад, у поняттях об’єктивного юридичного права; суб’єктив- ного юридичного права; вини, елементів (складу) юридично правомірної чи юридично неправомірної поведінки; змісту юридичних відносин);
• сутність, зміст і форма (наприклад, сутність таких явищ, як: буттєві права людини, об’єктивне юридичне право, держава; зміст юридичної норми, юридичних відносин; форми таких явищ, як: право, договір, держава, юридичний акт);
• причина і наслідок (наприклад, у поняттях: причини правопорушень; причини деформації юридичної правосвідомо- сті; причини неефективності законодавства; наслідки правомі- рної чи неправомірної поведінки; наслідки зміни законодавст- ва; наслідки застосування юридичних норм).

Серед дослідницьких методів філософського рівня особливо слід відзначити діалектичні методи сходження від абстрактного до конкретного та, навпаки, від конкретного до абстрактного.

Загальнонаукові дослідницькі методи – це процедури інтерпретації та застосування загальнонаукових катего- рій та понять у процесі дослідження тих явищ, котрі відо- бражаються термінопоняттям «право».

З-поміж загальнонаукових понять, що їх використовують у юридичній практиці, а також у правознавчих дослідженнях і навчальних викладах, можна відзначити, скажімо, такі:

• система, елемент, структура (наприклад, система права; елементи юридичної норми; елементи складу юридично правомірної чи неправомірної поведінки; елементи норматив- но-юридичного акта, структура системи права; структура юри- дичної норми; структура механізму держави);

• функції (наприклад, функції об’єктивного юридичного права; функції держави; функції науки філософії права).

Окремо слід назвати низку формально-логічних загально- наукових дослідницьких методів – таких, як-от: аналіз, синтез, узагальнення, конкретизація, порівняння. Останнім часом у загальній теорії права (та й, до речі, у галузевих юридичних науках) особливо широкого застосування дістав саме порівня- льний метод. Завдяки цьому накопичено настільки значний обсяг знань, що постало питання про виокремлення їх у відно- сно самостійну науку – порівняльне правознавство (юридич- ну компаративістику).

До загальнонаукових методів здавна належать також ме- тод історичний.

Групові дослідницькі методи – це такі, які використо- вуються лише у певній групі наук (скажімо, тільки в науках природничих або ж у науках суспільних). Так, тільки в останніх з названих різновидів наук застосовуються конкретно соціоло- гічні методи та герменевтичні дослідницькі методи (до прик- ладу, для вивчення, відповідно, стану правосвідомості або мо- дернізації смислів понять, вживаних в законодавстві).

Спеціальні дослідницькі методи – це такі, які є прийн- ятними лише для дослідження предметів філософії права і загальної теорії права. Прикладами таких методів можуть бути, скажімо, методи пізнання смислу (змісту) юридичних норм у процесі їхнього тлумачення-з’ясування або специфічні методи узагальнення юридичної практики крізь призму пред- метів зазначених наук (адже, як свого часу обґрунтував знаний український фахівець із загальної теорії права професор П. Не- дбайло, ця наука формує свої положення не тільки шляхом уза- гальнення висновків галузевих юридичних наук, але й також безпосередньо досліджуючи матеріали юридичної практики).

Наукові методи реалізуються, своєю чергою, за посеред- ництва певних способів (прийомів) та засобів дослідження.

Способи (прийоми) та засоби дослідження – це зумов- лені певним концептуальним підходом і відповідними йому пізнавальними методами діяльнісні операції (інтелектуальні й фізичні), які спрямовані на виявлення та інтерпретацію тих явищ, що належать відповідно до предметів кожної з двох розглядуваних наук.

Пізнавальні способи і засоби (окрім їхньої класифікації на інтелектуальні та фізичні) поділяються також на емпіричні та теоретичні.

До перших належать, насамперед, способи та засоби вияв- лення, фіксування, збирання, систематизації чуттєво-сприй- нятної інформації про юридично значущі та пов’язані з ними факти, явища.

До других же належать способи пояснення виявлених фактів, зв’язків між ними, побудови понять, концепцій, прогно- зів тощо.

Підсумовуючи наукознавчу методологічну характеристику розглядуваних наук, можна, отож, резюмувати, що кожен із необхідних елементів методології філософії права і загальної теорії права (дослідницькі концептуальні підходи, методи та засоби) відіграє свою особливу, незамінну роль у процесі вияв- лення та формулювання відповідних об’єктивних закономірно- стей, а також висновків, які ґрунтуються на них.

