Документація нелегальних організацій

Відлік часу існування наукового напряму «архівна україніка» у конституйованому вигляді можна вести від затвердження Державним комітетом архівів України (Держкомархів; тепер Державна архівна служба України) Концепції створення та функціонування Національного реєстру «Архівна україніка».

Прийняття Концепції було обумовлене копіткою роботою над розпорошеною документальною спадщиною України: дослідження окремих аспектів переміщення документів у ряді країн; наповнення розділу «архівна україніка» веб-порталу «Архіви України»; створення профільного архіву україніки у 2007 р. [4, с. 248]

Серед численних груп документів архівної україніки вагоме значення становить документація нелегальних організацій або організацій у засланні та окремих осіб, у т.ч. підпільних та дисидентських груп, що діяли на території сучасної України в часи російського імперського чи радянського режимів.

Про нелегальний підпільний рух ХХ ст. українські історики заговорили в перші роки незалежності. Водночас діяльність підпільних організацій отримала слабку інтерпретацію в контексті популярної у вітчизняній історіографії 1990-х рр. концепції єдиного потоку національного руху. Відповідно до концепції А.Русначенка їх було названо «перехідними організаціями» [14, с. 98]. Цим терміном проводилася думка про єдність лінії національного руху від ОУН і УПА через перехідні організації до шістдесятників і наступного масового національного руху в роки незалежності, від збройної боротьби до мирних засобів. На сторінках наукових праць домінувала думка про широку соціальну базу руху, його значимість та чисельність.

У даній роботі буде розглянута документація українських нелегальних організацій (на прикладі організацій дисидентів – «шістдесятників» другої половини ХХ століття).

Діяльність на території радянської України у другій половині ХХ століття нелегальних організацій (дисидентів, «шістдесятників» та ін.) належить до актуальних питань вітчизняної історичної науки. З-поміж методологічних питань, звертає на себе увагу критерій диференціації між бандами і нелегальними організаціями. Річ у тому, що радянська влада часто використовувала терміни «бандформування», «націоналістичні банди» щодо учасників політичної боротьби, для їх дискредитації серед населення. Очевидна безпідставність такого ототожнення. Банди мають кримінальний характер і діють методами залякування і насилля. Нелегальні організації – структури політичного спрямування, а наявні елементи залякування і насилля в міру розвитку відходили на другий план, змінюючись агітаційними формами [16, с. 113].

На основі вивчення наукової літератури Я.Секо стверджує про існування принаймні 68 груп нелегальних організацій у радянській Україні в другій половині ХХ століття [16, с. 113]. Ці організації не однорідні в ідеологічному спектрі. Дослідники О.Бажан та Ю.Данилюк виділяють три ідеологічні напрямки – націоналістичний, націонал-комуністичний та загальнодемократичний [2, с. 120]. Із таким поділом в цілому можна погодитися. Щоправда, термін «загальнодемократичний» не зовсім вдалий. Точніше класифікувати ці організації як представників демократичного соціалізму, що ідеологічно тяжів до ревізіонізму або пошуку «соціалізму з людським обличчям». За підрахунками Я.Сека, 44 організації представляють націоналістичний напрямок, 17 – демократичний соціалізм, 6 – націонал-комунізм. Ідеологію однієї організації не з’ясовано [16, с. 113].

Актуальним є аналіз територіального зрізу діяльності організацій. По-перше, традиції підпілля поширеніші були в західних областях – 36 органі­зацій від загальної кількості (56 %). Це логічно пояснюється міцнішими традиціями підпільної діяльності та пізнішим початком роботи на цих територіях радянських силових органів. З іншого боку, в центральних і південних областях наприкінці 1950-х рр. почав розвиватися рух, пов’язаний із шістдесятниками, а згодом – дисидентами 16, с. 114].

Націоналістичні організації набули поширення переважно в західних областях – 33 із 39, тоді як демократично-соціалістичні та націонал-комуніс­тичні – в решті областей – 19 із 22. Ці цифри, певною мірою, ілюструють ідеологічну розколотість УРСР у досліджуваний період. У контексті сучасних політичних спекуляцій про «розкол України», можна стверджувати, що «розкол» не є результатом дій нинішніх політичних еліт, а історичним спадком. Ідеологічні розбіжності другої половини ХХ ст. поставали з попередніх різних світоглядних і державницьких традицій українців. Підпільний рух цього часу їх успадкував та зафіксував, але не знайшов шляхів подолання розколу.

