Особливості інфляційних процесів в Україні

Інфляція є багатогранним, складним процесом, який відображає всі основні проблеми і суперечності економіки будь-якої країни. Найбільше вона проявляється в систематичному переповненні каналів грошового обігу масою надлишкових грошових ресурсів, що веде до знецінення та додаткового перерозподілу національного доходу й національного багатства на шкоду населенню.

З виникненням товарного господарства, появою грошей та товарно-грошових відносин, таке явище як інфляція, стає “надбанням” людства, своєрідною хворобою економіки окремих країн та регіонів, а в сучасних умовах, з розвитком глобалізаційних процесів, набуває ознак епідемії, що надзвичайно швидко розповсюджується майже по всьому світу.

Людство практично змирилося з її наявністю. Вона, в сучасному розумінні багатьох економістів цілком допустима, якщо її величина незначна. Це, очевидно, пов’язано з тим, що в її основі можна побачити як об’єктивні так і суб’єктивні чинники.

В сучасних умовах, особливо зараз, коли в економіці України спостерігаються кризові явища вивчення питання інфляції та політики антиінфляційного регулювання є питанням актуальним.

Інфляція – (від лат. Inflatio – надуття) – знецінення грошей, зниження їх купівельної спроможності. Це відбувається внаслідок переповнення сфери обігу надмірною масою грошових знаків при відсутності адекватного збільшення товарної маси чи поліпшення її якості. Знецінення грошей відбувається тому, що в обігу їх стає більше, ніж потрібно.

Для інфляції характерні наступні ознаки:

– зростання цін (роздрібних, гуртових, закупівельних і т.д.);

– перевищення платіжного попиту над пропозицією внаслідок випереджаючого зростання доходів населення і підприємств над випуском товарів;

– товарний дефіцит;

– бюджетний дефіцит через надмірне фінансування інвестицій, на утримання апарату управління, армії тощо;

– вимивання асортименту дешевих товарів і послуг дорогими [8].

Головним і найбільш наочним показником інфляції, її глибини є індекс цін, який, як вже нам відомо, визначається як відношення рівня цін поточного року (Рп) до рівня цін базового періоду (Р0) або ж попереднього року.

Рівень інфляції, що показує зміни цін в економіці, обчислюється за допомогою індексів цін (індексу споживчих цін, дефлятора ВВП тощо) як різниця між значенням цього індексу за певний період (у відсотках) та 100%.

Кількісна характеристика інфляції може бути розглянута через показник темпу інфляції.

Темп інфляції – це виражений у відсотках темп зростання загального рівня цін протягом певного періоду часу. Він показує, як змінилася інфляція  за певний період (прискорилася чи сповільнилася) [1].

Існує два методи обчислення темпу інфляції: на базі індексу цін базового періоду і на базі індексу цін попереднього періоду. При вивченні динаміки широко використовуються індексні ряди. При першому методі обчислення база для порівняння є постійною, а індексні ряди – базовими.

При другому методі – база порівняння змінна, а індексний ряд ланцюговий.

Вибір бази порівняння залежить від мети дослідження. Ряди базисних індексів дають уявлення про загальну тенденцію явища, а ряди ланцюгових індексів – про докладнішу картину послідовних змін даного явища в часі.

Виходячи з цього, темп інфляції можна обчислити на основі як базисного, так і попереднього (ланцюгового) індексу [4].

Отже, темп інфляції дорівнює різниці індексів цін поточного періоду (Іцін₁) і базового (попереднього) періоду (Іцін₀), поділеній на індекс цін базового (попереднього) періоду, і все це помножене на 100. Формула темпу інфляції має такий вид: Темп інфляції = (Іцін1-Іцін0) /  Іцін0 * 100.

Види інфляції, що виділяються, пов’язані з певними специфічними ознаками. За критерієм відкритості розрізняють відкриту і затамовану (пригнічену). Відкрита інфляція – інфляція за рахунок зростання цін на товари і послуги. Виникає на ринках, де відбувається вільне ціноутворення.

Затамована (прихована) інфляція виникає внаслідок товарного дефіциту, який супроводжується прагненням державних органів стримувати ціни на попередньому рівні. Це досягається шляхом блокування (замороження) цін [4].

В залежності від темпів розвитку розрізняють три види інфляції:

• повзучу (помірну),
• галопуючу і
• гіперінфляцію.

Помірна (повзуча) – характеризується повільним, тривалим зростанням цін, але не більше ніж на 10% за рік. Ця інфляція притаманна більшості країн з розвинутою ринковою економікою і розглядається як звичайне явище [5].

Галопуюча інфляція характеризується швидким зростанням цін. Темпи знецінення грошей досягають від 20 до 300% в рік. Такі швидкі темпи у 80-х роках ХХ століття мали місце, наприклад, в ряді країн Латинської Америки (Аргентина, Бразилія), деяких країнах Південної Азії, а в першій половині 90-х років – в країнах колишнього СРСР, в тому числі в Україні. Ціни в Україні у 1992 році зросли більш ніж в 20 разів. У 1993 році зростання цін виявилося ще більш значним (більш ніж в 100 разів). В Україні лише у 1994-1997 роках відбулося зниження темпів зростання цін, але в цілому вони залишалися високими [1].

