СВІТОВА ЕКОНОМІКА ТА МІЖНАРОДНІ ЕКОНОМІЧНІ ВІДНОСИНИ

СВІТОВА ЕКОНОМІКА ЯК ЦІЛІСНА СИСТЕМА 3
ЗМІСТ
ПЕРЕДМОВА 7
Частина І
СВІТОВА ЕКОНОМІКА ЯК ЦІЛІСНА СИСТЕМА
РОЗДІЛ 1.
ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ РОЗВИТКУ СВІТОВОЇ ЕКОНОМІКИ 11
§1.1. Поняття світової економіки та міжнародних економічних відносин 11
§1.2. Теорії розвитку світової економіки 15
§1.3. Передумови та фактори розвитку світової економіки 18
§1.4. Показники динаміки і стану світової економіки 19
§1.5. Критерії виділення підсистем світової економіки 29
§1.6. Типологія країн світового господарства 37
§1.7. Міжнародний поділ праці та його значення
для розвитку світового господарства 41
Запитання і завдання для самоконтролю 54
Рекомендована література 58
РОЗДІЛ 2.
УТВОРЕННЯ І РОЗВИТОК СВІТОВОГО ГОСПОДАРСТВА 59
§2.1. Передісторія світового господарства 59
§2.2. Формування світового господарства 71
4 СВІТОВА ЕКОНОМІКА ЯК ЦІЛІСНА СИСТЕМА
§2.3. Етапи розвитку світового господарства у ХХ столітті 79
§2.4. Концепція глобальної економічної системи 83
§2.5. Сучасний стан глобальної економічної системи 90
Запитання і завдання для самоконтролю 94
Рекомендована література 96
РОЗДІЛ 3.
СУБ’ЄКТИ СВІТОВОГО ГОСПОДАРСТВА 97
§3.1. Держава як суб’єкт світової господарської діяльності 97
§3.2. Роль і місце ТНК у світовій економіці 100
§3.3. Міжнародні економічні організації 113
Запитання і завдання для самоконтролю 138
Рекомендована література 141
РОЗДІЛ 4.
СИСТЕМА МІЖНАРОДНИХ ЕКОНОМІЧНИХ ВІДНОСИН 143
§4.1. Міжнародна торгівля товарами та послугами 143
§4.2. Міжнародна міграція капіталу 153
§4.3. Міжнародна міграція робочої сили 163
Запитання і завдання для самоконтролю 180
Рекомендована література 185
РОЗДІЛ 5.
РОЗВИТОК ЛЮДСЬКОГО КАПІТАЛУ В УМОВАХ ІНТЕЛЕКТУАЛІЗАЦІЇ ЕКОНОМІКИ 187
§5.1. Інтелектуалізація як провідна тенденція у розвитку
сучасної економіки 187
ЗМІСТ 5
§5.2. Інноваційний розвиток соціально-економічних систем: ключові поняття та напрями дослідження 190
§5.3 Функціонально-змістова специфіка концептів
«людський капітал», «людський потенціал», «людські ресурси» 200
§5.4. Управління людським капіталом в умовах світової
інноваційної економіки 205
§5.5. Освітня детермінанта людського капіталу 213
§5.6. Інтеграція освіти, науки і реального сектору світової економіки: напрями і перспективи 224
Запитання і завдання для самоконтролю 233
Рекомендована література 236
Частина ІІ.
НАЦІОНАЛЬНІ ЕКОНОМІКИ У СВІТОВІЙ ЕКОНОМІЧНІЙ СИСТЕМІ: ЗАРУБІЖНИЙ ДОСВІД
РОЗДІЛ 6.
ЕКОНОМІЧНО РОЗВИНЕНІ КРАЇНИ 239
§6.1. Загальна характеристика економіки розвинених країн 239
§6.2. Економіка Сполучених Штатів Америки 255
§6.3. Економіка Японії 275
§6.4. Економіка Федеративної Республіки Німеччина 294
Запитання і завдання для самоконтролю 312
Рекомендована література 315
РОЗДІЛ 7.
КРАЇНИ, ЩО РОЗВИВАЮТЬСЯ, ТА НАЙМЕНШ РОЗВИНЕНІ КРАЇНИ 317
6 СВІТОВА ЕКОНОМІКА ЯК ЦІЛІСНА СИСТЕМА
§7.1. Загальна характеристика економіки країн, що розвиваються 317
§7.2. Економіка Індії 340
§7.3. Економіка Бразилії 360
§7.4. Економіка Венесуели 374
§7.5. Економіка найменш розвинених країн: проблеми і перспективи 385
Запитання і завдання для самоконтролю 394
Рекомендована література 397
ПЕРЕЛІК УМОВНИХ ПОЗНАЧЕНЬ 399

У сучасних умовах інтернаціоналізації економіки, виходу за на- ціональні кордони людського та фінансового капіталу, торгівлі това- рами та послугами і формування глобальних ринків вирішального значення для будь-якої держави набуває сформованість економічної культури громадян, усвідомлення ними сутності, закономірностей та причинно-наслідкових зв’язків, що лежать в основі міжнародних еко- номічних відносин у глобальному інформаційному суспільстві.
Саме для формування знаннєвого і компетентнісного підґрунтя економічної культури новітньої генерації фахівців Української держа- ви і пропонується цей підручник, у змісті якого сконцентровано те- оретико-методологічні та науково-практичні дослідження сучасного стану світового господарства; аналіз тенденцій та перспектив його розвитку, форм та особливостей міжнародних економічних відносин та їхнього регулювання, а також механізмів функціонування світового ринку товарів, послуг, капіталів, праці, інновацій.
Підручник складається із семи розділів, об’єднаних у дві части- ни: «Світова економіка як цілісна система міжнародних економічних відносин» і «Національні економіки у світовій економічній системі: зарубіжний досвід».
Перший розділ присвячено теоретико-методологічним основам курсу, зокрема питанням сутності світової економіки як науки і пред- мету дослідження, змісту базових понять курсу; методології оціню- вання соціально-економічного розвитку; впливу міжнародного поділу праці на світове господарство. У розділі розглядаються передумови, ключові фактори і показники розвитку світової економіки, а також критерії виділення її підсистем.
У другому розділі досліджується передісторія світового госпо- дарства, особливості формування світової економіки в історичній ретроспективі й аналіз етапів її розвитку; розглядаються усталені концепції глобальної економічної системи та її сучасний стан. Вив- чаючи найважливіші ознаки та закономірності розвитку світової еко- номіки, здобувачам вищої освіти важливо усвідомити сутність понять:
«передумови», «фактори», «потенціал» світової економіки; з’ясувати причинно-наслідкові зв’язки між різними етапами соціально-еко- номічного розвитку у світовому вимірі.
Третій розділ містить ґрунтовний аналіз сутності, визначальних характеристик, концептуальних основ розвитку суб’єктів світової економіки: держави, транснаціональних компаній, міжнародних еко- номічних організацій.
У четвертому розділі досліджується система міжнародних еко- номічних відносин, зокрема такі її складові, як торгівля товарами та послугами, міграція капіталу, міграція робочої сили.
Зміст п’ятого розділу зосереджено на таких ключових концептах, як «людський капітал», «людський потенціал», «людські ресурси»,
«інтелектуалізація економіки». У розділі піддаються аналізу провід- ні тенденції в економічному розвитку сучасного інформаційного су- спільства, а також способи управління людським капіталом в умовах світової інноваційної економіки.
Шостий і сьомий розділи, які складають другу частину підручни- ка, присвячено зарубіжному досвіду розвитку національних економік у світовій економічній системі. Зокрема досліджуються ознаки, фак- тори, структура та динаміка розвинених країн та країн, що розвива- ються, приділяючи увагу найменш розвиненим країнам. Розкриваєть- ся як їхня загальна характеристика, так і ґрунтовний аналіз соціаль- но-економічного розвитку окремих країн.
Наприкінці кожного розділу наведено питання і творчі завдання для самоперевірки, а також перелік рекомендованих джерел додат- кової інформації з досліджуваної проблематики.
Для глибокого освоєння вміщеного у підручнику матеріалу осо- бливе значення має аналіз вузлових компонентів предмету дослід- ження, сутність яких здобувачі вищої освіти мають освоїти як на рівні світової економіки в цілому, так і окремих національних еко- номік зокрема та їхніх міжнародних відносин. До цих компонентів належать з-поміж інших: структурні елементи світової економіки та закономірності їхнього становлення; зовнішньоекономічні зв’яз- ки у сучасному глобалізованому світі, макроекономічні показни- ки розвитку світової економіки та механізм їхнього розрахунку, а також місце та роль держави в економічному розвитку національної економіки.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ РОЗВИТКУ СВІТОВОЇ ЕКОНОМІКИ

§1.1. Поняття світової економіки та міжнародних економіч- них відносин
У науково-педагогічному дискурсі широко використовуються поняття «світова економіка», «світове господарство», «міжнародна економіка», проте єдиного розуміння цих термінів, як і відмінностей між ними, належним чином не обґрунтовано. Іноді світова економі- ка трактується як міжнародні економічні взаємини, як універсальний зв’язок між національними господарствами. У цьому випадку з поля зору випадає виробництво, яке багато в чому визначає міжнародні економічні взаємозв’язки. Відповідно систему міжнародних еконо- мічних відносин і зв’язків, з погляду сучасної економічної науки, слід номінувати міжнародною економікою, тоді як під світовою економі- кою доцільніше мати на увазі все світове (глобальне) господарство в цілому.
Світова економіка (СЕ)1 – це сукупність національних господарств, пов’язаних один з одним системою міжнародного поділу праці (МПП), міжнародними економічними і політичними відносинами і зв’язками.
Світова економіка є історичною та політико-економічною катего- рією. Адже кожному конкретному історичному етапу притаманні пев- ні масштаби, рівень виробництва та соціально-економічна структура. Світова економіка є складною системою, яка вбирає у себе націо- нальні економіки, транснаціональні корпорації, інтеграційні об’єднан- ня, а також міжнародні економічні організації. Останні являють со- бою інститути, що об’єднують зусилля країн для вирішення світових проблем та досягнення цілей світового співтовариства. Вони беруть

1. Світова економіка: підручник. За редакцією А. П. Голікова, О. А. Довгаль. Х.: ХНУ імені В. Н. Каразіна, 2019, 349 с.

активну участь у регулюванні міжнародних економічних відносин, будучи самостійною частиною механізму світового господарства. Го- ловним напрямом їхньої діяльності стає вирішення глобальних про- блем, з якими стикається більшість країн світу і які вирішити поодинці складно або й неможливо.
Функціонування складових світової економіки базується на ресур- сному потенціалі країн. Від його ефективного використання залежить рівень розвитку країни та її місце в світовий економічній структурі.
▶ Характерні риси світової економіки
Основою виникнення й існування системи виступає її цілісність, що передбачає економічну взаємодію всіх складових частин системи на досить стійкому рівні. Тільки в цьому випадку можлива регулярна циркуляція виробленого продукту у глобальному масштабі та забез- печуються постійна діяльність, життєздатність системи, її саморегу- лювання та розвиток. Така єдність світового господарства, циркуляція відтворюваного продукту забезпечуються національними та міжна- родними ринками з притаманними їм товарно-грошовими відносина- ми та множинністю цін.
Світова економіка належить до складних систем, що характери- зуються впорядкованістю її складових елементів, ієрархічністю, бага- торівневістю, структурністю, нерівномірністю економічного розвитку.
~ Впорядкованість. Світова економіка як система не може розви- ватися без певного порядку, що базується на нормах міжнародного публічного та приватного права, які регулюють економічні відносини між державами, економічними об’єднаннями, юридичними та фізич- ними особами. Дотримання встановлених конвенційних норм забез- печується самими державами і колективними формами контролю над дотриманням міжнародного права, яким займаються різноманітні міжнародні організації. Ці правила уточнюються і переглядаються від- повідно до потреб розвитку світових продуктивних сил та окремих підсистем і елементів.
~ Ієрархічність передбачає, що функціонування світової госпо- дарської системи насамперед спрямоване на задоволення попиту найвищого системного рівня. Економічна потужність розподіляється серед країн світу дуже нерівномірно. Водночас слід мати на увазі, що в умовах відкритої економіки кожна країна, виконуючи певну функцію у світовій ієрархії і так або інакше переслідуючи власні інтереси, все ж таки діє на користь загального прогресу у світі.
~ Структурність. Основу системи становить міжнародне та об- межене рамками окремих держав національне виробництво матері- альних та духовних благ, їхній розподіл, обмін та споживання. Кож- на з цих фаз світового відтворювального процесу як у глобальному масштабі, так і в рамках окремих держав, залежно від їхнього місця та ролі загалом, впливає на функціонування всієї світової господарської системи. Остання має і властиві їй як цілому певні напрями свого роз- витку, але вона не розвивається поза національними господарствами.
Усередині такої системи можуть існувати відокремлені сектори – підсистеми, що мають специфічні характеристики, проте підпорядко- вані організуючій меті системи в цілому. Інше розуміння системи ви- ходить із того, що вона складається з низки відокремлених підсистем із різними і навіть протилежними цілями. Але підсистеми, що входять до неї, повинні бути пов’язані між собою і взаємно впливати одна на одну. Така структура систем може мати тимчасовий, перехідний ха- рактер, оскільки найбільш життєстійкі підсистеми перетворюють чи підкоряють своїм цілям інші. Інакше система розпадається.
~ Нерівномірність економічного розвитку є об’єктивною даністю. Нерівномірність розвитку світової економіки визначається різною швидкістю розвитку окремих держав. Економіка розвивається, як пра- вило, синусоїдами, тобто для неї характерні підйоми та спади.
Уся історія людства свідчить про зникнення одних держав і наро- дів та піднесення інших. Таким чином, ігнорування факту нерівномір- ності економічного розвитку країн світу суперечить вимогам позитив- ної економічної науки.
Чим зумовлений такий розвиток економіки? Для пояснення цього розглянемо такі аспекти нерівномірності:
а) у часі – у розвитку суспільного виробництва є періоди, коли зростання загальних обсягів виробництва відбувається дуже швидко, і роки – коли повільніше, інколи ж цей процес супроводжується спа- дом виробництва;
б) нерівномірність розвитку окремих галузей та виробництв – це різні показники розвитку внутрішньо- та міжгалузевих структур;
в) територіальна нерівномірність – по регіонах. Існує два основні (за характером) види нерівномірностей розвитку
світової економіки: циклічна (повторювана) та нециклічна.
Циклічна – прояв дії різних циклів (фаз), інакше кажучи, це коли- вання, що регулярно повторюються за певний період часу в розвитку суспільного виробництва.
Сама циклічність, що виражається у наявності безперервних ко- ливань (циклів) динаміки економічного розвитку, є характерною ри- сою світової економіки. Аналіз світової економіки дозволяє виділити короткострокові (тривалістю від 1 до 5 років), середньострокові (5-7 років) та довгострокові (40-60 років) цикли економічного розвитку.
Універсальний зв’язок між національними господарствами забез- печується міжнародними економічними відносинами.

Міжнародні економічні відносини

Міжнародні економічні відносини (МЕВ) – це комплекс економіч- них відносин між окремими країнами, їхніми регіональними об’єднан- нями, а також окремими підприємствами (транснаціональними, бага- тонаціональними корпораціями) у системі світового господарства.
Ключова причина виникнення і розвитку міжнародних економіч- них відносин – це відмінності у наявності у країн факторів виробни- цтва (економічних ресурсів), що, з одного боку, веде до міжнародного поділу праці, а з іншого – до переміщення цих факторів між країнами.
До структури МЕВ входять:
– міжнародна торгівля товарами та послугами;
– міжнародний рух факторів виробництва (капіталів, робочої сили, технологій);
– міжнародні валютно-фінансові і кредитні відносини;
– міжнародна економічна інтеграція і деякі інші, похідні від них, форми.
Взаємозв’язки між елементами світового господарства визнача- ються МЕВ і реалізуються на світовому ринку.
Світовий ринок – сфера стійких товарно-грошових відносин між країнами, заснованих на міжнародному поділі праці та інших факто- рах виробництва. Суть процесу руху факторів виробництва полягає в експортуванні наявних і імпортуванні відсутніх факторів виробництва.
Міжнародний рух факторів виробництва залежить від:
– попиту і пропозиції цих факторів у різних країнах;
– їхньої мобільності;
– бар’єрів на шляху руху факторів.
Країни, яким бракує капіталу, активно залучають його з-за кордону, надлишкова для одних країн робоча сила прагне знайти собі застосуван- ня в інших країнах, держави з розвиненою наукою спрямовують техно- логію туди, де такої технології немає. Об’єм міжнародного руху факто- рів виробництва цілком порівнюваний із обсягом міжнародної торгівлі.

§1.2. Теорії розвитку світової економіки

Теорія економічного розвитку, її головні моделі викристалізову- ються внаслідок широких узагальнень, що стосуються суперечливих процесів світової господарської еволюції. Базові принципи, структура, механізми економічного розвитку формулюються на основі абстрагу- вання від конкретних шляхів господарського поступу окремих країн, статистичних матеріалів, які характеризують динаміку економічного зростання тощо. В теоретичних моделях розкриваються типові, спіль- ні риси парадигмального, субстанціонального змісту, що не підляга- ють тимчасовим, кон’юнктурним коливанням і є відповідно відносно сталими протягом тривалого часу.
У сучасній науці виділяють кілька головних моделей економічного розвитку, які тісно пов’язані з господарським зростанням, зокрема це
1) теорії стадій розвитку; 2) теорії єдиної цивілізації й зіткнення циві- лізації.

Теорії стадій розвитку

~ Теорія стадій економічного зростання (Уолт Ростоу «Стадії еко- номічного зростання: некомуністичний маніфест», 1960) передбачає 5 стадій:
а) традиційне суспільство (до кінця епохи феодалізму);
б) період створення передумов для підйому – зміни у трьох сферах: сільському господарстві, транспорті, зовнішній торгівлі;

в) підйом (зумовлений промисловою революцією), за якого відбу-
ваються:
– збільшення темпів капітальних вкладень;
– збільшення випуску продукції на душу населення;
– швидке використання нових технологій невеликою лідирую- чою групою галузей;
г) рух до зрілості – тривалий етап технічного прогресу, при якому:
– активізуються процеси урбанізації;
– збільшується частка кваліфікованої праці;
– керівництво промисловістю переходить до професійних менеджерів;
ґ) період високого масового споживання.
У більш пізній редакції 1971 року автором виділяється ще й шоста стадія – духовний розвиток.
Критерії для виділення означених стадій: техніко-економічні ха- рактеристики, рівень розвитку техніки, галузева структура.
~ Теорія єдиного індустріального та нового індустріального това- риства (Арон, Елюль, Гелбрейт). Останній автор виділяв у економіці два сектори: плануючу систему (великі корпорації) і ринкову систему (дрібні компанії).
~ Теорія постіндустріального суспільства, якою констатується по- долання розриву між культурою і релігією.
У цій теорії традиційно виділяють кілька часткових концепцій і теорій:
□ Концепція постіндустріального суспільства Д. Белла, у якій роз- глядаються економічні особливості розвитку суспільства після завер- шення індустріалізації, серед яких дослідник виділяє 5 основних ознак постіндустріального суспільства (ПС):
1. Перехід від виробництва товарів до виробництва послуг.
2. Перевага кваліфікованих фахівців.
3. Провідна роль теоретичного знання.
4. Орієнтація на контроль над технологіями.
5. Інтелектуальна технологія як головний інструмент у прийнят- ті рішень.

Загалом визначальною особливістю ПС Белл вважав експансію виробництва послуг й інформації (суспільство послуг) і відповідно ак- туалізацію галузей торгівлі, транспорту, охорони здоров’я, науки, осві- ти, індустрії розваг. Праця у постіндустріальному суспільстві є, перш за все, взаємодією особистостей, їхнім діалогом на шляху досягнення консенсусу. І якщо головною метою індустріального суспільства було фізичне виживання, то пріоритетом для постіндустріального суспіль- ства є питання якості та способу життя людини, яка вже не присвячує себе одному заняттю, а реалізується у різних сферах, постійно удоско- налюючись.
Внаслідок актуалізації теоретичного знання, створення нових інте- лектуальних технологій, збільшення класу носіїв знання, появи нових структур, серед яких ключову роль відіграватимуть наукові спільноти, з’являться, як стверджував Белл, «нові вісьові структури і нові вісьові принципи: відбудеться перехід від суспільства, що виробляє товари, до суспільства знань, …зрушення по вісі абстракції від емпіризму, або методу спроб і помилок, до теорії кодифікації теоретичного знання задля управління потоком нововведень і формулювання політики»2.
Теорія суперіндустріалізму Алвіна Тоффлера («Третя хвиля», 1980), у якій перехід до ПС пояснюється послідовною зміною «хвиль змін» у процесі історичного розвитку:
1. Аграрна хвиля цивілізації.
2. Планетарні зміни (із кінця XVII ст.).
3. Третя хвиля (із кінця ХХ ст.).
В цілому ж теорія постіндустріального суспільства констатує на- буття світовою економікою нових обрисів:
– нематеріальні товари – інформація і послуги – набули більш високої ринкової вартості, ніж матеріальні товари, що зумовило зна- чне зростання сфери послуг порівняно з реальним сектором;
– знання й інновації стали основним джерелом приросту дода- ної вартості; змінилися характер і форма праці, відбувалися диверси- фікація, фрагментація й індивідуалізація праці;
– зросли витрати на освіту й охорону здоров’я;

2. Bell, D. (1973). The Coming of Post-Industrial Society. New York: Basic Books. https://www. cispea.it/wp-content/uploads/2018/09/D_-Bell-The-Coming-of-Post-Industrial-Society.pdf

– відбулася демасифікація виробництва, що спричинило зміни й
у системі суспільних цінностей.
▶ Теорії єдиної цивілізації і зіткнення цивілізації (розглядаються питання типології країн світу в майбутньому).
– Теорія єдиної цивілізації – поступовий рух усіх країн світу до лі- беральної демократії (Ф. Фукуяма) – при досягненні її усіма країнами настає єдність світу і «кінець історії».
– Теорія зіткнення цивілізацій (С. Хантінгтон) – майбутній світ є су- купністю 8 цивілізацій: західної, ісламської, індуїстської, китайської, японської, православної, африканської, латиноамериканської. Резуль- тат зіткнення – посилення багатополярності.
У кожній групі виділяються країни-лідери, що є ключовими носі- ями цивілізації. Розглядаються культурні, політичні аспекти, але зни- жується домінуюча роль західних країн і зростає частка азіатських. Міцність та стійкість економічних зв’язків (у тому числі перспективи інтеграційного розвитку) залежать від того, чи належить країна до од- нієї чи різних цивілізацій.
– Теорія занепаду імперій (П. Кеннеді). Обґрунтовується піднесення і занепад великих держав. Падіння останніх пояснюється їхнім еконо- мічним перенапруженням: великі витрати на їхнє утримання й значні військові витрати, які вилучаються з економіки, що врешті приведе до економічного занепаду.

§1.3. Передумови та фактори розвитку світової економіки

Передумови розвитку світового господарства
Під передумовами зазвичай розуміють об’єктивно існуючі ресурси країни.
Виділяють три типи таких ресурсів:
а) природно-кліматичні – кількісні запаси та якісний склад при- родних ресурсів, гірничо-геологічні та інші умови їхніх видобутку та використання, кліматичні та екологічні умови для населення;
б) демографічні – кількісні показники, структура, проблеми при- родного приросту населення, забезпеченість трудовими ресурсами; стан соціальної інфраструктури;

в) економічні – розмір накопиченого національного багатства за історію розвитку держави.
Все це різноманіття передумов робить свій внесок у нерівномір- ність розвитку світової економіки.
Питання про фактори економічного розвитку – найважливіше питання економічної теорії. Уявлення про них своїм корінням сягає вчення фізіократів, які називали працю, капітал і землю визначальни- ми чинниками для розвитку країни. Фундаторами цього вчення були шведські економісти Е. Хекшер і Б. Олін (в подальшому воно отрима- ло назву «теорія Хекшера–Оліна»).

Фактори економічного розвитку – це елементи економіки, які визначають її успішний розвиток у поточний час.
Із природно-кліматичних факторів найбільш активно використову- ється земля; із демографічних – робоча сила; із економічних – засоби виробництва (машини, верстати, обладнання, виробнича інфраструк- тура); науково-технічний прогрес (НТП), що забезпечує вдосконален- ня засобів виробництва та робочої сили.
Неповторне поєднання факторів забезпечує країнам, регіонам і галузям поступальний розвиток, роблячи їх лідерами економічного зростання. З іншого боку, зниження потенціалу колись ефективних факторів та ігнорування країною чи галуззю інших факторів призво- дять до занепаду економіки. Внаслідок цього раніше процвітаючі кра- їни, регіони, галузі стають депресивними.
Важливим чинником економічного розвитку є соціально-економіч- ний устрій у країні (відсталий соціально-економічний лад веде до по- вільного розвитку, наростання протиріч і навіть до громадянської війни).
Як фактор можна розглядати і політичний устрій (демократичний, авторитарний, тоталітарний). Історія свідчить, що демократія створює найбільше сприятливі умови для економічного розвитку.

§1.4. Показники динаміки і стану світової економіки

Валовий світовий продукт
Валовий світовий продукт (ВСП) виражає загальний обсяг кінце- вих товарів/послуг, вироблених/наданих на території всіх країн світу, незалежно від національної приналежності підприємств, що там функціонують, за визначений період часу.
ВСП виражає загальну економічну активність у світі та по окремих країнах. З іншого боку, його складові охоплюють основні сфери, галузі та фактори економічного розвитку. Так, розгляд основних складових використання ВСП дає уявлення про основні сектори попиту, а ана- ліз ВСП щодо виробництва показує зміни структури як усього госпо- дарства, так і основних галузей. ВСП дає можливість визначити місце країни та регіонів у світовому виробництві, суспільну продуктивність праці у різні періоди часу, але не може використовуватися як показник потенціалу окремих видів виробництва, рівня технології чи добробуту населення.

Валовий внутрішній продукт і валовий національний продукт

Провідними показниками в аналізі рівня економічного розвитку є валовий внутрішній продукт (ВВП) і валовий національний про- дукт (ВНП). Вони відображають результати діяльності у двох напря- мах народного господарства – матеріального виробництва і надання послуг – і визначаються як вартість усього обсягу кінцевого виробни- цтва товарів і послуг в економіці за один рік (квартал, місяць). Підра- ховуються в поточних або постійних цінах.
Основна відмінність полягає в тому, що ВВП підраховується за так званою територіальною ознакою, ВНП – за національною.
ВВП – це сукупна вартість продукції сфери матеріального вироб- ництва і послуг, незалежно від національної приналежності підпри- ємств, розташованих на території даної країни.
ВНП – це сукупна вартість усього обсягу продукції і послуг у на- ціональній економіці, незалежно від місцезнаходження національних підприємств даної країни.
ВНП = ВВП + чистий факторний дохід.
Чистий факторний дохід – це різниця доходів від використання факторів виробництва, що знаходяться за кордоном у власності рези- дентів, і виплат нерезидентам за використання належних їм факторів виробництва у певній країні, тобто різниця між прибутком і доходами резидентів за кордоном і нерезидентами в окремій країні. Зазвичай, для розвинутих країн ця різниця невелика і складає близько 1% від ВВП. У кожній окремо взятій країні ВВП підраховується з ураху- ванням системи національних рахунків, побудованій на кон- цепції продуктивного характеру всіх видів діяльності. Вона є сукупністю визнаних світовою спільнотою правил обліку еко- номічної діяльності та відображає основні макроекономіч- ні зв’язки внутрішнього та зовнішнього секторів національних господарств. Підрахунок результатів господарської діяльності проводиться за трьома принципами: використання, виробництва і доходів.
За принципом використання у ВВП включаються відповідно вар- тість валових капіталовкладень, приватне та державне споживання товарів та послуг. Вони оцінюються за витратами. Валові капітало- вкладення включають інвестиції в основний капітал, запаси та неза- вершене виробництво. При цьому до інвестицій у запаси зарахову- ється різниця між вартістю товарно-матеріальних запасів (сировина та готові вироби), встановлена на певні дати. Ця різниця може бути негативною величиною.
Так само оцінюються і вкладення в незавершене будівництво. До інвестицій зараховуються лише запаси виробників. Остання частина витрат – експорт товарів та послуг, при цьому враховується й імпорт. Тому додається сальдо цих статей.
Отже, ВВП у збалансованій економіці (Y) дорівнює витратам на особисте споживання (С), капіталовкладення (I), державне споживан- ня (G) та різниці експорту (X) й імпорту (IM) товарів та послуг.
Y = C + I + G + X – IM
Виходячи з того, що об’єм світового виробництва підраховується як сукупність виробництв національних господарств, то відповідна формула для підрахунку виглядатиме так:
Y = Σ (C + I + G + X – IM)
ВВП підраховується також і на підставі доходів. Він «розпада- ється» на три частини, залежно від чинника виробництва. До дохо- дів осіб найманої праці зараховується заробітна плата робітників і службовців, незалежно від становища. Далі підраховуються при- бутки компаній – приватних та державних. Окремо враховуються рентні доходи та доходи самостійно зайнятих (ремісники, лікарі тощо). Відносно доходів ВВП розраховується як сума зарплат (W), опе-
раційного надлишку (OS), включаючи амортизацію, чистий прибуток, ренту, відсоток і непрямі податки мінус субсидії (ITS):
Y = W + OS – ITS
Із ВВП безпосередньо пов’язаний показник національного доходу, який розраховується як ВВП мінус амортизація (чистий ВВП), мінус непрямі податки та плюс субсидії. Сума податків є доволі значною. Вони входять у ринкові ціни товарів та послуг і сплачуються кінцевим споживачем. Субсидії впливають на ціни протилежним чином: вони знижують їхню власну величину.
Показник національного доходу відповідає поняттю виробленого національного доходу. Зазначимо, що для будь-якого національного господарства важливими є доходи, що надходять у його розпоря- дження. Сума доходів, що надходить у розпорядження тієї чи іншої країни (національний особистий дохід), підраховується як різниця між чистим внутрішнім продуктом і сальдо доходів підприємств і грома- дян цієї країни і доходами іноземців у країні. Цей показник відповідає поняттю використаного національного доходу.
У кількісному вираженні різниця між ВВП і виробленим націо- нальним доходом досить велика і становить приблизно 8–11%, до- рівнюючи величині амортизаційних відрахувань. У різних країнах ця відмінність може коливатись, оскільки величина амортизаційних від- рахувань залежить від національної маси основних фондів. Частка амортизації дещо підвищується у періоди спаду та знижується у пе- ріоди підйому.
Динаміка виробленого національного доходу у довгостроковому плані майже повністю відповідає динаміці ВВП, тому при аналізі пе- реважно використовуються показники ВВП і ВСП.
За методом виробництва ВВП підраховується за доданою вартіс- тю та умовно чистою продукцією окремих галузей. Вона являє собою різницю між вартістю валової продукції і сумою поточних виробни- чих витрат, тобто вартість, привнесену у процесі виробництва, на тому чи іншому етапі виробництва. Остання складається з перенесе- ної на продукт амортизації основних фондів, заробітної плати, при- бутку, податків, що враховуються у поточних цінах. Іншими словами, ВВП на основі виробництва може бути визначений як сума валової доданої вартості, виробленої резидентами у всіх секторах економіч- ної діяльності країн (О), мінус їхні проміжні витрати (i)
Y = [(O1 + О2 +. + Оn) – (i1 + i2 + i3 + … + in)]
До узагальнюючих показників національних рахунків включають- ся не лише результати діяльності зайнятих у галузях господарства працівників, а й послуги державного апарату, армії, поліції тощо. Вони враховуються у відповідності із витратами. У ці показники вхо- дять також «приписані» величини, за якими проводиться оцінка про- дукції, яка не набуває грошової форми: умовна квартирна плата за індивідуальні помешкання, умовний відсоток за кредитами та пози- ками. Загальна сума цих «приписаних» величин коливається у різних країнах, залежно від умов їхнього економічного розвитку та держав- них витрат. Наприклад, у США вона становить 8% ВВП.
ВВП та інші показники, що входять до системи національних ра- хунків та розраховані різними методами, пов’язуються між собою, тому їхні величини ідентичні. При цьому слід зазначити, що націо- нальні показники подекуди переглядаються в межах 10–30%.
На національних рівнях обсяг ВВП вимірюється у поточних та постійних цінах будь-якого року. Різниця між цими вимірами може бути дуже суттєвою. Кількісний ВВП, або ВВП у поточних цінах, зро- стає швидше, ніж реальний ВВП, або ВВП у постійних цінах. Різниця в темпах зростання пов’язана із зміною цін. При підрахунку у постій- них цінах відбувається елімінування (усунення) ціннісних коливань. Зростання реального ВВП сприймається як показник економічного розвитку. Високі темпи часто вважають ознакою потужності еконо- міки.
Підрахунок ВСП проводиться в єдиній валюті – доларах США за поточними та незмінними курсами, хоча ці показники не можуть пре- тендувати на точний кількісний вимір в окремих країнах та регіонах. Численні дослідження показують, що обмінні курси валют набли- жаються до фактичного співвідношення національних цін на товари та послуги, що надходять до каналів міжнародної торгівлі. Але на- віть якщо валютна ставка безпосередньо визначається ринком, вона лише відносно відображає ціни на товари і послуги, що реалізуються. Оскільки сама часто визначається іншими видами міжнародних угод, такими, як іноземні інвестиції та позики, перекази доходів і коштів, рух облікової ставки, очікування на фінансових ринках та інші умови, які також можуть викликати короткострокові коливання у валютних курсах, навіть коли реальних змін в економічній обстановці не відбу- вається.
Значні короткострокові відхилення у валютних курсах від серед- ніх і довгострокових, коливання у відносних цінах товарів та послуг знижують достовірність підрахунків у єдиній валюті світового вироб- ництва, визначення його рівня та розподілу ВСП по країнах та регіо- нах. Зміни у валютних курсах ведуть до відповідних варіацій у розпо- ділі та обсязі ВСП.
Порівняння валового продукту між країнами на основі загальної грошової одиниці, наприклад доларів США, може занизити у доларо- вому вираженні обсяг товарів і послуг, вироблених у країнах із низь- ким рівнем розвитку у зв’язку з великими масштабами у них нетовар- ного сектору (бартерні угоди, виробництво домашніх господарств, виробництво засобів існування, неформальний сектор, які зазвичай не враховуються, та всі вони можуть становити до 40% ВВП у менш розвинених країнах). Оскільки ступінь недообліку не визначається систематично, то показники ВВП та ВСП можуть бути непорівнянні.
Дослідження, проведені в межах Проєкту ООН з міжнародних порівнянь, доводять, що у менш розвинених країнах використання поточних валютних курсів може занижувати обсяг ВВП у три і більше разів. Цим і зумовлена тенденція заниження частки країн у світовому виробництві. Відповідно при використанні поточних валютних курсів це впливає на підрахунок темпів зростання ВСП, оскільки країни, що розвиваються, включаються до нього з меншою питомою вагою.

Національне багатство (НБ) – сукупність благ, якими володіє суспільство на даний момент.
Рівень, структура та якість національного багатства – найважли- віший показник потужності національної економіки, добробуту на- роду.
Вперше поняття «національне багатство» запроваджено англій- ським економістом У. Петті у 1664 році.
Структура національного багатства складна та неоднорідна. Сюди входять накопичені внаслідок трудової діяльності людей ма- теріальні блага, природні ресурси та нематеріальні духовні цінності. Для підрахунку національного багатства, відповідно до рекоменда-цій статистичної служби ООН, використовуються поняття «активи» та «пасиви».
Активи – власність суб’єктів у різній формі (гроші, будівлі, маши- ни, устаткування, земля, акції, товарні запаси тощо).
Пасиви – це заборгованість чи зобов’язання щодо погашення боргів. Власний капітал суб’єкта – це різниця між активами та пасивами. На рівні національної економіки власний капітал – це чисті акти-
ви. Чисті активи визначають величину національного багатства. Вони
формуються з матеріальних, нематеріальних та фінансових активів.
Матеріальні та нематеріальні активи включають відтворювані та невідтворювані активи.
Відтворювані активи – це активи, які можуть бути відтворені внаслідок виробничої діяльності.
Невідтворювані – це активи, які не можуть бути відтворені у про- цесі виробництва.
Матеріальні активи, що відтворюються: житлові будинки; вироб- ничі будівлі; обладнання; оборотні кошти; художні вироби (прикраси, вироби та ін.).
Матеріальні активи, що не відтворюються: земля; підземні багат- ства; історичні пам’ятники; предмети мистецтва.
Нематеріальні активи, що відтворюються: дослідження та роз- робки; програмне забезпечення; літературні та інші твори нематері- альної галузі.
Нематеріальні активи, що не відтворюються: об’єкти інтелекту- альної власності (патенти, авторські права).
Міжнародні фінансові активи – це специфічні нематеріальні акти- ви (акції, облігації, векселі, казначейські зобов’язання), що обертають- ся на світовому фінансовому ринку і уособлюють собою законні ви- моги їхніх власників на отримання грошового доходу в майбутньому. До них належить золото, готівка та депозити, цінні папери, позики, акції та інший акціонерний капітал, страхові резерви, інші рахунки до оплати або отримання.
Золото належить виключно до активів. Інші види фінансових ресурсів можуть входити до складу як активів, так і пасивів. Фінансові ресурси належать до активів, коли вони є засобом на-
копичення вартості.
Національне багатство розраховується з урахуванням балансів, які складають на початку і по завершенні певного періоду. Балан- си складають у вигляді таблиць, в яких відображено поелементний склад активів, зобов’язань і власний капітал.
Існує три види балансів: початковий, зміни у балансі активів та пасивів, заключний баланс активів та пасивів.
Чинники збільшення національного багатства:
– зростання продуктивності праці, збільшення обсягів вироб- ництва й економія ресурсів;
– розвиток науки, техніки;
– збереження нематеріальних активів;
– збільшення фінансових активів та ін.

Паритет купівельної спроможності

Паритет купівельної спроможності (ПКС) – співвідношення між національними валютами щодо їхньої купівельної спроможності, яке встановлюється за допомогою обліку цін на широкий набір товарів і послуг у різних країнах. За допомогою ПКС порівнюється можли- вість у різних країнах купити за однакову суму схожі набори товарів. Це багато в чому умовний показник, адже досягти повного паритету практично неможливо.
Паритет означає тотожність, а купівельна спроможність – мож- ливість обміну грошей на певну кількість товарів чи послуг. Чим до- рожче коштує продукт, тим нижча купівельна спроможність валюти і навпаки.
Один із альтернативних варіантів підрахунку ВСП ґрунтується на використанні коефіцієнтів порівняння купівельної спроможності валют, що визначаються співвідношенням цін набору (кошика) од- накових товарів кожної країни. Середні співвідношення, застосовані до ВВП кожної країни, визначаються як середньозважені ціни відпо- відних індивідуальних наборів товарів і послуг при використанні ваги усіх цих товарів та послуг у ВВП за витратами. Обмінний курс на базі паритету купівельної спроможності ПКС (S) дорівнює співвідношен- ню рівнів цін у країнах, що розглядаються.

Цей підхід забезпечує оцінку ВСП швидше у «міжнародних дола- рах», ніж у звичайних доларах за обмінним курсом.
Обсяги ВВП, підраховані за допомогою зазначених методів, різ- няться між собою. Підрахунок із урахуванням паритету купівельної спроможності призводить до заниження показників провідних про- мислово розвинених країн на 20-40%. Оцінки за паритетом купівель- ної спроможності суттєво змінюють позиції основних підсистем у сві- товому господарстві. На розвинені країни, за оцінкою ВМФ, припадає 57,4% ВСП (за поточними валютними курсами – понад 75%), а внесок країн, що розвиваються, становить 36,8% (за поточними валютними курсами – понад 20%).
Представлені вище показники характеризують рівень економіч- ного розвитку країн, їхній потенціал у межах світового господарюван- ня. Меншою мірою вони дозволяють оцінити добробут суспільства. Для цього використовується переважно індикаторний метод.

Індикаторний метод оцінювання соціально-економічного розвитку

Оцінюючи людський капітал, Всесвітній банк проводить узагаль- нення кількісних показників у вигляді Індексу людського капіталу, в якому відображено внесок систем охорони здоров’я і освіти у роз- виток продуктивності праці наступних поколінь працівників.
Індекс має на меті вимірювання потенційного людського капіталу, який може бути накопичений людиною з дитинства, виходячи із на- явних у країні умов для збереження здоров’я і здобуття освіти. Тобто мова йде про якість потенціального людського капіталу, який буде задіяний в економіці через певну кількість років.
Широко відомим у світі є ще один інструмент досліджен- ня національного людського капіталу – Індекс людського розвит- ку, що укладається в межах Програми розвитку ООН (ПРОООН). Складається він із субіндексу очікуваної тривалості життя; субіндек- су освіти (доступ до освіти із розрахунком середньої очікуваної три- валості навчання дітей шкільного віку і дорослого населення); суб- індексу валового національного продукту (ВНП) на душу населення в доларах США за ПКС.
Всесвітній індекс щастя (The Happy Planet Index) – це комбінова- ний показник, який вимірює досягнення країн світу та окремих ре- гіонів із точки зору їхньої здатності забезпечити своїм мешканцям щасливе життя. Він розраховується за методикою британського до- слідницького центру New Economic Foundation спільно з екологічною організацією Friends of the Earth, гуманітарною організацією World Development Movement та групою незалежних міжнародних експер- тів, які використовують у своїй роботі, поряд з аналітичними розроб- ками, статистичні дані національних інститутів та міжнародних орга- нізацій. Всесвітній індекс щастя показує, що високий рівень доходів населення не гарантує високий рівень задоволеності життям.
Індекс Джині/коефіцієнт Джині – це економічний показник, що використовується для розрахунку нерівності доходів, яка існує між громадянами певної території, як правило, країни.
Коефіцієнт Джині містить число від 0 до 1, де 0 відповідає ідеаль- ній рівності, де всі мають однаковий дохід, тоді як числове значення 1 відповідає ідеальній нерівності, де лише одна особа має дохід, а всі інші – ні.
Індекс Джині – це коефіцієнт Джині, але виражений з посилан- ням на максимум 100, на відміну від коефіцієнта, який відповідає де- сятковим числовим значенням від 0 до 1. У розвинених країнах світу значення індексу варіюється в межах 0,2-0,3, в країнах Латинської Америки і Африки – від 0,5 і вище.
Оцінювати розвиток економіки окремих країн у межах всесвіт- нього господарства можна також із використанням індикаторів ви- робництва базисних видів продукції (електроенергії, сталі, продуктів харчування) на душу населення. Один із затребуваних у світовому господарстві – рейтинг конкурентоспроможності країни, який ви- значається за допомогою низки факторів: інституційне середовище, виробнича та соціальна інфраструктура, менеджмент, технологія, фінанси, відкритість. Індекс глобальної конкурентоспроможності – глобальне дослі- дження і супроводжуючий його рейтинг країн світу за показником економічної конкурентоспроможності. Розраховується за методикою Всесвітнього економічного форуму (ВЕФ), яка заснована на комбіна- ції загальнодоступних статистичних даних і результатів глобального опитування керівників компаній – великого щорічного дослідження, яке проводиться ВЕФ разом із мережею партнерських організацій – провідних дослідницьких інститутів і організацій у країнах, аналізо- ваних у звіті.

§1.5. Критерії виділення підсистем світової економіки

Світова економіка як цілісна система складається із окремих під- систем, що мають спільні та відмінні риси.
Для виділення підсистем світового господарства застосовують низку критеріїв:
~ Обсяг економічного потенціалу країни, що залежить не тільки від рівня розвитку, але й від масштабу продуктивних сил, чисельно- сті населення, розмірів території, наявності природних ресурсів. Саме тому такі країни, як Китай, Індія, небезпідставно виділяються низкою дослідників в окремі підсистеми.
На підставі цього критерію у світовому господарстві виділяється певна кількість підсистем. Найбільшими підсистемами, або метасис- темами, є три групи національних економік:
– промислово розвинені (капіталістичні) країни;
– країни з перехідною економікою (колишні соціалістичні чи країни з централізованим плануванням економіки);
– країни, що розвиваються.
Міжнародні організації не мають єдиних підходів до визначення під- систем світового господарства.
ООН і МВФ виділяють вищеназвані підсистеми світового госпо- дарства, проте їхній склад різниться. Так, статистика ООН включає в країни, що розвиваються, Південну Корею, Сінгапур, які досягли висо- кого рівня розвитку і мають подібну до західних країн соціально-еконо- мічну структуру економіки. Дослідники Світового банку основним кри- терієм виділення груп країн вважають рівень ВВП на душу населення. ~ Характер галузевої структури економіки. Його аналіз прово-
диться на основі показника ВВП по галузях – первинний, вторинний, третинний сектори.
У спрощеному вигляді зміст галузевої структури визначається як розподіл господарства, економіки на певні галузі. Цей показник розкриває співвідношення між великими галузями матеріального та нематеріального виробництва (сфера послуг) щодо питомої їхньої ваги в економіці країни. Серед галузевих пропорцій, які визначають галузеву структуру національної економіки, виділяють співвідношен- ня між секторами економіки, групами галузей, міжгалузевими комп- лексами, галузями, підгалузями, видами виробництва.
~ Рівень розвитку окремих галузей. Дані за цим критерієм дозво- ляють зробити висновок про можливості задоволення рівня потреб країни в основних видах продукції.
Основні показники:
– виробництво електроенергії на душу населення. Електроенерге- тика лежить в основі розвитку усіх видів виробництв, і, відповідно, цим показником зумовлюються і можливості технічного прогресу, і досяг- нутий рівень виробництва, і якість товарів, рівень послуг тощо. Спів- відношення за цим показником у наш час між розвиненими країнами і найменш розвиненими складає подекуди 500:1, а іноді й більше;
– виплавка сталі і виробництво прокату, металорізальних верста- тів, автомобілів, мінеральних добрив, хімічних волокон, паперу і низ- ки інших товарів;
– виробництво на душу населення основних видів продуктів хар- чування: зерна, молока, м’яса, цукру, картоплі тощо;
– виробництво на душу населення непродовольчих товарів: ткани- ни, одягу, взуття тощо;
– показники наявності чи виробництва на 1 000 осіб населення або на середньостатистичну сім’ю низки товарів тривалого користу- вання: холодильників, пральних машин, телевізорів, легкових авто- мобілів, відеоапаратури, персональних комп’ютерів тощо.
~ Рівень та якість життя населення.
Поняття «рівень життя», як правило, пов’язується із ступенем за- доволення матеріальних, духовних і соціальних потреб населення. Таке визначення відображає статичне сприйняття цього поняття. Тим часом рівень життя – це доволі динамічний процес, на який впливає безліч факторів. З одного боку, рівень життя визначається змістом та обсягом потреб у певних благах, що постійно змінюються. З іншого боку, рівень життя обмежується можливостями задоволення потреб, виходячи з ситуації на ринку товарів і послуг, доходів населення, заро- бітної плати працівників. Водночас і розмір заробітної плати, і рівень життя визначаються масштабами та ефективністю виробництва, ста- ном науково-технічного прогресу, культурно-освітнім рівнем населен- ня, національною специфікою тощо.
Досить часто рівень життя ототожнюється з поняттям «добро- буту», який розуміють як певний рівень споживання. Якщо роз- глядати його з позиції концепції людського розвитку, то найбільш повно сутність рівня життя буде розкрито у такому визначенні: рі- вень життя – це комплексна соціально-економічна категорія, що відображає рівень розвитку фізичних, духовних і соціальних потреб людей, ступінь їхнього задоволення та наявні у суспільстві умови для розвитку й задоволення цих потреб.
Відповідно до конвенцій Міжнародної організації праці, кожна людина має право на такий життєвий рівень (включаючи продукти харчування, одяг, житло, медичний догляд, соціальне обслуговуван- ня), який необхідний для підтримання здоров’я і добробуту її та її ро- дини, а також у разі безробіття, непрацездатності, втрати годуваль- ника. У кожній країні ці права реалізуються на основі національної концепції рівня життя.
Аналіз рівня життя населення зазвичай супроводжується аналі- зом таких показників:
– двох взаємопов’язаних показників: споживчого кошика та прожиткового мінімуму;
– стану трудових ресурсів (середня тривалість життя, рівень освіти населення, споживання на душу населення основних продуктів харчу- вання в калоріях, рівень кваліфікації трудових ресурсів, чисельність учнів та студентів на 10 тис. осіб населення, частка витрат на освіту в ВВП);
– розвитку сфери послуг (кількість лікарів на 10 тис. осіб насе- лення, кількість лікарняних ліжок на 1 тис. осіб населення, забезпече- ність населення житлом, побутовими приладами тощо).

У світовій практиці використовується індекс суспільного розвитку
країни – об’єднує в собі багато економічних і соціальних показників: освітній рівень населення, тривалість життя, робочого тижня тощо. А також індекс гуманітарного розвитку (HDI).
~ Показник економічної ефективності.
Яскраво характеризує рівень економічного розвитку, бо показує якість, стан та рівень використання основного і оборотного капіталу країни, трудових ресурсів.
Важливою умовою при аналізі цієї групи показників є необхід- ність розгляду їх не окремо, а у зв’язку одне з одним. Так, висока про- дуктивність праці може бути досягнута за рахунок надмірної інтенси- фікації праці чи великих капітальних витрат та матеріальних ресурсів.
Тому кожен із основних показників функціонування економі- ки країни, як правило, деталізується та аналізується за допомогою часткових показників, що відображають вплив різних факторів на основний. Наприклад, продуктивність праці підвищується завдяки змінам у техніці та технологіях; зростанню якості робочої сили (ква- ліфікація, стан здоров’я, статево-віковий склад) та якості використо- вуваних оборотних коштів; державному регулюванню; перерозподі- лу ресурсів капіталу в країні тощо.
~ Активність у світовій торгівлі.
Важливими є показники, що характеризують активність країни в світовий торгівлі:
а) експортна квота – відношення обсягу експортованих товарів та послуг до ВВП/ВНП;
б) імпортна квота;
в) структура експорту – співвідношення (питома вага) експорту товарів за видами та ступенем їхньої переробки. Структура експорту дозволяє виділити сировинну або машинно-технічну спрямованість експорту, роль країни у міжнародній галузевій спеціалізації. Так, ви- сока питома вага продукції вторинного сектору в експорті свідчить про високий науково-технічний та виробничий рівень галузей, про- дукція яких йде на експорт;
г) структура імпорту, особливо співвідношення обсягів ввезе- ної в країну сировини та готової кінцевої продукції. Цей показник найбільш ясно показує залежність економіки країни від зовнішнього ринку і рівень розвитку галузей національної економіки;
ґ) порівняльне співвідношення частки країни у світовому вироб- ництві ВВП/ВНП та її частки у світовій торгівлі. Так, якщо частка кра- їни у світовому виробництві будь-якого виду продукції складає 10%, а її частка у міжнародній торгівлі цим товаром – 1-2%, то це може означати невідповідність вироблених товарів світовому рівню якості і, як наслідок, низький рівень розвитку цієї галузі.
~ Показники міжнародного руху капіталу.
Означені показники встановлюються за:
а) обсягом іноземних інвестицій (активів) цієї країни і його співвід- ношенням з національним багатством країни. Країна з високим рівнем економічного розвитку має значні можливості вкладення капіталу в економіку інших країн;
б) співвідношенням обсягу зарубіжних прямих інвестицій певної країни з обсягом іноземних прямих інвестицій на її території. Це спів- відношення характеризує розвиток міжнародних інтеграційних про- цесів і тісно пов’язано з ефективністю функціонування і рівнем роз- витку національної економіки країн – суб’єктів інвестування капіталу;
в) обсягом зовнішнього боргу країни та його співвідношенням з ВВП.
~ Відкритість економіки.
Природа участі національної економіки як частини світового господарства визначається рівнем її відкритості.
Відкрита економіка – це таке національне господарство, де іно- земним господарюючим суб’єктам відкритий доступ до більшості ринків і галузей.
При цьому зовнішньоторговельний оборот досягає такого рівня, коли він починає стимулювати або гальмувати загальне економічне зростання. Вважається, що він починає здійснювати той чи інший вплив на господарство з того моменту, коли досягає рівня близько 25% до ВВП (Y):

Іншим критерієм відкритого характеру економіки є коефіцієнт
еластичності зовнішньоторговельного обороту по відношенню до ВВП:

Позитивні аспекти відкритості
– Підвищення рівня зовнішньоекономічного лібералізму сприяє підвищенню темпів економічного зростання.
– Відкритість дозволяє країні спеціалізуватися на виробництві тієї продукції, в якій вона має переваги, забезпечуючи тим самим ефек- тивне розміщення ресурсів та виробництв у світовій економіці.
– Зовнішньоекономічні зв’язки посилюють сприятливу кон’юнкту- ру в періоди підйомів економіки, стимулюють НТП у країні, ведуть до зниження витрат та покращення якості продукції, що випускається.
– Нові можливості розвитку та вирішення проблем: зміна спіль- ного обсягу ресурсів, посилення можливостей запозичення знань.
– Найбільший прибуток отримують конкурентоспроможні ТНК, експортні компанії, що утвердилися за рахунок розширення ринків збуту та «ефекту масштабу» – зниження витрат та збільшення при- бутків.
Негативні моменти відкритості
Повне відкриття національних ринків здатне зруйнувати гос- подарську структуру, зробивши неконкурентоспроможними ряд ви- робництв, що може привести до вимивання цілих галузей, збільшен- ня залежності від зовнішньої торгівлі.
Збільшення економічних труднощів у періоди кризи і наслід- ків міжнародних економічних зрушень на якійсь ділянці світової сис- теми за рахунок посилення взаємозалежності і взаємного впливу.
~ Конкурентоспроможність країни – здатність її ключових галу- зей випереджати суперника у завоюванні та зміцненні позицій на зарубіжних ринках. Конкурентоспроможність країни зумовлена економічними, соці- альними, політичними та іншими факторами. Досліджується на ос- нові вивчення конкурентних переваг та економічних «слабкостей» країни. Оцінка рівня конкурентоспроможності країни – це оцінка можливостей галузей економіки реалізовувати діяльність, що доз- воляє випереджати конкурента у завоюванні та зміцненні позицій на зарубіжних ринках – конкурентні переваги. Набір конкурентних переваг індивідуальний.
Групи показників конкурентоспроможності (відповідно до методу Всесвітнього економічного форуму):
– внутрішній економічний потенціал;
– державне регулювання;
– фінансово-кредитна система;
– інфраструктура;
– система управління;
– науково-технічний потенціал;
– трудові ресурси.
У відповідності з концепцією «справедливої торгівлі» (Вайнер, Кейбл, Аньєл та ін.) – компанії повинні переслідувати комерційні цілі в межах ринкових відносин, а не прагнути придушити конкурента, інакше – застосування державою обмежень.
Теорія конкурентних переваг (КП) М. Портера констатує, що між- народна конкурентоспроможність галузей і підгалузей не залежить від того, в якому макросередовищі вони діють всередині країни. Цен- тральне місце у теорії займає ідея «національного ромба» – чотири детермінанти економіки, які формують конкурентне середовище для реалізації конкурентних переваг країни.
Портер виділяв 4 стадії конкурентоспроможності національної економіки, а саме, конкуренція на основі
– факторів виробництва (їхньої вартості);
– інвестицій;
– нововведень;
– багатства.

Параметри факторів виробництва – матеріальні та нематеріальні
умови формування КП:
1. Наявність суперництва між фірмами, орієнтація їх на діяль- ність в умовах конкуренції, створення відповідної структури.
2. Параметри попиту – ємність, динаміка розвитку, диферен- ціювання за видами товарів, вимогливість покупця до якості.
3. Наявність високорозвинених родинних і підтримуючих галу- зей – для забезпечення матеріальними та нематеріальними активами.
4. Випадкові події – великі технологічні зрушення, нові вина- ходи, різка зміна цін на ресурси, валютних курсів, світового та внутрішнього попиту, фінансові кризи, політичні рішення і війни.
5. Роль національного уряду – вплив на всі детермінанти – еко- номічна політика.
Взаємодія національної економіки із світовою – складний процес, що потребує активного державного регулювання, яке ґрунтується на:
– зовнішньоекономічній політиці – це цілеспрямовані дії держави та її органів щодо визначення режиму регулювання та оптимізації участі країни у міжнародному розвитку торгівлі;
– внутрішньому економічному потенціалі, що включає зовнішньо- торговельну політику (експорт та імпорт), політику залучення іно- земних інвестицій та регулювання національних капіталовкладень за кордоном, валютну політику, особливості політики економічної безпеки;
– торгово-політичному механізмі – сукупність інструментів внутрішнього економічного потенціалу: митні тарифи, податки, нетарифні методи (квоти, ліцензії), технічні бар’єри (технічні стан- дарти, санітарні, екологічні та інші норми), державні програми розвитку, кредитування, страхування, пільги. Торгово-політичний механізм може бути ліберальним, у формі протекціонізму або змішаної форми.

§1.6. Типологія країн світового господарства

Підходи до класифікації країн за рівнем розвитку

Країни відрізняються одна від одної за територією, запаса- ми природних і трудових ресурсів, господарською системою, ра- зом із тим вони мають і схожі (типологічні) риси. В даний час ши- роко використовуються типології країн, розроблені експертами найбільших міжнародних організацій: Світовий банк (СБ), Між- народний Валютний Фонд (МВФ), Організація Об’єднаних Націй (ООН).
У методології СБ, який щорічно розраховує показники націо- нального доходу на душу населення в країнах світу, всі держави та території класифікуються за трьома категоріями у залежності від рівня доходу на душу населення:
а) країни з низьким рівнем доходу (від 1,035 дол. і нижче – пере- важно Африки й Азії);
б) із середнім рівнем доходу (від 1036 до 12 615 дол. – Латинська Америка, низка країн Східної Європи);
в) країни з високим рівнем доходу (від 12 616 дол. і вище – Північ- на Америка, Азія, Західна Європа).
Економічна та Соціальна Рада ООН використала для визна- чення включення до переліку найменш розвинених країн такі три критерії, запропоновані Комітетом з питань політики у сфері розвитку:
1. Критерій низького рівня доходу, що розраховується як при- близне середнє значення валового внутрішнього продукту на душу населення за три роки (менше 750 дол. США – для вклю- чення до переліку, понад 900 дол. США – для виключення з пе- реліку).
2. Критерій слабкості людських ресурсів, що розраховується з ви- користанням складного розширеного індексу реальної якості життя на основі показників: харчування, здоров’я, освіти та грамотності до- рослого населення.
3. Критерій економічної вразливості, що розраховується з ви- користанням складного індексу економічної вразливості на основі показників:

– нестабільності сільськогосподарського виробництва; не-
стабільності експорту товарів та послуг;
– економічної значимості нетрадиційних видів діяльності (частка обробної промисловості та сучасних послуг у ВВП);
– концентрації товарного експорту;
– негативного впливу вузькості економічної бази (вимірюваної шляхом логарифмування чисельності населення та частки населення, переміщеного внаслідок стихійних лих).
Міжнародний Валютний Фонд, взявши за основу такі критерії, як тип економічного зростання, рівень соціально-економічного розвит- ку, відкритість, класифікує країни на дві групи. На сайті МВФ, в розді- лі World Economic Outlook Database By Country Groups, перерахова- ні країни, які МВФ вважає розвиненими і такими, що розвиваються. Усі інші країни, які не увійшли до цього списку, вважаються не- розвиненими.
Досить повне уявлення про групи країн у світовій економіці дає типологія ООН, що ґрунтується на комплексі показників соціально- економічного розвитку: динаміка ВВП, обсяг доходів на душу насе- лення, галузева структура економіки, її участь у міжнародному поділі праці.
На думку фахівців ООН, є дві класифікації країн. Перша класифі- кація пропонує поділ країн світу на три типи:
а) високорозвинені країни; б) країни, що розвиваються;
в) країни з перехідною економікою (від командно-адміністратив- ної до ринкової).
Відповідно до другої класифікації, якої дотримується і МВФ, країни слід розмежовувати на:
а) економічно розвинені країни; б) країни, що розвиваються.
Застосуємо останню з них для характеристики рівня господар- ського розвитку та ролі обох груп країн у світовій економіці.
Критерії для включення певної країни до групи економічно роз- винених:

– зрілість ринкового механізму;
– стійкі темпи розвитку економіки, перехід її на якісно новий рі- вень науково-технологічного розвитку постіндустріального суспіль- ства з високорозвиненим сектором послуг, особливо інформаційних, освітніх, фінансових та ін.;
– частка країни у світовому виробництві;
– високі стандарти якості життя населення.

Розвинені країни

Незважаючи на те, що до категорії економічно розвинених ООН включає близько 60 країн, перерахованим критеріям відповідають далеко не всі. У зв’язку із цим доцільно виділити в ній підгрупу го- ловних із 34 держав – членів Організації економічного співробітни- цтва і розвитку (ОЕСР), на частку яких припадає значна частина ВСП, і підгрупу з приблизно 20 середньорозвинених країн із перехідною економікою з колишнього СРСР, Південно-Східної Європи та Азії.
Групу головних країн, за обсягом їхнього ВВП у загальносвітовому господарстві, очолюють США, Китай, Японія, ФРН, Велика Британія, Франція, Італія. Доповнюють цю групу високорозвинені країни Євро- пи – Австрія, Бельгія, Нідерланди, Норвегія, Фінляндія, Швейцарія, Швеція, а також Австралія, Ізраїль, Канада, Нова Зеландія, Туреччина, Південно-Африканська Республіка.
Означені країни відрізняються моделями економічного розвитку. Наприклад, у США, Великій Британії, Канаді, Австралії утвердилася ліберальна модель, заснована на принципах свободи конкуренції, заохочення винахідництва, стимулювання інвестиційної активності приватного підприємництва.
У ряді країн Центральної та Північно-Західної Європи (ФРН, Франція, Скандинавія) сформувалася модель соціального ринково- го господарства, для якої характерна досить розвинена державна система соціального забезпечення. Країни Південно-Східної Азії (Японія, Республіка Корея) наслідують азіатську модель розвитку, де помітну роль в орієнтованих на експорт галузях відіграють великі корпорації.
Незалежно від моделей, що склалися факторами стабільно ви- соких темпів економічного розвитку в цих країнах, є впровадження у виробничу і невиробничу сфери досягнень науково-технічного про- гресу, зростання продуктивності праці за рахунок здійснення іннова- ційної політики. Як наслідок, перехід їх у розряд країн високої конку- рентоспроможності, соціально привабливих.
Група європейських, центрально- і східноазіатських країн із пере- хідною економікою здійснюють протягом останньої чверті століття перехід до ринкового механізму господарювання. Разом із тим, по- вільними темпами зростає частка цієї групи країн у ВСП (виняток становить економіка Китаю), значною залишається їхня зовнішня заборгованість. Однією з важко вирішуваних соціально-економічних проблем є подолання бідності населення.

Країни, що розвиваються

Ця група налічує понад 130 держав у Східній Європі, Азії, Африці, Латинській Америці та Океанії. Вони відрізняються від еко- номічно розвинених країн рівнем доходів на душу населення, струк- турою господарства. Загальними ознаками країн, що розвиваються, є багатоукладність, аграрно-сировинна спрямованість економічного розвитку, сильна залежність від іноземних капіталовкладень, поси- лення державного контролю за основними галузями національного господарства.
Провідні позиції у цьому переліку займають нові індустріальні країни (НІК): Гонконг, Індія, Індонезія, Малайзія, Сінгапур, Тайвань, Філіппіни (вся Південно-Східна Азія), Аргентина, Бразилія, Чилі (Ла- тинська Америка). Основними причинами прискореного економіч- ного розвитку азіатських НІК є запровадження інституційних заходів щодо створення вільних економічних зон із широким залученням іно- земних інвестицій, ставка на наукомісткі, експортноорієнтовані пере- робні галузі господарства.
До цієї групи слід віднести країни-нафтоекспортери, розташо- вані на Близькому Сході – Бахрейн, Катар, Кувейт, ОАЕ, Оман, Сау- дівська Аравія. Надходження значних доходів від продажу нафти у цих країнах стимулювало розвиток обробних галузей, торгівлі, туристичних та фінансових послуг. У значній мірі НІК і країни- постачальники нафти, застосовуючи ефективні методи господар- ського та фінансового менеджменту, забезпечують прискорення економіки групи країн, що розвиваються, в цілому (їхня частка в ВСП становить орієнтовно 50%). Значна частка цієї підгрупи країн мають у своєму розпорядженні великі запаси вуглеводневої сировини. Значну активність у його осво- єнні проявляють міжнародні ТНК. Особливості державної політики країн цієї групи: формування сприятливих умов для розвитку підпри- ємництва, протидія корупції, зниження зовнішньої заборгованості.
Нижчий ешелон групи країн, що розвиваються, – це близько 50 найбідніших африканських і азіатських країн. Відповідно до кла- сифікації ООН, вони розміщені в категорії «найменш розвинених кра- їн», оскільки їхній показник ВВП на душу населення не перевищує 750 дол. Більшість країн цього переліку знаходиться на Африкан- ському континенті (серед них Ангола, Конго, Лесото, Малаві, Нігер, Судан, Чад, Ефіопія та інші), 14 – в Азії та Океанії (Афганістан, Бангладеш, М’янма, Непал, Самоа, Тувалу та ін.) і одна – в Латинській Америці (Гаїті).
Всі країни групи характеризуються вузькою, монокультурною структурою господарства, відсталістю, високою залежністю від зовнішніх джерел фінансування. Наявність гострих міжетнічних про- тиріч дестабілізує політичну та економічну ситуацію в них. Відсут- ність інвестицій в економіку цих країн гальмує її розвиток, зумов- лює високе безробіття. Переважна більшість населення (60–80%) живе на 2,15 і навіть 1,15 дол. на день на людину (рівень надмірної бідності).
Світова економіка, незважаючи на виклики, протиріччя сучасної епохи, постає як цілісне утворення безлічі національних господарств, що підтримують тісні світогосподарські зв’язки. Позитивна динаміка у розвитку економічних відносин між країнами, а в кінцевому підсум- ку повноцінного загальносвітового ринкового простору можлива на принципах мирного співіснування, всебічної підтримки групи найбід- ніших країн з боку економічно розвинених.

§1.7. Міжнародний поділ праці та його значення для розвитку світового господарства

Міжнародний поділ праці: поняття, цілі, передумови

Суб’єкти господарювання спеціалізуються на виробництві об- меженого набору товарів через різну забезпеченість факторами ви- робництва. При цьому вони досягають високої продуктивності праці при її виготовленні, але одночасно змушені обмінюватися цією про- дукцією для задоволення своїх потреб.
Країни характеризуються різним рівнем розвитку, наявністю тих чи інших ресурсів, певною спеціалізацією у промисловості та торгів- лі. Водночас вони являють собою єдину систему, в якій функціону- вання національних економік відбувається завдяки міжнародному поділу праці (МПП). Таким чином, світове господарство як сукупність національних економік функціонує завдяки МПП.
Міжнародний поділ праці – це найвищий ступінь розвитку суспільного територіального розподілу праці між країнами, що спи- рається на економічно вигідну виробничу спеціалізацію окремих кра- їн на тих чи інших видах продукції (послуг) та призводить до взаєм- ного обміну результатами виробництва між ними в певних кількісних та якісних співвідношеннях.
Цілі міжнародного поділу праці:
– зниження витрат виробництва;
– економія затрат суспільної праці;
– підвищення ефективності виробництва;
– максимальне задоволення потреб споживачів.
Історично у різних країнах виробляються різноманітні види то- варів залежно від природно-ресурсного потенціалу, демографічної ситуації та історичних особливостей розвитку. Так поступово скла- дається міжнародний територіальний та галузевий поділ праці, внас- лідок чого кожна країна спеціалізується з виробництва конкретної продукції та розвитку відповідних галузей. Наприклад, Марокко ба- гата на родовища фосфатів, відповідно країна отримала міжнародну спеціалізацію з виробництва та експорту сировини продукції хімічної промисловості. Країни ОПЕК (країни-експортери нафти) посідають особливе місце у міжнародному поділі праці: їхня специфіка визна- чається видобутком, експортом, а зараз і переробкою нафти. Краї- ни Центральної Америки переважно спеціалізуються на цитрусових та інших видах тропічних культур тощо.

Теоретичне обґрунтування МПП

Одними з перших економістів минулого, хто розробляв теорію міжнародного поділу праці, були класики англійської політекономії А. Сміт і Д. Рікардо. Сміт у роботі «Дослідження про природу та причини багатства народів» (1776) викладає концепцію абсолютних переваг, суть якої полягає в тому, що кожній країні притаманні спе- цифічні особливості щодо випуску певної продукції з найменшими витратами, порівняно з іншими країнами.
Якщо витрати на виробництво товарів в якійсь країні нижче, ніж в іншій, то є сенс їх експортувати, якщо витрати високі – то імпорту- вати. Така система торгових взаємовідносин, на думку А. Сміта, пред- ставляє взаємний інтерес для її учасників. У результаті в одних країн є абсолютні переваги з експорту, а в інших – із імпорту, що і зумовлює розвиток системи міжнародного поділу праці. Д. Рікардо в своїй пра- ці «Основи політичної економії та оподаткування» (1817) формулює теорію порівняльних переваг, згідно з якою кожна країна спеціалізу- ється на виробництві та поставці тієї продукції, яка має максимальну порівняльну ефективність. Наведений ним у праці приклад обміну англійського сукна на португальське вино доводить, що це вигідно для обох сторін. Подібна спеціалізація забезпечує зростання капіта- лу, економічне зростання, збільшення зайнятості населення країни.
Вигідніше орієнтуватися на виробництві небагатьох товарів, що обходяться їм дешевше. Спеціалізація країни на даному продукті дозволить у ході обмінних відносин придбати багато інших на зов- нішньому ринку. Видатний представник неокласицизму англійський економіст А. Маршалл розвиває положення попередників про місце і роль міжнародного поділу праці в економічному прогресі суспіль- ства. У своїй головній праці «Принципи економічної науки» (1890) він теоретизує про те, що еволюція суспільства характеризується, з од- ного боку, поділом функцій між його різними частинами, а з іншо- го, наявністю тісного зв’язку між ними. А. Маршалл з цього приводу зазначає: «Кожна частина стає все менш і менш самозабезпеченою, а її добробут – все більш і більш залежним від інших частин. Цей
зростаючий поділ функцій, або, як його називають, «диференціація»,
проявляє себе в промисловості в таких формах, як поділ праці, поділ спеціалізованих кваліфікацій, знань і машин»3.
У 1920-1930 рр. теоретичними дослідженнями впливу міжна- родного поділу праці на динаміку світового господарства та між- народних економічних відносин займаються шведські економісти
3. Маршалл А. Принципи економічної науки: в 3 т. Т. 1. К.: Універс, 2017, 411 с.

Е. Хекшер і Б. Олін, які створили теорію порівняльної забезпеченості факторами виробництва. Використовуючи початковий принцип по- рівняльних переваг Д. Рікардо, вони розкривають, що країни повинні спеціалізуватися на виробництві тієї продукції, для якої є оптималь- не поєднання факторів виробництва (земля, капітал, праця). Теорія Хекшера–Оліна заснована на положеннях про те, що якщо в якійсь країні є надлишок капіталу при нестачі робочої сили, то капітал у ній дешевий, а робоча сила – дорога. Неоднорідне поєднання факторів виробництва, на думку авторів, зумовлює міжнародну спеціалізацію країн.
Сучасна епоха характеризується ускладненням процесу міжна- родного поділу праці. Спроби створити універсальну теорію МПП поки не мають великого успіху. Проте з’являється все більше до- сліджень окремих аспектів МПП. Так, набуває популярності тео- рія ефекту масштабу, розроблена американськими економістами П. Кругманом і К. Ланкастером. Вивчаючи особливості ринкової стратегії великої національної компанії, що прагне виробництва чи- малих партій товарів заради максимізації прибутку, вчені в своїх до- слідженнях приходять до висновку про неможливість їхньої повної реалізації в умовах зниження продажів на внутрішньому ринку. Тому компанії, серед яких помітно виділяються транснаціональні корпо- рації, прагнуть вийти на зовнішні ринки зі своєю продукцією. А це, у свою чергу, веде до олігополізації багатьох галузей у межах світово- го господарства.

Фактори, що впливають на МПП

На процес формування та розвитку поділу праці між країнами впливають такі національні та міжнародні фактори:
1. Економіко-географічне положення: клімат, корисні копалини, площа території, чисельність населення. Наприклад, сприятливі клі- матичні умови низки середземноморських країн – Єгипту, Тунісу – характерні широкому припливу туристів до них, а наявність різнома- нітних природних ресурсів Бразилії, Індії зумовлюють сировинну спе- ціалізацію їхнього експорту.
2. Соціально-економічний розвиток: історичний тип господа- рювання, усталена система зовнішньоекономічних відносин, місце країни у світовому господарстві в залежності від рівня розвитку її економіки.

3. Науково-технічний поступ, що надає стимулюючий вплив на світовий ринок, адже веде до появи проривних технологій у тра- диційних і нових галузях виробництва та сфері послуг. Економічно розвинені країни, в першу чергу США, Японія, а також ряд західно- європейських держав неухильно збільшують внутрішні витрати на дослідження, розробку та постачання наукомісткої конкурентоспро- можної продукції, що поглиблює процес МПП.
4. Економічна діяльність транснаціональних корпорацій, що ство- рюють розгалужену мережу філій у багатьох країнах світу, розміщу- ючи в них виробництва і нарощуючи товаропотоки в світовій торгівлі. Слід уточнити, що важливою умовою формування МПП є конкурент- на боротьба між країнами. У сучасну епоху на лідерство претенду- ють країни, які мають не тільки багаті на природні ресурси або міцну матеріально-технічну базу, а й мають підготовлені кадри фахівців. У силу цього, країни, що вкладають значні кошти в освіту населен- ня і поповнюють обсяг накопичених суспільством знань, набувають порівняльної переваги у виготовленні та поставці на світовий ринок високотехнологічних товарів. Особливо досягли успіху в цьому на- прямі держави Південно-Східної Азії (ПСА) – Гонконг, Республіка Ко- рея, Сінгапур, Тайвань.
Ключову роль у МПП відіграють транснаціональні компанії (ТНК) – підприємства, для яких полем діяльності (торговельної, про- мислової, фінансової) є весь світ і які здійснюють свою діяльність біль- ше ніж в одній країні. ТНК організують свої власні, внутрішні ринки з метою зміцнення економічного впливу. Виробнича та комерційна вза- ємодія материнських та асоційованих компаній, що здійснюється на основі внутрішніх контрактів за допомогою трансфертних цін, дозво- ляє їм приховувати частину прибутку від оподаткування, отримувати доступ до використання дешевої сировини.

Форми розвитку та поглиблення МПП

Перша форма – це міжнародна спеціалізація виробництва, друга – міжнародне кооперування виробництва у двох напрямках – галузевому та територіальному.
Галузева спеціалізація поділяється на міжгалузеву (між галузями і підгалузями) і внутрішньогалузеву (предметну, технологічну). Тери- торіальна спеціалізація – це спеціалізація національних держав, окремих регіонів на виробництві певної продукції. Розвиток МПП призвів до появи терміна «міжнародна спеціалі-
зація галузі». Основними показниками її рівня виступають коефіці- єнт відносної спеціалізації або співвідношення питомої ваги товару в експорті країни до питомої ваги товару в світовому експорті, а та- кож експортна квота, що свідчить про наявність широкого асорти- менту товарної продукції та послуг, що реалізуються на зовнішніх ринках.
Міжнародно-спеціалізовані галузі складають основу орієнтованих на експорт економік Великої Британії, ФРН, Скандинавських країн.
Іншою формою МПП є міжнародне кооперування виробництва (МКВ) або система комерційних, виробничих взаємин між підприєм- ствами країн із виготовлення та обміну продуктами своєї діяльності. Причини МКВ – зростання масштабів і ускладнення виробництва, що стає дедалі спеціалізованим.
Міжнародне кооперування, що функціонує на принципах понов- лення, довгостроковості та стійкості контактів між підприємства- ми-партнерами, проявляється в таких формах:
– підрядне кооперування – вид контрактних відносин між підпри- ємствами задля виконання певної роботи;
– виробничо-технологічне співробітництво – реалізація спільних напрацювань у галузі проєктування і будівництва об’єктів, науко- во-технічної, дослідницької діяльності;
– післяпродажний сервіс обладнання.
Типовим прикладом МКП можуть слугувати спільні підприємства (СП), що поєднують матеріальні та фінансові ресурси кількох кра- їн-учасниць у виробництві товарів та послуг. Причиною повсюдного поширення СП як в економічно розвинених, так і країнах, що розви- ваються, є мінімізація ризику, інформація про інноваційні технології, використання схем франчайзингу.

Вектори й тенденції розвитку процесу МПП на сучасному етапі

Для сучасного міжнародного поділу праці характерні різноспря- мовані вектори розвитку: з одного боку, посилюється взаємозалеж- ність країн у виробництві та обміні продукцією, з іншого боку – ви- никає роз’єднаність між ними. Остання зумовлена низкою причин, серед яких слід виділити такі. По-перше, функціонування закритих національних економік із низьким індексом свободи бізнесу, інвестування, торгівлі, праці. Подібний тип економіки зустрічається ще в країнах із неринковою системою господарювання (Куба, Північна Корея), в країнах з високою часткою державної присутності в багатьох галузях (Іран, Туркменіс- тан) або невільних від корупції (Венесуела, Зімбабве).
По-друге, безперервні військово-політичні, міжнаціональні кон- флікти в країнах Африки і Близького Сходу, що перешкоджають на- лагодженню міжнародного виробничого кооперування.
По-третє, загострення геополітичних проблем, що тягне за собою запровадження економічних санкцій (торгове ембарго, заборона на постачання високотехнологічної продукції, обмеження доступу на фінансові ринки). ООН використовує ці заходи проти Афганістану, Іраку, Судану, Ефіопії. Наслідком відкритої агресії рф проти України стало введення секторальних санкцій з боку низки країн Заходу за- для погіршення становища її економіки.
Аби не відбувалася затримка розвитку продуктивних сил і, в кінцевому підсумку, у поділі праці в регіональному та загально- світовому масштабі, важливим є дотримання всіма державами норм міжнародного економічного права, резолюцій ООН, угод найбільших міжнародних економічних організацій, як, наприклад, Світової організації торгівлі (СОТ), що надає всебічну допомогу ви- робникам товарів і послуг, експортерам та імпортерам у веденні їх- нього бізнесу.
Принципи взаємної поваги, добросусідства та партнерства, ви- кладені у законодавчих ініціативах цих організацій, є відправною точ- кою для розвитку та поглиблення міжнародного поділу праці.
Серед найбільш виразних тенденцій розвитку процесу МПП на сучасному етапі слід відзначити трансформацію змісту основних видів МПП: істотно зросла частка обробної промисловості при скороченні часток добувної промисловості та сільського господар- ства. У структурі обробної промисловості зросло значення метало- обробки, електроніки і особливо машинобудування, частка якого складає 40% загальносвітового виробництва всієї продукції галу- зі. Найбільшим розмаїттям промисловості за структурою та асор- тиментним рядом продукції відрізняються економічно розвинені країни. Інша тенденція – посилення асиметрії різних груп країн в умовах
глобалізації світового господарства. Економічно розвинені країни експортують науково- і капіталомістку продукцію (комп’ютери, робо- тотехніку, складне промислове обладнання), ділові послуги. Показо- во, що група нових індустріальних країн Південно-Східної Азії значно підвищила свою частку в даних сегментах світової економіки. Така спеціалізація цих груп свідчить про зростання їхнього економічного потенціалу та впливу у світі.
Країни, що розвиваються, традиційно спеціалізуються на закор- донних поставках енергоносіїв, виробів легкої і харчової промисло- вості; на їхній території міжнародні корпорації прагнуть розміщувати
«брудні» виробництва металургійної, хімічної промисловості. Скоро- ченню розриву між розвиненими країнами та країнами, що розвива- ються, сприяє міжнародна економічна інтеграція, що веде до зміц- нення міжфірмових зв’язків.
Спостерігається позитивна динаміка національних господарств Аргентини, Бразилії, що визначається їхнім включенням до процесу регіональної спеціалізації та кооперування виробництва в межах пів- денноамериканського загального ринку. Ще одним фактором подо- лання міждержавної диференціації є створення вільних економічних зон (ВЕЗ).
Вперше офіційне конкретне визначення вільної економічної зони було дано в Кіотській конвенції від 18 травня 1973 року. У ній говори- лося, що під вільною економічною зоною варто розуміти частину те- риторії держави, на якій завезені товари звичайно розглядаються як товари, що знаходяться за межами митної території стосовно права імпорту і відповідним податкам, і не піддаються звичайному митно- му контролю. З цього визначення видно, що воля відособленої части- ни державного простору є не абсолютною, а відносною. Вільною ця територія є лише в тому значенні, що завезені на неї товари звільня- ються від митних стягнень, податків на імпорт і інші види контролю за імпортом, що відповідно до митного законодавства країни засто- совується у відношенні імпортованих товарів на інші території цієї країни.
ВЕЗ притягують інвестиції, стимулюють розвиток виробничої та соціальної інфраструктури (це забезпечується пільговим валют- ним, податковим і митним режимом управління). На базі науково-технологічних, експортно-виробничих ВЕЗ можливий розвиток пер- спективних наукомістких високотехнологічних галузей.
Загальною характерною рисою різних видів вільних економічних зон є наявність сприятливого інвестиційного клімату, що включає в себе митні, фінансові, податкові пільги і переваги в порівнянні з загальним режимом для підприємців, що існують у тій чи іншій країні. Конкретні пільги і стимули мають деякі кількісні відмінності по зонах різних країн; власне кажучи, вони, як правило, подібні.
Наявний досвід створення спеціальних економічних зон показує, що кожному їхньому типу відповідає свій специфічний набір пільг і стимулів. У економічній літературі звичайно виділяють чотири основні групи пільг:
Зовнішньоторговельні пільги, що передбачають введення спроще- ного порядку здійснення зовнішньоторговельних операцій і/чи зни- ження скасування експортно-імпортного мита.
Фінансові пільги у виді встановлення низьких цін на комунальні послуги, зниження орендної плати за користування землею і вироб- ничими приміщеннями, а також надання різних форм субсидій за ра- хунок бюджетних засобів і преференційних державних кредитів.
Фіскальні пільги, що пов’язані з податковим стимулюванням визначених видів підприємницької діяльності.
Адміністративні пільги, що надаються адміністрацією даної ВЕЗ для спрощення режиму в’їзду і виїзду іноземних громадян, процедур реєстрації підприємств, а також надання різних послуг.
Специфічний набір пільг і стимулів, що застосовується в окремих зонах, доповнюється спеціальними формами заохочень, спрямованих на прискорення розвитку чи транспортної інфраструктури, чи на сти- мулювання переробки місцевої сировини на експорт, або на залучен- ня в зону визначеного типу інвесторів (дрібних чи, навпроти, вели- ких), або на рішення інших конкретних задач.
Означені пільги можуть застосовуватися у різних комбінаціях. Однак у будь-якому разі вони повинні слугувати інструментом реа- лізації порівняльних переваг даної території, а не засобом відшкоду- вання відсутніх тут факторів розвитку. Важливо також мати на ува- зі, що податкові пільги не є вирішальним стимулом для залучення іноземного капіталу.

