Загальна теорія держави і права: Підручник (ред. М. В. Цвік)

Поняття та система юридичної науки

Наука — це форма духовної діяльності людини, яка спрямована на одержання істинних знань про світ (природу, суспільство, мислення), відкриття об’єктивних законів світу та передбачення тенденцій його розвитку. Основою цієї діяльності є збирання фактів, їх систематизація, критичний аналіз і на цій підставі — синтез (створення) нових знань або узагальнень про досліджувані явища.

Будь-якій науці притаманні, принаймні, такі цілі:

• пояснення явищ навколишнього світу і закономірностей їх ви- никнення та розвитку на основі сформульованих наукою законів, тео- рій, принципів;
• втілення наукових досягнень у практику задля поліпшення жит- тя людини та суспільства;
• прогнозування розвитку природних і суспільних процесів у май- бутньому з метою спрямування темпів та шляхів розвитку людства.

Усі науки поділяються на технічні (ті, що вивчають техніку та яви- ща, важливі для її розвитку), природничі (ті, що вивчають природні явища і процеси) та суспільні і гуманітарні (ті, що вивчають людину, стосунки між людьми та їх утвореннями, суспільство в цілому).

Серед суспільних наук чільне місце посідає юридична наука, яка спрямована на здобування, узагальнення, систематизацію і використання знань про державно-правову дійсність. Ці знання визнавалися наукою не завжди. Наприклад, давньоримські юристи вважали право різновидом мистецтва, а філософ Нового часу Г. Лейбніц зазначав, що юриспруденція більш наближена до теології (вчення про релігійні до- гмати), ніж до науки (наприклад, математики чи медицини). Між тим існує низка критеріїв, які дозволяють обґрунтувати науковий характер юриспруденції.

По-перше, юридична наука має власний об’єкт і предмет дослі- дження. Ці поняття співвідносяться між собою, але повністю не збіга- ються. Поняття об’єкта ширше за обсягом, воно охоплює явища і про- цеси навколишнього світу, щодо яких здійснюється пізнання і справ- ляється практичний вплив людей. Об’єкт може бути спільним для різних наук. Для юридичної науки об’єктом дослідження виступають такі суспільні явища, як право і держава, які одночасно, але з інших сторін, вивчаються філософією, соціологією, політологією, культуро- логією, історією та ін.

Що стосується предмета науки, то це та сторона об’єкта пізнання (у даному разі права і держави), на яку спрямоване наукове досліджен- ня, тобто предмет науки є унікальним, він визначає самостійність, своєрідність і особливість кожної науки — те, чим вона відрізняється від інших наук. Предмет юридичної науки становлять закономірності виникнення, розвитку та функціонування усіх державно-правових явищ і процесів, їх окремих сторін та проявів, які разом утворюють державно-правову дійсність. З такого розуміння предмета науки ви- пливає важлива особливість юриспруденції — спільне дослідження права і держави в їх єдності, взаємозумовленості та взаємовпливі. З огляду на це назва «правознавство» для визначення юридичної науки, яка вживається в науковій та навчальній літературі, є неточною і одно- бічною. Нерозривний зв’язок між правом і державою свідчить про те, що юридична наука є водночас і правознавчою, і державознавчою1.

По-друге, юридична наука має власну методологію, тобто сукупність прийомів, способів та принципів, за допомогою яких досліджуються право і держава. Пізнання державно-правової дійсності, формулювання законів її розвитку та вироблення практичних рекомендацій здійсню- ються на основі системи загальнонаукових і спеціальнонаукових методів. Крім того, юриспруденції притаманні й методи, що створені для вивчення виключно юридичних явищ і відображають специфіку даної науки. Це, зокрема, формально-юридичний і порівняльно-правовий методи.

По-третє, юридична наука пізнає державно-правову дійсність, використовуючи власний понятійний апарат, тобто систему термінів і словосполучень, за допомогою яких формулюється наукове вчення про право і державу, їх елементи, форми, функції, інститути та ін. Од- ні з цих понять є специфічними для всіх юридичних наук (наприклад,  «норма права», «правопорядок», «правопорушення» і под.) і тому на- зиваються загальноправовими; інші мають значення головним чином для окремих юридичних наук або їх груп. Так, поняття злочину та осудності застосовуються у кримінальному праві, поняття неустойки — у цивільному та господарському праві, поняття податку — у фінансо- вому праві тощо.

І, нарешті, по-четверте, юридичній науці притаманні усі названі наукові цілі. Як вже зазначалось, юриспруденція досліджує і пояснює державно-правову дійсність. Кінцевою її метою є сприяння через дер- жавні і правові інститути розквіту особистості і подоланню перешкод на цьому шляху, ефективному використанню людського потенціалу, створенню умов для найповнішої реалізації прав і свобод людини і громадянина. З метою досягнення цієї мети юридична наука визначає тенденції розвитку права і держави та корегує юридичну практику шляхом надання останній порад, пропозицій, рекомендацій.

Усі юридичні науки з огляду на предмет їх дослідження можна по- ділити на декілька груп.

До першої групи належать теоретичні науки. Провідне місце у цій групі посідає теорія держави і права, яка є найбільш загальною юри- дичною наукою. Специфіку державно-правового розвитку конкретних країн, спільні та відмінні риси різних правових систем, тенденції їх розвитку, можливість запозичення іноземного досвіду до правової системи України вивчає порівняльне правознавство (юридична компа- ративістика). До групи теоретичних юридичних наук приєднуються окремі напрямки міждисциплінарних досліджень державно-правової дійсності (наприклад, філософія та соціологія права).

Другу групу утворюють історичні науки (вітчизняна та всесвітня історія держави і права, історія вчень про державу і право). Вони до- сить докладно досліджують умови виникнення, розвитку і особливос- ті функціонування держави і права окремих країн, найзначніші вагомі етапи розвитку державно-правової думки і зміст державно-правових ідей різних шкіл і напрямків.

Третю, найбільшу групу становлять галузеві науки, які посідають центральне місце в системі юридичних наук. До них належать науки конституційного, цивільного, адміністративного, трудового, криміналь- ного, процесуального та інших галузей права. Предметом дослідження кожної з цих наук є ті специфічні правові відносини, що складаються в окремих сферах суспільного життя, і ті правові норми і законодавчі приписи, які виникають на їх базі. Зміст кожної галузевої науки стано- вить система знань про відповідну галузь права — про шляхи її роз- витку і вдосконалення, джерела, принципи, зміст і систему норм, що входять до неї, практику їх реалізації тощо. Від стану наукових до- сліджень галузевих наук значною мірою залежать якість законодавчих робіт, проведення реформ у правовій сфері, зокрема кодифікація за- конодавства. Невипадково науковці становлять більшу частину робочих груп, які готують проекти найбільш принципових галузевих норматив- них актів.

До групи галузевих наук примикають і ті, що виникають на пере- тині різних галузей права і мають комплексний характер. Вони імену- ються міжгалузевими. До них можна віднести, наприклад, комплексну науку господарського права, яка виникла з потреби вивчення і вдо- сконалення правового регулювання ринкових відносин, що розвива- ються в Україні, і вивчає дію норм різних галузей права — цивільного, адміністративного, фінансового — у сфері підприємництва. Комплек- сний характер мають також науки екологічного, земельного та інших галузей права.

Четверту групу в системі юридичних наук складають прикладні науки. Поміж них слід вирізнити судову медицину, судову психіатрію, криміналістику, кримінологію, правову статистику. Ці науки досліджу- ють питання, тісно пов’язані з функціонуванням держави і права. Вони відіграють роль орієнтира в діяльності посадових осіб з реаліза- ції вимог права. Наприклад, криміналістику становлять наукові знання про методику, тактику і технічні засоби, що застосовуються при роз- слідуванні злочинів, кримінологію — наукові знання про причини злочинності і методи усунення обставин, що сприяють її існуванню, судову психіатрію — наукові знання про шляхи встановлення певної групи обставин, що виключають юридичну відповідальність, та ін. Характерним для наук, що належать до цієї групи, є використання ними даних не тільки юриспруденції, а й інших наук — хімії, біології, анатомії, фізики, балістики, мовознавства. Підтвердженням цього є те, що судова медицина, психіатрія, психологія та статистика виступають  складовими частинами водночас як правової науки, так і медичної, ста- тистичної і психологічної наук, на положення яких вони спираються.

До п’ятої групи юридичних наук слід віднести галузі, що дослі- джують міжнародне право. Йдеться про науку міжнародного публіч- ного і міжнародного приватного права. Останніми роками дедалі біль- шого розвитку набувають дослідження правових утворень, які здобули в літературі назву європейського права, космічного права, інформацій- ного права. Ці дослідження відповідають світовій тенденції посилення інтеграційних процесів і міжнародного впливу на національні правові системи.

• 2. Загальна теорія держави і права як фундаментальна наука: поняття та риси

Загальна теорія держави і права є фундаментальною юридичною наукою, яка вивчає сутність і найбільш загальні закономірності ви- никнення, розвитку та функціонування права і держави в їх взаємо- зв’язку, а також вихідні для всіх юридичних наук поняття.

Загальній теорії держави і права як науці притаманні певні специ- фічні риси.

По-перше, загальна теорія держави і права є наукою суспільною, оскільки відповідно до свого предмета вона досліджує такі суспільні явища, як право і держава, їх структуру, призначення, цінність та осно- вні інститути. В процесі досягнення своїх наукових цілей теорія дер- жави і права взаємодіє з іншими суспільними науками і міждисциплі- нарними сферами знань, такими як філософія і соціологія права, по- літологія, психологія та ін.

По-друге, теорія держави і права входить до складу юридичних наук. Формулюючи базові юридичні поняття, розглядаючи загальні положення про державу і право, а також соціальні, психологічні, ідео- логічні передумови їх виникнення і розвитку, теорія держави і права посідає провідне місце в системі юриспруденції.

По-третє, для загальної теорії держави і права властивий двоєди- ний характер, що проявляється у дослідженні держави і права у межах однієї науки в їх єдності, взаємозв’язку і взаємодії. Теорія держави і права виходить з того, що сучасне право є невідривним від держави. Діючи у правових формах, держава повинна охороняти встановлений  у суспільстві правопорядок та застосовувати в передбачених правом випадках примус до правопорушників. У той же час право має верхо- венство над державою, що, зокрема, закріплено у ст. 8 Конституції України. Верховенство права проявляється передусім у приматі прав і свобод людини і громадянина, які є невідчужуваними, непорушними і такими, що не можуть бути ні анульовані, ні звужені державою.

По-четверте, теорія держави і права є наукою загальною, оскільки досліджує лише найбільш істотні, широкі за обсягом питання вчення про державу і право, розглядає основні закономірності державно-правової дійсності, розв’язує проблеми, важливі для юриспруденції в цілому. Сформульовані теорією держави і права наукові закони, концептуальні положення, принципи призначені, як правило, для їх загального засто- сування всіма юридичними науками або їх більшістю. Тому найточнішою назвою цієї науки буде «загальна теорія держави і права» — саме «за- гальна», оскільки й іншим юридичним наукам притаманні свої теорії, що мають не загальний, а приватний характер.

По-п’яте, теорія держави і права може бути охарактеризована як наука синтетична (узагальнююча). До складу загальної теорії держави і права входять не тільки знання, одержані цією наукою, а й в узагаль- неному вигляді наукові здобутки інших юридичних наук, які вивчають різні аспекти державно-правової дійсності. Так, вчення про юридичну відповідальність, яке є складовою предмета загальної теорії держави і права, не може не спиратися на одержані галузевими науками дані щодо конституційної, цивільної, кримінальної, адміністративної та інших видів юридичної відповідальності.

По-шосте, загальну теорію держави і права слід розглядати як на- уку методологічну. Загальні закономірності, вироблені теорією держа- ви і права, використовуються іншими юридичними науками як мето- дологічні орієнтири при дослідженні останніми власного предмета та вирішенні своїх завдань. Методологічну роль виконує також єдиний для всіє юриспруденції понятійний апарат, якій розробляється загаль- ною теорією держави і права. Невипадково опанування юридичною професією майбутніми правниками розпочинається саме з курсу теорії держави і права, без якої системне вивчення інших юридичних дис- циплін є неможливим.

По-сьоме, важливою рисою загальної теорії держави і права є її фундаментальний характер. Пряма практична орієнтація не належить до головних завдань цієї науки. Лише обмежене коло загальнотеоре- тичних здобутків безпосередньо впливає на юридичну діяльність (прикладом орієнтованих на практику положень теорії держави і права може бути, зокрема, вчення про юридичну техніку). Як уже зазначало- ся, для теорії держави і права властивий високий рівень наукових уза- гальнень, вона містить положення, які утворюють теоретичну і мето- дологічну базу (фундамент) юриспруденції, об’єднує юридичні науки в єдину, цілісну, внутрішньо узгоджену систему.

Наведені риси загальної теорії держави і права дозволяють охарак- теризувати її як вихідну і основоположну дисципліну, що є ключовою для функціонування комплексу наукових знань про державу і право.

• 3. Предмет загальної теорії держави і права, його структура

Нам вже відомо: предметом певної науки є те, що вона вивчає. Предметом загальної теорії держави і права є сутність і найбільш загальні закономірності виникнення, розвитку, функціонування право- вих і державних явищ і процесів, а також головні, вихідні для всієї юридичної науки поняття.

Відповідно до наведеного визначення у структурі предмета теорії держави і права можна вирізнити три складові:

• сутність права і держави;
• найбільш загальні закономірності виникнення, розвитку, функ- ціонування права і держави;
• систему юридичних понять.

Першим елементом предмета, який досліджується загальнотеоре- тичною наукою, є сутність права і держави. Її становлять головні, найбільш істотні якості, що відрізняють ці явища від суміжних одно- рідних феноменів (наприклад, право — від інших видів соціальних норм, державу — від недержавних організацій влади). Для права такою якістю є закріплення ним з високим ступенем деталізації міри можли- вої і належної поведінки людей, для держави — наявність в країні політичної влади, що поширюється на все населення. Уявлення про сутність держави і права забезпечують поглиблення та конкретизацію знань щодо природи юридичних явищ та є відправними для виявлення і дослідження діючих у державно-правовій сфері закономірностей.

Розглядаючи другу складову предмета теорії держави і права, за- значимо, що державно-правові закономірності — це об’єктивно існу- ючі, можливі для пізнання загальні правила, за якими відбуваються формування, розвиток і функціонування державно-правових явищ. Вивчення даних закономірностей розкриває необхідний, постійний та істотний зв’язок цих явищ між собою та з іншими соціальними фено- менами. Але слід враховувати, що дія державно-правових закономір- ностей не має характеру абсолютної фатальності. В суспільній прак- тиці не виключаються окремі, у тому числі випадкові, відхилення від закономірностей. Закономірним, наприклад, є наявність у державно- організованому суспільстві своєї території. Це притаманно практично кожній державі. У той же час монгольська середньовічна держава постійної території не мала. Крім того, як правило, державно-правові закономірності є варіативними (тобто мають декілька варіантів розви- тку), оскільки здійснення цих закономірностей може бути скореговано умовами певного суспільства, країни, цивілізації. Так, значна соціаль- на напруга, що мала місце у розвитку держав Європи та Північної Америки наприкінці ХІХ — початку ХХ ст., в деяких випадках при- звела як до революційної зміни державного ладу (як, наприклад, у Ро- сійській імперії у 1917 р.), так і до ухвалення соціальних законів, по- долання значного економічного розшарування у суспільстві і врешті- решт винайдення соціального компромісу (країни Західної Європи, США та ін.)1.

До закономірностей виникнення, розвитку та функціонування держави і права, які вивчає загальна теорія держави і права, можна віднести, зокрема, закономірності формування права і виникнення державності, а також зміни історичних типів права і держави; законо- мірності розвитку форм права і держави та їх елементів і видів; зако- номірності дії державного механізму, механізму правового регулюван- ня, створення режиму законності і правопорядку тощо. При цьому теорія держави і права абстрагується від стану і розвитку права і дер- жави окремих країн, а також від закономірностей функціонування конкретних юридичних інститутів. Перші становлять предмет історико- юридичних наук, а другі вивчаються галузевими дисциплінами. Теорія ж держави і права розглядає тільки найбільш загальні державно-правові закономірності.

До структури предмета загальної теорії держави і права належать також основні юридичні поняття. Загальна теорія держави і права роз- робляє поняття основних правових і державних явищ та процесів,знання про які є необхідним теоретичним та методологічним фунда- ментом як для прикладних юридичних наук, так і безпосередньо для юридичної практики. Поняття юридичних категорій, що мають всеза- гальний характер, становить головний понятійний ряд загальної теорії держави і права. Це такі поняття, як право, держава, їх типи, форми, функції, суверенітет, державний апарат, норми права, принципи права, правосвідомість, правовідносини, законотворчість, правозастосування і под. Використання спільних для всієї юриспруденції понять забез- печує внутрішню узгодженість і, найголовніше, ефективність юридич- ної науки, законодавства, права в цілому.

• 4. Функції загальної теорії держави і права

Функції загальної теорії держави і права — це головні напрямки її впливу на державно-правову дійсність та розвиток інших юридичних наук. Специфіка теорії держави і права полягає в тому, що ця наука має як функції, притаманні юридичній науці в цілому, так і функції, влас- тиві лише для теорії держави і права.

Серед функцій теорії держави і права, що є спільними для всіх юридичний наук, можна виділити такі.

Пізнавальна (гносеологічна) функція спрямована на здобуття і роз- ширення наукових знань про державно-правові явища, їх характерні риси, сутність, форми, принципи, інститути тощо. Ця функція найви- разніше проявляється на початковому етапі дослідження державно- правових явищ при описанні та з’ясуванні їх ознак і має першорядне значення для юридичної освіти. Треба також розуміти, що процес пізнання держави і права є невпинним, оскільки протягом історії люд- ства ці явища перманентно розвиваються і змінюються, що вимагає постійного оновлення уявлень про державно-правову дійсність.

Евристичну функцію загальної теорії держави і права спрямовано на встановлення закономірностей розвитку та функціонування права і держави. Якщо спостерігається повторюваність тих чи інших державно-правових явищ або процесів, наука фіксує цю повторюва- ність як тенденцію. Висновок про постійність та стійкість існування певних тенденцій, їх істотність для державно-правової дійсності озна- чає перетворення тенденцій на закономірність. Так можна, наприклад, оцінити розширення демократичних прав людини і громадянина та  гарантій їх здійснення за рахунок положень, закріплених у міжнарод- них документах. Протягом певного часу дане відкриття було тенден- цією розвитку цих прав, але зараз набуло таких масштабів, які дозво- ляють характеризувати цей процес як закономірність. Реалізація ев- ристичної функції передусім є свідченням розвитку як загальної теорії держави і права, так і юридичної науки в цілому, гарантією від їх зайвої догматизації.

Функція наукового передбачення полягає в науковому прогнозуванні шляхів подальшого розвитку державно-правової дійсності, проміжних та кінцевих результатів цього розвитку. Наприклад, дослідження зв’язку держави і права з нинішнім розвитком в Україні ринкових відносин дає підстави для прогнозування подальшого зростання сфери приватної власності, обмеження державного втручання у господарські відносини, збільшення питомої ваги стосунків між господарюючими суб’єктами, що засновані на договірних відносинах, скорочення у перспективі дер- жавного апарату. Крім того, виконуючи функцію наукового передбачен- ня, загальна теорія держави і права виявляє проблеми, які постануть перед правом і державою у майбутньому, аби скорегувати і направити еволюцію цих явищ у потрібному суспільству напрямку.

Функція допомоги практиці пов’язана зі службовою роллю загальної теорії держави і права, пізнавальна діяльність якої спрямована не тільки на формування теоретичного фундаменту юридичної науки, а й на ви- рішення суто практичних питань. Зокрема, розробляючи вчення про систему нормативно-правових актів, теорія держави і права здатна одно- часно розробляти пропозиції щодо вдосконалення системи законодав- ства. Для того, щоб встановити зв’язок між різними юридичними яви- щами, правильно витлумачити правову норму, застосувати аналогію права чи закону, правники звертаються саме до загальнотеоретичних положень. Важко переоцінити значення цієї функції як для юридичної науки, так і для права в цілому, оскільки юриспруденція, яка прямо чи опосередковано не виконує практичної функції, не має соціальної цін- ності, а право, що не спирається на наукове підґрунтя, не може ефектив- но виконувати практичну роль регулятора суспільних відносин.

Ідеологічно-виховна функція. Загальна теорія держави і права є сис- темою поглядів на державу і право. Зміст цих поглядів залежить від ідейної основи уявлень про державно-правові явища і може вельми відрізнятися. В умовах демократичного суспільства такими ідеями є верховенство права, примат прав і свобод людини і громадянина, законність і правопорядок як основа соціального буття, розбудова  правової і соціальної держави тощо. На підставі цих ідей теорія дер- жави і права орієнтує учасників суспільних відносин на повагу до прав, свобод, законних інтересів людини і громадянина, неухильне виконан- ня вимог законодавства, взаємну відповідальність людини і держави, підвищення правової культури та ін.

До функцій загальної теорії держави і права, які відображають особливості її наукового статусу та специфіку предмета, слід віднести узагальнюючу, інтеграційну та методологічну функції.

Виконуючи притаманну їй узагальнюючу функцію, теорія держави і права акумулює і систематизує висновки, зроблені іншими юридич- ними дисциплінами. Наприклад, аналізуючи дані історичних наук про розпад первіснообщинного ладу в деяких країнах, теорія держави і права узагальнює відомості про соціальні норми, які діяли у первіс- ному суспільстві, а також про процес формування права, його особли- вості і етапи, причини та шляхи виникнення держави. Використовую- чи положення галузевих наук про норми права, загальнотеоретична наука створює вчення про норму права, її структуру, спеціалізовані норми права тощо.

Узагальнюючи наукові розробки окремих наук, теорія держави і права здатна забезпечувати свого роду «обмін» теоретичними здо- бутками між різними юридичними науками. Наприклад, вчення про правовідносини «визріло» усередині науки цивільного права, після чого було використано теорією держави і права для перенесення від- повідних загальнотеоретичних узагальнень в інші галузі юридичної науки.

Для загальної теорії держави і права властива також інтеграційна функція. У процесі її реалізації відбувається інтеграція юридичних явищ і положень інших юридичних наук у загальнотеоретичні понят- тя, що мають абстрактний характер, а також формулюються їх визна- чення, основні риси і загальні закономірності розвитку та функціону- вання. Ці поняття та їх визначення становлять каркас усієї юридичної науки, оскільки в концентрованій формі виводять спільні, найістотні- ші риси та ознаки головних державно-правових явищ.

Загальна теорії держави і права виконує й методологічну функцію. Як уже зазначалося, положення про закономірності розвитку державно- правових явищ, що розробляються цією наукою, її теоретичні конструк- ції та наукові прогнози є методологічною основою для дослідження усіма іншими юридичними науками своїх предметів. Непересічне зна- чення має єдина для всієї науки система юридичних понять, розроблена теорією держави і права. Без наукових категорій форми права, системи права та її складових, правовідносин, їх суб’єктів та об’єктів, юридичного факту, правопорушення тощо галузеві юридичні науки не зможуть плідно виконувати свої наукові завдання. Крім того, єдиний понятійний апарат є необхідною передумовою і складовою успішної законотворчої, правозастосовної, інтерпретаційної та іншої юридичної діяльності.

Контрольні запитання

1. Назвіть риси теорії держави і права як юридичної науки.
2. Назвіть елементи предмета теорії держави і права.
3. Наведіть приклади загальнотеоретичних понять і закономір- ностей, що охоплюються предметом теорії держави і права.
4. Охарактеризуйте загальні функції теорії держави і права
5. Охарактеризуйте власні (специфічні) функції теорії держави і права.

Методологія і методи в пізнанні держави і права

Ступінь достовірності пізнавальної діяльності визначається як від- повідність її результатів «реальному стану речей», котра безпосередньо залежить від обрання і використання правильного шляху та найбільш адекватних засобів наукового дослідження. Тому питання методоло- гічного забезпечення є першочерговими для теоретичного досліджен- ня в будь-якій предметній сфері, зокрема у царині права, а методологія дослідження правової реальності становить вступну частину право- знавства. Лише за умови озброєності сучасною методологією та від- повідними методами наукового пізнання вітчизняна правова наука зможе виконати поставлені перед нею завдання щодо розбудови засад правової, демократичної держави та формування національної право- вої системи.

У наукознавстві методологія розуміється як теоретична основа та способи організації пізнавального процесу, що характеризують пізнання з погляду його загальних форм, можливостей пізнавальних засобів та механізмів, які зумовлюють логічну послідовність наукового дослідження. Методологія відображає певний кут зору на предметне поле дослідження, який висвітлює увесь процес досягнення наукового результату, передбачає використання відповідних засобів, прийомів та способів пізнання.

 Структура методології будь-якої науки передбачає загальний (фі- лософський) підхід — наявність концептуальних ідей і вихідних понять, котрі визначають сенс і увесь зміст дослідження, та конкрет- ні методи — більш формалізовані дослідницькі способи, прийоми та засоби.

Загальний (філософський) підхід включає концептуальні ідеї і ви- хідні поняття, які виконують роль засадничих думок про предмет на- укового дослідження, містять в згорнутому вигляді увесь його можли- вий зміст, визначають можливе поле і горизонт дослідження, виступа- ють імпульсом і супроводжують увесь процес пізнання.

Метод — це спосіб пізнання, формулювання наукових гіпотез, пере- вірки доказовості висновків за допомогою різних конкретних засобів та прийомів.

На відміну від предмета дослідження, який дає відповідь на запи- тання, що досліджує та чи інша наука, метод характеризує, як саме, за допомогою яких способів, засобів та прийомів це відбувається. Мето- ди пізнання послуговують розкриттю та розгортанню змісту предмета дослідження, систематизації набутих знань.

У правознавстві методи пізнання — інструмент, який дозволяє проникнути в специфіку правової реальності, адекватно її пізнати та відобразити за посередництвом певної наукової картини юридичного світу — системи правових категорій та понять.

Метод виник на основі чуттєвої діяльності людини. Поняття мето- ду ввели в обіг стародавні греки, розуміючи його як шлях дослідження, теорію, вчення, спосіб досягнення якої-небудь мети, вирішення кон- кретного завдання, сукупність прийомів чи операцій практичного або теоретичного освоєння дійсності. Загальновідомим є вислів англій- ського філософа ХVІІ ст. Ф. Бекона, який порівнював метод з ліхтарем, що висвітлює шлях ученому: навіть кульгавий, який йде з ліхтарем по дорозі, випередить того, хто біжить в темряві по бездоріжжю. Засо- бами, які допомагають «розуму йти по дорозі», є правильно обрані і належно застосовані до певної пізнавальної ситуації методи науково- го пізнання.

Методологія правової науки виступає як зумовлена особливостями правової реальності цілісна та узгоджена система способів пізнання, що включає такі складові: 1) загальний (філософський) підхід; 2) загаль- нонаукові методи; 3) спеціальні методи; 4) власні правові методи.

Загальний (філософський) підхід виступає світоглядною основою правознавства, а сукупність методів (загальнонаукових, спеціальних та власних) становить «набір» робочих інструментів формування державно- правових знань. Завдання ефективного застосування методології полягає в прагненні до найбільш точного і адекватного відображення наукового предмета пізнання шляхом забезпечення повноти та всебічності дослі- дження, знаходження оптимального співвідношення як між рівнями методології — філософськими підходами і формалізованими методами, так і між різними конкретними методами дослідження.

Методологія теорії держави і права як фундаментальної правової науки передбачає передусім пошук виваженого співвідношення за- гальних (філософських) підходів та загальнонаукових методів пізнан- ня зі спеціальними та власними правовими методами. Зокрема, сьо- годні у вітчизняній юриспруденції відчувається чітка тенденція до соціологізації правових знань. Проте попри всю важливість загальних методологічних положень пріоритетну роль у правознавстві поклика- ні відігравати саме її власні методи та понятійний апарат, який має методологічне значення. Адже перебільшення значущості неправо- вих — філософського, соціологічного чи кібернетичного — методів може привести до результатів, які за своїм змістом будуть мало при- датними для нормотворчості та юридичної практики.

Метод наукового дослідження слід відрізняти від методики, яка може застосовуватися у будь-якій (необов’язково науковій) діяльності. Методика розуміється як сукупність практичних способів ефективно- го здійснення будь-якої діяльності, зокрема, технічних засобів збиран- ня, зберігання, систематизації та узагальнення інформації в процесі наукового дослідження — складання плану дослідження, вивчення літератури, архівних матеріалів, юридичної практики, їх конспекту- вання і фіксація та ін. Наприклад, методика проведення слідчих дій входить до складу предмета дослідження криміналістики як приклад- ної юридичної дисципліни.

• 2. Загальні (філософські) підходи до дослідження держави і права

Методи дослідження, які застосовуються у загальній теорії держа- ви і права, залежать передусім від філософських підходів, з яких ве- деться пошук, що зумовлює вибір найдоцільніших в контексті обра- ного загального підходу конкретних способів, засобів та прийомів досягнення адекватного наукового результату. 

У зв’язку з цим не можна погодитися з беззаперечним відкиданням положень матеріалістичного підходу і вироблених юридичною наукою на його основі положень. За відмови від вульгаризованого бачення одно- бічної зумовленості держави і права як частини надбудови суспільства виключно його економічним базисом це стосується перш за все висновку про тісний зв’язок держави і права з економічними, соціальними, по- літичними, культурними та іншими суспільними чинниками.

Зберігає за нинішніх умов свою цінність діалектична методологія дослідження державно-правових явищ. Її основою виступають прин- ципи і закони діалектичної логіки — закон переходу кількісних змін в якісні, закон єдності і боротьби протилежностей, закон заперечення заперечення. Діалектичний підхід передбачає необхідність всебічного вивчення держави і права як явищ, що знаходяться в динаміці та по- стійному оновленні, пов’язаних з іншими соціальними чинниками — економікою, політикою, духовною сферами. Для цього загальна теорія держави і права має пов’язувати свої висновки з використанням до- сягнень усіх суспільних і юридичних наук. Дослідження державно- правової дійсності значною мірою спрямовується такими загальними категоріями діалектики, як сутність і явище, форма і зміст, можливість і дійсність. На цій основі сама юридична наука повинна весь час по- глиблювати знання про державу і право, переходити від емпіричного до теоретичного рівня, що є проявом діалектичної ідеї безперервного руху в природі, суспільстві та мисленні.

Іншим підходом до пізнання дійсності є метафізика, яка ґрунту- ється на граничних, позаексперементальних принципах і началах буття, знання, культури. З цього погляду предмети і явища розгляда- ються у статиці, як відсторонені від впливу інших чинників, що дає можливість «заглянути усередину» правових явищ, процесів, дослі- джувати їх ознаки і властивості, їх юридичну природу та специфіку. Саме такий спосіб пізнання права і правових інститутів застосовував німецький юрист Г. Кельзен, який вважається одним із найбільш ви- датних учених у галузі юриспруденції ХХ ст., котрий обґрунтував нормативістське вчення про право.

У сучасних умовах глобалізації та культурного різноманіття ви- никають методологічні підходи до дослідження держави і права, які дозволяють по-новому розкрити різні грані цих складних феноменів і орієнтуються на створення інтегральних концепцій права. Вони під- німають такі питання, які залишаються поза увагою юриспруденції, сформованої на основі традиційних підходів. Найбільш значущими  серед них є феноменологічний, герменевтичний, синергетичний, ан- тропологічний та комунікативний.

Феноменологічний метод передбачає відмову від будь-яких ідеалі- зацій та сприйняття єдиної передумови — можливості описання спон- танного змістовного життя свідомості або інтерпретації фундаменталь- них структур людського існування. Самоочевидні структури, що пере- дують нормам права, правовим інститутам та правовому мисленню, розуміються як загальне, що є у всіх правових явищах, їх генетичний принцип, який породжує всі можливі одиничні прояви права. Відпо- відно норми права розглядаються як такі, що не створюються і не ви- находяться законодавцем, а відкриваються подібно законам математи- ки. Подальший розвиток феноменологічного методу пов’язаний з по- няттям життєвого світу — сукупності первісних думок, очевидностей, вірувань, які не потребують доказів та надають нормативним структу- рам суспільства і держави імперативності. Для цього вважається необ- хідним виявити значущості, які людина надає типовим життєвим си- туаціям за посередництвом діалогу, співучасного спостереження, вживання у роль та інших подібних методів.

Герменевтичний підхід до права продовжує лінію феноменології. Герменевтика — це наука про інтерпретацію (тлумачення) тексту. В ме- жах герменевтики розуміння права розглядається як основа правової реальності, а тому буття права включає в себе інтерпретацію. Для того щоб зрозуміти норму, слід розуміти кожну конкретну ситуацію, на яку ця норма поширюється, і навпаки, для розуміння ситуації слід розумі- ти норму як ціле. Тлумаченню і закону, і ситуації передує передрозу- міння, яке складається на основі досвіду знання попередніх нормативно- правових актів і юридичних ситуацій. Інтерпретація розглядається лише як процес упізнавання сенсу в об’єктивованих формах тексту, який їх одушевляє. При цьому слід додержуватися певних вимог (ка- нонів): 1) відповідності герменевтичної реконструкції точці зору авто- ра; 2) залежності цілого від частин, а частин — від цілого (так зване герменевтичне коло, яке розв’язується «передзнанням» про ціле до його розчленування на частини); 3) співвіднесення об’єкта, що інтер- претується, з духовним горизонтом інтерпретатора; 4) смислової від- повідності позиції інтерпретатора з імпульсами, які виходять від об’єкта, що інтерпретується.

Активно застосовується й синергетичний підхід до дослідження держави і права. Синергетика є комплексною наукою про системи, що саморозвиваються, мають нерівноважний, слабко детермінований характер, поведінку яких важко передбачити. Такі характеристики мають всі складні соціальні системи, в тому числі право. Методологіч- ні ідеї синергетики дозволять краще зрозуміти різні процеси самовря- дування і управління в державно-правовій сфері, особливо за умов розвитку демократичних засад. Нові дані про конструктивну роль ви- падку в суспільному розвитку більш глибоко пояснюють суб’єктивний чинник у державно-правовому житті суспільства, дозволяють поряд з причинно-наслідковими зв’язками враховувати і випадкові, вірогідні зв’язки.

Одним з методологічних підходів, актуальних для сучасної юри- спруденції, є антропологічний. Його застосування до права полягає у «людському вимірі» правових явищ. Цей підхід актуалізується в умо- вах активного співіснування різних правових культур та систем, зу- мовлений необхідністю відповіді на запитання: чи існує загальне у всіх людей в різних культурах? На основі етнографічних досліджень на стику антропології та юриспруденції в другій половині ХІХ ст. скла- дається юридична антропологія як певний напрямок історико-правових досліджень. Спираючись на висновки про природу людини антропо- логія намагається обґрунтувати право і правопорядок. Так, початковим антропологічним фактом для обґрунтування права може бути думка Аристотеля про те, що людина — істота політична. Це означає, що людина живе разом з іншими людьми, але не зливається з ними, що зумовлює можливість подвійного вияву її ставлення до інших людей: як істоти кооперативної, що допомагає іншим і доповнює їх, та істоти конфліктної, що несе загрозу іншим людям. Саме необхідністю об- меження конфліктності людини і розвитку її кооперації й зумовлюєть- ся існування такого соціального інституту, як право.

У контексті розроблення інтегрального праворозуміння перспек- тивним є комунікативний підхід до права. Згідно з ним право розгля- дається як форма взаємодії (комунікації) суб’єктів, котру неможливо локалізувати в одній точці, що позначається термінами «норма», «пра- вовідносини», «закон» і т. д. Право розглядається як частина життєво- го світу людини, комунікація, яка існує лише в системі: 1) текстуальних форм об’єктивації (наприклад, закону); 2) суб’єктів с власним психіч- ним світом, що сприймають і інтерпретують право; 3) легітимації права відповідно до ціннісних стандартів (у тому числі ідеалів); 4) вза- ємодіючих суб’єктів — носіїв відповідних прав і обов’язків.

Сутність усіх цих підходів полягає в тому, що вони орієнтовані на вивчення динаміки суспільства та його інститутів, в тому числі держави і права. Водночас для них характерним є уявлення про наявність універсального начала, яке є породжуючим принципом і критерієм оцінки існуючого. А це дає можливість зберегти цілісність різноманіт- ного в культурному відношенні суспільства і не допустити його роз- паду та анархії. Історія науки, в тому числі юридичної, свідчить про те, що найсприятливіші умови для її розвитку створює не моністичний підхід з однієї філософської позиції, а їх плюралізм, який спирається на визнання не тільки можливості, а й доцільності декількох (багатьох) шляхів до пізнання істини, що, проте, не повинно призводити до еклек- тики чи методологічного хаосу. Зіставлення та інтеграція знань, на- бутих на основі різних підходів — матеріалістичного і ідеалістичного, діалектичного і метафізичного, нових методологічних підходів, здатні забезпечити реальну, а не декларативну всебічність та зумовлену цим повноту наукового дослідження, а тому лише збагачує науку і підвищує цінність її висновків.

• 3. Загальнонаукові методи пізнання держави і права

Загальний філософський підхід конкретизується передусім через загальнонаукові методи пізнання, до яких належать логічні, історичний та системний методи.

Логічний метод включає аналіз і синтез, індукцію і дедукцію, визначення понять та їх класифікацію, сходження від конкретного до абстрактного та від абстрактного до конкретного і под. Аналіз — це уявне розчленування явища, яке вивчається, на складові частини і дослідження кожної з них окремо. Натомість шляхом синтезу ство- рюється єдина цілісна картина. За допомогою індукції забезпечуєть- ся перехід від вивчення одиничних чинників до загальних положень і висновків, а дедукція робить можливим перехід від найбільш за- гальних висновків до відносно конкретних. Так, процес дослідження від конкретного до абстрактного, коли вивчаються різні види юри- дичної відповідальності (кримінальна, адміністративна, дисциплі- нарна, цивільно-правова), дає змогу сформулювати загальне поняття юридичної відповідальності. Сформулювавши, наприклад, поняття форми держави сходженням від абстрактного до конкретного, можна перейти до аналізу її конкретних видів — форми правління, форми державного устрою, державного режиму. 

На основі логічного методу формуються правові поняття, відбу- ваються їх класифікація, поділ досліджуваних явищ на окремі види та підвиди. Цінність цього методу полягає в тому, що він дає можли- вість формулювати в коротких дефініціях всю різнобічність і багат- ство державно-правових явищ, позбавитися зайвого опису деталей і створює можливості для належного орієнтування в межах правової науки, законодавства, механізму правозастосовної діяльності.

Використовуючи історичний (хронологічний) метод, теорія держа- ви і права досліджує державу і право, правові інститути і процеси в тій послідовності, в якій вони виникали, розвивалися та змінювалися од- ні іншими. Це дозволяє конкретно уявити всі особливості різних пра- вових і державних явищ. Проте надмірна кількість описового матері- алу і історичних подробиць може ускладнити теоретичне вивчення держави і права. Відтак, матеріал, нагромаджений за допомогою хро- нологічного методу, підлягає логічному опрацюванню та впорядкуван- ню. Історичний метод наочно засвідчує, що в суспільстві розвиток йде від простого до складного. Стосовно науки про державу і право це означає, що в усій сукупності державно-правових явищ і процесів необхідно в першу чергу виділити ті, які виникли раніше і є основою сучасних як більш складних.

Системний метод у правовій науці передбачає погляд на державу і право як на системи, що складаються з окремих елементів, кожен з яких виконує певну функцію, між якими існує взаємозв’язок (струк- тура), що зумовлює місце кожного елемента в цій системі. Кожна со- ціальна система є відкритою до зовнішнього впливу та складовою частиною системи більш високого порядку.

Завдання наукового дослідження з позицій системного методу по- лягає в тому, аби, наприклад, установити структуру певної правової системи, визначити функції кожного з її елементів, взаємозв’язки кож- ного елемента з іншими елементами тієї ж системи і більш загальною системою. Зокрема, законодавство розглядається як таке, що склада- ється з галузей, котрі є елементами системи законодавства. Галузь законодавства як структурний елемент системи у свою чергу поділя- ється на більш дрібні структурні елементи — підгалузі та інститути законодавства. Кожний державний орган вивчається як сполучений з усіма іншими державними органами системними зв’язками, від міс- ця того чи іншого органу в системі державного апарату залежать його функції і компетенція. 

• 4. Спеціальні та власні методи правознавства

Спеціальними методами, які використовуються в правознавстві, є методи, розроблені в межах інших конкретних наук, — статистич- ний, конкретно-соціологічний, психологічний, кібернетичний, моделю- вання, соціального експерименту.

За сучасних умов широкі можливості для визначення тенденцій розвитку правових явищ та процесів відкриваються перед застосуван- ням статистики — судової, кримінологічної тощо. Конкретно- соціологічний метод пов’язаний передусім з дослідженням юридичної практики. Матеріали соціологічного дослідження можуть бути одер- жані внаслідок спостереження, опитування, анкетування, ознайомлен- ня з судовою та іншою державно-правовою практикою, документами. Аналіз одержаних результатів та їх узагальнення можуть застосовува- тись і на початковому етапі дослідження як його практична база, і для перевірки дієвості певних державно-правових інститутів, підготовки висновків щодо ефективності їх реалізації і необхідності удосконален- ня, а також виявлення ставлення громадської думки до їх функціону- вання. Кібернетичний метод передбачає використання у правових дослідженнях законів соціального управління, а тому застосовується в «управлінських» галузях права — адміністративному та деяких ін- ших. Створення ідеальних моделей та перевірка їх дієвості є невід’ємною складовою теоретичного дослідження в галузі держави і права. Не можуть бути ефективними будь-які рішення в правовій сфері без ура- хування психологічних чинників, висвітлювати які покликані засоби, прийоми та способи, запозичені з психології. Нарешті, найбільш на- глядним методом, який здатен підтвердити достовірність висновків правової науки, є проведення соціального експерименту.

Власні методи правознавства, до яких відносять формально- юридичний (юридико-технічний, догматичний) та порівняльний методи, застосовуються на стадії дослідження законодавства та юри- дичної практики.

Формально-юридичний метод використовується для пізнання вну- трішньої форми правових явищ і процесів, дозволяє на основі узагаль- нення та виявлення ознак формулювати поняття, дефініції, визначення. Він застосовується для з’ясування волі законодавця, вираженої в тексті закону. Особливість цього специфічного для юриспруденції методу  полягає в зосередженні уваги на логічному опрацюванні правових норм. За допомогою різних логічних операцій окремі правові положен- ня трансформуються в загальні поняття, з яких у свою чергу виводять- ся певні логічні наслідки, здійснюється їх тлумачення. Логічне обро- блення може проводитися щодо матеріалів, які характеризують окремі правові явища, — нормотворчості, норм права, їх реалізації тощо.

Застосування порівняльного методу включає різні напрямки до- слідження державно-правових явищ. Аналіз певного явища на різних історичних етапах сприяє встановленню тенденцій і закономірностей його розвитку. На цій основі можна простежити наявність чи відсут- ність наступності в розвитку такого явища, як держава і право, і дійти висновку про доцільність або недоцільність використання відповід- ного історичного досвіду. Так, розвиток прав і свобод людини і грома- дянина в Україні та інших демократичних країнах дає змогу зробити висновок про наявність постійних тенденцій до їх розширення і по- силення їх захисту. Вибір для України змішаної форми державного управління співзвучний історичним традиціям гетьманської влади у сполученні із забезпеченням участі населення у вирішенні громад- ських справ на тих етапах розвитку України.

Порівняння можуть здійснюватися і з формами держави і права іноземних країн чи їх окремих інститутів. Це дає можливість виявити спільні риси і відмінності державно-правових явищ, їх позитивні і не- гативні риси. Таким чином узагальнюється досвід, частина якого може враховуватися в процесі розвитку національної державної і правової систем. В Україні таке врахування особливо необхідне в процесі право- вого врегулювання ринкових та інших пов’язаних з ними суспільних відносин.

Отже, кожен метод має свою сферу застосування та відображає лише певний аспект наукового дослідження. Відтак, методи можуть бути ефективним інструментарієм лише у своїй сукупності, натомість необґрунтоване ігнорування якогось окремого способу теоретичного пошуку здатне привести до недостовірного наукового результату. Слід урахувати й те, що у різних правових дисциплінах співвідношення використовуваних методів неоднакове. У кримінології, наприклад, основним є конкретно-соціологічний метод, в галузевих юридичних науках важлива роль відводиться формально-юридичному методу, теорія держави і права надає пріоритет системному методу, історико- юридичні науки — хронологічному.

Контрольні запитання

1. Дайте визначення методології юридичної науки та охарак- теризуйте її структуру.
2. Що таке метод юридичної науки, які його відмінності від методологічних підходів та методики?
3. Назвіть основні методологічні підходи до дослідження дер- жави і права.
4. Проаналізуйте систему загальнонаукових методів юридичної науки.

1. Вкажіть особливості і зміст спеціальних та власних методів теорії держави і права.

Загальна теорія держави і права та суспільні науки

Загальна теорія держави і права, як і будь-яка наука, не може роз- виватися ізольовано, поза взаємодії з іншими галузями знань. У про- цесі вивчення предмета загальної теорії держави і права досить часто виникає потреба у використанні досягнень інших суспільних наук, таких як філософія, соціологія, економічна теорія, політологія, логіка, конфліктологія, соціальна психологія, антропологія, етика тощо. На цій основі об’єктивно виникають нові міждисциплінарні галузі до- сліджень (зокрема, антропологія права, юридична конфліктологія, правова психологія, юридична логіка та ін.) як результат інтеграції і розвитку наукових знань.

Зв’язок між загальною теорією держави і права та суспільними науками визначається такими принциповими положеннями.

1. Незважаючи на спроби представників окремих правових течій створити «чисту» юридичну науку (Г. Кельзен), при вивченні державно- правових явищ не можна абстрагуватися від інших елементів соціаль- ної дійсності. Так, для аналізу уявлень людей про право або мотивацію правомірної чи протиправної поведінки використовуються дані психо- логії; для визначення місця держави в політичній системі суспіль- ства — напрацювання політології тощо. Відтак, при вивченні державно-правових явищ та процесів неодмінно враховуються досягнення різних суспільних наук.

2. Юридична дійсність настільки тісно переплетена з політичними, економічними, соціальними, культурологічними, антропологічними та іншими явищами і процесами у різних сферах суспільного життя, що їх дослідження також буде неповним без використання даних юридич- них наук, насамперед теорії держави і права як загальної, фундамен- тальної, методологічної юридичної дисципліни. Тому державно-правова дійсність вивчається не тільки юридичними, а й іншими суспільними науками. Проте останні досліджують проблеми держави і права лише в межах, що сприяють розкриттю їх власного предмета.

Таким чином, зв’язок загальної теорії держави і права із різними суспільними науками має двосторонній характер: з одного боку, за- гальна теорія держави і права використовує досягнення суспільних наук, а з другого — останні більшою чи меншою мірою враховують розробки з теорії держави і права при вивченні власного предмета. Цей висновок випливає з фундаментального принципу єдності і взаємо- зв’язку наукового знання.

Принципове значення для розвитку загальної теорії держави і пра- ва має її зв’язок із філософією. Філософія — це наука про загальні закони розвитку природи, суспільства та мислення, що виробляє уза- гальнену систему поглядів на світ, місце в ньому людини, загальні принципи буття і пізнання. Зв’язок загальної теорії держави і права з цією наукою відбувається у декількох напрямках.

По-перше, філософія озброює юриспруденцію методологією до- слідження. Вона розробляє основні методологічні підходи до науко- вих досліджень, зокрема матеріалістичний, ідеалістичний, діалектич- ний, метафізичний, герменевтичний, феноменологічний, антрополо- гічний та деякі інші, що використовуються також загальною теорією держави і права. Філософія формує засоби світоглядної орієнтації людини, натомість загальна теорія держави і права забезпечує філо- софію матеріалом, що дозволяє їй узагальнювати та формулювати принципи державно-правового розвитку суспільства та соціального прогресу, а також розробляти загальнофілософські методи досліджен- ня, що використовуються всіма юридичними та іншими суспільними науками.

По-друге, філософія формулює найзагальніші філософські закони та закономірності, зокрема основні закони діалектики, які поширю- ються і на державно-правову дійсність. Загальна теорія держави і права широко використовує вироблені протягом багатьох століть філософські категорії та загальні поняття, серед яких слід вказати на такі, як  «сутність» і «явище», «зміст» і «форма», «закономірність» і «випадко- вість», «відносини», «цінність», «взаємозв’язок», «функція», «розви- ток», «еволюція» та ін. Ці категорії мають не тільки суто теоретичне, а й велике методологічне значення.

По-третє, філософські дослідження не обходять своєю увагою без- посередньо державу і право, однак вони обмежуються визначенням їх загальної сутності, природи, призначення та місця в системі соціальних явищ. Загальна ж теорія держави і права вивчає державно-правову дійсність детально, розглядаючи всі основні закономірності її розвитку та функціонування.

У системі філософських знань згодом виокремлюється філософія права, яку визначають як систему філософських знань про пізнаваль- ні, ціннісні та соціальні основи права. Філософія права вивчає фунда- ментальні принципи буття права, його онтологічну природу та соці- альну сутність. Вона покликана дати світоглядне пояснення феномену права, обґрунтувати його зміст та призначення з погляду сутності людського буття та системи цінностей, на яких воно ґрунтується. Цен- тральною частиною, фундаментом філософії права є філософія прав людини.

Деякі дослідники вважають філософію права одним з основних напрямків загальної теорії держави і права, через який остання набуває свого методологічного значення в системі юридичних наук. Проте більшість вчених додержується думки, згідно з якою філософія права виступає «спільною територією» як філософії, так і загальної теорії держави і права, однак у кожній з них вона відіграє неоднакову роль: у межах філософії — це одна з її спеціальних частин поряд з філосо- фією політики, філософією релігії, філософією мистецтва тощо, тоді як у межах загальної теорії держави і права філософія права становить її концептуально-методологічний фундамент.

Велике значення для розвитку загальної теорії держави і права має її зв’язок із соціологією. Соціологія — це гуманітарна дисципліна, що займається вивченням суспільства як цілісної системи, його окремих структур та інститутів, різних соціальних груп та стосунків між ними, закономірностей індивідуальної та групової поведінки, а також соціаль- них процесів, що відбуваються в суспільному середовищі. Поняття со- ціології є «узагальненим», родовим, ним охоплюється широкий перелік її галузей, таких як соціологія політики, соціологія окремих складових частин економіки (промисловості, сільського господарства та ін.), со- ціологія освіти тощо. Загальна теорія держави і права спирається як на загальну соціологічну теорію, що вивчає закономірності функціонуван- ня всього суспільства, так і на окремі соціологічні теорії, що розкривають закономірності розвитку деяких сфер суспільного життя.

Об’єктом соціологічних досліджень виступають всі соціальні яви- ща, в тому числі держава і право в їх різних проявах. Відмінність по- лягає в ступені загальності їх вивчення. Загальна теорія держави і пра- ва вивчає свій предмет у всій повноті та визначеності. Соціологія ж вивчає право і державу, як й інші соціальні явища (економіку, полі- тику, науку і т. д.) з погляду того істотного, що дозволяє віднести їх до групи соціальних феноменів.

Розгляд держави і права із соціологічних позицій допомагає глиб- ше та різнобічно зрозуміти їх з погляду загальної теорії держави і пра- ва. Цьому сприяє широке застосування теоретиками держави і права конкретно-соціологічних методів дослідження при вивченні державно- правових інститутів та використання ними результатів соціологічних експериментів у сфері державно-правової дійсності. Соціологічні ме- тоди дослідження державно-правових явищ та процесів виступають від’ємною складовою методології загальної теорії держави і права. Крім того, дані соціологічних досліджень дозволяють також успішно розв’язувати низку практичних завдань, наприклад, проблеми оптимі- зації діяльності державного апарату, подальшого розвитку функцій держави, вдосконалення судової та іншої юридичної практики, усу- нення конфліктів у державно-правовій сфері, підвищення ефективнос- ті права.

На стику соціології та загальної теорії держави і права утворилася соціологія права як галузь наукових знань про соціальні умови існу- вання, розвитку та функціонування права. Соціологія права вивчає суспільні відносини, що складаються як в процесі підготовки та ухва- лення правових актів, так і в перебігу реалізації правових приписів, їх перетворення на соціальну поведінку особи та суспільних утворень, тобто вона спрямована на з’ясування соціальної зумовленості та со- ціальної ефективності права. Останнім часом точаться дискусії з при- воду можливості виділення соціології права в спеціальну галузь науко- вих знань, що має міждисциплінарний статус. Проте в літературі за- значається, що соціологія права не має власного, тільки їй притаман- ного предмета дослідження, що зумовлює її місце як складової части- ни соціології та теорії права.  При здійсненні юридичних досліджень, особливо у сфері держа- вознавства, загальна теорія держави і права спирається на політоло- гію — науку про політику, що вивчає загальні закономірності розви- ткові політичних явищ, процесів, інститутів та установ, розв’язує проблеми політичної влади, політичної системи, політичної ідеології, політичного режиму, політичних відносин тощо. Політична наука і юриспруденція мають спільну історію становлення і розвитку та спільних засновників. Традиційно тісні зв’язки між цими науками зумовлені їх спільним об’єктом дослідження, яким є державно-правові явища та процеси.

Диференціація політичної та правової наук пов’язана з поступовим виокремленням, структуруванням їх предметів вивчення. Предмет по- літології не обмежується державно-правовими явищами, а включає такі проблеми, як, наприклад, політичне лідерство, особливості полі- тичної діяльності та ухвалення політичних рішень, типи політичної свідомості та культури, які очевидно виходять за сферу правової науки. Загальна теорія держави і права вивчає не всі політичні явища та про- цеси, а саме ті, що пов’язані з державою і регулюються правовими засобами. Визначені особливості предмета дослідження свідчать про відсутність наукових підстав для висновків про доцільність концен- трації всіх проблем державознавства виключно в межах загальної те- орії держави і права або в межах політології.

Політологія, як і філософія та соціологія, озброює загальну теорію держави і права матеріалом, що дозволяє їй всебічно досліджувати свій предмет. Загальна теорія держави і права використовує політологічні дані, вивчаючи співвідношення державної та політичної влади, місце держави в політичній системі суспільства, взаємодію держави з полі- тичними партіями та блоками, зв’язок права і політики тощо. Вона розглядає державно-правові явища не тільки з погляду їх сутності, внутрішньої побудови, змісту та форми, а й під кутом зору їх місця і ролі в системі інших політичних явищ та процесів.

У свою чергу, політологія користується теоретико-правовими до- сягненнями у вивченні проблем теорії держави та деяких питань теорії права, зокрема щодо поняття держави, державного механізму, політичної влади, форм і функцій держави, співвідношення політич- ного і державного режимів, взаємодії держави із політичними парті- ями, правового регулювання політичних відносин та ін. На стику загальної теорії держави і права та політології формується відносно нова наука — політологія права як система знань про державно-правову політику, стратегічні напрямки політичного розвитку держа- ви і права з урахуванням політико-правових поглядів усіх суб’єктів політичної системи.

Розвиток загальної теорії держави і права тісно пов’язаний з досяг- неннями економічної теорії, яка займається вивченням основних законо- мірностей та принципів виробництва, нагромадження, обміну і розподілу матеріальних та інших благ, характеру виробничих сил та виробничих відносин, різних способів і засобів виробництва, форм власності, методів управління економікою, проблем праці та заробітної плати тощо.

За радянських часів теорія держави і права, спираючись на основні висновки та положення економічної теорії (політичної економії), виходила з методологічного твердження про те, що держава і право виступають невід’ємними складовими надбудови над економічним базисом суспільства, який справляє визначальний вплив на їх форму- вання та розвиток. Кожній соціально-економічній формації (рабовлас- ницькій, феодальній, буржуазній, соціалістичній) відповідав свій тип держави і права, історична зміна яких вела до зміни типу держави і права. Таким чином, загальна теорія держави і права виходила з еко- номічної обумовленості, навіть економічної заданості державно- правових явищ і процесів та активно використовувала здобутки полі- тичної економії в своїх дослідженнях.

У наш час загальна теорія держави і права також спирається на висновки економічної теорії при визначенні методів і режимів право- вого регулювання суспільних відносин, особливостей співвідношення права та економіки тощо. Слід ураховувати і зворотний вплив загальної теорії держави і права на економічну теорію та економіку як таку. Стихійний, не опосередкований державно-правовим регулюванням розвиток економічних процесів може призвести до розладу і занепаду всієї системи матеріального виробництва. Світовий досвід свідчить про те, що успішне проведення радикальних політично-правових реформ неминуче вимагає одночасного проведення відповідних еко- номічних перетворень, і навпаки. Отже, вплив економічних відносин на розвиток держави і права й зараз не викликає сумнівів, однак ступінь та характер обумовленості держави і права економічною системою суспільства вимагають якісного перегляду.

Нарешті, постійний і послідовний зв’язок загальної теорії держави і права простежується з соціальною психологією, яка являє собою на- уку про закономірності поведінки людей, обумовлені їх належністю до певних соціальних груп та верств населення, а також психологічні  характеристики окремих людських співтовариств. Загальна теорія держави і права не в змозі вирішувати свої завдання без урахування соціально-психологічних особливостей окремих груп населення та суспільства в цілому. Успішно визначити рівень правової свідомості суспільства, ступінь розвитку правової культури населення, ефектив- ність правотворчості та правозастосування в тій чи іншій країні мож- на лише за умови широкого використання досягнень соціальної пси- хології.

• 2. Загальна теорія держави і права в системі юридичних наук

Загальна теорія держави і права входить до системи юридичних наук. Як фундаментальна, методологічна, найбільш абстрактна, інте- гративна наука загальна теорія держави і права посідає провідне місце в системі вчення про державу і право. Всі інші юридичні науки ви- вчають окремі складові, структурні елементи державно-правової дій- сності, тобто мають прикладний характер. У своїх дослідженнях за- гальна теорія держави і права спирається на досягнення інших юри- дичних дисциплін, синтезує та систематизує їх висновки з метою більш глибоких загальнотеоретичних узагальнень. Таким чином, між загаль- ною теорією держави і права та іншими юридичними науками існують двосторонні зв’язки.

Загальна теорія держави і права входить до групи теоретико- історичних юридичних наук разом з історією держави і права України та зарубіжних країн, історією вчень про державу і право та тісно вза- ємодіє з ними. Взаємозв’язок загальної теорії держави і права та іс- торичних юридичних наук проявляється, з одного боку, в тому, що глибоке вивчення і узагальнення історичного матеріалу є необхідним для більш повного і всебічного дослідження загальнотеоретичних державно-правових проблем та визначення закономірностей історич- ного розвитку держави і права. З другого боку, історія держави і права в процесі пізнання тих або інших глобальних за своїм характером іс- торичних явищ та подій спирається на висновки й узагальнення, зро- блені в межах загальної теорії держави і права, зокрема на ті, що стосуються форм правління та форм державного устрою, державного режиму, апарату держави, системи права, джерел права, рецепції пра- ва та ін.

Загальна теорія держави і права та історико-юридичні науки мають багато спільного. Вони аналізують всі історичні і сучасні типи та фор- ми держави і права, акцентуючи увагу як на минулому в їх розвитку, так і на сьогоденні. Загальна теорія держави і права та історико- юридичні науки, приділяючи значну увагу причинам і умовам заро- дження держави і права, центральне місце в своїх дослідженнях від- водять закономірностям їх розвитку та функціонування. Розглядаючи процес виникнення, становлення та розвитку держави і права в цілому, вони враховують особливості розвитку політичної та правової систем окремих країн.

Відмінність загальної теорії держави і права від історико-юридичних наук виявляється в тому, що останні вивчають процес історичного роз- витку державно-правової дійсності конкретних країн у хронологічно- му порядку, спираючись переважно на історичний метод дослідження. Загальна теорія держави і права досліджує свій предмет в узагальнено- теоретичному вигляді та визначає закономірності виникнення, розви- тку та функціонування державно-правових явищ і процесів через ви- користання передусім логічного методу, засобів та категорій формаль- ної логіки.

Особливість співвідношення загальної теорії держави і права з іс- торією вчень про державу і право полягає в тому, що остання відтво- рює історично закономірний процес нагромадження людських знань про державу і право. Загальна теорія держави і права вивчає результа- ти цих пошуків у вигляді теоретичних узагальнень та формулює су- часні уявлення про основні державно-правові категорії і закономірнос- ті (зокрема, про право, закон, правовідносини, державу та ін.). По суті, історія вчень про державу і право виступає історичною складовою загальної теорії держави і права.

Поряд з традиційними теоретико-історичними науками загальна теорія держави і права тісно пов’язана з дисциплінами, що тільки формуються, наприклад, з юридичною конфліктологією, предметом якої є вивчення конфліктів, що виникають, розвиваються та розв’язується на підставі внутрішньодержавного (національного) або міжнародного права. З одного боку, юридична конфліктологія використовує увесь необхідний для її нормального функціонування арсенал теоретичних і методологічних засобів, вироблених загальною теорією держави і права (зокрема, поняття інтересу в праві та механізмів його реалізації, визначення принципу поділу влади та процедур розв’язання конфліктів між різними гілками влади, визначення умов гармонізації та уніфікації  законодавства і шляхів усунення законодавчих колізій тощо). З друго- го боку, загальна теорія держави і права активно використовує висно- вки та рекомендації, що формулюються юридичною конфліктологією, оскільки оптимальне, безконфліктне розв’язання суперечностей у державно-правовій сфері має важливе теоретико-прикладне зна- чення.

Загальна теорія держави і права виступає теоретико-методологічною базою для групи галузевих юридичних наук (науки конституційного права, адміністративного права, цивільного права, кримінального пра- ва, трудового права та ін.). Відносно кожної з галузевих дисциплін загальна теорія держави і права виконує роль узагальнюючої науки, що синтезує конкретний юридичний матеріал. Вона забезпечує впо- рядкування та систематизацію всіх знань про державу і право, всієї здобутої галузевими юридичними науками державно-правової інфор- мації, сприяє виробленню єдиного підходу до аналізу державно- правових явищ, інститутів та установ.

Інтеграційний та методологічний характер загальної теорії держа- ви і права стосовно галузевих юридичних дисциплін проявляється в такому.

По-перше, на відміну від галузевих юридичних наук, які докладно вивчають лише окремі складові частини, сторони правового і держав- ного життя, загальна теорія держави і права має своїм предметом до- слідження всю «синтезовану» державно-правову реальність.

По-друге, загальна теорія держави і права як методологічна основа дослідження державно-правової дійсності виробляє загальні для всіх галузевих юридичних дисциплін методи наукового пізнання. Її висновки та узагальнення виступають основою для вирішення спеціальних пи- тань галузевих наук у межах їх власного предмета, формування галу- зевих правових теорій. Предмет галузевих наук, як і предмет право- вого регулювання відповідних галузей права, окреслюється в межах загальної теорії держави і права та розкривається у відповідних юри- дичних дисциплінах. Загальнонаукові методи вивчення державно- правових феноменів, сформовані в межах загальної теорії держави і права, конкретизуються в галузевих методах і методиках, які виро- бляють кожні окремі галузеві науки.

По-третє, загальна теорія держави і права виробляє загальні для всіх юридичних наук поняття та категорії, які виступають вихідною базою для формування галузевими юридичними дисциплінами влас- ного спеціального понятійного апарата. Наприклад, юридична категорія «правовідносини», вироблена загальною теорією держави і права, конкретизується і деталізується відповідними галузевими юридичними науками стосовно окремих галузей права, внаслідок чого формуються спеціальні (спеціально-наукові) поняття кримінальних, цивільних, адміністративних, трудових та інших правовідносин, а також уточню- ються їх склад, підстави виникнення, зміни та припинення. Аналогічно формуються й інші галузеві поняття, що спираються на загальнотео- ретичні категорії, такі як норма права, правопорушення, правозасто- сування, юридична відповідальність, функції держави та ін. Крім того, загальна теорія держави і права виробляє критерії оцінки рівня, стану і перспектив розвитку галузевих юридичних дисциплін, наприклад, критерії ефективності права.

Загальна теорія держави і права має з галузевими юридичними науками не тільки прямі, а й зворотні зв’язки. Вона не тільки впливає на ці галузі знань, а й перебуває під певним впливом з їх боку. При визначенні ключових юридичних понять та категорій, а також при формуванні загальної методології наукових досліджень загальна теорія держави і права спирається на величезний емпіричний матеріал, на- громаджений галузевими дисциплінами; узагальнює, оцінює та інтер- претує дані галузевих юридичних наук. Крім того, загальна теорія держави і права збагачується внаслідок перенесення досвіду однієї юридичної науки на інші. Так, поняття юридичної особи було сформу- льоване наукою цивільного права, потім перенесене в інші галузеві науки і враховане при розробленні загальнотеоретичного вчення про суб’єктів права. Відтак, без опори на галузеві науки загальна теорія держави і права може втратити свої академічні та методологічні по- зиції і перетворитися на схоластичну, безпредметну дисципліну.

Незважаючи на загальний, абстрактний характер теорії держави і права, вона невідривна від юридичної практики, різні форми та прояви якої безпосередньо вивчаються спеціальними юридичними науками. Це зумовлює зв’язки теорії держави і права з дисциплінами, що належать до групи спеціальних (прикладних) юридичних наук (криміналістикою, кримінологією, судовою медициною, правовою статистикою та ін.). Од- нак порівняно з галузевими юридичними дисциплінами ці зв’язки, як правило, є менш інтенсивними та переважно не прямими, а опосеред- кованими. Це пояснюється насамперед тим, що спеціальні науки хоча й належать до системи юридичних наук, але активно використовують висновки й узагальнення широкого переліку природничих, технічних та інших неюридичних наук і включають їх до свого змісту.

Слід відзначити міцний взаємозв’язок загальної теорії держави і права з порівняльним правознавством, яке відносять до групи наук, що вивчають зарубіжні державу і право. До недавніх часів порівняльне правознавство взагалі розглядалося як один з напрямків у складі загаль- ної теорії держави і права. На сьогодні ці науки тісно взаємодіють одна з одною, мають багато в чому спільні цілі та предмет дослідження.

Вивчаючі правові системи різних країн світу, вчені-компаративісти нагромаджують чималий теоретико-прикладний матеріал. Висновки та узагальнення, сформульовані в межах порівняльного правознавства, активно використовуються загальною теорією держави і права для формування загальних закономірностей виникнення, розвитку та функ- ціонування держави і права, оскільки останні притаманні державно- правовій дійсності незалежно від національних кордонів. У свою чергу порівняльне правознавство використовує в своїх дослідженнях досягнення загальної теорії держави і права, передусім її понятійний апарат (йдеться про такі базові юридичні категорії, як «право», «право- ва система», «система права», «норма права», «правові традиції», «на- ступність у праві», «правова культура», «правосвідомість» та ін.), а також її методологічний інструментарій.

• 3. Формування загальної теорії держави і права як самостійної науки

Система юридичних наук складалася поступово, відповідно до по- треб практики. Хоча перші знання про державно-правову дійсність розвиваються вже в стародавніх державах, проте юридична наука ви- никає значно пізніше. Вона формується на базі перших європейських юридичних університетів, які створюються у XI–XII ст. Історично першими виникають галузеві юридичні науки. У Новий час поряд зі становленням галузевих наук думки про право розвиваються у двох напрямках: з одного боку, формується філософія права як наука про належне право, а з другого — енциклопедія права як узагальнення на- громаджених юридичних знань.

XVII ст. знаменує собою початок нової епохи в історичному роз- виткові юридичної науки: під впливом нового напрямку філософії (раціоналізму) формується нова течія правової думки — школа при- родного права, завдяки якій з’являється особлива філософська наука  про право. Її представниками були Г. Гроцій, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо, І. Кант та ін. Якщо в XVII–XVIIІ ст. переважно вжи- вається термін «природне право», то наприкінці XVIIІ — на початку XІХ ст. у науковий обіг запроваджується термін «філософія права», який уперше був вжитий в роботах Г. Гуго (1798) та Г. Гегеля (1820). На той час філософія права відрізнялася від науки позитивного права не тільки за методом, а й за предметом дослідження, яким виступало не позитивне, мінливе право, а саме незмінне вічне природне право.

З другого боку, стрімкий розвиток галузевих наук веде до зростання загального обсягу правового матеріалу, що зумовлює потребу в узагаль- неній системі юридичних знань, яка давала б можливість їх одночасно оглядати і зіставляти. Це зумовлює виникнення енциклопедії права — дисципліни, що містила стисле викладення змісту всіх юридичних наук як початкових знань про право, його різні галузі та методи дослідження. Першою книгою, що мала назву енциклопедії права, був твір Г. Гунніу- са «Encyclopaedia juris universi» (1638). У 1640 р. у Франкфурті-на-Майні виходить відома енциклопедія права І. Форбурга «Encyclopaedia juris publici, privatique, civilis, criminalis, feuderalis», яка складалася із юри- дичного словника та зібрання юридичних правил.

Наприкінці XVIIІ — на початку XІХ ст. енциклопедія права ви- кладається практично в усіх юридичних вищих закладах Європи і пре- тендує на статус самостійної науки. У той час її нерідко називали  «наукою наук» і вважали необхідним вступом до вивчення галузевих юридичних дисциплін. У Російській імперії (у тому числі в Україні) наприкінці XVIII ст. розпочинається викладання енциклопедії права, а Університетським статутом 1835 р. запроваджується обов’язковий курс «Енциклопедія законознавства та російських державних законів». У 1839–1840 рр. видається відома «Енциклопедія законознавства» К. Неволіна, яка являє собою «огляд наук законознавства в їх загально- му зв’язку як зі всім суспільствознавством, так і між собою»1. З’являються роботи Н. Ренненкампфа «Нариси юридичної енциклопедії» (1868), Є. Трубецького «Лекції з енциклопедії права» (1907) та ін.

Незважаючи на те що енциклопедії права в російських та західно- європейських університетах спочатку приділялася значна увага, деякі відомі у той період учені-юристи (Н. Коркунов, Г. Шершеневич та ін.) ставили під сумнів її статус як самостійної галузі знань та навчальної дисципліни, оскільки вона не мала ні власного предмета, ні власного методу дослідження. Незважаючи на свій достатньо активний розвиток,

1 Неволин К. А. Энциклопедия законоведения. – С.Пб., 1997. – С. 24. енциклопедія права наприкінці XIX ст. втрачає власні позиції і пере- творюється на «пропедевтику правознавства», своєрідний «вступ в юридичну спеціальність», оскільки її зміст становлять положення, які більш докладно розкриваються в галузевих юридичних науках. Компілятивний метод енциклопедії права також не відповідає вимогам наукового дослідження.

Поступово відбувається процес зближення філософії права та ен- циклопедії права. Г. Шершеневич зазначав, що в енциклопедію права увірвався «новий філософський дух». В її розвитку чітко окреслюють- ся дві основні тенденції: з одного боку, помітно скорочується тради- ційний для даної дисципліни «огляд різних частин позитивного права», а з другого — енциклопедія права зосереджується на аналізі вихідних понять про право та державу в їх єдності та системі, на засадах право- вого та державного життя суспільства. Енциклопедія права поступово охоплює «елементи юридичного, філософського та історичного», що виходить за межі звичайного розуміння енциклопедії як такої.

Очевидна недостатність філософії права, яка виходила з умогляд- них суджень і нехтувала конкретним юридичним матеріалом, та еклек- тичної енциклопедії права, що не знала меж через невизначеність предмета дослідження, обумовила появу нової дисципліні — теорії права, яка поступово складається на їх основі у другій половині XIX ст. Термін «теорія права» був уведений німецьким вченим А. Мер- келем у 70-х роках XIX ст. та стосувався аналізу чинної системи право- вих норм, а не ідеальних засад права.

У Росії загальна теорія права як наука сформувалася завдяки працям Н. Коркунова, Б. Кистяківського, П. Новгородцева, І. Муромцева, Л. Петражицького, В. Соловйова, Б. Чичерина, Г. Шершеневича та деяких інших учених-правознавців. Н. Коркунов зазначав, що завдан- ня загальної теорії права полягає у виведенні загальних засад права з нагромадженого галузевими та спеціальними юридичними науками емпіричного матеріалу. Її місце «в загальній системі правової науки» аналогічне місцю, яке в кожній спеціальній науці посідає її загальна частина. Поступово загальна теорія права інкорпорує у вчення про право державознавчу проблематику, звертається до аналізу взаємозв’язку і взаємозалежності права і держави, внаслідок чого перетворюється на загальну теорію держави і права.

Поняття «теорія права», тим більше — «теорія держави і права», в основному характерні для країн континентальної Європи і Росії, у той час, як англо-американська правова школа переважно оперує поняттям «юриспруденція». У розвитку загальної теорії держави і права визна- чальну роль відіграла школа «аналітичної юриспруденції», що сфор- мувалася в Англії в другій четверті XIX ст. Представники аналітичної школи Дж. Остін та І. Бентам вважали її завданням аналіз основних понять позитивного права з формально-логічної точки зору поза зв’язком із законодавчою політикою та моральними цінностями. В ре- зультаті цього дослідники дійшли висновку про те, що звести воєдино «виведений за дужки» різнорідний за своїми галузевими джерелами емпіричний юридичний матеріал та інтегрувати дані галузевих юри- дична наук здатна тільки загальнотеоретична юридична наука — за- гальна теорія права.

Наприкінці XIX — на початку ХХ ст. загальна теорія держави і пра- ва інституціоналізується та стає базовою методологічною юридичною дисципліною. Серйозні, навіть трагічні випробування чекали на те- орію держави і права в радянській період. Після жовтневого пере- вороту 1917 р. починає формуватися радянська теорія держави і права, яка спирається на марксистсько-ленінську ідеологію. В 20-ті роки ХХ ст. з’являються цікаві роботи з теорії держави і права Є. Пашуканіса, І. Разу- мовського, М. Рейснера, П. Стучки, що не втратили актуальності і по сьогодні. Проте в 30-ті роки того ж століття ці оригінальні концепції кваліфікуються як ідеологічно хибні та категорично заперечуються.

Перемагає вульгарний марксизм в інтерпретації А. Вишинського, який на Першій нараді науковців права в липні 1938 р. визначив право як сукупність правил поведінки, що виражають волю пануючого класу і забезпечуються примусовою силою держави. Таке розуміння права відкривало широку можливість для свавілля можновладців. У 1931 р. відбувся з’їзд марксистів-державників і правників, який, спираючись на зв’язок права з політикою, затвердив в радянському правознавстві етатистське праворозуміння як єдино правильне та незаперечне. Пра- во в межах офіційної концепції розглядалося як результат правотворчої діяльності держави, що безпосередньо позначилося на юридичній на- уці — у межах теорії держави і права проблеми теорії держави впев- нено виходять на перший план і починають домінувати. Проте і за таких умов наука продовжувала розвиватись. Істотний внесок у розви- ток теорії держави і права в радянський період здійснили відомі вчені в галузі теорії держави і права С. Алєксєєв, В. Горшеньов, О. Лукашо- ва, М. Матузов, А. Міцкевич, П. Недбайло, В. Нерсесянц та ін.

Із здобуттям Україною незалежності та відмовою від ідеологічної одноманітності загальна теорія держави і права переживає часи відродження, активно розвивається на основі сучасних новітніх підходів до вивчення державно-правової дійсності та інкорпорує здобутки пра- вових шкіл різних країн світу. Завдяки зусиллям визнаних українських вчених М. Козюбри, В. Копєйчикова, П. Рабіновича, В. Тація, М. Цвіка, Ю. Шемшученка, формується сучасна вітчизняна школа теоретиків держави і права. В системі НАН України функціонує спеціалізована наукова установа — Інститут держави і права ім. В. М. Корецького, питаннями наукових досліджень в галузі держави і права опікується галузева державна академія — Академія правових наук України.

• 4. Загальна теорія держави і права як навчальна дисципліна, її завдання та система

Одночасно зі становленням загальної теорії держави і права як на- уки відбувається її формування як навчальної дисципліни. Загальна теорія держави і права входить до складу юридичних дисциплін, що викладаються у вищих навчальних закладах, які здійснюють підготов- ку фахівців за спеціальністю «Правознавство». Юристи-професіонали задіяні у багатьох сферах суспільного життя, тому в юридичних на- вчальних закладах викладається широкий перелік навчальних курсів. Система юридичних навчальних дисциплін будується, як правило, відповідно до системи юридичних наук, хоча в окремих випадках з урахуванням спеціалізації майбутніх фахівців може від неї відступати. Згідно з вимогами практики юридичні вищі навчальні заклади можуть запроваджувати окремі юридичні дисципліни, навчальний матеріал яких становить частину конкретної юридичної науки (наприклад, ав- торське право як частина цивільного права) або належить до різних юридичних наук (торговельне право, транспортне право, військове законодавство та ін.).

Таким чином, перелік юридичних дисциплін, обсяг та послідовність їх вивчення істотно розрізняються в окремих вищих навчальних закладах з урахуванням профілю підготовки майбутніх правників та їх спеціалі- зації. Проте загальна теорія держави і права викладається в обов’язковому порядку в усіх юридичних вищих навчальних закладах і факультетах та охоплює відносно однаковий обсяг навчального матеріалу, що зумовлю- ється її особливим значенням у підготовці майбутніх правознавців. Ви- ступаючи першою сходинкою на шляху здобуття юридичної освіти, вона вивчається, як правило, на першому році навчання. При цьому рі- вень опанування знаннями із загальної теорії держави і права визначає можливість одержання диплому про юридичну вищу освіту, що під- тверджується складанням державного іспиту з цієї дисципліни в пере- важній більшості юридичних навчальних закладів.

Юридичні навчальні дисципліни покликані забезпечити глибоке і всебічне засвоєння студентами знань про державно-правову дійсність, що нагромаджені юридичними науками, сформувати в них навички та вміння, необхідні для практичної роботи в різних сферах правового регулювання. Маючи спільну мету, кожна юридична навчальна дисци- пліна виконує власні завдання. Так, історія держави і права дає студентам систематизовані знання про конкретно-історичний розвиток державно- правових явищ; за допомогою галузевих і спеціальних юридичних дис- циплін майбутні фахівці опановують знання про чинні нормативно- правові акти та практику їх застосування, формують навички складання юридичних документів, здійснення певних юридичних дій.

Загальна теорія держави і права як базова навчальна дисципліна безпосередньо бере участь у формуванні професійних якостей майбутніх фахівців та закладає їх основу. Завдання загальної теорії держави і пра- ва зумовлені її місцем в системі юридичних навчальних дисциплін та полягають у такому:

по-перше, загальна теорія держави і права озброює студентів зна- ннями найбільш загальних, основоположних закономірностей державно- правового життя суспільства. Вона покликана забезпечити основу фун- даментальної підготовки правника широкого профілю;

по-друге, загальна теорія держави і права закладає фундамент право- вої культури майбутніх фахівців, їх юридичного мислення, сприяє фор- муванню у студентів наукового юридичного світогляду, здатності ухва- лювати юридично коректні рішення в професійній сфері;

по-третє, загальна теорія держави і права дає студентам початкові уявлення про основні державно-правові поняття і категорії, необхідні для ефективного вивчення галузевих та інших юридичних дисциплін.

Головне ж завдання загальної теорії держави і права полягає в тому, що вона формує у майбутніх фахівців уміння з виважених, наукових по- зицій надавати належну оцінку складним явищам та процесам державно- правової дійсності, розкривати їх дійсну сутність, розуміти їх соціальне призначення, місце і роль в політичній та правовій системах суспільства. Озброєні її знаннями правники можуть плідно сприяти розв’язанню різно- манітних проблем державного і правового будівництва.

Загальна теорія держави і права викладається за певною системою, яку складають логічно та послідовно розташовані питання, що від- творюють об’єктивну структуру і зміст предмета відповідної науки. Вивчення загальної теорії держави і права розпочинається із з’ясування методологічного та історичного аспектів цієї дисципліни, визначення її предмета та функцій, методології та її рівнів, з’ясування місця за- гальної теорії держави і права в системі суспільних і юридичних наук. Окрему увагу приділено походженню держави і права, ознакам держа- ви і права, які відрізняють їх від організації влади та нормативних регуляторів за первіснообщинного ладу.

Далі докладно розкриваються основні питання теорії держави: по- няття і ознаки держави, державної влади та державного суверенітету, поняття і класифікація функцій держави, а також правових форм і ме- тодів їх здійснення; поняття і структура форми держави (форми дер- жавного правління, державного устрою та державно-правового режи- му). Окремо розкриваються поняття механізму держави і державного апарату, державних органів та їх видів.

З’ясувавши основні питання теорії держави, студенти переходять до загального вчення про право. Вивчення теорії права розпочинаєть- ся із з’ясування головних підходів до праворозуміння, визначення поняття і ознак права, його функцій та цінності, місця права в системі соціальних норм, особливостей процесу формування права та його етапів. Досліджуються також поняття і види джерел (форм) права, принципів, що діють у правовій системі, а також правосвідомості. Далі розкривається механізм правового регулювання суспільних від- носин, який об’єднує в єдину систему всі наступні теми курсу.

В окремому розділі загального вчення про право, присвяченому нормативній основі правового регулювання, розкриваються поняття та загальні ознаки норм права, їх види і структура; досліджуються система права і система законодавства в їх співвідношенні, поняття і ознаки нормативного юридичного акта та закону як його різновиду, їх дія у часі, просторі та за колом осіб. Приділяється увага проблемам нормотворчої і законодавчої техніки, а також систематизації нормативно- правових актів та розв’язання юридичних колізій. Вагому практичну цінність має матеріал розділу, присвяченого реалізації права. Цей роз- діл розкриває засади теорії правових відносин, правової поведінки, правопорушень та юридичної відповідальності, а також викладає пра- вові форми діяльності органів держави, особливості застосування та тлумачення норм права.

Вивчення курсу загальної теорії держави і права завершує розділ, який охоплює проблеми правової держави і правової системи суспіль- ства. Він об’єднує фундаментальні теми, що розкривають особливос- ті взаємодії права, держави, людини і суспільства в сучасних умовах розвитку правової та політичної систем. У цьому розділі досліджують- ся засади прав, свобод і обов’язків людини і громадянина, особливос- ті співвідношення громадянського суспільства і держави; поняття, форми та інститути демократії; концепція правової, соціальної держа- ви; поняття правопорядку, співвідношення верховенства права і за- конності; засади правової культури і правової системи суспільства.

Контрольні запитання

1. Розкрийте основні особливості співвідношення загальної теорії держави і права з філософією, соціологією, політоло- гією, економічною теорією та соціальною психологією.
2. Охарактеризуйте науковий статус філософії права, соціо- логії права та політології права.
3. Назвіть основні напрямки взаємодії загальної теорії держа- ви і права з галузевими юридичними науками.
4. Визначте поняття енциклопедії права та її роль у процесі формування загальної теорії держави і права як самостійної науки.
5. Розкрийте структуру навчального курсу загальної теорії держави і права.

Теорії походження держави і права

Виникнення держави і права — це складний, багатоаспектний про- цес. Формування держави і права відбувається в конкретно-історичних умовах, під впливом релігійних, природно-кліматичних, техніко- економічних, демографічних, антропологічних, психологічних та ін- ших чинників. Розмаїття теорій, які намагаються пояснити причини виникнення держави і права, зумовлене істотними розбіжностями в світоглядних позиціях авторів концепцій, різним розумінням сутнос- ті, функцій та соціального призначення держави і права, впливом від- повідної історичної епохи, неможливістю абсолютного знання з цієї проблеми. Але кожна з теорій має певну пізнавальну цінність і сприяє відновленню більш достовірної картини генезису держави і права.

Серед основних теорій походження держави можна виділити такі.

Теологічна теорія (Тома Аквінський, ХІІІ ст.). Вона пояснює по- ходження держави волею Бога, відстоює її недоторканність, залежність від релігії, закликає до підкорення всіх державній владі. Теологічна теорія висувала ідеї непорушності і вічності і водночас залежності держави від божественної волі, яка виявляється через релігійні орга- нізації. Особливого поширення ця теорія набула в період середньо- віччя для теоретичного обґрунтування необмеженої влади монарха,  найбільш реакційних державних режимів, виправдання того, що будь- яке посягання на державу приречене на невдачу, оскільки влада вкла- дена в руки правителя Богом і покликана захищати благо всіх. Оскіль- ки перші держави були теократичними, виникали одночасно з моно- релігією, теологічна теорія відображала деякі об’єктивні реалії того часу, але наукового характеру вона не мала, зумовлювалася релігійною свідомістю людей і орієнтувалася на рівень знань про суспільство, що існував тоді, та закономірності його розвитку.

Патріархальна теорія походження держави (Платон, Аристотель, Р. Філмер) є продуктом її природного розвитку, результатом поступо- вого розростання сім’ї. В основі виникнення держави лежить природ- ний потяг людей до взаємного спілкування. Для цього вони об’єднуються в сім’ї, декілька сімей складають рід (селище), а з селищ утворюється держава. Державна влада є продовженням батьківської влади в сім’ї, влади домовласника. Держава — це найвища форма політичного спіл- кування людей. Так само як і теологічна, патріархальна теорія була спрямована на обґрунтування необмеженої влади царя, але витік її вона вбачала в тих формах сім’ї, де існувала необмежена влада глави сім’ї, патріарха. Привертаючи увагу до соціальної цінності такого по- няття, як сім’я, і можливості встановлення єдиного суспільного по- рядку внаслідок підкорення «волі батьків», патріархальна теорія в той же час не давала відповіді на питання щодо причин постійних конфлік- тів між народами, встановлення жорстких режимів, прийняття неспра- ведливих законів.

За договірною теорією походження держави (Г. Гроцій, Т. Гоббс, Дж. Лок, Ж.-Ж. Руссо, О. Радіщев та ін., ХVІІ–ХVІІІ ст.) державі пе- редує «природний стан» людей («природний стан» уявляли як царство необмеженої особистої свободи, загального благоденства або «війни всіх проти всіх»). Кожна людина мала природні, невідчужувані права, але в процесі розвитку людства права одних людей вступають у супер- ечність з правами інших і порядок у суспільстві порушується, виникає насильство. Тому люди домовилися встановити над собою інститу- цію — державу, яка відповідала б за додержання порядку, всезагальним інтересам та вимогам якої вони б підкорялися. Держава виникає вна- слідок укладення людьми угоди між собою про свідоме самообмежен- ня своєї свободи на користь загальних інтересів, спільного співісну- вання. Суспільний договір — це згода людей на об’єднання, утворен- ня держави. Він має конститутивний характер, оформлює встановлен- ня державно організованого суспільства. В договірній теорії розрізняють первинний договір (договір об’єднання) і вторинний договір (до- говір підпорядкування народу і державних органів правителів). Таким чином, держава народилася внаслідок розумної волі народу. Мається на увазі не формальне підписання письмового договору, а стан суспіль- ства, коли люди свідомо і добровільно об’єдналися в державу шляхом мовчазного визнання єдиного об’єднуючого всіх центру. Договірна теорія мала демократичний зміст; прихильники цієї теорії використо- вували її для обґрунтування ідеї народного суверенітету (Ж.-Ж. Руссо, О. Радищев), конституційної монархії (Дж. Локк), природно-правової концепції прав людини і громадянина, права народів на насильницьку зміну державного устрою, який порушує природні права. Основні по- ложення договірної теорії закріплено в Декларації незалежності США і конституціях деяких західних країн. Однак ця теорія не в змозі була пояснити походження держави у різних народів світу.

В рамках теорії насильства (ХІХ ст.) розрізняють теорію внутріш- нього насильства (Є. Дюрінг): власність, класи і держава виникли внаслідок насильства однієї частини суспільства над іншою, та теорію зовнішнього насильства, прихильники якої (К. Каутський, Л. Гумпло- вич) виокремлювали серед найважливіших чинників державотворення війни і територіальні завоювання. Головна причина виникнення дер- жави — завоювання, насильство, поневолення одних племен іншими. Для закріплення влади переможця над завойованими народами й утво- рюється держава. Насильство розглядається як глобальне, а не локаль- не явище, що не тільки породжує правлячих і тих, якими правлять, а й має соціально-економічні наслідки, тобто може привести до рабства, рабство — до виникнення приватної власності, а з приватною власністю пов’язується перехід від кочового до осілого способу життя. При цьому зароджується державна влада, яка спирається на фізичну силу. Це дер- жава племені, основою якої є фізичне переважання одного племені над іншим. З розвитком суспільства держава племені переростає в державу класу. Теорія насильства хоч і враховувала деякі реальні історичні факти і події (виникнення Франкської держави), але не визнавала вто- ринного, супутнього характеру воєнного чинника при формуванні державно-організованого суспільства.

Ідеї теорії насильства в ХІХ ст. було покладено в обґрунтування расової теорії (Ж. Гобіно, Ф. Ніцше). Поділ суспільства за расовою ознакою вважався основною передумовою виникнення і розвитку держави. У світі існують «вищі» раси, які покликані володарювати, та «нижчі», яким природою призначено бути в підкоренні у «вищих» рас, а виникнення держави необхідне для забезпечення панування одних рас над іншими.

Марксистська (класова) теорія походження держави. (К. Маркс, Ф. Енгельс, В. Ленін, XIX–XX ст. ст.). Марксистське розуміння при- роди держави було викладено Ф. Енгельсом у роботі «Походження сім’ї, приватної власності і держави» (1884). Воно базується на вченні про суспільно-економічну формацію, засновану на конкретному спо- собі виробництва і відповідних формах власності. Саме економічні чинники (суспільний поділ праці, приватна власність, розкол суспіль- ства на класи) сприяли розкладу первіснообщинного ладу і виникнен- ню держави. Тим самим обґрунтовувалася ідея про класову природу держави, боротьбу класів між собою як основну причину її виникнен- ня, рушійну силу її існування. Держава виникла із необхідності стри- мувати пригнічений клас; вона зробилася знаряддям економічно па- нівного класу, який за допомогою держави став ще й політично домі- нуючим у суспільстві. Класова теорія, безумовно, перебільшувала значення економічних чинників, але давала обґрунтоване з позицій діалектико-матеріалістичного світогляду бачення закономірностей розвитку людського суспільства.

Спільним для представників техніко-економічних теорій похо- дження держави є переконання в тому, що розкладання первісного суспільства було пов’язане передусім з виникненням виробничих (замість збиральних) видів господарювання та їх розвитком. Автор теорії «неолітичної революції» Чайлд вважав, що саме перехід до землеробства і тваринництва автоматично спричинив зростання ви- робництва, що привело до збільшення населення, поглиблення спе- ціалізації праці, соціальної та майнової нерівності і, зрештою, до виникнення держави.

«Гідравлічна» («іригаційна») теорія Віттфогеля. Передумовою ранньої державності був перехід до іригаційного землеробства. Його впровадження не тільки сприяло зростанню обсягу сільськогосподар- ської продукції, а ще й створювало необхідні організаційні умови роз- галуженого державного апарату. Віттфогель пов’язував деспотичні форми держав азіатського способу виробництва з будівництвом ірига- ційних споруд, для чого необхідні були жорстке централізоване управ- ління і підпорядкування. Деспотизм він називав «гідравлічною» циві- лізацією. Ця теорія мала локальний характер: пояснює виникнення держави в регіонах з жарким кліматом і не пояснює особливостей про- цесу державотворення в інших регіонах.

На думку К. Леві-Строса, автора теорії інцесту (кровозмішення) (XIX ст.) головним чинником виокремлення людини із світу природи стала заборона (табу) на кровозмішення. Збереження людського роду і подальший його розвиток вимагали створення спеціальних органів усередині родової общини, здатних контролювати додержання забо- рони інцесту і застосовувати примус до її порушників. Ці контролю- ючі органи з часом стали виконувати й інші громадські функції, ви- ступаючи прообразом майбутньої державної організації. Введення заборони на кровозмішення і відтворювання внаслідок цього людсько- го роду є історичним фактом. Його не можна недооцінювати, але вва- жати основним у процесі державотворення видається безпідставним і недоцільним.

Органічна теорія походження держави (Г. Спенсер, ХІХ ст.) по- рівнює суспільство з біологічним організмом. У розвитку суспільства виявляються загальні закономірності, притаманні всім живим організ- мам (зростання і ускладнення функцій організму, взаємозв’язок їх окремих частин, їх диференціація). Об’єднання людей (племена, со- юзи племен, імперії, міста-держави) Г. Спенсер називав «агрегатами», які змінюються під впливом соціально-класового розшарування сус- пільства, спеціалізації праці, утворення органів політичної влади. У державі всі її частини виконують певні функції: уряд — функції мозку; нижчі класи реалізують внутрішні функції, займаються земле- робством, скотарством, забезпечують життєдіяльність суспільства; існує спеціальна розподільча система — торгівля, транспорт, засоби зв’язку; панівні класи відповідають за зовнішні функції (забезпечення оборони). Держава виникає внаслідок наступальних і оборонних війн одних суспільств проти інших. Спочатку обов’язком держави стає за- хист суспільства від зовнішніх і внутрішніх ворогів. Потім основне своє завдання влада починає вбачати у забезпеченні благополуччя всього суспільства. Прихильники органічної теорії намагалися надати принципу системності статусу універсального закону оточуючого світу. Деяку схожість між суспільними і біологічними системами зна- йти можна, але між ними більш відмінностей, ніж подібностей. Орга- нічна теорія давала поверхове, ненаукове пояснення генезису держави, не заглиблюючись у сутність цього процесу.

Виникнення держави зумовлювалося також психологічними чин- никами — особливостями людської психіки, зокрема прагненням людей до пошуку авторитету, якому можна було б підкорятися (Петра- жицький); демографічними — зростанням народонаселення (Мальтус); географічними — кліматом, ландшафтом, природними ресурса- ми (Хантінгтон) та ін.

Розглянемо деякі теорії виникнення права.

За теологічною теорією (Тома Аквінський, Ж. Марітен, XII ст.) право було створене Богом і дароване людині через пророка чи прави- теля. Воно виражає волю Бога, вищий розум, добро і справедливість. Тома Аквінський підкреслював, що світ засновано на ієрархії форм (божественної, духовної, матеріальної), на чолі якої стоїть Бог. Підпо- рядкування існує і в системі законів — вічних, природних, людських, божественних. Теологічна теорія відповідала релігійній ідеології, яка панувала в епоху середньовіччя, виправдовувала її правителів, оскіль- ки право є божественним за природою і не може бути результатом волі та бажань людей. Раціональні дослідження питань про походжен- ня права обмежувалися рамками віри.

Теорія примирення (Г. Берман, Е. Аннерс) пояснювала походжен- ня права необхідністю впорядкування відносин між родами. Вона виходила з того, що в розв’язанні конфліктів між родами було зацікав- лене все первісне суспільство. Договори про примирення спочатку в усній, символічній формі укладалися за допомогою народних зборів, ради старійшин. З часом такі договори через повторення ситуації одно- рідного характеру поступово переросли в правила, юридичні норми (право примирення). Ця теорія хоча і заснована на історичних фактах, але є однобічною, оскільки право виникло не тільки для примирення родів, а й для регулювання різних сторін життєдіяльності суспільства, захисту особистих і загальних інтересів його членів.

Представники теорії природного права (Конфуцій, Аристотель, Цицерон, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ж.-Ж. Руссо та ін., XVII–XVIII ст.) вважали, що природне право на відміну від позитивного (встановле- ного з волі держави) виникає як закон доброчесності, як право спра- ведливого розуму. Природне право належить людині від народження, однак будь-який закон (навіть закони природи) потребує гарантій. Тому люди відмовилися від можливості самостійно захищати свої права і домовилися створити державу, яка має право видавати закони і супроводжувати їх санкціями. В теорії природного права домінує антропологічне пояснення причин виникнення права. Вона дозволяла оцінювати чинне право з позицій справедливості і розумності, закли- кала до його змін у разі невідповідності природним правам, але висно- вки стосовно вічності права у зв’язку з обумовленістю його природою людини не можна вважати науково обґрунтованими.

Історична школа права (Г. Гуго, Ф. Савін’ї, Г. Пухта, XIX ст.) від- стоювала тезу про те, що право виникає спонтанно, як мова народу. Воно виростає з національного духу, народної свідомості і набуває спе- цифічного характеру, притаманного тільки певному народові в найбільш ранні періоди його історії. Тому право виключає всі чинники випадко- вого, повільного походження. Законодавча діяльність — заключна стадія утворення права, законодавці тільки виражають в юридичній формі те, що диктує народний дух. Право не має універсального характеру, його інститути слід вивчати в контексті конкретного часу, місця, особливостей національного духу того чи іншого народу. Прихильники історичної школи права слушно стверджували, що право — об’єктивне історичне явище, зумовлене етнокультурними чинниками, і водночас вони пере- більшували значення суспільної свідомості, відхиляли абстрактні мето- ди оцінки права, не давали однозначної відповіді на питання про те, що слід розуміти під «народним духом», який проявляється у звичаях.

Психологічна теорія (Л. Петражицький, Т. Тард, XIX ст.) пов’язувала витоки права з різними проявами людської психіки (інди- відуальної або колективної). Серед них — потреба у впокоренні, по- чуття наслідування, бажання і вірування, вольові імпульси, пристосу- вання як спосіб розв’язання соціальних суперечностей та ін. Л. Петра- жицький, зокрема, зводив право до правових емоцій імперативно- атрибутивного характеру. Правові переживання він поділяв на два види: переживання позитивного права (уявлення про те, що норма — результат зовнішнього рішення) і переживання інтуїтивного, автоном- ного права, не пов’язаного з позитивним. Інтуїтивне право — абсолют- не, а позитивне — відносне. Законодавство є тільки «проекцією» правових переживань, «фантазмом» людської психіки. Віддаючи пере- вагу в процесі виникнення права психологічним чинникам, ця теорія не враховувала впливу на нього інших об’єктивних чинників. Проте слід визнати позитивний внесок психологічної теорії у вчення про формування правосвідомості.

Марксистська теорія (К. Маркс, Ф. Енгельс, XIX ст.) спиралася на історико-матеріалістичне вчення про суспільство і суспільний роз- виток. Генезис права пов’язувався із класовою боротьбою. Клас, що панує у суспільстві, змінює звичаї на свою користь, пристосовує їх до власних потреб, а в разі необхідності цілеспрямовано створює нові закони, в яких виражається його воля. Право є знаряддям створення жорстких рамок діяльності для пригніченого класу. Як і інші форми свідомості, воно виникає і розвивається відповідно до змін в економічній структурі суспільства. Саме спосіб виробництва матеріальних благ детермінує загальний характер політичного, правового, соціального, духовного життя людини. Оцінюючи цю теорію, слід наголосити на тому, що економічні чинники дійсно відіграли значну роль у виник- ненні права, але вони не є єдиною причиною, яка породила правові явища в історії людства. Крім того, у праві часто-густо виражена не тільки воля панівного класу, а й загальна воля людей, які живуть у суспільстві.

Кожній з теорій походження держави і права притаманні як певні недоліки, так і позитивні моменти, але всі вони мають право на існу- вання, є відображенням рівня економічного, політичного, культурного розвитку суспільства і свідомості людства, сприяють кращому розу- мінню передумов і причин походження держави і права.

• 2. Публічна влада і нормативне регулювання в первісній общині

Первісне суспільство охоплює період від виникнення на землі людини (два мільйони років тому) до утворення держави (п’ять тисяч років тому). Воно проходить у своєму розвитку три етапи: 1) ранній етап — праобщина (стадія становлення); 2) середній етап — родова община (стадія зрілості); 3) пізній етап — протоселянська община (стадія розкладання).

Залежно від способів господарювання вирізняють два головні пе- ріоди в розвитку первісного суспільства: 1) період збиральної (при- своювальної) економіки, коли люди одержували готові продукти від природи шляхом полювання, збирання плодів, рибної ловлі; 2) період виробничої економіки, коли людство переходить до землеробства, тва- ринництва, металооброблення, керамічного виробництва тощо.

Первісне суспільство (як і будь-яке суспільство) було певним чином організоване. Його структуру становили сім’ї, роди (20–30 чоловік), фратрії (декілька родів), племена, союзи племен. Родова община — це колектив людей, об’єднаних кровнородинними зв’язками, спільністю майна і праці. Спільна праця породжувала спільну власність. У спіль- ній власності первісної общини були певна територія, знаряддя праці, житло, а вироблені продукти розподілялися порівну між її членами. Відсутність додаткового продукту унеможливлювала використання чужої праці. Рівність соціального становища зумовлювала єдність інтересів і згуртованість членів роду.

Первісній общині були притаманні і владні інститути, органи управ- ління. Соціальна влада при первіснообщинному ладі існувала у формі потестарної влади (лат. potestus — влада, могутність) і не знала май- нових, кастових, станових, класових відмінностей та державно- політичних форм. Її джерелом і носієм була вся община, а способом реалізації — первісне самоврядування.

Управління в первісній общині здійснювалося: загальними зборами дорослих членів роду (воїнів), які вирішували питання життєдіяльнос- ті роду і водночас виступали своєрідною судовою інстанцією, розгля- дали справи про релігійні злочини, вбивства серед членів роду, спори між окремими особами; старійшинами (радами старійшин), влада яких ґрунтувалась на їх авторитеті, шануванні, досвіді, мудрості; во- єнними вождями (радами воєнних вождів), жрецями. Залежно від стану суспільства використовував більш доцільний інститут прийнят- тя рішень. Так, під час стоянок (осілого способу життя) значну части- ну управлінських функцій брали на себе загальні збори; рухомий стан суспільства потребував оперативного вирішення питань радами ста- рійшин, а воєнно-похідний стан основним суб’єктом управління робив воєнного вождя. Потестарна влада не мала спеціальних примусових установ, але була здатна до ефективного примушування за порушення існуючого порядку і правил поведінки. Рід забезпечував захист своїх членів від зовнішніх ворогів за допомогою воєнної сили і звичаю кров- ної помсти. Крім воєнної, потестарна влада виконувала функцію пере- розподілу суспільного продукту, організуючу функцію (поступове введення ієрархічної системи управління), контрольну (контроль за ресурсами, обміном, торгівлею) тощо.

Життя первісної общини, незважаючи на його примітивний характер, потребувало впорядкування. Воно здійснювалося за допомогою певних соціальних норм, на основі яких люди організовували спільну працю, розподіл продуктів, встановлювали процедури вирішення спо- рів, правила ведення міжплемінних війн, засади функціонування по- тестарних органів та ін. Єдині, загальні для всіх правила поведінки того періоду в літературі іноді називають мононормами (від грец. monos — єдиний, лат. norma — правило)1. Найчастіше вони мали форму табу (заборон)1 — обов’язкових і незаперечних приписів надпри- родного походження, які супроводжувалися магічними санкціями і виступали важливим способом виховання людей, стандартизації їх поведінки. Мононорми виражалися у ритуалах, обрядах, міфах, звича- ях тощо.

Історично першими видами соціальних норм були ритуали і об- ряди — правила поведінки, в яких акцент робився на зовнішній формі їх виконання, і ця форма була суворо канонізованою. Ритуали і обряди (наприклад, обряд ініціації) мали масовий характер і виконували регу- лятивну та виховну функції.

З виникненням мови з’являються міфи; вони передавали інформа- цію про те, як слід діяти в тих чи інших ситуаціях. Міфи — це пере- кази, розповіді про духів, богів, обожнюваних героїв, предків, у яких поєднувалися знання, художні образи, моральні приписи, релігійні уявлення. Міфологія виконувала пізнавальну (явища природи і сус- пільного життя виражалися в споглядально-образній формі), регуля- тивну (міфи мали нормативну, приписуючу частину, яка концентрува- ла досвід людства і доводила його до кожного члена суспільства), ідеологічну (міфи були керівництвом до дій, якого слід додержуватися у стосунках з природою і людьми) функції.

Поступово основним засобом регулювання поведінки людей в умо- вах родового ладу стали звичаї — правила поведінки, які склалися історично, протягом життя декількох поколінь і набули всезагального характеру внаслідок їх багаторазового повторення. Звичаї як вид со- ціальних норм первісної общини відрізнялися тим, що:

• регулювали найбільш стійкі суспільні відносини, які склалися

протягом тривалого періоду;

• виражали життєві закономірності, порушення яких загрожувало

серйозними наслідками для людського роду;

• втілювали авторитет всього суспільства;
• були частиною людської свідомості, передавалися з покоління

в покоління, ставали стереотипом поведінки;

• не знали поділу на права і обов’язки.

Неспроможність первісних людей раціонально пояснити деякі явища природи, безсилля перед ними призвели до того, що вони стали пояснювати їх раціонально, через існування чогось фантастичного, божественного, надприродного. Люди вигадують собі божества і по- чинають їм поклонятися, відправляти релігійні культи (в тому числі жертвопринесення). Таким чином, формуються правила поведінки, які регулюють відносини між людьми на основі їх релігійних уявлень (релігійні норми). З розвитком первісних вірувань відбувається перша в історії спеціалізація роду діяльності: з’являються шамани, жреці, знахарі, священнослужителі. Язичеська релігія виконувала компенса- торну функцію, тобто намагалася пояснити людям незрозумілі для них явища. У подальшому вона набуває регулятивного значення.

Пізніше, коли люди навчилися оцінювати власні вчинки і вчинки інших людей, виникають норми первісної моралі — уявлення і відпо- відні правила, які визначають, що є добро, а що є зло. Вони не нав’язувалися ззовні, а були засновані на власному, вільному переко- нанні. Єдиним авторитетом був голос сумління. Зміст моральних норм, їх додержання пов’язувалися передусім з поділом усіх людей на «сво- їх» і «чужих». Людина не відчувала докорів сумління, якщо з її вини страждала людина, яка належала до «чужого» племені. Грубість і жор- стокість, властиві людині первісного суспільства, зумовили незначне поширення у ньому норм моралі.

Отже, нормативна система первісної общини була спрямована на підтримання добувної економіки, гармонійного існування і від- творення людей у природному середовищі. Ритуали, обряди і звичаї, що існували тоді були обов’язковими для всіх, виконувалися людь- ми свідомо і добровільно, сприймалися як природна необхідність і не потребували для свого забезпечення жорстких санкцій і осо- бливого апарату управління і примусу, відокремлених від суспіль- ства.

• 3. Загальні закономірності виникнення держави і права

Держава виникає внаслідок розкладання первісної общини, по- ступового виокремлення вождів та наближених до них, зосередження в них управлінських функцій, ресурсів влади і соціальних привілеїв. Як свідчить історична наука, перші держави утворилися наприкінці ІV — на початку ІІІ тис. до н. е. на берегах Нілу, в долині Тигру і Євф- рату, пізніше — в Індії, Китаї, у VШ–VІ ст. ст. сформувалися давньо- грецькі міста-держави (поліси).

Важливою економічною передумовою формування держави став пере- хід людства від добувної економіки до нового способу господарювання — виробничої економіки. Цей перехід в літературі називають «неолітичною революцією» (період пізнього неоліту). Вдосконалення знарядь праці сприяло розвиткові нових форм землеробства, виникненню окремого роду занять — кочового скотарства (перший суспільний розподіл праці). В перебігу подальшого розвитку суспільства були відкриті метали, що стимулювало промислову, ремісничу діяльність (другий суспільний розпо- діл праці). Спеціалізація видів трудової діяльності привела до зростання її ефективності і продуктивності. Виробництво додаткового продукту створило сприятливі умови для регулярного товарообміну, яким спочатку займалися самі виробники, а з часом з’явилися професійні торгівці (тре- тій суспільний розподіл праці). З цього моменту об’єктивно стає можливим утримання групи людей, які виконують суспільно значущі функції і не беруть участі в матеріальному виробництві (організатори виробництва, працівники інформаційних систем, систем контролю тощо). Управлінська праця поступово набуває самостійного значення.

Ускладнення економічних відносин обумовило соціальну диферен- ціацію, майнове розшарування населення.

Родова община роздрібнюється на патріархальні сім’ї, які висту- пають вже власниками знарядь і продуктів праці. Колективна власність трансформується в групову, а потім — у сімейну.

Внаслідок введення заборони кровозмішення (інцесту) впорядко- вуються шлюбні стосунки між родами, зростають кількість і щільність населення.

Відбувається перехід від кочового до осілого способу життя. Кров- нородинні зв’язки замінюються сусідськими. Виникають округи, во- лості, які не збігаються з родоплемінними одиницями. Однією з пер- ших форм територіального об’єднання людей стає місто-держава.

Перехід від родового ладу до держави прискорювався і завоюван- нями одних народів іншими. Воєнна організація племен, яка спочатку захищала їх інтереси, починає шукати і завойовувати кращі території, вести загарбницькі війни. Це привело до зміцнення влади воєнних вождів. Тип соціальної влади, який існував на пізньому етапі розвитку первісної общини, дістав назву «вождівство»1 (від лат. chiefdom, chief — керівник, dom — панування, володіння). Вождівство склада- лося з групи общинних поселень, підпорядкованих центральному, найбільшому, в якому жив правитель (вождь)1. Він організовував конт- роль за перерозподілом власності, таких важливих ресурсів, як земля і вода, здійснював релігійні, воєнні, судові і нормотворчі функції. Для реалізації функцій вождя створюється підпорядкований йому «апарат управління» з поділом аристократії на управлінську, воєнну, жрецьку. Простежується тенденція до сакралізації персони верховного прави- теля, а рядові общинники все більше відчужуються від управління. Затвердження єдиноначальності вождя суперечило суверенітету колек- тиву. Виникає конфлікт громадських і особистих інтересів: ще збері- гаються органи общинного самоврядування (загальні збори, ради старійшин), які спираються на кровнородинні зв’язки і мононорми («общинне право»), і водночас виокремлюються вожді, які намагають- ся створити воєнну, корпоративну організацію і підтримувати дисци- пліну з допомогою воєнних наказів («командне право»). Така вождистсько-корпоративна організація влади мала більш ефективні засоби примушування і насильства і була здатна за умов збільшення спільностей (союзи племен, етнічні групи, народності) і ускладнення соціальних відносин забезпечити єдиний порядок у суспільстві, його нормальне функціонування.

Вождівство стало першим кроком у напрямку формування нової організації влади — держави з особливим, відокремленим від суспіль- ства апаратом управління і примусу, побудованому в основному на єдиноначальних засадах.

Розкриваючи загальні закономірності і причини походження дер- жави, слід ураховувати, що у різних народів світу цей процес проходив неоднаково і мав істотні особливості.

Так, в Єгипті, Вавилоні, деяких країнах Африки, Південної Амери- ки, Океанії виникнення держави значною мірою було пов’язане з природно-кліматичними умовами. Поливне землеробство, яким за- ймалося населення цих країн, потребувало проведення значних сус- пільних робіт (будівництво, експлуатація, захист іригаційних систем і т. ін.) і зумовлювало необхідність існування самостійної публічної влади, групи посадових осіб, які виконували адміністративні функції («общинні чиновники»). Апарат держави формувався з органів управління родоплемінних об’єднань, а політичне панування засновувалося на відправленні громадської функції, громадської посади. Тут зберіга- лись основні економічні і соціальні структури первісного ладу (земель- на община, колективна власність, відсутність класів як груп людей, що розрізняються за засобами виробництва). Основними чинниками ви- никнення держав, заснованих на так званому «азіатському» способі виробництва, були необхідність забезпечення земельними угіддями, водою, іригаційними спорудами тощо вільних хліборобів-общинників, об’єднання для того значної кількості людей і територій, здійснення єдиного, централізованого управління суспільством.

Основними державотворними чинниками у Стародавній Греції і Стародавньому Римі були послідовний розклад родової організації влади, перехід від колективної до приватної власності на землю, засо- би виробництва, рабів, класовий розподіл населення. Саме так виникла держава Афіни. Це відбулося внаслідок двох політичних революцій — реформи Солона 594 р. до н. е. (введені цензова конституція, майновий принцип доступу до управління суспільними справами) та реформи Клісфена 509 р. до н. е. (введені територіальні філи замість родових, урядова колегія з 10 стратегів). Формуються законодавчі та виконавчі органи, поліція, юстиція, військові контингенти, тобто складний дер- жавний апарат рабовласницької держави. У Стародавньому Римі про- цес виникнення держави ускладнювався боротьбою плебеїв (прийшло- го насенення) з римською родовою аристократією проти патриціанської винятковості та привілеїв. На певний час у Римі були встановлені само- врядні порядки: рівноправність вільних громадян, можливість бути кожному водночас воїном і землевласником та ін. Але наприкінці ІІ тис. до н. е. загострюються внутрішні суперечності, які стимулюють розклад родоплемінного ладу і утворення держави.

У перебігу розкладу первісних відносин у більшості народів Захід- ної і Східної Європи одразу виникає ранньофеодальна держава, яка характеризується феодальним землеволодінням, васальною службою, становою організацією суспільства, роздрібненістю суверенної влади. Так, історія Польщі свідчить про те, що виникнення кріпосництва і феодальних відносин відбувалося тут суто економічним шляхом, без проміжних ланок. Аналогічні процеси мали місце в Київській Русі. Головною формою державного впорядкування у східно-слов’янських племен були князівства: спочатку — племінні угруповання, на чолі яких стояли військові вожді — князі, що об’єднувалися у військові союзи, пізніше поряд з племінними утворювалися і територіальні  князівства — «землі». Виникнення Франкської держави було приско- рене завоюваннями варварами значних територій Римської імперії, що одразу показало неспроможність органів влади первісної общини за- безпечити панування і управління на нових територіях і привело до формування держави ранньофеодального типу. Політична специфіка даної форми державності була наслідком поєднання структур влади, успадкованих від Римської імперії, з християнством і укладом життя германських племен.

Виникнення права значною мірою зумовлене тими самими при- чинами, що і виникнення держави. З розкладом родового ладу заго- стрюються соціальні конфлікти, втрачається єдність членів суспільства і існуючі мононорми перестають забезпечувати порядок та стабіль- ність. Певна частина найбільш значущих соціальних норм первісної общини потребує спеціального захисту. Право виникає об’єктивно на етапі становлення державно організованого суспільства як норматив- ний спосіб регулювання відносин між хліборобами-общинниками, скотарями, ремісниками. На наступному етапі відбувається закріплен- ня норм у письмових джерелах. Перші письмові джерела права з’явилися приблизно в ІІІ–II тис. до н. е. в Месопотамії, Єгипті, Індії у формі агрокалендарів та інших спеціальних правил організації про- цесу праці та поділу її результатів. Водночас зароджується система переддержавних органів, які інформували членів суспільства про іс- нування таких правил і контролювали їх виконання.

Серед основних чинників, що вплинули на процес виникнення права, можна назвати такі:

• економічні — в умовах розвитку економічних відносин, спеціалі- зації праці, приватної власності, товарного виробництва і обігу соціаль- ні норми первісної общини стали неспроможними встановити стабільні економічні зв’язки, обов’язкові для всіх передумови господарської ді- яльності, закріпити економічний статус товаровласників;
• політичні — формування і ускладнення політичного життя сус- пільства, розшарування його на протилежні соціальні верстви (касти, стани, класи) з нерівним майновим і соціальним становищем посилю- вали численні суперечності і конфлікти, розв’язати які за допомогою звичаїв родової общини було неможливо;
• розвиток особистості приводить до перетворення людини на самостійного індивіда зі своїми автономними потребами та інтересами. Для задоволення власних потреб та інтересів людина була змушена свідомо обмежувати свою поведінку, жертвуючи на користь суспільства частину своєї свободи. Внаслідок цього всі члени суспільних відносин наділялися новими за змістом взаємними правами і обов’язками, які спочатку мали казуально-особистий характер. З часом у міру повто- рюваності типових життєвих ситуацій, що виникали, і контролю за їх розвитком з боку владних структур вони набували нормативного зна- чення і визнавалися загальнообов’язковими;

• необхідність обмеження і пом’якшення в період розкладу родо- вого ладу військового протистояння окремих племен, які потребували постійного обміну і сусідських стосунків, захисту своїх інтересів мир- ними засобами;
• необхідність підтримання єдиного порядку у відносинах усере- дині спільності людей — населення, що заселяє певну територію.

Виникнення права — тривалий історичний процес. Провісниками юридичного регулювання були звичаї і табу — система безперечних заборон біологічного, природного, морального, релігійного характеру. Існували певні «контури» правосудної діяльності — на основі норм- звичаїв загальні збори і старійшини приймали відповідні індивідуаль- ні рішення. В умовах переходу від первісної общини до державно організованого суспільства значення права спочатку надавалося інди- відуальним, фактичним, повторюваним стосункам.

Важливим етапом у формуванні права було перетворення звичаїв, що склалися в первісному суспільстві, на правові звичаї. Правовим звичай стає тоді, коли він набуває мовчазного або офіційного схвалення держави і за- хищається нею, в тому числі за допомогою примусу. Держава неоднаково ставиться до різних звичаїв: вона санкціонує тільки ті з них, які узгоджу- ються з її політикою, загальними засадами життєдіяльності суспільства. Водночас з’являються такі звичаї, які закріплювали кастові привілеї вищих станів, обов’язки нижчих, правила купівлі-продажу землі, спадкове сімей- не володіння землею та ін. Більшість правових звичаїв втілюються в пи- сані тексти, на які можна було посилатися в обґрунтування своїх прав. Якщо раніше збереження звичаїв було привілеєм жреців, то тепер вони одержують підтримку державної влади. На основі правових звичаїв скла- дається так зване звичаєве право.

Значну роль у становленні правових норм відіграли суди. Судові функції спочатку здійснювали жреці у формі релігійного ритуалу або верховні правителі і призначені ними судові органи. Вони закріплю- вали у своїх рішеннях ті звичаї, які відповідали новим порядкам. Су- дові органи формулювали правові прецеденти — рішення з конкретних справ, які в майбутньому набували нормативного характеру, ставали загальнообов’язковими при вирішенні аналогічних справ. Так, рішен- ня преторів та інших магістратів у Стародавньому Римі вважалися обов’язковими зразками для вирішення аналогічних справ, унаслідок чого склалася ціла система преторського права.

З часом основною формою права стають державні нормативні акти. Це відбувається внаслідок динаміки суспільних відносин. Потреби пра- вового регулювання вимагали вироблення і знання спеціальних понять, появи особливих механізмів, інститутів, таких як власність, позов, юри- дична особа, юридична відповідальність і т. ін., які були невідомі родо- вим звичаям. Поступово ці акти в деяких країнах витісняють звичаєве право, посідають домінуюче місце серед форм права. Класова диферен- ціація суспільства, боротьба різних соціальних груп за панівне станови- ще сприяє політизації нормативних актів, на цій основі право стає спо- собом управління суспільством. Нормативні акти збігаються з уявлен- нями влади про належну поведінку. Єдині правила, які б виражали інтереси всіх членів суспільства, зникають. Норми права, захищені на випадок порушення силою державного апарату, закріплюють можливість майнової нерівності, привілеїв для окремих груп населення, поділ на касти. Але водночас вони необхідні і для встановлення певного порядку суспільних відносин. Нормативні акти держави урізноманітнюються, поділяються на окремі види, оперативно реагують на потреби соціальної практики, чітко формулюють зміст прав і обов’язків.

Розглянуті тенденції виникнення права наглядно проявилися в таких стародавніх юридичних пам’ятках, як Закони царя Хаммурапі у Вавілоні, закони Солона у Стародавній Греції (594–593 роки до н. е.), Закони ХІІ таблиць у Римі (451–450 роки до н. е.), Салічеська Правда 496 р., Закони Етельберта 600 р. в англосаксонській правовій системі. Для Руської Прав- ди Ярослава Мудрого 1016 р. було характерним поєднання норм звичає- вого права, викладених в узагальненому вигляді судових прецедентів та деяких законодавчих положень.

• 4. Ознаки держави, що відрізняють її від самоврядування первісної общини

Держава виникає як особлива політична, територіальна і структур- на організація суспільства. Вона відрізняється від самоврядування первісної общини за такими ознаками.

1. Держава має свою територію, окреслену кордонами. На єдино- му територіальному просторі здійснюється господарське і політичне життя. Населення об’єднується і поділяється за територіальним прин- ципом (територіальні общини, волості, графства, інші адміністративно- територіальні одиниці). Постійне населення даної території підтримує стійкий зв’язок з державою у вигляді підданства чи громадянства і користується її захистом як усередині, так і за межами країни. Орга- ни держави мають територіальні межі здійснення своїх повноважень, управляють певними територіями.

Первіснообщинний лад мав у своїй основі сукупність сімейних общин, об’єднаних кровнородинними зв’язками.

2. Держава характеризується наявністю публічної політичної влади, яка не збігається з суспільством. У суспільстві виокремлюється верства населення, яка не виробляє матеріальних чи духовних благ, а тільки за- ймається управлінськими справами і наділяється для цього владними повноваженнями. З ускладненням суспільних функцій відбувається кіль- кісне зростання професійних управлінців, влада набуває інституціоналі- зованого характеру, тобто здійснюється за допомогою окремих органів і установ (інститут монарха, намісника, канцелярія, відомство громадських робіт, контролюючі органи тощо). Як самостійні виокремлюються органи примусу (військо, дружина, поліція, суд). Необхідність захисту і охорони кордонів потребувала формування армії. Складається нова ієрархічна структура — апарат держави, первинна бюрократія. Публічна влада концентрується в містах, де проживають всі члени бюрократичного апа- рату, і розширює сферу своєї діяльності (нові інформаційні функції, орга- нізація будівельних робіт, управління іригаційними спорудами, та ін.).

Управління в родовій общині ще не відокремлювалося від суспіль- ства, рішення приймалися і виконувалися членами роду добровільно, не було спеціальних засобів і апарату примусу.

3. Для утримання державних чиновників, армії, поліції, фінансу- вання загальносоціальних функцій держави необхідні матеріальні засоби. Спочатку це був додатковий продукт, у подальшому суспільство перейшло до регулярного збирання данини, а ще пізніше — до введен- ня і сплати податків. Податки — це безоплатні, постійні платежі на користь держави (казни). Платежі існували як у натуральній, так і в грошовій формі. Для збирання податків утворюється розгалужена система державних органів.

При первіснообщинному ладі подібних матеріальних засобів не було.

• 5. Ознаки права, що відрізняють його від соціальних норм первісної общини

Виникнення права стало закономірним результатом розвитку сус- пільства та його нормативної системи. Зароджуючись ще в надрах первісної общини (на етапі утворення вождівств або протодержав), воно майже не відрізнялося від звичаїв первісної общини. І тільки з часом, заявивши свої претензії на роль основного регулятора суспіль- них відносин, право набуло специфічних для нього властивостей, форм виразу і стало сприйматися як певна соціальна цінність.

Відмінності права від соціальних норм первісної общини по- лягають у такому.

1. Право формувалося шляхом визнання і захисту державою усклад- нених суспільних відносин, що постійно повторюються. Згодом виникли правові приписи, які встановлювалися або санкціонувалися компетент- ними державними органами (у тому числі судовими). В структурі права разом з нормами, прийнятими державою, стали вирізняти природні права, принципи права, корпоративні і договірні норми, що свідчить про наявність декількох автономних суб’єктів правоутворення.

Соціальні норми первісної общини складалися внаслідок багато- разового повторення найдоцільніших варіантів поведінки, єдиним суб’єктом їх утворення була вся община.

2. На перших етапах свого розвитку право сприяло вирішенню всезагальних справ у галузі виробництва, розподілу та перерозподілу продуктів, нормувало індивідуальні витрати праці на суспільні потре- би (архаїчне право). У процесі станового розшарування населення воно почало слугувати інтересам окремих соціальних верств: феодалів (феодальне право), духовенства (канонічне право), мешканців міст (міське, торгове, цехове право) і використовуватися для регулювання відносин усередині станів. У класових суспільствах право закріплю- вало економічну і соціальну нерівність, привілеї панівного класу. По- ступово намітилася тенденція повернення права на більш високому рівні до забезпечення реалізації загальносоціальних функцій.

Соціальні норми первісної общини виражали загальну волю всіх її членів і сприяли соціалізації життя общини.

3. Право спочатку існувало у вигляді схвалених державою фактич- них, повторюваних суспільних відносин, які набували правового характеру. З часом воно закріплюється і виражається в письмових, офі- ційних джерелах — законах, судових прецедентах, нормативних до- говорах тощо.

Соціальні норми первісної общини виражалися в обрядах, ритуа- лах, міфах, табу, звичаях, тобто існували переважно в усній формі, передавалися із покоління в покоління і втілювалися в фактичній по- ведінці людей.

4. Право встановлює загальні дозволи, веління, заборони, його нор- ми чітко закріплюють критерії правомірності поведінки. Завдяки такій визначеності суб’єкти права знають про свої права і свободи, способи їх захисту, покладені на них обов’язки, заходи відповідальності, перед- бачені санкціями правових норм.

Соціальні норми первісної общини не знали поділу на права і обов’язки, не містили санкцій.

5. У державно організованому суспільстві реалізація права хоч і розрахована на добровільне, свідоме виконання його приписів, але в разі їх порушення передбачає можливість застосування державного примусу. Для цього існує спеціальний апарат контролю і нагляду, розв’язання спорів, поновлення правопорядку.

Реалізація соціальних норм первісної общини забезпечувалася переважно силою авторитету, звички, внутрішнього переконання, громадського осуду.

Отже, за своїми основними характеристиками — змістом, спосо- бами регулювання, формами виразу, засобами забезпечення право іс- тотно відрізняється від усіх попередніх нормативних регуляторів, притаманних додержавним суспільствам.

Контрольні запитання

1. Розкрийте зміст і позитивне значення основних теорій по- ходження держави і права.
2. Як були організовані влада і нормативне регулювання в пер- вісній общині?
3. Які загальні закономірності притаманні процесу виникнен- ня держави і права?
4. Якими шляхами утворювалося право і чим воно відрізняло- ся від соціальних норм первісної общини?
5. Які ознаки відрізняють державу від самоврядування первіс- ної общини?

Поняття та ознаки держави

Характеризуючи державу, переважнна більшість філософів і юрис- тів сходиться на тому, що вона є необхідною формою організації роз- винутого суспільства, без якої неможливе виконання завдань, що сто- ять перед ним. Погляди на державу, характеристику її сутності, голо- вних рис і призначення у представників того чи іншого наукового на- прямку досить різні.

Велика група науковців при визначенні поняття «держава» вихо- дила з формально-логічних позицій. Л. Дюгі вважав державою будь- яке суспільство, де існує диференціація між тими, хто править, і тими, ким правлять, у вигляді політичної влади. Г. Шершеневич визначав її як єднання людей у межах однієї території під загальною владою. Ф. Хайєк характеризував державу як організацію, яку свідомо створюють люди, що проживають разом з метою однакового управління. Б. Баді і П. Бірнбаум розглядали державу як добре організовану машину влади разом з чиновниками і збройними силами, що її обслуговують.

Як похідне від права явище оцінювали державу Г. Кельзен, І. Кант, Г. Еллінек. Г. Кельзен характеризував її як персоніфікацію правопоряд- ку, І. Кант — як об’єднання великої кількості людей, що підпорядко- вуються правовим законам, Г. Еллінек — як суб’єкта права, територі- альну корпорацію, що наділена первинною владою.

Ф. Гегель розглядав державу як вищу і найдосконалішу форму суспільного життя. Підкреслюючи її моральну спрямованість, він ха- рактеризував її як дійсність моральної ідеї. Н. Коркунов визначав державу як об’єднання вільних людей, де мирний порядок забезпечується встановленням монополії державних органів на здійснення при- мусу, чим наголошував на її примусовому характері. На ту саму об- ставину вказував Дж. Ролз, який вважав, що держава має здійснювати остаточну владу і примус на певній території.

У найбільш концентрованій формі вказівку на примусовий характер держави сформульовано у вченні марксизму-ленінізму. Цю рису дер- жави воно розглядає як похідну від її класової природи, хоча К. Маркс, Ф. Енгельс та В. Ленін визнавали також необхідність захисту державою і певних загальносуспільних інтересів. Характерними для цієї теорії, в основі якої лежала ідея класової диктатури, було визначення держави як машини для підтримання панування одного класу над іншим (В. Ленін) або машини для придушення одного класу іншим (Ф. Енгельс).

Незважаючи на різноманітність підходів до визначення держави, в науковій літературі традиційно склався погляд на неї як на суспільне явище, до структури якої входять декілька побічних і декілька головних елементів: на перше місце серед них висуваються територія, населен- ня і публічна влада. Саме їх характер за класичними юридичними поглядами відрізняє державу від додержавних та інших існуючих на- рівні з нею суспільних утворень. У відомому на Заході правовому словнику Фішера держава характеризується як така спільнота, в осно- ві якої лежать територія, народ і державна влада.

Отже, держава є територіальним утворенням. Вона здійснює управління на обмеженій державними кордонами території, яка відіграє об’єднуючу щодо населення роль. Цією ознакою позначається відмін- ність держави як від організації родового суспільства, що формувало- ся на основі об’єднання за кровнорідними ознаками, так і від ідеоло- гічних, виховних, етнічних та інших формувань, кожне з яких утворю- ється за спеціальними ознаками.

Як територіальне утворення, що склалося шляхом адміністративно- територіального поділу на окремі територіальні одиниці — області, губернії, краї, кантони, штати, округи, провінції тощо, держава є само- організованою спільнотою.

Більшість населення пов’язана з державою стійкими відносинами громадянства. На відміну від іноземних громадян або осіб без грома- дянства, які теж можуть проживати на території держави, громадянин держави має найширший правовий статус і найбільш стійкі правові зв’язки з нею. Він також має права і мусить виконувати всі обов’язки, передбачені законодавством держави, тоді як інші мешканці позбавля- ються деяких з них (права обирати і бути обраним, обов’язку нести військову службу та ін.). Основною ознакою держави є політична влада (зміст політичної влади докладніше буде розкрито в наступному підрозділі).

Інші ознаки держави здебільшого пов’язані з тими чи іншими про- явами державної влади. Так, найважливішою з інших ознак є здатність держави видавати закони та інші правові акти, що являють собою прояв безумовної загальнообов’язковості державної волі. Ця здатність водночас виступає засобом самообмеження держави і забезпечення її невтручання в здійснення людиною своїх прав і свобод, впливу на по- ведінку, а через неї — на суспільні відносини.

Ознакою держави є наявність в ній чиновництва і формування військових контингентів — армії та поліції. Держава має у своїй влас- ності певні необхідні для технічного забезпечення своєї діяльності засоби (транспорт, озброєння, будівлі, в’язниці та ін.). Для фінансово- го забезпечення своєї діяльності вона встановлює бюджет, систему податків, здійснює у разі необхідності внутрішні та зовнішні позики. Кожна держава має свої символи, якими є державні герб і прапор.

Окремо слід наголосити на тому, що в умовах демократичного суспільства держава завжди є правовою організацією. Це означає, що державна влада за цих умов формується і здійснюється в межах права, яке внаслідок цього має пріоритет над державою. У ХІХ ст. режим панування права над державною владою в континентальній Європі одержав назву «правова держава» (нім. Rechtstaat), а в країнах англо- саксонської традиції — «верховенство права» (англ. rule of law).

Держава є багатоаспектним явищем. Саме це відбиває і наведені вище різноманітні підходи до визначення держави. Держава виступає в трьох головних аспектах: 1) як організація всього суспільства; 2) як організація певних класів або прошарків чи інших груп людей; 3) як апарат влади.

Як організація всього суспільства держава виступає у внутрішніх та зовнішніх відносинах в інтересах всього населення країни, яке вона повинна репрезентувати і обслуговувати. Саме від імені держави ухва- люються ті рішення, які, маючи загальнообов’язковий характер, спря- мовані на реалізацію і захист прав усіх громадян, проведення соціаль- ної політики як загальносуспільної політики. Як загальносуспільна організація держава сприяє роботі засобів зв’язку, боротьбі з право- порушниками, зі злочинністю, охороні громадського порядку. Як така держава є організатором усіх загальних справ — громадських робіт, охорони природи, пам’ятників культури, історичних цінностей, здій- снює оборону країни від можливих зовнішніх нападів. Як представник  всього суспільства держава здатна виступати в ролі арбітра між воро- гуючими угрупованнями, пом’якшувати та узгоджувати різні соціаль- ні, національні, мовні конфлікти, сприяти досягненню соціальних компромісів. Цей аспект діяльності держави є основним і найзначущі- шим.

Разом з цим держава, що діє в умовах суспільства, яке є соціально диференційованим, спирається на ті чи інші соціальні сили, на певну соціальну базу. Це можуть бути певні класи, прошарки, державна або партійна бюрократія, номенклатура. У зв’язку з цим держава здатна поєднувати захист інтересів всього суспільства з діями на їх користь. Інтереси суспільства можуть у певних випадках набувати пріоритету при вирішенні загальнонаціональних справ. Соціальна база держави може бути менш або більш широкою. Вона може бути провідником інтересів одного або декількох класів, меншості чи більшості населен- ня. Це завжди позначається на змісті її діяльності, політиці, спрямова- ній на захист певних соціальних інтересів. У сучасній науці йдеться і про можливість фактичної належності влади в державі елітам — еко- номічній, політичній, науково-технічній. Залежно від того, кому саме належить влада, держава може забезпечувати пріоритетну роль дер- жавної, приватної, суспільної власності або ж визнавати рівноправність усіх їх форм, може створювати всенародну або цензову демократію, забезпечувати пільги тим чи іншим прошаркам населення тощо.

Взята в механізменному аспекті держава організована як певний апарат влади, що має складну структуру. Цей апарат являє собою роз- винуту систему відокремлених від суспільства державних органів, які здійснюють владу переважно через професійних службовців. Апарат влади виступає як основний важіль управління суспільством, його ре- формування. Різні структури цього механізму мають різне функціональ- не призначення, взаємодіють між собою. У демократичній державі саме державний апарат повинен бути каналом здійснення народовладдя. В його складі існують органи первинного і вторинного народного пред- ставництва. Органи первинного народного представництва утворюють- ся безпосередньо шляхом народного голосування, потім вони обирають органи вторинного представництва. В Україні органами первинного представництва населення є Верховна Рада і Президент України, а вто- ринного — Кабінет Міністрів, Верховний Суд, Конституційний Суд, Вищий господарський суд, Генеральний прокурор та ін..

Наведені три аспекти держави та їх головні ознаки повинні стати основою для її розгорнутого визначення. Отже, держава є територіальною організацією політичної влади, що існує на певній соціальній базі, виступає як офіційний представник усього суспільства і забез- печує з допомогою спеціального апарату реалізацію своєї політики.

• 2. Державна влада: поняття і елементи

Центральним у характеристиці поняття держави є погляд на неї як на організацію політичної влади. В усіх аспектах своєї діяльності дер- жава невідривна від такого універсального поняття, як влада.

Відомо, що влада здійснюється не тільки в державі, а й у всіх осе- редках суспільства — суспільних утвореннях, політичних партіях, установах тощо. Влада притаманна всім суспільним відносинам — економічним, політичним, соціальним, ідеологічним. І хоча є різні підходи до поняття влади, найбільш практичним для її характеристики є погляд на неї як на прояв організованої сили, заснованої на здатнос- ті одних суб’єктів нав’язувати свою волю іншим, тобто керувати ними. Отже, в основі державної влади лежать відносини залежності між людьми. Ці відносини мають вольовий, а іноді і силовий характер і створюють можливість різними засобами нав’язувати державну волю громадянам та іншим суб’єктам суспільних відносин.

Державна влада має публічний характер і здійснюється стосовно як своїх громадян, так і інших суб’єктів, що перебувають у межах державної території. Вона проявляється через освячену законом їх економічну, політичну, психологічну залежність. На цій основі скла- даються відносини управління та підпорядкування. Персоніфікація влади відбувається через апарат, що управляє суспільством.

Суб’єктами державної влади в межах своєї компетенції є державні органи, від імені яких виступають посадові особи. Такими суб’єктами можуть бути колегіальні множини людей (Верховна Рада, Кабінет Міністрів, органи, що входять до судової системи, тощо) або окремі особи — державні службовці (президент, міністр, голова місцевої державної адміністрації, начальник райвідділу тощо).

Ухвалюючи обов’язкові для підвладних структур рішення, держав- на влада визначає лінію їх поведінки. Владні відносини при цьому можуть бути побудовані на добровільних і примусових засадах. Мето- ди здійснення державної влади різноманітні. Це можуть бути пануван- ня, управління, заохочення, психологічний вплив. При максимальній централізації і концентрації влади можливе здійснення необмеженої  законами і такої, що призводить до свавілля, групової або ж особистої диктатури. Відповідно підпорядкування велінням державної влади може бути засноване на звичці, переконанні в їх корисності, побою- ванні невигідних, у тому числі матеріальних, наслідків, сподіванні матеріального чи морального заохочення або ж побоюванні застосу- вання державного примусу.

Сила авторитету влади держави значно ефективніша за авторитет її сили. Саме тому головним для забезпечення ефективності діяльності держави є легітимність державної влади, тобто наявність у суспільстві переконання в природності, доцільності та необхідності її велінь.

Найважливішою ознакою державної влади є її політичний харак- тер. Будь-яка політична діяльність і боротьба так чи інакше пов’язані з державою. Державна влада здійснюється над різноманітними су- спільними групами і окремими особами при їх взаємодії одне з одним у процесі реалізації політики (групами можуть бути класи, прошарки, соціальні, етнічні та релігійні групи, що об’єднуються в певні громад- ські утворення). Політика завжди пов’язана з діяльністю держави, участю в її справах. Інші організації, що існують у суспільстві, хоча і беруть участь у політиці, але їх влада поширюється тільки на членів тієї чи іншої організації і має характер звичайної громадської, а не по- літичної влади. Держава є стрижневим елементом політичної системи суспільства, до якої входять всі існуючі в суспільстві утворення полі- тичного спрямування.

Взаємодіючи з різними ланками політичної системи — партіями, рухами, групами населення, об’єднаними за соціальними, національ- ними, професійними, іншими ознаками, держава являє собою про- відний суб’єкт політичного життя, що взаємодіє з іншими ланками політичної системи. Вона реєструє або анулює реєстрацію окремих недержавних утворень, встановлює правовий режим їх діяльності, стежить за його додержанням. Недержавні формування хоча безпо- середньо і не здійснюють політичну владу, але беруть участь у бо- ротьбі за ухвалення тих чи інших державних рішень, їх реалізацію або контроль за їх здійсненням, зміну державної політики. Отже, за- вжди йдеться про участь у вирішенні державних справ, боротьбу за державну владу, вплив на її діяльність. Через законодавство держава офіційно визначає правове становище інших елементів політичної системи. Оскільки будь-які політична боротьба і діяльність так чи інакше пов’язані з державою, все це обумовлює її виключну моно- полію на політичну владу.

Джерелом державної влади в демократичній державі є її народ. Легітимація цієї влади відбувається на основі делегування її народом шляхом вільних виборів відповідним державним органам за встанов- леною конституцією процедурою. Згідно з Декларацією про державний суверенітет України виборним державним органом, що може виступа- ти від імені усього народу України, є Верховна Рада. Другим всенарод- но обраним органом первинного представництва народу за ст. 103 Конституції України є Президент України. Всі інші державні органи є похідними від перших двох.

• 3. Державний суверенітет

Крім таких своїх конститутивних ознак, як власна сила, що на неї спирається державна влада і що її вона в разі необхідності застосовує, і власна воля, що її вона може робити обов’язковою і нав’язувати всім суб’єктам суспільного життя, є ще одна, найважливіша ознака держав- ної влади — її суверенітет. Суверенітет характеризує відносини державної влади з іншими її суб’єктами як усередині країни, так і за межами державних кордонів.

Суверенітет державної влади існує фактично з часу виникнення держави. Однак теоретичне обґрунтування суверенітету з’явилося значно пізніше. Першим теоретиком суверенітету в ХVІ ст. був французький прихильник сильної королівської влади Жан Боден. Поява теорії суве- ренітету пов’язана з конкретними історичними обставинами — бороть- бою королів проти зазіхань великих феодалів на самостійність у межах однієї держави (феодали діяли за принципом «кожен барон суверен у своїй баронії») та спроб Папи Римського та імператора Священої Рим- ської імперії встати «над королями» і управляти ними. Саме тоді і скла- лося вчення про суверенітет як суверенітет внутрішній і зовнішній.

Отже, суверенітетом є верховенство державної влади щодо будь-якої іншої влади усередині країни та її незалежність від будь-якої іншої влади за її межами. З цього визначення випливає, що суверенітет поділяється на внутрішній і зовнішній. У сучасних умовах внутрішній суверенітет регулюється нормами конституційного права, а зовнішній, що стосується характеру відносин між різними країнами, — ще й нормами міжнародно- го права. У Конституції України закріплено: Україна є суверенною і неза- лежною державою (ст. 1), що її суверенітет поширюється на всю її тери- торію (ст. 2), вона визнає чинні міжнародні договори і вважає їх частиною  національного законодавства України (ст. 9), на території України не до- пускається розташування іноземних військових баз (ст. 17).

Слід зауважити, що суверенітет є властивістю не держави, а дер- жавної влади. На території країни державна влада є вищою, верховною, і ніяка інша (партійна, громадська, церковна тощо) не може диктувати їй свою волю. Всередині країни суверенітет обмежено лише основни- ми правами людини. У період радянської влади верховенству держав- ної влади протистояла закріплена в конституціях УРСР 1937 і 1978 рр. керівна роль комуністичної партії. Це було рівнозначним юридичному визнанню несуверенності державної влади. В історії різних країн на принцип верховенства державної влади посилалася світська влада при виникненні різних сутичок з владою церковною. Зовнішній суверенітет позначає ті межі, в рамках яких повинні відбуватися типові для сього- дення міждержавні інтеграційні процеси. Отже, принцип незалежнос- ті влади однієї держави від влади іншої за всіх політичних режимів має винятково велике практичне значення.

Поняття «суверенітет держави» не слід змішувати з підпорядкованим йому поняттям «суверенні права». Своєї конкретизації внутрішній і зо- внішній суверенітети набувають через систему суверенних прав. У ме- жах власної території суверенними правами є, наприклад, права мати збройні сили, власну грошову одиницю, стягувати податки, встановлю- вати режим діяльності недержавних організацій і адміністративних одиниць, адміністративно-територіальний поділ у цілому та ін. У зо- внішніх відносинах здійснюються такі суверенні права, як право укла- дення міжнародних договорів, участі в роботі міжнародних організацій, підтримання дипломатичних відносин з іноземними країнами, оголо- шення війни і укладення миру та ін. У федеративній державі, створеній знизу шляхом об’єднання незалежних держав, суверенітет тих, що об’єднуються, є джерелом повноважень центральної загальнофедера- тивної влади. Ця влада здійснює суму добровільно переданих їй держа- вами, що об’єдналися, суверенних прав. Навпаки, створення федерації зверху відбувається шляхом передання певної кількості суверенних прав від центральної влади знов утвореним членам федерації.

Ознаками суверенітету є його єдність, неподільність та невідчужу- ваність.

Єдність суверенітету полягає в тому, що в державі може бути од- на суверенна влада, котру здійснює вся система державних органів. Тому будь-які спроби самопроголошення суверенітету територіями у межах однієї країни є неправомірними.

Неподільність суверенітету означає, що державній владі, яка діє на території певної країни, належить вся повнота суверенітету. Дер- жавна влада не може бути лише частково суверенною. Несуверенні утворення не можна вважати державами (наприклад, колонії, протек- торати та ін.). Не є суверенними державами і автономні утворення, які наділені деякими суверенними правами і тому набувають певних ознак державності (наприклад, Автономна Республіка Крим).

Невідчужуваність суверенітету полягає в тому, що суверенітет не може бути нікому переданий або обмежений. Звичайно суверенітет не має абсолютного характеру. Сфера здійснення окремих суверенних прав може бути з тих чи інших причин обмежена, звужена, але лише доти і тією мірою, доки і яку держава вважає для себе корисними чи необхід- ними. Прикладом такого обмеження є сучасні інтеграційні процеси, в яких бере участь і Україна і які проявляються через діяльність Ради Європи, ОБСЄ, СНД. Органи, створені такими об’єднаннями, мають здебільшого узгоджувальний, координуючий характер, унаслідок чого суверенітет державної влади України лишається недоторканним.

Першоджерелом влади, передусім державної, в демократичних країнах є народ. Тому в основі державного суверенітету лежить на- родний суверенітет. Саме народ, здебільшого через вільні вибори, легітимує державну владу. Оскільки джерелом державної влади є на- род, то йому й має належати влада. Народний суверенітет здійснюєть- ся через виборний представницький орган і безпосередньо народом через вибори, всенародні обговорення, референдум. Отже, в умовах демократії державний суверенітет є механізмом реалізації народного суверенітету. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ (ч. 1 ст. 5 Конституції України). Водночас у ч. 2 тієї ж статті констатується, що право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові, чим підкреслюється пріоритет у цій справі народного суверенітету.

Терміни «народний» і «державний» суверенітети часто вживають як синоніми поняттю «національний суверенітет». При цьому поняття «національний суверенітет» не слід змішувати з поняттям «право на самовизначення окремих націй». Це право існує як гіпотетична мож- ливість і проявляє себе поміж іншими правами в процесі створення нової держави, що проголошується і в преамбулі чинної Конституції України, де зазначається, що сучасна Українська держава виникла на основі здійснення українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення.