Аналіз часових меж діяльності підпільних організацій та їх контактів між собою, змушує переглянути твердження істориків про існування організованого руху. За невеликим винятком діяльність цих організацій не перевищувала 2-3 роки. Це дозволяло організуватися й провести кілька акцій. За тривалішими проміжками діяльності, як правило, замовчуються перерви в роботі, або ж відсутність практичної роботи. Можна говорити, що їх учасники були носіями певних настроїв, однак, рівень участі в русі незначний.

Аналізуючи терміни діяльності відомих підпільних організацій, стає помітно, що їхній пік припадає на 1950-1960-і рр. – 70,59 %. Цікаво, якщо у випадку націоналістичних організацій спостерігається тенденція до зменшення кількості з 16 у 1950-х рр. до 14 у 1960-х, то кількість організацій демократично-соціалістичного напрямку – зростає з 3 до 10. Певною мірою це пов’язано із популярністю в опозиційно налаштованому середовищі ревізіоністських ідей [16, с. 114].

Інший важливий момент – названі організації діяли практично самостійно, а отже, мало аргументів на користь твердження про існування руху як такого. Мова може йти лише про існування стихійних осередків, розрізнених в часі й не пов’язаних між собою, що мінімізує вплив цих організацій на ситуацію в республіці.

Існувало кілька перешкод виходу підпільних організацій за межі власного середовища. Характер зв’язків між членами будувався на особистих взаєминах і довірі. Від цього чинника залежить спроможність окремо взятої організації до розширення соціальної бази та перетворення у впливовий рух, згуртований спільними інтересами багатьох незнайомих людей. Очевидно, що на етапі виникнення дружні відносини є визначальними. Бути «своїм» означало перебувати в сфері побутових зв’язків, мати схожу біографію, статтю з кримінального кодексу. Проте, надалі, важливе місце мала здатність групи приймати нових членів, робити людей зі сторони «своїми». У випадку підпільних організацій така здатність не простежується. Отже, потенційних можливостей для виходу за власні межі, а отже, перетворення на суспільний рух не було.

Підпільні організації спиралися на специфічне доволі чисельне середовище невдоволених радянською владою людей. Це середовище значно перевищувало чисельність активних учасників. Останні всіляко намагалися його активізувати, шляхом навіть формальної участі чи ідейної підтримки.

Одним із векторів, спрямованих на становлення нового напрямку українського архівознавства, стало розроблення типологічних схем архівної україніки. Вагоме місце у зазначених схемах займає документація нелегальних організацій.

Першою, хто запропонував типологію україніки була американська дослідниця Патриція К. Ґрімстед, – вона представила її за аналогією з подібною типологією для російської документальної спадщини [5]. У цей час готувалися розділи першого вітчизняного підручника з архівознавства (1998). Автор розділу «Зарубіжні архіви та зарубіжна архівна україніка» Г Боряк запропонував типологічну схему, спираючись на існуючий тоді досвід класифікації зарубіжної архівної спадщини. В основу типології україніки було покладено підхід Патриції К. Ґрімстед стосовно росіки, але у відповідності до українських реалій були внесені певні зміни, зокрема, виділено дві групи з вісімнадцятьма підгрупами.

До першої («український комплекс») входять 11 підгруп: 1) офіційні документи давніх українських урядових установ, які діяли на сучасних українських землях; 2) дипломатичні документи, створені за кордоном українськими місіями; 3) офіційні документи центральних установ, яким імперськими режимами було доручено адміністративну діяльність на українських землях; 4) офіційні документи провінційних, регіональних та місцевих органів на українських землях, створені імперськими режимами; 5) документи офіційних українських військових підрозділів або українські частини російських (радянських) збройних сил; 6) документи, що виникли поза межами колишніх Російської імперії та СРСР внаслідок діяльності там представників інших недипломатичних офіційних українських/радянських державних установ; 7) документи українських недержавних приватних установ: ділові, церковні, культурні представництва, які офіційно не контролювалися державою; 8) документи нелегальних організацій або організацій у засланні та окремих осіб, у т. ч. підпільних та дисидентських груп, які діяли на території сучасної України; 9) «особисті папери» окремих українців, включаючи українських емігрантів; 10) рукописні книги, зібрання історичних документів і автографи, аудіовізуальні матеріали, вивезені з України; 11) документи, створені за кордоном приватними українськими емігрантськими організаціями і громадами, що дотримуються українських традицій в еміграції; 12) колекції українських архівних матеріалів, створені за кордоном, або українські складові інших колекцій.