4. Методологічна дисципліна у правознавчих дослідженнях. Її постулати

 Плюралістичне використання концептуальних підходів, дос- лідницьких методів і засобів, аби не призводити до, так би мови- ти, методологічного анархізму, має відповідати, «підпорядковува- тись» принаймні таким трьом гносеологічним постулатам:

• об’єктивна обумовленість обраних методів дослі- дження його предметом. Саме предмет дослідження (тобто об’єктивні закони, закономірності, певна сторона, грань, влас- тивість об’єкта дослідження) «веде» за собою дослідницький метод, визначає межі його застосовності, придатності;
• необхідність встановлення єдиної істини, правиль- ність, слушність, якої можна довести й перевірити за посередництва певного об’єктивного критерію. (Щоправда, якщо поняття істинності інтерпретувати як відповідність  суспільствознавчих положень об’єктивним інтересам (потре- бам) лише окремих частин соціально неоднорідного суспільст- ва, тоді доведеться визнавати, так би мовити, плюралізм істин: їх буде стільки, скільки існуватиме видів таких «часткових», групових інтересів. Та чи не буде такий плюралізм істин своє- рідним проявом агностицизму й виправданням будь-яких ак- цій, аби тільки вони відповідали чиїмось груповим інтересам? Втім, це питання заслуговує на подальші дискусії);

• неодмінним показником прийнятності, евристично- сті певного концептуального підходу та дослідницького методу є їхня спроможність призводити до (або ж, при- наймні, наближувати) розкриття соціальної сутності явища, що вивчається (а не до приховування, затушовування її). Як вже зазначалося раніше у посібнику, такою сутністю, взагалі кажучи, є здатність явища задовольняти потреби й ін- тереси певної частини соціально неоднорідного суспільства (а у деяких випадках – й усіх його членів).

Наведені положення видаються, можна стверджувати, наукознавчими аксіомами: вони стверджені реальними ре- зультатами багатовікової дослідницької практики у суспіль- них науках.

Проте у сучасних процесах істотної плюралізації концептуа- льних підходів і дослідницьких методів зазначені аксіоми подеку- ди ігноруються, внаслідок чого якраз і виникають ситуації мето- дологічного безладдя, зокрема, еклектизму. Ці, можна сказати, методологічні аномалії найчастіше мають місце внаслідок:

• використання певних дослідницьких методів поза ме- жами їхньої застосовності, тобто абсолютизації, гіперболізації їхніх евристичних можливостей (зокрема, через ігнорування за- кономірної залежності методу дослідження від його предмета);
• «оприродничування» закономірностей соціальних явищ (зокрема, так би мовити, космізації, фізикалізації, біоло- гізації наукових висновків щодо предмета дослідження), тобто «механічного» виведення досліджуваних закономірностей без- посередньо з положень природничих наук;

• надмірної, тобто соціально-беззмістовної, «вихоло- щувальної» абстрактизації понять про досліджувані соціальні явища (зокрема, через використання загальнолюдських термінів без конкретно-історичної сутнісної інтерпретації сми- слу тих понять, котрі такими термінами позначаються). Але чи мають ці поняття (скажімо, поняття буттєвих прав людини) справді загально-, а не частково-людське значення – виявля- ється лише тоді, коли вони «заземлюються», тобто застосову- ються у конкретних умовах місця й часу, якими, власне, і зумо- влюється соціально-змістовне розуміння, смислове «наповнен- ня» відповідних термінів. А воно ж, як свідчить соціальна прак- тика, нерідко буває досить неоднозначним, неодноманітним;

• факторної «зрівнялівки», тобто прокламування рівно- значності, однаковості впливу на досліджуване явище числен- них різноманітних обставин, від яких воно так чи інакше зале- жить. У такий спосіб затушовуються відмінності між необхід- ними й випадковими зв’язками явищ, створюється ґрунт для заперечення й дискредитації поняття об’єктивного закону або ж підміни його більш широким (проте менш змістовним) тер- мінопоняттям «залежність»;
• методологічної «зрівнялівки», тобто проголошення цілковитої рівноцінності усіх методів дослідження, заперечен- ня будь-якої субординації між ними (попри те, що така субор- динація все ж таки об’єктивно зумовлюється різноякісністю, багатогранністю досліджуваних явищ);
• «термінологічної мімікрії», тобто словесного «перев- дягання», як-то кажуть, зміни «вивісок», самих лише назв дос- лідницьких підходів і методів. Йдеться про ситуації, коли вна- слідок своєрідної «термінологічної алергії» колишні назви (які й справді дискредитовані помилковою практикою викорис- тання понять, що ними позначаються) замінюються на інші, котрі хоч і звучать надто модерно, проте реально застосову- ються, інтерпретуються у тому ж значенні, зречення від якого було задекларовано дослідником.