• 4. Типологія держави

Під типологією держави слід розуміти поділ усіх держав, що існу- вали й існують, на великі групи — типи за їх найсуттєвішими ознаками. В науці склалося декілька різних підходів щодо визначення цих груп.

Як уже згадувалося, кожна держава має свою соціальну базу. Дер- жавна влада завжди спирається на певні соціальні сили — класи, про- шарки, релігійні формування та ін. Саме опора влади в державі на певні соціальні сили визначає її сутність за так званою формаційною теорією (це найважливіша ознака, і саме нею зумовлюється поділ дер- жави на окремі історичні типи). Ця ознака поєднується у названій те- орії з іншими — на базі якого способу виробництва виникає держава і чиї інтереси вона обслуговує. Скорегована шляхом відкидання вуль- гарного економізму і виключно класового підходу відповідно до су- часних досягнень науки формаційна теорія залишається найпошире- нішою у вітчизняній літературі. З іншими найсуттєвими ознаками держави, за цією теорією, так чи інакше пов’язані й інші варіанти класифікації (типізації) держав. Так, ще в давні часи особливість со- ціальної бази держави висувалась як необхідна ознака при поділі держав залежно від їх політичних режимів.

Залежно від характеру розвитку продуктивних сил у сучасній за- хідній літературі держави поділяють на доіндустріальні, індустріальні та постіндустріальні (інформаційні).

Поширення набув також цивілізаційний підхід до типології держа- ви. Згідно з ним усі держави поділяються на такі, що належать до численних груп (їх понад 20) цивілізацій (наприклад, західної, право- славної, мусульманскої, китайської, японської, азійської тощо), голо- вними ознаками яких є не соціально-економічні чинники, а передусім особливості релігії та культури. Ця теорія, безумовно, збагачує уявлен- ня про особливості державності окремих країн. Проте, незважаючи на чітке розмежування між давніми і наступними цивілізаціями (напри- клад, єгипетською і мусульманською), істотним недоліком підходів до типології держави за цією теорією є відсутність визначення історичних закономірностей їх розвитку, зміни одного типу держави іншим.

Щодо підходів у визначенні типу держави певні переваги слід ви- знати за формаційною теорією, хоча і в неї є істотні недоліки. Так, вона не враховує всі варіанти можливого розвитку окремих країн (на- приклад, особливостей держав, що виникають на базі так званого східного способу виробництва).

Згідно з цією теорією історія державності започаткувалася з ІV ти- сячоліття до н. е. зі створенням рабовласницької держави (стародавні Єгипет, Китай, Месопотамія, Греція, Рим). Її соціальною базою в цілому був панівний клас рабовласників. Це вимагало створення державної системи, яка здатна була б забезпечувати насильницьке підтримання його панування. Праця рабів створювала можливість розвитку рабов- ласницької культури шляхом виникнення різних варіантів цивілізації. Рабовласництво було індивідуальним, колективним або державним. Раб уважався головною виробничою силою. Рабів можна було купувати і продавати як звичайне майно, раб повністю залежав від волі власника. В межах рабовласницької держави, як і в межах інших її типів, існували різновиди. Їх характер залежав від широти соціальної бази держави. Сутність певного типу держави розвивалася залежно від зміни політич- них режимів, найвизначнішою характеристикою яких була широта їх соціальної бази. У класифікації Платоном держав на аристократичні (влада авторитетних і мужніх людей), олігархічні (влада багатіїв), демо- кратичні (влада натовпу) і тиранічні (обмежена жорстка влада однієї людини) неважко простежити класифікацію політичних режимів. З того самого принципу класифікації виходив Аристотель, який вважав, що держава передусім характеризується кількістю володарів. У Стародав- ньому Римі, наприклад, політичний режим зазнавав змін поступово, спочатку в зв’язку з розширенням прав плебеїв, а згодом — з переходом до монархічного ладу, що було пов’язано в першому випадку з розши- ренням, а в другому — зі значним звуженням соціальної бази держави. Різновиди рабовласницького типу держави спостерігаються і в Старо- давній Греції, де в Афінах у здійсненні влади брали участь усі вільні від рабства громадяни (демократія), а в Спарті — їх заможна меншість (аристократія).

Згодом, у зв’язку з малою продуктивністю рабської праці, обумов- леною відсутністю зацікавленості раба в її результатах, відбувається закономірний перехід до феодальних виробничих відносин, унаслідок чого і з’являється феодальний тип держави. В умовах феодалізму го- ловною виробничою силою стала земля, через що провідну роль віді- гравало не індустріальне, а сільськогосподарське виробництво. Закріпа- чені селяни мали на відміну від рабів певні особисті права. Але вони були прикріплені до землі, перебували в прямій юридичній залежності від феодалів, і до них з боку останніх широко застосовувався позаеко- номічний примус. У цей період існувала диференціація на великих (королі, князі, графи, борони тощо) і дрібних феодалів. Суттєве значен- ня в умовах феодалізму мав поділ суспільства на стани: перший — світські феодали, другий — феодали церковні і третій — просто населення, здебільшого міське. Перші дві групи мали великі привілеї.

В умовах феодалізму державна влада була похідною від власності на землю. Оскільки одним з головних землевласників була церква, вона відігравала надзвичайно велику роль у вирішенні питань держав- ного значення, не тільки претендувала на владу, а й реально виконува- ла її певні функції. У своєму розвиткові феодальна держава у більшос- ті країн проходить три головні етапи — феодальної роздробленості, станового представництва і абсолютизму. В умовах раннього феода- лізму, коли земельні володіння були децентралізованими, існували численні держави-маєтки. Поступово розвивалися відносини сюзеренітету-васалітету, які закріплювали залежність дрібних феодалів від великих. У зв’язку з цим з’являється феодальна драбина — пов’язаність феодалів різних рівнів взаємними правами і обов’язками, заснована на їх ієрархічній субординації і підтримці одне одного.

Згодом у різних країнах з’являються впливові, котрі мали формаль- но або фактично дорадчий характер, органи станового представництва (Генеральні Штати, Конвент, Гетьманська Рада, Боярська Дума та ін.), що характерно для станово-представницького періоду розвитку феодаль- ного типу держави. Поступово відбувається подальша концентрація влади. Показовою у зв’язку з цим є крилата фраза французького короля Людовіка ХІV «Держава — це я!», яка вдало характеризує останній абсолютистський період існування феодального суспільства.

Саме в умовах абсолютизму різко посилюються притаманні фе- одалізму економічні та політичні суперечності. Швидкий розвиток виробничих сил був поштовхом до поступового розвитку індустріаль- ного суспільства. Феодальні відносини, створені максимально центра- лізованою абсолютистською феодальною державою, стали великим гальмом у розвитку економіки, політичного і соціального життя. Перед суспільством постало питання щодо створення ринку дешевої робочої сили, заснованого на ліквідації кріпацтва, і довічного закріплення селян за землею. Буржуазія, що народжувалася, була зацікавлена у створен- ні для всіх рівних стартових можливостей в економічній сфері, вільно- му пересуванні людей, товарів і послуг, вільному, заснованому на конкуренції підприємництві. Паралельно виникає необхідність у від- повідних перетвореннях в політичній сфері, створенні демократично- го суспільства, знищенні феодальних інститутів.

Усі перелічені завдання вирішуються шляхом політичної революції, яка здійснюється буржуазією під гаслами свободи і рівності всіх перед законом, заборони будь-яких привілеїв. Наслідком цієї революції є встановлення нового — буржуазного (капіталістичного) типу держави. Її соціальною базою стають приватні підприємці — власники основних за- собів виробництва. Ця соціальна база звужується або розширюється за- лежно від етапів розвитку буржуазного суспільства (вільний або моно- полістичний капіталізм) та існуючих у тій чи іншій країні політичних режимів. Ліквідується будь-яка особиста позаекономічна залежність ви- робника від власника засобів виробництва. Економічна свобода стає базою для створення громадянського суспільства, заснованого на недоторкан- ності приватної власності, свободі договірних відносин, політичній та ідеологічній свободі. У цілому при капіталізмі проголошується принцип невтручання держави в суспільні справи, відкидається ідея державного патерналізму як така, що є шкідливою для розвитку приватної ініціативи. Водночас держава активно діє у сфері обслуговування загальносуспільних інтересів (засоби сполучення, зв’язку, охорона громадського порядку).

Відображаючи і захищаючи власні інтереси, буржуазна держава на конституційному рівні закріпила такі інститути і принципи демократії, що мають загальнолюдську цінність, як парламентаризм, поділ влади, економічний, політичний та ідеологічний плюралізм, особисті та полі- тичні права і свободи людини і громадянина, право вільного звернення до суду та ін. Але чинна майнова нерівність здатна породжувати соці- альні конфлікти, при виникненні яких держава прагне до їх пом’якшення і розв’язання, виходячи здебільшого з інтересів тих, хто є при владі, передусім власників засобів виробництва. Така спрямованість діяльнос- ті буржуазної держави яскраво проявилася вже на першому етапі її роз- витку в умовах так званого вільного капіталізму. Різке розшарування суспільства, полюсна протилежність між бідністю і багатством немину- че ведуть до гострих соціальних сутичок. За цих умов воля і сила дер- жави спрямовані на захист інтересів буржуазії. В економічній сфері держава додержується політики повного невтручання в економічні про- цеси, виконуючи роль «нічного охоронця». В політичній сфері вона захищає свої інтереси нарівні із застосуванням у необхідних випадках як компромісів, так і примусу, встановлює численні цензи, що забезпе- чують буржуазії панування в здійсненні політичної влади.

Серйозні зміни відбуваються на другому, монополістичному, етапі існування буржуазної держави. Монополізація виробництва, вирішаль- ний економічний та політичний вплив промислових монополій і фі- нансового капіталу на розвиток суспільства призвели до звуження соціальної бази держави. Вона відмовляється від повного невтручання в економічні відносини, її роль в економічному і соціальному житті суспільства поступово підвищується. Зростання виробничих сил і по- літичні чинники зумовлюють виникнення державного сектору в еко- номіці. Заради збереження ринкової економіки держава ставить певні кордони діяльності панівних монополій з допомогою так званого анти- монопольного законодавства. Під тиском з боку робітничого класу і зовнішньополітичних чинників, у тому числі соціальної політики, формується державна політика у сфері соціальних послуг.

На подальшому етапі розвитку суспільства відбувається науково- технічна революція, яка веде до постіндустріальної епохи, нечуваного раніше росту продуктивності праці. Використовуються капітальні науко- ві відкриття, бурхливо розвиваються атомна енергетика, електроніка та інформатика, і ці результати стають особливо відчутними після Другої світової війни. В індустріально розвинутих країнах підвищення продук- тивності праці, розвиток форм приватної власності, особливо акціонуван- ня, надають великому прошарку людей можливість підвищити свій до- бробут, що веде до появи так званого середнього класу, до якого входить і частина робітників. Це зумовлює різке зменшення можливості гострих соціальних конфліктів та вибухів. Цьому сприяє і держава, яка дістає і час від часу використовує можливість брати активну участь у регулюванні економічних процесів, скасовує більшість цензів. За рахунок середнього класу держава розширює свою соціальну базу. Значно підвищується роль держави як представника загальносуспільних інтересів (у сферах захисту довкілля, будівництва шляхів сполучень тощо), велика увага приділяєть- ся соціальній політиці, наданню соціальної допомоги тим прошаркам населення, які її потребують, захисту прав людини.

Разом з тим слід ураховувати й те, що соціальна база окремих бур- жуазних держав на різних етапах їх існування розширювалась або звужувалась залежно від зміни політичних режимів, які коливалися від демократичних і ліберальних до фашистських, режимів військової диктатури, особистої влади.

На сучасному етапі розвинуті буржуазні держави значною мірою втрачають своє колишнє обличчя, поступово переростаючи в постін- дустріальні держави соціально орієнтованого типу. Однією з ознак такої держави є її перехідний характер. Вирішального значення в її діяльності набуває виконання загальносуспільних справ, забезпечення пріоритету і надійного захисту прав і свобод людини і громадянина. Її державним (політичним) режимом є демократичний. Така держава визнає рівне правове становище всіх форм власності, активно впливає на економічний розвиток. За своєю природою вона прагне до того, щоб бути правовою, соціальною державою, спирається на широку соціаль- ну базу, яку становить більшість населення.

Держава стає головним знаряддям подолання існуючих у суспільстві конфліктів, орієнтування в умовах існування ядерної зброї на недопусти- мість війни, участь у всесвітніх інтеграційних процесах та ін. У тому ж напрямі бажано спрямовувати розвиток держав, які виникли на руїнах так званого соціалістичного табору і перебувають на перехідному, хоч і принципово іншому, посттоталітарному, етапі свого розвитку. В їх числі знаходиться і Україна, яка перебуває на початку шляху розбудови нової, демократичної, правової, соціально орієнтованої держави і громадянсько- го суспільства.

Окремо слід зупинитися на питанні про соціалістичний тип дер- жави. Особливості цього типу вбачалися в тому, що соціалістична держава повинна служити народові, базуватися на суспільній власнос- ті на засоби виробництва, будуватися на принципах гуманізму, демо- кратії, колективізму і справедливості. При цьому слід урахувати, що існують декілька моделей соціалістичної держави. У сучасних умовах різні моделі соціалістичних держав функціонують в Китаї, Північній Кореї, на Кубі.

Контрольні запитання

1. Дайте загальне визначення держави, охарактеризуйте її різні аспекти.
2. Проаналізуйте елементи та поняття державної влади.
3. Що таке державний суверенітет і які його особливості в су- часних умовах?
4. У чому полягають особливості формаційного підходу до типології держав?
5. Охарактеризуйте цивілізаційний підхід до типології держави.

Поняття функцій держави

З самого початку свого виникнення держава як політична форма людського соціуму виступає суб’єктом управління суспільними справа- ми. Її управлінське (функціональне) призначення полягає в тому, що, справляючи вплив на суспільні процеси в різних сферах життя, вона долає суперечності між інтересами різних соціальних груп і таким чином забезпечує нормальний розвиток суспільства. Цей вплив справляється завдяки різним напрямкам діяльності держави, основні з яких у теорії держави і права мають назву функцій. Так, говорять про існування по- літичної, економічної, соціальної, екологічної функцій держави.

Функції держави — це основні напрямки її діяльності, які вира- жають її сутність і соціальне призначення в галузі управління спра- вами суспільства.

У функціях держави виражається її сутність — найбільш глибинне і усталене в ній. Відображення у функціях держави її соціального при- значення означає, що вони є засобом задоволення різноманітних сус- пільних інтересів. На підставі аналізу функцій держави можна зроби- ти висновок про те, якою мірою її діяльність спрямована на задоволен- ня потреб та інтересів усього суспільства, а якою — певної панівної еліти.

Відповідні завдання держави на певному етапі її розвитку вирішу- ються через функції згідно з об’єктивно зумовленими соціальними потребами. Вади в їх реалізації ведуть до появи негативних наслідків у суспільному житті.

Кожна функція держави має свій зміст і об’єкт впливу. Зміст ста- новить множина однорідних доцільних постійних дій, через які дер- жава справляє вплив на конкретні сфери суспільного життя і через які розкривається її соціальне призначення. З’ясування змісту функцій дає відповідь на запитання: що робить держава; які цілі переслідує; які завдання вирішує вона на певному етапі її розвитку? В сукупності функції дають уявлення про державу з погляду її динаміки, тобто по- казують, як вона живе, діє, розвивається, змінюється.

Об’єктом функції є певна сфера суспільних відносин (економіка, політика, культура та ін.), на яку спрямовано державний вплив. Об’єкт є одним із критеріїв розмежування функцій держави.

Функціям держави притаманна низка таких ознак.

1. Функції держави є основними соціально значущими напрямками її внутрішньої або зовнішньої діяльності. Поняття «основний напрямок діяльності» дозволяє виокремити функції із множини різних проявів державної діяльності як найбільш широку і загальну за обсягом ді- яльність. Функціями визнаються такі напрямки діяльності, які мають своїм об’єктом широке коло схожих суспільних відносин в окремих сферах соціального життя (політика, економіка, культура, соціальна сфера, екологія та ін.); є комплексними за своїм змістом і структурою; являють собою один із вирішальних напрямків впливу держави на суспільні відносини усередині країни або за її межами; здійснюються всіма або багатьма ланками державного апарату.
2. Функції держави носять політичний характер, оскільки усі вони генетично мають одне й те саме джерело — державу як організацію політичної влади. Держава з’являється на певному історичному етапі саме задля виконання на новому рівні низки найістотніших функцій у суспільстві. Отже, держава та її функції є нерозривними політични- ми явищами.
3. У функціях держави знаходять вираз і конкретизацію її історич- на сутність і соціальне призначення. Зміна сутності і соціального при- значення держави закономірно відбивається на змісті її діяльності, оскільки функції є «найчутливішими» до сутнісних змін.
4. У функціях держави різних типів проявляються і об’єктивуються притаманні їм особливості та закономірності розвитку, динаміка соціально-економічних, політичних і духовних перетворень у житті суспільства. Зокрема, саме цим обумовлюється зміна функцій сучасної Української держави, які кардинально модифіковані порівняно з по- переднім періодом за часів Союзу РСР.

5. Функції держави — це усталена предметна діяльність, що озна- чає їх постійний характер на тривалому періоді існування держави.
6. Функціям держави притаманний системний характер. Це означає як те, що функції держави в цілому володіють ознаками єдності, узго- дженості та диференціації, так і те, що кожна окрема функція чи під- функція — це визначена, проникнута внутрішньою єдністю і цілеспря- мованістю система видів діяльності держави.
7. Функції реалізуються властивими їм методами і в притаманних їм формах залежно від змісту окремих функцій, конкретики завдань, які вирішуються державою на певних етапах розвитку суспільства. Характерним для форм і методів здійснення функцій держави є їх можливість змінюватися, тоді як головні напрямки діяльності держави залишаються постійними. Наприклад, нині на зміну командно- адміністративним методам здійснення економічної функції в Україні прийшли методи опосередкованого, м’якого впливу на економіку.
8. Функції держави за своєю природою мають об’єктивно- суб’єктивний характер. Об’єктивність означає їх обумовленість зако- номірностями взаємодії суспільства і держави, а суб’єктивність вказує на те, що вони реалізуються завдяки свідомості і волі людей, задіяних у державному механізмі.
9. Функції держави характеризуються спадкоємністю, яка зумов- люється тим, що вони піддаються могутньому впливу етнокультурних пластів життя суспільства — національних, територіальних особли- востей, традицій тощо. Тому новий тип держави, який з’являється в розвитку конкретного державно організованого суспільства, у від- вертій або прихованій формі може зберігати і навіть розвивати деякі старі функції. Разом з тим поряд із збереженням наступності в держав- ності механізм здійснення функцій оновлюється.
10. Функції держави, особливо сучасної, мають правовий характер. Це пояснюється тим, що будь-яка державна діяльність має правову основу, тобто спирається на правові форми реалізації своїх функцій через формування і реалізацію права. Ця ознака дає можливість роз- глянути функціонування держави в історико-правовому ракурсі, оці- нивши, наскільки сама держава на тому чи іншому своєму етапі має правовий характер.

Функції держави є засобом (інструментом) вирішення завдань та досягнення цілей, що постійно постають перед суспільством. Цілі державної діяльності — це ті кінцеві результати, яких необхідно до- сягти. Як вихідні моменти державної діяльності вони визначають доцільність існування завдань, що повинні бути поставлені для їх вирі- шення. Цілі можуть бути різними. Так, залежно від змісту політики, яку проводить держава в тій чи іншій сфері суспільного життя, вони поділяються на економічні, політичні та ін.; за часом, черговістю і ста- діями державної діяльності — на ближні, проміжні, кінцеві тощо. Завдання державної діяльності — це ті конкретні соціально значущі і життєво необхідні проблеми (питання), на розв’язання яких спрямо- вані зусилля держави.

У співвідношенні функцій держави із завданнями і цілями пріори- тет належить останнім. Щодо функцій держави завдання і цілі є без- посередньою передумовою, визначають послідовність їх виникнення, зміну та розвиток. Так першочергове значення вирішення на певному історичному етапі політичних завдань призводить до набуття в діяль- ності держави ключового значення політичної функції; підвищення уваги до сфери економіки може сприяти концентрації уваги державної влади на реалізації економічної функції.

Слід відрізняти поняття функцій держави від поняття функцій гілок державної влади — законодавчої, виконавчої, судової та функ- цій окремих державних органів. Хоча законодавчі, управлінські, су- дові функції за деякими характеристиками і наближаються до функ- цій держави, вони не є тотожними їм. Зокрема, вони є меншими за обсягами, виконуються тільки органами, які належать до однієї із гілок влади. Аналогічно більш вузький, локальний характер порівня- но з функціями держави мають і функції деяких державних органів — певні напрямки реалізації їх компетенції відповідно до їх місця та призначення в державному апараті, тоді як функції держави реалізу- ються за допомогою узгодженої діяльності більшості державних ін- ститутів.

Функції держави виникають, постійно розвиваються, змінюють- ся, зникають під впливом внутрішніх і зовнішніх чинників. Такими чинниками можуть бути радикальні соціальні зміни в суспільстві; зміни сутності держави та її соціального призначення, форми держа- ви; завдання і цілі, що стоять перед державою; особливості націо- нальних чинників — мови, культури, традицій; рівень науково- технічного, інтелектуального розвитку; процеси інформатизації сус- пільства, створення загальнопланетарного інформаційного простору; екологічний чинник; інтеграція світової економіки; міжнародна об- становка та ін.

• 2. Класифікація функцій держави

Класифікація функцій держави — це їх поділ на окремі види, групи залежно від певних критеріїв. Класифікація має практичне зна- чення для вироблення рекомендацій з удосконалення певних напрямків діяльності держави.

Функції держави можна класифікувати за різними критеріями. Залежно від того, в чиїх соціальних інтересах здійснюються функції держави, їх можна поділити на загальносоціальні функції та функ- ції захисту групових інтересів.

Загальносоціальні функції — це такі напрямки діяльності держави, які є довготривалими, спрямованими на задоволення інтересів суспіль- ства в цілому, всіх його верств. У юридичній літературі радянського періоду вважалося аксіомою, що немає і не може бути надкласових, тобто загальносоціальних, функцій. Такий підхід суперечив очевидно- му факту: в суспільстві можливі і необхідні не тільки боротьба, а й взаємодія і співробітництво різних класів, соціальних груп, окремих прошарків населення, чиї спільні справи та інтереси реалізуються державою. Як суб’єкт загальносоціальної діяльності держава виступає механізмом управління загальними справами суспільства.

Про це свідчить також історичний досвід розвитку держави і сус- пільства, їх взаємодії. Наприклад, ведення землезрошувального госпо- дарства у країнах Далекого і Близького Сходу зумовило необхідність появи функції організації громадських робіт щодо спорудження кана- лів і гребель, нагляду за зрошувальними роботами. У сучасних розви- нутих країнах виникла об’єктивна необхідність у суттєвому посилен- ні втручання в ринкові відносини задля перерозподілу національного багатства, забезпечення достатнього матеріального рівня усіх членів суспільства, що має всезагальне значення.

Загальносоціальні функції характеризують діяльність сучасної держави в усіх галузях суспільних відносин, зокрема, в галузі захисту прав і свобод людини, економічній, політичній сферах тощо. Вони містять великий демократичний потенціал і спрямовані на задоволен- ня інтересів всього суспільства, забезпечення суспільного розвитку на основі норм і принципів демократії, особистої безпеки та свободи громадян.

Поряд із загальносоціальними держава протягом тисячоліть ви- конує і функції захисту групових інтересів. Вони являють собою такі напрямки діяльності держави, що якнайповніше спрямовані на вираження і задоволення інтересів певних соціальних сил — правлячих угруповань, за якими стоять верстви населення, що становлять соці- альну базу здійснення державної влади. Держава використовується панівною елітою, правлячою соціальною групою як владна політична організація в цілях обслуговування своїх інтересів. У таких випадках державні функції спрямовуються на утримання населення в тих по- літичних і правових рамках, які вигідні правлячій еліті. При цьому використовуються різні методи: співробітництва, стримування, вихо- вання, прямого придушення підвладних та ін. У ХХ ст., особливо в другій його половині, в економічно-розвинутих країнах ці функції відійшли на другий план у зв’язку з появою середнього класу, що зна- чно пом’якшило існуючі в суспільстві суперечності.

Функції держави можна поділити за її типом. Подібна класифікація залежить від того, за яким критерієм виокремлюється сам тип держа- ви — формаційним чи цивілізаційним. Наприклад, взявши за основу формаційну ознаку, можна виокремити функції рабовласницької, фео- дальної, буржуазної, соціалістичної держави. Ця класифікація домі- нувала в радянській юридичній літературі. При цьому її основними недоліками були надмірна абсолютизація та категоричність, невизнання інших підходів до типології, зокрема цивілізаційного.

За ступенем соціальної значущості в суспільному житті функції дер- жави можна поділити на головні та похідні. До головних функцій належать найважливіші напрямки діяльності держави, які мають пріоритетне зна- чення на конкретному етапі розвитку суспільства. Так, головними в умо- вах сучасної демократичної держави є функція захисту прав і свобод людини, економічна, соціальна функції, здійснення яких виступає основою забезпечення нормального, сталого розвитку суспільства, особистої без- пеки людей, їх матеріального та духовного добробуту.

Похідні функції — це такі, які мають супроводжувальний, допо- міжний або обслуговуючий характер. Наприклад, до них належить функція оподаткування і фінансового контролю, яка має допоміжну природу щодо економічної та соціальної функцій.

За часом дії функції держави поділяються на постійні і тимчасові. Постійні функції здійснюються державою безперервно і притаманні їй на усіх або більшості етапах її існування, функціонування та розви- тку (політична, соціальна, організація оборони країни та ін.). Тимча- сові функції з’являються внаслідок виникнення специфічних умов суспільного розвитку, необхідності вирішення деяких невідкладних завдань. У міру їх зникнення вони припиняють своє існування (керівництво військовими операціями під час війни, боротьба з епізоотіями, стихійним лихом тощо).

Спрямованість діяльності держави на вирішення внутрішніх чи зовнішніх завдань слугує критерієм поділу функцій на внутрішні та зовнішні.

Внутрішні функції дають уявлення про напрямки діяльності дер- жави усередині країни. Вони виразно проявляються в таких сферах життя суспільства, як економічна, екологічна, соціальна та ін.

Зовнішні функції дають уявлення про діяльність держави поза її межами, характеризують її напрямки діяльності на міжнародній арені у сфері встановлення і підтримання відносин з іншими державами (захист країни, забезпечення інтеграції у світову економіку, підтримка світового порядку тощо).

Внутрішні і зовнішні функції не можуть бути однаковими для всіх держав. Певні їх відмінності залежать від типу держави і характеру політичного режиму, етапів її розвитку, міжнародної обстановки, ха- рактеру відносин співіснуючих між собою держав.

Між внутрішніми і зовнішніми функціями є тісний зв’язок. Кожна держава заради найефективнішого вирішення своїх внутрішніх завдань вступає у відносини з іншими країнами у сферах економіки, політики, культури, розбудови збройних сил. За їх допомогою, держава може швидше і ефективніше розв’язувати ті проблеми, які вона з тієї чи іншої причини не може розв’язати самостійно, особливо тоді, коли для цього немає необхідних сировинних та інших матеріальних ресурсів. Наслідком цього є те, що значна частина зовнішніх функцій виступає, по суті, продовженням внутрішніх, особливо в державах з однотипною соціальною базою. У сучасних демократичних державах процеси вза- ємозалежності діяльності держави зі здійсненням внутрішніх та зо- внішніх функцій привели до формування таких міжнародних утворень, як Європейський Союз, Співдружність Незалежних Держав.

• 3. Внутрішні функції держави

Серед внутрішніх функцій держави важливе місце посідає полі- тична функція. Діяльність держави з її здійснення є складною, багато- гранною і, по суті, створює умови для ефективного виконання інших функцій. Належне виконання цієї функції має забезпечити злагоду в суспільстві, подолання суперечностей та уникнення гострих конфліктів між окремими частинами суспільства, гілками влади, державними органами. В умовах недемократичних держав за допомогою політичної функції владна верхівка здійснює панування над більшістю членів суспільства з метою забезпечення безперешкодної реалізації власних інтересів.

У демократичних країнах політична функція спрямована на забез- печення народовладдя, розвиток форм та інститутів політичного плю- ралізму, врегулювання політичних конфліктів. Вона забезпечує реалі- зацію волевиявлення народу шляхом ухвалення відповідних законів та інших державних рішень, прав громадян на участь у формуванні дер- жавної влади і ухвалених нею рішень. Ця функція спрямована на створення умов для самоорганізації і самоврядування народу, його залучення до вирішення державних справ, формування демократич- ного громадянського суспільства.

Політична функція виконується також шляхом реформування дер- жавного механізму; вироблення правових статутів для діючих у сус- пільстві політичних сил; здійснення нагляду за їх діяльністю; вжиття відповідно до закону необхідних заходів з метою упередження, при- пинення незаконних дій; виконання дій, спрямованих на налагодження всебічних зв’язків з населенням країни.

Провідну роль у здійсненні політичної функції відіграє робота з реалізації національної політики. Йдеться не тільки про регламента- цію відносин між різними етносами. Першорядне значення має ство- рення сприятливих умов для розвитку державоутворюючого етносу, його культури, мови, історичних традицій, налагодження відносин із діаспорою, якщо вона сформувалася за кордоном. Водночас держава повинна виявляти і узгоджувати національні інтереси, враховувати їх у своїй політиці, в тому числі при ухваленні державних рішень, своє- часно виявляти джерела загострення напруги в національних відноси- нах і використовувати державно-правові механізми для вирішення суперечностей демократичним шляхом.

Центральне місце в системі функцій демократичної держави посідає тісно пов’язана з політичною функція охорони прав і свобод людини і громадянина. Ця функція з’являється тільки в умовах демократичної держави і поступово розвивається паралельно з процесом зростання її правового, соціального характеру. В її основі лежить принцип визнання людини найвищою соціальною цінністю, невідчужуваності та непо- рушності її основних конституційних прав і свобод. Виходячи з верхо- венства права над державою, права і свободи людини визначають зміст,сенс і напрямки всієї діяльності законодавчих, виконавчих, судових органів. Вони становлять основу політики у відносинах з іншими дер- жавами, усім світовим співтовариством. Унаслідок укладення низки міжнародних угод, в яких закріплюються права людини, відбуваються інтернаціоналізація цієї проблеми, переростання її із внутрішньої спра- ви держави у чинник міжнародної політики.

Важливим напрямком діяльності держави із забезпечення основних прав і свобод є розширення змісту і характеру системи їх гарантій. Так, у сфері політичних прав — це створення належних демократичних умов для участі громадян у справах держави, демократичних виборах та ін.; у сфері економічних прав — створення умов для вільного воло- діння власністю тощо. Особливого значення набувають юридичні га- рантії, які надають людині можливість самій використовувати та за- хищати свої права і свободи. Для цього у законі мають бути передба- чені способи їх здійснення, встановлені процедури їх захисту, особли- во у сфері правосуддя.

Виконання функції захисту прав і свобод людини і громадянина здійснюється системою державних органів, серед яких особливо важ- лива роль належить органам правосуддя, внутрішніх справ, державної безпеки тощо.

Економічна функція держави спрямована на забезпечення нормаль- ного формування, функціонування та розвитку економіки країни, за- хист існуючих форм власності та створення умов для їх розвитку.

Зміст економічної функції на різних етапах розвитку суспільства має суттєві відмінності. При рабовласництві, кріпосництві, вільному капіталізмі, радянському соціалізмі ця функція мала різні спрямова- ність і зміст. В умовах ринкової економіки вона конкретизується в низ- ці напрямків діяльності держави. Передусім йдеться про розроблення економічної політики в масштабах країни; управління підприємствами і організаціями, які становлять державну власність і мають загально- державне значення (у сферах ядерної енергетики, космічної діяльнос- ті, загальнодержавного транспорту, зв’язку та ін.); встановлення право- вих основ ринку, зокрема для забезпечення рівноправності усіх форм власності, правового захисту власника, припинення недобросовісної конкуренції, монополізму, охорони прав споживача тощо; здійснення контролю за додержанням законності суб’єктами підприємницької ді- яльності тощо.

Конкретизованим розвитком економічної функції є функція опо- даткування і фінансового контролю, спрямована на формування та поповнення казни, передусім державного бюджету, місцевих бюджетів, за рахунок усіх видів податків, здійснення контролю за утворенням, розподілом і використанням усіх ресурсів фінансової системи країни. Податки, як відомо, призначені для покриття витрат на утримання державного апарату, перерозподілу доходів серед різних верств насе- лення, забезпечення перспективного економічного, культурного та іншого розвитку країни. Фінансовий контроль потрібен для перевірки виконання фінансових зобов’язань перед державою, правил фінансових операцій тощо.

Держава має широке коло суб’єктів фінансового контролю. Зокре- ма, в Україні це Рахункова палата Верховної Ради, Національний банк, Міністерство фінансів та ін.

Однією з характерних особливостей сучасної демократичної дер- жави виступає соціальна функція, яка з’являється тільки на певному етапі розвитку держави, а саме тоді, коли починає формуватися соці- альна правова держава. Соціальна функція спрямована на створення умов, які забезпечують нормальні умови життя людини, її вільний роз- виток, створення рівних можливостей для усіх громадян у досягненні суспільного добробуту (зокрема, гарантованого з боку держави про- житкового мінімуму), соціальну захищеність особистості.

Наявність у держави соціальної функції та ступінь активності в її здійсненні залежать від рівня її матеріального розвитку, культурних традицій суспільства. Зокрема, в сучасному цивілізованому світі, де досить послідовно впроваджена ідея соціальної держави, здійснення соціальної функції поділено між державою і громадянським суспіль- ством в різній мірі — залежно від конкретних умов певної країни.

Соціальна функція здійснюється у двох важливих напрямках: пер- ший — забезпечення права кожного на свободу праці, зайнятості на- селення, міграції робочої сили, контролю за умовами праці і відповід- ністю їх вимогам техніки безпеки, соціального забезпечення і страху- вання; другий — соціальний захист тих, хто потребує державної під- тримки: безробітних, інвалідів, літніх людей, багатодітних сімей, сиріт, дітей в неповних сім’ях, пенсіонерів, студентів.

У сучасному світі набула поширення екологічна функція держави, або функція охорони природи та раціонального використання при- родних ресурсів, спрямована на забезпечення екологічного добробуту громадян і екологічної безпеки країни. Вона набуває все більшої акту- альності для людства, діяльність якого в умовах стрімкого науково- технічного прогресу стає чинником масштабного впливу на довкілля.

Ця діяльність супроводжується порушенням природної рівноваги в екологічних системах, що зазнають великої шкоди внаслідок забруд- нення повітря, ґрунтів і водних джерел відходами виробництва, раді- ацією, зникнення багатьох видів живих організмів тощо. Усе це є сер- йозною загрозою не тільки рослинному і тваринному світу, а й здоров’ю та життю людини. За цих умов проблема екології стає основною не тільки в межах окремої країни, а й у глобальному міжнародному масш- табі, перетворюючись на проблему рятування усього людства, цілої планети.

Основний зміст екологічної функції становлять державне управ- ління і координація діяльності в галузі охорони довкілля. Держава здійснює планування екологічної політики, нормування якості довкіл- ля; вживає заходів щодо відвернення екологічно шкідливої діяльності, попередження і ліквідації аварій, стихійного лиха, катастроф; здійснює державний контроль за додержанням природно-охоронного законодав- ства, притягує до відповідальності осіб і організації, винні у порушен- ні екологічних вимог.

Одне з важливих місць у діяльності держави посідає функція роз- витку культури, науки і освіти. Разом з тим не завжди їй приділялася велика увага. До Нового часу заходи в цьому напрямку з боку держави мали частковий, несистематичний характер, нерідко науково-освітня діяльність здійснювалася не самою державою, а іншими громадськими інституціями, зокрема, церквою. Велику роль для розвитку цієї функ- ції відіграла епоха Просвітництва, буржуазних революцій та бурхли- вого промислового розвитку, коли відбулося усвідомлення важливості сфери науки і освіти для успішного всебічного розвитку суспільства і держави.

В умовах сучасної держави розглядувана функція спрямована на підняття культурного і освітнього рівнів громадян, необхідних для цивілізованого суспільства, створення умов для їх участі в житті сус- пільства, користування відповідними культурними і науковими досяг- неннями, забезпечення науково-технічного розвитку суспільства. Її зміст становлять також державна підтримка розвитку мистецтва — літератури, театру, кіно, музики, архітектури; збереження історико- культурних пам’ятників, історичних комплексів, заповідних територій, архівів, музеїв, бібліотек; поширення фізичної культури і спорту; роз- виток вітчизняної науки, її інтеграція в світову науку. Державна під- тримка (фінансова, матеріальна тощо) освітянських, виховних, науко- вих установ, закладів культури особливо необхідна в умовах ринкових відносин. Держава повинна звільняти ці сфери суспільного життя від ринкових механізмів, брати їх, як правило, на своє повне забезпечення. У сфері охорони здоров’я, освіти, культури держава має вести постій- ну роботу з забезпечення їх загальнодоступності.

Всезагального значення на сьогодні набуває інформаційна функція держави, що пов’язано з особливостями сучасного суспільства, яке може бути охарактеризоване як суспільство інформаційне.

Інформація перетворюється на важливий економічний ресурс, інформаційно-комунікаційні технології набувають все більшого зна- чення в економіці. Обсяги інформації, необхідної для забезпечення життєдіяльності суспільства, постійно збільшуються, підвищується рівень її доступності, мобільності. Формується всесвітній інформацій- ний простір, на основі якого відбувається інтеграція всього людства. В зв’язку з цим у складі суспільства виокремлюється інформаційна сфера.

Описана значущість інформаційної сфери робить її бажаним об’єктом та засобом для зловживань, які можуть полягати у монополізації джерел інформації, поширенні неправдивих відомостей, маніпулюванні масовою свідомістю, викраданні, знищенні інформації тощо.

Інформаційна функція держави реалізується через забезпечення нормального функціонування та сталого розвитку інформаційної сфери. Змістом цієї функції є визначення інформаційної політики; створення організаційно-правових основ інформаційної сфери; реальне гаранту- вання вільного обігу інформації; запобігання різноманітним зловживан- ням у зазначеній сфері, забезпечення інформаційної безпеки тощо.

Функція забезпечення режиму законності і правопорядку спрямо- вана на неухильне додержання і виконання нормативних приписів усіма учасниками суспільних відносин. Реалізація цієї функції пере- слідує мету створення належних умов для життєдіяльності громадян, суспільства в цілому, функціонування правової, політичної та інших систем. У недемократичних державах, зокрема, як це було в СРСР, вона часто лише проголошується, проте здійснюється не повною мірою та непослідовно. У правовій державі зазначена функція трансформу- ється у функцію забезпечення правозаконності і правопорядку та спря- мована на утвердження панування права в усіх сферах життя.

Головними напрямками діяльності держави з забезпечення право- законності і правопорядку є: вдосконалення роботи законодавця з ухва- лення доступних населенню законів, доведення їх до відома населення; підвищення ролі правосуддя; поліпшення організації роботи правоохо ронних органів, особливо в боротьбі з організованою злочинністю; всебічне розгортання демократичних принципів і норм у діяльності державного апарату. На особливу увагу заслуговують заходи щодо підвищення правосвідомості як громадян, так і посадових осіб. Право- ве виховання покликане донести до свідомості людей розуміння необ- хідності знання ними законів і виконання їх вимог, а також знання своїх прав і вміння їх відстоювати та захищати законним способом, прищепити кожному громадянину почуття нетерпимості до будь-яких порушень законодавства. З цією метою повинна організовуватися від- повідна система правового виховання, навчання, засобів пропаганди, а також вестися постійна цілеспрямована робота в зазначеному на- прямку. Зрештою все це має сформувати у суспільстві такий стан речей, коли переважна більшість людей слідує праву в силу власної глибокої переконаності в його цінності.

• 4. Зовнішні функції держави

Переходячи до розгляду зовнішніх функцій держави, слід зазна- чити, що сучасні глобалізаційні процеси роблять цей традиційний для теорії держави і права поділ досить умовним. Можна стверджувати, що політична, економічна, соціальна, екологічна та інші функції дер- жави мають як внутрішній, так і зовнішній аспекти.

У той же час існують і специфічні зовнішні функції держави.  Важливим напрямком зовнішньополітичної діяльності держави є її оборонна функція. Головне її призначення — забезпечувати воєнну безпеку держави. Проявами цієї функції є збройний захист цілісності і недоторканності власної території, виконання міжнародних зобов’язань, застосування у разі необхідності для розв’язання міжна- родних конфліктів збройних сил.

Здійснення оборонної функції виступає гарантом самого існування держави, а відтак, ефективного виконання всіх інших її функцій. Ро- бота з оборони країни може здійснюватися за різними напрямками: вироблення оборонної стратегії; зміцнення збройних сил; застосуван- ня останніх у разі необхідності; охорона державних кордонів.

Починаючи з другої половини ХХ ст., дедалі більшого значення на- буває функція забезпечення миру і підтримки світового порядку. Вона полягає у проведенні дипломатичної роботи з припинення існуючих і недопущення нових конфліктів. В основі міжнародної політики, спрямованої на реалізацію зазначеної функції, лежать принципи незастосу- вання сили, мирного вирішення спорів, рівної безпеки держав, подо- лання актів агресії тощо. Після Другої світової війни стало зрозумілим, що тільки внаслідок спільної діяльності держав можна забезпечити мир на земній кулі, встановити і підтримувати світовий порядок.

Найголовнішими напрямками цієї функції є ведення за домовле- ністю між державами діяльності з роззброєння, нерозповсюдження зброї масового знищення, додержання зобов’язань з заборони ядерних випробувань, поступової ліквідації ядерної зброї. Останнім часом по- силилося співробітництво держав щодо організації колективних дій у сфері боротьби з міжнародним тероризмом.

Світовий порядок підтримується шляхом участі світового співто- вариства в урегулюванні локальних конфліктів, під час яких порушу- ються права людини, особливо стосовно національних меншин, що вимагає міжнародного втручання. При цьому слід наголосити на під- вищеній відповідальності за підтримку стабільності і порядку в сучас- ному світі таких держав, як США, Велика Британія, Франція, Німеч- чина, Італія, Росія та ін. Збройні сили деяких держав можуть брати участь у військових операціях, спрямованих на припинення збройних конфліктів, установлення та підтримку миру в проблемних регіонах планети.

У забезпеченні миру і підтримки світового порядку важлива роль відводиться міжнародним організаціям. Головна з них — Організація Об’єднаних Націй, створена в 1945 р. за ініціативою глав держав- переможниць у Другій світовій війні.

Нині все більше розвивається функція співробітництва сучасних держав. Йдеться про розвиток політичних, економічних, правових, культурних, інформаційних та інших відносин, що базувався б на гар- монійному поєднанні інтересів кожної з країн.

Роль цієї функції особливо важлива для розв’язання проблем між- народного характеру: запобігання і ліквідації наслідків природних та антропогенних катастроф, що виходять за межі кордонів однієї держа- ви; охорони природних ресурсів і довкілля; боротьби з епідеміями і епізоотіями; захисту Світового Океану; раціонального використання сировинних, енергетичних ресурсів як загальнолюдського надбання. Значного розвитку набуло співробітництво держав у вирішенні питань, пов’язаних із освоєнням космічного простору, зокрема збереженням його чистоти. На основі взаємних домовленостей держави узгоджують і відповідну національну політику.

Щодалі велику роль відіграє функція європейської та світової ін- теграції. Важливою її складовою для України, як і для багатьох країн колишнього СРСР, є інтеграція в європейську та світову економіку. Вона випливає з визнання економічної взаємозалежності держав у різ- номанітних сферах відносин — виробничій, науково-технічній, валютно-фінансовій, транспортній, в яких деякі держави доповнюють одна одну на основі розподілу праці, взаємообміну, взаємоузгодження шляхів розвитку та ін.

Основу інтеграційних процесів становлять загальновизнані прин- ципи суверенітету держав щодо їх природних ресурсів (кожна держа- ва вільно розпоряджається ними); свободи вибору інтеграційних зв’язків; рівності, взаємовигідної співпраці, незастосування дискримі- наційних заходів. Відповідно до них будується державно-правовий захист права власності та іноземних інвестицій, які повинні бути за- хищені від націоналізації та експропріації.

Контрольні запитання

1. Вкажіть ознаки функцій держави.
2. Назвіть класифікації функцій держави.
3. Охарактеризуйте соціальні та політичні функції держави.
4. Охарактеризуйте економічну та екологічну функції держави.
5. Охарактеризуйте основні зовнішні функції держави.

Поняття і структура форми держави

Форма держави є однією з головних категорій, які її характеризу- ють. Форма надає буття змісту і сутності держави. Дослідження форми держави має власну історію. Ще у давніх Греції і Римі філософи та юристи висловлювали думки щодо розуміння форми держави. Так, Платон поділяв держави за формою, виходячи з того, хто здійснює управління державою. Він виділяв п’ять форм держави: аристократія — справедливе правління найкращих, тимократія — правління найбільш сильних воїнів, олігархія — правління невеликою кількістю найбагат- ших членів суспільства, демократія — влада народу, тиранія — влада однієї особи. Він вказував на можливість поступового переростання однієї форми в іншу.

Аристотель поділяв форми держави за двома ознаками: кількістю тих, хто править (один, декілька, багато); у чиїх інтересах здійснюється правління. Остання ознака була критерієм поділу держав на правильні — монархія, аристократія і політія, де правління здійснюється в інтересах усіх членів суспільства, та неправильні — тиранія, олігархія і демокра- тія, де правління здійснюється в інтересах тих, що правлять.

Ціцерон критерій розмежування форм держави вбачав у характері і волі тих, хто править у державі. За цим критерієм він розділяв три прості форми держави: царську владу — монархію, владу оптиматів — аристо- кратію та народну владу — демократію. Проте ці форми, за Ціцероном, не є найкращими. Ідеальною формою держави він вважав змішану форму, де поєднані позитивні риси усіх простих форм держави.

У XVIII ст. при аналізі форм держави Ш.-Л. Монтескьє звертав увагу на різницю методів здійснення державної влади в умовах різних її форм. На цій основі він визначав такі форми держави: республіку, в якій організацію і здійснення державної влади визначають такі якос- ті, як доброчесність і рівність, монархію, де основою влади є гідність, та деспотію, де основою влади виступає страх.

Ж.-Ж. Руссо розглядав форму держави як структурну організацію вищих державних органів. Він виділяв такі форми держави: монар- хію — влада здійснюється однією особою, аристократію — влада здійснюється невеликою групою найбагатших осіб, демократію — влада здійснюється усіма членами суспільства.

У подальшому наука виходила з того, що форма є способом існу- вання держави як такої, відображенням змісту її діяльності, що сама по собі форма є змістовною. Було зроблено висновок щодо як теоре- тичного, так і практичного значення проблеми форми держави, бо від організації і реалізації державної влади, взаємодії між її суб’єктами залежать ефективність державного управління, стабільність у державі, стан законності і правопорядку. Форма держави має дуже істотне зна- чення в політичному, економічному, соціальному та ідеологічному аспектах.

Юридична наука виробила універсальну конструкцію, втілену в такому складному понятті, як форма держави. Вона включає три головні аспекти: 1) порядок створення вищих органів держави, від- носини між ними та населенням країни (форма правління); 2) спосіб територіального устрою держави, тобто певний порядок відносин між центральними, регіональними та місцевими органами влади (держав- ний устрій); 3) прийоми та методи здійснення політичної державної влади (політичний режим). Відповідно форма держави складається з трьох головних елементів: форми правління, форми державного устрою та форми політичного режиму, що характеризують систему взятих в єдності способів організації державної влади, територіаль- ного устрою і методів та способів здійснення влади.

З цього визначення випливають ознаки, притаманні даному по- няттю.

1. Вчення про форму держави розкриває зовнішні істотні особли- вості будь-якої держави, що відрізняють її від інших держав.
2. Елементи форми держави органічно взаємопов’язані і характе- ризують з різних боків єдине явище, в рамках якого справляють вза- ємний вплив один на одного.

3. Форма держави через характеристику власних елементів (форми правління, державного устрою і державно-правового режиму) відо- бражає істотні ознаки держави як організації конкретного суспільства на певному історичному етапі його розвитку.
4. Форма держави пов’язана з її сутністю і призначенням. Існує опо- середкований вплив форми держави на розвиток демократичних засад, громадянського суспільства, правової соціальної державності тощо.
5. Форма держави багато в чому визначає сутність і призначення держави. Хоча в цьому сенсі немає прямого зв’язку між формою і сут- ністю держави, проте існує опосередкований вплив форми держави на розвиток демократичних засад, громадянського суспільства, правової соціальної державності та ін.

На специфіку форми держави впливає велика кількість чинників. До таких чинників, що значною мірою визначають конкретну форму держави, слід віднести: політичні — ступінь розвитку суспільного та державного життя, завдання і цілі, що ставить перед собою держава, співвідношення політичних сил, які визначають внутрішню суспільно- політичну ситуацію в країні, характер діяльності владних еліт; еконо- мічні — економічний устрій держави, матеріальні умови життя сус- пільства, економічні зв’язки держави; ідеологічно-культурні — домі- нування у суспільстві певних ідеологій, культурний рівень народу, характер релігійних міркувань, історичні традиції; соціально- національні — наявність у державі різних національностей, соціальних груп і класів, які здатні впливати на розвиток форми держави; між- народні — вплив інших країн, міжнародних організацій, міжнародно- го співробітництва щодо конкретної держави.

• 2. Форма державного правління

Форма правління — це елемент форми держави, який характе- ризує способи формування вищих органів державної влади, їх компе- тенцію, структуру, принципи взаємовідносин та ступінь участі на- селення в їх формуванні. Традиційно в науці розрізняють дві форми правління — монархію і республіку.

Монархія — це форма державного правління, при якій вища дер- жавна влада фактично або формально належить одній особі (монар- ху) і, як правило, передається у спадок представникам правлячої ди- настії.

 Монархія характеризується низкою ознак.

1. Главою держави є монарх (цар, король, шах, імператор).
2. Влада, як правило, набувається у спадок і зберігається пожиттє- во. Існують монархії, де монарх набуває владу шляхом виборів по- життєво чи на певний строк (Малайзія, де монарх обирається строком на п’ять років з числа правителів штатів-султанатів по черзі, а також Ватикан).
3. Монарх уособлює вищу державну владу за власним правом, а не в порядку делегування від народу.
4. Монарх є непідлеглим будь-яким іншим суб’єктам влади.
5. Монарх не несе конкретної політичної і юридичної відповідаль- ності за результати свого правління.

У науці розрізняють необмежені та обмежені монархії.

Необмежена монархія — це форма правління, при якій влада мо- нарха не обмежується іншими органами. Монарх володіє усією повно- тою вищої державної влади. ЇЇ різновидами є деспотична та абсолют- на монархії.

Деспотична монархія характеризується тим, що влада монарха- деспота спирається на могутній військово-бюрократичний апарат, монарх обожнюється, наділяється особливими надлюдськими якостя- ми (Давній Єгипет, Вавілон, Ассирія та ін.).

Абсолютна монархія є характерною для останнього етапу існуван- ня феодальних держав, виступає на противагу феодальній роздробле- ності (Росія XVII–XVIII ст. ст., Франція перед революцією 1789 р.). В абсолютних монархіях державна влада концентрується в руках мо- нарха. Станово-представницькі установи відіграють незначну роль. У сучасному світі абсолютними монархіями є, наприклад, Оман, Сау- дівська Аравія, Об’єднані Арабські Емірати.

Різновидом необмеженої монархії є теократична монархія, коли світська влада монарха поєднується з духовною владою (Ватикан).

В обмежених монархіях влада монарха обмежена повноваження- ми інших державних органів, коли в державі відсутня писана консти- туція як окремий акт (Велика Британія) або конституцією за наявнос- ті писаної конституції (Іспанія). До обмежених монархій належать: станово-представницькі, дуалістичні, конституційні та парламентські монархії.

Станово-представницька монархія — це форма правління, при якій влада монарха обмежена станово-представницькими органами (наприклад, Земськими соборами в Росії).

Дуалістина монархія — це форма правління, при якій влада монар- ха обмежена законодавчими повноваженнями парламенту. Такі монар- хії іноді називають дарованими, оскільки дуже часто вони виникали внаслідок видання указу монарха про дарування представницькому органу (парламенту) законодавчих повноважень (наприклад, Росія з 1905 по 1917 р., Прусія в XIX ст.). У дуалістичних монархіях за мо- нархом залишаються виконавча влада і низка інших повноважень. Такі монархії можна розглядати як перехідні до конституційних і пар- ламентських монархій.

У конституційних монархіях влада монарха обмежена конституці- єю (Бєльгія, Швеція, Іспанія та ін.), а в парламентських при відсутнос- ті конституції — повноваженнями парламенту (наприклад, Велика Британія). В таких державах монарх є главою держави і здійснює ви- ключно представницькі функції. Щодо нього діє формула «монарх царствує, але не править». Усі акти, що видаються від імені монарха, створюються виконавчою владою і попередньо схвалюються міністра- ми. Головною політичною фігурою у державі є, як правило, прем’єр- міністр, який обирається парламентом і формально затверджується монархом. Так, у Великій Британії монарх своїм указом призначає того прем’єр-міністра, якого обере парламент. Такі монархії в сучасних умовах є демократичними державами, в яких реалізовані на практиці такі демократичні принципи, як виборність, поділ влади, підконт- рольність і підзвітність влади народу тощо. Монарх виступає своєрід- ним історичним атрибутом цих суспільств, «батьком нації», сприяє повазі до історичного минулого і власної державності.

Як показує досвід останніх десятиліть, монархічна форма правлін- ня, що проіснувала не одну сотню років, має відповідний життєвий потенціал для подальшого існування. Наприклад, у листопаді 1975 р. народ Іспанії на плебісциті висловився за встановлення монархії.

На сьогодні типовою і найбільш поширеною є республіканська фор- ма правління. Республіка — найбільш демократична форма правління, оскільки вона заснована на тому, що повноваження будь-якого вищого органу влади в кінцевому результаті базуються на мандаті народу.

Республіканська форма правління виникла ще у античному світі, але широке поширення республіканського ладу розпочалося у XIX ст.

Республіка (від лат. res publika — загальна справа) — це така форма правління, при якій вищі органи державної влади обираються безпосередньо народом або формуються виборними установами на певний строк.

 Республіка характеризується такими ознаками.

1. Виборність вищих органів держави безпосередньо або опосеред- ковано народом, тобто представницький характер державної влади.
2. Змінюваність вищих посадових осіб і державних органів у ре- зультаті виборів.
3. Строковість повноважень вищих посадових осіб держави і дер- жавних органів.
4. Відповідальність вищих посадових осіб держави за неналежне виконання своїх повноважень перед народом або вищим представниць- ким органом.
5. Верховенство актів, які видаються вищим представницьким органом країни.

В історії існували різні види республік: афінська демократична, спартанська аристократична, римська аристократична, феодальні міста- республіки, буржуазно-демократичні, соціалістичні та ін. Сучасні республіки поділяються на парламентські, президентські і змішані (президентсько-парламентські або парламентсько-президентські).

Досить значну кількість серед республік, особливо в Європі, мають парламентські республіки. В них верховна державна влада належить обраному народом органу — парламенту, котрий, як правило, формує всі інші вищі органи державної влади. До таких республік можна від- нести Італію, ФРН, Австрію, Індію, Угорщину, Чехію, Грецію та ін.

Основними ознаками парламентських республік є такі.

1. Провідна роль парламенту серед інших органів державної влади. Законодавчий орган — парламент у таких державах не тільки займа- ється виданням законів, а й наділений повноваженнями формувати органи виконавчої і судової гілок влади. Парламент, як правило, обирає президента і формує уряд самостійно.
2. Відсутня заборона депутатського мандата, тобто депутатам пар- ламенту надається право одночасно посідати посади в органах вико- навчої влади і управління. Уряд формується головним чином з числа депутатів парламенту, які належать до правлячої партії, блоку. Уряд, як правило, очолює глава цієї партії чи блоку. Таким чином, уряд ко- ристується підтримкою парламентської більшості.
3. Уряд підконтрольний і підзвітний парламенту, несе політичну відповідальність перед ним. Він функціонує окремо від президента, котрий, як і глава держави обирається парламентом і здійснює пред- ставницькі функції. Реальною владою в державі наділений голова уряду (в ФРН — канцлер, Італії — прем’єр-міністр).

4. Парламент має право висловити недовіру урядові, що тягне за собою його відставку. В свою чергу, уряд може звернутися до президен- та з проханням розпустити парламент і призначити дострокові вибори.
5. Наявність окремого органу конституційної юрисдикції, як пра- вило, конституційного суду, який формується за спеціальною усклад- неною процедурою різними гілками влади для контролю за додержан- ням конституції.

Позитивні якості парламентської республіки вбачаються в їх здат- ності частіше встановлювати стабільну демократію і надавати полі- тичному процесу певної гнучкості. Проте ці позитиви можуть повною мірою проявитися за наявності високої політичної і правової культури у суспільстві, стабільності його демократичних засад. У разі відсут- ності цих чинників парламентська республіка може виявитися неста- більною і недієздатною вирішувати загальносуспільні питання. Такі недоліки пов’язуються з можливою нестабільністю виконавчої влади, що виражається в частих урядових кризах за умови відсутності по- стійної правлячої більшості у парламенті (наприклад, Італія).

До президентських республік можна віднести США, Аргентину, Мексику, Іран, Бразилію, Швейцарію та ін. Загальними ознаками таких республік є наступні.

1. Президент є одночасно главою держави і уряду (виконавчої вла- ди). Він керує різними сферами суспільного життя за допомогою під- порядкованого йому державного апарату. Тому, в президентській рес- публіці як правило, відсутня посада прем’єр-міністра.
2. Президент обирається безпосередньо народом або обраними народом виборцями, а тому несе політичну відповідальність безпо- середньо перед народом.
3. Уряд формується президентом і відповідальний перед ним.
4. Наявність інституту відповідальності президента у вигляді про- цедури відсторонення від влади (імпічмент).
5. Члени парламенту не можуть бути членами уряду.
6. Президент не має повноважень щодо розпуску парламенту.
7. Відсутній інститут парламентської відповідальності уряду. Пар- ламент (наприклад, Конгрес США) не може відправити уряд у від- ставку.
8. У президентській республіці існує чітке розмежування між ор- ганами законодавчої та виконавчої гілок влади.

Позитивними якостями президентських республік є передусім те, що президент в таких республіках виступає символом об’єднання загально національних прагнень. Президентська система правління, як правило, забезпечує більшу ступінь стабільності, ніж парламентська. Тим не менш президентська республіка теж не є ідеальною формою правління. Не виключено, що президент може не мати достатньої кількості голосів у парламенті, аби втілити в життя свою програму, хоча за допомогою права вето може перешкодити парламентові схва- лити альтернативну законодавчу програму.

В останні десятиріччя внаслідок різноманітних чинників з’являються змішані форми державного правління, які поєднують озна- ки парламентських і президентських республік — президентсько- парламентські і парламентсько-президентські республіки.

До загальних ознак змішаного правління відносять такі.

1. Формування уряду за участю глави держави (президента) і пар- ламенту.
2. Відповідальність уряду перед главою держави й перед парламен- том.
3. Біцефальність виконавчої влади (наявність двох центрів — пре- зидент та прем’єр- міністр).
4. Відсутність конституційного визначення статусу президента ні як глави виконавчої влади, ні як глави уряду.
5. Повноваження президента як арбітра між гілками влади та га- ранта у певних сферах державної діяльності.
6. Заміщення поста (посади) президента шляхом загальних прямих виборів.

У президентсько-парламентських республіках президент наділе- ний більш широкими повноваженнями у формуванні уряду і впливі на нього, ніж парламент. У таких республіках президент хоча і не є офі- ційним керівником уряду, проте він може надавати йому керівні вка- зівки, головувати на його засіданнях, скасувати нормативні акти, що їх видає уряд, відправляти уряд у відставку, має широкі повноваження при його формуванні тощо. До президентсько-парламентських респу- блік належать, наприклад, Франція, Російська Федерація та ін.

У парламентсько-президентських республіках президент також наділений широкими повноваженнями, однак його вплив на форму- вання і роботу уряду обмежено повноваженнями парламенту в цій сфері. Саме до таких республік належить Україна. Президент України вносить у Верховну Раду кандидатуру Прем’єр-міністра України не самостійно, а за пропозицією коаліції депутатських фракцій або депу- татської фракції, яка має більшість від конституційного складу Верховної Ради. Самостійно він надає до Верховної Ради подання на при- значення міністра оборони і міністра закордонних справ, а парламент приймає рішення про їх призначення. Усі інші члени Кабінету Міні- стрів України призначаються Верховною Радою за поданням Прем’єр- міністра. Президент не може скасовувати актів уряду, а з мотивів не- відповідності Конституції України має право тільки зупиняти їх дію з одночасним зверненням з цього приводу до Конституційного Суду України. Кожна з цих різновидів змішаних республік може бути етапом переходу до президентської або парламентської республіки.

• 3. Форма державного устрою

Форма державного устрою — це елемент форми держави, який характеризує внутрішню структуру держави, спосіб її територіаль- ного поділу, співвідношення держави як єдиного цілого з її складовими частинами, міру централізації та децентралізації державної влади. Виділяють дві форми державного устрою: просту (унітарну) і складну (федеративну, конфедеративну та ін.).

Унітарна держава — це єдина цілісна держава, територія якої поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, що не мають статусу державних утворень і не володіють суверенними правами. Більшість держав, які існували в минулому й існують сьогодні, є унітар- ними. Позитивом унітарної держави є можливість ефективно керувати нею, унітарна форма надійно забезпечує державну єдність і цілісність.

Унітарна держава характеризується такими ознаками.

1. Має єдині вищі органи державної влади (глава держави, парла- мент, уряд, судові органи та ін.), яким підпорядковуються або підконт- рольні місцеві органи.
2. Не містить відокремлених територіальних утворень, що мають ознаки суверенності.
3. Має єдину для всієї держави систему законодавства.
4. Управління єдиними збройними силами і правоохоронними ор- ганами здійснюється центральними органами державної влади.
5. Має єдине громадянство.
6. Одноособове представництво від усієї держави у міжнародних взаємовідносинах на рівні держав.

За ступенем залежності місцевих органів від центральної влади унітарні держави поділяються на централізовані, децентралізовані та змішані.

Централізовані — місцеві органи державної влади очолюють ке- рівники, що призначені із центру і їм підпорядковуються органи міс- цевого самоврядування (наприклад, Фінляндія).

Децентралізовані — місцеві органи влади мають значну самостій- ність у вирішенні питань місцевого життя (наприклад, Велика Британія, Данія, Грузія та ін.).

Змішані — присутні ознаки централізації і децентралізації (наприклад, Японія, Туреччина, Україна та ін.).

У складі унітарних держав можуть бути автономні утворення, які мають внутрішнє самоврядування у рамках єдиної держави. Автоном- ні утворення є самостійними тільки у вирішенні питань місцевого значення в межах, визначених конституцією держави. При цьому авто- номні утворення залишаються адміністративно-територіальними оди- ницями, які не є суверенними і не мають права самостійно визначати основи своєї організації та принципи взаємовідносин з центральною владою, а діють у межах повноважень, наданих їм конституцією і за- конами держави. Автономії у складі унітарних держав вирішують економічні, адміністративні або національно-культурні питання. Такі автономні утворення є, наприклад, в Італії, Іспанії, Фінляндії, Україні. У складі України — це Автономна Республіка Крим, яка є невід’ємною складовою частиною України.

Федеративна держава (союзна, від лат. fedus — союз) — це склад- на союзна держава, що містить державні утворення (республіки, штати, землі, кантони тощо), які мають деякі риси державного су- веренітету, певну юридично визначену політичну самостійність.

Ознаками федеративної держави є такі.

1. Територія федерації складається із територій її суб’єктів, які можуть встановлювати власний адміністративно-територіальний по- діл.
2. Існують два рівня органів державної влади і управління — фе- дерації та її суб’єктів (наприклад, у Російській Федерації — президент РФ, Федеральні збори РФ, уряд РФ, Верховний Суд РФ та ін., а також президенти, законoдавчі збори, уряди, верховні суди республік, що входять до складу РФ).
3. Для федерації характерним є двопалатний парламент, в якому одна з палат представляє інтереси суб’єктів федерації.
4. Законодавство складається із законодавства федерації і законо- давства суб’єктів федерації, яке не може суперечити законодавству федерації.

5. Суб’єкти федерації не є суб’єктами міжнародного права, але у міжнародних договірних відносинах у разі надання відповідних по- вноважень від федерації суб’єктам федерації останні можуть брати участь у міжнародних договірних відносинах самостійно. Федеральна влада при цьому має виключне право контролювати впровадження зовнішньої політики.
6. Можливість дворівневої системи судових та правоохоронних органів.
7. Наявність зовнішніх атрибутів (столиця, прапор, герб, гімн) федерації і суб’єктів федерації.

Усі федеративні держави класифікуються за різними критеріями. За способом утворення федерації поділяються на договірні, конституційні та конституційно-договірні.

Договірні федерації виникають на підставі договору між суб’єктами про створення федеративної держави. Особливістю таких федерацій є те, що суб’єкти федерації в договорі можуть вимагати для себе на- дання окремих суверенних прав.

Конституційні федерації закріплюються в конституції, що при- ймається суб’єктами федерації чи затверджується ними (наприклад, США у 1787 р.). В таких федераціях усі їх суб’єкти мають рівний обсяг повноважень.

Конституційно-договірні федерації виникають на основі договору і підтверджуються прийняттям конституції (наприклад, Російська Фе- дерація — у 1992 р. суб’єкти РФ підписали союзний договір з центром, і у 1993 р. на референдумі було затверджено, розроблену на основі цих договорів, Конституцію РФ).

За змістовним критерієм, що кладеться в основу поділу суб’єктів федерації розрізняють територіальні, національні та змішані федерації.

Територіальні федерації — за основу поділу території на території суб’єктів федерації взято ландшафт місцевості, густоту населення, господарсько-економічні зв’язки та ін. (США, Мексика, Бразилія). Такі федерації є досить стійкими і стабільними.

Національні федерації — за основу поділу на суб’єкти взято націо- нальний склад населення суб’єктів федерації (колишні СРСР, Чехосло- ваччина, Югославія). Як показала практика, федерації, побудовані за національним критерієм, є нестабільними. Тут завжди є небезпека роз- біжностей між національностями, що може призвести до їх розпаду.

Змішані федерації — за основу поділу взято обидва попередні критерії (Російська Федерація).

За способами здійснення владних повноважень федерації поділя- ються на централізовані і децентралізовані.

Централізовані федерації — їх суб’єкти обмежені у прийнятті рі- шень на місцевому рівні (Індія, Мексика, Бразилія);

Децентралізовані федерації — їх суб’єкти мають широкі повно- важення у регулюванні власних внутрішніх питань.

За характером владних повноважень між суб’єктами федерації вони поділяються на симетричні, коли усі суб’єкти мають однаковий політико-правовий статус (наприклад, штати в США), і асиметричні, коли суб’єкти мають різний політико-правовий статус (наприклад, у Російській Федерації — республіки, федеральні округи, краї, авто- номні республіки та ін.).

Конфедерація — це союз суверенних держав, створений для до- сягненння певних цілей і здійснення відповідних напрямків державної діяльності при збереженні в інших питаннях повної самостійності. У минулому конфедераціями були США, Нідерланди, Сенегамбія, Швейцарія та ін. Остання зберегла назву Швейцарська Конфедерація, хоча вже давно перетворилася на федерацію. Конфедерація — це тим- часовий союз, який або розпадається при досягненні цілей для яких його було створено, або перетворюється на федерацію.

Конфедеративний устрій відрізняється від федеративного таким.

1. Відсутністю суверенітету, оскільки конфедерація не є у повному обсязі державою, бо її члени зберігають за собою державний сувере- нітет.
2. Міжнародно-правовим договірним характером цього об’єд- нання.
3. Відсутністю вищих органів конфедерації, рішення яких є обо- в’язковими для неї.
4. Відсутністю єдиних конституції, системи законодавства, грома- дянства.
5. Тимчасовим характером — конфедерація або розпадається при досягненні цілей цього об’єднання (Сенегамбія), або перетворюється на федерацію (США, Швейцарія).

Особливою формою державного устрою, яка мала місце в історії, була імперія. Імперія (від лат. imperium — влада) — це складна багато- національна держава, яка утворюється внаслідок насильницького захоплення однією державою і утримання у своєму складі інших суве- ренних держав за допомогою військової сили. У минулому це були, наприклад, Римська імперія, Російська імперія та ін.

• 4. Державно-правовий режим

Державно-правовий режим — система прийомів, методів і спо- собів здійснення державної влади. Ця категорія форми держави є ви- значальною для характеристики соціальної сутності держави, її при- значення, спрямованості розвитку до соціальної та правової чи, на- впаки, до кланової, антисоціальної тощо.

Державно-правовий режим пов’язаний не тільки з формою органі- зації влади, а й з її змістом, спрямованістю і діяльністю. Саме державно- правовий режим визначає характер функціонування механізму держав- ної влади. Державно-правовий режим характеризується мірою участі населення в механізмах формування державної влади і способах тако- го формування, ступенем захисту і забезпечення прав і свобод людини і громадянина, врахуванням інтересів окремих соціальних груп, місцем і роллю окремих недержавних структур у політичному житті суспіль- ства, методами, інтенсивністю використання ресурсів влади, ідеоло- гічного тиску і силових структур.

Залежно від рівня участі народу в здійсненні державної влади державно-правові режими традиційно поділяються на демократичні і авторитарні.

Демократичний режим являє собою стан політичного життя суспільства, при якому державна влада здійснюється на основі прин- ципів широкої і реальної участі громадян та їх об’єднань у формуван- ні державної політики, створенні та діяльності державних органів, додержанні прав і свобод людини.

Демократичний режим характеризується такими ознаками.

1. Народ залучається до формування і здійснення державної влади як безпосередньо (референдум), так і через своїх представників.
2. Держава додержується принципів виборності і змінюваності центральних і місцевих органів державної влади, розвитку місцевого та інших видів самоврядування.
3. Держава сприяє розвиткові структур громадянського суспільства і правової держави, організації управління на основі принципу реаль- ного здійснення поділу влади.
4. Прийняттям усіх важливих для суспільства рішень в інтересах більшості з урахуванням прав меншості
5. Державна влада є легітимною — діє в інтересах всього населен- ня і спирається на його довіру.

6. Реальне забезпечення державою прав і свобод людини і грома- дянина.
7. Організація суспільного життя на засадах політичного і ідеоло- гічного плюралізмів.

Авторитарні режими характеризують стан політичного жит- тя суспільства, при якому мають місце часткове чи повне відсто- ронення народу від державної влади, обмеження і порушення фор- мально проголошених прав і свобод людини і громадянина. Залежно від пануючої ідеології та рівня відсторонення народу від влади, по- рушення його прав і свобод авторитарні політичні режими поділя- ються на тиранічні, фашистські, расистські, військово-диктаторські та ін.

Усі вони характеризуються:

• вузькою соціальною базою державної влади;
• надмірної централізацією і концентрацією влади, відсутністю її поділу;
• застосуванням неправових (свавільних) засобів здійснення влади;
• порушенням прав і свобод людини;
• домінуванням в управлінні командних методів.

Авторитарні методи управління часто-густо застосовуються в умо- вах перехідних періодів від тоталітарного до демократичного і від демократичного до тоталітарного режимів. Це досить добре видно у багатьох державах колишнього СРСР, де вибір між демократією і авторитаризмом за відсутності розвинутого громадянського суспіль- ства лежить у руслі політичного курсу правлячої еліти.

Тоталітарний режим є найбільш жорсткою формою недемокра- тичного режиму, що характеризується крайніми проявами автори- таризму, а саме:

• народ повністю відсторонюється від державної влади, яка фор- мується без фактичної участі народу і не контролюється ним;
• держава прагне до глобального панування над усіма сферами суспільного життя, державного контролю в економіці, політиці, куль- турі, засобах масової інформації, особистому житті тощо;
• особистість знецінена, вона виступає як засіб для досягнення державних цілей;
• пануванням принципу «дозволено тільки те, що прямо перед- бачено законом»;

• ідеологічною одноманітністю, застосуванням засобів соціальної демагогії;
• відкритим застосуванням державою збройного примусу віднос- но суспільства.

Тоталітарний режим є крайньою формою недемократичного по- літичного режиму. Як показала практика, в сучасних умовах під впли- вом внутрішніх і зовнішніх чинників він незаперечно руйнується. Саме такою була доля нацистського режиму в Німеччині і сталінсько- го — в СРСР.

• 5. Міжнародні об’єднання держав

У сучасному світі особливого значення набувають такі об’єднання держав, як співдружності, співтовариства і союзи, які можуть по- тенційно мати, як і конфедерація, перехідний характер до створення федерацій. Такими об’єднаннями на сьогодні є Європейський Союз (ЄС), Співдружність Незалежних Держав (СНД), Союз Бєларусі і Росії, Британська Співдружність та ін. Об’єднуючі елементи для таких утворень можуть бути різними: економічні, політичні, ідеоло- гічні, правові, культурні, релігійні тощо. В основі організації подібних об’єднань можуть лежати міждержавні договори, статути, декларації, інші юридичні акти. Цілі створення цих об’єднань можуть бути різ- ними. Для досягнення тих чи інших цілей члени об’єднань можуть передавати певні суверенні права наддержавним органам, які в біль- шості своїй здійснюють не функцію управління, а координують дії держав-членів об’єднання. Деякі організації формують свій бюджет, як, наприклад, ЄС. Правотворча діяльність може здійснюватися у ви- гляді нормативних актів, які ухвалюються наддержавними органами і узгоджуються державами-членами на рівні держав, глав держав чи урядів. При цьому держави-члени цих об’єднань залишаються неза- лежними, суверенним державами з правом виходу в будь-який момент з такого об’єднання. Ступінь політико-правової єдності в цих об’єднаннях є значно нижчим, ніж у конфедераціях і тим більше федераціях.

Для міжнародних об’єднань характерні такі ознаки.

1. Формування наддержавних органів для координації діяльності держав-членів.

2. Такі об’єднання не є суверенними. Держави-члени залишаються суверенними державами і передають об’єднанню тільки деякі суверен- ні права.
3. Відсутнє єдине законодавство. При цьому деякі аспекти суспіль- ного життя можуть регулюватися окремими актами, якщо вони затвер- джені законодавчими органами держав-членів.
4. Наявність інтересів членів-держав у таких об’єднаннях, а в разі їх відсутності — можливість вільного виходу з них.
5. Автономність внутрішніх правової, судової, політичної і інших систем кожного члена такого об’єднання.

ЄС виникає спочатку як співтовариство внаслідок технологічної революції, загрози довкіллю, посилення конкурентної боротьби між Японією, США та Європою, протистояння між країнами західної де- мократії та соціалістичними країнами на чолі з СРСР. Це об’єднання формувалося поетапно. У 1951 р. шість західноєвропейських країн створили Європейське співтовариство вугілля і сталі, а в 1957 р. — Європейське економічне співтовариство і Європейське співтовариство з атомної енергії. Головними цілями цих об’єднань були забезпечення оборони від соціалістичного табору в умовах «холодної війни», по- ліпшення економічних умов життя населення, рівний економічний розвиток західноєвропейських країн, уніфікація правових інститутів. Для реалізації поставлених завдань були створені відповідні наддер- жавні органи: законодавчий — Європейська асамблея, у 1962 р. пере- йменована в Європейський парламент, виконавчий — Європейська комісія і судовий — Європейський Суд.

Економічна інтеграція протягом сорока років призвела до певної політичної інтеграції, оскільки за цей час було створено загальні ресурси, єдині митні кордони, єдина економічна політика, зовніш- ньоторговий, економічний та валютний союзи. Все це стало переду- мовою формування єдиного простору без кордонів. У 1992 р. п’ятнадцять країн західної Європи заснували ЄС, у якому економіч- не співтовариство доповнювалося політичним, правовим, гуманітар- ним тощо. Наприклад, Європейський парламент відповідно до права ЄС є представницьким органом народів, що входять до ЄС, який формується з депутатів, котрі обираються у кожній країні окремо на основі загального виборчого права шляхом таємного голосування за кількісними квотами від кожної з країн. Формується загальний бю- джет ЄС, існує єдина грошова одиниця, усі громадяни держав-членів ЄС визнаються громадянами ЄС і можуть обирати і бути обраними до муніципальних органів будь-якої з держав ЄС, якщо вони постій- но проживають у цій державі, але є при цьому громадянами іншої держави-члена ЄС тощо. Усе це свідчить про формування міжна- родного утворення, яке певною мірою має державницький характер. Проте на сьогодні не можна визначати ЄС як федерацію чи конфе- дерацію, оскільки рішення наднаціональних органів мають реко- мендаційний характер для органів державної влади членів ЄС і по- требують ратифікації національними парламентами. Не затвердже- но Конституцію ЄС, країни-члени ЄС різняться за своїм економіч- ним і соціальним розвитком, а відтак, між ними існують відповідні суперечності.

СНД виникла у 1991 р. внаслідок розпаду єдиної держави — Со- юзу Радянських Соціалістичних Республік за наявності на той час двох протилежних тенденцій, а саме: прагнення республік СРСР до суверенітету та їх господарсько-економічної залежності одна від одної, яка склалася в результаті багаторічного спільного розвитку. Діяльність СНД здійснюється через спільні координаційні органи, наприклад, такі: Раду глав держав, Раду глав урядів, Міжпарламент- ську асамблею СНД та ін. Діяльність цих органів має дорадчий ха- рактер, оскільки всі держави, що входять до СНД, є незалежними державами, а відносини між ними будуються на засадах міжнарод- ного права. Основними документами СНД є Угода про створення СНД від 8 грудня 1991 р., Алма-Атинська декларація від 21 грудня 1991 р., Статут СНД від 22 січня 1993 р. Всі держави, що входять до СНД, можуть приєднуватися до тих чи інших угод як асоційовані члени. Крім того, передбачається безумовна можливість виходу із членства СНД.

До міждержавних об’єднань належать також політичні, військово- політичні, екологічні та інші союзи, коаліції, регіональні блоки тощо. В їх основі лежать загальні цілі та інтереси держав-членів, намагання використовувати спільні ресурси держав для їх досягнення. Прикла- дами таких об’єднань є: Організація Об’єднаних Націй (ООН), Пів- нічноатлантичний блок (НАТО), Організація африканської єдності. На їх основі функціонують спеціалізовані організації, як, наприклад, ЮНЕСКО, що сприяє захисту культурної спадщини людства. Розвиток міждержавних організацій свідчить про об’єднавчі світові процеси, взаємозалежність держав від глобальних світових проблем, підвищен- ня ролі і значення міждержавних структур суспільства у світовому співтоваристві.

Контрольні запитання

1. Дайте визначення форми держави, охарактеризуйте ознаки і визначіть її структуру. Вкажіть чинники, що визначають різноманіття форм держави.
2. Дайте поняття форми правління держави, назвіть її види і розкрийте особливості монархічної та республіканської форм правління.
3. Покажіть, у чому полягають особливості форми правління в Україні.
4. Розкрийте основні риси і охарактеризуйте різновиди унітар- ної та федеративної держав. Визначте особливості конфеде- рації та інших державних та міждержавних утворень.
5. Визначте поняття політичного (державного) режиму і назвіть його різновиди. Порівняйте риси демократичних і недемо- кратичних режимів.

Механізм держави і його структура

Сутність держави у практичному вимірі реалізується за посеред- ництвом діяльнісної характеристики, що проявляється в здійсненні функцій держави за посередництвом органів державної влади і поса- дових осіб.

Практична реалізація завдань держави передбачає функціонування спеціально утвореного для цього механізму, що складається із держав- них органів, які об’єднуються в багатогалузеву ієрархічну систему — державний апарат, та інших державних організацій. Механізм держави є її атрибутом, відбиває інституціональний аспект державності. На цьому засноване розуміння сутності і змісту державності під кутом зору інституціонального підходу, головною особливістю якого є те, що держава тлумачиться насамперед як механізм (апарат) влади та управ- ління в суспільстві.

Механізм держави розглядається в контексті виконання певним прошарком людей окремого різновиду суспільно корисної праці — управлінської діяльності на постійних професійних засадах. У такому людському вимірі механізм держави виступає своєрідним фізичним (людським) її втіленням як відносно виокремлений, конституйований в окремий інститут і структурно організований прошарок осіб, який склався на етапі формування держави внаслідок суспільного розподі- лу праці на тих, хто керує, і тих, ким керують.

Останнє позначає рух від традиційного для юридичної науки ак- центу лише на формальні схеми здійснення державної влади в суспіль- стві до дослідження «людських чинників» управлінської діяльності, що передбачає належну увагу до цієї важливої проблеми з позицій більш адекватного підходу. Зокрема, «людський вимір» і дослідженні утворення і функціонування механізму і апарату держави є найбільш відповідним підґрунтям, що дає змогу висвітлити актуальні питання його кадрового забезпечення, державної служби, бюрократії тощо.

Питома вага механізму держави в забезпеченні життєдіяльності соціального організму, можливості його впливу на різні сторони сус- пільного життя, кількість зайнятих у ньому працівників залежать від змісту функцій, які суспільство покладає на державу, зумовленого ними обсягу компетенції державних органів.

Так, класична ліберальна концепція держави «нічного охоронця», яка домінувала на ранніх етапах функціонування ринкової системи виробництва, передбачала максимальні обмеження втручання держави в суспільне життя і особливо — у сферу економіки. Діяльність держа- ви мала обмежуватися охороною приватної власності і забезпеченням безпеки. Відповідно до цього розглядалося питання про механізм дер- жави, який за таких умов був тотожнім поняттю державного апарату як механізму здійснення політичної влади, що складався із сукупності державних органів, наділених державно-владними повноваженнями. Проведення відмінностей між поняттям механізму держави як більш широким і поняттям державного апарату як вужчим за обсягом набуває підстав за умови тлумачення призначення державних функцій як функцій соціально спрямованої держави, що не можуть бути зведе- ні лише до функцій «нічного охоронця» — охорони власності і без- пеки. Соціальна спрямованість держави передбачає розширення сфери її втручання в суспільне життя, зокрема, для вирішення питань макро- економіки, розвитку галузей виробництва, життєво необхідних для існування суспільства, соціального захисту громадян. Це підтримка і розвиток освіти, культурно-освітніх установ, медицини, захист со- ціально уразливих верств населення, (пенсіонерів, інвалідів),материнства і дитинства та ін.

Однак розширення можливостей впливу держави на суспільні від- носини в сучасних умовах не повинно приводити до реабілітації тота- літарних посягань державної влади, нехтування правами і свободами людини і громадянина, прерогативами самоорганізованого і самовряд- ного у своїй основі громадянського суспільства, на обслуговування потреб якого зрештою і спрямована діяльність соціальної, демократич- ної, правової держави. З погляду сучасного рівня розвитку наукових знань соціальна спрямованість держави розглядається як органічна складова сучасної демократичної та правової організації суспільства і тому не повинна виходити за межі якісних характеристик сучасної державності.

Питання розмежування пріоритетів громадянського суспільства і державної влади вирішуються на рівні конституційного регулювання. Так, Конституція України закріплює принципи відповідальності дер- жави перед людиною за свою діяльність (ч. 2 ст. 3), обмеження діяль- ності органів державної влади і органів самоврядування законом (ч. 2 ст. 6, ч. 2 ст. 19), гарантії місцевого самоврядування (ст. 7), свободи політичної діяльності, не забороненої Конституцією і законами Укра- їни (ч. 4 ст. 15) тощо.

Отже, механізм держави — це сукупність державних органів, установ, підприємств та інших державних інститутів, за посе- редництвом яких практично здійснюються завдання і функції держави.

Поняття «механізм держави» вперше включив до арсеналу теорії держави і права у середині 60-х років ХХ ст. видатний український теоретик права В. Копєйчиков.

До складу державного механізму входять різні за своєю конкретною характеристикою види державних організацій: органи, установи, під- приємства та специфічні державні інститути.

Загальними рисами для всіх різновидів державних організацій, які входять до складу механізму держави, є те, що:

• вони за своєю природою є державними інститутами на відміну від громадських або приватних організацій;
• за їх посередництвом практично виконуються завдання і функції держави;
• вони утворюються за рішенням уповноважених органів держав- ної влади;
• вони утримуються за рахунок бюджетних коштів;
• їх працівники мають правовий статус державного службовця у широкому розумінні, передусім особливі гарантії зайнятості та соці- ального захисту.

Щонайперше, у складі механізму держави слід виокремлювати державні органи як найбільш специфічні і важливі для реалізації  функцій держави інституційні утворення. Проте разом з державни- ми органами до складу механізму держави входять й інші за харак- тером і змістом діяльності державні організації — державні підпри- ємства, державні установи, такий специфічний інститут держави, як збройні сили, що мають певні особливі риси, котрі не дозволяють вважати їх власне органами державної влади і включати безпосе- редньо до складу державного апарату.

Державними підприємствами, передусім заснованими на загально- державній власності казенними підприємствами, в Україні вважають- ся такі, що проводять виробничу або іншу діяльність, яка з огляду на її специфіку, може здійснюватися тільки державним підприємством, або такі, головним споживачем продукції яких (більш як 50 відсотків) є держава, або ж такі, які є суб’єктами природних монополій. Держав- ні підприємства володіють часткою державної власності на праві по- вного господарського відання, мають самостійний баланс і статус юридичної особи, є суб’єктами підприємницької діяльності, несуть самостійну майнову відповідальність, на них поширюється загально- дозвільний режим правового регулювання.

Що стосується державних установ, то для них специфічною є невиробнича діяльність в освітянській, культурно-виховній, науко- вій галузях, у сферах охорони здоров’я і соціального захисту гро- мадян. Це державні школи, вищі навчальні заклади, науково-дослідні інститути, театри, музеї, лікарні та ін. Крім того, державні устано- ви можуть бути призначені для виконання спеціальної діяльності, наприклад, для утримання засуджених тощо. За характером і на- прямком своєї діяльності державні установи є неприбутковими організаціями і перебувають на утриманні за рахунок коштів дер- жавного бюджету.

Неповним змістовно і логічно незавершеним буде розгляд струк- тури механізму держави без такої його необхідної ланки, як збройні сили. Вони підпадають під ті ознаки, що були кваліфіковані вище як загальні для різних видів державних організацій. Повноцінне здійснен- ня функцій держави неможливе без застосування в разі необхідності примусу, основним інститутом якого є військові формування. Так, захист суверенітету і територіальної цілісності держави, її недотор- канності розцінюється Конституцією України як одна з найважливіших функцій держави, виконання якої покладається на Збройні Сили Укра- їни (ч. 2 ст. 17).

• 2. Поняття державного апарату.

Державні органи та їх види

Основними функціями будь-якої держави в різні історичні часи (в тому числі сучасної соціальної, демократичної, правової держави) залишаються ті напрямки її діяльності, що спрямовані на реалізацію публічної влади в масштабах усього суспільства, здій- снення від імені держави управлінської діяльності. Відповідно голо- вним інститутом, який уособлює та представляє державу, є держав- ний апарат.

Державний апарат, за посередництвом якого безпосередньо здій- снюються державна влада і управління суспільством, виокремлюється із більш широкої за обсягом категорії «механізм держави» на підставі належності державним органам як окремому різновиду державних організацій державно-владних повноважень. Державний апарат по- кликаний виконувати основні функції держави щодо практичного здійснення державної влади і управління суспільством, різними сфе- рами його життєдіяльності, є невід’ємною, істотною ознакою як ви- никнення, так і існування держави. Тому саме державному апарату має бути приділена першочергова увага в контексті більш широкої про- блематики механізму держави.

Отже, державний апарат — це сукупність державних органів, їх ланок і підрозділів, уповноважених безпосередньо здійснювати дер- жавну владу та управління, які спираються у своїй діяльності на можливість застосування примусу.

Поняття державного апарату є узагальнюючим, тобто на основі певних спільних ознак охоплює всю сукупність різноманітних за кон- кретним спрямуванням діяльності державних органів.

Для більш змістовного вивчення державного апарату слід розгля- нути характерні його ознаки, а саме:

• державний апарат є основним інститутом держави, представни- ком державної влади у відносинах з населенням;
• державний апарат наділений державно-владними повноважен- нями, безпосередньо уповноважений їх здійснювати;
• державний апарат є складною системою органів, що передбачає поділ на відокремлені ланки та підрозділи як за функціональним кри- терієм — на гілки влади, так і за ієрархічними ознаками — на вищі та нижчі органи тощо;

• первинним елементом державного апарату, з якого складається уся система державного апарату, є державний орган;
• у державному апараті працюють на постійних засадах професій- но підготовлені кадри — державні службовці;
• державний апарат як система формується і функціонує на осно- ві єдиних принципів організації і діяльності;
• державний апарат функціонує в межах і порядку, встановлених законодавством, тобто в певних правових формах;
• державний апарат у своїй діяльності спирається на можливість застосування примусу.

Державний орган — це структурно виокремлений, внутрішньо організований колектив державних службовців, які посідають ви- значені законодавством посади, наділені відповідною компетенцією для виконання певних владно-управлінських функцій і завдань дер- жави.

Державний орган є первинним структурним елементом державно- го апарату, оскільки саме з державних органів складаються його окре- мі ланки і підрозділи, вся система державного апарату як цілісного явища.

Державний орган можна розглядати як складне утворення, що включає два відносно виокремлені підрозділи, один з яких здійснює статутні повноваження цього органу, а інший — апарат державного органу — виконує допоміжні функції, його завданням є забезпечення виконання державним органом своїх повноважень. Такий підхід дає можливість визначити правовий статус різних категорій працівників державного органу, виходячи з конкретних функціональних напрямків його діяльності, а також відповідні вимоги та кваліфікаційні характе- ристики посад на державній службі1.

Залежно від соціальної природи державні органи поділяються на первинні та вторинні. Первинні органи створюються шляхом безпо- середнього волевиявлення народу, якщо народ визнається джерелом державної влади, або успадкуванням, якщо джерелом влади вважаєть- ся монарх. Первинним державним органом за умов республіканського правління є парламент, ним може бути президент, якщо його обирає безпосередньо народ. Вторинні органи утворюються первинними, є похідними від останніх і їм підзвітні. Наприклад, згідно з Конституцією України Верховна Рада України призначає Прем’єр-міністра України, Міністра оборони України, Міністра закордонних справ Укра- їни, інших членів Кабінету Міністрів України, Голову Антимонополь- ного комітету України, Голову Державного комітету з питань телеба- чення та радіомовлення України, Голову Фонду державного майна України, Голову Служби безпеки України, інших керівників централь- них органів державної виконавчої влади та посадових осіб.

Залежно від функціонального спрямування державні органи поді- ляються на органи законодавчої, виконавчої та судової влади. Органом законодавчої влади виступає парламент, який може бути однопалатним або двопалатним. Виконавча влада здійснюється урядом, який при парламентському правлінні очолює прем’єр-міністр, а за умов прези- дентського — президент. Судам належить виключне право на здійснен- ня правосуддя. Функції глави держави в республіці здійснює президент, а в монархіях — монарх (король, емір тощо). В деяких країнах (Фран- ція) на президента як главу держави конституційно покладаються ар- бітражні повноваження щодо узгодження діяльності відповідних гілок влади.

За територією, на яку поширюються повноваження державних органів, їх поділяють на центральні та місцеві. В Україні, наприклад, до центральних державних органів слід віднести ті, повноваження яких поширюються на всю її територію, — Верховну Раду України, Президента України, Кабінет Міністрів України тощо. Місцевими державними органами є місцеві державні адміністрації, місцеві суди та ін. За умов федеративного устрою (Російська Федерація) держав- ні органи поділяються на федеральні органи і органи суб’єктів фе- дерації.

Залежно від способу утворення державні органи класифікують на виборні, призначувані, успадковані. Типовим прикладом виборного органу є парламент, призначуваного — кабінет міністрів, успадкова- ного — монарх.

Залежно від особового складу державні органи поділяються на одноособові і колегіальні. Одноособовими державними органами є пре- зидент, генеральний прокурор. Колегіальні державні органи ухвалюють рішення і вступають у правові відносини лише як певні колективи державних службовців (парламент, уряд).

Кожний державний орган для здійснення своїх функцій і вирішен- ня завдань наділяється компетенцією. Компетенція — це окреслений законодавством певний обсяг повноважень, обов’язків та прав державного органу. Компетенція державного органу встановлюється конституцією або відповідним актом законодавства, залежить від ха- рактеру функцій та завдань, для виконання яких створено цей орган, а також його місця в системі державного апарату. Державні органи не можуть ухилятися від реалізації своєї компетенції, але водночас не мають права виходити за її межі. При цьому державно-владне повно- важення, особливість юридичної природи якого полягає в тому, що воно є своєрідним «правообов’язком», тобто «владним» правом, спря- мованим на виконання покладеного за посадою обов’язку, має бути завжди конкретним за змістом і законодавчо обмеженим за обсягом.

• 3. Принципи організації і діяльності державного апарату.

Поділ державної влади

Під принципами організації і діяльності державного апарату розуміють законодавчо визначені відправні засади і вимоги щодо його організації і функціонування з метою найбільш оптимального і ефек- тивного виконання функцій та завдань держави.

До принципів організації і діяльності державного апарату належать такі:

• поділ державної влади;
• виборність вищих органів державної влади;
• діяльність у межах компетенції та в порядку, встановлених законодавством (законність);  професіоналізм і компетентність; обов’язковість рішень, ухвалених вищими органами для ниж-прозорість; підконтрольність; відповідальність; додержання прав інститутів громадянського суспільства — органів місцевого самоврядування, об’єднань громадян, підприємств, організацій, установ;

• рівне право громадян на доступ до державної служби;
• стабільність кадрів;
• ефективність;
• пріоритет прав і свобод людини і громадянина.

Докладніше слід зупинитися на принципі поділу влади, оскільки він є однією з основоположних засад організації і діяльності держав- ного апарату в умовах становлення в Україні демократичного правлін- ня і правової державності.

Насамперед уточнення потребує питання про те, чи поділяється єдина державна влада на певні відносно виокремлені гілки влади, чи йдеться про функціонування окремих самостійних влад. Так, Консти- туція США 1789 р. не містить єдиного поняття державної влади, вказує лише на окремі гілки влади — законодавчу, виконавчу та судову. На- томість з погляду теорії народного суверенітету, коли народ визнаєть- ся єдиним джерелом державної влади, передбачається її єдність, яка водночас не виключає можливості поділу державної влади на окремі її гілки.

Стаття 6 Конституції України не дає чіткої відповіді на це пи- тання, оскільки в ній йдеться і про державну владу, і про окремі гілки влади — законодавчу, виконавчу та судову. Проте системне тлумачення норм Конституції України дозволяє зробити висновок про орієнтацію конституційних засад української державності на концепцію народного суверенітету та поділу єдиної державної вла- ди на гілки.

Поділ державної влади не може бути зведеним й до звичного роз- поділу праці стосовно управління суспільством, який виникає разом з появою такої складної сукупності державних органів, як державний апарат, та має своєю підставою спеціалізацію його працівників на певній діяльності — нормотворчій, виконавчій чи судовій, які вимага- ють різних здібностей і навичок.

Не буде обґрунтованим ототожнення поділу державної влади з по- ділом функцій і повноважень, оскільки останній як юридичне втілен- ня поділу влади не відбиває всіх його глибинних демократичних засад. Так, поділ функцій і повноважень може бути притаманний механізму функціонування влади за умов авторитарного правління, оскільки має на меті підвищення його ефективності і не торкається питань соціаль- ної сутності державної влади. Демократія ж вимагає від державної організації обмежень у здійсненні державної влади задля врахування інтересів громадянського суспільства, поваги до політичної свободи своїх громадян.

Поділ державної влади має глибокий демократичний сенс, оскіль- ки в кінцевому вимірі він спрямований згідно з концепцією Монтеск’є на недопущення концентрації державної влади в руках однієї людини, органу або класу, можливого свавілля, зрештою — на забезпечення політичної свободи людини і громадянина. В цьому розумінні поділ влади є не тільки принципом організації і діяльності державного апа- рату, а й в ширшому контексті — однією із найважливіших засад де- мократичного правління. Іншими словами, без поділу державної влади демократії в її сучасному розумінні бути не може.

Слід наголосити й на тому, що тільки за умов ефективного функ- ціонування механізму поділу державної влади стає можливим реальне панування режиму законності в країні, коли жодна з гілок влади не має можливості узурпувати всю державну владу, піднестися над іншою гілкою влади і диктувати їй свою волю. За таких умов відносини між гілками влади вибудовуються тільки на засадах рівності кожної з них перед законом.

Поділ влади як принцип організації і функціонування державного апарату втілюється юридично у поділі повноважень між трьома осно- вними ланками державного апарату — органами законодавчої, вико- навчої та судової влади, а також у функціонуванні механізму взаємних стримувань і противаг між цими гілками влади.

Так, згідно з ст. 6 Конституції України державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судо- ву. Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Вер- ховна Рада України. Кабінет Міністрів України розглядається як вищий орган у системі органів виконавчої влади, до яких входять також центральні органи виконавчої влади та місцеві державні адмі- ністрації. Правосуддя відповідно до норм Конституції може здійсню- ватися тільки судами.

Механізм взаємних стримувань та противаг між органами законо- давчої і виконавчої влади має на меті забезпечення їх співробітництва як гілок єдиної державної влади. Органи законодавчої влади стримують виконавчу владу, оскільки остання не може виходити за межі ухвалених парламентом законів. Уособлений парламентом орган законодавчої влади формує або бере участь у формуванні вищого органу виконавчої влади — уряду, здійснює парламентський контроль за його діяльністю щодо виконання ним законів.

У свою чергу, вищі органи в системі виконавчої влади наділяються правами законодавчої ініціативи, можуть застосовувати відкладальне вето щодо законів, ухвалених парламентом. За парламентсько- президентської форми правління президент, який тяжіє до виконавчої влади, за наявності певних, окреслених конституцією умов має право розпустити парламент, і навпаки, парламент за відповідних умов —усунути президента з поста в порядку імпічменту.

Органи судової влади захищають права і свободи людини і грома- дянина від будь-якого свавілля з боку державних органів. Крім того, Конституційний Суд як специфічний підрозділ у системі судової влади може стримувати як законодавчу, так і виконавчу гілки влади шляхом визнання законів, прийнятих парламентом, і нормативно-правових актів вищих органів виконавчої влади неконституційними у разі, якщо вони не відповідають Конституції.

• 4. Загальна характеристика і функції органів законодавчої, виконавчої та судової влади

Законодавча влада є виокремленою в умовах поділу державної влади гілкою влади, яка має виключні повноваження на ухвалення законів. Органами законодавчої влади виступають парламенти, які в різних кра- їнах називаються по-різному: у Великій Британії — Парламент, США — Конгрес, Російській Федерації — Федеральні Збори, Україні — Верховна Рада. Парламент може бути однопалатним (Італія, Швеція та ін.) або двопалатним (у федеративних державах — РФ, США, ФРН, а також у деяких унітарних державах — Франція, Польща).

Основною функцією законодавчої влади є законодавче регулюван- ня суспільних відносин, тобто ухвалення законів. Так, згідно з Консти- туцією України Верховна Рада України (парламент) визнається єдиним законодавчим органом України. Відповідно Верховна Рада Автономної Республіки Крим має за Конституцією України лише статус представ- ницького органу.

Крім того, оскільки парламент є безпосереднім виразником народ- ного суверенітету, то, крім законодавчої, він виконує ще й додаткові функції: установчу, контрольну та представницьку.

Установча функція органу законодавчої влади полягає в тому, що парламент формує або бере участь у формуванні уряду, обирає або затверджує на посадах керівників уряду, міністерств, відомств, а також інших вищих державних органів. Наприклад, Верховна Рада призначає Прем’єр-міністра України, міністрів, інших керівників центральних державних органів та посадових осіб.

Контрольна функція законодавчої влади характеризується тим, що парламент здійснює контроль за діяльністю підзвітних йому державних органів (уряду, міністерств, відомств). Так, Верховна Рада відповідно до Конституції України здійснює контроль за діяльністю Кабінету Міністрів України.

Представницька функція парламенту зумовлена тим, що саме цей орган найбільш повно відображає політичні настрої та очікування в суспільстві, представляє їх на рівні законодавчої діяльності.

Представницький характер законодавчої влади дає підстави визна- чити її «першою серед рівних» у системі поділу державної влади. Це може призвести до того, що компетенція органу законодавчої влади тлу- мачиться дуже широко. Наприклад, вважається, що британський парла- мент може все, «крім перетворення жінки в чоловіка і навпаки». Однак із цього правила є винятки — французький парламент, який внаслідок державно-правових реформ президента Ш. де Голля значною мірою втра- тив реальні можливості законодавчого впливу на стан речей у країні. Оптимальне розв’язання проблеми меж компетенції органу законодавчої влади — підхід, згідно з яким, наприклад, компетенція парламенту (на- приклад, Верховної Ради України) є досить широкою, але водночас об- межується Конституцією України і тому не може вважатися безмежною. Особлива значущість діяльності парламенту по затвердженню бюджету (фінансового кошторису країни), а також контролю за його виконанням призводить до акцентування на окремій фінансовій функ- ції парламенту. Зокрема, як одна з найважливіших фінансова функція розглядається стосовно британського парламенту.

Внаслідок свого представницького мандату законодавча влада є найбільш політичним інститутом влади на відміну від інших гілок влади — виконавчої і судової, відносно яких існує пряма конституцій- на заборона створювати осередки політичних партій і політичної ак- тивності. Відтак, в органах законодавчої влади — парламентах не виключається, а навпаки, передбачається створення фракцій політич- них партій, парламентської більшості, меншості та ін.

Виконавча влада є виокремленою в умовах поділу влади гілкою дер- жавної влади, яка має прерогативу виконувати ухвалені парламентом закони та інші рішення. Виконавча влада здійснюється урядом, який у різних країнах називається по-різному: в США — Адміністрація Пре- зидента, Італії — Рада Міністрів, Російській Федерації — Уряд, Украї- ні — Кабінет Міністрів. Згідно з Конституцією України вищим органом у системі виконавчої влади є Кабінет Міністрів України, який очолює

Прем’єр-міністр України. До системи виконавчої влади, крім Кабінету Міністрів, входять центральні органи виконавчої влади — міністерства, державні комітети та інші відомства, місцеві державні адміністрації.

Основною функцією виконавчої влади є виконання законів. Крім того, виконавча влада здійснює функцію підзаконного регулювання суспільних відносин, тобто вищі органи виконавчої влади наділені по- вноваженням ухвалювати підзаконні нормативно-правові акти. Напри- клад, Кабінет Міністрів України приймає на основі Конституції та законів України постанови.

Виконавча влада небезпідставно асоціюється з державною владою у вузькому розумінні цього слова, оскільки на відміну від інших гілок влади вона заснована на ієрархічних відносинах, які передбачають чітку організацію державно-службових відносин, підпорядкованість і відповідальність. Наразі представницький характер органу законо- давчої влади, а також особливий статус судової влади, яка може ви- ступати арбітром між особою і державою, вказують не тільки на їх державницьку, а й на громадську чи політичну природу, наближають їх до інститутів суспільства.

У сфері виконавчої влади як такій галузі державно-управлінської діяльності, що побудована передусім на засадах професіоналізму, міс- тяться найбільші можливості бюрократичних деформацій, а тому стосовно виконавчої влади особливого значення набувають питання контролю за її діяльністю з боку представницьких та судових органів, інститутів громадянського суспільства.

Судова влада є виокремленою за умов поділу державної влади гілкою влади, що має виключні повноваження на здійснення правосуддя. Отже, основною функцією судової влади є відправлення правосуддя. Для функції правосуддя характерні такі важливі ознаки, як виключність та самостійність. Виключність означає, що ніхто, крім судових органів, не має права відправляти правосуддя. Так, згідно з Конституцією Укра- їни правосуддя може здійснюватися тільки судом, делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи поса- довими особами не допускаються. Самостійність означає, що суди при здійсненні правосуддя не залежать від будь-яких органів та осіб, мають керуватися тільки законом. Судочинство в Україні здійснюється у фор- мах розгляду і вирішення кримінальних, цивільних справ, а також справ з адміністративних правопорушень (суди загальної юрисдикції), гос- подарських справ (господарські суди), а також ухвалення рішень Кон- ституційним Судом України.

Найважливіша особливість здійснення правосуддя полягає в суво- рому додержанні визначеної процесуальним законодавством процеду- ри, яка гарантує демократизм, виваженість, обґрунтованість і закон- ність судового рішення. Відповідно до основних засад судочинства належать такі:

• законність;
• рівність усіх учасників судового процесу перед законом і су- дом;
• забезпечення доведеності вини;
• змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і доведенні перед судом їх переконливості;
• підтримання державного обвинувачення в суді прокурором;
• забезпечення обвинуваченому права на захист;
• гласність судового процесу та його повне фіксування технічни- ми засобами;
• забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, установлених законом;
• обов’язковість рішень суду.

Крім функції правосуддя, суд у правовій державі здійснює функцію захисту прав і свобод людини і громадянина. Судовий захист прав і свобод людини і громадянина в умовах формування правової держав- ності покликаний стати основною формою їх юридичного захисту і тому підлягає всебічному розвитку і підтримці.

Слід наголосити на тому, що судова влада посідає особливе місце в системі державно-правових інститутів правової державності. Тому правову державу іноді називають «державою суддів» у тому розумінні, що судова влада в умовах функціонування принципів правової держав- ності є найбільш наближеною до права гілкою державної влади, яка передбачає, зокрема, можливість для суду розглядати позови щодо відповідальності органів державної влади перед людиною і громадя- нином з приводу порушення або обмеження їх прав чи свобод. Звідси випливає особлива чутливість суспільства і держави до здійснення правосуддя, проведення судово-правових реформ.

Принциповою є й та обставина, що саме судовим органам у право- вій державі належить остаточний вердикт у вирішенні юридичних спорів та конфліктів. Найбільш яскравим прикладом цього є рішення Конституційного Суду України, які вважаються остаточними і не під- лягають оскарженню. Важливим для констатації особливої ролі судо- вої влади в правовій державі є й те, що судді є юристами за фахом.

• 5. Організація влади на місцях.

Взаємодія місцевих державних органів і органів місцевого самоврядування

З погляду розбудови оптимальної системи організації управління в суспільстві на рівні окремих адміністративно-територіальних оди- ниць має функціонувати місцеве самоврядування, яке дає змогу реалі- зувати безпосередні інтереси жителів певних територіальних громад, узгодити загальнодержавні та місцеві інтереси. Ідея самоврядування спирається на визнанні шкідливості надмірної централізації у вирі- шенні питань місцевого значення, що може призвести до нехтування правами територій, бюрократизації процесу ухвалення рішень, які мають місцеве значення.

Тому демократична форма правління передбачає, поряд з організа- цією органів державної влади, які покликані на засадах централізації вирішувати питання загальнодержавного значення, функціонування системи самоврядування на засадах автономії органів місцевого само- врядування, що діють на підставі безпосереднього мандата жителів територіальної громади, спираються на власну фінансово-економічну базу і визначену законом компетенцію щодо вирішення питань місце- вого характеру.

Місцеве самоврядування має давню історію, починаючи з боротьби середньовічних європейських міст з феодалами за свої права, які пізніше було втілено в Магдебурзькому праві. В Україні Магдебургське право ді- яло у Києві, Львові, Луцьку, Кам’янець-Подільському та інших містах.

У низці країн органи місцевого самоврядування здійснюють пере- важну більшість функцій місцевої влади (Велика Британія, США). В інших країнах, які склалися історично як централізовані (Франція), функціонує модель реалізації місцевої влади на засадах співіснування та співробітництва місцевих органів державної влади і місцевого само- врядування на основі розподілу відповідальності та компетенцій. По- вна відсутність механізмів місцевого самоврядування притаманна авторитарним і тоталітарним політичним режимам, однією з характер- них ознак яких є максимальна концентрація державної влади в центрі при повній безправності регіонів і територіальних одиниць.

Відповідно до Конституції України виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації, які підзвітні і підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня. Голови місцевих державних адміністрацій призначають- ся на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України.

Водночас Конституція України визнає і гарантує місцеве самовря- дування. Представництво місцевих інтересів, власні матеріальна, фі- нансова та організаційно-правова бази місцевого самоврядування да- ють підстави для його кваліфікації як відносно самостійного інститу- ту публічної влади, який безпосередньо не входить до системи держав- них органів. Закон України від 21 травня 1997 р. «Про місцеве само- врядування в Україні» відносить до числа представницьких органів місцевого самоврядування сільські, селищні та міські ради, а також обласні та районні ради як такі, що представляють спільні інтереси територіальних громад, селищ, міст. Головними посадовими особами відповідних територіальних громад цей Закон називає сільського, се- лищного, міського голів.

Конституція України передбачає певні механізми взаємодії місце- вих державних адміністрацій і відповідних органів місцевого само- врядування у плані як делегування повноважень, так і контролю.

• 6. Державна служба та її види.

Державний службовець, посадова особа

Для належного функціонування державних органів має бути на- лагоджена державна служба — професійна діяльність осіб, які обі- ймають посади в державних органах, установах і на підприємствах щодо практичного виконання їх завдань і функцій.

Широкий підхід до державної служби надає можливість виокре- мити і розмежувати публічний і приватний сектори в життєдіяльності суспільства, що регулюються відповідно з позицій публічно-правових або приватноправових засад. На цій основі державна служба розгля- дається крізь призму функціонування всіх державних інститутів (ор- ганів і організацій) щодо забезпечення життєдіяльності публічних форм суспільної життєдіяльності і є одним із центральних інститутів публіч- ного права. Важливим в умовах формування системи ринкових від- носин виступає виокремлення державної служби за критерієм джере- ла оплати праці, яким для державних службовців є державний бюджет,  що дає можливість суспільству визначити і постійно корегувати опти- мальний «кошторис» на утримання державного апарату.

Державна служба включає два основні види —цивільну і міліта- ризовану (військову і воєнізовану). Мілітаризована державна служба має низку особливих ознак, обумовлених тим, що вона здійснюється зі «зброєю в руках». Цивільна державна служба ділиться на службу в державних органах і на службу в інших державних організаціях — установах і підприємствах. Функціонування державної служби в дер- жавних органах передбачає наявність окремого законодавства про державну службу, встановлені ним особливі правила і процедури на- бору кадрів державних органів, проходження служби, службової кар’єри, характеристики правового статусу державних службовців, систему заохочень і відповідальності.

Служба в державних органах також може бути поділена залежно від гілок влади на службу в органах законодавчої, виконавчої та судо- вої гілок влади. Діяльність осіб, які посідають виборні посади в пред- ставницьких державних органах (депутатів парламенту, місцевих рад), набуває ознак політичної державної служби. Особливими видами дер- жавної служби вважаються діяльність апарату того чи іншого держав- ного органу щодо забезпечення його функціонування, яку називають адміністративною службою, та діяльність помічників, консультантів, прес-секретарів вищих посадових осіб державних органів, що має на- зву патронатної служби.

Відповідно державними службовцями називають осіб, які обій- мають посади в державних органах та організаціях щодо практич- ного виконання їх функцій і завдань та одержують заробітну плату за рахунок коштів державного бюджету. З погляду широкого розу- міння на державній службі перебувають не тільки працівники органів державної виконавчої влади, а й депутати парламенту, судді, проку- рори, інші особи, що обіймають посади в державних органах та ор- ганізаціях.

Кадровий підхід до організації державної служби означає, що по- сади в державному апараті можуть обіймати тільки ті особи, які мають певний рівень освіти, відповідають кваліфікаційним та іншим посадо- вим вимогам. Така організація державної служби передбачає певну систему навчання, підготовки, підвищення кваліфікації та атестації державних службовців. Проходження ж та просування по службі дер- жавних службовців здійснюються відповідно до певної категорійнос- ті посад, присвоєних їм рангів, класних чинів, звань тощо.

Слід розглянути декілька найбільш важливих класифікацій дер- жавних службовців.

Передусім залежно від характеру праці державні службовці поді- ляються на керівників, фахівців та обслуговуючий персонал. Оскільки категорія державних службовців об’єднує осіб із різними за характером та обсягом імперативності повноваженнями, їх можна поділити на державних службовців, які мають публічно-правовий статус (посадо- вих осіб), і державних службовців, які не мають публічно-правового статусу (непосадових осіб).

Посадові особи є певною групою державних службовців, виокрем- леною на підставі особливостей їхнього статусу, який характеризуєть- ся як публічно-правовий, оскільки він безпосередньо пов’язаний з ре- алізацією прерогатив державної влади, визначених законодавством державно-владних повноважень. На відміну від посадових осіб статус і організація праці інших державних службовців за своїми основними характеристиками істотно не відрізняються від правового статусу і організації праці інших категорій службовців, наприклад працівників приватного сектору, і тому регулюються нормами трудового права на підставі укладеного трудового договору (контракту).

Таким чином, посадова особа державного апарату — це держав- ний службовець, який уповноважений на виконання управлінської функції, наділений публічно-правовим статусом, здійснює державно- владні повноваженнями, приймає обов’язкові для інших осіб визначені законодавством правові акти, може бути притягнутим до підвищеної юридичної відповідальності.

По-перше, посадова особа уповноважена державою виконувати управ- лінські в широкому розумінні функції. По-друге, посадова особа наділена юридичними державно-владними повноваженнями. По-третє, правовий статус посадової особи регулюється нормами публічного права. По- четверте, посадова особа має право приймати юридично обов’язкові для інших осіб рішення. По-п’яте, посадова особа виступає як безпосередній носій і представник державної влади. По-шосте, посадова особа має пра- во видавати певні правові акти. По-сьоме, посадова особа може бути притягнута до підвищеної юридичної відповідальності.

У законодавстві про державну службу країн, що мають розгалужену систему державної служби (Франція, Німеччина та ін.), останню кате- горію державних службовців називають чиновниками — службовцями, які мають відповідний чин або інше спеціальне звання і зараховані на посаду постійно, або ж — справжніми державними службовцями.

Контрольні запитання

1. Вкажіть на відмінності між механізмом держави і державним апаратом.
2. Дайте визначення державного апарату.
3. Проаналізуйте систему державних органів.
4. Охарактеризуйте принципи організації та діяльності держав- ного апарату.
5. Проведіть відмінності між поняттями «державний службо- вець» та «посадова особа».

Основні підходи до праворозуміння

Основні підходи до праворозуміння виділяються залежно від харак- теру вирішення головних питань, а саме: що таке право, що є критерієм для оцінки права, яке обґрунтування обов’язкової сили права та ін.

На базі різних поглядів і підходів склалися різні правові школи і на- прямки в дослідженні права. Коротко охарактеризуємо деякі з них.

Школа природного права. В основу природно-правового розу- міння покладено ідею, відповідно до якої всі норми права мають ґрун- туватися на певних об’єктивних (природних) засадах, що не залежать від волі людини і суспільства. Прихильники цієї школи вважають, що посилання на мораль (насамперед на її складову — справедливість), яка є традиційним втіленням цих об’єктивних (природних) засад, ста- новить важливий елемент усякого пояснення, що таке право.

Узагальнюючи традицію природного права, редактори найпопуляр- нішої в світі антології з філософії права зазначають: «Мораль — не просто бажана риса, яку треба запровадити в право, а радше суттєвий елемент права, яким воно є насправді».

Часто-густо родовід цієї теорії ведуть від трагедії «Антігона», на- писаної Софоклом ще в V ст. до н. е. За її сюжетом правитель ухвалює наказ, згідно з яким зрадника, котрий загинув під час віроломного на- паду на місто, слід покарати, відмовивши йому в праві бути похованим з пошаною. Його сестра Антігона захищає іншу позицію, за якою пра- во має відповідати велінням природи, а відтак, вона всупереч наказу правителя вирішує організувати для брата належний похорон.

Обґрунтування вчення про природне право можна знайти в роботах Аристотеля, Цицерона, Святого Августина, Томи Аквінського, Г. Гро- ція, С. Пуфендорфа, Дж. Локка, І. Канта та ін. Вислів «несправедливий закон не є законом», який приписують Томі Аквінському, часто тлума- чать як підсумок позиції природного права взагалі.

Отже, головною особливістю природно-правового мислення є кри- тична оцінка позитивного права з позицій моралі (справедливості). У разі суперечності між природним і позитивним правом перевагу має природне право. Іншими словами, з точки зору прихильників цієї тра- диції, природне право є обов’язковим для всіх людей незалежно від позитивного права.

На чому ж ґрунтуються вимоги природного права, звідкіля походить той моральний стандарт, за яким відбувається перевірка позитивного права? Залежно від філософсько-світоглядних поглядів представників школи природного права моральний стандарт, до якого апелює при- родне право, може походити від Бога («божественне природне право»), виводитись із світового порядку («космологічне природне право»), людської сутності («антропологічне природне право»), розуму («раці- ональне природне право»).

Другий впливовий напрямок у праворозумінні — юридичний пози- тивізм — виходить з того, що необхідного зв’язку між правом і мораллю не існує. За відомим висловом Т. Гоббса, «влада, а не істина породжує закони». Іншими словами, позитивісти вважають, що в усіх правових системах немає потреби в моральній цінності (на кшталт справедливості), яка має бути притаманна нормі, аби ця норма була правовою. Те, що зміст певного правила може бути визначений як несправедливий, у жодному разі не може слугувати підставою, щоб не вважати його правовим.

Класичний позитивізм (Дж. Остин) виходив з того, що право є на- казом суверена, і пояснював обов’язковість позитивного права існу- ванням у переважної більшості членів суспільства звичаю коритися цим примусовим наказам.

Сучасний позитивізм зазвичай пов’язує обов’язковість позитивно- го права з так званим правилом визнання. Це правило визначає умови, які слід виконати, аби певну норму можна було вважати правовою. У кожній правовій системі правило визнання може набувати самобут- ньої форми. Наприклад, статус певних правил як правових норм може бути пов’язаний з тим фактом, що їх затвердив конкретний нормотвор- чий орган, або їхнім давнім існуванням у формі звичаю, або їхнім зв’язком із судовими постановами.

Правило визнання можна вивести завдяки дослідженню діяльності судів, офіційних і приватних осіб. Таке дослідження дає змогу з’ясувати, які остаточні аргументи посадові особи приймають як такі, що доводять юридичний характер конкретного правила. Позитивісти вважають, що авторитет правила визнання переходить на норми; їх законність залежить від того, що правило визнання надає їм юридичної чинності.

Таким чином, сучасні позитивісти зазвичай додержуються двох ключових поглядів: 1) те, що вважають за право в кожному конкрет- ному суспільстві, є, по суті, питанням суспільного факту або традиції («суспільна теза»); 2) не існує необхідного зв’язку між правом і морал- лю («теза про розмежування»).

У сучасному позитивізмі можна виокремити два основні напрямки: «м’який позитивізм» та «жорсткий позитивізм». «М’які» позитивісти (зокрема, Г. Харт, Дж. Коулмен) вважають, що правило визнання може містити як критерій юридичної чинності відповідність з моральними принципами або змістовними цінностями. Іншими словами, вони не запе- речують можливість існування в конкретному суспільстві традиції вважа- ти моральну цінність норми умовою її юридичної чинності. У свою чергу, «жорсткі» позитивісти (наприклад, Дж. Раз) наполягають на тому, що на- явність у певної норми моральної якості ніколи не може бути критерієм юридичної чинності цієї норми; критерієм законності має бути просто якийсь визначений соціальний факт, скажімо, те, що ця норма має кон- кретне суспільне джерело (наприклад, її ухвалив законодавчий орган).

Соціологічний напрямок у правознавстві. Численні представники соціологічного напрямку в правовій науці, який виник у XIX–ХХ ст. ст., вважають, що форми права і втілені в них правові норми є другорядним проявом права. Прихильники цього підходу (найбільш відомі серед них — Є. Ерліх, Ж. Гурвіч, Р. Паунд, Б. Кордозо, К. Ллевеллін, Дж. Френк та ін.) підтримують його різні напрямки: солідаризм, вільне право, правовий реалізм, біхейвіоризм тощо. Проте усі вони вважають, що не слід змішувати правову можливість з правовою дійсністю, підкреслю- ють контраст між правом у формулюваннях традиційних юридичних джерел (нормативно-правових актів, правових прецедентів і т. д.) і правом як воно є в реальності. Останнє втілюється насамперед у пра- вовідносинах, судових рішеннях в конкретних справах.

Тому соціологічний рух зосереджує увагу не на логічному аналізі норм права (як юридичний позитивізм), не на встановленні зв’язку права і моралі (як школа природного права), а на дослідженні фактич- них правовідносин, з’ясуванні різноманітних соціологічних і психологічних чинників, що впливають на застосування норм права до кон- кретних життєвих випадків і в такий спосіб визначають справжнє обличчя права. Отже, на їх думку, право є тим, що фактично робиться судами та іншими державними службовцями у сфері правозастосуван- ня. Право ж, яке міститься на папері (писане право), є лише ймовірним правом. Писане право не може передбачити всього, оскільки тільки юридична практика здатна наповнити це право конкретним змістом, розкрити і доповнити його, зробити реальним.

Так, школа вільного права вбачає головний вияв динаміки права в судовій практиці, в основу якої покладено особистий розсуд судді, здатного враховувати всі життєві обставини. Звідси походить відомий вислів: «Право — це те, що думають про право судді». Головним засо- бом досягнення корисного результату запобігання конфліктам у сус- пільстві та їх подолання, здійснення соціального контролю є не закон, а належне спрямування юридичної практики, локальні норми, статути юридичних осіб і практика їх реалізації. Деякі представники цього напрямку (наприклад, Р. Паунд) проголошують навіть можливість іс- нування «юстиції без права», говорячи про визнання правомірності вільного розсуду суддів і адміністрації. Багато варіантів цього напрям- ку зорієнтовані на систему судових і адміністративних прецедентів, тобто розраховані насамперед на англо-американську систему права. Психологічна школа права, яку очолював професор із Санкт- Петербурга Л. Петражицький, відкидає погляди на право як на норми, юридичну практику чи втілення певних ідеалів і принципів. Право тут розглядається виключно як прояв правосвідомості, явище людської пси- хіки, на котру впливають різні чинники, в тому числі законодавство. Як результат цього впливу право є сукупністю певних суб’єктивних пере- живань і емоцій, що виступають відображенням реального життя. Харак- тер цих переживань і емоцій може бути вельми різноманітним. Саме це допомагає відрізняти право від суміжних категорій. У центрі уваги Л. Петражицького — питання про розмежування права і моралі, засноване на поділі емоцій на імперативні, атрибутивні та імперативно-атрибутивні. Імперативні емоції — це уявлення про свої обов’язки, що і становить зміст моралі. Головними для права є атрибутивні емоції — усвідомлення своїх прав. Але в цілому правові мотивації поведінки людини повинні мати двосторонній, тобто атрибутивно-імперативний, характер. Право діє в умовах, коли атрибутивним уявленням одного суб’єкта про право від- повідає імперативне уявлення іншого суб’єкта про обов’язки. Саме дво- сторонній характер правових емоцій обумовлює їх більші можливості порівняно з мораллю, яка має односторонній (імперативний) характер.

Згідно з марксистським вченням право — суто класове явище. Виходячи з визначення, що його дали К. Маркс і Ф. Енгельс праву в «Маніфесті Комуністичної партії», воно є піднесеною до закону волею панівного класу, зміст якої визначається матеріальними умова- ми його життя. Отже, головні ознаки права — його класовий, вольовий характер і матеріальна обумовленість. Право є частиною надбудови над економічним базисом суспільства. Цей базис визначає зміст права. Водночас право може справляти зворотний вплив на економіку і все суспільне життя. Право як застосування «рівного масштабу» до різних за якостями і можливостями особистостей не може створити між ними фактичної рівності, а відтак, воно є «правом нерівності». З цього ро- биться висновок про те, що в процесі побудови комунізму, ідея якого заснована на цілковитій рівності всього і всіх, право повинно посту- пово відмерти.

У радянський період існували різні інтерпретації марксистського вчення про право, однак упродовж тривалого часу право ототожнюва- лося із законом, визнавалося похідним від держави, продуктом її ді- яльності. Цей підхід було запропоновано в 1938 р. на І Всесоюзній нараді працівників права А. Вишинським. Він визначав право як су- купність норм (вже потім стали говорити про їх систему), що встанов- лені або санкціоновані державою, виражають волю панівного класу, виконання яких забезпечується примусовою силою держави з метою охорони, закріплення і розвитку суспільних відносин, що вигідно для цього класу.

• 2. Поняття права

Термін «право» вживається у різних значеннях. Теорія права за- звичай досліджує так зване позитивне право — як таке, що існує вна- слідок його утвердження певним уповноваженим органом або особою. За цією ознакою воно відрізняється від права природного, яке свідо- мими діями людей не створюється.

У позитивному праві слід розрізняти:

• право об’єктивне, тобто сукупність норм права, що виражені (ззовні об’єктивовані) у відповідних юридичних джерелах (нормативно- правові акти, судові рішення, правові звичаї тощо),
• право суб’єктивне, яке належить окремим особам (суб’єктам)

і полягає в наявності у кожного з них певних юридичних можливостей.

Ці суб’єктивні можливості пов’язані зі змістом тих правил, з яких скла- дається об’єктивне право.

Так, ми маємо на увазі об’єктивне право, коли вказуємо на те, що право нам щось дозволяє чи забороняє. Про суб’єктивне право йдеть- ся, наприклад, тоді, коли стверджується, що конкретний громадянин має право на відпочинок. Виокремлення права в об’єктивному і суб’єктивному значеннях існує в юридичній науці давно: воно при- таманне ще римській юриспруденції, а потім було запозичене європей- ськими правовими системами.

Характеризуючи позитивне право, слід виходити з того, що воно є багатоаспектним явищем, хоча й усвідомлюється людьми, але існує об’єктивно і проявляється не тільки в державних нормативних актах. Джерелом набуття суспільними відносинами нормативного характеру є не зовнішній вплив, не державне втручання, а їх постійна повторю- ваність. Лише згодом сформовані таким чином у суспільному серед- овищі обов’язкові нормативи визнаються і захищаються судами та іншими державними органами. В подальшому відбуваються погли- блення основ права, деталізація його змісту з допомогою державних органів. Отже, у своїй основі право складається і реалізується у сус- пільстві, а державою тільки закріплюється, конкретизується і деталі- зується.  Правовідносини стають юридичним виразом відносин, які постійно повторюються і виникають на базі нагромадження певного досвіду і перевірки їх життям.

Поява законодавства та інших форм, що закріплюють право, є офі- ційним свідченням того, що держава бере під свій захист ті чи інші прояви суспільного життя, які постійно повторюються. В умовах су- часної України це може відбуватися, наприклад, у зв’язку з появою нових форм ринкових відносин, окремі прояви яких нерідко існують спочатку тільки фактично і лише згодом закріплюються законодавчо. Процеси багаторазового повторювання можуть відбуватися під час поступового складання певної судової практики, яка фактично набуває обов’язкового характеру і справляє значний вплив на поведінку суб’єктів права.

Обов’язкові правила поведінки людей можуть складатися як право- ві або інші звичаї і ділові узвичаєння, що виникали стихійно внаслідок багаторазового повторення і з часом ставали звичкою. Як приклади можна навести звичаї відзначати церковні свята, додержуватися ви- роблених протягом тривалого часу процедурних правил (початок ро- боти парламенту нового складу з виступу і головування старшого за віком депутата, традиційні проведення певних зборів тощо). Правила такого ґатунку згодом можуть бути санкціоновані державою, тобто офіційно або з мовчазної згоди визнаватися нею як дозволені чи загальнообов’язкові, як такі, що набувають державного захисту. В де- яких випадках вони законодавчо закріплюються.

Важливою складовою права є природні права людини, які існують незалежно від державної волі: на гідність, життя, особисту безпеку і не- доторканність, свободу пересування, їжу, житло та ін. Ці права мають універсальний характер. Навіть у тому разі, коли вони законодавчо не закріплені, держава повинна їх захищати. Названі права випливають з природи самої людини, є невід’ємними від неї і діють безперервно. Більшість з них закріплюються у конституціях і міжнародних актах.

Право як певний діючий феномен, що реалізує моральні принципи, не можна уявити без застосування державними службовцями настанов, що базуються на певних уявленнях про право, тобто на їхній право- свідомості. Ці погляди і відповідні настанови є за своєю природою нормативними і спрямовують поведінку всіх суб’єктів. Правосвідомість заповнює через так звану аналогію права прогалини в правовому ре- гулюванні суспільних відносин, забезпечує правильне нормативне тлумачення і застосування уповноваженими особами встановлених державою правил поведінки людей, — вона нібито прирощує правові норми, без чого неможлива реалізація справедливості, що становить основу права (наприклад, при визначенні суми відшкодування завданої матеріальної або моральної шкоди, призначенні конкретного кримі- нального покарання).

Наявність різних проявів права підтверджує, що воно може діяти до появи законодавства на основі багаторазового повторення і захисту державою певних дій або відносин. З появою держави право найчас- тіше закріплюється нею в нормативних актах або інших джерелах і діє через них (законодавче право). Маючи нормативну природу, природні права, судова та інша державна практика, прецедентне і звичаєве пра- во можуть діяти або діють і поза законодавством.

Нормування суспільних відносин завжди потребує встановлення певної міри можливої поведінки людей. Йдеться передусім про міру їх свободи і рівності, оскільки ні перша, ні друга не мають абсолютного характеру. Встановлення цієї міри є необхідним для розмежування різних інтересів. Людина, яка живе в суспільстві, не може бути вільною від суспільства. Вона вимушена і повинна поступатися своїми певними інтересами заради інтересів інших членів суспільства і суспільства в цілому. Виникає потреба встановити міру належної поведінки кожного члена суспільства, кожного суб’єкта прав. Ця міра відображає згоду суб’єктів права на певне суспільно необхідне обмеження власної свобо- ди заради того, аби їх свобода поважалась іншими суб’єктами права. Така міра і встановлюється позитивним правом. Право визначає, що можуть або повинні робити держава, її органи, кожен громадянин, вста- новлює відповідні дозволи і заборони. Мета права полягає в поєднанні свободи кожного зі свободою всіх. Характер цього поєднання, кількість і ступінь відповідних обмежень залежать від особливостей економічних, політичних, соціальних та інших відносин, притаманних тому чи іншо- му суспільству. Отже, право виступає як легітимована міра свободи, що відповідає інтересам суб’єктів суспільних відносин.

Взаємні обмеження людьми власної свободи є однією з необхідних передумов досягнення їх юридичної рівності. Юридичну рівність не слід плутати з фактичною, бо суб’єкти, до яких застосовується принцип рівності, є нерівними (за фізичними даними, освітою, майновим станом тощо). Ідеї стосовно відображення в праві міри свободи і рівності, про що писав ще І. Кант, втілено в працях учених-юристів.

Серед різних думок про природу права можна зустріти і таку, де право тлумачиться як міра справедливості. Такий підхід є хибним, бо справедливість як правовий принцип не підлягає нормуванню (виміру) і не може бути, хоча б частково, відчужена.

Наведені положення про закріплення загальної свободи і рівності в праві підводять нас до питання про визначення права. Багатогранність такого складного явища, як право, зумовлює можливість його всебічної характеристики лише в деяких визначеннях, кожне з яких відбивало б певну грань (аспект) його існування. Врахувавши основні ознаки права, спробуємо дати його найбільш загальне визначення.

Право слід розуміти як засновану на уявленні про справедливість міру свободи і рівності, що відображає потреби суспільного розвитку, яка у своїй основі склалася в процесі повторюваних суспільних відносин і визнається та охороняється державою.

• 3. Ознаки права

Наведене вище визначення права є дуже загальним, потребує більш докладного аналізу ознак, які воно безпосередньо містить, а також його виведення інших найважливіших ознак.

Ознаки права можна поділити на дві групи: соціальні та юридичні. Соціальні ознаки сучасного права — це передусім ті ознаки, що забезпечу- ють втілення у праві ідеалів справедливості, свободи, рівності та гуманіз- му. Ці ідеали мають як загальнолюдський, так і конкретно-історичний характер, визначають обов’язкову спрямованість права в бік соціального прогресу і проявляються у такій ознаці права, як здатність виступати за- собом справедливої міри свободи і рівності людей у суспільстві.

Однією з найважливіших соціальних властивостей права є його здат- ність виступати в ролі регулятора суспільних відносин. Саме в цьому полягає соціальне призначення права. Правове регулювання відбувається внаслідок впливу норм права на свідомість людей, а через неї — на їх поведінку, її одноманітність і повторюваність, відповідність вимогам права, що становить зміст правового регулювання. Зрозуміло, що подібну здатність може мати лише право, дії якого можна з високою ймовірністю домогтися. Тільки в цьому разі норми права дійсно вмотивовують пове- дінку членів суспільства. Одним із важливіших засобів такого гаранту- вання є інститут звернення з правовою претензією до суду. Цей інститут має певну — процесуальну — форму, яка завершується ухваленням обов’язкового рішення. Право, яке в кінцевому результаті не може бути передане на розгляд і вирішення суду, видається незавершеним, недоско- налим. При цьому такий захист має бути наданий в розумні строки: як відомо, час «вбиває», «знецінює» право; через несвоєчасне (неквапливе) судочинство право втрачає своє значення. Тому в межах правової системи завжди існує інтерес у найшвидшому вирішенні спору в суді.

Що стосується юридичних ознак права, то йому насамперед при- таманна нормативність. Право є засобом нормування поведінки лю- дей, встановлення справедливої міри свободи цієї поведінки. Норма- тивність права полягає в тому, що воно містить загальнообов’язкові права і обов’язки для невизначеного кола суб’єктів (тобто є неперсоні- фікованим), тривало і багаторазово застосовується до передбачених ним життєвих ситуацій (тобто є невичерпним). Право має первинний характер. Моделі поведінки людей, які є суб’єктами права, складають- ся з таких їх прав і обов’язків, які мають первинний характер. Головні прояви права — правові відносини, норми, принципи і правосвідо- мість — мають при встановленні і реалізації повторюваний характер і в цьому сенсі теж є нормативними.

Основу права становлять класичні правила поведінки, які діють стосовно необмеженого кола осіб і розраховані на багаторазове засто- сування (наприклад, правило, що регулює взаємовідносини кредитора і боржника). Нормативна основа права складається з трьох головних елементів — дозволів, велінь та заборон. Під дозволом розуміють на- дання суб’єктові права діяти на свій розсуд заради задоволення певно- го інтересу. Веління втілюються в правило, яке має категоричний ха- рактер і змістом якого є безальтернативне спрямування поведінки суб’єкта права. Заборона вимагає безумовного утримання суб’єкта права від тієї чи іншої поведінки.

Системність права виявляється, зокрема, в тому, що воно є об’єднанням норм і принципів права, які лише разом здатні забез- печити загальний соціальний порядок. Норми і принципи права об’єднані у певні структурні підрозділи — галузі, підгалузі та інсти- тути права — і пов’язані між собою різноманітними ієрархічними, генетичними та функціональними зв’язками. Для сучасної системи права України важливим є також поділ на публічне і приватне право, матеріальне і процесуальне право.

Така ознака права, як формальна визначеність, свідчить про те, що правові норми закріплюються в певних чітких формах: нормативних актах, прецедентах, правових звичаях та інших джерелах. Ця ознака забезпечує точність, чіткість і передбачуваність права. Саме через ви- знані джерела позитивне право стає доступним для людей, здобуває якість офіційного критерію, що дозволяє визначати правомірність по- ведінки суб’єктів права.

Ознакою права, поза всяким сумнівом, є його обов’язковість, яка підтримується в різні способи, серед яких зазвичай звертають увагу на легітимність та примус.

Легітимація права, тобто визнання його в суспільстві як авторитет- ного соціального регулятора, здійснюється двома важливими шляхами. По-перше, це легітимація за змістом, коли авторитетність права забез- печується його сприйняттям як справедливого і корисного регулятора. Сучасне суспільство шукає легітимаційні підстави своїх правових норм насамперед у переконаннях власних громадян щодо прав і основних свобод людини, принципів права та ін. Крім того, внутрішнє сприй- няття правил як обов’язкових забезпечується завдяки повторюваності певних дій, що зрештою стають зразком поведінки, яка очікується суспільством від його членів. Більшість фактичних проявів права піз- ніше очікувано набувають формального визначення через їх закріплен- ня або деталізацію в нормативних актах, прецедентах тощо.

По-друге, суспільство вдається також до легітимації права за до- помогою процедур. Правила вважаються авторитетними через те, що  вони мають певний «родовід». Іншими словами, суспільству слід по- казати, що норми права йдуть від якогось офіційного джерела. Цю думку можна простежити в ч. 1 ст. 19 Конституції України, згідно з якою ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Обов’язковість права багато в чому пов’язана також з такою його ознакою, як примусовість. В умовах тоталітаризму вказівка на забез- печення застосування права примусовою силою держави (А. Вишин- ський) відбивала тенденцію до залякування громадян, репресій. Проте державний захист вимог права (а він є його обов’язковою ознакою) не можна розуміти спрощено як можливість спиратися в процесі ви- конання права тільки на примусову силу держави, а тим більш на за- стосування насильницьких методів. Виконання права має гарантува- тися насамперед його легітимністю, правовою освітою і вихованням громадян, встановленням державного нагляду і контролю за виконан- ням конституції і законів. Особливу роль у державному захисті права відіграє суд, який, здійснюючи правосуддя, зовсім не обов’язково звертається до застосування державного примусу. Можна лише дорі- кати тим суб’єктам права, які недостатньо розуміють значення судо- вого захисту своїх прав.

Право передбачає можливість застосування примусу до його по- рушників. Це зумовлено можливістю застосування до них тих чи інших примусових заходів. Через це загроза застосування державного при- мусу виступає гарантією, передбаченою правовими нормами на ви- падок можливого порушення права. Саме так слід тлумачити вказівку на примусовість як конститутивну ознаку права.

• 4. Право і його зовнішні форми

Верховенство права щодо держави виявляється в тому, що держава не створює основних положень права, а тільки юридично оформлює потреби соціального розвитку і відносини, які склалися в суспільстві, офіційно повідомляє про їх захист. Такого захисту в тій чи іншій формі (наприклад, через діяльність судів) право завжди вимагало, навіть тоді, коли писаного права ще не було, а держава остаточно не сформувалася. Право є об’єктивним виявом характеру суспільних відносин, а закон та інші його форми — явищами, що їх уповноважені органи (насамперед державні) формулюють заради їх юридичного оформлення.

Право і форми його вияву є юридичними категоріями, які тісно пов’язані між собою. Вони в жодному разі не повинні ототожнюватися і водночас протиставлятися, їх слід розглядати в єдності. Якщо право включає в себе систему суспільних відносин, правил поведінки, реа- лізація яких постійно повторюється і які охороняються державою, то форми (джерела) права, зокрема законодавство, є важливим способом існування і зовнішнього виразу цих правил і відносин. Правові норми як система правил поведінки становлять зміст закону або інших форм права.

Головними формами існування права є законодавство, звичаєве право, прецедентне право, договірне право. Законодавство як форма існування права превалює в країнах континентальної Європи, в тому числі в Україні. Воно складається з ієрархічної системи правових нор- мативних актів. Найвищими в цій системі є акти парламентів — за- кони. Звичаєве право — перша історична форма права, нині найпо- ширеніша серед країн з традиційним способом життя. Більша чи мен- ша його розвиненість в окремих країнах залежить від особливостей історичного розвитку і економічних та політичних умов, що склалися в них. Прецедентне право являє собою систему прецедентів. Преце- дентом вважається правило, покладено в основу вирішення якоїсь конкретної справи судовим або іншим державним органом, застосу- вання якого стає обов’язковим при розгляді всіх наступних подібних за змістом справ тієї ж категорії. Він є основною формою права в кра- їнах англо-американської системи і створює найбільш сприятливі умови для динамічного розвитку правової системи. Договірне право складається з нормативних договорів між двома або декількома суб’єктами, є обов’язковим для них, має юридичне значення й для інших учасників суспільних відносин. Договір як форма права поши- рений в міжнародному праві і країнах з ринковою економікою.

З точки зору похідного значення форми права від його змісту є не- обґрунтованим погляд на право як на продукт і інструмент держави. Такий підхід веде до змішування права з його правовою формою, вна- слідок чого може створитися враження, що нібито права людини да- ровані їй державою. Можна також виправдати легковажне ставлення до постійних змін у законодавстві, обрамити будь-який закон правовим ореолом.

Законодавство та інші форми права змінюються і доповнюються, а також скасовуються з волі держави. Але правовими вони можуть бути визнані лише за умови наявності в них правового змісту і легітимності, тобто відповідності їх змісту інтересам і волі населення. Погляд на право як на загальнолюдську цінність, що є втіленням спра- ведливості, виключає його ототожнення із законом або іншими фор- мами права, які не завжди відповідають цим вимогам. Тому наближен- ня до ідеалів правової держави визначається не арифметичною кіль- кістю прийнятих законів та інших форм права, а передусім їх якістю, відповідністю вимогам справедливості.

Існування закону та інших форм права не є абсолютним свідченням існування права, оскільки сам закон може бути як правовим, так і не- правовим. Правовий закон завжди відповідає вимогам справедливості, слугує суспільному прогресу. Свавільний характер частини неправових законів особливо помітний у державних актах, що відкрито порушують справедливість і нехтують правами людини, принципами свободи і рівності. Такими були, наприклад, фашистське расове законодавство,  «узаконення» в радянські часи позасудового розгляду окремих катего- рій кримінальних справ, рішення про насильницькі депортації народів та ін. Відмінності правового і свавільного за змістом законів урахову- ються в практиці міжнародних судів, трибуналів при вирішенні практичних питань про відповідальність за злочини проти людства. Так, ще в п. «в» ст. 6 Статуту Міжнародного військового трибуналу для Нюрнберзького процесу і Міжнародного військового трибуналу для країн Далекого Сходу було закріплено обов’язок цих трибуналів розглядати і вирішувати питання про злочини проти людства «неза- лежно від того, чи були ці дії порушенням внутрішнього права країни, де вони були вчинені» (слово «право» застосовується тут у значенні «законодавство»).

З другого боку, існують і такі неправові по своїй суті закони або їх окремі норми, які прямо не пов’язані зі свавіллям, але істотно відхи- ляються від принципів справедливості і не відповідають потребам суспільного розвитку, через що є не тільки вкрай неефективними, а й шкідливими. Це відбувається внаслідок недостатньої компетентності відповідних органів і осіб у тих питаннях, які вони законодавчо врегу- льовують, або недостатніх юридичних знань. Може йтися про відсут- ність наукової обґрунтованості або істотні недоліки концепцій норма- тивних актів; перевищення органом, що їх видає, своєї компетенції; непропорційне обмеження прав людини; створення колізій між норма- ми з одного і того самого предмета регулювання та ін.

Відмінність правового закону від неправового має неабияке зна- чення в юридичній практиці. Звичайно правозастосовувач не має права і не повинен ставити себе на місце законодавця і визначати, чи є той чи інший закон (нормативний акт) правовим або неправовим, — він повинен застосовувати чинний закон незалежно від власної оцінки його змісту. Водночас той, хто зіткнеться із неправовим характером того чи іншого закону, має можливість і зобов’язаний застосовувати всі законні способи, аби він був скасований.

• 5. Функції права

Призначення права і його роль у суспільному житті розкрива- ються через притаманні йому функції. В юридичній науці функції права розглядають як головні напрямки його впливу на суспільні відносини або як реалізацію його соціального призначення. Слід зазначити, що обидві погляди характеризують дві різні властивості права, а тому поняття функцій права має охоплювати обидва на- звані аспекти.

Функції права — це головні напрямки впливу права на суспільні відносини, які визначаються соціальним призначенням права в різних сферах суспільного життя.

Функції права характеризуються такими ознаками.

1. Це головні напрямки впливу права на суспільні відносини, з яки- ми пов’язана необхідність існування права як соціального явища.
2. Функції права виникають і змінюються об’єктивно на кожному конкретному етапі розвитку суспільства.
3. Функції права відображають сутність усіх правових явищ, які існують у суспільстві: власне права, механізму правового регулювання, правової культури суспільства, правової свідомості, правових традицій тощо.
4. Зміст функцій права визначається його соціальним призначенням у суспільстві. Останнє може або визнавати людину найвищою соціаль- ною цінністю і виходити з її загальнолюдської цінності або закріплю- вати приорітет класових чи групових цінностей перед загальнолюд- ськими.
5. Функції як категорії не можуть бути тимчасовими. Вони харак- теризуються безперервністю своєї дії і разом з тим зміною змісту за- лежно від розвитку суспільних відносин.
6. Функції права відображають його найбільш істотні риси, спря- мовані на здійснення його найважливіших завдань.

7. Функції права — це такі об’єктивно необхідні напрямки право- вого впливу на суспільні відносини, без яких суспільство не може нормально існувати.

Функції права становлять єдину цілісну систему. Її вивчення та ана- ліз дають можливість глибше зрозуміти значення і зміст кожної конкрет- ної функції права, їх взаємозв’язки та взаємовплив. Система функцій права може поділятися на окремі види за різними критеріями.