Друга група («зарубіжний комплекс») складається з шести підгруп: 1) урядові, напівприватні, або документи приватних установ та організацій і окремих осіб; 2) дипломатичні або консульські документи офіційних місій інших держав на українських землях і/або пов’язані з Україною матеріали дипломатичних документів офіційних місій у Російській імперії та СРСР; 3) документи військової і цивільної окупаційної влади на українських землях часів війни; 4) документи іноземних неурядових фірм, культурних, релігійних та інших організацій на українських землях; 5) особисті документи іноземців, які перебували в Україні; 6) колекції рукописів і документів, зібрані іноземцями, що жили в Україні [3, с. 118-127].

Другою за хронологією була типологія Патриції К. Ґрімстед, розроблена вже винятково стосовно українського документального масиву. Результатом її класифікації став розділ «Про дескриптивну типологію української архівної спадщини за кордоном» фундаментальної праці «Трофеї війни та імперії» (2001) [18, р. 137-174]. Типологія дослідниці базується на двох засадах: інституційному і територіальному походженні документів та обставинах їхнього відчуження з батьківщини [18, р. 141]. Схема складається з двох частин.

Перша частина типології розкладає документи на групи відповідно до інституційного та територіального походження. Перша група є українським комплексом і включає: 1.А.1) офіційні документи ранніх українських урядів у межах України або за кордоном; 1.А.2) дипломатичні та інші офіційні документи, створені за кордоном українськими місіями чи представниками офіційних українських інституцій та організацій; 1.А.3) офіційні документи центральних установ, які управляли українськими землями від імені попередніх імперських режимів; 1.А.4) офіційні державні документи провінційних, регіональних чи місцевих установ у межах українських земель, створених владою попередніх імперських режимів, включно з документами Комуністичної партії; 1.А.5) документи офіційних українських військових об’єднань чи українських з’єднань Російської/Радянської армій; 1.А.6) спеціалізована документація українських земель, переміщена до імперських центрів, включаючи українські фільми, аудіовізуальну та іншу специфічну документацію; 1.А.7) документи, створені за кордоном поза межами Російської і Радянської імперій представниками інших недипломатичних українських/радянських державних інституцій; 1.А.8) документація українських недержавних та приватних інституцій (бізнесових, церковних та культурних організацій, які офіційно не контролювалися державою); 1.А.9) документація нелегальних або висланих організацій та осіб, включаючи таємні та дисидентські групи на українських землях за часів російського імперського та радянського режимів; 1.А.10) документи особового походження, включаючи українських емігрантів; 1.А.11) рукописні книги, автографи та колекції історичної документації; 1. А.12) документи, створені за кордоном приватними українськими еміграційними організаціями чи громадами; 1.А.13) колекції українських архівних документів, укладених за кордоном та/ або українські компоненти інших колекцій [18, р. 143-154].

Другу групу становить «документація, створена іноземцями», що має п’ять категорій: 1.В.1) дипломатичні та консульські документи офіційних місій іноземних держав, які розміщувались на українських землях та/або документи, які стосуються України у складі дипломатичних документів іноземних місій у Російській імперії, СРСР, Польщі чи інших країнах, які контролювали сучасну українську територію; 1.В.2) документи іноземної воєнної та окупаційної влади на українських землях воєнного періоду; 1.В.3) документи іноземних неурядових бізнесових фірм, культурних, церковних організацій, ЗМІ тощо, які мали відділення в Україні (чи на українських землях у складі Російської імперії/СРСР); 1.В.4) особові документи іноземців, які проживали в Україні; 1.В.5) рукописні та документальні колекції іноземних резидентів в Україні [18, р. 154-159].