При сучасних масштабах поширення вільних економічних зон
більш важливими факторами в цьому відношенні можуть виявити- ся інвестиційні гарантії, якість інфраструктури і кваліфікація робочої сили, можливість одержання на внутрішньому ринку дешевих кре- дитів і простота адміністративних процедур. Головним же фактором для залучення іноземних капіталів, як показує світова практика, зали- шається політична стабільність у країні розміщення ВЕЗ.
Глобалізація економіки зумовила появу такого феномену у МПП, як аутсорсинг.
Аутсорсинг (анг. outsourcing – «використання зовнішніх ресурсів») – це сучасний спосіб виробництва, заснований на відносинах субпід- ряду в глобальних масштабах при використанні принципу порівняль- них переваг. У процесі аутсорсингу беруть участь дві сторони: компа- нія-замовник та компанія-виконавець, при цьому замовник із метою зниження собівартості чи поліпшення якості продукції делегує вико- навцю реалізацію виробничих процесів, які не є життєво важливими для компанії-замовника.
Аутсорсинг найбільше сприяє оптимальному використанню мож- ливостей міжнародного поділу праці та реалізує повний виробничий цикл. Аутсорсинг найбільш ефективний для компаній, які розташо- вані географічно таким чином, що можуть використовувати у своїй роботі різницю часових поясів. Наприклад, коли у компанії-замов- ника робочий день закінчується, у компанії-виконавця він лише по- чинається; співробітники двох компаній проводять телеконференції наприкінці робочого дня однієї та початку – для іншої, обговорюючи завдання та їхнє виконання, а потім одна команда відпочиває, а інша починає працювати. Таким чином досягається реалізація безперерв- ного виробничого процесу. Ця перевага аутсорсингу стає особливо привабливою за нинішнього широкого поширення швидких методо- логій ведення проєктів, коли результати денної праці виконавця оці- нюються та аналізуються замовником протягом наступних 10-12 го- дин, і вже до початку свого нового робочого дня виконавець отримує від замовника уточнені вимоги та завдання.
Аутсорсинг почав розвиватися за останні кілька десятиліть на- стільки, що зміг проникнути в багато сфер виробництва, тим самим відкриваючи величезні можливості для макроекономічного розвитку держав та світової економіки загалом. Етапи розвитку аутсорсингу:
1. Етап відходу від субпідряду.
В основу аутсорсингу закладені відносини субпідряду. Але не- правильно було б ототожнювати ці два поняття, бо якщо субпід- ряд – це разова передача виконання завдання, після якого слідує процедура прийому-здачі роботи, і субпідрядник і замовник більше не пов’язані жодними зобов’язаннями, то аутсорсинг – це вбудова- ний бізнес-процес. При аутсорсингу компанія-виконавець фактично стає частиною команди компанії-замовника, але працює над пев- ними, спеціально виділеними завданнями. Припустимо, компанія, яка віддає на аутсорсинг бухгалтерські послуги, отримує постійно працюючий бухгалтерський відділ, але поза своєю компанією, за- лишаючи в себе лише головного бухгалтера для контролю робо- ти компанії-виконавця та ведення справ, що потребують особливої конфіденційності.
Існує два просторові типи аутсорсингу – іншоринг (коли робота здійснюється іншою компанією, але всередині країни) та офшоринг (коли розробка направляється в іншу країну). Іншоринг можна вважа- ти найближчою до субпідряду формою аутсорсингу, тоді як офшо- ринг реалізує найбільшою мірою переваги аутсорсингу, а саме вико- ристання найбільш якісних ресурсів за найнижчих вартісних витрат.
2. Етап появи та розвитку аутсорсингу обслуговування клієнтів (call-centre outsourcing) та розвитку аутсорсингу інформаційних тех- нологій (IT outsourcing).
У середині 1990-х років розвиток Інтернету та супутникових ко- мунікаційних технологій забезпечив появу дистанційного обслугову- вання клієнтів (так звані кол-центри для прийняття їхніх дзвінків) та розробки програмного забезпечення з усіх робіт, що віддаються на аутсорсинг.
Індустрія кол-центрів надзвичайно чутлива до будь-яких можли- востей економії на трудових витратах, тому щойно стало можливим за допомогою комунікаційних технологій задіяти відносно дешеву робочу силу в країнах. Так забезпечення цих послуг почало швидко переводитися за кордон.
Основні труднощі, з якими зіткнулися компанії-замовники, – це мовна підготовка фахівців під час перекладу та технічні умови для забезпечення роботи кол-центрів. Мовне питання вирішувалося пра- вильним вибором країни, де потрібна мова є другою офіційною мо- вою або має сильні позиції. Так, для компаній із США найбільш при- вабливими завжди були Філіппіни та Індія.
Технічні умови для роботи кол-центрів забезпечувалися за допо- могою додаткового фінансування або в інфраструктуру району, де працює компанія-виконавець, або в систему технологічної та енер- гетичної безпеки самої компанії. Наприклад, IBM забезпечувала до- датковими генераторами індійську компанію Віпро на початку їхньої співпраці в 1980-х рр.
3. Етап розвитку аутсорсингу ділових послуг (business process outsourcing, BPO).
Наразі активно розвивається аутсорсинг бізнес-процесів та діло- вих послуг – бухгалтерських, медично-діагностичних, послуг з ро- боти з персоналом, банківських, консалтингових, маркетингових та ін. Аутсорсинг бухгалтерських послуг полягає у передачі зовнішній компанії ведення первинного бухгалтерського обліку; аутсорсинг медико-діагностичних послуг – у передачі процесів проведення ме- дичної діагностики на основі результатів первинного обстеження та первинних аналізів пацієнтів; аутсорсинг послуг з роботи з персона- лом – у передачі проведення первинних інтерв’ю при відборі кан- дидатів на посади, веденні баз даних кандидатів та кадрового об- ліку. Ключ до успіху такого типу аутсорсингу, перш за все, полягає у передачі сторонньому виконавцю тих процесів, які не є життєво важливими для компанії-замовника і виконання яких можна легко сформулювати при розподілі завдань та перевірити на етапі прийому робіт, також ці процеси повинні бути легко виділені з виробництва загалом.
4. Етап появи та розвитку нових видів аутсорсингу (energy outsourcing, war prosecuting outsourcing, аутсорсинг нанопроєктів).
Фахівці різних галузей на сьогодні вивчають перспективи впрова- дження аутсорсингу у всілякі сфери діяльності людини. Наприклад, під егідою Європейського банку реконструкції та розвитку вже ство- рено проєкти щодо реалізації «енергетичного аутсорсингу» (energy outsourcing) у межах Європи. Енергетичний аутсорсинг передбачає створення поєднаних енерго- та тепломережевих систем у макроре- гіоні таким чином, що одні країни, які потребують енергії, отримують її з інших країн, що спеціалізуються на виробленні енергії та її достав- ці споживачеві.
Аутсорсинг може застосовуватися не тільки для полегшення та покращення життя людей. Так, останні кілька років міжнародні політологи говорять про аутсорсинг воєнних дій.
Нарешті, останній із найбільш згадуваних нових видів аутсор- сингу – аутсорсинг нанопроцесів. За нинішнього темпу розвитку на- уки і втілення наукових досягнень у життя висока ймовірність того, що вже через десять-п’ятнадцять років сфера нанотехнологічного виробництва, яка тільки-но починає освоюватися фахівцями США й країн Європи, стане однією з найпоширеніших у світі.
Таким чином, підсумовуючи викладений у підрозділі матеріал, можна стверджувати, що тривалий час різниця в розподілі природ- них багатств була основною причиною МПП. Але розвиток науко- во-технічного прогресу спричинився до зменшення значення природ- но-географічних умов, надавши можливість використати переваги науково-технічних досягнень, розвитку науки і техніки. МПП став результатом багатовікового розвитку продуктивних сил, поглиблен- ня національного суспільного поділу праці та залучення в систему світових господарських зв’язків нових національних виробництв, що спричинилося до інтернаціоналізації виробництва загалом.
З часом у МПП значну роль почали відігравати і соціально-еко- номічні умови, наприклад, досягнутий рівень економічного і нау- ково-технічного розвитку, існуючий господарський механізм у кон- кретній країні, зокрема механізм організації зовнішньоекономічних відносин. Глобальні економічні, політичні та соціальні процеси остан- ніх десятиліть істотно вплинули на МПП. Головним напрямом його розвитку стало розширення міжнародної спеціалізації й кооперуван- ня виробництва. Вони є формами МПП і виражають його сутність. Наразі все більша кількість країн бере участь у міжнародному поділі праці на принципах відкритості економіки, оптимальному співвідно- шенні природних і набутих переваг, участі в регіональних економіч- них об’єднаннях.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

І. ПИТАННЯ ДО РОЗДІЛУ
1. Розкрийте поняття «світове господарство». Чи існують відмінно- сті у розумінні термінів «світове господарство» і «світова економі- ка», і якщо так, то які вони?
2. Дайте загальну характеристику сучасного світового господар- ства. Які його характерні риси?
3. Охарактеризуйте основні етапи розвитку світового господарства. У чому відмінність світового господарства першої та другої поло- вини XX ст. від світового господарства середини другого десяти- ліття ХХІ ст.?
4. Що являє собою система найважливіших показників розвитку сві- тового господарства загалом? Перерахуйте індикатори, що доз- воляють оцінити якість життя населення.
5. Як впливають на ступінь відкритості національної економі- ки такі фактори: чисельність населення; рівень розвитку про- дуктивних сил (рівень національної продуктивності праці); еко- номічний потенціал країни (обсяг ВВП, НБ); галузева структура національного виробництва (наявність галузей базових – мета- лургія, енергетика та галузей обробної промисловості, сфери по- слуг); соціально-економічний розвиток (обсяг ВВП на душу насе- лення)?
6. У чому полягає методологія визначення становища окремих країн у міжнародній економіці?
7. Розкрийте основні ознаки економічно розвинених країн. Назвіть центри світового економічного впливу. За рахунок чого можливе посилення їхньої ролі?

8. Розкрийте зміст поняття «багатополярна світова економіка».
9. Виділіть основні підгрупи країн, що розвиваються. Назвіть при- чини, що зумовили потужне прискорення нових індустріальних країн Південно-Східної Азії.
10. Перерахуйте країни, що розвиваються, віднесені експертами ООН до найменш розвинених. Які геополітичні та соціально-еко- номічні наслідки відсталості країн, що розвиваються?
11. Викладіть свою програму дій з подолання розриву між економіч- но розвиненими та найбіднішими країнами.
12. Розкрийте економічну сутність міжнародного поділу праці. Що є основою МПП?
13. У чому відмінності в теоретичних підходах до проблемати- ки МПП у працях зарубіжних економістів минулого та сучас- ності?
14. Перерахуйте фактори, що зумовлюють, на вашу думку, входжен- ня та участь національної економіки у світовому ринку та МПП.
15. Розкрийте сутність, різновиди та показники міжнародної спеціа- лізації виробництва.
16. У яких країнах сформувалася експортноорієнтована економіка?
17. Охарактеризуйте передумови, принципи та форми прояву міжна- родного кооперування виробництва.

ІІ. ТВОРЧІ ЗАВДАННЯ
Економічне есе

Розкрийте у формі економічного есе зміст таких висловлювань:
«Усі ми – пасажири одного корабля, що має назву «Земля» (Антуан де Сент-Екзюпері).
«Наш прогрес перевіряється не збільшенням достатку у тих, хто вже має багато, а тим, чи здатні ми належним чином забезпечити тих, хто має занадто мало» (Рузвельт).
«Де єднання, там і перемога» (Публій).
«Поділяє не прірва, а різниця рівнів» (С. Лец).

Дискусія

СВІТОВА ЕКОНОМІКА ЯК ЦІЛІСНА СИСТЕМА

Використовуючи матеріали розділу, навчальну літературу, ін- тернет-ресурси, проведіть дискусію в ігровій формі (на кшталт те- ледебатів) на тему: «Глобалізація світової економіки та її соціаль- но-економічні наслідки». У дискусії беруть участь «глобалісти»,
«антиглобалісти», «експерти».

Ситуативний аналіз

Проаналізуйте місце аутсорсингу в національному та міжнародно- му поділі праці.
У більшості розвинених країн світу останніми роками прибутки корпорацій збільшуються завдяки аутсорсингу виробничих потуж- ностей і аутстафінгу робочих місць у Південно-Східній Азії та інших регіонах.
Як показує практика, кожна третя корпорація, яка потрапляє в рейтинг TOP-100 журналу Fortune, використовує аутсорсинг. Напри- клад, дві третини унікальних виробничих комплектуючих та послуг, що використовуються корпорацією Ford, замовляються у сторон- ніх організацій (хоча спочатку компанія Ford прагнула повної само- стійності на всіх стадіях виробництва). Всесвітньо відомі виробники комп’ютерів Dell і Compaq нещодавно перейшли до стовідсоткового виробничого аутсорсингу. Компанія IKEA не організує власне вироб- ництво, а багато років працює з 12 500 зовнішніми постачальниками, передаючи їм на аутсорсинг весь свій виробничий процес, постачан- ня, збут та логістику. Лідер із випуску сучасного спортивного одя- гу – компанія Nike теперішнім часом є компанією без виробництва. З моменту освіти фірма здійснила поступово передачу виробничих процесів на контрактній основі контрагентам із країн, що розвива- ються. Nike повністю відмовилася від власних засобів виробництва. Вона являє собою дослідницьку, дизайнерську та маркетингову ор- ганізацію.
Питання для обговорення: Що таке аутсорсинг і до якої форми МПП слід його віднести? У чому переваги та недоліки аутсорсин- гу? У яких сферах економіки набуває поширення аутсорсинг? Назвіть умови підвищення привабливості України, як виконавця замовлень, відданих на аутсорсинг.

Практичне завдання

1. Викладіть перелік інституційних заходів щодо підйому про- мислового і сільськогосподарського виробництва, фінансового оз- доровлення, що сприяли подоланню Великої депресії 1930-х рр. (На прикладі економік Німеччини, США.)
2. Вкажіть конспективно основні причини та соціально-еконо- мічні наслідки, що зумовили:
– крах колоніальних імперій у світі;
– перехід низки європейських та азіатських країн від економіки адміністративно-командного типу до ринкової;
– вступ економічно розвинених держав у постіндустріальну стадію господарського розвитку.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Козак Ю. Міжнародна економіка в питаннях і відповідях. К.: Центр навчальної літератури. 2019, 228 с.
2. Ковтун О. І., Куцик П. О., Башнянин Г. І. Глобальна економіка: монографія. Львів: Видавництво ЛКА, 2015, 594 с.
3. Лебедєва О., Білоцерківець В., Завгородня О. Міжнародна еконо- міка: підруч. К.: Центр навчальної літератури, 2019, 416 с.
4. Лук’яненко Д. Г., Поручник А. М., Столярчук Я. М. Міжнародна економіка: підруч. К.: КНЕУ, 2014, 762 c.
5. Міжнародні економічні відносини та менеджмент в умовах по- силення глобалізаційних процесів: навч. поcіб. за ред. Н. Бутко, С. Шкарлет. К.: Центр навчальної літератури, 2020, 528 с.
6. Рогач О. І., Намонюк В. Є. Світова економіка: навч. посіб. К.: ІМВ, 2018, 279 с.
7. Світова економіка: підручник, за ред. А. П. Голікова, О. А. Довгаль. Х.: ХНУ імені В. Н. Каразіна, 2015. 268 с.
8. Світова економіка: підручник, за ред. О. І. Шниркова, В. І. Мазу- ренка, О. І. Рогача. К.: ВПЦ «Київський університет», 2018, 616 с.
9. Багатонаціональні підприємства та глобальна економіка: моно- граф. за ред. О. І. Рогача. К.: «Видавництво «Центр учбової літера- тури», 2020, 368 с.
10. Гронтковська Г. Е., Ряба О. І., Венцурик А. М. Міжнародна еконо- міка: навч. посіб. К.: Центр учбової літератури, 2017, 382 с.
11. Міжнародні економічні відносини: підруч. за ред. Ю. Г. Козак. К.: Центр навчальної літератури, 2019, 400 с.
12. Патика Н. І., Мартинюк О. В., Кучеренко Д. Г. Міжнародні еко- номічні відносини: навч. посіб. К.: Центр навчальної літератури 2019, 560 с.

Утворенню світового господарства передував тривалий розвиток продуктивних сил (чинників виробництва), що вело до поділу праці та створення економічних зв’язків. Удосконалення продуктивних сил відбувалось у певних соціальних формах їхньої організації. Продук- тивні сили та соціальна структура їхньої організації перебувають у не- розривній взаємодії, впливаючи одна на одну. Вони зазнають впливу численних факторів внутрішнього та зовнішнього порядку, серед яких не останню роль відіграє географічне становище. Історія людського суспільства та продуктивних сил характеризувалась створенням у різ- них регіонах планети стійких багатовікових соціально-економічних інституцій із особливим політичним управлінням, культурою, суспіль- ною психологією, характерними рисами підтримки зовнішніх зв’язків.

§2.1. Передісторія світового господарства

Багатовікова передісторія світового господарства відзначена ви- никненням та розпадом стародавніх локальних господарських сис- тем долин річок Нілу, Тигра, Єфрату, Гангу, Хуанхе та пізніших – на території Греції, Італії, Латинської Америки. Головними галузями ви- робництва у цих централізованих господарських системах були зем- леробство та скотарство. Там були поширені видобуток руд кольоро- вих металів, виплавка металів, виготовлення знарядь праці та зброї, тканин, будівництво суден. Економічні зони слабко були пов’язані між собою через незначну заселеність територій.
Безпосереднє сусідство кочових та землеробських спільнот не- одноразово закінчувалося вторгненнями та завоюваннями кочовими та напівкочовими племенами землеробських общин, що призводило до занепаду економічних структур, руйнування соціальних зв’язків, політичних систем. Нерідко частка давніх господарських систем майже повністю
визначалася дією внутрішніх чинників економічного та військово- політичного характеру.

Давній азіатський спосіб виробництва

Існування потужних господарських систем забезпечувалось тим, що управління усіма ресурсами здійснювалося із єдиного владно- го центру. Государю належали основні землі та іригаційні системи, що становило основу державної власності. Використовуючи поза- економічний примус, держава забезпечувала будівництво основних загальнонаціональних та регіональних господарських та ритуальних об’єктів. Використання ґрунтів було пов’язане із таким трудомістким видом діяльності, як зрошення земель. Створювати та підтримувати складні іригаційні системи можна було лише колективною працею значних мас населення, організованих державним апаратом. Дер- жава забезпечувала безпеку території від зовнішніх сил та містила потужні збройні формування. Військова сила відігравала вирішальну роль у розподілі родючих земель у давніх суспільствах.
У стародавніх господарських системах, за винятком Китаю, до- мінуюче становище займали царські та храмові господарства, а та- кож посадові та особисті господарства, отримані у спадок. Посадо- ві господарства були у розпорядженні регіональних управителів та інших сановників і вважалися платою за посаду. Усі великі госпо- дарства були однотипні і схожі з імператорськими та храмовими. Переважав принцип довічного користування землею. Він приводив до того, що правлячі клани змінювалися нерідко протягом життя одного покоління, відповідно не встигали укорінюватися, й процес накопичення переривався.
У низці стародавніх поселень, особливо в Індії, провідне місце займала община, земля оброблялася колективно і кожен общинник отримував свою частку з урожаю. У її рамках здійснювалося поєд- нання землеробства та ремесла, причому поділ ремісничої та земле- робської праці в основному відбувався між членами общини. Одна частина общинників займалася землеробством, інша – лише реміс- ничим виробництвом. Ремісники отримували певну частку врожаю та забезпечували у свою чергу громаду всіма необхідними предме- тами свого виробництва. Така організація праці породжувала міцні внутрішні зв’язки у громаді, створювала стійкість і незалежність від зовнішнього світу. Для східної моделі давнього виробництва харак- терний розвиток товарно-грошових відносин без чіткого розмежу- вання на місто і селище.
Держава найчастіше була верховним власником землі. Відносини між общинниками будувалися на особистій та господарській залеж- ності, продиктованій необхідністю отримати для безпосереднього виробника доступ до основного засобу виробництва – землі, яка була обмеженим ресурсом. У цих умовах «незакріпленість» селяни- на за землею була рівнозначна виключенню людини із повноцінної системи життєдіяльності. Водночас були й винятки. Зокрема, у Китаї за станової системи існував значний ступінь соціальної мобільності, були відсутні станові обмеження на землеволодіння.
Чиновники, військова знать зосереджувалися в містах, які повні- стю залежали від держави. Ремісниче виробництво було в основному підпорядковане обслуговуванню імператорських, царських палаців, дворянства й армії. Ринок у таких містах був обмежений потребами заможних верств населення, тому надзвичайно повільно відбувався розвиток ремесел. І в сільському господарстві, і в ремеслі держава була залучена не через обмін, а насправді через відчуження готової продукції у вигляді податку на оренду.
Система податків у різних країнах мала свою специфіку. Так, у Ін- дії і Китаї система податків була жорстко врегульована. Податок на землю, частково в грошовому вигляді, становив основу відносин між державою, приватною та комунальною власністю на землю. Приват- не землевласництво і ремісництво у кінцевому рахунку було заці- кавлене у сильній державі. Тільки вона могла надати їм гарантовані можливості для існування.
Оренда великих землевласників часто приймала товарну форму і спрямовувалася на постачання міського населення. Обмін між містом та селом активно практикувався в Османській імперії Ірану. Значну роль відігравав комерційний та торгово-лихварський капітал. Широ- ке розповсюдження товарно-грошових відносин не відігравало сис- темоутворюючої ролі у функціонуванні господарств, але призвело до переплетення та зрощення натурального та товарно-грошового принципів із пріоритетом першого.
Комерційний капітал не інвестувався у виробництво, а вкладався у землю. Протистояння між натуральною та товарною структурою не було явним, проте на нього накладалося протистояння між дер- жавою (оренда, податки) та приватною власністю (орендна плата). Оренда земель не мала підприємницького характеру, договірні від- носини мали переважно неформальний характер і ґрунтувалися на особистій залежності.
Біполярність соціально-економічної системи спричинила підви- щення рівня незалежності держави. Місто було вбудоване в загальну систему і не мало особливого статусу. Повна залежність міста від дер- жави, суворе регулювання трудової діяльності населення обмежува- ло накопичення торгового капіталу та промислової підприємницької діяльності. Тому розвиток комерційного і торгово-лихварського ка- піталу та пов’язаних з цим структур, наявність вільної робочої сили не пов’язувалися в єдиний господарський механізм. Розвиток товар- но-грошових відносин здійснювався на основі приватної власності, що означало ослаблення централізованої ролі держави та виникнен- ня феодальної фрагментації. Це, в свою чергу, призвело до підриву в країні порядку та інших умов, необхідних для нормального розвит- ку товарно-грошових відносин.
Перевага натурального господарювання підтримувалася і поси- лювалася не лише державою, але й пануючою ідеологією, яка по- зиціонувала підприємництво як недостойне заняття. У більшості давніх країн населення із зневагою ставилося до заняття торгівлею і ремеслами. Так, в Індії ремісники належали до категорії нижчих каст. Відсутність покровительства від центрального уряду не сприяла розвитку ремесел. Водночас в індійському суспільстві у VI ст. до н. е. відбуваються значні зміни на краще, коли ремесла зазнали активного розвитку, поглибилася соціальна диференціація, втрачав свій вплив інститут племінної влади і збільшувалася влада монархії.
Розвиток продуктивних сил уповільнювався через недостатність виробництва продовольчих товарів, що жорстко лімітувало зайня- тість робочої сили і призводило до нееквівалентного обміну між ре- меслом та сільським господарством на користь останнього. Як ре- зультат, у ремісничих галузях бракувало накопичень, а самі ремісники не мали можливостей для розвитку.
Надлишок робочих рук, нерівномірне співвідношення живої сили та землі певною мірою визначило недооцінену роль людини в систе- мі продуктивних сил.

Антична модель виробництва

На відміну від давньосхідної соціально-економічної структури, антична (давньогрецька) модель виробництва орієнтувалася, у пер- шу чергу, на приватну власність. Антична форма власності діяла у подвійній формі – як у приватній, так і комунальній. Клімат та інші природні умови дозволили сільському господарству розвиватися без складних іригаційних систем. Економічні відносини концентрували- ся переважно у містах-полісах. Широко використовувалася рабська праця. Античний власник існував як невід’ємна частина міста-держа- ви, а не як автономна одиниця.
У виробництві ремесел головним структурним підрозділом була майстерня. Ремесло було відокремлено від сільського господарства. Завдяки високій якості продукція давньогрецьких ремісників перева- жала над ремеслами Сходу та витісняла східні продукти з середзем- номорських ринків.
Стародавні економічні системи розвивалися поступово в межах довгих спіральних циклів. Це проявилося в удосконаленні технологій, у використанні нових ідей. Залишки величних споруд та культових конструкцій, які збереглися донині, свідчать про високий рівень бу- дівництва та будівельного обладнання. Вражають створені давньою людиною Сім чудес світу, серед яких Олександрійський маяк (висота 120 м), неповторний за своєю величчю та практичністю. Були побу- довані величезні канали, ставки, дамби. Вода постачалася на поля, далекі від водних ресурсів. Значними були досягнення в математиці та фізиці, астрономії. У стародавніх східних та античних поселеннях купці здійснювали віддалені подорожі. Однак, незважаючи на роз- виток торгівлі, економіка стародавніх держав була переважно нату- ральною, закритою.
Стародавні та античні економічні системи досягли такого рів- ня розвитку, який тривалий час не перевершувався європейськими державами вже в середньовічну епоху. На початку другого тисячо- ліття рівень економічного розвитку в країнах Сходу був у 1,5-2 раза більшим, ніж у Західній Європі. За підрахунками фахівців, у XI сто- літті ВВП на душу населення досягав 600-700 доларів у Китаї, в Індії – 550-650 доларів, в Єгипті – 470-530 доларів (у відносних цінах 1980 року). Якщо у Давньому Китаї в містах з кількістю меш- канців понад 2 тисячі людей проживало близько 20% населення, у мусульманському світі – 15-20%, то в Західній Європі цей показник не перевищував 11-13%. З точки зору розвитку виробництва, Дав- ній Китай суттєво випереджав європейські країни пізнього Серед- ньовіччя. Так, в ХІ – на початку ХІІ ст. заліза у Китаї виплавлялося у 2,5-5 разів більше, ніж в Англії у 1640 році, і приблизно стільки ж, скільки у всій Європі на початку XVIII ст. Рівень економічного роз- витку середньовічної Європи (ХІІІ ст.) був нижчий рівня класичного періоду Римської імперії (VIII ст. до н. е. – II ст. н. е.).

Зародження товарно-грошових відносин

Сприятливий для більшості європейських країн розвиток у XI–XIII ст. було перервано екологічною, соціально-економічною та політичною кризою XIV ст. Змінився клімат: став більш холодним і вологим, що позначилося на врожайності зернових. Частішими ста- ли голод, епідемії, війни, повстання, релігійні репресії, які призвели до значного скорочення чисельності населення приблизно на 1/3. У ході запеклої боротьби у XIV–XV ст. у низці країн селяни отримали свободу. Стали складатися умови, за яких було вигідно замінювати працю людини роботою худоби.
З другої половини XV ст. у низці країн розпочалося економічне піднесення, викликане, зокрема, поліпшенням кліматичних умов. Повільно, але постійно вдосконалювалася винайдена у XIV ст. вог- непальна зброя. Це призвело до зниження ролі лицарської кінноти і зміцнення ролі плебейської піхоти, а також позиції середньовічного міста у його протиборстві з федеральною аристократією. Розвиток морської справи забезпечив західному мореплавству відчутні пере- ваги перед традиційним мореплаванням, яке мало локальні масшта- би.
У XIII ст. у Фландрії почали формуватися ремісничі міста, у яких активно розвивалося виробництво вовняних тканин, що постача- лися для всієї Європи. Джерелом надходження вовни стала Англія. Характерною рисою середньовічного ремесла була цехова органі- зація, тобто корпорації ремісників за професійною ознакою. Вироб- ничою одиницею була майстерня. Оскільки всередині майстерні був поділ праці, то спеціалізація ремесла призводила до поділу окремих професій на низку більш вузьких спеціальностей.
До XIV ст. багаті міста на півночі Італії – Венеція, Генуя, Флорен- ція – стали центрами промислового виробництва та торгівлі. Саме тут з’явилися зачатки ринкових та буржуазних відносин. Виготовлені в цих центрах сукняні та шовкові тканини, скло, зброя продавалися по всій Європі та мали попит у східних країнах. У свою чергу, венеці- анські купці здійснювали перепродаж на європейських ринках схід- них товарів. Зростанню економічної та політичної могутності італій- ських міст сприяли хрестові походи.
Особливу роль розвитку ринкових відносин зіграли Великі гео- графічні відкриття кінця XV–XVII ст. Відкриття невідомих раніше кра- їн та континентів, встановлення постійних торгових шляхів сприяли швидкому розвитку торгового капіталу. Споживачі східних товарів намагалися позбавитися залежності від арабської, турецької, італій- ської монополії щодо поставок східних товарів до Європи. Цьому та- кож сприяла нестача платіжних коштів – золота та срібла в Європі у XV ст. у зв’язку з різким зростанням промисловості та торгівлі.
Великі географічні відкриття сприяли появі системи колоніально- го панування. У XVI ст. на підкорених заокеанських землях було ство- рено перші колоніальні імперії – португальська та іспанська. За дого- вором 1494 року про розділ світу, гарантом якого був Папа Римський, Іспанія і Португалія встановили лінію поділу між своїми заокеанськи- ми володіннями по меридіану, що проходить через Атлантичний оке- ан. Усі колонії на захід від цієї межі були оголошені іспанськими, на схід – португальськими.
Відкриття нових земель та різка інтенсифікація морських шляхів надали величезного імпульсу розвитку Західної Європи. Обсяг сухо- путних перевезень країн Північно-Західної Європи збільшився вдвічі, а морських – у 5-10 разів. За 1500–1700 рр. обсяг зовнішньої торгів- лі збільшився у 3-5 разів, у тому числі з країнами Сходу та Півдня – більш як у 15 разів. Проте торговельний обмін все ж таки гальмував- ся. Як і в минулі століття, зберігалися мінімальні розміри експортних європейських товарів та оплата переважної частини імпорту доро- гоцінними металами. А це означало, що Європа не мала товарів, які були здатні конкурувати з місцевою продукцією на ринках Азії. Східні країни перевершували західні за потенціалом робочої сили. Перева- га демографічного фактора призводила до розвитку та утримання на сході надзвичайно високого рівня індивідуальної майстерності.
Великі географічні відкриття, колоніальна експансія створили пе- редумови для міжнародного поділу праці, утворення світового ринку. Мореплавство дозволило встановити економічні зв’язки між окре- мими частинами світу, а колоніальні володіння стали використову- ватися як господарська периферія європейських країн і послужили основою розширення міжнародного обміну.
Розширення світогосподарських зв’язків супроводжувалося за- родженням феномену міжнародного кредитування. З нововідкритих земель до Європи було вивезено величезну кількість золота та срі- бла. Запаси золота в XVI ст. у Європі зросли приблизно з 550 тис. до 1192 тис. кг, а срібла – з 7 млн кг до 214 млн кг. Це призвело до різ- кого зростання цін, збагачення буржуазії, що зароджувалася, і зубо- жіння найманої робочої сили. Погіршилося і становище феодалів, які, отримуючи грошову ренту, недостатньо опікувалися розвитком сіль- ського господарства. Реформація у країнах Північно-Західної Європи, що супроводжувалася повсюдною секуляризацією (відчуженням) церковної власності, зміцненням трудової етики, сприяла ефективні- шому використанню капіталу.
Відбулися зміни у структурі сукупного продуктивного капіталу. Якщо у XI–XIII ст. відбувалося посилення продуктивних сил пере- важно за рахунок людської праці, то з XVI ст. вона стала заміщатися основним капіталом, відбувалося нарощування матеріально-речових компонентів продуктивних сил. При цьому високими темпами збіль- шувався енергетичний потенціал людського фактора та засобів тран- спорту, що сприяло підвищенню рівня розвитку продуктивних сил загалом.
У 1000–1300 роках ВВП на душу населення у Північно-Захід- ній Європі збільшився на 50-60%, у 1300–1500 роках – на 5-10% і в 1500 –1800 роках – на 45-55%. Дані стосовно цього показника за- свідчують, що у XV ст. західноєвропейські країни, скоріше за все, від- ставали від провідних країн Сходу. У 1490–1500 роках відповідний показник у Китаї становив 550-600 дол. у відносних цінах 1980 р., а у Франції – не більше 450-490, у Флорентійській республіці в 1420 р. – орієнтовно 440-470 дол. На початку XVI ст. в Англії ВВП на душу населення піднявся до 500-550 дол., у Нідерландах – на 1/3 і склав 650-770 дол.
З другої половини XV ст. Західна Європа почала наздоганяти країни Сходу. Паритет у рівнях подушного валового продукту Захо- ду та, зокрема, Китаю було досягнуто, орієнтовно у другій половині XVI ст. Вважається, що Захід почав обганяти країни Сходу за віднос- ним рівнем розвитку після 1571 року, коли Венеціанська республіка, за підтримки іспанського флоту, розбила турків у битві біля Лепанто. За іншими оцінками, Західна Європа перевершила рівень Китаю десь близько 1500 р. і з того часу зайняла чільне місце у розвитку техніки та економіки.

Утвердження капіталістичного способу виробництва

XVI століття було переломним в економічній історії Західної Єв- ропи: настала епоха первісного накопичення капіталу, що включала примусове відділення працівника від засобів виробництва, вигнання селян із землі, колоніальне пограбування. На той час було досягну- то серйозних успіхів у розвитку промислового виробництва. Під- йом промислового виробництва розпочався з текстильних галузей. Найважливішу роль у цьому відіграли внутрішні чинники, пов’язані з трансформацією економічного та культурного життя, і навіть орга- нізації продуктивних сил. Спочатку у Флоренції, а потім в Англії вов- няне виробництво почало розвиватися на основі мануфактури – під- приємства, заснованого на розподілі праці та ручної техніки, що різко підвищило продуктивність праці в порівнянні з майстернею. Вона звела робочий процес до однорідних, автоматично повторюваних, найпростіших операцій.
Організувати велике виробництво без достатньої кількості віль- ної робочої сили було неможливо. Ремісники та селяни утримували- ся цеховим устроєм та позаекономічним особистим примусом. Аби цього досягти, дрібного виробника потрібно було відокремити від засобів виробництва та, насамперед, селян від землі. Відбулися на- сильницьке захоплення общинних земель та виселення селян навіть із власних наділів.
Крім соціально-економічних змін, західноєвропейські країни про- водили накопичення капіталу та зміцнювали своє економічне стано- вище у світі за рахунок воєн, колоніальних захоплень, широкого вико- ристання работоргівлі, піратства. Іспанські колонізатори, захопивши Латинську Америку, здійснювали жорстоке придушення місцевого населення, яке в ряді випадків призводило до повного знищення (Ямайка). Не меншою жорстокістю відрізнялася колонізація Північної Америки, де на початку XVII ст. налічувалося близько 2 млн індіанців, серед яких були і кочові, і осілі землеробські племена. Знищивши індіанські племена, колонізатори звернулися до Аф-
рики як нового джерела робочої сили для Америки. У XIV ст. процві- тала работоргівля – важливий чинник для початку капіталістичного виробництва. Було створено плантаційні господарства з використан- ням рабів. За оцінками фахівців, до 1870 року з Африки до Америки було вивезено близько 10 млн рабів. Західна Європа нажила на ра- боторгівлі величезні кошти. Лише за 1680–1775 рр. британці вивез- ли з Африки до Вест-Індії близько 3 млн людей. Кожен доставлений до Америки раб приносив работоргівцю до 3000% прибутку.
Важливим джерелом доходів деяких країн Заходу (Британії, Іспанії, Франції, Голландії) стало морське піратство.
Об’єктами позаекономічного пограбування були колоніальні во- лодіння. Метрополії обкладали колоніальні народи даниною задля утримання апарату придушення. У колоніях підприємницьку діяль- ність здійснювали колонізатори, які концентрували в своїх руках ве- личезні економічні можливості. Таким чином, заощадження колоній зосереджувалися в іноземних громадян, які здійснювали до того ж постійне переведення коштів у метрополії у вигляді пенсій та інших відрахувань. Так, з Індії надходив грошовий потік, який сягав при- близно 1,5% ВВП, а з Індонезії – близько 13% національного доходу.
Матеріальні багатства, які присвоювалися колонізаторами в коло- ніях, надходячи до метрополії, перетворювалися на капітал. За окре- мими розрахунками, доходи від експлуатації нових територій у XVI ст. були в середньому еквівалентними 1% валового продукту країн За- хідної Європи. За іншою оцінкою, доходи від торгівлі з країнами Азії, Африки та Латинської Америки у 1492–1739 роках навряд чи досягали 1/5 валових капіталовкладень, реалізованих у Європі у XVI–XVIII ст.
Слід зазначити, що у середині ХІХ ст. для організації середнього за розмірами підприємства вимагалося в сотні разів менше коштів, ніж на початку ХХ століття. Наприклад, у важкій промисловості по- чаткові вкладення були у 425 разів меншими, у тому числі у чорній металургії – у 2 тис. разів.
Вся історія економічного піднесення західних країн написана, за словами К. Маркса, «полум’яною мовою крові». Як на етапі станов- лення, так і розвитку зрілих форм економічного ладу позаекономічні методи збагачення виступали важливим джерелом їхнього госпо- дарського розвитку. Велике значення серед заходів первісного нагромадження капі- талу мала протекціоністська політика. Перш ніж стати провідником та експортером доктрини економічного лібералізму, Англія досяг- ла торгової гегемонії не операціями на вільному ринку. Починаючи зі знаменитих «Навігаційних актів» 1651 р., що проіснували два сто- ліття, вся міжнародна політика країни була націлена на усунення кон- курентів будь-якими можливими засобами. У XVI–XVII ст. було запро- ваджено високі мита на імпорт готових виробів, заборонено експорт сировини продовольства. Таке становище зберігалося до 20-х років ХІХ ст. Наприклад, мита на бавовняні товари становили 75% їхньої вартості, на полотно – 183%. Подібними заходами на ринку Англія утримувала високі ціни на свої товари.
Накопиченню коштів сприяла монополізація зовнішньої торгівлі, що утвердилася у низці країн Заходу. У Британії вся торгівля з Ост- Індією, Африкою, Близьким Сходом була зосереджена в руках Ост-Ін- дійської, Турецької, Африканської торгових компаній, які були акціо- нерними товариствами з об’єднаними капіталами. Принцип торгової монополії найяскравіше виявився у діяльності Ост-Індійської компа- нії, що виникла в XVII ст. До 1813 р. ця компанія мала виняткове право на торгівлю з Індією та Китаєм. Протягом XVIII ст. вона провела ряд територіальних захоплень в Індії, отримавши право на збір податків у різних частинах цієї країни. Прямий грабіж та хижацька торгівля приносили їй величезні прибутки.
XVI–XVIII століття характеризувалися збільшенням продуктивних витрат. Норма капіталовкладень піднялася з 3-5% у XI–XII ст. до 5-7% ВВП у XVI–XVIII ст. Відбулися зміни у трудовій практиці. Значно ско- ротилася кількість свят, що становили до XVI ст. 1/4 -1/3, а в пізній Римській імперії – 1/3-1/2 всіх днів на рік. Середня кількість відпра- цьованих годин на одного зайнятого зросла у середині XVIII ст. до 2700-2800, в порівнянні з 2400-2600 в XII–XIII ст.
Наприкінці XVIII ст. країни Заходу за рівнем економічного розвит- ку вже значно (в 1,6 – 1,8 раза) перевершили країни Сходу. За іншими оцінками, навіть на початку XIX ст. країнам заходу вдалося лише не набагато обігнати Азію за ВВП на душу населення – у межах 1,2 раза.
Найбільш розвинені країни Сходу мали повний набір галузей та виробництв докапіталістичної промисловості, підтримували там відносини скупник – майстер – найманець, мали розвинені види «допотопного капіталу» і були не більш аграрними та натуральними, ніж держави Європи. На початку ХІХ ст. вони експортували на євро- пейські ринки не лише прянощі, екзотичні предмети, а й готові ви- роби (тканини, продукцію ремесел), мали активний торговий баланс із Заходом. Європейське бавовняне виробництво не могло конкуру- вати з індійським, китайським, заснованим на дешевій робочій силі та майстерності. Помітною залишалася перевага Сходу за рівнем ур- банізації й у XIII–XIX ст. Вона свідчить про розділення ремісничої пра- ці, розвиток купецького і лихварського капіталів.

Промислова революція та початок формування світового ринку

Різкі зрушення у співвідношенні і розвитку продуктивних сил від- булися у XVIII ст., коли у Британії здійснився перехід від мануфак- турної до фабричної системи виробництва, заснованої на машинній техніці. Він ознаменував промисловий переворот, або промислову революцію. Перші фабрики були організовані в бавовняній промис- ловості. Суконні мануфактури знаходилися в рамках всебічної дер- жавної регламентації, яка перешкоджала впровадженню нових тех- нологічних удосконалень, а молодша бавовняна промисловість була вільна від цих обмежень.
Промислова революція охопила різноманітні галузі виробництва. Механізація виробництва розвивалася у металургії, яка була основ- ною галуззю для виготовлення машин. Удосконалення у цій галузі активізували процес отримання заліза та сталі з чавуну. Найважливі- шою ланкою промислової революції був винахід у 1784 р. Дж. Уаттом парової машини, що знайшла широке застосування у різних галузях промисловості та на транспорті. У Єгипті епохи Птолемеїв була відо- ма сила пари, проте вона була лише забавою.
Технічний переворот призвів до значної перебудови суспільних відносин у господарстві. Чільне місце у суспільстві посів фабри- кант, а отже, промисловий капітал. У той час, як у Британії, Північ- ній Америці відбувався перехід до фабричного виробництва, у кра- їнах континентальної Європи ще панувала аграрна економіка. Лише у 20-х роках ХІХ ст. у Німеччині та Франції ручне прядіння та ткацтво стали повільно замінюватися машинним виробництвом. Склалися національні ринки. Застосування машин і пари вивело поділ праці за національні межі, велика промисловість відірвалася від національ- ного ґрунту і попала у залежність від міжнародних ринків. Обсяг світового експорту за 1720–1820 pp. збільшився у 2,4 раза. Зовнішня торгівля почала зростати постійно прискорюваними темпами.
На зміну місцевій та національній замкнутості, існуванню за раху- нок власного виробництва приходили розширення міжнародних еконо- мічних зв’язків, залежність одних націй від інших.

§2.2. Формування світового господарства

Розвиток продуктивних сил та національних господарських сис- тем у другій половині ХІХ ст. призвів до корінних змін у їхніх взає- мозв’язках. Утворення світового ринку сприяло підвищенню рівня усуспільнення продуктивних сил у міжнародному масштабі. Але ви- никнення світової господарської системи не могло статися без роз- витку міжнародного виробництва, в основі якого був випуск продукції одним господарюючим суб’єктом у різних країнах та розвиток еко- номічних обмінів з різними країнами та територіями. Розвиток між- народного виробництва був тісно пов’язаний з поширенням колоні- ального та напівколоніального панування невеликої кількості країн на нові території та насильницьким «підключенням» їх до всеосяжного відтворювального процесу. Колоніалізм став однією з умов, що спри- яли насильницькому економічному об’єднанню світу.

Колоніальна експансія

Результати випереджальних темпів розвитку Західної Європи та Північної Америки позначилися на взаєминах Заходу та Сходу. У ХІХ ст. Схід вже не в змозі був протистояти натиску Заходу.
Колоніальні захоплення досягли великих розмірів у другій поло- вині ХІХ ст. До 1914 р. територія колоніальних володінь перевищила 65 млн кв. км із населенням у 523 млн осіб. Крім найбільших коло- ніальних держав – Британії, Франції, Іспанії, Португалії, Нідерлан- дів, великими колоніальними метрополіями стали Німеччина, США, Бельгія, Японія.
Практично весь світ виявився територіально та політично поділе- ним між невеликою групою країн. Політичні та юридичні форми від- носин були різними – від збереження більш-менш повної державної незалежності країни через різні проміжні форми залежності до пов- ного політичного підпорядкування. При цьому використовувалися різні засоби і методи, включаючи змови, підкуп, військові переворо- ти, відкриті інтервенції та агресії.
Колоніальна система «консервувала» відставання колоніальних володінь та залежних країн, прирікала їх на зубожіння і відсталість. У XVI–XVIII ст., до промислового перевороту, колоніальна політика зводилася переважно до розкрадання місцевих багатств, робочої сили, а нееквівалентна торгівля з колоніями носила виключно спо- живчий, примітивний характер.
Для першого періоду колонізації була характерна майже повна відсутність будь-якої гуманітарної діяльності колонізаторів. Навіть іригаційне будівництво не підтримувалося, що призводило до руйну- вання сільського господарства. Результатом пограбування були голод та смерть мільйонів людей. За даними британської Ост-Індійської компанії, у Бенгалії на початку 70-х років XVIII ст. від голоду померло 10 млн осіб, що становило третину населення.
Встановлення регулярних економічних зв’язків між метрополіями та колоніями призвело до зміни організаційних форм експлуатації колоній. Промисловий капітал поступово домігся ліквідації привілеїв могутніх торгових компаній. Колонії було підпорядковано безпосе- редньому контролю держави-метрополії. Такі суто меркантилістські традиції переважали до кінця XIX ст.
З розвитком машинного виробництва метрополії перетворю- вали колоніальні володіння на ринки збуту своїх товарів. Напри- клад, британський експорт бавовняних тканин в Індію з 1618 по 1835 рр. збільшився у 65 разів. У ХІХ ст. туди прямувала 1/4 екс- портованих тканин. Дешеві промислові товари країн розорюва- ли місцеве ремісниче виробництво. Так, Індія, яка була експорте- ром бавовняних тканин, виробів зі скла та металу, перетворилася на їхнього імпортера, поглинаючи значну частину британського експорту. Колонізатори запровадили дискримінаційні внутріш- ні податки на виробництво, транспортування та торгівлю това- рами місцевого виробництва (15–17%), підриваючи національне виробництво.
Перетворивши колонії на ринки збуту товарів метрополій, коло- нізатори порушили органічний зв’язок між ремеслом та землероб- ством у суспільстві. Руйнування ремісничого виробництва у місті та селі не супроводжувалося відповідним збільшенням мануфактурної промисловості, а призводило до зростання аграрного перенаселен- ня, до консервації та зміцнення общинних відносин.
Промисловий переворот і швидкий розвиток промисловості у Північній півкулі змінювали господарське становище колоній. Швидкий розвиток машинного виробництва в західних країнах, і перш за все в ресурсномістких галузях, вимагав все більшого вико- ристання сировинних матеріалів. Панування над певною територією дозволяло компаніям метрополії виробляти та скуповувати сирови- ну за монопольно низькими цінами. Дешевизна робочих рук, широ- кі можливості застосування докапіталістичних методів експлуатації (примусове вербування, відпрацювання боргу тощо) забезпечували великі прибутки.

Вивезення капіталу

З середини ХІХ ст. у широких масштабах розпочався вивіз капі- талу з європейських країн. Трохи більше половини всіх вивезених ко- штів було спрямовано на північ, причому до країн Північної Америки – 24%; близько половини коштів – до країн Азії, Латинської Америки, Океанії, Африки. Більшу частину становили облігаційні позики, що спрямовувалися на розвиток інфраструктури, насамперед залізниць. Однією з визначальних рис ринку капіталу на той період було пере- важання урядових позик.
Посиленню переміщення капіталу сприяв золотий стандарт, що утвердився у цей період. Його ключовим елементом було вільне пе- реміщення золота та оборотність національних валют у золото. У та- ких умовах валютна політика не могла використовуватися для захи- сту національних економік від внутрішніх та зовнішніх негараздів.
Капітал, розміщений у колоніальних країнах, мав свої особливос- ті. У ряді випадків основна сума капіталовкладень забезпечувалася за рахунок не вивезення капіталу з метрополій, а коштів, мобілізованих у колоніях у формі державного боргу. Він виникав у зв’язку із надмір- ними витратами колоніальної адміністрації. Такий експорт капіталу перешкоджав економічному розвитку. Лише пізніше у складі боргу сформувалася продуктивна частина, пов’язана з дорожнім будівни- цтвом.
Характерною рисою світового розвитку цього періоду став між- народний рух підприємницького капіталу. Вивозилися переважно

портфельні інвестиції, на прямі капіталовкладення припадала 1/3 за- гального обсягу зарубіжних інвестицій. Їхній сукупний обсяг у 1913 р. перевищив 9% ВСП.
Процес руху прямих капіталовкладень набув систематичного ха- рактеру після 1875 р. Приблизно 55% прямих капіталовкладень пря- мувало в країни, що розвиваються, серед яких найбільшим об’єктом була Латинська Америка. В індустріальній підсистемі приблизно рівні потоки йшли до Європи та Північної Америки (Табл. 2.2.1).

Таблиця 2.2.1.
Вектори руху капіталу у першій половині ХХ ст.

Більша частина прямих капіталовкладень (55%) була спрямо- вана у сировинні галузі, 20% – у галузь залізничного транспорту, 10% – у торгівлю та розподільчі мережі. Обробна промисловість посідала скромне місце – 15%; інвестиції в обробну промисловість концентрувалися у Європі та Північній Америці. Особливого зна- чення мали капіталовкладення в гірничодобувну промисловість і сільське господарство, де був «медовий» період плантаційного господарства. Експорт підприємницького капіталу сприяв розвитку міжнарод- ного виробництва. Міжнародні економічні відносини обміну допов- нилися галуззю виробництва, що означало вступ світу в якісно нову стадію господарського розвитку. У результаті все більш активно від- бувалася «ламка» економічної відокремленості країн та посилювався міжнародний поділ праці на галузевому рівні.
Колоніальна система, експорт позичкового та підприємниць- кого капіталів об’єднали вкрай різнорідні країни та території у єди- не господарське ціле – світову господарську систему. У цій системі колонії та напівколонії були перетворені на економічні придатки метрополій, і цьому сприяла створена в них специфічна економіч- на структура. Привнесений в економіку колоній капіталістичний устрій був пов’язаний із внутрішнім ринком лише тією мірою, якою зайняті у ньому місцеві робітники пред’являли попит на товари, вироблені традиційними секторами. Значною мірою він становив стороннє тіло в економіці поневолених країн. У цілому процес від- творення колоній став продовженням аналогічного процесу у ме- трополіях, з яких надходили засоби виробництва та куди збувалася продукція.

Міжнародний торговий обмін

Розширення міжнародного руху підприємницького капіталу су- проводжувалося посиленням торгового обміну. Обсяг світового екс- порту з 1840 по 1870 рр. та з 1870 по 1913 рр. збільшувався вчет- веро за кожний період. Його частка у ВВП західних країн піднялася до 12,9% в 1913 р. (Західна Європа – 18%, США – 6,4%). Найбільши- ми темпами торговельний оборот збільшувався в країнах, де пізніше відбувалася промислова революція.
Основними експортними ринками наприкінці XIX – на початку XX ст. були індустріальні держави. Домінуюче становище займала Європа – 66,7% у 1870 р. У 1913 р. її частка у світовому експорті знизилася до 62%.
На країни, що розвиваються, припадало близько 20%. Торгівля з колоніями не займала великого місця в економіці західних країн і становила близько 15% всього експорту. В експорті продукції об- робної промисловості роль нинішніх країн, що розвиваються, була значно вищою. Ці показники значно відрізнялися по країнам. Зо- крема, близько 60% свого експорту Британія направляла до країн, що розвиваються. У товарній структурі світової торгівлі переважали сировинні товари (1890 р. – 68%, 1913 р. – 62,5%).
Торгова політика на початку ХІХ ст. характеризувалася протек- ціонізмом. Забезпечивши промислову перевагу у світі після напо- леонівських воєн, Британія розпочала боротьбу за свободу торгівлі та скасування мит. Зменшення торгових бар’єрів у Європі відбулося з 1860 р. після укладання англо-французької торгової угоди, коли у подібні договори почали включатися положення про сприятливий режим для певної нації. США після Громадянської війни перейшли до політики заміщення імпорту. Рівень середнього тарифу на оброблені товари становив 45% у 1866–1883 рр. У 80-ті роки почалося посту- пове посилення протекціоністських заходів в європейських країнах.
Торгова політика в індустріальній підсистемі до 1913 р. характе- ризується поодинокими «островами» лібералізації серед «моря» про- текціонізму. У країнах, що розвиваються, картина була зворотна. Від- критість їхнього господарства у багатьох випадках була результатом колоніального правління, один із головних принципів якого – забез- печення вільного доступу до всіх товарів колоніальних країн. У номі- нально незалежних країнах ще у першій половині ХІХ ст. запровади- ли «правило 5%», яке означало, що тарифи не повинні підвищуватися вище 5% вартості товарів.
Свобода торгівлі для країн нерідко забезпечувалася за допомогою зброї. Так, вільна торгівля з Китаєм була забезпечена завдяки застосу- ванню військової сили в ході опіумних війн Британії у 1839–1842 рр., а потім Британії та Франції у 1856–1860 рр. Британські купці в 1767 р. ввозили до Китаю по 1000-1200 мішків опіуму з Бенгалії, яка після завоювання її англійцями була перетворена на опіумну плантацію. І хоча ввезення опіуму на початку ХІХ ст. було заборонено у Китаї, його постачання туди зросло втричі. Після того як контрабанді було дано відсіч, Британія застосувала збройну силу проти Китаю.

Економічне зростання

Остання третина ХІХ ст. характеризувалася різким посиленням економічного розвитку. Бурхливе піднесення науки і техніки викли- кало суттєві зміни у продуктивних силах західних країн. Насамперед змінилася енергетична база виробництва, де пара була витіснена електрикою. Темпи приросту ВСП на душу населення збільшилися з 0,1% в 1830–1870 рр. до 1,4% у 1890–1913 pp. Двигуном економічного зростання було промислове виробни- цтво: його обсяг за 1870–1913 рр. зріс у чотири рази. На початку XX ст. важка промисловість почала обганяти за темпами зростання легку. Якщо у 1850 р. співвідношення легкої і важкої промисловос- ті становило у західних країнах 4,7:1, то у 1900 р. воно скоротилося до 1,7:1. Промисловість, в силу сировинної спрямованості зовнішньої торгівлі, незначною мірою брала участь у внутрішньогалузевому по- ділі праці. У цей час економічне зростання переважно відбувалося за рахунок розширення торгівлі.
Економічний розвиток світу відбувався різнопланово. У краї- нах Півдня у 1830–1870 pp. виробництво на душу населення ско- рочувалося. Відбувалася різка поляризація промислової актив- ності – Південь деіндустріалізувався. За 1860–1913 рр. частка країн, що розвиваються, упала з 1/3 до 7–8% світового промислового виробництва.
У 1913 р. обсяг ВВП промислових країн у два рази перевершив обсяг виробництва країн, що розвиваються, а на душу населення – у 3,5 раза. Непрямим доказом цього є дані про зростання міського на- селення. На рубежі Середньовіччя та Нового часу в Індії, Ірані, Єгипті близько 20% населення проживало в містах. На початку XX ст. частка міського населення знизилася в Індії майже вдвічі – до 10,8%, в Єгипті – до 15%, в Ірані залишилася на колишньому рівні – 21%.
Головною причиною процесу дезурбанізації на Сході стали руй- нування та занепад торговельно-промислової діяльності під впливом імпорту товарів. Неминучим супутником цих змін була аграризація населення, перехід частини дрібних виробників до вирощування екс- портних культур.
Втягуючись у міжнародний поділ праці, залежні країни позбав- лялися вищих форм та галузей традиційної структури (мануфактур- но-реміснича діяльність) та долучалися до низьких аграрно-сиро- винних сфер діяльності. Вирішальною причиною такого відставання стало їхнє колоніально-залежне становище, яке позбавляло їх мож- ливостей вжити регулюючих заходів для захисту свого ринку та роз- витку вітчизняної промисловості. Це підтверджується прикладом економічного розвитку Індії.
Дані про структуру індійського експорту після наполеонівських воєн і до кінця 50-х років ХІХ ст. показують перетворення Індії

з країни з обробною промисловістю на країну, що експортує сирови- ну (Табл. 2.2.2).

Таблиця 2.2.2.
Товарна структура експорту Індії у 1814–1857 рр.

З кінця XVIII ст. в Індії першочергове значення набув експорт опі- уму та бавовни. Громадянська війна у США перекрила потік амери- канської бавовни на Британські острови. Наприкінці 60-х років ХІХ ст. Індія забезпечувала 42% всього англійського імпорту бавовни. Якщо зміна структури зовнішньої торгівлі та виробництва у 1860–1885 pp. призвела до приросту ВВП на 0,55% у середньому на рік, то у 1880–1900 роках динаміка економічного зростання вже стала не- гативною. На той час сформований колоніальний поділ праці став інерційним.
Спроби вирватися з аграрно-сировинного стану, спираючись на політичні важелі, сприймалися колоніальною владою як розба- лансування ринкових сил. Необмежена конкуренція іноземних то- варів та капіталу, пов’язана з найвищим рівнем накопичення, кон- центрацією та централізацією капіталу в західних країнах, мала руйнівний вплив на традиційні виробництва і створювала високий інвестиційний бар’єр на шляху формування промислового капі- талу. Це призводило до загальної деформації структури капіта- лу, породжувало гіпертрофію компрадорського та спекулятивного капіталу.
Тож в останній третині XIX ст. завершився тривалий історичний процес формування світового господарства. У цей час закінчився те- риторіальний поділ світу між потужними промисловими державами. Міжнародний обмін, експорт підприємницького капіталу набули всес- вітнього характеру, сформувалося світове господарство. Тодішня світова господарська система складалася з промислово розвинених капіталістичних держав і величезної маси аграрно-си- ровинних колоніальних і залежних країн. Світове господарство яв- ляло собою суперечливу систему диференціації та інтернаціоналі- зації.

§2.3. Етапи розвитку світового господарства у ХХ столітті

У подальшому розвитку світового господарства, що відбувався за принципом залучення до світової господарської системи національ- них господарств, виділяються кілька періодів.

Перший період

Це 20–30-ті роки XX ст., які характеризувалися кризовими явища- ми у розвитку світового господарства. Вони виявлялися у загальній нестійкості економічних зв’язків, дезінтеграції господарства більшо- сті країн світу. Початок цього періоду було покладено Першою світо- вою війною та Жовтневим переворотом 1917 р. у російській імперії. Переведення національних економік на військові рейки, фізичне зни- щення величезних виробничих і людських ресурсів у ході війни, еко- номічне розграбування захоплених територій зруйнували налагодже- ні господарські зв’язки, призвели до скорочення подушного доходу у промислово розвинених країнах та у світі загалом.
За 1913–1929 рр. ВСП практично не збільшився. Внаслідок сві- тової та громадянської воєн промислове виробництво новостворе- них радянських республік у 1922 р. становило в середньому лише 13% рівня 1913 р., а сільськогосподарське – 55%. Економічна бло- када Радянського Союзу з боку західних країн унеможливила реа- лізацію світогосподарських зв’язків на колишній основі. Водночас і економіка європейських країн перебувала у кризовому стані. Так, у Німеччині рівень виробництва становив у 1919 р. лише 55% рівня 1913 р.
Економічна криза (Велика депресія) кінця 20-х – початку 30-х рр. супроводжувалася різким зниженням (на 18%) виробництва у про- мислово розвинених країнах. За 1929–1932 рр. валовий продукт США скоротився на 28%, промислове виробництво – на 44,7%, у Франції – відповідно на 11% та 25,6% у Німеччині – на 15,8% та 40,8%, у Брита- нії – на 5,1% та 11,4%. Найменше скорочення виробництва мало місце у великих коло-
ніальних державах. У 20–30-х роках темпи зростання ВСП на душу населення залишалися лише на рівні 1900–1913 рр. (в середньому 1,5-1,6% на рік). У країнах, що розвиваються, вони становили при- близно 0,2% на рік. Розрив у рівні розвитку розвинених країн і країн, що розвиваються, на той час перевищив 4,2 раза.
У міжвоєнні десятиліття спостерігалося хронічне перевищення пропозиції сільськогосподарської та мінеральної сировини, що було зумовлене станом попиту. У виробників сільськогосподарських про- дуктів та мінеральної сировини відбулося відносне скорочення дохо- дів, знизилися їхні можливості щодо придбання промислової продук- ції та капіталовкладень.
Темпи світового експорту у досліджуваний період різко знизили- ся; у багатьох країн спостерігалася негативна динаміка. Економічна криза спричинила тяжіння до автаркії, призвела до загального зни- ження експорту товарів у світовому господарстві, посилила значення національних галузей виробництва та збуту.
Експортна квота провідних країн у їхньому ВВП у 30-ті роки була в 1,5–2 рази нижчою порівняно з 20-ми роками. У 1938 р. частка екс- порту ВВП промислово розвинених країн знизилася до 3,8%.
У цей період Велика Британія та країни стерлінгової зони, а та- кож США відмовилися від золотого стандарту. Інші країни (Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Швейцарія – «золотий блок») зберег- ли його, треті – використовували валютний контроль та укладали двосторонні розрахункові угоди. В результаті зовнішня торгівля по- чала скорочуватися швидше за виробництво. Означена тенденція тривала до середини 40-х років.

Другий період

Після Другої світової війни, у зв’язку з утворенням світового соціаліс- тичного господарства, відбулася нова трансформація соціальної струк- тури господарства. Вона розвивалася на іншій соціально-економічній основі з одержавленням промисловості, сфери послуг, колективізацією сільського господарства, з централізованою системою управління в ме- жах національних господарств. Координація зовнішньоекономічних відносин, заснована на класовому підході, звузила сферу до цього часу єдиного всесвітнього господарства, але не зруйнувала світовий ринок. При усій відокремленості світового соціалістичного господарства економічні потреби соціалістичних і капіталістичних країн змушува- ли їх підтримувати зовнішньоекономічні відносини. Характер взає- мин був складний та суперечливий. Господарські зв’язки між держа- вами з різними суспільними системами відзначалися протиборством та змаганням, причому останні переважали. Соціалістичні країни по- сіли помітне місце у світовому торговому обміні: у 1960 р. на їхню частку припадало 11,7% світового експорту (1950 р. – 8,1%).
Початок другого періоду ознаменувався стрімким зростанням економічної потужності США порівняно з іншими державами світу. Другий період розвитку світового господарства протікав в умовах ін- тенсивного зростання обсягів вивезення підприємницького капіталу у світовій капіталістичній економіці. За цей час зростання закордон- ного виробництва вплинуло на організаційно-економічні параметри світового господарства. Головною силою у виробничих зв’язках стали ТНК. Вони утворили міжнародні виробничі комплекси, які включали виробництво товару, його реалізацію, розрахунки, кредитування.
В умовах подальшого звуження господарської території, проти- стояння двох суспільних систем відбулося посилення взаємозв’яз- ків між капіталістичними країнами. США, економічна могутність яких різко зросла в роки Другої світової війни, надали допомогу в економічному відродженні Західній Європі. Не останню роль в цьо- му процесі відіграли геополітичні міркування. Із завершенням дії плану Маршалла (1951 р.), у міру розпаду колоніальних імперій, програми допомоги були переорієнтовані на країни, що розвива- ються, з метою збереження їх у системі взаємовідносин західних країн.
Ліквідація колоніальної системи в середині 60-х років ХХ ст. ви- вела на авансцену міжнародного життя велику групу країн, які й досі займають особливе місце у світовому господарстві. На зміну відноси- нам колоніального типу, що існували між колоніями та метрополія- ми, прийшли зв’язки іншого характеру.
Найгостріші внутрішньоекономічні проблеми країн, що розвива- ються, їхня економічна відсталість, загроза розриву господарських зв’язків, що склалися між колишніми колоніями і метрополіями, виявилися вирішальними факторами для підтримки та розвитку відносин «Північ – Південь». Це досягалося за рахунок вивезення у країни, що звільнилися, підприємницького капіталу, реалізації про- грам допомоги на двосторонній і багатосторонній основах.
У 50–70-х роках відбулося зближення рівнів розвитку США й ін- ших промислово розвинених країн – Японії, країн Західної та Східної Європи. У 1955 р. сукупний ВВП шести провідних країн (після США) становив 74% ВВП США, а вже у 1970 р. – 114%. Однак кожна окрема країна не змогла досить близько підійти до рівня розвитку амери- канської економіки. Латинська Америка та більшість азіатських країн в основному зберегли своє становище, а африканські країни про- довжували збільшувати своє відставання.
Водночас загальносвітове економічне домінування США пере- роджувалось у багатополюсну систему. Чергова кризова «смуга» у світовій економіці в 70–80-х роках не супроводжувалася тенденці- єю до економічної автаркії, як це було у 20–30-ті роки.
Упродовж 60-х – першої половини 80-х роках експортна квота промислово розвинених країн зросла з 11% до 21%, а в країнах, що розвиваються, – з 18% до 26%.

Третій період

Останнє десятиліття XX ст. можна вважати початком нового пе- ріоду у розвитку світового господарства. Порівняно з попереднім періодом зріс ступінь формування міжнародних, а в ряді випадків – планетарних продуктивних сил, посилилася економічна взаємодія та взаємозалежність. Зростання господарської цілісності світу забез- печується новими параметрами соціально-економічного розвитку. У східноєвропейських країнах відбулися процеси формування близь- ких до західних держав економічних та політичних структур. Зміни- лася докорінно соціальна структура колишнього Радянського Союзу: вона активно пристосувалася до існуючої в західних країнах лібе- ральної моделі.
Вступ світового господарства у нову фазу соціально-економічно- го розвитку супроводжувався посиленням розривів у розвитку окре- мих країн та підсистем, про що свідчать дані табл. 2.3.1. За минуле сторіччя ВСП збільшився приблизно в 19 разів за ПКС, ВВП на душу населення – у 4,7 раза. Таке значне зростання економічної активності частково пояснюється переведенням господарств на ринкові «рейки». Упродовж другої половини XX ст. світове виробництво зросло більш

ніж у 6,5 раза, виробництво продукції обробної продукції – у 9 разів, а обсяг зовнішньої торгівлі – у 31 раз.

Таблиця 2.3.1.
ТВВП на душу населення країн і регіонів по відношенню до рівня США (%) із 1913 по 2000 рр. (ціни 1990 року по ПКС)

§ 2.4. Концепція глобальної економічної системи

Світове господарство як глобальна система є категорією історич- ною та динамічною. Його еволюція, перехід із однієї фази розвитку на іншу актуалізували теоретичні концепції, які мали на меті пояснення цих змін.
Історично світове господарство розглядалося як система націо- нальних господарств чи певних їхніх груп, відповідно у багатьох кон- цепціях саме аналізу ролі окремих національних господарств у сві- товій системі приділялася першочергова увага. Загальний посил цих теорій полягав у тому, що національні господарства займають нерів- не становище у світовій економічній системі. До провідних концепцій глобальної економічної системи, які на різних історичних етапах об- ґрунтовували закономірності її розвитку, належать такі: колоніалізму та неоколоніалізму, модернізації та неоеволюціонізму, теорії залежно- сті, стадій зростання, теорії світової системи, способів виробництва, взаємозалежності, партнерства.

Теорії колоніалізму та неоколоніалізму

Ці теорії пояснюють структуру світу як боротьбу провідних дер- жав світу за нові ринки, джерела сировини, сфери застосування капі- талу, за посилення їхнього політичного та культурного впливу.
Колоніалізм – ідеологічна теорія і практика економічних дій дер- жав і великих корпорацій, спрямовані на колонізацію територій інших держав, нав’язування їм економічних режимів, які не відповідають інтересам країни і її народу, сприяють відкачці ресурсів і прибутку з колоніальних країн, територій.
Теорія має кілька напрямів, зокрема, соціал-ліберальну, представ- ником якої був Дж. Гобсон, що досліджував процеси у Британській імперії.
Після катастрофи колоніальних імперій популярність теорії під- упала.

Теорія модернізації

Теорія модернізації виходить із того, що всі існуючі в історії люд- ські суспільства біполярні. Теорія базується на відмінностях у розу- мінні традиційного та сучасного. Вона пов’язує перехід до сучасного економічного зростання з духовними цінностями, а не лише з мате- ріальним інтересом, із переходом соціальної структури до її мобілі- заційного типу. Традиційні суспільства управляються індивідами, які не готові до нововведень, а сучасні суспільства управляються індиві- дами, орієнтованими назовні, вони готові до застосування нових ідей під впливом раціонального мислення та практичного досвіду.
Теорія модернізації являє собою спробу теоретично обґрунтувати людські ресурси та соціально-структурні процеси, які сприяють вну- трішнім змінам. Модернізація охоплює різні аспекти культурно-по- літичного та економічного розвитку, соціальної та психологічної мо- білізації, що інтерпретуються як самостійні тенденції розвитку, які реалізуються у загальному руслі змін міжнародних взаємозв’язків. Теорія прийшла на зміну концепціям «європеїзації», «американізації», потіснила етноцентристські уявлення про прогрес.
Методологічними передумовами теорії модернізації є погляди М. Вебера, Т. Пірсона, Ш. Ейзенштад. Зокрема, німецький соціолог М. Вебер намагався пов’язати підйом капіталізму з протестантизмом та показати, як системи інших вірувань перешкоджають піднесенню сучасного суспільства.
Нині концепції модернізації зосереджені на окремих аспектах суспільно-економічної динаміки, змінах у суспільстві. Низка дослід- ників розуміє під модернізацією створення такого соціального кліма- ту, у якому збільшення виробництва на душу населення стає нормою. При цьому важливим є як кількісне збільшення виробництва, так і зміни у системі цінностей, що визначають сутність і напрями вироб- ничої діяльності людини. У межах інституціоналізму модернізація розглядається насамперед як структурна перебудова соціально-еко- номічного організму країн, що розвиваються.
В останні роки теорія модернізації не має значного поширення. Відмінності між традиційним та сучасним суспільством теоретично важко використовувати у зв’язку з тим, що за традиційним та сучас- ним може стояти як матеріальний інтерес, так і сучасні підходи до цінностей духовного порядку. Теорія занижує роль соціальних груп та їхніх економічних інтересів, які прискорюють чи гальмують роз- виток, не враховує багато суперечностей. Вона містить суперечнос- ті, які зазвичай притаманні теоріям, заснованим на індивідуальних характеристиках.
Теорію модернізації часто пов’язують із концепцією неоеволюції, яка дотримується історичного підходу в аналізі традиційних та сучас- них суспільств. Концепція неоеволюції виходить із того, що суспіль- ство проходить шлях від традиційного до сучасного через процес соціальної диференціації.
Сучасні суспільства соціально та інституційно диференційовані за аналогією з біологічними організмами, що розвиваються від найпро- стіших до відносно складних, від «нижчого» полюса до «вищого». На відміну від еволюціонізму ХІХ ст. неоеволюціонізм заперечує лінійну догму і стверджує, що є багато шляхів розвитку від традиційного до су- часного. Разом з тим, ця концепція містить припущення, що плюраліс- тична демократія, за прикладом США і Західної Європи, є найкращою і найефективнішою з альтернатив, тобто ототожнює модернізацію та вестернізацію.
Теорії модернізації та неоеволюціонізму домінували у першій по- ловині XX століття. Відповідно до їхньої логіки нові нації автоматично поповнюють сім’ю розвинених країн після проведення в них певних перетворень. Починаючи із 50-х років подібні схеми модернізації ста- ли викликати скептицизм, що наростає, оскільки теорія сильно роз- ходиться з реаліями в звільнених і колоніальних країнах.

Метатеорія залежності

У 60–70-ті роки найбільш впливовою концепцією розвитку гло- бальної системи була теорія залежності або, точніше, метатеорія залежності. Метатеорія залежності та периферійного розвитку була висунута групою латиноамериканських економістів та соціологів. Її засновник – відомий аргентинський економіст Р. Пребіш. На той час під впливом кубинської революції 1959 р. втрачали вплив док- трини національного капіталізму та інтегральної модернізації, при- хильники яких закликали маси до жертв в ім’я розбудови на неза- лежній основі «ідеального ринкового суспільства», вільного від недуг розвинених капіталістичних країн.
Метатеорія має три напрями: залежної нерозвиненості, залежного розвитку та відтворення залежності.
Її вихідний момент – посилка на те, що капіталістична система у світовому масштабі одночасно породжує економічний розвиток та слаборозвиненість на міжнародному, національному та локальному рівнях. Прихильники концепцій залежної нерозвиненості стверджу- ють, що капіталістична система сприяє недорозвиненості більшості країн світу. Так, А. Франк вказував, що метрополія привласнює еконо- мічний надлишок своїх сателітів та використовує його для власного розвитку. Сателіти ж залишаються слаборозвиненими, оскільки не мають доступу до свого ж надлишку, а також внаслідок поляризації суспільства, що підтримується метрополією всередині країни-сателі- та. Поєднання цих протиріч стимулює процес розвитку метрополій та зумовлює процес «суброзвитку» сателітів.
Схема «сателізації» була побудована на моделі лінійної залежно- сті між країнами. Вона нівелювала теоретичну основу для пояснен- ня зростання та розвитку, навіть обмеженого, яке мало місце у низці країн, що розвиваються. Певним виходом із цього стала концепція про відтворення чи зміну залежності, яка передбачає, що деякі країни світової периферії або їхні сектори господарства, що були у сильній залежності, можуть вийти із цього стану. Переважно ця концепція розглядає стратегії розвитку, які субсидовані ззовні розвиненими кра- їнами. Ціна, яку платить той чи інший сектор господарства (держава) за подолання залежності, у довгостроковій перспективі виявляється руйнівною для національного господарства. Наприклад, міжнародна допомога тому чи іншому виробнику країни, яка розвивається, може зміцнити його становище на світових ринках у виробництві, скажімо, мінералів або промислової продукції, але вона може і загострити ва- лютне становище країни внаслідок збільшення імпорту обладнання і технологій, що призведе до більшої залежності, до її відтворення на новому рівні.

Концепція світової системи

Значне поширення мала і концепція світової системи, висунута І. Валерстайном. Ґрунтуючись на динамічній зміні поділу праці, він поділив світ на центральні (світові ядра), периферійні та напівперифе- рійні країни.
Посилену увагу у ній приділено аналізу напівпериферійних країн, до яких було віднесено окремі розвинені та постсоціалістичні краї- ни – Ірландія, Португалія, Балканські країни, колишній СРСР. Ця кон- цепція визначає залежний розвиток країн напівпериферії всередині
«орбіти» світової системи на основі міжнародного поділу праці, що створює можливості для міжнародної фрагментації виробничого процесу. У ці країни зазвичай переміщуються ті виробничі процеси, які обслуговуються дешевою, малокваліфікованою робочою силою.
Концепція містить також положення про державну залежність, згідно з яким розрив між центром та периферією визначає основну суперечність світової системи.
Концепція світової системи тісно пов’язана з теорією нового між- народного поділу праці (НМПП) Ф. Оробела, яка звертає увагу на на- слідки змін у глобальній виробничій стратегії ТНК за останні десяти- ліття. Прибічники НМПП також поділяють світову систему на центр, периферію та напівпериферію, у яких поділ праці включає максималі- зацію прибутку ТНК та першочергове вирішення проблем провідних промислових країн. Вони не бачать перспектив справжнього розвитку країн, що розвиваються, але звертають увагу на вивчення інтересів різних груп країн.

Концепція стадій зростання

У 60-ті роки здобула популярність концепція стадій зростання У. Ростоу, у якій розвиток країн представлено як проходження різних етапів, стадій.
Суспільство за рівнем економічного розвитку може бути віднесе- не до певної категорії:
– традиційне суспільство;
– перехідне суспільство, у якому закладаються основи перетворень;
– суспільство підйому;
– зріле, чи індустріальне суспільство;
– суспільство високого рівня масового споживання.
Стадія підйому характеризується остаточним подоланням старих традиційних засад, що перешкоджають сталому зростанню. Сили економічного прогресу займають домінуючі позиції у суспільстві: рі- вень заощаджень та накопичень може піднятися з 5 до 10% націо- нального доходу; нові галузі розвиваються швидко; у сільському гос- подарстві поширюються ринкові відносини.
Після підйому настає тривалий період сталого зростання та ци- клічного прогресу – перехід до зрілості. Він триває приблизно 40 ро- ків. У цей час промисловість, яка під час підйому базувалася на кіль- кох галузях, стає комплексною.
Зрілість визначається як стадія, коли економіка здатна перейти від традиційних галузей до нових та ефективно використовувати широкий спектр коштів та ресурсів. Зріле суспільство забезпечує по- стійне перевищення випуску продукції рівня зростання чисельності населення. Остання стадія характеризується тим, що головну роль починає відігравати виробництво предметів тривалого користування та послуг.
Теорія стадій зростання індустріального суспільства зводить со- ціальний прогрес переходу від відсталого аграрного традиційно- го суспільства, у якому панують натуральне господарство і станова ієрархія, до промислово розвиненого суспільства з масовим ринковим господарством. Головним критерієм прогресивності вважається до- сягнутий рівень виробництва.

Концепція взаємозалежності національних господарств

З середини 1970-х років проблематика світової економіки дедалі більше пов’язується з концепціями взаємозалежності національних господарств, що ґрунтуються на інтернаціоналізації виробництва, на диференційованому впливі науково-технічного прогресу на струк- турну перебудову. Проблема взаємозалежності та партнерства роз- глядається на різних рівнях, що перетинаються, – глобальному, між центрами і периферією, всередині підсистем.
Термін «глобальна взаємозалежність» запроваджено американ- ським політологом З. Хоффманом, а концепція розкрита Р. Купером. Із зростанням взаємозалежності національних економік платіжний баланс все більше зазнає впливу ззовні, у результаті чого уряди зму- шені приділяти більшу увагу проблемі збереження зовнішньої рівно- ваги, використовуючи для цього усю сукупність інструментів, що є у розпорядженні держав.

Концепція рівного партнерства

На початку 1970-х років утвердилася концепція рівного партнер- ства. Більш-менш закінчений вигляд ця концепція отримала в допо- віді Л. Пірсона, підготовленою під егідою Світового банку для оцін- ки стратегії відносин західних країн із державами, що розвиваються. Вона передбачала об’єднання політики допомоги, торгівлі, інвести- цій в єдину стратегію, яка повинна ґрунтуватися на зусиллях країн, що розвиваються.
Концепція рівного партнерства утверджує необхідність створення системи рівної взаємозалежності країн, що розвиваються, і західних країн, залишаючи при цьому поза увагою існуючий величезний роз- рив у рівнях розвитку двох підсистем світового господарства. Загалом незбалансоване та роз’єднане зростання економіки призводить до гострих проблем світового розвитку. Основний вихід – в органічному зростанні світового господарства, у вирішенні проблем взаємозалеж- ності підсистем та країн з різними рівнями соціально-економічного розвитку. Це передбачає створення глобальної системи управління виробничими ресурсами. Трактування органічного зростання зміни- ло колишню концепцію розвитку – як переходу від традиційного виробництва до сучасного та зростання в межах індустріального су- спільства на якісно інший розвиток – як системну взаємодію. Цей напрямок вказує на необхідність довготривалої структурної перебу- дови західних країн, скорочення розриву між високорозвиненими та слаборозвиненими країнами.

§2.5. Сучасний стан глобальної економічної системи

Еволюція світового господарства у другій половині ХХ ст. харак- теризується динамічним розвитком економіки цілого ряду країн, насамперед промислово розвинених. Особливість світового госпо- дарства на межі ХХ–ХХI ст. полягала у домінуванні принципів рин- кової економіки, об’єктивних закономірностях міжнародної ринкової торгівлі (МРТ), інтернаціоналізації виробництва та капіталу. На ці процеси сильний вплив мали такі глобальні фактори, як протисто- яння двох соціально-економічних систем, стрімке розгортання нау- ково-технічного прогресу, незворотність структурних та циклічних криз.
За останню чверть століття відбулися значні зміни. Докорінно змінилася соціально-економічна конфігурація світового господар- ства після розпаду світової соціалістичної системи. Змінився і склад розвинених країн. Низка територіально-господарських утворень (Південна Корея, Тайвань, Сінгапур) досягла рівня соціально-еко- номічного розвитку індустріальних країн Заходу (нові індустріаль- ні країни). Зміни, що відбулися у системі світового господарства, знайшли відображення у співвідношенні економічних сил між кра- їнами та підсистемами. У світовому господарстві домінуючим став один полюс – США.
Світове господарство змінилося не лише у соціальному, а й у тех- нологічному відношенні. Воно переживає черговий технологічний переворот. Якісні перетворення світових продуктивних сил відбува- ються під впливом науково-технічного прогресу (НТП). Для індустрі- альних країн притаманне широке впровадження інформаційної тех- ніки та технологій, що суттєво скорочує терміни в економічних процесах. Змінився вигляд та характер виробництва продукції. Під впливом НТП відбулися глибокі зрушення у галузевій структурі еко- номіки із оформленням переваги інтенсивного типу розвитку. Ці докорінні зміни у структурі та функціонуванні світового госпо- дарства сприяли прискоренню процесів інтернаціоналізації, глобалі- зації продуктивних сил, чинників виробництва, в основі яких – між- народне переміщення підприємницького капіталу. Транснаціональні корпорації (ТНК) та транснаціональні банки (ТНБ) перетворилися на один із основних структуроутворюючих факторів світового господар- ства. Транснаціональний капітал діє глобально за межами держав по- ходження, широко використовуючи пов’язані із цим переваги у роз- міщенні продуктивних сил. Під його впливом зростання зовнішньої торгівлі значно випереджає збільшення виробництва. Розширення міжнародного поділу праці вже пов’язує національні господарства окремих країн, відбувається посилення їхньої взаємозалежності та взаємодії.
На регіональному рівні інтернаціоналізації світового господар- ства сприяють процеси інтеграції. 90-ті роки ХХ ст. ознаменувалися утворенням зони вільної торгівлі на Північноамериканському конти- ненті, прогресують переплетення капіталів та концентрація торгових потоків у районі Східної Азії.
Загалом перші два десятиліття ХХІ століття стали роками зро- стаючого зміцнення альтернативного центру глобальної сили, який утворився в регіоні Східної Азії і лідером якого дедалі виразніше ви- ступає Китай. І якщо рф намагається відродити свою глобальну роль військовими засобами через відкриту збройну агресію проти України, що стало тригером значного загострення глобальної геополітичної ситуації й новітньої гонки озброєнь у світі, то Китай «робить ставку» на новітні інформаційно-комунікативні, торгово-економічні, соціаль- но-психологічні технології впливу на суперників. Звідси загроза без- прецедентного наростання глобальних безпекових ризиків і, як наслі- док, під сумнівом опиняється власне сам концепт глобалізації.
Все більшої динаміки набуває рух позичкового капіталу, що спря- мовується як на фінансування зовнішньоекономічної діяльності, так і внутрішнього розвитку. За останні десятиліття обсяг фінансових ко- штів, що перетинають кордони, збільшився значною мірою. Сукуп- ний обіг міжнародних кредитних ринків багаторазово перевищує ва- ловий світовий продукт (ВСП).
Світовий ринок позичкових капіталів перетворився на один із цен- тральних елементів світової господарської системи. Він прискорює інтернаціоналізацію світової економіки, збільшує гнучкість еконо- мічних відносин. Однак багато кредитних угод не відображають реальних потреб господарства, а мають самостійний і спекулятив- ний характер, що призводить в окремі періоди до збоїв у функціо- нуванні світової економіки. Фінансові ринки неодноразово демон- стрували, що вони можуть кинути виклик безпеці національних господарств.
80–90-ті роки ХХ ст. характеризувалися кризою міжнародної заборгованості. Десятки країн виявилися неспроможними про- водити платежі за боргами. І хоча найгостріший період боргової кризи минув, загальна сума міжнародної заборгованості східно- європейських країн зростає. На оплату боргових зобов’язань йде значна частина експортних надходжень цих країн, що дестабілізує розвиток їхньої економіки, спричиняє нестійкість виробничих про- цесів у світовому господарстві в цілому. Безпрецедентний розви- ток продуктивних сил в одних країнах супроводжується суттєвим погіршенням економічного становища в інших регіонах світу. Ак- туальною проблемою для значної частки країн світу залишається бідність. Голод щорічно забирає понад 200 млн життів. Зростає безробіття, мільйони людей опиняються без діла. Лише у розвине- них країнах їх понад 30 млн.
Перетворення нашої планети на арену практичної діяльності людей посилило навантаження на природні системи, яким стає все важче підтримувати свою життєздатність. Загрозливими темпами зростає забруднення довкілля, відбувається скорочення природних ресурсів. Із усією гостротою на порядку денному постало питання про вироблення нових підходів до регулювання загальносвітових гос- подарських процесів.
Останні десятиліття відзначені наростанням протиріч між рівнем розвитку світового господарства та розвитком людства. Революцій- ні зміни у засобах виробництва не супроводжувалися відповідними змінами у становищі людини. Мільйони людей у світі залишаються безграмотними, а значна частка тих, хто отримав вищу освіту, не мо- жуть реалізувати себе в професійній сфері. Соціальний захист цих верств населення є об’єктивно необхідною передумовою успішного функціонування світової економічної системи, а його забезпечення потребує не менших витрат, ніж капіталовкладення у засоби вироб- ництва. Особливості сучасної глобальної економічної системи нерозрив- но пов’язані з процесами, які відбуваються в країнах, що розвивають- ся, а вони становлять більшість держав світу. Останні два десятиліття розрив у рівнях економічного розвитку індустріальних країн та цих країн ще більше збільшився. Поглиблення диференціації відбуваєть- ся й у підсистемі світу, що розвивається. Основний приріст оброб- ної промисловості, експорту готових виробів забезпечувався групою нових країн, що індустріалізуються (НІК). Їхнє піднесення – не лише результат відмінностей у чинниках та умовах розвитку цих країн, а й цілеспрямованого впливу на них зовнішніх обставин. Таким новіт- нім центром економічного зростання у світовому господарстві стала Східна Азія. До «клубу» найбільших економічно розвинених держав світу увійшов Китай. Західна Європа, яка послабила свої позиції, від- шукує можливості для збереження та зміцнення свого місця у світі, намагаючись досягти єдності економічного союзу та його розширен- ня. Ті, хто зміцнив свої позиції у світовому господарстві в 50–60 роки ХХ ст., як-от Японія чи Німеччина, переглядають напрями подальшо- го свого розвитку. Вони досягли певних порогів у торговій експансії через погіршення умов виробництва у світі, різких зрушень у торго- вих та платіжних балансах, підвищення курсів їхніх валют до амери- канського долара.
Період кінця 2019 – початку 2020 року започаткував у світі новий етап зростаючої біологічної небезпеки, пов’язаної з глобальною цир- куляцією новітніх вірусів. Пандемія COVID-19 зумовила суттєві втра- ти в низці галузей, які органічно пов’язані з людською мобільністю, і спричинила значні структурні зміни в економіці.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

І. ПИТАННЯ ДО РОЗДІЛУ
1. Розкрийте сутність процесу руху факторів виробництва.
2. Охарактеризуйте давній азіатський спосіб виробництва.
3. Охарактеризуйте античний спосіб виробництва.
4. Як відбувалося зародження товарно-грошових відносин?
5. Яку роль відіграли Великі географічні відкриття, колоніальна екс- пансія у становленні світового ринку?
6. Чому XVI століття називають переломним в економічній історії Західної Європи?
7. У чому проявився промисловий переворот? Якими були пере- думови формування світового ринку?
8. Назвіть причини і напрями руху капіталу у першій половині ХХ століття.
9. Які держави були основними експортними ринками наприкінці XIX – на початку XX ст.?
10. Охарактеризуйте етапи розвитку світового господарства у ХХ столітті.
11. Що таке колоніалізм? Розкрийте суть теорії колоніалізму.
12. Охарактеризуйте три напрями метатеорії залежності.
13. Що являє собою схема «сателізації»?
14. Розкрийте зміст концепції світової системи, висунутої І. Валер- стайном.

15. Як пов’язана концепція світової системи з теорією нового міжнародного поділу праці (НМПП) Ф. Оробела?
16. Розкрийте зміст концепції стадій зростання.
17. У чому сутність концепції взаємозалежності національних господарств, концепції рівного партнерства?
18. Охарактеризуйте сучасний стан глобальної економічної системи.

ІІ. ТВОРЧІ ЗАВДАННЯ
Економічне есе

У формі економічного есе обґрунтуйте або спростуйте зміст та- ких висловлювань:
«Колоніалізм та імперіалізм будуть стерті з обличчя Землі, і нато- мість буде створено справедливе суспільство, яке не розрізняє лю- дей релігією, національністю та кольором шкіри» (Мустафа Кемаль Ататюрк).
«Коли будь-яка одна релігія має претензію, аби все людство при- йняло це вчення, вона стає тиранією» (Рабиндранат Тагор).

Дискусія
Використовуючи матеріали розділу, навчальну літературу, ін- тернет-ресурси, проведіть дискусію в ігровій формі, використо- вуючи методику малих груп, на тему: «Світ без колоніалізму: які фактори могли б убезпечити світ від цього явища». У дискусії бе- руть участь «економісти», «політологи», «історики» «письменники- фантасти».
Творчо-пошукове завдання

Підготуйте мультимедійні презентації за темами:
«Давній азіатський і античний спосіб виробництва: точки дотику і вектори розбіжностей».
«Науково-технологічні перевороти: від промислового до інфор- маційного».
«Світова економіка у ХХІІ столітті: на що очікувати людству».

