Конвенція про право, що застосовується до режимів власності подружжя 1978р

Актуальність. Сучасні тенденції глобалізації та інтеграції дедалі більше актуалізують питання удосконалення різноманітних механізмів регулювання відносин у сфері міжнародного співробітництва. Одним з таких є міжнародне приватне право (далі – МПрП). Його історія налічує не одне століття, воно було раніше і є на даний час предметом активного наукового інтересу. Але далеко не всі проблеми і питання в цій сфері правового знання можна вважати розв’язаними. Навпаки, зростання практичного значення МПрП в умовах світових інтеграційних процесів ставить їх все більше і більше.

Сфера регулювання сімейних відносин у МПрП вважається однією з найбільш складних і важливих. Зрозуміло чому: сімейні відносини є базовими в існуванні людей і суспільства в цілому; крім того, вони є найбільш делікатними, оскільки пов’язані зі сферою людських почуттів, з тим, що в сім’ях народжуються і виховуються діти. Тому не випадково різні аспекти сімейних відносин з давніх часів є предметом детальних досліджень в рамках юридичної науки. Сучасна українська юриспруденція – не виняток; проблеми сімейного права інтенсивно досліджуються в її рамках. А от що стосується міжнародного сімейного права як галузі МПрП, то науковий інтерес до неї принципово інший. Роботи тут обраховуються одиницями. Ситуація виглядає ще більш складною у зв’язку з нещодавніми суттєвими змінами в українському законодавстві як у сфері міжнародного приватного права, так і у сфері регулювання сімейних відносин і відсутністю достатнього наукового осмислення цих змін. Що стосується регулювання відносин подружжя з іноземним елементом, то наукові дослідження з цих питань (як аналітичного, так і компаративного плану) практично відсутні попри гостру потребу в них.

Одним з проблемних питань є врегулювання майнових відносин між подружжям. І саме цій проблематиці присвячена Конвенція про право, що застосовується до режиму власності подружжя 14 жовтня 1978 р., до якої на сьогоднішній день Україна не приєдналась.

Метою дослідження є визначення специфіки регулювання сімейних відносин Конвенцією про право, що застосовується до режиму власності подружжя 14 жовтня 1978 р., а також формулювання теоретичних висновків з окресленої проблематики.

У відповідності до зазначеної мети було поставлено наступні завдання даного дослідження:

1. Проаналізувати систему міжнародних документів, що стосуються сфери сімейних правовідносин;
2. Охарактеризувати специфіку застосування і дії Конвенції про право, що застосовується до режиму власності подружжя 14 жовтня 1978 р.

Об’єктом дослідження виступають суспільні відносини, що складаються в сфері міжнародно-правового регулювання майнових відносин подружжя. Предметом – Конвенція про право, що застосовується до режиму власності подружжя 14 жовтня 1978 р., її зміст, структура, а також доктринальні роботи з окресленої проблематики.

Методологічну основу дослідження склали загальнонауковий (діалектичний) метод пізнання у поєднанні з такими приватно-науковими методами, як: метод системного і комплексного підходу, аналізу і синтезу, історичний, логічний методи, а також порівняльно-правовий, техніко-юридичний методи.

Шлюбно-сімейні відносини міжнародного характеру – це питання укладення та розірвання шлюбу, визнання шлюбу недійсним, визначення особистих немайнових та майнових відносин між подружжям, аліментні зобов’язання та інші відносини у сфері дії сімейного права за умови, що вони ускладнені іноземним елементом. Саме іноземний елементом надає цим відносинам міжнародний характер.

Іноземний елемент у шлюбно-сімейних правовідносинах може виражатися:

1) в іноземному громадянстві;

2) відсутності громадянства;

3) у проживанні учасників правовідносини за кордоном;

4) у знаходженні об’єкта цивільних прав за кордоном;

5) у локалізації за кордоном юридичного факту [3, с. 104].

Наявність іноземного елемента зобов’язує правозастосувача визначити компетентне право.

До шлюбно-сімейних відносин у МПрП відносять питання укладення та розірвання шлюбу, визнання шлюбу недійсним, визначення режиму майна між подружжям, регулювання аліментних зобов’язань, усиновлення та інші відносини, що мають міжнародний характер.

Характеризуючи шлюбно-сімейні відносини, потрібно відзначити таку ознаку, як переважання в кожній державі правових норм, що мають свої історичні та релігійні коріння, наявність звичаїв, традицій, правил ввічливості, моральних, і побутових норм (ті соціальні регулятори, які відображають специфіку кожної народності і певної спільності людей). Ця обставина і є перешкодою для уніфікації матеріальних та колізійних норм у сімейному праві.