Друга частина типології американської дослідниці базується на обставинах відчуження документів і складається з восьми груп: 2.А) вихідна офіційна та приватна кореспонденція з організаціями та особами за кордоном, разом з документами, відчуженими на законних підставах шляхом дарування чи офіційних передавань; 2.Б) документи чи колекції, переміщені за кордон, або такі, що перебувають у сусідніх державах або колишніх колоніях у результаті зміни міжнародних кордонів або церковних адміністративних округів та/чи вимушеної міграції етнічного населення; 2.В) офіційні українські архівні документи, створені в Україні та переміщені з українських земель імперськими керівними органами; 2.Г) неофіційні архівні документи, створені в Україні та переміщені імперськими керівними органами; 2.Ґ) архівні документи, захоплені у воєнний час ворожою стороною або пограбовані солдатами; 2.Д) документи, переміщені законно як приватна або корпоративна власність (бізнесові або особові документи українських емігрантів чи їхніх родин); 2.Е) архіви та культурні цінності, навмисно відчужені шляхом продажу державою, агентами під прикриттям та окремими особами; 2.Є) рукописні та архівні документи, незаконно відчужені з України через викрадення або несанкціонований експорт [18, р. 160-170].

Характерною особливістю наведених вище типологічних схем є те, що вони мають більше теоретичний характер порівняно з двома наступними – Українського науково-дослідного інституту архівної справи та документознавства та Центрального державного архіву зарубіжної україніки (ЦДАЗУ), які, особливо остання, мають передусім прикладний характер.

Третю типологію було розроблено 2007 р., коли Держкомархів України затвердив Концепцію створення та функціонування Національного реєстру «Архівна україніка». Визначився й новий підхід до питання класифікації – було виділено три складових архівної україніки: «автентична україніка» (групи А, Б); «історична україніка» (до 1991 р.: групи В, Г Д, Е); «модерна україніка» (після 1991 р.: групи Б, В, Г Д, Е) і запропоновано таке наповнення кожної з груп:

«А) документи, утворені в Україні й вивезені емігрантами (переважно міжвоєнного і повоєнного періодів): а) українських урядів, міністерств та відомств УНР УД, ЗУНР та ін.; б) дипломатичних установ УД, УНР та ЗУНР; в) українських військових підрозділів (легальних та нелегальних): УПА, Січові Стрільці та ін.; в) наукових установ, навчальних закладів, закладів культури; г) українських видавництв та редакцій газет і журналів; д) релігійних установ; е) рукописи наукових і літературних творів українських учених, митців, письменників, поетів; є) документи особового походження українських політичних, громадських і культурних діячів; ж) рукописи і рукописні книги, що потрапили за кордон у складі колекцій та книгозбірень українських емігрантів; з) архіви українських діячів, передані на постійне зберігання до державних і недержавних архівних установ у відповідності до заповітів фондоутворювачів; і) архіви українських діячів, що перебувають у приватній власності (отримання інформації за згодою фондоутворювачів);

Б) документи, утворені в Україні й переміщені (в результаті централізації архівних фондів за радянського часу чи незаконним шляхом) поза її межі: а) про українців в складі Червоної та Радянської армій; б) особисті архіви та колекції документів неукраїнського походження, пов’язаних з історією України; в) кінофотофонодокументи; г) технологічна, картографічна, геодезична, наукова та інша спеціальна і супровідна документація;

В) документи, утворені українцями в еміграції (це питання пов’язане з проблемою національної самоідентифікації утворювачів документів та правом власності на ці документи): а) українських організацій (як світового, так і локального значення), створених в інших країнах; б) українських церков різних конфесій; в) наукових і навчальних установ, спрямованих на розвиток української науки і освіти поза межами України; г) архіви та колекції українських культурологічних установ; д) колекції відомих українських діячів, які проживали в тій чи іншій країні;

Г) документи, утворені в країні локалізації української громади/українців, які містять інформацію про українців, український народ, Україну: а) державних установ цієї країни; б) державних установ інших країн; в) недержавних організацій та установ (політичні партії та рухи, громадські організації, наукові та культурні установи тощо); г) архіви церков, релігійних організацій; д) документи інших (окрім українських) етнічних груп і релігійних громад та їхніх відомих представників, які емігрували з території України;

Д) особові фонди неукраїнського походження, що містять відомості як про історичні події, що відбувались на території України, так і про українську спільноту в країні її локалізації: а) зарубіжних дипломатів, які перебували в Україні згідно з призначенням; б) міжнародних гуманітарних представництв; в) учасників визвольних змагань та збройних конфліктів на території України; г) діячів культури, науки, освіти, представників урядових або бізнесових кіл, які підтримували професійні контакти з українцями або навчалися в Україні;

Е) документи, утворені в Україні зарубіжними державними і недержавними установами та організаціями, які містять інформацію про Україну та українців: а) дипломатичні документи; б) документи зарубіжних бюро ЗМІ; в) документи військових, економічних, культурних, релігійних, наукових, освітніх, бізнесових представництв; г) рукописні і документальні колекції, зібрані іноземцями в Україні» [11, с. 21-22].