Гіперінфляція – характеризується дуже високими темпами зростання цін, які перевищують 1000% на рік. Її особливість в тому, що ситуація зі зростанням цін стає некерованою. Звичайні функціональні взаємозв’язки і звичні важелі управління цінами не діють. Як приклад можна навести Нікарагуа, де за період громадянської війни середньорічний приріст цін досягав 33000%. При гіперінфляції гроші починають втрачати здатність виконувати свої функції, падає їх роль в економіці, відбувається натуралізація господарських зв’язків, поширюються бартерні операції, порушуються фінансовий і кредитний механізми, розвиваються неорганізовані, стихійні процеси в економіці тощо. При гіперінфляції виникає стагфляція [4].

Стагфляція (від лат. stagno – роблю нерухомим і inflatio – надуття) – сполучення, поєднання стагнації та інфляції, стан економіки, при якому відбуваються одночасно спад виробництва, зростання цін і безробіття, поєднання економічної кризи з інфляцією.

В залежності від прогнозування розрізняють очікувану і неочікувану інфляції.

Очікувана інфляція – прогнозоване зростання цін в якомусь періоді. Це передбачуваний рівень; темп інфляції, який очікується через певний період часу в майбутньому [5].

Неочікувана (непередбачена) інфляція характеризується рівнем, який виявився вищим ніж очікуваний за певний період. Якщо очікуваний темп інфляції 10% в рік, а фактичний – 15% за той же період, то непередбачений темп інфляції складає 5% [4].

Всі причини, що викликають дисбаланс національного господарства й інфляцію, взаємопов’язані, і кожна по-своєму може привести до зростання або ж до зменшення попиту і пропозиції. Виходячи з різноманіття причин, розрізняють декілька форм і видів прояву інфляції.

Найбільш вивченими в західній економічній літературі є: інфляція  попиту й інфляція пропозиції (витрат).

Інфляція попиту означає порушення рівноваги між сукупним попитом і сукупною пропозицією з боку попиту. Інакше кажучи, перевищення попиту над пропозицією веде до зростання цін. Вона виникає, коли показник використання ресурсів вищий від оптимального [8].

Інфляція пропозиції означає зростання цін на ресурси, внаслідок чого збільшуються витрати виробництва й обігу, а з ними – і ціни на продукцію, яка випускається.

Існують різноманітні причини інфляції, зростання цін. Загальною причиною називають довготривалу нерівність, тобто дисбаланс між сукупним попитом і сукупною пропозицією. Попит на товари і послуги не перевищує розміри товарообігу, що створює умови для того, щоб виробники і постачальники піднімали на них ціни незалежно від рівня витрат.

Дисбаланс між сукупним попитом і пропозицією, перевищення доходів над споживчими витратами можуть виникати внаслідок:

– дефіциту державного бюджету (витрати держави перевищують її доходи);

– надмірного інвестування (обсяг інвестицій, особливо на військові цілі, перевищує можливості країни);

– випереджаючого зростання заробітної плати порівняно зі зростанням обсягу національного виробництва і продуктивності праці;

– державного втручання в процес формування цін, що викликає перекоси в обсязі і структурі попиту;

– монополізму великих фірм на визначення цін і власних витрат та ін [5].

Економічна думка застерігала практику не стільки від інфляційної загрози, скільки від загрози кризового спаду і депресії, зниження платоспроможного попиту, тобто підтримувала ідеї регульованої інфляції. Особливо відверто інфляційні заходи проводилися за виникнення ознак економічної кризи та в період депресії. У період же “перегрівання” економіки вживалися антиінфляційні заходи, розроблялися спеціальні “плани стабілізації”.

Усе це відіграло позитивну роль у пом’якшенні коливань економічного циклу й сприяло успішному розвиткові економіки. Було досягнуто тривале (50-60-ті роки) стримування інфляції на “повзучому” рівні, що давало підстави говорити про реалізацію на практиці ідеї “контрольованої” інфляції [3].

Проте вже з початку 70-х років у більшості країн з розвинутою ринковою економікою розпочалося швидке зростання цін, інфляція наблизилася до галопуючого рівня.

Це, по-перше, надзвичайне розбухання державних витрат, внаслідок чого заходи урядів щодо їх скорочення з метою подолання інфляції не могли бути ефективними. По-друге, сфера обігу в усіх країнах була вщерть наповнена грошовою масою, й інфляція досягла своєї “критичної точки”. По-третє, успішний післявоєнний розвиток економіки призвів до створення великих монополій, високої монополізації виробництва і ринку, що деформувало вільну дію механізму ціни рівноваги. По-четверте, що чи не найголовніше, у цей період загострилась екологічна й енергетична криза, що значно погіршило умови виробництва та призвело до зростання виробничих витрат. Перекласти додаткові витрати на трудящих не вдалося завдяки зміцненню економічної могутності та організованості профспілок. Тому підприємці не тільки не змогли заморозити зростання заробітної плати, а й змушені були підвищувати її в міру зростання цін. Розпочалося могутнє розкручування спіралі “зарплата – ціни”, яке зумовило галопуючий характер інфляції [5].