Колізії в правовому регулюванні сімейно-шлюбних відносин проявляються не тільки в правових системах держав, де панують різні релігії, але і в державах з однаковим віросповіданням і правовими системами однієї «сім’ї». Відмінності проявляються практично в усіх інститутах сімейного права.

Дотримання матеріальних умов забезпечує в майбутньому дійсність шлюбу. Кожна держава стежить за виконанням його громадянами встановлених правових норм. Відсутність однаковості у змісті поняття матеріальних умов породжує у подальшому проблемні шлюби – шлюби, визнані в одній державі і не визнані в іншому. Існування у шлюбно-сімейній сфері таких правовідносин нерозривно пов’язана і зумовлена колізійною проблемою, яку важко вирішити. Але в сімейному праві держави робили і роблять спроби уніфікувати окремі інститути.

Зокрема, наприкінці XI ст. розпочався процес уніфікації у МПрП, тобто створення однакових (уніфікованих) колізійних норм. Уніфікація здійснюється у формі міжнародних договорів (конвенцій), що укладаються між державами, які беруть на себе міжнародно-правове зобов’язання застосовувати сформульовані у договорі однакові колізійні норми із визначеного кола приватноправових відносин. Використання уніфікованих норм частково знімає розглянуті недоліки колізійного способу: сприяє ліквідації «колізії колізій», а також зменшує імовірність виникнення «відносин, що кульгають», заповнює прогалини в національному колізійному праві.

В Україні це досягається наданням Верховною Радою України згоди на обов’язковість відповідного чинного міжнародного договору (у ст. 10 ЦК України зазначено, що чинний міжнародний договір є частиною національного ци­вільного законодавства України), створенням у різних країнах уніфікованих матеріальних норм певних галузей приватного права, що знімає саму колізійну проблему. Такі норми безпосередньо застосовуються до відносин з іноземним елементом, минаючи стадію вибору права, долаючи колізію шляхом вирішен­ня спору за суттю. Оскільки уніфіковані норми за своєю природою є матеріаль­ними правовими нормами, що визначають права та обов’язки учасників приватноправових відносин, цей спосіб уніфікації називають також матеріально-правовим.

Незважаючи на те, що уніфікація — досконаліша форма регулювання приват­ноправових відносин, вона не набула значного поширення. Процес уніфікації, розпочатий наприкінці XIX ст., завершився укладанням у 1902 і 1905 pp. п’яти конвенцій, що визначають правила розв’язання колізій з низки питань у сфері сімейно-шлюбних відносин. У 1902 р. на конференції в Гаазі було укладено три конвенції: про шлюб, про розлучення і судове розлучення чоловіка і жінки, про опіку над неповнолітніми; у 1905 р. — ще дві конвенції: про особисті та майнові відносини між подружжям та про піклування про повнолітніх. їх часто поєднують однією назвою — Гаазькі конвенції про шлюб і родину 1902-1905 pp. Але і вони не набули поширення, у них брали участь лише деякі європейські держави, причому згодом кількість таких держав зменшилася. Деякі конвенції у 70-ті роки XX ст. було замінено новими (наприклад, Конвенція про укладення і визнання дійсності шлюбів від 14 жовтня 1978 p., Конвенція про право, що застосовується до режимів власності подружжя від 14 жовтня 1978 p., Конвенція про визнання розлучень і рішень про окреме проживання подружжя від 1 червня 1970 p.) [9, с. 162].

Наступний етап процесу уніфікації розпочався у другій половині ХХ століття, що стало можливим завдяки прийняттю нової серії Гаазьких конвенцій з питань сім’ї та шлюбу. Гаазька конференція з міжнародного приватного права продукувала вісім конвенцій у сфері сімейного права. З них: Конвенція про право, що застосовується до аліментарних зобов’язань стосовно дітей (1956 р.); Конвенція про визнання та виконання рішень у справах щодо аліментарних зобов’язань стосовно дітей (1958 р.); Конвенція про компетенцію та застосовуване право стосовно захисту неповнолітніх (1961 р.); Конвенція про укладання шлюбу і визнання його недійсним (1978 р.); Конвенція про захист дітей і співробітництво в сфері міжнародного усиновлення (удочеріння) (1993 р.); Конвенція про визнання розлучень та рішень про роздільне проживання подружжя (1970 р.); Конвенція про право, застосовуване до правових режимів власності подружжя (1978 р.); Конвенція про юрисдикцію, застосовуване право, визнання, застосування та співпрацю стосовно батьківських обов’язків та заходів захисту дітей (1996 р.); Конвенція про міжнародне стягнення аліментів для дітей та інших видів сімейного утримання від (2007 р.) [6, с. 318].

