Формування кордону Російської імперії з Китаєм у 18-19 ст.

У силу комплексу причин відносини між Росією й Китаєм розбудовувалися не тільки на загальнодержавному, але й на регіональному рівнях, що передбачало безперервний діалог із розмежування величезного за протяжністю кордону між обома державами. В історії відносин між двома країнами істотну роль завжди відіграли регіональні зв’язки, які переважно складалися уздовж протяжної (сьогодні це майже 4400 км) лінії державного кордону. Будучи окраїнами, прикордонні регіони Росії й Китаю більше ніж інші райони залежали від відносин із сусідами й розбудовувалися у складній взаємодії із суміжними регіонами.

Прикордонні території обох країн не тільки були ініціаторами й основними учасниками цих зв’язків, але й посередниками у формуванні відносин між внутрішніми територіями двох держав. Більше того, прикордонний, регіональний аспект російсько-китайських відносин найчастіше домінував, визначав розвиток загальних проблем відносин між двома народами й державами. Значна частина найважливіших політичних заходів, спрямованих на розвиток і зміна російсько-китайських відносин, була ініційована й організована на рівні російських регіонів [9, с. 55].

Уже перша експедиція в Китай, що поклала початок історії прямих і безпосередніх російсько-китайських відносин – «посольство» на чолі з томським козаком І.Петліним у 1618 р. – була організована й відправлена в Китай тобольським воєводою. Приєднання Амуру і у середині XVІІ ст., і у середині XІX ст. також було організоване й забезпечене місцевою сибірською адміністрацією й громадою. Регіональний аспект двосторонніх відносин яскраво виявлявся при прикордонному розмежуванні й вирішенні територіальних суперечок.

У даному рефераті буде здійснена спроба дослідити перебіг формування кордону між Російською імперією і Китаєм упродовж ХVІІІ – ХІХ століть, у т.ч. в контексті регіональних зв’язків.

Російсько-китайський кордон формувався понад 300 років. Тривалість і складність даного процесу обумовлена наступними системними факторами.

По-перше, сучасний російсько-китайський кордон – один із найбільш протяжних ділянок кордонів Росії з іншими країнами. Вона складається із двох ділянок: західного (невелика ділянка кордону – 55 км – між Республікою Алтай і Сіньцзян-Уйгурським автономним районом КНР) і східного (значно більш протяжна ділянка у 4325 км, на якому китайські провінції Цзилінь, Хейлунцзян і автономний район Внутрішня Монголія межують із такими суб’єктами Російської Федерації як Приморський край, Хабаровський край, Єврейська автономна область, Амурська область і Забайкальський край).

По-друге, сучасна китайська офіційна наука практично усі договори, укладені до 1949 р. (крім Нерчинського договору 1689 р. і Кяхтинського трактату 1727 р.), відносить до нерівноправних договорів – насамперед Айгуньский договір 1858 р., Тяньцзиньский договір 1858 р., Пекінський договір 1860 р. і Ціцікарський договірний акт 1911 р. [7, с. 105] У розумінні китайської історіографії нерівноправний договір – це договір, нав’язаний шляхом дипломатичного шантажу, військової сили й іншими способами, які змусили Китай підписати його. Нерівноправний договір порушує права й інтереси Китаю. У трактуванні російських істориків старі договори могли включати лише окремі нерівноправні статті (наприклад, про екстериторіальний статус, концесії тощо).

По-третє, на ряді важливих ділянок (наприклад, на р. Амур) до 1991 р. ніколи не проводилися повноцінні демаркаційні роботи. В Айгуньському і Пекінському договорах була зафіксована лише загальна лінія делімітації. Китайським представником великим князем Гуном так і не була підписана карта-додаток до Пекінського договору, що містить нанесене російськими дипломатами позначення лінії кордону по китайському берегу (додаток А).

У цілому всі спірні прикордонні питання вирішувалися шляхом пошуку взаємоприйнятих компромісів. Можна сказати, що до 20-х рр. XX ст. російсько-китайський кордон був історично організований як підсумок складних процесів територіального зближення й територіального розмежування обох держав. Недоліки, що існували в договірних документах або допущені при демаркації й редемаркації границі, не давали підстав сумніватися в договірно-правовій основі кордону між Росією й Китаєм [5, с.15].

Російсько-китайський кордон формувався понад 300 років. Тривалість і складність даного процесу обумовлена наступними системними факторами.

