Людській капітал

Тенденції економічного розвит­ку нового інституціонального середовища вимагають приділяти особливу увагу можливостям застосування досвіду розвинутих країн щодо формування люд­ського капіталу як необхідної умови конкурентоспроможності національної економі­ки. За таких умов набуває актуальності проблема ресурсного забезпечення соціально – економічного розвитку країни. Йдеться не тільки про фінансові та матеріально – технічні ресурси, а саме про ті види ресурсного забезпечення, що пов’язані з людьми. Люд­ський капітал як потенційний ресурс економічного розвитку країн впливає на якість і рівень життя населення та соціально-трудові відносини. У структурі різних видів капі­талу нагромадження людського капіталу, його раціональне вживання стає страте­гічним ресурсом суспільного розвитку, ключовим чинником створення конкурентних переваг і зростання добробуту суспільства.

Розробкою методологічних і науково – практичних проблем людського розвитку й нарощування людського потенціалу актив­но займаються вчені Артеменко В. Б. [1],  Борисов Г. В. [2] та ін. Цікавими і корисними для подальшого про­сування у вітчизняних дослідженнях людського розвитку є праці західних економіс­тів, присвячені проблематиці інформаційного суспільства, серед них праці Головінова О. М. [4], Гуменюк Ю.П. [5] які розширюють існуючі уявлен­ня про кінцеві цілі соціально – економічного розвитку, роль і місце людини у ньому, ін­новаційні можливості й перспективи економічного розвитку у людському вимірі.

Метою реферату виступає дослідження людського капіталу.

Відповідно до мети встановлено наступні завдання ː

• дослідити теоретико – методологічні основи дослідження людського капіталу;
• провести аналіз, оцінка та тенденції розвитку людського капіталу в світі;
• вивчити сучасний стан та проблеми розвитку людського капіталу в Україні;
• визначити перспективи ефективного розвитку і вживання людського капіталу в Україні.

У економічній літературі визначення людського капіталу розглядають в широкому та вузькому сенсі. У вузькому сенсі однією з форм капіталу є освіта. Людським його назвали тому що ця форма стає частиною людини, а капіталом є внаслідок того, що є джерелом майбутніх задоволень або майбутніх заробітків, або того й іншого разом. У широкому сенсі людський капітал формується шляхом інвестицій (довгострокових капіталовкладень) в людину у вигляді витрат на освіту і підготовку робочої сили на виробництві, на охорону здоров’я, міграцію і пошук інформації про ціни і доходи [1, С.45-50].

Людський капітал – це не просто сукупність навичок, знань, здібностей, якими володіє людина. По – перше, це накопичений резерв навичок, знань, здібностей. По – друге, це такий резерв навичок, знань, здібностей, який доцільно використовується людиною в тій або іншій сфері суспільного відтворення, і який сприяє зростанню продуктивності праці та виробництва. По – третє, доцільне вживання даного резерву у вигляді високопродуктивної діяльності закономірно призводить до зростання заробітків (доходів) працівника. І, по – четверте, збільшення доходів стимулює, зацікавлює людину шляхом вкладень, які можуть стосуватися здоров’я, освіти та ін., збільшити, накопичити новий резерв навиків, знань і мотивацій, щоб надалі його знов ефективно застосувати. Особливості людського капіталу (рис. 1.1)ː

З погляду характеру сприяння економічному добробуту суспільства, розрізняють споживчий і продуктивний людський капітал. Споживчий капітал створює потік послуг, споживаних безпосередньо, і, таким чином, сприяє суспільній корисності. Це може бути творча і освітня діяльність. Результат такої діяльності виражається в наданні покупцеві таких споживчих послуг, які призводять до появи нових спосіб задоволення потреб або підвищенню ефективності способів їх задоволення, що існують.

Розглянемо декілька підходів до класифікації видів людського капіталу. Види людського капіталу можна класифікувати за елементами витрат, інвестицій в людський капітал. Наприклад, виділяють наступні його складові (рис. 1.2)ː

Продуктивний капітал створює потік послуг, споживання яких сприяє суспільній корисності. В цьому випадку йдеться про наукову і освітню діяльність, що має безпосереднє практичне застосування саме у виробництві (створення засобів виробництва, технологій, виробничих послуг і продуктів).

Людський капітал – це найважливіша складова частина сучасного продуктивного капіталу, яка представлена властивим людині багатим резервом знань, розвинених здібностей, визначених інтелектуальним і творчим потенціалом. Основним чинником існування і розвитку людського капіталу є інвестиції в людський капітал [1, С.49].

Людський капітал – міра втілених у людині природних здібностей, таланту, рівня освіти, кваліфікації, професійного досвіду, стану здоров’я, якості харчування та їх здатність приносити доход [3, с. 32].

Залежно від роду виконуваної роботи людський капітал поділяють на загальний людський капітал, специфічний людський капітал, людський інтелектуальний капітал [5, с. 270].