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Лебедєва О., Білоцерківець В., Завгородня О. Міжнародна еконо- міка: підруч. К.: Центр навчальної літератури, 2019, 416 с.
2. Лук’яненко Д. Г., Поручник А. М., Столярчук Я. М. Міжнародна економіка: підруч. К.: КНЕУ, 2014, 762 c.
3. Міжнародні економічні відносини та менеджмент в умовах по- силення глобалізаційних процесів: навч. поcіб. за ред. Н. Бутко, С. Шкарлет. К.: Центр навчальної літератури, 2020, 528 с.
4. Рогач О. І., Намонюк В. Є. Світова економіка: навч. посіб. К.: ІМВ, 2018, 279 с.
5. Світова економіка: підручник за ред. А. П. Голікова, О. А. Довгаль. Х.: ХНУ імені В. Н. Каразіна, 2015, 268 с.
6. Світова економіка: підручник за ред. О. І. Шниркова, В. І. Мазу- ренка, О. І. Рогача. К.: ВПЦ «Київський університет», 2018, 616 с.
7. Багатонаціональні підприємства та глобальна економіка: моно- граф. за ред. О. І. Рогача. К.: Видавництво «Центр учбової літера- тури», 2020, 368 с.
8. Гронтковська Г. Е., Ряба О. І., Венцурик А. М., Красновська О. І. Міжнародна економіка: навч. посіб. К.: Центр учбової літератури, 2017, 382 с.
9. Міжнародні економічні відносини: підруч. за ред. Ю. Г. Козак. К: Центр навчальної літератури, 2019, 400 с.
10. Сallahan William A. Sensible Politics Visualizing International Relations,
Oxford University Press, 2020, 364 р.
11. Іnternational Relations: A Very Short Introduction, Oxford University Press, 2020, 176 p.
12. Іlarionova N. International Economics. Microeconomics. K.: Видавни- цтво Ліра-К, 2017, 316 с.

Цілеспрямована господарська діяльність у світі здійснюється суб’єктами, які визначають стан і розвиток факторів виробництва, а також способи їхнього з’єднання. Суб’єктами світового господарства є господарюючі одиниці, що володіють необхідним капіталом, здатні організувати виробничу діяльність на міжнародному господарському просторі і володіють певними міжнародними правами й обов’язками.
Суб’єкти світового господарства – національні економіки, ТНК, міжнародні інтеграційні об’єднання, міжнародні економічні організації.

§3.1. Держава як суб’єкт світової господарської діяльності

Держава – основний суб’єкт світового господарства. За своєю суттю господарство являє собою форму політичного та економічно- го об’єднання суспільства, що відображає інтереси господарюючої спільноти. На цій основі відбувається взаємодія державної та госпо- дарської діяльності, що передбачає приведення економічних резуль- татів до певної політичної єдності. Розвиток держави безпосередньо пов’язаний із національним господарством.
Національна економіка являє собою розгалужений, збалансова- ний комплекс, відповідно держава повинна забезпечувати пропор- ційність господарства, підтримувати або знову створювати струк- туроутворюючі виробництва, захищати їх від руйнівних зовнішніх впливів, сприяти удосконаленню структури економіки та підвищен- ню її ефективності.
Роль держави в економіці проявляється насамперед у створен- ні гарантованих ринків для компаній усередині країни та за кор- доном, її участі у накопиченні капіталу, регулюванні внутрішніх та зовнішніх економічних зв’язків у загальнонаціональних інтересах, безпосередньо у виробництві ВВП. Це досягається зазвичай перероз- поділом національного доходу через державні фінанси.
Впродовж останніх століть відбувається збільшення фінансових коштів, мобілізованих державою. Дані по розвинутим країнам свід- чать, що тільки урядові витрати у них зросли в середньому з 8,35% у 1870 р. до 51% у 2021 р. Норма поточних надходжень у розвинутих країнах лише за 80–90-ті роки XX ст. підвищилася з 34% до 37,5% ВВП, у країнах, що розвиваються, – до 25%. За останні десятиліття, за винятком східноєвропейських країн, практично ніде не відбувалося скорочення перерозподільної ролі держави.
Мобілізовані державою кошти дозволяють забезпечувати підго- товку робочої сили, чим переважно займається держава. Показово, що витрати на освіту за останні двадцять років збільшилися в серед- ньому з 3,9% до 4,8% ВСП, витрати на охорону в промислово роз- винених країнах сягають 6% їхнього сукупного ВВП. Держава у біль- шості країн світу відповідає за соціальне забезпечення населення. Загалом на соціальні послуги населенню держави виділяють до 20% їхнього ВВП (у країнах, що розвиваються, близько 5%).
Держава є активним учасником господарської діяльності. Ку- пуючи товари та послуги, вона створює попит, здійснює капітало- вкладення, надає субсидії. Протягом минулого століття відбувалося поступове зниження частки приватного споживання та підвищення державного. Найбільша частка державного споживання спостеріга- ється в країнах з високим рівнем доходу та найбідніших країнах.
Державне споживання забезпечує суб’єктам господарювання га- рантований і широкий ринок збуту. Державні замовлення утворюють ланцюгову реакцію у господарстві, забезпечуючи можливість реалі- зації товарів та послуг як фірм-генпідрядників, так і фірм-субпідряд- ників.
Держава прямо і опосередковано впливає на розміри та структу- ру капіталовкладень. Роль державних капіталовкладень наприкінці минулого століття скоротилася, але вона залишається значною, ко- ливаючись у межах 0,7–14% ВВП.
Державне кредитування та субсидування – важливий інструмент впливу на інвестиційний процес та споживання приватного сектору. За оцінками експертів, субсидії, що надаються підприємницькому сектору, у середньому становлять 2,5% ВСП. Розвиток цілої низки галузей безпосередньо залежить від державних капіталовкладень та субсидій. Яскравим прикладом цього є сільське господарство та науково-дослідна сфера в розвинених країнах.
Держава є великим роботодавцем, забезпечуючи значну частку робочих місць у країні. Окрім того, держава безпосередньо займа- ється підприємницькою діяльністю. Оскільки пряме одержавлення виробництва обмежує приватну власність, правлячі кола використо- вують його, коли інші інструменти виявляються недієвими у бороть- бі з протиріччями, що неминуче виникають у відтворювальному процесі.
Зазвичай посилення підприємницької функції держави та розши- рення державної власності характерні для вирішення соціально-по- літичних завдань, для мобілізаційного типу розвитку (під час воєн, криз, повоєнного відновлення) та для наздоганяючого типу розвитку. У промислово розвинених західноєвропейських країнах у 70-ті роки ХХ ст. державні підприємства забезпечували до 20% ВВП. Нині еко- номічна роль держави більшою мірою зводиться до впливу на вироб- ничі процеси через перерозподіл національного доходу, регулювання процесу відтворення.
В цілому у сучасних умовах держава, використовуючи свою влад- ну монополію, визначає національну стратегію, розробляє правові основи розвитку суспільства, регулює грошово-кредитні відносини, розвиток інфраструктури, соціальної сфери, забезпечує зовнішню безпеку. Об’єктом її впливу виступають усі суб’єкти господарювання національного виробництва. Спрямованість і характер цього впливу залежить від співвідношення між різними групами населення, ціле- спрямованої діяльності правлячих груп, її відповідності інтересам усього суспільства.
Забезпечення загальнонаціональних, загальнодержавних інте- ресів історично означало надання переваги саме власним суб’єктам господарювання. Для них завжди створювалися кращі умови госпо- дарської діяльності. У межах національної господарської системи держава забезпечувала пріоритетність внутрішніх економічних та культурних зв’язків. Це ставало передумовою для посилення ролі на- ціонального господарства у світовій економічній системі. Державний вплив на інші суб’єкти світового господарства та на систему в цілому співвідноситься з господарським потенціалом держави та роллю на- ціональних суб’єктів господарювання на міжнародних ринках.
Отже, держава є основним суб’єктом світового господарства. Розвиток держави нерозривно пов’язаний із національним господар- ством.
Роль держави у світовій економіці в узагальненому вигляді:
– держава прямо чи опосередковано впливає на розміри і струк- туру капіталовкладень;
– держава через інструменти грошово-кредитної політики впли- ває на інвестиційний процес і споживання приватного сектору. Розви- ток низки галузей залежить від державних інвестицій (сільське гос- подарство, науково-дослідні проєкти);
– держава, як роботодавець, забезпечує зайнятість.

§ 3.2. Роль і місце ТНК у світовій економіці

Поняття і структура ТНК

Сучасна світова економіка являє собою складну структуру взає- модії різних суб’єктів господарювання, серед яких провідну роль ві- діграють транснаціональні компанії (ТНК), інтереси яких прямо або опосередковано лобіюють уряди багатьох країн. У сферу політичних інтересів сучасних великих корпорацій попадають держави і цілі гру- пи держав, на території яких розташовані сировинні бази, виробни- цтва, транспортні вузли та ринки збуту, необхідні для функціонуван- ня і розвитку ТНК. Відповідно вони проявляють природне прагнення до максимально можливого контролю за соціально-політичними й економічними процесами у цих країнах.
ТНК – це суб’єкт господарювання, що попри певну державну приналежність і організаційно-правову форму власності має власні підрозділи в декількох інших державах, здійснює там управлінську діяльність у відповідності із визначеною стратегією через один або кілька центрів прийняття рішень.
Структура ТНК представлена головною компанією чи комплек- сом основних компаній, що безпосередньо впливають на філії та підрозділи, розташовані в інших країнах, а також координують їхнє функціонування. Для усіх ТНК характерна присутність своїх підроз- ділів в інших країнах, а також широка географія провадження комер- ційної діяльності.
У загальному вигляді організаційну структуру ТНК можна описа- ти таким чином:
а) материнська компанія (головний офіс, головна компанія, штаб-квартира, батьківська компанія) є адміністративним центром усієї системи ТНК. Саме тут ухвалюються рішення стосовно функціо- нування всієї системи підприємств: щодо керівного складу корпора- ції, НДЦКР, злиття, придбання та ліквідації підрозділів, відбувається формування довгострокової виробничої, інвестиційної та фінансової політики філій і ТНК в цілому;
б) філії (відділення) повністю належать материнській компанії, не є юридичними особами, не мають власного балансу, не можуть самостійно емітувати акції;
в) асоційовані компанії є підрозділами, які не належать корпо- рації, головна компанія лише бере участь в управлінні;
г) дочірні компанії повністю контролюються материнськими компаніями через контрольний пакет акцій.
ТНК можуть діяти у найрізноманітніших організаційно-правових формах, перебувати у власності як держави, так і приватних власни- ків, або мати змішану форму; вести комерційну діяльність у будь-яко- му з напрямів. Проте найпоширенішою формою функціонування ТНК є акціонерне товариство.

Причини виникнення ТНК

Серед причин виникнення ТНК найбільш вагомими є:
1. Технологічні причини (Дж. Гелбрейт) – необхідність збуту та техобслуговування за кордоном складної сучасної продукції че- рез товаро- та послугопровідну мережу підприємств в приймаючій країні.
2. Монополістичні переваги (З. Хаймер).
3. Вирішення проблеми спаду продажів на останній стадії жит- тєвого циклу продукту, розроблена американським економістом Р. Верноном на базі теорії росту фірми. Характер діяльності ТНК – здійснення виробництва продукту від появи його складових до спо- живання, а тому ефективніше у межах МЕ.
4. Найбільш повно причини розвитку ТНК обґрунтовані в еклек- тичній моделі Дж. Даннінга – компанія починає виробництво товарів та послуг за кордоном при одночасному збігу трьох передумов:
– специфічні переваги власника – наявність конкурентних (мо- нополістичних) переваг у приймаючої країні;
– переваги інтернаціоналізації виробництва – умови у прийма- ючій країні сприяють організації там виробництва замість експорту;
– переваги місця розташування – можливість використовувати деякі виробничі ресурси в країні, що приймає, більше ефективно, ніж у себе вдома.
5. Теорія інтернаціоналізації П. Баклі, М. Кессона, Дж. Макмануса та ін. стверджує: значна частина міжнародних економічних операцій є внутрішньофірмовими операціями між підрозділами великих гос- подарських комплексів – ТНК.
Причини ефективності діяльності ТНК:
√ Переваги володіння, доступу і використання ресурсів усього світу.
√ Оптимальне розташування підприємств по країнах світу.
√ Можливість акумулювання ресурсів у межах усієї системи ТНК.
√ Постійне володіння інформацією про світову кон’юнктуру.
√ Раціональна й оптимальна організаційна структура.
√ Бренд і репутація.
На сьогоднішній день під контролем 500 найбільших ТНК пере- буває понад 70% іноземних інвестиційних коштів. Серед сфер їхньої діяльності можна виділити фармацевтичну галузь (95%), сферу хіміч- ної промисловості (80%), електроніки (78%), машинобудування (76%) та ін. Близько 60% ТНК займається виробництвом, 3% – агропромис- ловим напрямом та 37% у сфері надання послуг.
Згідно із визначенням дослідницької програми Гарвардського уні- верситету, до розряду транснаціональних належать компанії:
– які мають понад шість зарубіжних дочірніх компаній;
– акції яких доступні для придбання у всіх країнах їхньої дії;

– склад вищого керівництва яких формується з громадян різ- них держав, що унеможливлює односторонню орієнтацію діяльності компанії на інтереси якоїсь однієї країни;
– для яких пріоритетним є міжнародний характер менталітету менеджера, дотримання геоцентричної позиції;
– організаційна структура яких спрямована на широкомасш- табну економічну діяльність та ефективну реалізацію стратегії ком- панії.
В останні десятиліття відбулося безпрецедентне зростання кіль- кості ТНК та їхніх відділень по всьому світові. Так, із кінця ХХ ст. до середини 10-х років ХХ ст. кількість ТНК зросла із 11 тис. до більш ніж 80 тис., а кількість філіалів і представництв із 100 тис. до 810 тис. Показовим є той факт, що 4/5 усіх комерційних операцій у світі припадає на виробничий сектор саме транснаціональних ком- паній. За статистикою Всесвітнього банку, у світі наприкінці 2022 року нараховувалося вже близько 100 тис. ТНК. На думку експертів ВБ, у 2025 році кількість ТНК може становити 160 тис.
Роль ТНК у формуванні вузлових, визначальних тенденцій у роз- витку сучасної економіки важко переоцінити.
Будучи дійсно транснаціональними центрами рішень та дій, вони суттєво впливають на світову економіку. Завдяки своїм рішенням у сфері капіталовкладень та вибору місць розміщення виробництва ТНК відіграють важливу роль у розподілі світового виробничого по- тенціалу. Їхній вплив на міжнародну торгівлю пропорційний до їх- ньої участі в цій торгівлі. За деякими оцінками, ТНК здійснюють по- над половини світового зовнішньоторговельного обороту. На ТНК припадає понад 80% торгівлі високими технологіями. Утворюючи єдину мережу, транснаціональний капітал володіє однією третиною всіх виробничих фондів і майже половиною загальнопланетарного продукту.
Масштаби їхніх міжнародних фінансових операцій забезпечу- ють їм привілейоване становище як позичальників або вкладників на ринку євровалюти, у їхньому розпорядженні знаходиться близько 8 трлн дол. ТНК контролюють до 90% вивезення капіталу. Сукупні валютні резерви транснаціональних компаній у 5-6 разів перевищу- ють резерви центральних банків усіх країн світу. Розширюючи свою транснаціональну діяльність, вони створюють
економічні передумови для організації міжнародного виробництва з єдиним ринковим та інформаційним простором і міжнародного рин- ку капіталів, робочої сили, науково-технічних, консультаційних та ін- ших послуг. Борючись за ринки збуту у глобальному масштабі, ТНК підвищують рівень конкуренції, що зумовлює потребу в постійних інноваціях, зміні технологій та прискоренні науково-технічного про- гресу. Сприяючи обігу капіталів, людей і техніки, вони значною мірою сприяють економічному зростанню та розвитку.
Однак їхня економічна міць стає джерелом прихованих конфлік- тів із тими державами, на території яких здійснюється їхня діяльність. Фактично ТНК дедалі більше визначають міжнародну політику.

Економічні кризи і діяльність ТНК

Основною метою ТНК є отримання прибутку (в ідеалі – надпри- бутку), а не політична діяльність, водночас їм потрібні важелі конт- ролю і формування політики у країні, де передбачається ці прибутки отримувати. Маніпулюючи владою в окремій державі, корпорації ре- алізовують власні політичні й економічні інтереси.
Модель світової економіки із домінуючою роллю ТНК створює ризик виникнення різноманітних криз, у першу чергу, фінансових. По- ява проблеми в одній з таких мегаорганізацій створює ефект домі- но: цією ж проблемою «заражаються» інші суб’єкти господарювання у світовому економічному просторі. Прикладом може слугувати кри- за 2008 року, коли компанія Lehman Brothers несподівано опинилася в нестабільному стані, що і призвело врешті до глобальної фінансової кризи. Раніше причини економічних криз були пов’язані з надвироб- ництвом товарів, послуг, тобто матеріальних благ. Кризи мали об’єк- тивний, як правило, циклічний характер, обумовлений самою приро- дою капіталізму.
Сучасні політичні, фінансові й економічні кризи в окремій державі або низці держав можуть бути штучно створені ТНК або трастом із метою переділу власності, «перекроювання» ринку на свою користь. Саме під час кризи, а також громадянських війн відбувається, по-пер- ше, обвал акцій різних компаній на фондових майданчиках, які тут же скуповуються за низькими цінами представниками ТНК; по-друге, масові банкротства фірм, й їхніми новими власниками знову стають представники корпорацій або ж відбувається класична зачистка сек- тору для створення нової монополії.
Тож ТНК можуть бути як прямим, так і опосередкованим суб’єк- том міжнародного чи внутрішньодержавного конфлікту. І конфлік- тогенність сучасних ТНК може бути оцінена як іманентна харак- теристика їхньої діяльності. Така оцінка є похідною від існуючої в глобальному економічному просторі жорсткої конкуренції, а також від прагнення кожної окремої корпорації до отримання надприбутків.
Водночас у кожному конфлікті завжди присутні щонайменше дві, а то і більше сторони, і якщо однією з них є ТНК, то їй може про- тистояти корпорація-конкурент, національні компанії-монополісти, офіційні органи державної влади, політична парламентська і поза- парламентська опозиція, окремі профільні міністерства і відомства (включаючи дипломатичні й військові), міжнародні або національні екологічні організації і навіть окремі етноси, що компактно прожива- ють на тій чи іншій території.
Процес нарощування ТНК закономірно призвів до залучення біз- несу у політичну сферу і відповідно збільшення впливу великих між- народних компаній на економічний розвиток, фінансову, податкову, банківську сфери багатьох країн світу, й зрештою – на всю світову систему.
Економічне панування дозволяє бізнесу формувати світову полі- тичну стратегію, яка здебільшого шкодить національним інтересам, призводить до руйнування державного суверенітету. Завдяки фінан- совим вливанням ТНК отримують важелі впливу на державний апа- рат і на окремих особистостей у країнах, що розвиваються. Для більш швидкого доступу до ринку чи ресурсної бази цих країн ТНК інколи вдаються до тиску, підкупу, шантажу представників влади, а якщо це не дає результатів, то корпорації можуть створити в країні вну- трішньополітичну конфліктну ситуацію, аби привести до влади ло- яльних для себе політиків. Транснаціональні корпорації підривають суверенітет не лише тим, що вислизають від державної юрисдикції, але й тим, що звужують діапазон політичних альтернатив, доступних державам.
У кінцевому рахунку діяльність ТНК може призвести до ліквідації чи розмиття державних кордонів, обмеження або повного позбав- лення суверенітету. Більш того, вона може мати відверто агресивний

по відношенню до тих чи інших країн характер. Так, народні протес- ти та повстання у країнах Близького Сходу та Північної Африки у 2011 році, що увійшли в історію під назвою «арабської весни», були штучно спровоковані за рахунок різкого підвищення цін на продукти та предмети першої необхідності, великими світовими торговельни- ми компаніями Louis Dreyfus та Glencore. А через втручання нафтога- зових компаній Royal Dutch Shell та British Petroleum у внутрішньопо- літичне життя Лівії в країні у 2011 році було відсторонено від влади президента і розв’язана громадянська війна.
Американський дослідник Р. Гілпін у своїй праці US Power and the Multinational Corporation: the Political Economy of Foreign Direct Investmen4 досліджував та розкрив, як ТНК сприяли перетворенню США у світового гегемона. У другій половині ХХ ст. великі компанії і банки США розпочали завоювання ринків післявоєнної Європи. Саме з того часу розпочалася трансформація більшості компаній США у ТНК шляхом відкриття іноземних підрозділів і філіалів та вливання в них значних інвестицій. На сьогодні із 500 найбільших ТНК світу 162 засновані саме в США. Дієвим, на думку Р. Гілпіна, виявився меха- нізм використання суб’єктів господарювання для просування зовніш- ньополітичної стратегії США у державах басейну Каспійського моря.
Автори концепції структурної властивості бізнесу – В. Ронге, Ф. Блок і С. Оффе – обстоювали думку, що на владу держави без- посередньо впливає функціонування комерційних структур: «Той, хто володіє державною владою, по факту влади не має, якщо не здатен видобувати зі свого становища ті блага, які потрібні для досягнення цілей і вирішення завдань у сфері політики»5.
Тоффлер, класик футурології ХХ ст., зазначав у 80-х роках у своїй праці «Третя хвиля», що «світ ТНК, який витісняє національні держави із системи міжнародних відносин, потребує нових політичних меж, нових підходів і концепцій щодо побудови держави, аби вона була здатна конкурувати в умовах масового «вторгнення» ТНК у сферу світової політики»6.

4. Gilpin, R. US Power and the Multinational Corporation: the Political Economy of Foreign Direct Investment. Vol. 2. New York: Basic Books, 1975. 291 p.
5. Offe, C., Ronge, V. (1982). Theses on the Theory of the State. Classes, Power, and Conflict. Classical and Contemporary debates. Eds. A. Giddens, and D. Held. London: Macmillan Press Ltd, 249-256 р.
6. Toffler, А. (1984). The Third Wave. Published by Bantam. 560 р

У 1993 році Даннінг розробив теорію, яка отримала назву OLI-па- радигми. Вчений стверджував, що компанія успішно здійснюватиме довгострокові інвестиції, якщо будуть виконані три умови:
– монополістична перевага у власності по відношенню до ін- ших компаній (Ownership-specific advantages, (O);
– наявність у сторони, що приймає, переваг щодо місцезнахо- дження (Location specific advantages, (L);
– вигідна інтернаціоналізація цих переваг (Internalization advantages, (I)7 .
У відповідності із цією теорією, результативність ТНК залежить не лише від економічного, але й від політичного і соціального сере- довища сторони, що приймає.
На початку ХХІ століття аналітичні дослідження стосовно впливу ТНК на державу помітно активізувалися. Занепокоєння у колі фахів- ців викликав той факт, що у більшості випадків державні структу- ри не мають важелів впливу на ТНК, тобто ті залежні виключно від корпоративних інтересів. Такий космомолітизм із його нехтуванням принципу державності став причиною конфліктних ситуацій між корпораціями і державами, в яких вони розміщені і де ведуть свій бізнес.
Понад 20 років тому відомими дослідниками Грором і Сінгхом було опубліковано працю, у якій автори докладно проаналізували вплив ТНК на зовнішньополітичну діяльність як в окремих країнах, так і в світі в цілому. Ними були наведені реальні факти втручан- ня ТНК у внутрішню і зовнішню діяльність держав із слабким по- тенціалом економічного розвитку й підпорядкування їх політичній волі високорозвинених країн із застосуванням військового ресурсу останніх.

Позитивний і негативний вплив ТНК на національну економіку

У дотичному до цієї проблематики науковому дискурсі представ- лено різне співвідношення позитивних і негативних впливів ТНК на національну економіку.

7. Dunning, John H. (edited by) (1993). United Nations Library on Transnational Corporations. Volume 1. The theory of transnational corporations. 454 р.

Серед позитивних аспектів функціонування ТНК, як правило,
наводиться скорочення безробіття, прискорення економічного роз- витку, підвищення податкових надходжень до державного бюдже- ту, впровадження інноваційних технологій. Крім того відзначається ефект масштабності в управлінні кадровим потенціалом, можливість транснаціонального маркетингу, застосування багатонаціональних кадрових ресурсів, міжнародна управлінська практика, наявність за- патентованих розробок.
Серед аргументів проти діяльності транснаціональних корпора- цій найбільш поширеними є такі:
– олігополістична спрямованість, що здатна суттєво ослабити ринковий потенціал країни;
– практика ухиляння ТНК від оподаткування за допомогою трансфертного ціноутворення;
– розміщення виробничих потужностей, що забруднюють еко- логію.
ТНК безпосередньо впливають на вибір приймаючою стороною її виробничої спеціалізації, загрожують національній економічній без- пеці країни, встановлюючи контроль над її зовнішньою торгівлею, а вільне переміщення транснаціонального капіталу здатне підірвати стабільність національних валют.
Останнім часом серед фахівців набула поширення третя позиція, згідно з якою роль ТНК буде нівельовано з об’єктивних причин. Ок- ремі дослідники, представники бізнесу і журналістики з недавнього часу говорять про руйнування моделі глобалізації, в якій міжнарод- ні потоки товарів і капіталу реалізовувалися в межах діяльності ТНК при пануючій ролі розвинених країн.
Так, Кондратьєв у статті «Новий етап глобалізації: особливості і перспективи» (2018) наводить докази такого руйнування старої мо- делі глобалізації, зокрема вказуючи на зростання протекціонізму у міжнародних економічних відносинах. Зокрема, Китай і Індія з почат- ку 2009 року і до цього часу ініціювали кожна більш ніж 5 тис. дис- кримінаційних заходів у торгівлі. Крім того, на думку Кондратьєва, спроможність міжнародних інститутів встановлювати і забезпечува- ти дотримання загальних правил для усіх країн викликає все біль- ше сумнівів. Верховенство глобальної економіки над національною

політикою слабшає через активне втручання держав у регулювання діяльності корпорацій, зокрема у сфері антимонопольної політики. Проте такий сценарій неприйнятний для країн із недолугою систе- мою права і корумпованою владою, залежною від місцевого олігар- хату. Із входженням ТНК в економіку таких країн при поступовому захоплені політичних важелів впливу втрата державної суб’єктності там стає лише питанням часу.
Як суб’єкти світової економіки ТНК мають наступні переваги, по- рівняно з державою, що виступає в ролі приймаючої сторони:
1. Володіють необхідними ресурсами і перевіреними практи- кою інструментами (лобізм, GR), що дозволяють впливати на держав- ну політику.
2. Мають більш ефективну і гнучку систему управління, активно впроваджують інновації в організаційні процеси.
3. Технологічно випереджають національні компанії. Так, воло- діння технологією із зрідження природного газу уможливило вихід Shell на ринок Катару і відтиснення на його периферію державної компанії Qatar Petroleum.
4. Мають можливість уникнути контролю за своєю діяльністю з боку суспільства. Зокрема профспілкові стратегії, що мали б забез- печити організаційну противагу ТНК, на сьогодні недостатньо дієві. Це особливо помітно в періоди економічного спаду і зростання рівня безробіття, що стають свого роду тригером для посилення протекці- оністського і націоналістичного характеру діяльності профспілок.
Американський дослідник М. Роуч із занепокоєнням констатує суттєве зниження ролі профспілок у діалозі із ТНК. Вирішення цієї проблеми – в об’єднанні зусиль профспілок із різних країн, що має призвести до розвитку наднаціональних, глобальних структур, які представлятимуть інтереси організованої праці в колективних пере- говорах із ТНК8 .
Глобальна продовольча криза 2008 року актуалізувала ще одну перевагу ТНК в політиці – вони стають великими землевласниками.

8. Roach М. A primer on multinational corporation // Chandler Jr. A., Mazlish B. Leviathans: multinational corporations and the new global history. Cambridge University Press, 2005. pp. 31 – 35.

За оцінками ООН, зростання чисельності населення збільшить попит на продовольчі товари на 70-100% до 2025 року, тим самим зробив- ши сільське господарство одним із найбільш динамічно зростаючих секторів економіки.
Скупка аграрних земель у країнах з низьким рівнем життя насе- лення, закономірно супроводжується внутрішньополітичними кон- фліктами. У 2008 році корейська корпорація Daewoo уклала із урядом Мадагаскару угоду щодо оренди половини усіх сільськогосподар- ських земель країни на 99 років. Ця угода стала однією з головних причин державного перевороту в Мадагаскарі, і перше, що зробив новий уряд, – скасував угоду. Ще більш красномовним прикладом може слугувати «арабська весна» 2011 року, зумовлена, з поміж ін- ших факторів, підвищенням продовольчих цін (особливо в Єгипті) такими глобальними сировинними трейдерами, як Louis Dreyfus и Glencore.
ТНК у своїй економічній експансії в країни, що розвиваються, успішно обертають економічний ресурс у політичний і владний. Вони діють незалежно від інститутів державного управління, ство- рюючи власний нормативний вимір політичних відносин. Показово, що цей процес відбувається одночасно як на національному, так і на міждержавному рівнях. Корпоративні практики міцно вростають у фундамент управління, підриваючи нормотворчу монополію держа- ви, виводячи корпорації з-під державного регулювання й формуючи автономну нормативну систему. Зростає роль lex mercatoria – над- державної за своєю природою правової системи, яка дозволяє кор- пораціям регулювати свою діяльність, не зважаючи на державу. У більшості випадків ТНК вирішують спірні питання не в межах націо- нальних судових систем, а через процедури арбітражу, медіації.
Функціональна експансія корпорацій проявляється і в тому, що вони, так само як держава, але у все більш зростаючих останнім ча- сом масштабах, здатні до вилучення суспільного ресурсу. Якщо дер- жава збирає із громадян податки, то корпорації домагаються того ж, встановлюючи, наприклад, надвисокі ціни на свою продукцію. Якщо раніше держава розглядалася як інститут, домінуючій у розподілі ре- сурсів на підконтрольній йому території, то сьогодні корпорації здат- ні не менш ефективно контролювати політично і соціально значущі ресурси на території своєї локалізації. Відсутність або слабкість дер- жавного контролю за діяльністю ТНК означає руйнування механізмів, що забезпечували конвертацію економічного зростання в соціаль- ний розвиток країни. Найгірший сценарій розвитку держави за цих умов – втрата суб’єктності і перетворення країни на територію, насе- лення якої відсторонене від користування національними ресурсами і змушене або залишити ці території, або задовольнятися низькими стандартами життя.

Важелі протидії деструктивним проявам з боку ТНК

Дієвими важелями протидії деструктивним проявам з боку ТНК, а також нівелювання переваг, які вони мають, порівняно із державни- ми структурами, є:
1. Наявність у країні зрілої політичної еліти або/і сильного лідера нації. Головна вимога – їхня готовність і спроможність відстоювати національні інтереси. Відповідно і зовнішньополітичний курс дер- жави повинен базуватися на засадах нейтралітету і дипломатичного балансу, коли жодна з країн, що зацікавлена в економічній експансії, не має важелів політичного тиску або якихось інших преференцій, порівняно з іншими.
2. Створення національних ТНК – один із ключових кроків до на- ціональної економічної безпеки. Досвід інших країн, що активно роз- виваються – Китаю, Мексики, Індії, Індонезії та ін., – свідчить: наці- ональний капітал витримає конкуренцію з ТНК лише за умови, коли він сам структурується в потужні фінансово-промислові об’єднання, аналогічні міжнародним, і будуть спроможними проводити активну зовнішньоекономічну політику. У свою чергу, це передбачає створен- ня правових умов для виходу державних структур із стану політи- ко-географічної ізоляції в межах своїх територіальних юрисдикцій і розширення можливостей для екстратериторіального урегулювання діяльності корпоративного сектору, у тому числі через формування наднаціональних управлінських структур.
3. Дієва правова база. На внутрішньодержавному рівні головною метою регулювання ТНК є чітке підпорядкування діяльності їхніх філій і дочірніх компаній національному законодавству приймаючої країни. Основними інструментами такого регулювання є інвестицій- не законодавство країни, спрямоване на визначення правового ста- тусу іноземного вкладника: фізичної або юридичної особи. Чим воно чіткіше виписане, тим ефективнішим буде вплив ТНК на національну економіку. Однак найбільш вразливим аспектом у регулюванні діяльності ТНК є те, що завдяки своїй організаційній структурі вона здатна уникнути контролю з боку держави. Тому для регулювання діяльності ТНК національного законодавства приймаючих країн явно недостатньо.
На міжнародному рівні універсальне регулювання діяльності ТНК відбувається під егідою ООН на основі рекомендацій спеціально створеного органу – Міжурядової робочої групи відкритого складу з питань ТНК та інших підприємств в аспекті прав людини. Сучасні держави йдуть, як правило, шляхом обмеження свободи дій ТНК у політичній сфері за допомогою особливих норм різного роду декла- рацій, як-от «Глобальний договір ООН» чи «Кодекс поведінки ТНК», в якому закріплено обов’язки корпорацій сприяти розвитку науко- во-технічного потенціалу приймаючої сторони, надавати звіти про свою діяльність, дотримуватися фінансової і податкової доброчесності.
Цей підхід навряд чи можна вважати ефективним, адже по суті обидва ці міжнародно-правові документи є всього лише деклараці- єю про наміри, і норми їхні не є обов’язковими для виконання. Крім того, в них не прописано санкції за порушення наведених там норм, що дозволяє ТНК їх ігнорувати. Транснаціональний капітал є мобіль- ним і може швидко перетікати із однієї країни в іншу, ухиляючись від дії національних законодавств.
Існує нагальна потреба у прийнятті на міжнародному рівні таких нормативних документів, в яких би охоплювався увесь спектр діяль- ності ТНК, незалежно від кількості країн перебування. Необхідно вста- новити жорсткі межі відповідальності ТНК як цілісного міжнародного суб’єкта світової економіки за будь-які порушення національних зако- нодавств. Ефективність такого нормативного документу залежатиме від його правової форми: він повинен мати юридично зобов’язуючий характер або поєднувати зобов’язуючі норми і рекомендації, на зра- зок запропонованого німецьким юристом Бааде «кодекса зебри».
В цілому ж протистояння між державами і ТНК як усередині країн (особливо тих, що розвиваються і слаборозвинених), так і на міжна- родному рівні, в найближчій перспективі буде лише нарощуватися, з огляду на посилення конкурентної боротьби за ринки між корпора- ціями, а отже, зростатимуть ризики для стабільного розвитку світо- вої економіки й міжнародних відносин.

§3.3. Міжнародні економічні організації

3.3.1. Поняття, види, цілі міжнародних економічних організацій

Посилення інтернаціоналізації господарського життя спричинило до різкого збільшення числа пов’язаних зі світовою економікою та між- народними економічними відносинами проблем, які не можуть бути вирішені на двосторонній основі, а вимагають участі значної кількості держав або навіть усіх держав світу, що особливо важливо при вирі- шенні глобальних проблем, що стоять перед людством.
Ускладнення характеру питань, що підлягають вирішенню у по- всякденному міжнародному господарському житті, зумовлює необ- хідність їхнього оперативного вирішення за допомогою інституцій- ного, постійно діючого механізму. Таким механізмом покликані бути міжнародні економічні організації.
Міжнародна економічна організація – організація, створена на ос- нові міжнародних угод з метою уніфікації, регулювання, вироблення спільних рішень у сфері міжнародних економічних відносин.
~ Види міжнародних економічних організацій.
Міжнародні економічні організації залежно від напрямів поділя- ються на такі види:
1. Універсальні міждержавні організації, мета та предмет діяльно- сті яких представляють інтерес для всіх держав світу.
2. Спеціалізовані міждержавні організації регіонального і міжре- гіонального характеру, які створюються державами для вирішення різних питань, зокрема економічних та фінансових.
3. Організації, що функціонують в окремих сегментах світового рин- ку. МЕО, представлені напівформальними об’єднаннями типу «вісімки».
До універсальних міжнародних економічних організацій належать:
– Економічна та Соціальна рада ООН (ЕКОСОР).
– Світова організація торгівлі (СОТ).
– Організація економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР).
– Азіатсько-Тихоокеанське економічне співробітництво (АТЕС).
– Асоціація держав Південно-Східної Азії (АСЕАН – від анг.
Association of SouthEast Asian Nations). – Європейська економічна комісія ООН.
– Міжнародна торгова палата.
– Організація Чорноморського економічного співробітництва. До спеціалізованих міжнародних економічних організацій відно-
сяться організації, до сфери діяльності яких входить певне коло еко- номічних відносин. Прикладами таких організацій є:
– Всесвітня організація інтелектуальної власності.
– Консультативна служба з міжнародних інвестицій.
– Комісія ООН з права міжнародної торгівлі (ЮНСІТРАЛ – англ.
United Nations Commission on International Trade Law).
– Організація Об’єднаних Націй з промислового розвитку (ЮНІДО – від анг. United Nations Industrial Development Organization).
– Міжнародна асоціація повітряного транспорту.
– Міжнародна морська організація.
– Всесвітня митна організація.
– Всесвітня туристична організація.
– Міжнародна автотранспортна спілка.
– Міжнародний газовий союз.
– Міжнародна спілка залізниць.
– Організація країн-експортерів нафти (ОПЕК).
– Продовольча та сільськогосподарська організація ООН (ФАО).
– Міжнародний інститут статистики.
– Міжнародний інститут уніфікації приватного права (УНІДРУА – від фр. Institut international pour l’unification du droit privé).
~ Основні цілі міжнародних економічних організацій:
– стійкий і поступальний розвиток економіки;
– прискорення міжнародної валютної інтеграції як на регіо- нальних рівнях, так і в глобальному вимірі;
– нормалізація і стабілізація міжнародних валютно-кредитних відносин;

– лібералізація й координація валютно-кредитної політики у відносинах між країнами;
– надання економічної допомоги країнам, що розвиваються, і країнам з перехідною економікою шляхом надання кредитів і кон- сультативної допомоги;
– збирання й обробка інформації;
– наукові дослідження з проблем міжнародних валютно-кре- дитних і фінансових відносин.

3.3.2. Міжнародні економічні організації системи ООН

1. Найвідомішою міжнародною організацією є Організація Об’єднаних Націй (ООН), яка функціонує з жовтня 1945 р.
Цілі ООН: підтримка міжнародного миру та безпеки шляхом вживання ефективних колективних заходів та мирного врегулювання спорів; розвиток дружніх відносин між націями на основі поваги до принципів рівноправності та самовизначення народів.
Аналіз практики діяльності цієї організації показує, що поряд із всебічним зростанням ролі світових політичних проблем дедалі біль- ше місця в її діяльності відводиться вирішенню економічних і фінан- сових питань розвитку сучасного світу.
Економічна діяльність ООН включає чотири головні напрями:
√ вирішення загальних для всіх країн глобальних економічних проблем;
√ сприяння економічному співробітництву держав із різними рів- нями соціально-економічного розвитку;
√ сприяння господарському розвитку країн, що розвиваються;
√ вирішення проблем регіонального економічного розвитку. Основними структурними підрозділами системи органів еконо-
мічного і фінансового співробітництва в рамках ООН є три з шести головних органів, названих у Статуті: Генеральна Асамблея, Еконо- мічна і Соціальна Рада та Секретаріат.
2. Світова організація торгівлі – СОТ. Почала діяти з 01.01.1995 р., є наступницею діючої з 1947 р. Генеральної угоди з тарифів і торгівлі (ГУТТ). Мета СОТ – сприяння розвитку та лібералізації міжнародних торгових відносин.

Основні принципи СОТ:

СВІТОВА ЕКОНОМІКА ЯК ЦІЛІСНА СИСТЕМА

– надання режиму найбільшого сприяння в торгівлі на недиск- римінаційній основі;
– взаємне надання національного режиму товарам і послугам іноземного походження (зрівняння у правах товарів імпортного та віт- чизняного виробництва щодо внутрішніх податків і зборів);
– регулювання торгівлі;
– сприяння справедливій конкуренції;
– вирішення торгових спорів шляхом консультацій;
– пільги в міжнародній торгівлі для менш розвинених держав. Основні функції СОТ:
– контроль за виконанням вимог базових угод СОТ;
– створення умов для переговорів між країнами-учасницями СОТ щодо зовнішньоекономічних відносин;
– врегулювання спорів між державами стосовно проблем зов- нішньоекономічної торговельної політики;
– співробітництво з іншими міжнародними організаціями. Основні відмінності СОТ від ГУТТ: використовуючи у своїй діяльно-
сті принципи ГУТТ, здійснює також регулювання міжнародного обміну
послугами (банківські, страхові, транспортні тощо), торгових аспектів інтелектуальної власності та контролює захист інвестицій. Для цього в її складі створені спеціальні установи: Угода про торгівлю послугами та Угода про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності.
Напрями переговорів щодо вступу країни до СОТ.
1. Зміна зовнішньоторговельного законодавства у бік його відпо- відності принципам і нормам СОТ і тих умов, на яких країни-учасниці СОТ схвалять приєднання нової країни до Генеральної угоди та інших домовленостей цієї організації.
2. Вироблення протоколу про тарифні умови приєднання нової країни та переліку зобов’язань за угодою про торгівлю послугами.
Критика СОТ:
√ Багато хто вважає, що вільна торгівля не робить життя біль- шості населення країн-учасниць більш процвітаючим, а лише призво- дить до подальшого збагачення вже багатих.

Невеликі країни мають незначний вплив на СОТ, і, не зважаючи на заявлену мету – допомога країнам, що розвиваються, – розвинені країни концентруються, перш за все, на своїх комерційних інтересах.
√ Питання охорони здоров’я, безпеки та захисту навколишнього середовища постійно ігноруються на користь додаткових пільг для бізнесу.

3. Конференція ООН з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД).

Орган Генеральної Асамблеї ООН, який не є міжнародною органі- зацією торгівлі, створений у 1964 р. з ініціативи країн соціалістичного табору та країн, що розвиваються, і нараховує 168 країн-членів.
Основні завдання:
– сприяння розвитку міжнародної торгівлі, забезпечення ста- більного миру і рівноправного, взаємовигідного співробітництва між державами;
– вироблення рекомендацій, принципів, організаційно-право- вих умов та механізмів функціонування сучасних міжнародних еко- номічних відносин;
– участь у координації діяльності інших установ системи ООН у галузі економічного розвитку, налагодження господарських зв’язків та заохочення міжнародної торгівлі.

4. Організація Об’єднаних Націй з промислового розвитку (ЮНІДО).

Спеціалізована установа ООН, мета якої – сприяти промислово- му розвитку країн, що розвиваються. Створена в 1966 р. як автоном- ний орган ООН. Налічує близько 170 держав-членів.
Вищим її органом є Генеральна конференція, яка скликається один раз на два роки. Керівні органи ЮНІДО – Рада з промислового розвитку і Комітет із програмних і бюджетних питань. Штаб-кварти- ра розташована у Відні.
З початку 1986 р. ЮНІДО набула статусу спеціалізованої устано- ви системи ООН, що привело до її реорганізації у сферах адміністра- тивної, фінансової і кадрової самостійності. На сьогодні ЮНІДО має власний регулярний бюджет, який формується з обов’язкових внесків країн-членів і призначений головним чином для утримання секрета- ріату ООН.

Оперативна діяльність фінансується з коштів Програми розвит-
ку ООН і Фонду промислового розвитку ЮНІДО, який складається з добровільних внесків країн-членів організації. Оперативна діяль- ність ЮНІДО, згідно з резолюцією Генеральної Асамблеї ООН, вклю- чає, окрім управлінських, науково-дослідницьких і технічних питань, здійснення конкретних проєктів, а також розробку рекомендацій і на- дання конкретної допомоги країнам у підготовці програм індустріалі- зації з урахуванням політичних, економічних і фінансових обставин.
5. Якщо ЮНІДО має статус спеціалізованої установи ООН, яка
«працює» з країнами, що розвиваються, то інша організація ООН – Програма розвитку Організації Об’єднаних Націй (ПРООН) є до- поміжним органом Генеральної Асамблеї ООН, міжнародною про- грамою з надання багатосторонньої технічної і передінвестиційної допомоги країнам, що розвиваються, у найважливіших секторах еко- номіки.
Допомога ПРООН фінансується за рахунок добровільних внесків і надається тільки урядами, через їхнє посередництво або за їхнім проханням. До середини 90-х років XX ст. глобальна мережа ПРООН розширилася до 132 відділень у різних державах світу, які обслуго- вували 175 країн і територій. На той час загальний обсяг добровіль- них внесків становив близько 1 млрд дол. США. Це свідчить про те, що програми ПРООН реально функціонують і успішно реалізуються, причому йдеться про досить значні кошти. Є приклади ефективного здійснення проєктів з іригації, риболовства, експлуатації лісових ре- сурсів тощо. Запорука цього – жорсткий і дійовий контроль за вико- ристанням добровільних внесків.
Стосовно регіональних економічних комісій, то їх було створено згідно з резолюціями Економічної і Соціальної Ради, яка координує їхню діяльність.

6. Європейська економічна комісія ООН (ЄЕК ООН).

Регіональ- на організація Економічної та Соціальної ради ООН (ЕКОСОС). Була створена в 1947 р. з метою розвитку економічного співробітни- цтва між країнами-членами цієї комісії. Є однією з п’яти регіональ- них комісій Організації Економічного та Соціального Розвитку ООН (ЕКОСОС). Організація налічує понад п’ятдесят держав-членів. Поряд із європейськими країнами до складу організації входять Сполучені Штати Америки, Канада, Туреччина, Ізраїль, колишні радянські республіки Середньої Азії. Штаб-квартира ЄЕК ООН знаходиться в Женеві (Швейцарія). Річний бюджет становить близь- ко 50 млн доларів США.

7. Економічна і соціальна комісія для Азії і Тихого океану (ЕСКАТО)

створена в 1947 р. як регіональний орган. Її членами є більшість країн регіону, включаючи і таких економічних велетнів, як США, Нідерланди, Велика Британія, Франція. Комісія провадить роботу в рамах програми дій із регіонального економічного і фінан- сового співробітництва в галузі передачі технологій під інвестиційні проєкти. Досягнуто певних результатів у межах реалізації програми
«Транспорт і зв’язок» і програми розвитку інфраструктури, які мають вкрай важливе значення для регіону, де проживає більше половини населення земної кулі.

8. Економічна комісія для Латинської Америки і Карибського ба- сейну (ЕКЛАК)

створена у 1948 р. Вищий орган – сесія, а в період між сесіями – Комітет у складі представників усіх 40 країн-членів: країни Латинської Америки, США, Канада, Велика Британія, Франція, Нідерланди, Іспанія. У складі ЕКЛАК діють постійні органи: Комітет із економічного співробітництва країн Центральної Америки; Комітет із розвитку і співробітництва країн Карибського регіону; Комітет з тор- гівлі; Комітет урядових експертів. Основні напрями роботи ті ж, що й у перелічених вище комісій.

9. Економічна комісія для Африки (ЕКА)

створена в 1958 р. з ме- тою сприяння африканським народам у вивченні й аналізі проблем розвитку Африканського континенту. ЕКА розробляє заходи щодо економічного розвитку цього регіону, надає консультативні послу- ги відповідно до запитів країн-членів. Комісія має чотири субрегіо- нальні відділення: для Північної Африки (місцезнаходження – місто Танжер, Марокко); для Західної Африки (місто Ніамей, Нігер); для Східної Африки (місто Лусака, Замбія); для Центральної Африки (мі- сто Кіншаса, Заїр). Останніми роками ЕКА сприяє наданню консуль- тативних технічних послуг у галузі боротьби з посухою, у створенні проєктів з іригації тощо. Бюджет ЕКА на початок XXI ст. становив понад 70 млн дол. США і був більший, ніж в інших регіональних комісій.
В цілому невирішеність багатьох проблем в економічній сфе- рі гостро ставить питання про підвищення авторитету ООН. Якщо миротворча роль ООН загальновизнана у світі, то економічна місія досить далека від авангардної.
Кардинальні зміни в економічному житті, в міжнародних еконо- мічних відносинах останніх десяти років XX ст. мали значний вплив на реалізацію ідей, закладених у стратегічних документах ООН 70-80-х років. Зникнення з політичної арени Європи соціалістичних країн, Ради економічної взаємодопомоги, Організації Варшавського договору змінило розстановку й на економічній арені. Ідеї, закладе- ні в багатьох економічних документах ООН соціалістичними кра- їнами, які на той час мали своє бачення перспектив економічного розвитку в світі, виявились непотрібними. У цілому ж багатофактор- ність при розробці проблем глобального характеру, труднощі, що виникають при їхньому погодженні та компонуванні, як правило, є наслідком постановки нездійснених завдань. Тож питання, пов’яза- ні з підвищенням ефективності діяльності економічних організацій ООН, залишаються на порядку денному. Головне, наскільки швидко будуть вжиті заходи з метою усунення негативних факторів у їхній діяльності.

3.3.3. Міжнародні економічні організації групи Світового Банку

Світовий Банк – це багатостороння кредитна установа, що скла- дається з 5 тісно пов’язаних між собою інститутів, загальною метою яких є підвищення рівня життя країн, що розвиваються, за рахунок фінансової допомоги від розвинених країн.
Організації, що входять до групи Світового банку:
– МБРР (Міжнародний банк реконструкції та розвитку).
– МАР (Міжнародна асоціація розвитку).
– МФК (Міжнародна фінансова корпорація).
– МАІГ (Міжнародне агентство з інвестиційних гарантій).
– МЦУІС (Міжнародний центр із урегулювання інвестиційних спорів).

1. Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР).

Засно- ваний у 1945 р. Його мета – надання кредитів відносно заможним країнам, що розвиваються. Завдання МБРР:
– стимулювання економічного розвитку країн-членів;
– надання допомоги в реконструкції та розвитку економіки країн-членів;
– сприяння розвитку міжнародної торгівлі та підтримка пла- тіжних балансів.
Основна відмінність діяльності МБРР від МВФ: надає кредити суто для економічного розвитку країни. Терміни, обсяги та ставки кредитів МБРР визначаються особливостями проєкту. Усі позики бан- ку повинні гарантуватися урядами країн-членів. Позики виділяються під відсоткову ставку, яка змінюється кожні 6 місяців. Як правило, по- зики надаються на 15-20 років із відстрочкою платежів за основною сумою позики від трьох до п’яти років. МБРР покриває своїми креди- тами лише 30% вартості об’єкта. Найбільша частина кредитів спря- мовується у галузі інфраструктури: на енергетику, транспорт, зв’язок. У промисловість спрямовується менше 15% кредитів банку.
Критика діяльності МБРР. Передбачалося, що МБРР зосереджу- ватиме свої операції виключно на тих об’єктах, які важливі для дер- жав, але в які неохоче вкладається приватний інвестор. Фактично ж МБРР відразу почав широко втручатися у внутрішні справи країн-по- зичальників в інтересах третіх сторін, здійснював тиск на уряди, поде- куди нав’язуючи свої програми розвитку. Рекомендації МБРР зосере- дилася на розвитку сільського господарства у країнах-позичальниках і збільшення видобутку корисних копалин та їхнього постачання до інших промислово розвинених країн.

2. Міжнародна асоціація розвитку (МАР).

Заснована в 1960 р. Мета: надання пільгових кредитів найбіднішим країнам, що розвива- ються. Право на отримання позик із МАР мають країни з ВВП на душу населення не більше 835 дол. США. МАР надає безвідсоткові пози- ки з 30–40-річним терміном погашення та відстроченням основних платежів протягом перших десяти років. Членами МАР є понад 160 країн.

3. Міжнародна фінансова корпорація (МФК).

Створена у 1956 р. Нараховує 184 країни-члени. Мета – сприяння економічному зрос- танню країн, що розвиваються, шляхом надання підтримки приват- ному сектору. Одним із найважливіших напрямків діяльності МФК є мобілізація більших обсягів приватного капіталу з метою розвитку насамперед у країнах з низьким рівнем доходу, а також у державах з нестабільністю та конфліктами. Україна є членом МФК з 1993 року.
Кредитна діяльність. МФК, як правило, кредитує тільки високо- рентабельні підприємства в потенційно потужних індустріальних країнах. Менш розвиненим країнам важче одержати кредит через високу кредитну ставку, яка вище пересічних ставок на основних ринках позичкових капіталів. Позитивним аспектом цих кредитів є те, що вони спрямовані на реалізацію таких проєктів, які не одержали б коштів з інших джерел. Звичайно МФК фінансує не більше як 25% загальної вартості проєкту, решта коштів забезпечується за рахунок приватних компаній і комерційних банків.
На відміну від МБРР, для інвестування коштів МФК не вимагає урядових гарантій. Це відгороджує приватні компанії від державного контролю. Іншою відмінністю є те, що МФК не тільки надає кредити, але й здійснює інвестиції в акціонерний капітал новостворених під- приємств з наступним перепродажем акцій приватним інвесторам. З моменту утворення й до кінця ХХ ст. МФК здійснила інвестицій на суму 24 млрд доларів.
Попри своєї головної функції – заохочення приватних інвестицій – МФК надає країнам-членам також і технічну допомогу. В 1986 р. за її сприяння було засновано Консультативну службу з іноземних ін- вестицій для надання допомоги урядам країн, що розвиваються, у на- прямі ефективного використання інвестицій. Сфера консультування – капітали, технологія, менеджмент. Видається регулярний довідник
«База даних» по нових ринках.

4. Міжнародне агентство з інвестиційних гарантій (МАІГ).

Варіа- тивна назва – Агентство з багатостороннього гарантування інвести- цій (від Multilateral Investment Guarantee Agency, MIGA).
Дата заснування – 1988 р. Мета – заохочення іноземних інвести- цій у країни шляхом надання гарантій іноземним інвесторам щодо втрат, пов’язаних із некомерційними ризиками, а також надання кон- сультаційних та інформаційних послуг.
Утворена з тим, аби забезпечити потенційних інвесторів у краї- ни, що розвиваються, захистити від некомерційних ризиків і тим са- мим стимулювати туди потоки інвестицій. До некомерційних ризиків належать війни, соціальні вибухи, експропріація вкладеного капіталу, неможливість переказу прибутку за кордон і таке інше.
Гарантії надають тільки інвесторам із країн-членів MIGA. Строк гарантій – 15–20 років на прямі інвестиції, на позики – понад три роки. Основна вимога надання гарантій: інвестор повинен бути ре- зидентом країни-члена MIGА; інвестицію ж можна призначати для будь-якої країни, навіть такої, що не входить до MIGA. Гарантії MIGA, по суті, є страховкою, за одержання якої треба сплатити від 0,25% до 1,25% за кожні 100 доларів вартості гарантії. З початку роботи і до кінця ХХ ст. MIGA видало гарантій на суму 3,4 млрд доларів. Надає консультативні й рекламні послуги через спеціальний Департамент політичних і консультативних послуг.

5. Міжнародний центр із урегулювання інвестиційних спорів (МЦУІС).

Створений у 1966 р. Мета: сприяння збільшенню потоків міжнародних інвестицій шляхом надання послуг із арбітражного роз- гляду та врегулювання спорів між урядами та іноземними інвестора- ми; консультування, наукові дослідження, інформування.
Центр виступає в ролі арбітра між інвестором та урядом країни в разі виникнення конфлікту. Процес урегулювання інвестиційних спо- рів має дві форми: примирення й арбітраж. Примирення досягається в тому випадку, якщо вдається переконати обидві сторони у можли- вості вирішити конфлікт узгоджено, через взаємні поступки. Якщо ж примирення неможливе, то МЦУІС виносить аргументоване рішення на користь однієї зі сторін; така процедура має назву арбітражу.
Співпраця з Україною. Ресурси цих організацій використовуються для фінансової та технічної підтримки державного бюджету, здійс- нення інституційних та структурних реформ, підготовки та реалізації довгострокових інвестиційних проєктів, які відповідають пріоритет- ним напрямам економічного розвитку України.
Національний банк спільно з урядом України співпрацює з МБРР у межах системних проєктів, кошти яких спрямовуються на підтримку державного бюджету. Також Національний банк бере участь у підготовці та впровадженні в Україні інвестиційних проєк- тів МБРР, спрямованих на розвиток фінансового сектору. Після вико- нання Україною попередніх заходів у червні 2020 року Рада дирек- торів Світового банку ухвалила для України проєкт МБРР «Позика на політику розвитку у сфері економічного відновлення» обсягом 700 млн дол. США. Кошти за позикою надійшли у 2021 році двома траншами і були спрямовані на фінансування загального фонду Дер- жавного бюджету України. Також у зв’язку зі збройним вторгненням російської федерації в Україну Світовий банк у березні 2022 року затвердив додатковий пакет підтримки для України в розмірі понад 700 мільйонів доларів США.

3.3.4. Міжнародний валютний фонд (МВФ)

Міжнародний валютний фонд (МВФ) – це міжнародний фінансо- вий інститут, створений для надання кредитної допомоги країнам, які опинилися у скрутному становищі. МВФ є важливою складовою сві- тової фінансової системи. Кожна країна-член робить грошові внески до Фонду, тим самим набуваючи право позичати гроші в разі виник- нення фінансових проблем. Членами МВФ є 190 країн.
Штаб-квартира Фонду знаходиться у столиці США Вашингтоні. Функції МВФ: підтримання загальної системи розрахунків; спо-
стереження за станом міжнародної валютної системи; сприяння ста-
більності обмінних курсів валют; надання короткострокових і серед- ньострокових кредитів; надання консультацій.
Механізми надання фінансової підтримки членам МВФ:
1. Звичайні механізми: надання траншей (кредити у вигляді до- лей, що складають 25% квоти даної країни); механізм розширеного фінансування (кредитування протягом 3 років з метою подолання труднощів із платіжним балансом).
2. Спеціальні механізми: кредитування в разі непередбачених об- ставин (наприклад, зростання цін на імпортоване зерно); фінансуван- ня буферних запасів (кредит на поповнення запасів сировини).
3. Звичайна допомога (у формі закупівлі товарів з тим, щоб вирі- шити проблеми платіжного балансу).
Внесок кожної країни в капітал Фонду здійснюється на 25% в іно- земній твердій валюті (раніше – золотом), а решта – в національній валюті. Розміри квот установлюються на основі питомої ваги країни в світовій економіці. При цьому враховується розмір ВВП країни; се- редньомісячні резерви; середньорічні поточні платежі.
Квоти періодично переглядаються, як правило, кожні п’ять років у зв’язку з тим, що змінюється місце країни в світовій економіці. Фонд також використовує запозичені кошти. За узгодженням із «Групою десяти» (G10) МВФ користується кредитом країн G10 в межах ліміту до 17 млрд дол. Крім того, Фонд одержує позики у центральних банків і казначейств Саудівської Аравії і деяких інших держав. Загальна величина запозичених коштів не повинна переви- щувати 60% загального обсягу квот.
Кредитно-фінансова діяльність МВФ здійснюється в двох моди- фікаціях:
– угода, або трансакція (transaction), яка полягає в наданні краї- нам коштів із власних ресурсів Фонду;
– операція (operation), яка полягає в наданні посередницьких фінансових і технічних послуг за рахунок запозичених коштів.
Кредитні операції здійснюються тільки з центральними банками і стабілізаційними фондами.
Критика дій МВФ. Фонд критикують за недостатню ефективність рекомендацій щодо виходу з кризових ситуацій, а також за те, що МВФ надає займи за умови виконання низки вимог, які можуть завда- вати утиску малозабезпеченим верствам населення.
Ключовими є такі вимоги:
– свобода переміщення капіталів, приватизація (в тому числі державних монополій – залізничний транспорт і комунальні послуги);
– мінімізація або навіть ліквідація соціальних програм – на осві- ту, охорону здоров’я, забезпечення житла, громадський транспорт тощо;
– відмова від захисту довкілля;
– скорочення соціальних виплат, обмеження прав робітників; посилення податкового тиску на малий бізнес;
– девальвація валюти;
– лібералізація торгівлі або підняття обмежень на імпорт та експорт;
– зняття контролю за цінами та ліквідація державних субсидій. Цю критику важко назвати необґрунтованою. Так, щонаймен-
ше неоднозначними є економічні рішення, які МВФ запропонував
Мексиці та Руанді у 1980-х роках в обмін на фінансову допомогу. Фонд – це лише фінансова структура, яка дбає, в першу чергу, про власні інтереси. Значення МВФ полягає в тому, що він у короткий тер- мін готовий надати позику тому, хто знаходиться у скрутному стано- вищі. Країни зі слабкою або корумпованою економікою зазвичай не спроможні ефективно скористатися означеною допомогою, що в по- дальшому може призвести до економічної залежності такої країни.
Україна стала членом МВФ у 1992 році відповідно до Закону України від 3 червня 1992 р. № 2402-XII «Про вступ України до Між- народного валютного фонду, Міжнародного банку реконструкції та розвитку, Міжнародної фінансової корпорації, Міжнародної асоціації розвитку та Багатостороннього агентства по гарантіях інвестицій».
Основні напрями співпраці України та Національного банку з МВФ – співпраця за програмами підтримки платіжного балансу (stand-by та механізм розширеного фінансування), щорічні консультації в межах статті IV Статей Угоди Міжнародного валютного фонду, технічна до- помога, а також реалізація іншої діяльності в межах членства.

3.3.5. Інші міжнародні економічні організації

Однією з основних міжнародних економічних організацій є Організація економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), Кон- венція про створення якої була підписана в 1960 р. і набула чинності в 1961 р. Вона стала спадкоємницею створеної в 1948 р. Організа- ції європейського економічного співтовариства (ОЄЕС), до складу якої входили 18 європейських держав. ОЄЕС було створено з метою оптимального використання допомоги США за планом Маршалла і координації відбудови Європи після Другої світової війни.
ОЕСР служить форумом для вироблення нових ідей та дискусії на основі наукових досліджень та аналізу соціально-економічної по- літики з метою сприяння національним урядам у розробці спільної політики, що сприяє укладенню формальних угод між країнами-чле- нами ОЕСР або що проводиться як у внутрішніх справах, так і на ін- ших міжнародних форумах. На відміну від Світового банку та Між- народного валютного фонду ОЕСР не займається розподілом коштів.
Діяльність ОЕСР є високоефективним процесом, який почина- ється зі збору даних і включає як етап аналізу, так і етап колектив- ного обговорення тих чи інших напрямів політики та закінчується прийняттям рішення та його реалізацією. Спільне вивчення питання національними урядами різних країн, багатосторонній моніторинг та рекомендації фахівців щодо необхідності реформування політи- ки лежать в основі ефективної діяльності ОЕСР у таких галузях, як, наприклад, Конвенція про боротьбу з корупцією при здійсненні між- народних угод ОЕСР; аналіз впливу революції в галузі інформаційної технології на розвиток економіки; допомагає національним урядам у розробці економічної політики, дослідженні причин зростання без- робіття та визначення заходів забезпечення зайнятості населення.
Останнім часом ОЕСР зосереджує свою діяльність не лише на 30 країнах-членах Організації, але й ділиться аналітичними знаннями та накопиченим досвідом з більш ніж 70 країнами, що розвиваються, та державами, зайнятими побудовою ринкової економіки.
Глобалізація сприяла розширенню сфери діяльності ОЕСР, яка тепер займається не лише вивченням становища у всіх політичних сферах у кожній країні-члені Організації, а також проводить аналіз взаємодії між різними секторами, між країнами ОЕСР та країнами, що не входять до ОЕСР. Це знаходить своє відображення у розгляді таких питань, як сталий розвиток та соціально-економічні проблеми, що виходять за межі національних кордонів, а це, у свою чергу, спри- яє глибшому розумінню цих проблем та пошуку більш ефективних способів їхнього спільного рішення.
~ Організація країн – експортерів нафти (ОПЕК).
Була створена в 1960 р. на конференції в Багдаді. Її статут, затвер- джений у 1961 р., згодом неодноразово переглядався. Згідно зі стат- тею 7 Статуту, повноправними членами цієї міжнародної економічної організації можуть бути тільки члени-засновники та країни, чиї за- явки на членство були схвалені Конференцією. Будь-яка інша країна, що експортує нафту в значних обсягах і має інтереси, які в основно- му збігаються з інтересами країн-членів, може стати повноправним членом ОПЕК за умови, що її прийняття буде схвалено більшістю в 3/4 голосів, включаючи голоси всіх країн-засновників.
Статус асоційованого члена не може бути наданий жодній країні, яка не має інтересів і цілей, схожих у своїй основі з інтересами кра- їн-членів цієї організації.
Країни, включені до списку об’єднання, контролюють до 2/3 усіх родовищ нафти, що дозволяє диктувати умови решти учасників ринку. З видобутку на них випадає до 35% обсягу – майже половина світового експорту нафтопродуктів.
Окрім контрольних функцій, члени ОПЕК займаються таким:
– Розробка єдиної політичної стратегії з розробки нафтових родовищ.
– Підтримка передбачуваної вартості нафтопродуктів.
– Максимальна стабільність перевезень нафти до замовників.
Ключовим моментом є отримання прибутку від вкладень у нафтову промисловість. Двічі на рік керівні особи з лінії енергетики країн-учас- ників зустрічаються для аналізу всіх подій, що відбулися на світовому ринку, і формують прогноз на майбутнє. До складу ОПЕК увійшли на- самперед країни, економіка яких залежить від видобутку нафти. Си- ровинна база багатьох держав останнім часом суттєво витрачена, що змушує штучно регулювати обсяги експорту, аби у майбутньому не опинитися без джерела поповнення державного бюджету.
Критика ОПЕК. Організація ОПЕК об’єднує країни лише за озна- кою наявності експорту нафти, але в багатьох із них періодично вини- кають внутрішні проблеми, що заважають виконанню вимог за тими ж квотами. Якщо Саудівська Аравія і всі сусідні країни мають високий рівень життя населення, малу заселеність території, величезні запаси нафти з невисокою собівартістю видобутку, то Нігерія чи Венесуела постійно мають проблеми з перенаселенням і бідністю.
Вплив ОПЕК на світовому ринку можна оцінити як дуже ефектив- ну політичну та економічну зброю. Контроль цін вигідний лише за наявності єдиної думки всередині організації, останнім часом цього бракує. Це впливає на могутність об’єднання – при охопленні щонай- менше третини всього обсягу видобуток нафти негативно відбива- ється на стабільності цін на сировину.
Протягом майже п’ятдесяти років ОПЕК вдавалося зберігати єдність між її членами, але останнім часом з’явилася недовіра, яка руйнує картель. При швидкому розвитку видобування дешевої слан- цевої нафти у США та падінні попиту в Азії на нафтовому ринку спо- стерігається невизначеність. З’являються сигнали про наближення ще більших проблем. Скорочення енергетичного ринку призводить до невдоволення учасників ОПЕК, які щоразу отримують квоти, що зменшуються.

3.1.4. Міжнародні інтеграційні об’єднання

Інтеграційні об’єднання – господарські угруповання, створені на основі глибоких та стійких зв’язків між компаніями країн-учасниць для регулювання інтеграційних процесів.
Міжнародна економічна інтеграція (МЕІ) – процес зрощення близьких за рівнем розвитку економік в єдиний господарський комп- лекс на основі глибоких і стійких зв’язків.
Світова економіка є системою, яку можна представити як упоряд- ковану сукупність різних елементів, що перебувають у взаємозв’яз- ку, взаємозалежності та взаємодії один з одним і утворюють цілісну єдність. Світова економіка – це глобальна система, що самовідтво- рюється на рівні продуктивних сил, економічних відносин і певних аспектів правових і політичних відносин. Розвиток світової економіки являє собою об’єктивну закономірність, глибинним джерелом якої є її власні (внутрішні) протиріччя.
Згідно із принципом об’єктивності господарські зв’язки, в які всту- пають між собою економічні суб’єкти (виробники та споживачі) різ- них країн, формуються переважно під впливом зовнішніх чинників. Дійсно, аби між економічними суб’єктами (виробниками та спожива- чами) різних країн встановилися стійкі відносини, повинні скластися об’єктивні і сприятливі для цього умови.
З одного боку, такі умови, які змушують економічних суб’єктів різних країн безпосередньо чи опосередковано регулярно вступати у певні економічні відносини між собою, з іншого – наявність достат- ніх коштів, ресурсів, механізмів, які б забезпечували стале здійснення взаємодії економічних суб’єктів різних країн.
Динамічною системою називається будь-який об’єкт або процес, для якого однозначно визначено поняття стану як сукупності деяких характеристик у даний момент часу, і заданий закон, що описує про- цес зміни початкового стану в часі. Цей закон називається законом еволюції системи, на його основі можливо прогнозувати подальший розвиток системи.
Світова економіка – динамічна система, адже можна визначи- ти її стан (економічні показники), і цей стан змінюється в часі, що пов’язано, як було сказано, із самою сутністю світової економіки як системи. Розвиток світової економіки є нелінійним процесом, цей факт під-
тверджує теорія циклів економічного розвитку, а також така влас- тивість світової економіки, як, наприклад, наявність зворотних по- зитивних зв’язків, одним з результатів яких є цикли економічного розвитку; зворотні зв’язки виявляються також у ефекті мультиплі- катора, обґрунтованого ще Дж. М. Кейнсом (1883–1946) – англій- ським економістом. У своїй книзі «Загальна теорія зайнятості, від- сотків і грошей» він запропонував спосіб уникати фінансових криз і безробіття шляхом корекції урядового контролю за кредитами і валютою.
При дослідженні розвитку об’єктів такого роду використовують- ся моделі нелінійних динамічних систем. Нелінійні динамічні системи мають деякі важливі властивості.
По-перше, це системи зі зворотним зв’язком. Те, що відбуваєть- ся в сьогоденні, частково залежить від минулого. Цикл із зворотним зв’язком у найпростішому випадку можна уявити як сукупність двох змінних і двох зв’язків. Початкова змінна спочатку впливає на значен- ня залежної (прямий зв’язок), а та, своєю чергою, впливає на значення вихідної (зворотний зв’язок).
По-друге, ці системи мають властивість самоподібності, тобто є фракталами. Властивість самоподібності (закон подоби частини і цілого), яка проявляється в тому, що малий фрагмент структури та- кого об’єкта подібний до іншого, більшого фрагмента, є однією з най- відоміших системних закономірностей. Фрактал – це структура, кож- на частина якої тотожна самій структурі при нескінченній кількості поділів.
Саме на прикладі глобалізації та регіоналізації можна спостеріга- ти явище фрактальності світової економічної системи. Лібералізація міжнародної економічної діяльності відбувається як у глобальних, так і в регіональних межах.
До кінця XX ст. практично всі цивілізовані країни (до таких при- йнято відносити незалежні держави, визнані Організацією Об’єдна- них Націй), яких налічується близько двохсот, стали членами різних міжнародних економічних організацій. Так, до 2000 р. членами Між- народного валютного фонду були 183 країни, 180 держав стали чле- нами Світового банку, понад 130 країн входять до Світової організації торгівлі, понад сотні країн – члени Світової організації праці. Крім названих економічних організацій, що представляють всес- вітнє господарство, в сучасному світі практично у всіх частинах зем- ної кулі діє безліч міждержавних економічних установ, що представ- ляють широкий спектр форм локальної міжнародної економічної інтеграції.
Починаючи з 1990 року кількість регіональних інтеграційних угод зросла з 50 до 230, ще близько 60 регіональних угод знаходяться на різних стадіях переговорного процесу. У середньому кожна країна входить у шість регіональних угод, хоча ці угоди дуже відрізняються залежно від регіону та рівня розвитку країн.
Глобальні процеси поступово створили наприкінці ХХ століття загальнопланетарний зворотний зв’язок, що дозволив констатувати виникнення нової економічної системи – мегаекономіки (тобто світо- вої економіки як цілісної системи, а не набору окремих компонентів).
Саме таке визначення світової економіки дозволяє зрозуміти і пояснити взаємозв’язок глобалізації та регіоналізації. Саме магі- стральна тенденція глобалізації змушує країни об’єднуватися, щоб бути здатними протистояти викликам глобалізації. Розвиток про- цесів глобалізації веде до посилення конкуренції між країнами, що призводить до регіоналізації, яка дозволяє в певному географічному просторі ефективніше організувати виробництво в умовах глобаліза- ції, що, у свою чергу, призводить до ще більшого наростання конку- ренції в глобальному масштабі, поки, можливо, не залишиться певна кількість регіональних блоків і система досягне точки переходу (бі- фуркації), після чого можлива реалізація різних варіантів подальшого розвитку.
Таким чином, формується цикл позитивного зворотного зв’язку глобалізації та регіоналізації, який призводить до їхнього взаємного посилення.
Інтеграційне об’єднання формується як фрактальна система, тобто вона сама складається з підсистем – національних економік – і входить у більшу систему – мегаекономіку.
Формування міжнародних інтеграційних об’єднань проходить ряд етапів (хоча, можливо, і не в лінійній послідовності):
1. Торгова угода – надання сприятливішого режиму один одно- му, преференційні угоди.

2. Зона вільної торгівлі (ЗВТ)

– зниження або скасування митних
тарифів та кількісних обмежень усередині об’єднання при збережен- ні їх з третіми країнами, крім продуктів сільського господарства. При цьому періодично відбуваються зустрічі і обговорення поточних про- блем керівниками відповідних відомств. Як результат, лібералізація зовнішньої торгівлі та стабілізація торгової політики країн-учасниць, фіксація їхнього обов’язку дотримуватися принципу взаємного мора- торію на обмеження зовнішньої торгівлі при можливості розширення захисних заходів в особливих випадках на обумовлений термін.
3. Митний союз (МС) – більш досконала, ніж ЗВТ, інтеграційна структура – узгоджене скасування групи національних митних тари- фів та запровадження загального митного тарифу та єдиної систе- ми нетарифного регулювання для третіх країн. Вимагає створення розвиненої системи міждержавних органів, координує проведення узгодженої зовнішньоекономічної політики. Постійно діючий між- державний секретаріат. МС створює більш сприятливі умови для іноземних інвестицій. Якщо зовнішній тариф стає вищим за єдиний тариф – вводиться у дію обмеження залежності від імпорту за до- помогою розробки природних ресурсів, нових матеріалів, технологій, наукомістких виробів. Якщо зовнішній тариф стає нижчим за єдиний тариф – орієнтація на ринки третіх країн для посилення конкуренції між внутрішніми і зовнішніми виробниками.
Іноді МС доповнюється Платіжним союзом, що передбачає вза- ємну конвертованість валют і функціонування єдиної розрахункової грошової системи.
4. Загальний ринок (ЗР) – підписання договору про «чотири сво- боди» перетину кордонів: свобода руху товарів, послуг, факторів виробництва – капіталу та людей. Проводиться гармонізація про- мислових стандартів, правових норм, координація зовнішньоеконо- мічної політики, розробка заходів щодо запобігання порушень норм, регулюючих конкуренцію.
5. Економічний та валютний союз – найскладніша форма МЕІ з високорозвиненими, міцними, довготривалими зв’язками – коорди- нація макроекономічної політики, уніфікація законодавства у валют- ній, бюджетній та грошовій сферах, запровадження єдиної валюти. Договори про ЗВТ, МС та ЗР доповнюються угодами про проведен- ня загальної економічної та валютної політики. В основі валютної інтеграції лежить оздоровлення національних фінансових систем та створення стабільних валютних відносин. На цьому етапі можливий перехід частини державних функцій та суверенітету до наддержав- них органів і інститутів.
6. Політичний союз – передача основної частини функції держа- ви щодо третіх країн наддержавним органам. Розвиток співробітни- цтва в галузі правосуддя та внутрішніх справ, культури, освіти, захи- сту прав та інтересів усіх громадян, створення союзної держави.
Регіональні інтеграційні об’єднання матимуть позитивний ефект, якщо вони стимулюють імпорт із країн – технологічних лідерів. Якщо ж угода веде до відхилення торгівлі зі країною, що є джерелом більш якісного технологічного імпорту товарів, вона може мати негативний вплив на продуктивність країни-учасниці.
Причини розвитку МЕІ:
√ Інтернаціоналізація.
√ Посилення міжнародної спеціалізації та кооперації виробни- цтва (у рамках ТНК: розширення ринків збуту => пожвавлення міжна- родної торгівлі => імпульс реорганізації виробництва => пожвавлен- ня економіки => стимул для зростання інвестицій = зріст прибутку).
√ Зрощування капіталів.
√ Наявність центрів суперництва на світовому ринку.
√ Валютна нестабільність.
√ Культурні й історичні близькі рівні розвитку.
Позитивні результати інтеграції:
– покращення умов торгівлі;
– скорочення адміністративних витрат на утримання митних органів;
– економія від масштабу;
– зріст переваг вузької спеціалізації експорту за рахунок ефекту масштабу;
– збільшення попиту в межах регіону;
– посилення конкуренції й якості товарів;
– зріст ступеня цінової конкурентоспроможності за рахунок усунення тарифних і нетарифних бар’єрів;

– стабільність цін;
– стимулювання НДДКР;

СВІТОВА ЕКОНОМІКА ЯК ЦІЛІСНА СИСТЕМА

– надходження іноземних інвестицій;
– підвищення добробуту;
– захист економічно більше слабких країн-членів за допомо- гою нейтралізації кон’юнктурного ризику.
Прикладом позитивного результату МЕІ може слугувати Північ- ноамериканська зона вільної торгівлі (НАФТА).
Створено її на основі Угоди, яка набула чинності 1 січня 1994 р., між Канадою, США і Мексикою (підписана в 1992 р.). Цьому переду- вала підписана в 1988 р. канадсько-американська угода про вільну торгівлю (набула чинності 31 січня 1989 р.) та чинна з 1965 р. угода між США і Канадою про торгівлю продукцією автомобільної промис- ловості.
Ця угода була укладена з метою:
а) скасування всіх митних тарифів на 10 років та суттєвого зни- ження всіх інших тарифів у торгівлі товарами та послугами між обома країнами;
б) сприяння чесній конкуренції;
в) лібералізації торгівлі сільськогосподарською продукцією, ав- томобілями, енергоресурсами, а також лібералізації фінансових по- слуг, державних замовлень та інших галузей;
г) лібералізації умов інвестування;
ґ) запровадження ефективних адміністративних процедур та вирішення дискусійних проблем;
д) закладення основ для подальшої двосторонньої та багато- сторонньої співпраці.
Щоправда, цієї єдності було досягнуто лише у межах Договору про НАФТА. Щодо зовнішньої політики, то зовнішні тарифи кожна з країн встановлювала самостійно.
Рушійною силою створення НАФТА була Мексика. У лютому 1990 ро- ку мексиканський президент К. С. де Гортарі висловив намір укласти з США угоду про вільну торгівлю. Його план було схвалено прези- дентом США Дж. Бушем. Стабілізація мексиканського економічного

процесу перебудови мала для північного сусіда більш політичне, ніж економічне значення: успіх економічних реформ забезпечив би висо- кий рівень життєвого стандарту в Мексиці і таким чином наблизив би його до американського, завдяки чому припинилася б нелегальна міграція мексиканців, головною причиною якої були низькі життєві стандарти.
НАФТА стала унікальною організацією хоча б тому, що вперше у світовій історії дві промислово розвинені країни ухвалили рішення об’єднати свої економіки з економікою країни, що розвивається.
За перші 10 років свого існування НАФТА було розроблено чітку організаційну структуру для ефективного втілення положень Північ- ноамериканської угоди про вільну торгівлю. Більш того, основні тен- денції, що призвели до укладання угоди, втілилися не лише у сфері вільної торгівлі: можна стверджувати про поширення основних прин- ципів НАФТА на інші сфери економічного, політичного та суспільного життя у Північноамериканському регіоні. Більш того, співпраця кра- їн-членів НАФТА не обмежена суто економічними питаннями зни- ження тарифів та лібералізації ринків. Значних успіхів було досягнуто в таких галузях, як охорона навколишнього середовища та праці.
М. Шиф і Я. Ванг9 дійшли висновку, що торгівля Мексики з парт- нерами по НАФТА мала значні позитивні ефекти для продуктивності мексиканських факторів виробництва, тоді як торгівля з іншими роз- виненими країнами не мала такого ефекту. Вони припустили, що це сталося тому, що Мексика отримала вигоду не тільки від самих то- варів із НАФТА, але і від тісніших контактів і більшого обміну інфор- мацією. Особливо важливими в цьому відношенні були мексиканські фірми, які працюють за контрактами типу субпідряду, оскільки вони більшою мірою інтегровані у виробничий ланцюжок НАФТА. Дослід- ники зробили висновок, що участь у НАФТА призвела до зростання продуктивності мексиканських факторів виробництва на 5,5-7,5%.
Таким чином, технологічна дифузія та позитивні ефекти збільшен- ня продуктивності залежать від тісних контактів та досвіду відносин, що ймовірніше для близьких сусідів. За більш глибокої інтеграції дедалі більше зміцнюється зв’язок між країнами, вони дедалі більше

9. M. Schiff; Y. Wang. Regional Integration and Technology Diffusion: The Case of the North America Free Trade Agreement. Policy Research Working Papers, 25 JUN 2013 стають єдиним цілим, і дедалі більше виявляються емерджентні вла- стивості об’єднання. Отже, перехід до глибших стадій інтеграції доз- воляє не просто налагоджувати тісніші зв’язки між національними компаніями і зарубіжними, а дозволяє останнім прийти на національ- ний ринок і здійснювати виробництво високотехнологічної продукції.
Регіональна інтеграція призводить до виникнення циклів зво- ротних позитивних зв’язків. У результаті формування регіонального об’єднання відбувається взаємопосилення економік країн, техноло- гічної та управлінської дифузії, збільшення доходів, що, у свою чергу, знову призводить до зростання торгівлі.
Спочатку інтеграція призводить до реалокації внутрішніх ресур- сів країн відповідно до порівняльних переваг, потім змінюються самі порівняльні переваги, і знову відбувається реалокація ресурсів і так далі, поки не буде досягнуто оптимальної структури виробництва, що визначає економічну перевагу всього регіону, а не окремої краї- ни. Таким чином відбувається зміна сукупної конкурентоспроможно- сті країн, що входять до об’єднання, за рахунок його емерджентної властивості. Створення економічного і валютного союзу й об’єднання грошових ринків посилює ефекти попередніх стадій інтеграції, а саме сприяє більш ефективному функціонуванню товарних і факторних ринків, географічному розподілу економічної активності, зниженню трансакційних ризиків і витрат, проведенню «м’якої» і більш «глибо- кої» інтеграції.
Наслідки формування регіонального об’єднання можуть виявля- тися в короткостроковому, середньо- та довгостроковому періодах, до яких відносять відповідно статичні та динамічні ефекти інтегра- ційного об’єднання.
Статичні ефекти очевидні вже у перші роки співпраці: вони пе- редбачають налагодження торговельних зв’язків, зміну умов торгівлі, зниження адміністративних витрат, посилення переговорних позицій.
Динамічні ефекти поступово накопичують зміни в економіці кра- їн-учасниць, до них відносять ефекти конкуренції, масштабування економіки, інвестицій.
Без конкуренції ефект масштабу може призводити не до збіль- шення продуктивності, а лише до збільшення монопольного прибут- ку у разі функціонування єдиної компанії на новому великому ринку або до прямої втрати прибутку, внаслідок встановлення державних обмежень. Загалом формування регіонального об’єднання як систе- ми і відповідно отримання синергетичного ефекту можливе тільки при зміцненні зв’язків між економіками країн-учасниць, тобто при знятті обмежень на доступ до факторів виробництва, суб’єктів госпо- дарювання та їхньої продукції на ринки один одного.
Конкуренція ринку асоціюється з демократичною формою прав- ління країн, ймовірно, це і призвело до ефективної інтеграції лише демократичних країн.
Фактори зростаючого розповсюдження регіональних інтегра- ційних процесів визначаються складним переплетінням мотивацій економічного, політичного, правового, ідеологічного, культурного і соціально-психологічного характеру, що визначає значний рівень специфічності та неповторності в розвитку кожного окремо взятого регіонального процесу.
Цю особливість необхідно враховувати при спробах зіставлення загальних закономірностей розвитку інтеграційних процесів загалом. Регіональні інтеграційні процеси стали найбільш впливовим чинни- ком розвитку світогосподарської динаміки та об’єктивним процесом встановлення стійких економічних зв’язків і поділу праці національ- них господарств як близьких за рівнем економічного розвитку, так і тих, що мають суттєві відмінності у своєму розвитку. У найбільш розвинутому стані інтеграційні процеси виходять за межі компетен- ції урядів, механізм яких має свою специфіку, що визначає наявність принципово різних моделей регіональної інтеграції та напрямів інте- граційної політики.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

І. ПИТАННЯ ДО РОЗДІЛУ

1. Надайте оцінку релевантності теорії ТНК до сучасної практики міжнародного бізнесу.
2. Охарактеризуйте сутність і основні риси транснаціоналізації.
3. Розкрийте основні положення теорії монополістичної конкурен- ції та її модифікацій.
4. Розкрийте основні положення теорії інтерналізації. Що собою яв- ляє горизонтальна та вертикальна інтеграція?
5. У чому сутність та значення еклектичної парадигми Дж. Даннін- га?
6. Модель конкурентних переваг країн М. Портера.
7. Охарактеризуйте макроекономічні підходи до аналізу ТНК.
8. Які фактори зумовлюють посилення ролі ТНК у сучасних умовах?
9. Охарактеризуйте найбільші ТНК та економічний поділ світу між ними.
10. Надайте загальну характеристику експансії ТНК до різних регіо- нів (країн).
11. Яка ТНК у країнах, що розвиваються?
12. Охарактеризуйте масштаби, форми та напрями діяльності ТНК, які походять із країн, що розвиваються.
13. Які ви вбачаєте особливості в управлінні виробничою діяльністю в ТНК? Яка специфіка управління персоналом у ТНК?
14. Охарактеризуйте соціально-етичні аспекти діяльності ТНК у країнах, що розвиваються.
15. Надайте загальну характеристику впливу діяльності ТНК на еко- номіку країн базування.
16. Яким є вплив ТНК на розвиток людських ресурсів?
17. Надайте визначення поняттю «міжнародна організація».
18. Назвіть передумови створення НАФТА.
19. Опишіть мету діяльності АСЕАН.
20. Охарактеризуйте проблеми функціонування Африканського Союзу.
21. Проаналізуйте діяльність «Плану Коломбо».
22. Опишіть принципи діяльності АТЕС.
23. Проаналізуйте проблеми співробітництва України з міжнародни- ми регіональними об’єднаннями.

ІІ. ТВОРЧІ ЗАВДАННЯ
Дискусія

Використовуючи матеріали розділу, навчальну літературу, інтер- нет-ресурси, проведіть дискусію в ігровій формі на тему: «Соціаль- но-економічні наслідки діяльності ТНК: за і проти». У дискусії беруть участь «економісти», «письменники-антиглобалісти», «політики»,
«представники міжнародної організації (за вибором)».
Творчо-пошукові завдання.