Особливого значення, зокрема, набувають Конвенція про право, що застосовується до режиму власності подружжя 14 жовтня 1978 р., Конвенція про право, що застосовується до аліментних зобов’язань, 2 жовтня 1973 р. і Конвенція про визнання та виконання судових рішень щодо аліментних зобов’язань 2 жовтня 1973 р. Основними принципами, на яких вони базуються, виступають захист прав людини; повага до правопорядків та соціокультурних традицій держав; захист слабкої сторони у сімейних правовідносинах; нейтральність щодо зовнішніх відносин держав тощо.

До іншої групи договорів у сфері сімейного права належать Конвенції ЄС: Європейська конвенція про усиновлення дітей 2008 р.9, Європейська конвенція про репатріацію неповнолітніх 1970 р.10, Європейська конвенція про правовий статус позашлюбних дітей 1975 р.11, Європейська конвенція про визнання та виконання рішень про тюремне ув’язнення дітей та відновлення тюрем для дітей 1980 року [6, с. 318].

Комітет міністрів ЄС ухвалив резолюції: про громадянство подружжя з різним громадянством 1977 р.12, про громадянство дітей, які народилися у шлюбі, 1977 р.13, про рівність подружжя у цивільному праві 1978 року14. Цей же орган прийняв низку документів, що носять рекомендаційний характер. ООН прийняла ряд конвенцій у сфері захисту прав дітей. Серед них: Конвенція про громадянство одруженої жінки від 20 лютого 1957 р.15 (набрала чинності для України ще 16 грудня 1958 р.), стосується правового статусу одруженої жінки; Конвенція ООН про права дитини від 20 листопада 1989 р.16; Декларація ООН про соціальні та правові принципи від 3 грудня 1986 р.17, що стосуються захисту та добробуту дітей; резолюція 41/85 Генеральної Асамблеї ООН від 3 грудня 1986 р. про передання дітей на виховання та їх усиновлення на національному й міжнародному рівнях.

Варто зазначити, що Україна заінтересована врегульовувати відносини як із заходом, так і зі сходом у сфері цивільних та сімейних справ. Для цього вона бере участь у Конвенції про правову допомогу і правові підписаній 22 січня 1993 року. Міністерство юстиції України 13 жовтня 2011 р. видає Роз’яснення (№ 0066323-11) про надання правової допомоги у майнових правовідносинах та спадкуванні відповідно до положень Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах від 22 січня 1993 року.

Закон України «Про міжнародні договори України» від 22 грудня 1993 р. передбачає укладення міжнародних двосторонніх договорів, зокрема про надання правової допомоги у цивільних та сімейних справах.

Із бази законодавства Верховної Ради України бачимо, що Україна уклала (чи успадкувала) договори про правову допомогу з такими країнами ЄС: Чеською Республікою (28 травня 2001 р.), Республікою Кіпр (6 вересня 2004 р.), Республікою Болгарія (21 травня 2004 р.), Грецькою Республікою (2 липня 2002 р.), Угорською Республікою (2 серпня 2001 р.), Республікою Македонія (10 квітня 2000 р.), Швейцарською Конфедерацією (Декларація про наміри щодо співробітництва в рамках реформи юстиції України та у сфері надання правової допомоги у цивільних та кримінальних справах між Міністерством юстиції України та Департаментом юстиції і поліції Швейцарської Конфедерації (4 серпня 1995 р.), Латвійською Республікою (23 травня 1995 р.), Естонською Республікою про правову допомогу та правові відносини у цивільних та кримінальних справах (15 лютого 1995 р.), Литовською Республікою (7 липня 1993 р.), Республікою Польща (24 травня 1993 р., остання редакція від 10 січня 2011 р.), між Союзом Радянських Соціалістичних Республік і Чехословацькою Соціалістичною Республікою (24 вересня 1982 р.), Протокол до Договору між Союзом Радянських Соціалістичних Республік та Польською Народною Республікою про правову допомогу і правові стосунки у цивільних, сімейних та кримінальних справах, підписаному у Варшаві 28 грудня 1957 р., Конвенція між Союзом Радянських Соціалістичних Республік та Італійською від 25 січня 1979 р., Договір між Союзом Радянських Соціалістичних Республік та Фінляндською Республікою від 11 серпня 1978 р., Резолюція Комітету міністрів СРСР про юридичну допомогу в цивільних, торговельних та адміністративних справах № (76)5 від 18 лютого 1976 р., Договір між Союзом Радянських Соціалістичних Республік та Федеративною Народною Республікою Югославією від 24 лютого 1962 р., Договір між Союзом Радянських Соціалістичних Республік та Угорською Народною Республікою від 15 липня 1958 р., Договір між Союзом Радянських Соціалістичних Республік та Німецькою Демократичною Республікою від 28 листопада 1957 року. Оскільки Україна є правонаступницею Союзу Радянських Соціалістичних Республік, то відповідні вказані міжнародні договори не були скасовані [6, с. 319].