По-перше, сучасний російсько-китайський кордон – один із найбільш протяжних ділянок кордонів Росії з іншими країнами. Вона складається із двох ділянок: західного (невелика ділянка кордону – 55 км – між Республікою Алтай і Сіньцзян-Уйгурським автономним районом КНР) і східного (значно більш протяжна ділянка у 4325 км, на якому китайські провінції Цзилінь, Хейлунцзян і автономний район Внутрішня Монголія межують із такими суб’єктами Російської Федерації як Приморський край, Хабаровський край, Єврейська автономна область, Амурська область і Забайкальський край).

По-друге, сучасна китайська офіційна наука практично усі договори, укладені до 1949 р. (крім Нерчинського договору 1689 р. і Кяхтинського трактату 1727 р.), відносить до нерівноправних договорів – насамперед Айгуньский договір 1858 р., Тяньцзиньский договір 1858 р., Пекінський договір 1860 р. і Ціцікарський договірний акт 1911 р. [7, с. 105] У розумінні китайської історіографії нерівноправний договір – це договір, нав’язаний шляхом дипломатичного шантажу, військової сили й іншими способами, які змусили Китай підписати його. Нерівноправний договір порушує права й інтереси Китаю. У трактуванні російських істориків старі договори могли включати лише окремі нерівноправні статті (наприклад, про екстериторіальний статус, концесії тощо).

По-третє, на ряді важливих ділянок (наприклад, на р. Амур) до 1991 р. ніколи не проводилися повноцінні демаркаційні роботи. В Айгуньському і Пекінському договорах була зафіксована лише загальна лінія делімітації. Китайським представником великим князем Гуном так і не була підписана карта-додаток до Пекінського договору, що містить нанесене російськими дипломатами позначення лінії кордону по китайському берегу (додаток А).

У цілому всі спірні прикордонні питання вирішувалися шляхом пошуку взаємоприйнятих компромісів. Можна сказати, що до 20-х рр. XX ст. російсько-китайський кордон був історично організований як підсумок складних процесів територіального зближення й територіального розмежування обох держав. Недоліки, що існували в договірних документах або допущені при демаркації й редемаркації границі, не давали підстав сумніватися в договірно-правовій основі кордону між Росією й Китаєм [5, с.15].

У результаті прикордонного розмежування й дипломатичного оформлення російсько-китайських відносин наприкінці XVІІ – початку XVІІІ століть оформився кордон між обома державами. Нерчинським договором 1689 р. встановлений кордон закривався для вільного переходу. Після набрання чинності «Кяхтинського трактату» 1727 р. весь кордон, окрім двох переходів, був закритий.

Нерчинський договір (Нерчинський трактат) – мирний договір між Росією й Китаєм, що вперше визначив відносини та кордон між обома державами. Був укладений 27 серпня (6 вересня) 1689 року в Нерчинську і був підсумком «Албазинської війни» – облоги маньчжурським військом російської фортеці Албазин у 1685 і 1686 роках Підписаний російським посольством на чолі з Федором Головіним і представниками Цинської держави на чолі із Сонготу. Кордон був проведений по річці Аргуні й далі по Становому хребту до берега Охотського моря (східна ділянка кордону не одержала чіткого географічного позначення).

Росія за договором втрачала фортецю Албазин, а також вже освоєне нею Приамур’я. Складений латинською, маньчжурською й російською мовами (оригінал російською вважається втраченим). Припинив дію з укладанням Айгуньського (1858 р.) і Пекінського (1860 р.) договорів [8, с.90].

Буринський договір (Буринський трактат) між Росією й імперією Цин був підготовлений у період Посольства Владиславича й підписаний 20 серпня 1727 р. після переговорів у прикордонному районі на річці Бурі російським послом С.Л.Рагузинським-Владиславичем і уповноваженими уряду Цинської імперії. Договір визначив проходження російсько-китайського кордону за тими моментами, які не були визначені Нерчинським договором 1689 р. С.Л.Рагузинському-Владиславичу вдалося відхилити домагання китайської сторони на території, заселені російськими підданими, і реалізувати принцип «кожна держава володіє тим, що у неї є». Таким чином, російсько-китайський кордон був визначений на захід від річки Аргуні до перевалу Шабін-Дабат (Західні Саяни). Пізніше ці кордони були закріплені Кяхтинським договором 1727 р. на підставі умов, вироблених у ході переговорів із укладання Буринського договору.

