Етнопсихологія та культура українського народу

Ментальні настанови етносу є суттєвим фактором впливу на поведінку та, деякою мірою, історичну долю народу. Дослідження життя народу та історичних подій усе більше і більше вимагає ґрунтовного вивчення його психосвідомісних орієнтацій. У сучасній науковій парадигмі проблематика, пов’язана з ментальністю народу, розробляється досить широко. Етнопсихологія є суміжною наукою, саме тому вказані дослідження проводяться в рамках різних гуманітарних наук: історії, психології, філософії, фольклористики.

У наш час етнічна психологія є однією з дисциплін, що динамічно розвиваються. Інтерес до етнічної психології зумовлений рядом причин. По-перше, для успішного розв’язання задач, зв’язаних з управлінням етнічними спільнотами, необхідно знати не тільки соціально-економічні закономірності життя людей, але й етнопсихологічні, наприклад, як відбуваються зміни в області загальних цінностей, традицій (народних звичаїв та етичних норм), потреб, настроїв. По-друге, вивчення етнопсихологічних особливостей людей дозволяє розкрити характерні закономірності культурної детермінованості й історичної мінливості психіки людей [10, с. 58].

При порівнянні історії зарубіжної та вітчизняної етнічної психології неважко замітити значний розрив у часі розвитку цієї науки, а відповідно і в кількості опублікованих праць і досягнутих наукових результатів.

З початку ХХ століття представники (переважно американські дослідники) різних напрямків етнічної психології почали перші психологічні порівняльно-культурні дослідження, зокрема дослідження зорового сприймання, результати яких показали, що такі природні, «натуральні» перцептивні здібності, як сприйняття ілюзій, простору, сприйняття намальованих або фотозображень на плоскості, є аж ніяк не «натуральними», вродженими, але навпаки, культурно обумовленими. Ними була звернена детальна увага на вивченні процесів взаємодії порівняно розвинутих етнічних груп. Крім «асиміляції», якою передбачалися психологічні аспекти, що пов’язані із       зміною колишньої самосвідомості, ними застосовувалися для аналізу початкових етнічних контактів поняття «акомодації» чи «адаптації», для зміни елементів культури – поняття «аккультурації», входження у культуру – поняття «інкультурації».

У країнах колишнього Радянського Союзу етнічна психологія як наука почала розвиватися швидкими темпами лише наприкінці ХХ століття. І у цьому немає нічого дивного, адже в радянській науці вивчалися, головним чином процеси консолідації, тобто об’єднання невеличких етнічних груп у великі етноси, переважно – в соціалістичні нації. Підкреслювався розвиток соціалістичних націй і народностей, але сутність цього явища в етнічному плані не аналізувалася.

Починаючи з середини 30-х років ХХ століття психологи активно відхрещувалися від будь-яких спроб крос-культурних досліджень та будь-яких інших етнопсихологічних досліджень, від самої постановки і обговорення етнопсихологічних проблем. На дослідження подібного типу було накладене тривале табу. Будь-яке дослідження етнокультурних відмінностей сприймалося як потенційно небезпечне не залежно від його мети та висновків. Це призвело до того, що вся етнопсихологічна тематика була віддана на відкуп іншим дисциплінам – етнографії, демографії, історії, філософії, соціології та ін., представники яких і пробували по мірі своїх сил вирішувати за психологів питання етнопсихологічної тематики [2, с. 130].

Дане дослідження присвячене вивченню комплексного поєднання етнопсихологічних і культурних особливостей українського народу.

Початок ХХ ст. виявився сприятливим часом для швидкого розвитку етнопсихології на теренах України. Перший етап цього періоду пов’язаний з діяльністю видатних учених В.М.Бехтерєва та Г.Г.Шпета, а другий – з засновником культурно-історичної школи у вітчизняній психології Л.С.Виготського.

В.М.Бехтерєв (1857-1927) автор праць «Колективна рефлексологія», «Об’єктивна психологія», «Навіювання у суспільному життю» не міг не звернути увагу на проблеми етнопсихології. У своїх працях, він прийшов до висновку, що кожна нація має свій темперамент й свої своєрідні риси характеру, а також специфічні особливості розумової діяльності, які закріпляються й відповідно передаються біологічним шляхом. Всі інші етнопсихологічні характеристики мають соціокультурне походження, й залежать від суспільного розвитку та укладу життя, який склався у ході культурного генезису.