Важливим є поділ функцій права за сферами його впливу. З огляду на цей критерій вони поділяються на соціальні та власне юридичні функції права.

Юридичні функції права характеризують призначення права як юридичного інструмента щодо існуючих та бажаних суспільних від- носин.

За своїм значенням юридичні функції права поділяють на основні та неосновні. Такий поділ дає змогу визначити місце і роль конкретної функції права у системі функцій права. До основних юридичних функ- цій права відносять найбільш важливі напрямки впливу права на сус- пільні відносини. В них безпосередньо і найбільш повно відобража- ється службова роль всього права в цілому. Для додаткових (неоснов- них) функцій права характерний вплив на більш вузьку сферу суспіль- них відносин у порівнянні з основними функціями. Вони конкретизу- ють і доповнюють останні щодо більш вузького кола суспільних від- носин, наприклад, компенсаційна юридична функція права. Основни- ми юридичними функціями права є регулятивна та охоронна, а додат- ковими — компенсаційна, обмежувальна та поновлююча. Слід при цьому зазначити, що вони пов’язані з основними функціями права (регулятивною та охоронною) і певним чином доповнюють їх.

Аналіз юридичних функцій розпочнемо з поділу на регулятивну та охоронну. При цьому слід зауважити, що такий поділ є певним чином умовним, оскільки регулювання і охорону суспільних відносин не можна повністю розділити. В житті вони переплітаються. Правоохо- ронна є елементом правового регулювання, а правове регулювання — засобом забезпечення правоохорони.

Регулятивна функція права випливає з соціального призначення права — регулювати суспільні відносини. Її реалізація передбачає встановлення позитивних правил поведінки задля належної організації суспільних відносин, координації соціальних взаємозв’язків. Ця функ- ція спрямована на закріплення суспільних відносин, забезпечення або гальмування їх розвитку. Закріплення суспільних відносин являє собою регулятивну статичну, а забезпечення розвитку або гальмування —регулятивну динамічну підфункцію.

Регулятивна статична функція права виражається у дії права на суспільні відносини шляхом закріплення у правових приписах вже існуючих відносин. Право завжди закріплює і в такий спосіб урегульо- вує суспільні відносини, що є основою нормального і стабільного функціонування будь-якого суспільства. Це можуть бути відносини власності, політичні відносини, права особи і держави тощо. Отже, регулятивна статична функція права спрямована на закріплення у пра- вових приписах тих відносин, які склалися у суспільстві на конкрет- ному етапі його історичного розвитку і відповідають розвитку цього суспільства, наприклад, закріплення прав власника, структури кабіне- ту міністрів тощо.

Регулятивна динамічна функція права виражається у можливостях права впливати на існуючі суспільні відносини з метою їх розвитку в певному напрямку, який з погляду суспільства чи правлячої еліти є доцільним і необхідним. Прикладом цього є закріплення стимулюю- чих норм, наприклад, про державну допомогу, що сплачується матері при народженні дитини.

Першочерговими шляхами здійснення регулятивної функції права є визначення правового статусу людини і громадянина, юридичних осіб, компетенції державних органів і посадових осіб, правового зміс- ту конкретних правових відносин, оптимального типу правового регу- лювання тощо.

Охоронна функція права проявляється у встановленні правом норм, спрямованих на охорону суспільно значущих відносин у різних сферах суспільного життя і викорінення шкідливих та небезпечних для сус- пільства варіантів поведінки. Із наведеного випливає, що здійснення охоронної функції складається з двох частин, а саме: забезпечення охорони суспільних відносин і викорінення небажаних для суспільства явищ.

Охоронна функція права реалізується за допомогою його спеціаль- них охоронних норм, які встановлюють заборони на вчинення проти- правних діянь і відповідні санкції за їх вчинення. При цьому не слід вважати, що дана функція реалізується виключно при вчиненні право- порушення, оскільки основне призначення права виявляється у по- передженні порушень відповідних норм. Ефективність цієї функції визначається кількістю суб’єктів права, які підпорядковуються при- писам охоронних норм права і не порушують їх.

Тепер перейдемо до додаткових юридичних функцій.

Компенсаційна функція права полягає у компенсації шкоди, завда- ної протиправними діями держави чи інших осіб. Реалізація цієї функ- ції притаманна різним галузям права: цивільному, кримінальному, трудовому та ін., наприклад, компенсація моральної шкоди.

Обмежувальна функція права проявляється в обмеженні за допо- могою нормативних приписів діяльності суб’єктів права, якщо вони будь-яким чином обмежують права та інтереси інших осіб, суспільства в цілому, наприклад, заборона діяльності громадських організацій, які пропагують соціальну, расову, національну чи релігійну ворожнечу.

Поновлююча функція права становить наслідок поновлення неза- конно порушеного права, попереднього правового становища, напри- клад, повернення незаконно відібраного майна, поновлення на роботі тощо. Ця функція тісно пов’язана з компенсаційною, оскільки понов- лення порушеного права, як правило, тягне за собою і певні компен- сації. Проте відмінність між ними виявляється у формах, методах і правових наслідках їх реалізації. Різними є також правові підстави їх напрямків впливу, хоча в деяких випадках вони зумовлюються одна- ковими причинами, наприклад, у разі незаконного звільнення з роботи: поновлення на роботі і грошова компенсація за вимушений прогул.

При реалізації соціальних функцій регулятивна та охоронна функ- ції поєднуються в певній сфері суспільних відносин — економіці, політиці, культурі, ідеології тощо. Класифікація соціальних функцій є умовною, оскільки неможливо чітко розмежувати дію права у різних сферах суспільних відносин, адже вони пов’язані між собою, і відпо- відно, коли право впливає на одні відносини, то зачіпає й інші, пов’язані з ними. При розкритті соціальних функцій права слід виходити з того, що вони існують не ізольовано, а доповнюють одна другу.

Проаналізуємо докладніше кожну з основних соціальних функцій права: економічну, політичну, виховну, культурно-історичну, ідеоло- гічну, соціального контролю, інформаційну, комунікативну.

Економічна функція є однією з найважливіших соціальних функцій права на усіх етапах розвитку суспільства, в якому існують товарно- грошові відносини. Право, встановлюючи відповідні норми в еконо- мічній сфері, врегульовує виробничі відносини, закріплює форми власності, визначає механізм розподілу суспільного багатства, вста- новлює санкції за порушення відповідних норм і невиконання взятих на себе обов’язків за договорами. Отже, економічна функція права здійснюється шляхом як регулювання правомірних дій учасників економічних відносин, так і загрози настання санкцій та їх реалізації щодо суб’єктів, які вчинили правопорушення у сфері економіки.

Політична функція полягає у тому, що право закріплює політичний лад суспільства, врегульовує відносини політичної влади між її суб’єктом та об’єктом, відносини між соціальними групами, закріплює політичні права і свободи людини і громадянина, встановлює взаємні права і обов’язки особи і громадянина при реалізації політичної влади.

Виховна функція являє собою результат здатності права висловлю- вати загальновизнані і підтримувані суспільством думки та впливати на свідомість людей, формуючи у них відповідні позитивні з погляду суспільства думки щодо поведінки в певних життєвих ситуаціях. Отже, найважливішим завданням виховної функції є виховання високої пра- вової культури, формування стимулів правослухняної поведінки у суб’єктів права. Разом з цим норми, закріплені у законодавстві, для належної реалізації цієї функції мають бути правовими, тобто відо- бражати усі позитивні надбання суспільства і підтримуватися ним, оскільки неправові приписи не відображають потреби суспільного розвитку, негативно оцінюються ним, а тому не справляють виховний вплив на суб’єктів права.

Культурна функція полягає у тому, що право відображає духовні цінності, надбання культури кожного конкретного суспільства на пев- них етапах його історичного розвитку. Зі зміною духовних і культурних традицій змінюється і право. Так, у Давньому Римі правомірним було мати рабів, оскільки це відповідало культурному розвиткові тогочас- ного суспільства.

Ідеологічна функція проявляється у можливостях права істотно впли- вати на формування відповідної ідеології у суспільстві, яка може нести як позитивне, так і негативне навантаження. Наприклад, якщо право за часів СРСР спиралось на класову ідеологію, яка виявляється у непри- миренній боротьбі класів, домінуванні суспільних інтересів над осо- бистими, неприпустимості існування приватної власності як причини поділу суспільства на класи, то в сучасній Україні у нормах права фор- муються ідеологічні засади щодо особи як вищої соціальної цінності, недоторканності приватної власності, поєднання інтересів суспільства і особи, взаємодії різних соціальних груп у суспільстві тощо.

Функція соціального контролю полягає у стимулюванні певної по- ведінки суб’єктів права і водночас обмеженні небажаних з погляду суспільства поведінки і дій, в такий спосіб утримуючи від вчинення неправомірних проступків.

Інформаційна функція проявляється в тому, що право інформує суспільство про варіанти можливої соціально значущої поведінки і сприяє соціально корисній поведінці через відповідні приписи, які закріплюються у відповідних джерелах права.

Комунікативна функція полягає у тому, що право є інформаційною системою і через це — засобом зв’язку між суб’єктом та об’єктом управління у суспільстві, в такий спосіб поєднуючи їх.

Соціальні функції права реалізуються у реальному житті за допо- могою юридичних властивостей права і повною мірою залежать саме від них, оскільки врегульованість суспільних відносин, їх закріплення і охорона є важливим завданням і призначенням права. Реалізація цього призначення надає різнорідним, а іноді навіть протилежним суспільним відносинам необхідної стабільності, створює умови для прогресивного розвитку особистості, суспільства і держави.

• 6. Цінність права

Право, як і будь-яке інше явище, створене людиною, пов’язане з її існуванням і розвитком, підлягає аналізу з погляду ціннісного підходу. Визначити цінність права означає з’ясувати ідею права, його основне цільове призначення, позитивну роль у життєдіяльності соціуму або окремих індивідів. Право є цінним, оскільки здатне внаслідок своїх змістовних і формальних властивостей задовольняти потреби, бути інструментом реалізації і погодження інтересів тощо.

Цінність права є похідною від більш загальних людських цінностей. Право закріплює і охороняє численні цінності суспільного життя — свободу, справедливість, життя, здоров’я, гідність, матеріальний добро- бут, здорове довкілля, працю, сім’ю тощо. Ці цінності не тільки станов- лять зміст і сутність права, а й служать його метою, цілями окремих правових норм і правових інститутів.

Прийнято виділяти декілька аспектів цінності права: а) як явище, сенс якого полягає в реалізації ідеї права (власна цінність права); б) як особливий соціальний регулятор суспільних відносин (інструменталь- на цінність); в) як здобуток культури людства (історико-культурна цінність).

Власна цінність права пов’язана з його сутнісними характеристи- ками. Вона полягає в тому, що право є втіленням ідей свободи, рівно- сті, толерантності, гуманізму і справедливості, які, власне, і становлять  його сутність. Саме як явище, що протистоїть свавіллю і беззаконню і в той же час забезпечує простір для впорядкованої соціальної свобо- ди і активності, право саме по собі посідає значуще місце в соціально- му житті. Іншими словами, право в ідеалі (ідея права) — це цінність упорядкованої соціальної свободи, справедливості, консенсусу.

Право є засобом забезпечення (гарантування) свободи і засобом її обмеження. З одного боку, саме в праві свобода одержує свій найбільш концентрований вираз, у ньому вона реально матеріалізується, об’єктивується, існує в конкретних правових формах, принципах, ін- ститутах. З другого боку, в праві закріплюється не абсолютна свобода суб’єктів права, а тільки її певна міра, яка об’єктивно зумовлена і ви- значається з урахуванням системи відповідних концептуальних засад. Право виступає загальним масштабом і рівною мірою здійснення сво- боди в спільному житті людей. Право не усуває усі відмінності між різними індивідами, зумовлені їх здібностями і конкретними життєви- ми обставинами, а тільки формалізує і впорядковує ці відмінності за єдиною підставою, закріплюючи рівні можливості набуття тих або інших благ і забезпечуючи їх однаковою для всіх юридичною проце- дурою реалізації. Цінність права як явища, сутністю котрого є спра- ведливість, полягає в тому, що воно виступає і засобом, і результатом пошуку розумного балансу, рівноваги, пропорційності між «особистою свободою і загальним благом», проступком і покаранням, витратами (втратами) і придбаннями тощо.

Інструментальна цінність права зумовлюється передусім його особливими зовнішніми формальними властивостями: нормативністю, системністю, формальною визначеністю, загальнообов’язковістю та ін. Вона полягає в тому, що право: 1) виступає засобом розподілу основ- них матеріальних і духовних соціальних благ (через нормативне впо- рядкування фундаментальних суспільних відносин — власності, ви- робничих, сімейних, фінансових, політичних, духовних і т. д.); 2) містить низку специфічних правових засобів, необхідних для користування со- ціальними благами, — суб’єктивне право і юридичний обов’язок, юри- дична відповідальність, засоби процесуально-процедурного характеру тощо; 3) встановлює засоби і процедури охорони, захисту соціальних цінностей; 4) виступає ефективним і гуманним засобом розв’язання соціальних конфліктів; 5) унормовує поведінку різноманітних соціаль- них суб’єктів, гарантуючи порядок.

Історико-культурна цінність права полягає в тому, що воно на- лежить до фундаментальних цінностей світової культури, вироблених  людством у перебігу його розвитку. В такому значенні право розгляда- ється як атрибут цивілізації, як втілення гуманістичних прагнень люд- ства, як результат боротьби за свободу і справедливість.

Ці три аспекти цінності права проявляються у загальнолюдському, загальносоціальному та особистісному вимірах.

Загальнолюдський (загальноцивілізаційний) вимір, тобто його цін- ність для людства в цілому, полягає в тому, що воно виступає найгу- маннішим, єдиним прийнятним засобом розв’язання глобальних про- блем сучасності (обмеженість ресурсів і боротьба за них, екологічна криза, регіональні воєнні конфлікти, релігійні та етнічні конфлікти тощо). Право як утвердження ідей гуманізму, соціальної свободи і спра- ведливості, цінностей демократії виступає необхідною основою між- народних відносин, засобом, здатним забезпечити гармонійне співіс- нування людства в цілому.

Загальносоціальний вимір, тобто цінність права для усього суспіль- ства, проявляється в тому, що право: 1) сприяє формуванню суспільних відносин, необхідних для нормального розвитку та існування суспіль- ства; 2) гарантує безпеку, впорядкованість та гармонізацію суспільних відносин, стабільність соціальної системи, цілісність, солідарність соціуму; 3) забезпечує подальший розвиток суспільних відносин. Таке значення права для суспільства зумовлено тим, що воно, по-перше, вносить універсальні загальні начала в життєдіяльність суспільства; по-друге, забезпечує правильне поєднання інтересів окремих осіб і суспільства в цілому; по-третє, здатне протистояти свавіллю, насиль- ству, деструктивним соціальним явищам; по-четверте, його зміст становлять правила поведінки, що сформувалися на основі повторю- ваних суспільних відносин, а відтак, є результатом соціального від- бору. Правом стають лише ті норми, зміст яких відповідає інтересам суспільства, які здатні забезпечити стабільність, прогресивний розви- ток суспільства, адекватне історичним умовам поєднання індивідуаль- ного і суспільного інтересів.

Особистісний вимір, тобто цінність права для окремого індивіда, полягає в тому, що воно здатне задовольняти потребу людини в свобо- ді і встановлює певний порядок її використання. Аби забезпечити своє існування і розвиток в суспільстві, стати особистістю, людина повинна мати певні можливості для власних свідомих дій стосовно інших лю- дей, їх організацій, спільнот, природи, можливості для активної жит- тєдіяльності, самореалізації. Певна сукупність таких можливостей характеризує стан свободи, який виступає найбільш загальною, найважливішою передумовою задоволення будь-яких потреб людини, є універсальною потребою особистості. Отже, особистісна цінність права виражається в тому, що воно: а) тією чи іншою мірою наділяє особистість свободою; б) встановлює певний порядок її використання для оволодіння різними благами, що сприяють всебічному і повному розвиткові особистості.

Контрольні запитання

1. Охарактеризуйте основні підходи до праворозуміння.
2. Охарактеризуйте право як багатоаспектне явище.
3. Виокремте істотні ознаки права.
4. Назвіть основні соціальні і юридичні функції права.
5. Виокремте основні аспекти цінності права.

Поняття, загальні риси і види соціальних норм

У реальному житті багатоманітність суспільних відносин урегулю- вати лише правом неможливо. Їх упорядкування здійснюється за до- помогою соціальних норм — різних правил, які є еталоном, моделлю, взірцем поведінки людей. До соціальних норм, крім правових, належать також звичаї, моральні, групові (корпоративні), релігійні, а також де- які інші норми. При цьому немає жодної галузі соціального життя, в якій діє тільки якась одна група соціальних норм.

Таким чином, соціальні норми — це існуючі в суспільстві правила поведінки загального характеру, які виявляють волю певної часті на- селення або всього суспільства і на випадок їх можливого порушення мають гарантії виконання різними засобами соціального впливу.

До загальних рис соціальних норм належать:

• об’єктивна зумовленість правил поведінки, їх вольовий характер.

За допомогою соціальних норм забезпечуються стабільність і порядок, що виникають у процесі історичного розвитку суспільства;

• соціальні норми видаються з метою регламентації взаємодії людей і розраховані на багаторазове застосування до невизначеного кола осіб;

• їх гарантованість, як правило, на випадок порушення засобами державного або суспільного впливу;

• соціальні норми відображають у кожному суспільстві особливості його культурних традицій.

Класифікація соціальних норм здійснюється за такими критеріями:

а) за змістом регульованих відносин (політичні, організаційні, естетичні норми тощо);

б) за способами встановлення і засобами забезпечення виконання

(норми права, норми моралі, звичаї, корпоративні норми);

в) за способами закріплення і зовнішнього виразу (норми, які зна- ходяться у свідомості людей або ж виражені в письмовій формі).

В юридичної літературі поряд з системою соціальних норм виді- ляють так звані технічні норми, тобто правила поводження із знаряддя- ми виробництва, технікою, зброєю, тваринним світом тощо.

• 2. Право і мораль

У суспільстві право і мораль тісно пов’язані. Їх співвідношення проявляється в стані єдності, відмінності та взаємодії. Для характерис- тики кожного з означених станів необхідно передусім визначити, що являє собою мораль як соціальне явище.

Мораль (лат. мoralis — моральний) — це система життєвих прин- ципів, поглядів, суджень, оцінки людей, а також відповідних їм норм по- ведінки, що відображають погляди, які склалися в суспільстві, про добро і зло, борг, справедливість, гідність і безчестя, похвальність і ганебність, про те, що схвалюється, а що відкидається суспільством.

З цих позицій вирізняють усвідомлення людиною свого внутріш- нього «я» (моральність), якого вона має неухильно додержуватись, і конкретні форми, межі зовнішнього прояву моральної поведінки осо- би до інших людей, соціальної групи, суспільства, держави у вигляді вимоги, веління, заборони (мораль).

Як самостійні нормативні регулятори право і мораль разом з тим мають спільні риси. І право, і мораль:

• виконують функцію соціального компромісу між індивідом,

групою індивідів і суспільством, сприяють збереженню стабільності і рівноваги в суспільстві;

• мають нормативний характер, тобто формують правила поведінки людей;

• є універсальними критеріями оцінки поведінки суб’єктів у різних сферах громадської діяльності;

• сприяють прогресивному розвиткові суспільства.

Розмежування права і моралі може бути проведене за такими кри- теріями.

За походженням: норми моралі формуються поступово, в процесі суспільного життя на основі уявлень про добро і зло, справедливість, честь, безчестя, мають неофіційний характер і можуть передаватися із покоління в покоління; норми права складаються у процесі взаємодії людей як певні норми, що закріплюють повторювальні відносини та ідеї, які визнає і захищає держава, і мають офіційний загальнообо- в’язковий для всіх осіб характер.

За сферою регулювання: моральне регулювання поширюється на відносини, які не піддаються зовнішньому контролю, на відносно вузьку сферу міжособового спілкування — кохання, дружбу, взаємо- допомогу тощо; норми права регулюють лише ті відносини, які мають загальносуспільне значення.

За формою виразу: норми моралі не мають офіційно фіксованих норм виразу і можуть міститися у релігійних заповідях, традиціях, ритуалах, прислів’ях тощо (наприклад, «Той, хто робить ганебне, по- винен передусім соромитися самого себе»); право ж має ознаку інсти- туціоналізованості, його норми набувають формального виразу в нор- мативних актах та приписах, встановлених державою, — законах, указах, постановах, наказах, інструкціях та ін.

За ступенем деталізації: норми моралі не містять точних, деталі- зованих правил поведінки, вони виступають як принципи проголо- шення безособової повинності формування бажаної поведінки (напри- клад, поступатися місцем людям похилого віку, жінкам у громадсько- му транспорті); норми права і законодавства, в якому право втілюєть- ся, є деталізованими правилами про належну, бажану і заборонену поведінку, яка реалізується через механізм правового регулювання (наприклад, ст. 296 Кримінального кодексу України забороняється хуліганство, тобто грубе порушення громадського порядку з мотивів явної неповаги до суспільства, що супроводжується особливою зухва- лістю чи винятковим цинізмом).

За засобами забезпечення виконання та специфікою санкцій: до- держання моралі забезпечується внутрішнім переконанням, громад- ською думкою, громадським впливом, соціально-психологічними стереотипами; право охороняється та гарантується примусовою силою держави. Порушення правових норм тягне за собою юридичну відпо- відальність — негативні наслідки майнового, особистого і організацій- ного характеру, що застосовуються в певному порядку державним апа- ратом. При цьому перелік санкцій має точно фіксований характер.

Взаємодія права і моралі полягає в тому, що право пройняте нормами моралі, ґрунтується на них. Деякі дослідники навіть вважають, що пра- во — це юридично оформлена мораль, тобто майже всі правові норми є водночас нормами моралі (наприклад, юридично закріплений обов’язок батьків щодо виховання дітей в своїй основі містить моральні вимоги).

Регулятивна взаємодія моральності та права проявляється і в тому, що без звернення до дослідження моральних понять не можна вияви- ти значення низки термінів, закріплених у праві, з оцінкою яких пов’язані юридичні наслідки. До них належать оціночні поняття: «об- раза особистої гідності», «дії, що відзначаються особливим цинізмом чи особливою зухвалістю», «розумні строки», «неможливість спільно- го проживання», «низькі мотиви» та ін. І право, і мораль мають подібні, хоча і не тотожні системи оцінки —обидві нормативні системи засуджують протиправні вчинки.

Деякі колізії у взаємодії права і моралі виникають у питаннях тран- сплантації органів та інших анатомічних матеріалів людини, проведен- ня клінічних випробувань лікарських засобів на пацієнтах (доброволь- цях), штучного запліднення, евтаназії — прискорення смерті невилі- ковного хворого для припинення його страждань, тощо.

Важливу роль відіграють моральні норми у правозастосовній ді- яльності при вирішенні конкретних юридичних справ. Так, мотив і мета деяких злочинів, інших правопорушень є обов’язковими або додатковими (факультативними) ознаками, що мають бути встановле- ні при кваліфікації, а в разі ухвалення судом рішення про позбавлення батьківських прав моральний чинник часом є вирішальним. Досить складним не тільки з правового, а й з морального боку є питання три- мання взятих під варту і засуджених осіб. До уваги беруться юридич- ні, соціальні, економічні, географічні і, звісно, моральні чинники су- місного перебування засуджених та їх охорони. Йдеться і про розмі- щення засуджених за категоріями, умовами тримання, обмеженнями, видами і порядком покарань (покарання не повинні бути жорстокими чи такими, що принижують людську гідність) та ін.

Водночас слід ураховувати, що у будь-якому суспільстві існують прояви реакційної, застарілої, антисоціальної групової моралі, яка суперечить загальносуспільній моралі.

Деякі норми права, здебільшого процесуальні, в моральному сенсі є нейтральними (наприклад, норма ст. 38 Кримінально-процесуального кодексу України, де йдеться про передачу справи з одного суду до ін- шого, байдужа у моральному відношенні).

• 3. Право і політичні норми

У процесі розвитку суспільних відносин політика є одним із чин- ників формування права. Право закріплюється в законодавстві, яке виражає державну політику. Законодавство встановлює правові форми здійснення політики і у свою чергу сприяє проведенню певної полі- тичної лінії. У перекладі з грецької слово «політика» (politika) означає державну або громадську справу, сутністю якої є визначення форм, завдань, змісту діяльності держави. Термін «політика» має широкий спектр значень: улаштування державної влади, вираз економіки, мис- тецтво спільного життя, сукупність настанов та мета різних соціальних груп і практичних дій у досягненні цієї мети, мистецтво досягнення можливого і необхідного, участь у справах держави для досягнення соціальної згоди та ін.

У найширшому значенні поняття «політика» — це відносини між державними утвореннями, великими соціальними групами, етносами, націями, верствами населення, класами, конфесіями, партіями, гро- мадськими організаціями з приводу тих чи інших соціальних подій.

Названі соціальні суб’єкти реалізують власні інтереси як у політич- них, так і в неполітичних формах. При цьому все, що хоч якось пов’язане з питаннями завоювання влади, її відмежування і взаємодії з державою, несе в собі політичний зміст. Центральним елементом втілення тих чи інших інтересів у життя є державна влада, тому політична боротьба ведеться за вплив на державну владу або за її завоювання.

Держава прагне шляхом ухвалення відповідних правових рішень впливати на перебіг політичних подій. Виконуючи політичні вимоги, вона знижує тиск політичних рухів (наприклад, встановлює мінімаль- ний розмір оплати праці, доходів громадян, пенсійного забезпечення, соціальної допомоги, що забезпечують рівень життя не нижчий від прожиткового мінімуму). За умов демократичної організації суспіль- ства учасники політичних відносин поставлені в рівні рамки право- вого спілкування. Це дає змогу підтримувати баланс різних соціальних сил у стані конструктивної взаємодії.

Історія людства, так само як і практика сучасного державно- правового будівництва, демонструє чимало прикладів домінування політики над правом, проведення її в позаправових формах. У деспо- тичних державах Давнього Сходу (Єгипет, Вавилон), давніх державах Індії і Китаю, монархіях періоду абсолютизму, теократичних монархі- ях Азії і Північної Африки, радянському суспільстві пріоритет політи- ки над правом забезпечувався відповідно обожнюванням волі прави- теля, свавіллям феодальної верхівки, спільними актами партійних і державних органів. Політичне насильство ставало змістом законів, звичаїв, прецедентів судових органів, законодавчі акти нерідко набу- вали неправового змісту.

Співвідношення між політикою і правом істотно змінилося в період буржуазних революцій і формування громадянського суспільства в Євро- пі та Північній Америці, коли поряд із ідеями рівності, прав і свобод людини сформувався принцип верховенства права, його пріоритету над державою, обмеження свавілля політичної влади правами людини. Закони, що ухвалюються парламентом, набувають правового змісту, обов’язкового для виконавчої і судової гілок влади. Таким чином, співвідношення по- літики, права та законодавства залежить від ступеня розвитку громадян- ського суспільства, його можливості впливати на формування політично- го курсу держави та додержання прав і свобод людини.

З огляду на викладене можна визначити такі напрямки взаємодії політики і права, що виражаються в єдності, розбіжності, взаємопід- тримці, протиборстві, солідарності.

Право і політика мають єдине джерело розвитку і функціонуван- ня — суспільні відносини і передусім відносини власності, на підста- ві яких виникають політико-правові зв’язки. Право виражає міру (межі) свободи та рівності учасників суспільних відносин, включаючи полі- тичні відносини між соціальними групами, партіями, націями, станами з приводу здійснення політичної влади, що складаються об’єктивно впродовж розвитку суспільних відносин.

Право і політика мають нормативну природу. Вони формуються у вигляді визначення напрямків діяльності (політика), прав і обов’язків суб’єктів суспільних відносин (право). Проте на відміну від правових політичні норми не завжди містять ознаку формальної визначеності і можуть бути закладені в політичних поглядах, ідеях, уявленнях по- літичних діячів. Усі політичні норми, ідеї, програми знаходяться у спів- відношенні конкуренції, в той час як у системі права всі норми підпо- рядковуються тим, які мають найвищу або вищу юридичну силу.

Право і політика у своїй основі містять загальні принципи функці- онування і цінності орієнтації, що відбивають інтереси і потреби со- ціальних суб’єктів. Ця обставина робить законодавство як форму ви- разу права засобом захисту інтересів суспільства. Шляхом прийняття нормативних актів реалізується міжнародна, національна, культурна, екологічна, економічна та інша державна політика. При цьому кожна держава існує в межах певних міждержавних політичних відносин.

У праві закріплюються політичний устрій суспільства, політичні пра- ва і свободи громадян, механізм функціонування політичних інститутів, причому, як правило, в нормативних актах, що мають вищу юридичну силу в системі законодавства: конституціях або конституційних законах. В умовах, коли панує принцип верховенства права, будь-які дії суб’єктів політики повинні підкорятися його вимогам. Отже, не право підпорядко- вується політиці, а політика в особі держави і всіх інших суб’єктів полі- тичної системи підпорядковується праву. Тільки на такій основі держава може через законодавство впливати на політичний розвиток.

• 4. Право і релігійні норми

Іноді розрізняють вторинні (змішані) нормативні структури, до яких належать релігійні норми, що поєднують в собі риси і мораль- них, і корпоративних норм. З початку існування людства відомо при- близно 50 тис. різноманітних великих і малих релігій, в кожній з яких виникали власні релігійні норми. Ці норми регулюють ставлення віруючих до Бога, церкви, віруючих між собою та до представників інших конфесій.

Найбільш відомі світові релігії — християнство, іслам, іудаїзм, буддизм — справили значний вплив як на духовну та моральну сфери життя суспільства, так і на розвиток правових систем багатьох держав. У більшості священних книг — Біблії, Талмуді, Корані — певні релі- гійні положення мають ознаки правових норм: не вбий, не вкради, поважай своїх батьків, не заздри, не свідчи неправдиво тощо. Крім того, в них формулюються правила поведінки, подібні на кримінально- правові, цивільно-правові, процесуальні. На початкових етапах розви- тку людства норми права не відокремлювались від релігійних і були з ними тісно пов’язані — норми права являли собою водночас і релі- гійні закони. Пізніше, у процесі розвитку суспільства, правові норми стали відокремлювати від «суто релігійних».

Розмежування між нормами права і релігійними нормами можна здійснити за такими ознаками.

По-перше, релігійні норми базуються на внутрішньому авторите- ті — голосі сумління, а правові — на зовнішньому, оскільки вони за- хищені державою.

По-друге, за способом встановлення та закріплення: релігійні норми виникають в процесі історичного розвитку суспільства протягом досить тривалого часу та фіксуються в усній або письмовій формі; норми пра- ва встановлюються за спеціально створеною процедурою і набувають формального виразу в нормативних актах та приписах, які походять від держави, — законах, указах, постановах, наказах, інструкціях та ін.

По-третє, релігійні норми адресовані віруючим відповідної кон- фесії, а правові — всім членам суспільства і мають ознаку загально- обов’язковості, незалежно від згоди або визнання їх з боку суб’єктів права.

По-четверте, в релігійних нормах приписується внутрішня по- ведінка, яка може виявлятися й у зовнішніх вчинках, а в праві — зо- внішня, хоча і внутрішній духовний стан може мати велике значення. По-п’яте, виконання приписів релігійних норм забезпечується не тільки загрозою застосування передбачених ними санкцій, а й захода- ми морально впливу — правопорушник розглядається як «грішник» перед Богом з погляду інших віруючих; правові норми містять точно встановлені вичерпні види санкцій — штраф, позбавлення волі, арешт,догану, звільнення, громадські чи виправні роботи тощо.

Особливості взаємодії правових норм і норм релігійного права можна розглядати тією мірою, якою релігійні норми визнаються обов’язковими у тій чи іншій державі і забезпечуються з її боку при- мусом щодо їх виконання.

Ступінь обов’язковості релігійних норм порівняно з правовими можна визначити у такому співвідношенні:

• релігійні норми є первинними, загальнообов’язковими для всіх, а правові норми (норми позитивного права) не можуть їм суперечити (Іран, Афганістан, Пакістан та ін.);

• правові норми (норми позитивного права, захищені державою) —є первинними, а релігійні норми не мають переваги перед правовими і є додатковими (субсидіарними) щодо регулювання суспільних від- носин (наприклад Єгипет, Таїланд та ін.);

• правові норми (норми позитивного права, захищені державою) первинними, а релігійні норми існують лише для віруючих відповідної конфесії (Індія, Україна, Росія, Ізраїль та ін.).

• 5. Корпоративні норми, їх особливості і взаємодія з правом

У регулюванні суспільних відносин значну роль відіграють норми об’єднань громадян, або корпоративні норми. Йдеться про документи нормативного характеру, що розробляються політичними партіями, громадськими організаціями, профспілками, фондами, рухами та іншими організованими спільнотами з метою реалізації інтересів своїх членів.

Предметом регулювання корпоративних норм є відносини, які не- можливо або недоцільно регулювати правом. Ці норми визначають правовий статус названих організацій, встановлюють їх мету і завдан- ня, умови членства, порядок формування і компетенцію їх органів, гарантії додержання норм, специфіку санкцій і засади взаємодії з дер- жавою.

Механізм дії та ознаки норм громадських організацій мають вели- ку схожість з правовими:

• вони є правилами поведінки людей;
• текстуально закріплені у відповідних актах-документах;
• є системою норм;
• ухвалюються за відповідною процедурою;
• забезпечуються за допомогою організаційних заходів і санкцій.

Поряд з цим корпоративні норми істотно відрізняються від норм права. Розмежування між ними проводиться за такими критеріями.

За суб’єктом, якому вони адресовані: корпоративні норми поши- рюються тільки на членів даної спільноти, мають локальний характер, тоді як правові характеризуються ознакою загальнообов’язковості.

За спрямованістю: корпоративні норми висловлюють волю членів організації або їх керівних органів, а правові — погоджені інтереси різних суб’єктів суспільних відносин.

За способом встановлення і набрання чинності: корпоративні нор- ми створюються в процесі організації і діяльності спільноти на відпо- відних з’їздах, зборах, конференціях, засіданнях і набувають чинності після їх легалізації; правові приписи встановлюються державними органами, що мають нормотворчу компетенцію, і набувають чинності у передбачений законодавством строк.

За формою зовнішнього виразу: корпоративні норми закріплюють- ся в статутах, програмах, положеннях, рішеннях громадських органі- зацій, тоді як правові фіксуються у відповідних нормативних актах — законах, указах, постановах, інструкціях та ін.

За ступенем визначеності заходів впливу: корпоративні норми на відміну від правових безпосередньо не пов’язані з діяльністю держави і гарантуються на випадок їх порушення організаційними та примусо- вими заходами впливу, передбаченими статутами, положеннями цих недержавних організацій.

За специфікою санкцій: додержання вимог корпоративних норм гарантується такими санкціями, як догана, зауваження, попередження, виключення із організації; санкції правових норм включають штраф, виправні роботи, позбавлення волі та ін. При цьому право не перед- бачає можливості відторгнення, тобто виключення, суб’єкта право- порушення від суспільства. Рішення громадських організацій про на- кладення стягнення не підлягають оскарженню в судовому порядку.

Незважаючи на те що корпоративні норми поступаються правовим за юридичною силою, обов’язковістю, сферою дії, вони дуже важливі для функціонування громадянського суспільства, оскільки виражають активність, ініціативу людей, поширюють свій вплив поза межи право- вого регулювання.

Співвідношення зазначених груп норм визначається за такими на- прямками. В деяких випадках застосування корпоративних норм санк- ціонується державою, що надає їм властивості юридичних норм (на- приклад, порядок призначення і виплати допомоги за державним со- ціальним страхуванням, порядок видачі застрахованим листків тим- часової непрацездатності і дотепер визначаються за нормами, ухвале- ними профспілковими органами). Як правило, в усіх нормах громад- ських організацій є загальне зобов’язання додержуватися вимог право- вих норм, боротися з правопорушеннями.

Нині замість заходів державного примусу можливе застосування до правопорушників заходів громадського впливу (ст. 152 Кодексу за- конів про працю України). Крім того, до особи, яка вчинила правопо- рушення, мають застосовуватися заходи громадського впливу — оголо- шення догани або виключення з числа членів організації.

Від додержання статутних норм іноді залежить правильне засто- сування норм права. Наприклад, при звільненні працівника з ініціати- ви власника або уповноваженого ним органу потрібна попередня згода на це профспілкового органу (ст. ст. 40, 41, 43 Кодексу законів про працю України). Кворум на такому засіданні визначається за нор- мами статуту профспілкової організації.

Корпоративні норми слід відрізняти від правових, які містяться в локальних нормативних актах підприємств, господарських товариств  (статутах, установчих договорах, положеннях). Порушення локальних нормативних актів підлягає захисту в судовому порядку і за допомогою інших заходів державного впливу.

• 6. Право і технічні норми

Особливо своєрідними за змістом регулювання є правила, які ви- значають поведінку людей у зв’язку із використанням технічних і при- родних об’єктів, — технічні норми. До них, зокрема, належать: пра- вила користування, технічної експлуатації машин і механізмів, буді- вельні норми і правила (ДБН), державні стандарти, правила техніки безпеки, норми видатку сировини, правила проведення вибухових робіт тощо. Хоча технічні норми встановлюються людьми, однак вони не мають суспільного характеру. Їх зміст обумовлений законами при- родознавства, досягнутим рівнем розвитку науки, техніки і культури суспільства.

Умовно технічні норми поділяються на дві групи: до першої входять ті, що втілені в правову форму, до другої — всі інші.

Норми першої групи закріплюються у вигляді встановлених дер- жавними органами правил, інструкцій, що регулюють відносини сто- совно використання технічних засобів у сфері виробництва чи управ- ління, мають обов’язковий характер, забезпечуються на випадок їх порушення нормами юридичної відповідальності. Такі норми назива- ють техніко-юридичними. Вони взаємодіють з правом за допомогою системи бланкетних норм, які містять відсилку до таких підзаконних актів, як правила зберігання, використання, обліку, перевезення ви- бухових речовин і радіоактивних матеріалів, безпеки руху та експлуа- тації транспорту, обігу наркотичних засобів, психотропних речовин та прекурсорів, протипожежної безпеки, боротьби з епідемічними та ін- фекційними захворюваннями, утримання тварин та ін. Наприклад, вибухові речовини, у тому числі ті, що здатні до утворення вибухових сумішей, повинні зберігатись аптечними установами в ізольованому вогнестійкому складі у спеціальних приміщеннях, ізольованих вогне- тривкими стінками.

Технічні норми, які належать до другої групи, у свою чергу можуть не мати соціального змісту (наприклад, норми математики, хімії, біо- логії та інших наук, що визначають природний стан об’єкта пізнання), але набувати соціального значення, якщо йдеться про правила поведінки людей у зв’язку з використанням технічних та природних об’єктів (наприклад, правила користування побутовими приладами, прийому лікарських засобів та ін.). Ці правила не містять ознак, притаманних правовим нормам, їх порушення не призводить до застосування засо- бів юридичної відповідальності.

Контрольні запитання

1. Назвіть соціальні норми, за допомогою яких регулюються суспільні відносини.
2. Наведіть приклади фіксації норм моралі у праві.
3. Чим відрізняються правові норми від політичних норм?
4. Яким чином релігійні норми впливають на розвиток право- вої системи держави?
5. За порушення яких технічних норм настає юридична відпо- відальність?

Правоутворення: поняття та етапи

Правоутворення є відносно тривалим процесом формування юри- дичних норм, що починається з визнання державою певних повторю- вальних суспільних відносин, усвідомлення необхідності їх правового регулювання, формального закріплення і державного захисту юридич- них приписів. Відтак формування права є складним, багатоаспектним соціальним процесом, обумовленим взаємодією об’єктивних та суб’єктивних чинників, що визначають і забезпечують утворення нових норм права.

Перш за все йдеться про відносини між людьми, що стихійно скла- даються завдяки щоденному повторенню і набувають нормативного характеру. Вони формуються в усіх сферах життя людини в процесі виробництва, розподілу, обміну продуктів праці, при вирішенні загаль- носоціальних справ, в сімейних стосунках тощо. Так, у результаті ба- гаторазового повторення стихійно складається певний постійний ек- вівалент при обміні продуктами праці (землеробства і ремесла). Цей еквівалент поступово стає загальновизнаним, якнайкраще відображає суспільні потреби. Повторювальні відносини, що склалися стихійно, відображаються у формуванні звичаїв, релігійних норм, що є наслідком трансформації мононорм родового ладу.

На цій основі виникає потреба визнання загальної обов’язковості і охорони найбільш важливих і сталих суспільних відносин. У процесі  становлення держави велику роль у формуванні права відіграють ухвалення рішень судами, а також практика укладення договорів (об- міну, позики та ін.) між різними суб’єктами правовідносин.

Заключним етапом процесу правоутворення є правозакріплення, тобто надання певним правилам поведінки юридичної сили, встанов- лення міри можливої чи належної поведінки суб’єктів суспільних відносин. Правозакріплення відбувається шляхом санкціонування, тобто надання загальної обов’язковості і захисту з боку держави най- більш загальним і важливим правилам, що об’єктивно народжуються в суспільстві. Спочатку державне санкціонування обмежується на- данням юридичної сили судовим рішенням, звичаям, договірним від- носинам. Згодом шляхом нормотворчості (правотворчості) держав- них органів з’являється писане право (законодавство).

Держава відіграє певну самостійну роль у формуванні права, а са- ме у правозакріпленні. Державні органи відповідно до потреб суспіль- ного розвитку конкретизують загальні правила поведінки, що склали- ся шляхом санкціонування, встановлюють строки і процедури їх реа- лізації, деталізують санкції, що застосовуються в разі порушення правових норм, наприклад, норми, що визначають діяльність суду при- сяжних, строки позовної давності, заходи покарання за вчинення зло- чинів.

Процес подальшого формування і розвитку права відбувається за допомогою як вже згаданих засобів формування права (санкціонуван- ня повторювальних суспільних відносин і встановлення нових правил безпосередньо державними органами), так і низки інших чинників.

Завершення процесу правоутворення є одночасно початком прак- тики його реалізації. Узагальнення цієї практики забезпечує подальший розвиток права, який відбувається в окремих державах, різними шля- хами і в різних формах. Таким чином забезпечується безперервність формування права.

Певний вплив на формування права справляє правонаступництво, тобто зберігання і перенесення з часом у правову систему норм та інститутів, які застосовувалися на попередньому історичному етапі. В такий спосіб підтримуються національні правові традиції. Разом з цим у більшості країн має місце і запозичення норм та інститутів права інших держав. Прикладом цьому може слугувати перенесення в правову систему України норм, що закріплюють принцип поділу влади. При формуванні правових систем різних країн можна помітити опанування правом загальнолюдських цінностей інших правових систем. Такі процеси називають акультурацією, вони свідчать про вза- ємний вплив правових культур різних народів одна на одну. Запози- чення з інших правових систем глобального характеру при формуван- ні права визначається як рецепція. Найбільш відомою є рецепція рим- ського цивільного права, яка відбулася в праві більшості європейських країн, починаючи з цивільного Кодексу Наполеона 1812 р., і була пов’язана з пристосуванням принципів і конструкцій римського права до регулювання майнових відносин.

Використання санкціонованих державою звичаїв, норм моралі, релігії, громадських організацій також є поширеним явищем при фор- муванні різних правових систем. Переважна більшість правових норм має моральний зміст і вони є одночасно нормами моралі, санкціоно- ваними державою. В усіх країнах тією чи іншою мірою право форму- ється під впливом релігійних норм. Наймасштабнішим було правоза- кріплення релігійних норм у мусульманських країнах, де догмати ре- лігії стали офіційним джерелом права. Правові системи різних країн дублюють заповіді, зафіксовані у релігійних джерелах (не вбивай, не кради тощо). Одним із стародавніх способів формування права є санк- ціонування звичаїв шляхом визнання деяких звичаїв і закріплення їх у чинному законодавстві, судовій або адміністративній практиці. На- приклад, ст. 7 Цивільного кодексу України (ЦК) передбачає можливість застосування звичаїв, які є усталеними у сфері цивільних відносин. Таке санкціонування звичаїв характерно для країн з консервативним укладом життя.

Будь-яка національна правова система може адаптувати норми між- народного права. Це відбувається через їх санкціонування уповноваже- ними державними органами. Згідно зі ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Об’єктом правозакріплення виступають і нові суспільні відносини, повторення яких потребує правового закріплення і захисту. Виникнен- ня повторювальних, нових за змістом норм відображає досягнення в галузі науки і техніки. Йдеться про відносини, пов’язані з викорис- танням сучасних інформаційних систем, досягнень науки в галузі ге- нетики, трансплантації органів і тканин тощо.

Особливо важливе значення для формування права має правова наука. Ефективний вплив на суспільні відносини справляє тільки та правова система, яка побудована на основі наукових підходів до її формування. Досягнення юридичної науки закріплюються як в загальних принципах права, так і в текстах юридичних документів, ініціато- рами або рецензентами яких виступають наукові установи і окремі правознавці.

Виникнення суспільних відносин, які згодом набувають правового характеру, є першим і важливим кроком на шляху правоутворення. Згодом держава відповідно до принципів панівної моралі та уявлень про справедливість визнає і закріплює в законодавстві певні економіч- ні, політичні, культурні відносини, які відповідають потребам суспіль- ства, формулює права і обов’язки суб’єктів правовідносин.

Отже, підравозакріпленням розуміють організаційно врегульо- вану, особливу форму діяльності держави або безпосередньо народу, внаслідок якої потреби суспільного розвитку і вимоги справедливості набувають правової форми, що виявляється у певному джерелі права (нормативному акті, прецеденті, звичаї та ін.).

• 2. Поняття форми права.

Співвідношення форми і джерела права

Право як цілісне суспільне явище офіційно формулюється, існує та розвивається в певній формі, що безпосередньо відповідає фундамен- тальній ознаці права — формальній визначеності. Форма права являє собою сукупність визнаних конкретною державою офіційно- документальних способів зовнішнього виразу та закріплення правових норм. Досить часто в юридичній літературі, особливо в працях з галузе- вих юридичних наук та іноземних роботах з правознавчих дисциплін, на позначення різних форм права вживається термін «джерело права».

Проблема співвідношення форми права та джерела права є одним з дискусійних питань теорії права. В юриспруденції склалися такі під- ходи до розуміння терміна «джерела права»:

• джерела виникнення права як соціального явища, сила, що творить право (правоутворююча сила);

• пам’ятки історії, літератури, судові справи та звичаї, що існували історично та мали значення для чинного на той час права;певний вид діяльності державної влади з утворення правових матеріали, взяті за основу того чи іншого законодавства; способи зовнішнього виразу, існування та перетворення права.

Термін «джерело права» вперше було введено у науковий обіг ще за часів Давнього Риму. Тіт Лівій у праці «Римська історія» назвав Закони ХІІ таблиць «джерелами всього публічного і приватного права», оскіль- ки вони вважалися давньоримськими правознавцями витоками чинного на той час права. Таке розуміння джерела права відповідає первинному лінгвістичному значенню слова «джерело», під яким розуміється те, що дає початок чому-небудь, звідки походить що-небудь.

Поняття «джерела права» нерідко використовується в літературі у розумінні «джерела пізнання права». Цим поняттям охоплюється все те, що містить відомості, які дають можливість пізнати зміст та осо- бливості права різних країн у різні історичні періоди. В цьому значен- ні джерелами права виступають тексти законів, записи звичаїв, судові справи, промови видатних юристів, літописи та історичні хроніки, археологічні пам’ятки тощо. Таке розуміння джерел права є не менш виправданим, оскільки відповідає другому лінгвістичному розумінню слова «джерело» як письмової пам’ятки, документа, що стає основою наукових досліджень.

На доктринальному рівні джерела права починають досліджувати- ся правознавцями лише наприкінці ХІХ ст. Представники різних шкіл праворозуміння по-різному визначали зміст цього поняття. Позитивіс- ти вважали, що джерелом права є позитивні, створені державою нор- мативні приписи, які захищаються її примусовою силою. Прихильни- ки нормативістської школи права вбачали джерело права в абстрактній, неписаній основній нормі («грунднормі»), що і дає початок усьому праву. Всі правові норми виводяться з «грунднорми», при цьому кож- на вища за юридичною силою норма є джерелом для нижчої, що їй підпорядкована: конституція є джерелом законів, закони — джерелом судових рішень та інших індивідуальних актів.

Представники психологічної школи права розглядали право лише як явище людської психіки. Вони дійшли висновку про те, що так звані «джерела права» (звичаєве право, законне право тощо) є не чим іншим, як «самим правом, видом позитивного права, різновидом пра- ва». Прихильники соціологічного напрямку в правознавстві вважали джерелами права соціальну і юридичну практику.

В радянській правовій науці спочатку сформувався матеріалістич- ний підхід до пояснення джерел права, під якими розуміли матеріаль- ні умови життя суспільства, спосіб виробництва, рушійні продуктивні сили та ін. Матеріалістичний підхід поступово трансформується у формально-матеріалістичний, а згодом — у суто формалістичний  підхід до поняття «джерело права». Під останнім починають розуміти зовнішню форму виразу права, що призводить до ототожнення понять «форма права» та «джерело права». Вперше складний термін «джере- ло (форма) права» було введено в науковий обіг у середині 80-х років ХХ ст. При цьому в літературі застерігалося проти повного ототожнен- ня цих категорій і вказувалося, що застосування поняття «джерело» розкриває не сутність питання, а є даниною юридичній традиції, що зберігається в галузевих юридичних науках, які використовують цей термін для назви того, що сучасна теорія права виражає поняттям «форма».

Поняття «форма» права вказує на те, що право як соціальне ціле має власний зміст, який становлять правові норми та принципи, що пов’язані між собою та утворюють відповідну структуру права — су- купність правових норм, інститутів, галузей права. Зміст права фор- мується внаслідок повторювальності певних суспільних відносин і визначений наперед конкретно-історичними умовами, тенденціями та перспективами розвитку суспільства. Зміст права порівняно з фор- мою права має визначальне значення.

Найпоширенішими джерелами (або формами) права в більшості правових систем є нормативно-правовий акт, нормативно-правовий договір, правовий звичай та правовий прецедент.

Нормативно-правовий акт — це офіційний документ, прийнятий компетентними суб’єктами правоутворення у визначених законом по- рядку і формі, який містить норми права.

Нормативно-правовий договір — це двостороння або багатосто- роння угода, яка містить норми права. Ця форма права поширена в міжнародному, конституційному, трудовому праві тощо.

Правовий звичай — це визнане державою правило поведінки, яке склалося внаслідок його фактичного одноманітного застосування про- тягом тривалого часу. Звичай стає правовим тоді, коли він санкціону- ється, тобто офіційно схвалюється державою.

Останнім часом у вітчизняній науці все більше уваги приділяється такій формі права, як правовий прецедент, під котрим розуміють прин- цип, покладений в основу рішення судових або інших державних ор- ганів з конкретної юридичної справи, що в майбутньому стає загальнообов’язковим правилом при розгляді всіх аналогічних справ. Розрізняють судовий прецедент, який формується вищими судовими інстанціями, та адміністративний прецедент, який створюється вищи- ми органами управління.

У рамках національної правової системи визнаними державою фор- мами права можуть бути не тільки одна з наведених форм (наприклад, нормативно-правовий акт), а й декілька з них або всі одразу при доміну- ванні однієї з цих форм. Переважання тих чи інших джерел права в дер- жаві залежить від специфіки правової системи, історичних традицій, на- ціональних особливостей, рівня правової культури суспільства тощо.

Серед джерел права залежно від комплексу критеріїв, що включа- ють юридичну силу відповідного джерела права, його соціальну зна- чущість та ступінь поширеності, розрізняють первинні та вторинні джерела права. Такий поділ джерел права притаманний передусім романо-германській правовій сім’ї, до якої на сьогоднішньому етапі свого розвитку тяжіє й правова система України.

Первинні джерела права містять правові норми, що мають обов’язкову юридичну силу для судів та інших правозастосовних органів. У країнах романо-германського права до таких джерел зазвичай відносять нормативно-правові акти та санкціоновані звичаї, причому пріоритет однозначно належить нормативно-правовим актам. У деяких країнах до первинних джерел права включають також «загальні принципи права». До вторинних джерел права відносять раніше ухвалені судові рішення, яким надається прецедентний характер, та правову доктрину. Ці джере- ла відіграють допоміжну роль та не є достатньою юридичної базою для ухвалення судових рішень. Їх використання в процесі правозастосуван- ня є факультативним та віднесено на розсуд правозастосувача.

На нинішньому етапі розвитку національної правової системи домі- нуючим джерелом права в Україні виступає нормативно-правовий акт. Проте останнім часом значно зросла роль такого джерела права, як міжнародно-правові договори, що є різновидом нормативно-правових договорів. На законодавчому рівні джерелом права України визнано також звичаї. Нещодавно Україна визнала практику Європейського Суду з прав людини, тобто його прецедентне право, джерелом права України.

• 3. Правовий звичай

Правовий звичай — визнане державою правило поведінки, що склалося внаслідок його фактичного одноманітного застосування про- тягом тривалого часу. Історично це перше джерело права, яким регу- лювалися відносини в період становлення державності. Всі стародав- ні пам’ятки права були зводами правових звичаїв: закони вавілонсько- го царя Хаммурапі, римські закони XII таблиць, індійські закони Ману, Руська правда Ярослава Мудрого та ін. Сукупність правових звичаїв створювала звичаєве право. Його норми застосовувалися в римському праві і позначалися спеціальними термінами: mores maiorum — звичаї предків, usus — звичаєва практика, commentarii ponificum — звичаї, що склалися в практиці жреців, commentarii magistratum — звичаї, що склалися в практиці магістрів тощо. Якщо в системі нормативного регулювання перших державних утворень правові звичаї посідали до- мінуюче місце, то з розширенням сфер державного управління, усклад- ненням суспільних відносин, виникненням державної нормотворчості вони поступаються законам та іншим джерелам права.

Правовим звичай стає тоді, коли він одержує санкцію (офіційне схвалення) держави. Правовими ставали не всі звичаї, а тільки такі, які відображали тривалу правову практику і відповідали моральним засадам даного суспільства. Санкціонування звичаю відбувається дво- ма основними способами: а) шляхом визнання його судовою, госпо- дарською, адміністративною практикою і використання як основи су- дового рішення; б) шляхом відсилання до нього у нормі закону. В той же час у Великій Британії місцевий звичай вважається правовим, якщо він діє «з незапам’ятних часів», тобто склався до 1189 р. Звичай може набувати правового характеру і внаслідок визнання його «своїм» пев- ною етнічною спільнотою, племенем, кастою та ін. Те, що сучасний юрист не визнає правом, розглядається як таке з традиційних позицій1. Внаслідок санкціонування звичай набуває загальнообов’язкового ха- рактеру і його виконання гарантується державою.

Правові звичаї мають такі ознаки:

• формуються самим суспільством;
• виникають спонтанно, стихійно;
• це неписані правила поведінки (іноді усна форма звичаю ускладнювала доведення в суді факту його існування, тому з часом певна частина звичаїв набула письмового характеру);

• можуть застосовуватися на рівні як окремих соціальних груп (локальні), так і нації, народу (загальні);

• мають безперервний і однаковий характер додержання;
• їх змістом є визначені правила поведінки;
• є консервативними за своєю природою (закріплюють результати тривалої суспільної практики і можуть відбивати як загальні моральні, духовні цінності народу, так і деякі передсуди); тісно пов’язані з релігійними і традиційними нормами.

Протягом всього історичного періоду існування звичаїв ступінь їх практичної значущості зумовлювалася різними чинниками, в тому числі співвідношенням із законом та іншими джерелами права. За- лежно від ролі звичаїв у правовій системі відомий французький юрист Р. Давид розрізняє три види звичаїв: а) звичаї secundum legem (в допо- внення до закону), які допомагають тлумачити норми закону; б) звичаї consuetude praeter legem (крім закону), які застосовуються у разі про- галин у праві; в) звичаї consuetude abversus legem (проти закону), сфера поширення яких обмежена, оскільки колізії між законом і зви- чаєм вирішуються на користь закону1.

В сучасний період звичаєве право більше поширене у країнах з релігійно-традиційною правовою сім’єю (країни Південно-Східної Азії, Африки, арабські країни). У латиноамериканських країнах право- ві звичаї використовуються як додаткове джерело права (Уругвай, Венесуела, Аргентина, Бразилія). У країнах романо-германської право- вої сім’ї правовий звичай застосовується у випадках, передбачених законом. Однак державно-нормативним регулюванням не охоплюють- ся всі суспільні відносини, тому звичай зберігає своє значення в окре- мих сферах приватного, і навіть публічного права.

В Україні правовий звичай має статус субсидіарного (додаткового) джерела права. Його роль зростає у зв’язку з розширенням сфери при- ватного права.

У ст. 7 ЦК України закріплено, що цивільні відносини можуть регулюватися звичаєм — правилом поведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства, але є усталеним у певній сфері ци- вільних відносин. Особливого значення набуває звичай ділового обо- роту, який активно використовується, наприклад, при регулювання зобов’язальних відносин. Так, встановлені у ст. 526 ЦК України за- гальні умови виконання зобов’язань передбачають узгодження пове- дінки суб’єктів виконання з умовами договору, вимогами ЦК та інших актів законодавства, звичаїв ділового обороту, іншими вимогами, що звичайно ставляться. Аналогічні посилання є в ст. ст. 527, 529, 531, 538, 539, 613, 627, 630, 654 ЦК України та ін. Слід мати на увазі, що звичай ділового обороту, який суперечить договору або актам цивіль- ного законодавства, у цивільних відносинах не застосовується (ч. 2 ст. 7 ЦК). Він має диспозитивний характер і підпорядкований догово- ру та актам цивільного законодавства. У Кодексі торговельного мореплавства України вживаються термі- ни «звичаї» (ст. 146), «звичаї торговельного мореплавства» (ст. ст. 6, 293, 295), «звід звичаїв порту» (ст. 78) тощо. Відповідно до ч. 3 ст. 14 Закону України «Про торгово-промислові палати в Україні» торговель- ні та портові звичаї, прийняті в Україні, засвідчує Торгово-промислова палата України.

ЦК України містить посилання і на звичай національної меншини та місцеві звичаї. Так, ч. 1 ст. 28 ЦК дозволяє змінювати структуру імені фізичної особи (прізвище, ім’я та по батькові), якщо інше ви- пливає із закону або звичаю національної меншини. Стаття 333 ЦК допускає набуття права власності на загальнодоступні дари природи у випадках, коли особа діяла відповідно до закону, місцевого звичаю або загального дозволу власника відповідної земельної ділянки.

В Сімейному кодексі України встановлено, що при вирішенні сі- мейного спору суд за заявою заінтересованої сторони може врахувати місцевий звичай, а також звичай національної меншини, до якої на- лежать сторони або одна з них, якщо вони не суперечать вимогам Сі- мейного кодексу, інших законів та моральним засадам суспільства.

Звичаї поширюються і у сфері публічного права — в конституцій- ному, адміністративному, фінансовому праві. Конституційно-правові звичаї складаються в парламентській, виборчій практиці, діяльності органів місцевого самоврядування. Звичаї та засноване на них звича- єве право здатні відігравати істотну роль у формуванні національної правової системи. Величезний вплив при цьому справляють національ- ні, релігійні, інші особливості, притаманні конкретному етнічному утворенню, тим звичкам, традиціям і звичаям, які, повторюючись і за- кріплюючись у свідомості індивідів, стають нормами поведінки.

• 4. Судовий прецедент і судова практика як джерела права

Судовий прецедент і судова практика виступають класичними формами суддівського права як окремого різновиду правоустановчої діяльності. Судовий прецедент і судова практика визнавалися формами права ще в Стародавньому Римі. Починаючи з XIII ст., прецедентне право поширюється в Англії, де воно утворюється королівськими су- дами. Прецедент з’являється тоді, коли за судом визнається право офіційного формулювання правових норм.

Досить часто в літературі можна зустріти визначення судового прецеденту як рішення у конкретній справі, що є обов’язковим при вирішенні аналогічних справ. У дійсності судовий прецедент (від лат. рraecedens /praecedentis/ — що передує; англ. precedent) — це принцип, на основі якого ухвалене рішення у конкретній справі, що є обов’язковим для суду тієї самої або нижчої інстанції при вирішенні в майбутньому всіх аналогічних справ або виступає зразком тлумачення закону.

Так, у справі «Полторацький проти України», в якій у 2003 р. Єв- ропейський Суд з прав людини ухвалив рішення, заявник скаржився на порушення ст. 3 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що передбачає право кожного не піддавати- ся тортурам або нелюдському чи такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. У скарзі заявник зазначив, що він був за- суджений до смертної кари та перебував під вартою у «коридорі смер- ті» в очікуванні виконання вироку. До нього не застосовувався фізич- ний чи психічний примус, проте умови тримання були нестерпними (його тримали в одиночній камері майже без меблів, з відкритим туа- летом та цілодобово увімкненим світлом, він був майже позбавлений можливості спілкуватися з іншими людьми).

Європейський Суд з прав людини дійшов висновку про те, що від- сутність будь-якого наміру з боку держави принизити чи зневажити заявника не може бути вирішальною підставою для виключення ви- сновку про порушення державою ст. 3 Конвенції. На думку Суду, умови тримання під вартою, які заявник мусив терпіти, завдавали йому великого психічного страждання і принижували його людську гідність. Значні економічні труднощі, з якими стикалася Україна, не могли служити поясненням чи виправданням неприйнятних умов три- мання заявника під вартою. Отже, Суд визнав порушення ст. 3 Конвен- ції. Принцип, викладений в цьому рішенні, тобто можливість визнати тортурами дії, які не мали наміру принизити чи зневажити особу, але фактично призвели до такого результату, Суд поклав в основу вирішен- ня аналогічних справ, у тому числі проти України.

В кожній системі прецедентного права прецеденти характеризують- ся своїми особливостями, проте можна виділити такі їх спільні риси:

• визнання прецеденту джерелом права (первинним для англосаксонського права і вторинним для країн романо-германської правової сім’ї);

• формулювання судових прецедентів вищими судовими інстанціями;

• нормативний характер судових прецедентів;

• загальнообов’язковий характер прецеденту як для нижчих судів, так і для всіх інших державних органів і посадових осіб;

• відносна зв’язаність вищих судових інстанцій своїми власними рішеннями;

• обнародування судових рішень прецедентного характеру в бюлетенях або інших офіційних виданнях і в цьому значенні — писаний характер прецеденту;

• формування і функціонування прецеденту на основі чинного законодавства і в цьому значенні — його вторинний характер порівня- но із законом;

• спрямованість прецедентів не тільки на більш ефективний і кваліфікований розгляд судами конкретних справ, а й на заповнення про- галин та усунення двозначностей у законодавстві;

• казуїстичність прецеденту, створення його на підставі вирішення конкретних, поодиноких казусів, випадків, множинність, певна неузгодженість та невпорядкованість.

Зміст доктрини судового прецеденту полягає саме в обов’язковості для органів судової влади їх попередніх рішень (stare decisis). При цьому в судовому рішенні слід вирізняти ту його частину, яка містить основний принцип, ідею, вирішення справи (ratio decidendi) і «сказане між іншим» (obiter dictum). Принцип ratio decidendi (від лат. — вирі- шальний довід, доказ, аргумент), згідно з яким вирішено справу, ста- новить основу судового прецеденту та має нормативний характер. В англійському прецедентному праві ratio decidendi означає вирішаль- ну правову аргументацію, правовий принцип, який є підставою судо- вого рішення і якого в подальшому слід додержуватися. Цей принцип міститься в мотивувальній частині рішення (imperative conclusion) і являє собою судовий стандарт — пояснення, чому саме так було ви- рішено конкретну справу. Для обґрунтування цього принципу судді, ухвалюючи рішення у справі, застосовують положення законодавства, попередні прецеденти та міркування (мотивацію) суддів при їх при- йнятті, цитати з авторитетних доктринальних джерел, посилання на рішення міжнародних судових установ та відповідних органів між- народних організацій, юрисдикція яких визнана країною, іноземні прецеденти та законодавство тощо.

Умовою дії прецедентів є наявність джерел інформації щодо них — судових звітів. В Англії з 1870 р. існують такі видання, як «Судові звіти», «Щотижневі судові звіти», «Всеанглійські судові звіти» та ін. У США щорічно видаються 350 томів збірників судової практики.

Нині правовий прецедент розкриває своєрідність англосаксонської правової системи і застосовується у Великій Британії, США, Канаді, Австралії, інших країнах. В англійському праві розрізняють обов’язкові (пов’язуючі) і переконливі прецеденти. Англійські судді при вирішен- ні конкретних справ або посилаються на вже існуючі прецеденти (деклараторний прецедент), або створюють нову норму права (креа- тивний прецедент).

Особливості ставлення до прецеденту як до джерела права у США полягають у все більшому послабленні вимог принципу stare decisis, тобто обов’язковості попередніх судових рішень, відносно вищих судових установ США, передусім Верховного суду країни. Верховний суд США і верховні суди штатів у формально-юридичному сенсі не зв’язані власними рішеннями, не зобов’язані йти за ними і можуть змінити свою практику. Внаслідок такого підходу в межах теорії пре- цедентного права сформувалися поняття позитивного та негативного прецедентів, які розрізняють за характером їх використання.

Позитивним прецедентом виступає попереднє рішення, зміст ко- трого без будь-яких значних змін імплементовано у рішення стосовно нової справи. Таким чином акцентується увага на незмінності соціаль- них умов у галузі додержання певного права та необхідності обґрун- тування аналогічних висновків. Негативним прецедентом є рішення, раніше сформульовані судом, в якому внаслідок зміни конкретно- історичних умов переглядаються підходи, які доцільно застосовувати при прийнятті рішення по суті справи, що розглядається.

Інша особливість американського прецеденту полягає в обов’яз- ковості для всіх нижчих ланок судової системи результатів тлумачення конституційних актів та звичайних законів, наданого вищими судови- ми інстанціями на федеральному рівні та рівні окремих штатів. У ре- зультаті такого підходу формується відносно самостійний різновид прецеденту — прецедент тлумачення.

Останнім часом концепція прецеденту тлумачення набуває все біль- шої актуальності для України у зв’язку з практикою Конституційного Суду України. За Конституцією України Конституційний Суд України має виключне право на надання офіційного тлумачення Конституції та законів України. Рішення Конституційного Суду України щодо офіцій- ного тлумачення мають обов’язковий характер для всіх фізичних та юридичних осіб, а також органів державної влади та місцевого само- врядування на території України. Однак Конституційний Суд України здійснює інтерпретаційну діяльність не тільки у межах спеціальної процедури, а й під час ухвалення рішень про відповідність Конституції України законів та інших визначених законом правових актів. У моти- вувальній частині цих рішень можуть міститися правотлумачні поло- ження, в яких розкривається зміст відповідних норм Конституції Укра- їни та юридичних актів, конституційність яких перевірялась.

Наприклад, в п. 3 абз. 1 мотивувальної частини Рішення Консти- туційного Суду України у справі про застосування української мови від 14 грудня 1999 р. роз’ясняється, що під державною (офіційною) мовою розуміється мова, якій державою надано правовий статус обов’язкового засобу спілкування у публічних сферах суспільного життя. Таке тлумачення Конституційного Суду України не поступаєть- ся за юридичною силою тлумаченню, яке надається в межах спеціаль- ної процедури, і також є загальнообов’язковим, що підтверджується положеннями ст. 150 Конституції України та ст. 69 Закону України «Про Конституційний Суд України».

Правотлумачні положення Конституційного Суду України одержали в літературі назву правових позицій, що є результатом системного тлу- мачення ним Конституції, законів та інших правових актів України, які у концентрованому вигляді виражають не тільки букву, а й дух відповід- них законодавчих положень, мають офіційний, загальнообов’язковий, нормативний характер та містяться в усіх видах його актів, крім вну- трішньоорганізаційних. Правові позиції Конституційного Суду України є не «звичайними» судовими прецедентами, а прецедентами тлумачення, що становлять зразок інтерпретації відповідних положень законодавства, який є обов’язковим при вирішенні всіх аналогічних справ.

Практика судів загальної юрисдикції в Україні офіційно не визна- ється джерелом права, проте нижчі судові інстанції завжди намагають- ся слідувати практиці вищих судів при розв’язанні аналогічних справ, оскільки в противному разі їх вироки та рішення можуть бути скасо- вані в апеляційному чи касаційному порядку. Отже, судова практика вищих судових інстанцій виступає орієнтиром як для нижчих судів, так і для інших правозастосовних органів.

У цілому в країнах, що належать або тяжіють до романо-германської правової системи, судова практика, як правило, не виходила за межі тлумачення закону, і судовий прецедент офіційно не визнавався фор- мою права. Наприкінці XX ст. за умов зближення англо-саксонської і романо-германської правових систем прецедент перетворюється на вторинне джерело права в останніх, про що свідчать, наприклад, рі- шення Європейського Суду з прав людини, які набувають прецедентного значення і для країн романо-германського права. Законом України

«Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» практика Європейського Суду, тобто його прецедентне право, офіційно визнана джерелом права України (ст. 17).

• 5. Нормативно-правовий договір

Нормативно-правовий договір — це двостороння або багатосто- роння угода, внаслідок якої встановлюються, змінюються чи скасову- ються норми права. Договори з нормативним змістом на відміну від індивідуально-правових договорів (наприклад, договору купівлі-продажу, трудового контракту, шлюбного контракту) завжди містять загальні правила поведінки і не мають персоніфікованого характеру.

Нормативно-правовий договір характеризується такими рисами:

• це правоутворюючий акт, змістом якого є сформульовані сторонами договору взаємні права, обов’язки, порядок їх реалізації, а також відповідальність за невиконання або неналежне виконання добровіль- но прийнятих на себе зобов’язань;

• його юридична сила залежить від правового статусу суб’єктів, що його укладають (найтиповішими серед них є держава, міжнародні організації, державні органи, посадові особи);

• нормативний договір виступає частиною національного законодавства: з одного боку він є похідним від конституції і законів, засно- ваний на них, не може їм суперечити, доповнює і конкретизує чинне законодавство, а з другого — слугує основою для ухвалення інших юридичних актів;

• він покликаний забезпечити публічний, загальний інтерес, всезагальне благо, тому виконання договірних зобов’язань гарантується державою шляхом застосування різних форм, засобів, методів, у тому числі примусового характеру;

• нормативний договір укладається і набуває чинності згідно з встановленою процедурою (ратифікація, затвердження, узгодження, колективні переговори, тощо);

• він розрахований на тривалий строк дії, багаторазове застосування

Нормативно-правові договори поділяють на міжнародні та вну- трішньодержавні.

Міжнародний договір — це угода між державами та іншими суб’єктами міжнародного права з питань, що становлять для них спільний інтерес, яка регулює їх відносини шляхом утворення взаємних прав і обов’язків. Міжнародний договір як форма закріплення міжнародно-правових зобов’язань може мати різні найменування:  «конвенція», «пакт», «угода», «протокол» та ін. Порядок укладення, виконання та припинення дії міжнародних договорів України регулю- ється Конституцією України та Законом України від 29 червня 2004 р.

«Про міжнародні договори України». Від імені України міжнародні договори укладає Президент України. Це, зокрема, політичні, мирні договори; договори, що стосуються прав, свобод, обов’язків людини і громадянина; договори про участь України в міждержавних союзах; договори про використання території та природних ресурсів України та ін. Згода України на обов’язковість для неї міжнародного договору підтверджується шляхом його підписання, ратифікації, затвердження, прийняття, приєднання до нього. Чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є час- тиною національного законодавства і застосовуються у порядку, перед- баченому для норм національного законодавства (ст. 9 Конституції України, ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України»).

Внутрішньодержавні договори за галузевою ознакою класифікують на конституційні, адміністративні, такі, що укладаються в сфері тру- дового, фінансового права, та ін. Прикладами конституційного дого- вору можуть бути Конституційний договір між Верховною Радою України та Президентом України, який діяв до прийняття Конституції України 1996 р., Федеративний договір між суб’єктами федерації про розмежування предметів відання і компетенції між ними.

В трудовому праві розрізняють два види нормативних договорів: колективні договори і колективні угоди.

Колективний договір — це двостороння угода, що укладається між профспілковим комітетом, який представляє трудовий колектив, і влас- ником підприємства, установи, організації з метою регулювання ви- робничих, трудових, соціально-економічних інтересів працівників і власників. У цьому договорі встановлюються взаємні зобов’язання сторін щодо регулювання змін в організації виробництва і праці; нор- мування і оплати праці; участі трудового колективу в формуванні, розподілі і використанні прибутку підприємства; забезпечення житлово- побутового, культурного, медичного обслуговування працівників та ін. Проект колективного договору обговорюється і схвалюється загальни- ми зборами (конференцією) трудового колективу.

Колективні угоди укладаються на двосторонній основі на різних рівнях. Генеральні угоди укладаються між об’єднаннями профспілок  і власників підприємств. У них закріплюються основні принципи і нор- ми реалізації соціально-економічних, політичних і трудових відносин. Відповідні угоди існують на галузевому і регіональному рівнях. По- рядок укладання та виконання колективних договорів і угод визначається Законом України від 1 липня 1993 р. «Про колективні договори і угоди». Роль нормативно-правових договорів як форми права постійно зростає, що зумовлено об’єктивними процесами децентралізації право- вого регулювання. Нормативний договір є швидким, зручним і простим способом регулювання відповідних відносин, дає змогу враховувати взаємні інтереси суб’єктів і забезпечувати відносно безконфліктне існування громадянського суспільства.

• 6. Нормативно-правовий акт

Нормативно-правовий акт — це офіційний документ, прийнятий компетентними суб’єктами нормотворчості, який встановлює, змі- нює або скасовує норми права.

Нормативно-правовий акт як форма права з’являється на ранніх етапах розвитку державності і в більшості країн поступово, витиску- ючи правові звичаї і правову доктрину, стає основним нормативним регулятором у суспільстві. З посиленням державної влади, її центра- лізацією, розвитком правової культури діяльність законодавчих органів держави набуває пріоритетного значення, а право одержує нову, авто- ритетну зовнішню форму виразу — закон.

Нормативний акт відносять до первинних джерел права практично в усіх сучасних державах. З огляду на його юридичну форму і зміст це найбільш досконале джерело права. На відміну від інших форм права нормативно-правовий акт характеризується такими рисами:

• приймається тільки уповноваженими суб’єктами нормотворчості;
• має визначену структуру, чітко формулює зміст правових норм,
• має письмову форму і оприлюднюється в офіційних виданнях, що дає змогу оперативно доводити його до відома адресатів;

• розробляється і ухвалюється з додержанням встановленої законом процедури;

• може бути оперативно змінений і доповнений відповідно до потреб соціальної практики;

• є обов’язковим до виконання і містить гарантії на випадок його можливого порушення;

• підлягає систематизації, яка дає можливість легко відшукати

його в нормативно-правовому масиві.

Ці особливості зумовлюють домінуючу роль нормативного акта в системі форм права в країнах романо-германської правової сім’ї та його поширеність в країнах англо-американського права. Нормативно- правовий акт є основною формою права і в Україні.

Нормативні акти забезпечують ефективне правове регулювання у відповідних сферах суспільних відносин. Вони:

• диференційовані за видами органів, які їх видають. Апарат держави складається з розгалуженої системи органів, наділених певним обсягом нормотворчих повноважень, який реалізується шляхом при- йняття нормативних актів різних видів та різної сфери дії;

• конкретизовані за предметом правового регулювання, що відображається в назві (преамбулі) нормативного акта;

• існують у вигляді ієрархічної системи, в основі якої лежить юридична сила актів — властивість нормативних актів, що визначає їх спів- відношення за змістом з іншими нормативними актами і залежить від компетенції нормотворчого органу та його місця в механізмі держави.

Систему нормативно-правових актів очолює конституція держави. Це основний закон, який має найвищу юридичну силу. Залежно від спо- собу вираження розрізняють писані та неписані конституції. Писана конституція складається із одного або декількох окремих документів, прийнятих в різний час і офіційно проголошених основними законами держави. Так, Конституція Швеції складається з акта «Форма правління», акта про престолонаслідування і акта про свободу друку. Неписаною конституцією називають сукупність несистематизованих законів, судо- вих прецедентів і звичаїв, які фактично закріплюють певний державний лад у країні, але формально не проголошені її основним законом. Не- писані конституції мають Велика Британія, Нова Зеландія, Ізраїль.

Наступний щабель в ієрархії нормативних актів займають закони, які ухвалюються парламентом і мають вищу юридичну силу порівня- но з нормативними актами інших державних органів. Види законів виокремлюють за їх змістом, формою, юридичною силою і порядком ухвалення. Найбільш поширеними є конституційні (органічні) і по- точні (базові, рамочні, програмні) закони. Різновидом поточного за- кону є кодекс — результат наукової систематизації норм права певної галузі. У країнах романо-германського права (Франція, ФРН, Іспанія, Італія, Португалія) майже всі основні галузі права кодифіковані: існують цивільний, торговельний, кримінальний, кримінально-процесуальний,  цивільний процесуальний кодекси, кодекс законів про працю, соціаль- ний кодекс та ін.

Особливу роль в регулюванні таких сфер, як освіта, охорона здоров’я, соціальне страхування та ін., в деяких зарубіжних країнах відіграє деле- говане законодавство — система актів, прийнятих органами виконавчої влади (урядом, міністерствами, відомствами) на основі повноважень, наданих їм парламентом, з питань законодавчого регулювання. При- кладом тому можуть бути ордонанси — акти, що приймаються Радою Міністрів Франції з дозволу парламенту і за висновком Державної Ради з питань, які належать до сфери законодавства; в Італії — це законодав- чі декрети, видані урядом, декрети Президента, які мають силу закону. Вищою формою делегованого законодавства у Великій Британії є наказ в Раді, який видається урядом від імені королеви і Таємної Ради. Акти делегованого законодавства фактично мають силу закону.

Крім законодавчих актів, система нормативно-правових актів вклю- чає й численні підзаконні акти, прийняті центральними і місцевими органами виконавчої влади (регламенти, адміністративні циркуляри, накази міністрів, інструкції тощо). Такі акти засновані на законах, не можуть їм суперечити і покликані конкретизувати їх зміст.

• 7. Загальні принципи права та правова доктрина як джерела права

У деяких правових системах особливого значення набуває правова доктрина (Греція, Франція, Швеція), а також так звані загальні прин- ципи права. Останнім традиційно надають велике значення в системі джерел романо-германського права, відносячи їх до первинних джерел права поряд із нормативно-правовими актами та санкціонованими звичаями. Іноді загальні принципи права розглядають як джерело пра- ва, що знаходиться понад всіма іншими джерелами та має над ними перевагу.

Загальні принципи права виходять як з норм позитивного права, так і з самого існуючого в країні правового порядку та являють собою положення об’єктивного права, які можуть виражатися або не вира- жатися в текстах писаного права, але мають загальний характер та обов’язково застосовуються в судовій практиці1. До таких принципів належать принцип додержання прав людини, принцип національного суверенітету, принцип висловленості в законі загальної волі, принцип «все, що не заборонено законом, то дозволено», принцип можливості вчиняти все, що не завдає шкоди іншим, принцип встановлення тільки таких покарань, які беззаперечно необхідні для загального блага, та ін. До загальних принципів права як джерел права відносять також «прин- ципи морального порядку, які не записано в законі». До них належать, зокрема, такі: «обман спростовує всі юридичні наслідки», «ніхто не може бути суддею у власній справі», «хто милує винуватого, карає не- винуватих», «гнів не виправдовує порушників» тощо.

Правова доктрина традиційно належить до вторинних джерел як романо-германського, так і англосаксонського права. Особливе зна- чення вона зберігає у країнах релігійно-традиційної сім’ї правових систем, зокрема у релігійних правових системах, передусім у мусуль- манському праві. Поняття «правова доктрина» є похідним від загально- філософського розуміння доктрини, яка розглядається як вчення, на- укова теорія, система ідей та поглядів, керівний теоретичний та полі- тичний принцип. Правова доктрина являє собою концептуальні ідеї, теорії та погляди щодо права, державно-правової дійсності в цілому. Вона проявляється в наукових працях видатних учених-юристів.

Уперше в історії людства професійна думка видатних юристів була використана як джерело права в Стародавньому Римі. При розгляді спірних питань сторони, що брали участь в судовому процесі, зверта- лися до визнаних юристів, імена яких дійшли до наших часів (Гай, Павел, Ульпіан, Модестин, Папініан та ін.), з проханням висловити свою думку з тих чи інших питань щодо належного застосування пра- ва. Суддя розглядав такі думки як «загальнообов’язкове правило по- ведінки — джерело римського права», а в разі їх суперечності мав право вирішувати, чию думку вважати правильною.

Правова доктрина відіграла значну роль у процесі становлення континентального права, що сформувалося під впливом відомих на- укових шкіл (глосаторів, постглосаторів та гуманістів), осередками яких стали перші європейські університети. Не менше значення мала правова доктрина і для становлення англосаксонського права. На ранніх етапах свого розвитку загальне право зазнало істотного впли- ву праць таких відомих для свого часу юристів, як Кок, Бректон, Гленвілл та ін.

На ранніх стадіях розвитку релігійно-традиційних правових систем, зокрема іудейського права, вирішальну роль відіграла релігійна доктрина. Вона розумілася у гранично широкому сенсі: і як писання бого- словів, і як думки різних іудейських академічних шкіл, і як равинські погляди на ідеї стосовно розуміння та тлумачення різних біблейських текстів.

На сьогодні правова доктрина як джерело права не втратила свого значення. З одного боку, сучасне право багато в чому сформувалося під впливом класичних доктрин природного, приватного та публічно- го права, верховенства права, прав людини, правової держави, консти- туціоналізму, і таких, що були розроблені протягом століть видатними мислителями різних історичних епох (Аристотелем, Платоном, Цице- роном, Б. Спінозою, Г. Гроцієм, Дж. Локком, І. Кантом та ін.). Вони стали основою формування сучасного національного та міжнародного права, зокрема міжнародного права прав людини. Конституція України як вищий правових акт нашої держави, що виступає основою розвитку всієї правової системи України, є втіленням філософсько-правових концепцій пріоритету прав людини, верховенства права, правової дер- жави та громадянського суспільства.

Отже, правова доктрина як сукупність ідей, поглядів, теорій, уяв- лень про необхідні суспільству права, нерідко втілюється в правових приписах як на конституційному рівні, так і на рівні звичайного за- конодавства. Такі ідеї та концепції набувають нормативного, загальнообов’язкового характеру і визначають основні напрямки нор- мотворчості та правозастосування. В такому разі правова доктрина відтворюється у змісті первинних джерел права.

З другого боку, все більшого значення при розв’язанні правових конфліктів великої суспільної значущості набуває думка видатних учених-юристів сучасності, а також провідних наукових та навчальних юридичних закладів України. Зокрема, суб’єктом формування правової доктрини може виступати Конституційний Суд України, до складу яко- го входять визнані юристи-науковці та практики. Реалізуючи повнова- ження щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України, Конституційний Суд викладає власне розуміння духу Основного Закону та поточного законодавства у своїх правових позиціях. Вироблена ним у правових позиціях правова доктрина набуває обов’язкового значення для всіх суб’єктів правотворчості та правозастосування в наслідок загальнообов’язковості рішень Конституційного Суду України.

Істотний вплив на юридичну практику правова доктрина справляє через науково-практичні коментарі до актів законодавства України. Конституційно-правова,  кримінально-правова,  цивільно-правова, адміністративно-правова та інші галузеві доктрини виступають осно- вою потужних коментарів основних галузевих кодифікованих актів (Кримінального кодексу, Цивільного кодексу та ін.), які слугують важ- ливими орієнтирами для правозастосовної практики України.

Контрольні запитання

1. З яких етапів складається процес правоутворення?
2. Що таке форма (джерело) права? Які види джерел права іс- нують в сучасних правових системах?
3. Дайте визначення поняття правового звичаю та наведіть його ознаки.
4. У чому полягають особливості правового прецеденту як форми права?
5. Назвіть характерні риси нормативно-правового акта і нормативно-правового договору.

Поняття, риси та класифікація принципів права

У науковій і навчальній літературі принципи характеризують як найбільш загальні вимоги, що ставляться до суспільних відносин та їх учасників, а також як вихідні керівні засади, відправні установлен- ня, що виражають сутність права і випливають з ідей справедливос- ті та свободи, визначають загальну спрямованість і найістотніші риси чинної правової системи.

Поняття «принцип» у перекладі з латинської означає «початок», «першооснова», «первинність». З давніх давен принцип вважався під- валиною, фундаментом будь-якої соціальної системи (в тому числі правової), вимоги якого поширювалися на всі явища, що належали до цієї системи. Принципи не формулюють конкретних прав і обов’язків і не завжди забезпечені конкретними законодавчими санкціями, однак про те, на яких принципах засновано правовий порядок, можна зна- чною мірою судити щодо характеру самої держави (демократична, тоталітарна тощо).

Провідна роль принципів забезпечується їх прямим чи непрямим закріпленням у нормах права. Засади, не закріплені у правових при- писах, є ідеями права і належать до сфери правосвідомості. Ці ідеї- принципи передують створенню системи права. Принципи права мо- жуть бути прямо сформульовані в законодавстві або ж випливати з його загального сенсу. Хоча у більшості випадків принципи прямо закріплюються в преамбулах і загальних статтях законодавчих актів, необхідним є процес їх розвитку і конкретизації, якій здійснюється в окремих правилах поведінки. При цьому принципи стають орієнти- ром правотворчої і правозастосовної діяльності органів держави, без- заперечною вимогою до цієї діяльності.

Коли принципи логічно «виводяться» зі змісту чинного законодав- ства, вони об’єктивуються у вигляді менш загальних правових норм. Так, у законодавстві України прямо не зафіксовано провідний принцип ринкової економіки «дозволено все, що не заборонено», проте він може бути виведений із загальних засад і сенсу цивільного законодав- ства та знаходить у ньому ж подальшу конкретизацію.

Значення принципів права зумовлюється тим, що вони: – мають властивість вищої імперативності, загальності, універсальності, значущості, їм притаманні стійкість і стабільність протягом невизначено тривалого часу;  спрямовують розвиток і функціонування всієї правової систезумовлюють напрямки правотворчої, правозастосовної та інших  форм юридичної діяльності;

• виступають найважливішим критерієм законності дій громадян,посадових осіб та інших суб’єктів права;

• сприяють заповненню прогалин у праві;
• забезпечують підвищення рівня правосвідомості в суспільстві.

Аналізуючи чи реалізуючи ту або іншу правову норму, слід урахо- вувати принципи всієї правової системи, які надають їй єдиної спря- мованості.

Принципи, що діють у праві, можна класифікувати за такими під- ставами:

а) за формою нормативного виразу (тобто за характером норматив- ного джерела, в якому вони закріплені);

б) за сферою дії (в одній чи в декількох галузях, праві в цілому); в) за змістом;

г) за сферою суспільних відносин, на які поширюються принципи, та характером суспільних закономірностей, що ними відбивається.

За формою нормативного виразу принципи можна поділити на такі, що закріплені в міжнародних та внутрішньодержавних деклара- ціях, конституціях і в поточному законодавстві.

За сферою дії вирізняють загальні, міжгалузеві, галузеві принципи та принципи правових інститутів.

За змістом можуть бути загальносоціальні (економічні, політичні та ін.) і спеціально-юридичні принципи.

За сферою суспільних відносин, на які поширюються принципи, та характером суспільних закономірностей, що ними відбивається, в науці виділяють такі принципи: 1) загальнолюдські; 2) загальні принципи права; 3) міжгалузеві; 4) галузеві; 5) окремих інститутів права.

Можлива й інша класифікація, пов’язана з дослідженням специ- фічних принципів, притаманних певним структурним спільнотам, наприклад загальнолюдські (цивілізаційні), типологічні, історичні та ін. Розглянемо деякі з них.

• 2. Загальнолюдські (цивілізаційні)принципи права

Загальнолюдські (цивілізаційні) принципи права безпосередньо визначаються досягнутим рівнем розвитку людства (політичним, економічним, соціальним, моральним тощо) і повинні виступати уні- версальним критерієм та всезагальними вимогами до становлення національних правових систем.

Загальнолюдські принципи формуються в перебігу продуктивної взаємодії людського суспільства на тлі виникнення цивілізаційної ідентичності народів і являють собою одне з найкращих досягнень людства. Вони закріплені в міжнародно-правових документах і част- ково у внутрішньому законодавстві деяких держав.

Будучи визнаними загальнолюдськими, ці принципи стають обов’язковими для всіх держав (наприклад, принципи, закріплені в Статуті Організації Об’єднаних Націй від 26 червня 1945 р., За- ключному акті наради з безпеки і співробітництва в Європі від 1 серпня 1975 р., Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і співробітництва між державами від- повідно до Статуту Організації Об’єднаних Націй від 24 жовтня 1970 р. та ін.).

Статут Міжнародного Суду згідно зі ст. 38 оперує категорією «за- гальні принципи права, визнані цивілізованими націями», які харак- терні лише для держав з демократичною і гуманістичною орієнтацією. Прогресивна правова думка сформулювала загальні засади, які є об’єктивно необхідними, реалізуються через принципи організації і функціонування всієї соціальної системи, включаючи правову. До них  належать принципи гуманізму, демократизму, справедливості, свободи, рівності та ін., тобто ті, без яких право не може функціонувати. Кожен з них виявляється як у системі права в цілому, так і в його окремих галузях та інститутах.

Принцип гуманізму — одна з найважливіших ціннісних характерис- тик цивілізованого суспільства, що визнає самоцінність людини, її гідність, право на щастя, виявлення своїх здібностей. Його застосуван- ня є критерієм прогресивності соціальних інститутів.

Мрії про щастя і захищеність людини беруть початок з глибокої давнини і сформувалися в систему гуманістичних поглядів в епоху Відродження. В радянські часи ідеали гуманізму тлумачились занадто вузько. Вони асоціювалися тільки зі звільненням трудящих від екс- плуатації і становленням системи соціалістичного права. При цьому замовчувався загальнолюдський характер ідеї гуманізму. У праві про- яв принципу гуманізму означає закріплення у правових формах від- носин між людиною, державою і суспільством на основі визнання самоцінності людської особистості, невід’ємності її прав і свобод, по- важання її гідності, захисту від свавільного втручання у сферу осо- бистого життя. Принцип гуманізму в праві втілюється в низці норма- тивних положень різноманітної галузевої належності. Прикладами цього є встановлення приписів про те, що ніхто не може бути безпід- ставно заарештованим або утримуватися під вартою; батьки зобов’язані утримувати дітей до їх повноліття; ніхто не може бути підданий кату- ванню, іншим жорстоким, нелюдським чи таким, що принижують його гідність, видам примушування і покарання; трапляються випадки, коли забороняється допуск преси і публіки на судовий розгляд з мір- кувань моралі.

Принцип справедливості передбачає його тлумачення як зовнішнього щодо права явища і як спеціально-юридичної категорії, що відбиває пев- ні властивості самої юридичної форми. Йдеться про здатність права за- хищати політичні, економічні та інші інтереси різних соціальних груп (класів), кожна з яких має свої уявлення про справедливість (наприклад, на погляд вільного населення Рима рабство цілком відповідало його уяв- ленням про справедливість). Як спеціально-юридична категорія справед- ливість розглядається в масштабі відповідності, пропорційності, збалан- сованості і певної гармонійності між здійсненими витратами, зусиллями, звершеннями людей і відповідною реакцією на це суспільства, вираженою у вигляді винагороди, заохочення чи осудження. У цьому разі зазначений принцип виступає як принцип усієї правової системи.

Принцип свободи як можливість вибору варіанту поведінки являє собою абсолютне благо і може бути обмежений лише необхідністю забезпечити свободу інших осіб, що досягається шляхом встановлення певної міри свободи окремої особи. Діяльність органів держави і по- садових осіб має бути спрямована на створення умов для реалізації і захисту свободи людини.

Принцип рівності забезпечує однакові для всіх умови здійснення власної свободи. В праві він виражається у рівності правового стано- вища всіх перед законом, наявності рівних загальносуспільних прав і обов’язків, рівному захисті перед судом незалежно від національної, статевої, релігійної належності, походження, місця проживання, по- садового стану та інших обставин.

• 3. Загальні принципи права

Загальні принципи характерні для права в цілому, визначають якіс- ні особливості всіх правових норм національної правової системи неза- лежно від специфіки регульованих ними суспільних відносин. Вони діють у всіх галузях права, через що їх називають загальними (за обсягом), або основними. До них належать такі: єдності прав і обов’язків суб’єктів суспільних відносин, гарантованості прав і свобод громадян, відповідаль- ності за вину, законності, поєднання стабільності і динамізму та ін.

Принцип єдності прав і обов’язків суб’єктів суспільних відносин спрямовано на поєднання публічних і приватноправових засад у праві, узгодження інтересів різних соціальних груп, громадян і держави в цілому. Його сутність полягає в тому, що праву користування одним суб’єктом будь-яким соціальним благом кореспондує обов’язок іншо- го суб’єкта виконати необхідні для особи та (або) суспільства дії. Носіями прав і обов’язків є фізичні та юридичні особи (приватного та публічного права), їх об’єднання, посадові особи, держава в цілому. Конкретні прояви дії зазначеного принципу можуть бути виражені таким поєднанням прав і обов’язків:

• загальному суб’єктивному праву (на працю, відпочинок, охорону здоров’я) кореспондує обов’язок інших осіб сприяти здійсненню цих прав, хто б не був їх носієм;

• загальним юридичним обов’язкам (не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей) кореспондують суб’єктивні юридич- ні права конкретних осіб вимагати їх додержання;

• праву одного суб’єкта кореспондує обов’язок іншого. Праву громадянина на пенсію, допомогу по безробіттю відповідає обов’язок органу соціального забезпечення нарахувати пенсію, а служби зайня- тості — допомогу по безробіттю;

• кожен суб’єкт виступає щодо іншого водночас і носій як прав, так і обов’язків. Наприклад, у відносинах за договором купівлі-продажу обов’язку продавця передати товар кореспондує його право одержати за нього обумовлену договором плату, а обов’язку покупця оплатити товар — право одержати товар на погоджених умовах.

Обов’язок тісно пов’язаний з суб’єктивним правом — вони є парни- ми категоріями. Відомо, що будь-яка правова норма має представницько- зобов’язальний характер, тобто передбачає як можливий, так і зобо- в’язальний варіанти поведінки.

Принцип гарантованості прав і свобод громадян забезпечується системою політичних, економічних (матеріальних), ідеологічних (ду- ховних), а також юридичних та організаційних гарантій, без яких ре- алізація прав була б неможливою.

До політичних гарантій належить наявність у державі розвинутої системи народовладдя і демократичних форм її здійснення, реальної можливості у особистості брати участь в управлінні справами держави та суспільства, гарантії місцевого самоврядування, можливості корис- туватися правами і основними свободами; до економічних — рівність усіх форм власності, економічних можливостей всіх суб’єктів суспільних відносин, єдність економічного простору, вільне переміщення товарів, послуг та грошових коштів, соціальне партнерство між людиною і дер- жавою, робітником та роботодавцем, виробником та споживачем, захист конкурентного середовища, обмеження монополізму; до ідеологічних (духовних) — ідеологічна різноманітність, заборона монополізації іде- ології, розпалювання расової, національної, релігійної ворожнечі, за- гальнодоступність і безоплатність загальної освіти та ін.

Юридичними гарантіями є система правових засобів, за допомогою яких реалізуються можливості використати або захистити свої права і свободи: шляхом встановлення меж здійснення прав і свобод в за- конодавстві, пільг і засобів заохочення для стимулювання правомірної поведінки, процедур захисту своїх прав у суді, встановлення міри юридичної відповідальності за порушення прав і свобод людини, за- собів попередження і профілактики правопорушень, доступністю за- конодавства та інших нормативних актів, можливістю не свідчити проти самого себе і своїх близьких родичів, відповідальністю держави за незаконні дії державних органів і посадових осіб та ін.

Згідно з принципом відповідальності за вину однією з підстав юри- дичної відповідальності будь-якого виду є вина, тобто психічне став- лення особи до своєї протиправної поведінки (дії або бездіяльності) та її наслідків у формі умислу або необережності. Сутність цього принципу полягає в тому, що застосування міри юридичної відпові- дальності в усіх галузях права можливе лише за наявності вини. Як вихідний він існує і в цивільному законодавстві. Однак є виняток, коли заходи цивільно-правової відповідальності застосовуються до володільця джерела підвищеної безпеки за безвинне заподіяння шкоди, тобто за об’єктивно протиправний вчинок. Водночас чимало дослід- ників таке заподіяння шкоди не відносять до правопорушення, а це означає, що загальна дія цього принципу не порушується.

Принцип законності виражається в системі вимог суворого і неу- хильного додержання законів і відповідних їм підзаконних актів усіма суб’єктами суспільних відносин. Він виявляється у правотворчій і пра- возастосовній діяльності. Цей принцип вимагає також верховенство закону в системі юридичних актів, єдність законності, тобто однакове розуміння і дотримання законів, несуперечність норм, що становлять чинну систему права, обов’язковість норм права для всього населення, неприпустимість зворотної сили законів, що встановлюють нову або більш тяжку юридичну відповідальність, та ін.

Дія принципу поділу права на публічне і приватне, на відносно само- стійні галузі та інститути притаманна праву України, бо цей поділ сфор- мулювався і тяжіє до континентальної (романо-германської) правової сім’ї. Галузі права, призначенням яких є забезпечувати загальне благо, виконувати функції соціального служіння, належать до публічно- правових (конституційне, адміністративне, кримінальне право та ін). Приватне (особисто вільне) право встановлює лише юридичні форми, рамки, в межах яких суб’єкти здійснюють права, що їм належать, у будь- якому напрямку з метою досягнення особистих інтересів і потреб, а та- кож інтересів третіх осіб (цивільне, трудове, сімейне право).

І публічне, і приватне право рівною мірою призначені слугувати інте- ресам суспільства та особистості. Державні, «публічні» інтереси врешті- решт виконують службову роль відносно інтересів громадянського сус- пільства та особистості, а останні в не меншому ступені зацікавлені в міц- ності внутрішньодержавного та міжнародного правопорядку.

Сутність принципу поєднання стабільності і динамізму полягає в тому, що право активно впливає на регульовані відносини, і в разі адекватного відбиття у правовій формі існуючих соціальних тенденцій  встановлюється правопорядок як головна мета механізму правового регулювання. Однак згодом правова форма старіє і не забезпечує по- треб соціального регулювання, що тягне за собою її реформування.

• 4. Галузеві та міжгалузеві принципи права. Принципи правових інститутів

Міжгалузевими називаються принципи, що діють відразу в де- кількох галузях права. Більшість принципів мають міжгалузевий харак- тер, бо вони більш-менш одноманітно виражені в нормах декількох галузей. До них належать принципи судоустрою, судочинства (цивіль- ного, господарського, кримінального) і правового становища осіб, які беруть участь у процесі. Це, зокрема, такі:

• незалежність суддів і підкорення їх тільки закону;
• здійснення правосуддя тільки судом;
• рівність прав учасників судового розгляду перед законом і судом;
• всебічність, повнота та об’єктивність з’ясування обставин справи;
• ніхто не може бути суддею у власній справі;
• гласність та відкритість судового розгляду;
• змагальність сторін і диспозитивність судочинства;
• національна мова судочинства;
• доступність судового захисту;
• обов’язковість судових рішень та ін.

Міжгалузевими принципами є такі принципи, як «дозволено все, що не заборонено законом», а також «дозволено тільки те, що прямо дозволено законом, все інше заборонено», які відповідають загально- дозволеному і дозволено-заборонному типам правового регулювання. Загальнодозволена спрямованість характерна для цивілістичного циклу галузей, зі змісту яких випливає, що громадяни та юридичні особи можуть займатися будь-якою діяльністю, не забороненою законом. Водночас діяльність органів держави базується на дозволено- заборонному принципі, бо здійснюється відповідно до їх компетенції в рамках адміністративного, криміналістичного і процесуального ци- клів галузей і побудована на забороні виходити за її рамки.

Галузеві принципи підкреслюють особливості конкретної галузі права і нарівні з предметом та методом сприяють індивідуалізації галузі як самостійної в загальній системі права. Принципи галузей — це не раз і назавжди дана аксіома; вони, як і норми права, можуть зміню- ватися, зокрема зі зміною суспільних відносин, на базі яких виникає галузь права. Так, процеси реформування політичної, економічної, со- ціальної та інших сфер життя суспільства не могли не відбитися на змісті галузевих принципів. Поява ринку праці і капіталу, наприклад, сприяла становленню низки нових принципів галузі трудового права. За часів соціалістичної системи господарювання за будь-яким роботодавцем все ж стояла держава, тому основні умови трудового договору з праців- ником (розмір зарплати, строки договору, тривалість відпусток та ін.) були значною мірою усередненими. В умовах ринкової організації еко- номіки основоположними принципами трудового права стають:

• свобода праці, яка передбачає для кожного працездатного громадянина свободу вибору місця роботи, форми і виду реалізації своїх здібностей до праці, а також свободу договірного регулювання трудо- вих відносин при встановленні державою обов’язкового мінімуму прав найманого працівника;

• державний нагляд і контроль за умовами праці найманих працівників;

• принцип обов’язковості умов договорів про працю, в тому числі вимоги дисципліни і підпорядкування працівника організаторам виробництва в процесі праці;

• принцип оплати праці найманого працівника за її результатами відповідно до встановленого державою мінімуму оплати і договорів про працю;

• принцип забезпечення працівника при настанні непрацездатності, а також матеріального забезпечення у разі безробіття, що зафіксо- вано на міжнародно-правовому рівні.

З часом зникли такі принципи цивільного права, як переважна охорона соціалістичної власності і її необмежена віндикація, принцип планування та ін., що вихолощували зміст галузі цивільного права. Водночас з’явилися принципи, сформульовані в процесі багатовікової історії розвитку тієї чи іншої галузі, які або не згадувалися взагалі, або мали другорядний, підпорядкований щодо названих вище принципів характер. Йдеться про принципи неприпустимості свавільного втручан- ня у сферу особистого життя людини та позбавлення права власності, рівності учасників цивільних правовідносин, свободи договору, повно- го поновлення порушеного стану суб’єктів цивільного права та ін.

Не могли не відбитися на змісті галузевих принципів відхід від класового тлумачення права, а також загальні тенденції до гуманізації і демократизації правової системи в цілому.

Принципи правових інститутів діють у межах однорідних сус- пільних відносин, що регулюються нормами окремого інституту. Іно- ді їх ототожнюють з загальноправовими або галузевими принципами, піддаючи сумніву саму необхідність існування принципів окремих інститутів права. Однак принципи окремих інститутів права становлять цілком самостійну наукову категорію і виступають конкретизуючим елементом системи загальних принципів права.

Так, інституту призначення покарання у кримінальному праві ко- респондує система принципів, які є логічним продовженням загальних засад, характерних для держав з демократичною і гуманістичною орі- єнтацією, зокрема:

• законність покарання у розумінні його конкретного прояву;
• визначеність покарання у вироку суду;
• обґрунтованість і обов’язковість його мотивування у вироку;
• гуманність конкретного покарання, яке не може спричиняти фізичних страждань засудженому або принижувати його людську гідність;

• індивідуалізація покарання, тобто відповідність покарання небезпечності особи злочинця та характеру злочину.

Свої принципи притаманні інститутам цивільного процесу. На- приклад, у стадії виконавчого провадження можна вирізнити такі принципи:

• виконання судових рішень державними виконавцями;
• швидке і реальне виконання судових рішень;
• мирова угода у виконавчому провадженні;
• диспозитивність виконавчого провадження;
• повернення стягнення на майно боржника та ін.

Різноманітність розглянутих принципів дозволила дослідникам дійти висновку про неможливість дати вичерпний перелік принципів, що діють у праві. Це означає, що нові принципи можуть виводитися із соціальної дійсності і досліджуватися як відносно самостійні феномени.

Контрольні запитання

1. Що таке принцип права?
2. Наведіть класифікацію принципів права.
3. Які загальнолюдські (цивілізаційні) принципи діють у праві?
4. Назвіть загальні принципи права.
5. Наведіть приклади принципів права будь-якої галузі.

Поняття правового регулювання суспільних відносин

Необхідною умовою існування і гармонійного розвитку кожного суспільства, справедливого задоволення інтересів всіх його членів є встановлення і підтримування у стосунках між ними певного по- рядку. Частково це забезпечується за рахунок прямого впливу на поведінку людей різноманітних стихійно-природних, біологічних і соціальних чинників (наприклад, кліматичних умов, біоритмів, при- родного добору, демографічних процесів та ін.). Однак основне на- вантаження у виконанні зазначених функцій лягає на спеціально пристосовану до особливостей суспільного буття розгалужену сис- тему соціального регулювання, важливе місце в якій посідає правове регулювання.

Правове регулювання здійснюється через складну взаємодію бага- тьох правових явищ: правотворчості, правових норм та актів їх засто- сування, правовідносин, правосвідомості, правової культури та ін. Власне саме в цьому — здатності забезпечувати ефективне юридичне регулювання суспільних відносин — і полягає головне призначення як кожного окремого із названих правових феноменів, так і утворюваної ними в їх єдності правової системи суспільства. Отже, правове регу- лювання може бути охарактеризоване як здійснюваний за допомогою юридичних засобів процес упорядкування суспільних відносин з метою забезпечення певної сукупності соціальних інтересів, які вимагають правового гарантування.

Сутність будь-якого соціального регулювання (правового, мораль- ного, заснованого на звичаях, релігійного, естетичного та ін.) так чи інакше полягає у цілеспрямованому визначенні на нормативному та індивідуальному рівнях відповідно до завдань такого регулювання форм і меж дозволеної та необхідної поведінки соціальних суб’єктів у певних життєвих ситуаціях, а також у стимулюванні фактичного до- держання ними цих установлень. Водночас правове регулювання має й низку специфічних властивостей, не притаманних (або лише част- ково притаманних) іншим видам соціального регулювання.

Перш за все серед таких властивостей слід відзначити державну забезпеченість правового регулювання, яка виявляється в активній участі держави в процесах правоутворення та сприяння подальшій реалізації правових норм. Зокрема, саме держава в особі її уповнова- жених органів встановлює за власною ініціативою та остаточно фор- мулює (у разі їх ініціювання іншими суб’єктами правоутворення) пере- важну більшість діючих у суспільстві юридичних приписів, забезпечує впорядкування, юридико-технічну досконалість та періодичне онов- лення нормативно-правового матеріалу, здійснює контроль за своєчас- ним та точним виконанням правових норм, організує (через діяльність розгалуженої системи судових та інших юрисдикційних органів) усу- нення невизначеності з правових питань (наприклад, шляхом встанов- лення та реєстрації фактів, що мають юридичне значення) та розв’язання суперечок (конфліктів) між суб’єктами права, що виникають у про- цесі реалізації його норм.

Важливе значення для ефективної дії права мають різноманітні державні заходи, спрямовані на поширення серед населення правових знань, його ознайомлення з наявними юридичними механізмами задо- волення та захисту зацікавленими особами своїх інтересів, формуван- ня у суспільстві поважного ставлення до правових інституцій.

Виключною формою державного забезпечення правового регулю- вання, до якої звертаються переважно у разі свідомого ухилення деяких осіб від виконання своїх обов’язків є притягнення зазначених суб’єктів до юридичної відповідальності, а також застосування до них інших заходів державного примусу.

Водночас слід відмітити, що при всій значущості ролі держави в організації правового регулювання суспільних відносин вона не є монополістом в його здійсненні. У відповідних межах та формах в правовому регулюванні беруть участь й інші суб’єкти, зокрема, органи місцевого самоврядування, громадські об’єднання, комерційні органі- зації, трудові колективи, третейські суди, комісії з трудових спорів на підприємствах і навіть окремі громадяни. Наприклад, органи місцевого самоврядування відповідно до Конституції України та Закону України

«Про місцеве самоврядування в Україні» володіють власною правотворчою компетенцією з встановлення конкретного переліку та визначення розміру і порядку сплати місцевих податків та зборів; у сфері трудових відносин широкі можливості в їх правовому врегулюванні мають проф- спілки, які уповноважені узгоджувати з власниками і адміністрацією підприємств низку питань, що стосуються умов праці та соціального захисту працівників. При цьому, враховуючи помітне посилення на су- часному етапі розвитку суспільства тенденцій до подальшої диференці- ації та ускладнення соціальних відносин, що унеможливлює концентра- цію повноважень з управління суспільними справами виключно на державному рівні, можна прогнозувати подальше підвищення значення правового регулювання за участю зазначених суб’єктів.

Державна забезпеченість правового регулювання, суверенний ха- рактер влади держави багато в чому зумовлюють й такі особливі риси правового регулювання, як його загальність та єдність.

Зокрема, загальність правового регулювання полягає в охопленні ним з більшості питань, що визначаються правом, усіх членів та всієї території відповідного державного утворення. Подібне не завжди при- таманне іншим проявам соціального регулювання, які часто мають локальний характер та (або) поширюються лише на окремі прошарки населення. Наприклад, дія багатьох традицій, звичаїв не поширюється за межі окремих регіонів держави; постулати певної релігії визначають поведінку тільки тієї частини населення, яка належить до відповідної конфесійної групи.

Що ж стосується єдності правового регулювання, то вона виража- ється в його моністичності, тобто неможливості одночасного функ- ціонування в певному державно організованому суспільстві одразу декількох не узгоджених поміж собою систем правової регуляції. Тим самим забезпечуються послідовна реалізація в правовому регулюван- ні принципу юридичної рівності, застосування однакового масштабу правового оцінювання для всіх тотожних за своїм змістом життєвих ситуацій, які потребують юридичної регламентації.

Для порівняння відзначимо, що інші види соціального регулюван- ня не виключають певного плюралізму в оцінці подібних за їх ознаками людських вчинків, що зумовлюється можливістю співіснування в межах однієї людської спільноти водночас декількох відносно неза- лежних (а іноді і конкуруючих поміж собою) систем моральних, релі- гійних, звичаєвих, корпоративних, професійних норм. Зокрема, навіть моральні правила поведінки, яким зазвичай притаманний найвищий ступінь універсальності, можуть істотно варіюватися з огляду на на- лежність носія відповідних моральних уявлень до конкретної соціаль- ної страти (представників влади, працівників правоохоронних органів, членів злочинних угруповань, військових, священиків, осіб, що нале- жать до заможних або знедолених верств населення, прибічників різних релігій тощо).

Ще однією специфічною властивістю правового регулювання є йо- го формалізованість, яка виявляється в урахуванні при реалізації правових норм тільки тих соціальних фактів, що передбачені у праві, і навпаки — в ігноруванні всіх інших не відображених у ньому фак- тичних обставин. Наприклад, згідно із Законом України від 18 січня 2001 р. «Про громадянство України» (в редакції від 21 липня 2005 р.) право на прийняття до громадянства України мають особи, які визна- ють і дотримуються Конституції України; подали декларацію про від- сутність іноземного громадянства; безперервно проживають на закон- них підставах на території України останні п’ять років; отримали дозвіл на імміграцію; володіють державною мовою в обсязі, необхідному для спілкування; мають законні джерела існування. Водночас при вирішен- ні питання про надання громадянства України не беруться до уваги вік, стать, майновий стан, рівень освіти, етнічна належність та інші якості претендентів на його отримання, які з тих чи з інших міркувань не знайшли відповідного законодавчого закріплення.

Відзначена особливість правового регулювання, а також помірність вимог, що висуваються при його здійсненні (зумовлена орієнтацією права на осіб з найбільш типовими соціальними якостями, наявними в усіх або ж у переважної більшості членів суспільства), стали при- чиною дещо скептичної оцінки деякими вченими здатності права, особливо у його порівнянні з мораллю, визначати певні сторони люд- ської поведінки. Саме з цим перш за все пов’язані відомі визначення права як «етичного», «морального мінімуму».

В більшій мірі, ніж іншим формам соціального нормування, право- вому регулюванню притаманна системність, яка передбачає чітку узгодженість дії та взаємну підтримку залучених до нього правових явищ. Так, недодержання заборон, передбачених правовими нормами, тягне за собою виникнення охоронних правовідносин між особою, яка їх порушила, та органами держави, уповноваженими розслідувати за- значені факти. Тим самим створюються умови для прийняття індиві- дуальних правових актів (постанов слідчого про порушення кримі- нального впровадження, про призначення експертиз, вироків суду, наказів про притягнення до дисциплінарної відповідальності і под.), що опосередковують з’ясування обставин правопорушення та визна- чають конкретну міру покарання, яку має зазнати правопорушник. Це ж у свою чергу відкриває можливість застосування до останнього за- ходів юридичної відповідальності, встановлених як санкція за недо- зволену поведінку.

З системністю та державною забезпеченістю правового регулюван- ня, наявністю широкого діапазону засобів впливу на поведінку соціаль- них суб’єктів корелює і така особливість правового регулювання, як його результативність. Зазначена риса правового регулювання виявля- ється у підвищеному (порівняно із станом додержання інших видів со- ціальних норм) ступені реалізації правових приписів, відносній нечис- ленності випадків відхилення від встановленого правового порядку.

Правове регулювання є хоча й основним, але не єдиним проявом дії права. В процесі правового регулювання, а також незалежно від нього право справляє інформаційний, ціннісний, виховний та інший духовний вплив на свідомість людей. Наприклад, норми права, що містяться у такому основоположному правовому акті, як Конституція України, не тільки мають суто регулятивне значення, а й можуть слу- гувати достовірним джерелом інформації про сутність Української держави, структуру та порядок утворення органів державної влади, сприяти формуванню в її громадян певних світоглядних уподобань, виховувати в них любов до Батьківщини, повагу до честі і гідності інших осіб.

До того ж, іноді, правове регулювання здатне викликати і такі со- ціальні наслідки, які не охоплюються його цілями чи навіть розходять- ся з ними. Наприклад, намагання законодавця підвищити з метою збільшення надходжень до державного бюджету ставки оподаткування певних видів підприємницької діяльності може поряд з реалізацією намічених завдань стимулювати зростання цін на відповідну продук- цію, роботи, послуги (до чого законодавець може і не прагнути), а в деяких випадках призводити й до повного згортання цієї діяльності.

З огляду на викладене правове регулювання слід відрізняти від більш масштабного юридичного явища — правового впливу, який охоплює не тільки цілеспрямоване визначення юридичними засобами характеру поведінки учасників суспільних відносин, тобто власне правове регулювання, а й усі інші форми та напрямки дії права на свідомість та поведінку людей.

Більш конкретно співвідношення правового регулювання та право- вого впливу розкривається у наведеній нижче порівняльній таблиці.

Правове регулювання поширюється (має поширюватися) не на всі стосунки між людьми, а лише на ті суспільні відносини, що утво- рюють його предмет. Під предметом правового регулювання розумі- ють суспільні відносини, які можуть регулюватися правом і при цьому потребують такого регулювання. Суспільні відносини можуть регулюватися правом, якщо вони:

по-перше, є свідомими і вольовими, що відповідно передбачає здат- ність їх учасників розуміти зміст та можливі наслідки своєї поведінки, а також обирати та реалізовувати її певні варіанти;

по-друге, мають певний зовнішній вираз у поведінці суб’єктів цих відносин (без чого не було б можливим забезпечити надійне додержан- ня правових приписів, спрямованих на їх регламентацію). Саме тому, серед іншого, право не регулює думки людей, а також інші прояви їх поведінки, які не піддаються фіксації за допомогою засобів зовнішньо- го спостереження;

по-третє, досить чітко визначені за їх суб’єктами та об’єктами.

З огляду на це правовою регламентацією не можуть охоплюватися соціальні зв’язки з неповністю визначеним суб’єктним складом, як то: відносини, суб’єктами яких виступають такі недостатньо конкретизо- вані соціальні угруповання, як соціальні класи, етноси, або ж відноси- ни, що складаються з приводу таких об’єктів, як, наприклад, винаходи та відкриття, що не можуть бути належним чином описані.

Певною мірою обсяг суспільних відносин, які можуть виступати предметом правового регулювання, залежить також від рівня правової культури населення, розвитку юридичної науки та юридичної техніки, ефективності юридичної практики та деяких інших чинників.

Що ж стосується потреби у правовому врегулюванні суспільних відносин, яка є ще однією з обов’язкових умов їх включення до пред- мета правового регулювання, то вона зумовлюється іншими обстави- нами, і пов’язана перш за все з перебуванням таких відносин у сфері правового регулювання, тобто у царині тих соціальних інтересів, які реалізуються за підтримкою права.

Водночас не всі стосунки між людьми, навіть якщо вони складають- ся у сфері правового регулювання та можуть бути врегульовані юридич- ними засобами, вимагають цього. Частина суспільних відносин, що знаходяться у сфері правового регулювання, достатньою мірою впо- рядковуються іншими, ніж право, соціальними регуляторами, а тому не потребують для свого нормального розвитку ще й правової регламента- ції. Наприклад, хоча політичні інтереси громадян і охороняються правом, а відтак, і суспільні відносини, через які відбувається їх реалізація, ви- никають у сфері правового регулювання, деякі з них (зокрема відносини, пов’язані з набуттям членства у політичних партіях, а також політичні відносини внутрішньопартійного характеру), опосередковуються ста- тутними нормами відповідних політичних утворень, тобто неюридич- ними засобами, через що їх правове регулювання є недоцільним.

• 2. Способи, методи та типи правового регулювання. Правовий режим

Суспільні відносини, які регулює право, є вельми неоднаковими за складом їх учасників, об’єктами, змістом, підставами виникнення, змінення та припинення. Через те природно, що кожна з однорідних груп таких відносин (цивільних, кримінальних, трудових та ін.) об’єктивно вимагає особливих підходів до їх врегулювання. Крім того, обрання певних засобів регулятивного впливу, хоча і меншою мірою, залежить від цілей, які ставить перед собою держава (суспільство) на різних етапах свого існування. Наприклад, правове регулювання від- носин власності в нашій країні нині, в умовах розбудови ринкової економіки, докорінно відрізняється від правових форм упорядкування цих відносин, які застосовувалися у радянський період, коли держава прагнула до встановлення жорсткого контролю за розвитком економіч- них процесів. Перелічені чинники, а також особливості політичної і правової систем суспільства, конкретних сфер суспільного життя, в яких здійснюється правове регулювання, історичний шлях та куль- турні традиції певного народу та деякі інші обставини зумовлюють в кожному випадку обрання досить специфічних способів, методів та типів правового регулювання суспільних відносин.

Під способами правового регулювання суспільних відносин ро- зуміють первинні (тобто такі, що не містять у собі інші більш про- сті) засоби правового впливу на поведінку людей, пов’язані з наділенням їх суб’єктивними юридичними правами або покладанням на них суб’єктивних юридичних обов’язків.

Способи правового регулювання поділяються на основні та допо- міжні. Для основних способів правового регулювання притаманним є те, що вони можуть застосовуватись як окремо, так і разом з певними допоміжними способами його здійснення. Водночас для врегулювання однієї й тієї самої поведінки неможливе застосування (через їх несуміс- ність) одразу декількох основних способів правового регулювання.

До основних способів правового регулювання належать дозвіл, зобов’язання та заборона.

Дозвіл полягає у наданні особі через визнання за нею відповідного суб’єктивного юридичного права можливості реалізації певного варі- анту своєї поведінки. При цьому використання такої можливості не є обов’язковим, а залежить від власного розсуду уповноважених суб’єктів. Наприклад, у ст. 92 СК України передбачена можливість осіб, які подали заяву про реєстрацію шлюбу, а також подружжя укласти шлюбний договір.

Зобов’язання виявляється у покладенні на учасників регламентованих правом суспільних відносин суб’єктивного юридичного обов’язку актив- ного типу, що спонукає його носіїв до дій, передбачених правовими нор- мами. Так, ст. 97 КПК України зобов’язує прокурора, слідчого, орган ді- знання приймати заяви про злочини, що вчинені або готуються.

Заборона встановлюється шляхом покладення на особу суб’єктив- ного юридичного обов’язку пасивного типу, відповідно до якого вона має утримуватися від певних, визначених правом форм поведінки. Зо- крема, у ст. 289 СК України міститься заборона особам, які утримують та виховують малолітніх та неповнолітніх дітей, застосовувати до них фізичне покарання.

На відміну від дозволів зобов’язання та заборони не припускають відхилення їх адресатів від варіантів поведінки, що пропонуються у правових нормах.

Допоміжними способами правового регулювання є примус, заохо- чення, покарання, надання пільг, виключення з переліку обов’язків, пом’якшення юридичної відповідальності та ін. Ці способи не мають самостійного регулятивного значення, а використовуються разом з основними способами правового регулювання для посилення та оптимізації їх дії.

Те чи інше сполучення основних і допоміжних способів правового регулювання, наявність (чи відсутність) можливості у осіб, на яких воно поширюється, самостійно встановлювати та уточнювати правові форми їх поведінки, характер підстав, з настанням яких пов’язуються виникнення, зміна та припинення правових стосунків між ними, а та- кож ступінь деталізованості правового регулювання дають уявлення про методи правового регулювання суспільних відносин, які вико- ристовуються при його здійсненні.

Якщо в правовому регулюванні перевага віддається встановленню обов’язків, обмежується ініціатива суб’єктів права з конкретизації по- ложень юридичних приписів, що визначають їх поведінку, серед юри- дичних фактів переважають акти одностороннього волевиявлення (наприклад, адміністративні накази), а правова регламентація має су- цільний, всеохоплюючий характер, то правове регулювання базується на імперативному методі. Навпаки, якщо в правовому регулюванні ширше, ніж зобов’язання та заборони, застосовуються дозволи, сторо- ни відносин, що їх регулює право, мають змогу відступати від зазна- чених у правових нормах варіантів поведінки та вільні самі ухвалюва- ти рішення щодо участі в цих відносинах (зокрема, через укладення між собою різноманітних правочинів), а право визначає лише найбільш важливі аспекти їх взаємодії, то правове регулювання засновується на диспозитивному методі.

Поряд з імперативним та диспозитивним методами, які є основни- ми різновидами методів правового регулювання, в ньому можуть застосовуватися також методи рекомендацій та заохочення, що мають переважно субсидіарний (додатковий) характер.

Рекомендаційний метод полягає у наданні учасникам відносин, які впорядковуються правом, вказівок, що не мають обов’язкової сили, стосовно найбільш раціональних, прийнятних для суспільства і цих осіб форм організації їх взаємодії. Прикладом реалізації даного мето- ду може слугувати розроблення уповноваженими державними органа- ми типових трудових договорів (контрактів) між працівником та робо- тодавцем, використання яких сприяє усуненню можливих непорозумінь між сторонами трудових відносин ще на стадії їх започаткування.

Заохочувальний метод передбачає стимулювання за допомогою комплексного застосування різних способів правового заохочення такої поведінки суб’єктів права, яка є найбільш бажаною з погляду досягнення цілей правового регулювання.

Типи правового регулювання відображають його загальну будову на рівні окремих ділянок суспільного життя (підсфер сфери правового регулювання — економічної, політичної, культурної, військової та інших галузей суспільного життя), які опосередковуються правом. Розрізняють два типи правового регулювання: загальнодозволений і спеціально дозволений.

При застосуванні загальнодозволеного типу правового регулюван- ня можливість певної соціальної поведінки зумовлюється відсутністю її прямої юридичної заборони. У разі, якщо такої заборони не перед- бачено, то така поведінка вважається правомірною, тобто у цьому разі використовується юридична формула: дозволено все, крім того, що заборонено.

При обранні спеціально дозволеного типу правового регулювання вихідним є нормативне положення, згідно з яким дозволяються лише ті форми поведінки соціальних суб’єктів, що безпосередньо визна- ються правовими нормами як припустимі. У цьому разі діє інша юри- дична формула: заборонено все, крім того, що дозволено.

Зазначені типи правового регулювання втілюють у собі кардиналь- но протилежні підходи до юридичної організації певних ділянок сус- пільних відносин, а тому не можуть застосуватися при врегулюванні однієї й тієї самої сфери соціальної діяльності.

Застосування конкретного типу правового регулювання визнача- ється характером завдань, які воно виконує у відповідній сфері життє- діяльності суспільства. Зокрема, там, де більш важливим є підтриман- ня високої соціальної активності, максимальної свободи особи (як, наприклад, у сфері підприємництва), має бути реалізований загально- дозволений тип правового регулювання. Якщо ж на перший план ви- ходить потреба у забезпеченні високого рівня впорядкованості суспіль- них відносин, дисциплінованості їх учасників (як, наприклад, у сфері державного управління), перевага надається спеціально дозволеному типу правового регулювання.

Розглянуті способи, методи та типи правового регулювання дають уявлення лише про його окремі сторони і аспекти. Характеристика ж цих явищ в їх єдності, взаємодії як цілісної системи регулювання досягається за допомогою такої місткої юридичної категорії, як право- вий режим. Отже, під правовим режимом розуміють певний порядок правового регулювання, який забезпечується через особливе поєднання залучених для його здійснення способів, методів та типів правового регулювання. Враховуючи ж, що набір цих складових може бути вель- ми різним, то і діапазон можливих правових режимів є досить широ- ким — від «жорстких», як, наприклад, при регулюванні суспільних відносин, що виникають з приводу реалізації особою права на вико- ристання мисливської та іншої зброї, де застосовується спеціально дозволений тип регулювання, на перше місце висувається імператив- ний метод регулятивного впливу, а домінуючими способами регулю- вання є зобов’язання та заборони, до відносно «м’яких», як, наприклад, у сфері відносин, що складаються з приводу задоволення індивідами своїх культурних потреб, де використовується протилежний за своєю спрямованістю комплекс правових засобів.

• 3. Види правового регулювання

Правове регулювання є досить неоднорідним. Тому для кращого розуміння природи цього явища слід розглянути його основні різновиди. Зокрема, залежно від особливостей правового інструментарію, який використовується в процесі юридичної регламентації суспільних відносин, розрізняють нормативне та індивідуальне правове регулювання.

Нормативне правове регулювання здійснюється за допомогою юридичних правил поведінки загального характеру, які закріплюють- ся в нормативно-правових актах, нормативно-правових договорах, правових прецедентах, правових звичаях, і має такі ознаки:

• поширюється не на конкретні життєві ситуації, а на заздалегідь не визначену кількість тотожних за своїми ознаками випадків;

• адресується колу осіб, не окреслених персонально;
• реалізується за допомогою правових засобів багаторазової дії;
• здійснюється зазвичай протягом тривалого часу без встановлення чітких часових меж.

Індивідуальному правовому регулюванню притаманні ознаки, протилежні тим, якими володіє нормативне регулювання, а саме:

• спрямовується на врегулювання конкретних (одиничних) актів соціальної поведінки;

• поширюється лише на персонально визначених осіб;
• не передбачає повторного застосування одних й тих самих юридичних засобів;

• має переважно короткостроковий характер, припиняється з реалізацією відповідних індивідуальних правових приписів.

У більшості випадків індивідуальне правове регулювання засно- вується на нормативному та полягає в уточненні, пристосуванні право- вих норм до специфічних умов їх дії, які неможливо врахувати при здійсненні нормативного правового регулювання. Разом з тим іноді індивідуальне правове регулювання набуває і самостійного значення. Наприклад, у разі виявлення прогалин у праві та застосуванні такого способу їх заповнення, як аналогія права, індивідуальні правові акти виступають як первинні засоби правового регулювання.

До найпоширеніших засобів індивідуального правового регулю- вання належать рішення, вироки, ухвали та інші ненормативні акти органів судової влади, акти прокурорського реагування, різноманітні приписи правозастосовного характеру, що видаються органами дер- жавного управління та органами місцевого самоврядування, керівни- ками державних і недержавних підприємств, установ, організацій.

Розглянуті види правового регулювання взаємно доповнюють один одного. Зокрема, завдяки їх комбінуванню компенсуються недоліки, притаманні як нормативному (надмірна узагальненість, не завжди до- статня оперативність реагування на суспільні потреби), так і індивіду- альному регулюванню (непрогнозованість, значний простір для про- явів свавілля, суб’єктивізму, потреба кожен раз заново створювати необхідний правовий інструментарій).

За характером розподілу компетенції з юридичної регламентації суспільних відносин правове регулювання класифікують на централі- зоване і таке, що здійснюється на децентралізованих засадах.

При централізованому правовому регулюванні майже всі повно- важення з юридичного вирішення відповідного кола питань концентруються на рівні вищих та центральних органів державної влади. Так, згідно із ст. ст. 85, 106, 116 Конституції України визначення засад зо- внішньої політики Української держави, її представництво в міжнарод- них відносинах, безпосереднє керівництво та здійснення зовнішньопо- літичної діяльності віднесено відповідно до компетенції Верховної Ради України, Президента України та Кабінету Міністрів України.

Децентралізоване правове регулювання, навпаки, передбачає пере- дання багатьох повноважень з врегулювання певних суспільних від- носин, включаючи деякі правотворчі можливості, до інших державних та недержавних суб’єктів. Зокрема, у сфері трудових відносин значною компетенцією з питань визначення умов праці та відпочинку робітни- ків наділені трудові колективи, профспілкові органи, адміністрація підприємств; в галузі земельних стосунків широкі можливості із вста- новлення конкретного правового режиму розпорядження землями, організації землеустрою, вирішення земельних спорів мають органи місцевого самоврядування.

Залежно від порядку формування юридичних засобів, які застосо- вуються у правовому регулюванні, воно може бути поділене на субор- динаційне та координаційне.

Субординаційне правове регулювання має односторонній характер і не передбачає узгодження правових приписів, що при цьому встанов- люються з особами, на яких поширюється їх дія. Цей різновид право- вого регулювання реалізується переважно через видання різноманітних нормативно-правових актів (наприклад, законів та інших нормативно- правових актів з питань оподаткування фізичних та юридичних осіб, про загальний військовий обов’язок), а також шляхом ухвалення на тій самій основі юридичних рішень індивідуального характеру (наприклад, наказ керівника підприємства про накладення на його працівника пев- ного дисциплінарного стягнення).

На відміну від субординаційного координаційне правове регулю- вання має двосторонній або багатосторонній характер і полягає у вста- новленні відповідних юридичних правил поведінки на основі консен- сусу, в тому числі з залученням до їх формулювання осіб, які в подаль- шому самі виступають адресатами таких приписів. Прикладом остан- нього із зазначених різновидів правового регулювання може слугувати спільне прийняття учасниками господарського товариства статуту цього утворення.

Особливе місце в юридичній регламентації суспільних відносин посідає автономне правове регулювання, яке виконує переважно субсидіарні функції відносно субординаційного та координаційного пра- вового регулювання. Автономне правове регулювання здійснюється в межах загальнодозволеного типу правового регулювання і поширю- ється виключно на власну поведінку його суб’єктів, які можуть, не порушуючи прав і законних інтересів інших осіб і не вступаючи в без- посередні зносини з ними, самостійно визначати хоча і не передбачені правом, але при тому юридично не заборонені форми своєї поведінки у правовій сфері. Прикладом такого регулювання може слугувати об- рання власником земельної ділянки спеціально не обговореного у зе- мельному законодавстві способу її використання, якщо при цьому не утискаються права і законні інтереси інших землевласників.

• 4. Механізм правового регулювання суспільних відносин

Як вже зазначалося, правове регулювання здійснюється на систем- них засадах, через взаємодію багатьох юридичних явищ, конкретний порядок якої визначають у правознавстві як механізм правового ре- гулювання.

Механізм правового регулювання має свій склад та структуру. Його склад утворюють правосвідомість, принципи права, юридичні норми, інтерпретаційні та індивідуальні правові акти, правові відно- сини, заходи юридичного примусу і юридичної відповідальності, а також деякі інші правові явища, які залучаються для реалізації цілей правового регулювання і можуть бути охарактеризовані під цим кутом зору як засоби його здійснення.

Структура механізму правового регулювання виявляється у певній послідовності підключення до правового регулювання зазначених юри- дичних засобів, у тій чи іншій черговості його обов’язкових (тобто таких, які цей процес перебігає кожен раз) та факультативних (в яких виникає потреба при впорядкуванні лише деяких суспільних відносин) стадій.

Правове регулювання розпочинається дещо раніше, ніж дія цього механізму, оскільки воно не тільки охоплює процес безпосереднього визначення правом поведінки людей, а й включає до себе передуючу цьому стадію правової регламентації суспільних відносин. На етапі правової регламентації суспільних відносин різні суб’єкти правоутво- рення формулюють, санкціонують та закріплюють у притаманних правовій системі даної країни юридичних джерелах (нормативно-правових актах, нормативно-правових договорах, адміністративних та судових рішеннях прецедентного характеру, правових звичаях) норми права — юридичні правила поведінки людей загального характеру, які передбачають дозволені та обов’язкові форми їх стосунків у правовій сфері. Власне ж «запуск» механізму правового регулювання відбува- ється зазвичай у момент набрання зазначеними правовими нормами чинності. Залежно від особливостей конкретних форм (джерел) права, в яких вони викладаються, а також від наявності спеціальних вказівок з цих питань правові норми можуть вступати в дію з моменту їх ухва- лення; одразу після їх офіційного оприлюднення; через певний строк після цього; з визначеної дати; через певний строк після їхнього узго- дження уповноваженими суб’єктами.

Однак іноді і після початку дії норм права функціонування меха- нізму правового регулювання може блокуватися внаслідок недостатньої чіткості формулювань окремих норм права, що заважає їх розумінню, а відтак, і реалізації таких норм особами, яким вони адресовані. В по- дібних випадках додатковою умовою спрацьовування механізму право- вого регулювання є видання нормативних інтерпретаційних правових актів, спрямованих на роз’яснення змісту відповідних юридичних при- писів. До найпоширеніших в Україні офіційних нормативних інтерпретаційно-правових актів належать зараз рішення Конституцій- ного Суду України, прийняті з метою тлумачення певних положень Конституції України, постанови пленумів Верховного Суду України, Верховного Суду СРСР (у частині, що не суперечить законодавству України), роз’яснення та інформаційні листи Вищого господарського Суду України з питань вирішення судами деяких категорій юридичних справ, акти Державної податкової адміністрації, що містять тлумачен- ня окремих положень податкового законодавства.

На зазначеній стадії механізму правового регулювання визначаєть- ся загальний правовий статус учасників суспільних відносин, окрес- люється коло їх основних прав та обов’язків, фактична реалізація яких потребує у більшості випадків продовження правового регулювання із застосуванням інших засобів його здійснення. Водночас уже на цьому етапі правового регулювання право здатне впливати на певні прояви соціальної поведінки у рамках правових відносин загального типу.

Перехід до наступної стадії механізму правового регулювання пов’язаний з виникненням між суб’єктами права за наявності перед- бачених правовими нормами обставин (юридичних фактів) індивіду- алізованих юридичних зв’язків — правових відносин конкретного  типу, сторони яких наділяються суб’єктивними юридичними правами і обов’язками. Тим самим забезпечуються необхідна деталізація, уточ- нення на рівні персонально визначених осіб загальних моделей їх стосунків, описаних у правових нормах. Це дає змогу учасникам таких правовідносин перейти до безпосереднього здійснення моделей по- ведінки, що становлять зміст реалізації правових норм.

Ще однією стадією механізму правового регулювання є застосуван- ня норм права, що може як передувати стадії виникнення конкретних правовідносин, так і відбуватися після неї. У першому випадку застосу- вання правових норм має оперативно-виконавчий характер і пов’язане з виданням правозастосовних актів, що відіграють роль юридичних фактів, яких бракує для встановлення конкретних правових відносин. Наприклад, такі правозастосовні акти, як рішення органів РАГСу про реєстрацію шлюбу між особами, що подали відповідну заяву, є однією з необхідних умов започаткування між ними шлюбних відносин. У дру- гому випадку прийняття актів застосування правових норм спрямоване на усунення обставин, які створюють перепони на шляху реалізації сторонами правових відносин своїх суб’єктивних юридичних прав і обов’язків. Найчастіше такими перепонами виступають різноманітні правопорушення, спори між суб’єктами права стосовно самої наявнос- ті та конкретного обсягу їх юридичних прав і обов’язків, певна невизна- ченість з правових питань (як, наприклад, з питання встановлення бать- ківства дитини, народженої поза шлюбом).

Дві останні з розглядуваних стадій механізму правового регулю- вання (виникнення правових відносин конкретного типу та застосу- вання правових норм) мають факультативний характер. Зокрема, пра- вове регулювання може здійснюватись і без подальшого уточнення правового становища особи на рівні конкретних правовідносин, тобто через правові відносини загального типу. Саме таким чином у біль- шості випадків здійснюється правове регулювання, змістом якого є за- борона деяких шкідливих видів соціальної поведінки.

Так само і необхідність у правозастосовній діяльності державних та інших уповноважених державою органів виникає не завжди, а лише тоді, коли внаслідок виняткової важливості певних суспільних відно- син, потреби якнайповніше враховувати їх специфіку та усунути пере- пони для їх нормального функціонування є доцільним застосування ще й засобів індивідуального правового регулювання.

Завершальною стадією механізму правового регулювання є реалі- зація норм права. На цьому етапі суб’єкти правових відносин здійснюють свої юридичні права і виконують покладені на них юридичні обов’язки. Якщо при цьому характер поведінки зазначених осіб узго- джується з вимогами юридичних приписів, мета правового регулюван- ня досягнута, а отже, механізм правового регулювання спрацював.

Особливу роль у правовому регулюванні суспільних відносин віді- грає правова свідомість, яка опосередковує всі стадії дії даного меха- нізму, так чи інакше пов’язані із визначення правом свідомо вольової поведінки соціальних суб’єктів. Неабияке значення для функціонуван- ня механізму правового регулювання мають також рівень правової культури населення і стан законності у суспільстві, які створюють певне середовище правового регулювання, тим самим підсилюючи або ж, навпаки, знижуючи його позитивний ефект.

• 5. Ефективність правового регулювання

Досконалість юридичних засобів, які застосовуються в правовому регулюванні, їх відповідність його цілям та завданням, характеру сус- пільних відносин, що піддаються юридичній регламентації, а також ступінь фактичної реалізації зазначених намірів відображаються в ефективності правового регулювання.

Під ефективністю правового регулювання розуміють зумовлену його організацією конкретну міру результативності правового регу- лювання, яка виявляється у певному співвідношенні між очікуваними та фактичними наслідками дії права на суспільні відносини.

Ефективність правового регулювання може оцінюватися за різними критеріями. Одним з її можливих показників є з’ясування того, чи за- безпечують обрані в процесі правової регламентації суспільних відносин конкретні способи регулятивного впливу на поведінку людей (дозволи, заборони, зобов’язання, рекомендації, заохочення тощо) відповідні ним форми реалізації правових норм (використання, виконання, дотримання). Інший підхід до оцінки ефективності правового регулювання полягає в аналізі того, якою мірою зазначені форми реалізації норм права забез- печують досягнення всього спектра намічених при його плануванні правових цілей: кінцевих та проміжних, основних та вторинних.

Важливим критерієм ефективності правового регулювання є вра- хування витрат, пов’язаних із досягненням його певного результату. Зокрема, за інших рівних умов більш ефективними вважаються ті засоби правового регулювання, які дозволяють вирішувати відповідні соціальні завдання в більш короткий проміжок часу із залученням меншої кількості людських та матеріальних ресурсів.

Визначення ефективності правового регулювання передбачає також зіставлення позитивних та можливих негативних наслідків дії права на суспільні відносини. Так, аж ніяк не можна визнати ефективною спробу уряду СРСР у середині 80-х років ХХ ст. обмежити через реа- лізацію певного комплексу правових заходів вживання населенням алкогольних напоїв, оскільки поряд із незначним зниженням кількос- ті випадків пияцтва та алкоголізму це призвело до істотного скорочен- ня доходів бюджету, значного поширення таких негативних явищ, як наркоманія та самогоноваріння.

Істотне значення для забезпечення ефективності правового регу- лювання має його поетапний аналіз, що дає змогу з’ясувати, які саме ланки механізму правового регулювання неповною мірою виконують своє призначення та усунути в подальшому ці недоліки.

Ефективність правового регулювання може оцінюватися щодо пев- них правових норм, на рівні правових інститутів та галузей, права в ці- лому. Причому, якщо при з’ясуванні ефективності окремих юридичних приписів достатньо використання емпіричних методів пізнання, вивчен- ня конкретних проявів соціальної поведінки, то у всіх інших випадках це вимагає проведення комплексних досліджень, вивчення загальних тенденцій впливу правового регулювання на цілі масиви (сфери) сус- пільних відносин, стан упорядкованості всього суспільного життя.

Ефективність правового регулювання визначається багатьма чин- никами, які можуть бути поділені на декілька груп.

До першої з них належать чинники, які стосуються досконалості нормативної основи правового регулювання, а саме: відповідність юридичних норм загальносоціальним закономірностям та природі суспільних відносин, що утворюють предмет правового регулювання (зокрема, особливостям суб’єктів та об’єктів цих відносин, їх змісту, характеру обставин, які впливають на встановлення, зміну та припи- нення зазначених соціальних стосунків); додержання при формулю- ванні і викладенні правових приписів всього комплексу правил та прийомів юридичної (законодавчої) техніки, спрямованих на прийнят- тя логічних за будовою та доступних за змістом нормативно-правових документів; наявність відпрацьованих процедурних механізмів реалі- зації норм матеріального права (передусім через синхронний розвиток поряд з матеріально-правовими процесуально-правових галузей та інститутів); оптимальність організації системи законодавства, чим значно полегшується орієнтація у наявному масиві нормативно- правових актів як населення, так і фахівців юридичної професії; по- стійне вдосконалення та своєчасне оновлення законодавства, видання у разі необхідності правових актів інтерпретаційного характеру.

Другу група чинників ефективності правового регулювання утворю- ють різноманітні обставини, що характеризують стан юридичної прак- тики, у тому числі: якість професійної підготовки та наявність достатніх стимулів для продуктивної роботи фахівців, що виконують обов’язки що- до здійснення правозастосовної та контрольно-наглядової діяльності, організації виконання судових та інших правових рішень; чіткий розподіл компетенції та узгодженість дій різних правових відомств, рівень їх мате- ріальної оснащеності та авторитету серед населення.

Третя група охоплює чинники, які визначають соціальні передумови правового регулювання, посилюючи або послаблюючи дію права, насам- перед: ступінь відповідності інтересів учасників суспільних відносин, що піддаються правовому регулюванню, спрямованості останнього; стан правової поінформованості згаданих осіб; наявність або відсутність зна- чних розбіжностей між правовими та іншими соціальними нормами.

Контрольні запитання

1. Назвіть та коротко охарактеризуйте риси правового регулю- вання суспільних відносин, які відрізняють його від інших видів соціального регулювання.
2. Що розуміють під способами правового регулювання та в чому полягає відмінність основних способів від допоміж- них способів правового регулювання?
3. Чому в процесі юридичної регламентації суспільних від- носин виникає необхідність у поєднанні нормативного пра- вового регулювання з правовим регулюванням, що здійсню- ється на індивідуальних засадах?
4. Які правові явища входять до складу механізму правового регулювання?
5. Від яких чинників залежить ефективність правового регу- лювання суспільних відносин?

Поняття та загальні ознаки норм права

Як вже зазначалось у попередніх розділах підручника, право є нор- мативним явищем, тобто складається із норм. Що ж таке норма права? Шукаючи відповідь на це запитання, ми маємо згадати, що норма права є різновидом соціальних (суспільних) норм. Їй притаманні всі загальні ознаки соціальних норм.

Характеризуючи норми права, слід звернути увагу на те, що вони:

• є правилами поведінки, які регулюють відносини між людьми та їх об’єднаннями. Призначення норм (у тому числі правових) — упо- рядкування суспільних зв’язків, що є необхідною умовою колективно- го існування людей;

• встановлюють правила належної чи дозволеної поведінки. Іншими словами, норма вказує на те, як мають діяти суб’єкти в конкрет- ній життєвій ситуації, а не на те, що вони роблять насправді. Напри- клад, норма права, враховуючи наявність випадків хабарництва, за- бороняє державним службовцям брати хабарі;

• «озброєні» певними засобами, які забезпечують додержання нормативних вимог. Оскільки існує можливість порушення кожної норми, то мають існувати певні засоби (переконання, осуд, примус тощо), за допомогою яких суспільство гарантує втілення належних правил поведінки в реальне життя. Інакше практично неможливо до- сягти порядку, заради якого і встановлюються самі норми. Природно, що ці засоби застосовуються до особи лише тоді, коли вона відхиля- ється від вимог норм;

• є суспільно зумовленими правилами поведінки. Нормам права властива соціальна, економічна і культурна зумовленість. Завдяки цьому вони сприймаються свідомістю людей як справедливі, тобто природні, і можуть бути ефективним суспільним регулятором;

• мають загальний характер, який проявляється в неперсоніфікованості і невичерпності. Неперсоніфікованість норми, тобто відсут- ність вказівки на конкретного адресата, дозволяє їй адресуватися не одній якійсь особі, а відразу багатьом, поіменно не переліченим. Не- вичерпність норми означає можливість її багаторазової реалізації. Інакше кажучи, норма встановлює правило для нескінченної кількос- ті випадків певного виду і невідомої кількості осіб певної категорії.

