Особливості розпорядження майновими правами інтелектуальної власності

Актуальність. З проголошенням незалежності, Україна взяла курс на європейську інтеграцію, і уклала з Європейськими Співтовариствами та їх державами-членами Угоду про партнерство та співробітництво від 14 червня 1994р., в якій взяла на себе обов’язок наблизити національне законодавство у певних галузях до законодавства ЄЄ. Тоді ж і розпочався процес створення та функціонування національної системи охорони авторського права та суміжних прав. Україна зробила багато кроків до гармонізації вітчизняного законодавства з авторського права та суміжних прав із нормами Європейського Союзу, були прийняті нові закони та підзаконні акти, які свідчать про спроможність України, своєчасно реагувати на процеси, які відбуваються у сфері правового регулювання інтелектуальної власності у світі.

Створюючи умови для творчої праці, забезпечуючи охорону авторських прав, захищаючи права авторів на використання створених ними результатів творчої праці, а також отримання прибутків від їх використання, право інтелектуальної власності створює умови для використання інтелектуальної праці в інтересах держави.

Саме тому питання належного налагодження правових механізмів розпорядження майновими правами інтелектуальної власності набуває особливої актуальності на сьогоднішній день.

Метою дослідження є визначення специфіки розпорядження майновими правами інтелектуальної власності за законодавством України та формулювання теоретичних висновків з окресленої проблематики.

 

 

Тенденції розвитку науки, культури (в найширшому значенні), техніки і виробництва, особливо у другій половині ХХ ст. свідчать, що людство у своєму розвитку дійшло до тієї межі, коли подальший прогрес буде зумовлюватися саме розумовою діяльністю суспільства або, за теперішньою термінологією, інтелектуальною діяльністю. Суспільно – корисна діяльність будь-яких видів у сучасних умовах все більше стає інтелектуалізованою.

Інтелектуальна діяльність та її результати – інтелектуальна власність в сучасних умовах стали тим фактором, який зумовлює стратегію і тактику соціально-економічного розвитку України.

Залучення інтелектуальних продуктів до економічного обороту відбувається  y двох  формах:  caмe  як  товару  та  як  самостійного  фактора виробництва, тобто ресурсу, необхідного для виробництва іншого товару. При використанні зазначених  інтелектуальних  об’єктів  як  окремих  товарів їx  pyx відбувається y «чистому»  вигляді:  торгівля  патентами, ліцензіями, «ноу-хау». Як фактор виробництва на відміну від природних матеріальних pecypciв, вони фактично є невичерпними, бо потенціал людської творчості та інтелекту необмежений, але їx обіг фактично невіддільний від торгівлі іншими технологічно або інформаційно місткими товарами.

Майнові права на об’єкт інтелектуальної власності активно використовуються в цивільному обороті, оскільки, на відміну від немайнових, можуть відчужуватися та приносити прибуток.

Згідно із статтею 1107 ЦК України розпорядження майновими правами інтелектуальної власності здійснюється на підставі ліцензії на використання об’єкта права інтелектуальної власності, ліцензійного договору, договору про створення за замовленням і використання об’єкта права інтелектуальної власності, договору про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності, іншого договору, оформленого у письмовій формі, щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності.

Таким чином, правовласником може бути особа, якій майнові права інтелектуальної власності передані на підставі, зокрема, письмового ліцензійного договору. Перелік переданих майнових прав інтелектуальної власності та, відповідно, наявних у ліцензіата повноважень щодо їх здійснення, міститься у такому договорі.

Власник прав на будь-який об’єкт інтелектуальної власності (ліцензіар) може продати ліцензію (видати  дозвіл на користування ОІВ) будь-якій oco6i (ліцензіату), якщо він не хоче або не  в змозі використовувати відповідний об’єкт. Продаючи ліцензію, переслідують мeтy отримати прибуток, не витрачаючи кaпiтaлy на виробництво та освоєння ринку. Продаж ліцензїі — це шлях  впровaдження технології на ринку без  продажу товарної  продукції. Доходами від продажу ліцензій юридичні або фізичні особи покривають свої витрати на наукові дослідження [6, с. 14].

