Відповідальність за порушення законів у сфері держтаємниці

Вступ

Актуальність. Національна система охорони державної таємниці створювалась з урахуванням досвіду розвинених демократичних країн та випробуваних на практиці традиційних засобів і методів. Значною мірою сучасна Україна є спадкоємцем системи захисту секретної інформації, яка існувала за часів Радянського Союзу. Більшість елементів цієї структури було збережено, а згодом розвинуто і вдосконалено. Від дня набуття незалежності Україна однозначно і назавжди визначила свій стратегічний курс на побудову суверенної, демократичної, правової держави на засадах ринкової, соціально орієнтованої економічної системи. Цей курс знайшов свою легалізацію в Конституції України 1996 року, стаття восьма якої проголосила принцип верховенства права.

Необхідною умовою успішного здійснення в Україні національно – державного будівництва є здатність молодої держави забезпечити свою національну безпеку. Стаття 17 Конституції України проголосила, що “захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної та інформаційної безпеки є найважливішими функціями держави, справою всього українського народу”. У зв’язку з цим важливе значення надається питанням охорони державної таємниці. Без створення надійного правового механізму захисту державної таємниці неможливо ефективно реалізувати концепцію захисту національної безпеки України в цілому. Зрозуміло, що вироблення такого механізму має ґрунтуватися на всебічному науковому дослідженні сучасних проблем національної безпеки.

Заходи, які вживає держава, охороняючи свої секрети, мають бути адекватними загрозам (як зовнішнім, так і внутрішнім), що існують на даний момент. Ефективне вирішення цього питання можливе лише за умови комплексного підходу. Зрозуміло, що комплексний підхід включає дослідження виникнення потреби в охороні державної таємниці взагалі та особливостей формування цієї системи на території України зокрема, пізнання сутності, змісту та закономірностей розвитку системи охорони державної таємниці на різних етапах державного розвитку України. Крім того, для сучасної юридичної практики є важливим вивчення досвіду правового забезпечення функціонування системи охорони державної таємниці на території України протягом історичного періоду його впровадження.

Для боротьби з посяганнями на державну таємницю використовуються різноманітні засоби – організаційні, економічні, виховні, правові та інші. Важливе місце серед них займають кримінально-правові засоби. Чинний Кримінальний кодекс України (далі – КК) містить цілий ряд норм, за якими кваліфікуються окремі види посягань на державну таємницю.

В літературі питанню відповідальності за розголошення державної таємниці приділялась певна увага. Складність та багатоаспектність проблеми збереження секретної інформації держави останніми роками посилили інтерес до неї з боку дослідників і науковців. Актуальні проблеми захисту інформації з обмеженим доступом в умовах становлення і розвитку інформаційного суспільства розглядаються у працях О.А. Баранова, О.Г. Білоруса, В.П.Горбуліна, С.О. Довгого, Б.А. Кормича, В.А. Ліпкана, В.С. Шеховцова та інших. Відповідні проблеми досліджували Н. С. Алєксєєв, Х. М. Ахметшін, А. М. Вердієв, В. А. Владіміров, М. В. Володько, С. А. Домахін, М. П. Карпушин, М. Й. Коржанський, В. І. Курляндський, В.В. Кухар, П. С. Матишевський та інші.

Метою роботи є аналіз державної таємниці, як об’єкта правової охорони, специфіку кримінальної відповідальності за розголошення державної таємниці, та формулювання теоретичних висновків з окресленої проблематики.

У відповідності до зазначеної мети було сформульовано наступні завдання даної роботи:

Дати визначенні державної таємниці, як специфічного об`єкта правової охорони;
Дослідити особливості розвитку інституту кримінальної відповідальності за розголошення державної таємниці;
Проаналізувати склад злочину «розголошення державної таємниці»;
Визначити особливості адміністративної відповідальності за порушення законодавства щодо охорони державної таємниці.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини в сфері правової охорони державної таємниці. Предметом – зміст, структура, та механізми державної таємниці, чинне законодавство України, а також доктринальні роботи з окресленої проблематики.

Методологічною основою дослідження є діалектичний метод пізнання соціальних процесів, який дозволяє враховувати всі взаємозв’язки явищ, що розглядаються, об’єктивно оцінювати ефективність нормативно-правових актів та правозастосовчої діяльності у сфері боротьби з порушеннями законодавства про державну таємницю. У роботі використовувалися такі методи, як історичний, порівняльно-правовий, логіко-юридичний i системно-структурний, соціологічний, тощо.

1. Державна таємниці, як об’єкт кримінально правової охорони

У світі не існує держави, яка б не мала «своїх» таємниць – тієї своєрідної сфери інформації, яка зветься державною таємницею і відповідним чином охороняється від різного роду протиправних посягань. У сучасних умовах інформація стає стратегічним національним ресурсом. Через низку об’єктивних обставин (розширення міжнародного співробітництва, упровадження досягнень науки і новіших технологій і т.і.) значно зростає вразливість інформації.

Інформаційний вплив носить різнобічний характер і змінюється в залежності від розв’язуваних завдань та обстановки. Інформаційна зброя впливає на “ідеальні” об’єкти (знакові системи) або їхні матеріальні носії. Інформаційна війна по суті є комплексом заходів і операцій, здійснюваних у конфліктних ситуаціях, коли інформація є водночас зброєю, ресурсом і ціллю. Закономірним є питання про те, якою мірою реальна і наскільки загрожує національним інтересам інформаційна війна.

Поширення використання інформаційних технологій змінило значення державних кордонів у контексті національної безпеки.

Поширення взаємозв’язків і взаємозалежностей у сучасному світі дозволяє зробити висновок про те, що на початку ХХІ століття відбулись геополітичні зміни в інформаційній сфері. Основними з таких змін є наступні:

— однією з основних сфер геополітичного протиборства стає інформаційний простір глобального, регіонального і національного рівнів;

— у глобальному інформаційному просторі посилюються процеси, пов’язані з розвитком відносин партнерства і суперництва;

— формується глобальна інформаційна інфраструктура на основі мережі Інтернет та посилюється просторова взаємозалежність країн;

— інформаційний простір західних держав стрімко перетворюється в єдиний глобальний інформаційний простір, де домінуючу роль у контролі над інформаційними потоками відіграють США і ЄС;

— істотно розширився військово-інформаційний простір, що контролюється державами-членами НАТО [18, с. 142].

Україну навіть опісля вступу у силу чинного КК України іноді продовжують обвинувачувати в надмірної суворості санкцій деяких кримінально-правових норм. Безпосередньо це стосується норм, що передбачають відповідальність за злочини, предметом яких є державна таємниця.

Режим таємності є постійним і загальнодержавним. Його вимоги обов’язкові для виконання на території України та за її межами всіма органами державної влади і місцевого самоврядування, підприємствами, установами й організаціями незалежно від їхньої організаційно-правової форми і форми власності, посадовими особами і громадянами України, що взяли на себе зобов’язання, або зобов’язаними за своїм статусом виконувати вимоги законодавства про державну таємницю.

Діяльність по забезпеченню таємності заснована на принципах доцільності, законності, оперативності.

Приналежність інформації до державної таємниці здійснюється мотивованим рішенням спеціальної посадової особи – державного експерта з питань таємниць за його власною ініціативою, за зверненням керівників відповідних органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій чи громадян.

Інформація вважається державною таємницею з часу опублікування Зводу відомостей, що становлять державну таємницю” до якого включена ця інформація.

Охорона державної таємниці складається з комплексу організаційно-правових, інженерно-технічних, криптографічних та оперативних заходів, спрямованих на запобігання розголошенню інформації, що становить державну таємницю.

Особливості правового режиму інформації з обмеженим доступом, що становить таємницю, є актуальною науковою і практичною проблемою. І. В. Арістова зазначає, що найчастіше в нормативно-правових актах використовуються деякі словосполучення без чіткого визначення цих понять, наприклад: «комерційна таємниця», «службова таємниця», «особиста таємниця», «сімейна таємниця», «персональні дані», «таємниця голосування» тощо. Це призводить, на її думку, до вільного тлумачення даних понять і ускладнює реалізацію законів. Ми погоджуємося з висловлюванням І. В. Арістової, що законодавство України лише проходить етап формування термінології тієї частини інформаційного права, що пов’язана із суспільними відносинами з приводу інформації з обмеженим доступом, і на сьогодні не містить законодавчо закріпленого визначення терміна «таємниця» в чистому вигляді. Проте з того часу, коли І. В. Арістова наголошувала на відсутності визначень окремих видів таємниць, відбулись відчутні зміни, і зараз значне правове регулювання отримали не тільки визначення, але й механізми реалізації режимів таких таємниць, як комерційна, податкова, банківська, адвокатська тощо. Загалом чинне українське законодавство передбачає більше двадцяти видів таємниць: державна, службова, лікарська, податкова, сімейна, професійна, нотаріальна, комерційна, а також таємниця листування, телефонних переговорів; таємниця поштових та телеграфних повідомлень; таємниця голосування; таємниця судового провадження; таємниця страхування; податкова таємниця; таємниця сповіді тощо.

Більшість режимів зазначених видів таємниць переживають своє становлення, тому термінологія у сфері їх обігу не досить виважена. Введення у правовий обіг зазначених понять здійснювалося в основному з різних іноземних законодавчих джерел і без належної узгодженості між чинними нормативно-правовими актами. Практичне ж застосування цих понять в Україні виявило недосконалість законодавства у визначенні як видів таємниць, так і засобів їх цивільно-правового, адміністративно-правового та кримінально-правового захисту. Це зумовлює необхідність розвитку й удосконалення, на думку Ю. Капіци, відповідного галузевого законодавства щодо кожного виду таємниць із визначенням загальних, притаманних їм всім ознак, кола суб’єктів прав на таємницю, прав та обов’язків осіб, які стосуються певних видів таємниць, порядку захисту прав. Підтримуючи цю думку, вважаємо, що перспективнішою та сучаснішою є пропозиція включення цієї інформації до окремого розділу Інформаційного кодексу України, прийняття якого передбачено Законом України «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки» [6, с. 124].

Таємниця для правового регулювання окремих її елементів є соціальним явищем, до ознак якого можна зарахувати такі:

– таємниця – це секретні відомості про явища, процеси, події, що відбуваються в житті людей, діяльності груп або держави;

– розголошення цих відомостей може завдати шкоду, тому інформація має захищатися від доступу до неї третіх осіб;

– негативне оцінювання суспільством дій із розголошення таємниці [22, с. 145].

Державна таємниця – вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України та які визнані у порядку, встановленому Законом України «Про державну таємницю», державною таємницею і підлягають охороні державою.

Як ознаки державної таємниці (як кримінально-правового явища) можна визначити, зокрема, наступне:

1) цей вид таємниці включає відомості (інформацію) у певних сферах життя держави, що закріплені нормативно (у нормах Закону України «Про державну таємницю» виділяються відомості у сфері оборони; у сфері економіки, науки й техніки; у сфері зовнішніх відносин; у сфері державної безпеки та охорони правопорядку; Закону України «Про доступ до публічної інформації», у Зводі відомостей містяться дані, що становлять державну таємницю тощо);

2) ці відомості мають відповідний гриф секретності, суворо регламентований порядок засекречування й розсекречування, процедури допуску до роботи з ними, закріплені на законодавчому рівні;

3) відомості можуть бути відомі або довірені тільки особам, які мають допуск до них, на яких поширюється обов’язок зберігати ці відомості в таємниці;

4) недоторканність відомостей забезпечується державним захистом і встановленою юридичною відповідальністю (передусім кримінально-правовою);

5) незаконне отримання й поширення цих відомостей може заподіяти шкоду передусім національним інтересам [22, с. 147].

Згідно з Законом Республіки Естонія “Щодо державної таємниці” (ст. 2) державна таємниця (State secret) – інформація, передбачена винятково цим Законом, який вимагає її захисту від розкриття в інтересах національної безпеки, яка належить державі, перебуває під державним наглядом і вироблена державою або для держави.

Згідно з Законом Республіки Польщі “Щодо державної таємниці” (ст. 2) державна таємниця (State secret) – це класифікована інформація, внесена до списків, нелегітимне розкриття яких може становити серйозну загрозу фундаментальним інтересам держави, суверенітету, територіальній цілісності, національним інтересам у сфері оборони та безпеки держави, інтересам громадян, завдавати таким інтересам значної шкоди.

Згідно з Законом Республіки Угорщини “Щодо державної таємниці” (ст. 2) державна таємниця (State secret) – це відомості воєнного, політичного, економічного, наукового, технічного або іншого характеру, включені до затвердженого кабінетом міністрів переліку, втрата або незаконне розголошення яких може нанести шкоду безпеці, економічним і політичним інтересам держави.

Законодавчим актом, що заклав фундамент демократичного розвитку інформаційної сфери держави, став прийнятий 2 жовтня 1992 р. Закон України «Про інформацію», який проголошує інформаційний суверенітет України, закріплює право громадян на інформацію, встановлює обов’язок держави здійснювати контроль за інформацією з обмеженим доступом, визначає правові основи інформаційної діяльності в державі. На законодавчому рівні вперше було закріплено необхідність врегулювання відносин у сфері державної таємниці на рівні спеціального закону. Закон України «Про інформацію» визначив місце державної таємниці серед іншої інформації, встановив види відповідальності за порушення інформаційного законодавства, поділив інформацію за режимом доступу на відкриту інформацію та інформацію з обмеженим доступом. Остання за своїм правовим режимом поділяється на конфіденційну і таємну. Саме одним з видів таємної інформації і є державна таємниця.