Проте норми права мають також специфічні ознаки, що відрізняють їх від інших соціальних норм.

1. Юридична норма — вихідний, головний елемент права. За великим рахунком, право — це набір норм права, об’єднаних в інститути і галузі права. Отже, слід погодитися з виразною характеристикою норм як пер- винних клітинок права, цеглинок, з яких побудована вся система права.
2. Юридична норма спрямована на правове регулювання конкретних суспільних відносин. Зазвичай вона визначає, що з погляду права може і що повинна робити особа за наявності певних умов і які наслідки чекають на неї при додержанні або порушенні правила. Отже, головне призначення норми права — зафіксувати суб’єктивні права і юридич- ні обов’язки учасників суспільних відносин, визначити їх зміст та обсяг. Відтак, на рівні конкретних суспільних відносин визначається справедлива міра свободи, що є важливим завданням права в цілому.
3. Норма права закріплює міру, зразок (еталон, стандарт) право- мірної поведінки особи (класичні норми права) або сприяє такому закріпленню (спеціалізовані норми права). Вона є правовим критерієм при оцінці поведінки (діяльності) особи як дозволеної, необхідної або забороненої.
4. Обов’язковість норми права підтримується погрозою застосу- вання державного примусу. Ця ознака, поза всяким сумнівом, не свід- чить про те, що обов’язковість норм права забезпечується лише дер- жавним примусом. Останній виконує насамперед роль гарантії, що є необхідною на випадок можливого порушення юридичної норми. В умовах правової держави основним має бути варіант добровільного виконання юридичних норм, який ґрунтується на внутрішньому переконанні особи у справедливості, корисності, доцільності і необхіднос- ті цих правил. Суб’єкт сприймає норми як авторитетні, легітимні ви- моги. Проте обов’язковість цих норм підтримується також силою державного впливу, в тому числі погрозою застосування державного примусу. Він нібито стоїть позаду норм права, вступаючи в дію у разі їх порушення. Такий особливий засіб забезпечення відрізняє норми права від інших суспільних норм.

5. Норма права має особливі форми свого зовнішнього виразу. Як елемент права вона відображається в приписах форм (джерел) права — нормативно-правових актів, правових звичаїв, правових прецедентів тощо. Саме зовнішня форма може зробити доступними для суб’єктів права зразки (еталони) правомірної поведінки, що пропонуються нор- мами. З урахуванням традицій національної правової системи юридич- ні норми в Україні знаходять вираз головним чином в законодавчих нормативних приписах.

Отже, норма права — це різновид соціальної норми, що закріплює правило (стандарт) правомірної поведінки, неприпустимість відхи- лення від якого гарантується державною владою.

• 2. Види норм права

Кожна норма в межах системи права має свою спеціалізацією, що зумовлює її своєрідність порівняно з іншими нормами права. Ця осо- бливість дозволяє класифікувати норми права за різними підставами. Класичні та спеціалізовані норми права. Переважна більшість норм права спрямована на безпосереднє регулювання суспільних відносин. Такі норми закріплюють міру, зразок (еталон, стандарт) правомірної поведінки суб’єкта права (вони вказують на те, що з погляду права може, а чого не може робити особа) і тому їх іменують нормами- правилами поведінки. Так, правило поведінки закріплює норма ст. 116 ЦК України, що дозволяє учаснику господарського товариства брати участь у розподілі прибутку товариства і одержувати його частину у вигляді дивідендів. Оскільки норми права традиційно асоціюються саме з правилами поведінки, їх часто-густо характеризують як класичні норми.

Проте в праві також існують норми, які зазвичай безпосередньо відносини між особами не регулюють (йдеться, наприклад, про норми- визначення, колізійні норми). Однак вони без всяких сумнівів є корисними для правового регулювання: ці норми нібито обслуговують норми-правила поведінки і в такий спосіб опосередковано беруть участь у регулюванні суспільних відносин. Ці некласичні, або нетипо- ві, норми в літературі іменують спеціалізованими нормами права. Такі норми є досить неоднорідними за своїми характеристиками, змістом та цільовим призначенням і в свою чергу можуть бути поділені на окремі групи (див. § 4 цього розділу).

Регулятивні і охоронні норми права. За функціональною спрямо- ваністю класичні норми права поділяють на регулятивні і охоронні. Іншими словами, ця класифікація норм ґрунтується на поділі юридич- них функцій права на регулятивну та охоронну.

Регулятивні норми права — це норми, що здійснюють правове регулювання суспільних відносин шляхом наділення їх учасників права- ми і покладанням на них юридичних обов’язків. Регулятивні норми права визначають міру правомірної поведінки суб’єктів. Ці норми іно- ді іменують правоустановчими, оскільки їх роль у регулюванні сус- пільних відносин зводиться головним чином до встановлення суб’єктивних юридичних прав і обов’язків. Наприклад, ст. 75 СК Укра- їни зобов’язує дружину і чоловіка матеріально підтримувати один одного і надає право на утримання (аліменти) тому із подружжя, який є непрацездатним і потребує матеріальної допомоги.

Охоронні норми права — це норми, що здійснюють правове регу- лювання суспільних відносин шляхом встановлення складів правопору- шень і закріплення санкцій (мір юридичної відповідальності, право- відновлюючих заходів тощо). Призначення таких норм — охорона правомірних суспільних відносин, попередження суб’єктів права про обов’язок утримуватися від певної дії або бездіяльності, що порушують ці суспільні відносини, і можливі негативні наслідки порушення від- повідного обов’язку. Наприклад, ст. 186 КК України встановлює склад такого злочину, як грабіж, і закріплює покарання (санкцію) за його вчинення; відтак, вона забороняє вчинення грабежу і охороняє право- мірні майнові відносини, що випливають з права власності.

Зобов’язальні, заборонні та уповноважувальні норми права. За способом правового регулювання, який лежить в основі правила по- ведінки (зобов’язання, заборона чи дозвіл), регулятивні норми права поділяють на зобов’язальні, заборонні та уповноважувальні.

Зобов’язальні норми права — це норми, що встановлюють юридич- ний обов’язок особи вчиняти певні позитивні дії. Закріплення змісту обов’язкової поведінки досягається, як правило, за допомогою таких термінів, як «повинен», «зобов’язаний», «має обов’язок». Наприклад, згідно зі ст. 55 СК України дружина та чоловік зобов’язані спільно дбати про матеріальне забезпечення сім’ї.

Заборонні норми права — це норми, що встановлюють юридичний обов’язок особи утримуватися від певних дій, тобто заборону на їх вчинення. Такі норми зазвичай розпізнаються завдяки термінам «не допускається», «заборонено», «не повинне», «не може бути». Так, від- повідно до ст. 216 СК України забороняється посередницька, комер- ційна діяльність щодо усиновлення дітей.

Уповноважувальні норми права — це норми, що встановлюють суб’єктивні права, тобто дозвіл на здійснення уповноваженою особою тих чи інших активних дій. У тексті відповідних приписів часто-густо містяться такі терміни, як «має право», «може». Наприклад, ст. 35 СК України надає право нареченим обрати прізвище одного з них як спіль- не прізвище подружжя або надалі іменуватися дошлюбними прізвища- ми. Уповноважувальні норми права надають суб’єктам свободу розпо- ряджатися своїми правами, однак не зобов’язують їх реалізовувати.

Слід зазначити, що поділ правових норм на зобов’язальні, заборон- ні та уповноважувальні певною мірою є відносним. Цей висновок ґрунтується на врахуванні двостороннього характеру кожної правової норми, яка передбачає для одних осіб певні уповноваження, а для ін- ших — відповідні їм обов’язки (заборони).

Імперативні і диспозитивні норми права. За методом правового регулювання (імперативний чи диспозитивний) класичні норми права поділяють на імперативні і диспозитивні.

Імперативні норми права — це норми, що містять категоричні приписи, які безпосередньо визначають поведінку суб’єктів суспільних відносин і не можуть бути замінені за власним розсудом таких осіб іншими умовами. Наприклад, імперативними є всі норми КК. Якщо суб’єкти суспільних відносин відхиляються від імперативної норми і встановлюють для себе інші правила поведінки, то такі умови є не- чинними, неправомірними. Застосуванню в цьому разі все одно під- лягає правило, визначене нормою.

Диспозитивні норми права — це норми, що діють лише тоді, коли суб’єкти суспільних відносин своєю угодою не встановили інших умов власної поведінки. Диспозитивні норми — це свого роду запасний ва- ріант, який передбачено в праві на випадок, коли сторони не скориста- лися можливістю домовитися між собою про інший порядок врегулю- вання власних стосунків. Тому часто-густо правила диспозитивних  норм супроводжуються застереженнями на кшталт «якщо інше не встановлено договором», «якщо інше не встановлено домовленістю між ними». Наприклад, згідно зі ст. 334 ЦК України право власності у набувача майна за договором виникає з моменту передання майна, якщо інше не встановлено договором. Це означає, що сторони догово- ру можуть домовитися про інший момент набуття права власності, наприклад, про набуття права власності з моменту укладання договору або з моменту оплати товару. Проте у разі, коли сторони не досягли жодної домовленості щодо моменту набуття права власності, при регулюванні їх відносин застосовуватиметься правило, встановлене в ст. 334 ЦК України.

Найчастіше диспозитивні норми можна зустріти у сфері приватного права. Стаття 6 ЦК України значно збільшила кількість диспозитивних норм, дозволивши сторонам у договорі за загальним правилом відсту- пати від положень актів цивільного законодавства і врегульовувати свої відносини на власний розсуд. За цією статтею відступ не дозволяється, якщо в актах цивільного законодавства прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов’язковість для сторін положень актів цивільного зако- нодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Абсолютно визначені та відносно визначені норми права. За сту- пенем визначеності варіанта поведінки, який пропонує правило, кла- сичні норми права поділяють на абсолютно визначені і відносно ви- значені.

Абсолютно визначені норми права — це норми, що з вичерпною конкретністю і повнотою встановлюють умови своєї дії, права і обов’язки адресатів та наслідки їх порушення. Таке врегулювання не залишає особі, яка застосовує подібну норму, можливостей для роз- суду. Наприклад, відповідно до ст. 145 ЦПК України суддя при здій- сненні провадження у справі до судового розгляду зобов’язаний при- значити експертизу в разі заявлення клопотання про призначення експертизи обома сторонами. Отже, власні міркування судді в цьому разі не мають жодного значення для застосування цієї норми.

Відносно визначені норми права — це норми, що не містять повних, вичерпних вказівок на умови їх дії, права і обов’язки адресатів або зміст санкцій. Застосування таких норм у конкретних ситуаціях за- лежить від розсуду (дискреції) особи. Тому ці норми іменують також дискреційними. Наприклад, суддя може призначити експертизу в разі заявлення клопотання однією із сторін, однак подібне рішення в цьому разі він прийматиме за власним розсудом.

Залежно від характеру розсуду компетентного органу відносно ви- значені норми поділяють на три основні групи: ситуаційні, альтерна- тивні, факультативні.

Загальні і спеціальні норми права. Норми права залежно від обсягу (сфери) дії поділяють на загальні і спеціальні.

Загальні норми права — це норми, що поширюються на рід певних відносин у цілому. Наприклад, згідно зі ст. 1166 ЦК України особа, яка завдала шкоди, звільняється від її відшкодування, якщо вона доведе, що шкоди завдано не з її вини. Ця норма поширюється на всі відноси- ни, пов’язані з відшкодуванням майнової шкоди.

Спеціальні норми права — це норми, що встановлюються з метою конкретизації та деталізації, врахування своєрідності та особливос- тей будь-якого виду суспільних відносин, рід яких регулюється загаль- ною нормою права. Фактично спеціальні норми є винятком із загальних норм. Наприклад, відповідно до ст. 1187 ЦК України особа, яка здій- снює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого. Отже, ця норма встановлює особливості відшкодування майнової шкоди, що завдана джерелом підвищеної небезпеки, і на відміну від загального правила, встановле- ного ст. 1166 ЦК України, передбачає можливість відшкодування шко- ди і за відсутності вини.

Слід зазначити, що поділ норм на загальні і спеціальні є певною мірою умовним. Так, норми ЦК України, що регламентують відносини купівлі-продажу, є спеціальними щодо норм, що регулюють загальні умови зобов’язань. Проте вони є загальними щодо норм, які визнача- ють, наприклад, особливості роздрібної купівлі-продажу.

Норми матеріального та процесуального права. За належністю до таких складових системи права, як матеріальне та процесуальне право, класичні норми поділяють на норми матеріального та процесуального права.

Призначення норм матеріального права полягає в первинній ре- гламентації поведінки (діяльності) суб’єктів суспільних відносин. Вони визначають зміст первинних прав і обов’язків суб’єктів права, їх правове становище і безпосередньо спрямовані на регулювання суспільних відносин. Так, норми матеріального права закріплюють форми власності, правове становище майна і осіб, визначають по- рядок утворення і структуру державних органів, підстави і межі від- повідальності за правопорушення тощо. Об’єктом матеріального права виступають господарські, майнові, трудові, сімейні та інші суспільні відносини.

Призначення норм процесуального права полягає в правовому регулюванні так званих організаційних суспільних відносин, забезпе- ченні процедур, форм реалізації або захисту норм матеріального права. Процесуальні норми завжди мають процедурний характер; вони адре- совані насамперед суб’єктам, наділеним державно-владними повно- важеннями щодо прийняття та застосування норм матеріального права. Ці норми містяться, зокрема, в ЦПК і КПК України.

Деякі інші класифікації норм права. За підсистемами права (підсис- тема публічного і приватного права), до яких належать правила поведін- ки, норми можна поділити на норми публічного і приватного права.

За галузями права, до яких належать правила поведінки, норми можна поділити на норми конституційного, цивільного, сімейного, трудового, адміністративного, кримінального, цивільно-процесуального, кримінально-процесуального права тощо.

За часом дії норми права поділяються на постійні та тимчасові. Постійні норми права — це норми, встановлені з невизначеним стро- ком дії. Вони діють до їх скасування або зміни. Переважна більшість норм є постійними (наприклад, такими є норми ЦК і КК України). Тимчасові норми права — це норми, встановлені тільки на певний строк (прикладом таких норм є приписи бюджету, які діють з 1 січня до 31 грудня календарного року).

• 3. Структура норми права

Структура норми права — це внутрішня побудова норми, поділ її на складові (елементи).

В юридичній літературі висловлені різні погляди з приводу струк- тури норми права. Проте найбільш поширеною є думка про тричленну побудову юридичної норми. Її прихильники пояснюють, що в нормі права насамперед перелічені умови, за яких вона підлягає застосуван- ню (гіпотеза); далі йде виклад самого правила поведінки (диспозиція); нарешті, в нормі міститься вказівка на наслідки невиконання цього правила (санкція). Іншими словами, будь-яка норма права може бути викладена у вигляді формули «якщо…, то…, інакше (а в іншому ви- падку…)». За виразним висловом, без диспозиції норма є неймовірною, без гіпотези — безглуздою, без санкції — неспроможною.

Гіпотеза — елемент норми права, що вказує на життєві обста- вини, за наявності та/або відсутності яких реалізується правило поведінки (диспозиція).

За допомогою гіпотези певний варіант поведінки, сформульований в нормі права, прив’язується до конкретного життєвого випадку, кон- кретного суб’єкта, часу і місця. Гіпотеза нібито «вдихає життя» у пра- вило поведінки і тому виступає необхідною умовою обов’язковості диспозиції.

Гіпотези можуть бути різних видів.

1. Залежно від того, з наявністю чи відсутністю життєвих обставин пов’язується дія норми права, виділяють позитивні, негативні та змі- шані гіпотези.

Позитивна гіпотеза — це гіпотеза, що вказує на життєві обстави- ни, за наявності яких реалізується правило поведінки. Наприклад, згідно зі ст. 35 ЦК України повна цивільна дієздатність може бути надана фізичній особі, яка досягла шістнадцяти років і працює за тру- довим договором, а також неповнолітній особі, яка записана матір’ю або батьком дитини.

Негативна гіпотеза — це гіпотеза, що вказує на життєві обстави- ни, за відсутності яких реалізується правило поведінки. Так, відповід- но до ст. 40 СК України шлюб є фіктивним, якщо його укладено жінкою та чоловіком або одним із них без наміру створення сім’ї та набуття прав та обов’язків подружжя.

Змішана гіпотеза — це гіпотеза, що вказує на життєві обставини, коли за наявності одних і відсутності інших реалізується правило по- ведінки. Наприклад, за ч. 1 ст. 7 Закону України «Про статус суддів» на посаду судді може бути рекомендований кваліфікаційною комісією суддів громадянин України, не молодший двадцяти п’яти років, який має вищу юридичну освіту і стаж роботи в галузі права не менш як три роки, проживає в Україні не менш як десять років та володіє державною мовою. Тут формулюються життєві обставини, що мають існувати. Водночас згідно з ч. 7 ст. 7 цього Закону не може бути суддею особа, яка має судимість. Іншими словами, для призначення суддею необхід- на відсутність судимості.

2. Залежно від кількості життєвих обставин, з якими пов’язується дія норми права, виділяють прості, альтернативні та складні гіпо- тези.

Проста гіпотеза — це гіпотеза, що визначає одну життєву об- ставину, за наявності (відсутності) якої діє диспозиція норми. Наприклад, згідно з ст. 42 ЗК України у разі приватизації громадянами багатоквартирного жилого будинку земельна ділянка може переда- ватись безкоштовно у власність або у користування об’єднанню власників.

Альтернативна гіпотеза — це гіпотеза, що визначає декілька життєвих обставин, за наявності (відсутності) хоча б однієї з них діє диспозиція. Так, відповідно до ст. 147 ЗК України у разі введення во- єнного або надзвичайного стану земельні ділянки можуть бути вилу- чені з мотивів суспільної необхідності.

Складна гіпотеза — це гіпотеза, що визначає декілька життєвих обставин, за одночасної наявності (відсутності) яких діє диспозиція. Прикладом такої гіпотези є ст. 125 ЗК України: забороняється присту- пати до використання земельної ділянки до встановлення її меж у на- турі (на місцевості), одержання документа, що посвідчує право на неї, та державної реєстрації.

3. Залежно від того, чи сформульовані життєві обставини у вигля- ді вичерпного переліку, виділяють абсолютно визначені та відносно визначені гіпотези.

Абсолютно визначена гіпотеза — це гіпотеза, в якій життєві об- ставини, з наявністю (відсутністю) яких пов’язана дія норми, сформу- льовані у вигляді вичерпного переліку. Наприклад, згідно з ст. 108 Конституції України повноваження Президента України припиняють- ся достроково у разі відставки, неможливості виконувати свої повно- важення за станом здоров’я, усунення з поста в порядку імпічменту, смерті.

Відносно визначена гіпотеза — це гіпотеза, в якій життєві обста- вини, з наявністю (відсутністю) яких пов’язана дія норми, сформульо- вані у вигляді невичерпного переліку. Так, відповідно до ст. 3 СК України сім’я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Диспозиція — це елемент норми права, що вказує на правило по- ведінки, якому повинні підкорятись учасники правовідносин.

Поза всяких сумнівів, диспозиція є серцевиною, стрижнем норми: саме за її допомогою впорядковуються суспільні відносини, в ній фор- мулюються права і обов’язки, яких набувають суб’єкти суспільних відносин.

1. Залежно від кількості варіантів поведінки, які пропонує норма, виділяють безальтернативні та альтернативні диспозиції.

Безальтернативна диспозиція — це диспозиція, в якій суб’єкту пропонується лише один варіант поведінки. Наприклад, згідно з ст. 707 ЦК України покупець має право протягом чотирнадцяти днів обміняти непродовольчий товар неналежної якості у продавця на аналогічний товар інших розміру, форми, габариту, фасону, комплектації тощо.

Альтернативна диспозиція — це диспозиція, в якій суб’єкту нада- но декілька можливих варіантів поведінки. Так, у ч. 1 ст. 708 ЦК Укра- їни встановлено, що покупець, якому продано річ неналежної якості, має право за своїм вибором вимагати: 1) безоплатного усунення недо- ліків товару або відшкодування витрат на їх виправлення; 2) заміни товару на аналогічний товар належної якості або на такий самий товар;

3) відповідного зменшення ціни; 4) розірвання договору і повернення сплаченої за товар грошової суми.

2. Залежно від способу викладення правила поведінки виділяють прості, описові, відсильні, бланкетні та змішані диспозиції.

Проста диспозиція — це диспозиція, яка називає варіант поведін- ки, проте не розкриває його. Наприклад, у ч. 1 ст. 323 КК України встановлено відповідальність за спонукання неповнолітніх до засто- сування допінгу.

Описова диспозиція — це диспозиція, яка описує всі істотні ознаки поведінки. Так, у ст. 121 КК України передбачено відповідальність за умисне тяжке тілесне ушкодження, тобто умисне тілесне ушкодження, небезпечне для життя в момент заподіяння, чи таке, що спричинило втрату будь-якого органу або його функцій, психічну хворобу або інший розлад здоров’я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менш як на одну третину, або переривання вагітності чи непоправне зніве- чення обличчя.

Відсильна диспозиція — це диспозиція, яка не викладає правило поведінки, а відсилає для його ознайомлення до іншої норми. Напри- клад, згідно зі ст. 22 Закону України «Про державну податкову службу в Україні» посадовим особам податкової міліції для виконання покла- дених на них обов’язків надаються права, передбачені певними нор- мами цього Закону, а також деякими нормами Закону України «Про міліцію».

Бланкетна диспозиція — це різновид відсильної диспозиції, яка для розкриття змісту відсилає до інструкцій, правил та технічних норм. Наприклад, у ст. 287 КК України встановлено відповідальність за гру- бе порушення правил експлуатації транспорту, що убезпечують до- рожній рух, тобто відсилає до правил експлуатації транспорту.

Змішана диспозиція — це диспозиція, яка поєднує в собі способи викладення правила поведінки, характерні для інших видів диспозицій (наприклад, описової і відсильної).

3. Залежно від способу описання прав і обов’язків виділяють аб- страктні та конкретні диспозиції.

Абстрактна диспозиція — це диспозиція, в якій правило поведін- ки викладено в загальному вигляді. Наприклад, згідно з ст. 319 ЦК України власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Конкретна диспозиція — це диспозиція, в якій правило поведінки сформульоване за допомогою спеціальних, індивідуалізованих ознак. Так, за ст. 127 КПК України при провадженні обшуку, виїмки, огляду, пред’явленні осіб і предметів для впізнання, відтворенні обстановки і обставин події, опису майна обов’язкова присутність не менше двох понятих.

4. Залежно від ступеня визначеності виділяють абсолютно визна- чені та відносно визначені диспозиції.

Абсолютно визначена диспозиція — це диспозиція, яка з вичерпною конкретністю і повнотою встановлює права і обов’язки адресатів. На- приклад, згідно з ч. 1 ст. 165 ЦПК України свідки видаляються із зали судового засідання у відведені для цього приміщення.

Відносно визначена диспозиція — це диспозиція, яка не містить повних і точних вказівок на права і обов’язки адресатів. Наприклад, у ст. 159 ЦПК України передбачено, що в судовому засіданні можуть бути оголошені перерви, тривалість яких визначається відповідно до обставин розгляду справи, що їх викликали.

Санкція — елемент норми права, що встановлює невигідні наслід- ки на випадок порушення правила, визначеного в диспозиції.

Санкція є складовою, яка логічно завершує норму права: вона міс- тить вказівку на наслідки відхилення від диспозиції і є одним із засобів спонукання особи до додержання норми права. У літературі слушно зазначається, що без санкції правило поведінки може залишитися «мертвою літерою».

1. Залежно від характеру негативних наслідків, що настають за порушення правила, визначеного в диспозиції, можна виділити такі санкції:

а) правовідновлюючі міри — санкції, спрямовані на відновлення порушених прав і законних інтересів, виконання невиконаних або не- належним чином виконаних обов’язків, повернення до попереднього  стану. Прикладами таких санкцій є відшкодування шкоди, примус до виконання зобов’язання в натурі, визнання нормативного чи ненорма- тивного акта недійсним, визнання правочину недійсним, поновлення на роботі тощо;

б) міри юридичної відповідальності — санкції, що означають до- даткові позбавлення особистого, організаційного або майнового харак- теру, які настають унаслідок правопорушення. До цього різновиду санкцій відносять штраф, конфіскацію, позбавлення волі, позбавлення батьківських прав, оголошення догани, звільнення та ін.;

в) заходи попереджувального впливу (наприклад, арешт майна, можливість перевести на попередню оплату покупця, який затримує оплату);

г) власні правові втрати, тобто несприятливі наслідки, що вини- кають через дії самого суб’єкта (наприклад, втрата права на судовий захист або права на спадщину).

2. За сферою використання санкції поділяються, зокрема, на:

конституційно-правові (наприклад, визнання конституційним су- дом закону таким, що не відповідає конституції);

цивільно-правові (визнання правочину недійсним, примусове ви- конання обов’язку в натурі, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, стягнення неустойки та ін.);

адміністративно-правові (наприклад, попередження, штраф, по- збавлення спеціального права, наданого громадянинові, адміністра- тивний арешт);

дисциплінарні (винесення догани або звільнення з роботи);

кримінальні (позбавлення волі, виправні роботи, штраф, конфіс- кація).

3. За ступенем визначеності санкції можуть бути:

абсолютно визначеними, тобто такими, що чітко і вичерпно вказу- ють на вид і міру державного примусу (наприклад, штраф у подвій- ному розмірі);

відносно визначеними, тобто такими, що передбачають можливість застосування різних видів санкцій (наприклад, штраф або позбавлення волі) або їх різної міри (наприклад, позбавлення волі на строк від двох до п’яти років);

4. Залежно від кількості несприятливих наслідків, що загрожують порушнику, санкції поділяють на: прості — передбачають один невигідний наслідок (наприклад,штраф);

складні — передбачають одночасне застосування декількох неви- гідних наслідків (наприклад, позбавлення волі з конфіскацією майна);

альтернативні — передбачають декілька наслідків, один з яких може бути застосовано до правопорушника (наприклад, штраф або обмеження волі).

Вивчаючи структуру норми, слід ураховувати, що в зовнішніх формах права норма, як правило, будується за формулою «якщо — то» і представлена у складі двох елементів: гіпотези і диспозиції (регуля- тивна норма) або диспозиції і санкції (охоронна норма). Іноді вона взагалі обмежується однією диспозицією (наприклад, як у разі з низкою норм Конституції України).

• 4. Спеціалізовані норми права: природа, особливості та значення в правовому регулюванні

У системі права існує значна за обсягом група правових норм, що не містять правила (моделі) поведінки. В теорії права ці некласичні правила називають спеціалізованими нормами права. Їх існування зумовлено специфікою самого права. Вони мають певне самостійне значення в регулюванні суспільних відносин.

На відміну від класичного правила поведінки ці норми:

• виконують субсидіарну (додаткову) функцію в правовому ре- гулюванні. Вони зазвичай не є самостійною нормативною основою для виникнення правовідносин і безпосередньо відносини між особами не регулюють. При регламентуванні суспільних відносин вони нібито приєднуються до регулятивних та охоронних норм права, утворюючи в сполученні з ними єдиний нормативний регулятор;
• позбавлені традиційної триелементної логічної структури, ха- рактерної для норм права як класичного припису, а мають нетрадицій- ну, нетипову структуру (тому часто ці норми іменують нетиповими).

Спеціалізовані норми є досить неоднорідними за своїм характером, змістом та цільовим призначенням. Вони можуть бути поділені на дві групи: відправні норми та інші спеціалізовані норми.

Особливе призначення відправних норм полягає у встановленні ви- хідних засад, основ правового регулювання суспільних відносин. Завдяки цим приписам визначаються цілі, завдання, принципи, межі та методи правового регулювання. Вони є носіями духу права і мають велике значення як в нормотворчому процесі, так і при тлумаченні класичних норм права. Іноді їх іменують системоутворюючими нормами. До відправних належать норми-засади, норми-завдання, норми-принципи тощо.

Норми-засади — це норми, що закріплюють загальні засади, на яких ґрунтуються політична і правова системи. Наприклад, такі норми закріплюють засади конституційного ладу держави, основи соціально- економічного, політичного і державного життя, взаємовідносини дер- жави і особистості. Норми-засади зосереджено насамперед у консти- туції. Наприклад, ст. 1 Конституції України проголошує Україну суве- ренною і незалежною, демократичною, соціальною, правовою держа- вою; ст. 2 визначає Україну як унітарну державу, а ст. 5 — як республі- ку. Стаття 15 Конституції України закріплює політичну, економічну та ідеологічну багатоманітність суспільного життя в Україні.

Норми-завдання — це норми, які визначають завдання окремих інститутів або галузей права. Так, ст. 1 КК України встановлює завдан- ням цього кодексу правове забезпечення охорони прав і свобод люди- ни і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам. Стаття 1 СК України вбачає завданням правового регулю- вання сімейних відносин, зокрема, зміцнення сім’ї як соціального ін- ституту і як союзу конкретних осіб та утвердження почуття обов’язку перед батьками, дітьми та іншими членами сім’ї.

Норми-принципи — це найбільш загальні і стабільні імперативні вимоги, закріплені в праві, які є концентрованим виразом найважли- віших сутнісних рис та цінностей, що притаманні цій системі права, і визначають її характер та напрямки подальшого розвитку. Так, ст. 8 Конституції України закріплює принцип верховенства права, а ст. 24 — принцип рівності; ст. 3 ЦК України проголошує принципи справедли- вості, добросовісності та розумності тощо. На відміну від інших спе- ціалізованих норм принципи в деяких випадках можуть виступати як безпосередня нормативно-правова основа вирішення юридичної спра- ви, наприклад, при виявленні прогалин у праві.

Інші спеціалізовані норми можна умовно поділити на дві підгрупи: системозберігаючі норми (колізійні і оперативні норми) та системо- спрощуючі норми (норми-дефініції, норми-строки, норми-презумпції, норми-преюдиції, норми-фікції та ін.).

Колізійні норми — це норми, що встановлюють правила вибору норми права, яка підлягає застосуванню за наявності розбіжності (зокрема, суперечності) між нормами, що регулюють однакові фактичні обставини. Ці норми допомагають подолати колізії в законодавстві, тому іноді їх іменують нормами-арбітрами. Так, у ст. 8 Конституції України констатовано, що Конституція України має найвищу юридич- ну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. У непрямій фор- мі ця стаття встановлює правило, що у разі розбіжності між нормами Конституції і нормами закону (іншого нормативно-правового акта) застосуванню підлягає норма Конституції.

Оперативні норми — це норми, спрямовані на введення в дію і при- пинення дії інших норм права. Наприклад, згідно з п. 4 Перехідних та прикінцевих положень ЦК України щодо цивільних відносин, які ви- никли до набрання чинності ЦК України 2003 р., положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов’язків, що виникли або про- довжують існувати після набрання ним чинності.

Норми-дефініції — це норми, які містять визначення правових категорій і понять. Наприклад, у ст. 202 ЦК України наведено визна- чення поняття правочину, одностороннього правочину та дво- чи ба- гатостороннього правочину. Стаття 11 КК України містить визначення поняття злочину, а ст. 364 — визначення поняття службової особи. Ці норми виконують головним чином орієнтаційну і інформаційну функ- ції в правовому регулюванні, допомагаючи в застосуванні тих норм права, в яких використані відповідні категорії і поняття. Відсутність норм-дефініцій у системі права позбавила б право ясності, ускладнив- ши процес його застосування.

Норми-строки — це норми, які містять правила обчислення строків. Наприклад, у ст. 69 ЦПК України встановлено, що перебіг процесуаль- ного строку починається з наступного дня після відповідної календар- ної дати або настання події, з якою пов’язано його початок. Ці норми допомагають правильно обчислити строки, з початком, зупиненням, поновленням, продовженням та закінченням яких класичні норми права пов’язують певні юридичні наслідки.

Норми-презумпції — це норми, які закріплюють припущення щодо існування або відсутності певних юридичних фактів. Наприклад, ЦК України встановлює презумпцію добросовісності та розумності пове- дінки особи, презумпцію винності особи, яка завдала шкоди, або пре- зумпцію недостовірності негативної інформації, поширеної про особу. Норми-преюдиції — це норми, що виключають будь-яке оспорю- вання існування вже доведеного юридичного факту, який дістав оцінку і закріплення в юридичному акті, що набрав чинності. Наприклад, згідно з ст. 61 ЦПК України обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Норми-фікції — це норми, які для цілей правового регулювання визнають існуючими ті юридичні факти, що відсутні в реальному житті, і навпаки. Так, відповідно до ст. 46 ЦК України фізична особа оголошується померлою від дня набрання законної сили рішенням суду про це.

Норми-презумпції, норми-преюдиції та норми-фікції допомагають у застосуванні тих класичних норм, в яких використовуються відпо- відні юридичні факти. Наприклад, презумпція добросовісності та ро- зумності поведінки особи допомагає у застосуванні норм, в яких вста- новлено правові наслідки недобросовісного або нерозумного здійснен- ня особою свого права.

• 5. Співвідношення норми права і припису статті нормативно- правового акта

Способи викладення норми права в статтях нормативно-правового акта можуть бути різними. Іноді норму права може бути викладено в одній статті нормативного акта, але частіше вони за своїм змістом не збігаються.

Це пов’язане з тим, що первинним елементом системи законодав- ства (аналогом норми права як первинного елемента системи права) є не стаття нормативно-правового акта, а нормативний припис. Саме він є зовнішньою формою норми права. Нормативні приписи розміщу- ються в статтях нормативно-правового акта. З огляду на практичні потреби, законодавець може вдаватися до різних комбінацій: напри- клад, розмістити в одній статті один нормативний припис, віддати перевагу комбінації «одна стаття та декілька приписів».

Таким чином, розбіжності, які існують у питанні співвідношення норми права і статті нормативного акта, виникають залежно від об- сягу нормативного припису, викладеного в статті нормативного акта. Наприклад, можуть існувати такі варіанти:

• в одній статті нормативного акта викладено повністю один припис, тобто текстуально вони збігаються (так, ст. 116 КК України передбачає відповідальність за умисне вбивство, вчинене в стані силь- ного душевного хвилювання);
• в одній статті нормативного акта викладено два або більше нормативні приписи (наприклад, ст. 171 КК України містить вказівку на відповідальність як за перешкоджання законній професійній діяль- ності журналістів, так і за переслідування журналіста за виконання професійних обов’язків, критику, здійснюване службовою особою або групою осіб за попередньою змовою). У цьому разі стаття поділяється на частини, пункти та інші складові;
• в одній статті нормативного акта викладено частину припису, а інші його частини знаходяться в інших статтях або нормативних актах. Наприклад, ст. ст. 22, 24–26 СК України містять умови укладан- ня шлюбу (гіпотеза), ст. 23 — право на укладання шлюбу (диспозиція), а ст. ст. 39 і 45 — наслідки недійсності шлюбу (санкція).

Контрольні запитання

1. Назвіть ознаки, що відрізняють норми права від інших со- ціальних норм.
2. Наведіть основні класифікації норм права.
3. Назвіть види гіпотез, диспозицій та санкцій норми права.
4. Виокремте групи спеціалізованих норм права і стисло оха- рактеризуйте кожну з них.
5. Назвіть можливі варіанти співвідношення норми права і при- пису статті нормативно-правового акта.

Поняття і структура системи права

Поняттям «система» в будь-якій галузі пізнання визначається пев- на реально існуюча структурована цілісна сукупність елементів, по- єднаних між собою внутрішніми зв’язками. Саме ці зв’язки здатні надавати внутрішньої організованості усім елементам будь-якої сис- теми, перетворюючи її на диференційовану цілісність. Не є винятком у цьому сенсі і таке соціальне утворення, як право (для якого систем- ність є однією з головних ознак), а також інші правові явища — «сис- тема законодавства», «правова система» тощо. Поняття «система пра- ва» слід відрізняти від поняття «правова система», яке є більш широким за своїм змістом. Крім системи права, правова система охоплює право- свідомість, правові відносини, правові форми діяльності держави та інші правові явища.

Система права — це сукупність чинних принципів і норм права, якій притаманні єдність, узгодженість, диференціація (поділ) і згру- пованість норм у відносно самостійні структурні утворення (інсти- тути, галузі та підгалузі права).

Це визначення фіксує характер зв’язків, що існують між елемента- ми системи права, і формулює головні принципи її побудови. До них належать такі.

Єдність системи права. Вона зумовлюється тим, що: 1) право як цивілізаційний феномен ґрунтується на єдиних визначальних загально людських принципах гуманізму і справедливості. Останні є смислоут- ворюючим остовом права, визначають його головний зміст, а норма- тивні приписи, що суперечать цим принципам, не вважаються право- вими; 2) будь-які норми та принципи права спираються на однакове ставлення до них з боку держави: вона їх встановлює, підтримує і го- това до застосування заходів державного примусу за їх порушення;

3) соціальний зміст права визначається системою органічно єдиних, взаємопов’язаних матеріальних, соціальних, культурних, ідеологічних та інших умов життя суспільства.

Узгодженість системи права. Це зумовлена наявність субордина- ційних і координаційних зв’язків між нормами, інститутами, галузями права та відсутність суперечностей усередині цієї системи.

Диференціація (поділ) системи права. Це поняття відбиває поділ системи права на її відносно самостійні послідовно структуровані елементи: а) структуру норми права; б) структуру правових інститу- тів — поділ їх на окремі правові норми; в) структуру підгалузі права — поділ її на логічно взаємопов’язані правові інститути в межах окремих галузей права; г) структуру галузі права — поділ її на логічно пов’язані між собою правові інститути та підгалузі права; ґ) структуру системи права — поділ її на логічно пов’язані між собою галузі права.

Об’єктивність системи права. Система права — не наслідок сва- вільного розсуду суб’єкта законотворення, а адекватний юридичний вираз, відображення системи суспільних відносин, що реально існують, бо вона: 1) утворюється відповідно до потреб суспільства, а не зако- нодавця; 2) може змінювати власну внутрішню побудову, доречно реагуючи на динаміку потреб суспільства і, таким чином, стабілізуючи його, а державу стимулюючи лише до надання зовнішньої офіційної форми системі права — її галузям, інститутам, які організувалися об’єктивно.

Система права — уособлене системне утворення суспільства, оскільки:

• є його функціональною системою, бо її виникнення, існування і розвиток обумовлені усвідомленими загальнолюдськими потребами в організованості, врегульованості та впорядкованості суспільного життя, оскільки відсутність цих якостей унеможливлює стабільність, безпеку та розвиток суспільства, тобто головні умови його існування взагалі;
• є його інституціональним втіленням. Це означає, що системно організовані, згруповані юридичні норми містяться здебільшого в нормативно-правових актах, інших джерелах права, які надають йому чіткої інституціональної побудови;

• має стабільний і водночас динамічний характер, в такий спосіб забезпечуючи суспільству збереження, стабілізацію його головних відносин, суспільного ладу, а з другого боку, організовуючи і впоряд- ковуючи їх усталений розвиток;
• пов’язана як прямо, так і опосередковано з діяльністю іншого соціального утворення — держави, її органів — законодавчих, право- застосовних, контрольно-наглядових тощо, які здійснюють функції в правових формах з використанням певних методів.

Система права потребує розуміння того, як саме, з яких частин вона складається, за якими критеріями будується. В юридичній науці внутрішній поділ системи права на складові частини — галузі та ін- ститути — традиційно розглядається з урахуванням таких головних критеріїв, як предмет і метод правового регулювання.

Правове регулювання суспільних відносин є відносно самостійним (автономним) від інших видів соціального регулювання. Тому воно відрізняється низкою специфічних фактичних і юридичних ознак. Ви- значеність цих ознак правового регулювання представлена передусім його предметом і методом.

Під предметом правового регулювання усвідомлюють те, що ре- гулює право, на що спрямовано його регулятивний вплив, тобто сус- пільні відносини. Але ними не можуть бути всі суспільні відносини. Цим відносинам притаманна низка специфічних ознак, а саме:

• вони є найбільш важливими, значущими для суспільства (тобто зберігають його розвиток, безпеку людини та ін.); 2) мають однорідний, типовий вираз (наприклад, коли відносини певного роду мають май- новий чи управлінський характер); 3) виникають в суспільстві у зв’язку з проявом цілеспрямованої свідомо вольової діяльності людей і набу- вають стійкого, сталого характеру, тобто є такими, що постійно по- вторюються у повсякденній практиці (наприклад, поява випадків купівлі-продажу, обміну речами, позики і т. п., які повторюються про- тягом тривалого часу, призвела до становлення типових відносин майнового роду, а це викликає усвідомлену потребу суспільства в їх упорядкуванні правилами); 4) придатні для регулювання нормами права (на відміну від тих відносин, що регулюються іншими засобами регулювання — нормами моралі, звичаями і под., і не потребують державно-правового втручання); 5) мають певний зовнішній прояв і придатні для контролю з боку інститутів суспільства і держави.

Предмет правового регулювання вважається матеріальним, об’єктивним критерієм розподілу і згрупування норм права за його структурними частинами тому, що зміст і особливості усталених, ти- пових суспільних відносин виникають в площині людських потреб і не залежать від законодавця. Предмет правового регулювання має власну структуру, яка охоплює такі його елементи: а) суб’єктів — індивіду- альних і колективних; б) поведінку суб’єктів (їх свідому діяльність); в) об’єкти — предмети та явища навколишнього світу, з приводу яких люди свідомо вступають у взаємозв’язок; г) соціальні факти (обстави- ни, випадки), які є безпосередніми підставами виникнення чи припи- нення відповідних правових відносин.

Метод правового регулювання дає відповідь на запитання: яким чином право регулює суспільні відносини? Зміст методу — це сукуп- ність засобів, прийомів, за допомогою яких право впливає на одно- рідні суспільні відносини. На відміну від предмета правового регулю- вання (що є об’єктивним критерієм побудови системи права) його метод є юридичним критерієм, який значною мірою залежить від пред- мета, визначається ним. Формується метод також під впливом авто- ритету і досвіду суб’єкта — законодавця, який, крім об’єктивно сфор- мованих засобів регулювання, може «штучно» встановлювати в нор- мативних приписах власні засоби правового впливу, поєднувати ці засоби і прийоми. З цієї точки зору правовий метод є певним «комп- лектом» юридичного інструментарію, з допомогою якого держава здатна бажаним чином впливати в певному напрямку на розвиток сус- пільних відносин, що мають специфічні відмінності властивостей певного роду чи виду (майнові, фінансові, політичні, сімейні, відно- сини власності, спадкування та ін.).

Метод правового регулювання характеризується специфічними ознаками:

а) визначає особливості: порядку, нормативних підстав та юри- дичних фактів, необхідних для виникнення і реалізації учасниками суспільних відносин відповідних юридичних наслідків — їх суб’єктивних прав, обов’язків або юридичної відповідальності. Такі підстави можуть виникати із закону (право брати участь у виборах, обов’язок сплатити податок), договору (договір оренди), правопорушення (перевищення швидкості дорожнього руху);

б) встановлює коло і правовий статус суб’єктів права, зміст та обсяг їх прав і обов’язків. Суб’єкти відносин мають різний ступень автономності при виникненні прав і обов’язків. Норми права можуть:

• вичерпно визначати права і обов’язки суб’єктів в законі; 2) надава- ти їм можливість самостійно вирішувати питання щодо обсягу цих прав і обов’язків. Тому суб’єкти права вступають в правові відносини або як підпорядковані, або як рівноправні сторони. Відмінності в ме- тодах правового регулювання втілюються головним чином в обсязі правових можливостей суб’єктів;

в) використовує головні прийоми, що утворюють відповідний ме- тод — дозволи, зобов’язання, заборони, по-різному поєднуючи їх в га- лузях права залежно від мети правового регулювання;

г) передбачає галузеві особливості процедур реалізації прав, обов’язків та відповідальності учасників відносин (вони можуть бути реалізовані безпосередньо суб’єктами або з допомогою правозасто- совних органів держави);

ґ) закріплює різні способи захисту прав та забезпечення виконання юридичних обов’язків, які здійснюються в різному порядку (судовому, адміністративному та ін.) та за допомогою різних юридичних засобів (цивільно-правових, кримінально-правових та ін.).

До головних (первинних) методів правового регулювання нале- жать:

• імперативний (централізований) метод, при якому відносини зверху донизу регулюються владно-імперативним шляхом. Норматив- ний зміст доходить до учасників однорідних відносин певного типу зверху, від нормотворчих державних органів і, як наслідок, характер відносин між суб’єктами перетворюється на відносини субординації, прямої підпорядкованості. Головний інструментарій, що використову- ється при імперативному методі регулювання, — зобов’язання та за- борони.
• диспозитивний (децентралізований) метод застосовується до юридично рівних суб’єктів у відносинах, що складаються на основі доброї волі їх учасників. Правомірні дії суб’єктів права, здійснювані ними за власним розсудом і ініціативою, тут виступають вже як не владне, а індивідуальне, «автономне» і добровільне джерело юридич- но значущих вчинків. Відповідно до цього стану суб’єктів їх відноси- ни можна характеризувати як договірні, засновані на юридичній рівно- сті і узгодженні (координації) волі їх учасників. Тому головним інстру- ментарієм при диспозитивному методі регулювання стає дозвіл.

Так звані первинні методи конкретизуються і проявляються в різних з’єднаннях їх способів та прийомів впливу, як правило, з перевагою одного з них. Вони продовжуються в методах, що застосовуються до тих чи інших якісно своєрідних, відносно самостійних груп суспільних відносин. До таких методів можна віднести:

• метод матеріального і морального заохочення (використовується, наприклад, у галузях трудового, цивільного права). Заохочення спрямо- ване на стимулювання такої поведінки суб’єктів права, яка викликаєть- ся їх матеріальним інтересом (підвищення кваліфікації, набуття нових професій) і враховує соціально корисний характер цього інтересу.
• метод рекомендацій, який застосовується до самоврядних орга- нізацій (інститутів громадянського суспільства), для яких державно- владні, імперативні методи впливу природно непридатні і не можуть бути застосовані до них. Цей метод характерний для підприємницької, корпоративної та інших галузей приватного права. Держава може впливати на них лише шляхом дозволів, сприяння, надання організа- ційної допомоги, виданням рекомендаційних актів, які містять норми права і застосування яких покладено на розсуд цих організацій. Дер- жава у формі рекомендацій використовує дозволи, що має сприяти розвиткові активності, самодіяльності та ініціативи суб’єктів права.

Структура системи права — це її внутрішній устрій. Розкрити структуру права можна через: 1) визначення первинного елементу сис- теми — правової норми та 2) врахування предмета правового регулю- вання як об’єктивного чинника, що з’єднав ці норми в певні групи.

Такий підхід к пошуку структури права приводить до висновку про те, що його головними структурними елементами, крім правових норм, стають їх організовані об’єднання — інститути права, підгалузі права, галузі права.

Норма права — первинний, найменший структурний елемент пра- ва, який за своєю сутністю є правилом поведінки, визнаним і охо- ронюваним державою. Це правило свідчить про те, що держава: а) визнає усталені типові суспільні відносини; б) нормує їх в певному напрямку (схвалює чи забороняє, стимулює чи зобов’язує), тобто надає юридичного значення зразка, моделі поведінки; в) виражає це правило ззовні у вигляді правового припису. Він буде придатним регулювати поведінку настільки, наскільки законодавець спромігся відтворити в ньому зміст суспільних відносин. Норма є таким універсальним елементом права, головною одиницею виміру правової матерії, яка проявляє свої властивості на усіх рівнях системи права. Впорядкуван- ня, узгодженість, взаємопов’язаність, розподіл і згрупованість правових норм у системі права зумовлені, з одного боку, об’єктивно структурою предмета регулювання — суспільними відносинами, а з другого —прагненням суб’єкта — законодавця врегулювати ці відносини право- вими засобами.

Інститут права — це уособлена група правових норм, які регулю- ють однорідні суспільні відносини конкретного виду. Інститут права є першим рівнем поєднання правових норм (наприклад, інститут пра- ва власності в галузі цивільного права, інститут відповідальності в галузі адміністративного права, інститут виборів у галузі конститу- ційного права та ін.).

Інститут права характеризується тим, що: а) регулює певний вид (окрему ділянку, фрагменти, сторону) однорідних суспільних відносин; б) є складовою частиною однієї або декількох галузей права; в) є ло- гічно замкнутою, виокремленою сукупністю норм; г) функціонує авто- номно, відносно самостійно в межах галузі права, тобто регулює сус- пільні відносини незалежно від інших інститутів права. Це не означає, що інститут права не пов’язаний з іншими інститутами, навпаки, усі вони в межах галузі права поєднані змістом споріднених суспільних відносин. Наприклад, інститути купівлі-продажу, права приватної власності тощо в галузі цивільного права регулюють певні якісно осо- бливі сторони, види суспільних відносин, але усі ці відносини мають загальну якісну властивість — майновий характер, що дозволило їм об’єднатися в єдину галузь права.

Підгалузь права — певна сукупність (об’єднання) правових інсти- тутів, що об’єктивно складається в межах однієї галузі права. Як цілісне утворення підгалузь права регулює специфічне коло відносин у межах сфери правового регулювання відповідної галузі права, яка характеризується правовою уособленістю.

На відміну від правових інститутів підгалузь права не є обов’яз- ковим компонентом кожної галузі. Вона виникає тільки у великих за своїм обсягом галузях права. Так, у складі конституційного права ви- різняють такі підгалузі, як парламентське, муніципальне право; ци- вільного — зобов’язальне, авторське, винахідницьке, спадкове право; фінансового — бюджетне, податкове, банківське право. Галузі права, для яких характерні тісна консолідація, компактність змісту, не мають у своєму складі підгалузей права (наприклад, кримінально- процесуальне, цивільно-процесуальне).

Довершує систему права рівень галузі. Галузь права — уособлена сукупність норм, спрямована на регулювання певної сфери якісно одно- рідних суспільних відносин. Головні ознаки галузі права полягають у тому, що вона:– є найбільш великим за обсягом підрозділом (частиною) системи права; має власний предмет регулювання;  визначається єдністю предмета і методу правового регулюван складається з інститутів права, побудованих у галузі права за предметом і методом правового регулювання;  відносно самостійна від інших об’єднань правових норм у системі права.

Аналіз галузей права підкреслює таки її властивості.

1. Галузь права — головний за роллю і найбільший за обсягом струк- турний підрозділ (центральна ланка) системи права, оскільки безпосе- редньо відбиває соціальний механізм і об’єктивний характер її утворен- ня однорідними суспільними відносинами, а відтак, і «групові» осо- бливості правового регулювання в межах галузі. Окремі галузі права відрізняються своєрідністю режимів правового регулювання, які: визна- чаються власними галузевими принципами; містять специфічні прийоми регулювання, відрізняються механізмом виникнення та реалізації галу- зевих прав і обов’язків суб’єктів, специфікою санкцій тощо.
2. Галузі права є неоднорідними за складом, різними за обсягом, не- рівнозначними за роллю в правовому регулюванні суспільних відносин. Одні з них є великими нормативними утвореннями, які ззовні визначені у великій кількості писаних джерел — нормативно-правових актів (на- приклад, галузь конституційного права) чи в їх великому обсязі (напри- клад, галузь цивільного права). Інші являють собою порівняно компактну сукупність правових норм (наприклад, процесуальні галузі). Пояснюєть- ся це несхожістю, різницею предметів їх правового регулювання.
3. Унікальність утворення галузей права полягає в тому, що вони не створені штучно законодавцем, а викликані до життя реальним іс- нуванням практичних соціальних потреб, які суспільство усвідомлює, а законотворець визначає офіційною формою письмового документа (нормативно-правового акта). Серед умов, що визначають процес ви- никнення і оформлення галузей права, найважливішими є:
   • ступінь своєрідності, особливості суспільних відносин;
   • неможливість їх врегулювання іншими юридичними засобами (тобто за допомогою норм інших галузей права);

• необхідність застосування особливого методу регулювання та ін.

4. Галузь права являє собою юридичну цілісність, тобто таку су- купність норм, що зосереджені у взаємопов’язаних правових інститутах. Поєднуючи в один комплекс правові інститути, галузь права тим самим забезпечує регулювання, стабільність цілої сфери життєдіяль- ності суспільства. В цьому полягає її інструментальна цінність. Тому галузь права можна також визначити і як сукупність логічно взаємопов’язаних правових інститутів, що регулюють відповідну сфе- ру суспільних відносин (майнових, трудових, сімейних та ін.).

5. Як юридична цілісність галузь права є відносно замкнутою, ав- тономною підсистемою правового регулювання. Головне її при- значення — забезпечити стосовно певної галузі суспільних відносин специфічний режим правового регулювання — сукупність характерних за природою і специфічних за юридичним змістом правових засобів. Наявність подібного режиму дає можливість не тільки поєднувати норми права в одне ціле, надавати їм упорядкованого системного ха- рактеру, а й відрізняти одну галузь права від іншої. Юридичний режим характеризує правовий стан суб’єктів права, законні засоби реалізації прав і виконання обов’язків та державно-правові заходи, спрямовані на забезпечення неухильної реалізації правових норм у конкретних правових відносинах. Завдяки юридичному режиму забезпечується ефективна дія і галузі права в цілому, і кожного її компонента — право- вих інститутів, підгалузей права та окремих норм.
6. Для уособлення галузі недостатньо користуватися критерієм єдності предмета і методу правового регулювання. Цей критерій, який добре спрацьовує у сфері цивільного і кримінального права, не може штучно застосовуватися при характеристиці усіх галузей права. Осо- бливо це стосується нових галузей права — космічного, екологічного, інформаційного та ін., де врахування їх правових режимів має осо- бливе значення.

Галузі права можна поділити на такі види:

• фундаментальні (профілюючі), до яких традиційно належать конституційне, цивільне, адміністративне, кримінальне, цивільне- процесуальне, кримінально-процесуальне право. Вони характеризують- ся тим, що, по-перше, є юридично первісними, тобто містять вихідний правовий матеріал, який потім так чи інакше використовується при формуванні правових режимів інших галузей права; по-друге, вичерпно концентрують генеральні юридичні режими, галузеві методи правового регулювання;
• спеціальні, в яких головні правові режими модифіковано, при- стосовано до особливих сфер життя суспільства (трудове, земельне, сімейне та ін.);

• комплексні, для яких характерне сполучення різнорідних інститутів профілюючих (фундаментальних) та спеціальних галузей, наприклад, підприємницька (господарська), торговельна, морська та ін.

Залежно від особливостей предмета та методу правового ре- гулювання, а головне — соціального призначення всю систему права можна поділити на два великі масиви — матеріальне і процесуальне право. Предметом матеріального права є реальні суспільні відносини, які складалися між людьми, організовані ними і потребують організа- ції відносин за допомогою права. На підставі норм матеріального права у суб’єктів суспільних відносин виникають суб’єктивні права, юридичні обов’язки та відповідальність.

Процесуальне право визначає, врегульовує порядок (процедуру) вирішення спорів, конфліктів, розслідування і судового розгляду зло- чинів, інших правопорушень. Предметом регулювання норм процесу- альних галузей права є організаційні відносини, тобто такі, які визна- чають засоби реалізації норм матеріального права (суб’єктивних прав, обов’язків та відповідальності) і де учасниками, як правило, виступа- ють органи держави, посадові особи, на яких покладено обов’язок організовувати, спрямовувати процес, юридичну діяльність на реалі- зацію норм матеріального права.

• 2. Публічне і приватне право

Дихотомія права з його поділом на публічне і приватне теоретично була обґрунтована ще в Стародавньому Римі. Саме римські юристи вважали цей поділ природним, оскільки він відображає зрозумілі ще у ті часи особливості і відмінності відносин між державою і приватною особою. Ульпіан писав, що публічне право має відношення до держа- ви (римські юристи не бачили відмінності між поняттями «держава» і «суспільство»), а приватне — відбиває інтереси окремих осіб.

Через деякій час у Західній Європі відбулася рецепція римського права. Вона пройшла декілька етапів: вивчення, коментування та ви- кладання римського права в європейських університетах; безпосеред- нє застосування римського права в юридичній практиці; реформуван- ня законодавства разом з ідеєю про поділ права на приватне і публічне після буржуазних революцій у XVII–XVIII ст. ст. І це було цілком за- кономірним, оскільки розвиток буржуазних ринкових відносин і фор- мування громадянського суспільства об’єктивно викликали до життя ідею виокремлення приватного права і повернення до вчення про при- ватне і публічне право.

Поділ права на приватне і публічне дістав теоретичної підтримки в працях мислителів Західної Європи (Г. Гроцій, Т. Гоббс, Ш. Монтеск’є, І. Кант, Г. Гегель та ін.). Ідея поділу права була ґрунтовно розроблена на теренах дореволюційної Російської імперії відомими правознавця- ми Л. Петражицьким, М. Коркуновим, Г. Шершеневичем та ін. У тій чи іншій формі вона зберігається і сьогодні. У той же час, якщо в кон- тинентальній Європі ідея поділу права на публічне і приватне набула майже повного визнання, то в країнах англосаксонської правової сім’ї вона не набула такого авторитету, підтримується не всіма юристами і тлумачиться по-іншому.

Протягом існування радянської держави офіційна юридична наука негативно ставилася до поділу права на публічне і приватне. Такий підхід був обумовлений ідеологією марксизму-ленінізму, коли В. Ленін висловив свою жорстку негативну позицію щодо приватного права:

«Ми нічого “приватного” не визнаємо, для нас все в галузі господарства є публічно-правовим, а не “приватним”. Звідси — розширити за- стосування державного втручання у “приватноправові” відносини; розширити право держави скасовувати “приватні” договори; застосо- вувати до “цивільних правовідносин” нашу революційну правосвідо- мість…» Така ідеологія стає основою тотального одержавлення всієї правової системи.

Нині, в умовах визнання і законодавчого закріплення приватної власності, пострадянські держави будують економіку на ринкових за- садах. Потому легалізація приватного права, законодавче закріплення його галузей є природними і необхідними для формування громадян- ського суспільства, стимулювання підприємницької діяльності. Цілком закономірним є те, що в юридичній науці відродився і підхід до поділу права на приватне і публічне.

Сутність цього поділу системи права полягає в тому, що в кожній системі права є норми, покликані забезпечувати насамперед загально- значущі (публічні) інтереси, тобто інтереси державно організованого суспільства, які потребують впорядкування і захисту. Але є й інші норми, які регулюють відносини з метою впорядкування і захисту інтересів окремих осіб в їх приватному житті, перш за все — приватних власників. Тому сфери суспільних відносин, пов’язані з державними або приват- ними інтересами, стають відповідно предметами регулювання правових галузей, що належать до публічного і приватного права.

Публічне право — це сукупність галузей права (підсистема), пред- метом регулювання яких є відносини у сфері реалізації публічних (дер- жавних) інтересів з допомогою імперативного методу регулювання. Це передусім галузі конституційного, адміністративного, кримінально- го, фінансового, процесуального права. Тут юридичний пріоритет у питаннях захисту публічного інтересу має воля органів державної влади, яка, однак, у першу чергу підкоряється її завданню захисту ін- тересів особи і населення країни в цілому. Тому саме цієї кінцевій меті і підпорядковується логіка побудови галузей публічного права. Останнє своїми засобами створює соціальні умови правопорядку, за наявності яких громадянин почуває себе захищеним і має можливість реалізувати власні приватні інтереси, використовуючи при цьому від- повідні приватноправові засоби.

Приватне право — це сукупність галузей права (підсистема), предметом регулювання яких є відносини у сфері приватних, індивіду- альних інтересів юридично рівних суб’єктів за допомогою диспозітив- ного методу регулювання. До приватного права відносять насамперед норми цивільного права. Тут юридичний пріоритет у питаннях реалі- зації приватних інтересів, ініціатива залежать від волі приватних осіб, громадян, їх об’єднань, недержавних суб’єктів господарювання, а ре- гулювання відбувається на засадах координації, тобто за принципами юридичної рівності, автономії таких суб’єктів.

Приватне право має велике значення в забезпеченні свободи авто- номної особи, незалежності і самостійності приватних осіб і тому є умо- вою і гарантом розвитку ринкової економіки, демократії, громадянсько- го суспільства. Воно охоплює відносини, учасники яких не володіють ніякою примусовою владою один щодо одного, а, більш того, виокрем- лені від державної влади і тому є «приватними». Однак, і це дуже важ- ливо, їх договори, акти, в тому числі односторонні, наприклад, акти власників, мають повноцінне юридичне значення, захищаються судом, визнаються і забезпечуються державою як її власні веління. Приватне право створює зону свободи, ізольовану від державної влади, в якій здійснюють свою майнову, господарську діяльність приватні особи. Державна влада може втручатись у цю діяльність тільки в передбачених законом випадках або за рішенням суду. Водночас дії приватних осіб, якщо вони не порушують встановлених законом заборон, державна вла- да зобов’язана не тільки визнавати, а й захищати.

Між публічним і приватним правом немає неперехідних кордонів —вони взаємопов’язані. Ті функції, які вони виконують, зрештою відповідають інтересам усіх. Тому приватне право фактично не існує без публічного, оскільки останнє покликане охороняти і захищати приватні відносини. Приватне право ґрунтується на публічному, без якого воно могло б бути знецінене. Крім того, в процесі історичного розвитку грані між ними в деяких сферах суспільного і державного життя стираються, виникають змішані публічно-правові і приватноправові відносини (на- приклад, з питань соціального, трудового та іншого права). Разом з тим на сьогодні публічне і приватне право залишаються фундаментальними вихідними частинами дійсно демократичної правової системи.

Отже, до ознак публічного права можна віднести такі:

• його галузі регулюють відносини між нерівними, юридично підпорядкованими суб’єктами;
• його норми спрямовані на регулювання відносин, в яких суб’єкти задовольняють загальний (публічний, державний) інтерес;
• має особливості суб’єктного складу (основним учасником публічно-правових відносин завжди виступає держава, а додатковим — суб’єкти приватного права);
• за своїм призначенням воно випливає з приватного права, під- коряється йому (тобто державно-правовий порядок створюється засо- бами публічного права з метою забезпечення сфери свободи особи, вільної від державного втручання);
• його суб’єкти здійснюють волевиявлення одноособово. Це озна- чає, що публічно-правові відносини може регулювати, а відповідні права і обов’язки їх суб’єктів здатна встановлювати лише держава;
• в ньому застосовується імперативний метод регулювання — ме- тод субординації, централізований, придатний для регулювання вер- тикальних, владних субординаційних відносин. Головним правовим інструментарієм таких галузей є позитивні зобов’язання та забороні. Основним типом правового регулювання відносин виступає спеціаль- но дозвільний (суб’єкти правомочні в публічно-правовій сфері робити тільки те, що прямо дозволено законом).

До складу публічного права належать галузі конституційного, кри- мінального, кримінально-процесуального, адміністративного, фінан- сового, цивільного процесуального права.

До ознак приватного права можна віднести такі:

• його галузі регулюють рівносторонні відносини між рівними, юридично непідпорядкованими суб’єктами;
• його норми спрямовані на регулювання відносин, в яких суб’єкти задовольняють приватний (особистий, недержавний) інтерес;
• особливий суб’єктний склад (основним учасником приватнопра- вових відносин є приватні особи — юридичні та фізичні, суб’єкти приватного права можуть виступати як додаткові);
• за своїм призначенням воно визначає сферу свободи індивіда і створено для її реалізації (а державно-правовий порядок створюєть- ся засобами публічного права для забезпечення, охорони, захисту, відновлення прав і свобод особи, яка задовольняє приватні інтереси у сфері, що є вільною від необґрунтованого державного втручання);
• суб’єкти самостійно здійснюють волевиявлення. Це означає, що приватноправові відносини можуть регулюватися і відповідні права та обов’язки їх сторін можуть встановлюватися декількома суб’єктами за їх власною ініціативою. При цьому застосовується договірна форма встановлення суб’єктивних прав і обов’язків;
• використовується диспозитивний метод, децентралізований, що означає координаційні способи впливу, придатні для регулювання го- ризонтальних відносин між юридично рівними особами. Головним правовим інструментарієм таких галузей виступає дозвіл. Основним типом правового регулювання відносин є загальнодозвільний (суб’єкти правомочні в приватноправовій сфері робити все, крім того, що прямо заборонено законом);
• відносини між суб’єктами приватного права мають як майновий, так і немайновий, особистий характер.

До складу приватного права належать галузі цивільного, сімейно- го, корпоративного, господарського, комерційного, аграрного права.

• 3. Загальна характеристика галузей та інститутів права

Галузі права поділяються залежно від предмета і методу правового регулювання. Крім того, їх поділяють за місцем, яке галузі посідають у системі права (основні — конституційне, цивільне, адміністративне, трудове; комплексні — екологічне, господарське). Головне значення має поділ системи права на галузі залежно від предмета і методу правового регулювання.

Конституційне право — це сукупність правових норм, які ре- гулюють статус людини і громадянина в суспільстві і державі, прин- ципи суспільного і державного ладу, організацію і діяльність системи органів держави та органів місцевого самоврядування. В предметі  цієї галузі головне місце посідають відносини між людиною, суспільством і державою. Саме вони визначають устрій держави, її функціонування та ступінь участі громадянина в цьому процесі. Такі особливості цих від- носин обумовлюють і відповідні методи регулювання. Домінує імпера- тивний метод, бо виникнення цієї галузі пов’язано з існуванням владних відносин. Тому норми конституційного права мають переважно зо- бов’язальний і заборонний характер, а ті, що пов’язані з регулюванням статусу людини і громадянина, — переважно дозвільний характер. Норми конституційного права є провідними щодо норм інших галузей права, їх базовим нормативним утворенням. Головними джерелами конституцій- ного права будь-якої держави є її конституція та конституційні закони.

Цивільне право — це сукупність правових норм, які регулюють сферу майнових і пов’язаних з ними особистих немайнових відносин (ім’я, честь, гідність, авторство). Вони виникають з приводу володіння, користування та розпорядження власністю, її набуття та відчуження, купівлі-продажу, спадкоємства тощо між різними суб’єктами права — фізичними і юридичними особами.

Суттєвими ознаками суспільних відносин, які регулюються нор- мами цивільного права, є наявність у них вільних (автономних) і рівних суб’єктів права (покупець — продавець, замовник — підрядчик та ін.), відсутність відносин влади і супідрядності, що проводить чітку межу між предметом цивільного права і предметом адміністративного, фі- нансового права. Така природа відносин обумовлює диспозитивний (автономний) метод правового регулювання суспільних відносин, який є головним для цієї галузі права.

В ринкових умовах роль цивільного права зростає. Без розвинуто- го, цивілізованого ринку формування громадянського суспільства та побудова правової держави практично неможливі.

Адміністративне право — це сукупність правових норм, які регулю- ють суспільні відносини, що виникають у процесі виконавчо-розпорядчої діяльності органів держави. Вони і є предметом правового регулювання. Їх особливістю є те, що однією зі сторін тут завжди виступає державний орган або посадова особа. Тому в основі правового регулювання адміні- стративного права лежить метод владних приписів (імперативний метод) через накази, вказівки. Йому властиві ієрархія і субординація по службі, встановлення відповідальності за доручену ділянку та ін.

Фінансове право — це сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини, пов’язані з діяльністю держави по формуванню і виконанню державного бюджету, з грошовим обігом, банківськими операціями, кредитами, позиками, податками. Суб’єктами цих відно- син, крім органів держави, виступають всі юридичні та фізичні особи. Фінансова діяльність значною мірою має виконавчо-розпорядчий ха- рактер, що і визначає методи її правового регулювання. Ними є владні приписи, контроль, ревізії. В умовах переходу до ринку все більше розкриваються межі самостійності суб’єктів фінансової діяльності.

Трудове право — це сукупність правових норм, які регулюють від- носини між роботодавцем і працівниками. Вони охоплюють питання організації праці, її оцінки і оплати, умови виникнення, зміни та при- пинення трудових відносин, а також пов’язані з ними відносини щодо соціального забезпечення, пенсійного обслуговування; робочий час та час відпочинку. Суб’єктами трудових відносин є робітники, державні, приватні, громадські та кооперативні організації, профспілки. Методи регулювання трудових відносин — імперативні та диспозитивні, а та- кож методи заохочення, стимулювання.

Сімейне право — це система правових норм, які регулюють осо- бисті та майнові відносини, пов’язані з перебуванням у шлюбі та спо- рідненістю фізичних осіб. Метод регулювання — диспозитивний.

Земельне право — це сукупність норм права, які регулюють сус- пільні відносини, пов’язані з володінням, користуванням та распоря- дженням землею. Це питання землекористування і землеустрою, збе- рігання і розподілу земельного фонду, визначення правового режиму різних видів землі відповідно до їх адміністративно-господарського призначення (державні, фермерські, орендні тощо). Застосовуються як імперативний, так і диспозитивний методи правового регулювання з використанням відповідного юридичного інструментарію — дозволів, спеціальних дозволів, заборон.

Екологічне право — це сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини у сфері освоєння, використання і охорони суспіль- ством, державою, господарськими суб’єктами і громадянами природ- ного середовища з метою зберігання природних багатств, запобігання екологічно шкідливому впливу господарської та іншої діяльності на середовище проживання людини. Норми цієї галузі права встановлю- ють механізм охорони природи, порядок проведення екологічної екс- пертизи і екологічного контролю за додержанням вимог природоохо- ронного законодавства і нормативів якості довкілля. Ця галузь спря- мована на реалізацію права громадян на безпечне довкілля.

Кримінальне право — це сукупність правових норм, які визначають коло суспільно небезпечних діянь (злочинів) і міри покарання, що за стосовуються до злочинців. Норми цієї галузі встановлюють право- мочність компетентних органів держави щодо осіб, які вчинили злочин, підстави та умови притягнення їх до відповідальності, види і системи санкцій, склад конкретних діянь, форми і ступінь вини тощо. Метод регулювання, який використовується в галузі кримінального права, — імперативний (метод заборони).

Цивільне процесуальне право — це сукупність норм права, які регу- люють порядок розгляду цивільних справ. Норми цієї галузі права встановлюють права і обов’язки сторін, між якими виник спір про пра- во, судових і прокурорських органів з приводу судового розгляду цивіль- них справ, визначають порядок подання позовів до суду, підсудність та інші питання, які виникають у зв’язку з розглядом цивільних справ.

Кримінально-процесуальне право — це сукупність правових норм, які регулюють діяльність органів слідства, прокуратури, суду в роз- слідуванні злочинів і розгляду кримінальних справ у суді. Особливістю цієї галузі права є те, що вона постає як необхідна умова реалізації норм кримінального права шляхом встановлення чіткої регламентації прав і обов’язків органів та осіб у процесі розслідування і судового розгляду. Провідним методом правового регулювання є імперативний (зобов’язальний).

Правовий інститут має таки властивості:

• його зміст має текстовий вираз в вигляді групи виокремлених понять, термінів, конструкцій (наприклад, «спадкоємець» — в інсти- туті спадкування у цивільному праві; «автор», «винахідник» — основні поняття авторського права; «посадова особа» — в кримінальному праві; «покупець», «продавець» — у цивільному праві; «трудова дис- ципліна» — у трудовому праві і т. п.). Ці поняття створені законодавцем у межах саме даних інститутів і є наслідком їх розвитку;
• норми інституту права набувають своєрідного офіційного спо- собу закріплення в законодавстві: а) в окремому нормативно-правовому акті (наприклад, в Законі України «Про авторське право і суміжні пра- ва») або б) лише в окремому розділі нормативно-правового акта (на- приклад, у главі «Купівля-продаж» у ЦК України); книзі (наприклад, «Право власності» у ЦК України).

Інститути права можуть бути класифіковані за різними критері- ями.

1. За предметом правового регулювання вони поділяються на ін- ститути конституційного, цивільного, кримінального, адміністратив- ного, процесуального та інших галузей права.

Галузевий (внутрішньогалузевий) інститут складається із норм од- нієї галузі права (наприклад, інститут громадянства в конституційному праві), а міжгалузевий — із норм двох і більше галузей права.

Міжгалузеві правові інститути — це сукупність норм права різних галузей права, спрямована на регулювання суспільних відносин певно- го виду. Наприклад, інститут права власності складається із норм галузей конституційного, цивільного, кримінального та інших галузей права; інститут відшкодування шкоди — із норм галузей цивільного і трудово- го права; інститут виборів Президента України — із норм галузей кон- ституційного, фінансового, трудового, кримінального права.

2. За своїм складом інститути поділяються на прості (наприклад, інститут необхідної оборони в кримінальному праві) та складні (на- приклад, інститут власності).
3. За змістом суспільних відносин інститути права поділяються на матеріальні (наприклад, інститут підряду в цивільному праві) та про- цесуальні (наприклад, інститут притягнення до кримінальної відпові- дальності).
4. За функціями, які інститути виконують у правовому регулю- ванні, вони поділяються на регулятивні (інститут купівлі-продажу в цивільному праві) та охоронні (інститут адміністративної відпові- дальності в адміністративному праві).

• 4. Поняття системи законодавства,

її співвідношення з системою права

Категорія «система законодавства» є однією з найпоширеніших у сучасній юридичній науці та юридичній практиці. Важливе місце вона посідає і в теорії права. Особливістю цього поняття (категорії) є його використання для позначення певних сукупностей, не завжди однакових за формою і рівнем юридичної сили нормативно-правових актів, які приймаються різними органами держави, посадовими осо- бами, самоврядними організаціями. В одних випадках мають на увазі тільки сукупність законів; в інших — закони, укази Президента Укра- їни і урядові постанови (саме так витлумачив термін «законодавство» Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 9 липня 1998 р., додавши до них «чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України…»), в третіх — і це майже стало традиційним — усю чинну в межах країни (держави) сукупність нормативно-правових актів. В останньому випадку це по- няття іноді неточно використовується як синонім поняття «право», бо система законодавства — це передусім форма права, тобто засіб існування, виразу і організації його норм у цілісну, внутрішньо узго- джену систему. Саме завдяки законодавству стають можливими ви- окремлення правових норм із інших систем нормативного регулюван- ня, формування права як цілісного нормативного явища і культурної цінності суспільства.

Під системою законодавства умовно, згідно з термінологією, що склалася в навчальній літературі, маємо на увазі усю систему чинних, взаємодіючих нормативно-правових актів. У більш повному обсязі це поняття може бути визначене як форма існування права, спосіб на- дання юридичного значення нормам права, засіб їх організації та по- єднання в конкретні статті, нормативні приписи, нормативно-правові акти, інститути та галузі законодавства.

Системі законодавства притаманна низка ознак, які характеризують її як статичну і функціональну:

• вона є елементом правової системи, більш широкої за обся- гом;
• система законодавства має вертикальну (ієрархічну) будову. Така будова означає розташування в ній нормативно-правових актів залежно від їх юридичної сили. Остання в свою чергу визначається місцем відповідного уповноваженого нормотворчого органу в механіз- мі держави;
• горизонтальну структуру системи законодавства утворюють його галузі відповідно до предмета правового регулювання;
• вона характеризується цілісністю, системністю, єдиною спря- мованістю. Кожний нормативно-правовий акт діє хоча і самостійно, але в єдиній системі відповідно до тих завдань і цілей, які закріплені в конституції, законах, інших вищих за юридичною силою актах. Крім того, кожний нормативно-правовий акт перебуває в ієрархічних, суб- підрядних зв’язках з іншими нормативними актами;
• система законодавства має інтегративний характер. Ця її влас- тивість виражається в тому, що вона водночас є і юридичним джерелом права, і формою його існування. Від того, наскільки оптимально сис- тема законодавства інтегрує в собі нормативно-правовий матеріал, залежить ефективність правового регулювання.

Важливим питанням є встановлення правильного співвідношення між системою права і системою законодавства. Вирішення його на належному рівні має на меті забезпечити доступність законодавства, скорочення непотрібної кількості актів, їх узгодженість між собою та ін. При цьому важливо мати на увазі ще одну обставину. Історично склалося так, що термін «право» використовується не тільки в юри- дичному розумінні. Його застосовують при визначенні як правових, так і таких можливостей, які випливають із корпоративних норм, зо- крема, із статутів політичних партій при визначенні прав і обов’язків їх членів. Що стосується терміна «законодавство», то він склався в до- бу Нової історії, коли буржуазні демократичні держави (перший вид держави громадянського типу) почали масово закріплювати в письмо- вій формі нормативи, що склалися в результаті багаторазового повто- рення певного виду відносин. Унаслідок цього термін «законодавство» набув винятково юридичного значення. Ним стала позначатися сукуп- ність нормативно-правових актів, що мають юридичну силу в резуль- таті їх видання і захисту державою.

Однією із форм взаємодії права і законодавства є їх взаємовплив у процесі формування та розвитку. Законодавство може істотно впли- вати на розвиток формування права. В одних випадках цей вплив зводиться до оформлення права. Відбувається це тоді, коли суспільні відносини набули очевидної юридичної значущості (це визначається передусім їх повторюваністю), в інших випадках законодавство може викликати до життя право, окремі його підрозділи. Наприклад, закони про підприємництво, про власність в Україні сприяли формуванню галузей підприємницького права, істотно вплинули на розвиток ци- вільного права. Важливим напрямком впливу законодавства на розви- ток права є формування правових режимів кожної галузі права. Тут без участі держави право, по суті, не змогло б набути тих якостей, що перетворили б його на одну із загальнолюдських цінностей. Зворотній бік їх взаємодії — це вплив права на формування і розвиток законо- давства, завдяки чому воно набуває певних якостей з погляду як його змісту, так і форми.

Отже, система законодавства і система права є поняттями одного ряду, але вони не тотожні. Їх слід розглядати як відносно самостійні категорії, ознаки яких містять у собі показники відмінностей між ними:

• якщо система права має об’єктивний характер, то система за- конодавства залежить від суб’єктивного чинника — діяльності зако- нодавця, інших суб’єктів правотворчих повноважень;
• право як явище завжди виступає системою норм, а зако- нодавство — системою нормативно-правових актів;

• ці системи різняться за своїми первинними елементами. Якщо для системи права первинним елементом є її норма, то для системи законодавства ним є нормативно-правовий припис. Юридичні норми — це той будівельний матеріал, з якого складаються конкретні галузі права. В законодавстві ці норми втілюються в окремих статтях норма- тивного акта або приписах усередині статей;
• система законодавства і система права не збігаються за обсягом. Система законодавства є ширшою за систему права, оскільки дуже часто включає те, що не може бути віднесеним до норм права, — різні програм- ні положення, вказівки на мету і мотиви видання тих чи інших актів;
• ці системи різняться за значенням і роллю, які мають для них предмет і метод правового регулювання. Якщо, наприклад, для галузі права характерні однорідність суспільних відносин, що нею регулю- ються, а також застосування одного головного методу правового регу- лювання, то для галузі законодавства це необов’язково. Предмет галу- зі законодавства становлять, як правило, різнорідні суспільні відноси- ни, а саме: відносини в державному управлінні, відносини в народно- му господарстві, види господарської діяльності тощо. Різними в цьому разі є і методи, що застосовуються для регулювання суспільних від- носин галузями законодавства;
• система права і система законодавства різняться за своєю вну- трішньою (вертикальною) будовою. Так, відносно системи права по- няття «вертикальна структура» має умовний характер, для неї харак- терна логічна побудова за обсягом — норма права, інститут права, підгалузь права, галузь права. Вертикальна ж структура системи за- конодавства має ієрархічний характер, оскільки її побудовано відпо- відно до юридичної сили нормативно-правових актів, яка передусім визначається місцем правотворчого органу в державному механізмі.

• 5. Структура системи законодавства

Законодавству притаманна своя структура — спосіб зв’язку між її елементами. Система законодавства має декілька структурних «зрі- зів» (аспектів), виокремлення кожного з яких містить у своїй основі той чи інший критерій. Залежно від цих критеріїв вирізняють функціо- нальну, горизонтальну, ієрархічну (вертикальну) структури.

Залежно від функціонального призначення нормативно-правових актів можна виокремити:

• головні нормативно-правові акти, які виконують основну функ- цію інтегратора (носія) певної сукупності нормативно-правових при- писів. Це базові нормативно-правові акти, представлені своєю первин- ною редакцією, як, наприклад, основи законодавства, кодекси;
• допоміжні нормативно-правові акти, тобто такі, які вносять часткові зміни в чинні (головні) нормативно-правові акти. За своєю формою це найрізноманітніші акти — від одиничних, які вносять змі- ни в одну статтю або припис, до таких, що являють собою викладення певного акта в новій редакції;
• нормативно-правові акти, які виконують оперативну функцію припинення юридичної сили окремих нормативних положень або їх первинних структурних частин — статей, приписів, підпунктів, абзаців тощо. Особливістю цього виду актів є те, що вони містять тільки єди- ний припис про визнання нечинними тих чи інших нормативних актів, їх структурних частин.

За обсягом нормативного матеріалу вирізняють такі елементи го- ризонтальної структури законодавства:

• нормативно-правовий припис, тобто письмове викладення пра- вила поведінки, принципу, дефініції та інших елементів системи права. За своєю формою це граматично, логічно та юридично завершена частина нормативно-правового акта, виражена в його структурних текстових підрозділах — статтях, пунктах, підпунктах, параграфах, абзацах тощо. Нормативно-правові приписи є головними елементами змісту нормативно-правового акта як форми права. Структура нормативно-правових приписів закономірно зумовлюється в кожному окремому випадку структурністю норми права;
• нормативно-правовий акт — це письмовий акт-документ дер- жавного органу, який містить сукупність нормативно-правових при- писів, спрямованих на регулювання окремої групи суспільних відно- син. В одних випадках нормативно-правові акти містять норми тільки певної галузевої належності (так звані цільні акти), в інших — норми права різних галузей права (комплексні);
• інститут законодавства, який являє собою сукупність вза- ємопов’язаних та взаємодоповнюючих нормативно-правових приписів, спрямованих на регулювання відповідної уособленої сукупності сус- пільних відносин. Він може бути галузевим або міжгалузевим;
• галузь законодавства, яка є взаємопов’язаною системою за- конодавчих актів.

Головне призначення і цінність галузей законодавства в тому, що всі вони виступають як офіційна форма, тобто засобом організації, існуван- ня і зовнішнього виразу структури змісту права на рівні його галузей. У цьому полягають не тільки відносна самостійність і різниця між га- лузями права та галузями законодавства, а й їх внутрішня єдність. Тому в реальній дійсності в суспільстві і державі функціонують не окремі розрізнені системи, а єдина нормативно-правова регулятивна система. Галузі законодавства і галузі права співвідносяться таким чином:

• галузь законодавства за обсягом може повністю збігатися з галуззю права, що має місце в кримінальному праві;

• на базі однієї галузі права можуть існувати декілька галузей законодавства, як то є в конституційному або цивільному праві;

• більшість приписів галузі законодавства є формою однієї із галузей права, становлячи, проте, лише певну частину цієї галузі (на- приклад, у законодавстві про охорону здоров’я і народну освіту одні приписи (їх більше) належать до адміністративного права, другі — до трудового, цивільного та інших галузей права);

• галузь законодавства може поєднувати в собі норми декількох галузей права.

Залежно від юридичної сили нормативно-правових актів, яка ви- значається місцем правотворчого (правоустановчого) органу в держав- ному апараті, вирізняють ієрархічну вертикальну структуру вітчизня- ного законодавства, до якої входять такі складові:

• Конституція України. Головне місце в ієрархічній системі за- конодавства посідають Конституція України і закони, що встановлюють відправні засади правового регулювання (конституційні закони). Вона має найвищу юридичну силу і становить першооснову усього зако- нодавства;
• закони та кодекси — кодифіковані закони усередині законодав- ства. Їх головне призначення — забезпечення на основі науково об- ґрунтованих принципів комплексного, всебічного та цілісного вирі- шення тих чи інших завдань економічного і соціального розвитку суспільства. Кодифіковані закони здебільшого функціонують як стриж- неві акти, що надає формальної визначеності нормам певної галузі права і є активним центром регулювання суспільних відносин;
• нормативні укази і розпорядження Президента України — під- законні акти, що видаються відповідно до Конституції України;
• підзаконні нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади — постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України, накази і інструкції міністерств, державних комітетів Укра- їни;

• акти місцевих органів виконавчої влади — місцевих державних адміністрацій;
• акти органів місцевого самоврядування щодо здійснення функ- цій, які їм делеговані державними органами.

Наведена структура вітчизняного законодавства не є вичерпаною. Усередині цієї ієрархічної структури залежно від юридичної сили нормативно-правові акти можна поділити на два види: закони і підза- конні нормативно-правові акти.

Функціональна, ієрархічна та горизонтальна структури зако- нодавства забезпечують внутрішню узгодженість, юридичну єдність і цілісність законодавства.

• 6. Чинники формування та розвитку системи законодавства

Чинники формування та розвитку системи законодавства — це обставини, чинники, які визначають її зв’язок з іншими соціальними явищами, її зміст, форму та ефективність правового регулювання. Вплив кожного з цих чинників на формування і розвиток законодавства нерівнозначний. Одні з них мають домінуюче значення на час появи (зародження) закону, інші більше пов’язані з процесом його реалізації (чинники зворотного зв’язку). Істотним є і те, що вплив кожного чинни- ка залежить і від природи самого законодавчого акта, галузі та інститу- ту законодавства, від того місця, яке вони посідають. Так, на конститу- ційне і адміністративне законодавство сильніше впливають політичні чинники, на цивільне — економічні, на трудове — соціальні.

Для того щоб з’ясувати міру впливу різних чинників на формування і розвиток законодавства, доцільно їх класифікувати. Окрему групу становлять чинники, які визначають процес формування та розвитку системи законодавства в цілому на значному проміжку розвитку сус- пільства і держави. Це такі чинники:

• співвідношення політичних сил на час виникнення форми дер- жави (її конституювання). Зокрема, заснування інституту президента зумовлює виникнення такого елемента системи законодавства, як пре- зидентські укази; затвердження федеративного устрою об’єктивно веде до виникнення загально-федеративного законодавства і законо- давства суб’єктів федерації (республік, штатів, провінцій та ін.);

• стан розвитку економічних, політичних, соціальних та інших відносин, який може викликати до життя як окремі законодавчі акти, так і цілі галузі законодавства, постійно штовхає законодавця до змін, доповнень або скасування чинних нормативно-правових актів;
• становище держави на міжнародній арені (зовнішній чинник). Політика замкнутості держави веде до самобутності, відриву законо- давства від інших національних систем права. Політика ж відкритості, орієнтованість держави на інтеграцію у світові економічні, політичні та інші процеси є передумовою необхідності додержуватися міжнародно-правових стандартів правового регулювання, особливо у сфері прав і свобод людини.

Нині міжнародне право та іноземне законодавство справляють зна- чний вплив на формування розвитку права та законодавства в Україні, а конституційне визнання пріоритету норм міжнародного права по- силює цю детермінацію. Однак, орієнтуючись на них, не слід бездум- но копіювати зарубіжні концепції, прямо запозичувати нормативні тексти, беззаперечно приймати «правові послуги» зарубіжних експер- тів, оскільки це призводить до появи штучних правових конструкцій, які не мають реальних коренів в українській дійсності і, як наслідок, не спрацьовують на практиці.

Залежно від характеру впливу на процес формування та розвиток системи законодавства чинники можна поділити на три групи.

Перша група — це чинники, які визначають предмет законодавчого регулювання. Їх особливістю є те, що вони здебільшого знаходяться поза межами системи законодавства, що, однак, не зменшує їх значення. Саме вони містять первинні імпульси, які йдуть від суспільства і держа- ви. Так, проведення реформ в економічній сфері в Україні зумовило прийняття великого блоку законів, спрямованих на встановлення ново- го правового режиму власності, статусу господарюючих суб’єктів (підприємств, бірж, банків тощо), фінансових і податкових відносин.

Друга група чинників виражає позиції учасників законодавчої ді- яльності. Вони відбивають її суб’єктивну сторону, оскільки є діяль- ністю суб’єктів законодавчої ініціативи, лобізму, дією політичних партій, фракцій, участю консультантів, експертів тощо. Головне, що визначає позицію цих суб’єктів, є їх інтерес, якому вони намагаються або надати законодавчої форми, або ж, навпаки, перешкодити законо- творчості.

Третю групу становлять чинники суто юридичного характеру. В них виявляються притаманні системі законодавства принципи по- будови і функціонування, внутрішньосистемні зв’язки і залежності (наприклад, залежність законів від конституції, а підзаконних нормативно-правових актів — від законів тощо). Визначальним тут є взаємозв’язок системи права і системи законодавства. Чим повніше сприйматиметься законодавством зміст права, тим ефективнішим буде правове регулювання. Велику роль тут відіграють чинники, які визначають характер процесуальних дій. Одні з них проявляються на стадії зародження, підготовки і ухвалення законів (вибір засобів правового регулювання, правового забезпечення, тиск суспільної думки, дії різних політичних сил тощо), інші — на стадії реалізації закону (розуміння законів і підзаконних актів населенням, їх під- тримка або відчуження, опір опозиції, виконання або невиконання посадовими особами, органами держави, громадянами). Останні чинники виконують функції зворотного впливу на діяльність законо- давця, спонукають його до вдосконалення, зміни, систематизації чинного законодавства.

Важливу роль тут відіграє розвиток юридичної науки, яка повинна охоплювати своїм дослідницьким полем природу кожного із чинників, що впливає на формування та розвиток права і законодавства, сприяти опрацюванню механізмів їх впливу на законодавчий процес.

Якщо взяти за основу (критерій) таку властивість законодавства, як його стабільність, то чинником, що сприятливо діє на нього, можна назвати загальну обстановку в країні, яка є не чим іншим, як рівноді- ючою багатьох, більш конкретних чинників, таких як: стійкість і ви- сокий авторитет влади; поступовий розвиток економіки і соціальної сфери; збалансованість системи законодавства і відсутність супереч- ностей між її галузями та інститутами; послідовна і цілеспрямована дія закону як способу вирішення політичних, економічних, соціальних та інших завдань; високий престиж права; реальне визнання верхо- венства права і закону; неухильне додержання правових приписів і норм тощо.

Законодавець своїми діями має сприяти збільшенню «позитивного» заряду чинників, оскільки його зменшення значно погіршує потенціал законодавства і обмежує рамки його дії, спричиняє появу суперечли- вого, невпорядкованого нормативно-правового матеріалу, що призво- дить до неефективності правового регулювання.

• 7. Співвідношення норм міжнародного і національного права

Вивчаючи систему внутрішньодержавного права, ми неодмінно стикаємося з проблемою його співвідношення з міжнародним правом, тобто з нормами та принципами, що регулюють відносини між держа- вами і міжнародними організаціями, а також у деяких випадках від- носини цих суб’єктів з іншими особами.

Існують три основні концепції співвідношення міжнародного і вну- трішньодержавного права: два різновиди моністичної — примату міжнародного права і примату внутрішньодержавного права — і ду- алістична.

Сутність моністичної концепції полягає у визнанні існування єди- ної системи права, складовими якої є як міжнародне, так і національне право. При цьому пріоритет має або міжнародне, або національне право. Дуалістична теорія, навпаки, визнає самостійний характер двох систем права. Найбільш послідовні дуалісти вважають, що міжнарод- не і внутрішньодержавне право існують абсолютно відокремлено одне від одного, що вони розвиваються за власними законами і між цими системами немає ніякої взаємодії. Помірні ж дуалісти, визнаючи само- стійне існування двох систем права, припускають їх більшу або меншу взаємодію.

Зараз у вітчизняній і зарубіжній літературі домінуючим стає помір- но дуалістичний підхід. Більшість авторів стверджують, що в умовах сучасного історичного процесу в співвідношенні внутрішньодержавно- го і міжнародного права визначився примат останнього. Такий висновок можна зробити, аналізуючи законодавчу практику багатьох країн.

Розглянемо, як цей принцип реалізується в нашій державі. Зазна- чений підхід добре узгоджується з положеннями ч. 3 ст. Х Декларації про державний суверенітет України, де встановлено, що Україна «ви- знає… пріоритет загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права».

Співвідношення норм міжнародного права з національним правом залежить від того, в якому джерелі закріплено ту чи іншу норму між- народного права — міжнародному договорі, міжнародному звичаї, загальних принципах права, обов’язкових нормативних резолюціях міжнародних організацій. Крім того, допоміжним засобом для визна- чення міжнародно-правових норм визнаються судові рішення і док- трина.

В Україні вихідною точкою в цьому питанні є ст. 9 Конституції, згідно з якою «чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законо- давства України.

Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конститу- ції України».

Більш докладно статус міжнародних угод визначено у ст. 19 Закону України від 29 червня 2004 р. «Про міжнародні договори України».

«1. Чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства.

2. Якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що перед- бачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору».

З наведених положень випливає, що норми Конституції України мають більшу юридичну силу, ніж норми міжнародних договорів, обов’язкових для України. У вітчизняній доктрині з цього питання відсутні розбіжності. Більш того, у ч. 2 ст. 8 Конституції йдеться про те, що «Конституція України має найвищу юридичну силу». Отже, міжнародний договір не може суперечити Конституції України.

Водночас норми чинних міжнародних договорів України, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України, є частиною національного законодавства і мають більшу юридичну силу щодо всіх інших актів українського законодавства.

Цей принцип підтверджується ст. 27 Віденської конвенції про пра- во міжнародних договорів від 23 травня 1969 р. (до якої приєдналася й Україна): «Учасник не може посилатися на положення свого вну- трішнього права як на виправдання для невиконання ним договору». Про те ж йдеться у п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 р. № 9.

Тепер розглянемо співвідношення національного права з нормами міжнародного права, закріпленими в інших джерелах.

1. Існують численні приклади того, що згода на обов’язковість міжнародного договору для України надається іншими (не Верховною Радою), державними органами України (Президентом України, Кабі- нетом Міністрів України тощо). Такі договори не можуть вважатися частиною національного законодавства. Однак, залишаючись нормами міжнародного, а не національного права, вони є обов’язковими для України в частині, що не суперечить Конституції та законам України.

2. Внаслідок приєднання України до Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, а також визнання обов’язковості юрисдикції Європейського суду з прав людини в усіх питаннях, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції, для України набуло актуальності питання про місце рішень міжнародних судів у нашій правовій системі. Це питання вирішено в Законі України від 23 лютого 2006 р. «Про виконання рішень та застосування практи- ки Європейського суду з прав людини», згідно з яким суди при роз- гляді справ застосовують Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.
3. Норми, закріплені в міжнародних звичаях, вочевидь не є части- ною національного законодавства України. Щодо них треба керувати- ся Декларацією про державний суверенітет України, якою визначено пріоритет загальновизнаних норм міжнародного прана над нормами внутрішнього права України. На нашу думку, в Україні поступово утверджується практика застосування міжнародних звичаїв.
4. Рішення міжнародних організацій однозначно не входять до складу національного законодавства України, але використовуються як авторитетне джерело, наприклад, у практиці Конституційного Суду України.

Контрольні запитання

1. Назвіть принципи побудови системи права.
2. Охарактеризуйте предмет і метод правового регулювання.
3. Назвіть головні елементи, які входять до структурної побу- дови системи права.
4. Вкажіть головні ознаки галузей і інститутів права та їх види.
5. Назвіть ознаки публічного і приватного права.
6. Визначте відмінності між системою права та системою за- конодавства

Нормотворчість: поняття, функції, принципи

Процес формування і розвитку єдиної системи правових приписів передбачає офіційну діяльність компетентних органів та організацій. Нормотворчість — це врегульована законодавством діяльність упо- вноважених державних органів щодо розробки та прийняття нормативно-правових актів, які містять загальні правила поведінки (норми права). Основним призначенням цього процесу є надання фор- мальної визначеності певним правилам поведінки, вдосконалення їх редакції, видання, зміна та скасування нормативних актів з метою формування внутрішньо узгодженої системи законодавства.

Функції нормотворчості — це основні напрямки діяльності ком- петентних органів щодо встановлення, зміни або скасування правових норм, створенню і розвитку системи законодавства та інших форм права.

До цих функцій належать:

• функція первинного регулювання суспільних відносин, яка має місце тоді, коли певні суспільні відносини вперше набувають формаль- ної визначеності, внаслідок чого відбувається первинне врегулювання суспільних відносин;
• функція оновлення правового матеріалу, яка передбачає зміну або скасування тих нормативно-правових актів, що застаріли і не від- повідають потребам суспільного розвитку та сучасному стану законо- давства, або інших проявів правової форми;

• функція заповнення прогалин у праві, яка передбачає часткове або повне усунення пропусків у правовому регулюванні певних від- носин шляхом формулювання тих правил поведінки, яких бракує;
• функція кодифікації нормативно-правового матеріалу, яка по- лягає у впорядкуванні, об’єднанні та доповненні нормативних актів, створенні єдиного, зручного для користування, побудованого на науко- вих засадах нормативного кодифікованого акта.

Серед принципів нормотворчості слід розрізняти загальні, що ста- новлять основу правового регулювання (принципи законності, демокра- тизму, гуманізму, соціальної справедливості та ін.), та спеціальні (прин- ципи науковості, професіоналізму, оперативності, поєднання динамізму і стабільності та ін.), які мають особливе значення саме для нормотвор- чості як особливої форми діяльності компетентних державних органів.

Загальними принципами нормотворчості є:

• принцип гуманізму. Вимагає, аби людина та її інтереси були в центрі нормотворчої діяльності держави. В правових актах повинні враховуватися загальнолюдські цінності, забезпечуватися гарантії за- хисту прав і свобод людини, максимально задовольнятися її матеріаль- ні і духовні потреби.
• принцип демократизму. Одним з напрямків розвитку політичної системи на сучасному етапі має бути зростаюча активність громадян в управлінні державними і громадськими справами. В нормотворчос- ті це особливо яскраво реалізується шляхом ухвалення найважливіших законів на референдумі. Незважаючи на окремі організаційні недоліки, притаманні інститутам безпосередньої демократії, референдум до- зволяє максимально врахувати і виразити в законі побажання різних верств населення;
• принцип гласності. Передбачає вільне і конструктивне обгово- рення проектів нормативних актів, відкритість нормотворчого про- цесу. Залучення широких мас населення і громадських організацій до обговорення проектів нормативних актів сприяє їх найбільшій легі- тимності, запобігає появі можливих помилок, спрощує процедуру їх реалізації;
• принцип законності. Відіграє велику роль як у додержанні про- цедури прийняття нормативно-правових актів, так і у формулюванні їх змісту. Реалізація нормотворчих повноважень органами, які видають закони та інші нормативні акти, має відбуватися виключно в межах їх компетенції, на підставі закону, в повній відповідності із встановленою процедурою.
• принцип верховенства права. Зміст нормативно-правових актів повинен відповідати конституційним засадам, ідеалам правової дер- жави і міжнародним стандартам захисту прав людини.

До спеціальних принципів нормотворчості належать:

• принцип науковості та професіоналізму — передбачає залучен- ня фахівців високої кваліфікації до нормотворчої діяльності. В про- цесі нормотворчості мають використовуватися наукові досягнення, враховуватися альтернативні проекти нормативних актів, які виража- ють інтереси різних прошарків суспільства. Недостатнє врахування цього принципу негативно позначається на якості нормативно-право- вого акта та ефективності його реалізації;
• принцип планування — дає змогу виключити випадкові, непро- думані кроки в процесі нормотворчості. З його допомогою заповню- ються прогалини та усуваються колізії у нормативних актах, узгоджу- ється робота державних органів різних рівнів, ліквідується поспіх, встановлюється послідовність прийняття окремих актів, створюються необхідні умови для підготовки документів високої якості, надається час, щоб провести необхідні консультації з провідними науковими та навчальними установами;
• принцип оперативності — вимагає постійного оновлення право- вого матеріалу, швидкого реагування на нові тенденції у суспільстві, появу нових суспільних відносин і необхідність надання їм формальної визначеності. Цей принцип у нормотворчому процесі забезпечує також своєчасне скасування нормативно-правових актів, що застаріли, супе- речать чинному законодавству, створюють юридичні колізії;
• принцип поєднання динамізму і стабільності — вимагає додержан- ня необхідного балансу між прийняттям нових нормативно-правових актів і внесенням змін і доповнень до чинних. Основною метою нормо- творчої діяльності мають бути досягнення стабільності законодавства, забезпечення більшої тривалості дії законів і підзаконних актів у державі. Цій стабільності не повинно заважати прийняття нових нормативних актів, зміна або скасування чинних. Вони мусять бути своєчасними, об- ґрунтованими і доцільними, змістовно виваженими і конструктивними.

У сучасних демократично орієнтованих державах за суб’єктами виокремлюють такі основні види нормотворчості: затвердження нормативних актів на референдумі; прийняття нормативних актів компетентними державними оргаприйняття нормативних актів громадськими об’єднаннями внаслідок делегування їм державою повноважень.

Найпоширенішим серед цих видів є прийняття нормативних актів компетентними державними органами. В Україні до них належать: Верховна Рада, Президент, Кабінет Міністрів, міністерства, центрель- ні органи виконавчої влади та державні комітети. У межах своїх повно- важень нормотворчими функціями наділені державні адміністрації та органи місцевого самоврядування з питань, що їм делеговані державою, а також адміністрації державних підприємств і установ.

Різновидом нормотворчості є укладення угод нормативного харак- теру між окремими суб’єктами права, які мають різну юридичну силу, оскільки можуть укладатися на міжнародному, регіональному та міс- цевому рівнях, а також між суб’єктами державного устрою.

Референдум — це народне голосування з питань загальнодержав- ного і місцевого значення. Рішення, що приймаються на референдумі, мають вищу юридичну силу порівняно зі звичайними законами і не потребують подальшого затвердження парламентом. Змінити або ска- сувати їх можна лише шляхом проведення повторного референдуму.

Участь громадських організацій у нормотворчості може здійсню- ватися двома шляхами:

а) делегуванням їм нормотворчих повноважень;

б) санкціонуванням актів, прийнятих цими організаціями.

Делегування нормотворчих повноважень повинно мати тимчасовий характер і відбуватися відповідно до встановленої законом процедури.

• 2. Стадії створення нормативно- правових актів

Процес видання нормативно-правових актів складається із сукуп- ності послідовних організаційних дій та етапів, які регулюються кон- ституційними та іншими правовими нормами.

1. Прийняття рішення про підготовку проекту нормативного акта. Ця стадія розпочинається з прийняття відповідного рішення про необхідність підготовки проекту нормативного акта. Це право належить суб’єктам нормотворчої ініціативи, як індивідуальним, так і колектив- ним. Що стосується законів, то право законодавчої ініціативи належить Президенту України, народним депутатам України, Кабінету Міністрів України і виявляється у поданні на розгляд Верховної Ради законопро- ектів або винесенні на розгляд парламенту будь-якого питання, що потребує законодавчого вирішення.

2. Підготовка тексту проекту нормативного акта. Прийняття будь- якого нормативно-правового акта потребує відповідних підготовчих дій: визначення кола фахівців, що працюватимуть над проектом, створення робочої групи з його підготовки, з’ясування громадської думки відносно потреб і напрямків правового регулювання тощо. Під час підготовки тексту нормативного акта можуть використовуватися галузевий та відо- мчий підходи, залучатися фахівці певного профілю. Можливі економіч- ні, політичні, соціальні та юридичні наслідки прийняття кожного нор- мативного акта мають прогнозуватися заздалегідь. Необхідно також ураховувати і майбутні фінансові витрати. Кінцевим результатом цих дій є внесення проекту нормативного акта на розгляд уповноваженого органу, для якого реалізація відповідної ініціативи є обов’язковою.
3. Обговорення, узгодження та доопрацювання проекту норматив- ного акта. Остаточному прийняттю нормативно-правового акта пере- дує його обговорення і погодження на засіданні колегіального нормо- творчого органу або за його межами. Обговорення є попереднім озна- йомленням з текстом нормативного акта, його змістом і структурою. Це може здійснюватися з широким залученням зацікавлених осіб, а в окремих випадках і всього населення держави. Форми обговорення можуть бути різними, а саме: дорадчі збори, розширені засідання під- готовчих комісій, обговорення проекту в пресі, на радіо, телебаченні, експертне рецензування проекту відомими науково-дослідними та на- вчальними установами, одержання відзивів і висновків міжнародних незалежних експертів, неурядових громадських організацій тощо.

Для найповнішого врахування громадської думки найбільш важ- ливі законопроекти бажано виносити на всенародне обговорення, особливо тоді, коли вони стосуються реалізації прав і свобод людини, законних інтересів громадян та їх об¢єднань. Для цього проекти слід оприлюднювати в засобах масової інформації різних рівнів.

Після одержання зауважень і пропозицій від зацікавлених установ, які за напрямком своєї діяльності безпосередньо або опосередковано пов’язані з реалізацією конкретного нормативного акта, відбувається додаткове узгодження його проекту. Остаточне доопрацювання про- екту здійснюється відповідною робочою групою або підготовчою ко- місією, яка враховує пропозиції і зауваження, що надійшли внаслідок узгодження, забезпечує його редагування.

Певні особливості характерні для обговорення законопроектів, де передбачається два і більше читань. Відповідно до Регламенту Верховної Ради в Україні на першому читанні заслуховується доповідь ініціатора законопроекту Далі відбувається офіційне обговорення, в перебігу яко- го зауваження і пропозиції фіксуються для врахування їх відповідаль- ними за підготовку законопроекту органами. За результатам обговорен- ня законопроект відхиляється, ухвалюється або повертається на доопра- цювання, після чого у встановлений строк відбувається його розгляд у другому, а якщо це необхідно, і в третьому читанні.

• Прийняття нормативно-правового акта. Нормативні акти видають- ся уповноваженим державним органом, який може бути як одноособовим, так і колегіальним. Відповідно нормативний акт приймається рішенням більшості колегіального органу шляхом голосування або підписання відпо- відальною особою одноособового державного органу. Що стосується за- конів України, то після обговорення закони ухвалюються більшістю голосів від конституційного складу парламенту, крім випадків, передбачених Кон- ституцією України. Конституційні закони ухвалюються кваліфікованою більшістю голосів — 2/3 від конституційного складу Верховної Ради.

Законопроект підписує Голова Верховної Ради України і невідклад- но направляє його Президентові України. Президент України протягом 15 днів після одержання закону має підписати і офіційно оприлюднити його або повернути зі своїми вмотивованими зауваженнями та пропо- зиціями до Верховної Ради на повторний розгляд (накласти вето).

5. Оприлюднення та набрання чинності. Нормативні акти набира- ють чинності після їх офіційного оприлюднення. Закони України на- бирають чинності через 10 днів після їх оприлюднення в офіційно встановлених джерелах: газеті «Голос України», журналах «Офіційний вісник України», «Відомості Верховної Ради України». У постанові про введення закону в дію можуть бути передбачені інші строки на- брання законом юридичної сили, але не раніше дня оприлюднення.

Нормативні акти місцевої адміністрації і місцевих органів влади оприлюднюються в місцевій пресі; відомчі нормативні акти оприлюд- нюються у відповідних бюлетенях та джерелах, доступних для заці- кавлених органів і осіб.

• 3. Поняття та ознаки нормативно- правового акта

Нормативно-правовий акт — це офіційний письмовий документ, прийнятий уповноваженими суб’єктами нормотворчості у визначених законом порядку і формі, який містить норми права. 

Нормативні акти є різновидом юридичних актів. До найбільш по- ширених видів юридичних актів поряд з нормативними відносять та- кож: акти застосування норм права (акти державних та інших уповно- важених організацій, посадових осіб, які містять державно-владні, персоніфіковані рішення з конкретних юридичних справ — вирок суду, наказ про призначення на посаду); інтерпретаційні акти (акти тлума- чення норм права, які роз’ясняють зміст юридичних норм, як, напри- клад, постанова Пленуму Верховного Суду України «Про деякі питан- ня застосування законодавства про відповідальність за ухилення від сплати податків, зборів, інших обов’язкових платежів»); акти реаліза- ції прав і обов’язків (акти-документи, які закріплюють автономні рі- шення окремих суб’єктів права — індивідуально-правові договори, правочини).

Відмінності нормативного акта від інших видів юридичних актів полягають в такому:

• нормативний акт містить загальнообов’язкові правила поведінки (норми), в той час як акт застосування норм права містить індивідуально- конкретні приписи, а інтерпретаційний акт — роз’яснення змісту і меж дії норм права;
• вимоги нормативного акта стосуються всіх суб’єктів, які опиня- ються в нормативно регламентованій ситуації, а акт застосування норм права адресується конкретним особам чи організаціям і є обов’язковим до виконання тільки ними. Інтерпретаційний акт адресується суб’єктам, які застосовують норми права, що роз’ясняються;
• нормативний акт регулює певний вид суспільних відносин, а акт застосування норм права — конкретну життєву ситуацію. Інтерпре- таційний акт не змінює зміст правового регулювання, а тільки допо- внює його роз’ясненнями норм права;
• нормативний акт діє тривалий час и не вичерпує себе фактами його застосування; дія акта застосування норм права закінчується у зв’язку з припиненням існування конкретних правовідносин; інтер- претаційний акт діє тільки разом з нормативним актом, приписи якого роз’яснюються, і має допоміжне значення.

Для нормативно-правових актів характерні такі специфічні ознаки:

• вони мають правоутворююче призначення, тобто оформлюють встановлення, зміну, доповнення, скасування норм права;
• приймаються тільки нормотворчими суб’єктами і в межах їх компетенції. В Україні такими суб’єктами є: народ України, Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, міністерства, інші органи і посадові особи, визначені Конституцією та за- конодавством України;

• розробляються і приймаються з додержанням особливої нормо- творчої процедури, основними стадіями якої можуть бути нормотвор- ча ініціатива, розроблення, розгляд, обговорення проектів нормативних актів, прийняття та введення їх у дію;
• ухвалюються у формах, визначених для кожного з них Кон- ституцією і законами України (Верховна Рада України приймає закони, Президент України — укази, Кабінет Міністрів України — постанови).

Нормативний акт як офіційний письмовий документ повинен від- повідати певним вимогам.

По-перше, це стосується його структури і офіційних реквізитів. Нормативний акт, як правило, складається з таких структурних еле- ментів, як преамбула (містить інформацію про причини, умови, мету прийняття акта, принципи його дії), розділи, глави, статті, пункти, підпункти статей. Кодифіковані нормативні акти поділяються на за- гальну і особливу частини. Загальна частина містить норми-принципи, дефініції, загальні положення тощо, а особлива — норми, які визна- чають вид і міру можливої або необхідної поведінки, міру юридичної відповідальності, спеціалізовані приписи. Назва нормативного акта вказує на орган, який його видав, вид акта, предмет регулювання. На- прикінці нормативного акта розміщуються дата і місце його прийнят- тя, а також підпис відповідальної посадової особи. Засвідчення (скрі- плення підписом) офіційних текстів нормативних актів в Україні здій- снюється щодо законів України — Президентом України, постанов Кабінету Міністрів — прем’єр-міністром України, рішень органів місцевого самоврядування — головами місцевих рад.

По-друге, нормативно-правові акти підлягають обов’язковій дер- жавній реєстрації та обліку. В Україні існує Єдиний державний реєстр нормативних актів, до якого включаються чинні, оприлюднені та не- оприлюднені, в тому числі з обмежувальними грифами, закони України, постанови Верховної Ради України, укази і розпорядження Президен- та України, декрети, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України, нормативні акти міністерств, інших центральних органів ви- конавчої влади, органів адміністративно-господарського управління та контролю, зареєстровані в Міністерстві юстиції України, нормативні акти Національного банку України, міжнародні договори України. Нормативні акти міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, що стосуються прав, свобод і законних інтересів громадян або мають міжвідомчий характер, реєструються в Міністерстві юстиції України. Що стосується обліку законодавства, то слід зазначити, що він здійснюється в різні способи, серед яких: журнальний облік (фік- сація нормативних актів у спеціальних журналах за хронологічним, алфавітним, предметним принципами); картковий облік (створення картотеки нормативних актів); внесення в тексти офіційних видань нормативних актів відміток про їх зміну, доповнення чи скасування; автоматизований облік на основі використання комп’ютерної техніки та сучасних інформаційних мереж.

По-третє, нормативні акти опрацьовуються з урахуванням правил юридичної техніки. Ці правила передбачають вимоги щодо викорис- тання особливої мови закону (юридичної термінології), прийомів і способів викладення норм права в статтях нормативних актів, юри- дичних конструкцій, юридичних фікцій, приміток тощо.

По-четверте нормативні акти оприлюднюються в офіційних друко- ваних виданнях. В Україні до таких видань відносять «Офіційний вісник України», «Відомості Верховної Ради України», «Офіційний вісник Президента України», газети «Голос України» і «Урядовий кур’єр».

Нормативно-правові акти можна класифікувати за різними крите- ріями:

• за юридичною силою — на закони — акти вищої юридичної сили, і підзаконні акти — акти, засновані на законах, що їм не супе- речать;
• за суб’єктами правотворчості — на нормативні акти, прийняті народом, главою держави, органами законодавчої, виконавчої влади, органами місцевого самоврядування та ін.;
• за обсягом і характером дії — на акти загальної дії, які охоплю- ють всю сукупність відносин певного виду на даній території; акти обмеженої дії (спеціальні), які поширюються на частину території або на певне коло осіб; акти виняткової дії (надзвичайної), регулятивні можливості яких реалізуються за наявності виняткових обставин (во- єнних дій, стихійного лиха та ін.);
• за галузевою належністю — на нормативні акти, які містять норми конституційного чи адміністративного, цивільного, криміналь- ного, трудового, сімейного права тощо;
• за зовнішньою формою виразу — на закони, укази, постанови, рішення, розпорядження, накази та ін.

• 4. Поняття, ознаки, види законів

Закон — це нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, прий- нятий в особливому порядку парламентом або безпосередньо народом, який визначає відправні засади правового регулювання суспільних від- носин.

Закони відрізняються від інших видів нормативно-правових актів за такими ознаками:

а) вони приймаються вищим представницьким органом держави (парламентом) або безпосередньо народом (шляхом референдуму). В Україні прийняття законів є компетенцією Верховної Ради. Народ України здійснює законодавчі повноваження через всеукраїнський референдум;

б) регулюють найбільш соціально значущі, типові, сталі суспільні відносини. Так, згідно зі ст. 92 Конституції України виключно законами визначаються права, свободи, обов’язки людини і громадянина, право- вий режим власності, територіальний устрій України, організація і по- рядок проведення виборів і референдумів, організація і порядок ді- яльності органів виконавчої влади, основи місцевого самоврядування, судоустрій, основи цивільно-правової відповідальності, діяння, які є злочинами, адміністративними чи дисциплінарними правопорушен- нями, та відповідальність за них та ін.;

в) мають вищу юридичну силу щодо усіх інших нормативних актів. Вища юридична сила закону означає, що нормативні акти Президента України, органів і посадових осіб державної виконавчої влади та ор- ганів місцевого самоврядування приймаються на основі і на виконан- ня законів, не можуть суперечити ним і тому є підзаконними. Закони змінюються чи скасовуються тільки іншими законами;

г) приймаються в особливому порядку. Порядок прийняття законів в Україні регулюється Конституцією України і Регламентом Верховної Ради України.

Законодавча процедура включає:

законодавчу ініціативу — звернення суб’єктів, визначених Консти- туцією України, до Верховної Ради України стосовно прийняття ново- го закону або зміни чинного закону, яке здійснюється шляхом внесен- ня до Верховної Ради України законодавчої пропозиції чи поправок до законопроектів. Згідно зі ст. 93 Конституції України право законодавчої ініціативи мають Президент України, народні депутати України, Кабі- нет Міністрів України; підготовка проекту закону до розгляду його Верховною Радою України. Основними етапами підготовки є прийняття рішення щодо підготовки проекту, організаційно-технічне та фінансове забезпечення підготовки проекту, розроблення концепції законопроекту, підготовка тексту проекту закону та додатків до нього, наукова експертиза про- екту закону, подання закону на розгляд Верховної Ради України суб’єктом права законодавчої ініціативи. Особливе значення має науко- ва експертиза законопроекту — діяльність компетентних органів, установ, спеціалізованих експертних організацій, окремих експертів та груп експертів, що включає дослідження і оцінку наукового рівня, юридичних якостей проекту закону, його відповідності спеціально встановленим вимогам (економічним, фінансовим, екологічним, на- ціональної безпеки тощо). Підготовлені проекти законів можуть бути оприлюднені для обговорення державними органами, науковими уста- новами, громадськістю. Обов’язковим є оприлюднення проектів кон- ституційних законів та законопроектів, що виносяться на всеукраїн- ський референдум. Далі законопроекти за участю суб’єкта права за- конодавчої ініціативи та розробників проекту проходять попередній розгляд у відповідних комітетах Верховної Ради України;

розгляд і обговорення проекту закону Верховною Радою України. Законопроекти розглядаються на пленарних засіданнях Верховної Ради України, як правило, в першому, другому, третьому читаннях. За результатами розгляду і обговорення проекту закону приймаються такі рішення: повернути проект закону на доопрацювання із визна- ченням головних зауважень і строку доопрацювання; надіслати проект закону на додаткову експертизу; відхилити проект закону із зазначен- ням причин відхилення; схвалити текст закону в цілому і внести його на всенародний референдум; прийняти закон і направити його на під- пис Президенту України;

прийняття закону Верховною Радою України. Закони приймають- ся в цілому, а частина і постатейно — за результатами другого і третьо- го читань на відкритому пленарному засіданні шляхом голосування простою або кваліфікованою більшістю голосів народних депутатів України залежно від характеру закону. Прийнятий Верховною Радою закон підписує Голова Верховної Ради України не раніше двох і не пізніше п’яти днів з дня його подання;  введення закону в дію. Одночасно з прийняттям закону Верховна Рада України вирішує питання щодо умов введення його в дію, тобто визначення строку, порядку умов набрання чинності законом. Введення в дію закону визначається у його прикінцевих або перехідних по- ложеннях або окремим законом. Конституційний закон та кодекс вво- дяться в дію окремими законами.

Прийнятий і підписаний Головою Верховної Ради України закон надсилається на підпис Президентові України. Президент України під- писує закон протягом 15 днів після його одержання і офіційно опри- люднює його або в цей же строк застосовує своє право вето щодо прийнятого закону, повертаючи його зі своїми вмотивованими пропо- зиціями на повторний розгляд Верховною Радою України. Якщо при повторному розгляді закон буде прийнятий у тій самій редакції не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради, Пре- зидент зобов’язаний підписати його протягом 10 днів з дня повторно- го прийняття. У разі, якщо Президент не підписав такий закон, він невідкладно офіційно оприлюднюється Головою Верховної Ради Укра- їни за його підписом.

Основним законом є конституція держави, яка має найвищу юридич- ну силу і втілює принцип верховенства права. Термін «конституція» ла- тинського походження (constitutio) і означає «засновую», «встановлюю». Конституція — акт установчого характеру, який закріплює загальні засади громадянського суспільства і держави, основи правової системи, правового статусу громадян, державно-територіального устрою, органі- зації органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Конституція — нормативний акт, що гарантує втілення у суспільстві загальнолюдських цінностей, демократії, свободи, справедливості.

Конституція необхідна для правового оформлення організації і здій- снення суверенітету і влади, вона визначає правові орієнтири розвитку держави, є свого роду її «правовим паспортом». Конституція є юри- дичною базою решти законів. Стаття 8 Конституції України закріплює положення про те, що закони та інші нормативні правові акти прийма- ються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Усе ж, що суперечить Конституції або не відповідає їй, вважається неконсти- туційним.

Конституція володіє найвищою стабільністю, оскільки має порів- няно з іншими нормативними актами найбільш тривалу і постійну дію. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Всі органи, посадо- ві особи і громадяни при розв’язанні правових спорів і конкретних справ можуть посилатися на норми Конституції. Допускається поста- новлення судових рішень на основі безпосереднього застосування норм Конституції.

Види законів виокремлюють за такими критеріями.

1. За юридичною силою:

а) конституційні — нормативні акти, якими вносяться зміни чи до- повнення до Конституції (наприклад, Закон України від 8 грудня 2004 р.

«Про внесення змін до Конституції України»). Вони приймаються не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України в порядку, передбаченому розділом ХІІІ Конституції України;

б) звичайні — нормативні акти, які приймаються на основі і на ви- конання Конституції і визначають основи правового регулювання суспільних відносин у певній сфері (наприклад, Закон України від 5 квітня 2007 р. «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності»). Звичайні закони приймаються більшістю від конституційного складу Верховної Ради України.

2. За ступенем впорядкованості:

а) кодифіковані — нормативні акти, затверджені законами, в яких на науковій основі узагальнюються і систематизуються норми права, що регулюють певну групу суспільних відносин. Кодифіковані закони приймаються у формі кодексів та Основ законодавства (наприклад, Кодекс адміністративного судочинства України, Основи законодавства України про охорону здоров’я);

б) поточні (тематичні) — несистематизовані законодавчі акти, прийняті з окремих питань (наприклад, Закон України від 15 березня 2006 р. «Про холдингові компанії в Україні»).

3. За значенням у механізмі правового регулювання:

а) основні — закони, які містять в первинній редакції текст право- вих норм і здійснюють первинне правове регулювання суспільних відносин (наприклад, Закон України від 23 лютого 2006 р. «Про цінні папери та фондовий ринок»);

б) допоміжні — закони, якими вносяться зміни і доповнення до чинного законодавства, затверджуються, ратифікуються, зупиняються, скасовуються інші нормативні акти (наприклад, закони України від 22 грудня 2006 р. «Про внесення змін до Сімейного та Цивільного Кодексів України»; від 20 грудня 2006 р. «Про ратифікацію Угоди між Україною та Європейським Союзом про процедури безпеки, які сто- суються обміну інформацією з обмеженим доступом»).

4. За обсягом дії:

а) закони загальної дії — поширюються на всіх суб’єктів права не- залежно від їх статусу (наприклад, Закон України від 8 вересня 2005 р.

«Про забезпечення рівних прав та можливостей жінок і чоловіків»);

б) закони спеціальної дії — адресовані чітко окресленому колу суб’єктів, які мають особливий статус (наприклад, Закон України від 9 листопада 2005 р. «Про реабілітацію інвалідів в Україні»);

в) закони виняткової дії — встановлюють винятки з загальних правил щодо обмеженого кола суб’єктів (наприклад, Закон України від 8 липня 2005 р. «Про особливості звільнення з посад осіб, які суміща- ють депутатський мандат з іншими видами діяльності»).

5. За часом дії:

а) постійні — закони, розраховані на тривалий (необмежений) строк дії (наприклад, Закон України від 22 грудня 2006 р. «Про статус депутата Верховної Ради Автономної Республіки Крим»);

б) тимчасові — закони, прийняті на визначений у часі строк дії (на-

приклад, закони України «Про державний бюджет України на 2008 рік», «Про основні засади державної аграрної політики на період до 2015 року», «Про чисельність Збройних Сил України на 2008 рік»).

Особливим видом є надзвичайні закони — акти, що приймаються за надзвичайних обставин і призупиняють дію чинних у відповідній сфері нормативних актів. Такі закони покликані забезпечити безпеку громадян у разі війни, катастроф, епідемій, необхідності захисту кон- ституційного ладу при спробі захоплення державної влади шляхом насильства тощо (наприклад, Закон України від 2 листопада 2006 р. «Про функціонування паливно-енергетичного комплексу в особливий період»).

• 5. Підзаконні нормативно-правові акти

Підзаконні нормативно-правові акти — це акти, що прийма- ються уповноваженими нормотворчими суб’єктами на основі і на виконання законів і не повинні суперечити їм.

Існування підзаконних нормативних актів у правовій системі зу- мовлено багаторівневою структурою самих суспільних відносин, що потребують як законодавчого врегулювання, так і вторинного, більш детального і конкретизуючого нормативного регулювання з метою оперативного вирішення питань в окремих сферах життєдіяльності суспільства.

Підзаконні нормативні акти різняться між собою і утворюють складну ієрархічну систему. Їх можна класифікувати за різними кри- теріями:

• за суб’єктами прийняття — підзаконні нормативні акти Прези- дента України, уряду, центральних та місцевих органів виконавчої влади, органів і посадових осіб місцевого самоврядування та ін.;
• за зовнішньою формою акта — укази, постанови, накази, роз- порядження, рішення, статути, правила та ін.;
• за сферою дії акта – загальні підзаконні нормативні акти, обов’язкові до виконання на всій території держави (нормативні акти Президента України або Кабінету Міністрів України); відомчі підзаконні нормативні акти, приписи яких поширюються на організації та осіб, що перебувають у системі службового підпо- рядкування відповідного міністерства, відомства (нормативні акти міністрів, керівників інших центральних органів виконавчої влади, що мають внутрішнє значення); місцеві підзаконні нормативні акти, дія яких обмежується терито- рією відповідної адміністративно-територіальної одиниці (нормативні акти голів місцевих державних адміністрацій); локальні підзаконні нормативні акти, які діють тільки в межах конкретного підприємства, установи, організації (нормативні акти керівників підприємств, установ, організацій);

• за часом дії — постійні та тимчасові;
• за характером правотворчої компетенції — прийняті в межах власної правотворчої компетенції (нормативні акти уряду) і прийняті в порядку реалізації делегованих правотворчих повноважень (деякі нормативні акти органів місцевого самоврядування);
• за порядком прийняття — видані одноособово (нормативний наказ керівника державного комітету), прийняті колегіально (постано- ва правління Національного банку України), видані спільно двома або більше відомствами (наприклад, наказ Міністерства фінансів України і Державного комітету України з питань регуляторної політики та під- приємництва).

Розглянемо докладніше види підзаконних нормативних актів за суб’єктами їх прийняття.

1. Нормативні акти Президента України. Президент України — глава держави — на основі Конституції і законів України в межах своїх повноважень видає нормативні акти у формі указів, які є обов’язковими до виконання на всій території України (ст. 106 Кон- ституції України). Прикладом цьому можуть бути Указ Президента України від 19 серпня 2008 р. «Про невідкладні заходи щодо захисту власників земельних ділянок та земельних часток (паїв)», Указ Пре- зидента України від 10 травня 2006 р. «Про Концепцію вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів».

2. Нормативні акти Кабінету Міністрів. Кабінет Міністрів Укра- їни — вищий орган у системі органів виконавчої влади — в межах своєї компетенції на основі і на виконання Конституції та законів України видає постанови і розпорядження, обов’язкові до виконання (ст. 117 Конституції України). Акти Кабінету Міністрів нормативного характеру видаються у формі постанов, а акти Кабінету Міністрів з організаційно-розпорядчих та інших поточних питань — у формі роз- поряджень (ст. 53 Закону України «Про Кабінет Міністрів України»). Так, постанова Кабінету Міністрів України від 4 червня 2008 р. «Дея- кі питання обігу наркотичних засобів і психотропних речовин» має нормативний характер, а розпорядження Кабінету Міністрів України від 26 березня 2008 р. «Питання декларування фізичними особами майнового стану та доходів» не містить норм права. Правові акти Ка- бінету Міністрів готуються за спеціальною процедурою, передбаченою ст. ст. 54–56 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» і розді- лом 6 Регламенту Кабінету Міністрів України. Право ініціативи у при- йнятті актів уряду мають члени Кабінету Міністрів, центральні органи виконавчої влади, Рада міністрів Автономної Республіки Крим, об- ласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації. Проекти актів Кабінету Міністрів готуються міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, Радою міністрів Автоном- ної Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими держадміністраціями. До підготовки актів уряду можуть за- лучатися народні депутати України за їх згодою, науковці, фахівці. Проекти актів, що мають важливе суспільне значення та визначають права і обов’язки громадян, підлягають громадському обговоренню у порядку, визначеному Регламентом Кабінету Міністрів України. По- станови і розпорядження приймаються на засіданні Кабінету Міністрів України шляхом голосування більшістю голосів посадового складу.
3. Нормативні акти міністерств та інших центральних органів виконавчої влади. Міністри та керівники інших центральних органів виконавчої влади в межах компетенції очолюваних ними органів у від- повідній сфері управління видають нормативні акти у формі наказів (ст. 117 Конституції України, п. 6 Загального положення про міністер- ство, інший центральний орган державної виконавчої влади України).

Межі правотворчої компетенції центральних органів виконавчої влади конкретизуються в положеннях про окремі міністерства. Так, у ст. 8 По- ложення про Міністерство юстиції України закріплено, що Міністерство юстиції у межах свої повноважень на основі та на виконання актів за- конодавства видає накази, обов’язкові до виконання центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самовряду- вання, підприємствами, установами, організаціями всіх форм власності і громадянами. Прикладом цьому може бути наказ Міністерства юстиції України від 31 жовтня 2006 р. «Про затвердження форм реєстрації запо- вітів і довіреностей, що прирівнюються до нотаріально посвідчених, посвідчувальних написів на них та зразків цих документів».

Центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом (Антимонопольний комітет України, Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України, Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, Пенсійний фонд України, Національний банк України, Національна комісія регулювання електроенергетики України та ін.) можуть видавати нормативні акти і в інших формах, зокрема, у формі розпоряджень, рішень, постанов (наприклад, постанова Прав- ління Національного банку України від 25 червня 2008 р. «Про затвер- дження Положення про електронні гроші в Україні»).

Наказами міністерств та інших центральних органів виконавчої влади затверджуються такі нормативні акти:

• інструкції — акти, що видаються з метою роз’яснення порядку

застосування норм права або з метою встановлення методичних правил і способів виконання певних операцій, дій (наприклад, Інструкція про порядок вилучення посадовими особами органів державної податкової служби України оригіналів та копій фінансово-господарських та бух- галтерських документів, затверджена наказом Державної податкової адміністрації України від 8 листопада 2005 р.);

• положення — систематизований (зведений) нормативний акт, яким визначаються структура, завдання, компетенція або організація діяльності певних суб’єктів права (наприклад, Положення про по- рядок розрахунку податкових різниць за даними бухгалтерського об- ліку, затверджене наказом Міністерства фінансів України від 29 грудня 2006 р.);

• правила — акти, що закріплюють порядок організації і здійсненя певного виду діяльності (наприклад, Правила безпеки праці під час виконання вишукувальних руслових робіт, затверджені наказом Дер- жавного комітету України з промислової безпеки, охорони праці та гірничого нагляду від 12 січня 2007 р.);

• переліки (наприклад, Перелік посад та порядку встановлення пільгового заліку вислуги років для призначення пенсій особам рядо- вого і начальницького складу Державної кримінально-виконавчої служби України, затверджений наказом Державного департаменту України з питань виконання покарань 18 жовтня 2006 р.).

Акти цієї групи часто називають відомчими. За предметом регулюван- ня вони поділяються на внутрішні — регулюють питання внутрішньоор- ганізаційного характеру і поширюються в межах міністерства, відомства, підпорядкованих їм установ, і зовнішні — мають міжвідомчий, загальний характер, поширюються на всіх суб’єктів права і підлягають обов’язковій реєстрації в Міністерстві юстиції України. Виокремлюють відкриті відо- мчі акти — доступні для всезагального користування, і закриті відомчі акти — доступні для обмеженого кола осіб, які видаються з грифами «Для службового користування», «Таємно», «Особливої важливості» і містять державну таємницю або відомості, розголошення яких може спричинити шкоду інтересам держави або конкретного відомства.

4. Нормативні акти місцевих державних адміністрацій. Виконавчу владу в областях, районах, районах Автономної Республіки Крим, у містах Києві та Севастополі здійснюють обласні, районні, Київська та Севасто- польська міські державні адміністрації. Голова місцевої державної адмі- ністрації в межах своїх повноважень і на виконання Конституції і законів України, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, мініс- терств та інших центральних органів виконавчої влади, власних і делего- ваних повноважень видає розпорядження, обов’язкові для всіх органів, підприємств, установ, організацій, посадових осіб та громадян, які зна- ходяться на відповідній території. Керівники управлінь, відділів та інших структурних підрозділів місцевої державної адміністрації видають накази (ст. 6 Закону України від 9 квітня 1999 р. «Про місцеві державні адміні- страції»). Акти місцевих державних адміністрацій, що суперечать Кон- ституції України, законам України, рішенням Конституційного Суду України, актам Президента України та Кабінету Міністрів України або інтересам територіальних громад чи окремих громадян, можуть бути оскаржені до органу виконавчої влади вищого рівня або суду.

Розпорядження голови державної адміністрації, що суперечать Кон- ституції України, законам України, рішенням Конституційного Суду України, іншим актам законодавства або є недоцільними, неекономічними, неефективними за очікуваними чи фактичними результатами, скасову- ються Президентом України, Кабінетом Міністрів України, головою місцевої державної адміністрації вищого рівня або в судовому порядку.

5. Нормативні акти органів та посадових осіб місцевого само- врядування. Згідно зі ст. 140 Конституції України місцеве самовряду- вання в Україні здійснюється через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи. Органами місцевого самоврядування, що представ- ляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, є районні та обласні ради. Органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов’язковими до виконання на відповідній території (ст. 144 Кон- ституції України, ст. 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні»). Рішення Ради приймаються на її пленарному засіданні після обговорення відкритим або таємним голосуванням більшістю депутатів від загального складу Ради.

Сільський, селищний, міський голова, голова районної в місті, районної, обласної ради, яким делеговані державні функції, в межах своїх повноважень видають розпорядження.

Виконавчий комітет сільської, селищної, міської ради в межах своїх повноважень, делегованих органами, приймає рішення. Рішення прийма- ються на засіданні виконавчого комітету більшістю голосів від загально- го складу і підписуються сільським, селищним, міським головою.

6. Локальні нормативні акти — акти, які приймаються керівника- ми підприємств, установ, організацій в межах наданих їм повноважень з метою регулювання службової і трудової діяльності (наприклад, на- кази керівників підприємств, статути, правила внутрішнього трудово- го розпорядку, положення про порядок накладення дисциплінарних стягнень тощо). Переважно акти цієї групи регламентують питання щодо організації праці, заробітної плати, робочого часу і часу відпо- чинку, матеріального заохочення та ін. Деякі з них потребують узго- дження з профспілками. Такі акти є локальними, оскільки діють тіль- ки в межах відповідного підприємства, установи, організації.

• 6. Дія нормативно-правових актів у часі

Дію нормативного акта у часі характеризують чотири показники:

• момент набуття нормативним актом чинності; 2) напрям темпо- ральної дії нормативного акта; 3) момент зупинення дії нормативно- го акта; 4) момент припинення дії нормативного акта. 

Дія нормативного акта у часі починається з моменту набрання ним чинності — календарної дати, з якої всі суб’єкти права (органи дер- жавної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи, інші фізичні і юридичні особи тощо) повинні керуватися ним, викону- вати і додержуватись його приписів.

Відомо, що порядок і строки набрання нормативними актами чин- ності встановлюються в законодавстві кожної держави. У нас ці пра- вила сформульовані насамперед у ч. ч. 2 і 3 ст. 57 Конституції України, згідно з якими закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, мають бути доведені до відома населення в порядку, встановленому законом. Закони та інші нормативно-правові акти, що визначають права і обов’язки громадян, не доведені до відома населення у порядку, встановленому законом, є нечинними.

Отже, в Конституції України порядок набрання чинності норма- тивними актами викладено лише в загальних рисах. Більше того, в Конституції є пряма вказівка на необхідність прийняття з цього пи- тання спеціального закону. На жаль, на сьогодні в Україні такого за- кону ще немає. Зараз з цього питання діють Указ Президента України від 10 червня 1997 р. № 503/97 «Про порядок офіційного обнародуван- ня нормативно-правових актів і набрання ними чинності» (далі — Указ  503) і Указ Президента України від 3 жовтня 1992 р. № 493/92 «Про державну реєстрацію нормативно-правових актів міністерств та інших органів виконавчої влади» (далі — Указ № 493) та ін.

Розглянемо порядок набуття чинності деякими загальнодержавни- ми нормативними актами.

1. Згідно з ч. 5 ст. 94 Конституції та Указом № 503 нормативні акти Верховної Ради України і Президента України набирають чин- ності через 10 днів з дня їх офіційного оприлюднення, якщо інше не передбачено самим нормативним актом, але не раніше дня їх опублі- кування в офіційному друкованому виданні.
2. Згідно зі ст. 55 Закону України «Про Кабінет Міністрів України» нормативні акти Кабінету Міністрів України набирають чинності з дня їх офіційного опублікування, якщо інше не передбачено самими акта- ми, але не раніше дня їх опублікування.
3. Згідно з Указом № 493 нормативні акти, що видаються мініс- терствами, іншими органами виконавчої влади, органами господар- ського управління та контролю і стосуються прав, свобод та законних інтересів громадян або мають міжвідомчий характер, підлягають дер- жавній реєстрації в Міністерстві юстиції України. Такі нормативні акти набувають чинності через 10 днів після їх реєстрації, якщо в них не встановлено пізніший строк набрання чинності.

Указ № 503 визнає офіційними друкованими виданнями «Офіційний вісник України» і «Урядовий кур’єр». Офіційними друкованими ви- даннями, в яких офіційно оприлюднюються закони та інші акти Верхо- вної Ради України, є також «Голос України», «Відомості Верховної Ради України», «Офіційний вісник Президента України». Після опу- блікування в одному з цих видань нормативний акт вважається дове- деним до відома населення (офіційно оприлюдненим).

Напрям темпоральної дії — показник, що визначає дію норматив- ного акта стосовно правових відносин, які виникли до і після набуття ним чинності.

Певний внесок у вирішення питань про напрями дії законів у часі зроблено Конституційним Судом України в Рішенні у справі про зво- ротну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів від 9 лютого 1999 р. № 1-рп/99. У цьому Рішенні зазначається, що перехід від однієї форми правового регулювання суспільних відносин до іншої може здійснюватися, зокрема, негайно (безпосередня дія), шляхом пере- хідного періоду (ультраактивна форма) і шляхом зворотної дії (ретро- активна форма).

Загальним принципом, який визначає напрям темпоральної дії нормативних актів, є негайна дія. Це пояснюється тим, що держава, як правило, зацікавлена в найбільш швидкій заміні старих правовід- носин новими, старої норми права — новою нормою.

Переживаюча дія (ультраактивна форма) застосовується зазвичай тоді, коли необхідно враховувати інтереси осіб, що вступили у право- відносини до видання нового нормативного акта.

Слід зазначити, що українське законодавство найбільш суворо регламентує можливість зворотної дії нормативних актів. За загальним правилом нормативні акти не мають зворотної дії.

Разом з тим ст. 58 Конституції України передбачає виняток для тих актів, що пом’якшують або скасовують відповідальність фізичної осо- би. У цьому разі вони мають зворотну силу. Оскільки акти, що пом’якшують і скасовують відповідальність, для фізичних осіб завжди мають зворотну силу, то для застосування цього правила не потрібна спеціальна вказівка про це в тексті акта — воно діє автоматично.

На відміну від фізичних осіб правило про зворотну силу не діє автоматично в тих випадках, коли акт пом’якшує або скасовує відпо- відальність юридичної особи. Як відмітив Конституційний Суд України, надання зворотної дії в часі таким нормативно-правовим актам може бути передбачене шляхом прямої вказівки про це в законі або іншому нормативному акті.

Зупинення дії нормативного акта — тимчасове, неостаточне пере- ривання його темпоральної дії, що зумовлюється певними обставина- ми і здійснюється в порядку, передбаченому законодавством.

Зупинити дію нормативного акта може як орган, що прийняв його, так і інший орган, якщо подібні повноваження надано йому законом. Наприклад, згідно з п. 15 ст. 106 Конституції України Президент Укра- їни зупиняє дію актів Кабінету Міністрів України з мотивів невідпо- відності цій Конституції з одночасним зверненням до Конституційно- го Суду України щодо їх конституційності.

Дія нормативного акта у часі завершується з моменту припинення його дії — календарної дати, з якої нормативний акт остаточно втрачає чинність.

Традиційно в літературі наводяться такі підстави припинення дії нормативних актів:

• закінчення строку, на який вони були прийняті (наприклад, закон про Державний бюджет України на відповідний рік втрачає силу в 0 годин 1 січня наступного року);
• зміна обставин, на які вони були розраховані (наприклад, втра- тили свій сенс і тому припинили дію акти періоду Великої Вітчизняної війни після її закінчення);
• визнання судами нормативних актів неконституційними, неза- конними або такими, що не відповідають правовому акту вищої юри- дичної сили (наприклад, такі рішення можуть приймати Конституцій- ний Суд України і адміністративні суди);
• скасування нормативного акта іншим актом (найпоширеніший випадок).

Остання підстава може бути класифікована на:

а) пряме скасування нормативного акта. Зазвичай право скасу- вати нормативний акт має орган, який прийняв цей акт (правонас- тупник такого органу). Крім того, у випадках, передбачених законом, право скасувати нормативний акт може бути надано іншому органу. Так, п. 16 ст. 106 Конституції України уповноважує Президента України на скасування актів Ради міністрів Автономної Республіки Крим;

б) фактичне скасування нормативного акта внаслідок прийняття іншого акта, що регулює ту саму групу суспільних відносин.

• 7. Дія нормативно-правових актів у просторі і за колом осіб

Дія нормативно-правових актів у просторі визначається тери- торіальними межами його обов’язковості. Територія держави — це обмежений кордонами держави простір суші, її надра, континенталь- ний шельф, повітряний простір над землею і водною територією, на- ціональні і територіальні води (до 12 морських міль). До державної території дорівнюються території посольств, морські, річні, повітряні і космічні кораблі під прапором чи знаком держави, воєнні кораблі, кабелі та трубопроводи, прокладені у відкритому морі, що з’єднують території держав, технічні споруди на континентальному шельфі або в надрах відкритого моря.

Нормативно-правові акти діють за територіальним і екстериторі- альним принципами.

Територіальний принцип — це дія нормативних актів у межах те- риторії держави.

Нормативні акти можуть поширюватися:

а) на всю територію України (закони України, нормативні укази Президента, постанови Кабінету Міністрів);

б) на територію Автономної Республіки Крим (нормативні акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим та інших її органів);

в) на територію відповідних адміністративно-територіальних одиниць або певну їх частину (рішення органів місцевого самовряду- вання, розпорядження голів місцевих державних адміністрацій).

Екстериторіальний принцип — це дія нормативних актів поза ме- жами держави. Цей принцип є свого роду правовою фікцією. Певні частини території держави (будинки іноземних посольств, консульств) вважаються такими, що не знаходяться на території держави, де вони фактично існують, а юридично визнається, що вони знаходяться на території тієї держави, чиє посольство вміщується в даному будинку. Суб’єкти, які знаходяться на такій території, підпадають під дію за- конодавства тієї країни, до якої належать посольства, консульства та ін. Так, трудові відносини громадян України, які працюють у закор- донних дипломатичних установах України, регулюються правом Укра- їни (ст. 53 Закону України «Про міжнародне приватне право»).

Особливості дії нормативного акта в просторі притаманні кримі- нальному законодавству. Так, у ст. 7 КК України закріплено: «грома- дяни України та особи без громадянства, що постійно проживають в Україні, які вчинили злочин за її межами, підлягають кримінальній відповідальності за цим Кодексом, якщо інше не передбачено міжна- родними договорами України». Відповідальність за вчинене за кордо- ном суспільно небезпечне діяння настає лише за умови, що таке ді- яння визнається злочином за законодавством України. У ст. 8 КК України містяться положення, які відображають космополітичний (універсальний) принцип дії закону про кримінальну відповідальність у просторі: «іноземці або особи без громадянства, що не проживають постійно в Україні, які вчинили злочини за її межами, підлягають в Україні відповідальності за цим Кодексом у випадках, передбачених міжнародними договорами або якщо вони вчинили тяжкі і особливо тяжкі злочини проти прав і свобод громадян України або інтересів України».

На території України може застосовуватися законодавство інозем- них держав. Наприклад, ст. 291 СК України дозволяє застосовувати в Україні сімейне законодавство іноземних держав, якщо воно не су- перечить основним засадам регулювання сімейних відносин, встанов- лених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 9 Конституції України, ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України» чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України і безпосередньо діють на її те- риторії.

Дія нормативно-правових актів за колом осіб — це їх поширен- ня на певні категорії суб’єктів права.

Коло осіб, які підпадають під дію нормативного акта, визначається обсягом і специфікою правового статусу суб’єктів.

За характером політико-правового зв’язку суб’єкта з державою розрізняють:

а) нормативні акти загальної дії, які поширюються на всіх осіб, що перебувають на території держави (Конституція України);

б) нормативні акти, які поширюються тільки на громадян даної держави (закони України «Про політичні партії України», «Про ви- бори Президента України»);

в) нормативні акти, які поширюються на іноземних громадян та осіб без громадянства (Закон України «Про правовий статус інозем- ців»).

За професійним і соціальним статусом суб’єктів права виокрем- люють нормативні акти спеціальної дії, що поширюються тільки на коло спеціальних суб’єктів, тобто осіб, які володіють певною про- фесією і займають певні посади (судді, прокурори, народні депутати тощо) або мають особливе соціальне становище (пенсіонери, інвалі- ди, сиріти та ін.).

Залежно від доміцилю (місця проживання, місця перебування суб’єктів права) виділяють нормативні акти, що діють відносно осіб, що постійно проживають на території держави, і нормативні акти, що поширюються на осіб, які тимчасово перебувають на даній тери- торії (біженці, переселенці та ін.).

Дія нормативного акта за колом осіб пов’язана також з наявністю чи відсутністю в осіб юридичного імунітету. Юридичний імунітет (від лат. immunitas — звільнення, свобода) означає повне або часткове звільнення його носія від поширення на нього дії загальних правових норм. У міжнародному праві утвердилося поняття дипломатичного імунітету.