Майнові права інтелектуальної власності можуть відповідно до закону бути вкладом до статутного капіталу юридичної особи, предметом договору застави та інших зобов’язань, а також використовуватися в інших цивільних відносинах. Майнові права інтелектуальної власності можуть бути передані відповідно до закону повністю або частково іншій особі. Умови передання майнових прав інтелектуальної власності можуть бути визначені договором, який укладається відповідно до Цивільного кодексу України та іншого закону.

 

Ст. 1107 ЦК України дає перелік видів договорів щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності. Це такі договори: ліцензія (як спосіб використання об’єкта права інтелектуальної власності); ліцензійний договір (як угода про передання об’єкта права інтелектуальної власності); договір про створення на замовлення і використання об’єкта права інтелектуальної власності; договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності [1].

Про невичерпність даного переліку говорить ст. 1107 ЦК, в якій передбачено право на укладення й інших видів договорів щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності.

Договори у сфері інтелектуальної власності за об’єктом звичайно поділяють на дві групи. Перша група це: договори, що забезпечують розпорядження об’єктами авторського права та суміжних прав. Друга група це: договірні конструкції у сфері розпорядження правами промислової власності.

Законом закріплено ряд універсальних договірних моделей, які застосовуються незалежно від характеру об’єкта інтелектуальної власності, та враховують, перш за все, особливості відповідної форми розпорядження майновими правами на результати творчості.

Не беручи до уваги існування у спеціальному законодавстві таких видів договорів, як авторські, ліцензійні та інші види договорів, маємо справу з поширенням правил глави 75 ЦК України на всі випадки розпорядження майновими правами інтелектуальної власності. Тому модель ліцензійного договору, яка в старому ЦК України застосовувалася, перш за все, у сфері надання прав на використання об’єктів промислової власності, на даний час придатна для надання прав інтелектуальної власності, в тому числі щодо об’єктів авторського права та суміжних прав.

Суб’єктами даних договорів є власник цього майна та особа, яка отримує права.

Ліцензіаром цивільне законодавство називає суб’єкта (власника) запатентованого винаходу, який надає дозвіл, а ліцензіатом – фізичну чи юридичну особу, якій власник надає право розпоряджатися запатентованим винаходом.

Щодо визначення поняття ліцензія, то на нашу думку досить влучним є визначення, надане в коментарі Цивільного кодексу України В.І. Форманюком: «Ліцензія – це надання власником запатентованого винаходу іншій фізичній або юридичній особі дозволу на здійснення однієї або більше дій, на які має виключні права власник винаходу» [11, с. 721].

Розглядаючи ліцензію як юридичний документ та як надання дозволу, який видається власником запатентованого винаходу, в даному випадку в науці цивільного права використовується термін «ліцензійний договір», бо даний правочин містить два типи юридичних актів або угод:

1) виникнення права на виконання однієї або кількох дій виключного права фізичній або юридичній особі у виді дозволу, який надається власником запатентованого винаходу;

2) надання ліцензії на певних умовах, які обумовлені у письмовому документі у процесі оформлення ліцензії фізичній чи юридичній особі, яка бажає розпоряджатися запатентованим винаходом [11, с. 722].

Одна зі вказаних умов має відплатний характер, адже ліцензіат має сплатити кошти за надану йому ліцензію. Законодавством передбачена обов’язковість сплати ліцензіатом фіксованої суми за розпорядження майновими правами на винахід або суми, яка залежить від обсягу застосування винаходу.

Натомість слід звернути увагу на те, що винахід може бути використаний під час виробництва продукту, який призначено для певного використання. Прикладом такої умови може бути виготовлення лікарських препаратів для тварини, а не для людини.

Не слід забувати і про те, що ліцензіат може використовувати винахід в чітко окреслених територіальних межах, наприклад, на заводі чи спеціально відведеній ділянці.

Згідно з ч. 1 ст. 1109 ЦК ліцензійний договір –          це правочин, на підставі якого власник (володілець) запатентованого або незапатентованого винаходу (ліцензіар) надає фізичній або юридичній особі (ліцензіатові) дозвіл на здійснення у певному місці і протягом певного терміну однієї або кількох дій, на які має виключні права ліцензіар, а ліцензіат зобов’язується сплатити винагороду за надання права на використання винаходу [1].