Випускник Київського університету святого Володимира Г.Г.Шпет (1879-1937) в дореволюційні роки в Московському університеті почав читати курс етнічної психології. Етнічна психологія, на думку Г.Шпета, насамперед повинна вивчати переживання людей, які викликані соціальними явищами, мовою, міфом, нравами тощо. Колектив переживань, що носить у собі індивід, Г.Шпет визначає як його духовний уклад [7, с. 132-133].

При індивідуальних відмінностях людей у них є типово спільне у переживаннях, як відгуках на те, що відбувається перед їхніми очима, розумом та серцем в колективі, в його соціальних умовах у відношенні до духовних цінностей людства. Якими б спостерігачі того, що відбувається довкола не були індивідуально різними по відношенню до певної події чи порядку подій, можна найти спільне в їх реакціях на нього. «Кожний відображає в собі колективність самої групи, адже з кожним членом він знаходиться в більш або менш близькому контакті, зазнає на собі його вплив, навіювання, наслідує йому, співчуває тощо… Кожен індивід тому-то є sui generis колектив переживань, де його особисті переживання визначаються всією масою апперцепції, яка складає колективність переживань його роду, тобто як його сучасників, так і його предків» [14, с. 564-565].

Етнічна психологія виділяється із соціальної психології, і визначається не як пояснювальна, основна для інших наук дисципліна, а як описова психологія, яка вивчає типові колективні переживання. По суті, Г.Шпет вважає, що вся соціальна й етнічна психологія в основі своїй є соціальна характерологія.

Наприкінці 20-х – початку 30-х років ХХ ст. Л.С.Виготським (1896-1934) була розроблена культурно-історична концепція вищих психічних процесів, згідно якої вищі, опосередковані знаками психічні процеси людини детермінуються не біологічно, а соціокультурними чинниками. Тим самим Виготський ввів у психологію новий пояснювальний принцип, до цього часу не реалізований у повній мірі при психологічному вивченні вищих психічних процесів людини. Основним методом дослідження у психології він запропонував вважати інструментальний метод, суть якого полягає у дослідженні поведінки людей у тісному взаємозв’язку з тенденціями історичного, соціокультурного й національного розвитку, в аналізі структури й динаміки інструментальних актів психіки людини. Перераховуючи ті розділи психології, в яких доцільно застосовувати інструментальний метод, Виготський на першому місці називає «галузь соціально-історичної й етнічної психології, яка вивчає історичний розвиток поведінки, окремі її ступені та форми» [3, т. 1, 107].

До об’єкта етнічної психології Л.Виготський пропонував відносити й «психологію примітивних народів», розуміючи під цим порівняння психічної діяльності сучасної цивілізованої людини й первісного «примітива». Вивчення історичного розвитку людського мислення цікавило Л.Виготського тому, що тут на відміну від онтогенезу не має місця органічний розвиток. Для власне історичного розвитку мислення характерна якраз та обставина, що розвиток вищих психічних функцій відбувається без змін біологічного типу людини. Примітивна людина не виявляє ніяких суттєвих відмінностей у біологічному типі, за рахунок яких можна було б віднести різницю у поведінці. Тому ми повинні, як стверджував Л.Виготський, звернутися до філогенезу, який не знає об’єднання й злиття обох ліній розвитку: біологічного й культурного. Завдяки цьому можна спостерігати у «чистому вигляді» такий розвиток мислення, який зумовлений одними лише соціокультурними чинниками.

Особливо важливою була думка вченого про те, що історичний розвиток мислення повинен емпірично вивчатися у тих суспільствах, у яких швидко здійснюються значні соціокультурні перетворення. Якщо раніше, вивчаючи примітивне мислення у тій чи іншій культурі, дослідники намагалися зіставляти з мисленням європейців, то Л.Виготський вважав, що потрібно вивчати також історичну динаміку мислення. Таке уявлення витікало з своєрідності розуміння Виготським історичного підходу у психології [7, с.140].

Другий період розвитку вітчизняної етнопсихології припадає на 1930-1950 роки. У зв’язку з віднесенням етнічної психології до розряду «буржуазних наук», як і деяких інших наук, її розвиток на цей період фактично був призупинений. Відсутність конкретних прикладних етнопсихологічних досліджень у ці роки, наявність репресій по відношенню до тих учених, які доклали значних зусиль для розвитку науки у попередній період, негативно відобразилися на її стані. Було втрачено багато часу й можливостей. Однак дані перешкоди не зупинили розвиток української етнопсихології. Представники української діаспори (І.Мірчук, В.Янів, Я.Ярема та інші) продовжували приділяти значну увагу вивченню та висвітленню українського світогляду та духовності.

