Правознавство: підручник для студентів внз (Кол. авторів)

• Основні закономірності виникнення держави та права

Тривалий час свого історичного існування людство жило не знаючи держави та права. Так, за даними археології, перші представники роду Homo – Homo habilis, або людина уміла з’явилися на Землі близько 2 млн. років тому, найдавніші скелети сучасної людини Homo sapiens або людини розумної мають вік близько 200 тис. років, натомість перші державні утворення та правові пам’ятки датуються 5-4 тис. до н.е.

Звісно, що такий тривалий час еволюції людини не міг проходити в умовах відсутності певних форм організації та взаємодії первісного суспільства, що вимагає від нас розглянути питання про те, як було організовано суспільство у додержавну добу і чому воно здійснило перехід до державної організації.

Поява держави та права була тісно пов’язана з еволюцією, яке пережило суспільство у процесі свого розвитку та зміною форм організації і управління людським колективом на цьому шляху.

На першому етапі свого існування являло собою потестарну організацію. Потестарність – особливий вид соціальної форми суспільства при якому влада не носить політичного характер, а носієм влади і безпосереднім виконавцем виступає сам первісний колектив.

В епоху первісного суспільства люди об’єднуючись у невеликі групи – первісне стадо чи орду (30-40 осіб), які займалися примітивними формами господарювання і вели напікочовий спосіб життя. З часом первісне стадо еволюціонувало у більш значне об’єднання людей – первісну родову громаду (рід) (до 200 осіб), а роди в свою чергу об’єднувалися у фратрії та племена. Такі об’єднання здійснювалися на основі мовної, економічної, територіальної та шлюбної спільності.

Примітивні форми господарювання: мисливство, рибальство, збиральництво тощо, вимагали об’єднання зусиль всіх членів роду, що зумовлювало колективну власність родової громади на засоби виробництва, отриману продукцію, житло тощо. Відсутність надлишкового продукту та розподіл отриманих матеріальних благ в середині роду сприяли соціальній та майновій рівності членів первісного колективу, обумовлювали спільність їх інтересів та тіснішу згуртованість.

Невелика чисельність людського колективу згуртованого спільними потребами та інтересами визначили і відповідні форми організації суспільної влади, засновані на принципах первісного народоправства та самоуправління. У родових громадах носієм влади виступали усі дорослі члени роду (як чоловіки, так і жінки), яку реалізовували на загальних зібраннях. Безпосереднє управління суспільними справами перебувало у руках виборних громадою осіб – старійшини та вожді. Їх влада базувалася на особистому авторитеті, шанованості в суспільстві, не носила спадкового характеру, і не давала їм права використовувати примус або накладати санкції.

Регулювання відносин всередині людського колективу здійснювалося на основі мононорм – правил поведінки, які сформувалися на основі моралі, звичаїв, традицій, вірувань стародавніх людей. Як правило, вони набували форми табу (заборони) і спонукали членів первісної громади утриматися від небажаної або шкідливої моделі поведінки. Гарантом дотримання мононорм найчастіше виступали не загроза покарання зі сторони членів роду, а внутрішнє переконання у їх правильності та справедливості. Важливе значення також мав релігійно-міфологічний світогляд давньої людини, який обумовлював сприйняття існуючих правил, як таких, що встановлені вищими силами. Відповідно, порушення існуючих мононорм сприймалося, як зневага до вищих сил (духів), що могло призвести до негативних наслідків не лише для порушника, а й для усього роду.

Другий етап формування державної організації пов’язаний з виникненням у племенах нових форм соціальної організації та управління, які частково розходяться з попереднім егалітаризмом та первісним народоправством.

Перехід до нових форм господарювання (від привласнюючого господарства до відтворювального) та ріст продуктивності праці значно змінив людське суспільство: зростає кількість населення та збільшується щільність його проживання (наприклад, у трипільських протомістах одночасно проживало декілька тисяч осіб ); відбувається поява надлишкового продукту, який починає перерозподілятися між членами суспільства в нерівних частках; відбувається соціальна, професійна, майнова стратифікація суспільства, що призводить до появи соціальних груп з різними інтересами та потребами.

Старі форми управління суспільством в таких умовах виявлялися нежиттєздатними і були вимушені поступитися новим, що відповідали вимогам часу. На перше місце в системі управління виходить родоплемінна бюрократія – управлінська, військова, релігійна знать, яка поступово привласнює право здійснювати керівництво суспільством. Поява в суспільстві групи людей, які спеціалізувалися на виконанні загальносоціальних справ (управління, координація, організація тощо ) з одного боку дозволяло більш ефективно налагодити процес регулювання суспільних відносин, а з іншого забезпечити захист інтересів домінуючих соціальних груп.

На цьому етапі дослідники виділяють такі форми організації управління суспільством, як:

1. вождівство (chiefdom) – для неї характерною є ієрархія влади (передача адміністративно-судових та розподільних функцій родовій або військовій аристократії), соціальна стратифікація (як всередині роду так і між родами), наявність сильної, спадкової влади вождя, його сакралізація. 2 військова демократія – для якої характерне тривале співіснування попередніх інститутів управління (народних зборів), так і нових (ради старійшин та спадкових вождів). Відбувається поступовий занепад ролі народних зборів, натомість коло повноважень вождів помітно розширюється.

Незважаючи на певні ознаки формування апарату публічної влади на цьому етапі, утворені соціально-політичні організації не можуть бути охарактеризовані в якості держав, оскільки відсутні такі елементи, як легалізований апарат примусу, система обов’язкових правил поведінки, що забезпечується державою, ієрархічний апарат управління тощо.

З вождівством та військовою демократією дослідники пов’язують два основні історичні шляхи утворення держав: східний та західний.

На основі вождівства буде відбуватися формування держави східного типу з притаманним їй централізацією, сильною, сакралізованою, владою монарха, розгалуженим бюрократичним апаратом і т.п.

На основі військової демократії будуть розвиватися держави західного типу, яким буде притаманне тривале збереження інститутів первісної демократії, боротьба між представниками різних класів та їх політичними інститутами (боярська рада – князь; віче-боярська рада, віче – князь тощо)

На наступному, третьому, етапі відбувається становлення ранньої держави. Рання держава – вже більш численна спільність, населення якої може становити до декількох сотень тисяч жителів. Для цього етапу характерний занепад старих родових та племінних організацій, зростаюча майнова та соціальна стратифікація суспільства

У період формування ранньої держави відбувається остаточне відокремлення публічної влади від суспільства і вона починає носити самостійний характер. Ускладнюється механізм управління суспільством – починає формуватися спеціальний бюрократичний апарат, завданням якого стає забезпечення виконання владних велінь правителя(ів). Розширюється сфера втручання представників влади у суспільні відносини, відбувається поступова монополізація державою права на здійснення управління суспільством, організації військової діяльності, правосуддя тощо.

На основі професійних військових загонів формується примітивний апарат примусу тощо. Разом з тим на місцевому рівні, насамперед на рівні громад продовжують функціонувати традиційні органи управління з притаманними їм елементами громадського самоврядування (виборність, загальність тощо). Типовим прикладом ранньої держави може бути Київська Русь періоду правління перших Рюриковичів.

Таким чином, основними факторами, що обумовили виникнення держави можна вважати:

– економічний: 1) три великих розподіли праці (виділення скотарства, відокремлення ремесла від землеробства, поява торгівлі); 2) зростання продуктивності праці шляхом вдосконалення знарядь праці; 3) виникнення приватної власності; 4) утворення класів і становлення економічного способу виробництва, заснованого на експлуатації, неекономічному примусі до праці;

• соціальний: 1) соціальна і майнова диференціація населення; 2) перехід більшої частини населення до осілого способу життя; 3) збільшення густоти населення; 4) посилення соціальних протиріч між людьми з приводу майна, землі, власності і потреба їх врегулювання; 5) поступове ускладнення механізму соціального регулювання; 6) ускладнення соціальної організації суспільства.
• політичний: 1) виникнення класів (соціальних груп) з різними інтересами; 2) неможливість функціонування в нових умовах родоплемінної організації суспільства; 3) потреба у регулюванні та вирішенні територіальних проблем; 4) воєнно-територіальна експансія і завоювання одних народів іншими, що створило умови для соціальної нерівності різних народів та реальні можливості відкритого присвоєння результатів чужої праці.

Паралельно з державною організацією починає зароджуватися і система загальнообов’язкових норм поведінки, яка охоронялася та забезпечувалася представниками влади. В умовах розшарування суспільства та появи соціальних груп з протилежними інтересами старі мононорми, які спиралися виключно на добровільне визнання їх членами первісної громади не могли забезпечити належного регулювання суспільних відносин та охорони інтересів усіх членів колективу. Крім того, новостворений апарат управління прагнув до встановлення власних правил поведінки, які б відображали і його інтереси. Як наслідок, з’являється правовий звичай – санкціоноване владою правило поведінки, що склалося історично, у результаті багаторазового повторення людьми певних дій. На відміну від звичаїв та традицій, які носили загальноприйнятий характер, норми звичаєвого права стають обов’язковими для виконання усіма членами суспільства, а їх реалізації підтримується апаратом публічної влади.

В подальшому, з посиленням ролі державної організації у суспільстві, влада починає самостійно формулювати та впроваджувати у життя обов’язкові приписи, які забезпечує за допомогою новоствореного апарату примусу. Розвиток писемності дозволяє зафіксувати ці приписи і довести їх до відома населення, що призводить до появи таких відомих ранніх правових пам’яток, як Закони Хамураппі, Закони Ману, Закони 12 таблиць, Руська Правда.

Таким чином, держава та право з’являється у результаті тривало еволюції суспільства, яка призвела до поступового оформлення нової організації людського колективу та системи управління ним.

 

• Основні теорії походження держави

Зародження держави та права проходило протягом тривалого історичного періоду, і не носило стадіальний, лінійний, характер. Одні суспільства змоги перейти від родоплемінної до державної організації, інші зупинилися на цьому шляху і не змогли утворити власної держави. Відсутність документальних свідчень, різноманітність шляхів формування державної організації у народів світу, складність держави як історичного явища, породили чисельні теорії виникнення держави. На сьогодні немає єдиного погляду на причини утворення держави, натомість існують десятки наукових концепцій, які дають оригінальні відповіді на питання «чому, з яких причин, людство перейшло від первісного стану до державної організації». Різноманіття відповідей, в першу чергу, обумовлюється суттєвими розбіжностями світоглядних позицій авторів теорій, їх різним розумінням сутності, функцій та призначення державами, впливом історичного періоду у якому була сформульована та чи інша теорія тощо. Відповідно, жодна з теорій не може претендувати на універсальне пояснення причин виникнення держави, проте кожна з них має науково- пізнавальну цінність і розкриває окремі аспекти утворення держави.

Серед найбільш розповсюджених і відомих (традиційних) теорій виникнення держави можна назвати такі:

1. Патріархальна. Прихильники цієї теорії (Конфуцій, Аристотель, Фільмер) вбачають образ правителя у природно необхідній владі батька (патріарха) в родині, яка збігається з повноваженнями глави держави, підкреслюючи, що держава – це закономірний продукт історичного розвитку патріархальної родини. Його формування проходить від початку утворення патріархальної родини та громади і далі через збільшення кількісного складу родових об’єднань і закріплення інститутів «майорату» та «намісництва». Патріархальна теорія була популярна серед прихильників автократичної та монархічної форми правління, оскільки продукувала ідею беззастережного підкорення владі народом. Так, у своїй роботі Фільмер доводив, що прабатько усіх людей Адам, одержавши владу над людьми від Бога, передав її своєму старшому сину, а той, у свою чергу, своїм нащадкам – королям. Відповідно, робився висновок, що влада короля схожа на владу батька в родині і вже тому не підлягає критиці, а тим більш поваленню
2. Теологічна. Прихильники цієї наукової концепції (Фома Аквінський, Марсилій Падуанський, Жак Марітен) причиною появи держави називають божественну волю. При цьому держава в їхньому розумінні – явище, дане людям з божої волі, а тому повинне ними сприйматися беззаперечно, з покорою. Державою називається лише таке об’єднання суспільства, де влада світська підлягає владі церкви як виразнику богоугодної волі на землі.

«Немає влади не від Бога», – було охоче взяте на озброєння володарями, які потребували ідеологічного обґрунтування своєї влади. Особливого поширення в Європі ця концепція набула в період протистояння між церковною та світською владою в період раннього середньовіччя. У сучасному світі, теологічна теорія походження держави продовжує домінувати у країнах ісламу, що пов’язано з традиційно сильним впливом церкви у мусульманському середовищі.

3. Теорія насильства (Л. Гумплович, К. Каутський, Е. Дюринг). У цій концепції причиною формування держави називаються війни, захоплення більш войовничими племенами нових територій та племен, які властиві процесові розвитку людства. У цьому вбачається прояв закону природи, що припускає підпорядкування сильними слабких, для закріплення поневолення яких і створюється держава як особливий апарат примусу. Вищеозначена концепція має раціональне зерно, оскільки фактор насильства дійсно відіграв важливу роль в утворенні багатьох перших держав. Для прикладу можна згадати утворену в результаті завоювань Монгольську імперію, а також Велике Князівство Литовське.
4. Договірна (природньо-правова), виражена в ідеях Т. Гоббса, Дж. Локка і Ш.-Л. Монтеск’є, виділяє як основну передумову формування держави «природний стан суспільства», в якому панує царство необмеженої свободи. Кожна людина мала природні, невід’ємні права, але в процесі розвитку людства права одних людей вступають у суперечність з правами інших і порядок у суспільстві порушується, виникає насильство ( «війна всіх проти всіх»). Вихід із такого стану суспільство знаходить у суспільному договорі – згоди людей на об’єднання, і обмеження своїх прав на користь державі, яка буде відповідати за дотриманням порядку та забезпечуватиму захист прав людей. Слід розуміти, що укладення суспільного договору не є формальним підписанням письмового договору. Під ним розуміється стан суспільства, коли люди свідомо і добровільно об’єдналися в державу шляхом мовчазного визнання єдиного об’єднуючого всіх центру.

Важливу значення договірної концепції в тому, що вона закріплює принцип відповідальності держави перед людиною, зобов’язує створювати умови для реалізації її прав і свобод, забороняє вчиняти дії, що ведуть до їх порушення. Прихильники цієї теорії вважають, що суспільство зберігає за собою право на повалення несправедливого ладу, який не піклується про соціальний захист населення. В сучасному світі «право на повстання» чи «право на спротив» визнається в ряді конституцій та Загальній декларації прав людини. Українські події 2004 (Помаранчева революція) та 2014 (Революція гідності) років також часто оцінюються крізь призму цієї концепції.

 

5. Психологічна. Розглянута в ідеях З. Фрейда, Г. Тарда, Л.И. Петражицького. Причини виникнення держави представники цієї концепції вбачають в особливостях людської психіки, якій властива потреба підкорятися та наслідувати лідера, особистість, здатну керувати суспільством від народження. Держава є організацією для здійснення такого керівництва.
6. Органічна. Ця теорія характерна для послідовників дарвінізму (зокрема, Г. Спенсера). Держава розглядається як результат соціальної (органічної) еволюції, коли відбувається природний відбір у ході зовнішніх воєн і завоювань, що призводять до появи урядів, які керують соціальним організмом, що уподібнюється людському організмові. Уряд відіграє в державі ту ж роль, що й мозок у людини, землеробство та ремесло становлять систему органів харчування, транспорт та зв’язок – розподільчу систему держави і т.ін.

Сучасна юриспруденція дотепер використовує окремі елементи концепції Г.Спенсера. Зокрема, у багатьох визначеннях держава характеризується як система взаємозалежних спеціалізованих органів.

7. Історико-матеріалістична (класова) теорія походження держави (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін). З їх погляду держава і право виникли одночасно внаслідок соціально-економічної еволюції суспільства, яка призвела до появи приватної власності і розшарування суспільства на класи. Ф. Енгельс пояснював феномен появи держави тим, що суспільство, яке розкололося на непримиренні протилежності і заплуталось у нерозв’язній суперечності із самим собою, самостійно позбутися цього не могло. Щоб ці протилежності, класи з різними економічними інтересами, не знищували один одного в боротьбі, для цього необхідна сила, яка б не допускала зіткнення. Цією силою є держава, яка будучи породженою самим суспільством, піднімається над ним і дедалі більше від нього віддаляється. Зникне держава так само, як і виникла, – разом із зникненням класів.

Класова теорія має певні переваги, зокрема, вона привертає увагу до найважливішого чинника виникнення держави і права – рівня розвитку економіки.

 

• Поняття та ознаки держави

Термін «держава» входить до наукового обігу в XVI ст. завдяки відомому італійському політичному мислителю Нікколо ді Бернардо Макіавеллі (1469 – 1527 рр.). Згодом, особливо у XVIII-XIX ст. ст., теоретичні уявлення про державу набули інтенсивного розвитку і сформувалося кілька концептуальних підходів до розуміння її походження, сутності й соціально-політичних функцій. Протягом тривало періоду науковці намагалися зрозуміти, що являє собою держава, якою є її природа, що відрізняє державу від інших організацій, створених людьми. Однак, дати універсальне визначення поняттю «держави» дуже складно, оскільки різним є розуміння сутності держави, шляхи її виникнення, внутрішня структура тощо.

У науковій літературі термін «держава» може розглядатися у різних значеннях:

1. Субстанціональному – держава є організоване у певні корпорації населення, що функціонує у просторі та часі
2. Атрибутивному – держава є особливою організацією суспільства
3. Інституційному – держава є сукупністю офіційних органів влади (парламент, уряд, суди) з характерною для них структурою, що діють у масштабах усієї країни
4. Міжнародному – держава, як суб’єкт міжнародного публічного права, є специфічною юридичною особою зі своїми властивими інтересами, носієм суверенітету і юридична персоніфікація певного народу (держава-нація) у міжнародних стосунках.

У світовій юридичній науці немає загальноприйнятого визначення держави, що пояснюється складністю цього соціального і юридичного явища. Класики вітчизняної юридичної науки пропонують наступні авторські визначення:

Скакун О.Ф. – «Держава – це політико-територіальна організація влади найбільш впливової частини соціально неоднорідного суспільства, яка через апарат управління і примусу реалізує власну політику і водночас виступає офіційним представником усього суспільства та виконує загально-соціальні справи на основі правових норм, котрими забезпечує узгодження соціально- групових, індивідуальних і суспільних інтересів»

Рабінович П.М. «Держава – це організація політичної влади домінуючої частини населення у соціально неоднорідному суспільстві, яка, забезпечуючи цілісність і безпеки суспільства здійснює керівництво ним на­самперед в інтересах цієї частини, а також уп­равління загальносуспільними справами».

Копейчіков В. В. – «Держава – це суверенна політико-територіальна організація влади певної частини населення в соціально неоднорідному суспільстві, що має спеціальний апарат управління і примусу, здатна з допомогою права робити свої веління загально-ховими для населення всієї країни, а також здійснювати > та управління загальносуспільними справами»

Оскільки сформулювати єдине поняття держави неможливо, значна увага приділяється характеристиці її ознак – універсальних елементів, що існують на всіх етапах розвитку держави і відрізняють її від інших організацій, що утворилися у людському суспільстві.

До основних ознак держави відносять.

1. населення – сукупність індивідів, що об’єднані правовим зв’язком з державою (громадянством або підданством). Цей зв’язок не залежить від етнічного походження особи, на відміну від соціальних організацій доби родоплемінного ладу, а також є постійним і не переривається внаслідок перебування особи на території іншої держави. Територіальна спільність населення пов’язана із наявністю у громадян єдиного комплексу прав та обов’язків, сформульованих у юридичних нормах, які йдуть від держави..
2. територія – матеріальна база держави. Це частина земної кулі, яка має просторові межі, визнані міжнародним співтовариством. До складу території держави входить:
   • сухопутна територія, тобто увесь суходіл у межах державних кордонів, а також прибережні острови та анклави;
   • водна територія, яка охоплює: а) внутрішні (національні) води, що містять морські води, води портів, води заток, береги яких належать одній державі, якщо їхня ширина не перевищує 24 морських милі, а також історичні затоки; б) територіальне море – смугу прибережних морських вод із шириною не більше 12 морських миль;
   • повітряний простір над сухопутною та водною територією, включно з територіальним морем;
   • земні надра;
   • об’єкти, умовно прирівняні до території держави, тобто «штучна» територія держави (морські та повітряні судна, космічні кораблі під прапором відповідної держави; офіційні резиденції дипломатичних представництв в інших країнах; морські платформи та інші споруди державної приналежності, підводні кабелі та трубопроводи у відкритому морі, якщо вони з’єднують дві частини однієї і тієї ж держави).
3. наявність особливого апарату управління (публічної влади). Публічна влада має політичний характер і не співпадає безпосередньо з усім суспільством, стоїть над ним. На відміну від родового суспільства управління здійснюється за допомогою особливого апарату у вигляді органів держави та професійних управлінців (парламент, уряд, державні адміністрації, чиновники тощо). У своїй діяльності держава може спиратися на організований та легальний примус, використовуючи спеціальні органи примусу (поліцію, армію, пенітенціарні установи (тюрми) тощо).
4. виключне право держави визначати грошову систему, встановлювати і стягувати податки. Державі належить виключне право на встановлення та збору податків, надання кредитів, здійснення позик та проведення усіх інших фінансових операцій необхідних для поповнення державного бюджету. Тільки державна влада має право на здійснення законного, офіційного оподатковування, спрямованого на забезпечення діяльності апаратів управління і примусу, рішення загальнодержавних соціальних завдань.

 

5. виключне право на прийняття законів та інших нормативно- правових актів. Тільки держава має право в особі компетентних органів видавати юридичні норми, які є обов’язковим для виконання усіма людьми, що постійно чи тимчасово мешкають на території цієї держави. Держава забезпечує реалізацію цих юридичних норм, а також охороняє та захищає їх від порушення.
6. суверенітет. Державний суверенітет є визначальною невід’ємною якістю держави, що відображає її верховенство на своїй території та самостійність (незалежність) у міжнародних відносинах. Одночасно суверенітет (суверенність) є головною ознакою державної влади.

Суверенітет має внутрішню і зовнішню форми. Внутрішній суверенітет держави проявляється в тому, що державна влада вирішує основні питання життя суспільства і вправі скасувати будь-яку постанову будь-якої іншої інституції на своїй території. Зовнішня сторона суверенітету держави – незалежність держави у зовнішніх справах – означає свободу зовнішньополітичної діяльності за межами її кордонів.

Гарантії державного суверенітету:

• волевиявлення народу, який бажає мати власну державу і прагне її незалежності;
• економічна незалежність держави;
• обороноздатність держави, в тому числі її військова могутність;
• міжнародне визнання суверенітету держави.

7. визнання міжнародним співтовариством. Держава повинна бути визнана офіційними міжнародними організаціями (ООН) та іншими державами світу. Така вимога була зумовлена тим, що в ХХ – ХХІ ст. гостро постала проблема утворення територій з невизначеним правовим статусом, які у більшій або менший мірі володіють ознаками притаманними державі (Абхазія, Південа Осетія, ІДІЛ). Водночас, не всі дослідники вважають таку ознаку держави обов’язковою.

Окремо виділяють додаткові (факультативні) ознаки держави. Вони мають допоміжний характер і їх наявність чи відсутність не впливає на факт існування держави. Такими ознаками є:

1. наявність власної грошової одиниці;
2. наявність власних збройних сил;
3. наявність офіційних символів: прапор, герб, гімн;
4. наявність Конституції.
5. наявність державної мови

Отже, підсумовуючи наведені ознаки, можна дійти висновку, що держава – це політико-територіальна суверенна організація публічної влади, що володіє спеціальним апаратом з метою здійснення управління суспільством і яка здатна зробити свою волю обов’язковою для населення всієї країни.

Питання про основні підходи до розуміння держави продовжує залишатися дискусійним, хоча набуває певної обґрунтованості в процесі залучення сучасних досліджень з теорії та історії держави та права. Так, сучасна юридична наука розрізняє такі основні підходи до розуміння держави:

• концепція правової держави (Платон, Арістотель, Ціцерон, М.М.Ковалевський, М.М. Коркунов, Б. Кістяківський) – передбачає, що держава набуває правового характеру в якій діє принцип верховенства права, де всі відносини між суб’єктами громадянського суспільства, державою й особою регулюються правовим законом, гарантується свобода особистості, її права, законність і правопорядок;
• анархістська концепція держави(М. Штірнер, Ж. Прудон, М. Бакунін, П. Кропоткін) – передбачає створення суспільства, в якому, з одного боку, максимально обмежуються можливості втручання держави у повсякденне життя суспільства й особи, а з іншого – максимально підвищується роль населення в управлінні загальними справами. Його сутність зводиться до заперечення державності.
• етатична концепція держави(Х. Вольф) – обґрунтовує необхідність максимального втручання держави у життя суспільства і кожної конкретної особи. Явище етатизм пов’язане з централізацією і концентрацією політичної влади, її бюрократизацією. Етатизація суспільства веде до диктатури держави;
• марксистська (історико-матеріалістична або класова) теорія держави (К. Маркс та Ф. Енгельс) – ґрунтується на діалектичному матеріалізмі та тезі про економічні причини виникнення держави, що породили розподіл суспільства на класи з протилежними інтересами, які, в свою чергу, є наслідком виникнення та розвитку приватної власності. При цьому держава розглядаються як політичний інститут економічно пануючого класу, що виконує не лише класові, а й загальносоціальні функції.
• концепція фашистської державності (К. Шмітт, А. Гітлер) – головна ідея фашистської ідеології є расизм, що поділяє людей за біологічними ознаками на кілька груп (рас). При цьому одна раса проголошується панівною і лише її представники визнаються основоположниками людського роду. Інші раси оцінюються як недолюдки, призначення яких полягає у забезпеченні процвітання панівної раси;
• концепція держави «загального добробуту» (Дж. Кейнс, Д. Мюрдаль, А. Пігу, В. Мунд) – теорія, що передбачає існування сильної держави, яка впливає на широке коло суспільних відносин і за якою буржуазні суспільства позбуваються класового характеру, а держава стає органом, що функціонує на благо всіх членів суспільства;
• теорія плюралістичної демократії (Г. Ласкі, М. Дюверже, Р.Дарендорф, Р. Даль). – має багато різновидів, найвідомішими її різновидами є теорія дифузії влади, теорія зацікавлених груп тиску. В основі цих теорій лежить твердження, що в сучасному суспільстві класи припинили своє існування і, відповідно, державна влада втратила свій класовий характер. Суспільство представляє собою сукупність соціальних об’єднань людей (страт). На їхній основі складаються різні політичні та суспільні організації, що «тиснуть» на органи держави та направляють тим самим державну політику. Таким чином, управління суспільними справами здійснюється не лише державою, а й достатньо широким колом недержавних суспільних інститутів (об’єднань громадян). Відтак держава виступає інститутом, діючим в інтересах усього суспільства, її дії та функції є загальносоціальними.

• теорії еліт ґрунтуються на твердженні про те, що народні маси нездатні управляти державою і тому управління має здійснюватися найвищою верствою суспільства – елітою. Розбіжності серед теорій еліт полягають, переважно у визначенні суспільної групи, яка має розглядатися як еліта, а також тим, якими є межі втручання державної влади (а отже, і еліти) у суспільні відносини. До теорій еліт можуть бути піднесені соціальні концепції Платона, Д. Донцова тощо. Прикладами теорій еліт може служити:
• технократична теорія (Т. Веблен, Д. Барнхейм, Г. Саймон.Д. Белл та ін.) елітою називає освічену частину населення (менеджери, вчені), бо саме вони здатні визначити дійсні потреби суспільства, оптимальні шляхи його розвитку, необхідні для цього засоби.Урезультаті управління стає науковим та забезпечує прогресивний розвиток суспільства.
• теорія кругообігу (циркуляції) еліт (В. Парето) – виникнення еліт пов’язує з нерівністю індивідуальних здібностей людей. Нова еліта виникає з найнижчих верствах населення та вході боротьби зі старою елітою витісняє останню з домінуючих позицій, посідає головне місце в суспільній ієрархії, розквітає, та зрештою, вироджується, стає вже новою старою елітою, та врешті-решт гине під тиском знову ж таки нової еліти. Цей кругообіг еліт, з точки зору В. Парето, є універсальним законом історії, яка є «кладовищем аристократії».

• концепція неоелітаризму (Х. Ласуел, Д. Сарторі; Х. Зейглер) – закріплює положення, що народовладдя приречене на невдачу і веде до диктатури, а тому правити має особлива еліта – компетентна еліта. Для цього необхідно сумістити елітаризм із елементами плюралістичної демократії;
• концепція національної держави (В. Липинський, Д. Донцов, П. Штепа) – держава, утворена нацією, яка компактно проживає на певній території, реалізує своє право на економічне та політичне самовизначення, створює сприятливі умови для народу країни незалежно від національної приналежності.

 

• Функції держави

Функції держави – це головні напрямки внутрішньої та зовнішньої діяльності держави в яких виявляються та конкретизуються її сутність та соціальне призначення. Функції держави відображають її еволюцію, характер завдань, які стоять перед нею на певному історичному етапі, співвідношення внутрішніх соціальних сил, а також багато інших факторів. Характер та зміст функцій держави обумовлюється реальними економічними можливостями суспільства, рівнем його розвитку, потребами та інтересами населення, пануючою ідеологією, зовнішньополітичним становищем держави та іншими чинниками.

Функції держави класифікують за різними ознаками.

Так, у залежності від тривалості дії розрізняють постійні та тимчасові функції держави. Наприклад, на всіх етапах свого існування держава здійснює функцію охорони кордонів та захисту населення від посягання іноземних держав (постійна функція). Натомість, функція ліквідації наслідків певного стихійного лиха чи техногенної катастрофи (наприклад, аварії на ЧАЕС) має тимчасовий характер. Вона зникає з досягненням мети, що постала перед державою.

У залежності від значення розрізняють основні (головні) та похідні функції держави. Основними називають функції держави, що мають пріоритетне значення для розвитку усього суспільства (наприклад, економічна та соціальна). Натомість, похідними прийнято називати функції, що мають супровідний, обслуговуючий по відношенню до основної функції характер (наприклад, функція оподаткування).

У залежності від сфери застосування розрізняють внутрішні та зовнішні функції держави.

Внутрішні функції спрямовані на вирішення внутрішніх задач держави, а зовнішні – на встановлення й підтримку певних відносин з іншими державами.

До внутрішніх функцій держави належать:

1. функція охорони та захисту прав та свобод людини і громадянина – діяльність держави, спрямована на захист інтересів особи і суспільства, на реальне втілення у життя прав та свобод людини і громадянина. Знаходить свій вияв у конституційному закріплення особистих, політичних і соціальних прав людини, діяльності державних органів, що захищають права людини і громадянина
2. економічна функція – діяльність держави, що спрямована на здійснення різних методів державного управління економічними відносинами, особливістю якої є визначення необхідного рівня втручання держави в економічну сферу. При командно-адміністративній системі управління економікою має переважно директивний характер, а в умовах ринкових відносин реалізується за допомогою стимулювання розвитку економічними методами – формування та виконання бюджету, складання та виконання програм економічного розвитку, фінансування низки галузей, безпосереднє керівництво державним сектором економіки тощо;

3. соціальна функція спрямована на забезпечення гідного рівня життя людини в державі. Знаходить свою реалізацію через допомогу громадянам, які за об’єктивними чинниками не можуть брати участь у створенні матеріальних благ (інваліди, пенсіонери, студенти й інші). Крім того, йдеться про підтримку житлового будівництва, охорони здоров’я, освіти, суспільного транспорту;
4. функція оподаткування, яка стосується прямих і непрямих відрахувань із прибутку юридичних осіб та заробітку фізичних осіб до бюджету держави, що в сучасних умовах стають головним методом нової системи управління, універсальним регулятором, який використовується не лише в економічній сфері, але й у соціальній, юридичній, зовнішньополітичній;;
5. функція охорони правопорядку. Полягає у забезпеченні точного та повного виконання правових розпоряджень всіма учасниками правових відносин усередині держави, притягнення до юридичної відповідальності правопорушників;
6. екологічна функція, пов’язана зі встановленням правового режиму природокористування, здійснення заходів щодо забезпечення нормальних умов для населення шляхом захисту від шкідливої дії на природне оточуюче середовище і проведення заходів щодо відновлення вже порушеної екології; Сучасній державі властива особлива увага до соціальної та екологічної функцій, функції захисту прав та свобод людини і громадянина, а також поява нових функцій. Серед них:

7. культурна (духовна) функція, що полягає у діяльності держави спрямованої на підвищення рівня культури населення , а також збереження матеріальних та духовних культурних цінностей (організація освіти, забезпечення зберігання культурної спадщини та доступу громадян до неї);
8. інформаційна функція, що полягає у створені належних умов для вільного доступу усіма членами суспільства до системи отримання, використання, поширення та збереження інформації.

Зовнішні функції – це основні напрями діяльності держави щодо здійснення завдань, які стоять перед нею у взаємовідношенні з іншими державами та всією світовою спільнотою.

До зовнішніх функцій сучасної держави можна віднести такі:

1. функція оборони країни, пов’язана з підтримкою достатнього рівня обороноздатності суспільства, що відповідає вимогам його національної безпеки, призначається для захисту суверенітету і територіальної цілісності, припинення небезпечних озброєних конфліктів;

 

2. функція підтримки світового порядку, пов’язана з діяльністю, спрямованою на забезпечення миру в усьому світі, запобігання війні та роззброєнню, скорочення хімічної та ядерної зброї, формування обов’язкового для всіх режиму нерозповсюдження зброї масового знищення і новітніх військових технологій, участь у програмах запобігання та припинення міжнаціональних і міждержавних конфліктів;
3. функція співпраці з іншими державами, пов’язана з різноманітною діяльністю держави, спрямованою на встановлення і розвиток економічних, політичних, культурних та інших відносин, які гармонійно поєднують інтереси даної держави з інтересами інших держав;
4. функція захисту світового правопорядку, пов’язана з діяльністю держави у сфері боротьби з міжнародною злочинністю (тероризмом, торгівлею наркотиками і психотропними речовинами, работоргівлею), участю в міжнародній правоохоронній діяльності Інтерполу;
5. зовнішньо інформаційна функція – полягає у забезпеченні громадян, державних органів, підприємств і установ офіційною документованою або публічно оголошеною інформацією про зовнішньополітичну діяльність держави, про події і явища в інших країнах, а також у боротьбі з суспільно небезпечними діяннями у сфері інформаційних відносин, пов’язаних з використанням сучасних інформаційних технологій..

Діяльність держави та її органів щодо здійснення своїх функцій знаходить своє відображення у таких правових формах:

1. нормотворчість – полягає у розробці, прийнятті, зміні та систематизації загальнообов’язкових нормативно-правових актів, за допомогою яких регулюються суспільні відносини. Наприклад, для реалізації екологічної функції держави потрібні нормативно-правові акти, які визначають порядок охорони, раціонального використання й поновлення природних ресурсів, встановлюють санкції за заподіяння шкоди природі;
2. виконавчо-розпорядча діяльність – сукупність юридично значущих дій органів держави, посадових осіб по створенню індивідуально-правових приписів, які є засобом застосування правових норм відповідно до конкретних життєвих ситуацій; через них відбувається індивідуалізація загальних правових правил поведінки. Наприклад, екологічна функція держави здійснюється шляхом спорудження природоохоронних об’єктів, створення заповідників та інших об’єктів природно-заповідного фонду, фінансування наукових досліджень у галузі екології;
3. правоохоронна діяльність – сукупність дій держави спрямованих на захист закріплених в нормах права суспільних відносин від усяких посягань, відновлення правового стану у разі нанесення шкоди суб’єктам права, інтересам суспіль­ства, правопорядку. Наприклад, суди виносять рішення з приводу порушення екологічних прав громадян, вироки у справах про злочини проти навколишнього середовища;

 

4. контрольно-наглядова діяльність – здійснення дій по нагля­ду за відповідністю закону змісту правових актів, їх приписів, а також додержанням, виконанням та застосуванням норм права суб’єктами суспільних відносин. Наприклад, державна служба якості освіти здійснює перевірки навчальні заклади на предмет дотримання ними освітнього законодавства .

Серед неправових форм реалізації функцій держави головними є науково-прогностична, політична та організаційна діяльність.

Держава, а також об’єднання громадян, інші суб’єкти громадянського суспільства створюють наукові і дослідні установи (економічного, юридичного, соціологічного профілю та ін.) для вивчення стану, динаміки і тенденцій розвитку суспільства, розробки теорій його трансформації та модернізації; визначення перспектив входження до міжнародної спільноти демократичних країн; гармонізації національного законодавства з міжнародним правом; для збору та дослідження інформації; проведення організаційної діяльності щодо забезпечення здійснення основних напрямів діяльності держави тощо. Відповідно до свого характеру і змісту соціально-правова держава обирає методи здійснення функцій, серед яких: економічні (забезпечення економічної     багатоманітності,                      обмеження            монополізму                      і    розвиток конкуренції, ліцензування, створення умов для інвестування тощо); соціальні (створення умов для благодійної діяльності, надання пільг і субсидій, захист прав споживачів, стимулювання виробництва товарів широкого вжитку та предметів першої необхідності тощо); переконання (стимулювання правомірної поведінки громадян, суб’єктів виробництва і підприємницької діяльності) та примусу (застосування юридичних санкцій до правопорушників)

 

• Форма держави

Форма держави – це достатньо давня штучна категорія державознавства, яка є результатом теоретичного узагальнення форм окремо узятих держав світу (Великобританії, Франції, Китаю та ін.). Це набір основних параметрів, які з часів античності для характеристики держави вважаються важливими: виходячи з них, держава може бути охарактеризована як найбільш повно. Форма держави тієї або іншої країни розкриває найбільш істотні (визначальні) її риси як організації конкретного суспільства на певному історичному етапі його розвитку.

Зміст поняття «форма держави» ґрунтується на філософському розумінні категорії «форма», що тлумачиться:

• як вираз будь чого ззовні (зовнішня форма);
• як спосіб побудови, внутрішньої організації будь чого (внутрішня форма).

Відповідно, форма держави – є зовнішнім виразом сутності та змісту держави й одночасно способом внутрішньої побудови (організації) та здійснення державної влади

Поняття форми держави необхідно для відповіді на питання: як створюються вищі органи держави, як вони взаємодіють між собою і з населенням, як територіально побудована державна влада, якими методами здійснюється державна влада.

Форма держави – це державно-правова конструкція, яка складається з трьох елементів: форми правління, форми державного устрою, форми державного режиму. Класифікація держав за їх формою здійснюється відповідно до цих елементів:

• в залежності від форми правління розрізняють монархічні та республіканські держави;
• в залежності від форми державного устрою розрізняють унітарні, федеративні та конфедеративні держави;
• в залежності від форми державного режиму розрізняють демократичні, ліберальні, авторитарні, деспотичні та тоталітарні держави.

Форма правління – це організація, порядок створення і взаємодії вищих органів державної влади (парламенту, глави держави та уряду).

В залежності від порядку заміщення посади глави держави розрізняють два різновиди форми правління – монархію і республіку.

Монархія – форма державного правління, при якій державна влада зосереджена цілком або частково в руках однієї особи (монарх), передається в спадщину, не залежить від населення (як правило, не затверджується ним).

Мона́рх (грец. μόναρχος) – тип керівника, або голови держави. Монархи як правило успадковують свій титул і володіють ним довічно. В поодиноких випадках монархи можуть обиратися.

Ознаки монархії:

• влада глави держави існує історично і не делегується йому народом;
• влада монарха здійснюється безстроково і передається, як правило, у спадщину;
• монарх не несе юридичної та політичної відповідальності за свої рішення.

Всі монархії поділяються на: абсолютні та конституційні (обмежені).

Абсолютна (необмежена) монархія (Кувейт, Саудівська Аравія, Катар) – в руках монарха зосереджується вся повнота влади, всі інші органи влади формуються монархом та діють під його керівництвом. Влада монарха не обмежена конституцією; монарх самостійно здійснює законодавчу діяльність; керує урядом, який формує сам; самостійно визначає і реалізує зовнішньополітичні завдання. В сучасних абсолютних монархіях, як правило, наявна і конституція, і парламент, проте вони не відіграють вирішальну роль. Конституція встановлює, що влада виходить від монарха, тобто затверджує його абсолютну владу. Парламенту приділяється роль консультативної ради при монарху, яка у будь-який час може бути розпущена.

Специфічним різновидом абсолютної монархії виступає теократична монархія – це така форма правління, коли абсолютна влада релігійного лідера зливається з державною владою а релігійний лідер є одночасно і главою держави. Типовим прикладом теократичної монархії є Ватикан та Тибет.

Конституційна (обмежена) монархія (Велика Британія, Іспанія, Данія, Швеція, Бельгія, Голландія, Японія та ін.) – за цією формою правління влада монарха повністю або частково обмежена конституцією, натомість значна частина повноважень в деяких, або у всіх сферах державної влади здійснюється іншими органами влади (урядом, парламентом, судом), які є незалежними від монарха

Конституційна монархія може бути парламентською та дуалістичною.

Остання форма практично відживає.

Дуалістична монархія (Бруней, Бутан, Тонга), будучи історично перехідною формою державного правління, об’єднує у своєму змісті елементи монархії та незначні елементи парламентарної форми правління. Главою держави виступає монарх, який володіє основними прерогативами у сфері виконавчої влади (формує уряд, котрий є відповідальним перед ним, здійснює керівництво збройними силами, поліцейськими та іншими правоохоронними органами країни тощо), наділений повноваженнями у законодавчій сфері ( скликає та припиняє діяльність парламенту, може формувати верхню палату парламенту, володіє правом вето тощо) та судовій сфері.

Основні законодавчі повноваження передані парламенту, який формується шляхом загальнодержавних виборів. Парламент здійснює контроль за діяльністю уряду і наділений правом порушувати питання про притягнення міністрів до відповідальності.

Парламентарна монархія є найбільш поширеною в сучасному світі (Бельгія, Великобританія, Данія, Іспанія, Малайзія, Нідерланди, Норвегія, Таїланд, Швеція, Японія). Монарх юридично є главою держави, але участі в управлінні країною фактично не бере. У парламентарній монархії глава держави або не має права вето щодо законопроектів або фактично не застосовує вето (наприклад, у Великобританії). Головна відмітна риса парламентарної монархії – формування уряду парламентом і відповідальність уряду перед ним.

В сучасному світі існують і нетипові форми монархії. Наприклад, виборна монархія в Малайзії – король вибирається на п’ять років з числа спадкоємців  султанів  дев’яти  штатів),  монархії  Британського  Співтовариства (Австралія, Канада, Нова Зеландія) – головою держави формально є королева Великобританії, представлена генерал-губернатором, але реально всі її функції здійснюються урядом, який формується місцевим парламентом і несе перед ним повну відповідальність.

Республіка – форма державного правління, за якої всі вищі органи державної влади чи обираються громадянами на певний строк, чи формуються представницькими установами. Переважна більшість держав світу сьогодні мають республіканську форму правління. Конституція України (ч. 1 ст. 5) також закріплює республіканську форму правління України.

Загальними ознаками республіканської форми правління є:

• виборність глави держави та інших верховних органів державної влади.
• здійснення повноважень верховними органами державної влади протягом визначеного строку;
• здійснення державної влади не за власним правом, а за дорученням народу;
• юридична відповідальність глави держави.

В теорії держави виділяють три основні види республік: парламентська, президентська та напівпрезидентська або змішана. Вони розрізняються порядком обрання президента, статусом і порядком формування уряду, характером відповідальності уряду тощо.

Президентська республіка (США, Аргентина, Мексика) – форма державного правління, за якої державна влада здійснюється шляхом надання президенту великого кола повноважень, що зокрема передбачає з’єднання в руках президента повноважень глави держави і глави уряду. Перші президентські республіки з’явилися в Новому світі у XVIII – XIX ст. в ході боротьби проти колоніальних монархій Європи.

Головними ознаками подібного виду республіки є :

• непарламентський шлях обрання глави держав. Президента обирають на прямих (Мексика) або непрямих (США) загальнодержавних виборах;
• президент формує уряд і може поєднувати повноваження глави держави та глави уряду (окрема посада прем’єр-міністра, як правило, відсутня);
• підзвітність та відповідальність уряду перед президентом, який має право звільняти членів уряду та відправити уряд у відставку за власною ініціативою. Натомість, відсутня політична відповідальність уряду перед парламентом.
• реалізована жорстка модель поділу влади i запроваджена збалансована система стримувань i противаг. Президент не має права розпуску парламенту, однак володіє правом відкладального вето на закони прийняті у парламенті. Парламент має право усунути президента в порядку імпічменту, однак це право реалізується через складну багатоступеневу процедуру.

 

Парламентарна (парламентська) республіка Уперше подібна форма правління з’явилася у Франції у 70-х роках XIX ст. Розбіжності у Національних зборах, відсутність єдності в питаннях державного будівництва у той період призвели до появи «тимчасової» республіки, побудованої на зразок конституційної монархії. «Тимчасова» парламен- тарна республіка, що встановилася у Франції, виявилася досить довговічною. У подальшому схожа форма правління була встановлена у багатьох зарубіжних державах. На даний час така форма правління існує в Італії, Німеччині, Греції, Угорщині, Чехії, Індії, Ізраїлі, Лівані, Туреччині, Гайані, Тринідаді і Тобаго та деяких інших державах.

Ознаками парламентарної республіки виступає є:

• президент є виключно главою держави, натомість виконавча влада належить главі уряду (прем’єр-міністру, канцлеру);
• парламентський шлях обрання глави держави. В ряді країн це повноваження передається спеціально створеній колегії виборщиків.
• парламентський шлях обрання уряду. Кандидатури глави уряду та міністрів визначаються і затверджуються парламентом, як правило з числа представників політичних сил, що перемогли на виборах і домінують у парламенті. Президент виконує суто технічну функцію – вносить рекомендовані йому кандидатури на затвердження парламенту.
• уряд несе колективну та індивідуальні відповідальність перед парламентом. Парламент має право відправити уряд або окремих його членів у відставку, без згоди глави держави.
• Повноваження глави держави переважно носять представницький характер. Видані ним нормативно-правові акти підлягають контрасигнації – підпису главою уряду та (або) вiдповiдним мiнiстром.

Однією з найбільш поширених сучасних форм державного правлiння в розвинутих країнах є так звана змiшана або напівпрезидентська республiка. Вона представлена двома різновидами – парламентсько- президентською та президентсько-парламентською

Типовою ознакою змішаних форм правління є сполучення рис президентської i парламентської республік. Як i в президентський республіці, тут главу держави обирають на загальних виборах і вiн наділяться значними повноваженнями у сфері виконавчої влади або навіть очолює її. З іншого боку, як i в парламентській республіці, суб’єктами виконавчої влади є прем’єр-міністр i уряд в цілому, якi є підзвітними та підконтрольними як нлаві державі, так і парламенту.

Сутність тієї чи іншої змішаної форми правління визначається правовим становищем трьох основних органів влади в країні – президента, парламенту та уряду. Якщо у випадку з президентською та парламентською республікою левова частка повноважень щодо формування, призначення та відставки уряду належить або парламенту, або президенту, то змішана форма правління передбачає певний дуалізм у владних повноваженнях цих органів. Як правило, парламент та президент можуть брати спільну участь у формуванні уряду, або ж поділити між собою повноваження щодо формування та затвердження (один орган влади визначає склад, інший затверджує.) . Після початку діяльності уряду обидва органи зберігають можливості контролювати його діяльність і ініціювати питання про відправлення уряду у відставку.

З 1996 року в Конституції України була реалізована президентсько- парламентська модель республіки. В 2004 році вона була змінена на парламентсько-президентську, однак з приходом до влади В.Януковича відбулося повернення до старої моделі. Після «Революції гідності» у 2014 році було прийнято рішення про відновлення парламентсько-президентської республіканської моделі.

Форма державного устрою (або як ще говорять політико- територіальний устрій ) – національно-територіальна організація держави, що охоплює правове становище складових частин держави і порядок взаємовідносин між центральними та місцевими органами влади.

Розрізняють три основні форми державного устрою: унітарну, федеративну та конфедеративну. Вибір конкретної форми залежить від багатьох чинників: соціально-економічних, географічних, історичних, національних, площі території тощо .

Унітарною називається єдина централізована держава, з територією, що розподілена на звичайні адміністративно-територіальні або національно- територіальні одиниці, до складу яких не належать державні утворення.

Основними ознаками унітарної держави є:

• наявність єдиної конституції та системи законодавства;
• єдине громадянство
• єдина система вищих органів державної влади та управління;
• територія держави поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, які не володіють ознаками суверенітету;
• єдина система податків;
• у міжнародних відносинах держава виступає єдиним самостійним суб’єктом

Існуючі в країнах світу унітарні держави прийнято поділяти на прості та складні. Простими являються, як правило, моноетнічні держави, для яких не характерне було компактне проживання представників інших національностей. Саме тому, вони не містять автономних утворень, а складаються з сукупності звичайних адміністративно-територіальних одиниць. Натомість, у країнах з багатоетнічним складом населення, у яких у процесі історичного розвитку виявились приєднаними території з компактно проживаючими представниками національних меншин, може відбутися формування територій зі спеціальним правовим статусом –автономій, колоній, заморських територій. Подібні країни (Англія, Франція) прийнято називати складними унітарними державами .

Залежно від ступеня централізації влади виділяють централізовані (Данія, Норвегія, Казахстан); децентралізовані (Великобританія); відносно децентралізовані унітарні держави (Португалія, Іспанія ).

У централізованих унітарних державах управління адміністративно- територіальними одиницями здійснюють державні чиновники, які призначаються центральними органами державної влади.

У децентралізованих унітарних державах немає призначених на місцях представників центральних органів влади, які б володіли компетенцією по управлінню. Натомість, місцевих посадових осіб вибирає безпосередньо населенням.

Для відносно децентралізованих держав характерним є зосередження владних повноважень у сфері управління на вищих ланках адміністративно- територіального поділу представ у руках як представників державного апарату, так і органів місцевого самоврядування. Найбільш типовим прикладом відносно децентралізованої держави є Франція, яка поділена на у департаменти, якими управляють як органи самоврядування (Генеральна Рада, голова ради), так і представники органів державної влади – префект, якого призначає президент.

Федерація (союзна держава) – це форма державного устрою, яка являє собою складну (союзну) державу, що складається з державних утворень, які володіють певною політичною самостійністю ( США, Індія, Канада, Швейцарія ).

Основними ознаками федерації є:

• наявність дворіневої системи законодавства: єдина конституція і система законодавства федерації та конституції і законодавства кожного з суб’єктів;
• наявне громадянство федерації та громадянство кожного з суб’єктів;
• наявність дворівеноої системи управління: система органів влади федерації та система органів влади кожного з суб’єктів;
• наявність двопалатного парламенту, де друга палата формується шляхом представництва кожного з суб’єктів федерації;
• двоканальна система податків;
• у міжнародних відносинах може брати участь як держава, так і окремі її суб’єкти.

Розрізняють такі види федерацій, як:

1. За способом утворення: договірні, конституційні, конституційно- договірні.

Договірні федерації виникають на підставі договору між суб’єктами про створення федеративної держави, який визначає обсяг їх суверенних прав. Особливістю цього виду федерації може бути надання у договорі окремим суб’єктам більшого обсягу прав. Прикладом договірної федерації є СРСР, який було утворено внаслідок підписання Союзного договору 1922 року.

Конституційні федерації закріплюються в конституції, що приймається суб’єктами федерації чи затверджується ними. Як правило, у подібних федераціях усі їх суб’єкти мають однаковий, рівний обсяг повноважень. Прикладом конституційної федерації є США, правовий статус якої було оформлено Конституцією 1787 року.

Конституційно-договірні федерації виникають на основі договору і підтверджуються прийняттям конституції.

2. За змістовним критерієм:територіальні, національні, змішані федерації.

Територіальні федерації – за основу поділу території на території суб’єктів федерації взято географічні критерії (ландшафт, господарсько- економічні зв’язки, кордони, що історично склалися тощо). Подібні федерації є досить стійкими і стабільними. Приклад – США, яка поділена на штати за територіальним принципом.

Національні федерації – за основу поділу на суб’єкти взято національний склад населення суб’єктів федерації. Як показала практика, федерації, побудовані за національним критерієм, є нестабільними і схильними до розпаду внаслідок національних конфліктів. Приклад – Югославія, яка складалася з восьми національних територій і розпалася наприкінці ХХ ст.

Змішані федерації – за основу поділу взято обидва попередні критерії.

3. За способами здійснення владних повноважень: централізовані, децентралізовані.

Централізовані федерації – їх суб’єкти обмежені у прийнятті рішень на місцевому рівні.

Децентралізовані федерації – їх суб’єкти мають широкі повноваження у регулюванні власних внутрішніх питань.

Конфедерація – це тимчасовий союз держав, створений для досягнення певної мети (політичної, економічної, військової тощо).

Основними ознаками конфедерації є:

• зберігається юридична та політична самостійність держав-членів конфедерації;
• відсутні єдині центральні органи влади;
• відсутнє єдине законодавство та спільна конституція.
• відсутнє єдине громадянство;
• кожна з держав-членів має право виходу з союзу:
• відсутня єдина податкова та грошова система.

Наявність слабкого зв’язку між окремими частинами конфедерації призводить до її нестійкого характеру – у процесі історичного розвиту конфедерації або розпадаються на окремі держави, вирішивши усі поставлені завдання (Об’єднана Арабська Республіка 1958–1961 рр., яка розпалася на Єгипет та Сирію), або об’єднуються у більш тісний, федеративний союз (США утворилася спочатку у формі конфедерації, однак швидко еволюціонувала у федеративну державу).

Станом на 2019 рік в світі відсутні конфедеративні держави. Остання конфедерація – Союзна держава Сербії та Чорногорії розпалася на дві незалежні держави у 2003 році.

Форма державного (політичного) режиму – це сукупність засобів та методів здійснення державної влади. В сучасному світі існує значна кількість режимів, що суттево відрізняються один від одного. Це пов’язано з тим, що на характер режиму впливають різноманітні фактори, зокрема:

• спосіб та порядок формування органів державної влади та органів місцевого самоврядування;
• ступінь реальності та гарантованості прав і свобод людини і громадянина;
• ступінь реальної участі громадян та їх обєднань у політичному житті та управлінні державою;
• роль права у регулюванні суспільних відносин;
• місце і роль апарату примусу у державному механізмі;
• шляхи та способи подолання соціальних і політичних протиріч тощо.

Існує величезна кількість класифікацій державних режимів, однак найбільш традиційним є поділ держав на демократичні й антидемократичні.

1. Демократичному режиму властиві такі ознаки:
   • влада має легітимний (законний) характер і здійснюється на основні та з дотриманням законів;
   • формування вищих органів влади шляхом вільних загальних виборів;
   • розподіл влади на три гілки: законодавчу, виконавчу, судову;
   • реальність особистих і політичних прав і свобод громадян;
   • політичний та ідеологічний плюралізм (багатопартійність, існування реальної опозиції, конкуренція поглядів на шляхи розвитку суспільства та його цінності);
   • економічний плюралізм (наявність та рівноправність різних форм власності).

Різновидами демократичного режиму є (за О.Ф.Скакун):

• ліберально-демократичний – ставить своєю метою дотримання гуманістичних принципів здійснення державної влади в межах права: рівне забезпечення кожному громадянинові прав на дотримання належних правових процедур, приватну власність, недоторканність особистого життя, свободу слова, свободу зборів і свободу віросповідання (тут лібералізація є елементом демократизації);
• консервативно-демократичний – дотримується усталених, традиційних правових цінностей управління, що склалися історично;
•  радикально-демократичний – постійно вводить нові правові форми здійснення державної влади з метою підвищення її ефективності.

2. Антидемократичні режими у науковій літературі прийнято поділяти на авторитарні та тоталітарні.

Авторитарний режим (лат. auctoritas – влада) – стан державно- політичного життя суспільства, за якого відбувається концентрація влади у руках однієї особи або вузької групи осіб, що в процесі управління спирається на військово-каральний апарат, обмежує політичні права і свободи, однак при цьому зберігає інші права і свободи для громадян.

Ознаками авторитарного режиму є:

• влада зосереджена в руках вузького кола правлячої верхівки
• необмеженість влади та її непідконтрольність громадянам;
• порушення принципу поділу влади, домінування органів виконавчої влади;
• домінування методів примусу;
• відсутність реальної   опозиції,   діяльність   політичних   партій відбувається під жорстким контролем держави;
• обмеження політичних прав і свобод;
• відсутність тотального контролю держави у культурній, економічній, духовній та інших сферах життя суспільства.

Різновидами авторитарного режиму є (за О.Ф.Скакун):

• революційний – змінює напрями суспільно-політичного розвитку, нерідко здійснюючи владу в неправових формах;
• стабілізаційний – зберігає існуючий суспільно-політичний лад, діючи в межах права в одних сферах і нехтуючи правом -в інших;
• модернізаційний – удосконалює існуючий суспільно-політичний лад, виходячи за межі права.

Приклади авторитарних режимів в сучасному світі є режими: О.Лукашенко у Білорусії та В.Путіна у Росії.

Тоталітарний режим (від лат. totalitos цілісний – той, що охоплює усе загалом) – стан державно-політичного життя суспільства, за якого відбувається встановлення повного контролю державою над усіма сферами життя суспільства, заснованого на методах ідеологічного та фізичного примусу.

Ознаками тоталітарного режиму є:

• наявність єдиної державної ідеології та відсутність гласності;
• вождізм;
• однопартійна система та відсутність політичної опозиції;
• відсутність реального поділу влади та механізму стримувань і противаг;
• жорстка централізація влади та відсутність реального місцевого самоврядування;
•  наявність тотального контролю держави у культурній, економічній, духовній та інших сферах життя суспільства
• декларативність прав і свобод людини і громадянина;
• мілітаризація суспільного життя.

Різновидами тоталітарного режиму є (за О.Ф.Скакун):

• расистський – проводить політику обмеження прав і свобод людини за расовою ознакою, підтримує політику панування однієї расової групи;
• фашистський – спирається на необмежену владу на чолі з харизматичним лідером, для якого людина – ніщо;
• військово-диктаторський – спирається    на        збройні сили,   з допомогою яких захоплює владу (нерідко шляхом державного перевороту);
• мусульмансько-фундаменталістський – спирається на ісламську релігію, вважає Коран основним законом держави, нехтує правами людини. Прикладом тоталітарного режиму в сучасному світі є Корейська Народно-Демократична Республіка (Верховний керівник – Кім Чен Ин). В історичному минулому – сталінізм у СРСР, маоїзм у Китаї та нацизм у Німеччині.

В останні роки у сучасній літературі пропонується варіант «наскрізної», узагальнюючої класифікації усіх державних форм (В.Е.Чіркін, А.Б.Вєнгеров). В її основу покладається спосіб організації та здійснення державної влади, взятий у єдності усіх її гілок, територіальної реалізації, методів діяльності. Ця єдність створює нове явище – цілісну форму, якій згідно теорії систем притаманні якості, що не властиві ні одному із її елементів окремо. Відповідно пропонуються три форми держави: монократичну (єдиновладну), сегментарну (змішану) та полікратичну (багатовладну).

Монократична державна форма характеризується єдиновладдям. Повнота державної влади може знаходитися у руках однієї особи (абсолютного монарха у державі Осман, фюрера у фашистській Німеччині, Італії, «довічного президента» Іді Аміна у колишній Уганді), належити колегії (колегіальному монарху – Раді Емірів у ОАЕ, військово- революційній раді, після перевороту у Конго) або конституцією може бути проголошено, що уся влада належить радам (на справді – партійній номенклатурі у СРСР). Для такої форми притаманно також:

• відсутність поділу державної влади;
• декларування федеративного устрою, але фактична централізація влади (напр., СРСР або Чехословаччина);
• невизнання законом, із-за ідеологічних міркувань, місцевого самоврядування або фактична його відсутність;
• наявність недемократичного державно-правового режиму (у державному управлінні домінування методів примусу, а подеколи прямого насилля, можливе визнання, але фактичне порушення прав людини);

 

• встановлення обов’язкової ідеології, як правило, одержавлення економіки та життя суспільства в цілому.

Сегментарна державна форма – перехідна від монократичної форми до полікратичної. Передбачає:

• формальний поділ державної влади по управлінню суспільством при одночасній відсутності системи «стримувань та противаг» між окремими державними інституціями;
• влада зосереджена в руках глави держави (монарха в дуалістичних монархіях або президента в «суперпрезидентських» республіках), інколи – уряду. Роль судів та парламенту принижена;
• суб’єкти федерації не мають самоврядних органів або опікуються чиновником з центру;
• у державно-правовому режимі домінують авторитарні методи управління (заборони, обмеження, можуть проголошуватися права людини, які систематично порушуються державними органами, кількість політичних партій обмежується законом, громадські об’єднання опікуються з боку держави).

Ця форма має свої різновиди: до держав, що тяжіють до монократичної форми належать Йорданія, Марокко, Єгипет, Таїланд, Сирія; до полікратичних – Польща, Чехія.

Полікратична державна форма протилежна монократичній і характеризується такими ознаками:

• діє поділ державної влади та існує місцеве самоврядування;
• у державно-правовому режимі домінують демократичні методи управління (діє виборче право, гарантуються права людини, існує політичний та ідеологічний плюралізм);
• державне управління є децентралізованим; може існувати при будь- яких формах територіального устрою: при федерації (Бельгія) або унітаризмі (Франція);
• не обмежується певною формою правління, існує, напр., при парламентській монархії в Японії або президентській республіці США.

 

• Механізм (апарат) держави

Механізм держави – це система державних органів, установ, підприємств та організацій за допомогою яких виконуються задачі і функції держави.

Структура механізму держави включає:

1. державні підприємства – господарюючі суб’єкти, що діють на основі державної власності, необхідні для виробництва продукції, виконання робіт та надання послуг з метою задоволення потреб суспільства та отримання прибутку. Наприклад, Укроборонсервіс (державне підприємство, що здійснює діяльність у сфері експорту та імпорту продукції і послуг військово-технічного та спеціального призначення) та НАК «Нафтога́з Украї́ни» (державна нафтогазова компанія, що займається видобутком, зберіганням та продажем нафти і газу) тощо.

2. державні установи – вид державних організацій, що здійснюють соціально-культурну, наукову, навчально-виховну та інші види невиробничої діяльності з метою створення духовних цінностей і фінансуються цілком чи частково за рахунок державного бюджету. Це неприбуткові організації: дошкільні дитячі установи, школи, училища, вищі навчальні заклади, науково-дослідні інститути, театри, музеї, лікарні тощо. Наприклад, державною установою є Черкаський національний університет ім. Б.Хмельницького.

3 апарат держави – система всіх державних органів, які здійснюють система органів держави та їх підрозділів, що здійснюють державну владу і управління суспільством з метою виконання функцій і завдань держави. Наприклад, державний апарат України включає Верховну Раду України, Президента України, Кабінет Міністрів України, центральні та місцеві органи виконавчої влади, суди, прокуратуру.

Ознаками державного апарату, що відрізняють його від інших лементів механізму держави є:

• являє собою цілісну ієрархічну систему державних органів, що формуються і діють на основі загальних принципів та кінцевої мети;
• складається з є державних службовців, що займаються управлінням суспільства на професійній основі;
• носієм державно-владних повноважень, для реалізації яких має право застосовувати державний примус;
• утворюється та здійснює свою діяльність на підставі та в межах визначених законами.

Ключовим елементом державного апарату є орган державної влади. Орган державної влади – це відносно самостійна, структурно відокремлена ланка державного апарату, яка створюються державою для здійснення конкретного виду державної діяльності.

Орган державної влади має особливі ознаки, що відрізняють його від недержавних організацій. До них відносяться:

• створюється відповідно до закону шляхом безпосередньої або представницької демократії;
• наділений державно-владними повноваженнями. Державний орган діє з волі держави і від імені держави. Орган держави вправі видавати обов’язкові для виконання нормативні й індивідуальні правові акти, здійснювати контроль за їх виконанням, застосовувати, у разі потреби, примусові заходи;

 

• реалізує свою компетенцію від імені держави, керуючись загальним принципом «дозволено лише те, що прямо передбачене законом». Компетенція кожного державного органу законодавчо визначена й обмежена. Державний орган вправі приймати рішення тільки в межах своєї компетенції;
• має організаційну структуру. Кожен державний орган є колективом, що складається зі службовців. У цьому колективі є керівники і підлеглі, між якими існують особливі правові відносини;
• має певний територіальний масштаб діяльності.

Існують різноманітні види класифікацій державних органів, зокрема

1. За шляхом формування, державні органи поділяються:
   • виборні – обираються населенням на певний строк (Верховна Рада України);
   • спадкові –    отримуються у    порядку  спадкування  (монарх  у Великобританії);
   • призначені – призначаються вищестоящим органом державної влади (Кабінет міністрів України)

2. За компетенцією, державні органи поділяються:
   • загальної компетенції – вирішують широке коло питань (Верховна Рада України);
   • спеціальної компетенції – вирішують лише питання в межах певної сфери (Міністерство освіти і науки України).
3. За складом та порядком прийняття рішень, державні органи поділяються:
   • одноосібні – складаються з однієї особи, що має право самостійно приймати рішення (Президент України);
   • колегіальні – складаються з двох та більше осіб, що приймають рішення більшістю голосів (Верховна Рада України).
4. За часом функціонування, державні органи поділяються:
   • постійні – створюються без обмеження строку дії (Президент України);
   • тимчасові – створюються для досягнення короткострокових цілей голосів (військово-цивільні адміністрації).
5. За територіальною  сферою   діяльності,   державні   органи поділяються:
   • загальні – поширюють свою владу на всю територію країни (Президент України);
   • місцеві –    діють    в    адміністративно-територіальних одиницях (Черкаська обласна державна адміністрація).

Побудова та діяльність механізму сучасної держави ґрунтуються на таких принципах:

• гуманізм, тобто пріоритетність захисту прав і свобод людини і громадянина в діяльності держави;
• гласність в діяльності державного апарату;
• професіоналізм державних службовців;
• законність, тобто діяльність всіх складових частин механізму держави виключно на підставі законодавства;
• принцип демократизму у формуванні і діяльності державних органів, що дозволяє враховувати різноманітні інтереси переважної більшості громадян.
• поділ влади на відносно самостійні гілки: законодавчу, виконавчу, судову. Інколи в особливі гілки виділяють також владу глави держави, інформаційну, контрольну, муніципальну, виборчу влади.

Поділ влади – основоположний принцип, відповідно до якого в демократичній правовій державі мають співіснувати самостійні гілки державної влади – законодавча, виконавча, судова, кожна з яких здійснюється незалежними один від одного органами, що перебувають у стані стримування і взаємного контролю. Так, стаття 6 Конституції України встановлює, що «державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову».

Завданням такого поділу є запобігання можливості зосередження всієї влади в руках однієї особи або одного державного органу і тим самим запобігти можливості зловживання владою. Історичні приклади свідчать, що в таких країнах як СРСР, нацистська Німеччина, фашистська Італія, піночетівська Чилі та інших, відсутність або формальність реалізації поділу влади призводили до відвертих зловживань зі сторони правлячих сил та грубих порушень прав і свобод людини.

Принцип поділу влади доповнюється системою «стримувань і противаг» – сукупність законодавчо закріплених повноважень, засобів, форм, методів, процедур, головним завданням яких є забезпечення реалізації принципу розподілу єдиної державної влади, недопущення домінування однієї гілки влади над іншою і досягнення динамічної стабільності між ними.

Органи законодавчої влади – це державні органи, діяльність яких полягає у прийнятті, зміни або скасуванні законів. Законодавча влада, як правило, носить представницький характер, тобто склад законодавчого органу формується шляхом виборів. На основі виборів народ делегує владу своїм представникам у законодлавчому органі , що надає їм виключне право приймати закони. Родова назва для законодавчих органів держави – парламент, однак у різних країнах він може мати різноманітні назви: Конгрес, Народні Збори, Сейм, Верховна Рада, Дума тощо. В Україні єдиним органом законодавчої влади є Верховна Рада України.

 

Органи виконавчої влади – це державні органи, які безпосередньо управляють суспільством на підставі законів та інших актів законодавчої влади. Носієм виконавчої влади у масштабах всієї країни є уряд, очолюваний головою (премєр-міністром). В Україні вищим органом виконавчої влади є Кабінет Міністрів України, який очолює прем’єр- міністр.

Виконавча влада здійснюється головним чином через державне управління і ґрунтується на ієрархічних відносинах, підпорядкованості. Виконавча влада, будучи відповідальною перед законодавчою владою, підзвітною і підконтрольною їй, не вичерпується одним тільки «виконанням законів» (виконавською діяльністю). Вона також покликана відпрацьовувати шляхи і способи реалізації законів та інших законодавчих актів, займатися поточним управлінням, видавати з усіх питань своєї компетенції нормативно-правові акти (постанови та ін.), що мають підзаконний характер.

Органи виконавчої влади складають систему, в якій розрізняють центральні (уряд, міністерства, відомства, агентства) та місцеві органи (державні адміністрації) влади.

Органи судової влади – це система державних органів, які здійснюють правосуддя, виступають арбітром у спорах про право. Правосуддя здійснюється судами. Суд – це орган держави , до компетенції якого входить здійснення правосуддя у вигляді розгляду адміністративних, кримінальних, цивільних справ та прийняття у цих справах законних рішень.

Система органів судової влади має свою структуру. Залежно від сфери повноважень виділяють суди загальної юрисдикції і спеціалізовані суди. Суди загальної юрисдикції розглядають цивільні, трудові, сімені спори, кримінальні справи тощо. Спеціалізовані суди розглядають справи судочинство в яких має свою специфіку (адміністративні, ювенальні, військові суди ). Також, в багатьох європейських країнах існують конституційні суди, які відокремлені від системи судів загальної юрисдикції. До компетенції цих судів входить тлумачення конституції, а також перевірка на відповідність законів та інших нормативних актів конституції відповідної держави. В Україні органом конституційної юрисдикції є Конституційний Суд України.

У самостійну систему органів державної влади виділяють:

• контрольно-наглядові органи (прокуратура), які здійснюють контроль та нагляд за діяльністю інших органів публічної влади.
• правоохоронні органи (поліція, СБУ), які забезпечують підтримання законності та правопорядку, ведуть боротьбу зі злочинністю та іншими правопорушеннями.

 

• Громадянське суспільство та соціально-правова держава

В сучасній юридичній та політологічній науці важливе місце приділяється характеристиці громадянського суспільства, яке стало важливим фактором, що впливає на розвиток та сутність держави.

Суспільство – це соціальна система, яка базується на взаємодії людей, що пов’язані між собою інтересами у сфері виробництва, обміну, споживання життєвих благ і регулюють свої відносини за допомогою соціальних норм. У кожному суспільстві існує своя система відносин: економічних – форми власності, виробництво, розподіл, обмін та ін.; соціальних – відносини між різними групами населення; політичних – ставлення груп населення до політичної влади, участь громадян і їх об’єднань у політиці; ідеологічних (духовно-культурних) – культура, характер світогляду тощо. У кожному суспільстві є свої суб’єкти соціального спілкування: особа, сім’я, стан, клас, група, нація, держава та ін..

Громадянське суспільство – це особливий вид людського суспільства, який характеризується високим ступенем взаємодії між його членами, яким держава забезпечує юридичні можливості бу­ти власником, а також брати активну участь у політичному житті.

Серед основних ознак притаманних громадянському суспільству О.Ф.Скакун виділяє наступні:

1. визнання автономної особи своїм головним суб’єктом, а її прав і свобод, честі й гідності – вищими соціальними цінностями; вміння протистояти сваволі держави;
2. самореалізація права вільних і рівноправних громадян через такі інститути, як сім’я, церква, різні об’єднання, ЗМІ тощо;
3. добровільне формування інститутів – громадських об’єднань (прибуткових і неприбуткових) на засадах самоорганізації і самоврядування (знизу, а не конструюванням зверху за наказом держави) та регулювання внутрішніх відносин відповідно до корпоративних норм, які створює кожний з них; забезпечення самоорганізації суспільства за допомогою координації;
4. задоволення матеріальних і духовних потреб та інтересів людини та її добровільних об’єднань завдяки громадській є співпраці, що відбувається поза безпосереднім втручанням держави;
5. наявність рівних можливостей громадян та їх об’єднань вільно і безпечно розпоряджатися своїми силами, здібностями, майном, власністю, що забезпечується державою;
6. урегульованість і упорядкованість суспільних відносин, завдяки яким діяльність автономних осіб та їх об’єднань відбувається в межах історично сформованих соціальних норм і принципів (моральних, релігійних, звичаєвих), при опорі на діюче право і власну правосвідомість;

 

7. є середовищем формування норм права в результаті багаторазового повторення одних і тих самих суспільних відносин, що вимагають формального упорядкування, тобто виробляє соціальний стандарт поведінки у межах фактичних відносин, а завдяки визнанню його державою цей соціальний стандарт доводиться до статусу юридичного, стає нормою права;
8. забезпечує самоорганізацію і структурування населення в народ – цілісний і повновладний суб’єкт права завдяки комплексу комунікативних правових інститутів;
9. слугує соціальним джерелом побудови правової держави. Структура громадянського суспільства є складною. Вона охоплює економічні сфери та інститути (приватна власність, вільна праця, підприємництво); організацію і діяльність об’єднань громадян (громадських союзів, політичних партій, профспілок, творчих асоціацій, релігійних громад, соціальних рухів тощо), що добровільно сформувалися; сферу освіти, виховання, науки, культури, сім’ї, систему ЗМІ тощо.

Основою для успішного формування та функціонування громадянського суспільства є наявність ряду економічних, політичних, культурних та юридичних умов, серед яких провідним виступає:

• наявністю багатоукладної економіки, системи ринкових відносин, існування в країні різних форм власності та право кожного члена суспільства на участь у будь-який з них;
• наявність у суспільстві розвиненою і різноманітною соціальної структури, де домінуючою частиною населення виступає середній клас – соціальна група, що володіє професійними навичками та економічною незалежністю.
• наявність у країні розвиненої системи демократичних інститутів, які забезпечують організацію та впорядкування відносин між усіма елементами соціальної структури суспільства;
• наявність визнання та забезпечення широкого спектру прав і свобод людини, гласність і висока інформованість громадян;
• наявність високого рівня інтелектуального та психологічного розвитку особистості, існування можливостей для вільного формування та висловлення своєї думки.

Серед дослідників немає єдиної точки зору щодо характеру взаємин між громадянським суспільством та державою. Значна частина науковців говорить, що партнерство та діалог між громадянським суспільством та державою неможливий, оскільки остання буде постійно прагнути підпорядкувати собі суспільство. Звідси робиться висновок, що основним завданням громадянського суспільства є контроль за державою та захист своїх членів від посягань зі сторони влади. Інші науковці, навпаки , відстоюють точку зору, що між громадянським суспільством та державою може бути побудований партнерський діалог, оскільки обидві ці сили прагнуть однієї мети – забезпечити належні для реалізації усіма членами суспільства своїх прав і свобод, знайти компроміс між індивідуальним та груповими інтересами та забезпечити більш високий рівень життя населення всієї країни.

Кожна з наведених позицій має свою логіку. В країнах де держава починає надмірно збільшувати свою владу, ігнорує потреби більшості громадян та порушує їх права і свободи, завданням громадянського суспільства дійсно є протистояння цьому наступу та захист демократичних прав і свобод. У кризовій ситуації громадянське суспільство може вдатись і до акцій непокори. Більше того,як класики теорії громадянського суспільства (наприклад, Жан Жак Руссо), так і ряд сучасних конституцій країн світу (Естонія, Німеччина, Словаччина, Литва) допускають силовий спротив державній владі, яка порушує права та інтереси громади і не допускає можливості їх захисту легальними засобами. Наприклад, порушення конституційних норм під час президентства В.Януковича, високий рівень корумпованості державних чиновників, постійні обмеження прав і свобод людини та громадянина, змусив українське суспільство об’єднатися та здійснити Революцію Гідності. Водночас, у країнах, де державна влада дотримується курсу на забезпечення законності, справедливості, соціального добробуту тощо, громадянське суспільство виступає не лише контролером, але й активним партнером, яке спільно з владою вирішує найбільш значимі для суспільства проблемні питання. Останнє характерно, як правило, для новітнього типу демократичної держави – соціально-правової (або соціальної та правової).

В юридичній літературі можна зустріти два підходи до визначення соціально-правової держави. Одні дослідники вважають, що це дві різні за своєю суттю держави та окремо виділяють соціальну державу, і окремо – правову державу. Часто такі дослідники протиставляють соціальну державу правовій, вважаючи, що в основі правової держави закладена ідея юридичної рівності населення, а соціальної – можливість надання пільг та переваг окремим соціальним групам (дітям, інвалідам тощо). Водночас, більш поширеною є точка зору, що соціальна та правова держава – це є дві складові одного типу держави, які характеризують її політико-юридичну та соціально-економічну сторону.

Під правовою державою розуміють такий тип держави, влада якої заснована на праві, обмежується за допомогою права і здійснюється у правових формах.

Термін «правова держава» (нім. Rechtsstaat) був запроваджений в науковий обіг німецькими вченими XІХ ст. Карлом-Теодором Велькер і Робертом фон Моль. Останній, зокрема, під правовою державою розумів особливий вид держави, що має базуватися на закріпленні в конституції прав і свобод громадян, на забезпеченні судового захисту особи.

Ідея правової держави отримала розвиток і у вітчизняній юридичній науці. Одним з перших українських юристів, що дослідив проблематику правової держави став Богдан Олександрович Кістяківський. «Правова держава, – висав Б.Кістяківський, – це не лише держава, яка обмежує себе встановленими з власної волі нормами і виконує ці норми. У сучасній правовій державі керують не особи, а загальні правила чи правові норми. Держава, по суті, повинна перетворитись на правове явище, де кожна дія урядового апарату, суду й інших органів скеровуються відповідним законом, узгодженим із конституційним принципом».

Крім звичайних ознак, характерних для будь-якої держави, правова держава, має низку специфічних, притаманних лише їй ознак:

1. пов’язаність державної влади правом і його панування у всіх сферах суспільного життя: свобода може бути досягнута лише у тому разі, якщо державна влада обмежується (переборюється) правом, ставиться під контроль права, функціонує у поєднанні та у взаємодії з громадянським суспільством у рамках права; у Конституції України (ст. 8) записано: «В Україні визнається і діє принцип верховенства права»;
2. відповідність закону праву (правовий закон) і його верховенство, тобто право як міра свободи і справедливості набуває відпрацьований в законі зміст; конституційний закон має пряму дію;
3. пов’язаність законом рівною мірою як громадян та їх об’єднань (комерційних і некомерційних), так і державних органів, посадових осіб. Стосовно громадян та їх об’єднань діє загальнодозвільний принцип: «дозволено все, крім прямо забороненого законом». Стосовно владних державних органів і посадових осіб діє спеціально-дозвільний принцип: «Дозволено лише те, що прямо передбачено законом»;

4. законодавче закріплення і реальне забезпечення основних прав людини – наявність налагодженого правового механізму їх охорони і захисту (включаючи рівень прямого конституційного захисту);
5. побудова відносин особи та держави на основі взаємної відповідальності, як особа є відповідальною перед державою, так і держава відповідає перед особою за невиконання обов’язків;
6. поділ державної влади між законодавчими, виконавчими і судовими органами: їх незалежність і єдність; недопустимість підміни функцій один одного; дійовість механізму «стримувань і противаг»;
7. законний (легальний) шлях прийняття законів та їх змін – шлях виявлення волі народу безпосередньо (референдум) або опосередковано (через представницький орган). Уся повнота законодавчої влади в представницькому органі здійснюється представниками народу, обраними з його осередку;

 

8. наявність ефективних форм контролю і нагляду за здійсненням законів та інших нормативно-правових актів – налагоджена робота прокуратури, міліції, служби безпеки, податкової адміністрації та інших правоохоронних і контрольно-наглядових органів.

Фундаментальним  принципом  правової  держави  є  принцип «верховенства права». Його не слід ототожнювати з іншим не менш важливим принципом – «верховенства закону». Принцип «верховенства закону» закріплює визначальну роль закону в правовій (юридичній) системі держави, в діяльності всіх суб’єктів права, насамперед державних органів і посадових осіб. Водночас, цей принцип не характеризує зміст прийнятих нормативно-правових актів, не закріплює їх обов’язкову відповідність потребам суспільства та/або правам і свободам людини та громадянина. Внаслідок цього, в тоталітарних та авторитарних державах цей принцип може бути використаний, як інструмент обмеження громадянських прав і свобод.

Натомість, принцип «верховенства права» є значно ширшим за змістом. В доповіді Веніціанської комісії «Про верховенство права» від 2011 року виділяють такі складові верховенства права:

• доступ до закону (положення закону повинні бути зрозумілими, ясними та передбачуваними);
• вирішення питань про юридичні права повинно, як правило, здійснюватися на підставі закону, а не за розсудом;
• рівність перед законом;
• влада повинна реалізовуватися відповідно до закону, справедливо та розумно;
• права людини повинні бути захищені;
• повинні бути   наявні   засоби   для    врегулювання  спорів   без невиправданих витрат та відстрочок;
• наявність справедливого суду;
• держава повинна дотримуватися своїх зобов’язань у рамках як міжнародного, так і національного права

Відповідно, закони які порушують, обмежують права і свободи громадян, встановлюють необгрунтовані переваги для частини суспільства, не можуть бути визнані правовими. Так, не відповідали принципу «верховенства права» прийняті Верховною Радою України закони 16 січня 2014 року, оскільки обмежували такі права і свободи людини та громадянина, як: свободу мирних зібрань, право на справедливий суд, право громадян на доступ до інформації, свободу об’єднань тощо.

Таким чином, в правовій державі може бути реалізовано тільки верховенство правового закону

 

• Поняття, ознаки та функції права

Як і держава, право є продуктом суспільного розвитку. Воно виникає разом з іншими соціальними нормами внаслідок потреби людства врегулювати відносини між членами суспільства, здійснити їх охорону та захист.

Термін «право» має багато значень. Протягом століть вчені намагалися з’ясувати сутність, витоки, зміст права, що призвело до вироблялися різні теорій походження права, праворозуміння, елементи яких і дотепер зберегли своє значення. Так, спираючись на позитивістську та природньо- правову концепцію праворозуміння сучасна юридична наука виділяє природне та позитивне (юридичне) право.

Природне право – сукупність прав та обов’язків, що має загально- соціальне, людське походження. Подібні права та обов’язки випливають з самої природи буття людини і відбивають загальнолюдські уявлення про принципи, на яких мають базуватися взаємовідносини між людьми. Вони не встановлюються державою, і не залежать від її волі. Природними правами людина наділяється від народження, вони становлять сутність її буття, а тому є однаковими для усіх. Такими є: право на життя, рівність, свободу тощо.

Позитивне (юридичне) право – сукупність норм правил поведінки, що прийняті державою та закріпленні у офіційних формах (джерелах): законах, підзаконних нормативно-правових актах, правових прецедентах тощо. На відміну від природного права, є результатом владної волі держави і втілює в собі цінності, носіями яких виступають домінуючі в суспільстві соціальні групи.

В літературі немає єдиного погляду на співвідношення природного та позитивного права. Водночас, у більшості демократичних держав визнається підхід при якому природне та позитивне право розглядається у тісному взаємозв’язку, а воля держави втілена у юридичному праві не повинна суперечити природнім правам людини. Зокрема, подібне правило широко втілювалося в життя у боротьбі з різноманітними дискримінаційними законами. Так, у середині 60-х рр. ХХ ст. Верховний Суд США визнав незаконним положення законів низки південних штатів, які забороняли шлюби між представниками різних рас та впроваджували кримінальну відповідальність (до 5 років ув’язнення) за порушення цих норм (Справа Лавінги проти Віргінії)

Оскільки право передбачає не лише юридичні норми, що містяться в законодавстві та інших джерелах, а й наявні права фізичних і юридичних осіб, їхні правомочності, право прийнято поділяти на суб’єктивне та об’єктивне.

Об’єктивне юридичне право – система усіх правових норм та приписів, що встановлені або санкціоновані державою, мають загальнообов’язковий характер та охороняються і забезпечуються нею. Використання терміну  «об’єктивне» підкреслює, що ці норми виникають та існують незалежно від індивідуального інтересу та свідомості суб’єкта права.

Суб’єктивне юридичне право – це визначена об’єктивним правом міра дозволеної поведінки суб’єкта права. Характерною рисою суб’єктивного права є здатність суб’єкта, що володіє ним, на власний розсуд вирішувати питання про використання або утримання від використання належними йому можливостями. Суб’єктивними правами виступають конкретні права і свободи особи, які суб’єктивні в тому розумінні, що пов’язані з суб’єктом, належать йому і реалізуються залежно від його волі і свідомості.

Характерними ознаками права в його об’єктивному розумінні виступає:

1. нормативність. Право складається з правил, моделей поведінки, загального характеру, адресованих невизначеному колу осіб та розрахованих на неодноразове застосування.
2. загальнообов’язковість. Право однаково поширюється на всіх учасників суспільних відносин, які опинилися в нормативно регламентованій ситуації;
3. формальна визначеність. Право закріплює певну модель поведінки учасників суспільних відносин, визначаючи їх права та обов’язки, а також наслідки (санкції) у випадку недотримання юридичних заборон. Зазначені моделі поведінки (правові норми), як правило, фіксуються у письмовому вигляді у офіційних джерелах права (законах, нормативних договорах, прецедентах тощо).
4. системність. Право становить цілісну систему взаємопов’язаних норм та принципів, де у кожного елементу є своє визначене місце і взаємозв’язки з іншими елементами;
5. зв’язок з державою. Право встановлюється, санкціонується, гарантується та забезпечується державою. Право охороняється державним примусом – у випадку порушення правових приписів, державні органи мають право застосувати до порушника відповідні санкції;
6. регулятивність. Право виступає як регулятор суспільних відносин, і в цьому полягає його головна соціальна цінність

В якості додаткової ознаки права, дослідники часто виділяють і таку, як:

«вираз міри свободи та справедливості» – право закріплює справедливу міру свободи і рівності людей у суспільстві, виступає критерієм правомірно дозволеної або забороненої поведінки. Скакун О.Ф. зазначає з цього приводу « Своїм загальним масштабом і рівною мірою право вимірює,

«відміряє» і оформлює саме свободу в людських взаєминах, свободу індивіда як у відносинах з іншим індивідом, так і з суспільством у цілому. Свобода завжди обмежена конкретними рамками (мірою), що не допускають антигромадських актів «користування свободою». Суспільство, забезпечуючи свободу особи, не може допустити анархії, беззаконня, обмеження прав і законних інтересів інших громадян. Тому в суспільстві має установлюватися міра свободи людини, достатня для її повного самовираження, і водночас перешкоджає будь-яким спробам особи використовувати надану їй свободу на шкоду суспільству, державі, співгромадянам. Право дає міру, а справедливість контролює її, припиняє втрату цієї міри, встановлює пропорційність між претензією і обов’язком, свободою і відповідальністю, злочином і покаранням, працею і винагородою (справедлива міра свободи і рівності)».

Виходячи з наведених вище ознак, можна дати таке визначення права.

Право – це система загальнообов’язкових, формально визначених, загальних правил поведінки, що встановлюються, гарантуються і охороняються державою та регулюють суспільні відносини, виражаючи міру свободи і справедливості.

У сучасному суспільстві право виконує ряд важливих функцій. Функції права – це головні напрямки впливу права на свідомість та поведінку людей, які характеризують його роль та значення в житті суспільства. Розрізняють загально-соціальні та спеціально-юридичні функції права.

До загально-соціальних функцій права відносять:

• гуманістичну – захист прав і свобод людини та громадянина;
• управлінську – спрямування діяльності учасників суспільного життя на виконання певних завдань;
• інформаційно-пізнавальну – інформація людини про її права й обов’язки, відповідальність, про можливе і належне поводження;
• ціннісно-орієнтовну – визначення критеріїв для правомірної поведінки; орієнтація громадян на правомірні настанови;
• ідеологічно-виховну – формування у суспільстві правового світогляду, виховання людини як правослухняного члена громадянського суспільства;
• культурно-історичну – відображення культурних традицій, духовних цінностей народу, дотримання спадкоємності в праві;

Спеціально-юридичні функції права здійснюються за допомогою специфічних юридичних засобів (видання нормативних та індивідуальних правових актів). Зазвичай виділяють дві основні спеціально-юридичні функції права: регулятивну та охоронну.

Регулятивна функція права полягає у впорядкуванні суспільних відносин шляхом закріплення бажаної поведінки суб’єктів правовідносин, наділення їх відповідними правами та обов’язками. Наприклад, норми Цивільного кодексу України регулюють відносини, що виникають в процесі реалізації права власності, а норми трудового законодавства упорядковують трудові відносини, що виникають між працівником та роботодавцем. Розрізняють статичну і динамічну регулятивні функції.

 

Регулятивна статична – упорядковує суспільні відносини шляхом закріплення, фіксуванням основних прав і свобод особи, компетенції державних органів і посадових осіб. Наприклад, статті Конституції України закріплюють унітарний устрій нашої держави, республіканську форму правління, виборність вищих органів влади тощо. Здійснюється за допомогою дозвільних і заборонних норм, які спричиняють правовідносини пасивного типу.

Регулятивна динамічна – забезпечує розвиток бажаних відносин, стимулює активну поведінку суб’єктів права. Наприклад, норми Цивільного кодексу України визначають порядок укладання та здійснення правочинів, порядок переведення боргу боржником на іншу особу тощо. Здійснюється за допомогою зобов’язувальних норм, які спричиняють правовідносини активного типу.

Охоронна функція полягає в тому, що право захищає соціальні цінності, блага, відповідну систему суспільних відносин шляхом встановлення заборон та обмежень спрямованих на недопущення правопорушення, зменшення чи усунення їх з повсякденного життя. Наприклад, ст.121 Кримінального кодексу України встановлює відповідальність за завдання умисних тяжких тілесних ушкоджень, тим самим охороняючи особу від злочинного, протиправного посягання .

Регулятивна й охоронна функції права тісно пов’язані між собою. Охоронна функція права покликана забезпечити нормальну дію регулятивної функції.

Право має свою структуру – це внутрішня побудова права, спосіб організації взаємозумовлених та взаємодіючих його елементів.

У структурі права розрізняють такі елементи:

1. за субординацією у правовому регулюванні – матеріальне і процесуальне право;

Матеріальне право – це сукупність правових норм, за допомогою яких держава впливає на суспільні відносини шляхом прямого безпосереднього правового регулювання. Норми матеріального права закріплюють форми власності, правовий статус фізичних і юридичних осіб, визначають порядок утворення та структуру органів державної влади, органів місцевого самоврядування тощо.

Процесуальне право – це сукупність правових норм, які регулюють відносини, що виникають у процесі розслідування злочинів, розгляду та вирішення адміністративних, кримінальних, цивільних справ тощо.

Матеріальне і процесуальне право співвідносяться як зміст та форма, оскільки процесуальні норми відображають порядок реалізації матеріальних норм.

2. за функціональним призначенням – регулятивне і охоронне право

Регулятивне право – це сукупність правових норм, які регулюють поведінку суб’єктів права шляхом розподілу між ними суб’єктивних прав та юридичних обов’язків. Регулятивні норми права фіксують стан суспільних відносин у державі, що забезпечується відповідною системою гарантій.

Охоронне право – це сукупність правових норм, які охороняють суспільні відносини від різного роду посягань та поновлюють порядок їх функціонування шляхом застосування засобів державно-владного впливу.

3. за предметом та методом правового регулювання – публічне і приватне право.

Публічне право – це сукупність правових норм, які регулюють суспільні правовідносини, що забезпечують державні та загальні суспільні інтереси громадян. Публічне право регулює відносини фізичних осіб з державою, а також між державними органами та між державами, інші суспільні відносини публічного характеру. До галузей публічного права належить: кримінальне, конституційне, адміністративне тощо.

Приватне право – це сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини у сфері приватного інтересу. Зокрема, приватне право регулює майнові, особисті немайнові, шлюбно-сімейні, трудові та інші відносини. До галузей приватного права належить: цивільне, сімейне, трудове тощо.

 

• Поняття, ознаки і види соціальних норм. Право в системі соціальних норм

Суспільство має дуже неоднорідну структуру, воно складається з різних особистостей, наділених своїми специфічними інтересами, запитами і потребами, які іноді не збігаються. Суспільство нормально функціонує лише тоді, коли враховуються інтереси всіх верств, коли відбувається певне обмеження власного інтересу заради досягнення компромісу. Адже люди як суспільні істоти не можуть весь час діяти тільки виходячи зі своїх власних інтересів і потреб.

Соціальним відносинам притаманна така важлива ознака, як нормативність. Ця ознака склалась внаслідок історичного розвитку суспільства, поступово утворювалась ціла система соціальних норм. У них закріплено той тип поведінки, який гарантує, найоптимальніший результат соціальної взаємодії людей. Мстою соціальних норм є досягнення злагодженості в суспільних відносинах, суспільного компромісу. Соціальне регулювання, яке здійснюється за допомогою соціальних норм, це необхідна умова нормальної життєдіяльності суспільства. Цивілізація виробила безліч різних норм і правил, якими люди керуються у своєму повсякденному житті.

Соціальні норми це певні стандарти, зразки поведінки учасників соціального спілкування, за допомогою яких здійснюється соціальне регулювання. Юристи мають справу насамперед із правовими нормами, що представляють для них безпосередній професійний інтерес. Але вони постійно співвідносять їх з іншими соціальними регуляторами, адже всі норми взаємозалежні та взаємозумовлені. Отже, специфіку правових норм не можна оцінити без з’ясування їх місця і ролі в загальній системі соціальних норм.

Соціальні норми за своєю природою означають певний стандарт поводження. Норма – це міра позитивної, суспільно корисної поведінки, спрямована на досягнення мети соціального регулювання. Соціальні норми регулюють неабиякі, а найтиповіші суспільні відносини.

Система соціальних норм відбиває досягнутий ступінь економічного, соціально-політичного і духовного розвитку суспільства, в них знаходять вираження історичні та національні особливості життя країни, характер державної влади.

Соціальні норми численні її різноманітні. Це пов’язано з розмаїтістю самих суспільних відносин – предмета регулювання. Соціальні норми підрозділяються на види залежно від способів формування, сфери дії, соціальної спрямованості. З цього погляду виділяються правові норми; моральні; політичні; естетичні; релігійні; корпоративні; норми звичаїв, традицій, звичок, обрядів, ритуалів; ділові звичаї; правила етикету, пристойності.

Це загальноприйнята і найбільш розповсюджена класифікація соціальних норм. Об’єднує їх те, що всі вони носять соціальний, а не технічний характер. Незважаючи на розходження, ці норми взаємозалежні, жодні з них не діють ізольовано від інших.

Соціальні норми – це правила поведінки загального характеру, що склалися у певному суспільстві.

Їх основними ознаками є:

• соціальні норми є типовою моделлю (зразком) поведінки людини.

Вони спрямовані на регулювання суспільних відносин;

• соціальні норми носять загальний характер, тобто розраховані на багаторазове застосування і звернені до невизначеного кола осіб;
• виникають у процесі історичного розвитку та функціонування суспільства. Будучи продуктом суспільства, соціальні норми відображають процеси його розвитку, впливають на їхні темпи і характер. Відповідно, соціальні норми слід оцінювати у контексті історичних та соціальних умов їх виникнення;
• соціальні норми відповідають типу культури та характеру соціальної організації суспільства. Відповідно, народи, що є носіями різних культурних традицій та цінностей створюють і відмінні соціальні норми.
• виконання соціальних норм забезпечується певними засобами впливу (внутрішнє переконання людини, суспільний осуд, державний примус).

Види соціальних норм (класифікація за підручником П.П.Музиченка):

 

• норми моралі (етичні норми) – правила поведінки, що базуються на відносно стійких уявленнях людей про добро й зло, обов’язок, справедливість, честь тощо. Норми моралі, як правило, не зафіксовані документально, вони існують як моральні орієнтири у свідомості людей. Наприклад, очевидно, що обманювати, зраджувати, зловживати довірою – погано;
• норми права – загальнообов’язкові, формально певні, установлені або санкціоновані державою й забезпечені його примусовою чинністю правила поведінки. Наприклад, норми права зобов’язують осіб переходити дорогу в установленому місці та на зелене світло світлофору;
• релігійні норми – правила поведінки віруючих людей, які зложилися на базі віри у Бога й про бажану йому поводженні. Ця група соціальних норм зафіксована у священних книгах християн, іудеїв, мусульман, буддистів – Біблії, Торі, Корані, Трипітаці, а також інших релігійних актах та усних переказах. Норми релігії регулюють відносини віруючих у рамках церкви або інших релігійних організацій, порядок відправлення культових обрядів. Наприклад, до релігійних норм ставляться: обов’язок мусульманина робити п’ять разів у день молитву, обов’язок православного християнина дотримувати посту;
• норми об’єднань громадян (корпоративні норми) – норми, створені об’єднаннями громадян (політичними партіями, громадськими об’єднаннями тощо). В основному вони закріплюють порядок формування корпорацій, права й обов’язки їхніх членів, форми та методи роботи їх органів, порядок взаємодії з іншими суб’єктами. Такі, наприклад, статут Наукового товариства істориків-аграрників;
• звичаї й традиції – це правила поведінки, що сформувалися історично, закріплені у суспільній свідомості внаслідок багаторазового повторення, і передаються з покоління в покоління. Такі, наприклад, звичай потискувати один одному руку при зустрічі, традиція наряджати ялинку Новий рік тощо;
• естетичні норми – відносно мінливі уявлення людей про красу які можуть впливати на її поведінку (вибір одягу, манера поводження).

Крім того, ряд дослідників виділяє такі види соціальних норм як: політичні, економічні, культурні, організаційні тощо.

Основна частина зазначених нами соціальних норм, крім права, носить загальноприйнятий, бажаний, проте не обов’язків характер. Людина на власний розсуд визначає чи дотримуватися цих правил поведінки, чи ні. В свою чергу, суспільство може впливати на неї незабороненими способами (осуд, бойкот, стимулювання тощо) з метою змусити суб’єкта вчинити належну дію, проте не в змозі силоміць нав’язати йому бажану модель поведінки. Наприклад, відлучення особи від церкви не може заборонити їй відвідування інших церковних установ, здійснення релігійних обрядів тощо.

У системі соціальних норм особливе місце займає право. Як і інші соціальні норми воно є регулятором суспільних відносин, що виникає і розвивається під впливом розвитку суспільства, носить загальний характер і розраховано на багаторазове повторення. Водночас, існують важливі відмінності які вирізняють норму права з поміж інших соціальних норм.

По-перше, норми права встановлюються або санкціонуються виключно державою, натомість інші соціальні норми формуються у свідомості людини.

По-друге, норми права закріплюються у спеціальних, чітко визначених формах – офіційних джерелах права, а інші соціальні норми можуть існувати у будь-якій довільній формі – як у вигляді простих письмових форм (релігійні тексти, прислів’я, легенди) так і в усній формі;

По-третє, норми права регулюють найбільш важливі суспільні відносини, які піддаються правовому впливу, а натомість соціальні норми можуть регулювати практично всі суспільні відносини. Так, норми сімейного права регулюють лише визначену сферу майнових та особистих немайнових відносин, проте вони не регламентують значну кількість питань пов’язаних зі створенням сім’ї, вирішенням питань організації її життя (розподіл домашніх обов’язків, організація відпочинку, ступінь та форми участі у догляді за дитиною ) тощо;

По-четверте, норми права є деталізованими правилами поведінки де чітко окреслюється бажана або небажана модель поведінки суб’єкта правовідносин, натомість норми моралі не містять точних правил і мають більш абстрактний характер;

По-п’яте, норми права забезпечуються виключно державним примусом, а соціальні норми – силою громадського впливу (осудом чи схваленням). При цьому, у випадку порушення норм права можуть бути застосовані лише санкції прямо передбачені законодавством, натомість при порушені соціальних норм суспільство має право обрати будь-який вид впливу на власний розсуд. Наприклад, за безквитковий проїзд в громадському транспорті держава може застосувати до порушника лише штраф визначеного розміру (ст. 135 Кодексу України про адміністративні правопорушення ), натомість суспільство вільно у виборі заходів громадського впливу до такого порушника – осуд, зауваження, виховна бесіда тощо.

В українському суспільстві, які у багатьох інших суспільствах, достатньо часто ототожнюють мораль та право, вважаючи, що якщо дія є аморальною значить вона протиправна, і навпаки – моральна, значить правомірна. Водночас, подібний погляд не є абсолютно вірним. Дійсно, мораль і право знаходяться у тісній взаємодії та доповнюють одне одного. Норми права слугують і мають слугувати провідниками моралі, закріплювати і захищати моральні засади суспільства. Натомість, сформовані в суспільстві погляди на добро, зло, справедливість втілюються у відповідних правових приписах, закріплюючі правомірні та неправомірні діяння. Так, негативна оцінка суспільством чисельних фактів знущання школярів над своїми більш слабшими товаришами, призвела до появи у Кодексі України про адміністративні правопорушення статті 173-4 «Булінг (цькування)», що визначила подібну поведінку не лише аморальною, але й протиправною.

Водночас, існують випадки коли дії, що визнаються значною частиною суспільства аморальними, можуть не являтися протиправними. Так, після анексії Криму та війни на Сході України, у частини українського суспільства сформувалося негативне ставлення до осіб, які висловлюють підтримку Росії, не визнають факту її агресії проти України та продовжують співпрацю з нею (виступи артистів, участь у російських футбольних командах) тощо. Зазначені дії не порушують жодних правових норм, а отже не можуть вважатися неправомірними, а особи, які їх вчиняють, не підлягають притягненню до юридичної відповідальності. З метою виправлення їх поведінки суспільство може вдаватися лише до виховних заходів: переконання, роз’яснення, бойкоту тощо.

 

• Система права та її структурні елементи

Однією з найважливіших властивостей права є його системність, тобто розподіл права на окремі структурні елементи, погоджені та взаємозв’язані. Системна побудова права має важливе значення, тому що дозволяє більш повно і точно тлумачити окремо взяту норму права і правильно застосувати її на практиці.

Система права – це внутрішня форма права, що має об’єктивний характер побудови, характеризується єдністю та узгодженістю усіх чинних юридичних норм та їх розподілом за галузями та інститутами.

Підставою поділу на галузі та інститути є предмет та метод правового регулювання.

Предмет правового регулювання – це певна група однорідних суспільних відносин, які регламентуються нормами права. Наприклад, галузь цивільного права України регулює майнові й особисті немайнові відносини громадян і юридичних осіб , галузь сімейного права – шлюбно- сімейні відносини між членами сім’ї тощо.

Метод правового регулювання – це сукупність правових прийомів та засобів впливу на суспільні відносини, що врегульовані нормами права. Наприклад, для цивільно-правового методу характерною є диспозитивність – сторонам у цивільних правовідносинах надається право діяти за власною ініціативою, визначати характер своїх правовідносин у межах чинного законодавства

У системі права використовуються два основних методи – імперативний і диспозитивний.

 

1. імперативний метод – це метод владних приписів, що містить у собі, як правило, норми-заборони. Імперативний метод характерний, наприклад, для адміністративного, кримінального, фінансового права. Імперативні норми права не можуть бути змінені за домовленістю між учасниками правових відносин. Наприклад, імперативний характер носить норма ст.91 Конституції України – «Верховна Рада України приймає закони, постанови та інші акти більшістю від її конституційного складу». Це означає, що незалежно від кількості обраних чи присутніх у сесійній залі народних депутатів, закон буде вважатися прийнятим коли за нього проголосує 226 осіб та більше (Конституційний склад ВРУ – 450 народних депутатів);
2. диспозитивний метод – надає суб’єктам можливість сторонам самостійно обирати той чи інший варіант поведінки в межах визначених законом. Цей метод більш притаманний цивільному, комерційному праву та деяким іншим галузям права. Диспозитивні норми права можуть бути змінені за домовленістю між учасниками правових відносин. Наприклад, ст.205 Цивільного кодексу України дозволяє сторонам самостійно обрати форму правочину та спосіб здійснення волевиявлення, якщо інше не встановлено законом.

Основними елементами системи права є:

• галузі права;
• підгалузі права;
• інститути права;
• норми права.

Центральною ланкою системи права є галузь.

Галузь права – це сукупність правових норм, що регулюють однорідну сферу суспільних відносин у межах конкретного предмету і методу правового регулювання. До основних галузей системи права України належать:

• конституційне право. Предмет правового регулювання даної галузі є суспільні відносини, пов’язані з відносинами держави та особи в Україні, народним волевиявленням, організацією та функціонуванням державної влади і місцевого самоврядування, закріплення соціально-економічних умов владарювання, а також з державно-територіальною організацією України;
• адміністративне право. Предмет правового регулювання – суспільні відносини управлінського характеру, що виникають у зв’язку з організацією та безпосереднім здійсненням виконавчої і розпорядчої діяльності органами виконавчої влади держави, а також у зв’язку із здійсненням іншими державними органами внутрішньо-організаційної управлінської діяльності;
• кримінальне право. Предмет правового регулювання – суспільні відносини, які виникають при вчиненні злочину між особою, яка його вчинила, та державою від імені якої виступають відповідні органи, вповноважені здійснювати дії, скеровані на розслідування злочину та відправлення правосуддя по кримінальних справах;

• цивільне право. Предмет правового регулювання – суспільні відносини майнового та немайнового характеру, що виникають між фізичними і юридичними особами;
• трудове право. Предмет правового регулювання цієї галузі – суспільні відносини, що виникають в процесі трудової діяльності між власником і працівником або колективом працівників, між працівниками;
• сімейне право. Предмет правового регулювання – особисті немайнові та ті, що випливають з них, майнові відносини людей, які виникають на ґрунті шлюбу та сім’ї.

Важливе значення мають також такі галузі права,як: кримінально- процесуальне право; цивільно-процесуальне право, муніципальне право, фінансове право, адміністративно-процесуальне, господарсько- процесуальне, податкове, кримінально-виконавче право, земельне право, екологічне (природоохоронне) право тощо.

В окремих випадках додатково виділяють підгалузі права – окрема частина галузі права, що об’єднує норми та інститути, які регулюють спеціальні види суспільних відносин. Так, в цивільному праві прийнято виділяти такі підгалузі як: авторське право, зобов’язальне право, спадкове право.

Галузь права, у свою чергу, складається з інститутів права.

Інститут права – частина галузі права, яка складається із сукупності правових норм, що регулюють певний однорідний вид суспільних відносин. Інститути поділяються на галузеві (вміщують норми всередині однієї галузі) та міжгалузеві (обєднують норми, що належать до різних галузей права). Наприклад, інститутами сімейного права є: інститут шлюбу, інститут спільної власності подружжя, інститут шлюбного договору тощо.

Залежно від масиву правових норм, які об’єднано у межах одного інституту, виділяють генеральні, головні та початкові правові інститути.

Генеральні правові інститути мають комплексний характер і складають значні масиви правових норм, які регулюють великі сфери (або кілька сфер) суспільних відносин. Наприклад, генеральним інститутом конституційного права є інститут правового статусу людини та громадянина.

Головні правові інститути є структурними підрозділами генеральних та мають більш вузьку предметну і функціональну спеціалізацію. Наприклад, у межах генерального інституту правового статусу людини і громадянина можна виділити такі головні інститути, як інститут громадянства та інститут основних прав і свобод.

Початкові інститути, у свою чергу, є структурними підрозділами головних інститутів та об’єднують декілька правових норм, що регулюють певні суспільні відносини. У межах головного інституту основних прав і свобод можна виділити такі початкові інститути, як інститут громадянських прав, інститут політичних прав, інститут соціальних прав тощо.

Центральним елементом системи права є норма права. Норма права – це загальнообов’язкове, формально визначене, встановлене або санкціоноване державою правило поведінки, що забезпечено силою державного примусу.

Основними ознаками норми права є:

1. загальнообов’язковість. Норми права є обов’язковими для виконання усіма учасниками суспільних відносин, на яких вони поширюють свою дію. Норми права обов’язкові для виконання незалежно від визнання або невизнання їх представниками суспільства. Наприклад, окремі релігії визнають та дозволяють багатошлюбність, проте згідно законом України представники цих релігій можуть офіційно зареєструвати лише один шлюб;
2. загальний характер. Норма права має загальний, неперсоніфікований характер, тобто поширюється на всіх, хто стає учасником відносин, регульованих нормою. Вона розрахована на багаторазове застосування і не вичерпується одноразовою реалізацією. Так, норма Конституції України, яка закріплює право голосу за громадянами, що досягли 18 років, поширюється на всіх повнолітніх громадян України;
3. формальна визначеність. Норми права чітко сформульовані та зафіксовані в офіційних джерелах права. У змісті правових норм формулюються конкретні види дозволених або заборонених дій, обов’язки учасників правовідносин, санкції за їх невиконання тощо;
4. системність. Норми права мають визначену внутрішню структуру – складається із взаємопов’язаних елементів: гіпотези, диспозиції, санкції;
5. встановлення або санкціонування державою. Норми права або встановлюються державою (наприклад, шляхом прийняття закону, видання підзаконного акта), або санкціонуються (визнаються) державою (наприклад, шляхом ратифікації міжнародного договору) з дотриманням встановленого порядку. Інші суб’єкти суспільних відносин можуть приймати правові норми лише з дозволу чи згоди держави. Так, робітникам та роботодавцям надається право формулювати нові норми шляхом укладення колективних договорів;
6. забезпеченість державою. Виконання норм права забезпечується всіма заходами державного впливу, аж до примусу. Держава може створювати необхідні умови для добровільного виконання норм права (наприклад, шляхом стимулювання), так і застосовувати санкції для покарання порушників. Громадяни України, політичні партії та громадські організації не мають права самостійно застосовувати примус до інших учасників суспільних відносин без дозволу держави. Наприклад, якщо власник житла самовільно,без рішення суду, виселить з належного йому приміщення особу, що законно там проживала, він буде притягнутий до юридичної відповідальності.

Норму права мають внутрішню структуру, що складається з таких взаємозалежних структурних частин (елементів):

гіпотеза – частина норми права, яка вказує на умови (життєві обставини), за яких ця норма права вступає в дію (Якщо);

диспозиція – частина норми права, що містить вказівку на лінію поведінки при наявності вказаних у гіпотезі обставин («То»);

санкція – частина норми права, що передбачає негативні наслідки в разі порушення припису, вказаного у диспозиції («Інакше»).

Таким чином, всі елементи норми права логічно випливають один з одного, утворюючи цільну упорядковану систему. Її можна викласти у вигляді словосполучення «якщо – то – інакше». Якщо (гіпотеза) існують певні обставини, то (диспозиція) варто прийняти запропоновану лінію поведінки, інакше настануть (санкція) зазначені несприятливі наслідки.

Далеко не завжди кожна норма права містить у собі усі три складові елементи. Наприклад, норми конституційного, сімейного права не містять санкцій, а норми кримінального – диспозицій.

Для прикладу, розберемо п. 17 з «Правил призначення академічних стипендій в Черкаському національному університеті ім. Б.Хмельницького»: «Особа, яка протягом попереднього навчального семестру отримувала академічну стипендію і внаслідок тимчасової непрацездатності, підтвердженої довідкою закладу охорони здоров’я, не склала семестровий контроль у строк, визначений навчальним планом, має право на отримання академічної стипендії в розмірі мінімальної ординарної (звичайної) академічної стипендії».

Гіпотеза – (якщо) «Особа, яка протягом попереднього навчального семестру отримувала академічну стипендію і внаслідок тимчасової непрацездатності, підтвердженої довідкою закладу охорони здоров’я, не склала семестровий контроль у строк, визначений навчальним планом».

Диспозиція – (то) «має право на отримання академічної стипендії в розмірі мінімальної ординарної (звичайної) академічної стипендії».

У наведеному прикладі гіпотеза є складною – необхідна наявність усіх умов для настання її дії: 1. отримання академічної стипендії протягом попереднього семестру; 2. нескладений семестровий контроль у визначений час; 3 тимчасова непрацездатність підтверджена офіційним документом.

Крім складної виділяють також просту (одна умова з настанням якої норма права пов’язує свою дію) та альтернативну (кілька умов, з настанням кожної з яких норма права пов’язує свою дію).

Аналогічним є підхід при класифікації диспозиції. Проста диспозиція – містить одне правило поведінки. Складна диспозиція – містить декілька правил поведінки. Альтернативна диспозиція – містить декілька правил поведінки, одне або декілька з яких може бути обрано учасником правовідносин.

Слід пам’ятати, що норма права і стаття нормативно-правового акта можуть не збігатися. Так, обов’язок батьків утримувати дитину до досягнення повноліття прописаний у Сімейному кодексі України, а санкції за його невиконання закріплені у Кримінальному кодексі України та Кодексі України про адміністративні правопорушення.

Залежно від форми та способу викладення правової норми розрізняють:

• прямий спосіб, коли всі елементи правової норми сформульовані в одній статті. Подібне трапляється дуже рідко;
• відсильний спосіб, коли одні елементи правової норми закріплені в одних статтях, а інші елементи – в інших статтях цього ж нормативного акту.
• бланкетний спосіб, коли елементи правової норми розміщуються в статтях різних законодавчих актів. Наприклад, гіпотеза та диспозиція правової норми розташовані в Конституції, а санкція – в кримінальному законодавстві.

Система права складається з величезної кількості правових норм, що обумовлює потребу здійснення їх систематизації. Норми права можна класифікують за різними критеріями, зокрема:

1. у залежності від предмету правового регулювання виділяють конституційні, адміністративні, кримінальні, цивільні, фінансові норми тощо;
2. у залежності від суб’єкту правотворчості виділяють норми прийняті законодавчими, виконавчими, судовими органами, органами місцевого самоврядування, трудовими колективами, населенням тощо;
3. у залежності від кола осіб, на які поширюється дія норми, виділяють загальні та спеціальні правові норми. Наприклад, Конституція України містить загальні норми, що стосуються всіх громадян, а Закон України «Про вищу освіту» містить спеціальні норми, що стосуються тільки учасників освітнього процесу у закладах вищої освіти;
4. у залежності від характеру правового припису, що міститься в нормі, виділяють уповноважуючи, зобов’язуючі та забороняючи норми.

Уповноважуюча норма надає суб’єкту на власний розсуд здійснити якусь дію або утриматись від неї. Як правило, при цьому використовується словосполучення «має право». Наприклад, громадяни України мають право безоплатно здобувати вищу освіту в державних і комунальних закладах вищої освіти на конкурсній основі, якщо певний ступінь вищої освіти громадянин здобуває вперше за кошти державного або місцевого бюджету (ст. 4 ЗУ «Про вищу освіту»).

Зобов’язуюча норма містить обов’язок адресата норми здійснити якусь дію. Наприклад, студенти зобов’язані виконувати навчальний план у визначені строки та відповідно до встановлених графіків (п. 3.5.2. Положення про організацію навчального процесу).

Забороняюча норма наказує утриматися від зазначеної в нормі дії. Наприклад, до стипендіального рейтингу не включаються особи, які до дати завершення семестрового контролю не склали семестровий контроль з будь- якого навчального предмета (дисципліни) (п.13 Постанови КМУ «Деякі питання стипендіального забезпечення»);

5. у залежності від методу правового регулювання виділяють імперативні норми та диспозитивні норми;
6. у залежності за дією у часі виділяють постійні та тимчасові правові норми. Наприклад, Закон України «Про вищу освіту» є переважно постійними, оскільки не визначений час закінчення їх дії. Натомість, норми

«Умов прийому до вищих навчальних закладів у 2019 р.» – тимчасові, оскільки втрачають свою юридичну силу після завершення вступної кампанії 2019 року;

7. у залежності від дії в просторі виділяють загальні та локальні правові норми. Наприклад, норми ЗУ «Про місцеве самоврядування в Україні» поширюються на всю країну (загальні), а норми «Статуту територіальної громади м. Черкаси» – тільки на одне місто (локальні);
8. у залежності від функції права виділяють регулятивні та охоронні норми. Регулятивні норми встановлюють права та обов’язки осіб, а охоронні встановлюють вид і міру відповідальності за порушення прав і за невиконання обов’язків.

 

• Форми (джерела) права

Великий історик давнини Тит Лівій назвав Закони XІІ таблиць джерелом всього Римського права. З тієї пори джерелом права називають те, що містить правові норми, те, звідки ми черпаємо правові норми.

Поняття «джерело права» використовується в юридичній науці у трьох значеннях:

• матеріальне джерело права – це система об’єктивних потреб суспільного розвитку, зокрема, суспільні відносини і інтереси, що потребують юридичного оформлення;
• ідеальне джерело права – це віддзеркалення матеріального джерела права в правосвідомості законодавця та інших суб’єктів правотворчості, усвідомлення ними об’єктивних потреб суспільного розвитку. Нормотворча діяльність уповноважених органів держави виступає в якості механізму перетворення ідеального джерела права на формально-юридичне джерело;
• формально–юридичне джерело права – це юридично оформлений результат ідеологічного усвідомлення об’єктивних потреб суспільного розвитку. Формально-юридичні джерела права інакше називають формами права.

Поняття «джерело права» та «форма права» не слід ототожнювати. Як справедливо зазначає О.Ф.Скакун: ««Джерело права» і «форма права» взаємопов’язані, але не тотожні поняття. Джерело права розкриває витоки формування права, причини і закономірності процесу його виникнення і розвитку, а форма права показує, як зміст права нормативно організується і виражається ззовні». Таким чином, під формою (джерелом) права слід розуміти способи зовнішнього вираження та закріплення змісту правових норм та принципів, надання їм юридичного значення. Використання терміну «джерело (форма) права» повинно підкреслити, що мова йде саме про джерела права у формальному (юридичному) розумінні.

Основними видами форм (джерел) права є:

1. правовий звичай – стихійно сформоване стійке правило поведінки, що склалося в результаті його багаторазового повторення. У давнину правовий звичай був головною і найчастіше єдиною формою права і фактично передував закону. Не слід плутати звичаєві норми з нормами правового звичаю. Звичай є загальноприйнятою моделлю поведінки і його дотримання забезпечується силою громадського впливу. Норми звичаєвого права, натомість, є загальнообов’язковими і спираються на силу державного примусу.

У сучасному світі правовий звичай використовується рідко: у цивільному праві (неписані звичаї ділового обігу), у міжнародному праві (дипломатичні звичаї), у ряді країн англо-американської правової сім’ї правовий звичай може виступати джерелом конституційного права (правові звичаї регламентують деякі питання роботи парламенту, уряду та монарха у Великобританії) .

Легальне визначення звичаю як джерела права в Україні було закріплено, зокрема, у ст. 7 Цивільного кодексу України, якою встановлено, що цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм, зокрема звичаєм ділового обороту. Звичаєм ділового обороту є правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства, але є усталеним у сфері ділового обороту. Як правило, подібні звичаї поширені у сфері підприємницької діяльності, зокрема в торгівлі, торгівельному мореплавстві, у розрахункових операціях тощо. Так, одним із найавторитетніших зібрань міжнародних торговельних звичаїв є Правила

«ІНКОТЕРМС».

У регулюванні суспільних відносин звичаї, в тому числі звичаї ділового обороту, застосовуються за наявності двох умов: 1. відносини, що виникли неврегульовані чинним законодавством; 2. звичай не суперечить договору або актам цивільного законодавства.

Таким чином, звичаї відіграють допоміжну роль і повинні забезпечити регулювання суспільних відносин у випадках відсутності відповідних нормативно-правових актів.

 

2. юридичний (судовий або адміністративний) прецедент – це таке рішення судових або інших державних органів з конкретної юридичної справи, яке надалі стає загальнообов’язковим правилом при вирішенні всіх аналогічних справ. Прецедент з’являється тоді, коли є потреба в юридичній кваліфікації конкретних обставин або мають місце прогалини у правовому регулюванні, а за судом чи іншим державним органом визнається право офіційного формулювання нових правових норм.

Одним з найбільш відомих прикладів правового прецеденту є рішення Верховного Суду США у справі «Міранда проти Арізони». Ернесто Артуро Міранда був засуджений за викрадення та згвалтування людини на підставі зробленого ним зізнання. Водночас, перед допитом Міранда не був повідомлений про ані про право на адвоката, ані про право зберігати мовчання, ані про те, що його заява буде використана проти нього. Верховний Суд США визнав отримане таким чином зізнання недопустим в якості доказу, оскільки воно порушує П’яту поправку до Конституції США (нікого не можна примушувати свідчити проти себе). Справа Міранди створило прецедент, який зобов’язав всі поліцейські управління інформувати затриманих про наявність у них прав на адвоката і мовчання. Ці попередження отримали назву «Правило Міранди». Порушення цього правило вело до визнання отриманих зізнань нікчемними.

Юридичний прецедент поширений у системі загального права Австралії, Великобританії, Канади і США, використовується міжнародною юстицією.

В Україні рішення судів та органів влади у конкретних справах не носять прецедентний характер, і не можуть створювати нових правових норм. Водночас, окремі дослідники говорять про прецедентний характер рішень Конституційного Суду України та Верховного Суду України. Так, Постанови Пленуму Верховного Суду України у яких здійснюється роз’яснення з питань застосування законодавства на основі узагальнення судової практики, багато теоретиків визнають де-факто сурогатом прецедентів.

Крім того, згідно з ч. 1 ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», українські суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини, як джерело права. Наприклад, українські суди широко застосовують у національній практиці рішення ЄСПЛ у справі «Пічкур проти України», відповідно до якого позбавлення громадянина, який виїхав на постійне місце проживання за кордон права на пенсійне забезпечення в Україні, де він набув відповідний стаж і сплачував страхові внески є порушенням його прав.

3. Релігійно-правовий текст – акт-документ, який містить церковний канон або іншу релігійну норму, що переплетена з нормами моралі і права, санкціонована державою для надання їй загальнообов’язкового значення і забезпечена нею. Прикладом може служити Біблія, Тора, Коран, енцикліки римського папи тощо.

Релігійно-правові норми поширені в традиційно-релігійних правових системах, зокрема у мусульманських країнах. Характерним прикладом є шаріат – комплекс приписів сформованих на основі Корану та інших релігійних текстів, що регулюють повсякденну поведінку мусульман та використовуються при регулюванні суспільних відносин у мусульманському світі. Наприклад, тексти Корану широко використовуються у мусульманських країнах для визначення протиправних діянь та виду покарання. Так, за вчинення крадіжки в ряді країн мусульманські судді можуть присудити відсікання руки, керуючись сурою Корану «Злодію та злодійці відсікайте їх руки …». В Ірані та Сомалі офіційно визнаним є раджм – форма покарання у вигляді побиття каміннями до смерті, яку згідно релігійних джерел застосовував пророк Мухамед щодо осіб винних у вчинені перелюбства.

4. правова доктрина – акт-документ, який містить концептуально оформлені правові ідеї, принципи, що розробляються вченими з метою вдосконалення законодавства, усвідомлюються суспільством, та підтримуються державою. У системі національного права України і деяких інших країн юридична доктрина використовується при розробці нових законів та тлумаченні існуючих норм права. Натомість, в країнах англосаксонської правової сімї та у мусульманських країнах суди мають право виносити свої рішення спираючись на праці вчених. Зокрема, одним з джерел мусульманського права виступає іджма – спільна думка, якої досягли вчені-богослови однієї або всіх юридичних шкіл з питань ісламу і обов’язків мусульман.
5. нормативний договір – це угода між двома і більше суб’єктами права, що установили нові норми права за взаємною згодою з метою врегулювання певних життєвих ситуацій, слугує підставою для видання правових актів, здійснення інших юридично значущих дій і забезпечується державою відповідно до закону. На відміну від більшості індивідуально- правових договорів (наприклад, договору купівлі-продажу, трудового кон­тракту, шлюбного контракту), нормативні договори завжди містять загальні правила поведінки і не мають персоніфікованого, разового характеру.

Нормативні договори одержують все більше поширення в конституційній, трудовій, цивільній, міжнародній та іншій галузях права, оскільки дозволяють доповнити та конкретизувати існуюче законодавство. Різновидами нормативних договорів є:

1. внутрішньодержавні договори, які спрямовані на регулювання внутрішньодержавних відносин. Прикладами подібних договорів є угода про поділ Чехословаччини на Чехію і Словаччину від 1 січня 1993 року,

 

Конституційний договір 1995 року між Верховною Радою України та Президентом України, колективні договори на підприємствах, установах тощо;

2. міжнародні договори – угода між державами та іншими суб’єктами міжнародного права з питань, що мають для них спільний інтерес, яка регулює їх відносини шляхом утворення взаємних прав і обов’язків. Наприклад, Лісабонська угода 2007 року, яка закріпила нові принципи функціонування Європейського Союзу

Міжнародний договір – родове поняття, що охоплює всі міжнародні угоди, які можуть мати різні найменування: договір, угода, конвенція, пакт, декларація, протокол і т.п., але мають однакову юридичну чинність.

Україна як суб’єкт міжнародних відносин може як укладати нові договори, так і вже приєднуватися до раніше укладених. Згода України на обов’язковість для неї міжнародного договору може надаватися шляхом підписання, ратифікації, затвердження, прийняття договору, приєднання до договору.

Ратифікація міжнародних договорів України здійснюється шляхом прийняття Верховною Радою України закону про ратифікацію, невід’ємною частиною якого є текст міжнародного договору. Міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, визнаються частиною національного законодавства України (ст. 9 Конституції України). Як і більшість європейських держав, Україна визнає та дотримується принципу верховенства міжнародного над внутрішньодержавним правом. Згідно ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України» від 29.06.2004 р. «Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору». Водночас, положення міжнародного договору не можуть суперечити нормам Конституції України, яка зберігає статус акта з найвищою юридичною силою.

6. нормативно-правовий акт – письмовий документ, який схвалено у встановленому порядку компетентним органом держави і містить правила поведінки загального характеру. Нормативно-правові акти слід відрізняти від індивідуальних правових актів (рішення суду, указ про нагороду, наказ про звільнення тощо ). Останні, укладаються на підставі нормативно- правових актів і створюють правові наслідки лише для конкретно визначених суб’єктів. Так, Закон України «Про державні нагороди», яким запроваджено звання «Герой України», є нормативно-правовим актом. Натомість, Указ Президента України від 21 листопада 2014 року № 890/2014 «Про присвоєння звання Герой України» 99 Героям Небесної Сотні – індивідуальним правовим актом.