З метою встановлення режиму секретності в державі на всій її території формується комплекс конкретних правових, політичних, соціально-економічних та організаційно-управлінських заходів, спрямованих на розвиток інформаційної сфери та на захист державної таємниці зокрема. Початок формуванню правових засад в органах державної влади приходиться на 1992-1993 рр. У 1992 р. Служба національної безпеки України (далі – СБУ), на основі узагальнених пропозицій міністерств і відомств щодо концептуальних засад захисту державних секретів, запропонувала створити в системі центральних органів виконавчої влади спеціально уповноважені органи державної влади з охорони державної таємниці. СБУ було виконано роботу з відпрацювання проекту загальнодержавної «Інструкції про порядок забезпечення режиму секретності в державних органах та установах».

Слід підкреслити, що саме СБУ розроблено та введено в дію загальнодержавні нормативно-правові акти з питань організації та забезпечення діяльності режимно-секретних органів (РСО) та державних експертів з питань таємниць, оформлення громадянам допуску до державної таємниці, надання державним органам та установам спеціальних дозволів на провадження діяльності, пов’язаної з державною таємницею, охорони інформації з обмеженим доступом під час здійснення міжнародного співробітництва тощо.

Указом Президента України від 1 грудня 1992 р. було створено Державну службу з технічного захисту інформації, а Постановою Кабінету Міністрів України від 4 травня 1993 р. Державний комітет України з питань державних секретів, основними завданням яких була реалізація політики у сфері забезпечення охорони державної таємниці та технічного захисту інформації, координація режимно-секретної діяльності та функціонування інфраструктури системи технічного захисту інформації, а також відповідно до покладених завдань здійснення контролю за режимом секретності та технічним захистом інформації з обмеженим доступом у державних органах і установах. Пізніше на базі зазначених органів було утворено Державний комітет України з питань державних секретів та технічного захисту інформації, який став центральним органом виконавчої влади у сфері охорони державної таємниці і технічного захисту інформації на всій території України.

Однак у 1999 р. був ліквідований Державний комітет України з питань захисту державних секретів та технічного захисту інформації, а його функції і повноваження покладено на СБУ У Законі України «Про Службу безпеки України», а саме в ст. 1 і 2 визначено, що СБУ є державним правоохоронним органом спеціального призначення, який забезпечує державну безпеку України, підпорядкований Президенту України і підконтрольний Верховній Раді України.

Найбільш вагомим кроком на шляху побудови сучасної демократичної системи охорони державної таємниці було прийняття Закону України «Про державну таємницю» 21 січня 1994 р., у якому було закладено правовий фундамент охорони державної таємниці, встановлена процедура віднесення інформації до державної таємниці, а також врегульовано порядок засекречування та розсекречування її матеріальних носіїв, охорона державної таємниці в інтересах національної безпеки України тощо.

Закон України «Про державну таємницю» також запровадив розподіл інформації, що може належати до державної таємниці за ступенями секретності: «Особливої важливості», «Цілком таємно» і «Таємно». Варто також відмітити, що на законодавчому рівні закріплено не всі сфери життєдіяльності держави, які може охоплювати державна таємниця, а лише найважливіші, які пов’язуються із забезпеченням національної безпеки.

Відповідно до ст. 1 зазначеного закону державною таємницею є вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України та які визнані у порядку, встановленому цим Законом, державною таємницею і підлягають охороні державою. Крім зазначеного, слід також відмітити, що відповідний закон встановив розмежування компетенції державних органів у сфері охорони та забезпечення державної таємниці.

У ст. 1 зазначеного Закону паралельно вживаються терміни «державна таємниця» й «секретна інформація». Припускаємо, що це зумовлено передусім прагненням уникнути тавтології у тексті законодавчого акта. Проте, на наш погляд, таке застосування недоцільне, оскільки термін «секретна інформація» є більш загальним і може бути використаний для означення будь-якої публічної інформації, доступ до якої обмежується. Так, у ст. 329 КК України, якою встановлено відповідальність за втрату документів, що містять державну таємницю, передбачено втрату документів або інших матеріальних носіїв секретної інформації, які містять державну таємницю, а також предметів, відомості про які становлять державну таємницю, особою, якій вони були довірені, якщо втрата стала результатом порушення встановленого законом порядку поводження із зазначеними документами та іншими матеріальними носіями секретної інформації або предметами. Цей приклад доводить, що поняття «секретна інформація» має ширше значення і охоплює собою поняття «державна таємниця».

Види інформації з обмеженим доступом визначено у Законі України «Про доступ до публічної інформації»: конфіденційна інформація, службова інформація і таємна інформація. Згідно з положеннями ст. 8 вказаного Закону таємною є інформація, доступ до якої обмежується відповідно до цього Закону і розголошення якої може завдати шкоди особі, суспільству і державі. Таємною визнається інформація, яка містить державну, професійну, банківську таємницю, таємницю досудового розслідування та іншу передбачену законом таємницю.

Крім того, вважаємо, що термін «секретна інформація» пов’язаний передусім із визначенням рівня секретності інформації – категорією, що характеризує важливість секретної інформації, ступінь обмеження доступу до неї та рівень її захисту державою. Тобто використання в законодавстві термінів «таємна інформація» і «секретна інформація» може призвести до неоднозначності тлумачення того чи іншого поняття, кваліфікації діяння, хоча вони й відображають один і той самий об’єкт захисту – державну таємницю.

Важливим елементом системи охорони державної таємниці є те, що на законодавчому рівні створено механізм віднесення інформації до державної таємниці та її розсекречування. Відповідно до категорій інформації, яка становить державну таємницю, формується Звід відомостей, що становлять державну таємницю (ЗВДТ), який є єдиною формою реєстрації цих відомостей в Україні. З моменту опублікування Зводу держава забезпечує захист і правову охорону зареєстрованих у ньому відомостей.

У 1995 р. введено в дію «Звід відомостей, що становлять державну таємницю» (далі – ЗВДТ), який визначив конкретні категорії інформації у сферах оборони, економіки, зовнішніх зносин, державної безпеки й охорони правопорядку, що становлять державну таємницю та розголошення якої може завдати шкоди національній безпеці України. ЗВДТ був надрукований вперше тільки через півтора року після прийняття Закону, тобто, 18 серпня 1995 р. в «Урядовому кур’єрі», і неодноразово передруковувався в різних виданнях. Але вже перші зміни до ЗВДТ, внесені наказами Держкомсекретів № 2 від 29.09.95 р., № 3 від 12.12.95 р., № 1 від 16.01.96 р. і № 2 від 6.02.96 р., не були опубліковані: перші два мають гриф «таємно», останні два – гриф «для службового користування», що є прямим порушенням Закону. А потім і сам ЗВДТ отримав гриф «таємно» і був видалений з усіх комп’ютерних правових систем. У системі Інформаційно-аналітичного центру «Ліга-Закон» він був видалений навіть з відповідного номеру «Урядового кур’єру».

Діючий Звід відомостей, що становлять державну таємницю, затверджено Наказом Служби безпеки України від 12.08.2005 р. № 440, зареєстровано в Міністерстві юстиції України 17.08.2005 р. за № 902/11182.

У чинному КК України відповідальність за посягання на державну таємницю, за порушення встановленого порядку її збереження передбачена у п’яти статтях. Серед них, зокрема, ч. 1 ст. 111 (державна зрада у формі шпіонажу), ст. 114 (шпигунство); ст. 328 (розголошення державної таємниці); ст. 329 (втрата документів, що містять державну таємницю); ст. 422 (розголошення відомостей військового характеру, що становлять державну таємницю, або втрата документів чи матеріалів, що містять такі відомості).

Санкції зазначених кримінально-правових норм у своїй більшості передбачають позбавлення волі на певний строк. Зокрема за дії, передбачені ч. 1 ст. 111 КК України, санкція статті передбачає позбавлення волі на строк від десяти до п’ятнадцяти років; ст. 114 КК України – позбавленням волі на строк від восьми до п’ятнадцяти років; ч. 1 ст. 328 КК України – позбавленням волі на строк від двох до п’яти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого, ч. 2 ст. 328 КК України – позбавленням волі на строк від п’яти до восьми років; ч. 1 ст. 329 КК України – позбавленням волі на строк до трьох років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого, ч. 2 ст. 329 КК України – позбавленням волі на строк від двох до п’яти років; ч. 1 та ч. 2 ст. 422 КК України – позбавленням волі на строк від двох до п’яти років, ч. 3 ст. 422 КК України – позбавленням волі на строк від п’яти до десяти років

У часи тоталітарного режиму в колишньому СРСР існували різного роду секретні переліки, які у своїх преамбулах містили визначення самого поняття «державна таємниця». Але треба визнати, що ці пояснення не були універсальними, що на них у тій чи іншій мірі позначалися підходи до справи, властиві тій чи іншій установі або організації. Отже, існувала множинність визначень. В одних документах підхід був більш вимогливий, в інших – більш ліберальний. А це, зрозуміло, могло створити таку колізію, коли за одним визначенням певні дії можна було кваліфікувати як зазіхання на державну таємницю, а в інших – ні. Звісно, це ускладнювало становище і тих, хто володів таємницею, і тих, хто мав її охороняти [24, с. 13].

Набувши незалежності, Україна мала визначити свої самостійні підходи до розв’язання цієї проблеми. І зробити це з урахуванням набутого у світі досвіду, виходячи з положень визначальних щодо цього міжнародних документів. Серед них – Загальна Декларація прав людини, прийнята Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 року. У ст. 19, зокрема, зазначається, що «кожна людина має право на… свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів».

Основою відносин у сфері охорони державної таємниці є Конституція України, Закон України «Про інформацію», Закон України «Про державну таємницю», Постанова Кабінету Міністрів України від 29.04.1994 р. № 278 «Про затвердження Положення про порядок і механізм формування та опублікування Зводу відомостей, що становлять державну таємницю», Постанова Кабінету Міністрів України від 20.06.1994 р. № 426 «Про затвердження Положення про порядок і умови надання органам державної виконавчої влади, підприємствам, установам і організаціям дозволу на здійснення діяльності, пов’язаної з державною таємницею, та про особливий режим цієї діяльності», Постанова Кабінету Міністрів України від 04.08.1995 р. №. 609 «Про затвердження Положення про режимно-секретні органи в міністерствах, відомствах, Уряді Автономної Республіки Крим, місцевих органах державної виконавчої влади, виконкомах Рад, на підприємствах, в установах і організаціях», Постанова Кабінету Міністрів України від 30.07.1996 р. № 878 «Про затвердження положення про порядок надання, скасування та переоформлення допуску громадян України до державної таємниці», наказ Державного комітету України з питань державних секретів від 15.12.1994 р. № 305/46 «Про затвердження Переліку психічних захворювань, при наявності яких громадянин не може бути допущений до державної таємниці», міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, та інші нормативно-правові акти.

Саме прийняття Закону України «Про державну таємницю», який набув чинності 21 січня 1994 року, став однією з прикмет зростання нашої цивілізованості. Він визначає основні засади формування державної політики щодо державної таємниці як складової частини загальнонаціональної політики та забезпечення її безпеки від внутрішніх і зовнішніх загроз. Саме на його підставі мають розв’язуватися проблеми суспільних відносин, пов’язані з віднесенням інформації до державної таємниці, її засекречуванням і охороною з метою захисту життєво важливих інтересів України у сфері оборони, економіки, зовнішніх відносин, державної безпеки і охорони правопорядку.

Закон України «Про державну таємницю» визначає державну таємницю як вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України та які визнані у порядку, встановленому цим Законом, державною таємницею і підлягають охороні державою.

У цьому ж нормативно-правовому акті в останній частині ст. 8 вказано, що забороняється віднесення до державної таємниці будь-яких відомостей, якщо цим будуть звужуватися зміст та обсяг конституційних прав і свобод людини і громадянина, завдаватиметься шкода здоров’ю та безпеці населення. Зокрема, не належить до державної таємниці інформація:

– про стан довкілля, якість харчових продуктів і предметів побуту;

– про аварії, катастрофи, небезпечні природні явища та інші надзвичайні події, які сталися або можуть статися і загрожують безпеці громадян;

– про стан здоров’я населення, його життєвий рівень, включаючи харчування, одяг, житло, медичне обслуговування та соціальне забезпечення, а також про соціально-демографічні показники, стан правопорядку, освіти і культури населення;

– про факти порушень прав і свобод людини і громадянина;

– про незаконні дії державних органів, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб;

– інша інформація, яка відповідно до законів та міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, не може бути засекречена.

Зі змісту наведених законів можна дійти висновку, що жодна з охоронюваних кримінальним законом видів таємниці (приватного життя, комерційна тощо) не має такого детального, конкретизованого переліку нормативно-правових документів, спрямованих, перш за все, на захист секретів. Це пояснюється високим ступенем суспільної небезпеки, можливістю завдання шкоди національній безпеці країни у разі витоку державних секретів, а також необхідністю чіткої правової регламентації діяльності правоохоронних і судових органів із захисту державної таємниці.

Аналіз кримінального законодавства щодо охорони державної і службової таємниці дозволяє виділити дві групи відповідних злочинних посягань.