Слід відзначити, що українська наука в західних регіонах України між двома світовими війнами мала свою специфіку, яка полягала в тому, що вона розвивалась далі як при Науковому Товаристві імені Шевченка у Львові, так і в еміграційних центрах, основним чином в Чехословаччині – Прага, Подєбради, менше – у Варшаві, Берліні та Парижі. Найсприятливіші умови були створені у Чехословаччині. З ініціативи президента республіки, відомого вченого професора Т.Масарика у 1921 році на урядовому рівні був розроблений план розбудови еміграції, який полягав у створенні суто українських або російських чи білоруських наукових, культурницьких, навчальних установ, закладів і товариств [7, с. 141]..

Такі західноукраїнські вчені як І.Мірчук, Я.Ярема та інші активно співпрацювали у вищих українських наукових установах Праги. Основну увагу вони приділяли вивченню та висвітленню українського світогляду та духовності. Аналізуючи український народний характер, І.Мірчук говорить про поодинокі душевні риси, яким часто надається чуттєво тепле забарвлення – «непогамований індивідуалізм, що відкидає всякий авторитет», «перевага чуттєвості над розсудком», «популярне прив’язання до землі». Дослідник вважає ці душевні риси українців національними недоліками, які «необхідно усувати шляхом, наставленим на далекі цілі – вихованням».

Якщо І.Мірчук розглядає етнопсихологічні питання як філософ, то Я.Ярема – перший професійний психолог в Західній Україні, який займається цією проблематикою. Українська інтровертованість, на думку дослідника, тісно пов’язана з географічними умовами. З одного боку, це одностайність краєвиду (степ, рівнина), яка позбавлена різноманітності, скеровувала увагу із зовнішнього світу у світ внутрішній. З другого боку, безмежний простір полегшував незалежність одиниці від оточення, зумовлював вільність, яка привчала до непідпорядкованості. І третій географічний чинник – це урожайна земля, яка не вимагала від людей підприємницької діяльності.

До географічних чинників Я.Ярема додає ще історію, яка випливаючи з психологічного тла – рівночасно його поглиблювала. «Будучи сама наслідком інтроверсії, історія в своїх психологічних наслідках цю інтроверсію ще більш поглиблювала. Безнастанні історичні лихоліття, які були наслідком передусім пасивного відношення до дійсності, спричиняли кожний раз нову втечу від світу, а вслід за тим спадали на край і народ нові зовнішні лиха. На ґрунті такої психології виростала духовна культура, яка зі свого боку знову впливаючи, в дусі тої психології народ далі виховувала» [7, с. 143].

За допомогою структурного підходу, Я.Ярема виводить з однієї центральної властивості – інтровертизму всі інші властивості, упорядковує основні ідеї українських дослідників у галузі етнопсихології.

Саме таким складним був період зародження і початкового розвитку вітчизняної науки про етнопсихологію.

За оцінкою І.Данилюка, третій період розвитку вітчизняної етнопсихології – 60-ті роки ХХ століття, характеризується посиленням уваги дослідників до розробки етнопсихологічного тезаурусу, вивченням етнопсихологічних феноменів представниками багатьох суміжних наук: філософії, етнографії, історії, соціології тощо. Одним із перших, хто заявив про необхідність дослідження національної психології був соціальний психолог Б.Ф.Поршнєв (1908-1979). Головною методологічною проблемою етнопсихології він вважав, виявлення причин, які зумовлюють існування національно-психологічних особливостей людей. Цей період розвитку етнопсихології пов’язаний з виступами Б.Ф.Поршнєва та А.Прангішвілі на VІІ Міжнародному конгресі етнографів та антропологів (1964 р.), з дискусією на сторінках журналу «Вопросы истории» [7, с. 143].

Відповідно до зазначеної класифікації, четвертий період розвитку етнопсихології включає в себе 70-80-ті роки ХХ століття. Це період конкретних етнопсихологічних досліджень, в яких вивчалися соціально-психологічні аспекти міжнаціональних відносин. Особливу увагу дослідників привертало вивчення ролі національних традицій у соціальній регуляції поведінки, впливу розмаїття культурного середовища на психіку представників різних етнічних спільнот.

Прискореному розвитку етнопсихології посприяла також дискусія, яка відбулася 7 липня 1982 року в Інституті етнографії АН СРСР і була присвячена розробці проблем етнічної психології. В основу дискусії було покладено обговорення журналу А.Ф.Дашдамирова «До методології дослідження національно-психологічних проблем» У 1983 р. журнал «Советская этнография» виклав на своїх сторінках суть дискусії щодо розуміння її предмета, тезауруса, методів і першочергових завдань.