На сучасному етапі, нормативно-правовий акт є найбільш поширеним видом форми (джерела) права, що обумовлено низкою його властивостей, які забезпечують йому переваги перед іншими джерелами права:

По-перше, нормативно-правовий акт може бути оперативно виданий та змінений у будь-якій його частині, що дозволяє оперативно реагувати на зміни у суспільних відносинах;

По-друге, нормативно-правові акти краще піддаються систематизації, що полегшує роботу з ними;

По-третє, нормативно-правові акти дозволяють найбільш чітко й однаково формулюють зміст правових норм.

У системі права України і більшості інших країн нормативно-правовий акт є основним джерелом права.

 

• Нормативно-правові акти та їх систематизація Правовий акт – це волевиявлення (рішення) уповноваженого суб’єкта права, що регулює суспільні відносини за допомогою встановлення (зміни, скасування, зміни сфери дії) правових норм, а також визначення (зміни, припинення) на основі цих норм прав і обов’язків учасників конкретних правовідносин, міри відповідальності конкретних осіб за скоєне ними правопорушення.

За юридичною субординацією виділяють такі види правових актів, як: індивідуальні, інтерпритаційні, нормативно-правові.

Індивідуальний (ненормативний) акт – офіційний документ, що породжує права і обов’язки лише у тих конкретних суб’єктів, яким вони адресовані, у конкретному випадку. Прикладами подібних актів є рішення суду, указ про нагороду, наказ про звільнення тощо.

Інтерпретаційний акт (акт офіційного тлумачення норм права) – офіційний документ уповноваженого державного органу чи посадової особи, а також міжнародної установи, чию юрисдикцію визнала держава, якій належить сам акт, що містить роз’яснення змісту норм права. Прикладами такого тлумачення є рішення Конституційного Суду України щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України.

Нормативно-правовий акт – письмовий документ, який схвалено у встановленому порядку компетентним органом держави і містить правила поведінки загального характеру.

Ознаками нормативно-правового акту є:

• встановлюється або приймається уповноваженим органом держави або народом (референдум);
• містить нові, змінює або скасовує старі норми права;
• містять правила поведінки загального характеру;
• приймається у формах закріплених відповідно до кожного із суб’єктів, які мають право його видавати;

 

• приймається за чітко визначеною процедурою;
• мають точно визначені зовнішні реквізити;
• доводиться до відома населення у спеціально визначеному порядку.

За юридичною силою нормативно-правові акти поділяються на закони та підзаконні нормативно-правові акти

Закон – нормативний акт вищої юридичної сили, який приймається в особливому порядку вищим представницьким органом держави або безпосередньо народом (референдум) та регулює найбільш важливі суспільні відносини.

Основними ознаками, що вирізняють його з поміж інших нормативно- правових актів є:

1. закон приймається лише уповноваженими суб’єктами, що є носіями державного суверенітету: населенням держави у порядку референдуму або вищим представницьким органом (парламентом). В окремих країнах допускається існування делегованого законодавства, коли парламент надає право іншому органові державі (главі державі або уряду) приймати нормативно-правові акти, що мають силу законів (Франція,Хорватія, Марокко). В Україні єдиним органом законодавчої влади є Верховна Рада України, а делегування повноважень щодо прийняття законів іншим органам держави не передбачено.
2. закон регулює найбільш важливі, соціально значимі, типові суспільні відносини. Він не може враховувати особливостей усіх життєвих випадків, тож в подальшому більш детальна регламентація суспільних відносин відбувається на рівні підзаконних нормативно-правових актів. Статтею 92 Конституції України визначено коло питань (суспільних відносин), які можуть бути врегульовані виключно законами України;
3. закон є нормативно-правовим актом, що приймається в особливому процесуальному порядку, який називається законодавчою процедурою. Як правило, порядок прийняття, внесення змін та скасування діючих законів регламентується у конституціях та регламентах парламенту. Порушення процедури прийняття законів є підставою для їх подальшого скасування.
4. Закон характеризується чітко визначеною структурою ( може складатися з розділів, статей, частин, пунктів, підпунктів) та змістом (назва, дата, місце і суб’єкт прийняття, підпис уповноваженої посадової особи, реєстраційний номер).
5. Закон має найвищу юридичну силу в системі нормативно-правових актів держави. Вища юридична сила закону проявляється в тому, що:
   • жоден державний орган, за виключенням законодавчого, не може ані прийняти, ані змінити, ані скасувати закон;
   • всі інші правові акти приймаються на основі, на виконання та відповідно до закону;

 

• жоден правовий акт не може суперечити закону. Акт який суперечить закону, скасовується в установленому порядку або його дія призупиняється до усунення протиріч;
• положення закону можуть бути змінені, скасовані, доповненні лише іншим законом (підзаконні акти не можуть вносити зміни до закону).

За юридичною силою усі закони поділяються на: конституції, конституційні закони, кодифіковані закони, звичайні (поточні) закони.

Конституція (лат. constitutio – установлення, устрій, порядок) – основний державний документ, що має найвищу юридичну силу та регулюють найбільш важливі суспільні відносини, що стосуються державного устрою країни, правового статусу людини і громадянина та порядок взаємовідносин між людиною і державою

Конституційні закони – нормативно-правові акти, що вносять зміни та доповнення до Конституції. Конституційні закони, як правило, приймаються в особливому порядку, з більш ускладненою процедурою – скорочується кількість суб’єктів законодавчої ініціативи, встановлюються додаткові етапи розгляду та прийняття конституційних законопроектів, збільшується кількість голосів парламентарів необхідних для їх прийняття (наприклад, 2/3 замість 1/2).

Кодифіковані закони – нормативно-правові акти, що об’єднують та систематизують найважливіші правові норми конкретної галузі права. Кодифіковані закони можуть існувати у вигляді кодексів (Кримінальний кодекс, Цивільний кодекс) або основ законодавства (Основи законодавства України про охорону здоров’я).

Звичайні (поточні) закони – нормативно-правові акти, що приймаються на основі Конституції та конституційних законів і регулюють найбільш важливі суспільні відносини.

Існують і інші класифікації законів. Так, за колом осіб на які поширюється закон виділяють:

• закони загальної дії (поширюються на всіх суб’єктів права незалежно від їх статусу);
• закони спеціальної дії (адресовані чітко окресленому колу суб’єктів, які мають особливий статус);
• закони виняткової дії ( встановлюють винятки з загальних правил щодо обмеженого кола суб’єктів).

За часом дії закони поділяють на:

• постійні (діють тривалий, невизначений у часі строк);
• тимчасові (діють протягом визначеного у законі терміну).

Підзаконні акти – це нормативні акти, видані на основі, відповідно до закону, і для його виконання. Сфера дії та юридична сила підзаконних актів залежать від компетенції правотворчого органу і його місця в державному апараті.

Найважливішими підзаконними нормативними актами в Україні за суб’єктами їх прийняття є:

• постанови Верховної Ради України;
• укази та розпорядження Президента України;
• постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України;
• рішення та постанови Верховної Ради Автономної Республіки Крим
• постанови, накази, інструкції міністерств і та інших центральних органів виконавчої влади;
• розпорядження голів місцевих державних адміністрацій
• рішення органів місцевого самоврядування і їх виконавчих органів;
• нормативні накази адміністрацій підприємств, установ і організацій. Будь-який нормативно-правовий акт повинен мати певні критерії дії, такими критеріями виступають дія нормативно-правового акту у часі, у просторі та за колом осіб.

Дія нормативно-правового акту у часі передбачає:

• момент вступу нормативно-правового акта в дію;
• момент припинення дії нормативно-правового акта;
• зворотню дію нормативно-правового акта.

За загальним правилом, нормативно-правові акти набувають юридичної сили через десять днів з моменту їх офіційного опублікування, або в інший термін (строк), передбачений в самому акті чи спеціально прийнятому акті. Якщо нормативно-правовий акт не публікується, він набуває чинності з моменту одержання його виконавцем.

Нормативно-правовий акт втрачає чинність внаслідок: закінчення терміну дії, на який видавався акт; прямого скасування конкретного акту; фактичної відміни акта іншим актом, прийнятим з того самого питання.

Щодо зворотної дії нормативно-правового акту (можливості врегулювання суспільних відносин, що виникли до моменту його прийняття ), то діє загальне правило – «нормативно-правовий акт не має зворотної сили». Наприклад, в Сімейному кодексі України, що набув чинності з 1 січня 2004 р., з’явилася нова стаття, що закріпила обов’язок особи, яка відмовилася від шлюбу, відшкодувати другій стороні затрати, що були нею понесені у зв’язку з приготуванням до реєстрації шлюбу та весілля. Однак, ця стаття не може бути застосована до осіб, які відмовилися від реєстрації шлюбу до 1 січня 2004 року.

Водночас, з вищезазначеного правила існують і винятки. Наприклад, у кримінальному, адміністративному законодавстві передбачено, що у випадку коли нормативний акт, що був прийнятий після скоєння правопорушення, пом’якшує чи звільняє від юридичної відповідальності, то він має зворотну силу, а якщо установлює чи обтяжує відповідальність особи то норми даного акту зворотної сили не мають. Наприклад, особу не можна притягнути до відповідальності за дії, що мають ознаки булінгу, якщо вони були вчинені до появи в 2019 році у Кодексі України про адміністративні правопорушення статті 173-4 «Булінг (цькування)». Натомість, у Кримінальному кодексі України 1960 р. ст. 154 передбачала кримінальну відповідальність за спекуляцію (скупка товарів з метою перепродажу), а до Кримінальному кодексі України 2001р. цей склад злочину був відсутній – діяння було декриміналізоване. Внаслідок цьог,о всі кримінальні справи, які перебували станом на 1.09. 2001 р. в стадії досудового розслідування чи судового розгляду за цим складом злочину підлягали закриттю; засуджені, які відбували покарання за ст. 154 КК 1960р. – звільненню, а особи, які відбули покарання за цією статтею та мали судимість – визнанню такими, що судимості не мають.

Дія нормативно-правових актів у просторі характеризується певною територією. Нормативно-правовий акт може поширюватися як на всю територію держави в цілому, так і стосувалися лише окремого регіону. Прикладом подібного нормативно-правового акту є Закон України «Про військово-цивільні адміністрації», який поширюється виключно на «районі відсічі збройної агресії Російської Федерації, зокрема в районі проведення антитерористичної операції».

Дія нормативно-правових актів за колом осіб характеризується його поширенням на учасників суспільних відносин. Як правило, дія нормативно-правового акту поширюється на всіх фізичних осіб, які перебувають на території України (громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства). Проте, існують винятки з цього правила, зумовлені визнаними Україною нормами міжнародного права. Зокрема, дія національного законодавства, у тому числі і законів, не повністю поширюється на осіб, які мають імунітет від юрисдикції держави перебування (глави і члени дипломатичних представництв інших держав, консульські посадові особи, дипломатичні та консульські кур’єри).

Існування величезної кількості нормативно-правових актів (щороку у будь-якій державі з’являються тисячі нових актів ), обумовлює потребу у їх систематизації.

Систематизація нормативно-правових актів – офіційна діяльність, спрямована на упорядкування та вдосконалення нормативних актів, приведення їх до єдиної внутрішньої узгодженої системи.

Систематизація нормативно-правових актів дозволяє вирішити ряд важливих питань: усунути суперечності між чинними нормативними актами; підвищити якість та ефективність законодавства; забезпечення доступність його використання усіма учасниками суспільних відносин.

Основними формами систематизації нормативно-правових актів є:

1. Облік – вид систематизації, який полягає у збиранні, фіксуванні в логічній послідовності та зберіганні нормативно-правових актів, підтриманні їх у відповідному контрольному (актуальному) стані з урахуванням усіх змін та доповнень, а також створення спеціальних систем їхнього накопичення та пошуку. Прикладом цієї форми систематизації є існуючі в Україні існують інформаційно-пошукові системи: «Законодавство України» на офіційному веб-сайті Верховної Ради України, неофіційні пошукові системи «Юрист», «Ліга-Закон».

2. Інкорпорація – вид систематизації, який полягає об’єднанні за певним критерієм (алфавітним, хронологічним тощо) групи нормативно-правових актів без зміни їх змісту.

За юридичним значенням виділяють:

• офіційну інкорпорацію, яка здійснюється компетентним органом держави, що сам підготував або офіційно схвалив збірник (наприклад, публікація законів у «Відомостях Верховної Ради України»). Такі збірники нормативних актів є офіційною формою їх оприлюднення, на них можна посилатися при вирішенні юридичних справ;
• неофіційна інкорпорація, яка здійснюється шляхом підготовки та видання збірників чинних нормативно-правових актів неправотворчими органами держави або іншими організаціями чи особами. Подібні збірники мають тільки довідково-інформаційний характер.

3. Консолідація – вид систематизації, який полягає у об’єднанні розрізнених нормативно-правових актів, виданих у різний час щодо того самого предмета правового регулювання, в єдиний нормативно-правовий акт з редакційною обробкою (усунення повторень і суперечностей) без внесення змін змісту.

Оскільки за результатами консолідації з’являється новий нормативно- правовий акт, однак без змін змісту, такий вид систематизації інколи ще називають «кодифікацією-компіляцією» (компіляція – неоригінальний, несамостійний твір; поєднання інших творів).

4. Кодифікація – вид систематизації, який полягає у створенні нового нормативно-правового акта на основі старих нормативних актів шляхом часткової або значної зміни їхнього змісту (усуненням дублювання, розбіжностей і суперечностей, їх узгодженням, заповненням прогалин, звільненням від застарілих і неефективних приписів, виробленням нових).

Найбільш поширеним видом кодифікаційних актів є кодекси – кодифікований закон, що забезпечує детальне правове регулювання певної сфери суспільних відносин і має структурний розподіл на частини, розділи тощо та відображає зміст певної галузі або підгалузі права (Кримінальний кодекс України, Митний кодекс України ).

 

• Правові відносини. Юридичні факти

Для задоволення своїх потреб та інтересів людина вимушена взаємодіяти з іншими представниками соціальної спільноти. Відносини, які виникають між людьми у процесі цієї взаємодії, прийнято називати – суспільні  відносини. Такі відносини можуть носити різноманітний характер: економічний, родинний, політичний, культурний і регулюються усіма видами соціальних норм. Наприклад, відносини між членами сім’ї унормовуються звичаями та традиціями, нормами моралі, релігійними нормами, правом.

Відповідно, право не регулює всі суспільних відносин, а стосується лише тих сфер та питань, які мають важливе соціальне значення. Наприклад, право може регламентувати майнові відносини між подружжям, визначаючи належність набутого ними майна, однак не поширюватиме свій влив на нематеріальну сферу родинних стосунків (почуття, спілкування, дозвілля тощо). Регламентуючі суспільні відносини, право закріплює за сторонами, які є учасниками цих відносин, певні можливості та зобов’язання. Таким чином, правовідносини – це окрема група найбільш значимих суспільних відносин, що врегульована нормами права, учасники яких наділяються суб’єктивними правами та обов’язками.

Ознаками правовідносин є:

• виникають на основі норм права;
• сторони наділені суб’єктивними правами та обов’язками;
• є різновидом суспільних відносин;
• виникають внаслідок волевиявлення їх учасників;
• здійснення суб’єктивних прав та виконання обов’язків забезпечується державою.

Класифікація існуючих у суспільстві правових відносин на види здійснюється за різними критеріями. Розрізняють такі види правовідносин:

• за галузевою ознакою (предметом правового регулювання) – конституційні, адміністративні, кримінальні, цивільні, сімейні, трудові тощо;
• за характером розподілу прав та обов’язків між суб’єктами правовідносини поділяються на односторонні та двосторонні. Односторонніми є правовідносини в яких кожна з сторін має лише права або обов’язки (відносини з договору позики). Двосторонніми є правовідносини в яких кожна з сторін наділена і правами, і обов’язками (відносини з договору купівлі-продажу).
• За характером належних учасникам правовідносин прав та обов’язків – на абсолютні та відносні. В абсолютних правовідносинах конкретній уповноваженій особі протистоїть невизначене коло зобов’язаних осіб, основний обов’язок яких полягає в утриманні від порушення суб’єктивних прав уповноваженої особи. Наприклад, у відносинах такими є відносини у сфері інтелектуальної власності, де авторові твору належать права (право на авторство, на розпорядження своїми творами ), а інші особи зобов’язані утриматися від їх порушення.

 

• У відносних правовідносинах носію суб’єктивного права завжди протиставлений конкретний носій юридичного обов’язку. Такими відносинами є, наприклад, зобов’язальні правовідносини. Так, у договорі дарування носіями суб’єктивних прав та обов’язків виступає дарувальник та обдарована особа. У договорі купівлі-продажу – продавець та покупець.
• За характером поведінки зобов’язаної сторони виділяють активні та пасивні правовідносини. У активних правовідносинах зобов’язана сторона повинна вчинити активні дії з метою задоволення суб’єктивних прав управомоченої сторони. До активних правовідносин належить зобов’язальні правовідносини, оскільки в них боржник зобов’язаний вчинити на корись кредитора певну дію (надати послуги, заплатити гроші тощо). У пасивних правовідносинах зобов’язана сторона повинна утриматися від порушення суб’єктивного права управомоченої сторони. До пасивних правовідносин будуть належати правовідносини власності, відносини у сфері інтелектуальної власності.
• Залежно від призначення правовідносин виділяють регулятивні та охоронні. Регулятивні відносини – це правовідносини, через які здійснюється регулювання відносин у сфері реалізації законних прав чи виконання обов’язків. Охороні відносини – це правовідносини, що виникають в процесі охорони та захисту суб’єктивних прав учасників правовідносин. Наприклад, сюди належать відносини з відшкодування матеріальної та моральної шкоди, витребування майна з незаконного володіння тощо.
• за кількістю суб’єктів, які беруть участь у правовідносинах – прості, які виникають лише між двома суб’єктами та складні, які виникають між трьома і більше суб’єктів.
• за часом дії – короткострокові, які тривають протягом незначного часового відрізку і припиняються одразу після виконання їх учасниками своїх прав та обов’язків (наприклад, після правовідносини між продавцем та покупцем) та довгострокові, які існують впродовж певного, відносно тривалого проміжку часу (наприклад, правовідносини між вищим навчальним закладом і студентом до отримання останнім диплому про вищу освіту).

Правовідносини мають складну будову (структуру) та складаються з трьох основних елементів: суб’єктів, об’єктів і змісту правовідносин.

Суб’єкти правовідносин – це учасники правовідносин, які наділені суб’єктивними правами та юридичними обов’язками. До суб’єктів правовідносин належать:

• фізичні особи – люди: громадяни данної держави, іноземні громадяни, апатриди (особи без громадянства), біпатриди (особи, які мають подвійне громадянство)
• юридичні особи – організації, створені шляхом об’єднання осіб та (або) майна, які мають відокремлене майно і можуть від свого імені набувати майнових та особистих немайнових прав і нести обов’язки, бути позивачем та відповідачем у суді та несуть юридичну відповідальність за свої дії (підприємства, установи).
• соціальні спільноти – народ, нація, етнічні групи;
• соціальні організації – держава, органи держави, органи місцевого самоврядування тощо.

Для того, щоб брати участь у правовідносинах, субєкти повинні бути наділенф правосуб’єктністю. Правосуб’єктність – це передбачена нормами права здатність особи бути носієм прав і обов’язків, здійснювати їх від свого імені та нести юридичну відповідальність за свої дії. Елементами правосуб’єктності виступають правоздатність та дієздатність. Водночас, окремі науковці вважають, що у складі правосубєктності можна виділити і третій елемент – деліктоздатність, як елемент, що визначає здатність суб’єкта нести відповідальність за вчинені правопорушення. Натомість, переважна частина фахівців вважає, що деліктоздатність є складовою частиною дієздатності.

Правоздатність – це здатність особи мати юридичні права і обов’язки. Правоздатність фізичної особи наступає з моменту народження і припиняється з моменту смерті.

Дієздатність – це здатність своїми діями набувати і здійснювати юридичні права, а також виконувати юридичні обов’язки. Складовими частинами дієздатності є правочиноздатність та деліктоздатність.

Правочиноздатність – це здатність особи самостійно укладати правочини (угоди)

Деліктоздатність – це здатність особи нести юридичну відповідальність за вчинене правопорушення. Деліктоздатність не завжди співпадає з дієздатністю. В різних правовідносинах і в різних галузях права дієздатність наступає з різного віку.

Об’єкти правовідносин – це матеріальні, духовні та інші соціальні блага, з приводу яких суб’єкти вступають у правовідносини та здійснюють свої юридичні права та обов’язки.

Матеріальними благами або майновими об’єктами правовідносин є: речі, гроші, цінні папери, майнові права, дії (в тому числі послуги), результати дій.

Нематеріальними благами або немайновими об’єктами правовідносин є: результати інтелектуальної, творчої діяльності людини (твори, відкриття, винаходи тощо), інформація, особисті немайнові блага (честь, гідність, ділова репутація тощо).

Зміст правовідносин умовно поділяється на матеріальний (фактичний) та юридичний.

Юридичний зміст правовідносин – це ті права та обов’язки, що виникають у суб’єктів на основі норм права, які регулюють у загальній формі даний вид суспільних відносин (Наприклад, право особи розпорядитися своїм майном шляхом укладання договору дарування).

Матеріальний (формальний) зміст правовідносин – це безпосередня фактична поведінку суб’єктів у якій реалізують суб’єктивні права та юридичні обов’язки (Наприклад, дії громадянина А. щодо укладання договору дарування на користь громадянина Б.).

Таким чином, юридичний зміст правовідносин визначає те, як правовідносини повинні відбуватися, а фактичний зміст правовідносин показує те, як вони відбулися у реальній дійсності.

Змістом правовідносин виступають суб’єктивні права та юридичні обов’язки сторін.

Суб’єктивне право – заснована на правових нормах можливість особи здійснювати певні дії і вимагати задоволення свого інтересу від зобов’язаної особи.

Зміст суб’єктивного права знаходить свій вияв у трьох правах (повноваженнях):

• право на власні дії – право на власний розсуд вчиняти юридично значимі правомірні дії (наприклад, купувати, продавати дарувати тощо);
• право на чужі дії – право вимагати від зобов’язаної особи належної поведінки (наприклад, виконати роботу обумовлену договором, передати річ тощо);
• право на захист – право звернутися до уповноважених органів з метою застосування примусу до зобов’язаної особи (наприклад, право звернутися до суду з вимогою повернути позичені боржником кошти)

Юридичний обов’язок – це заснована на законі міра необхідної поведінки зобов’язаної особи, яку вимагає від неї уповноважена особа з метою задоволення своїх інтересів. Як і суб’єктивне право, він встановлюється загальною нормою права, має персональний характер і забезпечується заходами державного примусу.

Зміст юридичних обов’язків полягає в необхідності:

• здійснювати конкретні дії (активна поведінка). Наприклад, виконати обов’язок своєчасного повергнення боргу, своєчасно і належним чином виконати роботу обумовлену договором тощо.
• утримуватись від заборонених дій (пасивна поведінка). Наприклад, не поселяти в орендоване житло інших осіб без дозволу власника.
• зазнавати обмеження у правах особистого, майнового чи організаційного характеру (заходи юридичної відповідальності). Наприклад, заплатити штраф за порушення правил дорожнього руху.

Суб’єктивне право та юридичний обов’язок нерозривно пов’язані між собою. Володіти суб’єктивним правом можна тільки стосовно зобов’язаної особи. Юридичний обов’язок виконується відносно того, кому він необхідний у зв’язку зі здійсненням свого суб’єктивного права.

Підставою виникнення, зміни чи припинення правовідносин є юридичні факти. Юридичний факт – це зазначена в гіпотезі норми права конкретна життєва обставина, настання якої зумовлює виникнення, зміну або припинення правовідносин.

У науковій літературі виділяють такі види юридичних фактів:

1. За вольовим критерієм юридичні факти поділяються на юридичні дії та юридичні події.

Юридичні дії – це життєві обставини, які виникають внаслідок свідомої, вольової поведінки суб’єкта правовідносин. В свою чергу, юридичні дії поділяються на:

• правомірні, тобто такі, що відповідають вимогам норм права (наприклад, укладення договору);
• неправомірні, тобто такі, що не відповідають вимогам норм права (наприклад, завдання матеріальної або моральної шкоди).

Різновидами правомірної дії є юридичний вчинок та юридичний акт.

Юридичний вчинок – це правомірні дії суб’єктів правовідносин, які призводять до настання певних юридичних наслідків, передбачених законом, незалежно від того чи передбачав та бажав їх настання суб’єкт. Наприклад, знахідка скарбу.

Юридичний акт – це правомірні дії суб’єктів, метою яких є виникнення, зміна або припинення правовідносин. Наприклад, укладання договорів, подача заяви про звільнення з роботи за власним бажанням).

Юридичні події – це життєві обставини, виникнення, дія та припинення яких не залежить від волі суб’єктів правовідносин. До юридичних подій можуть, наприклад, належати: стихійні лиха (потоп, землетрус), техногенні катастрофи (аварія на Чорнобильскій АЄС), народження або смерть людини.

2. За юридичними наслідками юридичні факти поділяються на:

Правоутворюючі – життєві обставини, з якими норми законодавства пов’язують виникнення прав та обов’язків (народження дитини, досягнення віку повної дієздатності, укладання договору тощо).

Правозмінюючі – це життєві обставини, з якими норми законодавства пов’язують зміну правовідносин (наприклад, заміна кредитора у зобовязанні);

Правоприпиняючі – це життєві обставини, з якими норми законодавства пов’язують припинення правовідносин між суб’єктами (наприклад, смерть фізичної особи припиняє зобов’язання поручительства);

Правовідновлюючі – це життєві обставини, з якими норми законодавства пов’язують відновлення прав та обов’язків, які суб’єкт правовідносин мав раніше, але з тих чи інших причин втратив (наприклад, рішення суду про поновлення цивільної дієздатності фізичної особи).

3. За складом юридичні факти бувають:

Прості – факти, які складаються з однієї життєвої події або дії суб’єкта права, якого достатньо для настання юридичних наслідків (наприклад, оплата проїзду в громадсдькому транспорті );

Складні – факти, які складають певну сукупність окремих простих юридичних фактів, необхідних для настання юридичних наслідків (наприклад, спадкування може відбутися лише після відкриття спадщини, залучені особи до кола спадкоємців та прийняття спадкоємцем спадщини)

4. За тривалістю дії юридичні факти бувають:

Одноразові – факти, які складаються з одноразового акту їх виявлення (наприклад, купівля телефону);

Триваючі – факти, які складаються з безперервних юридичних дій або юридичного стану. Юридичним станом прийнято називати тривають життєві обставини, що служать підставою для настання юридичних наслідків. Прикладом юридичного стану може бути повна цивільна дієздатність фізичної особи – поки особа зберігає повну цивільну дієздатність вона має право вчиняти будь-які цивільно-правові дії (укладати договори, користуватися майном тощо).

1.14 Поняття реалізації норм права та її форми. Законність і правопорядок

Сутність права, його соціальне призначення полягають у тому, що воно відіграє в суспільстві роль особливого регулятора між людьми. Це призначення права реалізовуватиметься лише тоді, коли приписи норм права (заборони, дозволи, зобов’язання, заохочення) втілюватимуться у поведінку відповідних суб’єктів, або, інакше кажучи, коли поведінка суб’єктів здійснюватиметься за правилами, що їх встановлюють норми права.

Втілення положень правових норм у фактичній поведінці (діяльності) суб’єктів права називається реалізацією норм права.

Таким чином, реалізація норм права – це різноманітний процес практичного здійснення правових вимог у діяльності тих чи інших суб’єктів. Саме через реалізацію норм права досягається результат, зміст якого був закладений законодавцем при виданні норми права. Тому своєчасна й точна реалізація правових норм – це найважливіша передумова додержання та зміцнення правопорядку.

Реалізацію норм права як особливий процес можна розглядати з об’єктивного та суб’єктивного боку.

Об’єктивний бік реалізації норм права являє собою виконання правомірних діянь у місцях і в терміни, передбачені нормами права. Отже, з об’єктивного боку реалізація норм права завжди здійснюється правомірною поведінкою відповідних суб’єктів.

Суб’єктивний бік реалізації норм права виявляє ставлення суб’єкта до правових вимог і стан його волі у момент здійснення дій, що вимагаються правом. Адже при зникненні бажання щодо забезпечення відповідності своєї поведінки до правових вимог припиняється процес реалізації права.

Норми права можуть бути реалізовані по-різному: у правовідносинах і поза ними, з участю державних органів і без останніх. Конкретна форма реалізації правових норм залежить від особливостей їх гіпотез і диспозицій, специфіки суспільних відносин, які ними регулюються, характеру поведінки суб’єктів, які реалізують правові норми. Відповідно до цього розрізняють такі форми реалізації норм права: додержання, виконання, використання та застосування правових норм.

Додержання норм права – це форма реалізації норм права, за якої суб’єкт не вчиняє дій, заборонених приписами права.

При додержанні правових норм поведінка суб’єкта узгоджується з нормами-заборонами, тобто реалізуються забороняючі норми права. Інакше кажучи, сутність додержання норм права полягає в тому, що суб’єкт утримується від порушення заборон, які містяться в тих чи інших правових нормах. Додержання норм права здійснюється пасивною поведінкою суб’єктів: вони не чинять дій, заборонених нормами права, і в такий спосіб додержуються правових заборон. Прикладом додержання норм права може слугувати утримання громадянина від спроб вивезти за межі країни предмети, заборонені для вивозу.

Виконання норм права – це форма їх реалізації, за якої суб’єкт виконує дії, до вчинення яких його зобов’язують приписи норми права.

Шляхом виконання реалізуються зобов’язуючі норми права, що знаходить свій вираз у діях суб’єктів щодо здійснення зобов’язуючого припису права. Виконання норм права здійснюється активною поведінкою суб’єктів: вони чинять дії, до яких їх зобов’язують приписи правової норми, тобто виконують покладені на них правові обов’язки. Прикладом виконання норм права може бути неухильне виконання працівником своїх трудових обов’язків, що випливає з вимог трудового законодавства.

Використання норм права – це форма реалізації норм права, за якої суб’єкт використовує права, надані йому відповідно до приписів правових норм, що знаходить свій вираз у здійсненні тими чи іншими суб’єктами повноважень, наданих їм нормами права.

Шляхом використання реалізуються уповноважуючі правові норми.

Використання норм права може здійснюватись як активною (коли повноваження полягає у праві здійснювати певні дії), так і пасивною (коли повноваження полягає у праві не робити певних дій) поведінкою суб’єкта.

Особливістю використання норм права є те, що суб’єкт сам вирішує, використовувати суб’єктивне право, що йому належить, чи утриматися від цього. Тому, на відміну від додержання і виконання норм права, які можуть бути як добровільними, так і примусовими, використання їх може бути тільки добровільним.

Оскільки правовими нормами визначається певний порядок у суспільстві, то у свою чергу дотриманням правових норм і створюються передумови для утвердження законності і правопорядку.

Законність є необхідною умовою гармонійного функціонування громадянського суспільства.

Законність – це правовий режим у державі, за якого діяльність державних органів, юридичних і фізичних осіб здійснюється відповідно до вимог закону.

Головними засадами законності є:

• верховенство правового закону. Усі закони країни повинні відповідати Конституції, а підзаконні акти – законам. Рішення, ухвалені державними органами і посадовими особами у конкретних справах, мають строго відповідати законам і підзаконним актам;
• загальність законності. Закони повинні бути єдиними для всієї держави і доступними для всіх громадян і посадових осіб. Усі суб’єкти права підпадають під дію закону. Виключення будь-кого з-під дії закону є неприпустимим, якою б доброю метою це не виправдовувалося;
• рівність усіх суб’єктів права перед законом. Вимоги закону і відповідальність за його порушення однакові для всіх громадян і посадових осіб. Пільги і привілеї, що надані окремим категоріям громадян, повинні носити законний характер;
• єдність законності та доцільності. Неприпустиме порушення закону під приводом доцільності (життєвої, місцевої, корпоративної). Вважається, що закон втілює в собі вищу суспільну доцільність, тобто відповідає цілям і завданням суспільства. У межах закону варто обирати найбільш оптимальне (що не завдає шкоди іншим) рішення;
• невідворотність відповідальності за правопорушення. З одного боку, усвідомлення неминучості покарання є головним стримуючим фактором для потенційних правопорушників, з іншого – неухильне притягнення до відповідальності правопорушників підвищує роль закону в очах суспільства, відіграє величезну виховну роль.

Із законністю нерозривно пов’язане поняття правопорядку. Якщо законність становить процес здійснення законів, то правопорядок – наслідок здійснення законності.

Правопорядок – це стан упорядкованості суспільних відносин, що складається в умовах законності.

Зміст правопорядку складає правомірна поведінка суб’єктів права. Як певний стан правопорядок характеризується реальним рівнем дотримання законності, забезпечення та реалізації суб’єктивних прав, виконання юридичних обов’язків та дотримання юридичних заборон всіма фізичними, юридичними особами, державою та іншими суб’єктами права.

Важливе значення в здійсненні законності та формуванні правопорядку мають їх гарантії.

Гарантії законності й правопорядку – це засоби, за допомогою яких забезпечується законність і правопорядок у суспільстві.

Гарантії поділяються на загальні та спеціальні. До загальних належать:

• економічні гарантії – це насамперед такий стан економіки, що дозволяє більшості громадян задовольняти свої потреби;
• політичні гарантії законності включають реальність прав і свобод громадян, можливість участі в політичному житті та управлінні суспільними справами;
• соціальні гарантії означають наявність середнього класу, забезпечення соціального захисту населення;
• духовні гарантії включають правову інформованість населення, високий рівень правової культури суспільства.

Спеціальні – це юридичні гарантії. До них належать:

• система чинного законодавства. Закони повинні бути ясними, несуперечливими, відповідати загальноприйнятим міжнародним стандартам у галузі прав людини і чинній Конституції;
• діяльність конституційної юстиції, що забезпечує неухильне дотримання Конституції при прийнятті законів, виданні нормативно- правових актів;
• діяльність судових органів. Суди зобов’язані визначити справедливу міру покарання правопорушнику, забезпечити ефективне відновлення порушених прав, відшкодування шкоди;
• діяльність правоохоронних і контрольно-наглядових органів. Прокуратура, міліція та інші правоохоронні органи мають забезпечити профілактику, припинення і викриття правопорушень..

 

1.15 Правова поведінка. Правопорушення

Одним з видів діяльності людини, що регулюється соціальними нормами, є її поведінка. Поведінка визначається сукупністю дій та вчинків особистості, способом її життя, на які можуть впливати такі фактори, як: вік, освіта, характер, виховання, оточуюче середовище, розумовий розвиток тощо.

Окремі прояви поведінки не є врегульовані нормами права, однак можуть бути визначені як суспільно-корисні або суспільно-шкідливі. Так, суспільно-корисною поведінкою може бути визначена діяльність волонтерів з допомоги українській армії, натомість проявами суспільно-шкідливої поведінки є зловживання спиртними напоями. Держава та суспільство можуть використовувати різноманітні заходи впливу для поширення суспільно-корисної поведінки та зменшення суспільно-шкідливої (наприклад, через різноманітні соціальні роліки або стенди).

Інші прояви поведінки, внаслідок їх соціальної значущості є врегульованими нормами права, а сама поведінка отримала характеристику правової. Правова поведінка – це соціальна поведінка особи (дія або бездіяльність) свідомо вольового характеру, яка є врегульованою нормами права і спричиняє юридичні наслідки (О.Ф.Скакун).

Ознаками правової поведінки є:

• проявляється у вигляді дії чи бездіяльності;
• має свідомо-вольовий характер (особа усвідомлює зміст поведінки і може керувати нею);
• регулюється правовими нормами;
• спричиняє юридичні наслідки;
• має соціальне значення (є корисною або завдає шкоду суспільним інтересам).

Виділяють три види правової поведінки

1. правомірна поведінка;
2. зловживання правом;
3. правопорушення (протиправна поведінка).

Правомірна поведінка – це суспільно необхідна, бажана поведінка суб’єктів, що відповідає приписам правових норм та гарантується і охороняється державою.

Ознаками правомірної поведінки є:

• є суспільно необхідною та бажаною поведінкою. Акти правомірної поведінки відповідають інтересам індивіда, суспільства та забезпечують організованість і гармонійність громадського життя;
• відповідає закріпленим правовим нормам та принципам права;
• її здійснення гарантується та охороняється державою.

Залежно від мотивів, які спонукають суб’єктів вдаватися до правомірної поведінки виділяють такі її види:

• соціально-активна поведінка. Особа усвідомлює, розуміє значення та свідомо дотримується правових розпоряджень. Наприклад, людина не палить траву на подвір’ї, розуміючи, що цим вона порушує екологічні норми та завдає шкоди собі, сусідам та оточуючому середовищу;
• звична поведінка. Особа підпорядковується правовим розпорядженням не замислюючись над їх змістом, діє за інерцією, за звичкою, тримаючись сформованого стереотипу Наприклад, людина не палить траву на подвір’ї, оскільки так її виховали з дитинства;

 

• конформістська поведінка. Особа підпорядковується правовим розпорядженням не в силу своїх переконань, а через небажання вирізнятися зі свого середовища («діє як усі»). Наприклад, людина не палить траву на подвір’ї, оскільки цього не роблять її сусіди та знайомі;
• маргінальнам поведінка. Особа підпорядковується правовим розпорядженням внаслідок особистого розрахунку або страху перед покаранням. Наприклад, людина не палить траву на подвір’ї, оскільки це загрожує їй значним штрафом.

Для правової демократичної держави найбільш бажаним є формування соціально-активної правомірної поведінки, яка є однією з ознак розвиненого громадянського суспільства.

Зловживання правом – це правова поведінка, яка полягає у використанні громадянами своїх прав у недозволені способи, що суперечать призначенню права, внаслідок чого завдаються збитки (шкода) суспільству, державі, окремій особі.

Для зловживання характерна відсутність безпосереднього порушення правової норми, на відміну від неправомірної поведінки. Відповідно, особа що допустила зловживання не може бути притягнена до юридичної відповідальності, характерної для правопорушення. Водночас, зловживання правом призводить до порушення прав і свобод інших громадян, тож такі дії можуть бути забороненими, скасованими або припиненими. Наприклад, особа зареєструвала шлюб без наміру створити сім’ю (фіктивний шлюб). Така особа не буде притягнута до юридичної відповідальності, однак шлюб визнають недійсним.

Правопорушення є прямою протилежністю правомірній поведінці.

Правопорушення – це протиправне, винне діяння деліктоздатної особи, що завдає шкоду особі, суспільству або державі.

Ознаки правопорушення:

• суперечність конкретному правовому припису (невиконання обов’язку або порушення заборони);
• вина, тобто правопорушенням є лише діяння, вчинене навмисно або з необережності;
• завдання шкоди особі, суспільству або державі, у певних обумовлених законом випадках – реальна загроза завдання такої шкоди;
• правопорушення є вольовим, усвідомленим діянням, що існує у вигляді дії або бездіяльності. Стан думок, переконання, погляди, якими б антигуманними чи зловмисними вони не були, – не караються;
• відповідальним за правопорушення може бути тільки фізична чи юридична особа, здатна нести відповідальність за свої дії (деліктоздатна особа).

Залежно від ступеня небезпеки правопорушення і завданої ним шкоди правопорушення поділяють на два види: злочини і проступки.

 

Злочини – найбільш небезпечні для суспільства правопорушення, що посягають на найбільш значимі соціальні цінності (життя, здоров’я індивіда, власність, безпеку держави, суспільну безпеку і т. ін.). Злочинами є тільки кримінальні правопорушення.

Проступки – менш небезпечні правопорушення (порушення трудової дисципліни, суспільного порядку, невиконання цивільно-правового договору і т.ін.).

Залежно від виду юридичної відповідальності правопорушення поділяються на:

• кримінальні правопорушення (злочини);
• цивільно-правові проступки (наприклад, невиконання договірного зобов’язання, порушення авторського права);
• адміністративні проступки (наприклад, порушення суспільного порядку, правил торгівлі, правил дорожнього руху, які не потягли важких наслідків);
• дисциплінарні проступки (наприклад, порушення трудової дисципліни).

Міжнародне право також містить поняття міжнародного правопорушення. За ступенем суспільної загрози вони підрозділяються на:

• найтяжчі – злочини, які ставлять під загрозу світовий правопорядок в цілому (геноцид, підготовка та ведення агресивної війни, порушення законів та звичаїв війни тощо);
• серйозні – правопорушення, які хоча й не створюють безпосередньої загрози миру та безпеці, але все ж торкаються їх суттєвих інтересів (забруднення довкілля, державне піратство, виробництво або передача іншій країні заборонених видів зброї);
• ординарні – правопорушення, які торкаються інтересів окремих держав (порушення кордонів виключної морської економічної зони, порушення угод щодо розподілу водних ресурсів прикордонних річки або озера).

До міжнародної юридичної відповідальності можуть притягуватись як держави, так і фізичні особи. Наприклад, юрисдикція Міжнародного кримінального трибуналу для судового переслідування осіб, відповідальних за серйозні порушення міжнародного гуманітарного права, скоєні на території колишньої Югославії, поширюється виключно на фізичних осіб.

Застосування до особи юридичної відповідальності можливе тільки за наявності в її діянні юридичного складу правопорушення. Правопорушення розглядається в цьому разі як система.

Склад правопорушення – це система елементів правопорушення. Її повнота і цілісність є необхідною умовою для притягнення особи до юридичної відповідальності. Норма права – правова підстава, а склад  правопорушення – фактична підстава для юридичної відповідальності (юридичний факт).

До складу правопорушення входять:

• суб’єкт правопорушення – деліктоздатна фізична чи юридична особа. Зазвичай правопорушення вчиняють фізичні особи (а злочини – винятково фізичні особи), але суб’єктом цивільного проступку може бути й юридична особа;
• об’єкт правопорушення – суспільні відносини, соціальні блага, цінності, права і свободи особи, інтереси держави, на які посягає правопорушник;
• суб’єктивна сторона правопорушення – ставлення особи до скоюваного нею діяння і його наслідків. Головний елемент суб’єктивної сторони – вина у формі умислу або необережності. Факультативними (необов’язковими) елементами суб’єктивної сторони є мотив і мета правопорушення. Відповідальність за цивільний проступок може наставати і за відсутності вини (у випадках, спеціально обумовлених законом);
• об’єктивна сторона правопорушення – це зовнішня характеристика правопорушення, що включає протиправне діяння (дію чи бездіяльність), результат діяння і причинний зв’язок між діянням і результатом.

Відсутність хоч би одного з зазначених елементів свідчить, що цей акт поведінки не є правопорушенням.

1.16. Юридична відповідальність: поняття, мета, ознаки та види. Підстави юридичної відповідальності

Юридична відповідальність є наслідком правопорушення.

Юридична відповідальність – це застосування державою або уповноваженою нею особою до винної особи примусових заходів за вчинене правопорушення. Заходи державного примусу можуть мати характер особистих обмежень (наприклад, позбавлення волі, позбавлення права займатися певним видом діяльності), майнових стягнень (конфіскація майна, обов’язок відшкодувати заподіяну шкоду).

Юридична відповідальність – це своєрідний правовий зв’язок між державою та правопорушником, виходячи з якого держава має право застосувати щодо правопорушника певні заходи впливу, а правопорушник зобов’язаний перетерпіти встановлені державою втрати особистого і майнового характеру.

Єдиною підставою юридичної відповідальності є вчинення правопорушення, тобто наявність у діянні правопорушника складу правопорушення.

Юридична відповідальність близько пов’язана із санкцією правової норми, становить її реалізацію. Склад правопорушення – фактична підстава для юридичної відповідальності (юридичний факт), а норма права – правова підстава, без якого юридична відповідальність немислима.

Юридична відповідальність визначається такими ознаками:

• її підставою є тільки правопорушення;
• вона завжди пов’язана з державним примусом;
• юридична відповідальність визначається втратами для особи, яка вчинила правопорушення.

Ціль юридичної відповідальності – формування правомірної поведінки не тільки осіб, які скоїли правопорушення, але й всіх інших членів суспільства.

Функції юридичної відповідальності:

• охоронна – полягає в захисті правопорядку. Юридична відповідальність становить засіб захисту особи, суспільства, держави від неправомірних соціально небезпечних діянь. Правопорушник зобов’язаний перетерпіти певні обмеження своїх прав як кару, покарання. У цьому виявляється справедливість юридичної відповідальності;
• правовідновна – полягає у відновленні порушеного права. Ця функція особливо характерна для цивільно-правової відповідальності. Вона полягає у необхідності відшкодувати збитки, відшкодувати моральну шкоду, якої завдано потерпілій особі;
• профілактична – полягає у запобіганні вчиненню нових правопорушень (превенція). Юридична відповідальність покликана, з одного боку, обмежити можливості правопорушника вчинити нове правопорушення, з іншого – утримати від правопорушень інших осіб;
• виховна – формує повагу до права. Застосування заходів юридичної відповідальності має сприяти виправленню і перевихованню правопорушника. У його свідомості та поведінці має сформуватися і закріпитися поважне ставлення до права і закону, прав, свобод і законних інтересів інших осіб.

Види юридичної відповідальності:

• кримінальна – застосовується тільки за скоєння злочину. Це найбільш суворий вид відповідальності, що передбачає найжорсткіші обмеження особистого і майнового характеру;
• адміністративна – застосовується за вчинення адміністративного проступку. Стягнення особистого і майнового характеру, що накладаються в цьому разі, мають набагато м’якший характер;
• цивільно-правова – настає за невиконання договору, заподіяння майнової шкоди. Має винятково майновий характер;
• дисциплінарна – настає за порушення трудової, службової, навчальної дисципліни і має, як правило, особистий характер (наприклад, догана). Якщо внаслідок дисциплінарного проступку завдано майнову шкоду, то застосовується також матеріальна відповідальність, що полягає в обов’язку відшкодувати завдану шкоду.

Порівняно  новий  вид  юридичної  відповідальності  становить конституційна, прикладами якої є імпічмент президента, відставка уряду.

У системі міжнародного права існують різні види міжнародної юридичної відповідальності. Такими є, наприклад, економічні санкції (заборона на торгівлю, спільну економічну діяльність) проти держави- порушниці норм міжнародного права

Запитання для повторення

1. Визначте, що таке держава, які її характерні ознаки
2. Які основні теорії походження держави ви можете назвати
3. Охарактеризуйте основні етапи та шляхи утворення держави
4. Назвіть та охарактеризуйте основні функції держави
5. Охарактеризуйте основні форми державного правління. Назвіть основні відміннності між монархічною та республіканською формою правління.
6. Охарактеризуйте основні форми державного устрою. Назвіть основні відміннності між унітарною та федеративною державою.
7. Охарактеризуйте основні форми державного (політичного) режиму. Назвіть основні відміннності між демократичним та антидемократичним режимом
8. З яких елементів складається механізм (апарат) держави.
9. Що таке «орган держави», які його основні ознаки.
10. Назвіть основні ознаки громадянського суспільства.
11. Що таке соціально-правова держава, які їй притаманні властивості.
12. Назвіть та охарактеризуйте основні ознаки права
13. Охарактеризуйте основні функції права.
14. Які існують види соціальних норм, яку роль вони виконують у суспільстві
15. Що таке «норма права», чим вона відрізняється від інших соціальних норм.
16. Назвіть основні елементи сруктури норми права.
17. Охарактеризуйте основні форми (джерела) права.
18. Визначте спільні риси та основні відмінності між законом та підзаконним актом.
19. Які способи систематизації нормативно-правових актів ви можете назвати.
20. Охарактеризуйте поняття, ознаки та структуру правовідносин
21. Що таке правосубєктність, які її складові елементи.
22. Охарактеризуйте основні види юридичних фактів.
23. Назвіть основні стадії застосування норм права
24. Назвіть визначення та основні ознаки протиправної поведінки.
25. Визначте цілі та функції юридичної відповідальності.

 

Основні поняття

Деліктоздатність – здатність особи нести юридичну відповідальність за вчинене правопорушення

Держава – це політико-територіальна суверенна організація публічної влади, що володіє спеціальним апаратом з метою здійснення управління суспільством і яка здатна зробити свою волю обов’язковою для населення всієї країни

Монархія – форма державного правління, при якій державна влада зосереджена цілком або частково в руках однієї особи (монарх), передається в спадщину, не залежить від населення.

Норма права – це таке правило поведінки, яке встановлюється у відповідному порядку компетентними суб‘єктами нормотворчої діяльності з метою регулювання та охорони суспільних відносин, має загальнообов‘язковий, формально-визначений характер, забезпечується державою ті діє в часі, в просторі та за колом осіб.

Нормативно-правовий акт – це офіційний загальнообов‘язковий документ, що видається у встановленому порядку відповідними компетентними суб‘єктами нормотворчості, має певну процедуру набрання чинності, містить норми права та діє в часі, в просторі і за колом осіб.

Підзаконні нормативно-правові акти – це офіційні загальнообов‘язкові документи компетентних органів держави, які видаються на підставі та на виконання законів.

Право – це система загальнообов’язкових, формально визначених, загальних правил поведінки, що встановлюються, гарантуються і охороняються державою та регулюють суспільні відносини, виражаючи міру свободи і справедливості

Правовідносини – це специфічні суспільні відносини, що виникають на основі норм права, учасники яких є носіями суб‘єктивних прав та юридичних обов‘язків.

Правомірна поведінка – це суспільно корисна, суспільно необхідна, бажана і допустима поведінка осіб, яка відповідає правовим нормами і гарантується державою.

Правопорушення – це соціально шкідливі, винні діяння деліктоздатного суб‘єкта, які порушують вимоги норм права.

Республіка – форма державного правління, за якої всі вищі органи державної влади чи обираються громадянами на певний строк, чи формуються представницькими установами.

Система права – це його внутрішня структура, яка включає узгоджену систему правових норм та є відображенням об’єктивно існуючих у суспільстві соціально-економічних, політичних, культурних, етнонаціональних, ідеологічних (включаючи релігійні) умов.

Суспільні відносини – це зв‘язки між особами, які встановлюються в процесі їх спільної життєдіяльності. Вони надзвичайно різноманітні, їх можна класифікувати за різними ознаками, поділивши на види в залежності від сфери діяльності, як то – на політичні, моральні, економічні, релігійні та правові.

Унітарна держава – це така держава, складові частини якої не мають власного державного суверенітету і всіх інших ознак держави, та не можуть бути суб‘єктами політичних міжнародних відносин.

Федерація – це тривалий союз окремих суверенних держав, які об‘єдналися на добровільній основі, створили єдину державу і передали частину своїх суверенних прав центральним федеральним (союзним) державним органам.

Юридичний обов‘язок – це міра належної поведінки суб‘єкта, що забезпечується можливістю державного примусу.

Література

1. Загальна теорія держави і права: за ред. М. В. Цвіка, О. В. Петришина. Харків: Право, 584 с.
2. Кельман М.С. Мурашин О.Г. Загальна теорія держави і права: Підручник. К.: Кондоф, 477 с.
3. Рабінович П.М. Основи загальної теорії права та держави. К.: Атіка, 175 с.
4. Скакун О.Ф. Теорія держави і права: Підручник: Х.: Консум, 656 с.
5. Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник /За ред.О.В. Зайчука, Н. М. Оніщенко. К.: Юрінком Інтер, 688 с.
6. Цвік М.В. Теорія держави і права. Х., 386 с.
7. Правознавство: підруч.: кол. авт. Київ: Юрінком Інтер, 632 с.
8. Правознавство: підруч.: кол. авт. Одеса: Атлант, 554 с.
9. Основи правознавства України: Навчальний посібник. Х.: Одисей, 368 с.

Ратушняк С.П. Правознавство. Тернопіль: Навчальна книга Богдан, 2014. 72

• Поняття конституційного права України, його предмет та методи. Конституційно-правові норми та конституційно-правові інститути

Конституційне право посідає особливе місце у правовій системі України. Свою назву воно отримало від особливого юридичного документу – Конституції – Основного закону держави.

Конституційне право України – це провідна галузь національного права України, норми якої визначають і регулюють політичні та інші найважливіші суспільні відносини в економічній, соціальній, культурній (духовній) та інших сферах життя і діяльності суспільства та держави.

Предмет конституційного права України є досить широким поняттям. Його складають суспільні відносини, що визначають принципи, на яких базується устрій держави та суспільства (суверенітет, форма правління, форма державного устрою, форми власності тощо), основи взаємовідносин людини і держави (права і свободи людини і громадянина, набуття і припинення громадянства); відносини з приводу організації та діяльності органів державної влади; відносини, що визначають засади і принципи організації та функціонування місцевого самоврядування в Україні та ін..

Метод конституційного права, або метод конституційно-правового регулювання, – це система способів, прийомів цілеспрямованого юридичного впливу норм конституційного права на суспільні відносини, що є предметом конституційно-правового регулювання. Виокремлюють такі методи конституційного права:

• загальні (метод зобов’язання, метод дозволу, метод заборони);
• спеціальні (метод установлення (установчий)).

Метод конституційного зобов’язання полягає у спонукальному характері конституційних приписів, покладенні обов’язків на конкретних суб’єктів конституційно-правових відносин. Наприклад, ст. 3 Конституції України проголошує: «Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави».

Метод дозволу визначає міру можливої поведінки суб’єктів конституційного права. Такий метод найчастіше застосовується для встановлення прав та свобод людини, а також для визначення компетенції державних органів: «Кожна людина має невід’ємне право на життя» (ст. 27 Конституції України), «Верховна Рада України у межах своїх повноважень може створювати тимчасові спеціальні комісії для підготовки і попереднього розгляду питань» (ст. 89 Конституції України).

Метод заборони досить рідко застосовується в конституційному праві. Як правило, він передбачає юридичне обмеження правосуб’єктності учасників конституційно-правових відносин задля запобігання конституційного правопорушення. Наприклад, відповідно до ст. 17 Конституції України, на території України забороняється створення і функціонування будь-яких збройних формувань, не передбачених законом.

Метод конституційного установлення (установчий метод) полягає в конституційному установленні (визначенні) основ конституційного ладу, організації та функціонування органів державної влади та місцевого самоврядування, правового статусу людини і громадянина та ін. Так, ст.1 Конституції України визначає, що Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава. Установчий характер мають також норми Конституції, які визначають Верховну Раду України як єдиний орган законодавчої влади (ст.75), Президента України – як главу держави (ст.102).

Конституційне право, як і будь-яка галузь національного права, має свою внутрішню будову (систему), яку складають конституційно-правові норми та конституційно-правові інститути.

Конституційно-правова норма – це встановлене або санкціоноване державою загальнообов’язкове правило поведінки, що регулює суспільні відносини, які становлять предмет конституційного права. Їм притаманні як загальні ознаки правових норм (регулюють суспільні відносини, встановлюють обов’язкові правила поведінки, містяться в чинних правових актах держави, охороняються і забезпечуються у разі необхідності примусовою силою держави), так і спеціальні (зміст, джерела, в яких вони містяться, установчий характер приписів, особливості внутрішньої структури).

Конституційно-правові норми класифікують за наступними ознаками:

• за змістом,
• за методом правового регулювання (характером втілення приписів),
• за юридичною силою,
• за територією дії,
• за призначенням у механізмі правового регулювання,
• за функціональною спрямованістю, терміном дії.

За змістом, тобто колом суспільних відносин, що ними регулюються, слід виділяти норми, що регулюють основи конституційного ладу України, права, свободи та обов’язки людини і громадянина в Україні, громадянство в Україні, форми безпосередньої демократії в Україні, інститут парламентаризму, інститут глави держави, інститут виконавчої влади, інститут судової влади тощо.

За методом правового регулювання (за характером втілених приписів) розрізняють імперативні та диспозитивні. Імперативні норми конституційного права – це абсолютно визначені норми конституційного права, що передбачають єдиний варіант правомірної поведінки суб’єктів конституційного права. Наприклад, ст. 74 Конституції України проголошує:

«Референдум не допускається щодо законопроектів з питань податків, бюджету та амністії». Диспозитивні – це норми, що визначають можливість вибору правомірного варіанта поведінки суб’єктами конституційного права. Згідно зі ст. 35 Конституції України, право на свободу світогляду і віросповідання включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої.

Норми конституційного права класифікуються за юридичною силою, що залежить від того, в якому нормативному акті вони містяться та яке місце посідає акт у правовій системі України. Найважливіші норми містяться в Конституції України та законах України. На їх основі видаються інші правові акти (постанови Верховної Ради України, укази та розпорядження Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, акти органів місцевої виконавчої влади й місцевого самоврядування).

За територією дії прийнято розрізняти загальнодержавні та місцеві конституційно-правові норми. Загальнодержавними є ті норми, які діють на території всієї держави і є загальнообов’язковими для всіх суб’єктів права. Місцеві, або локальні, норми мають силу на території певного регіону.

За призначенням у механізмі правового регулювання конституційно- правові норми поділяються на матеріальні (відображають зміст поведінки, діяльності, правовий статус – наприклад, ст. 75 Конституції України проголошує, що єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – Верховна Рада України) та процесуальні (закріплюють порядок, способи, методи здійснення приписів), приміром, у ст. 69 Конституції України зазначено, що народне виявлення здійснюється через вибори, референдум та інші форми безпосередньої демократії. Матеріальні норми відповідають на запитання «Що робити?», а процесуальні – «Як робити?».

За терміном дії розрізняють постійні, тимчасові та виключні конституційно-правові норми. Тимчасові – норми, що діють певний період у чітко визначених хронологічних межах, після чого їх дія припиняється (наприклад, окремі пукти Розділу ХV «Перехідні положення»). Виключні норми – правила поведінки, що набувають сили імперативної норми, призупиняючи дію інших конституційних норм, за умов введення в Україні надзвичайного чи воєнного стану.

Конституційно-правові норми можна класифікувати і за властивостями їхніх складових елементів. Так, за формою вираження характеру диспозиції конституційно-правової норми виділяють уповноважуючі, зобов’язуючі та забороняючі. Уповноважуючі – це норми, що визначають права суб’єктів конституційного права, надані їм для здійснення можливих визначених дій. Наприклад, ст. 86 Конституції України «Народний депутат має право звернутися із запитом до Верховної Ради України, до КМУ, до керівників інших органів виконавчої влади…» Зобов’язуючі – норми, що визначають обов’язки суб’єктів конституційного права щодо здійснення обов’язкових визначених дій. Наприклад, ст. 66 Конституції України: «Кожен зобов’язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки». Забороняючі – норми, що визначають обов’язки суб’єктів конституційного права щодо категоричної необхідності утриматися від певних дій. Наприклад, ст. 78 Конституції України:

«Народні депутати не можуть мати іншого представницького мандата чи бути на державній службі».

Конституційно-правовий інститут – це відповідна система норм конституційного права, що регулюють однорідні та взаємопов’язані суспільні відносини, які утворюють відносно самостійну групу. До них відносять: основи конституційного ладу, основи правового статусу людини і громадянина, виборче право, інститути парламентаризму, референдуму, глави держави, місцевого самоврядування тощо.

Конституційно-правові інститути розрізняють за змістом, структурою, методами та завданнями правового регулювання. В сучасній літературі виокремлюють три їх різновиди:

• загальні (генеральні);
• головні;
• початкові (субінститути).

Загальні інститути мають комплексний характер і складають значні масиви правових норм, які регулюють великі сфери (або кілька сфер) суспільних відносин. Загальні інститути об’єднують норми, що можуть суттєво відрізнятися між собою як за предметом, так і за характером впливу на суспільні відносини. До них відносять,зокрема, такі:

• загальних засад конституційного ладу України;
• основ правового статусу людини і громадянина;
• прямого волевиявлення (вибори, референдум);
• конституційної системи органів державної влади;
• територіального устрою України;
• конституційно-правових основ місцевого самоврядування.

Головні конституційно-правові інститути в межах загальних інститутів об’єднують правові норми, що регулюють певні групи однорідних суспільних відносин. Вони виступають структурними підрозділами загальних інститутів і, на відміну від них, характеризуються вужчою предметною і функціональною спеціалізацією. Наприклад, до загального конституційно-правового інституту основ правового статусу людини і громадянина входять такі головні інститути: громадянства України, принципів правового статусу людини і громадянина, основних прав, свобод і обов’язків людини і громадянина, гарантій основних прав і свобод, правового статусу іноземців в Україні, політичного притулку.

 

Початкові конституційно-правові інститути (субінститути) у межах головних інститутів об’єднують кілька правових норм, що регулюють окрему групу суспільних відносин. Наприклад, до головного інституту громадянства України входить початковий інститут набуття (припинення) громадянства України.

Норми та інститути конституційного права знаходять відображення у різних зовнішніх формах, які іменуються джерелами конституційного права. Основним джерелом конституційного права України є Конституція України.

 

• Конституція як Основний закон суспільства та держави

Термін «конституція» походить від латинського «constitutio», що перекладається, як «установлення», «устрій», «порядок». У стародавньому Римі це слово позначало акти імператора, обов’язкові для виконання.

Конституція – це єдиний нормативно-правовий акт або система актів, за допомогою яких народ чи органи держави, які виступають від його імені, встановлюють основні принципи суспільного та державного устрою країни, права, свободи та обов’язки людини і громадянина, форми безпосередньої демократії, систему органів державної влади та місцевого самоврядування, порядок їх діяльності, основи адміністративно-територіального устрою тощо.

Конституція визначає загальні засади функціонування суспільства та держави, тому її часто називають Основним законом.

Конституції характерні певні ознаки (юридичні властивості), які відрізняють її від інших нормативно-правових актів. До них, зокрема належать:

• юридичне верховенство – конституція є актом найвищої юридичної сили, а всі інші нормативно-правові акти повинні відповідати, не суперечити їй;
• універсальний характер регламентації – конституція є регулятором найважливіших суспільних відносин в усіх сферах суспільного та державного ладу країни;
• нормативність – конституція обов’язкова для виконання всіма суб’єктами права і є актом постійної та прямої дії;
• конституція є основою правової системи країни, її законодавства; поточне законодавство розвиває конституційні приписи, деталізує їх;
• особливий порядок прийняття та внесення змін – конституція приймається відповідним органом (парламентом, установчими зборами) чи шляхом референдуму після розробки конституційного проекту;
• підвищений ступінь захисту з боку держав – конституція містить норми, за допомогою яких забезпечується її непорушність та ін.

 На сьогодні у світі діє понад 200 конституцій держав та близько 300 конституцій суб’єктів федерацій чи автономних утворень, що обумовлює потребу в їх класифікації та систематизації.

Класифікація конституцій здійснюється за допомогою таких критеріїв:

• форма (структура);
• спосіб прийняття;
• термін дії;
• форма правління та форма державного устрою, закріплені у конституції;
• порядок внесення змін і доповнень, тощо.

За формою (структурою) конституції поділяються на писані та неписані. Писана конституція являє єдиний нормативний акт (Конституція США 1787 р.) або кілька актів, перелік яких чітко визначений (Конституція Франції складається з Декларації прав людини і громадянина 1789 р., Преамбули до Конституції 1946 р. та Конституції 1958 р.). Неписана конституція складається з чітко не визначеної кількості джерел, серед яких можуть бути як писані (акти парламенту, судові прецеденти), так і неписані або усні (конституційні звичаї). Так, наприклад, Конституцію Великої Британії складають: Велика хартія вольностей 1215 p., Білль про права 1689 p., Акт про престолонаслідування 1701 р., Акти про парламент 1911 та 1949 тощо. Крім Великої Британії, неписаною конституцією послуговуються в Австралії, Новій Зеландії.

За способом прийняття розрізняють октройовані та народні конституції.. Октройовані (від французького «octroyer» – жалувати, дарувати) – це конституції, прийняті без участі представницьких органів, «подаровані» народу сувереном (монархом, метрополією). До таких конституцій належать Конституція Непалу 1990 р., Конституція Саудівської Аравії 1992 р. (даровані монархом), Конституція Нігерії 1960 р. (дарована колишньою метрополією Великою Британією) та ін. Народні – це конституції, прийняті представницьким органом держави (парламентом, установчими зборами) або шляхом референдуму. Такими є конституції більшості держав світу.

За терміном дії конституції поділяються на постійні та тимчасові. Постійні – це конституції, в яких не встановлений хронологічний термін їх дії та не передбачено подій, за яких вона може бути скасована. Тимчасові конституції обмежують термін своєї дії або передбачають певні умови, при настанні яких вони змінюються постійними конституціями (наприклад, тимчасові Конституції Іраку 1970 р. та 2004 р., Об’єднаних Арабських Еміратів 1971 р., Судана 1985 р., Південно-Африканської республіки 1994 р. тощо).

За формою правління, яка закріплюється в конституції, розрізняють монархічні (наприклад, Конституції Японії 1947 р., Іспанії 1978 р.) та республіканські (наприклад, Конституції Франції 1958 p., Польщі 1997 p.).

За формою державного устрою, що встановлюється конституціями, вони поділяються на федеративні та унітарні. Федеративними є конституції союзних держав, вони закріплюють принципи федералізму, систему федеральних органів, розмежування компетенції між федерацією та її суб’єктами (Конституція ФРН 1949 р.). У свою чергу, суб’єкти багатьох федерацій (наприклад, США) можуть мати свої конституції, які регулюють питання організації влади суб’єкта федерації. Унітарними є конституції простих (унітарних) держав (Конституція України1996 p.)

За порядком внесення змін, поправок і доповнень конституції поділяють на: жорсткі, які змінюються і доповнюються в особливому порядку, з дотриманням ускладненої (порівняно зі звичайною законодавчою) процедури; гнучкі, які змінюються в такому ж порядку, як і звичайні закони. Останнім часом така класифікація втрачає сенс, оскільки всі формальні конституції є жорсткими, а гнучкою може бути конституція в її матеріальному розумінні.

Окрім того, у сучасній науці конституційного права виокремлюють фактичну та юридичну конституції. Фактична конституція – це реально існуючий державний та суспільного лад в країні. Юридична конституція – це документ, який приймається та змінюється в особливому порядку, має вищу юридичну силу та особливий предмет регулювання.

28 червня 1996 р. Верховна Рада України ухвалила Конституцію України. Відтоді цей день в Україні відзначається як державне свято.

Структура конституції – це спосіб організації (побудови) конституційного тексту. Конституція України складається з преамбули, 15 розділів (позначаються римськими цифрами від I до XV) та 161 статті (позначаються арабськими цифрами). Варто відзначити, що у зв’язку з прийняттям Закону України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» від 2 червня 2016 р., структура Конституції України зазнала певних змін. Так, Розділ VII «Прокуратура» було виключено, а окремі статті доповнено підпунктами (наприклад, статтю 129 доповнено статтею 129-1, статтю131 – статтями 131-1 та 131-2).

Преамбула – це невелика за обсягом, урочиста вступна частина Конституції України, яка визначає основні цілі, задля досягнення яких її було прийнято. Це, зокрема: забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя; зміцнення громадянської злагоди; розвиток і зміцнення демократичної, соціальної, правової держави.

Основну частину Конституції України складають:

• Розділ І «Загальні засади» (ст. 1–20), в якому визначено основи суспільного і державного ладу України;
• Розділ ІІ «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина» (ст. 21– 68), в якому закріплено перелік прав, свобод та обов’язків людини і громадянина, їх гарантії;
• Розділ ІІІ «Вибори. Референдуми» (ст. 69–74), положення якого визначають механізм безпосередньої реалізації народного суверенітету;
• Розділ IV «Верховна Рада України» (ст. 75–101), в якому закріплено порядок формування та діяльності українського парламенту, його структуру та повноваження, конституційно-правовий статус народного депутата України;
• Розділ V «Президент України» (ст. 102–112), який визначає конституційно-правовий статус Президента України та Ради національної безпеки і оборони України;
• Розділ VІ «Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади» (ст. 113–120), який закріплює структуру та порядок формування Кабінету Міністрів України, його повноваження, а також конституційно-правові основи здійснення виконавчої влади на місцях;
• Розділ VIIІ «Правосуддя» (ст. 124–131-2, який визначає основи правосуддя в Україні, конституційно-правовий статус суддів, прокуратури та адвокатури;
• Розділ IX «Територіальний устрій України» (ст. 132–133), в якому закріплено основні принципи територіального устрою України та встановлено систему адміністративно-територіального устрою;
• Розділ X «Автономна Республіка Крим» (ст. 134–139), в якому врегульовано конституційно-правовий статус АРК;
• Розділ ХІ «Місцеве самоврядування» (ст. 140–146), який визначає особливості здійснення місцевого самоврядування в Україні;
• Розділ XII «Конституційний Суд України» (ст. 147–153), який встановлює порядок організації та діяльності Конституційного Суду України правовий статус його суддів;
• Розділ XIII «Внесення змін до Конституції України» (ст. 154–159), що визначає порядок внесення змін до Конституції України.

Заключною частиною Конституції України є її прикінцеві та перехідні положення – розділи XIV та XV. У Розділі ХІV «Прикінцеві положення» (ст. 160–161) врегульовано порядок набуття чинності Конституцією та встановлено, що день її прийняття є державним святом. У Розділі ХV

«Перехідні положення» (п. 1–16-1) визначено строки вступу в дію окремих конституційних приписів та порядок заміни одних органів іншими (наприклад, порядок заміни Вищої ради юстиції Вищою радою правосуддя).

Порядок внесення змін і доповнень до Конституції України визначено у Розділі ХІІІ Конституції України «Внесення змін до Конституції України». Він диференціюється залежно від предмета цих змін. Так, внесення змін до розділів І, Ш, XIII передбачає більш складну процедуру, ніж внесення змін до інших розділів Основного Закону.

Відповідно до ст. 154 Конституції України, законопроект про внесення змін до Конституції України може поданий до Верховної Ради України:

• Президентом України;
• народними депутатами України (не менше як 1/3 від конституційного складу Верховної Ради України (150 осіб), якщо зміни не стосуються розділів І, ІІІ, ХІІІ, або не менше 2/3 від конституційного складу (300 осіб), якщо законопроект передбачає зміни у розділах І, ІІІ, ХІІІ).

Законопроект про внесення змін до Конституції України має пройти обов’язковий попередній контроль у Конституційному Суді України, який повинен надати висновок щодо відповідності законопроекту вимогам ст. 157 та ст. 158 Конституції України.

Конституція України не може бути змінена, якщо зміни:

• передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина;
• спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України;
• вносяться в умовах воєнного або надзвичайного стану (ст. 157 Конституції України);
• здійснюються шляхом повторного подання законопроекту, аналогічного тому, який не був прийнятий, не раніше ніж через рік з дня прийняття рішення щодо цього законопроекту;
• стосуються одних і тих самих положень Конституції України та здійснюються двічі протягом строку повноважень Верховної Ради України (ст. 158 Конституції України).

Всі законопроекти про внесення змін до Конституції України приймаються кваліфікованою більшістю, тобто не менш як 2/3 від конституційного складу Верховної Ради України.

Законопроект про внесення змін до Конституції України, окрім розділів І, ІІІ, ХІІІ, підлягає розгляду на двох сесіях парламенту. На одній сесії він попередньо схвалюється простою більшістю голосів народних депутатів України (226 осіб), а на наступній сесії приймається кваліфікованою більшістю. Законопроект про внесення змін до розділів І, III, XIII після прийняття парламентом обов’язково затверджуються всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом України.

Верховною Радою України було прийнято шість законів про внесення змін до Конституції України. Так, 8 грудня 2004 р. парламент ухвалив Закон України «Про внесення змін до Конституції України», відповідно до якого в Україні було встановлено парламентсько-президентську республіку. У 2010 р. Конституційний Суд України визнав цей акт неконституційним і держава повернулася до попередньої редакції Основного закону. У 2014 р. окремі положення Конституції України було відновлено у редакції 2004 р. 2 червня 2016 р. у контексті судової реформи було прийнято Закон України «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)». 7 лютого 2019 р. Верховна Рада України ухвалила Закон України «Про внесення змін до Конституції України (щодо стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору». Закон набув чинності 21 лютого 2019 р.

 

• Загальні засади конституційного ладу України

Конституційний лад – складне та багатозначне поняття. У найбільш широкому значенні конституційний лад – це певна форма організації держави та суспільства, визначена і закріплена в конституційному порядку.

За своїм змістом конституційний лад опосередковує собою, насамперед, передбачені та гарантовані Основним законом державний і суспільний лад, конституційний статус людини і громадянина, систему безпосереднього народовладдя, організацію державної влади і місцевого самоврядування, територіальний устрій, основні засади зовнішньополітичної та іншої міжнародної діяльності держави, основи національної безпеки та інші існуючі найважливіші види конституційно- правових відносин.

За формою конституційний лад є системою основних організаційних і правових форм суспільних відносин, передбачених конституцією, тобто основних видів організації та діяльності держави, суспільства та інших учасників конституційно-правових відносин.

Конституційний лад визначається існуючим державним і суспільним ладом. Державний лад – це закріплена Конституцією України форма організації Української держави. Суспільний лад – це форма організації суспільства, визначена Конституцією України.

Загальні засади конституційного ладу України закріплено у Розділі І Конституції України. Право визначати і змінювати конституційний лад належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами.

Ст. 1 Конституції України проголошує Україну суверенною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою державою.

Суверенність і незалежність означає, що влада держави є верховною, повною, самостійною та неподільною у відносинах у межах кордонів, а також незалежною і рівноправною у взаємовідносинах з іншими державами. Стаття 2 Конституції України встановлює, що суверенітет України розповсюджується на всю її територію.

Демократична держава (від грец. «демос» – народ, «кратос» – влада) – це держава, яка постійно, всебічно і повно виражає волю народу, забезпечуючи його реальну участь в управлінні державними справами.

Стаття 5 Конституції України проголошує, що носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює її безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Ці положення знаходять своє продовження у ст. 38 Конституції України, відповідно до якої громадяни мають право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Україна як соціальна держава орієнтована на здійснення ефективної соціальної політики, що реалізується у забезпеченні прав людини і громадянина, створенні доступних систем охорони здоров’я, освіти, соціального захисту, підтримці малозабезпечених верств населення та ін. Так, у ст. 3 Конституції України вказано, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави

Правова держава – це держава, в якій забезпечено верховенство права, де діяльність державних органів здійснюється на основі та у межах, визначених правом; де існує взаємна відповідальність між державою та суспільством. Проголошення України як правової держави передбачає собою розподіл влади на три гілки – законодавчу, виконавчу і судову – та їх взаємоконтроль (ст. 6 Конституції України). Окрім того, Конституція України гарантує місцеве самоврядування. Кожна територіальна громада (жителі села чи добровільне об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста) має право самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Невід’ємною складовою конституційного ладу є форма Української держави. Відповідно до Конституції України, за формою державного правління Україна є змішаною (парламентсько-президентською) республікою, за формою державного устрою – унітарною (єдиною, соборною) державою, за формою державного (політичного) режиму – демократичною державою.

Суверенність і незалежність держави, її демократизм, соціальний і правовий характер, унітарність та республіканська форма правління є основними принципами державного ладу України.

Суспільний лад України ґрунтується на принципах суверенності суспільства, його демократизму, плюралізму (багатоманітності) та поєднує в собі багато складових – політичну, економічну, соціальну, культурну (духовну).

Політичну складову представляють народ, держава, політичні партії, територіальні громади та органи місцевого самоврядування. Порядок утворення та реєстрації політичних партій визначено в Законі України «Про політичні партії в Україні» від 5 квітня 2001 р.

Основним елементом суспільного ладу є економічна система, тобто система основних форм власності та економічної (господарської) діяльності. Відповідно до Конституції України виокремлюють такі форми власності: власність Українського народу (ст. 13), власність держави, комунальну власність і приватну власність (ст. 41). Так, згідно зі ст. 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктами права власності Українського народу. Кожний громадянин має право користуватися природними об’єктами права власності народу відповідно до закону.

Важлива роль у функціонуванні суспільного ладу України належить її соціальній системі, яка являє собою сукупність соціальних спільнот й об’єднань – трудових колективів, профспілкових організацій, громадських об’єднань тощо. Порядок їх утворення та діяльності визначається Законами України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» від 15 вересня 1999 р., «Про громадські об’єднання» від 22 березня 2012 р., «Про благодійну діяльність та благодійні організації» від 5 липня 2012 р. тощо.

Основними формами духовного (культурного) життя є, зокрема, освіта, наука, культура, інформація тощо.

Невід’ємною складовою конституційного ладу є державна мова. Під державною (офіційною) мовою розуміється мова, якій державою надано правовий статус обов’язкового засобу спілкування у публічних сферах суспільного життя.

Конституцією України статус державної надано українській мові (ст. 10). Це повністю відповідає державотворчій ролі української нації, яка історично проживає на території України, складає абсолютну більшість її населення і дала офіційну назву державі. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. Громадянам створюються умови для вивчення української мови та поглибленого її опанування.

Окремі статті Конституції України містять вимоги щодо обов’язкового володіння державною мовою: Президентом України (ст. 103), суддями (ст. 127), суддями Конституційного Суду України (ст. 148). У законодавстві України також передбачена обов’язкова вимога знання української мови в обсязі, достатньому для спілкування, особами, що вступають до громадянства України (ст. 17 Закону України «Про громадянство України»), її визначено як мову, якою здійснюється провадження (ст. 29 Кримінального процесуального кодексу України, ст. 9 Цивільного процесуального кодексу України), освіта (ст. 7 Закону України «Про освіту»).

Водночас держава гарантує вільний розвиток, використання і захист мов національних меншин України. Принципово важливим є закріплення в Конституції положень про сприяння державній консолідації та розвитку української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної, релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України (ст. 11 Конституції України).

Конституцією України також закріплюються державні символи України, які складають Державний Прапор України, Державний Герб України і Державний Гімн України (ст. 20).

Державним Прапором України є національний прапор, що являє собою прямокутне полотнище, яке складається з двох рівних за шириною горизонтально розташованих смуг: верхньої – синього кольору, нижньої – жовтого кольору, із співвідношенням ширини прапора до його довжини 2:3. Державний прапор підіймають на будинках органів державної влади й управління, органів місцевого самоврядування, дипломатичних і консульських представництв України, на прикордонних заставах та митницях, під час офіційних зустрічей на вищому рівні тощо. Указом Президента України «Про День Державного Прапора України» Днем Державного Прапора України проголошено 23 серпня.

Державний Герб України складається з Малого та Великого Гербів. Малим Державним Гербом України є Знак Княжої Держави Володимира Великого – золотий тризуб на блакитному фоні. Зображення Малого Герба розміщують на печатках органів державної влади, державного правління, судових органів, грошових знаках, службових посвідченнях, штампах, бланках державних установ тощо.

Великий Герб України знаходиться у стадії розробки.

Державний Гімн України – це національний гімн на музику М. Вербицького зі словами першого куплету та приспіву твору П. Чубинського. Його виконанням розпочинаються і закінчуються урочисті заходи загальнодержавного значення. Крім того, гімн виконується під час проведення офіційних державних церемоній при піднятті Державного Прапора, прийнятті військової присяги та ін.

Наруга над державними символами України тягне за собою відповідальність, передбачену законом. Так, відповідно до ст. 338 КК України публічна наруга над Державним Прапором України, Державним Гербом України або Державним Гімном України карається штрафом до п’ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або арештом на строк до шести місяців або позбавленням волі на строк до трьох років.

Столицею України є місто Київ.

 

• Права, свободи та обов’язки людини і громадянина в Україні. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини

Права, свободи та обов’язки людини і громадянина є надзвичайно важливими категоріями конституційного права. Уявлення про них почали формуватися ще в епоху Античності, проте найбільш повного звучання вони набули за часів Просвітництва.

В юридичній науці утвердилося два основних підходи до розуміння прав і свобод – природно-правовий (юснатуралістичний) та позитивістський. Представники природно-правового напрямку стверджують, що людина має невід’ємні права, даровані їй від народження природою, натомість позитивісти вважають правами лише ті, що встановлюються та надаються державою. Наразі майже всі дослідники прав і свобод людини і громадянина єдині в тому, що вони мають природний характер. Держава ж повинна визнавати та гарантувати їх.

Поняття прав і свобод близькі за своїм змістом, але не ідентичні. Права людини – це її можливості, що необхідні для нормального існування та розвитку як особисті. Свобода людини – це також спосіб можливої поведінки людини в суспільстві. Але якщо право людини може бути здійснене, як правило, лише за наявності певних юридичних засобів, механізмів (право на працю, право на освіту не можуть бути реалізовані без відповідної встановленої державою юридичної процедури), то свободи людини зазвичай можуть здійснюватися і без такої допомоги держави (свобода пересування, свобода світогляду і віросповідання).

Важливо розрізняти поняття «права людини» та «права громадянина». Людина – істота, певний живий організм, який підпорядковується біологічним законам та законам співіснування в соціумі. Громадянин – це особа, яка знаходиться в правовому зв’язку з певною державою. Тому права і свободи людини – це права і свободи, які належать кожній людині незалежно від наявності чи відсутності в неї громадянства держави. Натомість, права і свободи громадянина належать лише громадянам певної держави. Як правило, це політичні права (наприклад, право обирати і бути обраним до органів державної влади та місцевого самоврядування).

Права і свободи людини і громадянина закріплено в численних міжнародно-правових документах, найбільш відомими з яких є: Загальна декларація прав людини від 10 грудня 1948 р., Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (Європейська конвенція з прав людини) 1950 р., Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1965 р., Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р., Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 р., Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації стосовно жінок 1979 р., Конвенція проти тортур та інших жорстоких, нелюдських або принижуючих гідність видів поводження і покарання (1984 р.), Конвенція про права дитини 1989 р. та ін. Юридична сила цих документів різна. Наприклад, Загальна декларація прав людини містить у собі лише норми- рекомендації, а норми, закріплені в пактах 1966 р., вважаються обов’язковими для держав, що приєдналися до них.

У Конституції України правам, свободам та обов’язкам людини і громадянина присвячено Розділ ІІ, який, до речі, містить найбільшу кількість статей і займає близько 1/3 конституційного тексту.

Класифікація прав і свобод людини і громадянина здійснюється за різними критеріями. Так, за суб’єктом їх поділяють на права людини (наприклад, право на життя, право на свободу та особисту недоторканість) та права громадянина (наприклад, право на свободу об’єднання у політичні партії); за формою здійснення – на індивідуальні й колективні (право на страйк, право на шлюб є колективними правами); за ґенезою – на природні (наприклад, право на життя) та похідні від них (наприклад, право на свободу слова), за ступенем абсолютизації – на такі, що підлягають обмеженню, і такі, що не підлягають законодавчому обмеженню, за черговістю їх проголошення (включення до правових документів) – на права першого, другого, третього та четвертого поколінь.

Концепція поділу прав і свобод на декілька поколінь була запропонована французьким вченим чеського походження Карелом Васаком у 70-х рр.. ХХ ст. В її основу покладено генераційний підхід. Права першого покоління (т.зв. негативні права) – це права, які першими були закріплені в офіційних документах (конституціях) XVII – XVIII ст. До них, зокрема, належать: право на життя, на недоторканість житла, на свободу думки тощо. Друге покоління прав людини (т.зв. позитивні права) – це соціальні, економічні та культурні права, які з’явилися в конституціях багатьох держав до середини XX ст. Їх реалізація передбачає «позитивне втручання з боку держави», створення нею відповідних механізмів. До цієї групи прав належать право на працю, на відпочинок, на соціальний захист тощо. До третього покоління прав відносять солідарні або колективні права, існування яких пов’язане з глобальними викликами сучасності. Вони належать спільнотам, а не окремим індивідам (наприклад, право на мир, на безпечне довкілля тощо). Становлення прав цієї групи почалося після Другої світової війни. Наприкінці 90-х рр. ХХ століття з’явилося поняття четвертого покоління прав, пов’язане з науково-технічним прогресом людства та його оновленими можливостями (наприклад, право на штучне запліднення, трансплантацію органів, зміну статі, клонування, евтаназію, одностатеві шлюби тощо).

Втім, найбільш поширеним критерієм класифікації прав і свобод людини і громадянина є їхній зміст. За змістом вони поділяються на особисті (громадянські), політичні, економічні, соціальні та культурні права і свободи.

 Особисті права і свободи – це основоположні, невідчужувані, невід’ємні та природні можливості кожної людини, які належать їй від моменту народження та забезпечують життєво необхідні умови існування. Конституція України у ст.ст. 27–35 закріплює такі особисті права і свободи:

• право на життя та право на захист свого життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань (ст. 27);
• право на повагу до своєї гідності (ст. 28);
• право на свободу та особисту недоторканність і право невідкладно знати про мотиви свого арешту або затримання, від моменту затримання захищати себе особисто і користуватися правовою допомогою захисника, оскаржити затримання в суді (ст. 29);
• право на недоторканність житла (ст. 30);
• право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31);
• право на невтручання в особисте життя, право громадян України знайомитися в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, право на спростування недостовірної інформації про себе і та право вимагати вилучення будь-якої інформації та на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації (ст. 32);
• право на свободу пересування, право вільного вибору місця проживання та право вільно залишати територію України, право громадян України в будь-який час повернутися в Україну (ст. 33);
• право на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань (ст. 34);
• право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35).

Політичні права і свободи пов’язані з участю в суспільно-політичному житті, з формуванням органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Їхньою важливою особливістю є те, що вони адресовані лише громадянам України. Конституція України передбачає такі політичні права і свободи:

• право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації, на участь у професійних спілках (ст. 36);
• право брати участь в управлінні державними справами, у всеукраїнському та місцевих референдумах, право обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування – виборче право (ст. 38);
• право рівного доступу до державної служби, а також служби в органах місцевого самоврядування (ст. 38);
• право на свободу зборів, мітингів, походів і демонстрацій (ст. 39);
• право петицій, тобто право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів (ст. 40).

Економічні та соціальні права і свободи покликані забезпечити особі належний життєвий рівень. Економічні права забезпечують людині можливість вільно розпоряджатися основними факторами виробничої діяльності, яка складає основу існування та розвитку суспільства. Соціальні права забезпечують людині гідний рівень життя й соціальну захищеність. Конституція України фіксує такі економічні та соціальні права і свободи:

• право власності (ст. 41);
• право на підприємницьку діяльність (ст. 42);
• право на працю, на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом, право на захист від незаконного звільнення та на своєчасне одержання винагороди за працю (ст. 43);
• право тих, хто працює, на страйк (ст. 44);
• право кожного, хто працює, на відпочинок (ст. 45);
• право громадян України на соціальний захист (ст. 46);
• право на житло (ст. 47);
• право на достатній життєвий рівень (ст. 48) тощо.

Культурні права і свободи – це можливості збереження та розвитку національної самобутності людини, доступу до духовних досягнень свого народу, людства, участь у їх подальшому розвитку, можливості участі у науковому житті. Це, право на освіту (ст. 53); право громадян України на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості, на результати своєї інтелектуальної, творчої діяльності та на захист інтелектуальної власності (ст. 54).

Основні обов’язки людини і громадянина – це закріплені в Конституції України вимоги, які пред’являються кожній людині та громадянинові, діяти певним чином (або утримуватися від вчинення дій) для забезпечення інтересів суспільства та держави.

Конституція України до основних обов’язків відносить:

• обов’язок неухильно додержуватися Конституції України та законів України (ст. 68);
• обов’язок поважати честь і гідність людей, не посягати на їхні права і свободи (ст. 68);
• обов’язок захищати Вітчизну, незалежність та територіальну цілісність України, шанувати її державні символи (ст. 65). Особливості здійснення цього обов’язку конкретизовано в Законах України «Про оборону України» від 6 грудня 1991 р., «Про військовий обов’язок і військову службу» від 25 березня 1992 р., «Про альтернативну (невійськову) службу» від 12 грудня 1992 р. та ін..;

• обов’язок кожного не заподіювати шкоди природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки (ст. 66);
• обов’язок сплачувати податки і збори (ст. 67);
• обов’язок набуття повної загальної середньої освіти (ст. 53);
• обов’язок піклування про дітей та непрацездатних батьків (ст. 51). Батьки зобов’язані утримувати своїх дітей до повноліття, а повнолітні діти зобов’язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків.

Парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини (омбудсман). Вперше інститут омбудсмана було запроваджено у Швеції на початку ХІХ ст. На сьогодні він успішно працює більш ніж у 100 країнах світу, в тому числі і в нашій державі.

Посада Уповноваженого de jure з’явилася в Україні у 1996 р. із прийняттям Конституції України. Так, у ст. 55 Конституції України вказано, що кожен може звернутися за захистом своїх прав до Уповноваженого з прав людини. 23 грудня 1997 р. було ухвалено Закон України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини», який визначив процедуру призначення та звільнення з посади, коло повноважень, порядок діяльності Уповноваженого. 14 квітня 1998 р. парламентом було обрано першого в історії України омбудсмана – Ніну Карпачову.

Уповноважений призначається на посаду і звільняється з посади Верховною Радою України таємним голосуванням шляхом подання бюлетенів. Пропозиції щодо кандидатур(и) на посаду Уповноваженого вносять:

• Голова Верховної Ради України або
• не менше 1/4 народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України (113 осіб).

Відповідний комітет Верховної Ради України за результатами спеціальної перевірки подає Верховній Раді України свої висновки щодо кожної кандидатури на посаду Уповноваженого. Вона повинна відповідати наступним вимогам:

• громадянство України;
• досягнення на день обрання 40-річного віку;
• володіння державною мовою;
• високі моральні якості;
• досвід правозахисної діяльності;
• проживання в Україні протягом останніх п’яти років.

Не може бути призначено Уповноваженим особу, яка має не погашену або не зняту судимість за вчинення злочину, крім реабілітованої, або на яку протягом останнього року накладалося адміністративне стягнення за вчинення корупційного правопорушення.

Уповноважений призначається строком на п’ять років, який починається з дня складення ним присяги на пленарному засіданні Верховної Ради України.

Уповноважений не може мати представницького мандата, обіймати будь-які інші посади в органах державної влади, виконувати іншу оплачувану чи неоплачувану роботу в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, об’єднаннях громадян, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форми власності, крім викладацької, наукової або іншої творчої діяльності. Він не може бути членом будь-якої політичної партії.

Повноваження Уповноваженого припиняються у разі:

• відмови його від подальшого виконання обов’язків шляхом подання заяви про складення своїх повноважень;
• набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо нього;
• набрання законної сили рішенням суду про визнання особи, яка обіймає посаду Уповноваженого, безвісно відсутньою або про оголошення її померлою;
• складення присяги новообраним Уповноваженим;
• смерті особи, яка обіймає посаду Уповноваженого.

Уповноважений має право також призначати своїх представників (наприклад, представник Уповноваженого з дотримання прав дитини, представник Уповноваженого у справах захисту прав військовослужбовців та ін.). Окрім того, Уповноважений має розгалужену мережу регіональних представництв.

Для забезпечення діяльності Уповноваженого працює секретаріат. До основних прав омбудсмана в Україні належать:

• право невідкладного прийому Президентом України, Головою Верховної Ради України, Прем’єр-міністром України, головами Конституційного Суду України, Верховного Суду, Генеральним прокурором, керівниками інших державних органів, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності, їх посадовими та службовими особами;
• право бути присутнім на засіданнях Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Конституційного Суду України, Верховного Суду та інших колегіальних органів;
• право звернення до Конституційного Суду України з поданням про відповідність Конституції України актів, стосуються прав і свобод людини і громадянина;
• право вносити в установленому порядку пропозиції щодо вдосконалення законодавства України у сфері захисту прав і свобод людини і громадянина;
• право безперешкодно відвідувати органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, бути присутнім на їх засіданнях;
• право на ознайомлення з документами, у тому числі тими, що містять інформацію з обмеженим доступом, та отримання їх копій в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, об’єднаннях громадян, на підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форми власності, органах прокуратури, включаючи справи, які знаходяться в судах;
• право відвідувати без попереднього повідомлення про час і мету відвідування, слідчі ізолятори, кримінально-виконавчі установи, військові частини, гауптвахти, дисциплінарні батальйони, психіатричні заклади, дитячі будинки, загальноосвітні школи-інтернати для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, центри соціальної реабілітації дітей- інвалідів, психоневрологічні інтернати, геріатричні пансіонати, будинки- інтернати для громадян похилого віку та інвалідів тощо та право опитувати осіб, які перебувають у вказаних місцях;
• бути присутнім на засіданнях судів усіх інстанцій, у тому числі на закритих судових засіданнях, за умови згоди суб’єкта права, в інтересах якого судовий розгляд оголошено закритим;
• направляти у відповідні органи акти реагування Уповноваженого у разі виявлення порушень прав і свобод людини і громадянина для вжиття цими органами заходів та ін.

Актами реагування Уповноваженого щодо порушень положень Конституції України, законів України, міжнародних договорів України стосовно прав і свобод людини і громадянина є конституційне подання Уповноваженого та подання Уповноваженого до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форми власності та їх посадових і службових осіб.

Уповноважений здійснює свою діяльність на підставі відомостей про порушення прав і свобод людини і громадянина, які отримує:

• за зверненнями громадян України, іноземців, осіб без громадянства чи їх представників;
• за зверненнями народних депутатів України;
• за власною ініціативою.

Звернення до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини подаються лише у письмовій формі. Відправити звернення можна  не  лише  звичайною,  а  й  електронною  поштою  (hotline@ombudsman.gov.ua), або взагалі передати його під час особистого прийому у приймальні Уповноваженого.

Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини не підлягають розгляду звернення:

• подані пізніше ніж через рік після виявлення порушення прав і свобод людини та громадянина (за наявності виняткових обставин цей строк може бути подовжений Уповноваженим, але не більше ніж до двох років);
• ті, які розглядаються судами;
• порядок розгляду яких встановлений кримінально-процесуальним, цивільно-процесуальним, трудовим законодавством і законодавством про захист економічної конкуренції, а також Законами України «Про судоустрій і статус суддів» та «Про доступ до судових рішень», Кодексом адміністративного судочинства України;
• без зазначення місця проживання, не підписані автором (авторами), а також такі, з яких неможливо встановити авторство (таке звернення визнається анонімним);
• якщо вирішення питань, порушених у зверненні, не відноситься до компетенції Уповноваженого;
• якщо оскаржуються дії або бездіяльність приватно правової особи, яка не виконує публічних функцій.

Протягом першого кварталу кожного року Уповноважений представляє Верховній Раді України щорічну доповідь про стан додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні.

 

• Громадянство України. Конституційно-правовий статус іноземців, осіб без громадянства, внутрішньо переміщених осіб

Питання громадянства України регулюються Конституцією України, Законом України «Про громадянство України» від 18 січня 2001 р., міжнародними договорами України (Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1966 р., Європейська конвенція про громадянство 1997 р.), підзаконними нормативно-правовими актами України (Указ Президента України «Питання організації виконання Закону України «Про громадянство України» від 27 березня 2001 р., Постанова Кабінету Міністрів «Про затвердження Положення про Державну міграційну службу» від 20 серпня 2014 р.) тощо.

Відповідно до Закону України «Про громадянство України» громадянство України – це правовий зв’язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов’язках. Громадянином України вважається особа, яка набула громадянство України в порядку, передбаченому законом та міжнародними договорами України.

Громадянами України є:

• усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.) постійно проживали на території України. Ці особи вважаються громадянами України з 24 серпня 1991 р.;
• особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України «Про громадянство України» (13 листопада 1991 р.) проживали в Україні і не були громадянами інших держав. Ці особи вважаються громадянами України з 13 листопада 1991 р.;
• особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 р. і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 року органами внутрішніх справ України внесено напис «громадянин України», та діти таких осіб, які прибули разом із батьками в Україну і на момент прибуття в Україну не досягли повноліття, якщо зазначені особи подали заяви про оформлення належності до громадянства України. Ці особи вважаються громадянами України з моменту внесення відмітки про громадянство України;
• особи, які набули громадянство України відповідно до законів України та міжнародних договорів України.

Згідно з Законом України «Про громадянство України» громадянство України підтверджують такі документи: паспорт громадянина України; паспорт громадянина України для виїзду за кордон; тимчасове посвідчення громадянина України; дипломатичний паспорт; службовий паспорт; посвідчення особи моряка; посвідчення члена екіпажу; посвідчення особи на повернення в Україну.

Законодавство України про громадянство ґрунтується на таких принципах:

• принцип єдиного громадянства, який означає, що в Україні виключена можливість існування громадянства адміністративно- територіальних одиниць, в тому числі Автономної республіки Крим; у випадку, якщо громадянин України набув громадянство іншої держави, у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України; у випадку, якщо іноземець набув громадянство України, у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України;
• принцип запобігання виникненню випадків безгромадянства полягає у недопустимості втрати громадянином України громадянства внаслідок колізій законодавства України із законодавством інших держав;
• принцип неможливості позбавлення громадянина України громадянства України (невід’ємності громадянства України);
•  принцип визнання права громадянина України на зміну громадянства полягає у наданні громадину права змінити своє громадянство у встановленому порядку;
• принцип неможливості автоматичного набуття громадянства України іноземцем чи особою без громадянства внаслідок укладення шлюбу з громадянином України або набуття громадянства України його дружиною (чоловіком) та автоматичного припинення громадянства України одним із подружжя внаслідок припинення шлюбу або припинення громадянства України другим із подружжя;
• принцип рівності перед законом громадян України незалежно від підстав, порядку і моменту набуття ними громадянства України;
• принцип збереження громадянства України незалежно від місця проживання громадянина України означає, що виїзд громадянина за межі території держави не повинен припиняти його громадянство.

Набуття громадянства України – це одержання громадянства відповідно до визначених Законом України «Про громадянство України» підстав. Громадянство України набувається за таких підстав (ст. 6):

• за народженням (філіація);
• за територіальним походженням;
• у результаті прийняття до громадянства (натуралізація);
• шляхом поновлення у громадянстві;
• у результаті усиновлення;
• внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування, влаштування дитини в дитячий заклад чи заклад охорони здоров’я, в дитячий будинок сімейного типу чи прийомну сім’ю або передачі на виховання в сім’ю патронатного вихователя;
• внаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки;
• у зв’язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини;
• внаслідок визнання батьківства чи материнства або встановлення факту батьківства чи материнства;
• за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

Набуття громадянства за народженням (філіація – від лат. «filius» – син) – це основний спосіб набуття громадянства України. При ньому громадянство набувається на основі «права крові» (дитина набуває громадянства батьків незалежно від місця її народження) або «права ґрунту» (дитина набуває громадянства держави, на території якої вона народилася, незалежно від громадянства батьків). В Україні превалює перший принцип, хоча використовується і другий. Він, зокрема, застосовується до таких категорій осіб:

 

• особа, батьки або один з батьків якої на момент її народження були громадянами України, є громадянином України;
• особа, яка народилася за межами України від осіб без громадянства, які постійно на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства іншої держави, є громадянином України;
• особа, яка народилася на території України від іноземців, які на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства жодного з батьків, є громадянином України;
• особа, яка народилася на території України, одному з батьків якої надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, і не набула за народженням громадянства жодного з батьків або набула за народженням громадянство того з батьків, якому надано статус біженця в Україні чи притулок в Україні, є громадянином України;
• особа, яка народилася на території України від іноземця і особи без громадянства, які на законних підставах проживають на території України, і не набула за народженням громадянства того з батьків, який є іноземцем, є громадянином України;
• новонароджена дитина, знайдена на території України, обоє з батьків якої невідомі (знайда), є громадянином України.

Важливою підставою набуття громадянства України є територіальне походження. Умови набуття громадянства за ним визначені у ст. 8 Закону України «Про громадянство України». Згідно з нею до громадян України можна віднести:

• особу, яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра, син чи дочка, онук чи онука народилися або постійно проживали до 24 серпня 1991 р. на території, яка стала територією України відповідно до Закону України «Про правонаступництво України» або яка сама чи хоча б один з її батьків, дід чи баба, рідні (повнорідні та неповнорідні) брат чи сестра народилися або постійно проживали на інших територіях, що входили на момент їх народження або під час їх постійного проживання до складу Української Народної Республіки, Західноукраїнської Народної Республіки, Української Держави, Української Соціалістичної Радянської Республіки, Закарпатської України, Української Радянської Соціалістичної Республіки (УРСР), і є особою без громадянства або іноземцем, який подав зобов’язання припинити іноземне громадянство, та подала заяву про набуття громадянства України, а також її неповнолітні діти;
• дитину, яка народилася чи постійно проживала на території Української РСР (або хоча б один з її батьків, дід чи баба народилися чи постійно проживали на вказаній території) і є особою без громадянства або іноземцем, щодо якого подано зобов’язання припинити іноземне громадянство, за заявою одного з батьків або опікуна чи піклувальника;

• дитину, яка народилася на території України після 24 серпня 1991 р. і не набула за народженням громадянство України та є особою без громадянства або іноземцем, щодо якого подано зобов’язання припинити іноземне громадянство, за клопотанням одного з її законних представників.

Наступною підставою набуття громадянства є прийняття до громадянства (натуралізація). Тобто іноземець або особа без громадянства можуть бути за їх клопотанням прийняті до громадянства України.

Умовами прийняття до громадянства України є:

• визнання і дотримання Конституції України та законів України;
• подання декларації про відсутність іноземного громадянства (для осіб без громадянства) або зобов’язання припинити іноземне громадянство (для іноземців);
• безперервне проживання на законних підставах на території України протягом останніх п’яти років (ценз осілості). Безперервним проживанням на території України вважається проживання в Україні особи, якщо її разовий виїзд за кордон у приватних справах не перевищував 90 днів, а в сумі за рік – 180 днів. Не є порушенням вимоги про безперервне проживання виїзд у службове відрядження, у відпустку, на навчання, лікування за направленням медичного закладу тощо. Вказана умова не поширюється на особу, яка перебуває у шлюбі з громадянином України терміном понад два роки та постійно проживає в Україні на законних підставах, і на особу, яка постійно проживає в Україні на законних підставах та перебувала з громадянином України понад два роки у шлюбі, який припинився внаслідок його смерті;
• отримання дозволу на імміграцію. Ця умова не поширюється на осіб, які мають у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 р. відмітку про постійну або тимчасову прописку на території України, а також на осіб, яким надано статус біженця в Україні або притулок в Україні;
• володіння державною мовою або її розуміння в обсязі, достатньому для спілкування. Ця умова не поширюється на осіб, які мають певні фізичні вади (сліпі, глухі, німі);
• наявність законних джерел існування (заробітної плати, прибутку від підприємницької діяльності, пенсії, стипендії, соціальних виплат, аліментів, власних фінансових заощаджень та ін.). Ця умова не поширюється на осіб, яким надано статус біженця в Україні або притулок в Україні.

28 січня 2016 р. було прийнято Закон України «Про внесення змін до статті 9 Закону України «Про громадянство України» щодо встановлення спрощеного порядку прийняття до громадянства України іноземців та осіб без громадянства, які проходять військову службу у Збройних Силах України». Згідно з ним вказана категорія осіб користується певними пільгами при прийнятті до громадянства України, наприклад, термін безперервного проживання на території України становить для неї не п’ять, а три роки.

Національним законодавством визначено категорії осіб, які не можуть бути прийняті до громадянства України. До них, зокрема, належать:

• особи, що вчинили злочин проти людства чи здійснювали геноцид;
• особи, засуджені в Україні до позбавлення волі за вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину (до погашення або зняття судимості) з урахуванням рівня загрози для національної безпеки держави;
• особи, що вчинили на території іншої держави діяння, яке визнано законодавством України тяжким злочином.

Набуття громадянства України здійснюється також внаслідок поновлення (репатріації) у громадянстві. Поновлення у громадянстві України здійснюється для осіб, які після припинення громадянства України не набули іноземного громадянства і подали заяву про поновлення у громадянстві України, а також осіб, які після припинення громадянства України набули іноземне громадянство, повернулися в Україну на постійне проживання і подали заяву про поновлення у громадянстві України. При цьому у громадянстві України не поновлюються особи, які втратили громадянство України через те, що вони набули громадянство України внаслідок подання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів.

Важливою підставою набуття громадянства України є усиновлення. Дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства і яку усиновляють громадяни України або подружжя, один з якого є громадянином України, а другий – особою без громадянства, стає громадянином України з моменту набрання чинності рішенням про усиновлення незалежно від того, проживає вона постійно в Україні чи за кордоном.

Повнолітня особа, яка є особою без громадянства, постійно проживає на території України і яку усиновляють громадяни України або подружжя, один з якого є громадянином України, стає громадянином України з моменту набрання чинності рішенням суду про усиновлення.

Громадянство України набувається у результаті встановлення над дитиною опіки чи піклування, влаштування дитини в дитячий заклад чи заклад охорони здоров’я, у дитячий будинок сімейного типу чи прийомну сім’ю або передачі на виховання в сім’ю патронатного вихователя.

Дитина, яка є іноземцем або особою без громадянства, над якою встановлено опіку чи піклування і опікуном або піклувальником призначено громадянина України або осіб, одна з яких є громадянином України, а друга – особою без громадянства, стає громадянином України з моменту прийняття рішення про встановлення опіки чи піклування або з моменту набрання чинності рішенням суду про встановлення опіки чи піклування.

Ще однією підставою набуття громадянства є встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки.

Громадянство України набувається також з огляду на перебування у громадянстві України одного чи обох батьків дитини; внаслідок встановлення батьківства та за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

Відповідно до ст. 17 Закону України «Про громадянство України», громадянство України припиняється у разі:

• виходу з громадянства України;
• втрати громадянства України;
• за підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

Вихід з громадянства – це припинення громадянства за ініціативою особи. Процедура виходу з громадянства стосується передусім осіб, які постійно проживають за кордоном. Важливо, що вихід дітей віком від 14 до 18 років з громадянства України може відбуватися лише за їхньою згодою. Вихід із громадянства України не допускається, якщо особі, яка клопоче про вихід з громадянства України, в Україні повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення або стосовно якої в Україні є обвинувальний вирок суду, що набрав законної сили і підлягає виконанню.

Громадянство України припиняється також внаслідок його втрати Під втратою громадянства звичайно розуміють припинення громадянства за чітко визначених законом підстав. Закон України «Про громадянство України» (ст. 19) передбачає, що громадянство України втрачається:

• якщо громадянин України добровільно набув громадянство іншої держави. Добровільним набуттям громадянства іншої держави вважаються всі випадки, коли громадянин України за своїм вільним волевиявленням, вираженим у формі письмового клопотання, набув громадянство іншої держави або якщо він добровільно отримав документ, що підтверджує наявність набуття ним іноземного громадянства;
• якщо особа набула громадянство України внаслідок подання свідомо неправдивих відомостей або фальшивих документів;
• якщо громадянин України добровільно вступив на військову службу іншої держави, яка відповідно до законодавства цієї держави не є військовим обов’язком чи альтернативною (невійськовою) службою..

До органів, які беруть участь у вирішенні питань громадянства, належать:

• Президент України;
• Комісія при Президентові України з питань громадянства;
• Державна міграційна служба України – спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань громадянства;
• Міністерство закордонних справ України, дипломатичні представництва і консульські установи України.

Іноземець – це особа, яка не перебуває в громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав.

Особа без громадянства (апатрид) – особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином.

Правовий статус іноземців та осіб без громадянства визначено у Конституції України, Законі України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22 вересня 2011 р., міжнародних договорах України тощо. Його основою є положення про те, що іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України, за певними винятками (наприклад, іноземці не можуть брати участь у виборах, бути членами політичних партій).

В’їзд в Україну для іноземців та осіб без громадянства дозволяється за наявності паспортного документа та одержаної у встановленому порядку візи, якщо інше не передбачено законодавством чи міжнародними договорами України.

В’їзд в Україну іноземцю або особі без громадянства не дозволяється:

• в інтересах забезпечення національної безпеки України або охорони громадського порядку;
• якщо це необхідно для охорони здоров’я, захисту прав і законних інтересів громадян України та інших осіб, які проживають в Україні;
• якщо при клопотанні про в’їзд в Україну така особа подала про себе завідомо неправдиві відомості або підроблені документи;
• якщо паспортний документ такої особи, віза підроблені, зіпсовані чи не відповідають установленому зразку або належать іншій особі;
• якщо така особа порушила у пункті пропуску через державний кордон України правила перетинання державного кордону України, митні правила, санітарні норми чи правила або не виконала законних вимог посадових та службових осіб органів охорони державного кордону, органів доходів і зборів та інших органів, що здійснюють контроль на державному кордоні;
• якщо під час попереднього перебування на території України іноземець або особа без громадянства не виконали рішення суду або органів державної влади, уповноважених накладати адміністративні стягнення, або мають інші не виконані майнові зобов’язання перед державою, фізичними або юридичними особами, включаючи пов’язані з попереднім видворенням, у тому числі після закінчення терміну заборони подальшого в’їзду в Україну;
• якщо така особа з порушенням встановленого законодавством України порядку здійснила в’їзд на тимчасово окуповану територію України або до району проведення антитерористичної операції чи виїзд з них або вчинила спробу потрапити на ці території поза контрольними пунктами в’їзду- виїзду.

Іноземці та особи без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, мають право у встановленому порядку вільно залишити територію України.

Виїзд з України іноземцю або особі без громадянства не дозволяється, якщо:

• йому повідомлено про підозру у вчиненні кримінального правопорушення або кримінальна справа розглядається судом – до закінчення кримінального провадження;
• його засуджено за вчинення кримінального правопорушення – до відбування покарання або звільнення від покарання;
• його виїзд суперечить інтересам забезпечення національної безпеки України – до припинення обставин, що перешкоджають виїзду.

Збройний конфлікт на сході України, визнання Донецької, Луганської областей та Автономної Республіки Крим окупованими територіями спричинили появу значної кількості вимушених переселенців, які отримали назву внутрішньо переміщених осіб. Згідно з Законом України «Про забезпечення прав і свобод внутрішньо переміщених осіб» від 20 жовтня 2014 р. внутрішньо переміщена особа – це громадянин України, іноземець або особа без громадянства, яка перебуває на території України на законних підставах та має право на постійне проживання в Україні, яку змусили залишити або покинути своє місце проживання у результаті або з метою уникнення негативних наслідків збройного конфлікту, тимчасової окупації, повсюдних проявів насильства, порушень прав людини та надзвичайних ситуацій природного чи техногенного характеру.

Факт внутрішнього переміщення підтверджується довідкою про взяття на облік внутрішньо переміщеної особи. Для її оформлення внутрішньо переміщена особа має звернутися до структурного підрозділу місцевої державної адміністрації з питань соціального захисту населення за місцем фактичного проживання із відповідною заявою. Порядок оформлення і видачі довідки затверджений Постановою Кабінету Міністрів України «Про облік внутрішньо переміщених осіб» від 1 жовтня 2014 р.

Довідка переселенця безстрокова, але може бути скасована у випадках, коли внутрішньо переміщена особа:

• подала заяву про відмову від довідки;
• вчинила злочин (дії, спрямовані на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади; посягання на територіальну цілісність і недоторканність України; терористичний акт; втягнення у вчинення терористичного акту; публічні заклики до вчинення терористичного акту; створення терористичної групи чи терористичної організації; сприяння вчиненню терористичного акту; фінансування тероризму; здійснення геноциду, злочини проти людяності або військового злочину);

• повернулася в покинуте місце постійного проживання;
• виїхала на постійне місце проживання за кордон;
• подала завідомо недостовірні відомості.

Внутрішньо переміщені особи мають широке коло прав і свобод, спрямованих на їхню якнайшвидшу адаптацію в новому середовищі. Це, зокрема, право на зайнятість, пенсійне забезпечення, загальнообов’язкове державне соціальне страхування, соціальні послуги, освіту, виборчі права, право на єдність родини, безпечні умови життя і здоров’я, оплату вартості комунальних послуг, електричної та теплової енергії, природного газу в місцях компактного поселення внутрішньо переміщених осіб; забезпечення органами державної виконавчої влади, органами місцевого самоврядування та суб’єктами приватного права можливості безоплатного тимчасового проживання (за умови оплати особою вартості комунальних послуг) протягом шести місяців з моменту взяття на облік внутрішньо переміщеної особи; надання необхідної медичної допомоги в державних та комунальних закладах охорони здоров’я; влаштування дітей у дошкільні та загальноосвітні навчальні заклади тощо.

Водночас, внутрішньо переміщені особи зобов’язані дотримуватися Конституції України та законів України; повідомляти про зміну місця проживання структурний підрозділ з питань соціального захисту населення районних, районних у місті Києві державних адміністрацій, виконавчих органів міських, районних у містах (у разі утворення) рад за новим місцем проживання протягом 10 днів з дня прибуття до нового місця проживання; у разі виявлення подання внутрішньо переміщеною особою завідомо неправдивих відомостей для отримання довідки про взяття на облік відшкодувати фактичні витрати, понесені за рахунок державного та місцевих бюджетів у результаті реалізації прав,

 

• Безпосередня демократія в Україні

Відповідно до ст. 5 Конституції України носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Здійснення ним влади відбувається як безпосередньо (безпосередня, пряма демократія), так і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування (представницька, репрезентативна демократія).

Безпосередня демократія – це особливий спосіб реалізації народного суверенітету, адже саме народ особисто формулює, висловлює та здійснює свою волю. В Україні народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдуми та інші форми безпосередньої демократії (зокрема, громадські слухання, народні обговорення тощо). Пріоритетними серед них є вибори і референдуми.

Вибори – це форма прямого народовладдя, волевиявлення народу шляхом таємного голосування щодо формування представницьких органів державної влади та місцевого самоврядування.

Вибори класифікують за різними ознаками, зокрема:

• за територією – загальнонаціональні (загальнодержавні) та місцеві (локальні). Загальнодержавні відбуваються на території всієї країни, наприклад вибори до Верховної Ради України; локальні – на території певної частини країни (області, міста, села), наприклад вибори сільського голови;
• за суб’єктами – парламентські (вибори народних депутатів України); президентські (вибори Президента України); місцеві (вибори депутатів місцевих рад; вибори сільських, селищних, міських голів);
• за підставами (часом) проведення – чергові (проводяться у зв’язку з закінченням строку повноважень виборного органу); позачергові (проводяться в разі дострокового припинення строку повноважень виборного органу); повторні (проводяться у випадках, коли вибори у виборчому окрузі визнані такими, що не відбулися), проміжні (проводяться у разі дострокового припинення повноважень парламентарія);
• з огляду на правові наслідки – дійсні (вибори, проведені у порядку, визначеному законодавством) та недійсні (вибори, в ході яких мали місце порушення виборчого законодавства, що вплинули на підсумки виборів).

Важливою категорією для розуміння поняття виборів є поняття виборчого права. Розрізняють активне і пасивне виборче право. Активне виборче право – це право обирати, голосувати за будь-яку кандидатуру. Це право настає у громадян України за досягнення ними 18-річного віку. Пасивне виборче право – це право бути обраним. Наприклад, згідно зі ст.

103 Конституції України, Президентом України може бути обраний громадянин України, який досяг 35 років, має право голосу, проживає в Україні протягом десяти останніх перед днем виборів років та володіє державною мовою. Громадянин може мати активне і не мати пасивного виборчого права.

Основними принципами виборів в Україні є:

• принцип вільних виборів – недопустимість будь-якого тиску на виборців з метою примусити голосувати їх всупереч своїм переконанням;
• принцип обов’язковості виборів – в Україні вибори є єдиним законним способом формування представницьких органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Не можна ухилятися від їх проведення;

 

• принцип періодичності проведення виборів – вибори мають проводитися з оптимальною періодичністю, яка залежить від строків повноважень відповідних органів. Так, згідно зі ст. 77 Конституції України чергові вибори до Верховної Ради України відбуваються в останню неділю жовтня п’ятого року повноважень Верховної Ради України.
• принцип дійсних і чесних виборів – при проведенні виборів має панувати політичний плюралізм, рівні умови висування та участі кандидатів у виборах, широка поінформованість громадян тощо;
• принцип загального виборчого права – активне виборче право мають усі громадяни України, які на день виборів досягли 18 років, за винятком осіб, визнаних судом недієздатними;
• принцип рівності виборчого права – всі громадяни беруть участь у виборах на рівних засадах. Всі виборці мають однакову кількість голосів (кожен виборець має один голос);
• принцип прямого виборчого права визначає право громадян обирати кандидатів на виборах безпосередньо;
• принцип таємного голосування – контроль за волевиявленням виборців не допускається, гарантується повна свобода волевиявлення.

Порядок формування представницьких органів влади, спосіб, за допомогою якого здійснюється розподіл мандатів має назву виборчої системи. На сьогодні існує три види виборчих систем:

• мажоритарна;
• пропорційна;
• змішана.

Мажоритарна виборча система (від фр. «majorite» – більшість) – найстарша серед виборчих систем. Вона базується на принципі більшості – обраним вважається кандидат, який здобув більшість голосів виборців. Мажоритарна система має кілька різновидів: відносної (простої), абсолютної або кваліфікованої більшості. Мажоритарна система абсолютної більшості передбачає, що переможцем на виборах стає кандидат, який набирає більше половини (50% плюс один голос) голосів. Мажоритарна система відносної більшості визнає переможцем кандидата, який набирає більше голосів, ніж будь-який інший претендент. Мажоритарна система кваліфікованої більшості передбачає, що для обрання кандидат має набрати значно більше половини голосів виборців.

За пропорційної виборчої системи розподіл мандатів між партіями, що виставили своїх кандидатів до представницького органу, здійснюється відповідно до кількості отриманих ними голосів. За впливом виборців на розташування кандидатів у бюлетенях для голосування розрізнять пропорційну систему жорстких списків, пропорційну систему преференцій, пропорційну систему напівжорстких списків. При застосуванні системи жорстких списків виборець голосує за список партії, яку він обирає, у цілому. При застосуванні системи преференцій виборець не просто голосує за список партії, а і ставить помітку навпроти номера того кандидата в списку, якому він віддає свій голос. Система напівжорстких списків передбачає можливість для виборця голосувати як за список у цілому, так і визначати преференції.

Змішана виборча система поєднує елементи мажоритарної та пропорційної систем, наприклад, частина депутатів обирається за однією системою, частина – за іншою, що дозволяє одночасно використати переваги кожної з цих двох систем.

Основними нормативно-правовими актами, які регулюють порядок організації та проведення виборів в Україні, є:

• Конституція України;
• Закон України «Про вибори Президента України» від 5 березня 1999 р.;
• Закон України «Про вибори народних депутатів України» від 17 листопада 2011 р.;
• Закон України «Про місцеві вибори» від 14 липня 2015 р.;
• Закон України «Про Центральну виборчу комісію» від 30 червня 2004 р.;
• Закон України «Про Державний реєстр виборців» від 22 лютого 2007 р. тощо.

Тип виборчої системи, види та строки проведення виборів, етапи виборчого процесу при проведенні виборів Президента України, народних депутатів України, місцевих органів влади відображено у таблиці:

Вибори Президента України	Вибори народних депутатів України	Місцеві вибори
Тип виборчої системи
	Змішана (пропорційно- мажоритарна)	Мажоритарна система відносної більшості (для виборів депутатів сільських, селищних рад та для вибрів сільського, селищного, міського (міст, кількість виборців у яких є меншою ніж 90 тисяч) голови) Мажоритарна система абсолютної більшості (для виборів міського (міст, кількість виборців у яких дорівнює або є більшою ніж 90 тисяч) голови) Пропорційна система (для виборів депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласних, районних, міських, районних у містах рад)
Мажоритарна	225 депутатів обираються за пропорційною системою у загальнодержавному багатомандатному виборчому окрузі за виборчими списками кандидатів у депутати від політичних партій; 225 депутатів обираються за мажоритарною системою відносної більшості в одномандатних виборчих округах

 

Види та строки проведення
Чергові, позачергові, повторні	Чергові, позачергові, повторні, проміжні	Чергові, позачергові, повторні, проміжні, додаткові або перші
1) чергові – проводяться в останню неділю березня п’ятого року                     повноважень Президента України; 2) позачергові                    – відбуваються в останню неділю 90-денного строку з дня їх призначення Верховною            Радою України; 3)                            повторні проводяться у таких випадках: –   якщо до виборчого бюлетеня                    для голосування             було включено не більше двох кандидатів на пост Президента України і жодного з них не було обрано; –     у разі коли після закінчення             строку реєстрації кандидатів на пост Президента України не зареєстровано жодного кандидата; – якщо всі кандидати на пост Президента України, включені до виборчого бюлетеня, до дня виборів або до дня повторного голосування зняли свої кандидатури; –   у разі коли вибори Президента України визнані такими, що не відбулися; –   якщо особа після її обрання не набула мандата.	1)      чергові – відбуваються в останню неділю жовтня п’ятого року повноважень Верховної Ради України; 2)                                  позачергові – відбуваються в останню неділю 60-денного строку з дня опублікування Указу Президента України про дострокове                              припинення повноважень Верховної Ради України; 3)                                        повторні           – призначаються у разі визнання виборів депутатів в цьому окрузі такими, що не відбулися, або якщо особа після її обрання не набула депутатського мандата; 4)                                       проміжні           – призначаються у разі дострокового припинення повноважень                     депутата, обраного в одномандатному окрузі.	1)     чергові – проводяться одночасно на всій території України в останню неділю жовтня п’ятого року повноважень рад, голів, старост, обраних на попередніх чергових місцевих виборах; 2)                    повторні            – призначаються у разі визнання відповідних виборів такими, що не відбулися, чи в разі визнання особи, обраної у відповідному одномандатному виборчому окрузі депутатом, такою, яка відмовилася від депутатського мандата; 3)                    проміжні            – призначаються у разі дострокового   припинення повноважень               депутата сільської, селищної ради; 4)       додаткові – вибори депутатів сільських, селищних рад від територіальної громади, що приєдналася до об’єднаної територіальної громади; 5)   перші вибори депутатів, сільських, селищних, міських голів                  призначаються Центральною            виборчою комісією.
Етапи (стадії) виборчого процесу
1)          висування     та реєстрація кандидатів на пост Президента України;	1)   висування кандидатів у депутати; 2)       утворення виборчих	1)                                       утворення одномандатних, територіальних виборчих округів;

 

2)                         утворення окружних та дільничних виборчих комісій; 3)                      проведення передвиборної агітації; 4)                         утворення спеціальних виборчих дільниць, що існують на тимчасовій основі; 5)    складання списків виборців, їх перевірка та уточнення; 6)   голосування у день виборів          Президента України; 7)   підрахунок голосів виборців, встановлення підсумків голосування і результатів          виборів Президента України та їх офіційне оголошення; 8)                    припинення повноважень окружних та дільничних виборчих комісій.

комісій (крім Центральної виборчої комісії); 3)   реєстрація кандидатів у депутати; 4)                                проведення передвиборної агітації; 5)    утворення спеціальних виборчих дільниць, що існують на тимчасовій основі; 6)         складання списків виборців, їх перевірка та уточнення; 7)  голосування; 8)        підрахунок голосів виборців та встановлення підсумків голосування; 9)                            встановлення результатів виборів депутатів та їх офіційне оприлюднення; 10)                            припинення повноважень окружних та дільничних виборчих комісій.

2)         утворення (у разі необхідності), формування складу                           територіальних виборчих комісій, утворення дільничних виборчих комісій; 3)           складання списків виборців, їх перевірка та уточнення; 4)    висування та реєстрація кандидатів; 5)                                    проведення передвиборної агітації; 6)       голосування у день виборів; 7)          підрахунок голосів виборців,              установлення підсумків голосування і результатів місцевих виборів.

Референдум – форма безпосередньої демократії, що полягає в голосуванні виборців, шляхом якого приймаються рішення з будь-яких питань державного або локального характеру, за винятком тих, котрі згідно з законом не можуть бути винесені на референдум. Наприклад, відповідно до ст. 74 Конституції України, не допускаються референдуми з питань податків, бюджету та амністії.

Основна відмінність референдуму від виборів полягає в об’єкті та меті волевиявлення виборців. Так, якщо на виборах таким об’єктом є кандидат або список кандидатів, то об’єктом референдуму може стати конституція, закон, законопроект, будь-яке питання зовнішньої чи внутрішньої політики. Метою виборів є обрання народних представників, натомість мета референдуму – прийняття рішення з певного питання.

Класифікація референдумів здійснюється з використанням досить широкого кола критеріїв. Так, за юридичною силою рішення, прийнятого референдумом, виокремлюють консультативний (проводиться з метою виявлення позиції виборців із питання, вирішення якого залишається за органом державної влади або органом місцевого самоврядування) та імперативний (його рішення мають вищий, обов’язковий характер) референдуми.

За територією проведення виділяють загальнодержавний (проводиться на всій території держави) та місцевий (проводиться на території адміністративно-територіальної одиниці) референдуми.

За способом проведення розрізняють обов’язковий (проводиться з питання, яке згідно з законом може бути вирішене тільки референдумом) та факультативний (проводиться з питання, яке згідно з законом може бути вирішене як референдумом, так і в інший спосіб) референдуми.

За предметом (формулою) референдуми поділяють на конституційні, законодавчі, міжнародно-правові тощо.

Залежно від суб’єкта ініціативи проведення референдуму виокремлюють референдуми з ініціативи органу державної влади або органу місцевого самоврядування та петиційні референдуми – ті, що проводиться на вимогу громадян.

За характером рішення, прийнятого шляхом референдуму існують затверджуючі (ратифікаційні) референдуми, на яких виборці затверджують рішення парламенту (органу місцевого самоврядування), та скасовуючі, на яких виборцям пропонується скасувати акт парламенту (органу місцевого самоврядування), який уже набув чинності.

На сьогодні правова регламентація питань організації та проведення референдумів в Україні здійснюється Конституцією України (ст.ст. 72- 74, 85, 106, 143) та Законом України «Про місцеве самоврядування» від 21 травня 1997 р. (ст. 7 ), оскільки Закон України «Про всеукраїнський референдум» від 6 листопада 2012 р. Рішенням Конституційного Суду України від 26 квітня 2018 р. визнано неконституційним.

Відповідно до Конституції України, розрізняють всеукраїнський та місцеві референдуми. Всеукраїнський референдум призначається Верховною Радою України або Президентом України. Так, Верховна Рада України призначає всеукраїнський референдум щодо вирішення питання про зміну території України; Президент України – щодо змін у розділах І, ІІІ, ХІІІ Конституції України. Окрім того, Президент України проголошує всеукраїнський референдум за народною ініціативою.