На жаль, Україна не бере участі у більшості універсальних конвенцій з питань сім’ї та шлюбу, в тому числі і в Конвенції, що є предметом дослідження в даній роботі. На міжнародному рівні шлюбно-сімейні відносини врегульовані договорами України про правову допомогу, багато з них містять спеціальний розділ “Сімейні справи”, норми якого зазвичай регулюють укладення шлюбу, правовідносини між подружжям, розірвання шлюбу, визнання шлюбу недійсним, встановлення або оспорювання батьківства чи материнства, правовідносини між батьками і дітьми, опіку та піклування, усиновлення. Україна, як держава, яка ратифікувала певні міжнародні договори, декларації та пакти, запроваджувала свої на захист сім’ї.

Визначити право, що підлягає застосуванню у відносинах з іноземним елементом покликані колізійні норми. Колізійні норми не визначають конкретно права і обов’язки сторін сімейного правовідносини, а лише відсилають до сімейного права тієї чи іншої держави. Відсилання колізійної норми до права тієї чи іншої держави означає відсилання до правової системи відповідної держави в цілому, включаючи поряд з законодавством інші норми права, а також правозастосовну практику та доктрину, які повинні будуть враховані під час встановлення змісту іноземного права правозастосовувачем. Прив’язки в колізійних нормах сімейного права відрізняються великою складністю, і це стосується не тільки українського права. У цій сфері, як і в питаннях особистого статусу в цивільних справах, зазвичай застосовується особистий закон кожного з учасників відношення.

Колізійні прив’язки є різноманітними, що дає можливість створити гнучке колізійне право і цим повніше захистити права та інтереси подружжя. Основним в усіх міжнародних договорах про правову допомогу є відсилання до закону місця проживання осіб (спільного; окремого; останнього; постійного). Водночас зміст понять спільного, окремого, останнього, постійного місця проживання у міжнародних договорах не висвітлюється. Використовуються також колізійні прив’язки – закон громадянства та закон суду. Так, у Договорі з Республікою Куба зазначається, що особисті та майнові правовідносини подружжя визначаються законодавством договірної держави, на території якої вони мають спільне місце проживання. Якщо подружжя має одне громадянство, але проживає на територіях різних держав, застосовується закон громадянства. Якщо подружжя має різне громадянство та проживає в різних державах – учасницях договору, застосовується законодавство тієї держави, на території якої вони мали своє останнє спільне місце проживання. Якщо ж ці особи не мали спільного місця проживання на територіях договірних держав, застосовується законодавство держави, установа якої розглядає справу.

Водночас майнові стосунки подружжя щодо нерухомого майна визначаються законодавством та підлягають компетенції судів тієї договірної держави, на території якої знаходиться це майно.

З огляду на значну кількість режимів майна подружжя, була здійснена спроба їхньої уніфікації в Гаазькій конвенції про право, застосовне до режимів власності подружжя від 14.10.1978 р., членом якої Україна не є.

Для цілей даної Конвенції громадянство вважається загальним громадянством подружжя лише у нижченаведених випадках:

1) коли обоє мали це громадянство до шлюбу;

2) коли один з подружжя добровільно набув громадянство іншого під час вступу у шлюб або пізніше допомогою заяви для цієї мети, або не відхиливши набуття громадянства, хоча йому або їй було відомо про право зробити це;

3) коли обидва з подружжя добровільно набули громадянство після вступу в шлюб.

Для цілей цієї Конвенції, якщо держава має дві або більше територіальні одиниці, в яких різні системи права застосовуються до режимів власності подружжя, будь-яке посилання на національне право такої держави тлумачиться як така, що належить до системі, визначеної нормами, чинними в цій державі.

При відсутності таких норм посилання на державу, громадянином якого є подружжя, розуміється, для цілей підпункту 1 другого абзацу статті 3 та підпункту 1 абзацу другого статті 6, як відноситься до територіальної одиниці, де ця особа мала своє  останнім звичайне місце проживання; а для цілей абзацу другого статті 4, посилання на державу загального громадянства подружжя тлумачиться як така, що належить до тієї останньої територіальної одиниці,  якщо така є, де кожен мав звичайне місце проживання.

Для цілей цієї Конвенції, якщо держава має дві або більше територіальні одиниці, в яких різні системи права застосовуються до режимів власності подружжя, будь-яке посилання на звичайне місце проживання у цій державі тлумачиться як таке, що відноситься до звичайного проживання в територіальній одиниці цієї держави.