У березні 1988 р. в Інституті психології АН СРСР відбулася конференція з проблем психології міжнаціональних відносин, на якій отримала підтримку теза про необхідність доповнення традиційного для етнопсихологічного дослідження інтрасуб’єктивного методологічного принципу новим – інтерсуб’єктивним (міжособистісним), який є особливо важливим для вивчення особливостей міжнаціональних відносин.

П’ятий період розвитку етнопсихології починається у 90-х роках ХХ століття (після розпаду Радянського Союзу) й триває по сьогоднішній день. Він характеризується значним зростанням кількості етнопсихологічних досліджень, збільшенням публікацій з актуальних проблем етнічної психології, проведенням тематичних конференцій.

Загострення міжнаціональних відносин з початку 90-х років ХХ ст. на теренах колишнього СРСР викликало підвищений попит на знання якісного вирішення етнічних конфліктів й дозволило зняти своєрідне «табу» на вивчення проблем соціальної взаємодії етнічних спільнот. Реалії нашого життя стимулювали багаточисельні емпіричні дослідження, основною метою яких є вивчення становлення та трансформації етнічної ідентичності, етнічних стереотипів у системі міжетнічних відносин, проблем етнічних меншин, міграцій, аккультурації та інших, насамперед соціально-психологічних проблем.

На думку, Л.Якиминської, сучасні наукові роботи, присвячені теоретичному аспекту вивчення ментальності, ґрунтовно і послідовно розкривають основні рівні функціонування ментальності – від архетипу до традиції. Представлена парадигма досліджень, однак, вона є досить однобокою, оскільки розкривається в основному в рамках однієї науки. З огляду на це, доцільним буде проведення аналогічних досліджень у рамках інших гуманітарних наук, які користуються досягненнями етнопсихології [15, с. 291].

Наприклад, на сьогодні ґрунтовно розроблено проблематику функціонування архетипу в міфопоетиці, у той же час відтворення його в інших пластах культури є не менш яскравим. Крім того, детального дослідження потребує і вплив архетипу на подальше функціонування культури та її носіїв. Таким чином, теоретичний аспект дослідження ментальності як надзвичайно складної соціопсихічної структури потребує детального аналізу під кутом зору різних гуманітарних наук, а також – узагальнюючих праць.

В працях, присвячених проблемам українського менталітету, в першу чергу наголошується на аграрних традиціях українського народу, їх спадковості на ментальному рівні. В цьому контексті також активно розробляється проблематика визначення ментального типу сучасних українців. Саме цей аспект у першу чергу потребує детальнішого дослідження.

Загалом розробка етнопсихологічної проблематики в рамках сучасних досліджень є досить ґрунтовною та різноплановою. Разом із тим поза увагою дослідників поки що залишається ряд важливих проблем, висвітлення яких є необхідним для розуміння та об’єктивного дослідження ментальних характеристик етносу.

Ряд сучасних наукових досліджень присвячена розробці проблематики власне українського менталітету. У праці «Феномен континуїтивності в українському історико-культурному вимірі» [1] А.О.Астаф‘єв доводить спадковість української культури та ментальності від епохи Київської Русі до сьогодення. Автор говорить у першу чергу про аграрні традиції, про ‘їхню актуальність на сучасному етапі націєбудівництва.

У роботі Н.Б.Годзь «Культурні стереотипи в українській народній казці» [4] проводиться компаративний аналіз російських, білоруських, німецьких, французьких, англійських та інших і власне українських казок, в якому особливе місце посідає група українських народних казок. Базуючись на фольклорній казковій традиції різних народів, дослідниця проводить культурологічний аналіз груп стереотипів, як то: стереотипи «гостювання», «простору і часу», «віку», «дошлюбних стосунків», тендерних стереотипів, стереотипів «багатство – бідність», «щастя – нещастя», «воля – неволя».

А.О.Сошніков у своїй роботі «Репрезентація української ментальності у соціокультурних синтезах» [13] велику увагу приділяє процесам формування етнонаціонального менталітету, який, на думку автора, пов’язаний із процесом становлення українського народу. Серед основних чинників формування ментальності дослідник виділяє місце проживання та характер ведення господарства, а також «різні етноси …, що впродовж тисячоліть мешкали в Україні» [13, с. 15]. Ментальність автор розглядає як «своєрідну архетипічну матрицю» [13, с. 17], що майже не піддається зовнішнім впливам та будь-яким змінам.