Створення конкретного твору потребує укладення певної угоди. Даною угодою цивільне законодавство визначає договір про створення за замовленням і використання об’єкта права інтелектуальної власності. За цим договором автор бере на себе обов’язок створити твір відповідно до всіх умов договору і передати його в належному стані замовнику. Натомість замовник зобов’язаний сплатити автору аванс, який у кінцевому випадку зарахується до загальної суми винагороди (гонорару). договором визначаються також терміни та суми виплат.

Невиконання або неналежне виконання умов договору може призвести до того, що сторона, яка порушила ці умови, буде зобов’язана відшкодувати іншій, потерпілій, стороні заподіяні матеріальні збитки та упущену вигоду. Виконання автором твору без урахування вимог замовника призводить до того, що замовник може вимагати відповідної доробки. Даний пункт повинен бути передбачений у розглядуваному договорі [3, с. 42].

Найбільшого застосування серед договорів про створення за замовленням і використання об’єкта права інтелектуальної власності набув авторський договір. Це дає можливість забезпечити реалізацію та охорону як особистих, так і майнових прав автора.

Договірна форма використання твору відповідає інтересам користувачів цього твору, оскільки вони отримують певні права, яких не мають інші особи, й у зв’язку із цим можуть окупити свої витрати, пов’язані з відтворенням, розповсюдженням творів, та отримати дохід.

Автор або інший власник авторських прав за авторським договором передає іншій стороні виняткові або невиключні права на використання твору (ліцензійний договір) або передає іншій стороні повністю або частково авторські майнові права (договір про передачу виключних майнових авторських прав).

Види договорів щодо передачі виключного права на використання твору є такими:

– договір про відчуження виключного права на твір;

– ліцензійний договір про надання права на використання твору.

За авторським ліцензійним договором автор або інший власник авторських прав надає іншим особам дозвіл (ліцензію) на використання його твору будь-яким одним або всіма відомими способами.

Ліцензійний договір повинен бути укладений у письмовій формі. Умова ліцензійного договору, яка обмежує автора у створенні в майбутньому творів на дану тему чи в цій галузі, є недійсним.

Автор або інший власник майнових прав може відсторонити належні йому майнові права на твір шляхом укладення у письмовій формі договору про передачу майнових прав автора.

До майнових прав автора належать наступні:

– виключне право на використання твору;

– виключне право на дозвіл або заборону використання твору іншими особами.

За цим договором автор або інший власник майнових прав може передати всі належні йому права на твір частково або в повному обсязі.

Важливими умовами укладення авторського договору про передачу виключних майнових прав є обов’язковість укладення у письмовій формі та визначення чіткого переліку прав, які передаються. Майнові права, не зазначені в авторському договорі як відчужувані, вважаються не переданими.

Відповідно до договору про відчуження виключного права правовласник зобов’язується передати своє право набувачеві в повному обсязі.

Істотними умовами будь-якого ліцензійного договору є наступні положення:

– предмет договору або конкретні права, передані за даним договором;

– термін і територія використання відповідного твору;

– розмір винагороди і (або) порядок визначення розміру винагороди за кожний спосіб використання твору, порядок і терміни його виплати, або вказівка про його безоплатність;

– основа переданих прав, яка може бути виключною або невиключною.

Дуже важливим положенням законодавства є умова про точну вказівку певних видів використання, дозволених відповідним ліцензійним договором. Права, передані за ліцензійним договором, вважаються невиключними, якщо в договорі прямо не передбачено інше.

Залежно від предмета договору розрізняють кілька типів авторських договорів:

– авторські договори замовлення – про створення конкретного твору і передачу його замовнику;

– видавничі договори – про видання або перевидання твору в оригіналі;

– постановочні договори – про публічне виконання неопублікованого твору;

– сценарні договори – про використання неопублікованого твору в кіно- чи телевізійному фільмі;

– договори художнього замовлення – про створення твору образотворчого мистецтва з метою його публічного показу;

– договори про видання творів у перекладі, у переробці;

– авторські договори на створення і передачу комп’ютерних програм [12, с. 34].

Керуючись положеннями російського законодавства, О. Рузакова до договорів у сфері інтелектуальної власності відносить такі їх типи:

• авторські договори, включаючи договір замовлення;
• договори щодо передання суміжних прав;
• патентно-ліцензійні договори на об’єкти промислової власності;
• договори на виконання науково-дослідних, дослідно-конструкторських та технологічних робіт;
• договори комерційної концесії (франчайзингу);
• договори про передачу ноу-хау [8, с. 25].