Держава-учасниця, в якій є дві або більше територіальні одиниці, в яких різні системи права застосовуються до режимів власності подружжя, не зобов’язана застосовувати  норми цієї Конвенції до колізій правових норм таких одиниць, якщо право ніякої іншої держави не є застосовним відповідно до положень цієї Конвенції.

Для цілей цієї Конвенції, якщо в державі є дві або більше системи права застосовні до режимів власності подружжя для різних категорій осіб, будь-яке посилання на право такої держави тлумачиться як таке, що відноситься до системи, встановленої нормами, чинними в цій державі.

За відсутності таких норм внутрішнє право держави загального громадянства подружжя застосовується при обставинах, зазначених у першому абзаці статті 4, а внутрішнє право держави, де кожен з подружжя мав звичайне місце проживання, продовжує застосовуватися при обставин, зазначених у підпункті 2 абзацу другого статті 7. При відсутності спільного громадянства подружжя застосовується третій абзац статті 4.

Ця Конвенція не зачіпає інших міжнародних документів, які містять положення з питань, що регулюються цієї Конвенції, Стороною яких Договірна держава є або стає.

У сучасній юридичній літературі найбільш дослідженим є питання неретроактивності міжнародних договорів. Найпоширенішою точкою зору при цьому є визнання загального принципу, відповідно до якого договори не мають зворотної дії – як елементарного принципу логіки і справедливості [4, с. 15]. Цей принцип прямо закріплений, зокрема, у ст.28 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. та відображений у міжнародній судовій і арбітражній практиці. Так, ще до закріплення загальновизнаного принципу міжнародного права про неретроактивність у згаданій конвенції міжнародні судові установи неодноразово враховували його при вирішенні спорів, які виникали з питань застосування в часі норм міжнародних угод [4, с. 12— 13]. Без розглядуваного принципу, зазначає P.A. Каламкарян, вся система договірного права була б позбавлена своєї ефективності в плані підтримання стабільних і довірчих відносин між державами.

За своєю юридичною природою принцип неретроактивності міжнародних договорів є загальним принципом права (у розумінні п.1 «с» ст.38 Статуту Міжнародного Суду ООН) [4, с.20-21]. Він був сприйнятий з національного права, тому його зміст не відрізняється від змісту аналогічного принципу національного права. Так, ст.28 конвенції закріплює: «Якщо інший намір не випливає з договору або не встановлений в інший спосіб, то положення договору не є обов’язковими для учасника договору щодо будь-якої дії чи факту, які мали місце до дати набрання договором чинності для зазначеного учасника, або щодо будь-якої ситуації, яка перестала існувати до цієї дати». На нашу думку, таке формулювання статті визначає питання дії міжнародного договору як на одномоментні юридичні явища (якими можуть бути певні короткочасні дії чи факти), так і на тривалі (такі, наприклад, як ситуація чи правовідносини, що тривають більше однієї доби). Як зазначають у науковій літературі, «договір не застосовується до актів чи фактів, які закінчилися, або до ситуацій, які перестали існувати до дати набуття чинності договором». Слід зазначити, що таке визначення зворотної дії норми права близьке до викладеного у абз.1 п.4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України № З-рп/2001 від 05.04.2001 р. у справі про податки («під принципом незворотності дії в часі нормативно-правових актів мається на увазі, що дія останніх не може поширюватися на правовідносини, які виникли й закінчилися до набрання ним чинності») [8, с. 326].

Водночас, у питанні неретроактивності велика роль відведена і конкретному регулюванню цих питань учасниками міжнародних договорів, що ґрунтується на положенні ст.28 згаданої конвенції, яка надає сторонам можливість без будь-яких обмежень відступити від розглядуваного загального принципу при укладенні договору.

Як видно з тексту наведеної статті, допускається надання зворотної дії цілому договору або окремим його положенням. Це може бути закріплено в явній формі в тексті договору, а може бути встановлено з сутності договору, випливати з нього без наявності спеціальної вказівки з цього приводу в самому договорі. Так, приміром, у міжнародній юридичній науці та судовій практиці загальновизнано, що угоди про тлумачення основного договору завжди мають зворотну дію без прямої вказівки на це.

Так, досліджувана Конвенція застосовується в кожній Договірній державі, тільки до подружжя, які уклали шлюб або які визначили право, застосовне до режиму їх власності після вступу цієї Конвенції в силу для цієї держави.

Договірна держава може за допомогою заяви поширити застосування даної Конвенції на інші подружжя.