У нових умовах кейнсіанська ідея регульованої інфляції зазнавала серйозної критики з боку представників монетаристської школи. Головний недолік її вбачався в тому, що кейнсіанці не врахували у своїх оцінках наслідків інфляційних заходів уряду свідомої реакції економічних агентів (підприємців і найманих працівників) на майбутню інфляцію. Так, М. Фрідман висунув положення про “природний рівень безробіття”, який визначається умовами ринку робочої сили і не може бути порушений ззовні. Якщо ж уряд заходами своєї політики (нагнітання попиту бюджетною і кредитною експансією) зменшить безробіття за його природний рівень, то це тільки прискорить інфляцію до галопуючих темпів. Адже підприємці, прогнозуючи зростання цін, застрахують свої доходи відповідними заходами в ділових контрактах, трудових угодах тощо. Тому очікуваного урядом перерозподілу доходів та посилення стимулювання виробництва не відбувається. Уряд змушений буде ще більше розширювати попит понад розміри, яких очікували підприємці, а це – прямий шлях до розкручування інфляційної спіралі. Позитивний ефект від таких дій уряду може бути лише короткостроковим. У довгостроковому ж плані вони містять у собі загрозу гіперінфляції [4].

Ще далі щодо цього пішли представники монетаристської школи “раціональних очікувань” (Р. Лукас, Н. Уоллес, Т. Сарджент). На їхню думку, економічні суб’єкти можуть передбачати будь-які регулюючі заходи уряду (“раціональні очікування”) і захистити свої доходи від їх впливу. Тому вони заперечують навіть короткостроковий ефект регулювання емісії і зайнятості і найбільш відверто підтримують головний висновок монетаристської доктрини. Згідно з ним стабілізаційна політика нібито безплідна і від неї слід відмовитись, а ринкова система сама себе підтримає в постійній рівновазі, як би на неї не намагалися впливати [2].

На практиці політика контрольованої інфляції зазнала краху і з початку 70-х років змінилася відвертою антиінфляційною політикою, до якої змушені були перейти уряди більшості країн. Нова ідея щодо регулювання інфляції дістала назву антиінфляційної політики.

Розвинуті країни світу нагромадили значний досвід проведення антиінфляційної політики. Основними заходами держави у боротьбі з інфляцією, передусім з головуючою та гіперінфляцією, є:

1) регулювання попиту та пропозиції;

2) індексація доходів;

3) контроль за цінами та заробітною платою [2].

Найтиповіші дії держави за розбіжності попиту і пропозиції такі: якщо платоспроможний попит перевищує пропозицію за умов виробництва ВНП нижче від оптимальної величини, держава повинна привести в дію три основних методи регулювання: знизити податок на прибуток, щоб стимулювати інвестиції компаній і фірм; збільшити витрати державного бюджету і насамперед державні закупівлі товарів і послуг; зменшити відсоткову ставку за кредит і, отже, збільшити грошову масу в економіці [4].

Крім цих заходів слід провадити активну амортизаційну політику, збільшувати обсяг капіталовкладень у державному секторі тощо.

Якщо пропозиція вища від платоспроможного попиту, а виробництво ВНП перевищує оптимальну величину, держава повинна домагатися зниження сукупного попиту. Для цього їй необхідно збільшити податки на прибуток, скоротити державні витрати, збільшити плату за надання кредитів і, отже, зменшити грошову масу.

Застосування наведених важелів економічного регулювання не дає миттєвого ефекту. Наприклад, перші позитивні результати від збільшення чи зменшення податків на прибуток, подорожчання чи здешевлення кредиту з’являться не раніше, ніж через півроку.

Індексація доходів здійснюється залежно від темпів інфляції. Вона застосовується в усіх розвинутих країнах і визначається рівнем прожиткового мінімуму (або типовим споживчим кошиком) і узгоджується з динамікою індексу цін: За постійної інфляції індексацію через певні проміжки часу повторюють [4].

Контроль за цінами і заробітною платою здійснюють протягом нетривалого проміжку часу, оскільки в іншому разі відкритий тип інфляції трансформується у закритий і руйнується механізм ринкового саморегулювання. Крім того, держава впливає на інфляцію здебільшого опосередковано, через механізм очікувань.

Загалом боротьбу з інфляцією необхідно вести шляхом використання комплексу заходів, передусім скорочення бюджетного дефіциту, поступового усунення диспропорцій в економіці, проведення раціональної податкової політики, посилення конкурентоспроможності вітчизняного виробництва, підвищення курсу національної валюти, стимулювання інвестиційної діяльності та ін.

Шляхи стабілізації грошового обігу. З’ясування основних причин (внутрішніх і зовнішніх) інфляції вказує і найважливіші шляхи стабілізації грошового обігу. Розрізняють такі три методи стабілізації грошового обігу:

1) нуліфікація,

2) ревалоризація,

3) девальвація [5].

