Операційна діяльність підприємства

Будь-яка корисна діяльність пов’язана з переробкою чого-небудь. Наприклад, переробкою інформації на фондовій біржі, у видавничій справі чи сфері реклами. При наданні послуг (готель, перукарня, туризм тощо) у процес переробки залучаються споживачі. Операції з переробки чого-небудь відбуваються також у структурних (функціональних) підрозділах підприємства, наприклад, у плановому відділі, службі маркетингу, кадрів тощо.

Сучасні процеси виготовлення продукції характеризуються зрощуванням і переплетенням основних, допоміжних та обслуговуючих процесів, при цьому двом останнім відводиться дедалі більше місце в загальному виробничому циклі. Це пов’язане з відставанням механізації та автоматизації обслуговування виробництва порівняно з оснащенням основних виробничих процесів. У цих умовах стає усе більш необхідною регламентація технології та організації виконання не тільки основних, а й допоміжних та обслуговуючих процесів виробництва продукції.

Основою операційного менеджменту є управління операційними системами. Операційна система – це система, що використовує операційні ресурси для перетворення “входу” в продукцію на “виході”.

“Вхід” може бути представлений сировиною, замовником або готовою продукцією, отриманою з іншої операційної системи, а також клієнтом (у сфері послуг), якому необхідне обслуговування.

Операційна діяльність – це діяльність, яка здійснюється в рамках операційної системи з метою створення будь-якої корисності шляхом перетворення входів (ресурсів усіх видів) у виходи (готові продукти та послуги).

Операційна функція включає в себе дії, у результаті яких виробляється продукція та послуги, що поставляються організацією зовнішньому споживачеві. Функцію “операції” виконують усі без винятку організації, інакше вони просто не зможуть існувати.

Сутність операційної функції полягає в процесі конверсії (трансформації, перетворення), тобто в послідовній низці подій, у ході яких ресурси перетворюються на готову продукцію чи послуги. Схематично це явище можна передати просто: витрати перетворення результати.

Розрізняють два основних типи конверсії. Перший, відомий під назвою аналітичного, припускає, що сировина перетворюється в один або кілька різноманітних продуктів, що можуть мати, а можуть і не мати схожість з первісним ресурсом за формою та за функціями. Інший тип конверсії, який відомий під назвою синтетичного, передбачає створення єдиного виду продукції на базі використання великої кількості первісних матеріалів.

Таким чином, операційна діяльність являє собою процес перетворення входів у виходи. До складу входів операційної системи належать:

1. Об’єкти операційної діяльності, на які спрямовані зусилля системи в процесі трансформації: а) матеріальні ресурси; б) клієнти; в) власність клієнтів;

2. Засоби операційної діяльності.

3. Персонал.

До складу виходів операційної системи належать:

1. Основні: а) готова продукції; б) клієнт, стан якого було піддано змінам; в) власність клієнта, що була піддана змінам

2.Другорядні: а) матеріальні; б) енергетичні; в) інформаційні.

Особливості функціонування засобів праці, пов’язані зі збереженням протягом тривалого часу їх натуральної форми з одночасною зміною вартості, потребують визначення величини зносу. Ця величина показує розмір зносу або зменшення первинної вартості засобів праці у процесі їх експлуатації.

Розрізняють три види зносу – фізичний, моральний і під дією сил природи.

Фізичний знос пов’язаний безпосередньо з участю засобів праці у виробничому процесі і залежить від тривалості їх використання, обсягу виконаних робіт чи інших факторів.

Моральний знос визначається двома факторами – ростом продуктивності праці і темпами технічного прогресу. Вплив першого фактора виявляється у зміні відновлювальної вартості засобів праці, другого – у виникненні досконаліших зразків обладнання та інших видів засобів праці, що потребує ліквідації застарілих об’єктів.

Знос під дією сил природи пов’язаний із впливом зовнішніх факторів, що призводять до зменшення первинної вартості засобів праці.
Знос засобів праці визначають за всіма видами основних засобів праці (незалежно від того, нараховується амортизація чи ні) за винятком бібліотечних фондів, музейних цінностей, продуктивних тварин. У бухгалтерському обліку знос основних засобів праці визначається сумою нарахованої амортизації за звітний період на їх повне відновлювання.

Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку 7 «Основні засоби» амортизація визначена як систематичний розподіл вартості основних засобів, що підлягають амортизації, протягом строку корисного використання (експлуатації).

Вартість основних засобів, що підлягає амортизації, визначається як різниця між собівартістю об’єкта і його ліквідаційною вартістю.