Всеукраїнський референдум за народною ініціативою проголошується на вимогу не менш як трьох мільйонів громадян України, які мають право голосу, за умови, що підписи щодо призначення референдуму зібрано не менш як у двох третинах областей і не менш як по сто тисяч підписів у кожній області.

Місцевий референдум є формою вирішення територіальною громадою питань місцевого значення шляхом прямого волевиявлення (ст. 7 Закону України «Про місцеве самоврядування»). Забезпечення проведення місцевих референдумів та реалізація їх результатів покладено на територіальні громади села, селища, міста та утворені ними органи місцевого самоврядування (ст. 143 Конституції України).

 

• Конституційно-правові основи організації та здійснення державної влади в Україні.
  • Верховна Рада України – єдиний орган законодавчої влади в Україні

Державна влада – це вид публічної політичної влади, що здійснюється державою та її органами. Згідно зі ст. 6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.

У більшості країнах світу законодавча влада здійснюється загальнонаціональним, колегіальним, виборним, представницьким органом, який має спільну назву – парламент (від фр. «parler» – говорити). В Україні таким органом є Верховна Рада України. Відповідно до ст. 75 Конституції України Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади в Україні. Основними нормативно-правовими актами, які визначають порядок її діяльності, є: Конституція України, Закони України «Про Регламент Верховної Ради України» від 10 лютого 2010 р.,

«Про статус народного депутата України» від 17 листопада 1992 р.; «Про комітети Верховної Ради України» від 4 квітня 1995 р., «Про вибори народних депутатів України» від 17 листопада 2011 р. тощо.

Верховна Рада України є однопалатним (монокамерним) парламентом. Її конституційний склад становить 450 народних депутатів України, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п’ять років. Народним депутатом України може бути обрано громадянина України, який на день виборів досяг 21 року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п’яти років. Не може бути обраним до Верховної Ради України громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку.

Структура Верховної Ради України включає два аспекти – політичний та організаційний. Політична структура парламенту України представлена депутатськими фракціями і групами, погоджувальною радою депутатських фракцій, коаліцією депутатських фракцій. Депутатські фракції формуються із числа народних депутатів, обраних за виборчими списками політичних партій та народних депутатів, які були висунуті політичною партією в одномандатних округах. Депутатські групи формуються з позафракційних народних депутатів. Наприклад, у Верховній Раді Україні VIII скликання сформовано шість депутатських фракцій (фракція партії «Блок Петра Порошенка», фракція політичної партії «Народний фронт» тощо) та дві депутатські групи (група «Воля народу», група «Партія «Відродження»). Погоджувальна рада створюється як консультативно-дорадчий орган для попередньої підготовки і розгляду  організаційних питань роботи українського парламенту. До неї входять Голова Верховної Ради України, Перший заступник і заступник Голови Верховної Ради України, голови депутатських фракцій (голови депутатських груп) та голови комітетів. Коаліція депутатських фракцій – це добровільне об’єднання депутатських фракцій, до складу якої входить більшість народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради України. Вона формується протягом одного місяця з дня відкриття першого засідання парламенту нового скликання і відграє важливу роль у формуванні Уряду.

Організаційний аспект передбачає виокремлення в структурі Верховної Ради України таких елементів, як комітети, тимчасові спеціальні комісії, тимчасові слідчі комісії. Комітети – це органи Верховної Ради України, які утворюються з числа народних депутатів України для здійснення за окремими напрямами законопроектної роботи, підготовки і попереднього розгляду питань, віднесених до повноважень парламенту, виконання контрольних функцій. Наприклад, комітет з питань бюджету; комітет з питань запобігання і протидії корупції; комітет з питань науки і освіти тощо. Тимчасові спеціальні комісії створюються для підготовки і попереднього розгляду питань, тимчасові слідчі комісії – для проведення розслідування з питань, що становлять суспільний інтерес. Так, Постановою Верховної Ради України від 6 листопада 2018 р. було створено тимчасову слідчу комісію для проведення розслідування відомостей щодо нападів на Катерину Гандзюк та інших громадських активістів.

Верховна Рада України обирає зі свого складу Голову Верховної Ради України (спікера), Першого заступника і заступника Голови Верховної Ради України та відкликає їх з цих посад. Для забезпечення своєї діяльності Верховна Рада України утворює допоміжний орган – Апарат Верховної Ради України.

Верховна Рада України працює не безперервно, а під час певних періодів – сесій, на які збирається у конституційно визначені строки. Саме під час сесій проводяться пленарні засідання, засідання комітетів та комісій. Сесії бувають чергові та позачергові. Чергові сесії починаються першого вівторка лютого і першого вівторка вересня кожного року, а завершуються відповідно не пізніш як за 45 та 10 днів до початку наступної сесії. Позачергові сесії скликаються Головою Верховної Ради України на вимогу не менш як 1/3 народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України або на вимогу Президента України в екстрених випадках. Перша сесія новообраної Верховної Ради України починається не пізніше ніж на 30-ий день після офіційного оголошення результатів виборів.

Основною формою діяльності Верховної Ради України є пленарні засідання. Це зібрання народних депутатів, на яких розглядаються питання, віднесені Конституцією до повноважень Верховної Ради, і приймаються відповідні рішення шляхом голосування. Засідання Верховної Ради України проводяться, як правило, відкрито.

Повноваження Верховної Ради України визначено у ст. 85 Конституції України. Їх можна об’єднати у такі групи:

• повноваження у законодавчій сфері;
• установчі повноваження;
• контрольні повноваження;
• зовнішньополітичні повноваження;
• повноваження у сфері самоорганізації.

Законодавчу компетенцію складають такі повноваження Верховної Ради України, як: внесення змін до Конституції України; призначення всеукраїнського референдуму з питань про зміну території України; прийняття законів; затвердження Державного бюджету України та внесення змін до нього; визначення засад внутрішньої й зовнішньої політики, реалізації стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору; затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля; надання згоди на обов’язковість міжнародних договорів України та денонсації міжнародних договорів України.

Установчу компетенцію Верховної Ради України складають її повноваження з формування органів державної влади і державних установ, призначення, затвердження чи обрання посадових осіб тощо. До них можна віднести: повноваження щодо призначення виборів органів влади (наприклад, призначення виборів Президента України, чергових та позачергових виборів до органів місцевого самоврядування); повноваження щодо призначення за поданням Президента України посадових осіб (Прем’єр-міністра України, Міністра оборони України, Міністра закордонних справ України, Голови Національного банку України, Голови Служби безпеки України, членів Центральної виборчої комісії); повноваження щодо призначення на посаду і звільнення з посади відповідних посадових осіб на власний розсуд (Голови та інших членів Рахункової палати, половини складу Ради Національного банку України, половини складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення, Уповноваженого з прав людини, третини складу Конституційного Суду України) тощо.

Контрольну компетенцію становлять повноваження Верховної Ради, що забезпечують реалізацію контрольної функції парламенту. Згідно з п. 33 ст. 85 Конституції України Верховна Рада здійснює парламентський контроль у межах, визначених Конституцією, об’єктом якого є Президент України, виконавча влада, органи місцевого самоврядування тощо. Відповідно можна виділити контрольні повноваження стосовно до:

• Президента України – заслуховування щорічних та позачергових послань Президента України про внутрішнє і зовнішнє становище України; усунення Президента України з поста в порядку особливої процедури (імпічменту); прийняття рішення про направлення запиту до Президента України на вимогу народного депутата України, групи народних депутатів чи комітету Верховної Ради України, попередньо підтриманого не менше ніж однією третиною від конституційного складу Верховної Ради України;
• Кабінету Міністрів України – розгляд і прийняття рішення щодо схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України; здійснення контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України; розгляд питання про відповідальність Кабінету Міністрів України та прийняття резолюції недовіри Кабінетові Міністрів України більшістю від конституційного складу Верховної Ради України тощо.

Повноваження у сфері зовнішньої політики, оборони та безпеки передбачають права Верховної Ради: оголошувати за поданням Президента України стан війни й укладати мир; схвалювати рішення Президента України про використання Збройних сил України та інших військових формувань у разі збройної агресії проти України; затверджувати загальну структуру, чисельність, визначати функції Збройних сил України, Служби безпеки України, інших, утворених відповідно до законів України, військових формувань, а також Міністерства внутрішніх справ України; схвалювати рішення про надання військової допомоги іншим державам, про направлення підрозділів Збройних сил України до іншої держави чи про допуск підрозділів збройних сил інших держав на територію України.

Повноваження із самоорганізації роботи Верховної Ради України передбачають: обрання Голови Верховної Ради України, першого заступника і заступника Голови Верховної Ради України та відкликання їх; затвердження переліку комітетів Верховної Ради й обрання голів цих комітетів; створення тимчасових спеціальних та тимчасових слідчих комісій; призначення на посаду і звільнення з посади керівника апарату Верховної Ради України; затвердження кошторису Верховної Ради України та структури її апарату.

Одним з найважливіших повноважень Верховної Ради України є прийняття законів. Так, ст. 92 Конституції України закріплює перелік найважливіших питань, які визначаються та встановлюються виключно законами. Це, зокрема: права і свободи людини і громадянина, громадянство; права корінних народів і національних меншин; порядок застосування мов; засади використання природних ресурсів, організації та експлуатації енергосистем, транспорту і зв’язку; основи соціального захисту, форми і види пенсійного забезпечення; засади регулювання праці і  зайнятості, шлюбу, сім’ї, охорони дитинства, материнства, батьківства; виховання, освіти, культури і охорони здоров’я; екологічної безпеки; правовий режим власності тощо.

Процедура ухвалення закону, яка складається з певних стадій (етапів), має назву законодавчого процесу. Законодавчий процес в України поділяється на такі етапи (стадії):

• внесення законопроекту до Верховної Ради України. Згідно зі ст. 93 Конституції України право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України належить Президенту України, народним депутатам України та Кабінету Міністрів України. Кабінет Міністрів України має виключне право на внесення проекту закону про Державний бюджет України. Президент України або Кабінет Міністрів України вносять проект закону про надання згоди на обов’язковість міжнародних договорів України. Законопроект разом із супровідними документами (проект постанови, яку пропонується Верховній Раді прийняти за результатами його розгляду; список авторів законопроекту; пропозиція щодо кандидатури доповідача на пленарному засіданні; пояснювальна записка) реєструється Апаратом Верховної Ради України;
• попередній розгляд законопроекту. Кожен законопроект після його реєстрації не пізніш як у п’ятиденний строк направляється на попередній розгляд у відповідний комітет Верховної Ради України, після якого комітет ухвалює висновок щодо доцільності включення законопроекту до порядку денного сесії Верховної Ради. Всі зареєстровані у парламенті законопроекти, крім тих, що розглядаються Верховною Радою за спеціальними процедурами, надаються також народним депутатам. Окрім того, зареєстрований та включений до порядку денного сесії законопроект при підготовці до першого читання в обов’язковому порядку направляється для проведення наукової експертизи;
• розгляд законопроектів Верховною Радою України. Законопроекти розглядаються Верховною Радою, як правило, за процедурою трьох читань:
  • перше читання – обговорення основних принципів, положень, критеріїв, структури законопроекту та прийняття його за основу;
  • друге читання – постатейне обговорення і прийняття законопроекту в другому читанні;
  • третє читання   –    прийняття  законопроекту, який   потребує доопрацювання та узгодження, в цілому;
• ухвалення законопроекту. В Україні звичайні закони ухвалюються простою більшістю голосів, конституційні – 2/3 від конституційного складу Верховної Ради України. Тексти законів, ухвалені Верховною Радою України, подаються на підпис Голові Верховної Ради України, який підписує їх не раніше двох і не пізніше п’яти днів з дня подання.

Підписаний закон Голова Верховної Ради України невідкладно направляє Президентові України;

• санкціонування (підписання) закону Президентом України. Відповідно до ст. 94 Конституції України Президент України протягом 15 днів після отримання закону підписує його, беручи до виконання, та офіційно оприлюднює його або повертає закон зі своїми вмотивованими і сформульованими пропозиціями до Верховної Ради України для повторного розгляду (право відкладального вето). Якщо під час повторного розгляду закон буде знову прийнятий Верховною Радою України не менш як 2/3 від її конституційного складу, Президент України зобов’язаний його підписати та офіційно оприлюднити протягом 10 днів. У разі якщо Президент України не підписав такий закон, він невідкладно офіційно оприлюднюється Головою Верховної Ради України і опубліковується за його підписом.
• офіційне оприлюднення та набрання чинності законом. Підписані Президентом України закони публікуються в газеті «Голос України» та у Відомостях Верховної Ради України. Публікація законів та інших актів Верховної Ради у цих друкованих засобах масової інформації є офіційним опублікуванням. Закон набирає чинності через 10 днів з дня його офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим законом, але не раніше дня його опублікування.

За спеціальною процедурою розглядаються законопроекти про внесення змін до Конституції України та про Державний бюджет України.

Ключовою фігурою в діяльності Верховної Ради України є народний депутат України. Відповідно до Закону України «Про статус народного депутата України», народний депутат України – це обраний відповідно до Закону України «Про вибори народних депутатів України» представник Українського народу у Верховній Раді України і уповноважений ним протягом строку депутатських повноважень здійснювати повноваження, передбачені Конституцією України та законами України.

Народні депутати України здійснюють свої повноваження на постійній основі. Вони не можуть мати іншого представницького мандата, бути на державній службі, обіймати інші оплачувані посади, займатися іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю (крім викладацької, наукової та творчої діяльності), входити до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства або організації, що має на меті одержання прибутку.

Повноваження народного депутата починаються після складення ним присяги на вірність Україні перед Верховною Радою України з моменту скріплення присяги особистим підписом під її текстом. Повноваження народних депутатів України припиняються одночасно з припиненням повноважень Верховної Ради України.

Повноваження народного депутата України припиняються достроково у разі:

• складення повноважень за його особистою заявою;
• набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього;
• визнання його судом недієздатним або безвісно відсутнім;
• припинення його громадянства або його виїзду на постійне проживання за межі України;
• якщо протягом двадцяти днів з дня виникнення обставин, які призводять до порушення вимог щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності, ці обставини ним не усунуто;
• невходження народного депутата України, обраного від політичної партії (виборчого блоку політичних партій), до складу депутатської фракції цієї політичної партії (виборчого блоку політичних партій) або виходу народного депутата України із складу такої фракції;
• його смерті.

Повноваження народного депутата України припиняються достроково також у разі дострокового припинення повноважень Верховної Ради України.

Коло повноважень народного депутата України досить широке. Їх можна розділити на кілька груп:

• права і обов’язки народного депутата України у Верховній Раді України та її органах (наприклад, право законодавчої ініціативи, право обирати і бути обраним до органів Верховної Ради України, право об’єднуватися у депутатські фракції і групи, право на депутатський запит та депутатське звернення тощо);
• права народного депутата України щодо здійснення ним депутатської діяльності за межами парламенту (наприклад, право вступати у відносини з посадовими особами і державними органами іноземних держав лише від свого імені; право невідкладного прийому з питань депутатської діяльності керівниками та іншими посадовими особами органів державної влади, місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій, громадських організацій і політичних партій; право виступу з питань його депутатської діяльності не рідше одного разу в місяць у друкованих засобах масової інформації; право зустрічатися з виборцями тощо).

Окрему групу становлять обов’язки народного депутата України. Зокрема, парламентарій зобов’язаний постійно підтримувати зв’язки з виборцями; інформувати виборців про свою депутатську діяльність через засоби масової інформації, на зборах виборців не рідше двох разів на рік; розглядати звернення виборців, проводити їх особистий прийом, подавати за місцем роботи декларацію про майно, доходи, витрати і зобов’язання фінансового характеру за минулий рік та ін.

Народним депутатам України гарантується депутатська недоторканість на весь строк здійснення депутатських повноважень. Складовими елементами депутатської недоторканності є депутатський індемнітет (від лат. «іndemnitas» – захист, забезпечення збереження) та депутатський імунітет (від лат. «іmmunatis» – свобода, недоторканість).

Депутатський індемнітет означає невідповідальність парламентарія за свої висловлювання, позицію під час голосування. Так, відповідно до ст. 80 Конституції України народні депутати України не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у парламенті та його органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп. Окрім того, депутатський індемнітет означає також депутатську винагороду (пільги). Наприклад, народні депутати України безкоштовно забезпечуються медичним обслуговуванням, звільняються від призову на військову службу, мають право за рахунок бюджетних призначень підвищувати кваліфікацію, вивчати іноземні мови, користуватися охороною тощо. Окрім того, народний депутат може мати до 31-го помічника-консультанта.

Під депутатським імунітетом розуміють право парламентарія користуватися захистом представницького органу від арешту, судового переслідування та інших дій, пов’язаних з обмеженням його особистих прав і свобод. Наприклад, народні депутати України не можуть бути без згоди Верховної Ради України притягнені до кримінальної відповідальності, затримані чи заарештовані.

 

• Конституційно-правовий статус Президента України

В Україні посаду Президента було запроваджено 5 липня 1991 р. із прийняттям Закону України «Про Президента Української РСР». Відповідно до нього Президент проголошувався найвищою посадовою особою Української держави і главою виконавчої влади. На сьогодні Президент України не належить до жодної з гілок влади. Він є главою держави і виступає від її імені, є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина, гарантом реалізації стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору (ст. 102 Конституції України).

Посада Президента України є виборною. Він обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п’ять років. Президентом України може бути обраний громадянин України, який відповідає наступним вимогам:

• досягнення 35 річного віку (віковий ценз);
• володіння правом голосу;
• проживання в Україні протягом 10 останніх перед днем виборів років ценз осілості);

• володіння державною мовою.

Одна й та сама особа не може бути Президентом України більше ніж два строки підряд.

Чергові вибори Президента України проводяться в останню неділю березня п’ятого року повноважень Президента України. Новообраний Президент України вступає на пост не пізніше ніж через 30 днів після офіційного оголошення результатів виборів, з моменту складення присяги народові на урочистому засіданні Верховної Ради України. Урочиста церемонія вступу на пост Президента називається інавгурація (від лат.«inauguro» – посвячую). Приведення Президента України до присяги здійснює Голова Конституційного Суду України.

Президент України виконує свої повноваження до вступу на пост новообраного Президента України. Президент України не може мати іншого представницького мандата, обіймати посаду в органах державної влади або в об’єднаннях громадян, а також займатися іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю чи входити до складу керівного органу або наглядової ради підприємства, що має на меті одержання прибутку.

Повноваження Президента України припиняються достроково у разі:

• відставки (набуває чинності з моменту проголошення Президентом особисто заяви про відставку на засіданні Верховної Ради України);
• неспроможності виконувати свої повноваження за станом здоров’я, яка має бути встановлена на засіданні Верховної Ради України і підтверджена рішенням, прийнятим більшістю від її конституційного складу на підставі письмового подання Верховного Суду за зверненням Верховної Ради України, і медичного висновку;
• усунення з поста в порядку імпічменту у разі вчинення Президентом України державної зради або іншого злочину. Питання про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту ініціюється більшістю від конституційного складу Верховної Ради України. Для проведення розслідування Верховна Рада України створює спеціальну тимчасову слідчу комісію, до складу якої включаються спеціальний прокурор і спеціальні слідчі. Висновки і пропозиції тимчасової слідчої комісії розглядаються на засіданні Верховної Ради України. За наявності підстав Верховна Рада України не менш як двома третинами від її конституційного складу приймає рішення про звинувачення Президента України. Рішення про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту приймається Верховною Радою України не менш як 3/4 від її конституційного складу після перевірки справи Конституційним Судом України і отримання його висновку щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про імпічмент та отримання висновку Верховного Суду про те, що діяння, в яких звинувачується Президент України, містять ознаки державної зради або іншого злочину;

• його смерті.

У разі дострокового припинення повноважень Президента України виконання обов’язків Президента України на період до обрання і вступу на пост нового Президента України покладається на Голову Верховної Ради України.

Коло повноважень Президента України визначають конкретні сфери суспільного життя, на які він вправі впливати своїми правовими актами та президентськими діями. Їх можна систематизувати за такими групами:

• представницькі повноваження;
• повноваження стосовно Верховної Ради та у сфері законодавчої, виконавчої й судової влади;
• повноваження у сфері національної безпеки, оборони і військової політики;
• повноваження з формування органів та призначення посадових осіб;
• інші повноваження.

Представницькі повноваження – це повноваження з представництва держави у внутрішніх та зовнішньополітичних відносинах. Так, Президент України представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори України; приймає рішення про визнання іноземних держав; призначає та звільняє глав дипломатичних представництв України в інших державах і при міжнародних організаціях.

Як представник держави у внутрішньополітичних відносинах Президент України забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави; звертається з посланнями до народу та із щорічними і позачерговими посланнями до Верховної Ради України про внутрішнє й зовнішнє становище України тощо.

Повноваження Президента стосовно Верховної Ради України та у сфері законодавчої влади полягають в тому, що він має право законодавчої ініціативи у Верховній Раді; підписує закони, прийняті Верховною Радою України; має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів (крім законів про внесення змін до Конституції України) з наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України; призначає позачергові вибори до Верховної Ради України в строки, встановлені Конституцією; припиняє повноваження Верховної Ради України, якщо протягом 30 днів однієї чергової сесії пленарні засідання не можуть розпочатися.

Право вето, яким володіє Президент України, не має абсолютного характеру і долається не менш як 2/3 від конституційного складу Верховної Ради України. Воно спрямоване на забезпечення конституційності законів, які ухвалює парламент, хоча й може бути використано як політичний інструмент.

До повноважень Президента у сфері виконавчої влади належать: внесення за пропозицією коаліції депутатських фракцій подання про призначення Верховною Радою України Прем’єр-міністра України; припинення дії актів Кабінету Міністрів України з мотивів невідповідності Конституції України з одночасним зверненням до Конституційного Суду України щодо їх конституційності; право внести Верховній Раді України пропозицію щодо розгляду питання про відповідальність Кабінету Міністрів України; призначення та звільнення з посади за поданням Кабінету Міністрів України голів місцевих державних адміністрацій тощо.

Повноваження Президента у сфері судової влади полягають в тому, що він вносить до Верховної Ради України проект щодо утворення, реорганізації та ліквідації судів; призначає на посаду суддів за поданням Вищої ради правосуддя, здійснює помилування, призначає третину складу Конституційного Суду України.

Групу повноважень Президента України у сфері національної безпеки та оборони складають такі повноваження: Президент України є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України; він призначає на посади та звільняє з посад вище командування Збройних Сил України, інших військових формувань; здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави; очолює Раду національної безпеки і оборони України; вносить до Верховної Ради України подання про оголошення стану війни та у разі збройної агресії проти України приймає рішення про використання Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань; приймає рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України;

Повноваження Президента України з формування органів та призначення посадових осіб полягають у тому, що він призначає на посаду та звільняє з посади за згодою Верховної Ради України Генерального прокурора; призначає половину складу Ради Національного банку України; призначає половину складу Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення тощо.

До інших повноважень Президента України належать присвоєння вищих військових звань, вищих дипломатичних рангів та інших вищих спеціальних звань і класних чинів; нагородження державними нагородами; встановлення президентських відзнак та нагородження ними; вирішення питань громадянства, прийняття рішень про прийняття до громадянства України та припинення громадянства України про надання притулку в Україні.

Президент України видає укази і розпорядження, які є обов’язковими до виконання на території України.

Для забезпечення здійснення своїх функцій Президент України спирається на допоміжні органи і служби, основними з яких є Рада національної безпеки і оборони та Адміністрація Президента України.

Рада національної безпеки і оборони України є координаційним органом з питань національної безпеки і оборони при Президентові України. Її функціями є:

• внесення пропозицій Президентові України щодо реалізації засад внутрішньої і зовнішньої політики у сфері національної безпеки і оборони;
• координація та здійснення контролю за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони у мирний час;
• координація та здійснення контролю за діяльністю органів виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони в умовах воєнного або надзвичайного стану та при виникненні кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці України.

Головою Ради національної безпеки і оборони України є Президент України, який формує її персональний склад. До складу Ради національної безпеки і оборони України за посадою входять Прем’єр-міністр України, Міністр оборони України, Голова Служби безпеки України, Міністр внутрішніх справ України, Міністр закордонних справ України.

У засіданнях Ради національної безпеки і оборони України може брати участь Голова Верховної Ради України.

Рішення Ради національної безпеки і оборони України вводяться в дію указами Президента України.

Адміністрація Президента України є постійно діючим допоміжним органом, основними завданнями якого є організаційне, правове, консультативне, інформаційне, експертно-аналітичне та інше забезпечення здійснення Президентом України своїх повноважень. До складу Адміністрації входять Глава Адміністрації Президента України, заступник Глави Адміністрації Президента України, керівник апарату Адміністрації Президента України, радники Президента України, прес-секретар Президента України, уповноважені Президента України (наприклад, Уповноважений Президента України з прав дитини, Уповноважений Президента України у справах кримськотатарського народу та ін.), офіс Глави Адміністрації Президента України, головні департаменти, Приймальня Президента України тощо.

 

• Система органів виконавчої влади в Україні Виконавча влада – це одна з гілок державної влади, яка покликана розробляти і втілювати державну політику щодо забезпечення виконання законів, управління відповідними сферами суспільного життя тощо.

Систему органів виконавчої влади в Україні складають:

• Кабінет Міністрів України;
• міністерства та інші центральні органи виконавчої влади (служби, агентства, інспекції), в тому числі центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом;
• місцеві органи виконавчої влади (місцеві державні адміністрації, територіальні органи міністерств, інших центральних органів виконавчої влади).

Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України (Уряд України). Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу безпосередньо та через міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Раду міністрів Автономної Республіки Крим та місцеві державні адміністрації, спрямовує, координує та контролює діяльність цих органів. Він відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України.

Організація, повноваження і порядок діяльності Кабінету Міністрів України визначається Конституцією України, Законом України «Про Кабінет Міністрів України» від 27 лютого 2014 р., Регламентом Кабінету Міністрів України та ін.

До складу Кабінету Міністрів України входять Прем’єр-міністр України, Перший віце-прем’єр-міністр України, віце-прем’єр-міністри та міністри України. Прем’єр-міністр України керує роботою Уряду України. Він призначається на посаду Верховною Радою України за поданням Президента України. Подання про призначення Верховною Радою України на посаду Прем’єр-міністра України Президент України вносить за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України. Члени Кабінету Міністрів України, крім Прем’єр-міністра України, Міністра оборони України і Міністра закордонних справ України, призначаються на посаду Верховною Радою України за поданням Прем’єр- міністра України.

Членами Кабінету Міністрів України можуть бути громадяни України, які мають право голосу, вищу освіту та володіють державною мовою. Не може бути призначена на посаду члена Кабінету Міністрів України особа, яка має судимість, не погашену або не зняту в установленому законом порядку, або на яку протягом останнього року накладалося адміністративне стягнення за вчинення корупційного правопорушення, або особа, яка має заборгованість зі сплати аліментів на утримання дитини, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за шість місяців з дня пред’явлення виконавчого документа до примусового виконання.

Члени Кабінету Міністрів України не мають права суміщати свою службову діяльність з іншою роботою, крім викладацької, наукової та творчої у позаробочий час, входити до складу керівного органу чи наглядової ради підприємства, що має на меті одержання прибутку.

Відповідно до ст. 116 Конституції України Кабінет Міністрів України:

• забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України;
• забезпечує реалізацію стратегічного курсу держави на набуття повноправного членства України в Європейському Союзі та в Організації Північноатлантичного договору;
• вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина;
• забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування;
• розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України;
• забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управління об’єктами державної власності відповідно до закону;
• розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, подає Верховній Раді України звіт про його виконання;
• здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю;
• організовує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України, митної справи;
• спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади;
• утворює, реорганізовує та ліквідовує відповідно до закону міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади;
• призначає на посади та звільняє з посад за поданням Прем’єр-міністра України керівників центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України;
• здійснює інші повноваження, визначені Конституцією та законами України.

Кабінет Міністрів здійснює свою діяльність на основі та на виконання Програми діяльності Кабінету Міністрів, яка розробляється на підставі узгоджених політичних позицій та програмних завдань коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді та пропозицій членів Кабінету Міністрів.

Кабінет Міністрів України припиняє свої повноваження у зв’язку з обранням нового складу Верховної Ради України або відставкою.

Відставка Кабінету Міністрів України настає внаслідок:

• прийняття Верховною Радою України резолюції недовіри Кабінету Міністрів України (Верховна Рада України за пропозицією Президента України або не менш як 1/3 від її конституційного складу може розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів України та прийняти резолюцію недовіри Кабінету Міністрів України);
• відставки Прем’єр-міністра України;
• смерті Прем’єр-міністра України.

Відставка Прем’єр-міністра України, прийняття Верховною Радою України резолюції недовіри Кабінету Міністрів України мають наслідком відставку всього складу Кабінету Міністрів України.

Кабінет Міністрів України, який склав повноваження перед новообраною Верховною Радою України або відставку якого прийнято Верховною Радою України, продовжує виконувати свої повноваження до початку роботи новосформованого Кабінету Міністрів України.

Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов’язковими до виконання. Акти Кабінету Міністрів України підписує Прем’єр-міністр України.

Організаційне, експертно-аналітичне, правове, інформаційне та матеріально-технічне забезпечення діяльності Кабінету Міністрів здійснює Секретаріат Кабінету Міністрів. Для забезпечення здійснення Прем’єр- міністром своїх повноважень у складі Секретаріату Кабінету Міністрів утворюється Апарат Прем’єр-міністра.

Систему центральних органів виконавчої влади складають міністерства України та інші центральні органи виконавчої влади (ст. 1 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» від 17 березня 2011 р.).

Міністерство – центральний орган виконавчої влади, який забезпечує формування та реалізує державну політику в одній чи декількох визначених Кабінетом Міністрів України сферах, проведення якої покладено на Кабінет Міністрів України Конституцією та законами України. Наприклад, Міністерство економічного розвитку і торгівлі України забезпечує формування та реалізує державну політику економічного, соціального розвитку і торгівлі, державну промислову політику, державну інвестиційну політику, державну зовнішньоекономічну політику, державну політику у сфері технічного регулювання, стандартизації, метрології та метрологічної діяльності, управління об’єктами державної власності, розвитку підприємництва, державно-приватного партнерства, інтелектуальної власності тощо; Міністерство молоді та спорту України забезпечує формування та реалізує державну політику у молодіжній сфері, сферах фізичної культури і спорту, національно-патріотичного виховання тощо.

Міністерство очолює міністр України, який є членом Кабінету Міністрів України. Міністр має першого заступника, та заступників, один з яких є заступником з питань боротьби з корупцією. Вони призначаються на посади та звільняються з посад Кабінетом Міністрів України за поданням Прем’єр-міністра України відповідно до пропозицій відповідного міністра. У складі міністерства працює також державний секретар, який є вищою посадовою особою з числа державних службовців міністерства. Він очолює апарат міністерства – організаційно поєднану сукупність структурних підрозділів і посад, що забезпечують діяльність міністра, а також виконання покладених на міністерство завдань. Окрім того, міністр має право на формування патронатної служби, яка здійснює консультування міністра, підготовку необхідних для виконання завдань міністерства матеріалів, забезпечує зв’язок із посадовими особами інших органів державної влади, організацію зустрічей та зв’язків із громадськістю, засобами масової інформації, а також виконує інші доручення міністра

Основними завданнями міністерства як органу, що забезпечує формування та реалізує державну політику в одній чи декількох сферах, є:

• забезпечення нормативно-правового регулювання;
• визначення пріоритетних напрямів розвитку;
• інформування та надання роз’яснень щодо здійснення державної політики;
• узагальнення практики застосування законодавства, розроблення пропозицій щодо його вдосконалення та внесення в установленому порядку проектів законодавчих актів, актів Президента України, Кабінету Міністрів України на розгляд Президентові України та Кабінету Міністрів України;
• забезпечення здійснення соціального діалогу на галузевому рівні;
• здійснення інших завдань, визначених законами України.

Для виконання окремих функцій з реалізації державної політики утворюються інші центральні органи виконавчої влади. У разі якщо більшість функцій центрального органу виконавчої влади складають функції з надання адміністративних послуг фізичним і юридичним особам, центральний орган виконавчої влади утворюється як служба (наприклад, Державна авіаційна служба України, Державна архівна служба, Державна казначейська служба, Державна міграційна служба, Державна служба статистики, Державна фіскальна служба).

У разі якщо більшість функцій центрального органу виконавчої влади складають функції з управління об’єктами державної власності, що належать до сфери його управління, центральний орган виконавчої влади утворюється як агентство (наприклад, Державне агентство автомобільних доріг України, Державне агентство з управління зоною відчуження, Державне космічне агентство).

У разі якщо більшість функцій центрального органу виконавчої влади складають контрольно-наглядові функції за дотриманням державними органами, органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами, юридичними та фізичними особами актів законодавства, центральний орган виконавчої влади утворюється як інспекція (наприклад, Державна екологічна інспекція, Державна архітектурно-будівельна інспекція, державна інспекція енергетичного нагляду України).

Антимонопольний комітет України; Державний комітет телебачення і радіомовлення України; Фонд державного майна України; Національне агентство з питань запобігання корупції; Національне агентство з питань виявлення, розшуку та управління активами, одержаними від корупційних та інших злочинів; Державне бюро розслідувань, є центральними органами виконавчої влади зі спеціальним статусом. Їх голови призначаються на посади за поданням Прем’єр-міністра України та звільняються з посад Верховною Радою України.

Іншими органами виконавчої влади є Національна поліція України, Національна служба здоров’я України, Український інститут національної пам’яті та Пенсійний фонд України. Так, Український інститут національної пам’яті є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра культури і який реалізує державну політику у сфері відновлення та збереження національної пам’яті Українського народу.

Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади в межах своєї компетенції утворюють територіальні органи.

Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації. Вони в межах своїх повноважень здійснюють виконавчу владу на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, а також реалізують повноваження, делеговані їм відповідними радами (Закон України «Про місцеві державні адміністрації» від 9 квітня 1999 р.).

Місцеві державні адміністрації очолюють голови відповідних місцевих державних адміністрацій. Вони призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України. Голови місцевих державних адміністрацій при здійсненні своїх повноважень відповідальні перед Президентом України і Кабінетом Міністрів України, підзвітні та підконтрольні органам виконавчої влади   вищого  рівня.   Вони   формують  склад   місцевих  державних адміністрацій.

Повноваження голів місцевих державних адміністрацій припиняються Президентом України у разі:

• порушення ними Конституції України і законів України;
• втрати громадянства, виявлення факту подвійного громадянства;
• визнання судом недієздатним;
• виїзду на проживання в іншу країну;
• набрання законної сили обвинувальним вироком суду;
• порушення вимог несумісності;
• висловлення недовіри двома третинами від складу відповідної ради;
• подання заяви про звільнення з посади за власним бажанням.

Повноваження голів місцевих державних адміністрацій можуть бути припинені Президентом України у разі:

• прийняття відставки   голови   відповідної  обласної  державної адміністрації;
• подання Прем’єр-міністра України;
• висловлення недовіри простою більшістю голосів від складу відповідної ради;
• з ініціативи Президента України.

Повноваження голів місцевих державних адміністрацій припиняються також у разі їх смерті. У разі обрання нового Президента України голови місцевих державних адміністрацій продовжують здійснювати свої повноваження до призначення в установленому порядку нових голів місцевих державних адміністрацій.

Місцеві державні адміністрації на відповідній території забезпечують:

• виконання Конституції та законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади;
• законність і правопорядок; додержання прав і свобод громадян;
• виконання державних і регіональних програм соціально- економічного та культурного розвитку, програм охорони довкілля, а в місцях компактного проживання корінних народів і національних меншин – також програм їх національно-культурного розвитку;
• підготовку та виконання відповідних обласних і районних бюджетів;
• звіт про виконання відповідних бюджетів та програм;
• взаємодію з органами місцевого самоврядування;
• реалізацію інших   наданих   державою,  а    також   делегованих відповідними радами повноважень.

 

• Конституційний Суд України – орган конституційної юрисдикції в Україні

Конституційна юстиція є порівняно новим правовим явищем для України. За радянських часів такі поняття, як «дотримання конституції», «конституційність закону» практично не застосовувалися. Втім, із розвитком держави, демократизацією усіх сфер суспільного життя питання щодо створення спеціального органу контролю і нагляду за додержанням положень Основного закону ставало дедалі актуальнішим. Таким органом став Конституційний Суд України, діяльність якого розпочалася 18 жовтня 1996 р., коли перші 16 суддів Конституційного Суду склали присягу на пленарному засіданні Верховної Ради України.

Конституційний Суд України – це орган конституційної юрисдикції, який забезпечує верховенство Конституції України, вирішує питання про відповідність Конституції України законів України та у передбачених Конституцією України випадках інших актів, здійснює офіційне тлумачення Конституції України, а також інші повноваження відповідно до Конституції України. Він здійснює свою діяльність на засадах верховенства права, незалежності, колегіальності, гласності, відкритості, повного і всебічного розгляду справ, обґрунтованості та обов’язковості ухвалених ним рішень і висновків. Правовий статус Конституційного Суду України визначено у Конституції України (Розділ ХІІ), Законі України «Про Конституційний Суд України» від 13 липня 2017 р., Регламенті Конституційного Суду України від 22 лютого 2018 р. тощо.

Відповідно до Конституції України (ст. 148) і Закону України «Про Конституційний Суд України» (ст. 9) склад Конституційного Суду України становить 18 суддів. Вони призначаються строком на дев’ять років без права бути призначеним повторно. Важливо, що строк повноважень Конституційного Суду України необмежений. З огляду на високий правовий статус Конституційного Суду України до його суддів встановлено особливі вимоги. Так, суддею Конституційного Суду може бути громадянин України, який володіє державною мовою, на день призначення досяг сорока років, має вищу юридичну освіту і стаж професійної діяльності у сфері права щонайменше п’ятнадцять років, високі моральні якості, є правником із визнаним рівнем компетентності. Суддя Конституційного Суду має відповідати критерію політичної нейтральності. Суддя не може належати до політичних партій чи професійних спілок, публічно виявляти прихильність до них, брати участь у будь-якій політичній діяльності. Окрім того, Суддя Конституційного Суду не може суміщати свою посаду з будь-якою посадою в органі державної влади або органі місцевого самоврядування, органі професійного правничого самоврядування, зі статусом народного депутата України, депутата Верховної Ради Автономної Республіки Крим, обласної, районної, міської, районної у місті, сільської, селищної ради, з іншим представницьким мандатом, з адвокатською діяльністю, з підприємницькою діяльністю, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати будь-яку іншу оплачувану роботу або отримувати іншу винагороду, за винятком здійснення викладацької, наукової чи творчої діяльності та отримання винагороди за неї, а також не може входити до складу керівного органу чи наглядової ради юридичної особи, що має на меті одержання прибутку.

Конституційний Суд України формується Президентом України, Верховною Радою України та з’їздом суддів України. Кожен з них призначає по шість суддів.

Порядок призначення суддів Президентом України, Верховною Радою України та з’їздом суддів має свої особливості. Так, Президент України створює спеціальну комісію, яка здійснює відбір кандидатур на посаду судді. До її складу входять правники з визнаним рівнем компетентності, які не беруть участь у конкурсному відборі. За результатами вивчення документів та відомостей, наданих кандидатами, та співбесіди з ними конкурсна комісія ухвалює рекомендацію щодо кожного кандидата на посаду судді Конституційного Суду.

Підготовку питання щодо розгляду на конкурсних засадах кандидатур на посаду судді Конституційного Суду у Верховній Раді України здійснює комітет, до предмета відання якого належать питання правового статусу Конституційного Суду України. Відбір на посади судді Конституційного Суду України здійснюється Верховною Радою відкритим рейтинговим голосуванням по кожному кандидату окремо.

Підготовку питання щодо розгляду на конкурсних засадах кандидатур на посаду судді Конституційного Суду з’їздом суддів України здійснює Рада суддів України. Конкурсний відбір здійснюється таємним голосуванням.

Суддя Конституційного Суду набуває повноважень з дня складення ним на спеціальному пленарному засіданні Суду відповідної присяги.

Законом встановлено підстави припинення повноважень судді Конституційного Суду України. Це, зокрема:

• закінчення строку повноважень;
• досягнення суддею 70 років;
• припинення громадянства України або набуття ним громадянства іншої держави;
• набрання законної сили рішенням суду про визнання його безвісно відсутнім або оголошення померлим, визнання недієздатним або обмежено дієздатним;
• набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього за вчинення ним злочину;
• смерть судді Конституційного Суду України.

 

Підставами для звільнення судді Конституційного Суду України з посади є:

• неспроможність виконувати свої повноваження за станом здоров’я (підтверджується медичним висновком);
• порушення ним вимог щодо несумісності;
• вчинення ним істотного дисциплінарного проступку, грубе чи систематичне нехтування своїми обов’язками, що є несумісним зі статусом судді Суду або виявило його невідповідність займаній посаді;
• подання ним заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням.

Рішення про звільнення з посади судді Конституційного Суду України Суд ухвалює щонайменше двома третинами від його конституційного складу.

Конституційний Суд України очолює Голова Суду, який обирається на спеціальному пленарному засіданні Суду зі складу суддів Конституційного Суду лише на один трирічний строк таємним голосуванням.

Національним законодавством гарантується незалежність і недоторканність суддів Конституційного Суду України. Наприклад, суддю без згоди Суду не може бути затримано або утримувано під вартою чи арештом до винесення обвинувального вироку судом, за винятком затримання судді під час або відразу ж після вчинення тяжкого або особливо тяжкого злочину. Суддю Конституційного Суду України не може бути притягнуто до відповідальності за голосування у зв’язку з ухваленням Судом рішень та надання ним висновків, за винятком вчинення злочину або дисциплінарного проступку. Окрім того, держава забезпечує фінансування та належні умови для діяльності Конституційного Суду України.

Згідно зі ст. 32 Закону України «Про Конституційний Суд України» у складі Конституційного Суду України діють Велика палата, два сенати (Перший і Другий) та шість колегій. До Великої палати входять всі судді Конституційного Суду України. До складу сенатів входять по дев’ять суддів Конституційного Суду України. Персональний склад Першого та Другого сенатів визначається шляхом жеребкування. Голова Суду входить до складу Першого сенату й головує на його засіданнях. Заступник Голови Суду входить до складу Другого сенату й головує на його засіданнях. У межах сенатів Конституційного Суду утворюються шість колегій суддів Конституційного Суду – по три колегії суддів Конституційного Суду в межах кожного сенату. Колегії суддів Конституційного Суду утворюються також шляхом жеребкування.

Законом також передбачено функціонування постійних комісій Суду, які є його допоміжними органами з питань організації внутрішньої діяльності. Наприклад, у складі Суду працюють постійна комісія з питань регламенту та етики; постійна комісія з питань бюджету та кадрів та ін.

Організаційне, аналітичне, юридичне, інформаційне та матеріально- технічне забезпечення діяльності Суду здійснює Секретаріат.

Коло повноважень Конституційного Суду України визначено Конституцією України (ст.ст. 150-152) та Законом України «Про Конституційний Суд України» (ст. 7). До них, зокрема, належать:

• вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність) законів та інших правових актів Верховної Ради України; актів Президента України; актів Кабінету Міністрів України; правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим;
• офіційне тлумачення Конституції України;
• надання за зверненням Президента України або щонайменше 45 народних депутатів України, або Кабінету Міністрів України висновків про відповідність Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість;
• надання за зверненням Президента України або щонайменше 45 народних депутатів України висновків про відповідність Конституції України (конституційність) питань, які пропонуються для винесення на всеукраїнський референдум за народною ініціативою;
• надання за зверненням Верховної Ради України висновку щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту в межах, визначених ст. 111 і ст. 151 Конституції України;
• надання за зверненням Верховної Ради України висновку щодо відповідності законопроекту про внесення змін до Конституції України вимогам ст. 157 і ст. 158 Конституції України;
• надання за зверненням Верховної Ради України висновку про порушення Верховною Радою Автономної Республіки Крим Конституції України або законів України;
• вирішення питань про відповідність Конституції України та законам України нормативно-правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим за зверненням Президента України згідно з частиною другою ст. 137 Конституції України;
• вирішення питань    про    відповідність   Конституції   України (конституційність)              законів                              України  (їх      окремих    положень)           за конституційною скаргою особи, яка вважає, що застосований в остаточному судовому рішенні в її справі закон України суперечить Конституції України. Законом встановлено і межі повноважень Суду. Зокрема, він не розглядає питання щодо відповідності законам України актів Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, актів інших органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування, окрім визначених випадків.

Конституційне провадження – це комплекс процесуальних дій, які здійснюються Конституційним Судом України у вирішенні тієї чи іншої правової ситуації. Виокремлюють такі стадії конституційного провадження:

• звернення до Конституційного Суду України;
• попередній розгляд конституційних звернень у Конституційному Суді;
• вирішення питання про відкриття (відмову у відкритті) конституційного провадження;
• розгляд справи у Конституційному Суді;
• прийняття остаточного рішення, висновку, ухвали, забезпечувального наказу Конституційним Судом;
• виконання рішень Конституційного Суду.

Конституційне провадження починається зі звернення до Конституційного Суду України. Формами звернення до Суду є конституційне подання, конституційне звернення та конституційна скарга.

Конституційне подання – це подане до Суду письмове клопотання щодо визнання акта (його окремих положень) неконституційним або щодо офіційного тлумачення Конституції України. Суб’єктами права на конституційне подання є: Президент України, щонайменше сорок п’ять народних депутатів України, Верховний Суд, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, Верховна Рада Автономної Республіки Крим. Наприклад, конституційне подання 48 народних депутатів щодо офіційного тлумачення положень ст. 131 Конституції України від 8 лютого 2019 р.

 

Конституційне звернення – це подане до Суду письмове клопотання про надання висновку щодо:

• відповідності Конституції України чинного міжнародного договору України або міжнародного договору, що вноситься до Верховної Ради України для надання згоди на його обов’язковість;
• відповідності Конституції України (конституційності) питань, які пропонуються для винесення на всеукраїнський референдум за народною ініціативою;
• додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту;
• відповідності законопроекту про внесення змін до Конституції України вимогам ст.ст. 157 і 158 Конституції України;
• порушення Верховною Радою Автономної Республіки Крим Конституції України або законів України;
• відповідності нормативно-правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим Конституції України та законам України.

Суб’єктами права на конституційне звернення є Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України та щонайменше 45 народних депутатів України.

Конституційна скарга – це нова форма звернення до Конституційного Суду України, яка була запроваджена в результаті масштабної судової реформи. Конституційною скаргою є подане до Суду письмове клопотання щодо перевірки на відповідність Конституції України (конституційність) закону України (його окремих положень), що застосований в остаточному судовому рішенні у справі суб’єкта права на конституційну скаргу. Суб’єктом права на конституційну скаргу є особа, яка вважає, що застосований в остаточному судовому рішенні в її справі закон України (його окремі положення) суперечить Конституції України. Звертатися до Суду з конституційною скаргою можуть як фізичні, так і юридичні особи (за виключенням юридичних осіб публічного права).

Всі звернення надходять до Секретаріату Суду, який здійснює їх попередню перевірку і реєстрацію та передає їх на розгляд колегії суддів (судді-доповідача). За результатами розгляду звернень Конституційний Суд України постановляє ухвалу про відкриття конституційного провадження у справі або про відмову у його відкритті.

Згідно зі ст. 83 Закону України «Про Конституційний Суд України» за результатами конституційного провадження Суд ухвалює рішення, надає висновки, постановляє ухвали та видає забезпечувальні накази.

Рішення Суду ухвалює або Велика палата (за результатами розгляду справ за конституційними поданнями щодо конституційності законів України та інших правових актів Верховної Ради України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верховної Ради

Автономної Республіки Крим та щодо офіційного тлумачення Конституції України, а також за результатами розгляду справ за конституційними скаргами у разі відмови сенату в розгляді справи за конституційною скаргою на розсуд Великої палати), або сенат суддів (за результатами розгляду справ за конституційними скаргами).

Право надавати висновок належить виключно Великій палаті. Вона надає їх у справах щодо:

• відповідності Конституції України чинних міжнародних договорів України або тих міжнародних договорів, що вносяться до Верховної Ради України для надання згоди на їх обов’язковість;
• відповідності Конституції України (конституційності) питань, які пропонуються для винесення на всеукраїнський референдум за народною ініціативою;
• додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту;
• відповідності законопроекту про внесення змін до Конституції України вимогам ст.ст. 157 і 158 Конституції України;
• порушення Верховною Радою Автономної Республіки Крим Конституції України або законів України;
• відповідності нормативно-правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим Конституції України та законам України.

Для вирішення питань, пов’язаних із відкриттям, відмовою у відкритті, закриттям провадження у справі, іншими процесуальними діями, клопотаннями, процедурою розгляду справ, Суд постановляє відповідні ухвали.

При розгляді конституційної скарги Велика палата може видати забезпечувальний наказ для забезпечення конституційної скарги. Забезпечувальний наказ є виконавчим документом, який встановлює тимчасову заборону вчиняти певну дію.

Рішення та висновки, ухвалені Конституційним Судом України, є обов’язковими, остаточними і не можуть бути оскаржені

• Правосуддя в Україні

Судова влада – це самостійна і незалежна гілка державної влади, утворена для вирішення на основі закону шляхом здійснення правосуддя відповідними органами соціальних конфліктів, захисту прав громадян, встановлення юридичних фактів. Правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються. Народ бере участь у здійсненні правосуддя через присяжних.

Відповідно до ст. 129 Конституції України основними засадами судочинства в Україні є:

•  рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом;
• забезпечення доведеності вини;
• змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості;
• підтримання публічного обвинувачення в суді прокурором;
• забезпечення обвинуваченому права на захист;
• гласність судового процесу та його повне фіксування технічними засобами;
• розумні строки розгляду справи судом;
• забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках – на касаційне оскарження судового рішення;
• обов’язковість судового рішення.

Суди України утворюють відповідну систему, яка будується за принципами територіальності, спеціалізації та інстанційності. Єдність системи судоустрою забезпечується: а) єдиними засадами організації та діяльності судів; б) єдиним статусом суддів; в) обов’язковістю для всіх судів правил судочинства, визначених законом; г) єдністю судової практики; ґ) обов’язковістю виконання на території України судових рішень; д) єдиним порядком організаційного забезпечення діяльності судів; е) фінансуванням судів виключно з Державного бюджету України; є) вирішенням питань внутрішньої діяльності судів органами суддівського самоврядування.

Відповідно до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 р. систему судоустрою в Україні складають:

• місцеві (окружні) суди – суди першої інстанції;
• апеляційні суди – суди другої інстанції;
• Верховний Суд – найвищий суд в системі судоустрою (суд третьої інстанції).

Для розгляду окремих категорій справ в системі судоустрою діють вищі спеціалізовані суди:

• Вищий суд з питань інтелектуальної власності;
• Вищий антикорупційний суд.

Суди утворюються і ліквідуються законом. Проект закону про утворення чи ліквідацію суду вносить до Верховної Ради України Президент України після консультацій з Вищою радою правосуддя.

Місцеві суди поділяються на загальні, господарські та адміністративні. Місцевими загальними судами є окружні суди, які утворюються в одному або декількох районах чи районах у містах, або у місті, або у районі (районах) і місті (містах). Місцеві загальні суди розглядають цивільні, кримінальні, адміністративні справи, а також справи про адміністративні правопорушення у випадках та порядку, визначених процесуальним законом. Місцевими господарськими судами є окружні господарські суди. Місцеві господарські суди розглядають справи, що виникають із господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені законом до їх юрисдикції. Місцевими адміністративними судами є окружні адміністративні суди, а також інші суди, визначені процесуальним законом. Місцеві адміністративні суди розглядають справи адміністративної юрисдикції (адміністративні справи). Місцеві суди є судами першої інстанції. Вони складаються з суддів місцевого суду.

Апеляційні суди діють як суди апеляційної інстанції, а у випадках, визначених процесуальним законом, – як суди першої інстанції, з розгляду цивільних, кримінальних, господарських, адміністративних справ, а також справ про адміністративні правопорушення. Апеляційними судами з розгляду цивільних і кримінальних справ, а також справ про адміністративні правопорушення є апеляційні суди, які утворюються в апеляційних округах. Апеляційними судами з розгляду господарських справ, апеляційними судами з розгляду адміністративних справ є відповідно апеляційні господарські суди та апеляційні адміністративні суди, які утворюються у відповідних апеляційних округах.

Верховний Суд є найвищим судом у системі судоустрою України, який забезпечує сталість та єдність судової практики у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом.

Верховний Суд:

• здійснює правосуддя як суд касаційної інстанції, а у випадках, визначених процесуальним законом, – як суд першої або апеляційної інстанції, в порядку, встановленому процесуальним законом;
• здійснює аналіз судової статистики, узагальнення судової практики;
• надає висновки щодо проектів законодавчих актів, які стосуються судоустрою, судочинства, статусу суддів, виконання судових рішень та інших питань, пов’язаних із функціонуванням системи судоустрою;
• надає висновок про наявність чи відсутність у діяннях, у яких звинувачується Президент України, ознак державної зради або іншого злочину; вносить за зверненням Верховної Ради України письмове подання про неспроможність виконання Президентом України своїх повноважень за станом здоров’я;
• звертається до Конституційного Суду України щодо конституційності законів, інших правових актів, а також щодо офіційного тлумачення Конституції України;
• забезпечує однакове застосування норм права судами різних спеціалізацій у порядку та спосіб, визначені процесуальним законом;
• забезпечує апеляційні та місцеві суди методичною інформацією з питань правозастосування.

У складі Верховного Суду діють: Велика Палата Верховного Суду, Касаційний адміністративний суд, Касаційний господарський суд,

 

Касаційний кримінальний суд, Касаційний цивільний суд. До складу Верховного Суду входять судді у кількості не більше двохсот.

Вищі спеціалізовані суди діють як суди першої та апеляційної інстанції з розгляду окремих категорій справ. Так, Вищий суд з питань інтелектуальної власності розглядає справи у спорах щодо прав на винахід, корисну модель, промисловий зразок, торговельну марку (знак для товарів і послуг), комерційне найменування; справи у спорах щодо реєстрації, обліку прав інтелектуальної власності, визнання недійсними, продовження дії, дострокового припинення патентів, свідоцтв, інших актів, що посвідчують або на підставі яких виникають такі права, або які порушують такі права чи пов’язані з ними законні інтереси; справи у спорах щодо прав автора та суміжних прав, в тому числі спорах щодо колективного управління майновими правами автора та суміжними правами тощо.

Головною особою у правосудді є суддя, який виконуючи свої функції, виступає носієм судової влади. Згідно зі ст. 52 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 2 червня 2016 р. суддею є громадянин України, який відповідно до Конституції України та вказаного Закону призначений суддею, займає штатну суддівську посаду в одному з судів України і здійснює правосуддя на професійній основі. Він не може належати до політичних партій, профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади, виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької чи творчої.

Відповідно до національного законодавства на посаду судді може бути призначений громадянин України, не молодший 30 та не старший 65 років, який має вищу юридичну освіту і стаж професійної діяльності у сфері права щонайменше п’ять років, є компетентним, доброчесним та володіє державною мовою. Законом можуть бути передбачені додаткові вимоги для призначення на посаду судді. Наприклад, суддею апеляційного суду може бути особа, яка відповідає вимогам до кандидатів на посаду судді, за результатами кваліфікаційного оцінювання підтвердила здатність здійснювати правосуддя в апеляційному суді, а також відповідає одній із таких вимог:

• має стаж роботи на посаді судді не менше п’яти років;
• має науковий ступінь у сфері права та стаж наукової роботи у сфері права щонайменше сім років;
• має досвід професійної діяльності адвоката, в тому числі щодо здійснення представництва в суді та/або захисту від кримінального обвинувачення щонайменше сім років.

Не може бути призначений суддею громадянин, який:

• визнаний судом обмежено дієздатним або недієздатним;
• має хронічні психічні чи інші захворювання, що перешкоджають виконанню функцій зі здійснення правосуддя;
• має незняту чи непогашену судимість.

Добір кандидатів для призначення на посаду судді здійснює Вища кваліфікаційна комісія суддів України. Вона ж вносить до Вищої ради правосуддя рекомендацію про призначення кандидата на посаду судді.

Призначення на посаду судді здійснюється Президентом України за поданням Вищої ради правосуддя в порядку, встановленому законом.

Судді гарантується перебування на посаді судді до досягнення ним 65 років, крім випадків звільнення судді з посади або припинення його повноважень. Згідно зі ст. 126 Конституції України підставами для звільнення судді є:

• неспроможність виконувати повноваження за станом здоров’я;
• порушення суддею вимог щодо несумісності;
• вчинення істотного дисциплінарного проступку, грубе чи систематичне нехтування обов’язками, що є несумісним зі статусом судді або виявило його невідповідність займаній посаді;
• подання заяви про відставку або про звільнення з посади за власним бажанням;
• незгода на переведення до іншого суду у разі ліквідації чи реорганізації суду, в якому суддя обіймає посаду;
• порушення обов’язку підтвердити законність джерела походження майна.

Повноваження судді припиняються у разі:

• досягнення суддею 65 років;
• припинення громадянства України або набуття суддею громадянства іншої держави;
• набрання законної сили рішенням суду про визнання судді безвісно відсутнім або оголошення померлим, визнання недієздатним або обмежено дієздатним;
• смерті судді;
• набрання законної сили обвинувальним вироком щодо судді за вчинення ним злочину.

Суддя у своїй діяльності щодо здійснення правосуддя є незалежним від будь-якого незаконного впливу, тиску або втручання. Незалежність судді забезпечується особливим порядком його призначення, притягнення до відповідальності, звільнення та припинення повноважень; недоторканністю та імунітетом судді; незмінюваністю судді; порядком здійснення правосуддя, визначеним процесуальним законом, таємницею ухвалення судового рішення; забороною втручання у здійснення правосуддя; відповідальністю за неповагу до суду чи судді; окремим порядком фінансування  та  організаційного  забезпечення  діяльності  судів, установленим законом; належним матеріальним та соціальним забезпеченням судді; функціонуванням органів суддівського врядування та самоврядування; визначеними законом засобами забезпечення особистої безпеки судді, членів його сім’ї, майна, а також іншими засобами їх правового захисту; правом судді на відставку.

В Україні діє Вища рада правосуддя, яка:

• вносить подання про призначення судді на посаду;
• ухвалює рішення стосовно порушення суддею чи прокурором вимог щодо несумісності;
• розглядає скарги на рішення відповідного органу про притягнення до дисциплінарної відповідальності судді чи прокурора;
• ухвалює рішення про звільнення судді з посади;
• надає згоду на затримання судді чи утримання його під вартою;
• ухвалює рішення про тимчасове відсторонення судді від здійснення правосуддя;
• вживає заходів щодо забезпечення незалежності суддів;
• ухвалює рішення про переведення судді з одного суду до іншого;
• здійснює інші повноваження, визначені цією Конституцією та законами України.

Вища рада правосуддя складається з 21 члена, з яких 10 – обирає з’їзд суддів України з числа суддів чи суддів у відставці, 2 – призначає Президент України, 2 – обирає Верховна Рада України, 2 – обирає з’їзд адвокатів України, 2 – обирає всеукраїнська конференція прокурорів, 2 – обирає з’їзд представників юридичних вищих навчальних закладів та наукових установ. Голова Верховного Суду входить до складу Вищої ради правосуддя за посадою.

Строк повноважень обраних (призначених) членів Вищої ради правосуддя становить чотири роки. Одна й та ж особа не може обіймати посаду члена Вищої ради правосуддя два строки поспіль.

Член Вищої ради правосуддя не може належати до політичних партій, профспілок, брати участь у будь-якій політичній діяльності, мати представницький мандат, обіймати будь-які інші оплачувані посади (крім посади Голови Верховного Суду), виконувати іншу оплачувану роботу, крім наукової, викладацької чи творчої. Член Вищої ради правосуддя має належати до правничої професії та відповідати критерію політичної нейтральності.

Вища рада правосуддя набуває повноважень за умови обрання (призначення) щонайменше 15 її членів, серед яких більшість становлять судді.

В Україні діє прокуратура, яка здійснює:

• підтримання публічного обвинувачення в суді;
• організацію і процесуальне керівництво досудовим розслідуванням, вирішення відповідно до закону інших питань під час кримінального провадження, нагляд за негласними та іншими слідчими і розшуковими діями органів правопорядку;
• представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Прокуратуру в Україні очолює Генеральний прокурор, якого призначає на посаду та звільняє з посади за згодою Верховної Ради України Президент України. Строк повноважень Генерального прокурора становить шість років. Одна й та ж особа не може обіймати посаду Генерального прокурора два строки поспіль.

Для надання професійної правничої допомоги в Україні діє адвокатура. Виключно адвокат здійснює представництво іншої особи в суді, а також захист від кримінального обвинувачення. Законом можуть бути визначені винятки щодо представництва в суді у трудових спорах, спорах щодо захисту соціальних прав, щодо виборів та референдумів, у малозначних спорах, а також стосовно представництва малолітніх чи неповнолітніх осіб та осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена.

 

• Місцеве самоврядування в Україні

Відповідно до ст. 7 Конституції України в Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування. Нормативне визначення поняття місцевого самоврядування міститься в Конституції України (ст. 140) та в Законі України «Про місцеве самоврядування» від 21 травня 1997 р. (ст. 2). Згідно з ними місцеве самоврядування – це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади (жителів села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста) самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Місцеве самоврядування в Україні здійснюється на принципах: а) народовладдя; б) законності; в) гласності; г) колегіальності; ґ) поєднання місцевих і державних інтересів; д) виборності; е) правової, організаційної та матеріально-фінансової самостійності в межах повноважень, визначених законами України; є) підзвітності та відповідальності перед територіальними громадами їх органів та посадових осіб; ж) державної підтримки та гарантії місцевого самоврядування; з) судового захисту прав місцевого самоврядування.

Правовий статус органів місцевого самоврядування в Україні визначається Конституцією України, Європейською хартією місцевого самоврядування, Законами України «Про місцеве самоврядування» від 21 травня 1997 р., «Про службу в органах місцевого самоврядування» від 7 червня 2001 р., «Про статус депутатів місцевих рад» від 11 липня 2002 р.,

«Про місцеві вибори» від 14 липня 2015 р. «Про добровільне об’єднання територіальних громад» від 5 лютого 2015 р. та ін.

Варто відзначити, що з 2014 р. в Україні триває процес децентралізації, що передбачає передачу значної кількості повноважень від органів державної влади органам місцевого самоврядування. Концепцією реформування місцевого самоврядування та територіальної організації влади в Україні, схваленою Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 1 квітня 2014 р., визначено мету та завдання реформи, зокрема забезпечення та якості публічних послуг, досягнення оптимального розподілу повноважень між органами місцевого самоврядування та органами виконавчої влади, створення належних матеріальних, фінансових та організаційних умов для забезпечення виконання органами місцевого самоврядування повноважень тощо.

Згідно зі ст. 140 Конституції України місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через спеціальний структурно-організаційний механізм, який називається системою місцевого самоврядування. Система місцевого самоврядування в Україні включає:

• територіальну громаду;
• сільську, селищну, міську раду;
• сільського, селищного, міського голову;
• виконавчі органи сільської, селищної, міської ради;
• старосту;
• районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст;
• органи самоорганізації населення.

Територіальна громада є первинним суб’єктом місцевого самоврядування, основним носієм його функцій і повноважень. Це жителі, об’єднані постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є самостійними адміністративно-територіальними одиницями, або добровільне об’єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адміністративний центр. Вони мають спільну комунальну власність, володіють на даній території нерухомим майном, пов’язані системними зв’язками між собою. Законом передбачена можливість об’єднання суміжних територіальних громад. Відносини, що виникають у процесі добровільного об’єднання територіальних громад сіл, селищ, міст, а також добровільного приєднання до об’єднаних територіальних громад регулюються Законом України «Про добровільне об’єднання територіальних громад» від 5 лютого 2015 р.

Територіальна громада вирішує питання місцевого значення як безпосередньо, так і через сформовані нею муніципальні структури. Формами безпосереднього волевиявлення жителів територіальної громади є: а) місцеві референдуми; б) місцеві вибори; в) загальні збори громадян; г) місцеві ініціативи; ґ) громадські слухання тощо.

Органами, що представляють відповідні територіальні громади, є сільські, селищні, міські ради. З-поміж органів місцевого самоврядування саме місцевим радам належить провідна роль, адже вони безпосередньо працюють з людьми. Саме вони здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією та законами України. Кількісний склад місцевих рад визначено в Законі України «Про місцеві вибори» від 14 липня 2015 р. Так, при чисельності виборців до 1 тис. кількість депутатів місцевої ради становить 12; від 1 тис. до 3 тис. виборців – 14 депутатів; від 100 тис. до 250 тис. виборців – 42 депутати; від 1 млн. до 2 млн. виборців – 84 депутати тощо. Наприклад, склад Черкаської міської ради становить 42 депутати.

Спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст, у межах повноважень, визначених Конституцією та законами України, а також повноважень, переданих їм сільськими, селищними, міськими радами представляють обласні та районні ради.

Ключовою фігурою місцевої ради є депутат, який є безпосереднім представником інтересів територіальної громади, виборців свого виборчого округу. Він обирається на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п’ять років.

Повноваження депутата місцевої ради починаються з дня відкриття першої сесії відповідної ради з моменту офіційного оголошення підсумків виборів відповідною територіальною виборчою комісією і закінчуються в день відкриття першої сесії цієї ради нового скликання. Повноваження депутата місцевої ради припиняються достроково за наявності таких підстав (ст. 5 Закону України «Про статус депутатів місцевих рад» від 11 липня 2002 р.):

• його відкликання виборцями у встановленому законом порядку;
• припинення його громадянства України або виїзду на постійне місце проживання за межі України;
• обрання або призначення його на посаду,зайняття якої згідно з Конституцією України і законом не сумісне з виконання депутатських повноважень;
• обрання його депутатом іншої місцевої ради;
• визнання його судом недієздатним або безвісно відсутнім;
• набрання законної сили обвинувальним вироком суду, за яким його засуджено до позбавлення волі, або набрання законної сили рішенням суду, яким його притягнуто до відповідальності за вчинення корупційного правопорушення або правопорушення, пов’язаного з корупцією, та застосовано покарання або накладено стягнення у виді позбавлення права займати посади або займатися діяльністю, що пов’язані з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування;

• його смерті.

Так само, як і народні депутати України, депутати місцевої ради не можуть мати іншого представницького мандата. Але, на відміну від діяльності народних депутатів України, діяльність депутатів місцевих рад не розглядається як професійна. Це означає, що депутат місцевої ради здійснює свої повноваження, не пориваючи з виробничою або службовою діяльністю. Виключення встановлюються тільки для тих депутатів, яких обрано секретарем сільської, селищної, міської ради, головою, заступником голови районної, обласної, районної у місті ради. Такі депутати працюють у відповідній раді на постійній основі і не можуть суміщати свою службову діяльність з іншою роботою, у тому числі на громадських засадах (за винятком викладацької, наукової та творчої у позаробочий час), займатися підприємницькою діяльністю, одержувати від цього прибуток, якщо інше не передбачено законом.

Відповідно до покладених на нього завдань, депутат місцевої ради наділений як правами, так і обов’язками. Їх можна поділити на ті, що реалізуються у виборчому окрузі та у відповідній місцевій раді та її органах. Наприклад, у виборчому окрузі місцевий депутат зобов’язаний підтримувати зв’язок з виборцями, не рідше одного разу на півріччя інформувати їх про роботу місцевої ради та її органів; у місцевій раді – брати участь у її роботі, всебічно сприяти виконанню її рішень тощо; у виборчому окрузі місцевий депутат має право на депутатське звернення, невідкладний прийом та на одержання необхідної інформації; у місцеві раді – обирати і бути обраним до органів відповідної ради, пропонувати питання до розгляду, брати участь у дебатах та ін. Окрім того, в Україні існує інститут відкликання депутата місцевої ради за народною ініціативою.

Особливе місце в системі місцевого самоврядування посідає сільський, селищний, міський голова, який є головною посадовою особою територіальної громади відповідно села (добровільного об’єднання в одну територіальну громаду жителів кількох сіл), селища, міста. Він обирається відповідною територіальною громадою на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п’ять років і здійснює свої повноваження на постійній основі.

Сільський, селищний, міський голова не може бути депутатом будь-якої ради, суміщати свою службову діяльність з іншою посадою, в тому числі на громадських засадах, займатися іншою оплачуваною (крім викладацької, наукової і творчої діяльності, медичної практики, інструкторської та суддівської практики із спорту) або підприємницькою діяльністю.

Повноваження новообраного сільського, селищного, міського голови починаються з моменту складення ним присяги на пленарному засіданні відповідної ради, на якому відповідною територіальною виборчою комісією були оголошені рішення щодо його обрання та реєстрації. Повноваження сільського, селищного, міського голови закінчуються в день відкриття першої сесії відповідної ради, обраної на наступних чергових місцевих виборах, або, якщо рада не обрана, з моменту вступу на цю посаду іншої особи, обраної на наступних місцевих виборах, крім випадків дострокового припинення його повноважень.

Повноваження сільського, селищного, міського голови, вважаються достроково припиненими у разі:

• його звернення з особистою заявою до відповідної ради про складення ним повноважень голови;
• припинення його громадянства;
• набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього;
• набрання законної сили рішенням суду про притягнення його до відповідальності за правопорушення, пов’язане з корупцією, яким накладено стягнення у виді позбавлення права займати посади або займатися діяльністю, що пов’язані з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування;
• відкликання з посади за народною ініціативою;
• визнання його судом недієздатним, безвісно відсутнім або оголошення таким, що помер;
• його смерті.

Повноваження сільського, селищного, міського голови можуть бути також достроково припинені, якщо він порушує Конституцію або закони України, права і свободи громадян, не забезпечує здійснення наданих йому повноважень.

Сільський, селищний, міський голова очолює виконавчий комітет відповідної сільської, селищної, міської ради, головує на її засіданнях. Окрім того, він організовує роботу представницького органу місцевого самоврядування, здійснює розпорядчі функції, підписує рішення представницького органу, представляє інтереси територіальної громади, фактично виступаючи гарантом реалізації муніципальних прав жителів – членів територіальної громади.

У зв’язку з проведенням децентралізації в Україні запроваджено новий правовий інститут – інститут старост в об’єднаних територіальних громадах. Староста є виборною посадовою особою місцевого самоврядування. Він обирається жителями села, селища (сіл, селищ), розташованого на території відповідного старостинського округу, на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на п’ять років, і здійснює свої повноваження на постійній основі.

Невід’ємним елементом системи локальної демократії є виконавчий орган місцевого самоврядування, який забезпечує реалізацію місцевих інтересів. Виконавчими органами сільських, селищних, міських, районних у містах (у разі їх створення) рад є їх виконавчі комітети, відділи, управління та інші створювані радами виконавчі органи. Виконавчі органи сільських, селищних, міських, районних у містах рад є підконтрольними і підзвітними відповідним радам, а з питань здійснення делегованих їм повноважень органів виконавчої влади – також підконтрольними відповідним органам виконавчої влади. У сільських радах, що представляють територіальні громади, які налічують до 500 жителів, за рішенням відповідної територіальної громади або сільської ради виконавчий орган ради може не створюватися. У цьому випадку функції виконавчого органу ради (крім розпорядження земельними та природними ресурсами) здійснює сільський голова одноособово.

В Україні функції та повноваження виконавчих органів місцевих рад включають як ті, що безпосередньо випливають з колективних потреб відповідних територіальних громад (власні, самоврядні повноваження), так і окремі повноваження органів виконавчої влади, надані (делеговані) законом цим органам. Наприклад, підготовка програм соціально-економічного та культурного розвитку сіл, селищ, міст є самоврядним повноваженням виконавчих органів рад, а от статистичний облік громадян, які постійно або тимчасово проживають на відповідній території – делегованим.

Окрему групу в системі місцевого самоврядування складають органи самоорганізації населення. Відповідно до Закону України «Про органи самоорганізації населення» від 11 липня 2001 р. органи самоорганізації населення – це представницькі органи, що створюються жителями, які на законних підставах проживають на території села, селища, міста або їх частин, для вирішення наступних завдань:

• створення умов для участі жителів у вирішенні питань місцевого значення в межах Конституції і законів України;
• задоволення соціальних, культурних, побутових та інших потреб жителів шляхом сприяння у наданні їм відповідних послуг;
• участь у реалізації соціально-економічного, культурного розвитку відповідної території, інших місцевих програм.

До органів самоорганізації населення належать будинкові, вуличні, квартальні комітети, комітети мікрорайону тощо.

Коло повноважень органів місцевого самоврядування досить широке. Їх можна умовно об’єднати у декілька груп. Так, залежно від виду органу місцевого самоврядування виокремлюють:

 

• повноваження сільських, селищних, міських рад (прийняття рішення про недовіру сільському, селищному, міському голові; прийняття рішення про проведення місцевого референдуму; встановлення місцевих податків і зборів тощо);
• повноваження виконавчих органів сільських селищних, міських рад (управління об’єктами житлово-комунального господарства, побутового, торговельного обслуговування, транспорту і зв’язку, що перебувають у комунальній власності відповідних територіальних громад, забезпечення їх належного утримання та ефективної експлуатації, необхідного рівня та якості послуг населенню тощо);
• повноваження районних та обласних рад (внесення до Кабінету Міністрів України пропозицій щодо голови відповідної місцевої державної адміністрації, прийняття рішення про недовіру голові відповідної місцевої державної адміністрації тощо);
• повноваження сільського, селищного, міського голови (організація роботи відповідної ради та її виконавчого комітету, скликання сесій ради, забезпечення виконання рішень місцевого референдуму, відповідної ради, її виконавчого комітету тощо);
• повноваження старости (представництво інтересів жителів відповідного села, селища у виконавчих органах сільської, селищної, міської ради тощо)

За змістом повноваження органів місцевого самоврядування класифікують на:

суспільно-політичні (нормотворча діяльність, керівництво місцевими радами, апаратом ради та її виконавчим комітетом, скликання загальних зборів громадян за місцем проживання тощо);

• фінансово-економічні (встановлення ставок місцевих податків і зборів; здійснення місцевих позик, утворення комунальних підприємств тощо);
• соціально-культурні (підготовка програм соціально-економічного та культурного розвитку сіл, селищ, міст, цільових програм з інших питань самоврядування, надання допомоги малозабезпеченим верствам населення, утримання дитячих садків, закладів освіти, підтримка місцевих громадських об’єднань тощо);
• екологічні (підготовка програм охорони навколишнього середовища, створення та забезпечення функціонування місцевих екологічних автоматизованих інформаційно-аналітичних систем забезпечення доступу до екологічної інформації, ін.).

Окрім того, в системі повноважень органів місцевого самоврядування можна виокремити виключні та делеговані. Виключні повноваження не може бути делеговано іншим органам публічної влади. Наприклад, відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 26 Закону України «Про місцеве самоврядування» затвердження регламенту ради є виключним повноваженням сільських, селищних, міських рад. Делеговані повноваження – це повноваження органів виконавчої влади, надані органам місцевого самоврядування законом, а також повноваження органів місцевого самоврядування, які передаються відповідним місцевим державним адміністраціям за рішенням районних, обласних рад.

Матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об’єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.

Територіальні громади сіл, селищ і міст можуть об’єднувати на договірних засадах об’єкти комунальної власності, а також кошти бюджетів для виконання спільних проектів або для спільного фінансування (утримання) комунальних підприємств, організацій і установ, створювати для цього відповідні органи і служби.

Держава бере участь у формуванні доходів бюджетів місцевого самоврядування, фінансово підтримує місцеве самоврядування. Витрати органів місцевого самоврядування, що виникли внаслідок рішень органів державної влади, компенсуються державою.

Територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування управляють майном, що є в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку і контролюють їх виконання; затверджують бюджети відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролюють їх виконання; встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону; забезпечують проведення місцевих референдумів та реалізацію їх результатів; утворюють, реорганізовують та ліквідовують комунальні підприємства, організації і установи, а також здійснюють контроль за їх діяльністю; вирішують інші питання місцевого значення, віднесені законом до їхньої компетенції.

 

• Адміністративно-територіальний устрій України

Територіальний устрій – це передбачена законом територіальна організація держави для забезпечення найбільш оптимального вирішення завдань та здійснення функцій держави та суспільства. Розрізняють два види територіального устрою:

• політико-територіальний – передбачає поділ території держави на окремі самостійні складові (характерний для федеративних держав, наприклад США, ФРН, Мексики);
• адміністративно–територіальний – внутрішній поділ території держави на адміністративно-територіальні одиниці (притаманний унітарним державам, приміром, Франції, Польщі, України).

 

Територіальний устрій України базується на принципах, закріплених в Конституції та законах України. Так, відповідно до ст. 132 Конституції України територіальний устрій України ґрунтується на засадах єдності та цілісності державної території, поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади, збалансованості і соціально-економічного розвитку регіонів, з урахуванням їх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних і культурних традицій.

Принцип єдності та цілісності території означає, що складові частини державної території (адміністративно-територіальні одиниці) перебувають у нерозривному взаємозв’язку, визначаються внутрішньою єдністю.

Принцип поєднання централізації і децентралізації у здійсненні державної влади передбачає децентралізацію у здійсненні місцевого самоврядування та виконавчої влади у поєднанні з централізованою системою контролю за законністю реалізації владних повноважень.

Принцип збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів, з урахуванням їх історичних, економічних, екологічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних та культурних традицій означає диференційований підхід до вирішення питань оптимального економічного розвитку, демографічної політики, історичного розвитку та зміцнення територіальної єдності складових частин України.

Окрім закріплених у вказаній статті Конституції України конституційними принципами територіального устрою України також є: принцип унітаризму, принцип недоторканності території України, принцип гарантованості територіальної цілісності та державного суверенітету України, принцип зміни території України всеукраїнським референдумом, принцип законодавчого визначення територіального устрою України, принцип гарантування місцевого самоврядування в Україні. Так, принцип недоторканності території України виключає будь-які дії, що спрямовані проти територіальної цілісності України.

Одним із головних елементів територіального устрою України є її адміністративно-територіальний устрій, тобто територіальна організація держави відповідно до її поділу на структурні елементи – адміністративно- територіальні одиниці. Сучасний адміністративно-територіальний устрій України сформувався під впливом багатьох факторів – історичних, політичних, географічних, національних, економічних, культурних тощо. Він складається з трьох рівнів:

• вищий рівень – Автономна Республіка Крим, області, міста зі спеціальним статусом – Київ та Севастополь;
• середній рівень – райони і міста обласного підпорядкування;
• нижчий рівень – райони в містах, міста районного підпорядкування, селища і села.

 

Першим елементом вищого рівня системи адміністративно- територіального устрою України є Автономна Республіка Крим, яка є невід’ємною складовою частиною України (ст. 134 Конституції України). Відповідно до Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» від 15 квітня 2014 р. Автономну Республіку Крим (в тому числі місто Севастополь) проголошено тимчасово окупованою територією з особливим правовим режимом перетину меж, вчинення правочинів, проведення виборів та референдумів, реалізації інших прав і свобод людини і громадянина..

Наступним елементом адміністративно-територіального устрою України є області. Це великі регіони (частини) держави, які характеризуються певною цілісністю й самодостатністю економічного й соціального розвитку, а також місцевими особливостями і традиціями. Згідно зі ст. 133 Конституції України до складу України входять 24 області – Вінницька, Волинська, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Закарпатська, Запорізька, Івано-Франківська, Київська, Кіровоградська, Луганська, Львівська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька, Чернігівська. Частина Донецької та Луганської областей також належить до тимчасово окупованих територій (Закон України «Про особливості державної політики із забезпечення державного суверенітету України на тимчасово окупованих територіях у Донецькій та Луганській областях» від 18 січня 2018 р.).

Важливим елементом верхньої ланки адміністративно-територіальної системи України є міста зі спеціальним статусом – Київ та Севастополь. Подібний статус Києва зумовлюється тим, що це місто є столицею держави, її політичним та адміністративним центром, місцем розташування резиденції глави держави – Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, Конституційного Суду України, Верховного Суду, центральних органів державної влади. Водночас, Київ є духовним, культурним, історичним, науково-освітнім центром України; місцем розташування дипломатичних представництв іноземних держав та міжнародних організацій в Україні. Спеціальний статус міста Києва як столиці України, особливості здійснення виконавчої влади та місцевого самоврядування у місті визначено в Законі України «Про столицю України – місто-герой Київ» від 15 січня 1999 р.

Середній рівень адміністративно-територіального устрою України представлений районами та містами обласного підпорядкування (значення). До останньої категорії належать міста з чисельністю населення понад 50 тис. осіб. Наприклад, до складу Черкаської області входять 20 районів (Городищенський, Драбівський, Жашківський, Звенигородський, Золотоніський та ін.) та 6 міст обласного значення (Черкаси, Ватутіне, Золотоноша, Канів, Сміла, Умань).

До нижчого рівня системи адміністративно-територіального устрою належать райони в містах, міста районного підпорядкування (міста з чисельністю населення понад 10 тис. осіб), селища і села. Так, у складі Черкаської області нараховується 10 міст районного значення, 15 селищ міського типу, 826 сіл. Обласний центр (місто Черкаси) поділяється на два райони – Соснівський та Придніпровський.

Втім, сучасна система адміністративно-територіального устрою України потребує оптимізації та реформування. Це зумовлено багатьма чинниками: застарілістю нормативно-правової бази (чи не єдиним актом у цій сфері є Указ Президії Верховної Ради Української РСР «Про порядок вирішення питань адміністративно-територіального устрою Української РСР» від 12 березня 1981 р.), подіями на Сході України та в Автономній Республіці Крим, недосконалістю та суперечливістю у класифікації населених пунктів, процесом децентралізації влади та ін. На розгляді Верховної ради України перебуває проект Закону України «Про засади адміністративно-територіального устрою України» від 22 лютого 2018 р., внесений Кабінетом Міністрів України, який визначає засади адміністративно-територіального устрою України, порядок утворення, ліквідації, встановлення і зміни меж адміністративно-територіальних одиниць.

Запитання для повторення

1. Визначте поняття конституційного права України як галузі права. Охарактеризуйте його предмет та методи.
2. Яка структура конституційного права України? Визначте поняття конституційно- правової норми та конституційно-правового інституту.
3. Що таке Конституція? Чому її називають Основним законом держави? Розкрийте юридичні властивості Конституції.
4. Яка структура та зміст Конституції України? Схематично зобразіть порядок внесення змін і доповнень до Конституції України.
5. Охарактеризуйте загальні засади конституційного ладу України.
6. Розкрийте поняття прав і свобод людини і громадянина. Які види прав і свобод людини і громадянина Вам відомі?
7. Хто може бути призначений на посаду Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини? Які основні права омбудсмана в Україні?
8. Охарактеризуйте принципи громадянства України, підстави його набуття та припинення. Які органи вирішують питання, пов’язані з громадянством України?
9. Які види виборів проводяться в Україні? Визначте основні стадії (етапи) виборчого процесу.
10. Який орган здійснює виконавчу владу в Україні? Який склад і структура Верховної Ради України?
11. Визначте основні функції та повноваження Верховної Ради України.
12. Охарактеризуйте конституційно-правовий статус народного депутата України.

 

13. Яке місце посідає Президент України у системі органів державної влади України? Які його функції та повноваження?
14. Яка система органів виконавчої влади в Україні? Який орган є вищим в системі органів виконавчої влади?
15. Який склад та структура Кабінету Міністрів України? Що належить до сфери його повноважень?
16. Яке місце в системі органів виконавчої влади посідають місцеві державні адміністрації?
17. Який орган є органом конституційної юрисдикції в Україні? Які його склад, структура та повноваження? У чому полягає різниця між конституційним поданням, конституційним зверненням та конституційною скаргою?
18. Охарактеризуйте систему судів загальної юрисдикції. У чому полягають особливості конституційно-правового статусу суддів в Україні?
19. Яка система органів місцевого самоврядування в Україні. Яку роль у ній посідають територіальні громади?
20. У чому полягають особливості адміністративно-територіального устрою України. Які конституційні принципи адміністративно-територіального устрою України Вам відомі?

 

Основні поняття

Конституційне право України – це провідна галузь національного права України, норми якої визначають і регулюють політичні та інші найважливіші суспільні відносини в економічній, соціальній, культурній (духовній) та інших сферах життя і діяльності суспільства та держави.

Конституція – це єдиний нормативно-правовий акт або система актів, за допомогою яких народ, чи органи держави, які виступають від його імені, встановлюють основні принципи суспільного та державного устрою країни; права, свободи та обов’язки людини і громадянина; форми безпосередньої демократії, систему органів державної влади та місцевого самоврядування, порядок їх діяльності, основи адміністративно-територіального устрою тощо.

Конституційний лад – це певна форма організації держави та суспільства, визначена і закріплена в конституційному порядку.

Права людини – це її можливості, що необхідні для нормального існування і розвитку як особистості.

Громадянство України – це правовий зв’язок між фізичною особою і Україною, що знаходить свій вияв у їх взаємних правах та обов’язках. Громадянин України – особа, яка набула громадянство України в порядку, передбаченому законом та міжнародними договорами України.

Іноземець – особа, яка не перебуває в громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав.

Особа без громадянства (апатрид) – особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином.

Вибори – це форма прямого народовладдя, волевиявлення народу шляхом таємного голосування щодо формування представницьких органів державної влади та місцевого самоврядування.

Народний депутат України – це обраний відповідно до Закону України «Про вибори народних депутатів України» представник Українського народу у Верховній Раді України і уповноважений ним протягом строку депутатських повноважень здійснювати повноваження, передбачені Конституцією України та законами України.

Конституційний Суд України – це орган конституційної юрисдикції, який забезпечує верховенство Конституції України, вирішує питання про відповідність Конституції України законів України та у передбачених Конституцією України випадках інших актів, здійснює офіційне тлумачення Конституції України, а також інші повноваження відповідно до Конституції України.

Суддя – громадянин України, який відповідно до Конституції України та вказаного Закону призначений суддею, займає штатну суддівську посаду в одному з судів України і здійснює правосуддя на професійній основі.

Місцеве самоврядування – це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади (жителів села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста) самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Територіальний устрій – це передбачена законом територіальна організація держави для забезпечення найбільш оптимального вирішення завдань та здійснення функцій держави та суспільства.

 

Література

1. Конституція України: Закон України від 06. 1996 № 254к/96-ВР.
2. Про вибори народних депутатів України: Закон України від 17. 2011 № 4061- VI.
3. Про вибори Президента України: Закон України від 03. 1999 № 474-ХІV.
4. Про громадянство України: Закон України від 01. 2001 № 2235-ІІІ.
5. Про Кабінет Міністрів України: Закон України від 02. 2014 № 794-VII
6. Про Конституційний Суд України: Закон України від 07. 2017 № 2136-VIIІ
7. Про місцеве самоврядування: Закон України від 05. 1997 № 280/97-ВР
8. Про місцеві вибори: Закон України від 07. 2015 № 595-VIIІ.
9. Про Регламент Верховної Ради України: Закон України від 10. 02. 2010 № 1861-VI
10. Про статус народного депутата України: Закон України від 11. 1992 № 2790-ХІІ
11. Про судоустрій і статус суддів: Закон України від 06. 2016 № 1402- VII
12. Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини: Закон України від
13. 1997 № 776-97-ВР
14. Конституційне право України. Академічний курс: підруч.: кол. авт. У 2-х т. Київ: Юридична думка. Т. за заг. ред. В. Погорілка, 2006. 544 с.; Т. 2. за заг. ред. Ю. Шешученка, 2008. 800 с.
15. Конституційне право України: прагматичний курс : навч. посіб.: кол. авт. Одеса : Юридична література, 256 с.
16. Погорілко В., Федоренко В. Конституційне право України: підруч. Київ: Ліра К., 616 с.
17. Правознавство: підруч.: кол. авт. Київ: Юрінком Інтер, 632 с.
18. Правознавство: підруч.: кол. авт. Одеса: Атлант, 554 с

.

• Поняття, предмет, метод та система адміністративного права України
  • Поняття адміністративного права як галузі права, науки та навчальної дисципліни.

Адміністративне право розглядається в трьох значеннях: як галузь права, юридична наука та навчальна дисципліна. Адміністративне право як самостійна галузь права має давню історію. В усі часи воно так чи інакше пов’язувалося з публічною владою, взаємодією держави, її органів та посадовців з громадянами та іншими учасниками суспільних відносин. На сучасному етапі розвитку українського суспільства в оцінці адміністративного права треба спиратися на нове ставлення до місця і ролі держави у громадянському суспільстві. Оскільки Україна має свою Конституцію, яка у ст. З проголошує головним обов’язком держави утвердження і забезпечення прав і свобод людини і громадянина, а також встановлює принцип, згідно з яким права і свободи людини, їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність, то ця конституційна формула означає підпорядкування усіх державних і правових інститутів суспільства потребам реалізації та захисту прав людини, пріоритетність цих прав перед іншими цінностями демократичної, соціальної, правової держави. Тому головними характеристиками у розумінні адміністративного права є не управлінська функція, як це традиційно вважалося ще з радянських часів, а такі нові функції, як правозабезпечувальна (яка пов’язана із забезпеченням реалізації прав і свобод людини) і правозахисна (яка пов’язана із захистом порушених прав). Саме ці дві функції і відтворюють справжнє суспільне призначення адміністративного права.

В системі права України адміністративне право є основною, фундаментальною (базовою), публічною галуззю права, з усіх галузей права воно є найбільшим за обсягом змісту, регулює велике коло суспільних відносин, особливістю яких є те, що вони виникають у сфері реалізації публічної влади, публічно-владної діяльності, публічного управління, і в таких відносинах завжди присутній суб’єкт, наділений публічно-владними повноваженнями, який діє від імені публічної влади – це орган виконавчої влади чи інший державний орган, орган місцевого самоврядування або їх посадові особи, громадські об’єднання (коли їм делегуються публічно- владні повноваження) тощо. Даючи визначення поняття адміністративного права як галузі права, слід виходити із положень загальної теорії права щодо поняття галузі права та предмета його регулювання. Науковці дають різні визначення поняття адміністративного права, можна навести таке сучасне його визначення, враховуючи думки провідних науковців: адміністративне право як галузь права – це сукупність адміністративно-правових норм, які регулюють суспільні відносини, що виникають при забезпеченні реалізації та захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та законних інтересів юридичних осіб суб’єктами публічної влади, а також в процесі публічного управління в економічній, соціально-культурній та адміністративно-політичній сферах життєдіяльності суспільства і держави.

Як і конституційне право, право адміністративне опосередковує функціонування публічної влади в державі. Причому, адміністративно- правове регулювання є своєрідним продовженням конституційно-правових норм, конкретизуючи багато в чому їх дію. На цій підставі можна стверджувати, що існування адміністративного права – це необхідна умова і засіб реалізації Конституції в найважливішій сфері функціонування публічної влади – сфері виконання законів та інших правових актів держави. Адміністративне право є галуззю права, яка своїми нормами встановлює такий правовий режим регулювання, закріплює такі форми і напрями діяльності органів публічної влади, їх посадових осіб, які б забезпечували функціонування різних суспільних відносин у сфері публічного управління на засадах непорушності конституційних прав і свобод людини і громадянина.

Адміністративне право – це також провідна галузева юридична наука, яка досліджує, вивчає, аналізує все те, що регулюється галуззю адміністративного права. Адміністративне право як наука – це галузева юридична наука, що являє собою систему наукових ідей, поглядів, знань та уявлень про адміністративно-правові норми, відносини, адміністративне законодавство, предметом дослідження якої є комплекс організаційно- правових проблем, пов’язаних із здійсненням повноважень публічної влади та завдань і функцій публічного управління. Головне призначення науки адміністративного права – розробка наукових висновків, доктрин, концепцій, рекомендацій і конкретних пропозицій щодо вдосконалення та посилення ефективності діючих адміністративно-правових норм і відповідних правових інститутів, що безпосередньо впливає на ефективність публічно-владної діяльності, захист прав і свобод людини, розвиток галузі адміністративного права.

Адміністративне право як наука досліджує: адміністративно-правові інститути та їх співвідношення; проблеми систематизації та кодифікації адміністративного права; правовий статус суб’єктів адміністративного права, їх права і обов’язки; взаємозв’язок адміністративного права з іншими галузями системи права, шляхи його подальшого вдосконалення; досвід адміністративно-правового регулювання і досягнення зарубіжної адміністративно-правової науки тощо. За роки незалежності України було радикально переглянуто теоретичні та методологічні основи науки адміністративного права. На даний час проголошена нова доктрина адміністративного права, яка безпосередньо впливає на процес реформування адміністративного права як галузі права. Ця доктрина базується на визнанні нової ролі держави у взаємовідносинах з громадянами

– не панування держави над людиною, а служіння людині – т. з. «людиноцентристська» доктрина, а не «державоцентристська».

Слід сказати, що на даний час в Україні здійснюється адміністративна реформа, започаткована указом Президента України «Про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної реформи в Україні» від 22.07.1998 р., яка передбачає реформування і адміністративного права, що значно впливає на його розвиток як галузі права і науки.

Адміністративне право також є навчальною дисципліною, яка викладається в юридичних та інших навчальних закладах з метою оволодіння майбутніми юристами системою теоретичних і науково- прикладних знань щодо того, що регулюється адміністративним правом як галуззю права та законодавства і досліджується адміністративно-правовою наукою, а також оволодіння вміннями і навичками практичного застосування зазначених знань.

 

• Предмет та метод адміністративного права.

Згідно загальної теорії права, предмет (предмет регулювання) будь-якої галузі права – це сукупність однорідних суспільних відносин, що регулюються нормами даної галузі права, а відповідно предмет адміністративного права – це сукупність однорідних суспільних відносин, шо регулюються нормами адміністративного права, які виникають:

• у ході діяльності органів публічної адміністрації, їх посадових осіб щодо забезпечення реалізації та захисту в адміністративному порядку прав і свобод громадян;
• в процесі надання громадянам, а також юридичним особам різноманітних адміністративних послуг;
• у процесі публічного управління в економічній, соціально-культурній та адміністративно-політичній сферах, а також у сфері реалізації повноважень публічної влади;
• у процесі внутрішньої організації та діяльності апаратів усіх державних органів, адміністрацій державних підприємств, установ і організацій;
• суспільні відносини, що виникають у зв’язку з проходженням державної служби або служби в органах місцевого самоврядування, іншої публічної служби;
• що виникають у ході застосування заходів адміністративного примусу (в т.ч. адміністративної відповідальності) щодо фізичних і юридичних осіб.

 

Адміністративне право як самостійну галузь права характеризує поряд з предметом відповідний метод регулювання. Метод адміністративного права разом з його предметом як фундаментальні категорії і поняття характеризують цю галузь права і дають можливість відмежувати її від інших галузей права. Слід мати на увазі певну умовність вживання терміну «метод адміністративного права», оскільки насправді метод не один, а їх декілька, сукупність. Метод регулювання (метод) адміністративного права – це сукупність певних загальних і спеціальних прийомів та способів, що використовуються законодавцем для забезпечення регулюючої дії норм адміністративного права і за допомогою яких регулюються суспільні відносин, що є предметом адміністративного права. Серед методів адміністративного права виділяють загальні і спеціальні методи. До загальних          методів           відносяться          імперативний    і                       диспозитивний,                   а спеціальними   є       методи      субординації,    координації,       реординації, стимулювання,                  рекомендацій,       адміністративного       договору     тощо. Традиційно основним методом регулювання адміністративного права вважався імперативний метод, так званий метод «влади-підпорядкування», владних приписів, авторитарний, хоча на сьогоднішньому етапі розвитку адміністративного права, враховуючи його суспільне призначення, предмет регулювання, види і структуру адміністративних правовідносин науковці констатують трансформацію методу адміністративного права, його змішану природу,        тобто               органічне         поєднання  в          ньому   типових          ознак   як імперативного, так і диспозитивного методів правового регулювання. Імперативний метод характеризується тим, що суб’єкти правовідносин не мають можливості вільно обирати варіанти поведінки, а діють згідно з приписами       правових норм     і     вказівками                           уповноважених                   суб’єктів. Диспозитивний метод характеризується тим, що суб’єкти правовідносин мають певну свободу вибору варіанта поведінки, виходячи із своїх інтересів. Серед спеціальних методів регулювання в адміністративному праві дуже важливим є метод субординації, який застосовується для регулювання управлінських відносин, оскільки без застосування цього методу неможливо налагодити чітко функціонуючу систему управління. За допомогою цього методу регулювання у відносинах між керованим об’єктом і керуючим суб’єктом закріплюється стан підлеглості, підпорядкованості, що й означає наявність відносин субординації між ними.

Отже, характеризуючи метод адміністративного права, слід на сьогодні констатувати його трансформацію, комплексний характер і органічне поєднання в ньому ознак як імперативного, так і диспозитивного методів, з переважанням, на думку науковців (хоча не всі з цим погоджуються), імперативного методу.

 

• Система адміністративного права.

Адміністративне право, як і будь-яка галузь права і право загалом, має свою систему, яка складається із сукупності адміністративно-правових норм, що можуть об’єднуватись у різні правові інститути, підгалузі тощо. Науковці по-різному визначають поняття системи адміністративного права, складові цієї системи, на даний час це одне з найбільш дискутованих понять в адміністративному праві. Так, автори підручника «Адміністративне право України. Академічний курс» за загальною редакцією В.Б. Авер’янова вказують, що поняття «система адміністративного права» означає внутрішню єдність цієї правової галузі, яка відображає послідовне розміщення і взаємозв’язок її структурних елементів (частин) – підгалузей права і правових інститутів, що складаються із певних сукупностей однорідних норм. Автори підручника «Адміністративне право України» за загальною редакцією Т.О. Коломоєць вважають, що «система адміністративного права» – це його внутрішня структура» і вказують, що «вчені – адміністративісти традиційно вже протягом досить тривалого часу вважають, що адміністративне право складається із Загальної та Особливої частин». На нашу думку, можна погодитися з позицією авторів підручника «Адміністративне право» за загальною редакцією Ю.П. Битяка, які зазначають, що «система адміністративного права – це сукупність адміністративно-правових норм та інститутів, об’єднаних єдиним предметом і методом, принципами і цілями та розташованих у певній логічній послідовності. Вона складається із двох частин: Загальної та Особливої». Ці ж автори вказують, що «приписи Загальної та Особливої частин взаємопов’язані і становлять єдине ціле – систему адміністративного права. Це підтверджує той факт, що норми Загальної частини застосовуються до всіх інститутів Особливої частини». Загальну частину адміністративного права складають норми, що діють у всіх сферах організації і функціонування публічної влади і публічного управління. Загальна частина включає норми, що регулюють: правове становище суб’єктів адміністративного права; публічну службу; форми і методи управлінської діяльності; адміністративно-правові режими; адміністративний примус, включаючи адміністративну відповідальність; засоби забезпечення законності в державному управлінні; адміністративні послуги. Особливу частину адміністративного права утворюють норми, що регулюють публічно-владну і управлінську діяльність у конкретних галузях і сферах життєдіяльності суспільства і держави, зокрема: організаційні, управлінські відносини у сфері економіки ( промисловість, агропромисловий комплекс, фінанси тощо); організаційні, управлінські відносини у соціально-культурній галузі (освіта, наука, культура, охорона здоров’я тощо); організаційні, управлінські відносини у сфері адміністративно-політичної  діяльності  (оборона,  внутрішні  справи, національна безпека, юстиція, закордонні справи тощо); міжгалузеве управління (статистика, стандартизація, ціноутворення тощо).

До найважливіших правових інститутів системи адміністративного права науковці відносять інститут публічної служби; адміністративної відповідальності, адміністративно-правових режимів; адміністративних послуг; адміністративного договору; адміністративних процедур тощо.

 

• Норми та джерела адміністративного права, адміністративно-правові відносини

• Норми та джерела адміністративного права.

Як було сказано, адміністративне право як галузь права – це сукупність адміністративно-правових норм. Даючи визначення поняття норми адміністративного права, необхідно звернутись до думок провідних вчених- адміністративістів, які по-різному визначають це поняття. Враховуючи думки різних науковців, а також положення загальної теорії права, можна навести таке визначення поняття норми адміністративного права – це встановлене, санкціоноване або ратифіковане державою, формально визначене, загальнообов’язкове, охоронюване засобами державного примусу правило поведінки, що регулює суспільні відносини у сфері реалізації публічної влади та управлінської діяльності державних органів і органів місцевого самоврядування, яке забезпечує учасникам цих відносин умови реалізації своїх прав та виконання покладених на них обов’язків.

Адміністративно-правові норми мають свою структуру. Структура адміністративно-правової норми – це її внутрішня будова, визначений порядок взаємозв’язку, взаємозумовленості та взаємозалежності складових частин норми. Структура адміністративно-правової норми може складатися з трьох компонентів: гіпотези, диспозиції і санкції. Але норм адміністративного права з такою структурою небагато, оскільки переважна більшість цих норм не містить санкції, а багато норм має лише диспозицію. Гіпотеза адміністративно-правової норми – це частина норми, яка вказує на фактичні умови, за яких дана норма застосовується та починає діяти. Диспозиція – це елемент адміністративно-правової норми, в якому формулюється саме правило поведінки (може бути сформульоване у вигляді приписів, заборон або дозволів тощо). Санкція адміністративно-правової норми – це частина норми, яка визначає заходи адміністративного примусу (юридичної відповідальності), які застосовуються у разі порушення правил поведінки, встановлених нормою.

Норми адміністративного права класифікують за різними критеріями. Так, за способом правового регулювання поведінки суб’єктів виділяють норми-завдання, норми-принципи, норми-дефініції, норми установчі, норми загальнокомпетенційні (статусні), норми-доручення, норми-стимули, норми-рекомендації, норми договірні, норми-заборони, норми-дозволи та норми-стандарти; за регулятивною спрямованістю розрізняють матеріальні і процесуальні норми; за юридичним змістом розрізняють зобов’язуючі, уповноважуючі, стимулюючі і рекомендаційні норми; за обсягом регулювання виділяють загальні, галузеві, міжгалузеві, місцеві і локальні норми; за порядком дії: в часі, в просторі та за колом осіб; за повнотою викладених приписів – визначені, посилальні і відсилочні (бланкетні); за юридичною силою розглядувані норми поділяються на викладені у законах, указах; постановах; розпорядженнях, рішеннях; наказах тощо.

Щоб регулюючий вплив адміністративного права на суспільні відносини, що становлять предмет його регулювання, дійсно мав місце, необхідно, щоб норми адміністративного права реалізовувалися. Реалізація адміністративно-правових норм – це процес фактичного втілення в життя приписів, що містяться в адміністративно-правових нормах. Розрізняють чотири основні способи реалізації адміністративно-правових норм: дотримання, виконання, використання і застосування. Дотримання, виконання і використання адміністративно-правових норм – це безпосередні форми їх реалізації, що притаманні будь-яким суб’єктам; а застосування норм адміністративного права – це особлива форма їх реалізації, що може використовуватись лише суб’єктами, наділеними публічно-владними повноваженнями, його результатом є видання індивідуальних юридично- владних правозастосовних актів.

Норми адміністративного права мають своє зовнішнє вираження і закріплення в різних джерелах адміністративного права. Джерела адміністративного права – це зовнішні форми вираження і закріплення адміністративно-правових норм. До них відносяться нормативно-правові акти державних органів і органів місцевого самоврядування, чинні міжнародні договори і міжнародні правові акти, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Особливістю адміністративного права як галузі є те, що воно не має основного джерела у вигляді єдиного нормативного акта, який би комплексно врегульовував суспільні відносини, що є предметом адміністративного права (як, наприклад, конституційне право, кримінальне, цивільне тощо), оскільки адміністративне право відноситься до так званих «поліцентричних» галузей в силу великого різноманіття і значної відмінності суспільних відносин, що складають предмет його регулювання.

Нормативно-правові акти державних органів – найчисленніша група джерел адміністративного права. Вони утворюють певну систему, яка побудована відповідно до принципу верховенства закону. Основними видами нормативно-правових актів як джерел адміністративного права, за їх юридичною силою, є наступні:

• закони України – регулюють найважливіші суспільні відносини, що є предметом адміністративного права і є його найважливішими джерелами.

 

Серед законів як джерел адміністративного права слід вділити Конституцію України – Основний Закон держави, який має вирішальне значення у встановленні основ правового регулювання публічного управління, визначає головні засади, задає управлінським відносинам цільову спрямованість. В Основному Законі визначаються система органів виконавчої влади, їх найважливіші повноваження, організація діяльності, зовнішні форми правових актів. Конституційні положення встановлюють основи адміністративно-правового статусу громадян, закріплюють право на участь громадян, їх об’єднань в управлінні публічними справами тощо. Серед законів важливими джерелами адміністративного права є кодекси України, які містять адміністративно-правові норми, закрема, Кодекс України про адміністративні правопорушення (одне з основних джерел адміністративного права), Кодекс адміністративного судочинства, Митний кодекс України, Податковий кодекс України, Повітряний кодекс України тощо. Основними законами, які є важливими джерелами адміністративного права, є закони України «Про громадянство України», «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту», «Про громадські об’єднання», «Про Кабінет Міністрів України», «Про центральні органи виконавчої влади», «Про Раду міністрів Автономної Республіки Крим»,

«Про місцеві державні адміністрації», «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про державну службу», «Про адміністративні послуги», «Про правовий режим воєнного стану», «Про правовий режим надзвичайного стану», «Про національну безпеку України», «Про оборону України», «Про Збройні Сили України» та інші;

• постанови Верховної Ради України;
• правові акти Президента України (укази і розпорядження, а з питань оборони – накази і директиви Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України);
• акти Кабінету Міністрів України – постанови і розпорядження;
• акти центральних органів виконавчої влади – накази і розпорядження, директиви;
• акти місцевих органів виконавчої влади (розпорядження голів місцевих державних адміністрацій);
• акти Верховної Ради АРК, Ради Міністрів АРК (рішення, постанови, розпорядження);
• акти керівників апарату будь-яких державних органів (накази, розпорядження);
• акти адміністрацій чи інших органів управління державних під- приємств, установ, організацій (накази і розпорядження їх керівників);
• нормативно-правові акти органів місцевого самоврядування (рішення).

 

Судовий прецедент не визнається джерелом права в Україні, хоча джерелами адміністративного права можуть бути, згідно закону України

«Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», рішення та практика Європейського суду з прав людини, якщо вони стосуються адміністративних правовідносин. Джерелами адміністративного права є також в певних випадках рішення Конституційного Суду України, постанови Пленуму Верховного Суду.

Окремим видом джерел адміністративного права є чинні міжнародні угоди (договори) України та міжнародні правові акти, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, якщо вони регулюють питання, які віднесені до адміністративно-правової сфери: захист прав і свобод людини і громадянина; правовий статус іноземців; по- рядок перетину державного кордону; взаємодія прикордонних та митних служб сусідніх держав; міжнародне транспортне сполучення тощо. Відповідно до ст. 9 Конституції України, вони є частиною національного законодавства України. За своєю юридичною силою норми міжнародних угод та міжнародних правових актів посідають місце між нормами Конституції та звичайних законів. До найважливіших міжнародних правових актів, що є джерелами адміністративного права, відносяться Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод, Віденська конвенція про дипломатичні зносини, Віденська конвенція про консульські зносини тощо.

 

• Адміністративно-правові відносини.

Адміністративно-правові відносини є різновидом суспільних відносин, які врегульовані нормами адміністративного права. Можна дати таке визначення поняття адміністративних правовідносин – це врегульовані нормами адміністративного права суспільні відносини, в яких їх сторони наділені цими нормами суб’єктивними правами і обов’язками та взаємодіють в процесі їх реалізації. Адміністративно-правові відносини мають свою структуру, особливості, їх є велике різноманіття, тому можна їх класифікувати за різними критеріями.

Структура адміністративно-праових відносин складається із суб’єктів, об’єктів і змісту. Суб’єкти адміністративно-правових відносин – це учасники цих відносин, наділені нормами адміністративного права суб’єктивними правами і обов’язками, здатні надані права реалізовувати, а покладені обов’язки виконувати. Однією з найважливіших ознак суб’єктів цих правовідносин є їх адміністративна правосуб’єктність – це здатність особи мати і реалізовувати надані їй і гарантовані нормами адміністративного права суб’єктивні права і обов’язки. Суб’єктами адміністративних правовідносин є фізичні особи (громадяни України, іноземці і особи без громадянства), юридичні особи (органи державної влади, будь-які інші державні органи, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації, громадські об’єднання тощо), а також колективні утворення, що не є юридичними особами, але наділені нормами адміністративного права певними суб’єктивними правами та обов’язками (наприклад, факультет університету, загальні збори громадян за місцем проживання тощо). В адміністративно-правових відносинах завжди є суб’єкт, наділений публічно-владними повноваженнями, який діє від імені публічної влади.

Об’єктами адміністративно-правових відносин є те, з приводу чого вони виникають, це можуть бути різні матеріальні і нематеріальні цінності, інформація, публічно-владна, управлінська діяльність, поведінка учасників публічно-управлінських, публічно-сервісних відносин тощо.

Зміст адміністративно-правових відносин включає юридичний та фактичний зміст. Юридичний зміст – це суб’єктивні права і обов’язки суб’єктів правовідносин, встановлені нормами адміністративного права. Суб’єктивні права особи – це міра її можливої, дозволеної поведінки, що надана і гарантована державою шляхом закріплення в адміністративно- правових нормах. Суб’єктивні (юридичні) обов’язки особи – це міра її необхідної, обов’язкової поведінки, що встановлена державою і закріплена в адміністративно-правових нормах. Фактичний зміст адміністративних правовідносин – це реальна поведінка, діяльність суб’єктів правовідносин, в яких практично реалізуються їх суб’єктивні права і обов’язки.

Адміністративні правовідносини мають свої особливості (риси, ознаки), зокрема:

• вони виникають, змінюються та припиняються у сфері публічного управління;
• в таких правовідносинах завжди наявний суб’єкт, наділений публічно-владними повноваженнями;
• регулюються нормами адміністративного права;
• можуть виникати з ініціативи будь-якої сторони, при цьому згода іншої сторони віносин не є обов’язковою умовою їх виникнення;
• спори між сторонами цих відносин, як правило, вирішуються в адміністративному порядку, хоча може бути і судовий розгляд спору.

Адміністративно-правові відносини виникають, змінюються і припиняються за наявності різних юридичних фактів – це передбачені нормою адміністративного права конкретні життєві обставини, за наявності яких виникають, змінюються або припиняються адміністративно-правові відносини. Юридичні факти класифікують за різними критеріями і виділяють такі їх види:

• за наслідками, що настали – правоутворюючі, правозмінюючі і правоприпиняючі;

 

• за дією в часі – одноразові і безперервної дії;
• залежно від зв’язку юридичного факту з волею суб’єкта – дії і події. Дії залежать від волевиявлення суб’єкта і поділяються на правомірні і неправомірні. Події не залежать від волі суб’єкта, до них відносяться різні стихійні лиха, катастрофи, аварії, факти народження, смерті тощо.

Адміністративно-правових відносин є велике різноманіття, їх класифікують за різними критеріями і виділяють такі види:

• за виконуваними функціями – регулятивні та правоохоронні;
• за складом учасників – двосторонні або багатосторонні;
• за сферою виникнення – у сфері економіки; в соціально-культурній сфері; в адміністративно-політичній сфері;
• за галузевою належністю – матеріальні та процесуальні;
• за спрямованістю – зовнішні і внутрішні;
• за механізмом захисту – такі, що захищаються в судовому порядку; такі, що захищаються в адміністративному порядку;
• за майновою ознакою – майнові і немайнові;
• за характером зв’язків між сторонами відносин – вертикальні і горизонтальні;
• за адміністративно-правовим статусом суб’єктів, що беруть участь у правовідносинах – між непідпорядкованими суб’єктами різного ієрархічного рівня; між органами публічної влади й організаціями, які їм організаційно не підпорядковані; між адміністрацією підприємства, установи, організації тощо і безпосередньо керованим персоналом.

 

• Суб’єкти адміністративного права
  • Поняття та види суб’єктів адміністративного права.

Норми адміністративного права поширюються на певне коло осіб, які, підпадаючи під вплив цих норм, за певних умов виступають суб’єктами цієї галузі права. Суб’єкти адміністративного права – це носії (власники) суб‘єктивних прав та обов’язків у сфері реалізації публічної влади і публічного управління, встановлених і гарантованих нормами адміністративного права, здатні надані права реалізовувати, а покладені обов’язки виконувати. Суб’єкт адміністративного права характеризується певними ознаками, зокрема, зовнішньою відокремленістю, виступає у вигляді єдиної особи і адміністративною правосуб’єктністю. Найважливішою ознакою суб’єкта адміністративного права є його адміністративна правосуб’єктність – це здатність особи мати і реалізовувати надані їй і гарантовані нормами адміністративного права суб’єктивні права і обов’язки. Адміністративна правосуб’єктність включає в себе адміністративну правоздатність і адміністративну дієздатність. Адміністративна правоздатність – це здатність особи мати суб’єктивні права і обов’язки, встановлені і гарантовані нормами адміністративного права. Адміністративна правоздатність виникає з моменту появи суб’єкта. Якщо це фізична особа, то з моменту народження особи; якщо юридична – з моменту державної реєстрації підприємства, установи чи організації. Припиняється правоздатність з моменту зникнення суб’єкта, тобто з моменту виключення юридичної особи з державного реєстру юридичних осіб, а якщо йдеться про фізичну особу – з моменту її смерті. Адміністративна дієздатність – це здатність особи самостійно (безпосередньо або через представника) реалізовувати надані їй права і виконувати покладені на неї обов’язки у сфері адміністративно-правового регулювання. Складовою адміністративної дієздатності (не завжди обов’язковою) є адміністративна деліктоздатність, тобто здатність особи нести за порушення адміністративно-правових норм юридичну відповідальність.

І адміністративна правоздатність, і адміністративна дієздатність пов’язані із суб’єктивними правами і суб’єктивними обов’язками особи. Суб’єктивні права особи – це надана і гарантована державою та закріплена в правових нормах міра можливої (дозволеної) поведінки цієї особи. Суб’єктивні (юридичні) обов’язки – це встановлена державою і закріплена в правових нормах міра необхідної, обов’язкової поведінки особи. Причому обов’язковість їх виконання забезпечено можливістю застосування державного примусу.

Адміністративна правосуб’єктність фізичних і юридичних осіб покладена в основу їх адміністративно-правового статусу. Адміністративно-правовий статус – це комплекс конкретно визначених суб’єктивних прав і обов’язків особи, що закріплені і гарантовані їй нормами адміністративного права. Необхідною ознакою набуття особою адміністративно-правового статусу є закріплення за нею нормами адміністративного права конкретних суб’єктивних прав і обов’язків. Кожен суб‘єкт адміністративного права має свій адміністративно-правовий статус, на який впливають різні фактори, до того ж з часом він може змінюватись, модифікуватись. Факторами, які найбільше впливають на адміністративно- правовий статус суб’єкта, залежно від того, фізична це чи юридична особа, є такі: якщо це фізична особа – вік, стать, належність або неналежність до громадянства України, посада, належність до певної соціальної групи, професії, стан здоров’я, володіння певною власністю тощо; якщо юридична особа – публічного чи приватного права, державний чи недержавний, якої гілки влади, резидент чи нерезидент, наявність певної ліцензії, сертифіката, акредитації тощо.

Виділяють різні види суб’єктів адміністративного права залежно від критеріїв класифікації, зокрема:

• фізичні особи – громадяни України, іноземці і особи без громадянства;

 

• юридичні особи – державні органи, органи місцевого самоврядування, громадські об’єднання, господарські структури тощо;
• колективні утворення, які не є юридичними особами, але наділені нормами адміністративного права певними суб’єктивними правами і обов’язками (наприклад, митні пости митниць, факультети вищих навчальних закладів, загальні збори громадян за місцем проживання тощо).
  • Органи виконавчої влади як суб’єкти адміністративного права.

Органи виконавчої влади (далі – ОВВ) є одними з найважливіших суб’єктів адміністративного права, оскільки саме в результаті їх діяльності переважно і виникають ті суспільні відносини, що є предметом регулювання адміністративного права. Органи виконавчої влади є невід’ємним елементом апарату держави, вони утворюють окрему гілку влади – виконавчу владу. Адміністративно-правовий статус органів виконавчої влади регулюється Конституцією України, законами «Про Кабінет Міністрів України», «Про центральні органи виконавчої влади»,

«Про Раду Міністрів Автономної Республіки Крим», «Про місцеві державні адміністрації», іншими законами, а також багатьма підзаконними нормативно-правовими актами. Органи виконавчої влади реалізують функції держави,

виконуючи практично положення Конституції і законів України, актів Президента України. Кожен орган виконавчої влади має офіційне найменування та повноваження використовувати різні атрибути з державною символікою (штампи, бланки з офіційними найменуваннями, печатки тощо). Діяльність ОВВ має вторинний, підзаконний, виконавчо- розпорядчий характер, бо вони здійснюють свої функції на підставі і на виконання закону. Будучи частиною державного апарату, органи виконавчої влади мають власну внутрішню структуру і штат службовців. Орган виконавчої влади становить собою організацію – колектив людей – державних службовців, який сформований шляхом їх призначення на посаду для здійснення конкретної виконавчо-розпорядчої діяльності в юридично-владній формі. Законодавство не містить нормативного визначення поняття органу виконавчої влади, але можна дати таке визначення поняття органу виконавчої влади – це організаційно самостійний елемент державного апарату, що наділений певним обсягом повноважень відповідно до його завдань і функцій, складається зі структурних підрозділів і посад, що обіймають державні службовці і віднесений Конституцією і законами України до системи органів виконавчої влади.

Органи виконавчої влади утворюють певну систему – систему органів виконавчої влади, що є відносно самостійною частиною державного апарату. Побудова системи ОВВ базується на засадах єдності й цілісності державної території, поєднання принципів централізації та децентралізації, збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів і відповідно до адміністративно-територіального устрою держави.

Для визначення структури системи органів виконавчої влади використовують такий критерій, як організаційно-правовий рівень того чи іншого органу в цій системі. Відповідно до цього критерію, виділяють такі ОВВ:

• вищий орган у системі ОВВ – Кабінет Міністрів України;
• центральні ОВВ – міністерства та інші центральні ОВВ (державні служби, державні інспекції, державні агентства, комітети, бюро тощо, центральні ОВВ зі спеціальним статусом). Слід сказати, що серед центральних ОВВ головними (провідними) ОВВ є міністерства, діяльність інших центральних ОВВ спрямовується і координується Кабміном, як правило, через відповідного міністра;
• місцеві ОВВ загальної і спеціальної компетенції: загальної – Рада Міністрів АРК і місцеві державні адміністрації (обласні; міські міст Києва і Севастополя; районні в областях і містах Києві та Севастополі державні адміністрації); спеціальної компетенції – структурні підрозділи центральних ОВВ на місцях (Головні управління, управління, департаменти, відділи, митниці, інспекції, військові комісаріати тощо), вони можуть бути підпорядковані лише відповідним центральним ОВВ, структурними підрозділами яких є, а можуть перебувати і у подвійному підпорядкуванні – і відповідним центральним ОВВ, і місцевим державним адміністраціям.

Кабінет Міністрів України (уряд), як вищий ОВВ, очолює систему ОВВ. Всі інші ОВВ підпорядковані, підзвітні і підконтрольні Кабміну. Кабінет Міністрів України відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України у межах, передбачених Конституцією України. Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією та законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України. До складу Кабінету Міністрів України входять Прем’єр-міністр України, Перший віце- прем’єр-міністр, віце-прем’єр-міністри, міністри. Прем’єр-міністр України призначається Верховною Радою України за поданням Президента України. Кандидатуру для призначення на посаду Прем’єр-міністра України вносить Президент України за пропозицією коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України, сформованої відповідно до статті 83 Конституції України, або депутатської фракції, до складу якої входить більшість народних депутатів України від конституційного складу Верховної Ради України. Міністр оборони України, Міністр закордонних справ України призначаються Верховною Радою України за поданням Президента України, інші члени Кабінету Міністрів України призначаються Верховною Радою України за поданням Прем’єр-міністра України. Прем’єр-міністр України керує роботою Кабінету Міністрів України, спрямовує її на виконання Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України. Кабінет Міністрів України складає повноваження перед новообраною Верховною Радою України. Прем’єр- міністр України, інші члени Кабінету Міністрів України мають право заявити Верховній Раді України про свою відставку. Відставка Прем’єр- міністра України, прийняття Верховною Радою України резолюції недовіри Кабінету Міністрів України мають наслідком відставку всього складу Кабінету Міністрів України. У цих випадках Верховна Рада України здійснює формування нового складу Кабінету Міністрів України у строки і в порядку, що визначені Конституцією України.

Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов’язковими до виконання. Акти Кабінету Міністрів України підписує Прем’єр-міністр України.

Основні повноваження Кабінету Міністрів України закріплені у статті 116 Конституції України, згідно якої Кабмін:

• забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України;
• вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина;
• забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування;
• розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України;
• забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; здійснює управління об’єктами державної власності відповідно до закону;
• розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України, подає Верховній Раді України звіт про його виконання;
• здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю;
• організовує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України, митної справи;
• спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади;

 

• утворює, реорганізовує та ліквідовує відповідно до закону міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, діючи в межах коштів, передбачених на утримання органів виконавчої влади;
• призначає на посади та звільняє з посад за поданням Прем’єр-міністра України керівників центральних органів виконавчої влади, які не входять до складу Кабінету Міністрів України;
• здійснює інші повноваження, визначені Конституцією та законами України.
  • Державна служба та державні службовці
    • Державна служба в Україні та її адміністративно-правове

регулювання.

Державна служба є організаційно-правовим явищем, соціально- правовим інститутом зі своїми особливостями, зміст якої полягає у практичному виконанні завдань і функцій держави. Інститут державної служби продовжує і завершує організаційне оформлення державного механізму та робить цей механізм здатним практично вирішувати будь-які питання у сфері державного управління та реалізації державної влади. Організуючи і формуючи державну службу, держава використовує правовий інструментарій, за допомогою якого здійснюється організація державної служби і регламентація практичної діяльності державних службовців щодо реалізації наданих їм повноважень.

Суспільні відносини у сфері державної служби регулюються сукупністю взаємопов’язаних правових норм різної галузевої приналежності, які становлять комплексний правовий інститут державної служби. Його складають норми різних галузей права: конституційного, фінансового, трудового, адміністративного тощо. Норми адміністративного права в цьому інституті становлять основну частину. Ними регулюються найважливіші організаційні елементи державної служби: правовий статус посади в державних органах; статус державного службовця; категорії посад державної служби і ранги державних службовців; вимоги до державних службовців; порядок проходження державної служби; організація у- правління державною службою; дисциплінарна і матеріальна відповідальність державних службовців; обмеження щодо державних службовців та інше.

В адміністративному праві державна служба є одним з основних правових інститутів цієї галузі – це сукупність взаємопов’язаних адміністративно-правових норм, що регулюють суспільні відносини у сфері державної служби. Адміністративно-правове регулювання державної служби має надзвичайно важливе значення для її ефективного функціонування і полягає у здійснюваному всією системою адміністративно-правових засобів, форм і методів цілеспрямованому, результативному, нормативно-організаційному впливі на суспільні відносини у сфері державної служби з метою їх впорядкування, закріплення, розвитку і охорони відповідно до потреб ефективного розвитку і функціонування державної служби.

Основним нормативним документом, що регулює відносини у сфері державної служби в Україні, є Закон України «Про державну службу» від 10 грудня 2015 р. Закон визначає принципи, правові та організаційні засади забезпечення публічної, професійної, політично неупередженої, ефективної, орієнтованої на громадян державної служби, яка функціонує в інтересах держави і суспільства, а також порядок реалізації громадянами України права рівного доступу до державної служби, що базується на їхніх особистих якостях та досягненнях. Цей закон регулює відносини, що виникають у зв’язку із вступом на державну службу, її проходженням та припиненням, визначає правовий статус державного службовця. Згідно ч. 2 статті 3, дія цього Закону поширюється на державних службовців:

• Секретаріату Кабінету Міністрів України;
• міністерств та інших центральних органів виконавчої влади;
• місцевих державних адміністрацій;
• органів прокуратури;
• органів військового управління;
• органів дипломатичної служби;
• інших державних органів.

Дія цього Закону не поширюється на осіб, які займають посади, що не відносяться до посад державної служби і які не є державними службовцями, перелік яких визначений у ч. 3 статті 3 закону України «Про державну службу».

Закон України «Про державну службу» містить визначення поняття державної служби, яке в цілому охоплює головні її ознаки. Державна служба в Україні – це публічна, професійна, політично неупереджена діяльність із практичного виконання завдань і функцій держави, зокрема, щодо:

• аналізу державної політики на загальнодержавному, галузевому і регіональному рівнях та підготовки пропозицій стосовно її формування, у тому числі розроблення та проведення експертизи проектів програм, концепцій, стратегій, проектів законів та інших нормативно-правових актів, проектів міжнародних договорів;
• забезпечення реалізації державної політики, виконання загальнодержавних, галузевих і регіональних програм, виконання законів та інших нормативно-правових актів;
• забезпечення надання доступних і якісних адміністративних послуг;
• здійснення державного нагляду та контролю за дотриманням законодавства;
• управління державними фінансовими ресурсами, майном та контролю за їх використанням;
• управління персоналом державних органів;
• реалізації інших повноважень державного органу, визначених законодавством.

Важливим для розуміння сутності державної служби є визначення її принципів. Основні принципи визначені Конституцією та Законом України «Про державну службу». Державна служба грунтується на таких основних принципах: верховенства права; законності; професіоналізму; патріотизму; доброчесності; ефективності; забезпечення рівного доступу до державної служби; політичної неупередженості; прозорості; стабільності (стаття 4 Закону); рівне право громадян на доступ до державної служби (стаття 38 Конституції України).