Таким чином, документи нелегальних організацій зайняли важливе місце у типологічних схемах архівної україніки, у т.ч. схемі, розробленій під керівництвом І. Матяш, що є найширшою з усіх проаналізованих.

У 60-80-х рр. у Радянській Україні набуло розповсюдження художньої літератури, альманахів, журналів, антологій дисидентського руху, звернень, заяв та інших документів за допомогою самвидаву. Українська нелегальна преса, яка не мала чіткої періодичності, розповсюджувалася стихійно і повідомляла українській громадськості як на території УРСР, так й за кордоном про порушення прав людини в Радянському Союзу, створення національно-визвольного та правозахисного руху, репресії творчої й наукової інтелігенції тощо.

Самвидав в УРСР виступав як альтернативний інформаційний потік, який розповсюджувався не тільки на території республіки, а й в західних країнах і США. «Тут була не просто додаткова інформація, а інформація, яка базувалася на іншій моделі світу, яка перебувала в конфлікті з домінантною моделлю» [13, с. 388-389]. Керівництво країни з тоталітарним режимом прагнуло однорідних потоків інформації, щоб створити відчуття правди в такому ієрархічному суспільстві. У період «хрущовської відлиги» почали просотуватися відомості про права й свободи людини в країнах Заходу. Для блокування альтернативних джерел інформації керівництво СРСР використовувало різні методи боротьби з дисидентами як у фізичному, так і в інформаційному просторі.

Самвидав відображає методи інформаційної боротьби між українськими дисидентами та працівниками КДБ. Для протистояння автори самвидаву (І.Дзюба, В. Чорновіл, Є. Сверстюк, В. Мороз) виступали в дискусіях з марксистсько-ленінських позицій, що відповідало їхньому світогляду та масовій аудиторії читачів. Тому в публіцистиці самвидаву часто трапляються посилання на Конституцію СРСР, роботи В. Леніна, К. Маркса та Ф. Енгельса.

З середини 60-х рр. автори самвидаву перестали використовувати псевдоніми або анонімність, почали ставити підписи під власними роботами. Розуміючи небезпеку для себе та для своєї родини, вони прагнули дієвості та ефективності своєї нелегальної інформаційної діяльності. Основна частина матеріалів самвидаву оформлювалася у вигляді петицій, звернень, скарг, протестів, прохань, повідомлень, заяв до офіційних інстанцій (уряд, прокуратура, генеральний секретар КПРС та ін.). Тут висвітлювали питання прав політичних в’язнів, мови, культури, освіти, свобод громадян, національного відродження. За допомогою «тамвидаву» тексти шістдесятників було перекладено англійською, французькою, німецькою, китайською та іншими мовами та надруковано в закордонній пресі.

Під час дисидентської комунікації змінюється і набуває іншого значення слово. Відомо, що еволюція людства впливає й на вивільнення слова. Так, можна простежити переходи від слова-міфу до слова ритуалу, далі – до слова-смислу, а на сучасному етапі – до слова-гри. Шістдесятники переводили слово-міф у слова-смислу, щоб спростувати, дискутувати з ним, інакше інтерпретувати. Дисиденти руйнували слова-міфи, які були базовими для радянського суспільства [13, с. 378-380]. Активно використовували цитування офіційних документів, історичні приклади з метою створити умови для національного відродження, самостійності, а потім – незалежності України. Тобто боролися (хоча й на вербальному рівні) за нові альтернативні ідеї та цінності.