Найбільш загальне визначення людського капіталу ː знання, компетенції та властивості, що втілені в індивідах, які сприяють створенню особистого соціального і економічного добробуту. У ряді визначень людського капіталу підкреслюється ринковий характер категорії, в інших визначеннях увага акцентується на відтворюваності люд­ського капіталу як економічного ресурсу, підкреслюється необхідність цілеспрямова­них зусиль для його створення. Зростає багатоманітність підходів як до змістового на­повнення цього визначення, так і до способів вимірювання та оцінки резервів людського капіталу, його віддачі, ефективності вживання, внеску в економічне зростання [7, с. 216].

Макроекономічні показники потре­бують адекватного відображення у рівні і якості життя населення, тому першочерго­вим завданням є надання економічному зростанню соціальної спрямованості. Нинішній етап суспільного розвитку визначається активізацією соціальних чинників еконо­мічного зростання, насамперед тих, що відповідають за процес формування людського капіталу. Оскільки наука активно розвивається, передові країни ставлять за мету при­скорення переходу від постіндустріального етапу розвитку до інформаційного. Україна перебуває на шляху до індустріального етапу, і тому її науковий і освітній потенціал має стати пріоритетним фактором розвитку суспільства. Підвищення ефективності управління підприємством на основі вживання всіх його ресурсів, серед яких важ­ливе місце належить людському капіталу, інтелектуальному капіталу та соціальному капіталу, потребує визначення нових підходів і методів. Можна виділити дві основні причини виникнення інтересу до цього визначення. По-перше, це загальна закономірність розвитку сучасної науки в цілому, яка виявляється в концентрації уваги вчених на до­слідженні проблем людини. По-друге, це визнання того факту, що активізація інтелектуального потенціалу, творчого потенціалу людини, розвиток висококваліфікованої робочої сили є найефективнішим способом досягнення економічного зростання [11].

Капітал як економічна категорія є відносинами економічної власності між капі­талістами та найманими працівниками з приводу раціонального вживання сукупності матеріальних і нематеріальних чинників виробництва, робочої сили, інтелектуального потенціалу, фінансового капіталу з метою відтворення себе як системи, ство­рення конкретних цінностей, доходу на основі відособленого економічного інтересу. Основним чинником економічного розвитку, що має об’ємний ресурс як за якісно – кількісними, так і за часовими параметрами, є людський капітал.

У національному багатстві країн Великої сімки та ЄС на початку ХХІ ст. частка людського капіталу становила 78  %  (59  %  світового підсумку) порівняно з 50  %  і 11  %  відповідно, що припадали на країни СНД.

Людський капітал як частину сукупного капіталу суспільства, що є накопиченими витратами на загальну освіту, спеціальну підготовку, охорону здоров’я, переміщен­ня робочої сили, методологічно доцільно класифікувати за видами інвестицій, вкладених у людський капітал.

В нашій країні встановлено узагальнюючі індикатори основних аспектів людського роз­витку на загальнодержавному рівні (демографічний розвиток, розвиток ринку праці, матеріальний добробут населення, умови проживання населення, рівень освіти насе­лення, стан та охорона здоров’я, соціальне середовище, екологічна ситуація, фінан­сування людського розвитку) та аспектів людського розвитку на регіональному рів­ні (макроекономічна ефективність, фінансова сфера, зовнішньоекономічна діяльність, економічна інфраструктура, інвестиційна привабливість регіону) [6]. Україна останнім часом лідирувала серед країн СНД за темпами скорочення населення. Депопуляційні процеси в нашій державі потребують посилення уваги до таких факторів, як під­вищення середньої тривалості життя, поліпшення стану здоров’я, підвищення рівня життя, сприяння відновленню в українському суспільстві сімейних цінностей. Україна входить до двадцятки країн світу з найстарішим населенням. За часткою осіб віком від 60 років ми посідаємо 11 – те місце. Утім, незважаючи на те, що у нас значна кількість населення переживає 60 – річний поріг, багато хто з них не доживає до 65 років. Відпо­відно до даних Світового банку, до 2025 р. населення України зменшиться до 37 млн. А в ООН стверджують, що до середини нинішнього століття у нашій країні проживатиме лише 26 мільйонів осіб. Прогнози українських демографів більш оптимістичні. В Інституті демографії та соціальних досліджень НАНУ підрахували, що в 2025 та 2050 роках в Україні за серединними показниками проживатиме, відповідно, 42,3 та 37,7 млн. осіб [13].

Одним із показників, які найбільш точно відображають демографічну ситуацію в країні, є коефіцієнт смертності немовлят, тобто кількість дітей, які померли у віці до одного року в перерахунку на 1000 чол. Виявляється, що він найнижчий в найбільш економічно розвинених країнах. Щоб забезпечити хоча б просте відтворення населен­ня (тобто нульовий приріст), треба аби сумарний коефіцієнт становив 2,6. У країнах з високою смертністю він повинен бути вищий, у країнах з низькою смертністю (і, від­повідно, з більшою тривалістю життя) він понижується. В Україні він дорівнює 2,12; саме стільки дітей має (у середньому) народити жінка протягом життя, щоб у країні забезпечувалося просте відтворення.