1. Підготуйте мультимедійні презентації на предмет висвітлення передумов утворення, історії розвитку, мети, завдань, інституцій- ної структури, напрямків сучасної діяльності, особливостей спів- праці з Україною однієї із міжнародних регіональних організацій.
2. Підготуйте презентацію однієї з держав світу за результатами висвітлення інформації про неї на офіційному вебсайті СБ та МВФ.
3. На основі опрацювання офіційних вебсайтів міжнародних фі- нансових організацій проаналізуйте їхню кредитну політику на предмет використання останньої для посилення впливу окремих глобальних держав у регіонах. Надайте обґрунтовану відповідь, чи доцільно державам, що розвиваються або знаходяться у стадії трансформації економіки, широкомасштабно використовувати кредити СБ та МВФ? Які загрози кредитні потоки несуть для на- ціональної безпеки держав? Чи можуть вони призвести до втрати їхної державності, спровокувати регіональні конфлікти на соці- альній основі?
4. Підготуйте доповіді за темами:
– Історичний аналіз становлення промислових монополій у світо- вому бізнесі.
– Еволюція ТНК.
– Способи вибору міжнародних ринків збуту продукції та послуг ТНК.
– ТНК як фактор підвищення конкуренції на міжнародних ринках.
– Вплив ТНК на міжнародні відносини.
– Особливості функціонування ТНК на українському ринку.
– ТНК та їхній вплив на економіку країни.
– Загальна характеристика експансії ТНК до різних країн.
– Гуманітарна дяльність ТНК.
– Соціально-етичні аспекти діяльності ТНК у країнах, що розви- ваються.
– Переваги та недоліки функціонування ТНК на внутрішньому ринку України.
– Перешкоди ефективної інтеграції України у світогосподарську систему та системні ризики розвитку МЕІ.
– Особливості формування міжнародної економічної політики України.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Багатонаціональні підприємства та глобальна економіка: моно- граф. за ред. О. І. Рогача. К.: Видавництво «Центр учбової літера- тури», 2020, 368 с.
2. Гронтковська Г. Е., Ряба О. І., Венцурик А. М., Красновська О. І. Міжнародна економіка: навч. посіб. К.: Центр учбової літератури, 2017, 382 с.
3. Дахно І. І. Зовнішньоекономічна діяльність: навч. посіб. за ред. І. І. Дахна. Київ: Центр учбової літератури. 2018, 355 с.
4. Зеленко В. А., Гупало О. Г., Стасишин А. В. Економіка у Європей- ській Інтеграції: навч. посібник. Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 2019, 464 с.
5. Козак Ю. Г., Лук’яненко Д. Г., Макогон Ю. В. та ін. Міжнародна економіка: навчальний посібник. вид. 2-ге, перероб. та доп. К.: Центр навчальної літератури, 2014, 672 с.
6. Коломієць Г. М. Інтеграційна траєкторія національної господар- ської системи в глобальному суспільстві. Г. М. Коломієць, О. В. Ме- ленцова, І. І. Помінова : монографія. X.: 2016, 275 с.
7. Куцик П. О. Глобальна економіка: принципи становлення, функці- онування, регулювання: монографія Куцик П. О., Ковтун О. Г, Баш- нянин Г. І. Львів,: Вид-во ЛКА. 2015, 583 с.
8. Маркетинговий аналіз суб’єктів господарювання: практикум уклад.: Т. В. Князева, А. В. Шевченко; Нац. авіац. ун-т. К.: НАУ, 2019, 49 с.
9. Міжнародні економічні відносини: підруч. за ред. Ю. Г. Козак. К.: Центр навчальної літератури, 2019, 400 с.
10. Міжнародна економіка та міжнародні економічні відносини: навч. посібник. Т. В. Шталь та ін. Харків: Видавництво “Форт”. 2015, 364 с.

11. Міжнародна економіка: термінологічний словник. А. О. Старості- на, О. Л. Каніщенко, О. Ю. Кузьома та ін. За заг. ред. А. О. Старо- стіної. К.: “НВП “Інтерсервіс”, 2017, 250 с.
12. Міжнародні економічні відносини та зовнішньоекономічна діяль- ність. Навч. посібник. Т. О. Зінчук, О. Д. Ковальчук, Н. М. Куцмус та ін.; за ред. Зінчук Т. О. К.: Центр учбової літератури”. 2017, 512 с.
13. Міжнародні економічні відносини. Навч. посібник. Одеса., 2016, 352 с.
14. Міжнародні економічні відносини: підручник. За ред. А. П. Голіко- ва, О. А. Довгаль. X.: ХНУ імені В. Н. Каразіна, 2014, 602 с.
15. Світова економіка: підручник за ред. О. І. Шниркова, В. І. Мазу- ренка, О. І. Рогача. К.: ВПЦ «Київський університет», 2018, 616 с.
16. Патика Н. І., Мартинюк О. В., Кучеренко Д. Г. Міжнародні еко- номічні відносини: навч. посіб. К.: Центр навчальної літератури 2019, 560 с.
17. Cohn, T. H. & Hira, A. (2020). Multinational Corporations and Global Production. Global Political Economy: Theory and Practice (8th ed.). Routledge.
18. Offe, C., Ronge, V. (1982). Theses on the Theory of the State. Classes, Power, and Conflict. Classical and Contemporary debates. Eds. A. Giddens, and D. Held. London: Macmillan Press Ltd, 249-256.
19. Orts, E. (2019). The Legitimacy of Multinational Corporations. Progressive Corporate Law, 247-279.
20. Risse, T. (2002). Transnational actors and world politics. Handbook of international relations / W. Carlsnaes, T. Risse, B.A. Simmons. CA: SAGE Publications, 256-274.
21. Shever, E. (2022). Transnational and Multinational Corporations. In The International Encyclopedia of Anthropology, H. Callan (Ed.).
22. Orts, E. (2019). The Legitimacy of Multinational Corporations. Progressive Corporate Law .247-279.
23. Teichmann, F.M. & Sergi, B.S. (2018). How Multinational Corporations Become Trapped in Terrorism Financing. Compliance in Multinational Corporations, 69-103.
24. Іnternational Relations: A Very Short Introduction, Oxford University Press, 2020, 176 p.
25. Salvator D. International Economics, 13th Edition. Wiley, 2019, 720 p. 9.
26. Williamson J. The World Economy: A Textbook in International Economics. 480 p.

§4.1. Міжнародна торгівля товарами та послугами

Міжнародна торгівля: загальний огляд

Міжнародна торгівля – процес купівлі-продажу товарів і послуг між різними країнами є історично першою формою МЕВ.
Виникнення торгівлі пов’язане з суспільним поділом праці та роз- витком товарно-грошових відносин. В античну і середньовічну епохи переважала зовнішня торгівля, що здійснювалася купецтвом. Із утво- ренням світового ринку в період пізнього середньовіччя (XV–XVII ст.) розпочинається розвиток міжнародної торгівлі, торговельного капі- талу. У Новий час зростає економічне значення внутрішньої торгівлі, центрами її стають роздрібні магазини, ярмарки. У ХХ ст. на внутріш- ніх і зовнішніх ринках уже домінували торгові монополії, поширю- ються нові форми товарообмінних відносин – спеціалізована торгів- ля, споживчий кредит, інтернет-магазини.
Сучасна міжнародна торгівля товарами та послугами займає цен- тральне місце в системі МЕВ (2/3 їхнього сукупного об’єму), оскільки в її сферу включаються всі без винятку суб’єкти світового господар- ства: фізичні та юридичні особи, бізнес-структури, держави.
Міжнародні товаропотоки характеризуються постійним зростан- ням масштабів.
В обсяг експорту товарів, залежно від їхнього походження і при- значення, входить:
– Вивезення товарів, виготовлених (вироблених і переробле- них) у даній країні.
– Вивезення вітчизняних товарів, особливо сировини і напівфа- брикатів, для переробки за кордоном під митним контролем із на- ступним поверненням.

– Реекспорт – вивезення товарів, раніше завезених із-за кордо-
ну, включаючи товари, які продані на міжнародних аукціонах, товар- них біржах тощо.
– Тимчасове вивезення за кордон вітчизняних товарів (на ви- ставки, ярмарки тощо) із наступним їхім поверненням, а також виве- зення тимчасово завезених зарубіжних товарів (на аукціони, вистав- ки, ярмарки тощо).
– Постачання в межах ТНК, а також вивезення продукції в по- рядку прямих виробничих зв’язків.
В обсяг імпорту товарів входить:
– Ввезення з-за кордону товарів для реалізації на ринку.
– Реімпорт – зворотне ввезення з-за кордону вітчизняних това- рів, раніше вивезених туди.
– Імпорт товарів (сировини, напівфабрикатів, вузлів, деталей) для перероблення у певній країні й вивезення за кордон.
– Тимчасово завезені (на міжнародні виставки, аукціони, ярмар- ки) товари.
Міжнародна торгівля необхідна для розвитку будь-якої націо- нальної економіки і, в першу чергу, країн з відкритою економікою, які отримують додаткову вигоду від активної участі в світових торгових відносинах. Завдяки міжнародній торгівлі і послугам посилюється науково-технічна, виробнича, технологічна, фінансова взаємозалеж- ність країн.
Обсяг світової торгівлі визначається в натуральних і вартісних по- казниках. Вартісні показники переважно розраховуються у національ- ній валюті й переводяться у долари США для їхнього порівняння.
Країни з високим рівнем інфляції розраховують експорт та імпорт одразу в доларах США. Для вартісної оцінки експорту більшість кра- їн використовує базу цін ФОБ (FOB – Free on Board –«вільний на борту судна»), за якою продавець зобов’язаний доставити товар у порт від- вантаження і завантажити його на борт судна.
Для оцінки імпорту найчастіше використовується база цін СІФ (Clf1 – Cost, Insurance and Freight, «вартість, страхування і фрахт»); при цьому продавець за свій рахунок фрахтує судно, вантажить товар і страхує його від ризиків. За таких умов вартість світового експорту завжди менша від вартості світового імпорту на розмір витрат для перевезення і страхування вантажів.
Фізичний обсяг світової торгівлі оцінюється у вагових одиницях (тоннах, кілограмах, фунтах) або у специфічних одиницях вимірюван- ня (барелях, бушелях, мішках).
Зміна обсягів торгівлі характеризується динамікою зовнішньотор- говельного товарообігу. Зовнішньоторговельний товарообіг країни – це сума її експорту та імпорту.
Різниця між сукупним імпортом і експортом протягом певного періоду (року, кварталу тощо) становить сальдо торгового балансу. Воно є активним (позитивним), якщо експорт за вартістю перевищує імпорт, і пасивним (від’ємним), коли ситуація протилежна. Покрива- ють негативне сальдо торгового балансу золотом або конвертова- ною валютою.
Якщо вимірювання здійснюється у натуральних одиницях, ди- наміка зовнішньоторговельного товарообігу виражається в індексах фізичного обсягу експорту та імпорту. Ці індекси відображають тен- денції в зміні обсягів реальних мас товарів.
На вартісні показники впливають ціни. Тому вартість, наприклад, експорту може зменшитись, навіть якщо збільшуються фізичні обсяги проданих товарів, коли ціни на них знизились. І навпаки, збільшення вартісних показників зовнішньоторговельного товарообігу може ві- дображати не фізичне збільшення торгівлі, а зростання товарних цін.

Види, основні показники і методи здійснення міжнародної торгівлі

Міжнародна торгівля поділяється на два основні види: зовнішню і світову.
Зовнішня торгівля – це торгівля певної країни з іншими країнами, що передбачає здійснення експорту (закордонні поставки товарів та послуг з метою їхньої реалізації на зовнішньому ринку) та імпорту (ввезення в країну товарів та послуг для їхньої реалізації на внутрішньому ринку).
Рівень розвитку зовнішньої торгівлі визначається за допомогою таких показників:
– Зовнішньоторговельний обіг, або сума вартості експорту та імпорту. Цей показник вимірюється у грошовому вираженні та характеризує обсяг зовнішньої торгівлі окремих країн (лідери – Ки- тай, США), економічних угруповань, наприклад, Євросоюз за певний період.
– Зовнішньоторгове сальдо, або вартісна різниця між експор- том та імпортом. Сальдо може бути позитивним (активним) або нега- тивним (пасивним) залежно від того, чи перевищує експорт за своїм обсягом імпорт або навпаки. Міжнародні фінансові інститути, зокре- ма МВФ, рекомендують національним економікам прагнути активно- го зовнішньоторговельного сальдо.
– Експортна та імпортна квоти, або частка експорту та імпорту ВВП. Тенденцією останнього часу є зростання експортної квоти (інак- ше коефіцієнта відкритості економіки в 50% і більше) багатьох країн – Алжиру, Бельгії, Венесуели, Ізраїлю, Ірландії, Малайзії, ПАР.
– Зовнішньоторгова квота, або співвідношення суми об’ємів експорту й імпорту країни до її ВВП. Зазначений показник характери- зує обсяг зовнішнього товарообігу будь-якої країни з країною-парт- нером (індивідуальна квота) або з багатьма країнами (глобальна квота).
Світова торгівля є сукупним обсягом торгівлі всіх країн світу. Головним показником динаміки світової торгівлі є світовий товаро- обіг – сума вартості експорту та імпорту всіх держав (вартість усіх товарів, що перетинають державні кордони).
До показників світової торгівлі включені також темпи росту її об- сягів у порівнянні з попереднім роком, географічна та товарна струк- тура, умови торгівлі.
Характеризуючи способи здійснення міжнародної торгівлі, слід виділити її об’єкти: сировину, напівфабрикати, готову продукцію ши- рокого споживання та виробничого призначення, технології.
Все більш затребуваним об’єктом міжнародної торгівлі на сучас- ному етапі розвитку є різноманітні послуги: ділові, інформаційні, на- уково-технічні, будівельні, транспортні, туристичні, освітні, фінансові. Зростання світового експорту науко- і капіталомісткої продукції еко- номічно розвинених і ряду країн, що розвиваються, веде до інтенсив- ного міждержавного обміну як традиційними послугами – комерцій- ними, виробничими, так і новими – інжиніринг, консалтинг, космічні послуги, еккаутинг. Остання з перелічених послуг є бізнес-послугою зі збору, обробці та аналізу фінансової інформації, що дозволяє реально оцінити пла- тоспроможність зарубіжної фірми з метою встановлення з нею парт- нерських відносин.
Міжнародний торговий обмін здійснюється двома методами:
прямим і непрямим.
Прямий метод, що передбачає торговельну угоду безпосередньо між виробником (продавцем) і споживачем (покупцем), має низку пе- реваг: економія на комісійних для посередників, тривале перебування на ринку сприяє набуттю досвіду проведення комерційних операцій. Разом з тим безпосередній виробник не має у своєму розпорядженні весь обсяг інформації про волатильність світових цін, зміни ринкової кон’юнктури, тому виникає посередництво при реалізації світових товарообмінних відносин (непрямий метод).
Торгове посередництво в межах міжнародної торгівлі реалізу- ють:
– брокери або прості посередники, що відшукують виробників і споживачів, але самі при цьому не беруть участі в укладанні угод;
– дистриб’ютори – торгові фірми, що укладають договори ку- півлі-продажу окремо з продавцями і з покупцями;
– торгові агенти, що діють в інтересах і від імені експортера або імпортера на основі укладеного контракту, згідно з якими агенти на додаток до основних зобов’язань можуть, наприклад, здійснювати передпродажний сервіс продукції.
До особливих методів міжнародної торгівлі слід віднести товарні біржі, аукціони та торги.
На теперішний час темпи зростання світового товарообігу пере- вищують темпи зростання ВСП, що є наслідком збільшення ємності світових ринків.
Товарні біржі являють собою поширену форму міжнародної опто- вої торгівлі якісно однорідних продовольчих (продукція рослинни- цтва- і тваринництва) та сировинних (дорогоцінні метали, нафтопро- дукти, пиломатеріали) товарів. Найбільші товарно-сировинні біржі знаходяться в США (Нью-Йорк, Чикаго), в Західній Європі (Лондон, Париж), у Південно-Східній Азії (Токіо, Шанхай). Аукціони – метод міжнародної торгівлі товарів, що мають індиві-
дуальні властивості – хутро, худоба, чай. До особливостей аукціон- ної торгівлі слід віднести періодичність, публічний характер, цінову змагальність між покупцями. Найбільш відомі аукціони розташовані в Лондоні, Амстердамі, Калькутті.
Широке розповсюдження отримав і такий спосіб міжнародної торгівлі, як торги (тендери). На торги, організовані на конкурсній ос- нові, можуть виставлятися замовлення на поставку товарів народно- го споживання та засобів виробництва, розробку природних ресур- сів, спорудження об’єктів виробничої та соціальної інфраструктури. Упорядниками різноманітних за видами торгів (відкриті, закриті, по- одинокі) найчастіше є урядові структури, муніципалітети, юридичні особи різних країн. Проведення торгів – загальносвітова практика залучення іноземних суб’єктів господарювання до реалізації інвести- ційних проєктів.
Розглядаючи структуру міжнародної торгівлі, що являє собою співвідношення в ній товарних груп і послуг, звернемо увагу на такі сучасні тенденції:
– зростання в товарній структурі світового експорту питомої ваги готових виробів, наукомісткої продукції, що обумовлено дина- мічним зростанням обробної промисловості і, в першу чергу, маши- нобудування. Значно нижче у світовому товарообміні питома вага продукції видобувних галузей. Співвідношення їхніх часток – 80% до 20%;
– все більше затребувані на світовому ринку металургійна про- дукція – сталь, прокат, а також вироби хімічної промисловості;
– знижуються обсяги вугілля, що поставляється на світовий ри- нок, зате зростає споживання природного газу;
– збільшення частки текстилю та одягу у світовому експорті. 60% постачання одягу на світовий ринок забезпечують країни, що розвиваються, з них левова частка припадає на експорт із Китаю;
– випереджальне зростання міжнародного експорту послуг у порівнянні з міжнародним товарним експортом. З експорту послуг лідирують США, Велика Британія, ФРН, по імпорту – США, Китай, ФРН. Велике значення у міжнародній торгівлі відводиться послугам туризму та транспорту (до 50% її вартісного обсягу).

Роль держави в регулюванні зовнішньоторговельної діяльності

Слід усвідомити, що найбільш оптимальним зовнішньоекономіч- ним курсом для держави є такий, який буде спрямований на забез- печення комфортних умов для ведення бізнесу у сфері зовнішньої торгівлі, а значить, і для сталого розвитку національної економіки в цілому. Практична реалізація зовнішньоторговельної політики дер- жав відрізняється різноманіттям і передбачає поєднання двох взаємо- пов’язаних напрямів – вільної торгівлі (лібералізації) і протекціонізму.
Політика лібералізації націлена на усунення перешкод, що стри- мують розвиток зовнішньої торгівлі, заохочення експорту, укладання партнерських угод.
Протекціонізм – це регулювання імпорту з метою захисту вітчиз- няних виробників від іноземної конкуренції.
Співвідношення цих напрямів може змінюватися в залежності від факторів, що впливають на них, серед яких не останнє місце займає геополітика.
Інституційними заходами здійснення зовнішньої торгівлі будь- якої країни, спрямованими на розвиток і зміцнення торгових відносин з іншими країнами, є тарифне та нетарифне регулювання.
Інструментами тарифного регулювання виступають митні тарифи або мита, що сплачуються при перетині товаром митного кордону держави.
Мита класифікуються:
– за об’єктом оподаткування – на імпортні, експортні та тран- зитні;
– за способом стягування – на адвалорні (у відсотках) та специ- фічні (тверда ставка);
– за функціональним призначенням – на підвищені (дискримі- наційні) та знижені (преференційні).
Нетарифне регулювання зовнішньої торгівлі включає в себе за- ходи прямого і непрямого контролю. Це квотування, ліцензування, заходи контролю над цінами, митні формальності. У сучасних умо- вах зростає економічне значення заходів непрямого контролю зов- нішньоторговельної діяльності країн. У їхньому числі встановлен- ня технічних бар’єрів на шляху проникнення на внутрішній ринок продукції, небезпечної для життя та здоров’я людей. Багато країн у законодавчому порядку зобов’язують імпортерів інформувати спо- живачів в інструкціях, при маркуванні ймовірних ризиків, пов’язаних із споживанням товару. Подібні технічні вимоги вироблені з метою захисту споживачів від можливих загроз при використанні ними за- рубіжної продукції.
Відповідно до вимог регламентуються споживчі властивості складної продукції – побутова електроніка, автотранспортні засоби, а також продовольчих товарів.
Застосовуються також паратарифні методи, або внутрішні по- датки (ПДВ, акцизи, платежі), з метою регулювання цін імпортних товарів на внутрішньому ринку країни та стимулювання конкурен- тоспроможності вітчизняних товарів. Різновидом подібних методів є спеціальні цільові платежі, що спрямовуються на проведення при- родоохоронних заходів: податок на захист рослин (Швеція), збір на боротьбу зі сміттям (Італія, Фінляндія).
Ще одним заходом виступають державні закупівлі переважно місцевої продукції і витіснення іноземної. Ряд країн, що розвивають- ся, реалізують такий підхід при здійсненні курсу на імпортозаміщен- ня (скорочення або повна відмова від імпортованих у країну товарів у зв’язку з їхнім виробництвом на місці).

Міжнародне регулювання світової торгівлі

Крім державного регулювання зовнішньоторговельної діяльності існує міждержавне регулювання світової торгівлі, здійснюване між- народними організаціями, радами, інтеграційними об’єднаннями. Означені установи координують зусилля з метою усунення проти- річ у зовнішньоторговельних відносинах між розвиненими країна- ми й країнами, що розвиваються; вони також здійснюють діяльність із узгодження статей товарних угод з нормами міжнародного еконо- мічного права.
Найбільшою організацією, що регулює міжнародну торгівлю, є Світова організація торгівлі (СОТ). Її попередник до 1995 р. – Ге- неральна угода з тарифів і торгівлі (ГАТТ) – заклав основи пра- вового механізму регулювання світової торгівлі: відсутність дискримінації в торгових відносинах, розвиток міжнародної тор- гівлі на основі справедливої конкуренції. Одним із досягнень у діяльності ГАТТ стало багаторазове зниження середнього мита країн-учасниць.
Зазначені принципи лібералізму отримують подальший розвиток у діяльності СОТ, що об’єднує на 2023 р. 164 країни (Україна вступила до цієї організації в 2008 р.).
СОТ має чітко налагоджену структуру управління – Міністерсь- ка конференція (збирається раз на два роки), якій підпорядковується Генеральна рада з аналізу торговельної політики та з вирішення спо- рів, що делегує у свою чергу функції Раді з торгівлі товарами, Раді з торгівлі послугами і Раді з торгових аспектів прав інтелектуальної власності. Технічну підтримку радам надає Секретаріат СОТ на чолі з генеральним директором.
Міжнародне регулювання світової торгівлі товарами в межах СОТ передбачає здійснення двох важливих принципів – недискримінації (режим найбільшого сприяння) та забезпечення доступу на ринок. Так, перший принцип означає, що кожна країна отримує гарантії за- хисту її експорту на ринках інших країн, зобов’язуючись забезпечува- ти рівноцінні умови для імпорту на національний ринок. Інший – за- безпечується гласністю та прозорістю у питаннях торгових режимів країн-учасниць.
Регулювання торгового обміну послугами у глобальному масш- табі здійснюється відповідно до Генеральної угоди про торгівлю по- слугами (англ. General Agreement on Trade in Services – GATS) – уго- да Світової організації торгівлі (СОТ), що набрала чинності у січні 1995 року в результаті Уругвайського раунду переговорів.
Послуги, на які поширюється дія ГАТС, згруповані Секретаріатом СОТ на 12 основних розділів: ділові, інжинірингові, освітні, туристич- ні, транспортні, фінансові та інші послуги. В силу специфіки (немате- ріальність, неможливість зберігання) торгівлі послугами режим спри- яння застосовується для кожної країни окремо.
Країни-учасники СОТ, відповідно до правил Угоди, визначають конкретні розділи послуг і те, в якій мірі вони можуть бути відкриті для іноземної конкуренції. Вирішенням задач міжнародного регулю- вання торгівлі послугами на галузевому рівні займаються спеціалізо- вані міжурядові організації, наприклад, Всесвітня туристична органі- зація, Організація міжнародної цивільної авіації. Важлива роль у регулюванні світової торгівлі товарами і послуга-
ми відводиться спеціалізованим міжнародним економічним устано- вам системи ООН.
Під егідою Конференції ООН з торгівлі та розвитку (ЮНКТАД), наприклад, здійснюється міжнародне регулювання світової торгів- лі сировинними товарами. Одним із дієвих засобів реалізації регу- лювання сировинних товарних потоків між країнами є міжурядові товарні угоди (договори).
Найбільші організації з регулювання світової торгівлі сировинни- ми товарами:
– Міжнародна кавова організація, або Міжнародна організація з кави (МОК) (англ. International Coffee Organization, ICO) – міжурядо- ва організація, яка об’єднує країни-імпортери та країни-експортери кави для спільного вирішення проблем у світовому секторі кави че- рез міжнародну співпрацю.
– Міжнародна організація з тропічної деревини (ITTO – International Tropical Timber Organization).
– Міжнародна організація з натурального каучуку – МОНК (Inter- national Natural Rubber Organizations – INRO) – створена в 1980 році для контролю за дотриманням Міжнародної угоди з натурального каучу- ку (1979).
Так, міжнародними угодами передбачається створення стабілі- заційних запасів, а також розподіл квот на виробництво та експорт різних сировинних товарів.
Слід зазначити важливу роль інтеграційних об’єднань у розробці єдиних механізмів міждержавного регулювання економіки, включа- ючи торгово-обмінні відносини. Нині у світі діє понад 80 регіональ- них торгових економічних угод – АСЕАН, ЄАЕС, ЄС, ШОС та інші, що охоплюють понад 60% світової торгівлі.

Сучасні тенденції розвитку міжнародної торгівлі

Війна в Україні призвела до величезних людських страждань, але вона також завдала значної шкоди світовій економіці. Наслідки цієї війни відчуваються у всьому світі, особливо в країнах з низьким рів- нем доходу, де значна частина витрат домогосподарств припадає на продовольство. Безпосереднім економічним наслідком кризи стало різке зростан- ня цін на сировину. Незважаючи на невелику частку у світовій тор- гівлі та виробництві, Україна й рф є ключовими постачальниками то- варів першої необхідності, включаючи продовольство, енергоносії та добрива. Торгівля цими товарами наразі перебуває під загрозою че- рез війну. Постачання зерна через порти Чорного моря вже усклад- нено, що може мати тяжкі наслідки для продовольчої безпеки бідних країн.
Конфлікт в Україні також позначиться на торгівлі послугами, у тому числі у транспортному секторі, що охоплює контейнерні пе- ревезення та пасажирські авіаперевезення. В умовах кризи необхідно розширювати торгівлю, щоб забезпечити стабільний та справедли- вий доступ до товарів першої потреби. Обмеження торгівлі поста- вить під загрозу добробут сімей та ефективність підприємств і зро- бить завдання сталого економічного відновлення після COVID-19 ще більш проблематичним.
Таким чином, світова торгівля товарами та послугами, як і раніше, відіграє провідну роль у системі міжнародних економічних відносин. Обсяги світових товаропотоків знаходяться у прямій залежності від геополітичних, соціальних, економічних факторів. Провідними грав- цями на світових товарно-сировинних та ринках послуг є економічно розвинені країни. Міжнародне регулювання світової торгівлі в межах провідних міжнародних економічних організацій, інтеграційних спі- лок повинно ґрунтуватися на принципах лібералізму, забезпечення рівного доступу на ринки всім країнам.

§4.2. Міжнародна міграція капіталу

Сутність, причини та форми міжнародного руху капіталу

У попередньому підрозділі були розглянуті фактори, тенденції, особливості розвитку міжнародної торгівлі товарами та послугами в сучасних умовах. Важливо зрозуміти, що міжнародний товарний обмін багато в чому залежить від мігруючого капіталу. Приплив ін- вестицій забезпечує стимулюючий вплив на розвиток світової тор- гівлі, і навпаки їхній відтік веде до обмеження торгових операцій. У цілому наразі експорт капіталу забезпечує зростання економіки приймаючої країни, підвищення її конкурентоспроможності. Здійснення транскордонного переміщення капіталу між дер-
жавами сприяє зміцненню довіри, розвитку партнерських від- носин на двох- і багатосторонній основі. Поряд із державами – основними суб’єктами світового ринку капіталів – є бізнес-струк- тури і в першу чергу ТНК, а також міжнародні фінансові устано- ви – Світовий банк, МВФ, Паризький клуб (організація 20 про- відних країн-кредиторів), Лондонський клуб (організація, що об’єднує близько 1000 банків-кредиторів із різних країн) та низка інших.
Міжнародний рух капіталів активізується в третій чверті XX ст.; об’єктивною його основою є зростаюча інтернаціоналізація світової економіки. Безпосередньою умовою прискорення міграції капіталів у той і наступний періоди є встановлення режиму свободи при про- веденні міжбанківських кредитних операцій між економічно розви- неними країнами і групою країн, що розвиваються, Південно-Східної Азії і Близького Сходу. Починаючи з 1990-х років було суттєво лібе- ралізоване законодавство в інвестиційній сфері країн Східної Євро- пи, у тому числі й України.
Наразі продовжується зростання обсягів міжнародних потоків капіталу, що свідчить про підвищення ролі і значення цієї форми в системі МЕВ.
До основних причин міжнародної міграції капіталу слід віднести: – надлишок капіталу у економічно розвинених і високодохід-
них країн-донорів, що розвиваються;
– наявність у країнах-реципієнтах більш дешевої сировини та робочої сили;
– зростання експорту товарів і послуг;
– відмінності між країнами щодо інвестиційного клімату. Міжнародна міграція капіталу, як процес зустрічного руху інвес-
тицій між країнами, що приносить їхнім власникам прибуток, має ряд форм реалізації.
За джерелами походження розрізняють державні та приватні капітали.
Державні капітали – це позики, позички, допомоги, міжнародне переміщення яких здійснюється по офіційним каналам. Приватні капітали – це інвестиції приватних компаній, кредити комерційних банків, що експортуються або імпортуються за рішен- ням керівництва цих структур.
За формою експорт/імпорт капіталу може здійснюватися в гро- шовому (кредити уряду будь-якої країни) або товарному вигляді (ви- віз ліцензій, патентів, що дають право зарубіжній фірмі використову- вати передові технології).
За термінами міграції розрізняють короткострокові (до одного року), середньострокові (більш ніж на один рік) і довгострокові капі- таловкладення (понад 15 років). Підприємницькі капіталовкладення, у свою чергу, поділяються на портфельні інвестиції (вкладення в іно- земні цінні папери, у інвестора відсутній контроль над фірмою) і пря- мі інвестиції (закордонні вкладення переважно приватного бізнесу, наявність у інвестора контролю над іноземною фірмою).
Серед форм міжнародного руху капіталу особливо виділимо пря- мі іноземні інвестиції (ПІІ), що являють собою довготривалі вкладен- ня фінансових ресурсів в організацію державними або приватними інвесторами будь-яких виробництв на території іншої країни. У силу цього підприємницька форма вивезення капіталу отримала назву
«друга економіка».
До прямих інвестицій відносяться:
– кошти, вкладені в закордонне будівництво нових підпри- ємств;
– купівля часток акцій (10-20%), що дають право контролю над іноземним підприємством;
– створення спільних підприємств.
У порівнянні з ПІІ портфельні іноземні інвестиції, або вкладення приватних осіб в акції, боргові цінні папери інших підприємств, роз- раховані на більш короткий термін, приносять менший доход, але мають більш високу ліквідність, тобто володіють здатністю швидко перетворюватися на готівку.
Зазначимо, що обсяг міжнародного ринку портфельних інвести- цій значно перевищує обсяг міжнародного ринку прямих інвестицій.
Визначити ступінь участі тієї чи іншої країни у процесі міжнарод- ної міграції капіталу можна за допомогою таких показників, як сальдо експорту/імпорту капіталу (країни-лідери з експорту та імпорту капі- талу – США, Японія, Китай, ФРН, Велика Британія, Франція), частка іноземних інвестицій в національному господарстві, сума іноземних інвестицій на душу населення країни.

Сучасні тенденції та наслідки міжнародної міграції капіталу

Серед сучасних тенденцій міжнародної міграції капіталу слід від- значити такі:
1. Переважна частка міграції підприємницького капіталу при- падає на три центри – Північна Америка, Західна Європа і Півден- но-Східна Азія. На ці центри припадає близько 4/5 загального обся- гу експорту/імпорту інвестицій. Відбувається взаємне переплетення капіталів на континентальному (США–Канада, Франція–ФРН, Гон- конг–Китай) та міжконтинентальному (США-Велика Британія, Япо- нія–США) рівнях.
2. Відбувається зростання експорту підприємницького капіталу з економічно розвинених країн до країн, що розвиваються. Більшість загальносвітового прямого інвестування, за даними на 2022 р., при- падає на азіатські країни, що розвиваються, – до 60%, при цьому най- більшим імпортером капіталу є Китай. Зростають обсяги експорту капіталу з країн, що розвиваються. Слід відзначити зацікавленість у придбанні зарубіжних активів окремими великими компаніями країн, що розвиваються, наприклад, південнокорейських Samsung (електроніка), Hyundai (автомобілебудування).
3. Скорочення припливу приватного капіталу у країни з перехід- ної економікою внаслідок уповільнення темпів зростання ВВП у них.
4. Збільшення обсягу зарубіжних капіталовкладень зі сторо- ни ТНК. Здійснюючи пряме інвестування у створення філійної мере- жі (дочірні, асоційовані компанії) у різних країнах, ТНК формують ви- робничу інфраструктуру, підвищують зайнятість. З 500 найбільших міжнародних транснаціональних компаній, переважно США, Китаю, Японії, ряду країн ЄС, 85 контролюють 70% всіх ПІІ.
6. Випередження темпів зростання інвестицій у сферу послуг у порівнянні з інвестиціями в промисловість.
Розглянемо далі наслідки міжнародної міграції капіталу для країн, що вивозять і приймають. До позитивних наслідків експорту капіталу для країн, що вивозять, відносяться зростання конкурентоспроможності компаній-експорте- рів капіталу на світових товарних і фінансових ринках, розвиток МПП, зміцнення міждержавних господарських зв’язків. Позитивні наслідки імпорту капіталу для приймаючих країн – це отримання додаткових ресурсів у вигляді прямих і портфельних інвестицій, патентів, техно- логій, досвіду ділового адміністрування, поліпшення інвестиційного клімату, стимулювання розвитку депресивних регіонів.
До негативних наслідків імпорту капіталу для країн, що прийма- ють, слід віднести посилення монополізму, диктат із боку найбіль- ших транснаціональних компаній, загострення екологічних проблем, збільшення зовнішнього боргу, знецінення національної валюти, і як наслідок, значного відтоку спекулятивного капіталу.
В цілому ж рух капіталу в сучасних умовах сприяє досягненню сталого економічного розвитку держав різних типів.

Міжнародний ринок позичкового капіталу

За метою і характером використання мігруючого капіталу виділя- ють міжнародний позичковий капітал.
Позиковий капітал являє собою кошти, передані від їхнього влас- ника (кредитора) до одержувача (позичальника) за умов встановлен- ня терміну повернення та оплати у вигляді відсотка.
Грошовий, або позичковий, капітал обертається на ринку позич- кових капіталів у масштабах окремих держав (національні ринки) і світу в цілому (міжнародні ринки).
Формування міжнародного ринку позичкових капіталів відбува- ється в другій половині XX ст., що було обумовлено активізацією пе- рехресного руху позичкових капіталів економічно розвинених країн. Нині світовий ринок позичкових капіталів – це система відносин, які забезпечують накопичення і перерозподіл позичкового капіталу фак- тично між країнами.
Структурно світовий ринок позичкових капіталів поділяється на грошовий ринок та ринок капіталів.
Грошовий ринок, або купівля-продаж грошових ресурсів, переваж- но кредитно-фінансовими установами, виник раніше ринку капіталів. Особливостями грошового ринку є короткостроковість здійснюваних кредитних операцій (від одного дня до року), різноманіття угод (державні цінні папери, комерційні векселі, міжбанківські депозити), мінімізація можливих відсоткових втрат. На ринку капіталів здійсню- ються різноманітні середньо- і довгострокові операції з казначей- ськими та корпоративними облігаціями, заставними, акціями. Суб’єк- тами такого ринку є держави, міжнародні кредитні установи, ТНК, приватні особи.
Міжнародний ринок позичкових капіталів характеризується різ- ним рівнем організації. Існують організований та неорганізований ринки.
Організований ринок діє за встановленими його учасниками пра- вилами. Спеціальними установами організованого ринку позичкових капіталів виступають фондові біржі, на яких власники цінних паперів здійснюють угоди купівлі-продажу за допомогою посередників. На біржі регламентовано коло фінансових інструментів, обсяги продажів, розмір одержуваного прибутку, кількість акціонерів. Тут передбачені механізми управління ризиками. Фондові біржі можуть бути створе- ні державою, як, наприклад, в Італії, Франції, або з приватної ініціа- тиви (Велика Британія). В теперішний час у світі налічується понад 200 бірж. Найбільша фондова біржа з оборотом близько 50% всього загальносвітового біржового обороту знаходиться в Нью-Йорку.
Неорганізований, чи позабіржовий ринок, цінних паперів нестан- дартизований. Різні міжбанківські та інші операції здійснюються в межах контрактних відносин. Відсутність систем контролю за діяль- ністю учасників підвищує ступінь ризику при проведенні операцій на неорганізованому ринку.
Особливості сучасного світового ринку позичкових капіталів.
– Зростання масштабів. Обсяги міжнародного кредитного та фінансового ринку вимірюються у трильйонах доларів. Найбільший позичальник – США. Головні кредитори – Японія, Швейцарія.
– Безперервне функціонування по часових поясах зі Сходу на Захід, що забезпечується інтернет-ресурсами. Прикладом може слу- гувати електронний ринок Forex, на якому здійснюється цілодобова купівля-продаж валюти практично в будь-якому регіоні світу.
– Дедалі активнішу роль міжнародної міграції позичкового ка- піталу починає відігравати ринок євровалют (виник 1960–1970 рр.). Євровалютою називається ключова валюта (долар, єна), що функці- онує за межами кордонів країни-емітента. Фінансові інструменти єв- роринку (єврооблігації, депозитні сертифікати) забезпечують високу рухливість євровалют, вносячи тим самим внесок у вирішення про- блеми ліквідності світової валютної системи.
Значну частку операцій на світовому ринку позичкових капіталів проводять 500 банків, серед яких виділяються більше 70 транснаці- ональних банків (ТНБ). Із метою участі в економічному поділі такого ринку ТНБ створили розгалужену мережу закордонних філій, відді- лень на національних ринках інших держав. Групу найбільших транс- національних банків очолюють Citigroup (США), UBS (Швейцарія), BNP Paribas (Франція).
– Важливим елементом міжнародного руху капіталів є світо- ві фінансові центри, де здійснюється велика частина депозитних, кредитних, страхових операцій. Серед основних фінансових центрів Нью-Йорк, Лондон, Париж, Цюріх, Франкфурт-на-Майні, Токіо, Гон- конг, Сінгапур. Останніми роками активно розвиваються фінансові центри Південно-Східної Азії – Сеул, Куала-Лумпур, близькосхідні – Доха, Дубай і навіть країн БРІКС – Шанхай, Сан-Паулу, Мумбай, Йо- ганнесбург.
Для світового ринку позичкового капіталу вкрай негативно впли- ває фінансова криза. Найбільше від фінансових криз із їхніми різки- ми коливаннями валютних курсів, розладом грошового обігу страж- дають кредитні установи та національні валютні системи. Однією з ознак розладу національних фінансів є відтік іноземного капіталу із країни. В умовах зростання взаємозалежності країн кризи на фінансо- вих ринках окремих країн і регіонів стрімко набувають міжнародного характеру.
Світові фінансові кризи, які відбуваються все частіше, свідчать про необхідність удосконалення світової фінансової системи, у тому числі й за рахунок ефективного регулювання її на різних рівнях.

Державне та міжнародне регулювання руху капіталу

Капітал, що мігрує з країни в країну, може викликати неоднознач- ні наслідки для національних економік. Відповідно зростає значи- мість інституційних заходів регулювання міжнародного руху капіта- лу. Важливо розуміти, що практична реалізація цих заходів означає

не втручання, а контроль над рухом капіталу з боку владних структур будь-якої країни.
Характеризуючи принципи держрегулювання міграційних пото- ків капіталу, нобелівський лауреат американський економіст П. Круг- ман пише: «Контроль повинен якнайменше втручатись у внутрішні економічні зв’язки, і його слід використовувати тільки на нетривалий період»10.
Державний контроль на національних фінансових ринках здійс- нюється відповідно до правових норм, комплексно з боку централь- них банків та інших фінансових інститутів.
Одним з найважливіших напрямів діяльності центрального банку є регулювання кредитно-банківської системи з метою недопущення її дестабілізації. У багатьох країнах – Великій Британії, Бельгії, Ірлан- дії, ФРН, Чехії та ін. отримала поширення модель мегарегулювання або об’єднання функцій держконтролю і нагляду за діяльністю фінан- сових установ під керівництвом центрального банку.
З метою вирішення проблеми залучення ПІІ багато країн прийня- ли спеціальні нормативні документи. Перерахуємо як приклад за- кони, прийняті за останні два десятиліття країнами-лідерами щодо прямих інвестицій:
– «Акт 2007 р. про іноземні інвестиції та національну безпеку», США.
– Закон від 2009 р. «Про валютний обмін та зовнішню торгів- лю», Японія.
– «Каталог-керівництво галузей для іноземних інвестицій» від 2012 р., Китай.
Ці правові акти являють собою національні програми стимулю- вання іноземних капіталовкладень, що включають заходи фінансово- го (податкові та митні пільги, страхування підприємницьких ризиків) і нефінансового впливу (адміністративна, технічна підтримка, створен- ня необхідної виробничої інфраструктури).

10. Paul Krugman: “We need to talk about the decisive role of the state in overcoming the crisis, about the need for intervention in market mechanisms and manual control” ZN.UA communicated with the Nobel Prize winner in economics Paul Krugman, Issue No 35, September, 2017

Інвестиційні законодавства зазначених країн містять норми пере- важно непрямого контролю: практично відсутні обмежувані напрям- ки діяльності, простежується готовність надати допомогу іноземним інвесторам. Так, у числі подібних інституційних ініціатив Японії виді- лимо організацію служби омбудсмена в сфері інвестицій і торгівлі, прийняття фінансових програм, пропонованих банком розвитку краї- ни на придбання основних фондів
Поряд із заходами державного контролю із залучення інвестицій різні країни практикують заходи щодо запобігання відтоку капіталу з країни. Система інституційних заходів щодо обмеження відтоку ка- піталу включає прямий (кількісне обмеження і навіть повну заборону валютних операцій) і непрямий контроль (оподаткування потоків ка- піталу). Заходи валютних обмежень, зокрема ліцензування валютних операцій, контроль над трансакціями, тобто транскордонними фі- нансовими операціями резидентів та нерезидентів використовують- ся владою Аргентини, Венесуели, Ісландії.
Для багатьох країн, що розвиваються, і Україна не виняток, акту- альна проблема повернення капіталу, раніше виведеного в офшори (території, що надають податкові та інші пільги для іноземного капіта- лу). Один із ефективних способів вирішення цієї проблеми – податко- ва амністія або встановлення урядом країни порівняно невисокого так званого репатріаційного податку з фізичних осіб – власників поверну- тих капіталів. Така політика здійснюється в Індії, Індонезії, Малайзії, інших країнах, що сприяє розширенню бази оподаткування, збільшен- ню внутрішніх інвестицій за рахунок реекспортованого капіталу.
Регулювання міжнародної міграції капіталу здійснюється і на над- національному рівні.
Одне з головних завдань, що стоїть перед міжнародною спільно- тою, – пошук ефективних заходів протидії світовим фінансовим кри- зам, які справляють негативний вплив на переміщення капіталу між країнами.
Важлива роль у його вирішенні відводиться провідним міжнарод- ним фінансовим організаціям – МВФ, СБ, FATF (група розробки фінан- сових заходів боротьби з відмиванням грошей).
Так, Міжнародний валютний фонд, прагнучи забезпечити нагляд за стабільністю національних фінансових систем, реалізує нещодавно прийняту ним програму оцінки фінансового сектору, механізм раннього попередження криз, кодекс забезпечення прозорості у податковій сфері.
Важливими інститутами, що наділені регулюючими функціями, є міжурядові комітети та ради.
Один із них – Базельський комітет із банківського нагляду. Ця організація, що об’єднує уповноважених представників центральних банків провідних країн світу, встановлює уніфіковані стандарти бан- ківської діяльності.
До найвагоміших документів, які були прийняті Базельським ко- мітетом під егідою Банку міжнародних розрахунків, належать:
– Базельський конкордат: принципи нагляду за підрозділами іно- земних банків, які визначили узгоджені принципи взаємовідносин міжнародних банків з центральними банками приймаючих країн.
– Базельська угода з капіталу, яка передбачає міжнародне збли- ження виміру капіталу та стандартів капіталу і рекомендує склад власного капіталу банків не менше 8% їхніх активів.
– Ключові принципи ефективного банківського нагляду, які стали відповіддю міжнародного співтовариства на загрози банківської кри- зи наприкінці ХХ ст.
Заслуговує на увагу і діяльність Ради з фінансової стабільності, що була заснована в 2009 р. групою з 20 індустріальних держав. Одним із головних завдань Ради є аналіз світової фінансової системи з метою визначення реальних загроз для глобальної фінансової стабільності.
Розробкою та реалізацією фінансових антикризових заходів займаються керівники інтеграційних об’єднань країн. У межах Євросо- юзу, з метою захисту економік країн-учасниць від фінансових загроз, у 2013 р. створено Європейський механізм стабільності. Ця інституція надає кредити країнам Єврозони, що зазнають значних фінансових труднощів.
Отже, у сучасну епоху простежується значна активізація процесу міжнародної міграції капіталу, що надає в цілому стимулюючу роль у розвитку всесвітнього господарства. З метою пом’якшення негатив- них наслідків валютно-фінансових, економічних криз на світові фі- нансові потоки необхідно здійснення регулювання фінансової сфери з боку урядів окремих країн та профільних міжурядових організацій.

§4.3. Міжнародна міграція робочої сили

Сутність, причини, форми міжнародної міграції робочої сили

У сучасних умовах ефективний розвиток національної економіки залежить від її інтеграції у світовий ринковий простір, що включає ринки товарів, послуг, технологій, капіталів. Функціонування такого ринку забезпечується глобальною міграцією трудових ресурсів.
Світ динамічно змінюється, і ці зміни пов’язані, в першу чергу, із глобалізацією економіки, руйнуванням біполярної системи міжна- родних відносин, демографічним дисбалансом (внаслідок зменшення приросту населення у розвинених країнах і перенаселенням у країнах із низьким рівнем життя), збільшенням економічної нерівності між країнами, що призводить до наростання суспільного невдоволення, загострення політичних криз і збройних конфліктів. У цих умовах відбувається активізація міграційних потоків із економічно неблаго- получних країн у регіони, які потенційно є більш привабливими для життя.
У своєму первинному значенні міграція – це переміщення особи як носія соціального і культурного потенціалу (цінностей, норм, мо- делей соціальних відносин, традицій тощо) в нові реалії життя – пра- вові, економічні, культурні. Вибір нового місця зумовлений, в першу чергу, наявністю умов для самореалізації і забезпечення гідного рівня життя.
Міжнародний рух робочої сили є потоком вибулого (еміграція) і прибулого (імміграція) населення.
Глобалізація економіки призвела до видозмінювання ринку пра- ці – на сьогодні це відкритий і складно структурований трансна- ціональний простір. Відповідно й міграція набуває нових форм та перетворюється на багатофакторний, подекуди непрогнозований процес, внаслідок якого спалахують збройні конфлікти і громадянські війни.
Зазначимо, що міжнародна трудова міграція як процес транскор- донного переміщення населення з метою досягнення більш високої якості життя, прогресує в останні два століття. Вже в XIX ст. перші міграційні потоки в основному європейських робітників досягають території США, пізніше – Австралії, Аргентини, Канади.

На рубежі XX–XXI ст. обсяги міжнародної трудової міграції не-
ухильно зростають. Так, у 2022 році було зафіксовано 327 131 ви- падок нелегального перетину кордонів ЄС, що на 64% більше, ніж у 2021-му та в 1,6 раза більше, ніж у 2020 році.
У країнах Західної Європи, за оцінками експертів, уже проживає понад 20 млн лише тільки легальних мігрантів. Громадянські війни, економічна і політична нестабільність у країнах третього світу стають причиною нових хвиль міграції до європейських країн та Північної Америки. Масштабні міграційні потоки вносять суттєві зміни у де- мографічний, етнічний, релігійний, економічний, політичний і куль- турний ландшафт західного світу. Ці зміни багато в чому утворюють об’єктивну основу для зростання «демографічної агресії» і «захисного расизму» (за визначенням А. Кінга і Б. Шнайдера) у країнах-реципієн- тах по відношенню до іммігрантів.
За даними Міжнародної організації з питань міграції (IOM) чисель- ність міжнародних мігрантів у світі за останні 30 років постійно збіль- шується (Табл. 4.3.1).

Таблиця 4.3.1.
Динаміка міжнародної міграції робочої сили

Різниця між кількістю мігрантів, що прибули і вибули в даній кра- їні за певний час, формує міграційне сальдо.
Існує також ряд інших індикаторів трудової міграції – масштаби прибуття та вибуття, валова міграція.
Які причини впливають на процес міжнародної міграції трудових ресурсів? Існує дві групи причин: економічні та неекономічні.

До економічних причин належать:
– неоднаковий рівень розвитку економіки окремих країн, як на- слідок, існуючі в них відмінності в рівнях заробітної плати та умовах життя;
– перенаселеність, високий рівень безробіття у багатьох най- бідніших країнах;
– збільшення обсягів експорту капіталу, переважно ТНК, що сприяє розвитку виробництв і притягнення трудових ресурсів.
Неекономічні причини:
– релігійна, міжнаціональна ворожість;
– загострення геополітичних проблем, військові конфлікти;
– надзвичайні ситуації;
– екологічні проблеми.
Міжнародна організація праці (МОП) поділяє всіх мігрантів на пе- реселенців, які працюють за контрактом, професіоналів, нелегальних іммігрантів і біженців.
Основні форми міграційного процесу класифікуються:
а) за територіальною ознакою: внутрішня трудова міграція в ме- жах кордонів окремої країни та зовнішня або транскордонна міграція (поділяється на внутрішньо- і міжконтинентальну);
б) за часом: безповоротна міграція і тимчасова, коли мігрант зна- ходиться в країні в’їзду певний час;
в) за характером переміщення населення: сезонна, або тимчасо- ва трудова міграція, на сільськогосподарські роботи, лісозаготівлі, будівництво, і маятникова, або прикордонна, – регулярні поїздки на- селення з однієї країни в іншу і назад, наприклад, робота вахтовим методом;
г) за ознакою законності: легальна і нелегальна трудова міграція, наприклад, мігрант перемістився з суміжної країни цілком законно, але прострочив термін перебування і перейшов до лав нелегальних мігрантів.
Наразі відбуваються зміни форм міжнародної міграції трудо- вих ресурсів. Якщо у минулому столітті переважала безповоротна форма міграції, то на початку третього десятиліття XXI ст. – тимча- сова форма.

Підходи до взаємодії суспільства-реципієнта із мігрантами у різних країнах світу

В європейських практиках найбільш поширеними є три підходи щодо взаємодії суспільства-реципієнта із мігрантами.
Так, асиміляційна модель, яка характерна для Франції, являє собою формалізований підхід, згідно з яким французьке громадянство може бути отримане по праву народження, з усіма належними преферен- ціями. В останнє десятиліття введено додаткову вимогу для дітей мі- грантів – знання французької мови. Щорічно значна частка бюджет- них коштів витрачається на інтеграцію приїжджих у суспільне життя. На пільгових умовах для іммігрантів проводяться курси з вивчення мови, основ права й історії країни, місцевих традицій і соціальних норм.
Проте ці зусилля уряду виявляються марними, коли має міс- це небажання з боку іммігрантів – зокрема представників алжир- ської, марокканської, туніської культури – приймати правила життя корінного населення і взаємодіяти із соціумом за межами етнічної спільноти. Матеріальної допомоги, яку вони отримують від фран- цузького уряду, цілком достатньо, аби забезпечити звичний рі- вень існування. Безробіття серед іммігрантів в середньому сягає 23% порівняно із 8% серед французів. А діти і підлітки африкан- ського походження стають злочинцями в 3-4 рази частіше, ніж французи.
Очікування суспільства, що отримання громадянства автоматич- но перетворить вихідців із інших культурних і релігійних «вимірів» на французів із відповідними ціннісними орієнтирами, є невиправдани- ми і досить часто стає основою для ескалації насилля на національ- ному та релігійному ґрунті. В цілому ж проблема нелегальної і навіть законної міграції є постійним дестабілізуючим фактором для полі- тичного й економічного життя країни.
Таким чином, французька модель взаємодії з мігрантами перед- бачає прийняття ними та їхніми нащадками (які автоматично за пра- вом народження отримують громадянство) усталеної у суспільстві системи норм, правил поведінки, цінностей. Альтернативною є практика, прийнята у Німеччині, де першочер- гово враховується так зване «право крові», тобто населення поділяєть- ся на іммігрантів і німецьких громадян. В основі сегрегації – тимча- совість перебування приїжджих на території держави, а тому місцева громада не очікує від них та їхніх нащадків прийняття принципів, культурних цінностей і традицій, притаманних німцям як етнічному утворенню. Подібне ставлення поступово призводить до соціокуль- турного розшарування і мінімізації контактів місцевого населення і мігрантів. Закономірним наслідком такого відгородження «своїх» від
«чужих» можна вважати активізацію діяльності «Націонал-соціаліс- тичного підпілля», члени якого у період з 1998-го по 2011 рік вбили 9 мігрантів і жінку-поліцейську, здійснили 15 пограбувань і три те- рористичних акти із використанням вибухівки. Двоє із членів цього угрупування покінчили життя самогубством у 2011 році, визнавши свою провину. Проте найбільшою проблемою в цьому випадку слід вважати ставлення суспільства, а саме відсутність стурбованості че- рез недостатню увагу поліції до розслідування злочинів, настрої бай- дужості і непричетності до цих подій.
На сьогодні ситуація ускладнилася: у багатьох великих містах з’явилися зони, непідконтрольні місцевим органам правопорядку, існування яких змушена була визнати свого часу навіть канцлер Німеччини А. Меркель. Саме в цих зонах проживає значна частка мігрантів, які утворюють замкнені анклави – homeland.
Третій підхід поширений у Великій Британії. Взаємодію із мігран- тами можна охарактеризувати як інтеграційну. Складність проце- дури отримання віз, дозволу на перебуванні у країні компенсується широкими можливостями і правами, які етнічні спільноти мігрантів отримують для збереження своїх культурних особливостей. У резуль- таті відбувається взаємопроникнення культур, мігранти інтегруються у суспільство, привносячи в усталений соціокультурний простір свої національні практики, і водночас засвоюють місцеві традиції і пра- вила. Як результат – обидві культури відчувають наслідки взаємо- впливу.
Швейцарія. Окрім вказаних підходів, які відображають різні спо- соби інтеграції мігрантів, існує ще кілька альтернативних варіантів. Більшість із них своїм «корінням» сягають усталених історично прак- тик взаємодії приймаючої сторони із мігрантами. Цікавим є підхід Швейцарії, який можна охарактеризувати як дистанційний. Так, система входження мігрантів у суспільство побудована на
розмежуванні «трьох кіл»: трудові ресурси із країн Європейського Союзу, Східної Європи, інших країн. Міграційна політика країни орі- єнтована, в першу чергу, на висококваліфікованих спеціалістів, а та- кож на сезонних працівників з півдня Європи. Ніяких заходів щодо інтеграції у суспільство прибуваючих до Швейцарії мігрантів не пе- редбачено, так само як і соціальної або іншої адаптаційної підтримки (за винятком категорії «біженці», щодо яких виконуються встановлені міжнародними актами правила).
Уряд за допомогою системи референдумів домігся обмежен- ня в’їзду до країни, встановивши квоту – 25% від загальної чисель- ності населення. Ще десять років тому у країні було введено низку обмежень і заборон, які суттєво вплинули на становище мігрантів. Так, було обмежено будівництво мінаретів і мечетей, запроваджено автоматичну депортацію мігрантів, які вчинили серйозні злочини; введено квоти на трудових мігрантів із Румунії та Болгарії. Введення квот у Швейцарії відбулося і з метою захисту екології і природних зон. Уряд одверто заявляє, що в інтересах своїх громадян не вважає за потрібне брати на себе якісь зобов’язання по відношенню до мі- грантів. Така самостійність у формуванні міграційної політики ста- ла можливою у зв’язку з тим, що Швейцарія не входить до складу ЄС.
Заслуговує на увагу і досвід таких країн, як США і Канада. За- гальновідомо, що населення цих країн формувалося саме за рахунок мігрантів, і масові потоки переселенців свого часу стали визначаль- ними для оформлення їхніх національних «портретів».
Канада. У цій країні ставлення до мігрантів ґрунтується на ідео- логії мультикультуралізму. Такий підхід нівелює проблему протисто- яння етносів, етнічного сепаратизму й спрямовує її у конституційне русло, орієнтуючи на пошук компромісних рішень, на створення єдиної державно-політичної ідентичності, частиною якої може ста- ти ідентичність національна або регіональна. Історично склалося так, що іммігранти тут вважаються важливою частиною суспільства, хоча проблема взаємодії і рівноправ’я (з огляду на франко- та англо- мовне населення) й досі залишається однією з ключових проблем для уряду. Свого часу комплекс заходів був спрямований на макси- мальну інтеграцію мігрантів із збереженням корінної ідентичності. Однак після 2001 року міграційна політика у Канаді була суттєво переглянута. Причиною стало те, що організатори теракту 11 верес- ня отримали американські візи при перетині кордону із Канадою. Як наслідок, ставлення уряду до мігрантів має на сьогодні «маятни- ковий» характер: від значного послаблення, а це стосується пере- важно висококваліфікованих фахівців, до жорсткої фільтрації усіх ін- ших, менш значущих із професійної точи зору, бажаючих оселитися у країні.
Канадський уряд постулював ідею: ті, хто хочуть стати канад- цями, повинні прийняти не лише правовий статус, права і обов’язки громадян країни, а й відповідальність за історичне минуле держави. Однак це політичне рішення на сьогодні важко реалізувати, оскільки через масштабність потоків переселенців більшість із етнічних мі- грантів не «розпорошилися» у канадському суспільстві, а створили культурні анклави, різнорідні за соціальними ознаками, але гомогенні за етнічним і культурним складом. І в цих спільнотах діють свої, прив- несені з іншої культури, закони і правила.
Якщо порівняти два міграційні простори – північноамериканський і європейський, то підхід Євросоюзу відзначається більшою комплек- сністю і послідовністю. Це виражається у врахуванні міграційного питання у програмах економічного розвитку, більш вираженій в ува- зі до захисту прав і свобод особи, безвідносно до її етнічної прина- лежності. Ініціативи США у галузі міграційної політики зосереджу- ються переважно на питаннях безпеки і посиленні прикордонного контролю.
Сполучені Штати Америки. Американські практики інтеграції і взаємодії приймаючого суспільства і мігрантів мають багато схожо- го із канадськими, водночас формування і подальша їхня трансфор- мація відбувалася інакше. Так, мігранти в Америці опинялися в такій системі інтеграційної політики, яку прийнято називати «плавильний котел», коли умовою вдалого входження в американське суспільство є відмова новоприбулих від своєї власної ідентичності, у тому числі й етнічної.
Нарративом для формування нової громадянської ідентичності свого часу стала «американська мрія», а не національне минуле. Така політика сприяла активній асиміляції мігрантів. Зауважимо, що в аме- риканській і канадській практиці асиміляція не була пов’язана із нега- тивним сприйняттям терміну, як це було в Європі. Поступово практика «плавильного котла» пом’якшилася і вже
у 80-х роках минулого століття актуалізувалося питання етнічно- го і культурного різноманіття, мультикультуралізму. Однак ситуація ускладнювалася багатолітньою практикою сегрегації і відмови від ідентичності, і нова політика свою позитивну роль відіграла переваж- но у долі молодих або нещодавно прибулих мігрантів. Так, аби задо- вольнити бажання нащадків ірландських переселенців знайти «своє коріння», було навіть створено спеціалізований сервіс Ірландського музею еміграції в Дубліні.
Тривалий час політика СЩА стосовно інтеграції мігрантів була ліберальною і подібною до прийнятої у Франції, однак після терак- ту 2001 року уряд запровадив жорсткий контроль за приїжджими, поступово повертаючись до асимілятивної політики. За свого прези- дентства Д. Трамп неодноразово наголошував на необхідності ново- го курсу щодо вирішення міграційної кризи. Практика «нульової то- лерантності» уряду США до мігрантів у 2018 році призвела до того, що неповнолітніх дітей примусово забирали у батьків, які намагалися нелегально перетнути кордон.
Наразі згідно з 14-ю поправкою Конституції США американське громадянство надається кожній дитині, яка народилася на території США, незалежно від громадянства батьків. Трамп вважав цю практи- ку «магнітом для нелегальної імміграції» і висловлювався про необ- хідність її скасування.
Для сучасного американського соціуму також характерні «маят- никові» коливання у ставленні до мігрантів. З одного боку, ведеть- ся боротьба з дискримінацією через імміграційний статус та націо- нальне походження. Зокрема у Нью-Йорку введено значний штраф (250 тис. дол.) за вживання терміну «нелегальний мігрант» (illegal alien). У комісії з прав людини дійшли висновку, що цей термін зде- більшого вживають саме з метою дискримінації. Також штрафувати можуть за погрози орендодавців квартир поскаржитися в міграцій- ну службу на мешканців-мігрантів у разі конфліктів, а також вимогу
«говорити англійською або забиратися в свою країну».
З іншого боку – факти негуманного поводження із дітьми, віді- браними у нелегальних мігрантів, тривале утримання їх в антисані- тарних умовах. Водночас попри таку перспективу, мігранти з Латин- ської Америки продовжують мігрувати до Сполучених Штатів. Так, у 2019 року до південного кордону США прибуло понад 1 мільйона осіб – це найбільший показник за останні 18 років.
Аналіз поширених у світі моделей взаємовідносин приймаючої сторони і мігрантів був би неповним без досвіду країн, орієнтованих на жорстку ізоляційну політику. Мова йде про практики Японії і Ки- таю, які довгий час були фактично закриті для міграційних потоків із інших країн.
Японія. Лідер у просуванні високих технологій – Японія – сто- літтями дотримується практики дистанціювання і намагається три- мати «замкненими» кордони для іноземців, які з’явилися там лише у середині ХІХ століття і у незначній кількості. У цій країні створе- но одну із найбільш складних систем проходження міграційного контролю із жорсткими правилами натуралізації у випадку успіш- ної асиміляції. Згідно із законом про контроль міграції 1951 року, в’їзд для постійного проживання або не розглядався взагалі, або ж розглядався лише за умови довготривалого і успішного доведення своєї благонадійності. В подальшому ставлення до мігрантів дещо пом’якшилось, але це стосувалося лише висококваліфікованих спе- ціалістів. Таку обмежувальну міграційну політику уряд пояснював прагненням уникнути соціальних потрясінь, зумовлених відмінні- стю у культурі, мові, традиціях, способі життя трудових мігрантів і корінного населення. У 70-х роках було відпрацьовано жорстку си- стему роботи з мігрантами, яка передбачала перебування у спеціаль- них поселеннях, складне інтерв’ювання, навчання мові, формування установок на продуктивну і самовіддану працю. У своїй сукупності ці заходи були спрямовані на функціональну адаптацію приїжджих до існуючих умов, а не на створення умов для їхньої культурної інтеграції.
Китай. Незважаючи на спільні із Японією історичні передумови, у Китаї сформувалася дещо інша модель відносин із мігрантами. І хоча відкритими кордони Китаю стали пізніше, ніж в Японії – у 80-х роках ХХ століття, міграційні процеси там розвивалися набагато активніше. Причина полягала у необхідності задовольнити потреби економіки, яка динамічно розвивалася. Саме тому уряд країни створив надзви- чайно привабливі і м’які умови для перебування у країні висококвалі- фікованих трудових мігрантів, а також студентів, які мали можливість навчатися за міжнародними програмами і в подальшому залишали- ся працювати на китайських підприємствах. Таким чином, китайська міграційна політика була орієнтована на активне залучення мігрантів та їхню інтеграцію у соціумі, тоді як Японія обрала тактику дистанці- ювання. Проте у Китаї на сьогодні невирішеними залишаються багато проблем, пов’язаних із недосконалістю міграційного законодавства і відсутністю інституцій, які б безпосередньо опікувалися мігрантами. Так, біженцями і нелегальними мігрантами займаються ті ж інститу- ції, які регулюють життя звичайних громадян.

Вирішення міграційної кризи у сучасному світі: економічне і правове обґрунтування

З метою пом’якшення негативних наслідків та досягнення пози- тивних ефектів, одержуваних країною в результаті трудової міграції, необхідні інституційні заходи її регулювання.
Система подібних заходів включає законодавчі, організаційні, економічні ініціативи з упорядкування міграційних потоків населен- ня і розглядається як міграційна політика держави, що поділяється на імміграційну та еміграційну. Імміграційна політика, що реалізується національними службами міграції, передбачає певні вимоги до про- фесійної кваліфікації, стажу роботи, віку, стану здоров’я іммігранта. З метою регулювання чисельності іноземних працівників, які прибу- вають в яку-небудь країну, встановлюється імміграційна квота, тоб- то законодавчо дозволене максимальне число мігрантів за певний період часу. Так, уряд Естонії затвердив імміграційну квоту в країну на 2015 р. в кількості 992 осіб.
Еміграційна політика держави передбачає:
– видачу ліцензій фірмам-посередникам, які займаються най- мом громадян для роботи за кордоном;
– захист інтересів співвітчизників, які працюють за кордоном; забезпечення повернення (репатріацію) емігрантів на батьківщину.
Донедавна кожна європейська країна намагалася самостійно ви- рішувати проблеми, пов’язані із міграцією, виходячи із власних наці- ональних інтересів. Так, коли у 2000-х роках до Іспанії хлинув потік мігрантів із Західної Африки, уряд країни обрав шлях двосторонніх переговорів із африканськими країнами – як рідними для мігрантів, так і транзитними. Іспанці отримали деяку допомогу із бюджету ЄС, проте рішення щодо стратегії подолання проблеми приймалися ви- ключно у Мадриді. За схожим сценарієм розвивалися події і в Італії, куди у той же період масово прибували через Лівію мігранти із Цен- тральної і Східної Африки. Італійський уряд самостійно запровадив комплекс заходів із урегулювання ситуації. І хоча через надто тісне співробітництво із авторитарним лівійським правителем М. Каддафі ці заходи піддавалися критиці з боку світової спільноти, вони були здійснені з доброї волі уряду і не передбачали участі інституцій ЄС. Таке прагнення автономності у вирішенні все наростаючої проблеми збільшення міграційних потоків призвело врешті-решт до негатив- них наслідків. У 2015 році, із початком кризи, коли міграція набула масового і неконтрольованого характеру, зусиль окремих країн ви- явилося недостатньо. Масштаби й інтенсивність міграційного тис- ку одразу продемонструвала недолугість національних підходів до вирішення проблеми.
Більшість країн Центральної Європи в односторонньому поряд- ку закрили кордони, тим самим нівелювавши принцип солідарності країн Шенгенської зони і порушивши Дублінський регламент, що визначає порядок розгляду клопотань про міжнародний захист. Як наслідок, міграційна «хвиля» найболючіше вдарила по Греції, на бере- гах якої висаджувалися мігранти і не мали можливості рухатися далі. Із усвідомленням необхідності в консолідованих діях країнам-членам ЄС вдалося зупинити хаотичні міграційні потоки та відновити кон- троль над ними, а також відновити виконання передбачених євро- пейськими правилами процедур. Проте чи свідчить це, що проблема вирішена і солідарна взаємодія між країнами налагоджена?
9 грудня 2018 року представники держав-членів ООН підписали у Марокко так званий «Глобальний міграційний пакт» (повна назва –
«Глобальний договір про безпечну, впорядковану і легальну мігра- цію»), орієнтований на встановлення загальноприйнятих стандартів поводження із мігрантами. І хоча документ не є юридично зобов’я- зуючим, він передбачає створення умов для більш тісної взаємодії у сфері міграції без посягання на суверенітет держав. Із 192 країн, які брали участь в його розробці і обговоренні, свій підпис під ним не поставили 28 держав.
Прийняття такого пакту дійсно було на часі. Біженцям із зони вій- ськових конфліктів і тим, хто переслідується за політичними мотива- ми, присвячено Женевську конвенцію, а їхніми проблемами опікуєть- ся Управління Верховного комісара ООН у справах біженців (UNHCR). Ряд міжнародних організацій системи ООН – МОП, Комісія з на-
родонаселення – розробляють конвенції про працю, що стосуються працівників-мігрантів, виробляють заходи боротьби проти залучення непідготовлених кадрів. Ще одна організація при ООН – Управління Верховного комісара з біженців (УВКБ) координує роботу із захисту біженців та їхні репатріації.
Водночас трудові мігранти, які виїжджають до економічно розви- нених країн у пошуках роботи або з метою отримати освіту, не під- падають під дію означеної конвенції й потребують документа, який би захищав їхні права. Зауважимо, що противниками підписання пак- ту стали не лишень країни Вишеградської групи (Угорщина, Польща, Словаччина і Чехія), які із початку світової міграційної кризи займа- ють вкрай жорстку позицію щодо мігрантів. Не підтримали пакт, ок- рім Австрії, яка на той час очолювала ЕС, й інші європейські країни – Італія, Болгарія, Хорватія.
Сполучені Штати Америки, які при Д. Трампі розпочали активну протидію міграційним потокам не лише із Латинської Америки, а й зі Сходу, з самого початку відмежувалися від цього документа. Про відмову підписувати пакт повідомили Австралія, Ізраїль, Домінікан- ська Республіка та ін. У числі непідписантів опинилася і Україна, мо- тивуючи це недостатнім висвітленням у пакті проблеми внутрішньо переміщених осіб.
Пакт не проголошує якихось нових прав, а лише утверджує думку, що у мігрантів є права, які повинні бути захищені. У ході обговорення Генеральний секретар ООН акцентував увагу на тому, що з 2000 року на шляху до «кращого життя» загинуло понад 60 тис. мігрантів: вони ризикують, бо в них немає вибору, немає майбутнього, відсутня без- печна і законна альтернатива міграції. Уникнути «колективного соро- му», на його думку, можливо лише спільними зусиллями і на підставі подібних міжнародних угод.
Ключовими положеннями пакту є:
а) створення сприятливих політичних, економічних, соціальних, екологічних умов у країнах-донорах, що об’єктивно зменшить кіль- кість бажаючих залишати батьківщину;
б) забезпечення безпеки мігрантів;
в) створення умов для повноцінної інтеграції мігрантів у нове для них суспільство;

г) налагодження співробітництва між країнами у питанні протидії торгівлі людьми;
ґ) координація дій і обмін інформацією між державами.
Ці положення представлені у 23 цілях, кожна з яких супроводжу- ється переліком зобов’язань і відповідних дій.
Незважаючи на позитивний контекст документа, він спричинив цілу низку політичних криз в окремих країнах (як, наприклад, у Бель- гії) і фактично розколов правлячі коаліції більшості європейських держав. Прем’єр-міністр Словаччини П. Пеллегріні у ході обговорен- ня документа охарактеризував міграцію з економічних причин як «не- законну, шкідливу і загрозливу для національних інтересів приймаю- чої держави».
У вирішенні проблеми трудової міграції практикується селектив- ний підхід, адже економічні зиски від притоку до країни високо- і низькокваліфікованих фахівців суттєво відрізняються – орієнтовно у 3-4 рази на користь першої з категорій. І більшість країн-реципієнтів послаблюють умови в’їзду до країни саме для спеціалістів високого класу, при цьому обмежують можливості для інших. Водночас під- вищення рівня освіти робітників у розвинених країнах призводить до скорочення періоду трудової активності населення, підвищення собі- вартості праці і нестачі врешті-решт саме працівників низької квалі- фікації. На цю тенденцію вказує Н. Харріс і виводить таку формулу: чим вищою є удільна вага високоосвічених працівників у населенні країни, тим більшим є відсоток малоосвічених і низько кваліфікова- них легальних і нелегальних мігрантів.

Новітні практики трудової міграції

Новітні практики трудової міграції являють собою вже не разові індивідуальні поїздки, а тривале чи постійне проживання на території інших країн цілого етнічного конгломерату із перенесенням туди по- тужних виробничих комплексів та побутової інфраструктури. Фахівці заявляють про виникнення «етнічних економік» на території окремих держав.
Одним із трендів сучасності стала поява такої нової форми мі- грації, як опосередкована, або електронна, коли виробничі завдан- ня і функції реалізуються в інтернет-просторі. При цьому індивід сприймає себе як працівника іншої країни, його соціальні контакти розширюються, змінюються і ціннісні орієнтири в умовах нових тру- дових відносин. Водночас просторового переміщення його в цю кра- їну не відбувається, так само відсутні безпосередні контакти із носія- ми іншої культури.
Загалом сучасна міжнародна міграція населення за своїм якісним і кількісним складом зазнає суттєвих змін.
Серед ключових тенденцій, які унаочнюють ці зміни, слід виді- лити такі.
1. Істотне збільшення частки професіоналів у міжнародних тру- дових потоках (процес міждержавної міграції високоосвічених кадрів отримав назву «витік мізків»). Лідерство з перетягування зарубіжної науково-технічної еліти продовжують утримувати США. Останнім ча- сом зріс приплив інтелектуальної міграції в країни, що розвиваються – в Бразилію, Мексику, низку арабських країн, НІК ПСА. Значною мірою це обумовлено високою активністю в них ТНК, спільних підприємств, що запрошують на роботу іноземних кваліфікованих фахівців у свої дослідницькі центри. Основні мотиви для таких мігрантів – укладан- ня з компанією контракту на прийнятних умовах, а також отримання доступу до передових зарубіжних технологій, досвіду науково-до- слідної роботи.
Посилюється конкуренція за інтелектуальні трудові ресурси між економічно розвинутими країнами і країнами, що розвиваються. З тим, щоб не допустити зменшення притоку наукової еліти, адмі- ністрація США в 2014 р. скасувала щорічні квоти для «осіб з екстра- ординарними здібностями» та докторів наук у галузі математики та технологій.
2. Зростання частки жінок, молоді в міжнародній трудовій мі- грації. Крім традиційних секторів зайнятості – послуги, соціальна сфера, – жінки-мігранти зайняті в сільському господарстві, оброб- ній промисловості. Так, на складальних підприємствах електро- технічної індустрії Гонконгу, Малайзії, Тайваню працюють безліч іммігранток із Індії, Філіппін. Широкого масштабу прийняла мігра- ція жінок-робітниць із країн Східної Європи до країн Західної Єв- ропи. Частка молоді в загальній кількості міжнародних мігрантів сягає близько 30%. Серед причин молодіжної міграції слід виділи- ти можливість отримання освіти та працевлаштування за кордо- ном, подолання бідності, втеча від конфліктів. Однією з найбільш болючих проблем, яку доводиться вирішувати молодим мігрантам, є безробіття.
3. Зростання нелегальної трудової міграції в основних світових центрах, привабливих для робочої сили. За статистикою чисельність нелігітімних іммігрантів у кожній із таких країн становить від 10 до 15% від загальної кількості іноземних робітників. Дана форма мігра- ції вигідна роботодавцям, які можуть заощаджувати на оплаті праці, соціальних допомогах, пільгах для незаконних мігрантів, і невигідна для держави, що недоотримує податки. Нелегальна міграція зумов- лює розростання тіньової економіки, криміналізацію сфери трудових відносин (торгівля людьми і рабство, поява примусової праці). Основ- ні сфери, в яких використовується примусова праця, – сільське госпо- дарство, будівництво, гірничорудне виробництво.
4. Зростання потоків мігруючого населення, які шукають притул- ку через військові конфлікти. З початку військової агресії росії проти України найбільшу частку таких мігрантів у світі становлять саме українці.

Кроки до ефективного вирішення міграційного питання

Поява нових форм міграції не вирішує проблему конфлікту при- ймаючої і привнесеної культури, яка набуває все більшої актуально- сті. І той факт, що значна частка мігрантів не лише не асимілюється, але й категорично відмовляється жити за правилами країни-реци- пієнта, значною мірою пояснюється стійкістю власного культурного простору. В нових умовах опиняється не лише фізичне єство лю- дини, а й її духовний світ (мова, звички, традиції, менталітет нації), яких неможливо позбутися «за командою» приймаючої сторони. Безконфліктна зустріч культур можлива за умови тривалого діалогу, пошуку компромісів, побудови на рівні урядів та міжнародної спіль- ноти довготривалих програм адаптації мігрантів. Проте уряди країн, які є найбільш привабливим об’єктом для мігрантів, демонструють переважно формальний підхід до вирішення проблеми наростання міграційних потоків. В кращому випадку цей підхід підкріплений до- статніми для життя мігрантів матеріальними дотаціями, у гіршому – супроводжується жорсткими заходами з посилення контролю і за- криття кордонів.
Міжнародна практика державного управління міграційними про- цесами, на жаль, й досі не має універсального базису, інакше кажучи, науково обґрунтованої методологічної основи – комплексу засобів, підходів, ціннісних установок в економічному, правовому, соціокуль- турному та інших вимірах суспільного життя. Доречно використо- вувати щодо такого базисного конструкту поняття «міграційна па- радигма» – певна сукупність орієнтирів теоретичного і прикладного характеру для ефективного управління міграційними процесами як на міжнародному, так і національному рівнях.
З огляду на вищевикладене ефективному вирішенню міграційно- го питання сприятиме запровадження як на регіональному, так і на міжнародному рівнях таких кроків:
1. Активне застосування міжнародною спільнотою методу гнучкої солідарності. Необхідно посилювати колективну складову співробіт- ництва країн-реципієнтів у напрямі справедливого розподілу мігра- ційних потоків. Реалії глобалізованого світу унеможливлюють став- лення до мігрантів, засноване на відгородженні і забороні в’їзду, яке виправдовується піклуванням про національні інтереси.
2. Освоєння і застосування нових форм міграції, які відповідають сучасним тенденціям економічного розвитку і дозволяють змен- шити показники безпосереднього переміщення людських потоків із одного регіону в інший. Так, циркуляція потоків трудових мігрантів залежить від руху капіталу в глобальному економічному просторі, який із розвитком інформаційних технологій все більш набуває ознак віртуального. Цей новий, динамічно змінюваний простір не потребує безпосереднього переміщення спеціаліста в іншу країну або фізич- ної взаємодії його із клієнтами і колегами. Така «електронна міграція» набула поширення завдяки активізації діяльності транснаціональних корпорацій, консалтингових компаній.
3. Розробка та запровадження на рівні національних урядів і між- державних об`єднань довгострокових програм із належним правовим забезпеченням, які б нівелювали соціальну напругу, агресію на етніч- ному та релігійному ґрунті і в цілому протистояння культур. Осно- вою таких програм повинна стати активна просвітницька діяльність у суспільстві з боку урядових, бізнесових, медійних та громадських інституцій. Формування толерантного ставлення до представників інших культур, сприяння їхньої інтеграції у суспільство із забезпе- ченням права на збереження власної ідентичності – ключові цілі цих програмних документів. Практична реалізація таких важливих цілей передбачає, зокрема, відмову від сегрегації за ознакою національності під час формуван- ня навчальних груп у закладах освіти усіх рівнів. Так само важливим є створення на виробництві, у сфері послуг, інших професійних колах культурно різноманітних за своїм складом робочих груп. Проведен- ня заходів наукового і культурно-просвітницького характеру, на яких корінне населення і мігранти могли б віднайти точки дотику – спіль- ні для усіх народів цінності і життєві пріоритети – і переконатися, що при усій різноманітності представники різних націй є важливою частиною єдиного соціального організму.
Для спеціалістів, чиї навички не є затребуваними на ринку праці у приймаючій країні, необхідно розробити і запровадити на постійній основі професійну перепідготовку або додаткове навчання мігрантів. Це дозволить вирішити проблему нестачі на ринку праці трудових ресурсів з певних професійних галузей, переважно у сфері обслу- говування. І водночас зменшить частку непрацюючих мігрантів, які живуть на дотації і потенційно можуть поповнити ряди злочинців, терористів та інших маргіналізованих верств населення.
У масовій свідомості іммігранти асоціюються з наркобізнесом, злочинністю, агресією. Страх перед терористичною загрозою поро- джує серед пересічних громадян підозру по відношенню до інозем- ців, особливо мусульман. Тож складність інтеграції мігрантів із країн третього світу у суспільне, політичне і культурне життя країни є на сьогодні очевидною. І водночас як урядовці, так і звичайні громадяни розуміють: ворожість, зневага, відгородження з боку приймаючого суспільства по відношенню до мігрантів – деструктивний шлях, який веде лише до воєн і соціальних потрясінь.
У цілому нині, міжнародна трудова міграція як невід’ємна частина МЕВ забезпечує безсумнівні переваги країнам, які приймають тру- дові ресурси, підвищуючи конкурентоспроможність різних галузей їхніх економік, покращуючи платіжний баланс. Значною є і соціаль- на значимість трудової міграції: вона сприяє вирішенню проблеми збіднення населення як однієї з найскладніших сучасних глобальних проблем людства.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

І. ПИТАННЯ ДО РОЗДІЛУ

1. Яке місце відводиться світовій торгівлі товарами та послугами у системі міжнародних економічних відносин?
2. На якому етапі еволюції людства відбувається формування між- народної торгівлі товарами та послугами?
3. Перерахуйте фактори, що чинять позитивний та негативний вплив на розвиток міжнародних торговельних відносин між кра- їнами.
4. Які показники характеризують зовнішню та світову торгівлю? Про що свідчить індикатор дефіциту торгового балансу будь-якої країни?
5. Охарактеризуйте методи міжнародного торговельного обміну. Які з них отримали назву змагальних?
6. Назвіть центри аукціонної торгівлі, яка їхня спеціалізація?
7. Чи можна стверджувати, що географія і структура міжнародної торгівлі зазнала істотних змін за останнє десятиліття? Потреби в сировинних товарах, зокрема вуглеводнях (газ, нафта) у багатьох країн великі, проте питома вага сировини у світовому товарооб- міні значно нижча від питомої ваги готових виробів. Як це можна пояснити?
8. Внаслідок яких чинників відбувається прискорення зростання міжнародного експорту послуг? Перерахуйте сучасні види по- слуг, які є об’єктом інтенсивного міждержавного обміну. Що таке ділові послуги?

9. Дайте характеристику інституційним заходам регулювання зов- нішньоторговельної діяльності. Які методи нетарифного регулю- вання зовнішньої торгівлі прийнято відносити до прихованих?
10. Чому процес міжнародної міграції капіталу слід розглядати як особливу форму МЕВ? Що є основою цього процесу, які групи факторів впливають на нього?
11. Як ви вважаєте, міжнародні грошово-кредитні відносини – це пе- редумова розвитку МЕВ або його наслідок?
12. Чи справедливо стверджувати, що формування та розвиток між- народного руху капіталу відбувається раніше таких форм МЕВ, як міжнародна торгівля товарами та послугами, міжнародна трудо- ва міграція?
13. За якими ознаками класифікуються форми реалізації процесу міжнародного переміщення капіталу?
14. З якою формою вивезення капіталу асоціюється поняття «друга економіка», що означає цей термін?
15. Охарактеризуйте роль, причини та тенденції міграції капіталу в підприємницькій формі.
16. Що таке інвестиційний клімат країни, які параметри він включає?
17. Назвіть країни з найбільш і найменш сприятливим інвестиційним кліматом.
18. Чому, на вашу думку, стимулюючи в цілому розвиток світового господарства, міжнародні фінансові потоки викликають різні на- слідки для країн-експортерів та імпортерів капіталу?
19. Розкрийте сутність та структуру світового ринку позичкового ка- піталу.
20. Чи справедливо стверджувати, що фінансовий ринок надає ши- рокі змоги проведення угод спекулятивного характеру?
21. Що таке спекулятивний капітал, до яких наслідків може призве- сти його рух?
22. Охарактеризуйте особливості світового ринку. Коли виникає, у чому значення ринку євровалют?

23. Які умови розвитку та становлення світових фінансових центрів? Перерахуйте глобальні та периферійні фінансові центри. Чи мож- на до останніх віднести офшори?
24. Охарактеризуйте заходи державного та міжнародного регулю- вання руху капіталу.
25. Чи здатне міжнародне співтовариство виробити дієвий фі- нансовий інструментарій, спрямований на пом’якшення нега- тивних наслідків світових фінансових криз, що впливають на транскордонне переміщення капіталу? Наведіть докази за та проти.
26. У чому важливість мобільності робочих ресурсів для економіки в регіональному, національному та міжнародному масштабі? Як використовується тип мобільності робочої сили для розробки програмних продуктів? Що є основою утворення міжнародного ринку праці?
27. Який фон міжнародної трудової міграції?
28. Які причини розширення масштабів міжнародної міграції пра- ці? Які критерії класифікуються за формами процесу мігра- ції? Які фактори впливають на збільшення тимчасової міграції праці?
29. Наведіть приклади: а) основні світові центри привабливості праці; б) найпотужніші внутрішньоконтинентальні міграційні коридори.
30. Охарактеризуйте позитивні та негативні наслідки міграції для країн-донорів та одержувачів робочої сили.
31. Охарактеризуйте систему інституційних заходів, що використо- вуються для регулювання процесу міграції на державному та міждержавному рівнях.
32. Які особливості сучасної міжнародної міграційної нації? Чи мож- на говорити про «фемінізацію» міграційних потоків і чому? Яка специфіка міграційної орієнтації молоді?
33. Охарактеризуйте сучасні тенденції у глобальному процесі мігра- ції.

ІІ. ТВОРЧІ ЗАВДАННЯ
Економічне есе

Розкрийте у формі економічного есе зміст таких висловлювань:
«Банк – це місце, де вам позичають парасольку в ясну погоду, а потім просять повернути, коли починається дощ» (Р. Фрост).
«Репутація держави точніше визначається тієї сумою, яку вона здатна взяти в борг» (У. Черчілль).
«Уряди зобов’язані забезпечити, аби ксенофобія, жорстокість, расизм та пов’язана з ними нетерпимість відносно мігрантів та їхніх спільнот не мали місця у країні» (Н. Піллєй).
«Еміграція – це похорони, після яких життя продовжується» (Т. Ко- тарбиньский).