Кяхтинський договір – черговий договір із розмежування й торгівлі між Росією й імперією Цин, був підготовлений у період Посольства Владиславича у ході роботи над Буринським трактатом і підписаний 21 жовтня 1727 року російським послом С.Л.Рагузинським-Владиславичем і уповноваженими уряду Цинської імперії Чабіною, Тегутом і Тулішеном. Підтвердив умови Нерчинського договору й Буринського трактату [8, с. 91].

Договір зафіксував укладений Буринським трактатом кордон між двома країнами, дав можливість Росії вести торгівлю у Пекіні шляхом відправлення раз на 3 роки каравану чисельністю не більш 200 осіб, а також відкрив безмитну прикордонну торгівлю у Кяхті й Цурухайтуе, що сприяло значному росту обсягу торгівлі між обома країнами. Договір юридично оформив існування у Пекіні Російської духовної місії, 6 з 10 членів якої вивчали китайську і маньчжурську мови.

Передбачене Кяхтинським договором рішення вести переписку між обома державами від імені Російського сенату й Цинського трибуналу зовнішніх зносин зняло проблему взаємного титулування імператорів Росії й Китаю. Договір покладав врегулювання місцевих прикордонних суперечок на прикордонних адміністраторів обох країн, визначив порядок прийому посольств і юрисдикцію відносно порушників кордону.

Після укладання представниками російської й китайської сторін проект договору був відправлений у Пекін для затвердження. Обмін текстами відбувся 14 червня 1728 року на ріці Кяхті.

Отже, Кяхтинський договір залишався правовою основою взаємин Росії й імперії Цин до середини XІX століття. Його положення за згодою сторін пізніше уточнювалися й замінялися Айгуньським договором 1858 року й Пекінським договором 1860 року.

У 1858 р. в м. Айгуні був укладений черговий російсько-китайський договір, що «назавжди визначив російський суверенітет над лівобережжям Амуру» [5, с. 14]. Стаття 1 договору постановляла: «Лівий беріг річки Амуру, починаючи від річки Аргуні до морського гирла р. Амуру, буде володінням Російської держави, а правий берег, слідуючи вниз за течією, до р. Усурі –володінням Дайцинської держави; від річки Усурі далі до моря – землі, що перебувають у загальному володінні Дайцинської й Російської держав» [7, с.116].

Із самого початку політична й правова доля цього договору була складною. Незабаром після свого підписання Айгуньський договір виявився під загрозою односторонньої китайської денонсації. Його супротивники в стані цинських чиновників розгорнули гостру критику на тій підставі, що хейлунцзянський цзянцзюнь І Шань, що підписав договір, нібито порушив розпорядження імператора про «суворе дотримання старого (Нерчинського) договору». Певну плутанину вносила неповна адекватність російського й китайського альтернатів тексту. На цій підставі, наприклад, на початку XX ст. прикордонна китайська влада стали вимагати вільного проходу для своїх судів по нижньому Амуру аж до Охотського моря. Потенційну конфліктну погрозу містили у собі і юридично нечіткі характеристики пункту, що стосувалися цинських підданих у районі так званого «Зазейського клина».

Разом із тим, значимість Айгуньського договору визначається не тільки його делімітаційною статтею. Одночасно із цим дозволялися прикордонна торгівля між мешканцями обох берегів, а також вільне плавання по Амуру судів сусідніх держав, без чого ця торгівля була б неможливою. І хоча за 155 років відносини між обома країнами іноді заморожувалися й навіть переривалися, дана стаття Айгуньського договору (зрозуміло, підкріплена й оптимізована більшим зводом положень, що доповнюють і уточнюють) успішно діє й понині.

У 1907 р. острів Прищепков (Нижньопроточний) разом із хутором Ігнатьєвським був визнаний китайським, а острів Бєляєв, розташований у дев’ятьох верстах вище станиці Верхньоблаговєщенської, – російським.

У грудні 1907 р. почалися суперечки про острови Сичевський і Поперечний, які були обумовлені зміною фарватеру в даному районі. З 1911 по 1914 рр. тривала суперечка про приналежність більш дрібних островів того ж архіпелагу, але вона була вирішена на користь Росії.