Згідно статті 19 Закону, право на державну службу мають повнолітні громадяни України, які вільно володіють державною мовою та яким присвоєно ступінь вищої освіти не нижче:

• магістра – для посад категорій “А” і “Б”;
• бакалавра, молодшого бакалавра – для посад категорії “В”. На державну службу не може вступити особа, яка:
  • досягла шістдесятип’ятирічного віку;
  • в установленому законом порядку визнана недієздатною або дієздатність якої обмежена;
  • має судимість за вчинення умисного злочину, якщо така судимість не погашена або не знята в установленному законом порядку;
  • відповідно до рішення суду позбавлена права займатися діяльністю, пов’язаною з виконанням функцій держави, або займати відповідні посади;
  • піддавалася адміністративному стягненню за корупційне або пов’язане з корупцією правопорушення – протягом трьох років з дня набрання відповідним рішенням суду законної сили;
  • має громадянство іншої держави;
  • не пройшла спеціальну перевірку або не надала згоду на її проведення;
  • підпадає під заборону, встановлену Законом України “Про очищення влади”.

На посаду державної служби категорії “А” або “Б” не може вступити особа, яка має заборгованість зі сплати аліментів на утримання дитини, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за шість місяців з дня пред’явлення виконавчого документа до примусового виконання.

Державна служба складається із сукупності посад державної служби, що обіймають державні службовці. Водночас державну службу слід розглядати не як просту сукупність посад державної служби, а як певну єдину структуру, яка має свою відповідну ієрархію. Що таке посада державної служби, визначає стаття 2 Закону – це визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця державного органу з установленими відповідно до законодавства посадовими обов’язками у межах повноважень, визначених частиною першою статті 1 цього Закону. Необхідно розуміти відмінність понять «посада державної служби» і «державна посада», яке за змістом є ширшим поняттям, посада державної служби є різновидом державної посади.

Вступ на державну службу здійснюється шляхом призначення громадянина України на посаду державної служби за результатами конкурсу. На посаду державної служби призначається переможець конкурсу. Рішення про призначення приймається:

• на посаду державної служби категорії “А” – суб’єктом призначення, визначеним Конституцією та законами України, у порядку, передбаченому Конституцією України, цим та іншими законами України;
• на посади державної служби категорій “Б” і “В” – керівником державної служби.

Порядок проведення конкурсу визначається законом України «Про державну службу» і відповідною постановою Кабінету Міністрів України. Прийняття громадян України на посади державної служби без проведення конкурсу забороняється, крім випадків, передбачених цим Законом.

Особа, яка вступає на посаду державної служби вперше, набуває статусу державного службовця з дня публічного складення нею Присяги державного службовця, а особа, яка призначається на посаду державної служби повторно, – з дня призначення на посаду.

Особа, призначена на посаду державної служби вперше, публічно складає Присягу державного службовця, зміст якої визначається ст. 36 Закону.

Особа, призначена на посаду державної служби вперше, виголошує Присягу державного службовця у присутності державних службовців структурного підрозділу, на посаду в якому її призначено, представників служби управління персоналом відповідного державного органу, підписує текст цієї Присяги і зазначає дату її складення. Підписаний текст Присяги державного службовця є складовою особової справи державного службовця. Про складення Присяги державного службовця робиться запис у трудовій книжці державного службовця. У разі відмови особи від складення Присяги державного службовця вона вважається такою, що відмовилася від зайняття посади державної служби, і акт про її призначення на посаду скасовується суб’єктом призначення.

Не допускається призначення на посаду державної служби особи, яка буде прямо підпорядкована близькій особі або якій будуть прямо підпорядковані близькі особи (поняття «близької особи» визначається в законі України «Про запобігання корупції» – близькі особи – особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом і мають взаємні права та обов’язки із суб’єктом, зазначеним у частині першій статті 3 цього Закону (крім осіб, взаємні права та обов’язки яких із суб’єктом не мають характеру сімейних), у тому числі особи, які спільно проживають, але не перебувають у шлюбі, а також – незалежно від зазначених умов – чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, рідний брат, рідна сестра, дід, баба, прадід, прабаба, внук, внучка, правнук, правнучка, зять, невістка, тесть, теща, свекор, свекруха, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, особа, яка перебуває під опікою або піклуванням згаданого суб’єкта).

Закон України «Про державну службу» (ст. 6) визначає класифікацію посад державних службовців. Посади державної служби в державних органах поділяються на категорії залежно від порядку призначення, характеру та обсягу повноважень і необхідних для їх виконання кваліфікації та професійної компетентності державних службовців. Встановлюються такі категорії посад державної служби:

• категорія “А” (вищий корпус державної служби) – посади:
  • Державного секретаря Кабінету Міністрів України та його заступників, державних секретарів міністерств;
  • керівників центральних органів виконавчої влади, які не є членами Кабінету Міністрів України, та їх заступників;
  • керівників апаратів Конституційного Суду України, Верховного Суду, вищих спеціалізованих судів та їх заступників, керівників секретаріатів Вищої ради правосуддя, Вищої кваліфікаційної комісії суддів України та їх заступників, Голови Державної судової адміністрації України та його заступників;
  • керівників державної служби в інших державних органах, юрисдикція яких поширюється на всю територію України;
• категорія “Б” – посади:
  • керівників структурних підрозділів Секретаріату Кабінету Міністрів України та їх заступників;
  • керівників структурних підрозділів міністерств, інших центральних органів виконавчої влади та інших державних органів, їх заступників, керівників територіальних органів цих державних органів та їх структурних підрозділів, їх заступників;
  • керівників та заступників керівників структурних підрозділів місцевих державних адміністрацій, апаратів місцевих державних адміністрацій, їх структурних підрозділів;
  • керівників апаратів апеляційних та місцевих судів, керівників структурних підрозділів апаратів судів, їх заступників;
  • заступників керівників державної служби в інших державних органах, юрисдикція яких поширюється на всю територію України;

 

• категорія “В” – інші посади державної служби, не віднесені до категорій «А» і «Б».

Кількість посад державної служби категорій “А” і “Б” в державному органі повинна становити не більше третини його штатної чисельності.

Прийняття на державну службу, просування по службі державних службовців, вирішення інших питань, пов’язаних із службою, здійснюються з урахуванням категорій посад державної служби та рангів державних службовців як виду спеціальних звань, що їм присвоюються. Згідно статті 39 Закону, ранги державних службовців є видом спеціальних звань. Встановлюється дев’ять рангів державних службовців.

Порядок присвоєння рангів державних службовців та співвідношення між рангами державних службовців і рангами посадових осіб місцевого самоврядування, військовими званнями, дипломатичними рангами та іншими спеціальними званнями визначаються Кабінетом Міністрів України.

Ранги державних службовців присвоюються одночасно з призначенням на посаду державної служби, а в разі встановлення випробування – після закінчення його строку. Державному службовцю, який вперше призначається на посаду державної служби, присвоюється найнижчий ранг у межах відповідної категорії посад. Черговий ранг у межах відповідної категорії посад присвоюється державному службовцю через кожні три роки з урахуванням результатів оцінювання його службової діяльності. За особливі досягнення або за виконання особливо відповідальних завдань державному службовцю може бути достроково присвоєно черговий ранг. Дострокове присвоєння чергового рангу може здійснюватися не раніше ніж через один рік після присвоєння попереднього рангу. За сумлінну службу державному службовцю у зв’язку з виходом на пенсію присвоюється черговий ранг поза межами відповідної категорії посад. У разі переходу на посаду нижчої категорії або звільнення з державної служби за державним службовцем зберігається раніше присвоєний йому ранг. Державний службовець може бути позбавлений рангу лише за рішенням суду. В особовій справі та трудовій книжці державного службовця робиться запис про присвоєння, зміну та позбавлення рангу державного службовця.

Система управління державною службою, згідно статті 12 Закону, включає:

• Кабінет Міністрів України;
• центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби (на даний час Національне агентство України з питань державної служби);
• Комісію з питань вищого корпусу державної служби та відповідні конкурсні комісії;
• керівників державної служби;
• служби управління персоналом.
• Державні службовці як суб’єкти адміністративного права.

Державні службовці є дуже важливими суб’єктами адміністративного права, адже саме вони в процесі проходження державної служби практично реалізують завдання і функції держави, в процесі реалізації яких виникають більшість суспільних відносин, що регулюються нормами адміністративного права. Поняття державного службовця нормативно визначається в ч. 2 статті 1 закону України «Про державну службу, згідно якої державний службовець – це громадянин України, який займає посаду державної служби в органі державної влади, іншому державному органі, його апараті (секретаріаті), одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов’язані з виконанням завдань і функцій такого державного органу, а також дотримується принципів державної служби. Як було сказано вище, особа, яка вступає на посаду державної служби вперше, набуває статусу державного службовця з дня публічного складення нею Присяги державного службовця.

Основу адміністративно-правового статусу державних службовців становлять їх права і обов’язки, відповідальність, а також гарантії їх діяльності. Згідно статті 7, державний службовець має право на:

• повагу до своєї особистості, честі та гідності, справедливе і шанобливе ставлення з боку керівників, колег та інших осіб;
• чітке визначення посадових обов’язків;
• належні для роботи умови служби та їх матеріально-технічне забезпечення;
• оплату праці залежно від займаної посади, результатів службової діяльності, стажу державної служби та рангу;
• відпустки, соціальне та пенсійне забезпечення відповідно до закону;
• професійне навчання, зокрема за державні кошти, відповідно до потреб державного органу;
• просування по службі з урахуванням професійної компетентності та сумлінного виконання своїх посадових обов’язків;
• участь у професійних спілках з метою захисту своїх прав та інтересів;
• участь у діяльності об’єднань громадян, крім політичних партій у випадках, передбачених цим Законом;
• оскарження в установленому законом порядку рішень про накладення дисциплінарного стягнення, звільнення з посади державної служби, а також висновку, що містить негативну оцінку за результатами оцінювання його службової діяльності;
• захист від незаконного переслідування з боку державних органів та їх посадових осіб у разі повідомлення про факти порушення вимог цього Закону;
• отримання від державних органів, підприємств, установ та організацій, органів місцевого самоврядування необхідної інформації з питань, що належать до його повноважень, у випадках, встановлених законом;
• безперешкодне ознайомлення з документами про проходження ним державної служби, у тому числі висновками щодо результатів оцінювання його службової діяльності;
• проведення службового розслідування за його вимогою з метою зняття безпідставних, на його думку, звинувачень або підозри.

Державні службовці також реалізують інші права, визначені у положеннях про структурні підрозділи державних органів та посадових інструкціях, затверджених керівниками державної служби в цих органах.

Державний службовець, згідно статті 8 Закону, зобов’язаний:

• дотримуватися Конституції та законів України, діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України;
• дотримуватися принципів державної служби та правил етичної поведінки;
• поважати гідність людини, не допускати порушення прав і свобод людини та громадянина;
• з повагою ставитися до державних символів України;
• обов’язково використовувати державну мову під час виконання своїх посадових обов’язків, не допускати дискримінацію державної мови і протидіяти можливим спробам її дискримінації;
• забезпечувати в межах наданих повноважень ефективне виконання завдань і функцій державних органів;
• сумлінно і професійно виконувати свої посадові обов’язки;
• виконувати рішення державних органів, накази (розпорядження), доручення керівників, надані на підставі та у межах повноважень, передбачених Конституцією та законами України;
• додержуватися вимог законодавства у сфері запобігання і протидії корупції;
• запобігати виникненню реального, потенційного конфлікту інтересів під час проходження державної служби;
• постійно підвищувати рівень своєї професійної компетентності та удосконалювати організацію службової діяльності;
• зберігати державну таємницю та персональні дані осіб, що стали йому відомі у зв’язку з виконанням посадових обов’язків, а також іншу інформацію, яка відповідно до закону не підлягає розголошенню;
• надавати публічну інформацію в межах, визначених законом.

Державні службовці виконують також інші обов’язки, визначені у положеннях про структурні підрозділи державних органів та посадових інструкціях, затверджених керівниками державної служби в цих органах.

У разі виявлення державним службовцем під час його службової діяльності або поза її межами фактів порушення вимог цього Закону з боку державних органів, їх посадових осіб він зобов’язаний звернутися для забезпечення законності до центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері державної служби.

Державний службовець під час виконання посадових обов’язків діє у межах повноважень, визначених законом, і підпорядковується своєму безпосередньому керівнику або особі, яка виконує його обов’язки. Державний службовець зобов’язаний виконувати накази (розпорядження), доручення керівника, видані в межах його повноважень, крім окремих випадків. Державний службовець у разі виникнення у нього сумніву щодо законності виданого керівником наказу (розпорядження), доручення повинен вимагати його письмового підтвердження, після отримання якого зобов’язаний виконати такий наказ (розпорядження), доручення. Одночасно з виконанням такого наказу (розпорядження), доручення державний службовець зобов’язаний у письмовій формі повідомити про нього керівника вищого рівня або орган вищого рівня. У такому разі державний службовець звільняється від відповідальності за виконання зазначеного наказу (розпорядження), доручення, якщо його буде визнано незаконним у встановленому законом порядку, крім випадків виконання явно злочинного наказу (розпорядження), доручення. Якщо державний службовець виконав наказ (розпорядження), доручення, визнані у встановленому законом порядку незаконними, і не вчинив дій, зазначених у частині шостій цієї статті, він несе відповідальність за своє діяння відповідно до закону. Керівник у разі отримання вимоги державного службовця про надання письмового підтвердження наказу (розпорядження), доручення зобов’язаний письмово підтвердити або скасувати відповідний наказ (розпорядження), доручення в одноденний строк. У разі неотримання письмового підтвердження у зазначений строк наказ (розпорядження), доручення вважається скасованим. За видання керівником та виконання державним службовцем явно злочинного наказу (розпорядження), доручення відповідні особи несуть відповідальність згідно із законом.

Якщо державний службовець отримав наказ (розпорядження), доручення не від безпосереднього керівника, а від керівника вищого рівня, він зобов’язаний повідомити про це безпосереднього керівника.

Державний службовець не має права:

• бути членом політичної партії, якщо такий державний службовець займає посаду державної служби категорії “А”. На час державної служби на посаді категорії “А” особа зупиняє своє членство в політичній партії;
• обіймати посади в керівних органах політичної партії;
• суміщати державну службу із статусом депутата місцевої ради, якщо такий державний службовець займає посаду державної служби категорії “А”;
• залучати, використовуючи своє службове становище, державних службовців, посадових осіб місцевого самоврядування, працівників бюджетної сфери, інших осіб до участі у передвиборній агітації, акціях та заходах, що організовуються політичними партіями;
• у будь-який інший спосіб використовувати своє службове становище в політичних цілях.

Державний службовець не має права організовувати і брати участь у страйках та агітації (крім випадку, передбаченого частиною четвертою статті 10 Закону).

За вчинення правопорушень у сфері державної служби державний службовець може притягатись до різних видів юридичної відповідальності. Закон України «Про державну службу» регламентує порядок притягнення державних службовців до дисциплінарної та матеріальної відповідальності. Так, згідно статті 64 Закону, за невиконання або неналежне виконання посадових обов’язків, визначених цим Законом та іншими нормативно- правовими актами у сфері державної служби, посадовою інструкцією, а також порушення правил етичної поведінки та інше порушення службової дисципліни державний службовець притягається до дисциплінарної відповідальності у порядку, встановленому цим Законом.

Підставою для притягнення державного службовця до дисциплінарної відповідальності є вчинення ним дисциплінарного проступку, тобто протиправної винної дії або бездіяльності чи прийняття рішення, що полягає у невиконанні або неналежному виконанні державним службовцем своїх посадових обов’язків та інших вимог, встановлених цим Законом та іншими нормативно-правовими актами, за яке до нього може бути застосоване дисциплінарне стягнення. Дисциплінарними проступками є:

• порушення Присяги державного службовця;
• порушення правил етичної поведінки державних службовців;
• вияв неповаги до держави, державних символів України, Українського народу;
• дії, що шкодять авторитету державної служби;
• невиконання або неналежне виконання посадових обов’язків, актів органів державної влади, наказів (розпоряджень) та доручень керівників, прийнятих у межах їхніх повноважень;
• недотримання правил внутрішнього службового розпорядку;
• перевищення службових повноважень, якщо воно не містить складу злочину або адміністративного правопорушення;
• невиконання вимог щодо політичної неупередженості державного службовця;
• використання повноважень в особистих (приватних) інтересах або в неправомірних особистих інтересах інших осіб;
• подання під час вступу на державну службу недостовірної інформації про обставини, що перешкоджають реалізації права на державну службу, а також неподання необхідної інформації про такі обставини, що виникли під час проходження служби;
• неповідомлення керівнику державної служби про виникнення відносин прямої підпорядкованості між державним службовцем та близькими особами у 15-денний строк з дня їх виникнення;
• прогул державного службовця (у тому числі відсутність на службі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин;
• поява державного службовця на службі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп’яніння;
• прийняття державним службовцем необґрунтованого рішення, що спричинило порушення цілісності державного або комунального майна, незаконне їх використання або інше заподіяння шкоди державному чи комунальному майну, якщо такі дії не містять складу злочину або адміністративного правопорушення;
• прийняття державним службовцем рішення, що суперечить закону або висновкам щодо застосування відповідної норми права, викладеним у постановах Верховного Суду, щодо якого судом винесено окрему ухвалу.

Державний службовець не може бути притягнутий до дисциплінарної відповідальності, якщо минуло шість місяців з дня, коли керівник державної служби дізнався або мав дізнатися про вчинення дисциплінарного проступку, не враховуючи час тимчасової непрацездатності державного службовця чи перебування його у відпустці, або якщо минув один рік після його вчинення або постановлення відповідної окремої ухвали суду.

До державних службовців застосовується один із таких видів дисциплінарного стягнення:

• зауваження;
• догана;
• попередження про неповну службову відповідність;
• звільнення з посади державної служби.

За кожний дисциплінарний проступок до державного службовця може бути застосовано лише одне дисциплінарне стягнення.

Матеріальна відповідальність державних службовців визначається гавою 3 розділу 8 закону України «Про державну службу». Матеріальна та моральна шкода, заподіяна фізичним та юридичним особам незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю державних службовців під час здійснення ними своїх повноважень, відшкодовується за рахунок держави. Державний службовець зобов’язаний відшкодувати державі шкоду, заподіяну внаслідок неналежного виконання ним посадових обов’язків.

Шкодою, заподіяною державним службовцем державі, є також виплачене державою відшкодування шкоди, заподіяної державним службовцем третій особі внаслідок неналежного виконання ним посадових обов’язків. Під час визначення розміру відшкодування враховуються майнове становище державного службовця, співвідношення розміру заподіяної шкоди до його заробітної плати, ризик виникнення шкоди, досвід державної служби, надані державному службовцю накази (розпорядження), а також інші обставини, у зв’язку з якими повне відшкодування державним службовцем шкоди буде необґрунтованим.

Для відшкодування шкоди керівник державної служби вносить державному службовцю письмову пропозицію, в якій зазначаються розмір, порядок і строки відшкодування шкоди, а також обставини, що стали підставою для відшкодування. Державний службовець повинен дати відповідь на пропозицію про добровільне відшкодування шкоди у письмовій формі. Пропозиція може бути внесена протягом трьох місяців з дня, коли керівник державної служби дізнався чи мав дізнатися про обставини, що є підставою для пред’явлення вимоги, але не пізніше ніж через три роки з дня заподіяння шкоди. Державний службовець повинен дати відповідь на пропозицію про відшкодування шкоди в письмовій формі протягом двох тижнів з дня отримання пропозиції. У разі ненадання державним службовцем відповіді на пропозицію про добровільне відшкодування шкоди, відмови від відшкодування шкоди чи невідшкодування шкоди до зазначеного у пропозиції строку керівник державної служби може звернутися з позовом про таке відшкодування до суду.

 

• Публічне адміністрування, його методи та форми З.5.1. Поняття публічного адміністрування та його принципи.

Поняття публічного адміністрування розглядається різними науковцями неоднаково і єдиної думки з цього приводу не існує. Часто це поняття ототожнюють з державним або публічним управлінням. Ядром поняття «публічне» є «спільне, доступне для всіх, яке служить всім», а термін «адміністрація», який походить від латинського «ministrare» (служити) вказує на підпорядкованість політичній владі та служіння публічним інтересам.

Дослідники в галузі публічного адміністрування вказують на те, що цей термін запропонував глосарій програми розвитку ООН, де воно визначено як цілісний державний апарат, який фінансується за рахунок державного бюджету і відповідає за управління і координацію роботи виконавчої гілки влади та її взаємодію з іншими зацікавленими сторонами, а також як управління та реалізація різних урядових заходів, що пов’язані з виконанням законів, постанов і рішень уряду та наданням публічних послуг.

Відповідно до зазначеного трактування в наукових працях його сутність визначають як регламентовану законами та іншими нормативно-правовими актами діяльність суб’єктів публічної адміністрації, що спрямована на виконання законів та інших нормативно-правових актів шляхом прийняття адміністративних рішень і надання адміністративних послуг.

Публічне адміністрування розглядається у двох аспектах – у вузькому та широкому розумінні. У широкому розумінні – це сукупність усіх видів діяльності всіх органів держави та органів місцевого самоврядування, тобто означає практично всі форми реалізації державної та самоврядної влади в цілому. Згідно статті 6 КУ, державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України. Поняття «публічне адміністрування» у вузькому значенні відображає відносно самостійний вид діяльності органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, що її здійснюють відповідні суб’єкти. Автори підручника «Адміністративне право України» за загальною редакцією Т.О. Коломоєць дають таке визначення поняття публічне адміністрування – це вид соціального адміністрування, вид специфічної діяльності держави та органів місцевого самоврядування, що дістає вияв у функціонуванні органів та установ, які впливають на суспільні відносини з метою їх урегулювання відповідно до публічних інтересів. Ці ж автори розглядають публічне адміністрування як діяльність публічної адміністрації – це сукупність організаційних дій, діяльності та заходів, які виконуються різними суб’єктами на основі закону та у межах, визначених законами, для досягнення публічного інтересу. Кінцевою метою публічного адміністрування є реалізація публічного інтересу та публічної політики.

Виділяють такі основні риси (ознаки) публічного адміністрування:

• загальносоціальний характер;
• підзаконний характер;
• юридично-владний, розпорядчий характер;
• організуючий характер;
• цілеспрямований, активний характер;
• постійна основа, безперервність;
• підконтрольний характер.

Публічне адміністрування здійснюється на основі певних принципів – це основні засади, положення, вимоги, керівні ідеї та непорушні правила, відповідно до яких здійснюється публічне адміністрування. Науковці по- різному розглядають принципи публічного адміністрування, виділяючи національні принципи і принципи Європейського адміністративного простору. На думку більшості науковців, враховуючи євроінтеграційні прагнення України, саме у поєднанні національних і європейських принципів і слід розглядати базові засади діяльності публічної адміністрації (публічне адміністрування). Серед таких принципів як основні виділяють: демократизм; законність; гласність; участь громадськості в управлінні; рівність (відсутність дискримінації); заборона зловживання владою; безсторонності (об’єктивності); принцип врахування та відповідності законним очікуванням; принцип інформування та консультування; принцип справедливості; принцип етичності; принцип використання простої, чіткої та зрозумілої мови: принцип повідомлення про отримання документів та зазначення уповноваженої особи; принцип обов’язкової передачі документів уповноваженим органам (службам); право бути заслуханим та робити заяви; принцип розумного проміжку часу для прийняття рішень; обов’язок зазначати підстави адміністративних рішень; зазначення засобів захисту; принцип повідомлення про прийняте рішення; принцип захисту даних та поваги до приватної інформації; принцип дотримання вимог конфіденційності інформації під час виконання запитів; принцип забезпечення публічного доступу до документів; принцип належного документування; принцип юридичної визначеності та захисту порушених прав; право на оскарження адміністративних рішень; принцип доступності адміністративної влади та публічних послуг; електронного урядування та використання електронної пошти; принцип прозорості адміністративних дій; принцип простоти (спрощення організації органів публічної влади, адміністративних процедур та вимог щодо оформлення документів); принцип підготовки державних службовців та інші.

3.5.2. Форми та методи публічного адміністрування.

Діяльність публічної адміністрації реалізується на практиці в кон- кретних формах і конкретними методами. За допомогою форм публічного адміністрування практично реалізуються завдання та функції публічної адміністрації, від їх використання значною мірою залежить успіх владної діяльності. Ці форми покликані забезпечувати найбільш доцільне виконання функцій адміністрування, досягнення його цілей з найменшими витратами сил, засобів і часу. Різноманіття завдань і функцій публічної адміністрації обумовлює використання різних форм її діяльності, які зазначені в законах, положеннях, статутах та інших актах, що регламентують діяльність владних суб’єктів. У найзагальнішому під формою публічного адміністрування слід розуміти той чи інший спосіб зовнішнього вираження чи оформлення змісту діяльності публічної адміністрації. Кожен суб’єкт публічної адміністрації наділений відповідною компетенцією, яка, як правило, дає йому можливість вибирати у конкретних ситуаціях той чи інший варіант поведінки, варіант конкретних дій, тобто втілити зміст своєї регулятивної, сервісної або управлінської діяльності в тій формі, яка, на його думку, найбільш ефективна і найбільшою мірою відповідає публічним інтересам.

Конкретними прикладами форм публічного адміністрування, в яких виражається зміст діяльності публічної адміністрації, можуть бути: видання акта публічного управління, надання адміністративної послуги, розгляд скарги і прийняття рішення у ній, проведення наради, призначення ревізій, перевірок, здійснення контрольно-наглядової діяльності тощо. Застосування публічною адміністрацією тієї чи іншої форми багато в чому визначається її компетенцією, характеристиками об’єкта впливу, поставленою метою, прагненням отримати той чи інший конкретний результат. Форми публічного адміністрування, як правило, передбачені і до певної міри регламентовані адміністративно-правовими нормами. Вони найчастіше містяться у законах та підзаконних актах, що визначають компетенцію того чи іншого суб’єкта владних повноважень (положення про той чи інший орган, посадові інструкції, правила тощо). Суб’єкти публічної адміністрації обирають ті форми, які видаються за даних конкретних умов найбільш виправданими та ефективними. Узагальнюючи, можна сказати, що під формою публічного адміністрування слід розуміти зовнішньо виражену діяльність суб’єктів публічної адміністрації, що здійснюється в рамках їх компетенції для виконання поставлених перед ними завдань.

Ознаки форм публічного адміністрування:

• є способом зовнішнього вираження діяльності публічної адміністрації та її посадових осіб;
• залежать від змісту і обсягу компетенції публічної адміністрації;
• обумовлені реалізацією завдань і функцій суб’єктів владних повноважень (виконання адміністративних зобов’язань) в рамках їх компетенції;
• у більшості випадків вимагають юридичної регламентації;
• вибір форм діяльності обумовлений специфікою поставленої мети, забезпечує найбільш ефективний варіант діяльності;
• тягнуть за собою певні наслідки.

Виділяють різні види форм публічного адміністрування залежно від певних критеріїв класифікації, найважливішим з яких є наслідки, які настають у результаті використання цих форм. За значенням наслідків, які настають у результаті використання цих форм, виділяють: а) правові форми публічного адміністрування; б) неправові форми публічного адміністрування.

До правових належать форми, використання яких спричиняє виникнення певних юридичних наслідків. До правових відносяться такі форми публічного адміністрування:

• встановлення норм права (видання нормативних актів публічного адміністрування);
• застосування норм права (видання ненормативних актів публічного адміністрування (актів застосування норм права);
• укладання адміністративних договорів (згідно ст. 4 Кодексу адміністративного судочинства адміністративний договір – це спільний правовий акт суб’єктів владних повноважень або правовий акт за участю суб’єкта владних повноважень та іншої особи, що ґрунтується на їх волеузгодженні, має форму договору, угоди, протоколу, меморандуму тощо, визначає взаємні права та обов’язки його учасників у публічно-правовій сфері і укладається на підставі закону: а) для розмежування компетенції чи визначення порядку взаємодії між суб’єктами владних повноважень; б) для делегування публічно-владних управлінських функцій; в) для перерозподілу або об’єднання бюджетних коштів у випадках, визначених законом; г) замість видання індивідуального акта; ґ) для врегулювання питань надання адміністративних послуг). Адмістративний договір – це різновид публічно- правової угоди.
• вчинення юридично значущих дій – реєстраційних (реєстрація транспортних засобів; винаходів і відкриттів; суб’єктів підприємницької діяльності; нормативно-правових актів тощо) та інших юридично значущих дій (прийняття присяги, службова атестація, акредитація; ліцензування; квотування; складання протоколів про адміністративні правопорушення тощо).

До неправових форм належать форми, які безпосередньо юридичного значення не мають, тобто не спричиняють настання конкретного юридичного результату. Найчастіше неправовими формами визнаються різноманітні організаційні дії службовців органів публічної влади на різних етапах підготовки і виконання управлінських рішень. Це такі дії, як організація та проведення нарад, обговорень, перевірок, інструктажів; розробка проектів планів, прогнозів, програм, методичних рекомендацій; виконання матеріально-технічних операцій і т. ін. Дані форми можуть як безпосередньо «супроводжувати» правові форми, так і мати певне самостійне значення. Неправові форми також мають важливе значення в публічному адмініструванні, тому слід їх вдосконалювати і розвивати, що сприятиме підвищенню ефективності публічного адміністрування.

Форми публічного адміністрування повинні відповідати таким вимогам:

• не виходити за межі режиму законності;
• відповідати компетенції суб’єкта публічної адміністрації;
• відповідати змісту його адміністративних функцій;
• відповідати змісту і характеру вирішуваних питань;
• сприяти задоволенню публічного інтересу;
• враховувати особливості конкретного об’єкта владного впливу.

Поряд з формами публічного адміністрування в процесі практичного виконання адміністративнх функцій публічної адміністрації важлива роль відводиться методам її діяльності, тобто методам публічного адміністрування. У загальноприйнятому розумінні метод означає спосіб, прийом практичного здійснення чого-небудь. Стосовно діяльності публічної адміністрації під ним розуміється спосіб, прийом практичної реалізації її суб’єктами завдань і функцій у повсякденній діяльності на основі закріпленої за ними компетенції, у встановлених межах і у відповідній формі.

Методи публічного адміністрування виражають змістовий бік публічно- владного впливу. Вони є волею держави, конкретизованою відповідним органом публічної адміністрації у межах наданих йому юридично-владних повноважень. Тому методи публічного адміністрування, як правило, фіксуються в адміністративно-правових актах.

Методи публічного адміністрування є адміністративно-правовими методами. Саме в них виявляються всі якості публічно-адміністративної діяльності, в межах якої реалізується публічна влада.

За допомогою адміністративно-правових методів суб’єкт публічної адміністрації здійснює вплив на відповідний об’єкт шляхом використання форм публічного адміністрування. Метод і форма публічного адміністрування є взаємопов’язаними елементами процесу публічного адміністрування. Саме у відповідній формі метод публічного адміністрування реально виконує роль способу адміністративного впливу. Форма дає життя методам, а через них – і функціям публічного адміністрування.

Отже, методами публічного адміністрування є певні способи практичного здійснення суб’єктами публічної адміністрації владно- адміністративного впливу на відповідні об’єкти, що відповідають характеру й обсягу наданих цим суб’єктам функцій та повноважень, а також особливостям об’єктів впливу.

Методи характеризують публічне адміністрування з якісного боку, тому вдосконалювати й підвищувати ефективніть публічного адмініструванняння

• це значить удосконалювати і підвищувати ефективність його методів.

Особливості методів публічного адміністрування:

• у методах знаходить своє вираження публічний інтерес;
• вони реалізуються в процесі публічного адміністрування;
• вони виражають упорядковуючий вплив публічної адміністрації на поведінку суб’єктів суспільства та становлять зміст цього впливу;
• у методах публічного адміністрування завжди міститься керівна воля держави, яка проявляється у юридично-владних приписах публічної адміністрації;
• вони використовуються суб’єктами публічної адміністрації як засіб реалізації закріпленої за ними компетенції. Це означає, що юридична сила методів завжди знаходиться в межах повноважень того органу, який їх використовує;
• методи, як і будь-який зміст, мають свою форму, своє зовнішнє вираження. Для методів публічного адміністрування засобом зовнішнього вираження є форми публічного адміністрування (правові і неправові);

• вибір конкретних методів публічного адміністрування залежить від особливостей організаційно-правового статусу суб’єктів публічної адміністрації та від особливостей об’єкта впливу (індивідуальний чи колективний, форма власності, адміністративно-правовий статус тощо);
• застосовуються як в сукупності, так і окремо;
• методи доповнюють один одного. Тільки в поєднанні вони створюють передумови ефективного здійснення публічного адміністрування.

Виділяють велике різноманіття методів публічного адміністрування – правові і неправові; нормативні і індивідуальні; імперативні, уповноважуючі, заохочувальні і рекомендаційні; єдиноначальні і колегіальні; регулювання і керівництва; централізації і децентралізації; прямого і непрямого впливу; економічні і адміністративні; нагляду і контролю; переконання, заохочення і примусу тощо.

Найбільш поширене і значуще розмежування таких універсальних видів методів, як методи переконання, заохочення і примусу, а також адміністративні і економічні методи. Оскільки публічне адміністрування спирається на публічну владу, то воно в необхідних випадках не може бути реалізоване без застосування примусу, якому у демократичній державі завжди передує переконання. Тому переконання і адміністративний примус посідають центральне місце серед видів методів публічного адміністрування.

Правильне застосування методів переконання, заохочення й примусу в процесі здійснення публічного адміністрування забезпечує найбільшу ефективність цієї діяльності, раціональне функціонування всіх адміністративно-правових інститутів, непохитність правових основ у державі. Ці методи є визначальними, повинні розумно поєднуватись, не протистояти, а доповнювати один одного, підпорядковуватись публічним інтересам.

• Адміністративно-правові режими
  • Поняття та види адміністративно-правових режимів.

На органи публічної влади покладено величезне різноманіття завдань і функцій, що потребує різного адміністративно-правового регулювання їх діяльності, тому нормами адміністративного права встановлюються різні режими правового регулювання (адміністративно-правові режими). Адміністративно-правові режими є важливим правовим інститутом адміністративного права, науковцями-адміністративістами даються різні визначення цього поняття. Можна погодитися з думкою авторів підручника

«Адміністративне право» за загальною редакцією Ю.П. Битяка, В.М. Гаращука та В.В. Зуй, що адміністративно-правовий режим – це певне  поєднання адміністративно-правових засобів регулювання, що проявляється в централізованому порядку, імперативному методі правового впливу та юридичній нерівності суб”єктів правовідносин.

Незважаючи на відмінності у розумінні поняття адміністративно- правових режимів, більшість учених одностайні в тому, що їх застосування пов’язано зі специфічними умовами (ситуаціями) в державній діяльності й суспільному житті, чим підкреслюють їх особливий характер. Істотно розрізняються і адміністративно-правові засоби, які використовують для регулювання вказаних особливих ситуацій.

Зміст кожного адміністративно-правового режиму як певного поєднання адміністративно-правових засобів розкривається у низці елементів, основними з яких є:

• мета встановлення відповідного адміністративно-правового режиму. Слід сказати, що основною метою всіх адміністративно-правових режимів є забезпечення загальної безпеки у державі, але кожен з них має і свою конкретну мету;
• імперативний метод правового регулювання, який ґрунтується на засадах підпорядкування і підлеглості, зобов’язуючому типі регулювання;
• встановлена законодавством сукупність правил поведінки (т. з. «режимні правила») і умов реалізації суб’єктами своїх прав у певних ситуаціях;

• наявність спеціальних уповноважених державних органів (служб), на які покладено завдання здійснення адміністративно-правового режиму;
• відповідальність за порушення «режимних правил», встановлених адміністративно-правовими нормами;
• визначені просторово-часові межі дії адміністративно-правового режиму.

Адміністративно-правові режими класифікують за різними критеріями. Так, залежно від мети адміністративно-правового режиму, виділяють такі їх групи:

• адміністративно-правові режими для певних державних станів, до яких належать режими надзвичайного і воєнного стану; зони надзвичайної екологічної ситуації; охорони державного кордону; митні режими; режим прикордонної торгівлі й режим вільних економічних зон тощо;
• адміністративно-правові режими для громадян: дозвільний режим (придбання вогнепальної зброї та ін.); процедури вирішення питань про громадянство; порядок в’їзду в Україну й виїзду з неї громадян України, іноземних громадян та осіб без громадянства; паспортний режим; реєстрації громадських об’єднань тощо;
• обліково-легалізуючі режими: державна реєстрація суб’єктів під- приємницької (господарської) діяльності; ліцензування окремих видів діяльності; реєстрація учасників зовнішньоекономічної діяльності тощо. До цієї ж групи режимів віднесені акредитація, стандартизація і сертифікація;

• функціональні адміністративно-правові режими, покликані забезпечувати функції управління в різних сферах діяльності – податковій, санітарній, екологічній та ін.
  • Адміністративно-правовий режим воєнного стану.

Адміністративно-правовий режим воєнного стану є надзвичайно важливим для України, враховуючи ту геополітичну і внутрішньополітичну ситуацію, в якій знаходиться наша держава і яка обумовлює необхідність запровадження спеціального режиму адміністративно-правового регулювання задля забезпечення національної безпеки і оборони України. Правове регулювання режиму воєнного стану забезпечується Конституцією України, законом України «Про правовий режим воєнного стану» від 12.05.2015 р., правовими актами Верховної Ради України, Президента України, Ради національної безпеки і оборони України, Кабінету Міністрів України. Основним нормативним актом є закон України «Про правовий режим воєнного стану», який визначає зміст правового режиму воєнного стану, порядок його введення та скасування, правові засади діяльності органів державної влади, військового командування, військових адміністрацій, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій в умовах воєнного стану, гарантії прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб.

Згідно Закону, воєнний стан – це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень. Згідно статті 2 цього Закону, правовою основою введення воєнного стану є Конституція України, цей Закон та указ Президента України про введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях, затверджений Верховною Радою України.

Пропозиції щодо введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях на розгляд Президентові України подає Рада національної безпеки і оборони України. У разі прийняття рішення щодо необхідності введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях Президент України видає указ про введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях і негайно звертається до Верховної Ради України щодо його затвердження та подає одночасно відповідний проект закону. Указ Президента України про введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях, затверджений Верховною Радою України, підлягає негайному оголошенню через засоби масової інформації або оприлюдненню в інший спосіб. У разі оголошення указу Президента України про введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях Верховна Рада України збирається на засідання у дводенний строк без скликання та розглядає питання щодо затвердження указу Президента України про введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у порядку, встановленому Конституцією України та Регламентом Верховної Ради України. Указ Президента України про введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях, затверджений Верховною Радою України, офіційно оприлюднюється разом із законом щодо затвердження такого указу Президента України та набирає чинності одночасно з набранням чинності таким законом. В указі Президента України про введення воєнного стану зазначаються:

• обґрунтування необхідності введення воєнного стану;
• межі території, на якій вводиться воєнний стан, час введення і строк, на який він вводиться;
• завдання військового командування, військових адміністрацій, органів державної влади та органів місцевого самоврядування щодо запровадження і здійснення заходів правового режиму воєнного стану;
• завдання суб’єктам забезпечення цивільного захисту щодо приведення єдиної державної системи цивільного захисту, її функціональних та територіальних підсистем у готовність до виконання завдань за призначенням в особливий період;
• вичерпний перелік конституційних прав і свобод людини і громадянина, які тимчасово обмежуються у зв’язку з введенням воєнного стану із зазначенням строку дії цих обмежень, а також тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень;
• інші питання, що випливають із цього Закону.

Воєнний стан на всій території України або в окремих її місцевостях припиняється після закінчення строку, на який його було введено. До закінчення строку, на який було введено воєнний стан, та за умови усунення загрози нападу чи небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності Президент України може прийняти указ про скасування воєнного стану на всій території України або в окремих її місцевостях, про що має бути негайно оголошено через засоби масової інформації.

Відповідно до статті 8 Закону, в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, військове командування разом із військовими адміністраціями (у разі їх утворення) можуть самостійно або із залученням органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати в межах тимчасових обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб, передбачених указом Президента України про введення воєнного стану, такі заходи правового режиму воєнного стану:

• встановлювати посилену охорону важливих об’єктів національної економіки та об’єктів, що забезпечують життєдіяльність населення, і вводити особливий режим їхньої роботи. Перелік об’єктів національної економіки та об’єктів, що забезпечують життєдіяльність населення, що підлягають посиленій охороні в умовах воєнного стану, затверджується Кабінетом Міністрів України;
• запроваджувати трудову повинність для працездатних осіб, не залучених до роботи в оборонній сфері та сфері забезпечення життєдіяльності населення і не заброньованих за підприємствами, установами та організаціями на період дії воєнного стану з метою виконання робіт, що мають оборонний характер, а також ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій, які виникли в період дії воєнного стану, та залучати їх в умовах воєнного стану до суспільно корисних робіт, що виконуються для задоволення потреб Збройних Сил України, інших військових формувань, правоохоронних органів і сил цивільного захисту, забезпечення функціонування національної економіки та системи забезпечення життєдіяльності населення і не потребують, як правило, спеціальної професійної підготовки осіб;
• запроваджувати комендантську годину (заборону перебування у певний період доби на вулицях та в інших громадських місцях без спеціально виданих перепусток і посвідчень), а також встановлювати спеціальний режим світломаскування;
• встановлювати особливий режим в’їзду і виїзду, обмежувати свободу пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також рух транспортних засобів;
• перевіряти документи у осіб, а в разі потреби проводити огляд речей, транспортних засобів, багажу та вантажів, службових приміщень і житла громадян, за винятком обмежень, встановлених Конституцією України;
• забороняти проведення мирних зборів, мітингів, походів і демонстрацій, інших масових заходів;
• порушувати у порядку, визначеному Конституцією та законами України, питання про заборону діяльності політичних партій, громадських об’єднань, якщо вона спрямована на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шляхом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожнечі, посягання на права і свободи людини, здоров’я населення;

• у разі порушення вимог або невиконання заходів правового режиму воєнного стану вилучати у підприємств, установ і організацій усіх форм власності, окремих громадян телекомунікаційне обладнання, телевізійну, відео- і аудіоапаратуру, комп’ютери, а також у разі потреби інші технічні засоби зв’язку;
• забороняти торгівлю зброєю, сильнодіючими хімічними і отруйними речовинами, а також алкогольними напоями та речовинами, виробленими на спиртовій основі;
• запроваджувати у разі необхідності нормоване забезпечення населення основними продовольчими і непродовольчими товарами, лікарськими засобами і виробами медичного призначення;
• усувати з посад керівників підприємств, установ і організацій за неналежне виконання ними визначених цим Законом обов’язків та призначати виконувачів обов’язків керівників зазначених підприємств, установ і організацій;
• вживати додаткових заходів щодо посилення охорони державної таємниці;
• інтернувати (примусово виселяти) громадян іноземної держави, яка загрожує нападом чи здійснює агресію проти України – та інші.

У місцевостях, де ведуться бойові дії, запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану покладається безпосередньо на військове командування та військові адміністрації (у разі їх утворення). Запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану провадиться відповідно до затвердженого Кабінетом Міністрів України типового плану запровадження та забезпечення заходів правового режиму воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях.

• Адміністративні послуги
  • Поняття, основні ознаки та класифікація адміністративнихпоcлуг.

Адміністративні послуги є важливим, відносно новим правовим інститутом адміністративного права. Інститут адміністративних послуг було запроваджено Концепцією адміністративної реформи, затвердженою указом Президента України від 22.07.1998 р. Адміністративна послуга є різновидом більш широкого поняття – публічної послуги, вона є її невід’ємною складовою. Публічні послуги – це всі сервісні дії, що вчиняються публічним сектором та іншими суб’єктами під відповідальність публічної влади і за рахунок публічних коштів. Дослідники Центру політико-правових реформ визначають адміністративні послуги як публічні послуги, які надаються органами виконавчої влади та місцевого самоврядування, і надання яких пов’язане з реалізацією владних повноважень. Вони вказують, що термін  «адміністративні» вказує на суб’єкта, який надає послуги – адміністрацію та владну (адміністративну) природу діяльності щодо надання цих послуг. На даний час закон України «Про адміністративні послуги» (надалі для підрозділу 3.7 – Закон) містить нормативне визначення цього поняття, відповідно до статті 1 якого адміністративна послуга – це результат здійснення владних повноважень суб’єктом надання адміністративних послуг за заявою фізичної або юридичної особи, спрямований на набуття, зміну чи припинення прав та/або обов’язків такої особи відповідно до закону. Згідно ч. 3 статті 3 цього Закону, до адміністративних послуг також прирівнюється надання органом виконавчої влади, іншим державним органом, органом влади Автономної Республіки Крим, органом місцевого самоврядування, їх посадовими особами, державним реєстратором, суб’єктом державної реєстрації витягів та виписок із реєстрів, довідок, копій, дублікатів документів та інші передбачені законом дії, у результаті яких суб’єкту звернення, а також об’єкту, що перебуває в його власності, володінні чи користуванні, надається або підтверджується певний юридичний статус та/або факт.

Адміністративні послуги характеризуються певними ознаками, серед яких науковці виділяють такі:

• адміністративні послуги надаються лише за безпосередньою ініціативою (заявою) фізичних та юридичних осіб незалежно від форми заяви (усно чи письмово) та порядку її отримання уповноваженим органом;
• необхідність і, відповідно, можливість отримання конкретної адміністративної послуги передбачена законодавством. Надання адміністративної послуги можливе лише у випадку, коли є спеціальне правове регулювання порядку надання такої послуги;
• закон наділяє повноваженнями щодо надання кожної адміністративної послуги відповідний державний орган або орган місцевого самоврядування;
• для отримання адміністративної послуги фізичним та юридичним особам необхідно виконати певні вимоги, які встановлені законом;
• адміністративна послуга має кінцеву форму індивідуального адміністративного акта, в якому вказано його адресат. При задоволенні заяви особи цей акт має типову форму (свідоцтво, ліцензія, сертифікат тощо).

Науковці по-різному виділяють види адміністративних послуг і класифікують їх за різними критеріями, зокрема:

• залежно від змісту адміністративної діяльності щодо надання адміністративних послуг виділяють: а) видачу дозволів (на зайняття певним видом підприємницької діяльності; на розміщення реклами; на придбання, носіння, зберігання і перевезення зброї тощо, а також акредитація, атестація, сертифікація); б) реєстрацію з веденням реєстрів (реєстрація актів цивільного стану; суб’єктів підприємницької діяльності; транспортних засобів тощо, в т. ч. легалізація суб’єктів (наприклад громадських об’єднань); в) легалізація різних актів чи документів (консульська легалізація документів), а також нострифікація (визнання дипломів, виданих в інших країнах) та верифікація (встановлення достовірності сертифікатів про походження товарів);

• залежно від рівня встановлених повноважень та правового регулювання щодо надання адміністративних послуг: а) адміністративні послуги з централізованим регулюванням (закони, акти Президента України, Кабінету Міністрів України та центральних ОВВ); б) адмінпослуги з місцевим регулюванням (акти місцевих ОВВ і органів місцевого самоврядування); в) адмінпослуги зі змішаним регулюванням (наявне і централізоване, і місцеве регулювання);
• залежно від форми їх реалізації виділяють: а) адмінпослуги, безпосередньо пов’язані з реалізацією конституційних прав і свобод громадян (медичні послуги, у сфері освіти, соціального захисту тощо); б) адмінпослуги, пов’язані з юридичним оформленням умов, необхідних для реалізації прав і свобод громадян (видача свідоцтв, ліцензій, тощо);
• залежно від предмета чи характеру питань, за розв’язанням яких звертаються особи до адміністративних органів: підприємницькі або господарські; соціальні; земельні; будівельно-архітектурні, житлово- комунальні та інші види адмінпослуг;
• за критерієм оплатності адмінпослуги поділяють на платні і безоплатні;
• залежно від суб’єкта, який надає послуги, виділяють державні і муніципальні адмінпослуги.

Закон України «Про адміністративні послуги» у статті 5 визначає основні вимоги до правового регулювання надання адміністративних послуг, відповідно до якої адміністративні послуги визначаються виключно законом. Виключно законами, які регулюють суспільні відносини щодо надання адміністративних послуг, встановлюються:

• найменування адміністративної послуги та підстави для її одержання;
• суб’єкт надання адміністративної послуги та його повноваження щодо надання адміністративної послуги;
• перелік та вимоги до документів, необхідних для отримання адміністративної послуги;
• платність або безоплатність надання адміністративної послуги;
• граничний строк надання адміністративної послуги;
• перелік підстав для відмови у наданні адміністративної послуги.
• Суб’єкти правовідносин щодо надання і отримання адміністративних послуг.

Суб’єктами правовідносин щодо надання і отримання адміністративних послуг є особи, які беруть участь у таких відносинах, наділені нормами адміністративного права відповідними суб’єктивними правами і обов’язками та реалізують їх у таких правовідносинах. До таких суб’єктів відносяться суб’єкти звернення і суб’єкти надання адміністративних послуг. Згідно ст.1 Закону «Про адміністративні послуги», суб’єкт звернення – це фізична особа, юридична особа, яка звертається за отриманням адміністративних послуг; а суб’єкт надання адміністративної послуги – це орган виконавчої влади, інший державний орган, орган влади Автономної Республіки Крим, орган місцевого самоврядування, їх посадові особи, державний реєстратор, суб’єкт державної реєстрації, уповноважені відповідно до закону надавати адміністративні послуги.

Серед суб’єктів надання адміністративних послуг слід виділити центри надання адміністративних послуг. Згідно ст. 12 Закону центр надання адміністративних послуг (надалі – ЦНАП) – це постійно діючий робочий орган або структурний підрозділ місцевої державної адміністрації або органу місцевого самоврядування, що зазначений у частині другій цієї статті, в якому надаються адміністративні послуги через адміністратора шляхом його взаємодії з суб’єктами надання адміністративних послуг. Частина 2 статті 12 Закону визначає, що ЦНАПи утворюються при:

• Київській міській державній адміністрації;
• Севастопольській міській державній адміністрації;
• районній державній адміністрації;
• районній у місті Києві державній адміністрації;
• районній у місті Севастополі державній адміністрації;
• виконавчому органі міської ради міста обласного, республіканського Автономної Республіки Крим значення.

ЦНАПи можуть утворюватися при виконавчому органі міської міста районного значення, селищної, сільської ради у разі прийняття відповідною радою такого рішення. У містах і селищах, які є адміністративними центрами Автономної Республіки Крим, областей чи районів, а також у містах Києві та Севастополі ЦНАПи можуть забезпечувати надання адміністративних послуг обласних, районних і відповідних міських державних адміністрацій на основі їх узгоджених рішень.

У разі утворення ЦНАПів районними державними адміністраціями такі центри можуть забезпечувати надання адміністративних послуг обласних державних адміністрацій та органів місцевого самоврядування на основі їх узгоджених рішень.

З метою забезпечення належної доступності адміністративних послуг можуть  утворюватися  територіальні  підрозділи  центру  надання адміністративних послуг та віддалені місця для роботи адміністраторів такого центру.

Перелік адміністративних послуг, які надаються через ЦНАП, визначається органом, який прийняв рішення про утворення ЦНАПу. Перелік адміністративних послуг, які надаються через ЦНАП, має включати адміністративні послуги органів виконавчої влади, перелік яких затверджується Кабінетом Міністрів України. На основі узгоджених рішень із суб’єктами надання адміністративних послуг через ЦНАП також можуть надаватися інші адміністративні послуги.

Суб’єктам надання адміністративних послуг забороняється приймати заяви, видавати суб’єктам звернень оформлені результати надання адміністративних послуг (у тому числі рішень про відмову в наданні адміністративних послуг), якщо такі послуги надаються через ЦНАПи, крім випадків подання заяв через Єдиний державний портал адміністративних послуг.

За рішенням органу, що утворив ЦНАП, у такому центрі також може здійснюватися:

• прийняття звітів, декларацій, скарг;
• надання консультацій;
• прийняття та видача документів, не пов’язаних з наданням адміністративних послуг;
• укладення договорів і угод представниками суб’єктів господарювання, які займають монопольне становище на відповідному ринку послуг, які мають соціальне значення для населення (водо-, тепло-, газо-, електропостачання тощо).

Положення про ЦНАП та його регламент затверджуються органом, який прийняв рішення про утворення центру. Кабінет Міністрів України затверджує примірне положення про центр надання адміністративних послуг та його регламент.

Час прийому суб’єктів звернень є загальним (єдиним) для всіх адміністративних послуг, що надаються через ЦНАП, і становить:

• у ЦНАПах, утворених при виконавчих органах міських рад міст, що є адміністративними центрами областей, Автономної Республіки Крим, а також при Київській, Севастопольській міських та районних у містах Києві та Севастополі державних адміністраціях, – не менше шести днів на тиждень та семи годин на день;
• в інших ЦНАПах – не менше п’яти днів на тиждень та семи годин на день;
• у територіальних підрозділах ЦНАПу та у віддалених робочих місцях адміністраторів центру час прийому суб’єктів звернень визначається органом, що утворив ЦНАП.

При цьому прийом суб’єктів звернень у ЦНАПі здійснюється без перерви на обід та не менше одного дня на тиждень до двадцятої години. За рішенням органу, який прийняв рішення про утворення ЦНАПу, час прийому суб’єктів звернень може бути збільшено.

Надання адміністративних послуг у ЦНАПах здійснюється через адміністратора. Суб’єкт звернення для отримання адміністративної послуги в ЦНАПі звертається до адміністратора – посадової особи органу, що утворив ЦНАП, яка організовує надання адміністративних послуг шляхом взаємодії з суб’єктами надання адміністративних послуг. Адміністратор призначається на посаду та звільняється з посади особою, яка очолює орган (керівником органу), що прийняв рішення про утворення відповідного ЦНАПу. Кількість адміністраторів визначається органом, який прийняв рішення про утворення відповідного ЦНАПу. Адміністратор має іменну печатку (штамп) із зазначенням його прізвища, імені, по батькові та найменування ЦНАПу. Основні завдання адміністратора, його права визначаються Законом.

 

• Порядок надання адміністративних послуг.

Порядок надання адміністративних послуг визначається ст. 9 Закону. Адміністративні послуги надаються суб’єктами надання адміністративних послуг безпосередньо або через ЦНАПи. Адміністративні послуги в електронній формі надаються через Єдиний державний портал адміністративних послуг, у тому числі через інтегровані з ним інформаційні системи державних органів та органів місцевого самоврядування. Єдиний державний портал адміністративних послуг є офіційним джерелом інформації про надання адміністративних послуг в Україні, через який забезпечується надання адміністративних послуг в електронній формі та доступ суб’єктів звернення до інформації про адміністративні послуги з використанням мережі Інтернет. Держателем Єдиного державного порталу адміністративних послуг є центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері надання адміністративних послуг.

Фізична особа, у тому числі фізична особа – підприємець, має право на отримання адміністративної послуги незалежно від реєстрації її місця проживання, крім випадків, установлених законом. Юридична особа має право на отримання адміністративної послуги за місцезнаходженням такої особи або у випадках, передбачених законом, – за місцем провадження діяльності або місцезнаходженням відповідного об’єкта.

Заява на отримання адміністративної послуги (далі – заява) подається в письмовій, усній чи електронній формі. Письмова заява може бути подана суб’єкту надання адміністративної послуги особисто суб’єктом звернення або його представником (законним представником), надіслана поштою, а в разі надання адміністративних послуг в електронній формі – через Єдиний державний портал адміністративних послуг, у тому числі через інтегровані з ним інформаційні системи державних органів та органів місцевого самоврядування. Перелік та вимоги до документів, необхідних для отримання адміністративної послуги, визначаються законом. Забороняється вимагати від суб’єкта звернення документи або інформацію для надання адміністративної послуги, не передбачені законом.

Суб’єкт надання адміністративної послуги не може вимагати від суб’єкта звернення документи або інформацію, що перебувають у володінні суб’єкта надання адміністративних послуг або у володінні державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ або організацій, що належать до сфери їх управління. Для отримання адміністративної послуги суб’єкт звернення у випадках, передбачених законом, подає документи (якщо відомості, що містяться в них, не внесені до відповідних інформаційних баз в обсязі, достатньому для надання адміністративної послуги), зокрема:

• документи, що посвідчують особу та підтверджують громадянство України, у тому числі військовослужбовців;
• документи, що посвідчують: особу іноземця; особу без громадянства; отримання статусу біженця чи притулку в Україні (зокрема, посвідчення біженця, посвідчення особи, яка потребує додаткового захисту, посвідчення особи, якій надано тимчасовий захист);
• документи військового обліку;
• свідоцтва про державну реєстрацію актів цивільного стану;
• документи, що підтверджують надання особі спеціального права на керування транспортним засобом відповідної категорії;
• документи, що посвідчують проходження обов’язкового технічного контролю транспортних засобів відповідної категорії;
• документи на транспортний засіб та його складові частини, у тому числі реєстраційні документи;
• документи про трудову діяльність, трудовий стаж і заробітну плату громадянина;
• документи про освіту та/або професійну кваліфікацію, науковий ступінь та вчене звання і документи, пов’язані з проходженням навчання, що надаються закладами освіти;
• довідки, висновки та інші документи, що надаються закладами охорони здоров’я;
• документи Національного архівного фонду та інші архівні документи відповідно до законодавства про Національний архівний фонд та архівні установи;
• рішення, вироки, ухвали і постанови судів;
• установчі документи юридичної особи;
• рішення, висновки і дозволи, що приймаються (надаються) органами опіки та піклування відповідно до законодавства;
• документи медико-соціальної експертизи;
• посвідчення та документи, що підтверджують право громадянина на отримання соціальної допомоги;
• документи про державні і відомчі нагороди, державні премії та знаки розрізнення.

Суб’єкт надання адміністративних послуг забезпечує можливість безоплатного одержання суб’єктами звернення у достатній кількості бланків заяв та інших документів, необхідних для звернення щодо надання адміністративної послуги, в тому числі одержання бланків з веб-сайтів суб’єктів надання адміністративних послуг, у ЦНАПах. Суб’єкт надання адміністративних послуг забезпечує вільний доступ до своїх приміщень, в яких здійснюється прийом суб’єктів звернень, у тому числі належні умови для доступу осіб з обмеженими фізичними можливостями.

Стаття 10 Закону визначає строки надання адміністративних послуг. Граничний строк надання адміністративної послуги визначається законом. У разі якщо законом не визначено граничний строк надання адміністративної послуги, цей строк не може перевищувати 30 календарних днів з дня подання суб’єктом звернення заяви та документів, необхідних для отримання послуги. Суб’єкт надання адміністративних послуг надає адміністративну послугу, а ЦНАП забезпечує організацію надання такої послуги у найкоротший строк та за мінімальної кількості відвідувань суб’єктом звернення. У разі надання адміністративної послуги суб’єктом надання адміністративних послуг, який діє на засадах колегіальності, рішення про надання адміністративної послуги або про відмову в її наданні приймається у строк, визначений частиною першою або другою цієї статті, а в разі неможливості прийняття зазначеного рішення у такий строк – на першому засіданні (слуханні) після закінчення цього строку.

Адміністративна послуга вважається наданою з моменту отримання її суб’єктом звернення особисто або направлення поштою (рекомендованим листом з повідомленням про вручення) листа з повідомленням про можливість отримання такої послуги на адресу суб’єкта звернення. У випадках, передбачених законодавством, відповідний документ може бути надісланий поштою (рекомендованим листом з повідомленням про вручення) або за допомогою засобів телекомунікаційного зв’язку. При цьому строк доставки поштової кореспонденції не зараховується до строку надання адміністративної послуги.

При наданні адміністративних послуг у випадках, передбачених законом, справляється плата (адміністративний збір). Надання адміністративних послуг у сфері соціального забезпечення громадян здійснюється  на  безоплатній  основі.  Розмір  плати  за  надання адміністративної послуги (адміністративного збору) і порядок її справляння визначаються законом з урахуванням її соціального та економічного значення. Плата за надання адміністративної послуги (адміністративний збір) зараховується до державного або відповідного місцевого бюджету, крім випадків, встановлених законом. Плата за надання адміністративної послуги (адміністративний збір) вноситься суб’єктом звернення одноразово за весь комплекс дій та рішень суб’єкта надання адміністративних послуг, необхідних для отримання адміністративної послуги (включаючи вартість бланків, експертиз, здійснюваних суб’єктом надання адміністративної послуги, отримання витягів з реєстрів тощо). Стягнення за надання адміністративних послуг будь-яких додаткових не передбачених законом платежів або вимагання сплати будь-яких додаткових коштів забороняється. Внесення відомостей до реєстрів, інших інформаційних баз, що використовуються для надання адміністративних послуг і є їх складовою, здійснюється безкоштовно.

Адміністративні послуги підлягають державній реєстрації і державою ведеться реєстр адміністративних послуг. Реєстр адміністративних послуг формується і ведеться центральним ОВВ, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сфері надання адміністративних послуг з метою:

• ведення обліку адміністративних послуг;
• забезпечення відкритого і безоплатного доступу до інформації про адміністративні послуги.

Реєстр містить інформацію про: перелік адміністративних послуг; правові підстави надання адміністративних послуг; суб’єкта надання адміністративних послуг; розмір плати (адміністративний збір) за адміністративну послугу (у разі надання послуги на платній основі); інші відомості, визначені Кабінетом Міністрів України.

Порядок ведення Реєстру визначається Кабінетом Міністрів України.

 

• Адміністративна відповідальність та провадження у справах про адміністративні правопорушення
  • Поняття, підстави, ознаки та правове регулювання адміністративної відповідальності.

Адміністративна відповідальність відноситься до найважливіших інститутів адміністративного права, що включає в себе велику кількість адміністративно-правових норм, які встановлюють і регулюють цей вид юридичної відповідальності. Як правовий інститут адміністративна відповідальність – це сукупність взаємопов’язаних адміністративно- правових норм, які охороняють суспільні відносини від адміністративних правопорушень і регулюють відносини, що виникають у зв’язку із вчиненням адміністративних правопорушень і застосуванням до осіб, що їх вчинили, заходів адміністративного впливу. Адміністративна відповідальність є особливим видом юридичної негативної відповідальності і їй властиві всі ознаки останньої. Вона є різновидом адміністративного примусу, характеризується негативною реакцією держави на вчинення фізичними і юридичними особами адміністративних проступків, що виражається у накладенні адміністративних стягнень чи застосуванні інших заходів адміністративного впливу до суб’єктів адміністративних проступків і обов’язком таких суб’єктів перетерпіти різні обтяжливі наслідки майнового, морального, особистісного чи іншого характеру, і які вони фактично перетерпівають у зв’язку із реалізацією адміністративних стягнень. Тим самим правопорушник відповідає перед державою і суспільством за свою неправомірну поведінку, за вчинення адміністративного правопорушення. І.П. Голосніченко дає таке визначення поняття адміністративної відповідальності – це різновид юридичної відповідальності, що являє собою сукупність адміністративних правовідносин, які виникають у зв’язку із застосуванням уповноваженими органами або посадовими особами до осіб, що вчинили адміністративний проступок, передбачених нормами адміністративного права особливих санкцій – адміністративних стягнень. На нашу думку, адміністративна відповідальність – це також обов’язок особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, перетерпіти різні обтяжливі для себе наслідки особистісного, майнового, морального чи іншого характеру у зв’язку з негативною реакцією держави на вчинене правопорушення, що виражається у застосуванні уповноваженими суб’єктами до такої особи адміністративних стягнень чи інших заходів адміністративного впливу на підставах і в порядку, встановлених нормами адміністративного права.

Адміністративна відповідальність може наставати лише за наявності певних підстав. Розрізняють такі підстави адміністративної відповідальності: нормативна; фактична; процесуальна. Адміністративна відповідальність настає лише за наявності всіх трьох підстав.

Нормативною підставою адміністративної відповідальності є норми адміністративного права, якими конкретні діяння передбачено як адміністративні правопорушення, визначено склади таких правопорушень і встановлена адміністративна відповідальність за них та визначено порядок притягнення до адміністративної відповідальності. Ці норми закріплені в Кодексі України про адміністративні правопорушення та інших законах, вони і становлять нормативну підставу адміністративної відповідальності. Фактична підстава – це вчинення адміністративного проступку, тобто реального протиправного діяння, яке містить склад адміністративного проступку. Процесуальною підставою адміністративної відповідальності є індивідуальний юрисдикційний акт (рішення) про притягнення особи до адміністративної відповідальності, винесений уповноваженим органом або посадовою особою у конкретній справі про адміністративне правопорушення.

Адміністративній відповідальності властивий ряд специфічних ознак, які її характеризують і відрізняють від інших видів юридичної відповідальності, розкривають її особливості, зокрема:

• вона є одним з видів державного примусу – адміністративного;
• вона є засобом охорони встановленого державою правопорядку;
• вона є формою правового реагування з боку держави в особі її компетентних органів на певну категорію протиправних проявів, є наслідком вчинення адміністративного проступку;
• змістом адміністративної відповідальності є накладення адміністративних стягнень чи застосування інших заходів адміністративного впливу, що тягнуть для суб’єкта адміністративного правопорушення обов’язок перетерпівати різні негативні, обтяжливі наслідки;
• переважно настає за правопорушення у сфері публічно-правових відносин;
• заходи адміністративної відповідальності застосовуються, як правило, в позасудовому порядку, хоча окремі стягнення накладаються лише судом;
• правом щодо застосування заходів адміністративної відповідальності наділене широке коло уповноважених органів та посадових осіб, перелік яких визначений законодавством;
• між органами та посадовими особами, які накладають адміністративні стягнення, і правопорушниками відсутні трудові і службові відносини;
• адміністративній відповідальності підлягають фізичні і юридичні особи;
• цей вид юридичної відповідальності врегульовано нормами адміністративного права;
• встановлено особливий порядок притягнення до адміністративної відповідальності, він суттєво відрізняється від кримінального, цивільного та дисциплінарного провадження;
• застосування заходів адміністративної відповідальності не тягне судимості і звільнення з роботи (крім застосування такого стягнення, як позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю);
• адміністративна відповідальність як правовий інститут має свої матеріальні та процесуальні норми, систему адміністративних стягнень.

Адміністративна відповідальність регулюється багатьма нормативними актами, які в сукупності складають законодавство про адміністративні правопорушення. Чинне законодавство про адміністративні правопорушення досить велике за обсягом і дуже нестабільне. В ст. 92 (п. 22) Конституції України закріплено, що діяння, які є адміністративними  правопорушеннями, та відповідальність за них визначаються виключно законами України. Систему законодавства про адміністративні правопорушення в наш час складають Кодекс України про адміністративні правопорушення (далі – КУпАП) і окремі законодавчі акти. Закони України про адміністративні правопорушення до включення їх у встановленому порядку до КУпАП застосовуються безпосередньо. Положення Кодексу України про адміністративні правопорушення поширюються і на адміністративні правопорушення, відповідальність за вчинення яких передбачена законами, ще не включеними до Кодексу. Питання щодо адміністративної відповідальності за порушення митних правил регулюються Митним кодексом України.

Основним нормативним актом, який регулює адміністративну відповідальність, є Кодекс України про адміністративні правопорушення, який складається із Загальної і Особливої частин (можна виділити також матеріальну і процесуальну частини). Структуру КУпАП на даний час складають 5 розділів, 39 глав і окремі статті. КУпАП встановлює та регулює адміністративну відповідальність тільки фізичних осіб.

Законодавче регулювання адміністративної відповідальності здійснюється, крім КУпАП, Митним кодексом України, Повітряним кодексом, Господарським кодексом України, законами України “Про електроенергетику”, “Про відповідальність за правопорушення у сфері містобудівної діяльності”, “Про виключну (морську) економічну зону України”, “Про відповідальність підприємств, установ, організацій за порушення законодавства про ветеринарну медицину”, «Про захист прав споживачів» та іншими.

З окремих питань рішення, за порушення яких передбачається адміністративна відповідальність, можуть приймати органи місцевого самоврядування, зокрема, цим органам надано право приймати в межах, що визначаються законами, загальнообов’язкові рішення з питань боротьби із стихійним лихом та епідеміями, які передбачають за їх порушення адміністративну відповідальність. Зазначені органи можуть також встановлювати правила боротьби з епізоотіями, відповідальність за порушення яких передбачено ст. 107 КУпАП. Крім цього, сільські, селищні та міські ради мають право встановлювати правила благоустрою територій міст та інших населених пунктів, забезпечення в них чистоти і порядку; правила торгівлі на ринках; а також правила забезпечення тиші в громадських місцях, за порушення яких передбачено адміністративну відповідальність ст. 152, 159 і 182 КУпАП.

 

• Адміністративне правопорушення, його ознаки та юридичний склад.

Адміністративне правопорушення (проступок) є фактичною підставою адміністративної відповідальності. Нормативне визначення поняття адміністративного правопорушення (проступку) дається у статті 9 КУпАП, згідно якої адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність.

До ознак адміністративного правопорушення відносяться суспільна шкідливість, діяння, протиправність, винність і адміністративна караність.

Суспільна шкідливість як ознака адміністративного проступку означає, що будь-яке адміністративне правопорушення є шкідливим діянням, воно завдає шкоди об’єктам адміністративно-правової охорони.

Діяння як ознака аадміністративного правопорушення означає, що адміністративне правопорушення є діянням (дією або бездіяльністю), реальним вчинком, вольовим поступком. Адміністративним проступком не можуть бути думки, наміри чи погроза вчинити адміністративний проступок.

Протиправність адміністративного проступку означає, що адміністративне правопорушення завжди є протиправним діянням, воно порушує приписи правових норм і прямо передбачено та заборонено конкретною адміністративно-правовою нормою, яка встановлює за нього відповідальність. Якщо відсутня адміністративно-правова норма, що передбачає і забороняє те чи інше діяння особи як адміністративне правопорушення, то дане діяння не є адміністративно протиправним.

Винність як ознака означає, що будь-яке адміністративне правопорушення є винним діянням, тобто воно вчинене навмисно або з необережності. Винність передбачає певне психічне ставлення суб’єкта адміністративного проступку до вчинюваного ним діяння і його наслідків, що виражається у формі умислу або необережності.

Адміністративна караність як ознака адміністративного проступку полягає в тому, що за його вчинення нормами адміністративного права передбачено саме адміністративну відповідальність. Наслідком вчинення адміністративного проступку повинна бути негативна реакція з боку уповноважених суб’єктів у вигляді застосування до винної особи адміністративного стягнення або інших заходів адміністративного впливу, передбачених нормами адміністративного права.

Одним із найважливіших понять в адміністративно-деліктному праві і в адміністративній відповідальності є юридичний склад адміністративного проступку, розуміння якого дає змогу правильно кваліфікувати різні  протиправні діяння. Склад адміністративного проступку – це встановлена законом сукупність об’єктивних і суб’єктивних ознак, за наявності яких відповідне протиправне діяння визначається як адміністративний проступок. До цих ознак належать: об’єкт, об’єктивна сторона, суб’єкт, суб’єктивна сторона проступку (елементи складу). Будь-яке протиправне діяння може бути кваліфіковане як адміністративне правопорушення лише за наявності всіх цих чотирьох елементів юридичного складу адміністративного правопорушення, за відсутності будь-якого з них відсутнє адміністративне правопорушення.

Об’єкт адміністративного правопорушення – це те, на що воно посягає, чому правопорушенням завдається шкода. Об’єктом адміністративного проступку є суспільні відносини та суспільні цінності, на які здійснюється посягання і які охороняються нормами адміністративного права. Залежно від ступеня узагальнення, об’єкт адміністративного проступку може бути загальний, родовий та безпосередній. Загальний об’єкт адміністративного проступку на кваліфікацію проступку не впливає, а от родовий та безпосе- редній об’єкти є тими елементами, від чіткого і повного визначення яких залежить точне встановлення ознак конкретного правопорушення.

Загальним об’єктом адміністративного проступку є всі суспільні відносини і цінності, на які здійснюється посягання, що охороняються нормами адміністративного права (в найзагальнішому загальний об’єкт вказаний у ст. 9 КУпАП).

Родовим об’єктом є група тотожних, однорідних суспільних відносин, які характеризуються спільними ознаками, на які здійснюється посягання і які охороняються комплексом адміністративно-правових норм. Різновидом родового є видовий об’єкт, тобто самостійна, відокремлена група суспільних відносин, спільних для ряду проступків, на які здійснюється посягання і які охороняються сукупністю адміністративно-правових норм.

Безпосередній об’єкт – це конкретні суспільні відносини і цінності, яким завдано шкоди певним адміністративним проступком і які охороняються відповідною адміністративно-правовою нормою.

Адміністративне право в окремих випадках визнає безпосереднім об’єктом предмет адміністративного правопорушення. Предметом адміністративного правопорушення є закріплені у нормі адміністративного права речі, предмети матеріального світу, з приводу яких виникають суспільні відносини, що охороняються нормами адміністративного права, на які здійснюється посягання. Такі предмети є невід’ємним елементом об’єкта адміністративного правопорушення – відповідних суспільних відносин, на які здійснюється посягання (наприклад, наркотичні засоби, чуже майно, тварини, зелені насадження, межові знаки тощо). Якщо при вчиненні адміністративного правопорушення посягання здійснюється безпосередньо на відповідний предмет і саме йому завдається шкода, то такий предмет і є безпосереднім об’єктом даного адміністративного проступку (наприклад, межові знаки при вчиненні адміністративного правопорушення, передбаченого статтею 56 КУпАП (знищення межових знаків).

Об’єктивна сторона адміністративного проступку – це сукупність зовнішніх ознак проступку, те, в чому він проявляється назовні – зовнішня поведінка особи, наслідки заподіяної шкоди об’єкту посягання, інші зовнішні ознаки. Об’єктивна сторона дає характеристику суспільної шкідливості проступку, його спрямованості, вона містить ряд ознак, які поділяють на обов’язкові та необов’язкові (факультативні). Обов’язковою і головною ознакою об’єктивної сторони будь-якого адміністративного правопорушення є діяння – дія або бездіяльність, всі інші ознаки є факультативними – це суспільно-шкідливі наслідки, причинний зв’язок між діянням і суспільно шкідливими матеріальними наслідками, що настали, місце, час, обстановка, спосіб, засоби, знаряддя вчинення проступку, вони можуть бути присутні в окремих адміністративних правопорушеннях.

Діяння – це дія або бездіяльність, вольові поступки, що проявляються через поведінку особи. Дія – це протиправна, свідома і вольова, активна поведінка особи, яка завдає або створює реальну загрозу завдання шкоди об’єкту. Більшість адміністративних проступків вчиняється шляхом протиправних дій. Бездіяльність – це протиправна, свідома і вольова, пасивна поведінка особи, невиконання нею певних обов’язків, що покладаються на неї відповідними правовими нормами або вимогами уповноважених державою осіб, або не вчинення відповідних дій, які особа зобов’язана вчинити згідно з приписами правових норм і має змогу вчинити (наприклад, неявка військовозобов’язаного на виклик у військовий комісаріат без поважних причин).

Необхідними умовами бездіяльності є обов’язковість і можливість діяти в конкретній обстановці.

Важливою ознакою об’єктивної сторони адміністративного проступку є шкідливі наслідки правопорушення. Шкідливі наслідки адміністративного проступку – це ті негативні зміни, які настають внаслідок вчинення адміністративного правопорушення, та матеріальна шкода, що завдається об’єкту посягання – суспільним відносинам і цінностям, що охороняються. Згідно законодавства, виділяють дві групи шкідливих наслідків адміністративних проступків: матеріальні і формальні, тому і проступки виділяють з матеріальним складом і проступки з формальним складом. Адміністративні проступки з матеріальним складом – це такі правопорушення, для об’єктивної сторони яких закон вимагає встановлення не тільки факту діяння, а й шкідливих матеріальних наслідків. Об’єктива сторона цих правопорушень характеризується такими ознаками, як знищення, пошкодження, псування, мордування тощо. Адміністративні  правопорушення з формальним складом – це такі правопорушення, для об’єктивної сторони яких закон вимагає встановлення тільки факту власне діяння. Шкідливі наслідки в цих правопорушеннях хоча й настають, але лежать за межами складу проступку, його ознаками не охоплюються (наприклад, ухилення від огляду на стан сп’яніння; порушення різних правил і порядку; невиконання вимог тощо).

Якщо адміністративне правопорушення з матеріальним складом, обов’язково потрібно встановлювати причинний зв’язок між діянням і суспільно-шкідливими матеріальними наслідками, що настали, і такий зв’язок встановлюється лише в проступках з матеріальним складом. Наявність причинного зв’язку означає, що діяння – це необхідна причина виникнення шкідливих матеріальних наслідків, без цієї умови виникнення даного наслідку неможливе. Діяння повинно в часі передувати шкідливому матеріальному наслідку і головне – має цей наслідок викликати, щоб був причинний зв’язок.

Кваліфікуюче значення інших ознак об’єктивної сторони, наприклад, місце (громадське, невстановлене, заборонене), засоби вчинення правопорушення (транспортні засоби, гральні приладдя), спосіб (прихована передача, заборонений спосіб), час (заборонений час), знаряддя (заборонені знаряддя); обстановка (аварійна обстановка) визначається безпосередньо нормами адміністративного законодавства.

Суб’єкт адміністративного правопорушення – це особа, яка вчинила адміністративний проступок. Нормативного визначення понятяя «суб’єкт адміністративного проступку» в адміністративному законодавстві не існує. Виходячи з теорії адміністративного права, суб’єктом адміністративного проступку є осудна фізична особа, якій на момент вчинення адміністративного правопорушення виповнилося 16 років, і юридична особа. Це загальний суб’єкт адміністративного проступку. Існують також спеціальні суб’єкти адміністративних проступків. Спеціальний суб’єкт адміністративного правопорушення – це особа, яка може бути визнана суб’єктом конкретного адміністративного правопорушення за наявності у неї, крім ознак загального суб’єкта, певних додаткових ознак (наприклад, посадова особа, іноземець, водій, батьки, військовозобов’язаний, пасажир тощо). Фізична особа – це людина – громадянин України, іноземний громадянин або особа без громадянства. Осудна фізична особа – це особа, яка під час вчинення протиправної дії чи бездіяльності могла усвідомлювати свої дії і керувати ними.

Суб’єктивна сторона адміністративного проступку – це психічний стан суб’єкта проступку під час вчинення адміністративного правопорушення, ті психічні процеси, що характеризують його свідомість і волю під час вчинення протиправного діяння, його психічне ставлення до діяння, яке він вчиняє і його наслідків. Ознаками суб’єктивної сторони адміністративного проступку є вина, мотив і мета правопорушення. При цьому вина є обов’язковою ознакою суб’єктивної сторони проступку, інші ознаки є факультативними.

Вина – це психічне ставлення особи до вчинюваного нею діяння і його наслідків. Формами вини є умисел і необережність. Згідно із ст. 10 КУпАП адміністративне правопорушення визнається вчиненим умисно, коли особа, яка його вчинила, усвідомлювала протиправний характер своєї дії чи без- діяльності, передбачала її шкідливі наслідки і бажала їх або свідомо до- пускала настання цих наслідків. Теорія адміністративного права, залежно від відмінності в інтелектуальному та вольовому моменті вини при вчиненні умисних адміністративних проступків, поділяє умисел на прямий та непря- мий. Прямий умисел має місце тоді, коли особа усвідомлює протиправний характер своєї дії чи бездіяльності, передбачає її шкідливі наслідки і бажає, щоб ці наслідки наступили. Непрямий умисел – це коли особа усвідомлює протиправний характер свого діяння, передбачає його шкідливі наслідки, але прямо не бажає їх, хоча свідомо допускає настання таких наслідків. Поняття необережної форми вини визначається в ст. 11 КУпАП. Адміністративне правопорушення визнається вчиненим з необережності, коли особа, яка його вчинила, передбачала можливість настання шкідливих наслідків своєї дії чи бездіяльності, але легковажно розраховувала на їх відвернення або не передбачала можливості настання таких наслідків, хоч повинна була і могла їх передбачити. Виділяють два види необережної форми вини – протиправну легковажність (самовпевненість) і протиправну недбалість (необачність).

До факультативних ознак суб’єктивної сторони належать мотив і мета вчинення проступку. Мета в окремих правопорушеннях є кваліфікуючою ознакою, оскільки прямо закріплена в нормі права. Мета – це той кінцевий результат, до якого прагне правопорушник, вчиняючи адміністративне правопорушення (наживи, збуту). Мотив проступку – це ті внутрішні спонукання, які впливають на волю суб’єкта проступку і якими він керується при вчиненні проступку (хуліганські, корисливі, помсти).

 

• Адміністративні стягнення та інші заходи адміністративної відповідальності.

Сутністю адміністративної відповідальності є накладення адміністративних стягнень та застосування інших заходів адміністративного впливу, передбачених нормами адміністративного права. Адміністративне стягнення – це визначена в законі міра відповідальності, міра покарання у вигляді певних несприятливих заходів морального, матеріального або особистісного характеру, яке застосовується до суб’єкта адміністративного проступку за його протиправне діяння. Адміністративні стягнення, як правило, полягають у позбавленні або обмеженні певних прав чи благ. Цим досягається мета покарання порушника. За вчинений проступок громадянин або позбавляється якогось спеціального права (права керування транспортним засобом), або обмежується його правосуб’єктність (адміністративний арешт), або він зазнає певних майнових втрат (штраф). Систему адміністративних стягнень закріплено у статті 24 КУпАП: 1) попередження; 2) штраф; 2-1) штрафні бали; 3) оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення; 4) конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення або грошей, отриманих внаслідок вчинення адміністративного правопорушення; 5) позбавлення спеціального права, наданого даному громадянинові (права керування транспортними засобами; права полювання); 6) позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; 7) громадські роботи; 8) суспільно корисні роботи; 9) виправні роботи; 10) адміністративний арешт; 11) арешт з утриманням на гауптвахті. Частина 2 статті 24 закріплює, що законами України може бути встановлено й інші, крім зазначених у цій статті, види адміністративних стягнень (тобто перелік адміністративних стягнень, передбачених у цій статті, не є вичерпним).

Оплатне вилучення, конфіскація предметів та позбавлення права керування транспортними засобами можуть застосовуватися як основні, так і як додаткові адміністративні стягнення; позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю – тільки як додаткове; інші адміністративні стягнення, зазначені в частині першій статті 24 КУпАП, можуть застосовуватися тільки як основні. За одне адміністративне правопорушення може бути накладено основне або основне і додаткове стягнення.

Попередження полягає в офіційному осуді вчиненого проступку і застереженні правопорушника від його повторення. Застосовуючи цей вид адміністративного стягнення, уповноважений юрисдикційний орган або посадова особа дає негативну державну оцінку протиправному діянню і попереджає про недопустимість його повторення в майбутньому. Попередження тільки тоді є адміністративним стягненням, якщо воно оформлене у відповідному порядку письмовою постановою або фіксується іншим встановленим способом. Порівняно з іншими адміністративними стягненнями попередження – найбільш м’який захід адміністративної відповідальності. Воно має передусім виховний, моральний, запобіжний характер і не зачіпає майнових та інших прав порушника, однак тягне за собою елемент кари і зумовлює стан адміністративної покараності протягом одного року. Застосовується тільки як основне стягнення.

Штраф є грошовим стягненням, що накладається на громадян, посадових та юридичних осіб за адміністративні правопорушення у випадках і розмірі, встановлених КУпАП та іншими законами України. Це найпоширеніше адміністративне стягнення, яке передбачається практично за будь-яке адміністративне правопорушення і застосовується найчастіше. В наш час розміри штрафів обраховуються в офіційно встановлених неоподатковуваних мінімумах доходів громадян (17 грн.). Застосовується тільки як основне стягнення.

Штрафні бали є стягненням, що накладається на громадян за правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксовані в автоматичному режимі, установлені КУпАП. Кожному громадянину, який має право керування транспортним засобом, щороку з початку року (з дня отримання права керування транспортним засобом) і до кінця року нараховується 150 балів. У разі фіксації правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху в автоматичному режимі від загальної кількості балів громадянина, який вчинив правопорушення, вираховується кількість штрафних балів, передбачених відповідною статтею Особливої частини КУпАП. Застосовується тільки як основне стягнення.

Оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення, полягає в його примусовому вилученні за рішенням суду і наступній реалізації з передачею вирученої суми колишньому власникові з відрахуванням витрат по реалізації вилученого предмета. Порядок застосування оплатного вилучення і види предметів, які підлягають вилученню, встановлюються КУпАП та іншими законами України. Може застосовуватись і як основне, і як додаткове стягнення.

Конфіскація предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об’єктом адміністративного правопорушення, полягає в примусовій безоплатній передачі цього предмета у власність держави за рішенням суду. Конфісковано може бути лише предмет, який є у приватній власності порушника, якщо інше не передбачено законами України. Конфіскація вогнепальної зброї, інших знарядь полювання і бойових припасів не може застосовуватись до осіб, для яких полювання є основним джерелом існування. Порядок застосування конфіскації, перелік предметів, які не підлягають конфіскації, встановлюються цим Кодексом та іншими законами України. Може застосовуватись і як основне, і як додаткове стягнення.

Позбавлення наданого даному громадянинові права полювання застосовується на строк до трьох років за грубе або систематичне порушення порядку користування цим правом. Позбавлення права полювання не може застосовуватись до осіб, для яких полювання є основним джерелом існування. Застосовується тільки як основне стягнення.

Позбавлення наданого даному громадянинові права керування транспортними засобами застосовується на строк до трьох років за грубе або повторне порушення порядку користування цим правом або на строк до десяти років за систематичне порушення порядку користування цим правом. Позбавлення права керування засобами транспорту не може застосовуватись до осіб, які користуються цими засобами в зв’язку з інвалідністю, за винятком випадків керування в стані алкогольного, наркотичного чи іншого сп’яніння або під впливом лікарських препаратів, що знижують їх увагу та швидкість реакції, а також у разі невиконання вимоги поліцейського про зупинку транспортного засобу, залишення на порушення вимог встановлених правил місця дорожньо-транспортної пригоди, учасниками якої вони є, ухилення від огляду на наявність алкогольного, наркотичного чи іншого сп’яніння або щодо перебування під впливом лікарських препаратів, що знижують їх увагу та швидкість реакції. Може застосовуватись і як основне, і як додаткове стягнення.

Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю призначається судом на строк від шести місяців до одного року, незалежно від того, чи передбачене воно в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини цього Кодексу, коли з урахуванням характеру адміністративного правопорушення, вчиненого за посадою, особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, та інших обставин справи суд визнає за неможливе збереження за нею права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю призначається судом строком на один рік, коли його спеціально передбачено в санкції статті (санкції частини статті) Особливої частини КУпАП. Призначається тільки як додаткове стягнення.

Громадські роботи полягають у виконанні особою, яка вчинила адміністративне правопорушення, у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспільно корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого самоврядування. Громадські роботи призначаються районним, районним у місті, міським чи міськрайонним судом (суддею) на строк від двадцяти до шістдесяти годин і відбуваються не більш як чотири години на день. Громадські роботи не призначаються особам, визнаним інвалідами першої або другої групи, вагітним жінкам, жінкам, старше 55 років та чоловікам, старше 60 років, а також військовослужбовцям, військовозобов’язаним та резервістам під час проходження зборів, та особам рядового і начальницького складів Державної кримінально-виконавчої служби України, служби цивільного захисту і Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України, поліцейським. Застосовуються тільки як основне стягнення.

Виправні роботи застосовуються на строк до двох місяців з відбуванням їх за місцем постійної роботи особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, і з відрахуванням до двадцяти процентів її заробітку в доход держави. Виправні роботи призначаються районним, районним у місті, міським чи міськрайонним судом (суддею). Виправні роботи не призначаються військовослужбовцям, військовозобов’язаним та резервістам під час проходження зборів, а також особам рядового і начальницького складів Державної кримінально-виконавчої служби України, служби цивільного захисту і Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України, поліцейським. Застосовуються тільки як основне стягнення.

Суспільно корисні роботи полягають у виконанні особою, яка вчинила адміністративне правопорушення, оплачуваних робіт, вид яких та перелік об’єктів, на яких порушники повинні виконувати ці роботи, визначає відповідний орган місцевого самоврядування. Суспільно корисні роботи призначаються районним, районним у місті, міським чи міськрайонним судом (суддею) на строк від ста двадцяти до трьохсот шістдесяти годин і виконуються не більше восьми годин, а неповнолітніми – не більше двох годин на день. Суспільно корисні роботи не призначаються особам, визнаним інвалідами I або II групи, вагітним жінкам, жінкам, старше 55 років та чоловікам, старше 60 років.

Адміністративний арешт установлюється і застосовується лише у виняткових випадках за окремі види адміністративних правопорушень на строк до п’ятнадцяти діб. Адміністративний арешт призначається районним, районним у місті, міським чи міськрайонним судом (суддею). Адміністративний арешт не може застосовуватись до вагітних жінок, жінок, що мають дітей віком до дванадцяти років, до осіб, які не досягли вісімнадцяти років, до інвалідів першої і другої груп, а також військовослужбовців, військовозобов’язаних та резервістів під час проходження зборів, та осіб рядового і начальницького складів Державної кримінально-виконавчої служби України, служби цивільного захисту і Державної служби спеціального зв’язку та захисту інформації України, поліцейських. Застосовується тільки як основне стягнення.

Арешт з утриманням на гауптвахті встановлюється і застосовується лише у виключних випадках за окремі види військових адміністративних правопорушень на строк до десяти діб. Арешт з утриманням на гауптвахті призначається районним, районним у місті, міським чи міськрайонним судом (суддею). Арешт з утриманням на гауптвахті не може застосовуватися до військовослужбовців-жінок. Застосовується тільки як основне стягнення.

Крім адміністративних стягнень, заходами адміністративної відповідальності є також заходи впливу, передбачені статтею 24-1 КУпАП, що застосовуються до неповнолітніх у віці від 16 до 18 років за вчинення ними  адміністративних  правопорушень,  зокрема:  попередження; зобов’язання публічно або в іншій формі попросити вибачення у потерпілого; догана або сувора догана; передача неповнолітнього під нагляд батькам або особам, які їх замінюють, чи під нагляд педагогічному або трудовому колективу за їх згодою, а також окремим громадянам на їх прохання. Ці заходи не є адміністративними стягненнями, оскільки не носять репресивного, карального характеру, а мають виховний, моральний характер і як заходи адміністративної відповідальності застосовуються до неповнолітніх, які є суб’єктами адміністративних правопорушень.

 

• Провадження у справах про адміністративні правопорушення.

При вчиненні адміністративного правопорушення уповноважені органи та їх посадові особи згідно з нормами адміністративного законодавства здійснюють сукупність послідовних процесуальних дій, спрямованих на виявлення і фіксацію адміністративних проступків, вирішення справи про адміністративне правопорушення у точній відповідності із законом і притягнення правопорушників до відповідальності та на виконання винесеної постанови про накладення адміністративного стягнення. Така діяльність уповноважених суб’єктів розглядається як провадження у справах про адміністративне правопорушення, яке є різновидом юрисдикційних адміністративних проваджень.

Провадження в справі про адміністративне правопорушення – це врегульована нормами адміністративного права сукупність послідовно здійснюваних уповноваженими суб’єктами взаємопов’язаних і взаємообумовлених процесуальних дій, що здійснюються у зв’язку із вчиненням адміністративного правопорушення, які спрямовані на всебічне, повне і об’єктивне з’ясування обставин правопорушення та вирішення справи у точній відповідності із законом і виконання постанови про накладення адміністративного стягнення. Завданнями провадження в справах про адміністративні правопорушення, згідно статті 245 КУпАП, є своєчасне, всебічне, повне і об’єктивне з’ясування обставин кожної справи, вирішення її в точній відповідності з законом, забезпечення виконання винесеної постанови, а також виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню    адміністративних      правопорушень,                         запобігання правопорушенням, виховання громадян у дусі додержання законів, зміцнення законності.

Виділяють два види провадження у справах про адміністративні правопорушення: звичайне та спрощене (прискорене). Звичайне здійснюється у більшості справ і детально регламентовано чинним законодавством, має стадійний характер. Воно передбачає складання протоколу про адміністративне правопорушення; визначаються заходи забезпечення провадження у справі про адміністративне правопорушення і порядок їх застосування; права і обов’язки учасників провадження; порядок розгляду справ; фактичні дані, що є доказами у справі; порядок оскарження рішення у справі та порядок виконання постанови про накладення адміністративного стягнення. Спрощене (прискорене) провадження застосовується щодо невеликої кількості правопорушень у випадках, передбачених законодавством. Таке провадження характеризується мінімумом процесуальних дій та їх оперативністю, фактичною відсутнію стадій. Протокол про адміністративне правопорушення не складається, посадовими особами на місці вчинення правопорушення виноситься постанова у справі про адміністративне правопорушення відповідно до вимог статті 283 КУпАП. Спрощене провадження може бути здійснено лише при дотриманні певних умов: якщо вчинено адміністративне правопорушення, за яке відповідно до санкції статті на винного може бути накладено таке адміністративне стягнення, як попередження або штраф, і якщо відповідно до ст. 258 КУпАП щодо такого правопорушення допускається нескладання протоколу про адміністративне правопорушення, а особа-правопорушник не оспорює факт вчинення даного правопорушення і стягнення, що на неї накладається. Протоколи не складаються і в інших випадках, крім передбачених у ст. 258 КУпАП, коли відповідно до закону штраф накладається і стягується, а попередження оформляється на місці вчинення правопорушення.

Провадження в справах про адміністративне правопорушення має свою структуру, яка складається з процесуальних стадій, процесуальних етапів і процесуальних дій.

Стадії провадження (процесуальні стадії) – це відносно відмежовані, виділені в часі, послідовно змінюючі одна одну і логічно пов’язані сукупності процесуальних дій, які відрізняються колом суб’єктів, властивими їм метою і завданнями і закріплюються відповідними процесуальними документами. Виділяють такі стадії провадження у справах про адміністративне правопорушення:

• порушення справи про адміністративне правопорушення та попереднє з‘ясування її фактичних обставин;
• розгляд справи про адміністративне правопорушення та прийняття рішення в справі;
• оскарження постанови по справі про адміністративне правопорушення та перегляд справи (факультативна);
• виконання постанови про накладення адміністративного стягнення. Стадії складаються із процесуальних етапів і процесуальних дій.

Процесуальний етап – це сукупність процесуальних дій, що вчиняються суб’єктами провадження, спрямованих на виконання завдань провадження і досягнення внутрішньостадійної проміжної мети провадження. Процесуальна дія – це конкретна дія, пов‘язана їз здійсненням провадження  у справі про адміністративне правопорушення, що вчиняється суб’єктом провадження і спрямована на виконання його завдань.

Провадження в справах про адміністративне правопорушення здійс- нюється на основі певних принципів, які є важливою правовою категорією. Принципи як правова категорія становлять основу провадження у справах про адміністративні проступки, існують об‘єктивно. До основних принципів провадження відносяться принципи законності; об’єктивної істини; рівності всіх перед законом і органом або посадовою особою, які розглядають справу; гуманізму; публічності (офіційності); гласності; державної мови провадження і забезпечення права користування рідною мовою; швидкості й економічності; самостійності в ухваленні рішень; змагальності сторін; забезпечення права на оскарження рішень і дій у справі; презумпції невинуватості; забезпечення права на захист; диспозитивності.

Для порушення справи про адміністративне правопорушення необхідні відповідні підстави – фактична і процесуальна. Фактичною підставою для порушення справи про адміністративне правопорушення є вчинення діяння, яке містить ознаки адміністративного проступку. Але для порушення справи самої фактичної підстави недостатньо, повинна бути ще й процесуальна підстава, тобто привід, яким є інформація для уповноваженого органу або особи про вчинення діяння, яке містить ознаки адміністративного проступку. Приводом для порушення справи про адміністративне правопорушення може бути: заява (письмова або усна) свідків, потерпілих та інших громадян; повідомлення посадових осіб, адміністрацій підприємств, установ, організацій, судово-слідчих органів; повідомлення преси та інших засобів масової інформації; повідомлення об‘єднань громадян; безпосереднє виявлення правопорушення уповноваженою особою (найчастіше). Справа порушується уповноваженою посадовою особою відповідного органу згідно її компетенції, іншими особами, зазначеними у ст. 255 КУпАП.

Згідно статті 254 КУпАП, про вчинення адміністративного правопорушення складається протокол уповноваженими на те посадовою особою або представником громадської організації чи органу громадської самодіяльності. Протокол про адміністративне правопорушення, у разі його оформлення, складається не пізніше двадцяти чотирьох годин з моменту виявлення особи, яка вчинила правопорушення, у двох примірниках, один із яких під розписку вручається особі, яка притягається до адміністративної відповідальності. Протокол не складається у випадках, передбачених статтею 258 КУпАП, та в інших випадках, передбачених законом. Протокол про адміністративний проступок є одним із найважливіших процесуальних документів у справі, а складення протоколу про адміністративний проступок – окремим процесуальним етапом стадії порушення справи про адміністративний проступок, який регламентується главою 19 КУпАП.

Перелік осіб, які мають право складати протоколи про адміністративні правопорушення, а також їх повноваження щодо складання протоколів про те чи інше правопорушення, закріплено в ст. 255 КУпАП. Зміст протоколу про адміністративне правопорушення, відомості, які він повинен містити, визначаються статтею 256 КУпАП. У протоколі про адміністративне правопорушення зазначаються: дата і місце його складення, посада, прізвище, ім’я, по батькові особи, яка склала протокол; відомості про особу, яка притягається до адміністративної відповідальності (у разі її виявлення); місце, час вчинення і суть адміністративного правопорушення; нормативний акт, який передбачає відповідальність за дане правопорушення; прізвища, адреси свідків і потерпілих, якщо вони є; пояснення особи, яка притягається до адміністративної відповідальності; інші відомості, необхідні для вирішення справи. Якщо правопорушенням заподіяно матеріальну шкоду, про це також зазначається в протоколі.

Протокол підписується особою, яка його склала, і особою, яка притягається до адміністративної відповідальності; при наявності свідків і потерпілих протокол може бути підписано також і цими особами. У разі відмови особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, від підписання протоколу, в ньому робиться запис про це. Особа, яка притягається до адміністративної відповідальності, має право подати пояснення і зауваження щодо змісту протоколу, які додаються до протоколу, а також викласти мотиви свого відмовлення від його підписання. При складенні протоколу особі, яка притягається до адміністративної відповідальності, роз’яснюються її права і обов’язки, передбачені статтею 268 цього Кодексу, про що робиться відмітка у протоколі.

Завершується стадія порушення справи про адміністративний проступок та попереднього з’ясування її фактичних обставин передачею протоколу та інших матеріалів справи (пояснень порушника, потерпілого, свідків, актів перевірок, протоколів огляду, вилучення речей та документів тощо) органові чи посадовій особі, уповноваженому її розглядати, якщо посадова особа, що склала протокол, не має права самостійно розглядати цю справу відповідно до її підвідомчості. Протокол про вчинення адміністративного правопорушення, пов’язаного з корупцією, разом з іншими матеріалами у триденний строк з моменту його складення надсилається до місцевого загального суду за місцем вчинення такого правопорушення. У разі вчинення адміністративного правопорушення, пов’язаного з корупцією, службовою особою, яка працює в апараті суду, протокол разом з іншими матеріалами надсилаються до суду вищої інстанції для визначення підсудності.

Стаття 213 КУпАП визначає органи та посадових осіб, уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення. Справи про адміністративні правопорушення розглядаються:

 

• адміністративними комісіями при виконавчих комітетах сільських, селищних, міських рад;
• виконавчими комітетами (а в населених пунктах, де не створено виконавчих комітетів, – виконавчими органами, що виконують їх повноваження) сільських, селищних, міських рад та їх посадовими особами, уповноваженими на те цим Кодексом;
• районними, районними у місті, міськими чи міськрайонними судами (суддями), а у випадках, передбачених цим Кодексом, місцевими адміністративними та господарськими судами, апеляційними судами, Верховним Судом;
• органами Національної поліції, органами державних інспекцій та іншими органами (посадовими особами), уповноваженими на те цим Кодексом.

Порядок розгляду справи про адміністративне правопорушення та прийняття рішення у справі нормативно регламентовано окремими главами КУпАП – главою 22 (Розгляд справ про адміністративне правопорушення) і главою 23 (Постанова по справі про адміністративне правопорушення), а також окремими положеннями глави 18 (основні положення). Стадія розгляду справи включає три процесуальних етапи: підготовку справи до розгляду; розгляд справи; прийняття по справі постанови (рішення).

З метою правильного і своєчасного вирішення кожної справи відповідний орган чи посадова особа зобов’язані підготуватися до її розгляду. В ст. 278 КУпАП визначено питання, які необхідно вирішити під час підготовки до розгляду справи, зокрема:

• чи належить до компетенції органу, посадової особи розгляд даної справи;
• чи правильно складено протокол та інші матеріали справи;
• чи сповіщено осіб, які беруть участь у розгляді справи, про час і місце її розгляду;
• чи витребувано необхідні додаткові матеріали;
• чи підлягають задоволенню клопотання особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, потерпілого, їх законних представників і захисника.

В разі встановлення неповноти матеріалів, поданих до розгляду, мають бути витребувані додаткові відомості та матеріали або справу повернуто за місцем складення протоколу чи інших матеріалів для усунення недоліків.

Справа про адміністративне правопорушення розглядається в присутності особи, яка притягається до адміністративної відповідальності. Під час відсутності цієї особи справу може бути розглянуто лише у випадках, коли є дані про своєчасне її сповіщення про місце і час розгляду справи і якщо від неї не надійшло клопотання про відкладення розгляду справи. В окремих випадках присутність особи, яка притягається до  адміністративної відповідальності, при розгляді справи є обов’язковою. Відповідно до ст. 276 КУпАП справи про адміністративні правопорушення розглядаються, як правило, за місцем їх вчинення, хоча із цього загального правила існує декілька винятків, а законами України може бути передбачено й інше місце розгляду справи про адміністративне правопорушення.

Строки розгляду справ регламентуються ст. 277 КУпАП. В більшості випадків за загальним правилом справа про адміністративне правопорушення розглядається в 15-денний строк з дня одержання уповноваженим органом чи посадовою особою протоколу та інших матеріалів справи. Крім цього, справи про деякі правопорушення, визначені ст. 277, розглядаються в 7-денний, 5-денний, 3-денний строк або навіть протягом однієї доби, а справи про адміністративні правопорушення, передбачені частинами першою, третьою статті 122 (в частині порушення правил зупинки, стоянки), частинами першою і другою статті 152-1 КУпАП, зафіксовані в режимі фотозйомки (відеозапису), розглядаються уповноваженою особою невідкладно після виявлення правопорушення та отримання відомостей про суб’єкта цього правопорушення. Законами України може бути передбачено й інші строки розгляду справ про адміністративні правопорушення. В окремих випадках строк розгляду справ може зупинятися, зокрема, строк розгляду справ про адміністративні правопорушення, пов’язані з корупцією, зупиняється судом у разі якщо особа, щодо якої складено протокол про адміністративне правопорушення, пов’язане з корупцією, умисно ухиляється від явки до суду або з поважних причин не може туди з’явитися (хвороба, перебування у відрядженні чи на лікуванні, у відпустці тощо).

В КУпАП закріплено порядок розгляду справ (ст. 279). Справа може розглядатися колегіально або одноособово відповідним уповноваженим органом або посадовою особою. Розгляд справи розпочинається з оголошення складу колегіального органу або представлення посадової особи, яка вирішує справу. Після цього головуючий на засіданні колегіального органу або посадова особа, що розглядає справу, оголошує, яка справа підлягає розгляду та хто притягається до адміністративної відповідальності. Всім учасникам провадження роз’яснюються їх права та обов’язки. Після цього оголошується протокол про адміністративне правопорушення. На засіданні заслуховуються особи, які беруть участь у розгляді справи, досліджуються докази і вирішуються клопотання.

Орган або посадова особа при розгляді справи про адміністративне правопорушення, відповідно до статті 280 КУпАП, зобов’язаний з’ясувати: чи було вчинено адміністративне правопорушення, чи винна дана особа в його вчиненні, чи підлягає вона адміністративній відповідальності, чи є обставини, що пом’якшують і обтяжують відповідальність, чи заподіяно майнову шкоду, чи є підстави для передачі матеріалів про адміністративне  правопорушення на розгляд громадської організації, трудового колективу, а також з’ясувати інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Особливості розгляду справ про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксоване в автоматичному режимі, та про порушення правил зупинки, стоянки, паркування транспортних засобів, зафіксоване в режимі фотозйомки (відеозапису), встановлюються статтями 279-1 – 279-4 цього Кодексу.

Розгляд справи закінчується винесенням постанови (виконкоми сільських, селищних та міських рад приймають їх у формі рішення). Постанова остаточно оцінює поведінку особи, яка притягається до відповідальності, встановлює її винність або, навпаки, невинуватість, визначає захід адміністративного впливу.

Якщо при розгляді справи орган чи посадова особа прийде до висновку, що в порушенні є ознаки кримінального правопорушення, він передає матеріали прокурору або органу досудового розслідування.

Відповідно до ст. 284 КУпАП постанова по справі може бути трьох видів: про накладення адміністративного стягнення; про застосування до неповнолітніх заходів впливу, передбачених ст. 24-1; про закриття справи. Зміст постанови по справі про адміністративне правопорушення визначений статтею 283 КУпАП. Постанова повинна містити: найменування органу (прізвище, ім’я та по батькові, посада посадової особи), який виніс постанову; дату розгляду справи; відомості про особу, стосовно якої розглядається справа (прізвище, ім’я та по батькові (за наявності), дата народження, місце проживання чи перебування; опис обставин, установлених під час розгляду справи; зазначення нормативного акта, що передбачає відповідальність за таке адміністративне правопорушення; прийняте у справі рішення.

Постанова по справі про адміністративне правопорушення у сферах забезпечення безпеки дорожнього руху та паркування транспортних засобів, крім даних, визначених частиною другою цієї статті, повинна містити відомості про: дату, час і місце вчинення адміністративного правопорушення; транспортний засіб, який зафіксовано в момент вчинення правопорушення (марка, модель, номерний знак); технічний засіб, яким здійснено фото або відеозапис (якщо такий запис здійснювався); розмір штрафу та порядок його сплати; правові наслідки невиконання адміністративного стягнення та порядок його оскарження; відривну квитанцію із зазначенням реквізитів та можливих способів оплати адміністративного стягнення у вигляді штрафу.

Постанова по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксоване в автоматичному режимі, або про порушення правил зупинки, стоянки, паркування  транспортних засобів, зафіксоване в режимі фотозйомки (відеозапису), крім даних, визначених частинами другою і третьою цієї статті, повинна містити відомості про адресу веб-сайту в мережі Інтернет, на якому особа може ознайомитися із зображенням чи відеозаписом транспортного засобу в момент вчинення адміністративного правопорушення, ідентифікатор для доступу до зазначеної інформації та порядок звільнення від адміністративної відповідальності.

Якщо при вирішенні питання про накладення стягнення за адміністративне правопорушення органами (посадовими особами), переліченими у пунктах 1-4 статті 213 КУпАП, одночасно вирішується питання про відшкодування винним майнової шкоди, то в постанові по справі зазначаються розмір шкоди, що підлягає стягненню, порядок і строк її відшкодування.

Постанова по справі повинна містити вирішення питання про вилучені речі і документи, а також вказівку про порядок і строк її оскарження.

Постанова суду (судді) про накладення адміністративного стягнення повинна містити положення про стягнення з особи, щодо якої її винесено, судового збору.

Постанова колегіального органу приймається простою більшістю голосів членів колегіального органу, присутніх на засіданні.

Постанова по справі про адміністративне правопорушення підписується посадовою особою, яка розглянула справу, а постанова колегіального органу – головуючим на засіданні і секретарем цього органу.

Постанова оголошується негайно після закінчення розгляду справи. Копія постанови протягом трьох днів вручається або висилається особі, щодо якої її винесено. Копія постанови в той же строк вручається або висилається потерпілому на його прохання. Копія постанови вручається під розписку. У разі якщо копія постанови висилається, про це робиться відповідна відмітка у справі. У випадках, передбачених статтею 258 КУпАП, копія постанови уповноваженої посадової особи у справі про адміністративне правопорушення вручається особі, щодо якої її винесено, на місці вчинення правопорушення.

Постанова по справі про адміністративне правопорушення може бути оскаржена уповноваженими особами. Відповідно до ст. 287 КУпАП постанову може бути оскаржено прокурором, особою, щодо якої її винесено, а також потерпілим. Від імені особи, щодо якої винесено постанову, а також потерпілого за їх дорученням скаргу можуть подати їх законні представники, представники або захисник. Порядок оскарження постанови по справі про адміністративне правопорушення органу чи посадової особи адміністративної юрисдикції встановлено ст. 288 КУпАП. Законом передбачено адміністративний і судовий порядок оскарження постанови. Постанову по справі про адміністративне правопорушення  органу або посадової особи адміністративної юрисдикції може бути оскаржено:

• постанову адміністративної комісії – у виконавчий комітет (а у населених пунктах, де не створено виконавчих комітетів, – виконавчі органи, що виконують їх повноваження) відповідної ради або в районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд, у порядку, визначеному Кодексом адміністративного судочинства України, з особливостями, встановленими цим Кодексом;
• рішення виконавчого комітету (а у населених пунктах, де не створено виконавчих комітетів, – виконавчих органів, що виконують їх повноваження) сільської, селищної, міської ради – у відповідну раду або в районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд, у порядку, визначеному Кодексом адміністративного судочинства України, з особливостями, встановленими цим Кодексом;
• постанову іншого органу (посадової особи) про накладення адміністративного стягнення, постанову по справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксоване в автоматичному режимі – у вищестоящий орган (вищестоящій посадовій особі) або в районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд, у порядку, визначеному Кодексом адміністративного судочинства України, з особливостями, встановленими цим Кодексом.
• постанову інспектора з паркування про накладення адміністративного стягнення (частини перша і третя статті 122, частини перша і друга статті 152-1 цього Кодексу) – в районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд у порядку, визначеному Кодексом адміністративного судочинства України, з урахуванням особливостей, визначених цим Кодексом.

Скарга подається в орган (посадовій особі), який виніс постанову по справі про адміністративне правопорушення, якщо інше не встановлено законодавством України. Скарга, що надійшла, протягом трьох діб надсилається разом із справою органу (посадовій особі), правомочному відповідно до цієї статті її розглядати. Особа, яка оскаржила постанову у справі про адміністративне правопорушення, звільняється від сплати державного мита.

Стаття 289 КУпАП визначає строк оскарження постанови по справі про адміністративне правопорушення. Скаргу на постанову по справі про адміністративне правопорушення може бути подано протягом десяти днів з дня винесення постанови, а щодо постанов по справі про адміністративні правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксовані в автоматичному режимі, та/або про порушення правил зупинки, стоянки, паркування транспортних засобів, зафіксовані в режимі фотозйомки (відеозапису), – протягом десяти днів з дня набрання  постановою законної сили. В разі пропуску зазначеного строку з поважних причин цей строк за заявою особи, щодо якої винесено постанову, може бути поновлено органом (посадовою особою), правомочним розглядати скаргу.

Скарга на постанову по справі про адміністративне правопорушення розглядається правомочними органами (посадовими особами) в десятиденний строк з дня її надходження, якщо інше не встановлено законами України. Орган (посадова особа) при розгляді скарги на постанову по справі про адміністративне правопорушення перевіряє законність і обгрунтованість винесеної постанови і приймає одне з таких рішень:

• залишає постанову без зміни, а скаргу без задоволення;
• скасовує постанову і надсилає справу на новий розгляд;
• скасовує постанову і закриває справу;
• змінює захід стягнення в межах, передбачених нормативним актом про відповідальність за адміністративне правопорушення, з тим, однак, щоб стягнення не було посилено.

Копія рішення по скарзі на постанову по справі про адміністративне правопорушення протягом трьох днів надсилається особі, щодо якої її винесено. В той же строк копія постанови надсилається потерпілому на його прохання.

Порядок набрання постановою судді у справі про адміністративне правопорушення законної сили і оскарження та перегляд постанови суду по справі визначаються статтею 294 КУпАП.

Глава 24-1 КУпАП визначає порядок перегляду постанови по справі про адміністративне правопорушення у разі встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом.

Заключною, вирішальною стадією провадження в справах про адміністративні правопорушення є виконання постанов про накладення адміністративних стягнень. Її сутність полягає в практичній реалізації адміністративного стягнення, призначеного правопорушнику постановою. Стадія виконання постанов про накладення адміністративних стягнень виділена в КУпАП окремим розділом (Р. 5), тобто має уособлену нормативну регламентацію, що свідчить про її важливість. За загальним правилом, встановленим ст. 299 КУпАП, постанова про накладення адміністративного стягнення підлягає виконанню з моменту її винесення, якщо інше не встановлено КУпАП та іншими законами. При оскарженні постанови про накладення адміністративного стягнення постанова підлягає виконанню після залишення скарги без задоволення, за винятком постанов про застосування заходу стягнення у вигляді попередження, а також у випадках накладення штрафу, що стягується на місці вчинення адміністративного  правопорушення.  Постанова  про  накладення  адміністративного стягнення звертається до виконання органом (посадовою особою), який виніс постанову. Постанова про накладення адміністративного стягнення виконується уповноваженим на те органом у порядку, встановленому КУпАП та іншими законами України. У разі винесення кількох постанов про накладення адміністративних стягнень щодо однієї особи кожна постанова виконується окремо.

Стаття 303 КУпАП визначає строки давності виконання постанов про накладення адміністративних стягнень. Не підлягає виконанню постанова про накладення адміністративного стягнення, якщо її не було звернуто до виконання протягом трьох місяців з дня винесення. В разі оскарження постанови перебіг строку давності зупиняється до розгляду скарги. У разі відстрочки виконання постанови відповідно до статті 301 КУпАП перебіг строку давності зупиняється до закінчення строку відстрочки. Законами України може бути встановлено й інші, більш тривалі строки для виконання постанов по справах про окремі види адміністративних правопорушень.

В главах 26-32 КУпАП врегульовано порядок виконання постанов про накладення окремих видів адміністративних стягнень, а в главі 33 – постанови в частині відшкодування майнової шкоди, завданої адміністративним правопорушенням.

Запитання для повторення

1. Яке місце адміністративного права в системі права України?
2. Дати визначення поняття адміністративного права як галузі права.
3. Розкрити предмет регулювання адміністративного права.
4. В чому особливість суспільних відносин, що регулюються нормами адміністративного права?
5. Які основні правові інститути входять до системи адміністративного права України?
6. Що таке норма адміністративного права?
7. Назвати основні види джерел адміністративного права.
8. Що таке адміністративно-правові відносини, яка їх структура?
9. Хто є суб’єктами адміністративного права?
10. Що таке органи виконавчої влади, яка їх система?
11. Який порядок формування Кабінету Міністрів України?
12. Що таке державна служба, хто має право на державну службу?
13. Які категорії посад державної служби і ранги державних службовців визначені законом?
14. Який порядок вступу на державну службу?
15. Які підстави та особливості дисциплінарної відповідальності державних службовців?
16. Назвати основні принципи публічного адміністрування, розкрити принцип законності.
17. Що таке правові форми публічного адміністрування, які їх види?
18. Назвати основні елементи адміністративно-правових режимів.
19. Який порядок запровадження правового режиму воєнного стану?
20. Які основні вимоги до правового регулювання надання адміністративних послуг?
21. Розкрити порядок надання адміністративних послуг.
22. Визначити і розкрити підстави адміністративної відповідальності.
23. Охарактеризувати Кодекс України про адміністративні правопорушення і його структуру.

 

24. Що таке склад адміністративного правопорушення і які його елементи?
25. Визначити і розкрити ознаки адміністративного правопорушення.
26. Що таке об’єкт і предмет адміністративного правопорушення?
27. Хто є суб’єктом адміністративного правопорушення?
28. Що таке об’єктивна сторона адміністративного проступку і які її ознаки?
29. Що таке суб’єктивна сторона адміністративного проступку і які її ознаки? 30 Що таке вина, які її форми?
30. Назвати види адміністративних стягнень, передбачених статтею 24 КУпАП.
31. Що таке провадження у справах про адміністративне правопорушення, яка його структура?
32. Назвати органи,    уповноважені    розглядати    справи     про     адміністративні правопорушення.
33. Який порядок і строки розгляду справ про адміністративні правопорушення?
34. Які дані повинна містити постанова по справі про адміністративне правопорушення?
35. Який порядок оскарження постанови по справі про адміністративне правопорушення уповноваженого органу адміністративної юрисдикції?
36. Який строк давності виконання постанов про накладення адміністративних стягнень?

 

Основні поняття:

адміністративне право як галузь права – це сукупність адміністративно-правових норм, які регулюють суспільні відносини, що виникають при забезпеченні реалізації та захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та законних інтересів юридичних осіб суб’єктами публічної влади, а також в процесі публічного управління в економічній, соціально-культурній та адміністративно-політичній сферах життєдіяльності суспільства і держави; предмет адміністративного права – це сукупність однорідних суспільних відносин, шо регулюються нормами адміністративного права;

метод регулювання (метод) адміністративного права – це сукупність певних загальних і спеціальних прийомів та способів, що використовуються законодавцем для забезпечення регулюючої дії норм адміністративного права і за допомогою яких регулюються суспільні відносин, що є предметом адміністративного права;

норма адміністративного права – це встановлене, санкціоноване або ратифіковане державою, формально визначене, загальнообов’язкове, охоронюване засобами державного примусу правило поведінки, що регулює суспільні відносини у сфері реалізації публічної влади та управлінської діяльності державних органів і органів місцевого самоврядування, яке забезпечує учасникам цих відносин умови реалізації своїх прав та виконання покладених на них обов’язків;

адміністративні правовідносини – це врегульовані нормами адміністративного права суспільні відносини, в яких їх сторони наділені цими нормами суб’єктивними правами і обов’язками та взаємодіють в процесі їх реалізації;

суб’єкти адміністративного права – це носії (власники) суб‘єктивних прав та обов’язків у сфері реалізації публічної влади і публічного управління, встановлених і гарантованих нормами адміністративного права, здатні надані права реалізовувати, а покладені обов’язки виконувати;

державна служба в Україні – це публічна, професійна, політично неупереджена діяльність із практичного виконання завдань і функцій держави;

державний службовець – це громадянин України, який займає посаду державної служби в органі державної влади, іншому державному органі, його апараті (секретаріаті), одержує заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету та здійснює встановлені для цієї посади повноваження, безпосередньо пов’язані з виконанням завдань і функцій такого державного органу, а також дотримується принципів державної служби;

публічне адміністрування – це вид соціального адміністрування, вид специфічної діяльності держави та органів місцевого самоврядування, що дістає вияв у функціонуванні органів та установ, які впливають на суспільні відносини з метою їх урегулювання відповідно до публічних інтересів;

форма публічного адміністрування – це зовнішньо виражена діяльність суб’єктів публічної адміністрації, що здійснюється в рамках їх компетенції для виконання поставлених перед ними завдань;

методи публічного адміністрування – це певні способи практичного здійснення суб’єктами публічної адміністрації владно-адміністративного впливу на відповідні об’єкти, що відповідають характеру й обсягу наданих цим суб’єктам функцій та повноважень, а також особливостям об’єктів впливу;

адміністративно-правовий режим – це певне поєднання адміністративно-правових засобів регулювання, що проявляється в централізованому порядку, імперативному методі правового впливу та юридичній нерівності суб”єктів правовідносин;

адміністративна послуга – це результат здійснення владних повноважень суб’єктом надання адміністративних послуг за заявою фізичної або юридичної особи, спрямований на набуття, зміну чи припинення прав та/або обов’язків такої особи відповідно до закону;

адміністративна відповідальність – це різновид юридичної відповідальності, що являє собою сукупність адміністративних правовідносин, які виникають у зв’язку із застосуванням уповноваженими органами або посадовими особами до осіб, що вчинили адміністративний проступок, передбачених нормами адміністративного права особливих санкцій – адміністративних стягнень, а також інших заходів адміністративного впливу;

адміністративне правопорушення (проступок) – це протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність;

склад адміністративного проступку – це встановлена законом сукупність об’єктивних і суб’єктивних ознак, за наявності яких відповідне протиправне діяння визначається як адмі- ністративний проступок;

суб’єкт адміністративного проступку – це осудна фізична особа, якій на момент вчинення адміністративного правопорушення виповнилося 16 років, і юридична особа;

об’єкт адміністративного проступку – це суспільні відносини та суспільні цінності, на які здійснюється посягання і які охороняються нормами адміністративного права;

об’єктивна сторона адміністративного проступку це сукупність зовнішніх ознак проступку, те, в чому він проявляється назовні – зовнішня поведінка особи, наслідки заподіяної шкоди об’єкту посягання, інші зовнішні ознаки;

суб’єктивна сторона адміністративного проступку це психічний стан суб’єкта проступку під час вчинення адміністративного правопорушення, ті психічні процеси, що характеризують його свідомість і волю під час вчинення протиправного діяння, його психічне ставлення до діяння, яке він вчиняє і його наслідків;

адміністративне стягнення це визначена в законі міра відповідальності, міра покарання у вигляді певних несприятливих заходів морального, матеріального або особистісного характеру, яке застосовується до суб’єкта адміністративного проступку за його протиправне діяння;

провадження в справі про адміністративне правопорушення – це врегульована нормами адміністративного права сукупність послідовно здійснюваних уповноваженими суб’єктами взаємопов’язаних і взаємообумовлених процесуальних дій, що здійснюються у зв’язку із вчиненням адміністративного правопорушення, які спрямовані на всебічне, повне і об’єктивне з’ясування обставин правопорушення та вирішення справи у точній відповідності із законом і виконання постанови про накладення адміністративного стягнення.

 

Література

1. Загальне адміністративне право: підручник / [Гриценко І.С., Мельник Р.С., Пухтецька А.А. та інші]; за заг. ред. І.С. Гриценка. К.: Юрінком Інтер, 568 с.
2. Адміністративне право: підручник за заг. ред.. Ю.П. Битяка Х.: Право, 656 с.
3. Адміністративне право України: Підручник. – Вид. 2, змін. і доп. / За заг. ред.. Т.О. Коломоєць. К.: Істина, 528 с.
4. Курс адміністративного права України: підручник / [В.К. Колпаков, О.В. Кузьменко, І.Д. Пастух, В.Д. Сущенко та ін.] за ред. В.В. Коваленка. К.: Юрінком Інтер, 808 с.
5. Адміністративне право України. Академічний курс: Підруч.: У двох томах: Том Загальна частина \ Ред. Колегія: В.Б. Авер”янов (голова). К.: ”Юридична думка”, 2004. 584с.
6. Колпаков В.К., Кузьменко О.В. Адміністративне право України. К., 544 с.
7. Комзюк А.Т., Гуменюк В.А., Джагупов Г.В. та ін. Адміністративна відповідальність в Україні: Навч. посіб./ За заг. ред. А.Т. Комзюка. 3-є вид., доопр. Харків: Вид-во Харк. нац. ун- ту внутр. справ, 80 с.
8. Кодекс України про адміністративні правопорушення: Науково-практичний коментар / Р.А.Калюжний, А.Т.Комзюк, О.О.Погрібний та ін. К.: Всеукраїнська асоціація видавців

«Правова єдність», 2007. 781 с.

9. Авер’янов В. Нова доктрина українського адміністративного права: концептуальні позиції. Право України, № 5. С. 11-17.
10. Бугайчук К.Л. Співвідношення публічного адміністрування з іншими управлінськими категоріями. Вісник ХНУВС.2017. № 4 (79). С. 154-164.
11. Конституція України від 28 червня 1996 № 254к/96-ВР. Відомості Верховної Ради України, № 30. Ст. 141.
12. Кодекс України про адміністративні правопорушення вiд 12.1984 р. // Відомості Верховної Ради Української РСР. 1984. Додаток до № 51. Ст. 1122 .
13. Про Кабінет Міністрів України. Закон України від 02.2014 р. N 794-VII.
14. Про центральні органи виконавчої влади. Закон України від 03.2011 р. № 3166-VI.
15. Про місцеві державні адміністрації. Закон України від 9 квітня 1999р. № 586-XIV.
16. Про місцеве самоврядування в Україні. Закон України від 21 травня 1997 р. 280/97-ВР
17. Про громадські об’єднання. Закон України від 22.03.2012 № 4572-VI.
18. Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства: Закон України від 09.2011 р. № 3773-VI.
19. Про державну службу. Закон України від 12.2015 р. № 889-VIII.
20. Про правовий режим воєнного стану. Закон України від 05.2015 № 389-VIII.
21. Про адміністративні послуги. Закон України від 09.2012 р. № 5203-VI.
22. Про затвердження Порядку проведення конкурсу на зайняття посад державної служби. Постанова КМУ № 169 від 03.2016 р. № 246.
23. Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади. Постанова КМУ від09.2014 р. № 442.

• Цивільне право як галузь права

Кожного дня ми, навіть не помічаючи, постійно вступаємо у правові відносини, тобто у відносини, що регулюються нормами права. Цивільне право регулює широкий спектр суспільних відносин. Це і побутові майнові, і комерційні, і особисті відносини, які виникають за участю фізичних осіб, організацій та держави.

Цивільне право, як і будь-яка галузь права, характеризується двома основними ознаками: предметом і методом правового регулювання.

Предмет цивільного права окреслено у ст. 1 ЦК. Відповідно до ч. 1 цієї статті, цивільним законодавством регулюються особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Під майновими прийнято розуміти суспільні відносини, які виникають з приводу тих матеріальних благ, які мають економічну цінність. Це товарні відносини двох видів: а) відносини динаміки товарного обігу, який відбувається в суспільстві (перехід товарів від одних осіб до інших у договірних відносинах, при відшкодуванні завданої майнової шкоди); б) відносини його статики, що виникають стосовно належності матеріальних благ окремим учасникам суспільного життя (відносини власності, володіння тощо).

Особисті немайнові відносини характеризуються відсутністю економічного змісту й нерозривним зв’язком з самими учасниками цих відносин (людьми чи їх організаціями). Це відносини з приводу охорони невід’ємних нематеріальних благ (життя, здоров’я, честі, гідності, ділової репутації тощо), а також нематеріальних благ, пов’язаних із результатами творчої та інтелектуальної діяльності людини (творів, їх виконань, винаходів тощо).

