Аналіз досліджуваної проблеми актуалізується необхідністю вдосконалення теорії і практики сучасного державотворення, викликаного трансформаціями у політичній системі суспільства, проведенням адміністративно-територіальних, регіональних реформ, впровадженням конструктивного соціального партнерства між центром і територіями.

В умовах глобальної демократизації суспільних відносин розвиток автономного місцевого самоврядування визнається однією з головних рис сучасної правової держави. Україна як демократична, соціальна та правова держава діє на засадах децентралізації муніципальної влади, адже політика розвитку державної влади та місцевого самоврядування в нашій країні спрямована, насамперед, на європейські стандарти.

Як і в будь-якій розвиненій державі, в Україні визнається і гарантується місцеве самоврядування (ст.7). Підтвердженням цього положення виступає ст.5 Конституції України, за якою народ здійснює свою владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Це означає, що органи місцевого самоврядування не є складовою частиною державного механізму, вони складають окрему форму реалізації народовладдя. Виходячи з цього, місцеве самоврядування не є елементом державної влади, однак, це не забезпечує його повної автономності від державної влади, що дає підстави розглядати місцеве самоврядування в політичний системі як самостійну форму публічної влади, за допомогою якої вона адаптується до нових соціальних вимог.

Реформа місцевого самоврядування сучасної України – це природне відродження усталених історичних витоків і традицій, поступальний рух до світових стандартів, свідчення відповідної еволюції, показник готовності держави поступатися командно-адміністративними методами управління, а також вияв зрілості громадян, спроможних усвідомлено взяти на себе повноту влади на місцях і відповідальність за вирішення місцевих справ. Без утвердження самоврядності не може бути мови про демократичну, правову державу, громадянське суспільство.

Метою роботи є аналіз місцевого самоврядування як політико-правового явища, та формулювання теоретичних висновків з окресленої проблематики. У відповідності до зазначеної мети було сформульовано наступні завдання даної роботи:

1. Дати визначення місцевого самоврядування, охарактеризувати основні його ознаки;
2. Охарактеризувати основні моделі місцевого самоврядування.

Об’єктом дослідження є інститут місцевого самоврядування: його роль в державотворчих процесах і місце в політичній та правовій системі суспільства. Предмет дослідження – українське та міжнародне законодавство, а також доктринальні роботи з визначеної проблематики.

Проблемами розвитку місцевого самоврядування, його моделей, вивченням компетенції та правового статусу суб’єктів муніципальної влади займалися такі відомі вчені, як В.М. Шаповал, Ю.О. Тихомиров, О.Є. Кутафін, В.І. Фадєєв, К.Ф. Шеремет, М.О. Баймуратов, О.В. Батанов, Б.В. Калиновський, А.М. Колодій, В.В. Кравченко, М.І. Панов, М.В. Пітцик, Ю.М. Тодика, Ю.С. Шемшученко.

Історія місцевого самоврядування своїми витоками сягає періоду античності. Ще давньогрецький філософ Арістотель відзначав, що в давніх демократіях громадяни управляли саме в тому розумінні, що всі управляли, і, у свою чергу, були керовані. Більше поширення місцеве самоврядування одержало в XI -XV ст., коли в Європі існували князівства, герцогства, графства, міста, парафії та інші місцеві форми врядування, що з’явилися ще за феодальної доби. Цей процес був пов’язаний з розвитком торгівлі, завдяки чому, у першу чергу, зростали міські громади, багато з яких одержували статус напівсуверенних одиниць, що закладало, таким чином, основу місцевої автономії. У ході розбудови суверенних держав у XVI – XVIII ст. відбувалося підпорядкування міст та інших менших форм місцевих урядувань центральній державній владі. Тому місцева влада почала набувати форми адміністративних підрозділів центрального уряду. Але попередній автономний розвиток міст заклав підґрунтя для існування прав місцевих громад та розвитку їх самоврядування, а процес утвердження домінування центрального уряду, загалом, окреслив роль органів місцевого самоврядування як органів з надання місцевих послуг і вирішення місцевих проблем [16].

Таким чином, історично, під місцевим самоврядуванням розумілось місцеве управління, що самостійно здійснювалось населенням певної територіальної одиниці.