Повний дипломатичний імунітет мають: глава дипломатичного представництва в Україні, члени дипломатичного персоналу, яким присвоєні дипломатичні ранги, а також члени їх сімей, які прожива- ють разом з ними і не є громадянами України. Вони користуються особистою недоторканністю, не можуть бути заарештовані або за- тримані. Ці положення поширюються і на представників іноземних держав, членів парламентських і урядових делегацій іноземних дер- жав, які перебувають в Україні і беруть участь у міжнародних пере- говорах, міжнародних конференціях і нарадах або виконують інші офіційні доручення, а також на членів їх сімей, які їх супроводжують і не є громадянами України.

Обмежений дипломатичний імунітет мають дипломатичні кур’єри, члени адміністративно-технічного і обслуговуючого персоналу дипло- матичних представництв, консульські посадові особи і консульські службовці, члени дипломатичного персоналу іноземних держав в ін- ших країнах, які прямують транзитом через територію України та інші особи. Ці особи звільняються від кримінальної відповідальності лише за дії, вчинені ними при виконанні своїх обов’язків (ст. ст. 37, 38 «Ві- денської конвенції про дипломатичні зносини»). Питання про кримі- нальну відповідальність осіб, що мають дипломатичний імунітет і вчинили злочини на території України, вирішується дипломатичним шляхом (ч. 4 ст. 6 КК України).

Нормами національного законодавства можуть бути встановлені депутатський, президентський, суддівський та інші види імунітету.

Контрольні запитання

1. Охарактеризуйте порядок ухвалення нормативно-правових актів.
2. Чим відрізняється нормативно-правовий акт від інших видів юридичних актів?
3. Які види законів і підзаконних нормативно-правових актів приймаються в Україні?
4. Вкажіть принципи дії нормативно-правових актів у часі.
5. У чому полягають особливості дії нормативно-правового акта в просторі і за колом осіб?

Нормотворча техніка як різновид юридичної техніки

Теорія юридичної техніки сформувалася в рамках романо- германської правової традиції. Великий інтерес до юридичної техніки тут обумовлений прагненням досягти максимальної якості створення і застосування нормативних правових актів (особливо законів), які ви- знаються провідним джерелом права в романо-германській правовій сім’ї. Адже від рівня досконалості створення і реалізації нормативно- правових актів значною мірою залежить ефективність правового регу- лювання в цілому. В англо-американській правовій сім’ї юридична і законодавча техніка передусім пов’язується з юридичним (законодав- чим) процесом, тлумаченням правових норм. Власне, сам юридичний процес для англо-американського юриста і є юридичною технікою. Це, зокрема, пояснюється тим, що в англо-американській правовій тради- ції акцент робиться не стільки на писаній формі права, скільки на практичному пошуку справедливого рішення в кожній конкретній юридичній справі.

Юридична техніка є важливим елементом професійної юридичної діяльності, застосовується в усіх сферах практичної юриспруденції. В суб’єктивному розумінні — це мистецтво, яке залежить насамперед від здібностей юриста. В такому аспекті юридична техніка охоплює певні професійні практичні вміння, навички, технічне правове мислен- ня, засноване на знанні позитивного права і механізму його дії.

В об’єктивному розумінні термін «юридична техніка» вживається в таких основних значеннях: 1) як комплексне явище, що охоплює прикладні аспекти професійної юридичної діяльності — це сукупність раціоналізованих методів, прийомів і засобів здійснення правотворчої, правореалізаційної та правотлумачної діяльності; 2) як явище, що охоплює формально-структурні аспекти чинного права — систему писаних джерел права та їх властивостей, структуру норми права, права в цілому та законодавства, методи тлумачення права та ін.; 3) як ступінь досконалості форми, структури та мови права, окремих письмових юридичних документів.

При найбільш широкому підході поняттям юридичної техніки охо- плюються всі методи, засоби і прийоми, завдяки яким забезпечуються створення писаних джерел права та їх точна реалізація в юридичній практиці. У такому ракурсі до юридичної техніки відносять: а) методи надання праву формальної визначеності (санкціонування правових звичаїв, укладення угод, створення прецедентів, нормативних правових актів, методи застосування та тлумачення права, його систематизації); б) засоби надання праву формальної визначеності (документальна письмова форма юридичних актів, юридична термінологія, юридичні конструкція, фікція, презумпція, поділ права на галузі та інститути тощо); в) юридичний процес.

У звуженому значенні юридична техніка пов’язується з розроблен- ням різноманітних юридичних актів-документів. Отже, юридична техніка при такому підході визначається як сукупність вироблених в юриспруденції засобів і правил зовнішнього виразу в текстах різних правових актів (нормоустановчого, нормозастосовного або інтер- претаційного характеру, актів систематизації законодавства) пев- ного правового змісту.

Юридичну техніку слід відрізняти від інших суміжних явищ:

• техніки в матеріальному сенсі — це сукупність певних матеріальних засобів, які застосовуються в практичній юридичній діяльності; 2) тех- ніки діловодства — це сукупність засобів документування і організації роботи з документами в процесі юридичної діяльності; 3) техніки збирання і аналізу інформації — це технічний елемент методів збиран- ня і аналізу юридичної інформації. Юридична діяльність завжди пов’язана з аналізом емпіричної інформації, при якому використову- ються різноманітні методи: соціологічні, математичні, моделювання, прогнозування тощо. Кожен з них включає в себе технічний елемент — сукупність спеціальних прийомів, конкретних пізнавальних операцій, що характеризують той чи інший метод збирання, оброблення та ана- лізу емпіричної інформації.

Відтак, безпосереднім предметом юридичної техніки виступають юридичні акти-документи та акти їх систематизації. Акти-документи класифікуються за різними підставами. Згідно із однією з найбільш поширених класифікацій різновидами юридичних актів-документів є нормативні, інтерпретаційні, нормореалізаційні правові акти. З огля- ду на це можна вирізнити такі основні види юридичної техніки: нор- мотворча, нормозастосовна, інтерпретаційна, техніка системати- зації нормативно-правових актів.

Отже, нормотворча техніка є видом юридичної техніки. Існує погляд, згідно з яким поняття «нормотворча техніка» доцільно застосовувати для відбиття правил текстуальної об’єктивації не тільки правових, а й інших соціальних норм. Обґрунтованим є використання терміна «нормотворча техніка» насамперед в аспекті юридичної нормотворчості.

По-перше, тільки право є такою нормативною системою, яка фор- мується за обов’язкової участі спеціальних (передусім державних) інстанцій і якій притаманні офіційно визнані обов’язкові форми ви- разу і закріплення. Таким чином, саме в правовій сфері нормотворчість існує як свідома діяльність уповноважених суб’єктів, яка має чіткі процедурно-процесуальні форми і спрямована саме на «створення норми», її адекватне формулювання та вираз. Нормотворчість в інших галузях суспільного життя на відміну від юридичної не має такого системного, впорядкованого, стабільного та цілеспрямованого харак- теру, вона має факультативне, допоміжне значення.

По-друге, інші соціальні норми (моральні, релігійні, політичні, естетичні) здебільшого не володіють таким ступенем формальної ви- значеності, як право. Натомість формальна визначеність правового змісту є однією з необхідних передумов існування права як ефектив- ного і справедливого регулятора. Так, змістовні вимоги до нормативно- правового акта (зрозумілість, несуперечливість, повнота регулювання) нарівні з процедурними вимогами утворюють зміст принципу правової визначеності. Цей принцип є однією з головних складових верховен- ства права, його необхідним наслідком і умовою реалізації. Через за- значені обставини саме юридична нормотворча діяльність потребує досконалого юридико-технічного інструментарію, який охоплюється поняттям нормотворчої техніки.

В юридичній науці та практиці поряд з терміном «нормотворча техніка» одержав рівнозначне і досить поширене використання термін «правотворча техніка». Його застосування є не зовсім коректним. Пра- во — це в першу чергу продукт життєдіяльності суспільства. Воно виникає, формується в процесі розвитку суспільних відносин і в по- дальшому відображається в нормах позитивного права — результаті свідомої діяльності уповноважених суб’єктів з формулювання таких норм. Саме цей аспект і відображають терміни «нормотворчість», «нормотворча техніка».

• 2. Нормотворча техніка: поняття, елементи, види

Нормотворча техніка як інструмент нормотворчої діяльності ха- рактеризується такими ознаками.

1. Застосовується при створенні нормативних правових актів (або нормативних правових договорів).
2. Її використання забезпечує формальну визначеність змісту нор- мативних правових актів і нормативних правових договорів. Йдеться передусім про повноту, точність, чіткість та ясність, системність ви- кладення змісту правових норм у зазначених джерелах права. Засто- сування нормотворчої техніки дозволяє також органічно включити новий нормативний правовий акт в існуючу систему законодавства.

Суб’єкт нормотворчості повинен виходити з принципу єдності форми і змісту нормативно-правових актів. Значення форми права полягає не тільки в тому, що вона надає об’єктивного характеру відповідному змісту, а й у тому, що вона безпосередньо відбиває зміст права як системи загальнообов’язкових правил поведінки. Що стосується логічності, узго- дженості, системності, зрозумілості тексту нормативних актів, то суб’єкт нормотворчості вирішує ці питання відносно їх фактичного змісту. В кін- цевому результаті сприйняття «духу закону» через текст прямо залежить від того, яким чином сформульовано той чи інший акт.

Нормотворча техніка опосередковано впливає на ефективність правового регулювання в цілому. Неправильне або неповне її викорис- тання призводить до серйозних вад як окремих нормативних правових актів, так і всієї системи законодавства. Це ускладнює реалізацію юридичних норм, породжує сприятливі умови для їх порушення.

3. Нормотворча техніка охоплює: а) нематеріальні засоби (прийоми) вираження змісту нормативних правових актів і нормативних правових договорів та б) правила їх використання. У зв’язку із зазначеним слід підкреслити два основні моменти. По-перше, нормотворча техніка не включає матеріальні засоби, що використовуються в правотворчій ді- яльності (папір, чорнила, комп’ютер, ручки та ін.). По-друге, в нормо- творчу техніку не входять правила процедурного характеру, які регу- люють відносини між учасниками правотворчого процесу. Отже, пра- вила нормотворчої техніки є саме «технічними» нормами, оскільки вони регулюють використання відповідними суб’єктами засобів зі створення письмового юридичного тексту.

З огляду на розглянуті ознаки нормотворчу техніку слід визна- чити як систему правил і нематеріальних засобів вираження змісту нормативного правового акта, використання яких забезпечує повноту, стислість, точність, чіткість, ясність і несуперечність нормативних правових актів та системні зв’язки між ними.

Нормотворча техніка має певну структуру, котру доцільно виді- ляти на підставі різних аспектів нормативного правового акта як само- стійного письмового юридичного документа, що виражає правові норми, і як елемента системи законодавства. З цієї точки зору можна виокремити такі елементи нормотворчої техніки: а) логічні; б) лексич- ні і стилістичні; в) графічні і математичні; г) структурні; ґ) засоби і правила утворення спеціально-юридичного змісту нормативного правового акта; д) засоби і правила забезпечення та позначення сис- темних зв’язків нормативних правових актів.

Логічні правила і засоби нормотворчої техніки забезпечують утво- рення логічної основи нормативно-правового акта. Вона формується через: а) утворення і використання логічних елементів у нормативно- правовому акті (судження, поняття, операції з поняттями); б) встанов- лення зв’язків між логічними елементами в нормативно-правовому акті через додержання основних логічних законів: тотожності, супе- речності (несуперечності), виключення третього.

Лексичні і стилістичні правила і засоби нормотворчої техніки за- безпечують стислість, зрозумілість, точність мовної форми нормативно- правового акта. Лексична і стилістична основи нормативно-правового акта формуються через використання таких основних засобів, як гра- матичні речення, юридичні фразеологізми, слова, словосполучення, сполучники, абревіатури, розділові знаки. Особливе значення серед засобів даної групи мають терміни. Термін — це точне словесне по- значення поняття.

В окремих випадках для вираженні змісту нормативно-правових актів використовуються графічні (таблиці, графіки, карти, рисунки, які закріплюють символи, зразки документів) і математичні (числа, фор- мули розрахунків, знаки, що позначають операції з числами) засоби.

Структурно-тематична основа нормативно-правового акта фор- мується через послідовну диференційованість його змісту на основі відповідних принципів. Такими основними принципами є: а) тематич- на однорідність, цілісність і послідовність викладення як окремих структурних елементів нормативно-правового акта, так і композиції останнього в цілому; б) забезпечення необхідних зручностей в корис- туванні нормативним документом (у процесі його пошуку в системі нормативно-правових актів, пошуку і тлумачення необхідних положень у межах окремого нормативно-правового акта).

Структура нормативно-правового акта може включати такі елемен- ти: 1) вказівка самої форми акта, якою він наділяється; 2) назва органу державної влади, який видав (крім законів) нормативно-правовий акт; 3) реєстраційний номер; 4) найменування (заголовок) нормативно- правового акта; 5) преамбула (у разі необхідності); 6) частина, що по- становляє; 7) прикінцеві положення (у разі необхідності); 8) перехідні положення (у разі необхідності); 9) підписи відповідних посадових осіб, дата прийняття; 10) додатки (якщо вони є). Нормативно-правові акти залежно від виду і обсягу поділяються на пункти та підпункти, абзаци пунктів; статті та частини, пункти, підпункти, абзаци статей; примітки; частини, розділи, глави, параграфи та ін.

Спеціально-юридичний зміст нормативно-правового акта утворю- ється через використання таких основних засобів, як юридичні по- няття (терміни), юридичні конструкція, презумпція, фікція, галузева типізація, через забезпечення в необхідних випадках матеріальних правових норм відповідними процесуальними (процедурними) норма- ми та ін.

Системні зв’язки нормативно-правових актів, окремих приписів позначаються за допомогою таких засобів: а) відсилання (позначення зв’язків між приписами у межах одного нормативно-правового акта, між нормативно-правовими актами рівної або нижчої юридичної сили) та посилання (позначення зв’язку між більш загальними нормативно- правовими актами і тими, що конкретизують, доповнюють, розвивають їх положення); б) приписи-доручення (пряме формулювання доручен- ня конкретному органу (декільком органам): підготувати і прийняти певний нормативно-правовий акт (декілька актів); привести у відпо- відність з прийнятим актом власні акти; підготувати перелік актів, окремих приписів, які потребують зміни або скасування у зв’язку з прийняттям даного акта; в) оперативні приписи (приписи, за допомогою яких вносяться зміни, доповнення до чинних нормативно-правових актів або скасовуються нормативно-правові акти, їх окремі положення; г) відтворення (буквальне текстуальне відтворення окремих положень Конституції, законів, що мають особливе значення, позитивна рецепція норм міжнародного права); ґ) правове застереження і застереження- відсилання (засіб узгодження і позначення зв’язків систем внутріш- ньодержавного та міжнародного права).

До основних правил нормотворчої техніки, що забезпечують сис- темні зв’язки нормативно-правових актів, належать: а) забезпечення логічної несуперечності між нормативно-правовими приписами чинних нормативно-правових актів вищого і однакового рівнів ієрархії; б) скоро- чення до мінімуму кількості нормативно-правових актів з одного і того самого кола питання; в) уникнення необґрунтованого дублюван- ня нормативно-правових приписів; г) ув’язування актів, що видаються, з раніше виданими (своєчасне скасування актів та їх частин, що супе- речать новому акту, внесення необхідних змін до чинних нормативно- правових актів тощо); ґ) недопущення відсилання до актів, яких ще не існує; д) послідовне і однакове використання термінів у системі зако- нодавства чи принаймні в межах його окремих галузей.

Засоби і правила нормотворчої техніки є неоднорідними настільки, наскільки неоднорідними є нормативно-правові акти. Різновиди остан- ніх мають власну специфіку, яка зумовлює й певні технічні особливос- ті їх створення. Так, слід говорити про певну специфіку законодавчої техніки порівняно з технікою підзаконних нормативно-правових актів, техніки конституцій порівняно з технікою поточних законів, техніки нормативно-правових актів порівняно з технікою нормативних дого- ворів, техніки міжнародних нормативно-правових договорів порівняно з технікою нормативних договорів національного права тощо. При цьому основним видом нормотворчої техніки є законодавча техніка.

• 3. Законодавча техніка

Тривалий час поняття «законодавча техніка» охоплювало правила розроблення всіх нормативно-правових актів. Під законодавчою тех- нікою іноді розуміли навіть сукупність прийомів і методів роботи з підготовки та видання різноманітних правових актів нормативного і ненормативного характеру. І тільки останнім часом цей термін почав вживатися стосовно розроблення проектів законів у звуженому (формальному) розумінні цього поняття.

Сфера законодавчого регулювання створює своєрідний каркас всього правового регулювання: не торкаючись конкретних деталей механізму і випадків, вона регламентує загальні і основні аспекти суспільного життя. Закон покликаний визначити принципи і елементи, що стосуються змісту і сутності правового регулювання, на підставі і на виконання яких можуть видаватися конкретизуючі норми. Звідси й випливає більш абстрактний характер нормативних приписів, що містяться в законах, і більш конкретний характер приписів підзаконних нормативно-правових актів. Звідси й ступінь узагальнення, а відтак, абстрактності формулювань, законів є вищим порівняно з підзаконни- ми актами.

Проекти нормативно-правових актів, пов’язаних із розвитком і кон- кретизацією базових, фундаментальних законів, мають відповідати та- ким основним вимогам: а) структура і зміст акта, що конкретизує, повинні визначатися з урахуванням структури і змісту основного акта; б) понят- тя і терміни, що використовуються в акті, мають точно відповідати термінології основного акта; в) викладення нормативних приписів в акті повинно бути таким, аби забезпечити єдність стилю обох актів; г) у не- обхідних випадках доцільно посилатися на основний акт.

У мовностилістичному оформленні проектів законів і підзаконних нормативно-правових актів теж існують певні відмінності. Так, при мовностилістичному оформленні підзаконних нормативно-правових актів набувають ширшого застосування числівники, абревіатури, ско- рочення, технічні терміни; для викладення їх змісту часто використо- вуються речення підвищено складної конструкції; підзаконні нормативно-правові акти не можуть змінювати терміни, застосовані в законі. Специфічною ознакою мовностилістичного оформлення за- конів є те, що в них досить часто порівняно з підзаконними нормативно- правовими актами допускається експресивність мови (йдеться пере- дусім про преамбули).

Суттєво різняться між собою й структурування законів і підзакон- них нормативно-правових актів: первинним елементом підзаконного нормативно-правового акта звичайно є пункт, а закону — стаття; під- законні нормативно-правові акти не поділяються на частини, книги, розділи, а можуть поділятися на параграфи, іноді на глави. Водночас дуже часто вони просто поділяються на пункти. Як правило, підза- конні акти не містять преамбули (крім преамбули-посилання), загальної частини, прикінцевих і перехідних положень, оформлених у само- стійну рубрику. Для підзаконних актів характерним є застосування додатків і прикладів, які можуть міститися в додатках, а можуть бути викладені як самостійні структурні елементи акта, табличної форми викладення змісту.

Охарактеризуємо найбільш важливі засоби і правила законодавчої техніки.

Юридична конструкція — це засіб нормотворчої техніки, який за- безпечує побудову нормативно-правового матеріалу. Юридичні кон- струкції придають змісту нормативно-правового акта логічної стрункос- ті, зумовлюють послідовність його викладу, визначають зв’язок між нормами права, сприяють повному, чіткому врегулюванню тих чи інших суспільних відносин (або їх елементів). Крім цього, конструкції сприя- ють концентрованому, стислому викладенню правового матеріалу.

Юридичні конструкції можна поділяти за ступенем абстракції, сферою застосування та іншими критеріями. Вони можуть перебувати у відносинах супідрядності, розвитку, уточнення, деталізації та ін. За сферою застосування юридичні конструкції поділяються на загально- правові і галузеві. Вихідною, універсальною загальноправовою юри- дичною конструкцією є конструкція правової норми, яка складається з трьох елементів — гіпотези, диспозиції, санкції. Використання цієї конструкції дозволяє викласти нормативно-правовий зміст таким чи- ном, аби з відповідної сукупності нормативно-правових приписів чітко випливали умови, при яких діє певне правило, суб’єкти, які є сто- ронами певного відношення, їх взаємні права і обов’язки, санкції за порушення обов’язків чи зловживання правами.

Прикладом галузевої конструкції є конструкція складу злочину. Вона, з одного боку, пов’язує в єдине ціле низку норм Загальної час- тини КК України, а з другого — дозволяє стисло і водночас змістовно викласти конкретні склади злочинів в Особливій частині КК України. Прикладів галузевих юридичних конструкцій можна навести безліч з галузі публічного, так і приватного права (конструкції договорів у цивільному, трудовому праві та ін.).

Юридична презумпція як прийом нормотворчої техніки — це при- пущення про те, що ймовірний факт має місце в усіх випадках. За логікою свого утворення презумпція — явище, що має індуктивний характер. Іншими словами, це абстрактне положення, в якому на під- ставі окремих приватних ознак, ситуацій, положень шляхом умовиво- ду робиться загальний висновок, формулюється презумпція. Таким чином, суттєвою властивістю, що притаманна презумпціям, є їх ймо- вірний характер. Презумпцію можна визначити як припущення про наявність або відсутність предметів, зв’язків, явищ, засноване на зв’язку між ними і предметом, зв’язками, явищами наявними, що під- тверджено життєвою практикою. Використання презумпцій дозволяє досягти визначеності правового регулювання суспільних відносин.

Прикладами приписів, зміст яких утворено або виражено за допо- могою презумпції, є ті, що містяться в ч. 1 ст. 46 ЦК України «Оголо- шення фізичної особи померлою» (припущення про смерть особи при настанні певних, зазначених у законі, обставин), ч. 2 ст. 642 ЦК України  «Прийняття пропозиції» (припущення про прийняття пропозиції на під- ставі вчинених особою дій) про дії, які свідчать про прийняття пропо- зиції), ч. 2 ст. 1166 ЦК України «Загальні підстави відповідальності за завдану майнову шкоду» (презумпція вини), ч. 2 ст. 2 КК України «Під- става кримінальної відповідальності» (презумпція невинуватості), ст. 21 КК України «Кримінальна відповідальність за злочини, вчинені у стані сп’яніння внаслідок вживання алкоголю, наркотичних засобів або інших одурманюючих речовин» (припущення про те, що алкогольне сп’яніння особи не виключає її розважливої поведінки та ін.).

Юридична фікція — це техніко-юридичний прийом, за допомогою якого а) неіснуюче становище (відношення) оголошується існуючим і набуває загальнообов’язкового характеру внаслідок його закріплення в правовому приписі; б) штучно прирівнюються одна до другої такі речі, які в дійсності є різними або навіть протилежними. На відміну від прийому презумпції, який полягає в прирівнюванні ймовірного (чи принаймні можливого) до істинного, фікція йде по лінії свідомого ототожнення істинного з неістинним. Специфіка фікцій як положень свідомо неістинних обумовлює те, що вони в основному є елементом гіпотез або диспозицій імперативних норм, оскільки фікція імператив- на за своєю природою.

Прикладом використання прийому фікцій можуть бути: окремі положення інституту судимості в кримінальному праві, коли судимі особи в зазначених випадках визнаються несудимими, тобто з юри- дичної точки зору судимість відсутня, хоча фактично вона була (ч. 3 ст. 88, ст. 89, ст. 91 КК України). Іншим прикладом кримінально- правової фікції є визнання особи такою, що вчинила злочин уперше, якщо за вчинене раніше діяння вона була звільнена від кримінальної відповідальності, чи стекли строки давності, чи була погашена або знята судимість (наприклад, ч. 4 ст. 32 КК України).

Галузева типізація — сутність цього засобу полягає в тому, що за допомогою інших прийомів нормотворчої техніки (поміщення даного припису в галузевий кодифікаційний акт, підпорядкування його визна- ченій системі загальних норм, застосування галузевої термінології) нормативні приписи викладаються таким чином, аби вони не тільки утворювали логічні норми і юридичні конструкції, а й включались у відповідну галузь права.

При формулюванні нормативно-правових приписів може бути об- раний різний ступінь їх узагальнення. Залежно від ступеня узагаль- нення фактичних обставин чи дій, про які йдеться в нормі права, ви- різняють два способи формулювання правових приписів: їх викладення у вигляді загальних правил (абстрактний спосіб) і у вигляді конкретних правил, які передбачають регулювання окремих, точно визначених суспільних відносин (казуїстичний спосіб).

Абстрактний спосіб формулювання приписів полягає у визначен- ні фактичних обставин, дій, явищ через родові ознаки. Прикладами використання абстрактного способу формулювання нормативно- правового припису є визначення поняття злочину в ч. 1 ст. 11 КК України; викладення змісту закону з використанням оціночних термі- нів, які не мають чіткого значення, та ін. Сутність казуїстичного спо- собу полягає у визначенні фактичних обставин чи дій через вказівку на індивідуальні ознаки, в тому числі шляхом переліку конкретних, індивідуальних фактів, обставин, суб’єктів тощо. Доцільно зазначити, що нині казуїстичний прийом викладення не зустрічається в чистому вигляді. Нормативне викладення, яким би воно не було конкретним, завжди містить певні узагальнення. Однак нормативні положення, в яких досягнуто максимальний рівень узагальнення, істотно відрізня- ються від нормативних положень, в яких замість узагальнюючої фор- мули, а часто й поряд з нею, наводиться перелік конкретних фактів, обставин і т. д.

Казуїстичний спосіб формулювання нормативно-правових при- писів часто використовується при складанні проектів законів, які ре- гулюють відносини в публічно-правовій сфері, де діє спеціально- дозвільний режим правового регулювання і необхідне точне, макси- мально детальне врегулювання суспільних відносин (наприклад, ви- значення компетенції відповідного органу через вичерпний перелік тощо). Отже, якщо за допомогою першого способу досягається стис- лість нормативно-правового акта, то за допомогою другого — точність, конкретність викладення. Однак слід пам’ятати, як свідчить практика, і занадто абстрактні і занадто казуальні (детальні) формулювання ста- ють причиною прогалин у правовому регулюванні відповідного кола відносин.

Казуїстичний засіб викладення пов’язаний передусім з використан- ням прийому перерахування. Він є одним з найпростіших, що викорис- товується при викладі змісту нормативно-правових актів, одним з най- більш поширених, але одним з таких, невдале використання якого при- зводить до негативних наслідків на практиці. За допомогою переліку нормативний припис оформлюється у випадках, коли необхідно надати нормативно-правовому змісту особливої конкретності, усунути чи об- межити будь-яку можливість вільного тлумачення, забезпечити водночас конкретність і гнучкість правового регулювання тощо.

Переліки можна поділити за: а) ознакою їх розміщення в тексті: переліки, які розміщуються в основній частині нормативно-правового акта, слугують невід’ємною частиною його приписів, і переліки, які розміщуються в додатках та слугують як би доповненням до нормативно- правового акта; б) за функціональною ознакою: переліки, за допомогою яких розкривається обсяг поняття (наприклад, «адміністративно- територіальна одиниця — область, район, місто, район у місті, селище, село»); переліки, за допомогою яких формулюються складні гіпотези, альтернативні санкції; в) за обсягом повноти: вичерпні (повні) пере- ліки, які не припускають розширювального тлумачення, та приблизні (неповні), які передбачають можливість доповнення явищ, об’єктів, ознак, зазначених у переліку. При цьому слід відмітити, що неповні переліки більш притаманні регулюванню приватних відносин, в той час як відносини публічно-правового характеру вимагають викорис- тання повних переліків.

Особливу проблему на практиці викликають неповні переліки, що закінчуються словами типу «інші», «і тому подібне» тощо. При за- стосуванні такого переліку з метою правильного спрямування діяль- ності щодо подальшої конкретизації чи тлумачення та застосування припису, який містить перелік, бажано, аби закон в цілому надавав можливості з достатньою достовірністю судити про критерії такої конкретизації. Ще краще, якби в законі містилася пряма вказівка на них. У будь-якому разі, нормопроектувальник при використанні не- повного переліку має дбати про те, щоб усі його елементи були пов’язані однією загальною ознакою, за якою суб’єкти права зможуть адекватно визначати ті обставини, факти, події тощо, пряма вказівка на які у від- повідному переліку відсутня.

Терміни — один з найважливіших засобів законодавчої техніки. Термінологія, яка використовується в законодавстві, поділяється на три основні види:

а) загальновживані терміни — слова та словосполучення літера- турної мови, які мають загальнопоширене вживання (сім’я, територія, ділянка, документ тощо);

б) спеціально-технічні терміни — слова та словосполучення не- юридичного вживання, які належать іншим (неюридичним) наукам і певним сферам людської діяльності та використовуються в законі (рентген, провізор, радіоактивні відходи, аудіовізуальний твір, про- вайдер та ін.);

в) спеціально-юридичні терміни — слова та словосполучення, що належать юридичній науці і практиці, відбивають специфіку державно- правових явищ (шлюб, позов, дієздатність, правоздатність, законність, юридична відповідальність, нормативно-правовий акт, державний орган, повноваження тощо).

До використання термінів ставляться такі вимоги.

1. Терміни повинні мати чітке значення. Прикладом термінів з не- чітким значенням є «робоче місце» і «місце роботи» в трудовому пра- ві, «працівник правоохоронного органу» в кримінальному і адміністра- тивному праві тощо.
2. Терміни мають бути простими і зрозумілими, слід уникати над- мірного вживання спеціальної технічної термінології; не треба вико- ристовувати застарілі та маловживані терміни, професіоналізми, нео- логізми, перевантажувати текст іноземними термінами. Слід віддавати перевагу тим термінам, які вже визнані і апробовані на практиці, є за- гальноприйнятими.
3. Стабільність правової термінології. За умови нестабільності чинного законодавства ця вимога має велике значення на стадії реалі- зації нормативно-правових актів. Терміни мають бути усталеними, їх сенс не повинен змінюватися з прийняттям кожного нового закону. Вимога стабільності не означає відсутності змін у терміносистемі. Але такі зміни мусять обумовлюватися розвитком суспільних відносин, а не бути наслідком безсистемної, халатної нормотворчої діяльності.
4. Єдність, однаковість застосування правової термінології. В юри- дичній літературі підкреслюється, що один термін має послідовно за- стосовуватися в усьому тексті нормативного акта на позначення одного й того самого поняття. Цієї вимоги треба додержуватися і при внесенні до нормативних актів змін і доповнень. Ідеальним був би такий стан,коли б одне поняття позначалось одним й тим самим терміном у всьому законодавстві. Використання в акті термінології іншої галузі законодав- ства повинно відбуватися в значенні, прийнятому в іншій галузі. Якщо в нормативно-правовому акті застосовується термін у значенні, відмін- ному від прийнятого в іншому нормативно-правовому акті, про це слід обов’язково сповіщати. Так, відзначається непослідовність використан- ня оцінних термінів у КК України. Наприклад, термін «тяжкі наслідки» у більшості статей не визначається взагалі, в окремих статтях визнача- ється через відкритий перелік, а в різних статтях одні й ті самі наслідки то визнаються тяжкими, то не визнаються.

Законодавча техніка містить низку вимог і правил щодо структу- рування закону. До найбільш важливих з них належать такі.

1. Логічна послідовність викладу змісту закону. Необхідно йти від загального до окремого, від матеріального права до процедури, від по- стійного до тимчасового, від абстрактного до конкретного, від нормаль- ного до виняткового. Спочатку викладаються загальні положення: право- ві декларації, принципи, дефініції ключових понять, що використову- ються в законі; потім йде основна, так би мовити, регулятивна частина закону; наприкінці розміщуються норми, що встановлюють відповідаль- ність, визначають долю актів, їх приписів, які діяли до прийняття дано- го нового акта, передбачають порядок набуття чинності законом тощо.
2. Приписи, що включаються в закон, мають бути тісно пов’язані за предметом свого регулювання. Однорідні, близькі за змістом нормативно-правові приписи повинні викладатися компактно, об’єднуватися у відповідні структурні елементи закону (статті, розділи, глави, частини). Поділ закону на статті, розділи, глави, частини має спиратися на матеріальні підстави — предмет регулювання, систему права, на різні сторони, елементи правовідносин (суб’єкти, їх права і обов’язки, об’єкти та ін.).

Контрольні запитання

1. Розкрийте поняття юридичної техніки, та назвіть її види.
2. Назвіть ознаки нормотворчої техніки.
3. Охарактеризуйте правила і засоби нормотворчої техніки.
4. Назвіть особливості законодавчої техніки як різновиду нор- мотворчої техніки.
5. Охарактеризуйте найбільш важливі правила і засоби зако- нодавчої техніки.

Поняття систематизації нормативно- правових актів

Систематизація нормативно-правових актів — це діяльність зі зведення нормативно-правових актів у впорядковану систему.

Першим завданням систематизації нормативно-правових актів є за- безпечення уніфікації національного законодавства — його приведен- ня до єдиної системи шляхом усунення розбіжностей і надання одно- манітності правовому регулюванню подібних або близьких видів суспільних відносин.

Друге — не менш важливе — завдання систематизації випливає з того, що сучасна цивілізована держава гарантує кожній людині право знати свої права і обов’язки. В Україні цю норму закріплено в ч. 1 ст. 57 Конституції України. В умовах одночасної дії десятків тисяч нормативно- правових актів, засміченості системи законодавства нечинними, неузго- дженими, колізійними нормативними приписами громадянинові важко відшукати необхідні норми, аби реалізувати це конституційне право самостійно без організаційної і технічної фахової підтримки з боку суспільства. Систематизація є насамперед ефективним засобом реаліза- ції цього права шляхом забезпечення вільного і оперативного доступу громадян до всього масиву національного законодавства.

Об’єктами систематизації виступають як система законодавства в ці- лому, так і її окремі частини (нормативно-правові акти, їх статті тощо).

Суб’єкти систематизації поділяються на дві групи.

До першої групи входять спеціально вповноважені компетентні органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Систе- матизація здійснюється ними на підставі повноважень, наданих право- вими актами.

Така систематизація називається офіційною. Її результатами є при- йняття кодифікаційних нормативно-правових актів (насамперед кодексів, Основ законодавства), оприлюднення офіційних друкованих видань збірників законодавства (зазвичай під грифом уповноваженого міністер- ства або відомства), методичних посібників для органів влади та ін.

До другої групи належать приватні особи — громадяни та органі- зації. Систематизація здійснюється ними за власною ініціативою, за- звичай з метою методологічного забезпечення їх господарської, науко- вої, освітньої або іншої діяльності. До цієї групи входять також суб’єкти підприємницької діяльності, що здійснюють систематизацію нормативно-правових актів з метою одержання прибутку від платного розповсюдження її результату.

Така систематизація називається неофіційною. Її результатами є оприлюднення друкованих збірників, електронних комп’ютерних баз даних та ін.

Розвиток комп’ютеризації суспільного життя, приватної видавничої справи призводить до постійного збільшення частки неофіційної сис- тематизації. Слід зазначити, що в Західній Європі, зокрема у Франції, набула поширення практика створення провідними правознавцями — переважно в наукових цілях — навіть неофіційних кодифікацій зако- нодавства (в Україні на цей час створення кодексів є виключною пре- рогативою законодавчої влади).

Систематизація нормативно-правових актів здійснюється на під- ставі певної системи принципів — обов’язкових вимог до цього виду юридичної діяльності. До головних принципів систематизації відносять її повноту, доцільність, оперативність, безперервність, професіоналізм здійснення та ін. Їх реалізація дозволяє суб’єктам систематизації до- сягти її мети — приведення нормативно-правових актів у впорядко- вану систему.

В сучасній юридичній практиці використовуються чотири способи досягнення цієї мети:

першим способом систематизації є збирання, фіксування в логічній послідовності, зберігання та підтримання нормативно-правових актів в актуальному стані;

другим — об’єднання нормативно-правових актів у збірники і зі- брання за спільними ознаками;

третім — об’єднання декількох нормативно-правових актів, що регулюють певний вид однакових суспільних відносин, в єдиний нормативно-правовий акт без перероблення їх змісту;

четвертим — створення нового кодифікованого нормативно- правового акта внаслідок суттєвого перероблення змісту чинних нормативно-правових актів однієї галузі (підгалузі, інституту) законо- давства.

Відповідно до зазначених способів в юридичній науці виділяють чотири види (або форми) систематизації нормативно-правових актів:

1) облік; 2) інкорпорація; 3) консолідація; 4) кодифікація. Перші два види завжди здійснюються поза процесом нормотворення, два остан- ні — зазвичай у його межах.

Від систематизації слід відрізняти видання науково-практичних коментарів — до Конституції, кодексів, інших актів законодавства. Ці джерела мають велике значення для правильного вивчення і застосу- вання норм чинного законодавства фахівцями в галузі права, студен- тами юридичних вищих навчальних закладів та іншими громадянами, оскільки зазвичай вони опрацьовуються провідними правознавцями — науковцями, викладачами відповідних юридичних дисциплін, суддями вищих інстанцій. Вони не мають офіційного характеру, є джерелами наукового тлумачення, у практичній юридичній діяльності можуть використовуватися тільки разом з першоджерелами — текстами нормативно-правових актів.

• 2. Облік, інкорпорація та консолідація як форми систематизації нормативно-правових актів

Облік нормативно-правових актів — це діяльність зі збирання, фіксування в логічній послідовності та зберігання нормативно- правових актів, підтримання їх у контрольному (актуальному) стані з урахуванням усіх змін та доповнень, а також зі створення спеціаль- них систем їх нагромадження і пошуку.

Головним завданням обліку є підтримання нормативно-правових актів у стані, що дозволяє оперативно одержувати необхідну правову інформацію. Ретельний облік законодавства є необхідним для забезпечення готовності до застосування правових норм органами держав- ної влади та органами місцевого самоврядування, приватними юри- дичними та фізичними особами. Основною вимогою до організації обліку законодавства виступає забезпечення повноти та безпрогаль- ності інформаційного масиву, достовірності правової інформації, зруч- ності користування нею.

Засобами нагромадження та оброблення нормативної інформації можуть бути:

• спеціальні журнали, в яких реєструються нормативно-правові акти та усі зміни до них;

• картотеки, в яких кожному нормативно-правовому акту відповідає його картка, що містить повну інформацію про його видавця, галузь та підгалузь законодавства, внесені зміни тощо;

• електронні носії інформації (дискети, компакт-диски різних форматів, жорсткі диски комп’ютерів, електронні сервери), які завдяки своїм можливостям уміщують великий обсяг правової інформації аж до повних універсальних баз національного законодавства.

Цим засобам відповідають такі види обліку нормативно-правових актів, як журнальний, картковий та електронний.

Журнальний облік нормативно-правових актів, ураховуючи його обмежені технічні можливості, доцільно використовувати лише за умов невеликого інформаційного масиву.

Картковий облік зазвичай використовується в органах державної влади та великих організаціях.

Нові можливості електронного обліку нормативно-правових актів пов’язані з розширенням мережі Інтернет і спрощенням доступу до неї. Перевагами електронних баз правових даних є простота та швид- кість пошуку і одержання необхідної правової інформації, оператив- ність її оновлення та актуалізації нормативно-правових актів у разі внесення до них змін.

В Україні забезпечується безкоштовний доступ користувачів до баз національного законодавства на офіційних порталах Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України, інших органів державної влади, а також платний доступ до низки комерційних правових баз даних. Практикуючим юристам, іншим фахівцям у галузі права слід мати на увазі, що тексти нормативно-правових актів, розміщені в зазначених базах у мережі Інтернет або на компактних електронних носіях інфор- мації, не є офіційними, а відтак, можуть використовуватися виключно для довідкових цілей. Водночас у судів немає підстав для відмови в прийнятті та оцінюванні таких текстів як письмових доказів. Так, ст. 79 КАС України відносить до письмових доказів також електронні документи (в інших процесуальних кодексах України такої конкрети- зації немає). Але за наявності в паперовому або електронному вигляді офіційного тексту нормативно-правового акта слід додавати до справи саме цей текст.

Спеціальним офіційним видом обліку, що здійснюється уповно- важеними органами державної влади, є створення державних реєстрів нормативно-правових актів.

Так, в Україні згідно з Указом Президента України від 27 червня 1996 р. № 468/96 запроваджено Єдиний державний реєстр нормативно- правових актів — автоматизовану систему збирання, нагромадження та опрацювання актів законодавства. Цей реєстр створено з метою за- безпечення додержання єдиних принципів ідентифікації нормативно- правових актів та ведення їх державного обліку в межах інформацій- ного простору України, утворення фонду нормативно-правових актів і підтримання їх у контрольному стані, надання інформації щодо них, забезпечення доступності, гласності та відкритості правової інформа- ції для користувачів.

До реєстру включаються чинні закони України, постанови Верхо- вної Ради України, укази та розпорядження Президента України, де- крети, постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України, за- реєстровані в Міністерстві юстиції України нормативно-правові акти міністерств, інших центральних органів державної виконавчої влади, органів господарського управління та контролю, Національного банку України, міжнародні договори України, рішення та висновки Консти- туційного Суду України, а також нормативно-правові акти, видані до прийняття Акта проголошення незалежності України, що не втратили чинності та не суперечать законодавству України.

Ведення реєстру покладено на Міністерство юстиції України. Будь- яка юридична чи фізична особа може одержати копії еталонних текстів нормативно-правових актів з інформаційного фонду реєстру на елек- тронних чи паперових носіях. Нормативно-правові акти, включені до реєстру, постійно підтримуються Міністерством юстиції України в контрольному стані з урахуванням усіх змін та доповнень.

Державні реєстри нормативно-правових актів з окремих питань господарської та управлінської діяльності можуть утворюватися також відповідними органами виконавчої влади. Так, наказом Державного комітету України з нагляду за охороною праці від 8 червня 2004 р. затверджено Положення про Державний реєстр нормативно-правових актів з питань охорони праці.

Інкорпорація являє собою впорядкування нормативно-правових актів без зміни їхнього змісту шляхом їх зведення в єдині друковані видання (збірники, зібрання, довідники, періодичні видання та ін.) за хронологією та/або предметом регулювання.

Нові нормативно-правові акти або норми права в результаті інкор- порації не з’являються; втручання в тексти актів можливе лише на рівні редакційної правки.

Оскільки інкорпорація здійснюється поза процесом нормотворчос- ті, то виконуватися вона може як органами державної влади та органа- ми місцевого самоврядування (офіційна інкорпорація), так і юридич- ними особами в межах їх підприємницької діяльності, в наукових або навчальних цілях (неофіційна інкорпорація).

Офіційна інкорпорація являє собою підготовку та оприлюднення збірників і зібрань нормативно-правових актів органами, що їх видали, або спеціально уповноваженими на цю діяльність органами. В Україні уповноваженим видавцем збірників законодавства та кодексів України є Міністерство юстиції України. Такі видання обов’язково мають при- мітки «Офіційне видання» або «Офіційний текст», гриф відповідного органу державної влади і можуть використовуватися як офіційні дже- рела правової інформації. Юристам у практичній діяльності, виклада- чам, студентам у навчальних цілях бажано надавати перевагу саме таким друкованим виданням (звичайно, за умови їх перевірки на чин- ність та актуальність).

Неофіційна інкорпорація зазвичай здійснюється в межах підпри- ємницької діяльності упорядників та видавців, що діють відповідно до Закону України «Про видавничу справу».

В Україні найпоширенішими результатами інкорпорації є збірники та зібрання законодавства.

Збірники законодавства — це збірники нормативно-правових актів, об’єднаних за тематичною ознакою. Тексти актів у них наво- дяться в актуалізованому вигляді — із змінами та доповненнями на момент закінчення підготовки до друку (на першій сторінці або у ви- хідних даних має міститися інформація про те, станом на яку дату наводяться тексти документів). Допускається включення в такі збір- ники не повних текстів актів, а лише витягів з них, а також офіційних роз’яснень органів державної влади з питань застосування цих актів, рішень Конституційного Суду України, рекомендацій вищих спеціалізованих судів, постанов та узагальнених правових позицій Верхо- вного Суду України.

Збірники законодавства в Україні зазвичай видаються на комерцій- них засадах. До офіційних джерел вони належать у разі їх видання під грифом Міністерства юстиції України або органів державної влади, з актів та роз’яснень яких складається збірник.

Зібрання законодавства — це систематизовані за хронологічною ознакою збірники нормативно-правих актів вищих (центральних) ор- ганів державної влади. Такі зібрання зазвичай мають офіційний харак- тер. Водночас тексти законодавчих актів не є об’єктами авторського права, отже, можливе видання й неофіційних зібрань за власною іні- ціативою видавництва або іншого суб’єкта видавничої справи.

Так, у Німеччині поширеною є практика видання друкованих зі- брань законів із роз’ємними частинами, що надає можливість актуалі- зувати тексти законів шляхом заміни частин, які втратили чинність, на нові. Причому видавці таких зібрань беруть на себе зобов’язання сво- єчасно постачати нові випуски передплатникам для самостійного оновлення (актуалізації) текстів. Таким чином, видавець і передплатник фактично стають партнерами в діяльності з інкорпорації законодавства. В Україні усталеної практики таких комерційних видань немає.

Щодо офіційних зібрань українського законодавства, то згідно з указами Президента України від 22 січня 1996 р. № 73/96 «Про ви- дання збірників актів законодавства України» та від 27 червня 1996 р.

№ 472/96 «Питання оновлення збірників актів законодавства України» визнано за необхідне, починаючи з 1996 р., видавати та оновлювати у зв’язку з розвитком законодавства збірники актів законодавства України, до яких мають вміщуватися закони України, постанови Верхо- вної Ради України, укази та розпорядження Президента України, по- станови та розпорядження Кабінету Міністрів України, що мають нормативний характер, нормативні акти міністерств, інших централь- них органів виконавчої влади, які підлягають державній реєстрації. Офіційним видавцем цих збірників є Міністерство юстиції України. Видання матеріалів з оновлення збірників актів законодавства, як і са- мих збірників, здійснюється на роз’ємних аркушах. До зазначеного переліку актів також додаються рішення Конституційного Суду Укра- їни і міжнародні договори, що набули чинності для України.

Одним із перших кроків до офіційної інкорпорації законів України є розпочате в 1996 р. видання багатотомного зібрання «Закони Украї- ни», що містить закони, прийняті з липня 1990 р. Тексти законів у цьому зібранні знаходяться в актуалізованому стані — із змінами та до- повненнями на дату видання відповідного тому. Планується також видання офіційного Зібрання законів України в десяти томах під гри- фом Міністерства юстиції України.

Консолідація є зведенням у єдиний нормативно-правовий акт де- кількох актів, що регулюють певну сферу суспільних відносин без зміни їх змісту.

З наведеного визначення випливають такі ознаки консолідації:

по-перше, вона завжди є офіційною систематизацією, що здійсню- ється виключно в межах нормотворчої діяльності;

по-друге, нові норми права внаслідок її здійснення не з’являються, втручання в тексти нормативно-правових актів можливе лише на рівні редакційної правки;

по-третє, результатом консолідації є видання нового нормативно- правового акта;

по-четверте, з моменту набуття чинності консолідованим нормативно-правовим актом втрачають чинність попередні акти, що входять до його складу.

Практика систематизації законодавства шляхом консолідації нормативно-правових актів є поширеною в багатьох країнах. Саме консолідованими, а не кодифікованими актами є, наприклад, Соціаль- ний кодекс Німеччини, французькі Кодекс про працю, Кодекс ощадних кас, Дорожній, Сільськогосподарський, Податковий кодекси, Звід за- конів США, англійські консолідовані статути. В Україні консолідація нормативно-правових актів не практикується, наслідком чого є гро- міздкість вітчизняного законодавчого масиву, повторюваність у ньому низки положень у різних актах.

• 3. Кодифікація та створення зводу законів як особливі змістовні форми систематизації нормативно-правових актів

Кодифікація являє собою особливу змістовну форму системати- зації законодавства. Вона здійснюється шляхом перероблення та зве- дення правоих норм, що містяться в різних актах, у логічно узгодже- ний нормативно-правовий акт, котрий системно і вичерпно регулює певну сферу суспільних відносин, як правило, на галузевому рівні. 

Ознаками кодифікації є такі:

• як і консолідація, вона завжди є офіційною систематизацією, що здійснюється виключно в межах нормотворчої діяльності;

• результатом кодифікації (як і консолідації) є видання нового нормативно-правового акта;

• у процесі кодифікації з’являються нові елементи системи права — правові норми і навіть інститути, що принципово відрізняє коди- фікацію від інших форм систематизації;

• з набрання чинності кодифікаційним актом попередні акти, що регулюють аналогічні суспільні відносини, втрачають чинність по- вністю або в частині, що суперечить цьому акту.

Кодифікаційні акти становлять той фундамент, на якому будується нове законодавство. Вони впорядковують нормативно-правовий масив, усувають наявні суперечності, уніфікують правовий категорійний апарат, забезпечують єдність термінологічно-мовного оформлення за- конодавчих актів.

На відміну від результатів інших видів систематизації кодифікацій- ний акт не тільки впорядковує чинне законодавство, а й якісно його вдосконалює, методологічно «ушляхетнює». Досконалий кодекс сам по собі є свідченням високого рівня юридичної науки та нормотвор- чості в країні і водночас потужним поштовхом до подальших наукових досліджень відповідної галузі, розроблення та видання нових нормативно-правових актів на виконання його приписів. Підготовка до його видання зазвичай ведеться роками і навіть десятиріччями (так, нагромадження необхідного наукового потенціалу, підготовка та без- посереднє опрацювання Німецького цивільного уложення здійснюва- лися майже все ХІХ ст.).

За рівнем перероблення та оновлення правових норм історично склалися два основні методи кодифікації: кодифікація-компіляція та кодифікація-реформа.

Кодифікація-компіляція передбачає зібрання чинних правових норм та їх приведення в певну кодифіковану форму без істотних змін і до- повнень. Цей метод використовується в разі, якщо метою кодифікації є виключно спрощення та уніфікація законодавства. Багато відомих історії кодифікацій здійснено саме за цим методом. Серед них — Русь- ка правда, Соборне уложення 1649 р., Господарський кодекс України та ін.

Кодифікація-реформа передбачає зібрання правових норм та їх приведення в певну кодифіковану форму із більш-менш значними змінами і доповненнями (у тому числі принципово новими нормами). Цей метод є, безумовно, складнішим, довшим, передбачає більш ви- сокий рівень юридичної науки та нормотворчої майстерності. Він за- звичай використовується на етапах реформування суспільства, що передбачають одночасне реформування національної правової системи і досягнення не тільки суто юридичних, а й політичних цілей — утвер- дження та закріплення нових цивілізаційних стандартів, нового типу політичного режиму, принципово нових відносин власності тощо. Саме такими кодифікаціями є Французький цивільний кодекс 1804 р., Німецьке цивільне уложення 1896 р. Серед недавніх прикладів вітчиз- няних кодифікацій-реформ — новий Цивільний кодекс України, Кодекс адміністративного судочинства України та ін.

Головними видами кодифікаційних актів є основи законодавства і кодекси.

Основи законодавства — це кодифікаційний акт, що містить най- більш загальні норми і визначає цілі та принципи правового регулю- вання певної групи суспільних відносин.

Основи законодавства зазвичай видаються в країнах з федератив- ною формою державно-територіального устрою і мають на меті уні- фікацію майбутніх однотипних законодавчих актів суб’єктів федерації. Саме тому такі кодифікації поширені, наприклад, у законодавстві Ро- сійської Федерації. У національній правовій системі України специ- фічною метою основ законодавства є затвердження найбільш загаль- них, принципових положень, що в подальшому мають стати стрижне- вими для нових законів.

Так, в Україні діють Основи законодавства про культуру, про охо- рону здоров’я, про загальнообов’язкове державне соціальне страху- вання. Усі вони стали фундаментом для опрацювання і видання відпо- відних законів та підзаконних актів. Ці нормативно-правові акти за- тверджені законами України і містять норми прямої дії.

Кодекс — це єдиний, зведений, юридично і логічно цілісний, вну- трішньо узгоджений нормативно-правовий акт, що забезпечує на на- уковій основі повне, узагальнене та системне регулювання суспільних відносин у відповідній галузі або підгалузі законодавства.

На цей час чинними є 20 кодексів України: Цивільний, Сімейний, Земельний, Житловий, законів про працю, Господарський, Криміналь- ний, про адміністративні правопорушення, Бюджетний, Митний, Ци- вільний процесуальний, адміністративного судочинства, Господарський процесуальний, Кримінально-процесуальний, Кримінально-виконавчий, Повітряний, Лісовий, про надра, Водний, торговельного море- плавства. Законодавча діяльність з кодифікації законодавства є без- перервною. На стадії опрацювання перебувають проекти Трудового, Податкового, нового Кримінально-процесуального кодексів України, а також змін до чинних.

Кодекси є важливим чинником стабільності системи законодавства, національної правової системи взагалі. Діють вони зазвичай протягом багатьох років. Норми інших нормативно-правових актів, навіть за- конів, не мають суперечити відповідним кодексам. Пряму вказівку на це можна знайти в текстах деяких кодексів України. Так, відповідно до ч. 2 ст. 3 ЗК України земельні відносини регулюються цим Кодексом та іншими нормативно-правовими актами, якщо вони не суперечать цьому Кодексу. Відповідно до ч. 2 ст. 4 ЦК України якщо суб’єкт пра- ва законодавчої ініціативи подав до Верховної Ради України проект закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніж цей Кодекс, він зобов’язаний одночасно подати проект закону про внесення змін до Цивільного кодексу України. Причому обидва проекти розглядаються Верховною Радою України одночасно. Зазначеними нормами законо- давець визначає особливе місце кодексів у системі законодавства, за- безпечує стабільність правового регулювання. Водночас більшість українських кодексів таких норм не містять.

Основними видами кодифікацій є галузева і спеціальна.

Галузева кодифікація здійснюється на рівні певної галузі законо- давства. Її результатами в Україні є видання, наприклад, Цивільного, Кримінального, Сімейного, Цивільного процесуального кодексів.

Спеціальна кодифікація здійснюється в межах певної підгалузі за- конодавства. Внаслідок проведення цього виду кодифікації в Україні видані, наприклад, Митний, Бюджетний, Повітряний кодекси.

Слід мати на увазі, що термін «кодифікація» застосовується в юри- дичній практиці й в іншому значенні — як діяльність із актуалізації текстів нормативно-правових актів шляхом внесення до них прийнятих у процесі нормотворення змін і доповнень. Таку діяльність прийнято називати поточною кодифікацією, хоча до власне кодифікації як осо- бливої змістовної форми систематизації нормативно-правових актів вона не має відношення.

Особливою формою систематизації законодавства є створення зводу законів — зібрання в одному виданні всього чинного законодавства держави, об’єднаного за хронологічним або тематичним принципом. Цей систематизований акт відрізняється чотирма головними ознаками:

по-перше, він завжди є офіційною публікацією актів законодавства, оскільки видається від імені та за дорученням органу законодавчої влади;

по-друге, звід законів має пріоритет перед усіма попередніми офі- ційними публікаціями законів, містить їх чинну редакцію;

по-третє, він є зібранням усіх чинних законів без винятку (а не кодифікацією за галузевим принципом);

по-четверте, цей вид систематизації передбачає велику попередню законотворчу роботу з узгодження норм законодавства, заповнення прогалин у ньому, скасування застарілих норм, об’єднання законів, що регулюють однакові питання, в єдині законодавчі акти тощо.

Діяльність з опрацювання зводу законів має властивості інкорпо- рації, консолідації та кодифікації, посідає окреме, особливе місце серед інших результатів систематизації, може вважатися його ідеальним типом. Робота з підготовки і видання зводу законів є тривалою, важкою, передбачає надзвичайно високий рівень юридичної науки та законо- творчої майстерності.

При цьому історії юриспруденції відомі й реальні приклади ви- дання таких універсальних актів. Першим з них вважається давньо- римський Звід законів Юстиніана (у XII ст. названий глосаторами Corpus juris civilis — Звід цивільних законів). У історії вітчизняного права першим і найвідомішим повноцінним актом такого типу був Звід законів Російської імперії 1833 р. Він складався з 16 томів, об’єднував за тематичними принципами всі закони Російської імперії, починаючи з Соборного уложення 1649 р., і був визнаний єдиним чинним законо- давством країни. Видатний російський правознавець М. Сперанський, який фактично керував робочою групою з його створення, зазначав, що звід може бути тільки «загальним складом законів і обіймати всі частини законодавства в усій їх сукупності».

Слід зазначити, що кодифікації є важливим показником рівня про- гресу людства, взірцем правової думки. Почесне місце в скарбниці світової культури посідають перший з видатних кодексів — вавілон- ський Кодекс Хаммурапі, оригінал якого зберігається у вигляді базаль- тової стели в найвідомішому європейському музеї — Луврі, римські Закони XII таблиць та Corpus juris civilis, пам’ятник середньовічної вітчизняної правової думки Руська правда, славнозвісні кодифікації ХІХ ст. — Французький цивільний кодекс, відомий як Кодекс Напо- леона, Німецьке цивільне уложення, Звід законів Російської імперії та ін. Ці зразки систематизації законодавства є видатними пам’ятками не тільки юридичної думки, а й світової цивілізації взагалі.

Контрольні запитання

1. За якими критеріями систематизація нормативно-правових актів поділяється на офіційну та неофіційну?
2. В які способи здійснюється систематизація законодавства?
3. Які види обліку нормативно-правового матеріалу викорис- товуються в юридичній практиці?
4. За якими ознаками інкорпорація нормативно-правових актів відрізняється від її консолідації?
5. У чому полягає особливість кодифікації як форми система- тизації законодавства?

Поняття юридичних колізій та їх види

У правознавстві питання про юридичні колізії традиційно пов’язують з проблемою неузгодженостей правової системи. Вчені ведуть мову про існування у сфері правового регулювання двох видів неузгодженостей (суперечностей): матеріальних та формальних.

Матеріальні неузгодженості в правовій системі мають об’єктивну природу і пов’язані насамперед із впливом на право зовнішніх (неюри- дичних) чинників. Прикладами таких суперечностей є неузгодженос- ті між нормами права і суспільними відносинами, які вони покликані регулювати. Так, через природний дінамізм соціальних відносин пра- во може відставати від суспільного життя, а може випереджати його. Досить поширеними є також суперечності між нормами права та ін- шими соціальними нормами (моральними, релігійними та звичаєвими нормами). Наприклад, норми права можуть вимагати певної поведінки, яка є неприйнятною для віруючих деяких конфесій (так, у деяких дер- жавах свідок перед його допитом у суді має присягнутися на Біблії). Усунути всі ці неузгодженості просто неможливо.

Формальні неузгодженості — це суперечності усередині правової системи, які мають суб’єктивну природу і зазвичай виникають уна- слідок інтелектуальних помилок суб’єктів права, порушень правил юридичної техніки. Формальні суперечності призводять до порушень цілісності, внутрішньої узгодженості та єдності правової системи.

На нашу думку, терміном «юридична колізія» доцільно позначати лише формальні неузгодженості в правовій системі.

У правовій системі існують різні види юридичних колізій.

Залежно від правових форм діяльності, під час здійснення яких виникають юридичні колізії, можна говорити про:

• колізії в правотворчості (наприклад, колізії між різними нормативно-правовими актами);
• колізії в правозастосуванні (колізії між різними правозастосов- ними актами, колізії між нормативно-правовими актами і правозасто- совними актами);
• колізії в тлумаченні права (колізії між різними актами тлумачен- ня, колізії між нормативно-правовими актами і актами тлумачення, колізії між правозастосовними актами і актами тлумачення).

Залежно від характеру зв’язку з правом юридичні колізії поді- ляють на:

• колізії в праві, тобто колізії між правовими нормами;
• колізії між правом та іншими елементами правової системи (колізії між правом і правосвідомістю, колізії між правом і реалізацією права);
• колізії між іншими елементами правової системи (наприклад, колізії між юридичною наукою і юридичною практикою).

Один з найпоширеніших видів юридичних колізій — це колізії в праві. Вони часто-густо можуть бути охарактеризовані як дефекти в праві, тобто як порушення, деформації логіко-структурної побудови і розвитку системи права та його елементів. До дефектів у праві, крім колізій, відносять також зайве дублювання норм права, прогалини у праві, нераціональне розташування правових норм, логічну недо- сконалість правових конструкцій тощо. Зрозуміло, що боротьба з цими недоліками є одним із важливих завдань, що стоїть перед суб’єктами правотворчості.

Колізії в праві у свою чергу можуть бути поділені на:

• колізії в законодавстві (тобто колізії між нормами права, закрі- пленими в законодавстві);
• колізії між нормами, закріпленими в законодавстві, та нормами, закріпленими в інших джерелах права (суперечності між законодав- ством та правовими звичаями, нормативно-правовими договорами, правовими прецедентами);
• колізії між нормами права, закріпленими не в законодавстві (суперечності між правовими прецедентами).

З огляду на те, що законодавство є основною формою вітчизняно- го права, саме колізії у законодавстві виступають найбільш поширеним різновидом колізій в праві України. Тому саме вони знаходяться в цен- трі уваги вчених і практиків.

• 2. Колізії в законодавстві, їх види

Відомо, що законодавство є високоорганізованою, цілісною систе- мою, яка повинна мати такі інтегруючі ознаки, як гнучкість, гармоній- ність та несуперечність усіх її елементів. Водночас слід зазначити, що чинному законодавству, як і будь-якій іншій системі, притаманна пев- на неузгодженість. Одним з видів такої неузгодженості є колізії у за- конодавстві. Сформулюємо їх основні ознаки.

1. Колізії в законодавстві існують тільки між нормами права, за- кріпленими в законодавстві. Вони не можуть виникати між нормами, вираженими в інших джерелах права, між нормою права і актом її тлумачення, а також між актами тлумачення.
2. Колізії в законодавстві виникають з приводу регулювання нор- мами одних фактичних обставин. Як би не відрізнялися між собою норми права, вони не можуть створювати колізію, якщо покликані регулювати різні суспільні відносини, присвячені різним питанням.
3. Колізії в законодавстві існують у разі, коли норми права пропо- нують різне регулювання одних фактичних обставин. Тому колізію часто-густо характеризують як розбіжність (невідповідність, супе- речність) між нормами.

Отже, для виявлення колізії в законодавстві необхідно (а) устано- вити розбіжність (суперечність) принаймні між двома нормами права, закріпленими в законодавстві, та (б) переконатися в тому, що ці норми регулюють ті самі питання.

Таким чином, колізії у законодавстві є різновидом юридичних колізій, що виникає за наявності розбіжності (зокрема, суперечності) між нормами права, які закріплені в законодавстві та регулюють од- ні фактичні відносини.

Для українського законодавства найбільш поширеними є темпо- ральні, ієрархічні та змістовні колізії.

Темпоральна (часова) колізія — це колізія, що виникає внаслідок видання в різний час з того самого питання декількох норм права.

Для подолання такої колізії необхідно докладно проаналізувати чотири показники, що характеризують дію неузгоджених нормативних актів у часі: момент набуття актами чинності; напрям темпоральної дії актів; момент, підстави та порядок призупинення дії нормативних актів; момент, підстави та порядок припинення (скасування) їх дії.

Загальним правилом, що використовується для подолання таких колізій, є правило, згідно з яким наступний закон з того самого пи- тання скасовує дію попередніх. Тому в разі неузгодженості застосу- ванню підлягає норма права, яка є більш пізньою. Наприклад, згідно з ч. 3 ст. 144 ЦК України до моменту державної реєстрації товариства з обмеженою відповідальністю його учасники повинні сплатити не менше ніж п’ятдесят відсотків суми своїх вкладів. Проте ст. 52 Закону України «Про господарські товариства» встановлювала, що до момен- ту реєстрації товариства з обмеженою відповідальністю кожен з учас- ників зобов’язаний внести до статутного фонду не менше 30 відсотків вказаного в установчих документах вкладу1. У такій ситуації застосу- ванню підлягає норма ЦК, оскільки вона була прийнята пізніше.

Ієрархічна (субординаційна) колізія — це колізія, що виникає вна- слідок регулювання одних фактичних відносин нормами, що мають різну юридичну силу.

Різна юридична сила норм права зумовлюється тим, що вони міс- тяться в нормативно-правових актах, які знаходяться на різних щаблях в ієрархічній (вертикальній) структурі законодавства. Тому подолання ієрархічних колізій неможливе без з’ясування ієрархічної (вертикаль- ної) структури законодавства України. Ця структура залежить від місця, що посідають органи, які видають ці акти, в механізмі держави. Місце акта в ієрархічній структурі законодавства визначається також специфічним змістом самого джерела права, що відрізняє його від інших актів, прийнятих тим самим правотворчим органом.

Загальне правило, яке використовується для подолання ієрархічних колізій, звучить так: у разі суперечності застосовуються норми, що мають більш високу юридичну силу.

Законодавчо встановлено, наприклад, ієрархічний статус Консти- туції України (в її ст. 8 передбачено, що «Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти при- ймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй»). Це означає, що в разі суперечності між нормами Конституції та нормами будь-яких інших нормативно-правових актів мають застосовуватися саме норми Конституції.

Змістовна колізія — це колізія, що виникає внаслідок часткового збігу обсягів регулювання декількох норм права.

Специфіка подібних колізій пов’язана з поділом норм права на за- гальні і спеціальні. Загальні норми права, як відомо, поширюються на рід відносин у цілому; спеціальні діють тільки в межах певного виду відносин цього роду і встановлюють для нього певні особливості по- рівняно із загальним правилом. Змістовні колізії випливають з цілей законодавця врахувати особливості специфічних відносин шляхом створення для їх урегулювання спеціальних норм. Іншими словами, причиною цієї колізії є, як правило, специфіка правового регулювання окремих відносин.

При конкуренції загальних і спеціальних (виняткових) норм слід керуватися правилом: спеціальний закон скасовує дію загального. При- кладом загальної і спеціальної норм можуть бути ст. 1166 і ст. 1187 ЦК України, що встановлюють відповідальність за заподіяння шкоди в за- гальних випадках (ст. 1166) та відповідальність за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки (ст. 1187). У разі, коли шкода заподі- юється автомобілем (джерелом підвищеної небезпеки), на регулюван- ня відносин претендують обидві статті, які встановлюють різні правила (головна відмінність тут полягає в тому, що ст. 1187 передбачає мож- ливість відшкодування шкоди і за відсутності вини, тоді як ст. 1166 пов’язує відшкодування лише з наявністю вини). Згідно з наведеним колізійним правилом застосуванню в цій ситуації підлягає спеціальна норма — ст. 1187 ЦК.

Існують також і так звані складні випадки, коли неузгодженість між нормами права зумовлена одночасним існуванням (збігом) декількох видів колізій.

Так, при збігу темпоральної та ієрархічної колізій, що виникає вна- слідок більш пізнього введення в дію норми, яка має меншу юридичну силу, пріоритет віддається нормі, яка має вищу юридичну силу, хоча її прийнято раніше.

У разі збігу темпоральної та змістовної колізій, що виникає вна- слідок більш пізнього введення в дію загальної норми, пріоритет від- дається спеціальній нормі, хоча її прийнято раніше.

При збігу ієрархічної та змістовної колізій, коли загальна і спеці- альна норми містяться в актах, що мають різну юридичну силу, пере- вага повинна віддаватися спеціальній нормі, навіть якщо вона має меншу юридичну силу. Проте якщо нижчий орган вийшов за межі своєї компетенції (тобто не уповноважений видавати спеціальні норми, а відтак, вирішувати питання по-іншому), повинна діяти загальна норма вищої юридичної сили.

Найскладніший випадок — збіг темпоральної, змістовної та ієрар- хічної колізій. З огляду на те, що час прийняття норми «програє» як юридичній силі, так і статусу норми як спеціальної, то подолання ко- лізії в цій ситуації відбувається за правилом, що діє у разі збігу ієрар- хічної і змістовної колізій.

• 3. Способи зменшення колізійності законодавства

Завдання зменшення колізійності законодавства зазвичай вирішу- ється трьома способами: шляхом попередження (запобігання), подо- лання та усунення колізій.

Способи зменшення колізійності законодавства — це конкретні прийоми, засоби і процедури їх попередження, подолання та усунення. Попередження колізій у законодавстві — заходи, що дозволяють запобігати їх появі ще на стадії підготовки, прийняття і введення в дію нормативних актів до набуття ними чинності. Таке розуміння цілком вписується в традиційне визначення терміна «попередити», тобто за- здалегідь вжитими заходами перешкодити чому-небудь здійснитися, настати, запобігти.

Для попередження всіх видів колізій — необхідне, зокрема, фор- мування єдиного концептуального праворозуміння на засадах визнання принципу верховенства права, подолання правового нігілізму, додер- жання принципу плановості законотворчої і нормотворчої діяльності. Важливе значення для попередження колізій має суворе додержання правил законодавчої техніки, наприклад, послідовне узгодження про- ектованих норм із системою чинних норм права. Для цього необхідно приділяти першочергову увагу конструюванню ієрархічних і горизон- тальних зв’язків нормативних приписів на стадії їх проектування, не допускати включення в акт взаємовиключних приписів, розміщувати загальні і спеціальні норми в одному нормативному акті, законодавчо фіксувати зв’язки між загальними і спеціальними нормами.

Подолання колізій у законодавстві — заходи, що дозволяють пере- бороти колізію в конкретному випадку в процесі правозастосування.

Основними способами подолання є видання колізійних норм, тлума- чення закону і застосування правоположень. Вони утворюють колізій- ний механізм, що повинен включати всі перелічені вище способи і давати можливість у конкретному випадку зменшити шкідливий вплив прорахунків і недбалості законодавця.

Колізійні норми є різновидом спеціалізованих правових норм, що встановлюють правила вибору правової норми, яка підлягає за- стосуванню при наявності розбіжності між нормами права, які закріп- лені в законодавстві і регулюють однакові фактичні обставини. При- кладом колізійних норм є п. 19. 6 ст. 19 Закону України від 21 грудня 2000 р. № 2181-ІІІ «Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами», який встановлює, що «закони та інші нормативно-правові акти діють у час- тині, що не суперечить нормам цього Закону».

Багато з колізійних правил на сьогодні є правоположеннями, тобто стійкими типовими рішеннями щодо застосування юридичних норм, які реально набувають рис загальних правил (ними є всі загальні пра- вила подолання колізій, які ми наводили в § 2). Колізійні правила про- існували як правоположення протягом багатьох століть та за своєю чіткістю не поступаються правовим нормам.

Тлумачення може бути засобом подолання колізії в тому разі, якщо вибір між конфліктуючими нормами неможливо зробити на підставі колізійних норм і правоположень або їх недостатньо (наприклад, при колізії спеціальних норм). Запропоновані варіанти тлумачення надалі (після їх визнання на практиці і кількаразового одноманітного засто- сування) можуть набувати характеру правоположень.

Усунення колізій у законодавстві — заходи, що дозволяють зняти колізії взагалі. Основним способом їх усунення є нормотворчість. Завдяки нормотворчості може бути змінена одна або всі з конфлікту- ючих норм. Крім того, нормотворчість може передбачати скасування однієї з норм, що знаходяться у суперечності, або скасування всіх норм, що знаходяться у суперечності, і прийняття нової норми. Слід наголо- сити, що для усунення колізій важливе значення має кодифікація, ре- зультатом якої повинне бути створення єдиного, логічно цілісного, внутрішньо узгодженого нормативного акта.

Крім нормотворчості, усунення колізій може відбуватися також завдяки визнанню судами нормативних актів неконституційними, незаконними або такими, що не відповідають правовому акту вищої юридичної сили (наприклад, такі рішення можуть приймати Консти- туційний Суд України і адміністративні суди).

Контрольні запитання

1. Назвіть види юридичних колізій, що існують у правовій системі.
2. Сформулюйте загальне правило подолання темпоральних колізій.
3. Сформулюйте загальне правило подолання ієрархічних ко- лізій.
4. Сформулюйте загальне правило подолання змістовних колі- зій.
5. Назвіть основні засоби усунення колізій в законодавстві.

Поняття та риси правових відносин

Відносини, в яких учасники суспільних відносин виступають но- сіями прав і обов’язків відповідно до норм права, становлять одну з найважливіших сфер суспільного життя. Правовідносини виникають, змінюються або припиняються скрізь, де діє право. Вони супроводжу- ють людину протягом усього її життя. Правовідносини є юридичним виразом різноманітних суспільних відносин, вони виникають на осно- ві економічних, політичних, моральних, духовних, майнових, культур- них та інших відносин за допомогою врегульовання їх правом. Так, фактичні сімейні відносини в результаті їх правового урегулювання набули виразу шлюбно-сімейних правовідносин, економічні — госпо- дарських, політичні — відносин з управління державними справами. Правова регламентація відбувається щодо найбільш важливих від- носин, які мають істотне значення для суспільства і держави (це від- носини з реалізації владних повноважень органами держави, з при- воду реалізації та захисту прав і свобод громадян, трудові, майнові, шлюбно-сімейні відносини тощо). Проте воля держави не може прин- ципово змінювати основоположний характер суспільних відносин за допомогою правових засобів, а тим більше утворювати нові суспільні відносини. Коли б це було можливим, суспільство без зайвих зусиль за допомогою процесу нормотворчості позбулося б багатьох своїх проблем і вирішило всі свої невідкладні питання.

Роль права обмежується регулюванням та стабілізацією суспіль- них відносин. Держава за допомогою законів може або прискорюва- ти динаміку окремих суспільних відносин, розкриваючи простір для розвитку прогресивних суспільних тенденцій, або, навпаки, стриму- вати, обмежувати негативні зв’язки і процеси. Наприклад, джерелом ринкових відносин в Україні є не закони, які сприяють підприємниць- кій діяльності, а реальні життєві процеси, що визрівають в суспіль- ному житті.

Правовідносини — це суспільні відносини, які є юридичним ви- разом фактичних суспільних відносин, де одна сторона на основі правових норм вимагає від іншої сторони виконання певних дій або утримання від них, а інша сторона повинна виконати ці вимоги, що охороняються державою.

Найхарактернішими ознаками правовідносин як особливого виду суспільних відносин є те, що:

• це суспільні відносини, які виникають тільки між людьми та їх об’єднаннями і безпосередньо пов’язані з їх діяльністю та поведінкою. Власник майна може реалізувати свою правомочність тільки у відно- синах з іншими людьми. Він може продати, подарувати, віддати майно у володіння іншої особи, а також вимагати додержання свого права власності від людей і організацій;
• це ідеологічні відносини, оскільки до свого виникнення вони проходять крізь свідомість людей, в якій складається модель майбутніх стосунків з огляду на існуючі загальнолюдські цінності і суспільні пріоритети. Сучасне українське право виражає загальнолюдські прин- ципи, захист яких є ідеологією нашої держави і суспільства. Перехід до ринкових відносин та вільної підприємницької діяльності, соціаль- на спрямованість державної політики щодо найуразливіших прошарків суспільства, відродження духовності і національної культури — все це ідеологія українського суспільства і держави, яка втілена в правових нормах і правовідносинах;
• вони виступають юридичним виразом економічних, політичних, сімейних та інших відносин, впливають на суспільні відносини, що скла- лися на їх ґрунті. Так, існують економічні відносини і правовідносини, що склалися у зв’язку з правовим регулюванням господарської діяльності суб’єктів права, які неминуче впливають на економічні відносини;
• вони виникають, припиняються або змінюються на основі пра- вових норм, які впливають на поведінку людей і через неї реалізують- ся. Наявність правовідносин демонструє реальну силу права і його життєву спроможність та ефективність. В той же час дія принципу «дозволено все, що не заборонено законом» зменшує жорстку залеж- ність правовідносин від правових приписів. У господарських відноси- нах нерідко виникають ситуації, що прямо не врегульовані норматив- ними актами, коли діють інститути аналогії права і аналогії закону.

А за умов неможливості застосування аналогії права та закону суб’єкти правовідносин керуються загальноправовими принципами справедли- вості, доброчесності, розумності тощо;

• суб’єкти правовідносин пов’язані між собою суб’єктивними правами і юридичними обов’язками. Сторони в правовідносинах ви- ступають як уповноважені і зобов’язані особи, де права та інтереси одних осіб можуть бути реалізовані через виконання обов’язків інши- ми. Носій суб’єктивного права — особа уповноважена, а носій юри- дичного обов’язку — зобов’язана. Наприклад, кредитор є уповнова- женою особою, а боржник — зобов’язаною;
• взаємна поведінка учасників правовідносин індивідуалізована і чітко визначена. Суб’єкти правовідносин (державні органи, фізичні або юридичні особи), як правило, відомі заздалегідь, їх дії скоордино- вані ще до початку цих відносин, чого немає в інших суспільних від- носинах. Індивідуалізація при цьому відбувається подвійно: а) поіменно, коли суб’єкти права названі своїм повним ім’ям (для фізичних осіб) і повними реквізитами (для юридичних осіб). Наприклад, в шлюбно- сімейних відносинах особи, які беруть шлюб, попередньо визначені у заяві про реєстрацію шлюбу; в правовідносинах з перевезення ванта- жів попередньо визначені замовник і транспортна організація — пере- візник; б) за визначенням ролей — у даному разі поіменне (реквізитне) визначення суб’єктів не має значення, вказуються тільки їхні ролі: про- давець — покупець, пасажир — перевізник, замовник — виконавець;
• вольовий характер правовідносин обумовлений тим, що вони виникають і реалізуються на основі волевиявлення хоча б одного з їх учасників, обов’язково проходячи крізь їх свідомість і виражаючи їх волю. Для виникнення окремих правовідносин необхідне волевияв- лення всіх учасників (наприклад, укладання шлюбу, оренда майна, субпідрядні роботи), існують також правовідносини, для виникнення яких достатньо волевиявлення однієї особи (наприклад, порушення кримінальної справи уповноваженою особою). Вольовий характер правовідносин проявляється і в тому, що вони відображають зміст правового припису, реалізацію якого вони забезпечують;
• охороняються державою, як і право в цілому, інші суспільні відносини такого забезпечення не мають. Гарантування умов закон- ності і правопорядку означає, що держава охороняє усі правовідноси- ни, які є в суспільстві.

До складу правовідносин включають суб’єктів і об’єкти правовід- носин та їх юридичний зміст (сукупність прав і обов’язків сторін)

• 2. Види правових відносин

Правовідносини є досить багатоманітними і можуть бути класифі- ковані за різними критеріями на окремі види.

Правовідносини, в яких реалізація суб’єктивних прав однієї особи можлива лише через виконання обов’язків іншою особою, в юридичній літературі називаються відносними. В таких правовідносинах поведін- ка суб’єктів права залежить від волі обох сторін і впорядковується відповідно до вимог правової норми, наприклад, поведінка покупця і продавця при купівлі-продажі товарів. Відносини, засновані на мож- ливості безпосереднього використання суб’єктом своїх суб’єктивних прав без втручання інших суб’єктів у сферу його діяльності, назива- ються абсолютними. Наприклад, відносини, побудовані на можливос- ті власника розпоряджатися своїм майном, або загальна вимога до- держуватися заборон (не вбивати, не грабувати та ін.) повністю зале- жать від самої особи.

Правові відносини можна класифікувати за предметом правового регулювання на конституційні, цивільні, адміністративні, трудові, фінансові та ін. Наприклад, відносини, пов’язані з прийомом на ро- боту, звільненням з роботи працівника власником або уповноваженим ним органом, — це трудові правовідносини; відносини, пов’язані з укладенням угоди про надання банком кредиту фермеру — це цивіль- ні правовідносини; відносини з виконання Державного бюджету орга- нізаціями та установами — це фінансові правовідносини тощо.

За функціональним призначенням виокремлюють дві великі групи правовідносин: регулятивні та охоронні.

Регулятивні правовідносини виникають на основі юридичних до- зволів і втілюються в правомірних діях суб’єктів, регулюючи відповід- ні суспільні відносини (наприклад, на основі відносин, пов’язаних з користуванням комунальними послугами, виникають правовідноси- ни з своєчасної сплати за них).

Охоронні правовідносини виникають на основі юридичних заборон і є результатом вчинення суб’єктами правопорушень (наприклад, на- кладання штрафу у зв’язку з перевищення водієм автотранспорту встановленої швидкості).

Слід також розрізняти матеріально-правові та процесуально-правові правовідносини. Матеріально-правові правовідносини виникають на основі норм матеріального права, їх змістом є права і обов’язки сторін. Наприклад, матеріальні правовідносини виникають з приводу права на освіту, на охорону здоров’я, на особисту безпеку. Процесуально- правові правовідносини реалізують норми процесуального права і ви- никають на основі організаційних відносин. Вони є похідними, вто- ринними від норм матеріального права і встановлюють процедуру реалізації прав і обов’язків суб’єктів права, порядок вирішення юри- дичних справ. До них належать цивільно-процесуальні, кримінально- процесуальні, адміністративно-процесуальні, господарсько-проце- суальні та інші процесуальні відносини, наприклад, процедура про- ходження зовнішнього незалежного оцінювання (ЗНО).

За часом дії розрізняють довгострокові та короткострокові право- відносини. Довгострокові правовідносини тривають певний час (визна- чений або невизначений), наприклад, відносини, що виникли з договору про виконання підрядних робіт капітального будівництва або договору про перевезення вантажу на значну відстань. Короткострокові право- відносини тривають протягом незначного часового відрізка і припиня- ються одразу після виконання учасниками своїх прав і обов’язків (на- приклад, при укладенні договору залізничного перевезення).

• 3. Суб’єкти правових відносин, їх види.

Правосуб’єктність

Суб’єкт правовідносин — це такий учасник суспільних відносин, який виступає як носій юридичних прав і обов’язків.

Поняття суб’єктів правовідносин і суб’єктів права не завжди збі- гаються. Правовідносини — не єдина форма реалізації норм права. Малолітні діти, душевнохворі люди, які є суб’єктами права, не можуть бути суб’єктами правовідносин. Конкретний громадянин завжди є суб’єктом права, але не завжди є учасником правовідносин.

У правовідносинах беруть участь не менше двох сторін, хоча учас- никами правовідносин може бути необмежене коло осіб. Слід зазна- чити, що суб’єктами правовідносин можуть бути тільки люди або об’єднання людей.

Суб’єкти правовідносин поділяються на індивідуальні (фізичні особи) і колективні (об’єднання осіб).

Індивідуальними суб’єктами правовідносин є: громадяни, іноземні громадяни; особи без громадянства (апатриди); особи з подвійним громадянством (біпатриди). Індивідуальні суб’єкти правовідносин ді- ють в усіх сферах суспільного життя: політичній, економічній, соціальній, ідеологічній та ін. На території України найбільше коло прав і обов’язків належить її громадянам, права інших осіб обмежені вста- новленими для них законами, зокрема, вони не можуть проходити службу в лавах Збройних Сил України, обіймати окремі посади в ор- ганах державної влади тощо.

Фізична особа набуває прав і обов’язків та здійснює їх під своїм ім’ям, яке складається із прізвища, власного імені та по батькові, якщо інше не визначене законом або звичаєм національної меншини, до якої вона належить. У деяких випадках фізична особа відповідно до закону може використовувати псевдонім (вигадане ім’я) або діяти без зазна- чення імені.

Спеціальним індивідуальним суб’єктом є посадова особа (Прези- дент, суддя, інспектор ДАІ та ін.). Певні особливості правового стату- су притаманні також особам з подвійним громадянством, які є одно- часно і громадянами, і іноземцями.

Об’єднуючись, індивідуальні суб’єкти створюють колективних суб’єктів правовідносин, до яких можна віднести державні органи, партії, спортивні організації, колективи підприємств, організації, котрі можуть бути як недержавними, так і державними.

Спектр недержавних організацій досить значний і різноманітний. Це приватні підприємства і господарські товариства, національні та іноземні фірми і компанії, комерційні банки і підприємницькі асоціації, приватні культурні, освітянські та медичні установи, громадські об’єднання тощо. Діяльність державних органів пов’язана з реалізацією завдань і функцій держави. До них належать державні органи, посадові особи, державні організації, державні установи, державні підприємства.

Державні і недержавні організації реалізують свої повноваження шляхом видання нормативних та індивідуальних актів, а також через їх виконання і додержання завдяки матеріальним, організаційним та примусовим заходам. Наприклад, місцеві органи влади та органи само- врядування організують і забезпечують роботу житлово-комунальних, транспортних, лікувальних структур; органи внутрішніх справ забез- печують охорону правопорядку; суд постановляє вироки і рішення; ректор вищого навчального закладу відраховує студента за академічну заборгованість. Саме таким чином суб’єкти правовідносин беруть участь у соціально-політичному житті суспільства та держави.

Деякі з перелічених колективних суб’єктів правовідносин, діяль- ність яких так чи інакше пов’язана з необхідністю брати участь у гос- подарській діяльності, здатні набувати статусу юридичної особи.

Юридичною особою визнається організація, яка створена і за- реєстрована у встановленому законом порядку і характеризується такими ознаками, як організаційна єдність, відокремлене майно, можливість від свого імені набувати права та виконувати обов’язки, бути позивачем і відповідачем у загальному чи господарському суді.

Суб’єктом правовідносин є також держава, яка може вступати в різні правовідносини, зокрема: а) міжнародно-правові — відносини з іноземними державами; б) державно-правові — відносини щодо при- йому в громадянство, нагородження державними відзнаками та нагоро- дами тощо; в) цивільно-правові — відносини з приводу державної власності з іншими суб’єктами права; г) процесуально-правові — від- носини при постановленні судових рішень і вироків від імені України тощо. Держава може виступати позивачем або відповідачем у суді, хоча і не є юридичною особою.

Суб’єкти права реалізують свої права і обов’язки завдяки наявнос- ті у них правосуб’єктності, яка є можливістю і здатністю особи бути суб’єктом правовідносин з усіма правовими наслідками. Право- суб’єктність разом із нормою права та юридичним фактом є переду- мовою виникнення правовідносин.

Правосуб’єктність складається з правоздатності, дієздатності та деліктоздатності разом узятих. Ця категорія має об’єднуючий характер і відображає ситуації, коли правоздатність і дієздатність є невід’ємними одна від одної за часом. У колективних суб’єктів права правоздатність і дієздатність збігаються за часом виникнення і дії.

Правосуб’єктність визначає становище людини в суспільстві, є умо- вою і гарантією стабільності її правового статуту. Згідно з ст. 22 Кон- ституції України права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод. Правосуб’єктність фізичних та юри- дичних осіб визначається в їх правовому статусі, а правовий статус державних органів і організацій – в їх компетенції.

Правоздатність — це абстрактна здатність суб’єкта права мати суб’єктивні права і юридичні обов’язки. Кожна фізична особа є право- здатною від народження і до смерті. Правоздатність притаманна усім учасникам правовідносин, хоча вони не повинні обов’язково реалізову- вати усі надані їм права. Правоздатність — це не просто сума будь-яких  прав, не кількісне їх відображення, а необхідний і постійно діючий стан особистості, елемент її правового статусу, передумова її правоволодіння. Вона має загальний і універсальний характер, хоча окремо взята особа не може бути одночасно носієм усіх прав і обов’язків. Отже, правоздат- ність — це категорія, однакова для усіх її учасників, хоча кількість прав і обов’язків в окремих суб’єктів може бути різною.

Правоздатність поділяється на загальну і спеціальну. Загальна правоздатність — це здатність володіти будь-якими з передбачених чинним законодавством прав і обов’язків. Спеціальна правоздат- ність — це здатність, пов’язана з певними особливостями суб’єкта, або така, що потребує спеціальних знань (наприклад, правоздатність лікаря, міліціонера, інваліда, дитини тощо).

Головним змістом правоздатності фізичних осіб є не реальні права учасників правовідносин, а принципова можливість їх мати. Право- здатність людини невід’ємна від особистості, її неможливо відібрати, скасувати або скоротити, вона не залежить від професії, статі, віку, національності, майнового стану та інших життєвих обставин; вона не може нікому передаватися. Юридична особа здатна мати такі права і обов’язки, як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині.

Правоздатність юридичних осіб є завжди спеціальною. Вона ви- никає з моменту їх державної реєстрації, а в окремих випадках згідно з чинним законодавством про підприємницьку діяльність — із момен- ту одержання ними ліцензій на спеціально визначені види діяльності (наприклад, ліцензії на право займатися медичною або юридичною практикою). Правоздатність юридичної особи може бути обмежена лише за рішенням суду. Вона виникає з моменту її створення і при- пиняється з дня внесення до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України запису про її припинення. Правоздатність юри- дичних осіб припиняється разом з їх ліквідацією і обмежена тими за- вданнями та правомочностями, які зафіксовані в статутах і положеннях цих юридичних осіб.

Дієздатність — це здатність суб’єкта правовідносин своїми ді- ями приймати на себе обов’язки і використовувати свої права. Інши- ми словами, це можливість реалізовувати правоздатність. Дієздатність особи поширюється на всі сфери правового регулювання суспільних відносин, її обсяг залежить від віку та психічного стану особи. Щодо дієздатності юридичної особи, то остання набуває прав і обов’язків та здійснює їх через свої органи, які діють відповідно до установчих документів та закону. Зокрема, цивільна дієздатність — це здатність фі- зичних осіб своїми діями набувати для себе цивільні права і самостій- но їх здійснювати, а також здатність своїми діями створювати для себе цивільні обов’язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання. З огляду на це, в ЦК України визначено такі її рівні: часткова, неповна, повна, обмежена.

Часткова дієздатність встановлюється для малолітніх осіб (що не досягли 14 років). Неповна дієздатність встановлюється для фі- зичних осіб віком від 14 до 18 років (неповнолітніх осіб). Повну дієз- датність має фізична особа, яка досягла 18 років (повноліття). На- буття повної дієздатності можливе і в таких випадках: у разі реєстрації шлюбу фізичної особи, яка не досягла повноліття; фізичною особою, яка досягла 16 років і працює за трудовим договором; неповнолітньою особою, яка записана матір’ю або батьком дитини; фізичною особою, яка досягла 16 років і бажає займатися підприємницькою діяльністю (за наявності письмової згоди на це батьків (усиновлювачів), піклу- вальника або органу опіки та піклування).

Обмежена дієздатність фізичної особи встановлюється судом, якщо особа страждає на психічний розлад, що істотно позначається на її здатності усвідомлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Також суд може обмежити цивільну дієздатність фізичної особи, якщо вона зловживає спиртними напоями, наркотичними засобами, токсич- ними речовинами тощо і тим ставить себе чи свою сім’ю, а також інших осіб, яких вона за законом зобов’язана утримувати, у скрутне матері- альне становище.

Фізична особа може бути визнана недієздатною тільки судом, якщо вона внаслідок хронічного, стійкого психічного розладу нездатна усві- домлювати значення своїх дій та (або) керувати ними. Над недієздат- ною фізичною особою встановлюється опіка. Правочини від імені недієздатної фізичної особи та в її інтересах вчиняє опікун. Він же несе відповідальність за шкоду, завдану недієздатною фізичною осо- бою.

Деліктоздатність — це здатність суб’єкта права нести відпо- відальність за свої протиправні вчинки. Загальна юридична відпові- дальність громадян настає з 16 років, а кримінальна відповідальність, за умов вчинення особливо тяжких злочинів, — з 14 років.

Правовий статус суб’єктів права — це сукупність усіх прав, обов’язків і законних інтересів суб’єктів права. Правовий статус кож- ної особи є індивідуальним (наприклад, чоловік не може мати відпустки за пологами, а кожна людина має право на власне ім’я). Крім того, слід розрізняти конституційний і спеціальний статуси громадян. Кон- ституційний статус у всіх громадян є однаковим: основні права і сво- боди однаковою мірою належать усім громадянам. А спеціальний статус суб’єктів пов’язаний з різними природними і правовими чин- никами, які зумовлюють їх певні особливості. Так, спеціальний статус мають особи, які обіймають певну посаду або займаються певним ви- дом діяльності, наприклад, статус державного службовця, статус сту- дента, статус особи, яка постраждала внаслідок аварії на Чорнобиль- ський АЕС та ін. Відмінність у правовому статусі осіб полягає у:

• розбіжностях, пов’язаних з природними чинниками (статус дитини, статус пенсіонера, статус жінки); 2) розбіжностях, пов’язаних із юри- дичними чинниками (статус депутата, статус в’язня, статус посадової особи).

• 4. Поняття і види об’єктів правових відносин

З позицій філософії під об’єктом розуміють те, що протистоїть суб’єкту в його предметно-практичній і пізнавальній діяльності. Об’єкт права — це суспільні відносини, які можуть бути предметом право- вого регулювання і потребують його.

Об’єктом правовідносин є матеріальні або нематеріальні блага, задля одержання, передачі або використання яких виникають права і обов’язки учасників правовідносин.

Об’єкти правовідносин конкретні й індивідуалізовані, вони пов’язані з правами і обов’язками суб’єктів правовідносин, можливіс- тю користуватися і розпоряджатися будь-чим і дають змогу претенду- вати на певні за характером дії інших осіб. Залежно від характеру і видів правовідносин їх об’єктами є:

• предмети матеріального світу: частини матеріальної природи, природні ресурси, земля, надра, ліс тощо;
• речі і цінності: засоби виробництва і споживання, будівлі, цінні папери, гроші та ін. Вони є об’єктами майнових правовідносин, таких як купівля-продаж, дарування, застава, обмін, зберігання, спадкоємство тощо;
• особисті немайнові блага: життя, безпека, честь, гідність, відпо- чинок, освіта, здоров’я, свобода, право на ім’я, недоторканність житла та ін. Вони є об’єктами правовідносин різних галузей права і врегу- льовані нормами кримінального, адміністративного, цивільного, кон- ституційного, сімейного права тощо;

• послуги як результат певної поведінки, внаслідок якої виникають права і обов’язки суб’єктів правовідносин, мають місце у сферах управ- ління, побутового обслуговування, господарській, культурній, освітян- ській та інших сферах діяльності людини (наприклад, правовідносини, які виникають з приводу перевезення вантажу). Уповноважену особу в цих випадках цікавить не дія, як іноді тлумачиться в літературі, а ре- зультат дій зобов’язаної особи — доставлення перевізником вантажу в пункт призначення у визначений строк;
• продукти духовної творчості — це результати інтелектуальної діяльності: твори мистецтва, музики, літератури, «ноу-хау», комп’ютерні програми та ін. З приводу таких об’єктів виникають правовідносини духовного характеру (наприклад, відвідування картинної галереї, теа- тральної вистави, опери, балету тощо).

• 5. Суб’єктивні права, правомочність та юридичні обов’язки суб’єктів права

Виникаючи на основі суб’єктивних прав, правомочність і юридич- ні обов’язки становлять юридичний зміст правовідносин, аналіз яких формує уявлення про характер і мету правовідносин. Змістом право- відносин, що виникають у процесі суспільного розвитку, є суб’єктивні права та юридичні обов’язки їх учасників, що охороняються державою. В правовідносинах суб’єкти права виступають контрагентами в про- цесі виконання ними вимог норми права і набуття певних прав і обов’язків (покупець — продавець, позивач — відповідач).

Суб’єктивне право завжди належить уповноваженій особі, яка має певний матеріальний, духовний, політичний, сімейний та інший інтерес. У можливості задоволення цього інтересу і полягає соціальна цінність суб’єктивного права. Самореалізація певного інтересу особи можлива лише за умов її бажання. Однак межі можливої поведінки чітко окрес- лені нормами позитивного права. Суб’єктивне право визначає міру можливої поведінки. Наприклад, особа може перебувати тільки в одно- му зареєстрованому шлюбі; робітник має чітко визначену за тривалістю відпустку тощо. Суб’єктивне право безпосередньо пов’язане із свободою особистості, тому і виступає ще й мірою цієї свободи.

Суб’єктивне право — це гарантована правом міра можливої або дозволеної поведінки особи. Воно належить суб’єкту незалежно від того, перебуває він у правових відносинах з іншими суб’єктами чи ні. До суб’єктивних прав належать фундаментальні демократичні права і свободи особи.

З виникненням конкретних правовідносин суб’єктивні права реа- лізуються через правомочність уповноважених осіб, яка складається з таких елементів:

а) можливості діяти особисто;

б) можливості вимагати певної поведінки від зобов’язаної особи; в) можливості звертатися до компетентних державних органів за- ради застосування державного примусу в разі невиконання контрагентом своїх обов’язків;

г) можливості користуватися соціальними благами на основі пев- ного суб’єктивного права.

Таким чином, правомочність може виступати як: право на по- ведінку, право на вимагання, право на домагання, право на корис- тування соціальними благами. Наприклад, у разі відчуження майна виникають правовідносини між покупцем і продавцем. Покупець має право: оплатити і одержати товар (право на власні дії); вимага- ти від продавця прийняти оплату і передати товар (право на вима- гання); звернутися до компетентних органів про відшкодування збитків або усунення недоліків продавцем у разі одержання неякіс- ного товару (право на домагання); користуватися товаром на власний розсуд (право на користування соціальними благами). У такому разі реалізація суб’єктивного права покупця складається з чотирьох правомочностей.

Юридичний обов’язок — це вид і міра належної поведінки, яка встановлена законом. В основу суб’єктивного права покладено юри- дичне забезпечення можливості, а основу юридичного обов’язку ста- новить закріплення необхідності. Носієм можливої поведінки виступає уповноважена особа, а носієм обов’язку — зобов’язана особа. Уповно- важена особа має право здійснювати певні дії, а зобов’язана — повинна виконувати і забезпечувати їх.

Юридичний обов’язок складається з таких елементів:

а) необхідність здійснення певних дій або утримання від їх здій- снення;

б) необхідність для зобов’язаної особи відреагувати на законні ви- моги, звернені до неї уповноваженою особою;

в) необхідність нести відповідальність за невиконання цих ви- мог;

г) необхідність не перешкоджати контрагенту користуватися тим благом, на яке він має право.

Юридичний обов’язок, як і суб’єктивне право, окреслений певни- ми правовими нормами, тобто являє собою міру належної, необхідної поведінки. Вимагати виконання обов’язків поза встановленою мірою є порушенням закону. Наприклад, при купівлі товару продавець не має права вимагати в покупця сплатити більше встановленої суми; батьки зобов’язані утримувати своїх дітей і піклуватися про них; громадяни зобов’язані поважати і виконувати закони. За порушення юридичних обов’язків настає юридична відповідальність. Юридичний обов’язок є гарантом виконання суб’єктивних прав, встановлюється в інтересах уповноваженої особи.

• 6. Юридичні факти

Під юридичними фактами розуміють конкретні життєві об- ставини (дії та події), з якими норми права пов’язують настання певних правових наслідків — виникнення, зміну або припинення право- вих відносин.

Юридичні факти — це життєві обставини, які:

• полягають у наявності або відсутності певних явищ матеріаль- ного світу;
• мають конкретний зміст, існують у певному місці і часі;
• несуть інформацію про стан суспільних відносин, що входять до предмета правового регулювання;
• мають зовнішній вираз: абстрактні поняття, думки, духовне життя людини не можуть бути юридичними фактами;
• прямо або опосередковано передбачені нормами права;
• зафіксовані у встановленій законодавством процесуальній формі;
• викликають юридичні наслідки, передбачені нормами права.

При встановленні юридичного факту важливо враховувати механізм його встановлення, фіксації та посвідчення. Якщо такого механізму немає, то соціальна обставина ніким не фіксується і навряд чи може бути використана як юридичний факт. Наприклад, відсутність реєстра- ції дисциплінарних проступків робить неможливим використання цих фактичних обставин як юридичних фактів.

Юридичні факти, що закріплюються в нормах законодавства, повин- ні одержувати адекватний понятійний вираз і чітке термінологічне по- значення. Невірне визначення кола юридично значущих обставин, їх неточне відображення засобами юридичної мови робить межі заборо- неного і дозволеного нечіткими, що зменшує цінність права, створює передумови для різних зловживань. Отже, чітке визначення юридичних фактів підвищує ефективність правового регулювання, позитивно впли- ває на економічне, соціальне та культурне життя суспільства.

За вольовою ознакою юридичні факти поділяються на дії та події. Юридичні дії — це вчинки людини, акти державних органів, пов’язані з волевиявленням суб’єктів правовідносин. Юридичні події — це яви- ща природи, виникнення і розвиток яких не залежать від волі і свідо- мості людини.

Юридичні дії за ставленням до права поділяються на правомірні та протиправні. Правомірні дії відповідають приписам юридичних норм, у них виражається правомірна (відповідно до законодавства) поведінка. Протиправні дії — суперечать правовим приписам, завда- ють шкоди інтересам суспільства і держави.

У свою чергу правомірні дії відповідно спрямованості волі суб’єкта на правові наслідки поділяються на юридичні вчинки та юридичні акти. Юридичні вчинки викликають правові наслідки незалежно від того, усвідомлював чи не усвідомлював суб’єкт їх правове значення, бажав чи не бажав їх настання. Значна частина правомірних вчинків породжується діяльністю людей (виробництвом і споживанням мате- ріальних благ, створенням творів літератури і мистецтва, винаходами тощо). Юридичні акти — це дії, спрямовані на досягнення правового результату. Громадяни, державні органи та інші суб’єкти, що вчиняють юридичні акти, цілеспрямовано створюють, змінюють чи припиняють правові відносини для себе або інших суб’єктів.

У процесі правового регулювання юридичні дії як основний вид юридичних фактів виступають у різних якостях. Дії є підставами ви- никнення, зміни, припинення правовідносин, настання різних правових наслідків. З іншого боку, дії відіграють роль матеріального об’єкта, на який впливають правові відносини і заради яких здійснюється право- ве регулювання.

Юридичні події — це життєві обставини, настання яких не залежить від волі і свідомості людини. В той же час, по-перше, багато подій лише на початку можуть залежати від волі людини (народження лю- дини, її смерть, пожежа тощо). По-друге, розвиток науки і техніки збільшує можливості людини впливати на природні явища і процеси. Явища, що не залежать від волі і свідомості людини, не залишаються незмінними, відповідно скорочується або збільшується й галузь юри- дичних подій в класичному визначенні.

Діяльність людини і суспільства відбувається в просторі і часі. Часова тривалість — найважливіша характеристика соціальних явищ і процесів. З цієї причини строк — досить поширена категорія серед юридичних фактів. Функції строків у правовому регулюванні надзви- чайно різноманітні. В юридичній літературі виділяється попереджу- вальна функція строків, крім цього, строки виконують стимулюючу функцію, виступають юридичною гарантією захисту прав і виконання обов’язків, стабілізують правове регулювання суспільних відносин. Універсальними масштабами часу є рік, квартал, місяць, декада, тиж- день, день, година. Зокрема, у ст. 251 ЦК України визначено, що стро- ком є певний період у часі, зі спливом якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк та термін можуть бути визначені акта- ми цивільного законодавства, правочином або рішенням суду.

В основі поділу на позитивні і негативні юридичні факти покла- дено спосіб зв’язку з явищем дійсності. Правові наслідки можуть бути пов’язані як з існуванням певного явища, так і з його відсутністю. На- приклад, наявність громадянства буде позитивним юридичним фактом, а відсутність захворювання, що перешкоджає проходженню служби, — негативним.

Факти і склади можуть встановлювати, змінювати чи припиняти правовідносини залежно від правових наслідків, які вони породжують як єдине ціле. За функціональним призначенням юридичні факти по- діляються на правовстановлюючі, правозмінюючі та правоприпиняю- чі. Правовстановлюючі факти — це обставини, необхідні для настан- ня правових наслідків. Правоприпиняючі факти — це обставини, які стримують або припиняють розвиток фактичного складу, перешкоджа- ють настанню правових наслідків. Правозмінюючі факти спрямовані на зміну правовідносин.

Розмежування юридичних фактів на основні і додаткові зумовлено практичним значенням. Основний юридичний факт найбільш повно відображає сутність життєвої ситуації, що потребує правового регу- лювання. Всі інші факти мають уточнююче значення, конкретизують та деталізують юридично значущі обставини. Наприклад, основними фактами для призначення пенсії за віком є вік і стаж роботи. Всі інші фактичні обставини мають додатковий характер. За наявністю основного факту законодавство допускає в окремих випадках дострокове настання правових наслідків.

З погляду на зв’язок з відповідними правовими відносинами юри- дичні факти поділяються на матеріальні і процесуальні. До матеріаль- них фактів належать фактичні обставини, що є підставами настання матеріальних правовідносин. Процесуальні факти пов’язані з порядком їх реалізації, його розвитком і динамікою.

За ознакою їх документального закріплення юридичні факти мо- жуть поділятися на оформлені і неоформлені. Більшість юридичних фактів існує в оформленому, зафіксованому вигляді, разом з тим деякі юридичні факти можуть існувати в неоформленому вигляді. Це, на- приклад, усна угода між громадянами або відмова від реалізації суб’єктивного права. Подібні юридичні факти можна назвати латент- ними (прихованими). У латентному вигляді існує певна частина фактів- правопорушень.

Конкретна життєва ситуація є переплетінням елементів об’єктивного і суб’єктивного, закономірного і випадкового характеру. Тому юридич- ними фактами є не тільки окремі фрагменти соціальної дійсності, а й їх сукупності. Тому в правовому регулюванні з’являються складні юридич- ні факти, що містять декілька юридично значущих ознак. Наприклад, факт дієздатності громадянина містить у собі як суб’єктивний елемент — здатність своїми діями здобувати і реалізовувати права і виконувати обов’язки, так і об’єктивний елемент — вік. Типовим прикладом склад- них юридичних фактів є правопорушення, що складається з декількох елементів суб’єктивного і об’єктивного характеру.

Складні юридичні факти не слід ототожнювати з фактичними скла- дами.

Фактичний склад є сукупністю юридичних фактів, необхідних для виникнення, зміни або припинення правовідношення. Наприклад, для призову громадянина на дійсну військову службу необхідні на- явність українського громадянства, досягнення встановленого зако- ном віку, необхідний стан здоров’я, відсутність установленого зако- ном права на відстрочку. Сукупність зазначених фактичних обставин, на основі яких відбувається акт призову, породжує для громадянина комплекс прав і обов’язків, пов’язаних із проходженням строкової військової служби.

Фактичний склад відрізняється від складного юридичного факту тим, що він складається з різних за змістом юридичних фактів. Для юридичної повноцінності фактичного складу необхідні не тільки наявність усіх елементів юридичного факту, а й додержання певного порядку їх систематизації у фактичному складі. Наприклад, для визнан- ня підприємця банкрутом необхідно, аби нездатність задовольнити законні вимоги кредиторів настала до того, як ці вимоги будуть заяв- лені в суді. В противному разі визнання підприємця банкрутом не- можливо.

Контрольні запитання

1. Дайте визначення правовідносин. Якими ознаками вони характеризуються?
2. Розкрийте юридичний та фактичний зміст правовідносин.
3. Що таке правосуб’єктність?
4. На які види поділяються об’єкти правовідносин?
5. Що таке юридичні факти, за якими критеріями вони класи- фікуються?

Поняття і види правової поведінки

Будь-яке суспільство має можливість існувати і зберігати життєді- яльність лише за умов його сталого розвитку, нормального функціо- нування. Для цього потрібні впорядковані, узгоджені вчинки людей, їх об’єднань, державних органів у всіх сферах життя, що перетворює їх на соціально значущу поведінку. Тому інтереси суспільства та мета зберігання і розвитку всіх його життєво необхідних складових завжди спрямовували суспільну волю на те, аби врегулювати значущу для нього поведінку стабілізуючими правилами, соціальними нормами: традиціями, звичаями, угодами, регламентами, правилами змагань, канонічними правилами та ін. Таким шляхом суспільство за допомогою нормування поведінки успадковує позитивний концентрований досвід впорядкування життя і забезпечує власний стабільний розвиток. Вчин- ки, що не мають визначального впливу на розвиток суспільства (не гальмують і не прискорюють його, не збагачують і не шкодять йому) не породжують і відповідних соціальних норм.

Категорію поведінки слід розуміти як систему певних взаємопов’я- заних вчинків людей та інших суб’єктів, що спрямовані на задоволен- ня певних потреб та інтересів особи, суспільства, держави. Вони мають соціальний характер (тобто залучаються до загальної системи — сус- пільного середовища, вступаючи у взаємодію з ним та впливаючи на нього); контролюються волею та свідомістю людини, яка вчиняє пев- ні дії; сприймаються та оцінюються оточуючими з урахуванням со- ціальної значущості їх наслідків (корисності чи шкідливості).

Вважається обґрунтованим називати нормативною поведінкою вчинки людей, що виникають під впливом різних видів соціальних норм — від звичаїв до норм права. Поведінка суб’єктів може бути врегульованою юридичними нормами або знаходитися поза межами їх дії (відносини на побутовому рівні, індивідуальні звички). Так, від- повідно до різних видів соціальних норм нормативна поведінка може бути звичаєвою, моральною, корпоративною, релігійною та ін.

Різновидом нормативної поведінки є правова поведінка, особливості змісту якої передбачено нормами права, що є критерієм оцінки вчинків людей як таких, що відповідають чи не відповідають його приписам. Отже, будь-яка юридично значуща поведінка суб’єктів права (індивіду- альних чи колективних) є правовою. Вона передбачена нормами права, оцінюється суспільством з урахуванням його вимог і тягне за собою юри- дичні наслідки (позитивні або негативні) для суб’єктів права. До цього слід додати, що юридично значущою є тільки поведінка свідомо-вольова, тобто така, що усвідомлюється та контролюється волею особи.

Правова поведінка (правомірна чи протиправна) характеризується такими основними рисами та ознаками:

а) соціальною значущістю (з погляду інтересів суспільства, особи, держави поведінка може оцінюватися як соціально корисна, індифе- рентна чи соціально шкідлива). Соціально корисний характер правової поведінки проявляється насамперед у правовій активності суб’єктів, здатності підтримувати конструктивні відносини в усіх сферах життя суспільства шляхом укладання договорів, електоральної участі грома- дян у виборах до представницьких органів влади та ін. Соціально шкідлива поведінка, навпаки, гальмує розвиток їх позитивного по- тенціалу, викликає негативні економічні, соціально-політичні, морально-психологічні та інші наслідки (адміністративні проступки, злочини, невиконання цивільно-правових зобов’язань тощо);

б) психологічною характеристикою, яка полягає в тому, що право- ва поведінка перебуває під контролем свідомості і волі особи (ця озна- ка зумовлена самою природою права: поведінка піддається регулюван- ню правовими засобами). Закон може стимулювати корисні для сус- пільства і особи вчинки або перешкоджати скоєнню суспільно шкід- ливих вчинків тільки в тому разі, коли вчинки контролюються волею і свідомістю (наприклад, досягнення цілей кримінальних покарань можливе тільки за умов їх застосування до винних осудних осіб, тобто таких, що усвідомлювали сенс власних вчинків та були здатні керува- ти ними під час вчинення злочину);

в) юридичною визначеністю (регламентованістю), сутність якої полягає в наявності певних юридичних засобів регламентації правової поведінки, її зовнішніх (об’єктивних) і внутрішніх (суб’єктивних) властивостей, передбачених нормами права. Межі поведінки, зазна- чені в нормах, вказують на діапазон можливостей та чітко визначені випадки впливу на поведінку юридичними засобами;

г) здатністю викликати юридичні наслідки. Будь-яка правова по- ведінка, виконуючи роль юридичного факту в механізмі правового регулювання, впливає на виникнення, зміну або припинення право- відносин, в яких здійснюються права і обов’язки, реалізуються заходи відповідальності;

ґ) динамічною ознакою, яка полягає в тому, що тільки конкретний свідомо вольовий вчинок (дія або бездіяльність) суб’єкта права у сфе- рі правового регулювання будь-яких відносин може оцінюватися з по- гляду права як правомірний чи неправомірний і викликати юридичні наслідки на підставі правових норм. Наявність тільки наміру, бажання вчинити юридичне діяння, не підкріплене конкретним юридично зна- чущим вчинком, вираженим у певній зовнішній формі, самі по собі наслідків не викликають: вони залишаються поза межами правового впливу юридичними засобами;

д) підконтрольністю правової поведінки з боку держави, її гаран- тованістю державою. Ця ознака полягає в тому, що саме держава ви- ступає гарантом правомірної поведінки і суб’єктом, здатним від імені суспільства привести в дію апарат примусу для притягнення до відпо- відальності за протиправну поведінку. Правомірна поведінка забезпече- на гарантіями інституційними (державний апарат) і юридичними.

Правові вчинки, що становлять правову поведінку, мають юридич- но визначений склад, до якого входять суб’єкт, суб’єктивна сторона, об’єкт, об’єктивна сторона. У складі правовідносин правові вчинки відіграють роль юридичних фактів: правомірна поведінка може при- зводити до виникнення правовідносин, в яких суб’єкти здійснюють суб’єктивні права і обов’язки на підставі регулятивних норм. Право- порушення ж є юридичним фактом, який тягне за собою виникнення охоронних правовідносин і застосування заходів юридичної відпові- дальності та державного примусу на основі охоронних норм. Логіка механізму правового регулювання не є завершеною без включення до його складу правової поведінки.

Отже, норма права, з одного боку, закріплює у своїй гіпотезі юри- дичну модель поведінки — як правомірної, так і протиправної, і, відтак, виступає універсальним критерієм юридичної кваліфікації поведінки суб’єкта; з другого боку, сама юридично значуща поведінка виступає в механізмі правового регулювання як юридичний факт, фактична під- става для виникнення, зміни чи припинення правовідносин, а отже, суб’єктивних прав, обов’язків чи відповідальності різних суб’єктів права, або відповідних актів застосування правових норм — право- наділяючих та правоохоронних, залежно від норми, на реалізацію якої ці акти спрямовані. Правова поведінка є головною спонукальною об- ставиною, що впливає на побудову і функціонування механізму право- вого регулювання, всіх його правових заходів, починаючи з офіційно- го оформлення ознак цієї поведінки і закінчуючи правовою оцінкою та реалізацією її юридичних наслідків.

Таким чином, сама правова сфера життя суспільства робить вчин- ки різних суб’єктів правовими і, отже, такими, що мають низку за- гальних рис, ознак, які дозволяють відмежовувати правові вчинки від неправових. За цими ознаками і проводиться відмінність між право- мірною і протиправною поведінкою.

З урахуванням соціального змісту та юридичної оцінки вчинку суб’єкта права і незалежно від форми її зовнішнього виразу (дія чи бездіяльність) правову поведінку поділяють на види: а) правомірну поведінку — таку, що є соціально корисною і відповідає приписам правових норм; б) правопорушення — соціально шкідливі вчинки, що скоєні з порушенням приписів правових норм; в) зловживання пра- вом — соціально шкідлива поведінка, вчинена суб’єктом права фор- мально в рамках правових приписів; г) об’єктивно протиправне ді- яння — поведінка, яка не є такою, що завдає шкоди, але формально- юридично оцінюється як вчинена всупереч вимогам правових норм. До крайніх (протилежних за спрямованістю, соціальною та юридичною значущістю) видів відносять правомірну поведінку і протиправну по- ведінку (правопорушення).

• 2. Правомірна поведінка

Правомірна поведінка — це вольова поведінка суб’єкта права (ді- яльність чи бездіяльність), яка відповідає приписам правових норм, не суперечить основним принципам права і гарантується державою.

Такий вид поведінки виступає як вчинки, що зв’язують правову норму та той соціальний ефект, на досягнення якого вона була розрахована.

Правомірна поведінка — результат здійснення вимог принципу законнос- ті, а сукупність всіх правомірних вчинків у суспільстві — це, по суті, втілення в ньому правопорядку. Така поведінка визначається специфікою прояву: 1) основних ознак правової поведінки, 2) її складу та 3) її видів.

По-перше, така поведінка формально відповідає правовим вимогам. Будь-який суб’єкт права чинить правомірно, якщо він будує власну поведінку в точній відповідності правовим приписам, тобто це пове- дінка, що не порушує вимог правових норм.

По-друге, будь-яка правомірна поведінка завжди є корисною для суспільства: саме така поведінка є свідченням та втіленням впорядку- вання суспільних відносин, яке є необхідним для сталого розвитку суспільства в умовах стійкого правопорядку, що забезпечує й систему умов для гарантування і захисту прав, свобод і законних інтересів громадян. Отже, корисність правомірної поведінки полягає в її ціннос- ті як складової частини такої цивілізованої поведінки, яка закріплює на рівні соціальних відносин авторитетність і пріоритет правової держа- ви і громадянського суспільства.

По-третє, правомірна поведінка характеризується наявністю всіх необхідних частин її складу.

Правомірна поведінка, як і будь-яка поведінка людини, являє собою єдність необхідних елементів її складу — зовнішньої (об’єктивної) сторони вчинку особи — суб’єкта права та його внутрішньої (суб’єктивної) сторони.

Об’єктивна сторона як зовнішній прояв правомірної поведінки виступає у вигляді соціально корисного чи необхідного діяння, що відповідає правовим приписам, або бездіяльності особи.

Суб’єктивна сторона правомірної поведінки характеризує вну- трішній, психічний (духовний) стан особи, його ставлення до норм права і власного вчинку, його правову оцінку. Правомірність поведінки різних суб’єктів права виступає як їх очікувана суспільством позитив- на реакція на зміст правових приписів, вимог закону та свідомого по- зитивного ставлення до них.

Соціальна значущість різних видів правомірної поведінки є не- однаковою і юридичне закріплення їх різне. Правомірна поведінка з погляду соціальної значущості передусім характеризується її корис- ністю, вона дістає позитивну оцінку з боку особи, суспільства та держави і відповідає їх інтересам.

Залежно від ступеня суспільної значущості правомірна поведінка класифікується на необхідну, бажану та соціально допустиму. Ці види поведінки забезпечуються відповідним «інструментарієм», юридич- ними засобами: необхідна — імперативними зобов’язальними і заборон- ними правовими нормами, які вимагають безумовного здійснення таких приписів у формах виконання обов’язків і додержання юридичних за- борон; бажана — головним чином уповноважуючими нормами, однак вона може стимулюватися і за допомогою рекомендаційних і заохочу- вальних норм, які б впливали на формування правових мотивів і цілей свідомо вольової поведінки суб’єктів, що викликають їх прагнення максимально використовувати правові засоби для досягнення постав- лених цілей. До правомірної поведінки належить і соціально допу- стима. Вона не торкається суттєвих інтересів суспільства і держави і не може бути охарактеризована як соціально корисна чи соціально шкідлива. Головна її ознака полягає в тому, що як форма здійснення приватних інтересів вона не суперечить інтересам інших суб’єктів. Держава не може ні забороняти таку поведінку, ні зобов’язувати до неї, ні заохочувати (наприклад, діяльність численних громадських органі- зацій «за інтересами», відправлення релігійних культів та ін.). Однак така поведінка має правову природу, формується відповідно до дина- міки розвитку громадянського суспільства і спирається на державні гарантії її здійснення, як і будь-яка інша правомірна поведінка.

За своїми психологічними ознаками правомірна поведінка — це така поведінка, що контролюється свідомістю і волею особи і відповідає на запитання: чому суб’єкт чинить саме правомірно? З цієї позиції пра- вомірна поведінка може бути добровільною і вимушеною. Добровільна правомірна поведінка спирається на ціннісні і прагматичні мотиви у від- повідності з правами та законними інтересами суб’єктів. Залежно від психологічного ставлення суб’єкта до своїх вчинків та їх наслідків вона може бути принциповою (в її основі лежить внутрішнє переконання людини в необхідності і цінності правомірної поведінки для особи, суспільства і держави) і звичайною (зумовлена повсякденною звичкою особи, її орієнтацією на необхідність завжди, в будь-якій ситуації діяти правомірно, не вдаючись до глибокого аналізу цінності і корисності такої поведінки). Вимушена правомірна поведінка визначається змістом її мотивів, суб’єктивною стороною вчинку. На відміну від добровільної вона характеризується як вибір варіанту поведінки, що формально від- повідає приписам правових норм, але може розходитися з внутрішнім переконанням, звичками самої особи. Лише зовнішні обставини, ото- чення, а не особисті переконання змушують суб’єкта діяти правомірно (виконувати обов’язки, додержуватися заборон).

За особливостями ставлення суб’єкта до своєї поведінки (мотива- цією) та чинниками, що вплинули на правомірну поведінку, вона може бути:

а) пристосовницькою, конформістською (від лат. conformis — по- дібний), по суті — пасивною, коли суб’єкт вчиняє зовнішньо право- мірні дії, орієнтуючись не стільки на норму права, скільки на поведін- ку людей, які його оточують (у колективі, побуті). Конформізм полягає в низькому ступені соціальної активності особи і являє собою пасивне прийняття особою існуючого порядку, пануючих уявлень, відсутність власної думки, свідомої позиції, безумовне підкорення психологічному впливу під час додержання особою вимог правових норм, пристосу- вання, підкорення своїх вчинків думці та діям оточуючих. І все ж таки конформістська поведінка є корисною, оскільки особа, котра чинить «як інші», підкоряючись думці позитивно налаштованих і свідомих людей, додержується вимог права;

б) маргінальною (від лат. marginalis — той, хто знаходиться на межі, порубіжний, граничний), що відображає стан особи, яка знаходиться на межі антисоціального прояву, правопорушення, але не чинить його саме тому, що суб’єктом керує страх перед юридичною відповідаль- ністю і він усвідомлює загрозу реального застосування санкції право- вої норми, неприємних юридичних та моральних наслідків (засуджен- ня з боку оточуючих), що можуть настати за вчинене правопорушення. Крім того, маргінал, на відміну від конформіста, має особисту думку щодо власної поведінки як невигідної, «некорисної» для себе, керую- чись при цьому особистим розрахунком, що остаточно зупиняє, утри- мує його від вчинення правопорушення;

в) звичайною, тобто такою, яка виникає в результаті багаторазового повторення дій, що здійснюються за звичайних, вже тривалий час відо- мих обставин. Звичка звільняє особу від постійного звернення до влас- ної свідомості, необхідності кожного разу будувати нову модель пове- дінки. Звичка переростає в реальний акт поведінки, а це, в свою чергу, породжує внутрішню потребу особи поводитися відповідним чином в аналогічних життєвих ситуаціях у майбутньому. В той же час непри- пустимо зводити звичайну поведінку до спрощеного «стереотипу по- ведінки» як взагалі несвідомого ставлення особи до власного вчинку;

г) соціально активною, яка являє собою найбільш бажаний рівень правомірності, законослухняності і поваги до права в правовій держа- ві і проявляється в суспільно корисній, схвалюваній суспільством і державою діяльності людини в правовій сфері. Соціально-правова активність визначається високим рівнем правової культури, глибокою правовою переконаністю, здатністю особи до самостійного творчого вибору правових засобів для здійснення позитивних вчинків і готов- ністю відповідати за їх результати, тобто максимально використовува- ти існуючий правовий «інструментарій» для реалізації інтересів та захисту прав і свобод як в приватній, так і в публічній сфері життя.

За своїми формально-юридичними ознаками правомірна поведінка характеризується з погляду засобів правової регламентації. З позицій юридичних моделей її можна розглядати в таких аспектах:

а) як форма реалізації права вона класифікується з точки зору її відповідності основним способам впливу права на суспільні відносини і поділяється на активні форми реалізації правомірної поведінки — ви- конання юридичних обов’язків, використання суб’єктивних прав та застосування норм права уповноваженими суб’єктами або її пасивну форму — додержання заборон, що містять забороняючі приписи норм права;

б) як характеристика юридичного змісту правовідносин така по- ведінка може бути виражена у вигляді здійснення повноважень поса- довими особами, державними органами і т. д.;

в) як відповідна правовим приписам вона може бути зафіксованою і незафіксованою у нормативно-правовому акті. Раніше вважалося, що суспільно корисна поведінка не може бути правовою, якщо вона не передбачена нормами законодавства, що прямо приписують певну модель поведінки. Теорією і практикою визнано, що вона можлива за будь-яких вчинків, якщо вони не суперечать правовим принципам, приписам правових норм, конкретним заборонам, тобто є правомірни- ми. Таким чином, законодавець у правових приписах по-різному може використовувати прийоми, що дозволяють в юридично визначеній формі закріпити допустимі межі поведінки — як прямо (однозначно) сформульовану, зафіксовану в тексті припису, так і передбачену правом опосередковано;

г) як фактичну підставу динаміки правовідносин (тобто як юридич- ні факти), що передбачена в гіпотезах регулятивних правових норм і викликає позитивні юридичні наслідки (суб’єктивні права і юридичні обов’язки), правомірну поведінку поділяють на правовстановлюючу, правозмінюючу та правоприпиняючу. Однак визначати її тільки через юридичні наслідки було б неточно, як, очевидно, неправильно вважати, що будь-яка правова поведінка обов’язково викликає виникнення кон- кретних правовідносин. Наприклад, додержання юридичних заборон безпосередня форма реалізації правових приписів, яка не вимагає яки- хось конкретних активних дій: саме утримання від забороненого вчинку є реалізованою правомірністю. Юридичні наслідки можуть виникати і з іншого роду юридичних фактів — подій (народження дитини, досягнен- ня визначеного законом віку людини, наприклад, її повноліття), в яких воля і свідомість конкретної особи не мають значення;

ґ) за ставленням до юридичних наслідків, на які розраховує особа (бажає чи не бажає їх досягти, має чи не має такої мети взагалі) право- мірна поведінка поділяється на юридичні вчинки (суб’єкт має намір на реалізацію будь-якого суб’єктивного права) та індивідуальні юридичні акти, коли воля суб’єкта не спрямована на настання позитивних юри- дичних наслідків для нього. Тобто, це фактичне фізичне діяння (інди- відуальний акт), здійснений без якоїсь конкретної правової мети, коли ці наслідки все ж для нього настають (наприклад, авторський твір породжує його авторські права, набути яких він не намагався, але держава гарантує визнання і захист цих прав);

д) за своїм зовнішнім виразом (формою) правова поведінка може мати вигляд лише об’єктивованого, ззовні конкретного діяння (дії) чи бездіяльності, що відповідають приписам правових норм. Специфіка зовнішнього прояву будь-якого правомірного вчинку може бути різною відповідно до вимог правомірності, які ставляться до того чи іншого виду юридично значущої поведінки: вона може бути документально оформленою, тобто письмовою (наприклад, нотаріально засвідчені угоди), або усною, тобто без будь-якого письмового оформлення;

е) залежно від особливостей суб’єктів права розрізняють також правомірну поведінку (дію чи бездіяльність) індивідуальних суб’єктів та поведінку колективів, визначених законодавством як суб’єктів пра- ва (наприклад, юридичних осіб, наприклад).

• 3. Поняття правопорушення, його ознаки

Правопорушення — це протиправне, винне, соціально шкідливе діяння (дія чи бездіяльність) деліктоздатної особи, яке тягне за собою юридично визначені для правопорушника негативні наслідки.

Властивості і ознаки правопорушень характеризуються такими загальними рисами і ознаками правової поведінки.

За своєю соціальною значущістю ця поведінка є соціально шкідли- вою (або соціально небезпечною), тобто спричиняє чи може спричини- ти шкоду нормальним суспільним відносинам, що розвиваються у пра- вовій формі, — правам, свободам, законним інтересам суб’єктів. Ця шкода може бути різною, залежно від наслідків протиправного діяння, його соціальної оцінки (матеріальною і моральною, значною і незна- чною). Критеріями визначення ступеня суспільної шкоди (небезпеки) від вчиненого правопорушення можуть бути:

• значущість для суспільства таких відносин, що регулюються правом і стали об’єктом протиправного посягання з боку правопоруш- ника (наприклад, громадський порядок, конституційний лад);

• розмір завданої шкоди (якщо він є значущим, то діяння визнається законодавством, як правило, кримінальним злочином, якщо не- значущим, — то цивільно-правовим проступком, адміністративним правопорушенням);

• спосіб, час і місце вчинення протиправного діяння: протиправний вчинок може бути за способом тайним чи відкритим (наприклад, крадіж- ка або розбій); безпечним для оточуючих чи вчиненим загальнонебезпеч- ним способом (наприклад, замах на життя людини з використанням ви- бухівки в місцях скопичення людей під час мітингування) і под.;

• особа правопорушника (проступки, на відміну від злочинів, як правило, не свідчать про суспільну небезпечність особи та її стійке, відверто негативне ставлення до закону, громадського та правового порядку).

За психологічними ознаками правопорушення як вчинок має сві- домо вольовий характер, тобто завжди здійснюється під контролем волі і свідомості суб’єкта. Правопорушенням є лише діяння, вчинене як результат прояву усвідомленої волі особи і з її вини. І, навпаки, дія, що завдає шкоди охоронюваним законом інтересам, є об’єктивно про- типравною, але правопорушенням її назвати не можна при відсутнос- ті вини.

Отже, протиправна поведінка — це завжди винна поведінка делік- тоздатної фізичної чи юридичної особи — суб’єкта права, за якої він у тій чи іншій формі бажає або свідомо припускає настання шкідливих (небезпечних) наслідків від вчиненого ним діяння.

Лише ті протиправні вчинки вважаються правопорушеннями, ознакою яких є наявність вини — внутрішнього негативного ставлення суб’єкта до охоронюваних державою інтересів людей, суспільства. Вина виокрем- лює правопорушення від тих видів протиправної поведінки, що є суспільно шкідливими, свідомо вольовими, порушують норми права, але не відо- бражають негативного ставлення суб’єкта до вимог правових приписів (наприклад, заподіяння шкоди внаслідок необхідної оборони, яка взагалі є законодавчо визначеним найважливішим правом людини).

Юридична ознака правопорушення полягає в його протиправнос- ті, тобто, це саме протиправний акт поведінки (дії чи бездіяльності, зі всіма її ознаками), що порушує вимоги правової норми. Порушення інших видів соціальних норм не можна за формально-юридичними ознаками вважати правопорушенням, доки вони не будуть втіленими в нормативних приписах охоронюючих правових норм.

Законотворчі органи держави постійно, протягом тривалого часу фіксують у законах, інших нормативно-правових актах ознаки різних видів правопорушень. Це вказує на певну закономірність у динаміці, інтенсивності поширення шкідливих (небезпечних) для суспільства вчинків, що негативно позначаються на його розвиткові. Тому законо- давець має своєчасно реагувати на це, змінювати «межу», яка відділяє за формальними ознаками правомірну і протиправну поведінку, керу- ючись інтересами і правами суспільства та людини. Критерієм право- мірності діянь має бути право як втілення гуманізму, формальної рівно- сті і справедливості в суспільстві, тому саме з позиції гарантованих конституцією прав і свобод людини — смислоутворюючої підстави законодавства — мають розцінюватися державою і фіксуватися нею законодавчим шляхом ознаки протиправності діянь. Інакше в умовах недемократичного режиму чи будь-якої кризи політичної влади демо- кратичної держави її органи можуть свавільно, самостійно і за своїми уподобаннями, ігноруючи правовий критерій, визначати такі формально-юридичні критерії протиправності і міру відповідальності за правопорушення, які за юридичним змістом не відповідають ні принципу верховенства права, ні правам людини і громадянина, за- ради гарантування яких демократична держава взагалі існує.

З погляду юридичних наслідків правопорушення є юридичним фактом і як таке породжує охоронні правовідносини, в межах яких реалізуються заходи відповідальності за вчинене правопорушення. Отже, правопорушення завжди передбачає можливість настання не- гативних юридичних наслідків, які виражаються у гарантованих дер- жавою втратах правопорушником благ матеріального, особистого та організаційного характеру.

Водночас правопорушення може розцінюватися як юридичний факт, на основі якого:

• виникають процесуальні правовідносини у зв’язку з притягненням суб’єкта до відповідальності і відповідно для обвинуваченого суб’єкта виникають нові процесуальні права і обов’язки;

• змінюються або припиняються ті матеріальні правовідносини, учасником яких був суб’єкт (наприклад, звільнення працівника у зв’язку з вчиненням ним крадіжки майна власника підприємства, розірвання цивільного договору в разі позадоговірної зміни умов договору однією стороною, невиконання чи неналежного виконання зобов’язань будь- якою стороною договору та ін.).

Зовнішня характеристика правопорушення полягає в тому, що воно об’єктивно завжди виступає як діяння суб’єкта (дія чи бездіяль- ність), яке з юридичного погляду виражене:

• у невиконанні суб’єктом своїх обов’язків, що випливають з договору чи закону;у недодержанні заборон, що прямо встановлені правовими нору зловживанні суб’єктом своїми правами, створенні будь-яких перепон у використанні суб’єктивних прав іншими особами (напри- клад, правомочностей власника стосовно володіння, користування, розпорядження своїм майном) і т. д.

Різноманітні наміри, думки з приводу вчинення правопорушень самі по собі не є правопорушеннями і вважаються юридично нейтраль- ними доти, доки вони не проявилися як конкретні протиправні вчинки (діяння) суб’єктів.

Контролюючі можливості держави полягають у тому, що вона мо- же «запустити» державний механізм притягнення до юридичної відпо- відальності за правопорушення з метою поновлення порушених прав суб’єктів з наступним покаранням правопорушника. Тому правопору- шення завжди є караним діянням, тобто таким, за вчинення якого пе- редбачаються певні вид і міра юридичної відповідальності у вигляді втрат особистого, організаційного чи матеріального характеру.

Слід ураховувати, що правопорушення можливе лише тоді, коли воно вчинене деліктоздатним суб’єктом. Наприклад, фізична особа має бути: осудною — здатною усвідомлювати характер і значення свого діяння та керувати ним; дієздатною — здатною відповідно до закону самостійно нести юридичну відповідальність за власні винні протиправні діяння, наприклад, відповідати згідно із цивільно-правовим законодавством за порушення умов цивільно-правового правочину чи спричинення позадоговірної майнової шкоди власникові майна.

• 4. Юридичний склад правопорушення

Ознаки, що лягли в основу поняття правопорушення, конкретизу- ються в категорії складу правопорушення — такої його моделі, яку закріплено законодавчо стосовно кожного виду правопорушень.

Склад правопорушення — це сукупність передбачених законом об’єктивних і суб’єктивних ознак протиправного соціально шкідливо- го діяння, за вчинення якого винна особа несе юридичну відповідаль- ність.

Склад правопорушення містить чотири необхідні елементи: об’єкт, об’єктивну сторону, суб’єкта і суб’єктивну сторону правопорушення.

1. Об’єкт правопорушення — це ті суспільні відносини та цінності (певні блага), що охороняються правом, на які спрямовано посягання суб’єктів правопорушення (наприклад, власність, духовні цінності, громадський порядок, здоров’я людини та ін). Не існує правопорушень, в яких був би відсутній об’єкт. Однак сам об’єкт може розглядатися з різних позицій: як загальний, родовий та безпосередній.

Під загальним об’єктом правопорушення розуміють систему сус- пільних відносин, які функціонують, розвиваються та відновлюються на ґрунті загальновизнаних у суспільстві цінностей, що закріплені в позитивному праві, ним регулюються та охороняються (суспільна безпека, політичний лад і под.).

Родовий об’єкт — це певне коло однорідних відносин, яким вчин- ками осіб завдано шкоду. Залежно від того, нормами якої галузі чи інституту права ці об’єкти охороняються, об’єкт визнається родовим чи видовим. Наприклад, правопорушення, спрямовані проти права власності в кримінальному, цивільному, трудовому і адміністративно- му праві тощо зумовлять різну родовидову характеристику об’єктів правопорушень і відповідну юридичну кваліфікацію діянь правопо- рушників.

Безпосередніми об’єктами є суспільні відносини з приводу кон- кретних матеріальних (майно, цінні папери та ін.) і нематеріальних (життя, здоров’я, честь, гідність) благ у різних сферах життя суспіль- ства і відповідні їм права та законні інтереси суб’єктів права: майнові, трудові, політичні та ін.

2. Об’єктивна сторона правопорушення — це зовнішній прояв самого протиправного вчинку. До обов’язкових елементів об’єктивної сторони належать: діяння (дія чи бездіяльність суб’єкта); його шкід- ливі наслідки (їх настання або загроза настання); необхідний причинно наслідковий зв’язок між діянням і наслідками, які настали. Цей зв’язок повинен бути не випадковим, а саме необхідним, тобто його вивчення і аналіз мають переконати і довести, що конкретні шкідливі наслідки настали на підставі і в результаті саме цього діяння конкретної особи, а не будь-якого іншого, випадкового чинника. Наприклад, конкретні дії з вини працівника, умисно спрямовані на заподіяння майнової шко- ди власникові підприємства, слід розглядати як безпосередню при- чину шкідливих наслідків його вчинку.

Крім обов’язкових, будь-яке правопорушення має факультативні елементи: спосіб, місце, оточення, обставини та час вчинення право- порушення. Кожен з них додатково характеризує суб’єкта правопору- шення, ступінь суспільної шкоди від його посягання, роль кожного правопорушника в разі співучасті, обставини, що обтяжують або пом’якшують вину суб’єкта.

3. Суб’єкт правопорушення — це фізична чи юридична особа, яка вчинила правопорушення. Необхідна ознака суб’єкта правопо- рушення — його деліктоздатність, тобто визнана законом спроможність особи персонально відповідати за свої протиправні діяння. Нею може бути як фізична, так і юридична особа.

Фізичні особи (індивідуальний суб’єкт) визнаються суб’єктами правопорушень, якщо вони під час вчинення правопорушення були осудні (здатні контролювати свою поведінку волею і свідомістю) та досягли визначеного законом віку деліктоздатності (наприклад, досягли загального віку відповідальності згідно з КК України, який визначає суб’єктом злочину фізичну осудну особу, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до кримінального законодавства може наставати кримінальна відповідальність).

Фізичних осіб за політико-правовою належністю поділяють на громадян, осіб без громадянства (апатридів), іноземних громадян і бі- патридів (осіб з подвійним громадянством). Для багатьох правопору- шень цей статус особи не має значення (наприклад, для визнання особи винною у вчиненні злочину, адміністративного проступку, ци- вільного правопорушення тощо). Особливий правовий статус мають такі індивідуальні суб’єкти, як державні службовці, посадові особи, депутати різного рівня представництва, що відображено в їх право- вому статусі, в тому числі в підставах юридичної відповідальності за вчинене ними правопорушення.

Колективні суб’єкти правопорушення — це юридичні особи, орга- ни державної влади, органи місцевого самоврядування, об’єднання громадян (партії чи громадські організації), інші громадські об’єднання (наприклад, релігійні). Слід відзначити, що вони не є простою сукуп- ністю фізичних осіб, а такою, що мають документально юридично оформлену організаційну єдність (наприклад, у вигляді статуту орга- нізації), приймають юридично значущі рішення, виконують юридичні обов’язки, користуються повноваженнями і відповідають за правопо- рушення особисто як єдиний суб’єкт, спроможний визначати, форму- лювати, виражати ззовні і захищати волю власної організації. Делік- тоздатність юридичних осіб (на відміну від фізичних) виникає не з моменту досягнення певного віку і психічного стану, а з моменту їх створення (наприклад, офіційної реєстрації підприємства).

4. Суб’єктивна сторона правопорушення (вина) — це сукупність таких ознак, які відображають психічне ставлення особи до вчиненого нею діяння та його шкідливих наслідків. Правопорушенням визна- ється лише діяння особи, яка здатна усвідомлювати значення свого вчинку і керувати ним, тому відсутність такої властивості робить її неделіктоздатною. Здатність особи усвідомлювати значення свого вчинку (інтелектуальний аспект) і керувати ним (вольовий аспект) — необхідна умова оцінки вини, яка залежно від конкретного поєднання цих характеристик і може виступати у двох основних формах: наміру (умислу) і необережності.

При прямому умислі особа усвідомлює протиправний характер свого вчинку, передбачає ті конкретні шкідливі (небезпечні) наслідки, які можуть чи повинні настати, і бажає їх настання (наприклад, кра- діжка майна, що є власністю іншої особи). При непрямому умислі осо- ба в такій само ситуації свідомо допускає можливість настання шкід- ливих (злочинних) наслідків свого діяння: не бажає їх настання кон- кретно, не ставлячи їх за мету, однак і не виключаючи можливої пер- спективи настання таких наслідків, байдуже ставлячись до такої мож- ливості, наприклад, заподіяння шкоди здоров’ю власника цього майна під час протиправного заволодіння ним: шкода здоров’ю не була метою злочинця, але він свідомо припускав таку можливість.

Необережна форма вини має свою специфіку інтелектуального і вольового аспектів психічного ставлення особи до свого діяння.

При самовпевненості особа не має наміру настання шкідливих наслідків, але при цьому: усвідомлює протиправність свого діяння; передбачає можливість настання шкідливих наслідків, однак легко- важно розраховує на їх запобігання (оскільки переоцінює свої здібнос- ті, досвід або ж недооцінює складність, усі обставини та небезпечність конкретної ситуації). При недбальстві особа не усвідомлює шкідли- вості свого вчинку і не передбачає можливості настання протиправно- го результату, але повинна (тобто це передбачалося, наприклад, її по- садовою інструкцією) і могла (тобто була спроможна в конкретній ситуації і за конкретних обставин) їх передбачити. Наприклад, не- дбальство має місце тоді, коли особа за нормативами повинна була виконувати свої посадові обов’язки ретельно, і при цьому не випро- бувала на себе будь-якого психічного чи фізичного впливу, будь-якого примушення чинити протиправно, не перебувала у безпорадному ста- ні та інших обставинах, які б заважали їй діяти правомірно.

Необхідною складовою суб’єктивної сторони правопорушення є пов’язані між собою, але не тотожні мотив (усвідомлена особою спонукальна обставина, перелік чинників, які так вплинули на свідо- мість особи, що сформували бажання вчинити правопорушення) і ме- та (уявлення цього суб’єкта про бажаний майбутній шкідливий ре- зультат і конкретна спрямованість на його досягнення).

• 5. Види правопорушень

Особливості суб’єктивних і об’єктивних ознак правопорушень, їх юридичних характеристик дають змогу класифікувати ці правопору- шення за різними підставами.

За ступенем суспільної небезпечної, завданої шкоди, а також ха- рактером санкції, що застосовується до суб’єктів, правопорушення поділяються на злочини (суспільно небезпечні, кримінально карані ді- яння) і проступки (вчинки, що є правопорушеннями, передбаченими іншими галузями законодавства).

Злочин — це передбачене і заборонене кримінальним законодав- ством протиправне суспільно небезпечне винне і карне діяння (дія чи бездіяльність), яке спричиняє чи може спричинити істотну шкоду пев- ним охоронюваним державою суспільним відносинам — державному і суспільному ладу, політичній, економічній та соціальній системам, правопорядку, власності, життю, здоров’ю, правам і свободам особи. Особлива суспільна небезпечність злочинів знайшла вираз в їх забороні кримінальним законом і застосуванні за їх вчинення різних видів кримінального покарання. За своїм характером злочини завжди є кримінальними правопорушеннями: за будь-які з них застосовують- ся найбільш суворі заходи державного примусу — кримінально-правові санкції, які встановлюють значні обмеження на поведінку особи, вин- ної у вчиненні злочину.

В кримінальних кодексах міститься вичерпний перелік злочинів. Отже, злочинами можна назвати лише ті діяння, що порушують за- борони, встановлені кримінальним законом (в Україні — КК України). Державно-правова теорія і практика багатьох держав виходять з того, що за межами протиправних діянь, передбачених кримінальним за- коном, немає и не може бути правопорушень, що кваліфікуються як злочини.

Злочин поділяють на групи, види за певними критеріями — об’єктом посягання, формою вини, зовнішнім виразом, тяжкістю наслідків та ін.

Проступок — це протиправне, винне діяння (дії чи бездіяльність), які не настільки небезпечні як злочини, але завдають шкоду особі, суспільству, державі, вчиняється в усіх врегульованих правом сферах суспільного життя, має різні об’єкти посягання і викликає такі юри- дичні наслідки за їх вчинення (стягнення). На відміну від злочинів, передбачених кримінальним правом, вони передбачені іншими галу- зями права.

Отже, проступки — це всі правопорушення, не віднесені до зло- чинів. Проступки шкодять суспільству, але не є небезпечними для нього.

Залежно від галузі права, до якої належать норми, що порушують- ся (тобто суспільних відносин, на які справляється протиправний вплив), та від характеру стягнення, що застосовується на правопоруш- ників, усі проступки поділяються на конституційні, адміністративні, дисциплінарні, земельні, екологічні, цивільні делікти та ін.

1. Конституційний делікт— це протиправні суспільно шкідливі ді- яння (дія чи бездіяльність) суб’єктів конституційного права, що містять всі необхідні елементи його складу, порушують закріплений Основним Законом та іншими конституційними актами держави порядок (проце- дуру) організації та функціонування, конституційну компетенцію та повноваження голови держави, уряду, інших органів державної влади, органів місцевого самоврядування, форму правління та устрою держави, конституційні права, свободи і обов’язки людини.

До таких проступків можна віднести, наприклад, активні дії, ви- ражені у формах: видання органами держави, органами місцевого са- моврядування, державними службовцями та посадовими особами незаконних нормативних чи правозастосовних актів і рішень (пряме активне порушення); недодержання ними конституційних заборон; зловживання конституційним повноваженням (в тому числі вихід за його чітко визначені конституційним законом межі); пасивну поведін- ку органу держави, державної посадової особи, виразом якої є неви- конання конституційного обов’язку, наприклад, незастосування кон- ституційної норми за наявності безпосередніх підстав для цього.