Цивільно-правове регулювання суспільних відносин відбувається не стихійно, а за допомогою певних способів та заходів, що впливають на формування поведінки суб’єктів відносин. Сукупність таких способів і заходів називають методам цивільного права. Якщо предмет цивільно- правового регулювання визначає, які суспільні відносини регулюються цивільним правом, то метод цивільно-правового регулювання яким чином регулюються відповідні суспільні відносини.

Цивільно-правовий метод характеризується передусім юридичною рівністю сторін, автономією їх волі та майновою самостійністю; диспозитивністю (правом сторін самостійно визначати характер своїх відносин у межах чинного законодавства); особливим способом вирішення спорів між учасниками цивільних правовідносин; наявністю майнової  відповідальності сторін.

Метод цивільно-правового регулювання найбільш повно виражається у принципах цивільного права.

Принципи цивільного права (від лат. principio – начало, засада) – керівні засади, основоположні ідеї, основні положення, які виражають сутність цивільно-правового регулювання, забезпечують його внутрішню єдність, визначають його загальний зміст та спрямованість.

Згідно зі ст. 1 ЦК легальними (законодавчо визначеними) принципами, на яких засновані цивільні відносини, є юридична рівність, вільне волевиявлення, майнова самостійність їх учасників.

У ст. 3 ЦК закріплено низку принципів цивільного права, об’єднаних спільною назвою «загальні засади цивільного законодавства». Це, зокрема:

• неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; 2) неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом; 3) свобода договору; 4) свобода підприємницької діяльності, яка не заборонена законом; 5) судовий захист цивільного права та інтересу; 6) справедливість, добросовісність та розумність.

Слід пам’ятати, що, по-перше, вказаними засадами не вичерпується перелік принципів цивільного права; по-друге, наведені у вказаній нормі засади не є рівнозначними, оскільки мають різну сферу дії (справедливість, добросовісність та розумність належать до загальноправових засад, тоді як неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини, неприпустимість позбавлення права власності, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом, свобода договору є засадами окремих підгалузей та інститутів цивільного права).

Роль та призначення цивільного права у суспільстві й державі, його соціальна цінність та найважливіші риси взнаходять своє вираження через функції. Під функціями цивільного права розуміють напрями або види впливу правового регулювання на цивільно-правові відносини. Традиційно цивілістична наука та практика виділяють такі функції цивільного права:

• регулятивну; 2) охоронну; 3) компенсаційну; 4) превентивну.

Сутність регулятивної функцій полягає у позитивному регулюванні цивільних відносин через встановлення правил поведінки для їх учасників, що надає їм можливість досягти певного правового результату. Зокрема, це стосується укладення різноманітних договорів (купівлі- продажу, дарування, найму (оренди), підряду, страхування тощо), реалізації спадкових прав, права власності, права інтелектуальної власності, особистих немайнових благ (права на життя, на сім’ю тощо) на власний розсуд, не порушуючи прав інших осіб.

Охоронна функції забезпечує захист порушених цивільних прав та інтересів. Саме таку функцію виконують норми, що передбачають умови, підстави, види чи форми відповідальності особи, яка завдала шкоди майновим чи немайновим благам учасника цивільних відносин. Це стосується як договірних, так і недоговірних зобов’язань. Наприклад, ст. 1166 ЦК встановлює умови відновлення майнового становища потерпілого суб’єкта. Так, майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Тісно пов’язаною з охоронною функцією є компенсаційна функція. Вона полягає у відновленні порушених прав та інтересів суб’єктів цивільного права шляхом надання відповідного матеріального задоволення потерпілому. Так, відповідно до ст. 16 ЦК одним із способів захисту цивільних прав та інтересів є відшкодування завданих збитків.

Превентивна функція полягає в тому, щоб максимально запобігти негативним правовим наслідкам з боку фізичних, юридичних осіб, утримати їх від правопорушень. Вона надає можливість встановити порядок та межі здійснення цивільних прав, відповідно інформуючи суб’єктів про дії, які законодавець визнає як правомірні та протиправні, а також про правові наслідки вчинення останніх.

Цивільне право, як і будь-яка інша самостійна галузь права, має свою організаційно-технічну структурну побудову, систему. Система цивільного права – це систематизована сукупність його структурних елементів (цивільно-правових норм, інститутів, підгалузей), розміщених у певній послідовності та ієрархії.

Норма цивільного права – це загальнообов’язкове правило поведінки, що спрямоване на регулювання особистих немайнових та майнових відносин шляхом встановлення юридичних прав та обов’язків суб’єктів цивільного права.

Інститут цивільного права – це система юридичних норм, що регулюють певну групу однорідних суспільних відносин у сфері цивільного обороту. Наприклад, інститут опіки та піклування, інститут відшкодування шкоди тощо.

Підгалузь цивільного права – це частина цивільного права, яка об’єднує правові норми та інститути, які регулюють суспільні відносини, що мають певне самостійне значення у межах їх відповідного типу. Наприклад, зобов’язальне право, спадкове право, право власності та речові права на чуже майно, право інтелектуальної власності, особисті немайнові права фізичної особи.

Цивільне право України структурно складається із двох частин: 1) загальної та 2) особливої. Загальна частина включає норми про цивільні правовідносини, джерела цивільного права, суб’єкти, об’єкти цивільних відносин, правочини, представництво, довіреність, строки і терміни. Норми  Загальної частини поширюються на всі види цивільних відносин, всі підгалузі та інститути. Особлива частина включає норми, що регулюють певне коло суспільних відносин, – зобов’язальне право, спадкове право, право власності та речові права на чуже майно, право інтелектуальної власності, особисті немайнові права фізичної особи.

Джерелами (формами) цивільного права є зовнішні форми виразу правил поведінки учасників цивільних правовідносин, які засвідчують їхню обов’язковість для певного кола осіб. У цивільно-правовій системі України основним джерелом цивільного права є нормативно-правовий акт, а в окремих випадках – також звичай та договір.

Сукупність нормативно-правових актів різної юридичної сили, які містять цивільно-правові норми, називають цивільним законодавством.

Основу цивільного законодавства становить Конституція України (ч. 1 ст. 4 ЦК). В її нормах закладені цивільно-правові засади регулювання відносин власності (ст. ст. 13, 14, 41), особистих немайнових прав (ст. ст. 3,21, 23, 24, 27, 28, 29, 31, 32), відносин інтелектуальної власності (ст. ст. 41, 54), підприємницької діяльності (ст. 42) тощо. Вона наділена вищою юридичною силою і може бути застосована безпосередньо до врегулювання цивільно-правових відносин, оскільки є нормативно-правовим актом прямої дії.

Окреме місце в системі цивільного законодавства посідають міжнародні договори, ратифіковані Верховною Радою України, що становлять окрему частину національного законодавства. Міжнародні договори мають пріоритет перед національним законодавством. Згідно ч. 2 ст. 10 ЦК, якщо в міжнародному договорі встановлені інші правила, ніж ті, що передбачені національним законом, застосовуються правила міжнародного договору.

Основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України (ч. 2 ст. 4 ЦК), що був прийнятий Верховною Радою України 16 січня 2003 року та набув чинності з 1 січня 2004 року. ЦК України містить 1308 статей у 90 главах, зібраних у 6 книгах:

• книга – Загальні положення;
• книга – Особисті немайнові права фізичних осіб;
• книга – Право власності та інші речові права;
• книга – Право інтелектуальної власності;
• книга – Зобов’язальне право;
• книга – Спадкове право.

До системи цивільного законодавства належать інші законодавчі акти, зокрема: Сімейний кодекс України, який визначає правовий режим майна подружжя та порядок укладення шлюбного договору; Житловий Кодекс України, норми якого регулюють відносини користування житловим приміщенням та передачі його у власність; Земельний кодекс України, який визначає правила щодо оренди земельних ділянок, виникнення та реалізації  права власності на них; а також закони України, норми яких спрямовані на регулювання відповідних цивільно-правових відносин й які приймаються відповідно до Конституції України та ЦК.

Окрему категорію актів цивільного законодавства складають підзаконні нормативно-правові акти: акти Президента України у випадках, встановлених Конституцією України (ч. 3 ст. 4 ЦК); постанови Кабінету Міністрів України, які не можуть суперечити положенням ЦК або іншого закону (ч. 4 ст. 4 ЦК); нормативно-правові акти інших органів державної влади України, органів влади Автономної Республіки Крим у випадках і в межах, встановлених Конституцією України, ЦК та іншими законами (ч. 5 ст. 4 ЦК).

До джерел цивільного права ЦК відніс також звичай, в тому числі звичай ділового обороту. Звичаєм визнається правило поведінки, яке не передбачене актами законодавства, але є усталеним, внаслідок неодноразового та однакового його застосування, та таким, що широко застосовується у певній сфері відносин. Юридична сила звичаю є доволі низькою і тому звичай, що суперечить договору або актам цивільного законодавства, у цивільних відносинах не застосовується (ч. 2 ст. 7 ЦК).

Вперше ЦК України як джерело цивільного права закріпив і договір (ст. 6 ЦК). Сторони мають право укласти договір, який не встановлено актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства, можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати відносини між собою на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано на це, а також у разі, якщо обов’язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Отже, цивільне право як галузь права – це сукупність правових норм, які регулюють особисті немайнові та майнові відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

 

• Цивільні правовідносин: поняття, склад, види, підстави їх виникнення, зміни та припинення

Цивільне право, як і будь яка галузь права, впливає на волю людей, належним чином спрямовує їх поведінку. Держава видає правові норми і таким чином надає правової форми відносинам, що існують в суспільстві (майнові, особисті немайнові, сімейні, спадкові тощо). Наприклад, укладаючи договір купівлі-продажу, продавець і покупець водночас виступають і учасниками відносин, які регулюються нормами цивільного права. Так, відповідні статті ЦК покладають на продавця обов’язок передати товар, а на покупця – оплатити його.

 

Цивільні правовідносини – це врегульовані нормами цивільного права майнові відносини, відносини, пов’язані із інтелектуальною власністю та особисті немайнові відносини, учасники яких є носіями цивільних прав та обов’язків.

Цивільне правовідношення має свою структуру (склад), де традиційно розрізняють такі елементи:

• суб’єкти правовідносин – особи, які беруть участь у них;
• об’єкти правовідносин – майнові або немайнові блага, відносно яких суб’єкти вступають у правовідносини;
• зміст правовідносин – цивільні права та обов’язки їх учасників.

Зміст цивільних правовідносин становлять суб’єктивні цивільні права та суб’єктивні цивільні обов’язки його учасників.

Під суб’єктивним правом розуміють встановлену законом міру дозволеної поведінки правомочної особи. Суб’єктивне цивільне право є поєднанням трьох правомочностей:

1. Правомочність на власні дії. Суб’єкт має право здійснювати самостійно фактичні та юридичні дії.
2. Правомочність вимагати – це можливість вимагати від зобов’язаного суб’єкта виконання ним певних обов’язків.
3. Правомочність на захист, яка полягає у можливості використання механізму державного примусу у випадках порушення суб’єктивного права. Класичним прикладом суб’єктивного права, що об’єднує всі три правомочності, є право власності, де власник має право вимагати від необмеженого кола осіб не порушувати його прав, утримуватися від дій, може звертатися до використання державного механізму примусу для захисту своїх суб’єктивних прав власності і, відповідно, має правомочність здійснювати будь-які юридичні і фактичні дії щодо належного йому майна, а саме – може володіти, користуватися і розпоряджатися власним майном у власних інтересах.

Суб’єктивний цивільний обов’язок – це міра належної поведінки (активної чи пасивної) зобов’язаного суб’єкта. Суть обов’язків полягає в тому, що суб’єкт має виконувати певні дії, прийняті ним добровільно чи покладені на нього законом, або ж утримуватися від них.

У цивільних правовідносинах існує два види обов’язку – активний та пасивний. Так, активну роль відіграє, як правило, боржник. Він має виконати певні юридичні або фактичні дії для досягнення конкретного результату, для виконання обов’язку (боржник зобов’язується виконати певні юридичні дії на користь або в інтересах кредитора за договором доручення). Пасивна роль полягає в утриманні від активних дій для виконання свого обов’язку. Суб’єкти цивільного правовідношення, як правило, відіграють одночасно і активну, і пасивну роль, оскільки мають права й обов’язки (більшість правовідносин має комплексний характер).

Проте є відносини, де існують лише активні і лише пасивні суб’єкти. Наприклад, у договорі позики позичальник має лише суб’єктивний обов’язок, позикодавець – лише суб’єктивне право.

Цивільно-правові відносини досить різноманітні за суб’єктним складом, змістом та підставами виникнення. Традиційно розрізняють такі види цивільних правовідносин.

Майнові та особисті немайнові. Майнові правовідносини спрямовані передусім на задоволення матеріальних інтересів сторін. Більшість цивільних правовідносин є майновими (відносини власності, договірні, із відшкодування заподіяної шкоди тощо). Особисті немайнові правовідносини пов’язані з охороною індивідуальності людини і з нематеріальними благами, які належать громадянину з народження і є невідчужуваними від нього (честь, гідність, ділова репутація тощо).

Абсолютні та відносні. В абсолютних правовідносинах правомочній особі протистоїть невизначене коло зобов’язаних осіб. Так, у відносинах власності зобов’язаною стороною виступають всі особи, що оточують власника, оскільки ніхто з них не може порушувати права власника щодо володіння, користування та розпорядження річчю. У відносних правовідносинах правомочній особі протистоїть певна особа. Так, за договором купівлі-продажу продавець має право вимагати оплати товару від конкретного покупця, а покупець – передачі речі від конкретного продавця.

Речові та зобов’язальні. У речових правовідносинах права можуть бути реалізовані їх носієм самостійно. Так, власник користується своєю річчю і не потребує сприяння інших осіб. У зобов’язальних правовідносинах реалізація права передбачає певні дії зобов’язаної особи: продавець реалізує своє право на отримання грошової суми, якщо покупець виконає обов’язок щодо її сплати.

Правовідносини не перебувають у стані спокою. Вони виникають, змінюються і припиняються на підставі передбачених у законі обставин – юридичних фактів. Всі юридичні факти можна поділити на дві групи: події та дії.

Події настають незалежно від волі людей (стихійні лиха, смерть людини, закінчення строку тощо). Але, наприклад, внаслідок подій у спадкоємців виникає право на спадщину, у страхувальника – право на відшкодування шкоди.

Дії – це результат свідомої діяльності людини. За ознакою правомірності дії поділяються на правомірні (тобто такі, що відповідають приписам закону) та неправомірні (такі, що суперечать закону). Правомірні дії залежно від їх спрямованості поділяються на:

• юридичні акти (дії, спеціально спрямовані на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та обов’язків, тобто, спрямовані на настання певних цивільно-правових наслідків);

• юридичні вчинки (дії, спеціально не спрямовані на настання певних юридичних наслідків, однак такі, що породжують юридичні наслідки з огляду на норми цивільного права).

Юридичні акти як підстави виникнення цивільних правовідносин можуть бути поділені на акти суб’єктів приватного права (приватноправові акти, зокрема вчинення правочинів, увалення установчих документів) та індивідуальні акти суб’єктів публічного права (адміністративні акти (ухвалення рішень, розпоряджень тощо, чи судових актів – рішень, ухвал, постанов тощо).

У ЦК акти суб’єктів приватного права названі «діями осіб». Згідно з ч. 1 ст. 11 ЦК цивільні права та обов’язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов’язки. В останньому випадку йдеться про виникнення цивільних правовідносин не на підставі законодавчої норми як конкретного правила поведінки, а на підставі загальних принципів цивільного права (загальних засад цивільного законодавства) (ст. 3 ЦК).

Акти законодавства (нормативні акти) належать до нормативних підстав виникнення цивільних правовідносин. Якщо на момент набрання чинності нормою законодавства вже існують певні обставини, настання яких передбачає відповідна юридична норма (наприклад, народження, створення твору, публічна пропозиція укласти договір тощо), цивільні правовідносини виникають, змінюються чи припиняються на підставі вказаної норми (нормативна підстава) та відповідних обставин (юридичний факт) (ч. 3 ст. 11 ЦК).

Неправомірні дії можуть бути підставами виникнення правовідносин у випадках заподіяння шкоди, набуття чужого майна без достатніх правових підстав тощо.

Перелік найбільш поширених у цивільному праві індивідуальних підстав виникнення правовідносин – юридичних фактів – наведено у ст. 11 ЦК. Згідно з ч. 2 ст. 11 ЦК підставами виникнення цивільних прав та обов’язків, зокрема, є: 1) договори та інші правочини; 2) створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності; 3) завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі; 4) інші юридичні факти».

У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов’язки виникають безпосередньо з актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим або органів місцевого самоврядування або можуть виникати з рішення суду (ч.ч. 4-5 ст. 11 ЦК). У випадках, встановлених актами цивільного законодавства або договором, підставою виникнення цивільних прав та обов’язків може бути настання або ненастання певної події (ч. 6 ст. 11 ЦК).

Важливою є вказівка ст. 11 ЦК на інші юридичні факти як підстави виникнення цивільних правовідносин. Таким чином, законодавець визнає, що життєві обставини, прямо не згадані в актах цивільного законодавства, можуть породжувати цивільні права та обов’язки з огляду на загальні принципи цивільного права.

 

• Суб’єкти цивільних правовідносин

Суб’єктами цивільних правовідносин є їх учасники. Згідно зі ст. 2 ЦК учасниками цивільних відносин є: фізичні особи та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права.

У ЦK розрізняються два види суб’єктів цивільних відносин: особи приватного права і особи публічного права. У зв’язку з цим варто звернути увагу на те, що на відміну від фізичних та юридичних осіб держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави тощо у ЦК не іменуються особами, хоча й визнаються учасниками цивільних відносин. Це пов’язано з тим, що вони є суб’єктами не приватного (цивільного), а публічного права. Участь у цивільних відносинах не є для них головним призначенням, вона зумовлена лише певною ситуацією.

Суб’єкт цивільно-правових відносин, якому належить право, називається активним суб’єктом, або уповноваженим суб’єктом. Суб’єкт цивільних відносин, на якого покладено обов’язок, називається пасивним суб’єктом, або зобов’язаним суб’єктом. Проте таких цивільно-правових відносин, у яких є лише суб’єкт права і лише суб’єкт обов’язку, дуже мало. У більшості випадків учасники цивільних правовідносин одночасно мають і права, і обов’язки, тобто виступають і як зобов’язані, і як уповноважені особи. Наприклад, у договорі купівлі-продажу продавець зобов’язаний передати продану річ, але має право на отримання її вартості. Покупець, у свою чергу, має право вимагати передачі йому купленої речі, але зобов’язаний сплатити її вартість.

Як уповноваженою, так і зобов’язаною стороною може бути одна особа або декілька осіб.

Необхідною умовою участі фізичної або юридичної особи у цивільних правовідносинах є наявність у неї цивільної правосуб’єктності. Цивільну правосуб’єктність зазвичай визначають як можливість (здатність) особи бути учасником цивільного правового відношення. Складовими правосуб’єктності є правоздатність та дієздатність. Цивільна правоздатність – це здатність особи мати цивільні права та обов’язки. Цивільна дієздатність – це здатність особи своїми діями набувати для себе цивільні права і створювати цивільні обов’язки.

Оскільки фізичні і юридичні особи є різними суб’єктами цивільних правовідносин зі своїми особливостями, розглянемо їх окремо.

Відповідно до ст. 24 ЦК фізичною особою є людина як учасник цивільних відносин. Фізична особа набуває прав та обов’язків і здійснює їх під своїм ім’ям. Ім’я фізичної особи, яка є громадянином України, складається з прізвища, власного імені та по батькові, якщо інше не випливає із закону або звичаю національної меншини, до якої вона належить. При здійсненні окремих цивільних прав фізична особа відповідно до закону може використовувати псевдонім (вигадане ім’я) або діяти без зазначення імені. Місцем проживання фізичної особи є житло, в якому вона проживає постійно або тимчасово.

У фізичної особи цивільна правоздатність виникає у момент народження та припиняється у момент смерті громадянина (ст. 25 ЦК). Хоча за загальним правилом правоздатність фізичної особи виникає у момент її народження, у випадках, встановлених законом, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини, а здатність мати окремі цивільні права та обов’язки може пов’язуватися з досягненням фізичною особою відповідного віку. Так, згідно з ч. 1 ст. 1222 ЦК спадкоємцями за заповітом і за законом можуть бути особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народжені живими після відкриття спадщини. Виникнення цивільної правоздатності у момент народження не означає, що фізична особа одночасно набуває можливості бути суб’єктом будь-яких цивільних правовідносин. Протягом життя обсяг правоздатності може змінюватися.

ЦК визначає обсяг цивільної правоздатності фізичної особи невичерпним чином – шляхом вказівки на те, що фізична особа має всі особисті немайнові права, встановлені Конституцією України та ЦК та здатна мати майнові права, не встановлені ЦК або іншим законом. Саме невичерпність обсягу вказаних прав полягає у правилі, закріпленому в ч. 4 ст. 26 ЦК: фізична особа здатна мати інші цивільні права, що не встановлені Конституцією України, ЦК, іншим законом, якщо вони не суперечать закону та моральним засадам суспільства.

Усі фізичні особи є рівними у здатності мати цивільні права та обов’язки.

ЦК встановлює, що правочин, який обмежує можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права та обов’язки, є нікчемним.

Обмеження правоздатності можливе лише у вигляді санкції за скоєння адміністративного правопорушення чи злочину і передбачено відповідно адміністративним чи кримінальним законом. Зокрема, при застосуванні такої міри кримінального покарання, як позбавлення волі, особа на певний час позбавляється права вільно, на свій розсуд обирати місце проживання.

Здійснення цивільних прав та свобод невіддільне від виконання цивільних обов’язків, які фізична особа здатна мати як учасник цивільних правовідносин (ч. 5 ст. 26 ЦК). Причому при здійсненні своїх прав особа, включаючи і фізичну особу, зобов’язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (ч. 2 ст. 13 ЦК). Це повною мірою відповідає ст. 66 Конституції України, яка зобов’язує кожного не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані збитки.

Найбільшим обсягом цивільних прав володіють громадяни України. Іноземні громадяни та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, що і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Цивільна дієздатність фізичної особи – це її здатність своїми діями набувати для себе цивільних прав і самостійно їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов’язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання. Відповідно до чинного законодавства цивільну дієздатність має лише фізична особа, яка усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними.

Дієздатність виникає у повному обсязі з моменту досягнення особою повноліття – 18 років (ст. 34 ЦК). У разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття, вона набуває повної цивільної дієздатності з моменту його реєстрації.

Разом з цим ЦК передбачає інші випадки і порядок надання повної цивільної дієздатності неповнолітній особі. Зокрема, повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і працює за трудовим договором, а також неповнолітній особі, котра записана матір’ю або батьком дитини; фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і котра бажає займатися підприємницькою діяльністю. У перших двох випадках надання повної цивільної дієздатності проводиться за рішенням органу опіки та піклування за заявою заінтересованої особи і письмовою згодою батьків (усиновлювачів) або піклувальника, а у разі відсутності такої згоди – може бути надана за рішенням суду. В останньому випадку виникнення повної цивільної дієздатності пов’язується з моментом державної реєстрації фізичної особи як підприємця, однак вказаному обов’язково передує письмова згода на це батьків (усиновлювачів), піклувальника або органу опіки та піклування. У разі припинення трудового договору, припинення фізичною особою підприємницької діяльності надана їй повна цивільна дієздатність зберігається (ст. 35 ЦК).

Закон поділяє фізичних осіб, які не досягли повноліття, на дві вікові категорії: фізичні особи, які не досягли чотирнадцяти років (малолітні особи), і фізичні особи у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років (неповнолітні особи). Кожна із цих категорій фізичних осіб наділяється певним обсягом дієздатності.

Фізична особа, яка не досягла чотирнадцяти років має часткову 

цивільну дієздатність. Така особа здатна самостійно вчиняти дрібні побутові правочини і здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом.

Правочин вважається дрібним побутовим, якщо відповідає таким ознакам: задовольняє побутові потреби особи; відповідає її фізичному, духовному чи соціальному розвитку; стосується предмета, який має невисоку вартість. Поняття дрібного побутового правочину є оціночним і у разі спору суд, виходячи з оцінки фактичних обставин справи, повинен кваліфікувати правочин як дрібний побутовий або як такий, що не відповідає вказаним ознакам.

Фізична особа у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років має неповну цивільну дієздатність. Обсяг неповної цивільної дієздатності розкривається перш за все у переліку дій, які можуть бути вчинені неповнолітньою фізичною особою самостійно. Окрім вчинення дрібних побутових правочинів вона може: самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами; самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної творчої діяльності, що охороняються законом; бути учасником (засновником юридичних осіб), якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи; самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунка) та розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім’я (грошовими коштами на рахунку).

До обсягу неповної цивільної дієздатності неповнолітніх осіб входять й інші дії: реалізація авторських (винахідницьких) прав, реалізація прав вкладників у банківських установах, право бути учасником (засновником) юридичних осіб. Зокрема, при реалізації прав на об’єкти інтелектуальної власності неповнолітні можуть укладати ліцензійні та авторські договори, одержувати винагороду.

Інші дії, включаючи й дії з розпорядження грошовими коштами, що внесені повністю або частково іншими особами у фінансову установу на ім’я неповнолітньої особи, здійснюються за згодою органу опіки та піклування та батьків (усиновлювачів) або піклувальника.

Неповнолітня особа особисто несе відповідальність за порушення договору, укладеного нею самостійно відповідно до закону. В такому ж порядку неповнолітня особа відповідає за порушення договору, укладеного за згодою батьків (усиновлювачів), піклувальника. Якщо у неповнолітньої особи недостатньо майна для відшкодування збитків за таким договором, додаткову відповідальність несуть її батьки (усиновлювачі) або піклувальник.

Неповнолітня особа відповідає за завдану нею шкоду самостійно на загальних підставах. У разі відсутності у неповнолітньої особи майна, достатнього для відшкодування заподіяної нею шкоди, остання  відшкодовується у частині, якої не вистачає, або у повному обсязі її батьками (усиновлювачами) чи піклувальником, якщо вони не доведуть, що шкоду завдано не з їх вини. Якщо неповнолітня особа перебувала у закладі, який за законом здійснює щодо неї функції піклувальника, цей заклад зобов’язаний відшкодувати шкоду в частині, якої не вистачає, або у повному обсязі, якщо не доведе, що шкоду завдано не з його вини.

Здатність до вольових дій особи може бути порушена внаслідок психічного захворювання, зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами або токсичними речовинами. При цьому страждають перш за все майнові інтереси такої особи або її сім’ї. З метою запобігання завданню шкоди майновим інтересам закон передбачає можливість обмеження цивільної дієздатності фізичної особи або визнання фізичної особи недієздатною.

До обмеження дієздатності фізичної особи можуть призвести дві обставини: якщо вона страждає на психічний розлад, який суттєво впливає на її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними; якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім’ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов’язана утримувати, у скрутне матеріальне становище (ч.ч. 1, 2 ст. 36 ЦК).

Обмеження дієздатності здійснюється у судовому порядку і можливо лише щодо повнолітніх осіб. Цивільна дієздатність останніх вважається обмеженою з моменту набрання законної сили рішенням суду про це.

Над обмеженою у дієздатності фізичною особою встановлюється піклування, і вона самостійно може вчиняти лише дрібні побутові правочини. Вчинення правочинів щодо розпорядження майном та інших, що виходять за межі дрібних побутових, можливо лише за згодою піклувальника. Відмова останнього дати згоду на вчинення таких правочинів може бути оскаржена особою, цивільна дієздатність якої обмежена, до органів опіки та піклування або до суду.

Що ж стосується заробітку, пенсії, стипендії, інших доходів вказаної особи, то одержання та розпорядження ними здійснюється піклувальником. Водночас останній може письмово дозволити цій особі самостійно одержувати заробіток, пенсію, стипендію, інші доходи та розпоряджатися ними.

Обмежена у дієздатності фізична особа самостійно несе відповідальність за порушення нею договору, укладеного за згодою піклувальника, та за шкоду, завдану нею іншій особі.

У разі видужання фізичної особи, цивільна дієздатність якої була обмежена, або такого поліпшення її психічного стану, який відновив у повному обсязі її здатність усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними, суд поновлює її цивільну дієздатність. У разі припинення фізичною особою зловживання спиртними напоями, наркотичними засобами, токсичними речовинами, азартними іграми тощо суд поновлює її цивільну дієздатність. Піклування, встановлене над фізичною особою, припиняється на підставі рішення суду про поновлення цивільної дієздатності.

Фізична особа може бути визнана судом недієздатною, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу не здатна усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними (ст. 39 ЦК).

Таким чином, психічний розлад може бути підставою як для обмеження у дієздатності, про що вже йшлося, так і для визнання фізичної особи недієздатною. Правове значення для цього має характер психічного розладу. Фізична особа визнається недієздатною з моменту набрання законної сили рішенням суду про це. Якщо від часу виникнення недієздатності залежить визнання недійсним шлюбу, договору або іншого правочину, суд з урахуванням висновку судово-психіатричної експертизи та інших доказів щодо психічного стану особи може визначити у своєму рішенні день, з якого вона визнається недієздатною.

Над недієздатною фізичною особою встановлюється опіка. Така особа позбавляється права на вчинення будь-якого правочину. Правочини від імені недієздатної фізичної особи та в її інтересах вчиняє її опікун, який одночасно несе відповідальність за шкоду, завдану недієздатною фізичною особою.

Цивільна дієздатність фізичної особи, яка була визнана недієздатною, поновлюється судом за заявою опікуна або органу опіки та піклування. Своїм рішенням суд припиняє опіку, якщо буде встановлено, що внаслідок видужання або значного поліпшення психічного стану у особи поновилася здатність усвідомлювати значення своїх дій та керувати ними.

Порядок визнання фізичної особи недієздатною або обмежено недієздатною, поновлення цивільної дієздатності встановлюється Цивільним процесуальним кодексом України.

Згідно зі ст. 80 ЦК юридична особа – це організація, створена шляхом об’єднання осіб та/або майна, яка наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, тобто може від свого імені набувати майнових та особистих немайнових прав і нести цивільні обов’язки, бути позивачем та відповідачем у суді.

Юридична особа (організація) визнається державою як суб’єкт права, виступає у цивільному обороті від власного імені, має відокремлене майно, яке належить їй залежно від виду (приватна чи публічна) на праві власності або на іншому речовому праві, несе самостійну відповідальність за своїми зобов’язаннями.

Юридична особа має право на недоторканність її ділової репутації, на таємницю кореспонденції, на інформацію та інші особисті немайнові права, які можуть їй належати

Залежно від порядку створення юридичні особи поділяються на: юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права (ч. 2 ст. 81 ЦК). Перші створюються за волевиявленням засновників на підставі установчих документів, другі – розпорядчим актом Президента України, органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування (наприклад, органи державної і муніципальної влади й управління, державний вищий навчальний заклад, державна бібліотека тощо).

Цивільна правоздатність юридичної особи виникає з моменту її створення і припиняється з дня внесення до єдиного державного реєстру запису про її припинення.

Відповідно до чинного законодавства юридична особа вважається створеною з дня її державної реєстрації, тобто це засвідчення факту створення юридичної особи, а також вчинення інших реєстраційних дій шляхом внесення відповідних записів до єдиного державного реєстру. До реєстру вносяться відомості про організаційно-правову форму юридичної особи, її найменування, місцезнаходження, органи управління, філії та представництва, мету установи, а також інші відомості, встановлені законом, зокрема, про її припинення. Юридична особа припиняється в результаті реорганізації (злиття, приєднання, поділу, перетворення) або ліквідації. У разі реорганізації юридичних осіб майно, права та обов’язки переходять до правонаступників.

Термін «правоздатність» юридичної особи підлягає поширеному тлумаченню, оскільки до його змісту входять і всі елементи дієздатності. Юридична особа стає правосуб’єктною з моменту свого створення, тобто в момент реєстрації стає не тільки правоздатною, а й дієздатною, і має можливість набувати цивільних прав та обов’язків, здійснюючи їх через свої органи. У зв’язку з цим іноді вживається термін «праводієздатність юридичної особи».

Юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов’язаннями усім належним їй майном. Учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов’язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов’язаннями її учасника (засновника), крім випадків, встановлених установчими документами та законом. Особи, які створюють юридичну особу, несуть солідарну відповідальність за зобов’язаннями, що виникли до її державної реєстрації. Юридична особа відповідає за зобов’язаннями її учасників (засновників), що пов’язані з її створенням, лише у разі наступного схвалення їхніх дій відповідним органом юридичної особи.

Юридичні особи можуть створюватися у формі товариств, установ та в інших формах, встановлених законом.

Товариством  є  організація,  створена  шляхом  об’єднання  осіб (учасників), які мають право участі у цьому товаристві. Товариство може бути створено однією особою, якщо інше не встановлено законом. Товариства поділяються на підприємницькі та непідприємницькі. Підприємницькі товариства – це товариства, що здійснюють підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку та наступного його розподілу між учасниками, можуть бути створені лише як господарські товариства (повне товариство, командитне товариство, товариство з обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) або виробничі кооперативи. Непідприємницькі товариства – це товариства, що не мають на меті одержання прибутку для його наступного розподілу між учасниками.

Установою є організація, створена однією або кількома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об’єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна.

Непідприємницькі товариства (кооперативи, крім виробничих, об’єднання громадян тощо) та установи можуть поряд зі своєю основною діяльністю здійснювати підприємницьку діяльність, якщо інше не встановлено законом і якщо ця діяльність відповідає меті, для якої вони були створені, та сприяє її досягненню.

Учасником цивільних правовідносин також може бути держава, наділена правосуб’єктністю, яка має універсальний характер. Однак держава здійснює свої повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів України. Свою правосуб’єктність держава реалізує через систему органів (міністерства, державні служби, центральні органи виконавчої влади із спеціальним статусом, місцеві державні адміністрації, територіальні органи міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, а також інші уповноважені державою органи).

Держава є суб’єктом цивільних відносин у питаннях: набуття права власності на скарб, що є пам’яткою історії та культури (ст. 343), реквізиції (ст. 353), конфіскації(ст. 354 ЦК); зобов’язальних правовідносин: договірних (договір банківського вкладу, кредитний договір тощо), недоговірних (обов’язок держави відшкодувати шкоду, завдану каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю внаслідок злочину – ст. 1207 ЦК); зі спадкових відносин. Однією з правових форм участі держави у цивільних відносинах є створення юридичних осіб публічного права, а саме: державних підприємств, навчальних закладів, закладів охорони здоров’я тощо у випадках та в порядку, встановлених Конституцією та законом.

 

• Об’єкти цивільних правовідносин

Об’єктами цивільних правовідносин, по суті, є об’єкти цивільних прав, види та правовий режим щодо яких встановлений розділом ІІІ книги 1 ЦК.

Вважається, що ці поняття є тотожними, а тому можливо використовувати як один, так й інший термін.

Об’єкти цивільних правовідносин (прав) – це матеріальні і нематеріальні блага, з приводу яких виникають цивільні правовідносини.

До об’єктів цивільних прав ст. 177 ЦК відносить речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформацію, а також інші матеріальні те нематеріальні блага. Законодавець не дає визначення об’єктів цивільних прав, а лише пропонує їх приблизний перелік. Цей перелік основних об’єктів цивільних прав, можна вважати невичерпним, оскільки в нормі вживаються терміни «інші матеріальні і нематеріальні блага».

Необхідною ознакою об’єктів цивільних прав є їх оборотоздатність (ст. 178). За критерієм оборотоздатності об’єкти цивільних прав поділяються на: 1) речі, які вільно перебувають в обігу; 2) речі, які обмежені в обігу; 3) речі, які вилучені з обігу.

Більшість об’єктів цивільних прав належать до таких, що обертаються вільно. Вони можуть відчужуватися, переходити у власність будь-якого суб’єкта цивільних правовідносин без обмежень. Право власності речей, які обмежені в обігу регламентується спеціальними правилами. Це обмеження встановлюється з міркувань державної чи суспільної небезпеки (вогнепальна та мисливська зброя, сильно діюча отрута, наркотичні засоби тощо). Речі, вилучені з обігу, можуть виступати предметом цивільно- правових правочинів (об’єкти державної власності, об’єкти ядерної енергетики, об’єкти історико-культурної спадщини тощо).

Основним і найпоширенішим об’єктом цивільних прав виступають речі. Відповідно до ст. 179 ЦК речами визнаються предмети матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов’язки. До предметів матеріального світу відносяться об’єкти, створені природою, та об’єкти, створені у результаті діяльності людини.

З урахуванням особливостей встановленого для речей правового режиму в цивільному законодавстві виділяють наступні їх групи: нерухомі та рухомі речі; індивідуально визначені речі та родові; речі подільні та неподільні; головні та приналежності; речі споживні та неспоживні; складні речі та складові частини речі; продукція, плоди та доходи, гроші, валютні цінності та цінні папери; роботи, послуги; нематеріальні блага.

Згідно зі ст. 180 ЦК особливим об’єктом цивільних прав визнаються тварини. На них розповсюджується правовий режим речей, крім випадків встановлених законом. Визнання тварин самостійним об’єктом цивільних прав обумовлено розповсюдженістю правочинів, предметом яких є тварини, та необхідністю їх захисту.

Поділ речей на нерухомі та рухомі обумовлений перш за все їх  фізичними властивостями (ст. 181 ЦК). Нерухомі речі постійно знаходяться на одному і тому ж місці (земля, житлові будинки, інші будівлі, споруди тощо), а їх переміщення у просторі або неможливе зовсім, або може призвести до їх істотного знецінення. У ст. 181 ЦК до категорії нерухомих речей віднесено дві основні групи об’єктів – земельні ділянки, а також об’єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни призначення. Крім земельних ділянок, до нерухомого майна належать надра, водні об’єкти, багаторічні насадження, будинки, споруди житлового та виробничого призначення, підприємства як майнові комплекси. Ті об’єкти, що розташовані на земельних ділянках, вважаються нерухомими речами до того моменту, поки існує зв’язок із землею. У разі їх відокремлення ці об’єкти або знецінюються через неможливість використання їх за призначенням, або переходять до категорії рухомих речей (наприклад, багатолітні насадження). Правовий режим нерухомої речі може бути поширений законодавством і на інші об’єкти, які не обов’язково тісно пов’язані з землею, зокрема, на повітряні та морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об’єкти та інші речі, права на які підлягають державній реєстрації (ч. 1 ст. 181 ЦК).

Відповідно до ст. 182 ЦК право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Державна реєстрація прав на нерухомість і правочинів щодо нерухомості є публічною. Вона здійснюється відповідним державним органом, який зобов’язаний надавати уповноваженим органам інформацію про реєстрацію прав на нерухоме майно у порядку, визначеному законом. Згідно з положеннями ст. 210 ЦК для правочинів, які підлягають обов’язковій державній реєстрації, остання є умовою їх чинності.

Рухомими визнаються речі, які вільно переміщуються у просторі без істотної шкоди їх господарському призначенню. Правочини з такими речами не підлягають державній реєстрації і здійснюються суб’єктами цивільного права вільно, на їх власний розсуд.

Подільною є річ, яку можна поділити без втрати її цільового призначення. Неподільною є річ, яку, відповідно, не можна поділити без втрати її цільового призначення (ст. 183 ЦК).

В основу такої класифікації покладено природну властивість речей зберігати або втрачати своє господарське призначення після відділення будь-якої частини. У фізичному сенсі кожний матеріальний предмет можна розділити на частини, наприклад, автомобіль можна розібрати на запчастини, але це не завжди можливо без його погіршення і, відповідно, втрати можливості бути використаним за призначенням. Таким чином, саме збереження здатності виконувати господарську функцію навіть після поділу речі має значення для визнання речі подільною або неподільною.

Існування цієї групи речей має особливе юридичне значення при розділі майна, яке знаходиться у спільній власності, коли є необхідність відокремлення певної частки від загальної майнової маси. Подільні речі діляться в натурі з виділом кожному його частини. Неподільна річ передається одному із співвласників, інші власники отримують грошову чи майнову компенсацію. Також неподільна річ, яка знаходиться у спільній власності, може бути продана з подальшим розподілом отриманої суми між співвласниками пропорційно частині кожного.

У ст. 184 ЦК встановлюється правовий режим речей, визначених індивідуальними або родовими ознаками. Річ визнається визначеною індивідуальними ознаками, якщо вона наділена тільки їй притаманними властивостями, що вирізняють її з-поміж інших однорідних речей та індивідуалізують цю річ у цивільному обороті. До визначених індивідуальними ознаками належать речі, що мають декілька характерних ознак, які індивідуалізують їх у цивільному обороті (наприклад, годинник, магнітофон, автомобіль та ін.); які мають багато ознак, що дозволяють відрізнити їх від інших речей (наприклад, будинок, пароплав, супутник та ін.); а також речі, єдині у своєму роді (наприклад, скульптура або картина відомого автора, унікальна антикварна річ та ін.). У зв’язку з цими особливостями та відповідно до чинного законодавства речі, визначені індивідуальними ознаками, є юридично незамінними.

Визначеними родовими ознаками є речі, які мають ознаки, властиві всім речам того ж роду і вимірюються числом, вагою, мірою (наприклад, 1 т борошна, 1 л молока, 1 м тканини тощо). Відповідно до ч. 2 ст. 184 ЦК речі, що визначаються родовими ознаками, є замінними.

Правове значення поділу речей на визначені індивідуальними та родовими ознаками полягає у такому. При фізичному знищенні речей, визначених індивідуальними ознаками, боржник звільняється від обов’язку передати їх кредитору в натурі, якщо це було передбачено відповідним зобов’язанням, але зобов’язаний виплатити останньому грошову компенсацію їх вартості. При загибелі речей, визначених родовими ознаками, боржник, як правило, не звільняється від виконання зобов’язання в натурі, оскільки є можливість замінити річ, яка булла предметом зобов’язання, іншою річчю такого ж роду та якості.

Поділ речей на споживні та неспоживні (ст. 185 ЦК) обумовлений різним характером та строком використання корисних властивостей речей. Під час використання одні речі повністю знищуються, інші перетворюються в нову річ, треті зберігають свою цілісність протягом тривалого періоду часу.

Речі, які внаслідок одноразового їх використання припиняють своє фізичне існування або переходять в інший стан, є споживними. При використанні за призначенням споживні речі споживаються повністю (наприклад, продукти харчування, паливо тощо) або перетворюються на іншу річ (наприклад, сировина та напівфабрикати набувають значення готової продукції). Споживні речі можуть бути предметом договору позики. Неспоживними   називають                       речі,       які       використовуються     за         їх призначенням тривалий час і втрачають свої споживні якості поступово (наприклад, одяг, взуття, обладнання тощо). Неспоживні речі можуть бути предметом договорів майнового найму, оренди, побутового прокату, лізингу тощо.

Речі можуть перебувати в такому господарсько-цільовому зв’язку, в якому одна з них є головною, а інша – її приналежністю (наприклад, музичний інструмент і футляр до нього, автомобіль і комплект інструментів тощо). Приналежністю є річ, яка призначена для обслуговування іншої (головної) речі і пов’язана з нею спільним господарським призначенням. Приналежність не є складовою частиною головної речі і у відповідних випадках може бути предметом самостійної угоди. Проте у більшості випадків приналежність поділяє долю головної речі, якщо інше не визначено законом або договором (ч. 2 ст. 186 ЦК). Приналежність до головної речі вказується у стандартах, технічних умовах або прейскурантах, якими визначається комплектність продукції, стосовно якої укладається відповідний правочин.

Більшість речей складаються з відповідної кількості складових частин. Складовою частиною речі є все те, що не може бути відокремлене від речі без її пошкодження або істотного знецінення (ст. 187 ЦК). Наприклад, будь- який побутовий прилад (пральна машина, холодильник, телевізор тощо) складається з відповідної кількості визначених його функціональним призначенням та технічними характеристиками складових частин. Відокремлення деяких частин (деталей), з яких він складається, може призвести до неможливості його застосування за призначенням і, як наслідок, істотного знецінення. При переході права на річ її складові частини не підлягають відокремленню.

Якщо кілька речей утворюють єдине ціле, що дає змогу використовувати його за призначенням, вони вважаються однією складною річчю (ст. 188 ЦК). Складні речі об’єднані єдиним господарським або споживчим призначенням, що дає змогу використовувати їх за призначенням як одну річ (наприклад, меблевий гарнітур, столовий сервіз, колекція монет, марок та ін.). Кожна із речей, з яких вони складаються, може використовуватися за призначенням і окремо одна від одної, але в цьому випадку втрачає своє призначення як складова частина складної речі. Дія правочину, вчиненого щодо складної речі, поширюється на всі окремі речі, які її складають, якщо договором не визначено інше.

В основу поділу речей на продукцію, плоди і доходи покладено можливість створення нових об’єктів в результаті користування (експлуатації) інших речей (ст. 189 ЦК).

Продукцією визнаються результати виробничої діяльності суб’єктів цивільного права. Продукція є результатом переробки сировини та напівфабрикатів у речі з готовими споживчими якостями, обумовленими їх господарським призначенням. Право власності на продукцію, якщо інше не передбачене законом або договором, належить власнику (власникам) підприємства як цілісного майнового комплексу, з використанням якого її виготовлено.

До плодів відносять все те, що є результатом органічного розвитку самої речі (плоди фруктових дерев, інших рослин). Результатом життєдіяльності тварин є їх приплід. Доходи – це, як правило, грошові кошти (інколи інші матеріальні цінності), які здатна приносити річ, перебуваючи у господарському обороті (орендна плата, дивіденди по акціях тощо). Плоди, приплід тварин, доходи, що приносять речі, належать власникові речі, якщо інше не встановлено законом або договором власника з іншою особою (ч. 2 ст. 189 ЦК).

Майном як особливим об’єктом законодавство визначає окрему річ, сукупність речей, а також майнові права та обов’язки (ст. 190 ЦК). Термін «майно» вживається у цивільному праві для термінологічного визначення як окремих речей, так і їх сукупності. Майном найчастіше визначається сукупність всіх матеріальних цінностей відповідного суб’єкта, враховуючи речі, гроші, цінні папери, а також майнові права та обов’язки.

Підприємством вважається єдиний майновий комплекс, що використовується для здійснення підприємницької діяльності (ч. 1 ст. 191 ЦК). Відповідно до ч. 2 ст. 191 ЦК до складу підприємства як єдиного майнового комплексу входять усі види майна, призначені для його діяльності, включаючи земельні ділянки, будівлі, споруди, устаткування, інвентар, сировину, продукцію, права вимоги, борги, а також права на позначення, що індивідуалізують підприємство, його продукцію, роботи та послуги (фірмові найменування, знаки для товарів і послуг) та інші виключні права, якщо інше не передбачене законом або договором.

Незалежно від того, чи є у складі підприємства традиційне нерухоме майно (земельні ділянки, будівлі, споруди, тощо), як єдиний майновий комплекс воно визнається нерухомістю (ч. 3 ст. 191 ЦК).

Грошами (грошовими коштами) визнаються нормативно визначені та виражені в емітованих в обіг паперових і металевих знаках або у безготівковій формі умовні вартісні одиниці (гривні, копійки або відповідні одиниці іноземної валюти, наприклад, долари і центи), які мають забезпечений на законодавчому рівні примусовий курс, що полягає в обов’язковості їх приймання за визначеною номінальною вартістю, визначають міру вартості речей, робіт, послуг, інших матеріальних і нематеріальних благ, а також втрат (майнової та немайнової шкоди, збитків тощо), визнаються у цивільному обороті законним платіжним та кредитним засобом і забезпечують здійснення всіх видів платежів та розрахунків, виконуючи функції загального еквівалента, обігу і нагромадження.

Законним платіжним засобом, обов’язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України – гривня (ч. 1 ст. 192 ЦК).

Валютними цінностями (ст. 193 ЦК) є гроші (грошові кошти), цінні папери та інші окремі види майна, правовий режим яких визначається положеннями спеціального законодавства України, що встановлюють їх вичерпний перелік та порядок вчинення правочинів стосовно них.

Цінним папером відповідно до ст. 194 ЦК є документ установленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчує грошове або інше майнове право, визначає взаємовідносини емітента цінного папера (особи, яка видала цінний папір) і особи, яка має права на цінний папір, та передбачає виконання зобов’язань за таким цінним папером, а також можливість передачі прав на цінний папір та прав за цінним папером іншим особам.

Об’єктами цивільних прав є також дії учасників цивільних відносин. Ними визнаються тільки правомірні дії, тому що правопорушення (наприклад, заподіяння шкоди) лежить за межами правомірної поведінки і є підставою для виникнення права потерпілого на захист або самозахист. Водночас не є об’єктами цивільних прав правомірні дії суто юридичного характеру, які визнаються правочинами.

Дії, які є об’єктами цивільних прав, поділяються на дві групи. Першу з них складають дії, внаслідок яких створюється нова річ або відновлюються чи поліпшуються властивості існуючих речей. Об’єктом цивільних прав у цьому разі є результати робіт. Наприклад, за договором підряду підрядник може бути зобов’язаний виготовити на замовлення столярні вироби, меблі, ювелірні прикраси, пошити одяг, взуття або відремонтувати будинок, телевізор, годинник та ін. Другу групу дій, які є об’єктами цивільних прав, складають послуги. Послугами у цивільному праві є дії суб’єктів цивільного права,унаслідок здійснення яких задовольняються відповідні потреби інших осіб (наприклад, завантаження вантажу, перевезення пасажирів, консультація фахівця). Послуги також характеризуються наявністю певного кінцевого результату, але останній завжди є немайновим.

Цивільні правовідносини виникають також унаслідок створення та використання результатів творчої діяльності людей. Згідно з положеннями ст. 199 та ст. 418 ЦК право фізичної або юридичної особи на результати творчої діяльності визнаються особливою категорією суб’єктивних цивільних прав. Вони мають абсолютний характер і традиційно іменуються виключними правами.

Результатами творчої діяльності є твори науки, літератури, мистецтва, винаходи та корисні моделі, промислові зразки, топографії інтегральних мікросхем, селекційні досягнення (сорти рослин, породи тварин) тощо. Для визнання їх об’єктами цивільних прав результати творчої діяльності повинні бути втілені у відповідну об’єктивну форму, достатню для їх сприйняття іншими людьми. Наприклад, твір науки чи літератури може бути відображений у рукописі, книзі; скульптура – у бронзі, мармурі, інших матеріалах; винахід – у кресленнях, схемах, тощо. Сам процес створення відповідних творів та інших результатів творчої діяльності залишається поза межами правового регулювання.

Особливим об’єктом цивільних прав є інформація. Відповідно до ст. 200 ЦК інформацією визнаються документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що мали або мають місце у суспільстві, державі або навколишньому середовищі. Цінність інформації обумовлюється її широким використанням у всіх сферах людської діяльності. У зв’язку з цим вона у всьому світі визнається товаром.

Особистими немайновими благами фізичної особи, які охороняються цивільним законодавством та є об’єктами цивільних правовідносин, згідно зі ст. 201 ЦК визнаються здоров’я, життя; честь, гідність і ділова репутація; ім’я (найменування); авторство; свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості та інші блага. Вказаний перелік особистих немайнових благ не є вичерпним. Стосовно кожного з них у фізичних осіб (а в окремих випадках й у юридичних осіб) виникають відповідні особисті немайнові права.

 

• Правочини у цивільному праві

Інститут правочинів посідає одне з головних місць у системі цивільного права. Правочин – один з найпоширеніших механізмів цивільно-правового регулювання, що належить до найважливіших юридичних підстав виникнення, зміни й припинення цивільних правовідносин. Із правочинами пов’язані майже всі майнові правовідносини в державі. За їх допомогою громадяни та юридичні особи задовольняють свої інтереси в тій чи іншій сфері життєдіяльності.

Відповідно до ч. 1 ст. 202 ЦК правочин – це дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Зі змісту правочину можна визначити такі основні ознаки:

• правочин є юридичним фактом, оскільки внаслідок його вчинення виникають, змінюються або припиняються цивільні права та обов’язки;
• правочином є вольова дія суб’єктів цивільного права, яка спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків; за цією ознакою правочин відрізняється від юридичних вчинків, правові наслідки яких настають в силу закону незалежно від волі його суб’єктів;
• правочин – це не лише дія, яка спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків, а й яка породжує правовий результат. Тому, наприклад, досягнення між сторонами згоди про розірвання договору тягне за собою припинення цивільних прав та обов’язків між його сторонами; бажання спадкодавця заповідати своє майно визначеному суб’єкту зумовлює виникнення для нього цивільних прав та обов’язків;

• правочин – це завжди дії незалежних та рівноправних суб’єктів цивільного права; за цією ознакою вони відрізняються від адміністративних актів, які теж направлені на виникнення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків, але видаються компетентними органами державної влади; особи, яким адресовані такі акти, зобов’язані виконувати їх незалежно від свого бажання;
• правочином може бути лише правомірна дія; відсутність правомірності у вчиненому правочині зумовлює необхідність розглядати його як цивільне правопорушення, що випливає з системи юридичних фактів, де протиправні дії (правопорушення) протиставляються діям правомірним; тому, якщо особа намагається досягнути бажаного правового результату, але порушує права іншої особи, таку дію неможливо віднести до правочинів через відсутність у ній правомірності.

Правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Усна (словесна) форма; застосовується у всіх випадках, коли для конкретного виду правочину законом не передбачено іншу форму; відповідно до ч. 1 ст. 206 ЦК усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, а також правочинів, для яких недодержання письмової форми має наслідком їх недійсність;

Письмова (електронна) форма виражається в тому, що правочин вчиняється шляхом фіксації його змісту за допомогою письмового тексту і підписання особами, які його вчинили, або за дорученням іншою особою у випадках, визначених законом; до письмової форми прирівнюється вираження волі сторін за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв’язку (ч. 1 ст. 207 ЦК).

Письмова форма поділяється на просту письмову та нотаріально посвідчену. Відповідно до ст. 208 ЦК у простій письмовій формі належить вчиняти:

• правочини між юридичними особами;
• правочини між фізичною та юридичною особою, крім правочинів, передбачених ч. 1 ст. 206 ЦК;
• правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім правочинів, передбачених ч.1. ст. 206 ЦК;

• інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма.

Правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. Так, відповідно до норм цивільного законодавства обов’язковому нотаріальному посвідченню підлягають договори про відчуження (купівля- продаж, міна, дарування, довічне утримання) житлового будинку, земельної ділянки та іншого нерухомого майна (ст.ст. 657, 716, 719, 745 ЦК); заповіти (ст. 1247 ЦК); доручення на вчинення правочинів, що потребують нотаріального посвідчення (ст. 245 ЦК) тощо.

За згодою сторін, які вчиняють правочин, нотаріальному посвідченню може підлягати будь-який правочин, навіть той, для якого ця вимога не є обов’язковою. У такому випадку перевірка правочину нотаріусом є додатковою гарантією законності його змісту.

Правочини можна класифікувати за різними критеріями.

За кількістю сторін, які вчиняють правочин, вони поділяються на односторонні, двосторонні та багатосторонні. Відповідно до ч. 3 ст. 202 ЦК одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами (наприклад, складання заповіту, оголошення конкурсу тощо). Двосторонні та багатосторонні правочини називаються договорами. Дво- чи багатостороннім правочином є такий правочин, для вчинення якого необхідна погоджена дія на настання, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків двох або більше сторін. Прикладом двостороннього правочину є договір купівлі-продажу. Багатостороннім правочином є, зокрема, договір про сумісну діяльність, укладений між трьома або більше сторонами.

За моментом настання цивільних прав та обов’язків правочини поділяються на консенсуальні та реальні. Для вчинення консенсуального правочину достатньо лише досягнення між сторонами згоди стосовно усіх істотних умов. Так, досягнення згоди між продавцем і покупцем стосовно істотних умов за договором купівлі-продажу покладає на продавця обов’язок передати річ покупцю, а останній зобов’язується сплатити за неї визначену суму грошей. Для вчинення реального правочину, на відміну від консенсуального, досягнення згоди стосовно істотних умов є недостатньо. Сторони також зобов’язані вчинити фактичні дії (передати майно), лише після чого такий правочин буде вчиненим. Наприклад, за договором позики права та обов’язки між його сторонами виникають лише з моменту передачі речі. До такої передачі речі сторони не можуть вимагати один від одного примусового виконання такого договору, не дивлячись на досягнення згоди відносно всіх істотних умов.

За майновим інтересом для сторін правочини поділяються на платні та безоплатні. У платних правочинах дії сторін носять майновий інтерес: дії одної сторони відповідає обов’язок іншої вчинити зустрічну дію, пов’язану з наданням майна. Наприклад, за договором купівлі-продажу обов’язок продавця передати річ покупцю у власність тягне за собою обов’язок останнього сплатити за нього визначену суму грошей. В свою чергу за безоплатним правочином зустрічного майнового задоволення сторона не отримує: правочин носить майновий інтерес лише для однієї сторони. Так, за договором дарування майновий інтерес має лише обдарований, який отримує від дарувальника майно у власність безоплатно.

За значенням підстав (мети) правочину для його дійсності правочини поділяються на каузальні та абстрактні. Більшість правочинів є каузальними. Це правочини, які мають підставу (мету) вчинення. Так, за договором купівлі-продажу майно покупцю передається у власність; за договором майнового найму – у користування. Відсутність підстави (мети) у вчиненому правочину може зумовити його недійсність. В абстрактних правочинах не визначаються підстави їх вчинення. Як приклад абстрактного правочину можна навести вексель. Незалежно від підстави отримання векселя (чи в наслідок купівлі-продажу, чи майнового найму), він зобов’язує одну особу виплатити визначену грошову суму іншій особі.

За строковістю правочини можна класифікувати на строкові та безстрокові. Строкові характеризуються наявністю строків дії цивільних прав та обов’язків сторін (наприклад, договір майнового найму, в якому визначений строк його дії). У безстрокових правочинах не вказується термін чинності правочину (той же договір майнового найму, але укладений на невизначений строк).

Від строкових правочинів слід відрізняти умовні правочини, у яких виникнення, зміна або припинення цивільних прав і обов’язків пов’язується з настанням певної обставини (ст. 212 ЦК). Для того, щоб правочин був визнаний умовним, ця обставина мусить мати місце в майбутньому і до того ж невідомо, настане вона чи ні. Отже, умовні правочини відрізняються від строкових тим, що строк настає завжди, а умова може настати, а може не настати. Якщо настання умови тягне виникнення або зміну цивільних прав і обов’язків, така умова називається відкладальною. Якщо настання умови тягне припинення цивільних прав і обов’язків, ця умова є скасувальною. Правочини, що не містять відкладальних або скасувальних умов, є безумовними.

Для того, щоб правочин був дійсним і породжував ті правові наслідки, які прагнули досягнути його сторони, необхідно наявність ряду умов.

Відповідно до ст. 203 ЦК правочин повинен відповідати таким умовам дійсності:

• зміст правочину не може суперечити ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам;

 

• особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;
• волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;
• правочин має вчинятися у формі, встановленій законом;
• правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним;
• правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Порушення хоча б однієї умови дійсності правочину тягне за собою його абсолютну недійсність (нікчемність) або можливість визнання його недійсним судом за позовом заінтересованої особи (оспорюваність). Так, вчинення правочину особою за межами її цивільної дієздатності при визначених законом умовах зумовлює його нікчемність (ст. 221, 226 ЦК). Порушення цієї умови дійсності правочину може тягнути за собою також можливість оспорювання правочину заінтересованою особою, наприклад, у випадку вчинення його неповнолітньою, обмеженодієздатною особою, а також особою, яка в момент його вчинення не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (ст.ст. 222, 223, 225 ЦК).

Якщо вчинений правочин суперечить цивільному законодавству, але його недійсність не встановлена законом, такий правочин є оспорюваним і може бути визнаний судом недійсним за позовом заінтересованої особи. Це випливає зі змісту ст. 204 ЦК, яка встановлює презумпцію правомірності правочину, відповідно до якої правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Порушення умови дійсності правочину щодо його форми може тягнути за собою інші правові наслідки.

Забезпечити суб’єктам цивільного права набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків не можуть ті правочини, які визнаються недійсними. Недійсність правочину вказує на ненастання правових наслідків, характерних для того чи іншого виду правочинів, оскільки недійсні правочини не створюють юридичних наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю.

Діючий ЦК поділяє недійсні правочини на нікчемні та оспорювані. Відповідно до ч. 2 ст. 215 ЦК правочин є нікчемним, якщо його недійсність встановлена законом. Тому визнання його недійсним судом не вимагається. Нікчемний правочин є недійсним незалежно від визнання його таким і від бажання сторін, у зв’язку з чим його інакше називають абсолютно недійсним. Суд допускає визнання такого правочину дійсним лише у випадках, визначених законом (ч. 2 ст. 218, ч. 2 ст. 219, ч. 2 ст. 220, ч. 2 ст. 221, ч. 2 ст. 224, ч. 2 ст. 226 ЦК).

До нікчемних правочинів належать:

• вчинені з недодержанням обов’язкової письмової форми, якщо недійсність прямо передбачена законом;
• вчинені з недодержанням обов’язкової вимоги закону про нотаріальне посвідчення;
• вчинені малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності без належного схвалення;
• вчинені без дозволу органу опіки та піклування;
• вчинені недієздатною фізичною особою;
• вчинені з порушенням публічного порядку.

Оспорюваним є правочин, якщо його недійсність прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом. Такий правочин може бути визнаний судом недійсним (ч. 3 ст. 215 ЦК). Оспорюваними є правочини, вчинені:

• неповнолітньою особою за межами її цивільної дієздатності без згоди батьків, піклувальника;
• фізичною особою,   обмеженою   у     дієздатності,  без    згоди піклувальника;
• юридичною особою, якого вона не мала права вчиняти;
• під впливом помилки;
• під впливом обману;
• під впливом насильства;
• у результаті зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою;
• під впливом тяжкої обставини.

Існують такі види наслідків недійсності правочинів:

• юридичні наслідки випливають з факту вчинення недійсного правочину і полягають у ненастанні юридичних наслідків, які прагнули досягнути сторони. Вони обмежуються лише постановкою питання про недійсність правочину. Це пов’язано з тим, що недійсний правочин не може породити інших правових наслідків, крім тих, що пов’язані з його недійсністю (ч. 1 ст. 216 ЦК). Нікчемний правочин є недійсним з моменту вчинення і не породжує для його сторін цивільні права та обов’язки. Оспорюваний правочин хоча і породжує в момент вчинення правові наслідки, проте після його оспорення зацікавленою особою і визнання недійсним судом, він є недійсним і нічим не відрізняється від нікчемного.
• майнові наслідки недійсності правочинів породжують такі два юридичних факти, як вчинення недійсного правочину та виконання його хоча б однією стороною повністю чи частково. Відповідно до ч. 1 ст. 216 ЦК у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов’язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, – відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Такий наслідок недійсності вчиненого правочину в науці цивільного права називається двосторонньою реституцією.

За наявності умислу лише в однієї зі сторін все одержане нею за правочином повинно бути повернуто іншій стороні, а одержане останньою або належне їй на відшкодування виконаного за рішенням суду стягується в дохід держави. Такий наслідок недійсності вчиненого правочину в науці цивільного права називається одностороння реституція.

• додаткові майнові наслідки сторін недійсного правочину полягають у обов’язку відшкодування винною стороною заподіяних збитків та моральної шкоди іншій стороні або третій особі (ч. 2 ст. 216 ЦК). Додаткові майнові наслідки можуть також передбачатись окремими складами нікчемних правочинів. Так, відповідно до ч. 4 ст. 221 ЦК, крім обов’язку повернути майно малолітній особі, на дієздатну сторону покладається також обов’язок відшкодувати збитки, завдані укладенням недійсного правочину, якщо в момент вчинення правочину вона знала або могла знати про вік другої сторони.

У ЦК також встановлено додатковий правовий наслідок у вигляді відшкодування збитків у подвійному розмірі, який застосовується до недобросовісної сторони у випадках визнання правочину недійсним внаслідок обману або застосування фізичного або психічного тиску (ст. 230, ст. 231 ЦК).

Відшкодування моральної шкоди передбачено у ст.ст. 225, 226, 227, 230, 231, 232, 233 ЦК.

 

• Особисті немайнові права фізичних осіб

Особисті немайнові права фізичної особи – це юридично гарантовані можливості, які довічно належать кожній фізичній особі за законом і характеризуються немайновістю та особистісністю.

Загальними ознаками особистих немайнових прав, закріпленими у ст. 269 ЦК, є те, що ці права:

• повинні належати кожній фізичній особі незалежно від обсягу її право- та дієздатності, кожен і всі рівні в можливості реалізації та охорони цих прав. Однак, не всі права можна визнати такими, що належать усім та кожному. Зокрема, право на опіку та піклування як особисте немайнове право належить лише малолітнім, неповнолітнім, недієздатним та особам, обмеженим у дієздатності (ст. 292 ЦК), юридична особа не має права на життя;
• належать фізичній особі від народження або за законом. Це означає, що підставою їх виникнення є або факт народження, або юридичний факт (подія або дія), який передбачений у законі. Переважна більшість особистих немайнових прав виникає у фізичної особи з моменту народження, наприклад, право на життя, здоров’я, свободу тощо. При цьому, враховуючи те, що згідно зі ст. 270 ЦК перелік особистих немайнових прав не є вичерпним, то факт належності особі даних прав із моменту народження презюмується. Проте законодавець закріплює і цілу низку особистих немайнових прав, які пов’язані не з моментом народження фізичної особи, а з іншим моментом, що прямо передбачений у законі. Переважно цією обставиною є вік та психічний стан фізичної особи, коли вона може усвідомлено реалізувати надане їй особисте немайнове право. Так, наприклад, право на застосування допоміжних репродуктивних технологій має лише повнолітня жінка, право на донорство має лише особа з моменту досягнення повноліття;

• не мають економічного змісту. Це означає, що стосовно особистих немайнових прав, на відміну, наприклад, від майнових, фактично неможливо визначити їх вартість у грошовому еквіваленті;
• тісно пов’язані з фізичною особою – носієм цього права. Це обумовлене тим, що дані права не можуть бути відчужені (як примусово, так і добровільно, як постійно, так і тимчасово) від фізичної особи – носія цих прав та/або передані іншим особам. Також слід звернути увагу на те, що на відміну від майнового права, від якого особа згідно з ч. 3 ст. 12 ЦК може відмовитися, щодо особистого немайнового права така відмова недопустима. Особлива увага звертається законодавцем на неможливість позбавлення особи цих прав з боку інших осіб;
• належать фізичній особі довічно, тобто з моменту народження або іншого моменту, що прямо передбачений законом, і до моменту смерті.

Слід зазначити, що для визначення певного права як особистого немайнового необхідна сукупність усіх зазначених ознак. Наявність лише однієї з названих ознак ще не свідчить про те, що це право має природу особистого немайнового.

Зміст будь-якого суб’єктивного права становить сукупність його повноважень. До повноважень, які складають загальний зміст особистих немайнових прав, законодавець зараховує можливість фізичної особи вільно, на власний розсуд визначати свою поведінку у сфері свого приватного життя (ст. 271 ЦК).

Фізична особа згідно з ч. 1 ст. 272 ЦК здійснює особисті немайнові права самостійно. В інтересах малолітніх, неповнолітніх, а також повнолітніх фізичних осіб, які за віком або за станом здоров’я не можуть самостійно здійснювати свої особисті немайнові права, їхні права здійснюють батьки (усиновлювачі), опікуни, піклувальники.

Відмова фізичної особи від права, яке їй належить, не має наслідком припинення цього права, за винятком випадків, передбачених законом.

Наприклад, фізична особа не здійснює належне їй право на недоторканність ділової репутації або на недоторканність житла, але це право не припиняється і може бути реалізоване у майбутньому.

Здійснення особистого немайнового права може відбуватися у різний спосіб. Фізична особа має право вимагати від посадових і службових осіб вчинення відповідних дій, спрямованих на забезпечення здійснення нею особистих немайнових прав. При цьому ЦК зобов’язує: 1) органи державної влади, органи влади Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування у межах своїх повноважень забезпечувати здійснення фізичною особою особистих немайнових прав; 2) юридичних осіб, їх працівників, окремих фізичних осіб, професійні обов’язки яких стосуються особистих немайнових прав фізичної особи, утримуватися від дій, якими ці права можуть бути порушені (ст. 273 ЦК).

Законодавець, здійснюючи позитивне регулювання особистих немайнових прав, закріпив орієнтовний їх перелік у Конституції України, ЦК та інших законах. Відповідно до Конституції України фізична особа має право на життя, право на охорону здоров’я, право на безпечне для життя і здоров’я довкілля, право на свободу та особисту недоторканність, право на недоторканність особистого і сімейного життя, право на повагу до гідності та честі, право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, право на недоторканність житла, право на вільний вибір місця проживання та на свободу пересування, право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості. До особистих немайнових прав додатково ЦК відносить: права фізичних осіб, які перебувають на стаціонарному лікуванні (ст. 287), право на донорство (ст. 290), право на сім’ю (ст. 291), право на опіку або піклування (ст. 292), право на ім’я (ст. 294), право на недоторканність ділової репутації (ст. 299), право на індивідуальність (ст. 300), тощо.

Законодавець визначає, що перелік особистих немайнових прав не є вичерпним. Він може бути доповнений як Конституцією України, так і іншими законами.

Обмеження особистих немайнових прав фізичної особи, встановлених Конституцією України, можливе лише у випадках, передбачених нею, а встановлених ЦК та іншим законом – лише у випадках, передбачених ними.

Особисті немайнові права фізичних осіб класифікують залежно від їх цільового призначення на:

• особисті немайнові права, що забезпечують природне існування фізичної особи (гл. 21 ЦК): право на життя;право на усунення небезпеки, яка загрожує життю та здоров’ю;право на охорону здоров’я; право на медичну допомогу; право на інформацію про стан свого здоров’я; право на таємницю про стан здоров’я; права фізичної особи, яка перебуває на стаціонарному лікуванні у закладі охорони здоров’я; право на свободу; право на особисту недоторканність; право на донорство; право на сім’ю; право на опіку або піклування; право на безпечне для життя і здоров’я довкілля;

• особисті немайнові права, що забезпечують соціальне буття фізичної особи (гл. 22 ЦК): право на ім’я; право на зміну імені; право на використання імені; право на повагу до гідності та честі; повага до людини, яка померла; право на недоторканність ділової репутації; право на індивідуальність; право на особисте життя та його таємницю; право на інформацію; право на особисті папери; розпоряджання особистими паперами; право на ознайомлення з особистими паперами, які передані до фонду бібліотек або архівів; право на таємницю кореспонденції; захист інтересів фізичної особи при проведенні фото-, кіно-, теле- та відеозйомок; охорона інтересів фізичної особи, яка зображена на фотографіях та в інших художніх творах; право на свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості; право на місце проживання; право на недоторканність житла; право на вибір роду занять; право на свободу пересування; право на свободу об’єднання; право на мирні зібрання.

Фізична особа має право на захист свого особистого немайнового права від протиправних посягань інших осіб за допомогою традиційних способів, встановлених гл. 3 ЦК, та інших способів відповідно до змісту конкретного права, способу його порушення та наслідків, які спричинило це порушення.

Змістом права на захист особистих немайнових прав є такі повноваження фізичної особи: а) вимагати непорушення цих прав; б) вимагати припинення всіх діянь, якими порушуються ці права; в) вимагати відновлення вказаних особистих немайнових прав у випадку їх порушення.

Законодавець наділяє особу можливістю застосувати для захисту свого особистого немайнового права від протиправного посягання з боку інших осіб: 1) загальні способи захисту (гл. 3 ЦК) – визнання права; визнання правочину недійсним; відновлення становища, яке існувало до порушення права, та припинення дій, які порушують право; примусове виконання обов’язку в натурі; припинення або зміна правовідношення; відшкодування збитків; компенсація моральної шкоди; визнання незаконним акта державного органу або органу місцевого самоврядування тощо; 2) спеціальні способи захисту, які встановлюють конкретно для певної категорії прав у цілому та для конкретного права зокрема. Вони поділяються також на дві підгрупи: а) ті, що можуть застосовуватися до всіх особистих немайнових прав: поновлення порушеного особистого немайнового права (ст. 276 ЦК), спростування недостовірної інформації (ст. 277 ЦК) та заборона поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права (ст. 278 ЦК); б) ті, що можуть застосовуватися тільки до певного особистого немайнового права. До даної категорії способів захисту слід відносити, наприклад, можливість вимагати виправлення імені у випадку його порушення (ч. 3 ст. 294 ЦК).

Досить розповсюдженими способами захисту особистих немайнових прав є право на спростування неправдивої інформації та право на відповідь внаслідок поширення про фізичну особу та (або) членів її сім’ї недостовірної інформації (ст. 277 ЦК). Право на відповідь, а також на спростування недостовірної інформації щодо особи, яка померла, належить членам її сім’ї, близьким родичам та іншим заінтересованим особам.

Спростування недостовірної інформації здійснюється особою, яка поширила інформацію. Поширювачем інформації, яку подає посадова чи службова особа при виконанні своїх посадових (службових) обов’язків, вважається юридична особа, у якій вона працює. Якщо особа, яка поширила недостовірну інформацію, невідома, фізична особа, право якої порушено, може звернутися до суду із заявою про встановлення факту недостовірності цієї інформації та її спростування. Якщо недостовірна інформація міститься у документі, який прийняла (видала) юридична особа, цей документ має бути відкликаний.

Фізична особа, особисті немайнові права якої порушено у друкованих або інших засобах масової інформації, має право на відповідь, а також на спростування недостовірної інформації у тому ж засобі масової інформації в порядку, встановленому законом.

Якщо відповідь та спростування у тому ж засобі масової інформації є неможливими у зв’язку з його припиненням, така відповідь та спростування мають бути оприлюднені в іншому засобі масової інформації, за рахунок особи, яка поширила недостовірну інформацію.

Спростування недостовірної інформації здійснюється незалежно від вини особи, яка її поширила, та у такий же спосіб, у який вона була поширена.

Якщо особисте немайнове право фізичної особи порушене у газеті, книзі, кінофільмі, теле- радіопередачі тощо, які готуються до випуску у світ, суд може заборонити розповсюдження відповідної інформації.

Якщо особисте немайнове право фізичної особи порушене у номері (випуску) газети, книзі, кінофільмі, теле-, радіопередачі тощо, які випущені у світ, суд може заборонити (припинити) їх розповсюдження до усунення цього порушення, а якщо усунення порушення неможливе, – вилучити тираж газети, книги тощо з метою його знищення.

При цьому особа має право застосувати як один із передбачених способів захисту, так і сукупність декількох способів захисту, не залежно від того, чи належать вони до загальних, чи до спеціальних. Головне, щоб застосування цього способу (способів) захисту відповідало змісту особистого немайнового права, способу його порушення та наслідків, що їх спричинило це порушення, а також забезпечувало ефективність даного захисту.

 

• Право власності та інші речові права.

Правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб (ст. 316 ЦК).

Термін «право власності» традиційно використовується у двох значеннях: в об’єктивному і в суб’єктивному. Право власності в об’єктивному розумінні – це сукупність цивільно-правових норм, які регулюють відносини щодо набуття, володіння, користування та розпорядження матеріальними благами, що існують в суспільстві. Право власності в суб’єктивному розумінні становлять такі правомочності – право володіння, користування і розпорядження.

Право володіння означає можливість власника мати майно у своєму віданні, у своєму господарстві.

Право користування – це можливість використання майна та вилучення з нього корисних властивостей.

Право розпорядження – це можливість власника самостійно визначати юридичну і фактичну долю речі (продати, викинути, знищити)

Суб’єктами права власності є Український народ, фізичні особи та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права.

Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону. Всім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав. Власник, здійснюючи свої права, зобов’язаний не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не порушувати права та охоронювані законом інтереси громадян, юридичних осіб і держави. При здійсненні своїх прав і виконанні обов’язків власник зобов’язаний додержувати моральних засад суспільства.

У випадках і в порядку, встановлених законодавчими актами України, діяльність власника може бути обмежено чи припинено, або власника може бути зобов’язано допустити обмежене користування його майном іншими особами.

Усім власникам гарантуються рівні умови захисту порушених прав. Саме цей принцип втілюється при застосуванні способів захисту цивільних прав, при застосуванні позовної давності тощо.

Відповідно до ст. 328 ЦК право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом

У літературі поширеним є поділ підстав набуття права власності на первинні (первісні) та вторинні (похідні). До первинних відносять підстави, за якими право власності виникає вперше, або незалежно від волі попередніх власників. Прикладом таких підстав можна назвати створення нової речі, а саме виробництво, специфікацію – переробка речі, знахідка, скарб тощо.

Вторинні підстави (похідні) – це такі підстави, за яких набуття права власності на майно грунтується на правах попереднього власника. Прикладом цих підстав можна навести договір дарування, довічне утримання, спадковий договір, купівля-продаж, міна, приватизація державного житлового фонду тощо. При вторинному способі набуття права власності до нового власника переходять не лише права на це майно, а й обов’язки, які мав попередній власник.

Припинення права власності регулюється гл. 25 ЦК. Перелік підстав припинення права власності визначено ст. 346 ЦК. До них належать такі підстави:

• відчуження власником свого майна;
• відмови власника від права власності;
• припинення права власності на майно, яке за законом не може належати цій особі;
• знищення майна;
• викуп пам’яток культурної спадщини;
• примусове відчуження земельних ділянок приватної власності, інших об’єктів нерухомого майна, що на них розміщені, з мотивів суспільної необхідності відповідно до закону;
• звернення стягнення на майно за зобов’язаннями власника;
• реквізиція, тобто примусове з метою суспільної необхідності відчуження у власника майна на підставі та в порядку, встановлених законом, за умови попереднього і повного відшкодування його вартості у разі стихійного лиха, аварії, епідемії, епізоотії та за інших надзвичайних обставин;
• конфіскація – позбавлення права власності на майно за рішенням суду як санкція за вчинення правопорушення у випадках, встановлених законом;
• припинення юридичної особи чи смерті власника.

Перелік підстав припинення права власності є невичерним, оскільки право власності може бути припинене в інших випадках, встановлених законом.

У ЦК визначено такі форми власності:

• право власності Українського народу (ст. 324 ЦК). Відповідно суб’єктом такої форми власності є Український народ. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Об’єктом права власності Українського народу є земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони;
• право приватної власності (ст. 325 ЦК). Суб’єктом права приватної власності є фізичні (громадяни, іноземні громадяни, особи без громадянства) та юридичні особи (підприємства, установи, організації різних форм власності). Об’єктом є будь-яке майно, за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону не можуть їм належати (психотропні речовини, зброя тощо). Склад, кількість і вартість майна не є обмеженими, проте розмір земельної ділянки законом може бути обмеженим;
• право державної власності (ст. 326 ЦК). Суб’єктом права державної власності є держава Україна, від імені та в інтересах якої право власності здійснюють відповідні органи державної влади. Управління майном, що є в державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб’єктами. Об’єктом права державної власності є майно, у тому числі грошові кошти;
• право комунальної власності (ст. 327 ЦК). Суб’єктом права комунальної власності є територіальна громада. Управління майном здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування. Об’єктом права комунальної власності є майно, в тому числі грошові кошти.

Володіння, користування та розпорядження майном може здійснюватися як особисто, так і кількома особами. Саме наявність множинності осіб, які можуть набувати право власності на один об’єкт, і породжує виникнення спільної власності.

Правом спільної власності називають право співвласників спільно володіти, користуватися і розпоряджатися належним їм майном.

Суб’єктами спільної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, держава, територіальна громада, якщо інше не встановлено законом. На можливість набуття права спільної власності поширюються загальні вимоги щодо правосуб’єктності.

Законодавець передбачає два види спільної власності: спільну часткову та спільну сумісну.

Під спільною частковою власністю необхідно розуміти власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності. У ч. 4 ст. 355 ЦК презюмується, що спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно. Такі частки можуть визначатися в різний спосіб: пропорціями, відсотками, в дробовому співвідношенні, з урахуванням вкладу кожного з співвласників у придбання (виготовлення, спорудження) майна. У випадку якщо ні договором ні законом не встановлено частки то існує презумція, що такі часки у праві спільної часткової власності вважаються рівними.

Відповідно до ч. 3 ст. 358 ЦК кожен із співвласників має право на надання йому у володіння та користування тієї частини спільного майна в натурі, яка відповідає його частці у праві спільної часткової власності. У разі неможливості цього він має право вимагати від інших співвласників, які володіють і користуються спільним майном, відповідної матеріальної компенсації.

Особи, яким належить на праві спільної часткової власності певне майно, наділяються відповідно до законодавства не лише певними правами, а й обов’язками, зокрема брати участь у витратах на управління, утримання та збереження спільного майна, у сплати податків, зборів (обов’язкових платежів), а також нести відповідальність перед третіми особами за зобов’язаннями, пов’язаними із спільним майном.

Спільною сумісною власністю вважається власність двох або більше осіб на майно (річ) без визначення часток кожного з них у праві власності.

Право спільної сумісної власності виникає з підстав не заборонених законом. До них можна віднести закон, договір, рішення суду, заповіт тощо. У спільній сумісній власності частки у праві власності на майно співвласників не визначені. Право кожного з них поширюється на все майно. Частки співвласників визначаються у разі припинення правовідносин (поділу, виділу).

За ознакою суб’єктного складу виокремлюють два види спільної сумісної власності (ст. 368 ЦК):

• спільна сумісна власність подружжя;
• спільна сумісна власність членів сім’ї.

Так майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. За правилами ст. 60 СК майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Проте СК передбачає випадки коли майно, набуте подружжям за час шлюбу, не може бути спільною сумісною власністю, а є особистою приватною власністю лише одного із подружжя. Так, відповідно до ст. 57 СК особистою приватною власністю дружини, чоловіка є:

• майно, набуте нею, ним до шлюбу;
• майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або впорядку спадкування;
• майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Особистою приватною власністю дружини та чоловіка також є:

• речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть тоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя;
• премії, нагороди, які вона, він одержали за особисті заслуги (за винятком випадку коли в судовому порядку буде встановлено, що другий з подружжя сприяв своїми діями (ведення домашнього господарства, виховання дітей тощо) їх одержанню);

• кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, яка їй, йому належала, а також як відшкодування завданої їй, йому моральної шкоди;
• страхові суми, одержані нею, ним за обов’язковим особистим страхуванням, а також за добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою приватною власністю кожного з них;
• плоди, приплід або доходи (дивіденди) одержані від речі, що належить одному з подружжя, плодоносить, дає приплід або дохід (дивіденди) тощо.

Суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв’язку з фактичним припиненням шлюбних відносин.

Якщо у придбання майна вкладені, крім спільних коштів, і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю.

Також необхідно пам’ятати, що проживання однією сім’єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов’язків подружжя та виникнення у них права спільної сумісної власності на майно. У такому випадку право спільної власності на майно може бути визнано лише в судовому порядку за рішенням суду.

Відповідно до ст. 369 ЦК співвласники (подружжя чи інші члени сім’ї) майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників.

Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена.

Співвласники мають право уповноважити одного з них на вчинення правочинів щодо розпорядження спільним майном. Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Припинення права спільної сумісної власності може відбуватися в таких випадках:

• виділу в натурі частки із майна;
• звернення стягнення кредитора на таке майно;
• за рішенням суду;
• у випадку смерті фізичної особи;
• на підставі договору про поділ майна, що є у спільній сумісній власності (договір про поділ нерухомого майна, що є у спільній сумісній власності, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню) тощо.

Іншими речовими правами є права на чуже майно. Права на чуже майно є складовою більш загальної категорії речового права, яка, крім цих прав, містить також право власності.

Отже, речові права на чуже майно – це сукупність прав на майно (річ), що є власністю іншої особи, можливість її використовувати з метою задоволення певних потреб, зокрема особистих, господарських тощо.

Речові права на чуже майно мають такі ознаки:

• є похідними від права власності;
• їм характерна властивість слідування за річчю;
• вони обтяжують майно власника та покладають на нього обов’язок не вчиняти дій, які можуть перешкоджати здійсненню права уповноваженою особою;
• речові права, які обтяжують певне майно (річ) є непорушними і переходять від одного власника до іншого;
• слугують задоволенню особистих господарських та інших потреб особи щодо якої таке право встановлено;
• можуть передбачатися лише законом;
• користування такими правами може мати строковий чи безстроковий характер, може бути оплатним чи безоплатним;
• виникають з підстав, визначених законом.

Зміст речового права на чуже майно полягає в тому, що уповноважена особа має право використовувати майно (річ) у визначених законом межах.

У ЦК встановлено такі види речових прав на чуже майно:

• право володіння. Суб’єктом права володіння чужим майном є особа, яка фактично тримає його у себе. Такими особами можуть бути одночасно два або більше суб’єктів. Право володіння чужим майном може виникати з договору з власником або особою, якій майно було передане власником та на інших підставах, встановлених законом. Підставами припинення права володіння є: відмова володільця від володіння майном; витребування майна від володільця власником майна або іншою особою; знищення майна; інші випадки, встановлені законом;
• право користування (сервітут). Під сервітутом необхідно розуміти певний обов’язок, зобов’язання власника майна надати іншій особі – не власнику право користування певним його майном з метою задоволення власних потреб та інтересів, у випадку, якщо в інший спосіб такі потреби та інтереси не можуть бути задоволені. ЦК виділяє два види сервітуту – особистий та земельний. Особистий сервітут – це право певної особи не власника користуватися чужим майном з метою задоволення певних потреб. Об’єктом такого користування є нерухоме майно, крім земельних ділянок та природних ресурсів, оскільки останні є об’єктами на які встановлюється земельний сервітут;

• право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис). Таке право може встановлюватися договором між власником земельної ділянки і особою, яка виявила бажання користуватися цією земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб, може відчужуватися і передаватися у порядку спадкування, крім випадків коли право користування земельною ділянкою державної або комунальної власності для сільськогосподарських потреб не може бути відчужено її землекористувачем іншим особам, внесено до статутного фонду, передано у заставу;
• право забудови земельної ділянки (суперфіцій). Суперфіцій – це право куристування чужою земельною ділянкою для будівництва промислових, побутових, соціально-культурних, житлових та інших споруд і будівель. Таке право виникає на підставі договору або заповіту. Землекористувач законодавством наділяється правом відчужувати або передавати у порядку спадкування земельну ділянку. Але якщо земельна ділянка відноситься до комунальної чи державної власності то право користування нею не може бути відчужено її землекористувачем іншим особам (крім випадків переходу права власності на будівлі та споруди, що розміщені на такій земельній ділянці), внесено до статутного фонду, передано у заставу.

 

• Зобов’язання у цивільному праві.

Зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов’язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку (ст. 509 ЦК). Зобов’язання має грунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Як і будь-яке цивільне правовідношення, зобов’язання має такі елементи: суб’єкт, об’єкт, зміст.

Суб’єктами в зобов’язанні виступають його учасники – кредитор і боржник. Це можуть бути як фізичні, так і юридичні особи.

Кредитор – це особа, яка має право вимагати або виконання певної дії, або утримання від вчинення певних дій. Ця особа довіряє своєму контрагенту, кредитує його, тому і називається кредитором. Боржник –протилежна сторона в зобов’язанні. Він повинен вчинити певні дії або утримуватися від них. Ця особа має борг перед кредитором, тому її іменують боржником.

Як правило, кожна із сторін зобов’язальних правовідносин представлена однією особою. Але законодавець допускає участь в зобов’язанні на стороні кредитора чи боржника однієї або одночасно кількох осіб.

Законодавець дозволяє заміну осіб в зобов’язанні. Так, кредитор може бути замінений іншою особою внаслідок:

• передання ним своїх прав іншій особі за правочином;
• правонаступництва;
• виконання обов’язку боржника поручителем або заставодавцем;
• виконання обов’язку боржника третьою особою.

Заміна кредитора неможлива, якщо це встановлено законом чи договором. Так, наприклад, не може бути замінений кредитор в аліментних зобов’язаннях, в зобов’язаннях із відшкодування шкоди, заподіяної здоров’ю особи.

Проте у деяких випадках виникає необхідність заміни сторін у зобов’язаннях. Заміна кредитора іменується уступкою вимоги (цесія), а заміна боржника – переведення боргу. Уступка вимоги здійснюється укладенням договору між первісним і новим кредитором. Згода боржника на це не вимагається, йому лише повідомляють про зміну кредитора. На відміну від цесії, переведення боргу має місце лише за згодою іншої сторони, тобто кредитора. Адже він зацікавлений у належному виконанні зобов’язання. Ці дії оформлюються укладенням правочину. Якщо основний правочин був укладений в письмовій формі, то така ж форма вимагається і для уступки вимоги чи переведення боргу.

Об’єкт зобов’язання – це те, на що спрямовані права та обов’язки суб’єктів, тобто певні дії щодо речей, грошей, послуг. Ці дії можуть полягати у: а) передачі речей у власність чи користування; б) виконанні певної роботи; в) наданні певних послуг; г) сплаті грошей (відшкодування збитків) тощо.

Зміст зобов’язання – це сукупність суб’єктивних прав та обов’язків його учасників. Оскільки зобов’язання є правовідносинами майнового характеру, то і зміст їх становлять суб’єктивні права та обов’язки також майнового характеру.

Зобов’язання виникають з підстав, встановлених ст. 11 ЦК, а саме:

• з договорів та інших правочинів (в тому числі з двосторонніх чи багатосторонніх договорів), передбачених законом, а також із правочинів, хоч і не передбачених законом, але які йому не суперечать;
• у результаті відкриттів, винаходів, раціоналізаторських пропозицій, створення творів науки, літератури та мистецтва та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності;
• внаслідок завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі;
• внаслідок інших юридичних фактів.

Виконання зобов’язання має здійснюватися за загальними правилами або принципами виконання зобов’язання. До принципів виконання зобов’язання традиційно належать:

• принцип належного виконання зобов’язання;
• принцип реального виконання зобов’язання.

Принцип належного виконання зобов’язання полягає в тому, що зобов’язання повинно виконуватися боржником відповідно до умов договору та вимог закону, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог – відповідно до звичаїв ділового обігу або інших вимог, що зазвичай ставляться. Крім того, боржник не має права виконувати зобов’язання частинами, якщо інше не випливає з суті договору або не визначено договором чи законом. Не допускається також одностороння відмова від виконання зобов’язання чи зміна умов договору, якщо інше не передбачено договором чи законом.

Згідно з принципом реального виконання зобов’язання воно повинно бути виконано в натурі, тобто не допускається заміна боржником предмета виконання зобов’язання.

Законодавством передбачені такі види забезпечення виконання зобов’язання:

• неустойка (штраф, пеня) – грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові в разі порушення боржником зобов’язання. Штраф обчислюється у відсотках від суми зобов’язання. Пеня обчислюється у відсотках від суми зобов’язання за кожен день прострочення виконання (ст. 549 ЦК);
• порука. За договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов’язку і поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником (ст. 553 ЦК);
• гарантія. За гарантією банк, інша фінансова установа, Страхова організація (гарант) гарантують перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов’язку, гарант відповідає перед кредитором за порушення зобов’язання боржником (ст. 560 ЦК);
• завдаток – грошова сума або рухоме майно, що видається кредиторові боржником у рахунок належних із нього за договором платежів, на підтвердження зобов’язання та на забезпечення його виконання. Якщо не буде встановлено, що сума, сплачена в рахунок належних із боржника платежів, є завдатком, вона вважається авансом (ст. 570 ЦК);
• застава. Кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем)  зобов’язання,  забезпеченого  заставою, одержати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави) (ст. 572 ЦК);

• притримання. Кредитор, який правомірно володіє річчю, що підлягає передачі боржникові або особі, вказаній боржником, у разі невиконання ним у строк зобов’язання з оплати цієї речі або відшкодування кредиторові пов’язаних із нею витрат та інших збитків має право притримати її в себе до виконання боржником зобов’язання (ст. 594 ЦК).

Для припинення зобов’язання необхідна наявність певної обставини, тобто юридичного факту, з настанням якого закон або договір пов’язує припинення зобов’язання. За своєю правовою природою ці юридичні факти можуть бути різними: односторонніми правочинами (прощення боргу); двосторонніми правочинами (новація); подіями (смерть боржника чи кредитора). Ці підстави передбачаються безпосередньо в законі, в інших нормативних актах або випливають із укладеного договору.

Залежно від підстав припинення зобов’язання можна поділити на дві основні групи:

• зобов’язання, які припиняються за волею сторін або однієї із сторін (виконання, новація, зарахування, надання відступного, прощення боргу, одностороння відмова від виконання);
• зобов’язання, які припиняються незалежно від волі учасників (неможливість виконання, поєднання в одній особі боржника та кредитора, смерть громадянина, ліквідація юридичної особи).

Незалежно від підстави припинення зобов’язання повинно бути належним чином оформлено. Якщо боржник отримав в борг певну суму, надавши кредитору розписку, то кредитор після повернення боргу зобов’язаний повернути розписку, а в разі неможливості в свою чергу надати боржнику письмовий документ, який би свідчив, що борг повернуто.

Виходячи з підстав виникнення, зобов’язання можна поділити на договірні та позадоговірні.

Договірні зобов’язання виникають на підставі домовленості його учасників (дво- або багатосторонній договір).

Позадоговірні зобов’язання виникають за відсутності укладеного між сторонами договору, відповідно до певних юридичних фактів. До позадоговірних зобов’язань згідно ЦК відносяться: 1) зобов’язання, що виникають з публічного обіцяння винагороди (оголошення конкурсу); 2) зобов’язання, що виникають внаслідок рятування чужого майна; 3) зобов’язання, що виникають внаслідок придбання або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав; 4) зобов’язання, що виникають із заподіяння шкоди. Позадоговірні зобов’язання виникають без взаємної згоди сторін, між якими складаються вказані правовідносини. Деякі з них виникають за одностороннім волевиявленням, як наприклад зобов’язання, що виникають внаслідок оголошення конкурсу або рятування чужого майна. Підставою виникнення позадоговірних зобов’язань є не договір, а юридично значимі дії.

Наприклад, ст. 1144 ЦК передбачає, що особа має право публічно пообіцяти винагороду (нагороду) за передання їй відповідного результату (передання інформації, знайдення речі, знайдення фізичної особи тощо). У разі виконання завдання та передання його результату особа, яка публічно обіцяла винагороду (нагороду), зобов’язана виплатити її (ст. 1148 ЦК). За правилами ст. 1161 ЦК держава зобов’язана у повному обсязі відшкодувати шкоду, завдану особі, яка без відповідних повноважень рятувала здоров’я та життя фізичної особи від реальної загрози для неї. Згідно зі ст. 1163 ЦК фізична особа, життю, здоров’ю або майну якої загрожує небезпека, а також юридична особа, майну якої загрожує небезпека, мають право вимагати її усунення від того, хто її створює.

Більшість зобов’язань є договірними, тобто такими, що виникають на підставі домовленості їх учасників (дво- або багатосторонніх договірів). Крім того, зобов’язання можуть виникати з договорів, які хоч і не передбачені чинним законодавством, але не суперечать йому.

 

• Цивільно-правові договори

Відповідно до ч. 1 ст. 626 ЦК договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Юристи науковці дійшли згоди, що загальновживаних значень терміна «договір» три: договір як правочин, договір як зобов’язання й договір як документ. Договір як правочин являє собою різновид юридичного факту, дії, в основі якого лежить погоджена воля двох і більше сторін, спрямована на виникнення, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків (ч. 1 і ч.4 ст. 202 ЦК). Як такий договір є підставою виникнення цивільних правовідносин (ч. 1 та п. 1 ч. 2 ст. 11 ЦК), тобто він є його першоосновою. Одночасно договір розуміється і як самі правовідносини, як зобов’язання. Договір як документ являє собою форму договору-правочину (усну, письмову, електронну).

Предметом договору завжди є певна дiя, але ця дiя може бути тiльки правомiрною. Якщо предметом договору буде неправомiрна (незаконна) дiя, то такий договiр визнається недiйсним.

Договір вважається дійсним при дотриманні таких умов: законнiсть дiї; волевиявлення сторiн; дотримання встановленої законом форми договору; правоздатнiсть i дiєздатнiсть сторiн.

Однією з загальних засад цивільного законодавства відповідно до ст. 3 ЦК є свобода договору. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог ЦК, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (ст. 627 ЦК).

Сторони мають право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства. Сторони мають право врегулювати у договорі, який передбачений актами цивільного законодавства, свої відносини, які не врегульовані цими актами. Сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд.

Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов’язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Змiстом будь-якого договору є права й обов’язки сторiн, встановленi ним. Змiст будь-якого договору характеризується його умовами. Традиційно в літературі розрізняють істотні, звичайні й випадкові умови договору.

Істотними умовами договору є ті умови, без погодження яких договір взагалі не вважається укладеним. Істотні умови договору визначаються в законі, водночас ними можуть стати будь-які умови, на погодженні яких наполягає та чи інша сторона. Істотні умови договору відображають природу договору, відсутність будь-якої з них не дає змоги сторонам виконати обов’язки, які покладаються на них за договором.

Звичайні умови – це умови, які традиційно, за звичаєм включаються в договір. Вони можуть бути і відсутні безпосередньо в договорі, але зрозуміло, що вони підлягають виконанню. Наприклад, уклавши договір майнового найму, сторони обійшли мовчанкою питання щодо розподілу обов’язків із проведення капітального і поточного ремонту. Але згідно з чинним законодавством за загальним правилом капітальний ремонт виконує наймодавець, а поточний – наймач, якщо інше не передбачене договором. Тобто в цьому випадку, незважаючи на відсутність у договорі звичайної умови, на зміст договору її відсутність не впливає.

Випадкові умови – це умови, які, як правило, не передбачаються певним видом договору, але можуть бути встановлені за погодженням сторін, або це умови, які за погодженням сторін встановлюються у відступ від положень диспозитивної сторони. Наприклад, за загальним правилом повірений за договором доручення має право на винагороду, якщо інше не встановлено законом чи договором, якщо, укладаючи конкретний договір, сторони передбачили його безоплатний характер. Якщо випадкові умови за погодженням сторін мають місце в договорі, вони набувають ознак істотних умов

Серед джерел регулювання договірних відносин певне місце посідають типові договори, тобто своєрідні нормативно-правові акти, які затверджені у встановленому порядку компетентними органами. На умовах, передбачених типовим договором, сторони і повинні укласти договір, оскільки, як правило, норми, що містяться у типовому договорі, мають імперативний характер. Завдяки типовим договорам досягається ефективне використання договірної форми, детальна регламентація прав та обов’язків сторін, що сприяє належному виконанню зобов’язань і захисту прав та інтересів контрагентів за договором.

За своєю формою договори можуть бути усними і письмовими (електронна).      Так      як                        договір    є             правочином,      до   форм   договору застосовуються положення про форми правочинів (ст. 205-209, 218-220 ЦК). За загальним правилом вибір форми договору залежить від бажання осіб, що його укладають. Однак у ряді випадків закон вимагає, щоб договори були укладені в певній формі.

Усна форма допускається в договорах, що виконуються під час їх укладання, якщо інше не встановлено законом (наприклад, договір купівлі- продажу за готівку).

Договір вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони, а також якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв’язк й якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Положеннями ЦК передбачено дві форми письмового договору: проста письмова і нотаріально посвідчена.

Проста письмова форма застосовується в разі укладення договорів між:

• юридичними особами; 2) фізичною та юридичною особою, крім договорів, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення; 3) фізичними особами між собою на суму, що перевищує у двадцять і більше разів розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, крім договорів, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення; 4) інші правочини, щодо яких законом встановлена письмова форма(наприклад, договір майнового найму (оренди) між громадянами на строк понад один рік).

Нотаріальне посвідчення письмових договорів обов’язкове у випадках, передбачених у законі (наприклад, договір купівлі-продажу жилого будинку, транспорту, тощо). Нотаріальне посвідчення договору здійснюється нотаріусом або іншою посадовою особою, яка відповідно до закону має право на вчинення такої нотаріальної дії, шляхом вчинення на документі, в якому викладено текст правочину, посвідчувального напису. На вимогу фізичної або юридичної особи будь-який договір з її участю може бути нотаріально посвідчений.

Недодержання форми договору, якої вимагає закон, тягне недійсність договору лише в разі, якщо такий наслідок безпосередньо обумовлений у законі.

Договiр вважається укладеним, коли сторони досягли згоди по всiх суттєвих умовах i угоду належним чином оформили.

Процес укладення договору складається з двох стадій (ч. 2 ст. 638 ЦК):

1. Пропозиції укласти договір однією стороною – оферти.
2. Прийняття зробленої пропозиції другою стороною – акцепт.

Оферта має містити істотні умови договору, повинна виражати намір особи, яка зробила пропозицію вважати себе зобов’язану договором і запропонованими умовами у разі її прийняття іншою особою, а також бути спямованою до конкретної особи (декількох осіб).

Акцепт повинен бути повним і безумовним. Якщо особа, до якої було адресовано оферту вносить до неї додаткові умови, то це відмова від неї.

Багаточисельність договорів передбачає їх розподіл на групи (види) – класифікацію. Оскільки договір є різновидом правочину, то класифікація договорів може проводитися за тими ж критеріями, що й класифікація правочинів, але з властивими договорам особливостями.

Договори традиційно діляться на дво- і багатосторонні, усні і письмові, оплатні і безоплатні, консенсуальні (діючі з моменту надання їм належної форми) і реальні (коли крім належного оформлення необхідно здійснити передачу товару або грошових сум).

За правилами формування змісту договори поділяються на іменні і безіменні.

Іменні договори це ті, які мають легальну назву, представлені в ЦК або в інших нормативних актах, що визначають їх поняття, коло прав та обов’язків сторін. При укладенні іменного договору сторони можуть не конкретизувати права та обов’язки, обмежившись посиланням «відповідно до чинного законодавства». Безіменні договори безпосередньо законодавством не регулюються, але сторонами на практиці застосовуються (консалтинг, інжиніринг тощо).

Договори можуть бути як публічними, так і договорами приєднання. Публічними договорами вважаються договори, в яких підприємець не має права віддавати перевагу одній особі перед іншою. Всі умови договору повинні бути однаковими для всіх осіб, які бажають укласти публічний договір. У договорі приєднання обмежується воля споживача у погодженні змісту договору. Той, хто приєднується, може виразити свою волю лише на стадії укладення договору, тобто дати чи не дати згоду на його укладення.

Договори можуть бути основними та попередніми. Основний договір може існувати самостійно. Попередній договір завжди передбачає інший договір, з яким він пов’язаний.

Окремі види договорів, визначені із урахуванням їх належності до певного типу або різновиду, представлені у підрозділі 1 розділу 3 книги 5 ЦК зі ст. 655 по ст. 1143. До них відносяться договори: купівлі-продажу; поставки; міни; дарування; ренти; довічного утримання (догляду); найму; прокату; та інші, передбачені ЦК.

Розглянемо найбільш розповсюджені з них докладніше.

Договір купівлі-продажу

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов’язується передати майно (товар) у власність другій стороні (покупцеві), а покупець приймає або зобов’язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму.

Сторонами договору є продавець та покупець. Ними можуть бути фізичні особи, юридичні особи або держава, інші учасники цивільних відносин.

Договір купівлі-продажу може бути реальним або консенсуальним, є оплатним та двостороннім.

Предметом договору виступають: товар, який є у продавця на момент укладання договору, або буде створений (придбаний, набутий) продавцем у майбутньому, за умови, якщо продавець стане власником товару на час передачі його покупцеві; майнові права; право вимоги, якщо вимога не має особистого характеру.

Форма договору може бути як письмовою, так і усною. Договір купівлі- продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації.

Істотними умовами договору є: предмет, якість, кількість та асортимент товару, ціна.

Продавець за договором купівлі-продажу повинен виконати такі обов’язки:

• передати товар покупцеві;
• зберігати проданий товар, якщо право власності переходить до покупця раніше від передання товару;
• вступати у справу про витребування товару в покупця за наявності певних підстав;
• здійснювати перевірку кількості, асортименту, якості, комплексності, тари та упаковки товару, якщо це передбачено в договорі, та надавати покупцеві докази проведення такої перевірки;
• забрати (вивезти) товар, не прийнятий покупцем (одержувачем), або розпорядитися ним у розумний термін;
• попередити покупця про всі права третіх осіб на товар.

Продавець має право:

• отримати плату за товар;
• вимагати прийняття товару покупцем;
• за умови невиконання п. 1 та п. 2 – відмовитися від договору;
• якщо покупець прострочив оплату товару (при продажі товарів в розстрочку), продавець має право вимагати від нього повернення товару.
• Покупець за договором купівлі-продажу зобов’язаний:
• прийняття товару у продавця в строк;
• оплата товару;
• не має права розпоряджатися до моменту сплати (при продажі товару в розстрочку).

Покупець має право:

• отримати товар належної якості, асортименту, кількості та комплектації;
• у разі невиконання вимоги п. 6 обов’язків продавцем, покупець має право вимагати зниження ціни або розірвання договору купівліпродажу, якщо він не знав і не міг знати про права третіх осіб на товар;
• правові наслідки передачі товару неналежної якості за договором купівлі-продажу.

Покупець, якому переданий товар неналежної якості, має право, незалежно від можливості використання товару за призначенням, вимагати від продавця за своїм вибором: пропорційного зменшення ціни; 2) безоплатного  усунення  недоліків  товару  в  розумний  строк; 3) відшкодування витрат на усунення недоліків товару.

У разі істотного порушення вимог щодо якості товару (виявлення недоліків, які не можна усунути, недоліків, усунення яких пов’язане з непропорційними витратами або затратами часу недоліків, які виявилися неодноразово чи з’явилися знову після їх усунення) покупець має право за своїм вибором: відмовитися від договору і вимагати повернення сплаченої за товар грошової суми; 2) вимагати заміни товару.

Якщо продавець товару неналежної якості не є його виготовлювачем, вимоги щодо заміни, безоплатного усунення недоліків товару і відшкодування збитків можуть бути пред’явлені до продавця або виготовлювача товару.

Вказані положення застосовуються, якщо інше не встановлено чинним ЦК або іншим законом.

До різновидів договору купівлі-продажу відносяться такі договори: поставка, договір роздрібної купівлі-продажу, договір контрактації сільськогосподарської продукції, договір постачання енергоресурсами через приєднану мережу.

Договір дарування

За договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов’язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Договір, що встановлює обов’язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування.

Сторонами договору є дарувальник та обдарований. Ними можуть бути фізичні та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим і територіальна громада.

Договір дарування може бути реальним або консенсуальним, одностороннім (іноді буває двосторонній), він носить особистий характер.

Предметом договору виступають: рухоме та нерухоме майно, гроші, цінні папери. Предмет є істотною умовою договору дарування.

Форма договору залежить від предмету дарування і може бути як усною, так і письмовою. При даруванні: побутових предметів – усна; майнового права (або обов’язку передати річ у майбутньому) – письмова; цінних речей – письмова (можлива усна); нерухомості або валютних цінностей на суму, яка перевищує п’ятдесятикратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян – письмова, нотаріально посвідчена.

Право власності на предмет договору виникає з моменту прийняття дарунку.

Дарувальник за договором дарування повинен виконати такі обов’язки: у визначений законом строк передати дарунок обдарованому; зобов’язаний повідомити про недоліки речі.

Дарувальник має право: відмовитись від передання дарунку у майбутньому, якщо після укладення договору його майновий стан істотно погіршився; вимагати виконання обов’язку на користь третьої особи від обдарованого; вимагати розірвання договору дарування, якщо обдарований вчинив умисний злочин проти життя, здоров’я або власності дарувальника, або членів його родини.

Обдарований за договором дарування зобов’язаний: вчинити дію на користь третьої особи (або утриматися від вчинення такої дії).

Обдарований має право: вимагати передання дарунку або відшкодування його вартості; відмовитися від дарунку.

Договір найму (оренди) майна

За договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов’язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк.

Сторонами договору є наймодавець (орендодавець) та наймач (орендар). Наймодавцем може бути власник речі або особа, якій належать майнові права, а також особа, уповноважена на укладення договору найму. Щодо особи наймача, то законодавець не передбачає будь-яких обмежень.

Договір найму (оренди) майна є двостороннім, оплатним, може бути консенсуальним або реальним.

Предметом договору найму (оренди) майна можуть бути: річ, яка визначена індивідуальними ознаками і яка зберігає свій первісний вигляд при неодноразовому використанні (неспоживна річ); майнові права.

 

Предмет є істотною умовою договору.

Форма договору найму залежить від його різновидів і може бути як усною, так і письмовою. Так, договір оренди землі укладається у письмовій формі і за бажанням однієї із сторін може бути посвідчений нотаріально; договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) укладається у письмовій формі, а договір, укладений строком на один рік і більше, підлягає нотаріальному посвідченню; договір позички речі побутового призначення між фізичними особами взагалі може укладатися усно. Якщо законодавством нормативно не встановлено форму конкретного різновиду договору найму, слід керуватися загальними положеннями гл. 53 ЦК.

Наймодавець за договором найму (оренди) майна повинен виконати такі обов’язки: передати наймачеві майно належної якості та у належний строк; здійснювати капітальний ремонт речі.

Наймодавець має право: отримувати плату за договором; у разі неможливості відновлення речі, має право вимагати відшкодування збитків.

Наймач за договором найму (оренди) майна зобов’язаний:

• прийняти річ;
• перевірити справність речі; користуватися річчю відповідно до її призначення та умов договору; вносити своєчасно плату за користування майном;
• усувати погіршення речі, що сталися з його вини;
• здійснювати поточний ремонт речі;
• повернути річ по закінченню строку договору найму.

Наймач має право:

• у разі відмови наймодавця передати майно вимагати від наймодавця передання майна і відшкодування збитків, завданих затримкою; відмовитися від договору найму і вимагати відшкодування завданих йому збитків;
• поліпшити річ, лише за згодою наймодавця;
• передати річ у піднайм за згодою наймодавця;
• на укладення договору на новий строк. Сторони договору можуть змінювати розмір плати.

До різновидів договору найму (оренди) майна відносяться такі договори: прокату, найму будівлі або іншої капітальної споруди, найму земельної ділянки, найму житла, лізингу.

Договір позички

За договором позички одна сторона (позичкодавець) безоплатно передає або зобов’язується передати другій стороні (користувачеві) річ для користування протягом встановленого строку.

Користування річчю вважається безоплатним, якщо сторони прямо домовилися про це або якщо це випливає із суті відносин між ними

До договору позички застосовуються загальні положення найму.

Сторонами договору є позичкодавець і користувач. Згідно зі ст. 829 ЦК позичкодавцем може бути фізична або юридична особа. При цьому особа, яка здійснює управління майном, може бути позичкодавцем за згодою власника. Юридична особа, яка здійснює підприємницьку діяльність, не може передавати речі у безоплатне користування особі, яка є її засновником, учасником, керівником, членом її органу управління або контролю, тобто, укладати договори позички на стороні позичкодавця з означеними особами. Договір                позички   може    бути    реальним   (одностороннім)  чи консенсуальним (двостороннім), безоплатний, тісно пов’язаний з особою користувача.

Предметом договору є індивідуально визначені не споживні речі.

Істотними умовами договору виступають: предмет, безоплатність, строк (якщо не встановлений, визначається відповідно до мети користування річчю).

Форма договору позички залежить від речі та від предмету. Договір позички речі побутового призначення між фізичними особами може укладатися усно. Договір позички між юридичними особами, а також між юридичною та фізичною особою укладається у письмовій формі. Договір позички будівлі, іншої капітальної споруди (їх окремої частини) укладається у формі, яка визначена відповідно до ст. 793 ЦК. Договір позички транспортного засобу (крім наземних самохідних транспортних засобів), в якому хоча б однією стороною є фізична особа, укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню.

Обсяг обов’язків позичкодавця залежить від того, який договір укладається – реальний чи консенсуальний. У консенсуальному його обов’язки поляеають у такому:

• передати у користування річ відповідно до умов договору, а в разі невиконання цього обов’язку користувач має право вимагати розірвання договору та відшкодування збитків;
• передати належну річ;
• попередити про недоліки;
• попередити про обтяженні речі та її юридичні властивості.

Позичкодавець має право: вимагати розірвання договору та повернення речі, коли користувач не виконує своїх обов’язків; вимагати розірвання договору, якщо річ стала потрібна йому самому.

Користувач за договором позички зобов’язаний: користуватися предметом договору відповідно до мети, а коли її немає – за призначенням предмета; користуватися особисто; здійснювати звичайні витрати щодо підтримання належного стану речі; повернути річ у такому стані, в якому вона була на момент передання.

Користувач не має переважного права. Проте він може відмовитися від договору в односторонньому порядку та повернути річ, передану йому у користування у будь-який час до спливу строку договору. Якщо річ потребує особливого догляду, то про такий намір він повинен попередити власника за 7 днів.

Договір позики

За договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов’язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Особливістю договору позики є те, що позичальник отримує предмет позики у власність. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Сторонами договору є позикодавець і позичальник, якими можуть бути будь-які суб´єкти цивільного права. При цьому позикодавцем може виступати лише власник відповідних грошових коштів або речей, визначених родовими ознаками.

Договір позики може бути одностороннім, оплатним або безоплатним, реальним.

Предметом договору позики можуть бути грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками.

Істотною умовою договору є його предмет.

Форма договору позики може бути як усною, так і письмовою. Договір укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа – незалежно від суми.

На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Зміст договору позики складає обов’язок позичальника повернути позику позикодавцю у строк та в порядку, що встановлені договором. Обов’язок позичальника з повернення позики вважається виконаним в момент передання позикодавцеві речей, визначених родовими ознаками, або зарахування грошової суми, що позичалася, на його банківський рахунок.

Відповідальність за договором позики носить односторонній характер, а тому певні правові наслідки настають у разі порушення умов договору позики саме позичальником.

Договір доручення

За договором доручення одна сторона (повірений) зобов’язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії.

Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов’язки довірителя.

Договором доручення може бути встановлено виключне право повіреного на вчинення від імені та за рахунок довірителя всіх або частини юридичних дій, передбачених договором. У договорі можуть бути встановлені строк дії такого доручення та (або) територія, у межах якої є чинним виключне право повіреного.

Сторонами договору є повірений і довіритель, якими можуть бути як фізичні, так і юридичні особи.

Договір доручення є консенсуальним, двостороннім, може бути строковим або безстроковим, оплатним або безоплатним.

Предмет договору доручення становить здійснення повіреним юридичних дій від імені довірителя. Повірений має право на вчинення лише тих правочинів, які може вчинити особа, яку він представляє і позбавлений права вчиняти від імені довірителя особисті правочини.

Істотними умовами договору є умови про його предмет, а також інші умови, визначені ст. 638 ЦК.

Форма договору доручення може бути як усною, так і письмовою. За бажанням сторін договір доручення може бути нотаріально посвідченим. При вирішенні питання про належну форму договору доручення слід керуватися загальними положеннями про форму правочину (ст.ст. 205-210 ЦК) та форму договору (ст. 639 ЦК). Форма довіреності, яка видається довірителем повіреному на вчинення юридичних дій, передбачених договором доручення, повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися правочин (ст. 245 ЦК), проте в будь-якому випадку довіреність укладається у письмовій формі (ч. 3 ст. 244 ЦК). Тому договір доручення і довіреність, видана на його виконання, можуть мати різну форму.

Відповідно до ст. 1006 ЦК з урахуванням характеру та особливостей діяльності, яку здійснює повірений, він зобов’язаний: 1) повідомляти довірителеві на його вимогу всі відомості про хід виконання його доручення; 2) після виконання доручення або в разі припинення договору доручення до його виконання негайно повернути довірителеві довіреність, строк якої не закінчився, і надати звіт про виконання доручення та виправдні документи, якщо це вимагається за умовами договору та характером доручення; 3) негайно передати довірителеві все одержане у зв’язку з виконанням доручення.

Повірений має право відхилитися від змісту договору, якщо цього вимагають інтереси довірителя і повірений: а) не міг попередньо запитати довірителя; б) не одержав у розумний строк відповіді на свій запит.

 

Обов’язки довірителя полягають у такому: 1) зобов’язаний видати повіреному довіреність на вчинення юридичних дій, передбачених договором доручення; 2) зобов’язаний, якщо інше не встановлено договором: забезпечити повіреного засобами, необхідними для виконання доручення; відшкодувати повіреному витрати, пов’язані з виконанням доручення; 3) зобов’язаний негайно прийняти від повіреного все одержане ним у зв’язку з виконанням доручення; 4) зобов’язаний виплатити повіреному плату, якщо вона йому належить.

Довіритель має право: в односторонньому порядку змінити, відмінити свої вказівки чи дати повіреному нові інструкції щодо порядку виконання доручення; знати про передоручення; контролювати дії повіреного та своєчасно вжити заходів з метою захисту своїх інтересів.

Припинення договору доручення відбувається на загальних підставах припинення договору, а також у разі: відмови довірителя або повіреного від договору; визнання довірителя або повіреного недієздатним, обмеження його цивільної дієздатності або визнання безвісно відсутнім; смерті довірителя або повіреного. Довіритель або повірений мають право відмовитися від договору доручення у будь-який час.

 

• Загальна характеристика спадкування. Види спадкування

Умови та порядок спадкування в Україні регламентуються низкою цивільно-правових норм, що у своїй сукупності складають окремий цивільно-правовий інститут – спадкове право.

Спадкове право являє собою сукупність встановлених державою правових норм, які регламентують порядок та умови переходу майнових прав та обов’язків померлої особи до інших осіб.

Предметом спадкового права є суспільні відносини, що виникають винятково за наявності такої обов’язкової умови, як смерть фізичної особи і наявність у неї майнових прав та обов’язків.

Відповідно до ст. 1216 ЦК під спадкуванням розуміється перехід прав та обов’язків (спадщини) від померлої фізичної особи (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Спадкодавець (заповідач) – це фізична особа, майно якої після її смерті переходить у спадщину до іншої особи чи до інших осіб. Спадкодавцем може бути лише фізична особа незалежно від віку, статі, стану здоров’я тощо.

Спадкоємець – це особа, яка у разі смерті тієї чи іншої фізичної особи набуває права одержати його спадкове майно, тобто має право на спадкування.

Спадкоємці – фізичні особи це особи, які на час відкриття спадщини є живими, а також особи, які були зачаті за життя спадкодавця і народилися після відкриття спадщини. Спадкоємцями можуть виступати юридичні особи, держава, територіальна громада.

Особи, щодо яких існують передумови для закликання їх до спадкування, можуть тим не менше бути усунені від спадкування. Підстави усунення таких спадкоємців визначаються винятково законом. Спадкоємців, усунених від права на спадкування на підставі положень закону, прийнято називати «негідними».

За чинним законодавством не мають права стати спадкоємцями:

• ні за законом, ні за заповітом – особи, які навмисно позбавили життя спадкодавця або когось із спадкоємців, або зробили замах на їх життя (якщо після вчинення замаху на життя спадкодавець, незважаючи на цю обставину, склав заповіт на користь такої особи, вона спадкує на загальних підставах);
• за законом – батьки, після дітей, щодо яких вони позбавлені батьківських прав і не були поновлені у цих правах на момент відкриття спадщини;
• за законом – батьки і повнолітні діти, які злісно ухилялися від виконання покладених на них відповідно до закону обов’язків щодо утримання спадкодавця, якщо ці обставини підтверджені у судовому порядку;
• за законом і за заповітом – особи, які умисно перешкоджали спадкодавцеві скласти заповіт, внести до нього зміни або скасувати заповіт і цим сприяли виникнення права спадкування у них самих чи в інших осіб або сприяли збільшення їхньої части у спадщині;
• за законом – особи, шлюб між якими є недійсним або визнаний у судовому порядку недійсним. Суд може визнати право на спадкування частки майна, яке було набуте померлим подружжям під час шлюбу, який визнано недійсним після його смерті, якщо інше подружжя є добросовісним, тобто не знало і не могло знати про перешкоди до укладання шлюбу.

У разі відсутності спадкоємців, усунення їх від права спадкування, неприйняття ними спадщини вона визнається судом відумерлою і переходить у власність територіальної громади.

Об’єктом спадкових відносин є спадщина, під якою ст. 1218 ЦК визначає права та обов’язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Відкриттям спадщини називають наявність певних юридичних фактів, з якими законодавець пов’язує виникнення права спадкування. Спадкові правовідносини виникають із смертю громадянина або з оголошенням його у встановленому порядку померлим.

З часом та місцем відкриття спадщини пов’язане встановлення таких істотних обставин, як:

• визначення кола спадкоємців;
• строку для прийняття спадщини чи відмови від спадщини;
• склад спадкового майна;
• строк для звернення кредиторів з претензіями;
• закон, яким треба керуватися;
• строк для видачі свідоцтва на спадщину.

Часом відкриття спадщини є день смерті спадкодавця, або день, коли за рішенням суду він оголошується померлим.

Місце відкриття спадщини – останнє постійне місце проживання спадкодавця, а якщо воно невідоме – то місцезнаходження нерухомого майна або його основної частини, а за відсутності такого – місцезнаходження рухомого майна. Місцем проживання малолітньої і неповнолітньої особи є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров’я, в якому вона проживає. Саме за місцем відкриття спадщини вживаються заходи з охорони спадкового майна і видається свідоцтво про право на спадщину.

Законодавець встановлює два види визначення спадкоємців та поділу спадкового майна:

• спадкування за заповітом;
• спадкування за законом.

Заповіт – особливий вид правочину, за яким правові наслідки пов’язуються як із смертю заповідача, так і з волею осіб, які названі у ньому спадкоємцями. Згідно зі ст. 1233 ЦК заповітом є особисте розпорядження фізичної особи на випадок своєї смерті.

Право на заповіт має фізична особа з повною цивільною дієздатністю та здійснюється особисто (вчинення заповіту через представника не допускається).

Заповіт складається у нотаріально посвідченій письмовій формі із зазначенням місця та часу його складення, власноручно підписується заповідачем і засвідчується нотаріусом або, за його відсутності, іншими особами, коло яких визначено законодавством (службовими особами закладу охорони здоров’я, капітаном судна, командиром військової частини тощо).

ЦК надає спадкодавцю право скласти заповіт особої форми, яка відрізняється від звичайного заповіту.

Секретний заповіт – заповіт, який посвідчується нотаріусом без ознайомлення з його змістом. Заповідач, заклеює конверт і ставить свій підпис на ньому. Посвідчення цього заповіту повинно відбуватися у присутності двох свідків.

Заповіт з умовою – заповіт, у якому обумовлено виникнення права на спадщину тількі у разі наявності у спадкоємця певної умови (вступити на роботу, одружитись, вступити до навчального закладу).

 

Заповіт подружжя – спільний заповіт щодо майна, яке належить подружжю на праві спільної сумісної власності. Тобто у разі складання спільного заповіту частка у праві спільної сумісної власності після смерті одного з подружжя переходить до того, який його пережив.

Цивільне право України виходить із принципу свободи заповіту. Це означає, що заповідач може:

• залишити своє майно одному або декільком особам незалежно від наявності родинних відносин з ними, а також юридичним особам, державі чи іншим суб’єктам цивільного права;
• позбавити права спадкування одного, декількох або всіх спадкоємців за законом. Виняток складають особи, які мають право на обов’язкову частку у спадщині, їх не можна позбавити спадщини;
• покласти на спадкоємця за заповітом виконання будь-якого зобов’язання. Наприклад, він може зобов’язати спадкоємця надати право довічного користування частиною житлового будинку особі, що не належить до кола спадкоємців;
• охопити заповітом права та обов’язки, які йому належать на момент складання заповіту, а також ті права та обов’язки, які можуть йому належати у майбутньому;
• скласти заповіт щодо всієї спадщини або її частини;
• у будь-який час змінити або скасувати заповіт.

Свобода заповідальних розпоряджень обмежується в інтересах певних осіб, визначених у законі. Вони називаються необхідними спадкоємцями. Це особиста категорія спадкоємців, за якими, незалежно від змісту заповіту спадкодавця, зберігається певна частка у спадщині, яканазивається обов’язковою.

Право на обов’язкову частку мають малолітні, неповнолітні, повнолітні непрацездатні діти спадкодавця, непрацездатна вдова (вдівець) та непрацездатні батьки. Наведений перелік осіб є вичерпним.

Обов’язкова частка незалежно від змісту заповіту повинна становити половину частки, яка належала б кожному зі спадкоємців, які мають на неї право, у разі спадкування за законом. Цей розмір може бути зменшений судом з урахуванням відносин між цими спадкоємцями та спадкодавцем, а також інших обставин, які мають істотне значення (ч. 1 ст. 1241 ЦК).

До обов’язкової частки у спадщині зараховується вартість речей звичайної домашньої обстановки та вжитку, вартість заповідального відказу, встановленого на користь особи, яка має право на обов’язкову частку, а також вартість інших речей та майнових прав, які перейшли до неї як до спадкоємця.

Спадкування за законом – спадкування згідно з умовами і в порядку черговості, визначеними у законі, оскільки вони не змінені чинним заповітом. Спадкування за законом має місце у разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом всієї спадщини (ч. 2 ст. 1223 ЦК).

При спадкуванні за законом спадщина переходить до осіб, зазначених у законі. Законом також передбачений і порядок переходу майна померлої особи до цих осіб – черговість (ст. 1258 ЦК).

Спадкоємцями за законом є той із подружжя, хто пережив спадкодавця, родичі спадкодавця і деякі інші особи. Вони закликаються до спадщини в порядку черговості. Усі спадкоємці за законом одержують рівні частки спадкового майнаю

У першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки. Внуки та правнуки спадкодавця закликаються до спадку у порядку представлення.

У другу чергу право на спадкування за законом мають рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері. Племінники, прабаба та прадід спадкують за правом представлення.

У третю чергу право на спадкування за законом мають рідні дядько та тітка спадкодавця.Двоюрідні брати та сестри спадкують за правом представлення.

У четверту чергу право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім’єю не менш як п’ять років до часу відкриття спадщини.