З метою класифікації та систематизації договорів у сфері інтелектуальної власності було б доцільно звернутися до загальноприйнятих критеріїв цільової спрямованості.

На думку В. Дмитришина, за загальною правовою природою усі правочини щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності можна поділити на правочини, згідно з якими відчужуються майнові права інтелектуальної власності (або частина таких прав), тобто повністю передаються такі права, та правочини, згідно з якими передаються майнові права інтелектуальної власності (або частина таких прав) у тимчасове користування (ліцензія та ліцензійний договір) [5, с. 34]. При цьому, на думку В. Дмитришина, до договорів щодо відчуження майнових прав інтелектуальної власності належать:

1. договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності;
2. договір щодо передання майнових прав на об’єкт, створений у зв’язку з виконанням трудового договору;
3. договір щодо передання майнових прав на об’єкт, створений за замовленням;
4. установчі договори щодо внесення майнових прав інтелектуальної власності як внески до статутного фонду господарських товариств;
5. договір застави [5, с. 43-61].

Крім того, до договорів у сфері інтелектуальної власності належать також договори на виконання науково-дослідних, дослідно-конструкторських і технологічних робіт та договір комерційної концесії (франчайзинг) [7, с. 411-441], хоча зазначені договори і виділені в окремі глави (глави 62, 76 ЦК України та глава 16 ГК України).

Дещо іншу позицію займає Ю. Бошицький, зазначаючи, що договори щодо розпоряджання майновими правами інтелектуальної власності утворюють дві самостійні групи. Це договори, які сприяють створенню об’єкта права інтелектуальної власності, і договори щодо розпоряджання майновими правами на вже створені об’єкти права інтелектуальної власності. Традиційно зазначені договори поділяють і за змістом, тому їх можна поділити на кілька груп. До першої групи належать договори щодо наукової, літературної, художньої та мистецької діяльності та договори, пов’язані з виконавчою діяльністю, виробництвом відео- і фонограм, сферою мовлення. До другої групи належать ті договори, що стосуються створення різних об’єктів промислової власності, а також договори на їх використання. До третьої групи належать договори у сфері індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів і послуг. І, нарешті, до четвертої — договори, які стосуються управління майновими правами авторів на колективній основі, договори на представництво суб’єктів права інтелектуальної власності тощо. Ці договори є супутніми до договорів у сфері інтелектуальної власності [9, с. 145].

Подібної класифікації дотримується і О. Мельник: «Основні договори у сфері інтелектуальної діяльності можна поділити на договори, спрямовані на створення об’єктів інтелектуальної власності, і на договори, що регулюють порядок використання об’єктів інтелектуальної власності».

Зазначені договори О. Мельник поділяє за змістом інтелектуальної діяльності на:

• договори у галузі наукової, літературної, художньої та мистецької діяльності;
• договори, пов’язані із використанням об’єктів суміжних прав — виконавської діяльності, виробництва фонограм, відеограм та сфери мовлення;
• договори, що стосуються науково-технічної діяльності (договори на створення об’єктів промислової власності, а також договори на їх використання);
• договори про використання засобів індивідуалізації учасників цивільного обороту, товарів і послуг;
• супутні договори, що стосуються інтелектуальної діяльності. До них належать договори про управління майновими правами авторів на колективній основі, договори на представництво суб’єктів права інтелектуальної власності тощо [9, с. 145].

Керуючись наведеною вище класифікацією, О. Мельник окремо не виділяє групу договорів щодо відчуження майнових прав інтелектуальної власності.

Передача прав передбачає передання власником винаходу всіх виключних прав іншій фізичній або юридичній особі без обмеження в часі і будь-яких інших умов.

Юридичний акт, за допомогою якого власник запатентованого винаходу передає свої виключні права іншому, який засвідчується письмовим документом (актом передачі патентних прав або передачею прав), називають договором про передання виключних майнових прав (ст. 1113 ЦК). Сторону (особу), яка передає права, називають власником запатентованого винаходу, а фізичну або юридичну особу, яка отримує всі виключні права, називають стороною, яка одержує.

Завершення передачі прав на винахід передбачає припинення права на запатентований винахід стороною, яка їх передає. Натомість сторона (одержувач), фізична чи юридична особа, яка одержує, набуває статусу нового власника запатентованого винаходу і наділена усіма виключними правами, які встановлені законодавством про інтелектуальну власність.