Правовий режим майна подружжя – це порядок регулювання відносин з приводу майна подружжя, який визначає характер і обсяг їх прав та обов’язків з приводу належного подружжю майна. Залежно від джерела, яке встановлює цей порядок, виділяють: 1) законний або легальний правовий режим майна подружжя, при якому права і обов’язки подружжя щодо їх майна визначаються законом (ex lege); 2) договірний режим майна подружжя, при якому права та обов’язки подружжя визначаються самим подружжям шляхом укладення ними відповідного договору [7, с. 3].

Відповідно до досліджуваної Конвенції, режим власності подружжя регулюється внутрішнім правом, визначеним подружжям до шлюбу. Подружжя може обрати тільки одне із нижчезазначених прав:

1)  право будь-якої держави, громадянином якої є один з подружжя під час такого визначення;

2) право тієї держави, у якій один з подружжя має своє звичайне місце проживання під час такого визначення;

3)  право першої з держав, в якій один з подружжя придбає нове звичайне місце проживання після шлюбу.

Якщо подружжя до укладення шлюбу не визначило застосовне право, режим їхньої власності регулюється внутрішнім правом держави, в якій обоє з подружжя придбали своє перше звичайне місце проживання після укладення шлюбу. Якщо подружжя не має свого звичайного місця проживання в одній і тій же державі та спільного громадянства, режим їхньої власності регулюється внутрішнім правом тієї держави, з якою, беручи до уваги всі обставини, вона найбільш тісно пов’язана, тобто в даному випадку застосовується принцип найбільш тісного зв’язку [10, с. 409 – 410].

Вплив режиму власності подружжя на правовідносини між подружжям і третьою стороною регулюється правом, застосовуваним до режиму власності подружжя відповідно до цієї Конвенцією.

Тим не менш, право держави-учасника Конвенції може передбачати, що право, застосовне до режиму власності подружжя, не може бути протиставлено особі третій стороні, коли ця особа, або третя сторона мають своє звичайне місце проживання на її території, за винятком випадків, коли:

1) були виконані вимоги гласності та реєстрації, передбачені цим правом, або

2) правовідносини між цією особою і третьою стороною виникли в той час, коли третя сторона знала або повинна була знати право, застосовне до режиму власності подружжя.

Окремо Конвенція врегульовує питання дійсності шлюбних договорів. Так, відповідно до статей 12 і 13 Конвенції, шлюбний договір є дійсним, у тому, що стосується його форми, якщо він відповідає або внутрішньому праву, що застосовується до режиму власності подружжя, або внутрішньому праву місця, де він був укладений. У будь-якому разі шлюбний договір складається у письмовій формі, датується і підписується обома подружжям.

Визначення застосовного права ясно вираженим заявою повинно відповідати формі, встановленій для шлюбних договорів, або внутрішнім правом, визначеним подружжям, або внутрішнім правом місця, де він був укладений. У будь-якому випадку визначення проводиться у письмовій формі, датоване і підписане обома подружжям.

Конвенція не застосовується до аліментних зобов’язань між подружжям; прав спадкування пережившого подружжя, правоздатності подружжя. Визначається роль шлюбного контракту в установленні режиму стосовно майна подружжя. Зазначається неможливість застосування матеріального права, якщо воно суперечить публічному порядку держави.

Як вже було зазначено вище, Україна на сьогоднішній день не приєдналась до досліджуваної Конвенції. Відповідно до ст. 61 Закону України «Про міжнародне приватне право» 2005 р., подружжя може обрати для регулювання майнових наслідків шлюбу право особистого закону одного з подружжя або право держави, у якій один з них має звичайне місце перебування, або, стосовно до нерухомого майна, право держави, у якій це майно знаходиться.

Право, вибране згідно з частиною першою цієї статті, припиняє застосовуватися або змінюється за згодою сторін у разі зміни особистого закону або звичайного місця перебування того з подружжя, до особистого закону або звичайного місця перебування якого було прив’язане обране право. Нове право застосовується до правових відносин з моменту укладення шлюбу, якщо інше письмово не встановлено подружжям.

Чинність міжнародного договору потребує звернення до Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. (набула чинності для України 13.06.1986 р. (у складі СРСР). Цей міжнародний документ у ст.24 встановлює, що договір набирає чинності в порядку і в дату, передбачені в самому договорі або погоджені між державами, які брали участь у переговорах. При відсутності такого положення або домовленості договір набирає чинності, як тільки буде виражено згоду всіх держав, які брали участь у переговорах, на обов’язковість для них договору. Якщо згода держави на обов’язковість для неї договору виражається в якусь дату після набрання договором чинності, то договір набирає чинності для цієї держави в цю дату, якщо в договорі не передбачається інше (одні й ті самі міжнародно-договірні норми можуть набувати чинності для основних держав-учасниць та для окремої держави в подальшому в різний час). Крім того, у статтях 24, 25 цього документа передбачається можливість тимчасового застосування деяких чи усіх положень договору з моменту підписання тексту договору ще до набрання ним чинності. При цьому слід мати на увазі, що конвенція визначає правила на буття чинності міжнародними договорами тільки в міждержавних відносинах і не регулює порядок введення їх в дію на територіях відповідних держав [8, с. 328].