Викладене свідчить про підставність вимоги дотримання методологічної дисципліни (безперечно, не формально уніфіко- ваної, не «одержавленої»). Звільнення методології сучасного правознавства від адміністративно-командної ідеологічної запрограмованості не означає її свободу від фактологічної, логічної, й, врешті-решт, істиннісної дисципліни, свободу від необхідності вдаватися до такого визначального критерію під- ставності методології, як реальні наслідки впровадження ре- зультатів її застосування у суспільну практику. Саме ця прак- тика й «вирішує», якою ж бути методології.

Ця ж практика, до речі, найпереконливіше довела й дово- дить, що ніколи не існувало, не існує й не існуватиме методології соціального пізнання, абсолютно нейтральної у соціально зміс- товному аспекті, тобто методології, так би мовити, соціально дистильованої, «очищеної» від залежності, від впливу з боку загального світогляду, переконань і установок дослідника. А такий світогляд є, зазвичай, конкретним продуктом певних со- ціальних і природних умов, певних обставин життя його носія або тієї частини суспільства, інтересам якої об’єктивно відпові- дають, «слугують» результати здійсненого дослідження.

5. Трансформаційні перетворення у методології філософії права та загальної теорії права

 Далі стисло схарактеризую сучасні тенденції у зміні об’єкта й, відповідно, предмета загальнотеоретичної та філо- софської юриспруденції щоб з’ясувати, яким чином вони поз- начаються на трансформаціях її методології. До таких тенден- цій передовсім, гадаю, належать глобалізація, деформалізація й антропологізація.

Глобалізація об’єкта і предмета досліджень. Стосовно загальнотеоретичного правознавства ця тенденція проявилася у тому, що його об’єктом – окрім національних юридичних сис- тем – все більшою мірою стають також їхні «сім’ї» (групи, різ- новиди), а також міжнародно-правові системи, причому різних рівнів – як всесвітнього, так і регіонального.

Що ж стосується методології загальнотеоретичної юри- дичної науки, то названий процес відкриває нові можливості для застосування системного підходу та тих пізнавальних процедур і методів, котрі його обслуговують – структурного, функціонального тощо. Саме завдяки реалізації цього підходу коли національна юридична система осмислюється як елемент (реальний або ж потенційний) іншої юридичної системи, скажі- мо, юридичної системи Ради Європи чи Європейського Союзу, – можна науково обґрунтувати умови, вимоги, напрями, засоби й наслідки перетворень, яких повинна зазнати перша, аби набути відповідних системоутворвальних параметрів і органічно «впи- сатись» у системно-правове утворення більш «високого» рівня. Згаданий методологічний підхід – обов’язковий інструмент роз- робки рекомендацій щодо адаптації правової системи України до пан’європейського правового простору.

Процес глобалізації предмета й метода юридичної науки зу- мовив також неабияку актуалізацію порівняльно-правових дослі- джень. Він призвів, як вже зазначалось, до своєрідного прориву у формуванні порівняльного правознавства як вагомого підрозділу загальнотеоретичної юриспруденції. Накопичення відомостей про колишні і нинішні юридичні системи, про їхні угруповання, їхні спільні та відмінні риси дозволило й в Україні поступово викладати ці знання у закладах вищої юридичної освіти.

Зауважу, до речі, що об’єктом зазначених досліджень ви- ступають також і національні, і регіональні наукові школи, те- чії, напрями і, відповідно, ті концептуальні парадигми й ін- струменти, котрі ними використані. Навіть з цієї причини увагу вітчизняних теоретиків права не можуть не привертати суто методологічні дослідження зарубіжних колег.

Проте й у нинішніх вітчизняних загальнотеоретичних порівняльно-правових розвідках не виключені певні «збої», спричинені, гадаю, методологічними огріхами. Скажімо, у разі, коли здобуті шляхом порівняльно-правового аналізу виснов- ки «механічно» застосовуються до юридичних систем, не од- накових за їхньою соціальною сутністю, можуть робитись такі помилкові висновки, які призводитимуть до негативних практичних наслідків.