Значення Індексу людського розвитку (ІЛР) України за 2014 р. дорівнює 0,729 – у високій категорії людського розвитку – що ставить країну на 76–ту позицію з 187 країн і територій. За період з 2010 до 2014 роки значення ІЛР України зросло з 0,707 до 0,729, або на 3 відсотки, чи в середньому приблизно на 0,1 відсотка за рік. Від Європи та Цен­тральної Азії країнами, які розташовані близько до України у рейтингу ІЛР 2014 р. та мають порівняну з Україною чисельність населення, є Казахстан і Росія. Вони мають рейтинг за ІЛР відповідно 68 і 66 [12]. У Доповіді про людський розвиток за 2013 р. наведено значення і рейтинги ІЛР для 187 країн та визнаних ООН територій разом з ІЛР, скоригованим на нерівність, для 132 країн, Індексом тендерної нерівності для 148 країн та Багатовимірним індексом бідності для 104 країн. Значен­ня ІЛР України за 2012 р. дорівнює нулю,740 – цей показник потрапляє до високої кате­горії людського розвитку, що ставить країну на 78 – му позицію серед 187 країн і територій. Проте, якщо це значення скоригувати на нерівність, то воно впаде до 0,672. Індекс гендерної нерівності (ІГН) відображає гендерну нерівність у трьох вимірах – ре­продуктивному здоров’ї, розширенні можливостей та економічній активності. Репродуктивне здоров’я вимірюється рівнями материнської смертності та народжуваності серед дорослих; розширення можливостей вимірюється частками місць у парламенті, що займають жінки й чоловіки, та рівнем середньої і вищої освіти жінок і чоловіків; економічна активність вимірюється частками участі жінок і чоловіків у ринку праці. ІГН України становить 0,338, що ставить її в індексі за 2012 р. на 57 – ме місце серед 148 країн. За період з 1912 до 2014 роки очікувана тривалість життя при народженні в Україні зменшилась на 0,5 року, середня тривалість навчання зросла на 3,9 року, очікувана тривалість навчання збільшилась на 2,9 року. ВНД на душу населення в Україні за пе­ріод з 2012 до 2014 р. зменшився приблизно на 22 %  [13].

Про погіршення ситуації в Україні свідчить звіт Всесвітнього економічного фору­му «Про глобальну конкурентоспроможність 2012–2014». Україна у 2014 р. погіршила результат на 10 позицій, посівши 82 місце серед 133 країн світу. Україна демонструє, що за такими показниками, як «Інститути» (120 – те місце), «Макроекономічна стабільність» (106 – те місце), «Розвиненість фінансового ринку» (106 – те місце) та «Ефектив­ність товарних ринків» (109 – те місце) значно поступається країнам з розвинутою еко­номікою. Як і раніше, інституціональні проблеми залишаються однією з основних пе­решкод для поліпшення конкурентоспроможності України ː захист прав акціонерів, ефективність законодавчих органів, захист прав власності, ефективність влади в ре­гуляторній сфері, вживання державних коштів, незалежність судової влади, при­йняття державних рішень, ефективність державного регулювання, прозорість держав­ної політики, суспільна довіра. Негативна оцінка, надана Україні за показником інфля­ції, погіршила позиції України в категорії «Макроекономічна стабільність». У 2015 р. ВЕФ шляхом опитування провів дослідження щодо оцінки топ-менеджерами компаній факторів, які перешкоджають веденню бізнесу в країнах ː 16,5 %  респондентів Украї­ни визначили політичну нестабільність фактором, який переважно перешкоджає ве­денню бізнесу. Серед інституційних проблем респонденти визначили також корупцію (10,3 %  респондентів), зміни урядів (9,8), неефективну бюрократію (8,2), злочинність (2,6); 13,5 %  респондентів визнали проблеми, пов’язані з фінансуванням, серед факто­рів, що перешкоджають веденню бізнесу, 8,4 – інфляцію, 10,1 – податкове законодав­ство, 6,5 – валютне регулювання, 3,9 %  – податкові ставки.

Останнім часом Україна демонструє регрес у більшості світових рейтингів, зо­крема складених Всесвітнім економічним форумом за (рис. 2.1) ː

Рисунок 2.1 – Рейтинги всесвітнього економічного форуму [7, с. 216].

Це переваж­но пояснюється нерозв’язаними інституційними проблемами (насамперед, йдеться про низьку прозорість та неефективність державної політики, відсутність незалежної судо­вої влади та захисту прав власності тощо). Майже в усіх рейтингах позиції України по­гіршені через зростання корупції, рівень якої є одним з найвищих у Європі. Сукупність названих факторів призводить до погіршення макроекономічних показників і слабкос­ті фінансової системи, а отже, зумовлює подальше послаблення позицій України у сві­тових рейтингах.