У п’яту чергу право на спадкування за законом мають інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення включно, причому родичі ближчого ступеня споріднення усувають від права спадкування родичів подальшого ступеня споріднення, а також утриманці спадкодавця, які не були членами його сім’ї. Утриманцем вважається неповнолітня або непрацездатна особа, яка не була членом сім’ї спадкодавця, але не менш як п’ять років одержувала від нього матеріальну допомогу, що була для неї єдиним або основним джерелом засобів до існування.

Спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.

Спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом шести місяців з моменту відкриття спадщини він не заявив про відмову від неї. Спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини.

Заява про прийняття спадщини подається спадкоємцем особисто. Неповнолітній має право подати заяву про прийняття спадщини без згоди своїх батьків або піклувальника. Від імені малолітньої або недієздатної особи заяву про прийняття спадщини подають її батьки (усиновлювачі), опікун.

Якщо спадкоємець пропустив строк прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк для прийняття спадщини.

Спадкоємець має право відмовитися від своєї частки спадщини на користь іншого спадкоємця за законом або заповітом або взагалі відмовитись від прийняття спадщини.

Прийняття спадщини оформлюється у вигляді свідоцтва про прийняття спадщини.

Спадкування передбачає перехід до спадкоємців не тільки майнових прав, але й майнових обов’язків, зокрема, боргів спадкодавця.

Окрім інших прав та обов’язків, що складають спадщину, до спадкоємця переходять обов’язки: відшкодувати майнову шкоду (збитки), яка була завдана спадкодавцем; відшкодувати моральну шкоду, завдану спадкодавцем, якщо відшкодування було присуджено судом зі спадкодавця за його життя; сплатити неустойку (штраф, пеню), яка була присуджена судом кредиторові із спадкодавця за життя спадкодавця. Майнова та моральна шкода, яка була завдана спадкодавцем, відшкодовується спадкоємцями у межах вартості рухомого чи нерухомого майна, яке було одержане ними у спадщину.

 

• Захист цивільних прав та інтересів

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Право на захист особа здійснює на свій розсуд. Нездійснення особою права на захист не є підставою для припинення цивільного права, що порушене, крім випадків, встановлених законом.

Розрізняють дві основні форми захисту цивільних прав та інтересів –юрисдикційну і неюрисдикційну.

Юрисдикційний захист здійснює низка уповноважених на це державних і громадських органів та осіб, які в силу закону чи домовленості можуть вжити заходів щодо поновлення порушеного, оспореного чи невизнаного права. Наприклад, відповідно до ст. 55 Конституції України, ст. 15 ЦК кожен має право на судовий захист. У випадках, встановлених Конституцією України та законом, особа має право звернутися за захистом цивільного права та інтересу до Президента України, органу державної влади, органу влади АРК або органу місцевого самоврядування (ст. 17 ЦК). Здійснити захист цивільних прав можуть і органи нотаріату. Нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і в порядку, встановлених законом (ст. 18 ЦК).

Основною неюрисдикційною формою захисту цивільного права й інтересу є самозахист, які підлягають правовій охороні. Відповідно до ст.

19 ЦК самозахистом є застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. Способи самозахисту може обирати сама особа або ж їх може бути встановлено договором або актами цивільного законодавства. Основною характерною ознакою самозахисту є те, що суб’єкт цивільного права захищає себе власними діями, без звернення до суду або іншого органу, який здійснює захист цивільного права.

Важливу роль для захисту цивільних прав має спосіб їх захисту, тобто передбачені законом дії, що безпосередньо спрямовані на захист цивільних прав та інтересів. Способи захисту в їх сукупності поділяють на загальні та спеціальні. Загальні способи захисту цивільного права та інтересу визначено ст. 16 ЦК. До них належать такі:

• визнання права;
• визнання правочину недійсним;
• припинення дії, яка порушує право;
• відновлення становища, яке існувало до порушення;
• примусове виконання обов’язку в натурі;
• зміна правовідношення;
• припинення правовідношення;
• відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди;
• відшкодування моральної (немайнової) шкоди;
• визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Найбільш універсальним серед загальних способів захисту цивільних прав є відшкодування збитків, заподіяних порушенням права, який може використовуватися як самостійно, так і поряд з іншими способами захисту як у сфері договірних, так і позадоговірних відносин.

Під збитками розуміють:

• втрати, яких особа зазнала у зв’язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки);
• доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода). Упущена вигода на відміну від реальних збитків на момент вчинення правопорушення є лише можливою (майбутньою), а не наявною майновою втратою, а її розмір допустимо встановити лише приблизно, із деякими припущеннями.

Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі.

Якщо особа, яка порушила право, одержала у зв’язку з цим доходи, то розмір упущеної вигоди, що має відшкодовуватися особі, право якої порушено, не може бути меншим від доходів, одержаних особою, яка порушила право.

На вимогу особи, якій завдано шкоди, та відповідно до обставин справи майнова шкода може бути відшкодована і в інший спосіб, зокрема, шкода, завдана майну, може відшкодовуватися в натурі (передання речі того ж роду та тієї ж якості, полагодження пошкодженої речі тощо).

Способи захисту особистих прав, не зв’язаних з майновими, визначаються особливо. Так, відповідно до ст. 23 ЦК особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає:

• у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я;
• у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім’ї чи близьких родичів;
• у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку із знищенням чи пошкодженням її майна;
• у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Компенсація моральної шкоди передбачає покладання на порушника обов’язку з відшкодування потерпілому(фізичній або юридичній особі) моральної шкоди у вигляді грошової суми, іншого майна або в інший спосіб.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов’язана з розміром цього відшкодування.

Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

Спеціальні способи захисту цивільних прав та інтересів передбачено правовими нормами, які регулюють конкретні правовідносини. Як приклад, розглянемо особливості захисту деяких цивільних прав та інтересів.

Право на захист гідності, честі та ділової репутації здійснюється відповідно до вимог гл. 3 та ст.ст. 275-280 ЦК. Основною формою захисту при цьому є судовий захист.

 

Разом із тим, особа, право якої порушено, може обрати як загальний, так і спеціальний способи захисту свого права, визначені законом, який регламентує конкретні цивільні правовідносини. До таких спеціальних способів захисту відносяться, наприклад, спростування недостовірної інформації та/або право на відповідь (ст. 277 ЦК), заборона поширення інформації, якою порушуються особисті немайнові права (ст. 278 ЦК) тощо. Чинне законодавство не містить визначення понять гідності, честі чи ділової репутації, оскільки вони є морально-етичними категоріями й одночасно особистими немайновими правами, яким закон надає значення самостійних об’єктів судового захисту.

Зокрема, під гідністю слід розуміти визнання цінності кожної фізичної особи як унікальної біопсихосоціальної цінності, з честю пов’язується позитивна соціальна оцінка особи в очах оточуючих, яка ґрунтується на відповідності її діянь (поведінки) загальноприйнятим уявленням про добро і зло, а під діловою репутацією фізичної особи розуміється набута особою суспільна оцінка її ділових і професійних якостей при виконанні нею трудових, службових, громадських чи інших обов’язків. Під діловою репутацією юридичної особи, у тому числі підприємницьких товариств, фізичних осіб-підприємців, адвокатів, нотаріусів та інших осіб, розуміється оцінка їх підприємницької, громадської, професійної чи іншої діяльності, яку здійснює така особа як учасник суспільних відносин.

Здебільшого право на недоторканність честі, гідності ділової репутації фізичної особи може порушуватися шляхом поширення недостовірної (неправдивої) інформації. Поширенням недостовірної (неправдивої) інформації визнається опублікування її в пресі або сповіщення їх в іншій, у тому числі усній, формі невизначеному колу осіб, кільком особам або навіть одній особі. Сповіщення цих відомостей безпосередньо особі, якій вони стосуються, виключає можливість застосування такого способу захисту.

Недостовірною вважається інформація, яка не відповідає дійсності або викладена неправдиво, тобто містить відомості про події та явища, яких не існувало взагалі або які існували, але відомості про них не відповідають дійсності (неповні або перекручені).

Згідно зі ч. 3 ст. 277 ЦК негативна інформація, поширена про особу, вважається недостовірною, якщо особа, яка її поширила, не доведе протилежного (презумпція добропорядності). Негативною слід вважати інформацію, в якій стверджується про порушення особою, зокрема, норм чинного законодавства, вчинення будь-яких інших дій (наприклад, порушення принципів моралі, загальновизнаних правил співжиття, неетична поведінка в особистому, суспільному чи політичному житті тощо) і яка, на думку позивача, порушує його право на повагу до гідності, честі чи ділової репутації.

Відповідно до ст. 94 ЦК і ст. 277 ЦК фізична чи юридична особа, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї недостовірної інформації, має право на відповідь, а також на спростування цієї інформації.

При цьому суди повинні враховувати такі відмінності: а) при спростуванні поширена інформація визнається недостовірною, а при реалізації права на відповідь – особа має право на висвітлення власної точки зору щодо поширеної інформації та обставин порушення особистого немайнового права без визнання її недостовірною; б) спростовує недостовірну інформацію особа, яка її поширила, а відповідь дає особа, стосовно якої поширено інформацію.

Спростування поширеної недостовірної інформації повинно здійснюватись незалежно від вини особи, яка її поширила.

Позови про захист гідності, честі чи ділової репутації вправі пред’явити фізична особа у разі поширення про неї недостовірної інформації, яка порушує її особисті немайнові права, а також інші заінтересовані особи (зокрема, члени її сім’ї, родичі), якщо така інформація прямо чи опосередковано порушує їхні особисті немайнові права.

Відповідно до положень ст. 59 ЦПК при поширенні такої недостовірної інформації стосовно малолітніх, неповнолітніх чи недієздатних осіб з відповідним позовом до суду вправі звернутися їх законні представники. У разі смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, заміни кредитора чи боржника у зобов’язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір (поширено недостовірну інформацію), суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії судового процесу (ст. 55 ЦПК).

У випадках, встановлених ст. 56 ЦПК, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб.

Відповідачами у справі про захист гідності, честі чи ділової репутації є фізична або юридична особа, яка поширила недостовірну інформацію, а також автор цієї інформації.

Захист права власності здійснюється згідно з положеннями глави 3 ЦК, які застосовуються у випадку порушення всіх різновидів суб’єктивних цивільних прав та інтересів і мають характер загальних норм. Відповідні способи захисту порушених прав та інтересів власника передбачені також положеннями глави 29 ЦК, які слід визначити як спеціальні норми.

Найбільш ефективним і поширеним способом відновлення порушених прав та законних інтересів власника є судовий захист. Відповідачами за позовами про захист прав на речі можуть бути як незаконні володільці (добросовісні та недобросовісні), так і сторона за відповідним договором, а також особи, які заподіяли шкоду власнику.

Право власності в судовому порядку захищається як речовими, так і зобов’язальними позовами. Речовими є віндикаційний та негаторний позови.

Віндикаційний позов – це позов про витребування власником майна з чужого незаконного володіння. Предметом віндикаційного позову може бути лише індивідуально визначена річ. Речі, означені родовими ознаками, а також гроші та цінні папери на пред’явника (ст. 389 ЦК) не можуть бути предметом віндикації.

На момент віндикації річ повинна фізично існувати. В іншому випадку (наприклад, якщо вона знищена) порушене право підлягає захисту зобов’язальноправовими засобами захисту права власності. Відповідачем за цим позовом буде незаконний володілець, під яким розуміється особа, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа майном власника. Незаконним володільцем може бути добросовісний і недобросовісний набувач. Від недобросовісного набувача майно може бути витребувано у будь-якому випадку.

Добросовісний набувач зобов’язаний повернути набуте ним майно лише у передбачених законом випадках. Можливість витребування майна від добросовісного набувача залежить насамперед від підстави придбання ним майна, яке підлягає віндикації. Якщо майно потрапило до нього безоплатно, воно може бути витребуване у нього.

Навпаки, при оплатному придбанні майна, власник має право його витребувати від набувача лише у разі, якщо це майно було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння, викрадене у власника або у володільця або вибуло з їхнього володіння іншим шляхом всупереч їх волі. Крім того, у ч. 2 ст. 388 ЦК робиться застереження про те, що майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень.

Віндикація може бути самостійною позовною вимогою або поєднуватися з вимогою про відшкодування збитків, сплату набувачем вартості плодів та доходів, визнання правочину, за яким річ потрапила до набувача, недійсним.

Обсяг відшкодувань добросовісним та недобросовісним набувачем різниться. Добросовісний набувач має передати власникові всі доходи від майна, які він одержав або міг одержати з моменту, коли він дізнався про незаконність свого володіння майном (ч. 2 ст. 390 ЦК). Недобросовіснй же набувач мусить передати власникові такі доходи з моменту незаконного заволодіння ним чужим майном (ч. 1 ст. 390 ЦК). Незаконні володільці, у свою чергу, мають право вимагати відшкодування їм усіх витрат, які вони понесли на утримання або збереження майна. Але обсяг цих відшкодувань також різниться залежно від того, з якого часу власникові належить право на повернення майна або передання доходів (ч. 3 ст. 390 ЦК).

Важливим речово-правовим засобом захисту права власності є негаторний позов (ст. 391 ЦК). Він подається з метою усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання своїм майном, тобто припинення неправомірних дій, не пов’язаних із порушенням володіння. Саме для цього позову має значення застосування правила, визначені ч. 2 ст. 386 ЦК, про можливість захисту права власності до моменту настання факту порушення, коли у власника є всі підстави вважати, що дії відповідних осіб неминуче призведуть до порушень його права. Так, коли поряд із об’єктом права розпочинається самочинне будівництво, власник вже має підстави вважати, що сам процес будівництва завдасть йому перешкод у користуванні майном, а його завершення також буде порушувати його право. Тому власник може звернутися до суду вже з моменту початку будівельних робіт.

При негаторному позові власник, який звертається за захистом, зберігає майно у своєму володінні.

Негаторний позов як засіб захисту права власності застосовується, якщо сторони не перебувають у договірних відносинах.

Негаторний позов може бути пред’явлений поряд з іншими засобами захисту: так, вимога про виселення з самовільно зайнятого приміщення може бути поєднана з вимогою про відшкодування збитків тощо.

Цивільно-правовий захист авторського права та суміжних прав здійснюється у судовому порядку шляхом подачі позовної заяви до суду із зазначенням сутності порушення, вимог про його припинення та відновлення прав інтелектуальної власності.

Право на захист належить будь-якому суб’єкту авторських або суміжних прав, у тому числі спадкоємцям та правонаступникам автора, виконавця, виробника фонограм або відеограм та організації мовлення. Особисте немайнове право автора на недоторканність твору може захищатися також особою, яка спеціально уповноважена на це автором на випадок своєї смерті, або іншою заінтересованою особою.

Правоволоділець може реалізувати своє право на захист самостійно, а може для представництва своїх інтересів у суді звернутися за допомогою до відповідної організації, якій він передав майнові права в колективне управління.

Підставою для звернення особи до суду за захистом прав інтелектуальної власності є порушення виключних авторських або суміжних прав, їх невизнання або оспорювання. Залежно від підстави особа обирає відповідний спосіб захисту цивільних прав із тих, що передбачені ст. 16 ЦК та/або ст. 52 Закону України «Про авторське право і суміжні права» від 23.12.1993 р. № 3792-XII.

Звертаючись до суду, правоволоділець залежно від характеру порушення, завданих ним шкідливих наслідків та можливостей їх усунення може застосувати один чи кілька з наступних способів захисту авторських та суміжних прав. Особа вправі вимагати:

• визнання своїх прав та їх поновлення;
• заборони та припинення дій, що порушують авторське право або суміжні права чи створюють загрозу їх порушення;
• відшкодування моральної (немайнової) шкоди;
• відшкодування збитків (матеріальної шкоди), включаючи упущену вигоду, або стягнення доходу, отриманого порушником внаслідок порушення ним авторського права або суміжних прав, або виплату компенсацій;
• публікації у засобах масової інформації даних про допущені порушення авторського права або суміжних прав та судові рішення щодо цих порушень;
• вилучення та передачі їй всіх контрафактних примірників творів, фонограм, відеограм чи програм мовлення, а також засобів обходу технічних засобів захисту, матеріалів і обладнання, за допомогою яких відтворювалися контрафактні примірники (кліше, матриці, форми, оригінали, магнітні стрічки, фотонегативи);
• припинення підготовчих дій до порушення авторського права або суміжних прав, у тому числі призупинення митних процедур, якщо є підозра, що можуть бути пропущені на митну територію України чи з її митної території контрафактні примірники творів, фонограм, відеограм, засоби обходу технічних засобів захисту, у порядку, передбаченому Митним кодексом України.

Специфічними способами захисту авторських та суміжних прав є міри цивільно-правової відповідальності, що передбачені ст. 52 Закону України

«Про авторське право і суміжні права» та застосовуються альтернативно до стягнення збитків. Так, замість відшкодування збитків особа може вимагати стягнення з порушника доходу, одержаного внаслідок порушення, або стягнення компенсації у розмірі від 10 до 50 000 мінімальних заробітних плат. Розмір компенсації заявляється позивачем на свій розсуд залежно від тяжкості наслідків порушення і остаточно визначається судом для стягнення із врахуванням обсягу порушення та (або) намірів відповідача.

Суб’єкти авторського або суміжних прав мають право вимагати у судовому порядку від осіб, які порушують авторське право або суміжні права, надання інформації про третіх осіб, задіяних у виробництві та розповсюдженні контрафактних примірників творів і об’єктів суміжних прав, а також засобів обходу технічних засобів захисту, та про канали їх розповсюдження.

З вимогою про захист свого цивільного права або інтересу особа може звернутися до суду у межах строку позовної давності.

Строки позовної давності можуть бути двох видів: загальні (ст. 257 ЦК) та спеціальні (ст. 258 ЦК).

Загальні строки позовної давності поширюються на всі цивільні правовідносини, за винятком тих, щодо яких законом встановлений інший строк або які взагалі виведені з-під дії строків позовної давності. Загальний строк позовної давності – три роки.

Спеціальні строки позовної давності встановлюються в окремих випадках, визначених законом, і у порівнянні із загальними можуть бути або скороченими, або подовженими.

Скорочені  строки  позовної  давності  тривалістю  в  один  рік

застосовуються зокрема до вимог:

• про стягнення неустойки, штрафу, пені;
• пов’язаних з недоліками проданого товару;
• про розірвання договору дарування;
• про спростування недостовірної інформації в засобах масової інформації.

Більш тривалі строки позовної давності (подовжені) застосовуються у двох випадках:

• про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства або обману – п’ять років;
• про застосування наслідків нікчемного правочину – десять років.

Перелік підстав застосування спеціальної позовної давності, що міститься у ст. 258 ЦК, не є вичерпним і може знаходити продовження у відповідних нормах ЦК (наприклад, ст. 786 ЦК) та інших законів.

Незважаючи на те, що строки позовної давності встановлені законом, вони можуть бути збільшені за домовленістю сторін, укладеною в письмовій формі. Однак вказане положення не надає сторонам права змінювати порядок обчислення позовної давності.

Строки позовної давності поширюються на всі цивільно-правові відносини, за винятком випадків, зазначених у ст. 268 ЦК. Згідно з останньою строки позовної давності не поширюються, зокрема, на вимоги, що випливають із порушення особистих немайнових прав, крім випадків, передбачених законом; вимоги вкладника до банку (фінансової) установи про видачу вкладу; про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю; вимоги власників або іншої особи про визнання незаконним акта органу державної влади, органу влади АРК, органу місцевого самоврядування, якими порушено їх право власності або інші речові права; на вимогу страхувальника (застрахованої особи) до страховика про виплату страхової суми, страхового відшкодування.

Окрім того, позовна давність не застосовується до позовів власника про усунення будь-яких порушень свого права, не пов’язаних із неправомірним позбавленням володіння (негаторних позовів), оскільки правопорушення триває у часі. Зазначений перелік не є вичерпним, законом можуть бути встановлені й інші вимоги, на які не поширюється позовна давність.

Згідно зі ст. 261 ЦК перебіг строку позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права чи про особу, яка порушила право.

Крім цього загального правила в законі закріплено низку спеціальних правил про початок перебігу строку позовної давності:

• за зобов’язаннями із визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання;
• за вимогами про визнання недійсним правочину, вчиненого під впливом насильства, – з дня припинення насильства;
• за вимогами про застосування наслідків нікчемного правочину – з дня, коли почалося його виконання;
• у разі порушення цивільного права або інтересу неповнолітньої фізичної особи – від дня досягнення нею повноліття;
• за регресними вимогами – з моменту виконання основного зобов’язання.

ЦК передбачає випадки, коли перебіг строку позовної давності зупиняється (ст. 263 ЦК) і переривається (ст. 264 ЦК).

Перелік обставин, які є підставою для зупинення перебігу позовної давності, наведений у ст. 263 ЦК:

• надзвичайна або невідворотна за певних умов подія (непереборна сила). Під надзвичайністю розуміють відсутність закономірностей у розвитку події. Невідворотність означає, що саме за цих умов настання події неможливо було відвернути (тобто за звичайних умов її можна було б відвернути). Непереборною силою є саме подія, тобто такий юридичний факт, настання якого не залежить від волі людей. Прикладами непереборної сили можуть бути руйнівні природні явища – повінь, шторм, буревій, землетрус та інші явища, які об’єктивно зробили неможливим подання позову;
• зупинення дії закону чи нормативного акта, який регулює відповідні відносини;
• встановлене законодавством відстрочення виконання зобов’язання (мораторій);
• перебування позивача чи відповідача у складі Збройних Сил України або інших військових формуваннях, що переведені на військовий стан.

На час існування обставин, які перешкоджають зверненню з позовом, перебіг позовної давності зупиняється.

Переривання перебігу позовної давності означає, що час, який пройшов з дня виникнення обставин, які є підставою для переривання перебігу позовної давності, до уваги не береться. Після переривання позовної давності її перебіг починається спочатку. Перебіг позовної давності переривають дві обставини: а) вчинення боржником дій, що свідчать про визнання боргу (наприклад, часткове виконання зобов’язання, письмове прохання про відстрочку сплати, передача речі в заставу); б) звернення кредитора з позовом до боржника.

Під поновленням перебігу позовної давності необхідно розуміти дії суду, який, встановивши, що право позивача порушено, але строк позовної давності ним пропущений з поважних причин, поновлює цей строк.

 

• Цивільно-правова відповідальність

Цивільно-правова відповідальність – це самостійний вид юридичної відповідальності, що полягає у настанні негативних наслідків майнового характеру, які встановлені законом або договором на випадок невиконання абсолютних обов’язків, а також невиконання або неналежного виконання боржником зобов’язання.

Виходячи з того, що цивільно-правова відповідальність є різновидом юридичної відповідальності, їй притаманні загальні ознаки останньої, а саме: державний примус, суспільний осуд, негативні наслідки для правопорушника. Специфічними ознаками цивільної відповідальності є її майновий характер; додатковість обтяження; відповідальність юридично рівних суб’єктів один перед одним; компенсаційний (еквівалентний) характер.

Основною метою (функцією) відповідальності у цивільному праві є відновлення порушеного суб’єктивного права. Досягнення цієї мети можливе лише при застосуванні таких заходів відповідальності, які мають майновий (товарно-грошовий) характер – відшкодування збитків, сплата неустойки тощо. Навіть у випадках порушення особистих немайнових прав потерпілої особи компенсація моральної (немайнової) шкоди здійснюється грошима.

Особливістю цивільно-правової відповідальності є ініціативний характер її застосування. Підставою її реалізації є виключно волевиявлення учасників правовідносин, зокрема, добровільне здійснення правопорушником свого обов’язку або вимоги потерпілого щодо примусового застосування заходів відповідальності.

В залежності від підстав виникнення цивільних прав та обов’язків, що порушені, розрізняють договірну та позадоговірну(недоговірну) відповідальність.

Договірна відповідальність настає у разі невиконання обов’язку, що випливає з укладеного договору. Позадоговірна – у випадках заподіяння шкоди чужому здоров’ю чи майну, коли між заподіювачем шкоди і потерпілим відсутні договірні відносини. Відповідно до цивільного законодавства, боржник, який не виконав або виконав неналежним чином зобов’язанням,  вчинив  позадоговірну  шкоду,  повинен  повністю  відшкодувати завдані кредиторові збитки (витрати, зроблені кредитором, втрату та пошкодження його майна, а також не одержані ним доходи). У випадках, коли в цивільному право відношенні є кілька зобов’язаних осіб, їхня відповідальність може бути частковою, солідарною чи субсидіарною.

Залежно від розміру цивільно-правова відповідальність може бути повною, обмеженою та кратною (збільшеною).

Повна відповідальність полягає у відшкодуванні (компенсації) шкоди, завданої правопорушенням у еквівалентному (рівному) розмірі. Зокрема, збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у іншому розмірі більшому або меншому (ч. 3 ст. 22 ЦК). Факт збитків та їх розмір, завданих правопорушенням доказується потерпілою особою. Повна відповідальність при порушенні договірних зобов’язань включає також сплату неустойки у випадках, якщо така міра відповідальності за порушення зобов’язання встановлена договором або актом цивільного законодавства (ст. 624 ЦК)

Обмежена відповідальність передбачає встановлення меж розміру збитків, які підлягають відшкодуванню. У таких випадках розмір завданої правопорушенням шкоди перевищує розмір відшкодування. Обмеження розміру відповідальності може бути обумовлено певним видом діяльності особи (ч. 2 ст. 924 ЦК), поведінкою кредитора (ст. 616 ЦК) або потерпілої особи (ч. 2 ст. 1193 ЦК), майновим станом фізичної особи, яка заподіяла шкоду (ч. 4 ст. 1193 ЦК). Так, наприклад, суд може зменшити розмір відшкодування шкоди, завданої фізичною особою, залежно від її матеріального становища, крім випадків, коли шкоди завдано вчиненням злочину, тощо.

Обмежена відповідальність може встановлюватися законом, договором або рішенням суду. При цьому не може обмежуватися (або скасовуватися) відповідальність за умисне порушення зобов’язань. Якщо ж таке обмеження встановлене правочином, то він відповідно до ч. 3 ст. 614 ЦК є нікчемним.

Сутність кратної відповідальності полягає в обов’язку сплати збитків у більшому розмірі, ніж розмір завданої майнової шкоди. Обчислення розміру стягнення здійснюється шляхом визначення завданих збитків та їх кратним помноженням. Відповідно до ст.ст. 230, 231 ЦК у разі вчинення правочину під впливом обману або насильства винна сторона відшкодовує іншій стороні збитки у подвійному розмірі та моральну шкоду. Кратний розмір відповідальності може встановлюватися і за домовленістю сторін.

При множинності суб’єктного складу у разі порушення зобов’язання має місце часткова або солідарна відповідальність. При цьому вид відповідальності залежить від її розподілу між співборжниками. За загальним правилом відповідальність співборжників перед кредитором є частковою (ст. 540 ЦК), якщо у зобов’язанні беруть участь кілька кредиторів або кілька боржників, кожний із кредиторів має право вимагати  виконання, а кожний із боржників повинен виконати обов’язок у рівній частці, якщо інше не встановлено договором або актами цивільного законодавства.

Солідарна відповідальність виникає лише у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов’язання. Солідарна відповідальність ґрунтується на принципі «один за всіх», що означає її нероздільність між солідарними боржниками (ст. 543 ЦК). Цей вид відповідальності є більш сприятливим для кредитора, оскільки він може задовольнити свої вимоги відразу від одного боржника, наприклад, найбільш платоспроможного. При цьому солідарні боржники залишаються зобов’язаними доти, доки їхній обов’язок не буде виконаний у повному обсязі, незважаючи навіть на те, що один із них виконав певну частину вимог кредитора.

Субсидіарна відповідальність має місце у разі виникнення відповідальності у третіх осіб, які не є учасниками зобов’язання. Субсидіарна відповідальність має додатковий стосовно відповідальності правопорушника характер. Отже, реалізація субсидіарної відповідальності здійснюється «почергово». При цьому вимоги мають бути висунуті насамперед до боржника і лише у разі неотримання від нього їх задоволення повністю або частково – до особи, яка несе додаткову (субсидіарну) відповідальність. Субсидіарною є відповідальність батьків (усиновлювачів) або піклувальника за шкоду, завдану неповнолітніми особами (ст. 33 ЦК) та ін. При виконанні вимоги кредитора у субсидіарного боржника, як правило, не виникає права зворотної вимоги до основного боржника.

Право зворотної вимоги (регрес) є окремим різновидом цивільно- правової відповідальності, яка має місце, наприклад, при виконанні солідарного обов’язку одним із співборжників (ст. 544, ст. 1191 ЦК). За таких умов він набуває право на зворотну вимогу (регрес) до кожного з решти солідарних боржників у рівній частці, якщо інше не встановлено договором або законом. При цьому власна сплачена частка боргу такої особи не враховується.

У цивілістичній науці снують й інші класифікації цивільно- правовоївідповідальності за різними критеріями.

За загальним правилом цивільно-правова відповідальність настає за наявності таких умов (підстав): протиправна поведінка; наявність шкоди; причинний зв’язок між протиправною поведінкою і шкодою; вина.

Протиправною є поведінка, яка порушує норму права або умови укладеного між контрагентами договору. Протиправними можуть бути не лише дії, а й бездіяльність. Наприклад, ветеринар не надав своєчасно допомоги худобі, яка захворіла; зберігач не потурбувався, щоб захистити майно від дощу.

Шкода може бути заподіяна і правомірними діями. Наприклад, працівники санепідемстанції знищують хворих тварин; пожежники, гасячи пожежу, заливають сусідні квартири; потерпілий попросив зламати сарай, щоб побудувати гараж; шкода заподіюється у стані необхідної оборони.

Протиправність є юридичною підставою відповідальності.

Шкода у цивільному праві – це зменшення або знищення суб’єктивного цивільно-правового блага, що охороняється законодавством. Шкода може бути завдана особистим немайновим правам особи, а також її майну.

Відшкодуванню шкоди присвячена гл. 82 ЦК, а також галузеві акти законодавства. Згідно зі ст. 1166 ЦК майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.

Загальні положення про відшкодування шкоди, заподіяної майну потерпілого встановлені у ст. 1192 ЦК, загальні підстави відповідальності за завдану моральну шкоду – у ст. 1167 ЦК. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов’язана з розміром цього відшкодування.

Право вибору способу відшкодування шкоди належить потерпілому. Саме за його заявою суд виносить рішення про покладення на відповідальну особу обов’язку відшкодувати шкоду в натурі або відшкодувати завдані збитки в грошовій формі.

Шкода, завдана каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю фізичної особи внаслідок непереборної сили, відшкодовується у випадках, встановлених законом, а завдана правомірними діями – у випадках, встановлених ЦК та іншими законами.

Під виною розуміють психічне ставлення особи до своєї неправомірної поведінки та її наслідків. У цивільному законодавстві встановлено презумпцію вини боржника, тобто його вважають винним доти, доки він не доведе протилежного. Особа є невинуватою, якщо доведе, що вжила усіх заходів, що від неї залежали, щодо належного виконання зобов’язання (ст. 624 ЦК).

Розрізняють дві форми вини: умисел та необережність. Для виникнення цивільно-правової відповідальності форма вини значення не має, однак у випадках, встановлених законом, може впливати на розмір відшкодування.

Цивільно-правова відповідальність може наставати і без вини, якщо це прямо передбачено законом чи договором Найчастіше до відповідальності за відсутності вини притягують власників джерел підвищеної небезпеки.

Джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов’язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та обладнання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо- і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює підвищену небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб (ст. 1187 ЦК).

Шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об’єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку. Автомобіль може втратити керування на слизькій дорозі. На заводі внаслідок несприятливих природних обставин виходить з-під контролю хімічний процес. Власник такого об’єкта розуміє, що його власність породжує можливість небезпечних наслідків для оточення, але все одно користується нею. Через те закон покладає на нього підвищену відповідальність – відшкодування завданої джерелом підвищеної небезпеки шкоди незалежно від наявності вини.

Особа, яка неправомірно заволоділа транспортним засобом, механізмом, іншим об’єктом, завдала шкоди діяльністю щодо його використання, зберігання або утримання, зобов’язана відшкодувати її на загальних підставах. Якщо неправомірному заволодінню іншою особою транспортним засобом, механізмом, іншим об’єктом сприяла недбалість її власника (володільця), шкода, завдана діяльністю щодо його використання, зберігання або утримання, відшкодовується ними спільно, у частці, яка визначається за рішенням суду з урахуванням обставин, що мають істотне значення.

Особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого.

Однією з особливостей цивільної відповідальності вважається можливість відповідальності за чужу вину (дії третіх осіб). У ст. 528 ЦК, що забезпечує виконання обов’язку третьою особою, міститься положення про те, що у разі невиконання або неналежного виконання обов’язку боржника іншою (третьою) особою цей обов’язок повинен виконати сам боржник.

Під підставами звільнення від цивільно-правової відповідальності розуміються обставини, з якими закон або договір пов’язують звільнення особи від застосування до неї санкцій за правопорушення.

Загальними підставами звільнення від цивільно-правової відповідальності є непереборна сила та випадок. Відповідно до положень ст. 617 ЦК особа, яка порушила зобов’язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов’язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили.

Непереборна сила – це надзвичайна і непереборна за певних обставин подія, настання якої неможливо було передбачити і відвернути доступними засобами. Під поняття непереборної сили підпадають як руйнівні сили природи (землетрус, повінь), так і деякі суспільні явища (військові дії, масові заворушення, страйки тощо).

Випадок – це обставина, яка свідчить про відсутність вини контрагентів. Цю обставину хоча і можна відвернути, але її неможливо передбачити. Так, ательє своєчасно не виконало замовлення наречених, оскільки вночі зловмисники проламали дах ательє і викрали матеріал, з якого треба було шити весільну сукню. Не вважається випадком, зокрема, недодержання своїх обов’язків контрагентом боржника, відсутність на ринку товарів, потрібних для виконання зобов’язання, відсутність у боржника необхідних коштів.

Випадок та непереборна сила не є однаковими за змістом категоріями, проте вони є загальними обставинами звільнення як від договірної, так і недоговірної відповідальності.

Спеціальною підставою, яка звільняє особу від цивільної відповідальності, є форс-мажор.

Форс-мажором визнається обставина (дія чи подія), що спричиняє неможливість виконання договірних зобов’язань у обумовлений сторонами строк Отже, на відміну від випадку та непереборної сили, форс-мажор є спеціальною підставою звільнення від відповідальності лише за невиконання (неналежне виконання) договірних зобов’язань.

Для визнання обставин форс-мажором необхідна наявність певних умов. По-перше, виникнення їх після укладення договору. По-друге, неможливість виконання зобов’язання у період їх існування. По-третє, закріплення цих обставин у договорі як таких, що звільняють від відповідальності. Сторони у договорі повинні узгоджувати форс-мажорні обставини шляхом прямого зазначення їх переліку. При цьому цей перелік вважається вичерпним і не підлягає розширювальному тлумаченню.

Запитання для повторення

1. Що таке цивільне право? Які інститути становлять систему цивільного права?
2. Які джерела цивільного права офіційно визнані в Україні?
3. Що таке цивільні правовідносини? Які особливості притаманні цивільним правовідносинам?
4. Визначте суб’єкти та об’єкти цивільних правовідносин.
5. Розкрийте зміст правосуб’єктності (правоздатності та дієздатності) фізичних та юридичних осіб як суб’єктів цивільних правовідносин.
6. Які існують види об’єктів цивільно-правових відносин?
7. Розкрийте зміст особистих немайнових прав фізичної особи.
8. Дайте визначення правочину та назвіть умови його дійсності.
9. Що таке право власності? Назвіть форми права власності.
10. Хто є суб’єктами права власності?
11. Дайте визначення поняття спільної власності. Назвіть види спільної власності.
12. Які є підстави набуття та припинення права власності?
13. Що таке зобов’язання за цивільним законодавством? Назвіть підстави виникнення та припинення зобов’язань.

 

14. Визначте зміст позадоговірних зобов’язань.
15. Що таке цивільно-правовий договір? Назвіть істотні умови договору.
16. Що таке оферта і акцепт?
17. Дайте визначення спадкуванню, охарактеризуйте його види.
18. Що розуміється під обов’язковою часткою у спадщині? Назвіть осіб, які мають на неї право.
19. Які способи захисту права власності Вам відомі?
20. Що таке цивільно-правова відповідальність та в чому полягають її особливості?

 

Основні поняття

Цивільне право як галузь права – це сукупність правових норм, які регулюють особисті немайнові та майнові відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників.

Цивільні правовідносини – це врегульовані нормами цивільного права майнові відносини, відносини, пов’язані із інтелектуальною власністю та особисті немайнові відносини, учасники яких є носіями цивільних прав та обов’язків.

Суб’єктивне цивільне право – це встановлена законом міра дозволеної поведінки правомочної особи.

Суб’єктами цивільних правовідносин є їх учасники, тобто фізичні та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права.

Цивільна правосуб’єктність – це можливість (здатність) особи бути учасником цивільного правового відношення. Складовими правосуб’єктності є правоздатність та дієздатність. Цивільна правоздатність – це здатність особи мати цивільні права та обов’язки. Цивільна дієздатність – це здатність особи своїми діями набувати для себе цивільні права і створювати цивільні обов’язки.

Об’єкти цивільних правовідносин – це матеріальні і нематеріальні блага, з приводу яких виникають цивільні правовідносини, а саме: речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформацію, а також інші матеріальні те нематеріальні блага.

Річ у цивільному праві – це предмет матеріального світу, щодо якого можуть виникати цивільні права та обов’язки.

Правочин – це дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Право власності – це право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Зобов’язання – це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов’язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов’язку.

Договір – це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Спадкування – це перехід прав та обов’язків (спадщини) від померлої фізичної особи (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Цивільно-правова відповідальність – це самостійний вид юридичної відповідальності, що полягає у настанні негативних наслідків майнового характеру, які встановлені законом або договором на випадок невиконання абсолютних обов’язків, а також невиконання або неналежного виконання боржником зобов’язання.

 

Література

1. Конституція України: Закон України від 06. 1996 № 254к/96-ВР.

2. Цивільний кодекс України: Закон України від 01. 2003 № 435-IV.

3. Цивільний процесуальний кодекс України: Закон України від від 03. 2004 № 1618-IV.
4. Бірюков І. А., Заіка О. Ю., Бичкова С. С. Цивільне право України: Загальна частина: підруч. 3-тє вид., змін. та доповн. Київ: Алерта, 510 с.
5. Герц А. А., Кравчук С. Й. Правознавство: навч. посіб. Київ: Видавничий дім «КОНДОР», 2018. 280 c.

6. Гринь О. Д., Донченко О. І. Правознавство : навч. посіб. Одеса: Фенікс, 206 с.
7. Іванов Ю. Ф. Куриліна О. В., Іванова М. В. Цивільне право України : навч. посіб. у 2 т. 2- ге вид. доповн. і переробл. Київ: Алерта, Т 1. 342 с. Т. 2. 346 с.
8. Круглова О. О. Курс лекцій з дисципліни «Цивільне право». Дніпро: Видавець Біла К. О., 2017. 151 с.
9. Правознавство: підруч.: кол. авт. Київ: Юрінком Інтер, 632 с.
10. Правознавство: підруч.: кол. авт. Одеса: Атлант, 554 с.
11. Українське цивільне право: навч. посіб. 3-тє вид. перероб. та доп.: авт. кол. Київ:

«Центр учбової літератури», 2014. 358с.

12. Цивільне право України: Договірні та недоговірні зобов‘язання: підруч. кол. авт. 3-тє вид., змін. та доповн. Київ: Алерта, 496 с.
13. Цивільне право України: нав. посіб.: кол. авт. Львів: Львівський державний університет внутрішніх справ, 468 с.

Цивільне право: підруч.: у 2-х т.: кол. авт. Харків: Право, 2011. Т. 1.

• Сімейне право як галузь права

Серед різноманітних суспільних відносин, урегульованих нормами права, виокремлюють сферу досить складних людських стосунків, які засновані на родинних зв’язках або спрямовані на їх створення та водночас можуть містити елементи економічного характеру. Це – сімейні правовідносини, які за своїм змістом дуже близькі до цивільних і по суті є такими. Однак вони мають особливості, які дають підстави виділити їх в окрему сферу, а норми, що їх регулюють, – в окрему галузь права – сімейне право.

Сімейне право – це сукупність правових норм, що регулюють майнові та особисті немайнові відносини між членами сім’ї: подружжям, батьками і дітьми (усиновлювачами і усиновленими), – а також у визначених законом випадках – між іншими родичами та іншими особами. Норми сімейного права також встановлюють порядок та умови вступу в шлюб, припинення шлюбу, визнання його недійсним, визначають форми і порядок влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

Предмет сімейного права складають:

• шлюбні відносини – відносини, пов’язані з укладенням, припиненням шлюбу, визнанням його недійсним; відносини, що виникають між подружжям стосовно їх особистих прав та обов’язків, спільного та роздільного майна, взаємного утримання.
• особисті немайнові та майнові відносини між батьками і дітьми – відносини з приводу виховання, утримання, управління батьками майном дитини
• особисті немайнові та майнові відносини між іншими членами сім’ї та родичами – відносини між бабою, дідом, прабабою, прадідом та їх онуками, правнуками (стосовно спілкування та захисту прав онуків, взаємного утримання); відносини між братами та сестрами (щодо спілкування, виховання, захисту та утримання неповнолітніх братів та сестер); відносини між вітчимом, мачухою та пасинком, падчеркою (щодо виховання, захисту та утримання); відносини між іншими членами сім’ї.
• відносини, які виникають у зв’язку з влаштуванням дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування – відносини з приводу усиновлення, опіки та піклування, патронатного виховання дітей.

Сімейне право як система правових норм володіє своїм методом регулювання сімейних відносин, тобто сукупністю способів, засобів, прийомів регулювання відносин, які входять у предмет сімейного права. Він обумовлюється специфічними властивостями предмета регулювання сімейного права та функціями, які виконує ця галузь права, та характеризується як диспозитивний. Основними чинниками, які обумовлюють сутність методу сімейного права, є:

• юридична рівність учасників сімейних відносин;
• самостійний майновий статус їх учасників;
• диспозитивний характер сімейно:правових норм;
• специфіка розгляду конфліктів у сімейній сфері.

Диспозитивні норми надають учасникам сімейних відносин можливість самостійно визначати свої інтереси, вільно здійснювати свої права. Водночас у сфері сімейних відносин існує певна кількість імперативних приписів, якими жорстко регулюється поведінка суб’єктів правовідносин (відносини по сплаті аліментів, позбавленню батьківських прав).

Принципами сімейного права є основні засади, на яких базується правове регулювання сімейних відносин визначені Конституцією України і СК:

• державна охорона сім’ї, материнства, батьківства (ч. 3 ст. 51 Конституції, ч. 1 ст. 5 СК) – держава покликана створити належні умови для батьківства та материнства, забезпечити охорону прав матері та батька, матеріально і морально заохотити створення молоддю сім’ї, материнство і батьківство;
• рівність суб’єктів сімейних відносин (ст. 21 Конституції, ч. 5, ч. 6 ст. 7 СК) – полягає у загальній рівності (учасник сімейних відносин не може мати привілеїв чи обмежень за ознакою раси, кольору шкіри, статі, політичних релігійних та інших переконань, етнічного та соціального походження, місця проживання, за мовними та іншими ознаками) та гендерній рівності (жінка та чоловік мають рівні права та обов’язки у сімейних відносинах, шлюбі та сім’ї);
• недопустимість свавільного втручання у сімейне життя (ст. 32 Конституції, ч. 5 ст. 5, ч. 4 ст. 7 СК) – регулювання сімейних відносин здійснюється з урахуванням права на таємницю особистого життя їх учасників, їхнього права на особисту свободу та недопустимості свавільного втручання у сімейне життя. Ніхто не може зазнавати втручання у сімейне життя, крім випадків, встановлених Конституцією;
• пріоритет сімейного виховання дітей (ч. 3 ст. 5 СК) – полягає у забезпеченні виховання дитини в сім’ї. Так, ст. 151 і ст. 163 СК закріплене переважне право батьків перед іншими особами на виховання дитини і проживання з нею. Дитина може бути відібрана від батьків лише за рішенням суду на підставах, виключний перелік яких встановлений СК;
• вирішення внутрішньосімейних питань за взаємною згодою (ч. 2 ст. 7 СК) – полягає у наданні можливості суб’єктам сімейних відносин самостійно врегульовувати відносини між собою, зокрема шляхом укладення договору. СК передбачений широкий спектр сімейних договорів: шлюбний договір, договір про надання утримання одному з подружжя, договір про припинення права на утримання тощо. Відповідно до ст. 9 СК учасники сімейних відносин мають право укладати між собою й інші договори, якщо це не суперечить чинному законодавству і моральним засадам суспільства;

• пріоритет захисту дітей та непрацездатних членів сім’ї (ч. 7, ч. 8 ст. 7 СК) – захист прав дитини здійснюється її батьками (ст. 154 СК), іншими родичами – бабою, дідом, сестрою, братом, мачухою. вітчимом (ст. 249, ст. 255 СК), опікуном, патронатним вихователем (ст. 249, ст. 255 СК). Особа, яка досягла 14 років має право на звернення до суду за захистом свого права або інтересу (ч. 1 ст. 18 СК). Крім того, повнолітні донька, син зобов’язані утримувати своїх непрацездатних батьків (ч. 1 ст. 202 СК), мають право звертатися за захистом їх прав та інтересів як законні працівники, без спеціальних на те повноважень (ст. 172 СК) тощо;
• добровільність шлюбного союзу чоловіка та жінки (ч. 1 ст. 51 Конституції, ст. 24 СК) – шлюб ґрунтується на вільній згоді чоловіка та жінки. Примушування чоловіка та жінки до шлюбу не допускається. Дефект волі (психічне або фізичне насильство; стан, коли особа не розуміє значення своїх дій) тягне за собою недійсність шлюбу. Крім того, на підтвердження добровільності укладення шлюбу, законом встановлена вимога щодо обов’язкової присутності нареченого та нареченої в момент реєстрації шлюбу (ст. 34 СК);
• одношлюбність (моногамія) (ст. 25 СК) – полягає у неможливості укласти шлюб між особами, одна з яких вже перебуває у шлюбі. Кожен наступний шлюб може бути укладений тільки після припинення попереднього;
• свобода припинення шлюбу (ч. 3 ст. 56 СК). Кожен з подружжя має право припинити шлюбні відносини. Відповідно до ч. 4 ст. 56 СК, примушування до збереження шлюбних відносин є порушенням права дружини, чоловіка на свободу та особисту недоторканість і може мати наслідки, встановлені законом. Розірвання шлюбу може відбуватися за взаємною згодою подружжя або за ініціативою одного з них.

Функції сімейного права – це основні напрямки впливу норм сімейного права на поведінку суб’єктів сімейних відносин. Як самостійна правова галузь сімейне право виконує такі функції:

• регулятивну, яка полягає у регулюванні сімейних відносин нормами сімейного права;
• охоронну, яка полягає у захисті та охороні прав і сімейних інтересів учасників сімейних відносин;
• виховну, яка полягає у несприятливих наслідках порушення прав, свобод та інтересів інших суб’єктів сімейних відносин.

Джерелами сімейного права є Конституція України, Сімейний кодекс України, Цивільний кодекс України, закони та інші нормативно-правові  акти України, міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України.

Конституція містить цілий ряд норм, які визначають зміст сімейного законодавства. Такі норми знаходяться в розділі II Конституції, наприклад, ч. 3 ст. 24 забезпечує жінкам та чоловікам рівні права, гарантує створення жінкам умов для можливості поєднання роботи з материнством тощо.

Особливо важливе значення мають положення ст. 51 і ст. 52 Конституції, які встановлюють основні принципи регулювання сімейних відносин і знаходять своє втілення в нормах СК та в інших нормативно-правових актах. Згідно зі ст. 51 Конституції сім’я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою, а шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Відповідно до ст. 52 Конституції діти рівні у своїх правах незалежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним. аким чином, відтворюється загальне правило, за яким взаємні права та обов’язки батьків і дітей ґрунтуються на походженні дітей, засвідченому у встановленому законом порядку. Законом закріплено дві рівнозначні за своєю правовою силою підстави виникнення батьківських правовідносин. Також ст. 52 Конституції встановлює також, що будь-яке насильство над дитиною та її експлуатація переслідуються за законом. За жорстоке поводження з дітьми батьки можуть бути позбавлені батьківських прав. Обов’язок щодо утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, на державу покладає ч. 3 ст. 52 Конституції.

Сімейний кодекс України – є провідним джерелом сімейного права, що найбільш чітко та змістовно регламентує сімейні відносини. Кодекс складається з 7 розділів (287 статей). Перші шість розділів містять 22 глави.

Розділ I «Загальні положення» містить основні засади регулювання сімейних правовідносин (поняття сім’ї, дитини, тощо).

У Розділі II «Шлюб. Права та обов’язки подружжя» – встановлено визначення шлюбу, шлюбного віку, порядок державної реєстрації шлюбу, підстави недійсності шлюбу, особисті немайнові права та обов’язки подружжя, право особистої приватної власності дружини та чоловіка, право спільної сумісної власності подружжя тощо.

Розділ III «Права та обов’язки матері, батька і дитини» визначає особисті немайнові права та обов’язки батьків і дітей, право батьків і дітей на майно, обов’язки батьків утримувати дитину та обов’язки повнолітніх дітей утримувати батьків тощо.

Розділ IV «Влаштування дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування» містить загальні засади всиновлення, встановлення опіки та піклування над дітьми тощо.

У Розділі V «Права та обов’язки інших членів сім’ї та родичів» закріплені особисті немайнові права та обов’язки інших членів сім’ї та родичів (бабуся, дідусь, прабабуся, прадідусь, брат, сестра та інші) та обов’язок із їх утримання.

Розділ VI має назву «Особливості усиновлення дітей громадянами України, які проживають за її межами, та іноземцями», а Розділ VII –«Прикінцеві положення».

Якщо особисті немайнові та майнові відносини між подружжям, батьками та дітьми, іншими членами сім’ї та родичами не врегульовані СК, вони регулюються відповідними нормами ЦК, якщо це не суперечить суті сімейних відносин (ст. 8 СК). Таким чином, СК визначає засади субсидіарного (додаткового) застосування норм цивільного законодавства до регулювання сімейних відносин, зокрема, для визначення понять сімейної правоздатності та дієздатності (ст. 25, ст. 30 ЦК); для встановлення опіки та піклування над малолітніми та неповнолітніми дітьми (гл. 6 ЦК); для застосування позовної давності до сімейних відносин (ст.ст.260-267ЦК); при укладенні, зміні або розірванні сімейних договорів (гл. 53 ЦК).

Сімейні відносини можуть бути врегульовані чинними законами та іншіми нормативно-правовими актами України, серед яких: Закон України

«Про охорону дитинства» від 26 квітня 2001 р., Закон України «Про державну допомогу сім’ям з дітьми» від 21 листопада 1992 р., Закон України «Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям» від 1 червня 2000 р., Закон України «Про державну соціальну допомогу особам з інвалідністю з дитинства та дітям з інвалідністю» від 16 листопада 2000 р., Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядоку призначення і виплати державної допомоги сім’ям з дітьми» від 27 грудня 2001 р., Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядоку здійснення добровільного медичного обстеження наречених» від 16 листопада 2002 р., Постанова Кабінету Міністрів України «Про перелік видів доходів, які враховуються при визначенні розміру аліментів на одного з подружжя, дітей, батьків, інших осіб» від 26 лютого 1993 р., Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про дитячий будинок сімейного типу» від 26 квітня 2002 р., Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Положення про прийомну сім’ю» від 26 квітня 2002 р.

Відповідно до положень ст. 7 і ст. 9 СК сімейні відносини можуть бути врегульовані за домовленістю (договором) між їх учасниками, якщо це не суперечить вимогам СК, інших законів та моральним засадам суспільства.

Якщо певні сімейні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами або домовленістю (договором) сторін, до них застосовуються норми цього Кодексу, які регулюють подібні відносини (аналогія закону). Якщо до регулювання сімейних відносин неможливо застосувати аналогію закону, вони регулюються відповідно до загальних засад сімейного законодавства (аналогія права).

При вирішенні сімейного спору суд за заявою заінтересованої сторони може врахувати місцевий звичай, а також звичай національної меншини, до якої належать сторони або одна з них, якщо вони не суперечать вимогам СК, інших законів та моральним засадам суспільства.

Відносини, які регулюються нормами сімейного законодавства, називають сімейними правовідносинами. Елементами цих правовідносин є суб’єкти, об’єкти, зміст.

Суб’єктами (учасниками) сімейних правовідносин можуть бути лише фізичні особи, які перебувають у шлюбі, кровному спорідненні чи відносинах усиновлення. Учасниками відносин, які регулює СК, є: а) подружжя; б) батьки, діти, усиновлювачі, усиновлені; в) баба, дід, прабаба, прадід, онуки, правнуки; г) рідні брати; рідні сестри; мачуха, вітчим, падчерка, пасинок; д) інші члени сім’ї, визначені СК.

Об’єктами сімейних правовідносин можуть бути: а) майнові блага (речі); б) особисті немайнові блага; в) дії, у тому числі послуги.

Змістом сімейних відносин є суб’єктивні сімейні права та юридичні обов’язки. Суб’єктивне сімейне право – це міра можливої (дозволеної) поведінки суб’єкта сімейних відносин. Юридичний обов’язок – це міра необхідної поведінки суб’єкта сімейних відносин. Залежно від об’єкта сімейних відносин суб’єктивні сімейні права та юридичні обов’язки можуть мати майновий чи особистий немайновий характер. Для суб’єктивних сімейних прав та обов’язків характерною ознакою є їх невідчужуваність, тобто неможливість передачі їх іншим особам.

 

• Поняття сім’ї та шлюбу. Порядок укладення і припинення шлюбу, визнання шлюбу недійсним

Законодавчого визначення сім’ї в Україні не існує. У ст. 3 СК України зроблена спроба надати легальне визначення сім’ї, згідно з яким це первинний та основний осередок суспільства. Відповідно до ч. 2 ст. 3 СК основними ознаками сім’ї, які дають змогу розглядати осіб як її членів, є: спільне проживання, спільний побут, взаємні права та обов’язки.

Спільність проживання є однією з основних ознак сім’ї. Проте ця ознака не є обов’язковою. Так, згідно з положеннями ст. 3 СК: «подружжя вважається сім’єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв’язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно» (ч. 2); «дитина належить до сім’ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає» (ч. 2); «права члена сім’ї має одинока особа» (ч. 3).

Кожна особа має право на проживання в сім’ї та на повагу до свого сімейного життя. Особа може бути примусово ізольована від сім’ї лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Сім’я  створюється  на  підставі  шлюбу,  кровного  споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

У випадках, передбачених СК, сім’ю може створити:

• особа, яка досягла шлюбного віку (ч. 1 ст. 4);
• особа, яка народила дитину, незалежно від віку (ч. 2 ст. 4);
• особа, яка досягла шістнадцяти років, та за рішенням суду їй може бути надано право на шлюб, якщо буде встановлено, що це відповідає її інтересам (ч. 2 ст. 23).

Шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований в органі державної реєстрації актів цивільного стану (РАЦС). Для укладення шлюбу необхідні дві умови: взаємна згода осіб, які одружуються, та досягнення ними шлюбного віку.

Шлюбний вік для чоловіків і жінок встановлюється у 18 років. Досягнення шлюбного віку має визначатися на момент реєстрації шлюбу (а не подачі заяви).

Проживання однією сім’єю жінки та чоловіка без шлюбу або релігійний обряд шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов’язків подружжя, крім випадків, коли релігійний обряд шлюбу відбувся до створення або відновлення органів державної реєстрації актів цивільного стану.

Шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки та чоловіка. Примушування жінки та чоловіка до шлюбу не допускається. Реєстрація шлюбу з особою, яка визнана недієздатною, а також з особою, яка з інших причин не усвідомлювала значення своїх дій і (або) не могла керувати ними, має наслідки у вигляді визнання шлюбу недійсним.

Жінка та чоловік можуть одночасно перебувати лише в одному шлюбі та мають право на повторний шлюб лише після припинення попереднього шлюбу.

Закон встановлює певні обмеження й щодо можливості укласти шлюб між особами, які перебувають у родинних (сімейних) стосунках. Так, у шлюбі між собою не можуть перебувати:

• особи, які є родичами прямої лінії споріднення;
• рідні (повнорідні, неповнорідні) брат і сестра. Повнорідними є брати і сестри, які мають спільних батьків. Неповнорідними є брати і сестри, які мають спільну матір або спільного батька;
• двоюрідні брат та сестра, рідні тітка, дядько та племінник, племінниця;
• усиновлювач та усиновлена ним дитина. Шлюб між усиновлювачем та усиновленою ним дитиною може бути зареєстровано лише в разі скасування усиновлення. За рішенням суду може бути надане право на шлюб між рідною дитиною усиновлювача та усиновленою ним дитиною, а також між дітьми, які були усиновлені ним.

 

Державна реєстрація шлюбу, що засвідчується Свідоцтвом про шлюб, зразок якого затверджує Кабінет Міністрів України, встановлена для забезпечення стабільності відносин між жінкою та чоловіком, охорони прав та інтересів подружжя, їхніх дітей, а також в інтересах держави та суспільства.

Заява про реєстрацію шлюбу подається жінкою та чоловіком особисто до будь-якого органу державної реєстрації актів цивільного стану за їхнім вибором. Особи, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, вважаються нареченими.

Якщо жінка і (або) чоловік не можуть через поважні причини особисто подати заяву про реєстрацію шлюбу до органу державної реєстрації актів цивільного стану, таку заяву, нотаріально засвідчену, можуть подати їх представники. Повноваження представника також мають бути нотаріально засвідчені.

Якщо реєстрація шлюбу у визначений день не відбулася, заява про реєстрацію шлюбу втрачає чинність після спливу трьох місяців від дня її подання.

Орган державної реєстрації актів цивільного стану зобов’язаний ознайомити наречених з їхніми правами та обов’язками як майбутніх подружжя і батьків та попередити про відповідальність за приховання перешкод до реєстрації шлюбу.

Наречені зобов’язані повідомити один одного про стан свого здоров’я. Держава забезпечує створення умов для медичного обстеження наречених. Результати медичного обстеження є таємницею і повідомляються лише нареченим. Приховування відомостей про стан здоров’я одним з наречених, наслідком чого може стати (стало) порушення фізичного або психічного здоров’я іншого нареченого чи їхніх нащадків, може бути підставою для визнання шлюбу недійсним.

Особа, яка відмовилася від шлюбу, зобов’язана відшкодувати другій стороні затрати, що були нею понесені у зв’язку з приготуванням до реєстрації шлюбу та весілля. Такі затрати не підлягають відшкодуванню, якщо відмова від шлюбу була викликана протиправною, аморальною поведінкою нареченої, нареченого, прихованням нею, ним обставин, що мають для того, хто відмовився від шлюбу, істотне значення (тяжка хвороба, наявність дитини, судимість тощо).

У разі відмови від шлюбу особи, яка одержала подарунок у зв’язку з майбутнім шлюбом, договір дарування за вимогою дарувальника може бути розірваний судом. У разі розірвання договору особа зобов’язана повернути річ, яка була їй подарована, а якщо вона не збереглася – відшкодувати її вартість.

Шлюб реєструється після спливу одного місяця від дня подання особами заяви про реєстрацію шлюбу. За наявності поважних причин керівник  органу державної реєстрації актів цивільного стану дозволяє реєстрацію шлюбу до спливу цього строку. У разі вагітності нареченої, народження нею дитини, а також якщо є безпосередня загроза для життя нареченої або нареченого, шлюб реєструється у день подання відповідної заяви або у будь-який інший день за бажанням наречених протягом одного місяця.

Якщо є відомості про наявність перешкод до реєстрації шлюбу, керівник органу державної реєстрації актів цивільного стану може відкласти реєстрацію шлюбу, але не більш як на три місяці. Рішення про таке відкладення може бути оскаржене до суду.

Шлюб реєструється у приміщенні органу державної реєстрації актів цивільного стану. За заявою наречених реєстрація шлюбу проводиться в урочистій обстановці. А також реєстрація шлюбу за заявою наречених може відбутися за місцем їхнього проживання, за місцем надання стаціонарної медичної допомоги або в іншому місці, якщо вони не можуть з поважних причин прибути до органу державної реєстрації актів цивільного стану.

Присутність нареченої та нареченого в момент реєстрації їхнього шлюбу є обов’язковою. Реєстрація шлюбу через представника не допускається.

Наречені мають право обрати прізвище одного з них як спільне прізвище подружжя або надалі іменуватися дошлюбними прізвищами. Наречена, наречений мають право приєднати до свого прізвища прізвище нареченого, нареченої. Якщо вони обоє бажають мати подвійне прізвище, за їхньою згодою визначається з якого прізвища воно буде починатися. Складення більше двох прізвищ не допускається, якщо інше не випливає із звичаю національної меншини, до якої належить наречена і (або) наречений. Якщо на момент реєстрації шлюбу прізвище нареченої, нареченого вже є подвійним, вона, він має право замінити одну із частин свого прізвища на прізвище другого.

Шлюб припиняється внаслідок смерті одного з подружжя або оголошення його померлим чи внаслідок його розірвання.

За життя подружжя шлюб може бути розірваний лише шляхом розлучення за заявою одного з подружжя або їх обох у встановленому законом порядку: судом або державними органами реєстрації актів цивільного стану.

Подружжя, яке не має дітей, має право подати заяву про розірвання шлюбу до органу державної реєстрації актів цивільного стану. Якщо один із подружжя через поважну причину не може особисто подати заяву про розірвання шлюбу до органу державної реєстрації актів цивільного стану, таку заяву, нотаріально засвідчену або прирівняну до неї, від його імені може подати другий з подружжя. Орган державної реєстрації актів цивільного стану складає актовий запис про розірвання шлюбу після спливу одного місяця від дня подання такої заяви, якщо вона не була відкликана.

Окрім цього, шлюб розривається органом державної реєстрації актів цивільного стану за заявою одного із подружжя, якщо другий із подружжя:

• визнаний безвісно відсутнім; 2) визнаний недієздатним.

В інтересах того з подружжя, хто визнаний недієздатним, право пред’явити позов про розірвання шлюбу має опікун.

Розірвання шлюбу, здійснене органами державної реєстрації актів цивільного стану, засвідчується Свідоцтвом про розірвання шлюбу, зразок якого затверджує Кабінет Міністрів України.

Подружжя, які мають дітей та взаємно бажають розірвати шлюб, повинні подати заяву про розірвання шлюбу до суду. Разом із заявою вони можуть подати письмовий договір про те, з ким із них будуть проживати діти, яку участь у забезпеченні умов їхнього життя братиме той з батьків, хто проживатиме окремо, а також про умови здійснення ним права на особисте виховання дитини. Договір між подружжям про розмір аліментів, які надаватимуться дитині, має бути посвідчений нотаріусом. У разі невиконання цього договору аліменти можуть стягуватися на підставі виконавчого напису нотаріуса.

Позовна заява про розірвання шлюбу не може бути пред’явлена протягом вагітності дружини та протягом одного року після народження дитини, крім випадків, коли один із подружжя вчинив протиправну поведінку, яка містить ознаки кримінального правопорушення, щодо другого з подружжя або дитини. Проте, чоловік, дружина мають право пред’явити позов про розірвання шлюбу протягом вагітності дружини, якщо батьківство зачатої дитини визнане іншою особою, або до досягнення дитиною одного року, якщо батьківство щодо неї визнане іншою особою або за рішенням суду відомості про чоловіка як батька дитини виключено із актового запису про народження дитини.

Рішення суду про розірвання шлюбу після набрання ним законної сили надсилається судом до органу державної реєстрації актів цивільного стану за місцем ухвалення рішення для внесення відомостей до Державного реєстру актів цивільного стану громадян та проставлення відмітки в актовому записі про шлюб.

Відповідно до ст. 39 СК шлюб може бути визнаний недійсним, якщо він був:

• зареєстрований з особою, яка одночасно перебуває в іншому зареєстрованому шлюбі;
• зареєстрований між особами, які є родичами прямої лінії споріднення, а також між рідними братом і сестрою;
• зареєстрований з особою, яка визнана недієздатною.

За заявою заінтересованої особи орган державної реєстрації актів цивільного стану анулює актовий запис про шлюб, зареєстрований з особами, зазначеними у цій статті.

Шлюб визнається недійсним за рішенням суду, якщо він був:

 

• – зареєстрований без вільної згоди жінки або чоловіка. Згода особи не вважається вільною, зокрема, тоді, коли в момент реєстрації шлюбу вона страждала тяжким психічним розладом, перебувала у стані алкогольного, наркотичного, токсичного сп’яніння, в результаті чого не усвідомлювала сповна значення своїх дій і (або) не могла керувати ними, або якщо шлюб було зареєстровано в результаті фізичного чи психічного насильства.
• – фіктивним. Шлюб є фіктивним, якщо його укладено жінкою та чоловіком або одним із них без наміру створення сім’ї та набуття прав та обов’язків подружжя. Шлюб не може бути визнаний недійсним, якщо на момент розгляду справи судом відпали обставини, які засвідчували відсутність згоди особи на шлюб або її небажання створити сім’ю.

Згідно з вимогами ст. 41 СК шлюб може бути визнаний недійсним за рішенням суду, якщо він був зареєстрований:

• між усиновлювачем та усиновленою ним дитиною (крім випадку скасування усиновлення);
• між двоюрідними братом та сестрою; між тіткою, дядьком та племінником, племінницею;
• з особою, яка приховала свою тяжку хворобу або хворобу, небезпечну для другого з подружжя і (або) їхніх нащадків;
• з особою, яка не досягла шлюбного віку і якій не було надано права на шлюб.

При вирішенні справи про визнання шлюбу недійсним суд бере до уваги, наскільки цим шлюбом порушені права та інтереси особи, тривалість спільного проживання подружжя, характер їхніх взаємин, а також інші обставини, що мають істотне значення. Так, шлюб не може бути визнаний недійсним у разі вагітності дружини або народження дитини у осіб, зазначених вище у п.п. 1, 2, 4, або якщо той, хто не досяг шлюбного віку, досяг його або йому було надано право на шлюб.

Право на звернення до суду з позовом про визнання шлюбу недійсним мають дружина або чоловік, інші особи, права яких порушені у зв’язку з реєстрацією цього шлюбу, батьки, опікун, піклувальник дитини, опікун недієздатної особи, прокурор, орган опіки та піклування, якщо захисту потребують права та інтереси дитини, особи, яка визнана недієздатною, або особи, дієздатність якої обмежена.

 

• Права та обов’язки подружжя

Реєстрація шлюбу породжує виникнення різноманітних за своїм змістом особистих прав та обов’язків подружжя. Так, подружжя має особисті немайнові права та обов’язки, право особистої приватної власності дружини та чоловіка, право спільної сумісної власності подружжя, права та обов’язки подружжя на утримання.

Оскільки відносини між подружжям мають, насамперед, глибоко  особистий характер, то й правовому регулюванню особистих немайнових відносин у сімейному праві надається особливе значення.

Особисті немайнові правовідносини подружжя – це врегульовані нормами сімейного права відносини стосовно особистих немайнових благ та інтересів осіб, які перебувають у шлюбі. До них СК відносить ті, які є найбільш важливими та на які можна впливати нормами сімейного права, а саме:

• право на материнство та батьківство – ст. 49-50 СК. Під матеріноством розуміється забезпечена законом можливість жінки здійснювати репродуктивну функцію – народжувати дітей, утримувати та виховувати їх. Батьківство в праві визначається як факт походження дитини від певного чоловіка, юридично посвідчений записом у державних органах реєстрації актів цивільного ствну про народження. Відмінності в даних правах чоловіка та дружини зумовлені фізіологічними особливостями жінки і чоловіка та соціальним станом жінки-матері. Зміст особистого немайнового права жінки на материнство становлять правомочності дружини з приводу вирішення: мати чи не мати дитину. З метою охорони здоров’я жінки їй надається право самій вирішувати питання про материнство, саме тим вона має можливість реалізувати право на репродуктивну свободу, яку слід розглядати в аспекті права на життя. Право на материнство як сімейне право включає в себе певні обов’язки кожного з подружжя. Так вагітній дружині мають бути створені в сім’ї умови для збереження її здоров’я та народження здорової дитини. Дружині:матері мають бути створені умови для поєднання материнства зі здійсненням нею інших правта обов’язків (ч.ч. 4, 5 ст. 49 СК). Позбавлення жінки можливості народити дитину, а чоловіка можливості здійснення репродуктивної функції у зв’язку з виконанням ними конституційних, службових, трудових обов’язків або в результаті протиправної поведінки щодо них є підставою для відшкодування завданої їм моральної шкоди;
• право на повагу до своєї індивідуальності – ст. 51 СК. Жінка та чоловік мають притаманні тільки їм звички, уподобання, особливості характеру, темперамент. Саме індивідуальність кожного із подружжя лежить в основі шлюбу, створення сім’ї, виступає запорукою любові. Індивідуальна своєрідність знаходить свій вияв у сім’ї, у відносинах з іншим з подружжя, батьками, дітьми, іншими членами сім’ї. У статті зазначено, що дружина та чоловік мають рівне право на повагу до своєї індивідуальності, своїх звичок та уподобань. Ця норма має значне морально-етичне навантаження і слугує ориєнтиром для поведінки подружжя у шлюбі;

• право на фізичний та духовний розвиток – ст. 52 СК. Дружина та чоловік мають рівне право на фізичний та духовний розвиток, на здобуття освіти, прояв своїх здібностей, на створення умов для праці та відпочинку. Це положення спрямовано на зміцнення моральних основ сім’ї, розвиток культури сімейних відносин, збагачення духовного життя сім’ї;

• право на зміну прізвища – ст. 53 СК. При реєстрації шлюбу наречені мають право залишити свої дошлюбні прізвища або за взаємною згодою обрати прізвище одного з наречених як спільне прізвище подружжя. Присвоєння якого-небудь іншого прізвища не дозволяється. Загальне прізвище підкреслює наявність шлюбу і є правовою основою для присвоєння і дітям загального сімейного прізвища. Проте, відповідно до ст. 53 СК, якщо при реєстрації шлюбу дружина, чоловік зберегли дошлюбні прізвища, вони мають право подати до органу державної реєстрації актів цивільного стану, який зареєстрував їхній шлюб, або відповідного органу за місцем їхнього проживання заяву про обрання прізвища одного з них як їхнього спільного прізвища або про приєднання до свого прізвища прізвища другого з подружжя. У разі зміни прізвища орган державної реєстрації актів цивільного стану видає нове Свідоцтво про шлюб;
• право на розподіл обов’язків та спільне вирішення питань життя сім’їю – ст. 54 СК. Закон покладає на подружжя право розподіляти між собою обов’язки в сім’ї. Дружина, чоловік повинні утверджувати повагу до будь-якої праці, яка робиться в інтересах сім’ї. Відповідно до ч. 2 ст. 54 СК усі найважливіші питання життя сім’ї мають вирішуватися подружжям спільно, на засадах рівності. Дружина, чоловік мають право противитися усуненню їх від вирішення питань життя сім’ї. Здійснення цього права кожним із подружжя можливе завдяки положенню, закріпленому в ч. 3 названої статті про те, що дії одного з подружжя стосовно життя сім’ї вважаються вчиненими за згодою іншого з подружжя. Тому, якщо спір щодо вирішення того чи іншого важливого питання життя сім’ї не виник, то слід вважати, що це питання між подружжям погоджено. Якщо з даних питань подружжя не може домовитися, то проблему може бути розв’язано тільки за допомогою розірвання шлюбу;
• право на свободу та особисту недоторканність – ст. 56 СК. Виходячи із змісту ст. 56 СК під правом на свободу закон розуміє право дружини чи чоловіка на вільний вибір місця свого проживання; право вживати заходів, які не заборонені законом і не суперечать моральним засадам суспільства, щодо підтримання шлюбних відносин; право на припинення шлюбних відносин. У ч. 4 цієї норми закон забороняє посягання на свободу та особисту недоторканність кожного із подружжя шляхом примушування до припинення шлюбних відносин, примушування до їх збереження, в тому числі примушування до статевого зв’язку за допомогою фізичного або психічного насильства.

Особисті немайнові права подружжя не вичерпуються лише вищезазначеними правами. До особистих немайнових прав належать також інші права подружжя, передбачені сімейним законодавством. Це, перш за все, права, пов’язані з визначенням походження дитини, зачатої в результаті застосування допоміжних репродуктивних технологій (ст. 123), та усиновленням (ст. 220 СК).

Аналогічні за змістом особисті немайнові обов’язки подружжя. Вони полягають у тому, що кожен з подружжя зобов’язаний не заважати іншому з подружжя здійснювати права на материнство, батьківство, повагу до своєї індивідуальності, здобуття освіти, прояв своїх здібностей, вибір місця проживання тощо. Те ж саме можна сказати і про спільне вирішення подружжям питань життя сім’ї, де праву одного відповідає обов’язок іншого з подружжя.

Особливо закон виділяє обов’язки подружжя, пов’язані з турботою про сім’ю (ст. 55 СК). Так, відповідно до норми кожен з подружжя зобов’язаний спільно піклуватися про побудову сімейних відносин між собою та іншими членами сім’ї на почуттях взаємної любові, поваги, дружби, взаємодопомоги. Чоловік зобов’язаний утверджувати в сім’ї повагу до матері, а дружина – до батька. Дружина та чоловік відповідальні один перед одним, перед іншими членами сім’ї за свою поведінку в ній та зобов’язані спільно дбати про матеріальне забезпечення сім’ї.

Варто зазначити, що ці норми носять декларативний характер, мають вид моральної заповіді. У них, по суті, названо моральні обов’язки подружжя одного перед другим. Санкцій за невиконання подружжям особистих немайнових обов’язків СК прямо не передбачено. Однак зловживання одним із подружжя особистими правами чи обов’язками, очевидне нехтування інтересами сім’ї, а також ігнорування чи перешкоджання здійсненню іншим з подружжя його особистих немайнових прав може бути підставою для розірвання шлюбу, а в ряді випадків тягне для одного з подружжя – правопорушника негативні наслідки у майновій сфері. Наприклад, зменшення його частки у спільному майні при його поділі (ч. 2 с. 70 СК).

Незалежно від перебування у шлюбі, кожен із подружжя може мати майно, яке належить на праві власності йому особисто. У гл. 7 СК закріплено термін «особиста приватна власність подружжя».

Особистою приватною власністю дружини або чоловіка є:

• майно, набуте нею, ним до шлюбу;
• майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування;
• майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто;
• житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»;
• земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України;

• речі індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть тоді, коли вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя;
• премії, нагороди, які вона, він одержали за особисті заслуги. Суд може визнати за другим з подружжя право на частку цієї премії, нагороди, якщо буде встановлено, що він своїми діями (ведення домашнього господарства, виховання дітей тощо) сприяв її одержанню;
• кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, яка їй, йому належала, а також як відшкодування завданої їй, йому моральної шкоди;
• страхові суми, одержані нею, ним за обов’язковим особистим страхуванням, а також за добровільним особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за рахунок коштів, що були особистою приватною власністю кожного з них;
• плоди, приплід або дохід (дивіденди) від речей, що є особистою приватною власністю дружини або чоловіка.

Суд може визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно, набуте нею, ним за час їхнього окремого проживання у зв’язку з фактичним припиненням шлюбних відносин. Якщо у придбання майна вкладені крім спільних коштів і кошти, що належали одному з подружжя, то частка у цьому майні, відповідно до розміру внеску, є його особистою приватною власністю.

Той із подружжя, хто є власником майна, визначає режим володіння та користування ним з урахуванням інтересів сім’ї, насамперед дітей. При розпорядженні своїм майном дружина, чоловік зобов’язані враховувати інтереси дитини, інших членів сім’ї, які відповідно до закону мають право користування ним.

Реєстрація шлюбу за загальними правилами (якщо інше не встановлено шлюбним договором) є підставою виникнення права спільної сумісної власності подружжя на майно. Згідно з ч. 1 ст. 60 СК майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя. Так, у ст. 61 СК встановлено, що об’єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути:

• будь-яке майно (за винятком виключеного з цивільного обороту);

 

• заробітна плата, пенсія, стипендія, інші доходи, одержані одним із подружжя;
• гроші, інше майно, в тому числі гонорар, виграш, які були одержані за договором, укладеним одним із подружжя в інтересах сім’ї;
• речі для професійних занять (музичні інструменти, оргтехніка, лікарське обладнання тощо), придбані за час шлюбу для одного з подружжя. Закон визначає, якщо майно дружини, чоловіка за час шлюбу істотно збільшилося у своїй вартості внаслідок спільних трудових чи грошових затрат або затрат другого з подружжя, воно у разі спору може бути визнане за рішенням суду об’єктом права спільної сумісної власності подружжя. Якщо один із подружжя своєю працею і (або) коштами брав участь в утриманні майна, належного другому з подружжя, в управлінні цим майном чи догляді за ним, то дохід (приплід, дивіденди), одержаний від цього майна, у разі спору за рішенням суду може бути визнаний об’єктом права спільної сумісної власності подружжя (ст. 62 СК).

Відповідно до ст. 63 СК дружина та чоловік мають рівні права щодо володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Подружжя розпоряджаються майном, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів щодо спільного майна одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.

Для укладення одним із подружжя договорів, які стосуються спільної сумісної власності та потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово та нотаріально засвідчена.

Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім’ї, створює обов’язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім’ї.

Дружина, чоловік мають право:

• укласти з іншою особою договір купівлі-продажу, міни, дарування, довічного утримання (догляду), застави щодо своєї частки у праві спільної сумісної власності подружжя лише після її визначення та виділу в натурі або визначення порядку користування майном.
• скласти заповіт на свою частку у праві спільної сумісної власності подружжя до її визначення та виділу в натурі.

Подружжя має право домовитися між собою про порядок користування майном, що йому належить на праві спільної сумісної власності. Договір про порядок користування житловим будинком, квартирою, іншою будівлею чи спорудою, земельною ділянкою, якщо він нотаріально посвідчений, зобов’язує правонаступника дружини та чоловіка.

Розірвання шлюбу не припиняє права спільної сумісної власності на майно, набуте за час шлюбу. Розпоряджання майном, що є об’єктом права спільної сумісної власності, після розірвання шлюбу здійснюється співвласниками виключно за взаємною згодою, відповідно до положень ЦК. Майно, яке належить подружжю на праві спільної сумісної власності, може бути поділене між сторонами. Поділ спільного майна подружжя може бути здійснено під час існування шлюбу, у процесі його розірвання, а також після розірвання шлюбу. Відповідно до ч. 1 ст. 69 СК дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу. Поділ майна подружжя може бути здійснено у добровільному або судовому порядку.

Добровільний порядок застосовується, якщо подружжя домовилося щодо визначення часток кожного з них у праві на майно, а також дійшло згоди щодо конкретного поділу майна відповідно до цих часток. Якщо між подружжям виникає спір щодо розміру належних їм часток, порядку або способу поділу спільного майна, то добровільний порядок поділу майна змінюється на судовий.

СК визначає правовий режим майна осіб, які знаходяться у фактичних шлюбних відносинах, тобто проживають однією сім’єю без реєстрації шлюбу (ст. 74 СК). Майно, набуте цими особами під час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності і на нього поширюються положення гл. 8 СК.

Дружина та чоловік повинні матеріально підтримувати один одного, тому закон у гл. 9 СК визначає право та обов’язки подружжя по утриманню.

За загальним правилом право на утримання (аліменти) має той із подружжя, який є непрацездатним, потребує матеріальної допомоги, за умови, що другий із подружжя може надавати матеріальну допомогу.

Непрацездатним згідно із законом вважається той із подружжя, який досяг пенсійного віку, встановленого законом, або є особою з інвалідністю I, II чи III групи.

Одним із подружжя, що потребує матеріальної допомоги, є особа, заробітна плата, пенсія, доходи від використання майна, інші доходи якої не забезпечують їй прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Проте права на утримання не має той із подружжя, хто негідно поводився у шлюбних відносинах, а також той, хто став непрацездатним у зв’язку із вчиненням ним умисного злочину, якщо це встановлено судом. Той із подружжя, хто став непрацездатним у зв’язку з протиправною поведінкою другого з подружжя, має право на утримання незалежно від права на відшкодування шкоди відповідно до норм ЦК.

Законодавство містить спеціальні правила щодо визначення права на утримання колишнього подружжя, тобто осіб, які розірвали шлюб (ст. 76 СК). Так, після розірвання шлюбу особа має право на утримання, якщо вона стала непрацездатною до розірвання шлюбу або протягом одного року від дня розірвання шлюбу і потребує матеріальної допомоги і якщо її колишній чоловік, колишня дружина може надавати матеріальну допомогу.

Особа має право на утримання і тоді, коли вона стала особою з інвалідністю після спливу одного року від дня розірвання шлюбу, якщо її інвалідність була результатом протиправної поведінки щодо неї колишнього чоловіка, колишньої дружини під час шлюбу.

Якщо на момент розірвання шлюбу жінці, чоловікові до досягнення встановленого законом пенсійного віку залишилося не більш як п’ять років, вона, він матимуть право на утримання після досягнення цього пенсійного віку, за умови, що у шлюбі вони спільно проживали не менш як десять років.

Якщо у зв’язку з вихованням дитини, веденням домашнього господарства, піклуванням про членів сім’ї, хворобою або іншими обставинами, що мають істотне значення, один із подружжя не мав можливості одержати освіту, працювати, зайняти відповідну посаду, він має право на утримання у зв’язку з розірванням шлюбу і тоді, якщо є працездатним, за умови, що потребує матеріальної допомоги і що колишній чоловік, колишня дружина може надавати матеріальну допомогу. Право на утримання у цьому випадку триває протягом трьох років від дня розірвання шлюбу.

СК передбачає спеціальні правила щодо утримання одного з подружжя, а саме: а) право дружини на утримання під час вагітності та у разі проживання з нею дитини (ст.ст. 84, 85 СК); б) право чоловіка на утримання у разі проживання з ним дитини (ст.ст. 86, 87 СК).

Дружина має право на утримання за наявності таких умов: 1) вона є вагітною або має дитину, яка проживає з нею і не досягла 3 років, а якщо дитина має вади фізичного або психічного розвитку – 6 років; 2) чоловік – батько дитини може надавати матеріальну допомогу. З цього випливає, що дружина, яка виховує маленьку дитину, не повинна доказувати свою потребу у матеріальній допомозі. У ч. 4 ст. 84 СК передбачено, що право на утримання дружина має незалежно від того, чи вона працює, та незалежно від її матеріального становища.

Право дружини на утримання припиняється, якщо за рішенням суду виключено відомості про чоловіка як батька з актового запису про народження дитини. Аліменти, які дружина отримала за попередній час поверненню не підлягають.

Право на утримання виникає у чоловіка за наявності таких підстав: 1) із чоловіком проживає дитина, яка не досягла 3 років, а якщо дитина має вади фізичного або психічного розвитку – 6 років; 2) дружина – мати дитини може надавати своєму чоловікові матеріальну допомогу. Таким само чином, як і щодо дружини, право чоловіка на утримання припиняється, якщо він не здійснює опіки над дитиною.

У ч. 1 ст. 87 СК встановлено дві підстави припинення права на утримання: якщо дитина передана на виховання іншій особі; у разі смерті дитини. Дружина також звільняється від обов’язку утримувати свого чоловіка й у разі, якщо відомості про неї як про мати дитини було виключено за рішенням суду з актового запису про народження дитини (ч. 2 ст. 87 СК).

Спеціальні умови надання утримання одному з подружжя пов’язані з фактом проживання з ним дитини з інвалідністю. Умовами надання утримання одному з подружжя, згідно зі ст. 88 СК є: а) проживання з одним із подружжя дитини з інвалідністю, яка не може обходитися без постійного стороннього догляду й опікування нею; б) здатність другого з подружжя надавати матеріальну допомогу. Важливою особливістю права на утримання у цьому разі є те, що воно не обмежене строком. Відповідно до ч. 1 ст. 88 СК право на утримання триває протягом всього часу проживання з дитиною з інвалідністю та опікування нею і не залежить від матеріального становища того з батьків, з ким вона проживає. Розмір аліментів тому з подружжя, з ким проживає дитина з інвалідністю, визначається за рішенням суду відповідно до «Переліку видів доходів, які враховуються при визначенні розміру аліментів на одного з подружжя, дітей, батьків, інших осіб», затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України № 143 від 26 любого 1993 р., без урахування можливості одержання аліментів від своїх батьків, повнолітніх дочки або сина. Вирішуючи це питання, суд виходить із необхідності найбільшого забезпечення інтересів дитини.

Утримання (аліменти) одному з подружжя надається другим із подружжя у натуральній або грошовій формі за їхньою згодою. За рішенням суду аліменти присуджуються одному з подружжя, як правило, у грошовій формі та сплачуються, як правило, щомісячно. За взаємною згодою аліменти можуть бути сплачені наперед. Якщо платник аліментів виїжджає на постійне місце проживання у державу, з якою Україна не має договору про надання правової допомоги, аліменти можуть бути сплачені наперед за час, визначений домовленістю подружжя, а у разі спору – за рішенням суду. Права та обов’язки подружжя з утримання можуть виникати не тільки із закону, а й встановлюватися договором. СК безпосередньо називає два види договорів подружжя, які пов’язані з їх взаємним утриманням: а) договір подружжя про надання утримання (ст. 78 СК); б) договір про припинення права на утримання взамін набуття права власності на нерухоме майно або одержання одноразової грошової виплати (ст. 89 СК).

У першому випадку сторони вправі визначити умови, розмір та строки виплати аліментів. При цьому вони можуть відійти від положень сімейного законодавства і на власний розсуд визначити свої права та обов’язки, наприклад, не пов’язувати виникнення права на аліменти з непрацездатністю одного з подружжя. Сторони в договорі можуть визначити форму надання утримання (грошова або натуральна), розмір аліментів, порядок їх сплати тощо. Договір подружжя про надання утримання укладається у письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню. Він має для сторін обов’язковий характер, тому його виконання забезпечується певними юридичними засобами. Відповідно до ч. 2 ст. 78 СК стягнення аліментів за договором подружжя може здійснюватися на підставі виконавчого напису нотаріуса.

Другий вид договорів подружжя пов’язаний із заміною права на утримання одного з подружжя на певне нерухоме майно (ст. 89 СК). Такий договір підлягає нотаріальному посвідченню. Право власності на нерухоме майно, що передається за таким договором, виникає з моменту державної реєстрації цього права відповідно до закону. Подружжя вправі домовитися і щодо одноразової сплати суми аліментів. У цьому разі обумовлена грошова сума має бути внесена на депозитний рахунок нотаріальної контори або приватного нотаріуса до посвідчення договору. Такий порядок повною мірою забезпечить інтереси одержувача аліментів і зробить неможливим порушення його прав

СК поширює правила щодо взаємного аліментування подружжя на осіб, які знаходяться у фактичних шлюбних відносинах (ст. 91 СК). У ч. 1 ст. 91 СК сказано, що право на утримання набувають жінка або чоловік, які тривалий час проживали однією сім’єю. Закон не визначає конкретного строку такого проживання. У разі спору таке питання має вирішуватися судом. Зі змісту ст. 80 СК випливає, що, на відміну від подружжя, після припинення спільного проживання фактичне подружжя втрачає право на утримання. Якщо непрацездатність однієї зі сторін виникла після припинення спільного проживання, то вона не може звертатися до суду з вимогою про стягнення аліментів.

 

• Взаємні права та обов’язки батьків і дітей

Батьки і діти мають взаємні особисті немайнові та майнові права та обов’язки. Згідно зі ст. 121 СК права та обов’язки матері, батька і дитини ґрунтуються на походженні дитини від них, засвідченому державним органом реєстрації актів цивільного стану. Основні засади щодо визначення походження дитини регламентовані гл. 12 СК.

Порядок визначення походження дитини залежить, перш за все, від того, перебувають батьки дитини у шлюбі між собою чи ні. У ч. 1 ст. 122 СК закріплена загальна презумпція щодо визначення походження дитини від матері та батька, які перебувають у шлюбі між собою. Так, дитина, яка зачата і (або) народжена у шлюбі, вважається такою, яка походить від подружжя. При цьому мати дитини не повинна надавати доказів походження дитини від свого чоловіка, а останній – доводити своє батьківство.

Батько і мати, які перебувають у шлюбі, записуються батьками дитини в Книзі реєстрації актів про народження за заявою будь-кого з них. Якщо ж мати дитини, яка перебуває у зареєстрованому шлюбі, під час реєстрації народження заявляє, що її чоловік не є батьком цієї дитини, і у зв’язку з цим просить не вказувати його батьком в актовому записі про народження дитини, то її прохання може бути задоволене лише за наявності спільної заяви самої матері та її чоловіка про невизнання його батьком дитини.

Факт перебування жінки у шлюбі встановлюється, як правило, на момент народження дитини. Однак, якщо на момент народження дитини жінка не перебуває у шлюбі (наприклад, її чоловік помер до народження дитини або шлюб визнаний недійсним), при визначенні батьківства юридичне значення має факт зачаття дитини у шлюбі. При цьому строк із моменту припинення шлюбу або визнання його недійсним до моменту народження дитини не повинен перевищувати десяти місяців.

Виняток з цього правила встановлений ст. 124 СК, згідно з якою, якщо дитина народилася до спливу десяти місяців від дня припинення шлюбу або визнання шлюбу недійсним, але після реєстрації повторного шлюбу її матері з іншою особою, вважається, що батьком дитини є чоловік її матері у повторному шлюбі. Батьківство ж попереднього чоловіка може бути визначене таким чином:

• у добровільному порядку при подачі до органу реєстрації цивільного стану спільної заяви попереднього чоловіка та чоловіка у повторному шлюбі;
• у примусовому порядку за наявності судового рішення про визначення батьківства попереднього чоловіка.

Законодавством передбачені спеціальні види визначення походження дитини, наприклад, у результаті її народженняв із застосуванням допоміжних репродуктивних технологій (ст. 123 СК). У такому випадку батьком дитини за письмовою згодою записується чоловік жінки, яка народила дитину за допомогою допоміжних репродуктивних технологій. У разі перенесення в організм іншої жінки ембріона людини, зачатого подружжям (чоловіком та жінкою) в результаті застосування допоміжних репродуктивних технологій, батьками дитини є подружжя. Подружжя визнається батьками дитини, народженої дружиною після перенесення в її організм ембріона людини, зачатого її чоловіком та іншою жінкою в результаті застосування допоміжних репродуктивних технологій.

Згідно зі ст. 52 Конституції України діти рівні у своїх правах незалежно  від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним. Тому, відповідно до положень ст. 125, ст. 126, ст. 128 СК, якщо мати та батько дитини не перебувають у шлюбі між собою, то походження дитини визначається:

• від матері – на підставі документа закладу охорони здоров’я про народження нею дитини;
• від батька – за заявою матері та батька дитини або у судовому порядку.

Визначення батьківства за рішенням суду (ст. 128 СК) проводиться за наявності спору щодо особи, яка є батьком дитини. Ситуації, в яких батьківство встановлюються в судовому порядку, мають місце, коли чоловік не визнає себе батьком дитини й, навпаки, коли чоловік вважає себе батьком дитини, а цей факт оспорюється.

Особа, яка вважає себе батьком дитини, народженої жінкою, яка в момент зачаття або народження дитини перебувала у шлюбі з іншим чоловіком, має право пред’явити до її чоловіка, якщо він записаний батьком дитини, позов про визнання свого батьківства. До вимоги про визнання батьківства застосовується позовна давність в один рік, яка починається від дня, коли особа дізналася або могла дізнатися про своє батьківство (ст. 129 СК).

У разі смерті чоловіка, якій не перебував у шлюбі з матір’ю дитини, факт його батьківства може бути встановлений за рішенням суду (ст. 130 СК).

За рішенням суду може також бути встановлений і факт материнства (ст. 132 СК України). Умовами розгляду заяви про встановлення факту материнства є:

• смерть жінки;
• за життя ця жінка вважала себе матір’ю дитини;
• відсутність спору щодо материнства цієї жінки;
• у Книзі реєстрації народжень вчинено запис про матір дитини за заявою родичів, інших осіб або уповноваженого представника закладу охорони здоров’я, в якому народилася дитина. Заява про встановлення факту материнства може бути подана батьком, опікуном, піклувальником дитини, особою, яка утримує та виховує дитину, а також самою дитиною, яка досягла повноліття.

Таким чином, пов’язуючи виникнення прав і обов’язків батьків і дітей з походженням дитини, засвідченому державним органом реєстрації актів цивільного стану, СК регулює:

• особисті немайнові права і обов’язки батьків та дітей;
• права батьків та дітей на майно;
• обов’язок батьків утримувати дітей;
• обов’язок дітей утримувати батьків.

Норми, що регулюють особисті відносини батьків і дітей та сприяють формуванню дитини як особистості, містяться у гл. 13 СК «Особисті немайнові права і обов’язки батьків і дітей».

Відповідно до ст. ст. 47, 141 СК, батьки мають рівні права та обов’язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебувають вони у шлюбі між собою і чи проживають з дитиною. Розірвання, недійсність шлюбу не зменшують обсягу прав та обов’язків матері, батька щодо дитини.

До особистих немайнових прав батьків щодо дитини сімейне законодавство відносить: право на зміну прізвища дитини (ст. 148 СК). У разі зміни прізвища обома батьками змінюється прізвище дитини, яка не досягла семи років.У разі зміни прізвища обома батьками прізвище дитини, яка досягла семи років, змінюється за її згодою. У разі зміни прізвища одного з батьків прізвище дитини може бути змінене за згодою обох батьків та за згодою дитини, яка досягла семи років. За заявою батьків або одного з них, якщо другий помер, оголошений померлим, визнаний недієздатним або безвісно відсутнім, дитині, яка не досягла чотирнадцяти років та якій при реєстрації народження присвоєне прізвище одного з батьків, може бути змінено прізвище на прізвище другого з батьків;

право на зміну по батькові дитини (ст. 149 СК). У разі, якщо батько змінив своє ім’я, по батькові дитини, яка досягла чотирнадцяти років, змінюється за її згодою;

переважне право перед іншими особами на особисте виховання дитини (ст. 151 СК). Батьки мають право самостійно обирати форми та методи виховання, крім тих, які суперечать закону, моральним засадам суспільства. При цьому баба, дід дитини, інші родичі мають лише дорадчі функції. Батьки мають право залучати до виховання дитини інших осіб (нянь, гувернанток, репетиторів), передавати її на виховання фізичним та юридичним особам;

право на вирішення питань щодо виховання дитини за взаємною згодою (ст. 157 СК). Батьки мають право укласти договір щодо здійснення батьківських прав та виконання обов’язків тим з них, хто проживає окремо від дитини. Той з батьків, хто проживає з дитиною, у разі його ухилення від виконання договору зобов’язаний відшкодувати матеріальну та моральну шкоду, завдану другому з батьків;

право на спілкування з дитиною (ст. 153 СК). Мати, батько та дитина мають право на безперешкодне спілкування між собою, крім випадків, коли таке право обмежене законом;

право на визначення місця проживання дитини (ст. 160 СК). Місце проживання дитини, яка не досягла 10 років, визначається за згодою батьків, а яка досягла – за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою; права по захисту дитини (ст. 154 СК). Батьки мають право на самозахист своєї дитини, повнолітніх дочки та сина. Вони також мають право звертатися до суду, органів державної влади, органів місцевого самоврядування та громадських організацій за захистом прав та інтересів дитини, а також непрацездатних сина, дочки як їх законні представники без спеціальних на те повноважень;

право на відібрання малолітньої дитини від інших осіб (ст. 163 СК). Батьки мають переважне право перед іншими особами на те, щоб малолітня дитина проживала з ними. Вони мають право вимагати відібрання малолітньої дитини від будь-якої особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду. Суд може відмовити у відібранні малолітньої дитини і переданні її батькам або одному з них, якщо буде встановлено, що це суперечить її інтересам.

Відповідно до ст. 162 СК, якщо один з батьків або інша особа самочинно, без згоди другого з батьків чи інших осіб, з якими на підставі закону або рішення суду проживала малолітня дитина, або дитячого закладу (установи), в якому за рішенням органу опіки та піклування або суду проживала дитина, змінить її місце проживання, у тому числі способом її викрадення, суд за позовом заінтересованої особи має право негайно постановити рішення про відібрання дитини і повернення її за попереднім місцем проживання. Дитина не може бути повернута лише тоді, коли залишення її за попереднім місцем проживання створюватиме реальну небезпеку для її життя та здоров’я або обставини змінилися так, що повернення суперечить її інтересам. Особа, яка самочинно змінила місце проживання малолітньої дитини, зобов’язана відшкодувати матеріальну та моральну шкоду, завдану тому, з ким вона проживала.

Основними обов’язками батьків щодо дитини є: забрати дитину з пологового будинку або іншого закладу охорони здоров’я (ст. 143 СК). Закон покладає цей обов’язок на обох батьків, які перебувають в шлюбі або не перебувають у ньому. Якщо батьки не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров’я, забрати дитину мають право її баба, дід, інші родичі з дозволу органу опіки та піклування. Хоча, згідно ч. 3 ст. 155 СК, відмова батьків від дитини є неправозгідною, натомість ч. 3 ст. 143 СК передбачає випадки, у яких батьки можуть дитину не забирати: дитина може бути залишена батьками у пологовому будинку або в іншому закладі охорони здоров’я, якщо вона має істотні вади фізичного і (або) психічного розвитку, а також за наявності інших обставин, що мають істотне значення;

зареєструвати народження дитини у державному органі реєстрації актів цивільного стану (ст. 144 СК). Батьки зобов’язані невідкладно, але не пізніше одного місяця від дня народження дитини, зареєструвати народження дитини в органі державної реєстрації актів цивільного стану.

Невиконання цього обов’язку є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом. У разі смерті батьків або неможливості для них з інших причин зареєструвати народження дитини реєстрація провадиться за заявою родичів, інших осіб, уповноваженого представника закладу охорони здоров’я, в якому народилася дитина або в якому на цей час вона перебуває;

визначити прізвище, імя, по батькові дитини (ст.ст. 145-147 СК). Прізвище дитини визначається за прізвищем батьків. Якщо мати, батько мають різні прізвища, прізвище дитини визначається за їхньою згодою. Батьки, які мають різні прізвища, можуть присвоїти дитині подвійне прізвище, утворене шляхом з’єднання їхніх прізвищ. Ім’я дитини визначається за згодою батьків. Ім’я дитини, народженої жінкою, яка не перебуває у шлюбі, у разі відсутності добровільного визнання батьківства визначається матір’ю дитини. Дитині може бути дано не більше двох імен, якщо інше не випливає із звичаю національної меншини, до якої належать мати і (або) батько. Спір між батьками щодо прізвища та імені дитини може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. По батькові дитини визначається за іменем батька. По батькові дитини, народженої жінкою, яка не перебуває у шлюбі, за умови, що батьківство щодо дитини не визнано, визначається за іменем особи, яку мати дитини назвала її батьком; виховувати дитину, забезпечити їй належний розвиток та повагу (ст. 150 СК). Батьки зобов’язані: виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім’ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини; піклуватися про здоров’я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток; забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя; поважати дитину. Передача дитини на виховання іншим особам не звільняє батьків від обов’язку батьківського піклування щодо неї. Забороняються будь-які види експлуатації батьками своєї дитини, фізичні покарання дитини батьками, а також застосування ними інших видів покарань, які принижують людську гідність дитини.

Зазначені вище права і обов’язки батьків взаємодіють з правами і обов’язками самої дитини. Сімейне законодавство визначає цілу низку особистих немайнових прав, які належать дитині: право жити та виховуватись у сім’ї, право на ім’я, по батькові та прізвище, право висловлювати свою думку, право на спілкування з батьками та іншими родичами, право на свободу переміщення та вибору місця проживання, право на свій захист.

Дитина також має право на належне батьківське виховання, звертатися за захистом своїх прав і інтересів в орган опіки та піклування, інші органі державної влади і місцевого самоврядування. По досягненню чотирнадцятирічного віку дитина має право звернутися за захистом своїх  прав і інтересів безпосередньо до суду.

Здійснення батьками своїх особистих немайнових прав та виконання обов’язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності. Батьківські права не можуть здійснюватися всупереч інтересам дитини. Відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства. Ухилення батьків від виконання батьківських обов’язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.

Одним із видів такої відповідальності є позбавлення батьківських прав (164 СК). Кожен із батьків може бути позбавлений судом батьківських прав, якщо вона, він:

• не забрали дитину з пологового будинку або з іншого закладу охорони здоров’я без поважної причини і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського піклування;
• ухиляються від виконання своїх обов’язків по вихованню дитини;
• жорстоко поводяться з дитиною;
• є хронічними алкоголіками або наркоманами;
• вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва;
• засуджені за вчинення умисного кримінального правопорушення щодо дитини.

Позбавлення батьківських прав з підстав, встановлених п.п. 2, 4 і 5, відбувається лише у разі досягнення матір’ю, батьком повноліття. Мати, батько можуть бути позбавлені батьківських прав щодо усіх своїх дітей або когось із них.

Особа, позбавлена батьківських прав, залишається матір’ю чи батьком дитини, але правові наслідки після набрання чинності рішенням суду все ж наступають. Згідно зі ст. 166 CК особа, позбавлена батьківських прав:

• втрачає особисті немайнові права щодо дитини та звільняється від обов’язків щодо її виховання;
• перестає бути законним представником дитини;
• втрачає права на пільги та державну допомогу, що надаються сім’ям з дітьми;
• не може бути усиновлювачем, опікуном та піклувальником;
• не може одержати в майбутньому тих майнових прав, пов’язаних із батьківством, які вона могла б мати у разі своєї непрацездатності (право на утримання від дитини, право на пенсію та відшкодування шкоди у разі втрати годувальника, право на спадкування);
• втрачає інші права, засновані на спорідненості з дитиною.

Особа, позбавлена батьківських прав, не звільняється від обов’язку щодо утримання дитини.

Позбавлення батьківських прав терміном не обмежене. Це не означає, що воно має необоротний характер. СК допускає відновлення в батьківських правах, якщо цього вимагають інтереси дітей і якщо діти не усиновлені.

Так, відповідно до ст. 169 СК мати, батько, позбавлені батьківських прав, мають право на звернення до суду з позовом про поновлення батьківських прав.

Поновлення батьківських прав неможливе якщо: дитина була усиновлена і усиновлення не скасоване або не визнане недійсним судом; якщо на час розгляду справи судом дитина досягла повноліття.

Суд перевіряє, наскільки змінилася поведінка особи, позбавленої батьківських прав, та обставини, що були підставою для позбавлення батьківських прав, і постановляє рішення відповідно до інтересів дитини. При вирішенні справи про поновлення батьківських прав одного з батьків суд бере до уваги думку другого з батьків, інших осіб, з ким проживає дитина.

Разом з тим, ст. 172 СК визначає, що дитина, повнолітні дочка, син зобов’язані піклуватися про батьків, проявляти про них турботу та надавати їм допомогу. Повнолітні дочка, син мають право звернутися за захистом прав та інтересів непрацездатних, немічних батьків як їх законні представники, без спеціальних на те повноважень. Якщо повнолітні дочка, син не піклуються про своїх непрацездатних, немічних батьків, з них можуть бути за рішенням суду стягнуті кошти на покриття витрат, пов’язаних із наданням такого піклування.

Окрему групу в системі прав та обов’язків батьків і дітей становлять їх майнові права й обов’язкі. Права батьків і дітей на майно базуються на тому, що батьки і діти, зокрема ті, які спільно проживають, можуть бути самостійними власниками майна (ст. 173 СК). При цьому у регулюванні майнових відносин між батьками і дітьми у законі пріоритет надається правам дітей. А саме, встановлено, що майно, придбане батьками для забезпечення розвитку, навчання та виховання дитини (одяг, інші речі особистого вжитку, іграшки, книги, музичні інструменти, спортивне обладнання тощо), є власністю дитини (ст. 174 СК), батьки зобов’язані передати у користування дитини майно, яке має забезпечити її виховання та розвиток.

У СК закріплене ще одне правило майнових відносин батьків та дітей: майно, набуте батьками і дітьми за рахунок їхньої спільної праці чи спільних коштів, належить їм на праві спільної сумісної власності (ст. 175 СК). Діти мають право на виділ у натурі майна, що є у спільній сумісній власності батьків і дітей. У разі виділу частки із майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки кожного із співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, законом або рішенням суду.

Батьки управляють майном малолітньої дитини без спеціального на те повноваження та мають дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах. Але вони зобов’язані вислухати думку дитини щодо способів управління її майном.

Відповідно до ч. 2 ст. 177 СК батьки малолітньої дитини не мають права без дозволу органу опіки та піклування вчиняти такі правочини щодо її майнових прав:

• укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири;
• видавати письмові зобов’язання від імені дитини;
• відмовлятися від майнових прав дитини.

Лише з дозволу органу опіки та піклування мають право дати згоду на вчинення вищезазначених правочинів і батьки неповнолітньої дитини.

Окрім права власності на належне майно (з обмеженнями, встановленими в інтересах дітей законом) майнові права батьків і дітей містять у собі право на одержання утримання (аліментів).

Так, батьки зобов’язані утримувати:

• дитину до досягнення нею повноліття (ст. 180 СК);
• повнолітніх дітей, які потребують матеріальної допомоги (ст. 198 СК), або продовжують навчання, до досягнення ними 23 років (ст. 199 СК), – якщо батьки можуть таку матеріальну допомогу надавати.

Способи такого утримання визначаються батьками за домовленістю між собою. За рішенням суду можуть присуджуватися аліменти. Суд визначає розмір аліментів у твердій грошовій сумі і (або) у частці від заробітку (доходу) платника аліментів з урахуванням обставин. Батьки також зобов’язані брати участь у додаткових витратах на дитину, що викликані особливими обставинами (розвитком здібностей дитини, її хворобою, каліцтвом тощо).

Аліменти, одержані на дитину, є власністю дитини. Той із батьків або інших законних представників дитини, на ім’я якого виплачуються аліменти, розпоряджається аліментами виключно за цільовим призначенням в інтересах дитини. Закон наділяє неповнолітню дитину правом брати участь у розпорядженні аліментами, одержаними на її утримання, або правом самостійного одержання аліментів та розпорядження ними відповідно до ЦК.

У свою чергу, повнолітні діти зобов’язані утримувати батьків, які є непрацездатними і потребують матеріальної допомоги. Дочка, син крім сплати аліментів зобов’язані брати участь у додаткових витратах на батьків, викликаних тяжкою хворобою, інвалідністю або немічністю.

Непрацездатні батьки мають право звернутися до суду у випадку невиконання повнолітніми дітьми обов’язка щодо їх утримання. Суд визначає розмір аліментів на батьків у твердій грошовій сумі і (або) у частці від заробітку (доходу) з урахуванням матеріального та сімейного стану сторін.

Якщо мати, батько були позбавлені батьківських прав і ці права не були поновлені, обов’язок утримувати матір, батька у дочки, сина, щодо яких вони були позбавлені батьківських прав, не виникає. Повнолітні діти також можуть бути звільнені судом від обов’язку утримувати матір, батька та обов’язку брати участь у додаткових витратах, якщо буде встановлено, що мати, батько: ухилялися від виконання своїх батьківських обов’язків; не сплачували аліменти на утримання дитини, що призвело до виникнення заборгованості, сукупний розмір якої перевищує суму відповідних платежів за три роки, і така заборгованість є непогашеною на момент прийняття судом рішення про визначення розміру аліментів на батьків.

Злісне ухилення від сплати встановлених рішенням суду аліментів на утримання дітей, а так само коштів на утримання непрацездатних батьків є злочином і тягне за собою кримінальну відповідальність.

 

• Влаштування дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування

Діти-сироти і діти, позбавлені батьківського піклування, можуть бути усиновлені, над ними може бути встановлена опіка, піклування, патронат, вони можуть бути взяті на виховання та спільне проживання у прийомну сім’ю або дитячий будинок сімейного типу.

 

• Усиновлення

Питання усиновлення регулюються гл. 18 СК «Усиновлення» (ст.ст. 207- 242), постановою Кабінету Міністрів України від 08 жовтня 2008 р. № 905

«Про затвердження Порядку провадження діяльності з усиновлення та здійснення нагляду за дотриманням прав усиновлених дітей» та іншими нормативними актами.

Усиновленням є прийняття усиновлювачем у свою сім’ю особи на правах дочки чи сина, що здійснене на підставі рішення суду, крім випадку, передбаченого ст. 282 СК.

Відповідно до ст. 282 СК усиновлення громадянином України дитини, яка є громадянином України, але проживає за межами України, здійснюється в консульській установі або дипломатичному представництві України, а усиновлення іноземцем дитини, яка є громадянином України – у відповідних органах держави, на території якої проживає дитина, за умови попереднього одержання дозволу центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері усиновлення та захисту прав дітей.

Усиновлення дитини провадиться у її найвищих інтересах для забезпечення стабільних та гармонійних умов її життя.

 

Усиновленою може бути дитина, тобто особа до досягнення нею повноліття, яка залишилася сиротою або без батьківського піклування. Наприклад, батьки якої: померли, невідомі, позбавлені батьківських прав, визнані в судовому порядку недієздатними, безвісно відсутніми чи оголошені померлими; дали згоду на усиновлення; понад шість місяців не проживають разом із дитиною та без поважних причин не беруть участі в її вихованні та утриманні, не виявляють щодо дитини батьківської уваги і турботи.

Чинне законодавство передбачає можливість усиновлення дитини, яку не забрали з пологового будинку чи підкинули, або яка була знайдена (ст. 209 СК України). Дитина, покинута в пологовому будинку, іншому закладі охорони здоров’я або яку відмовилися забрати з них батьки, інші родичі, може бути усиновлена після досягнення нею двомісячного віку. Дитина, яку було підкинуто чи знайдено, може бути усиновлена після спливу двох місяців з часу її знайдення.

У виняткових випадках суд може постановити рішення про усиновлення повнолітньої особи, яка не має матері, батька або була позбавлена їхнього піклування. У цьому разі суд бере до уваги сімейний стан усиновлювача, зокрема відсутність у нього своїх дітей, та інші обставини, що мають істотне значення.

Усиновлювачем дитини може бути дієздатна особа віком не молодша двадцяти одного року, за винятком, коли усиновлювач є родичем дитини. Усиновлювачем може бути особа, що старша за дитину, яку вона бажає усиновити, не менш як на п’ятнадцять років. У разі усиновлення повнолітньої особи різниця у віці не може бути меншою, ніж вісімнадцять років. Усиновлювачами не можуть бути особи однієї статі.

Усиновлювачами відповідно до ст. 211 СК можуть бути подружжя, а також особи, зазначені у ч. 5 і ч. 6 цієї статті. Так, якщо дитина має лише матір або лише батька, то усиновлювачами такої дитини можуть бути особи, які не перебувають у шлюбі з батьком чи матерью дитини, але проживають однією сім’єю (ч. 5). Якщо дитина має лише матір або лише батька, які у зв’язку з усиновленням втрачають правовий зв’язок з нею, усиновлювачем дитини може бути один чоловік або одна жінка (ч. 6).

За наявності кількох осіб, які виявили бажання усиновити одну і ту ж дитину, переважне право на її усиновлення має громадянин України:

• в сім’ї якого виховується дитина;
• який є    чоловіком  матері,  дружиною   батька   дитини,   яка усиновлюється;
• який усиновлює кількох дітей, які є братами, сестрами;
• який є родичем дитини.

Переважне право на усиновлення дитини має подружжя. Не можуть бути усиновлювачами особи, які:

 

• обмежені у дієздатності;
• визнані недієздатними;
• позбавлені батьківських прав, якщо ці права не були поновлені;
• були усиновлювачами (опікунами, піклувальниками, прийомними батьками, батьками-вихователями) іншої дитини, але усиновлення було скасовано або визнано недійсним (було припинено опіку, піклування чи діяльність прийомної сім’ї або дитячого будинку сімейного типу) з їхньої вини;
• перебувають на обліку або на лікуванні у психоневрологічному чи наркологічному диспансері;
• зловживають спиртними напоями або наркотичними засобами;
• не мають постійного місця проживання та постійного заробітку (доходу);
• страждають на хвороби, перелік яких затверджений центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я;
• є іноземцями, які не перебувають у шлюбі, крім випадків, коли іноземець є родичем дитини;
• були засуджені за злочини проти життя і здоров’я, волі, честі та гідності, статевої свободи та статевої недоторканості особи, проти громадської безпеки, громадського порядку та моральності, у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів, а також за злочини, передбачені ст.ст. 148, 150, 150^-1, 164, 166, 167, 169, 181, 187, 324, 442 Кримінального кодексу України, або мають непогашену чи не зняту в установленому законом порядку судимість за вчинення інших злочинів;
• за станом здоров’я потребують постійного стороннього догляду;
• є особами без громадянства;
• перебувають у шлюбі з особою, яка відповідно до п.п. 3-6, 8 і 10 не може бути усиновлювачем.

Крім вище перелічених осіб не можуть бути усиновлювачами інші особи, інтереси яких суперечать інтересам дитини.

Умовами усиновлення є згода осіб, які відповідно до закону мають на це право: самої дитини (ст. 218 СК); її батьків (ст. 217 СК) або опікуна чи піклувальника (ст. 221 СК); другого з подружжя, якщо він не виступає усиновлювачем (ст. 220 СК). Згода дитини на її усиновлення дається у формі, яка відповідає її вікові та стану здоров’я. У інших випадках закон вимагає письмової нотаріально засвідченої або простої письмової (надається опікуном, піклувальником) форми згоди.

Якщо мати чи батько дитини є неповнолітніми, крім їхньої згоди на усиновлення потрібна згода їхніх батьків.

На усиновлення дитини, яка не має батьків і перебуває у закладі охорони здоров’я або навчальному закладі, потрібна письмова згода цього закладу.

Усиновлення дитини провадиться без згоди батьків, якщо вони:

• невідомі;
• визнані безвісно відсутніми;
• визнані недієздатними;
• позбавлені батьківських прав щодо дитини, яка усиновлюється;
• протягом двох місяців після народження дитини не забрали її на виховання до себе в сім’ю та запис про них у Книзі реєстрації народжень вчинено відповідно до ст. 135 СК (якщо батьківство, материнство не встановлене).

Усиновлення дитини може бути проведено без згоди повнолітніх батьків, якщо судом буде встановлено, що вони, не проживаючи з дитиною понад шість місяців без поважних причин, не проявляють щодо неї батьківської турботи та піклування, не виховують та не утримують її.

Усиновлення породжує певні правові наслідки. По-перше, з моменту здійснення усиновлення, а ним вважається день набрання чинності рішенням суду (ч. 1 ст. 225 СК), припиняються особисті та майнові права і обов’язки між батьками та особою, яка усиновлена, а також між нею та іншими її родичами за походженням, за певними винятками. Так, наприклад, одночасно з заявою про усиновлення суд може розглядати заяву найближчих родичів (баби, діда, рідних братів та сестер дитини) про збереження між ними та дитиною, яку усиновлюють, правового зв’язку (ч. 2 ст. 232 СК). Суд задовольняє заяву, якщо це буде відповідати інтересам дитини.

По-друге, з моменту усиновлення виникають взаємні особисті немайнові та майнові права і обов’язки між особою, яка усиновлена (а в майбутньому – між її дітьми, онуками), та усиновлювачем і його родичами за походженням. По-третє, усиновлювачі одержують правовий статус матері, батька, а усиновлені – правовий статус дитини (сина, дочки). Усиновлювачеві надаються права і накладаються на нього обов’язки щодо дитини, яку він усиновив, у такому ж обсязі, який мають батьки щодо дитини, а особі, яку усиновлено, надаються права і накладаються на неї обов’язки щодо усиновлювача у такому ж обсязі, який має дитина щодо своїх батьків. Між тим, у випадках, передбачених законом, дитина зберігає права, які вона мала до усиновлення. Це стосується права на пенсію, інші соціальні виплати, а також на відшкодування шкоди у зв’язку з втратою годувальника, які вона мала до усиновлення (ст. 234 СК).

Відповідно до положень СК за станом утримання та виховання дітей, які були усиновлені, здійснюється нагляд. За дотриманням прав дитини, що усиновлена і проживає в Україні, до досягнення нею повноліття нагляд здійснюється органом опіки та піклування. Якщо ж діти усиновлені іноземцями і проживають за межами України, відповідна консульська установа за дорученням Міністерства закордонних справ України веде облік цих дітей і до досягнення ними вісімнадцяти років здійснює нагляд за дотриманням їхніх прав.

Усиновлення визнається недійсним, якщо воно було проведене без згоди дитини та батьків, якщо така згода була необхідною; якщо усиновлювач не бажав настання прав та обов’язків, які виникають у результаті усиновлення (фіктивне усиновлення); якщо воно було проведене на підставі підроблених документів; у разі відсутності згоди на усиновлення другого з подружжя, опікуна, піклувальника, закладу охорони здоров’я або навчального закладу.

Якщо одним з подружжя усиновлена дитина другого з подружжя, усиновлення може бути визнане недійсним за рішенням суду, якщо буде встановлено, що на момент усиновлення другий із подружжя не мав наміру продовжувати з ним шлюбні відносини.

Усиновлення, визнане недійсним, анулюється з моменту його здійснення, тобто припиняються права та обов’язки, які виникли раніше і встановлені законом для усиновлювача, його родичів та усиновленої дитини і відновлюються права та обов’язки між дитиною, її батьками та іншими родичами за походженням. Дитина, яка не досягла чотирнадцяти років, за бажанням батьків або інших родичів передається їм, а якщо це неможливо, вона передається на опікування органові опіки та піклування. Відновлюється прізвище, ім’я та по батькові дитини, які вона мала до усиновлення. За бажанням дитини вона має право надалі іменуватися прізвищем, ім’ям та по батькові, які вона одержала у зв’язку з усиновленням.

Суд може постановити рішення про стягнення аліментів на дитину з особи, яка була її усиновлювачем, на строк не більш як два роки, якщо дитина не має батьків або батьки не мають змоги її утримувати, за умови, що усиновлювач може надавати матеріальну допомогу.

Усиновлення може бути скасоване за рішенням суду, якщо:

• воно суперечить інтересам дитини, не забезпечує їй сімейного виховання;
• дитина страждає недоумством, на психічну чи іншу тяжку невиліковну хворобу, про що усиновлювач не знав і не міг знати на час усиновлення;
• між усиновлювачем і дитиною склалися, незалежно від волі усиновлювача, стосунки, які роблять неможливими їхнє спільне проживання і виконання усиновлювачем своїх батьківських обов’язків.

Скасування усиновлення не допускається після досягнення дитиною повноліття. Проте СК встановлений виняток із цього правила. Так, усиновлення може бути скасоване після досягнення дитиною повноліття:

• якщо протиправна поведінка усиновленого, усиновлювача загрожує життю, здоров’ю усиновлювача, усиновленого або інших членів сім’ї;

 

• за взаємною згодою усиновлювача і усиновленого або на вимогу одного з них, якщо сімейні відносини між ними не склалися.

Усиновлення скасовується від дня набрання чинності рішенням суду.

У разі скасування усиновлення припиняються на майбутнє права та обов’язки, що виникли у зв’язку з усиновленням між дитиною та усиновлювачем і його родичами та відновлюються права та обов’язки між дитиною та її батьками, іншими родичами за походженням.

Після набрання чинності рішенням суду про визнання усиновлення недійсним або скасування усиновлення суд у місячний строк зобов’язаний надіслати копію рішення до органу державної реєстрації актів цивільного стану за місцем реєстрації народження дитини. Орган державної реєстрації актів цивільного стану на підставі рішення суду про скасування усиновлення або визнання його недійсним вносить відповідні зміни до актового запису про народження дитини

 

• Опіка та піклування над дітьми

Питання, пов’язані з встановленням і здійсненням опіки та піклування над дітьми, регулюються гл. 19 СК «Опіка та піклування над дітьми» (ст.ст. 243-251), положеннями гл. 6 ЦК «Опіка та піклування» (ст.ст. 55-79), спільним наказом Державного комітета України у справах сім’ї та молоді, Міністерства освіти України, Міністерства охорони здоров’я України, Міністерства праці та соціальної політики України від 26 червня 1999 р. № 34/166/131/88 «Про затвердження Правил опіки та піклування», тощо.

Опіка та піклування є формами захисту особистих і майнових прав фізичних осіб, які внаслідок певних обставин (вік, стан здоров’я) не можуть здійснювати свої права самостійно.

Так, відповідно до положень ЦК опіка та піклування встановлюються з метою забезпечення особистих немайнових і майнових прав та інтересів малолітніх, неповнолітніх осіб, а також повнолітніх осіб, які за станом здоров’я не можуть самостійно здійснювати свої права та обов’язки (ст. 55 ЦК).

Таким чином, опіка та піклування встановлюється над дітьми-сиротами і дітьми, позбавленими батьківського піклування, проте ці форми влаштування відрізняються за своїм змістом.

Опіка встановлюється над дитиною, яка не досягла 14 років (малолітньою особою) і має часткову цивільну дієздатність, тобто має право самостійно вчиняти лише дрібні побутові правочини, здійснювати особисті немайнові права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом, і не несе відповідальності за завдану нею шкоду. Виходячи з цього, опікун замінює її у здійсненні всіх інших прав і обов’язків, являючись її законним представником. Між тим, він не має права без дозволу органу опіки та піклування відмовитися від майнових  прав підопічного; видавати письмові зобов’язання від імені підопічного; укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числі договори щодо поділу або обміну жилого будинку, квартири; укладати договори щодо іншого цінного майна (ч. 1 ст. 71 ЦК).

Піклування встановлюється над дитиною у віці від 14 до 18 років (неповнолітньою особою), яка має неповну цивільну дієздатність, тобто має право самостійно розпоряджатися своїм заробітком, стипендією або іншими доходами, самостійно здійснювати права на результати інтелектуальної, творчої діяльності, що охороняються законом, бути учасником (засновником) юридичних осіб, якщо це не заборонено законом або установчими документами юридичної особи, самостійно укладати договір банківського вкладу (рахунку) та розпоряджатися вкладом, внесеним нею на своє ім’я (грошовими коштами на рахунку). Така дитина особисто несе відповідальність за порушення договору, укладеного нею самостійно відповідно до закону і самостійно на загальних підставах відповідає за завдану нею шкоду. Виходячи з цього, піклувальник дає згоду на вчинення інших правочинів неповнолітньою дитиною, за винятком випадків, передбачених законом.

Опікуном, піклувальником дитини може бути за її згодою повнолітня дієздатна особа. При призначенні дитині опікуна або піклувальника органом опіки та піклування враховуються особисті якості особи, її здатність до виховання дитини, ставлення до неї, а також бажання самої дитини. Не можуть бути опікунами, піклувальниками дитини особи, зазначені у ст. 212 СК (ті ж самі, що не можуть бути усиновлювачами).

Якщо дитина постійно проживає у закладі охорони здоров’я, навчальному або іншому дитячому закладі, функції опікуна та піклувальника щодо неї покладаються на адміністрацію цих закладів.

Орган опіки та піклування контролює умови утримання, виховання, навчання дитини, над якою встановлено опіку або піклування.

Дитина, над якою встановлено опіку або піклування, має право:

• на проживання в сім’ї опікуна або піклувальника, на піклування з його боку;
• на забезпечення їй умов для всебічного розвитку, освіти, виховання і на повагу до її людської гідності;
• на збереження права користування житлом, у якому вона проживала до встановлення опіки або піклування. У разі відсутності житла така дитина має право на його отримання відповідно до закону;
• на захист від зловживань з боку опікуна або піклувальника.

Встановлення опіки та піклування не припиняє права дитини на отримання пенсії, аліментів, відшкодування шкоди у зв’язку з втратою годувальника та інших соціальних виплат, призначених дитині відповідно до законів України, а також права власності дитини на ці виплати.

Дитина-сирота і дитина, позбавлена батьківського піклування, яка проживає у закладі охорони здоров’я, навчальному або іншому дитячому закладі, прийомній сім’ї, має право:

• на всебічний розвиток, виховання, освіту, повагу до її людської гідності;
• на збереження права користування житлом, у якому вона раніше проживала. У разі відсутності житла така дитина має право на його отримання відповідно до закону;
• на пільги, встановлені законом, при працевлаштуванні після закінчення строку перебування у зазначеному закладі;
• на безоплатну правову допомогу в порядку, встановленому законом, що регулює надання безоплатної правової допомоги.

Влаштування дитини до закладу, зазначеного у частині першій цієї статті, не припиняє права дитини на аліменти, пенсії, інші соціальні виплати, а також на відшкодування шкоди у зв’язку з втратою годувальника.

Опікун, піклувальник зобов’язаний виховувати дитину, піклуватися про її здоров’я, фізичний, психічний, духовний розвиток, забезпечити одержання дитиною повної загальної середньої освіти.

Опікун, піклувальник має право: самостійно визначати способи виховання дитини з урахуванням думки дитини та рекомендацій органу опіки та піклування; вимагати повернення дитини від будь-якої особи, яка тримає її у себе не на підставі закону або рішення суду.

Проте опікун чи піклувальник не має права перешкоджати спілкуванню дитини з її батьками та іншими родичами, за винятком випадків, коли таке спілкування суперечить інтересам дитини.

Цивільні права та обов’язки опікуна, піклувальника встановлюються ЦК. СК розрізняє такі поняття як «припинення опіки (піклування)» і «звільнення опікуна (піклувальника) від своїх обов’язків». Якщо підставою припинення опіки (піклування), як правило, є певний юридичний факт, який не залежить від волі підопічного або опікуна (піклувальника) – подія, внаслідок чого відпадає необхідність у подальшому здійсненні опіки (піклування), то звільнення відбувається на прохання або самого опікуна (піклувальника), або підопічного, або за заявою органу опіки та піклування у судовому порядку.