Важливим питанням у російсько-китайських відносинах традиційно була проблема режиму прикордонних рік. Петербурзький договір 1881 р. визначив її розв’язання через укладання у майбутньому спеціальної двосторонньої угоди з даного питання. Але запланований з’їзд у Приамур’ї не відбувся і всі спроби прийти до взаємоприйнятих умов успіху не мали. Внаслідок цього китайські влади не пускали російські судна на Сунгарі, а росіяни обмежували можливості розвитку китайського судноплавства по Амуру. Формально не визнаючи право виходу китайських судів по Тумангану в море, російська влада не створювала їм перешкод у цьому [1, с.94].

В 1909 р. Китай установив «Тимчасові правила про судноплавство на Сунгарі», що запроваджували мита для російських суден, але Росія виразила протест, і для врегулювання конфлікту в регіоні була створена спеціальна комісія. У 1910 р. на Амурі з’явилися китайські парові судна, що не відповідало ні інтересам Росії, ні двостороннім домовленостям, і в 1914 р. Приамурський генерал-губернатор запропонував заборонити всяке китайське судноплавство на Амурі. Улітку 1915 р. генерал-губернатор не дозволив приїхати в Хабаровськ на китайському пароплаві навіть хейлунцзянському губернаторові, що одержав на той дозвіл з Петербурга.

В 1911 р. був визначений суверенітет Китаю над островом напроти селища Нововоскресеновки. У той же час справа про приналежність архіпелагу біля хутора Констянтинівського була вирішена на користь Росії.

Багато суперечок викликала проблема приналежності островів Великий Уссурійський і Тарабаров загальною площею 350 кв. км у місці впадання р.Уссурі в Амур. Росія відразу ж установила контроль над цією лежачою на підступах до Хабаровки стратегічно важливою місцевістю. У підсумку так і не було здійснено повного юридичного врегулювання проблеми державної приналежності островів на Амурі. Через наступні події проведення демаркації й визначення фарватеру, які пропонував прикордонний комісар Амурської області М.А.Спешнєв у 1915 р., затяглися до 1991 р. [1, с. 96]

Російсько-китайські відносини виводилися на рівень урядів обох країн. Проте у XVІІІ – першій половині XІX століть двосторонні відносини на рівні регіонів частково зберігалися. Китайські офіційні особи, часто й за власною ініціативою, відвідували російські регіони, проводячи зустрічі й переговори з місцевою владою. Величезну роль у відносинах відіграли особисті зв’язки між кяхтинськими прикордонними комісарами й маймаченськими дзар- гучеями (прикордонними чиновниками), які відвідували один одного зі своїм оточенням не тільки з офіційними цілями, але й у різних урочистих випадках.

Розвиток Російської імперії на сході спричинив активізацію регіонів за китайським напрямком у середині XІX ст. Одним із самих яскравих прикладів розвитку двосторонніх відносин на регіональному рівні стало розв’язання «Амурського питання». У 1848 р. особливий комітет під головуванням канцлера К.В.Нессельроде прийняв рішення назавжди віддати Китаю Приамур’я, але генерал-губернатор Східного Сибіру організував і, спираючись на регіональні ресурси, забезпечив приєднання Приамур’я до Росії.

У травні 1858 р., після шестиденних переговорів між генерал-губернатором Східного Сибіру М.Муравйовим і хейлунцзянським цзянцзюнем (генерал-губернатором) І Шанем, у прикордонному обласному центрі Айгуні був підписаний «Договір між Росією й Китаєм про кордон і взаємну торгівлю». Відразу ж після підписання планувалося провести у Благовєщенську спеціальний з’їзд глав прикордонних територій – військових губернаторів Амурської й Приморської областей і цзянцзюней Хейлунцзянської і Гірінської провінцій для «обговорення й складання правил для плавання й торгівлі по річках Амурського басейну» [9, с. 70]. Відправлена М.Муравйовим експедиція під керівництвом К.Ф.Будогосського пройшла за лінією наміченого кордону і, при саботажі Пекіна, в односторонньому порядку почала демаркацію кордону. На західній ділянці російсько-китайського кордону загальна політична ситуація напередодні прикордонного розмежування багато в чому визначалася «народною колонізацією вільних земель» по обидва боки. За російсько-китайське прикордонне розмежування відповідали військовий губернатор Семіреченської області, призначений «Повноважним Комісаром для постановки граничних знаків», і ілійський хебей-амбань (баньши дачень) [9, с. 82].