До злочинів, що посягають на державну таємницю, належать діяння, передбачені ст. 111 КК («Державна зрада»), ст. 114 КК («Шпигунство»), ст. 328 КК («Розголошення державної таємниці»), ст. 329 КК («Втрата документів, що містять державну таємницю»), ст. 422 КК («Розголошення відомостей військового характеру, що становлять державну таємницю, або втрата документів чи матеріалів, що містять такі відомості»); до діянь, що посягають на службову таємницю, – склади злочинів, передбачені ст. 381 КК («Розголошення відомостей про заходи безпеки щодо особи, взятої під захист»), ст. 387 КК («Розголошення даних досудового слідства або дізнання»).

Згідно з даними Державної судової адміністрації України, протягом 2005-2011 рр. судами різних рівнів за порушення наведених кримінально-правових заборон засуджено 23 особи. Вважаємо, що такі цифри не можуть бути яскравим віддзеркаленням належної кримінально- правової охорони державної таємниці, оскільки для розкриття змісту відповідних статей КК України потрібно звертатися до інших нормативно-правових актів. Більш того, враховуючи той факт, що за розголошування відомостей, що місять державну таємницю, відповідає як суб’єкт такого порушення, так і його керівник, то значна частина відповідних злочинних посягань є латентними. Тут вступає у дію дисциплінарне провадження, проте є відомими і факти притягнення до кримінальної відповідальності.

Так, зокрема, 24.07.07 К., завідуючий сектором взаємодії з правоохоронними органами, оборонної та мобілізаційної роботи Генічеської районної державної адміністрації в Херсонській області, отримав у Генічеському районному військовому комісаріаті на зберігання документ, що має гриф секретності «таємно», а саме оперативно-тактичне завдання на спільне штабне тренування з територіальної оборони із зоною ТрО № 20 від 12.07.07. У своєму робочому кабінеті К., 01.08.07, у зв’язку з проведенням спільного штабного тренування з територіальної оборони, достовірно знаючи, що начальник відділу дільничних інспекторів міліції РВ УМВС України в Херсонській області підполковник міліції М. не має допуску до роботи з секретними документами, надав йому вищевказаний документ для ознайомлення. В результаті цього, не маючи на те спеціального допуску, М. ознайомився з відомостями, які містилися у згаданому документі з грифом секретності «таємно» [23, с. 218].

Виходячи з інформаційного суверенітету України та загальновизнаних принципів міжнародного порядку в сфері інформації, Україна вживає заходів щодо засекречування й охорони певної інформації у сфері оборони, економіки, науки й техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку з метою захисту життєво важливих інтересів України. Таку інформацію визнають у порядку, встановленому Законом України «Про державну таємницю», державною таємницею. Вона підлягає охороні з боку держави. Перелік і зміст інформації, яку може бути віднесено до державної таємниці, визначаються в цьому Законі та вмотивованими рішеннями державних експертів з питань таємниць.

Охорона державної таємниці містить комплекс організаційно-правових, інженерно-технічних, криптографічних і оперативних заходів, спрямованих на запобігання розголошенню інформації, що становить державну таємницю. Серед організаційно-правових заходів щодо охорони державної таємниці застосовують такі: встановлення єдиних вимог щодо виготовлення, користування, збереження, передачі, транспортування та обігу носіїв інформації, що становить державну таємницю; ліцензування підприємств, установ і організацій, які здійснюють діяльність, пов’язану з державними таємницями; спеціальний порядок доступу громадян до державної таємниці; спеціальний порядок здійснення судових, наглядових, контрольно-ревізійних та інших функцій органів державної влади стосовно підприємств, установ і організацій, діяльність яких пов’язано з державними таємницями; відповідальність за порушення законодавства про державну таємницю тощо.

З метою технічного захисту інформації підприємства, установи й організації, які здійснюють діяльність, пов’язану з державними таємницями, зобов’язані використовувати захищені засоби оброблення, передачі, збереження інформації та технічні пристрої її захисту, сертифіковані на відповідність цих засобів і пристроїв нормативам технічної захищеності, вживати криптографічні заходи охорони такої інформації. Оперативні заходи охорони державної таємниці застосовують в ході контррозвідувальної, розвідувальної та оперативно-розшукової діяльності, яку здійснюють органи Служби безпеки України та інші державні органи згідно з чинним законодавством.

Державну політику щодо державної таємниці забезпечують Президент України, Кабінет Міністрів України, Рада міністрів АРК, інші органи виконавчої влади, а також органи місцевого самоврядування. Спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади в сфері забезпечення охорони державної таємниці є Служба безпеки України.

Охорона державної таємниці передбачає впровадження комплексу організаційно-правових заходів, до яких, зокрема, належать:

– єдині вимоги до виготовлення, користування, збереження, передачі, транспортування та обліку матеріальних носіїв секретної інформації.

– дозвільний порядок провадження діяльності, пов’язаної з державною таємницею:

– обмеження оприлюднення, передачі іншій державі або поширення іншим шляхом секретної інформації;

– обмеження що до доступу до державної таємниці іноземців, осіб без громадянства та іноземних юридичних осіб;

– режим секретності органів державної влади, органів місцевого самоврядування. підприємств, установ і організації!, що проводять діяльність, пов’язану з державною таємницею.

– спеціальний порядок допуску та доступу громадян до державної таємниці:

– технічний і криптографічний захист секретної інформації.

Розділ VI Закону України «Про державну таємницю» містить відповідні положення у ст. 39, де за розголошення державної таємниці; втрату документів та інших матеріальних носіїв секретної інформації; недодержання встановленого законодавством порядку передачі державної таємниці іншій державі чи міжнародній організації; засекречування інформації, визначеної законодавством про державну таємницю; навмисне невіднесення до державної таємниці інформації, розголошення якої може завдати шкоди інтересам національної безпеки України, а також необґрунтоване заниження ступеня секретності або необґрунтоване розсекречування секретної інформації; безпідставне засекречування інформації; надання грифа секретності матеріальним носіям конфіденційної або іншої таємної інформації, яка не становить державної таємниці, або ненаданні грифа секретності матеріальним носіям інформації, що становить державну таємницю, а також безпідставне скасування чи зниження грифа секретності матеріальних носіїв секретної інформації; порушення встановленого законодавством порядку надання допуску та доступу до державної таємниці; порушення встановленого законодавством режиму секретності та невиконання обов’язків щодо збереження державної таємниці; невжиття заходів щодо забезпечення охорони державної таємниці та незабезпеченні контролю за охороною державної таємниці; провадження діяльності, пов’язаної з державною таємницею, без одержання в установленому порядку спеціального дозволу на провадження такої діяльності, а також розміщенні державних замовлень на виконання робіт, доведенні мобілізаційних завдань, пов’язаних з державною таємницею, в державних органах, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах, організаціях, яким не надано спеціального дозволу на провадження діяльності, пов’язаної з державною таємницею; недодержанні вимог законодавства щодо забезпечення охорони державної таємниці під час здійснення міжнародного співробітництва, прийому іноземних делегацій, груп, окремих іноземців та осіб без громадянства і проведення роботи з ними; невиконання норм і вимог технічного захисту секретної інформації, внаслідок чого виникає реальна загроза порушення цілісності цієї інформації або просочення її технічними каналами, посадові особи та громадяни несуть дисциплінарну, адміністративну та кримінальну відповідальність згідно із законом.

З погляду на забезпечення національних інтересів найбільшу небезпеку в сфері державної таємниці представляють наступні загрози: втрата таємної інформації; викривлення останньої; несанкціоноване користування таємною інформацією; використання таємних інформаційних ресурсів зі злочинною метою тощо.

Слід зазначити, що в цілому рівень захищеності таємної інформації на сьогодні не є досить високим. На теперішній час мають місце численні випадки порушення режиму державної таємниці. Тенденція притягнення осіб до відповідальності за порушення законодавства про державну таємниці щорічно зростає.

2. Історичні аспекти охорони державної таємниці в Україні

Досліджуючи літописне зведення Київської Русі «Повість временних літ», складене у Києві на початку XII ст., можна спостерігати деякі особливості. Зокрема, літопис має низку прогалин, наприклад, що стосуються подій, які розвивалися у 866 р., коли київські князі Аскольд і Дір пішли у похід на греків. Так, у «Повісті временних літ» зазначається, що цар Михаїл ходив у похід на агарян і, отримавши звістку від патріарха Фотія, «ледве у город ввійшов і з патріархом Фотієм в тамтешній церкві святої Богородиці Влахерніх усю ніч молитву творили. А ще божественну ризу святої Богородиці із піснями винесли і в ріці омочили. Після чого руське військо додому повернулося» [21, с. 151]. Описані дії царя є дивними, і з цим погоджуються дослідники того періоду, особливо з урахуванням того, що візантійські війська були напоготові і цілком могли вступити в бій з руським військом. Отже, залишається підтримати давнє припущення, що існувала певна таємна домовленість щодо такого раптового відступу руського війська, яку не було донесено до народу через певні негативні для сторін обставини у разі розголошення.

Виходячи із цього, можна припустити, що інформація про зміст невигідно укладених договорів та перемовини між керманичами того часу підлягала захисту і нерозголошенню, оскільки сусідні держави могли використати її у своїх корисливих цілях. Однак немає підстав говорити і про те, що такий захист здійснювався систематично і контролювався з боку князя.

Ще одним яскравим прикладом захисту інформації в Київської Русі може бути загадкова поїздка княгині Ольги до Константинополя. Саме загадкова, оскільки джерела, як візантійські, так і руські, на превеликий жаль, не висвітлюють мету цієї поїздки. Вивченню цієї події присвячено досить багато досліджень.

Так, влітку 946 р. княгиня Ольга вирушила до столиці візантійців вперше в історії русько-грецьких стосунків не з війною, а з миром. Ольга ставила перед собою важливі цілі, які не повинні були залежати від швидкоплинного воєнного успіху, як це було за часів правління її попередників, коли досягнуте Олегом після вдалої війни з Візантією у 907 р. було частково втрачене Ігорем у 944 р. [21, с. 152]. Місія Ольги мала державний характер, цій поїздці передувала ретельна політична розвідка, якій могли прислужитися насамперед руські купці у Візантії і, можливо, руські найманці в імператорській гвардії. А відомо, що у 40-х роках Х ст. великі контингенти руських воїнів брали активну участь у воєнних діях візантійського війська. Перебування Ольги у Константинополі, крім вирішення міждержавних справ, могло бути використане для збирання політичної інформації, однак жодне з джерел того періоду не висвітлює даного питання, з чого можна зробити висновок, що така інформація приховувалась, оскільки мала важливе значення для Київської Русі.

Цілі посольства Ольги до Константинополя неодноразово обговорювались у науковій літературі. Одні історики припускали, що Ольга тоді вагалась у виборі політичної орієнтації між Візантією й Германською імперією і що її поїздка до Царгороду-Константинополя була влаштована задля вивчення політичної обстановки, уточнення й поліпшення умов забезпечення руської торгівлі в імперських містах. Інші приписують Ользі грандіозні й далекосяжні плани – досягти цісарського титулу й одержати вагомі політичні преференції, скориставшись із власного хрещення в грецькій столиці. Причина розбіжності думок дослідників щодо завдань, які ставились княгинею і руським урядом перед посольством до Константинополя, полягає в неповноті, суперечливості й тенденційності джерел, як руських, так і візантійських [21, с. 152].

Починаючи з кінця XIV століття Псковська судна грамота (1397-1467рр.) згадує про покарання “переветника”, під яким можна розуміти з однаковою підставою і таємного передавача вістей, і державного зрадника, і вивідувача. У клятвених записах бояр і князів на вірність московському государю від ІІ-ої половини XVI століття повідомлення іншій стороні необхідної інформації розглядається як злочин “зрада”. В XVII столітті злочин “зрада” також зустрічається в хрестоцілувальних записах, на яких присягалось московське населення новообраному государю.

Аналізуючи історію розвитку поняття злочину “зрада” можна встановити основні його ознаки: зрада – це дія, в якій вбачається найближчий намір нанести шкоду інтересам московського государя на користь іншої держави. Серед пам’яток права Росії середини XIX століття особливе місце займає ”Уложение о наказаниях уголовных и исправительных” 1845 року. В ньому законодавець дає перелік дій, які визнаються державною зрадою. Серед них згадується така дія, як повідомлення державної таємниці іноземному уряду.

В Розділі IV «Про державну зраду» Кримінального уложення 1903 р. (ст. 111) передбачалася відповідальність за публікацію або повідомлення уряду або агенту іноземної держави, яка не перебуває у стані війни з Росією, плану, малюнка, документа, копії з них або відомостей, які свідомо мусили, з погляду зовнішньої безпеки Росії, зберігатися в таємниці від іноземної держави [23, с. 218]. Продовжуючи аналіз законодавства слід зауважити, що в “Уголовному уложенні 1903 року” закріплене поняття шпигунства, яке полягає в повідомленні відомостей, плану, малюнку, документа, що зберігався в секреті. Найбільш чіткого визначення злочину розголошення державної таємниці законодавець досяг у Законі 1912 року “Про зміни діючих законів про державну зраду шляхом шпигунства в мирний час”. Це видача військових таємниць, яка полягала в опублікуванні, повідомленні чи передачі відомостей або предметів [12, с. 245]. З диспозиції наведеної статті було дуже складно визначити, які саме плани, малюнки, документи мають важливе державне значення, що ускладнювало застосовування цієї норми. Разом з тим, це є чи не перша згадка саме про кримінально-правову охорону державної таємниці, що підкреслювало її значення.