Дослідницька робота

1. Здійсніть дослідницьку роботу за наведеними напрямами, резуль- тати оформіть у вигляді звіту:
Порівняння культурних, асиміляційних та етносоціологічних тео- рій міграції.
Аналіз прогнозів міграції до 2030, 2040 років.
Складання соціологічної анкети на тему «Моє ставлення до мі- грантів» та проведення опитування серед однолітків.
Порівняльний аналіз феноменів внутрішньої і зовнішньої міграції. Напрямки та структура міграційних потоків ХХ–ХХІ століть (в по-
рівнянні).
2. Підготуйте мультимедійні презентації за темами:
«Теоретичне висвітлення міжнародного трудового процесу в до- слідженні іноземних та українських економістів».
«Світовий ринок праці: сучасні тенденції, проблеми, перспективи розвитку міграційних коридорів».
«Характеристика інституційних заходів щодо регулювання між- народного руху праці».
«Міжнародна інтелектуальна міграція: масштаб соціальних та економічних наслідків для країн-донорів». «Міграція праці в країни Північної Америки».
«Національна міграційна політика країн ЄС» (з урахуванням збіль-
шення міграційних потоків із України».
«Південно-Східна Азія та Близький Схід як сучасні центри тяжіння трудових мігрантів».
Ситуативний аналіз

Незважаючи на кілька хвиль COVID-19 і складну геополітичну си- туацію через війну в Україні, ПІІ в країнах Азії, що розвиваються, зро- стають третій рік поспіль до рекордно високого рівня 619 млрд дол., що свідчить про стійкість регіону до зовнішніх шоків. Це найбільший регіон – одержувач ПІІ, частка якого складає 40% глобального при- току, що характеризується високою концентрацією. На частку шести країн та територій (Китай, Гонконг (Китай), Сінгапур, Індія, Об’єдна- ні Арабські Емірати та Індонезія) припадало понад 80% ПІІ у регіоні. У країнах Азії значно зросли інвестиції в сектори, що мають відно- шення до ЦУР. Обсяг міжнародного проєктного фінансування у цих секторах збільшився на 74% до 121 млрд дол. головним чином через значний інтерес до відновлюваних джерел енергії11.
Питання для обговорення:
Чим пояснити посилення значення ПІІ для економік різних кра- їн світу в теперішній час? Перерахуйте заходи, спрямовані на збіль- шення обсягів прямого інвестування, що використовуються країнами- реципієнтами. Які чинники зумовлюють настільки значне збільшення обсягів ПІІ азіатських економік, що розвиваються?

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Білошпицький С. Міжнародна міграція як різновид сучасної зброї: соціокультурний та соціальний аспекти. Наукові записки. Випуск
№ 2 (82). ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса НАН України, с. 138-156.
2. Дідківська Л. Причини і наслідки інтелектуальної міграції в Украї- ні. Економіка України, 2020, № 3 (700), с. 65–76
3. Звіт про всесвітню міграцію-2022: Розділ 3. Міграція та мігран- ти: регіональні виміри та розвиток. URL: https://publications.iom. int/books/ world-migration-report-2022-chapter-3. «Прогноз-2022» Український інститут майбутнього, 128 с.
4. Лібанова Е. Зовнішні трудові міграції українців: масштаби, при- чини, наслідки. Демографія та соціальна економіка. 2018. № 2, с. 11-26. Малиновська О. Трудова міграція громадян України за кордон: виклики та шляхи реагування. Ринок праці та зайнятість населення. 2018, № 3, с. 39-44.
5. Курбет О. Міжнародна трудова міграція в незалежній Україні: риси та особливості. Історія народного господарства та еконо- мічної думки України, 2020, вип. 53, с. 363-386.
6. Соловйов Є. Внутрішня вимушена міграція: український вимір. Evropsky politicky a pravni diskurz, 2018, № 5, с. 37-43.
7. Павлів-Самоїл Н. Вимушена міграція як наслідок порушених прав. Вісник Національного університету “Львівська політехніка”. Серія: Юридичні науки, 2019, вип. 21, с. 70-76.
8. Смутчак З. Управління процесами рееміграції на етапі інтегруван- ня України до європейського простору. Причорноморські еконо- мічні студії, 2019, № 37, с. 174-178.

9. Українське суспільство: міграційний вимір: національна доповідь. Інститут демографії та соціальних досліджень ім. М. В. Птухи НАН України. Київ, 2018, 396 с.
10. Berg, M. & Nowicka, M. (Eds). (2019). Studying Diversity, Migration and Urban Multiculture: Convivial Tools for Research and Practice. UCL Press: London, UK.
11. Bock, Philip K. Culture Shock: A Reader in Modern Cultural Anthropology. University Press of America, 379.
12. Dustmann, C.; Fasani, F; Frattini, T.; Minale, L; Schönberg, U. (2017). On the Economics and Politics of Refugee Migration. Economic Policy. Volume 32 (91), pp. 497–550.
13. Del Percio, A. (2016). The governmentality of migration: Intercultural communication and the politics of (dis)placement in Southern Europe. Language and Communication, 51, pp. 87-98.
14. Kunz, Sarah Marie (2018).The ‘Expatriate’: The Postcolonial Politics of a Migration Category. Doctoral thesis (Ph.D), UCL (University College London).
15. White, A. (2016). Polish circular migration and marginality: a livelihood strategy approach. Studia Migracyjne – Przegląd Polonijny , 1 (159), pp.153-166.
16. Wielgoszewska, B. (2018). Onwards and upwards? Migration and social mobility of the UK graduates. Regional Studies, Regional Science, 5 (1), pp. 402-411.
17. Redclift, V. & Rajina, F. (2017). Rethinking Muslim migration: frameworks, flux and fragmentation. Ethnic and Racial Studies , 40 (3),
pp. 407-412.
18. Saunders, J. B.; Fiddian-Qasmiyeh, E. & Snyder, S. (eds). (2016). Intersections of Religion and Migration: Issues at the Global Crossroads. New York: Palgrave Macmillan, 71-90. Retrieved from
19. Simon, Miranda Soledad (2019).The Effects of Immigration Policy on Migration Systems. Doctoral thesis (Ph.D), UCL (University College London).
20. Vearey, J; Orcutt, M; Gostin, L; Braham, CA; Duigan, P; (2019). Building alliances for the global governance of migration and health. BMJ, 366, Article l4143.

§5.1. Інтелектуалізація як провідна тенденція у розвитку сучасної економіки

Провідною тенденцією сучасної економіки є її інтелектуалізація, а невід’ємною її складовою – наукомістке виробництво, інтелекту- альний і зокрема людський капітал як основа для генерування знань та інновацій. Нарощування національного інноваційного потенціа- лу безпосередньо пов’язане із неперервністю процесу збагачення суспільства знаннями. У сучасному світі, де стрімко зростає рівень інформаційної мобільності, так само швидко застаріває професійне знання й на зміну йому з’являється нове. Як наслідок, скорочення «пе- ріоду напіврозпаду компетентності»: у 40-х рр. ХХ століття він стано- вив 12 років, у 60-х – 8-10 р., а за перші два десятиліття ХХI ст. змен- шився до 4-5 років для гуманітарних і до 2-2,5 рока – для технічних професійних навичок12. Звідси актуалізація ідеї неперервної освіти як постійного розвитку і самовдосконалення індивіда впродовж життя. Ця ідея добре корелюється з концепцією ринкової економіки, яка в силу надзвичайної рухливості своєї кон’юнктури змушує людей по- стійно навчатися.
У сучасних дослідженнях інноваційної економіки й економіки знань значна увага приділяється питанням інтелектуального капіта- лу й застосуванню інтелектуальних ресурсів, що об’єднуються в єди- ному дискурсі інтелектуалізації економіки. В загальних обрисах цей

12. Daniel Matthew J. (2020, October 29). Skills aren’t soft or hard – they’re durable or perishable. Chief Learning Officer Magazine. https://www.chieflearningofficer. com/2020/10/29/skills-arent-soft-or-hard-theyre-durable-or-perishable/

феномен осмислюється як певний інструмент розвитку економіки, заснованої на знаннях, що дозволяє отримати конкурентну перевагу за рахунок підвищення рівня організаційного інтелекту.
Найбільш очевидними є три аспекти інтелектуалізації економіки: – розвиток особистісних характеристик людини в процесі на-
буття нового досвіду і генерування нових знань;
– загальна інтелектуалізація об’єктів інфраструктури і промис- ловості;
– еволюція інтелектуально-інформаційного простору – мережі Інтернет, засобів зв’язку тощо.
Така різноплановість означеного феномену суттєво ускладнює його тлумачення. Так, якщо за основу береться людина, то інтелекту- алізація економіки осмислюється як об’єктивно-імперативний процес формування і розвитку високоморальних основ господарської діяль- ності й гуманізації економічних відносин у цілому. Це знаходить своє вираження у прагненні більшості розвинених держав світу забезпе- чувати виробництво необхідних матеріальних благ при збереженні екології та підвищенні якості життя людини. І мова йде не лише про забезпечення гідних умов життя, а, в першу чергу, про неперервний розвиток самої людини й життєвих неекономічних цінностей. Інши- ми словами, інтелектуалізація економіки являє собою процес пе- реходу економічних відносин на якісно новий ціннісно-смисловий рівень.
З іншого боку, глобальне застосування інформаційних техноло- гій і впровадження у виробництво інтелектуальних систем веде до автоматизації багатьох процесів, а отже, масштабного скорочення персоналу. Як наслідок, відбувається зменшення перемінного ка- піталу і витрат на оплату праці. Роботизація як матеріального, так і нематеріального значних секторів виробництва вже зараз ставить під сумнів усталену гуманістичну парадигму, що центральне місце відводить людині, її інтелектуальним потребам й міжособистісним відносинам.
Традиційно феномен інтелектуалізації економіки розгляда- ється з позиції перетворення інтелектуальної праці в матеріаль- ну форму. В такому випадку процеси інтелектуалізації знаходять свій прояв у зростанні удільної ваги працівників, зайнятих у сфері інтелектуальної праці. Саме вони генерують нові знання і відтворю- ють їх у технологічних, організаційних та інших інноваціях. Однак під- хід до інтелектуалізації лише з позиції «матеріалізації» знань у певно- му продукті на сьогодні вже не є вичерпним. Слід мати на увазі, що однією з основних тенденцій сучасної економіки є зростання частки нематеріального виробництва у структурі ВВП за рахунок розширен- ня сфери послуг, інформаційного сектору. Водночас і протиставлен- ня інтелектуальної праці фізичній, коли інтелектуалізація економіки сприймається як домінування розумової праці і власне витіснення із суспільного буття форм фізичної праці за рахунок її механізації й автоматизації, також не прийнятне для опису сучасних трансфор- мацій економіки.
Процес інтелектуалізації економіки слід розглядати з позиції пе- ретворення інформації та знань як в економічний ресурс, так і в еко- номічне благо. У першому випадку відбувається збільшення частки наукомісткого виробництва. Знання, а в подальшому інновації і на- укомісткі технології, стають ключовим фактором виробництва, що дозволяє отримувати інтелектуальну ренту і забезпечувати еконо- мічне зростання за рахунок доданої вартості. У другому випадку мова йде про потенційні можливості, які можуть бути реалізовані людь- ми із відповідним рівнем знань. Тож знання вже прирівнюються до економічного блага, що покликане задовольнити потреби людини в розвитку.
Інтелектуалізація передбачає визнання в економіці ключової ролі знань, порівняно з іншими факторами виробництва. Головним суб’єк- том їхнього продукування виступає людський капітал, розвиток яко- го забезпечується на базі системи неперервної освіти. Ступінь інте- лектуалізації економіки детермінується якістю людського капіталу, генерування і акумуляція якого відбувається завдяки формальній, неформальній та інформальній освіті. Відповідно стан розвитку сис- теми неперервної освіти є одним із визначальних маркерів конкурен- тоздатності національних економік.
Таким чином, інтелектуалізація економіки як індикатор економіч- ного зростання базується на специфічній інституціональній структу- рі, що передбачає пріоритетне ставлення до інтелектуальної власно- сті, креативної праці, наукомісткого виробництва, неперервної освіти і зростаючих потреб індивіда у самореалізації.

§5.2. Інноваційний розвиток соціально-економічних систем:
ключові поняття та напрями дослідження

З історії існування людства відомо, що інноваційний розвиток
не припиняється, забезпечуючи зростання продуктивності праці для підвищення ступеня задоволення потреб. В умовах ринкової економіки процес оновлення виробництва характеризує термін «ін- новація». Існує безліч підходів до визначення сутності інноваційно- го розвитку економіки. До найпоширеніших можна віднести такі підходи:
– еволюційний;
– двополярний;
– багатовимірний.
Еволюційний підхід заснований на генезі теорії інновацій. У сучас- ній теорії інновацій історично склалося кілька етапів розвитку: кла- сична теорія інновацій, теорія великих циклів, неокласична теорія, теорія прискорення, теорія технологічних укладів, соціальна теорія. Кожна із них формує та визначає змістовну сутність інновацій, їхній вплив на економіку та суспільство.
Класична теорія інновацій склалася як самостійний науковий на- прямок завдяки дослідженням Й. А. Шумпетера. У своїй роботі «Те- орія економічного розвитку» він уперше розглянув проблеми інно- ваційного розвитку та ввів термін «інновація» в економічний обіг. На думку Шумпетера, інновації є «новими комбінаціями змін у розвитку».
Дослідник виділив п’ять нових типів процесуальних змін:
– виготовлення нового продукту або створення нової якості продукту,
– впровадження нового способу виробництва або нового спо- собу комерційного використання товару,
– використання нової сировини чи напівфабрикатів,
– зміна організації виробництва,
– освоєння нового ринку збуту.
Ці нові комбінації оформлюються у ході розвитку виробництва та формують його результат. «Виробнича функція описує кількісну

зміну продукту, з урахуванням змін у всій сукупності факторів, що впливають на нього. Якщо у сумі факторів ми змінимо форму функції, то отримаємо інновацію»13 .
Теорія великих циклів довгих хвиль у розвитку світової економіки пов’язана з ім’ям відомого вченого економіста Миколи Кондратьєва (1892-1938). Вивчивши значний емпіричний матеріал, який відобра- жав розвиток Німеччини, Франції, Британії та США у ХІХ столітті, та зіставивши індекси товарних цін, курси цінних паперів, рівень зар- плати, обороти зовнішньої торгівлі тощо, дійшов висновку про наяв- ність у динаміці економічних процесів закономірних великих циклів, кожен з яких має дві хвилі – підвищувальну й понижувальну. Дослід- ник визначив приблизні часові межі кожного із циклів й описав зако- номірності обох типів довгих хвиль (одночасно охарактеризувавши й короткі хвилі економічної кон’юнктури, які мають інші закономір- ності). Він зумів передбачити Велику депресію 1929-33 років до її початку.
1926 року Кондратьєв підготував доповідь «Великі цикли еко- номічної кон’юнктури», де стисло сформулював результати своїх до- сліджень. Зокрема, він доводив, що хвилеподібний рух являє собою процес відхилення від стану рівноваги, до якої прагне економіка. Пе- ріодично ця рівновага порушується і виникає необхідність створення нового запасу «основних капітальних благ», які б відповідали виника- ючому способу виробництва. Таке оновлення проходить не плавно, а поштовхами. І вирішальну роль при цьому відіграють науково-тех- нічні винаходи, відкриття, науково-технічні революції.
Слід зауважити, що дедалі більше дослідників підтримують хви- льову, циклічну концепцію розвитку економіки. Так, американський дослідник Маркетті, проаналізувавши у 1982 році появу винаходів і нововведень за останні 200 років, дійшов висновку, що вони відбува- ються хвилями і мають певну конфігурацію і частоту: услід за хвиля- ми винаходів з певним часовим лагом виникають хвилі нововведень. Зіставлення й аналіз трьох хвиль дали йому підстави для виснов- ку, що часова дистанція між центральними точками кожної хвилі

13. Шумпетер Й. Теорія економічного розвитку: дослідження підприємницького прибутку, капіталу, кредиту та циклу кон’юнктури. Пер. з англ. В. Старка. – К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2016, 242 с.

РОЗДІЛ 6. ЕКОНОМІЧНО РОЗВИНЕНІ КРАЇНИ

§6.1. Загальна характеристика економіки розвинених країн

Економіка розвинених країн в історичній ретроспективі

Група розвинутих країн уособлює найкращі здобутки світової економіки. Ці країни мають максимальні обсяги ВВП, особливо на душу населення, високий рівень продуктивності праці, найскладнішу технологію виробництва.
Вони контролюють переважну частину світових капіталопото- ків. Незважаючи на те, що чисельність населення розвинених кра- їн становить незначну частку (орієнтовно 14%) у загальносвітовій чисельності населення, у цій групі країн виробляється 50% світо- вого ВВП. Розвинені країни експортують 62% товарів та послуг у міжнародній торгівлі. Ці країни, насамперед «Велика сімка», займа- ють ключові позиції в таких впливових міжнародних організаціях, як МВФ, СБ, СОТ, а також у більшості регіональних банків розвит- ку. Саме ця група країн є основним осередком для утворення ТНК і ТНБ. Розвинені держави, спираючись на свою економічну та політич- ну могутність, міжнародний авторитет, формують і впроваджують у міжнародні відносини механізм сучасного світового економічно- го ладу. Вони є «законодавцями моди» на нові економічні моделі та технології.
Показово, що протягом майже всього ХХ ст. склад «клубу роз- винених країн» практично не змінювався, лише наприкінці першо- го десятиліття ХХІ ст. (після світової фінансово-економічної кризи) в окремих звітах експерти МВФ до цієї групи стали зараховувати такі країни, як Естонія, Чехія, Словаччина, Республіка Корея, Сінгапур, а також Тайвань і Гонконг.
Головним показником, який відрізняє розвинені країни від ін- ших, є розмір ВВП на душу населення. Він становить у середньому 40 тис. дол. (за поточним курсом), тоді як у країнах, що розвивають- ся, – 6 тис. дол., а в країнах із перехідною економікою – 9 тис. дол. Якщо не брати до уваги невелику групу нафтовидобувних держав і «східноазіатських драконів», то жодна з тих країн, що розвивають- ся, не досягає за цим показником навіть Португалії, де він становить 23 тис. дол. на душу населення.
За способом виробництва розвинені країни йдуть попереду вже понад 500 років. Така ситуація пояснюється історико-економічними умовами їхнього розвитку. Вже у ХІІІ–ХІV ст. у Північній Італії (Генуя, Венеція, Флоренція) значно пожвавилася зовнішня, так звана леван- тійська торгівля у Середземномор’ї. Італійські купці були торгови- ми посередниками між багатим на той час арабсько-візантійським Сходом та феодальною Європою. Венеціанці, зокрема, скуповували у Константинополі прянощі і дорогі тканини та продавали їх євро- пейській знаті. Вони торгували також сіллю, вином та іншими това- рами. Торгівля дуже збагатила італійське купецтво і стала поштовхом до економічного розквіту північних італійських міст та подальшого розвитку зовнішньоекономічних відносин.
Перша у світі біржа виникла у Венеції. Тут також було освоєно техніку банківської справи та комерційного обміну. Венеціанці розро- били сучасну систему бухгалтерії (просту та подвійну).
У ХІ–ХV ст. відбувається розквіт північноєвропейської так званої ганзейської торгівлі. Німецькі міста, що тяжіли до Балтійського моря, особливо Любек, Гамбург, Бремен, утворили торговий союз – Ганзу, який здійснював успішну торгівлю з внутрішніми німецькими держа- вами, скандинавськими країнами, Новгородом та Лондоном.
Ганзейці торгували хутром, смолою, лісом, залізом, рибою, ме- дом, воском, шкірами, льоном. Із переліку товарів видно, що ган- зейська торгівля мала більше економічного значення, ніж левантій- ська, оскільки вона охоплювала як предмети розкоші, так і товари широкого вжитку та виробничого призначення.
Третій торговий шлях йшов уздовж Рейну, він поєднував ганзей- ську та левантійську торгівлю. На цьому шляху швидко розвивалися міста Брюгге, Кельн та ін. Активізувалася діяльність ярмарків, на яких виставлялися товари з усієї Європи, а також зі Сходу. Найбільше зна- чення мали ярмарки на півночі Франції в Шампані. Французькі купці ввозили сукно і вина, італійські – прянощі та шовк, німецькі – хутра, полотно та металеві вироби, з Англії прибували вовна, олово та сви- нець. Таким чином, розквіт торгівлі підготував ґрунт для подальшого розвитку економічних відносин у феодальній Європі. Транс’європей- ські торговельні відносини поступово зближували народи цього ре- гіону, формували національні ринки, що орієнтувалися на зовнішню торгівлю. Формувалися торгові традиції та стандарти загальноєв- ропейського значення. Зміцненню зовнішньоторговельних відносин певною мірою сприяла конфесійна близькість між народами, оскіль- ки християнство було поширене у всій Європі.
Розвиток торгівлі, зростання міст (торгових та ремісничих цент- рів) прискорили виникнення та поширення капіталістичного ма- нуфактурного виробництва. Це був черговий важливий етап у роз- витку продуктивних сил Західної Європи, який досить суттєво зміц- нив її економіку. Особливо інтенсивно мануфактури створювалися у суконному та металургійному виробництві у ХІІІ–ХV ст. Розвине- ним промисловим районом на той час була Північно-Західна Єв- ропа – Фландрія, Брабант, частина Північної Франції, що входили до Нідерландів. Фландрське сукно за якістю тривалий час не мало конкурентів і продавалося у всій Європі. Поступово мануфактурне ви- робництво сукна поширилося також в Англії та Флоренції. У німець- ких князівствах та Чехії на мануфактурах вироблялося залізо, срібло, бронза.
Розвиток феодальних відносин, що посилився у ХVІ ст., зміцнен- ня абсолютизму і особливо великі географічні відкриття дали новий поштовх до розвитку продуктивних сил європейських країн. З пере- несенням торгових шляхів на океанічні простори зросла економічна могутність Нідерландів, Іспанії, Португалії та Англії.
Обсяги зовнішньої торгівлі збільшилися багаторазово, виникли потужні компанії, орієнтовані на торгівлю з Індією (Голландська та Англійська Ост-Індські компанії) та іншими східними регіонами, а не- забаром і з американськими колоніями. В Антверпені вже у XVI ст. з’явилася товарна та фондова біржі, на яких здійснювалися міжна- родні операції з векселями, облігаціями державних позик, колоніаль- ними товарами та валютою. У ХVІІ ст. торговельною столицею світу став Амстердам, з другої половини ХVІІ ст. та у ХVІІІ ст. зросла торго- вельна роль Лондона.
Монархічні династії європейських країн, особливо Англії, Фран- ції, Іспанії, заохочували розвиток промисловості, підтримували мануфактури та торгові компанії, надавали їм різноманітні пільги у руслі політики меркантилізму. До середини ХVІІІ ст. мануфактурне виробництво було панівною формою промисловості у Західній Євро- пі, тоді як на Сході виробництво знаходилося ще на ремісничій стадії. Вже в цей час економічна перевага Заходу над Сходом була очевид- ною. Вона втілилася у політичну та військову перевагу, яка привела до формування великих колоніальних імперій.
Слід зазначити, що прискорення економічного розвитку Західної Європи посилювалося перетвореннями в духовній сфері. Особливо- го значення у цьому напрямі мали епоха Ренесансу (Відродження) та період Реформації.
Ренесанс (ХІ–XVI ст.) сприяв розкриттю творчих можливостей людини, вірі у його волю та розумові здібності. Ідеї Ренесансу об’єк- тивно відповідали потребам буржуазного суспільства.
Наслідком Реформації (XVI ст.) стало поширення протестантства у Північній Німеччині, Нідерландах, Англії, Скандинавських держа- вах. Визначальною ознакою цієї конфесії було заохочення «підприєм- ницького духу» в людині, акцент на сумлінній роботі та ощадливості. Ці ідеї вплинули на подальший хід економічної історії Європи. Саме вихідці із протестантських країн (у першу чергу англійці, а також гол- ландці та німці) утворили колонії переселенського типу, які потім пе- ретворилися на розвинені держави – США, Канаду, Австралію, Нову Зеландію. Переселенці несли із собою європейську культуру вироб- ництва, на ті часи – найпередовішу.
До найважливіших подій, що прискорили економічний розвиток західноєвропейських країн, належить промисловий переворот, який розпочався в Англії в середині ХVІІІ ст., а незабаром торкнувся Фран- ції, Бельгії, Австро-Угорщини, Нідерландів, інших держав Європи та Північної Америки.
Перехід від мануфактури до машинного виробництва у десятки разів збільшив продуктивність праці за відносно короткий період. Це мало вирішальне значення для затвердження економічної переваги над рештою країн. Технічне переозброєння економіки відбувало- ся нерівномірно серед країн Європи, але у більшості цих країн воно завершилося до останньої чверті ХІХ ст., тоді як в Африці, Азії та в деяких латиноамериканських державах комплексне впровадження машинних засобів виробництва розпочалося лише з середини ХХ ст. Таким чином, у технічному відношенні розвинені країни випере- дили третій світ майже на століття.
Промислова революція, завдяки інтенсивному розвитку ко- мунікацій (залізниці та автомобільні дороги, зв’язок), сприяла ще більшому економічному зближенню країн Європи, а також Європи з Північною Америкою, Австралією (особливо з розвитком повітря- ного транспорту). Таким чином, створювалися умови для еконо- мічної інтеграції розвинутих країн та поширення єдиного способу виробництва.
На початку ХХ ст. найрозвиненішими країнами світу були США, Велика Британія, Німеччина, Франція, Австро-Угорщина, а також так звані малі капіталістичні держави Європи – Швейцарія, Нідерланди, Бельгія, Скандинавські країни. З певним відставанням розвивалися Іспанія, Італія, Португалія, Греція. У Болгарії, Румунії, Сербії технічне переозброєння почалося із запізненням, а ринкові відносини розви- валися уповільненими темпами.
Економічна перевага розвинутих країн значною мірою підживлю- валася ресурсами їхніх колоній. Колоніальні імперії утворили Вели- ка Британія, Франція, Іспанія, Португалія, Італія, Нідерланди, Японія, Бельгія, Німеччина, США.
Завдяки колоніям розвинені країни мали дешеву сировину та мо- нопольне становище на ринках збуту своїх товарів. Водночас не слід трактувати економічну політику метрополій щодо їхніх колоніальних володінь однозначно негативно. Об’єктивний хід розвитку світової економіки вимагав будівництва промислових об’єктів, створення ви- робничої інфраструктури на території залежних країн з метою най- ефективнішого використання ресурсів. Так, в Індії, яка була колонією Англії, вже в першій половині ХХ ст. було створено досить потуж- ну залізничну мережу, випускалися локомотиви, вагони, інша мета- лопродукція, було збудовано електростанції.
Поступово ефект від експлуатації колоній знижувався. Під впли- вом науково-технічної революції споживання сировини дещо скоро- тилося, а його значення для виробництва суттєво впало. Витрати на запровадження адміністративного апарату та утримання військово- го контингенту в колоніях все меншою мірою окупалися за рахунок експлуатації місцевих ресурсів. Тому колоніальні імперії було зруй- новано не лише завдяки визвольному руху колонізованих народів і активізації демократичних сил у самих метрополіях, а й тому, що експлуатація колоній стала економічно невигідною.
Науково-технічна революція надала нового імпульсу економічно- му підйому розвинених країн. Науково-технічний прогрес (НТП) роз- почав свій поступ саме з цих країн, оскільки вони мали для цього не- обхідні матеріальні ресурси та розвинений науковий потенціал. Під впливом НТП ще гостріше відчувалося розмежування розвинутих держав та країн-аутсайдерів.
Збільшення технологічного розриву мало вирішальне значення в епоху початку постіндустріальної стадії розвитку.
З другої половини ХХ ст. значно посилились інтеграційні процеси, в першу чергу серед індустріально розвинутих країн. Успішний досвід створення Європейського Союзу свідчить, що економічна інтеграція найбільш ефективна саме серед розвинутих країн. Досвід ЄС пока- зав, що у процесі інтеграції здійснюється зближення, вирівнювання основних економічних параметрів країн-членів.
Історико-економічні особливості формування групи індустріаль- но розвинених країн пояснюють, чому саме ці держави складають зазначену групу та які обставини зумовили її склад. Поряд із загаль- ними економічними рисами групу розвинутих держав об’єднували політичні, історичні фактори та культурні традиції.
Спільність історико-економічного розвитку являє собою зовніш- нє середовище, у якому формувалася група розвинутих держав. Вну- трішнє середовище обумовлене способом виробництва. Для всіх країн цієї групи властивий високий рівень розвитку товарного вироб- ництва та ринкових відносин. Товарні відносини сприяли розвитку і людського капіталу. Економічні процеси регулюються товарно-гро- шовими відносинами. Головною метою виробництва є отримання прибутку.
Означені риси характеризують ринкові відносини у цих краї- нах. Ринкова економіка нині панує у переважній більшості країн світу та функціонує як механізм, основи якого було закладено саме у XV–XVI століттях.
Проте розвинені держави відрізняються і найвищим ступенем зрі- лості ринкових відносин. Як вже зазначалося, в їхній економіці відбу- вається процес концентрації виробництва та капіталу, встановлення панування олігополій, переростання національних монополій у транс- національні, утворення транснаціональних банків.
Переважна більшість ТНК має свої штаб-квартири саме у розви- нених країнах. ТНК контролюють більше половини світового промис- лового виробництва, понад 67% міжнародної торгівлі, 80% патентів та ліцензій.
Розвинені країни фактично контролюють світові фінансові ринки. Вони є і основними кредиторами. Штаб-квартири найбільших ТНБ знаходяться у розвинених країнах.
Для постіндустріального етапу розвитку економіки важливе зна- чення має інтенсивний розвиток інформаційних систем.
Частка інвестицій в інформаційні та комунікативні технології роз- винених країн з кожним роком зростає і становить від 5% до ВВП Японії та Італії до 7,7% у Швеції.
Визначальною рисою, яка відрізняє розвинені країни від інших, є високий рівень розвитку соціальної сфери, що виявляється у висо- ких середніх доходах населення, значних витратах на пенсійне забез- печення, освіту, охорону здоров’я, охорону навколишнього середови- ща. Важливо, що тенденція зростання витрат на соціальні потреби та підвищення рівня доходів населення актуалізувалася в останні десятиліття.
Узагальнюючим критерієм рівня соціального забезпечення насе- лення може слугувати так званий індекс розвитку людини (ІРЛ). Мак- симальне значення ІРЛ дорівнює 1,0. За цим показником лідирують розвинені країни.
До першої десятки лідерів за цим індексом у 2022 році увійш- ли Швейцарія, Норвегія, Ісландія, Гонконг (Китай), Австралія, Данія, Швеція, Ірландія, Німеччина, Нідерланди. Україна у цьому переліку посіла 76-е місце із 184.
Високий рівень життя у розвинених країнах обумовлений потуж- ним розвитком економіки загалом і здійснюваної там соціальної по- літики.
Залежно від ролі уряду, профспілок, роботодавців у господар- ському та соціальному регулюванні в розвинених країнах можна ви- ділити такі моделі економічного розвитку:

– ліберальна;
– корпоративістська;
– соціально-ринкова.

СВІТОВА ЕКОНОМІКА ЯК ЦІЛІСНА СИСТЕМА

У чистому вигляді вони зустрічаються вкрай рідко й мають свої особливості в кожній країні.
Ліберальна модель розвитку притаманна США, Канаді, меншою мірою – Великій Британії та Ірландії. Вона характеризується мінімаль- ним втручанням урядових структур у механізм взаємодії роботодав- ців та працівників. Ця взаємодія будується, в першу чергу, на профе- сійних, якостях останнього (професійний досвід, освіта, сумлінність у роботі). Роль профспілок менша в порівнянні з країнами, що реалі- зують інші моделі економічного розвитку.
У США, наприклад, діє профспілкове об’єднання «Американська федерація праці – Конгрес виробничих профспілок» (АФП – КВП), яке налічує понад 12 млн членів (9% від загальної кількості усіх працівни- ків у країні). Проте воно вирішує соціальні проблеми та захищає пра- цівників переважно на вищих рівнях соціально-економічної структу- ри країни. Зокрема, впливає на прийняття американським Конгресом законодавства стосовно питань праці, регулювання імміграційного руху.
Діяльність профспілок США націлена на договірний процес із урядовими інститутами та об’єднаннями підприємців. У свою чергу уряд регулює соціально-економічні процеси переважно на макрорівні. Законодавство США надає власникам компаній до- сить широку свободу дій, що стимулює їхню підприємницьку іні- ціативу. Приватний сектор у США та Канаді є основою еконо- міки, державні підприємства становлять мізерну частку проти приватних.
Корпоративістська модель передбачає активну роль держави у регулюванні соціально-економічних відносин. Ця модель проявила себе у Швеції, а також в інших Скандинавських країнах, а також в Ав- стрії, де вона отримала назву демократичного корпоративізму.
В основі моделі – ідея соціального партнерства між наймачами та найманими працівниками. Сильні профспілки суттєво впливають на трудове законодавство та трудові відносини. Завдяки їм встанов- лено високу мінімальну заробітну плату, яку підприємці зобов’язані виплачувати. Держава витрачає великі кошти на пенсійне забезпе- чення, охорону здоров’я, освіту та професійну підготовку працівників. Соціальні витрати у країнах цієї групи досить високі. У Скандинав- ських країнах рівень бідності – найнижчий у групі розвинених країн.
Позитивним аспектом демократичного корпоративізму, або його ще називають «шведською моделлю», є високий рівень захищеності працівників, малозабезпечених та економічно неактивних верств на- селення (пенсіонери, інваліди, діти, студенти). Водночас значні кошти на соціальні потреби виявляються відчутним тягарем для підприєм- ців, оскільки підвищуються податкові ставки. Підприємці обмежені у своїх діях в умовах економічного спаду, погіршення кон’юнктури. В цілому згода між підприємцями та працівниками досягається на основі консенсусу, шляхом взаємних поступок.
Демократичний корпоративізм забезпечує соціальну стабільність.
Різновидом корпоративістської моделі є ієрархічний корпорати- візм. Він притаманний Японії, а його ще називають «японською мо- деллю», характерною особливістю якої є активне втручання уряду в економічне регулювання при незначній частці державної власності в економіці. Держава розробляє та втілює в життя програми еконо- мічного розвитку, регулює інвестиційну діяльність у країні, фінансові ринки, здійснює активну соціальну політику, стимулює ділову актив- ність, зокрема через податкову політику.
Ще однією характерною рисою «японської моделі» є система довічного найму працівників. Якщо робітник чи службовець сумлін- но працює, компанія залишає його працювати до виходу на пенсію. Навіть у кризових ситуаціях підприємець намагається зберегти кон- тингент персоналу. Але в останні десятиліття цю модель усе важче реалізовувати через системні кризи і погіршення умов для розвит- ку, у зв’язку з чим підприємці змушені йти на скорочення персоналу. Трудові відносини у цій моделі мають патерналістичний характер: працівник відданий своїй фірмі і особливо її власнику (керівнику), роботодавець, у свою чергу, турбується про працівника, вирішуючи проблеми особистого характеру.
Наступною особливістю цієї моделі є постійна турбота про без- перервне підвищення кваліфікації працівника, на що витрачаються значні державні та внутрішні корпоративні кошти. Характерною рисою соціально-ринкової моделі розвитку є під-
тримка малозабезпечених та соціально незахищених верств насе- лення (молодь, люди похилого віку, тимчасово та постійно безробіт- ні, іммігранті, фермери та дрібні підприємці).
Держава відіграє найбільш активну роль у регулюванні економі- ки, витрачаючи бюджетні та позабюджетні кошти на соціальні по- треби. Соціально-ринкова модель реалізується у ФРН.
Таким чином, для цієї моделі характерна, з одного боку, мож- ливість незалежного існування суб’єктів господарювання, з іншого – підвищення ролі держави у формуванні суспільної системи соці- альних гарантій та забезпеченні відповідної інфраструктури. Досвід ФРН та інших країн із розвиненим ринком, де використовувалася подібна модель економіки, свідчить про можливість за відносно ко- роткий проміжок часу значно підвищити добробут широких верств населення.
Соціальну орієнтацію жодною мірою не слід ототожнювати з адміністративним насиллям над економікою. Наукове трактуван- ня соціально-ринкової моделі передбачає насамперед підпорядку- вання виробництва споживачеві, задоволення масових потреб на- селення.
Умовами реалізації останнього є запобігання деформаціям, викли- каних монополізмом або надмірним державним втручанням.

Еволюція економічно розвинених країн: кризи і підйоми

Протягом усього часу існування розвинених країн їхня економі- ка розвивалася нерівномірно. Лідируючі позиції займала то одна, то інша держава. Із середини XVII ст. до першої половини ХІХ ст. безпе- речне лідерство належало Великій Британії, яка тривалий час вважа- лася «майстернею світу». Із середини ХІХ ст. на перше місце у світовій економіці вийшли США, які займають лідируючі позиції і зараз. Еко- номічна ж міць Великої Британії поступово ослабла. В останній чвер- ті ХІХ ст. на авансцену світової економіки у Європі вийшла Німеччина, з 1960-х рр. – Франція, надалі до десятки лідерів увійшла й Японія.
Сполучені Штати досягли високого рівня розвитку економіки після Другої світової війни. Тоді вони виробляли 51% промислової продукції країн капіталістичного напряму. Однією з основних при- чин такого успіху стала відсутність воєнних дій на території США, тоді як Європою прокотилося дві світові війни. Американські компанії збагачувалися на постачанні військової продукції в Єв- ропу. У результаті в Сполучених Штатах зосередилася значна частина світового золотого запасу. Перехід до золото-девізної ва- лютної системи (відповідно до рішень Генуезької та Бреттон-Вуд- ської конференцій) прирівняв долар до золота у міжнародних ва- лютних відносинах. Це ще більше зміцнило позиції США у світовій економіці.
Проте поступово частка США у світовому виробництві почала знижуватися під впливом конкуренції західноєвропейських країн та Японії. Західна Європа відновилася після Другої світової війни вже у 50-х рр. ХХ століття. З одного боку, це було наслідком американ- ської допомоги згідно із планом Маршалла (надання кредитів та ін- вестування в економіку європейських держав), а з іншого – ефектив- ної економічної політики державних лідерів цих країн.
Канцлера ФРН Людвіга Ерхарда називають батьком «німецького дива», яке мало місце в несподіваному ривку країни в економічному розвитку у 1960-х рр.
Французький прем’єр-міністр Робер Шуман та голова Комісаріату з планування та адміністрації в уряді Франції Жан Моне розробили та втілили в життя ідею утворення Європейського об’єднання вугілля та сталі (ЄОВС), яке стало базисом для створення у перспективі Єв- ропейського Союзу.
Ще більшим «економічним дивом» стали неймовірно високі тем- пи розвитку Японії у 1970-х рр. Серед факторів швидкого розвитку цієї країни можна виділити два основні: американські інвестиції та внутрішня політика уряду.
США підживлювали економіку Японії особливо у 1950-ті рр. під час війни у Кореї (військові замовлення на японських підприємствах). Внутрішня політика уряду Японії була досить гнучкою та ефектив- ною. Зокрема, держава активно заохочувала купівлю японськими компаніями іноземних ліцензій, патентів на винаходи, ноу-хау, що дозволило нарощувати темпи технологічного розвитку.
В останні три десятиліття спостерігається певне вирівнювання позицій розвинених держав, зближення темпів їхнього розвитку. На динаміку розвитку певним чином впливають економічні цикли, які періодично сприяють підвищенню та скороченню темпів економіч- ного зростання.
Фаза падіння, як правило, закінчується кризою. Найглибша криза в історії розвинених країн спостерігалася у 1929–1932 рр., коли їх- ній сукупний ВВП скоротився на 17,7%, а експорт на – 25,3%. Криза у 1945–1946 роках вплинула на зниження ВВП на 11%. Надалі еко- номіка розвинених країн розвивалася спокійніше – кризи не були та- кими глибокими.
Відчутною стала криза 1974–1975 рр., пов’язана з різким підви- щенням нафтових цін внаслідок цілеспрямованої акції країн ОПЕК. На той час промислове виробництво індустріальних країн скороти- лося на 5%.
У 1981–1982 роках чергова криза скоротила випуск промислової продукції на 4%. Наступною була криза 1997–1998 рр., яка вразила переважно країни Південно-Східної Азії і певною мірою торкнулася розвинених держав Європи та Південної Америки.
У 1990-х роках економіка розвинених країн характеризувалася більшою стабільністю, ніж у попередні десятиліття. Особливістю цього періоду є досить впевнений рух економіки США та гальмуван- ня темпів економічного зростання Японії.
Світова фінансово-економічна криза 2008 р. була обумовлена (окрім циклічності економічного розвитку) високими цінами на вуг- леводневу сировину та продукти харчування; іпотечною кризою 2007 р. у США та деяких інших країнах, що спричинило банкрутство або націоналізацію низки великих банківських установ; збільшення безробіття.
Особливістю економічного циклу 1990–2010-х років є його асин- хронність, тобто розбіжність у часі в розвитку окремих країн. Висо- кі темпи зростання економіки США у 2000 р. змінилися періодом її стрімкого падіння у 2001 р., оскільки трагічні події 11 вересня нега- тивно відбилися на діловій активності.
Також причиною зниження темпів зростання економіки США у 2001 р. стала її «перекапіталізація» – невідповідність реального інвестування у виробництво і активності на фондових ринках. Так, частка високих технологій в активах нефінансових корпорацій не пе- ревищувала 10%, тоді як у капіталізації фондового ринку США вона становила 36%. Бум на ринку високих технологій носив спекулятив- ний характер, що виражався у надмірно високому котируванні акцій компаній, які випускають комп’ютерну техніку та іншу продукцію високих технологій. Перенакопичення капіталу призвело до падіння темпів капіталовкладень в економіку США, особливо у промисло- вість, з другої половини 2000 р.
У 2007–2009 роках США спіткала найпотужніша структурна кри- за, першопричинами якої, на думку експертів, стали надрозвиненість системи споживчого кредитування приватних осіб, великий відсоток неповернених кредитів, бум житлового будівництва та іпотечного кредитування.
На думку лауреата Нобелівської премії Дж. Стігліца, окрім наз- ваних причин фінансової кризи, що розпочалася у 2007 р., вагоми- ми причинами виявилися високі військові витрати уряду США (біля 112 млрд дол. щомісячно) та зростання державного боргу (за 8 ро- ків – на 50%).
Уповільнення темпів розвитку японської економіки на перетині століть було пов’язане з падінням зростання внутрішніх інвестицій.
У Японії зростання безробіття призвело до зниження купівельної спроможності населення (у 1998 р. безробітні становили 4,2% від економічно активного населення, тоді як у 1985–1995 рр. їхня частка в середньому дорівнювала 2,5%). Після фінансової кризи 1997–1998 років Японією прокотилася хвиля банкрутств. Тільки за 2000 р. кількість компаній, що розорилися, збільшилася на 24%.
Внаслідок світової фінансово-економічної кризи 2007–2009 ро- ків в Японії також відбулося уповільнення темпів розвитку економіки (зростання рівня безробіття, суттєве збільшення державного боргу, підвищення курсу національної валюти, що негативно вплинуло на експорт та прибуток). Серйозний удар по економічній системі країни завдали трагічні події березня 2011 р. – руйнівний землетрус, цунамі, техногенні катастрофи. Внаслідок стихійного лиха суттєво постраж- дала енергетична система країни, автомобільна та електротехнічна галузі економіки.
Механізм глобалізації функціонує таким чином, що зниження економічної активності в одному із світових центрів економіки не- гативно відбивається й на інших. За оцінками експертів, зниження темпів зростання ВВП США на 1% викликає гальмування розвитку цього показника у Європі на 0,2–0,4%.
Європейська економіка з 2008 р. зазнала жорсткого впливу фі- нансової кризи відразу після США (економіка ЄС тісно пов’язана із фінансовою системою та економікою США, насамперед через за- лежність від долара). Країнами Європи прокотилася хвиля рецесій. Відбувся спад виробництва (особливо в автомобільній та будівельній галузях), скорочення працівників. Величезні борги деяких країн зав- дали удару по фінансовим балансам банків та корпорацій. Численні банки зазнали банкрутства.
Ці кризові явища спочатку поширилися серед таких країн Євро- зони, як Греція, Ірландія, Італія, Іспанія та Португалія, а потім переки- нулися й на інші країни ЄС, зокрема ті, що перебувають поза зоною обігу євро.
Через фінансову кризу Велика Британія націоналізувала найбіль- ші банки країни. Однак, незважаючи на боргову кризу, європейська валюта залишилася стабільною, оскільки економічний внесок трьох країн, що найбільше постраждали від кризи (Греція, Ірландія та Пор- тугалія), у ВВП ЄС не перевищував 6%.
Наприкінці 2011 р. на саміті ЄС лідери провідних європейських країн схвалили низку заходів, що мали на меті зупинити нестримне зростання державних боргів. Було ухвалено рішення щодо реструк- туризації боргів, виділення фінансової допомоги кризовим країнам, списання 50% боргів Греції.
Незважаючи на уповільнення темпів економічного зростання, на початку нового століття позиції розвинених країн залишалися досить міцними у світовій економіці. Їхній розрив за основними економічни- ми показниками з іншими країнами був достатньо відчутним. Дина- мічність економіки розвинутих країн зумовлена певними чинниками розвитку. Серед них провідну роль відіграє розширення ринків пря- мих та портфельних інвестицій, які, у свою чергу, пов’язані зі зрос- танням споживчого і виробничого попиту у цих країнах. Величезне значення має міжнародний рух інвестицій, переважна більшість яких належить саме розвиненим державам.
Особливості динаміки розвитку економіки розвинених країн у другій половині ХХ ст., як зазначалося, призвели до зниження частки США у світовому виробництві та підвищення частки Японії, Західної Європи, а також окремих держав Південно-Східної Азії. Проте принципової зміни позицій не відбулося. США залишають- ся провідною державою світу практично за всіма основними абсо- лютними економічними показниками. Якщо ж розглядати Європей- ський Союз як єдиний економічний центр, то він до останнього часу випереджав Сполучені Штати за обсягом зовнішньої торгівлі.
Інтеграція західноєвропейських країн у межах ЄС надала імпуль- су їхньому економічному розвитку. Скасування митного оподатку- вання у взаємній торгівлі, вільний рух капіталу та трудових ресурсів, суттєве посилення виробничого кооперування, нарешті, політичне об’єднання сприяло розширенню внутрішнього ринку Західної Євро- пи.
Водночас в останні два десятиліття змінився сам тип економіки в розвинених країнах:
1. Відбувається остаточний перехід від орієнтації на виробни- цтво товарів (яке перемістилося в країни, що розвиваються) до по- стіндустріального виробництва другого типу, тобто до виробництва складних, висококваліфікованих видів послуг. Це фінансові, юридич- ні, консалтингові, рейтингові, культурні, медичні тощо послуги (окре- мо варто виділити дистанційні послуги у сфері медицини та освіти). Цей тренд з’явився досить давно і виразно простежується на сьогод- ні, але він ще посилиться, оскільки частка цих послуг у світовому по- ділі праці збільшуватиметься.
2. Провідні корпорації розвинених країн все більше орієн- туються на експорт складних висококваліфікованих видів послуг, включаючи фінансові, при цьому для мінімізації витрат вони про- чинають активно залучати відповідних співробітників у країнах, що розвиваються, шляхом віддаленого найму. Це певною мірою сприятиме перетіканню фінансових ресурсів у країни, що роз- виваються.
3. Розширюються сфери використання віддаленої роботи, все більш поширеним є залучення до неї величезної кількості висококва- ліфікованих працівників із периферії, країн, що розвиваються (з ура- хуванням того, що англійська та французька мови в багатьох країнах Африки – державні). Цей тренд також актуалізується сьогодні, але далі стане ще помітнішим. Слід мати на увазі, що це один із важливих резервів майбутнього економічного розвитку, який покриє нестачу демографічних ресурсів у розвинених країнах, і віддалена робота вже частково замінює еміграцію.
Водночас 20-і роки ХХІ ст. суттєво сколихнули стабільний еконо- мічний розвиток ЄС. Війна росії проти України – це третій, як вважа- ють економісти, асиметричний шок, який переживає Європейський Союз за останні двадцять років: за фінансово-економічною кризою 2008 року настала криза Єврозони, а потім розпочалася пандемія COVID-19.
Асиметричний шок – це раптова зміна економічних умов, що впливає на країни ЄС по-різному. Зокрема, війна в Україні значно більше відбивається на сусідніх із нею країнах через приплив біжен- ців та велику залежність цих країн від російського газу.
Болісними для економіки розвинених країн стали наслідки зростання цін на енергоносії для європейського населення та бізне- су. Зокрема, урядам країн на сьогодні доводиться переосмислювати систему оптового ціноутворення електропостачання, яке на цей мо- мент для всіх видів генерації визначається цінами на газ, хоча частка газової генерації як така є невеликою.
Актуальними наразі є три способи скорочення залежності від ро- сійського газу: диверсифікація поставок, енергоефективність та при- скорення розвитку поновлюваної енергетики. У частині диверсифі- кації передбачається збільшення закупівлі скрапленого природного газу від таких постачальників, як США, Катар, Норвегія, африканські країни тощо.
Одночасно уряди провідних європейських країн намагають- ся прискорити впровадження відновлюваних джерел енергії: у 2020 році майже всі країни ЄС перевиконали поставлені у 2008 році цільові показники щодо частки відновлюваних джерел в енергетич- ному міксі, проте ця тенденція все ще потребує посилення. Для цього було ухвалено план дій Fit for 55 щодо скорочення викидів у навко- лишнє середовище. Війна змусила збільшити витрати на оборону. Деякі країни ЄС, наприклад Німеччина, вже вжили нових важливих заходів у цій сфері, додатково виділивши на оборону 100 млрд євро у 2022 році та заклавши збільшення оборонного бюджету до понад 2% ВВП із 2024 року. Згідно з прогнозами, темпи зростання в країнах з розвине- ною економікою сповільняться з 2,5 відсотка 2022 року до 0,5 – 2023-го. Як показує досвід останніх двох десятиліть, уповільнен- ня такого масштабу є передвісником глобальної рецесії. У США в 2023 році прогнозується зниження темпів зростання до 0,5 відсотка, що на 1,9 процентного пункту нижче за попередні прогнози. Це най- гірший показник – без урахування офіційних рецесій – з 1970 року.
Економічне зростання в Єврозоні в 2023 році, як очікується, буде на нульовому рівні. У Китаї зростання прогнозується на рівні 4,3 відсотка, що на 0,9 процентного пункту нижче за попередні прог- нози.
Таким чином, можна констатувати, що асиметричні шоки, які пе- реживають останнім часом економіки в розвинених країнах, умож- ливлюють песимістичні сценарії їхнього подальшого розвитку у найближче десятиліття. Що ж стосується другої половини ХХІ і по- чатку XXII століття, то очікується уповільнення темпів технологічного зростання, а також скорочення ролі консюмеризму та загалом сучас- ної моделі споживання.

§6.2. Економіка Сполучених Штатів Америки

Місце у світовій економіці

Сполучені Штати Америки – найрозвиненіша країна світу, одна з найбільших за територією та чисельністю населення. Площа її тери- торії становить 9,4 млн кв. км (третє місце після Канади та Китаю), чи- сельність населення у 2022 р. – 314 млн осіб (третє місце після Китаю та Індії). США – член G7. Має досить молоде населення, чисельність якого зростає, і високий показник імміграції. Високий рівень урбані- зації, найбільші міста – Нью-Йорк, Лос-Анджелес, Чикаго, Х’юстон.
ВВП Сполучених Штатів утричі більше, ніж ВВП Японії, і трохи менше сукупного ВВП країн Європейського Союзу. Частка Сполуче- них Штатів у валовому світовому продукті (ВСП) досягає 19% у роз- рахунку за ПКС та 25% – за поточним курсом валют
Вплив Сполучених Штатів на світову економіку настільки значний, що навіть невеликі спади в американській економіці негативно позна- чаються на економіках багатьох країн світу. І навпаки, економічний підйом США означає розширення їхнього ринку, в тому числі для імпор- ту, який сприяє пожвавленню кон’юнктури багатьох товарних ринків.
У 2022 році Сполучені Штати експортували 3,86 трлн кубічних футів (близько 109,3 млрд кубометрів) зрідженого природного газу (ЗПГ) – на 8,5% більше, ніж 2021 року, про що повідомляється в що- місячному звіті Міненерго США. 69% цього обсягу припадало на Єв- ропу, куди США направили 75,5 млрд кубометрів ЗПГ. В Азію було експортовано близько 26,7 млрд кубометрів (24,4%). Решту ЗПГ було направлено до країн Латинської Америки.
Головними країнами-імпортерами американського ЗПГ у світі в 2022 році стали Франція (16,4 млрд кубометрів), Велика Бри- танія (13,2 млрд куб. м), Іспанія (12 млрд куб. м), Нідерланди (10,8 млрд куб. м) та Південна Корея (8,07 млрд куб. м). На ці п’ять країн припало понад 55% усіх постачань США.
Вплив США на світову економіку забезпечується не лише у раху- нок широко розвиненого внутрішнього ринку. Американські компанії, які переважно служать основою світової мережі ТНК, контролюють виробництво товарів та послуг у багатьох країнах. Як вже зазнача- лося, американські компанії лідирують за обсягом прямих іноземних інвестицій. Але найголовнішим фактором впливу США на розвиток економіки наразі є, безумовно, їхнє технологічне лідерство. Протя- гом усього минулого століття майже всі визначальні для науково-тех- нічного прогресу винаходи вводилися в масове виробництво спо- чатку у США, навіть якщо винахід було здійснено фахівцями іншої держави. В останні десятиліття переважна більшість найважливіших наукових відкриттів у галузі техніки, біотехнології зроблена вченими та інженерами США. Цьому сприяє наявність потужної мережі науко- во-дослідних установ у країні та значні капіталовкладення в НДДКР. Технологічний відрив США від конкурентів особливо відчутний у та- ких галузях, як авіакосмічна техніка, електронно-обчислювальні ма- шини, біоінженерія, атомна розробка, тобто у сферах, що визначають основні напрямки науково-технічного прогресу.
Вступ розвинених країн до постіндустріальної фази розвитку на- дає Сполученим Штатам додаткові переваги, оскільки вони лідиру- ють у галузі інформаційних технологій.
Величезний економічний потенціал США визначає їхню політич- ну впливовість, що проявляється також і в міжнародних економічних відносинах. Вплив США на діяльність таких організацій, як ОЕСР, Сві- товий банк, МВФ, Економічна та соціальна рада ООН (ЕКОСОС), Сві- това організація торгівлі (СОТ), є досить відчутним. Сполучені Штати, будучи лідером Північноатлантичного блоку (НАТО), ініціюють полі- тику економічної блокади держав, які, на думку американського уря- ду, загрожують національній безпеці США.
США мають найбільшу частку внесків у фонди авторитет- них міжнародних організацій системи ООН у Світовому банку, МВФ. У деяких випадках від частки внесків залежить кількість го- лосів, які держава має у процесі ухвалення важливих рішень. На- приклад, у Міжнародному валютному фонді США мають 17,6% голосів, тоді як Японія та Німеччина – по 6%, Франція та Велика Британія – по 4,5%. Подібна ситуація склалася у Міжнародному банку реконструкції та розвитку, де квота США складає 17%. І хоча США не можуть заблокувати прийняття небажаного для них рі- шення, питома вага їхніх голосів суттєво впливає на переговорний процес.
Сполучені Штати Америки є лідером у процесі глобалізації світо- вого господарства, активізуючи його та спрямовуючи у певне русло, що багато в чому визначає антиамериканську спрямованість руху ан- тиглобалістів.

Чинники економічного розвитку

Чинники, які привели економіку США до високого рівня розвитку, можна об’єднати у три основні групи: історико-економічні, природ- но-ресурсні та геополітичні.
~ Історико-економічні особливості розвитку. Сполучені Шта- ти Америки – країна, заснована переважно європейськими пересе- ленцями та їхніми нащадками. До початку XVII в., коли в Північній Америці почалася колонізація, індійців-аборигенів налічувалося тро- хи більше 2 млн чол. Отже, територія була малозаселеною, відпо- відно вільні землі займалися переселенцями. Крім того, у багатьох випадках аборигени витіснялися зі своїх земель. У північних коло- ніях переважали невеликі сімейні ферми. На Півдні – плантаторські господарства.
На ранніх стадіях колонізації сільське господарство американ- ських колоній мало переважно товарний характер, попри прагнення англійського уряду поширити на американському континенті фео- дальні порядки. Війна колоністів із Англією, яка закінчилася їхньою перемогою та проголошенням 4 липня 1776 р. незалежності Сполу- чених Штатів Америки, розширила можливості розвитку ринкових взаємин у сільське господарство. До середини ХІХ ст. ці відносини значною мірою базувалися на праці рабів, вивезених з Африки. З од- ного боку, використання рабів було зумовлене недоліком найманих працівників у сільському господарстві, з іншого – праця рабів була неефективною, оскільки гальмувала зростання продуктивності праці у сільському господарстві.
Громадянська війна (між буржуазією Півночі та плантаторами Півдня) 1861–1865 рр. ліквідувала рабовласництво, усунула всі пере- шкоди для капіталістичного розвитку сільського господарства США. У 1862 р. було ухвалено закон про безкоштовний розподіл земель- них ділянок по 160 акрів бажаючим їх обробляти. Цей закон мав ви- нятково важливе значення для розвитку фермерства. Майже до кін- ця ХІХ ст. на території США залишалися вільні землі, придатні для обробки, і кожен мав можливість їх придбати. Орендна плата в цей час не стягувалася.
Фермерський тип розвитку сільського господарства, позбавлений залишків феодальних відносин, властивих Європі на той час, показав високу ефективність. Потім він поширився на інші країни та регіони і отримав назву «американський шлях» розвитку капіталізму у сіль- ському господарстві.
У першій половині ХІХ ст. США перетворилися на найбільшого виробника зерна (особливо кукурудзи), бавовни та тютюну. Сільське господарство мало високотоварний характер, значна кількість ферм працювала на зовнішній ринок. У середині того ж століття експорту- валося 80% виробленої країною бавовни.
Швидко розвивалося скотарство, чому сприяли величезні пасови- ща у країні і наявність дешевого зерна.
Розвиток аграрних відносин на ринкових засадах, не обтяжених феодальними та напівфеодальними перешкодами, став першоосно- вою подальшого розвитку американської економіки.
Аграрний сектор дав поштовх формуванню інших галузей, осо- бливо промисловості, яка значною мірою обслуговувала сільське господарство. Так, першою машиною, яка була винайдена у США, була машина для очищення бавовни. Її використання дозволило сут- тєво збільшити площу плантацій під вирощування цієї культури.
Застосування машинного виробництва економіки США значною мірою стимулювалося дефіцитом найманих працівників, що відчува- лося досить довго попри безперервну імміграцію у XVIII–XIX ст. Про- мисловий переворот стався у США трохи пізніше, ніж у Англії, але раніше, ніж у інших країнах.
Вже у першій половині ХІХ ст. фабрика замінила тут мануфакту- ру. Американці не тільки активно застосовували техніку, виготовлену в Європі, але й робили свої винаходи світового значення.
Лише у першій половині ХІХ ст. у США були винайдені пароплав, паперова та швейна машини, жниварка, паровий молот, пневматична шина, ротаційна друкарська машина, турбіна, фосфорний сірник та ін.
Колонізація нових земель супроводжувалася розширенням заліз- ничної мережі. Промисловий переворот значно прискорив розвиток американської економіки. Після закінчення громадянської війни США займали четверте місце у світі (після Англії, Франції та Німеччини) за обсягом виробництва, а наприкінці ХІХ ст. вийшли на перше, на яко- му залишаються й досі.
У ХХ ст. науково-технічний прогрес у США випереджав техноло- гічний розвиток інших країнах. Наявність досить розвиненої технічної бази, значного капіталу та інтелектуального потенціалу дозволило Сполученим Штатам перевершити своїх конкурентів.
Однією з найважливіших передумов економічного зростання США є імміграція. Перші іммігранти (XVII–XVIII ст.), як уже зазна- чалося, ставали переважно фермерами. У процесі промислового перевороту відчувався брак робочих рук, що стимулювало ще біль- ший приплив іммігрантів. Особливо інтенсивною була імміграція в 40–50-ті роки. ХІХ ст. – за 15 років у США прибуло 4 млн мігран- тів, їхня частка у загальній чисельності населення країни становила 13–14%.
Позитивне значення імміграції для економіки США мало кілька проявів. Якщо у Європі клас найманих працівників формувався за рахунок руйнування селянських господарств і цей процес йшов по- вільно, то США отримували «готові» робочі руки в досить великій кількості, а це сприяло швидкому розвитку і промисловості, і сіль- ського господарства. Слід також звернути увагу на якісну сторону імміграційного руху: першими поселенцями XVII ст. були люди дуже енергійні, які йшли на ризик, не боячись труднощів. Вони освоювали території та створювали ефективно діючі ферми. Дух підприємни- цтва, воля до подолання невдач, наполегливість у роботі стали не- від’ємними рисами американської нації.
Імміграція до США спочатку відбувалася переважно із Англії (80% білого населення наприкінці XVIII ст.), а також із Нідерландів, Швеції, Німеччини, тобто із країн, які вже перебували на досить висо- кій стадії економічного розвитку.
Новій батьківщині вони віддавали свої знання, досвід, який спри- яв застосуванню передових на той час методів роботи. Із середини ХІХ ст. в імміграційних потоках збільшилася частка ірландців, а з кін- ця того ж століття – італійців, латиноамериканців, поляків, українців. Іммігранти цієї хвилі поповнювали склад робітників переважно се- редньої та низької кваліфікації, потреба в яких стимулювалася бурх- ливим розвитком будівництва та сфери послуг.
Після Другої світової війни уряд США посилив імміграційні зако- ни, і потоки іммігрантів поступово зменшилися.
Наразі Сполучені Штати проводять селективну імміграційну по- літику, віддаючи перевагу найбільш кваліфікованим працівникам (інженерам, програмістам, науковцям, визнаним діячам культури та мистецтва, лікарям, фармацевтам). Таким чином, підтримується ви- сокий рівень інтелектуального потенціалу країни.
~ Природно-ресурсний потенціал США. Сполучені Штати Аме- рики володіють значними агрокліматичними, мінеральними та біо- логічними ресурсами. Справжнім багатством країни є її родючі землі. США мають не тільки велику територію, а й високу частку ґрунтів, придатних для сільського господарства. Ця частка становить 53%, тоді як у Канаді – 7%, Китаї – 40%, Японії – 16%. За площею сільсько- господарських угідь (понад 5 млн кв. км) США займають перше місце у світі. Значна частина угідь являє собою родючі ґрунти.
США мають сприятливі кліматичні умови, окрім Аляски. Це дає можливість вирощувати не лише культури помірного клімату, а й субтропічні рослини: бавовну, цукрову тростину, цитрусові. М’який клімат дозволяє розгорнути високорозвинену туристичну промисловість на великих просторах вздовж океанського узбереж- жя, особливо у Каліфорнії та Флориді.
Надра Сполучених Штатів багаті на корисні копалини, запаси яких можуть забезпечити потреби країни майже повністю. Значними є родовища вугілля, нафти та газу. За запасами вугілля США посі- дають друге місце у світі, газу – третє, нафти – одинадцяте. Вугілля США експортують у великій кількості. Щодо нафти та газу, то поло- вину потреб країна імпортує, оскільки експлуатуються лише високо- рентабельні родовища, інші ж консервуються.
Маючи великі запаси палива, Сполучені Штати досить легко пе- ренесли нафтову кризу початку 1970-х рр. Різке зростання цін на на- фту підвищило рентабельність багатьох родовищ, які раніше були законсервовані.
В країні багаті родовища руд металів, особливо залізної та мідної. Проте деякі з металів (олово, нікель, хроміти, марганець) США імпор- тують у великій кількості.
США мають значні ресурси деревини, за якими вони посідають третє місце у світі (після росії, Бразилії). Втім, власної деревини Спо- лученим Штатам не вистачає, і вони значну її частину імпортують пе- реважно з Канади.
Таким чином, США добре забезпечені різноманітними природ- ними ресурсами, і це дозволяє їм здійснювати гнучку політику на світових ринках сировини. Свого часу саме корисні копалини стали основою створення відомих монополій Дж. П. Моргана (вугілля та залізна руда), Дж. Рокфеллера (нафта), У. Меллона (кольорові метали та нафта).
Незважаючи на те, що США мають великі запаси мінеральної сировини, вони її імпортують у значній кількості, оскільки потре- би американської промисловості не задовольняються місцевими запасами. Найчастіше вона імпортується, бо є дешевшою за влас- ну. Американські ТНК прагнуть встановити контроль над роботою найцінніших родовищ корисних копалин, особливо у країнах, що розвиваються.
З переходом від індустріальної до постіндустріальної ста- дії розвитку значення природних ресурсів для економіки почало знижуватися. Однак є ресурси, значення яких не тільки не зменшуєть- ся, а навіть збільшується з часом. До них належать агрокліматичні ре- сурси, якими США забезпечені краще за будь-яку іншу країну. Поряд із загальним зниженням металоємності виробництва зростає потре- ба електроніки та ракетно-космічної техніки в рідкісних металах, за- паси яких також є в США.
~ Геополітичні чинники. Широкі простори океанів, що відокрем- люють Сполучені Штати від Європи та Далекого Сходу (тривалий час неспокійних у політичному відношенні регіонів), забезпечили безпе- ку їхнього розвитку. Сама перемога у боротьбі за незалежність над англійцями значною мірою стала можливою через те, що Англії було важко вести військові дії у віддаленій країні. Руйнуючий вплив двох світових воєн також не торкнувся США (якщо не враховувати епі- зод із Перл-Харбором). Хоча Сполучені Штати брали активну участь у військових діях на чужій території.
Європа упродовж ХХ ст. двічі лежала в руїнах, тоді як економіка США зміцніла за рахунок військових поставок воюючим сторонам. Впродовж Першої світової війни експорт США лише до країн Антан- ти збільшився у 4 рази. Військові постачання стимулювали розвиток промисловості.
У 1920 р. на США припадало 85% світового виробництва автомо- білів, 66% видобутку нафти, 60% виплавки алюмінію, 40% – чавуну та сталі. Упродовж Першої світової війни золоті запаси США суттєво по- повнилися. Обсяг промислового виробництва збільшився у 2,6 раза.
Друга світова війна дала новий поштовх для розвитку економіки США. Спочатку вони постачали продукцію обом воюючим сторонам, що було дуже прибутково для американського бізнесу. Після вступу США у війну постачання (значною мірою за ленд-лізом) зосередилися на країнах антигітлерівської коаліції. Виробничі потужності промис- ловості за роки війни збільшилися на третину, сільськогосподарської продукції – на 32%. У 1945 р. частка США у світовому виробництві (без урахування соціалістичних країн) зросла до 60%, частка у світо- вому експорті – до 40%.
Після закінчення Другої світової війни США стали єдиною з роз- винених держав, економіка яких суттєво зміцнилася. Сполучені Штати отримали можливість брати участь у відновленні зруйнованої економіки західноєвропейських країн. За Планом Маршалла у держави Європи надходила економічна допомога у вигляді американ- ських кредитів та інвестицій, безкоштовних поставок товарів. Західна Європа була економічно відновлена у відносно короткий термін не в останню чергу завдяки цій допомозі. Відповідно економічний та політичний вплив на західноєвропейські країни внаслідок Плану Маршалла суттєво зміцнів. І хоча надалі частка США у світовій еко- номіці знизилася, їхній політичний авторитет залишився непохитним серед розвинутих країн.
Геополітична стратегія закладалася вже в перші десятиліття піс- ля здобуття незалежності, коли увагу американських політичних кіл та бізнесменів було привернуто до Американських континентів – як на північ від США, так та на південь. У 1823 р. президент Дж. Монро у посланні до конгресу заявив, що США не допустять втручання Європи у справи американських країн та створення тут нових колоній. Це послання отримало назву «доктрина Монро», суть якої добре простежується у поширеному в США гаслі «Америка для американців». Реальне втілення «доктрини Монро» у життя означа- ло зміцнення економічних та політичних позицій США в Латинській Америці та територіальне розширення самих Сполучених Штатів. Останнє досягалося як силовими методами, так і на комерційній основі.
Так, внаслідок війни з Мексикою США приєднали величезну те- риторію, яка складає сучасні штати Каліфорнію, Неваду, Арізону, Нью-Мексику, Юту, Колорадо, Техас. Інші землі було придбано за золото: у Франції – Луїзіана, в Іспанії – Флорида, у Англії – Орегон, у росії – Аляска. На початок ХХ ст. США економічно панували прак- тично повністю у Північній Америці, де капітал США мав перевагу перед європейським, хоч і відчував певну конкуренцію з боку англій- ського та французького.
Завоювавши міцні позиції на Американських континентах, США у своїй політичній стратегії значну увагу приділяли Європі. До Першої світової війни Сполучені Штати дотримувалися певного нейтралітету щодо європейських політичних питань, проводячи «політику ізоля- ціонізму». Зі вступом США у війну в 1917 р. їхні політичні орієнти- ри змінилися. Посилилося їхнє економічне проникнення до Європи, зміцніли зв’язки між американськими та європейськими монопо- ліями. Надалі США відігравали активну роль в антигітлерівській коаліції
та після закінчення Другої світової війни стали беззаперечним полі- тичним лідером всього Західного світу. Організаційно їхнє лідерство виявилося у створенні НАТО, згодом – Організації економічного спів- робітництва та розвитку (ОЕСР).
Посилення інтересу США до економічних та політичних контак- тів з Європою не означало послаблення їхнього інтересу до країн Північної та Південної Америки. Ще в 1890 р. під егідою США було утворено Міжнародний союз американських республік. У 1948 році його замінила Організація Американських держав (ОАД), яка об’єд- нала 35 країн обох Американських континентів. ОАД є, в основно- му, політичною організацією, проте серед напрямів її діяльності є й економічні.
Наприкінці ХХ ст. значні зусилля США були спрямовані на досяг- нення економічної інтеграції у рамках Північної Америки. У 1994 році укладено Північноамериканську угоду про вільну торгівлю – НАФТА, до якої увійшли США, Канада та Мексика. НАФТА має великий при- родно-ресурсний, трудовий, виробничий та фінансовий потенціал. Наразі економічні відносини між країнами цього об’єднання є стій- кими. У США прямує 80% експорту Канади та 70% Мексики. У Ка- наді реалізується 21% експорту США, у Мексиці – 12%. У структу- рі імпорту США Канада посідає друге місце після Китаю – 15–20%. І хоча НАФТА декларує інтеграцію лише з країнами Північної Амери- ки, багато латиноамериканських політиків розглядають можливість приєднання до цієї організації.
Існує план утворення великої зони вільної торгівлі у складі всіх (або більшості) країн обох Американських континентів. Він цілком реальний, оскільки практично для всіх латиноамериканських країн США не просто головний торговельний партнер, а й основний імпор- тер. Монополії США контролюють найважливіші сектори економіки цих країн, є для них головними інвесторами.
У 1994 р. Організація Американських держав прийняла «Декла- рацію про принципи партнерства з метою розвитку та процвітання: демократія, вільна торгівля та сталий розвиток в Америці». Згідно із Декларацією було вирішено створити зону вільної торгівлі, яка охо- плювала б усі держави Американських континентів. Процес форму- вання зони передбачалося завершити в 2005 р. Проте суперечності між латиноамериканськими країнами стали на заваді створенню панамериканської зони вільної торгівлі.
Незважаючи на уповільнення інтеграційних процесів у цьому напрямку, США досягли певних зрушень у підписанні двосторонніх договорів про вільну торгівлю з низкою держав Центральної та Пів- денної Америки.
Участь США в інтеграційних процесах не обмежується лише Аме- рикою. Третім за значенням регіоном (після Європи та Американ- ських континентів), який входить у коло стратегічних інтересів США, є Азіатсько-Тихоокеанський регіон (АТР). Але тут інтереси США пере- тинаються з інтересами Японії й Китаю. АТР відрізняється прискоре- ною динамікою економічного розвитку, значними трудовими та при- родними ресурсами, є на сьогодні вже потужним центром світової економіки. Власне цим і пояснюється зацікавленість США в інтеграції з країнами цього регіону.
У 1989 р. було ухвалено угоду про утворення Азіатсько-Тихо- океанського економічного співробітництва (АТЕС), до складу якого ввійшли 19 держав Азіатсько-Тихоокеанського регіону та дві терито- рії – Гонконг (Сянган) і Тайвань, у тому числі США, що мають най- більший вплив на діяльність цієї організації. США також є членом організації «План Коломбо», яка утворена у 1950 р. з метою надан- ня допомоги країнам Південної, Центральної та Південно-Східної Азії.
Інтеграція США у світову економіку здійснюється також у формі участі у різноманітних регіональних банках та фондах.
Так, США є членом Міжамериканського банку розвитку, Азіат- ського банку розвитку, Африканського банку розвитку та Європей- ського банку реконструкції та розвитку (ЄБРР).
Участь країни у цих банках посилює їхній вплив на відповідні ре- гіони.
Глобалізація поступово зменшує значення регіональних пріори- тетів. Якщо раніше стратегічні інтереси США обмежувалися лише Америкою, потім Європою та АТР, то нині сфера їхніх стратегічних інтересів – світове співтовариство загалом.
~ Структура та динаміка розвитку економіки. Економічна струк- тура США є типовим проявом постіндустріального етапу розвитку держави: провідною сферою виступають послуги, частка яких стано- вить 79,6% ВВП.
Понад 25% сфери послуг США належать фінансовим послугам, страхуванню та операціям з нерухомістю; 22% припадає на торгівлю; 26% – на ділові, юридичні, соціальні послуги; 8,5% – на транспорт та зв’язок; 18,5% – на державне управління.
Останнім часом пріоритетного значення набув розвиток консал- тингових, маркетингових та управлінських послуг і нових інформа- ційних технологій. Сфера послуг забезпечує понад 80% всього при- росту зайнятості країни.
Одним із напрямків послуг, що динамічно розвиваються, в США є фінансово-кредитна сфера. Нью-Йорк – провідний фінансовий центр світової економіки, а Нью-Йоркська фондова біржа – найбільша у сві- ті. Її роль особливо відчутна в емісії акцій та облігацій, а також у тор- гівлі цінними паперами.
Сполучені Штати мають дуже ємний внутрішній ринок капіталу, який поглинає як національний, так й іноземний капітал. США є нет- то-позичальником капіталу, тобто приплив капіталу перевищує його відтік до зарубіжних країн. Водночас за оцінкою в абсолютних розмі- рах США виступають як один із найбільших кредиторів на світовому ринку капіталу.
Такі відомі американські банки, як Citigroup, JP Morgan Chase, вхо- дять до провідної групи найбільших світових банків.
Наприкінці 1990-х років розпочався активний процес злиття американських банків з промисловими та страховими компанія- ми, що перетворило їх на універсальні фінансові комплекси. Від- булося злиття Chase Manhattan Bank з компанією JP Morgan, банк Citicorp об’єднався з компанією Travelers, внаслідок чого сформу- валася Citigroup, яка стала однією із найбільших у світі за обсягом капіталу.
Складна ситуація у фінансово-кредитній сфері у 2007–2009 ро- ках негативно вплинула на стан ринку праці. Зокрема, до кінця 2008 р. безробітними стали 2,6 млн осіб, що стало найбільшим показни- ком із 1945 р. (офіційний рівень безробіття у грудні 2008 р. у США склав 7,2%). Для подолання кризи національної банківської та фінан- сової системи урядом були реалізовані комплекси екстрених заходів. Показовою є ситуація із зовнішнім боргом США. На початку 2000 р. активи США за кордоном (за винятком прямих інвестицій) досягли 4,4 трлн дол., а іноземні капіталовкладення США становили 5,8 трлн дол. Різниця між цими показниками (1,4 трлн дол.) склала зовнішній борг держави. До 2011 року зовнішній борг країни збіль- шився у 10 разів і становив 14,7 трлн дол. Наприкінці 2022 року зов- нішній борг США становив вже 31,4 трлн дол.
За обсягом зовнішньої торгівлі США є лідерами серед країн світу і поступаються лише Китаю. З початку 1970-х років сальдо зовніш- ньої торгівлі товарами зазвичай негативне. При цьому пасив форму- ється не тільки за рахунок торгівлі сировиною і паливом (як раніше), а й готової продукції. Тільки у торгівлі передовими технологіями Сполучені Штати мають активний баланс. Загалом із торгівлі послу- гами сальдо є позитивним.
Товарна структура зовнішньої торгівлі США є типовою для висо- корозвиненої держави: товари з високим ступенем обробки, капіта- ломісткі та наукомісткі посідають перше місце.
На США припадає 20% експорту наукомісткої продукції. Частка машин та устаткування становить у експорті 49%, у імпорті – 30%. При- вертає увагу порівняно висока частка споживчих товарів в імпорті – 31,8%. Це пояснюється високою конкурентоспроможністю продукції, яка ввозиться з країн, що розвиваються, та Китаю.
Географія зовнішньої торгівлі США відображає напрямки їх- ніх стратегічних пріоритетів. Поступово зростає частка партнерів з НАФТА, особливо Канади. Традиційно найвагомішими партнерами є країни Західної Європи та Японія
~ Промисловість США. На Сполучені Штати припадає на 20% світового виробництва промислових товарів. Продуктивність праці в американській промисловості суттєво перевищує відповідний по- казник у основних конкурентів. Статистика США поділяє промисло- вість на добувну, обробну та енергетику.
Частка обробної промисловості становить понад 80%. Водночас Сполучені Штати посідають друге місце після Китаю з виробництва електроенергії.
У США добре розвинені практично всі галузі та види виробни- цтва, що входять у промисловий спектр сучасної економіки. Проте питома вага окремих галузей помітно змінилася протягом останніх десятиліть ХХ ст. Зменшилася роль таких галузей – текстильної, ме- талургійної. З виробництва чорних металів США поступилися Китаю та Японії. Навіть така традиційно американська галузь, яка завжди символізувала Америку, – автомобілебудування – вже не є пріори- тетною за темпами розвитку.
Водночас швидкими темпами розвиваються аерокосміч- на, електронна галузі промисловості, виробництво нових ма- теріалів, лазерна та робототехніка. Саме інвестиції у новітні технології сприяли високим темпам зростання американської еко- номіки. Більше половини всіх інвестицій у промисловість йдуть на придбання комп’ютерної техніки та ІКТ-засобів. Провідними ком- паніями у цих галузях є Microsoft, International Business Machines (ІВМ).
Значні капіталовкладення в наукові розробки також здійсню- ють такі промислові гіганти, як General Motors, Ford, Exxon, General Electric, Lockheed та ін.
Кожне десятиліття витрати на НДДКР у Сполучених Штатах по- двоюються.
~ Сільське господарство. Ця галузь економіки США є однією з най- потужніших у світі за обсягами продукції. Вони займають друге місце після Китаю з виробництва зерна та м’яса. Частка США у світовому продовольчому ринку становить 15%. Вони постачають на світовий ринок 50% кукурудзи, 20% яловичини, третину пшениці, є лідерами в експорті сої та цитрусових.
У сільськогосподарському виробництві США основною організа- ційною формою є фермерське господарство. Залежно від типу орга- нізації виробництва ферми поділяються на такі основні категорії:
– сімейні (індивідуальні) ферми, власники яких разом із сім’ями здійснюють виробництво та управління, вкладають капітал і витрача- ють значну частина трудових зусиль;
– спільні ферми, утворені шляхом об’єднання власності двох чи більше осіб для спільної підприємницької діяльності;
– сільськогосподарські корпорації – акціонерні підприємства з виробництва (іноді переробки) сільськогосподарської продукції. Переважають сімейні ферми, яких загалом 87% від усіх госпо- дарств, за площею земельних угідь вони становлять – 65%, за об- сягом реалізації продукції – 60%. Водночас швидко розвиваються корпоративні господарства, що реалізують майже чверть сільсько- господарської продукції.
У цю сферу американської економіки досить успішно впроваджу- ються досягнення біотехнологій, новітня сільська господарська техні- ка, інноваційні методи господарювання.
Водночас сільське господарство перебуває під особливим захи- стом уряду, фермери отримують дотації з бюджету, мають податкові пільги та субсидії під час експорту. Продуктивність праці у цій сфері постійно зростає з 1947 р. Один працівник сільського господарства США забезпечував на той час продовольством 14 громадян, нині – понад 100.
Економіка США в останні десятиліття характеризувалася досить високою динамікою розвитку.
Після Великої депресії 30-х років наступні кризові ситуації мали місце у другій половині ХХ ст. – у 60-х рр. на початку 70-х та 80-х рр. Найбільш відчутною була криза 1973–1975 р., коли ВНП скоротився на 4%, промислове виробництво – на 10%. Ця криза була значною мірою обумовлена світовою енергетичною кризою внаслідок різкого зростання нафтових цін. Похитнулися позиції долара, фактично він був девальвований, і уряд США відмовився від обов’язкового його обміну на золото, що суперечило рішенням Бреттон-Вудської конфе- ренції.
З середини 1980-х років економічні реформи, проведені урядом, призвели до суттєвого повороту у розвитку американської економі- ки.
Особливо сприятливими у розвитку економіки виявилися 1990-ті роки. Це було зумовлено, перш за все, чітким напрямом інвестицій у технології, що забезпечило прискорення реакції компаній на змі- ни кон’юнктури ринку. У структурі виробничого накопичення до 40% склали вкладення в інформаційні технології.
Іншим фактором, який сприяв високим темпам зростання еконо- міки США до 2006 р., стало розширення споживчого попиту населен- ня, як наслідок, зростання добробуту значної частини американців. Дохід американської сім’ї перевищив 40 тис. дол. на рік, а частка власників особистих будинків становила 68%.
Зниження економічних показників США відбулося у 2001 р. внас- лідок теракту 11 вересня, який психологічно суттєво вплинув на ді- лову активність підприємців. Того року ВВП зріс лише на 1,1%, про- мислове виробництво скоротилося на 12%.
Значне погіршення темпів розвитку економіки США у 2007 р. було пов’язано з потрясіннями у фінансовій сфері. Внаслідок кризи стався спад на ринку праці та мало місце ослаблення споживчого по- питу.
~ Економічна політика уряду. Для США властива загалом лібе- ральна модель державного регулювання економічної діяльності суб’єктів ринку. Державний сектор економіки є незначним порівняно з іншими. Регулююча роль держави здійснюється через встановлен- ня ставок податків, балансування бюджету, політику депозитних ста- вок кредитних установ, встановлення пільг та обмежень для певних груп виробників та галузей економіки тощо.
Тим не менш у ситуаціях, коли економічна система країни опиня- ється під загрозою спаду, а тим більше – кризи, уряд завжди виявляв активність та рішучість у проведенні антикризових заходів.
Яскравим прикладом втручання уряду в економічні процеси була політика президента Ф. Рузвельта, яка дозволила подолати кризу 1929–1933 років. Ця політика ґрунтувалася на економічній теорії Дж. Кейнса щодо регулюючої ролі держави, від чого отримала назву
«кейнсіанство».
Кейнсіанська програма передбачала збільшення витрат держави на забезпечення зайнятості (у ті роки, зокрема, за рахунок розширен- ня громадських робіт, державних витрат на цивільне будівництво) для стимулювання споживчого та інвестиційного попиту. Кейнсіан- ські програми регулювання економіки здійснювалися також у перші післявоєнні десятиліття, і загалом подібна політика була відносно ре- зультативною майже до початку 1970-х рр.
Криза 1973–1975 років зумовила необхідність переходу до інших методів регулювання економіки. Сполучені Штати на той час уже втратили незаперечні позиції у світовій економіці, їхня частка у сві- товому виробництві зменшилася під тиском європейських країн та Японії, долар почав втрачати силу, зросла інфляція. У таких умовах президент Р. Рейган запропонував нову програму, що базувалася на монетарній теорії американського економіста М. Фрідмена.
Суть теорії монетаризму полягала у послабленні втручання у еко- номіку. Монетаристи дійшли висновку, що регламентація основних параметрів економічного процесу сковує ініціативу бізнесменів, об- межує їхні оперативні здібності. Тому стрижнем нової економічної політики, що мала назву «Нові основи для Америки», була підтримка приватного підприємництва: суттєве зниження ставок прибуткового податку; значні податкові пільги для корпорацій; пом’якшення регла- ментації підприємницької діяльності; проведення кредитно-грошо- вої політики, спрямованої на обмеження темпів інфляції. Ці заходи отримали неофіційну назву рейганоміка.
Застосування монетаристських методів надало американській економіці новий імпульс. Темпи зростання реального ВНП підви- щилися до 3–4% на рік, знизилася інфляція та безробіття. Інвестиції в інформаційні технології зростали кожен рік у середньому на 13%.
«Рейганоміка» діяла ефективно майже до кінця 1980-х рр., доки не стався черговий спад в американській економіці. Темпи зростан- ня виробництва різко знизилися. Державний бюджет зводився із значним дефіцитом (не в останню чергу через зниження надхо- джень податків), сформувалося велике негативне сальдо платіж- ного балансу за поточними операціями. Погіршилося становище малозабезпечених верств населення через скорочення державних витрат на соціальні потреби. Інвестиційна активність у країні помітно знизилася.
Уряд Б. Клінтона перейшов до реалізації неокейнсіанських моде- лей регулювання економіки. Ця політика не передбачала жорсткої регламентації економічної діяльності, яку передбачає класичне кейн- сіанство, проте активізувала роль уряду в економічній сфері. Голов- ною метою було сприяння притоку інвестицій в економіку. Основна увага приділялася заохоченню інвестування у нові галузі виробни- цтва.
Майже половина інвестицій прямувала на комп’ютеризацію. На поновлення парку електронної техніки йшло до чверті всіх інвести- цій. Збільшилися соціальні витрати держави, особливо на охорону здоров’я та освіту. Успіх неокейнсіанської політики продемонструвала динаміка основних показників економіки у 1990-х роках. Наприкінці століття вперше з’явилася тенденція до зменшення державного боргу США: із 3,8 трлн дол. 1998 р. до 3,4 трлн дол. – у 2000 р.
Економічна політика президента США Дж. Буша-молодшого по- значила повернення до основних положень монетаризму.
Його програма передбачала насамперед зниження податків, від- міну податку на спадщину, ставки якого досягали 50%. Було встанов- лено податкові пільги на наукові розробки та дослідження. Бюджет- на програма передбачала жорстку економію, яка була спрямована на скорочення державного боргу. На відміну від рейганоміки, ад- міністрація Дж. Буша уважніше поставилася до скорочення витрат на соціальні потреби: підтримувала пенсійну систему та систему ме- дичного обслуговування людей похилого віку MEDICARE; було роз- роблено програму освіти дітей із бідних сімей.
Кризова ситуація, що склалася в американській економіці 2008 року, дала підстави для перегляду економічної політики не- втручання держави в ринкові механізми. Так, 19 вересня 2008 р. уря- дом США було запропоновано пакет заходів щодо подолання кризи («План Полсона»), який передбачав виділення 700 млрд дол. із дер- жавного бюджету для викупу неліквідних активів. Задля стабіліза- ції ситуації знадобилися жорсткіші заходи та активні дії урядових органів.
Крім урядових установ та адміністрації президента, на регулю- вання американської економіки значний вплив має Федеральна резервна система (ФРС) – орган, який формально підпорядкову- ється не президенту, а Конгресу. ФРС контролює діяльність комер- ційних банків та грошово-кредитну сферу, що впливає на бюджетну політику.
Зовнішньоекономічна політика здійснюється як через механізм діяльності ТНК, так і шляхом активної участі США у роботі міжна- родних організацій. Зокрема, США постійно обстоюють політику відкритої торгівлі (фрітредерства) з метою доступу своїх товарів до міжнародних ринків. Водночас вони (всупереч принципам цієї по- літики) запроваджують протекціоністські бар’єри для обмеження внутрішнього ринку товарів конкурентів. Часто таке обмеження на- буває форм антидемпінгових заходів.
Більшість експортних угод США здійснюється без особливо- го дозволу з боку уряду. Тим не менш у деяких випадках (у ситуа- ціях, пов’язаних із національною безпекою, зовнішньою політикою, нерозповсюдженням ядерної зброї та інших товарів стратегічного призначення) потрібен дозвіл на експорт у формі ліцензування. США жорстко обмежують експорт до деяких держав аж до встановлення ембарго. Свого часу було заборонено експортувати товари та послу- ги до Ірану, Іраку, Куби, Лівії, Північної Кореї, Югославії, Судану, Аф- ганістану.
У країни, проти яких США вводять торгові санкції, американські компанії можуть експортувати (за наявності ліцензії) лише продо- вольство, медикаменти та медичне обладнання.
У зв’язку із збройною агресією росії проти України, що розпоча- лася у лютому 2022 року, США разом із іншими країнами ЄС вжили таких заходів:
– застосували потужні санкції проти найбільших російських фі- нансових установ та суверенного боргу;
– ускладнили пошук засобів фінансування війни за межами росії;
– заборонили імпорт до росії ключових технологій;
– спрямували санкції на фінансові мережі та активи російської й білоруської еліт, включаючи президента та членів ради безпеки ро- сійської федерації.
Особливості ділової етики. Ділові якості американських бізнесме- нів відрізняються цілеспрямованістю, рішучістю та наполегливістю. Ці риси почали сформуватися ще у ті часи, коли перші поселенці долали труднощі освоєння невідомих їм територій. Протестантська релігія, яка переважає в американському суспільстві, трактує сумлінну робо- ту як одне з головних покликань людини. В роботі північноамериканці здатні підтримувати такий високий темп і напругу, які незвичні та ча- сто непосильні для багатьох інших народів. Вираз «час – гроші», який був сформульований Бенджаміном Франкліном ще у ХVІІІ ст., і сьо- годні є провідним гаслом американського бізнесмена, головна мета якого максимізувати дохід у найкоротші терміни, використовуючи при цьому наполегливу роботу, швидкість дій та владу грошей. Американці за своєю природою індивідуалісти, вони люблять дія-
ти самостійно, здатні до ризику. У ділових відносинах вони не сенти- ментальні, вміють керувати своїми емоціями, водночас демонструють відкритість та дружелюбність до партнера. Вони байдужі до зовніш- ніх формальностей (одяг, ритуал тощо), але прискіпливі щодо кож- ного пункту контракту. Американський бізнесмен прагне на першій же діловій зустрічі домогтися від партнера принципової згоди щодо договору (на своїх, звісно, умовах), а деталі договору уточнити потім. Бережливість стосовно часу робить їх нетерплячими, і часто вони гру- бо тиснуть на партнера, який вагається з ухваленням рішення.
Американські бізнесмени наполегливо та енергійно відстоюють свою точку зору під час переговорів, не бажаючи втратити позиції, що забезпечують вигоду. Тим не менш вони раціональні у своїх діях і йдуть на компроміс, якщо досягти кращого для них варіанту немож- ливо. Уклавши угоду, вони чесно дотримуються її виконання та ви- магають того ж від партнера. Якщо ж партнер починає вести себе не доброчесно, не виконує хоча би один із пунктів контракту, амери- канський бізнесмен діє безжально і негайно доводить справу до суду. Американський бізнесмен у партнері цінує насамперед професіона- лізм та компетентність.
До недоліків менталітету американців, що ускладнює переговори з іноземцями, належить їхня впевненість у тому, що Америка – най- краща у світі країна, а долар – найпотужніша сила, яка перевершує всі докази. Тому вони часто зневажливі до чужої культури та звичаїв, рідко опікуються вивченням мови іноземного партнера (більшість пе- реговорів ведеться англійською).
Концепція ділової етики США істотно збагатилася за останні два десятиліття. З одного боку, бізнесмени не відступили від прагнення отримати прибуток, з іншого – стали відчувати хиткість абсолюти- зації прибутку як єдиної мети та соціальну відповідальність бізне- су. Таким чином, відбувається трансформація суспільної думки у бік соціального спрямування. Все частіше у засобах масової інформації популяризується думка про необхідність приведення у рівновагу ін- тересів бізнесу та пересічної людини, забезпечення екологічного благополуччя тощо.
Уряд і Конгрес США реагують на такі заяви, встановлюючи жорсткіші стандарти щодо якості продукції, усунення забруднення навколишнього середовища відходами виробництва тощо. За пору- шення законодавства корпорації заплатили у вигляді штрафів десят- ки мільйонів доларів, багато з безпосередніх винуватців залучено навіть до кримінальної відповідальності. Доведений у суді дефект продукції призводить до негайної заборони її продажу на американ- ському ринку.