Російська експансія у напрямку Китайської імперії на всіх історичних етапах була успішною тільки у ситуації зацікавленості в цьому російських прикордонних територій, що забезпечували розширення російської держави за рахунок регіональних ресурсів. Якщо регіони були проти експансії, не мали можливості або потребі її матеріально забезпечувати, політика Росії зазнавала невдачі. Так було на початку XVІІІ ст., коли єнісейські козаки відмовилися займати Засаянський край. Добре відомі невдачі російської експансії в Маньчжурії на рубежі ХІХ-ХХ ст., яка із самого початку не була підтримана владою й населенням прикордонних територій.

З 1860-х рр. установилася нова система російсько-китайських відносин. У цей час були ліквідовано багато буферних зон , що розділяли території обох держав, кордон був відкритий, двосторонні відносини на рівні регіонів набули масового характеру і стали найважливішою складовою загальної системи російсько-китайських відносин. Головною проблемою політичних відносин між обома країнами на рівні регіонів було забезпечення контролю над кордоном й прикордонними територіями – не тільки власними, але й суміжними. Активність виявляли як російські, так і китайські регіональні владні структури.

Пекінським договором 1860 р. було закріплене право Росії й Китаю призначати своїх консулів у різні міста. Перші російські консульства в прикордонних регіонах були відкриті в Монголії й Сіньцзяні. У 1911 р. у Китаї працювало 19 російських консульств.

Китайський уряд уперше намагався одержати в Росії дозвіл на відкриття свого консульства в середині 1880-х рр. Приамурський генерал-губернатор С.М.Духовской виразив згоду на встановлення консульських агентів у Владивостоці й Благовєщенську у вересні 1896 р. Встановлення консульства у фортеці, статус якої мав Владивосток, за існуючими тоді правилами не дозволялося, і представники різних рівнів російської влади у Петербурзі й Хабаровську підтримали ідею встановлення посади китайського комерційного агента. На цю посаду був призначений колишній співробітник китайської дипломатичної місії в Петербурзі Лі Цзяао, що прибув у серпні 1897 р. із секретарем і шістьома службовцями у Владивосток [7, с. 214].

Отже, Росія й Китай, будучи в XІX ст. традиційними імперіями, мали складну систему державного й територіально-адміністративного устрою. Питання двосторонніх відносин перебували у віданні як центральних органів влади, так і генерал-губернаторів, губернаторів й інших місцевих керівників. Дана ситуація була закріплена й двосторонніми угодами, наприклад, у Пекінському договорі 1860 р. стверджувалося, що крім зносин, що проводилися між кяхтинським градоначальником і ургінськими правителями й між генерал-губернатором Західного Сибіру й Ілійським управлінням, прикордонні зносини будуть ще здійснюватися між військовими губернаторами Амурської й Приморської областей і хейлунцзянським і гіринським цзянцзюнями, між кяхтинським прикордонним комісаром і цзаргучеєм (бу-юань).

До середини XІX ст. у прикордонних з Китаєм регіонах Росії існувала територіально-адміністративна система, створена Сибірською реформою 1822 р. Російські землі входили до складу Західно-сибірського й Східно-сибірського генерал-губернаторств. Потім, на початку 80-х рр. XІX ст. відбулася реорганізація, з ініціативи міністра внутрішніх справ, що вважався «доцільним представити ведення Західно-китайськими справами в одні руки» [], у 1882 р. Західно-сибірське генерал-губернаторство було ліквідовано, прикордонні із Сіньцзяном дві російські області увійшли до складу знову утвореного Степового генерал-губернаторства. У 1884 р. зі складу Східно-сибірського генерал-губернаторства виділилося Приамурське генерал-губернаторство, до складу якого увійшли прикордонні Забайкальська, Амурська й Приморська області. Місцеві органі влади мали спеціальний штат чиновників, відповідальних за відносини з Китаєм. При генерал-губернаторах були посади «завідувачів дипломатичної частини» і «чиновників по дипломатичній частині», у канцеляріях військових губернаторів прикордонних областей була дипломатична частина [5, с. 20].

Таким чином, проблематика формування кордону Російської імперії з Китаєм у ХVІІІ-ХІХ ст. є відносно новою для вітчизняної історичної науки.

Низка укладених упродовж більш ніж 200-річного період міжнародних договорів із розмежування кордону представляють один з найважливіших етапів формування міждержавних зв’язків Росії й Китаю. Вказане здійснювалося, насамперед, у контексті становлення й розвитку цих відносин у руслі західної (європейської) дипломатичної традиції.