У макроекономічному плані рівень витрат на охорону здоров’я на душу насе­лення відображає рівень добробуту країни та відмінності в розвитку систем охорони здоров’я. Відмінності в основному пояснюються відмінностями у добробуті країн, що розглядаються. OECD з’ясувало, що на кожні 100 доларів різниці у ВВП на душу на­селення різниця витрат на охорону здоров’я на душу населення складає 10,50 долара. 10 %  – ва різниця у ВВП на душу населення відповідає 14 %  дефіциту у витратах на охо­рону здоров’я. Аналіз даних показує, що різниця у ВВП на душу населення пояснює 77 %  розбіжностей у витратах на охорону здоров’я. Зв’язок між ВВП та витратами на охорону здоров’я підтверджує складний комплекс взаємозв’язків між різними аспек­тами соціального та культурного життя, структурами економіки, демографії та специ­фічних змінних, що стосуються сектора охорони здоров’я. Найбільш вражаюча риса останніх чотирьох десятиліть – швидке зростання витрат на охорону здоров’я в усіх індустріалізованих країнах, у результаті чого частка внутрішнього валового продукту (ВВП) на охорону здоров’я фактично подвоїлась.

Економіка ринкового типу породжує необхідність вирішення питань стосовно розшарування населення за рівнем доходів, зростання безробіття у різноманітних фор­мах, рівня державних соціальних гарантій тощо.

Багато країн, що розвиваються, за останні роки, порівняно з розвинутими країна­ми досягли більшого темпу розвитку здоров’я і освіти, проте подолати межу, що від­різняє країни з низьким доходом від багатих країн, значно важче. Таким чином, краї­ни можуть увійти до числа країн з найбільшим рівнем розвитку людського потенціа­лу двома шляхами – за рахунок швидкого зростання доходу (Китай) чи за виняткового прогресу у сфері здоров’я та освіти (Іран, Того, Венесуела).

Дослідження багатьох вчених світу виявили незначну взаємозалежність між змі­нами у сфері доходу (економічного зростання), і змінами, що стосуються не пов’язаних з доходом вимірників розвитку людини. Хоча кореляція між зростанням доходу і змі­нами в здоров’ї та освіті вкрай незначна, але при цьому вона існує між національними рівнями доходу і національними рівнями здоров’я і освіти. Така ситуація, по перше, пояснюється тим фактом, що кореляція не передбачає причинно–наслідкових відносин у певній сфері. Навіть якщо причинний взаємозв’язок існує, невідомо, в якій сфері він виявиться ː більш високі доходи можуть покращити якість життя, чи поліпшення у сфе­рах здоров’я і освіти роблять суспільства більш продуктивними [17].

По-друге, відсутність кореляції змін ставить під сумнів те, що ситуація в певний конкретний момент точно відображає зв’язок між змінними. Слід відзначити, що з три­валістю часу кореляція між доходом і не пов’язаними з доходом вимірниками розви­тку людини зсувається в бік збільшення. У той час як населення більш багатих країн у середньому більш освічене і більш здорове, люди в країнах з будь-яким рівнем доходу відчули прогрес, завдяки поліпшенню рівня здоров’я і освіти. Це відношення не лише посилюється, але й вирівнюється.

За результатами досліджень змін у здоров’ї та доході протягом минулих 40 років країни з низьким та середнім рівнем розвитку людського потенціалу можуть досягти більш високих показників здоров’я за допомогою недорогих втручань. Однак країни, досягаючи більш високого рівня розвитку, використовують більш витратні технології для поліпшення, і доход знову починає прийматися в розрахунок [18].

Розробка проблеми людського капіталу вже на сучасному періоді розвитку України виявляється актуальною. Тим більше, що публікації вітчизняних і зарубіжних авторів надають теоретичні та методологічні підстави для такого дослідження. Серед українських авторів слід відзначити роботи Е.М. Лібанової [9], С.В. Мочерний [7, с. 216].

Серед головних причин зазначених тенденцій – поширення бідності внаслідок недостатньої, а подекуди – невиправдано низької оплати праці, особливо у сільській місцевості; неефективна система професійного навчання, підвищення кваліфікації та перекваліфікації фахівців робітничих спеціальностей; незадовільний стан медичного обслуговування населення і низька ефективність заходів щодо покращення охорони здоров’я та праці тощо. Внаслідок цього, на сьогодні, при середньому рівні безробіття серед населення працездатного віку в І кварталі 2015 року 8 % , а у 9 регіонах України – понад 10 %  підприємств відчувають гостру нестачу кваліфікованих робочих кадрів. Усе це надає підстави очікувати, що дефіцит кадрів в найближчому майбутньому може стати вагомим чинником, який гальмуватиме подальший розвиток вітчизняної економіки і, відповідно, підвищення добробуту громадян України.