Нуліфікація грошей (від лат. nulificatio — знищення) — різновид грошової реформи, коли знецінені грошові знаки анулюються, тобто оголошуються недійсними.

Цей метод використовують за наявності супергіперінфляції, наприклад в СРСР під час проведення грошової реформи 1922—1924 pp. При цьому один новий карбованець обмінювали на 50 млрд. старих. У Німеччині під час грошової реформи 1924 р. одну нову марку обмінювали на 1 трлн старих [2].

Ревалоризація – повернення до попередньої купівельної сили грошових знаків.

Для цього з обігу треба вилучити зайві гроші. Цей метод застосовується при невеликих масштабах інфляції.

Девальвація – зниження обмінного курсу (ціни) валюти порівняно з іноземною.

Протягом 1991-1994 pp. радянський карбованець був декілька разів девальвований, внаслідок чого його комерційний курс щодо американського долара наприкінці 1991 р. становив приблизно 100 крб., а у березні 1995 р. – понад 5000 крб. В Україні курс купона до долара з жовтня 1992 р. по лютий 1995 р. знизився у понад 440 разів. Крім того, грошова одиниця повинна бути захищена від підробок . Як відомо, долар США має 39, німецька марка – 40, гривня – 17 елементів захисту [2].

Інфляція – складне і багатофакторне явище, сутність якого полягає у знеціненні грошей, зниженні їх купівельної спроможності стосовно товарів, іноземної валюти і золота. Як правило, таке знецінення відбувається внаслідок перевищення кількістю грошових знаків, які перебувають в обігу, суми товарних цін і виявляється у їх зростанні [4].

Пошуки шляхів подолання інфляції, як і вирішення інших проблем сьогодення, необхідно здійснювати на основі проведення теоретичних досліджень та узагальнень, визначення причин, що їх породжують. Оскільки інфляція – це багатофакторне економічне явище, її подолання вимагає запровадження комплексу заходів, які повинні враховувати усі її аспекти. При цьому їх реалізація повинна носити тривалий та системний характер. Одиничні та короткострокові заходи, як правило, успіху не приносять.

Оскільки в Україні часто міняються уряди, а разом із ними і програми діяльності, розраховувати на успіх у даній сфері дуже складно. Розв’язання, у пожежному порядку, найбільш гострих проблем сьогодення, безперечно сприяє пом’якшенню дії інфляційних чинників, проте не дозволяє їх подолати остаточно.

Серед переліку заходів, які реалізують центральні органи влади, можна виділити заходи, що направлені на подолання фінансової кризи в Україні.

Зокрема, Закон України «Про першочергові заходи щодо запобігання негативним наслідкам фінансової кризи та про внесення змін до деяких законодавчих актів в Україні» передбачає створення Стабілізаційного фонду, кошти якого будуть спрямовані на надання фінансової підтримки окремим сегментам ринку [10].

Згідно з Указом Президента «Про додаткові заходи щодо подолання фінансової кризи в Україні» пропонується запровадження механізмів захисту національного товаровиробника, тимчасове квотування імпорту окремих товарів, запровадження до стабілізації фінансово-економічної ситуації мораторію на підвищення цін суб’єктів природних монополій тощо.

Стосовно діяльності Національного банку України, то тут є доцільним запровадження таргетування інфляції, що має широке застосування у зарубіжній практиці. Воно було запроваджене багатьма країнами Заходу в середині 70-х років ХХ ст. під впливом монетаристських рекомендацій економістів Чиказької школи. Для того, щоб забезпечити нормальне функціонування грошово-кредитної сфери, центральний банк зобов’язаний боротись із інфляцією. Одним із найбільш сучасних та доволі ефективних методів такої боротьби є таргетування [7].

Таргетування (від англ. target – ціль) – встановлення цільових орієнтирів чи кількісних параметрів, що їх визначають і дотримуються у своїй політиці центральні банки. Зазвичай орієнтиром слугує тверда цифра допустимого приросту, в межах якої повинні утримуватися темпи приросту [2].

Одним із важливих чинників, що зумовлюють зростання популярності таргетування інфляції, стало зниження ефективності застосування таргетування грошової маси, оскільки зміна обсягу грошових агрегатів і макроекономічних показників не є повністю взаємозалежними, що, відповідно, не дає можливості забезпечити достатню успішність реалізації грошово-кредитної політики. Хоча таргетування грошової маси (грошових агрегатів) обмежує грошову емісію, а отже, служить засобом стримування інфляції, але, на жаль, воно не усуває причин інфляції, зокрема практики покриття бюджетних дефіцитів за рахунок емісії грошей.

Важливо зазначити, що таргетування інфляції повинно базуватись на систематичній оцінці майбутньої інфляції, а для її прогнозування потрібні надійні статистичні дані та економетричні моделі.