Після жовтневої революції зусилля нового уряду було спрямоване на знищення старого і створення нового радянського кримінального законодавства.

Визначення шпигунства вперше було дане в циркулярі касаційного відділу Всеросійського Центрального Виконавчого Комітету від 6.10.1918 року, в якому зазначалось, що винним у шпигунстві визнавався той, “хто в тій чи іншій формі викривався в оголошенні, передачі військових таємниць, стратегічних планів … представникам іноземних держав”. Таке формулювання було вкрай вузьким. Воно охоплювало лише випадки військового шпигунства. Після утворення СРСР встановлення кримінальної відповідальності за державні злочини було віднесено до компетенції Союзу. Кримінальне законодавство періоду громадянської війни і кримінальний кодекс РРФСР 1922 року не містили визначення державної таємниці і не передбачали окремої самостійної норми про відповідальність за її розголошення.

Постанова Центрального Виконавчого Комітету і Ради Народних Комісарів від 14.07.1925 року “Про шпигунство” розкриває поняття державної таємниці. Вперше в історії радянського кримінального законодавства було вказано, що спеціально охоронюваною державною таємницею вважаються відомості, перераховані в Особливому переліку, затверджуваному Радою Народних Комісарів СРСР. Спеціальною охоронюваною державною таємницею в постанові Ради Народних Комісарів 27 квітня 1926 року вважаються, перш за все, відомості військового і економічного характеру.

27 лютого 1927 року Центральний Виконавчий Комітет СРСР затвердив “Положення про злочини державні”, яке було присвячене боротьбі з конкретними контрреволюційними злочинами, зокрема шпигунством. 27 липня цього ж року ВЦВК було затверджене “Положення про військові злочини”, в якому містилась норма, що передбачала відповідальність військовослужбовців за розголошення державної і військової таємниці і за розголошення військових відомостей, які не підлягають розголошенню. Особливістю кримінального законодавства цього періоду було те, що військовослужбовці не несли відповідальності за розголошення державної таємниці, крім випадків зради Батьківщині чи шпигунства. Ця прогалина в законодавстві негативно відбилась на судовій практиці, коли випадки розголошення державної таємниці посадовими і окремими особами неправильно кваліфікувались за аналогією зі шпигунством. Другою прогалиною в кримінальному законододавстві до 1943 року була відсутність спеціальної норми про відповідальність за втрату документів, які містять відомості, що становлять державну таємницю [12, с. 246].

В умовах Великої Вітчизняної війни, коли збереження державної і військової таємниці було однією із необхідних умов перемоги над фашистськими загарбниками, був виданий Указ Президії Верховної Ради СРСР від 15 листопада 1943 року “Про відповідальність за розголошення державної таємниці і втрату документів, які містять державну таємницю”, який заклав нову юридичну базу в боротьбі з такими злочинами як розголошення державної таємниці, втрата документів, що містять державну таємницю, Даний Указ встановив кримінальну відповідальність за розголошення державної таємниці і за втрату документів, які містять державну таємницю, якщо вказані дії були вчинені посадовими особами (не військовослужбовцями).Була встановлена кримінальна відповідальність і для приватних осіб за розголошення відомостей, які завідомо є державною таємницею.

9 червня 1947 року був виданий Указ Президії Верховної Ради СРСР “Про відповідальність за розголошення державної таємниці і втрату документів, які містять державну таємницю”. Указ диференціював відповідальність в залежності від суб’єкта злочину (посадова особа, військовослужбовець, приватна особа).Він не був включений в кримінальні кодекси союзних республік (за виключенням Узбецької РСР), тому випадки розголошення державної таємниці кваліфікувались безпосередньо за цим указом. Як показала практика його застосування, на фоні позитивної сторони його основним недоліком було різке посилення покарання за названі злочини. Таке необґрунтоване посилення відповідальності в мирний час можна пояснити впливом загальної тенденції посилення кримінальної відповідальності в період культу особи Сталіна.

Після засудження політики культу особи, в період так званого “хрущовського потепління” приймаються заходи для деякої демократизації радянського суспільства. 28 грудня 1958 року Верховна Рада СРСР прийняла два закони: ”Про кримінальну відповідальність за державні злочини” і “Про кримінальну відповідальність за військові злочини”. Цими законами було, зокрема, зменшено міру покарання за деякі злочини, вирівняно покарання за вчинення цих злочинів як військовослужбовцями так і не військовослужбовцями, розширено перелік відомостей, що можуть бути віднесені до державної таємниці. Особливістю було і те, що законами введено кваліфіковані види розголошення державної таємниці і втрати документів, що містять державну таємницю.

Усі статті названих законів були включені до Кримінального кодексу України, прийнятого 28 грудня 1960 року.

З проголошенням України, як незалежної держави, Верховна Рада 21.01.1994 року прийняла закон “Про державну таємницю”, який значно розширив перелік відомостей, які становлять державну таємницю в порівнянні з колишнім союзним законодавством. Закон розкриває поняття, порядок доступу, користування і охорони державної таємниці.

В чинному КК України, охороні державної таємниці присвячені ст. 328 (Розголошення державної таємниці) та ст. 329 (Втрата документів, що містять державну таємницю).

3. Кримінально-правова охорона державної таємниці

У КК України передбачено кримінальну відповідальність за розголошення державної таємниці (ст. 328 КК України), втрату документів та інших матеріальних носіїв секретної інформації (ст. 329 КК України). Водночас передбачено відповідальність і за інші суспільно небезпечні діяння, зокрема у ст. 330 КК України – за передачу або збирання відомостей, що становлять службову інформацію, зібрану у процесі оперативно-розшукової, контррозвідувальної діяльності, у сфері оборони країни. До 2011 року цією статтею визначалася відповідальність за розголошення «конфіденційної інформації», що є у власності держави і не є інформацією, яка становить державну, комерційну або іншу таємницю, що охороняється цим Кодексом (таємницю усиновлення, голосування тощо). Таким чином, понятійний апарат інституту державної таємниці «поповнився» тим терміном, який безпосередньо його не стосується.

Спільним для цих злочинів є їх безпосередній об’єкт — суспільні відносини у сфері охорони державної таємниці або конфіденційної інформації в різних сферах діяльності держави, що можна охарактеризувати як відносини інформаційної безпеки. При посяганні на цей об’єкт може заподіюватися шкода військовому, економічному, науковому потенціалу держави. Зберігання державної таємниці або конфіденційної інформації — одна з гарантій незалежності України, її недоторканності та національної безпеки.

Суспільна небезпечність розголошення державної таємниці досить висока. Практично кожний факт порушення встановлених правил поводження з державною таємницею становить джерело небезпеки. Як указується в юридичній літературі, при розголошенні державної таємниці суспільна небезпечність полягає в створенні можливості потрапляння відомостей, що становлять державну таємницю, у розпорядження іноземної розвідки чи інших організацій і осіб, які можуть використати їх на шкоду державі, суспільству чи окремим громадянам. У результаті вчинення цього злочину порушується схоронність секретної інформації: вона стає надбанням сторонніх осіб, які можуть передати ці відомості ще більш широкому колу осіб, у тому числі й ворожим елементам. Таким чином, порушення схоронності державної таємниці створює загрозу заподіяння шкоди національній безпеці України. Розголошення державної таємниці може призвести до людських жертв та інших тяжких наслідків з великими матеріальними або моральними збитками: дипломатичних ускладнень, науково-технічних і технологічних втрат, загроз життю й волі осіб, які співробітничають із правоохоронними органами тощо.

Разом з тим, у новому Кримінальному кодексі України кримінально-правова норма, що передбачає відповідальність за розголошення державної таємниці, розміщена не в розділі “Злочини проти основ національної безпеки”, а в розділі “Злочини у сфері охорони державної таємниці, недоторканності державних кордонів, забезпечення призову та мобілізації”. Тим самим законодавець дещо применшує значення, що має для національної безпеки схоронність державної таємниці, та об’єднує окремі склади злочинів за старою кримінально-правовою традицією як такі, що посягають на “обороноздатність держави” [25, с. 11].

У зв’язку з цим родовий об’єкт розголошення державної таємниці визначається як охоронювані кримінальним законом суспільні відносини, спрямовані на забезпечення національної безпеки України. Безпосереднім об’єктом розголошення державної таємниці є охоронювані кримінальним законом суспільні відносини, спрямовані на забезпечення встановленого порядку збереження державної таємниці.

Чітке визначення предмету злочину має важливе теоретичне і практичне значення і є однією з умов правильного застосування на практиці кримінально-правових норм про відповідальність за розголошення державної таємниці. Згідно ст. 328 Кримінального кодексу України, предметом цього злочину можуть бути відомості, що становлять державну таємницю.

Під розголошенням державної таємниці слід розуміти протиправне оприлюднення відомостей, що становлять державну таємницю особою, якій ці відомості були довірені або стали відомі по службі чи роботі, у результаті чого ці відомості стали надбанням інших осіб.

Стосовно поняття розголошення державної таємниці в теорії кримінального права немає єдності поглядів. Одна група вчених (В.С. Утєвський, Матишевський П. С., Андрусів Г. В.) під розголошенням державної таємниці розуміє протиправні дії винного, в результаті яких відомості, що становлять державну таємницю, стали надбанням інших осіб. Інша група (В. Д. Меньшагін, Х. М. Ахметшін) вказують, що під розголошенням державної таємниці слід розуміти такі дії винного, в результаті яких відомості, що становлять державну таємницю, не тільки стали, а й могли стати надбанням інших осіб [13, с. 281].

При протиправному розголошенні державної таємниці винна особа завжди порушує встановлені правила (порядок) поводження (використання, зберігання, передачі, оголошення тощо) з відомостями, що становлять державну таємницю, які встановлюються Законом України “Про державну таємницю” і відповідними нормативно-правовими актами – інструкціями, наказами тощо. Однак не можна ототожнювати розголошення державної таємниці з порушенням правил поводження з нею. Тільки при порушенні таких правил розголошення фактично немає, а та обставина, що відомості могли бути сприйняті сторонніми особами, є лише можливим наслідком порушення. При розголошенні ж ознайомлення з державною таємницею сторонніх осіб необхідна ознака злочинного діяння.

Якщо відомості, що становлять державну таємницю, стали відомі стороннім особам при повному дотриманні посадовою особою правил поводження з такими відомостями, відповідальність суб’єкта виключається. Не буде розглядуваного злочину й у тому випадку, якщо саме сприйняття відомостей не було безпосередньо обумовлене фактом порушення встановлених правил поводження з державною таємницею.

Сторонньою особою визнається будь-яка фізична особа, яка не належить до кола тих, кому державна таємниця довірена або стала відома у зв’язку з виконанням службових обов’язків і якій винний не мав права довіряти відомості, що становлять державну таємницю. До таких осіб належать усі громадяни, що не мають допуску до даного роду відомостей, а також ті, кому й за наявності загального допуску дані відомості не були доступні по службі чи роботі. Таким чином, критерієм визначення сторонньої особи необхідно визнати доступ до державної таємниці. Тому під сторонньою особою необхідно розуміти таку особу, яка, виконуючи покладені на неї обов’язки, відповідно до її службових повноважень не має доступу до секретної інформації, що розголошується [7, с. 83].

Кримінальна відповідальність настає незалежно від того, скільком стороннім особам стали відомі відомості, що становлять державну таємницю. Ця обставина може враховуватися судом при вирішенні питання про призначення винному конкретної міри покарання.

Отже, з об’єктивної сторони розголошення державної таємниці складається з трьох моментів, які потребують обов’язкового встановлення:

1) порушення певних вимог нормативних актів, які встановлюють порядок поводження з державною таємницею, що виявляється в дії або бездіяльності;

2) сприйняття відомостей, що становлять державну таємницю, сторонньою особою;

3) причинний зв’язок між порушенням винним установлених правил поводження з державною таємницею та їх сприйняттям сторонньою особою [25, с. 14].

Більшість авторів [13, с. 69] вважає, моментом закінчення злочину, передбаченого ст.328 КК України, слід вважати час, коли відомості стають надбанням сторонніх осіб. Сторонньою особою слід вважати будь-яку особу, в тому числі і співпрацівника, співслужбовця, якщо ця особа не має спеціального доступу до таємної інформації і ця інформація не довірена їй по службі чи роботі. У зв’язку з тим, що існують різні ступені секретності і відповідні форми допуску до інформації («особливої важливості», «цілком таємної» і «таємної»), розповідь про інформацію більш високого ступеня секретності особі, яка, хоча й має допуск, але не допущена до інформації такого ступеня, також має розцінюватися як розголошення державної таємниці. При цьому наявність допуску в адресата розголошення державної таємниці може бути врахована як обставина, що пом’якшує покарання [20, с. 867].

Не менш важливо визначити також зміст поняття «сприйняття», від якого досить часто залежать, чи буде діяння особи містити склад закінченого злочину, передбаченого ч. 1 ст. 328 КК України. Сприйняття як одна з форм пізнання є відображення у свідомості людини предмета чи явища в цілому, в сукупності його властивостей, при їх безпосередньому впливі на органи почуттів людини. Разом з тим у сприйнятті завжди проявляються особливості особистості сприймаючого суб’єкта, тобто в його свідомості інформація, що розголошується, може відбитися лише частково або трансформуватися, спотворитися. Якщо особа усвідомила зміст відомостей, що були їй розголошені, та може їх відтворити в обсязі, який свідчить про перехід державної таємниці у власність такої особи, то це закінчений склад злочину. Якщо ж стороння особа нічого не запам’ятала або ж володіє розголошеною інформацією в такому обсязі, який свідчить про необізнаність даної особи з державною таємницею, то умисне діяння суб’єкта необхідно кваліфікувати як закінчений замах на розголошення державної таємниці за статтями 15 і 328 КК України [7, с. 83].