Об’єктом амортизації є вартість основних засобів, які мають обмежений строк корисного використання.

Строк корисної експлуатації основних засобів – це період, протягом якого підприємство передбачає використовувати відповідний об’єкт, або кількість одиниць продукції (послуг), яку підприємство очікує отримати від його використання.

Строк корисної експлуатації визначає саме підприємство з врахуванням таких чинників: очікуваної потужності або фізичної продуктивності об’єкта; очікуваного фізичного зносу; морального зносу (внаслідок технічного прогресу або зміни попиту на продукцію).

Оскільки строк корисної експлуатації визначають, виходячи з корисності об’єкта основних засобів для конкретного підприємства, він може бути коротший, ніж нормативний (технічний, економічний) строк експлуатації.

Строк корисного використання активу може змінюватись: у разі зміни технології виробництва або попиту на ринку продукції, що виробляється за допомогою цього активу; у разі капіталізації наступних витрат, пов’язаних з використанням активу, що покращують його стан.

Результати зміни строку корисного використання об’єкта впливають на величину амортизації об’єкта в поточному та майбутньому періодах, а накопичена амортизація за попередні періоди не коригується.

Метод амортизації основних засобів обирається підприємством з урахуванням очікуваного способу використання активу.

Можна виділити наступні основні вимоги до амортизації основних засобів: вартість об’єкту, що амортизується, повинна списуватись систематично протягом строку корисної служби; метод амортизації, який використовується, повинен відображати процес споживання підприємством економічних вигод, що одержуються від об’єкта; амортизаційні відрахування за кожний період часу повинні визнаватись як дохід, крім випадків, коли вони включаються до балансової вартості іншого активу.

З 1 липня 2000 року, з набуттям чинності П(С)БО 7 “Основні засоби” підприємства України здобули право самостійно обирати методи нарахування амортизації.

Відтепер підприємства можуть нараховувати амортизацію основних засобів (крім інших необоротних матеріальних активів), застосовуючи наступні методи (рис. 1)

Рис. 1 Методи амортизації основних засобів

Прямолінійний, за яким річна сума амортизації визначається діленням вартості, яка амортизується, на очікуваний період часу використання об’єкта  основних засобів.

Зменшення залишкової вартості, за яким річна сума амортизації визначається, як добуток залишкової вартості об’єкта на початок звітного періоду або первісної вартості на дату початку нарахування амортизації та річної норми амортизації. Річна норма амортизації (у відсотках) обчислюється як різниця між одиницею і результатом кореня ступеня кількості років корисного використання об’єкта на його первісну вартість.

Прискореного зменшення залишкової вартості, за яким річна сума амортизації визначається як добуток залишкової вартості об’єкта на початок звітного року або первісної вартості на дату початку нарахування амортизації та річної норми амортизації, яка обчислюється виходячи зі строку корисного використання об’єкта, і подвоюється.

Комулятивний, за яким річна сума визначається як добуток вартості, що амортизується, та комулятивного коефі­цієнта. Комулятивний коефіцієнт розраховується діленням кількості років, що залишаються до кінця очікуваного строку використання об’єкта основних засобів, на суму числа років його корисного використання.

Виробничий, за яким місячна сума амортизації визначається як добуток фактичного місячного обсягу продукції (робіт, послуг) та виробничої ставки амортизації. Виробнича ставка амортизації обчислюється діленням вартості, яка амортизується, на загальний обсяг продукції, який підприємство очікує виробити (виконати) із використанням об’єкта основних засобів.

Таким чином, правильне розуміння економічної природи, концепцій і функцій амортизації та усвідомлення її значення дозволяє обґрунтовано вирішувати проблеми, які пов’язані з оцінкою засобів праці, встановленням оптимальних строків використання основних засобів, визначенням методів нарахування амортизації, розробленням норм амортизаційних відрахувань, формуванням та використанням амортизаційного фонду, тобто дозволить проводити ефективну амортизаційну політику.

Організацію забезпечення цехів матеріальними ресурсами можна проводити в декілька етапів:

– визначення потреби кожного цеху у матеріальних ресурсах;

– встановлення нормативу цехових запасів;

– визначення очікуваних залишків матеріальних ресурсів у цехах на початок планового періоду;

– встановлення лімітів відпуску матеріальних ресурсів;

– встановлення способу забезпечення цехів матеріальними ресурсами (пасивного чи активного), розробка схем та графіків забезпечення матеріалами цехів підприємства.

Потреба цехів у матеріалах, залежно від типу виробництва й особливості діяльності підприємства, визначається за певними нормами їх (матеріалів) витрат та обсягом виробничої програми.