Письмова форма укладення всіх видів договорів про розпорядження майновими правами інтелектуальної власності є обов’язковою. Письмова форма даних договорів є істотною умовою таких договорів. Якщо договір про розпорядження майновими правами інтелектуальної власності було укладено не в письмовій формі, то існує велика вірогідність того, що він буде визнаний нікчемним.

Слід зазначити, що закон не виключає можливості укладення договорів щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності в усній формі (ч. 2 ст. 1107 ЦК) [1].

Договори щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності не підлягають обов’язковій державній реєстрації.

Державна реєстрація або її відсутність не впливає на чинність прав, наданих відповідно до договору щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності.

В обов’язковому порядку має здійснюватись державна реєстрація моменту (факту) передання виключних майнових прав інтелектуальної власності, які передбачені ст. 1113 ЦК [11, c. 727].

Чинне законодавство України досить детально регламентує питання укладення та виконання ліцензійних договорів на такі об’єкти промислової власності: винаходи та корисні моделі – Закон України “Про охорону прав на винаходи і корисні моделі” (п. 2, п. 7 ст. 28), Наказ МОН “Про затвердження Інструкції про надання, розгляд, публікацію та внесення до реєстру відомостей про передачу прав власності на винахід (корисну модель) та видачу ліцензії на використання винаходу (корисної моделі)” від 16 липня 2001 р. № 521; сорти рослин – Закон України “Про охорону прав на сорти рослин” (ст. 4, п. З ст. 9), Наказ МОН “Про затвердження Інструкції про розгляд та реєстрацію договору про передачу права на патент на сорт та ліцензійного договору про використання сорту” від 16 січня 2002 р. № 24; знаки (міжнародні знаки) для товарів і послуг – Закон України “Про охорону прав на знаки для товарів і послуг” від 15 грудня 1993 р. № 3689-12, Інструкція про подання, розгляд, публікацію та внесення до реєстру відомостей про передачу права власності на знак для товарів і послуг та видачу ліцензії на використання знака (міжнародного знака) для товарів і послуг, затверджена наказом МОН від 3 серпня 2001 р. № 576.

Окрім зазначених вище, до законодавчих актів з питань укладення ліцензійних договорів про передачу прав на використання товарних знаків, національне законодавство включає й міжнародні договори та конвенції.

Основні міжнародно-правові акти, які регулюють відносини в даній сфері. Договір про закони щодо товарних знаків від 27 жовтня 1994 р. (чинний на території України з 1 серпня 1996 p.); Мадридська угода про міжнародну реєстрацію знаків від 14 квітня 1891 р. (Україна є учасницею з 25 грудня 1991 p.); Протокол до неї від 28 червня 1989 р. (ратифікований 29 грудня 2000 p.); Паризька конвенція про охорону промислової власності від 20 березня 1883 р. (ратифікована 17 листопада 1999 p.).

Чинні закони України про інтелектуальну власність надають суб’єкту цього права конкретний перелік правових дій, які має право здійснювати суб’єкт у порядку реалізації цього права. При цьому майнові права суб’єктів права інтелектуальної власності можуть бути обмежені у випадках, передбачених законом. Зокрема, Закон України «Про авторське право і суміжні права» визначає випадки так званого вільного використання творів науки, літератури і мистецтва. Закон України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» також містить норми, відповідно до яких використання винаходів чи корисних моделей без дозволу суб’єкта права на них не є порушенням суб’єктивних прав цього суб’єкта.

 

 

 

Таким чином, проаналізувавши норми чинного цивільного законодавства щодо питання про розпорядження майновими правами інтелектуальної власності, можна зробити наступні узагальнення.