Робота В.Ю.Попова «Український господарський менталітет: сутність та трансформації» [12] містить у собі детальний аналіз факторів формування українського господарського менталітету, серед яких виділяються: культурні архетипи, географічні, суспільні та релігійно-ідеологічні чинники; а також ґрунтовне дослідження соціальної бази українського народу у різні історико-часові періоди. У результаті дослідження автор приходить до висновку про традиційний споконвічний характер української землеробської ментальності, а також проводить паралелі із психосвідомісними характеристиками українського народу сучасної епохи.

Сьогоднішній аналіз культурних та етнопсихологічних умов формування українського характеру, нашого національного самоусвідомлення свідчить про ряд відхилень, що сформувалися в наших характерах під впливом історичних умов. З одного боку, вони полягають у відмові від власної гідності, у байдужості до національних цінностей і бідності національних почуттів, з другого – гіпертрофія національної психіки, сприйняття себе мало не пупом землі. Ці відхилення є своєрідною реакцією на той національний гніт і те зазіхання на наше національне «я», яке пережив український народ упродовж багатьох століть.

Методів з’ясування етнопсихологічних особливостей у формуванні національної психіки багато. Деякі західні дослідники підтримують теорію «психоаналітичного підходу» З.Фрейда, який полягав у спробі пояснити всі психічні суспільні процеси несвідомими потягами людини, серед яких велике місце відводиться статевому інстинкту. Російський психолог К.Кавелін вважав, що «народ являє собою таку саму органічну істоту, як і окрема людина. Починайте досліджувати окремі його вдачі, звичаї, поняття і зупиніться на цьому – ви нічого не дізнаєтеся. Вмійте подивитися на них у взаємозв’язку, в їх відношенні до цілого народного організму, і ви підмітите особливості, що відрізняють один народ від іншого» [8, с. 245].

Людині у контексті розвитку культури завжди необхідно відчувати себе частиною «ми», і етнос і є саме такою групою підтримки, адже виконує важливі для кожної людини функції:

1) орієнтувати в навколишньому світі, надаючи відносно впорядковану інформацію;

2) визначати загальні життєві цінності;

3) захищати, відповідаючи не тільки за соціальне, але й фізичне самопочуття.

В українській психологічній науці відомий ряд методів, що визначають чинники формування етносу. О.Кульчицький пропонує застосувати «метод генетичного досліду», який полягає у використанні факту, що душу народу формували століттями такі фактори:

1) расові (підтримували Щербаківський І., Липа Ю.);

2) геопсихічні (частково Костомаров М., Липинський В., Янів В.);

3) історичні (частково Костомаров М., Ярема Я., Феденко В.);

4) соціопсихічні (Костомаров М., Липинський В.);

5) культуроморфічні (Мірчук І., Чижевський Д., Ярема Я., Щербаківський І., Ващенко Г.);

6) доглибиннопсихологічні.

Кожний із цих факторів важливий по своїй суті і мав, безперечно, великий вплив на формування, зокрема, українського етносу.

Однією з головних ознак етносу є усвідомлення її членами своєї єдності – етнічної самосвідомості. Цю самосвідомість формує передусім школа, яка покликана не тільки навчати і передавати знання, але й виховувати. Тому що навчання і виховання доповнюють один одного, підкріплюють. Л.Гумільов стверджував: «Коли, з одного боку, послідовно ведене навчання автоматично стає вихованням, тоді – з другого боку – через відповідне виховання ми можемо скріпити навчальний процес, і тому, напр., дуже важливо в навчанні використати самовиховні організації, які непомітно вплітають навчання у свою виховну програму…» [6, с. 23].

Виховання також повинне мати певне спрямування – виховний ідеал. Над цим питанням розмірковував відомий український педагог, професор Українського Вільного Університету Г.Ващенко. У своєму підручнику «Виховний ідеал» він дав картину ідеалу людини, як його собі українці впродовж століть уявляли, та поставив у центр своєї виховної системи релігійне і патріотичне виховання. Національний виховний ідеал базується на загальнолюдському, доповнюючи його тими рисами, які відповідають духовності чи звичаям певного народу. Наш національний виховний ідеал тісно пов’язаний з християнським виховним ідеалом.

І.Мірчук вважав, що релігійність є основною прикметою слов’ян. Глибоку релігійність українця відзначав перший український етнопсихолог М.Костомаров. Виховний ідеал тісно пов’язаний з етнопсихологією, з ментальністю та вдачею народу. Врахування цих факторів необхідне для збереження національної самобутності народу.

В.Липинський уважав родючу землю і сприятливий клімат не лише благом, а й фактором, що спричинює українську недержавність. Адже такі умови швидко призводили до «дегенерації громадських інстинктів», розвивали лінощі і нездатність до постійного, тривалого і методичного зусилля [8, с. 246].