Відповідно до ст. 250 СК опіка або піклування над дитиною припиняються у випадках, передбачених ЦК. Припинення опіки і піклування без узгодження з опікунами і піклувальниками тягне звільнення їх від виконання своїх обов’язків. Між тим, це не єдина підстава такого звільнення. Відповідно до ст. 251 СК особа може бути звільнена від обов’язків опікуна або піклувальника дитини у випадках, передбачених ЦК, а також тоді, коли між опікуном, піклувальником та дитиною склалися стосунки, які перешкоджають здійсненню ними опіки, піклування. Звільнення від цих обов’язків здійснюють або органи опіки та піклування, або суд.

 

• Патронат над дітьми

Питання, пов’язані з встановленням патронату над дітьми, регулюються гл. 20 СК «Патронат над дітьми» (ст.ст. 252-256), постановою Кабінету Міністрів України 16 березня 2017 р. № 148 «Деякі питання здійснення патронату над дитиною» та іншими нормативно-правовими актами України. Патронат над дитиною – це тимчасовий догляд, виховання та реабілітація дитини в сім’ї патронатного вихователя на період подолання дитиною, її батьками або іншими законними представниками складних життєвих обставин.

Сім’єю патронатного вихователя вважається сім’я, в якій за згоди всіх її членів повнолітня особа, яка пройшла спеціальний курс підготовки, виконує обов’язки патронатного вихователя на професійній основі. «Порядок створення та діяльності сім’ї патронатного вихователя, влаштування, перебування дитини в сім’ї патронатного вихователя» затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 16 березня 2017 р. № 148.

Патронатним вихователєм є особа, яка за участю членів сім’ї надає послуги з догляду, виховання та реабілітації дитини у своїй сім’ї. Ним може бути громадянин України, який має досвід виховання дитини, відповідні житлові умови для надання послуг з догляду, виховання та реабілітації дитини у своєму помешканні.

Патронатним вихователем не можуть бути особи, зазначені у статті 212 СК.

До сім’ї патронатного вихователя можуть бути одночасно влаштовані тільки діти, які є між собою рідними братами та сестрами, або діти, які виховувалися в одній сім’ї.

Термін перебування дитини в сім’ї патронатного вихователя встановлюється органом опіки та піклування і не може перевищувати трьох місяців. У разі наявності обставин, що обґрунтовують необхідність і доцільність перебування дитини в сім’ї патронатного вихователя понад зазначений термін, орган опіки та піклування може його продовжити. Загальний термін перебування дитини в сім’ї патронатного вихователя не може перевищувати 6 місяців.

Орган опіки та піклування влаштовує дитину, яка перебуває у складних життєвих обставинах, в сім’ю патронатного вихователя за договором про патронат над дитиною, типова форма якого затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 16 березня 2017 р. № 148. Цим договором, який укладається в письмовій формі, визначаються обов’язки, права та  відповідальність патронатного вихователя під час перебування дитини у його сім’ї.

Договір про патронат над дитиною припиняється у разі прийняття органом опіки та піклування рішення про повернення дитини до її батьків, інших законних представників, її усиновлення, встановлення над нею опіки чи піклування, влаштування її на виховання в сім’ю громадян (прийомну сім’ю чи дитячий будинок сімейного типу) або до дитячого закладу, закладу охорони здоров’я, навчального або іншого закладу, а також у разі досягнення дитиною повноліття, смерті дитини чи патронатного вихователя.

Договір про патронат над дитиною може бути розірваний за згодою сторін або за рішенням органу опіки та піклування, суду у разі невиконання патронатним вихователем своїх обов’язків за договором.

Для влаштування дитини в сім’ю патронатного вихователя потрібна згода дитини, якщо вона досягла такого віку та рівня розвитку, що може її висловити.

Влаштування дитини в сім’ю патронатного вихователя може здійснюватися як:

• за письмовою згодою її батьків, інших законних представників. У разі якщо мати чи батько дитини є неповнолітніми, крім їхньої згоди на влаштування дитини в сім’ю патронатного вихователя потрібна згода їхніх батьків.
• без згоди батьків, інших законних представників у разі відібрання у них дитини, відсутності відомостей про місце їх перебування, а також за наявності безпосередньої загрози життю чи здоров’ю дитини.

На період перебування дитини в сім’ї патронатного вихователя за нею зберігається право на аліменти, пенсію, інші соціальні виплати, а також на відшкодування шкоди у зв’язку з втратою годувальника, які вона мала до влаштування в сім’ю патронатного вихователя.

Дитина, влаштована в сім’ю патронатного вихователя, має право підтримувати особисті контакти з батьками,родичами та має інші права, визначені законодавством.

Патронатний вихователь зобов’язаний:

• забезпечити дитину житлом, одягом, харчуванням тощо;
• створити дитині умови для навчання, фізичного та духовного розвитку;
• співпрацювати з батьками, іншими законними представниками дитини задля подолання складних життєвих обставин у межах та у спосіб, визначені органом опіки та піклування;
• забезпечити надання чи доступ до послуг, визначених договором про патронат над дитиною;
• сприяти контактам дитини з батьками, іншими  законними представниками, родичами, крім випадків, коли батьки позбавлені батьківських прав або в судовому порядку обмежені у праві спілкування з дитиною.

Патронат над дитиною здійснюється за оплату послуг патронатного вихователя. Грошове забезпечення патронатного вихователя та виплата соціальної допомоги на утримання дитини в сім’ї патронатного вихователя здійснюються за рахунок коштів місцевих бюджетів у розмірі та у порядку, визначених постановою Кабінету Міністрів України від 16 березня 2017 р. № 148.

При влаштуванні дитини в сім’ю патронатного вихователя її батьки не звільняються від обов’язку щодо утримання дитини.

 

• Прийомна сім’я

Основні положення щодо прийомної сім’ї містяться у гл. 20-1 СК «Прийомна сім’я» (ст.ст. 256-1-256-4) та у постанові Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2002 р. № 565 «Про затвердження Положення про прийомну сім’ю».

Відповідно до ст. 256-1 СК прийомна сім’я – сім’я, яка добровільно взяла на виховання та спільне проживання від одного до чотирьох дітей- сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. У разі утворення прийомної сім’ї прийомні батьки беруть за плату прийомних дітей на власну житлову площу за наявності відповідних санітарно-гігієнічних та побутових умов (належного стану житлового приміщення, необхідної житлової площі, належного санітарного стану, наявності необхідних меблів, побутової техніки та інших предметів тривалого вжитку, наявності умов для проживання, виховання та розвитку дитини).

Прийомними батьками можуть бути подружжя або особа, яка не перебуває у шлюбі, які взяли для спільного проживання та виховання дітей- сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Ними повинні бути повнолітні та працездатні особи.

Прийомні батьки виконують обов’язки щодо виховання та розвитку дітей, передбачені ст. 150 СК, а саме:

• батьки зобов’язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім’ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини;
• батьки зобов’язані піклуватися про здоров’я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток;
• батьки зобов’язані забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя;
• батьки зобов’язані поважати дитину;
• передача дитини на виховання іншим особам не звільняє батьків від обов’язку батьківського піклування щодо неї;

 

• забороняються будь-які види експлуатації батьками своєї дитини;
• забороняються фізичні покарання дитини батьками, а також застосування ними інших видів покарань, які принижують людську гідність дитини.

Прийомними батьками не можуть бути особи, зазначені у ст. 212 СК.

Прийомні батьки є законними представниками прийомних дітей і діють без спеціальних на те повноважень як опікуни або піклувальники.

Прийомними дітьми вважаються діти-сироти і діти, позбавлені батьківського піклування, влаштовані на виховання та спільне проживання до прийомної сім’ї.

На влаштування дитини-сироти і дитини, позбавленої батьківського піклування, до прийомної сім’ї потрібна згода дитини, якщо вона досягла такого віку та рівня розвитку, що може її висловити. Згода дитини на її влаштування до прийомної сім’ї з’ясовується службовою особою закладу, в якому вона перебуває, у присутності прийомних батьків і представника органу опіки та піклування, про що складається відповідний документ.

Прийомні діти проживають і виховуються у прийомній сім’ї до досягнення 18-річного віку, а у разі навчання у професійно-технічних, вищих навчальних закладах I-IV рівнів акредитації – до його закінчення.

За прийомними дітьми зберігається право на аліменти, пенсію, інші соціальні виплати, а також на відшкодування шкоди у зв’язку із втратою годувальника, які вони мали до влаштування до прийомної сім’ї.

Прийомні діти мають право підтримувати особисті контакти з батьками та іншими родичами, крім випадків, коли це може завдати шкоди їхньому життю, здоров’ю та моральному вихованню.

Рішення про створення прийомної сім’ї приймається районною, районною в містах Києві та Севастополі державними адміністраціями, виконавчим комітетом міської (міст республіканського Автономної Республіки Крим і міст обласного значення) ради в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Між прийомними батьками та органом, який прийняв рішення про створення прийомної сім’ї, на основі типового договору укладається договір про влаштування дітей до прийомної сім’ї. Одному з прийомних батьків виплачується грошове забезпечення у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України

Дія договору припиняється у разі виникнення у прийомній сім’ї несприятливих умов для виховання дітей та спільного проживання (тяжка хвороба прийомних батьків, зміна їх сімейного стану, відсутність взаєморозуміння батьків з дітьми, конфліктні стосунки дітей), невиконання прийомними батьками обов’язків щодо належного виховання, розвитку та утримання дітей, порушення схеми антиретровірусної терапії дитини, повернення дітей рідним батькам (опікуну, піклувальнику, усиновителю), досягнення дитиною повноліття, досягнення батьками пенсійного віку, виявлення обставин щодо навмисного виведення дитини з прийомної сім’ї з метою усиновлення її іноземцями, за винятком ситуацій, якщо іноземець є родичем дитини, за згодою сторін,з інших причин, передбачених договором, а також за наявності обставин, зазначених у ст. 212 СК, та у разі, коли прийомним батькам або членам сім’ї, з якими вони проживають на спільній житловій площі, у тому числі малолітнім та неповнолітнім дітям, діагностовано захворювання (глибокі органічні ураження нервової системи, хворі на СНІД (крім сімей, які беруть на виховання дітей, уражених ВІЛ- інфекцією), відкриту форму туберкульозу, психотичні розлади)

У разі припинення дії договору сім’я позбавляється статусу прийомної, а питання про подальше влаштування дітей вирішується органом опіки і піклування, який вживає вичерпних заходів до запобігання поверненню (влаштуванню) дітей в інтернатні заклади.

Орган, який прийняв рішення про створення прийомної сім’ї, зобов’язаний контролювати виконання прийомними батьками своїх обов’язків щодо виховання та утримання дітей.

 

• Дитячий будинок сімейного типу

Положення щодо дитячих будинків сімейного типу містяться у гл. 20-2 СК «Дитячий будинок сімейного типу» (ст.ст. 256-5-256-8), Постанові Кабінету Міністрів України від 26 квітня 2002 р. № 564. «Про затвердження Положення про дитячий будинок сімейного типу», тощо.

Відповідно до ст. 256-5 СК дитячий будинок сімейного типу – це окрема сім’я, що створюється за бажанням подружжя або окремої особи, яка не перебуває у шлюбі, для забезпечення сімейним вихованням та спільного проживання не менше ніж п’яти дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.

Відповідно до СК виховання дітей забезпечується батьками- вихователями. Ними можуть бути подружжя або окрема особа, яка не перебуває у шлюбі, які взяли дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, для виховання та спільного проживання. Батьками- вихователями повинні бути повнолітні та працездатні особи

Середньомісячний сукупний дохід сім’ї в розрахунку на одну особу за попередні шість місяців, що передували місяцю звернення із заявою про утворення дитячого будинку сімейного типу, не може бути менший ніж розмір прожиткового мінімуму, встановлений законом для відповідних соціальних і демографічних груп населення.

Батьками-вихователями не можуть бути особи, зазначені в ст. 212 СК, а також особи, з якими проживають члени сім’ї (у тому числі малолітні та неповнолітні діти), які мають глибокі органічні ураження нервової системи, алкогольну та наркотичну залежність, хворі на СНІД, відкриту форму  туберкульозу, психотичні розлади, в яких офіційно зареєстровані асоціальні прояви, нахили до насильства.

Батьки-вихователі виконують обов’язки щодо виховання та розвитку дітей, передбачені ст. 150 СК, є законними представниками дітей і діють без спеціальних на те повноважень як опікуни або піклувальники.

Для потреб дитячого будинку сімейного типу батькам-вихователям позачергово надається обладнаний індивідуальний житловий будинок або багатокімнатна квартира за нормами, встановленими законодавством, а також виплачується грошове забезпечення у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Вихованцями дитячого будинку сімейного типу є діти-сироти і діти, позбавлені батьківського піклування.

На влаштування дитини-сироти і дитини, позбавленої батьківського піклування, до дитячого будинку сімейного типу потрібна згода дитини, якщо вона досягла такого віку та рівня розвитку, що може її висловити. Згода дитини на влаштування її до дитячого будинку сімейного типу з’ясовується службовою особою закладу, в якому вона перебуває, у присутності батьків-вихователів і представника органу опіки та піклування, про що складається відповідний документ.

Вихованці проживають і виховуються у дитячому будинку сімейного типу до досягнення 18-річного віку, а в разі продовження навчання у професійнотехнічному, вищому навчальному закладі I-IV рівнів акредитації – до його закінчення.

До дитячого будинку сімейного типу в першу чергу влаштовуються діти, які:

• перебувають між собою в родинних стосунках, за винятком випадків, коли за медичними показаннями або з інших причин їх не можна виховувати разом;
• перебувають на первинному обліку дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, на відповідній адміністративно-територіальній одиниці;
• перемістилися з тимчасово окупованої території або району проведення антитерористичної операції.

Дітей із числа внутрішньо переміщених осіб за відсутності документів влаштовують до дитячого будинку сімейного типу на підставі витягу з обліково-статистичної картки дитини. Зазначений витяг подається обласною службою у справах дітей, в якій дитина перебувала на первинному обліку дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, або Мінсоцполітики на письмовий запит відповідної служби у справах дітей.

Влаштування дітей у дитячий будинок сімейного типу проводиться з урахуванням віку батьків-вихователів та дітей за умови, що на час досягнення обома батьками-вихователями пенсійного віку всі вихованці досягли віку вибуття з дитячого будинку сімейного типу. У разі досягнення пенсійного віку одним з батьків-вихователів час перебування дітей визначається за віком молодшого з батьків. В окремих випадках за згодою сторін дитячий будинок сімейного типу може функціонувати і після досягнення батьками-вихователями пенсійного віку, але не більше ніж протягом п’яти років.

За вихованцями дитячого будинку сімейного типу зберігається право на аліменти, пенсію, інші соціальні виплати, а також на відшкодування шкоди у зв’язку із втратою годувальника, які вони мали до влаштування до дитячого будинку сімейного типу.

Вихованці мають право підтримувати особисті контакти з батьками та іншими родичами, крім випадків, коли це може завдати шкоди їхньому життю, здоров’ю та моральному вихованню.

Рішення про створення дитячого будинку сімейного типу приймається районною, районною в містах Києві та Севастополі державними адміністраціями, виконавчим комітетом міської (міст республіканського Автономної Республіки Крим і міст обласного значення) ради в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Між батьками-вихователями та органом, який прийняв рішення про створення дитячого будинку сімейного типу, на основі типового договору укладається договір про організацію діяльності дитячого будинку сімейного типу. Орган, який прийняв рішення про створення дитячого будинку сімейного типу, зобов’язаний контролювати виконання батьками- вихователями своїх обов’язків щодо виховання та утримання дітей.

Дія договору припиняється у разі, коли в дитячому будинку сімейного типу виникають несприятливі умови для виховання та спільного проживання дітей (тяжка хвороба батьків-вихователів, відсутність взаєморозуміння з дітьми, конфліктні стосунки між дітьми, невиконання батьками-вихователями обов’язків щодо належного виховання, розвитку та утримання дітей), повернення вихованців рідним батькам (опікуну, піклувальнику, усиновителю), досягнення дитиною повноліття, виявлення обставин щодо навмисного виведення дитини із дитячого будинку сімейного типу з метою усиновлення її іноземцями, за винятком ситуацій, коли іноземець є родичем дитини, за згодою сторін, з інших причин, передбачених договором, за рішенням суду, а також за наявності обставин, зазначених у ст. 212 СК.

Дія договору також припиняється у разі, коли батькам-вихователям або членам сім’ї, з якими вони проживають на спільній житловій площі, у тому числі малолітнім та неповнолітнім дітям, діагностовано захворювання (глибокі органічні ураження нервової системи, алкогольну та наркотичну залежність, хворі на СНІД, відкриту форму туберкульозу, психотичні  розлади, в яких офіційно зареєстровані асоціальні прояви, нахили до насильства).

У разі припинення дії договору питання про подальше влаштування вихованців вирішується органом опіки і піклування, який вживає вичерпних заходів влаштування дітей у сім’ї громадян України – на усиновлення, під опіку або піклування, у прийомні сім’ї, дитячі будинки сімейного типу.

У разі зменшення кількості вихованців внаслідок вибуття їх за віком або з інших причин за згодою сторін договору вирішується питання про поповнення дитячого будинку сімейного типу вихованцями, або переведення його в статус прийомної сім’ї.

Запитання для повторення

1. Дайте загальну характеристику сімейного права України та його джерел.
2. Що таке сім’я за сімейним законодавством України?
3. Дайте визначення шлюбу відповідно до Сімейного кодексу України. Які умови та порядок укладання шлюбу передбачені сімейним законодавством?
4. Назвіть підстави та порядок розірвання шлюбу.
5. У яких випадках шлюб визнається недійсним?
6. Порівняйте особисті немайнові та майнові права подружжя.
7. Охарактеризуйте особисті немайнові права та обов’язки подружжя.
8. Які майнові права та обов’язки подружжя Вам відомі? Розкрийте їх зміст.
9. Що є підставою виникнення прав та обов’язків батьків і дітей?
10. Назвіть види особистих немайнових прав і обов’язків батьків і дітей., розкрийте їх зміст.

11. За яких підстав матір чи батько дитини позбавляються батьківських прав?
12. Які права належать до майнових прав батьків і дітей? Дайте їх коротку характеристику.

13. Розкрийте зміст права на утримання батьків і дітей. В якому випадку батьки можуть бути звільнені від обов’язку утримувати дитину, а повнолітні діти від обов’язку утримувати батьків?
14. Визначте встановлені українським законодавством форми влаштування дітей, що залишилися без батьківської опіки.
15. Що таке усиновлення? Хто може бути усиновлювачем та усиновленим?
16. Розкрийте поняття опіки та піклування. Назвіть підстави їх встановлення і зняття.
17. Які вимоги встановлені законом до особи опікуна (піклувальника)?
18. Що таке патронатна сім’я і хто може бути патронатним вихователем?
19. Порівняйте такі форми влаштування дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, як прийомна сім’я та дитячий будинок сімейного типу: назвіть їх спільні і розмежувальні ознаки.

 

Основні поняття

Сімейне право – це сукупність правових норм, що регулюють майнові та особисті немайнові відносини між членами сім’ї: подружжям, батьками і дітьми (усиновлювачами і усиновленими), – а також у визначених законом випадках – між іншими родичами та іншими особами.

Сімейний кодекс України – систематизований законодавчий акт, норми якого регулюють сімейні відносини і визначають засади шлюбу, особисті немайнові та майнові права і обов’язки подружжя, підстави виникнення, зміст особистих немайнових і майнових прав та обов’язків батьків і дітей, усиновлювачів та усиновлених, інших членів сім’ї та родичів.

Сім’я – первинний осередок суспільства. Сім’ю складають особи, які спільно проживають, пов’язані спільним побутом, мають взаємні права та обов’язки.

Підстави виникнення сім’ї – шлюб, кровне споріднення, усиновлення, а також інші підстави, які не заборонені законом і не суперечать моральним засадам суспільства.

Шлюб – це сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований в органі державної реєстрації актів цивільного стану (РАЦС).

Дитина – особа, яка не досягла повноліття – 18 років.

Усиновлення – це прийняття усиновлювачем у свою сім’ю особи на правах дочки чи сина, що здійснене на підставі рішення суду, крім випадку, передбаченого ст. 282 СК.

Опіка та піклування – форми захисту особистих і майнових прав фізичних осіб, які внаслідок певних обставин (вік, стан здоров’я) не можуть здійснювати свої права самостійно.

Патронат над дитиною – це тимчасовий догляд, виховання та реабілітація дитини в сім’ї патронатного вихователя на період подолання дитиною, її батьками або іншими законними представниками складних життєвих обставин.

Прийомна сім’я – сім’я, яка добровільно взяла на виховання та спільне проживання від одного до чотирьох дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.

Дитячий будинок сімейного типу – це окрема сім’я, що створюється за бажанням подружжя або окремої особи, яка не перебуває у шлюбі, для забезпечення сімейним вихованням та спільного проживання не менше ніж п’яти дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.

 

Література

1. Конституція України: Закон України від 06. 1996 № 254к/96-ВР.

2. Сімейний кодекс України: Закон України від 01. 2002 № 2947-IІІ.

3. Цивільний кодекс України: Закон України від 01. 2003 № 435-IV.

4. Апопій І. В. Сімейне право України: навч. посіб. Київ: Центр учбової літератури, 360 с.
5. Герц А. А., Кравчук С. Й. Правознавство: навч. посіб. Київ: Видавничий дім«КОНДОР», 2018. 280 c.

6. Гринь О. Д., Донченко О. І. Правознавство : навч. посіб. Одеса: Фенікс, 206 с.
7. Кобзєва Т. А., Шапіро В. С. Сімейне право України: навч. посіб. Суми: Сумський державний університет, 90 с.
8. Правознавство: підруч.: кол. авт. Київ: Юрінком Інтер, 632 с.
9. Правознавство: підруч.: кол. авт. Одеса: Атлант, 554 с.
10. Сімейне право України: підруч.: кол. авт. Київ: Знання, 375 с
11. Сімейне право України: підруч.: кол. авт. Київ: Юрінком Інтер, 519 с

• Трудове права України як галузь права

Трудове право України, як самостійна галузь права України, є системою встановлених або санкціонованих державою правових норм, якими врегульовуються трудові та тісно пов’язані з ними відносини суспільної організації праці.

Предметом правового регулювання будь-якої галузі права є сукупність якісно однорідних суспільних відносин, урегульованих правовими нормами. Трудове право регулює низку суспільних відносин, що є предметом правового регулювання цієї галузі права. Головне місце в структурі предмета трудового права посідають трудові відносини, тобто відносини між роботодавцем і працівником з приводу організації та застосування найманої праці. Трудові відносини як предмет трудового права являють собою суспільні виробничі відносини, що складаються в процесі застосування праці, так як працівник приймається на підприємство, установу, організацію для виконання певного роду роботи (трудової функції) з підпорядкуванням встановленому трудовому розпорядку. У предмет трудового права входять також похідні від трудових і пов’язані з ними відносини:

• правові відносини з працевлаштування;
• відносини з організації роботодавцем праці працівників та управління спільним процесом праці;
• відносини з професійної підготовки та підвищення кваліфікації кадрів безпосередньо на виробництві;
• відносини з участі працівників, їх колективів та органів представництва в управлінні виробництвом, встановленні умов праці, захисті прав і законних інтересів працівників;
• відносини з охорони праці та створення для працівників безпечного і комфортного виробничого середовища;
• відносини з вирішення трудових спорів;
• відносини з    нагляду  і    контролю  за   дотриманням трудового законодавства;
• відносини з     реалізації   примусових   заходів   та    запобігання правопорушенням у сфері суспільної організації праці.
• соціального партнерства (між роботодавцем і профспілковим органом чи іншим органом, уповноваженим трудовим колективом).

Держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України:

• вільний вибір виду діяльності;
• безплатне сприяння державними службами зайнятості у підборі підходящої роботи і працевлаштуванні відповідно до покликання, здібностей, професійної підготовки, освіти, з урахуванням суспільних потреб;
• надання підприємствами, установами, організаціями відповідно до їх попередньо поданих заявок роботи за фахом випускникам державних вищих навчальних, професійних навчально-виховних закладів;
• безплатне навчання безробітних нових професій, перепідготовку в навчальних закладах або у системі державної служби зайнятості з виплатою стипендії;
• компенсацію відповідно до законодавства матеріальних витрат у зв’язку з направленням на роботу в іншу місцевість;
• правовий захист від необгрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Трудове право України регулює трудові та тісно пов’язані з ними відносини за допомогою різноманітних джерел права, якими є міжнародні нормативно-правові акти та акти національного законодавства.

Міжнародні акти у формі міжнародних договорів або угод мають вищу юридичну силу стосовно національного законодавства. Так, якщо міжнародним договором або міжнародною угодою, в яких бере участь Україна, встановлено інші правила, ніж ті, що їх містить законодавство України про працю, то застосовуються правила міжнародного договору або міжнародної угоди.

Серед міжнародних актів у сфері трудового права велику роль відіграють Конвенції Міжнародної Організації Праці (далі – МОП), зокрема, Конвенція МОП про встановлення мінімальної заробітної плати з особливим урахуванням країн, що розвиваються № 131 1970 року, Конвенція МОП про застосування принципів права на організацію і на ведення колективних переговорів № 98 1949 року, Конвенція МОП про захист прав представників працівників на підприємстві та можливості, що їм надаються № 135 1971 року, Конвенція МОП про оплачувані відпустки  № 140 1974 року, Конвенція МОП про скасування примусової праці № 105 1957 року та інші.

Національне законодавство України охоплює різноманітні нормативно- правові акти, які очолює Основний Закон держави – Конституція України, яка гарантує:

• право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується;
• рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності;
• заборону використання примусової праці;
• право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом;
• заборону використання праці жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров’я роботах;
• захист від незаконного звільнення;
• право на своєчасне одержання винагороди за працю, що захищається законом;
• право на страйк тих, хто працює, для захисту своїх економічних і соціальних інтересів;
• що заборона страйку можлива лише на підставі закону;
• право на відпочинок кожному, хто працює.

Важливе місце серед джерел трудового права займають закони України. Основним кодифікованим нормативно-правовим актом, що регулює трудові та тісно пов’язані з ними відносини, є Кодекс законів про працю України (далі – Кодекс). Водночас поряд із Кодексом діє ціла низка законів, серед яких важливе місце посідають Закони України «Про колективні договори і угоди» від 24.03.1995 р., «Про оплату праці» від 15.11.1996 р., «Про охорону праці» (в редакції Закону від 21.11.2002 р.), «Про відпустки» від 15.11.1996 р., «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» від 15.09.1999 р., «Про організації роботодавців, їх об’єднання, права і гарантії їх діяльності» від 22.06.2012 р. тощо.

Серед структурних елементів правовідносин трудового права ключову роль відіграють його суб’єкти. Суб’єкти трудового права – це учасники індивідуальних, колективних трудових та інших відносин, які є предметом трудового права і які на підставі чинного законодавства наділяються суб’єктивними правами та відповідними обов’язками.

Суб’єктами трудового права є: працівники, роботодавці, трудові колективи, профспілкові організації, державні органи. Кожний з цих суб’єктів має певний статус, тобто сукупність прав і обов’язків, наданих йому як учаснику правовідносин, які дозволяють брати участь у конкретних, пов’язаних із суспільно-трудовою діяльністю правовідносинах, які входять до предмета трудового права.

Працівник – це особа, яка уклала трудовий договір з підприємством, установою, організацією або фізичною особою, і яка на законних підставах реалізує своє право на працю у конкретного роботодавця за чітко визначеню функцією, несе відповідальність за результати своєї трудової діяльності. Закон України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» визначає поняття «найманий працівник», під яким розуміє фізичну особу, яка працює за трудовим договором (контрактом) на підприємстві, в установі та організації або у фізичної особи.

З моменту, коли фізична особа уклала трудовий договір і приступила до виконання своєї трудової функції, вона стає працівником, але для цього необхідна обов’язкова умова: наявність трудової правоздатності і трудової дієздатності, які настають одночасно з досягненням 16 років, а, як виняток, з 15 років або 14 років учнів для виконання легкої роботи, яка не порушує процесу навчання, за згодою одного з батьків чи осіб, що його замінює.

Стаття 1 Закону України «Про організації роботодавців, їх об’єднання, права і гарантії їх діяльності» під роботодавцем вбачає юридичну особу (підприємство, установа, організація) або фізичну особу – підприємця, яка в межах трудових відносин використовує працю фізичних осіб.

Роботодавець як суб’єкт трудового права має більш широкі повноваження, ніж працівник, оскільки він виступає стороною не лише у трудових (індивідуальних) правовідносинах, а й пов’язаних з ними (правовідносини з працевлаштування, нагляду і контролю, соціального партнерства ті інші). Переважну частину серед юридичних осіб- роботодавців складають власники підприємства, установи, організації, які створені з метою здійснення підприємницької діяльності, незалежно від форми власності.

Крім того, законодавство дозволяє роботодавцям об’єднуватися в організації роботодавців, вільно вступати до таких організацій та виходити з них, брати участь в їх діяльності на умовах та в порядку, визначених їх статутами. Організації роботодавців, їх об’єднання можуть створювати об’єднання організацій роботодавців, вступати до таких об’єднань та виходити з них, брати участь в їх діяльності на умовах та в порядку, визначених статутами об’єднань організацій роботодавців.

Статус профспілки як суб’єкта трудового права встановлений Законом України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності». Відповідно до ст. 1 цього Закону професійна спілка (профспілка) – добровільна неприбуткова громадська організація, що об’єднує громадян, пов’язаних спільними інтересами за родом їх професійної (трудової) діяльності (навчання).

Професійні спілки створюються з метою здійснення представництва та захисту трудових, соціально-економічних прав та інтересів членів профспілки. Їх діяльність будується на принципах законності та гласності.

Стаття 252-1 Кодексу законів про працю України визначає статус трудового колективу підприємства. Трудовий колектив підприємства утворюють усі громадяни, які своєю працею беруть участь у його діяльності на основі трудового договору (контракту, угоди), а також інших форм, що регулюють трудові відносини працівника з підприємством. Повноваження трудового колективу визначаються законодавством.

Колективи створюються і діють у всіх сферах суспільного життя, їх відносна самостійність дозволяє їм бути суб’єктами правових відносин, що зумовлено економічним, соціальним і правовим відокремленням. У сфері застосування праці колективи називаються трудовими.

Суб’єктами трудового права можуть виступати не тільки працівник та роботодавець як власник підприємства, установи, організації, фізична особа, а й інші державні органи. Трудове законодавство до державних органів, як суб’єктів трудового права, відносить: 1) центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику з питань нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю, який здійснює державний нагляд та контроль за додержанням законодавства про працю юридичними особами незалежно від форми власності, виду діяльності, господарювання, фізичними особами – підприємцями, які використовують найману працю; 2) центральні органи виконавчої влади здійснюють контроль за додержанням законодавства про працю на підприємствах, в установах і організаціях, що перебувають у їх функціональному підпорядкуванні, крім органів доходів і зборів, які мають право з метою перевірки дотримання податкового законодавства здійснювати такий контроль на всіх підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форм власності та підпорядкування;

3) центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони праці; центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері ядерної та радіаційної безпеки; центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері здійснення державного нагляду (контролю) у сфері пожежної безпеки; центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері здійснення державного нагляду (контролю) у сфері техногенної безпеки; центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері санітарного та епідемічного благополуччя населення. Ці органи здійснюють державний нагляд за додержанням законодавчих та інших нормативних актів про охорону праці. 4) місцеві державні адміністрації і ради у межах відповідної території: забезпечують реалізацію державної політики в галузі охорони праці; формують за участю профспілок програми заходів з питань безпеки, гігієни праці і виробничого середовища, що мають міжгалузеве значення; здійснюють контроль за додержанням нормативних актів про охорону праці.

 

• Трудовий договір

Стаття 21 Кодексу законів про працю України визначає трудовий договір як угоду між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов’язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов’язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Працівник має право реалізувати свої здібності до продуктивної і творчої праці шляхом укладення трудового договору на одному або одночасно на декількох підприємствах, в установах, організаціях, якщо інше не передбачене законодавством, колективним договором або угодою сторін.

Особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов’язки і відповідальність сторін (в тодму числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Сфера застосування контракту визначається законами України.

Трудовий договір може бути:

• безстроковим, що укладається на невизначений строк;
• на визначений строк, встановлений за погодженням сторін;
• таким, що укладається на час виконання певної роботи.

Строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених законодавчими актами.

Трудовий договір укладається, як правило, в письмовій формі.

Додержання письмової форми є обов’язковим у таких випадках:

• при організованому наборі працівників;
• при укладенні трудового договору про роботу в районах з особливими природними географічними і геологічними умовами та умовами підвищеного ризику для здоров’я;
• при укладенні контракту;
• у випадках, коли працівник наполягає на укладенні трудового договору у письмовій формі;
• при укладенні трудового договору з неповнолітнім (стаття 187 Кодексу);
• при укладенні трудового договору з фізичною особою;
• в інших випадках, передбачених законодавством України.

При укладенні трудового договору громадянин зобов’язаний подати паспорт або інший документ, що посвідчує особу, трудову книжку, а у випадках, передбачених законодавством, – також документ про освіту (спеціальність, кваліфікацію), про стан здоров’я та інші документи.

Працівник не може бути допущений до роботи без укладення трудового договору, оформленого наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу, та повідомлення центрального органу виконавчої влади з питань забезпечення формування та реалізації державної політики з адміністрування єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування про прийняття працівника на роботу в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Особі, запрошеній на роботу в порядку переведення з іншого підприємства, установи, організації за погодженням між керівниками підприємств, установ, організацій, не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.

Відповідно до ст. 24 Кодексу забороняється укладення трудового договору з громадянином, якому за медичним висновком запропонована робота протипоказана за станом здоров’я.

При укладенні трудового договору забороняється вимагати від осіб, які поступають на роботу, відомості про їх партійну і національну приналежність, походження, реєстрацію місця проживання чи перебування та документи, подання яких не передбачено законодавством.

При укладенні трудового договору може бути обумовлене угодою сторін випробування з метою перевірки відповідності працівника роботі, яка йому доручається. Умова про випробування повинна бути застережена в наказі (розпорядженні) про прийняття на роботу.

В період випробування на працівників поширюється законодавство про працю.

Випробування не встановлюється при прийнятті на роботу:

• осіб, які не досягли вісімнадцяти років;
• молодих робітників після закінчення професійних навчально-виховних закладів;
• молодих спеціалістів після закінчення вищих навчальних закладів;
• осіб, звільнених у запас з військової чи альтернативної (невійськової) служби;
• осіб з інвалідністю, направлених на роботу відповідно до рекомендації медико-соціальної експертизи;
• осіб, обраних на посаду;
• переможців конкурсного відбору на заміщення вакантної посади;
• осіб, які пройшли стажування при прийнятті на роботу з відривом від основної роботи;
• вагітних жінок;
• одиноких матерів, які мають дитину віком до чотирнадцяти років або дитину з інвалідністю;
• осіб, з якими укладається строковий трудовий договір строком до 12 місяців;
• осіб на тимчасові та сезонні роботи;
• внутрішньо переміщених осіб.

Випробування не встановлюється також при прийнятті на роботу в іншу місцевість і при переведенні на роботу на інше підприємство, в установу, організацію, а також в інших випадках, якщо це передбачено законодавством.

 

Строк випробування при прийнятті на роботу, якщо інше не встановлено законодавством України, не може перевищувати трьох місяців, а в окремих випадках, за погодженням з відповідним виборним органом первинної профспілкової організації, – шести місяців. Строк випробування при прийнятті на роботу робітників не може перевищувати одного місяця.

До строку випробування не зараховуються дні, коли працівник фактично не працював, незалежно від причини.

Коли строк випробування закінчився, а працівник продовжує працювати, то він вважається таким, що витримав випробування, і наступне розірвання трудового договору допускається лише на загальних підставах.

У разі встановлення власником або уповноваженим ним органом невідповідності працівника займаній посаді, на яку його прийнято, або виконуваній роботі він має право протягом строку випробування звільнити такого працівника, письмово попередивши його про це за три дні. Розірвання трудового договору з цих підстав може бути оскаржене працівником в порядку, встановленому для розгляду трудових спорів у питаннях звільнення.

Працівники та роботодавці можуть змінювати умови трудового договору лише за взаємною згодою сторін. У статті 32 Кодексу передбачено такі зміни умов трудового договору, як: переведення працівника на іншу роботу, переміщення працівника на інше робоче місце, зміна істотних умов праці.

Переведення на іншу роботу – це доручення працівникові виконання роботи, не передбаченої в трудовому договорі, тобто такої, яка не відповідає його посаді, спеціальності, кваліфікації, або роботи, при виконанні якої змінюється розмір заробітної плати, місцевість та інші істотні умови праці (за відсутності змін в організації виробництва і праці).

Переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, а також переведення на роботу на інше підприємство, в установу, організацію або в іншу місцевість, хоча б разом з підприємством, установою, організацією, допускається тільки за згодою працівника, за винятком випадків, передбачених у статті 33 Кодексу та в інших випадках, передбачених законодавством.

Не вважається переведенням на іншу роботу і не потребує згоди працівника переміщення його на тому ж підприємстві, в установі, організації на інше робоче місце, в інший структурний підрозділ у тій же місцевості, доручення роботи на іншому механізмі або агрегаті у межах спеціальності, кваліфікації чи посади, обумовленої трудовим договором. Власник або уповноважений ним орган не має права переміщати працівника на роботу, протипоказану йому за станом здоров’я.

У зв’язку із змінами в організації виробництва і праці допускається зміна істотних умов праці при продовженні роботи за тією ж спеціальністю, кваліфікацією чи посадою. Про зміну істотних умов праці – систем та розмірів оплати праці, пільг, режиму роботи, встановлення або скасування неповного робочого часу, суміщення професій, зміну розрядів і найменування посад та інших – працівник повинен бути повідомлений не пізніше ніж за два місяці.

Якщо колишні істотні умови праці не може бути збережено, а працівник не згоден на продовження роботи в нових умовах, то трудовий договір припиняється за пунктом 6 статті 36 Кодексу (ст. 32 Кодексу).

Тимчасове переведення працівника на іншу роботу, не обумовлену трудовим договором, допускається лише за його згодою.

Власник або уповноважений ним орган має право перевести працівника строком до одного місяця на іншу роботу, не обумовлену трудовим договором, без його згоди, якщо вона не протипоказана працівникові за станом здоров’я, лише для відвернення або ліквідації наслідків стихійного лиха, епідемій, епізоотій, виробничих аварій, а також інших обставин, які ставлять або можуть поставити під загрозу життя чи нормальні життєві умови людей, з оплатою праці за виконану роботу, але не нижчою, ніж середній заробіток за попередньою роботою.

У випадках, зазначених вище, забороняється тимчасове переведення на іншу роботу вагітних жінок, жінок, які мають дитину з інвалідністю або дитину віком до шести років, а також осіб віком до вісімнадцяти років без їх згоди.

Простій – це зупинення роботи, викликане відсутністю організаційних або технічних умов, необхідних для виконання роботи, невідворотною силою або іншими обставинами.

У разі простою працівники можуть бути переведені за їх згодою з урахуванням спеціальності і кваліфікації на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації на весь час простою або на інше підприємство, в установу, організацію, але в тій самій місцевості на строк до одного місяця.

Кодекс законів про працю України у статті 36 встановлює підстави припинення трудового договору. Підставами припинення трудового договору є:

• угода сторін;
• закінчення строку (пункти 2 і 3 статті 23 Кодексу), крім випадків, коли трудові відносини фактично тривають і жодна з сторін не поставила вимогу про їх припинення;
• призов або вступ працівника або власника – фізичної особи на військову службу, направлення на альтернативну (невійськову) службу, крім випадків, коли за працівником зберігаються місце роботи, посада відповідно до частин третьої та четвертої статті 119 Кодексу;

 

• розірвання трудового договору з ініціативи працівника (статті 38, 39), з ініціативи власника або уповноваженого ним органу (статті 40, 41) або на вимогу профспілкового чи іншого уповноваженого на представництво трудовим колективом органу (стаття 45);
• переведення працівника, за його згодою, на інше підприємство, в установу, організацію або перехід на виборну посаду;
• відмова працівника від переведення на роботу в іншу місцевість разом з підприємством, установою, організацією, а також відмова від продовження роботи у зв’язку із зміною істотних умов праці;
• набрання законної сили вироком суду, яким працівника засуджено (крім випадків звільнення від відбування покарання з випробуванням) до позбавлення волі або до іншого покарання, яке виключає можливість продовження даної роботи;

7^-1) укладення трудового договору (контракту), всупереч вимогам Закону України «Про запобігання корупції», встановленим для осіб, які звільнилися або іншим чином припинили діяльність, пов’язану з виконанням функцій держави або місцевого самоврядування, протягом року з дня її припинення;

7^-2) з підстав, передбачених Законом України «Про очищення влади»;

• підстави, передбачені контрактом;
• підстави, передбачені іншими законами.

У випадках, передбачених пунктами 7 і 7^-1 частини першої статті 36 Кодексу, особа підлягає звільненню з посади у триденний строк з дня отримання органом державної влади, органом місцевого самоврядування, підприємством, установою, організацією копії відповідного судового рішення, яке набрало законної сили, а у випадку, передбаченому пунктом 7^{– 2}, особа підлягає звільненню з посади у порядку, визначеному Законом України «Про очищення влади».

Зміна підпорядкованості підприємства, установи, організації не припиняє дії трудового договору.

У разі зміни власника підприємства, а також у разі його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) дія трудового договору працівника продовжується. Припинення трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу можливе лише у разі скорочення чисельності або штату працівників (пункт 1 частини першої статті 40 Кодексу).

Відповідно до ст. 38 Кодексу працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною з інвалідністю; догляд за хворим членом сім’ї відповідно до медичного висновку або особою з інвалідністю I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

Якщо працівник після закінчення строку попередження про звільнення не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за поданою раніше заявою, крім випадків, коли на його місце запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору.

Стаття 38 Кодексу надає право працівнику у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.

Кодекс законів про працю України у статті 40 передбачає розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу. Трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий трудовий договір до закінчення строку його чинності можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом лише у випадках:

• змін в організації виробництва і праці, в тому числі ліквідації, реорганізації, банкрутства або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників;
• виявленої невідповідності працівника займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок недостатньої кваліфікації або стану здоров’я, які перешкоджають продовженню даної роботи, а так само в разі відмови у наданні допуску до державної таємниці або скасування допуску до державної таємниці, якщо виконання покладених на нього обов’язків вимагає доступу до державної таємниці;
• систематичного невиконання працівником без поважних причин обов’язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, якщо до працівника раніше застосовувалися заходи дисциплінарного чи громадського стягнення;
• прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин;
• нез’явлення на роботу протягом більш як чотирьох місяців підряд внаслідок тимчасової непрацездатності, не рахуючи відпустки по вагітності і родах, якщо законодавством не встановлений триваліший строк збереження місця роботи (посади) при певному захворюванні. За працівниками, які втратили працездатність у зв’язку з трудовим каліцтвом або професійним захворюванням, місце роботи (посада) зберігається до відновлення працездатності або встановлення інвалідності;

• поновлення на роботі працівника, який раніше виконував цю роботу;
• появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп’яніння;
• вчинення за місцем роботи розкрадання (в тому числі дрібного) майна власника, встановленого вироком суду, що набрав законної сили, чи постановою органу, до компетенції якого входить накладення адміністративного стягнення або застосування заходів громадського впливу;

10) призову або мобілізації власника – фізичної особи під час особливого періоду;

11) встановлення невідповідності працівника займаній посаді, на яку його прийнято, або виконуваній роботі протягом строку випробування.

Звільнення з підстав, зазначених у пунктах 1, 2 і 6 статті 40 Кодексу, допускається, якщо неможливо перевести працівника, за його згодою, на іншу роботу.

Не допускається звільнення працівника з ініціативи власника або уповноваженого ним органу в період його тимчасової непрацездатності (крім звільнення за пунктом 5 статті 40 Кодексу), а також у період перебування працівника у відпустці. Це правило не поширюється на випадок повної ліквідації підприємства, установи, організації.

Крім статті 40 Кодексу, цим же Законом (ст. 41 Кодексу) встановлені додаткові підстави розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу з окремими категоріями працівників за певних умов.

Крім підстав, передбачених статтею 40 Кодексу, трудовий договір з ініціативи власника або уповноваженого ним органу може бути розірваний також у випадках:

• одноразового грубого порушення трудових обов’язків керівником підприємства, установи, організації всіх форм власності (філіалу, представництва, відділення та іншого відокремленого підрозділу), його заступниками, головним бухгалтером підприємства, установи, організації, його заступниками, а також службовими особами органів доходів і зборів, яким присвоєно спеціальні звання, і службовими особами центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах державного фінансового контролю та контролю за цінами;

1^-1) винних дій керівника підприємства, установи, організації, внаслідок чого заробітна плата виплачувалася несвоєчасно або в розмірах, нижчих від установленого законом розміру мінімальної заробітної плати;

• винних дій працівника, який безпосередньо обслуговує грошові, товарні або культурні цінності, якщо ці дії дають підстави для втрати довір’я до нього з боку власника або уповноваженого ним органу;

 

• вчинення працівником, який виконує виховні функції, аморального проступку, не сумісного з продовженням даної роботи;
• перебування всупереч вимогам Закону України «Про запобігання корупції» у прямому підпорядкуванні у близької особи;
• припинення повноважень посадових осіб.

Власник або уповноважений ним орган з власної ініціативи зобов’язаний розірвати трудовий договір з посадовою особою в разі повторного порушення нею вимог законодавства у сфері ліцензування, з питань видачі документів дозвільного характеру або у сфері надання адміністративних послуг, передбачених статтями 166-10, 166-12, 188-44 Кодексу України про адміністративні правопорушення.

Розірвання договору у випадку, передбаченому пунктом 4 частини першої статті 41 Кодексу, проводиться, якщо неможливо перевести працівника за його згодою на іншу роботу (ст. 41 Кодексу).

Відповідно до ст. 42 Кодексу при скороченні чисельності чи штату працівників у зв’язку із змінами в організації виробництва і праці переважне право на залишення на роботі надається працівникам з більш високою кваліфікацією і продуктивністю праці.

При рівних умовах продуктивності праці і кваліфікації перевага в залишенні на роботі надається:

• сімейним – при наявності двох і більше утриманців;
• особам, в сім’ї яких немає інших працівників з самостійним заробітком;
• працівникам з тривалим безперервним стажем роботи на даному підприємстві, в установі, організації;
• працівникам, які навчаються у вищих і середніх спеціальних учбових закладах без відриву від виробництва;
• учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни та особам, на яких поширюється чинність Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» а також особам, реабілітованим відповідно до Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув’язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу;
• авторам винаходів, корисних моделей, промислових зразків і раціоналізаторських пропозицій;
• працівникам, які дістали на цьому підприємстві, в установі, організації трудове каліцтво або професійне захворювання;
• особам з числа депортованих з України, протягом п’яти років з часу повернення на постійне місце проживання до України;

 

• працівникам з числа колишніх військовослужбовців строкової служби, військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, військової служби за призовом осіб офіцерського складу та осіб, які проходили альтернативну (невійськову) службу, – протягом двох років з дня звільнення їх зі служби.
• працівникам, яким залишилося менше трьох років до настання пенсійного віку, при досягненні якого особа має право на отримання пенсійних виплат.

Перевага в залишенні на роботі може надаватися й іншим категоріям працівників, якщо це передбачено законодавством України.

 

• Робочий час

Робочий час – період, встановлений законом чи договором, протягом якого працівник відповідно до правил внутрішнього трудового розпорядку зобов’язаний виконувати свою роботу, а роботодавець зобов’язаний забезпечити його роботою відповідно до договору. Законодавством України передбачена норма тривалості робочого часу, яка може бути нормальної тривалості та скороченої тривалості. Стаття 50 Кодексу встановлює, що нормальна тривалість робочого часу працівників не може перевищувати 40 годин на тиждень.

Водночас, підприємства і організації при укладенні колективного договору можуть встановлювати меншу норму тривалості робочого часу, ніж передбачено вище.

Скорочена тривалість робочого часу встановлюється:

• для працівників віком від 16 до 18 років – 36 годин на тиждень, для осіб віком від 15 до 16 років (учнів віком від 14 до 15 років, які працюють в період канікул) – 24 години на тиждень.

Тривалість робочого часу учнів, які працюють протягом навчального року у вільний від навчання час, не може перевищувати половини максимальної тривалості робочого часу, передбаченої для осіб відповідного віку;

• для працівників, зайнятих на роботах з шкідливими умовами праці, – не більш як 36 годин на тиждень.

Перелік виробництв, цехів, професій і посад з шкідливими умовами праці, робота в яких дає право на скорочену тривалість робочого часу, затверджується в порядку, встановленому законодавством.

Крім того, законодавством встановлюється скорочена тривалість робочого часу для окремих категорій працівників (учителів, лікарів та інших).

Скорочена тривалість робочого часу може встановлюватись за рахунок власних коштів на підприємствах і в організаціях для жінок, які мають дітей віком до чотирнадцяти років або дитину з інвалідністю.

Для працівників установлюється п’ятиденний робочий тиждень з двома вихідними днями. При п’ятиденному робочому тижні тривалість щоденної роботи (зміни) визначається правилами внутрішнього трудового розпорядку або графіками змінності, які затверджує власник або уповноважений ним орган за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) підприємства, установи, організації з додержанням установленої тривалості робочого тижня (статті 50 і 51 Кодексу).

На тих підприємствах, в установах, організаціях, де за характером виробництва та умовами роботи запровадження п’ятиденного робочого тижня є недоцільним, встановлюється шестиденний робочий тиждень з одним вихідним днем. При шестиденному робочому тижні тривалість щоденної роботи не може перевищувати 7 годин при тижневій нормі 40 годин, 6 годин при тижневій нормі 36 годин і 4 годин при тижневій нормі 24 години.

П’ятиденний або шестиденний робочий тиждень встановлюється власником або уповноваженим ним органом спільно з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) з урахуванням специфіки роботи, думки трудового колективу і за погодженням з місцевою радою.

Напередодні святкових і неробочих днів (стаття 73 Кодексу) тривалість роботи працівників, крім працівників, зазначених у статті 51 Кодексу, скорочується на одну годину як при п’ятиденному, так і при шестиденному робочому тижні.

Напередодні вихідних днів тривалість роботи при шестиденному робочому тижні не може перевищувати 5 годин.

Що стосується роботи в нічний час, то встановлена тривалість роботи (зміни) скорочується на одну годину. Це правило не поширюється на працівників, для яких уже передбачено скорочення робочого часу (пункт 2 частини першої і частина третя статті 51 Кодексу).

Тривалість нічної роботи зрівнюється з денною в тих випадках, коли це необхідно за умовами виробництва, зокрема у безперервних виробництвах, а також на змінних роботах при шестиденному робочому тижні з одним вихідним днем.

Нічним вважається час з 10 години вечора до 6 години ранку.

Трудовим законодавством забороняється залучення до роботи в нічний час таких працівників:

• вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до трьох років (стаття 176 Кодексу);
• осіб, молодших вісімнадцяти років (стаття 192 Кодексу);
• інших категорій працівників, передбачених законодавством.

 

Робота жінок в нічний час не допускається, за винятком випадків, передбачених статтею 175 Кодексу. Робота осіб з інвалідністю у нічний час допускається лише за їх згодою і за умови, що це не суперечить медичним рекомендаціям (стаття 172 Кодексу).

За угодою між працівником і власником або уповноваженим ним органом може встановлюватись як при прийнятті на роботу, так і згодом неповний робочий день або неповний робочий тиждень. На просьбу вагітної жінки, жінки, яка має дитину віком до чотирнадцяти років або дитину з інвалідністю, в тому числі таку, що знаходиться під її опікуванням, або здійснює догляд за хворим членом сім’ї відповідно до медичного висновку, власник або уповноважений ним орган зобов’язаний встановлювати їй неповний робочий день або неповний робочий тиждень.

Оплата праці в цих випадках провадиться пропорціонально відпрацьованому часу або залежно від виробітку.

Робота на умовах неповного робочого часу не тягне за собою будь-яких обмежень обсягу трудових прав працівників.

 

• Час відпочинку

Трудове законодавство передбачає право працівників на відпочинок. Час відпочинку – час, протягом якого працівник звільняється від виконання трудових обов’язків і може його використовувати на свій розсуд. Видами відпочинку є:

• перерва для відпочинку і харчування;
• вихідні дні;
• святкові і неробочі дні;
• щорічні відпустки;
• творча відпустка;
• відпустка для підготовки та участі в змаганнях;
• додаткова відпустка окремим категоріям громадян та постраждалим учасникам Революції Гідності;
• відпустки без збереження заробітної плати. Розглянемо більш детальніше види відпочинку.

Працівникам надається перерва для відпочинку і харчування тривалістю не більше двох годин. Перерва не включається в робочий час. Перерва для відпочинку і харчування повинна надаватись, як правило, через чотири години після початку роботи.

Час початку і закінчення перерви встановлюється правилами внутрішнього трудового розпорядку.

Працівники використовують час перерви на свій розсуд. На цей час вони можуть відлучатися з місця роботи.

На тих роботах, де через умови виробництва перерву встановити не можна, працівникові повинна бути надана можливість приймання їжі протягом робочого часу. Перелік таких робіт, порядок і місце приймання їжі встановлюються власником або уповноваженим ним органом за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) підприємства, установи, організації.

Стосовно питання про вихідні дні, то відповідно до ст. 67 Кодексу законів про працю України, при п’ятиденному робочому тижні працівникам надаються два вихідних дні на тиждень, а при шестиденному робочому тижні – один вихідний день.

Загальним вихідним днем є неділя. Другий вихідний день при п’ятиденному робочому тижні, якщо він не визначений законодавством, визначається графіком роботи підприємства, установи, організації, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) підприємства, установи, організації, і, як правило, має надаватися підряд з загальним вихідним днем.

Вихідний день при шестиденному робочому тижні і два вихідні дні при п’ятиденному робочому тижні становлять щотижневий безперервний відпочинок працівника. Другий вихідний день при п’ятиденному робочому тижні є компенсацією за більшу у відповідному розмірі тривалість кожного з його робочих днів порівняно з шестиденним робочим тижнем.

Тривалість щотижневого безперервного відпочинку повинна бути не менш як сорок дві години.

На підприємствах, в установах, організаціях, де робота не може бути перервана в загальний вихідний день у зв’язку з необхідністю обслуговування населення (магазини, підприємства побутового обслуговування, театри, музеї і інші), вихідні дні встановлюються місцевими радами..

На підприємствах, в установах, організаціях, зупинення роботи яких неможливе з виробничо-технічних умов або через необхідність безперервного обслуговування населення, а також на вантажно- розвантажувальних роботах, пов’язаних з роботою транспорту, вихідні дні надаються в різні дні тижня почергово кожній групі працівників згідно з графіком змінності, що затверджується власником або уповноваженим ним органом за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) підприємства, установи, організації.

Робота у вихідні дні забороняється. Залучення окремих працівників до роботи у ці дні допускається тільки з дозволу виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) підприємства, установи, організації і лише у виняткових випадках, що визначаються законодавством.

Відповідно до ст. 71 Кодексу залучення окремих працівників до роботи у вихідні дні допускається в таких виняткових випадках:

 

• для відвернення або ліквідації наслідків стихійного лиха, епідемій, епізоотій, виробничих аварій і негайного усунення їх наслідків;
• для відвернення нещасних випадків, які ставлять або можуть поставити під загрозу життя чи нормальні життєві умови людей, загибелі або псування майна;
• для виконання невідкладних, наперед не передбачених робіт, від негайного виконання яких залежить у дальшому нормальна робота підприємства, установи, організації в цілому або їх окремих підрозділів;
• для виконання невідкладних вантажно-розвантажувальних робіт з метою запобігання або усунення простою рухомого складу чи скупчення вантажів у пунктах відправлення і призначення.

Залучення працівників до роботи у вихідні дні провадиться за письмовим наказом (розпорядженням) власника або уповноваженого ним органу.

Вищезазначений перелік підстав для залучення працівників до роботи у вихідні дні є вичерпним і розширеному тлумаченню не підлягає. Крім того, встановлено чіткий порядок залучення працівників до роботи у вихідні дні, згідно з яким вимагається видання відповідного письмового наказу (розпорядження) власника або уповноваженого ним органу. Видання такого наказу (розпорядження) дає змогу перевірити законність в кожному конкретному випадку залучення працівника до роботи в дні щотижневого відпочинку, підвищує відповідальність власника або уповноваженого ним органу за суворе дотримання режиму робочого часу і часу відпочинку, а також є важливим доказом при вирішенні трудових спорів про компенсацію за роботу у вихідні дні.

Водночас за будь-яких обставин забороняється залучати до роботи у вихідні дні вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (ст. 176 Кодексу), батьків, які виховують дітей без матері (в тому числі в разі тривалого перебування матері в лікувальному закладі), а також опікунів (піклувальників), одного з прийомних батьків, одного з батьків- вихователів (ст. 186-1 Кодексу), працівників молодше вісімнадцяти років (ст. 192 Кодексу).

Відповідно до статті 13 Закону України «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні» залучення громадян похилого віку до роботи у вихідні дні допускається тільки за їх згодою і за умови, коли це не протипоказано їм за станом здоров’я.

Робота у вихідний день може компенсуватися, за згодою сторін, наданням іншого дня відпочинку або у грошовій формі у подвійному розмірі. У випадку, коли святковий або неробочий день (стаття 73 Кодексу) збігається з вихідним днем, вихідний день переноситься на наступний після святкового або неробочого.

 

З метою створення сприятливих умов для використання святкових та неробочих днів (стаття 73 Кодексу), а також раціонального використання робочого часу Кабінет Міністрів України не пізніше ніж за три місяці до таких днів може рекомендувати керівникам підприємств, установ та організацій перенести вихідні та робочі дні у порядку і на умовах, установлених законодавством, для працівників, яким встановлено п’ятиденний робочий тиждень з двома вихідними днями.

Власник або уповноважений ним орган у разі застосування рекомендації Кабінету Міністрів України не пізніше ніж за два місяці видає наказ (розпорядження) про перенесення вихідних та робочих днів на підприємстві, в установі або організації, погоджений з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) (ст. 67 Кодексу).

Стаття 73 Кодексу встановлює вичерпний перелік святкових і неробочих днів в Україні, тобто днів, у які роботодавець не може залучати працівників до роботи. Святковими і неробочими днями в Україні визнані:

1 січня – Новий рік

7 січня і 25 грудня – Різдво Христове

8 березня – Міжнародний жіночий день 1 травня – День праці

9 травня – День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні (День перемоги)

28 червня – День Конституції України 24 серпня – День незалежності України 14 жовтня – День захисника України.

Робота також не провадиться в дні релігійних свят: 7 січня і 25 грудня – Різдво Христове

один день (неділя) – Пасха (Великдень) один день (неділя) – Трійця.

За поданням релігійних громад інших (неправославних) конфесій, зареєстрованих в Україні, керівництво підприємств, установ, організацій надає особам, які сповідують відповідні релігії, до трьох днів відпочинку протягом року для святкування їх великих свят з відпрацюванням за ці дні.

У вищезазначені дні допускаються роботи, припинення яких неможливе через виробничо-технічні умови (безперервно діючі підприємства, установи, організації), роботи, викликані необхідністю обслуговування населення. У ці дні допускаються роботи із залученням працівників у випадках та в порядку, передбачених статтею 71 Кодексу.

Робота у святковий і неробочий день (частина четверта статті 73)

оплачується у подвійному розмірі:

• відрядникам – за подвійними відрядними розцінками;

 

• працівникам, праця яких оплачується за годинними або денними ставками, – у розмірі подвійної годинної або денної ставки;
• працівникам, які одержують місячний оклад, – у розмірі одинарної годинної або денної ставки зверх окладу, якщо робота у святковий і неробочий день провадилася у межах місячної норми робочого часу, і в розмірі подвійної годинної або денної ставки зверх окладу, якщо робота провадилася понад місячну норму.

Оплата у зазначеному розмірі провадиться за години, фактично відпрацьовані у святковий і неробочий день.

На бажання працівника, який працював у святковий і неробочий день, йому може бути наданий інший день відпочинку.

Громадянам, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи, надаються щорічні (основна та додаткові) відпустки із збереженням на їх період місця роботи (посади) і заробітної плати.

Надання всім працівникам щорічної оплачуваної відпустки є реалізацією їх права на відпочинок, що закріплено положеннями статті 45 Конституції України. Щорічна відпустка є одним з важливих видів часу відпочинку працівників, протягом якого вони не виконують своїх обов’язків за трудовим договором. Збереження за працівниками на період відпустки місця роботи (посади) і середнього заробітку є важливою умовою для реального використання ними щорічної відпустки.

Щорічна основна відпустка надається працівникам тривалістю не менш як 24 календарних дні за відпрацьований робочий рік, який відлічується з дня укладення трудового договору.

Особам віком до вісімнадцяти років надається щорічна основна відпустка тривалістю 31 календарний день.

Для деяких категорій працівників законодавством України може бути передбачена інша тривалість щорічної основної відпустки. При цьому тривалість їх відпустки не може бути меншою за передбачену частиною першою статті 75 Кодексу.

Закон України «Про відпустки» визначає тривалість щорічної відпустки для керівних працівників навчальних закладів та установ освіти, навчальних (педагогічних) частин (підрозділів) інших установ і закладів, педагогічним, науково-педагогічним працівникам та науковим працівникам до 56 календарних днів у порядку, затверджуваному Кабінетом Міністрів України. Особам з інвалідністю I і II груп надається щорічна основна відпустка тривалістю 30 календарних днів, а особам з інвалідністю III групи – 26 календарних днів.

Сезонним працівникам, а також тимчасовим працівникам відпустка надається пропорційно до відпрацьованого ними часу. Список сезонних робіт і сезонних галузей затверджується Кабінетом Міністрів України (ст. 7 Кодексу).

Щорічні додаткові відпустки надаються працівникам:

• за роботу із шкідливими і важкими умовами праці;
• за особливий характер праці;
• в інших випадках, передбачених законодавством.

Тривалість щорічних додаткових відпусток, умови та порядок їх надання встановлюються нормативно-правовими актами України.

Щорічна додаткова відпустка за особливий характер праці надається:

• окремим категоріям працівників, робота яких пов’язана з підвищеним нервово-емоційним та інтелектуальним навантаженням або виконується в особливих природних географічних і геологічних умовах та умовах підвищеного ризику для здоров’я, – тривалістю до 35 календарних днів за Списком виробництв, робіт, професій і посад, затверджуваним Кабінетом Міністрів України;
• працівникам з ненормованим робочим днем – тривалістю до 7 календарних днів згідно із списками посад, робіт та професій, визначених колективним договором, угодою.

Конкретна тривалість щорічної додаткової відпустки за особливий характер праці встановлюється колективним чи трудовим договором залежно від часу зайнятості працівника в цих умовах.

Щорічна додаткова відпустка надається понад щорічну основну відпустку за однією підставою, обраною працівником. Порядок надання додаткової відпустки з кількох підстав встановлює Кабінет Міністрів України.

Щорічні додаткові відпустки за бажанням працівника можуть надаватись одночасно з щорічною основною відпусткою або окремо від неї.

Загальна тривалість щорічних основної та додаткових відпусток не може перевищувати 59 календарних днів, а для працівників, зайнятих на підземних гірничих роботах, – 69 календарних днів.

Щорічні основна та додаткові відпустки надаються працівникові з таким розрахунком, щоб вони були використані, як правило, до закінчення робочого року.

Право працівника на щорічні основну та додаткові відпустки повної тривалості у перший рік роботи настає після закінчення шести місяців безперервної роботи на даному підприємстві.

У разі надання працівникові зазначених щорічних відпусток до закінчення шестимісячного терміну безперервної роботи їх тривалість визначається пропорційно до відпрацьованого часу, за винятком випадків, передбачених частиною сьомою статті 10 Закону України «Про відпустки».

Щорічні відпустки повної тривалості до настання шестимісячного терміну безперервної роботи у перший рік роботи на даному підприємстві за бажанням працівника надаються:

• жінкам – перед відпусткою у зв’язку з вагітністю та пологами або після неї, а також жінкам, які мають двох і більше дітей віком до 15 років або дитину з інвалідністю;
• особам з інвалідністю;
• особам віком до вісімнадцяти років;
• чоловікам, дружини яких перебувають у відпустці у зв’язку з вагітністю та пологами;
• особам, звільненим після проходження строкової військової служби, військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період, військової служби за призовом осіб офіцерського складу або альтернативної (невійськової) служби, якщо після звільнення із служби вони були прийняті на роботу протягом трьох місяців, не враховуючи часу переїзду до місця проживання;
• сумісникам – одночасно з відпусткою за основним місцем роботи;
• працівникам, які успішно навчаються в навчальних закладах та бажають приєднати відпустку до часу складання іспитів, заліків, написання дипломних, курсових, лабораторних та інших робіт, передбачених навчальною програмою;
• працівникам, які не використали за попереднім місцем роботи повністю або частково щорічну основну відпустку і не одержали за неї грошової компенсації;
• працівникам, які мають путівку (курсівку) для санаторно-курортного (амбулаторно-курортного) лікування;
• батькам – вихователям дитячих будинків сімейного типу;
• в інших випадках, передбачених законодавством, колективним або трудовим договором.

Працівникам, діти яких у віці до 18 років вступають до навчальних закладів, розташованих в іншій місцевості, за їхнім бажанням надається щорічна відпустка або її частина (не менш як 12 календарних днів) для супроводження дитини до місця розташування навчального закладу та у зворотному напрямі. За наявності двох або більше дітей зазначеного віку така відпустка надається окремо для супроводження кожної дитини.

Щорічні відпустки за другий та наступні роки роботи можуть бути надані працівникові в будь-який час відповідного робочого року.

Черговість надання відпусток визначається графіками, які затверджуються власником або уповноваженим ним органом за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом, і доводиться до відома всіх працівників. При складанні графіків ураховуються інтереси виробництва, особисті інтереси працівників та можливості для їх відпочинку.

Конкретний період надання щорічних відпусток у межах, установлених графіком, узгоджується між працівником і власником або уповноваженим ним органом, який зобов’язаний письмово повідомити працівника про дату початку відпустки не пізніш як за два тижні до встановленого графіком терміну.

Власник або уповноважений ним орган зобов’язаний вести облік відпусток, що надаються працівникам.

Щорічні відпустки за бажанням працівника в зручний для нього час надаються:

• особам віком до вісімнадцяти років;
• особам з інвалідністю;
• жінкам перед відпусткою у зв’язку з вагітністю та пологами або після неї;
• жінкам, які мають двох і більше дітей віком до 15 років або дитину з інвалідністю;
• одинокій матері (батьку), які виховують дитину без батька (матері); опікунам, піклувальникам або іншим самотнім особам, які фактично виховують одного або більше дітей віком до 15 років за відсутності батьків;
• дружинам (чоловікам) військовослужбовців;
• ветеранам праці та особам, які мають особливі трудові заслуги перед Батьківщиною;
• ветеранам війни, особам, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною, а також особам, на яких поширюється чинність Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»;
• батькам – вихователям дитячих будинків сімейного типу;
• в інших випадках, передбачених законодавством, колективним або трудовим договором.

Керівним, педагогічним, науковим, науково-педагогічним працівникам, спеціалістам навчальних закладів щорічні відпустки повної тривалості у перший та наступні робочі роки надаються у період літніх канікул незалежно від часу прийняття їх на роботу.

Працівникам, які навчаються в навчальних закладах без відриву від виробництва, щорічні відпустки за їх бажанням приєднуються до часу проведення настановних занять, виконання лабораторних робіт, складання заліків та іспитів, часу підготовки і захисту дипломного проекту та інших робіт, передбачених навчальною програмою.

Працівникам, які навчаються в середніх загальноосвітніх вечірніх (змінних) школах, класах, групах з очною, заочною формами навчання при загальноосвітніх школах, щорічні відпустки за їх бажанням надаються з таким розрахунком, щоб вони могли бути використані до початку навчання в цих закладах.

Працівникам художньо-постановочної частини і творчим працівникам театрів щорічні відпустки повної тривалості надаються в літній період у кінці театрального сезону незалежно від часу прийняття їх на роботу (ст. 10 Закону України «Про відпустки»).

Трудове законодавство передбачає право працівників підприємств, установ та організацій незалежно від форм власності за основним місцем їх роботи для закінчення дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата або доктора наук, для написання підручника, монографії, довідника тощо.

Працівнику, який успішно поєднує основну діяльність із науковою роботою, надається творча відпустка для закінчення дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата наук тривалістю до трьох місяців та на здобуття наукового ступеня доктора наук – до шести місяців.

Тривалість, порядок, умови надання та оплати творчих відпусток установлюються Кабінетом Міністрів України.

Відпустка для підготовки та участі в змаганнях надається працівникам, які беруть участь у всеукраїнських та міжнародних спортивних змаганнях.

Тривалість, порядок, умови надання та оплати відпусток для підготовки та участі в змаганнях встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Учасникам бойових дій, постраждалим учасникам Революції Гідності, особам з інвалідністю внаслідок війни, статус яких визначений Законом України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», особам, реабілітованим відповідно до Закону України «Про реабілітацію жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», із числа тих, яких було піддано репресіям у формі (формах) позбавлення волі (ув’язнення) або обмеження волі чи примусового безпідставного поміщення здорової людини до психіатричного закладу за рішенням позасудового або іншого репресивного органу, надається додаткова відпустка із збереженням заробітної плати тривалістю 14 календарних днів на рік (ст. 77-2 Кодексу).

Крім оплачуваних відпусток, передбачені трудовим законодавством і відпустки без збереження заробітної плати. Так, у випадках, передбачених статтею 25 Закону України «Про відпустки», працівнику за його бажанням надається в обов’язковому порядку відпустка без збереження заробітної плати.

За сімейними обставинами та з інших причин працівнику може надаватися відпустка без збереження заробітної плати на термін, обумовлений угодою між працівником та власником або уповноваженим ним органом, але не більше 15 календарних днів на рік.

У разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі не використані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової  відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.

У разі звільнення керівних, педагогічних, наукових, науково- педагогічних працівників, спеціалістів навчальних закладів, які до звільнення пропрацювали не менш як 10 місяців, грошова компенсація виплачується за не використані ними дні щорічних відпусток з розрахунку повної їх тривалості.

У разі переведення працівника на роботу на інше підприємство, в установу, організацію грошова компенсація за не використані ним дні щорічних відпусток за його бажанням повинна бути перерахована на рахунок підприємства, установи, організації, куди перейшов працівник.

За бажанням працівника частина щорічної відпустки замінюється грошовою компенсацією. При цьому тривалість наданої працівникові щорічної та додаткових відпусток не повинна бути менше ніж 24 календарних дні.

Особам віком до вісімнадцяти років заміна всіх видів відпусток грошовою компенсацією не допускається.

У разі смерті працівника грошова компенсація за не використані ним дні щорічних відпусток, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, виплачується спадкоємцям (ст. 83 Кодексу).

 

• Заробітна плата

Стаття 43 Конституції України проголошує, що кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про оплату праці» заробітна плата

– це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу.

Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства, установи, організації і максимальним розміром не обмежується.

Питання державного і договірного регулювання оплати праці, прав працівників на оплату праці та їх захисту визначається Кодексом законів про працю України, Законом України «Про оплату праці» та іншими нормативно-правовими актами (ст. 94 кодексу).

Закон «Про оплату праці» поділяє заробітну плату на основну та додаткову. Основною визнається винагорода за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норми часу, виробітку, обслуговування, посадові обов’язки). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок для робітників та посадових окладів для службовців.

Додатковою заробітною платою є винагорода за працю понад встановлені норми, трудові успіхи і винахідливість та особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні та компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством, премії, пов’язані з виконанням виробничих завдань і функцій.

Крім того, існують інші заохочувальні та компенсаційні виплати, до яких належать виплати у формі винагород за підсумками роботи за рік, премії за спеціальними системами і положеннями, виплати в рамках грантів, компенсаційні та інші грошові і матеріальні виплати, які не передбачені актами чинного законодавства або які провадяться понад встановлені зазначеними актами норми.

Винагорода, яку одержують працівники за свою роботу, не повинна бути меншою певного рівня, який вважається мінімальним. Такою мінімальною заробітною платою є законодавчо встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якої не може проводитись оплата за виконану працівником місячну, годинну норму праці чи обсяг робіт. До мінімальної заробітної плати не включаються доплати, надбавки, заохочувальні та компенсаційні виплати.

Відповідно до статті 95 Кодексу законів про працю України мінімальна заробітна плата – це встановлений законом мінімальний розмір оплати праці за виконану працівником місячну (годинну) норму праці.

Мінімальна заробітна плата встановлюється одночасно в місячному та погодинному розмірах.

Мінімальна заробітна плата є державною соціальною гарантією, обов’язковою на всій території України для підприємств усіх форм власності і господарювання та фізичних осіб, які використовують працю найманих працівників, за будь-якою системою оплати праці (ст. 3 Закону України

«Про оплату праці»).

Розмір мінімальної заробітної плати встановлюється і переглядається відповідно до статей 9 і 10 Закону України «Про оплату праці» та не може бути нижчим від розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Заробітна плата підлягає індексації у встановленому законодавством порядку.

Системами оплати праці є тарифна та інші системи, що формуються на оцінках складності виконуваних робіт і кваліфікації працівників.

Тарифна система оплати праці включає: тарифні сітки, тарифні ставки, схеми посадових окладів і професійні стандарти (кваліфікаційні характеристики).

 

Тарифна система оплати праці використовується при розподілі робіт залежно від їх складності, а працівників – залежно від кваліфікації та за розрядами тарифної сітки. Вона є основою для формування та диференціації розмірів заробітної плати.

Тарифна сітка (схема посадових окладів) формується на основі тарифної ставки робітника першого розряду та міжкваліфікаційних (міжпосадових) співвідношень розмірів тарифних ставок (посадових окладів).

Схема посадових окладів (тарифних ставок) працівників установ, закладів та організацій, що фінансуються з бюджету, формується на основі: мінімального посадового окладу (тарифної ставки), встановленого Кабінетом Міністрів України;  міжпосадових (міжкваліфікаційних) співвідношень розмірів посадових окладів (тарифних ставок) і тарифних коефіцієнтів.

Мінімальний посадовий оклад (тарифна ставка) встановлюється у розмірі, не меншому за прожитковий мінімум, встановлений для працездатних осіб на 1 січня календарного року.

Віднесення виконуваних робіт до певних тарифних розрядів і присвоєння кваліфікаційних розрядів робітникам провадиться власником або органом, уповноваженим власником, згідно з професійними стандартами (кваліфікаційними характеристиками) за погодженням із виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником).

Вимоги до кваліфікаційних та спеціальних знань працівників, їх завдання,    обов’язки        та                  спеціалізація     визначаються професійними стандартами або кваліфікаційними характеристиками професій працівників. Оплата праці працівників здійснюється за погодинною, відрядною або іншими системами оплати праці. Оплата може провадитися за

результатами індивідуальних і колективних робіт.

Форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, ставки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат встановлюються підприємствами, установами, організаціями самостійно у колективному договорі з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною та галузевими (регіональними) угодами. Якщо колективний договір на підприємстві, в установі, організації не укладено, власник або уповноважений ним орган зобов’язаний погодити ці питання з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником), що представляє інтереси більшості працівників, а у разі його відсутності – з іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом.

Конкретні розміри тарифних ставок (окладів) і відрядних розцінок робітникам, посадових окладів службовцям, а також надбавок, доплат, премій і винагород встановлюються власником або уповноваженим ним органом з урахуванням вимог, передбачених частиною другою цієї статті.

Власник або уповноважений ним орган чи фізична особа не має права в односторонньому порядку приймати рішення з питань оплати праці, що погіршують умови, встановлені законодавством, угодами, колективними договорами.

Оплата праці працівників здійснюється в першочерговому порядку. Всі інші платежі здійснюються власником або уповноваженим ним органом після виконання зобов’язань щодо оплати праці.

Оплата праці працівників установ і організацій, що фінансуються з бюджету, здійснюється на підставі законів та інших нормативно-правових актів України, генеральної, галузевих, регіональних угод, колективних договорів, у межах бюджетних асигнувань та позабюджетних доходів.

Оплата праці на важких роботах, на роботах із шкідливими і небезпечними умовами праці, на роботах з особливими природними географічними і геологічними умовами та умовами підвищеного ризику для здоров’я.

На важких роботах, на роботах із шкідливими і небезпечними умовами праці, на роботах з особливими природними географічними і геологічними умовами та умовами підвищеного ризику для здоров’я встановлюється підвищена оплата праці. Перелік цих робіт визначається Кабінетом Міністрів України.

Працівники, які працюють за сумісництвом, одержують заробітну плату за фактично виконану роботу.

Про нові або зміну діючих умов оплати праці в бік погіршення власник або уповноважений ним орган повинен повідомити працівника не пізніш як за два місяці до їх запровадження або зміни.

При виконанні робіт різної кваліфікації праця почасових робітників, а також службовців оплачується за роботою вищої кваліфікації.

Праця робітників-відрядників оплачується за розцінками, встановленими для роботи, яка виконується. В тих галузях народного господарства, де за характером виробництва робітникам-відрядникам доручається виконання робіт, тарифікованих нижче присвоєних їм розрядів, робітникам, які виконують такі роботи, виплачується міжрозрядна різниця. Виплата міжрозрядної різниці та умови такої виплати встановлюються колективними договорами.

Працівникам, які виконують на тому ж підприємстві, в установі, організації поряд з своєю основною роботою, обумовленою трудовим договором, додаткову роботу за іншою професією (посадою) або обов’язки тимчасово відсутнього працівника без звільнення від своєї основної роботи, провадиться доплата за суміщення професій (посад) або виконання обов’язків тимчасово відсутнього працівника.

Розміри доплат за суміщення професій (посад) або виконання обов’язків тимчасово відсутнього працівника встановлюються на умовах, передбачених у колективному договорі.

За погодинною системою оплати праці робота в надурочний час оплачується в подвійному розмірі годинної ставки.

За відрядною системою оплати праці за роботу в надурочний час виплачується доплата у розмірі 100 відсотків тарифної ставки працівника відповідної кваліфікації, оплата праці якого здійснюється за погодинною системою, – за всі відпрацьовані надурочні години.

У разі підсумованого обліку робочого часу оплачуються як надурочні всі години, відпрацьовані понад встановлений робочий час в обліковому періоді.

Робота у святковий і неробочий день (частина четверта статті 73 Кодексу) оплачується у подвійному розмірі:

• відрядникам – за подвійними відрядними розцінками;
• працівникам, праця яких оплачується за годинними або денними ставками, – у розмірі подвійної годинної або денної ставки;
• працівникам, які одержують місячний оклад, – у розмірі одинарної годинної або денної ставки зверх окладу, якщо робота у святковий і неробочий день провадилася у межах місячної норми робочого часу, і в розмірі подвійної годинної або денної ставки зверх окладу, якщо робота провадилася понад місячну норму.

Оплата у зазначеному розмірі провадиться за години, фактично відпрацьовані у святковий і неробочий день.

На бажання працівника, який працював у святковий і неробочий день, йому може бути наданий інший день відпочинку.

Робота у нічний час (стаття 54 Кодексу) оплачується у підвищеному розмірі, встановлюваному генеральною, галузевою (регіональною) угодами та колективним договором, але не нижче 20 відсотків тарифної ставки (окладу) за кожну годину роботи у нічний час.

Відповідно до статті 110 Кодексу законів про працю України при кожній виплаті заробітної плати власник або уповноважений ним орган повинен повідомити працівника про такі дані, що належать до періоду, за який провадиться оплата праці:

а) загальна сума заробітної плати з розшифровкою за видами виплат; б) розміри і підстави відрахувань та утримань із заробітної плати;

в) сума заробітної плати, що належить до виплати.

Відповідно до ст. 23 Закону України «Про оплату праці» заробітна плата працівників підприємств на території України виплачується у грошових знаках, що мають законний обіг на території України. Виплата заробітної плати у формі боргових зобов’язань і розписок або у будь-якій іншій формі забороняється.

Заробітна плата може виплачуватися банківськими чеками у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України за погодженням з Національним банком України.

Колективним договором, як виняток, може бути передбачено часткову виплату заробітної плати натурою (за цінами не вище собівартості) у розмірі, що не перевищує 30 відсотків нарахованої за місяць, у тих галузях або за тими професіями, де така виплата, еквівалентна за вартістю оплаті праці у грошовому виразі, є звичайною або бажаною для працівників, крім товарів, перелік яких встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Заробітна плата виплачується працівникам регулярно в робочі дні у строки, встановлені колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів – представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не рідше двох разів на місяць через проміжок часу, що не перевищує шістнадцяти календарних днів, та не пізніше семи днів після закінчення періоду, за який здійснюється виплата.

У разі коли день виплати заробітної плати збігається з вихідним, святковим або неробочим днем, заробітна плата виплачується напередодні.

Розмір заробітної плати за першу половину місяця визначається колективним договором або нормативним актом роботодавця, погодженим з виборним органом первинної профспілкової організації чи іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом (а в разі відсутності таких органів – представниками, обраними і уповноваженими трудовим колективом), але не менше оплати за фактично відпрацьований час з розрахунку тарифної ставки (посадового окладу) працівника.

Виплата заробітної плати здійснюється за місцем роботи. Забороняється провадити виплату заробітної плати у магазинах роздрібної торгівлі, питних і розважальних закладах, за винятком тих випадків, коли заробітна плата виплачується працюючим у цих закладах особам.

За особистою письмовою згодою працівника виплата заробітної плати може здійснюватися через установи банків, поштовими переказами на вказаний ними рахунок (адресу) з обов’язковою оплатою цих послуг за рахунок роботодавця.

Своєчасність та обсяги виплати заробітної плати працівникам не можуть бути поставлені в залежність від здійснення інших платежів та їх черговості.

Заробітна плата працівникам за весь час щорічної відпустки виплачується не пізніше ніж за три дні до початку відпустки.

 При звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред’явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану ним суму.

В разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

Стаття 127 Кодексу законів про працю України встановлює обмеження відрахувань із заробітної плати. Відрахування із заробітної плати можуть провадитись тільки у випадках, передбачених законодавством України.

Відрахування із заробітної плати працівників для покриття їх заборгованості підприємству, установі і організації, де вони працюють, можуть провадитись за наказом (розпорядженням) власника або уповноваженого ним органу:

• для повернення авансу, виданого в рахунок заробітної плати; для повернення сум, зайво виплачених внаслідок лічильних помилок; для погашення невитраченого і своєчасно не поверненого авансу, виданого на службове відрядження або переведення до іншої місцевості; на господарські потреби, якщо працівник не оспорює підстав і розміру відрахування. У цих випадках власник або уповноважений ним орган вправі видати наказ (розпорядження) про відрахування не пізніше одного місяця з дня закінчення строку, встановленого для повернення авансу, погашення заборгованості або з дня виплати неправильно обчисленої суми;
• при звільненні працівника до закінчення того робочого року, в рахунок якого він вже одержав відпустку, за невідроблені дні відпустки. Відрахування за ці дні не провадиться, якщо працівник звільняється з роботи з підстав, зазначених в пунктах 3, 5, 6 статті 36 і пунктах 1, 2 і 5 статті 40 Кодексу, а також при направленні на навчання та в зв’язку з переходом на пенсію;

• при відшкодуванні шкоди, завданої з вини працівника підприємству, установі, організації (стаття 136 Кодексу).

При кожній виплаті заробітної плати загальний розмір усіх відрахувань не може перевищувати двадцяти процентів, а у випадках, окремо передбачених законодавством України, – п’ятидесяти процентів заробітної плати, яка належить до виплати працівникові.

При відрахуванні з заробітної плати за кількома виконавчими документами за працівником у всякому разі повинно бути збережено п’ятдесят процентів заробітку.

Обмеження, встановлені частинами першою і другою статті 129 Кодексу, не поширюються на відрахування із заробітної плати при відбуванні виправних робіт і при стягненні аліментів на неповнолітніх дітей. У цих випадках розмір відрахувань із заробітної плати не може перевищувати сімдесяти відсотків.

 

• Трудова дисципліна

В трудовому праві України існує поняття трудової дисципліни. Трудова дисципліна – це встановлений нормами права порядок взаємовідносин учасників трудового процесу, що визначає точне виконання ними своїх трудових функцій. Відповідно до статті 140 Кодексу трудова дисципліна на підприємствах, в установах, організаціях забезпечується створенням необхідних організаційних та економічних умов для нормальної високопродуктивної роботи, свідомим ставленням до праці, методами переконання, виховання, а також заохоченням за сумлінну працю.

До працівників підприємств, установ, організацій можуть застосовуватись будь-які заохочення, що містяться в затверджених трудовими колективами правилах внутрішнього трудового розпорядку.

Заохочення застосовуються власником або уповноваженим ним органом разом або за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) підприємства, установи, організації.

Заохочення оголошуються наказом (розпорядженням) в урочистій обстановці і заносяться до трудових книжок працівників у відповідності з правилами їх ведення.

Працівникам, які успішно й сумлінно виконують свої трудові обов’язки, надаються в першу чергу переваги та пільги в галузі соціально-культурного і житлово-побутового обслуговування (путівки до санаторіїв та будинків відпочинку, поліпшення житлових умов і т. ін.). Таким працівникам надається також перевага при просуванні по роботі.

 

За особливі трудові заслуги працівники представляються у вищі органи до заохочення, до нагородження орденами, медалями, почесними грамотами, нагрудними значками і до присвоєння почесних звань і звання кращого працівника за даною професією (ст. 146 Кодесу).

Більшість працівників відповідально ставляться до виконання своїх трудових обов’язків. Але водночас є і такі, що порушують трудові обов’язки. Порушення сторонами трудових правовідносин обов’язків, передбачених в законодавстві про працю, колективних договорах і правилах внутрішнього трудового розпорядку, призводить за певних умов до юридичної відповідальності, під якою розуміються заходи державного примусу,     що                   ґрунтуються                на                         юридичному         і     громадському     осуді правопорушника, або встановлення щодо нього певних негативних наслідків у формі обмеження або позбавлення особистих чи майнових прав. Застосування  щодо   окремих   несумлінних  працівників   заходів дисциплінарного          впливу            (ст.                        140      Кодексу)  прийнято        називати дисциплінарною відповідальністю. Вона має своїм спрямуванням забезпечити дотримання внутрішнього трудового розпорядку і є однією з правових форм примусу, що застосовується до несумлінних працівників за порушення трудового розпорядку та інших обов’язків.

Дисциплінарна відповідальність настає в разі вчинення працівником дисциплінарного проступку. Дисциплінарним проступком визнається виновне невиконання або неналежне виконання працівником покладених на нього законодавством про працю, колективним і трудовим договорами трудових обов’язків.

Безпосередні обов’язки працюючих закріплені у ст. 139 Кодексу та правилах внутрішнього трудового розпорядку.

Стаття 139 Кодексу законів про працю України встановлює обов’язок працівників працювати чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, додержувати трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено трудовий договір.

У трудових колективах створюється обстановка нетерпимості до порушень трудової дисципліни, суворої товариської вимогливості до працівників, які несумлінно виконують трудові обов’язки. Щодо окремих несумлінних працівників застосовуються в необхідних випадках заходи дисциплінарного і громадського впливу.

В свою чергу, власник або уповноважений ним орган повинен правильно організувати працю працівників, створювати умови для зростання продуктивності праці, забезпечувати трудову і виробничу дисципліну, неухильно додержувати законодавства про працю і правил охорони праці, уважно ставитися до потреб і запитів працівників, поліпшувати умови їх праці та побуту.

Трудовий розпорядок на підприємствах, в установах, організаціях визначається правилами внутрішнього трудового розпорядку, які затверджуються трудовими колективами за поданням власника або уповноваженого ним органу і виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) на основі типових правил.

У деяких галузях народного господарства для окремих категорій працівників діють статути і положення про дисципліну.

Дисциплінарна відповідальність, як і будь-яка інша юридична відповідальність, має примусовий характер. Це проявляється в тому, що на працівника при вчиненні ним дисциплінарного проступку накладаються заходи примусового впливу, примусова санкція, яка викликає для нього певні негативні наслідки. Власник або уповноважений ним орган за порушення своїх обов’язків, що передбачені в правилах внутрішнього трудового розпорядку, перед працівником в дисциплінарному порядку не відповідає. Така відповідальність може мати місце перед вищими в порядку підлеглості органами.

Дисциплінарна відповідальність може бути загальною і спеціальною. Загальна дисциплінарна відповідальність настає на підставі норм Кодексу і правил внутрішнього трудового розпорядку. Вона поширюється на переважну більшість працюючих, включаючи сезонних і тимчасових працівників, на яких не поширюється дія статутів і положень про дисципліну та інших спеціальних положень.

Спеціальну дисциплінарну відповідальність несуть працівники, на яких поширюється дія статутів і положень про дисципліну. Вони визначають сферу їх дії, загальні обов’язки відповідних працівників, заходи дисциплінарного стягнення і коло осіб, які можуть їх застосовувати, порядок накладення і оскарження стягнень. Зокрема, такими є Дисциплінарний статут національної поліції України, затверджений Законом України «Про Дисциплінарний статут національної поліції України» від 15.03.2018 р., Положення про дисципліну працівників залізничного транспорту, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 26.01.1993 р. № 55 тощо.

За порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення:

• догана;
• звільнення.

Законодавством, статутами і положеннями про дисципліну можуть бути передбачені для окремих категорій працівників й інші дисциплінарні стягнення (ст. 147 кодексу].

Догана є дисциплінарним заходом особистого немайнового характеру. Звільнення з роботи як дисциплінарне стягнення становить собою організаційний захід, пов’язаний з припиненням з працівником, що порушує трудову дисципліну, трудових правовідносин. Таке звільнення можливе в разі систематичного невиконання працівником без поважних причин обов’язків, покладених на нього трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку, якщо до працівника раніше застосовувалися заходи дисциплінарного чи громадського стягнення; прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин; появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп’яніння; вчинення за місцем роботи розкрадання (в тому числі дрібного) майна власника, встановленого вироком суду, що набрав законної сили, чи постановою органу, до компетенції якого входить накладення адміністративного стягнення або застосування заходів громадського впливу.

Дисциплінарні стягнення застосовуються органом, якому надано право прийняття на роботу (обрання, затвердження і призначення на посаду) даного працівника.

На працівників, які несуть дисциплінарну відповідальність за статутами, положеннями та іншими актами законодавства про дисципліну, дисциплінарні стягнення можуть накладатися також органами, вищестоящими щодо органів, яким надано право прийняття на роботу (обрання, затвердження і призначення на посаду) даного працівника.

Працівники, які займають виборні посади, можуть бути звільнені тільки за рішенням органу, який їх обрав, і лише з підстав, передбачених законодавством.

Дисциплінарне стягнення застосовується власником або уповноваженим ним органом безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення, не рахуючи часу звільнення працівника від роботи у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю або перебування його у відпустці.

Законодавство чітко встановлює строк для застосування дисциплінарного стягнення. Так, дисциплінарне стягнення не може бути накладене пізніше шести місяців з дня вчинення проступку.

До застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений ним орган повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення.

За кожне порушення трудової дисципліни може бути застосовано лише одне дисциплінарне стягнення.

При обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен враховувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника.

Стягнення оголошується в наказі (розпорядженні) і повідомляється працівникові під розписку.

Стосовно питання зняття дисциплінарного стягнення, то якщо протягом року з дня накладення дисциплінарного стягнення працівника не буде піддано новому дисциплінарному стягненню, то він вважається таким, що не мав дисциплінарного стягнення.

Якщо працівник не допустив нового порушення трудової дисципліни і до того ж проявив себе як сумлінний працівник, то стягнення може бути зняте до закінчення одного року. Водночас, протягом строку дії дисциплінарного стягнення заходи заохочення до працівника не застосовуються (ст. 151 кодексу).

 

• Матеріальна відповідальність працівників за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на них обов’язків

Стаття 13 Конституції України проголошує, що держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності, їх рівність перед законом. Механізм, за допомогою якого забезпечується виконання конституційної норми, закріплений, окрім цивільного, господарського права, в нормах трудового права про матеріальну відповідальність.

Відповідно до ст. 130 Кодексу законів про працію України працівники несуть матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок порушення покладених на них обов’язків.

Матеріальна відповідальність є обов’язком працівника відшкодувати шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок невиконання чи неналежного виконання трудових обов’язків у встановленому законом розмірі та порядку. В основі матеріальної відповідальності лежить обов’язок працівника бережливо ставитися до майна власника та вживати заходів щодо запобігання шкоди (такий обов’язок прямо закріплений частиною другою ст. 131 Кодексу).

Правовою підставою застосування заходів матеріальної відповідальності є трудове правопорушення. Під трудовим правопорушенням розуміється винне протиправне невиконання чи неналежне виконання трудових обов’язків – порушення трудової дисципліни працівником.

Матеріальна відповідальність може настати лише за наявності певних умов, якими є:

• наявність шкоди (пряма дійсна шкода);
• вина працівника в заподіяній шкоді (намір чи необережність);
• протиправність – порушення норм трудового законодавства шляхом дії чи бездіяльності (діяння протиправне, якщо воно являє собою невиконання юридичних обовязків  чи   зловживання  правом,  тобто заборонено правом);

• наявність причинного зв’язку між діями чи бездіяльністю працівника та заподіяною шкодою.

Виключають протиправність:

• виконання трудової функції (ветеринар розпорядився знищити хворих тварин);
• нормальний виробничо-господарський ризик;
• наявність непереборної сили;
• наявність крайньої необхідності.

Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 29.02.1992 р. «Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками» суд у кожному випадку зобов’язаний з’ясовувати: наявність прямої дійсної шкоди та її розмір; якими неправомірними діями її заподіяно і чи входили до функцій працівника обов’язки, неналежне виконання яких призвело до шкоди; в чому полягала його вина; в якій конкретно обстановці заподіяно шкоду; чи були створені умови, які забезпечували б схоронність матеріальних цінностей і нормальну роботу з ними; який майновий стан працівника. Якщо шкоду заподіяно кількома працівниками, в рішенні суду має бути зазначено, які конкретно порушення трудових обов’язків допустив кожен працівник, ступінь його вини та пропорційна їй частка загальної шкоди, за яку до нього може бути застосовано відповідний вид і межі матеріальної відповідальності.

Обов’язковою умовою притягнення працівника до матеріальної відповідальності є вина. Працівник визнається винним у заподіянні шкоди, якщо протиправне діяння вчинене ним умисно або з необережності (за винятком випадків, коли шкоду нанесено джерелом підвищеної небезпеки). Умисел характеризується тим, що працівник усвідомлює протиправність свого діяння (дії чи бездіяльності), а також передбачає негативні наслідки своєї протиправної поведінки та бажає або свідомо допускає їх настання. Необережність працівника, яка спричинила шкоду, як правило, полягає в недостатній передбачливості при виконанні трудових обов’язків: працівник або не передбачив негативних наслідків своєї дії чи бездіяльності, хоча міг і повинен був передбачити їх; або передбачив, однак легковажно понадіявся їх попередити.

Матеріальна відповідальність за трудовим правом настає незалежно від форми вини працівника: умислу чи необережності. Одні трудові правопорушення передбачають лише необережну вину працівника (несумлінне виконання працівником трудових обовязків). Інші (крадіжка, привласнення наданих цінностей) можуть здійснюватись тільки умисно. Треті можуть здійснюватись як умисними, так і необережними діями (наприклад, пошкодження, знищення предметів, обладнання, іншого майна власника).

Невиконання чи неналежне виконання трудових обов’язків з причин, що не залежать від волі працівника (при відсутності необхідних матеріалів, при недостатній кваліфікації працівника чи його непрацездатності, у випадку крайньої необхідності тощо), не є винними, а тому не можуть зумовити застосування заходів матеріальної відповідальності.

Вирішуючи питання про притягнення працівників до матеріальної відповідальності, власник або уповноважений ним орган та судові органи повинні визначити, порушення яких конкретних норм та вимог були причиною завданої шкоди.

Істотною умовою притягнення працівника до матеріальної відповідальності є завдана шкода. Порушення працівником трудової дисципліни, яке не спричинило шкоду, не може мати наслідком застосування заходів матеріальної відповідальності.

Постанова Пленуму Верховного Суду України № 14 від 29.12.1992 р.

«Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками» під прямою дійсною шкодою розуміє втрату, погіршення або зниження цінності майна, необхідність для підприємства, установи, організації провести затрати на відновлення, придбання майна чи інших цінностей або провести зайві, тобто викликані внаслідок порушення працівником трудових обов’язків, грошові виплати. Згідно зі ст.130 КЗпП не одержані або списані в доход держави прибутки з підстав, пов’язаних з неналежним виконанням працівником трудових обов’язків (так само як і інші неодержані прибутки) не можуть включатися до шкоди, яка підлягає відшкодуванню (п. 4 вищезазначеної Постанови).

При покладенні матеріальної відповідальності права і законні інтереси працівників гарантуються шляхом встановлення відповідальності тільки за пряму дійсну шкоду, лише в межах і порядку, передбачених законодавством, і за умови, коли така шкода заподіяна підприємству, установі, організації винними протиправними діями (бездіяльністю) працівника. Ця відповідальність, як правило, обмежується певною частиною заробітку працівника і не повинна перевищувати повного розміру заподіяної шкоди, за винятком випадків, передбачених законодавством.

За наявності зазначених підстав і умов матеріальна відповідальність може бути покладена незалежно від притягнення працівника до дисциплінарної, адміністративної чи кримінальної відповідальності.

На працівників не може бути покладена відповідальність за шкоду, яка відноситься до категорії нормального виробничо-господарського ризику, а також за шкоду, заподіяну працівником, що перебував у стані крайньої необхідності. Відповідальність за не одержаний підприємством, установою, організацією прибуток може бути покладена лише на працівників, що є посадовими особами. (ст. 130 Кодексу].

Працівник, який заподіяв шкоду, може добровільно покрити її повністю або частково. За згодою власника або уповноваженого ним органу працівник може передати для покриття заподіяної шкоди рівноцінне майно або поправити пошкоджене.

Матеріальна відповідальність за розмірами відшкодування поділяється на такі види:

• обмежена;
• повна;
• підвищена (кратна).

Обмежена матеріальна відповідальність – обов’язок працівника покрити заподіяну підприємству шкоду у розмірі прямої дійсної шкоди, але не більше свого середньомісячного заробітку. Такий вид відповідальності передбачений ст. 132 Кодексу.

За шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов’язків, працівники, крім працівників, що є посадовими особами, з вини яких заподіяно шкоду, несуть матеріальну відповідальність у розмірі прямої дійсної шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку

Матеріальна відповідальність понад середній місячний заробіток допускається лише у випадках, зазначених у законодавстві.

У відповідності з законодавством обмежену матеріальну відповідальність несуть:

• працівники – за зіпсуття або знищення через недбалість матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції), в тому числі при їх виготовленні, – у розмірі заподіяної з їх вини шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку. В такому ж розмірі працівники несуть матеріальну відповідальність за зіпсуття або знищення через недбалість інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих підприємством, установою, організацією працівникові в користування;
• керівники підприємств, установ, організацій та їх заступники, а також керівники структурних підрозділів на підприємствах, в установах, організаціях та їх заступники – у розмірі заподіяної з їх вини шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку, якщо шкоду підприємству, установі, організації заподіяно зайвими грошовими виплатами працівникам, неправильною постановкою обліку і зберігання матеріальних, грошових чи культурних цінностей, невжиттям необхідних заходів до запобігання простоям (ст. 133 Кодексу].

Повна матеріальна відповідальність полягає в обовязку працівника покрити заподіяну шкоду в межах повного розміру вартості матеріальних цінностей. Стаття 134 Кодексу встановлює випадки повної матеріальної відповідальності.

Відповідно до законодавства працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації, у випадках, коли:

• між працівником і підприємством, установою, організацією відповідно до статті 135^-1 Кодексу укладено письмовий договір про взяття на себе працівником повної матеріальної відповідальності за незабезпечення цілості майна та інших цінностей, переданих йому для зберігання або для інших цілей;
• майно та інші цінності були одержані працівником під звіт за разовою довіреністю або за іншими разовими документами;
• шкоди завдано діями працівника, які мають ознаки діянь, переслідуваних у кримінальному порядку;
• шкоди завдано працівником, який був у нетверезому стані;
• шкоди завдано недостачею, умисним знищенням або умисним зіпсуттям матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції), в тому числі при їх виготовленні, а також інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих підприємством, установою, організацією працівникові в користування;
• відповідно до законодавства на працівника покладено повну матеріальну відповідальність за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов’язків;
• шкоди завдано не при виконанні трудових обов’язків;
• службова особа, винна в незаконному звільненні або переведенні працівника на іншу роботу;
• керівник підприємства, установи, організації всіх форм власності, винний у несвоєчасній виплаті заробітної плати понад один місяць, що призвело до виплати компенсацій за порушення строків її виплати, і за умови, що Державний бюджет України та місцеві бюджети, юридичні особи державної форми власності не мають заборгованості перед цим підприємством (ст. 134 Кодексу].

Підвищена (кратна) матеріальна відповідальність настає у випадках, коли межі матеріальної відповідальності працівників за шкоду, завдану підприємству, установі, організації розкраданням, умисним зіпсуттям, недостачею або втратою окремих видів майна та інших цінностей, а також коли фактичний розмір шкоди перевищує її номінальний розмір та встановлюється чинним законодавством.

Така відповідальність регулюється, зокрема, Законом України «Про визначення розміру збитків, завданих підприємству, установі, організації розкраданням, знищенням (псуванням), недостачею або втратою дорогоцінних металів, дорогоцінного каміння та валютних цінностей» і  стосуються збитків, завданих підприємству, установі, організації працівниками, які виконують операції, пов’язані із закупівлею, продажем, обміном, перевезенням, доставкою, пересиланням, зберіганням, сортуванням, пакуванням, обробкою або використанням у процесі виробництва дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, ювелірних, побутових і промислових виробів та матеріалів, виготовлених з використанням дорогоцінних металів і дорогоцінного каміння, відходів та брухту, що містять дорогоцінні метали і дорогоцінне каміння, а також валютні операції, і які є винними у розкраданні, знищенні (псуванні), недостачі або наднормативних їх втратах (крім втрат, що сталися у зв’язку з непередбаченими порушеннями технологічного процесу), якщо вони допущені внаслідок недбалості у роботі, порушення спеціальних правил, інструкцій.

За кількістю участі суб’єктів відшкодування шкоди існує індивідуальна і колективна матеріальна відповідальність. Вище були розглянуті види індивідуальної матеріальної відповідальності.

Колективна (бригадна) матеріальна відповідальність у трудовому праві – це часткова відповідальність, за якої кожна особа, що завдала шкоду, відшкодовує збитки лише у певній частині. Така відповідальність встановлюється власником або уповноваженим ним органом за погодженням з профспілковим органом підприємства, установа, організації. Письмовий договір про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність укладається між підприємством, установою, організацією і всіма членами колективу (бригади) за згодою кожного.

Перелік робіт, при виконанні яких може запроваджуватися колективна (бригадна) матеріальна відповідальність, умови її застосування, а також типовий договір про колективну (бригадну) відповідальність затверджені наказом Мінпраці України від 12.05.1996 р. № 43 «Про затвердження Переліку робіт, при виконанні яких може запроваджуватися колективна (бригадна) матеріальна відповідальність, умови її застосування і Типового договору про колективну (бригадну) матеріальну відповідальність».

Колективна (бригадна) матеріальна відповідальність установлюється власником або уповноваженим ним органом за погодженням з профспілковим комітетом підприємства, установи, організації або іншим уповноваженим на представництво трудовим колективом органом за наявності одночасно таких умов:

• передбачені Переліком роботи, при виконанні яких може запроваджуватися колективна (бригадна) матеріальна відповідальність, виконуються працівниками спільно, розмежувати матеріальну відповідальність кожного працівника і укласти з ним договір про повну індивідуальну матеріальну відповідальність неможливо;

 

• власником або уповноваженим ним органом працівникам створені умови, необхідні для нормальної роботи та забезпечення повного збереження переданих їм цінностей.

Частка відповідальності кожного члена колективу (бригади) визначається залежно від терміну роботи у складі бригади і пропорційно розміру заробітної плати працівника за період від останньої інвентаризації до дня встановлення факту нанесення шкоди. Колектив звільняється від відповідальності, якщо доведена вина когось із членів бригади чи встановлено факт крадіжки (нанесення шкоди) матеріальних цінностей іншими особами, які не входять до складу колективу (бригади).

 

• Охорона праці

Стаття 43 Конституції України закріплює право кожного на належні, безпечні і здорові умови праці. Для реалізації цих конституційних положень в Україні існує система правових, соціально-економічних, організаційно- технічних, санітарно-гігієнічних і лікувально-профілактичних заходів та засобів, спрямованих на збереження життя, здоров’я і працездатності людини у процесі трудової діяльності, що носить назву «система охорона праці».

На всіх підприємствах, в установах, організаціях створюються безпечні і нешкідливі умови праці.

Забезпечення безпечних і нешкідливих умов праці покладається на власника або уповноважений ним орган.

Умови праці на робочому місці, безпека технологічних процесів, машин, механізмів, устаткування та інших засобів виробництва, стан засобів колективного та індивідуального захисту, що використовуються працівником, а також санітарно-побутові умови повинні відповідати вимогам нормативних актів про охорону праці.

Власник або уповноважений ним орган повинен впроваджувати сучасні засоби техніки безпеки, які запобігають виробничому травматизмові, і забезпечувати санітарно-гігієнічні умови, що запобігають виникненню професійних захворювань працівників.

Власник або уповноважений ним орган не вправі вимагати від працівника виконання роботи, поєднаної з явною небезпекою для життя, а також в умовах, що не відповідають законодавству про охорону праці. Працівник має право відмовитися від дорученої роботи, якщо створилася виробнича ситуація, небезпечна для його життя чи здоров’я або людей, які його оточують, і навколишнього середовища.

У разі неможливості повного усунення небезпечних і шкідливих для здоров’я умов праці власник або уповноважений ним орган зобов’язаний повідомити про це центральний орган виконавчої влади, що реалізує  державну політику у сфері охорони праці, який може дати тимчасову згоду на роботу в таких умовах.

На власника або уповноважений ним орган покладається систематичне проведення інструктажу (навчання) працівників з питань охорони праці, протипожежної охорони.

Трудові колективи обговорюють і схвалюють комплексні плани поліпшення умов, охорони праці та санітарно-оздоровчих заходів і контролюють виконання цих планів (ст. 153 Кодексу).

Законодавство України про охорону праці передбачає комплекс гарантій, які надаються при укладенні трудового договору, його реалізації і припиненні. Для певних категорій працівників встановлюються додаткові гарантії, що зумовлено підвищеними вимогами щодо охорони їх здоров’я. До них належать працівники, які працюють у шкідливих і небезпечних умовах праці; неповнолітні особи; жінки; особи зі зниженою працездатністю тощо.

Відповідно до ст. 6 Закону України «Про охорону праці» умови праці на робочому місці, безпека технологічних процесів, машин, механізмів, устаткування та інших засобів виробництва, стан засобів колективного та індивідуального захисту, що використовуються працівником, а також санітарно-побутові умови повинні відповідати вимогам законодавства.

Сутність гарантій полягає в тому, що законодавство про охорону праці встановлює відповідні стандарти та нормативи, права та обов’язки щодо стоврення безпечних і нешкідливих умов праці, які є обов’язковими для сторін трудового договору при визначенні його змісту. Правові норми встановлюють, що умови, які погіршують правове становище працівників порівняно із законодавством про охорону праці, визнаються недійсними.

Умови трудового договору не можуть містити положень, що суперечать законам та іншим нормативно-правовим актам з охорони праці.

Під час укладання трудового договору роботодавець повинен проінформувати працівника під розписку про умови праці та про наявність на його робочому місці небезпечних і шкідливих виробничих факторів, які ще не усунуто, можливі наслідки їх впливу на здоров’я та про права працівника на пільги і компенсації за роботу в таких умовах відповідно до законодавства і колективного договору.

Працівнику не може пропонуватися робота, яка за медичним висновком протипоказана йому за станом здоров’я. До виконання робіт підвищеної небезпеки та тих, що потребують професійного добору, допускаються особи за наявності висновку психофізіологічної експертизи.

Усі працівники згідно із законом підлягають загальнообов’язковому державному соціальному страхуванню від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності.

Працівник має право відмовитися від дорученої роботи, якщо створилася виробнича ситуація, небезпечна для його життя чи здоров’я або для людей, які його оточують, або для виробничого середовища чи довкілля. Він зобов’язаний негайно повідомити про це безпосереднього керівника або роботодавця. Факт наявності такої ситуації за необхідності підтверджується спеціалістами з охорони праці підприємства за участю представника профспілки, членом якої він є, або уповноваженої працівниками особи з питань охорони праці (якщо професійна спілка на підприємстві не створювалася), а також страхового експерта з охорони праці.

Працівник має право розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо роботодавець не виконує законодавства про охорону праці, не додержується умов колективного договору з цих питань. У цьому разі працівникові виплачується вихідна допомога в розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного заробітку.

Працівника, який за станом здоров’я відповідно до медичного висновку потребує надання легшої роботи, роботодавець повинен перевести за згодою працівника на таку роботу на термін, зазначений у медичному висновку, і у разі потреби встановити скорочений робочий день та організувати проведення навчання працівника з набуття іншої професії відповідно до законодавства.

На час зупинення експлуатації підприємства, цеху, дільниці, окремого виробництва або устаткування органом державного нагляду за охороною праці чи службою охорони праці за працівником зберігаються місце роботи, а також середній заробіток.

Працівники, зайняті на роботах з важкими та шкідливими умовами праці,         безоплатно                 забезпечуються                             лікувально-профілактичним харчуванням, молоком або рівноцінними харчовими продуктами, газованою солоною водою, мають право на оплачувані перерви санітарно-оздоровчого призначення, скорочення тривалості робочого часу, додаткову оплачувану відпустку, пільгову пенсію, оплату праці у підвищеному розмірі та інші пільги і компенсації, що надаються в порядку, визначеному законодавством. У разі роз’їзного характеру роботи працівникові виплачується грошова компенсація на придбання лікувально-профілактичного харчування, молока або рівноцінних йому харчових продуктів на умовах, передбачених колективним договором.

Роботодавець може за свої кошти додатково встановлювати за колективним договором (угодою, трудовим договором) працівникові пільги і компенсації, не передбачені законодавством.

Протягом дії укладеного з працівником трудового договору роботодавець повинен, не пізніш як за 2 місяці, письмово інформувати  працівника про зміни виробничих умов та розмірів пільг і компенсацій, з урахуванням тих, що надаються йому додатково.

На роботах із шкідливими і небезпечними умовами праці, а також роботах, пов’язаних із забрудненням або несприятливими метеорологічними умовами, працівникам видаються безоплатно за встановленими нормами спеціальний одяг, спеціальне взуття та інші засоби індивідуального захисту, а також мийні та знешкоджувальні засоби. Працівники, які залучаються до разових робіт, пов’язаних з ліквідацією наслідків аварій, стихійного лиха тощо, що не передбачені трудовим договором, повинні бути забезпечені зазначеними засобами.

Роботодавець зобов’язаний забезпечити за свій рахунок придбання, комплектування, видачу та утримання засобів індивідуального захисту відповідно до нормативно-правових актів з охорони праці та колективного договору.

У разі передчасного зношення цих засобів не з вини працівника роботодавець зобов’язаний замінити їх за свій рахунок. У разі придбання працівником спецодягу, інших засобів індивідуального захисту, мийних та знешкоджувальних засобів за свої кошти роботодавець зобов’язаний компенсувати всі витрати на умовах, передбачених колективним договором. Згідно з колективним договором роботодавець може додатково, понад встановлені норми, видавати працівникові певні засоби індивідуального захисту, якщо фактичні умови праці цього працівника вимагають їх застосування.

 

• Праця жінок

Трудове законодавство України в питаннях охорони праці особливу увагу приділяє охороні праці жінок, неповнолітніх, осіб з інвалідністю. Статті 10, 11 та 12 Закону України «Про охорону праці» присвячені охороні праці зазначених осіб.

Кодекс законів про працю України главу ХІІ присвятив праці жінок. З урахуванням фізіологічних особливостей жіночого організму і виконання жінками функції материнства законодавством про працю встановлено додаткові гарантії для жінок, метою яких є попередження впливу на здоров’я жінок шкідливих і небезпечних виробничих факторів, а також забезпечення створення умов, які дозволяють жінкам поєднувати працю з материнством. За своїм змістом ці гарантії спрямовано або на певні обмеження в сфері застосування праці жінок, або на встановлення додаткових пільг для жінок у період виконання ними функції материнства. Найбільш серйозні гарантії передбачено для вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років, а також одиноких матерів за наявності дитини до чотирнадцяти років або дитини з інвалідністю.

 У законодавстві про працю України виділяються спеціальні норми про охорону праці жінок, якими передбачено, по-перше, охорону праці усіх працюючих жінок, по-друге, охорону праці жінок у зв’язку з материнством.

Стаття 174 Кодексу законів про працю України забороняє застосування праці жінок на важких роботах і на роботах із шкідливими або небезпечними умовами праці, а також на підземних роботах, крім деяких підземних робіт (нефізичних робіт або робіт по санітарному та побутовому обслуговуванню).

Забороняється також залучення жінок до підіймання і переміщення речей, маса яких перевищує встановлені для них граничні норми.

Перелік важких робіт та робіт із шкідливими і небезпечними умовами праці, на яких забороняється застосування праці жінок, а також граничні норми підіймання і переміщення важких речей жінками затверджуються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я, за погодженням із центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони праці.

Не допускається залучення жінок до робіт у нічний час, за винятком тих галузей народного господарства, де це викликається особливою необхідністю і дозволяється як тимчасовий захід.

Перелік цих галузей і видів робіт із зазначенням максимальних термінів застосування праці жінок у нічний час затверджується Кабінетом Міністрів України.

Зазначені вище обмеження не поширюються на жінок, які працюють на підприємствах, де зайняті лише члени однієї сім’ї.

Не допускається залучення до робіт у нічний час, до надурочних робіт і робіт у вихідні дні і направлення у відрядження вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до трьох років.

Жінки, що мають дітей віком від трьох до чотирнадцяти років або дітей з інвалідністю, не можуть залучатись до надурочних робіт або направлятись у відрядження без їх згоди (ст. 177 Кодексу).

Вагітним жінкам відповідно до медичного висновку знижуються норми виробітку, норми обслуговування або вони переводяться на іншу роботу, яка є легшою і виключає вплив несприятливих виробничих факторів, із збереженням середнього заробітку за попередньою роботою.

До вирішення питання про надання вагітній жінці відповідно до медичного висновку іншої роботи, яка є легшою і виключає вплив несприятливих виробничих факторів, вона підлягає звільненню від роботи із збереженням середнього заробітку за всі пропущені внаслідок цього робочі дні за рахунок підприємства, установи, організації.

Жінки, які мають дітей віком до трьох років, в разі неможливості виконання попередньої роботи переводяться на іншу роботу із збереженням  середнього заробітку за попередньою роботою до досягнення дитиною віку трьох років.

Закон України «Про державну допомогу сімям з дітьми» та Закон України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування» передбачають право жінки на допомогу зв’язку з вагітністю та пологами, а Кодекс законів про працю України (стаття 179) встановлюють право жінок на відпустки у зв’язку з вагітністю, пологами і для догляду за дитиною.

На підставі медичного висновку жінкам надається оплачувана відпустка у зв’язку з вагітністю та пологами тривалістю 70 календарних днів до пологів і 56 (у разі народження двох і більше дітей та у разі ускладнення пологів – 70) календарних днів після пологів, починаючи з дня пологів.

Тривалість відпустки у зв’язку з вагітністю та пологами обчислюється сумарно і становить 126 календарних днів (140 календарних днів – у разі народження двох і більше дітей та у разі ускладнення пологів). Вона надається жінкам повністю незалежно від кількості днів, фактично використаних до пологів.

За бажанням жінки їй надається відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з виплатою за ці періоди допомоги відповідно до законодавства.

Підприємства, установи та організації за рахунок власних коштів можуть надавати жінкам частково оплачувану відпустку.

Жінкам, які усиновили новонароджених дітей безпосередньо з пологового будинку, надається відпустка з дня усиновлення тривалістю 56 календарних днів (70 календарних днів – при усиновленні двох і більше дітей) з виплатою державної допомоги у встановленому порядку.

Жінкам, які усиновили дитину з числа дітей-сиріт або дітей, позбавлених батьківського піклування, старше трьох років, надається одноразова оплачувана відпустка у зв’язку з усиновленням дитини тривалістю 56 календарних днів (70 календарних днів – при усиновленні двох і більше дітей) без урахування святкових і неробочих днів після набрання законної сили рішенням про усиновлення дитини. Ця відпустка може бути використана також батьком дитини.

Жінкам, які усиновили дитину (або одночасно двох і більше дітей), надаються відпустки для догляду за нею на умовах і в порядку, встановлених статтями 179 і 181 Кодексу.

Жінці, яка працює і має двох або більше дітей віком до 15 років, або дитину з інвалідністю, або яка усиновила дитину, матері особи з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, одинокій матері, батьку дитини або особи з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, який виховує їх без матері (у тому числі у разі тривалого перебування матері в лікувальному закладі), а також особі, яка взяла під опіку дитину або особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, надається щорічно додаткова  оплачувана відпустка тривалістю 10 календарних днів без урахування святкових і неробочих днів (стаття 73 Кодексу).

За наявності декількох підстав для надання цієї відпустки її загальна тривалість не може перевищувати 17 календарних днів (ст. 182^-1 Кодексу).

Забороняється відмовляти жінкам у прийнятті на роботу і знижувати їм заробітну плату з мотивів, пов’язаних з вагітністю або наявністю дітей віком до трьох років, а одиноким матерям – за наявністю дитини віком до чотирнадцяти років або дитини з інвалідністю.

При відмові у прийнятті на роботу зазначеним категоріям жінок власник або уповноважений ним орган зобов’язані повідомляти їм причини відмови у письмовій формі. Відмову у прийнятті на роботу може бути оскаржено у судовому порядку.

Звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років (до шести років – частина шоста статті 179 Кодексу), одиноких матерів при наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини з інвалідністю з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов’язковим працевлаштуванням. Обов’язкове працевлаштування зазначених жінок здійснюється також у випадках їх звільнення після закінчення строкового трудового договору. На період працевлаштування за ними зберігається середня заробітна плата, але не більше трьох місяців з дня закінчення строкового трудового договору.

Власник або уповноважений ним орган повинен у разі необхідності видавати вагітним жінкам і жінкам, які мають дітей віком до чотирнадцяти років або дітей з інвалідністю, путівки до санаторіїв та будинків відпочинку безкоштовно або на пільгових умовах, а також подавати їм матеріальну допомогу.

 

• Праця молоді

Держава гарантує працездатній молоді рівне з іншими громадянами право на працю. Особливості праці неповнолітніх встановлюються законодавством України.

Неповнолітні, тобто особи, що не досягли вісімнадцяти років, у трудових правовідносинах прирівнюються у правах до повнолітніх, а в галузі охорони праці, робочого часу, відпусток та деяких інших умов праці користуються пільгами, встановленими законодавством України. Це положення Кодексу законів про працю України підтверджується такими нормативно-правовими актами, як: Закон України «Про охорону праці» (стаття 11 під назвою «Охорона праці неповнолітніх»); Закон України «Про відпустки» (ст. 6, ч. 7, 10 ст. 10) тощо.

 

На роботу приймаються особи з шістнадцяти років. За згодою одного із батьків або особи, що його замінює, можуть, як виняток, прийматись на роботу особи, які досягли п’ятнадцяти років.

Для підготовки молоді до продуктивної праці допускається прийняття на роботу учнів загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних і середніх спеціальних навчальних закладів для виконання легкої роботи, що не завдає шкоди здоров’ю і не порушує процесу навчання, у вільний від навчання час по досягненні ними чотирнадцятирічного віку за згодою одного з батьків або особи, що його замінює.

На кожному підприємстві, в установі, організації має вестися спеціальний облік працівників, які не досягли вісімнадцяти років.

Забороняється застосування праці осіб молодше вісімнадцяти років на важких роботах і на роботах з шкідливими або небезпечними умовами праці, а також на підземних роботах.

Забороняється також залучати осіб молодше вісімнадцяти років до підіймання і переміщення речей, маса яких перевищує встановлені для них граничні норми.

Перелік важких робіт і робіт із шкідливими і небезпечними умовами праці, а також граничні норми підіймання і переміщення важких речей особами молодше вісімнадцяти років затверджуються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров’я, за погодженням із центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони праці.

Усі особи молодше вісімнадцяти років приймаються на роботу лише після попереднього медичного огляду і в подальшому, до досягнення 21 року, щороку підлягають обов’язковому медичному оглядові (ст. 191 Кодексу).

Забороняється залучати працівників молодше вісімнадцяти років до нічних, надурочних робіт і робіт у вихідні дні.

Для робітників віком до вісімнадцяти років норми виробітку встановлюються виходячи з норм виробітку для дорослих робітників пропорційно скороченому робочому часу для осіб, що не досягли вісімнадцяти років.

Для молодих робітників, які поступають на підприємство, в організацію після закінчення загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних навчальних закладів, курсів, а також для тих, що пройшли навчання безпосередньо на виробництві, в передбачених законодавством випадках і розмірах та на визначені ним строки можуть затверджуватись знижені норми виробітку. Ці норми затверджуються власником або уповноваженим ним органом за погодженням з профспілковим комітетом.

Неповнолітнім встановлена скорочена тривалість робочого часу: для осіб 16-18 років – 36 годин на тиждень, 15-16 років (учням віком від 14 до 15  років, які працюють в період канікул) – 24 години на тиждень. Тривалість робочого часу учнів, які працюють протягом навчального року у вільний від навчання час, не може перевищувати половини максимальної тривалості робочого часу, передбаченої вище для осіб відповідного віку (ч. 1 ст. 51 Кодексу).

Заробітна плата працівникам молодше вісімнадцяти років при скороченій тривалості щоденної роботи виплачується в такому ж розмірі, як працівникам відповідних категорій при повній тривалості щоденної роботи.

Праця працівників молодше вісімнадцяти років, допущених до відрядних робіт, оплачується за відрядними розцінками, встановленими для дорослих працівників, з доплатою за тарифною ставкою за час, на який тривалість їх щоденної роботи скорочується порівняно з тривалістю щоденної роботи дорослих працівників.

Оплата праці учнів загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних і середніх спеціальних навчальних закладів, які працюють у вільний від навчання час, провадиться пропорційно відпрацьованому часу або залежно від виробітку. Підприємства можуть встановлювати учням доплати до заробітної плати.

Відповідно до ст. 6 Закону України «Про відпустки» особам віком до вісімнадцяти років надається щорічна основна відпустка тривалістю 31 календарний день.. Крім того, по-перше, щорічні відпустки таким працівникам надаються у зручний для них час, а, по-друге, щорічні відпустки працівникам віком до вісімнадцяти років повної тривалості у перший рік роботи надаються за їх заявою до настання шестимісячного терміну безперервної роботи на даному підприємстві, в установі, організації.

Працівникам, які навчаються у вищих навчальних закладах з вечірньою та заочною формами навчання, надаються додаткові відпустки у зв’язку з навчанням, а також інші пільги, передбачені законодавством.

Працівникам, які успішно навчаються без відриву від виробництва у вищих навчальних закладах з вечірньою та заочною формами навчання, надаються додаткові оплачувані відпустки:

• на період настановних занять, виконання лабораторних робіт, складання заліків та іспитів для тих, хто навчається на першому та другому курсах у вищих навчальних закладах: першого та другого рівнів акредитації з вечірньою формою навчання – 10 календарних днів, третього та четвертого рівнів акредитації з вечірньою формою навчання – 20 календарних днів, незалежно від рівня акредитації з заочною формою навчання – 30 календарних днів;
• на період настановних занять, виконання лабораторних робіт, складання заліків та іспитів для тих, хто навчається на третьому і наступних курсах у вищих навчальних закладах: першого та другого рівнів акредитації з вечірньою формою навчання – 20 календарних днів, третього та четвертого рівнів акредитації з вечірньою формою навчання – 30 календарних днів, незалежно від рівня акредитації з заочною формою навчання – 40 календарних днів;

• на період складання державних іспитів у вищих навчальних закладах незалежно від рівня акредитації – 30 календарних днів;
• на період підготовки та захисту дипломного проекту (роботи) студентам, які навчаються у вищих навчальних закладах з вечірньою та заочною формами навчання першого та другого рівнів акредитації, – два місяці, а у вищих навчальних закладах третього і четвертого рівнів акредитації – чотири місяці.

Тривалість додаткових оплачуваних відпусток працівникам, які здобувають другу (наступну) вищу освіту за заочною (вечірньою) формою навчання у навчальних закладах післядипломної освіти та вищих навчальних закладах, що мають у своєму підпорядкуванні підрозділи післядипломної освіти, визначається як для осіб, які навчаються на третьому і наступних курсах вищого навчального закладу відповідного рівня акредитації.

Працівникам, допущеним до складання вступних іспитів в аспірантуру з відривом або без відриву від виробництва, для підготовки та складання іспитів надається один раз на рік додаткова оплачувана відпустка з розрахунку 10 календарних днів на кожний іспит.

Працівникам, які навчаються без відриву від виробництва в аспірантурі та успішно виконують індивідуальний план підготовки, надається додаткова оплачувана відпустка тривалістю 30 календарних днів.

Для працівників, які навчаються у вищих навчальних закладах з вечірньою та заочною формами навчання, де навчальний процес має свої особливості, законодавством може встановлюватися інша тривалість відпусток у зв’язку з навчанням.

Відпустки, передбачені пунктами 1 і 2 частини першої та частиною четвертою статті 216 Кодексу, надаються впродовж навчального року.

Стосовно питання звільнення працівників молодше вісімнадцяти років з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, то воно допускається, крім додержання загального порядку звільнення, тільки за згодою районної (міської) служби у справах дітей. При цьому звільнення з підстав, зазначених в пунктах 1, 2 і 6 статті 40 Кодексу, провадиться лише у виняткових випадках і не допускається без працевлаштування (ст. 198 Кодексу).