Водночас контакти Росії й Китаю з питань кордону, незважаючи на їхню тривалість, завжди складалися досить непросто й характеризувалися рядом особливостей. Специфічність відносин цих двох держав була обумовлена, по-перше, тим, що Росія й Китай – держави-сусіди. Саме географічна спільність визначила неминучість розвитку взаємин між двома країнами, формуючи умови, за яких обидві держави з різними цивілізаційними фундаментами, культурою, менталітетом і, зокрема, образами сприйняття й традиціями вибудовування відносин з іншими народами, були вимушені шукати шляхи вирішення питань, що так чи інакше зачіпали їх інтереси.

Наявність спільного кордону, проживання тих самих або спільних народів, племен і етнічних груп по обидві боки кордону, а також багато інших факторів створювали проблеми, характерні для взаємин сусідніх держав. У той же час практичні міждержавні контакти й взаємодія ускладнювалися (а часом ставали майже неможливими) корінними відмінностями зовнішньополітичних концепцій і практик Росії (де у часи розвитку зв’язків з Китаєм діяла європейська дипломатична традиція) і Китаю, що володів власною, специфічною історично усталеною концепцією зовнішньої політики. За таких умовах складалися й розбудовувалися відносини Росії й Китаю практично до середини XІX ст., і, зрозуміло, кожна із країн діяла, виходячи зі своїх національних, державних інтересів, узгоджуючись із власними уявленнями про форму й характер таких відносин, про дипломатичний етикет і церемоніал.

Важливою обставиною у цьому плані було недостатнє знання й розуміння Росією та Китаєм цивілізаційних, культурних, економічних й інших особливостей один одного, що часом не дозволяло, навіть за правильною оцінкою ситуації, що склалася, підібрати коректні методи для досягнення конкретних цілей. Від європейських, у тому числі російських, посланників було потрібне особливе вміння й дипломатичне чуття, щоб за умов, зовсім відмінних від прийнятих у Європі, підтримувати більш-менш прийнятні відносини із Цинською імперією й вирішувати питання, що виникали.

Важливою складовою формування кордону Російської імперії з Китаєм є розвиток регіональних російсько-китайських зв’язків у прикордонних районах.

Регіональна влада й громадськість постійно ініціювали розгляд різних питань у російсько-китайських відносинах на найвищому рівні.

Активність двосторонніх відносин на рівні регіонів багато в чому пояснювалася специфічною ситуацією на російсько-китайському кордоні. Але власне регіональний рівень російсько-китайських відносин був обумовлений імперським устроєм російської й китайської держав.

1. Границы Китая: история формирования / Под ред. В.С. Мясникова и Е. Д. Степановой. – М., 2001.

2. Дацышен В. Г. Очерки истории российско-китайской границы во 2-й половине XIX – начале ХХ в. / В. Г. Дацышен. – Кызыл, 2000.

3.  Мясников В. С. Империя Цин и Русское государство в XVII веке / Отв. ред. чл.-кор. АН СССР С. Л. Тихвинский; Институт Дальнего Востока АН СССР. – М. : Наука (ГРВЛ), 1980.

4.  Невельской Г. И. Подвиги русских морских офицеров на крайнем востоке России 1849-1855 / Г. И. Невельской. – М. : ОГИЗ, 1947.

5. Полякова Е. О. Отечественная историография русско-китайских отношений XVII века / Е. О. Полякова. – Екатеринбург : Издательство Уральского университета, 2010. – С. 11-26.

6.  Россия и Китай: четыре века взаимодействия. История, современное состояние и перспективы развития российско-китайских отношений / Под ред. А.В. Лукина. М.: «Весь Мир», 2013.

7.  Русско-китайские отношения. 1689-1916. Официальные документы. – М. : Издательство восточной литературы, 1958.

8.  Тимофеев О. А. «Мягкие» методы международного влияния и трансформации внешнеполитической парадигмы в КНР / О. А. Тимофеев // Вестник Тихоокеанского государственного университета. – 2009. – № 4. – С. 89-98.

9. Ткаченко Б. И. Восточная граница между Россией и Китаем в документах и фактах / Б. И. Ткаченко. – Владивосток : Морской гос. ун-т, 2010.

10.  Яковлева П. Т. Первый русско-китайский договор 1689 года / П. Т. Яковлева. – М. : Издательство Академии наук СССР, 1958.