Таким чином, дія міжнародного договору взагалі та щодо окремої держави зокрема пов’язана з моментом, коли державою (державами) висловлена остаточна згода на набуття для неї чинності цим договором. Така згода відповідно до ст.11 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 р. та ст.8 Закону України «Про міжнародні до говори України» може надаватися такими шляхами: через підписання, обмін документами, що становлять договір, ратифікацію, затвердження, прийняття договору, приєднання до договору й іншим шляхом, про який домовилися сторони.

Досліджувана Конвенція відкрита для підписання державами, які були членами Гаазької конференції з міжнародного приватного права під час її Тринадцятої сесії. Вона підлягає ратифікації, прийняттю або схваленню, і документи про ратифікацію, прийняття або схвалення здаються на зберігання Міністерству закордонних справ Нідерландів.

Будь-яка інша держава може приєднатися до цієї Конвенції. Документ про приєднання здається на зберігання до Міністерства закордонних справ Нідерландів.

Під час підписання, ратифікації, визнання, схвалення або приєднання будь-яка держава може заявити, що справжня Конвенція поширюється на всі території, за міжнародні відносини яких вона несе відповідальність, або на одну чи кілька з них. Така заява набирає чинності в час, коли Конвенція набуває чинності для цієї держави. Про таку заяву, а також і будь-яке наступне поширення дії повідомляється Міністерство закордонних справ  Нідерландів.

Договірна держава, в якій є дві або більше територіальні одиниці, в яких різні системи права застосовуються до режимів власності подружжя може, під час підписання, ратифікації, прийняття, схвалення або приєднання, заявити, що ця Конвенція застосовується до всіх її територіальних одиниць, або тільки до однієї або декількох з  них, і може поширювати свою заяву в будь-який час після цього. Про ці заяви повідомляється Міністерство закордонних справ Нідерландів, і в них вказується ясно територіальна одиниця, до якої застосовується ця Конвенція.

Договірна держава, що має у день набрання чинності цією Конвенцією для держави того національну комплексну систему перебування у громадянстві, може допомогою заяви передбачати час від часу тлумачення посилань його національне право.

Ніякі застереження до Конвенції не допускаються.

Будь-яка Договірна держава, яка бажає зробити одну з заяв, передбачених статтею 5, абзацом четвертим статті 9, статтею 21 або статтею 26, повідомляє про таке заяві Міністерство закордонних справ Нідерландів. Будь-яка зміна або відкликання такої заяви робиться таким  же чином.

Конвенція набирає чинності в перший день третього календарного місяця після здачі на зберігання третього документа про ратифікацію, прийняття, схвалення або приєднання, зазначених у статтях 22 і 23.

Після цього Конвенція набуває чинності:

1) для кожної держави, що ратифікує, приймає її або приєдналася до неї згодом, в перший день третього календарного місяця після здачі на зберігання його документації про ратифікацію, прийняття, схвалення або приєднання;

2) для території, на яку Конвенція була поширена в відповідно до статті 24 в перший день третього календарного місяця після повідомлення, зазначеного в цій статті.

Що стосується припинення чинності міжнародно-договірними нормами, то загальними підставами його є: закінчення строку дії; набуття чинності новим договором, що замінює старий; вихід з договору в установленому порядку (існує позиція, що такою підставою також є вихід з договору критичної кількості учасників); істотне порушення договору в передбачених міжнародним правом випадках, визнання недійсності внаслідок невідповідності jus cogens та деякі інші підстави, визначені міжнародним правом, зокрема Віденською конвенцією про право міжнародних договорів 1969 р. [киб, с. 119-120].

Окрім того, договір може бути не припинений, а лише зупинений з різних підстав, передбачених, зокрема, згаданою конвенцією.

Конвенція залишається чинною протягом п’яти років з дня її набрання чинності згідно з першим абзацом статті 29, навіть для держав, які згодом ратифікували, прийняли, схвалили її або приєдналися до неї. При відсутності денонсації, вона автоматично продовжується на кожні п’ять років.

Про денонсацію повідомляється Міністерство закордонних справ Нідерландів, принаймні, за шість місяців до закінчення п’ятирічного періоду. Вона може бути обмежена деякими територіями або територіальними одиницями, до яких застосовується Конвенція.