Батьки, усиновителі і піклувальники неповнолітнього, а також державні органи та службові особи, на яких покладено нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю, мають право вимагати розірвання трудового договору з неповнолітнім, у тому числі й строкового, коли продовження його чинності загрожує здоров’ю неповнолітнього або порушує його законні інтереси (ст. 199 Кодексу).

 

• Праця осіб з інвалідністю

Закон України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» визначає основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні і гарантує їм рівні з усіма іншими громадянами можливості для участі в економічній, політичній і соціальній сферах життя суспільства, створення необхідних умов, які дають можливість особам з інвалідністю ефективно реалізувати права та свободи людини і громадянина та вести повноцінний спосіб життя згідно з індивідуальними можливостями, здібностями і інтересами.

Особою з інвалідністю є особа зі стійким розладом функцій організму, що при взаємодії із зовнішнім середовищем може призводити до обмеження її життєдіяльності, внаслідок чого держава зобов’язана створити умови для реалізації нею прав нарівні з іншими громадянами та забезпечити її соціальний захист.

З метою реалізації творчих і виробничих здібностей осіб з інвалідністю та з урахуванням індивідуальних програм реабілітації їм забезпечується право працювати на підприємствах, в установах, організаціях, а також займатися підприємницькою та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом.

Підприємства, установи і організації за рахунок коштів Фонду соціального захисту інвалідів або за рішенням місцевої ради за рахунок власних коштів у разі потреби створюють спеціальні робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, здійснюючи для цього адаптацію основного і додаткового обладнання, технічного оснащення і пристосування тощо з урахуванням обмежених можливостей осіб з інвалідністю.

Відмова в укладенні трудового договору або в просуванні по службі, звільнення за ініціативою адміністрації, переведення особи з інвалідністю на іншу роботу без її згоди з мотивів інвалідності не допускається, за винятком випадків, коли за висновком медико-соціальної експертизи стан його здоров’я перешкоджає виконанню професійних обов’язків, загрожує здоров’ю і безпеці праці інших осіб, або продовження трудової діяльності чи зміна її характеру та обсягу загрожує погіршенню здоров’я осіб з інвалідністю.

 

Забезпечення прав осіб з інвалідністю на працевлаштування та оплачувану роботу, в тому числі з умовою про виконання роботи вдома, здійснюється шляхом їх безпосереднього звернення до підприємств, установ, організацій чи до державної служби зайнятості.

Підбір робочого місця здійснюється переважно на підприємстві, де настала інвалідність, з урахуванням побажань особи з інвалідністю, наявних у неї професійних навичок і знань, а також рекомендацій медико-соціальної експертизи.

Підприємства, установи, організації, фізичні особи, які використовують найману працю, зобов’язані виділяти та створювати робочі місця для працевлаштування осіб з інвалідністю, у тому числі спеціальні робочі місця, створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації і забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені законодавством, надавати державній службі зайнятості інформацію, необхідну для організації працевлаштування осіб з інвалідністю, і звітувати Фонду соціального захисту інвалідів про зайнятість та працевлаштування осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Особам з інвалідністю, які не мають змоги працювати на підприємствах, в установах, організаціях, державна служба зайнятості сприяє у працевлаштуванні з умовою про виконання роботи вдома. Водночас такі особи можуть залучатися до оплачуваних громадських робіт за їх згодою.

Особа з інвалідністю, яка не досягла пенсійного віку, не працює, але бажає працювати, має право бути зареєстрованою у державній службі зайнятості як безробітна.

Рішення про визнання особи з інвалідністю безробітною і взяття її на облік для працевлаштування приймається центром зайнятості за місцем проживання особи з інвалідністю на підставі поданих нею рекомендації МСЕК та інших передбачених законодавством документів.

Державна служба зайнятості здійснює пошук підходящої роботи відповідно до рекомендацій МСЕК, наявних у особи з інвалідністю кваліфікації та знань, з урахуванням її побажань.

Державна служба зайнятості може за рахунок Фонду соціального захисту інвалідів надавати дотацію роботодавцям на створення спеціальних робочих місць для осіб з інвалідністю, зареєстрованих у державній службі зайнятості, а також проводити професійну підготовку, підвищення кваліфікації і перепідготовку цієї категорії осіб з інвалідністю у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України.

Для підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичних осіб, які використовують найману працю, установлюється норматив робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, – у кількості одного робочого місця.

Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно розраховують кількість робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю відповідно до нормативу, встановленого частиною першою статті 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні», і забезпечують працевлаштування осіб з інвалідністю.

Підприємства, установи, організації, у тому числі підприємства, організації громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, самостійно здійснюють працевлаштування осіб з інвалідністю у рахунок нормативів робочих місць виходячи з вимог статті 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні».

У межах зазначених нормативів здійснюється також працевлаштування осіб з інвалідністю унаслідок психічного розладу відповідно до Закону України «Про психіатричну допомогу».

Виконанням нормативу робочих місць у кількості, визначеній згідно з частиною першою статті 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні», вважається працевлаштування підприємством, установою, організацією, у тому числі підприємством, організацією громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичною особою, яка використовує найману працю, осіб з інвалідністю, для яких це місце роботи є основним.

До виконання підприємствами, установами, організаціями, фізичними особами, які використовують найману працю, нормативу робочих місць, визначеного згідно з частиною першою статті 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні», може бути зараховано забезпечення роботою осіб з інвалідністю на підприємствах, в організаціях громадських організацій осіб з інвалідністю шляхом створення господарських об’єднань підприємствами, установами, організаціями, фізичними особами, які використовують найману працю, та підприємствами, організаціями громадських організацій осіб з інвалідністю з метою координації виробничої, наукової та іншої діяльності для вирішення спільних економічних та соціальних завдань.

Керівники підприємств, установ, організацій, у тому числі підприємств, організацій громадських організацій осіб з інвалідністю, фізичні особи, які використовують найману працю, у разі незабезпечення виконання нормативів робочих місць для працевлаштування осіб з інвалідністю, неподання Фонду соціального захисту інвалідів звіту про зайнятість та  працевлаштування осіб з інвалідністю несуть відповідальність у встановленому законом порядку.

Підприємства, які використовують працю осіб з інвалідністю, зобов’язані створювати для них умови праці з урахуванням рекомендацій медико- соціальної експертної комісії та індивідуальних програм реабілітації, вживати додаткових заходів безпеки праці, які відповідають специфічним особливостям цієї категорії працівників.

У випадках, передбачених законодавством, роботодавець зобов’язаний організувати навчання, перекваліфікацію і працевлаштування осіб з інвалідністю відповідно до медичних рекомендацій.

Залучення осіб з інвалідністю до надурочних робіт і робіт у нічний час можливе лише за їх згодою та за умови, що це не суперечить рекомендаціям медико-соціальної експертної комісії.

 

• Трудові спори

Трудові спори – це не врегульовані шляхом безпосередніх переговорів суперечності (конфлікти) між власником підприємства, установи, організації (або його уповноваженим) і працівником (групою працівників, профспілками або іншим уповноваженим трудовим колективом органом), що виникають з приводу застосування норм законодавства про працю, зміни існуючих умов праці або встановлення нових і вирішуються у визначеному чинним законодавством порядку.

До трудових належать спори щодо порушення норм про:

• порядок переведення на іншу роботу;
• припинення або розірвання трудового договору;
• оплату праці та виплату заробітної плати;
• виплату винагороди (надбавок) за вислугу років;
• виплату винагороди за результатами річної роботи підприємства, гарантійних та компенсаційних сум;
• тривалість відпустки, порядок її надання та поділу на частини;
• порядок застосування дисциплінарного стягнення;
• порядок видачі та використання спецодягу, спецвзуття, інших засобів індивідуального захисту тощо.

Відповідно до ст. 221 Кодексу трудові спори розглядаються:

• комісіями по трудових спорах;
• районними, районними у місті, міськими чи міськрайонними судами.

Такий порядок розгляду трудових спорів, що виникають між працівником і власником або уповноваженим ним органом, застосовується незалежно від форми трудового договору. Хоча ст. 221 Кодексу встановила розгляд трудових спорів в комісіях по трудових спорах і судами, але в більшості випадків працівники звертаються за вирішенням спору до суду.

 

Установлений порядок розгляду трудових спорів не поширюється на спори про дострокове звільнення від виборної платної посади членів громадських та інших об’єднань громадян за рішенням органів, що їх обрали.

Безпосередньо в районних, районних у місті, міських чи міськрайонних судах розглядаються трудові спори за заявами:

• працівників підприємств, установ, організацій, де комісії по трудових спорах не обираються;
• працівників про поновлення на роботі незалежно від підстав припинення трудового договору, зміну дати і формулювання причини звільнення, оплату за час вимушеного прогулу або виконання нижчеоплачуваної роботи, за винятком спорів працівників, вказаних у частині третій статті 221 і статті 222 Кодексу;
• керівника підприємства, установи, організації (філіалу, представництва, відділення та іншого відокремленого підрозділу), його заступників, головного бухгалтера підприємства, установи, організації, його заступників, а також службових осіб органів доходів і зборів, яким присвоєно спеціальні звання, і службових осіб центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах державного фінансового контролю та контролю за цінами; керівних працівників, які обираються, затверджуються або призначаються на посади державними органами, органами місцевого самоврядування, а також громадськими організаціями та іншими об’єднаннями громадян, з питань звільнення, зміни дати і формулювання причини звільнення, переведення на іншу роботу, оплати за час вимушеного прогулу і накладання дисциплінарних стягнень, за винятком спорів працівників, вказаних у частині третій статті 221 і статті 222 Кодексу;
• власника або уповноваженого ним органу про відшкодування працівниками матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації;
• працівників у питанні застосування законодавства про працю, яке відповідно до чинного законодавства попередньо було вирішено власником або уповноваженим ним органом і виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) підприємства, установи, організації (підрозділу) в межах наданих їм прав;
• працівників про оформлення трудових відносин у разі виконання ними роботи без укладення трудового договору та встановлення періоду такої роботи.

Безпосередньо в районних, районних у місті, міських чи міськрайонних судах розглядаються також спори про відмову у прийнятті на роботу:

• працівників, запрошених на роботу в порядку переведення з іншого підприємства, установи, організації;

 

• молодих спеціалістів, які закінчили вищий навчальний заклад і в установленому порядку направлені на роботу на дане підприємство, в установу, організацію;
• вагітних жінок, жінок, які мають дітей віком до трьох років або дитину з інвалідністю, а одиноких матерів (батьків) – при наявності дитини віком до чотирнадцяти років;
• виборних працівників після закінчення строку повноважень;
• працівників, яким надано право поворотного прийняття на роботу;
• інших осіб, з якими власник або уповноважений ним орган відповідно до чинного законодавства зобов’язаний укласти трудовий договір (ст. 232 Кодексу).

Працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення – в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Для звернення власника або уповноваженого ним органу до суду в питаннях стягнення з працівника матеріальної шкоди, заподіяної підприємству, установі, організації, встановлюється строк в один рік з дня виявлення заподіяної працівником шкоди.

Встановлений вищеі строк застосовується і при зверненні до суду вищестоящого органу (ст. 233 Кодексу).

 

Запитання для повторення

1. Визначте поняття «трудове право», «трудові відносини», «похідні від трудових і пов’язані з ними відносини».
2. Охарактеризуйте джерела трудового права та визначте їх класифікацію.
3. Зазначте суб’єктів трудового права та правову основу їх статусу.
4. Визначте поняття трудового договору та його види.
5. Що означає випробування при прийнятті на роботу та яким особам воно не встановлюється?
6. Що таке переведення на іншу роботу і за яких умов воно допускається?
7. Визначте підстави припинення трудового договору.
8. За яких підстав трудовий договір може бути розірваний за ініціативою власника або уповноваженого ним органу?
9. Дайте визначення робочого часу та його тривалості.
10. Які категорії працюючих забороняється залучати до роботи в нічний час?
11. Визначте поняття часу відпочинку та його видів.
12. За яких умов допускається залучення окремих працівників до роботи у вихідні дні?
13. Які дні є святковими в Україні?
14. Що таке щорічна відпустка і які її види?

 

15. Визначте поняття заробітної плати та її види.
16. Охарактеризуйте поняття мінімальної заробітної плати та її гарантії.
17. Які існують види систем оплати праці?
18. Як оплачується робота у святкові і неробочі дні?
19. Охарактеризуйте строки і способи виплати заробітної плати.
20. Що таке трудова дисципліна і які заохочення можуть застосовуватися до працівників підприємств, установ, організацій?
21. Дайте визначення дисциплінарної відповідальності та її видів.
22. Які заходи стягнення застосовуються до працівників та за яких умов?
23. Визначте поняття та умови матеріальної відповідальності працівників.
24. Дайте характеристику видів матеріальної відповідальності працівників.
25. Що таке «охорона праці» та які її гарантії встановлені трудовим законодавством?
26. Визначте гарантії у сфері трудових прав жінок.
27. Які права мають неповнолітні працівники?
28. Що гарантує трудове законодавство працівникам, які навчаються без відриву від виробництва?
29. Яким чином гарантується право на працю особам з інвалідністю?
30. Дайте характеристику трудовим спорам. Визначте органи, в яких розглядаються трудові спори.

 

Основні поняття

Трудове право України – система встановлених або санкціонованих державою правових норм, якими врегульовуються трудові та тісно пов’язані з ними відносини суспільної організації праці.

Суб’єкти трудового права – це учасники індивідуальних, колективних трудових та інших відносин, які є предметом трудового права і які на підставі чинного законодавства наділяються суб’єктивними правами та відповідними обов’язками.

Професійна спілка (профспілка) – добровільна неприбуткова громадська організація, що об’єднує громадян, пов’язаних спільними інтересами за родом їх професійної (трудової) діяльності (навчання).

Трудовий договір – угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов’язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов’язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Контракт – особлива форма трудового договору, в якому строк його дії, права, обов’язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін.

Прогул – відсутність на роботі більше трьох годин протягом робочого дня без поважних причин.

Робочий час – період, встановлений законом чи договором, протягом якого працівник відповідно до правил внутрішнього трудового розпорядку зобов’язаний виконувати свою роботу, а роботодавець зобов’язаний забезпечити його роботою відповідно до договору.

Час відпочинку – час, протягом якого працівник звільняється від виконання трудових обов’язків і може його використовувати на свій розсуд.

Заробітна плата – це винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку за трудовим договором роботодавець виплачує працівникові за виконану ним роботу.

 

Мінімальна заробітна плата – це встановлений законом мінімальний розмір оплати праці за виконану працівником місячну (годинну) норму праці.

Трудова дисципліна – це встановлений нормами права порядок взаємовідносин учасників трудового процесу, що визначає точне виконання ними своїх трудових функцій.

Дисциплінарний проступок – виновне невиконання або неналежне виконання працівником покладених на нього законодавством про працю, колективним і трудовим договорами трудових обов’язків.

Трудове правопорушення – винне протиправне невиконання чи неналежне виконання трудових обов’язків – порушення трудової дисципліни працівником.

Матеріальна відповідальність – обов’язок працівника відшкодувати шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації внаслідок невиконання чи неналежного виконання трудових обов’язків у встановленому законом розмірі та порядку.

Трудові спори – це не врегульовані шляхом безпосередніх переговорів суперечності (конфлікти) між власником підприємства, установи, організації (або його уповноваженим) і працівником (групою працівників, профспілками або іншим уповноваженим трудовим колективом органом), що виникають з приводу застосування норм законодавства про працю, зміни існуючих умов праці або встановлення нових і вирішуються у визначеному чинним законодавством порядку

Література:

2. Конституція України: Закон України від 06.1996 р. № 254к/96-ВР –
3. Кодекс законів про працю України: Закон УРСР від 12.1971 р. № 322-VІІІ
4. Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку: Закон України від 12.1993 р. № 3721-ХІІ

4. Про відпустки: Закон України від 11.1996 р. № 504/96-ВР
5. Про охорону праці: Закон України від 10.1992 р. № 2694-ХІІ
6. Про державну допомогу сім’ям з дітьми: Закон України від 11.1992 р. № 2811-ХІІ
7. Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування: Закон України від 09.1999 р. №            1105-ХІV
8. Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні: Закон УРСР від 21.03.1991 р. № 875-ХІІ
9. Дмитренко Ю.П. Трудове право України: підручник / Ю.П. Дмитренко. – К.: Юрінком Інтер, 2009. – 624 с.
10. Кодекс законів про працю України: Науково-практичний коментар. – Харків: Консум, 2003. – 832 с.
11. Прокопенко В.І. Трудове право України: Підручник. Видання третє, перероб. та доповн. – Х.: Консум, – 528 с.
12. Щербина В.І. Трудове право України: Підручник / За ред. В.С. Венедіктова. – К.: Істина, 2008. – 384 с.

• Поняття права соціального захисту

Термін «соціальне забезпечення» означає форму матеріального забезпечення непрацездатних громадян, закріплений у Міжнародному Пакті про економічні, соціальні та культурні права, ухваленому Генеральною Асамблеєю Організації Об’єднаних Націй 16 грудня 1966 року.

Законодавчого визначення поняття «соціальне забезпечення» не існує, а в юридичній літературі відсутній єдиний погляд на це поняття.

Соціальне забезпечення – поєднання системи державного і недержавного матеріального забезпечення і соціального обслуговування в індивідуальній формі фізичних осіб, які перебувають у складних життєвих обставинах, на зазначених у законі чи договорі умовах зі спеціально створених для цього фондів.

У другій половині ХХ століття поряд з поняттям «соціальне забезпечення» з’явилось поняття «соціальний захист», яке дедалі ширше стало застосовуватися в міжнародних правових актах і зарубіжній юридичній практиці.

На думку багатьох науковців, термін «соціальний захист» є більш ширшим поняттям і включає в себе «соціальне забезпечення». На думку деяких дослідників, обидва ці терміни – слова-синоніми. «Соціальний захист» містить у собі «соціальне забезпечення», тобто «соціальний захист» – більш широке поняття.

Термін «соціальний захист» в Україні уперше було використано у прийнятому 3.08.1990 р. Законі Української РСР «Про економічну самостійність Української РСР», де серед головних цілей економічної самостійності держави було визначено соціальну захищеність кожного громадянина та закріплено положення стосовно забезпечення державою соціального захисту населення.

Термін «соціальний захист» розглядається у різних значеннях, зокрема: широкому – як функція держави, основний напрямок соціальної політики та вузькому – як соціальне забезпечення та допомога, що надається людині в зв’язку з настанням соціального ризику.

Стаття 46 Конституції України також використовує термін «соціальний захист», визначаючи право громадян на соціальний захист.

Вважаємо, що термін «соціальний захист» є більш ширшим поняттям і включає в себе «соціальне забезпечення». Соціальний захист – це сукупність правових, соціально-економічних, організаційних, фінансових заходів, спрямованих на забезпечення відповідного рівня життя населення країни при настанні соціальних ризиків.

З появою поняття соціального забезпечення пов’язано виникнення нової самостійної галузі права – права соціального забезпечення, а пізніше, з появою терміну «соціальний захист», деякі дослідники використовують назву – право соціального захисту. Але, водночас, офіційна назва галузі використовує поняття права соціального забезпечення, хоча, на нашу думку, її назвою має бути право соціального захисту. Тому ми використовуємо обидва ці поняття.

Право соціального захисту, як і будь-яка інша самостійна галузь права, має власний предмет і метод правового регулювання, власні принципи, правові джерела, організаційно-правові форми його здійснення, які розкривають специфіку правового регулювання цієї галузі права.

Предметом права соціального захисту є система суспільних відносин із задоволення першочергових і найнеобхідніших потреб тих громадян та їх сімей, які з об’єктивних, визнаних суспільством (державою) поважних причин опинились у складній (здебільшого негативній) життєвій ситуації, шляхом надання їм матеріального забезпечення чи допомоги в різних організаційно-правових формах.

Предметом правового регулювання права соціального захисту виступають наступні види суспільних відносин:

• відносини з обов’язкового державного соціального страхування;
• пенсійні відносини, які засновані на засадах обов’язкового соціального страхування, а також відносини з пенсійного забезпечення окремих категорій громадян;
• відносини з приводу забезпечення громадян допомогами;
• відносини з приводу надання громадянам натуральних соціальних послуг, медичної допомоги і лікування;
• відносини з приводу забезпечення громадян компенсаційними виплатами;
• відносини з недержавного пенсійного забезпеченя;
• відносини з приводу встановлення юридичних фактів, реалізації і захисту права на той або інший вид соціального захисту, тобто відносини процедурного і процесуального характеру.

У ринкових умовах все більшого значення набувають відносини із загальнообов’язкового державного соціального страхування, а також відносини з приводу додаткового недержавного пенсійного забезпечення, медичного страхування та обслуговування на засадах соціального партнерства.

У праві соціального захисту використовуються два основні методи правового регулювання: диспозитивний та імперативний. Під диспозитивним розуміють децентралізований спосіб впливу на суспільні відносини, за якого правове регулювання здійснюється на засадах автономії, координації юридичної рівності суб’єктів, непідпорядкованості їх між  собою. За допомогою цього методу в більшості випадків регламентується поведінка громадян. Імперативний метод – це централізований спосіб впливу на суспільні відносини, що базується на відносинах субординації (підпорядкування) між учасниками цих відносин. Цей метод використовується для регулювання компетенції органів соціального захисту.

Правове регулювання суспільних відносин у сфері соціального захисту здійснюється за допомогою таких прийомів, як дозвіл, припис, заборона. Іхня комбінація складає той чи інший метод права соціального захисту.

Дозвіл – це наділення громадянина такими правами, які дають йому можливість на свій розсуд претендувати чи ні на конкретний вид соціального захисту.

Припис (наказ) – це обов’язок громадянина чи органу соціального захисту населення вчинити вказані в законі дії. Так, наприклад, норми права зобов’язують орган соціального захисту надати конкретний вид соціального захисту при зверненні особи до цього органу із заявою і необхідними документами. Пенсіонер зобов’язаний повідомити орган Пенсійного фонду про обставини, що спричиняють зміну розміру пенсії або припинення її виплати.

Заборона – покладення на суб’єктів соціально-забезпечувальних правовідносин обов’язку утриматися від вчинення конкретних дій (наприклад, заборона підприємствам та організаціям видавати недостовірні документи.)

Право соціального захисту має різноманітні форми, види, джерела та принципи.

 

• Форми та види соціального захисту

Соціальний захист населення в Україні здійснюється в різноманітних організаційно-правових формах. Організаційно-правова форма соціального захисту – це об’єднана спільними принципами та методами здійснення сукупність юридичних, фінансових, організаційних засобів соціального захисту окремих категорій населення. Виділяють наступні форми соціального захисту:

• загальнообов’язкове державне соціальне страхування;
• державну соціальну допомогу;
• спеціальний соціальний захист;
• додатковий соціальний захист;
• недержавне соціальне забезпечення.

Основною організаційно-правовою формою у системі соціального захисту є загальнообов’язкове державне соціальне страхування, яке, в свою чергу, становить підсистему соціального захисту і передбачає декілька видів такого страхування зі створенням відокремлених фондів та умов надання соціальних виплат і послуг.

Основи законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування (далі – Основи) передбачають наступні види страхування:

• пенсійне страхування;
• страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності;
• медичне страхування;
• страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності;
• страхування на випадок безробіття;
• інші види страхування, передбачені законами України (ст. 4 Основ). Наступною формою є державна соціальна допомога. В національному законодавстві України використовуються різні правові терміни: державна допомога, державна соціальна допомога, соціальна допомога, тимчасова державна допомога, натуральна допомога, грошова допомога тощо. В той же час в більшості законодавчих актів такі допомоги називаються соціальними.

Спеціальний соціальний захист є формою соціального захисту, яка передбачає спеціальні (відмінні від загальних) умови його здійснення стосовно певного, визначеного законами, кола осіб.

Додатковий соціальний захист стосується таких категорій населення як діти-сироти і діти, позбавлені батьківського піклування, біженці, внутрішньо переміщені особи та інші.

З прийняттям Закону України «Про недержавне пенсійне забезпечення» з’являється нова організаційно-правова форма як недержавне соціальне забезпечення, яка здійснює соціальний захист через недержавні пенсійні фонди, банківські установи, страхові організації та інші недержавні соціальні заклади.

Ті матеріальні блага, які надаються в рамках певної організаційно- правової форми, називаються видами соціального захисту. Незалежно від того, через яку організаційно-правову форму здійснюється соціальний захист, він поділяється на такі види:

• грошові виплати –форма матеріальної допомоги, що полягає у грошових виплатах готівкою (пенсії, державна допомога);
• натуральна допомога – форма матеріальної допомоги, що полягає в наданні індивіду певних товарів (продуктів харчування, одягу, медикаментів), яке не передбачає оплати за них ні в грошовій, ні в близькій до готівки (талони, картки) формах. Це може бути допомога у прибиранні приміщення, пранні білизни, дотриманні особистої гігієни, виконанні різних видів дрібних ремонтних робіт у приміщенні, ремонт одягу та взуття, забезпечення паливом);
• пільги – це повне або часткове звільнення певних категорій громадян (за ознакою віку, статі, посади, заслуг, місця проживання тощо) від дотримання встановлених законом загальних вимог і правил, виконання певних обов’язків (позачергове встановлення квартирного телефону, позачергове або першочергове забезпечення житлом, зарахування до навчальних закладів поза конкурсом тощо;
• субсидії – це адресна безготівкова допомога сім’ї, яка надається на погашення витрат з оплати житлово-комунальних послуг;
• медична допомога (виклик лікаря, надання допомоги в проведенні періодичних медичних оглядів та госпіталізації, відвідування хворих у закладах охорони здоров’я, організація консультацій лікарів та інших спеціалістів);
• лікарські засоби;
• технічні засоби реабілітації – протезно-ортопедичні вироби, в тому числі ортопедичне взуття, спеціальні засоби для самообслуговування та догляду, засоби для пересування, допоміжні засоби для особистої рухомості, переміщення та підйому, меблі та оснащення; спеціальні засоби для орієнтування, спілкування та обміну інформації;
• соціальні послуги – вид діяльності, спрямований на задоволення основних соціальних потреб індивіда (інформаційних, освітніх, у медичній, психологічній допомозі тощо) з метою сприяння його успішному соціальному функціонуванню. Можуть надаватись у вигляді соціального, профорієнтаційного, психологічного та юридичного консультування, допомоги в пошуку роботи, медичної допомоги, а також освітні послуги, побутові послуги по догляду вдома одиноких непрацездатних громадян тощо;
• соціальне обслуговування – система соціальних заходів, яка передбачає сприяння, підтримку і послуги, що надають соціальні служби окремим особам чи групам населення для подолання або пом’якшення життєвих труднощів, підтримки їх соціального статусу та повноцінної життєдіяльності.

 

• Джерела права соціального захисту

Як і кожна галузь права, право соціального захисту має свої джерела, під якими розуміються нормативно-правові акти як зовнішня форма правотворчої діяльності компетентних та інших уповноважених органів для врегулювання суспільних відносин у сфері соціального захисту.

Джерела права соціального захисту класифікуються за різними критеріями. За юридичною силою вони поділяються на закони та підзаконні акти. До першої групи належать Конституція України як Основний Закон держави, Основи законодавства України і закони. Закони, як нормативно- правові акти, наділені вищою юридичною силою, і тому всі інші правові акти (підзаконні) повинні відповідати Конституції і законам України, і ні в чому не суперечити. Такими нормативно-правовими актами, зокрема, є:

• Конституція України, яка займає головне місце серед джерел права соціального захисту (статті 1, 3, 8, 17, 22, 24, 46, 49, 51, 52, 55, 92);
• Основи законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від 01.1998 р.;
• Закон України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування» від 09.1999 р.;
• Закон України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» від 03.2000 р.;
• Закон України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» від 07.2003 р.;
• Закон України «Про недержавне пенсійне забезпечення» від 09.07.2003 р.;
• Закон України «Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи» від 07.2011 р.;
• Закон України «Про державну допомогу сім’ям з дітьми» від 01.06.2000 р.;
• Закон України «Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям» від 06.2000 р.;
• Закон України «Про державну соціальну допомогу особам з інвалідністю з дитинства та дітям з інвалідністю» від 11.2000 р.;
• Закон України «Про державну соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію, та особам з інвалідністю» від 05.2004 р.;
• Закон України «Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи» від 07.2011 р. та інші.

Підзаконні нормативно-правові акти видаються на підставі законів для їх виконання та конкретизації законодавчих положень. Вони поділяються на акти Президента України, акти Кабінету Міністрів України, акти інших державних органів.

Так, прикладом акту Президента України є Указ Президента України «Про одноразову винагороду жінкам, яким присвоєно почесне звання України “Мати-героїня» № 1254/2007 від 25.12.2007 р.

Актами Кабінету Міністрів України, зокрема, є:

• Постанова Кабінету Міністрів України від 11.2013 р. № 917 «Деякі питання встановлення лікарсько-консультативними комісіями інвалідності дітям», якою затверджені Положення про лікарсько-консультативну комісію та Порядок встановлення лікарсько-консультативними комісіями інвалідності дітям;
• Постанова Кабінету Міністрів України від 08.2014 р. № 413 «Про затвердження Порядку надання та позбавлення статусу учасника бойових дій осіб, які захищали незалежність, суверенітет та територіальну цілісність

 

України і брали безпосередню участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення чи у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації в Донецькій та Луганській областях, забезпеченні їх здійснення;

• Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку надання статусу особи з інвалідністю внаслідок війни особам, які отримали інвалідність внаслідок поранення, контузії, каліцтва або захворювання, одержаних під час безпосередньої участі в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення» від 09.2015 р. № 685;
• Постанова Кабінету Міністрів України від 09.2016 р. № 622 «Деякі питання пенсійного забезпечення окремих категорій осіб», якою затверджений Порядок призначення пенсій деяким категоріям осіб.

Актами інших державних органів є:

• Постанова Правління Пенсійного фонду України від 06.2014 р. № 10-1, якою затверджено Положення про реєстр застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов’язкового державного соціального страхування;
• Постанова Правління Пенсійного фонду України від 07.2014 р. № 13-4 «Про органи, що здійснюють виплату пенсії та надання соціальних послуг громадянам України, які проживають на території Автономної Республіки Крим та м. Севастополя»;
• наказ Міністерства соціальної політики України «Про затвердження Порядку надання допомоги по безробіттю, у тому числі одноразової її виплати для організації безробітним підприємницької діяльності» від 15.06.2015 № 613 та інші.

 

• Принципи права соціального захисту

Будь яка самостійна галузь права має власні принципи, під якими розуміються засадничі ідеї, вихідні положення, крізь які проявляється зміст права як системи норм. Дослідники права соціального захисту визначають різноманітні принципи, серед яких є ті, що закріплені законодавчо.

Так, стаття 7 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» закріпила принципи, за якими здійснюється загальнообов’язкове державне пенсійне страхування. Такими принципами є:

• законодавче визначення умов і порядку здійснення загальнообов’язкового державного пенсійного страхування;
• обов’язковість страхування осіб, які працюють на умовах трудового договору (контракту) та інших підставах, передбачених законодавством, а також осіб, які забезпечують себе роботою самостійно, фізичних осіб – підприємців;

 

• право на добровільну участь у системі загальнообов’язкового пенсійного страхування осіб, які відповідно до цього Закону не підлягають загальнообов’язковому державному пенсійному страхуванню;
• заінтересованість кожної працездатної особи у власному матеріальному забезпеченні після виходу на пенсію;
• рівноправність застрахованих осіб щодо отримання пенсійних виплат та виконання обов’язків стосовно сплати страхових внесків на загальнообов’язкове державне пенсійне страхування;
• диференціація розмірів пенсій залежно від тривалості страхового стажу та розміру заробітної плати (доходу);
• солідарність та субсидування в солідарній системі;
• фінансування видатків на виплату пенсій, надання соціальних послуг за рахунок страхових внесків, бюджетних коштів і коштів цільових фондів;
• спрямування частини страхових внесків до накопичувальної системи пенсійного страхування для здійснення оплати договорів страхування довічної пенсії і одноразової виплати залежно від розмірів накопичень застрахованої особи з урахуванням інвестиційного доходу;
• державні гарантії реалізації застрахованими особами своїх прав, передбачених цим Законом;
• гласність, прозорість та доступність діяльності Пенсійного фонду;
• обов’язковість фінансування за рахунок коштів Пенсійного фонду витрат, пов’язаних з виплатою пенсій та наданням соціальних послуг, в обсягах, передбачених Законом;
• цільове та ефективне використання коштів загальнообов’язкового державного пенсійного страхування;
• відповідальність суб’єктів системи загальнообов’язкового державного пенсійного страхування за порушення норм Закону, а також за невиконання або неналежне виконання покладених на них обов’язків.
• пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.

Крім вищеназваного Закону, який закріпив принципи пенсійного страхування, інший нормативно-правовий акт – Закон України «Про недержавне пенсійне забезпечення» у статті 4 закріпив принципи недержавного пенсійного забезпечення, якими є:

• законодавче визначення умов недержавного пенсійного забезпечення;
• заінтересованість фізичних осіб у недержавному пенсійному забезпеченні;
• добровільність створення пенсійних фондів юридичними та фізичними особами, об’єднаннями фізичних осіб та об’єднаннями юридичних осіб;

 

• добровільна участь фізичних осіб у системі недержавного пенсійного забезпечення та вибору виду пенсійної виплати, крім випадків, передбачених цим Законом;
• добровільність прийняття роботодавцем рішення про здійснення пенсійних внесків на користь своїх працівників до системи недержавного пенсійного забезпечення;
• економічна заінтересованість роботодавця у здійсненні пенсійних внесків на користь своїх працівників до системи недержавного пенсійного забезпечення;
• неможливість необґрунтованої відмови роботодавця від здійснення пенсійних внесків до системи недержавного пенсійного забезпечення на користь своїх працівників, якщо роботодавець розпочав здійснення таких пенсійних внесків;
• рівноправність всіх учасників пенсійного фонду, які беруть участь в одній пенсійній схемі;
• розмежування та відокремлення активів пенсійного фонду від активів інших суб’єктів недержавного пенсійного забезпечення та накопичувального пенсійного страхування з метою захисту майнових прав учасників пенсійного фонду та унеможливлення банкрутства пенсійного фонду;
• визначення розміру пенсійної виплати залежно від суми пенсійних коштів, облікованих на індивідуальному пенсійному рахунку учасника фонду або застрахованої особи;
• гарантування фізичним особам реалізації прав, наданих їм цим Законом;
• цільове та ефективне використання пенсійних коштів;
• державне регулювання розміру тарифів на послуги, що надаються у системі недержавного пенсійного забезпечення;
• відповідальність суб’єктів системи недержавного пенсійного забезпечення за порушення норм, передбачених цим Законом та іншими нормативно-правовими актами;
• державне регулювання діяльності з недержавного пенсійного забезпечення та нагляду за його здійсненням.

Закон України «Про соціальні послуги» закріплює, що надання соціальних послуг ґрунтується на таких принципах:

• адресності та індивідуального підходу;
• доступності та відкритості;
• добровільності вибору отримання чи відмови від надання соціальних послуг;
• гуманності;
• комплексності;
• максимальної ефективності використання бюджетних та позабюджетних коштів суб’єктами, що надають соціальні послуги;
• законності;
• соціальної справедливості;
• забезпечення конфіденційності суб’єктами, що надають соціальні послуги;
• дотримання суб’єктами, що надають соціальні послуги, державних стандартів соціальних послуг, етичних норм і правил (ст. 3 Закону України «Про соціальні послуги»).

Як бачимо, законодавство України приділяє багато уваги законодавчому визначенню принципів, на яких здійснюється соціальний захист населення України.

 

• Система пенсійного забезпечення України.

Стаття 2 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» визначає систему пенсійного забезпечення в Україні, яка складається з трьох рівнів.

Перший рівень – солідарна система загальнообов’язкового державного пенсійного страхування (далі – солідарна система), що базується на засадах солідарності і субсидування та здійснення виплати пенсій і надання соціальних послуг за рахунок коштів Пенсійного фонду на умовах та в порядку, передбачених вищезазначеним Законом.

Другий рівень – накопичувальна система загальнообов’язкового державного пенсійного страхування (далі – накопичувальна система пенсійного страхування), що базується на засадах накопичення коштів застрахованих осіб у Накопичувальному фонді або у відповідних недержавних пенсійних фондах – суб’єктах другого рівня системи пенсійного забезпечення та здійснення фінансування витрат на оплату договорів страхування довічних пенсій і одноразових виплат на умовах та в порядку, передбачених законом.

Третій рівень – система недержавного пенсійного забезпечення, що базується на засадах добровільної участі громадян, роботодавців та їх об’єднань у формуванні пенсійних накопичень з метою отримання громадянами пенсійних виплат на умовах та в порядку, передбачених законодавством про недержавне пенсійне забезпечення.

Перший та другий рівні системи пенсійного забезпечення в Україні становлять систему загальнообов’язкового державного пенсійного страхування.

Другий та третій рівні системи пенсійного забезпечення в Україні становлять систему накопичувального пенсійного забезпечення.

Для окремих категорій громадян законами України можуть встановлюватися умови, норми і порядок їх пенсійного забезпечення, відмінні від загальнообов’язкового державного пенсійного страхування і недержавного пенсійного забезпечення.

Громадяни України можуть бути учасниками та отримувати пенсійні виплати одночасно з різних рівнів системи пенсійного забезпечення в Україні. Обов’язковість участі або обмеження щодо участі громадян у відповідних рівнях системи пенсійного забезпечення в Україні та отримання пенсійних виплат встановлюються законами з питань пенсійного забезпечення.

 

• Пенсійне забезпечення в Україні

Світова доктрина соціального забезпечення полягає в тому, що будь-яка особа, яка не має достатніх засобів до існування і яка не може власними зусиллями заробляти собі на життя, утримувати себе і свою сім’ю, повинна мати право на забезпечення за рахунок суспільства або спеціально створених фондів.

Утримання непрацездатних членів суспільства здійснюється через пенсійне забезпечення (пенсійне страхування), тобто шляхом виплати різних видів пенсії.

Пенсія – щомісячна пенсійна виплата в солідарній системі загальнообов’язкового державного пенсійного страхування, яку отримує застрахована особа в разі досягнення нею передбаченого Законом України

«Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» пенсійного віку чи визнання її особою з інвалідністю, або отримують члени її сім’ї у випадках, визначених вищеназваним Законом.

Відповідно до Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» в солідарній системі призначаються такі пенсійні виплати:

• пенсія за віком;
• пенсія по інвалідності;
• пенсія у зв’язку з втратою годувальника.

За рахунок коштів накопичувальної системи пенсійного страхування, що обліковуються на накопичувальних пенсійних рахунках Накопичувального фонду або на індивідуальних пенсійних рахунках у відповідних недержавних пенсійних фондах – суб’єктах другого рівня системи пенсійного забезпечення, здійснюються такі пенсійні виплати, як довічні пенсії і одноразова виплата.

Розглянемо види пенсій.

 

• Пенсія за віком

Пенсія за віком – це щомісячна грошова виплата у солідарній системі загальнообов’язкового державного пенсійного страхування особам, які досягли відповідного віку та мають необхідний страховий стаж, із Пенсійного фонду України. Пенсія за віком поділяється на два види: перший – пенсія за віком на загальних умовах, другий – пенсія за віком на пільгових умовах.

Пенсія за віком на загальних умовах призначається за таких умов: досягнення пенсійного віку, тобто 60 років та наявності певного страхового стажу.

У зв’язку з підвищенням пенсійного віку для жінок з 1.10.2011 р. до 60 років, Законом передбачено поступове його підвищення. Підвищення пенсійного віку для жінок здійснюється поступово.

До досягнення віку 60 років право на пенсію за віком мають жінки 1961 року народження і старші після досягнення ними такого віку:

• 55 років – які народилися до 30 вересня 1956 року включно;
• 55 років 6 місяців – які народилися з 1 жовтня 1956 року по 31 березня

1957 року;

• 56 років – які народилися з 1 квітня 1957 року по 30 вересня 1957 року;
• 56 років 6 місяців – які народилися з 1 жовтня 1957 року по 31 березня 1958 року;

• 57 років – які народилися з 1 квітня 1958 року по 30 вересня 1958 року;
• 57 років 6 місяців – які народилися з 1 жовтня 1958 року по 31 березня 1959 року;

• 58 років – які народилися з 1 квітня 1959 року по 30 вересня 1959 року;
• 58 років 6 місяців – які народилися з 1 жовтня 1959 року по 31 березня 1960 року;

• 59 років – які народилися з 1 квітня 1960 року по 30 вересня 1960 року;
• 59 років 6 місяців – які народилися з 1 жовтня 1960 року по 31 березня 1961 року;

• 60 років – які народилися з 1 квітня 1961 року по 31 грудня 1961 року (ст. 26 Закону № 1).

Починаючи з 1 січня 2018 року право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 60 років мають особи за наявності страхового стажу:

з 1 січня 2018 року по 31 грудня 2018 року – не менше 25 років;

з 1 січня 2019 року по 31 грудня 2019 року – не менше 26 років;

з 1 січня 2020 року по 31 грудня 2020 року – не менше 27 років;

з 1 січня 2021 року по 31 грудня 2021 року – не менше 28 років;

з 1 січня 2022 року по 31 грудня 2022 року – не менше 29 років;

з 1 січня 2023 року по 31 грудня 2023 року – не менше 30 років;

з 1 січня 2024 року по 31 грудня 2024 року – не менше 31 року;

з 1 січня 2025 року по 31 грудня 2025 року – не менше 32 років;

з 1 січня 2026 року по 31 грудня 2026 року – не менше 33 років;

з 1 січня 2027 року по 31 грудня 2027 року – не менше 34 років; починаючи з 1 січня 2028 року – не менше 35 років.

У разі відсутності, починаючи з 1 січня 2018 року, страхового стажу, передбаченого вище, право на призначення пенсії за віком після досягнення віку 63 роки мають особи за наявності страхового стажу:

по 31 грудня 2018 року – від 15 до 25 років;

з 1 січня 2019 року по 31 грудня 2019 року – від 16 до 26 років;

з 1 січня 2020 року по 31 грудня 2020 року – від 17 до 27 років;

з 1 січня 2021 року по 31 грудня 2021 року – від 18 до 28 років;

з 1 січня 2022 року по 31 грудня 2022 року – від 19 до 29 років;

з 1 січня 2023 року по 31 грудня 2023 року – від 20 до 30 років;

з 1 січня 2024 року по 31 грудня 2024 року – від 21 до 31 року;

з 1 січня 2025 року по 31 грудня 2025 року – від 22 до 32 років;

з 1 січня 2026 року по 31 грудня 2026 року – від 23 до 33 років;

з 1 січня 2027 року по 31 грудня 2027 року – від 24 до 34 років;

починаючи з 1 січня 2028 року – від 25 до 35 років.

У разі відсутності, починаючи з 1 січня 2019 року, страхового стажу, передбаченого вище, право на призначення пенсії за віком мають особи після досягнення віку 65 років за наявності страхового стажу:

з 1 січня 2019 року по 31 грудня 2019 року – від 15 до 16 років;

з 1 січня 2020 року по 31 грудня 2020 року – від 15 до 17 років;

з 1 січня 2021 року по 31 грудня 2021 року – від 15 до 18 років;

з 1 січня 2022 року по 31 грудня 2022 року – від 15 до 19 років;

з 1 січня 2023 року по 31 грудня 2023 року – від 15 до 20 років;

з 1 січня 2024 року по 31 грудня 2024 року – від 15 до 21 року;

з 1 січня 2025 року по 31 грудня 2025 року – від 15 до 22 років;

з 1 січня 2026 року по 31 грудня 2026 року – від 15 до 23 років;

з 1 січня 2027 року по 31 грудня 2027 року – від 15 до 24 років;

починаючи з 1 січня 2028 року – від 15 до 25 років.

У разі відсутності, починаючи з 1 січня 2018 року, необхідного страхового стажу на дату досягнення віку, передбаченого вище, пенсію за віком може бути призначено після набуття особою страхового стажу, визначеного ст. 26 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» на дату досягнення відповідного віку.

Наявність страхового стажу, який дає право на призначення пенсії за віком, визначається на дату досягнення особою відповідного віку і не залежить від наявності страхового стажу на дату звернення за призначенням пенсії.

Починаючи з 1 січня 2028 року, у разі наявності 40 і більше календарних років страхового стажу, пенсія за віком призначається незалежно від віку.

Нині чинна редакція Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» встановлює, що мінімальний розмір пенсії за віком за наявності у чоловіків 35 років, а у жінок 30 років страхового стажу встановлюється в розмірі прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, визначеного законом. У разі виплати застрахованій особі довічної пенсії, передбаченої Законом, пенсії або аналогічної виплати, встановленої в інших державах, мінімальний розмір пенсії за віком у солідарній системі встановлюється з урахуванням зазначених сум.

За кожний повний рік страхового стажу понад 35 років чоловікам і 30 років жінкам пенсія за віком збільшується на 1 відсоток розміру пенсії, обчисленої відповідно до статті 27 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», але не більш як на 1 відсоток мінімального розміру пенсії за віком. Наявний в особи понаднормовий страховий стаж не може бути обмежений.

Мінімальний розмір пенсії особам, на яких поширюється дія Закону України «Про підвищення престижності шахтарської праці», та працівникам, зайнятим повний робочий день під землею обслуговуванням зазначених осіб, які відпрацювали на підземних роботах не менш як 15 років для чоловіків та 7,5 року для жінок за списком № 1 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затвердженим Кабінетом Міністрів України, встановлюється незалежно від місця останньої роботи у розмірі 80 відсотків заробітної плати (доходу) застрахованої особи, з якої обчислюється пенсія, але не менш як три розміри прожиткового мінімуму, встановленого для осіб, які втратили працездатність.

З 1 січня 2018 року для осіб, які досягли віку 65 років, мінімальний розмір пенсії за віком за наявності у чоловіків 35 років, а у жінок 30 років страхового стажу встановлюється в розмірі 40 відсотків мінімальної заробітної плати, визначеної законом про Державний бюджет України на відповідний рік, але не менше прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, визначеного законом.

За наявності страхового стажу меншої тривалості, ніж це передбачено законом, мінімальний розмір пенсії за віком встановлюється у розмірі, пропорційному до наявного страхового стажу, виходячи з прожиткового мінімуму, встановленого для осіб, які втратили працездатність, визначеного законом.

Для пенсій, призначених після 1 січня 2018 року, мінімальний розмір пенсії за віком виплачується після досягнення особою віку 65 років. До досягнення цього віку таким особам може бути призначена державна соціальна допомога на умовах і в порядку, визначених Законом України

«Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям».

Пенсії за віком на пільгових умовах призначаються відповідно до Законів України «Про пенсійне забезпечення», «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи»; Списку № 1 виробництв, робіт, професій посад і показників на підземних роботах, на роботах з особливо шкідливими і особливо важкими умовами  праці, зайнятість в яких повний робочий день дає право на пенсію за віком на пільгових умовах (далі – Список № 1); Списку № 2 виробництв, робіт, професій посад і показників на роботах із шкідливими і важкими умовах праці, зайнятість в яких повний робочий день дає право на пенсію за віком на пільгових умовах (далі – Список № 2).

Право на пенсію за віком на пільгових умовах незалежно від місця останньої роботи мають особи, які працювали на роботах з особливо шкідливими і особливо важкими умовами праці за списком № 1 та на інших роботах із шкідливими і важкими умовами праці за списком № 2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затверджених Кабінетом Міністрів України, та за результатами атестації робочих місць, на роботах, що дають право на призначення пенсії за віком на пільгових умовах.

На пільгових умовах пенсія за віком призначається:

• працівникам, зайнятим повний робочий день на підземних роботах, на роботах з особливо шкідливими і особливо важкими умовами праці за списком № 1 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затвердженим Кабінетом Міністрів України, та за результатами атестації робочих місць, – після досягнення 50 років і за наявності страхового стажу не менше 25 років у чоловіків, з них не менше 10 років на зазначених роботах, і не менше 20 років у жінок, з них не менше 7 років 6 місяців на зазначених роботах;
• працівникам, зайнятим повний робочий день на інших роботах із шкідливими і важкими умовами праці за списком № 2 виробництв, робіт, професій, посад і показників, затвердженим Кабінетом Міністрів України, та за результатами атестації робочих місць, – після досягнення 55 років і за наявності страхового стажу не менше 30 років у чоловіків, з них не менше 12 років 6 місяців на зазначених роботах, і не менше 25 років у жінок, з них не менше 10 років на зазначених роботах;
• чоловікам, які працюють трактористами-машиністами і безпосередньо зайняті у виробництві сільськогосподарської продукції в колгоспах, радгоспах, інших підприємствах сільського господарства, – після досягнення 55 років і за наявності страхового стажу не менше 30 років, з них не менше 20 років на зазначеній роботі;
• жінкам, які працюють трактористами-машиністами, машиністами будівельних, шляхових і вантажно-розвантажувальних машин, змонтованих на базі тракторів і екскаваторів, – після досягнення 55 років і за наявності страхового стажу не менше 25 років, з них не менше 15 років на зазначеній роботі.
• жінкам, які працюють доярками (операторами машинного доїння), свинарками-операторами в колгоспах, радгоспах, інших підприємствах сільського господарства, – після досягнення 55 років і за наявності стажу на зазначених роботах не менше 20 років, за умови виконання встановлених норм обслуговування.

Норми обслуговування для цих цілей встановлюються в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України.

• робітницям текстильного виробництва, зайнятим на верстатах і машинах, – за списком виробництв і професій, затвердженим у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, – після досягнення 55 років і за наявності стажу зазначеної роботи не менше 20 років;
• жінкам, які працюють у сільськогосподарському виробництві та виховали п’ятьох і більше дітей, – незалежно від віку і трудового стажу в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України;
• водіям міського пасажирського транспорту (автобусів, тролейбусів, трамваїв) і великовагових автомобілів, зайнятим у технологічному процесі важких і шкідливих виробництв, – після досягнення 55 років і за наявності страхового стажу:

для чоловіків – не менше 30 років, у тому числі на зазначеній роботі не менше 12 років 6 місяців;

для жінок – не менше 25 років, у тому числі на зазначеній роботі не менше 10 років.

Працівники, безпосередньо зайняті повний робочий день на підземних і відкритих гірничих роботах (включаючи особовий склад гірничорятувальних частин) з видобутку вугілля, сланцю, руди та інших корисних копалин, на будівництві шахт і рудників та в металургії, – за списком робіт і професій, що затверджується Кабінетом Міністрів України, мають право на пенсію незалежно від віку, якщо вони були зайняті на зазначених роботах не менше 25 років, а працівники провідних професій на таких роботах: робітники очисного вибою, прохідники, вибійники на відбійних молотках, машиністи гірничих виймальних машин, сталевари, горнові, агломератники, вальцювальники гарячого прокату, оброблювачі поверхневих дефектів металу (вогневим засобом вручну) на гарячих дільницях, машиністи кранів металургійного виробництва (відділень нагрівальних колодязів та стриперних відділень), – за умови, що вони були зайняті на таких роботах не менше 20 років. Такий самий порядок пенсійного забезпечення поширюється і на працівників, безпосередньо зайнятих повний робочий день на підземних роботах (включаючи особовий склад гірничорятувальних частин) на шахтах з видобутку вугілля, сланцю, руди та інших корисних копалин, що реструктуризуються або перебувають у стадії ліквідації, але не більше двох років.

Контроль за правильністю застосування списків на пільгове пенсійне забезпечення і якістю проведення атестації робочих місць на підприємствах та в організаціях, підготовка пропозицій щодо вдосконалення таких списків покладаються на центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері нагляду та контролю за додержанням законодавства про працю (ст. 114 Закону № 1).

Крім того, ст. 115 Закону «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» передбачає право на призначення дострокової пенсії за віком і інших осіб. Таке право мають:

• особи, хворі на гіпофізарний нанізм (ліліпути), диспропорційні карлики – після досягнення чоловіками 45 років, жінками 40 років та за наявності страхового стажу не менше 20 років у чоловіків і не менше 15 років у жінок;
• особи з інвалідністю по зору I групи – сліпі та особи з інвалідністю з дитинства I групи – після досягнення чоловіками 50 років, жінками 40 років та за наявності страхового стажу не менше 15 років у чоловіків і не менше 10 років у жінок;
• жінки, які народили п’ятьох або більше дітей та виховали їх до шестирічного віку, матері осіб з інвалідністю з дитинства, які виховали їх до зазначеного віку, – після досягнення 50 років та за наявності страхового стажу не менше 15 років. При цьому до числа осіб з інвалідністю з дитинства належать також діти з інвалідністю віком до 16 років.

За вибором матері або в разі її відсутності, якщо виховання п’ятьох або більше дітей чи дитини з інвалідністю здійснювалося батьком, йому призначається дострокова пенсія за віком після досягнення 55 років та за наявності страхового стажу не менше 20 років;

• військовослужбовці, особи начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, поліцейські, які брали участь у бойових діях, в антитерористичній операції в районах її проведення, а також ті, яким встановлено інвалідність внаслідок поранення, контузії, каліцтва, отриманих під час захисту Батьківщини або під час виконання інших обов’язків військової служби (службових обов’язків), або внаслідок захворювання, пов’язаного з перебуванням на фронті, виконанням інтернаціонального обов’язку чи безпосередньою участю в антитерористичній операції в районах її проведення, дружини (чоловіки), якщо вони не взяли повторний шлюб, і батьки військовослужбовців, осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, поліцейських, які померли (загинули) у період проходження військової служби (виконання службових обов’язків) чи після звільнення із служби, але внаслідок поранення, контузії, каліцтва, отриманих під час виконання обов’язків військової служби (службових обов’язків), захворювання, пов’язаного з перебуванням на фронті, ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи, виконанням інтернаціонального обов’язку чи безпосередньою участю в антитерористичній операції в районах її проведення, особи, яким надано статус учасника бойових дій відповідно до пункту 20 статті 6, особи з інвалідністю внаслідок війни відповідно до пунктів 12 та 13 статті 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», особи з числа резервістів і військовозобов’язаних, яким надано статус учасника бойових дій відповідно до пункту 19 статті 6, особи з інвалідністю внаслідок війни відповідно до пункту 11 статті 7 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», дружини (чоловіки), якщо вони не взяли повторний шлюб, і батьки, яким надано статус особи, на яку поширюється чинність Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», відповідно до абзаців шостого і сьомого пункту 1 статті 10 зазначеного Закону, а також абзацу восьмого пункту 1 статті 10 зазначеного Закону з числа членів сімей резервістів і військовозобов’язаних,- після досягнення чоловіками 55 років, жінками – 50 років та за наявності страхового стажу не менше 25 років у чоловіків і не менше 20 років у жінок;

• дружини (чоловіки), якщо вони не взяли повторний шлюб, діти, які стали особами з інвалідністю до досягнення повноліття, і батьки, яким надано статус особи, на яку поширюється чинність Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», відповідно до абзацу чотирнадцятого пункту 1 статті 10 зазначеного Закону – після досягнення чоловіками 55 років, жінками – 50 років та за наявності страхового стажу не менше 25 років у чоловіків і не менше 20 років у жінок. Відповідно до Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» особам, які працювали або проживали на територіях радіоактивного забруднення, пенсії надаються із зменшенням пенсійного віку, встановленого статтею 26 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», за наявності відповідного страхового стажу, зменшеного на кількість років зменшення пенсійного віку, але не менше 15 років страхового стажу:

Потерпілим від Чорнобильської катастрофи, які відпрацювали на підземних роботах, на роботах з особливо шкідливими і особливо важкими умовами праці за списком № 1 (чоловіки – 10 років і більше, жінки – 7 років 6 місяців і більше), вік виходу на пенсію зменшується додатково на два роки понад передбачений статтею 55 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».

Потерпілим від Чорнобильської катастрофи, які відпрацювали на інших роботах з шкідливими і важкими умовами праці за списком № 2 (чоловіки – 12 років 6 місяців і більше, жінки – 10 років і більше), вік виходу на пенсію зменшується додатково на один рік понад передбачений вищезазначеною статтею.

 

• Пенсія по інвалідності

Пенсія по інвалідності – щомісячна грошова виплата, яка призначається разі настання інвалідності, що спричинила повну або часткову втрату працездатності, за наявності страхового стажу, передбаченого статтею 32 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування».

Пенсія по інвалідності призначається незалежно від того, коли настала інвалідність: у період роботи, до влаштування на роботу чи після припинення роботи.

Пенсія по інвалідності від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання призначається відповідно до Закону України

«Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності».

Залежно від ступеня втрати працездатності визначено три групи інвалідності.

Причина, група, час настання інвалідності, строк, на який встановлюється інвалідність, визначаються органом медико-соціальної експертизи згідно із законодавством.

Відповідно до Положення про медико-соціальну експертизу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 3.12.2009 р., медико-соціальна експертиза проводиться хворим, що досягли повноліття, інвалідам, потерпілим від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання з метою виявлення ступеня обмеження життєдіяльності, причини, часу настання, групи інвалідності, а також компенсаторно-адаптаційних можливостей особи, реалізація яких сприяє медичній, психолого-педагогічній, професійній, трудовій, фізкультурно- спортивній, фізичній, соціальній та психологічній реабілітації.

Медико-соціальна експертиза проводиться після повного медичного обстеження, здійснення необхідних досліджень, оцінювання соціальних потреб        інваліда,           визначення     клініко-функціонального       діагнозу, професійного, трудового прогнозу, одержання результатів відповідного лікування, реабілітації за наявності даних, що підтверджують стійке порушення функцій організму, обумовлених захворюваннями, наслідками травм чи вродженими вадами, які спричиняють обмеження життєдіяльності. Критерії встановлення інвалідності визначені пунктом 27 Положення про порядок, умови та критерії встановлення інвалідності, затвердженого  постановою Кабінету Міністрів України від 3.12.2009 р. № 1317.

Особі, що визнана інвалідом, залежно від ступеня розладу функцій органів і систем організму та обмеження її життєдіяльності встановлюється I, II або III група інвалідності. I група інвалідності поділяється на підгрупи А і Б залежно від ступеня втрати здоров’я інваліда та обсягу потреби в постійному сторонньому догляді, допомозі або нагляді.

Підставою для встановлення I групи інвалідності є стійкі, значно вираженої важкості функціональні порушення в організмі, зумовлені захворюванням, травмою або уродженою вадою, що призводять до  значного обмеження життєдіяльності особи, неспроможності до самообслуговування і спричиняють до виникнення потреби у постійному сторонньому нагляді, догляді або допомозі.

До I групи належать особи з найважчим станом здоров’я, які повністю не здатні до самообслуговування, потребують постійного стороннього нагляду, догляду або допомоги, абсолютно залежні від інших осіб у виконанні життєво важливих соціально-побутових функцій або які частково здатні до виконання окремих елементів самообслуговування.

До підгрупи А I групи інвалідності належать особи з виключно високим ступенем втрати здоров’я, який спричиняє до виникнення потреби у постійному сторонньому нагляді, догляді або допомозі інших осіб і фактичну нездатність до самообслуговування.

Критеріями встановлення підгрупи А I групи інвалідності є ступінь втрати здоров’я, що спричиняє повну нездатність до самообслуговування та повну залежність від інших осіб (необхідність постійного стороннього нагляду, догляду або допомоги).

До підгрупи Б I групи інвалідності належать особи з високим ступенем втрати здоров’я, який спричиняє значну залежність від інших осіб у виконанні життєво важливих соціально-побутових функцій і часткову нездатність до виконання окремих елементів самообслуговування.

Критеріями встановлення підгрупи Б I групи інвалідності є ступінь втрати здоров’я, що спричиняє втрату можливості самостійного задоволення з допомогою технічних засобів і за умови відповідного облаштування житла більшості життєво необхідних фізіологічних та побутових потреб.

Інваліди I групи із значно вираженим обмеженням життєдіяльності можуть навчатися та проводити різні види трудової діяльності за умови їх забезпечення засобами компенсації фізичних дефектів або порушених функцій організму, здійснення реабілітаційних заходів, створення за необхідності спеціальних умов праці, у тому числі вдома.

Підставою для встановлення II групи інвалідності є стійкі, вираженої важкості функціональні порушення в організмі, зумовлені захворюванням, травмою або вродженою вадою, що призводять до значного обмеження життєдіяльності особи, при збереженій здатності до самообслуговування та не спричиняють потреби в постійному сторонньому нагляді, догляді або допомозі.

До II групи інвалідності можуть належати також особи, які мають дві хвороби або більше, що призводять до інвалідності, наслідки травми або вроджені вади та їх комбінації, які в сукупності спричиняють значне обмеження життєдіяльності особи та її працездатності.

II група інвалідності встановляється учням, студентам вищих навчальних закладів I-IV рівня акредитації денної форми навчання, що вперше здобувають відповідний освітньо-кваліфікаційний рівень освіти, у разі наявності в них ознак інвалідності на період їх навчання. Після закінчення навчального закладу видається довідка про придатність їх до роботи у результаті набуття професії.

Інваліди II групи з вираженим обмеженням життєдіяльності можуть навчатися та провадити різні види трудової діяльності, зокрема шляхом створення відповідних умов праці із забезпеченням засобами компенсації фізичних дефектів чи порушених функцій організму, здійснення реабілітаційних заходів.

Підставою для встановлення III групи інвалідності є стійкі, помірної важкості функціональні порушення в організмі, зумовлені захворюванням, наслідками травм або вродженими вадами, що призвели до помірно вираженого обмеження життєдіяльності особи, в тому числі її працездатності, але потребують соціальної допомоги і соціального захисту.

Інваліди III групи з помірним обмеженням життєдіяльності можуть навчатися та провадити різні види трудової діяльності за умови забезпечення у разі потреби засобами компенсації фізичних дефектів чи порушених функцій організму, здійснення реабілітаційних заходів [13, п. 27].

Медико-соціальна експертна комісія (далі – МСЕК), встановлюючи групу інвалідності, визначає і причину інвалідності. Причинами інвалідності є:

• загальне захворювання;
• інвалідність з дитинства;
• нещасний випадок на виробництві (трудове каліцтво чи інше ушкодження здоров’я);
• професійне захворювання;
• поранення, контузії, каліцтва, захворювання:
• одержані під час захисту Батьківщини, виконання обов’язків військової служби (службових обов’язків) чи пов’язані з перебуванням на фронті, у партизанських загонах і з’єднаннях, підпільних організаціях і групах та інших формуваннях, що визнані такими згідно із законодавством, в районі воєнних дій на прифронтових дільницях залізниць, на спорудженні оборонних рубежів, військово-морських баз та аеродромів у період громадянської та Великої Вітчизняної воєн або з участю у бойових діях у мирний час;
• одержані під час захисту Батьківщини, виконання інших обов’язків військової служби, пов’язаних з перебуванням на фронті в інші періоди;
• одержані в районах бойових дій у період Великої Вітчизняної війни та від вибухових речовин, боєприпасів і військового озброєння у повоєнний період, а також під час виконання робіт, пов’язаних з розмінуванням боєприпасів часів Великої Вітчизняної війни незалежно від часу їх виконання;

 

• одержані у неповнолітньому віці внаслідок воєнних дій громадянських і Великої Вітчизняної воєн та в повоєнний період;
• пов’язані з участю у бойових діях та перебуванням на території інших держав;
• пов’язані з виконанням службових обов’язків, ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи, ядерних аварій, ядерних випробувань, з участю у військових навчаннях із застосуванням ядерної зброї, іншим ураженням ядерними матеріалами;
• одержані внаслідок політичних репресій;
• пов’язані з виконанням обов’язків військової служби або службових обов’язків з охорони громадського порядку, боротьби із злочинністю та ліквідацією наслідків надзвичайних ситуацій;
• одержані під час участі у масових акціях громадського протесту в Україні з 21 листопада 2013 р. по 21 лютого 2014 р. за євроінтеграцію та проти режиму Януковича (у Революції Гідності);
• поранення, контузії, каліцтва, одержані під час безпосередньої участі в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення; захворювання:

• отримані під час проходження військової служби чи служби в органах внутрішніх справ, державної безпеки, інших військових формуваннях;
• пов’язані з впливом радіоактивного опромінення внаслідок Чорнобильської катастрофи;
• одержані в період проходження військової служби і служби в органах внутрішніх справ, державній пожежній охороні, органах і підрозділах цивільного захисту, Держспецзв’язку (п. 26 Положення про МСЕК).

Розмір пенсії по інвалідності залежить від групи інвалідності. Пенсія по інвалідності залежно від групи інвалідності призначається в таких розмірах: особам з інвалідністю I групи – 100 відсотків пенсії за віком; особам з інвалідністю II групи – 90 відсотків пенсії за віком; особам з інвалідністю III групи – 50 відсотків пенсії за віком.

Непрацюючі особи з інвалідністю II групи за їх вибором мають право на призначення пенсії по інвалідності в розмірі пенсії за віком, обчисленої відповідно до положень Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», за наявності такого страхового стажу:

у жінок – 20 років, а у чоловіків – 25 років, якщо їм вперше встановлено інвалідність у віці до 46 років включно;

у жінок – 21 рік, а у чоловіків – 26 років, якщо їм вперше встановлено інвалідність у віці до 48 років включно;

у жінок – 22 роки, а у чоловіків – 27 років, якщо їм вперше встановлено інвалідність у віці до 50 років включно;

у жінок – 23 роки, а у чоловіків – 28 років, якщо їм вперше встановлено інвалідність у віці до 53 років включно;

у жінок – 24 роки, а у чоловіків – 29 років, якщо їм вперше встановлено інвалідність у віці до 56 років включно;

у жінок – 25 років, а у чоловіків – 30 років, якщо їм вперше встановлено інвалідність у віці до 59 років включно.

Непрацюючі особи з інвалідністю II групи, яким установлено інвалідність після досягнення пенсійного віку та особи з інвалідністю III групи за їх вибором мають право на призначення пенсії по інвалідності в розмірі пенсії за віком за наявності страхового стажу, зазначеного в абзаці першому частини першої статті 28 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування».

Пенсія по інвалідності призначається на весь строк встановлення інвалідності. Особам з інвалідністю, які досягли пенсійного віку, пенсії по інвалідності призначаються довічно. Повторний огляд цих осіб з інвалідністю провадиться тільки за їх заявою.

 

• Пенсія у зв’язку з втратою годувальника

Пенсія у зв’язку з втратою годувальника – це щомісячні виплати непрацездатним членам сім‘ї померлого годувальника, які були на його утриманні, за наявності в годувальника на день смерті страхового стажу, який був би необхідний йому для призначення пенсії по III групі інвалідності, а в разі смерті пенсіонера, а також у разі смерті (загибелі) особи внаслідок поранення, каліцтва, контузії чи інших ушкоджень здоров’я, одержаних під час участі у масових акціях громадського протесту в Україні з 21 листопада 2013 року по 21 лютого 2014 року за євроінтеграцію та проти режиму Януковича (Революції Гідності), – незалежно від тривалості страхового стажу. При цьому дітям пенсія у зв’язку з втратою годувальника призначається незалежно від того, чи були вони на утриманні годувальника.

Батьки і чоловік (дружина) померлого, які не були на його утриманні, мають право на пенсію у зв’язку з втратою годувальника, якщо втратили джерело засобів до існування.

Умовами призначення такого виду пенсії є:

1. втрата годувальника;
2. непрацездатність членів сім’ї померлого годувальника;
3. факт утримання померлим годувальником членів своєї сім’ї;
4. наявність у годувальника на день смерті страхового стажу, який був би необхідний йому для призначення пенсії по III групі інвалідності.

Втрата годувальника включає такі поняття як смерть годувальника, безвісна відсутність, пропажа безвісти.

Факт смерті особи підтверджується свідоцтвом про смерть. Безвісна відсутність – це установлений судом факт тривалої відсутності фізичної особи у місці її постійного проживання. Прийнятий у 2018 р. Закон України «Про правовий статус осіб, зниклих безвісти» визначає поняття особи, зниклої безвісти, як фізичної особи, стосовно якої немає відомостей про її місцеперебування на момент подання заявником заяви про її розшук. Такі особи можуть зникнути безвісти у зв’язку зі збройним конфліктом або за особливих обставин.

Особа, зникла безвісти у зв’язку зі збройним конфліктом, – особа, яка зникла безвісти в зоні збройного конфлікту під час проходження нею військової служби або за будь-яких інших обставин, що підтверджують факт перебування особи у цій зоні. Особа, зникла безвісти за особливих обставин, – особа, зникла безвісти у зв’язку зі збройним конфліктом, воєнними діями, заворушеннями всередині держави або у зв’язку з надзвичайними ситуаціями природного чи техногенного характеру або іншими подіями, що можуть спричинити масову загибель людей.

Другою умовою для призначення пенсії у зв’язку з втратою годувальника є непрацездатність членів сім’ї померлого годувальника, їхній склад. Законом України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» визначається вичерпний перелік непрацездатних осіб.

Непрацездатними членами сім’ї відповідно до закону вважаються:

• чоловік (дружина), батько, мати, якщо вони є особами з інвалідністю або досягли пенсійного віку;
• діти (у тому числі діти, які народилися до спливу 10 місяців з дня смерті годувальника) померлого годувальника, які не досягли 18 років або старші цього віку, якщо вони стали особами з інвалідністю до досягнення 18 років.

Діти, які навчаються за денною формою навчання у загальноосвітніх навчальних закладах системи загальної середньої освіти, а також професійно-технічних, вищих навчальних закладах (у тому числі у період між завершенням навчання в одному із зазначених навчальних закладів та вступом до іншого навчального закладу або у період між завершенням навчання за одним освітньо-кваліфікаційним рівнем та продовженням навчання за іншим за умови, що такий період не перевищує чотирьох місяців), – до закінчення такими дітьми навчальних закладів, але не довше ніж до досягнення ними 23 років, та діти-сироти – до досягнення ними 23 років незалежно від того, навчаються вони чи ні;

• чоловік (дружина), а в разі їх відсутності – один з батьків або брат чи сестра, дідусь чи бабуся померлого годувальника незалежно від віку і працездатності, якщо він (вона) не працюють і зайняті доглядом за дитиною (дітьми) померлого годувальника до досягнення нею (ними) 8 років.

Усиновлені діти мають право на пенсію у зв’язку з втратою годувальника нарівні з рідними дітьми.

Пасинок і падчерка мають право на пенсію у зв’язку з втратою годувальника нарівні з рідними дітьми, якщо вони не одержували аліментів від батьків.

Неповнолітні діти, які мають право на пенсію у зв’язку з втратою годувальника, зберігають це право і в разі їх усиновлення.

Згідно до законодавства до членів сім’ї, які вважаються такими, що були на утриманні померлого годувальника, відносяться особи, якщо вони:

• були на повному утриманні померлого годувальника;
• одержували від померлого годувальника допомогу, що була для них постійним і основним джерелом засобів до існування.

Члени сім’ї померлого годувальника, для яких його допомога була постійним і основним джерелом засобів до існування, але які й самі одержували пенсію, мають право, за бажанням, перейти на пенсію у зв’язку з втратою годувальника.

Водночас окремі члени сім’ї можуть мати право на пенсію незалежно від того, перебували вони на утриманні померлого чи ні. Так, дітям пенсія у зв’язку з втратою годувальника призначається незалежно від того, чи були вони на утриманні годувальника. Ця норма передбачена ст. 36 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування».

Вищезазначений Закон встановлює норму, відповідно до якої право на пенсію у зв’язку з втратою годувальника залежить від наявності в годувальника на день смерті страхового стажу, який був би необхідний йому для призначення пенсії по III групі інвалідності. Це означає, що у випадку смерті годувальника внаслідок загального захворювання, члени його сім’ї отримають пенсію, якщо у годувальника був страховий стаж, необхідний йому для призначення пенсії по ІІІ групі інвалідності (ст. 32 Закону № 1). Якщо на день смерті у годувальника не було достатнього страхового стажу, то його утриманці не будуть мати право на пенсію у зв’язку з втратою годувальника. Замість пенсії їм буде призначена державна соціальна допомога.

Пенсії у зв’язку з втратою годувальника, який помер внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання, призначаються відповідно до Закону України «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності».

Пенсія у зв’язку з втратою годувальника призначається в розмірі: на одного непрацездатного члена сім’ї – 50 відсотків пенсії за віком померлого годувальника; на двох та більше непрацездатних членів сім’ї – 100 відсотків пенсії за віком померлого годувальника, що розподіляється між ними рівними частками.

 Дітям-сиротам пенсія у зв’язку з втратою годувальника призначається в розмірах, визначених частиною першою цієї статті, виходячи з розміру пенсії за віком кожного з батьків.

 

• Пенсія за вислугу років

Пенсія за вислугу років – щомісячна грошова виплата особам, які мають спеціальний стаж роботи або вислугу років. Така пенсія призначається відповідно до цілої низки законодавчих актів, серед яких є Закони України «Про пенсійне забезпечення» (статті 52, 54, 55), «Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб», а також постанова Кабінету Міністрів України від 12 жовтня 1992 р. № 583 «Про затвердження нормативних актів з питань пенсійного забезпечення».

Так, стаття 52 Закону України «Про пенсійне забезпечення» встановлює перелік працівників, які мають право на пенсію за вислугу років. До них відносяться:  окремі категорії працівників авіації та льотно-випробного складу; робітники локомотивних бригад і окремі категорії працівників, які  безпосередньо здійснюють організацію перевезень і забезпечують безпеку руху на залізничному транспорті та метрополітені; водії вантажних автомобілів, безпосередньо зайнятих в технологічному процесі на шахтах, у рудниках, розрізах і рудних кар’єрах на вивезенні вугілля, сланцю, руди, породи;  механізатори (докери-механізатори) комплексних бригад на вантажно- розвантажувальних роботах у портах, а також плавсклад морського, річкового флоту і флоту рибної промисловості (крім суден портових, що постійно працюють на акваторії порту, службово-допоміжних, роз’їзних, приміського і внутріміського сполучення);  працівники експедицій, партій, загонів, дільниць і бригад, безпосередньо зайняті на польових геологорозвідувальних, пошукових, топографо- геодезичних, геофізичних, гідрографічних, гідрологічних, лісовпорядних і розвідувальних роботах; робітники і майстри (у тому числі старші майстри), безпосередньо зайняті на лісозаготівлях і лісосплаві, включаючи зайнятих на обслуговуванні механізмів і обладнання; деякі категорії артистів театрів та інших театрально-видовищних підприємств і колективів відповідно до пункту «ж» статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення»;  працівники освіти, охорони здоров’я, а також соціального забезпечення, які в будинках-інтернатах для престарілих та інвалідів і спеціальних службах безпосередньо зайняті обслуговуванням пенсіонерів та інвалідів,відповідно до пункту «е» статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення»;  спортсмени відповідно до пункту «є» статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» (ст. 52 Закону України «Про пенсійне забезпечення».

Постановою Кабінету Міністрів України від 12.10.1992 р. № 583 затверджені наступні акти, які встановлюють право на пенсію за вислугу років:

• Список текстильних виробництв і професій, робота на яких дає робітницям право на пенсію за віком після досягнення 55 років і при стажі зазначеної роботи не менше 20 років;
• Список професій і посад робітників локомотивних бригад і окремих категорій працівників, які безпосередньо здійснюють організацію перевезень і забезпечують безпеку руху на залізничному транспорті та в метрополітенах і користуються правом на пенсію за вислугу років;
• Список професій і посад працівників підприємств лісової промисловості та лісового господарства, постійно діючих лісопунктів, лісництв, лісозаготівельних дільниць, зайнятих на заготівлі лісу, лісогосподарських роботах, підсочці лісу та лісосплаві, робота на яких дає право на пенсію за вислугу років;
• Список професій і посад плавскладу окремих видів суден морського, річкового флоту і флоту рибної промисловості, які мають право на пенсію за вислугу років незалежно від віку;
• Порядок призначення і виплати пенсій за вислугу років заслуженим майстрам спорту, майстрам спорту міжнародного класу – членам збірних команд України;
• Перелік посад артистів театрально-концертних та інших видовищних закладів, підприємств і колективів, які мають право на пенсію за вислугу років незалежно від віку.

Пенсія за вислугу років призначається та виплачується при звільненні з роботи, яка дає право на таку пенсію.

 

• Недержавне пенсійне забезпечення

Третім рівнем системи пенсійного забезпечення в Україні є система недержавного пенсійного забезпечення, що базується на засадах добровільної участі громадян, роботодавців та їх об’єднань у формуванні пенсійних накопичень з метою отримання громадянами пенсійних виплат на умовах та в порядку, передбачених законодавством про недержавне пенсійне забезпечення.

Система недержавного пенсійного забезпечення – це складова частина системи накопичувального пенсійного забезпечення, яка ґрунтується на засадах добровільної участі фізичних та юридичних осіб, крім випадків, передбачених законами, у формуванні пенсійних накопичень з метою отримання учасниками недержавного пенсійного забезпечення додаткових до загальнообов’язкового державного пенсійного страхування пенсійних виплат.

Відповідно до Закону України «Про недержавне пенсійне забезпечення» недержавне пенсійне забезпечення здійснюється:

• пенсійними фондами шляхом укладення пенсійних контрактів між адміністраторами пенсійних фондів та вкладниками таких фондів відповідно до цього Закону;
• страховими організаціями шляхом укладення договорів страхування довічної пенсії з учасниками фонду, страхування ризику настання інвалідності або смерті учасника фонду відповідно до Закону України «Про недержавне пенсійне забезпечення» та законодавства про страхування;
• банківськими установами відповідно до цього Закону та законодавства про банківську діяльність шляхом укладення договорів про відкриття пенсійних депозитних рахунків для накопичення пенсійних заощаджень у межах суми, визначеної для відшкодування вкладів Фондом гарантування вкладів фізичних осіб, що встановлюється згідно із законом (ст. 2 Закону України «Про недержавне пенсійне забезпечення»).

Недержавний пенсійний фонд (далі – пенсійний фонд) – юридична особа, створена відповідно до Закону України «Про недержавне пенсійне забезпечення», яка має статус неприбуткової організації (непідприємницького товариства), функціонує та провадить діяльність виключно з метою накопичення пенсійних внесків на користь учасників пенсійного фонду з подальшим управлінням пенсійними активами, а також здійснює пенсійні виплати учасникам зазначеного фонду у визначеному законами України порядку.

Пенсійні фонди створюються на підставі рішення засновника (зборів засновників) та не мають на меті одержання прибутку на користь одноосібного засновника або для його подальшого розподілу між засновниками.

Недержавне пенсійне забезпечення є для пенсійних фондів виключним видом діяльності. Провадження пенсійними фондами іншої діяльності, не передбаченої вищезазначеним Законом, забороняється.

За видами пенсійні фонди можуть утворюватися як відкриті пенсійні фонди, корпоративні пенсійні фонди та професійні пенсійні фонди.

Відкритий пенсійний фонд – недержавний пенсійний фонд, учасниками якого можуть бути будь-які фізичні особи незалежно від місця та характеру їх роботи.

Корпоративний пенсійний фонд – недержавний пенсійний фонд, засновником якого є юридична особа-роботодавець або декілька юридичних осіб-роботодавців та до якого можуть приєднуватися роботодавці-платники.

 

Професійний пенсійний фонд – пенсійний фонд, засновником (засновниками) якого можуть бути організації роботодавців, їх об’єднання, об’єднання громадян, професійні спілки, їх об’єднання або фізичні особи, пов’язані за родом їх професійної діяльності (занять), визначеної у статуті фонду. Учасниками такого фонду можуть бути виключно фізичні особи, пов’язані за родом їх професійної діяльності (занять), визначеної у статуті фонду, а також фізичні особи, які є працівниками організацій роботодавців, їх об’єднань, членами або працівниками професійних спілок, їх об’єднань, які створили такий фонд.

Пенсійним фондам забороняється змінювати їх вид та найменування, зазначені у статуті пенсійного фонду, після включення до Державного реєстру фінансових установ Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг.

Пенсійний фонд не може брати на себе зобов’язання, не пов’язані з діяльністю з недержавного пенсійного забезпечення. Пенсійний фонд не несе відповідальності за зобов’язаннями третіх осіб і не має права передавати свої зобов’язання перед учасниками та вкладниками фонду третім особам, крім випадків, передбачених Законом України «Про недержавне пенсійне забезпечення».

Пенсійний фонд не несе відповідальності за зобов’язаннями держави, а держава не несе відповідальності за зобов’язаннями пенсійного фонду, що зазначається у кожному пенсійному контракті.

Пенсійні фонди відповідно до законодавства можуть здійснювати такі види пенсійних виплат:

• пенсія на визначений строк;
• одноразова пенсійна виплата.

Пенсія на визначений строк – пенсійні виплати, що здійснюються періодично протягом визначеного строку у порядку та у випадках, визначених вищезазначеним Законом. Виплата пенсії на визначений строк здійснюється адміністратором пенсійного фонду:

• за бажанням учасника фонду, який має право на отримання пенсійних виплат відповідно до його заяви;
• на вимогу учасника фонду (з дня виникнення у нього права згідно з умовами пенсійного контракту на страхування довічної пенсії, якщо придбання довічного ануїтету може негативно вплинути на розмір пенсійних виплат).

Пенсія на визначений строк розраховується виходячи із строку не менш як десять років від початку здійснення першої виплати.

Одноразова пенсійна виплата – пенсійна виплата, що здійснюється одноразово у порядку та у випадках, визначених Законом.

Пенсійна виплата може здійснюватися адміністратором одноразово на вимогу учасника фонду в разі:

 

• медично підтвердженого критичного стану здоров’я (онкозахворювання, інсульт тощо) або настання інвалідності учасника фонду;
• коли сума належних учаснику фонду пенсійних коштів на дату настання пенсійного віку учасника фонду не досягає мінімального розміру суми пенсійних накопичень, встановленого національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг;
• виїзду учасника фонду на постійне проживання за межі України.

Пенсійна виплата здійснюється одноразово спадкоємцям учасника фонду адміністратором у випадках, передбачених Законом (ст. 65 Закону України «Про недержавне пенсійне забезпечення»).

Розміри пенсійних виплат визначаються виходячи з сум пенсійних коштів, що обліковуються на індивідуальному пенсійному рахунку учасника фонду, тривалості виплати та формули розрахунку величини пенсії на визначений строк згідно з методикою, затвердженою національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг.

Підставами для здійснення пенсійних виплат пенсійними фондами є:

• досягнення учасником фонду пенсійного віку, визначеного відповідно до Закону України «Про недержавне пенсійне забезпечення»;
• визнання учасника фонду особою з інвалідністю;
• медично підтверджений критичний стан здоров’я (онкозахворювання, інсульт тощо) учасника фонду;
• виїзд учасника фонду на постійне проживання за межі України;
• смерть учасника фонду.

Пенсійний вік, після досягнення якого учасник фонду має право на отримання пенсійної виплати, визначається за заявою учасника фонду, форма якої встановлюється національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, крім випадків, коли пенсійний вік визначається пенсійним контрактом відповідно до закону, що встановлює обов’язковість відрахувань на недержавне пенсійне забезпечення для окремих категорій громадян.

Пенсійний вік, що визначається учасником фонду, може бути меншим від пенсійного віку, який надає право на пенсію за загальнообов’язковим державним пенсійним страхуванням, але не більш як на 10 років, якщо інше не визначено законом. Пенсійний вік, що визначається учасником фонду, може бути більшим від пенсійного віку, який надає право на пенсію за загальнообов’язковим державним пенсійним

Пенсійні кошти, накопичені на пенсійних депозитних рахунках у банку, використовуються виключно для здійснення учаснику недержавного пенсійного забезпечення пенсійної виплати на визначений строк або одноразової пенсійної виплати, або у разі досягнення пенсійного віку, визначеного відповідно до закону, – для укладення договору страхування довічної пенсії з обраною ним страховою організацією чи на інші виплати, передбачені Законом.(ст. 61 Закону України «Про недержавне пенсійне забезпечення»).

Порядок використання пенсійних коштів, що акумульовані на пенсійних депозитних рахунках у банках учасниками недержавного пенсійного забезпечення для здійснення пенсійних виплат відповідно до Закону, встановлюється Національною комісією, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг, за погодженням з Національним банком України.

Страхова організація розраховує розмір довічної пенсії, який зазначається в договорі страхування довічної пенсії, на основі актуарних розрахунків згідно з сумою, що визначена особою, яка укладає договір, та довідкою, виданою адміністратором пенсійного фонду, про наявність у такої особи цієї суми пенсійних коштів. У разі перерахування до страхової організації грошових коштів для оплати договору страхування довічної пенсії у сумі, що не відповідає сумі, визначеній у заяві особи, яка придбає довічний ануїтет, розмір довічної пенсії повинен бути скоригований відповідно до актуарних розрахунків протягом трьох днів після отримання грошових коштів від пенсійного фонду.

 

• Державні (соціальні) допомоги

Однією з організаційно-правових форм соціального захисту є державні допомоги. В національному законодавстві України використовуються різні правові терміни: державна допомога, державна соціальна допомога, соціальна допомога, тимчасова державна допомога, натуральна допомога, грошова допомога тощо. В той же час в більшості законодавчих актів такі допомоги називаються соціальними.

Закон України «Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам» використовує поняття «державна соціальна допомога». Аналогічний термін міститься і в Законах України «Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям», «Про державну соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію, та інвалідам»; постановах Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку призначення і виплати державної соціальної допомоги особам, які не мають права на пенсію, та інвалідам і державної соціальної допомоги на догляд» та «Про затвердження Порядку призначення і виплати державної соціальної допомоги малозабезпеченим сім’ям».

Закон України «Про державну соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію, та інвалідам» визначає державну соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію, та інвалідам як щомісячну державну допомогу, що надається відповідно до норм цього Закону у грошовій формі особам, які не мають права на пенсію, та інвалідам.

Закон України «Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям» тлумачить державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям як щомісячну допомогу, яка надається малозабезпеченим сім’ям у грошовій формі в розмірі, що залежить від величини середньомісячного сукупного доходу сім’ї.

Поняття «державна допомога» застосовується у Законах України «Про державну допомогу сім’ям з дітьми», «Про протидію поширенню хвороб, зумовлених вірусом імунодефіциту людини (ВІЛ), та правовий і соціальний захист людей, які живуть з ВІЛ», постановах Кабінету Міністрів України  «Про затвердження Порядку призначення і виплати державної допомоги сім’ям з дітьми», «Про розмір щомісячної державної допомоги ВІЛ- інфікованим дітям і дітям, які страждають на хворобу, зумовлену ВІЛ».

Такий термін як «тимчасова державна допомога» знайшов своє відображення у постанові Кабінету Міністрів України від 22.02.2006 р. № 189 «Про затвердження Порядку призначення та виплати тимчасової державної допомоги дітям, батьки яких ухиляються від сплати аліментів, не мають можливості утримувати дитину або місце проживання їх невідоме».

Закон України «Про реабілітацію осіб з інвалідністю в Україні» застосовує поняття «соціальна допомога», під якою розуміє систему заходів, спрямованих на повернення особи до активного життя та праці, відновлення соціального статусу і формування в особи якостей, установок щодо пристосування до умов нормальної життєдіяльності шляхом правового і матеріального захисту її існування, підготовки до самообслуговування з формуванням здатності до пересування і спілкування, повсякденних життєвих потреб тощо.

Постанова Кабінету Міністрів України від 2.08.2000 р. № 1192, якою затверджено Порядок надання щомісячної грошової допомоги особі, яка проживає разом з інвалідом I чи II групи внаслідок психічного розладу, який за висновком лікарської комісії медичного закладу потребує постійного стороннього догляду, на догляд за ним використовує термін «щомісячна грошова допомога».

Багатоманітність законодавчих визначень сприяло і появі різних точок зору науковців. Одн і дослідники розглядають соціальні допомоги як один з видів соціального забезпечення, що надається переважно у грошовій формі. Інші дослідники розглядають соціальну допомогу як одну з організаційно- правових форм соціального забезпечення (захисту).

Дослідження точок зору науковців, чинного законодавства України та положень окремих міжнародно-правових актів у сфері соціального захисту дозволило В. Рудик зробити висновок про багатозначність терміна «соціальна допомога» та визначити його зміст у широкому та вузькому  значеннях. У вузькому значенні соціальна допомога – це грошова виплата, що надається фізичним особам у випадку настання соціального ризику. Такі виплати можуть здійснюватися як за рахунок коштів державного бюджету, так і в рамках системи соціального страхування. В сучасній системі соціального захисту соціальна грошова допомога є видом соціального забезпечення (захисту).

У широкому значенні під соціальною допомогою розуміється комплекс засобів, спрямованих на соціальну підтримку соціально незахищених верств населення, що здійснюється за рахунок коштів державного та місцевого бюджетів у різноманітних формах (обслуговування, грошова допомога, натуральна допомога, субсидії тощо). У такому розумінні соціальна допомога є однією з організаційно-правових форм соціального захисту. Дослідниця пропонує для усунення термінологічного збігу та наведення остаточної ясності у понятійно-термінологічному апараті системи соціального захисту вважати за доцільне поняття соціального допомоги замінити терміном «мінімальне соціальне забезпечення».

Державні соціальні допомоги відрізняються від інших форм соціального захисту рядок ознак та особливостей, а саме:

• врегулювання призначення і виплати всіх видів допомог відповідними нормативними актами, в зв’язку з чим, за наявності передбачених в них обставин, громадяни набувають безумовного права на той чи інший вид допомоги;
• зазвичай, загальна цільова спрямованість допомоги, що полягає в матеріальній підтримці громадян, які в силу тих чи інших соціальних випадків (тимчасова втрата заробітку, підвищення витрат в сім’ї, пов’язаних з народженням чи похованням тощо) потребують надання такої допомоги;
• незалежність у більшості випадків забезпечення різними видами допомог від інших джерел доходів, що має їх особа, яка звернулася за призначенням того чи іншого виду соціального забезпечення;
• призначення допомоги, як правило, у твердих розмірах;
• соціально-аліментарна природа всіх видів допомог, яка виражається в без еквівалентності їх надання;
• обмеженість виплати допомог визначеними тимчасовими рамками (наприклад, допомоги на дітей – до досягнення ними відповідного віку тощо).

В Україні надання різних видів допомоги передбачається цілою низкою законодавчих актів, серед яких можна назвати:

• Конституцію України, стаття 46 якої передбачає право на державні допомоги у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю, безробіттям та з інших причин;
• Закон України «Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям»;

 

• Закон України «Про державну допомогу сім’ям з дітьми»;
• Закон України «Про реабілітацію осіб з інвалідністю в Україні»;
• Закон України «Про державну соціальну допомогу особам з інвалідністю з дитинства та дітям з інвалідністю»;
• Закон України «Про державну соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію, та особам з інвалідністю»;
• Основи законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування;
• Закон України   «Про   загальнообов’язкове                  державне           соціальне страхування»;
• Закон України   «Про   загальнообов’язкове                  державне           соціальне страхування на випадок безробіття»;
• Указ Президента України «Про одноразову винагороду жінкам, яким присвоєно почесне звання України “Мати-героїня»;
• Постанову Кабінету Міністрів України від 08.2000 р. № 1192, якою затверджено Порядок надання щомісячної грошової допомоги особі, яка проживає разом з інвалідом I чи II групи внаслідок психічного розладу, який за висновком лікарської комісії медичного закладу потребує постійного стороннього догляду, на догляд за ним;
• постанову Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку призначення і виплати державної допомоги сім’ям з дітьми» від 27.12.2001 р. № 1751;
• постанову Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку призначення і виплати державної соціальної допомоги малозабезпеченим сім’ям» від 02.2003 р. № 250;
• постанову Кабінету Міністрів України від 02.2006 р. № 189 «Про затвердження Порядку призначення та виплати тимчасової державної допомоги дітям, батьки яких ухиляються від сплати аліментів, не мають можливості утримувати дитину або місце проживання їх невідоме»;
• постанову Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку призначення і виплати державної соціальної допомоги особам, які не мають права на пенсію, та особам з інвалідністю і державної соціальної допомоги на догляд» від 04.2005 р. № 261;
• наказ Міністерства соціальної політики України «Про затвердження Порядку надання допомоги по безробіттю, у тому числі одноразової її виплати для організації безробітним підприємницької діяльності» від 15.06.2015 № 613;
• наказ Міністерства соціальної політики України «Про затвердження Порядку надання допомоги по частковому безробіттю» від 07.03.2013 р. № 103 та інші нормативно-правові акти.

 

Концепція соціального забезпечення населення України, схвалена постановою Верховної Ради України 21.12.1993 р., визначила наступні форми соціальної допомоги:

• надання грошової допомоги і пільг сім’ям, що виховують дітей;
• надання натуральної допомоги малозабезпеченим громадянам (забезпечення безплатними обідами, одягом і паливом, пільгами щодо оплати транспорту, житла тощо);
• обслуговування пенсіонерів, інвалідів, одиноких непрацездатних громадян у будинках-інтернатах, територіальних центрах соціального обслуговування пенсіонерів, інвалідів, одиноких непрацездатних громадян відділеннями соціальної допомоги вдома при збереженні часткової участі держави у фінансуванні їх діяльності.

В чинному законодавстві України відсутня класифікація державних соціальних допомог. І.М. Сирота вважає, що визначальним критерієм класифікації є соціально-правові підстави надання допомог, закріплені в чинному законодавстві. Вчений виділяє шість груп підстав надання допомоги:

• тимчасова непрацездатність (допомоги, призначувані у випадках хвороби; при необхідності догляду за хворим членом сім’ї; при карантині тощо );
• безробіття з незалежних від громадян обставин;
• дітонародження (допомоги з вагітності й пологів, допомога при народженні дитини, допомоги багатодітним і неповним сім’ям тощо);
• неповноліття дітей (допомоги по догляду за дитиною-інвалідом до 18 років);
• прожиття непрацездатних громадян з мінімальними доходами;
• підтримка бюджету сім’ї при неординарних обставинах.

На нашу думку, враховуючи появу нових видів допомоги, усі допомоги слід поділити на такі групи:

• допомоги по соціальному страхуванню;
• допомоги по безробіттю;
• «дитячі» допомоги, які включають допомоги при народженні дитини; допомоги сім’ям з дітьми; допомоги малозабезпеченим сім’ям; допомоги дітям, які знаходяться під опікою чи піклуванням; допомоги дітям-сиротам та дітям, позбавленим батьківського піклування; допомоги дітям-інвалідам тощо;
• допомоги членам сімей осіб, смерть яких пов’язана з участю в масових акціях громадського протесту, що відбулися у період з 21 листопада 2013 р. по 21 лютого 2014 р., осіб, яким посмертно присвоєно звання Герой України за громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народові, виявлені під час Революції  гідності, та особам, які отримали тяжкі, середньої тяжкості та легкі тілесні ушкодження, побої, мордування під час участі у зазначених акціях;

• допомоги особам, які переміщуються з тимчасово окупованої території України та районів проведення антитерористичної операції;
• інші види допомоги.

 

• Соціальний захист дітей з інвалідністю

Загальна декларація прав людини закріпила право кожної людини на соціальне забезпечення та на здійснення необхідних для підтримання її гідності та для вільного розвитку її особистості прав в економічній, соціальній та культурній сферах. Водночас стаття 25 цього міжнародного документу визначає право кожної людини на такий життєвий рівень, включаючи харчування, одяг, житло, медичний догляд та необхідне соціальне обслуговування, яке необхідне для підтримання здоров’я та добробуту її самої та її сім’ї, право на забезпечення на випадок безробіття, хвороби, інвалідності, вдівства, настання старості або іншого випадку втрати засобів до існування по незалежним від неї обставинам. Материнство та дитинство дають право на особливе піклування та допомогу.

Вимоги міжнародних документів знайшли своє втілення і в національному законодавстві, що дає можливість людині та членам її сім’ї отримати матеріальне забезпечення у раз необхідності.

Закон України «Про державну соціальну допомогу особам з інвалідністю та дітям з інвалідністю» відповідно до Конституції України гарантує дітям з інвалідністю право на матеріальне забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України та їх соціальну захищеність шляхом встановлення державної соціальної допомоги.

Право на державну соціальну допомогу мають діти з інвалідністю віком до 18 років. При цьому якщо дитина з інвалідністю має право на пенсію у зв’язку з втратою годувальника і державну соціальну допомогу відповідно до вищезазначеного Закону, ці виплати призначаються одночасно.

Перелік медичних показань, що дають право на одержання державної соціальної допомоги на дітей з інвалідністю віком до 18 років, визначається постановою Кабінету Міністрів України від 21 листопада 2013 р. № 917, якою затверджений Порядок встановлення лікарсько-консультативними комісіями інвалідності дітям (далі – Порядок).

Цей Порядок визначає механізм, умови та критерії встановлення лікарсько-консультативними комісіями лікувально-профілактичних закладів (далі – комісії) інвалідності дітям.

Особам віком до 18 років комісіями встановлюється категорія «дитина з інвалідністю», а особам віком до 18 років, які мають виключно високу міру втрати здоров’я та надзвичайну залежність від постійного стороннього догляду, допомоги або диспансерного нагляду інших осіб і які фактично не здатні до самообслуговування, – категорія «дитина з інвалідністю підгрупи А» (п. 3 Порядку).

Медико-соціальна експертиза проводиться комісіями з метою встановлення дітям категорії «дитина з інвалідністю» або «дитина з інвалідністю підгрупи А» за направленням лікаря, який надає первинну медичну допомогу, закладу охорони здоров’я, в якому спостерігається дитина, після повного медичного обстеження, проведення необхідних досліджень, оцінювання соціальних потреб дитини, визначення клініко- функціонального діагнозу, здійснення лікувальних і реабілітаційних заходів та отримання їх результатів за наявності документів, що підтверджують стійкий розлад функцій організму, зумовлений захворюваннями, травмою (її наслідками) або вродженими вадами, що призводять до обмеження життєдіяльності дитини.

Медико-соціальна експертиза дітей віком від 15 до 18 років, які потерпіли від нещасного випадку на виробництві, проводиться після подання акта про нещасний випадок, пов’язаний з виробництвом, направлення закладу охорони здоров’я або роботодавця чи профспілкового органу підприємства, на якому потерпілий отримав травму, або робочого органу виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків за рішенням суду, прокуратури.

Лікар, який надає дитині первинну медичну допомогу, готує та подає на розгляд комісії документи для встановлення дитині категорії «дитина з інвалідністю» або «дитина з інвалідністю підгрупи А». При цьому зазначений лікар повинен бути присутнім під час проведення засідання комісії для інформування про стан дитини.

У разі коли дитина, батьки або законні представники якої звертаються для встановлення категорії «дитина з інвалідністю» або «дитина з інвалідністю підгрупи А», не може бути присутньою на засіданні комісії за станом здоров’я, огляд її проводиться з виїздом на місце її проживання (перебування), у тому числі в спеціальних установах і закладах соціального захисту дітей, місцях позбавлення волі або в стаціонарі, в якому вона проходить лікування.

В окремих випадках, зокрема коли дитина, батьки або законні представники якої звертаються для встановлення категорії «дитина з інвалідністю» або «дитина з інвалідністю підгрупи А», проживає у віддаленій, важкодоступній місцевості, члени комісії можуть прийняти рішення щодо встановлення інвалідності дитині на підставі поданих документів за згодою батьків дитини або її законних представників.

У разі тимчасового перебування громадян України за кордоном на території держав, з якими укладено міжнародні договори (угоди) про соціальне забезпечення, комісія може за заявою батьків або законних представників дитини, у тому числі потерпілої від нещасного випадку на виробництві, прийняти рішення про встановлення інвалідності за результатами медичного обстеження в державі тимчасового перебування дитини на підставі поданих документів.

Комісія проводить огляд хворої дитини та розглядає документи протягом семи робочих днів з дня їх надходження.

Інвалідність встановлюється дітям до досягнення ними 18 років у разі наявності стійкого розладу функцій організму, зумовленого захворюваннями, травмою (її наслідками) або вродженими вадами, що призводять до обмеження життєдіяльності дитини, неефективності реабілітаційних заходів, неможливості відновлення соціальної адаптації, несприятливого прогнозу відновлення працездатності з урахуванням реальних соціально-економічних обставин за місцем проживання дитини з інвалідністю. Перелік захворювань та патологічних станів, що дають право на встановлення дітям інвалідності відразу до досягнення ними 18 років визначається МОЗ.

Класифікація, що використовується комісією під час проведення медико- соціальної експертизи дітей, визначає основні види порушень функцій організму дитини, зумовлені захворюваннями, травмами (їх наслідками) та/або вродженими вадами, і ступінь їх вираження.

Основними видами порушень функцій організму є:

• порушення психічних функцій (сприйняття, уваги, пам’яті, мислення, інтелекту, емоцій, волі, свідомості, поведінки, психомоторних функцій);
• порушення мови і мовних функцій (усної та письмової, вербальної і невербальної мови, порушення голосоутворення та інше);
• порушення сенсорних функцій (зору, слуху, нюху, дотику, тактильної, больової, температурної та інших видів чутливості);
• порушення статодинамічної функції (рухових функцій голови, тулуба, кінцівок, статики, координації рухів);
• порушення функцій кровообігу, дихання, травлення, виділення, кровотворення, обміну речовин і енергії, внутрішньої секреції, імунітету;
• порушення, зумовлені фізичним каліцтвом (деформація обличчя, голови, тулуба, кінцівок, що призводить до зовнішньої потворності, аномальні отвори шлунково-кишкового, сечовидільного, дихального трактів, порушення розмірів тіла) (п. 14 Порядку).

Підставою для встановлення дитині категорії «дитина з інвалідністю» є помірна та середня міра втрати здоров’я, залежність від стороннього догляду, допомоги або диспансерного нагляду і здатність до самообслуговування.

До числа дітей з помірною та середньою мірою втрати здоров’я належать діти, які мають будь-які основні види порушень функцій організму I та II ступеня їх вираження (незначні та помірні порушення) та обмеження життєдіяльності будь-якої категорії I ступеня її вираження (які оцінюються відповідно до вікової норми).

Підставою для встановлення дитині категорії «дитина з інвалідністю підгрупи А» є виключно висока міра втрати здоров’я та надзвичайна (повна) залежність від постійного стороннього догляду, допомоги або диспансерного нагляду та фактична нездатність до самообслуговування (п. 21 Порядку).

Державна соціальна допомога на дітей з інвалідністю віком до 18 років призначається в розмірі 70 відсотків прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність.

Прожитковий мінімум визначається відповідно до Закону України «Про прожитковий мінімум» та щорічно затверджується Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів України і періодично переглядається відповідно до зростання індексу споживчих цін разом з уточненням показників Державного бюджету України. Розмір державної соціальної допомоги підвищується у зв’язку із збільшенням прожиткового мінімуму.

Крім державної допомоги встановлена надбавка на догляд за дитиною з інвалідністю підгрупи А в розмірі:

• на дитину з інвалідністю підгрупи А віком до 6 років – прожиткового мінімуму для дітей віком до 6 років;
• на дитину з інвалідністю підгрупи А віком від 6 до 18 років – прожиткового мінімуму для дітей віком від 6 до 18 років.

Надбавка на догляд за іншою дитиною з інвалідністю встановлюється в розмірі:

• на дитину з інвалідністю віком до 6 років – 50 відсотків прожиткового мінімуму для дітей віком до 6 років;
• на дитину з інвалідністю віком від 6 до 18 років – 50 відсотків прожиткового мінімуму для дітей віком від 6 до 18 років.

Надбавка на догляд за дитиною з інвалідністю віком до 18 років призначається одному з батьків, усиновителів, опікуну, піклувальнику, які не працюють, не навчаються (крім заочної форми навчання), не проходять службу, не займають виборну посаду і фактично здійснюють догляд за дитиною з інвалідністю. Надбавка на догляд за дитиною з інвалідністю віком до 18 років також призначається одному з батьків, усиновителів, опікуну, піклувальнику, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку, у відпустці у зв’язку з вагітністю та пологами, у відпустці без збереження заробітної плати, у разі якщо дитина з інвалідністю потребує домашнього догляду, і вони фактично здійснюють догляд за дитиною з інвалідністю. Одинокій матері (одинокому батьку) надбавка на догляд за дитиною з інвалідністю призначається незалежно від факту роботи, навчання, служби.

 

При визначенні розмірів надбавок на догляд за дітьми з інвалідністю з важкими формами інвалідності, які потребують постійного стороннього догляду або допомоги (прикуті до ліжка, сліпоглухонімі, з психічними вадами тощо) внаслідок захворювань за переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України, не може застосовуватися рівень забезпечення прожиткового мінімуму.

Заява про призначення державної соціальної допомоги на дитину з інвалідністю подається одним із батьків, усиновителем, опікуном або піклувальником за місцем свого проживання.

В Україні забороняється дискримінація дітей з інвалідністю та дітей з вадами розумового або фізичного розвитку.

Держава сприяє створенню дітям з інвалідністю та дітям з вадами розумового або фізичного розвитку необхідних умов, рівних з іншими громадянами можливостей для повноцінного життя та розвитку з урахуванням індивідуальних здібностей та інтересів, гарантує надання їм відповідної матеріальної допомоги, встановлення одному з батьків дитини з інвалідністю чи особі, яка його замінює, на підприємстві, в установі чи організації незалежно від форм власності, за його згодою, скороченого робочого дня, надання додаткової оплачуваної відпустки на строк до 5 днів, відпустки без збереження заробітної плати та інших пільг, передбачених законодавством України.

Дітям з інвалідністю та дітям з вадами розумового або фізичного розвитку надається безоплатна спеціалізована медична, дефектологічна і психологічна допомога та здійснюється безоплатне протезування у відповідних державних і комунальних закладах охорони здоров’я, надається можливість отримати базову, професійно-технічну та вищу освіту, в тому числі в домашніх умовах. Таким дітям гарантується безоплатне забезпечення засобами індивідуальної корекції.

З метою створення умов для безперешкодного доступу дітей з інвалідністю та дітей з вадами фізичного розвитку до об’єктів соціальної інфраструктури планування та забудова населених пунктів, формування жилих районів, розробка проектних рішень, будівництво та реконструкція будинків, споруд та їх комплексів, об’єктів та засобів громадського транспорту повинні здійснюватися з дотриманням вимог Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні».

Діти з інвалідністю мають право на безоплатне матеріальне, соціально- побутове і медичне забезпечення, а також забезпечення медикаментами, технічними й іншими засобами індивідуальної корекції відповідно до законодавства.

Діти з інвалідністю, які мають порушення опорно-рухового апарату, за наявності відповідного висновку медико-соціальної експертизи, що підтверджує їх право на забезпечення автомобілем (у разі необхідності з ручним керуванням), і яким виповнилося 5 років, забезпечуються автотранспортними засобами на пільгових умовах. Право на управління таким автотранспортним засобом, за наявності відповідного документа на право управління автомобілем, набуває один із повнолітніх членів сім’ї (або найближчих родичів) особи з інвалідністю.

Діти з інвалідністю з числа дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, які проживають у сім’ях піклувальників, прийомних сім’ях, дитячих будинках сімейного типу, державних або комунальних дитячих закладах, після досягнення повноліття забезпечуються житлом у порядку, встановленому статтею 33 Закону України «Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю в Україні» (ст. 26).

Для дітей з інвалідністю та дітей з вадами розумового або фізичного розвитку, які не можуть навчатися в загальних навчальних закладах, створюються спеціальні загальноосвітні школи (школи-інтернати), загальноосвітні санаторні школи (школи-інтернати), будинки-інтернати для дітей з інвалідністю, дошкільні та інші заклади, в яких вони утримуються за рахунок держави. При направленні дітей до таких закладів останні мають обиратися з урахуванням принципу їх максимальної територіальної наближеності до місця проживання батьків або осіб, що їх замінюють.

 

• Соціальний захист дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування

Правові, організаційні, соціальні засади та гарантії державної підтримки дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, молоді із числа дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, визначаються Законом України «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» (далі – Закон) і є складовою законодавства про охорону дитинства.

Юридичне визначення соціальних категорій дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, визначено статтею 1 вищезазначеного Закону.

Так, дитина-сирота це дитина, в якої померли чи загинули батьки; діти, позбавлені батьківського піклування, це діти, які залишилися без піклування батьків у зв’язку з позбавленням їх батьківських прав, відібранням у батьків без позбавлення батьківських прав, визнанням батьків безвісно відсутніми або недієздатними, оголошенням їх померлими, відбуванням покарання в місцях позбавлення волі та перебуванням їх під вартою на час слідства, розшуком їх органами Національної поліції, пов’язаним з відсутністю відомостей про їх місцезнаходження, тривалою хворобою батьків, яка перешкоджає їм виконувати свої батьківські обов’язки, а також діти, розлучені із сім’єю, підкинуті діти, батьки яких невідомі, діти, від яких відмовилися батьки, діти, батьки яких не виконують своїх батьківських обов’язків з причин, які неможливо з’ясувати у зв’язку з перебуванням батьків на тимчасово окупованій території України або в зоні проведення антитерористичної операції, та безпритульні діти.

Особи із числа дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, – особи віком від 18 до 23 років, у яких у віці до 18 років померли або загинули батьки, та особи, які були віднесені до дітей, позбавлених батьківського піклування.

Статтею 8 Закону встановлено, що держава здійснює повне забезпечення дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, а також осіб із їх числа.

Допомога та утримання таких дітей не можуть бути нижчими за встановлені мінімальні стандарти, що забезпечують кожній дитині рівень життя, необхідний для фізичного, розумового, духовного, морального та соціального розвитку на рівні, не нижчому за встановлений прожитковий мінімум для таких осіб.

Право на повне державне забезпечення в навчальних закладах мають діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, віком до вісімнадцяти років та особи з числа дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, при продовженні навчання до 23 років або до закінчення відповідних навчальних закладів.

Особам із числа дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, які навчаються, крім повного державного забезпечення, виплачується соціальна стипендія в порядку та розмірі, встановлених Кабінетом Міністрів України, а також виплачується 100 відсотків заробітної плати, яка нарахована в період виробничого навчання та виробничої практики.

Особам із числа дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, які навчаються, до завершення навчання виплачується щорічна допомога для придбання навчальної літератури в розмірі трьох соціальних стипендій. Виплата зазначеної допомоги здійснюється протягом 30 днів після початку навчального року за рахунок коштів, що передбачаються для навчальних закладів у відповідних бюджетах (ст. 8 Закону).

Випускники навчальних закладів із числа дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, забезпечуються за рахунок навчального закладу або відповідної установи у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, одягом і взуттям, а також одноразовою грошовою допомогою в розмірі не менше шести прожиткових мінімумів для осіб відповідного віку.

Вартість повного державного забезпечення у грошовому еквіваленті для дітей віком від народження до трьох років, від трьох до семи років, від семи до десяти років, від десяти до чотирнадцяти років, від чотирнадцяти до вісімнадцяти років та осіб із числа дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, до двадцяти трьох років визначається відповідно до Закону України «Про прожитковий мінімум».

Відповідно до положень Закону України «Про охорону дитинства» діти, які внаслідок смерті батьків, позбавлення батьків батьківських прав, хвороби батьків чи з інших причин залишилися без батьківського піклування, мають право на особливий захист і допомогу з боку держави.

У разі передачі дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, під опіку чи піклування, влаштування в будинки дитини, дитячі будинки, школи-інтернати, дитячі будинки сімейного типу та прийомні сім’ї жиле приміщення, в якому вони проживали, зберігається за дітьми протягом усього часу перебування їх в цих закладах, у опікунів чи піклувальників, дитячому будинку сімейного типу, прийомній сім’ї незалежно від того, чи проживають у жилому приміщенні, з якого вибули діти, інші члени сім’ї. Жиле приміщення, яке зберігається за дітьми, може бути передано в оренду іншим громадянам на строк до повернення дітей із зазначених закладів, від опікунів чи піклувальників, з прийомної сім’ї чи дитячого будинку сімейного типу. Порядок збереження і передачі в оренду жилого приміщення та іншого майна дитини затверджується Кабінетом Міністрів України.

Держава забезпечує дітям-сиротам та дітям, позбавленим батьківського піклування, а також особам з їх числа, які до передачі під опіку чи піклування, влаштування в дитячі будинки сімейного типу, прийомні сім’ї, заклади для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, мали впорядковане житло, що зберігалося за ними, вселення їх у ці приміщення і повернення їм майна, що знаходилося в цих приміщеннях на день передачі дітей під опіку чи піклування, влаштування в дитячі будинки сімейного типу, прийомні сім’ї, заклади для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування.

Діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, які до передачі під опіку чи піклування, влаштування в дитячі будинки сімейного типу, прийомні сім’ї, заклади для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, не мали впорядкованого житла або вселення яких у приміщення, що зберігалося за ними, неможливе внаслідок його знищення чи пошкодження або з інших поважних причин, що унеможливлюють проживання там цих дітей, забезпечуються позачергово впорядкованим житлом за місцем їх походження або проживання до влаштування в сім’ї громадян, відповідні заклади або за місцем обліку внутрішньо переміщених осіб, якщо вони зареєстровані як внутрішньо переміщені особи, в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (ст. 25 Закону України «Про охорону дитинства»).

 

• Соціальне обслуговування

Стаття 14 Європейської соціальної хартії (переглянутої) (далі – Хартія) передбачає, що кожна людина має право користуватися послугами соціальних служб. З метою забезпечення ефективного здійснення права на користування послугами соціальних служб держави повинні взяти на себе наступні зобов’язання: 1). сприяти функціонуванню служб або створювати служби, якi, завдяки використанню методів соціальної роботи, сприяли б підвищенню добробуту i розвиткові як окремих осіб, так i груп осіб у суспільстві, а також їхній адаптації до соціального середовища; 2). заохочувати окремих осіб та добровільні або iншi організації до участі у створенні та функціонуванні таких служб.

Хартія вимагає від держав утворити систему соціальних служб, призначених для здійснення допомоги усім людям у розв’язанні проблем, пов’язаних з адаптацією до соціального середовища, незалежно від їх природи і особистих, сімейних, професійних, фізичних або психічних наслідків.

Такі соціальні служби з позицій статті 14 Хартії можуть бути або загальними, або спеціалізуватися на обслуговуванні конкретних груп населення. Важливо забезпечити такий стан, за якого буде забезпечено доступність і рівність у користуванні службами. Уразливими верствами населення вважаються діти, особи похилого віку, інваліди, молодь у скрутних обставинах, правопорушники, меншини (мігранти, біженці та ін.), алкоголіки, наркомани, жінки, які постраждали від насильства, особи, що звільнилися з місць позбавлення волі.

Для надання соціальних послуг в Україні прийнятий Закон «Про соціальні послуги», який визначає основні організаційні та правові засади надання соціальних послуг особам, які перебувають у складних життєвих обставинах та потребують сторонньої допомоги. Цей Закон під соціальними послугами розуміє комплекс заходів з надання допомоги особам, окремим соціальним групам, які перебувають у складних життєвих обставинах і не можуть самостійно їх подолати, з метою розв’язання їхніх життєвих проблем (ст. 1).

Основними формами надання соціальних послуг є матеріальна допомога та соціальне обслуговування. Матеріальна допомога надається особам, що знаходяться у складній життєвій ситуації, у вигляді грошової або натуральної допомоги: продуктів харчування, засобів санітарії і особистої гігієни, засобів догляду за дітьми, одягу, взуття та інших предметів першої необхідності, палива, а також технічних і допоміжних засобів реабілітації.

Соціальне обслуговування є системою соціальних заходів, яка передбачає сприяння, підтримку і послуги, що надають соціальні служби окремим особам чи групам населення для подолання або пом’якшення життєвих труднощів, підтримки їх соціального статусу та повноцінної життєдіяльності (ст. 1).

Право на отримання соціальних послуг мають громадяни України, а також іноземці та особи без громадянства, які проживають в Україні на законних підставах та перебувають у складних життєвих обставинах, у тому числі особи, на яких поширюється дія Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту».

Соціальні послуги державними та комунальними суб’єктами, а також іншими суб’єктами, що надають соціальні послуги із залученням бюджетних коштів, в обсягах, визначених державними стандартами соціальних послуг, безоплатно надаються:

• громадянам, які не здатні до самообслуговування у зв’язку з похилим віком, хворобою, інвалідністю і не мають рідних, які повинні забезпечити їм догляд і допомогу;
• громадянам, які перебувають у складних життєвих обставинах у зв’язку з безробіттям і зареєстровані в державній службі зайнятості як такі, що шукають роботу, бездомністю, стихійним лихом, катастрофами, особам, яких визнано біженцями або особами, які потребують додаткового захисту, якщо середньомісячний дохід цих осіб нижчий, ніж встановлений прожитковий мінімум;
• дітям та молоді, які знаходяться у складній життєвій ситуації у зв’язку з інвалідністю, хворобою, сирітством, безпритульністю, малозабезпеченістю, конфліктами і жорстоким ставленням у сім’ї.

Відповідно до Закону «Про соціальні послуги» можуть надаватися наступні види соціальних послуг:

соціально-побутові послуги – забезпечення продуктами харчування, м’яким та твердим інвентарем, гарячим харчуванням, транспортними послугами, засобами малої механізації, здійснення соціально-побутового патронажу, соціально-побутової адаптації, виклик лікаря, придбання та доставка медикаментів тощо;

психологічні послуги – надання консультацій з питань психічного здоров’я та поліпшення взаємин з оточуючим соціальним середовищем, застосування психодіагностики, спрямованої на вивчення соціально-психологічних характеристик особистості, з метою її психологічної корекції або психологічної реабілітації, надання методичних порад;

соціально-педагогічні послуги – виявлення та сприяння розвитку різнобічних інтересів і потреб осіб, які перебувають у складних життєвих обставинах, організація індивідуального навчального, виховного та корекційного процесів, дозвілля, спортивно-оздоровчої, технічної та художньої діяльності тощо, а також залучення до роботи різноманітних закладів, громадських організацій, заінтересованих осіб;

соціально-медичні послуги – консультації щодо запобігання виникненню та розвитку можливих органічних розладів особи, збереження, підтримка та охорона її здоров’я, здійснення профілактичних, лікувально-оздоровчих заходів, працетерапія;

соціально-економічні послуги – задоволення матеріальних інтересів і потреб осіб, які перебувають у складних життєвих обставинах, що реалізуються у формі надання натуральної чи грошової допомоги, а також допомоги у вигляді одноразових компенсацій;

юридичні послуги – надання консультацій з питань чинного законодавства, здійснення захисту прав та інтересів осіб, які перебувають у складних життєвих обставинах, сприяння застосуванню державного примусу і реалізації юридичної відповідальності осіб, що вдаються до протиправних дій щодо цієї особи (оформлення правових документів, захист прав та інтересів особи, інша правова допомога тощо);

послуги з працевлаштування – пошук підходящої роботи, сприяння у працевлаштуванні та соціальне супроводження працевлаштованої особи;

інформаційні послуги – надання інформації, необхідної для вирішення складної життєвої ситуації (довідкові послуги); розповсюдження просвітницьких та культурно-освітніх знань (просвітницькі послуги); поширення об’єктивної інформації про споживчі властивості та види соціальних послуг, формування певних уявлень і ставлення суспільства до соціальних проблем (рекламно-пропагандистські послуги);

інші соціальні послуги (ст. 5 Закону України «Про соціальні послуги»).

Соціальне обслуговування здійснюється:

• за місцем проживання особи (вдома);
• за місцем проживання (перебування) дитини у сім’ях громадян, які відповідно до договору надають послуги щодо утримання та виховання дитини (прийомні сім’ї, дитячі будинки сімейного типу, сім’ї патронатних вихователів);
• у стаціонарних інтернатних установах та закладах;
• у реабілітаційних установах та закладах; в установах та закла
• в установах та закладах тимчасового або постійного перебування;
• у територіальних центрах надання соціальних послуг;
• в інших закладах соціальної підтримки (догляду).

Запитання для повторення

1. Чи тотожні поняття «соціальне забезпечення» та «соціальний захист»? Чим вони відрізняються між собою?
2. Які існують методи правового регулювання права соціального захисту? Які прийоми застосовують при регулюванні правових відносин в цій галузі права?
3. Визначте організаційно-правові форми соціального захисту в Україні.
4. Що таке джерела права соціального захисту? Зазначте їх класифікацію.
5. Визначте поняття принципів права соціального захисту та їх види.

 

6. Охарактеризуйте систему пенсійного забезпечення в Україні.
7. Визначте поняття, види пенсії за віком та умови її призначення.
8. Дайте визначення пенсії по інвалідності та умови її призначення.
9. Причини інвалідності та їх значення для призначення пенсії по інвалідності.
10. Визначте поняття пенсії у зв’язку з втратою годувальника та умови її призначення.
11. Зазначте поняття пенсії за вислугу років та правову основу її призначення.
12. Що таке недержавне пенсійне забезпечення та які способи його здійснення?
13. Розкрийте поняття «державна соціальна допомога» та її види.
14. Охарактеризуйте ознаки та особливості державної соціальної допомоги.
15. Визначте розмір державної соціальної допомоги та надбавки дітям з інвалідністю.
16. Які гарантії надає держава дітям з інвалідністю?
17. Визначте державні гарантії дітям-сиротам, дітям, позбавленим батьківського піклування, та особам з їх числа.
18. Зазначте поняття соціального обслуговування та основні форми його здійснення.
19. Визначте поняття та види соціальних послуг.
20. Які органи здійснюють соціальне обслуговування?

 

Основні поняття

Соціальне забезпечення – форма матеріального забезпечення непрацездатних громадян, або поєднання системи державного і недержавного матеріального забезпечення і соціального обслуговування в індивідуальній формі фізичних осіб, які перебувають у складних життєвих обставинах, на зазначених у законі чи договорі умовах зі спеціально створених для цього фондів.

Соціальний захист – це сукупність правових, соціально-економічних, організаційних, фінансових заходів, спрямованих на забезпечення відповідного рівня життя населення країни при настанні соціальних ризиків.

Складні життєві обставини – обставини, спричинені інвалідністю, віком, станом здоров’я, соціальним становищем, життєвими звичками і способом життя, внаслідок яких особа частково або повністю не має (не набула або втратила) здатності чи можливості самостійно піклуватися про особисте (сімейне) життя та брати участь у суспільному житті.

Непрацездатна особа – особа, яка досягла пенсійного віку, встановленого законом, або є особою з інвалідністю I, II чи III групи.

Пенсія – щомісячна пенсійна виплата в солідарній системі загальнообов’язкового державного пенсійного страхування, яку отримує застрахована особа в разі досягнення нею передбаченого Законом пенсійного віку чи визнання її особою з інвалідністю, або отримують члени її сім’ї у випадках, визначених Законом.

Пенсія за віком – це щомісячна грошова виплата у солідарній системі загальнообов’язкового державного пенсійного страхування особам, які досягли відповідного віку та мають необхідний страховий стаж, із Пенсійного фонду України.

Пенсія по інвалідності – щомісячна грошова виплата, яка призначається у разі настання інвалідності, що спричинила повну або часткову втрату працездатності, за наявності страхового стажу, передбаченого Законом.

Інвалідність – міра втрати здоров’я у зв’язку із захворюванням, травмою (її наслідками) або вродженими вадами, що при взаємодії із зовнішнім середовищем може призводити до обмеження життєдіяльності особи, внаслідок чого держава зобов’язана створити умови для реалізації нею прав нарівні з іншими громадянами та забезпечити її соціальний захист.

Особа з інвалідністю – особа зі стійким розладом функцій організму, що при взаємодії із зовнішнім середовищем може призводити до обмеження її життєдіяльності, внаслідок чого держава зобов’язана створити умови для реалізації нею прав нарівні з іншими громадянами та забезпечити її соціальний захист.

 

Пенсія за вислугу років – щомісячна грошова виплата особам, які мають спеціальний стаж роботи або вислугу років.

Державна соціальна допомога – комплекс засобів, спрямованих на соціальну підтримку соціально незахищених верств населення, що здійснюється за рахунок коштів державного та місцевого бюджетів у різноманітних формах (обслуговування, грошова допомога, натуральна допомога, субсидії тощо).

Соціальне обслуговування – система соціальних заходів, яка передбачає сприяння, підтримку і послуги, що надають соціальні служби окремим особам чи групам населення для подолання або пом’якшення життєвих труднощів, підтримки їх соціального статусу та повноцінної життєдіяльності.

Соціальні послуги – комплекс заходів з надання допомоги особам, окремим соціальним групам, які перебувають у складних життєвих обставинах і не можуть самостійно їх подолати, з метою розв’язання їхніх життєвих проблем

 

Література:

1. Конституція України: Закон України від 06.1996 р. № 254к/96-ВР
2. Основи законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування: Закон України від 01.1998 р. № 16/98-ВР
3. Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування: Закон України від 07.2003 р. № 1058-ІV:
4. Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи: Закон України від 28.02.1991 р. № 796-ХІІ:
5. Про соціальні послуги: Закон України від 06.2003 р. № 966- ІV: станом на 07.01.2018 р.
6. Про реабілітацію осіб з інвалідністю в Україні: Закон України від 10.2005 р. № 2961- ІV:
7. Про недержавне пенсійне забезпечення: Закон України від 07.2003 р. № 1057-ІV:
8. Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям: Закон України від 01.06.2000 р. № 1768-ІІІ:
9. Про державну соціальну допомогу особам з інвалідністю з дитинства та дітям з інвалідністю: Закон України від 11.2000 р. № 2109-ІІІ:
10. Про основи соціальної захищеності осіб з інвалідністю: Закон України від 03.1991 р. № 875-ХІІ:
11. Про охорону дитинства: Закон України від 26.04.2001 р. № 2402-ІІІ:
12. Болотіна Н.Б. Право соціального захисту: становлення і розвиток в Україні. К.: Знання, 2005. 381 с.
13. Болотіна Н.Б. Право соціального захисту України: К.: Знання, 663 с..
14. Бойко М.Д. Право соціального забезпечення України: К.: Атіка, 400 с.
15. Дробот Ж.А. Правове регулювання пенсійного страхування у разі втрати годувальника

: монографія / Ж.А. Дробот. – Черкаси: Видавець Чабаненко Ю.А., 2011. – 194 с.

16. Право соціального забезпечення: За ред. П.Д. Пилипенка. К.: «Ін Юре», 504 с.
17. Сирота І.М. Право соціального забезпечення в Україні К.: Знання, 405 с.