Самвидав як метод розповсюдження оригінальних творів в умовах радянського суспільства поділяється на «первинний самвидав», що створюється на території певної держави різними офіційними (надруковані в типографії наклади) та неофіційними (машинопис, рукопис, фотокопії) методами; та «вторинний самвидав» або «тамвидав», який виготовляли в легальних умовах за кордоном та розповсюджували в Україні. За кордоном друкували часописи «Визвольний шлях», «Смолоскип», «Сучас – ність», «Український історик», «Українське слово», «Український самостійник», «Новий шлях», «Нові дні», «Континент», збірки «Широке море України. Документи самвидаву з України», «Собрание документов самиздата. Архив самиздата» та випуски провідного самвидавного журналу «Український вісник». Деякі тексти лунали в передачах радіо «Свобода», «Голос Америки» [15, с. 20]. Така підтримка діаспори негативно сприймалася владними структурами, адже в цей період розгорталася «холодна війна» між СРСР та США.

На думку О. Обертаса, український самвидав 60-80-х рр. відбувся в кілька етапів. Наприкінці 50-х – на початку 60-х рр. переважно набули популярності художні, мемуарні твори, епістолярії, промови, листи-звернення тощо. У період 1963-1965 рр. «усний» самвидав поширював неофіційну інформацію. Власне йдеться не тільки про «кухонні розмови», чутки, а й виступи, доповіді, промови шістдесятників, що з’являлися у вигляді рукописів, фотовідбитків, магнітофонного запису («магнітвидав») [12, с. 112]. Третій етап існування самвидаву (1965-1972) як провідної форми альтернативної культури відбувся, коли почалися арешти авторів, видавців, організаторів, розповсюджувачів самвидавних видань. Усі були засуджені за ст. 62 ч. 1 КК УРСР (антирадянська агітація та пропаганда). Після «хрущовської відлиги» з приходом до влади Леоніда Брежнєва частина української інтелігенції стала співпрацювати з владними структурами, а інша частина продовжувала протистояти тоталітарному режимові.

У другій половині 80-х рр. під час перебудови дисиденти-політв’язні починають масово вертатися в Україну із заслань і таборів. У цей час відновлюються провідні самвидавні журнали, створюються нові нелегальні видання. Розповсюджувалися машинописні журнали «Український вісник» (ред. В. Чорновіл), «Кафедра» (ред. М. Осадчий), «Євшан-зілля» (ред. І.Стасів-Калинець), «Пороги» (ред. І. Сокульський).

Самвидав як альтернативне джерело інформації за 30 років свого активного існування в УРСР, незважаючи на перешкоди, «глушіння», репресії проти організаторів і авторів, зіткнення з домінантною моделлю інформації, мав достатній вплив на радянський інформаційний простір. Його методи та прийоми інформаційного протистояння з офіційними ЗМІ тоталітарної держави перспективні для подальшого дослідження.

Нелегальні організації в історії України другої половини ХХ століття – це структури політичного спрямування, які за основу своєї боротьби взяли агітаційні форми спротиву.

Можна виділити три ідеологічні напрямки нелегальних організацій – націоналістичний, націонал-комуністичний та загальнодемократичний. Традиції підпільної діяльності були поширені насамперед у західних областях України. Ідеологічні розбіжності другої половини ХХ ст. між нелегальними організаціями Заходу й Сходу України поставали з попередніх різних світоглядних і державницьких традицій українців. Підпільний рух цього часу їх успадкував та зафіксував, але не знайшов шляхів подолання розколу.

За невеликим винятком діяльність нелегальних українських організацій не перевищувала 2-3 роки. Це дозволяло організуватися й провести кілька акцій. За тривалішими проміжками діяльності, як правило, замовчуються перерви в роботі, або ж відсутність практичної роботи.

Документи нелегальних організацій України другої половини ХХ століття дозволяють реконструювати історичну канву виникнення та діяльності окремих зазначених структур. Вони допомагають з’ясувати комплекс проблем методологічного характеру – суті нелегальних організацій, їх місця в структурі опозиційних суспільних рухів, проблеми загальної кількості організацій, чисельності, території діяльності. За допомогою документів можна проаналізувати соціальні, вікові, освітні характеристики учасників підпільних організацій, що сприятиме вирішенню актуальних питань сучасної історіографії щодо місця й ролі підпільних організацій в українському націотворенні другої половини ХХ ст.

Важливим документальним джерелом діяльності дисидентських організацій став самвидав. У Радянській Україні самвидав існував як протиборство опозиційно налаштованої інтелігенції та офіційної влади. Художні, публіцистичні твори, непідцензурні документи тиражували поза авторським контролем у процесі розповсюдження в читацькій аудиторії. Самвидав виник у тоталітарній державі як альтернативне культурно-політичне явище, адже існував у культурній, політичній, філософській, духовній, літературній сферах.