§6.3. Економіка Японії

Місце Японії у світовій економіці

Японія належить до розвинених країн світу. Її частка у світово- му ВНП становить 5,6%. Японія знаходиться серед світових лідерів з виробництва чорних металів, електроенергії, автомобілів, суден і особливо комп’ютерної техніки Частка цієї держави у світовому ви- робництві телеапаратури та комп’ютерної техніки становить 60%, сталі – 14, штучних волокон – 12%. Вона займає лідируючі місця у світі з тоннажу торговельного морського флоту та вилову риби, є провідним експортером капіталу та одним із основних кредиторів у світі (її банки – найпотужніші на світовому кредитно-фінансовому ринку).
Японські готові товари, насамперед електроніка, завойовують ринки майже всіх країн світу, завдяки високій якості та надійності. Водночас Японія споживає великі обсяги енергоносіїв, мінеральної та сільськогосподарської сировини, продовольства, імпортуючи їх із ін- ших країн. Сальдо японського зовнішньоторговельного балансу зво- диться із значним профіцитом протягом останніх десятиліть.
Проте наприкінці ХХ ст. економічний розвиток країни сповільнив- ся, його темпи помітно нижчі, ніж у інших розвинених країн. Японія опинилася перед необхідністю здійснення серйозних економічних реформ.
У 60–70-х роках минулого століття Японія продемонструвала економічний прорив, перетворившись із країни зі застарілою тех- нічною базою, низькими рівнями виробництва та життя населення у державу з передовою економічною структурою, високими темпами економічного зростання, одним із найвищих у світі рівнем виробни- цтва ВВП на душу населення. Цей економічний феномен назвали «японським дивом». І справді,
Японія, яка пізнала нищівну поразку у Другій світовій війні, зі зруйно- ваною економікою, змогла в короткий термін випередити всі євро- пейські країни та зайняти друге місце у світі за рівнем економічного розвитку.

Чинники економічного розвитку

Особливостями, що відрізняють японську економічну модель від інших, є:
– історико-економічні умови;
– рішучість у проведенні економічних реформ та їхня ефектив- ність;
– специфіка побудови соціальних відносин у країні (уряд – біз- нес – населення).
На відміну від США, Японія не багата на природні ресурси. Вона має невеликі родовища вугілля та мідної руди. Земельні ресурси дуже обмежені, обробляється лише 13% угідь. Нестача землі певною мірою компенсується ресурсами океану, яким Японія оточена з усіх боків. Риба та морепродукти з давніх часів були та залишаються ос- новними постачальниками тваринних білків у раціоні населення.
Таким чином, національні природні ресурси не могли стати по- тужною базою економіки. Але саме їхній дефіцит сприяв значною мірою формуванню економічної структури Японії та її зовнішньо- економічних зв’язків (спеціалізація на виробництві та експорті готової продукції та імпорті палива, сировини і продовольства).
Імпорт енергоносіїв становить 80% їхнього споживання. Це ство- рює ємний ринок споживання відповідних товарів, який приваблює ресурсозабезпечені країни, причому як ті, що розвиваються, так і США, Канаду та Австралію.
Для розуміння специфіки економічного розвитку Японії слід зва- жати на особливості її історії. Вона характеризується двома супере- чливими процесами:
– тривалою свідомою ізоляцією Японії від навколишнього світу;
– готовністю впровадити в національну економіку кращі досяг- нення світової наукової та технічної думки. Ізоляція, яку правлячі кола ретельно підтримували, сприяла не лише збереженню традицій та зміцненню національної самосвідо- мості, а й мала несприятливі економічні наслідки. Один з них полягає в тому, що у країні панує негативне ставлення до імміграції, а також припливу іноземного капіталу та товарів. Частка іноземних інвести- цій у японській економіці незрівнянно менша порівняно з японськими капіталовкладеннями в інші країни.
Менталітет рядового японця ґрунтується на упевненості в тому, що «японське – найкраще», тому віддається перевага національним товарам перед іноземними.
Незважаючи на самоізоляцію, Японія пройшла основні етапи соціально-економічного розвитку, що притаманні розвиненим краї- нам. Поворотним пунктом в її історії була антифеодальна револю- ція «Мейдзі» (1867-1868), яка розчистила шлях для розвитку ринко- вих відносин в економіці та дала поштовх до формування буржуазії. З цього часу спостерігається швидкий процес промислового пере- вороту, який на початку ХХ ст. перетворив Японію на індустріальну державу. Почалася широка економічна, політична та військова екс- пансія Японії, об’єктом якої був регіон Східної, Південно-Східної Азії та Океанії. Вона захопила Корею, Маньчжурію, Тайвань і ряд остро- вів у Тихому океані. Японські товари (тоді переважно вироби легкої промисловості) поширювалися країнами регіону, оскільки японці краще за європейців і американців знали традиційні смаки жителів Південно-Східної Азії.
Напередодні Другої світової війни Японія вже мала потужний військово-промисловий комплекс, що спирався на розвинену важ- ку промисловість. Особливістю її було те, що енергетична та мета- лургійна бази були розташовані поза Японських островів, а саме – у японській колонії на північному сході Китаю. У роки війни це мало негативні для Японії наслідки, оскільки сировинні бази було відрізано від машинобудівного комплексу.
Незважаючи на антифеодальну революцію, залишки феодаліз- му ще не були остаточно викорінені. Великі землевласники та арис- тократія мали великий вплив на правлячі кола – імператорський двір.
У період між двома світовими війнами посилилася роль держа- ви у економіці. Було проголошено «загальну мобілізацію нації», що означало підготовку економіки до війни. У галузях стратегічно- го призначення (нафтова, вугільна, хімічна промисловість, чорна та кольорова металургія) було встановлено систему фіксованих цін та створено планово-розподільчий апарат. Компанії, які вико- нували військові замовлення, були підпорядковані міністерству оборони. Активне втручання державних органів у економічні про- цеси зберігалося, по суті, аж до кінця ХХ ст., й лише наприкінці 1990-х рр. однією з головних цілей було проголошено дерегулювання економіки.
У довоєнній Японії, крім уряду, контроль над економікою здійсню- вали великі монопольні об’єднання, концерни на чолі із сімейними холдингами, так звані дзайбацу. Вони отримували чималі військові замовлення, і саме вони були зацікавлені в участі Японії у війні. Най- потужнішими концернами були Mitsui, Mitsubishi, Sumitomo, Yasuda, Okura.
Концерн Mitsui охоплював банки, страхові компанії, підприєм- ства гірничої, хімічної, електротехнічної галузей, відігравав велику роль у зовнішній торгівлі. Концерн Mit su bishi (у складі 120 компа- ній) контролював видобуток мідної руди, виробництво мінеральних добрив, нафтопереробну промисловість та судноплавство. Концерн Sumitomo контролював чорну металургію, а Yasuda володів найбіль- шими банками, страховими та промисловими компаніями.
Мілітаризація японської економіки посилила роль тяжкої про- мисловості, особливо металургії, військового машинобудування та хімії (наприкінці 1930-х рр. Японія вийшла на перше місце у сві- ті з виробництва штучного шовку – матеріалу для виробництва парашутів).
Перекоси у структурі економіки, надмірна монополізація еконо- міки далися взнаки у період воєнних дій. Японія не тільки зазнала по- разки, а й опинилася в неймовірно зруйнованому стані. Промислове виробництво наприкінці 1945 р. досягало лише 10% довоєнного рів- ня, його частка у світовому виробництві становила лише 1%, а част- ка експорту у світовій торгівлі – лише 0,5%. Японія була окупована американськими військами. Верховний штаб окупаційних військ роз- робив післявоєнну економічну реформу, яка неухильно втілювала- ся у життя під керівництвом американського економічного радника Дж. Доджа. Основними напрямами реформи стали:
– демілітаризація економіки;
– декартелізація (антимонопольні заходи);
– завершення аграрної реформи.
Основною метою реформ було запобігання у перспективі агре- сивній політиці японського уряду. У конституції Японії записано, що витрати на військові цілі не повинні перевищувати 1% ВВП. Цей пункт дотримується і зараз.
Декартелізація полягала у ліквідації дзайбацу. Холдингові компа- нії були розпущені, було здійснено широкий розпродаж їхніх акцій, вони були роздроблені відповідно з ухваленим антимонопольним за- коном. За два роки реалізації реформ 70% акцій перейшло у володін- ня громадян. Надмірна концентрація економіки у певних осередках була ослаблена. Проте великі монополісти зберегли свої основні по- зиції. Перше місце посів концерн Mitsubishi, друге – Sumitoma, третє – Mitsui, а четверте – Yasuda. Крім цього, демонополізація не торкнула- ся великих банків.
Основною метою аграрної реформи була ліквідація великих зе- мельних володінь і перерозподіл їх між селянами-орендаторами за ринковою ціною. Після проведення реформи селяни-власники стано- вили 62%, а орендарі – 5,5%.
Частина землі залишилася в руках поміщиків, проте вони вже не могли активно впливати на аграрний сектор економіки.
Було здійснено фінансову стабілізацію, в межах якої надавалася американська фінансова допомога, постачалося паливо, продоволь- ство та медикаменти. Усі гуманітарні товари продавалися за гроші, а виторг спрямовувався на фінансування розвитку сільського госпо- дарства
Пріоритетом економічних реформ був підйом виробництва. Вій- ськові заводи було демонтовано під контролем американської окупа- ційної влади. Це зіграло позитивну роль, оскільки Японія зосередила зусилля розвитку на цивільних технологіях.
Коли провідні держави світу спрямовували значні кошти на гон- ку озброєнь, Японія освоювала ринки продукції невоєнного призна- чення. Під час війни у Кореї та В’єтнамі американська армія надавала замовлення японським компаніям на постачання продовольства, об- мундирування, ремонт військової техніки тощо. В окремі роки вій- ськові замовлення американської армії давали Японії до третини всіх валютних надходжень.
У межах економічної реформи було здійснено таке:
– введено процедуру банкрутства, здійснено реорганізацію та ліквідацію збанкрутілих компаній;
– відновлено контроль уряду над ключовими галузями економіки;
– здійснено стабілізацію цін та заробітної плати;
– організовано централізоване постачання підприємств.
Отже, роль держави у повоєнному відновленні економіки Японії зросла. Посилення ролі уряду у відновленні зруйнованої економіки не стало унікальним явищем, властивим лише Японії. Ця модель була застосована також у післявоєнні роки в Італії, Франції, ФРН. Активна роль держави у регулюванні японської економіки збереглася і надалі, що є її специфічною характеристикою.
Поруч із останніми роками американської окупації застосовува- лися методи шокової терапії:
– бюджетна реформа, основою якої стали балансування дер- жавних доходів та витрат за всіма статтями, скасування дотацій збит- ковим підприємствам;
– нова кредитна політика, яка полягала у відмові від викори- стання фіксованих цін;
– валютна реформа, у межах якої встановлювався фіксований курс єни до долара (360 єн за 1 дол.).
Післявоєнна економічна реформа оздоровила японську економі- ку, стала трампліном, з якого почався бурхливий підйом Японії у сві- товому економічному просторі.
Проте таємниця «японського економічного дива» не може бути повністю розгадана без урахування особливостей соціально-еконо- мічних відносин у японському суспільстві та специфіки менталітету японського працівника.
Характерною рисою організаційної структури японського бізнесу є вертикальна інтеграція фірм. Великі компанії об’єднуються із середніми та дрібними. Таке об’єднання називається кейрецу. Класична форма інтеграції –«мате- ринська фірма – дочірня фірма». Великі корпорації передають замов- лення для виконання малим та середнім підприємствам із нижчою заробітною платою, щоб знизити собівартість продукції. Іноді малі фірми виступають як венчурні, виконуючи роботу, пов’язану з еконо- мічними ризиками. Материнська фірма перетворюється на «мозок», зосереджуючись на інноваційній та інвестиційній діяльності.
Субпідрядними відносинами охоплено понад 60% дрібних та се- редніх компаній в обробній промисловості.
Особливістю відносин між великими компаніями є взаємне воло- діння акціями. Однак пакет акцій «чужої» компанії не має перевищу- вати 5–10%.
Відмінною рисою довгі роки була специфічна організація праці, яка перебуває у системі довічного найму та регулювання ставки за- робітної плати, а також залежності службової кар’єри від трудового стажу та віку працівника.
Якщо робітник чи службовець наймався компанією, то, сумлінно працюючи, міг працювати у ній до виходу на пенсію. Навіть під час кризових ситуацій роботодавець намагався не звільняти кадрових працівників. Це ставало можливим завдяки особливій системі заро- бітної плати.
Базова ставка оплати праці була порівняно невелика, а різні пре- мії та надбавки часто її перевищували. Під час важкого економічного стану виплата надтарифної частини зарплати припинялася, а отже, і скорочувалися витрати на оплату праці.
На відміну від американської системи найму, згідно з якою клю- човим параметром були професійні якості працівника, у японській системі ставка заробітної плати підвищувалася відповідно до стажу роботи та віку.
Всередині японської компанії панують патерналістичні відноси- ни: молодші за віком та стажем працівники у всьому покладаються на свого керівника і не дозволяють собі його критикувати. Керівники опікуються підлеглими, не хвилюються, що молоді та талановиті пра- цівники можуть їх обійти по службі, оскільки солідний вік та стаж є надійним захистом від конкуренції. Система довічного найму та просування по службових сходах, за-
лежно від стажу, тривалий час діяли досить ефективно. Проте посту- пово вона втратила свою значимість, оскільки за умов посилення ін- формаційної динамічності від працівників, і особливо від керівників, потрібна висока швидкість реакції на зміну ділової ситуації та вміння оперативно приймати рішення.
Певною мірою це протиріччя усувається системою групового прий- няття рішень («рингісей»). У розв’язанні виникаючих проблем беруть участь усі співробітники компанії. Розробка рішення починається з урахування пропозицій молодшого персоналу, які потім обробля- ються досвідченими спеціалістами та керівниками, а остаточне рі- шення приймається президентом чи головним менеджером фірми.
Особливістю японських працівників є неймовірна працьовитість та дисциплінованість. Непоодинокі випадки, коли працівники від- мовляються від відпустки, щоб продемонструвати свою відданість компанії. Тривалий час рівень заробітної плати в Японії був значно нижчим, ніж у Європі або США, що сприяло підвищенню конкурен- тоспроможності японських товарів, які відповідають високим вимо- гам світового ринку щодо якості.
Дисциплінованість японців певною мірою обумовлена положен- нями буддизму та синтоїзму, що є панівними конфесіями у Японії. Певною мірою вплив буддизму позначився й у традиційному праг- ненні японців до самовдосконалення. Вони використовують свій віль- ний час для поповнення знань, збагачення культурного світогляду, підвищення кваліфікаційного рівня.
Наслідком такої традиції є високий рівень освіти населення Япо- нії. У країні досягнуто майже стовідсоткову грамотність. Середню школу закінчує 95% молоді відповідного віку, з них третина стає студентами вищих навчальних закладів. Держава витрачає на освіту 4–5% ВВП. Високий рівень освіти японських працівників – важливий фактор зростання продуктивності праці в епоху науково-технічного прогресу та інформаційної революції.
Нині у Японії сформувався значний контингент вчених, висококва- ліфікованих працівників у сфері високих технологій. Якщо 1960-х рр. власні науково-дослідні розробки в Японії становили лише 18–24% усіх патентів, впроваджених у виробництво, а решта припадала на імпортні ліцензії, то у 1990-х роках частка національних розробок сягала вже 80–84%. За деякими підрахунками, фактор освіти та науки забезпечує в Японії 75–80% приросту ВВП. Витрати на НДДКР становлять 3% ВВП, що є одним із найвищих показників у світі (за їхнім абсолютним обсягом Японія поступається лише США).
Усі розглянуті вище чинники сприяли швидкому розвитку еконо- міки Японії у другій половині ХХ ст. Їхній вплив був різним, залеж- но від конкретної ситуації, що складалася як у країні, так і у світовій економіці. Зокрема, фактор дешевих трудових ресурсів діяв у Японії лише до кінця 1970-х років. Згодом посилилося значення висококва- ліфікаційного потенціалу, ефективної організації праці, зростання ви- трат за наукові дослідження.

Структура та динаміка розвитку економіки

В економіці Японії довоєнного періоду основна частка виробни- цтва припадала на важку промисловість – металургію, енергетику, важке машинобудування, основну хімію та нафтопереробку. Подібна структура в основному зберігалася до 1970-х років. Оскільки на сві- тових ринках у ті часи склалася стабільна тенденція падіння цін на сировину, у тому числі мінеральну, Японія нарощувала потужності у галузях важкої промисловості, на імпортованих рудах металів, на- фти та газі, хімічній сировині. Практично не маючи родовищ залізної та марганцевої руд, видобуваючи з кольорових металів тільки мідь, Японія протягом майже всього минулого століття займала друге міс- це у світі з виплавки сталі, алюмінію, міді та деяких інших кольорових металів.
За потужністю нафтопереробних заводів вона поступалася лише США, хоча вся нафта, споживана Японією, надходила з інших країн.
Особливо швидкими темпами розвивалося машинобудування. Відносно дешева праця забезпечувала високу конкурентоспро-
можність трудомісткого виробництва – автомобілебудування, те- левізійної та радіотехніки, легкої промисловості. Наприкінці 1960-х років Японія вийшла на перше місце у світі з виробництва легкових автомобілів, транзисторних радіоприймачів та телевізорів, а згодом і металорізальних верстатів.
З 1970-х років зовнішньоекономічне середовище для Японії сут- тєво змінилося. По-перше, різко підвищилися ціни на нафту, а також деякі інші природні ресурси, що тяжким тягарем позначилося на японській економіці: енергоємні та металомісткі види виробництва втратили стимул для подальшого розвитку. По-друге, розвинені кра- їни вступили у стадію постіндустріального розвитку, коли традиційні галузі, особливо металургія, важке машинобудування, хімія, втра- тили провідну роль. По-третє, заробітна плата японських працівни- ків підвищилася та досягла рівня інших розвинених країн, що лікві- дувало перевагу Японії з погляду використання дешевих трудових ресурсів.
У таких умовах була потрібна перебудова структури економіки Японії. Енергетична криза спонукала до впровадження енергозбе- рігаючих технологій. Значно скоротилися питомі витрати палива на виробництво одиниці продукції.
Різко загальмувалися темпи виробництва електрики та чорних металів. Подорожчання праці призвело до суттєвого зниження част- ки продукції легкої промисловості. Разом з тим швидкими темпами розвивалися наукомісткі види виробництва, особливо електроніка та робототехніка. У результаті структура виробництва ВВП в основних сферах економіки Японії склалася так: промисловість – 27%, сільське господарство – 1%, сфера послуг – 72%.
Зайнятість по секторах переважно відповідала структурі вироб- ництва ВВП: на сільське господарство припадає 4% зайнятих праців- ників, промисловість – 26%, послуги – 70%.
Сільське господарство Японії, незважаючи на дефіцит земельних площ, забезпечує 70% потреб країни у продуктах харчування. Основ- ні вирощувані культури: рис, картопля, цитрусові, цукрова тростина та цукрові буряки. Значна частина овочевих культур вирощується у штучному середовищі. Сільське господарство відрізняєть- ся високою інтенсивністю та врожайністю, високим рівнем хімізації.
У цій галузі переважають дрібні ферми. Уряд захищає аграрний сектор протекціоністськими заходами.
Промисловість Японії дедалі більше орієнтується на наукомісткі галузі. Пріоритетними галузями стали електроніка, аерокосмічна тех- ніка, телекомунікаційні засоби та робототехніка. Японія займає пер- ше місце у світі за виробництвом суден (52% світового випуску), ав- томобілів (30%), а також тракторів та металообробного обладнання. Незважаючи на зниження ролі традиційних галузей, Японія посідає досить міцні позиції у світовому виробництві сталі (14%), штучних волокон (12%), гуми, холодильників, пральних машин.
У 1970–1980-х роках уряд підтримував депресивні галузі шляхом їхньої санації; перспективні підприємства отримали кредити та піль- ги, а безнадійні були закриті. Найбільш складною була ситуація у та- ких галузях: виплавка алюмінію та мартенівської сталі, виробництво хімічних добрив та волокон, суднобудування, текстильна та швейна промисловість.
У 1990-х роках держава відмовилася від опіки неконкуренто- спроможних галузей, продукція яких постійно заміщалася імпортом. Але значну роль відігравало постачання товарів, вироблених філіями японських корпорацій за кордоном.
Особливістю японської економіки є об’єднання приватних під- приємств у різні асоціації, кооперативи, спілки. Деякі з таких об’єд- нань перетворилися на великі концерни світового значення.
У промисловості широко відомі корпорації Toyota Motors, Matsushita Electric, Sony, Honda Motors, Hitachi, Takeda Pharmaceutical Company, Canon, Fujitsu, Fuji, Nippon Electric Company, Mitsubishi Heavy Industries, Toshiba.
У сфері послуг великого значення набули торгівля, фінансові, бан- ківські послуги, інформатика, зв’язок, туризм. Зростає роль послуг, що пов’язані з обслуговуванням виробництва: консалтинг, інжині- ринг, маркетинг.
З середини 1980-х Японія стала найбільшим кредитором світу. Тривалий час Японія не мала зовнішніх боргів, її платіжний баланс зводився із позитивним сальдо. Проте з 1990-х років економічна ситуація в країні погіршилася, і в 2011 р. зовнішній борг Японії вже склав 2,7 трлн дол.
Водночас Японія посідає перше місце серед розвинених країн та друге місце у світі (після Китаю) із золотовалютних резервів, сума яких становила у 2011 р. 1063 млрд дол.
По експорту прямих інвестицій Японія в 1980-х рр. посідала пер- ше місце, у 1990-х роках поступилася позицією США та Франції. Наприкінці першого десятиліття ХХІ ст. Японія займала восьме місце у світі за обсягом експорту прямих зарубіжних інвестицій. Найбільшими інвесторами є компанії Matsushita, Toyota, Sony, Nisso Iwai. Основна частка інвестицій (понад 40%) прямує до США.
Кредитно-фінансова система Японії представлена приватними та державними банками. Уряду безпосередньо підпорядковані Цен- тральний банк Японії та Японський банк розвитку, низка громадських фінансових організацій.
Серед приватних банків Японії є група найбільших у світі.
У першій світовій десятці два японські банки: Mitsubishi UFJ Financial Group та Japan Post Bank.
Динаміка економічного розвитку Японії у другій половині ХХ ст. відрізнялася зміною ритму залежно від характеру економічних про- цесів, що відбувалися як в Японії, так і на світовому просторі. Можна виділити три періоди, які чітко проглядаються за темпами зростання економіки.
Перший період охопив 1950–1960 рр., що характеризуються високими темпами розвитку. У 1950-х роках середньорічний при- ріст ВВП складав 15%. Це був час відновлення японської економіки, оснащення виробництва новою технікою, значних капіталовкладень у промисловість та сільське господарство. У 1960-х роках приріст певною мірою знизився, але все ж таки залишався досить високим, у середньому 11%.
Другий період (1970–1980) характеризувався помірними темпа- ми розвитку – 3,8–4,5% на рік. Це був час стабілізації вже зрілої еко- номіки. Невисокі темпи у цей період були зумовлені енергетичною кризою та необхідністю структурної перебудови промисловості.
Третій період розпочався у 1990-х роках і відрізнявся вкрай низь- кими темпами приросту ВВП – у середньому 1,4% на рік, що було нижче за показники розвинутих держав – конкурентів Японії на сві- тових ринках.
Світова циклічна криза зачепила Японію на початку, в середині і наприкінці 1990-х років. Що стосується кінця 90-х, то Японія пере- бувала у режимі найсильнішого спаду – позначилася несприятлива економічна ситуація з усіма ознаками затяжної рецесії.
Скорочення обсягів промислового виробництва в 1998 р. на 7% виявилося найбільшим падінням за весь післявоєнний період.

Зменшилося завантаження виробничих потужностей, що призвело до зниження інвестиційного попиту, скорочення обсягів кредитуван- ня та погіршення фінансового стану підприємств.
Скорочення обсягів виробництва у 1998 р. спричинило зростання безробіття. Незважаючи на те, що рівень безробіття в Японії нижчий, ніж у більшості інших розвинутих держав, цей показник набув на той час тривожної тенденції зростання.
У 2001 р. вперше за останні десятиліття рівень безробіття сяг- нув 5%. На той час загальна кількість безробітних становила 3,36 млн осіб і збільшилася за рік на 260 тис. осіб. У наступний період спо- стерігалося незначне зростання безробіття – у 2006 р. його рівень становив 5,4% від економічно активного населення, у 2007 р. – 3,8%, у 2010 р. – 5%. Слід відзначити, що дванадцять років потому, а саме, станом на січень 2023 року рівень безробіття в Японії становить 2,4%25.
У період економічного спаду Японією прокотилася хвиля бан- крутств. Тільки в 2000 р. збанкрутувало понад 19 тис. підприємств – на 23% більше, ніж у 1999 р.
Основні проблеми Японії 1990-х рр., на думку більшості еко- номістів, пов’язані з макроекономічними перекосами. Тривалий час Японія мала позитивне сальдо зовнішньої торгівлі значних розмірів. Приплив капіталу від експорту японські банки використовували не скільки для вкладення у виробничі потужності промислових підпри- ємств (через підвищення вартості праці), скільки для спекулятивних операцій з акціями та нерухомістю. Курси акцій та ціни на земель- ні ділянки штучно завищувалися. Акції купувалися для їхнього по- дальшого перепродажу. Цей процес отримав назву «мильних буль- башок». У 1990 р. ринкова ціна акцій та на земельні ділянки почала падати. Це призвело до накопичення боргів банків перед корпора- ціями, які вкладали свої вільні кошти у їхні активи. У 1995 р. вперше за післявоєнний період широкомасштабно відбувалося банкрутство банків.
Криза фінансової системи позначилася і на реальному секторі економіки Японії. Знизилися темпи капіталовкладень, їхня частка

25. Latest data on Unemployment Rate (%) Chart. https://take-profit.org/statistics/ unemployment-rate/japan/

у ВВП зменшилася з 20% до 15%, оскільки підприємства втрати- ли частину ресурсів, призначених для інвестування. Знецінювало- ся майно (нерухомість), яке було запорукою під банківські кредити. Банкрутство банків та труднощі з отриманням кредитів спровокува- ли масове руйнування японських компаній. Капітал та виробництва все більшою мірою переміщалися за кордон, у філії японських кор- порацій та спільні підприємства, оскільки внутрішній ринок суттєво звузився.
Іншою причиною спаду була дефляція. Рівень внутрішніх цін, зокрема на споживчі товари, був вкрай низьким і мав тенденцію до зниження. У результаті домогосподарства та компанії відкладали рішення про серйозні витрати на перспективу, в очікуванні більшої дешевизни. Споживання товарів населенням скорочувалося також через зростання безробіття, страх втрати роботи. Побоювання втра- тити роботу спонукало людей більше заощаджувати, ніж витрачати. Норма заощаджень у Японії була традиційно високою.
Внаслідок цього знизилося споживання, що негативно вплинуло на внутрішній ринок Японії.
Крім цього, спад економіки Японії був обумовлений також і зо- внішніми причинами: економічна криза у країнах Південно-Східної Азії (1998); уповільнення темпів зростання економіки США (друга по- ловина 2000–2001 р.) та застосування Сполученими Штатами нета- рифних методів регулювання по відношенню до Японії.
Зусилля уряду Японії щодо подолання кризової ситуації еконо- міки забезпечили стабілізацію. Зокрема, у 2003–2006 роках приріст виробництва ВВП забезпечувався на рівні 2,6–3,3% на рік, темп при- росту промислового виробництва у 2006 р. становив 3,3%, безробіт- тя зберігалося на економічно безпечному рівні, динаміка оптових та роздрібних цін стабілізувалася.
На розвитку японської економіки у 2007–2008 роках відбилися наслідки фінансових потрясінь. Японія опинилася в центрі світової кризи, що почалася в США, оскільки значною мірою пов’язана з аме- риканською економікою. Японські компанії скоротили обсяги капі- тальних вкладень на 1,6%.
Обсяг продажів автомобілів у листопаді 2008 р. впав більш ніж на 27% до мінімального з 1969 р. рівня. Загалом в останньому кварталі 2008 р. ВВП Японії зменшився на 14,4%. Фінансові інститути країни постраждали від кризи меншою мірою, ніж американські та європей- ські (про банкрутство заявила лише одна страхова компанія Yamato Life Insurance), що багато в чому обумовлено досвідом японських компаній у подоланні попередньої затяжної кризи 1990-х років.
Урядові витрати стимулювали економіку у 2009–2010 роках та допомогли Японії відновитися після кризи. Уряд запропонував від- крити сільськогосподарський сектор та сферу обслуговування для більшої іноземної конкуренції та стимулювати експорт через угоди вільної торгівлі. ВВП Японії у 2010 р. виріс на 4,4% після падіння на 5,5% роком раніше.
Руйнівний землетрус силою 9 балів та наступні за ним цуна- мі у березні 2011 р. спустошили північно-східне узбережжя ост- рова Хонсю, змили будинки та інфраструктурні споруди, пошко- дили кілька атомних електростанцій, призвели до загибелі тисяч людей. Це також стало важким тягарем для економіки Японії. Зменшення виробітку електроенергії та руйнування інфраструкту- ри призвели до спаду ділову активність у країні. Внаслідок еконо- мічних збитків від стихійних лих ВВП Японії у 2011 р. скоротився на 1% .
У японському суспільстві продовжуються обговорення з питан- ня реструктуризації економіки та фінансування нових програм сти- мулювання господарської діяльності. Величезний державний борг Японії, що перевищує 200% ВВП, постійна дефляція, нестабільність експорту для стимулювання економічного зростання, старіння та ско- рочення населення – це головні довгострокові проблеми економіки Японії.

Внутрішня економічна політика

Для Японії характерна активна роль уряду в управлінні економі- кою. У країні сформувалася специфічна модель розвитку, яка отри- мала назву планово-ринкової, що передбачає державне регулювання економіки на основі взаємодії адміністративного апарату та приват- ного підприємництва. За допомогою цієї системи розробляються різ- ні методи впливу на господарські рішення приватних підприємств, пов’язані з інвестиціями, науково-технічною політикою, ціноутворен- ням тощо. Ці методи не підміняють ринкові механізми, а підтриму- ють, доповнюють та коригують їхнє функціонування. У перші два повоєнні десятиліття уряд жорстко адміністрував
економіку. Потім регулювання здійснювалося фінансовими, кредит- ними та ціновими методами.
Наприкінці 1990-х рр., коли у Японії настав спад, уряд проголо- сив політику дерегулювання, тобто обмеженого втручання держави у діяльність приватного бізнесу з розрахунком на регулюючу роль ринку.
Основою державної внутрішньоекономічної політики є плануван- ня соціально-економічного розвитку країни. Загальнодержавні плани є індикативними, тобто рекомендаційними. Проте практика свідчить про те, що і великі корпорації, і середні, і навіть дрібні підприємства коригують свою діяльність відповідно із рекомендаціями плану. У розробці державних планів беруть участь урядові установи, які ма- ють відношення до економіки: Міністерство фінансів, Міністерство торгівлі та промисловості, Управління економічного планування, Економічна рада, а також науково-дослідні організації та експерти.
Державні органи у своїй економічній діяльності підтримують тісні зв’язки із організаціями приватних підприємців. Найбільш авторитет- ними серед них є:
– Федерація економічних організацій (Keidanren), яка охоплює практично всі групи японського ділового світу (в основному до неї входять представники 80 провідних фінансово-промислових груп, 940 компаній і 120 фінансово-промислових асоціацій);
– Японська торгово-промислова палата (Nisse), до якої входять 1,5 млн фірм-членів, переважно дрібних та середніх, об’єднаних у більш ніж 500 місцевих торгово-промислових палат;
– Федерація підприємницьких організацій (Nikkei ren), яка об’єд- нує 47 регіональних та 55 галузевих організацій та займається пере- важно питаннями взаємовідносин праці та капіталу;
– Асоціація економічних однодумців (Keizai Doyu kai), куди входять понад 1000 впливових бізнесменів.
Крім того, на соціально-економічні процеси в країні суттєво впли- вають профспілки, які об’єднують до 25% економічно активного на- селення. Найбільшою профспілковою організацією є Конфедерація профспілок (Rengo), до якої входять дві третини всіх організованих працівників. Напрями та методи внутрішньоекономічної політики держави змінювалися залежно від конкретної економічної ситуації у країні.
У період 1950–1960 років уряд активно втручався у розподіл ре- сурсів між галузями з метою формування певної структури промис- ловості. Основним методом досягнення мети була система валютних квот на оплату необхідного для фірм імпорту. Було встановлено об- меження на приплив іноземного капіталу в Японію.
З 1970-х рр., коли економіка зміцніла, було скасовано валют- но-ліцензійний контроль над імпортом, знято обмеження щодо при- пливу капіталу, а також експорту японського капіталу за кордон. У 1970-х роках Японія перейшла від фіксованого до плаваючого кур- су єни.
Для форсування розвитку пріоритетних галузей – електронного машинобудування та виробництва сучасних засобів зв’язку – було запроваджено державні програми фінансової та організаційної під- тримки науково-дослідних робіт, які виконувалися найбільшими фір- мами у галузі високих технологій. У середині 1980-х рр., враховуючи надмірно велике позитивне сальдо зовнішньої торгівлі, що загострю- вало відносини Японії з її зовнішньоторговельними конкурентами, уряд запровадив пільги для імпортерів, щоб вирівняти торговельний баланс.
Наприкінці ХХ ст. в Японії було здійснено фінансову реформу, що отримала назву великого вибуху; були усунуті перепони для доступу на фінансові ринки: банки, брокерські та страхові компанії отримали можливість займатися всіма видами фінансових операцій. Було ска- совано заборону доступу нефінансових компаній на фінансові рин- ки, дозволено торгівлю цінними паперами поза фондовими біржами. Втручання держави в оперативну діяльність суб’єктів економіки сут- тєво знизилося, зросло значення ринкових важелів регулювання, тоб- то настав період дерегулювання.

Зовнішньоекономічна політика

Протягом усієї своєї історії після революції Мейдзі Японія прагну- ла здійснювати експансію на світові ринки насамперед товарів, потім капіталів, у чому досягла значних успіхів. Займаючи четверте місце у світі за обсягом зовнішнього товарообігу, Японія є одним із лідерів із іноземних інвестицій та кредитування. Особливе значення має у Японії зовнішня торгівля, яка завдяки
стійкому позитивному сальдо сприяє величезному припливу ка- піталу в країну. Найвищих результатів зовнішня торгівля досягала у 50–60-ті роки ХХ ст., у 90-ті роки її темпи сповільнилися.
У 2007–2008 роках курс японської національної валюти по- чав зростати по відношенню до основних світових валют, зо- крема по відношенню до американського та австралійського долара, англійського фунта стерлінгів та євро, що пов’язано з повільністю темпів зростання економік розвинених країн, під- вищенням рівня інфляції в Єврозоні та США, падінням світових цін на сировину. Ця ситуація призвела до подорожчання япон- ського експорту і, отже, скорочення попиту на японську продук- цію. В результаті провідні компанії-експортери Японії зіткнули- ся з ризиком втрати лідируючих позицій на світовому товарному ринку. Зокрема, автоконцерн Toyota перейшов на неповний ро- бочий тиждень та зменшив обсяги зовнішньоторговельної діяль- ності.
У 2011 р. експорт товарів становив 800 млрд дол., імпорт – 795 млрд дол. Частка Японії у світовому експорті товарів становила 4,4%, в імпорті – 4,5%.
У експорті товарів найбільша частина належить продукції оброб- ної промисловості – 95%, на машини і транспортні засоби припадає 70%. Найбільше експортується офісне телекомунікаційне обладнан- ня та автотранспортні засоби. В імпорті значна частина припадає на мінеральну сировину, машини та транспортні засоби, продоволь- ство. У географії зовнішньої торгівлі головне значення для Японії мають Китай, США та Південно-Східна Азія, важливе значення має Європейський Союз, незначна частка країн Центральної та Східної Європи.
Впродовж останніх десятиліть, під тиском закордонних парт- нерів, уряд Японії лібералізує зовнішню торгівлю – надає пільги ім- портерам. Це забезпечує збільшення імпорту, темпи зростання яко- го перевищили темпи зростання експорту. Проте позитивне сальдо торгівлі залишається значним.
Основна частка прямих та портфельних інвестицій Японії також розміщується у США та країнах Південно-Східної Азії. Довгий час японський уряд стримував надходження іноземних ін- вестицій, але в останні десятиліття почав здійснювати лібералізацію у цій сфері.
У зовнішньоекономічній політиці Японія має два головні пріорите- ти: тісна співпраця з партнерами по ОЕСР, особливо в межах «Великої сімки», та зміцнення своїх позицій в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні. Японія як член АТЕС бере участь у більшості регіональних банків роз- витку.

Особливості ділової етики

Ділова етика японців досить помітно відрізняється від європей- ської чи американської. Характерною рисою японського суспільства є сильна залежність індивіда від соціальної групи, до якої він нале- жить (родина, школа, університет, фірма). На Заході таку систему назвали «суспільством-павутиною». На переговорах представники японської фірми не ухвалюють рішення самостійно, оскільки мають узгоджувати деталі контракту з іншими фахівцями фірми, що знач- ною мірою затягує переговори.
Японці болісно переживають так звану «втрату особи», тому на переговорах не слід принижувати їхню значущість, розмовляти з ними неввічливо, чинити тиск на них у спробі підписати вигідний контракт. Японські бізнесмени не люблять говорити «ні» на перего- ворах, вважаючи, що пряма відмова образить партнера. Свою незго- ду вони висловлюють побічно, натяками. Якщо японець, вислухавши пропозиції партнера, каже «так», це не обов’язково означає, що він згоден, скоріше, це означає: «Так, я вас вислухав». Це часто вводить в оману іноземних партнерів.
Переговори японці зазвичай ведуть командою, в якій кожен має свою компетенцію. Вони уважно вислуховують контрагента, але рі- шення ухвалюють не відразу. Якою б сильною не була команда, її члени обов’язково звернуться до центрального офісу за інструкці- ями. Вони дуже обережні, уважно вивчають своїх партнерів, дуже ввічливі, не терплять фамільярності, вміють слухати і того ж вимага- ють стосовно себе. Велике значення японці надають рангу партнера – чим вища його посада, чин, тим більше шансів на успіх перегово- рів. Під час переговорів не прийнято виявляти емоцій. Бізнесмени, які відразу переходять на скорочене ім’я, поплескують японця по плечу, відпускають дуже вільні жарти, викличуть у нього ворожість. Японці навіть намагаються уникнути рукостискання, вважаючи це не- гігієнічним. Взагалі японці дуже обережні по відношенню до інозем- ців, але в ділових відносинах з ними поводяться чесно та коректно.

§6.4. Економіка Федеративної Республіки Німеччина

Місце у світовій економіці

Німеччина – одна з розвинених країн світу, належить до «Великої сімки» найпотужніших та найвпливовіших в економічному відношен- ні держав з розвиненою ринковою економікою. За обсягом ВВП ФРН посідає п’яте місце у світі (після США, КНР, Індії та Японії). Німеч- чина – найрозвиненіша країна Європи. Вона «локомотив» Європей- ського Союзу, від стану її економіки багато в чому залежать темпи розвитку інтеграційного об’єднання. Можна з упевненістю ствер- джувати, що успіхи ЄС насамперед ґрунтуються на економічній ста- більності Німеччини. Країна має потужну промисловість: за деякими виробами електротехнічного машинобудування, верстатів, хіміч- ної, оптико-механічної промисловості ФРН займає лідируючі місця у світі.
ФРН більшою мірою, ніж навіть Японія, залежить від стану світо- вого ринку. Частка цієї країни у світовому експорті складає 7%, а за обсягом товарообігу вона посідає третє місце у світі після США та Китаю. Частка експорту у ВВП Німеччини становить понад 30%, що є одним із найвищих показників серед держав «Великої сімки».
Німеччина має розвинену науково-технічну базу (витрати на НДДКР становлять 3% ВВП). Проте за науково-технічним потенціа- лом ФРН поступається США та Японії.
Федеративна Республіка Німеччина має одну з найкращих у світі систему соціального захисту населення, високий середній рівень зарплати. Водночас за розміром ВВП на душу населення вона поступається США, Канаді та деяким своїм партнерам по ЄС (26-те місце у світі). Середня продуктивність праці дуже висока – 56 тис. дол. ВВП на одного зайнятого, але її рівень нижчий, ніж у США (83 тис. дол.), Канаді (71 тис. дол.), Франції (59 тис. дол.), Італії (58 тис. дол.) та Японії (57 тис. дол.). Висока якість німецької продук- ції певною мірою компенсує на світових ринках їхню досить високу собівартість. Німеччина – значний експортер капіталу, є п’ятим за обсягом кре- дитором у світі, займає третє місце за експортом інвестицій.
ФРН відіграє важливу геополітичну роль, особливо у Європі. Розташована в центрі Європи, Німеччина протягом майже півтора століття займає ключові позиції у політиці та економіці цієї части- ни світу. Найкраще це проявляється у провідній позиції Німеччини всередині Європейського Союзу. З 1990-х років суттєво посилився геополітичний вплив ФРН на країни Центральної та Східної Європи, для яких вона поступово стає одним з головних торгових партнерів та інвесторів. Від позиції Німеччини багато в чому залежать перспек- тиви розвитку східноєвропейських країн.

Чинники економічного розвитку

Німеччина як єдина держава утворилася в 1870 р. після закін- чення Франко-Прусської війни. Вже тоді вона увійшла до кола ве- ликих держав. Протягом ХХ ст. Німеччина двічі зазнавала нищівних військових поразок та неймовірного економічного руйнування. І що- разу вона досить швидко відновлювала економіку. Німеччина була першою країною, яка створила «економічне диво», що здійснилося наприкінці 40-х та у першій половині 50-х років минулого століття, коли повністю зруйнована економіка відродилася на новій технічній основі.
У цей період країна показала найкращі в Європі темпи розвитку промисловості, сільського господарства; зростання рівня життя на- селення.
Економічним успіхам Німеччини протягом усієї історії країни сприяли насамперед людський фактор, а також постійна спрямова- ність бізнесу на досягнення науково-технічного прогресу, виважена, ефективна економічна політика уряду, активна участь у міжнародних інтеграційних економічних процесах.
Суть людського фактору полягає у працьовитості німецького на- роду, у надзвичайній старанності працівника у виконанні своєї спра- ви. «Німецька точність» – цей вираз використовується у світі щодо бездоганно виконаної роботи. Точність, старанність, висока організо- ваність німецького працівника забезпечують високу якість та конку- рентоспроможність продукції як на внутрішньому, так і на зовніш- ньому ринках. Німеччина завжди розвивалася у руслі технічного прогресу, часто
випереджаючи у деяких галузях інші розвинені країни. Вона трохи пі- зніше, ніж Англія, Франція та США, вступила в стадію промислового перевороту і пізніше його закінчила – вже після 1870 р.
Проте Німеччина не тільки опанувала найвищі досягнення зару- біжної технічної думки та технології, але й внесла значний власний внесок у світовий технічний прогрес.
У Німеччині у ХІХ – на початку ХХ ст. вперше були винайдені та застосовані циліндро-свердлильний та горизонтальний верстати, ди- намомашина, анілінові фарби, газовий двигун внутрішнього згорян- ня, дизель. Особливих успіхів Німеччина досягла в електротехнічній та хімічній галузях. Вже у першій половині ХХ ст. вона посіла друге місце у світі після США з виробництва сталі, автомобілів та літаків, а з виробництва продукції хімічної промисловості – перше місце.
Особливістю економічного розвитку Німеччини є активна роль держави на кожному її етапі.
У період промислового перевороту уряд всіляко підтримував будівництво залізниць, виробництво паровозів, вагонів, видобуток вугілля, що стало своєрідним каталізатором промислового розвит- ку. У середині ХІХ ст. половина всіх залізниць Німеччини перебувала у власності держави, яка, у свою чергу, пільгами заохочувала розвиток важкої промисловості, особливо сталеплавильної, вугільної, електро- технічної, енергетичного та транспортного машинобудування.
Індустріалізація Німеччини була прискорена після Франко-Прус- ської війни та перед Першою світовою війною. Під керівництвом кан- цлера Отто фон Бісмарка було ефективно використано французьку контрибуцію в 5 млрд франків. До Німеччини були приєднані Ельзас та Лотарингія, багаті поклади залізної руди, вугілля і калійної солі. Була введена в обіг жорстка золота марка, уряд проводив політику протекціонізму. Усе це сприяло зміцненню економіки Німеччини, особливо промисловості.
Почалася швидка концентрація виробництва та утворення мо- нополій, переважно у формі синдикатів. На державних замовленнях постачання металу для залізничного будівництва виріс концерн Круппа. В електротехнічному виробництві виникли два гігантські синдикати – «Загальна компанія електрики» (Allgemeine Elektrizität Gesellschaft – AEG) та компанія Siemens. У хімічній промисловості ви- різнявся концерн I. G. Farbenindustrie.
Наприкінці ХІХ ст. у Німеччині сформувався потужний фінан- совий капітал, який очолювався великими банками – Німецьким (Deutsche Bank), Дрезденським та Дармштадтським. Німеччина пе- ретворилася на другу у світі державу з економічної потужності (після США).
Перша світова війна зруйнувала економіку Німеччини. Вона втра- тила 13% території (Ельзас та Лотарингію, Саарську область), 75% – видобутку залізняку, 35% – виплавки сталі, 26% – видобутку вугілля, 90% – торговельного флоту. Національне багатство Німеччини ско- ротилося на 50%. Крім цього, вона повинна була сплатити репарації на суму 20 млрд марок.
Здавалося, за таких умов країна не зможе підняти економіку в короткий термін. Але допомога надійшла від недавніх противни- ків – США та Великої Британії. У 1924 р. було розроблено і прийнято План Дауеса, яким обсяг репарацій істотно скорочувався. Для пога- шення виплати репарацій згодом було створено Банк міжнародних розрахунків у Базелі (Швейцарія). Важливим було надання кредитів та інвестицій Німеччині. За 1924–1930 рр. німецька промисловість отримала 30 млрд марок кредитів, що становило дві третини її основного капіталу. У 1928 р. було досягнуто довоєнного рівня розвитку.
Прихід до влади націонал-соціалістичної партії, мілітаризація країни та Друга світова війна перервали стабільний економічний розвиток Німеччини. У країні було встановлено фашистську диктату- ру – абсолютизувалася роль державного апарату, здійснювалося пря- ме втручання адміністрації в економічні процеси. Було введено си- стему примусових робіт.
Згодом війна виснажила виробничий потенціал Німеччини та призвела до чергового тотального руйнування економіки. У 1946 р. обсяг промислового виробництва Німеччини становив лише 34% довоєнного рівня. У країні вирувала інфляція, зростало безробіття, різко знизився життєвий рівень населення.
На Ялтинській конференції у лютому 1945 р. союзники ухва- лили рішення про розподіл Німеччини. 1949 р. на західних землях була проголошена Федеративна Республіка Німеччина, на східних землях – Німецька Демократична Республіка.
З середини 1948 р. до 1990 р. Західна та Східна Німеччина розвивалися за різними економічними моделями. У західній части- ні завдяки американській економічній допомозі та реформам почала реалізовуватися модель соціального ринкового господарства, у схід- ній – під впливом СРСР – почала формуватися адміністративно-пла- нова економіка.
Кардинальні позитивні зрушення економіки ФРН пов’язані з Пла- ном Маршалла і ліберальними економічними реформами міністра економіки, згодом канцлера Німеччини – Людвіга Ерхарда.
За Планом Маршалла США, як і після Першої світової війни, надали економічну допомогу ФРН (втім, як й іншим західноєвропей- ським країнам). До Німеччини надійшла велика кількість американ- ського продовольства та продукції легкої промисловості та, що най- важливіше, інвестиції та кредити, які спрямовувалися переважно у галузі важкої промисловості – енергетику, металургію, важке маши- нобудування, хімічну промисловість.
Було здійснено грошову реформу, внаслідок чого німецька марка зміцніла, призупинилася галопуюча інфляція. В результаті до кінця 1950 р. промисловість Федеративної Республіки Німеччина досягла довоєнного рівня.
Ефективному відновленню економіки в стислі терміни та її швидкому ривку у світовому економічному просторі ФРН зобов’я- зана неоліберальній економічній політиці Л. Ерхарда. В основу цього напряму покладено теорію соціальної ринкової економі- ки (А. Мюллер-Армак) та ідеї «Фрайбурзької школи» (В. Ойкен, В. Рєпке), що пропагувала вільну ринкову економіку. Відповід- но до неоліберальної політики роль держави може бути обме- жена регулюванням економіки на макрорівні. Водночас воно не має втручатися в оперативну діяльність суб’єктів національної економіки. Суть цієї політики виражалася у гаслі: «Так мало дер- жави, наскільки це можливо, так багато держави, наскільки це потрібно».
Уряд оптимізував регулювання цін, провів податкову реформу, яка стимулювала розвиток підприємництва, активізувала конкурент-не середовище (зокрема, за допомогою антимонопольного законо- давства – «Картельного закону» 1957 р.).
Першочерговою метою політики Л. Ерхарда було вирішення со- ціальних проблем, і тут держава брала на себе велику частку відпо- відальності. Бюджетні витрати на соціальні потреби ФРН було вста- новлено на більш високому рівні, ніж у інших розвинених країн.
Реалізація економічної реформи досить швидко спричинила по- зитивні результати. Вже за 1950–1957 роки об’єм промислового ви- робництва ФРН збільшився у 2 рази, тоді як у США – лише на 27%, Великій Британії – на 22%, Франції – на 64%. Експорт Німеччини у цей період зріс у 4,3 раза.
У світі заговорили про німецьке економічне диво. Сам Л. Ерхард, як головний ідеолог цього дива, свою причетність до виняткового економічного підйому ФРН оцінював досить скромно та вважав еко- номічні успіхи наслідком чесних зусиль усього народу.
Одним із найважливіших факторів розвитку економіки ФРН стала її активна участь у європейських інтеграційних процесах. У 1951 р. Німеччина разом із Францією, Італією, Бельгією, Нідерлан- дами та Люксембургом підписала угоду про заснування Європей- ського об’єднання вугілля та сталі (ЄОВС). Ця організація швидко показала ефективність своєї діяльності. Вона сприяла відновленню та зміцненню енергетики та чорної металургії ФРН, що позитивно позначилося також і на важкому машинобудуванні.
У 1957 році шість країн підписали угоду про започаткування Єв- ропейського економічного співробітництва (ЄЕС) та Європейського співтовариства з атомної енергії (Євратом). У той же період усі три організації об’єдналися в одну, яка отримала назву «Європейська еко- номічна спільнота» або «Загальний ринок». У цьому об’єднанні ФРН відразу ж почала відігравати лідируючу роль і отримала від об’єд- нання більше вигод, ніж інші члени ЄЕС принаймні на перших етапах існування організації.
Німеччина мала значно потужнішу промисловість: наприкінці 1950-х років вона займала перше місце у Західній Європі з виплавки сталі та чавуну, виробництва сірчаної кислоти, каустичної та каль- цинованої соди, азотних та калійних добрив, синтетичного каучуку, тракторів, автомобілів, суден. Продуктивність праці у галузі промис-ловості у ФРН була вищою, ніж у її партнерів. Тому усунення тор- гових перешкод, відкриття кордонів внаслідок скасування тарифів та квот надали промисловості ФРН сильний стимул, сприяли експан- сії німецьких товарів на західноєвропейські ринки. Зміцніли позиції великих корпорацій та банків ФРН. Німецька марка перетворилася на найсильнішу валюту Європи і залишалася такою аж до запрова- дження євро. З перетворенням ЄЕС в Європейський Союз (ЄС) про- відна роль Німеччини в європейській економіці збереглася. Зазначи- мо, що центром валютної системи ЄС є Європейський центральний банк, що знаходиться у Франкфурті-на-Майні. Структура та динаміка розвитку економіки У групі розвинених країн Німеччина виділяється високою част- кою промисловості – 28,6% у структурі виробництва ВВП. Основою промисловості Німеччини тривалий час була важка промисловість. У 1955 р. її частка у всьому промисловому виробництві становила понад 73%. Поступово, під впливом науково-технічного прогре- су структура промисловості почала трансформуватися. Знизилася частка вугільної промисловості, чорної металургії, водночас приско- реними темпами розвивалися електроніка, приладобудування, ав- томобільна та авіакосмічна промисловісті. Проте і в теперішній час Німеччина виділяється у світовій економіці як один із провідних ви- робників продукції важкого машинобудування, найбільший експор- тер металообробної техніки, хімічної продукції. У галузях інформа- ційної та комунікаційної техніки, авіакосмічної і особливо побутової електроніки Німеччина помітно поступається США та Японії.
Високо конкурентоспроможними галузями промисловості Німеччини є: автомобілебудування, літакобудування, виробництво локомотивів та вагонів, верстатобудування, виготовлення прила- дів, електротехнічна промисловість, точна механіка та оптика, хімія та фармацевтика, чорна металургія.
Гірничодобувна галузь займає другорядне місце, але свого часу вугілля та калійні солі були важливим фактором розвитку промисло- вості та сільського господарства. Після Другої світової війни багато шахт закрилося під тиском конкуренції нафти та газу. Найвідоміший Рурський басейн поступово втратив значення «чорного серця» Німеч- чини. Було проведено реконструкцію чорної металургії, скоротився випуск рядових марок металів та збільшилася частка легованих сталей. Важке машинобудування поступилося місцем неметалоємному, наукомісткому машинобудуванню.
Промисловість Німеччини відрізняється високим рівнем концен- трації виробництва. Великі підприємства, які становлять лише 2% від загальної кількості, охоплюють 30% усіх зайнятих у промисловості та виробляють половину продукції. У обробній галузі 100 найбіль- ших компаній зосереджують 60% загального обороту та понад 50% загальної кількості зайнятих працівників. Найбільшими та найвідо- мішими корпораціями є виробники автомобілів Volkswagen, BMW та Daimler AG; хімічні концерни Hoechst, Bayer та BASF; вугільний кон- церн Ruhrkohle AG; конгломерат Siemens та група Bosch.
Серед 150 найбільших промислових корпорацій світу 10 – ні- мецькі. Німецькі корпорації успішно просуваються на світові ринки, скуповуючи акції зарубіжних компаній. Так, за рахунок злиття німець- кої автомобільної корпорації DaimlerBenz та американської Chrys ler утворилася ТНК DaimlerChrysler. Скупивши 34% акцій компанії Mitsubishi Motors за 2 млрд дол., Daimler-Chrysler вийшла на япон- ський ринок. Volkswagen зумів прорватися на світовий ринок вантажі- вок, скупивши пакет акцій шведської фірми Scania.
Промислова політика уряду спрямована на підвищення конку- рентоспроможності продукції і на стимулювання розвитку науко- містких галузей. Держава створює сприятливі умови для інтегру- вання економіки та науки, підтримує малі та середні підприємства у сфері впровадження нових технологій та проведення інноваційних заходів.
Федеративним міністерством освіти, науки, досліджень та тех- нології було створено демонстраційні центри, де представники се- реднього та малого бізнесу можуть ознайомитись із інформацією про найсучасніший рівень техніки.
Сільське господарство, незважаючи на невелику частку у ВВП та чисельність зайнятих працівників (0,8% та 1,6% відповідно), забезпе- чує потреби країни у продовольстві на 80%, а у пшениці, цукрі, яло- вичині, сирі, вершковому маслі – повністю.
У сільському господарстві, як і в промисловості, відбувається концентрація виробництва. Якщо у 1950 р. налічувалося 1,6 млн фермерських господарств, то до середини 1990-х років їх залишилося 550 тис., що призвело до суттєвого підвищення продуктивності праці.
На сьогодні типовим для Німеччини залишається середнє за об- сягом сільськогосподарське підприємство. Майже 90% всіх госпо- дарств мають площу в середньому 50 га. Основою сільського госпо- дарства є тваринництво, яке дає 70% всієї продукції цієї галузі. Щодо розвитку молочного скотарства та свинарства ФРН займає основні позиції в ЄС.
Про високий індустріальний рівень сільського господарства Ні- меччини свідчать такі дані: на одиницю площі налічується тракторів вчетверо більше, ніж у США; добрив на кожен гектар вноситься біль- ше, ніж у Англії, Франції та США. У той самий час сільськогосподар- ське виробництво Німеччини характеризується вищою собівартістю продукції, ніж у інших країнах ЄС. Тому велика увага приділяється за- хисту аграрного сектору від зовнішньої конкуренції. Держава здійс- нює активну політику, надаючи податкові пільги фермерам, встанов- люючи підвищені тарифи на імпорт сільгосппродукції із-за меж ЄС і навіть регулюючи ціни з урахуванням інтересів фермерів. Незважа- ючи на ключові позиції в цій галузі, Німеччина залишається великим імпортером сільськогосподарської продукції.
Щодо розвитку сфери послуг, то Німеччина певною мірою посту- пається іншим високорозвиненим країнам.
Німеччина має розвинену банківську систему. Deutsche Bundes- bank є центральним банком країни.
У Німеччині працюють понад 4,5 тис. універсальних комерційних банків та понад 200 спеціалізованих банків (будівельних, іпотечних та ін.). Ці кредитні установи мають близько 45 тис. філій. Таким чином, Німеччина входить до країн світу з однією з найщільніших мереж банківських філій.
Діяльність усіх кредитних установ у ФРН контролюється Феде- ративним відомством нагляду з питань кредитної діяльності. Якщо кредитна установа потрапить у скрутне становище, то набувають чинності методи збереження вкладів, які компенсують втрати вклад- ників. В умовах фінансової кризи 2008 р. німецька банківська система показала відносну стабільність (не виявилася іпотечна криза, рівень заощаджень населення залишився досить високим – 10–11%). Коли в критичному становищі опинився другий за величиною німецький банк Hupo Real Estate, що працює на ринку нерухомості і є важливим учасником іпотечного ринку в США, урядом Німеччини та консорціумом німецьких банків було вирішено виділити 50 млрд євро (близько 68,5 млрд дол.) для рефінансування його діяльності.
Високими темпами останні десятиліття зростають операції із цінними паперами на фондових біржах. У Німеччині вісім бірж, що знаходяться у Берліні, Бремені, Штутгарті, Франкфурті-на-Май- ні, Дюссельдорфі, Гамбурзі, Ганновері та Мюнхені. Найбільша бір- жа у Франкфурті посідає за значенням четверте місце у світі після Нью-Йоркської, Токійської та Лондонської.
Післявоєнна економіка ФРН відрізнялася перепадами динаміки розвитку, які відображали переваги та недоліки економічної моделі і були причиною зміни економічної політики уряду. Найвищих темпів розвитку економіка Німеччини досягла у 1950-х рр., коли реалізову- валася неоліберальна модель. Приріст ВВП становив на той час у се- редньому 15–20%. Проте у 1960-ті роки позитивні фактори стрімкого економічного розвитку багато в чому себе вичерпали. Високий рівень соціальних витрат вимагав підвищення податків на корпорації, оскіль- ки державний бюджет зводився із дефіцитом. У першій половині 1960-х років державні витрати зростали вдвічі швидше, ніж ріс ВВП.
У 1966 р. у країні відбулася перша в післявоєнний період еко- номічна криза, хоча вона була нетривалою та неглибокою. У 1968 р. розпочався новий підйом економіки, темпи її зростання становили 5–7% на рік. Але криза 1974–1975 років була серйознішою, оскільки посилювалася світовою енергетичною кризою.
Різко підвищився рівень споживачів у країні – приріст до 7% на рік; скоротився ВВП (на 5%), промислове виробництво – на 12%, обсяг внутрішніх приватних інвестицій – на 185%; наростало масо- ве безробіття. Подолання кризи відбувалося дуже повільно, а в 1980–1982 роках сталася нова криза, яка супроводжувалася масо- вим банкрутством та зниженням рівня життя населення.
З 1982 р. почалося економічне зростання, яке тривало майже де- сять років. У цей період відбулася докорінна перебудова технічної основи економіки. Компанії спрямовували до 50% виробничих інвес- тицій на модернізацію та раціоналізацію виробництва. На початку 1990-х років відбулося об’єднання Західної та Схід-
ної Німеччини в єдину державу. Це стало потужним стимулом подальшого економічного зростання, хоча перші роки возз’єднання принесли багато проблем. Економіка колишньої НДР виявилася не- пристосованою до вимог світового ринку. Велика кількість підпри- ємств через це були закрита. На модернізацію промисловості та на компенсації по безробіттю держава змушена була витрачати знач- ні кошти. Це призвело до економічного кризи 1992–1993 р. Проте цього разу спад економіки тривав недовго. Інвестиції, які вкладалися у відновлення економіки східнонімецьких земель, почали вреш- ті-решт окупатися. У 1994 р. приріст ВВП на «нових землях» становив 10%, що було рекордом для Європи.
Після 1995 р. темпи зростання економіки Німеччини помітно спо- вільнилися і стали нижчими, ніж на західних землях ФРН. Модерні- зація економіки відбувалася там не так швидко, як передбачалося.
На початку нового століття німецька економіка характеризува- лася невисокими темпами розвитку, що властиво більшості захід- ноєвропейських країн. У 2004–2008 роках становище стабілізувало- ся – темпи приросту валового внутрішнього продукту коливалися від 1% до 3% на рік. Внаслідок світової фінансово-економічної кризи у 2009 р. відбулося скорочення обсягів ВВП на 5%. Але вже у 2010 р. приріст цього показника становив 3,6%. Це, перш за все, було обу- мовлено розширенням виробничих замовлень і збільшенням експор- ту за межі Єврозони.

Внутрішня економічна політика

Як зазначалося, зміни у поступовій динаміці розвитку економіки призвели до перегляду напрямів економічної політики уряду.
В основу політики загалом було покладено соціально-ліберальну модель. Проте в кризових ситуаціях уряд від неї відхилявся.
У період реформ Л. Ерхарда держава не втручалась у безпосе- реднє регулювання господарських процесів, але брала основну від- повідальність у вирішенні соціальних проблем. Понад десять років така політика давала значний ефект: зростав добробут населення та купівельна спроможність громадян, що сприяло розширенню вну- трішнього ринку; невисокий рівень податків стимулював виробників збільшувати інвестиції у виробництво. ФРН перетворилася на процвітаючу державу з високими темпа- ми розвитку економіки та розвиненою системою соціального захисту населення. Криза 1966–1967 років вимагала перегляду неолібераль- ної політики. Реалізація неокейнсіанських моделей ознаменувала посилення ролі державного регулювання на макроекономічному рівні, що було задекларовано у «Законі про сприяння стабільності та економічному зростанню» (1967) і здійснювалося урядом соціал- демократів, які тоді прийшли до влади.
Відповідно до цього закону кредитно-грошова політика допов- нювалась активним використанням інструментів державної бю- джетної та податкової політики. У розробці рішень брали участь спілки роботодавців, профспілки та урядові органи, які погоджу- вали динаміку заробітної плати та доходів із загальноекономічни- ми цільовими установками. Було зроблено спробу нейтралізувати економічну владу окремих монопольних груп, примусивши їх до співробітництва, обміну інформацією, готовності до компромі- сів. Ця спроба виявилася невдалою через відсутність економічних санкцій.
Законом запроваджувалося п’ятирічне фінансове планування, яке спиралося на загальноекономічні прогнози основних показни- ків. Ця політика отримала назву фіскальної політики стабілізації, метою якої було не допускати різких кон’юнктурних коливань еко- номіки та сприяти сталому економічному зростанню. Економічний бум уже не був метою, було взято курс на помірне зростання еко- номіки. Закон зобов’язував федеральну та земельну владу при- стосовувати бюджетну політику до завдань досягнення загально- економічної рівноваги, яка виражалася у так званому магічному чотирикутнику:
– стабільність цін;
– високий рівень зайнятості;
– зовнішньоекономічна рівновага (рівновага платіжного балансу);
– постійне та збалансоване економічне зростання.
Усі чотири цілі вважалися рівнозначними і мали досягатися одно- часно, що було досить складно. Незважаючи на подальшу зміну еко- номічного курсу, Закон «Про сприяння стабільності та економічному зростанню» вважається чинним і досі. У 1970-х роках уряд соціал-демократів, який очолював Г. Шмідт,
зайнявся регулюванням інвестицій, що до певної міри руйнувало підвалини «чистого» ринкового господарювання. Економічні заходи уряду укладалися у систему, що отримала назву глобального регу- лювання. Певний час ця система демонструвала свою ефективність. Проте кризи 1974–1975 років та 1980–1982 рр. засвідчили, що магіч- ний чотирикутник перестав бути засобом безперервного стимулю- вання економічного зростання.
У 1982 р. до влади прийшли християнські демократи на чолі з Г. Колем. Новий уряд знову повернувся до неоліберальної політи- ки, взявши за основу модель Л. Ерхарда, але не відмовився від пози- тивного досвіду глобального регулювання. Головним напрямом еко- номічної політики Г. Коля був поворот від стимулювання сукупного попиту до «економіки пропозиції». Передбачалося стримування ви- трат – зростання державних витрат не повинно випереджати темпи зростання виробництва.
Поступово зменшувалася роль держави у перерозподілі ВВП. Якщо у 1982 р. частка всіх державних витрат у ВВП становила 50%, то у 1989 році вона зменшилася до 45%. Скоротився дефіцит дер- жавного бюджету з 3,4% до ВВП у 1996 році до 1,2% у 1999 році. Проте християнським демократам не вдалося провести податкову реформу, і Німеччина залишилася країною із дуже високими подат- ками. Тривало накопичення державного боргу, який зріс із 900 млрд марок у 1989 р. до 2200 млрд марок у 1999 р.
Значною мірою цей борг збільшився за рахунок зростання витрат на вирішення соціально-економічних проблем, пов’язаних із возз’єд- нанням Німеччини.
У 1999 р. уряд Г. Коля пішов у відставку, на зміну прийшла коаліція соціал-демократів та «зелених» на чолі із Г. Шредером. Незважаючи на принципові політичні розбіжності з християнськими демократами, уряд Г. Шредера в цілому зберіг неоліберальний напрямок економіч- ної політики. Водночас з’явилися деякі зміни у методах її здійснення. Одним із головних своїх завдань уряд Г. Шредера вважав боротьбу з безробіттям, яке збільшилося в 1999 р. до безпрецедентного рів- ня у 10,5%. На відміну від колишнього уряду, який допомагав без- робітним збільшенням витрат на їхнє утримання (при цьому не сти- мулював їх до пошуку роботи), Г. Шредер зробив ставку на створення сприятливих умов для підприємців для відкриття нових підприємств, що призвело до появи нових робочих місць. Соціал-демократи осо- бливо намагалися підтримати малий та середній бізнес. Важливою метою нового уряду було зниження податків. Рівень оподаткування наприкінці 1990-х років досяг небачених розмірів. Так, якщо у США на податки спрямовувалося близько 32% нерозподіленого прибутку, у Великій Британії – 45%, то у Німеччині цей показник досяг 65%. Принципи податкової реформи було затверджено у 2000 році. За- гальний податок на прибуток зменшився із 50 до 40%. Прибутковий податок передбачалося знизити з 53% у 1999 р. до 42% у 2005 році.
У 2006 р. до влади повернувся консервативний уряд на чолі з А. Меркель, а у якості концептуального напряму забезпечення ста- лого економічного розвитку передбачалося повернення до економіч- ної політики неолібералізму.
У перші два десятиліття ХХІ ст. спостерігалася позитивна тенден- ція до зниження державного боргу. Темпи зростання цін незначні – у 2007 р. інфляція становила 2,3%, у 2011 р. – 2,2%.
Водночас за підсумками 2021 року державний борг Німеччини досяг історичного максимуму, досягши 2,32 трлн євро. Повідомлення про це пресслужба Федерального статистичного відомства ФРН роз- містила на своєму сайті. Статистичне відомство пояснило зростан- ня держборгу коронавірусними обмеженнями та заходами щодо підтримки населення в період пандемії. У липні 2022 року видання Redaktionsnetzwerk Deutschland (RND), з посиланням на документи міністерства фінансів країни щодо бюджету на 2023 рік, повідоми- ло, що витрати Німеччини на сплату відсотків за держборгом у 2023 році зростуть з 16 млрд євро до майже 30 млрд євро через політику прив’язки розміру виплат за боргом до рівня інфляції.
Більш того, Єврокомісія (ЕК) погіршила прогноз інфляції в Євро- зоні до рекордних в історії спільноти 7,6% у 2023 році, порівняно з очікуваними 2,7% .

Соціальна політика ФРН

Важливою складовою внутрішньоекономічної політики є соці- альна політика. Німеччина досягла відчутних успіхів у забезпеченні соціального захисту населення. У ФРН найбільш типовими формами соціального захисту є страхова допомога за віком, хворобою, втратою працездатності або в разі безробіття. Наймані працівники, і особливо похилого віку, які мають хронічні захворювання або постраждалі від нещасного випадку, а також безробітні отримують значну фінансову підтримку. У той же час соціальна система поширюється і за межі найманої праці. Вона має на меті забезпечення освіти дітей, соціаль- ну допомогу малозабезпеченим громадянам.
На регіональному та місцевому рівнях соціальним захистом опі- куються національні або місцеві асоціації підприємців, профспілки та держава. Держава забезпечує, в основному, соціальну допомогу, а також соціальне обслуговування нужденних сімей та дітей. Витра- ти на соціальне забезпечення у ФРН становлять майже третину ВВП.
Негативними наслідками традиційно високого рівня соціальних гарантій у Німеччині є великий податковий тягар, непомірне зміц- нення профспілок, розширення безробіття через те, що значна допо- мога, яка виплачуються безробітним, сприяє розвитку утриманських настроїв серед населення.
Безробіття у Німеччині стало головною соціальною проблемою. Зростання чисельності безробітних непрацевлаштованих людей ста- ло помітним уже з середини 1980-х рр., коли безробіття становило
2 млн осіб. У 1997 р. безробіття досягло найвищого значення – 4,4 млн осіб, або 11,4% до економічно активного населення.
Ця проблема зберігається і на сьогодні, оскільки на загальноеконо- мічну ситуацію все ще суттєво впливає приєднання «східних земель».

Зовнішньоекономічна політика

За обсягом зовнішньої торгівлі Німеччина посідає третє місце у світі після США та Китаю. При цьому висока частка ФРН у світовій торгівлі є стабільною протягом останніх трьох десятиліть.
Зовнішня торгівля Німеччини постійно зводиться із позитивним сальдо. Темпи зростання товарообігу останні десятиліття досить ви- сокі. Товарна структура зовнішньої торгівлі Німеччини характеризу- ється високою часткою машин та устаткування як у експорті (понад половину), так і у імпорті (одна третина). Серед інших товарів слід назвати продукцію хімічної промисловості, метали, продовольство та текстиль. В імпорті значна частка належить сировині та паливу. Німеччина поступово втрачає позиції на світовому ринку високих тех- нологій. Німецькі ТНК третину своїх НДДКР здійснюють поза ФРН. Стійке позитивне сальдо у торгівлі товарами стимулюється розвиненою системою фінансування та страхування зовнішньоеко- номічної діяльності. Експорт фінансується спеціальними установа- ми: Товариством кредитування експорту та Кредитною установою з реконструкції. Загалом, зростанню обсягів експорту сприяє висока якість німецьких товарів.
Позиції Німеччини у торгівлі послугами не такі сильні, як у тор- гівлі товарами, незважаючи на те, що країна посідає друге після США місце у світі. Експорт послуг у 2010 р. складав 230 млрд дол., що незрівнянно менше, ніж обсяг експорту товарів; імпорт становив
256 млрд дол. Отже, на відміну від торгівлі товарами у торгівлі послугами ФРН має негативне сальдо.
Основними торговими партнерами Німеччини є країни Європей- ського Союзу. Найбільший товарообіг Німеччина має із Францією, Великою Британією, Італією, Нідерландами.
З країн поза ЄС найбільше значення для німецької зовнішньої торгівлі мають США, Китай та Японія, але якщо з більшістю країн Німеччина має позитивне торгове сальдо, то з Японією – стійкий дефіцит.
Висока заробітна плата та високі податки спонукають німецьких підприємців до інвестицій у зарубіжну економіку. Переважна части- на німецьких інвестицій спрямовується у розвинені країни (до 75%), насамперед у США та країни ЄС. Ці ж держави є головними інвесто- рами в економіку Німеччини. Поступово збільшується роль регіону Центральної та Східної Європи, переважно Чехії та Угорщини, в ін- вестуванні німецького капіталу.
Щоб компенсувати можливий економічний ризик щодо інвес- тицій у країни, що розвиваються, федеральний уряд створив спе- ціальний інструментарій стимулювання. Ним було укладено угоди з більш ніж 100 країнами, що розвиваються, і країнами ЦСЄ про захист і стимулювання інвестицій. Засноване урядом «Німецьке товариство у справах капіталовкладень та розвитку» сприяє прямим інвестиціям у колишні соціалістичні країни. Середнім німецьким підприємствам для створення філій та трансферу технологій у країни, що розвива- ються, надаються кредити на умовах сприятливих відсотків і безпо- воротних позик. 2023 рік став для німецької економіки роком випробувань.
Так, валовий внутрішній продукт Німеччини може скоротитися на 0,7%. Такі дані наведено у прогнозі німецького Інституту світової економіки (IfW)26. У поточному році ВВП Німеччини збільшиться на 1,4 відсотка, що означає негативну динаміку порівняно з попере- днім роком. Нещодавні стрибки цін на електроенергію та газ відчут- но знизять купівельну спроможність домогосподарств та призведуть до падіння споживчих витрат. А глобальний економічний спад, ймо- вірно, матиме помітний стримуючий вплив не тільки на експорт, а й на інвестиції. В результаті економіка ФРН знову скотиться в рецесію, хоча тільки-но оговталася від наслідків пандемії COVID-19.
Експерти не чекають і на зниження темпів інфляції. Якщо ціни на електроенергію та газ надовго залишаться на високому рівні, то інфляція зросте з пікових 8 відсотків цього року до 8,7 відсотка 2023-го, зазначили в IfW. Лише в 2024 року, якщо ціни на енергоносії знову впадуть, темп зростання інфляції знизиться до 3,1 відсотка.
Крім навантаження на енергоємні галузі, масове зростання цін на енергоносії призведе до значної втрати купівельної спроможності приватних домогосподарств, зазначають експерти. Вони очікують на падіння цього показника в 2023 році на 4,1 відсотка, що стане макси- мальним значенням з моменту возз’єднання Німеччини.

Особливості ділової етики

Характерними рисами німецьких бізнесменів у ділових відноси- нах є професіоналізм, компетентність та чесність. Вони дуже цінують час, тому точність, дотримання регламенту – одна з особливостей німецьких бізнесменів у процесі переговорів. Вони не допускають запізнень і того ж вимагають від партнера. Переговори ведуть у від- критій манері, прямо висловлюють своє бачення проблеми та свою незгоду з позицією партнера часто виражають у різкій формі.
Німецький діловий етикет характеризується суворою ієрархією. Відстань між керівником та підлеглим досить відчутна і, на відмі- ну від американців, жодна фамільярність неприпустима. Підлеглий зобов’язаний виявляти чемне ставлення своєму начальнику.

26. Herbstprognose IfW Kiel: Hohe Energiepreise drücken deutsche Wirtschaft in Rezession. IfW Kiel. 08.09.2022

Німці приходять на ділову зустріч добре підготовленими, попе- редньо вивчають сильні та слабкі сторони контрагентів. Головним методом ведення переговорів є «залізна» логіка та факти. У процесі погодження контракту та його реалізації німці прагнуть послідовно і методично виконувати кожен етап. У цьому також полягає їхня від- мінність від американців чи представників середземноморської куль- тури, які намагаються робити «все відразу», не закінчивши одного етапу, переходити до іншого.
Німецькі бізнесмени не люблять, якщо їх підганяють під час пере- говорів, вони ретельно обговорюють усі деталі угоди. Якщо ж контр- акт підписано, вони його виконують чесно, якісно та у встановлений термін. Вони законослухняні, відкриті до спілкування, не люблять легковажного підходу до серйозної справи.
До недоліків ділової етики німців з погляду іноземця відноситься надмірна стриманість, суворість під час переговорів, відсутність по- чуття гумору, різкість оцінок позицій партнера. Часто іноземців дра- тує прискіплива схильність німців до зовнішніх атрибутів етикету: чіткого дотримання регламенту переговорів, підкресленої ієрархіч- ності між колегами різного рангу тощо. Проте формальність у пове- дінці німці розцінюють як ознаку поваги до партнера.
У них дуже розвинена схильність до порядку у всьому. Практика комерційного співробітництва з ФРН свідчить про бездоганне вико- нання прийнятих німецькою стороною зобов’язань. Слід пам’ятати, що вся інформація, що стосується угоди, ходу її реалізації, у ФРН є конфіденційною. За певних умов вона може надаватися лише дер- жавним та судовим органам.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

І. ПИТАННЯ ДО РОЗДІЛУ

1. Надайте характеристику економіці розвинених країн в історичній ретроспективі.
2. Що є головним показником, який відрізняє розвинені країни від інших?
3. У якій країні виникла перша у світі біржа?
4. За рахунок чого теперішнім розвиненим країнам вдалося у ХІХ столітті випередити в технічному відношенні так званий третій світ майже на століття?
5. З яких країн почала свій поступ науково-технічна революція?
6. Що є визначальною рисою, яка відрізняє розвинені країни від інших?
7. Назвіть найбільш розповсюджені моделі економічного розвитку в розвинених країнах.
8. Коротко охарактеризуйте еволюцію економічно розвинених країн.
9. Як позначилася на економічно розвинених країнах фінансово- економічна криза 2008 року?
10. Поясніть зміст поняття «асиметричний шок».
11. Як змінився сам тип економіки в розвинених країнах в останні два десятиліття?
12. Охарактеризуйте місце США у світовій економіці.

13. Які чинники економічного розвитку є для США визначальними?
14. Охарактеризуйте природно-ресурсний потенціал США.
15. Проаналізуйте структуру та динаміку розвитку економіки США.
16. Які перспективи розвитку економіки США у найближчі десяти- ліття?
17. Охарактеризуйте місце Японії у світовій економіці.
18. Які чинники економічного розвитку є для Японії визначальними?
19. Охарактеризуйте природно-ресурсний потенціал Японії.
20. Проаналізуйте структуру та динаміку розвитку економіки Японії.
21. Які перспективи розвитку економіки Японії у найближчі десяти- ліття?
22. Охарактеризуйте місце ФРН у світовій економіці.
23. Які чинники економічного розвитку є для ФРН визначальними?
24. Охарактеризуйте природно-ресурсний потенціал ФРН.
25. Проаналізуйте структуру та динаміку розвитку економіки ФРН.
26. Які перспективи розвитку економіки ФРН у найближчі десяти- ліття?

ІІ. ТВОРЧІ ЗАВДАННЯ
Економічне есе

Розкрийте у формі економічного есе зміст таких висловлювань:
«У ХХI столітті сектором зростання економіки у розвинених країнах вже буде не бізнес, тобто не організована економічна діяль- ність, а (…) некомерційний публічний сектор. Саме там менеджмент найбільше затребуваний» (П. Дракер).
«Економіка є мистецтвом задовольняти безмежні потреби за до- помогою обмежених ресурсів» (П. Лоренс).
«В економічних питаннях більшість завжди не має рації» (Дж. К. Гелбрейт).

Творчо-пошукове завдання.

Підготуйте мультимедійні презентації за такими темами:
– Вплив найрозвинутіших країн на світову економіку.
– Потужна економіка – крок до політичного впливу.
– Зовнішня торгівля між країнами ЕС.
– Велика Сімка: завдання та їхня реалізація у сучасних умовах.
– Оптимістичні і песимістичні прогнози розвитку економік най- розвинутіших країн.
Практичне завдання

1. Орієнтуючись на приклад Швейцарії, наведіть перелік країн, які мають стійкі міжнародні конкурентні переваги у певній галузі. Доведіть ваш вибір.
2. Зробіть порівняльний аналіз показників у рейтингах конкурен- тоспроможності таких провідних країн, як Німеччина, Велика Брита- нія та Японія. Проаналізуйте позиції цих країн в існуючих рейтингах за контрольними показниками, що розглядаються в них.

Дискусія.

1. Які причини міцності економік найрозвинутіших країн?
2. Чи існує конкуренція між країнами Великої Сімки?
3. Хто має найбільші шанси наздогнати США за показниками еко- номічного розвитку? Обґрунтуйте відповідь.
4. Чому Канада так залежить від США?
5. Як змогла Німеччина так швидко відновитись після ІІ світової війни?
6. Які риси японців допомогли їм створити «японське диво»?
7. У чому відмінність ділової етики американців, японців та німців?