Суб’єктом злочину є особа, якій відомості, що становлять державну таємницю, були довірені або стали відомі у зв’язку з виконанням службових обов’язків. Такою визнається особа, що має відповідний допуск (першої, другої або третьої форм) до державної таємниці, наданий відповідно до законодавства України. Для кваліфікації злочину не має значення, були такі відомості довірені вказаній особі (надані за реєстром, іншим обліковим документом) чи стали відомі за інших обставин (за специфікою служби певні відомості, що становлять державну таємницю, можуть стати відомі такій особі і випадково). Якщо зазначені відомості випадково стали відомі іншій особі (прибиральниця знайшла втрачений таємний документ, охоронець несподівано підслухав розмову тощо), вона не може нести відповідальність за їх розголошення [20, с. 867]. Розголошення державної таємниці у сфері оборони (відомостей військового характеру, що становлять державну таємницю), вчинене військовослужбовцем або військовозобов’язаним під час проходження останнім зборів, кваліфікується за ч. 1 ст. 422. За ст. 328 вказані особи несуть відповідальність лише у випадку розголошення ними інформації у сфері економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки й охорони правопорядку, яка становить державну таємницю. Робітники і службовці ЗС та інших військових формувань України за розголошення відомостей військового характеру, що становлять державну таємницю, несуть відповідальність за ст. 328.

Іноземець або особа без громадянства можуть бути суб’єктом злочину, передбаченого ст. 328, у випадку, коли відповідний доступ до державної таємниці їм було надано як виняток на підставі міжнародного договору України, згода на обов’язковість якого надана Верховною Радою України, або письмового розпорядження Президента України відповідно до законодавства України.

Допуск до державної таємниці надається тільки осудним особам віком, як правило, від 18 років (як виняток такий допуск можуть отримати й особи у віці від 16 до 18 років). Якщо особа, яка не досягла 18-річного віку, фактично отримала відповідний допуск і розголосила відомості, що становлять державну таємницю, вона, відповідно до ст. 21, є суб’єктом цього злочину. Недосягнення нею 18-річного віку саме по собі не виключає особу із сфери суспільних відносин, пов’язаних з охороною державної таємниці, і не припиняє ці відносини. Якщо відомості, що становлять державну таємницю, були розголошені психічно хворою особою, питання про притягнення її до кримінальної відповідальності вирішується на підставі даних про осудність чи неосудність особи, незалежно від того, чи правомірно їй було надано відповідний допуск. Останнє ж може бути враховане судом лише при вирішенні питання про призначення покарання, звільнення від кримінальної відповідальності чи від покарання.

З суб’єктивної сторони злочин може бути вчинений як умисно, так і з необережності. Непрямий умисел є характерним для випадків, коли фактичні наслідки у вигляді сприйняття сторонніми особами відомостей, що становлять державну таємницю, особа, якій такі відомості були довірені або стали відомі у зв’язку з виконанням службових обов’язків, передбачає не як бажаний, а як можливий результат, і ставиться до цього байдуже (наприклад, не прибравши зі столу в сейф секретні папери, виходить на певний час із кабінету і залишає там наодинці сторонню особу). Для прямого ж умислу характерним є бажання ознайомити сторонніх осіб із вказаними відомостями (із похвальби, з корисливих мотивів, з метою помсти начальнику тощо). З необережності цей злочин може бути вчинений, наприклад, коли відповідні відомості повідомляються особою надто голосно без урахування того, що їх можуть почути сторонні особи (злочинна самовпевненість), або в присутності інших осіб, яких вона помилково вважає такими, що мають допуск до цих відомостей (злочинна недбалість).

Кваліфікований склад злочину розголошення державної, передбачений ч.2 ст.328 КК України, є матеріальним за конструкцією об’єктивної сторони. Моментом закінчення цього злочину є настання тяжких наслідків. Ставлення винного до тяжких наслідків (ч. 2 ст. 328) може характеризуватися тільки необережністю.

Розголошення державної таємниці кваліфікується за ст. 328 тільки за відсутності ознак державної зради або шпигунства. Відмежування злочинів, передбачених ст. 328 і статтями 111 і 114, здійснюється в першу чергу за змістом умислу винного: державна зрада або шпигунство передбачають, що суб’єкт злочину бажає передати відомості, що становлять державну таємницю, іноземній державі, іноземній організації або їх представникам, а при розголошенні державної таємниці суб’єкт злочину, який діє навіть і з прямим умислом, бажає передати зазначені відомості сторонній особі, яка не є одним із вказаних адресатів. Крім того, злочин, передбачений ст. 328, відрізняється від державної зради і шпигунства змістом безпосереднього об’єкта та об’єктивної сторони і спеціальним суб’єктом [20, с. 868].

Недодержання встановленого законодавством порядку передачі державної таємниці іншій державі чи міжнародній організації, порушення встановленого законодавством порядку надання допуску та доступу до державної таємниці, недодержання вимог законодавства щодо забезпечення охорони державної таємниці під час здійснення міжнародного співробітництва, прийому іноземних делегацій, груп, окремих іноземців та осіб без громадянства, за відсутністю ознак шпигунства, тягне адміністративну відповідальність.

Втрата документів, що містять державну таємницю (ст. 329). Об’єкт цього злочину аналогічний об’єктові злочину, передбаченого ст. 328

Предметом злочину є

1) документи, що містять державну таємницю,

2) інші матеріальні носи секретної інформації, що містять державну таємницю,

3) предмети, відомості про які становлять державну таємницю.

Документ – це передбачена законом матеріальна форма одержання, зберігання, використання і поширення інформації шляхом фіксації її на папері, магнітній, кіно, відео, фотоплівці або на іншому носієві. Це можуть бути книги, брошури, рукописи (наприклад, дисертації та автореферати дисертацій, дипломні роботи), окремі листи паперу (скажімо, видані для нотаток під час проведення нарад чи іспитів), карти, схеми, плани, фотонегативи та фотознімки кіно та відео стрічки, магнітні диски тощо.

До інших матеріальних носіїв секретної інформації можуть бути віднесені не передбачені законом форми зберігання таємної інформації (незареєстровані у встановленому порядку блокноти “чернетки” тощо, в яких зроблено виписки із відповідних документів)

Предмети, відомості про які становлять державну таємницю, – це комплекси, системи, засоби окремі агрегати блоки, вузли, прилади, матеріали, хімічні продукти, апаратура, устаткування, макети, зразки та інші матеріальні носи інформації, що становить державну таємницю, які не є документами (зразки зброї, військової та спеціальної техніки, обладнання, палива, сировини тощо).

3 об’єктивної сторони цей злочин сформульований як злочин з матеріальним складом і полягає у двох взаємопов’язаних фактах, перший із яких є причиною, а другий – наслідком:

1) порушення особою, якій було довірено матеріальні носи секретної інформації, що містить державну таємницю, або предмети, відомості про які становлять державну таємницю, встановленого законом порядку поводження із ними

2) втрата зазначених матеріальних носіїв інформації або предметів. Між цими фактами обов’язково має бути безпосередній причинний зв’язок.

Порушення порядку поводження із вказаними матеріальними носіями інформації або предметами містить склад злочину, передбаченого ст. 329, лише у випадку якщо воно стосувалось порядку, встановленого законом, а не будь-яким іншим нормативне правовим актом, і може полягати в недотриманні а) режиму секретності при роботі з відповідними документами чи предметами неправильна організація обліку таємних предметів (скажімо передавання їх іншим працівникам без оформлення у відповідних облікових документах), відсутність належної охорони приміщень де зосереджені таємні документи, недотримання належних умов транспортування таких документів (предметів) (наприклад, пересилання звичайними засобами поштового зв’язку замість фельд’єгерського чи інших спеціальних засобів зв’язку), робота з таємними документами в умовах, що не гарантують їх збереження (скажімо у місцях, які не обмежують вільний доступ до них сторонніх осіб), б) правил таємного діловодства передавання таємних документів на доповідь, ознайомлення чи виконання без належного оформлення, несанкціоноване виготовлення копій таємних документів і т. ін.

Ключовим поняттям в цьому складі злочину є поняття “втрата”. Втрата передбачає вихід хоча б одного носія інформації, що містить державну таємницю, або предмета, відомості про який становлять таку таємницю, поза волею особи, якій вони були довірені, із її правомірного володіння – назавжди або на певний час. Злочин слід вважати закінченим з моменту втрати носія інформації (предмета), незалежно від того, чи ознайомились з ним сторонні особи. Проте, якщо в результаті втрати такого носія інформації (предмета) з ним реально не мали можливості ознайомитися сторонні особи (наприклад, якщо втрата предмета була поєднана з його негайним знищенням), склад цього злочину відсутній, адже шкода об’єкту у такому випадку не заподіюється.

У випадках, коли в результаті втрати вказаного носія інформації (предмета) на території режимного об’єкта з ним ознайомились тільки особи, які мали відповідний допуск, це діяння може розглядатися з урахуванням правил ч. 2 ст. 11 як таке, що через малозначність не становить суспільної небезпеки.

Якщо порушення порядку поводження з зазначеними носіями інформації (предметами) не потягло їх втрати, або якщо їх втрата не була результатом порушення вказаного порядку (наприклад, документ викрадено у працівника фельд’єгерського зв’язку під час грабежу чи розбійного нападу), кримінальна відповідальність за ст. 329 виключається.

За відсутності ознак шпигунства передавання сторонній особі вказаного документа (матеріалу, предмета) для ознайомлення з ним кваліфікується за ст. 328 як розголошення державної таємниці.

Суб’єктом злочину є особа, яка мала відповідний допуск до документів або інших матеріальних носіїв секретної інформації, що містять державну таємницю, а також до предметів, відомості про які становлять державну таємницю. Про поняття такої особи див. коментар до ст. 328.

Військовослужбовці та військовозобов’язані під час проходження ними зборів за втрату документів, матеріалів, що містять державну таємницю у сфері оборони, або предметів, відомості про які становлять державну таємницю у будь-якій сфері, несуть відповідальність за ч. 2 ст. 422, а за втрату документів і матеріалів, що містять державну таємницю в інших сферах, – за ст. 329.

Суб’єктивна сторона злочину передбачає тільки необережну вину – злочинну самовпевненість або злочинну недбалість. При цьому ставлення до порушення правил поводження з вказаними документами (предметами) може бути й умисним,

Умисне знищення чи приховування документів, що містять державну таємницю, вчинене з метою помсти особі, якій вони були довірені, має кваліфікуватися за ст. 357,

Для кваліфікації цього злочину має істотне значення, чи сталася втрата вказаних матеріальних носіїв секретної інформації (предметів) внаслідок дій або бездіяльності особи, яка здійснювала володіння ними, чи внаслідок умисних дій інших осіб (скажімо, крадіжки документа підлеглим) або їхньої необережності (необережного викидання прибиральницею документа до сміття тощо). Оскільки кримінальна відповідальність базується на принципі суб’єктивного ставлення у вину, відсутність вини особи виключає притягнення її до кримінальної відповідальності. При цьому вина, як і в інших складах злочинів, розглядається окремо стосовно дій і стосовно наслідків. Так, якщо особа не прибрала таємний документ у сейф у час, коли вона не працює з ним, вона умисно або з необережності порушила порядок поводження з цим документом. Вини ж особи у тому, що документ вкрадено або знищено третьою особою, немає. Адже діяння інших осіб, якщо суб’єкт не перебуває з ними у змові, взагалі знаходяться за межами його психічного ставлення. Наявність вини тільки стосовно порушення зазначеного порядку може потягнути лише дисциплінарну відповідальність особи.

Від розголошення державної таємниці злочин, передбачений ст. 329, відрізняється переважно змістом суб’єктивної та об’єктивної сторони. Крім того, на відміну від розголошення державної таємниці, відповідальність за втрату матеріальних носіїв інформації, що містять державну таємницю, або предметів, відомості про які становлять державну таємницю, несуть тільки особи, яким ці документи (предмети) було довірено.

У багатьох випадках, коли відповідний носій (предмет) втрачено, буває неможливим встановити, де саме і за яких обставин він вийшов із володіння особи, котрій був довірений. Якщо всебічно й об’єктивно перевірено різні версії (документ викрадено колегою, який працює в цьому ж кабінеті, документ знищено замість іншого, документ знищено, але його забули зняти з обліку тощо), але жодна з них не знайшла підтвердження, особа, якій документ було довірено, відповідно до ст. 62 Конституції України не може нести відповідальність за ст. 329. У такому випадку може йтися лише про дисциплінарну відповідальність.

Як службова недбалість за ст. ст. 367 втрата матеріального носія інформації, що містить державну таємницю, або предмета, відомості про який становлять таку таємницю (що є істотною шкодою), може бути кваліфікована, якщо така втрата допущена службовою особою внаслідок невиконання або неналежного виконання нею службових обов’язків через несумлінне ставлення до них.