Денонсація є чинною лише для держави, яка повідомила про неї. Конвенція залишається чинною для інших Договірних держав.

До основних тенденцій розвитку колізійного регулювання правовідносин подружжя можна віднести наступні:

1) всі законодавства схильні регулювати особисті та майнові відносини подружжя одним законом;

2) більшість законодавств для регулювання правовідносин між подружжям встановлюють об’ємну розгалужену норму;

3) значна частина сучасних законодавств про МПрП передбачає можливість застосування до відносин між подружжям автономії волі.

Хоча сімейне право є сферою, в якій гармонізація та уніфікація правових норм постійно викликає труднощі та сумніви з приводу практичної доцільності, не можна сказати, що воно залишається поза дією цих тенденцій.

Найбільш визначним досягненням у сфері уніфікації колізійних норм у галузі сімейного права є діяльність Гаазької конференції з міжнародного приватного права. В сукупності ці конвенції утворюють ефективний, зручний та скоординований механізм вирішення справ щодо майна подружжя та виконання рішень у цій сфері, що дозволяє ефективно захищати права осіб.

Отже, на основі проведеного дослідження та аналізу положень міжнародних конвенцій та законів і судової практики зарубіжних країн, а також України (зокрема, положень Сімейного кодексу України та Закону України «Про міжнародне приватне право»), можна стверджувати, що регулювання режиму майна подружжя у міжнародному приватному праві знаходиться у незадовільному стані. Єдиною міжнародною багатосторонньою конвенцією у цій сфері є Гаазька конвенція про право, застосовне до режимів власності подружжя 1978 р., проте проблема полягає не в кількості міжнародно-правових документів, а в якості регулювання даного питання, яке вони закріплюють. Регламентація режиму майна подружжя, запропонована вищевказаною конвенцією, практично не розв’язує потенційних проблем, адже в ній прописані лише прості колізійні прив’язки (особистий закон подружжя, спільне місце проживання і т.д.), та можливість вибору сторонами внутрішнього права певної держави.

Що стосується “Конвенції про право, що застосовується до режиму власності подружжя”, то їй важко дати однозначну характеристику, оскільки вказаний документ Україною не ратифікований. Проте, якщо говорити про окремі положення, зокрема про систему колізійних норм у тексті конвенції, то варто відзначити її розгалуженість та вичерпність, сучасність та прогресивний характер. Все сказане дає підстави вважати цю конвенцію принаймні авторитетним науковим джерелом для розвитку МПрП в Україні.

1. Конвенція про право, що застосовується до режимів власності подружжя від 14.03.1978// http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_923
2. Бурлай О.Є. Загальна характеристика Гаазьких конвенцій у сфері сімейного права // Шевченківська весна: Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції студентів, аспірантів та молодих вчених, присвяченої 60-річчю Великої Перемоги / За заг. ред. проф. О.К.Закусила. – Вип. ІІІ: У 2-х част. – Ч.1. Гуманітарні науки. – К.: Логос, 2005. – С. 214-215.
3. Калакура В.Я.  Сімейно-правові  відносини  з  іноземним  елементом  у міжнародних  договорах  України  про  правову  допомогу  //  Вісник Луганського державного університету внутрішніх імені Е.О. Дідоренка.  – Луганськ, 2009. – Випуск № 3 у двох частинах. – ч. 2 – С. 104 – 114
4. Каламкарян Р. А. Фактор времени в праве международных договоров / Р. А. Каламкарян. -М. : Наука, 1989. – 176 с.
5. Кибальник А. Г. Современное международное уголовное право : монография / А. Г. Кибальник. – М. : Волтере Клувер, 2010. — 304 с.
6. Мельниченко О. В. Міжнародні договори в системі сімейного законодавства України та ЄС / О. В. Мельниченко // Часопис Київського університету права. – 2014. – № 4. – С. 317-321
7. Олійник О.С. Майнові відносини подружжя: порівняльно-правовий аспект// Юриспруденція: теорія і практика: Науково-практичний журнал. – Центр правових досліджень С.Фурси. – Київ. – 2009. – № 5 (55). – С. 2-7
8. Пушняк О. В. Дія в часі норм міжнародних договорів / О. В. Пушняк // Форум права. — 2013. — № 4. — С. 322—329
9. Саєнко І. В. Регулювання майнових відносин подружжя в міжнародному приватному праві / І. В. Саєнко. – // Наше право. – 2011. – N 3. – С.162-167
10. Чубарєв В. Л. Міжнародне приват­не право: Навчальний посібник – К.: Атіка, 2008.- 608 с.