Виділяючи переваги від впровадження таргетування інфляції в Україні, в першу чергу необхідно звернути увагу на такі позитивні моменти як: зниження цін на імпортні товари; розвиток фінансового ринку; зміцнення валютного курсу; стабілізацію фінансової системи; підвищення прозорості та ефективності функціонування ринку державних цінних паперів [2].

Основним показником за допомогою якого вимірюється інфляція в країні є коефіцієнт інфляції, або індекс споживчих цін, він характеризує загальну зміну цін на товари і послуги у поточному періоді у порівнянні з минулим.

Індекс інфляції показує, наскільки змінилася вартість фіксованого набору товарів і послуг для споживачів у даному періоді стосовно попереднього. Споживчий набір впроваджується централізовано, є однаковим для всіх регіонів України і являє собою набір самих характерних і важливих для домашнього споживання товарів і послуг. В таблиці 1 наведено індекс інфляції в Україні в період з 2000 по 2016 роки.

Таблиця 1

Зведена таблиця індексів споживчих цін в Україні з 2000 по 2016 роки [11]

Після гіперінфляції яку Україна пережила у 1991-1993 роки, коли індекси інфляції складали 290% – 10155% відповідно, 2000 рік став першим роком реального економічного зростання +6,3%. Такого результату вдалося досягти завдяки чинникам, які були закладені у попередньому періоді, а саме зростання внутрішнього споживчого та інвестиційного попиту, підвищення доходів підприємств, зростання цінової конкурентоспроможності країни. Індекс інфляції на цей період становив – 125,8% [9].

Так, у 2000 році експорт товарів та послуг збільшився на 18,8%, що склало 18,1 млрд. дол., а імпорт відповідно – на 18,2: і 15,3 млрд. дол. Але не зважаючи на всі позитивні моменти у другому кварталі 2001 року та на протязі 2002 року темпи економічного зростання значно уповільнилися і сягнули позначки 105,2%. Хоча на цей час в країні була дефляція на рівні 99,4%, яка пояснюється зваженою монетарною політикою та високим сальдо платіжного балансу (більш ніж 3 млрд. дол. на рік), які нейтралізували можливий інфляційний сплеск.

З початку 2003 р. уряд розпочав «боротьбу з дефляцією», що спричинило зростання споживчих цін до рівня 108,2%. На протязі року бюджетний дефіцит досяг рівня 2% ВВП, що по суті, в середині листопада, стало однією з причин кризи ліквідності на міжбанківському ринку. Зростання світових цін на метал на фоні зростання попиту на продукцію металургії у середині країни також додало динаміки темпам інфляції [6].

З 2006 року інфляція в країні почала зростати і склала 11,6 %, у 2007р. – 16,6%, у 2008р. – 23%, при цьому індекс споживчих цін в 2008 році складав 22,3%, індекс цін виробників промислової продукції – 123,0%. Важливо звернути увагу на те, що інфляційні процеси до 2008 року супроводжувалися стабільним курсом гривні щодо твердих валют світу, а кінець 2008 року ознаменувався обвалом курсу гривні і кризою фінансово-банківської сфери. Україна мала один з самих негативних соціально-економічних результатів у порівнянні з іншими країнами, що супроводжувався у 2008 році інфляцією 22,3 % порівняно з 16,6% у 2007 році; від’ємним сальдо зовнішньої торгівлі; відтоком капіталу; валютними боргами, що підвищили попит на іноземну валюту, тиснули на курс гривні. Окремим фактором, що прискорював інфляційну динаміку, був стрімкий розвиток кредитування, яке у квітні 2008 року сягнуло 74,7% у річному вимірі [8].

Протягом всього 2009 року спостерігалася стійка тенденція до зниження інфляції (з 22,3% до 12,3%). Основними факторами виступали зниження світових цін на товарних ринках, стиснення зовнішнього і внутрішнього попиту, що сформувало значний негативний розрив ВВП вже на початку року. Додатковими чинниками, стримуючими інфляцію, виступали високий врожай 2009 року, а також адміністративне регулювання окремих цін та тарифів на послуги, яке вступало у протиріччя з економічною доцільністю та взятими Урядом зобов’язаннями що до їх встановлення на відповідному рівні. Але не дивлячись на це, інфляція не знизилась до однознакових рівнів внаслідок проведення стимулюючої фіскальної політики у першій половині 2009 року та ефекту переносу від девальвації гривні на ціни, що мав місце як в кінці 2008 року, так і протягом перших трьох кварталів 2009 року. Підтвердженням цього є базова інфляція, яка протягом року перевищувала річні темпи росту ІСЦ хоча і знизилась у річному вимірі з 21,3% до 14,9%. Додатковим чинником, який не давав знижуватись інфляції у повній мірі були високі інфляційні очікування, що генерувались високим ступенем невизначеностей в політиці та економіці, в першу чергу пов’язані зі значним дефіцитом бюджету та відсутністю джерел його покриття, а також низькими темпами відновлення довіри до банківської системи [10].