При масовому та багатосерійному виробництві потреба в матеріалах складається у подетальному розрізі та обчислюється множенням виробничої програми деталей на подетальні норми витрат.

В умовах одиничного та дрібносерійного виробництва потреби в матеріалах визначають (у плані замовлення) виходячи з кількості виробів у замовленні та норм витрат матеріалів на виріб.

Залежно від типу виробництва застосовуються різні системи лімітування та забезпечення цехів матеріалами. На підприємствах одиничного і дрібносерійного виробництва поширено децентралізовану (пасивну) систему постачання цехів. Склад видає матеріали на підставі разових вимог цехів, які самостійно їх отримують і транспортують. За умов масового та багатосерійного виробництва зі стабільною номенклатурою продукції й ритмічним споживанням матеріалів застосовується централізована (активна) система забезпечення робочих місць. Склад доставляє матеріали в цех безпосередньо на робочі місця в потрібній кількості й у належний час згідно з календарним графіком у межах встановленого ліміту. Централізована система дає змогу ефективніше використовувати складські приміщення і транспортні засоби, успішніше механізувати та автоматизувати транспортно-складські операції.

При централізованому постачанні матеріалів у цехи й на робочі місця використовують інтегровану систему виробництва й постачання “точно в час” (японський варіант «канбан»), коли всі процеси та їхнє забезпечення здійснюються згідно з чітким календарним графіком. В єдиний графік роботи включаються також і постачальники, які забезпечують виробничий процес часто прямо “з коліс”, зводячи запаси матеріалів масового споживання до мінімуму.

Активний спосіб забезпечення має переваги порівняно із пасивним.

1. Поліпшується використання транспортних засобів у результаті скорочення їх простоїв під час навантаження та розвантаження, зменшуються витрати на внутрішні перевезення, в тому числі за рахунок повнішого використання вантажопідйомності транспорту; сприяє ліквідації зайвих запасів у цехах та скороченню документообігу.

2- Дає змогу поліпшити організацію виробництва, звільняючи робітників виробничого персоналу цехів та дільниць від оформлення документів на одержання матеріальних ресурсів.

5. Сприяє впровадженню прогресивної транзитної системи забезпечення, за якої матеріальні ресурси, що надходять, не розвантажують на центральних складах забезпечення, а везуть просто на місце їх безпосереднього споживання – до цеху та на дільниці, при цьому значно зменшується обсяг робіт із завантаження, поліпшується обіг матеріальних ресурсів.

В практичній діяльності все більше використовуються системи планування матеріальних потреб (Material Reguirements Planning – MRP). У наш час системи MRP здійснюють вплив на весь виробничий процес і вимагають планування поставок “точно в час”, “Канбан” та інтегровану виробничу систему (Computer-Integrated Manufacturing – СІМ).

Резерв ефективності використання матеріальних ресурсів – це недовикористані можливості зниження поточних і авансових затрат матеріальних, трудових і фінансових ресурсів на даному рівні розвитку продуктивних сил і виробничих відносин.

Для пошуку резервів зниження матеріаломісткості важливе значення має класифікація їх за факторами і умовами інтенсифікації та підвищення ефективності господарської діяльності. Один з варіантів класифікації резервів зниження матеріаломісткості продукції зображено у таблиці 1.

В залежності від впливу на окремі показники роботи підприємства (по яких, як правило, проводиться оцінка їх господарської діяльності) резерви складаються із: збільшення обсягу виробництва; зростання продуктивності праці; зниження собівартості продукції; підвищення рентабельності виробництва; підвищення якості продукції, що випускається; збільшення фондовіддачі тощо.

Наведена класифікація резервів за важливими факторами підвищення інтенсифікації і ефективності виробництва дає можливість підприємству планувати механізм пошуку і мобілізації резервів, тобто складати плани організаційно-технічних заходів з виявлення і використання резервів.

Таблиця 1

Класифікація резервів зниження матеріаломісткості продукції

Для раціональної організації пошуку резервів важливе значення має їх групування за стадіями процесу відтворення (постачання, виробництво, збут продукції), а також за стадіями створення і експлуатації виробів (передвиробнича стадія – конструкторська та технологічна підготовка виробництва). Найбільш важливою групою класифікації резервів є використання матеріальних ресурсів, яка містить фактори економії різних матеріальних ресурсів за окремими виробництвами.