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Козак Ю. Міжнародна економіка в питаннях і відповідях. К.: Центр навчальної літератури, 2019, 228 с.
2. Ковтун О. І., Куцик П. О., Башнянин Г. І. Глобальна економіка: монографія. Львів: Видавництво ЛКА, 2015, 594 с.
3. Лебедєва О., Білоцерківець В., Завгородня О. Міжнародна еко- номіка: підруч. К.: Центр навчальної літератури, 2019, 416 с.
4. Лук’яненко Д. Г., Поручник А. М., Столярчук Я. М. Міжнародна економіка: підруч. К.: КНЕУ, 2014, 762, c. 14
5. Міжнародні економічні відносини та менеджмент в умовах по- силення глобалізаційних процесів: навч. поcіб. за ред. Н. Бутко, С. Шкарлет. К.: Центр навчальної літератури, 2020, 528 с.
6. Рогач О. І., Намонюк В. Є. Світова економіка: навч. посіб. К.: ІМВ, 2018, 279 с.
7. Світова економіка: підручник, за ред. А.П. Голікова, О. А. Довгаль. Х.: ХНУ імені В. Н. Каразіна, 2015, 268 с.
8. Світова економіка: підручник, за ред. О. І. Шниркова, В. І. Мазу- ренка, О. І. Рогача. К.: ВПЦ «Київський університет», 2018, 616 с.
9. Багатонаціональні підприємства та глобальна економіка: моно- граф. за ред. О. І. Рогача. К.: «Видавництво «Центр учбової літе- ратури», 2020, 368 с.

10. Гронтковська Г. Е., Ряба О. І., Венцурик А. М., Міжнародна еконо- міка: навч. посіб. К.: Центр учбової літератури, 2017, 382 с.
11. Міжнародні економічні відносини: підруч. за ред. Ю. Г. Козак. К.: Центр навчальної літератури, 2019, 400 с.
12. Патика Н. І., Мартинюк О. В., Кучеренко Д.Г. Міжнародні еко- номічні відносини: навч. посіб. К.: Центр навчальної літератури, 2019, 560 с.

§7.1. Загальна характеристика економіки країн, що розвиваються

Межа між розвиненими країнами та країнами, що розвиваються, досить умовна. Як критерій зазвичай використовують показник ВВП на душу населення, зокрема за паритетами купівельної спроможно- сті валют. Крім того, беруться до уваги історичні та політичні умови розвитку держав.
У країнах, що розвиваються, проживає близько 80% населення світу. Вони виробляють понад 40% валового світового продукту та забезпечують таку ж питому вагу світового експорту. У них скон- центровано близько 35% світового промислового виробництва та близько 70% сільськогосподарського. Чітко простежується тенден- ція постійного зростання частки економіки цих країн у світовому промисловому виробництві.
Показово, що промислове виробництво поступово переміщається з північних у південні регіони світу. При цьому у групі північних країн зни- жується кількість зайнятих у промисловості та сільському господарстві за рахунок переливу трудових ресурсів у нематеріальне виробництво, а у групі південних держав зростає число зайнятих у промисловості.
Для країн, що розвиваються, за останні 50 років характерні вищі темпи економічного зростання у порівнянні з розвиненими держа- вами (середнє перевищення становить 2,5 раза). При цьому подібні темпи зростання країн, що розвиваються, ще не свідчать про високу ефективність виробництва.

Чинники економічного розвитку

Поліпшення економічної ситуації в країнах, що розвиваються, за останні десятиліття викликано нижченаведеними причинами. ~ Зокрема, це перенесення ряду виробництв з розвинених країн до
країн, що розвиваються. Багато трудомістких галузей промисловос- ті (швейна, текстильна, взуттєва, приладобудування та електроніка) були орієнтовані на дешеві та численні трудові ресурси країн. Мате- ріаломісткі та енергоємні галузі, такі як виплавка кольорових мета- лів, нафтопереробка, електроенергетика, деревообробка, залежать від сировинних баз. Екологічно шкідливі напрями діяльності – нафто- переробка, виробництво мінеральних добрив, целюлозно-паперо- ва промисловість, хімія органічного синтезу – через високі витрати на природоохоронні заходи у розвинених державах були витіснені в країни, що розвиваються.
~ У свою чергу, країни, що розвиваються, для залучення інозем- них капіталовкладень створювали зони спільного підприємництва, сприятливий інвестиційний клімат, пільгове оподаткування.
~ Стабілізація політичної ситуації. Отримання країнами неза- лежності, усунення диктаторських режимів, припинення військових конфліктів та громадянських воєн, економічні очікування стабільно високих прибутків, забезпечення недоторканності вкладених капіта- лів підвищили привабливість країн, що розвиваються, для іноземних інвесторів.
~ Загальна сприятлива економічна ситуація у світі, зумовлена зростанням суспільного виробництва як у розвинених державах, так і у нових індустріальних і нафтоекспортуючих країнах.
~ Підвищення попиту на сировину і паливо та, як наслідок, пожвав- лення споживчого попиту всередині країн, що розвиваються, поси- лення ролі ТНК у світі привели до притоку іноземних інвестицій, пожвавили економіку, сприяли індустріалізації раніше традиційно аграрних країн, що розширило їхнє кредитування.
~ Проведення структурних реформ економіки країн, що розвива- ються, як наслідок розпочатої раніше індустріалізації.
~ Відбулася переорієнтація з видобувних виробництв на перероб- ні (трудомісткі і навіть наукомісткі).
~ Високі темпи розвитку інженерної та соціальної інфраструкту- ри, сфери послуг, туризму, банківської справи, страхування та зв’язку.
~ Змінювалися форми власності: державна власність привати- зувалась, приватний сектор економіки всебічно підтримувався на урядовому рівні інвестиціями, відповідною законодавчою та подат- ковою базою.
~ Проводилася жорстка фінансова політика щодо зниження рів- ня інфляції, боротьби з корупцією та тіньовим бізнесом.
~ Переорієнтація виробництва з імпортозамінною стратегією розвитку на експортоорієнтовану. Багато країн, що розвивалися, ра- ніше були дуже залежними від кон’юнктури світового ринку, тому що виробляли обмежений перелік експортної продукції і водночас потребували імпорту численних груп товарів. Нині вони значно роз- ширили номенклатуру запропонованих для експорту товарів, перей- шовши з розряду монофункціональних у поліфункціональні.
Економічний підйом у країнах сприяв зростанню виробництва аб- солютного і середньодушового ВВП, а це, у свою чергу, стимулювало внутрішні інвестиції та розвиток внутрішнього ринку.
Високі темпи зростання ВВП низки країн, що розвиваються, нез- балансованість галузевої структури, попиту та пропозиції на світово- му ринку спровокували кризу 1997–1998 років, що особливо вразила економіки країн Південно-Східної Азії.
Прогресивні зміни у країнах Сходу та Півдня значною мірою ви- значаються поглибленням міжнародного поділу праці, реіндустрі- алізацією, переливом ряду трудомістких і наукомістких технологій із розвинутих країн до країн, що розвиваються. Однак для останніх характерні диспропорції у господарському устрої та «осередковість» розвитку передових форм виробництва. Перехід країн до індустрі- ального етапу призвів до зниження питомої ваги зайнятих у сільсько- му господарстві.
У країнах, що розвиваються, зросла роль експортоорієнтованих виробництв як гаранта валютних надходжень та підйому економіки. При цьому у створенні таких виробництв головну роль відіграють філії ТНК, які контролюють значну частину експорту. Найбільші ТНК монополізували світовий ринок та розділили його на окремі сегменти, контрольовані розвиненими країнами – США, Японією, Великою Британією та ФРН.
Після здобуття незалежності у 1950–1960-ті роки та націоналі- зації виробництва в країнах, що розвиваються, активізувався процес накопичення внутрішніх та зовнішніх інвестицій. На початковому етапі іноземний капітал прямував у основно-
му в експортоорієнтовані сировинні галузі, але згодом для нього більш привабливими стали імпортозамінні виробництва. Найбільш привабливими для іноземних інвесторів є країни з економікою, що динамічно розвивається, – Бразилія, Мексика, Індія. Збільшенню надходження інвестицій на Африканський континент перешкоджає неефективне державне управління та нестабільна політична ситуація у низці африканських країн.
Промислова революція в державах, що розвиваються, в основно- му здійснювалася за допомогою розвитку галузей, які виробляють продукцію короткострокового та середньострокового користування. Підприємства, що виробляють товари тривалого користування та ви- робничого призначення, стали розвиватися у пізніший період.
Важливою виявилася роль уряду та державного сектору еконо- міки. У багатьох країнах, що розвиваються, було реалізовано концеп- цію етатизму – широкомасштабного державного регулювання еко- номіки, націоналізації промисловості та інфраструктури, урядового контролю над цінами, курсом валют, зовнішньої торгівлею.
На початковому етапі розвитку національних економік це була виправдана міра, спрямована на концентрацію економічних ресурсів лише в одних руках. Для згладжування соціальних, економічних і по- літичних проблем уряди постійно маніпулювали цінами на продук- цію державних підприємств, для зниження рівня безробіття штучно збільшували зайнятість на цих підприємствах, іноді у політичних ці- лях (всупереч економічним інтересам) укладали угоди на постачання сировини, товарів чи надання концесій конкретному постачальнику чи закордонній компанії.
Ця модель розвитку виправдала себе у країнах, де при вла- ді знаходилася ерудована еліта, яка зуміла консолідувати сили та кошти на користь суспільства. Приклад цього – Сінгапур, ОАЕ, Тайвань та Кувейт. У низці великих за розмірами територій країн, що розвиваються, які володіють значним природним, економічним та фінансовим потенціалом, модель етатизму призвела до посилення корупції. Тому на сучасному етапі держави, які найбільш інтенсив- но розвиваються, в основному реалізують неоліберальну модель. Ця модель розвитку широко застосовувалася у країнах Латинської Америки. Протягом останніх десятиліть практично всі країни цього регіону використовували модель, розроблену експертами Економічної комі- сії для Латинської Америки та Карибського басейну – так звану мо- дель «периферійної економіки». Її автори запропонували здійснити структурні перетворення щодо формування імпортозамінної еконо- мічної політики. При цьому особлива роль відводилася розвитку еко- номічної інтеграції та регіонального співробітництва. Головну роль у реалізації цієї моделі мала відігравати держава як регулятор макро- економічної ситуації. А імпортозамінна політика створила передумо- ви розвитку нових виробництв та підтримки досить високих темпів економічного зростання.
Починаючи з 1970-х років країнами здійснювалися спроби подо- лання депресії та забезпечення економічного зростання, але вони не були орієнтовані на кардинальні зміни, маючи на меті лише стабіліза- цію економічної ситуації та стримування спаду виробництва.
У 1990-х роках запропоновано нову модель – «Вашингтонський консенсус», яка була підтримана МВФ та рекомендована також усім країнам із перехідною економікою. Щодо країн Латинської Америки, то ця модель зводилася до наступного:
– бюджетна дисципліна – дефіцит бюджету не винен пере- вищувати резерви, які дозволяють фінансувати його без зростання інфляції; дефіцит за поточними статтями (без урахування відсотка виплати за боргами) слід стримувати на рівні не більш як 3% ВВП;
– пріоритети державних витрат – витрати повинні бути пере- орієнтовані з політичної сфери (управління, оборона, амбітні про- єкти) до економічної (базові галузі, охорона здоров’я, освіта, інфра- структура);
– податкова реформа – зниження ставок та розширення подат- кової бази із застосуванням прогресивної шкали оподаткування;
– фінансова лібералізація – відмова від пільгових умов креди- тування «привілейованих» позичальників; розвиток ринкових меха- нізмів регулювання відсоткових ставок;
– обмінні курси – застосування єдиного обмінного курсу, рівень якого має стимулювати швидке зростання нетрадиційного для країни експорту;

– лібералізація торгівлі – зменшення митних тарифів до 10%;
– прямі іноземні інвестиції – усунення бар’єрів для залучення
ПІІ, створення умов для конкуренції на внутрішньому ринку між іно- земними та національними компаніями;
– приватизація – роздержавлення підприємств із метою підви- щення ефективності їхньої діяльності;
– дерегулювання – перегляд законів та постанов, що жорстко обмежують конкуренцію та діяльність новоутворених суб’єктів го- сподарювання;
– права власності – законодавчий захист та створення умов їх- нього зміцнення, зокрема у неформальному секторі економіки.
Перші позитивні результати впровадження цієї моделі були отримані в Аргентині та Бразилії. В інших країнах – Болівії, Гайа- ні, Гватемалі, Гондурасі, Парагваї, Перу – у ході реалізації стабілі- заційних програм, у тій чи іншій мірі заснованих на жорсткішому регулюванні валютного курсу, спочатку відзначалося пожвавлен- ня економіки, розширювалися обсяги кредитування, але це було пов’язано з короткостроковим споживчим бумом, насамперед щодо ринку товарів тривалого користування. Невпевненість у стабіль- ності економічного розвитку та очікування чергового витка інфля- ції сприяли перерозподілу доходів на споживання не на користь інвестуванню.
Створивши на першому етапі умови щодо відносної стабіліза- ції, країни Латинської Америки приступили до формування моде- лі соціально-економічного розвитку. Зменшилися розміри прямих податків та збільшилися розміри непрямих. Зменшилися державні витрати. Для країн цього регіону характерна парадоксальна ситуа- ція, коли, з одного боку, держава мала надмірний вплив на усі сфери економіки, а з іншого – була надзвичайно слабкою і не могла ефек- тивно реалізовувати свої функції, оскільки перебувала під впли- вом різноманітних політичних та економічних еліт. При цьому вона була змушена брати на себе не властиві їй функції та нездійсненні зобов’язання.
Одним із основних позитивних наслідків стала швидка лібера- лізація зовнішньої торгівлі. Знизився рівень митних тарифів, пара- лельно йшла лібералізація процесу припливу іноземного капіталу. На середину 1990-х років у Латинській Америці переважав націо- нальний приватний та державний капітал. У пізніший період рівні умови були надані й іноземному капіталу.
Країни, що розвиваються, досить диференційовані за рівнем про- дуктивності праці, найвищий показник – у нових індустріальних краї- нах, а найменший – у державах Тропічної Африки. Але навіть у деяких країнах із економікою, що динамічно розвивається, наприклад в Індії, результативність праці далека від світового рівня.

Основні економічні проблеми

У країнах, що розвиваються, реалізується модель «наздоганяю- чого» розвитку, яка має очевидні недоліки. Прагнення забезпечити свою економіку пріоритетними групами товарів неминуче спричиняє необхідність імпорту засобів їхнього виробництва та іншої продукції. Щоб задовольнити всі потреби, які невпинно зростають, необхідно постійно збільшувати експорт або залучати кредити.
Розширення експорту, яке почалося в 1950-х роках, виявило- ся проблематичним, оскільки світові ціни на сировину та сільсько- господарську продукцію постійно знижувалися за рахунок за- стосування у розвинених країнах енерго- та ресурсозберігаючих технологій. Це призвело до зростання зовнішньої заборгованості кра- їн, що розвиваються, та збільшення їхньої залежності від нових статей імпорту.
Хронічне відставання експорту країн, що розвиваються, від по- треб в імпорті особливо гостро виявилося під час енергетичної кри- зи у 1970-х pp. У зв’язку з багаторазовим зростанням цін на нафту в країнах, не забезпечених цією сировиною, різко скоротився імпорт інших видів товарів, знизилися обсяги промислового виробництва, зріс товарний та грошовий дефіцит. Це викликало інфляцію, спад ви- робництва, зростання зовнішньої заборгованості. Коли ціни на наф- ту на світовому ринку стабілізувалися, то борги, що накопичили- ся, і економічні проблеми стали стримуючим фактором для темпів розвитку.
Уникли економічного спаду лише ті країни, які досі зуміли дивер- сифікувати свою економіку за рахунок промислового виробництва, – Південна Корея, Тайвань, Сінгапур та Гонконг. Темпи їхнього промис- лового зростання починаючи з 1970-х років були вищими не тільки за інших країн, що розвиваються, але й відносно більшості розвине- них країн, у зв’язку з чим їх почали називати чотирма «драконами» Південно-Східної Азії.
Порівняно швидко оговталися від кризи і такі країни, як Таїланд, Малайзія, Індонезія, дешеві трудові ресурси яких стали з 1970-х років використовувати «дракони» Південно-Східної Азії.
У міжнародному поділі праці також високими темпами розвитку виділилася ще одна досить різнорідна група країн, економіка яких удосконалювалася під впливом різноманітних причин. Зокрема, Індія використала значний природно-ресурсний потенціал та сконцентру- валася на розвитку національної важкої промисловості; Туреччина скористалася наявним дефіцитом на ринках країн пострадянського простору для розвитку виробництва та розширення експортних по- ставок споживчих товарів, будівельних та інших послуг; Пакистан в умовах політичної ситуації, що склалася в Афганістані, використо- вував для розвитку національного господарства присутність та еко- номічну допомогу США; Шрі-Ланка забезпечила зростання економі- ки за рахунок розширення експорту чаю.
Здійснення деколонізації економіки, аграрних реформ, імпорто- замінної та експортоорієнтованої індустріалізації, створення еконо- мічної та соціальної інфраструктур, удосконалення моделей макро- економічного регулювання, мобілізація національних ресурсів, а також широке залучення капіталу, досвіду та високих техноло- гій розвинених країн сприяли модернізації соціально-економічних структур периферійних країн. Цей процес охопив не лише «драко- нів» Південно-Східної Азії, а й низку великих країн – Мексику, Індію, Бразилію, Індонезію та ін.
Це викликало значне прискорення впровадження досягнень на- уки та техніки і у менш розвинених країн. Вони змушені були купу- вати нові для них технології, але не новітні у світі, тобто постійно перебувати в положенні «наздоганяючих», що також не сприяє їхньо- му інтенсивному розвитку та скороченню розриву між розвиненими та державами, що розвиваються.
Рівень науково-технічного прогресу в цих країнах стримується не- достатньо високим рівнем розвитку людського потенціалу, що харак- теризується низькою кваліфікацією, високим рівнем неграмотності, у тому числі функціональної, що перешкоджає швидкому освоєнню передових технологій. Зазначимо, що приріст населення у багатьох державах випереджає динаміку обсягів виробництва. Це веде до зниження показника ВВП на душу населення та свідчить про падіння рівня життя.
Низький рівень технічної оснащеності сільськогосподарського виробництва, як однієї з головних сфер зайнятості та джерела існу- вання населення більшості країн, що розвиваються, а також висока залежність цієї галузі від погодних умов істотно стримує їхній роз- виток. Слабкий рівень розвитку інженерної, соціальної та ринкової інфраструктур, низький рівень освіти та охорони здоров’я, нероз- виненість або слабка розвиненість транспортної, телекомунікацій- ної, фінансової інфраструктури, зародковий рівень комп’ютеризації стримують приплив іноземних інвестицій як одного із найвагоміших джерел зростання.
Постійно виникаючі внутрішні та зовнішні конфлікти, процвітан- ня наркобізнесу та тіньової економіки, торгівля зброєю та людьми, підтримка світового тероризму та відмивання «брудних грошей» зни- жують привабливість країн для довгострокових інвесторів великого та середнього бізнесу, яких заміняють дрібні ділки, що прагнуть
«зробити швидкі гроші» за рахунок сумнівних фінансових операцій на шкоду національним інтересам країн, що розвиваються.

Інтегрованість у світову економіку

Основними зовнішніми чинниками розвитку цієї групи країн є зовнішня торгівля, іноземні інвестиції та кредити, впровадження пе- редових технологій і підготовка висококваліфікованих національних кадрів.
Зовнішня торгівля продовжує відігравати вирішальну роль у ви- значенні успішності розвитку національних економік.
За сприятливої кон’юнктури світового ринку країни отримують додаткову можливість закуповувати необхідну продукцію вироб- ничого та споживчого призначення та вкладати кошти у розвиток імпортозамінних і експортоорієнтованих виробництв. Виникнення несприятливих кон’юнктурних ситуацій на світовому ринку енерго- носіїв, зерна, металів та іншої продукції, що виробляється країнами, істотно впливає на зниження їхньої платоспроможності та збільшен- ня зовнішніх боргів. Іноземні інвестиції завжди відігравали важливу роль в економіці
країн, що розвиваються. Спочатку капітальні вкладення здійснюва- лися у створення інфраструктури – залізниць, морських та авіацій- них портів, автострад. Потім це були концесії на розробку корисних копалин та використання лісових ресурсів, пізніше – на розвиток матеріаломістких та екологічно шкідливих виробництв (виплавка чорних та кольорових металів, нафтопереробка, виробництво міне- ральних добрив, целюлозно-паперова промисловість). Згодом за- безпечувався розвиток трудомістких і навіть деяких наукомістких галузей.
Однак розподіл інвестицій країнами відбувався вкрай нерівномір- но – 90% припадає на 20 держав, що розвиваються.
Одним із показників ступеня участі тієї чи іншої країни, яка при- ймає інвестиції, у міжнародному виробництві є так званий індекс транснаціональності, який розраховується як середнє значення по- казників, що характеризують співвідношення:
– припливу ПІІ до валових вкладень в основний капітал за останні 3 роки;
– загального обсягу завезених ПІІ до ВВП;
– обсягу умовно-чистої продукції іноземних філій до ВВП;
– числа зайнятих на іноземних філіях до загальної чисельності зайнятих в економіці.
Серед країн, що розвиваються, найвищий індекс транснаціональ- ності у Гонконгу (понад 110%), Тринідаді та Тобаго (50%) і Сінгапурі (46%).
Найбільш привабливими для інвесторів є нові індустріальні краї- ни Південно-Східної Азії та Латинської Америки. В усі країни Африки прямує вдвічі менше ПІІ, ніж у Гонконг.
Значні обсяги інвестицій йдуть у галузі, які не є пріоритетними для розвитку національної економіки.
Основними інвесторами є ТНК. Близько 60 тис. ТНК мають у кра- їнах, що розвиваються, розгалужену мережу філій та дочірніх компа- ній, контролюють понад 60% обсягу продажу наукомісткої продук- ції, близько 80% фінансових ринків. Інтереси ТНК далеко не завжди збігаються з інтересами країн-реципієнтів, часто суперечать їм, оскільки уряди країн, що приймають, не зацікавлені в стимулюван- ні розвитку національних економік, тоді як ТНК насамперед орієн- туються на підвищення конкурентоспроможності своєї продукції на світовому ринку.
Проте останніми роками політичній еліті багатьох країн шляхом переговорів удалося реінвестувати частину прибутків ТНК у життєво важливі для них галузі господарства та збільшити обсяг надходжень до державного бюджету.
Не менш важливе значення має розширення внутрішнього попи- ту. Наприклад, останніми роками за рахунок цього в Таїланді забез- печено 86% приросту ВВП, в Індії – 96%.
Успішний розвиток внутрішнього імпортозамінного виробництва багато в чому залежить від створення сприятливих умов для функціо- нування численних дрібних і середніх підприємств.
Іноземна фінансова допомога надходить до країн у вигляді дов- гострокових пільгових кредитів під гарантії держави (і нерідко спису- ється) або у вигляді державних грантів. Ця допомога може реалізову- ватись у різних формах:
– підготовка фахівців у закладах вищої освіти в розвинених кра- їнах, підготовка кадрів всередині країни;
– надання кредитів у вигляді товарів або технологій;
– виділення грошових сум через світові банки тощо.
Проте використання фінансової допомоги, з одного боку, створює передумови для розвитку економіки на конкретному етапі, з друго- го – збільшує економічну і політичну залежність країн від країн-доно- рів. Фінансова залежність посилюється необхідністю виплати кре- дитів та відсотків за ними, що для багатьох країн становить понад 30% до щорічних обсягів виробництва ВВП й зустрічає безліч об’єк- тивних труднощів.
Розвинені держави зацікавлені у передачі нових розробок та створення для власних виробників жорстких конкурентних умов. У той же час найчастіше новітні технології у ряді країн, що роз- виваються, не можуть бути застосовані через відсутність від- повідної матеріально-технічної бази та кваліфікаційного потен- ціалу. Передача технологій відбувається за допомогою підготовки на-
ціональних кадрів, будівництва наукомістких підприємств, залучен- ня до наукових розробок національних наукових кадрів Підготовка фахівців для тих країн, що розвиваються, створює основу для май- бутнього розвитку економіки, але водночас провокує вимивання та
«відплив мізків» у розвинені держави.

Регіональні особливості

До регіону Східної та Південно-Східної Азії належать Бруней, Камбоджа, Лаос, Індонезія, М’янма, Малайзія, Таїланд, Сінгапур, Філіппіни, Федеративні Штати Мікронезії, Тайвань та Республіка Корея. Ця група країн неоднорідна. Серед них виділяють найбідніші аграрні країни – Камбоджу, Лаос, М’янму, Мікронезію; нафтоекспор- туючий Бруней; НІК першої хвилі – Тайвань, Сінгапур та Республіку Корею; НІК другої хвилі – Філіппіни, Індонезія, Таїланд, Малайзія.
Для більшості країн цього регіону характерна інтенсифікація сіль- ськогосподарського виробництва та скорочення його частки у ВВП. У галузевій промисловій структурі спостерігається зростання частки переробних виробництв, поява нових, у тому числі наукомістких та капіталомістких.
У цьому регіоні підвищена увага приділяється розвитку сфери галузі, зокрема вищих технічних закладів, створення технопарків та науково-технологічних зон.
У формуванні економічної політики головна роль належить дер- жаві, яка планує структурні трансформації економіки, визначає стра- тегію подальшого розвитку, здійснює контроль витрат та доходів. Прогнозування розвитку здійснюється за допомогою індикативних планів, до розробки яких спочатку залучалися іноземні фахівці, а нині дедалі ширше використовуються національні кадри.
Основу управління національним господарством становить дер- жавна економічна політика, у тому числі податкова, кредитно-гро- шова, торгова та валютна.
Держава також стимулює формування бізнесу як чинника успіш- ного функціонування економіки.
Найбільш ефективно малий та середній бізнес розвивається в Республіці Корея та Тайвані. Організація подібних форм бізнесу забезпечує високу рентабельність діяльності, нарощування експор- ту, швидку реакцію на ринкові коливання кон’юнктури. Серйозни- ми проблемами у функціонуванні дрібних та середніх компаній є дефіцит оборотного капіталу і, особливо, власного; слабка розви- неність маркетингової мережі; обмеженість у впровадженні нових технологій.
В Африці налічується 47 країн, що розвиваються, частина яких відноситься до найбідніших і слаборозвинених країн Тропічної Афри- ки (Африки на південь від Сахари). Але й у цьому регіоні є нафтови- добувні країни із середнім рівнем доходів – Алжир, Нігерія та Лівія.
За останні десятиліття значно поглибилася диференціація афри- канських країн щодо динаміки соціально-економічного розвитку. На одному полюсі опинилися найменш розвинені держави – фінансові банкрути зі зруйнованою та кримінальною економікою (Ліберія, Сьєр- ра-Леоне, Чад, Республіка Конго, Сомалі та ін.); інший полюс утворює ПАР, яка є індустріально-аграрним гігантом за африканським міркам, а також країни (Нігерія, Зімбабве, Гана, Кенія, Ботсвана, Кот-д’Івуар, Сенегал, Габон, Уганда та ін.), які володіють більш-менш розвиненим промисловим сектором, що базується на видобутку корисних копа- лин та переробці сільськогосподарської сировини.
Африканський континент має багаті запаси різноманітних при- родних ресурсів, але розподілені вони вкрай нерівномірно, що поз- бавляє низку країн можливості отримання так званої ресурсної ренти. Спеціалізація африканських країн у світовому господарстві – аграрно-сировинна.
Африка, як і раніше, є основним постачальником алмазів, міді, олова, нікелю, кави, какао та інших товарів для розвинених країн та НІК Азії.
Лідирують в економічному розвитку ті держави, в яких політична стабільність поєднується з продуманою політикою уряду та наявніс- тю природних ресурсів. У цих країнах широко діють ТНК, які інвесту- ють у сільськогосподарське виробництво, сферу послуг, видобувні та переробні галузі, а також у розвиток комунікацій. Серед числен- них проблем регіону гостро стоїть питання перенаселення, боротьби з голодом та масовими захворюваннями. Вплив цих негативних фак- торів пояснює наявність в Африці великої кількості найбідніших кра- їн, які виробляють ВВП на душу населення менше 1000 дол. На початку 1990-х років темпи зростання економіки африкан-
ських країн зросли у зв’язку з підвищенням попиту на сировинні ре- сурси із боку азіатських держав. Фінансова криза 1997–1998 років призвела до стримування динаміки розвитку національних економік країн Африки, наразі ситуація дещо стабілізувалася.
Враховуючи сформовану світову кон’юнктуру, африканські країни почали ширше розвивати нетрадиційні експортоорієнтовані галузі. Кенія та Малаві вирощують та продають квіти. В експортних зонах вільного підприємництва Мадагаскару та Маврикію виробляють- ся різноманітні промислові товари. У Ботсвані збирають автомобілі, в Єгипті, Тунісі, Сенегалі та Уганді розвивається міжнародний туризм. Демократичні перетворення в єдиній економічно розвиненій країні регіону – ПАР – створюють передумови для пожвавлення торгів- лі для країн-сусідів. ПАР є головним інвестором економіки Анголи, Лесото, Ботсвани, Намібії.
Країни Латинської Америки та Карибського басейну також є переважно аграрно-сировинними. Серед них нафтоекспортуючі – Еквадор та Венесуела; нові індустріальні – Чилі, Аргентина, Брази- лія та Мексика. Високим рівнем ВВП відрізняються Тринідад і Тобаго, Багамські та Бермудські острови, Французька Гвіана, Мартініка та інші, але найбільш численна група країн має середній або низький рівень розвитку.
Регіон відомий у світі як продовольча, сировинна та енергетична база. Головні статті експорту: нафта, боксити, залізна, мідна, олов’я- на, свинцева та цинкова руди, золото та платина. Розвиваються такі експортоорієнтовані обробні галузі, як целюлозно-паперова, чорна металургія, нафтопереробка.
Країни регіону є традиційними виробниками сільськогосподар- ської продукції: кави, какао, пшениці, бавовни, бананів, сої. На світо- вий ринок вони поставляють яловичину, шкіри, рибу та морепродук- ти, очеретяний цукор.
Після 1950-х років інтенсивно розвивалися автомобілебудування, виробництво ЕОМ, морських суден, літаків, радіоелектроніки.
З 1980-х років країни цього регіону перейшли до реалізації нео- ліберальної моделі розвитку з метою подолання економічної кризи. Впровадження цієї моделі дало змогу підвищити темпи економічного зростання, знизити інфляцію до 10%, забезпечити розширення експорту (у понад 2 рази), збільшити темпи зростання ВВП.
Паралельно в економіці регіону виникли серйозні негативні яви- ща: послабилися позиції національного капіталу, зросла залежність від світового ринку, посилилося розшарування серед країн, знизилася купівельна здатність населення.
Для вирішення цих проблем країни у більшості своїй стали впроваджувати модель імпортозамінної індустріалізації, відому ще з 1930-тих років. Проте до 1970-х років жорсткий державний контроль за економічними процесами у національній економіці на тлі подальшого поширення ринкових відносин у світовому госпо- дарстві став гальмуючим фактором для розвитку та спричинив за- тяжну кризу 1980-х років.
До середини 1990-х рр., застосувавши неоліберальну модель розвитку, країни регіону зуміли подолати гострі кризові явища, а деякі з них стали розвиватися досить високими темпами і увійшли до числа НІК, а по середньодушовому показнику ВВП зрівнялися з деякими розвиненими країнами.
Наразі економіка країн Латинської Америки ще досить залежна від стану зовнішньої торгівлі та надходження іноземних інвестицій. Вплив ТНК у регіоні за останні десятиліття значно зріс, і сучасні мо- делі розвитку навіть великих країн регіону можуть відносно успішно функціонувати тільки в умовах регулярної фінансово-інвестиційної підтримки ззовні.
Лібералізація зовнішньої торгівлі у країнах регіону активізувала зростання імпорту, що призвело до негативних наслідків. Виріс де- фіцит торговельного балансу, що змушувало уряди до постійного пошуку валютних надходжень задля його покриття. Посилився тиск на національну промисловість і з боку конкурентоспроможніших зарубіжних виробників.
Досить гострою є проблема зайнятості у Бразилії, Венесуелі та Аргентині. Основні причини безробіття обумовлені:
– поспішною та не підкріпленою соціальними гарантіями при- ватизацією, що мотивувала наймачів до масового скорочення робо- чих місць;

– недостатнім інвестуванням, оскільки кошти від приватизації
спрямовувалися на оплату зовнішніх боргів;
– звуженим внутрішнім платоспроможним попитом, що стри- мує розширення виробництва.
Країни Середнього та Близького Сходу відносяться до регіону за- хідної Азії. У зону їхнього впливу також входять такі північно-афри- канські держави, як Марокко, Алжир, Туніс, Лівія та Єгипет, тобто мусульманські країни, подібні з азіатськими за етнічними характерис- тиками, культурно-релігійними традиціями та геополітичним станом.
Північна Африка та Близький Схід включає 18 країн, що розвива- ються.
Цей регіон має сприятливе економіко-географічне положен- ня, розташовуючись на стику трьох континентів, – Європи, Азії та Африки; торгівля тут завжди відігравала традиційно важливу роль і посилилася після будівництва Суецького каналу. З цього періоду регіон набув і важливого військово-стратегічного значення.
Відмінною особливістю регіону є етнічно-релігійна спільність: здебільшого держави регіону – однонаціональні арабсько-мусуль- манські. Державний устрій характеризується переважно монархіч- ним правлінням (абсолютним, абсолютистсько-теократичним та кон- ституційним). Розширюється кількість країн, у статусі та назві яких є термін «мусульманська держава».
Країни регіону неоднорідні за рівнем економічного розвитку. Лідерами за цим критерієм є нафтоекспортуючі члени ОПЕК, де ВВП на душу населення становить близько 100 тис. дол. Присутні в регіоні і найбідніші держави, такі як Ємен, Сомалі, Судан (з обсягом середньодушового ВВП менше ніж 2500 дол.).
Найбільш розвиненими в цьому регіоні Африканського конти- ненту є північні країни. Здебільшого це держави із середнім та узго- дженим із загальносвітовими критеріями рівнями розвитку – Єгипет, Лівія, Туніс, Марокко та Алжир.
З 1960-х років темпи приросту ВВП країн Близького та Серед- нього Сходу (середньорічне значення 9,1%) почали знижуватися й у 1991–2000 роках становили 3,2%. У перші роки нового століття темпи приросту дещо підвищилися та становили вже 5–7%. У країнах цього регіону 40% населення становлять діти до 15 років, за законами Шаріату жінки не можуть працювати за най- мом. Таким чином, питома вага економічно активного населення ста- новить лише 30%. Держави Перської затоки вирішують цю проблему, активно залучаючи трудові ресурси з інших країн Азії.
Регіон багатий на корисні копалини (фосфати, хроміти, боксити, цинк), але головне багатство – нафта та природний газ.
У зоні Перської затоки акумульовано 60–70% світових запасів нафти та 20% природного газу. Лідируючі позиції з їхнього видобут- ку та експорту займають країни ОПЕК (Іран, Ірак, Саудівська Аравія, Алжир, Катар, Кувейт, Лівія, ОАЄ). Прибутки від продажу нафти –
«нафтодолари» – за останні десятиліття інвестувалися в економіку розвинених та нових індустріальних країн.
Розмір цих капіталовкладень сягає понад трильйон доларів. Більша їхня частина прямує на виробництво «нових» галузей промис- ловості у цих державах, таких як автомобілебудування, нафтопере- робка, хімія органічного синтезу, основна хімія, електроємна кольо- рова металургія, легка промисловість та ін.
І все ж таки ця група країн серйозно залежить від світової кон’юнк- тури на ринку нафти і газу: коливання, особливо падіння цін на наф- ту, відразу ж негативно позначаються на економіці країн, у яких від 20 до 90% прибутків дають «нафтодолари». Вирішення цієї пробле- ми лежить у площині розвитку багатофункціональної стабільної економіки.
У регіоні крім нафтоекспортуючих країн є численна група ви- робників сільськогосподарської продукції (Єгипет, Марокко, Судан, Сирія, Ірак, Іран).
У структурі агровиробництва переважають зернові – рис, пшени- ця та ячмінь, а також овочі та фрукти. Тваринництво спеціалізується на вівчарстві. Основна частина продукції сільського господарства ви- користовується для виробництва продуктів харчування. Крім цього, значна частина продовольства імпортується для насичення внутріш- нього ринку.
Розташування регіону на перехресті торгових шляхів закріпило його функції як торгового центру. У сфері послуг Лівану, Йорданії, Єгипту зайнято 50-60% економічно активного населення. Раніше Ліван був головним фінансовим центром регіону, тепер ця роль пе- рейшла до Бахрейну. Одним із джерел валютних надходжень для Єгипту, Тунісу, Сирії та Марокко є прибутки від туризму.
У регіоні дуже високий рівень витрат на озброєння, що обумов- лено значною кількістю «гарячих точок» і районів з «тліючими кон- фліктами». Прикладами є арабо-ізраїльські конфлікти, відносини між Іраком і Кувейтом, війна в Сирії, Лівії та у інших країнах регіону.

«Сценарій» економічного прориву: досвід Китайської Народної Республіки (КНР)

Китай є найбільшою країною світу за чисельністю населення та третьою за розмірами території. В останню чверть минулого сто- ліття та перше десятиліття поточного століття Китай показав над- звичайно високі темпи розвитку та стрімко наблизився до найпотуж- ніших в економічному плані країн. Зросла його геополітична роль на міжнародній арені. Вже по завершенні першого десятиліття ХХІ ст. Китай став найбільшим у світі експортером.
За обсягами ВВП, розрахованими за паритетом купівельної мож- ливості валют, він вийшов на друге місце після США.
За обсягами промислового виробництва та випуску сільсько- господарської продукції у новому тисячолітті Китай зайняв перше місце у світі.
Китай є світовим лідером з видобутку вугілля, виробництва чор- них металів, цементу, велосипедів, зерна, картоплі, бавовни, м’яса, мінеральних добрив, бавовняних тканин, одягу, взуття, поголів’я сви- ней, з улову риби.
Країна займає провідні позиції з виробництва електроенергії, хімічних волокон, вовняних та шовкових тканин, вирощування сої, вантажообігу залізничного транспорту. Китай також знаходиться серед лідерів з виробництва металорізальних верстатів, обладнання для гірничо-шахтної та металургійної промисловості, локомотивів і вагонів, цукру та чаю.
Якщо дослідити історію успіху Китаю починаючи з середини ХХ ст., то показовим є те, що впродовж першої п’ятирічки (1953–1957) керівництво КНР зробило акцент на індустріалізації за радянським зразком. Обсяги промислового виробництва за цей період зросли у 2,3 раза. Було закінчено будівництво 428 потужних промислових підприємств, а 109 були побудовані частково. Фактично з нуля було створено такі важливі галузі промисловості, як авіаційна, автомобіль- на, станко- і машинобудівна, оборонна та інші.
У 1958 році під тиском Мао Цзедуна та його прибічників керів- ництво країни прийняло нову програму, що отримала назву політики
«трьох червоних прапорів»: нової генеральної лінії, «великого стриб- ка» і народних комун. Її метою став якомога швидший перехід до ко- мунізму і утвердження таких форм суспільного устрою, які б дозволи- ли досягти небувалої економічної ефективності виробництва. Однак ця програма виявилася невдалою: система розподілу призвела до затримки розвитку, а об’єми виробництва у сільськогосподарському і промисловому секторах різко зменшилися.
У 1960 роках у країні почався голод, внаслідок чого значно змен- шилася чисельність населення. І хоча для врегулювання ситуації урядом було запущено «програму відновлення», спрямовану на ре- абілітацію приватних господарств і ринку, диференціацію доходів, скорочення комун, а у 1964 році була розгорнута нова програма
«чотирьох модернізацій» (сільське господарство, промисловість, обо- рона, наука, техніка), економіка знову занурилася у хаос через розпо- чату Мао Цзедуном у 1966 році «культурну революцію».
У результаті «культурної революції» було фактично знищено засновану на Конституції 1954 року політичну систему КНР, реп- ресовано тисячі прогресивно налаштованих представників армії, правоохоронних органів, державно-партійного апарату, культури і освіти. Повсякденним явищем стала розправа на «судах мас» за участі десятків тисяч глядачів. Для подібних судилищ характер- ною була відсутність процесу і закону. У країні панував хаос і без- порядок, а вже зруйновані органи державної влади не в змозі були взяти під контроль ситуацію. Повсюди у громадських місцях були вивішені «обвинувальні вироки» – дацзибао (рукописні газети), в яких різні категорії громадян звинувачували у ревізіонізмі і контр- революції.
Невдовзі кампанія набула некерованого характеру і знадобилося навіть втручання Народно-визвольної армії Китаю, аби підтримати владу створеного тимчасового уряду. Отже, про існування і дію у цей період у Китаї правової системи говорити не доводиться. Після завершення «культурної революції», смерті Мао Цзеду-
на (1976) і арешту основних її ініціаторів («банди чотирьох») право- ва система КНР перейшла на наступний етап свого розвитку. Його ідейними орієнтирами було визначено строге дотримання законності і дисципліни, невідворотнє покарання за порушення законів.
Вступ у 2001 році КНР до ВТО ознаменував собою новий етап у формуванні економічної системи КНР.
У 2019 році пандемія COVID-19 стала шоком для орієнтованої переважно на експорт китайської економіки. За даними національної статистики, об’єм зовнішньої торгівлі товарами у І кварталі 2020 року знизився на 6,4% у річному вираженні. Від’ємне сальдо торговельно- го балансу скоротилося на 80,6%, експорт знизився на 11,4% у річно- му вираженні, а імпорт – на 0,7%. Проте вже у третьому кварталі па- діння показників призупинилося, а по окремим позиціям навіть було досягнуто допандемійних результатів. Більш того, керівництву КНР вдалося заробити геополітичні дивіденди на ситуації з пандемією.
Системи охорони здоров’я багатьох країн світу, особливо бідних африканських країн, не можуть самостійно протистояти COVID-19 і залежать від міжнародної підтримки, яка повинна надаватися негайно. І тоді як президент Д. Трамп призупиняв фінансування ВОЗ і навіть погрожував припинити членство США у цій організації, його китайський колега Сі Цзиньпін демонстрував щедрість у наданні допомоги.
Ця практика продовжується й досі. І якщо США згортають свою присутність у міжнародних організаціях – наприклад, в окремих структурах ООН, – Китай навпаки намагається її розширити, що з ог- ляду на економічну потужність надає йому все більшої геополітичної ваги.
При більш глибокому розгляді стану економіки Китаю (не лише за показниками ВВП) відкриваються значні прогалини в цій моделі: низькі показники за індексами економічної свободи, процвітання, прихильності розвитку, соціальної мобільності, і нарешті, верховен- ства права є переконливим тому доказом.
Загалом щодо китайської моделі розвитку точиться багато су- перечок, а деякі дослідники взагалі заперечують її існування. Де- хто вважає, що вона є універсальною і може бути використана

більшістю країн, що розвиваються. Найбільш релевантною вважа- ємо думку тих аналітиків, які вважають її специфічним варіантом саме східно-азіатської моделі економічного розвитку27. Спочатку ця модель знайшла своє втілення у післявоєнній Японії, а потім була реалізована на території так званих «азіатських тигрів» – Південній Кореї, Тайвані, Сінгапурі і Гонконзі. Пізніше її взяли на озброєння Китай і у тій чи іншій мірі країни ASEAN (Малайзія, Таїланд, Індонезія, Філіппіни, а ще пізніше – В’єтнам, Лаос та інші).
У кожній із країн ця модель має свою специфіку, проте є й спільні ознаки:
– орієнтація економіки, особливо промислової галузі, на експорт;
– використання дешевої робочої сили;
– активне залучення іноземних інвестицій, висока удільна вага інвестицій у ВВП (частка накопичення від 30% до 40% і навіть більше);
– авторитарність у різній мірі і/або однопартійна модель.
Останнє сприймається інвесторами як запорука стабільності в країні, і відповідно є сприятливим фактором для залучення інозем- ного капіталу.
Модель є дієвою, і у різних своїх варіаціях забезпечує високі тем- пи економічного зростання на тривалий час. За рахунок залучення капіталу і технологій зростає технологічний рівень і продуктивність праці. Як наслідок, модернізація країни, стрімка урбанізація і посту- пове зростання рівня життя населення. Однак із зростанням ВВП на душу населення і внутрішнього споживання темпи економічного розвитку в країнах азіатської моделі уповільнюються. У цієї пара- доксальної ситуації є просте пояснення: чим заможнішими стають люди, тим більше вимог вони висувають владі.
Підвищення рівня життя у державі закономірно призводить до зростання у її громадян самооцінки і прагнення до незалежності. У цьому контексті зіткнення всередині Китаю неминучі: заможні китайці з часом перестануть сприймати як належне існуючий ав- торитарний режим. Лише повага до інституту влади, вкорінена

27. Danju, I.& Maasoglu, Y. The East Asian Model of Economic Development and Developing Countries. Procedia – Social and Behavioral Sciences, 109, 2019, р.1168-1173

у менталітеті цієї нації за тисячолітню історію, є на сьогодні стриму- ючим фактором. Проте, глобалізація безжалісно зруйнувала не лише економічні і культурні кордони по всьому світові, а й усталені життєві установки і традиційні світоглядні орієнтири сучасної людини. У від- критому суспільстві трансформації на ментальному рівні – це лише питання часу, і Китай навряд чи стане винятком у цьому питанні.
Слабким місцем китайської моделі власне і є нехтування цим за- коном глобалізації: відкрита для інвестицій і торгівлі економіка не- сумісна із авторитарним устроєм і єдиним «центром управління», що тягне за собою порушення прав людини та нівелювання ролі права в цілому. Інтенсивність і стабільність розвитку економіки можливі, якщо виробництво матеріальних благ базується на свободі суб’єкта господарювання й у державі забезпечується верховенство права.
Про свободу і власність Хайєк писав у своїй праці The Road to Serfdom: «…система приватної власності – найважливіша гарантія свободи не лише тих, хто володіє власністю, а й тих, у кого її немає. Якщо ж засоби виробництва опиняться в одних руках, то власник – чи то номінальне «суспільство», чи диктатор – отримає над нами не- обмежену владу»28 .
Серед факторів феноменального економічного злету Китаю, перш за все, слід відзначити концентрацію держапарату і суспіль- ства в цілому на успіху і зростанні. У країні спостерігається буквально фетишизація розвитку і світового економічного лідерства. Серед ін- ших факторів слід відзначити неймовірно високий рівень інвестицій (в останні 10 років цей показник інколи сягав до 50% від ВВП), знач- ні надходження іноземного капіталу і зростання продуктивності праці.
Щодо останнього не все так однозначно, і порівняно з розвинени- ми країнами продуктивність праці у Китаї все ще дуже низка, проте завдяки постійній технічній модернізації динаміка у цьому напрямку вражає.
Важливими ресурсами для «китайського чуда» стали також:
а) величезний і тривалий час невичерпний ринок дешевої робочої сили і так званий демографічний дивіденд;

28. Hayek, F. A. The Road to Serfdom. London: University of Chicago Press, 2017, 304 р.

б) значні запаси окремих видів природних копалин (вугілля, заліз- на руда, нафта, рідкісні метали); дешева соціальна політика, що по- яснюється відносно молодою демографічною структурою населення й ігноруванням з боку влади потреб населення.
Водночас китайська економіка, незважаючи на те, що її техно- логічний та інноваційний рівені зростають, в цілому залишається екстенсивною, надто орієнтованою на експорт і залежною від інвес- тицій. При цьому вона продовжує залишатися надмірно ресурсно- та енерговитратною й екологічно брудною.
При всіх амбіціях Китаю навряд чи вдасться витіснити США з пер- шого місця серед сучасних наддержав. Економічний лідер повинен мати високий ВВП на душу населення, високий рівень продуктивнос- ті праці і заробітної плати. За цими позиціями Китай поки що відстає від США. До того ж економіка США, на відміну від китайської, ніколи не була експортноорієнтованою.
Проте найбільша перепона на шляху Китаю до світової першо- сті – несформованість на ментальному й інституціональному рівнях поваги до права як основного регулятора економічних відносин, нех- тування законом на користь одноосібної волі «лідера нації» чи умовно колективної – партії.
Унікальність Китаю в гібридності його державного устрою: про- типриродна, але тимчасово дієва суміш соціалізму і капіталізму. Проте така модель врешті-решт стане пасткою для держави. В Ки- таї вже зараз назріває внутрішній конфлікт, про що свідчить ситуація з масовими протестами в Гонконзі. У травні 2020 року Всекитайське зібрання народних представників – своєрідний «парламент» КНР – ініціювало прийняття закону про держбезпеку, що кардинально роз- ширить повноваження китайських спецслужб у Гонконзі. Незважаю- чи на обмеження через пандемію, тисячі людей вийшли з протестами проти дій китайського уряду.
Переслідування інакомислячих і «закручування гайок» призве- дуть до віддалення від Заходу, а звідси погіршення інвестиційного клімату країни і відтік капіталу, що однозначно уповільнить темпи економічного росту. Власне саме «китайське чудо» стало можли- вим завдяки тому, що наприкінці минулого століття уряд КНР при- йняв «правила гри» західних країн, хоча при цьому було продовже- но політику збереження і навіть зміцнення авторитарного режиму. Саме англо-американська (загальне право) і романо-германська (ци- вільне право) правові системи стали основою, на якій формувалася архітектоніка економічних відносин у сучасному світі. Країни Заходу є свого роду колективним депозитарієм ключових «правил гри» для усіх вагомих учасників на міжнародній арені. Ці правила не можуть змінитися за волею КП Китаю чи підпорядковуватися їй.
Водночас існуючий у сучасному Китаї пріоритет партійних рішень над законом, основопокладаюча роль політичних установок і дирек- тив КПК у справі формування законодавства є не що інше, як дани- на притаманному для китайського суспільства менталітету, у якому поєдналися споконвічна перевага моралі над формальним правом, колективізм і відданість правителю (втіленому в індивідуальному чи колективному суб’єкті).
На сьогодні все більш очевидно, що задеклароване Китаєм при- йняття західної правової парадигми заради соціально-економічного розвитку є фікцією. У міжнародних відносинах, у тому числі й щодо угод по клімату, Китай керується суто власними економічними інтер- есами. А проявлена ним зневага до вердикту Гаагського суду щодо конфлікту у Південно-Китайському морі є свідченням того, що за не- обхідності Пекін готовий ігнорувати міжнародне право.
В самому ж Китаї формальні закони є лише інструментом для сильної, далекоглядної, авторитарної і жорстко ієрархізованої сис- теми, що маніпулює економікою в цілому і окремими економічними інститутами з метою утвердження своєї могутності в світі. Образно кажучи, закони були і залишаються у КНР «ширмою», за якою успіш- но реалізується «воля до влади» керівництва країни. Якщо верховен- ство закону й надалі підмінятиметься диктатом правлячої верхівки, економіка Китаю з його гібридним суспільним устроєм все більше нагадуватиме колоса на глиняних ногах.

§7.2. Економіка Індії

Місце у світовій економіці

Індія – країна прадавньої культури, що зробила величезний вне- сок у розвиток усієї світової цивілізації. Вона належить до групи кра- їн, що розвиваються, із середнім рівнем доходів. Країна посідає дру- ге місце у світі за чисельністю населення (1,3 млрд осіб). Територія Індії – 3,287 млн м2 (сьоме місце у світі). Економіка Індії є однією з найпотужніших, і за рівнем ВВП вона посідає шосте місце серед країн світу (2,6 трлн дол., що становить 2,3% від світового). Питома вага ВВП Індії у світовому виробництві товарів та послуг протягом століття постійно змінювалася: спочатку знижувалась аж до 1970 р., а згодом стійко зростала. Країна виробляє близько 5,6% валового світового продукту. Питома вага у світовому експорті становить близько 3%. Однак, враховуючи значну чисельність населення (понад 1,2 млрд чол.), показники на душу населення значно нижчі від високорозвинених країн. Зазначимо, що населення Індії по- двоюється кожні 30 років, а ВВП із 1980 р. – кожні 10 років.
Індія займає перше місце у світі з виробництва цукру, друге після Китаю – з вирощування джуту та тютюну, бавовни-волокна та ба- вовняних тканин, третє після Китаю та США – з видобутку вугілля, а також з виробництва та споживання бавовни.
У преамбулі до Конституції Індія визначається як суверенна, світська, ліберально-демократична республіка. Індія є членом ООН з моменту заснування, одним із засновників та лідерів Руху непри- єднання, займає особливу позицію щодо нерозповсюдження ядерної та ракетної зброї, створення без’ядерної зони в Південній Азії. Індія входить до складу Південно-Азіатської асоціації регіонального спів- робітництва – СААРК (South Asian Association for Regional Cooperation (SAARC) та «Плана Коломбо».
На сьогодні в Індії сформувалася усталена (а не імітаційна!) де- мократія – рідкісний випадок для країн третього світу. Проте вона поєднується з високим рівнем корупції і нерівності, а неграмотність і відсталість значної частини населення – із розвиненою політичною системою. Більш того, європейська демократія і виражений середній клас уживаються із суто індійськими забобонами, пов’язаними, в пер- шу чергу, із поділом суспільства на касти.
Така контрастність притаманна країнам, які динамічно розви- ваються. Водночас для Індії характерна особливість, якої немає в жодній іншій країні світу. Це так зване поєднання трьох світів – роз- виненого капіталістичного, соціалістичного і країн третього світу. Останній пов’язаний із бідністю і демографічним тиском, що спричи- няє потужні внутрішні міграційні процеси. Соціалістичний світ зна- ходить своє відображення у конституції країни, в якій Індія офіційно іменується соціалістичною секулярною демократичною республі- кою. Крім того, це активна діяльність держави щодо розвитку інфра- структури і економіки на основі п’ятирічних планів.
Потужна регуляторна функція держави виявляється у ліцензу- ванні і квотуванні дрібного бізнесу, захисті прав робітників спеціаль- ним законодавством, а також квотуванні місць в органах державного самоврядування для жінок і членів нижчих каст. Слід згадати й ак- тивну роль держави у боротьбі із бідністю, неграмотністю, демогра- фічними катаклізмами.
Ознаками «першого світу» є усталена демократія, інститут при- ватної власності та інші інститути недержавної економіки на зразок великих приватних корпорацій, працюючий ринок цінних паперів, дієва правова система і повага до суду. Як для східної країни із дав- ньою історією становлення державності ці ознаки є рідкістю, проте пояснюються вони, значною мірою, спадком колоніального періоду. В Індії сформувався прошарок суспільства, що складається із висо- кокваліфікованих спеціалістів, зайнятих у приватному бізнесі інших, розвинених країн. Так, США, Канада, Велика Британія і Європа корис- туються послугами індійських спеціалістів у віддаленому режимі. Зо- крема, це стосується створення програмного забезпечення: кількість індійських програмістів у Кремнієвій долині США вже перевищує чисельність американців та фахівців із інших країн.

Чинники економічного розвитку

Основними факторами, що сформували економіку Індії та впли- вають на її сучасний розвиток, є природно-ресурсний і демогра- фічний потенціал, а також особливості історико-економічного роз- витку.
Природно-ресурсний потенціал Індії дуже різноманітний. Розта- шована на півдні Азії Індія, як уже зазначалося, має в своєму розпоря- дженні величезну площу території, яка становить приблизно третину площі США. Водні кордони країни приблизно на 40% перевищують сухопутні. На півночі Індії розташовані Гімалаї, де знаходяться най- вищі вершини у світі. Мальовничий озерний край Джамму та Кашмір розташований біля північно-західних схилів Гімалаїв. Передгір’я Гімалаїв вкриті лісами, де водяться численні представники тваринно- го світу, у тому числі тигри та леопарди. На південь від Гімалаїв у родючих заливних долинах великих річок живе більшість населення Індії.
Незважаючи на наявність досить великих річок (Брахмапутра, Інд, Ганг та ін.), їхній енергетичний потенціал невисокий внаслідок рівнин- ного характеру місцевості, де вони протікають. За виробленням елек- троенергії Індія посідає п’яте місце у світі.
Надра Індії багаті на корисні копалини. Ще в колоніальні часи її називали «перлиною британської корони». Дійсно, корисні копалини країни різноманітні та їхні запаси значні. Основні поклади розташова- ні на північному сході країни.
На кордоні штатів Оріса та Біхар знаходяться залізорудні басейни з копалинами високої якості. Загальні геологічні запаси становлять понад 19 млрд т, що становить четверту частину загальносвітових. Індія має в своєму розпорядженні також значні поклади марган- цевих руд, титану, хрому, міді. Наявні запаси нафти та природно- го газу, проте потреби у цих ресурсах задовольняються за рахунок імпорту.
Дещо північніше залізорудних знаходяться головні кам’яновугіль- ні басейни (у штатах Біхар, Західний Бенгал), але це вугілля має не- високу якість. Розвідані запаси кам’яного вугілля країни становлять близько 23 млрд т. На північному сході країни спостерігається осо- бливо сприятлива ситуація з розвитку галузей важкої промисловості концентрації корисних копалин. Штат Біхар – найбагатший на корис- ні копалини район Індії.
Різноманітні корисні копалини Південної Індії – це боксити, хромі- ти, магнезити, буре вугілля, графіт, алмази, золото, монацитові піски. У Центральній Індії (східна частина штату Мадьхья-Прадеш) також є значні родовища чорних металів та кам’яного вугілля. Важливим джерелом енергії може стати радіоактивний торій, що міститься в моноцитових пісках. У штаті Раджастхан виявлено уранові руди.
Агрокліматичні умови на більшій частині території країни спри- ятливі та дозволяють займатися землеробством цілий рік. За загаль- ним розміром оброблюваних земель вона поступається лише США. Серед природних ризиків Індії слід відзначити ерозію сільськогоспо- дарських угідь, посухи, повені, руйнівні мусонні дощі та землетруси в горах. Демографічний потенціал Індії величезний. Близько 70% насе-
лення проживає у сільській місцевості. Незважаючи на наявність та- ких великих міст, як Нью-Делі (21,7 млн осіб), Бомбей (19,6 млн осіб), Калькутта (15,3 млн осіб), Бангалор (7,1 млн осіб) та ще близько 30 міст із чисельністю населення понад мільйон осіб, рівень урбаніза- ції Індії не перевищує 30%.
Демографічна проблема постає перед країною вже досить давно. У 1952 р. Індія була першою державою, яка почала здійснювати наці- ональну програму з планування сім’ї з метою стабілізації чисельності населення та приведення цього показника у відповідність до потреб національної економіки. З 2000 р. в Індії здійснюється національна демографічна політика, спрямована на зменшення темпів відтворен- ня населення та покликана вирішувати завдання підвищення рівня медичного обслуговування, скорочення дитячої смертності тощо.
Поряд із демографічною проблемою існує проблема суто націо- нальна, пов’язана з кастовістю індійського суспільства та релігійними відмінностями.
В Індії налічується кілька сотень націй, народностей та пле- мен. За релігійним складом найбільшу питому вагу мають індуїсти (80%), далі йдуть мусульмани (14%), християни (2,4%), сикхи (2%),
буддисти (0,7%).
Трудові ресурси Індії значні – 488 млн осіб, але переважають нек- валіфіковані працівники. Частка грамотних серед дорослого насе- лення – 61%. Критична ситуація із рівнем безробіття – зареєстровано понад 30 млн осіб.
Індія – одна з найполяризованіших у соціальному відношенні країн світу. Близько 350 млн осіб (29% населення) живуть за межею бідності.
Щорічно ринок праці поповнюється більш ніж 10 млн нових пре- тендентів на працевлаштування, з них роботу знаходять не більше 1 млн, що серйозно загострює проблему зайнятості в Індії. У пошуках місця роботи тисячі громадян виїжджають за межі країни. Так, у Сау- дівській Аравії працює не менше 1,6 млн індійців.
Роль релігії у розвитку економіки в Індії є достатньо великою. Індуїзм став свого часу стрижнем національно-визвольного руху, ідеолог якого – Махатма Ганді, визнаний в народі святим, – створив на його основі етико-політичну філософію. Прагнення вбачати у лі- дері держави святого або божество – притаманна індійському мен- талітету особливість. Соціальна сила релігії у цій країні полягає ще й у тому, що освячує традиційний поділ на касти.
Ще однією особливістю суспільного устрою Індії є притаманне йому різноманіття в етносоціальному та етноконфесіональному ас- пектах. І незважаючи на те, що країну населяють великі за чисель- ністю населення народи, жодна з етнічних общин не складає біль- шості. Це унеможливлює домінування певного етносу у політичному і культурному житті і спонукає до взаємного прийняття і присто- сування. У цьому плані Індія може слугувати прикладом для інших багатонаціональних держав, зокрема в Африці.

Історико-економічні особливості розвитку Індії

В Індії зародилася одна з найдавніших світових цивілізацій – у долині Інду сформувалася високорозвинена Хараппська (Індська) цивілізація міського типу. Існування великих міст, наявність системи планування міського будівництва свідчать про високий рівень розвит- ку цієї цивілізації.
Індська долина була одним із найдавніших центрів землеробства на Сході. Тут з давніх-давен вирощували різні землеробські культу- ри (пшеницю, ячмінь, кунжут, рис, бавовник та ін.). Чимале значення мало скотарство. У період харапської цивілізації набули поширення такі ремесла, як прядіння і ткацтво, різьблення по кістці та металу, виготовлення кераміки. Міста Хараппської цивілізації були центрами внутрішньої та зовнішньої торгівлі, яка велася сухопутним та мор- ським шляхами.
Початком нового періоду в історії Стародавньої Індії (магадх- сько-маурійської) дослідники зазвичай вважають середину першого тисячоліття до н. е. У цю епоху склалися основні риси соціально- економічного устрою давньоіндійського суспільства. Саме тоді різко проявилася нерівномірність розвитку окремих областей.
Одним з найбільш економічно розвинених центрів Північної Індії стала долина Ганга, де були родючі ґрунти та багаті поклади металів. На той час отримало розвитку штучне зрошення. Хоча землеробство стало провідною галуззю виробництва, чимале значення у господар- стві відігравало і скотарство. З’явилися перші гроші та розпочався грошовий обіг. У цю епоху були вже відомі заклади, кредити, від- сотки.
У VII–XVIII ст. в Індії панував феодальний устрій. Індійська фор- ма феодалізму відрізнялася від європейської, зокрема, переважан- ням державної власності на землю. Починаючи з ХІ ст. Індія стала зазнавати руйнівних набігів мусульманських завойовників. Із євро- пейців першими досягли Індії португальці (Васко де Гама, 1498), які витіснили купців-мусульман і ціле століття утримували свою моно- полію в індійських морських водах. Останні португальські володін- ня на субконтиненті проіснували до 1961 року. На початку XVII ст. в Індії з’явилися голландці, французи та англійці. Голландці зуміли, витіснивши португальців, освоїти Молуккські острови. У 1612 році британська Ост-Індська компанія створила факторію у Сураті. У цей період до Європи вивозилися бавовняні тканини, індиго, селітра, цу- кор та шовк. В обмін ввозилися предмети розкоші, які мали попит при дворах раджів.
У XVIII ст. точилася боротьба за Індію між Англією та Францією, до якої втяглися індійські правителі. Велика Британія зуміла пере- могти у сутичці за величезну територію, яка керувалася Лондоном як безпосередньо, так і через васальних князів. Із завоюванням Ін- дії англійцями змінилося як політичне, так й економічне становище країни.
На відміну від колишніх завойовників, які осідали тут і асимілюва- лися з місцевим населенням, Англія, що стала на шлях капіталістич- ного розвитку, розглядала Індію як джерело багатств, які вивозилися до метрополії.
Вивезення багатств із Індії, що почалося ще в період її завою- вання, стало постійною «економічною викачкою» (есоnоmic drain). Англійці вивезли з Індії величезний «військовий видобуток», отрима- ний шляхом пограбування скарбниці різних індійських правителів та великих феодалів.
У цілому економічна політика колоніального уряду Індії мала дво- їстий характер: з одного боку, заохочувався розвиток нових економіч- них районів, нових засобів зв’язку, відбувалося зростання портових міст, були прокладені перші залізниці, почалося будівництво теле- графу, було покращено поштовий зв’язок; з іншого – посилювалася по суті феодально-податкова експлуатація селянства і зміцнювалася приватна власність землевласників, які здають свою землю в оренду та вводять кабальні способи закріпачення селян.
Перетворення Індії на аграрно-сировинний придаток Англії об’єк- тивно створювало ґрунт для виникнення у країні капіталістичного виробництва, але збереження різноманітних феодальних пережитків й уповільнення на цій основі національного виробництва гальмували розвиток індійської економіки.
Починаючи з 60-х років ХІХ ст. значних масштабів набуло виве- зення з Індії сільськогосподарської сировини. Головними статтями індійського експорту були бавовна, вовна, джут, пальмове волокно, рис, пшениця, маслонасіння, прянощі, індиго, опіум. Основна частина всієї продукції прямувала до Англії. Загальна вартість товарів, що ви- возяться щорічно з Індії, збільшилася до кінця XIX ст. утричі. За цей період ввезення англійських товарів до Індії збільшилося у п’ять разів. Основну частину імпорту Індії становили різні види споживчих това- рів. Це призвело до подальшого розвитку товарно-грошових відно- син та впровадження у сільськогосподарське та ремісниче виробни- цтво торгового та лихварського капіталу. Нагромадження грошового капіталу індійськими торговцями та лихварями мало два важливі соціально-економічні наслідки: впровадження торгово-лихварських каст у землеволодіння, з одного боку, та утворення передумов для формування національної промисловості – з іншого.
Індія стала сферою застосування англійського капіталу. Об’єкта- ми великих капіталовкладень стали залізниці, іригаційні споруди для вирощування експортних культур, плантаційне господарство, гірни- чодобувна промисловість. До кінця ХІХ ст. 70% всього акціонерного капіталу у великому виробництві належало англійцям.
Протягом усього колоніального періоду в Індії не припинялася боротьба місцевих феодалів, селян із завойовниками. Активізація ви- звольного руху відбувалася із захопленням та вивезенням ресурсів із країни. Велика Британія, яка брала участь у двох світових війнах, значною мірою перекладала військові витрати на свою головну коло- нію, що не сприяло її економічному розвитку.
Промисловість Індії отримувала значні військові замовлення на постачання боєприпасів, сталі та вугілля, залізної руди, марганцю, слюди, виробів з джуту, бавовняних тканин «хакі», вовняних виробів (ковдри, шинелі та ін.). Гранична напруга під час Другої світової війни ресурсів Індії, осо-
бливо продовольства, за відсутності державних запасів зерна приве- ла до голоду. У 1943 р. голодувало близько третини населення.
У серпні 1947 р. була проголошена незалежність Індії, після чого Індійська імперія була поділена на два домініони: Пакистан, утво- рений із двох регіонів із мусульманською більшістю, та індуїстську Індію. Розділ супроводжувався кровопролиттям, у якому загинуло понад 300 тис. осіб, та міграцією понад 10 млн осіб. Розділ Індії на Індійський Союз і Пакистан завдав величезних економічних збитків обом країнам. Вся єдина економічна система, включаючи іригацій- ні споруди, транспортну мережу виявилася розірваною. Індійський Союз відчував нестачу продовольства, сировини для провідної тек- стильної промисловості.
У 1949 р. обсяг промислового виробництва становив 60–70% від рівня, досягнутого у Другій світовій війні. Різко зросло безробіт- тя. В 1947–1950 роках Індія була вимушена ввозити понад 10 млн т зерна. У прийнятій урядом Індії в 1948 р. резолюції щодо промисло- вої політики було закладено основу змішаної економіки, в якій при- ватному сектору, при стратегічному контролі з боку держави, від- водилася помітна роль. Слід зазначити, що запроваджені в цей час планові методи господарювання визначили характер трансформації економічної системи країни. Відповідно до цього курсу, за державою були зарезервовані найважливіші галузі важкої промисловості та ма- шинобудування, включаючи чорну металургію, вугільну та нафтову промисловість, виробництво озброєнь та атомної енергії, залізниці.
У 1948 році був націоналізований Резервний банк Індії, посилено контроль за діяльністю приватних банків, важливий у побудові пла- нової економіки. В Індії використовувався досвід Радянського Союзу, усі основні програмні документи 1950–1960-х років підкреслювали найважливішу роль держави у будівництві національної економіки.
До середини 1960-х років у державному секторі було створено основні підприємства важкої індустрії – чорної та кольорової мета- лургії, нафтохімії, важкого машинобудування, виробництва будівель- них матеріалів та електроенергетики. Загальний обсяг промислового виробництва 1948–1964 років виріс у 2,5 раза.
У другій половині 1960-х – на початку 1970-х рр. в Індії розпочав- ся перший етап «зеленої революції», яка охопила переважно райони, що традиційно спеціалізувалися на виробництві пшениці. Завдяки застосуванню нових високоврожайних сортів, посиленому розвитку іригації та широкому використанню добрив і отрутохімікатів за пер- ші 6 років виробництво пшениці зросло більш ніж у 2,6 раза. Все це відбувалося за активної участі держави.
Проте вже на другому етапі «зеленої революції» (1972–1975) стався її спад, який був багато в чому пов’язаний із зростанням цін на основні засоби нових технологій – машини, добрива, пестициди, а також на пальне та електроенергію.
Одним із результатів «зеленої революції» стало заміщення пше- ницею, а потім і рисом дешевших продовольчих культур, у тому чис- лі бобових – основного джерела протеїну у харчовому раціоні най- менш заможних груп населення. А загальним підсумком стало те, що з 1978 р. було повністю припинено імпорт зернових (за винятком неврожайного 1981 р.).
«Зелена революція» допомогла вирішити проблему створення ве- ликих державних запасів зерна.
До середини 1960-х років зростання промислового виробництва становило 7,8% щорічно. Відбулися помітні зміни в аграрній сфері. Головним результатом аграрних реформ стало зміцнення підприєм- ницької верхівки селянства, перехід до капіталістичних методів го- сподарювання. З 1951 по 1964 рр. обсяг продукції сільського госпо- дарства зріс на 40%. За цей період внутрішній національний продукт збільшився на 60%. Позитивні зрушення відбулися у розвитку систе- ми освіти, охорони здоров’я, науки. Число студентів у закладах ви- щої освіти зросло у 5 разів. Загальне підвищення рівня життя супро- воджувалося зростанням тривалості життя з 32 років у 1951 р. до 50 років у 1971 р.
Водночас в аграрному секторі понад 20% господарств не мали землі. Зростання цін, висока інфляція, масове безробіття, при щоріч- ному прирості населення близько 2,5%, нівелювали досягнення у про- мисловості та сільському господарстві. Більш того, економічний стан значної частки населення залишався вкрай тяжким. На цьому ґрунті в країні загострилися соціально-економічні протиріччя та конфлікти.
Незабаром після приходу І. Ганді до влади було здійснено пер- ші заходи щодо реформування індійської економіки, погоджені зі Світовим банком та іншими міжнародними фінансовими інститу- тами. Вони включали девальвацію рупії (на 36,5%), зняття багатьох обмежень на імпорт, промислове дерегулювання. Все це мало супро- воджуватися допомогою з боку міжнародних фінансових організацій та розвинених країн. Це був певний відхід від стратегії самозабезпе- чення.
Реформи не дали потрібного результату. Девальвація рупії, зростання цін на продовольство та суттєве падіння рівня життя в цей період сприяли формуванню у суспільній свідомості думки, що уряд відходить від проголошених цілей будівництва суспільства соціаль- ної справедливості.
Надалі знову відбулося повернення до політики націоналізації та зміцнення держсектору економіки. Незважаючи на високий рівень державного регулювання, приватний сектор став важливою части- ною у всіх галузях економіки. Успіхів було досягнуто у вкрай склад- них умовах розділеного за етнічною, лінгвістичною та релігійною оз- наками суспільства.
На початку 1990-х років ХХ ст. мали місце негативні тенденції, що виразилися в антиекспортному торговому режимі, жорсткому протекціонізмі національної промисловості, скороченні державних накопичень, зростанні фінансового дефіциту. Ці та інші труднощі призвели до зростання зовнішнього боргу Індії. Вони посилювали- ся у зв’язку з черговою нафтовою кризою. У результаті в Індії вибух- нула гостра фінансова криза – валютні резерви Індії, що до червня 1991 року становили 1 млрд дол. були в змозі покрити тільки 2-тиж- невий імпорт товарів.
У цих умовах корпоративний сектор, промисловці та їхні лобісти виступили з позицій рішучої активізації курсу на лібералізацію еконо- міки та посилення зовнішньоекономічних зв’язків. Під цим малися на увазі насамперед звільнення промисловості від державного ліцензу- вання та постійного контролю з боку уряду та приватизація держав- ної власності.
Індія пішла шляхом поступової, еволюційної модернізації та економічних реформ. Було оголошено курс на швидке економічне зростання на основі модернізації, особливо розвитку науки та техно- логії, підвищення продуктивності. У свою чергу, економічне зростан- ня мало поєднуватися із соціальною справедливістю, що в умовах Індії означало, з одного боку, надання можливостей для розвитку більшості населення, з другого – усунення соціально-економічної нерівності між окремими групами людей, незалежно від релігії чи касти, і між окремими регіонами. Індія не відмовилася від державно- го планування економіки.
З початку 1990-х років індійська економіка загалом зростала більш ніж на 6% щорічно, але це відбувалося головним чином за рахунок зростання промислового виробництва, високих технологій та сфери послуг. За ці ж роки зростання у сільському господарстві становило лише 2,2%. Ця цифра приблизно відповідала щорічному приросту населення Індії. Таким чином, виник величезний розрив у життєвому рівні населення міст та сіл.
У процесі реформ явно розмежувалися дві Індії. Одна – це країна зростаючого підприємництва, зростаючих міст (часто погано керо- ваних), прошарку багатих і заможних людей, які становили близько чверті її населення. Інша Індія – це тисячі сіл та сотні мільйонів бідня- ків. Вони виявилися на узбіччі економічних реформ, які не принесли їм помітного покращення життя.
Також оформилися досить різкі контрасти регіонального розвит- ку Індії. Індійська північ виявилася поза впливом західної цивілізації, тут діють місцеві звичаї, склалася культура, що гальмує промисловий розвиток. Навпаки, на півдні країни економічна культура формува- лася під впливом англійців. На заході пріоритет має легка промис- ловість, основою якої є приватний бізнес. У розвитку підприємств легкої промисловості спостерігається значний прогрес. На сході ще з 1950-х років інтенсивно розвивалася важка і видобувна промис- ловість. Ці галузі, ставши неконкурентоспроможними, занепадають. Через диспропорції регіонального розвитку відбувається досить різка диференціація Індії на бідні та багаті штати.

Структура та динаміка розвитку економіки

Економіка Індії охоплює традиційне сільське господарство, інно- ваційне сільське господарство, традиційні ремесла, широкий діапа- зон сучасних галузей промисловості та сфери послуг. Найбільша ча- стина трудових ресурсів зосереджена у сільському господарстві, але сфера послуг є основним джерелом економічного зростання. І хоча у ній зосереджено лише близько третини трудових ресурсів країни, але виробляється більше половини ВВП. Останніми роками Індія перейшла на постіндустріальну стадію
економічного розвитку.
Питома вага Індії у світовому промисловому виробництві почала зростати з 1980-х років. Було розроблено стратегію розвитку за так званими «лініями проникнення», якими стали залізничні магістралі, що з’єднують чотири найбільші частини країни, – Бомбейська, Каль- куттська, Мадраська та Делійська. Ці залізничні лінії утворили чо- тирикутник, сторони якого було названо «коридорами зростання». Завдяки наявності розвиненої інфраструктури вони стали основою промислової відбудови країни. Активного розвитку зазнали тут під- приємства чорної металургії та важкого машинобудування. «Кори- дори зростання» значно розширювалися, охоплюючи нові незасвоєні території. Незважаючи на значний природно-ресурсний потенціал, розвиток промисловості стримувався дефіцитом фінансових коштів.
Структура промислового виробництва у формуванні ВВП Індії така: текстильна промисловість (працює на власній сировині) – 17%, нафтова та вугільна –17%, чорна та кольорова металургія – 14%, ма- шинобудування – 12%, харчова промисловість – 11%, целюлозно-па- перова – 7%, електротехнічна – 5%. За розвитком атомної промисло- вості Індія є лідером серед країн, що розвиваються.
Високі темпи зростання спостерігаються у галузях інформаційних та комп’ютерних технологій. Індії належить близько 5% світового ринку комп’ютерного обладнання та програмного забезпечення.
Сільське господарство залишається основною ланкою економіки, у ньому зайнято понад половини працездатного населення країни. За площею зрошуваних земель (54,8 млн га) Індія займає одне з пер- ших місць у світі. У сільському господарстві країни й досі зберігають- ся значні контрасти: великі заможні плантації межують з дрібними, інколи збитковими, селянськими господарствами. Багато селян ма- ють лише невеликі ділянки землі або загалом її не мають. У більшості індійських сіл немає електрики.
За кількістю поголів’я великої рогатої худоби Індія посідає пер- ше місце у світі, проте за споживанням м’яса – одне з останніх, що пояснюється релігійними поглядами індійців (в індуїзмі корова є свя- щенною твариною). Основними культурами, що вирощуються в Індії, є рис та пшениця, найважливішими технічними культурами – бавов- ник та цукрова тростина. Як зазначалося, активними темпами розвивається сфера послуг (торгівля, готельна справа, транспорт та зв’язок). Індія швидко наби- рає обертів у секторі інформаційних технологій.
В економіці країни провідну роль відіграє приватний сектор, який забезпечує 75% виробництва ВВП. Він домінує у легкій, харчовій, ме- дичній промисловості, у торгівлі, машинобудуванні, будівництві та автотранспорті. На державний сектор припадає чверть виробництва ВВП (оборонна промисловість, енергетика, металургія, авіаційний, залізничний, морський транспорт та зв’язок). У цьому секторі еконо- міки інтенсивно впроваджуються наукові розробки. Індія має в своє- му розпорядженні високі технології, космічну промисловість і атомну енергетику.
Індійська економіка досить легко перенесла наслідки глобальної фінансово-економічної кризи (економічне зростання у 2010 р. пере- вищило 10%). Однак вже у наступному році темпи зростання дещо сповільнилися через високу інфляцію, зростання відсоткових ставок та деяке гальмування економічних реформ. Високі світові ціни на сировину збільшили субсидії уряду на паливні витрати, що сприяло збільшенню дефіциту бюджету та погіршенню сальдо поточного ра- хунку платіжного балансу країни.

Внутрішня економічна політика

Найбільш послідовні реформи у напрямі лібералізації економіки Індії, включаючи скасування державного контролю у промисловій сфері, приватизацію держпідприємств та послаблення державного регулювання зовнішньої торгівлі та інвестицій, мали місце з першої половини 1990-х рр. У недавньому минулому централізоване пла- нування відійшло на другий на план, поступившись дії ринкових ме- ханізмів. Було відкрито доступ приватним компаніям у такі, раніше виключно державні галузі, як авіабудування, суднобудування, чорна та кольорова металургія, електроенергетика та авіатранспорт.
Уряд розробив нову економічну програму, яка передбачає при- скорення лібералізації економіки, підвищення темпів приросту сіль- ськогосподарського виробництва до 5% на рік, стимулювання залу- чення іноземного капіталу. У пріоритетних галузях промисловості, у тому числі автомобілебудування, виробництва добрив та енергетич- ного обладнання, урядом гарантовано контрольний пакет акцій іно- земним інвесторам. Пріоритети віддаються інвестиціям у розвиток інфраструктури та ключових галузей економіки, включаючи експор- тоорієнтовані. Це стало потужним стимулом для розвитку економіки країни, що демонструє високі темпи зростання ВВП.
Однак, незважаючи на економічне зростання, за даними Світово- го банку, 29% населення Індії перебуває за межею бідності.
Для підвищення життєвого рівня та зайнятості населення дер- жавою докладаються зусилля щодо розвитку дрібних виробництв. У результаті їхня питома вага в промисловості досягла 40%, у промис- ловому експорті – 45%, у загальному експорті – 35%.
Залучення нових технологій дало змогу провести модернізацію дрібного виробництва, технічно зблизити його з великим. Однак у країні спостерігається надлишок трудових ресурсів та обмежена купівельна спроможність населення.
Держава проводить політику захисту внутрішнього ринку від ак- тивної іноземної конкуренції, що створює умови для виживання дріб- них підприємств, орієнтованих на бідне населення. Цей ринок має власну специфіку: попит обмежений вузьким набором товарів першої необхідності, слабко реагує на зміни, не стимулює інвестування додат- кових коштів на модернізацію виробництва та оновлення асортимен- ту. Це характерно для текстильного, взуттєвого, шкіряного виробни- цтва та будівництва, в яких дрібні підприємства становлять 70–80%.
Урядом розроблено перелік товарів, заборонених для виробни- цтва підприємствами. До нього входять 800 найменувань товарів, які доцільно закуповувати у дрібних виробників за фіксованими цінами, що гарантує збут цієї продукції.
За роки незалежності в Індії кілька разів було реформовано бан- ківську систему. У 1950-ті роки, поряд з дрібними, почали створю- ватися великі комерційні банки. У 1969 році були націоналізовані 14 банків, у 1980 році – 6 фінансово-кредитних установ. Банки зму- шені були виділяти пріоритетним галузям економіки щонайменше 40% всіх кредитів. Жорсткий контроль за банківською діяльністю з боку держави призвів до погіршення фінансового стану цих установ. З 1990-х років уряд пішов шляхом лібералізації банківської сфери – було дозволено створення нових приватних банків, зокрема з участю іноземного капіталу. Ці установи могли випускати акції для залучення капіталу, але контрольний пакет залишався за державою. Уряд продовжує втілювати в життя принципи «зеленої революції» в аграрному секторі економіки, що спрямовані на іригацію посівних площ, розширення посівів високоврожайних сортів рослин, більш активне використання мінеральних добрив та сільськогосподарської техніки.
Значні інвестиції вкладаються у створення інфраструктури. У цій галузі відчувається постійна нестача державних асигнувань, але полі- тика лібералізації цін на аграрну продукцію сприяла зростанню при- ватних інвестицій.
В Індії реалізується політика «сільської індустріалізації» – ство- рюються підприємства з переробки сільськогосподарської сировини на дрібних олійницях, рисосушильнях та млинах. Це дає можливість збільшити зайнятість населення та ширше використовувати місцеві ресурси. Ухвалено рішення про створення, особливо в економічно відсталих районах, кластерів підприємств як центрів зростання.
Деяке ослаблення темпів реалізації економічних реформ в Індії, що спостерігалося у перше десятиліття ХХІ ст., пов’язане в основно- му з корупційними проявами та гальмуванням у законодавчій діяль- ності. Індія й досі має безліч проблем, включаючи широко поширену бідність, слабку інфраструктуру, обмежені несільськогосподарські можливості працевлаштування, недостатній доступ населення до якісної базової та вищої освіти та регіональні диспропорції економіч- ного розвитку. При цьому, за оцінками міжнародних організацій, се- редньострокові перспективи зростання Індії позитивні через значну питому вагу молодого та активного у трудовому відношенні населен- ня, високої інвестиційної активності та розвитку процесів інтеграції у світову економіку.
Експерти Всесвітнього економічного форуму прогнозують бурх- ливий розвиток економіки Індії у найближчі десять років. Уже у 2020 році країна прискорила зростання ВВП до 7,8%, що дозво- лить їй досягти у 2030 році ВВП по ППС у 46,3 трлн дол. Очікуван- ня такого бурхливого економічного зростання ґрунтується у тому числі на демографічних факторах: у країні відносно молоде насе- лення, що актуалізує запит на масову зайнятість. Передбачаєть- ся, що лише у галузі виробництва і обслуговування буде створено протягом наступних десяти років близько 100 млн нових робочих місць.