Існування зазначених чинників низького рівня розвитку людського потенціалу призводить до негативних соціально-економічних наслідків, серед яких слід відокремити такі ː

• масштабна депопуляція населення з погіршенням якісних характеристик людського капіталу при значних міграційних втратах населення продуктивного віку та високого професійно-кваліфікаційного рівня. За різними оцінками від 2 до 7 млн. українців здійснюють трудову діяльність за кордоном. На січень-червень 2015 р. загальна кількість наявного населення України становила 46490,8 тис., скоротившись протягом останніх п’ятнадцяти років більше ніж на 5 млн. осіб;
• нераціональна демографічна структура населення, що веде до збільшення питомої ваги осіб у віці 60 років і старше (понад 20 % населення) і зменшення питомої ваги осіб у віці, молодшому за працездатний. Середній вік населення України становить 39,3 р.; у тому числі чоловіків – 36,6, жінок – 41,6 років. За період 2012‒2014 роки зміна основних пропорцій вікових груп населення країни спричинила збільшення демографічного навантаження на населення працездатного віку. Цей показник в Україні становить 681 особу непрацездатного віку в розрахунку на 1000 населення працездатного віку, з них частка дітей – 41,6  % ;
• падіння показників шлюбності, що призводить до підвищення віку при одруженні, ускладнення процесу кваліфікаційно-освітнього становлення молоді. Кількість зареєстрованих шлюбів у розрахунку на 1000 населення становила 5,7 на січень-червень 2015 р. проти 8,4 – у 1995 р.; кількість розлучень – 3,7 проти 3,8 відповідно. Також викликає занепокоєння різке збільшення частки позашлюбних народжень, особливо у сільській місцевості. Лише за період 2013‒2014 роки питома вага позашлюбних народжень зросла з 13,2 до 21,1 % при максимальних значеннях цього показника – до 27,6 % . Основна частка позашлюбних народжень (понад 70 % ) припадала на жінок у репродуктивній віковій групі 20–34 роки, що за умови збереження існуючих темпів поширення позашлюбної народжуваності може призвести до того, що кожна третя дитина в Україні буде народжена поза шлюбом. Враховуючи високий рівень розлучень населення, це означатиме появу низки нових соціальних проблем, вирішення яких потребуватиме значних додаткових фінансових ресурсів та відповідних заходів органів державного управління, пов’язаних із вихованням дітей у неповних сім’ях
• зменшення кількості народжених у нашій країні в розрахунку на 1000 населення відповідно з 9,6 до 9,4 осіб за 2012 – 2014 роки при невисокому сумарному коефіцієнті народжуваності (1,2) та значній територіальній диференціації цих показників;
• збільшення рівня смертності населення, яка у січні-червні 2015 р. досягла 16,7 % проти 15,3 %  у 2014 р., що зумовлено демографічним старінням населення, недостатньо високим рівнем розвитку системи охорони здоров’я та відповідною якістю медичних послуг, наслідками чорнобильської катастрофи тощо. В структурі смертності населення за причинами, провідне місце посідають хвороби системи кровообігу – 62 % , смертність від новоутворень становить 12,6 % , хвороб органів дихання – 4,2 % , нещасних випадків, отруєнь і травм – 10,1 % ;
• високий рівень смертності чоловіків у працездатному віці, зайнятих у базових галузях промисловості, через травматизм, отруєння (40 % 16–річних хлопчиків не мають шансів дожити до 60 років). Внаслідок цього у найбільш продуктивному віці коефіцієнт смертності чоловіків в Україні перевищує аналогічні показники для жінок, а різниця між очікуваною тривалістю життя жінок та чоловіків досягає 11 років (у окремих областях України до 13 років);
• знецінення людського капіталу, яке торкнулося як загального (знань, навичок, розумових звичок, які люди отримують у системі формальної освіти), так і специфічного людського капіталу (знань і умінь, які працівники здобувають у процесі своєї виробничої діяльності безпосередньо на робочих місцях). Масове знецінення освітнього потенціалу стало одним з головних чинників різкого зниження продуктивності праці;
• низький рівень оплати праці, яка у 2014 р. в Україні складала 0,8 євро за годину проти 5 євро в Польщі, 30 євро у Німеччині і Франції, що є одним з визначальних чинників виїзду економічно активного населення нашої країни за кордон в пошуках праці. В Європі оплата праці сягає 30 % від вартості виробленого працівником продукту, в Україні це співвідношення менше 5 %  [6].

В Україні, тривалий час, аналіз ефективності вживання людських ресурсів здійснюється через категорію «трудовий потенціал». Оцінка стану трудового потенціалу України на сучасному етапі є неоднозначною. З одного боку, відбувається поліпшення певних якісних його характеристикː збільшується частка населення з вищою освітою; зростає комп’ютерна грамотність; формується уміння працювати в ринковому середовищі; підвищується підприємницька активність. Разом з тим, в Україні відбуваються процеси, які призводять до його руйнації. Не підвищуються темпи відтворення населення, внаслідок чого його структура набуває більш вираженого депопуляційного характеру ː погіршуються показники здоров’я людей усіх вікових груп – за останні 10 років кількість уперше зареєстрованих захворювань зросла на 2 млн. випадків, або на 7 %; посилюється інтенсивність трудової еміграції працездатного населення – за експертними оцінками, сьогодні за кордоном працюють понад 3,5 млн. наших співвітчизників; зростають показники старіння населення – за 2013–2015 роки питома вага населення, старшого за 50 років, у загальній кількості населення України зросла на 0,6 відсоткових пункти ː з 32,8 до 33,4 % .