М.Костомаров характеризує Україну як соціальну спільноту, яка з давніх-давен знати не хотіла «ні царя, ні пана», а Д. Яворницький дає оцінку запорозькому козацтву як хранителю політичних і суспільних ідеалів українського народу, соціального феномену, що слугував «живим провісником свободи», «живим протестом проти насилля і рабства». І.Лисняк-Рудницький розглядав степ не як ворожий і чужий українцеві, а як формотворчий чинник українського характеру. «Українська людина пограниччя був козак, що в XVI – XVII століттях став репрезентативним типом свого народу» [8, с. 246].

На визначальну роль емоційності в українському національному характері вказував і В.Липинський. Ця перевага емоційності над раціонально-вольовими компонентами є згубною, на його думку, для політики та й взагалі для суспільного життя.

Інтровертизм українського характеру, його делікатність і вразливість, швидкі перебіги в настроях під впливом певних подразників, підкреслював доктор І. Мірчук, який твердив, що українцям властива «…перевага почувань, приступність найглибшим відрухам любови, що грає провідну ролю в їх духовному життю, але дуже часто це почування з якоїсь малоповажної причини перемінюється у свою протилежність, у розумово незбагненну, але чуттєво зрозумілу ненависть» [11, с. 148].

З останнім твердженням автора про такі різні контрасти українського характеру – від любові до ненависті – можна не погодитися, бо й сам І. Мірчук визнає, що «… українці в своїх переконаннях ніколи не засліплені» [11, с. 149]. Вроджену емоційність, більше того пристрасність українського характеру, як внутрішню (ендогенну) рису О.Кульчицький виводить із впливу прекрасної української землі – доброго, ласкавого, щедрого, плодючого чорнозему. На його думку, така земля не може не впливати на підсвідомі структури психіки тих, хто на ній працює.

Українському народові властива індивідуальна форма «цілепокладання» та особиста відповідальність за наслідки реалізації цілей. Це явище прогресивне, бо воно є передумовою появи людини, здатної до свідомого створення нового громадянського суспільства.

Український індивідуалізм певною мірою поєднує нас з індивідуалістичною Європою, але, перейшовши межі, веде нас до анархізму. «У вдачі українського народу переважає особиста воля», – зауважував М.Костомаров понад сто років тому [8, с. 247].

Після руйнування української автономії та реалізації російською монархією курсу на русифікацію й закріпачення козацтва (за неповним московським переписом 1654 року воно становило близько 50% усього населення), демократичні цінності українського характеру (хоробрість, відкритість, тяжіння до рівноправ’я та ін.) поступово «вимиваються» і слабнуть. Цей процес значною мірою підсилився переходом або перетягуванням значної частини української еліти в російську адміністративну і культурну сфери. Так, «на зорі становлення російської академії наук серед 20 академіків 13 були українцями, вихованцями Києво- Могилянської академії. В 1775 році з 10 членів священного Синоду 9 були українці, із 127 архієреїв Росії – 70 були українцями» [5, с. 6].

Чужу культуру збагачували сотні і тисячі талановитих українців, починаючи з відомих Ю.Котермака, Ф.Прокоповича, Е.Славинецького, Г.Кониського і завершуючи постатями останніх століть: М.Остроградського, Ю.Кондратюка, А.Люльки, І.Пулюя, В.Вернадського, не кажучи вже про таких видатних митців і педагогів, як І.Рєпін, П.Чайковський, М.Гоголь, К.Ушинський та ін.

Як і за «польської доби», колишня українська старшина у своїй більшості перейняла тепер же «малоросійську свідомість» і стала найбільшим ворогом української самобутності. Як вважає дослідник В.Яворський, у психіці зрусифікованих українців панує роздвоєність. Вони, будучи за духом українцями, за формою намагаються бути росіянами. Це спричиняє нерозв’язний конфлікт між їх внутрішніми бажаннями і способами їх зовнішньої реалізації. У результаті дух не знаходить матеріального виявлення, а матеріальне позбавлене духу.

Саме під впливом історико-культурних та геополітичних умов у характері українців сформувалися і такі негативні риси, як пасивність, втеча від дійсності в умовах невдачі: «Брак зовнішнього успіху скріплює інтровертність українця, але рівночасно й пасивізм (знеохоту), спричиняючись рівночасно до своєрідної утечі від дійсності, до ілюзіонізму. …Так, отже, українець настроєний, але без сили волі у прямуваннях. А скільки тих зовнішніх невдач та розчарувань було! І осіли вони в характерах наших предків не тільки у формі пасивності, втечі від дійсності, але й у почуттях зависті, агресивності.., українець нерадо спричиняється до успіху сильнішого, авторитет якого мав би визнавати» [8, с. 247-248].