Ще більш істотна пізнавальна вада, що її здатне спричинити перебільшення можливостей порівняльного методу, може зумо- вити таке явище, яке було колись названо «втеча від соціальної сутності». Адже у нинішньому порівняльному правознавстві гру- пування правових систем здійснюється, зазвичай, за суто юридичними, тобто формальними, здебільшого зовнішніми, властивос- тями. Ясна річ, знання, які продукуються такими порівняльними процедурами, у багатьох випадках є, безперечно, вельми корис- ними, пізнавально й практично необхідними. Однак соціальної сутності юридичних систем такі знання не розкривають.

Якщо ж і є місце для застосування порівняльного методу, коли йдеться про соціальну сутність правових явищ, то якраз при зіставленні їх не за формально-юридичними – зовнішніми,  «явищними» – властивостями, а з огляду на їхню роль у задо- воленні, відповідно, індивідуальних, групових (колективних) та загальносоціальних потреб.

І нарешті, у зв’язку із розглядуваними змінами в об’єкті й предметі загальнотеоретичної юридичної науки видається до- речним запропонувати до обмірковування таку наукознавчо- методологічну гіпотезу: чи не прийшов час більш чітко дифере- нціювати і, відповідно, розпрацьовувати: а) загальну теорію на- ціонального права, б) загальну теорію міжнародного права (включаючи й міждержавне право) та в) загальну теорію будь- якого права?

Саме остання покликана відкривати, виявляти такі зако- номірності та формулювати такі положення, котрі, зазвичай, поширюватимуться на які б то не було правові явища.

І якраз з огляду на зазначену глобалізацію, потреба у форму- ванні такої – гранично загальної (універсальної) – теорії права стає нині надто актуальною, а це – ще одна причина констатова- ної вище інтенсифікації і філософсько- правових досліджень.

Антропологізація об’єкта і предмета досліджень. Вона полягає у тому, що саме людина стає центральним об’єктом філософсько- правових і теоретико-правових досліджень.

Одним з переконливих проявів названої тенденції є відчу- тне посилення уваги дослідників до науки антропології права (юридичної антропології) – міждисциплінарної, комплексної галузі знань. Міждисциплінарний статус антропології права обумовлює використання нею методологічних можливостей різних суспільних (гуманітарних) наук.

Переконливим свідченням людиноцентричного «поворо- ту» розглядуваних наук стали включення до їхніх відповідних предметів закономірностей виникнення, функціонування й розвитку буттєвих (тобто до- і позаюридичних) прав, свобод і обов’язків людини. Іншими словами, відбулося повноцінне становлення та істотне збагачення основ загальної теорії буттєвих («природних») прав і свобод людини як неодмінно- го підрозділу, а тепер, навіть концептуального ядра наук філо- софії права та загальної теорії права.

У методології загальнотеоретичної юриспруденції щойно констатовані зміни в її об’єкті й предметі спричиняють неабияке розширення застосування так званого персоналістичного підхо- ду, а також помітно актуалізують необхідність використання пот- ребового підходу (тобто інтерпретації й оцінки будь-яких юриди- чних явищ як інструментів, важелів, засобів задоволення певних потреб людини, різних соціальних спільнот, суспільства в цілому). З позицій цих підходів у загальній теорії прав людини використо- вуються не тільки традиційні методи юридичної науки, але й ме- тодологічно значущі положення суміжних гуманітарних наук – етики, психології, соціології, різних видів антропології тощо.

Деформалізація об’єкта і предмета досліджень. Названа тенденція полягає у тому, що якісні рамки того явища, котре відображається термінопоняттям права, дещо розмиваються, втрачають чіткість. Воно плавно дифузіюється, начеби злива- ється з деякими суміжними, «родинними» соціально-регуля- тивними феноменами: найбільше із мораллю та правовою свідомістю, дослідження яких, зазвичай, вимагає «власних», специфічних методів.

Цей правотрансформаційний процес теж не є випадковим, він закономірно зумовлений реальними потребами перехідно- го стану, в якому нині перебуває, зокрема, Україна, необхідніс- тю забезпечити підвищену динамічність, рухливість, гнучкість юридичних інституцій, їхню здатність швидко реагувати на соціальні зміни, пристосовуватися до них (а ці зміни, як відомо, бувають досить неоднозначними, навіть суперечливими й до того ж не завжди цілком прогнозованими).