1. Цивільним кодексом України (ст. 1107 ЦК) передбачено ряд договорів, на підставі яких виникає право розпорядження майновими правами інтелектуальної власності. До них відносяться такі: ліцензія на використання об’єкта права інтелектуальної власності, ліцензійний договір, договір про створення за замовленням і використання об’єкта права інтелектуальної власності, договір про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності, інший договір щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності.
2. Особливою умовою укладення договорів на право розпорядження майновими правами інтелектуальної власності є його письмова форма. Договір вважається нікчемним у випадку недодержання письмової форми договору щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності. Як виняток (закріплено на законодавчому рівні), може бути усна форма укладення договорів на право розпорядження майновими правами інтелектуальної власності.
3. Юридичний акт, за допомогою якого власник запатентованого винаходу передає свої виключні права іншому, який засвідчується письмовим документом (актом передачі патентних прав або передачею прав), називають договором про передання виключних майнових прав (ст. 1113 ЦК). Сторону

(особу), яка передає права, називають власником запатентованого винаходу, а фізичну або юридичну особу, яка отримує всі виключні права, називають стороною, яка одержує.

4. Згідно з авторським договором автор або інший власник авторських прав передає іншій стороні виняткові або невиключні права на використання твору (ліцензійний договір) або передає іншій стороні повністю або частково авторські майнові права (договір про передачу виключних майнових авторських прав).
5. Договори щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності не підлягають обов’язковій державній реєстрації.

Проведений аналіз цивільно-правових джерел регулювання питань розпорядження майновими правами інтелектуальної власності свідчить про необхідність подальшого удосконалення правового регулювання договірної форми розпорядження майновими правами інтелектуальної власності. Водночас не викликає сумнівів необхідність подальшого узагальнення і глибокого аналізу нагромадженого теоретичного та практичного матеріалу, оцінки окремих тенденцій та обґрунтування на цій основі в подальшому проблем, пов’язаних із дослідженням правового регулювання майнових прав інтелектуальної власності.

 

 

1. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 року № 435-IV// Офіційний вісник України, 2003, N 11 (28.03.2003), ст. 461// зі змінами та доповненнями
2. Закон України «Про авторське право та суміжні права» від 23.12.1993 року № 3792-XII // Відомості Верховної Ради України, 1994, N 13 (29.03.94), ст.   64// зі змінами та доповненнями
3. Брижко В. До питання охорони об’єктів і захисту прав у сфері інтелектуальної власності // Вісник Академії управління МВС. – 2009. – № 3. – С. 35-48.
4. Буханцов Є.А. Особливості правового регулювання у сфері договорів щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності / Є.А.Буханцов // Від громадянського суспільства – до правової держави: Тези VIІ Міжнародної наукової Internet-конференції студентів та молодих вчених. 27.04.2012. – Харків: ХНУ імені В.Н. Каразіна, 2012 – С. 68–71
5. Дмитришин В. С. Розпорядження майновими правами інтелектуальної власності : конспект лекцій для студ. спец. «Інтелектуальна власність» 7 (8). 000002. — К., 2005. — 212 с.
6. Килимник І.  І.  Конспект  лекцій  з  дисципліни  «Інтелектуальна  власність»  (для  студентів  денної  та  заочної  форм  навчання  усіх  спеціальностей Академії) / І. І. Килимник, Н. В. Івасішина; Харк. нац. акад. міськ. госп-ва. – Х.: ХНАМГ, 2011. – 233 с.
7. Право інтелектуальної власності : академ. курс : підруч. для студ. вищ. навч. закл. / О. А. Підо- пригора, О. Б. Бутнік-Сіверський, В. С. Дроб’язко та ін. ; за ред. О. А. Підопригори, О. Д. Свя- тоцького. — 2-ге вид., переробл. та допов. — К., 2004. — 672 с.
8. Рузакова О. А. Право интеллектуальной собственности / Моск. финансово-промышл. акад. — М., 2004 — 308 с.
9. Тверезенко О. Класифікація договорів у сфері інтелектуальної власності / О. Тверезенко // Право України. – 2011. – № 3. – С. 139 – 148
10. Микитин, В. І. До питання про розпорядження майновими правами інтелектуальної власності / В. І. Микитин // Науковий вісник Ужгородського національного університету : Серія: Право / голов. ред. Ю.М. Бисага. – Ужгород: Видавничий дім «Гельветика», 2014. – Вип. 24. Т. 2. – С. 67–70
11. Цивільний кодекс України: Коментар // за заг. редакцією проф.. Харитонова Є.О та доц.. Калітенко О.М. – X.: ТОВ „Одіссей “, 2003. – 856 с.
12. Шишка РБ. Договори на використання права інтелектуальної власності // Вісник Запорізького юрид. ін-ту. – Запоріжжя, 2000. – № 2(11). – С. 33-36