Така контрастність рис українського характеру є відображенням суперечності та зміни історико-культурних і геополітичних умов, у яких він формувався. Різного роду соціальні та політичні зміни, намагання впродовж віків то боротися з негативними впливами, то пристосовуватися до нових обставин породили і певну непослідовність у характерах окремих людей. Це дало підстави І.Драчеві у вірші «Вердикт» написати: «…Кожен українець – це троїсті музики, одне думає, друге каже, а третє робить».

Глибоко проблемами української вдачі займався відомий учений, який довгий час був ректором Українського Вільного Університету Володимир Янів. Його перу належить ціла низка праць: «Нариси до історії української етнопсихології», «Релігійність українця з етнопсихологічного погляду». Предметом дисертаційного дослідження В.Яніва була тема «Психологічні основи окциденталізму», в ній він підняв питання належності України до Європи, психологічних основ європеїзму. Питаннями окциденталізму займалися також Б.Крупницький, І.Мірчук. Вони вважали, що коли Україна є вже географічно «на грані двох світів», то ця граничність повинна була виявитися в геополітичному значенні. Тому географічна та геополітична розмежованість не могла не вплинути на духовність, на формування національного характеру та української вдачі. В.Янів припускав, що «…ми, належачи в основному до Європи, надто віддалилися від неї, щоб викресати в собі досить волі, необхідної для збудування власної держави, але не наблизилися настільки до Азії, щоб дати вести себе власному деспотові. Духова межовість виявляється таким чином не державотворчим чинником» [11, с. 150].

В.Янів через порівняння специфічних рис, притаманних Європі та Азії, намагається показати відмінність у психіці, свідомості, духовності європейців та азіатів. Він цитує висловлення Честертона, який уважав, що «боротьба між Азією та Європою ніколи не припиниться, бо основні різниці не допустять до замирення». Досить багато уваги автор приділяє дослідженню місця Росії. Зокрема, говорячи про пасивність росіян, знаходить подібність їх із індійцями: ідеал Нірвани в індійців і нігілізм у росіян. Пасивізм виявляється і у вірі в Бога: «бути слухняними, заглибленими під божий покров». Європейці ж дієві настільки, що не мають часу її (дію) аргументувати. Цікавий вислів належить Гессену, який підкреслював, що «в росіян усе є «попри» себе. Він є істерик, пияк, злочинець, поет, святий – все в одній особі». Причиною російських контрастів є і пограниччя Росії – на межі Заходу і Сходу, і расові компоненти російського народу: татарська і слов’янська кров. Виходячи із цього, можна говорити, що Росія швидше азіатська держава з притаманними для Азії особливостями.

Оцінюючи український характер, бажано уникати його романтизації. Кожен мав можливість спостерігати, як легко українці гніваються, сердяться, ображаються, запалюються, підпадають під вплив різних демагогів, як легко вірять різним наклепам, як легко обурюються і змінюють свої політичні орієнтації. Глибоке знання базових рис української вдачі має сприяти (разом з іншими чинниками) осмисленню напрямків творення і розвитку вітчизняного державотворчого процесу з урахуванням світової практики й самобутності історичного досвіду українського народу.

Таким чином, проаналізувавши тему даного дослідження, ми прийшли до таких висновків:

• Події останніх років показали високу значущість національного фактора в житті українського суспільства. Проблема етнопсихологічних особливостей зумовлена особливістю сучасного етапу розвитку суспільства, що відчуває загальносоціальну глибоку кризу і перехід до нового якісного стану. Україна переживає непростий час перебудови всіх сторін суспільного життя, а тому необхідно розв’язувати складні специфічні задачі етнопсихологічного характеру.
• Національні ціннісні орієнтації формуються впродовж століть і тисячоліть. Водночас різкі зміни економічного, суспільно-політичного, духовного життя корінної нації приводять до перегляду цінностей. Загальнолюдські цінності залишаються, а політичні, економічні, соціальні та інші зазнають певних, а часто і значних змін.
• Відповідно до засад етнопсихолгії, психологічному вивченню підлягають не продукти духовної діяльності, а ставлення людей, свідоме чи несвідоме, до того смислу, який виражає об’єктивно існуюче культурне явище. Сфера життя – об’єктивно замкнута, оточуюча її психологічна атмосфера – суб’єктивно мінлива. Потрібно уміти читати «вираження» культури й соціального життя так, щоб і смисл їх зрозуміти, й суб’єктивні настрої, які його овівають симпатично уловити, відчути, співпережити.
• Відповідно до здійснених досліджень у сфері психології й культури, зміни суспільно-історичного укладу, характеру суспільного життя конкретної етнічної спільноти викликають корінну перебудову вищих психічних пізнавальних процесів, які мають разом з тим своєрідну специфіку.
• Переважна більшість українських дослідників, аналізуючи український характер і вдачу, виходили з визначального впливу географічного і геополітичного розташування України, особливостей клімату та господарського життя. Зв’язком українця із землею пояснюється домінування емоційного над раціональним.
• Вплив культурного становища на формування менталітету українців теж неоднозначний. Ним пояснюється надзвичайне прагнення свободи, стихія вільної самодіяльності особистості, природний демократизм. Вони спонукають до утворення різноманітних місцевих форм самореалізації на локально-суспільному та особистісному рівнях і водночас до анархізму.
• Історико-культурні умови формування українського характеру, української свідомості складалися в процесі різноманітних взаємодій і взаємовідносин з іншими багато численними народами Заходу і Сходу, Півночі і Півдня. Саме згода і гармонія, мир, а не боротьба є духовними цінностями українців. Українські мислителі в будь-які часи завжди намагалися зайняти примирливі позиції, віддавали справедливу оцінку навіть протилежним думкам. «Філософія серця», «плюралістична етика» (Г.Сковорода), духовне усамітнення (М.Гоголь) – це визнання за кожною людиною права на власну думку, власний індивідуальний етичний шлях.

1. Астаф’єв А. О. Феномен континуїтивності в українському історико- філософському просторі: Дис. … к. філос. н.: 09.00.05 / Київський нац. ун-т ім. Т. Шевченка. – К., 2000.
2. Боднар М. Б. Етнопсихологія / М. Б. Боднар. – Кременець : ВЦ КОГПІ ім. Т. Шевченка, 2013. – 287 с.
3. Выготский Л. С. Собрание сочинений. – М. : Педагогика, 1982. – Т. 1; 1983. – Т. 3.
4. Годзь Н. Б. Культурні стереотипи в українській народній казці: Дис. … к. філос. н.: 09.00.04 / Харківський нац. ун-т ім. В. Н. Ка- разіна. – Харків, 2003.
5. Грабовський С. Українська людина та українське буття / С. Грабовський // Сучасність. – 1997. – № 3. – С. 5-6.
6. Гумилёв Л. Н. Этногенез и биосфера Земли / Л. Н. Гумилев. – СПб. : Кристалл, 2001. – 642 с.
7. Данилюк І. В. Етнічна психологія в Україні: становлення та розвиток / І. В. Данилюк // Міжнародний науковий форум: соціологія, психологія, педагогіка, менеджмент. – Вип. 1 : збірник наукових праць. – К.: Вид-во НПУ імені М.П. Драгоманова, 2009. – С. 131-146.
8. Довбенко Т. В. До проблем української ментальності / Т. В. Довбенко // Науковий вісник кафедри ЮНЕСКО Київського національного лінгвістичного університету. Філологія, педагогіка, психологія. – 2013. – Вип. 26. – С. 244-249.
9. Етнопсихологічний вимір України: семіозис, міфотворчість, ідентичність : монографія / [Лозова О. М. та ін. ; під наук. ред. Лозової О. М.]. – К. : Інтерсервіс, 2014. – 192 с.
10. Махній М. М. Етнопсихологія і міжкультурна комунікація / Микола Махній. – Чернігів : Лозовий В. М. [вид.], 2015. – 255 с.
11. Мірчук І. Призначення нації / І. Мірчук // Основа. – 1993. – № 23(1). – С. 148-152.
12. Попов В. Ю. Український господарський менталітет: сутність і трансформація: Дис. … к. філос. н.: 09.00.03 / Ін-т філос. ім. Г. С. Сковороди. – К., 2000.
13. Сошніков А. О. Репрезентація української ментальності у соціо-культурних синтезах: Дис. … к. філос. н.: 09.00.04 / Харківський держ. пед. ун-т ім. Г. С. Сковороди. – Харків, 2001.
14. Шпет Г. Г. Введение в этническую психологию // Шпет Г. Г. Сочинения. – М. : Правда, 1989. – С. 475-574.
15. Якиминська Л. В. Етнопсихологічна проблематика у сучасних дисертаційних дослідженнях (2000 – 2005 рр.) / Л. В. Якиминська // Інтелігенція і влада. – 2008. – Вип. 11. – С. 288-294.