Як пріоритет оздоровлення державних фінансів, проект програми економічного і соціального розвитку спрямовано на оптимізацію рівня податкового навантаження на реальний сектор економіки та підвищення ефективності адміністрування податків і зборів, зокрема, шляхом прийняття Податкового кодексу України. Проектом Податкового кодексу передбачається: зниження ставок податку на прибуток підприємств та податку на додану вартість; скасування малоефективних загальнодержавних та місцевих податків і зборів; перехід до визначення податку на прибуток із застосуванням методу зіставлення доходів та витрат платників податків з урахуванням світового досвіду; впровадження непрямих методів визначення суми доходів фізичних осіб; підвищення податкового навантаження на доходи заможних громадян; перегляд базових нормативів за спеціальне вживання природних ресурсів та проведення їх щорічної індексації тощо [5, с. 270].

У складі процесів формування людського капіталу України все більш реально проявляє себе низка внутрішніх загроз і ризиків, які підривають основи національної безпеки. При цьому найбільшої уваги заслуговують ті, що є критичними, а саме:

• поглиблення невідповідності професійно-кваліфікаційної структури пропозиції робочої сили попиту на неї. Крім власне професійно-кваліфікаційної невідповідності, загострюється проблема якісної невідповідності національної робочої сили вимогам постіндустріально-орієнтованої моделі господарства України. Мається на увазі: занепад працеорієнтованої економічної мотивації; ментальна неготовність до нестабільності і рухливості; надмірна індивідуалізація соціально-трудових зв’язків, яка призводить до втрати соціальних навичок колективної діяльності. В цьому сенсі можливості України щодо вибору свого місця на шкалі „постіндустріальне ядро – доіндустріальна периферія” критично залежать від якості людського капіталу нації та обґрунтованості дій щодо формування її культурно-цивілізаційної ідентичності;
• погіршення ситуації з формуванням людського капіталу, що негативно впливає на рівень забезпечення економіки України кваліфікованими кадрами та перешкоджає удосконаленню її структури. Мається на увазі те, що даний процес підривається не лише погіршенням демографічної ситуації та якісних характеристик людського капіталу, а й невідпрацьованістю механізму регулярного відтворення трудових навичок і знань, підпорядкованих, з одного боку, гармонійному розвитку особистості, а з іншого, – розбудові громадянського суспільства, підвищенню конкурентоспроможності національної економіки. Одночасно з розривом галузевих відтворювальних контурів національної економіки, під тиском глобалізаційних процесів, це призводить до викривлення галузевої структури України, а звідси й зайнятості її населення. На сьогодні вона лише номінально відповідає зарубіжним аналогам, проте за товарною структурою суспільний випуск все більше зміщується у бік сировини і напівфабрикатів низького рівня обробки. Показово, що при підвищенні економічної активності та зростанні ВВП, найбільш конкурентоздатна продукція більшості українських ринків має невітчизняне походження. Безперечно, така тенденція негативно позначається на процесах формування людського капіталу, його якісних характеристиках;
• заміщення національних емігрантів іммігрантами – носіями інших моделей трудової поведінки. Неконтрольована міграція, крім загроз, пов’язаних із самим масштабом процесів, формує ризики оголення вікових та професійних відтворювальних контурів системи підтримки трудових компетенцій, на базі яких сформована поточна структура господарства України. Навіть за умови її неповної відповідності потребам постіндустріального розвитку, не варто розраховувати, що імміграція зможе вирішити ці проблеми. Загроза полягає в тому, що вільні ніші і просто нестачу робочої сили поповнюють представники етносів, які мають доіндустріальні пріоритети щодо трудової і загальної культури. За умови відсутності чіткої орієнтації господарського комплексу України іммігранти впливатимуть не лише на рівень безробіття і рівень оплати місцевого населення, а й на формування мережі організаційних структур, що відображатимуть архаїчні моделі господарювання;
• поляризація трудової нерівності. В Україні під окремі види праці і трудової активності формуються власні соціальні групи. Ці процеси в перспективі загрожують поляризацією продуктивної і непродуктивної, а також престижної і непрестижної праці, всупереч потребам ефективного економічного і соціального розвитку нації. Крім безпосередньо соціальної напруги, подібне структурування придушує потенціал проривного зростання постіндустріальних навичок і трудових практик, професійної мобільності та конструктивної конкуренції. В результаті соціальна структура людського капіталу України загрожує перетворитися на непохитну систему рентоутворюючих статусів і каст;
• розмивання національних центрів концентрації інтелектуально–культурного капіталу. Формування глобального віртуального простору збільшує мобільність інтелектуального продукту до рівня, коли втрачається необхідність його територіального наближення до місць впровадження у матеріальне виробництво. В результаті система функцій науково–дослідних і конструкторських робіт (НДКР), менеджменту, фінансів та брендінгу, які сьогодні є інтелектуальним центром і стрижнем будь–якого виробництва, може розташовуватися далеко від самого виробництва. В цих умовах країни, що не здатні локалізувати подібні центри у своїх кордонах, разом із втратою контролю над виробничими процесами на власній території, втрачають можливості інтелектуального забезпечення майбутніх технологічних процесів. Загроза нарощування обертів саме таких процесів є цілком реальною для України;
• надмірне поширення неформальної зайнятості у потенційно перспективних галузях та самозайнятості у технологічно примітивних видах економічної діяльності. Досвід світового інноваційного розвитку свідчить, що організаційними передумовами відповідних процесів є концентрація виробничого капіталу та диверсифікація НДКР. З цих позицій можна вказати, що гнучкість неформальної зайнятості певною мірою є корисною з точки зору пом’якшення короткострокових кон’юнктурних циклів, проте вона не здатна підтримати сталий організаційно–технологічний розвиток країни. Так само, самозайнятість, яка формується переважно у вигляді мікропідприємств, без їх включення у мережі потужних виробничих кластерів, об’єктивно скочується до архаїчних організаційних та технологічних будов. В результаті значний людський капітал використовується для відтворення і розширення низькопродуктивних та непрогресивних секторів господарства [7, с. 216].