У 2010 році в Україні вперше одночасне зростання ВВП перевищило бюджетні прогнози, а інфляція була нижчою, ніж очікувалося, реальний показник був кращим на 4% (при прогнозі 13,1% інфляція склала 9,1%). Вперше з 2003 року річна інфляція знизилася до однознакового рівня. Це відбулося за вдяки зменшенню темпів зростання індексу споживчих цін внаслідок цінової корекції на окремих продовольчих ринках та застосування адміністративного впливу обмеження подальшого зростання цін. Причиною зниження індексу цін виробників стало зниження цін у виробництві електроенергії, води і газу. Місцеві органи влади утрималися від чергового підвищення тарифів на ЖКГ, яке очікувалось громадськістю, що призвело до уповільнення темпів зростання адміністративної компоненти не базової інфляції, повільне відновлення кредитного процесу також стримувало інфляційний тиск [12].

Протягом 2011-2013 років спостерігається тенденція зниження показників інфляції, особливо у 2012 році індекс споживчих цін знизився на 0,2% порівняно з попереднім роком (уперше з 2002 року). Основним чинником низхідної динаміки індексу споживчих цін у 2012 році стало здешевлення продовольчих товарів на 2,9% завдяки високому рівню пропозиції на внутрішньому продовольчому ринку, забезпеченому за рахунок високого врожаю плодоовочевої продукції в 2011 – 2012 роках та розвитку інфраструктури зберігання і реалізації продовольчих товарів. Це спричинило здешевлення сирих продуктів на 4,6%. Істотний вплив на зниження темпів інфляції мало також стримування тарифів на послуги, котрі регулювались адміністративно [10].

Реалізація накопичених в останні роки макроекономічних дисбалансів призвела до стрімкого зростання інфляції в 2014 році до 24,9%, що обумовилося девальвацією гривні в умовах зниження валютних надходжень та наростання панічних настроїв через військовий конфлікт на Сході України.

Вагомою адміністративною складовою (6,6 в.п.) інфляції через старт процесу приведення тарифів у сфері житлово-комунального господарства до рівня покриття їх собівартості. Базова інфляція, яка тривалий час залишалася на близькому до нуля рівні, у 2014 році зросла до 22,8%, обумовивши 10,8 в. п. внеску в загальну споживчу інфляцію. Ціни на продукти харчування з високим ступенем оброблення зросли на 27%, зокрема через подорожчання енергоносіїв, вплив курсового чинника та вторинних ефектів від підвищення цін на сирі продукти [10].

Рівень інфляції в Україні за 2015 рік зріс до 43,3%, що є максимальним значенням за останні 20 років. Інфляція в грудні 2015 року, порівняно з листопадом 2015 року сповільнилася до 0,7% з 2%, зафіксованих місяцем раніше. Згідно з даними, за рік найбільше зросла вартість комунальних послуг. Природний газ склав 273%, гаряча вода та опалення – 78,4%, електроенергія – 66,9%. Зросла ціна продуктів харчування на споживчому ринку. Так, овочі зросли на 66,7%, соняшникова олія і яйця – на 59,4%, безалкогольні напої – на 57,8% [12].

Сумарна інфляція за підсумками 2015 року на рівні 43,3% фактично є максимальною за своїм значенням за останні 20 років. Подібні темпи річної інфляції спостерігалися в Україні ще в далекому 1996 році, коли річна інфляція сягнула позначки 39,7%.

Зазначимо, що Національний банк України очікує, що протягом 2016 року темпи інфляції сповільняться до 12%, протягом 2017 року – до 8%, протягом 2018 року – до 6%, а протягом 2019 року вийдуть на оптимальний рівень близько 5% [12].

У результаті проведеного аналізу індексу інфляції можна зробити висновки, що на сьогодні для національної економіки все ще актуальною залишається боротьба із загальним зростанням цін та його негативними соціально-економічними наслідками.

Основними соціально-економічними наслідками інфляції майже завжди є перерозподіл національного доходу і багатства між різними групами суспільства, економічними і соціальними інститутами довільним і не прогнозованим чином. В результаті росту цін відбувається зниження конкурентоспроможності національних товарів, внаслідок чого зростає імпорт і зменшується експорт, банкрутують національні виробники, росте попит на більш стабільну іноземну валюту, посилюється відтік капіталів за кордон, а це сприяє зниженню політичної стабільності у суспільстві, зростає соціальна напруженість [10].

Головним негативним соціальним наслідком інфляції є перерозподіл багатства і доходів, особливо якщо вони не індексуються, а кредити видаються без урахування індексу цін. Важкі соціальні наслідки інфляції виявляються також у зниженні реальних доходів громадян. Інфляція призводить до зниження реальних доходів населення, тоді коли динаміка зростання номінальних доходів відстає від динаміки інфляційного процесу.

Особливо небезпечна інфляція для осіб із фіксованими доходами (пенсіонерів, утриманців, державних службовців). В умовах інфляції доходи учасників виробництва зростають, а одержувачі трансфертних виплат втрачають частину доходу, оскільки номінальні ставки пенсій та інших соціальних виплат часто не індексуються або це відбувається із запізненням і не компенсує зростання цін.