Зовнішньоекономічна політика

Економіка Індії є економікою відкритого типу, проте деякі про-
яви автаркії все ще є. Маючи в своєму розпорядженні досить ємний внутрішній ринок, економіка Індії орієнтована на його наповнення і відповідно бере недостатню участь у міжнародному поділі праці.
Динаміка розвитку індійської зовнішньої торгівлі значною мірою визначається динамікою розвитку світової торгівлі та кон’юнктурою світового ринку. У структурі індійського експорту переважають тек- стильні вироби, сільськогосподарська продукція, ювелірні вироби та дорогоцінне каміння, машини та обладнання, шкіра та шкіряні ви- роби, фармацевтичні товари У світовому експорті на частку Індії при- падає близько 20% чаю, 10% спецій, виробів зі шкір, дорогоцінного та напівдорогоцінного каміння, 5% залізної руди та її концентратів, бавовняних тканин, текстильних виробів. За останні роки у структурі експорту скоротилася питома вага сировини за рахунок збільшення частки промислової продукції (понад три чверті всього експорту). Питома вага Індії у світовому товарному експорті становить 1,4%.
У структурі імпорту переважають нафта та нафтопродукти, при- родний газ, машини та обладнання, продукція хімічної промисловос- ті, золото, срібло, дорогоцінне та напівдорогоцінне каміння для ви- готовлення ювелірних виробів. Питома вага Індії у світовому імпорті товарів становить 1,2%.
До провідних торгових партнерів Індії входять Китай, ОАЕ, США, Саудівська Аравія, Німеччина, Швейцарія, а останнім часом збільшу- ються обсяги зовнішньої торгівлі з країнами Південно-Східної Азії.
Основними видами послуг, що експортуються Індією, є послуги, пов’язані з розробкою програмного забезпечення (понад 35% всього індійського експорту послуг), здійсненням ділових операцій (лізинг, консалтинг, аудиторські послуги, маркетинг, інжиніринг тощо), тран- спортні та туристичні послуги. Найважливішими статтями індійсько- го імпорту послуг є ділові, транспортні, туристичні та фінансові. За- галом протягом останніх 5 років обсяг індійської зовнішньої торгівлі збільшився більш ніж на 20%.
Поставивши мету збільшити найближчими роками частку країни у світовій торгівлі товарами удвічі, індійський уряд уживає активних заходів щодо державної підтримки національного експорту. Прагнучи до нарощування його обсягів, диверсифікації його товарної структу- ри та географічного спрямування, уряд Індії реалізує низку держав- них програм підтримки національних експортерів. Важливу роль відіграє Індійська корпорація гарантування експортних кредитів, яка надає індійським експортерам різні види страхового покриття ризиків від неотримання експортної виручки з низки комерційних чи політичних причин, а також гарантії банкам та іншим фінансовим інститутам, які здійснюють кредитування експортерів на пільгових умовах.
Уряд Індії на постійній основі здійснює заходи щодо вдоско- налення внутрішньої інфраструктури експортних вантажопотоків, комп’ютеризації процесу митного очищення, створення спеціальних експортоорієнтованих комплексів перевезення вантажів залізнич- ним, водним та авіатранспортом.
Індія однією з перших азіатських країн визнала ефективність осо- бливих (спеціальних) економічних зон як інструменту економічного зростання. Перша спеціальна економічна зона в Індії була створена в 1965 р. у місті Кандла (штат Гуджарат). Станом на кінець 2020 ро- ку в Індії функціонували вже понад 400 таких зон.
Починаючи з 1990-х років індійська зовнішня політика принци- пово змінювалася під впливом глобальних змін у світі. Розпад СРСР, крах біполярного світу та внутрішні економічні проблеми змусили Індію переглянути свої зовнішньополітичні підходи та внести корек- тиви у той курс, якого країна дотримувалася десятиліттями. Її вибо- ром, продиктованим необхідністю вирішення проблем економічного характеру, стало поліпшення відносин із США та іншими західними країнами, встановлення відносин із Ізраїлем, а також багатосторонній формат у питаннях зовнішньої політики.
В економічній сфері Індія стала значно активніше діяти у межах різних регіональних об’єднань. Уряд країни підтримує низку принци- пів багатостороннього економічного співробітництва.
Водночас конфліктогенність Південної Азії залишається високою, що позначається на геополітичній ситуації не лише у цьому регіоні, а й у світі.
По-перше, через Індійський та Тихий океани й Аравійське море, що омивають цю територію відповідно з заходу, півдня і сходу, пролягають основні торговельні шляхи зі Сходу на Захід, відповідно їхня безпека безпосередньо залежить від стабільності в Південній Азії.
По-друге, ще в епоху холодної війни цей регіон став осередком протистояння СРСР і США у зв’язку із присутністю в Афганістані ра- дянських військ, а з 2001 року – «гарячою точкою» боротьби США із тероризмом знову ж таки на території Афганістану.
На сьогодні причини нестабільності у Південно-Азіатському регі- оні так само залежать від зовнішніх втручань. Оскільки Індія наздога- няє Китай за показниками економічного розвитку, змагання між цими гравцями за вплив у регіоні набуває форми стратегічного протисто- яння. Все більш очевидним є намагання Китаю надати допомогу кра- їнам, що оточують Індію і з причин різного рівня складності конфлік- тують із нею (Пакистан, Бангладеш, Непал). Такі дії з боку держави – однієї з перших за економічним розвитком у світі – свідчать про її занепокоєність через появу сильного конкурента і намагання його
«знешкодити» будь-якими засобами.
Проявами такого опосередкованого тиску на Індію слід вважати військову (у тому числі і відносно ядерної зброї) допомогу Пакистану, а також побудову там порту Гвадар; подовження Каракорумського шосе з метою отримати доступ до Індійського океану по території Пакистану; продаж зброї і отримання доступу до життєво важливих водних «артерій» у Бангладеш і Шрі-Ланці; провокування суперечок щодо статусу Кашміру; мовчазне порозуміння із непальськими мао- їстами; налагодження стратегічних зв’язків із хунтою у Мьянмі.
Протистояння на релігійному та етнічному ґрунті є, з одного боку, фактором дестабілізації у суспільстві, з іншого – потужним мобілі- зуючим чинником. Відбувається об’єднання населення навколо ідеї неприйняття «іншого» за релігійними, етнічними або культурними оз- наками. Наростання суспільного антагонізму, дійсно, може призвести до максимальної мобілізації матеріальних і людських ресурсів. Інша справа, що такі настрої штучно підігріваються у суспільстві задля отримання постійних прибутків із торгівлі зброєю третіми сторона- ми, зацікавленими у продовженні конфлікту.
Отже, саме зовнішня небезпека, яка тримає суспільство у напру- зі і максимально мобілізує внутрішні матеріальні і людські ресур- си, є потужним об’єднуючим фактором для різних політичних сил і релігійних течій і здатна дати потужний імпульс для розвитку еко- номічного потенціалу або ж щонайменше забезпечити його стабіль- ність.

Особливості ділової етики

Діловий етикет в Індії не має особливих відмінностей, порівняно з діловим етикетом в інших країнах, оскільки він сягає своїм корінням за часів британського правління. Однак у спілкуванні з індійськими бізнесменами слід зважати і на деякі нюанси, пов’язані з тим, що Ін- дія – країна, у якій співіснують різні культурні та релігійні традиції, і це знаходить свій відбиток у діловому етикеті.
Практично всі індійці розмовляють англійською. На ділових пе- реговорах вони можуть блиснути чудовим знанням англійської мови з оксфордською вимовою, глибокими знаннями у філософії.
Слід постійно мати на увазі, що в Індії існує сувора система каст. Необхідно знати, до якої касти належать ділові партнери, знати від- повідні обмеження, наприклад заборона на контакт з представни- ками нижчих каст для того, щоб не змушувати індійських партнерів робити те, що суперечить їхнім принципам. В Індії та Пакистані не прийнято торкатися співрозмовника за жодних обставин, тоді як для європейців та американців це цілком допустимі і навіть необхідні за етикетом жести, наприклад поплескування по плечу. Табуйованими для індійців є теми бідності, військових витрат та великих обсягів за- кордонної допомоги.
Справи бізнесу в Індії найчастіше обговорюються в тихому та неофіційному місці, наприклад у ресторані або вдома у ділового партнера. Невчасний початок зустрічі – це нормальне явище, яке не вважається знаком неповаги. Загалом індійці не надто пунктуальні. Серед них поширене переконання, що важливу людину всі повин- ні чекати, а тому потрібно бути готовим до того, що партнер може запізнитися. При цьому гостям та партнерам по бізнесу слід бути точними.
В Індії вважається образливим відповідати прямою відмовою на запрошення обговорити за обідом ділові питання. Тут бізнес ро- блять із друзями, тому добрі особисті відносини – це його основна підстава. Спілкуватися з індійцями потрібно делікатно та терпляче. Доцільно відмовитись від телефонних переговорів на користь спілкування через серйозного посередника. Тільки так можна отримати гідного партнера та закласти гарний фундамент для майбутніх відно- син.

§7.3. Економіка Бразилії

Місце у світовій економіці

Федеративна Республіка Бразилія – найбільша держава Латин- ської Америки, яка займає за територією п’яте місце у світі. В адміні- стративному відношенні ділиться на 23 штати, 3 території та феде- ральний округ. На півночі межує з Гвіаною, Венесуелою, Суринамом та Французькою Гвіаною; на північному заході – з Колумбією; на заході – з Перу та Болівією; на південному заході – з Парагваєм та Аргентиною, а на півдні – з Уругваєм. На сході, південному сході та північному сході країна омивається Атлантичним океаном. На півночі країну перетинає лінія екватора. У Бразилії проживає 199 млн осіб (2,8% населення світу).
Бразильська економіка, володіючи високорозвиненим сільським господарством, видобувною промисловістю та сектором послуг, є найпотужнішою в Латиноамериканському регіоні й істотно впли- ває на світові ринки. За об’ємом промислового виробництва Брази- лія входить до десятки світових лідерів, має власний аерокосмічний комплекс.
Бразильська компанія Embraer випускає один із найкращих у світі середньомагістральних комерційних літаків. Країна є світовим ліде- ром у дослідженні океанських глибин.
Бразилія має значні трудові ресурси, володіє одним із найбагат- ших у світі природно-ресурсним потенціалом (деревина, залізна та марганцева руди, боксити, цинк, платина, нікель, уран, золото), що послужило найважливішою передумовою нарощування темпів її еко- номічного розвитку.
Бразилія є провідним експортером тропічних зернових куль- тур, займає перше місце у світі з виробництва кави, яка ста- новить важливу частину експорту. Країна бере активну участь у процесах субрегіональної інтеграції, намагається об’єднати навколо себе латиноамериканські держави й протистояти експансії США.

Фактори економічного розвитку

Серед цих факторів ключовими є природно-ресурсний потенціал та особливості історико-економічного розвитку.
Бразилія володіє одним із найбагатших у світі природно-ресурс- ним потенціалом. Різноманітними є мінеральні ресурси, значні запа- си кам’яного вугілля, родовища якого розташовані головним чином у південній частині країни. За запасами горючих сланців Бразилія по- криває одне з перших місць у світі.
Забезпеченість країни нафтою та газом невелика. Потреби нафти Бразилія забезпечує лише наполовину і змушена її імпортувати. За запасами та експортом залізної руди Бразилія займає лідируючу по- зицію у світі. В країні знаходиться найбільше залізорудне родовище планети. Видобувається понад 200 млн т залізняку на рік, приблизно 80% експортується.
На півночі країни відкрито великі родовища бокситів. Добувають- ся фосфоровмісна сировина (апатити та фосфорити), руди багатьох металів, зокрема міді, титану, нікелю, олова. Широко поширені по- ліметалеві руди з високим вмістом свинцю та цинку. Великі запаси золота та алмазів. Після відкриття золотоносних родовищ в Амазонії у 1980-х роках Бразилія вийшла на третє місце з постачання цього металу на світовий ринок.
Лісові ресурси Бразилії є унікальними. Площа лісів становить понад 60% площі країни (близько 5 млн кв. км). Вологі екваторіаль- ні ліси утворюють численні (більше 4000 видів) цінні породи дерев. Ліси Бразилії часто називають «легенями планети», оскільки завдяки їм значна частина кисню надходить в атмосферу.
Бразилія має в своєму розпорядженні також і грандіозні водні ресурси. Вона входить до країн, що лідирують за гідропотенціалом річок. Амазонка є повноводною річкою планети. Агрокліматичний потенціал Бразилії дуже великий і складається з величезного масиву родючих ґрунтів та спекотного вологого клімату.
Бразилія має у своєму розпорядженні значні трудові ресурси. На її території мешкає приблизно третина населення Латинської Амери- ки. У цій країні відбулося дуже швидке зростання населення. Згідно з переписом, проведеним у 1582 р., на території країни проживало всього 57 тис. осіб, включаючи 14 тис. осіб невільників, привезених із Африки (індіанське населення не враховувалося). Майже через три століття, за переписом 1900 р., населення Бразилії становило 17 млн осіб, за переписом 1980 р. – 119 млн осіб. Станом на початок 2023 року в Бразилії проживає вже понад 217 млн осіб.
У складі населення Бразилії переважає молодь, високими є по- казники народжуваності. Населення міст зростає винятково швид- кими темпами внаслідок значного припливу населення із сільських місцевостей, що стало однією із ключових проблем Бразилії.

Особливості історико-економічного розвитку

До приходу європейців на територію країни її населяли індіанські племена, які знаходилися на первісно-традиційній системі розвит- ку. Більшість дослідників першим європейцем, який ступив на Бра- зильське узбережжя, називають португальського мореплавця Педро Альвареса Кабрала, корабель якого у квітні 1500 р. було віднесено морською течією на захід під час його шляху до Ост-Індії. Кабрал наз- вав невідому землю Терра-да-Вера-Круш (Землею Істинного Хреста) та оголосив володінням Португалії. З цього часу до оголошення не- залежності Бразилія являла собою групу окремих колоній португаль- ської корони.
Колоніальна економіка Бразилії ґрунтувалася на виробництві цукру, розведенні великої рогатої худоби та видобутку корисних копалин із використанням праці невільників. Португальські посе- лення були розташовані переважно біля узбережжя. Вирощування цукрової тростини було основним видом господарської діяльності португальських колоністів аж до відкриття родовищ золота напри- кінці XVIII ст. Були створені невеликі скотарські ранчо та плантації для вирощування бавовнику й рису. Розширення плантацій цукро- вої тростини також сприяло збільшенню та освоєнню території колонії.
У 1695 р. у центральній частині Бразильського нагір’я було ви- явлено золото. Цей район згодом назвали Мінас-Жерайс. Видобу- ток корисних копалин став визначальним ще для одного важливого етапу історії Бразилії. В цей час відбувалася внутрішня міграція насе- лення. Власники цукрових плантацій північного сходу переселялися в Мінас-Жерайс разом з невільниками. Скотарі, що жили на перифе- рії заселених районів, знайшли новий ринок збуту, виник стимул для розвитку землеробства. Річки Бразилії – Амазонка та її притоки на півночі служили внутрішніми шляхами сполучення.
На їхніх берегах зводилися міста. У Мінас-Жерайс почали до- ставляти цукор, рис, бавовну, в’ялену яловичину, живу худобу, ром та інші продукти харчування, а також тканини, рабів та обладнан- ня для рудників. Завдяки розвитку гірничодобувної промисловості Мінас-Жерайс притягував до себе трудові ресурси, капітал та това- ри, що сприяло об’єднанню розрізнених колоній Португалії.
На цукрових плантаціях, золотих та алмазних копальнях, а також на скотарських ранчо Бразилії застосовувалася праця невільників. За період із XVI ст. до 1870 р. із Африки на ці території було вивезе- но, за різними оцінками, від 5 до 12 млн рабів, частина яких загинула у дорозі.
Вторгнення наполеонівських військ у Португалію у 1807 році змусило членів тодішньої королівської династії та її прихильників (близько 15 тис. осіб) втекти до Бразилії. Після того як в 1808 р. ко- ролівський двір влаштувався в Ріо-де-Жанейро, у Бразилії відбулися значні зміни: вона почала ставати все більш незалежною від Порту- галії. Були створені королівська бібліотека, друкарня, засновані два медичні факультети (в Баїє та Ріо-де-Жанейро), ботанічний сад та вій- ськовий завод.
Наступний імперський період, пов’язаний із Педро ІІ, переконано- го ліберала, який сформував систему освіти, покращив комунікації, розвивав сільське господарство та заохочував імміграцію з Європи. За час його півстолітнього правління Бразилія досягла політичної і культурної зрілості, а єдність її території була твердо гарантова- ною. Соціальні та політичні інститути перебували у стадії розвитку. Педро II створив компетентну адміністрацію, поступово знищуючи рабство у країні до його повного скасування в 1888 р.
У ХІХ ст. було збудовано першу залізницю із Ріо-де-Жанейро до Петрополісу та перший цукрорафінадний завод із використан- ням енергії пари. Поява телеграфу, телефону, газового освітлення та електрики змінило суспільне та економічне життя Бразилії. У ХІХ ст. економіка Бразилії перебувала на підйомі. Вирощування кави, яке розпочалося у 1770-х роках у районі Ріо-де-Жанейро, швидко поши- рилося в південно-східному напрямку до Сан-Паулу. З 1830-х років кава стала найціннішим предметом експорту Бразилії. Скасування рабства часто називають головною причиною падін-
ня монархії. Воно викликало негативну реакцію рабовласників, що й підточило політичні засади монархії у Бразилії. У 1889 р. імператор був скинутий військовими, які проголосили встановлення республі- ки. Молода республіка прийняла федеративну систему правління, що зберегла свої основи й досі. Провінції колишньої імперії у відповідно- сті із федеративним устроєм були перетворені на штати. Управління державою здійснювалося трьома гілками влади: виконавчої, законо- давчої та судової.
Великий вплив на розвиток бразильської економіки мала Перша світова війна, в якій Бразилія брала участь з 1917 р. на боці Антанти. Нестача промислових товарів, породжена труднощами їхнього одер- жання з-за кордону, стимулювала розвиток промисловості всередині країни.
До 1930 р. країною керували президенти, які обиралися відпо- відно до чинної конституції. Однак реальна влада в республіці пере- йшла до кавових та цукрових плантаторів, причому перші домінува- ли, контролюючи дії президента та конгресу.
У 1930 р. криза влади загострилася. Масові антиурядові виступи та революційні хвилювання призвели до того, що до влади прийшли опо- зиційні сили на чолі з Жетуліу Дорнелісом Варгасом, який керував краї- ною до 1945 р. Варгас розпочав проведення соціальних та економічних реформ. Він здійснював активну політику, за якої держава запровадила централізоване економічне планування, стимулювала розвиток проф- спілкового руху, опікувалася соціальним законодавством та створюва- ла державні агенції з управління природними ресурсами, важкою про- мисловістю, транспортом, системами зв’язку та торговим флотом.
Держава підтримувала також інтереси аграріїв, заснувавши Наці- ональний департамент кави, Інститут какао та інші установи, покли- кані підтримувати розвиток сільського господарства та стимулювати експорт.
У 1942 році Бразилія проголосила себе союзником США та на- правила свої війська до Італії. У воєнні роки бразильська промисло- вість набула подальшого розвитку. США, оцінивши військову під- тримку Бразилії, надали їй фінансову і технічну допомогу, включаючи будівництво першого в Латинській Америці металургійного заводу у місті Волта-Редонда. Роль держави в економічному та соціальному розвитку Бразилії суттєво зросла, були створені державні банки, корпорації та агенції, наприклад Національний банк соціального та економічного розвит- ку, Бразильська нафтова корпорація та Бразильська електрична кор- порація. При цьому дуже гострими залишалися проблеми бідності (до 40% населення знаходилося за межею бідності) та високої дифе- ренціації доходів населення. Найбільша чисельність працездатного населення була зайнята в сільському господарстві, де переважали безземельні селяни.
У 1940–1950 pp. у Бразилії було створено автомобільну, електро- технічну, електронну та деякі інші галузі промисловості. Розгорнуло- ся енергетичне, дорожнє та цивільне будівництво. Зокрема, у період президентства Ж. Кубічека (1956–1960) було збудовано нову столи- цю – Бразиліа. Проте розвиток економіки значною мірою відбувався за допомогою іноземних капіталовкладень і супроводжувався вели- ким зростанням зовнішньої заборгованості.
Серед іноземних компаній, що діють у Бразилії, найбільше число належало американському капіталу. Свої дочірні компанії у Бразилії відкрили автомобільні корпорації General Motors, Ford, Volkswagen та Fiat. У свою чергу, внутрішні капіталовкладення значною мірою фінансувалися способами, які породжують інфляцію.
Програма індустріалізації вимагала відродження каучуково- го промислу. В галузі землеробства уряд сприяв збільшенню ви- робництва фруктів – бананів, ананасів та винограду; в тому ж плані треба відзначити розвиток виноробства, а також розши- рення плантацій чаю, тютюну та какао, причому виробництво ос- таннього продукту лише у південному регіоні до 1945 р. досягло 100 тис. т.
Індустріалізація потребувала реконструкції пристаней та гаваней, збільшення мережі залізниць і значного розширення автодорожнього будівництва та будівництва нових гідроелектростанцій.
До 1960 року відбулося суттєве зростання внутрішньої та зов- нішньої заборгованості, що призвело до різкого сплеску інфляції та чергової економічної кризи. Наступну спробу вивести Бразилію на сучасний шлях розвитку здійснили військові, які прийшли до влади у грудні 1964 р. Генерал Кастелу Бранку пообіцяв нації досягти еко- номічної стабільності. Були суттєво обмежені цивільні свободи, розпущені політичні партії, зроблено ставку на стимулювання експорту та лібералізацію імпорту.
Уряд почав надавати кредити для приватного сектору, створивши з цією метою спеціальні фонди. Одночасно залучалися прямі інозем- ні інвестиції, головним чином нові галузі промисловості. Основний наголос робився на видобувну промисловість та машинобудування. Вже через 4 роки економічна стратегія військових почала приносити свої плоди.
Підсумки бразильської модернізації 1960–1970-х років вигляда- ли вражаюче. За цей час країна за абсолютним обсягом виробленого ВВП перейшла з 28-го місця у світі на 8-ме. Базові галузі економіки виробляли різноманітну продукцію, включаючи автомобілі та елек- тронну техніку, але 70% експорту все ще становила традиційна сіль- ськогосподарська продукція та сировина.
Подальший прогрес у економічному розвитку було досягнуто після проведення в 1988 році широкої приватизації у нафтовій, елек- троенергетичній промисловості та фінансовій сфері. Було проведено заходи щодо зниження інфляції.
Однак при цьому у Бразилії загострилися проблеми непропорцій- ного розвитку окремих її федеративних територій, з’явилися депре- сивні регіони.

Структура та динаміка розвитку економіки

У другій половині ХХ ст. у Бразилії відбулися глибокі зміни. Її економіка, що тривалий час орієнтувалася на експорт мінеральної сировини та деяких продуктів сільського та лісового господарства, зробила ривок у розвитку обробної промисловості. Після Другої світової війни податкові мита на імпортні товари та обмеження на їхню закупівлю захищали внутрішній ринок від іноземної конкуренції. У результаті іноземні компанії змушені були створювати у Бразилії свої підприємства, які випускали автомобілі, радіоприймачі, телевізо- ри та холодильники. Будувалися металургійні заводи та електростан- ції, держава також безпосередньо брала участь у видобутку нафти та залізняку. Державний банк з розвитку фінансував довгостроко- ві державні та приватні інвестиції. За темпами розвитку промисло- вість випереджала сільське господарство, хоча останнє розвивалося також швидкими темпами. На відміну від Аргентини, де значний економічний підйом по- чався з 1950-х рр., у Бразилії він мав місце у більш пізній період – з 1960–1970-х років, а потім у 1980-ті рр. темпи розвитку суттєво спо- вільнилися, а деякий підйом намітився у 1990-ті роки і продовжувався аж до кризи у 2008–2009 роках. Слід відзначити, що реалізована уря- дом Бразилії у 2009–2010 роках антикризова політика забезпечила можливість для безболісного виходу країни з кризи (однієї з перших у світі) і переходу до відновлення і зростання її економіки.
Нині у Бразилії виділяються п’ять економічних районів:
– північний, що включає великий басейн Амазонки, який займає 45% площі країни, де переважає сільське господарство (вирощування цукрової тростини, бавовнику та какао; тваринництво);
– північно-східний (18% площі) – густонаселений сільськогоспо- дарський район (вирощування цукрової тростини);
– південно-східний (11% площі) – найбільш промислово розвине- ний район, де виробляється близько 80% промислової продукції країни;
– південний (7% площі) – важливий сільськогосподарський район (виробництво рису, пшениці, соєвих бобів, вина та м’яса), у якому та- кож швидко розвиваються промислові центри;
– центральний та західний райони (19% площі), де провідну роль відіграє сільське господарство з переважанням тваринництва.
У галузевій структурі виробництва ВВП Бразилії найбільшу пито- му вагу становлять послуги – 67%, на промисловість припадає 27%, на сільське господарство – 6%.
У сфері послуг зайнята найбільша чисельність економічно актив- ного населення – 66%, в аграрному секторі – 20%, у промисловому виробництві лише 14%.
Бразилія має в своєму розпорядженні один із найбільш розвине- них промислових потенціалів у Латинській Америці.
Промисловість Бразилії представлена видобутком корисних копа- лин, чорної та кольоровою металургією, машинобудуванням (у тому числі виробництвом літаків, морських та річкових суден, космічних су- путників), електронною та харчовою промисловістю, лісопромисловим комплексом. У промисловості велику роль відіграє іноземний капітал, особливо США, а також Канади, Японії, Франції та інших країн. Чорна металургія повністю забезпечена власним високоякіс-
ним залізняком. Із виплавки чавуну та сталі Бразилія входить до десятки світових лідерів. Провідні підприємства галузі розташовані у Волта-Редонді, Тубарані, Сабарі, Жуан-Монлеваді, Белу-Орізонті та Іпатінгу, Сан-Луїсі. Усі вони належать іноземному капіталу. У ко- льоровій металургії найбільш розвинене виробництво алюмінію.
На машинобудування припадає третина всього промислового виробництва Бразилії. Найбільша частка – автомобілебудування, тракторобудування, контрольовані іноземним капіталом (США, ФРН, Японії та ін.). Бразилія займає провідні позиції з виробництва мор- ських суден. Усі великі верфі перебувають у бухті Гуанабара і контро- люються капіталом Японії.
У Сан-Жозе-дус-Кампус побудований великий авіаційний завод, що постачає пасажирські літаки для авіаліній багатьох країн світу.
Хімічна та нафтохімічна промисловість Бразилії розвивається найдинамічніше. У країні налагоджено виробництво каустичної соди, кислот, барвників, азотних та фосфорних добрив, синтетичних воло- кон, каучуку, пластмас, ліків та ін. Великі нафтохімічні комплекси ді- ють в Кубатані, Камасарі та в штаті Ріу-Гранді-ду-Сул.
Налагоджено виробництво будівельних матеріалів, насамперед цементу, розвивається целюлозно-паперова промисловість.
У харчовій та легкій промисловостях переважає національний при- ватний капітал. Деякі галузі працюють на експорт: цукрова, м’ясна, олійна, тютюнова. Бразилія займає лідируючі місця у світі з виробни- цтва та експорту концентрованого та замороженого апельсинового соку, експорту переробленого м’яса птиці. Надзвичайно розвиненим є бавовняне виробництво, при цьому суттєва частина текстильної продукції вивозиться до інших держав. Розширюється виробництво тканин із штучного волокна та трикотажу.
Характеризуючи енергетичну систему країни, слід зазначити, що найбільшу роль у ній відіграють гідроелектростанції. У країні ді- ють 18 ГЕС потужністю понад 1 млн кВт, у тому числі найбільший у світі гідроенергетичний комплекс Ітайпу на річці Парана у спільно- му володінні з Парагваєм. Другий за величиною гідроенергетичний комплекс Тукуруї побудований на річці Токантінс. У країні функціо- нує атомна електростанція у штаті Ріо-де-Жанейро, проте розвиток атомної енергетики стримується з екологічних міркувань і через брак інвестицій.
Понад 10% потреби у енергоресурсах покривається за допомогою використання етилового спирту, виробленого з відходів переробки цукрової тростини, також використовуються нафта, газ, вугілля, де- ревина та біогаз. Нині у країні реалізується програма зі скорочення залежності від імпортованої нафти.
У 2008 році Бразилія заявила про відкриття великих нафтових родовищ Тупі та Каріока біля узбережжя штату Ріо-де-Жанейро. У 2010 р. було оголошено про відкриття родовища легкої нафти та газу в районі Уруку, в басейні Амазонки. Видобуток нафти та виявлен- ня нових родовищ може зменшити залежність Бразилії від імпорту вуглеводнів.
Сільське господарство Бразилії вважається найважливішим сек- тором національної економіки та відіграє ключову роль у процесі економічного зростання та обсягу валютних надходжень до країни. У галузі зайнято близько 21 млн працівників. Рослинництво спеціа- лізується на вирощуванні пшениці, кукурудзи, какао, кави, бавовни, цукрової тростини, цукрових буряків.
Деякі із сільськогосподарських культур Бразилії мають великі рин- ки збуту за кордоном, інші виробляються головним чином для вну- трішнього споживання. Серед експортних культур виділяються кава, соя, цукрова тростина, какао, рис та апельсини. Переважно на вну- трішній ринок поставляються бавовна, кукурудза, боби та пшениця.
Тваринництво має переважно м’ясний напрямок і дає понад тре- тину продукції сільського господарства. М’ясо, вовна, шкури та шкі- ра частково експортуються. Велике значення у Бразилії має збір ла- тексу дикорослих каучуконосів у вологих тропічних лісах Амазонії, бразильського горіха, карнаубського воску, плодів пальми та олійно- го дерева на північному сході країни. Незважаючи на досить велику протяжність берегової лінії, рибальство у Бразилії розвинене слабко. Промисел ведеться переважно на півдні та південному сході у прибе- режних водах на невеликих суднах.
У сфері послуг основну роль відіграють торгівля, транспорт, фінан- сові установи (у Сан-Паулу розміщується одна з головних фінансових бірж регіону) та туристичний бізнес. Бразилія – визнаний лідер за рівнем розвитку науки та технологій
у Південній Америці.
У галузі розробки технологій виробництва біопалива, сільсько- господарських досліджень, технологій глибоководного видобут- ку нафти, а також дистанційного зондування Бразилія по праву за- ймає провідні позиції у світі. Найбільша нафтова компанія Бразилії Petrobras розробляє найсучаснішу технологію пошуку та видобут- ку нафти на великих глибинах та надглибинах, де розташовують- ся 73% запасів нафти та газу Бразилії.

Внутрішня економічна політика

У 1980-х роках у Бразилії розпочалася лібералізація національної економіки. Декларувалися цілі забезпечення прискореного «наздо- ганяючого» розвитку та залучення до світового науково-технічного прогресу. Приватизацію державних підприємств Бразилія проводила без шокової терапії, поступово, з урахуванням історичних особливос- тей країни. І незважаючи на те, що в перехідний період спостеріга- лися спади та потрясіння, наслідки їхні не були такими болісними, як в інших країнах Латинської Америки. Бразилія уникла руйнівного безробіття. Найбільш негативними наслідками лібералізації стали галопуюча інфляція і значне зростання зовнішньої заборгованості.
У 1994 р. було розроблено урядову програму з економічних ре- форм – план «Реал». Основна ціль реформ, започаткованих президен- том Кардозе, – досягнення фінансової стабілізації та економічного зростання. Насамперед було вжито заходів щодо зниження інфляції до прийнятного рівня та стабілізації національної валюти. Обмеже- ний нормами заданого «коридору», обмінний курс нової національної валюти (реала) послужив своєрідним якорем для придушення інфля- ційних процесів.
Крім забезпечення фінансової стабілізації, уряд поставив завдан- ня покращення інвестиційного клімату, подальшого проведен- ня приватизації, реформування системи державного регулювання у бюджетно-податковій сфері.
Завдяки реалізації плану «Реал» Бразилія досягла певних успіхів. Зростання реальних доходів населення сприяло поліпшенню пропо- рцій розподілу національного доходу між різними групами населен- ня, зменшення кількості людей, які проживають за межею бідності. Проте загальний фінансово-економічний курс країни був дуже супере- чливим. Із метою стримування цін реалізовувалася політика підвище- ного курсу реала. Водночас у 2002 р. рівень інфляції знову повернувся до двозначної цифри − 12%. Окрім серії платіжних дефіцитів, цьому сприяла висока облікова ставка. Галопуюча інфляція та високі відсо- ткові ставки привели до поширення спекулятивних банківських опе- рацій. При досягненні фінансової стабілізації безліч банків, зростання доходів яких істотно залежало від обсягів спекулятивних операцій, збанкрутували. В результаті не завжди обґрунтованих надмірних за- позичень відбувалося безперервне наростання внутрішнього та зо- внішнього боргу. Врешті-решт країна потрапила у боргову пастку.
За розмірами зовнішнього боргу Бразилія у 2000 році опинилася попереду більшості країн світу.
Незважаючи на успіхи в галузі боротьби з інфляцією, становище у соціальній сфері відсувалося на другий план і залишалося непростим, що не дозволяло досягати загальної стійкості в країні.
Наступний очільник держави, Луїс Інасіо Лула да Сілва, і його найближче оточення виділили дві ключові цілі економічної політи- ки – забезпечення стабільності розвитку та проведення соціальних реформ. У руслі економічних реформ почали здійснюватися заходи щодо підвищення конкурентоспроможності вітчизняних підпри- ємств, заохочення приватної ініціативи.
Країна довгий час відчувала нестачу інвестицій. У Бразилії низька питома вага участі внутрішніх джерел в інвестуванні розвитку, від- повідно країна орієнтувалася на використання іноземного капіталу. Однак капіталовкладення носили в основному короткостроковий ха- рактер і зі зміною політичної чи економічної ситуації йшли з країни.
Урядом наразі вживаються заходи щодо збільшення національних накопичень та підвищення надійності банківської системи, розвитку фондового ринку та ринку капіталів. Для регулювання фінансово- го ринку держава використовує інструменти податкової політики. У Бразилії встановлено 7%-й податок на іноземні інвестиції в коротко- строкові облігації та 5%-й – на інвестиції у приватизаційні фонди, що стимулює збільшення частки довгострокових вкладень капіталу.
Велику роль у залученні грошей до Бразилії відіграє Агентство з просування торгівлі та інвестицій: воно піарить стратегічно значущі для місцевого бізнесу заходи, а також безкоштовно допомагає закор- донним інвесторам визначити найперспективніші галузі в країні.
У 2020 році обсяг прямих іноземних інвестицій у Бразилію стано- вив 37,8 млрд дол.; 2021-го – вже 46,6 млрд дол. Майже 6 млрд дол. від цієї суми надав Китай. За висновками ЦБ Бразилії у 2022 року прямі вкладення від зарубіжних держав сягнули 55 млрд дол. Однак це, як і раніше, менше, ніж було до пандемії (69 млрд дол.).

Зовнішньоекономічна політика

У торгівлі простежується тенденція до збільшення питомої ваги готових виробів, напівфабрикатів та нетрадиційних продовольчих товарів. Серед експортних товарів виділяються транспортне облад- нання, автомобілі, літаки, електронні прилади, сталь, залізняк, бок- сити. Частка таких традиційних тропічних товарів, як кава, соя, какао і тропічні фрукти поступово зменшується. Із сільськогосподарської продукції на зовнішні ринки також постачаються продути борошно- мельної промисловості, цукор, апельсиновий сік.
За обсягом експорту сільськогосподарської продукції Бразилія входить до десятки світових лідерів. Бразилія – найбільший поста- чальник кави на світовий ринок та вийшла на перше місце з постачан- ня цукрової тростини у зв’язку з частковою заміною кубинського цу- кру на світовому ринку та швидким зростанням виробництва етанолу.
Тим не менш продукція сільського господарства Бразилії стає все менш привабливою для експорту. Це, перш за все, пов’язано з високим курсом бразильського реала стосовно основних світових валют. Сві- тові ціни на сільгосппродукти ростуть повільніше, ніж курс бразиль- ського реала, за яким укладаються контракти. Метод антиінфляційної боротьби за допомогою завищеного курсу національної валюти обер- тається зниженням конкурентоспроможності експортної продукції.
Бразилія є джерелом технологічних знань, вона експортує авто- матизовані банківські послуги та програмне забезпечення для захис- ту комп’ютерних мереж.
В останні десятиліття суттєво зріс імпорт у країну машин, верста- тів та іншого промислового обладнання, а також промислової сиро- вини (нафта, вугілля, кольорові метали) та напівфабрикатів. Імпорту- ється також зерно. Основними торговими партнерами Бразилії є США, Китай, країни ЄС та Латинської Америки.
Позитивний зовнішньоторговельний баланс Бразилії – одна з ос- новних цілей національної економічної політики. Обмеження імпорту на початку 1990-х років стало великою проблемою, але ця неспри- ятлива умова значною мірою була повністю згладжена в останні два десятиліття за рахунок розвитку, модернізації та збільшеної конку- рентоспроможності бразильських галузей промисловості, залучених до світової економіки.
Довгий час обмеження імпорту було основним елементом бра- зильської торгової політики, але в останні роки імпортні мита значно зменшилися урядом Бразилії, хоч і залишаються поки дуже високими.
Важливу роль в зростанні обсягу зовнішньої торгівлі Бразилії відіграло утворення в 1995 р. Союзу Бразилії, Аргентини, Уругваю і Парагваю (Меркосур). Згідно зі взаємним договором були встановле- ні загальні ставки імпортних мит, а торгівля між країнами Союзу здійс- нюється в умовах пільгового оподаткування. Створення інтеграційного угруповання не тільки зробило Бразилію одним із головних представ- ників у регіоні, але й спростило проведення угод з імпорту (імпорт, з деякими винятками, не вимагає ліцензій та погоджень). Крім того, за- провадження електронної системи для реєстрації імпорту та експорту сприяло прискоренню реєстрації та митного оформлення загалом.
Для підприємств-експортерів було введено пільги з регіонально- го податку на додану вартість та на деякі федеральні соціальні від- рахування. За винятком податків із доходів підприємства, експорт- ні доходи у Бразилії вільні від податку. Теоретично в Бразилії існує експортний податок, але наразі він застосовується до дуже обме- женого списку продуктів (цигарки, певні типи хутра, шкіри, зброї та боєприпасів). Реалізуються програми стимулювання експорту про- дукції малих та середніх підприємств та спрощення митних проце- дур, бразильські банки надають фінансування підприємствам-екс- портерам. Це фінансування доступне і для непрямих експортерів або компаній-виробників, які експортують товари через торгові компанії. Бразильські експортери можуть використовувати ці фонди, щоб ку- пити сировину, з якої буде виготовлено готові вироби для експорту.
Підприємницька та політична еліта Бразилії оптимістично див- ляться у майбутнє. Для них ключова мета економічного розвитку –перетворення Бразилії на розвинену країну. Незалежно від можливої зміни політичних сил у владній верхівці та перепадів міжнародної економічної кон’юнктури модернізація Бразилії вже набула такої вну- трішньої динаміки та інерції, що країна неминуче йтиме до подаль- шого нарощування своєї ролі у світі.

§7.4. Економіка Венесуели

Місце у світовій економіці

Боліваріанська Республіка Венесуела (офіційна назва) розташована у північній частині Південної Америки. На заході та південному заході Венесуела межує з Колумбією, на півдні та південному сході – з Бра- зилією, на сході – з Гвіаною, на півночі омивається водами Карибського моря та Атлантичного океану. Їй належать 72 острови у Карибському морі, найбільшим з яких є острів Маргарита, відомий своїми перлинни- ми мілинами. У географічному відношенні Венесуелу можна розділити на чотири райони: гірську область Анд, западину Маракайбо, рівнини у басейні річок Апурі та Оріноко та Гвіанське нагір’я. Адміністративно Ве- несуела складається з 22 штатів та столичного федерального округу.
Майже весь захід та північ країни зайняті північно-східним відрогом гірської системи Анд та Кордильєр. Карибські Анди – це один із най- більш схильних до землетрусів районів Південної Америки. У низовині Маракайбо знаходиться одне з найбагатших у світі родовищ нафти.
На теперішній час Венесуела, шоста за величиною країна Півден- ної Америки, займає перше місце на цьому континенті з видобутку та експорту нафти, яка дає до 90% експортних доходів, близько 40% доходної частини державного бюджету та близько 12% ВВП29. Значну роль для економіки країни відіграє також видобуток газу. У її надрах є золото та алмази.
За рівнем господарського розвитку та економічного потенціалу Венесуела входить до числа провідних держав регіону.
Країна характеризується високим ступенем урбанізації – 93% мешканців проживають у містах. Більшість великих населених пунктів розташовується у горах, витягнутих уздовж Карибського узбережжя.

29. 2022 Global R&D funding forecast. Industrial Research Institute (IRI). Rockaway: IRI, 2022, 36 p.

Чинники економічного розвитку

Найважливішими факторами, що впливають на розвиток економі- ки Венесуели, є природно-ресурсний потенціал та історико-економічні особливості.
Венесуела має значний природно-ресурсний потенціал. За запа- сами нафти вона займає одне з перших місць у світі.
Активна комерційна розробка нафти у Венесуелі розпочала- ся у другому десятилітті ХХ ст. Перша свердловина була пробита у 1914 році в районі Мене-Гранде штату Сулія. Нині це місце є мемо- ріальним. Уся подальша історія пов’язана з експлуатацією нафтових ресурсів. Із 2011 р. Венесуела вважається країною, яка має найбільші доведені запаси нафти. За даними ОПЕК, на кінець 2019 р. нафтові запаси Венесуели становили 296,5 млрд барелів (18% загальносвіто- вих запасів). Поки величезні запаси важкої та надважкої нафти поясу Оріноко не були визнані доступними для розробки, ресурси країни оцінювалися скромніше.
У країні є великі родовища газу. Наразі понад половину всього видобутого газу використовується для задоволення потреб нафтової промисловості країни, на внутрішній ринок його надходить не біль- ше 30%. Основна проблема розвитку газодобувної галузі – нестача інвестицій, спричинена обмеженнями у чинній законодавчій базі та відсутність розвиненої системи газопроводів, які б пов’язали най- більш перспективні газоносні площі з районами споживання.
Венесуела є найбільшим виробником залізної руди, основні по- клади якої зосереджені у штаті Болівар, що у центральній частині кра- їни. У середині 1970-х рр. були відкриті найбільші родовища бокситів та кам’яного вугілля.
Головні поклади бокситів перебувають у горах на заході штату Болівар та на території Гуаяни. Основні родовища кам’яного вугілля, запаси якого оцінюються у мільярд тонн, розташовані на північний захід від Маракайбо.
Країна багата на руди марганцю, нікелю, хрому, вольфраму, тита- ну, міді, цинку та срібла. Є родовища уранової та торієвої руд. Гвіан- ське нагір’я – унікальна «геологічна комора», яка також зберігає запаси золота, платини, алмазів.

Особливості історико-економічного розвитку

Специфіка історико-економічного розвитку Венесуели відобра-
жена у сучасному стані економічної системи країни. Першими жите- лями, що заселяли землі сучасної Венесуели, були індіанські племе- на. Найбільш розвинені племена вели осілий спосіб життя, займалися рибальством на озері Маракайбо та на узбережжі сільським госпо- дарством і полюванням. Одне з найрозвиненіших племен будувало дороги і досягло успіхів у справі взаємовигідної та успішної торгівлі із сусідами. Окремі племена досконало оволоділи мистецтвом будів- ництва найскладніших архітектурних споруд та іригаційних систем.
У 1498 р. ці землі було відкрито Х. Колумбом під час третьої екс- педиції до Нового Світу. Багато істориків вважають, що країна отри- мала свою назву від А. Веспуччі, який побачив індіанські поселення, що стоять на палях у воді, і охрестив ці землі «маленькою Венецією» – Венесуелою. У 1523 р. на узбережжі було засноване перше європей- ське поселення.
З другої половини XVI ст. іспанці розпочали активну колонізацію земель. При створенні плантацій використовувалася рабська праця індіанського населення. Іспанці створили систему латифундного зем- леробства, вирощували цукор, тютюн, какао. Землі Венесуели фор- мально входили до складу віцекоролівства Нова Гренада, але були автономні. Політична і церковна влада належала чиновникам і єпи- скопам, які надсилалися з Іспанії.
Наприкінці XVI ст. ключовою галуззю економіки Венесуели ста- ло сільське господарство. Родючі райони Анд, Західного Льяноса та долини Каракаса давали великі врожаї какао-бобів, пшениці та тютюну. Іспанці, британці, французи та голландці купували венесу- ельські товари. Венесуела стала одним із центрів піратства та кон- трабандної торгівлі. Розширився потік іммігрантів як іспанців, так і жителів Канарських островів, водночас суттєво збільшилася кіль- кість привезених із Африки рабів – на плантації цукрової тростини, тютюну, індиго, какао та кави, що дедалі більше розширюючися, ви- магали величезної кількості трудових ресурсів. Населення цих районів і зараз ще відрізняється темнішим кольором шкіри.
Работоргівля та імміграція призвели до того, що до початку XVIII ст. Венесуела, за своєю природою етнічно неоднорідна, розшарувала- ся на кілька каст. Верхівку еліти складали білі пенінсуларес – вихідці з Іспанії та креоли, народжені в Південній Америці від іспанських батьків, за ними йшли білі переселенці з Канарських островів, близько половини жителів країни являли собою змішане населення – на мети- сів припадало 20%, на африканських рабів та на індіанців –10%.
У 1777 р. було створено генерал-капітанство Венесуели, у Кара- касі було відкрито його представництво, а через 9 років сформува- лась адміністрація країни, що давало змогу забезпечувати власне управління та юрисдикцію.
У 1810 р. була здійснена перша спроба здобуття незалежності від Іспанії. У 1813 р. національно-визвольна війна спалахнула з новою силою. Очолив її легендарний герой Латинської Америки С. Болівар. Довгі роки перемоги повстанців чергувалися з поразками, але бажан- ня здобути довгоочікувану свободу зрештою призвело їх до успіху.
Після визволення від іспанських завойовників Нової Гранади у 1819 р. було скликано конгрес, який проголосив утворення так зва- ної Великої Колумбії – об’єднаної республіки, до складу якої увійшли Венесуела та Нова Гранада, а згодом і Еквадор. Президентом Великої Колумбії було проголошено С. Болівара.
У 1830 р. Венесуела, вийшовши зі складу Великої Колумбії, ста- ла самостійною незалежною республікою. Однак аж до 1953 р., коли було прийнято нову Конституцію, країну практично безперерв- но стрясали численні військові перевороти, внаслідок яких до вла- ди приходили різні диктатори – каудильйо (іспанською – «вождь»). Маючи власні невеликі загони, вони захоплювали владу і ставали одноосібними правителями держави.
З моменту відкриття родовищ вуглеводнів значну роль у розвитку економіки став відігравати іноземний капітал, який перетворив Вене- суелу на постачальника нафти і залізняку на світовий ринок, надавши господарству вузьку спеціалізацію.
Після Другої світової війни на правому березі річки Оріноко було відкрито найбагатші поклади залізняку, розробку якого захопили мо- нополії США. Найбагатші родовища залізняку послужили основою для створення у країні сучасної металургійної промисловості.
У 1962 р. почав працювати перший державний металургійний комбінат, який використовував електричні доменні печі.
Обробна промисловість у країні була розвинена дуже слаб- ко, а сільське господарство опинилося в такому стані, що більшість продовольства доводилося ввозити. Виняткова нерівномірність роз- витку господарства знаходила своє відображення і в його географіч- ному розміщенні: майже все промислове виробництво було зосере- джено на півночі та та північному заході в районі Карибських Анд та басейні озера Маракайбо. Лише в 1950–1960 рр. виникли нові зроста- ючі промислові осередки у східних районах. Однак найбільшу частку продукції обробної промисловості становили деревообробна, харчо- ва, текстильна, взуттєва та інші «старі» галузі.

Структура та динаміка розвитку економіки

У 1960–1970-х рр. Венесуела за темпами економічного розвитку вийшла на одне з перших місць у Латинській Америці. Зростання ви- добутку та експорту нафти, що забезпечило великі податкові надхо- дження та приплив твердої валюти, дозволило венесуельському уря- ду створити значні накопичення для фінансування економіки. У період 1958–1970 років темп економічного зростання становив 6,1% на рік, у 1970–1977 рр. – 5,7% на рік. У 1980-ті роки спостерігався глибокий спад економіки Венесуели, потім намітилося деяке пожвавлення.
Незважаючи на досить сприятливу динаміку економічного роз- витку з початку нового тисячоліття (за винятком кризових 2009 та 2010 рр.), країна й досі має невирішені соціально-економічні пробле- ми. Так, значна частка населення перебуває за межею бідності і ста- новить понад чверть мешканців країни, значним залишається дефі- цит державного бюджету (11,8% до ВВП), має місце висока інфляція, зростає сукупний зовнішній борг.
В останні десятиліття відбуваються поступові зміни у структурі економіки, які виражаються у деякому зниженні частки промисло- вості та зростанні ролі сфери послуг.
Найбільш важливу роль в економіці країни традиційно відіграє індустріальний сектор, насамперед група видобувних галузей про- мисловості.
З 70-х років. XX ст. урядом проводиться політика скорочення видобутку нафти з метою збереження її запасів. Однак у зв’язку із підвищенням світових цін на нафту доходи Венесуели від її експорту зростають, незважаючи на скорочення обсягу видобутку нафти.
Понад 4/5 усієї венесуельської нафти видобувається в басейні озера Маракайбо, близько 20% – на сході, 3% – на півдні країни. До 1976 р. панівне становище у нафтової промисловості займали іноземні корпорації; на трьох самих великих із них – Creole Petroleum (Exxon Mobil), Royal Dutch Shell і Gulf Oil Corporation – припадало близько 80% усієї сирої та очищеної нафти. У 1976 р. іноземні нафто- ві компанії було націоналізовано. З того часу провідною у цій галузі є державний холдинг Petroleos de Venezuela, S.A. (PdVSA).
У 1999 р. у Венесуелі було видано додатковий закон, який забо- роняє її приватизацію. Державна компанія PdVSA – одна з найбіль- ших у світі, що активно інвестує за межами Венесуели. Так, у США PdVSA належать компанії Citgo Petroleum Corp. (нафтопереробка, транспортування та збут нафтопродуктів) та UNO-VEN. Крім цього, вона на паритетних засадах із німецькою компанією VEBA Oel AG во- лодіє Ruhr Oel GmbH – однією з найбільших нафтопереробних компа- ній у Німеччині. Також PdVSA на паритетних засадах з фінською Neste Corporation володіє AB Nynas Petroleum, що працює з нафтоперероб- ними заводами у Швеції, Бельгії та Великій Британії. За договором довгострокового лізингу PdVSA працює на нафтопереробному заводі та терміналі на острові Кюрасао. Компанія має флот своїх танкерів.
Венесуела, крім того, є найбільшим виробником природного газу, залізняку та інших корисних копалин. До 1975 р. американські ком- панії володіли багатьма великими копальнями, які пізніше були наці- оналізовані.
Початок сучасної обробної промисловості Венесуели було покла- дено у 1950-ті рр., і з того часу виробництво у цьому секторі почало швидко збільшуватися. Спочатку основними галузями обробної промисловості були нафтоочисна та цукрова, а також виробництво текстилю, цементу, автомобільних шин і камер, цигарок, пива, мила, фармацевтичних товарів та скляних виробів.
У 1960-ті роки Венесуела почала розвивати важку промисловість. Була створена потужна сталеплавильна промисловість. Пізніше, у 1970-ті рр., найбільшим проєктом став розвиток базових галузей металургії у районі Гуаяни.
Мінеральні багатства району – значні поклади залізняку та бокси- тів, а також багаті гідроенергетичні ресурси та вихід до моря дозво- лили побудувати підприємства з виробництва сталі та алюмінію. До 1980 р. виробництво сталі подвоїлося, а вироблення азотних добрив та виплавка алюмінію зросли на 150%. Розвиток важкої промисловості країни здійснюється в основному
з ініціативи уряду.
До провідних галузей обробної промисловості, крім нафтопере- робки та металургії, відносяться харчова, текстильна, швейна, хіміч- на, металообробка, машинобудування. Основою машинобудування стала автоскладальна промисловість. Діють заводи з виробництва тракторів та сільськогосподарського інвентарю, транспортного та будівельного обладнання, інструментів та інші металообробні під- приємства. Є також підприємства з виробництва електро-, радіо- та телевізійної апаратури. У зв’язку з великим будівництвом у нафтовій, гірничорудній та обробній промисловості, міським та автодорожнім будівництвом швидко зростає виробництво будматеріалів.
Сільське господарство Венесуели розвинене відносно слабко. Країна має значну кількість зручних для обробки земель, проте об- робляється лише невелика їхня частина. Найбільш родючі сільсько- господарські землі Венесуели розташовані навколо озера Валенсія, у міжгірських долинах Анд та на півдні басейну озера Маракайбо. Ве- ликі ділянки степів і саван у центральній частині країни тривалий час використовувалися переважно для скотарства, проте після введення в експлуатацію великих зрошувальних споруд тут стали вирощувати рис, кукурудзу та інші культури. Основними експортними культура- ми Венесуели є кава та какао; кукурудза, рис та боби вирощуються виключно для внутрішнього споживання.
Перш ніж було відкрито нафту, основні статті венесуельського екс- порту становила продукція сільського господарства. Однак протягом багатьох років сільському господарству взагалі не приділяли уваги, і більше третини харчових продуктів доводилося імпортувати. Ста- новище почало змінюватися у 1960–1970-х роках у міру проведення аграрної реформи. За рахунок викупу урядом у латифундистів не ви- користаних ними земель, а також із державного земельного фонду значна частина селян одержала земельні ділянки. В теперішній час аграрний сектор йде шляхом повільного відновлення, але залишаєть- ся найбільш відсталою галуззю економіки та не може задовольнити потреби країни в сільськогосподарській продукції.
Землеробство дає 45% продукції сільського господарства. Біль- ше 20% усієї оброблюваної площі зайнято головними експортни- ми культурами – кавою та какао. Найкраща кава йде з північно-західних гірських штатів. Какао високої якості виробляється у штатах Карибського узбережжя. На тваринництво, головною галуззю якого є розведення великої рогатої худоби, припадає більшість продукції сільського господарства. Основним тваринницьким районом країни здавна вважається Льянос. У країні розвинене рибальство (північне узбережжя Венесуели, озеро Маракайбо). Найбільш цінний продукт морських промислів – креветки.

Внутрішня економічна політика

Коли у Венесуелі були відкриті величезні запаси нафти, Х. Гомес, який очолював державу, звернувся до різних іноземних нафтових ком- паній із проханням подати пропозиції про спільну розробку нафтових родовищ для того, щоб вибрати з них найвигідніше. Закликавши на допомогу експертів, він зумів укласти такі угоди, які забезпечили роз- виток Венесуели. З початку 1920-х до кінця 1960-х років відбувалося швидке зростання нафтової промисловості. Нафта забезпечувала по- над 90% країни від експорту та 60% державних доходів, становлячи майже 25% ВВП. Саме розвитком нафтовидобутку пояснюється вели- кий обсяг іноземних інвестицій.
Податки та різні відрахування, що виплачуються підприємствами нафтової промисловості, дозволили розгорнути програму громад- ських робіт та надати кредити багатьом приватним підприємцям. Валютні надходження від експорту нафти дозволяли закуповувати за кордоном як споживчі товари, так і товари виробничого призначення у достатньому обсязі.
Коли наступником Х. Гомеса на посаді глави держави став колишній військовий міністр, генерал Л. Контрерас, у країні розгорнулися роботи з виконання програм освіти, охорони здоров’я та вдосконалення орга- нізації громадських робіт. Продовжувався рух у бік аграрної реформи.
У 1945 р. у країні відбулася революція, новий уряд очолив моло- дий лідер Р. Бетанкур. Сформований ним уряд складався з молодих людей, причому сімнадцять членів кабінету здобули освіту в США.
На посаді міністра сільського господарства опинився експерт у цій області, яка направила свої зусилля на впровадження методів ефективного землекористування. Саме в цій галузі уряд зіткнувся із труднощами: нафтові компанії платили працівникам високу заробітну плату, що змушувало селян кидати свої ферми. Сільське господарство було під загрозою. Необхідність ввозити харчові продукти зробила вартість життя у Венесуелі однією з найвищих у світі.
У 1958 р. держава взяла курс на більш збалансований економіч- ний розвиток. Збільшилися витрати на освіту, заохочувалися капіта- ловкладення в обробну промисловість, частина коштів була спрямо- вана на розвиток внутрішніх галузей країни. У 1960 р. було ухвалено закон про земельну реформу, за яким 700 тис. селян отримали власні земельні наділи.
У 1960–1970 pp. економіка Венесуели значною мірою розвива- лася за планами, розробленими Центральним управлінням з коор- динації та планування. Зокрема, п’ятий план національного розвит- ку (1976–1980) ставив за мету подальше скорочення залежності від експорту нафти та створення міцної індустріальної та сільськогоспо- дарської бази в країні. З цією метою основні інвестиції були спрямо- вані у залізорудну, сталеливарну, алюмінієву, машинобудівну, хімічну, суднобудівну промисловість та будівництво портів.
Після арабо-ізраїльської війни 1973 р. різко зросли ціни на нафту. У 1973–1974 pp. ціни на нафту на світовому ринку, отже, і доходи Венесуели від експорту нафти зросли на 400%. Для Венесуели як головного експортера нафти у західній півкулі це принесло різке зростання імпорту товарів розкоші, хвилю незаконних іммігрантів, зростання корупції. Завдяки значному зростанню державних доходів, в основному внаслідок підвищення цін на нафту на світових ринках, з’явилася можливість розпочати здійснення низки нових програм, що включали розвиток сільського господарства, гідроенергетики та нових галузей важкої промисловості, особливо металургійної; будів- ництво промислових підприємств передбачалося у східній частині Венесуели. У 1975–1976 роках було здійснено націоналізацію залі- зорудних та нафтових компаній.
Після 1977 р. в економіці спостерігався застій. Намагаючись до- могтися стабілізації економіки, уряди, які змінювали одне одного, вживали заходів щодо посилення ринкового сектору економіки.
Слідом за зниженням нафтового ажіотажу на світовому ринку та падінням нафтових цін країну вразив глибокий та тривалий еконо- мічний застій. Основні зусилля уряду у 1980-х pp. були спрямовані на його ліквідацію, приймалися заходи щодо скорочення державних витрат, залучення інвесторів диверсифікації промисловості. Економічні реформи викликали на початку 1989 р. масові завору- шення, сотні людей було вбито у сутичках із силами безпеки.
Починаючи з 1990 р. відбувалося деяке пожвавлення економіки, частково внаслідок гарячкової приватизації. Однак інфляція залиша- лася лише на рівні 30%. Відбувався відтік капіталу, низка банків ого- лосила про свою неспроможність. Різко підвищилася злочинність, у переповнених в’язницях раз у раз відбувалися бунти ув’язнених. Незважаючи на нафтові багатства Венесуели, понад 80% населення жило в умовах бідності, 40% – навіть нижче за прожитковий мінімум.
Соціально-економічна політика У. Чавеса, який прийшов до влади в 1999 р., ґрунтувалася на просуванні ідей «Боліваріанської революції» та будівництва «соціалізму XXI століття», але водночас не передбача- ла принципової відмови від ринкових механізмів, режиму «жорсткої економії». Збільшилося втручання держави у господарську та соці- альну сферу, були націоналізовані основні галузі промисловості та фінансів. У. Чавес увів у дію «План Болівар-2000», відповідно до якого 70 тис. військовослужбовців та 80 тис. державних службовців спря- мовувалися на проєкти розвитку інфраструктури, охорони здоров’я, утворення сільського господарства та будівництва доріг.
Односторонній гіпертрофований розвиток нафтовидобутку при- звів до сильної залежності національного господарства та фінансів країни від ситуації на світовому нафтовому ринку. Враховуючи цю обставину, керівництво країни системно докладає зусилля для ди- версифікації економіки та експорту. Особливого значення при цьо- му надається модернізації та технічному переоснащенню нафтового комплексу: більш глибокій переробці сировини, розширенню вироб- ництва нафтопродуктів, призначених як для внутрішнього, так і для зовнішнього ринків, освоєнню нових районів видобутку, будівництву нафтопереробних підприємств за кордоном – у країнах-споживачах нафтопродуктів, пошуку нових ринків збуту. Нововведенням у нафто- вій політиці став поступовий допуск приватних, у тому числа інозем- них, капіталів у цю галузь, створення спільних підприємств.

Зовнішньоекономічна політика

Величезну роль в економічному житті Венесуели відіграє зовніш- ня торгівля. Експортуються нафта та нафтопродукти, залізна руда, кава та какао, золото, азбест, цукор, банани, овочі, рис, шкури, худоба, продукція лісового господарства. Найбільша частина нафти, що екс- портується, прямує до США. На голландські острови Аруба та Кюра- сао з Венесуели ввозиться лише сира нафта, яка після переробки на розташованих там заводах американських та англійських компаній реекспортується до США, Англії, Німеччини, в Японію та інші країни.
У значних обсягах країна ввозить із-за кордону різне обладнання, машини, транспортні засоби та запчастини до них, сировину і матері- али, металеві конструкції, труби для газо- та нафтопроводів, а також споживчі товари та продовольство.
Основними торговими партнерами Венесуели є США, Китай, Бразилія, Колумбія, Аргентина, Еквадор, країни ЄС (Іспанія, Італія, ФРН, Франція), країни Центральної Америки та Карибського басейну, Японія, Іран.
В останні десятиліття Венесуела прагне брати активну участь у сві- тових та регіональних ініціативах, вважаючи, що динамічна зовнішня політика сприяє зміцненню міжнародного авторитету країни. Венесуе- ла виступає за побудову багатополярного миру, відмову від застосуван- ня сили у вирішенні міжнародних суперечок та конфліктів, непоруш- ність принципів національного суверенітету і територіальної цілісності.
У період високих цін на нафту (1970-ті – початок 1980-х рр.) Ве- несуела дотримувалася дуже жорсткого та незалежного курсу у зов- нішній політиці. Націоналізувавши нафтову індустрію, країна почала розширювати сферу свого впливу, особливо у Карибському басейні. Їй належала провідна роль у Контадорській групі латиноамерикан- ських держав, створеній з метою сприяння мирному врегулюванню кризи у Центральній Америці. Разом з іншими країнами регіону Ве- несуела брала участь у розробці колективних заходів щодо подолан- ня кризи неплатежів та закликала міжнародні організації звернути пильну увагу на економічні проблеми країн третього світу
Венесуела, беручи активну участь у діяльності ООН та її спеціалі- зованих установ, виступає за корінну перебудову Організації та роз- ширення повноважень Генеральної Асамблеї. Вона була також серед країн-засновників Організації країн – експортерів нафти, створеної 1960 р., входить до Латиноамериканської асоціації інтеграції.
Відзначається активізація політичних та торговельно-економіч- них контактів з країнами Азії та Африки, зокрема Китаєм, В’єтнамом, ПАР, Нігерією, Іраном, Лівією, Сирією, Алжиром, Палестиною. Стра- тегічне значення має розвиток взаємодії по лінії Південь-Південь та встановлення довготривалих диверсифікованих зв’язків між латино- американськими та африканськими інтеграційними об

‘єднаннями.

§7.5. Економіка найменш розвинених країн: проблеми і перспективи

Місце у світовій економіці

Місце у світовій економіціГрупа держав, до яких відносять найменш розвинені, тобто краї- ни з низьким доходом, – найчисельніша у світі. Фахівці відносять до неї від 54 до 60 країн. Найчастіше рівень соціально-економічного розвитку оцінюють за показниками грамотності, ВВП на душу насе- лення, купівельної спроможності, розміру зовнішнього боргу; струк- турою національного господарства, рівнем зайнятості населення у різних сферах виробництва тощо.
За класифікацією Світового банку нараховується 36 країн у світі із ВВП на душу населення менше 1025 дол. на рік. Найбільша їхня кількість знаходиться в Тропічній Африці на південь Сахари (Зімбаб- ве, Уганда, Сьєрра-Леоне, Гвінея, Гвінея-Бісау, Центральноафрикан- ська Республіка та ін.), в Латино-Карибському регіоні до цієї групи відноситься Гаїті, в Азії – Афганістан, Бангладеш, Камбоджа, М’янма і Непал.
Причини бідності у країнах різні:
– наслідок колоніальної політики (Гаїті, М’янма);
– периферійне становище (Непал, Бутан);
– відсутність значних запасів корисних копалин (Чад, Нігер, Бенін);
– диктаторські режими (Гондурас);
– відсутність виходу до моря (Малі, Центральноафриканська Республіка, Уганда);
– слаборозвинені транспортна, фінансова та соціальна інфра- структури ( характерні для більшості з цієї групи держав).
Найменш розвинені країни відрізняються вкрай складною демо- графічною ситуацією, коли зростання ВВП не встигає за збільшенням чисельності населення. Для них характерна низька тривалість життя (у середньому 48–57 років), висока смертність, зокрема дитяча.
Процеси псевдоурбанізації ще більшою мірою ускладнюють чис- ленні економічні проблеми. За даними досліджень ООН, близько 35% населення в найменш розвинених країнах страждає від постій- ного недоїдання, у різних країнах від 17 до 70% населення має серед- ньоденний дохід у розмірі менше 1 дол.
У слаборозвинених країнах основна частина споживчих витрат припадає на харчування. Загальна чисельність населення, що постій- но недоїдає, у найменш розвинених країнах становить близько півмі- льярда осіб.
Основа економіки цих країн – екстенсивне сільське господар- ство, у якому зайнято до 80% населення. На його частку припадає до 40% виробленого ВВП. Багато видів сільськогосподарської продукції є основними статтями експорту слаборозвинених країн та забезпе- чують до 90% валютних надходжень (наприклад, какао в Кот-д’Івуарі та Гані, кава в Нікарагуа та Ефіопії). Падіння цін чи попиту на подібну продукцію миттєво знижує надходження валюти у ці держави. Інтен- сифікація та модернізація низькопродуктивного сільського господар- ства в даних умовах проблематична через відсутність можливості накопичення капіталу і його подальшого інвестування. Фінансова та політична нестабільність у більшості країн цієї групи перешкоджає їхній глибокій інтеграції у світове господарство та робить їх малопри- вабливими для іноземних інвестицій.

Проблеми економічного розвитку

Слаборозвинені країни не мають достатніх ресурсів для подолан- ня бідності власними силами. Відсутність багатих родовищ корисних копалин не дозволяє отримувати прибутки від мінеральної ренти. Роз- робка наявних родовищ корисних копалин та їхній видобуток залежать від припливу зовнішніх інвестицій, чому перешкоджають політична не- стабільність і відсутність транспортної інфраструктури. Низький рівень грамотності та високий відсоток функціонально неосвіченого населен- ня стримують розвиток трудомістких виробництв у цих державах.
Світова спільнота постійно надає допомогу цій групі країн у різ- них формах, але відсутність дієвого контролю над її розподілом не дозволяє раціонально використовувати подібні надходження. Вкрай низький рівень накопичення коштів населення та вироб- ничих капіталів унеможливлює інвестування ключових галузей, під- готовку кваліфікованих працівників, удосконалення технологій. Це, своєю чергою, не сприяє зростанню продуктивністі праці. Низький рівень накопичення є результатом бідності та водночас причиною її утвердження у цих країнах. Незначний обсяг інвестицій не забезпе- чує впровадження нових технологій. Низький внутрішній попит на- віть на товари першої необхідності не дозволяє створювати на під- приємствах як масове, так і серійне виробництво.
Слаборозвинені країни перебувають на початковому етапі роз- витку індустріального суспільства. Вони переважно розвинені в галу- зі з видобутку корисних копалин та переробки сільськогосподарської сировини, а також із виробництва продуктів харчування та товарів повсякденного попиту.
За кількістю зайнятих осіб малі промислові підприємства займа- ють друге місце після аграрного сектору та багато в чому пов’язані з ним виробничими взаєминами. Вони більш ефективно використо- вують наявні незначні сировинні ресурси, постачають населенню спо- живчі товари, виробляють знаряддя праці сільського господарства. Крім того, рівень інтенсифікації виробництва на малих підприємствах нижче, ніж на великих, що дає можливість створювати додаткові ро- бочі місця та ефективно їх використовувати. На таких підприємствах значною є питома вага живої праці, в тому числі сімейної, дитячої та жіночої.
Для цієї групи країн характерна нерозвиненість складського, хо- лодильного господарства, іншої інфраструктури, вони стикаються з постійними перебоями у подачі електроенергії. Наприклад, у дер- жавах Східної Африки через проблеми з обмеженим забезпеченням електроенергією близько 70% ремісників працюють у приміщеннях без електрики та водопроводу.
Здатність дрібних підприємств пристосовуватися до нестабільної економічної ситуації знайшла свій відбиток у особливих їхніх фор- мах – об’єднанні промислової та сільськогосподарської діяльності. Це так звані «сільська індустріалізація» та «мала індустріалізація», які переважно створюються за межами великих міст для максимального наближення до сировинної бази. Такі форми підприємництва дають можливість розширити масштаби використання місцевих природних ресурсів, а за рахунок розвитку трудомістких виробництв знизити відтік трудових ресурсів із сільської місцевості.
Останніми роками у деяких країнах створюються кластери – гру- пи малих підприємств, територіально пов’язаних між собою, що здій- снюють загальні закупівлі сировини та збут готової продукції. Малі підприємства витримують конкуренцію з більшими виробниками завдяки економії на адміністративному персоналі та більш ретельно- му вивченні місцевих ринків.
Існує значна диференціація малих підприємств за рівнем техніч- ної озброєності, спеціалізації, рівнем кваліфікації кадрів, продуктив- ності праці. Кооперація дрібних підприємств із великими призводить до якісних змін у промисловості. Нові стимули для зростання дрібно- го виробництва створює інтернаціоналізація світового господарства за активної ролі ТНК.
Об’єктом інтересу іноземних корпорацій є малі підприємства в текстильній, взуттєвій та швейній промисловості. Розширюється число малих підприємств із виробництва продукції народних промис- лів. Кустарні та ремісничі майстерні з великою питомою вагою ручної праці користуються підтримкою урядів своїх країн не лише з ураху- ванням економічної необхідності, а й з метою збереження культурної спадщини.
Широко функціонує неформальний (неорганізований, неофіційний, нерегульований) сектор. Це сектор традиційно відсталих галузей еко- номіки, він об’єднує дрібні підприємства, що відрізняються низькими доходами та незахищеністю зайнятого в ньому населення. В Азії та Аф- риці понад 50% жінок, не зайнятих у сільському господарстві, працю- ють у неформальному секторі (Замбія –72%, Гамбія – 62%), що охоплює переважно роздрібну торгівлю та традиційні для цих країн послуги.
Високі темпи урбанізації сприяють переповненню міст надлишко- вими трудовими ресурсами. У них питома вага неформальної зайня- тості становить 20–60%. У тіньовому секторі виготовляють текстиль, килими, іграшки, взуття, біжутерію, штучні квіти та інші вироби.
Починаючи з 1960-х років у найменш розвинених країнах здійс- нюється політика імпортозамінної індустріалізації.
Промислова структура представлена також харчовою, тютю- новою та текстильною галузями, трансформується з розвитком металургії, металообробки, сільськогосподарського машинобуду- вання (в основному на рівні збирання) та приладобудування (збиран- ня холодильників, пральних машин, кондиціонерів та ін.). Як пра- вило, у виникненні та розвитку цих галузей бере участь іноземний капітал.

Незаконна експлуатація природних надр

Конго – одна з найбагатших щодо природних ресурсів країна Центральної Африки. На її території наявні значні поклади міді, ко- бальту, кадмія, бокситів, залізної руди, алмазів, золота, срібла, нафти, цинку, марганцю, олова, урану (більше половини світових виявлених запасів).
Крім того, у Конго понад 80% всього світового запасу цінної руди колумбіт-танталіта (колтану), вкрай необхідної для цифрово- го розвитку економіки. Боротьба за право контролювати ці ресурси перетворила країну в арену військового протистояння: з 1996 по 2002 рр. там відбулися Перша і Друга Конголезькі війни, у ході яких півтора десятка збройних формувань, підтримувані дев’ятьма дер- жавами (серед яких провідну роль відгравали США, Франція і Ки- тай), знищували одне одного і мирне населення. За цей час загину- ло близько 5,4 млн осіб. На сьогодні відлуння цих війн прокочується країною під час сутичок наявних там численних збройних формувань й актів насилля над мирним населенням.
У листопаді 2004 року кілька бельгійських неурядових орга- нізацій подали скаргу на Cogecom та три інші бельгійські компанії, звинувативши їх у незаконній експлуатації природних надр Конго й торгівлі колтаном. У скарзі зазначалося, що колтан імпортувався з ДРК у Бельгію через Руанду, а Cogecom безпосередньо брала участь у фінансуванні повстанського руху RCD-Goma, який забезпечував патронат цих поставок.
У країні також діє 20-тисячна армія найманців під проводом пас- тора руандійської церкви адвентистів сьомого дня, яка негласно спон- сорується американською компанією Adastra Minerals. У 2018 році, отримавши зброю з Руанди, це збройне формування відтіснило ан- гольську армію (що захищала китайські інтереси) і урядові війська ДРК. Причина зіткнення – 9-мільярдний контракт із Китаєм на роз- робку колтанових покладів. Схема видобутку колтану нерозривно пов’язана із поставка-
ми зброї в країну. Десять років ООН вимагає ввести ембарго на постачання зброї у цей регіон, проте досі безрезультатно. Як ви- словився президент Руанди, що бере активну участь у битві за колтан (спочатку на боці французьких компаній, а потім – аме- риканської Cobatt), «ця війна сама себе фінансує». Лише тіль- ки у Конго в день витрачається близько 1 млн доларів на веден- ня війни, а основними її спонсорами є Cobatt (США), H.C. Starck (Німеччина), Ningxia (Китай) і завод в Усть-Камʼяногірську (Казах- стан), що контролюється швейцарським магнатом Крисом Хубером. Звичайною практикою є закупівля зброї в кредит за кошти МВФ.
Водночас рівень життя в країні вкрай низький. Видобуток кол- тану та інших цінних руд здійснюється фактично вручну, при цьо- му шахтарі потерпають від радіоактивного випромінювання під час робіт. Як наслідок, майже половина дітей в конголезьких роди- нах – мертвонароджені.
У військових законних і незаконних формуваннях воює 70% на- селення країни, інші видобувають колтан й інші цінні копалини за 1-2 дол. на день. У країні голодують понад 8 млн осіб. Життя людини нічого не вартує: щодня щонайменше одна людина гине тут від сва- вілля поліцейських і дві – від рук бойовиків.
Один з найбільш високих показників насильницької смертно- сті було зафіксовано у березні–травні 2018 р. – загинула 251 особа, з яких 62 – діти. Щороку зростає потік біженців у сусідні країни, близько 4 млн – внутрішні мігранти. За даними експертів, у 2030 році ДРК посяде перше місце за рівнем бідності населення, і все це при одних із найбагатших природних ресурсів у світі.

Регіональні особливості

Найбільше слаборозвинених країн знаходиться в Тропічній та Ек- ваторіальній Африці. На цій території розташовано 45 країн цієї гру- пи, які виробляють 2,5% ВСП. Найменш розвинені держави регіону мають значний сукупний зовнішній борг, що становить близько 70% ВВП (Гвінея, Сейшельські острови, Гамбія). Його вартість у 2,5 раза перевищує експортні надходження, а на обслуговування боргових зобов’язань спрямовується значна частина прибутків від експорту. Основні причини боргових проблем – вузькість експортоорієнтованого сектору, незбалансованість економіки, нездатність використо- вувати переваги міжнародного поділу праці, значна залежність від зовнішніх ресурсів.
При питомій вазі населення 11,8%, на цю групу країн припадає 1,1% світового товарного експорту.
В останні десятиліття спостерігалася позитивна динаміка показ- ника ВВП на душу населення у державах розглядаємого регіону. Од- нак значення цього показника залишається все ще найнижчим у світі в таких країнах регіону, як Бенін, Буркіна-Фасо, Бурунді, Гамбія, Гвінея, Гвінея-Бісау, Демократична Республіка Конго (ДРК), Зімбабве, Кенія, Коморські острови, Ліберія, Малаві, Малі, Мозамбік, Нігер, Руанда, Сьєрра-Леоне, Танзанія, Того, Уганда, Центральноафриканська Респу- бліка (ЦАР), Чад, Еритрея, Ефіопія (див. табл. 7.4.1).
Таблиця 7.4.1.
Макроекономічні показники
деяких найменш розвинутих країн Африки, 2022

Співвідношення обсягів експорту та ВВП дещо збільшується в Мавританії, Чаді, Свазіленді, Малі та Маврикії, водночас знижується в ЦАР, Судані та Замбії. Найбільше від притоку експортної виручки залежать Ангола, Конго, Габон, Екваторіальна Гвінея, Мавританія, Свазіленд, Ботсвана та Маврикій, у яких надходження від експорту становлять понад 50% до ВВП. Це свідчить про значну залежність економік цих країн від змін світової кон’юнктури ринку.
У ряді найменш розвинених країн регіону (Нігер, Буркіна-Фа- со, Руанда) експортна квота не перевищує 15%. Можливі коливан- ня кон’юнктури світового ринку не матимуть значного негативного впливу на економіку цих країн, але водночас настільки низький по- казник експортних можливостей свідчить про хитку структуру госпо- дарства та про слабкий експортний потенціал.
Найвищі темпи середньорічного приросту ВВП в регіоні від- значалися в 1951–1960 роках під час звільнення від колоніальної залежності. У наступний період вони знизилися і на сьогодні склада- ють у середньому близько 3–5%.
У найменш розвинених країнах Тропічної та Екваторіальної Африки середньорічні темпи зростання ВВП значно нижчі, ніж у ціло- му в країнах цієї групи.
Як правило, в них спостерігається відтік капіталу через політич- ну нестабільність, економічну відсталість, низьку норму прибутку та корупційні прояви.
У більшості країн регіону впровадження неоліберальної моде- лі господарювання призвело до зниження загального рівня життя. Найбільш високі темпи зниження особистого споживання на душу населення спостерігалися у Кот-д’Івуарі, Мадагаскарі, Гамбії, Нігері, Нігерії, Замбії та Анголі.
На фоні позитивних тенденцій, які відбуваються в інших країнах, що розвиваються, де поляризація у доходах бідного та багатого насе- лення скоротилася, у державах цього регіону близько третини насе- лення перебуває за межею бідності.
В останні роки дещо змінилося становище у сільському госпо- дарстві низки країн регіону. Вони стали відмовлятися від традиційно- го монокультурного господарства. Наприклад, Гана, відома як голов- ний виробник какао-бобів, тепер займається вирощуванням ананасів та виробництвом ананасового соку.
За оцінками експертів, для здійснення модернізації сільсько- го господарства необхідне щорічне надходження інвестицій, які становитимуть не менше однієї чверті видатків державного бюджету. Однак нині на ці цілі спрямовується менше 10% бюджетних коштів.
Африканські країни намагаються екстраполювати економічні мо- делі НІК Південно-Східної Азії. Наприклад, Гана у реалізації еконо- мічної політики прагне об’єднати підходи Сінгапуру щодо розвитку людських ресурсів та ринків капіталів із досягненнями Малайзії та Індонезії у сільськогосподарському виробництві, Республіки Корея, Таїланду та Індонезії – у текстильній галузі.
У сформованих за підтримки МБРР зонах спільного підприємни- цтва функціонують підприємства з випуску електроніки та високо- точних приладів, здійснюється програма комп’ютерної підготовки персоналу та створюються науково-дослідні центри.
Одним із варіантів виходу з бідності для низки країн регіону стає розвиток екотуризму. Перспективність цього напряму обумовлена екологізацією суспільної свідомості жителів розвинених держав, їх- нім потягом до природи, особливо екзотичної.
Нині на частку Африки припадає 2% іноземних туристів та 1% до- ходів від світового туризму. Високими темпами туризм розвивається у Танзанії, Замбії, Сенегалі.
Структурні слабкості, які впливають на континент, існували ра- ніше, але посилилися в недавній період. Зважаючи на значний де- мографічний динамізм, який все ще спостерігається в регіоні, тем- пи зростання виявляються недостатніми для суттєвого покращення доступу до продуктів харчування та основних послуг, фінансування необхідної громадської інфраструктури та створення робочих місць для прийому робочої сили, що прибуває до країни. У цьому контексті відзначимо зниження індексу людського розвитку (ІРЛП) у 2020 р. і знову у 2022 р.
Здатність урядів діяти нині частково обмежена через швидке зростання заборгованості та значного посилення фінансових умов для країн, які мають доступ до зовнішнього фінансування. Жодна із найменш розвинених африканських країн більше не класифікується як країна з низьким ризиком боргової кризи. Крім того, структура боргу еволюціонувала у напрямі, що значно ускладнює реструкту- ризацію боргу: у 2022 р. більше половини державного боргу – внутрішній борг, що суттєво випереджає зовнішні зобов’язання.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ

І. ПИТАННЯ ДО РОЗДІЛУ

1. Надайте характеристику економіці країн, що розвиваються, та найменш розвинених країн в історичній ретроспективі.
2. Які чинники впливають на бідність найменш розвинених країн?
3. Назвіть специфічні риси найбідніших країн.
4. Що ви розумієте під поняттям «гуманітарна катастрофа»?
5. Що є визначальною рисою, яка відрізняє найменш розвинені країни від інших?
6. Чому більшість країн з низьким ВВП розташована в Африці?
7. Дайте картографічну оцінку ресурсів Африки. Хто найбільший кредитор цих країн? Чому?
8. Проаналізуйте структуру промисловості найменш розвинених країн.
9. Проблеми біженців. Чому вони виникають?
10. Дайте картографічну характеристику залежності водних ресурсів та розташування населення.
11. Які наслідки постійних державних переворотів у країнах Афри- ки? Яку продукцію випускає промисловість найменш розвинених країн? Надайте визначення екотуризму.
12. Зробіть прогноз на майбутнє найменш розвинених країн світу (за вибором).
13. Назвіть найбільш розповсюджені моделі економічного розвитку в найменш розвинених країнах.

14. Коротко охарактеризуйте еволюцію економічно найменш розви- нених країн.
15. Як позначилася на економічно найменш розвинених країнах фінансово-економічна криза 2008 року?
16. Як змінився сам тип економіки в країнах, що розвиваються, та найменш розвинених країнах в останні два десятиліття?
17. Охарактеризуйте місце Індії у світовій економіці.
18. Які чинники економічного розвитку є для Індії визначальними?
19. Охарактеризуйте природно-ресурсний потенціал Індії.
20. Проаналізуйте структуру та динаміку розвитку економіки Індії.
21. Які перспективи розвитку економіки Індії і Пакистану у найближ- чі десятиліття?
22. Охарактеризуйте місце Бразилії у світовій економіці.
23. Які чинники економічного розвитку є для Бразилії визначальни- ми?
24. Охарактеризуйте природно-ресурсний потенціал Бразилії.
25. Проаналізуйте структуру та динаміку розвитку економіки Брази- лії.
26. Які перспективи розвитку економіки Бразилії у найближчі деся- тиліття?
27. Охарактеризуйте місце країн Африки у світовій економіці. Які чинники економічного розвитку є для цієї категорії країн визна- чальними?
28. Охарактеризуйте природно-ресурсний потенціал країн, що роз- виваються, в останнє десятиліття.
29. Проаналізуйте структуру та динаміку розвитку економіки най- менш розвинених країн за останнє десятиліття.
30. Які перспективи розвитку економіки найменш розвинених країн Африки у найближчі десятиліття?

ІІ. ТВОРЧІ ЗАВДАННЯ
Ситуативний аналіз

Нехай Бразилія і Мексика – країни, що імпортують автомобілі, мають намір розвивати на своїх територіях вітчизняну автомобіле- будівну промисловість. При цьому Бразилія вводить 25%-не імпортне мито на готові автомобілі (аналогічні вітчизняним за класом, якістю, і ціною) і не застосовує мита на імпортні комплектувальні (аналогічні вітчизняним). Натомість Мексика вводить 10%-не імпортне мито на вузли і механізми, які використовуються для збирання автомобілів, і не застосовує митний тариф на імпорт готових автомобілів.
Завдання:
1. Визначте фактичний рівень митного захисту готової продукції (ефективну ставку тарифу) у Бразилії і Мексиці, якщо світова ціна та- кого автомобіля складає 9 тис. дол. США, а ціна комплекту вузлів і деталей до нього на світовому ринку – 7 тис. дол. США.
2. Яка з двох країн стимулює розвиток автоскладального вироб- ництва, а яка підтримує вітчизняних виробників вузлів і деталей до автомобілів?
Відповіді обґрунтуйте.
Дискусія.

– Які фактори у сучасних умовах стоять на заваді економічного розвитку країн, що розвиваються? Які ви бачите шляхи їхнього подо- лання?
– Чому Японія вирішила перенести свої виробництва до азіат- ських «драконів»? Чи існує різниця між «драконами» та «тиграми»?
– Які країни Азіатського регіону живуть за рахунок туризму, ре- сурсів, робочої сили? Від яких факторів залежить розвиток цих країн?
– Чи можливий мир між Індією та Пакистаном? За яких умов?
– Які найголовніші проблеми економіки Індії?
– Доведіть або спростуйте, що Мексика економічно міцніша за Аргентину.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1. Багатонаціональні підприємства та глобальна економіка: моно- граф. за ред. О. І. Рогача. К.: Видавництво «Центр учбової літера- тури», 2020, 368 с.
2. Гронтковська Г. Е., Ряба О. І., Венцурик А. М. Міжнародна еконо- міка: навч. посіб. К.: Центр учбової літератури, 2017, 382 с.
3. Безуглий В. В. Козинець С. В. Регіональна економічна та соціаль- на географія світу: посібник. К.: Видавничий центр «Академія», 2018, 688 с.
4. Гавриш О. А. Економіка зарубіжних країн: навч. посіб. О. А. Гав- риш, В. І. Кривда, С. В. Нараєвський. К.: НТУУ «КПІ», 2017, 492 с.
5. Економіка зарубіжних країн: підручник С. В. Войтко, О. А. Гавриш, О. М. Згуровський, С. В. Нараєвський. К.: КПІ ім. Ігоря Сікорського. Вид-во «Політехніка», 2017, 400 с.
6. Ковтун О. І., Куцик П. О., Башнянин Г. І. Глобальна економіка: мо- нографія. Львів : Видавництво ЛКА, 2015, 594 с.
7. Лебедєва О., Білоцерківець В., Завгородня О. Міжнародна еконо- міка: підруч. К.: Центр навчальної літератури, 2019, 416 с.
8. Лук’яненко Д. Г., Поручник А. М., Столярчук Я. М. Міжнародна економіка: підруч. К.: КНЕУ, 2014, 762 c.
9. Міжнародні економічні відносини та менеджмент в умовах по- силення глобалізаційних процесів: навч. поcіб. за ред. Н. Бутко, С. Шкарлет. К.: Центр навчальної літератури, 2020, 528 с.
10. Міжнародна економіка: термінологічний словник. А. О. Старості- на, О. Л. Каніщенко, О. Ю. Кузьома та ін. За заг. ред. А. О. Старо- стіної. К.: «НВП «Інтерсервіс», 2017, 250 с.

11. Міжнародна економічна діяльність України: навч. посіб. В. П. Галушко та ін. Київ: НУБіП України, 2016, 447 с.
12. Регіональна економіка: навч. посіб. Ю. В. Орловська, Г. В. Дугінець, О. О. Квактун, П. А. Фісуненко; за заг. ред. д-ра економ. наук, проф. Ю. В. Орловської. Дніпропетровськ: ДВНЗ «ПДАБА», 2012, 504 с.
13. Рогач О. І., Намонюк В. Є. Світова економіка: навч. посіб. К. ІМВ, 2018, 279 с.
14. Світова економіка: підручник, за ред. А. П. Голікова, О. А. Довгаль. Х.: ХНУ імені В. Н. Каразіна, 2015, 268 с.
15. Світова економіка: підручник, за ред. О. І. Шниркова, В. І. Мазу- ренка, О. І. Рогача. К.: ВПЦ «Київський університет», 2018, 616 с.
16. Міжнародні економічні відносини: підруч. за ред. Ю. Г. Козак. К: Центр навчальної літератури, 2019, 400 с.
17. Управління зовнішньоекономічною діяльністю підприємства. Ю. В. Орловська, Г. В. Дугінець, П. А. Фісуненко, О. А. Варламова за заг. редакцією проф. Орловської Ю. В. Дніпропетровськ, 2010, 304 с.
18. Dickson, В. The Dictator’s Dilemma: The Chinese Communist Party’s Strategy for Survival. Oxford: Oxford University Press, 2016, 368 р.
19. Ding, I., & Javed, J. The Autocrat’s Moral-Legal Dilemma: Popular Morality and Legal Institutio ns in China. Comparative Political Studies, 2020.
20. Faundez, J. Douglass North’s Theory of Institutions: Lessons for Law and Development. Hague J Rule Law, 8, 2016, р. 373–419
21. Mokyr, J. (2018). The past and the future of innovation: Some lessons from economic history. Explorations in Economic History, 69, 13-26.
22. Hauge, J. Should the African lion learn from the Asian tigers? A comparative-historical study of FDI-oriented industrial policy in Ethiopia, South Korea and Taiwan, Third World Quarterly, 40:11, 2019, р. 2071-2091.
23. 2022 Global R&D funding forecast. Industrial Research Institute (IRI). Rockaway: IRI, 2022, 36 p.
24. 2022 Tourism Highlights. World Tourism Organization (UNWTO). Madrid : UNWTO, 2022, 24 p.