Для попередження викладених вище загроз необхідно здійснити ряд термінових заходів за такими пріоритетними напрямами ː

• з метою збереження і подальшого розвитку трудових знань та навичок у високотехнологічній сфері слід проводити гнучку та неухильну політику щодо розміщення на території України технологічно складних та інтелектуально насичених виробництв. Така політика має спрямовуватися на реальне, а не декларативне формування інноваційної моделі розвитку економіки держави. Крім збільшення поточних доходів вона може створити потужні підойми масштабного та проривного розвитку інтелектуального людського капіталу нації;
• з метою виправлення невідповідності професійно-кваліфікаційної структури пропозиції робочої сили попиту на неї, необхідне впровадження комплексу заходів одночасно у двох споріднених сферах ː з одного боку – подолання кризи в каналах узгодження трудових навичок та знань, потрібних на робочому місці, з пропозицією системи освіти та професійної підготовки; з іншого боку, – відновлення масштабної професійно-кваліфікаційної орієнтації населення за допомогою більш досконалих методів інформування та пропаганди;
• забезпечення прав на національно-культурну ідентичність трудових іммігрантів має здійснюватися без порушення відповідних прав титульної нації. Не зазіхаючи на загальнолюдські права окремої особи проживати і працювати в Україні, держава має право вимагати здійснення цього у формах бажаних для її національного розвитку. З цих позицій держава повинна розширити поле регулювання процесів розселення і трудової діяльності іммігрантів. Дана задача не може бути вирішеною у відриві від загальнодержавної системи ідентифікації та пересування осіб (як емігрантів, так й іммігрантів) через кордони країни;
• пом’якшення поляризації трудової нерівності шляхом удосконалення системи стимулів до певного виду трудової діяльності. В цьому напрямі держава засобами податкової, антимонопольної та дозвільної політики повинна сприяти підвищенню професійної мобільності та конструктивної конкуренції на локальних ринках праці [8].

Поняття людського капіталу почало інтенсивно використовуватися світовою наукою стосовно інтелектуальної діяльності, що оцінила роль, з’ясувала необхідність і високу ефективність вкладень в людський капітал. Концепція людського капіталу відіграє центральну роль в сучасному економічному аналізі. Застосування цього визначення дає нові можливості вивчення таких найважливіших проблем, як економічне зростання, розподіл доходів, місце і роль освіти в суспільному відтворенні, зміст процесу праці.

Величина людського капіталу обумовлена умовами його формування і розвитку. Тому велике значення посідають інвестиції в людський капітал на рівні сім’ї, де відбувається накопичення інтелектуальних і психофізіологічних здібностей людини, які є фундаментом для подальшого розвитку і постійного удосконалення людського капіталу індивіда [9, с. 21].

Людський потенціал суспільства в цілому можна розглядати як сукупну здатність суспільства до освоєння і накопичення знань, створення на цій основі інтелектуальних продуктів та системи прийняття, переробки, вживання, відтворення і передавання інформації, визначає місце, яке посідає держава у світових економічних відносинах, її вагу й конкурентоспроможність. Оскільки людський потенціал є складною соціально-економічною систе­мою, його стан характеризується сукупністю показників, які доповнюють один одного ː життєвий потенціал населення, інвестування у формування та нагромадження людського потенціалу; потенціал зайнятості, освітній потенціал, потенціал здоров’я, культурний потенціал. В умовах переходу від індустріального до постіндустріального сус­пільства головним чинником виробництва стає людський капітал та його форми ː інтелектуальний, соціальний та ін. З погляду застосування термінологічного інструментарію до опису сучасних господарських процесів найбільш затребуваним є трактування економічної категорії «людський капітал», що відображає дійсне джерело інновацій. Людина – носій інтелекту та продуцент новітніх знань, результат діяльності якої виступає на поверхні господарських відносин як людський капітал, що детермінує в цілому економічний розвиток на макрорівні.