1. Антология самиздата. Неподцензурная литература в СССР. 1950-е – 1980-е / [под ред. В. В. Игрунова]. – М. : Междунар. ин-тут гуманитарно-полит. исследований, 2005. – 496 с.
2. Бажан О. Г. Опозиція в Україні (друга половина 50-х – 80-ті рр. XX ст.) / О. Г. Бажан, Ю. З. Данилюк НАН України. Інститут історії України. – К. : Рідний край, 2000. – 616 с.
3. Боряк Г. В. Зарубіжні архіви та зарубіжна архівна україніка / Г. В. Боряк // Архівознавство: [підруч. для студ. вищ. навч. закл. України / За ред. Я. С. Калакури]. – К.: НаУКМА, 1998. – С. 105-130.
4. Боряк Т. Типологія архівної україніки / Т. Боряк // Українознавчий альманах. – 2012. – Вип. 8. – С. 247-250.
5. Гримстед П. К. Архивная россика/советика. К определению и типологии русского архивного наследия за рубежом / П. К. Гримстед // Проблемы зарубежной архивной россики: [сб. статей / Под. ред. В. П. Козлова]. – М. : Русский мир, 1997. – С. 7-43.
6. Зайцев Ю. Стратегія і тактика Українського національного фронту // Український національний фронт: дослідження, документи, матеріали / Упор. М. Дубас, Ю. Зайцев. – Л. : Інститут українознавства, 2000. – С. 14-47.
7. Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-х – 80-х років / Г. Касьянов. – К. : Либідь, 1995. – 224 с.
8. Кравченко В. Синьо-жовтий прапор над Києвом 1 травня 1966 року / В. Кравченко / Передмова В. Овсієнка. – К. : Смолоскип, 2004. – 56 с.
9. Курносов Ю. Інакомислення в Україні (60-ті – перша половина 80-х років ХХ ст.) / Ю. Курносов. – К. Наукова думка, 1994. – 232 с.
10. Лук’яненко Л. З часів неволі: Сосновка-7 / Л. Лук’яненко. – К. : МАУП, 2005. – 528 с.
11. Матяш І. Архівна україніка в Канаді: історіографія, типологія, зміст / І. Матяш; Держкомархів України; Укр. наук.-дослід. ін-т архів. справи та документознавства; Нац. академія наук України; Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського; Канад. ін-т укр. студій при Альберт. ун-ті. – К. : ТОВ «Видавництво «Горобець»», 2008. – 150 с.
12. Обертас О. Український самвидав: літературна критика та публіцистика (1960-ті – початок 1970-х років) : монографія / Олесь Обертас ; [передм. М. Коцюбинської ; післям. О. Зінкевича]. – К. : Смолоскип, 2010. – 300 с.
13. Почепцов Г. Г. Від Facebook’y і гламуру до WikiLeaks: медіа комунікації / Г. Г. Почепцов. – К. : Спадщина, 2012. – 464 с.
14. Русначенко А. Національно-визвольний рух в Україні: середина 1950-х – початок 1990-х років / А. Русначенко. – К. : В-во ім. Олени Теліги, 1998. – 720 с.
15. Рух Опору в Україні: 1960-1990 : енцикл. довід. / [передм. О. Зінкевича, О. Обертаса]. – К. : Смолоскип, 2010. – 804 с.
16. Секо Я. Нелегальні організації УРСР другої половини ХХ ст.: загальна характеристика / Я. Секо // Україна-Європа-Світ. Міжнародний збірник наукових праць. Серія: : Історія, міжнародні відносини. – 2012. – Вип. 10. – С. 112-129.
17. Христинич Б. На шляхах до волі. Підпільна організація «Об’єднання» (1956-1959) / Б. Христинич. – Львів : ЛНУ, 2004. – 416 с.
18. Grimsted P. K. Trophies of War and Empire: The Archival Heritage of Ukraine, World War II, and the International Politics of Restitution / P. K. Grimsted; [foreword by Charles Kecskemeti]. – Cambridge, MA: Harvard University Press for the Ukrainian Research Institute, 2001. – 749 р.