Правопорушення, що містять замах на конституційний принцип верховенства права, викликають негативні юридичні наслідки у ви- гляді застосування відповідної санкції, наприклад, визнання юридич- ного акта (голови держави, парламенту або уряду і под.) неконститу- ційним, що спонукає до його скасування відповідними органами як незаконного або приведення його у відповідність до конституції та законів.

Можливе також застосування передбачених законом засобів впли- ву і на державних осіб, винуватих у виданні цих актів (рішень). Гро- мадяни також відповідають за вчинення конституційного делікту, на- приклад, у вигляді втрати громадянства за порушення правових при- писів щодо своєчасної постановки громадянина на консульський облік за кордоном.

2. Адміністративний проступок — це вчинене у формі протиправ- ної дії або бездіяльності винними особами правопорушення, яке по- сягає на громадський або державний порядок, суспільні відносини у сфері державного управління, виконавчо-розпорядчої діяльності органів держави (порушення визначених законом санітарних, митних правил, правил перетинання кордону, торгівлі, вуличного руху, неспла- та податків та ін.), власність, права і свободи громадян, за яке закон передбачає адміністративну відповідальність.

Адміністративний проступок може вчинити фізична особа — гро- мадянин України, посадова особа, військовослужбовець, іноземець чи особа без громадянства. За його вчинення в Кодексі України про адмі- ністративні правопорушення (що містить норми інституту адміністра- тивної відповідальності) передбачено санкції — адміністративні стяг- нення (накладання штрафу, позбавлення спеціального права — охоти, керування транспортними засобами, попередження та ін.), або при- мусові заходи адміністративного впливу.

Згідно із законом, повторюваність одного й того самого адміністра- тивного проступку іноді може викликати «трансформацію» адміністра- тивної відповідальності — в кримінальну.

3. Цивільно–правове правопорушення має місце у сфері майнових і особистих немайнових відносин між суб’єктами цивільного права (фізичними і юридичними особами), об’єкт якого являє собою матері- альну (майнову) або духовну (особисту немайнову) цінність.

Свій зовнішній вираз (об’єктивну сторону) цивільні правопору- шення виявляють у спричиненні активними діями майнової шкоди (збитків) власникам — фізичним та юридичним особам; поширенні відомостей, що ганьблять честь і гідність особи; укладанні незаконних угод; невиконанні договірних обов’язків (бездіяльність) та ін.

Слід мати на увазі те, що засади цивільно-правової відповідальнос- ті визначаються виключно законами (п. 22 ст. 92 Конституції України). Але на відміну від злочинів, вичерпний перелік яких чітко зафіксова- ний в законі і які тягнуть за собою кримінальне покарання, цивільні проступки не містять у законі такого вичерпного переліку, а їх юри- дичні наслідки тягнуть за собою для суб’єкта цивільного правопору- шення переважно правовідновлюючі юридичні заходи відповідальнос- ті, передбачені санкціями норм цивільного права (наприклад, відшко- дування шкоди правопорушником — фізичною чи юридичною осо- бою — у разі заподіяння ним майнової шкоди власникові). Існують й інші близькі за змістом порушення майнових прав власника, вчинені працівником підприємства, установи, організації щодо майна їх влас- ника. Юридична кваліфікація, оцінка таких вчинків та їх негативних юридичних наслідків передбачені вже не цивільним, а трудовим за- конодавством, а працівник притягається не до цивільної, а до матері- альної відповідальності.

4. Дисциплінарні проступки — суспільно шкідливі протиправні вчинки фізичних осіб, які завдають шкоду внутрішньому розпорядку діяльності підприємств, установ, організацій, навчальних закладів шляхом порушення норм, що встановлюють правила трудової, служ- бової, навчальної, військової та інших дисциплін і, як наслідок, тягнуть за собою застосування дисциплінарних стягнень (покарань).

Прикладами способів учинення таких вчинків (об’єктивної сто- рони) можуть бути запізнення на роботу, невиконання розпоряджень власника, порушення технологічних правил, тобто це неналежне ви- конання (дія) працівником своїх трудових обов’язків, або їх проти- правне невиконання (бездіяльність), за які щодо нього може бути за- стосовано дисциплінарне стягнення. Відповідальність за вчинення дисциплінарних проступків передбачена в багатьох відомчих нормативно-правових актах (положеннях, статутах, інструкціях), а та- кож локальних правилах внутрішнього трудового розпорядку в кон- кретних установах, на підприємствах.

• 6. Причини правопорушень

Будь-які правопорушення є закономірним наслідком розвитку суспіль- ства. Суперечності та конфлікти між людьми та соціальними групами, які є нескінченними у будь-якому суспільстві, завжди здатні зумовлювати різні посягання на громадський та державний порядок. Отже, причини правопорушень — це перш за все соціальні явища різного рівня, що призводять до їх вчинення на масовому, груповому та індивідуальному рівнях у будь-якій відносно самостійній сфері суспільства.

Виявлення причин правопорушень передбачає на рівні загальної теорії права вивчення: 1) напрямків (аспектів) дослідження таких при- чин; 2) основних видів (класифікації) причин; 3) основних теорій причин правопорушень.

Зрозуміти природу та причини правопорушень можна лише в соціально-історичному аспекті, розглядаючи їх як породження сус- пільства на різних етапах його розвитку. Ще Мор і Кампанелла запро- понували та відстоювали концепцію злочинності як явища, коріння якого знаходиться в самому суспільстві. Правопорушуваність (делік- тність) як масове явище з’являється за умов формування держави і є одним з видів соціальних відхилень. Вивчення причин правопорушень не може обмежуватися тільки виявом психологічних особливостей особи правопорушника.

Враховуючи те, що загальна теорія держави і права досліджує правопорушення саме у зв’язку з виникненням та розвитком права як форми розвитку державно-організованого соціуму, в юридичній науці було запропоновано використовувати поняття «правопорушуваність» на зразок того, як кримінологія на підставі визначального поняття «злочин» тривалий час використовує поняття «злочинність».

Причинне пояснення негативних явищ передбачає багатоплановий підхід, тобто причини слід розглядати на усіх рівнях в єдності, сукуп- ності теоретичного аналізу: загального, особливого, одиничного.

На загальносоціальному рівні розглядаються всі чинники, що іс- нують у суспільстві, здатні впливати на вчинення правопорушень як масового явища.

З погляду філософського підходу формується загальна концепція причинності і умов, що породжують соціальні аномалії поведінки. Він вимагає розуміти їх як соціальні явища, зокрема, розбіжності між нор- мою права і поведінкою пояснюються розбіжностями інтересів, цілей, закріплених у правових нормах і проявлених у поведінці особи.

Соціологічний підхід враховує більш конкретний рівень — спосіб життя різних груп населення (соціальних, професійних, вікових та ін.). Дослідження свідчать, що деформації в способі життя здатні негативно вплинути на поведінку багатьох людей, а саме: стати дже- релом конфлікту, викликати відхилення від традиційних моральних цінностей суспільства (моральну аномію), послабити контроль з боку суспільства (а це полегшує вчинення правопорушень).

Психологічний підхід тісно пов’язаний із соціологічним, але не збігається з ним. Він ураховує дуже важливі для формування норма- тивних настанов психофізичні та біологічні особливості правопоруш- ника. Отже, недосконалим завжди є не тільки суспільство із деформо- ваним способом його життя, а й людина, її внутрішній світ з притаман- ним їй психічним складом.

На кримінологічному рівні досліджуються певні категорії право- порушень. Кримінологія розглядає конкретні форми злочинності та конкретні засоби і прийоми їх витискання із суспільного життя при виробленні методів боротьби з організованою злочинністю, терориз- мом, контрабандою наркотиків.

На рівні галузевих юридичних наук відстежуються і досліджуються окремі прояви, випадки порушень правових приписів різних галузей та інститутів права. Наприклад, науки адміністративного та кримінально- го права з урахуванням висновків кримінології завжди опікуються пи- таннями: що можна відносити до проступків, а що — до злочинів; де знаходиться межа суспільної безпечності при порушеннях правових норм (шкідливості) і небезпеки? Саме тому невипадково в багатьох на- ціональних правових системах періодично «трансформуються» состави правопорушень: із злочинів — до проступків, і навпаки.

Наука цивільного права також опікується деліктними правопору- шеннями: невиконанням обов’язків сторонами цивільного правочину, заподіянням шкоди суб’єктивним правам інших осіб і под.

Однак і загальна теорія держави і права посідає гідне місце в до- слідженні соціальної природи та причин правопорушень. Передусім вона формує сама чи підтримує загальні підходи (аспекти) до вивчен- ня обумовленості антисоціальних вчинків; вивчає проблеми ефектив- ності законодавства з точки зору причин відхилень від його приписів; вивчає і дає загальну оцінку державно-правовим заходам, що запобі- гають правопорушенням.

У вітчизняних наукових джерелах пропонуються різні критерії по- ділу причин правопорушень:

• за рівнем прояву — це причини, що проявляються на індивіду- альному, колективному та суспільному рівнях: а) на індивідуальному рівні вивчаються причини правопорушення конкретної людини (не- узгодженість поведінки з вимогами суспільства, що викликано де- формацією особистості, її антисуспільною настановою, специфікою впливу оточуючих на її поведінку); б) на рівні соціальних груп (не- сприятливі умови формування особистості, різні прояви деформації правосвідомості на груповому рівні, що мають місце в оточуючому середовищі); в) на загальносуспільному рівні (зміни в соціальній, еко- номічній, культурній, психологічній, а останнім часом і політичній системах суспільства);
• за своїм змістом, що визначається основними сферами життя суспільства, причини поділяються на:

а) економічні — неоднаковість темпів становлення ліберальної економіки на демократичних засадах, зростання виробництва, а з дру- гого боку — темпів адаптування робітників до нових економічних умов, відставання темпів росту заробітної плати, що часто викликає незадо- волення, невпевненість в особистому економічному результаті;

б) соціальні — послаблення чи невиконання державою соціальної функції, незбалансованість соціальної політики, що викликає соціаль- ну напругу: нерегулярна оплата праці, скачки комунальних тарифів, відстаючий рівень соціального забезпечення та страхування, що спри- чиняє нестабільність і в інших сферах (політиці, наприклад);

в) політичні — становлення нового конституційного формату від- носин в ідеологічній та політичній сферах демократичного суспільства (політична, ідеологічна багатоманітність — плюралізм); реформуван- ня політичної системи суспільства, її незавершеність, невизначеність її параметрів; нездатність недосвідчених політичних сил до демокра- тичних перетворень, що викликає загальну атмосферу політичної не- стабільності, і як наслідок — нестабільність поведінки людей;

г) ідеологічні — суперечності між старими і новими стандартами суспільної моралі, моральна аномія; деформації правосвідомості (зо- крема, правовий нігілізм); однобічне, вульгарне розуміння демократії як анархії (безвладдя і вседозволеності), несприятливість правових обмежень вчинків людей; відсутність нормальної системи правового виховання;

ґ) юридичні — суперечності в законодавстві, що принижує його авторитет, повагу до законів, стають підставою для існування право- вого нігілізму; неефективна робота правоохоронних органів (нерозкриття злочинів, корумпованість та ін.), що породжує зміни в право- свідомості і нестабільність правової поведінки людей взагалі;

• за ставленням до свідомості особи:

а) об’єктивні — такі явища, що не визначаються свідомістю особи (наприклад, недоліки в роботі правоохоронних, судових органів, орга- нів місцевого самоврядування), тобто перебувають поза свідомістю;

б) суб’єктивні — психічні явища (настрої, настанови, почуття, емоції) як частина складу індивідуальної свідомості людини, що без- посередньо визначають характер протиправної поведінки).

В юридичній науці загальноприйнятним є те, що проблема причин правопорушень лежить перш за все у площині її кримінологічної га- лузі. Наприклад, кримінологічні теорії злочинності поділяють на на- прямки, залежно від визначення пріоритетності таких причин: на соціологічні теорії, які бачать її в саме умовах життя суспільства, та біологічні теорії (біопсихологічні, біосоціальні), які шукають причини злочинності в природі людини.

Соціологічні теорії є різноманітними і наполягають на таких при- чинах.

Зміни останнього часу в суспільстві (індустріалізація, урбанізація, свобода міграції) стали порушувати традиційні норми (сімейні, релігій- ні, моральні та ін.), що призводить до руйнації засад цілісності суспіль- ства (відчуження, загальна байдужість, агресивність, емоційна неста- більність). Соціологічні теорії вважають, що до таких наслідків привела науково-технічна революція (теорія науково-технічної революції).

Причинами, за якими стають злочинцями, визнають також числен- ні форми контактів у невеликих соціальних групах, де панують анти- соціальні настанови та цінності (теорія диференціальній асоціації). Різний рівень соціального життя за умов розшарування суспільства визнається головною причиною злочинності (за теорією соціальної аномії). Фізичні, кліматичні, територіальні, психічні, антропологічні, соціальні чинники разом впливають на зростання рівня злочинності (за теорією багатофакторності). Класова ж теорія наполягає на тому, що головна причина злочинів — це класовий поділ суспільства, котрий як наслідок, викликає майнову нерівність.

До біосоціальних теорій причин злочинності відносять:

• теорію небезпечного стану (людині внутрішньо притаманна схильність до вчинення злочинів);

• теорія Зігмунда Фрейда (комплекс біологічної приреченості дитини з народження постійно боротися з антисоціальними інстинктами, настановами, які дитина генетично успадкувала і не здатна позбави- тися їх);

• близька до неї спадкова теорія (генетична схильність до порушень правил).

Деякі теорії наполягають на тому, що злочин може вчинити тільки особа, яка має патологію розвитку психіки, розлади розумової діяль- ності, емоційного рівня (різні теорії психопатологічних причин) або антропологічні (конституціональні) особливості (будова людського тіла, що впливає на характер людини та її поведінку, в тому числі в правовій сфері).

Контрольні запитання

1. Як співвідносяться поняття: «правова поведінка», «правомірна поведінка», «правопорушення»?

2. Назвіть види правомірної поведінки.
3. Вкажіть ознаки правопорушень та їх види.
4. Назвіть елементи юридичного складу правопорушень.
5. Поясніть значення поняття «соціальна шкідливість» як озна- ки правопорушення.

Поняття юридичної відповідальності

Юридична відповідальність — це передбачені нормами права і здійснювані в правових відносинах у процесуальному порядку уповно- важеними державою суб’єктами засоби державного примусу до особи, яка вчинила правопорушення, що тягне для неї обов’язок зазнавати несприятливих наслідків особистого, майнового або організаційного характеру, вид і міра яких передбачені санкціями правових норм.

Юридична відповідальність є особливим різновидом соціальної, тобто соціальна відповідальність є родовим поняттям (загальне) від- носно усіх її різновидів (особливе). Особливості соціальної відпові- дальності та її різновидів досліджують у філософії, соціології, етиці, політології, релігії тощо, розуміючи, що будь-яка відповідальність — це завжди певний обов’язок особи здійснити власний вибір поведінки відповідно до тих норм, що існують у будь-якій сфері суспільства і відображають його інтереси, і сприйняти при цьому необхідний обов’язок звітувати перед суспільством за свій вибір і зазнати пока- рання у разі недодержання вимог соціальної норми.

Специфіка юридичної відповідальності полягає в тому, що вона перш за все завжди оцінює минуле, тобто це відповідальність за дію, яка вже була вчинена. Тим самим юридична відповідальність може відрізнятися від організаційної, політичної, моральної та інших видів відповідальності, які спрямовані у майбутнє (наприклад, член політич- ної партії «відповідає» за проведення певного запланованого заходу, мітингу). Вона встановлюється за порушення юридичних вимог, а не за їх виконання (тому в законах мають фіксуватися, наприклад, міри відповідальності за невиконання договірних обов’язків, а не за їх ви- конання). Така відповідальність може встановлюватися і здійснювати- ся за відповідними юридичними (публічними) процедурами лише державою з притаманною їй можливістю використовувати заходи державно-владного примусу (на відміну від інших видів соціальної відповідальності).

Відмінності, якими відрізняється юридична відповідальність (ре- троспективна), можна додати до переліку її головних обов’язкових ознак.

1. Вона полягає в офіційній негативній оцінці (засудженні) з боку суспільства і держави поведінки правопорушника. Це засудження має вираз офіційного правозастосовного акта, виданого від імені держави її уповноваженим органом.
2. Обов’язкова наявність визначених законом фактичних підстав, застосування тільки за реально вчинене правопорушення (юридичний факт), що містіть у собі всі ознаки складу певного виду правопору- шення.
3. Наявність юридичних підстав, тобто юридичної основи — за- кріплених законодавчо правових норм.
4. Пов’язана з державним примусом у формах каральних і право- відновлюючих заходів, які також відображені в правозастосовному акті. Тобто, відповідальність тягне за собою застосування до право- порушника з боку держави певних негативних для нього санкцій, об- межень майнового, особистого чи організаційного характеру з метою охорони правопорядку, що здійснюється шляхом примусового понов- лення порушених прав та покарання правопорушника.
5. Застосовується лише до суб’єктів (фізичних та юридичних осіб), винних у вчиненні конкретного правопорушення власними діями.

6. Здійснюється виключно уповноваженими державою компетент- ними органами відповідно до приписів матеріальних і процесуальних правових норм.
7. Здійснюється такими органами в рамках правозастосовної ді- яльності з додержанням процесуальних форм — особливого процесу- ального порядку, встановленого процесуальним законом (наприклад, кримінально-процесуальним, цивільним процесуальним). Саме в рам- ках процесуальних відносин здійснюються всі заходи юридичної від- повідальності.

• 2. Підстави юридичної відповідальності

Рішення про притягнення до юридичної відповідальності завжди є важливою подією, яка здатна вплинути на юридичний, морально- психологічний, соціальний стан особи. Воно зачіпає права і свободи людини, їх недоторканність і захищеність від посягань, честь та гід- ність особи, її віру в справедливість і гуманність закону, професійність державних органів, що вживають всіх заходів щодо юридичної відпо- відальності, її обґрунтованості в кожному випадку притягнення.

В правовій теорії і правозастосовній практиці добре відомі поло- ження, згідно з якими юридична відповідальність можлива тільки тоді, якщо існують підстави для її виникнення і якщо при цьому від- сутні підстави, що її виключають.

Під підставами юридичної відповідальності розуміється певна сукупність обставин, за наявністю яких вона є можливою і належною. Якщо такі підстави відсутні, відповідальність виключається. В науко- вій думці і законодавстві такі підстави поділяють переважно на фак- тичні та юридичні.

Отже, для юридичної відповідальності є необхідним таке.

1. Наявність визначених законом фактичних підстав. Це означає, що застосування заходів відповідальності можливе лише за наявності факту реально вчиненого правопорушення. Фактичною підставою юридичної відповідальності є наявність складу реально вчиненого правопорушення, щодо якого вся необхідна сукупність передбачених законом елементів є доведеною і за вчинення якого в законі передба- чено конкретні санкції (засоби державного примусу).

Фактичною підставою юридичної відповідальності не можуть бути такі форми втілення людської свідомості, як наміри, переконання, дум- ки, вподобання, схильності, які самі по собі, без їх зовнішнього прояву в конкретних вчинках (діях чи бездіяльності) не можуть контролювати- ся державою, а відтак, знаходитися під регулюючим впливом закону взагалі, якими б негативними вони не були. Реальні (фактично вчинені) вчинки, передбачені не правовими, а іншими соціальними нормами (моральними, релігійними, корпоративними, нормами спортивних зма- гань тощо), можуть бути певною мірою соціально шкідливими, але, за умов їх неврегульованості юридичним законом виступають ззовні як форми виразу іншої, а не правової поведінки. Тому таки вчинки не ви- знаються юридичними фактами для настання відносин юридичної від- повідальності, тобто не можуть бути її фактичною підставою.

2. Якщо підґрунтям будь-якої соціальної відповідальності можуть бути порушення абияких норм, що регулюють людські стосунки, то підставою правової відповідальності є наявність юридичних підстав, тобто порушення правових норм. Правові приписи містять у собі необ- хідні об’єктивні та суб’єктивні показники ознак поведінки, яку вони дозволяють кваліфікувати як протиправну, неправомірну. Заходи дер- жавного примусу (санкції), що можуть застосовуватися до порушників правових норм, містяться в санкціях правових приписів у вигляді ви- черпного переліку примусових засобів (покарань).

Правові приписи вміщують указівку на категорії суб’єктів, котрі відповідають ознакам деліктоздатності, щодо яких передбачені відпо- відними приписами заходи можуть бути застосовані. Юридична від- повідальність пов’язана з використанням офіційної юридичної про- цедури обвинувачення у вчиненні правопорушення. У зв’язку з цим доцільно розрізняти:

а) юридичні підстави притягнення до відповідальності особи, яка вчинила правопорушення. Наявність протиправного вчинку як юри- дичного факту, правової норми та інших обставин, що становлять підставу для юридичної відповідальності;

б) підстави настання юридичної відповідальності для правопоруш- ника, вина якого доведена доказами і знайшла офіційне втілення у ви- гляді процесуального документа — правозастосовного акта, виданого компетентним державним органом з додержанням усіх вимог до такої процедури (наприклад, вироку суду).

Цей правовий акт містить дані про конкретні заходи державного впливу (покарання) з обов’язковим посиланням на нормативно-правові приписи, що вміщують в їх текстах вичерпний перелік санкцій за вчи- нення відповідного правопорушення. Такі правозастосовні акти мож- на назвати процесуальною підставою. Вона є необхідною для настан- ня відносин, в яких суб’єкт правопорушення реально починає зазна- вати вплив певного виду та міри юридичної відповідальності, перед- бачених санкцією норми. Правопорушник починає виконувати такий новий юридичний обов’язок, юридичних підстав для виникнення яко- го до вчинення правопорушення не існувало (сплачувати штраф, пере- бувати в місцях позбавлення волі, компенсувати витрати на лікування потерпілого від злочину і под.).

Вирішуючи питання про юридичну відповідальність, слід також перевірити наявність чи відсутність підстав, що її виключають, звіль- няють від неї.

Підстави, що виключають юридичну відповідальність, — це спе- ціально визначені законом винятки з правил, згідно з якими діяння, що зберігає ззовні вигляд правопорушення, за певних обставин таким не вважається, а особа не підлягає юридичній відповідальності. В таких випадках відсутній будь-який елемент складу правопорушення, що унеможливлює юридичну відповідальність за об’єктивно існуючий, реальний вчинок. До таких підстав належать:

а) неосудність — обумовлена хворобливим станом психіки особи її нездатність усвідомлювати свої вчинки або керувати ними під час скоєння суспільно шкідливого (небезпечного) вчинку. Законом визна- чено критерії неосудності: медичний (біологічний) — психічний роз- лад, хвороба та юридичний — нездатність усвідомлювати власні дії або керувати ними. Для визнання наявним юридичного критерію нео- судності достатньо однієї з двох ознак неосудності;

б) необхідна оборона. Кожна людина згідно з міжнародними стан- дартами в галузі прав людини має право на необхідну оборону. Остан- ня має місце при захисті особи та її прав чи прав інших осіб, що охо- роняються законом, а також охоронюваних законом інтересів суспіль- ства від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння шкоди особі, що вчинила замах, незалежно від того, чи мала ця особа можли- вість звернутися до правоохоронних органів;

в) крайня необхідність — вид протиправної поведінки, який є при- пустимим у випадках усунення небезпеки, що загрожує інтересам дер- жави, суспільства, особи або правам громадян, якщо таку небезпеку неможливо було усунути іншими засобами, а заподіяна шкода є меншою на відміну від тієї, що була відвернута, наприклад, коли умисно руйну- ється, знищується електроприлад задля того, аби врятувати людину, яка опинилася в небезпечному стані, під електричним струмом. Заподіяна шкода — знищено майно, але таке знищення було необхідним саме для того, або відвернути шкоду більш значущому благу — життю людини. Отже, в цьому випадку існують підстави, що виключають юридичну (наприклад, кримінальну) відповідальність за знищення майна. Трудовим законодавством передбачено обставини, які виключають матеріальну відповідальність працівника, якщо шкода була завдана роботодавцю діями працівника, які підпадають під ознаки трудового правопорушення, однак були вчинені в результаті нормального виробничо-господарського ризику, крайньої необхідності чи необхідної оборони;

г) малозначущість правопорушення, яке не становить великої суспільної небезпечності — обставина, яка встановлюється за фактом:

ураховуються характер вчинку, умови його скоєння, відсутність як самих значних шкідливих наслідків, так і наміру їх спричинити;

ґ) казус (випадок) — об’єктивно шкідливе і протиправне діяння, яке порушує права інших суб’єктів і за яке законотворець своєчасно не передбачив юридичну відповідальність (тобто мала місце прогали- на в законі), тому відсутні власне юридичні підстави притягнення особи до такої відповідальності;

д) фізичний або психічний примус — виключає відповідальність у випадках, коли особа завдає шкоди правам інших осіб унаслідок примусу, тиску з боку. Отже, в такому разі відсутньою є суб’єктивна сторона (вина) особи.

• 3. Види юридичної відповідальності

Юридичну відповідальність класифікують (тобто поділяють на певні види) з оглядом на різні характеристики і аспекти правопору- шення як підстави такої відповідальності. Головними критеріями її поділу на види є галузева належність норми, за порушення якої особа може відповідати; суб’єкти, які в певній спосіб її здійснюють.

Залежно від галузевої належності норми розрізняють такі види відповідальності.

1. Конституційну відповідальність — її особливість полягає в то- му, що вона має політико-правовий характер і настає за конституційний делікт, об’єктивна сторона якого має специфічний зміст — невиконан- ня приписів Конституції, як політико-правового акта, інших конститу- ційних актів держави, і спрямована на захист конституції шляхом за- стосування конституційних санкцій. Її суб’єктами є коло органів дер- жави, їх посадових осіб, органів місцевого самоврядування, громадя- ни України та їх об’єднання.

Прикладами конституційної відповідальності можуть бути: від- правлення у відставку президента в порядку імпічменту; вираження парламентом недовіри уряду в формі резолюції, в результаті чого уряд іде у відставку; розпуск політичної партії чи громадської організації; визнання неконституційними приписів нормативно-правових актів з боку Конституційного Суду України; дострокове припинення повно- важень державних органів (наприклад, парламенту), посадових осіб, суддів (наприклад, за порушення присяги).

2. Кримінальну відповідальність — її особливість полягає в засто- суванні до винної у вчиненні злочину фізичної особи певного виду і міри кримінального покарання, передбаченого кримінальним за- коном.

Особливості кримінальної відповідальності:

• встановлюється тільки законом (згідно з вимогами ст. 92 Конституції України) — передбачається КК України, який закріплює ви- черпний перелік діянь, що визнаються злочинами;

• її юридичною підставою є тільки злочини, система яких побудована в кримінальному праві відповідно до поділу цієї галузі на від- носно самостійні інститути у вигляді розділів і глав кодексу (злочини проти особистості, власності, держави та ін.);

• застосовується тільки в судовому порядку (повноваженнями притягнення до кримінальної відповідальності і покарання наділені лише суди загальної юрисдикції);

• тягне за собою застосування до винної особи санкцій, перелік яких також обмежено законом — від основних та додаткових покарань (штраф, позбавлення військового, спеціального звання і под.) і до строкового чи довічного позбавлення волі);

• призначається судом на підставі матеріального (КК) та процесуального (КПК) закону, де кримінально-процесуальний закон регламен- тує порядок (процедуру) притягнення до кримінальної відповідальнос- ті, всі обов’язкові стадії кримінального розслідування з гарантуванням особі принципу презумпції невинуватості;

• тягне за законом стан судимості засудженого після відбуття ним покарання;

• законом визначено чіткі процесуальні строки, в межах яких притягнення до кримінальної відповідальності зберігається.

3. Адміністративну відповідальність, що накладається за адмініст- ративні правопорушення. Особливості такого виду відповідальності полягають у тому, що:
   • її підставою є проступки, які порушують правила, котрі діють у сфері державного управління та інших сферах (торгівля, митниця, пожежний, санітарний нагляд та ін.), урегульованих адміністративною та іншими галузями законодавства (господарського, трудового, фінан- сового та ін.). Отже, правила сформульовані в різних галузях законо- давства, а їх порушення тягне за собою відповідальність, передбачену в окремому інституті галузі адміністративного права;

• суб’єктами, уповноваженими накладати адміністративні стягнення, є органи державного управління (виконавчої влади), їх посадо- ві особи (органи адміністративної юрисдикції), а також суди;

• суб’єктами адміністративних правопорушень є винні фізичні особи (з 16-річного віку), які не підпорядковані по службі органам державного управління, а в окремих випадках — юридичні особи. Можливим є притягнення посадових осіб за невиконання чи неналеж- не виконання покладених обов’язків;

• за вчинення адміністративного правопорушення уповноваженими органами накладаються стягнення, перелік яких закріплено в за- конодавстві (штраф, оплатне вилучення чи конфіскація предметів, тимчасове позбавлення спеціального права, виправні роботи, адміні- стративний арешт);

• застосовані за адміністративні порушення санкції не тягнуть за собою судимості;

4. Цивільно-правову відповідальність, яка настає за вчинення цивільно-правового делікту і полягає в накладенні цивільно-правових стягнень на дієздатну фізичну чи юридичну особу з метою:
   • відшкодування збитків, неустойки, штрафу, пені — за майнову шкоду, завдану як у межах укладеного договору (невиконання або не- належне виконання зобов’язань), так і поза ним;

• поновлення порушеного правового становища особи (наприклад, коли негаторний позов власника майна до суду був задовільнений, вна- слідок чого особа чи організація, яка створила перешкоди в праві корис- тування майном власнику, повинна за судовим рішенням у примусовому порядку відновити його права шляхом усунення перешкод);

• примусового виконання правового обов’язку.

Цивільно-правові стягнення накладаються і за порушення особис- тих немайнових прав, які полягають у приниженні честі, гідності, ді- лової репутації особи.

Особливості такої відповідальності полягають також в тому, що:

• вона настає за спричинення шкоди будь-якій особі (фізичній, юридичній, або державі) і будь-якою особою, визнаною цивільним законом суб’єктом цивільних правовідносин;

• питання притягнення до цивільної відповідальності та рішення за ними покладені на суди (загальні, арбітражні, господарські, третей- ські) чи адміністративні державні органи;

• обов’язок доводити відсутність вини (тобто самої підстави відповідальності) покладено законом на правопорушника (на відміну від кримінального судочинства, де гарантується принцип презумпції не- винуватості особи, яку обвинувачують у вчиненні злочину);

• на відміну від інших видів відповідальності цивільна відповідальність іноді можлива і за відсутністю вини, наприклад, за спричи- нення незалежно від вини органом державної влади, фізичною чи юридичною особою збитків та моральної шкоди джерелом підвищеної небезпеки (ст. 1167 ЦК України).

5. Дисциплінарну відповідальність як достатньо ємке поняття, ко- трим охоплюються випадки порушення правил дисципліни — трудової, службової, військової, навчальної. Така відповідальність може засто- совуватися: а) згідно з нормами трудового законодавства (відповідно до правил внутрішнього трудового розпорядку підприємств, установ та в порядку підлеглості); б) згідно з нормами інших галузей законо- давства (адміністративного та ін.), які враховують особливості право- вого статусу окремих груп працівників (суддів, державних посадовців, прокурорів) і визначаються спеціальними законами, статутами та положеннями про дисципліну. В деяких сферах (обороні, органах вну- трішніх справ, на залізничному чи повітряному транспорті) заходи і підстави дисциплінарної відповідальності передбачено дисциплінар- ними статутами і положеннями.
6. Матеріальну відповідальність як обов’язок кожної із сторін трудових правовідносин (працівника і власника) відшкодувати майно- ву шкоду, завдану іншій стороні внаслідок невиконання чи неналежного виконання трудових обов’язків у встановленому законом розмірі та порядку. Міра матеріальної відповідальності — грошове стягнення. Отже, матеріальна відповідальність, як і дисциплінарна, передбачаєть- ся трудовим законодавством, яке містить вичерпний перелік підстав матеріальної відповідальності.

За змістом санкції норми, що застосовуються за вчинене право- порушення (тобто за напрямком її впливу на винну особу та характером негативних для ний наслідків), відповідальність поділяють на право- поновлюючу та штрафну.

Правопоновлююча відповідальність полягає у державно-приму- совому або добровільному відшкодуванні заподіяних збитків з право- порушника на користь особи, права якої порушено. Вона настає згідно з нормами цивільного, трудового права і правопорушник може осо- бисто у будь-який час реалізувати її, не чекаючи рішення офіційного органу про визнання і примусове виконання заходів відповідальності, тобто правопорушник має право зробити це добровільно.

Штрафна відповідальність передбачається нормами криміналь- ного, адміністративного, трудового права і настає відповідно за вчи- нення: злочинів, адміністративних та дисциплінарних проступків. Оскільки така відповідальність передбачає як наслідок комплекс більш суворих правових обмежень для правопорушника за винне діяння, вона завжди призначається з урахуванням усіх обставин вчинення правопорушення, мотивів та засобів його вчинення, особи правопо- рушника та шкідливих (небезпечних) наслідків правопорушення і має каральний характер, тому її називають ще й каральною. Її особливість полягає у тому, що каральні засоби можуть призначатися виключно уповноваженими органами держави чи посадовими особами.

Такі заходи примусу (впливу) закріплені виключно в законі і свід- чать про важливість для суспільства і держави контролювати подібні вчинки публічно, примусово і в рамках офіційної процедури. Отже, штрафна відповідальність є неможливою, на відміну від правопонов- люючої відповідальності, на будь-якій стадії застосування до право- порушника охоронної норми. Для її виникнення на підставі усіх до- казів необхідними є усі обов’язкові стадії притягнення до юридичної відповідальності.

• 4. Цілі і функції юридичної відповідальності

Особа в громадянському суспільстві завжди зацікавлена в гаран- туванні державою непорушності її прав і свобод, гарантіях законності і захисті правопорядку, відновленні порушених прав, запобіганні пра- вопорушенням шляхом реалізації регулятивної, охоронної та виховної функцій права. Це поряд з прагненням суспільства до справедливої оцінки правових вчинків осіб з боку суспільства і держави визначає соціальну цінність і зміст юридичної відповідальності, які відображе- но в її цілях та функціях.

Якщо право має своєю метою створити узгоджену систему правопо- рядку, а правопорушення завжди його руйнують, то мета юридичної від- повідальності за їх вчинення має бути одним з проявів загальних цілей і принципів права, втілених в його функціях — регулюванні та охороні суспільних відносин. Тому цілі юридичної відповідальності можна розглядати як визначення, формулювання того соціального ефекту, ре- зультатів, до яких прагне суспільство і юридично визначає від його імені держава (законодавчо і шляхом правозастосовної, правоохоронної діяль- ності) у випадках вчинення винною особою правопорушення.

Цілі юридичної відповідальності можна поділяти на такі, що мають загальносоціальне та індивідуальне (для конкретного правопорушника) значення.

Юридична відповідальність якраз і забезпечує реалізацію насам- перед охоронної функції права. Загальносоціальна мета юридичної відповідальності полягає в охороні існуючого ладу та суспільного по- рядку (забезпеченні порушеного публічного інтересу). Конкретна (щодо правопорушника) мета юридичної відповідальності — держав- не примушування особи поводитись у будь-яких правових ситуаціях відповідно до встановленого законом правового порядку шляхом по- карання винного, визначення правових наслідків для нього.

До загальносоціальних належать цілі, що відображають ставлення суспільства в цілому до правопорушень та певні його очікування. До таких цілей можна віднести:

а) захист правопорядку — спрямована на підтримування суспіль- ства як цілісного організму в стійкому стані, в якому його розвиток, динаміка спрямовані відповідно до його головних правових вимог;

б) гарантування (забезпечення) принципу непорушності прав і свобод людини і громадянина;

в) запобігання правопорушуваності (злочинності) як аномальному явищу, її профілактика на загальносоціальному рівні (шляхом право- вого виховання та правової пропаганди, просвітницької діяльності і под.). Отже, виховання є і метою, і засобом досягнення загальної мети юридичної відповідальності як справедливого і очікуваного сус- пільством реагування з боку держави на правопорушення.

До індивідуальних (для конкретного правопорушника) цілей мож- на віднести такі, які трансформують загальні цілі відповідальності до рівня конкретної особи правопорушника:

а) відновлення порушених суб’єктивних прав і свобод суб’єктів права — фізичних і юридичних осіб. Інакше кажучи, мета відповідаль- ності на рівні конкретного охоронного правовідношення не може бути звужена тільки до відплати правопорушнику за скоєне ним. Головним для особи, чиї права і інтереси, нормальні суспільні зв’язки порушено, полягає в їх поновленні, створенні впевненості людини в тому, що держава, притягуючи до відповідальності правопорушника, гарантує охорону, захист і поновлення порушеного протиправною поведінкою стану особи;

б) компенсація особі завданої їй правопорушенням матеріальної і моральної шкоди;

в) покарання правопорушника. Це завжди державно-примусове, законне обмеження прав винної особи, яке виражається в позбавленні її певних цінностей (особистих, духовних, матеріальних), що їй на- лежали. Проте покарання правопорушника не може бути самоціллю суспільства і держави;

г) превенція (попередження) вчинення нових правопорушень кон- кретною винною особою (приватна превенція). Превентивне значення має якраз покарання, спрямоване на запобігання новому правопору- шенню винною особою в майбутньому. Воно також сприяє вихованню даного правопорушника і усвідомленню ним принципу невідворотнос- ті юридичної відповідальності.

Мета юридичної відповідальності виявляється на рівні конкретних галузей права, що містять у собі певні правові можливості реагування на правопорушення.

Наприклад, метою покарання за кримінальним правом є не тільки кара (тобто застосування комплексу обмежень прав та свобод засудже- ного, які забезпечать його виправлення), а й виправлення, тобто такі істотні зміни особи злочинця, що засвідчать про позбавлення негатив- них настанов і зумовлюють готовність жити, не порушуючи закон.

Метою матеріальної відповідальності є відшкодування (компенса- ція) шкоди, завданої винними діями працівника власнику майна (ро- ботодавцю). Заходи матеріальної відповідальності є правовідновлюю- чими, тому їх неможливо замінити якимись іншими заходами, а особа, яка завдала шкоди, зобов’язана її відшкодувати.

Мета дисциплінарної відповідальності — забезпечення трудової дис- ципліни, а доцільність її застосування визначається самим роботодавцем (тобто він за законом має право за наявністю підстав накладати дисциплі- нарні стягнення, керуючись власним розсудом і законом, ураховуючи всю попередню працю робітника і доцільність застосування заходу). Заходи дисциплінарної відповідальності є насамперед каральними (наприклад, об’явлення догани працівнику чи звільнення з роботи).

Цілі юридичної відповідальності будь-якого рівня конкретизують- ся в її функціях, які відображають основні напрямки її впливу на суспільство і особу, характеризують її сутність та призначення в суспільстві. Ці функції пов’язані з цілями відповідальності, зумов- лені ними і містять засоби їх реалізації. До головних функцій юридич- ної відповідальності належать такі.

1. Штрафна (каральна) — відображає напрямок покарання винної особи, який свідчить про негативну оцінку вчинку правопорушника державою та намір держави запобігти вчиненню нових порушень. Вона здійснюється уповноваженим суб’єктом, з одного боку, шляхом обме- ження прав і свобод правопорушника (наприклад, судове обмеження права винної особи на заняття певними видами діяльності), а з друго- го — покладення на нього такі нові юридичні обов’язки та обтяження, яких до вчинення правопорушення він не мав (наприклад, перебувати за вироком суду в місцях позбавлення волі, на виправних роботах).
2. Правовідновлююча — спрямована на відновлення незаконно по- рушених прав. Частіше за все така функція «працює» у випадках при- тягнення до майнової (матеріальної, цивільно-правової) відповідаль- ності. Особливістю правопоновлюючої відповідальності є також те, що вона полягає в примусовому виконанні обов’язків, які мала вико- нати винна особа, але не виконала їх протиправно. Примусове стяг- нення збитків з правопорушника поновлює права потерпілої сторони шляхом компенсування її втрат винною особою. Саме тому таку функ- цію ще називають компенсаційною.
3. Виховна — спрямована на сприйняття усіма громадянами цін- ності права, виховання поважливого ставлення до нього з боку сус- пільства, зростання правової активності з метою запобігання право- порушуваності (загальна превенція), а також на виховну корекцію заходами юридичної відповідальності поведінки особи, що вже вчи- нила правопорушення, з метою запобігання вчиненню нею нових протиправних діянь (приватна превенція).

• 5. Принципи юридичної відповідальності

Принципи юридичної відповідальності — це такі вимоги до неї, які визначають її зміст, функцій, підстави, гарантії, процедури здійснення. Форма закріплення принципів юридичної відповідальності може бути як прямою (шляхом безпосереднього фіксування в тексті нормативно-правового акта), так і опосередкованою іншими джерелами права.

Юридична відповідальність повинна перш за все відображати за- гальнолюдський принцип справедливості. Він передбачає, що:

а) умови, підстави притягнення до юридичної відповідальності та її здійснення визнаються рівними для всіх суб’єктів, які вчинили од- накові правопорушення. Отже, принцип справедливості в інституті юридичної відповідальності є втіленням вимог загальноправового конституційного принципу правової рівності, який урівнює різних осіб відносно умов відповідальності, процесуальних прав (на захист, об’єктивний судовий розгляд справи та ін.);

б) юридична відповідальність спрямована перш за все на понов- лення прав, свобод і законних інтересів, порушених винною особою, що означає, наприклад, обов’язок винного відшкодувати шкоду, за- вдану протиправним вчинком правам інших суб’єктів. Такий обов’язок покладено і на державу, яка зобов’язана відшкодовувати матеріальну і моральну шкоду особам, які були засуджені безпідставно, а пізніше реабілітовані. Це цілком відповідає змісту принципу правової держави щодо взаємної відповідальності держави і особи;

в) санкція як наслідок вчинення правопорушення завжди має відпо- відати рівню соціальної небезпечності, тяжкості протиправного вчинку; г) за вчинене правопорушення повинна відповідати тільки та особа, яка його вчинила, за умов, що її вину доведено: «Юридична відпо- відальність особи має індивідуальний характер» (ч. 2 ст. 61 Конститу- ції України). Особу можна притягнути до юридичної відповідальності лише за її власну поведінку, а за дії інших осіб вона не відповідає (ви- няток — протиправна поведінка неповнолітніх, які завдали майнової шкоди власникові майна, за цивільним правом «ретранслюється» в юридичну відповідальність їх батьків);

ґ) не має зворотної сили закон, що встановлює чи посилює відпо- відальність. Тобто, заборонено притягати до відповідальності особу на підставі нового закону, який встановлює юридичну відповідальність за певні шкідливі вчинки, але набрав чинності після того, як особа їх вже скоїла, і на час вчинення правопорушенням формально не вважа- лося. Навпаки, засуджена особа звільняється від відповідальності за певний злочин у разі набрання чинності нового закону, який скасовує караність такого діяння.

д) слід ураховувати всі обставини, що обтяжують та пом’якшують відповідальність. КК, наприклад, містить перелік таких обставин, при- чому останній не є вичерпним. Відтак, суддя має право вважати за пом’якшуючу обставину і будь-яку іншу, не передбачену статтею;

е) визначення заходів відповідальності (покарань і стягнень) не повинно переслідувати мету принижування людської гідності, тобто державно-примусові заходи мають ґрунтуватися на принципі гуманіз- му, який виключає можливість вибору жорстких, негуманних заходів впливу на винну особу;

ж) можливість застосування до винної особи лише одного покаран- ня за вчинення нею одного правопорушення. Отже, недопустимо по- єднувати дві і більше відповідальностей за одне окреме правопору- шення. Це заборонено. Іноді дане правило в науці розглядають як окремий принцип — недопустимості подвійної відповідальності за одне правопорушення, слушно посилаючись на ст. 61 Конституції Україні.

Відповідальність здійснюється на основі принципу законності. Згідно з ним як правопорушення розглядаються лише ті діяння, які на даний час прямо передбачені чинним законодавством (юридична під- става). Відповідно до ч. 2 ст. 58 Конституції України ніхто не може відповідати за діяння, які на час їх вчинення не визнавалися законом правопорушеннями.

Притягнення суб’єкта до юридичної відповідальності можливе тільки за:

• реально вчинене діяння, (дію або бездіяльність), а не за намір його вчинити;

• діяння, вчинене винною деліктоздатної особою.

Застосування заходів відповідальності допускається виключно в межах санкцій охоронних норм права.

Притягувати до відповідальності мають право тільки уповноваже- ні суб’єкти, які повинні додержуватися вимог матеріальних охоронних і процесуальних норм, детально зафіксованих у законах.

Принцип невідворотності відповідальності означає, що правопору- шення повинно неминуче за будь-яких умов тягти за собою відповідаль- ність правопорушника. Якщо правопорушення вчинене, а відповідаль- ність не настала, то це спричиняє шкоду авторитету закону, влади, а відтак, і свідомості суспільства, провокуючи в ньому почуття впев- неності у можливість за власним бажанням і попри суспільним ціннос- тям порушувати закон. Тому головний зміст принципу невідворотності відповідальності полягає в тому, що без законних підстав ніхто не може бути звільнений від відповідальності ні за яких умов.

Принцип доцільності втілюється як принцип відповідності заходів покарання, державно-правового впливу цілям юридичної відповідаль- ності. Такі заходи мають відповідати тяжкості вчиненого правопору- шення з урахуванням вимоги індивідуалізації відповідальності (коли вибір державно-примусового заходу покарання обґрунтовується і пов’язується із специфікою властивостей особи правопорушника, ступенем суспільної небезпечності його вчинку, колом обставин вчи- неного правопорушення.

Принцип доцільності гарантується правом правоохоронних, судо- вих органів обирати і застосовувати найбільш доцільний захід впливу (санкцію) до винної особи, забезпечити індивідуалізацію примусових заходів. Саме для цього законом передбачено різні види санкцій (аль- тернативних, відносно-визначених), які дозволяють ураховувати кон- кретні умови вчинку і індивідуальність винної особи. А це дає можли- вість досягти цілей відповідальності (виховання, корекція поведінки особи та ін.) саме тому, що вона покладена на конкретного правопо- рушника, який відповідає особисто, а примусові заходи до нього є мак- симально індивідуалізованими.

Принцип доцільності також передбачає обов’язок державних ор- ганів вирішувати питання про можливість пом’якшення мір відпові- дальності або відмову від їх застосування, якщо можливо досягти мети юридичної відповідальності без застосування державно- примусових заходів. Отже, головне полягає не в тому, яку саме буде обрано міру відповідальності, а в питанні про те, чи забезпечить за- стосування такої міри до конкретної особи досягнення суспільно зна- чущих цілей юридичної відповідальності.

Контрольні запитання

1. Назвіть ознаки юридичної відповідальності.
2. Поясніть зміст поняття «підстави юридичної відповідаль- ності».
3. Які підстави виключають настання юридичної відповідаль- ності?
4. Проаналізуйте головні цілі та функції юридичної відпові- дальності.
5. Як співвідносяться поняття «юридична відповідальність» та «державний примус»?

Поняття та ознаки юридичної діяльності

Юридична діяльність — це система юридично значущих, зако- нодавчо регламентованих дій та операцій, спрямована на задоволення публічних і приватних інтересів. Вона являє собою різновид соціальної діяльності. Їй притаманні основні риси, характерні для будь-якої со- ціальної діяльності: предметність, доцільність, упорядкованість, ви- бірковість, системність, планомірність, самоорганізованість тощо. Підпадаючи під сферу правового регулювання, соціальна діяльність одержує юридичні властивості, які дозволяють розглядати її як само- стійний вид діяльності.

Юридичній діяльності притаманні певні ознаки.

1. Юридична діяльність виражається в діях та операціях, які на- бувають юридичної значущості завдяки їх реалізації за посередництвом правових засобів. Вони створюють саме систему, що зумовлюється цілеспрямованістю юридичної діяльності.
2. Юридична діяльність опосередкована правом. Правові приписи встановлюють компетенцію суб’єктів та правовий статус учасників діяльності, межі здійснення їх повноважень, перелік використовуваних засобів і прийомів, шляхи досягнення поставлених цілей, способи за- кріплення і оформлення одержаних результатів.
3. Юридичні питання вирішуються для задоволення публічних і при- ватних потреб та інтересів, тобто на користь зацікавлених суб’єктів — учасників правовідносин. Так, винесення судом рішення має відповіда- ти інтересам позивача чи відповідача, а прийняття закону — інтересам народу і держави.

4. Оскільки юридична діяльність спричиняє різноманітні матері- альні, політичні, духовні, моральні, соціальні, побутові зміни шляхом здійснення нормативного регулювання, організації та реальної зміни правового статусу учасників суспільних відносин, умов їх дії тощо, то вона є соціально перетворюючою діяльністю.
5. Юридична діяльність є найважливішим засобом здійснення контролю, охорони різних соціальних благ, розв’язання суперечностей задля задоволення публічних та приватних інтересів і потреб, що й зу- мовлює її організуючу природу.
6. Інтелектуально-вольовий характер юридичної діяльності виража- ється в тому, що в процесі її здійснення відбуваються відображення, осмислення, пізнання та оцінка реальної дійсності, волевиявлення суб’єктів шляхом прийняття найрізноманітніших раціональних рішень.
7. Юридична діяльність являє собою ціннісно-орієнтовну діяль- ність. Оцінка законодавства, матеріалів юридичної практики, суспіль- них відносин, поведінки громадян, дій посадових осіб та інших об- ставин дозволяє суб’єктам правильно орієнтуватися в реальній дій- сності, приймати обґрунтовані рішення.

З огляду на соціальний контекст юридична діяльність характери- зується сукупністю суспільних зв’язків і відносин, головне місце серед яких посідають правовідносини. Завдяки своїй нормативній заданості, гарантованості, персоніфікованості правові відносини в кожному кон- кретному випадку визначають спрямованість юридичних дій та опе- рацій, склад їх учасників, їх права і обов’язки та інші змістовні аспек- ти. Співвідношення юридичної діяльності і правовідносин є таким, що останні виступають і як передумова, і як форма, і як засіб, і як мета, і як результат діяльності уповноважених суб’єктів.

Досить часто юридична діяльність розглядається як різновид право- вої поведінки посадових осіб. Обмеженість цього підходу полягає в тому, що увага акцентується лише на особистісному аспекті компе- тентного органу. Проте системний підхід вимагає розглядати відповід- ний орган як складне утворення, цілісну частину державного організ- му, що посідає певне місце в ієрархії органів, має підрозділи, окремі ланки тощо. Крім того, за такого розуміння юридичної діяльності зву- жується її суб’єктний склад, оскільки суб’єкти і учасники юридичної діяльності не завжди наділені державно-владними повноваженнями.

Якщо співвідносити юридичну діяльність із правовою поведінкою громадян, то тут розбіжності ще більш істотні. Правова поведінка громадян має не завжди усвідомлений і умисний характер, проте юри- дична діяльність завжди є свідомо спрямованою. Ця цілеспрямованість обумовлюється тим, що перед суб’єктом юридичної діяльності в нормативно-правовому порядку встановлюються конкретні цілі, компетенція, порядок здійснення юридичних дій. До того ж, юридич- на діяльність має офіційний характер і оформлюється зазвичай в актах- документах. Правова поведінка може виражатися як у діях, так і в бездіяльності, а юридична діяльність здійснюється тільки за допомо- гою певних дій та операцій.

Як синоніми нерідко вживаються поняття «активність» і «діяль- ність». Юристи започаткували таку позицію з філософської та соціо- логічної літератури, де активність вважається переважно проявом усякої діяльності соціального суб’єкта. Проте більш влучним є розу- міння того, що активність характеризується як міра діяльності, тобто активною є не будь-яка юридична діяльність, а лише творча, ініціатив- на, посилена, що характеризує ступінь її інтенсивності та ефективнос- ті в суспільстві. Правова активність є виявом високого рівня професі- оналізму, правосвідомості і правової культури суб’єктів. Такий підхід не тільки дозволяє відмежувати ці два самостійні поняття, а й створює певні передумови для подальшого вдосконалення юридичної діяльнос- ті, націлюючи суб’єктів на досягнення найвищої ефективності праці. Існують декілька позицій щодо співвідношення юридичної діяль- ності та юридичної практики. Одні вчені ототожнюють ці два поняття, тим самим виключаючи із юридичної практики такий важливий її елемент, як юридичний досвід. Інші, навпаки, зводять юридичну прак- тику до певних висновків, узагальнень, результатів юридичної діяль- ності, тобто до її об’єктивованого досвіду. При цьому не враховується те, що практичне перетворення суспільного життя відбувається не тільки за допомогою рішень і положень, які виражають підсумок юри- дичної діяльності, а й безпосередньо, при здійсненні дій та операцій. Домінуючим є погляд, згідно з яким юридична практика розглядається в нерозривній єдності діяльності та сформованого на її основі соціально-правового досвіду (соціально-правової пам’яті).

Важливим є питання щодо місця юридичної діяльності в правовій системі суспільства. Юридична діяльність є одним з головних система- тизуючих чинників, які консолідують різні правові явища в єдине ціле, сприяє самоорганізації правової системи суспільства. В ній відбувається  опосередкований обмін між видами юридичної діяльності, між юридич- ною діяльністю і правомірною поведінкою громадян. Цей обмін становить основний зміст усіх динамічних процесів, джерело розвитку, відновлення та функціонування правової системи суспільства.

• 2. Структура юридичної діяльності

Найбільш повно уявити природу, основні елементи, зв’язки та конструктивну роль у суспільстві юридичної діяльності дозволяє її структура. Структура юридичної діяльності — це така її конструк- ція, її основні елементи та їх зв’язки, що забезпечують її цілісність, збереження її властивостей при впливі на неї різноманітних чинників суспільного життя. Елементами юридичної діяльності є суб’єкти і учасники, об’єкти, юридичні дії і операції, способи і засоби їх здій- снення, мета і результати тощо.

Суб’єкт юридичної діяльності розглядається в двох аспектах:

• в організаційно-структурному і 2) персонально-особистісному. В організаційно-структурному аспекті суб’єкт являє собою утворені та діючі у встановленому порядку компетентні органи, організації і установи з їх внутрішніми підрозділами (відділами, управліннями та ін.) і зв’язками. Особистісний підхід дозволяє показати, що якість юридичної діяльності будь-якого органу, організації, установи залежить від здібностей їх працівників, дає змогу глибше осмислити професій- ні, соціально-психологічні, моральні якості їх працівників та інших суб’єктів юридичної діяльності.

Наступним елементом структури є об’єкт юридичної діяльності. Оскільки її головна мета полягає в перетворенні, регулюванні, забез- печенні, закріпленні, охороні, відновленні відносин між людьми, то ці відносини й є її первинним, безпосереднім об’єктом. Але оскільки люди вступають у відносини між собою з метою задоволення своїх потреб (а кожна потреба є предметною і конкретною), то виділяється вторинний об’єкт юридичної діяльності. Ним можуть бути предмети, процеси і стани природного та соціального середовища, об’єктивної і суб’єктивної реальності, матеріальні і нематеріальні блага.

Динамічну сторону юридичної діяльності утворюють юридичні дії та операції. Юридичні дії являють собою виражені ззовні, соціально- перетворюючі, такі, що спричиняють певні юридичні наслідки, акти суб’єктів. Сукупність взаємозалежних дій, об’єднаних загальною метою і спрямованих на вирішення більш-менш відокремленого завдан- ня, становить юридичну операцію.

Предмети (явища, процеси), за допомогою яких забезпечується досягнення мети, необхідного результату юридичної діяльності, ста- новлять її засоби. Виділяються спеціально-юридичні і технічні, мате- ріальні і інтелектуальні, прості і складні, нормативні та інші засоби. У своїй сукупності вони становлять найважливіший компонент право- творчої, правозастосовної, інтерпретаційної, контрольної та інших юридичних технік. Засоби використовуються для дослідження суспіль- них відносин, конкретних соціальних ситуацій, прийняття та оформ- лення рішень, аналізу правових актів, вивчення матеріалів юридичної практики. Ті ж самі засоби можуть використовуватися в різні способи. Сукупність однотипних способів і засобів становить метод юридичної діяльності. Система відповідних способів, засобів і методів, спря- мованих на досягнення найближчих цілей, являє собою юридичну тактику, а спрямованих на досягнення головних, фундаментальних цілей — юридичну стратегію.

Починаючи з ідеального (формального) передбачення результату, юридична діяльність закінчується одержанням фактичного результа- ту. Залежно від ступеня їх збігу вирішується питання про те, чи досяг суб’єкт поставленої мети, наскільки ефективні були його дії, викорис- тані способи та засоби. Результат юридичної діяльності виражається в прийнятому суб’єктом рішенні або здійсненій ним юридично зна- чущій дії, що закріплюються у відповідному правовому акті-документі (правотворчому, правозастосовному, інтерпретаційному тощо), видан- ня якого входить до компетенції відповідного суб’єкта.

Акти-документи знаходять своє зовнішнє втілення в певній юридич- ній формі. Вона залежить від виду акта-документа (наприклад, закон, постанова, розпорядження, рішення, наказ, ухвала, протест, подання, декрет, указ та ін.) і виражається у вимогах щодо обов’язкових реквізи- тів, послідовності їх розміщення, часу складання документа, правових наслідків його прийняття, а також умов юридичної недійсності, підстав щодо його скасування та зміни. Вид, зміст та юридична сила актів- документів обумовлюються компетенцією суб’єкта їх видання.

Важливе значення для дослідження юридичної діяльності на тео- ретичному і практичному рівнях мають поняття, які характеризують її основні параметри: обсяг, інтенсивність, ефективність, економічність, законність, соціальну цінність юридичної діяльності. Так, за допомо- гою поняття «обсяг юридичної діяльності» визначається завантаженість суб’єктів (окремих посадових осіб, організацій, системи органів) роботою, яка пов’язана з кількістю розглянутих справ, їх складністю та іншими обставинами. Поняття «інтенсивність діяльності» дозволяє встановити виконання певним суб’єктом за допомогою певних спосо- бів і засобів за конкретні проміжки часу певного обсягу роботи. По- няття «ефективність юридичної діяльності» дає можливість з’ясувати співвідношення між фактично одержаним результатом і тими соціально- правовими цілями, які ставилися в процесі її здійснення. Поняття  «економічність» сприяє виявленню матеріальних, трудових, духовних та інших фактичних витрат, необхідних для одержання відповідних результатів діяльності. Поняття «рівень законності» відображає стан законності і правопорядку в конкретній сфері суспільного життя, ха- рактеризує питому вагу правомірних дій у всій масі юридично значу- щих дій. Поняття «цінність юридичної діяльності» розкриває її зна- чущість, корисність як засобу задоволення суспільних і особистих інтересів та потреб.

• 3. Правові форми діяльності органів держави

Одним із головних суб’єктів юридичної діяльності є державний орган. Через те, що юридична діяльність здійснюється уповноважени- ми суб’єктами державної влади, вона спрямована на виконання функ- цій держави. Отже, державно-владний характер становить сутнісну властивість юридичної діяльності щодо здійснення функцій держави і дозволяє їй слугувати потужним засобом перетворення суспільних відносин.

Оскільки будь-яка соціальна діяльність має зовнішній вираз, тобто форму, то відповідно будь-якій юридично значущій діяльності при- таманна правова форма. Вона виражає зміст юридичної діяльності та є правовою конструкцією нормативного впорядкування певного виду юридичної діяльності. Державні органи здійснюють свою діяльність також у певних формах, серед яких пріоритетне місце посідають пра- вові форми — юридичні засоби здійснення державних функцій. Саме в них відображаються зв’язок держави і права, обов’язок держави при здійсненні своїх функцій діяти на основі права і в межах закону.

Правова форма діяльності органів держави — це визначений законодавством (юридично оформлений) порядок здійснення ними  юридично значущих дій та операцій, спрямованих на здійснення функ- цій держави.

На відміну від фактичної діяльності правові форми діяльності державних органів мають такі чітко виражені ознаки:

1. Система юридично значущих дій, спрямованих на реалізацію функцій держави, здійснюється органами держави, посадовими осо- бами та іншими уповноваженими на те державою суб’єктами. Ви- хідне і заключне призначення цих дій полягає в здійсненні впливу держави на суспільні відносини шляхом утворення або санкціонуван- ня нормативних приписів та забезпечення їх реалізації.
2. Здійснення юридично значущих дій відбувається за допомогою таких юридичних засобів, як розроблення і прийняття нормативно- правових актів, видання актів тлумачення норм права, прийняття в по- рядку застосування норм права індивідуально-правових актів тощо. Правові форми здійснення функцій держави входять до механізму правового регулювання.
3. Результати застосування окремих правових форм закріплю- ються у визначених законом юридичних актах (закон, міжнародний договір, рішення суду тощо).
4. Порядок здійснення юридично значущих дій, як правило, регу- люється процесуальними нормами. Він може бути регламентований детально (наприклад, регулювання процедури діяльності судових ор- ганів процесуальними кодексами) або ж фрагментарно (регламентація процедури діяльності окремих органів держави, посадових осіб при вирішенні ними юридичних питань).

Різноманіття правових форм діяльності органів держави можна класифікувати. Згідно з першим підходом традиційно критерієм їх по- ділу є однорідна за своїми зовнішніми ознаками діяльність органів держави щодо здійснення її функцій. Відповідно правові форми ді- яльності державних органів поділяються на установчу, правотворчу, правозастосовну, контрольно-наглядову та правосуддя.

Установча діяльність — це правова форма діяльності щодо ство- рення і припинення функціонування шляхом реорганізації або лікві- дації всіх органів і структур державної влади, об’єднань громадян, суб’єктів підприємницької діяльності, а також їх кадрового забезпе- чення, тобто організації проведення виборів або призначень і затвер- дження відповідних установчих результатів. Спонукальними обстави- нами установчої діяльності зазвичай є відповідні юридичні факти (наприклад, закінчення строку повноважень органів держави або строку призначення посадової особи). Кінцевим юридичним результатом установчої діяльності є орган держави, посадова особа, інший суб’єкт, який виник. Наслідок може бути виражений також у факті реорганіза- ції або ліквідації певного суб’єкта права. Установча діяльність над- звичайно різноманітна за своїм конкретним змістом, наприклад, ді- яльність по виборах президента, депутатів парламенту та органів місцевого самоврядування, діяльність по призначенню посадових осіб тощо.

Правотворча діяльність — це правова форма діяльності з розро- блення, зміни та скасування правових норм, санкціонування інших соціальних норм шляхом надання юридичної сили вже існуючим у сус- пільстві правилам поведінки, звичаям; прийняття, офіційного опри- люднення та набрання чинності нормативно-правових актів. Спону- кальними обставинами правотворчої діяльності безпосередньо висту- пають об’єктивна потреба в правовій регламентації відповідних суспіль- них відносин (юридичний мотив), а також вияв права правотворчої ініціативи. Кінцевим юридичним результатом правотворчої діяльності є відповідний нормативно-правовий припис, оформлений в нормативно- правовому акті-документі. При цьому він може бути або новелою, або зміненим приписом.

Правозастосовна діяльність — це правова форма діяльності з роз- гляду та вирішення індивідуальних юридичних справ, яка полягає в наділенні одних суб’єктів правами, покладанні на інших суб’єктів юридичних обов’язків, офіційному визнанні юридичних фактів, укла- денні угод, розгляді юридичних питань про наслідки правових спорів і правопорушень та притягнення винних до юридичної відповідаль- ності органами та посадовими особами позасудової юрисдикції. Спо- нукальними обставинами правозастосовної діяльності виступають юридичні факти, які пов’язані з реалізацією інтересів різних суб’єктів права і потребують свого офіційного визнання (наприклад, призна- чення пенсії, призов на військову службу, притягнення до дисциплі- нарної відповідальності). Кінцевими юридичними результатами є від- повідні правозастосовні акти різного призначення, що містять при- писи індивідуального характеру.

Правосуддя — це правова форма діяльності державних органів і посадових осіб системи судової влади з розгляду і вирішення в судо- вих засіданнях у встановленому законом порядку юридичних справ у формі конституційного, адміністративного, господарського, цивіль- ного та кримінального судочинства. Залежно від різновиду судочинства індивідуалізуються спонукальні обставини і безпосередні юридичні результати цієї правової форми діяльності. Так, спонукальною обста- виною конституційного судочинства є необхідність вирішення питан- ня про відповідність (конституційність) законів та інших нормативно- правових актів Конституції України, а також офіційне тлумачення Конституції та законів України. Кінцевими юридичними результатами конституційного судочинства є інтерпретаційний акт та рішення про конституційність або неконституційність законів та інших нормативних актів. В останньому разі нормативно-правовий акт втрачає чинність.

Контрольно-наглядова діяльність — це правова форма діяльності, яка виражається в здійсненні юридично значущих дій за наглядом і перевіркою відповідності виконання та додержання підконтрольними суб’єктами правових приписів і припиненні правопорушень відповід- ними організаційно-правовими засобами. Спонукальними обставина- ми контрольно-наглядової діяльності є: потреба у створенні найбільш сприятливих умов для реалізації правових приписів у поведінці, ді- яльності різних суб’єктів суспільних відносин; забезпечення ефектив- ності правового регулювання; відновлення режиму законності, право- порядку та державної дисципліни у разі їх порушення. Своєрідність контрольно-наглядової діяльності полягає в тому, що вона пронизує установчу діяльність, правотворчість, правозастосування та право- суддя своїм організуючим впливом, сприяє здійсненню цих правових форм на належному організаційному рівні.

Юридичним результатом контрольно-наглядової діяльності ви- ступає контрольно-правовий акт, специфічність якого визначається правовим статусом контролюючого і підконтрольного суб’єктів. Він може містити рішення констатуючого порядку, коли внаслідок пере- вірки встановлюються лише позитивні моменти реалізації правових приписів, або містить правоохоронні приписи з усунення виявлених правопорушень. З огляду на це контрольно-наглядова діяльність по- єднує позитивний (регулятивний) і негативний (правоохоронний) контроль.

Крім того, іноді виділяють окремо правоохоронну діяльність, пред- метом якої є юридичні питання, пов’язані з можливим або наявним порушенням норм права. Вона спрямована на захист закріплених у нормах права суспільних відносин від будь-яких посягань, віднов- лення правового стану в разі спричинення шкоди суб’єктам права, інтересам суспільства, правопорядку. Також виділяють інтерпретаційно- правову діяльність уповноважених на те державою суб’єктів права з офіційного тлумачення чинних норм права, результатом чого є ви- дання спеціального інтерпретаційного акта.

Послідовність розташування окремих видів правових форм діяль- ності органів держави виправдана самою логікою правової системи. Суб’єкти, засновані в результаті установчої діяльності, виступають як безпосередні генератори юридичного впливу. Реальний юридичний вплив припускає налагоджене функціонування правозастосування і правосуддя, які здійснюються на основі нормативно-правових при- писів, встановлених у результаті правотворчості. Режим виконання і додержання правових приписів забезпечується контролем.

В юридичній літературі немає єдності поглядів щодо виділення правових форм діяльності органів держави. Так, розуміючи під право- вими формами здійснення функцій держави специфічні види діяльнос- ті державних органів, виділяють законодавчу (правотворчу), управлін- ську (виконавчу), судову (правоохоронну), контрольно-наглядову пра- вові форми. Іноді, наголошуючи на поділі державної влади, виділяють: правотворчість, виконавчо-розпорядчу і правоохоронну діяльність. Деякі дослідники серед правових форм здійснення функцій держави виділяють лише правотворчу і правозастосовчу та зазначають, що остання здійснюється в оперативно-виконавчій і правоохоронній фор- мах. Крім того, відзначається, що зростає роль договірної форми в здій- сненні функцій держави через розвиток ринкової економіки та децен- тралізацію державного управління.

Від правових форм діяльності держави відрізняють організаційні (або фактичні) форми, оскільки вони являють собою фактичні дії, спрямовані на сприяння реалізації функцій держави. Якщо право як форма владного веління держави безпосередньо впливає на поведінку і свідомість індивіда, пропонуючи йому суспільно корисну модель по- ведінки, то організаційні форми справляють вплив опосередковано − переважно шляхом створення сприятливих умов для такої поведінки. Правові форми пов’язані з виданням юридичних актів, а організацій- ні — реалізуються в межах уже виданих актів та становлять фактичні дії, що сприяють здійсненню прийнятих правових актів. Вони не пов’язані з виданням юридичних актів і тому не спричиняють юридич- ні наслідки, хоча реалізуються в межах певного правового регулюван- ня, на основі виконання вимог законності.

При здійсненні юридичної діяльності державні органи викорис- товують також різноманітні методи — прийоми, засоби і способи, за допомогою яких справляється вплив на суспільні відносини. Серед них виділяють методи інформаційного впливу, переконання, приму- су та ін.

Метод інформаційного впливу на суспільство передбачає прове- дення державою через засоби масової інформації роботи з повідомлен- ня населення про прийняті рішення, формування суспільної думки, цілеспрямованого регулювання інформаційних потоків та ін. Метод переконання полягає в доведенні суб’єктів суспільних відносин до впевненості в необхідності певної поведінки, яка відповідає загальним інтересам без застосування силового тиску. Метод рекомендації і за- охочення має місце тоді, коли держава орієнтує і спонукає суб’єктів суспільних відносин до певного варіанту поведінки, який є бажаним на її погляд. Використовуючи цей метод, держава може досягти значних успіхів у стимулюванні суспільно корисної діяльності. Метод при- мусу застосовується при порушенні правових норм, їх невиконанні. Він виражається у схиленні суб’єктів суспільних відносин до певної поведінки за допомогою силового тиску (супроти волі тих, ким управ- ляють), у такий спосіб обмежуючи свободу їх вибору. Примушування може здійснюватися через такі юридичні засоби, як заходи припинен- ня правопорушень, застосування покарання тощо.

• 4. Юридичний процес

У літературі звертається увага на циклічний, процедурно-проце- суальний характер юридичної діяльності. Цей аспект має велике теоре- тичне і практичне значення, оскільки відображає юридичну діяльність як систему взаємозалежних, спеціально впорядкованих, послідовних дій та операцій, що підпорядковані загальній меті і призводять до конкрет- ного результату. Ця циклічність значно формалізована, опосередкована процесуально-правовими вимогами, які офіційно встановлюють умови, порядок і режим діяльності компетентних органів.

Прихильники вузького підходу до поняття юридичного процесу про- тиставляють поняття «процедура» і «процес», вважаючи, що перше — більш широке і охоплює всі сфери процедурної регламентації, а друге, як зазначалося, характерне тільки для правосуддя. Проте світова практика сприймає ці терміни як синоніми. Наприклад, у Франції замість Кримінально-процесуального кодексу 1808 р. було прийнято в 1958 р. новий, який має назву Кодекс кримінальної процедури. У США в 1985 р. видано коментар з цивільного процесу «Цивільна процедура».

Інституціоналізація влади в правовій державі потребує юридичних механізмів, які можуть додати державно-правовим інститутам легітим- ного, цілісного, системного та функціонально ефективного характеру. В сучасній юриспруденції таким механізмом є юридичний процес. Останнім часом усе наполегливіше утверджується тенденція до роз- ширення сфери і уніфікації використання інструментарію традиційних юридичних процесів: адміністративного, цивільного, кримінального та господарського. Набули свого статусу бюджетний, конституційний, правотворчий процеси. У науці виділяються трудовий, пенсійний, житловий, екологічний, установчий, контрольний процеси, а законо- давчий і виборчий процеси одержали конституційний статус.

Теорію юридичного процесу активно розробляли професор В. Гор- шеньов та його наукова школа. Вони визначають юридичний процес як комплексну систему правових порядків (форм) діяльності уповно- важених органів держави, посадових осіб, а також зацікавлених у ви- рішенні різноманітних юридичних справ інших суб’єктів права. Таким чином, нормативно встановлені процесуальні форми впорядкування юридичної діяльності й утворюють юридичний процес. Переваги та- кого підходу полягають у тому, що у кінцевому результаті забезпечу- ються сприятливі умови для оптимального міждисциплінарного (між- галузевого) спілкування, взаєморозуміння між представниками різних галузей юридичної науки, перш за все теорії держави і права та всіма спеціальними юридичними науками.

Норми матеріального права визначають сутність юридичних про- цесів, а процесуальне право закріплює відповідні ним процесуальні форми, необхідні для реалізації норм матеріального права, регулюван- ня суспільних відносин. Закріплення і додержання процесуальних форм сприяє здійсненню норм матеріального права, подальшому зміц- ненню законності, правопорядку.

Юридичний процес — це система нормативно встановлених процесуальних форм упорядкування діяльності органів держави, спря- мованих на вирішення соціально-правової ситуації, забезпечення та гарантування інтересів суб’єктів права.

Цей процес притаманний будь-якій юридично значущій діяльнос- ті, містить її програму і виступає суттєвою гарантією точного додер- жання та результативного здійснення правових приписів. Процесуаль- на форма як наукова конструкція розкриває структурно-технологічну характеристику правової форми діяльності. Це система передбачених процесуальним правом юридичних засобів, дій та операцій, за допомогою яких урегульовуються всі питання, що виникають в юридично- му процесі.

Основу процесуальної форми становлять багаторазова повторюва- ність певних юридичних дій і операцій, способів і засобів їх здійснен- ня, їх стабільність і навіть стереотипність за наявності відповідних суспільних відносин і передумов.

Процесуальна форма належить до числа головних чинників, які систематизують юридичну діяльність. Вона закладає програму, алго- ритм юридичної діяльності, забезпечує порядок, чітко орієнтований рух суб’єктів та учасників до наміченої цілі. Процесуальна форма ви- значає завдання, які стоять перед певним різновидом юридичної ді- яльності в цілому і на окремих його етапах, коло суб’єктів і учасників, обсяг їх процесуальних прав і обов’язків, процесуальний режим, стадії і провадження, строки та час здійснення дій, процесуальні гарантії, умови і процедуру прийняття та виконання рішень, інші процедурні вимоги, що зв’язують у єдине ціле елементи юридичної діяльності.

За допомогою процесуальної форми стає можливим розчленувати правову форму діяльності на процесуальне провадження, процесуаль- ні стадії та процесуальні режими. Причому кожний із цих елементів має свою структуру і зміст. Такий підхід дозволяє внести ясність у ро- зуміння будь-якої процесуальної діяльності так само, як це здійсню- ється за допомогою категорії «склад правопорушення» при кваліфіка- ції будь-якого протиправного діяння.

Процесуальне провадження — це головний елемент процесуальної форми, що являє собою комплекс взаємопов’язаних і взаємозумовлених процесуальних дій, які: 1) утворюють певну сукупність процесуальних правовідносин; 2) викликають необхідність у встановленні, доведенні, обґрунтуванні усіх обставин юридичної справи, що розглядається;

3) обумовлюють необхідність закріплення, офіційного оформлення одер- жаних процесуальних результатів у відповідних актах-документах.

Процесуальна стадія — це динамічна, відносно замкнута сукуп- ність закріплених чинним законодавством способів, прийомів, форм, які виражають неухильне виконання процедурно-процесуальних вимог, що забезпечують послідовність здійснення конкретних дій, спрямова- них на досягнення кінцевого процесуального результату.

Процесуальний режим — це конструкція, яка складається з принципів, що діють у процесуальній сфері, засобів і способів здійснення ефектив- ного процесу, гарантій забезпечення оптимальних результатів процесу, та відображає якісні характеристики правових форм діяльності.

Так, у правотворчій діяльності легко виявити всі основні елементи процесуальної форми з їх специфічними рисами і особливостями. Від- значимо, що правотворчий процес надзвичайно різноманітний і являє собою систему різних правових операцій. Саме тому в загальнотеоре- тичному аспекті у правотворчості виділяють провадження, стадії та процесуальні режими.

З огляду на предметну характеристику, зазвичай виділяють такі провадження, як поточна правотворчість, правотворчість із впорядку- вання чинного нормативно-правового матеріалу, санкціонована право- творчість, делегована правотворчість тощо. Видається оптимальним виділення трьох стадій правотворчості: а) підготовчої, яка поєднує комплекс дій з правотворчої ініціативи, підготування та оформлення проекту нормативного акта; б) основної, яка включає комплекс дій з обговорення проекту і його прийняття як правового нормативного акта; в) вирішальної, яка складається з комплексу дій з оприлюднення прийнятого нормативного акта і встановлення порядку введення його в дію. Кожна стадія відрізняється від інших характером здійснюваних дій, специфічністю складу вповноважених суб’єктів та особливостями юридичних наслідків правотворчих операцій. Режим правотворчості також неоднаковий за своєю сутністю. Його можна виділити насампе- ред виходячи з безпосередніх умов правотворчості і характеру здій- снюваних суб’єктами повноважень. Відзначимо такі режими право- творчої діяльності: безпосередня правотворчість народу — референ- дум; правотворчий режим колегіальних органів держави; правотворчий режим посадових осіб, які мають повноваження приймати нормативні акти одноособово.

Контрольні запитання

1. Визначте поняття юридичної діяльності та її ознаки.
2. Вкажіть структурні елементи юридичної діяльності.
3. Охарактеризуйте основні параметри юридичної діяльності, що мають значення для її дослідження як на теоретичному, так і на практичному рівні.
4. Сформулюйте поняття правової форми діяльності органів держави, її ознаки та види.
5. Дайте визначення поняття юридичного процесу, процесу- альної форми та її структурних елементів.

Поняття реалізації правових норм

Право тільки тоді виконує своє соціальне призначення, коли його норми втілюються у суспільних відносинах, правомірній поведінці осіб, яким вони адресовані, тобто тоді, коли ці норми реалізуються. Реалізація норм права завершує процес правового регулювання сус- пільних відносин, уособлюючи тим самим його певний результат.

Реалізація правових норм завжди передбачає наявність причинно- го зв’язку між юридичною регламентацією певних соціальних стосун- ків та набуттям ними впорядкованого стану. З огляду на це реалізацію правових норм слід відрізняти від тих проявів людської поведінки, які хоча і узгоджуються з правовими приписами, але стимулюються різно- манітними неюридичними чинниками (наприклад, власними переко- наннями особи, релігійними настановами, чинниками біологічного порядку), що діють в одному напрямі з нормами права.

Отже, в загальному плані реалізацію правових норм можна ви- значити як зумовлену правовими приписами правомірну поведінку учасників суспільних відносин.

Конкретний характер реалізації тих чи інших юридичних норм за- лежить від функцій, які вони виконують у правовому регулюванні суспільних відносин. Зокрема, реалізація класичних правових при- писів, або, як їх ще іменують, «норм-масштабів» (тобто приписів, які містять всі необхідні елементи логічної правової норми, а саме: гіпо- тезу, диспозицію, санкцію та в яких застосовано певний спосіб регу- лятивного впливу на поведінку людей: дозвіл, зобов’язання, заборона, рекомендація, заохочення), полягає в обранні особами, на яких поши- рюється їх дія, саме тих варіантів поведінки, що пропонуються цими нормами. В інший спосіб відбувається реалізація спеціалізованих (не- типових) юридичних приписів (норм-принципів, норм-дефініцій, норм-засад, норм-конструкцій, оперативних, колізійних норм, норм- строків, норм-презумпцій, норм-фікцій, що на відміну від класичних норм не мають логічної будови та не володіють безпосередніми регу- лятивними властивостями), призначенням яких є створення умов для більш ефективної та узгодженої дії класичних норм права, усунення випадків невизначеності в правовому регулюванні, підвищення його економічності тощо.

Реалізацію правових норм не слід ототожнювати з іншим за змістом процесом — реалізацією права як такого, під якою розуміють усі шля- хи набуття ним властивостей позитивного утворення, переведення його з модусу лише потенційно можливих у даному соціумі юридичних форм, з рівня природного права на рівень реального чинника суспіль- ного життя. Зокрема, для країн, що входять до романо-германської правової сім’ї, до яких належить і Україна, згаданий процес пов’язаний передусім з фіксацією правових норм у нормативно-правових актах та договорах з визнанням державою правової природи деяких звичаїв.

Акти реалізації правових норм можуть бути класифіковані за низ- кою підстав.

Так, залежно від юридичного механізму її забезпечення розрізняють реалізацію правових норм, яка відбувається через загальні правові відносини, та реалізацію норм права, що здійснюється у конкретних правових відносинах. У першому випадку суб’єктивні юридичні пра- ва і обов’язки учасників правових відносин (набуття яких відповід- ними особами являє собою необхідну передумову реалізації правових норм) виникають безпосередньо на основі норми права, тобто з підстав, загальних для всіх осіб, на яких поширюється дія зазначених приписів. Такими, наприклад, є передбачені ст. 32 Конституції України право громадян на судовий захист, а також право на ознайомлення в органах державної влади та органах місцевого самоврядування з відомостями про себе, які не становлять державної або іншої таємниці.

В разі ж реалізації правових норм у відносинах конкретного типу, крім загальних умов наділення певних осіб суб’єктивними юридични- ми правами та обов’язками, необхідна наявність й інших фактів, які здебільшого мають індивідуалізований характер та відображають спе- цифіку буття цих соціальних суб’єктів. Наприклад, для виникнення  суб’єктивних юридичних прав і обов’язків, які випливають з договору міни, крім їх закріплення у відповідних нормах цивільного права згід- но із ст. 715 ЦК України, потрібна наявність ще й додаткового юридич- ного факту, яким є акт обміну сторонами цього договору відповідними товарами.

За характером її суб’єктів реалізацію правових норм поділяють на індивідуальну і колективну. Індивідуальна реалізація полягає у мож- ливості окремої особи самостійно, не вступаючи у відносини з іншими суб’єктами, здійснювати свої юридичні права і обов’язки. Колективна ж реалізація, навпаки, потребує для цього поєднання зусиль декількох осіб. Зокрема, норма ст. 45 Конституції України, яка закріплює право громадян на відпочинок, може бути реалізована як в колективному, так і в індивідуальному порядку. На відміну від неї норма ст. 36 Консти- туції України, що визнає право громадян на об’єднання в політичні партії та громадські організації, передбачає тільки колективні форми її реалізації.

З огляду на методи, якими забезпечується реалізація правових норм, розрізняють добровільні та примусові акти їх реалізації.

Враховуючи те, чи вимагає реалізація правових норм здійснення якогось одного (як, наприклад, при реалізації норма ст. 15 КЗпП Укра- їни, яка встановлює обов’язок реєстрації у місцевих органах виконав- чої влади укладених на підприємствах, установах, організаціях колек- тивних договорів) або ж декількох послідовних актів поведінки (як цього вимагає ч. 2 ст. 60 ГК України, що встановлює порядок ліквіда- ції суб’єктів господарювання), вона може бути класифікована на про- сту та складну.

З огляду на характер поведінки, яку передбачають правові норми, розмежовують активну (пов’язану з необхідністю здійснення певних дій) та пасивну (що полягає в утриманні від деяких вчинків) форми їх реалізації.

Залежно від проміжку часу, який вона займає, розрізняють негай- ну (як, наприклад, при реалізації норми ст. 266 КАП, що передбачає відсторонення від управління транспортним засобом осіб, які пере- бувають у нетверезому стані), тривалу із точно або відносно визна- ченим її строком (як у разі реалізації норми ст. 762 ЦК України, що встановлює строковий обов’язок орендаря сплачувати за користування орендованим майном орендну плату) та тривалу реалізацію правових норм без визначення такого строку (як, наприклад, при реалізації норми ч. 2 ст. 202 СК України, що покладає на повнолітніх дітей обов’язок утримувати своїх батьків, які є непрацездатними та потре- бують матеріальної допомоги).

За конкретними способами здійснення правових приписів виді- ляють такі основні форми реалізації норм права, як використання, виконання та додержання. Використання є формою реалізації уповно- важуючих норм права і полягає в обранні особою для задоволення своїх потреб та інтересів певного юридично дозволеного варіанту її поведінки. Використання може відбуватися як через активну, так і че- рез пасивну поведінку юридичних суб’єктів. Виконання являє собою форму реалізації правових зобов’язуючих приписів, які покладають на особу юридичні обов’язки активного типу, і тому вимагає від неї здій- снення дій, що становлять зміст таких обов’язків. Додержання є фор- мою реалізації забороняючих правових норм, що встановлюють юри- дичні обов’язки пасивного типу, яка полягає у відмові зобов’язаних осіб від юридично заборонених видів поведінки.

Використання, виконання та додержання становлять ординарні (звичайні) форми реалізації правових норм, тобто такі, які, по-перше, проходить будь-який процес реалізації правових норм, і, по-друге, що здійснюються через власну поведінку осіб, яким вони адресовані. Разом з тим існують випадки, коли поряд із звичайними видами реа- лізації норм права виникає потреба в особливій формі їх реалізації, а саме: у застосуванні норм права.

• 2. Застосування норм права як специфічна форма його реалізації

Правозастосування за своїм обсягом є найоб’ємнішою ланкою в юридичному процесі, спрямованою на індивідуальне регулювання суспільних відносин.

Застосування норм права — це правова форма діяльності уповно- важених на те органів держави і посадових осіб у реалізації приписів норм права відносно конкретних життєвих випадків шляхом вине- сення індивідуально-конкретних рішень.

Застосування норм права як особлива форма його реалізації на від- міну від додержання, виконання та використання має певні характерні риси. Передусім це управлінська за своєю природою діяльність органів держави і посадових осіб у винесенні індивідуально-конкретних при- писів, які містять не загальні правила поведінки, а мають адресатом  конкретних суб’єктів. У передбачених законодавством випадках воно є необхідною умовою реалізації правових норм, унаслідок чого від- бувається впорядкування суспільних відносин.

Це діяльність, що здійснюється спеціальними суб’єктами, наділе- ними державно-владними повноваженнями (прокуратура, суд, міліція, президент, голова місцевої адміністрації, слідчий, ректор та ін.), які задовольняють потреби всього суспільства, тобто діють у публічних, а не у своїх особистих інтересах. Такі суб’єкти займають активну про- відну позицію в розвитку правозастосовних відносин. Громадяни не є суб’єктами правозастосування, проте воно може здійснюватися з їх ініціативи (наприклад, подання заяви про вчинене правопорушення, позовної заяви до суду та ін.).

Правозастосовна діяльність здійснюється зазначеними суб’єктами в «чужому інтересі», порядку і процесуальних формах, встановлених за- конодавством. Вона являє собою не одноразовий акт, а процес, що скла- дається з послідовних стадій. Завершується правозастосовна діяльність винесенням індивідуального юридичного рішення у формі акта застосу- вання норми права, обов’язковість до виконання якого забезпечується примусовою силою держави (вироком, рішенням суду, розпорядженням тощо). У сфері цивільних відносин особа, зацікавлена у винесенні право- застосовного акта, має право на будь-якій стадії відмовитися від його реалізації, якщо це не суперечить закону. Наприклад, виконавчий лист суду або наказ господарського суду вона може не надіслати на рахунок боржника і, таким чином, не реалізувати своє право одержати борг за до- помогою правозастосовного органу. Отже, слід розмежовувати ознаки обов’язковості і примусовості виконання правозастосовних актів.

За загальним правилом безпосередня реалізація норм права здій- снюється без участі органів держави. Однак у багатьох ситуаціях суб’єктивні права і юридичні обов’язки не можуть виникнути і реалі- зуватися без державного втручання, що і становить правозастосовну діяльність.

Це відбувається у таких випадках:

1. Коли передбачені юридичними нормами права і обов’язки в кон- кретних осіб виникають тільки після винесення індивідуально влад- ного рішення державного органу (наприклад, пенсію громадянину призначають на підставі постанови органу соціального забезпечення; абітурієнта до вищого навчального закладу зараховують тільки після видання наказу ректора; житло з державного житлового фонду надають відповідно до рішення органу місцевого самоврядування тощо).

2. Коли є спір про право, і сторони не можуть дійти погодженого рішення про зміст своїх суб’єктивних прав і юридичних обов’язків (наприклад, при розділі майна судовими органами, господарських спо- рах між юридичними особами в господарському суді та ін. Обсяг таких прав і обов’язків визначається судовими рішеннями).
3. Коли вчинено правопорушення і необхідно визначити міру юри- дичної відповідальності особи (наприклад, винесення вироку за вчи- нений злочин).
4. Коли вимагається встановити наявність або відсутність факту, що має юридичне значення (визнання громадянина безвісно відсутнім або оголошення його померлим).

Застосування права є етапом його реалізації. Воно може завершу- вати реалізацію права. Наприклад, прийняття посадовою особою ор- гану державної реєстрації повідомлення про скасування державної реєстрації суб’єкта підприємницької діяльності — юридичної особи завершує реалізацію усіх прав і обов’язків, пов’язаних з функціону- ванням цієї особи. Але це відбувається не завжди. Застосування права може також підключатися на певному етапі до «природних» засобів реалізації — додержання, виконання, використання. Наприклад, вине- сенням вироку, судового рішення завершується правозастосовна ді- яльність, а реалізація права ще продовжується в процесі їх виконання. Таким чином, правозастосовна діяльність має додатковий, допоміж- ний характер у загальному механізмі реалізації норм права.

Потреба у правозастосовній діяльності при регулюванні індивіду- альних відносин пов’язується з наявністю відповідних державних інте- ресів. Ці інтереси адекватно відображають функції, що їх виконує дер- жава. За своєю сутністю правозастосування спрямоване на досягнення проміжної, а не кінцевої мети реалізації норм права і компенсує в такий спосіб нерозвиненість у суспільстві процесів саморегуляції.

В окремих випадках правозастосування має бути обов’язковою стадією реалізації права, наприклад, прийняття, поновлення чи при- пинення громадянства, реєстрація чи розірвання шлюбу, реєстрація об’єктів нерухомості тощо. Такі функції іманентно притаманні будь- якій державі і не зменшують обсягу індивідуального правозасто- совного регулювання або підкорення державою громадянського суспільства. В деяких випадках воно може обмежувати реалізацію прав і свобод особистості (особи). Найчастіше це відбувається у від- носинах між особою (юридичною, фізичною) і державними орга- нами (іноді державними або комунальними підприємствами, державними акціонерними компаніями). Зокрема, прикладами може бути встановлена Законом України «Про державний бюджет на 2007 рік» вимога, що зобов’язує усіх суб’єктів підприємницької діяльності переглянути у бік збільшення орендної плати раніше укладені до- говори оренди державного майна; обов’язок здійснювати медичне страхування іноземних громадян тільки в одній страховій компанії тощо.

Якщо держава нав’язує громадянському суспільству опікунські функції в політичній, економічній, соціальній, культурній та інших сферах життя, тоді очікуваного соціального результату правового ре- гулювання можна не дочекатися. Роль державно-владного втручання полягає в посиленні його охоронної функції, зміні гарантій, методів, форми правозастосування при звуженні кола суб’єктів цієї діяльності і розширенні їх відповідальності.

Отже, сфери правозастосовної діяльності в регулятивних відноси- нах для держав, які є демократичними, соціальними, правовими, по- винні поступово звужуватися.

За своїми формами провозастосовна діяльність поділяється на оперативно-виконавчу, правоохоронну і правосуддя.

Оперативно-виконавча діяльність передбачає виконання приписів правових норм з метою позитивного результативного впливу на сус- пільні відносини (наприклад, реєстрація шлюбу і народження, видан- ня наказу про зарахування на навчання, видання свідоцтва про право власності на приватизований об’єкт та ін.). Її не слід плутати з оперативно-розшуковою діяльністю, яка є частиною правоохоронної діяльності і спрямована на виявлення, попередження, припинення, розкриття злочинів і осіб, що їх вчинили.

Правоохоронна діяльність є формою діяльності державних органів та деяких недержавних інститутів, спрямованою на охорону законнос- ті і правопорядку, захист прав і свобод людини, боротьбу зі злочинніс- тю. Вона здійснюється органами прокуратури, органами внутрішніх справ, податковою міліцією, службою безпеки (наприклад, розсліду- вання діянь, що містять ознаки злочину, нагляд за додержанням законів, контрольна закупівля товарів з метою виявлення фактів протиправної діяльності).

Правосуддя — це форма державної діяльності, яка полягає в роз- гляді і вирішенні судом віднесених до його компетенції цивільних, кримінальних та інших справ. Вона здійснюється тільки загальними і спеціалізованими судами.

• 3. Стадії застосування нормативних приписів

Застосування права являє собою єдиний процес, що складається з виокремлених і взаємопов’язаних дій — стадій.

Перша (фактична) стадія — це встановлення фактичних обставин справи. В перебігу цієї стадії компетентні органи виявляють і встанов- люють тільки ті факти і обставини, що мають юридичне значення і пов’язані з вирішенням юридичної справи по суті. Враховуючи, що такі обставини, як правило, мали місце в минулому, правозастосувач не може спостерігати їх безпосередньо. Тому юридично значущі фак- ти встановлюються за допомогою доказів, одержаних у передбачених законом формах і порядку: показань свідків, протоколів огляду місця події, висновків експертів, документів тощо. При встановленні фак- тичних обставин справи слід керуватися вимогами належності, об’єктивності, повноти, істинності доказів. Результатом доказування є відтворення, реконструкція усіх (або частини) обставин справи, що має вирішальне значення для правильного застосування права. Напри- клад, для призначення пенсії громадянину необхідно подати до органу соціального забезпечення документи (докази), що підтверджують йо- го право на пенсію (дані про вік, стаж роботи, заробітну плату тощо). Другою (юридичною) стадією є вибір і аналіз правової норми.

Вона включає в себе дії з відшукання юридичної норми, що відповідає обставинам, встановленим на першій стадії, і підлягає застосуванню. Проводяться перевірка справжності і юридичної чинності норми з точ- ки зору її дії в часі, просторі, відносно кола осіб, а також виявлення змісту норми. При цьому слід ураховувати загальне правило: закон та інші нормативно-правові акти не мають, як правило, зворотної дії в часі. Обравши норму, правозастосувач переконується в справжності її тексту за офіційним виданням (наприклад, «Відомості Верховної Ради України», «Офіційний вісник України» та ін.), перевіряє, чи не змінена вона і чи діяла на період виникнення правовідносин. Обов’язково уточнюється зміст норми, тобто здійснюєтся її правозас- тосовче тлумачення (з’ясування).

На цій стадії правозастосовного процесу дається правова кваліфі- кація — юридична оцінка всієї сукупності фактичних обставин справи шляхом віднесення конкретного випадку до сфери дії певних юридич- них норм.

На завершальній стадії правозастосування приймається рішення у справі.

У рішенні втілюються воєдино дві попередні стадії, відбувається поширення загальних приписів норми на конкретні життєві обставини. Прийняття рішення дає можливість досягнути мети правового регу- лювання, гарантувати здійснення суб’єктивних прав, а також виконан- ня юридичних обов’язків.

Результат рішення юридичної справи висловлюється в індивіду- альному державно-владному велінні, приписі (письмовому чи в іншій формі). Цей припис у свою чергу виконує функцію юридичного факту, з яким пов’язані юридичні наслідки рішення, застосування права в ці- лому.

Таким чином, через винесення акта застосування права на підста- ві і в межах правових норм державний орган здійснює індивідуальне регулювання суспільних відносин.

Слід констатувати певну умовність розмежування цих стадій — вони переплітаються, зумовлюються, а також взаємно доповнюють одна одну. Практика правозастосування вимагає постійного звернення від фактів до юридичних норм і навпаки.

• 4. Основні вимоги до правильного застосування нормативних приписів

Основними вимогами правильного застосування норм права є їх обґрунтованість, законність, доцільність.

Вимога обґрунтованості означає, що прийняття правозастосовно- го рішення повинно базуватися на всебічному і повному дослідженні всіх фактичних обставин справи, що так чи інакше впливають на його зміст, тобто мають юридичне значення. Усі недоведені і сумнівні фак- ти не повинні братися до уваги. Виконання вимоги обґрунтованості дозволяє застосовувати норми права до випадків, для яких вони ство- рені, виявляти таким чином об’єктивну істину у справі, уникати неви- правданого затягування правозастосовного процесу.

Вимога законності належить до юридичного боку розглядуваної справи і означає, що:правозастосовне рішення повинно прийматися державним органом або посадовою особою в межах їх компетенції; правозастосовна діяльність має здійснюватися в порядку і формах, передбачених процесуальним законодавством; правозастосовні органи зобов’язані правильно обирати правові норми, належним чином їх тлумачити, суворо додержуватися їх змісту, не виходити за їх межі, здійснювати правильну кваліфікацію справи і приймати рішення відповідно до приписів цих норм.

Якщо державний орган або посадова особа не застосували норму, що підлягає застосуванню, і, навпаки, застосували норму, яка не під- лягає застосуванню, це є підставою до скасування прийнятого в юри- дичній справі рішення.

Вимога доцільності полягає в тому, аби правозастосувач, володію- чи певною свободою в обранні рішення в рамках закону, прагнув до досягнення мети правової норми шляхом винесення справедливого, ефективного, оптимального, економічного рішення, тобто найбільш доцільним є таке рішення у справі, яке відповідає цілям, визначеним законодавцем. Водночас норма права не містить усіх особливостей кожної життєвої ситуації, і тому діяльність учасників суспільних від- носин повинна відповідати конкретним умовам місця і часу вирішен- ня такої ситуації. При цьому в межах норми учасникам надається можливість обрати найбільш ефективне, економічне вирішення питан- ня. Наприклад, розірвання шлюбу за взаємною згодою подружжя до- цільно здійснювати через органи реєстрації актів громадянського стану, а не в судовому порядку, оскільки розгляд цього питання в су- дових органах займає набагато більше часу і для сторін є дорожчим.

Слід мати на увазі, що мотиви доцільності не повинні суперечити вимозі законності правозастосовних актів.

Можливості довільного погляду правозастосовувача далеко не од- накові в різних державах. Їх межі значною мірою залежать від політико- державного режиму, особливостей національної правової системи, специфіки правової думки та багатьох інших чинників.

• 5. Акти правозастосування, їх види

Акт застосування права — це такий правовий акт індивідуально- го характеру, в якому формально закріплюється рішення державного органу по конкретній юридичній справі. Він являє собою різновид юри- дичних актів і на відміну від правових приписів має такі ознаки:

• видається компетентними державними органами чи посадовими особами в процесі правозастосовної діяльності, має державно-владний характер. Відмова від його виконання або неналежне виконання може тягнути за собою юридичну відповідальність: дисциплінарну, адміні- стративну, майнову, кримінальну;

• спрямований на реалізацію вимог правових норм, оскільки конкретизується їх загальний характер щодо певних життєвих ситуацій;

• адресований конкретним особам (персоніфікований), фіксує їх суб’єктивні права, обов’язки і міру юридичної відповідальності, спря- мований на індивідуальне регулювання суспільних відносин (конкрет- ної життєвої ситуації);

• акти застосування норм права вичерпуються їх виконанням, хоча правові стани, що породжуються ними, можуть мати тривалий характер (наприклад, рішення про призначення пенсії);

• правозастосовні акти на відміну від нормативно-правових не можуть мати зворотної сили в часі.

Офіційний характер правозастосовного акта потребує його вико- нання за відповідною формою. Обов’язковими елементами правозас- тосовного акта є: назва, заголовок, дата та місце, де він був виданий, назва органу або посадової особи, яка видала акт, підписи уповнова- жених осіб. Структура акта застосування норм права містить описову, мотивовану і резолютивну частини. Він повинен викладатися ясною, чіткою, дохідливою мовою, що не допускає подвійного тлумачення, містити терміни, передбачені чинним законодавством. У тексті не бажано застосовувати іноземну, архаїчну та вузькоспеціальну термі- нологію, неблагозвучні або непоєднувані словосполучення (наприклад,  «живий громадянин», «тваринний організм»).

Класифікація правозастосовних актів здійснюється з таких під- став:

• за суб’єктом прийняття: акти представницьких органів держав- ної влади, глави держави, органів виконавчої влади, суду, контрольно- наглядових органів, органів місцевого самоврядування;
• за галузевою належністю норм, що застосовуються: акти засто- сування конституційно-правових, цивільно-правових, адміністративно- правових, кримінально-правових норм та ін.;
• за юридичною формою: укази, постанови, розпорядження, на- кази, ухвали, протести, подання, приписи прокурорів, вироки, рішен- ня та ін.;
• за характером правового впливу: регулятивні, охоронні;
• за юридичним значенням: основні акти, які містять остаточне рішення у юридичній справі (вирок, рішення суду, указ про нагородження), допоміжні, тобто акти, що забезпечують прийняття основних актів (постанова про порушення кримінальної справи, ухвала суду);

• за характером індивідуальних велінь: ті, що управомочують, ті, що зобов’язують або забороняють (наприклад, заборона обіймати відповідні посади або виконувати відповідні функції, зафіксовані вироком суду);
• за характером юридичних наслідків: правоконстатуючі, право- відновлюючі, правозмінюючі, правоприпиняючі;
• за формою зовнішнього виразу: акти-документи (окремі документи, резолюції на матеріалах справи, що виконані посадовами особами, напри- клад, «до виконання», «сплатити», «до наказу»), акти-дії (словесні, кон- клюдентні — виконуються у вигляді жестів, рухів і свідчать про вимогу до конкретних осіб здійснити відповідні дії, наприклад, порух жезлом працівника державтоінспекції до учасників дорожнього руху).

• 6. Прогалини в законодавстві і засоби їх заповнення та усунення

Прогалина в законодавстві — це відсутність регулювання певних суспільних відносин за умови, коли ці відносини мають бути врегульо- ваними з позицій принципів права.

Про прогалину для регулювання життєвих ситуацій у суспільних відносинах можна говорити і в тих випадках, коли вони перебувають у сфері правового регулювання, тобто коли залишилися неврегульова- ними ті відносини, які повинні бути врегульовані правом.

Причини прогалин різні. Це стосується первісних і наступних про- галин. Первісні прогалини зумовлені тим, що законодавець не врахував у формулюваннях нормативних актів всю багатоманітність життєвих ситуацій, які вимагають правового регулювання. Це може трапитися також через прорахунки, допущені при розробленні закону, у викорис- танні прийомів юридичної техніки. Наступні прогалини з’являються об’єктивно внаслідок постійного розвитку суспільних відносин, ви- никнення нових життєвих ситуацій, які не могли бути заздалегідь пе- редбачені законодавцем.

Оскільки зовсім уникнути прогалин неможливо, тобто прогалини є нормальним явищем у праві, то слід знайти засоби їх оперативного заповнення (усунення чи подолання).

Єдиним засобом заповнення прогалин є правотворча діяльність державних органів. Однак якщо прогалину виявлено в процесі право- застосування, то швидке прийняття необхідних правових норм не завжди можливе, тому правозастосовні органи використовують опера- тивні засоби заповнення прогалин з метою вирішення конкретної юридичної справи. До таких засобів належать: аналогія закону, анало- гія права, субсидіарне застосування правових норм.

Аналогія закону — це поширення в процесі правозастосування на конкретні неврегульовані правом життєві відносини чинності норм, які регулюють відносини, подібні тим, що потребують урегулювання в рамках даної галузі права за найсуттєвішими ознаками. «Подібність» відносин означає однотипність правового режиму їх регулювання.

Оскільки наявність прогалини не є підставою для відмови у вирішен- ні справи, правозастосовувач знаходить норму, що регулює такі «подібні», аналогічні відносини і застосовує її до конкретної ситуації. Так, цивільне законодавство, що діяло раніше, містить норми, які регулювали порядок відшкодування збитків, заподіяних особі тільки при рятуванні майна. Водночас у ньому була відсутня норма, яка б визначала порядок відшко- дування шкоди, що виникла внаслідок рятування людського життя. З огля- ду на істотну подібність між означеними відносинами правила про від- шкодування збитків про рятування майна використовувалися судовою практикою як правова підстава при прийнятті судового рішення щодо відшкодування майнової шкоди, яка виникла при рятуванні людського життя. На необхідність застосування аналогії закону подекуди прямо вказується в нормі: ст. 716 ЦК України передбачає, що до договору міни застосовуються положення про купівлю-продаж, договір поставки, до- говір контрактації або інші договори, елементи яких містяться в договорі міни, якщо це не суперечить сутності зобов’язання.

На підставі застосування аналогії закону розширюються межі регу- люючого впливу норми. Внаслідок цього норма стає такою, що має два предмети регулювання: визначений законодавцем, а також юридичною практикою застосування норми за аналогією і в субсидіарному порядку.

Аналогія права — це застосування до конкретних відносин загаль- них засад і сенсу законодавства у разі відсутності норм, що регулюють подібні за найсуттєвішими ознаками відносини. Це означає, що юри- дична справа вирішується на основі принципів права, таких як спра- ведливість, гуманізм, юридична рівність, відповідальність за вину та ін., що переважно закріплені у відповідних статтях Конституції або загальних положеннях законодавчих актів. Застосування аналогії пра- ва до конкретної справи не має у майбутньому обов’язкової сили при вирішенні інших, подібних справ.

Субсидіарне застосування (міжгалузева аналогія) є застосуванням до конкретних відносин нормативного припису, який регулює подібні за суттєвими ознаками відносини в суміжних, споріднених галузях. При цьому запозичення можливе тільки з галузей, що мають подібність у засобі правового регулювання, наприклад, застосування приписів про строки в цивільному праві до регулювання трудових правовідно- син. У субсидіарному застосуванні закладено важливий момент — економність нормативного матеріалу: коли є можливість застосувати відпрацьоване в інших галузях, то немає сенсу приймати нові норми. Можливість застосування норм за аналогією закону та аналогією права прямо передбачена в окремих законодавчих актах (наприклад, ст. 8 ЦК України встановлює: якщо цивільні відносини не врегульовані цим Кодексом, іншими актами цивільного законодавства або договором, вони регулюються тими правовими нормами Кодексу, інших актів ци- вільного законодавства, що регулюють подібні за змістом цивільні від- носини, тобто за аналогією закону, а у разі неможливості використання аналогії закону цивільні відносини регулюються відповідно до загальних засад цивільного законодавства, тобто за аналогією права). Це свідчить про те, що аналогія цілком виправдана в конституційному, цивільному,  трудовому, земельному, процесуальному та інших галузях права.

Інститут аналогії не може бути використаний для заповнення про- галин в Особливій частині кримінального права (в Загальній — це трапляється). У цьому разі слід пам’ятати про сформульований ще в Стародавньому Римі принцип: «Немає злочину без вказівки на те в законі». Неможливе застосування аналогії закону і аналогії права у разі притягнення осіб до адміністративної і дисциплінарної відпо- відальності, оскільки перелік заборонених державою діянь має бути повно і недвозначно сформульований у законодавстві.

Прогалини в праві слід відрізняти від поняття юридичних колізій. На відміну від прогалин юридичні колізії — це «надлишок» нормативно- правових актів, які суперечать один одному.

Контрольні запитання

1. Охарактеризуйте форми та способи реалізації правових норм.
2. Назвіть випадки, коли виникає необхідність у застосуванні норм права з боку державних органів або посадових осіб.
3. Що таке юридична кваліфікація?
4. Чим відрізняється вимога доцільності правозастосування від вимоги законності?
5. Яка існує класифікація актів правозастосування?

Поняття тлумачення норм права

Самостійне місце в механізмі правового регулювання суспільних відносин посідає діяльність, спрямована на осмислення норм права, урозуміння їх справжнього змісту. Така діяльність становить тлума- чення норм права, їх інтерпретацію. Особливості правотлумачної ді- яльності зумовили виокремлення окремої галузі знань у курсі філосо- фії права — юридичної герменевтики, тобто вчення про принципи інтерпретації юридичних текстів.

Термін «тлумачення» (інтерпретація) означає уяснення, роз’яснення, розкриття сутності певного явища. Цей термін не є суто правовим, він використовується також й іншими гуманітарними науками, досягнен- ня яких враховуються при розробленні теорії тлумачення права.

В юридичній науці поняття «тлумачення права» розуміється в двох значеннях:

• як певний розумовий процес, інтелектуальна діяльність, спря- мована на встановлення змісту норм права. В такому розумінні тлума- чення права виражається в сукупності способів його інтерпретації;
• як результат зазначеної діяльності, що виражається у тексті, в якому розкривається, відтворюється дійсний зміст відповідних норм права.

Таким чином, тлумачення норм права можна визначити як ді- яльність, спрямовану на з’ясування, осмислення дійсного змісту норм права з метою сприяння їх практичній реалізації, а також результат  такої діяльності, що переважно виражається в інтерпретаційно- правовому акті.

Необхідність тлумачення права зумовлена особливостями його предмета, а саме:

• нормативністю права, загальним, абстрактним характером правових норм. Реалізація абстрактної норми права в конкретній жит- тєвій ситуації без з’ясування її змісту виявляється неможливою;
• формальною визначеністю правил поведінки в юридичному тек- сті, що зумовлює такі обставин, що викликають необхідність тлума- чення:
  • вживання термінів, які є більш вузькими чи більш широкими, ніж правове поняття, що вони виражають, або вживання слів-синонімів на позначення одного поняття (наприклад, одночасне використання у тексті слів «повинен», «зобов’язаний», «слід», «належить» тощо);

• наявність в юридичних текстах спеціальних юридичних термінів (іпотека, юридична особа, злочин та ін.) та оціночних категорій («тяжкі наслідки», «моральна шкода» тощо);

• вживання висловів, які вимагають з’ясування можливих варіантів поведінки, що ними передбачаються (наприклад, «і так далі», «то-що», «та інше», «інші»);

• недосконалість юридичної техніки, відсутність ясної, точної,зрозумілої мови юридичного акта, двозначність, розпливчатість фор- мулювань;

• системністю норм права, що зобов’язує суб’єкта тлумачення враховувати взаємозв’язок і взаємозумовленість норм права (напри- клад, зв’язок між загальними та спеціальними, конкретизуючими, спеціалізованими правовими нормами);
• необхідністю забезпечення органічної єдності «духу» і «букви» закону.

Тлумачення норм права як діяльність складається з двох основних елементів: уяснення змісту норм права та його роз’яснення. Уяснення — це перший та обов’язковий елемент тлумачення права, який полягає у з’ясуванні суб’єктом тлумачення змісту правових норм «для себе». Це внутрішній творчий процес, який відбувається у свідомості суб’єкта тлумачення та не містить зовнішніх форм виразу. Уяснення правових норм є необхідною умовою належної реалізації права в усіх його фор- мах (додержання, виконання, використання, а також правозастосуван- ня), що вимагає від нього максимальної адекватності, повноти та юридичної точності. Тлумачення права може включати тільки стадію  уяснення, наприклад, якщо йдеться про урозуміння суб’єктом дійсно- го змісту правових норм при їх додержанні чи використанні.

Проте повною мірою правотлумачна діяльність проявляє себе у роз’ясненні норм права, що є наступною частиною процесу інтерпре- тації права. Роз’яснення здійснюється вже не «для себе», а для інших учасників суспільних відносин, коли суб’єкт інтерпретації в усній або письмовій формі виражає своє розуміння дійсного значення відповідних правових норм. Результати роз’яснення переважно об’єктивуються ззов- ні у відповідних юридичних актах, науково-практичних коментарях, рекомендаціях тощо (наприклад, постановах Пленуму Верховного Суду України, рекомендаціях Вищого господарського суду України, науково- практичних коментарях до кодексів чи інших законодавчих актів).

Правотлумачна діяльність у формі роз’яснення норм права, резуль- татом якої є окремий різновид юридичних актів (інтерпретаційні акти), здійснюється уповноваженими органами держави чи посадовими осо- бами та нерідко становить один з основних напрямків їх діяльності. Так, надання офіційного тлумачення Конституції та законів України виступає одним з вихідних повноважень Конституційного Суду Укра- їни та визначає його правовий статус. Правоінтерпретаційна діяльність уповноважених суб’єктів є самостійною правовою формою діяльнос- ті держави разом із правотворчістю, правозастосуванням, правоохо- ронною діяльністю тощо.

Cлід розмежовувати об’єкт тлумачення та безпосередній предмет тлумачення права. Об’єктом правотлумачної діяльності є норма пра- ва. У розкритті дійсного значення правових норм, з’ясуванні змісту правил поведінки, що їх становить, полягає кінцева мета інтерпретації права. Оскільки правові норми закріплюються та виражаються ззовні в нормативно-правових актах та інших джерелах права, безпосереднім предметом інтерпретації права виступає юридичний текст, який міститься у відповідних джерелах права (нормативно-правових актах, нормативно-правових договорах, правових прецедентах тощо). Безпо- середнім предметом тлумачення можуть бути як нормативно-правові акти або інші форми права в цілому, так і окремі правові приписи (статті, пункти, абзаци нормативно-правового акта тощо). В деяких випадках предметом правотлумачної діяльності виступають й відпо- відні матеріали, пов’язані з виданням та функціонуванням тих чи інших форм права (тексти законопроектів, програми політичних партій, сте- нограми засідань, на яких було ухвалено відповідні юридичні акти, матеріали практики тощо). Вони дозволяють дійти обґрунтованого  висновку щодо дійсного змісту норм права, втілених у відповідному юридичному тексті, визначити не тільки «букву», а й «дух» закону або іншого акта, що підлягає тлумаченню.

Під «буквою» закону розуміють буквальне значення юридичного тексту, що містить норми права (положень нормативно-правового акта, міжнародно-правового договору тощо). «Дух» закону передає дійсний зміст норм права, що містяться у відповідному акті, з урахуванням правових принципів, на яких він ґрунтується, в їх субординації між собою. Врахування «духу» закону дозволяє більш точно розкрити зна- чення його «букви», її зміст, який може бути більш широким чи більш вузьким, ніж буквальне текстуальне вираження норми. Наприклад, розкриваючи дійсне значення норми права, яка сформульована як «судді незалежні та підкоряються тільки закону», слід розуміти, що термін «закон» вживається тут у широкому значенні як синонім зако- нодавства, всієї сукупності законодавчих актів України.

Протягом строку чинності правових норм їх «буква» може залиша- тися незмінною, але «дух» може зазнавати істотних перетворень. Ви- значаючи в такому разі дійсне значення норми права, необхідно врахо- вувати наявність двох тенденцій в правотлумачній діяльності — ста- тичної і динамічної. У межах статичного підходу (школа намірів, школа текстуалістів тощо) дійсне значення норми права з моменту її ухвалення і протягом всього періоду її чинності визнається незмінним у часі. За такого підходу в процесі тлумачення підлягає з’ясуванню «воля історичного законодавця» або «воля закону», тобто те значення норми права, що було вкладено в неї органом, який її ухвалив, на мо- мент прийняття ним відповідного юридичного акта.

За динамічного підходу в теорії тлумачення права (телеологічна школа, еволюційне тлумачення) дійсне значення норм права може еволюціонувати з перебігом часу. Правотлумачна діяльність спрямо- вана на з’ясування «волі актуального законодавця», тобто значення, що надається правовій нормі суспільством на відповідному етапі роз- витку з урахуванням потреб соціуму та мінливих умов суспільного життя. При розкритті дійсного значення норм права слід ураховувати соціально-політичні зміни, що сталися з моменту ухвалення юридич- ного акта, та розкривати їх зміст відповідно до вимог сьогодення.

Характерним прикладом такого підходу є тлумачення Європей- ським судом з прав людини положень Європейської конвенції про за- хист прав людини та основоположних свобод, зокрема, ст. 2 Конвенції

«Право на життя». Згідно з абз. 1 ст. 2 Європейської конвенції «право кожного на життя охороняється законом. Нікого не може бути умисно позбавлено життя інакше ніж на виконання вироку суду, винесеного після визнання його винним у вчиненні злочину, за який законом перед- бачене таке покарання».

Протягом багатьох років це положення тлумачилось як обов’язок держави не посягати на життя людини та заборона нелегітимного по- збавлення життя, тобто обов’язок «не вбивати». Впродовж останнього десятиліття новітнє прецедентне право Європейського суду дало по- штовх для розвитку ідеї щодо обов’язку держави захищати право людини на життя, у тому числі від посягань з боку третіх осіб. Суд ухвалив, що від держави може вимагатися вживання певних заходів для забезпечення ефективного здійснення права на життя, зокрема проведення ефективного офіційного розслідування усіх випадків, коли особу було вбито внаслідок застосування сили, незалежно від того, чи представники державних органів несуть за це відповідальність.

Як статичний, так і динамічний підходи мають свою теоретико- прикладну цінність: перший спрямований на забезпечення максималь- ної правової стабільності, визначеності та передбачуваності рішень правозастосовних органів; другий має на меті досягнення максималь- ної відповідності між чинними нормами права та суспільним життям, яке під впливом політичних, економічних, культурних та інших чин- ників змінюється швидше, ніж позитивне право.

При цьому слід мати на увазі, що первинний зміст норми права, яка виступає об’єктом тлумачення, визначається правотворчим органом під час ухвалення відповідного юридичного акта та виражається в його «букві». Тому дійсне значення норми права, що інтерпретується, має виходити з тексту юридичного акта як форми її існування та не може повністю відриватися від свого текстуального виразу. Розкриття «духу» закону можливе лише у межах його «букви». Інакше правотлумачна діяльність може перетворитися на пряму правотворчість та призвести до стирання меж між різними правовими формами діяльності держави і компетенцією відповідних державних органів та установ.

У той же час «дух» закону не може залишатися незмінним за умов істотних перетворень у суспільно-політичному житті країни, тому тлумачення правових норм може розрізнятися на різних етапах. Ура- хування динаміки суспільного життя при з’ясуванні тлумачення норм права виступає необхідною передумовою здійснення основної функції права — забезпечення оптимальної врегульованості суспільних від- носин на відповідному етапі їх розвитку.

• 2. Способи тлумачення норм права

Уяснення — головний зміст тлумачення — це процес одержання «для себе» вичерпного уявлення про дійсний зміст, сутність та сенс норми, тобто про сформульовану в нормативному приписі державну волю. Уяснення здійснюється за допомогою певних способів.

Спосіб тлумачення — це сукупність прийомів аналізу змісту нормативно-правових актів. У юридичній науці і практиці використо- вуються різні способи тлумачення норм права.

Граматичний (мовний, текстовий) спосіб тлумачення норм права — це уяснення їх змісту, що базується на даних граматики, лексики, філоло- гічних наук. Зміст норм досліджується з погляду їх текстової форми. Граматичне тлумачення є початковим та відправним серед усіх способів тлумачення, оскільки юридичні норми існують тільки в мовній формі. Прийоми дослідження спрямовані на з’ясування значення окремих слів, термінів, змісту норми залежно від розміщення у тексті сполучників, роз- ділових знаків, прийменників. Причому, при тлумаченні жодне слово або граматичний знак, що міститься в тексті закону, не можуть залишатися поза тлумаченням. Наприклад, актуальним є виявлення значень сполуч- ників. Залежно від їх значення при формулюванні окремих складових частин норми її гіпотеза, диспозиція чи санкція можуть бути простими, складними і альтернативними. Для останньої характерним є використан- ня саме розділових союзів. Особливо актуальним є розмежування єдналь- них і розділових сполучників за своїм призначенням. Так, згідно з ст. 19 КК України осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. Логічним є правило ч. 2 цієї статті, відповідно до якого не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка перебувала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними.

Граматичне тлумачення є первинним, воно розпочинається з ана- лізу мовної форми виразу норми права, яку відображено в тексті нормативно-правового акта. Граматичний спосіб ураховує розбіжнос- ті між буквальним текстом і справжнім змістом юридичних норм.

Завдання тлумачення і його успішне розв’язання залежать від знан- ня суб’єкта пізнання (законодавця), який формулює норму у вигляді приписів статті, прагнучи до техніко-юридичної досконалості тексту. Правозастосовувач аналізує текст нормативно-правового акта, керую- чись вимогами граматики, синтаксису, морфології, етимології. Такий підхід потребує:

• розмежування видів єднальних і розділових сполучників, якими користувався законодавець у текстах статей із простими, складними і альтернативними гіпотезами, диспозиціями та санкціями. Наприклад, якщо санкція будь-якої статті Особливої частини КК України перед- бачає можливість обрати за вчинення злочину один з декількох видів покарань до винної особи (наприклад, штрафу або обмеження волі на певний строк), то, відповідно до правил граматики, використаний тут сполучник «або» є розділовим, а зазначена санкція говорить про аль- тернативний характер покарання за вчинення одного злочину;
• урахування доконаних і недоконаних форм дієслів і дієприк- метників. Наприклад, текст «виконавцем (співвиконавцем) є особа, яка у співучасті з іншими суб’єктами злочину безпосередньо… вчинила злочин…» (п. 1 ст. 27 КК України) тлумач розуміє так: суб’єкт злочину не може відповідати за дії, вчинені іншими учасниками злочину. Ви- користовуються також спеціалізовані терміни як певний засіб законо- давчої техніки.

Отже, тлумачення норм передбачає урахування особливостей мови права та відповідних правил мовного тлумачення. Сутність їх у такому:

а) термінам, що використовуються в тексті, надається значення, то- тожне тому, яке вони мають у літературній мові, тобто вони використо- вуються як загальновживані. Винятком є використання термінів, яки законодавчо визначені в нормах — дефініціях (це різні поняття, що міс- тяться в статтях закону, наприклад, «злочин», «сім’я», «громадянин» та ін.). Відтак, якщо у тексті закону зафіксовано певне значення слова або виразу (словосполучення), то тлумачити в юридично значущій діяльнос- ті їх необхідно виключно в такому саме значенні. Слід додати, що якщо в законі однакові терміни використовуються неодноразово  (наприклад, «юридична особа», «заповіт», «угода» та ін. — в ЦК України; «батьки», «діти» — в СК України; «громадянин» — в конституційних законах та ін.), то їх не можна тлумачити в різному значенні, за винятком випадків, коли це визначено в самому законі. З іншого боку, різним термінам без- підставно не можна надавати одного й того самого значення (наприклад, поняттям «громадянин» та «фізична особа»);

б) значення терміна, виразу, що встановлені законом у будь-якій галузі права, не може вільно поширюватися на інші галузі (наприклад, поняття «член сім’ї» в житловому і сімейному законодавстві мають різний зміст, юридичний статус і сферу використання). Неприпустимо тлумачити норми, ігноруючи окремі слова, оскільки це може викриви- ти сенс норми. Наприклад, якщо з поняття «крадіжка» вилучити слово  «таємна», то воно розчиниться в інших поняттях, що їх застосовує законодавець: «пограбування» або «розбій».

Особливого значення у вітчизняній законотворчій практиці остан- німи роками набуває спеціально-юридичне тлумачення, яке застосову- ється для уяснення змісту нормативно-правових приписів, в яких ви- користовуються спеціальні терміни та словосполучення юридичних понять. Наприклад, ст. 32 КПК України спеціально містить приписи, що роз’ясняють значення таких термінів, як «суд», «слідчій», «про- токол», «учасники процесу», «обвинувач» та ін.

Логічне тлумачення норм права є таким способом уяснення, яке базується на використанні законів і правил формальної логіки. При цьому інтерпретатор, з одного боку, не виходить за межі тексту закону, а з другого — аналізує логічну структуру та внутрішні зв’язки між частинами нормативно-правового припису та нормативного акта в ці- лому. Зміст логічного способу тлумачення розкривають і конкретизу- ють певні прийоми, а саме:

а) логічне перетворення, або перебудова тексту з відновленням членів речення, що їх бракує, для того щоб уникнути двозначності чи невизначеності тексту. Наприклад, текст «напад з метою заволодіння майном громадян… карається позбавленням волі…» слід уточнити і розуміти: «особа, що вчинила напад з метою заволодіння майном громадян… карається…» Завдяки застосованому логічному прийому перетворення йдеться вже не тільки про об’єктивну сторону, а й про суб’єкта злочину;

б) виведення норм з норм (їх логічний розвиток). Для виведення окремих положень (висновків) із загальних норм застосовується індук- ція. Наприклад, з тексту юридична чи фізична особа «відшкодовує шкоду, завдану їх робітником під час виконання ним трудових (служ- бових) обов’язків» (ст. 1172 ЦК України) випливає, що будь-яка уста- нова, підприємство чи організація (ательє, фабрика, мале підприємство, підприємець та ін.) зобов’язані відшкодувати шкоду;

в) аналогія. Цей прийом застосовується тоді, коли законодавець не дає вичерпного переліку обставин, ознак і вживає при цьому звороти «та інші», «в аналогічних випадках». Наприклад, у ст. 66 КК України зазначається, що при призначенні покарання суд має право враховува- ти й інші обставини, визначаючи їх такими, що пом’якшують вину;

г) висновки з понять, зокрема з обсягової інтерпретації (тлумачення у висновках, що вказують на належність предметів та явищ на підста- ві застосування поняття до певного класу правових явищ). Наприклад, ознаки, що відбиті в понятті «юридична особа» (ст. 80 ЦК України), у сукупності вказують на певний клас правових явищ, який охоплює зміст цього поняття, що у свою чергу дозволяє відносити невизначену безліч державних та недержавних організацій до даного класу суб’єктів права, тобто до класу юридичних осіб, і відповідно враховувати в пра- вотворчій та правозастосовній практиці особливості юридичного ре- жиму таких суб’єктів.

Використовуються й інші прийоми логічного способу тлумачення норм.

Систематичний спосіб тлумачення норм права полягає у викорис- танні системного підходу під час аналізу норм права, окремих статей та в цілому законів. Увага дослідника зосереджується на пошуку го- ловного змісту норми права, що тлумачиться, шляхом визначення міста цієї норми серед норм даного нормативного акта та її порівнян- ня з чинними нормами інших інститутів і галузей права. При цьому враховується і визначається тип зв’язків між нормами.

Систематичне тлумачення застосовується для того, аби краще зро- зуміти зміст і призначення норм, розташованих у різних частинах і підрозділах системи права, і враховує: а) місце нормативно-правових приписів у нормативно-правовому акті, інституті, галузі законодавства; б) логічні зв’язки між нормами. При цьому аналізуються зв’язки норми, що тлумачиться, з нормами інших статей того самого акта, інших нормативно-правових актів різних інститутів і галузей права. Наприклад, у тексті припису «суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності» (ст. 323 КПК України) уяснення такої норми пов’язано із змістом інших норм про принципи судочинства, по- рядок дослідження доказів, допит підсудного, свідків, потерпілого та ін., закріплених у КК та КПК України. У такий спосіб ураховуються логічні зв’язки між нормами (зв’язки залежності, доповнення, конкретизації, уточнення, обмеження тощо). Цими зв’язками є:

а) зв’язки між нормою, що тлумачиться, та нормами, що роз- кривають зміст терміна, який у ній вживається. Це або легальне визна- чення (дефініція), або приписи, які перелічують коло суб’єктів, пред- метів, явищ, що складають це поняття. Наприклад, коло та ознаки осіб, що займаються підприємницькою діяльністю, їх права і обов’язки ви- значаються поняттям «суб’єкт підприємницької діяльності» (ст. 2 За- кону України «Про підприємництво»). Аналіз статей інших актів про підприємництво (закони України «Про господарські товариства», «Про  підприємства» та ін.) переконує, що під «суб’єктами підприємницької діяльності» розуміються як громадяни України, так і особи без грома- дянства;

б) зв’язок норми, що тлумачиться, з оперативними нормами, які можуть припиняти дію норм, чи остаточно скасовувати чинні нор- мативні приписи, чи поширювати їх дію на нове коло відносин, суб’єктів, територій, чи пролонговувати їх дію на новий строк;

в) зв’язки відсильної та інших статей. Застосування законодавцем відсилочного способу викладення норми створює такий нормативно- правовий припис, який не повністю перелічує всі ознаки правила, а відсилає до інших статей того самого нормативно-правового акта. Норма, що тлумачиться, може бути повністю зрозуміла інтерпретатору тільки за умови «поєднання» змісту відсильної статті із змістом таких приписів нормативного акта, до яких вона прямо відсилає. Тобто, текст відсильної статті вказує, що її норма не викладена в цьому тексті по- вністю і для розуміння її змісту в логічно завершеному вигляді необ- хідно враховувати статтю, до якої відсильна норма відсилає;

г) зв’язок між загальними і спеціальними нормами. Сутність тако- го зв’язку полягає в тому, що правила поведінки, визначені у загальних нормах, часто потребують врахування особливих ситуацій в спеціаль- них нормах, і, як правило, ці особливості закріплюються у вигляді винятків з загальних норм.

Ефект від використання систематичного способу тлумачення в то- му, що він допомагає законодавцю і правозастосовувачу виявляти та заповнювати прогалини і колізії (суперечності) в законодавстві, визна- чити формально існуючі застарілі норми права для їх подальшого скасування законодавцем. Іноді систематичне тлумачення розглядаєть- ся як прояв (форма) логічного тлумачення.

Історичний спосіб тлумачення норм права (ретроспектива) допо- магає встановити їх зміст норми права, враховуючи умови їх виник- нення, факти, пов’язані з історією виникнення норми, що тлумачиться. Особливість даного способу полягає в тому, що інтерпретатор вико- ристовує джерела, які перебувають за межами системи права (конкретно- історичні умови, соціально-економічна і політична атмосфера, обста- вини, причини, чинники, що викликали прийняття відповідних норм права, встановлюються за документами з архівів, стенограм обгово- рення проектів відповідних нормативно-правових актів органів, що займалися підготовкою законопроектів, матеріалів, що надруковані в пресі та інших засобах інформації тоді, коли проекти обговорювалися, до них робилися зауваження та пропозиції, схвалювалися чи відхиля- лися).

При цьому слід мати на увазі те, що сьогодні умови та атмосфера, які існували на момент прийняття закону, можуть оцінюватися пред- ставниками політичних сил з урахуванням їх нових інтересів, а також різними верствами населення, інакше, ніж вони оцінювались законо- давцем. Наприклад, по-різному тлумачилися ними зміни до Конститу- ції України 2004 р.

Своєрідним проявом використання історичного способу тлумачен- ня можна вважати й конкретно-соціологічне тлумачення, яке полягає в установленні змісту нормативно-правових приписів з урахуванням не тільки історичних обставин прийняття закону, а й тих реальних умов життя суспільства, в яких норма права функціонує. Таке тлумачення може позитивно вплинути на оцінку відповідності старого припису новим умовам життя суспільства і стимулювати необхідний своєчасний рух законодавця до оновлення законодавства.

Телеологічний (цільовий) спосіб тлумачення норм права полягає в аналізі змісту правового припису шляхом виявлення і розкриття цілей прийняття правової норми у співвідношенні з нею граматичної і ло- гічної суті формулювань законодавця, що містяться в текстах нормативно-правових приписів.

Не тільки встановлюється мета окремої норми в приписі, що під- лягає тлумаченню, а й враховуються цілі всього нормативного акта. Такі цілі містяться в текстах преамбул конституцій та законів (їх про- грамні положення), визначальних початкових статтях кодексів — нор- мативних приписах, що містять законодавчо визначені цілі відповідних інститутів та галузей законодавства.

Як найбільш раціональний спосіб регулювання суспільних відно- син норма права завжди потребує осмислення її змісту з боку різних осіб, зміст же, у свою чергу, — це не тільки внутрішній логічний зміст (поняття, явища, що осягаються розумом), а й розумна підстава регу- лювання суспільних відносин, тобто в процесі тлумачення мають одно- часно розкриватися обидва аспекти змісту. Отже, призначення інтер- претації полягає також у з’ясуванні цільової спрямованості нормативно- правових приписів, міжнародно-правових документів тощо. Відомо, що ступінь зрозумілості закону не може бути однаковим для різних суб’єктів права: для осіб, що мають багаторічний професійний досвід тлумачення і застосування норм, і для усіх інших. Так, зміст нормативно- правового акта, що містить важливі загальносоціальні, політичні, соціально-культурні та інші завдання (наприклад, конституційні акти), звернутого до багатьох суб’єктів, з преамбулою, що роз’яснює цілі регулювання, його необхідність, є більш доступним для розуміння громадян, ніж прикладні мета та зміст акта, призначеного для вузько- го кола суб’єктів (наприклад, інструкції та інші нормативні акти для службового користування).

• 3. Офіційне і неофіційне тлумачення норм права

Тлумачення здійснюється будь-яким суб’єктом на науковому, про- фесійному чи побутовому рівні і відбиває результати його мислення. Залежно від суб’єктів тлумачення-роз’яснення норм права і вираження наззовні висновків, яких дійшов інтерпретатор у результаті усвідом- лення сенсу норми, тлумачення може бути офіційним або неофіційним, їх висновки можуть зобов’язувати чи не зобов’язувати інших суб’єктів права до певної поведінки.

Тлумачення вважається офіційним, якщо воно здійснюється спеці- ально уповноваженим компетентним в цій галузі органом, державним службовцем чи посадовою особою на підставі службового обов’язку, а результати роз’яснення набувають спеціальної юридичної форми (по- станови, інструкції) та офіційного значення (мають обов’язковий ха- рактер своєрідної директиви). При офіційному тлумаченні суб’єкти правозастосовної діяльності та інші суб’єкти права повинні використо- вувати зміст норми права в його точному розумінні, так, як його викла- дено в офіційному інтерпретаційному акті. Для виконавців норми, що офіційно тлумачиться, таке тлумачення завжди є обов’язковим, неза- лежно від того, погоджуються вони з таким роз’ясненням чи ні. Основ- на мета офіційного тлумачення-роз’яснення полягає в забезпеченні єдиного розуміння норм всіма суб’єктами права та їх однакового за- стосування на всій території держави. Від останнього також залежить рівень законності та правопорядку в суспільстві.

Залежно від того, на яке коло осіб розраховане офіційне тлумачен- ня, воно може бути двох видів: нормативне і казуальне.

Нормативне тлумачення — це роз’яснення сенсу та змісту норми права, призначене для його поширення на невизначене коло осіб і ви- падків при вирішенні будь-яких юридичних справ, що регулюються нормами, що були предметом інтерпретації. Таке роз’яснення має абстрактний характер, тобто його пов’язують не з конкретною ситуацією, суб’єктом чи обставинами, а з ситуаціями типовими, такими, що по- стійно виникають у житті і врегульовані нормами. Отже, результат нормативного тлумачення поширюється на певні види суспільних від- носин, які врегульовані нормою права, і передбачає багаторазовість застосування. Сенс терміна «нормативне тлумачення» — саме в обов’язковості певного розуміння щодо застосування нормативно- правових приписів. Прикладом такого тлумачення є роз’яснення Вер- ховного Суду України, Вищого господарського суду України з питань застосування законів України за певною категорією справ, а не за конкретною справою.

Тлумачення називається нормативним не тому, що це тлумачення норм (будь-яке тлумачення — це завжди тлумачення норм), а внаслідок того, що:

• воно має загальний характер;
• є формально обов’язковим при розгляді всіх справ певної категорії, які вирішуються на основі норми, що тлумачиться;

• результат такого тлумачення виражено у вигляді обов’язкових для інших суб’єктів інтерпретаційних норм (це «норми про норми»): в них вказується, як правильно розуміти і застосовувати правові норми;

• вони є нормативними, бо містять лише аргументи, підстави на користь певного розуміння норми права.

Навпаки, результат казуального (індивідуального) тлумачення сто- сується тільки застосування норми щодо конкретного випадку. Воно має значення лише для вирішення «казусу», конкретної юридичної справи суб’єктами правозастосовної чи іншої юридичної діяльності і є обов’язковим тільки у зв’язку з розв’язанням саме цієї юридичної справи.

Повернемося до роз’яснень нормативного характеру. Залежно від суб’єктів, що тлумачать нормативно-правовий припис, офіційне нор- мативне тлумачення поділяють на автентичне і легальне. Ці види розрізняють залежно від державних органів, що тлумачать норму, їх місця у структурі державного апарату, різної сили актів тлумачення (інтерпретаційних актів), що ними видаються.

Автентичне тлумачення — це роз’яснення, яке здійснюється тим органом, що видав норму, котра підлягає тлумаченню (тобто це автор- ське офіційне тлумачення), наприклад, роз’яснення міністерством сутності та окремих положень певної інструкції, що була ним прийня- та. Таке повноваження державного органу тлумачити норми, що містяться в його актах, безпосередньо випливає з його повноважень на видання нормативно-правових актів і не потребує на це будь-якого спеціального дозволу. Особливість такого роз’яснення полягає в тому, що акт тлумачення видається для роз’яснення вже існуючих норм, а не для створення нових. Цей акт, як правило, має такі самі зовнішню форму і юридичну силу, як і нормативний акт, що підлягає тлумаченню. Сила автентичного тлумачення не стільки в його переконливості, скільки в його обов’язковості.

Легальне тлумачення — це роз’яснення, що походить від спеціаль- но уповноваженого органу щодо нормативних актів, які видані іншими нормотворчими органами. Таке тлумачення називають ще делегованим, тобто воно не походить від органу, що видав нормативно-правовий акт. Право тлумачити нормативні приписи є у всіх, але повноваження ор- ганів і посадових осіб, що мають право офіційно роз’яснювати їх сенс, спеціально закріплений у відповідних нормативно-правових актах. Такі повноваження можуть бути постійними або одноразовими. Ре- зультати легального (делегованого) тлумачення, що містяться у відпо- відних інтерпретаційних актах, мають обов’язкову силу тільки стосов- но осіб, що підпадають під юрисдикцію державного органу, судового, фінансового, податкового та інших, що тлумачать норму. Особливо важливе значення для юридичної діяльності має судове тлумачення. Закон (п. 2 ст. 150 Конституції України) відносить офіційне легальне (делеговане) тлумачення Конституції України та законів України, ви- даних Верховною Радою України, виключно до компетенції Консти- туційного Суду України. Відповідно до Закону України «Про судоустрій України» Пленум Верховного Суду України дає роз’яснення судам з питань застосування чинного українського законодавства.

Оцінюючи правову природу результатів офіційного тлумачення, що здійснюється вищими судовими органами, слід нагадати деякі принципові положення:

а) судові органи не наділені законотворчою функцією;

б) джерелом, що дає привід до видання актів нормативного тлу- мачення, є узагальнення практики розв’язання справ судовими орга- нами (згідно з наведеними законами Пленум Верховного Суду «роз- глядає матеріали узагальнення судової практики і статистики…»; Пре- зидія Вищого господарського суду «розглядає матеріали узагальнення практики, аналізує статистику»);

в) приводами та причинами видання актів роз’яснень вищих судових органів держави є типові помилки кваліфікації, порушення процедури  застосування нормативно-правових актів, нерідко зумовлених саме від- сутністю єдності в розумінні змісту законів, що застосовуються, та ін.; г) зміст судових роз’яснень звичайно зводиться до рекомендацій того, як слід розуміти термінологію, сенс норми, як кваліфікувати юридичні факти, як саме застосовувати закон; судові роз’яснення не можуть суперечити принципу, згідно з яким суд є незалежним і підкоряється тільки закону;

ґ) акти роз’яснення містять правила, які вказують на певне ро- зуміння законів; вони не можуть містити в текстах нічого нового, що не входить до змісту норми, яка тлумачиться, тобто не повинні місти- ти нормативної новизни; за їх допомогою не можуть змінюватися, доповнюватися чи скасовуватися закони, а лише має розкриватися їх зміст у повному обсязі.

Особливість правової природи актів офіційного легального тлума- чення судових органів полягає в тому, що чинність офіційного тлума- чення поширюється за межі кола тільки судових органів. Наприклад, роз’яснення Пленуму Верховного Суду України вичерпуються не тіль- ки судами, а й слідчими, суб’єктами, які здійснюють дізнавальну ді- яльність, іншими службовими особами.

Офіційне тлумачення може бути і казуальним, обов’язковим для даної справи, тобто воно застосовується лише у зв’язку з розглядом конкретної юридичної справи (казусу), стосовно саме тих осіб, які мають до справи певне відношення. Для будь-яких інших справ резуль- тати казуального тлумачення формально-юридичного значення не мають і на них не поширюються.

Але необхідність офіційного казуального тлумачення виникає і то- ді, коли нижчі правозастосовні органи, на думку вищих до них, неко- ректно застосовують норми права щодо конкретної справи, порушую- чи закон. Таке тлумачення здійснюється в межах компетенції і повно- важень правозастосовних органів. Тут розрізняють:

а) тлумачення органу, що безпосередньо застосовує в певній процеду- рі норми права (воно відображене в акті застосування права, стає його частиною). Наприклад, судове тлумачення, що здійснюється судами при прийнятті рішень по конкретних юридичних справах, а також адміністра- тивне, що здійснюється органами виконавчої влади — від центральних (міністерств, відомств) до місцевих державних адміністрацій;

б) тлумачення органу, що перевіряє законність та обґрунтованість акта застосування права. Наприклад, перевірка з боку вищого за рівнем судового органу рішення нижчого суду.

В цьому сенсі можна розуміти також казуальне тлумачення, яке має обов’язкове значення не тільки для конкретної справи, а й для всіх аналогічних справ. Цим пояснюється оприлюдненням рішень по кон- кретних справах в офіційних виданнях.

У таких рішеннях вищих правозастосовних органів міститься зра- зок розуміння законів. Тому правомірно називати їх прецедентами тлумачення правової норми. Рішення, винесені по конкретних справах, набувають загальне значення через їх внутрішню переконливість і ви- ступають як приклади правильного розуміння і застосування закону.

Загальнообов’язковість прецедентів тлумачення ґрунтується на силі, владі розуму. Тому авторитет мають ті прецеденти, які містять у своїй основі переконливе аргументування.

Прецедентами тлумачення виступають звичайно рішення вищих судових інстанцій. Таким чином, інтерпретаційні положення, що міс- тяться в рішеннях по конкретних справах, перетворюються на преце- дент тлумачення. Хоча такі положення формально обов’язкові тільки для конкретної справи, однак нижчі інстанції завжди враховують практику вищих і прагнуть їй слідувати, брати як приклад, зразок ро- зуміння і застосування законів.

Отже, інтерпретаційні положення, що містяться в рішеннях вищих інстанцій по конкретних справах, не залишаючись формально загальнообов’язковими, фактично мають загальнообов’язкове зна- чення, оскільки засновані на правильності їх виведення із закону, на силі авторитету вищих інстанцій.

Ще одна особливість казуального тлумачення полягає в тому, що ця форма тлумачення рівною мірою використовується як при офіцій- ному, так і при неофіційному тлумаченні. Якщо перше має юридичну силу, але формально — тільки щодо конкретної справи, то друге (не- офіційне) взагалі такої сили не має і здійснюється переважно наукови- ми установами, адвокатами, експертами та ін.

Неофіційне тлумачення нормативно-правих приписів — це таке роз’яснення їх змісту, що здійснюється будь-яким суб’єктом, при якому результат тлумачення не має обов’язкової юридичної сили. Суб’єкт, що тлумачить норму, самостійно, без будь-якого спеціального дозволу оці- нює правову ситуацію, відповідну норму і приймає рішення про пер- спективу настання юридичних наслідків по справі на основі власного уявлення про зміст тих приписів, що він тлумачив. Це тлумачення має форму письмових чи усних порад, пояснень, рекомендацій. Воно здій- снюється недержавними органами й установами, різними науковими, навчальними закладами, групами фахівців-юристів, окремими громадя- нами. Але їх акти, виражені у формах наукових творів, коментарів до законів тощо, не мають обов’язкового характеру и не тягнуть за собою будь-яких юридичних наслідків. Отже, посилатись на результати не- офіційного тлумачення як на нормативну підставу для офіційного ви- рішення справи не можна. Вся відповідальність за вірність інтерпретації покладається лише на офіційного суб’єкта правозастосування. Акти неофіційного тлумачення мають лише таку силу і вагомий вплив, що базуються на професіональному авторитеті фахівців, установ.

Неофіційне тлумачення поділяється на побутове (повсякденне), професійне (компетентне) і доктринальне (наукове).

Побутове (повсякденне) тлумачення — це уяснення і роз’яснення змісту норм права в повсякденному житті, побуті всіма особами, які не мають спеціальної юридичної освіти або певного досвіду юридич- ної діяльності. Дійсні результати такого тлумачення обумовлені рівнем правової свідомості, юридичної обізнаності, життєвого досвіду та правової культури громадян.

Таке тлумачення постає в усіх випадках, коли особа осмислює зміст правових норм з метою їх використання, виконання, додержання, на- дання поради, оцінювання будь-якої життєвої ситуації, що потребує юридичного рішення або просто розширення кола своїх знань.

Професійне (компетентне) тлумачення — це тлумачення, яке здійснюють фахівці з вищою юридичною освітою в галузі держави і права — практичні працівники (судді, адвокати, прокурори, посадові особи державного апарату та ін.) для професійного використання його результатів у повсякденній діяльності в процесі застосування ними правових норм.

Особливу роль має доктринальне (наукове) тлумачення норм пра- ва. Воно здійснюється науковцями — фахівцями-правознавцями, на- уковими та дослідними установами в науково-практичних коментарях до законодавства, працях учених-юристів (наукових статтях, моно- графіях, підручниках, посібниках, брошурах, лекціях), обговореннях проблемних питань чинних нормативних актів та їх проектів у пресі, на «круглих столах», телебаченні, сторінках наукових видань.

Таке тлумачення відомо світу з стародавніх часів. У Стародавньо- му Римі роз’яснення римськими юристами законів мало не тільки моральне, а й юридичне значення, впливало на розвиток законодавства. Під час тлумачення вони фактично створювали норми, які набували якостей авторитетності, що межувала з обов’язковістю.

Сьогодні неофіційне за статусом доктринальне тлумачення не має обов’язкової сили, але суттєво впливає на правотворчу та правозасто- совну професійну діяльність. Цей вплив є зрозумілим. Він ґрунтуєть- ся на авторитеті і переконливості роз’яснень, і, незважаючи на від- сутність їх офіційної обов’язковості, такі тлумачення визнаються в суспільстві найбільш переконливими і обґрунтованими. Саме тому часто висновки неофіційного доктринального тлумачення стають головним змістом офіційного.