Кваліфікованим видом розглядуваного злочину є втрата матеріального носія інформації, що містить державну таємницю, або предмета, відомості про який становлять таку таємницю, яка спричинила тяжкі наслідки. Злочин з об’єктивної сторони сформульований як злочин з матеріальним складом і полягає у двох взаємопов’язаних фактах, один з яких є причиною, а другий – наслідком: 1) порушення встановленого законом порядку поводження з відповідними носіями інформації або предметами; 2) втрата зазначених носіїв або предметів. Між ними фактами обов’язково має бути безпосередній причинний зв’язок.

Порушення порядку поводження із вказаними матеріальними носіями інформації або предметами може полягати в недотриманні: а) режиму секретності при роботі з відповідними документами чи предметами (неправильна організація обліку таких предметів, недотримання належних умов транспортування документів тощо); б) правил таємного діловодства (наприклад, передавання таємних документів на ознайомлення без належного оформлення).

Втрата передбачає вихід хоча б одного носія інформації, що містить державну таємницю, або предмета, відомості про який становлять таку таємницю, поза волею особи, – якій вони були довірені, із її правомірного володіння, – назавжди або на певний час. Злочин слід вважати закінченим з моменту втрати носія інформації (предмета), незалежно від того, чи ознайомились з ним сторонні особи.

Суб’єктивна сторона злочину характеризується необережною або складною формою вини: ставлення до порушення правил поводження із вказаними документами (предметами) може бути умисним чи необережним, а ставлення до їх втрати – тільки необережним. Умисне знищення чи приховування документів, що містять державну таємницю, вчинене з метою, наприклад, помети особі, якій вони були довірені, має кваліфікуватися за ст. 357.

Інколи, коли відповідний носій (предмет) втрачено, буває неможливим встановити, де саме і за яких обставин він вийшов із володіння особи, котрій був довірений. Якщо всебічною й об’єктивною перевіркою різних версій було доведено, що з втраченим носієм таємної інформації ніхто із сторонніх осіб не міг ознайомитися, оскільки його могли знищити замість іншого або могли не зробити відмітку про його повернення, а потім знищити, але забути зняти з обліку тощо, кримінальна відповідальність за ст. 329 не настає.

Передача або збирання відомостей, що становлять конфіденційну інформацію, яка є власністю держави (ст. 330). Об’єкт злочину – встановлений режим конфіденційної інформації, що е власністю держави, який забезпечує державну безпеку.

Предмет злочину – економічні, науково-технічні та інші відомості (до останніх можна віднести інформацію в сфері державного управління, громадської безпеки, про кадрову політику, технологічну інформацію тощо), які містять конфіденційну інформацію, що є власністю держави, та матеріалізовані в певному документі.

Конфіденційною інформацією, що є власністю держави, має визнаватися інформація, для якої характерна сукупність таких ознак. Так, вона:

а) не є інформацією, яка становить державну, комерційну або іншу таємницю, що охороняється КК (таємницю усиновлення, голосування тощо);

б) не є відкритою інформацією, загальнодоступність якої охороняється законодавством України (скажімо, інформацією, приховування якої являє загрозу життю і здоров’ю людей);

в) є такою, що являє певну цінність та її передавання іноземним організаціям або їх представникам може завдати шкоди державі;

г) є інформацією, порядок обігу та захисту якої визначено відповідними державними органами (міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, Радою Міністрів Автономної. Республіки Крим, обласними, Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями), в яких вона утворюється або у володінні, користуванні чи розпорядженні яких перебуває відповідно до Закону України “Про інформацію”;

д) закріплена на матеріальному носієві інформації .

Наприклад, до вказаної інформації законодавством України прямо віднесені такі відомості, як опис дій, які необхідно виконати для переробки ядерного матеріалу і створення ядерного вибухового пристрою, відомості про графік і маршрут запланованого перевезення (у т.ч. транзитного) ядерного матеріалу другої і третьої категорій тощо.

Режим конфіденційної інформації, що є власністю держави, її ознаки встановлено нормативно-правовими актами України. Відповідно до них, зокрема, зовнішньою ознакою того, що документ містить вказану інформацію, є наявність грифа “Для службового користування” і номера примірника у правому верхньому кутку першої сторінки, для видань – на обкладинці та на титулі, а якщо документ міститься на магнітному носієві інформації – безпосередньо на ньому або у супровідному документі. Гриф проставляється виконавцем та особою, яка підписує документ, а на виданні – автором (укладачем) і керівником, який підписав видання до друку. Крім того, до конфіденційної інформації, що знаходиться у власності держави, належать відомості, які містяться в усіх документах органу законодавчої влади, вищого органу виконавчої влади та вищих судових органів без грифів обмеження доступу, не опублікованих в офіційних виданнях, з яких знято гриф секретності, а також в тиражованих документах: що вийшли у світ у 1991 р. та пізніше з грифом “Для службового користування” або з нумерацією кожного примірника тиражу; виданих з грифом “Для службового користування” до 1991 р.; випущених у світ у різний час з іншими обмежувальними грифами (крім грифів “Службова таємниця”, “Таємно”, “Цілком таємно”, “Особливої важливості”), якщо немає письмової згоди організацій, що їх підготували, або їх правонаступників, розглядати їх як відкриті.

З об’єктивної сторони злочин полягає у діях та може виразитися у таких двох формах:

1) передача іноземним підприємствам, установам, організаціям або їх представникам відомостей, що містять конфіденційну інформацію, яка є власністю держави;

2) збирання таких відомостей.

За своїм змістом ці дії аналогічні тим, що вчинюються при шпигунстві. Зміст понять “іноземна організація” та “представники іноземних організацій” у ст. ст. 111, 114 і 330 також майже однаковий (за тим винятком, що у ст. 330 поняття “іноземна організація” не охоплює собою поняття “іноземне підприємство” та “іноземна установа”).

Отримання, використання, розголошення конфіденційної інформації, яка є власністю держави, з метою заподіяння шкоди діловій репутації або майну іншого підприємця тягне адміністративну відповідальність за ч. З ст. 164-3 КАП.

Суб’єкт злочину поряд із загальними має спеціальні ознаки. Категорії працівників, які допускаються до роботи з виданнями з грифом “Для службового користування”, визначаються керівниками організацій. Інші особи (наприклад, журналісти) можуть бути допущені до конфіденційної інформації з грифом “Для службового користування”, що є власністю держави, у відповідному порядку (зокрема за письмовим клопотанням керівників відповідних організацій. в яких вони працюють), і факт надання допуску означає, Що вказані відомості довірені їм у зв’язку з виконанням службових обов’язків.

3 суб’єктивної сторони злочин може бути вчинений тільки з прямим умислом: особа усвідомлює, що передає відповідні відомості іноземній організації чи її представникові, або що збирає ці ж відомості для передачі їм, і бажає це зробити. Обов’язковою ознакою такої форми злочину, як збирання відомостей, що містять конфіденційну інформацію, яка є власністю держави, є мета їх передачі іноземним організаціям або їхнім представникам.

Від шпигунства (ст. 114) злочин, передбачений ст. 330, відрізняється за своїм безпосереднім об’єктом (а саме за певними елементами суспільних відносин, які його складають), предметом і суб’єктом (у ст. 330 суб’єкт спеціальний).

Злочин, передбачений ст. 330, відрізняється від комерційного шпигунства (ст. 231) за предметом (поняття комерційної таємниці визначено в законодавстві досить чітко), об’єктивною стороною (комерційне шпигунство передбачає поняття “використання відомостей”, яке є більш широким, ніж поняття “передача відомостей”, а також настання великої матеріальної шкоди; крім того, адресатом отримання відомостей у злочині, передбаченому ст. 231, може бути будь-яка зацікавлена юридична чи фізична особа, а не тільки іноземні організації чи їхні представники) і за суб’єктом (у ст. 231 він загальний).

Кваліфікуючими ознаками злочину, передбаченого ст. 330, є вчинення його: 1) з корисливих мотивів; 2) повторно; 3) за попередньою змовою групою осіб, а так само, 4) спричинення в результаті його вчинення тяжких наслідків для інтересів держави.

4. Адміністративна відповідальність в сфері охорони державної таємниці

Розрізняють загальний, родовий і безпосередній види об’єктів правопорушення.

Об’єкт правопорушення визначається характером суспільної шкідливості даного правопорушення, а також тими соціальними цінностями, які захищаються конкретною адміністративно-правовою нормою. Правильне встановлення об’єкта при порушенні законодавства про державну таємницю має важливе теоретичне та практичне значення, оскільки саме об’єкт дозволяє визначити соціально-політичну сутність цього проступку, встановити його суспільно небезпечні наслідки, сприяє правильній кваліфікації діяння, а також відмежуванню його від суміжних посягань. Об’єкт адміністративного правопорушення можна визначити як ті суспільні відносини, яким правопорушення заподіює шкоду або створює загрозу її заподіяння [8, с. 51].

Об’єкт адміністративного проступку має суттєве значення для визначення самого поняття проступку, значною мірою впливає на зміст об’єктивних і суб’єктивних ознак адміністративних правопорушень, оскільки загальний об’єкт – вся сукупність суспільних відносин, які охороняються законодавством про адміністративні правопорушення [8, с. 51], єдиний для всіх адміністративних правопорушень, то немає необхідності в його дослідженні при аналізі окремих складів, зокрема порушення законодавства про державну таємницю.

Родовий об’єкт відображає характер суспільної шкідливості певної групи однотипних правопорушень, що дозволяє здійснити класифікацію адміністративно-правових норм, які встановлюють відповідальність за їх вчинення. Указана його властивість була покладена в основу побудови Особливої частини чинного КУпАП. Для правопорушень, відповідальність за які передбачена ст. 212-2 КУпАП, родовим об’єктом буде встановлений порядок управління.

Видовий об’єкт становить окрему групу суспільних відносин, загальних для ряду проступків. Для адміністративного порушення законодавства про державну таємницю видовим об’єктом буде порядок провадження діяльності, пов’язаної з державною таємницею.

Безпосередній об’єкт правопорушення має найбільш суттєве значення для правотворчої та правозастосовної діяльності. Під ним слід розуміти ті конкретні суспільні відносини, поставлені під охорону закону, яким заподіюється шкода правопорушенням, що підпадає під ознаки конкретного складу проступку [8, с. 52].

Об’єктивна сторона правопорушення – «це його зовнішня сторона, яку складають протиправні діяння (дія чи бездіяльність), викликані ним у суспільстві небезпечні шкідливі наслідки і причинний зв’язок між діянням і його наслідками» [16, с. 37]. Як і інші елементи складу правопорушення, об’єктивна сторона чітко закріплена в законі. Ознаки об’єктивної сторони правопорушення: дія чи бездіяльність; суспільно небезпечні наслідки; причинний зв’язок між ними; місце, час, спосіб, знаряддя, обставини скоєння правопорушення.

Дія – це активна поведінка людини, яка усвідомлює свої вчинки і здатна керувати ними, охоплює не тільки рухові процеси тіла самої людини, а й процеси, що керуються людиною, у свою чергу бездіяльність – пасивна поведінка людини, яка проявилася в невиконанні особою тих дій, які вона повинна і могла в даній ситуації здійснити, наприклад, ненадання лікарем допомоги хворому. Думки, переконання, наскільки б вони не засуджувались морально, не є правопорушенням, оскільки вони не є діянням.

Наслідком правопорушення називають збиток, шкоду, яку наносить діяння об’єкту правопорушення. Причинний зв’язок між протиправним діянням та суспільно шкідливими наслідками має місце тоді, коли ці наслідки об’єктивно походять від даної дії чи бездіяльності. Причинний зв’язок існує тоді, коли, по-перше, причина (діяння) у часі передує наслідкам, по-друге, причина повинна ці наслідки викликати, по-третє, без цієї самої причини (без цього діяння) конкретні наслідки не настали б. Кожне правопорушення здійснюється у певному місці чи декількох місцях, в певний проміжок часу, за певних обставин, в той чи інший спосіб, тими чи іншими засобами. Всі ці ознаки є складовими частинами об’єктивної сторони складу правопорушення.

В диспозиції ст. 212-2 КУпАП України визначені наступні склади порушення законодавства про державну таємницю:

1) недодержання встановленого законодавством порядку передачі державної таємниці іншій державі чи міжнародній організації;

2) засекречування інформації;

3) безпідставне засекречування інформації;

4) надання грифа секретності матеріальним носіям конфіденційної або іншої таємної інформації, яка не становить державної таємниці, або ненадання грифа секретності матеріальним носіям інформації, що становить державну таємницю, а також безпідставне скасування чи зниження грифа секретності матеріальних носіїв секретної інформації;

5) порушення встановленого законодавством порядку надання допуску та доступу до державної таємниці;

6) невжиття заходів щодо забезпечення охорони державної таємниці та незабезпечення контролю за охороною державної таємниці;

7) провадження діяльності, пов’язаної з державною таємницею, без отримання в установленому порядку спеціального дозволу на провадження такої діяльності, а також розміщення державних замовлень на виконання робіт, доведення мобілізаційних завдань, пов’язаних з державною таємницею, в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах, організаціях, яким не надано спеціального дозволу на провадження діяльності, пов’язаної з державною таємницею;

8) недодержання вимог законодавства щодо забезпечення охорони державної таємниці під час здійснення міжнародного співробітництва, прийому іноземних делегацій, груп, окремих іноземців та осіб без громадянства та проведення роботи з ними;

9) невиконання норм і вимог криптографічного та технічного захисту секретної інформації, внаслідок чого виникає реальна загроза порушення її конфіденційності, цілісності і доступності.