Інфляція послабляє позиції владних структур. Прагнення державних органів одержати за допомогою емісії додаткові засоби для рішення невідкладних завдань має своїм наслідком ріст невдоволення, посилення тиску з боку різних соціальних груп з метою збільшення заробітків, одержання додаткових пільг і субсидій. Знижується довіра до програм і заходів, що намічаються і проводяться урядом. Реакція населення на погіршення умов на споживчому ринку, у виробництві приймає нерідко досить гострі форми [10].

Особливої уваги заслуговує вплив інфляції на зовнішньоекономічні зв’язки. Він проявляється здебільшого через падіння курсу національної валюти. В результаті купівельна сила грошей на внутрішньому ринку приходить у невідповідність до курсу національної валюти. Державне регулювання валютних відносин призводить до формування ринкового і офіційного курсів. Розбіжності курсів валют посилюють спекуляції на валютних ринках, стримують приплив іноземних інвестицій в економіку країни, погіршується платіжний баланс країни і її валютне становище [8].

Однією з основних причин обвальної девальвації гривні на початку 2014 р. називають політичні причини – озброєне протистояння на майдані та зміна уряду, що вкрай негативно позначилося на економічній діяльності країни. Зміна влади в країні, недовіра населення до політиків і центрального банку, спровокували високі інфляційні очікування українців, які скуповують продукти харчування у великих кількостях, що ще більше розганяє інфляцію. На тлі інфляційних очікувань багато товаровиробників і ритейлерів необґрунтовано (спекулятивно) підвищують ціни [10].

Беззастережне прийняття новим керівництвом країни вимоги МВФ про вільне курсоутворення гривні також сприяло девальвації гривні у 2014 році. У попередні роки офіційний курс гривні утримувався НБУ на одному рівні (близько 8 грн./дол) – це з одного боку стримувало девальвацію, але з іншого – говорить про те, що курс гривні давно штучно утримувався, тому перехід на плаваючий курс спровокував падіння вартості гривні. Ще однією з причин зниження вартості національної валюти стало те, що НБУ, латаючи бюджетні діри, почав емітувати гривню не тільки шляхом «друкування» банкнот, а й у вигляді незабезпечених безготівкових коштів, які спрямовувалися як на підтримку ліквідності банків (рефінансування за підсумками року – 210 млрд. грн.), так і на фінансування дефіциту держбюджету шляхом придбання ОВДП (загалом протягом року на суму понад 160 млрд. грн.). Частково зазначені кошти використовувались фінустановами на виплату депозитів населення, яке в умовах стрімкого падіння вартості гривні почало масово забирати вклади, а отриману готівку намагалися конвертувати в більш надійну валюту, збільшуючи тим самим попит на неї та, відповідно, знижуючи вартість національної грошової одиниці.

Подальше загострення ситуації в східних регіонах України посилило негативний вплив на стан економіки та грошово-кредитного ринку, що призвело до падіння ВВП (за ІІІ квартал 2014 року порівняно з ІІІ кварталом 2013 року (в постійних цінах 2010 року) становила «мінус» 5,1%), погіршення очікувань економічних агентів та посилення впливу негативних чинників на економічну поведінку бізнесу та населення, спровокувало ще більше знецінення гривні. Вже наприкінці року офіційний курс гривні склав 15,76 грн./дол. США. Застосування Національним банком адміністративних заходів, у тому числі тимчасових обмежень щодо купівлі-продажу валюти, посилення контролю за поверненням експортної виручки в Україну, обов’язкового продажу її більшої частини тощо, можуть створити передумови для укріплення курсу гривні у короткостроковій перспективі. Відмовлення від адміністративних інструментів регулювання на валютному ринку доцільне лише в разі стабілізації ситуації на Південному Сході України [10].

За умов, які склалися у вітчизняній економіці, керування інфляцією є найважливішою проблемою грошово-кредитної і економічної політики взагалі. При всій значущості скорочення державних витрат, поступового зменшення грошової емісії необхідне проведення широкого комплексу антиінфляційних заходів. Заходи антиінфляційного регулювання інфляції в Україні такі:

– розробка та втілення в життя комплексних державних програм розвитку економіки, в першу чергу галузей і підприємств, які сприяють становленню конкурентного, високотехнологічного та наукомісткого виробництва;

– проведення послідовної антимонопольної політики та створення широкої мережі економічної інформації для підприємств;

– посилення стимулів виробничого накопичення, включаючи субсидії, що здатні підтримати процес накопичення коштів у підприємців та населення;

– зміна структури виробничих фондів з метою розширення виробництва товарів народного споживання, тобто створення умов для переливу капіталу з однієї до іншої галузі суспільного виробництва;

– стимулювання кредитної та інвестиційної діяльності банків та обмеження покриття дефіциту коштів за рахунок банківського кредиту;

– вдосконалення податкової системи; особлива увага регулюючій ролі податків;

– підвищення ефективності грошово-кредитної політики, яка повинна забезпечити тісний взаємозв’язок усіх елементів ринкового механізму товарно-грошових відносин [8].