Людський капітал – найбільш цінний ресурс сучасного суспільства, важливіший, ніж природні ресурси або накопичене багатство. З трактування людини як основного капіталу безпосередньо витікала необхідність розробки кількісної оцінки людського капіталу. Правильна оцінка людського капіталу дає об’єктивну оцінку всього капіталу компанії, а також добробуту суспільства в цілому.

Перехід на новий щабель економічного розвитку є, перш за все, результатом посилення інноваційної активності та впровадження нововведень у виробництво. Виходячи з того, що альтернативи інноваційному шляху розвитку для української економіки немає, можна стверджувати ː такий вибір безпосередньо буде впливати на динамічний розвиток робочих місць. Тобто мова йде про безперервне впровадження інновацій (технічних, технологічних, організаційних). А це, в свою чергу, спонукає до прийняття відповідних управлінських рішень щодо раціоналізації процесу відтворення людського капіталу. Якщо ці процеси будуть здійснюватися без належної взаємозв’язки, то слід очікувати подальшого загострення даної проблеми. Більше того, це стане серйозною перепоною на шляху переводу вітчизняної економіки на модель інноваційного розвитку.

1. Артеменко В. Б. Інтегральні індикатори якості життя населення в управлінні регіональним розвитком / Артеменко В. Б. // Соціальна економіка. – 2011. – № 3. – С. 45–50.
2. Борисов Г. В. Человеческий капитал фирмы / Борисов Г. В. // Вестник С.–Петерб. ун–та. – СПб., 2012. – Сер. 5, экономика. – С. 32–38.
3. Борисов Г. В. Инвестирование в человеческий капитал в условиях трансформирующейся экономики России / Борисов Г. В. // Вестник С.–Петерб. ун–та. – СПб., 2012. – Сер. 5, экономика. – С. 32–43.
4. Головінов О. М. Людський капітал в умовах трансформації економіки України / Головінов О. М. [Електронний ресурс] – Режим доступуː http ː//www.lib.ua–ru.net/diss/cont/26987.html#introduction.
5. Гуменюк Ю.П. Людський капітал та вплив його глобального переливу на соціально – економічний розвиток / Ю.П. Гуменюк // Вісник Національного університету «Львівська полі­техніка». Менеджмент та підприємництво в Україні ː етапи становлення і проблеми розвитку. – 2010. – № 682. – С. 279–270.
6. Доповідь про людський розвиток за 2015 рік [Електронний ресурс]. – Режим доступуː undp.org.ua
7. Економічна енциклопедія ː У 3–х т. / Редкол. ː С.В. Мочерний (відп. ред.) та ін. – К. ː Видавничий центр «Академія», 2010. – Т. 2. – С. 216.
8. Интеллектуальный капитал // Мировая экономика и международные отношения. – М., 2012. – № 11. – С. 42–49.
9. Людський розвиток регіонів України ː аналіз та прогноз ː колективна монографія / за ред. Е.М. Лібанової. – К. ː Ін–т демографії та соціальних досліджень НАН України, 2014. – 367 с.
10. Національна доповідь про людський розвиток 2011 «Українаː на шляху до соціального за­лучення» [Електронний ресурс]. – Режим доступуː undp.org.ua/files/ua_95644NHDR_2011_ Ukr.pdf
11. Образование и человеческий капитал [Электронный ресурс] – Режим доступаː http ː//www.worldbank.org.ru/ wbimo/dep/mirross/chapter7.html.
12. Програма економічного і соціального розвитку України на 2010 рік – Людські ресурси [Електронний ресурс] –       Режим доступу   ː
13. Столяров В.Ф. Методологія бюджетування людського розвитку в Україні [Електрон­ний ресурс] / В.Ф. Столяров, О.В. Шинкарюк. – Режим доступуː http ː//www.bukuniver.edu.ua/ Applications/zbirnik/n8/02MBL.pdf
14. Трудовий потенціал – важливий чинник соціально–економічного розвитку України. [Електронний ресурс] – Режим доступуː http ː//www.kmu.gov.ua/control/publish/article?art_id=92463436.
15. Черепніна О.І. Розвиток видів капіталу і підвищення конкурентоспроможності наці­ональної економіки / О.І. Черепніна // Теоретичні та прикладні питання економіки. – 2011. – Вип. 26. – С. 168–172.
16. Human Resource Management. Raymond A. Noe, John R. Hollenbeck, Patrick M. Wright, Barry Gerhart, McGraw–Hill College, 2014.
17. United States Department of Labor, Buro of Labor Statistics. [Електронний ресурс]. – Ре­жим доступуː httpː//www.bls.gov