На основі проведеного дослідження були узагальнені можливі резерви, які можуть виникнути на підприємстві в процесі його управління використанням ресурсів, що так чи інакше можуть впливати на рівень матеріаломісткості:

– удосконалення  технічного рівня виробництва (раціоналізація конструкції виробів; вибір заготовок і матеріалів; використання взаємозамінюючих матеріалів);

– удосконалення процесу виробництва (впровадження безвідходної технології та ліквідація втрат від браку);

– удосконалення організації виробництва і праці (організація використання матеріальних ресурсів, відходів виробництва та додержання строків поставок сировини і матеріалів в необхідному асортименті, зменшення втрат при перевезенні та складуванні);

– удосконалення управління використанням матеріальних ресурсів (створення системи прогресивних нормативів витрат основних і допоміжних матеріалів, оптимізація розподілу взаємопов’язаних видів матеріалів на виробництво продукції в асортименті, оптимізація використання матеріалів).

Витрати на матеріали у більшості видів діяльності підприємства займають найбільшу питому вагу в собівартості продукції, що виготовляється. Тому постійне зниження матеріаломісткості – один із показників, що характеризує економічну ефективність виробництва та оптимальне управління використанням ресурсів на підприємстві.

На підприємствах промисловості зниження матеріаломісткості дає можливість із зекономлених матеріалів отримати додаткову кількість готової продукції, що забезпечить зростання фондовіддачі і знизить фондомісткість продукції при незмінних розмірах основних і оборотних виробничих засобів. Зменшення матеріаломісткості забезпечується підвищенням рівня виготовлення нових видів продукції, зниженням вагових характеристик виробів, що в решті призводить до зниження фондомісткості виробництва продукції.

Деякі показники матеріаломісткості застосовуються для характеристики ефективності використання окремих видів матеріальних ресурсів (сировиномісткість, металомісткість, паливомісткість, енергомісткість та інші), а також характеристики рівня матеріаломісткості окремих виробів (відношення вартості всіх спожитих матеріалів на одиницю продукції до її оптової ціни).

Ефективність управління використанням матеріальних ресурсів повинно бути спрямоване на зменшення матеріаломісткості продукції, внаслідок чого забезпечується підвищення рівня виготовлення нових видів продукції та зниження вагових характеристик виробів.

1. Технічне банкрутство – це:

а) завчасно неправильне оголошення підприємством про свою неспроможність з метою неправдивого інформування кредиторів;

б) повна нездатність підприємства відновити у майбутньому свою фінансову стійкість та платоспроможність внаслідок значних втрат капіталу;

в) банкрутство, викликане невідповідністю грошових потоків у часі: відсутністю синхронності надходження та витрачання грошових коштів;

г) штучне створення керівником (власником) підприємства ситуації неииіаіоспроможності, спричинення економічних збитків.

2. Згідно з чинним законодавством умисне банкрутство це:

а) банкрутство, викликане недієздатністю грошових потоків у часі немає синхронності надходження та витрачання грошових коштів;

б) умисне вчинення власником дій, що призвели до стійкої фінансової неспроможності суб’єкта господарської діяльності;

в) завчасно неправильне оголошення підприємством про свою неспроможність з метою неправдивого інформування кредиторів.

3. Конкурентоспроможність потенціалу підприємства залежить від:

а) галузі, до якої належить підприємство;

б) рівня конкурентоспроможності його складових елементів;

в) масштабів діяльності підприємства;

г) місця розташування.

4. Які складові визначають конкурентопридатність товару:

а) усі перераховані складові;

б) якість та ціна;

в) витрати на експлуатацію та якість сервісу;

г) немає правильної відповіді.

1. Афанасьєв М. В., Плоха О. Б. Економіка підприємства. — Х.: ВД “Інжек”, 2007. — 320 с.
2. Головінов М. І., Протопопова В. О., Колодяжна І. В. Економіка підприємства. — Донецьк: ДонНУЕТ, 2008. — 266 c.
3. Кривов`язюк І. В. Економічна діагностика підприємства: теорія, методологія та практика застосування: монографія. — Луцьк: Надстир`я, 2007. — 260 c.
4. Круш П. В., Подвігіна В. І., Сердюк Б. М., Андрусь О. І., Бойчук Н. Я. Економіка підприємства. — К. : Ельга-Н; КНТ, 2007. — 777 с.
5. Метеленко Н. Г., Двігун А. О., Борисенко Т. М. Економіка підприємства: основи теорії та практики. — Донецьк: Юго-Восток, Лтд, 2008. — 222 с.
6. Тюріна Н. М., Ведерніков М. Д., Капінос Г. І., Бабій І. В., Грабовська І. В., Назарчук Т. В. Економіка промислового підприємства. — Л.: Новий Світ – 2000, 2008. — 312 с.