Основними типами інфляції є інфляція пропозиції (коли зростання цін зумовлене виробництвом досконаліших і якісніших товарів і надання кращих послуг); інфляція попиту (зростання цін здійснюється внаслідок надлишкової емісії грошей при виготовленні тих самих або гірших за якістю товарів та наданих послуг); відкрита (виявляється у зростанні цін); закрита (виявляється у дефіциті товарів, погіршенні їх якості). Основними видами інфляції є повзуча, галопуюча і гіперінфляція.

Основними внутрішніми причинами інфляції є наявність диспропорцій в економіці (що породжує структурну інфляцію), монополізація економіки, надмірне зростання дефіциту державного бюджету і державного боргу, інфляційні очікування населення та ін.

Найважливішими негативними наслідками інфляції є зниження темпів економічного розвитку; гальмування науково-технічного прогресу; послаблення стимулів до продуктивної діяльності; посилення тіньової економіки; криза фінансової системи та ін. Основними негативними соціальними наслідками є зниження життєвого рівня трудящих, знецінення трудових заощаджень, поглиблення майнової нерівності тощо.

Основними антиінфляційними заходами держави є регулювання попиту та пропозиції, індексація доходів, контроль за цінами і заробітною платою. Основними методами стабілізації грошового обігу є нуліфікація, ревалоризація і девальвація.

Як бачимо, інфляція – це складний багатопрофільний процес, її наслідки завдають серйозної шкоди економіці країни та її населенню. Інфляційні процеси в Україні за досліджуваний період відбувалися за різних причин, як зовнішніх так і внутрішніх. Зокрема, це дефіцит бюджету, зростання державного боргу, надмірна емісія грошей, монополізація виробництва, незбалансованість інвестицій, загострення соціально-політичної ситуації в країні тощо. До негативних наслідків інфляційних процесів можна віднести зниження реальних прибутків населення, знецінення заощаджень населення, втрата зацікавленості виробників у створенні якісних товарів, високий рівень інфляційних очікувань. Виснажені міжнародні резерви, підвищений попит на іноземну валюту як наслідок панічних настроїв населення у зв’язку з невизначеністю результату перебігу воєнних дій на Донбасі, згортання торговельних зв’язків з Росією та падіння експортної виручки призвели до значної девальвації національної валюти. Ці обставини створили додатковий тиск на курс національної валюти через канал очікувань.

Найбільшої ефективності проведення антиінфляційної політики можна досягти лише за умов комплексного використання всіх можливих способів боротьби з інфляцією. Інфляційні процеси та економічні кризи не оминули жодної країни, проте навіть найважчі з них зазвичай завершувалися оновленням економіки та її зростанням. Україні необхідно використовувати той досвід і методи, які допомогли вийти іншим країнам з кризи і подолати інфляцію, але з врахуванням особливостей національної економіки.

1. Базилевич В.Д., Базилевич К.С., Баластрик Л. О. Макроекономіка: підручник / Віктор Дмитрович Базилевич (ред.). — К. : Знання, 2007. — 703с.
2. Базилевич Віктор Дмитрович, Попов Віктор Миколайович, Базилевич Катерина Степанівна, Гражевська Надія Іванівна. Економічна теорія. Політекономія: підручник / Віктор Дмитрович Базилевич (ред.). — 7-ме вид., стер. — К. : Знання-Прес, 2008. — 719с.
3. Булавіна О.А. Модель регулювання інфляції в умовах сталого економічного розвитку // Інформаційні технології в економіці, менеджменті і бізнесі: проблеми науки, практики і освіти : зб. наук. праць. – К. : Вид-во “Європейського університету”, 2002. – С. 165-172.
4. Бутук О. І., Волкова Н. І. Макроекономіка. Тренінг-курс: навч. посібник. — К. : Знання, 2007. — 235c.
5. Малиш Н. А. Макроекономіка: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Міжрегіональна академія управління персоналом (МАУП). — К. : МАУП, 2008. — 182с.
6. Марцин В. С. Інфляційні процеси, причини їх виникнення та шляхи подолання в Україні // Регіональна економіка. – 2012. − №1. – С. 21-29.
7. Петрик О. Інфляція в Україні та її прогнозування в Національному банку // Вісник Національного банку України. – 2012. − №5. – С. 8-12.
8. Сменковський А. Інфляція та економічне зростання : статистичний вимір // Актуальні проблеми економіки. – 2010. – № 5-6. – C. 45-54.
9. Тіверіадська Л.В. Інфляційні процеси та їх соціально-економічні наслідки в Україні / Л. В. Тіверіадська, А. М. Якименко // Економічний простір. – 2015. – № 93. – С. 175-188.
10. Шаповалов А. Системні особливості розвитку інфляційних процесів в Україні// Вісник Національного банку України. – 2007, № 12. – С. 3-7.
11. Индекс инфляции (Украина) – фінансовий портал «Мін Фін» – електронний ресурс – режим доступу: http://index.minfin.com.ua/index/infl/
12. Аналіз інфляції. Офіційний сайт Національного Банку України. – електронний ресурс – режим доступу: http: //www.bank.gov.ua