Усі форми неофіційного тлумачення правових норм не мають обов’язкової сили, їх фактичне значення зумовлюється авторитетом і обізнаністю інтерпретатора з питань правознавства та рівнем пере- конливості. Але усі вони справляють певний вплив на різні види юри- дичної практики і підпорядковані кінцевій меті — досягти однаковості розуміння змісту правових норм.

• 4. Правотлумачні (інтерпретаційні)

акти, їх види

Результати тлумачення права як правової форми діяльності держа- ви виражаються в офіційних юридичних актах, які іменуються право- тлумачними (інтерпретаційними) актами. Вже в 60-х роках ХХ ст. провідні вчені звернули увагу на те, що, крім нормативно-правових та індивідуально-правових актів, у системі юридичних актів самостійне місце посідають акти тлумачення права, які є юридичними засобами одноманітного, узгодженого розуміння та ефективного застосування правових норм.

Інтерпретаційні акти є результатом цілеспрямованої інтелектуаль- ної діяльності компетентного органу держави (наприклад, Конститу- ційного Суду України) чи міжнародної установи (наприклад, Європей- ського суду з прав людини, Комітету ООН з прав людини) щодо осмис- лення дійсного значення правових норм.

Інтерпретаційний акт — це офіційний акт-документ уповнова- женого державного органу чи посадової особи, а також міжнародної установи, чию юрисдикцію визнала Україна, головною метою ухвален- ня якого є тлумачення правових норм, що містить формально- обов’язкове роз’яснення їх змісту.

Особливості юридичної природи інтерпретаційних (правотлумач-

них) актів дозволяють виділити такі їх ознаки:

• інтерпретаційні акти розкривають дійсний зміст норм права, виражених у відповідному юридичному акті, та містять вказівки сто- совно належного розуміння правових норм, що має вирішальне зна- чення для їх реалізації. Вони діють в єдності з тими нормативно- правовими актами чи іншими формами права, які містять правові норми, що підлягають тлумаченню, та мають допоміжний характер;
• інтерпретаційні акти не встановлюють нових норм права, не скасовують та не вносять зміни до чинних правових норм. Здійснюю- чи свої повноваження, суб’єкти офіційної інтерпретації не підміняють законодавця шляхом створення правових норм у процесі тлумачення, у тому числі через заповнення прогалин у законодавстві. З цього при- воду Конституційний Суд України в Рішенні у справі про тлумачення Закону України від 25 березня 1998 р. «Про вибори народних депутатів України» прямо зазначив, що заповнення прогалин у законах не на- лежить до повноважень Конституційного Суду України. Вирішення цих питань є прерогативою органу законодавчої влади — Верховної Ради України;
• інтерпретаційні акти мають офіційний, формально-обов’язковий характер, що зумовлено наявністю у суб’єкта їх прийняття державно- владних повноважень чи визнаної державою юрисдикції. Обов’язковість цих актів виявляється в тому, що вони містять офіційну, сформульова- ну чи визнану державою позицію щодо розуміння дійсного змісту правових норм і зобов’язують суб’єктів адекватно сприймати норми, що роз’яснюються. При цьому інтерпретаційні акти можуть адресува- тися органам, що застосовують розтлумачені правові норми, а не суб’єктам, дії яких безпосередньо регулюються цими нормами;
• юридична сила правотлумачних актів пов’язана із чинністю актів, норми яких стали об’єктом тлумачення. Прийняття нового юри- дичного акта чи зміна його окремих положень, які були розтлумачені, ведуть до втрати юридичної сили інтерпретаційного акта, що свідчить про його нижчу юридичну силу від юридичної сили акта, що став пред- метом тлумачення. В ієрархії юридичних актів інтерпретаційні акти слідують за актом, положення якого розтлумачено. Їх місце в системі юридичних актів визначається компетенцією органу чи установи, які ухвалили інтерпретаційний акт;
• сфера дії правотлумачних актів збігається зі сферою дії витлу- мачених норм та не може бути ширшою за неї. Дія інтерпретаційних актів у часі визначається чинністю норм права, що підлягають тлума- ченню. Інтерпретаційні акти діють поряд з витлумаченими нормами,

починаючи з моменту набуття ними чинності. Оскільки тлумачення не виходить за межі правових норм, а лише розкриває їх дійсне значення, то інтерпретаційні акти мають зворотну силу, межі якої визначають- ся моментом набрання чинності юридичним актом, що підлягає тлу- маченню. Ця особливість відрізняє акти тлумачення права від нормативно-правових актів, які не можуть мати зворотну дію, крім випадків, коли це прямо передбачено законом та відповідає правовим принципам (наприклад, у разі, якщо новий закон пом’якшує покаран- ня за певний злочин або декриміналізує діяння).

В інтерпретаційному акті може прямо вказуватися на необхідність перегляду раніше ухвалених рішень, які не відповідають викладеному в ньому тлумаченню норм права. Так, виходячи з наданого ним тлума- чення, Конституційний Суд України в Рішенні у справі за зверненням жителів міста Жовті Води від 25 грудня 1997 р. зазначив, що ухвали судів про відмову в прийнятті позовних заяв жителів міста Жовті Води до Кабінету Міністрів України про виконання зобов’язань, які виникли у зв’язку з придбанням облігацій Державної цільової безпроцентної позики 1990 р., та відшкодування моральної шкоди підлягають пере- гляду в порядку, встановленому ЦПК України.

Інтерпретаційний акт припиняє свою дію у разі його скасування або заміни іншим інтерпретаційним актом, а також у разі припинення дії юридичних актів, положення яких виступали предметом тлумачення.

Названі особливості вирізняють інтерпретаційні акти серед інших юридичних актів, що включають деякі правотлумачні положення. Тлумачення норм права відбувається переважно в процесі судової та іншої правозастосовної діяльності при вирішенні конкретних справ. Відповідно інтерпретаційні положення можуть міститися в різних ви- дах юридичних актів (наприклад, судових рішеннях, відомчих актах тощо). Правотлумачними актами є тільки ті акти, основною метою прийняття яких є роз’яснення змісту відповідних юридичних норм. В усіх інших актах, які містять інтерпретаційні положення, тлумачен- ня виступає лише одним із засобів досягнення мети їх прийняття, якою можуть бути правозастостосування, здійснення конституційного конт- ролю тощо. Ця мета зумовлює віднесення їх до актів відповідного виду (правозастосовних актів, актів конституційного контролю та ін.).

Правозастосовні акти містять як саме юридичне рішення у кон- кретній справі, так і роз’яснення змісту відповідних норм права, що були покладені в його основу. Своє розуміння дійсного значення право- вих норм правозастосовний орган в цьому разі формулює в мотиву-

вальній частині акта застосування права. Наприклад, суд апеляційної чи касаційної інстанції включає роз’яснення змісту норми права, що підлягає застосуванню, до мотивувальної частини свого рішення чи ухвали. Таке тлумачення набуває обов’язкової значущості для конкрет- ної справи та осіб, яких вона стосується. При цьому воно має певний вплив і на правозастосувачів під час розгляду та прийняття рішень з усіх аналогічних юридичних справ. З огляду на це в Україні най- ближчим часом має бути створено єдиний реєстр судових рішень, який буде доступний кожному для ознайомлення.

Конституційний Суд України також здійснює інтерпретаційну ді- яльність не тільки у межах спеціальної процедури щодо надання офі- ційного тлумачення, а й під час ухвалення рішень щодо конституцій- ності законів України та інших визначених законом правових актів, а також прийняття інших актів конституційного контролю. В мотиву- вальній частині цих актів можуть міститися правотлумачні положення, так звані правові позиції, в яких розкривається зміст відповідних норм Конституції України та юридичних актів, конституційність яких пере- вірялась.

Наприклад, в мотивувальній частини Рішення Конституційного Суду у справі про приватизацію державного житлового фонду від 28 вересня 2000 р. зазначається, що за змістом ст. 24 Конституції Укра- їни, де йдеться про вільний вибір «місця проживання», під цим слово- сполученням мається на увазі місце проживання громадян за терито- ріальною ознакою (село, селище, місто чи інша адміністративно- територіальна одиниця), а не конкретне жиле приміщення (будинок, квартира, службова квартира). Правотлумачні положення, що містять- ся в актах конституційного контролю, виконують допоміжну функцію, дозволяючи вирішити питання щодо конституційності (неконституцій- ності) того чи іншого юридичного акта, проте їх обов’язковість не обмежується конкретною справою.

Спираючись на види тлумачення права, розрізняють відповідні види інтерпретаційних актів. Залежно від обсягу і характеру право- творчих повноважень органу виділяють акти автентичного тлума- чення (видані «автором» юридичного акта, що тлумачиться, зокрема акти Верховної Ради України, що містять роз’яснення деяких законо- давчих положень) і легальні, або так звані акти делегованого тлума- чення (акти, видані суб’єктом, який має передбачене законодавством спеціальне повноваження на надання офіційного тлумачення правових норм, що видані іншими органами). Такі акти мають самостійне зна-

чення, їх зміст повністю присвячено роз’ясненню правових норм (зо- крема, акти Конституційного Суду України щодо офіційного тлумачен- ня Конституції та законів України).

Залежно від наявності нормативних властивостей та характеру обов’язковості інтерпретаційних актів виділяють акти нормативного тлумачення та акти казуального тлумачення. Юридична чинність актів нормативного та казуального тлумачення і сфера їх дії різні. Акти норма- тивного тлумачення мають абстрактний, загальнообов’язковий характер та володіють всіма ознаками нормативності. Ці акти містять норми-роз’яс- нення, які логічно випливають з правових норм, що інтерпретуються.

Провідне місце серед актів нормативного тлумачення посідають рішення Конституційного Суду України щодо офіційного тлумачення Конституції та законів України. Зміст цих актів становлять правотлу- мачні положення, які є загальнообов’язковими, що підтверджується положеннями ст. 150 Конституції України та ст. 69 Закону України «Про Конституційний Суд України». Нерідко ці акти містять легальні дефі- ніції термінів, що вживаються в законодавстві України, які набувають завдяки ним своєї юридичної визначеності («член сім’ї», «право на правову допомогу», «законодавство» та ін.).

До актів нормативного тлумачення можна віднести й постанови Пленуму Верховного Суду України, а також роз’яснення пленумів ви- щих спеціалізованих судів України. Повноваження Верховного Суду України надавати роз’яснення з питань застосування законодавства на основі узагальнення судової практики та аналізу судової статистики передбачено ст. ст. 47 та 55 Закону України від 7 лютого 2002 р. «Про судоустрій України». Аналогічні повноваження вищих спеціалізованих судів України передбачені ст. ст. 39 та 44 цього Закону. Роз’яснення Верховного Суду України мають вищу юридичну силу, ніж відповідні роз’яснення пленумів вищих спеціалізованих судів, які у разі необхід- ності можуть бути визнані нечинними Пленумом Верховного Суду України. Отже, правотлумачні повноваження вищих судових інстанцій України мають легальний, нормативний характер.

Акти казуального тлумачення слід відрізняти від актів інших видів, які містять казуальне тлумачення (наприклад, судових рішень, інших правозастосовних актів). Акти казуального тлумачення ухвалюються з метою надання роз’яснень щодо змісту норми права у контексті кон- кретної справи. Ці акти мають обов’язкове значення лише в межах окремої справи та поширюються на осіб, яких вона стосується. Такі акти можуть ухвалюватися уповноваженими органами, до яких звер-

таються особи за роз’ясненням тих чи інших положень законодавства, що підлягають застосуванню у конкретному випадку (наприклад, будь- які відповіді контролюючого органу на запити зацікавлених осіб з пи- тань оподаткування, тобто податкові роз’яснення).

Слід зазначити, що акти казуального тлумачення мають певний вплив на правозастосувачів під час розгляду та прийняття рішень у всіх анало- гічних юридичних справах. Можливість надання тлумачення правової норми, яке відповідає тільки одному випадку, взагалі вбачається досить проблематичною, оскільки норма завжди розрахована на низку однорідних випадків. Як підтвердження цього, Законом України від 21 грудня 2000 р.

«Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджета- ми та державними цільовими фондами» передбачено, що платник подат- ків має право безоплатно одержати будь-яке податкове роз’яснення, у то- му числі надане іншому платнику податків з питання, що розглядається. Отже, податкові роз’яснення, надані з конкретних питань тим чи іншим особам, можуть використовуватися іншими платниками податків для розв’язання аналогічних ситуацій. Як підтвердження цього названим За- коном також передбачається, що визнання судом податкового роз’яснення податкового органу недійсними є підставою для використання зазначено- го рішення всіма платниками податків з моменту його прийняття.

Інтерпретаційні акти класифікують і за іншими підставами: за формою вираження (усні та письмові); за суб’єктами тлумачення (акти різних державних органів та посадових осіб — акти законодавчих, виконавчих чи судових органів, акти органів прокуратури, а також акти міжнародних установ, юрисдикція яких визнана Україною); за назвою та внутрішньою побудовою (структурою) документа (постанови, рішення, ухвали, роз’яснення, висновки тощо); за галузями права (конституційно-правові, кримінально-правові, цивільно-правові та ін.).

Тлумачення потребують не тільки нормативні, а й індивідуальні юридичні акти, особливо ті, які розраховані на тривалу дію, мають юри- дично складний характер, спрямовані на індивідуальну регламентацію суспільних відносин, примусове здійснення прав і обов’язків (індивіду- альні адміністративні акти, рішення юрисдикційних органів, правочини та ін.). ЦК України, який набув чинності з 1 січня 2004 р., містить окрему ст. 213, присвячену тлумаченню змісту правочину. В цій статті вказується на особливості способів тлумачення, що застосовуються при з’ясуванні змісту правочину його сторонами чи судом, а також обставини, з яких необхідно при цьому виходити (зокрема, мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового

обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору тощо). Таке рішення є індивідуальним інтерпретаційним актом, який має казуальний характер та обов’язкове значення для сторін договору.

• 5. Тлумачення норм права за обсягом їх правового змісту

Тлумачення норм права за обсягом — це логічне продовження і завершення процесу з’ясування значення і змісту норм права. Разом з тим воно виступає і як закономірний результат застосування всіх знайомих способів тлумачення (граматичного, логічного та ін.). Тільки дякуючи їх застосуванню, можна відповісти на запитання, чи повністю збігається в даній нормі буква закону з його духом, чи потрібно розу- міти словесний вираз норми, або нормативно-правового акта в цілому в буквальному розумінні, або ж необхідно звузити чи розширити їх зміст. Остаточно відповісти на це питання можна, лише використову- ючи інші методи тлумачення норм права — за обсягом їх правового змісту. Сутність їх полягає у визначенні ступеня відповідності змісту норми права її текстовому оформленню і виразу.

За названим критерієм сформувалися відомі три види тлумачення: адекватне (буквальне), поширювальне (розповсюджувальне) та об- межувальне.

Адекватне тлумачення — це такий вид тлумачення, коли дійсний зміст правової норми повністю збігається з її буквальним офіційним зовнішнім виразом, тобто норму розуміють як таку, що повністю збі- гається із відповідним нормативно-правовим приписом (текстовою формою правової норми). Цей зміст у повному обсязі є зафіксованим у статті нормативно-правового акта і не має якихось труднощів у ро- зумінні змісту норми: він залишається незмінюваним, незважаючи на застосовані способи тлумачення (граматичний, систематичний, логіч- ний та ін.). Буквальне тлумачення свідчить про те, що використані в тексті припису терміни тлумачаться однозначно, тобто дійсний зміст норми права і його текстуальний вираз повністю збігаються.

Наприклад, згідно зі ст. 148 Конституції України Конституційний Суд України складається з вісімнадцяти суддів Конституційного Суду України. Президент України, Верховна Рада України та з’їзд суддів України призначають по шість суддів Конституційного Суду України. Дійсний зміст наведеної норми повністю відповідає його мовному

текстовому виразу. Крім того, буквально мають тлумачитися терміни, відображені в легальних дефініціях, наприклад, поняття злочину в ст. 11 КК України, поняття підприємництва в Законі України «Про підприємництво» та ін. Неприпустимо поширювально чи обмежуваль- но тлумачити наведені у відповідних законах терміни, бо таке тлума- чення виходить за межі змісту та обсягу самої легальної дефініції.

Поширювальне (розповсюджувальне, розширювальне) тлумачення — це такий вид тлумачення, відповідно до якого дійсний зміст певної норми права після застосування різних способів тлумачення виявився ширшим, ніж її буквальний текст, зовнішній мовний вираз. Наприклад, згідно з п. 1 ст. 614 ЦК України особа, яка порушила зобов’язання, несе відповідальність за наявності її вини (наміру або необережності), якщо інше не встановлене договором або законом. Тлумачення змісту норми є можливим завдяки поширювальному розумінню терміна «особа, яка порушила зобов’язання». Це будь-яка особа — фізична або юридична; громадянин чи людина без громадянства. Не має значення, яке саме зобов’язання порушила особа. Таким чином, тут ураховані усі інші норми ЦК України про учасників цивільних правовідносин, тобто пра- вило, викладене в статті, слід тлумачити поширювально стосовно кола суб’єктів і видів зобов’язань, що порушуються.

Відповідно до ст. 759 ЦК України за договором найму (оренди) най- модавець передає або зобов’язується передати наймачу майно в користу- вання за платню на певний термін. У даному разі також не має значення, хто саме є наймодавцем (фізична чи юридична особа; власник чи корис- тувач майна; яке саме майно передано в користування) або наймачем. Тобто, текст статті також слід розуміти з урахуванням інших норм цивіль- ного права щодо кола суб’єктів цивільних правовідносин, ознак та видів майна та ін. Отже, і тут є необхідним поширювальне тлумачення.

Отже, якщо текст нормативно-правового припису не повною мірою (неадекватно) відображає зміст і обсяг волі законодавця, то необхідним стає саме такий вид інтерпретації — поширювальний, коли достатньо підстав однозначно і ґрунтовно вважати, що законотворчий орган, ство- рюючи текст припису, мав на увазі певні факти, ознаки, обставини, жит- тєві ситуації та ін., що охоплюються реальним юридичним змістом норми, але не були визначені чітко в тексті нормативно-правового припису.

Іноді передбачити усі такі обставини та факти в тексті неможливо через величезну кількість зовнішніх проявів цих обставин. Наприклад, КК України перелічує обставини, що пом’якшують відповідальність особи, але цей перелік обставин у законі не є вичерпним, оскільки при

призначенні покарання суд має право враховувати й інші обставини, що пом’якшують вину, однак неможливо закріпити усі варіанти пом’якшуючих обставин у лаконічному тексті статті.

При такому тлумаченні часто розширювально інтерпретуються незавершені переліки обставин, умов тощо. Такі переліки звичайно закінчуються словами «і т. ін.», «та інші», «та в аналогічних випадках»,

«і в інших випадках, передбачених законодавством».

Як поширювальне, так і обмежувальне тлумачення пов’язані з тим, що:

• одночасно поряд з нормою, що тлумачиться, в системі чинного

законодавства існують інші норми, які можуть поширювати чи звужу- вати її зміст, а це викликає необхідність одночасного застосування систематичного способу тлумачення норм права;

• іноді тексти нормативних актів містять спеціальні терміни, не

завжди досконалі з погляду законодавчої техніки, способу мовного викладення, а це ускладнює тлумачення їх змісту, який вклав зако- нодавець у текст нормативно-правового акта;

• суб’єкт тлумачення лише розкриває зміст, дійсний обсяг волі

законодавця та робить інтелектуальні висновки про можливість чи неможливість застосування норми, що тлумачиться, до конкретних життєвих обставин, випадків.

Обмежувальне тлумачення — це такий вид тлумачення, який міс- тить висновок щодо змісту правової норми, коли цей зміст є вужчим за текст статті нормативно-правового акта. Наприклад, згідно з ст. 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружи- ні і чоловіку на праві загальної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав із поважної причини (навчання, ведення домаш- нього господарства, догляд за дітьми, хвороба і т. п.) самостійного заробітку (прибутку). Якщо тлумачити таку норму ізольовано від інших норм, то відповідно до буквального її тексту будь-яке майно, набуте під час шлюбу, є їх сумісною власністю. А якщо тлумачити таку норму у зв’язку з іншою нормою, то розуміння буде іншим і правильним — обмежувальним. Так, у пп. 2, 3 ст. 57 того ж кодексу вказано, що осо- бистою приватною власністю дружини і чоловіка є речі індивідуаль- ного користування, у тому числі цінності, навіть тоді, коли вони були набуті за рахунок загальних засобів подружжя, а також премії, нагоро- ди, які вона, він отримали за особисті заслуги. Підставою обмежуваль- ного тлумачення є дія спеціальної або виключної норми (ст. 57 СК України), яка робить виняток з більш загальної норми (ст. 60 СК Укра- їни). У цьому застосування систематичного способу тлумачення норми

дає можливість суб’єкту застосування права суттєво уточнити зміст норми, що тлумачиться. Так, згідно з ст. 7 Закону України «Про Все- український та місцеві референдуми» в референдумах мають право брати участь громадяни України, які на день проведення референдуму досягли вісімнадцяти років і постійно проживають відповідно на те- риторії України. Але текст ч. 3 ст. 7 названого Закону вказує на обста- вини, що обмежують зміст наведеної норми, загальну формулу щодо кола суб’єктів, які мають право участі в референдумі, та певні можли- вості її застосування (наприклад, у референдумі не беруть участі пси- хічно хворі громадяни, визнані судом недієздатними).

Обмежувальне тлумачення може здійснюватися на підставі норм загальної частини будь-якого кодексу завдяки тому, що ці норми є за- гальними, тобто вони належать до всіх інших норм особливої частини, входять до їх змісту і саме тому звужують буквальний зміст їх тексто- вого виразу. Наприклад, стаття Особливої частини КК України містить норму, яка встановлює підстави кримінальної відповідальності за роз- бій. Але звернення до відповідних норм Загальної частини КК України та їх аналіз приводять до висновку про те, що суб’єктом даного зло- чину може бути виключно фізична винна особа, яка досягла віку кри- мінальної відповідальності і є осудною, а не якась інша особа. Таким чином, уяснення змісту норми Особливої частини в повному обсязі передбачає обов’язкове урахування вимог, що містяться в усіх інших статтях Загальної частини КК України.

Слід пам’ятати, що в певних випадках поширювальне або об- межувальне тлумачення є неприпустимим. Це стосується поши- рювального тлумачення вичерпних переліків, що містяться в тексті статті нормативно-правового акта; обмежувального тлумачення неза- вершених переліків; поширювального тлумачення положень, які є ви- нятком із загального правила.

Контрольні запитання

1. Поясніть, чим обумовлена необхідність тлумачення права?
2. Охарактеризуйте граматичний спосіб тлумачення норм права.
3. Чим відрізняються поняття «спосіб тлумачення» та «вид тлумачення»?
4. Охарактеризуйте офіційне тлумачення правових норм і вка- жіть їх види.
5. Дайте визначення поняття «інтерпретаційний акт» та проана- лізуйте його головні ознаки.

Поняття прав і свобод людини і громадянина.

Їх загальна характеристика

До загальних положень конституційного устрою суспільства і дер- жави належить те, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються Конституцією України найви- щою соціальною цінністю. Права, свободи і обов’язки людини і гро- мадянина є складовими елементами правової сутності людини, що виявляється в її відносинах з іншими людьми, громадськими та полі- тичними інститутами, державою.

Права людини виражають і гарантують певну міру (норму) її свобо- ди і відповідальності, яка є формальною, оскільки не повинна залежати від інших характеристик — раси, кольору шкіри, статі, політичних, ре- лігійних та інших уподобань. У цьому сенсі німецький філософ К. Яс- перс виокремлював три можливі типи соціальності і відповідно три способи організації суспільства: по-перше, на засадах приватного інтер- есу ізольованого індивіда; по-друге, органічну цілісність людей, об’єднаних на національних чи духовних засадах; по-третє, формально- правову організацію, де кожен розглядається лише в тому вимірі, в яко- му він рівний будь-якому іншому. Формально-правова організація сус- пільства, як свідчить досвід економічно розвинутих країн, найбільш

відповідає завданням індустріального та постіндустріального розвитку, оскільки спирається на загальну норму, що передбачає необхідність урахування інтересів автономних соціальних суб’єктів, досягнення со- ціального компромісу. Водночас права людини мають й свій власний зміст — свободу, що визнається вагомим надбанням для гармонійного розвитку як особистості, так і суспільства.

Визнання і юридична захищеність прав і свобод людини і грома- дянина вважаються головною ознакою правової держави, за якою остання відрізняється від іншої організації політичної влади, у тому числі заснованої лише на законі, який може бути за умов авторитарно- го режиму і несправедливим. Саме на фундаменті прав і свобод люди- ни і громадянина засновуються та функціонують інститути правової, демократичної, соціальної держави, яка визнається Конституцією України головним орієнтиром розвитку української державності. Утвердження прав і свобод людини і громадянина розглядається як один з найважливіших пріоритетів у діяльності органів державної влади, інших державно-правових інститутів та органів місцевого само- врядування.

Права людини виступають системотворчою засадою в процесі творення при розробленні окремих законів України, підзаконних нормативно-правових актів, які регламентують ті чи інші види со- ціальних відносин. Поняття прав і свобод людини і громадянина, безпосередньо пов’язане з гуманістичною сутністю і спрямованістю теорії держави і права, усіх галузей юридичної науки, є одним із центральних її понять, яке концептуально визначає їх зміст і поня- тійну структуру.

Отже, права і свободи людини і громадянина — це правові мож- ливості (надбання), необхідні для існування і розвитку особи, які ви- знаються невід’ємними, мають бути загальними і рівними для кож- ного, забезпечуватись і захищатись державою в обсязі міжнародних стандартів.

Розглянемо основні ознаки прав і свобод людини і громадянина.

1. Права людини — це її правові можливості (надбання).

Права і свободи людини і громадянина окреслюють певну сферу авто- номного існування (можливостей) індивіда у взаємовідносинах з іншими людьми, суспільством та державою, а тому є невід’ємною складовою його життєдіяльності як члена суспільства. За умов правової державнос- ті дана правова категорія набуває нової якості — юридичного блага, зміст якого полягає у визначенні і гарантуванні певних меж (норм) соціальної

свободи/несвободи учасників соціальних взаємовідносин. Правові мож- ливості формуються в перебігу розвитку людини та людської спільноти, і тому кожному історичному етапу соціального розвитку відповідає більша або менша сукупність прав і свобод учасників суспільних від- носин. Тенденцією їх розвитку як певного правового інституту є посту- пове, але невпинне розширення за рахунок включення до переліку прав і свобод людини нових соціальних можливостей. Права і свободи люди- ни і громадянина є критерієм розвитку особи як суб’єкта права, показ- ником рівня правових можливостей людини, а тому й її правової гіднос- ті та культури. Вони є правовим надбанням людини в тому розумінні, що не даруються державою, а здобуваються — на противагу авторитар- ним чи патерналістським запитам державної влади.

2. Права і свободи людини і громадянина визнаються як «при-

родні».

Права і свободи людини і громадянина не можуть бути природними, як, наприклад, частини біологічного організму людини. Але вони визна- ються природними тому, що організоване на цивілізованих засадах суспільство виходить із необхідності та доцільності існування формаль- ної рівності людей, їх рівних можливостей як правових суб’єктів, які не повинні залежати від неправових чинників і тому пов’язуються лише з фактом народження та існування людини. «Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах», — проголошує ст. 1 За- гальної декларації прав людини ООН 1948 р. Визнання правової рівно- сті має яскравий гуманістичний сенс, а в практичному аспекті це спри- яє максимальному використанню кожним своїх здібностей, реалізації особистісного потенціалу. Водночас соціальна зумовленість змісту прав і свобод людини і громадянина передбачає їх певні обмеження їх здій- снення, що залежать від рівня економічного, соціального, духовного та культурного розвитку суспільства.

3. Права і свободи людини і громадянина є невід’ємними.

Передусім вони невід’ємні, оскільки становлять складову частину особистості, є правовим надбанням людини. Права і свободи є невід- ємними в екзістенціональному сенсі як елемент соціального буття людини, без чого вона не може існувати як суб’єкт суспільних відносин, бути соціально і юридично дієздатною. А в державно організованому суспільстві правова характеристика особи покликана відігравати ви- рішальну роль, оскільки права і свободи людини і громадянина визна- чають найважливіші аспекти життєдіяльності людини в її відносинах з суспільством і державою.

Держава не дарує права людині, а тому й не може їх відібрати. Держава, що порушує або обмежує права людини, несе за це відпові- дальність. Цей принцип закріплено в Конституції України. Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого само- врядування матеріальної та моральної шкоди, завданої їх незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю при здійсненні ними своїх життє- вих повноважень (ст. 56 Конституції України). Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів дер- жавної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службо- вих осіб (ст. 55 Конституції України).

4. Права і свободи людини і громадянина є необхідними для її нор- мального існування і розвитку.

Людина як соціальна істота, що позбавлена прав, є не лише без- правною у вузькому юридичному розумінні, а й не має можливостей для задоволення своїх потреб та інтересів. Тому перелік конкретних прав людини охоплює створення умов для задовільного існування і розвитку особи. Яскравим прикладом таких прав є закріплене у ст. 11 Міжна- родного пакту про економічні, соціальні і культурні права право кож- ного на достатній життєвий рівень для нього і його сім’ї, що включає достатнє харчування, одяг та житло, право на безперервне поліпшення умов життя, а також зафіксоване в ст. 7 цього пакту право кожного на справедливі і сприятливі умови праці, яке включає винагороду, що за- безпечується як мінімум всім трудящим: справедливу зарплату, задо- вільне існування для них самих і їх сімей, умови роботи, що відповіда- ють вимогам безпеки і гігієни.

5. Права людини і громадянина мають бути загальними і рівними для кожного.

Права людини є загальними, оскільки вносять у суспільне життя єдиний (формальний) вимір, який охоплює значну кількість, а в ідеа- лі — всіх людей як суб’єктів права. Відтак, інститут прав людини формується у зв’язку з руйнуванням у суспільстві прошаркових пере- городок на етапі переходу від феодалізму з його жорстким соціальним ранжуванням до буржуазного устрою з його засадничою формальною рівністю для всіх і кожного. В суспільстві, яке суворо поділене на зам- кнуті привілейовані корпорації, не може бути прав людини саме за браком ознаки «загальності».

Але права людини повинні бути не тільки загальними, а й рівними для кожного, тобто без урахування належності до раси, статі, націо- нальності, релігії, політичних переконань тощо. При цьому правова

рівність тлумачиться в міжнародних документах про права людини у двох аспектах: як рівність від народження в гідності і правах та як рівність перед законом і судом.

6. Права і свободи людини і громадянина повинні визнаватися і га- рантуватися державою в обсязі міжнародних стандартів.

Визнання державою прав і свобод людини і громадянина шляхом за- кріплення їх у Конституції та інших законодавчих актах є першим кроком до їх утвердження і реалізації. Однак тільки цим роль держави у сфері прав і свобод людини і громадянина не повинна обмежуватися. Вона має докладати всіх можливих зусиль для гарантування, охорони та захисту прав і свобод людини і громадянина, що визначає головний напрямок гуманізації держави, її основні цивілізаційні характеристики.

Так, згідно з приписами Конституції України права і свободи люди- ни і громадянина повинні визначати зміст і спрямованість діяльності Української держави, а їх утвердження і забезпечення розглядаються як головний обов’язок держави. Міжнародні стандарти у сфері гарантуван- ня прав людини, їх зміст та обсяг закріплені в основних міжнародних документах про права людини: Загальній декларації прав людини 1948 р., міжнародних пактах про економічні, соціальні і культурні права і про громадянські і політичні права, Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Вони виконують роль взірця, до якого мають прагнути всі народи і держави.

Міжнародні стандарти з прав людини є підставою для міждержав- ного співробітництва з питань їх забезпечення і захисту, діяльності спеціальних міжнародних органів, що спостерігають за додержанням і захистом прав людини, найважливішими з яких є Комітет ООН з прав людини та Європейський суд з прав людини. За умов юрисдикції між- народного законодавства та міжнаціональних інституцій щодо захисту прав і свобод людини, насамперед Європейського суду з прав людини, індивіди набувають нового для себе статусу, стають своєрідними суб’єктами міжнародного права.

• 2. Права і свободи людини

і громадянина в їх історичному розвитку

Родовід прав і свобод людини і громадянина розпочинається від ідеї про природні права, що виникла ще за часів Стародавньої Греції.

У Середньовічній Англії протистояння короля із баронами і лицарями завершилося прийняттям у 1215 р. Великої хартії вільностей, яка об- межувала абсолютну владу монарха і передусім його майнові права, закладала підвалини принципів відповідності вини і покарання, пре- зумпції невинуватості, проголошувала право вільно пересуватися по території Англії, покидати країну та повертатися до неї тощо.

На шляху утвердження прав і свобод людини було чимало яскравих юридичних документів, серед яких такі, як англійська Петиція про права 1628 р. та Білль про права 1689 р. Декларація незалежності США від 4 липня 1776 р. проголошувала, що всі люди створені рівними і всі вони наділені своїм Творцем невід’ємними правами, до яких належать життя, свобода і прагнення до щастя, і що уряди встановлюються для того, аби забезпечити ці права, а влада виводиться зі згоди тих, ким вони управляють. Французька Декларація прав і свобод людини 1789 р. проголошувала, що тільки невігластво і нехтування правами людини є єдиними причинами суспільних лих. У ній робився акцент на при- родному характері рівноправності і свободи людей і проголошувалися як природні і невід’ємні права на свободу, власність, безпеку і опір пригніченню. Вже в перших 10 поправках до Конституції США, які дістали назву Білля про права, права і свободи людини і громадянина набувають конституційного авторитету.

Загальна декларація прав і свобод людини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН у 1948 р., виходить з того, що саме визнання гіднос- ті, яка притаманна всім людям, і рівних та невід’ємних їх прав є осно- вою свободи, справедливості і загального миру. У 1966 р. ООН приймає два провідних міжнародних пакти про громадянські і політичні права та про економічні, соціальні і культурні права, які разом з Декларацією складають так звану Хартію прав людини.

Тільки під егідою ООН за післявоєнні роки було розроблено і при- йнято понад 50 декларацій і конвенцій з питань прав людини. Багато таких документів приймалися й іншими міжнародними організаціями — ЮНЕСКО, Міжнародною організацією праці тощо. На шляху станов- лення сучасного інституту прав і свобод людини помітна роль належить документам конференцій з людського виміру загальноєвропейського процесу держав-учасниць НБСЄ, Заключному документу Гельсінської наради держав (1992 р.) і низці інших важливих документів.

Україна ратифікувала основні міжнародні документи про права людини і тому згідно з ч. 1 ст. 9 Конституції України вони є частиною національного законодавства.

Вперше на конституційному рівні в Конституцію України було включено окремий розділ, спеціально присвячений даній тематиці:

«Права, свободи і обов’язки людини і громадянина». Стаття 3 Загаль- них положень Конституції України, які характеризуються підвищени- ми конституційними гарантіями, закріплює як вихідну засаду правової, демократичної, соціальної державності положення про те, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визна- ються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії повинні визначати зміст і спрямованість діяль- ності Української держави, а утвердження і забезпечення прав і свобод людини розглядаються в Конституції України як головний обов’язок держави. Так, не допускається згідно з Конституцією України внесен- ня до неї змін, якщо вони спрямовані на ліквідацію або обмеження прав і свобод людини і громадянина.

З точки зору часу і конкретно-історичних умов виникнення тих чи інших прав і свобод людини і громадянина прийнято виділяти три їх покоління.

Першим поколінням прав і свобод людини і громадянина є засно- вані на традиційних ліберальних цінностях права і свободи, які визна- чали межі втручання державної влади у сфери громадянського суспіль- ства і особистого життя людей, відображали пафос буржуазних рево- люцій ХV–ХVІІІ ст. ст. — право на свободу думки, совісті і релігії, на рівність перед законом, на участь в управлінні державою, на недотор- канність особи тощо.

Друге покоління прав і свобод людини і громадянина пов’язане з боротьбою людей за поліпшення свого соціально-економічного ста- новища та культурного рівня. На межі ХХ ст. були висунуті нові ідеї соціального реформування суспільства з метою пом’якшення класо- вого протистояння в суспільстві, зменшення різниці між бідністю та багатством. Для цього в Німеччині законодавчо впроваджується єдина система соціального страхування, проголошується право на працю, на соціальне страхування в разі захворювання, по старості тощо. Думка про соціальну захищеність громадян стає провідною серед прихиль- ників соціалістичних та соціал-демократичних політичних течій, ідей соціальної державності. У міжнародно-правових документах, переду- сім у Загальній декларації прав людини та Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права, конституціях розвинутих кра- їн Європи та Америки, соціально-економічні права набувають всебіч- ного розвитку і дістають юридичне закріплення.

Третє покоління прав і свобод людини і громадянина формується після Другої світової війни. До нього належать такі права і свободи, особливість яких полягає в тому, що вони здійснюються не окремим індивідом, а колективно: право на мир, на безпечне для життя і здоров’я довкілля, на соціальний і економічний розвиток, на міжнародне спіл- кування тощо.

• 3. Види прав, свобод і обов’язків людини і громадянина. Їх система в Конституції України 1996 року

Класифікація прав, свобод і обов’язків людини і громадянина має як пізнавальне, так і безпосередньо практичне значення і може про- водитися залежно від різних критеріїв.

У Конституції України, так само як у конституційному законодавстві багатьох інших країн, застосовуються терміни «право людини» та «сво- бода людини». Ці поняття слід розрізняти. Їх термінологічні відміннос- ті сформувалися історично з часів французької Декларації 1789 р., але значною мірою були нівельовані більш пізніми документами про пра- ва людини, зокрема Декларацією прав людини 1948 р.

Передусім слід підкреслити, що між «правами» і «свободами» як юридичними категоріями немає різких відмінностей, оскільки і права, і свободи окреслюють певні можливості людини в різних галузях її життєдіяльності, які гарантуються державою. Проте між ними можна встановити відмінність на основі ступеня визначеності можливої по- ведінки і механізму державного гарантування. Термін «право» засто- совується тоді, коли йдеться про конкретні можливості поведінки (право на працю, на відпочинок, на освіту, на соціальний захист тощо). Коли ж треба підкреслити більший простір вибору варіанту поведінки саме на власний розсуд і під власну відповідальність, використовуєть- ся термін «свобода».

Тож невипадково Конституція України визначає правові можливості людини через «свободу» лише тоді, коли йдеться про реалізацію творчих здібностей, що залежать передусім від потенціалу та рис особистості. З іншого боку, гарантування свободи на відміну від забезпечення права не передбачає якогось певного державного механізму. Основною гаранті- єю свободи є невтручання у сферу її реалізації з боку держави та інших суб’єктів. Таке положення, наприклад, сформульовано у ч. ч. 1, 2 ст. 32

Конституції України: «Ніхто не може зазнавати втручання в його особис- те і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення кон- фіденційної інформації про особу без її згоди…».

Інші юридичні можливості людини і громадянина визначаються в Конституції через «право» — можливість конкретної поведінки, що гарантується певними юридичними засобами та формами, в тому чис- лі через «право на свободу» (право на свободу, на свободу думки і слова, на вільне вираження своїх поглядів і переконань тощо). В остан- ньому випадку свободу слід розуміти як соціологічну категорію, а пра- во — як категорію юриспруденції.

За критерієм належності до громадянства країни слід розрізняти права і свободи людини і права і свободи громадянина.

Такий підхід до розуміння сутності правових можливостей людини і громадянина відповідає проголошеному Конституцією України курсу на визнання людини найвищою соціальною цінністю. Відповідно право- мочними визнаються не тільки громадяни України, а й інші категорії осіб, що перебувають на її території, — іноземні громадяни та особи без громадянства. Так, згідно з ст. 26 Конституції України іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов’язки, як і громадяни України, — за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України. Тому при формулюванні статей, що стосуються прав і свобод людини, Кон- ституція використовує терміни «кожний», «усі», «ніхто», «особа», «ті, хто». Таким чином, визначаються права і свободи людини як автоном- ного індивіда, реалізація яких обумовлена передусім приватним інтер- есом і здійснюється за допомогою інститутів громадянського суспіль- ства. До таких прав і свобод належать право на життя, на свободу, осо- бисту недоторканність, на вільний розвиток своєї особистості, на сво- боду думки, свободу світогляду і віросповідання тощо.

Разом з тим частина прав і свобод розглядається в Конституції України як юридичні можливості тільки громадян України, правовий статус яких обумовлений наявністю постійного політико-правового зв’язку між особою і Українською державою — громадянством. Тому ці права і свободи громадянина охоплюють сферу взаємовідносин ін- дивіда і держави, насамперед публічних інтересів. Це, зокрема, права і обов’язки, які стосуються участі в управлінні державою: право на громадянство і на зміну громадянства, на свободу об’єднання в полі-

тичні партії, на участь у референдумах, право збиратися мирно, без зброї, право рівного доступу до державної служби тощо. Крім того, виключно надбаннями громадян Конституція України вважає також деякі неполітичні права і свободи: право на участь у професійних спілках, на соціальний захист, на свободу літературної, художньої, на- укової і технічної творчості, на захист інтелектуальної власності.

Залежно від характеру свободи, відображеної в правах або юри- дичних свободах, розрізняють негативні та позитивні права і свободи людини і громадянина. Якщо свободу розуміють як відсутність при- мусу та обмежень для її реалізації з боку будь-кого і передусім держа- ви, такі права і свободи вважаються негативними. До них слід віднести право на життя, на повагу гідності, на свободу та особисту недотор- канність, на житло, на судовий захист тощо. Негативні права і свободи людини і громадянина вважаються основними в тому розумінні, що є фундаментом для існування людини як такої, розвитку її особистос- ті, а їх визнання і забезпеченість (невтручання з боку держави) є абсо- лютно необхідним для держави, сформованої на засадах демократії і верховенства права. Саме тому в ч. 2 Конституції України встановле- но неможливість обмеження таких прав і свобод людини за будь-яких умов, у тому числі за умов воєнного або надзвичайного стану.

Якщо ж реалізація свободи, вираженої в праві, є неможливою без відповідної забезпечувальної діяльності з боку державних інституцій, то такі правові можливості відносять до категорії позитивних прав і свобод. До них включають так звані «соціальні права», які іноді ще називають соціальними намірами держави: право на працю, відпочи- нок, соціальний захист, охорону здоров’я та ін. Реалізація позитивних прав чи соціальних намірів безпосередньо залежить від рівня еконо- мічного розвитку держави, наявності певних матеріальних ресурсів, виконання державою спеціальних соціальних функцій.

Права і свободи людини і громадянина залежно від спрямованості її потреб особи щодо сфери суспільних відносин поділяються на фі- зичні, особисті, політичні, економічні, гуманітарні та права на соці- альний захист.

До фізичних прав і свобод людини належать право на життя, на свободу та особисту недоторканність, на безпечне для життя і здоров’я довкілля, на охорону здоров’я та медичну допомогу, на достатній жит- тєвий рівень — свій і сім’ї. До категорії особистісних прав і свобод включають право на вільний розвиток своєї особистості, на повагу гідності, на свободу думки і слова, світогляду і віросповідання, свобо-

ду пересування і вибору місця проживання. Політичними правами і свободами людини і громадянина слід вважати право на громадянство, на свободу об’єднань у політичні партії, право збиратися мирно без зброї і проводити мітинги, походи і демонстрації, брати участь в управ- лінні державними справами, у референдумах, вільно обирати і бути обраними до органів державної влади і органів місцевого самовряду- вання, рівного доступу до державної служби. Розглядають як еконо- мічні права право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, право на працю, на підприємницьку діяльність, на заробіт- ну плату, на страйк. Гуманітарні права і свободи людини — це право її на освіту, на користування досягненнями культури і мистецтва, сво- бода творчості, авторські права. До прав на соціальний захист Консти- туція України відносить право на соціальне забезпечення, пенсії та інші види соціальних виплат і допомоги, право на житло.

• 4. Гарантії прав і свобод людини

і громадянина в демократичній, правовій державі

Права і свободи людини і громадянина можуть залишатися декла- ративними, значною мірою знецінюватися за відсутності певних засо- бів гарантування їх реалізації в повсякденному житті людини і сус- пільства. Отже, питання про права людини — це не тільки питання про те, що повинно бути з позицій абстрактних намірів та зобов’язань, а й про те, що реально може бути здійснено індивідом сьогодні в конкрет- них умовах.

Під гарантіями (від франц. garantie — забезпечення, запорука) прав і свобод людини і громадянина розуміється система загальних (політичних, економічних, духовних та ін.) і спеціально юридичних за- собів та інститутів, спрямованих на створення умов для реалізації прав людини, а також забезпечення їх всебічної охорони та захисту від порушень.

Політичною гарантією прав і свобод людини і громадянина ви- ступаю демократія в найширшому її розумінні — політичний плю- ралізм і багатопартійність, орієнтація різних соціальних сил на цін- ності політичного дискурсу і злагоди, сформована на демократичних засадах виборча система, яка надавала б змогу громадянам реально впливати на вироблення державної політики, брати активну участь

в управлінні державними справами, розробленні ті обговоренні за- конопроектів.

Економічними гарантіями прав і свобод людини і громадянина є соціально-ринкова економіка, рівність форм власності, свобода за- йняття підприємницькою діяльністю, високий рівень продуктивності праці та економічного розвитку суспільства, що дає змогу забезпечити добробут, гідний рівень життя і соціальний захист членів суспільства, подолати такі негативні явища, як бідність, безробіття, низька оплата праці тощо.

Як духовну гарантію прав і свобод людини і громадянина слід роз- глядати панування у свідомості людей і суспільства уявлень відносно того, що саме людина є в цивілізованому суспільстві найвищою цін- ністю, первинним носієм юридичних потреб та інтересів, головним суб’єктом права, навколо прав і свобод якого формується сучасна пра- вова система. Невід’ємною складовою духовних гарантій прав і свобод людини і громадянина виступає повага до права як до необхідного і важливого засобу регулювання соціальних відносин у сучасному суспільстві, законності як оптимального режиму відносин між люди- ною та державою.

До юридичних гарантій прав і свобод людини і громадянина на- лежать правові процедури їх реалізації, право знати свої права і обов’язки, право на юридичну допомогу, в тому числі безкоштовну, на судовий захист, на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових та службових осіб, на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої їх незаконними рішеннями, діяльністю чи бездіяльністю, встановлен- ня юридичної відповідальності за порушення чи обмеження прав людини.

Юридичними гарантіями прав і свобод людини і громадянина ви- ступає система таких специфічних юридичних конструкцій, як пре- зумпція невинуватості, неможливість зворотної дії закону, що встанов- лює або посилює юридичну відповідальність за правопорушення, неможливість бути двічі притягнутим до юридичної відповідальності за одне й те саме правопорушення.

Особливим інституціональним гарантом прав людини згідно зі ст. 101 Конституції України є Уповноважений Верховної Ради України з прав людини. Вагомою гарантією конституційних прав і свобод в де- мократичному суспільстві визнається доступ громадян до конститу-

ційного правосуддя. Тому в багатьох країнах сформувався інститут конституційної скарги, який передбачає можливість особи звернутися до органу конституційної юрисдикції у разі порушення її прав і свобод конкретним законодавчим актом держави. В Україні у громадян від- сутнє право на конституційну скаргу, проте, крім прямих судових про- цедур конституційного контролю щодо захисту прав і свобод громадян, існують і непрямі процедури здійснення цього завдання. Так, Консти- туційний Суд України чітко визначив, що процедура офіційного тлу- мачення Конституції і законів України за запитами фізичних і юридич- них осіб виступає ефективним засобом захисту прав і свобод людини і громадянина.

Міжнародно-правовою гарантією прав і свобод людини і громадя- нина є право кожного після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до від- повідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна, перед- бачене в абз. 3 ст. 55 Конституції України. До таких міжнародних структур належать:

• Європейський суд з прав людини, створений згідно зі ст. 19 Кон- венції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р., ра- тифікованої Законом України від 17 липня 1997 р. «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції»;
• Комітет ООН з прав людини, який уповноважений приймати та розглядати повідомлення від осіб чи груп осіб про порушення прав, передбачених Міжнародним пактом про громадянські та політичні права згідно зі ст. 1 Факультативного протоколу до цього Пакту. Ком- петенція цього комітету з розгляду індивідуальних скарг проти Укра- їни визнана постановою Верховної Ради Української РСР від 25 груд- ня 1990 р. «Про приєднання Української Радянської Соціалістичної Республіки до Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права»;
• Комітет ООН проти катувань, створений згідно з Конвенцією ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984 р., визнаною Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 26 січня 1987 р. Законом України від 5 листопада 1998 р. «Про зняття застережень України до Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання»

Україна повністю визнала на своїй території компетенцію Комітету проти катувань одержувати та розглядати індивідуальні скарги осіб на порушення прав, передбачених Конвенцією;

• Комітет ООН з ліквідації расової дискримінації, який розглядає індивідуальні скарги щодо порушення прав, передбачених Міжнарод- ною конвенцією про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1966 р. Конвенція набула чинності для Української РСР 7 квітня 1969 р. та діє на території України відповідно до Закону України від 12 вересня 1991 р.

«Про правонаступництво України»;

• Комітет ООН з ліквідації дискримінації щодо жінок, який упо- вноважений розглядати повідомлення стосовно порушення прав і сво- бод, передбачених Конвенцією про ліквідацію усіх форм дискриміна- ції щодо жінок, відповідно до ст. 1 та ст. 2 Факультативного протоколу до цієї Конвенції. Дія цього Протоколу на території України визнана Законом України від 5 червня 2003 р. «Про ратифікацію Факультатив- ного протоколу до Конвенції про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок».

Як передбачено у ст. 2 Закону України від 17 квітня 2006 р. «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», рішення Європейського суду з прав людини є обов’язковими для виконання Україною. Невиконання службовою особою рішення Європейського суду з прав людини тягне за собою кримінальну відпо- відальність. На відміну від рішень Європейського суду проблема ви- конання рішень відповідних органів міжнародних організацій по інди- відуальних скаргах (зокрема, Комітету ООН з прав людини, Комітету ООН проти катувань та ін.) не врегульована національним законодав- ством України, що вимагає якнайшвидшого заповнення цієї значної прогалини.

Ухвалені міжнародними судовими установами рішення щодо по- рушення прав людини з боку держави тягнуть за собою процесуальні наслідки. Законодавством України передбачено, що судові рішення в адміністративних, цивільних чи господарських справах підлягають перегляду Верховним Судом України, якщо вони оскаржені з мотивів визнання судових рішень міжнародною судовою установою, юрисдик- ція якої визнана Україною, такими, що порушують міжнародні зобов’язання України.

Слід наголосити на тому, що в умовах формування засад правової, демократичної державності на перший план серед гарантій прав і сво- бод людини і громадянина виступають правова активність суб’єктів

права, їх намагання практично реалізувати свої правові можливості — права і свободи, захистити їх у разі порушення. Побудоване на право- вих засадах суспільство — це суспільство, що складається з активних громадян, де закони та інші нормативно-правові акти приймаються в інтересах людей, які спираються у своїй практичній діяльності на приписи правових норм, прагнуть використовувати і захищати свої права і свободи.

Правова активність ґрунтується на безпосередній зацікавленості індивідів та організацій у здійсненні норм права, вона є антиподом правової відчуженості та пасивності, зневіри в силу та ефективність права. Зокрема, з метою підвищення рівня правової активності Кон- ституція України надає кожному право будь-якими не забороненими законом способами захищати свої права і свободи від порушень і про- типравних посягань (ст. 55).

Для цього права і свободи мають стати невід’ємними елементами правової культури особистості і суспільства, що може бути досягнуто лише в процесі довготривалого поступу України на шляху становлен- ня правової державності, акумуляції національною правовою системою загальновизнаних державно-правових гуманітарних цінностей, фор- мування незалежної і авторитетної судової системи захисту прав і сво- бод людини і громадянина. Цей процес має супроводжуватися ціле- спрямованою і копіткою роботою з правового виховання населення і посадових осіб державних органів.

• 5. Юридичні обов’язки людини і громадянина. Їх види

Відповідно до ч. 2 ст. 29 Загальної декларації прав людини 1948 р. та ст. 23 Конституції України кожна людина має право на вільний роз- виток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і сво- боди інших людей, та має обов’язки перед суспільством, в якому за- безпечується вільний і всебічний розвиток її особистості.

Отже, людина має не тільки права і свободи, які надають їй мож- ливості для досягнення щастя і благополуччя, реалізації її всебічних інтересів, а й обов’язки, додержання яких є неодмінною умовою до- сягнення таких цілей. Юридичні обов’язки є необхідним компонентом взаємодії держави, права і особи. Вони є умовою нормального функ- ціонування держави і суспільства, правопорядку, виконання договірних

зобов’язань. Єдність прав і обов’язків людини і громадянина розгля- дається як один з важливих принципів правового статусу людини і громадянина. Єдність прав і обов’язків виражається: а) в їх соціально- політичній однорідності; б) діалектичній взаємодії як парних категорій; в) спільності цілей, шляхів розвитку; г) гарантованості з боку держави і однаковій зацікавленості в їх здійсненні.

Юридичні обов’язки — це передбачені законодавством вид і міра належної поведінки людини і громадянина, яка гарантується держа- вою.

Категорія соціальної необхідності певної поведінки найбільш повно розкриває сутність правового обов’язку. Вона, з одного боку, вказує, що цей обов’язок існує і розвивається в межах встановленої законом і забезпеченої державою належної поведінки, а з другого — відображає сутність саме правового обов’язку із притаманною йому специфікою — можливістю застосування державного примусу. На відміну від прав і свобод як можливостей певної поведінки особи для задоволення своїх інтересів обов’язок спонукає людину до необхідності діяти пев- ним чином для забезпечення інтересів суспільства, держави, інших суб’єктів громадянського суспільства.

Змістом юридичного обов’язку є конкретні види належної поведін- ки (наприклад, сплата податків, військовий обов’язок, повернення позики, оплата за надану послугу тощо). Проте юридичний обов’язок вказує не лише на необхідність конкретної поведінки, а й на її міру. Категорії «вид» і «міра» показують внутрішню сутність обов’язку, оскільки безмірних (невизначених) правових обов’язків не існує. Будь- яке право прагне до встановлення чіткого, формально визначеного суспільного порядку. Саме на конкретні вид і міру поведінки поклика- ний орієнтуватися суб’єкт обов’язку, оскільки в противному разі пра- воохоронні органи не зможуть визначити, правомірною чи неправо- мірною є поведінка зобов’язаної особи.

З погляду структурної побудови юридичні обов’язки складаються з чотирьох елементів: 1) необхідності здійснити певні дії; 2) необхід- ності утриматися від здійснення певних дій; 3) необхідності вимагати здійснення чи нездійснення певних дій з боку інших осіб; 4) необхід- ності відповідати за невиконання приписаних дій.

Юридичні обов’язки людини і громадянина класифікують за різ- ними критеріями:

• за характером зв’язку особи і держави — обов’язки людини (не посягати на права і свободи інших людей, взаємні обов’язки батьків

і дітей) і обов’язки громадянина (відбувати військову службу, обов’язки як присяжного засідателя). Тільки громадяни України несуть «тягар» усіх обов’язків, передбачених Основним Законом України, в той час як іноземці та особи без громадянства звільнені від деяких з них (на- приклад, від обов’язку відбувати військову службу);

• за основними сферами життєдіяльності особи — особисті, по- літичні, соціально-економічні, культурні, екологічні;
• за способом закріплення — а) прямо закріплені в Конституції України, законодавстві (військовий обов’язок, платити аліменти); б) ті, що випливають із тлумачення положень Основного Закону, за- конодавства (поважати права і свободи, честь і гідність інших громадян, гідно виконувати договірні зобов’язання);
• за функціональною спрямованістю (дією) — а) дія яких спрямо- вана на охорону і захист конституційного ладу України та його основ; б) спрямовані на забезпечення законності і правопорядку в державі; в) спрямовані на розвиток економічної системи, забезпечення еколо- гічної безпеки країни;
• за їх адресатами — обов’язки щодо: а) держави (сплата податків, військовий обов’язок); б) суспільства, інших людей, своїх близьких (додержання Конституції і законів України, не завдавати шкоди при- роді, культурній спадщині);
• за характером здійснення — а) ті, що реалізуються в конкретних правовідносинах (оплата за куплену річ, надану послугу, сплата по- датків і зборів); б) ті, що здійснюються в загальних (конституційних) правовідносинах (додержання Конституції і законів України, цільове використання земель);
• за формою здійснення — індивідуальні (сплата податків, алі- ментні зобов’язання) і колективні (військова служба);
• за часом реалізації — постійні (додержання Конституції і законів України, не посягати на права і свободи інших громадян, не завдавати шкоди природі) і тимчасові (військова служба, взаємні обов’язки бать- ків і дітей);
• за характером забезпечення — обов’язки, для здійснення яких з боку держави: а) вимагається створення певних матеріальних благ, правозастосовна діяльність (обов’язок здобути повну загальну се- редню освіту, відбути військову службу); б) не вимагається особли- вої активності, достатньо підтримання громадського порядку і за- конності (не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей).

Коло обов’язків людини і громадянина досить широке. У цьому зв’язку можна говорити про професійні юридичні обов’язки (напри- клад, лікарів, педагогів, юристів), обов’язки державних службовців, сімейні, трудові та ін.

З сукупності обов’язків особливо вирізняються конституційні (основні), особливістю яких є те, що людина в них виступає членом суспільства, звільненим від демографічних, індивідуальних та про- фесійних характеристик. Конституційні обов’язки є основними не тільки за формою (тому що вони закріплені в Основному Законі), а й за змістом. Вони опосередковують найбільш важливі, корінні, прин- ципові взаємовідносини, що виникають між суспільством і особою, громадянином і державою.

Основні обов’язки за своїм значенням — це загальні обов’язки, що стосуються кожного громадянина. Однак принцип загальності і рівно- сті не слід тлумачити як несення громадянами всіх, передбачених конституційними нормами обов’язків, оскільки сам зміст окремих із них є таким, що деякі основні обов’язки покладаються не на всіх, а на окрему частину суспільства, окрему категорію громадян. Так, обов’язок відбувати військову службу стосується лише військовозобов’язаних, у той час як обов’язок захищати Вітчизну, її незалежність, територі- альну цілісність, шанування державних символів є обов’язком усіх громадян України. Так само і обов’язок батьків утримувати своїх дітей до досягнення ними повноліття стосується лише батьків дитини, і тіль- ки в певних випадках, передбачених законодавством, цей обов’язок може бути покладено на піклувальників, опікунів, близьких родичів. Загальність основних обов’язків також означає узагальненість їх фор- мулювань, які деталізуються і розкриваються в нормах поточного за- конодавства.

Основні обов’язки є базою інших юридичних обов’язків, які повин- ні встановлюватися «на основі та на виконання Конституції і законів України», а відтак, на основі конституційних обов’язків. Згідно з ст. 92 Конституції України основні обов’язки громадян регулюються виключно законом.

Для конституційних обов’язків людини і громадянина в Україні характерним є їх тісний зв’язок з вимогами міжнародно-правових пактів про права людини. Так, за Основним Законом України кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов’язки перед суспільством, в якому забезпечується вільний і всебічний роз-

виток її особистості (ст. 23). Кожен зобов’язаний неухильно додержу- ватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ст. 68). Кожен зобов’язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки (ст. 66). Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству (ст. 13). Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інте- ресам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі (ст. 41). Кожен має право на повагу до його гідності (ст. 28). По- вна загальна середня освіта є обов’язковою (ст. 53).

Контрольні запитання

1. Дайте визначення прав і свобод людини і громадянина.
2. Вкажіть на відмінності між різними поколіннями прав і сво- бод людини і громадянина.
3. Охарактеризуйте види прав і свобод людини і громадянина, їх систему в Конституції України.
4. Дайте визначення і класифікацію юридичних обов’язків людини і громадянина.
5. Проаналізуйте гарантії прав і свобод людини і громадянина.

Формування концепції громадянського суспільства

Формування концепції громадянського суспільства розпочалося у період буржуазних революцій в Європі. Хоча ще в епоху античнос- ті згадувалися схожі терміни, але їх зміст був дуже різноманітним. Так, у давньоримській літературі громадянське (civil) суспільство розглядалося як протилежність нецивілізованому, варварському сус- пільству, в давньогрецькій — як форма античного полісу у сенсі громадянської общини.

Однією з найхарактерніших рис грецького полісу було нерозрив- не поєднання суспільства та держави як вищої форми колективізму. Для греків була неприпустима ідея відділення приватного інтересу особи від інтересів полісу, а у разі їх конфлікту пріоритет віддавався останньому. Аристотель, підкреслюючи це, писав, що бажаним є й благо однієї людини, але прекрасним та божественним є лише благо народу та держави. Особа повністю залежала від полісу. Тому зна- менитий вислів Аристотеля про «zoon politikon» (людина — істота політична) розуміється як особа, котра не може існувати поза держа- вою. Аристотель навіть вважав, що той, хто не становить елемент держави, є або твариною, або божеством. Схожу концепцію ідеальної держави Платона, відповідно до котрої держава розглядається як самодостатня цінність, якій не можуть суперечити інтереси окремою

людини, в ХХ ст. навіть порівнювали з концепцією тоталітарної дер- жави.

Політико-правова думка Середньовіччя, яка багато в чому засно- вана на переосмислених концепціях античності, також не виокремлю- вала громадянське суспільство від держави, а індивідуальні інтереси та права особи нерідко розглядалися як загроза загальному благопо- луччю. Тома Аквінський, один з видатних мислителів того часу, сприй- мав в цілому доктрину Аристотеля про людину як політичну істоту. Вслід за античною традицією він вважав державу (на відміну від сім’ї, стану або поселення) найдосконалішою соціальною системою, яка задовольняє всі прагнення людини. Метою державної влади, яка про- голошувалася божественною, є встановлення порядку. Тома Аквінський через гріховність людини не вважав суспільство здатним самостійно та автономно від держави врегулювати власні відносини. На його думку, якщо не буде зовнішньої спрямовуючої сили людська спільнота знищить себе через протилежні інтереси.

Зміни суспільних відносин Нового часу спричинили зміни й у сприйнятті зв’язків між людиною, суспільством та державою. З ХVІІ ст. поступово визрівають ідеї, на яких сформувалася концепція громадян- ського суспільства. Дж. Локк став одним з перших мислителів того часу, який визнав первинність суспільства перед державою. За його думкою, суспільство завжди передує формуванню держави, тому саме воно є «природнім», а держава — лише певним штучним утворенням, наслідком реалізації народного суверенітету. Отже, держава — інстру- мент суспільства, її головною метою є його захист. А. Токвіль одним з перших теоретично систематизував емпіричні спостереження за новим типом суспільства та оцінив його нові риси на прикладі США. Зокрема, він підкреслив особливе значення об’єднань громадян для задоволення індивідуальних інтересів кожного громадянина, а через це й для ефективного розвитку держави та суспільства.

Т. Пейн проголосив ідею автономності та обмеження втручання держави у справи суспільства. Громадянське суспільство, на його дум- ку, є сферою самореалізації приватних інтересів, воно здатне більшість своїх проблем розв’язати самостійно, а тому потребує мінімуму зо- внішніх до нього державних інститутів. Він проголосив державу необ- хідним злом, яке чим менше, тим краще для суспільства.

На подібному ідеологічному підґрунті в Європі поступово форму- ється ідея місцевого самоврядування як права жителів міста самостій- но та автономно від державної влади вирішувати деякі питання, що

стосуються тільки жителів цієї громади. В німецькій думці сформува- лася теорія «вільної общини» (Е. Мєйєр, О. Лабанд, О. Рєсслер), від- повідно до якої общини за своєю сутністю самостійні, не створені державою, а лише нею визнані, і тому мають право самостійно управ- ляти своїми справами.

Вперше цілісну концепцію громадянського суспільства як віднос- но виокремленого від держави явища, що має власний зміст і структу- ру, розробив видатний німецький філософ Г. Гегель. У праці «Основи філософії права» (1820) він на основі англійської, французької та ні- мецької політико-правової думки обґрунтував ідею громадянського суспільства як особливого стану суспільства, сформованого внаслідок його тривалого історичного розвитку, набуття ним під час переходу до Нового часу якісно нових рис.

Концепція Гегеля базується на визнанні первинності заснованого на власних потребах приватного інтересу кожної особи перед суспіль- ним, але якщо його реалізація не створює загрози загальним інтересам. Гегель виокремив громадянське суспільство від сім’ї та держави, під- креслюючи їх різне походження та внутрішню сутність. Громадянське суспільство є сферою реалізації приватних інтересів, а держава — за- гальних. Для реалізації приватних інтересів створюються різноманіт- ні інститути громадянського суспільства, зокрема корпорації як об’єднання за професійними ознаками. Невід’ємними рисами грома- дянського суспільства він проголосив свободу та рівність усіх його членів, а також право на власність. Проте у відносинах громадянсько- го суспільства та держави Гегель віддавав безумовний пріоритет дер- жаві, яка повинна узагальнювати індивідуальні інтереси та гарантува- ти свободи громадянського суспільства.

Власні погляди на громадянське суспільство сформулював К. Маркс. Він погоджувався з позицією Гегеля, згідно з якою громадянське сус- пільство є продуктом історичного розвитку, певною стадією існування суспільства. Але його базова концепція первинності економічних від- носин щодо всіх інших невиправдано спростила складний устрій громадянського суспільства обмеживши його лише сферою виробни- цтва, труда та обміну. Маркс виключив з свого аналізу дуже важливі складові існування громадянського суспільства, які безумовно впли- вають на його сутність, — добровільні асоціації, засоби масової інфор- мації, професійні спілки, політичні партії та ін. В марксистській теорії держава відображала загальний інтерес, а громадянське суспільство — виключно приватний, який є за природою егоїстичним та протилежним

загальному. Але детального аналізу особливостей відносин між ними не було здійснено. Це пояснюється одним з постулатів марксизму — побудови комуністичного безкласового суспільства та відмиранням держави. Таким чином, держава та громадянське суспільство повинні злитися в єдину систему суспільного самоврядування.

В ХХ ст. виокремлення громадянського суспільства від держави, його відносна незалежність та автономність стають загальновизнаною у європейській політико-правовій думці. Зусилля науковців стали спрямовуватися на дослідження інших питань: його найважливіших рис, особливостей взаємовідносин громадянського суспільства та ін- ших соціальних систем (зокрема, економічної та політичної), аналіз закономірностей його формування у різних народів світу тощо.

Сьогодні наука за допомогою поняття «громадянське суспільство» висвітлює питання про джерела та механізми суспільної життєдіяль- ності. При цьому акцентується на громадських засадах формування і функціонування влади в суспільстві, яке існує у формі держави з усі- ма її атрибутами і водночас має відповідати загальновизнаним стан- дартам демократії, прав людини і соціальної справедливості.

Людина як індивідуальний суб’єкт не може протистояти державі в особі організованих державно-владних інститутів. Для цього інди- відуальні інтереси теж мають бути згуртованими, оформленими і гарантованими. Саме ефективне функціонування інститутів грома- дянського суспільства дає можливість поставити людину в центр суспільного і політичного життя, розглядати її гідність, права і сво- боди як найвищу соціальну цінність. У свою чергу держава лише за таких умов зможе реально відповідати перед суспільством і людиною за свою діяльність.

На цих засадах стало можливим концептуально виокремити дер- жаву в її інституціональному розумінні (державність) від суспільства, розглядати її як с пецифічне соціальне явище, що має іманентні озна- ки і атрибути, виконує певні службові функції щодо суспільства, вста- новити оптимальні межі державного втручання в життєдіяльність суспільства. Відтепер держава розглядається як інститут, головний інструмент, за допомогою якого суспільство набуває здатності розв’язувати свої актуальні проблеми.

Якщо поняття «громадянське суспільство» зорієнтоване на про- блеми використання свободи та ініціативи індивідів, то політична сфера організації соціуму, стрижнем якої є державність, відбиває роль і питому вагу інтеграційних засад, зумовлених необхідністю впоряд-

кування суспільних відносин, централізацією вирішення питань, які мають публічне значення, що передбачає певні обмеження індивіду- альної свободи заради інтересів інших людей, спільноти в цілому.

Громадянське суспільство виступає соціальним фундаментом, на якому будується політична система суспільства, формується і здійсню- ється державна влада. З погляду інтересів громадянського суспільства держава може брати на себе тільки ті питання сумісної життєдіяльнос- ті, які не можуть бути вирішені ні окремими індивідами, ні на рівні їх безпосередніх громадських об’єднань. Поняття «громадянське суспіль- ство» відображає самоврядний потенціал сучасного суспільства, те, в яких межах воно здатне самоорганізовуватися на основі виявлення і реалізації своїх потреб, інтересів індивідів та їх об’єднань, що мають громадську, а не політичну природу.

Проте громадянське суспільство як сфера приватної власності та індивідуальних інтересів не може бути самодостатнім, воно має бути зінтегрованим у загальнонаціональну цілісність державою на публіч- них засадах. Така інтеграція досягається передусім за допомогою правових норм, норм публічного права, які, будучи спрямованими на забезпечення загального інтересу, встановлюють однакові «правила гри» для всіх учасників (державних органів та індивідів) соціального спілкування.

Громадянське суспільство і держава в її інституціональному розу- мінні є двома невід’ємними складовими одного явища — демократич- ного суспільства, які не можуть реально існувати одна без одної і про які окремо може йтися тільки в науці. Тому проблематику громадян- ського суспільства можна звести до визначення певної межі одержав- лення (неодержавлення) життєдіяльності суспільства, яка б задоволь- няла і суспільство, і державу, що неможливо здійснити без урахування як певних «природних» прерогатив громадянського суспільства, так і необхідної в конкретно-історичних умовах сфери державно-владного впливу. Так само і застосування обох понять — «держава» і «грома- дянське суспільство» має сенс лише за умови, коли ці поняття набува- ють власного змісту, але розглядаються водночас як такі, що можуть співвідноситися в межах загальної проблематики пошуку оптимальних як громадських, так і політичних параметрів устрою і життєдіяльнос- ті суспільства, котре існує у формі держави.

Поняття громадянського суспільства повною мірою співвідносить-

ся саме з поняттям правової держави, оскільки відбивають найважли- віші характеристики та невід’ємні сторони життєдіяльності сучасної

демократичної державності: з одного боку, реалізація засад правової держави не може не спиратися на відносно автономні механізми само- регуляції громадянського суспільства, а з другого — органічним допо- вненням функціонування громадянського суспільства виступають сформовані на формально-правових засадах інститути держави, яка тільки за таких умов може стати правовою. Право за цих умов роз- глядається як таке, формується на теренах громадянського суспільства, що, однак, не виключає потреби набуття ним за посередництвом державно-владних інститутів таких важливих рис, як ясне і чітке ви- значення прав та обов’язків, що виникли внаслідок обміну свободою, спільне визнання сформульованих правил поведінки, можливість їх примусового гарантування. Громадянське суспільство є й підґрунтям для практичного здійснення правових норм, де складаються реальні показники соціальної ефективності права.

• 2. Поняття та ознаки громадянського суспільства

У науковій літературі існують різні підходи до визначення грома- дянського суспільства. Це пояснюється, по-перше, міждисциплінарним характером цього явища, яке досліджується не тільки юридичною на- укою, а й філософією, політологією, соціологією та ін.; по-друге, множинністю підходів науковців до визначення головних рис цього поняття. Громадянське суспільство визначають і як сукупність рівно- правних індивідів, і як сукупність недержавних об’єднань, і як сукуп- ність різноманітних суспільних відносин між даними суб’єктами, причому деякі дослідники виключають з цього кола політичні відно- сини. Існують також різні підходи до визначення кола інститутів, що входять до складу громадського суспільства.

Тому юридична наука вивчає не всі сторони громадянського сус- пільства, а концентрується на питаннях його взаємозв’язку з державою і правом. З огляду на це юриспруденцію цікавлять переважно питання правового впливу на відносини громадянського суспільства і питання формування та діяльності його інституційної системи. У цьому кон- тексті можна сформулювати таке інституціональне визначення грома- дянського суспільства.

Громадянське суспільство — це сукупність сформованих на до- бровільних засадах громадських об’єднань (інституцій), які діють на

засадах самоврядування і за посередництвом яких індивіди реалізують належні їм невід’ємні права і свободи.

Розглянемо ознаки громадянського суспільства.

1. Громадянське суспільство є однією з характеристик суспільства та відображає певну стадію його розвитку. Не будь-яке суспільство можна охарактеризувати як громадянське, а тільки те, що має певні якісні риси, які відрізняють його від інших типів суспільств. Подібні риси почали формуватися у суспільств європейських країн під час буржуазних революцій ХVII–ХVIIІ ст. ст., а в ХХ ст. стають невід’ємними для багатьох суспільств світу (Західна Європа, США, Канада, Австралія та ін.). З цього підходу не можна охарактеризувати як громадянські суспільства, що існують, наприклад, у теократичних мусульманських або комуністичних країнах.
2. Громадянським стає лише суспільство, в якому особа визнаєть- ся вищою соціальною цінністю, а її права і свободи — рівними та невід’ємними з позиції пріоритету громадянського суспільства. Ніякі інші цінності (політичні, релігійні, ідеологічні тощо) не можуть пере- важати над такими базовими загальнолюдськими цінностями, як жит- тя, здоров’я, честь, гідність, свобода, права людини і громадянина.
3. Існування громадянського суспільства, його інститутів обумов- лені безпосередніми життєвими потребами та інтересами людей. Ці потреби можуть бути поділені на декілька груп:
   • фізичні потреби, що забезпечують існування людини як біоло-

гічної істоти. До них належать потреби особи в чистому повітрі, їжі та воді, житлі та одязі;

• економічні потреби, що забезпечують одержання благ, яких осо-

ба не має. До них входять потреби у праці, власності, обміні економіч- ними благами тощо;

• соціальні потреби, що забезпечують соціокультурний розвиток

індивіда. До них належать потреби в інформації, спілкуванні, духо- вному та культурному розвитку тощо;

• політичні потреби, що забезпечують реалізацію політичних

вглядів та ідей у загальносоціальну практику. До них входять потреби у певних політичних змінах і реформах, захисті своїх прав і свобод, владі і управлінні суспільними процесами тощо.

4. Громадянське суспільство є сферою реалізації потреб та інтер- есів, утілених у правах і свободах людини, поза безпосереднього впли- ву з боку держави. Громадянське суспільство в цьому аспекті проти- ставляється державі, проте таке протиставлення має сенс лише за

умови розгляду держави у вузькому значенні, як апарату влади, який є завжди відносно виокремленим від суспільства та виконує щодо нього зовнішні управлінські функції. Таким чином, йдеться про об- меження втручання державного апарату у відносини громадянського суспільства.

Держава бере участь у встановленні загальних правових меж функ- ціонування громадянського суспільства, здійснює відносно нього функцію контролю за додержанням норм права і не може в іншій спо- сіб вмішуватися у діяльність інститутів громадянського суспільства.

Зворотний принцип — втручання держави в усі сфери життя сус- пільства — є невід’ємною рисою тоталітаризму.

5. Громадянське суспільство виступає соціальним підґрунтям формування правової держави. Саме його розвиток призвів до вста- новлення у ХХ ст. у багатьох країнах нового типу держави — правової держави. Таким чином, громадянське суспільство є чинником, а ре- формування держави та набуття нею ознак правової — наслідком певних соціальних змін.
6. Громадянське суспільство та його інститути функціонують на основі принципів самоорганізації і самоврядування. Це означає, що громадяни самостійно і добровільно, на основі власних потреб та ін- тересів визначають необхідність об’єднання в певну організацію, встановлюють мету, способи та напрямки її діяльності, керують її справами, приймають рішення про її розпуск.
7. Громадянське суспільство як соціальне явище складається із інститутів — громадських (недержавних) об’єднань. Чому саме об’єднань, а не окремих громадян? Це пояснюється перш за все усклад- ненням соціальної структури сучасних країн. Потреби окремої людини мають найбільше шансів бути реалізованими, коли вони збігаються з потребами та інтересами інших осіб, які організуються та ставлять собі за мету скоординовано прагнути їх реалізації. За цією рисою мож- на формально оцінити ступінь розвитку суспільства: чим більша різно- манітність недержавних організацій, тим більше власних проблем суспільство може самостійно розв’язувати. Всі інші організації, що створюються державою, входять до структури механізму держави.
8. Діяльність громадянського суспільства регулюється за допо- могою різноманітних соціальних, передусім правових, норм. Залежно від специфіки суспільних відносин регулювання може здійснюватися за допомогою звичаїв, релігійних або моральних норм. На відміну від інших соціальних норм право визначає загальні межі свободи, усереди-

ні яких вільно існують та розвиваються інститути громадянського суспільства.

Окремою групою норм, що регулюють функціонування громадян- ського суспільства, є корпоративні норми. Вони створюються самими організаціями для регулювання їх внутрішніх відносин. До них нале- жать різноманітні статути, положення, правила, які приймаються ін- ститутами громадянського суспільства (наприклад, статут політичної партії) для регулювання питань і процедур вступу до організації та виключення з неї, обрання її управлінських органів, визначення на- прямків і способів діяльності, фінансування та ін. Законодавство може встановлювати певні вимоги до змісту та форми цих норм (наприклад, ст. 8 Закону України «Про політичні партії в Україні»). Корпоративні норми не повинні суперечити чинним нормам права.

• 3. Інститути громадянського суспільства

Як уже зазначалося, громадянське суспільство складається з най- різноманітних об’єднань громадян. До його інститутів належать тіль- ки недержавні об’єднання, тобто ті, що утворені приватними особами або їх організаціями.

До структури громадянського суспільства належать: громадські організації (спортивні, культурні, національні та ін.), релігійні орга- нізації, благодійні організації, професійні спілки, комерційні органі- зації (підприємства, господарські товариства, банки та ін.), політич- ні партії.

За метою створення всі об’єднання класифікуються на:

• прибуткові, що ставлять за мету заробляння коштів (одержання прибутку від комерційної діяльності);
• неприбуткові, що ставлять за мету досягнення інших суспіль- них цілей. До неприбуткових об’єднань належать громадські органі- зації, профспілки, благодійні та релігійні організації, політичні партії тощо. Неприбуткові в свою чергу поділяються на політичні органі- зації, що ставлять за мету участь у політичній діяльності, одержання та реалізацію державної влади, та неполітичні, які не мають такої політичної мети.

Враховуючи, що діяльність подібних об’єднань має значення не тільки для окремих, приватних осіб, а й для всього суспільства та дер-

жави, основи їх правового статусу закріплюються законодавством. Причому обсяг прав і обов’язків у різних об’єднань не збігається. Кожна організація створюється з особливим правовим статусом і має спеціальну правосуб’єктність. Відповідно до п. 11 ст. 92 Конституції України засади утворення і діяльності політичних партій, інших об’єднань громадян, засобів масової інформації визначаються виключ- но законами України.

До прибуткових об’єднань належать підприємства, банки, страхо- ві компанії, кооперативи та ін. Так, за Законом «Про господарські то- вариства» визнаються підприємства, установи, організації, створені на засадах угоди юридичними особами і громадянами шляхом об’єднання їх майна та підприємницької діяльності з метою одержання прибутку. До господарських товариств належать: акціонерні товариства, товари- ства з обмеженою відповідальністю, товариства з додатковою відпо- відальністю, повні товариства, командитні товариства.

Закон України «Про об’єднання громадян» закріплює, що об’єднанням громадян є добровільне громадське формування, створе- не на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод. Об’єднання громадян, незалежно від назви (рух, конгрес, асоціація, фонд, спілка та ін.) відповідно до цього Закону ви- знається політичною партією або громадською організацією.

Громадською організацією є об’єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів.

Офіційне визнання об’єднань громадян з боку держави (легалізація) є обов’язковим і здійснюється шляхом їх реєстрації або повідомлення про заснування. У разі реєстрації об’єднання громадян набувають ста- тусу юридичної особи та можуть вступати у цивільно-правові відноси- ни. Легалізація громадської організації здійснюється відповідно Мініс- терством юстиції України, місцевими органами державної виконавчої влади, виконавчими комітетами сільських, селищних, міських Рад.

Закон встановлює певні обмеження щодо створення та діяльності об’єднань громадян. Не підлягають легалізації, а діяльність легалізо- ваних об’єднань громадян забороняється у судовому порядку, коли їх метою є:

• зміна шляхом насильства конституційного ладу і в будь-якій

протизаконній формі територіальної цілісності держави;

• підрив безпеки держави у формі ведення діяльності на користь

іноземних держав;

• пропаганда війни, насильства чи жорстокості, фашизму та нео-

фашизму;

• розпалювання національної та релігійної ворожнечі;
• створення незаконних воєнізованих формувань;
• обмеження загальновизнаних прав людини.

Об’єднання громадян повинні створюватися і діяти на основі пев- них принципів: добровільності, рівноправності їх членів, самовряду- вання, законності та гласності. Вони вільні у виборі напрямків своєї діяльності. Всі основні питання діяльності об’єднань громадян мають вирішуватись на зборах усіх членів або представників членів об’єднання.

Окремим законом регулюється діяльність професійних спілок. Від- повідно до Закону України «Про професійні спілки, їх права та гаран- тії діяльності» професійна спілка (профспілка) — добровільна непри- буткова громадська організація, що об’єднує громадян, пов’язаних спільними інтересами за родом їх професійної (трудової) діяльності (навчання).

Професійні спілки створюються з метою здійснення представни- цтва та захисту трудових, соціально-економічних прав та інтересів членів профспілки. Громадяни України мають право на основі вільно- го волевиявлення без будь-якого дозволу створювати профспілки, вступати до них та виходити з них на умовах і в порядку, визначених їх статутами, брати участь у роботі профспілок.

Професійні спілки, їх об’єднання у своїй діяльності незалежні від органів державної влади та органів місцевого самоврядування, робо- тодавців, інших громадських організацій, політичних партій, їм не підзвітні і не підконтрольні. Профспілки самостійно організовують свою діяльність, проводять збори, конференції, з’їзди, засідання утво- рених ними органів, інші заходи, які не суперечать законодавству. За- бороняється втручання органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, роботодавців, їх об’єднань у ста- тутну діяльність профспілок, їх організацій та об’єднань.

Правовий статус релігійних організацій визначається Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації». Релігійні орга- нізації в Україні утворюються з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру і діють відповідно до своєї ієрархічної та інституційної структури, обирають, призначають і за- мінюють персонал згідно зі своїми статутами (положеннями). Релігій- ними організаціями в Україні є релігійні громади, управління і центри,

монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духо- вні навчальні заклади, а також об’єднання, що складаються із зазна- чених релігійних організацій.

Держава захищає права і законні інтереси релігійних організа- цій; сприяє встановленню відносин взаємної релігійної і світогляд- ної терпимості і поваги між громадянами, які сповідують релігію або не сповідують її, між віруючими різних віросповідань та їх релігійними організаціями; бере до відома і поважає традиції та внутрішні настанови релігійних організацій, якщо вони не супер- ечать чинному законодавству. Держава не втручається у здійснюва- ну в межах закону діяльність релігійних організацій, не фінансує діяльність будь-яких організацій, створених за ознакою ставлення до релігії.

Релігійні організації не виконують державних функцій, не беруть участі у діяльності політичних партій і не надають їм фінансової підтримки, не висувають кандидатів до органів державної влади, не ведуть агітації або фінансування виборчих кампаній кандидатів до цих органів.

До неприбуткових об’єднань громадян, що мають політичну мету, належать політичні партії та їх блоки. Особливості їх правового ста- тусу є предметом розгляду в окремому підрозділі.

• 4. Становлення громадянського суспільства в Україні

Процес становлення громадянського суспільства після здобуття незалежності України є складним та суперечливим. Сучасне українське суспільство можна охарактеризувати як перехідне до громадянського. Окремі його риси вже існують, а деякі лише перебувають у стадії фор- мування.

Якщо оцінювати зовнішні прояви існування громадянського сус- пільства, то можна дійти висновку про його активне зростання та становлення. На законодавчому, зокрема конституційному рівні, за- кріплено принципи громадянського суспільства. Людину, її права і свободи визнано вищою соціальною цінністю. Конституція України відповідно до міжнародних стандартів закріпила широке коло прав

і свобод людини і громадянина. Законодавство забезпечує можливість створення та діяльності різноманітних громадських об’єднань. Офі- ційно метою розвитку українського суспільства проголошено розбудо- ву правової, демократичної держави.

За роки незалежності з’явилися численні комерційні організа- ції — підприємств, банків, кооперативів та приватних підприємців, громадські організації, які мають культурну, національну, спортивну, екологічну або іншу спрямованість. Швидкими темпами розвиваєть- ся багатопартійність. Міністерством юстиції України на 2007 р. за- реєстровано більше 130 політичних партій. Активну соціальну по- зицію займає профспілковий рух. В Україні зареєстровано понад 100 професійних спілок і їх об’єднань з всеукраїнським статусом та ти- сячі з місцевим. Більше 30 тис. релігійних організацій об’єднують осіб, що сповідують різні напрямки віри.

Проте, якщо оцінювати змістовні риси громадянського суспільства в Україні, можна дійти висновку про наявність низки проблем у його розвитку.

Перша проблема, яку ще не розв’язано, — відхід від психологічного сприйняття стереотипів взаємовідносин особи і держави. Етатизм радянської держави відносно своїх громадян призвів до психологічної залежності особи від держави. Опинившись після розпаду Радянсько- го Союзу без цього надмірного піклування, багато громадян не змогли знайти своє місце у новій соціальній системі, сприйняти себе індиві- дами, реалізація потреб та інтересів яких передусім залежить від них самих. Це призводить до існування у суспільстві недостатнього рівня політичної та правової активності частини населення, що сподівається на чиюсь абстрактну допомогу.

Інша проблема — це слабкий розвиток економічної системи. На- слідком цього є величезний розрив у доходах населення. В значній частині українського суспільства не сформовано середній клас. У роз- винутих країнах саме цей прошарок суспільства (який визначають як сукупність людей, що здатні своєю працею задовольнити всі власні потреби в існуванні та розвитку) становить до 90 % населення та є основою формування громадянського суспільства.

Наступна істотна проблема — відсутність розвинутої правової, демократичної держави. Проголошення та офіційне закріплення по- будови в Україні правової, демократичної держави не призвели до автоматичної зміни чинної політичної системи. Досі існують окремі

прояви порушення системи поділу влади, зловживання повноважен- нями, втручання у вільний процес виборів та обмеження свободи слова, намагання чиновників різного рівня зарегулювати всі сфери суспільного життя.

Крім того, слід урахувати таке. По-перше, становлення суспільно- го життя відбувається тоді, коли проблематика громадянського суспіль- ства вже не є актуальною для країн розвинутої демократії, новітній досвід яких свідчить про необхідність виходу за його межі в напрямку соціальної державності, що передбачає необхідність пошуку складних критеріїв поєднання цих обох процесів, які певною мірою можуть бути суперечливими. Процеси становлення громадянського суспільства в економічно розвинутих країнах Європи та Північної Америки про- ходили в ХVІІІ–ХІХ ст. ст., тому ці країни нині виходять на інший етап трансформації суспільної системи, пов’язаної із формуванням соціаль- ної держави, яка передбачає розширення прерогатив державності що- до втручання в суспільні відносини в напрямку проведення державою активної соціальної політики. Внаслідок таких змін формується якісно нова соціальна система, яку западні політологи називають «суспіль- ством масового споживання, масової культури». По-друге, становлен- ня громадянського суспільства в Україні відбувається за умов творен- ня національної державності, формування власних державних інсти- туцій, що так чи інакше передбачає зміцнення державницьких засад в організації суспільної життєдіяльності, утворення нових державних органів влади та управління, яких не могло бути під час перебування у складі колишнього СРСР. По-третє, формаційна трансформація со- ціальних пріоритетів передбачає певний перехідний період протибор- ства різновекторних тенденцій суспільного розвитку, одна з яких спи- рається на вкорінені впродовж значного історичного періоду стерео- типи соціально-політичного облаштування, а інша зорієнтована в на- прямку визнання гуманітарних цінностей, наближення до загально- визнаних стандартів правової, демократичної державності, які, однак, практично мало адаптовані до українських реалій.

Контрольні запитання

1. Як формувалася концепція громадянського суспільства?
2. Сформулюйте поняття і ознаки громадянського суспіль- ства.

• Які організації належать до структури громадянського сус- пільства?

4. Чи можуть державні органи входити до структури громадян- ського суспільства? Чому?
5. Які проблеми існують у становленні громадянського сус- пільства в сучасній Україні?

Поняття та структура політичної системи громадянського суспільства

Поняття «політична система суспільства» увійшло в науковий обіг порівняно недавно. Серед важливих причин, що спонукали його за- провадження та широке використання, було прагнення дати цілісне уявлення про політику і політичне життя суспільства. Політика при цьому визначається як сфера діяльності, пов’язана з відносинами між класами, націями та соціальними групами, ядром якої є проблема за- воювання, збереження та використання влади.

До 70-х років ХХ ст. термін «політична система» в наукових працях вітчизняних учених практично не використовувався. Натомість вжи- валося поняття «політична організація суспільства». Лише з середини 70-х років почалось активне наукове застосування терміна «політична система», що викликало необхідність встановлення його логічного обсягу, визначення співвідношення з іншими однопорядковими по- няттями. Таким чином, склалися три основні підходи: а) політична організація є більш вузьким поняттям стосовно політичної системи; б) політична система є більш вузьким поняттям; в) ці поняття ідентич- ні, рівнозначні.

Ототожнюючи політичну систему з політичною організацією сус- пільства, її визначають як сукупність державних, партійних і громад- ських органів та організацій, які беруть участь у політичному житті

країни. Проте політична система є більш широким поняттям. Під нею розуміється цілісна, впорядкована сукупність політичних інститутів, політичних ролей, відносин, процесів, принципів політичної організації суспільства, підпорядкованих існуючим у ньому політичним, соціаль- ним, юридичним, ідеологічним, культурним нормам, історичним тра- диціям і настановам політичного режиму конкретного суспільства. Широкий підхід до визначення політичної системи є більш правиль- ним, оскільки це поняття має охоплювати всі явища у сфері політики, що становлять науковий інтерес для теорії держави і права. Але це було б неможливо, якщо ми сформулюємо цю систему тільки як су- купність політичних інститутів. Крім того, теорія політичної системи має міждисциплінарний характер, тобто це поняття використовується різними науками: філософією, політологією, соціологією, які вивчають різні її аспекти і також не зводяться лише до інститутів.

Отже, елементами політичної системи (у широкому розумінні) є:

• суб’єкти політики (людина та соціальні групи);
• політичні інститути (держава як інститут управління, політичні партії);
• політична діяльність та відносини, які складаються між струк- турними елементами політичної системи;
• політичні норми, за допомогою яких регулюються політичні відносини в суспільстві;
• політична культура та свідомість, які відображають ідеологічне та психологічне ставлення до політики.

Однак інституційна складова політичної системи — політичні організації становлять для юристів і державознавців найбільший на- уковий інтерес і являють собою головний предмет дослідження. Відтак, у вузькому значенні політична система (політична організація) — це взяті разом держава як інститут управління та інші політичні орга- нізації, що беруть участь у формуванні та здійсненні політичної влади.

З погляду запропонованого вузького розуміння можна виділити такі елементи політичної системи суспільства:

• державу в її інституціональному аспекті як систему органів здійснення державної влади та управління в загальнонаціональному вимірі;
• політичні партії, які акумулюють політичні настрої населення, виробляють програми загальнонаціонального розвитку, беруть участь у виборах та діяльності представницьких органів влади.

Саме ці елементи є суто політичними, створеними з метою здій- снення політики. Усі інші організації створюються для досягнення інших цілей: підприємства — для виробничої, науково-дослідницької та комерційної діяльності з метою одержання прибутку; професійні спілки — з метою представництва, здійснення і захисту трудових, соціально-економічних прав та інтересів членів профспілки; громадські організації — для задоволення і захисту соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших інте- ресів; релігійні організації — з метою задоволення релігійних потреб громадян сповідувати і поширювати віру.

Таким чином, головною ознакою партії, за якою вона відрізняється від усіх інших громадських організацій, є її політична мета. Саме вона ви- ступає критерієм відбору елементів політичної системи суспільства. Так, історія констатує, що часто різні неполітичні за цілями утворення органі- зації втягуються в політичну боротьбу, але це свідчить про політичну неструктурованість суспільства, його нерозвинутість, оскільки соціальна спеціалізація є загальним законом розвитку людства. Чим вищий розвиток соціальної системи, тим більше в ньому розвинута спеціалізація всіх його складників. У деяких країнах на конституційному рівні закріплено заборону всім суб’єктам, крім партій, здійснювати політичну діяльність. Так, у Конституції Болгарії встановлено, що об’єднання громадян, вклю- чаючи профспілки, не можуть висувати політичні цілі і проводити полі- тичну діяльність, що є притаманним лише політичним партіям.

Отже, у правовій, демократичній державі політичні інтереси, які, без- перечно, є в кожного суб’єкта громадянського суспільства, мають відби- вати спеціально створені з цією метою інститути — політичні партії.

• 2. Держава та політичні партії

в політичній системі громадянського суспільства

Головними елементами політичної системи громадянського суспіль- ства є держава і політичні партії. Саме на основі взаємодії цих інститу- тів формується той чи іншій конкретно-історичний тип політичної системи. Для встановлення ролі кожного з її інститутів необхідно про- аналізувати їх особливості, функції та напрямки взаємовпливу.

Традиційним для вітчизняної науки є характеристика держави у по- літичній системі як її «ядра», «стрижня» або центрального елемента.

У цілому це правильна характеристика, але для того щоб більш точно визначити місце держави у політичний системі суспільства, потрібно проаналізувати її ознаки, за якими вона відрізняється від інших інсти- тутів системи.

Держава виступає єдиною організацією, яка спроможна реалізува- ти певні загальнонаціональні перетворення та підтримувати суспільний правопорядок. Але тут виникає запитання: чи саме держава (в особі державного апарату) повинна визначати напрямки та цілі загально- національних перетворень? У нерозвинутих суспільствах, що не до- сягли стадії громадянських, саме держава виконує цю функцію. Подіб- на система відносин між державою та суспільством одержала назву

«етатизм» — її змістом є всебічна опіка суспільства з боку держави. Однак, у розвинутому, громадянському суспільстві напрямки та цілі загальнонаціональних перетворень має визначати само суспільство через систему власних політичних інститутів. Вплив демократичної, правової держави на інших суб’єктів політичної системи обмежується двома формами: встановленням законодавчих меж їх діяльності та контролем за їх додержанням.

Політичні партії — інший основний інститут політичної системи — формувалися та доводили свою необхідність для суспільства значно складніше. Історично політичні партії виникли як об’єднані спільним інтересом групи людей, прихильників певних поглядів на шляхи роз- витку суспільства і держави, діяльність яких безпосередньо була спря- мована на завоювання та реалізацію державної влади. Прообрази су- часних політичних партій уперше з’явилися ще за античних часів — у Стародавній Греції та Римі. Поява політичних партій тісно пов’язана з певною політичною організацією суспільства. Так, в умовах афінської демократії мав місце безпрецедентний для свого часу досвід «прямого народовладдя», дійсної участі широких верств населення в управлінні державними справами. Таким чином, було створено передумови для виникнення більш-менш стійких організацій громадян, які були при- хильниками певної ідеології, захищали інтереси різних соціальних кіл і мали змогу реалізовувати ці рішення через державні органи.

У Середні віки політичні партії зникають з політичної арени через свою непотрібність у політичній системі монархічної держави. У рам- ках подібної системи політичні партії існувати не могли і їх замінили інші політичні організації: таємні співтовариства, клієнтели тощо, котрі, як правило, діяли нелегально і прагнули до захоплення влади силовими методами. Найчастіше через нерозвиненість політичної

термінології всі ці організації так само називали збірною назвою —

«партії», або «фракції».

Остаточне визнання політичних партій розпочалося лише після буржуазних революцій, разом із становленням громадянського суспіль- ства, демократизацією політичної системи, визнанням народу джере- лом влади, уведенням загального виборчого права і представницької системи правління. З цього часу партії стають невід’ємним елементом демократичної організації політичної системи, відіграючи важливу роль у її підтримці. Можна констатувати, що у сучасному світі немає жодної демократичної держави, де б не існували політичні партії, і на- впаки, у недемократичних країнах багатопартійності немає.

Які ж ознаки має політична партія, чим вона відрізняється від інших організацій, які функції виконує в суспільстві?

По-перше, політична партія становить певну організацію, тобто є колективною структурою ієрархічного характеру, яка має внутрішній розподіл завдань та орієнтована на досягнення певних цілей, для чого вона координує діяльність багатьох людей.

По-друге, партія є різновидом громадських об’єднань і тому повин- на мати притаманні їм ознаки. Будь-яке громадське об’єднання має бути засноване на таких універсальних принципах: недержавному характері, добровільності, самоврядуванні, гласності, законності ор- ганізації і діяльності, реалізації та захисті особистих прав і свобод членів, некомерційних цілях.

Політична партія має двоїсту природу, оскільки вона, з одного боку, є організацією політичною і входить до класифікаційної групи політичної системи разом із державою, а з другого — є організацією громадською і входить до класифікаційної групи недержавних об’єднань (громадянського суспільства).

Політичні партії як політичні організації відрізняються від держа- ви як елемента політичної системи таким:

• якщо держава завжди єдина, то політичних партій може існува-

ти невизначена множинність або їх взагалі може не бути;

• політична партія на відміну від держави не може бути суб’єктом

державної влади;

• політична партія не може виступати представником усього сус-

пільства, а лише виражає інтереси окремих верств і соціальних груп населення;

• політична партія об’єднує громадян на засадах членства, а не

громадянства (підданства);

• влада політичної партії не має універсального характеру, вона

поширюється тільки на її членів та прихильників;

• політична партія не має права застосовувати примус у своїх діях,

вона спирається лише на метод переконання;

• політична партія приймає корпоративні норми, які не можуть

суперечити законодавству.

Таким чином, політичні партії є насамперед елементом громадян- ського суспільства. Однак на відміну від інших організацій громадян- ського суспільства вони мають специфічні, притаманні тільки їм по- літичні функції. Під функціями політичних партій розуміються основні напрямки їх діяльності, зумовлені цілями і завданнями, які стоять перед ними. Отже, політичні партії виконують такі функції:

• представництво інтересів певних соціальних груп населення.

У сучасній державі вплив окремих індивідів на політичне життя прак- тично не відчувається, а здійснюється через політичні партії, які ви- ражають ці інтереси та борються за їх здійснення. При цьому вони: а) намагаються виявити та акумулювати інтереси якомога більшої кількості громадян, а не тільки членів партії і осіб, що підтримали партію на виборах; б) формулюють ці дещо абстрактні інтереси гро- мадян у чіткі вимоги та програмні положення;

• розроблення напрямків політичного курсу розвитку країни. На

засадах інтересів соціальних груп, які її підтримують, партія розробляє програму внутрішньої і зовнішньої політики, яку вона здійснюватиме в разі приходу до влади;

• підготовка кадрів для політичної діяльності. Здійснюється під-

готовка осіб, здатних реалізувати програму партії в державній практи- ці. Ця функція слугує цілеспрямованому відбору осіб, які поділяють погляди партії та мають найкращі здібності до управління суспільними процесами. Її реалізація дозволяє формувати циркуляцію еліт і не до- пустити монополізацію влади певною групою. Як писав відомий фран- цузький юрист М. Дюверже, режим без партій увіковічує правлячу еліту, яка прийшла до влади завдяки грошам або походженню;

• виборча функція. Для реалізації політичної програми партії по-

трібна державна влада, яку вона може одержати тільки перемігши на виборах. Тому ця функція є однією з головних, а сама партія стає основ- ним суб’єктом виборчого процесу, пропонуючи на виборах свою по- літичну програму і своїх кандидатів, проводячи широку агітаційну кампанію, здійснюючи нагляд за справедливістю виборів;

• здійснення влади. Якщо партія перемогла на виборах, вона фор-

мує відповідні органи державної влади зі своїх прибічників, які у про-

цесі здійснення власних функцій, використовуючи державно-владні повноваження, реалізують політичну програму партії;

• контроль за здійсненням державної влади. Партії, які не пере-

могли на виборах, переходять до політичної опозиції та здійснюють функцію контролю за владними структурами з метою недопущення зловживань з їх боку;

• ідеологічна та виховна функції. Включають формування громад-

ської думки, забезпечення громадян інформацією про можливі варіан- ти розвитку країни, певні партії, їх програми та кандидатів. Це сприяє формуванню у громадян високої політичної та правової свідомості, чіткого розуміння своїх інтересів та шляхів їх задоволення, що дозво- ляє виборцям голосувати на основі раціональних мотивів;

• комунікативна функція та розв’язання конфліктів політичним

шляхом. Комунікативна функція полягає в тому, що партії є елементом постійного зв’язку громадян з владою. Якщо раніше вплив громадян на владу закінчувався днем голосування, то зараз через політичні партії вони постійно можуть доводити свої інтереси і думки до відома владних структур. Політичні партії відіграють важливу роль у розв’язанні соці- альних конфліктів мирним шляхом. З одного боку, можливість прийти до влади через вибори сприяє зникненню таких форм конфліктів, як збройні повстання, насильницьке захоплення влади та ін., а з другого — конкурентна партійна система пом’якшує незадоволення громадян по- літичною системою в цілому, спрямовуючи його на конкретних осіб та партії, що сприяє стабільному розвиткові держави.

Політичні партії, таким чином, виступають невід’ємним елемен- том сучасної демократії, заснованої на засадах політичного плюра- лізму, непорушності прав і свобод людини і громадянина, насамперед гарантій політичної свободи. Це приводить до того, що сама сутність політичних систем сучасних демократичних країн визначається за- падними вченими як «правління політичних партій», або як «партій- на демократія». У громадянському суспільстві внаслідок взаємодії держави і політичних партій формується так звана система політич- ного правління.

Політичні партії виражають інтереси певних соціальних груп, роз- робляють на їх основі програми загальнонаціональних перетворень і пропонують їх на виборах до органів державної влади. У разі під- тримки виборців члени партії обіймають керівні посади в органах державної влади і здійснюють ці перетворення. Держава в такій сис- темі є певним механізмом — інститутом управління, який уможливлює

загальнонаціональні перетворення, за тимчасовий контроль над яким конкурують партії.

Політичні партії як представники інтересів громадянського суспіль- ства акумулюють політичні очікування і настрої населення, на їх основі визначають шляхи і напрямки розвитку держави та суспільства. У ре- зультаті конкурентної боротьби політичних партій на виборах, підтрим- ки певних напрямків розвитку держави і суспільства народом політична програма партії здійснюється через завоювання більшості в парламенті, формування уряду, прийняття відповідних законів тощо.

Отже, політичну партію можна визначити як інститут громадян- ського суспільства, покликаний визначати політичні шляхи та напрям- ки його розвитку, реалізовувати їх через вибори до представницьких органів влади та діяльність в їх складі або контролювати їх у разі пере- бування в опозиції.

Взаємовідносини держави і політичних партій в умовах відсутнос- ті громадянського суспільства, правової, демократичної держави фор- муються зовсім інакше. У деяких країнах політичні партії офіційно забороняються. Державний апарат вважає їх загрозою для власної необмеженої влади. Тому організація, участь у діяльності нелегальних партій визнаються злочином проти держави. Подібна політична сис- тема існує зараз у багатьох країнах Близького Сходу (Катар, Кувейт, ОАЄ, Саудівська Аравія та ін.).

В інших недемократичних країнах держава імітує існування пар- тійної системи, яка насправді складається з однієї (правлячої) партії. За таких умов відбувається зрощення партії і держави в єдиний владний механізм. Так, у Німеччині після приходу в 1933 р. до влади нацистської партії було ухвалено закон «Про забезпечення єдності партії та держа- ви», в якому НСДАП проголошувалася носієм германської державнос- ті, її роль визначалася як провідна та рушійна сила націонал- соціалістської держави, закріплювалося сумісництво низки партійних і державних посад.

• 3. Політичні партії: правове регулювання статусу та діяльності

Політичні партії в суспільстві сформувалися і досить довго існу- вали лише як політичний інститут. Спочатку вони не мали державного визнання своєї ролі і відповідного правового закріплення. Це поясню-

ється, з одного боку, слабким впливом партій на життя суспільства, а з другого — нерозвиненістю демократичних інститутів, унаслідок чого держава не бажала ділитися владою з іншими інститутами політичної системи. Зі зростанням ролі політичних партій у житті суспільства розпочався процес їх правового визнання – правова інституціоналіза- ція, тобто перетворення їх на правовий інститут шляхом найповнішо- го регулювання правом усього комплексу відносин, пов’язаних зі створенням, організацією та діяльністю партій.

Правова інституціоналізація політичних партій – порівняно нове явище у правових системах сучасних держав. Вона пройшла декілька етапів свого розвитку. Перший етап (ХVIII ст. — початок ХХ ст.) харак- теризується тим, що держава і право ігнорували появу і діяльність полі- тичних партій. На другому етапі (початок ХХ ст. — 50-ті роки ХХ ст.) розпочалося їх фрагментарне визнання, яке втілювалось у законодавчому закріпленні окремих загальних і спеціальних положень про їх діяльність. Але правовий режим політичних партій ще не відрізнявся від правового режиму інших громадських об’єднань: на політичні партії поширювали- ся норми, що регламентували діяльність усіх об’єднань громадян.

Правова інституціоналізація політичних партій набула широкого розмаху на третьому етапі — після Другої світової війни. Цей процес мав не тільки універсальний характер, а й змінився і його зміст. Якщо раніше предметом правового регулювання були лише деякі сторони діяльності політичних партій, то згодом сюди увійшов увесь комплекс відносин, пов’язаних з їх створенням, організацією та діяльністю.

Процес правової інституціоналізації політичних партій на терито- рії України також можна поділити на декілька основних етапів.

1. Виникнення політичних партій в Україні на початку ХХ ст. Цей період характеризується відсутністю відповідного правового регулюван- ня їх статусу. Право ігнорувало появу і діяльність партій. Окремі норми, які регулювали діяльність партій, але не виділяли їх серед інших об’єднань громадян, було встановлено після революційних подій 1905–1907 років 17 жовтня 1905 р. вийшов царський маніфест, який дарував населенню право на свободу товариств та спілок. 4 березня 1906 р. було видано цар- ський указ «Про тимчасові правила про товариства та спілки», який більш докладно регламентував порядок створення різноманітних товариств та спілок, проте знов-таки не містив жодного слова про політичні партії.
2. Встановлення і законодавче закріплення монопольного станови- ща КПРС і заборона будь-яких інших партій. Для цього періоду влас- тива відсутність спеціальних нормативних актів, які визначали б статус

і порядок діяльності політичної партії. Логічнім завершенням даного процесу стало закріплення монополії комуністичної партії на консти- туційному рівні.

3. Становлення плюралістичної, багатопартійної політичної систе- ми. Цей період розпочався в 1990 р., коли було прийнято рішення про перегляд Конституції СРСР, що фактично означало визнання можли- вості існування в країні багатопартійності. У жовтні 1990 р. Верховна Рада УРСР відповідним чином відредагувала ст. 6 Конституції УРСР. Так Україна встала на шлях утворення громадянського суспільства, плюралістичної політичної системи. Коли 16 червня 1992 р. Верховна Рада прийняла Закон України «Про об’єднання громадян», діяльність політичних партій на території України вперше одержала своє законо- давче закріплення.
4. Зараз триває четвертий етап інституціоналізації політичних партій, який розпочався із прийняття 24 вересня 1997 р. Закону Укра- їни «Про вибори народних депутатів України». Уперше в історії нашої держави було запроваджено змішану, мажоритарно-пропорційну сис- тему виборів, де половина складу Верховної Ради обирається за пар- тійними списками. З 2006 р. вибори до парламенту відбувалися вже виключно на основі пропорційної системи виборів. Як наслідок по- літичні партії одержали серйозні важелі впливу на державний механізм і суспільство. Але подібне розширення повноважень має супроводжу- ватися відповідним якісним регулюванням статусу партій, який мусить гарантувати відсутність зловживань своїми правами. Тому основним завданням цього етапу інституціоналізації було прийняття Закону України «Про політичні партії в Україні», який відповідав би міжна- родним демократичним стандартам.

Правова інституціоналізація політичних партій проявляється у двох формах — конституціоналiзації і законодавчої інституціоналізації.

Конституційний статус політичних партій відображено в Консти- туції України, ст. 36 якої закріпила право громадян на об’єднання в по- літичні партії: «Громадяни України мають право на свободу об’єднання у політичні партії та громадські організації для здійснення і захисту своїх прав і свобод та задоволення політичних, економічних, соціальних, культурних та інших інтересів, за винятком обмежень, встановлених законом в інтересах національної безпеки та громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей». Уперше на конституційному рівні були закріплені основні завдання партій: «Політичні партії в Україні сприяють формуванню і вираженню

політичної волі громадян, беруть участь у виборах». Установлено норми, які регламентують деякі питання членства в партіях: «Членами політич- них партій можуть бути лише громадяни України. Обмеження щодо членства у політичних партіях встановлюються виключно цією Консти- туцією і законами України». «Ніхто не може бути примушений до всту- пу в будь-яке об’єднання громадян чи обмежений у правах за належність чи неналежність до політичних партій або громадських організацій».

Було уточнено і доповнено норми, що визначають обмеження у ді- яльності партій: «Утворення і діяльність політичних партій та громад- ських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на ліквідацію незалежності України, зміну конституційного ладу насильницьким шля- хом, порушення суверенітету і територіальної цілісності держави, підрив її безпеки, незаконне захоплення державної влади, пропаганду війни, насильства, на розпалювання міжетнічної, расової, релігійної ворожне- чі, посягання на права і свободи людини, здоров’я населення, забороня- ються. Не допускається створення і діяльність організаційних структур політичних партій в органах виконавчої та судової влади і виконавчих органах місцевого самоврядування, військових формуваннях, а також на державних підприємствах, у навчальних закладах та інших державних установах і організаціях. Заборона діяльності об’єднань громадян здій- снюється лише в судовому порядку» (ст. 37 Конституції України).

З прийняттям 8 грудня 2004 р. Верховною Радою України Закону України «Про внесення змін до Конституції України» істотно посилюєть- ся роль партій у політичній системі. Основною ідеєю внесення змін до Конституції України була ідея перерозподілу владних повноважень від Президента на користь Парламенту та Уряду, значне посилення впливу Парламенту на формування Уряду. За результатами виборів політичні партії створюють фракції у Верховній Раді України, яка поділяється на більшість і опозицію. Таким чином, законодавчу роботу Парламенту ви- значатимуть політичні партії, які утворять більшість. Парламентська більшість фактично утворює Уряд країни, через що можна казати про здійснення представниками політичних партій і виконавчої влади. Фак- тично через завоювання більшості в Парламенті та формування Уряду партії реалізовуватимуть зовнішню та внутрішню політику України.

Законодавча інституціоналізація політичних партій розвиває їх конституційний статус і включає: а) поняття політичних партій, визна- чення їх місця і ролі в політичній системі; б) умови і порядок їх утво- рення, припинення діяльності; в) вимоги до ідеології і програмних положень; г) вимоги до структури і порядку діяльності; ґ) вимоги до

фінансово-економічної бази; д) відносини з державною владою і міс- цевим самоврядуванням.

Одним з основних завдань законодавчої інституціоналізації є роз- межування правових статусів політичних партій та інших об’єднань громадян, яке має бути проведено залежно від ролі і функцій, що їх по- винні виконувати в державі і суспільстві ті чи інші об’єднання громадян, і втілюватися у відповідних правах та обов’язках. Головною ознакою політичних партій, за якою вони відрізняються від усіх інших громад- ських об’єднань, є їх спрямованість на завоювання та здійснення дер- жавної влади, вираження волі виборців у державному механізмі.

Тому політичні партії мають наділятися спеціальним правовим ста- тусом, який відрізнявся б від правового статусу інших об’єднань. Ця відмінність виявляється в особливих як правах, так і обов’язках партій. Відповідно до своєї ролі партії наділяються додатковими політичними правами: висунення кандидатів на вибори до органів державної влади, агітація за кандидатів, участь у підбитті підсумків виборів, вільний до- ступ до державних засобів масової інформації та ін. Водночас політичні партії наділяються і правами неполітичного характеру, які мають також інші громадські об’єднання — юридичні особи: діяти від свого імені, мати право власності на майно, залучати кошти на свою діяльність тощо. Однак ці права не рівнозначні правам інших об’єднань, а мають скоріше допоміжний характер і спрямовані на досягнення політичних цілей та завдань партії. Саме тому на партії має бути покладена велика кількість обмежень у майновій сфері: заборона підприємницької діяльності, за- лучення коштів від іноземних держав, юридичних та фізичних осіб, обмеження на використання коштів на окремі цілі та ін.

Переважна більшість країн має окремі закони про статус політич- них партій, де регламентовано всі важливі сторони їх діяльності. З огля- ду на те, що виборче законодавство зараз становить велику сукупність норм, сформувалося в окремий правовий інститут, процедура участі партій у виборах регулюється спеціальним законодавством про вибори. Цю схему реалізовано і в нашому законодавстві. У Законі України «Про політичні партії в Україні» закріплено правовий статус політичних партій, їх права і обов’язки, а в законах України «Про вибори Прези- дента України», «Про вибори народних депутатів України», «Про ви- бори депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів» встановлено процедури участі політичних партій у виборах.

Правовий статус політичних партій в Україні регулюється насам- перед Законом «Про політичні партії в Україні».

Особливостями правового регулювання положення та діяльності політичних партій є такі.

1. Законодавче визначення політичної партії. Політична партія — це зареєстроване згідно з законом добровільне об’єднання громадян — при- хильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах.
2. Гарантії діяльності політичних партій. Політичні партії є рівни- ми перед законом. Органам державної влади, органам місцевого само- врядування, їх посадовим особам заборонено виокремлювати у своєму ставленні певні політичні партії чи надавати їм привілеї, а також спри- яти політичним партіям, якщо інше не передбачено законом, у прова- дженні їх діяльності. Втручання з боку органів державної влади та ор- ганів місцевого самоврядування або їх посадових осіб у створення і внутрішню діяльність політичних партій та їх місцевих осередків за- бороняється, за винятком випадків, передбачених законом.
3. Спеціальні умови створення політичної партії. Рішення про створення політичної партії приймається на її установчому з’їзді. Це рішення має бути підтримано підписами не менше десяти тисяч повно- літніх громадян України, зібраними не менш як у двох третинах райо- нів не менш як двох третин областей України, міст Києва і Севастопо- ля та Автономної Республіки Крим. Реєстрацію політичних партій здійснює Міністерство юстиції України.
4. Особливості членства в політичних партіях. Членами політичних партій можуть бути тільки громадяни України, яким виповнилося 18 років. Певні категорії громадян України — судді, працівники прокуратури та органів внутрішніх справ, співробітники Служби безпеки України, вій- ськовослужбовці та працівники органів державної податкової служби обмежені в цьому праві. Їм заборонено бути членами будь-яких партій.
5. Права політичної партії:
   • вільно провадити свою діяльність у межах, передбачених Кон-

ституцією та законами України;

• брати участь у виборах Президента України, до Верховної Ради

України, до інших органів державної влади, органів місцевого само- врядування та їх посадових осіб у порядку, встановленому відповід- ними законами України;

• використовувати державні засоби масової інформації, а також

засновувати власні засоби масової інформації, як це передбачено від- повідними законами України;

• підтримувати міжнародні зв’язки з політичними партіями, гро-

мадськими організаціями інших держав, міжнародними і міжурядови- ми організаціями, засновувати міжнародні спілки з додержанням вимог законодавства;

• ідейно, організаційно та матеріально підтримувати молодіжні,

жіночі та інші об’єднання громадян, надавати допомогу в їх створенні. Політичним партіям гарантується свобода опозиційної діяльності,

у тому числі: можливість викладати публічно і обстоювати свою по- зицію з питань державного і суспільного життя; брати участь в обго- воренні та оприлюднювати і обґрунтовувати критичну оцінку дій і рішень органів влади, використовуючи для цього державні і недер- жавні засоби масової інформації в порядку, встановленому законом; вносити до органів державної влади України та органів місцевого само- врядування пропозиції, обов’язкові для розгляду відповідними орга- нами в установленому порядку.

6. Політичні партії мають певні обмеження у своїй діяльності. Утворення і діяльність політичних партій забороняються, якщо їх про- грамні цілі або дії спрямовані на:
   • ліквідацію незалежності України;
   • зміну конституційного ладу насильницьким шляхом;
   • порушення суверенітету і територіальної цілісності України;
   • підрив безпеки держави;
   • незаконне захоплення державної влади;
   • пропаганду війни, насильства, розпалювання міжетнічної, расо-

вої чи релігійної ворожнечі;

• посягання на права і свободи людини;
• посягання на здоров’я населення.

Політичним партіям заборонено також мати воєнізовані форму- вання.

7. Особливості заборони політичних партій. За вчинення зазначених дій політична партія може бути заборонена. Діяльність політичної пар- тії може бути заборонена лише за рішенням суду. Закон встановлює, що по першій інстанції справу про заборону політичної партії розглядає Верховний Суд України. Але у 2005 р. законодавець прийняв Кодекс адміністративного судочинства, ст. 19 якого встановила, що справи про анулювання реєстраційного свідоцтва політичної партії, її заборону (примусовий розпуск, ліквідацію) вирішуються окружним адміністра- тивним судом, територіальна юрисдикція якого поширюється на м. Київ. Таким чином, зараз існує юридична колізія в питанні, який суд повинен розглядати справи про заборону політичних партій.

8. Особливості фінансування діяльності політичних партій. По- літичні партії є неприбутковими організаціями. Для здійснення своїх статутних завдань вони мають право на власне рухоме і нерухоме май- но, кошти, обладнання, транспорт, інші засоби, набуття яких не забо- роняється законами України. Політичні партії можуть орендувати необ- хідне рухоме та нерухоме майно.

Не допускається фінансування політичних партій:

• органами державної влади та органами місцевого самоврядуван-

ня, крім випадків, зазначених у законі (тобто інститутом державного фінансування за результатами виборів);

• державними та комунальними підприємствами, установами

і організаціями, а також підприємствами, установами і організаціями, у майні яких є частки (паї, акції), що є державною чи комунальною власністю, або які належать нерезидентам;

• іноземними державами та їх громадянами, підприємствами,

установами, організаціями;

• благодійними та релігійними об’єднаннями та організаціями;
• анонімними особами або під псевдонімом;
• політичними партіями, що не входять до виборчого блоку полі-

тичних партій.

Ураховуючи велике значення партій для нормального функціону- вання демократичної політичної системи та створення умов їх фінан- сової незалежності від приватних спонсорів, у 2005 р. запроваджено фінансову підтримку політичних партій з боку держави. Політична партія має право на одержання державного фінансування за умови по- долання виборчого бар’єру в обсягу, який визначається пропорційно до одержаних на виборах голосів.

Контрольні запитання

1. Як Ви розумієте політику?
2. Поясніть відмінності широкого та вузького значень поняття політичної системи.
3. Які організації є елементами політичної системи?
4. Які відмінності між державою та політичними партіями як політичними організаціями?
5. Дайте визначення політичної партії та охарактеризуйте її функції.

Демократія як форма реалізації народовладдя

Демократія — це форма такої держави, яка заснована на здій- сненні народовладдя шляхом забезпечення широких прав і свобод гро- мадян, їх участі у формуванні і функціонуванні апарату політичної влади і контролю за його діяльністю. З огляду на дослівний переклад терміна «демократія» з грецької (demos — народ і kratos — влада) її часто ототожнюють з самим народовладдям. Але, розглядаючи народо- владдя, демократію та державу діалектично, можна зробити висновок про те, що в загальному явищі державності демократія постає як його внутрішня форма, «момент сутності», тоді як сама сутність — найбільш глибинне та визначальне в державі за демократичної форми відшуковує себе саме у народовладді.

Отже, системотворчою, сутнісною ознакою та визначальним прин- ципом демократії виступає влада народу (народовладдя). Всі інші принципи демократії щодо влади народу являють собою conditio sine qua non (умова, без якої не може бути. — лат.) та виконують обслуго- вуючу формалізуючу роль. Такими рисами, що характеризують де- мократію, є: 1) визнання народу верховним суверенним носієм і дже- релом державної влади; 2) визнання політичної свободи громадян;

3) політична рівноправність участі громадян у формуванні органів держави і організації контролю за їх діяльністю; 4) державний характер демократії; 5) реальна можливість народу періодично змінювати склад

представницьких органів; 6) правозаконність; 7) взаємна відповідаль- ність держави і громадянина.

Перші три характеристики визначають владну суб’єктність народу. Перша з них обумовлює належність суверенітету народу, але верхо- венство влади народу може мати місце лише за умов забезпечення кожному громадянину політичної свободи і рівності. Політична не- свобода (або часткова свобода) усіх громадян держави перетворює суверенний статус народу на фікцію, оскільки відсутність або дефіцит можливостей політичної діяльності apriori суперечить обсягу поняття

«суверенітет», — наявність влади передбачає наявність свободи її за- стосувати. Свобода ж однієї частини громадян та несвобода іншої дозволяє говорити про владу певної фракції (диктатора, партії, класу, верстви тощо), але аж ніяк не про владу народу як єдності. Політична ж нерівність означає нерівність у політичних правах і свободах, а від- так, і в можливості доступу до владних ресурсів.

Наступні ознаки характеризують організацію і діяльність демокра- тичної держави.

Державний характер демократії зумовлений самою природою по- літичної влади і процесом її реалізації. Державна влада реально ви- магає свого здійснення на постійній, безперервній і професійній осно- ві. Тому народ фактично не може в сучасних умовах у багатьох випад- ках безпосередньо здійснювати належну йому владу, — через це дану функцію виконують держава, її органи, яким народ делегує свої повно- важення.

Завдяки державному характеру демократії народ одержує реальну можливість народу періодично змінювати склад представницьких органів. Народ як поручитель встановлює процедуру доручення вла- ди, а також засоби контролю за належним виконанням доручення та його передоручення у разі неналежного виконання. Історично апро- бованою та такою, що довела свою життєдайність, процедурою де- легування владних повноважень є вибори, які на засадах конкурсу визначають осіб, що обійматимуть представницькі посади в держав- ному апараті.

Основними ж засобами контролю та передоручення виступають стро- ковість обійняття посад, можливість проведення позачергових виборів, відкритість та доступність інформації про діяльність органів держави.

Правозаконність розкриває внутрішній зміст державної організа- ції та здійснення влади народу. З внутрішнього боку правозаконність характеризує наявність саме правових законів. Сучасне праворозу-

міння розглядає право як міру свободи і рівності, що відображає панівні уявлення про справедливість і потреби суспільного розвитку, основи яких складаються в процесі повторювальних суспільних від- носин, що визнаються, схвалюються та охороняються державою Таким чином, право є продуктом, виразом інтересу суспільства, яке в правовій сфері виступає у вигляді «народу». І головною функцією законодавця, який є офіційним представником народу, є якраз фор- малізація права в законі, тобто створення такого нормативного поля, яке відповідає інтересам та потребам народу (причому з огляду на дві причини: через представницьку природу законодавця і власну природу права). Зовнішній бік правозаконності являє собою вимогу неухильного додержання правових законів усіма суб’єктами, що озна- чає не що інше, як додержання і здійснення юридично оформленої волі народу.

Взаємна відповідальність держави і громадянина полягає в тако- му: з одного боку, держава відповідальна за свою представницьку діяльність перед верховним суб’єктом влади, а разом з тим і кожним його членом (ст. 3 Конституції України проголошує: «Держава від- повідає перед людиною за свою діяльність»), а з другого — кожен громадянин як підвладний суб’єкт влади має відповідати за свою не- належну діяльність перед представником верховного суб’єкта влади. Очевидно, що неналежною діяльністю є недодержання та невиконан- ня правових законів. Кожен, одержуючи право і свободу, відповідає за їх здійснення.

Демократія являє собою одне з величезних досягнень світової ци- вілізації в процесі історичного розвитку. Цей феномен пов’язаний із розгортанням у часі і просторі принципів справедливості, свободи, гуманізму і рівності, а разом з тим і розширенням соціальної бази, на яку спирається та в інтересах якої здійснює владу держава. Від заро- дження демократії в Стародавніх Афінах як влади відносно невеликої маси вільних громадян, через епоху буржуазних революцій, подолання нерівності, офіційних привілеїв для окремих верств населення, по- ширення доктрини Ж.-Ж. Руссо та проголошення «нації-держави» французькими просвітниками, коли народ перестав розумітися як під- корена державі маса, а відчув себе сувереном, до сучасного лібераль- ного розуміння демократії як державної організації влади вільних і рівних індивідів — такий діалектичний розвиток права і держави, формування найбільш ефективного механізму забезпечення прав лю- дини — демократичної держави.

Наведені характеристики дозволяють тлумачити демократію як сус- пільну цінність, вага якої визначається її роллю у житті суспільства. Загальноісторична цінність демократії полягає в тому, що вона є втілен- ням багатовікової мрії людства про забезпечення в суспільстві для кож- ної людини справжньої свободи і рівних прав у економічній, соціальній, політичній сферах. Вона здатна безпосередньо впливати на економічні, соціальні відносини, сприяти найбільш ефективному втіленню в життя державної волі, прийняттю оптимальних рішень, досягненню політичних компромісів. Демократія є надійним засобом волевиявлення волі народу, врахування суспільної думки, забезпечення громадянського миру, під- вищення громадської активності.

• 2. Форми та інститути демократії як прояв державної влади

Будучи складним системним утворенням, демократія із зовнішнього боку виражається у відповідних формах, а із внутрішнього — складаєть- ся із інститутів. В умовах демократичної держави такі форми та інститу- ти виступають водночас і ключовими механізмами здійснення її влади.

Демократії притаманні такі форми. По-перше, вона може здій- снюватися через реалізацію і гарантування захищених законом де- мократичних прав людини і громадянина. Це випливає зі ст. 3 Кон- ституції України, згідно з якою людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Отже, демократична держава покликана забез- печити весь комплекс прав людини і громадянина, передбачених чинним законодавством в усій багатоманітності їх прояву: закріпле- них як у Конституції України (особистих, політичних, соціально- економічних, соціально-культурних тощо), так і в галузевих актах— цивільному (право купівлі-продажу), трудовому (на забезпечення спецодягом), сімейному (право вести спільне господарство) та ін. Реалізація і гарантування усього комплексу цих прав є головною формою здійснення демократії.

По-друге, діяльність системи державних органів ґрунтується на демократичних принципах. Існування демократії неможливе без здій- снення принципів плюралізму, гласності, поділу і децентралізації влади. Саме через застосування цих та інших принципів здійснюються народний характер влади і можливі прогресивні перетворення.

По-третє, демократія виражається у відповідних формах здійснення народовладдя. Згідно з ст. 5 Конституції України народ здійснює владу як безпосередньо (пряма форма: вибори, референдум, громадські ініці- ативи та обговорення тощо), так і через органи державної влади та ор- гани місцевого самоврядування (представницька форма, реалізується через обрані народом органи первинного народного представництва).

Однак не можна зводити всі форми демократії до названих двох різновидів, хоч вони і є дуже важливими у вченні про форми демокра- тії. Передусім слід пам’ятати, що провідна роль у здійсненні демокра- тії належить утвердженню прав людини і громадянина, їх захищенос- ті, а також функціонуванню системи державних органів на основі де- мократичних принципів.

В історії вчень про державу і право ще з часів Ш. Монтеск’є та Ж. -Ж. Руссо дебатується питання про недоліки та переваги представ- ницької демократії. Визнаючи, що пряма участь населення у здійснен- ні влади є яскравим проявом демократії, більшість державознавців у цілому віддають перевагу представницькому правлінню. Вони ви- ходять з того, що представницька демократія дає можливість більш детального обговорення питань, які вирішуються народним представ- ництвом, попереднього одержання необхідних обґрунтувань і консуль- тацій, проведення експертиз, прийняття поправок, узгодження різних поглядів, урахування позиції меншості. Безпосередня форма народо- владдя позбавлена переваг представницької демократії, які надають можливість досягти політичних компромісів і прийняття на цій основі зважених консенсуальних рішень. Ці переваги відсутні у такому, напри- клад, прояві прямої демократії, як референдум (тобто затвердження народним голосуванням проекту закону або іншого державного рішен- ня). Роль особи тут обмежена альтернативою проголосувати «за» чи

«проти» на поставлені на референдумі питання без права внести по- правки, доповнення, виказати незгоду з певними положеннями запро- понованого проекту. На практиці найбільш ефективним є поєднання представницької форми здійснення народовладдя з безпосередньою.

Так, проведення консультативних опитувань населення або обго- ворень в засобах масової інформації має на меті урахування громад- ської думки представницьким органом — парламентом при остаточ- ному вирішенні певного питання.

Внутрішній, системний бік демократії складається з її інститутів. Інститут демократії є юридично оформленим самостійним структур- ним або функціональним елементом організації державної влади для вирішення певних завдань політичного життя

Інститути демократії за ступенем складності поділяються на: струк- турні (сесії представницьких органів, їх постійні комітети, депутатські фракції тощо), функціональні (депутатський запит, правотворчий почин, соціально-економічні, політичні, соціально-культурні, особисті права громадян, вибори, громадська думка та ін.), структурно-функціональні (наприклад, територіальна або національна автономія).

У сучасних умовах підвищується значення процедурної регламен- тації порядку реалізації інститутів демократії, що багато в чому зумов- лює ефективність їх дії. Особливо велике значення має процедурна регламентація виборів, діяльності органів народного представництва, порядку прийняття законів, проведення референдумів.

За формами державної діяльності виділяють такі інститути: у сфе- рі прийняття державних рішень (законодавча ініціатива, читання за- конопроектів), у сфері забезпечення охорони прав і свобод громадян і виконання ними обов’язків (Уповноважений Верховної Ради України з прав людини),у сфері здійснення правосуддя і контролю за законніс- тю (адвокатура, звернення до Конституційного Суду України).

За юридичною силою виділяють інститути: імперативні (свобода преси, голосування під час виборів), консультативні (всенародне об- говорення, опит населення).

Демократія здійснюється щодо конкретних суб’єктів. Ними є всі учасники суспільних відносин, які виникають під час здійснення всіх форм і інститутів демократії. Суб’єктами демократії можуть бути, державні органи, політичні партії, їх об’єднання, громадські організа- ції, трудові колективи, виборці виборчого округу, весь виборчий кор- пус, групи громадян, депутати та ін. Головним же суб’єктом є людина (громадянин), задоволенню інтересів якої повинні бути підпорядкова- ні дії всіх інших суб’єктів демократії.

• 3. Принципи демократії — основа організації і функціонування державної влади

Демократична держава будує свою діяльність на основі розвинутої системи принципів, сформованих в процесі багатовікової еволюції теорії і практики демократії. Коли говорять про принцип демократії, мають на увазі безумовну вимогу, яка випливає з самої сутності де- мократії і належить до всіх її суб’єктів та інститутів.

До фундаментальних принципів демократії належать: закріплення та гарантованість прав і свобод людини, політична багатоманітність (плюралізм), поділ влади, гласність, залучення населення до вирішення питань державного значення. Вони є запорукою успішного застосування багатьох інших принципів — урахування громадської думки, співробіт- ництва різних політичних сил, узгодження їх інтересів, урахування і охо- рони прав меншості, взаємоконтролю органів, що належать до різних гілок державної влади, підзвітності і підконтрольності посадових осіб та управ- лінських органів перед представницькими органами і населенням тощо. Яскравим принципом демократії є конституційне закріплення прав, свобод і обов’язків людини та їх реальна, а не декларативна гаранто- ваність. Права і обов’язки в такому суспільстві встановлюються на

основі рівності всіх перед законом.

Рівність прав і свобод особи пов’язана із цілеспрямованою діяль- ністю держави на забезпечення поєднання свободи однієї людини зі свободою всіх і кожного. Передумовою цього є те, що жодне право особи не може вважатися подарованим їй державою. Усі конституцій- ні права є невідчужуваними, а відтак, що не можуть бути ані звужені, ані скасовані (ст. 22 Конституції України), і водночас виступають межами державної влади. Головними напрямками гарантування прав є можливість звернення людини до компетентних органів з метою їх поновлення, відшкодування завданої шкоди тощо. Йдеться про звер- нення до судових органів, включно із Конституційним Судом, Уповно- важеного Верховної ради України з прав людини, органів прокуратури, використання послуг адвокатів.

Одним з найбільш узагальнюючих у системі демократії є принцип багатоманітності (плюралізму). Стаття 15 Конституції України про- голошує, що суспільне життя в Україні грунтується на засадах полі- тичної, економічної та ідеологічної багатоманітності. В економічній сфері цей принцип проявляється в рівноправності різних форм влас- ності, політиці — у партійнй багатоманітності: функціонуванні бага- тьох політичних центрів, діяльність яких пов’язана із вираженням політичних воль громадян та їх реалізацією через участь у формуван- ні представницьких органів влади. Політичний плюралізм має бути заснований на рівному ставленні держави до всіх політичних груп, створенні для них однакових умов функціонування. Водночас, така свобода не виключає репресивного ставлення держави за відверто антиконституційних, фашистських та інших екстремістських партій та об’єднань. Щодо ідеологічного плюралізму, то він є безпосереднім

продовженням плюралізму політичного. Категорично відкидаючи будь- яку ідеологічну монополію, держава гарантує існування різних ідей, думок, ідеологічних підходів, можливість їх вільного висловлення, різного тлумачення окремих явищ суспільного життя. Відкрите про- голошення певної інформації, що відбиває ту чи іншу ідеологію, може бути обмежене лише у разі, коли про заборону її поширення зазначено в законі в інтересах охорони прав громадян, суспільної моралі та без- пеки. Ідеологічний плюралізм водночас не виключає можливості іс- нування в демократичному суспільстві консолідуючої державницької ідеології.

Принцип плюралізму передбачає однакове ставлення держави до проявів волі як більшості, так і меншості. Він виключає будь-яку дис- кримінацію етнічних, релігійних, політичних меншин. Державні рі- шення в умовах розвинутої демократії не повинні прийматися меха- нічною більшістю голосів, без попереднього вивчення і врахування інтересів меншості, проведення відкритих дискусій. За меншістю збе- рігається право висувати власні ініціативи, бути репрезентованою в різних державних органах (наприклад, у комітетах парламенту), ви- ставляти в процесі дебатів своїх співдоповідачів, критикувати перебіг виконання прийнятих рішень і т. ін. Принцип урахування прав мен- шості є важливим засобом посилення відповідальності більшості при підготовці, прийнятті і реалізації тих чи владних актів. В умовах де- мократії більшість зобов’язана рахуватися з позицією меншості, кон- сультуватися з нею, прагнути до компромісів, а краще — до консенсу- ального вирішення державно-правових конфліктів, представницього здійснення влади народу.

До фундаментальних принципів демократії належить і принцип побудови влади в державі на засадах її поділу на різні гілки (законо- давчу, виконавчу та судову), який здійснюється спеціально уповно- важеними державними органами за умови невтручання кожної з гілок влади у сферу діяльності іншої. За цієї умови, враховуючи існування системи стримувань і противаг між різними гілками влади, виключа- ється можливість узурпації влади якимось органом чи особою. Таким чином, створюються сприятливі умови для забезпечення реальних прав людини, в тому числі її залучення до вирішення державних справ.

Принцип гласності вимагає забезпечення відкритості державного і суспільного життя, усіх джерел інформації, можливості її вільного пошуку, одержання і поширення всіма суб’єктами суспільних відносин

відповідно до їх потреб. Гласність покладає на компетентні державні органи обов’язок систематично інформувати населення щодо подій державного і громадського життя, прийнятих цими органами рішень, перебіг їх обговорення і виконання. Необхідними передумовами дії принципу гласності є заборона цензури, розвиток свободи слова і дру- ку, врахування і використання громадської думки в процесі прийняття державних рішень.

Залучення населення до участі в роботі державних органів може відбуватися в різні способи. Це може мати місце в рамках як безпо- середньої, так і представницької форм здійснення народовладдя (через депутатів, участь у зборах виборців, громадських обговореннях, через радіо, пресу, телебачення, у роботі робочих груп при вищих державних органах, постійних комітетів парламенту тощо). Залучення громадян до участі в роботі виконавчих органів є дієвим засобом боротьби з бю- рократизмом і корупцією. Розширення участі населення в діяльності всіх державних органів — одна із форм підвищення ефективності демократії.

• 4. Функції демократії

Під функціями демократії розуміють головні напрямки впливу демократії на суспільні відносини. Функції демократії тісно пов’язані із функціями держави.

Так, саме через функції держави ми можемо простежити її сутність, і якщо соціальним призначенням держави виступає здійснення народо- владдя, то можна говорити про наявність демократичної форми такої держави. З’ясувати це — означає встановити, якою мірою воля і зусил- ля держави спрямовані на задоволення інтересів усього суспільства, зумовлені потребами його розвитку.

В цьому контексті функції демократії, з одного боку, є однопорядко- вим поняттю основних функцій держави, оскільки в кінцевому резуль- таті соціальне призначення демократії як форми держави таке ж саме, що і держави в цілому, а з другого — будучи саме внутрішньою формою, вона володіє функціями, що кореняться в природі народовладдя, які, власне, і зумовлюють демократичної статус держави.

Таким чином, демократія безпосередньо сприяє здійсненню голо- вних загальнодержавних функцій — економічної, політичної, соціаль- ної тощо. Велика роль в успішному вирішенні і виконанні завдань, що

випливають з цих функцій, належить громадської думки і тому, як вона враховується державою. Громадська думка формується шляхом демо- кратичного обговорення тих чи інших проблем у засобах масової інфор- мації, колегіальними дорадчими інститутами при органах державної влади, а також за шляхом проведення ініціативних експериментів. Усі ці чинники спроможні суттєво вплинути на розв’язання обговорюваних проблем державними структурами — Президентом, Верховною Радою, Кабінетом Міністрів і т. ін.

Водночас демократії притаманні і власні функції. Так, вона виконує установчу функцію. Це виявляється в утворенні безпосередньо народом органів свого первинного представництва шляхом загальних виборів: Верховної Ради і Президента України. Ці органи, у свою чергу, утво- рюють (обирають або призначають) органи вторинного представництва населення. Таким є, наприклад, суддівський корпус, склад якого за- тверджується Верховною Радою.

Функція оптимізації державних рішень полягає в тому, що держа- ва при вирішенні того чи іншого питання керується принципами де- мократії, використовує свої правові інститути, аби таким чином знайти оптимальне державне рішення. Для цього питання обговорюються постійними комітетами парламенту із залучанням експертів-науковців, вивченням і урахуванням позицій всіх політичних течій, виступів у пре- сі тощо.

Демократія виконує також функцію сприяння виконанню прийня- тих рішень. Велику роль у їх виконанні відіграють мобілізація через засоби масової інформації громадської думки, сама громадськість, участь у судових засіданнях громадських обвинувачів і захисників та ін.

Контрольна функція демократії щодо роботи різних ланок дер- жавного апарату і посадових осіб здійснюється шляхом депутатських запитів і діяльності парламентських комітетів, спеціальних слідчих комісій, проведення опитувань населення, через діяльність Уповно- важеного Верховної Ради України з прав людини, Конституційним Судом.

Особливо важливого значення в сучасних умовах набуває функція демократії у сприянні розвиткові особи, її духовного вдосконалення. Саме на реалізації цієї функції спрямовані широке використання лю- диною своїх демократичних прав, участь у проведенні різних громад- ських акцій, дискусій, підвищення її політичної і соціальної активнос- ті, рівня політичної і правової культури, правове виховання і т. ін.

• 5. Демократія і самоврядування

Разом із демократичною державою формою реалізації народовлад- дя виступає самоврядування. Воно є різновидом соціального управ- ління (врядування), в основу якого покладене спільне вирішення учас- никами суспільних відносин суспільних справ, що поєднується зі спіль- ною діяльністю у виконанні прийнятих рішень. Це означає, що само- врядуванню притаманне поєднання суб’єкта та об’єкта управління, що не є характерним для демократії. Самоврядування виникло задовго до появи демократії — при первісносуспільному ладі.

Діяльність самоврядувальних органів у політичній сфері є однією з важливих передумов і напрямків розширення демократії, реалізації її головних принципів. Держава не повинна втручатися у діяльність само- врядних органів, профспілок, партій, громадських організацій і товариств. Але засоби локального самоврядування при вирішенні питань державно- го значення (наприклад, під час виборчої кампанії) можуть підключатися до державного механізму, використовуватися для здійснення демократії, бути складовими частинами вже загального механізму народовладдя.

Отже, поняття «самоврядування» не тотожне поняттю «демократія», воно має складну структуру. На відміну від єдиної державної системи демократії налічується декілька систем самоврядування — по лінії тери- торіальних громад, професійних організацій, виробничих, громадських об’єднань за інтересами та ін. Самоврядування не завжди має політичний характер, тоді як демократія завжди є державним політичним явищем.

Розвитку самоврядування може сприяти активізація обох головних форм участі населення у здійсненні народовладдя — представницької і безпосередньої, які притаманні як самоврядуванню, так і демократії.

Багато принципів самоврядування, тобто обов’язкових, безумовних вимог, покладених в основу здійснення самоврядування, є спільними з демократією. Серед них такі, як свобода, рівноправність, гласність, поєднання представницьких і безпосередніх форм тощо. Здійснення як демократії, так і самоврядування потребує також застосування принципів урахування громадської думки, вирішення питань за біль- шістю при врахуванні інтересів меншості, узгодження різних інтересів і думок, прагнення до консенсусу.

Спеціальними, властивими лише самоврядуванню принципами є самоорганізація, поєднання суб’єкта та об’єкта управління, участь усіх суб’єктів у прийнятті і реалізації прийнятих рішень, визнання над собою влади тільки власного об’єднання.

Контрольні запитання

1. Дайте розгорнуту характеристику ознак і принципів демо- кратії.
2. Проаналізуйте здійснення функцій демократії в умовах су- часної Української держави.
3. Дайте порівняльну характеристику безпосередньої та пред- ставницької форм здійснення народовладдя.
4. Як співвідноситься демократія та самоврядування в умовах державно організованого суспільства?
5. Які причини заважають утвердженню демократії в нашій країні? Запропонуйте шляхи їх подолання.

Концепція правової держави: виникнення та розвиток

Пошук шляхів утілення ідеї про щастя на землі, свободу від страху і злиднів здійснювався протягом всієї історії. Писалися трактати, на- роджувалися теорії, щось вмирало, але найцінніше, найсуттєвіше від- биралося і зберігалося, щоб з часом з цих розрізнених фрагментів людство реалізувало свою споконвічну мрію про найкращий держав- ний устрій. Отже, хоча теорія правової держави на момент свого ста- новлення мала значний елемент наукової новизни і являла собою пе- редусім результат розвитку політико-правової думки Німеччини кінця XVIII ст., однак вона спиралася на численні наукові, насамперед філо- софські, розробки мислителів попередніх епох.

У цьому пошуку важливе місце посідають реформи Солона і ви- ведена Протагором формула про те, що мірою усіх речей є людина, і вчення Аристотеля, який виголосив, що держава, яка складається з «середніх людей», матиме найкращий державний устрій, а закон по- винен панувати над усім. Сприйнята була і думка Цицерона про те, що народ — це не будь-яка спільність, а спільність людей, пов’язаних між собою згодою в питаннях права і єдністю інтересів. Особливу роль відіграло і християнство, яке виголосило принцип рівності людей перед Богом незалежно від соціального стану і національності, що стало основою для утвердження поваги людини однієї до одної.

Узагальнюючи внесок античних мислителів у формування теорії правової держави, слід виділити такі положення і висновки: вислов-

лення ідеї про панування закону; розмежування правових і неправових форм правління; висунення ідеї природного і позитивного права, їх зіставлення і розмежування; обґрунтування правової рівності громадян; розгляд держави як правового об’єднання людей тощо.

Проте упродовж тривалого часу такі теорії залишалися переважно літературним явищем. Ситуація докорінно змінилася наприкінці XVIII ст., коли з’являються політико-правові концепції, яким було притаманне докладне теоретичне розроблення питання про цілі сус- пільства і способи їх досягнення, співвідношення держави і права, держави і суспільства та індивіда. Саме на цій базі зв’явилося вчення про правову державу.

Вчення про правову державу, яке базувалося на гуманістичних ідеях античних філософів, було суттєво розвинуто у працях таких ви- датних мислителів епохи Відродження, як Г. Гроцій, Дж. Локк, Ш. Мотеск’є, Ж.-Ж. Руссо та ін. Вони безпосередньо підготували становлення теорії правової держави, яка на момент свого започатку- вання стала символом протесту проти теорії і практики поліцейської держави. Термін «правова держава» (Rechtstaat) у науковий обіг уведено на початку ХIХ ст. Вперше його було застосовано у працях К. Т. Вельке- ра (1813), І. Х. Фрайхера фон Аретіна (1824) та Р. фон Моля (1829), що відкрило шлях для широкого використання цього терміна у філософ- ській та політико-правовій думці. Однак, незважаючи на досить пізню його появу, зачатки відповідної теорії у вигляді окремих ідей і прин- ципів існували здавна.