За особливостями конструкції склад правопорушення, передбаченого вказаної статтею належить до бланкетних, і тому є доцільним ці склади розглянути детальніше.

Недодержання встановленого законодавством порядку передачі державної таємниці іншій державі чи міжнародній організації (п. 1 ст. 212-2 КУпАП України) означає, що секретна інформація до скасування рішення про віднесення її до державної таємниці та матеріальні носії такої інформації до їх розсекречування можуть бути передані іноземній державі чи міжнародній організації лише на підставі міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, або письмовим мотивованим розпорядженням Президента України з урахуванням обов’язкового забезпечення національної безпеки України на підставі пропозицій Ради національної безпеки і оборони України. Указами Президента та постановами Кабінету Міністрів встановлено конкретний порядок передачі секретної інформації.

Засекречування інформації, яке включає інформацію про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту; про аварії, катастрофи, небезпечні природні явища та інші надзвичайні події, які сталися або можуть статися, загрожуючи безпеці громадян; про стан здоров’я населення, його життєвий рівень, включаючи харчування, одяг, житло, медичне обслуговування та соціальне забезпечення, а також про соціально-демографічні показники, стан правопорядку, освіти та культури населення; про факти порушень прав і свобод людини та громадянина; про незаконні дії органів державної влади, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб; іншої інформації, яка відповідно до законів та міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, не може бути засекречена (п. 2 ст. 212-2 КУпАП України), – є адміністративним проступком. В законодавстві про державну таємницю» встановлено, що засекречування матеріальних носіїв інформації здійснюється шляхом надання відповідному документу, виробу або іншому матеріальному носію інформації грифа секретності. На відміну від віднесення інформації до державної таємниці, яке реалізується державними експертами з питань таємниць, засекречування здійснюється певними посадовими особами. їх перелік затверджується керівником органу державної влади або органу місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, діяльність яких пов’язана з державною таємницею [19, с. 473].

Вимоги режиму таємності є постійним і загальнодержавним, обов’язковими для виконання на території України та за її межами органами державної влади і місцевого самоврядування, підприємствами, установами й організаціями незалежно від їх організаційно-правової форми і форми власності, посадовими особами і громадянами України, що взяли на себе зобов’язання, або зобов’язаними за своїм статусом виконувати вимоги законодавства про державну таємницю.

Безпідставне засекречування інформації (п. 3 ст. 212-2КУпАП України). Безпідставним засекречуванням інформації вважаються дії посадових осіб, які надають гриф секретності матеріальним носіям інформації, що не відповідають перелікам Зводу відомостей, що становлять державну таємницю (далі – ЗВДТ). Порядок віднесення інформації до державної таємниці представляє собою процедуру прийняття (державним експертом з питань таємниць) рішення про віднесення категорії або окремих відомостей до державної таємниці із встановленням ступеня їх секретності шляхом обґрунтування та визначення можливої шкоди національній безпеці України в разі їх розголошення, включенням згаданої інформації до ЗВДТ, та з опублікуванням цього Зводу і змін до нього.

Пункт 4 ст. 212-2 КУпАП України містить значний перелік порушень законодавства про державну таємницю, пов’язаних з наданням грифа секретності певній інформації. Скористаємося для зручності умовним поділом ознак правопорушення, передбаченого п. 4 ст. 212-2, запропонованим В. Макаренко:

1) надання грифа секретності матеріальним н-сіям конфіденційної або іншої секретної інформації, яка не становить державної таємниці. Вважаю, ці дії можна було б також кваліфікувати як безпідставне засекречування інформації. На відміну від п. З ст. 212-2 в даному разі засекречується інформація з обмеженим доступом, проте вона не становить державної таємниці відповідно до ЗВДТ;

2) ненадання грифа секретності матеріальним носіям інформації, які становлять державну таємницю. В даному разі конкретна посадова особа не виконала цей обов’язок;

3) безпідставне скасування чи зниження грифа секретності матеріальних носіїв секретної інформацією, [17 с. 114].

Таким чином, у випадку, коли скасування чи зниження грифа секретності матеріальних носіїв інформації відбувається без відповідного рішення (про скасування чи зниження грифа секретності) державного експерта з питань таємниць, слід вести мову про наявність правопорушення, передбаченого п. 4 ст. 212-2 КУпАП України.

В п. 5 ст. 212-2 КУпАП України визначено порушення встановленого законодавством порядку надання допуску та доступу до державної таємниці.

Невжиття заходів до забезпечення охорони державної таємниці та незабезпечення контролю за охороною державної таємниці є адміністративним правопорушенням відповідно до п. 6 ст. 212-2 КУпАП України. Забезпечення охорони державної таємниці в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях, діяльність яких пов’язана з державною таємницею, покладається на керівників зазначених органів, підприємств, установ і організацій. В органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях із значним обсягом робіт, пов’язаних з державною таємницею, запроваджується посада заступника керівника з питань режиму, на якого покладаються обов’язки та права керівника режимно-секретного органу. У випадку, коли обсяг робіт, пов’язаних з державною таємницею, є незначним, а штатним розкладом не передбачено створення режимно-секретного органу, облік і зберігання секретних документів, а також заходи щодо забезпечення режиму секретності здійснюються особисто їх керівниками або спеціально призначеним наказом працівником після створення умов, що забезпечують режим секретності. На них поширюються обов’язки та права працівників режимно-секретного органу. Створення, реорганізація чи ліквідація РСО без погодження із Службою безпеки України; невжиття заходів до охорони державної таємниці є правопорушенням.

Пункт 7 ст. 212-2 КУпАП України – провадження діяльності, пов’язаної з державною таємницею, без отримання у встановленому порядку спеціального дозволу на її провадження, а також розміщення державних замовлень на виконання робіт, доведення мобілізаційних завдань, пов’язаних з державною та-ємницею, в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах, організаціях, яким не надано спеціального дозволу на провадження діяльності, пов’язаної з державною таємницею.

Недодержання вимог законодавства – відповідної Інструкції, яка затверджується постановою Кабінету Міністрів України, має гриф обмеження доступу щодо забезпечення охорони державної таємниці під час здійснення міжнародного співробітництва, прийому іноземних делегацій, груп, окремих іноземців та осіб без громадянства та проведення роботи з ними, – як правопорушення визначено уп.8 ст. 212-2 КУпАП України. Вкрай доцільною і справедливою видається позиція науковців, згідно з якою доцільно об’єднати п. 1 даної статті (яким передбачена відповідальність за недодержання встановленого законодавством порядку передачі державної таємниці іншій державі чи міжнародній організації) та п. 8 [4, с. 68].

Пунктом 9 ст. 212-2 КУпАП України передбачено таке порушення норм законодавства про державну таємницю, як невиконання норм і вимог технічного захисту секретної інформації, внаслідок чого виникає реальна загроза порушення цілісності цієї інформації або просочування її технічними каналами.

Звертаючись до характеристики такого елементу адміністративного проступку, як його суб’єкт, слід зазначити, що чинне адміністративне законодавство не дає узагальненого його визначення і такого терміну не вживає. Аналіз відповідних статей КУпАП дозволяє зробити висновок, що ним є осудна особа, яка досягла певного віку і вчинила описаний у законі склад адміністративного проступку. Таким чином, суб’єктом адміністративного правопорушення є той, хто його вчинив. Суб’єкт порушення законодавства про державну таємницю є спеціальним, тобто має не тільки ознаки загального суб’єкта, а й інші, які свідчать про особливість його правового становища. Спеціальними ознаками визнаються такі, що вказують на особливості правового становища суб’єктів, дозволяють диференціювати відповідальність різних категорій осіб, забезпечуючи тим самим справедливу правову оцінку вчиненого діяння. За нормами ст. 212-2 КУпАП України це особи, яким надано допуск та доступ до державної таємниці в установленому законом порядку. Вони підлягають адміністративній відповідальності за правопорушення, пов’язані з недодержанням вимог, встановлених законодавством в сфері охорони державної таємниці, виконання яких входить до їх посадових обов’язків.

Суб’єктивна сторона адміністративного правопорушення полягає у психічному ставленні суб’єкта до вчиненого антигромадського діяння. Основною ознакою, ядром суб’єктивної сторони складу є вина. Встановлення вини – головне завдання аналізу суб’єктивної сторони адміністративного правопорушення [9, с. 76].

Досліджуючи такий елемент структури складу правопорушень, передбачених ст. 212-2 КУпАП, як суб’єкт, необхідно мати на увазі, що він є спеціальним, тобто має не тільки ознаки загального суб’єкта, а й інші, які свідчать про особливість його правового становища. В даному випадку це особи, яким надано допуск та доступ до державної таємниці в установленому законом порядку. Серед них, в свою чергу, можна виділити громадян та посадових осіб. Останні підлягають адміністративній відповідальності за правопорушення, пов’язані з недодержанням вимог, встановлених законодавством в сфері охорони державної таємниці, виконання яких входить до їх посадових обов’язків. Військовослужбовці й призвані на збори військовозобов’язані, а також особи рядового і начальницького складів органів внутрішніх справ несуть відповідальність за адміністративні правопорушення, пов’язані з порушенням законодавства про державну таємницю, на загальних підставах.

Ознаки, які характеризують суб’єктивну сторону зазначених правопорушень, загалом не відрізняються від ознак інших адміністративних правопорушень, тому не будемо їх висвітлювати. Тим більше, що в теорії адміністративного права ознаки суб’єктивної сторони досить повно висвітлені вченими цієї галузі.

Для правопорушення, передбаченого п. 6 ч. 1 ст. 212-2 КУпАП (невжиття заходів щодо забезпечення охорони державної таємниці та незабезпечення контролю за охороною державної таємниці), об’єктом буде встановлений чинним законодавством порядок охорони державної таємниці, зокрема порядок забезпечення контролю за охороною державної таємниці. Відповідно до чинного законодавства забезпечення охорони державної таємниці в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях, діяльність яких пов’язана з державною таємницею, покладається на керівників зазначених органів, підприємств, установ і організацій. В органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах та організаціях із значним обсягом робіт, пов’язаних із державною таємницею, запроваджується посада заступника керівника з питань режиму, на якого покладаються права та обов’язки керівника режимно-секретного органу (далі – PCО). Якщо ж обсяг робіт, пов’язаних із державною таємницею, є незначним, а штатним розкладом не передбачено створення РСО, то облік та зберігання секретних документів, а також інші заходи щодо забезпечення режиму секретності здійснюються особисто керівником або спеціально призначеним наказом керівника працівником після створення умов, що забезпечують режим секретності. На них поширюються обов’язки та права працівників РСО. Заходи, що забезпечують охорону державної таємниці, та контроль за охороною державної таємниці здійснюються відповідно до Закону України «Про державну таємницю» [8, с. 53].

Для правопорушення, передбаченого п. 7 ч. 1 ст. 212-2 КУпАП (провадження діяльності, пов’язаної з державною таємницею, без отримання в установленому порядку спеціального дозволу на провадження такої діяльності, а також розміщення державних замовлень на ви – конання робіт, доведення мобілізаційних завдань, пов’язаних з державною таємницею, в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах, організаціях, яким не надано спеціального дозволу на провадження діяльності, пов’язаної з державною таємницею) об’єктом буде встановлений чинним законодавством порядок охорони державної таємниці, зокрема порядок надання спеціального дозволу на провадження діяльності, пов’язаної з державною таємницею [8, с. 53].

Адміністративні правопорушення в галузі законодавства про державну таємницю тягнуть накладення штрафу на громадян від одного до трьох неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, на посадових осіб – від трьох до десяти неоподатковуваних мінімумів. Повторне протягом року вчинення порушення, за яке особу вже було піддано адміністративному стягненню, тягне накладення штрафу на громадян від трьох до восьми неоподатковуваних мінімумів і на посадових осіб – від п’яти до п’ятнадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Зважаючи на серйозність і важливість правопорушень, передбачених ст. 212-2 КУпАП України, необхідно розширити спектр адміністративних стягнень, – пропонує В. Баскаков. Так, доцільно передбачити в санкції ст. 212-2 КУпАП такі стягнення, як громадські роботи, виправні роботи, адміністративний арешт. Також конструктивною вбачається необхідність посилення санкції за вчення правопорушення, передбаченого ст. 2122 КУпАП, у військовий час або військовій обстановці.

Особливістю провадження щодо даних злочинів є та обставина, що право складати протоколи про адміністративне правопорушення законодавства про державну таємницю мають уповноважені посадові особи Служби безпеки України (ст. 255 КУпАП). Складаються вони згідно зі ст. 256 КУпАП.

Склади адміністративних порушень законодавства про державну таємницю є формальними, ці діяння становлять склад проступку незалежно від настання шкідливих наслідків. Серед правопорушень, відповідальність за вчинення яких передбачена ст. 212-2 КУпАП, немає проступків, об’єктивна сторона яких би характеризувалася діянням із двома різними діями. Об’єктивна сторона правопорушень, відповідальність за вчинення яких встановлена п. 2, 4-7, 9 ч. 1 ст. 212-2 КУпАП, може характеризуватися діяннями, що складаються з альтернативних дій. Об’єктивна сторона проступків, передбачених п. 6-9 ч. 1 ст. 212-2 КУпАП, може характеризуватися діянням, що триває. Серед правопорушень, відповідальність за вчинення яких встановлено ст. 212-2 КУпАП, час вчинення правопорушення включено до конструктивних ознак проступку, передбаченого п. 8 ч. 1 ст. 212-2 КУпАП. Наявність спеціального дозволу на провадження діяльності, пов’язаної з державною таємницею, є конструктивною ознакою об’єктивної сторони правопорушення, передбаченого п. 7 ч. 1 ст. 212-2 КУпАП.