Деформалізація зачіпає, насамперед, зміст об’єктивного юридичного права, що виявляється, зокрема, у розширенні сфери загальнодозвільного регулювання і застосування методу диспозитивності, у зростанні в законодавстві питомої ваги норм, відносно визначених за їхнім змістом, – норм оцінюваль- них, альтернативних тощо. Але вона торкається також і зовні- шніх форм («джерел») цього права, які стають за сучасних умов більш різноманітними, плюралістичними. Такі зрушення у юридичному регулюванні мають загалом гуманістичну, люди- ноцентричну спрямованість: адже вони дають можливість при вирішенні юридичних справ більш прискіпливо враховувати конкретні особливості кожної життєвої ситуації, ретельніше враховувати й повніше реалізовувати індивідуальні інтереси окремих осіб – суб’єктів юридичних відносин, забезпечувати не тільки законність і обґрунтованість, але й справедливість пра- возастовних рішень.

Відповідно до цього відбувається новелізація методології правознавчих досліджень на основі використання у пізнаваль- ній діяльності здобутків різних видів антропології, герменевти- ки, соціопсихолінгвістики, синергетики, що дозволяє глибше збагнути функціональні, адаптаційні, творчі потенції юридич- них інструментів і механізми реалізації таких можливостей.

За посередництва таких пізнавальних засобів можна до- сить коректно вивчати якраз такі юридичні явища, котрі не є цілком визначеними у формальному аспекті: скажімо, право- тлумачний і правозастосовний розсуд, особливості реалізації юридичних норм з оцінювальними поняттями, практику ви- значення «балансу», «пропорційності» між інтересами особи й суспільства (до такої практики, як відомо, систематично вда- ється Європейський суд з прав людини).

У методології ж правознавства, зокрема, філософії права, внаслідок відзначених змін дістали, так би мовити, друге ди- хання такі добре випробувані дослідницькі інструменти, як діалектична логіка, конкретно-соціологічні дослідження пра- восвідомості, зокрема громадської думки, узагальнення право- застосовної, передовсім судової, практики.

Проте й тут, як видається, не все однозначно. Так, подеку- ди виникає невиправданий дефіцит формальної визначеності юридичного регулювання. А між тим, якраз ця властивість останнього у багатьох випадках становить значну цінність  саме для людини, оскільки забезпечує так потрібну їй нині чіт- кість, організованість, надійність, передбачуваність юридичних відносин. І сьогодні не втрачає актуальності відоме обґрунту- вання того, що формальна визначеність юридичних інструмен- тів – це неабияке особистісне й соціальне благо, що сприяє, зокрема, запровадженню рівності усіх і кожного перед законом і перед судом.

Послаблення ж формальної визначеності юридичного ре- гулювання не могло не позначитись певним чином і на мето- дології розглядуваних наук. Нині ж такі засоби наукового (та й до речі, практико-прикладного) пізнання, як нормативи та процедури формальної логіки, правила філологічного (тексто- вого) та систематичного тлумачення законодавства, за допо- могою яких значною мірою з’ясовується законність чи, навпа- ки, незаконність діянь, рішень, дещо, можна сказати, відійшли у тінь, відсунулись на другий план наукознавчих пошуків. А якщо вони інколи й згадуються, то переважно у критичному аспекті – як знаряддя того юридичного позитивізму (нормати- візму), який за певних соціально-політичних умов неабияк дискредитував себе, а тому й буцімто взагалі нічого доброго дати не може.

Однак кожен юрист-практик, якщо він прагне чинити за- конно, має бути логіком, навіть у певному сенсі «формалістом» – хоча й у позитивному, соціально корисному значенні цього поняття. Вихваляння ж, «оспівування» невизначеності у праві може послугувати виправдовуванню сваволі, безпідставному суб’єктивізму. Дискредитація, «нігілізація» методів, завдяки яким зберігається належна змістовна визначеність юридичної регламентації, може, так би мовити, «лити воду на млин» пра- вопорушників.

Як загальний підсумок зауважу, що більшість із охаракте- ризованих вище новелізованих підходів і методів юридичної науки являють собою не що інше, як сучасну конкретизацію класичних принципів і вимог діалектики – «вічнозеленої» пізнавальної парадигми суспільствознавства, зокрема й сучас- ної загальнотеоретичної юриспруденції.