В епоху переходу від феодалізму до капіталізму вирішального зна- чення набувають проблеми політичної влади та її поділу. Виразником правових уявлень буржуазії був англійський мислитель Дж. Локк, який обґрунтував правовий принцип індивідуальної свободи як свободи слідування власному бажанню в усіх випадках, коли цього не заборо- няє закон. У його тлумаченні ідея панування права повинна була вті- литися в державі, в якій здійснено поділ влади на окремі гілки. При цьому передбачалося, що діяльність кожної з них повинна бути об- межена законом, який відповідає природному праву і забезпечує невід’ємні права і свободи індивіда. Висловлені Дж. Локком ідеї були розвинуті Ш. Монтеск’є у творі «Про дух законів» і трансформовані у принцип поділу влади, що розглядається як одна з найважливіших засад правової державності.

Невід’ємним елементом теорії правової держави є також розроблена Ж.-Ж. Руссо концепція народного суверенітету, заснована на ідеї, згід-

но з якою держава виникає внаслідок суспільного договору, а відтак, перебуває на службі у суспільства. Сформульовані Дж. Локком, Ш. Монтеск’є та Ж.-Ж. Руссо ідеї починають сприйматися і використо- вуватися в практиці державного будівництва ще наприкінці XVIII ст., свідченням чого стають Конституція США 1787 р. і французька Де- кларація прав людини та громадянина 1789 р., а також низка інших правових актів.

Батьком теорії правової держави традиційно вважають німецького філософа І. Канта, хоча він і не вживав терміна «правова держава», а обґрунтовував ідею правового державного улаштування. Державу він розумів як єднання певної кількості людей, що підпорядковані законам. Створення юридично завершеного поняття «правова держава» пов’язане з ім’ям іншого німецького мислителя — Р. фон Моля, який визначив правову державу як конституційну, засновану на конституційному за- кріпленні прав і свобод людини, забезпеченні їх судового захисту.

Одним із варіантів теорії правової держави вважають концепцію панування права, яка розроблялася і реалізовувалася в країнах англо- саксонської політико-правової традиції. В цій концепції увага зосере- джується на ідеях обмеження влади держави, забезпечення розвитку вільного правового суспільства, становлення і функціонування силь- ного і незалежного суду, що стоїть між особистістю і владою.

Різні варіанти теорії правової держави спираються на історичні на- ціональні традиції. Такі традиції існують. У розвиток вчення про право- ву державу наприкінці XIX — на початку XX ст. зробили свій внесок українські філософи та юристи (М. Драгоманов, С. Котляревський, М. Палієнко та ін.). Постановці питання про необхідність розбудови державного ладу України відповідно до принципу правової держави сприяло усвідомлення суспільством думки про необхідність обстоюван- ня основних прав і свобод людини, підпорядкування держави праву тощо. Такі зміни в суспільній свідомості стали можливими завдяки фі- лософським пошукам і діяльності Г. Сковороди, Т. Шевченка, М. Дра- гоманова, М. Палієнка, М. Грушевського, Б. Винниченка та ін. Одні з них більше акцентували увагу на праві кожної людини на гідні умови життя, відстоюючи ідею активного втручання держави в соціальні відносини; інші, навпаки, піддавали критиці саме прояви патерналістської турботи держави про своїх громадян і передусім надавали пріоритетного зна- чення свободі особистості, принципу формальної рівності.

Так, М. Драгоманов у проекті «Вольний союз — вільна спілка» наголошував на ідеях про пріоритетне значення прав і свобод людини,

критиці централізму і відстоюванні ідеї про розвиток місцевого самоврядування. Відстоював він і думку про те, що між природним правом як морально-ціннісним регулятором і правом чинним — «грома- дянськими законами» має бути «спорідненість», а здобуття державності нерозривно пов’язане з додержанням прав людини. Обґрунтування взаємозв’язку громадянських і природних прав і свобод людини, яке здійснив М. Драгоманов, стало суттєвим оновленням західних лібе- ральних учень. Він, зокрема, довів, що людина не може відчувати себе по-справжньому вільною тоді, коли пригнічується весь народ. Без за- доволення національних прав людини не може бути й мови про свобо- ду і розвиток людської особистості. М. Драгоманов наголошував і на необхідності поділу влади в державі, підкреслюючи, що належний захист прав і свобод людини може забезпечити тільки незалежна су- дова влада, урівноважена з законодавчою і виконавчою.

Антиподом правової держави стала концепція «поліцейської дер- жави» (Polizeistaat), найбільш відомим представником якої був

1. Вольф. Вона започаткована наприкінці XVII ст. і об’єктивно спри- яла виникненню теорії освіченого абсолютизму. Розпочавши з охорони безпеки, привласнивши в подальшому виключне право здійснювати повноваження щодо забезпечення суспільного добробуту, ця держава з часом закономірно вдається до крайнощів поліцейської регламентації. Перебравши на себе керівництво всіма видами людської діяльності, вона паралізує розвиток громадянського суспільства, процес звільнення особистості від всебічного піклування з боку влади.

У XX ст. окремі положення ліберальної концепції правової держави широко застосовувалися в практиці багатьох політичних сил. Так, ідеї, що становлять зміст теорії правової держави, чітко простежуються в проектах Конституції УНР — «Проект Правительственної Комісії по розробленню Конституції Української держави» і проекті професора О. Ейхельмана. Аналіз їх положень, взятих у своїй єдності і взаємозв’язку, дозволяє зро- бити висновок про те, що конституційні проекти УНР містили більшість принципів і положень, які становлять зміст правової держави.

У роки радянської влади ідея правової держави в Україні піддаєть- ся нищівній критиці і характеризується як буржуазна. Проте у працях українських правознавців, які були змушені емігрувати за кордон, ця ідея продовжувала розвиватися. Так, С. Дністрянський у роботі «За- гальна наука права і політики» (Прага, 1923) писав, що правова дер- жава — це держава, яка має на меті стати осередком усього права, організувати загальну охорону громадян та налагодження всього адмі-

ністративного апарату якраз для того, аби право мало свою вихідну точку.

Повернення вітчизняних правознавців до досліджень проблем становлення та функціонування правової держави відбувається у середині 80-х років ХХ ст. під час так званої «перебудови». Однак особливої актуальності ці розробки набувають після прийняття Де- кларації про державний суверенітет України, в якій проголошено прагнення українського народу до побудови правової держави, та прийняття Конституції 1996 р., в якій продекларовано курс на роз- будову України як незалежної і суверенної, демократичної, соціальної і правової держави.

Політичні, соціально-економічні зміни, що відбулися в Україні, змусили по-новому оцінити поняття держави і особистості, їх спів- відношення та взаємозв’язок, межі дії державної влади і, нарешті, відродити концепцію правової держави не тільки як теоретичну про- блему, а й як практичну мету.

• 2. Поняття і ознаки правової держави

При характеристиці правової держави слід пам’ятати, що хоч вона і має специфічні ознаки, проте залишається власне державою, у якої є загально-родові ознаки.

Політична влада в будь-якій державі в цілому організується і функ- ціонує у правовій формі, що, однак, не виключає можливості її пору- шення владою на окремих етапах розвитку. Започаткування правової держави означало прагнення до розбудови державності, в якій влада була б максимально обмежена правом і правами людини. Правова держава певною мірою є поняттям ідеологічним з історично змінюва- ним змістом (від ліберальної до соціальної моделі). З цього випливає: те, що вважалося ідеалом на момент започаткування теорії, на початку XXI ст. не повністю відповідає сучасним уявленням про роль і місце держави в житті суспільства.

Правова держава — це організація державної влади, заснована на визнанні та реальному забезпеченні прав і свобод людини, верхо- венстві права і взаємній відповідальності особистості і держави.

Правова держава незалежно від специфіки країни характеризується наявністю ознак, ступінь реалізації яких є показником успішного про- сування суспільства на шляху наближення до ідеалу, що містить теорія

правової держави. Відповідно ознаки правової держави виступають тими критеріями, які дозволяють в кожному конкретному випадку ви- ділити ту чи іншу державу як правову. Це такі ознаки.

1. Безумовне визнання, законодавче закріплення, реальне здійснення і гарантування державою невід’ємних прав і свобод людини. Цей прин- цип передбачає визнання кожної людини найвищою соціальною цінніс- тю. Завдяки інтегруючій функції права особистості на життя, свободу та гідність всі категорії прав людини перебувають у єдності, вони взаємопов’язані і взаємозумовлені. Ці права створюють своєрідне ядро незмінних і непорушних прав, навколо якого формуються похідні від них категорії прав (політичні, соціально-економічні, культурні та ін.). Кожна з категорій прав конкретизує певний аспект змісту цього ядра, сприяє його захисту. Зворотний зв’язок полягає в тому, що саме завдяки визнанню державою непорушності життя, свободи та гідності людини розцінюються як недоторканні і невідчужувані всі інші права і свободи. Про ступінь важливості цієї ознаки для утвердження і функціонування правової держави свідчить той факт, що в конституціях і правовій док- трині багатьох сучасних європейських держав, зокрема в Німеччині, панує думка про те, що ні парламентська більшість, ні виборчий корпус у цілому не можуть змінити конституційні принципи правової держави і непорушності прав і свобод людини і громадянина.

В правовій державі права і свободи людини не тільки характери- зують відносини між індивідом і державою, а й виступають дієвим інструментом обмеження державної влади, її підпорядкування по- требам громадянського суспільства. Пов’язана правами і свободами як безпосередньо діючим правом, держава несе відповідальність перед людиною і громадянським суспільством за свою діяльність у цій сфері.

Соціальна сутність правової держави означає законодавче закрі- плення рівних прав і рівних шансів їх реалізації представниками різних соціальних верств, а відтак, досягнення соціального плюралізму. Це створює можливість різним соціальним групам рівною мірою брати участь у формуванні органів влади, впливати на політику, а також нести відповідальність за стан справ у суспільстві і державі. Цей вплив справ- ляється індивідами та їх об’єднаннями за допомогою конституційно- правових інститутів. Постійний контроль з боку громадськості за ді- яльністю державних органів, доповнений демократичною процедурою їх формування, унеможливлює використання влади в егоїстичних інтересах певних соціальних верств і груп населення.

Наголошуючи на важливості забезпечення прав людини для роз- будови правової держави, слід вказати на таку умову реальності прав людини, як здійснення контролю за додержанням та захистом прав і свобод людини і громадянина. Декларування пріоритетності прав людини і навіть їх формальне закріплення в конституції і чинному за- конодавстві, якщо воно не супроводжується створенням дієвого меха- нізму контролю за додержанням проголошених прав, перетворює їх на фікцію. Завдання стосовно захисту та контролю за додержанням прав людини в правовій державі адресується трьом гілкам влади, діяльнос- ті всього державного апарату. Захист прав і свобод людини в правовій державі є не тільки конституційно-правовим, а й міжнародно-правовим обов’язком, який реалізується за допомогою системи принципів, ін- ститутів, механізмів, що прямо або опосередковано передбачені для цих цілей. Після приєднання держави до міжнародно-правових актів щодо прав людини останні набувають пріоритету над національним законодавством і у разі, коли закріплені у цих документах права по- рушуються, людина має право звернутися за їх захистом до міжнарод- них установ, наприклад, Європейського суду з прав людини, якщо усі інші внутрішні можливості правового захисту порушених прав ви- черпано.

2. Принцип верховенства (панування) права. Право стосовно держа- ви є первинним. Держава не створює право, а тільки дає юридично за- вершені формулювання, в яких закріплюються уявлення про справед- ливість та інші правові цінності. Отже, за допомогою законів, судових прецедентів тощо держава лише надає праву формальної визначеності. У реальній діяльності вона повинна втілювати право в життя.

Принцип верховенства права вимагає, щоб як мета діяльності дер- жави, так і сама ця діяльність визначалися на основі правових рішень законодавців. Їх реалізація забезпечує незалежність державного апа- рату від зміни правлячих політичних сил, а також відносну безперерв- ність розвитку держави.

За допомогою права відтворюється існуюча соціальна система. Право утворює ту ланку, завдяки якій досягаються узгодження і взаємо- дія між правовою і соціальною державністю, між соціальною державою і ринковою економікою.

У цілому верховенство права означає, що не тільки громадяни, а й передусім сама держава, її органи та державні службовці повинні ді- яти виключно в межах права. За допомогою права і через правові за- кони правова держава самообмежує себе. У ній повинні управляти не

окремі особи, а правовий закон. У правовій державі неприпустиме адміністративне свавілля, а тому доти, доки держава не буде реально обмежена правом, правовим законом, вона не може вважатися право- вою. Пов’язаність усіх суб’єктів правовідносин правом протистоїть будь-яким формам свавілля, анархії, правопорушень.

3. Правова держава зароджується і функціонує в умовах грома- дянського суспільства. Питання щодо громадянського суспільства, як і щодо правової соціальної держави, було поставлене історією як пи- тання про найбільш розумний і доцільний устрій людського буття. Процес їх розвитку хоча і був різношвидкісним, але йшов паралельно і супроводжувався узгодженням між собою цих інститутів. Тому, коли під громадянським суспільством розуміють сукупність відносин, що утворюють сферу специфічних інтересів вільних індивідів-власників та їх об’єднань, то це аж ніяк не означає його абсолютної виокремле- ності від держави. Навпаки, вони завжди були досить тісно пов’язаними між собою, оскільки громадянське суспільство розвивається в діалек- тичній єдності і суперечності з соціальною правовою державою.

Поняття правової держави складається поступово, відповідно до усвідомлення громадянським суспільством об’єктивної потреби в змі- ні сутності держави. Особливої переконливості ця теза набуває в разі трансформації ліберальної правової державності в соціальну правову. Цей процес супроводжувався теоретичними пошуками лібералів, християнських демократів і соціал-демократичного руху, де концепція правової держави розглядається як підсумок зусиль громадянського суспільства. Процес становлення правової держави в 50–60-х роках XX ст. супроводжувався, як правило, паралельним розробленням і від- повідної моделі громадянського суспільства. З цих позицій можна зрозуміти гальмування процесу розбудови України як правової держа- ви, оскільки громадянське суспільство в нас ще не склалося.

4. Принцип поділу влади. Цей принцип, що його вперше сформулю- вав Ш. Монтеск’є, традиційно вважається обов’язковою ознакою кон- ституційного ладу в демократичній державі. Сучасний підхід до роз- криття змісту принципу поділу влади передбачає висвітлення декількох аспектів. Необхідно, по-перше, виходити з того, що державна влада являє собою цілісну систему, яка складається з рівнозначних і рівно- цінних гілок влади, що підпорядковуються єдиним для всіх них правовим цінностям і покликані забезпечити реалізацію спільних цілей. Цей прин- цип засновано на визнанні незалежності та самостійності кожної з гілок влади — законодавчої, виконавчої та судової. Однак незалежність і само-

стійність гілок влади мають відносний характер, оскільки, наприклад, парламент, як правило, бере участь у формуванні вищого органу вико- навчої влади та органів судової влади, а уряд у парламентській респу- бліці має право ініціювати перед президентом процедуру розпуску парламенту і призначення дострокових виборів. Поділ влади засновано, по-друге, на існуванні та ефективному функціонуванні конституційного механізму взаємних стримувань і противаг.

Систему «стримувань і противаг» було започатковано в США. Вона являє собою сукупність правових обмежень кожної гілки влади з боку інших гілок. Традиційно до таких обмежень відносять: видання законів виключно парламентом, обмеження підзаконної та делегованої нормотворчості; чітке визначення повноважень вищих органів держав- ної влади, строків їх виконання і випадків їх припинення; здійснення правосуддя виключно судом, визнання судом неконституційними нормативно-правових актів тощо. Разом з тим система «стримувань і противаг» може набувати специфічних ознак, що зумовлено існуючою в країні формою правління. Так, у системі противаг парламентської республіки важливе місце відведено праву парламенту висловити уряду вотум недовіри, що тягне за собою його відставку, і контрпов- новаження уряду — можливість розпуску парламенту президентом за поданням прем’єр-міністра і призначення дострокових виборів.

По-третє, цей принцип має на меті запровадження такої форми ор- ганізації державної влади, коли в її структурі існують внутрішні дієві механізми попередження та припинення свавілля щодо права. Передусім йдеться про конституційні або верховні суди, які покликані вирішувати питання про відповідність конституції (конституційність) нормативних актів, прийнятих парламентом, главою держави, урядом, а також давати офіційне тлумачення конституції і законів. У разі, коли нормативно- правові акти не відповідають конституції або було порушено встанов- лену процедуру їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності, вони визнаються неконституційними і втрачають чинність з дня ухва- лення судом рішення стосовно їх неконституційності.

5. Принцип взаємної відповідальності особи і держави. Захищеність інтересів держави та індивіда в правовій державі повинна знаходитися на одному рівні. Це, зокрема, передбачає відповідальне ставлення дер- жави до людини, її прав і свобод, а також їх охорону всіма передбачени- ми законом засобами. Ця вимога випливає з конституційних положень, які визнають людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищою соціальною цінністю. Саме права і свободи людини,

їх гарантії повинні визначати зміст і спрямованість діяльності держави, становити основу демократичної державності.

Основними показниками взаємовідносин особи і правової держави є правова захищеність людини і громадянина; постійне розширення їх прав і свобод; гармонійне поєднання інтересів держави і особи; підви- щення соціальної активності особистості, її відповідальності, само- дисципліни при виконанні обов’язків. При цьому забезпечення право- вої захищеності людини і громадянина повинно мати першочерговий і комплексний характер. Комплексність цього принципу полягає в тому, що він лежить в основі всіх взаємозв’язків людини як з державою, її органами, так і з іншими індивідами та їх громадськими об’єднаннями в межах правових відносин. Принцип правової захищеності в змісто- вому плані має специфічні правові ознаки — це правова рівність сторін і взаємна відповідальність усіх суб’єктів права; особливий режим правового регулювання; стабільний правовий статус громадянина і система юридичних гарантій його непорушності.

Правові відносини ґрунтуються на основі рівності і взаємної від- повідальності сторін. У конкретних правовідносинах держава і гро- мадянин мають рівні права і відповідні їм обов’язки. Створення ста- більного правового статусу громадянина (системи його прав і обов’язків) і чіткого механізму забезпечення дають можливість людині відчувати своє стабільне становище в суспільстві, а повномасштабна реалізація принципу взаємної відповідальності особистості і держави сприяє поступовому відродженню довіри людини до держави.

6. У правовій державі поведінка людини регулюється на основі загальнодозвільного правового режиму. Правовий режим, що регулює поведінку людей, існував і до започаткування правової державності, проте у поліцейській державі він був іншим за змістом, а саме: люди- ні заборонялося все, крім того, що було прямо дозволено законом. У 1789 р. в США вперше було сформульовано принципово інший під- хід до бачення змісту цього режиму — людині було дозволено все, що прямо не заборонялося законом. У Конституції України (ч. 1 ст. 19) цей режим також закріплюється, але його викладено по-іншому: «Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством». Безумовно, цей режим передбачає наявність високого рівня правової свідомості і правової культури особистості і суспільства в цілому — тільки за цієї обставини забезпечується позитивний ефект від його впровадження в суспільне життя.

7. У правовій державі діє й інший правовий режим, відповідно до якого державним органам і посадовим особам дозволено робити лише те, що для них прямо передбачено законом. Так, держава має право і навіть зобов’язана за порушення законів застосовувати в межах сво- єї компетенції примус до особи, але при цьому особа повинна мати реальні юридичні засоби захисту своїх прав.
8. Особливо важливого значення для ефективного функціонування правової держави набуває незалежний і ефективний суд. Забезпечення провідної ролі в суспільному житті справедливого, демократичного суду як найбільш дійової гарантії прав людини і громадянина є пере- конливим доказом того, що держава набула правового характеру. Це зумовлюється специфікою судових органів: демократизмом їх форму- вання, змістом їх повноважень, процедурою судочинства. Провідну роль суд може відігравати тільки за умови здійснення правосуддя виключно судом і відповідно до закону, забезпечення незалежності і кваліфікова- ності суддів, доступності судового захисту для громадян тощо. При здійсненні судочинства державні органи та їх посадові особи, з одного боку, і індивід чи об’єднання індивідів — з другого, мають розглядатися як рівноправні суб’єкти, що є запорукою уникнення будь-якого свавілля з боку держави. В результаті здійснюваної в державі реформи судової системи ці умови повинні бути створені і поступово реалізовуватися.
9. У правовій державі на належному рівні перебувають пра- восвідомість і правова культура як окремого індивіда, посадової особи, так і суспільства в цілому. Це, зокрема, передбачає наявність досить високого рівня правових знань, знання основних принципів права, стійких переконань у необхідності виконання законів тощо. Досягнути такого рівня правосвідомості, який конче потрібний як для правотвор- чості, так і для реалізації права, дуже важко. Для запровадження сис- теми правового навчання і виховання потрібен тривалий час. Держав- ну програму правового навчання вже створено і зараз вона вдоскона- люється державними правничими установами.

• 3. Верховенство права. Верховенство права і законність

Виконанню принципових завдань, поставлених Конституцією України щодо реформування суспільно-політичного устрою україн- ської державності на демократичних засадах, сприятиме рішуче онов-

лення характеру та змісту відносин з приводу організації та реалізації державної влади на засадах верховенства права, що дає змогу здійсни- ти конкретні кроки в напрямку становлення і повноцінного функціо- нування інституцій громадянського суспільства, реального забезпечен- ня та захисту прав і свобод людини і громадянина.

В теоретичному відношенні принцип верховенства права можна розглядати у двох аспектах.

По-перше, в широкому розумінні як принцип правової організації державної влади у суспільстві в цілому, тобто «верховенства права над державою», коли він практично ототожнюється із засадами право- вої державності. Подібним чином цей принцип розглядається у право- вих системах, які користуються англомовною конструкцією верховен- ства чи пануванням права (rule of law) подібно до континентальної моделі правової держави. Наприклад, проблема «американського до- свіду» підтримання верховенства права включає вирішення широко- го кола питань: конституціоналізму, федералізму, поділу влади, грома- дянських прав, судового захисту, судової системи, кримінального су- дочинства, адміністративного права тощо.

По-друге, у вузькому контексті співвідношення права і закону в ре- гулюванні суспільних відносин у сенсі «верховенства права над законом». Саме на такий підхід орієнтує ст. 8 Конституції України, яка закріплює визнання і дію принципу верховенства права, роз’ясняючи відповідно до цього його зміст як: 1) найвищу юридичну силу Конституції України, яка передбачає, що закони та інші нормативно-правові акти приймають- ся на основі Конституції України і повинні відповідати їй; 2) пряму дію норм Конституції України, яка передбачає гарантування звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України.

Отже, безпосередньою підставою для адекватного розуміння зміс- ту принципу верховенства права є усвідомлення відмінностей між усталеним для вітчизняного правознавства принципом законності і власне принципом верховенства права.

Конституційні складові розуміння законності як принципу держав- ного керівництва суспільством сформульовано в ч. 2 ст. 19 Конститу- ції України: органи державної влади та органи місцевого самовряду- вання, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Відповідно законність є вимогою неухильного додержання, точного і однакового виконання і правильного застосування органами

державної влади та органами місцевого самоврядування, їх посадови- ми особами законів і підзаконних нормативно-правових актів.

Відтак, принцип законності реалізується у відносинах між держав- ними органами та громадянами з приводу здійснення державної влади. Тому суб’єктами додержання законності є передусім органи держав- ної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи, адже не можна вважати рівноцінними для суспільства правопорушення з боку осіб, наділених державно-владними повноваженнями, і пере- січних громадян. Саме на такій позиції стоїть законодавство, яке вста- новлює відповідальність за проступки та злочини, вчинені посадовими особами державних органів. До того ж порушення норм права за ме- жами державно-владних відносин, наприклад, невиконання умов шлюбного контракту, укладеного між подружжям, навряд чи необхід- но вважати порушенням законності.

Зміст принципу законності можна розглянути й через систему більш конкретних вимог: вищу юридичну силу закону в системі нормативно-правових актів, обов’язковість законів та інших нормативно-правових актів для всіх, на кого вони поширюються, од- наковість вимог закону до усіх учасників суспільних відносин, додер- жання закону в діяльності органів державної влади і посадових осіб, неприпустимість протиставлення законності та доцільності в ді- яльності державних органів, невідворотність покарання за вчинення правопорушення.

Наразі верховенство права передбачає необхідність виходу за межі принципу законності, інакше питання про «верховенство права» по- збавляється будь-якого самостійного сенсу. Безперечно, у правовій державі суспільні відносини функціонують в умовах презумпції за- конності, що, проте, у складних правових ситуаціях не виключає необ- хідності розширення її тлумачення до верховенства права шляхом урахування ще й інших, «надпозитивних» правових чинників. Тому принцип верховенства права не підміняє та не скасовує принцип за- конності, а тільки поглиблює його від вимог суто формального додер- жання норм у напрямку пошуку власне правового («органічного»,

«ідеального») змісту права. Адже навіть з моменту свого виникнення принцип верховенства права тлумачився у широкому контексті як бо- жественний чи природний закон, призначення якого вбачалося в об- меженні світської влади.

Пошук такого змісту права має відбуватися на шляху поєднання цінностних критеріїв і формально-регулятивних ознак права, що є за-

вданням як законотворчих, так і правозастосовних державних органів, передусім судів. Зокрема, як орієнтири правового змісту закону пропо- нуються «справедливість», «правовий ідеал», «правова природа речей»,

«дух закону» «загальна воля народу». До цього можна додати ще й пев- ні соціологічні критерії щодо необхідності врахування особливостей конкретної ситуації, використання найоптимальніших юридичних засо- бів і способів розв’язання правового конфлікту. Натомість утвердження прав людини як стратегічного орієнтиру розвитку національної правової системи, надання їм найвищого конституційного авторитету, євроінте- граційні прагнення України створюють необхідні передумови для ви- сновку про пріоритетність антропологічної складової змісту права, ви- знання принципової однорідності таких феноменів, як права людини і право, коли вони розуміються як явища однієї сутності.

Кваліфікація прав людини як найвищих критеріїв правового харак- теру змісту закону передбачає акцентування на певних аспектах прин- ципу верховенства права відносно його різних суб’єктів. Коли для пересічних громадян правомірною може вважатися будь-яка поведінка в межах «дозволено все, що не заборонено законом» («верховенства права»), то відносно державних органів та посадових осіб діє загально- обмежуючий підхід «дозволено лише те, що записано у законі» («за- конність»). Згідно з цим правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст. 19 Конституції України).

Для більш чіткого усвідомлення змістовних елементів поняття права воно має поширюватися за межі не тільки етатистського розу- міння як наказу держави (що сьогодні не викликає особливих запере- чень), а й нормативістських установок, коли право тлумачилося ви- ключно як таке, що охоплює лише правила поведінки, в напрямку врахування певних ненормативних (діяльнісних) аспектів права, які є необхідними складовими повноцінної реалізації правових норм, розуміння права як соціальної реальності. Адже ухвалення закону чи іншого нормативно-правового акта ще не означає досягнення право- порядку, а є тільки його нормативною передумовою, початком, а не кінцевим результатом процесу правового регулювання. Проте це озна- чає недооцінку нормативних засад у системі правового регулювання, оскільки регулятором у точному сенсі цього терміна, який задає ви-

хідні параметри для усієї системи впорядкування суспільних відносин, виступають, безперечно, норми права. Йдеться лише про нагальну необхідність урахування інших важливих чинників, що здатні гаран- тувати досягнення реальних правових результатів, забезпечити дійсну ефективність законодавства, а тому й здійснення своєрідного тесту- вання норм права на життєздатність, остаточним критерієм якої ви- ступають судові рішення.

• 4. Поняття правопорядку

Однією з найважливіших категорій теорії держави і права є «право- вий порядок», або, скорочено, «правопорядок». Вона широко застосо- вується як у науковій та навчальній літературі, так і в національному та міжнародному праві. Так, у ч. 1 ст. 19 Конституції України встанов- лено, що правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповід- но до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не перед- бачено законодавством.

Правопорядок посідає важливе місце в понятійному апараті теорії держави і права, що вимагає більш чіткої і однозначної його інтерпре- тації. Розумінню цього спеціального юридичного терміна допомагає звернення до аналізу слова «порядок», яке у загальномовному вживан- ні пояснюється як стан, коли все робиться так, як слід, відповідно до певних вимог; лад, злагодженість, узгодженість; додержання норм по- ведінки; чинні де-небудь закони, правила тощо.

З усіх підходів до тлумачення правопорядку в юридичній літературі найбільш виваженим видається той, коли він розуміється як стан впоряд- кованості, узгодженості суспільних відносин, сформований на основі права і в умовах законності. Перш за все правовий порядок слід розумі- ти як фактичний стан правовідносин у певному суспільстві, який полягає в досягнутому рівні впорядкованості суспільного життя різноманітними юридичними засобами, що ґрунтуються на правовому законі.

Як видно з наведеного визначення, правопорядок тісно пов’язаний з такими поняттями, як право і законність. Право (при цьому слід пам’ятати про нетотожність понять «право» і «закон») є основою і необхідною умовою правопорядку. На це вказує сам термін «правовий порядок» — тобто порядок, заснований на праві як на втіленні ідей справедливості, рівності, свободи, гуманізму. Право по своїй суті пе- редбачає порядок, спрямоване на встановлення злагоди, ладу в сус-

пільстві. Його метою є регулювання та охорона відносин у суспільстві, тобто їх упорядкування. Таким чином, правовий порядок — мета і ре- зультат існування права. Саме право закріплює моделі належної по- ведінки, межі свого впливу на суспільні відносини, окреслюючи сферу, в якій можливий правопорядок. Право регламентує прийоми, способи і засоби впливу на поведінку суб’єктів. Отже, право закріплює систему заходів з установлення та підтримання правопорядку і виступає орга- нізаційною юридичною передумовою останнього.

Однак наявність права не гарантує реальної впорядкованості сус- пільних відносин. Обов’язковою умовою існування правопорядку є також додержання законності, а точніше, режим правозаконності. Це означає, що в основі правопорядку лежить закон, який має правовий зміст, відповідає правовому ідеалу, тобто правовий закон, а також що положення такого закону правильно реалізуються в поведінці учасни- ків правовідносин, які належним чином виконують свої обов’язки, утримуються від порушення правових заборон, правомірно викорис- товують надані їм права.

Таким чином, про правопорядок можна говорити у тому разі, коли змістом правовідносин є реальне здійснення прав і обов’язків їх учас- ників у точній відповідності з буквою і духом закону, правом. Право- порядок передбачає, що в поведінці суб’єктів права реально повністю втілюється вся система правових засобів, насамперед правових норм, що має високу злагодженість. Це досягається через незначну пошире- ність юридичних колізій, передусім, колізій в законодавстві, а також наявність ефективних механізмів їх подолання. Унаслідок цього фор- мується взаємоузгоджена, несуперечлива правомірна поведінка суб’єктів права, що дає підстави говорити про появу такого стану сус- пільного життя, як правопорядок.

Правопорядок виступає однією з ознак і умов існування правової держави. Натомість реальний правопорядок може досягти належного рівня лише в правовій державі, де він перестає бути простим законо- порядком (останній можливий, зокрема, і в антидемократичній держа- ві), а стає порядком, заснованим на праві. Це взаємозумовлені явища. Тільки у правовій державі з’являються всі передумови до появи право- порядку. Йдеться про панування права в усіх сферах життя, яке перед- бачає наявність правового законодавства, пріоритет прав людини та реальне функціонування всієї правової системи на правових засадах, а також демократичний характер держави, розвиненість громадянсько- го суспільства, незалежний і ефективний суд, високий рівень правової

культури населення, що в сукупності робить можливим верховенство права і правопорядок як стан упорядкованості суспільного життя на основі права.

Тісний зв’язок правопорядку з правовою державою пояснюється також його залежністю від владної діяльності останньої, яка полягає у здійснюваних на правовій основі законодавстві, реалізації та охороні правових приписів. Правовий порядок неможливий без складної систе- ми організаційних, примусових та інших заходів з боку держави.

Важливим супутником правопорядку є і соціальний характер дер- жави. Тільки та держава, де людина є найвищою реальною цінністю, де створено умови для реалізації прав особи в усіх сферах її життєді- яльності, насамперед у соціально-економічній, де забезпечено рівні гідні умови для вільного існування та розвитку індивіда, сприймаєть- ся як виразник інтересів усіх і кожного. З’являється спільність інтересів особи і держави, підвищується авторитет останньої, формується розу- міння цінності її діяльності, розвивається зацікавленість у добровіль- ному слідуванні забезпечуваним державою правилам поведінки. Отже, розвиток соціальної та правової сутності держави виступає умовою правового порядку в суспільстві. Зі свого боку, правопорядок справляє зворотний вплив на цей процес через виконання власної функції — за- безпечення нормальної життєдіяльності суспільства, створення умов для всебічного гармонійного розвитку людини.

Правопорядок розкриває, наскільки суспільне життя реально функ- ціонує на правових засадах. Він є певним станом цього життя і харак- теризує взаємне розташування, зв’язки, взаємодію окремих елементів соціальних систем, у першу чергу правової. Розуміння правового по- рядку як стану аж ніяк не заперечує його мінливості, динамізму. В кож- ний новий момент свого існування суспільне життя має різний ступінь упорядкованості відповідно до наявних на цей час умов.

Підбиваючи підсумок наведеному, можна виділити низку істотних ознак правопорядку:

• правопорядок виступає метою і фактичним результатом існуван- ня права, що у свою чергу є для нього основою, необхідною переду- мовою;
• правопорядок існує лише за наявності правозаконності;
• правопорядок передбачає високоузгоджену дію механізму право- вого регулювання;
• правопорядок нерозривно пов’язаний з правовою державою, оскільки, по-перше, тільки суспільство, в якому існує правова держава,

дає можливість появи справжнього правопорядку; по-друге, право- порядок спирається на складну систему організаційних, примусових та інших заходів з боку правової держави; по-третє, сам правопорядок виступає однією з істотних ознак правової держави;

• важливим супутником правопорядку є також соціальний харак- тер держави;
• правопорядок є станом суспільного життя, який характеризує взаємне розташування, зв’язки, взаємодію окремих елементів соціаль- них систем, у першу чергу правової.

Аналіз проблеми правопорядку неможливий без розгляду його співвідношення з громадським порядком. Останній є станом упоряд- кованості суспільного життя, що з’являється внаслідок реалізації всієї сукупності соціальних норм певного суспільства. Право регулює і охо- роняє найбільш значущі відносини, а тому правовий порядок охоплює найважливішу частину соціальних зв’язків. Із цього випливає, що правопорядок є найважливішою складовою громадського порядку, яка виступає опорою останнього. Правопорядок є запорукою злагоди та спокою і робить можливим нормальне функціонування усіх сфер сус- пільства.

З іншого боку, право, внаслідок якого формується правопорядок, здійснюється в соціальному контексті, у складній взаємодії з функці- онуванням інших підсистем суспільства. Стан впорядкованості сус- пільних зв’язків, що формуються на підставі норм моралі, звичаїв, релігійних норм, створює сприятливе середовище для реалізації права і встановлення правопорядку. Зокрема, вимоги різних соціальних норм часто збігаються, що дає додатковий поштовх до правомірної поведін- ки. Чим глибші зв’язки, взаємодія права та інших систем регуляції, чим природнішими для культури певного суспільства є правові вимоги, тим надійніші правовий порядок і громадський порядок у цілому.

Правовий порядок як певний стан життя суспільства має особли- вості, що відповідають конкретній специфіці тієї чи іншої соціальної системи в той чи інший час. Іншими словами, правопорядок має досить значну різноманітність своїх проявів.

1. За стійкістю можна виділити стабільний та мінливий різновиди правопорядку. Певна відносність цих термінів зрозуміла: правопорядок одночасно поєднує ознаки стабільності та динамізму. Однак у нашому випадку йдеться про те, наскільки правопорядок є усталеним, наскіль- ки надійно і непохитно він протистоїть деструктивним явищам у сус- пільстві, наскільки однаковим є рівень протиправної поведінки в ньо-

му. Наприклад, зростання злочинності призводить до зміни рівня стабільності правопорядку в соціумі.

2. Оскільки правопорядок єдиний і цілісний в межах відповідної пра- вової системи, за сферою, в якій він виникає, виокремлюються міжна- родний, наднаціональний та національний різновиди правопорядку. Перший різновид формується на підставі норм міжнародного права у сфері між- народних зносин і є умовою нормального існування людства в масштабах певного регіону, континенту, планети. Так званий наднаціональний право- порядок — це спільний порядок наднаціональних утворень (на кшталт Європейського Союзу), що формується на підставі національного права країн-учасниць і наднаціонального права об’єднання держав. Національ- ний правопорядок складається в межах певної держави на підставі її внутрішнього права. Кожний із названих різновидів знаходиться в тісно- му взаємозв’язку, оскільки внутрішньодержавний порядок сприяє стабіль- ності системи міжнародних зносин держав, і навпаки, глобальна впоряд- кованість надає урівноважуючого імпульсу внутрішнім відносинам.

Правопорядок в Україні ще не досяг високого рівня розвитку та характеризується недостатньою стабільністю. Шлях до становлення реального правопорядку непростий. Він пролягає через побудову в українському суспільстві обов’язкових елементів соціальної, право- вої, демократичної держави. Зараз же недостатня узгодженість зако- нодавства, недоліки правореалізаційної практики, поширення право- вого нігілізму стають на заваді правовому порядку в Україні.

• 5. Поняття і ознаки соціальної держави

Важливою соціальною рисою правової держави є її здатність без- перервно розвиватися відповідно до потреб суспільного життя. Розпо- чавши з демократизації політичної сфери, громадянське суспільство наприкінці XIX ст. закономірно приходить до аналогічних процесів в економічній і соціальній сферах. Протягом двох століть чітко про- стежується еволюція поглядів на співвідношення держави і особистос- ті з погляду виконання державою соціальних обов’язків перед осо- бистістю та суспільством — від повного заперечення таких обов’язків правовою державою в її ліберальній інтерпретації (так званою «дер- жавою нічного сторожа») до підняття соціально-економічних прав на рівень конституційних соціальною, правовою державою. З огляду на це слід зазначити, що формування концепції соціальної держави слід

розглядати як наступний, якісно новий історичний етап у процесі роз- витку і удосконалення вчення про правову державу.

Теоретична конструкція соціальної держави складалася поступово, відповідно до усвідомлення громадянським суспільством об’єктивної потреби в зміні сутності держави. Прагнення пов’язати політику з мо- раллю, глибинними потребами людини сприяло консенсусу соціал- демократичного руху, лібералізму та християнства в питанні форму- лювання цінностей (свобода, справедливість, солідарність), на яких має бути заснована діяльність цієї держави, і визначення цілей (спри- яння функціонуванню громадянського суспільства, досягненню його консолідації тощо), які вона переслідує.

При характеристиці соціальної держави слід урахувати те, що хоча вона, як і правова держава, має специфічні ознаки, однак залишається власне державою, у якої є загальнородові з правовою державою ознаки і риси. При визначенні змісту соціальної держави треба виходити з єд- ності правової, демократичної, соціальної державності. Як демократич- на держава вона слугує свободі як вищій цінності, сприяє її піднесенню до рівного доступу до власності, рівних виборів, рівності прав на участь у здійсненні політичної влади, забезпечення багатоманітності політич- ного і культурного життя; як правова — забезпечує організацію суспіль- ного і державного життя на принципах права, гарантує правопорядок, сприяє досягненню особистістю самостійності і відповідальності за свої дії, дбає про раціональну обґрунтованість юридичних рішень, стабіль- ність правової системи; як соціальна — визнає людину найвищою со- ціальною цінністю, надає соціальну допомогу індивідам, які потрапили у важку життєву ситуацію, з метою забезпечення кожному гідного рівня життя, перерозподіляє економічні блага відповідно до принципу соціальної справедливості і своє призначення вбачає в забезпеченні гро- мадянського миру і злагоди в суспільстві.

Таким чином, втілення принципів демократичної, правової держа- ви створює певні передумови для досягнення соціальної рівності, тоді як реалізацію положень соціальної держави можна розглядати як ді- яльність, котра у підсумку сприяє попередженню руйнації цінностей демократичної і правової держави.

Дослідження досвіду становлення і функціонування соціальної дер- жави доводять відсутність її єдиної моделі не тільки у світі, а й навіть в Європі. Це пов’язано з тим, що соціальна держава є гранично загаль- ною категорією. Саме тому вона не може бути піддана докладній право- вій стандартизації. Навпаки, питання про її зміст відкривається для

вільної політичної дискусії. Існує значна кількість класифікацій соціаль- ної держави. Так, якщо в континентальній Європі панує власне модель

«соціальної держави», то в США, Великій Британії та Скандинавських країнах — «держава добробуту». Відмінність між ними полягає в об- сязі їх змісту. Якщо під поняттям «соціальна держава» слід розуміти виключно сукупність власне соціальних функцій держави, діяльність, спрямовану на пом’якшення наслідків економічних криз за допомогою соціальної політики, то зміст держави добробуту значно ширший. Остан- нім поняттям охоплюється вся система заходів, спрямованих на подо- лання різноманітних «вузьких місць» у суспільному розвитку, в тому числі в економіці, тоді як діяльність соціальної держави прямо не зачіпає функціонування економічного фундаменту суспільного життя.

Відповідно до специфічних систем соціального страхування і дер- жавної соціальної політики, взятих у співвідношенні зі специфічними варіантами капіталізму (моделями ринкової економіки), соціальні держави прийнято поділяти на «позитивну державу», власне «соціаль- ну державу» і «державу загального добробуту». Зустрічаються й інші загальні та регіональні класифікації соціальних держав.

Незважаючи на зростаючу інституціональну диференціацію моде- лей соціальної держави, існує щось загальне, що їх об’єднує, — це усвідомлення того, що соціальна справедливість і соціальне вирівню- вання йдуть на користь економічному розвиткові, оскільки не є лише витратними чинниками. І навпаки, економічний розвиток має йти на користь соціальному вирівнюванню. Отже, за багатоманітністю інсти- туційних особливостей соціальних держав стоїть спільність цілей, завдань та принципів.

У процесі дослідження соціальної держави важливе місце відведено визначенню її принципів. Принципи соціальної держави відображають закономірності її розвитку і функціонування. Внаслідок свого об’єктивного характеру їм притаманні, по-перше, стабільність — вони залишаються незмінними протягом тривалого часу; по-друге, імперативний характер вимог. Це означає, що вони мають незаперечний характер; ілюструють зв’язок соціальної держави з такими явищами суспільного життя, як де- мократія, право, громадянське суспільство тощо; властиві саме соціальній державі як одному з найважливіших елементів у механізмі державно- політичної системи розвинутих країн Заходу, а тому не характерні для інших держав, хоча останні і виконують соціальні функції.

Незалежно від специфіки тієї чи іншої національної моделі соці- альної держави для неї характерні такі спільні ознаки:

• соціальна держава є закономірним продуктом еволюції грома- дянського суспільства в напрямку до громадянського суспільства со- ціальної демократії;
• вона завжди визнається якісною характеристикою правової дер- жави;
• проголошення держави соціальною є важливою конституційною гарантією забезпечення і захисту соціальних прав людини;
• оскільки як мета діяльності соціальної держави, так і сама ця діяльність (соціальна політика) визначаються правовими рішеннями, то її функціонування передбачає наявність розвинутого соціального законодавства;
• соціальна держава слугує забезпеченню громадянського миру і злагоди в суспільстві;
• утвердження соціальної державності сприяє трансформації рин- кової економіки на соціальну ринкову, служінню власності інтересам як власника, так і суспільства.

В конституціях деяких країн (наприклад, Македонії, Франції та Хорватії) термін «соціальна держава» вживається без будь-яких по- силань на правову державу. Це викликає запитання: а чи може ця держава існувати в іншій якості, крім характеристики правової держа- ви? З цього приводу варто нагадати, що правова держава належить до принципів конституційного ладу, які набувають своєї конкретизації за допомогою низки конституційних норм. Тому, якщо навіть в консти- туції прямо не визнано державу правовою, то це лише означає, що даний принцип в ній існує як збірне поняття (сукупність норм, що за- кріплюють ознаки правової держави). На підставі аналізу текстів таких конституцій можна стверджувати, що принцип правової держави в них нібито «розчинений» у відповідних конституційних нормах і може бути реконструйований з їх допомогою. Все це дає підстави визнати, що і в цих випадках соціальна держава повинна бути визначена як характеристика правової держави.

• 6. Шляхи формування соціальної, правової держави в Україні

Завдяки вибореній Україною незалежності відроджено ліберально- демократичну традицію у вітчизняному конституціоналізмі. Про це свідчить розвиток концепції демократичної, соціальної, правової дер-

жави, яка стала складовою частиною української державницької ідео- логії. Проголошення в Конституції України соціальної, правової дер- жави зумовлює необхідність розвитку її конституційної моделі. Ця модель, зміст якої визначається системою притаманних соціальній, правовій державі рис і принципів, стала предметом більш пильної ува- ги з боку не тільки вітчизняних науковців, а й суспільства в цілому. Прикладом цього є формування в середовищі українських правознавців двох підходів щодо назви такої держави, які відображають певні від- мінності в баченні її сутності. Так, В. Копєйчиков і М. Козюбра від- стоювали формулу «демократична, соціальна, правова держава», що згодом була втілена в Конституції, тоді як П. Рабінович пропонував назву «держава соціально-демократичної орієнтації».

Термін «соціальна, правова держава» можна розглядати як теоре- тичне і як практичне поняття, таке, що спирається на конституційне проголошення країни соціальною і правовою. Конституція, проголо- сивши Україну соціальною, правовою державою, закріпила не стільки реальний, скільки бажаний стан держави, що констатується в її пре- амбулі. Таким чином, в Україні на сьогодні створено лише правові передумови для становлення і подальшого розвитку цієї концепції.

Формування соціальної, правової держави — складний і тривалий процес. Щоб побудувати в Україні правову державу, треба передусім, аби ті вимоги, які становлять її зміст, а це: забезпечення панування права, захист і гарантування основних прав і свобод людини і грома- дянина, поділ влади та ін., були реально втілені в життя, що у свою чергу потребує завершення правової, політичної, економічної та со- ціальної реформ.

Метою проведення правової реформи має стати: скасування тих законів, які не відповідають потребам суспільного життя; розроблення нових нормативних актів, прийняття яких продиктоване сучасними умовами і об’єктивно існуючими потребами правового регулювання; здійснення адаптації національного законодавства до законодавства Європейського Союзу, що зумовлено намірами України інтегруватися в об’єднану Європу; формулювання чіткої правової політики держави тощо, її результатом мають бути: забезпечення верховенства права, правового характеру чинного законодавства, істотне обмеження відо- мчої нормотворчості, оскільки нерідко підзаконні нормативно-правові акти (різні інструкції, розпорядження та ін.) приймаються всупереч закону і паралізують його дію. Важливою складовою правової рефор- ми стали завершення процесу формування нової судової системи,

впорядкування процесу правотворчості, розмежування правотворчих повноважень органів законодавчої та виконавчої гілок влади.

Однак слід мати на увазі, що правову державу не можна побудува- ти, обмежившись прийняттям законів. Крім демократичного, прогре- сивного законодавства, необхідно забезпечити систему суворого до- держання і виконання законів усіма суб’єктами: державою, державни- ми органами, громадськими організаціями, посадовими особами і гро- мадянами. Це тим більш важливо в умовах перехідного періоду, коли на рівні з попередніми формами суспільних відносин розвиваються нові. Поряд з удосконаленням законодавства не менш важливою умо- вою побудови правової держави є підвищення якості юридичної прак- тики, яка у свою чергу залежить від правової, професійної культури тих, хто створює і застосовує законодавство.

Головною метою здійснюваної політичної реформи є: завершення конституційної реформи з метою налагодження ефективної взаємодії між вищими органами державної влади відповідно до принципу поді- лу влади, розроблення і законодавче закріплення процедури форму- вання і функціонування парламентської більшості, створення дійового механізму взаємодії та взаємної відповідальності президента, парла- менту та уряду щодо розроблення та здійснення державної політики, структурування політичної системи суспільства тощо.

Не менш важливими для формування правової держави в Україні є підвищення рівня правової культури і правосвідомості громадян, посадових осіб і суспільства в цілому, виховання почуття поваги до права, забезпечення знанням своїх прав і свобод, юридичних обов’язків, уміння їх правильно реалізовувати та виконувати. Високий рівень правової культури і правової свідомості необхідний для утвердження в суспільстві законності, справедливості, встановлення такої атмосфе- ри, в якій людина може вільно жити і розвиватися як особистість. Таким чином, знання права, повага до нього, переконаність в обов’яз- ковості його виконання — необхідна умова створення правової держа- ви. З цього випливає, що ще однією умовою на шляху формування правової держави є переборення правового нігілізму. Однією з причин того, що українському суспільству став притаманний правовий нігілізм, є тривале існування Російської імперії, а згодом — СРСР, для яких було характерним негативне ставлення до права і закону. З огляду на це слід зазначити: значна частина суспільства досі скептично ставить- ся до думки, згідно з якою закріплені в Конституції цінності можуть прижитися в наших умовах і позитивно впливати на процес розв’язання

існуючих проблем. Цю ситуацію можна подолати лише за умови, що ідея розбудови України як соціальної, правової держави стане цільовою настановою діяльності не тільки політиків і державних діячів, а й суспільства в цілому.

Контрольні запитання

1. Чим обумовлено виникнення правової держави?
2. Яка держава може бути охарактеризована як правова?
3. Як співвідносяться правова і соціальна держави?
4. Чи може бути соціальна держава неправовою? Обґрунтуйте свій висновок.
5. Що є запорукою успішної розбудови соціальної, правової держави в Україні?

Поняття, структура та функції правосвідомості

Свідомість людини являє собою форму відображення (пізнання) навколишнього світу, яка виявляється в різних оцінках, критичних за- уваженнях і пропозиціях щодо функціонування певних явищ і про- цесів. Однією з найважливіших складових свідомості є правова свідо- мість людини. Виникаючи до або після права чи разом з ним, право- свідомість супроводжує право протягом усієї правової історії, всього існування державно-організованого суспільства. Категорія «пра- восвідомість» слугує для відображення особливого виміру правової дійсності, ставлення людей і суспільства до права, правової поведінки людей, правової діяльності держави, її інституцій. Вона визначає по- зитивне або негативне ставлення до права, погляди на його формуван- ня, розвиток і реалізацію.

Правосвідомість відображає правову дійсність, що склалася за конкретно-історичних умов у тій чи іншій країні, але водночас впливає на функціонування і розвиток правової системи. Вона є активним елементом системи правового регулювання суспільних відносин — право не може справляти свій регулятивний вплив інакше як через людей, безпосередньо діючи на їх свідомість. За посередництвом пра- вових ідей та теорій, почуттів та емоцій норми права, інші правові явища оцінюються з погляду життєвих потреб та інтересів людей і суспільства, справедливості, формуються настанови на правову по-

ведінку, уявлення щодо критеріїв ефективності правового регулюван- ня, шляхів реформування та вдосконалення законодавства, судово- правової системи, юридичної практики.

У демократичній державі стрижнем правосвідомості є визнання принципу верховенства права; життя і здоров’я, честі і гідності, недо- торканності і безпеки людини як найвищої соціальної цінності; безза- стережна повага до прав людини і громадянина як невід’ємних від особи можливостей, що становлять юридичний фундамент життєді- яльності людини.

Правосвідомість — це сукупність суб’єктивних елементів право- вого регулювання: ідей, теорій, емоцій, почуттів та правових наста- нов, за посередництвом яких відображається правова дійсність, формуються ставлення до права та юридичної практики, ціннісна орієнтація щодо правової поведінки, бачення перспектив і напрямків розвитку правової системи з погляду забезпечення гідного існування людини, справедливості у міжлюдських стосунках, ефективної орга- нізації життєдіяльності держави і суспільства.

Для правової свідомості характерні такі риси.

1. Правосвідомість є одним з різновидів суспільної свідомості. По- ряд з іншими формами суспільної свідомості (філософською, релігій- ною, моральною, політичною, естетичною) їй властиво відображувати навколишній світ, однак не увесь, а лише певний його аспект — право- ву дійсність. Разом з тим слід зазначити, що правова свідомість не існує

«в чистому» вигляді. Її неможливо механічно розділити з мораллю та політичною свідомістю під час аналізу правових явищ. Ці види свідо- мості взаємно проникають, доповнюють і підкріплюють одна одну. Водночас правова свідомість має і певні специфічні риси, що дозволяє розглядати її як відносно самостійне явище, яке виконує специфічні завдання і функції. В умовах формування правової, демократичної державності правова свідомість дістає додаткові стимули для свого розвитку, становлення як однієї з найважливіших її частин.

2. Носіями правосвідомості є різні суб’єкти права: особистість, громадські об’єднання, політичні партії, державні органи та їх по- садові особи, юристи-науковці, юристи-практики, суспільство в ціло- му. В правовій свідомості відбиваються ставлення суб’єкта до права, юридичної практики, поведінки (діяльності) інших суб’єктів право- відносин, їх оцінка. Правосвідомість виявляється на всіх стадіях ме- ханізму правового регулювання, впливає на функціонування практич- но кожного елемента правової системи.

3. Об’єктом пізнання правосвідомості зазвичай є чинне право в усій багатоманітності його виявів (право, правові відносини, правова по- ведінка або діяльність, практика реалізації права тощо). Разом з тим вона може містити в собі оцінку права минулого (аналіз правових пам’яток, наприклад, римського права, Руської правди) або формувати уявлення про право бажане, майбутнє.
4. Правосвідомість є одним з найважливіших чинників розвитку праворозуміння. Право, яке складається об’єктивно, відповідно до іс- нуючих, іноді досить суперечливих уявлень, підходів суспільства що- до регулювання тих чи інших суспільних відносин, не може бути до- сконалим. У ньому неминуче виникають певні прогалини, внутрішні суперечності. Аналіз, оцінка права і практики його застосування дають змогу виявити існуючі недоліки.

З урахуванням негативних оцінок формуються пропозиції щодо вдосконалення окремих правових норм або цілих сегментів права (ін- ститутів і галузей). Іноді, передусім на етапах трансформаційних змін суспільства, переходу від однієї до іншої моделі державності (напри- клад, від феодальної до буржуазної держави), чинне право вступає в суперечність з об’єктивною необхідністю розроблення нових під- ходів до регулювання суспільних відносин, у першу чергу економічних стосунків. Ця ситуація спонукає прогресивні суспільні сили до пошу- ку нового бачення змісту, соціального призначення права. Одержані напрацювання об’єднуються в різних правових теоріях, концепціях. Таким чином, в історії розвитку права складаються різні школи пра- ва — природно-правова, історична, позитивістська, класова, психоло- гічна та ін., які застосовували різний методологічний інструментарій до пізнання права, по-різному його розглядали і оцінювали. На певних етапах розвитку суспільства правосвідомість може виступати як одна з форм права.

5. Правосвідомість можна розглядати як своєрідний механізм саморегуляції поведінки (діяльності) людей. Це пояснюється її здатніс- тю орієнтувати суб’єктів права в різних правових ситуаціях, робити правомірний вибір, приймати юридично значущі рішення щодо до- держання або порушення права.

За своїм змістом правосвідомість є складним системним правовим явищем. Компоненти, що утворюють її (ідеї, теорії, концепції, по- чуття, емоції, настрої, настанови тощо), структурно об’єднуються в дві відносно автономні компоненти — правову психологію і право- ву ідеологію.

Правова психологія — це сукупність настроїв, почуттів, емоцій, переживань з приводу права, окремих правових явищ. Так, проявами правової психології будуть відчуття справедливості, повага до прав і свобод людини, байдужість до беззаконня або страх перед відпові- дальністю, емоційна реакція (у вигляді оплесків, викриків і т. ін.) при- сутніх у залі судових засідань на певне рішення судді, тобто емоційне ставлення до права. В цілому — це стихійна, несистематизована і най- поширеніша форма усвідомлення права, яка тією чи іншою мірою притаманна усім суб’єктам і може виникнути з приводу будь-якого правового явища.

Помилково було б оцінювати цю складову правової свідомості як щось другорядне. Ігнорування правової психології як населення, так і окремих осіб у процесі формування і проведення державної правової політики може призвести до суттєвої протидії (пасивної чи активної) здійсненню тієї чи іншої реформи (такою була, наприклад, протидія антиалкогольній кампанії під час так званої «перебудови» в СРСР, не- сприйняття частиною державних службовців адміністративної рефор- ми в сучасній Україні тощо). Особливість правової психології визна- чається ще й тим, що вона містить елементи несвідомого. Йдеться про певні психічні явища і процеси (інтуїція, психологічний афект, звичка, збудження, соціальне збудження — паніка та ін.), що зумовлені певни- ми фактами навколишнього світу, вплив яких на свою поведінку лю- дина зазвичай не усвідомлює. Однак ця сфера може активно впливати на формування як правомірної, так і протиправної поведінки (стерео- типів, звичок тощо).

У структурі правової психології вирізняють такі елементи:

• сталі і динамічні. До сталих компонентів відносять: знання пра- ва, правові стереотипи, звичаї, традиції, самооцінку особи. За їх допо- могою особа здатна доволі критично оцінювати свої дії і вчинки з по- гляду їх відповідності праву. Динамічні компоненти (настрої, почуття, хвилювання) становлять найбільш нестабільну, рухливу складову правової психології. Разом з тим слід підкреслити, що навіть якщо настрої людини формуються стихійно, це не виключає можливості особи управляти ними і своїми діями;
• пізнавальні (правові емпіричні знання, уявлення, погляди) і емо- ційні (правові емоції, почуття, настрої).

Правова ідеологія — це сукупність ідей, принципів, теорій, концеп- цій, які в систематизованій формі відображають і оцінюють правову дійсність. Для правової ідеології характерне цілеспрямоване наукове,

в тому числі філософське, осмислення права не на рівні його окремих проявів, а як цілісного явища, що має власну цінність. Прикладом правової ідеології є вчення природно-правової, позитивістської, кла- сової та інших теорій права. Частину цієї ідеології становлять сучасні наукові погляди на право.

У правовій ідеології можуть відбиватися інтереси великих соціаль- них груп (класів, професійних, релігійних, етнічних), хоча конкретна правова теорія або концепція завжди формулюється безпосередньо тим чи іншим науковцем. В основі діяльності будь-якої сталої політичної партії завжди лежить певна політико-правова ідеологія — ідеологія лі- бералізму, консерватизму, соціал-демократичного або іншого спряму- вання. Більше того, розвиток будь-якої держави і навіть регіонального об’єднання держав передбачає наявність такої ідеології (національної ідеї). Так, державне будівництво в СРСР відбувалося на основі ідеології марксизму-ленінізму, а в основу розбудови української державності по- кладено пануючу в Європейському Союзі концепцію демократичної, соціальної, правової держави. В цілому політико-правова ідеологія роз- винутих держав відображається передусім в конституції країни.

Відмінність правової ідеології від правової психології полягає в тому, що якщо остання має переважно емоційний характер, склада- ється стихійно, переважно на основі повсякденного побутового до- свіду людей, то правова ідеологія в процесі пізнання права прагне дійти до виявлення його сутності, змісту, визначити існуючі закономірності і зв’язки, а відтак, подати ці знання у вигляді певної догми. Вона скла- дається на основі наукових досліджень, вивчення юридичної літерату- ри, в тому числі підручників.

Правова психологія і правова ідеологія не можуть існувати одна без одної, оскільки вони тісно взаємодіють. Правові теорії, концепції, ідеї суттєво впливають на правову психологію окремого індивіда, соціальних груп індивідів і суспільства в цілому. Від співвідношення психологічної та ідеологічної складових у свідомості особи залежить зрештою її здат- ність керувати своїми емоціями та настроями, діяти всупереч ним. У свою чергу від правової психології залежить сприйняття особою тієї чи іншої державно-правової теорії, концепції, доктрини.

До формування правової ідеології в демократичній, правовій дер- жаві висуваються такі вимоги. Вона повинна:

• формуватися на основі пріоритету загальнолюдських стандартів і цінностей, зокрема верховенства права і закону, принципів демокра- тії, прав і свобод людини і громадянина тощо;

• будуватися на критичному сприйнятті вітчизняного і зарубіжного історичного досвіду, вивченні нових поглядів та підходів до правових явищ;
• орієнтуватися на раціональне поєднання інтересів особи, сус- пільства і держави, виходячи при цьому з тези, що саме людина та її права визнані найвищою соціальною цінністю, на досягнення соціаль- ного і політичного компромісу.

У процесі правового регулювання правова свідомість виконує низ- ку основних функцій, до яких передусім належать гносеологічна, оцінна та регулятивна.

Гносеологічна (пізнавальна) функція передбачає накопичення знань про право і практику його реалізації, сприйняття права, подальше осмислення різних правових явищ, всієї правової дійсності. Без на- копичення таких знань, їх осмислення неможливо виробити конкретне ставлення до права.

Оцінна функція передбачає оцінку правової поведінки (діяльності) людей, юридично значущих фактів і подій, документів, права в цілому шляхом їх зіставлення із загальноприйнятими або індивідуальними цінностями. В повсякденному житті у людині формується певне, пе- редусім емоційне, ставлення до різних явищ і процесів правового життя на основі власного досвіду та правової практики. Норми, які захищають і охороняють інтереси людини, сприяють їх реалізації, діс- тають, як правило, схвалення, позитивну оцінку. Недосконалі норми з істотними прогалинами, суперечностями, що здатні порушувати права і свободи людини, сприймаються негативно. Вони можуть піддаватися конструктивній (аж до внесення пропозицій щодо удо- сконалення змісту таких норм) або деструктивній критиці (заперечен- ня права, його зневага, протидія ефективному функціонуванню меха- нізму правового регулювання).

У змісті правосвідомості виокремлюють оцінні судження щодо: пра- ва і законодавства (принципів, норм, інститутів, галузей); правової пове- дінки особи, груп осіб та об’єктів діяльності (злочинності, правопорушень, правопорушників); правоохоронних органів (суду, юстиції, прокуратури, органів внутрішніх справ, адвокатури, нотаріату, їх діяльності); власної поведінки з погляду визначення її як правомірної чи протиправної.

Практична реалізація оцінної функції сприяє формуванню правової настанови особи (схильність до певного виду, моделі поведінки), що засвідчує важливість даної функції для правової орієнтації особи, її ставлення до права.

Регулятивна функція безпосередньо пов’язана з реалізацією двох попередніх функцій. Вона здійснюється через систему мотивів, цін- нісних орієнтацій, правових настанов, які виступають специфічним регулятором поведінки людей. Поведінка людини в цілому є свідомою і вольовою, чим вона відрізняється від дій інстинктивного або рефлек- торного характеру. Без активної творчої ролі правосвідомості дія пра- ва неможлива. Особливу роль у здійсненні цієї функції відіграють правові настанови, які свідчать про готовність, схильність особи до певної моделі поведінки — правомірної чи неправомірної, що форму- ється під впливом низки економічних, соціальних або психофізіоло- гічних чинників.

• 2. Види правосвідомості

Усвідомленню сутності правосвідомості сприяють проведені за різними критеріями класифікації.

1. За суб’єктами (носіями) правосвідомість поділяється на індиві- дуальну, групову, масову та суспільну. Передусім зазначимо, що, по- перше, суспільна, групова та масова правосвідомість не існує поза індивідуальною, а по-друге, правосвідомість окремого індивіда в свою чергу зумовлюється груповою, суспільною та масовою свідомістю.

Індивідуальна правосвідомість — це система особистих поглядів, уявлень, почуттів з приводу права. Вона формується під впливом ін- дивідуальних обставин життя і психофізіологічних особливостей, освіти і соціального стану, оточуючого середовища і залежить від рівня правової освіти особи, знання або незнання закону, його схва- лення або несприйняття.

Групова правосвідомість існує на рівні різних соціальних груп (політичних партій, громадських об’єднань, профспілкових організацій та ін.), верств населення, класів і відображає специфіку відповідної групи. На процес її формування впливає спільність інтересів, традицій, умов життя, схожість сприйняття державно-правового буття, а також авторитет лідера групи. Діапазон відмінностей правосвідомості різних груп може бути надзвичайно широким: від можливості створювати тимчасові союзи для досягнення спільної мети (наприклад, передви- борчі блоки або утворення парламентської більшості із представників різних фракцій) до прямого протистояння між ними.

Від групової слід відрізняти масову правосвідомість, характерну для нестабільних, тимчасових громадських утворень, наприклад, натовпу, учасників мітингів, демонстрацій. Масовій правосвідомості не властиве досягнення згоди учасників таких утворень з широкого кола правових питань, ці об’єднання мають ситуативний, нестійкий характер.

Суспільна правосвідомість притаманна великим соціальним утво- ренням (населенню країни, окремого регіону, певному етносу). Вона зумовлена як індивідуальною, так і груповою правосвідомістю. Напри- клад, низкою характерних особливостей відрізняється класична юри- дична правосвідомість, заснована на вірі в право і порядок, справед- ливість суду, тоді як для пострадянських країн властиві ознаки підміни правосвідомості етичними поглядами, поширення правового нігілізму, зневажливого ставлення до права і закону. Слід підкреслити, що про- тягом десяти років в українському суспільстві зроблено важливі, але тільки перші реальні кроки для утвердження принципів верховенства права, непорушності прав і свобод людини. Суспільна правосвідомість як результат розумової діяльності відповідного суб’єкта позначається на індивідуальній і груповій свідомості лише частково.

2. З погляду глибини відображення правової дійсності вирізняють три рівні правосвідомості.

Побутова (емпірична) правосвідомість — найпоширеніший рівень правової свідомості, який формується на основі повсякденного до- свіду людей у сфері правового регулювання і значною мірою залежить від здобутої правової освіти. Як правило, вона має емоційний, поверхо- вий характер, отже, в її структурі домінує правова психологія, а емо- ційне сприйняття дійсності превалює над раціональним. Для людей з таким рівнем правосвідомості можуть бути характерними знання в загальних рисах окремих принципів права, а також поєднання право- вих поглядів з моральними, етичними настановами. Оскільки побуто- ва правосвідомість формується на основі повсякденного досвіду особи, то вона передбачає встановлення лише зовнішніх зв’язків між право- вими явищами, не зачіпаючи його сутності.

Професійна правосвідомість притаманна юристам-професіоналам. Вона формується внаслідок одержання спеціальної професійної (юридич- ної) підготовки, а також під час роботи в юридичній сфері (правоохорон- них органах, суді, адвокатурі, нотаріаті тощо). Носії професійної право- свідомості, як правило, володіють не тільки спеціалізованими, конкрети- зованими знаннями чинного законодавства, а й вмінням, навичками його застосування. Разом з тим професійній правосвідомості внаслідок певної

спеціалізації юристів властивий диференційований характер. Так, найви- щий рівень правосвідомості серед юристів-практиків притаманний суддям, які в процесі відправлення правосуддя зустрічаються з найрізноманітні- шими правовими і пов’язаними з правом явищами.

Для юристів рівень правової підготовки має вирішальне значення. Він є вищим за рівень знань пересічного законослухняного громадя- нина. Цей рівень обумовлений як необхідністю знати і розуміти право, так і вмінням його застосовувати. Так, у процесі правозастосування існують окремі етапи (юридична кваліфікація діяння, тлумачення норм права тощо), кваліфіковано виконати які можуть тільки юристи.

Хоча професійній правосвідомості юристів властивий високий рівень розвитку, це не виключає можливості прояву деформації, на- приклад, обвинувальний уклін у позиції прокурорсько-слідчих кадрів, формалізм тощо.

Наукова, теоретична правосвідомість у цілому притаманна нау- ковцям, викладачам вищих навчальних закладів юридичного профілю, які займаються теоретичною розробкою загальних або галузевих пра- вових проблем. На відміну від буденної наукова правосвідомість перед- бачає не тільки наявність юридичної освіти, а й уміння оперувати правовими категоріями, принципами, теоріями, концепціями, здійсню- вати широкі і глибокі узагальнення правового матеріалу, тобто має систематизований, комплексний характер. Сутність та особливості наукової правосвідомості розкриваються також через співвідношення її структурних елементів — у ній правова ідеологія превалює над пра- вовою психологією.

• 3. Правосвідомість і право

Правосвідомість і право — взаємозумовлені явища, яким прита- манні окремі спільні риси: вони входять до єдиної правової системи; виконують нормативні функції; регулюють суспільні відносини; обу- мовлюються одними соціально-економічними, політичними, ідеоло- гічними, культурними та іншими чинниками. Все це визначає наперед їх єдність. Правосвідомість як важливий прояв права може здійснюва- ти самостійне правове регулювання, що відбувається в разі відсутнос- ті інших нормативних правових явищ, які є складовими частинами права. Наприклад, це може мати місце при додержанні права, застосу- ванні аналогії закону і аналогії права.

Разом з тим правосвідомість і право мають відносно автономний характер. Так, право є об’єктивним, реальним, інституційним утворен- ням, зміст якого становить система загальнообов’язкових, формально визначених норм і принципів, утілених у відповідні форми (джерела) права. Правосвідомість є суб’єктивним явищем, зміст якої становлять: правові ідеї, цінності, поняття; суб’єктивне ставлення до чинного пра- ва як феномену суспільного життя; уявлення людей про минуле чи бажане право; емоційні реакції на різноманітні правові явища та про- цеси, вчинки людей, особливо представників влади, та інші духовні елементи.

У певних історичних ситуаціях (післяреволюційні, перехідні періо- ди від одного типу правової системи до іншого), коли система права лише формується, правосвідомість стає основою усього механізму правового регулювання. Проте це тимчасове явище, правосвідомість може замінювати право тільки на початковому етапі його становлення. Ці категорії істотно різняться і за рівнем та характером своєї струк- тури. Якщо право має чітку структуру, тобто поділяється на окремі інститути, галузі, що у своїй сукупності утворюють єдину органічну систему, то структурні елементи правосвідомості (правова ідеологія і правова психологія) не утворюють подібної системи, оскільки право- свідомість за своєю природою не є цілісним, чітко структурованим

утворенням.

Правосвідомість і право також різняться за механізмами своєї дії. Механізм дії правового регулювання, через який право впливає на по- ведінку суб’єктів права, втілений у складному юридичному інструмен- тарії (норми права, суб’єктивні права і обов’язки, правові акти та ін.) і передбачає застосування державного примусу. Право регулює пове- дінку людей шляхом встановлення загальних, формально визначених зразків, еталонів поведінки — владних імперативів, що впливають на свідомість і волю людей. Як регулятор поведінки людей воно має об’єктивний характер, не є проявом свідомості окремої людини, груп людей. Дія правосвідомості полягає в загальній правовій оцінці соці- альних фактів, судженнях про відповідність поведінки суб’єктів сус- пільних відносин нормам і принципам права. Свою регулятивну функ- цію правосвідомість здійснює через усвідомлення обов’язковості юридичних норм і принципів і разом з тим критеріїв правильності, соціальної виправданості поведінки (діяльності). Правосвідомість характеризується різноманітністю суджень, ставленням суб’єктів до права, оскільки одна людина може визнавати чинне право, інша — за-

суджувати, а третя — виказувати байдужість до нього. Аналогічний характер має правосвідомість окремих груп населення.

Право і правосвідомість — взаємопов’язані, але все ж відносно самостійні елементи правовій системі суспільства, що також різнить їх. Право — це нормативний елемент правової системи, з якого бере початок правове регулювання суспільних відносин. На відміну від нього правосвідомість як духовне утворення пронизує не тільки всі форми, стадії механізму правового регулювання, а й елементи правової системи.

Право і правосвідомість різняться і за часом своєї дії. Час дії норми права визначено нормотворчим органом, який видав відповідну норму. Право може змінюватись, але особливість його така, що воно може діяти тільки у встановлених межах. Правосвідомість безмежна в часі. Це надзвичайно мінливе явище. Вона існує поряд з чинним правом, охоплює своїм уявленням минуле і майбутнє право і має здатність впливати на процеси як правотворчості, так і правореалізації.

Право і правосвідомість перебувають у тісному взаємозв’язку. Так, правосвідомість залежить від права як могутнього засобу інтелекту- ального і морального впливу, що сприяє розвиткові тих чи інших правових уявлень. Її становлення і розвиток потребують знання і ро- зуміння як права, так і інших правових явищ. У свою чергу правосві- домість теж впливає на право. Цей вплив відчувається у процесі як правоутворення, так і правореалізації. Конкретні шляхи і засоби цього впливу різноманітні. Усі потреби суспільства, усі суспільні відносини, що вимагають правової регламентації, перш ніж набути нормативного закріплення, стають предметом правосвідомості передусім суб’єктів правотворчих повноважень, які покликані формулювати норми права, приймати (видавати) нормативно-правові акти, вносити до них зміни, систематизувати їх.

Формою впливу правосвідомості на правоутворення є наукове про- гнозування розвитку права. Форми прогнозування можуть бути різни- ми: наукові публікації з обґрунтуванням необхідності в майбутньому прийняття певних законів, внесення до них змін; програмні заяви державних і політичних діячів відносно свого бачення розвитку певних сегментів права; висловлювання політичних партій та виборчих блоків з таких самих питань.

Впливає на правоутворення і така форма прояву правосвідомості, як планування законодавчої діяльності. Наявність плану надає змогу залучитися до законотворчого процесу всім зацікавленим суб’єктам,

які мають змогу висувати свої пропозиції та зауваження до вже роз- роблених проектів нормативно-правових актів або пропонувати аль- тернативні проекти, що можуть бути використані при розробленні, обговоренні проекту закону.

Важливою формою впливу правосвідомості на правоутворення і законотворчість є розроблення концепцій окремих законів, інших нормативно-правових актів. Визначення в концепції мети правового регулювання, обґрунтування завдань, які слід вирішити в разі при- йняття того чи іншого акта, розроблення структури акта, формулюван- ня шляхів і напрямків регулювання суспільних відносин тощо — все це дає змогу суб’єкту правотворчих повноважень заздалегідь вивчити питання про зміст нормативно-правового акта, доцільність включення до нього тих чи інших нормативних приписів, спрогнозувати ефектив- ність його регулятивного потенціалу і прийняти рішення про розро- блення нормативно-правового акта або відкласти його на майбутнє.

Своєрідною за змістом формою впливу правосвідомості на право- утворення є її провідна роль на конкретних стадіях законотворчого про- цесу. При цьому значення того чи іншого виду правосвідомості має власну специфіку на кожній стадії. Для визначення шляхів формування права правова психологія дає «будівельний матеріал» у вигляді думок, почуттів, намірів людей відносно врегулювання певної сфери суспільних відносин. При розробленні законопроекту законодавець спирається на правосвідомість і враховує правову культуру народу, окремих соціальних груп, створює правові приписи, які б втілювали в собі очікувані суб’єктами суспільних відносин еталони і зразки поведінки.

Особливого значення професійна правосвідомість набуває на етапі обговорення та прийняття нормативно-правових актів. Народні депу- тати репрезентують в парламенті волю своїх виборців, але одночасно представляють інтереси і політичної партії (блоку), до складу якої вони входять. Під час обговорення у депутата виникають певний, іно- ді доволі складний психологічний стан, настроєність правосвідомості на позитивне чи негативне ставлення до обговорюваного законопро- екту, а відтак, на відповідне результативне голосування, яке може бути зумовлене як правосвідомістю самого депутата, так і позицією депу- татської фракції або настроями виборців. Рішення, яке складається в свідомості кожного парламентаря, є результатом досягнення відпо- відного компромісу між цими проявами правосвідомості. Зазначимо, що кінцевий результат ніколи не є наперед вирішеним, про що свідчать непоодинокі випадки, коли депутатська фракція голосує з приводу

певного законопроекту всупереч тій позиції, яку вона проголошувала під час виборчої кампанії або голосування конкретного депутата всу- переч позиції власної фракції. Зрештою, стане проект документу за- коном чи його буде відхилено, залежить від кількості позитивних на- станов народних депутатів щодо його прийняття. Але на схвалений парламентом закон може бути накладено вето президента, що означає факт невідповідності між оцінкою його змісту на рівні правосвідомос- ті цих суб’єктів законотворчості.

У процесі правореалізації правосвідомість відіграє не менш важ- ливу роль, ніж у правотворчості. При таких формах реалізації норм права, як виконання, додержання, використання, правосвідомість орі- єнтує суб’єктів права на добровільне виконання і додержання норм права, недопущення зловживання правом при його використанні. Тут на перше місце висувається рівень почуття права і законності, що ви- конує функцію гаранта найбільш масового добровільного додержання та виконання норм права.

У процесі правозастосування специфічну роль відіграє професійна правосвідомість. Кожна посадова особа, особливо працівники право- охоронних органів та суду, зобов’язана знати зміст, сенс норм права, вміти застосовувати правила тлумачення, бути переконаною у спра- ведливості і законності тих рішень, які вона приймає. Невипадково норми КПК, ЦПК України прямо приписують суддям оцінювати до- кази, виносити рішення, керуючись і нормою права, і своїм внутрішнім переконанням. Професійна свідомість відіграє вирішальну роль при заповненні прогалин у праві, застосуванні аналогії права і закону. Без належних знань принципів права, вміння порівнювати між собою його схожі норми правозастосування практично неможливе.

• 4. Поняття та види деформації правосвідомості. Правовий нігілізм

У цілому взаємодія права і правосвідомості має конструктивний характер. Однак на певних етапах розвитку держави і права можуть створюватися історичні передумови для формування дефектної право- свідомості, яка є антиподом високої правової культури. Деформація правосвідомості проявляється у викривленні уявлень про цінність права. Традиційно її зводять до правового нігілізму. Проте він є лише одним з різновидів цього явища. Іншими проявами дефектної право-

свідомості є правовий інфантилізм, правовий ідеалізм, правовий ди- летантизм та «переродження» правосвідомості. Спільним для всіх видів деформації виступають правова неосвіченість, низький рівень правосвідомості та політико-правової культури суб’єктів права. Разом з тим кожен з названих видів деформації має свою специфіку.

Правовий інфантилізм проявляється у несформованості правових знань або їх недостатній глибині, однак при особистій переконаності в наявності належної юридичної підготовки. Він розглядається як від- носно м’яка за наслідками форма деформації правосвідомості. Най- більшого поширення правовий інфантилізм набуває серед працівників правоохоронних та інших правозастосовних органів, які не здобули фундаментальної юридичної освіти.

Правовий ідеалізм (романтизм) характеризується таким станом правосвідомості громадян, зокрема посадових осіб державного апара- ту, при якому відбувається переоцінка реальних можливостей форм права впливати на суспільні відносини і процеси.

Хоча ідеалізм і має протилежну нігілізму спрямованість, та за сво- їми деструктивними наслідками він становить не меншу загрозу для суспільства. Очікування від права результатів, які воно об’єктивно не здатне забезпечити, закономірно з часом призводить до розчарування в ньому і далі до нігілістичних поглядів і оцінок права. Так, на етапі виборення незалежності України і прийняття її Конституції значна частина суспільства мала ілюзію щодо можливості шляхом прийняття нового законодавства, копіювання зарубіжного досвіду забезпечити європейський рівень життя. За роки незалежності парламентом було прийнято близько 3 тис. законів, а ще більше 10 тис. підзаконних норма- тивно-правових актів видано Президентом України, Кабінетом Міні- стрів України, іншими органами виконавчої влади. Однак помилковий вибір предмета регулювання, відмова від проведення попередніх пра- вової, економічної, соціальної експертиз нормативних актів, недоско- налість використовуваної законодавчої техніки, відсутність системно- го підходу при реформуванні певної сфери суспільних відносин і, нарешті, відсутність необхідних політичних, економічних, соціальних, культурних передумов для їх реалізації унеможливили досягнення очікуваних результатів, а відтак, породили кризу довіри значної час- тини суспільства до законодавства і парламенту.

Правовий дилетантизм означає вільне поводження із законом (поверхо- ве або неадекватне тлумачення правових норм, відсутність системного підходу при їх оцінці та ін.) або оцінкою юридичної ситуації, що в цілому зумовлено легковажним ставленням до права. Особливої небезпеки ця

форма може набути в разі тиражування таких підходів через засоби масової інформації (наприклад, усупереч дії презумпції невинуватості твердження про визнання особи до судового рішення винною у вчиненні злочину).

Правова демагогія передбачає легковажне або свідоме справляння такого впливу окремої особи або громадських організацій на свідомість людей, наслідком якого стає формування однобічного чи викривлено- го уявлення про правову дійсність. Небезпечність правової демагогії полягає в тому, що особа, яка на неї орієнтується, припускає наявність певної цінності права, усвідомлює існування довіри до нього з боку інших і саме тому використовує його для досягнення власних корис- ливих інтересів, прикриваючи свої наміри розмовами про суспільне благо. Найбільшого поширення така форма деформації правосвідомос- ті набуває під час проведення виборів або референдумів і супроводжу- ється використанням широких можливостей засобів масової інформа- ції та реклами впливати на суспільну думку («чорний піар»).

Найпоширенішою, а відтак, і особливо небезпечною формою ви- кривлення правової свідомості є правовий нігілізм, який має широкий діапазон проявів: від скептичного ставлення до права, негативного ставлення до правових форм організації суспільних відносин через заперечення соціальної цінності права до свідомого ігнорування вимог закону. Правовий нігілізм слід відрізняти від конструктивної критики чинної системи права, юридичної практики, діяльності правоохоронних органів, яка сприяє виявленню існуючих недоліків і спрямована на вдосконалення правової системи держави.

До основних рис сучасного правового нігілізму належать: гордовито- зневажливе, поблажливо-скептичне сприйняття права; масове поширен- ня його як серед населення в цілому, так і серед представників держав- ної влади; багатоманітність форм прояву — від кримінальних до легаль- них, від парламентсько-конституційних до мітингово-охлократичних; його поєднання з деструктивною критикою і популістською спрямова- ністю; сполучення правового нігілізму з політичним та етичним нігіліз- мом, що створює деструктивну ситуацію в суспільстві і державі.

Проявів правового нігілізму багато. Найпоширенішими серед них є:

• «війна законів», тобто видання суперечливих або таких, що виклю-

чають дію один одного, нормативно-правових актів, невідповідність за- конів конституції, а підзаконних нормативних актів — законам (наприклад, існування в старому КК статті, яка передбачала смертну кару, при запере- ченні існування такого покарання ст. ст. 3 та 21 Конституції України);

• неузгодженість дій окремих гілок влади у проведенні правової

політики;

• підміна законності політичною, ідеологічною або прагматичною

доцільністю;

• свідоме недодержання або невиконання правових приписів орга-

нами державної влади, організаціями та громадянами (наприклад, ухи- лення від сплати податків суб’єктами підприємницької діяльності);

• порушення прав і свобод людини і громадянина;
• неповага до правоохоронних органів, протидія їх законним ви-

могам тощо.

Правовий нігілізм може існувати на рівні як ідеології, так і практики. В першому випадку йдеться про розроблення таких теорій, концепцій, доктрин (наприклад, ідеологія марксизму-ленінізму), в яких на теоретич- ному рівні обґрунтовуються думки про те, що право не має самостійної соціальної цінності, а має цінність лише інструментальну, внаслідок чого розглядається як щось другорядне, похідне від держави явище. Значно більшу небезпечність правовий нігілізм становить тоді, коли погляди реалізуються на практичному рівні. Це втілюється в протиправну пове- дінку (діяльність) людей та їх організацій або, як найбільш негативний прояв, у протиправну політику державної влади, яка проявляється в ма- совому порушенні прав і свобод громадян чи навіть терорі стосовно окре- мих осіб, етнічних, релігійних, соціальних груп, політичних сил.

Причини правового нігілізму можуть бути різними. Так, поширення нігілістичних поглядів на право пояснюється історичними чинниками. Україна протягом тривалого часу входила до складу Російської імперії і СРСР, де порушення прав і свобод людини, створення репресивного законодавства, недосконалість правосуддя і його залежність від ви- конавчої влади були нормою життя. В ті часи не людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека, а влада вважа- лася найвищою соціальною цінністю, що кваліфікувалася як одна із визначних засад російської радянської історії. Внаслідок цього право і закон розглядалися як другорядні щодо держави явища. Теоретичним підґрунтям правового нігілізму тривалий час була ідея про буржуазний за своєю сутністю характер держави і права, які приречені на відми- рання після перемоги соціалістичної революції, та диктатуру пролета- ріату як владу, що не може бути пов’язаною або обмеженою законом. На етапі переходу України від тоталітарного минулого до демокра- тичного устрою суспільного і державного життя певний розвиток нігі- лістичних поглядів на право зумовлений політичними, економічними та соціальними кризовими явищами, незавершеністю конституційної, ад- міністративної, правової і судової реформ, невідлагодженістю механізму

реалізації прийнятих законів, розвитком правового ідеалізму тощо.

Розвитку нігілістичних поглядів та настанов, особливо серед мо- лоді, нині істотно сприяє романтизація злочинного світу в кінемато- графі, художній літературі та інших сферах мистецької діяльності.

«Переродження» правосвідомості обґрунтовано визнається одним з найнебезпечніших проявів деформації правосвідомості громадян. Йому притаманна максимальна ступінь викривлення правових ідеалів, свідченням чого стає свідоме вчинення людиною умисних, переважно тяжких кримінальних злочинів, мотивами яких найчастіше виступають жорстокість, користь та ін. Особливу небезпечність становлять такі види «переродження» правосвідомості, наслідком яких є організована злочинність і корупція, що завдають значної шкоди процесу реалізації принципів верховенства права, недоторканності основних прав і свобод людини, становлення демократичної, правової держави, підвищення рівня правової культури особистості і суспільства в цілому.

В Україні, яка стала на шлях просування до демократичної, правової державності, де діють принципи верховенства права і правового закону, боротьба з деформацією правової свідомості має розглядатися як пріо- ритетний напрямок діяльності компетентних державних органів і сус- пільства в цілому. На рівні державної політики повинен бути розробле- ний комплекс спеціальних засобів протидії деформації правосвідомості, зокрема правовому нігілізму. До таких напрямків слід віднести: завер- шення конституційної, правової, адміністративної, судової реформ; подолання політичної та економічної кризи; підвищення ролі та ефек- тивності суду; вдосконалення організації та забезпечення ефективності функціонування системи правоохоронних органів; організацію системи правового виховання і освіти, ефективну профілактику правопорушень; якісну підготовку і перепідготовку юридичних кадрів та ін.

Контрольні запитання

1. У чому полягає відмінність між суспільною і масовою право- свідомістю?
2. У чому полягає відмінність між професійною і науковою правосвідомістю?
3. Чим відрізняється правова свідомість від інших видів свідо- мості?
4. У чому полягає вплив правосвідомості на процес право- творчості?
5. Який з видів деформації правосвідомості є найбільш небез- печним? Чому?

Поняття правової культури.

Види та типи правових культур

З правовою державою нерозривно пов’язаний такий феномен, як правова культура, котру слід розглядати як одну з найважливіших пере- думов і необхідну умову формування демократичної, правової держави. Від рівня правової культури суспільства безпосередньо залежать усві- домлення сутності правових явищ і процесів, розуміння закономірностей і тенденцій їх розвитку. Високий рівень правової культури суспільства, адекватне відображення в ній потреб і закономірностей суспільного розвитку є запорукою правильної постановки мети у праві, успіху в пра- вовому регулюванні, спрямованому на її досягнення.

Категорія «правова культура» є однією з якісних характеристик правової системи країни, яка посідає надзвичайно важливе місце в за- гальній теорії права. Існують певні труднощі щодо визначення цього поняття. Така ситуація пояснюється, зокрема, тим, що ні у філософії, ні в інших суспільних науках немає однозначного підходу до розумін- ня феномену культури — на сьогодні існують понад 250 її дефініцій. Багатоманітність визначень даного явища пояснюється, по-перше, тим, що правова культура може розглядатися стосовно як суспільства в ці- лому, так і його окремих груп, а також особистості; по-друге, відмінним розумінням дослідниками змісту таких базових категорій, як «право» і «культура».

У цілому в науці сформувалися три основні підходи до цього по- няття:

• антропологічний, згідно з яким культура — це сукупність усіх благ, створених людиною;
• соціологічний, за яким культуру слід сприймати як сукупність усіх духовних цінностей;
• найширший — філософський, згідно з яким культура є певним історичним рівнем розвитку суспільства, творчих сил та здібностей особистості.

Всі ці підходи певною мірою використовуються правовою нау- кою.

Під правовою культурою розуміють якісний стан правового життя суспільства, який характеризується досягнутим рівнем роз- витку правової системи — станом та рівнем правосвідомості, юри- дичної науки, системи законодавства, правозастосовної практики, законності і правопорядку, правової освіти, а також ступенем гаран- тованості основних прав і свобод людини.

Правова система будь-якої країни є невід’ємною складовою куль- тури відповідного суспільства, усвідомлення особливостей якої спри- яє визначенню характерних рис і особливостей правової системи, і навпаки. Правова культура формується на менталітеті певного на- роду, а тому може розглядатися як один з критеріїв ідентифікації на- ціональних правових систем.

Кращому пізнанню такого складного феномену, як правова культура, сприяє її типологізація. Типологія як метод наукового пізнання перед- бачає виділення всіх існуючих правових культур як самостійних оди- ниць та їх наступне згрупування за допомогою певного узагальненого типу. В рамках кожного типу можна потенційно виділяти ще й види та підвиди. В літературі традиційно прийнято виділяти такі типології правової культури.

Залежно від історичного типу держави і права (в рамках формацій- ного підходу до їх поділу) можна виділити правову культуру рабовлас- ницького, феодального, буржуазного, соціалістичного та постіндустрі- ального суспільств. Кожний з цих типів характеризується своїми спе- цифічними особливостями. Так, у період рабовласництва через юри- дичні та міфопоетичні тексти в правову культуру проникли найбільш сталі та глибинні міфологічні образи і уявлення стародавніх людей про порядок і його порушення, про правду і кривду, гармонію і дисгармо- нію тощо, тобто все те, що можна оцінювати як своєрідний доправовий

матеріал, на якому формувалися правові традиції. Правовій культурі цього типу в цілому притаманне змішування норм звичаєвого права, моралі та релігійних приписів. Разом з тим саме в цей період розро- бляється вчення про верховенство закону, необхідність підкорення йому.

Правова культура феодального типу формувалася під впливом релігії, звичаїв і ритуалів. Біблійні тексти мали силу закону. В судочин- стві часто застосовувався «божий суд», який насправді означав пере- могу сильнішого над слабкішим. Право не розглядалося як однакова для усіх міра свободи і рівності.

Характерними рисами буржуазної правової культури стали визнан- ня, законодавче закріплення та гарантування основних прав і свобод людини; розроблення теорії правової держави; запровадження консти- туції як основного закону держави і визнання її верховенства в систе- мі нормативно-правових актів; обґрунтування ідей стосовно верхо- венства права і незалежності суду тощо.

Для соціалістичного типу правової культури характерні запере- чення цінності права, сприйняття його лише як засобу забезпечення волі, а подекуди — сваволі держави (керівництва правлячої партії). Ще однією визначальною рисою цього типу культури була ідеологізація правової системи, проявом чого стали запровадження офіційної панів- ної ідеології з одночасним запереченням плюралізму, свободи слова, думки і віросповідання; відданість проведенню різного роду політич- них кампаній та театралізованих «судових» процесів над «ворогами» народу; використання законодавства, зокрема конституції, для про- паганди комуністичної ідеології; використання партійним керівництвом правоохоронних та судових органів для боротьби з інакомислячими та здійснення політичних репресій тощо.

Правовій культурі постіндустріального суспільства притаманні особлива повага до прав і свобод людини і громадянина, їх реальне забезпечення і гарантування, розроблення ефективних механізмів їх захисту; створення досконалого за формою і змістом законодавства; високий рівень правової науки, її залучення до правотворчого і право- застосовного процесів; реальне забезпечення незалежності суду, його ефективна робота тощо.

Оскільки правову культуру визнають одним з визначальних чин- ників становлення і розвитку правових систем, які на підставі схожос- ті у змісті права і зовнішніх формах його виразу, юридичної практики, правової ідеології прийнято об’єднувати у відповідні сім’ї (типи),

можна виділити романо-германську, англо-американську, традиційно- релігійну (мусульманську, індуську, іудейську та ін.) типи правової культури. Як особливі типи в рамках даної класифікації можна виокре- мити також міжнародну правову культуру і правову культуру Європей- ського Союзу.

Виділення міжнародної правової культури як самостійного типу пов’язано з тим, що на даному рівні розробляються універсальні право- ві цінності (загальновизнані правові стандарти, зразки, еталони, прин- ципи, норми, процедури та ін.), які мають глобальний характер і тією чи іншою мірою впливають на розвиток усіх правових систем світу.

Започаткований після Другої світової війни європейський інтегра- ційний процес призвів до формування Європейського Союзу як над- національної організації влади, право котрого утворює самостійну відносно як правових систем його держав-членів, так і міжнародного права правову систему. Поступово формується система цінностей, які, з одного боку, вбирають у себе все позитивне з національних правових культур, а з другого — формують спільний для усіх держав-членів культурно-правовий простір. Об’єднані в одній організації, правові системи держав-членів Європейського Союзу перебувають у процесі безперервної культурної взаємодії. В правові культури деяких країн потрапляють компоненти інших правових культур: юридичні тексти, процедури, правові конструкції, що дозволяє більш повно оцінити власний правовий досвіт, а також відкриває нові можливості щодо вдосконалення окремих елементів власної правової системи. Разом з тим слід відзначити, що як би активно не формувалася загальноєв- ропейська правова культура, цей процес не призвів до розчинення національних правових культур і в принципі не має такої мети. На сьогодні зберігаються ідентичність національного права, стиль право- вого мислення, традиції, мотиви і підходи до правового регулювання, а відтак, і самобутність правової культури кожної країни.

Залежно від рівня і глибини пізнання правових явищ, їх викорис- тання в правовій поведінці (діяльності) прийнято виділяти буденну (масову), професійну та теоретичну (наукову) правову культуру.

Буденна правова культура притаманна широким верствам населення. Головне місце в її змісті посідають традиційні цінності, правові стерео- типи, настанови, звичаї та звички. Вона формується на основі власного життєвого досвіду і емпіричних знань про чинне право та інші правові явища. На її формування впливають засоби масової інформації, а також установи освіти, де надаються, як правило, найбільш елементарні знання

про правову дійсність. Буденна правова культура здатна включати як про- гресивні, так і консервативні чи навіть негативні погляди та настрої з при- воду права. Всі правові проблеми, які зрештою призводять до зміни право- вої культури, як правило, визрівають саме в цьому типі і вже потім усві- домлюються, узагальнюються, систематизуються і раціоналізуються на рівні професійної та теоретичної правової культури.

Професійна правова культура базується на здобутих унаслідок одержання спеціальної юридичної освіти правових знаннях, практич- них навичках і вміннях, особистій майстерності, що пов’язані з кон- кретним юридичним фахом. Про рівень професійної правової культу- ри свідчитиме відповідний кваліфікаційний титул (ранг, категорія). Однак слід розрізняти формально визначену кваліфікацію, яка доку- ментально відображається у дипломах, атестатах, сертифікатах, і ре- альну правову кваліфікацію, яка, крім здобутих теоретичних і навчаль- них знань, передбачає ще й існування належного особистого профе- сійного досвіду, сформованого під час конкретної юридичної практики. Високий рівень професійної правової культури визначає гармонійне узгодження цих засад.

Професійний тип правової культури залежно від специфіки професій- ної діяльності може бути поділений на такі види, як судова, прокурорська, слідча, нотаріальна, адвокатська, пенітенціарна правова культура.

Носіями теоретичної (наукової) правової культури, як правило, є юристи-науковці та викладачі юридичних вищих навчальних закладів. Цьому типу правової культури відповідають теоретичний рівень право- вої свідомості, а також наявність навичок, умінь, що використовуються їх носіями у творчій діяльності з удосконалення чинного законодавства, правозастосовної практики, інтерпретаційно-правової діяльності.

Деякі науковці поряд з теоретичною правовою культурою окремо виділяють ще й елітарну правову культуру як сукупність правових знань, цінностей, ідеалів, настанов, грамотного розуміння і здійснення правових приписів. Даний тип правової культури притаманний неба- гатьом юристам-науковцям та юристам-практикам. Носіями елітарної правової культури в Стародавньому Римі були видатні юристи Ульпіан, Гай, Модестіан та ін., фрагменти з праць яких були широко подано у Дігестах Юстініана.

Залежно від носіїв (за суб’єктним складом) можна виокремити правову культуру особи, соціальних груп (політичних, професійних, етнічних, релігійних та ін.) і верств населення (пенсіонерів, молоді), суспільства в цілому.

• 2. Правова культура особистості

Правова культура особистості характеризує ступінь і характер її правового розвитку, виступає необхідною передумовою формування правової культури суспільства. Однак її не можна розглядати як влас- тивість людини, одержану нею від народження, оскільки правова куль- тура особистості формується поступово під впливом таких різноманіт- них чинників, як суспільні зв’язки і відносини, правове виховання, правове навчання, правове спілкування, правова інформація, а також суспільної правової свідомості. В процесі пізнання та оцінки норм пра- ва особа враховує закріплений в них законодавцем соціальний зміст і об’єктивні потреби суспільного розвитку, а також співвідносить їх з можливістю задоволення свого власного інтересу. Відбиваючись у сві- домості людини, цей процес сприяє формуванню її правової культури.

Правова культура особистості — це складне явище, в структурі якого виділяють пізнавальні, оцінні та поведінкові елементи.

Правову культуру особистості становлять такі елементи.

1. Знання права і розуміння його принципів, здатність особи тлу- мачити зміст норм права, визначати мету видання певного нормативно- правового акта, сферу його дії. При цьому особливого значення на- буває те, як особа розуміє право. Високий рівень правової культури людини передбачає інтерпретацію права як засновану на уявленні про справедливість міру свободи і рівності, визнання його верховенства відносно держави. Разом з тим просте знання норм права без виро- блення необхідних настанов щодо безумовної реалізації зафіксованих у них приписів необов’язково забезпечує правомірну поведінку, оскіль- ки може бути також використано для маніпуляції законом, його обходу, безкарного порушення норм права. І навпаки, наявність у особи на- станови на повагу до права і безумовної реалізації його приписів навіть у разі недостатньої правової освіченості може зумовити високий рівень правової культури, оскільки пізнання права за наявності відповідної настанови — справа часу.
2. Настанова (сформований на основі власного життєвого досвіду стан психологічної готовності індивіда до певних дій у відповідній ситуації) індивіда на повсякденну правомірну поведінку і звичка вчи- няти свої дії відповідно до приписів правових норм. Позитивна право- ва настанова формується тоді, коли формально визначена настанова, закріплена в нормах конституції і чинного законодавства, збігається з особистою настановою індивіда. Разом з тим зазначимо, що правова

настанова індивіда іноді може також обумовлюватися загрозою юри- дичної відповідальності за протиправні вчинки або конформістською (пристосовницькою) позицією індивіда.

3. Повага до права, заснована на особистій переконаності в його справедливості та ефективності як засобу регулювання суспільних від- носин, і готовність його виконувати навіть у разі несхвалення людиною окремих правових приписів. Підкреслимо, що має йтися саме про ре- альну готовність виконувати правові приписи, викладені в нормативно- правових актах, а не про думки стосовно їх додержання.
4. Вміння використовувати у практичній діяльності правові знан- ня, реалізовувати свої суб’єктивні права, виконувати юридичні обов’язки, використовувати вітчизняні та міжнародні механізми за- хисту порушених прав, свобод і законних інтересів.
5. Правова активність особи. Така активність індивіда у правовій сфері має бути усвідомленою, зумовленою повагою до права і виявля- тися у свідомих, добровільних та ініціативних діях з метою досягнення узгоджених інтересів і потреб особи, суспільства та держави. Правова активність може виявлятися у сприянні нормотворчому процесу (зако- нотворчий почин, обговорення проектів нормативно-правових актів, участь у референдумі з приводу прийняття конституції та законів); реа- лізації правових приписів; протидії правопорушенням (допомога право- охоронним органам у попередженні, припиненні та розкритті злочинів); відправленні правосуддя (участь у судовому процесі як свідок, громад- ський захисник чи відповідач). Правова активність особи несумісна з будь-яким порушенням законності та правопорядку, проявом сваволі, насильства, жорстокості та терору стосовно людини.

Залежно від ступеня реалізації зазначених елементів правову куль- туру особистості можна поділити на такі види.

1. Низька, коли рівень правової культури індивіда не досягає «се- реднього» рівня внаслідок загального низького рівня розвитку особи, відсутності у неї елементарних знань про право та інші правові явища, несформованість правових цінностей, настанов і звичок, деформації правосвідомості. Цей вид притаманний, як правило, представникам маргінальних груп (злочинцям, безпритульним особам та особам, які зловживають алкоголем та наркотичними засобами).
2. Звичайна, яка відповідає загальноприйнятому рівню правової куль- тури в конкретному суспільстві на відповідному етапі його розвитку.
3. Висока, коли рівень правової культури особи перевищує загаль- нопоширений рівень правової культури пересічного громадянина.

Належність до цих видів не є раз і назавжди заданою. Так, на пев- ному етапі життя індивід, що вирізнявся належним рівнем правової культури, згодом через різного роду обставини може втратити раніше здобуті активну правову позицію, позитивні правові настанови і звич- ки, а можливо, і високі моральні якості, внаслідок чого рівень його правової культури істотно знижується. І навпаки, поява певних стиму- лів може спонукати особу, яка раніше не виділялася з-поміж інших високим рівнем правової свідомості, досягти істотного прогресу щодо свого правового розвитку, таким чином підвищуючи свій рівень право- вої культури.

• 3. Правова культура суспільства. Правова субкультура і правова контркультура

Правова культура суспільства відбиває рівень розвитку пра- восвідомості в суспільстві, системи права і законодавства, юридичної практики і правової науки. Вона охоплює сукупність усіх правових цінностей, створених людьми в правовій сфері. Високий рівень право- вої культури суспільства є однією з важливих ознак правової держави, яка заснована передусім на принципах верховенства права і правового закону, поваги до основних прав і свобод людини і громадянина.

Правова культура складається з низки елементів (рівнів).

1. Досягнення якісного стану юридичної охорони та захисту основних прав і свобод людини і громадянина. Показником такого стану слід вважати: наявність демократичного, гуманістичного, справедливого законодавства, його відповідність міжнародним правовим стандартам у сфері прав людини; існування ефективних національних правових засобів та процедур для захисту конститу- ційних прав і свобод; реальна можливість звернутися до міжнарод- них правових інституцій, наприклад, до Європейського суду з прав людини, якщо громадянин вважає, що державні органи порушили його права, а він не зміг усіма передбаченими законодавством засо- бами їх захистити.
2. Не менш важливим елементом для підвищення правової культури суспільства слід вважати ступінь впровадження в практику суспіль- ного і державного життя принципів верховенства права і правового закону. Важливими показниками їх реалізації є обмеження державної

влади правом, відповідність підзаконних нормативно-правових актів законам.

3. Однією із складових правової культури суспільства є рівень правосвідомості громадян та посадових осіб, тобто ступінь засвоєння ними цінності права, основних прав і свобод, правових процедур розв’язання конфліктів; знання права, поваги до нього, переконаності в необхідності додержуватися приписів правових норм. Суспільна правосвідомість визначається масовістю правомірної поведінки, рівнем правового виховання, масштабами та якістю юридичної освіти.
4. Досконале як за формою, так і за змістом законодавство ста- новить важливий елемент правової культури. Високому рівню правової культури суспільства має відповідати законодавство, яке характеризу- ється науковою обґрунтованістю, демократичною і гуманістичною спрямованістю, справедливістю, відсутністю прогалин і внутрішніх суперечностей, нечітких або таких, що можуть двозначне тлумачитися, правових приписів, використанням оптимальних методів, способів регулювання правових відносин тощо. Наявність законів, які не мають правового характеру, застарілих норм та норм, що порушують чи об- межують права і свободи громадян, закріплюють свавілля держави, свідчить про низький рівень правової культури.
5. Правова культура суспільства включає стан законності та пра- вопорядку в суспільстві. Найважливішими її критеріями є ступінь правового закріплення вимог законності в системі законодавства, ре- альність їх здійснення. Для забезпечення законності і правопорядку важливо, аби у суспільстві ефективно функціонувала система правової освіти та виховання населення, зокрема державних службовців.
6. Ефективність роботи правозастосовних, зокрема право- охоронних, органів (суду, прокуратури, органів внутрішніх справ та ін.) є ще одним важливим елементом високого рівня правової культури суспільства.
7. Стан розвитку юридичної науки, залучення вчених-юристів до розроблення проектів нормативно-правових актів і вдосконалення їх змісту, програм боротьби зі злочинністю традиційно становить один із рівнів правової культури суспільства. Це зумовлено тим, що юри- дична наука здатна істотно впливати на сприйняття передового право- вого досвіду, який включає в себе здобутки розвитку як національної правової системи, так і правових систем інших країн. Особливого зна- чення при цьому набуває засвоєння історичного досвіду правового регулювання (правові пам’ятки, правові традиції, звичаї, доктрини).

Поряд з правовою культурою суспільства в цілому завжди існує певна кількість різноманітних субкультур (регіонів, етносів, релігійних груп, верств населення). Правову субкультуру слід розглядати як частину правової культури суспільства, яка в певних аспектах (цін- ностях, елементах, позиціях тощо) відрізняється від неї, але в голо- вних своїх рисах узгоджується з правовою культурою даного суспіль- ства. Підкреслимо, що така правова субкультура не протистоїть пану- ючій правовій культурі, а, включаючи в себе низку її базових правових цінностей, додає до них нові цінності, притаманні саме їй.

Від правової субкультури слід відрізняти правову контркультуру, яка складається із сукупності цінностей, поглядів, уявлень, теорій, на- станов, вчинків (діяльності) певних угруповань або організацій, що відкрито протиставляються домінуючій у суспільстві правовій куль- турі, знаходяться з останньою в стані антагоністичної суперечності і/або навіть відкритого протистояння. Правова контркультура — це явище доволі широке і неоднорідне, яке значною мірою залежить від специфіки носіїв такої культури (злочинного співтовариства, екстре- містських, сепаратистських, фундаменталістських угруповань та ін.). Контркультура злочинного співтовариства формується як окреми-

ми злочинцями, так і їх угрупованнями (мафіозними кланами, банда- ми), а також їх представниками у тюрмах та виправно-трудових уста- новах під час відбування покарання і є свідченням деформації правової свідомості даного співтовариства в її найбільш небезпечній формі — правовому нігілізмі. Для цієї субкультури характерні наявність у її носіїв кримінальних інстинктів, традицій, звичок, настанов, жаргону, використання татуїровок і символів, а також формування своєрідної злочинної ієрархії («злодіїв в законі» та ін.). Слід наголосити, що осо- бливу небезпечність така контркультура становить за умови її популя- ризації та пропаганди в засобах масової інформації, літературних творах та кінофільмах.

Носіями контркультури можуть бути і сепаратистські угруповуван- ня, діяльність яких спрямована на порушення територіальної ціліснос- ті країни, відторгнення від неї певної частини з метою створення не- залежної держави. Проявом такої контркультури може бути, наприклад,

«війна законів» федерального центру і суб’єкта федерації, ігнорування рішень судових органів, органів законодавчої і виконавчої влади аж до відкритого протистояння. Слід зазначити, що в окремих ситуаціях деякі види контркультури можуть мирно співіснувати, доповнювати один одного, а їх носії активно співпрацювати між собою (співпраця

сепаратистських організацій з терористичними або кримінальними угрупованнями, співпраця фундаменталістських організацій з теро- ристичними формуваннями).

Характерною рисою правової контркультури є те, що вона не може забезпечити права і свободи людини і громадянина, громадський мир і злагоду, законність і правопорядок, становлення і розвиток демокра- тичної, правової державності і громадянського суспільства, а навпаки, сприяє порушенню прав і свобод особи, послабленню або навіть руй- нації держави, її політичної, правової та економічної систем.

Контрольні запитання

1. З яких структурних елементів складається правова культура громадянського суспільства?
2. В умовах якого політичного режиму можливе формування високого рівня правової культури? Обґрунтуйте свій висно- вок.
3. Чим характеризується високий рівень правової культури громадянина?
4. Чому високий рівень правової культури суспільства є запо- рукою розбудови правової держави?
5. Назвіть шляхи подолання правового нігілізму в Україні.

Поняття та структура правової системи

Дослідження різних аспектів формування, реалізації та сутності права призвели до визнання у ХХ ст. необхідності формування теоре- тичної конструкції, яка б охопила всі правові явища, цілісно і систем- но охарактеризувала їх внутрішні та зовнішні відносини. Основою методології такої теорії є застосування системного підходу до аналізу правових явищ. За допомогою системного підходу певний об’єкт роз- глядається як складне, багатоаспектне явище, що складається з різно- манітних елементів, зв’язки між якими утворюють відносно стійку структуру та забезпечують його цілісність.

Цінність використання категорії правової системи для юриспру- денції полягає у можливості за її допомогою комплексно проаналізу- вати всю правову сферу життя суспільства, виявити найсуттєвіші за- кономірності, що складаються між її частинами та у стосунках з інши- ми суспільними явищами.

У загальному вигляді правову систему можна визначити, як сформовану під впливом об’єктивних закономірностей розвитку сус- пільства сукупність усіх його правових явищ, які перебувають у стій- ких зв’язках між собою та з іншими соціальними системами.

Ураховуючи те, що поняття правової системи належить до найза- гальніших понять юридичної науки, яке має відбивати складне, багато- гранне явище, будь-яке його визначення не охоплює всіх його харак-

теристик. Для формування більш повного уявлення про правову сис- тему слід проаналізувати її основні риси.

1. Правова система є одним з різновидів соціальної системи. Поряд та у взаємозв’язках з нею існують інші види соціальних систем: по- літична, економічна, релігійна тощо.
2. Правова система формується, як правило, у межах певної дер- жави (в такому разі використовують назву «національна правова сис- тема»). Але в деяких випадках правова система може виходити за межі держави і охоплювати соціальні системи різних країн (саме так ви- никли релігійні правові системи — мусульманська, канонічна, індусь- ка, іудейська та міжнародно-правові системи, наприклад, європейське право).
3. Правові системи мають різний ступінь розвитку. Так, розвиток правової системи можна визначити за кількісними та якісними крите- ріями. До кількісних належить наявність розвинутої системи норм права та відповідних джерел, системи правозастосовних інститутів, системи правової освіти тощо; до якісних — ступінь соціальної за- требуваності права, його реальна здатність врегулювати суспільні відносини.
4. Правова система формується під впливом об’єктивних історич- них чинників (національних, релігійних, економічних та ін.), які є уні- кальними для кожного суспільства та зумовлюють різноманітність правових систем. Водночас треба пам’ятати про існування також суб’єктивних чинників впливу на правову систему, насамперед право- ву політику держави, яка реалізується відповідно до суб’єктивних уявлень правлячих кіл.
5. Правова система складається з різнорідних елементів. Деякі з них характеризуються як статичні, деякі — як динамічні. Головним елементом будь-якої правової системи є право, навколо якого форму- ються всі інші елементи системи. Через це навіть визначають, що право існує, формується та функціонує у вигляді правової системи.
6. Правова система характеризується цілісністю. Це явище — не тільки сукупність певних елементів та їх рис. Унаслідок утворення нового цілісного явища у нього з’являються якісно нові риси, яких немає у складових елементів.
7. Правова система має відносно стійкий характер у часі. Риси, яких вона набуває в перебігу історичного процесу, формуються протягом тривалого часу, мають стійкий характер та не можуть бути змінені у стислий строк.

8. Правонаступництво — в разі зміни державних форм організації суспільства (розпад держави, втрата незалежності, об’єднання або роз’єднання) правові системи зберігають свою сутність та основні риси. Як уже зазначалося, головним елементом правової системи є право, але це далеко не єдиний її структурний компонент. Науковці відносять до її структури законодавство, правові установи, юридичну практику, правореалізацію та правозастосування, права, свободи і обов’язки громадян, правовідносини, правову культуру, законність та правопо- рядок тощо. Усі елементи правової системи можуть бути згруповані

у декілька підсистем, що складають її структуру.

До структури правової системи входять:

• інституціональна складова — сукупність усіх суб’єктів права

(індивідуальних та колективних, державних та недержавних);

• нормативна складова — сукупність принципів і норм права, які регулюють відносини між суб’єктами права, правила правотворчості, система визнаних джерел права;
• ідеологічна складова — сукупність поглядів на право та інші правові явища, що поділяються на правову психологію, правову ідео- логію та правову культуру. До цієї групи належить також система під- готовки юристів;
• функціональна складова — процес реалізації права та право- застосування, судова та інша юридична практика;
• результативна складова — відображає результати дії права, сту- пінь його соціальної затребуваності та відповідності інтересам соціу- му, стан правопорядку в суспільстві.

Виокремлюють декілька основних функцій правової системи, що їх вона як соціальна система виконує у суспільстві.

1. Інтегративна функція полягає у поєднанні через правове регу- лювання найбільш важливих сторін інших соціальних систем (еконо- мічної, політичної тощо) з метою досягнення суспільно значущих ці- лей. Для України актуальним є побудова правової, демократичної, соціальної держави, основні елементи якої знайшли правове закріплен- ня і здійснюються за допомогою правових методів та способів.
2. Регулятивна функція відображається в упорядкуванні найваж- ливіших суспільних відносин. Суспільство завжди визначає корисні і шкідливі для нього відносини та відповідним чином намагається вплинути на їх розвиток за допомогою всіх своїх елементів.
3. Комунікативна функція полягає у встановленні між суб’єктами правової системи постійного обміну правовою інформацією. Шляхом

цього обміну вони інформують усіх суб’єктів про власні потреби та інтереси, а метою такого спілкування є узгодження приватних та пу- блічних інтересів, забезпечення компромісу і порозуміння.

4. Охоронна функція передбачає підтримання існуючої соціальної

системи і захист її від внутрішніх та зовнішніх дестабілізуючих чинників. Цю функцію виконує насамперед правоохоронна система держави.

• 2. Загальна характеристика правових систем сучасності

У сучасному світі сформувалася велика кількість національних правових систем. На 2008 р. членами Організації об’єднаних націй є 192 країни, кожна з яких має власну національну правову систему. Крім того, існують так звані невизнані держави, які фактично також мають власні правові системи, і різноманітні наднаціональні правові систе- ми — міжнародні та релігійні. Множинний, неоднорідний характер правових систем у сучасному світі значно ускладнює їх наукове до- слідження, що викликало численні спроби класифікувати їх на певні групи, виходячи з тих чи інших критеріїв. Юридичні науки, що нале- жать до загальнотеоретичних, досліджують переважно саме ці групи (правові сім’ї), а не окремі правові системи.

Класифікації правових систем можуть будуватися на різних крите- ріях. Зокрема, в основу класифікації покладалися такі критерії: роль правових джерел (Леві-Ульман), національні ознаки (Созе-Алль), зміст права (Армінджон, Нольде та Вольф), специфіка виробничих відносин (Йорсі), ідеологічні та техніко-юридичні критерії (Р. Давид), «правовий стиль» (К. Цвайгерт) тощо. Проте, враховуючи, що класифікації під- даються саме правові системи, правові критерії класифікації повинні бути основними. На наш погляд, правова свідомість та правова куль- тура суспільства мають стати основними критеріями типізації правових систем на правові сім’ї. Форма всіх інших явищ правової системи — правових норм та їх системи, джерел права, особливостей правозасто- сування тощо — є наслідком певної правосвідомості суспільства. Вони можуть бути додатковими критеріями класифікації.

Отже, правова сім’я — це сукупність правових систем, об’єднаних спільністю правосвідомості та правової культури, структури права та системи джерел права, особливостями правотворчості та право- застосування.

Розрізняють такі основні сім’ї правових систем, як:

• романо-германська правова сім’я;
• англо-американська правова сім’я;
• традиційна правова сім’я;
• релігійна правова сім’я;
• соціалістична правова сім’я.

Романо-германська правова сім’я почала формуватися в континен- тальній Європі з ХII ст. та набула значного поширення в численних неєвропейських державах, що запозичили її основні риси. До цієї сім’ї належать правові системи всіх країн континентальної Європи, а також багатьох латиноамериканських (Аргентини, Бразилії, Мексики, Перу) та азіатських країн (Індонезії, Тайваню, Філіппін). Подібними до цієї сім’ї за формальними техніко-конструктивними особливостями є пра- вові системи України, Росії, Бєларусі, Болгарії та деяких інших східно- європейських країн.

Для правових систем романо-германської правової сім’ї характер- ні такі спільні ознаки.

1. Формування на основі рецепції (запозичення) римського права, яке після розпаду Західної Римської імперії більше семи століть було

«мертвим», нечинним правом, та канонічного права.

2. Єдине розуміння сутності права, що склалося завдяки досліджен- ню і викладанню римського та канонічного права в європейських університетах. Перший з них — Болонський — заснований у 1088 р., а у ХV ст. в Європі діяло вже більше 60 університетів.
3. Єдине розуміння норми права, котра розглядалася як абстрактне, загальне та неперсоніфіковане правило поведінки, що може неоднора- зово застосовуватися до невизначеної кількості випадків та осіб.
4. Основним джерелом права виступає нормативно-правовий акт, головним з яких в ієрархії, починаючи з ХІХ ст., є закон. Інші джерела права також визнаються, але мають другорядне значення.
5. За деякими винятками, не визнаються правотворчі повноважен- ня судді та судові прецеденти.
6. Визнається поділ права на публічне та приватне, а також на від- носно виокремлені галузі (конституційне, цивільне, кримінальне, ад- міністративне та ін.).
7. Усі основні галузі права кодифіковані.
8. Загальний понятійний фонд та термінологія, тобто подібність правових понять і категорій, які використовуються у кожній національ- ній правовій системі.

9. Наявність системи загальних принципів, на яких базується правовий порядок. Деякі з них зафіксовано в законодавстві (наприклад, заборона зловживати правом, порушувати рівноправність чоловіків і жінок).
10. Пріоритет матеріального права над процесуальним.

Англо-американська правова сім’я історично виникла в Англії в ХІ ст. До сім’ї загального права, поряд із правовою системою Англії, входять правові системи США, Австралії, Канади, Нової Зеландії, Північної Ірландії, країн Британської Співдружності. Майже одна третина країн світу відчула на собі вплив системи загального права.

Для сім’ї загального права характерні такі спільні ознаки.

1. Загальне право не зазнало значного впливу з боку римського або канонічного права, його розвивали не університети, а юристи-практики, тобто в своєї основі воно є судейським правом.
2. У правових системах, які належать до цієї сім’ї, немає поділу права на публічне і приватне, а також класифікації права на відносно виокремлені галузі.
3. Структура цієї сім’ї складається із загального права, права спра- ведливості та статутного права.
4. Для правових систем, які належать до цієї правової сім’ї, не характерна кодифікація, хоча іноді вона зустрічається (наприклад, у США).
5. Найпоширенішим джерелом права у цій правовій сім’ї є судовий прецедент — рішення за конкретною юридичною справою, яке є взір- цем для розгляду аналогічних справ у майбутньому. Це не виключає наявності інших джерел права — статутного права, звичаїв, доктрини тощо.
6. Визнаються правотворчі повноваження судді.
7. Наявність інституту суду присяжних, які, не будучи професіо- нальними суддями, наділені важними повноваженнями при вирішенні справи по суті.
8. Пріоритет процесуального права над матеріальним.

Сім’я традиційного права охоплює національні правові системи, засновані на звичаєвому праві. Традиційна правова сім’я поділяється на два підтипи правових систем — держав Далекого Сходу і країн Африки. До далекосхідної підсистеми належать насамперед правові системи Китаю і Японії, а також деяких інших країн, що розвивалися під їх впливом, — Монголії, Кореї, Малайзії, Індонезії, Бірми. До дру- гої підсистеми входять понад 40 держав, розташованих на африкан- ському континенті, і Мадагаскар.

Розглянемо особливості традиційних правових систем.

1. Провідним джерелом права виступає звичай. На відміну від правових систем країн Заходу, що визнали головну роль держави у створенні норм права (шляхом законодавчої чи судової діяльності), у традиційних правових системах у формуванні норм права пріоритет належить самому суспільству. Протягом багатьох століть підвалини правового регулювання цих країн становили норми звичаєвого права, що базувалися на традиціях і морально-етичних уявленнях народу. Звичай, який є правилом поведінки, що увійшло у звичку внаслідок багаторазового застосування протягом тривалого часу, регулював прак- тично всі сторони життя суспільства.
2. Негативне ставлення до законодавства. Таке джерело права, як законодавство, вважалося неприродним для суспільства явищем. Нега- тивне ставлення населення до законодавчого права, що сформувалося за багато століть, спричинило надалі відчутні наслідки. У ХХ ст. після широкої рецепції західного права, значного поштовху в розвитку зако- нодавства і кодифікації склалася ситуація, коли досить велика частина населення стала ігнорувати ці норми права, а реальні суспільні відноси- ни, як і раніше, регулювалися на підставі традиційних норм.
3. Ігнорування державних структур у процесі реалізації норм пра- ва. Визнання звичаєвого права та ігнорування законодавчого права спричинили особливості в процесі реалізації норм права, зокрема в розгляді правових спорів. Протягом століть ці норми забезпечували- ся здебільшого за допомогою не державних структур, у тому числі судів, а самокерованих суспільних структур і соціального тиску на їх правопорушників. Люди уникали звернень до судів за захистом своїх прав. Переважна більшість спорів вирішувалася у процесі примирли- вих процедур за посередництвом шановних членів суспільства на основі норм звичаєвого права.
4. Слабкий розвиток юридичної інфраструктури. Століттями ці країни не знали юридичних фахів — суддів, прокурорів, адвокатів, нотаріусів та ін., бо не існувало ні навчальних закладів для їх підго- товки, ні правової науки, ні юридичних шкіл, ні видатних учених — носіїв правових знань.

Релігійна правова сім’я містить у собі чотири правові системи:

мусульманського, індуського, іудейського та канонічного права.

Характерні риси релігійних правових систем полягають у такому.

1. Нерозривний зв’язок з релігією. Кожна правова система, що вхо- дить до цієї правової сім’ї, є частиною певної релігії — ісламу, індуїз-

му, іудаїзму, християнства. Норми права засновано на релігійних уяв- леннях і віруваннях, внаслідок чого правові і релігійні норми тісно переплетені, а часто й збігаються. У цих системах не відбулося чітко- го виокремлення норм права від інших соціальних норм, насамперед релігійних.

2. Розгляд права як результату божественного відкриття, а не як наслідку раціональної діяльності особистості і держави. Право нада- но один раз і назавжди, тому завдання людини в такій системі — лише правильно усвідомити і витлумачити божественні норми. Якщо оці- нювати реальність, а не церковні догмати, то слід визнати, що зміст норм релігійного права змінювався протягом історії. Це відбувалося шляхом нового тлумачення релігійними діячами священних текстів. Проте такі релігії, як християнство та іудаїзм, визнали власне право створювати нові норми права.
3. Персональний характер дії права. Це означає, що засноване на релігії право поширює свою дію не на певну територію, а індивідуаль- но — на конкретну релігійну громаду. Це одна з принципових відмін- ностей релігійних систем права від національних, що поширюють свою дію за територіальною ознакою — на всіх осіб у межах кордонів дер- жави — і екстериторіальною — на своїх громадян за межами держави. Релігійні правові системи поширюють свою дію тільки на осіб, які сповідують певну релігію, незалежно від того, де територіально вони проживають. Якщо особа відмовилася від своєї релігії, вона виходить зі сфери дії цієї правової системи, тобто право не поширюється на іно- вірців та атеїстів.
4. Визнання соціальної цінності права. В усіх релігіях присутня ідея богоугодного характеру права, та воно визнається необхідним елементом справедливого суспільного устрою.
5. Невизнання принципу формальної рівності прав людини. На від- міну, наприклад, від романо-германської правової сім’ї, в якій цей принцип визнано як загальнолюдський, такі релігії наділяють людину різним правовим статусом — правами і обов’язками залежно від на- лежності до певної групи, виділеної за різними критеріями — статевим, національним, релігійним або соціальним. Класичним прикладом цього може слугувати кастовий поділ в Індії, який визнаний і захища- ється індуським правом.

Соціалістична правова сім’я складалася з правових систем Радян- ського Союзу та інших країн, що йшли соціалістичним шляхом розви- тку після Другої світової війни (Польща, НДР, Чехословаччина, Куба,

В’єтнам та ін.). Для цієї групи було характерним намагання досягти особливих соціальних та економіко-політичних змін — перехід шляхом революції, повного зламу старої державно-правової організації та встановлення диктатури пролетаріату від капіталістичного суспільства до комуністичного, побудованого на відсутності майнового розшару- вання та державній власності на засоби виробництва. Право розгляда- лося виключно у позитивістському сенсі як засіб забезпечення інтересів та волі панівного класу під час здійснення цих перетворень. З відми- ранням класів держава і право також повинні зникнути. З формально- юридичного боку соціалістичне право формувалося на здобутках романо-германського права — визнанні нормативно-правових актів основним джерелом права, загальному та неперсоніфікованому розу- мінні норми права, кодифікації законодавства тощо. З розпадом СРСР та ідеологічною переорієнтацією інших країн соціалістичного табору ця сім’я припинила своє існування. Країни, що залишилися на шляху побудови соціалізму, вже не є єдиною сім’єю та розвиваються неза- лежно одна від одної.

Процеси глобалізації у сучасному світі призвели до значної кон- вергенції основних правових систем. Країни запозичують певні право- ві елементи з різних систем, які можуть засновуватися на зовсім інших ідеологічних, політичних, економічних та правових принципах, що веде до формування «гібридних» правових систем, які складно одно- значно віднести до певної правової сім’ї.

• 3. Наступність у правовій системі суспільства

Однією із передумов формування правової системи є додержання в процесі її розвитку принципу наступності. Формування національної правової системи України, розвиток юридичної практики, правової ідеології, тобто всього того, що входить до правового поля держави, неможливі без урахування наступності. Будь-які істотні перетворення в правовій системі не можуть здійснитися водночас. Нове, заперечую- чи попереднє, разом з тим зберігає в ньому те, що є корисним для су- часності. Саме в цьому полягають сутність наступності у праві, її стабілізуюче значення. Наприклад, після розпаду СРСР постановою Верховної Ради України від 12 вересня 1991 р. «Про порядок тимча- сової дії на території України окремих законодавчих актів Союзу РСР»

встановлювалося тимчасове збереження попередньої форми і змісту законодавчих актів, які були прийняті на підставі Основ законодавства Союзу РСР, за умов, що вони не суперечать новій Конституції.

Наступність — це є сприйняття у формі збереження, утримання, засвоєння, використання елементів правових норм, принципів, форми права, юридичної техніки в процесі розвитку та оновлення правової системи суспільства.

Наступність має закономірний, об’єктивний характер, спрямована на збереження і відтворення якості правової системи та засвоєння правових цінностей. Сутністю наступності є «сприйняття» правового матеріалу. Термін «сприйняття» є основним у визначенні форм про- цесу наступності, оскільки за його допомогою здійснюються зв’язки у процесі розвитку правової системи. Ці зв’язки виражаються у формах (способах) «збереження», «утримання», «засвоєння» та «використан- ня» того матеріалу із минулого, що може стати потенціалом подальшо- го розвитку та оновлення.

Наступність у праві виражається як у збереженні позитивного із попередньої спадщини без істотних змін (у цьому разі термін «утри- мання» відображає кількісну характеристику), так і у корегуванні пере- несених у новий якісний стан елементів у процесі розвитку. Корегу- вання здійснюється шляхом його засвоєння («засвоїти» — переробити для себе, зробити його звичним) та використання.

Межі наступності — це можлива міра сприйняття правовою сис- темою нових елементів. Межі містяться у самій природі права і зале- жать від рівня розвитку економічної і політичної систем суспільства, особливостей правової культури, традицій та менталітету народу. Межі наступності можна розглядати залежно від конкретних видів юридич- ної діяльності: у законодавчій чи правореалізуючій діяльності.

У процесі наступності її суб’єкт (законодавець, правозастосувач) пови- нен не тільки оволодіти сумою готових правових норм і вимог, які сприй- маються з минулого досвіду, а й узгодити їх з сучасним підґрунтям, норма- ми та вимогами суспільства (перш за все з Конституцією). До меж наступ- ності в царині міжнародних відносин слід віднести імунітет держави від підпорядкованості дії законодавства іншої держави, здатність протистояти тиску на національну правотворчість з боку іноземних держав.

Наступність слід відмежовувати від близьких понять «правовий досвід», «правова спадщина», «правові традиції», «повторювальність»,

«правонаступництво», але необхідно враховувати і використовувати при наступності.

Правовий досвід являє собою колективну соціально-правову пам’ять, що забезпечує нагромадження, систематизацію, збереження і передання правової інформації, фіксування і відтворення всього, що накопичено в правовій системі. Це сукупність висновків, понять, зв’язків, відносин щодо процесу правової діяльності або окремих його фрагментів.

Правова спадщина сучасної України є результатом правового до- свіду її народу. Вона знаходиться у розпорядженні сучасного покоління як здобутки минулого. До її складу слід віднести правові норми, інсти- тути, юридичні терміни, форми тощо. Будь-яка правова система базу- ється на правовій спадщині і одночасно поступово формує спадщину для майбутнього. Вона є одним із показників правової культури суспіль- ства. Правові елементи зберігаються і використовуються як в результаті критичного переосмислення (оцінки) правової спадщини, так і внаслідок об’єктивної неможливості відмовитися від традицій, що склалися.

Правові традиції передаються з покоління в покоління і зберіга- ються у суспільстві. Вони охоплюють об’єкти правової спадщини (матеріальні та духовні блага), процес соціально-правового успадку- вання, його способи. Правовими традиціями є конкретні правові настанови, норми, ідеї, звичаї, обряди та ін. Вони відображаються у таких джерелах права, як конституції, кодекси, правові прецеденти, правові договори, релігійно-правові норми, проявляються в правових принципах, аксіомах, презумпціях, правовій термінології, правовій процедурі.

У деяких випадках наступність ототожнюється з повторюваністю. Повторюваність — це повернення через деякий проміжок часу того, що вже було втрачено на попередніх етапах правової системи суспіль- ства. Ззовні вона виглядає як наступність, коли сприймаються ціннос- ті права, що вже були втрачені власною державою. При наступності це новий якісний стан того, що було втрачено на попередніх етапах роз- витку держави, повернення до якого зумовлено прогресивним право- вим досвідом. Точніше сказати, це повернення до власних традицій.

Поняття «правонаступництво» та «наступність у праві» — взаємопов’язані, але не є тотожними. Правонаступництво і наступність у праві виступають як відносно самостійні юридичні категорії. Право- наступництво — передання прав і обов’язків від одного суб’єкта іншому (права і обов’язки залишаються, змінюється тільки суб’єкт правових відносин), а наступність — сприйняття норм права та інших елементів правової системи в процесі її розвитку і оновлення.

• 4. Становлення та розвиток правової системи України

Українська національна правова система формувалася у складних умовах. Це пов’язане як з відсутністю державної незалежності протягом значних періодів своєї історії, так і з геополітичним положенням Укра- їни та пов’язаним з цим ідеологічним впливом на українське суспільство досить протилежних за змістом європейських та східних концепцій.

Розвиток національної правової системи можна поділити на два періоди: до здобуття незалежності та після здобуття незалежності. Відлік часу формування української правової системи починається зі звичаєвого права Київської Русі, його подальшого розвитку в період Гетьманщини, існування Української Народної Республіки та Україн- ської радянської соціалістичної республіки.

На другому етапі після здобуття незалежності в 1991 р. розпочало- ся формування самостійної правової системи, що стало одним із про- явів народного та державного суверенітету, спрямованим на задово- лення інтересів українського суспільства. Акт проголошення незалеж- ності України від 24 серпня 1991 р. обґрунтував утворення самостійної Української держави, зокрема, продовженням тисячолітньої традиції державотворення в Україні.

Під час існування у складі СРСР Україна належала до соціалістич- ної правової сім’ї. Проблема віднесення правових систем постсоціа- лістичних країн до певної правової сім’ї є питанням сучасної наукової дискусії. Різні концепції, що оцінюють статус національної правової системи після здобуття незалежності, можна поділити на декілька головних напрямків.

1. Належність до романо-германської правової сім’ї. Прихильни- ки цієї концепції виходять з того, що історично вітчизняна правова система, починаючи з дореволюційних часів, належить до романо- германської правової сім’ї. Її основні риси формувалися під впливом європейської юридичної науки, система права розвивалася на основі рецепції римського права, основним джерелом права визнається нормативно-правовий акт, законодавство кодифіковане. Радянський період історії розглядається як тимчасовий відхід від романо- германської сім’ї, а сучасний — як позбавлення соціалістичних рис та повернення в лоно європейського права.
2. Належність до слов’янської правової сім’ї. Деякі науковці об- ґрунтовують необхідність визнання формування після розпаду соціа-

лістичної сім’ї на її базі самостійної слов’янської (євразійської) право- вої сім’ї, до якої відносять правові системи України, Бєларусі, Росії та інших східноєвропейських держав. Стрижневою у цій сім’ї визнаєть- ся правова система Росії, яка, на думку деяких авторів, має самодос- татній та незалежний від інших правових сімей характер. Зокрема, її характеризують специфічна правосвідомість, відповідно до якої пріо- ритет надається захисту переважно публічних, а не індивідуальних інтересів, позитивістське сприйняття права, нерозвинута правова куль- тура, особливе правозастосування — широке використання інших соціальних норм для регулювання суспільних відносин, недовіра й іг- норування державних юридичних структур та ін.

3. Утворення на основі соціалістичної правової сім’ї трьох окремих систем, які тяжіють до різних правових сімей. Зокрема, прибалтійські країни (Латвія, Литва, Естонія) найбільш рішуче позбавляються на- слідків радянського періоду та у правовому розвитку зорієнтовані не на інші пострадянські держави, а на північноєвропейські країни, які іноді об’єднують у окрему скандинавську правову сім’ю. Російська правова система намагається розвиватися самостійним шляхом, який передбачає інтеграцію окремих елементів радянської системи з сучас- ними правовими інститутами. Водночас для цієї системи є характерним дуже обмежене використання іноземного правового досвіду. Все це дозволяє дійти висновку про поступове формування на основі правових систем Росії та деяких інших країн (Бєларусі, Казахстану тощо) окре- мої євразійської правової сім’ї. Україна у правовому розвитку зорієн- тована на романо-германську правову сім’ю, класичне європейське право. Водночас риси, що їх набула національна правова система, як ї системи інших постсоціалістичних східноєвропейських держав, ро- блять необхідним їх виділення в окрему (східноєвропейську) групу, яка розвивається у межах романо-германського права.

Аналіз сучасної національної правової системи дозволяє констату- вати, що зараз не існує істотних відмінностей від континентального права ні за способами створення правових норм, ні за способами їх систематизації, ні за способами їх тлумачення, ні за способами їх ви- користання у правозастосовній практиці. Суттєвих змін зазнає право- розуміння: офіційно визнано ідею верховенства права, природності прав людини та їх пріоритету щодо держави, правової, соціальної, демократичної держави, поділу права на публічне і приватне, непо- рушності приватної власності, що є характерним для європейської правової традиції. Отже, найбільш обґрунтованою є наукова позиція,

відповідно до якої правова система України разом з іншими постсоці- алістичними східноєвропейськими державами перебуває у стані по- вернення до романо-германської правової сім’ї. Разом з тим необхід- ність урахування історично набутих відмінностей все ж дозволяє ви- ділити східноєвропейські країни в окрему групу в межах романо- германської правової сім’ї.

Відповідь на запитання, до якої правової сім’ї належить Україна, залежить також від здійснюваної у державі правової політики, яка відо- бражається у прийнятих політико-правових рішеннях, законодавстві, задекларованих правових цінностях, напрямках професійної підготов- ки юристів тощо. Правова політика нашої держави дає змогу зробити однозначний висновок про європейський вибір України.

Україна стала повноправним членом Ради Європи в 1995 р., при- йнявши Закон «Про приєднання до Статуту Ради Європи». Наша дер- жава прийняла на себе зобов’язання підписати і ратифікувати низку міжнародно-правових угод та конвенції, а також реформувати відпо- відно до європейських принципів національну правову систему. Про- тягом десятиріччя Україна виконала взяті на себе зобов’язання, зокре- ма ратифікувала Європейську хартію місцевого самоврядування, Рам- кову конвенцію про захист національних меншин, Конвенцію про взаємну допомогу в кримінальних справах. Прийнято десятки нових законодавчих актів, зокрема нову Конституцію України, Цивільний та Кримінальний кодекси, Закон України «Про політичні партії» та ін. Відповідно до принципів Ради Європи було скасовано смертну кару. Значного реформування зазнали судова і правоохоронна системи. Ве- лике значення для реформування національної правової системи має діяльність Європейського суду з прав людини, юрисдикція якого по- ширюється й на Україну. Згідно із Законом України від 23 лютого 2006 р.

«Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» національні суди зобов’язані застосовувати при роз- гляді справ практику Європейського суду як джерело права, тобто визнано прецедентний характер його рішень.

Однією зі стратегічних цілей України є приєднання до Європей- ського Союзу. Так, ще 14 червня 1994 р. між Україною та Європейським Союзом було укладено Угоду про партнерство і співробітництво, яка заклала загальнополітичні та загальноправові підвалини зближення на- ших правових систем. Указом Президента України від 11 червня 1998 р. приймається Стратегія інтеграції України до Європейського Союзу, основні положення якої розкрито та деталізовано у Програмі інтегра-

ції України до Європейського Союзу, затвердженої Указом Президента України від 14 вересня 2000 р.

У листопаді 2003 р. Верховна Рада України ухвалила Закон «Про Загальнодержавну програму адаптації законодавства України до за- конодавства Європейського Союзу». Відповідно до цього Закону за- гальнодержавна програма — це комплекс взаємопов’язаних завдань з адаптації законодавства, спрямованих на реалізацію державної по- літики щодо створення сучасної правової системи України шляхом удосконалення правотворчої та правозастосовної діяльності органів державної влади, запровадження єдиної системи планування, коорди- нації та моніторингу роботи з адаптації законодавства. На засадах євроінтеграції побудовано Стратегію економічного та соціального роз- витку України на 2004 — 2015 роки «Шляхом європейської інтеграції», схвалену Указом Президента України від 28 квітня 2004 р.

Контрольні запитання

1. Дайте визначення правової системи.
2. Охарактеризуйте основні риси правової системи.
3. Розкрийте структуру та функції правової системи.
4. Назвіть головні риси основних правових сімей.
5. Дайте визначення наступності у праві.

Загальна теорія держави і права: Навч. посіб. / За ред. Копєйчикова В. В. —

К.: Юрінком Інтер, 2000. — 320 с.

Загальна теорія держави і права (основні поняття, категорії, прав. конструкції та наук. концепції): Навч. посіб. / За ред. О. В. Зайчука, Н. М. Оніщенко. — К.: Юрінком інтер, 2008. — 400 с.

Аллан Т. Р. С. Конституційна справедливість. Ліберальна теорія верховенства права: Пер. з англ. Р. Семківа. — К.: Вид. дім «Києво- Могилянська академія», 2008. — 385 с.

Бержель Ж.-Л. Общая теория права: Пер. с франц. — М.: Nota bene, 2000.

— 576 с.

Берман Г. Дж. Западная традиция права: эпоха формирования: Пер. с. англ. — 2-е изд. — М.: Изд-во МГУ: ИНФРА-М-НОРМА, 198. — 624 с.

Бусова Н. А. Модернизация, рациональность и право. — Х.: Прометей- Прес, 2004. — 352 с.

Вступ до теорії правових систем / За заг. ред. О. В. Зайчука, Н. М. Оніщенко: Монографія. — К.: Юрид. думка, 2006. — 432 с.

Гаєк Ф. А. Конституція свободи: Пер. з англ. — Львів: Літопис, 2004. — 556 с.

Гьофе О. Демократія в епоху глобалізації: Пер. з нім. — К.: ППС-2002, 2007. — 436 с.

Давид     Р.,     Жоффре-Спинози     К.     Основные     правовые     системы современности: Пер. с франц. — М.: Междунар. отношения, 196. — 400 с.

Дашковська О. Р. Жінка як суб’єкт права в аспекті тендерної рівності. —

Х.: Право, 2005. — 224 с.

Дворкін Р. Серйозний погляд на права: Пер. з англ. — К.: Основи, 2000. — 519 с.

Заєць А. П. Правова держава в контексті новітнього українського досвіду. — К.: Парламент. вид-во, 1999. — 247 с.

Кельзен Г. Чисте правознавство: З дод.: Проблема справедливості: Пер. з нім. — К.: Юніверс, 2004. — 496 с.

Козюбра М.   Загальнотеоретична юриспруденція: радянська традиція иа європейська перспектива // Українське право. – № 1 (18). – 2005.

Колодій А. М. Принципи права України. — К.: Юрінком Інтер, 1998. — 208 с. Конституція України: Наук. -практ. комент. / Ред. колегія: В. Я. Тацій,

Ю. П. Битяк, Ю. М. Грошевий. — Х.: Право, 2003. — 808 c.

Летнянчин Л. І. Конституційні обов’язки людини і громадянина в Україні: проблеми теорії і практики: Монографія / Л. І. Летнянчин. — Х.: Вид. СПД ФО Вапнярчук Н. М., 2006. — 256 c.

Ллойд Д. Идея права: Пер. с англ. — М.: Югона, 2000. — 416 с.

Лук’янов Д. В. Політичні партії в системі взаємодії громадянського суспільства та держави (роль та правове регулювання): Монографія / Д. В. Лук’янов. — Х.: Право, 2007. — 320 c.

Максимов С. И. Правовая реальность: опыт философского осмысления / С. И. Максимов. — Х.: Право, 2002. — 328 c.

Оборотов Ю. Н. Традиції та оновлення у правовій сфері: питання теорії (від пізнання до розуміння права): Монографія. — Одеса: Юрид. літ., 2002. — 280 с.

Петришин А. В. Государственная служба: Историко-теоретические предпосылки, сравнительно-правовой и логико-понятийный анализ / А. В. Петришин. — Х.: Факт, 1998. — 168 c.

Погребняк С. Л. Основоположні принципи права (змістовна характеристика): Монографія. — Х.: Право. — 240 с.

Правова культура в умовах становлення громадянського суспільства: Монографія / За ред. Ю. П. Битяка, І. В. Яковюка, О. В. Петришина та ін. — Х.: Право, 2007. — 248 c.

Проблеми модернізації політичних систем сучасності: Монографія / За заг. ред. Л. М. Герасіної, О. Г. Данильяна, М. І. Панова та ін. — Х.: Право, 2008. — 320 c.

Рабінович П. М. Основи загальної теорії права та держави: Навч. посіб. —

Вид. 10-те, доп. — Львів: Край, 2008. — 224 с.

Радбрух Г. Елементарний курс філософії права // Радбрух Г. Філософія права: Пер. з нім. — К.: Тандем, 2006. — С. 137–247.

Рулан Н. Историческое введение в право: Пер. с франц. — М.: Nota bene, 2005. — 672 с.

Свобода і закон / Бруно Леони: Пер. з англ. В. Кашкина под ред.

А. Куряева. — М.: ИРИСЭН, 2008. — 308 с.

Скакун О. Ф. Теорія держави і права — Х.: Консум, 2006. — 656 с. Словарь терминов по теории государства и права / Под общ. ред. Панова

Н. И. — Изд. 2-е, доп. и испр. — Х.: Основа, 1997. — 180 с.

Сердюк О. В. Соціологічний підхід у сучасному правознавстві: пізнання соціальності права. Монографія. — Х.: Яшма, 2007. — 320 с.

Скрипнюк О. В. Соціальна, правова держава в Україні: проблеми теорії та практики. До 10-річчя незалежності України. Монографія. — К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2000. — 600 с.

Теорія держави і права. Академічний курс: Підручник / За ред. О. В. Зайчука, Н. М. Оніщенко. — К.: Юрінком Інтер, 2006. — 688 с.

Теорія держави і права: Державний іспит: Навч. посіб. / Оборотов Ю. М., Крестовська Н. М., Крижанівський А. Ф., Матвєєва Л. Г. — Х.: Одіссей, 2007. — 256 с.

Філософія права: Пер. з англ. / За ред. Дж. Фейнберга, Дж. Коулмена. —

К.: Основи, 2007. — 1256 с.

Фуллер Лон Л. Мораль права: Пер. з англ. — К.: Сфера, 1999. — 232 с.

Харт Х. Л. А. Концепція права: Пер. з англ. — К.: Сфера, 1998. — 236 с.

Хаустова М. Г. Національна правова система за умов розбудови правової демократичної державності в Україні. — Х.: Право, 2008. — 160 с.

Цвик М. В. Теория социалистической демократии: Государственно- правовые аспекты / М. В. Цвик. — К.: Вища шк., 1986. — 160 c.

Циппеліус Р. Юридична методологія: Пер. з нім. — К.: Реферат, 2004. — 176 с.

Шевчук С. Судова правотворчість: світовий досвід і перспективи в Україні. — К.: Реферат, 2007. — 640 с.