У диспозиції ст. 212-2 КУпАП законодавець не вказав на конкретні мотиви та цілі порушення законодавства про державну таємницю, тому, на думку дисертанта, вони можуть бути різноманітними. Зокрема, мотивом порушення законодавства про державну таємницю може бути прагнення якнайшвидшого виконання поставленого завдання з порушенням деяких вимог режиму секретності. В основі мотивації суб’єкта можуть бути також інші внутрішні спонукання, які не є низинними: жалість і співчуття, родинні та дружні почуття тощо. Корислива зацікавленість у вчиненні порушення законодавства про державну таємницю може бути у випадку, коли суб’єкт прагне “заощадити” кошти установи (наприклад, при вчиненні правопорушень, передбачених п. 6, 7, 9 ч. 1 ст. 212-2 КУпАП). Адміністративне порушення законодавства про державну таємницю може бути вчинене з метою прискорити виконання діяльності, пов’язаної з державною таємницею (наприклад, при вчиненні правопорушень, передбачених п. 5, 7 ч. 1 ст. 212-2 КУпАП), приховати від громадськості інформацію про деякі “невтішні” факти (наприклад, при вчиненні правопорушень, передбачених п. 2, 3 ч. 1 ст. 212-2 КУпАП).

Результати аналізу судових рішень по справах про адміністративні правопорушення законодавства про державну таємницю свідчать, що основними причинами вчинення адміністративних правопорушень законодавства про державну таємницю є: недостатній рівень знань у осіб, які мають допуск і доступ до державної таємниці, норм чинного законодавства про державну таємницю; нехтування деякими особами, які мають допуск і доступ до державної таємниці, нормами чинного законодавства (так, деякі керівники підприємств, установ та організацій, які провадять діяльність, пов’язану з державною таємницею, вважають, що вони не володіють інформацією, розголошення якої може завдати шкоди національній безпеці України).

Для усунення такої тенденції, слушною є пропозиція передбачити у Законі України «Про державну таємницю» обов’язкове проведення перевірки знання норм законодавства про державну таємницю та правил секретного діловодства особами, яким надається допуск до державної таємниці.

Ще однією, досить банальною причиною порушення режиму секретності є недостатнє фінансування режимно-секретних органів (РСО) органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій, які провадять діяльність пов’язану з державною таємницею. Так через відсутність належного обладнання приміщень РСО, відсутність сейфів, відомості, що містять державну таємницю, можуть потрапити до осіб, що не мають належного допуску до них та можуть бути розголошені.

Висновки

Виходячи з інформаційного суверенітету України та загальновизнаних принципів міжнародного порядку в сфері інформації, Україна вживає заходів щодо засекречування й охорони певної інформації у сфері оборони, економіки, науки й техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку з метою захисту життєво важливих інтересів України. Таку інформацію визнають у порядку, встановленому Законом України «Про державну таємницю» (в редакції Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про державну таємницю»), державною таємницею. Вона підлягає охороні з боку держави. Перелік і зміст інформації, яку може бути віднесено до державної таємниці, визначаються в цьому Законі та вмотивованими рішеннями державних експертів з питань таємниць.

Державна політика щодо державної таємниці є складовою засад внутрішньої та зовнішньої політики, за визначенням ВРУ, тому питання захисту державної таємниці в Україні, на нашу думку, потрібно удосконалити на тому рівні, який би забезпечив нормальні умови її функціонування щодо охорони державної таємниці, захисту інформації з обмеженим доступом, сприяв би закриттю можливих каналів витоку секретних відомостей, запобіганню втрати матеріальних носіїв секретної інформації.

Розглядаючи законодавство, яке регламентує технічний захист відомостей, що становлять державну таємницю, слід зауважити, що неузгодженими є деякі норми, які регламентують порядок створення підрозділів і служб технічного захисту інформації. Так, у Законі України “Про державну таємницю” міститься норма, яка однозначно передбачає обов’язковість створення в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах, організаціях, що проводять діяльність, пов’язану з державною таємницею, режимно-секретних органів на правах окремих структурних підрозділів. До складу РСО входять підрозділи режиму, секретного діловодства та інші підрозділи, що безпосередньо забезпечують охорону державних таємниць залежно від специфіки діяльності органу державної влади, органу місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації. Проте одночасно в Україні діє інша правова норма, що не закріплює обов’язковість створення РСО, але передбачає можливість приймати рішення щодо цього відповідними керівниками на свій розсуд. Вважаємо, що потреби у створенні даного режимно-секретного органу немає в даній сфері, тому що ці підрозділи регулюють роботу з секретними документами та здійснюють охорону державної таємниці.

Система державної таємниці повинна бути представлена організаційно-функціональними утвореннями, що компетентні діяти у відповідній сфері, використовуючи специфічні для правоохоронних органів заходи, спрямуванні на: захист державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного та оборонного потенціалу України, законних інтересів держави і прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, посягань з боку окремих організацій, груп та осіб; запобігання, виявлення, припинення та розкриття злочинів проти миру і безпеки людства, тероризму, корупції та організованої злочинної діяльності у сфері управління й економіки, інших протиправних дій, які безпосередньо створюють загрозу національній безпеці України.

Розголошення відомостей, що становлять державну таємницю, особою, якій ці відомості були довірені або стали відомі у зв’язку з виконанням службових обов’язків, за відсутності ознак державної зради або шпигунства – карається позбавленням волі на строк від двох до п’яти років з позбавленням права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю на строк до трьох років або без такого. Те саме діяння, якщо воно спричинило тяжкі наслідки,- карається позбавленням волі строком від п’яти до восьми років.

У визначенні державної таємниці мають місце наступні ознаки:

Обмеженість доступу до державної таємниці як виду таємної інформації, тобто відомості, що становлять таку таємницю, підлягають засекречуванню (обмеженню їх поширення і доступу до їх матеріальних носіїв).
Значущість, важливість такого роду відомостей у певний проміжок часу для інтересів держави, тобто в разі розголошення державної таємниці національній безпеці України може бути завдана суттєва шкода (матеріальний критерій).
Чітке визначення сфер, у яких може існувати державна таємниця, а саме: оборона, економіка, наука і техніка, зовнішні відносини, державна безпека й охорона правопорядку.
Передбаченість відомостей, що становлять державну таємницю, Законом, тобто встановлення переліку таких відомостей у спеціальному правовому акті – Зводі, на підставі та в межах якого створюються розгорнуті переліки відомостей, що становлять державну таємницю (формальний критерій).
Охорона такої секретної інформації державою, тобто встановлення на підставі чинного законодавства єдиного порядку забезпечення охорони зазначеної інформації державно-правовими засобами.

Система охорони державної таємниці в Україні має цілісний організаційно сформований характер, що передбачає здійснення комплексу організаційно-правових, інженерно-технічних, криптографічних та оперативно-розшукових заходів, спрямованих на запобігання розголошенню секретної інформації та втрати її матеріальних носіїв. Суспільні відносини у сфері державної таємниці постійно трансформуються та розширюються, що зумовлено загальною тенденцією до розширення кола інформаційних відносин, тому правове забезпечення функціонування системи охорони державної таємниці у сучасних умовах потребує постійного вивчення, дослідження та вдосконалення на законодавчому та підзаконному рівнях. Корисним для вітчизняної системи захисту інформації було б вивчення та запозичення міжнародного досвіду захисту таємної інформації, розробка на нормативному рівні та впровадження нових, сучасних шляхів захисту таємної інформації, що можливо було б здійснити під час міжнародного співробітництва.

Комплексний характер заходів щодо захисту державної таємниці обумовлює необхідність активної участі в цьому процесі багатьох державних органів. У забезпеченні охорони державної таємниці беруть участь органи законодавчої, виконавчої та судової влади, а Службу безпеки України Законом України “Про державну таємницю” визначено спеціально уповноваженим органом державної влади у сфері охорони державної таємниці. Всі суб’єкти забезпечення охорони державної таємниці діють виключно в межах повноважень, визначених Конституцією України, її законами та іншими нормативно-правовими актами.

Список літератури

Кримінальний кодекс України від 05.04.2001 року № 2341-III// Відомості Верховної Ради України, 2001, N 25-26 (29.06.2001), ст. 131 // зі змінами та доповненнями
Кодекс України про адміністративні правопорушення від 07.12.1984 року, № 8073-X // Відомості Верховної Ради УРСР вiд 18.12.1984 – 1984 р., № 51, стор. 1122 // зі змінами та доповненнями
Закон України “Про державну таємницю” вiд 21.01.1994 року, № 3855-XII//Відомості Верховної Ради України вiд 19.04.1994 – 1994 р., № 16, стаття 93// зі змінами та доповненнями
Баскаков В. Адміністративно-правовий режим захисту державної таємниці / В. Баскаков// Підприємництво, господарство і право. -2012. – №2 – С. 66-68
Благодарний А.М. Адміністративна відповідальність за порушення законодавства про державну таємницю/ А.М. Благодарний// автореф. дис. на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за спеціальністю 12.00.07 – теорія управління; адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право. – Інститут законодавства Верховної Ради України, Київ, 2006 – 20 с.
Глуховеря В. А. Юридична відповідальність у механізмі забезпечення режиму інформації з обмеженим доступом / В. А. Глуховеря // Право і суспільство. – 2015. – № 1. – С. 123-128.
Дадерко Л. Ф. Кримінальна відповідальність за розголошення державної таємниці / Л. Ф. Дадерко // Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. – 2013. – Вип. 6-2(2). – С. 82-85
Довженко Л. М. Загальноправова характеристика окремих адміністративних порушень законодавства про державну таємницю / Л. М. Довженко // Право і Безпека. – 2012. – № 4. – С. 50-53
Колпаков В.К. Адміністративний проступок: критерії визначення // Прокуратура людина держава. — 2005. — № 5. — С. 51—52
Кримінальне право України. Особлива частина : підруч. для студ. вищ. навч. закл. освіти / М.І. Бажанов, В.Я. Тацій, В.В. Сташис, І.О. Зінченко та ін. ; за ред. професорів М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація.— К. : Юрінком Інтер ; X. : Право, 2002.— 496 с.
Кримінальне право України: особлива частина: підручник. / [Ю.В.Александров, О.О.Дудоров, В.А.Клименко та ін.]; за ред. М.І.Мельника, В.А.Клименка; Київ. нац. ун-т внутр. справ, Київ. міжнар. ун-т. — [2-е вид., перероб. та допов.] — К.: Атіка, 2008. — 711 с.
Кухар В. В. Відповідальність за розголошення державної таємниці (історичний аналіз) // Збірник наукових праць № 7, ч. II. – Хмельницький: Вид-во Академії ПВУ, 1998.- С.244- 247.
Кухар В. В. Поняття державної таємниці // Збірник наукових праць № 9, ч. ІІ. – Хмельницький: Видавництво Академії ПВУ,1999. – С. 280-283
Кухар В.В. Питання державної таємниці // Вісник Львівського інституту внутрішніх справ при НАВС України: Збірник. – Львів: Львівського інституту внутрішніх справ при НАВС України, 1999.- № 10. – С.68-73.
Логінова Н. І. Правовий захист інформації : навч. посібн. / Н. І. Логінова, Р. Р. Дробожур. – Одеса : Фенікс, 2015. – 264 с
Лук’янець Д. Інститут адміністративної відповідальності: проблеми розвитку / Д. Лук’янець. – K., 2001. – 326 с.
Макаренко В. Адміністративна відповідальність за порушення законодавства про державну таємницю / В. Макаренко // Право України. -2001. – №2 – С. 114-118.
Мєзєнцева Н. Б. Деякі аспекти захисту інформації з обмеженим доступом / Н. Б. Мєзєнцева // Економіка та держава. – 2013. – № 2. – С. 141-144
Научно-практический комментарий Кодекса Украины об административных правонарушениях / под ред. А. Васильева. – X.: Одиссей, 2002. – 863 с.
Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України . – 4-те вид., переробл. та доповн. / За ред. М.І.Мельника, М.І.Хавронюка. – К.: Юридична думка, 2007.— 1184 с.
Олійник В.І. Кримінально-правовий чинник у захисті державної таємниці: сутність, еволюція// В.І. Олійник// Юридичний науковий електронний журнал – 2015 – №3 – с. 151 – 153
Олійник В. І. Визначення родової належності поняття “державна таємниця” / В. І. Олійник // Право і суспільство. – 2015. – № 5(2). – С. 143-148
Шаблиста О. О. Витоки та сучасний стан кримінально-правової охорони державної таємниці / О. О. Шаблиста // Право і суспільство. – 2012. – № 3. – С. 217-220
Шамара О., Бантишев О. Державна таємниця як предмет злочину в Україні та деяких інших країнах//Юридичний радник – №5(7) жовтень 2005 – с. 12 – 16
Шамсутдінов О. Відповідальність за розголошення державної таємниці за новим кримінальним законодавством//Правове, нормативне та методологічне забезпечення системи захисту інформації в Україні – вип. 2 – 2001 – с. 11 – 17

Кримінальна та адміністративна відповідальність за порушення законодавства України у сфері охорони держаної таємниці