Сам термін “самоврядування” вперше було вжито в період Великої французької революції, щоб підкреслити самостійність громади відносно держави. У 1808 р. міністр Прусії барон фон Штейн використав ідею самоврядування в законі про статути міст, який визначав міську громаду як політичну одиницю.

Місцеве самоврядування, у його сучасному розумінні, з’явилося в середині ХІХ ст. Термін “місцеве самоврядування” був введений пруським юристом Р. Гнейстом для такого управління на місцях, при якому територіальні громади, що історично склалися, наділялися правом самостійно (у межах законів) вирішувати місцеві справи. При цьому в діяльність громад не втручалась центральна державна адміністрація та її чиновники на місцях.

Сучасним міжнародно-правовим документом, що найбільш повно викладає поняття й принципи місцевого самоврядування, звичайно вважають Європейську хартію про місцеве самоврядування 1985 року. Відповідно до офіційної версії Хартії, місцеве самоврядування означає право і спроможність органів місцевого самоврядування в межах закону здійснювати регулювання і управління суттєвою часткою суспільних справ, які належать до їхньої компетенції, в інтересах місцевого населення. Це право здійснюється радами або зборами, члени яких вільно обираються таємним голосуванням на основі прямого, рівного, загального виборчого права і які можуть мати підзвітні їм виконавчі органи. Це положення ніяким чином не заважає використанню зборів громадян, референдумів або будь-якої іншої форми прямої участі  громадян, якщо це дозволяється законом.

Нескладно виявити в цьому визначенні порушення норм логіки: поняття визначається саме через себе – місцеве самоврядування через діяльність органів місцевого самоврядування. Однак, слід враховувати, що ця логічна невідповідність міститься в перекладному тексті. Першоджерела Хартії – автентичні тексти на французькій і англійській мовах. Виходячи з найменування Хартії, «місцеве самоврядування» є перекладом англійського «local self-government» і французького «Tautonomie locale». Слова у викладеному визначенні, переведені «органи місцевого самоврядування», у французькій версії звучать як «collectivites locales», а в англійській – «local authorities». Поряд з даним перекладом, їх можна перевести також словами «місцеві влади», «місцеве начальство», «влада на локальній території». Таким чином, у цьому випадку мова йде не стільки про установи, скільки про місцеве населення, об’єднаного з метою здійснення владних повноважень для захисту інтересів, обумовлених в основному фактором проживання на певній, відособленій (локальній) території, тобто про населення як про суб’єкт влади. У зв’язку із чим, представляється більш прийнятним використовувати як переклад «local authorities» і «collectivites locales» поняття «місцеве співтовариство» [18, с. 120].

Принципово важливо в цьому визначенні поняття самостійності. Під самостійністю місцевого самоврядування розуміється право населення муніципального утворення безпосередньо або через своїх представників відповідно до діючих законів без втручання яких-небудь інших владних структур визначати коло питань, прий нятих до свого ведення, і вирішувати їх.

Визначення, викладені в Європейській хартії підкреслюють і ще один важливий аспект організації місцевого самоврядування – мова йде про діяльність під свою відповідальність. Тобто тягар наслідків за рішення, прийняті в межах питань, прийнятих до свого ведення, лягає повною мірою на місцеве самоврядування.

Місцева муніципальна влада повинна разом з органами державної влади управляти як державними, і місцевими справами, виходячи не тільки з місцевих інтересів, особливостей і традицій, але й із загальнодержавних. При цьому управління на місцях повинне здійснюватися на основі закону.

Місцеве самоврядування – це вид діяльності з управління суспільними справами місцевого значення, а також система інституцій, які здійснюють це управління, та право на здійснення такої діяльності [20, с. 111].

Таким чином, місцеве самоврядування – це самостійна діяльність громадян по регулюванню, управлінню та вирішенню безпосередньо або через сформовані ними органи місцевого самоврядування значної частини питань місцевого значення в інтересах населення даної території з урахуванням розвитку всього суспільства. Для існування місцевого самоврядування на території потрібні певні умови: коло місцевих проблем, вирішення яких можливо власними силами та засобами; ініціатива та бажання громадян самостійно й відповідально вирішувати ці проблеми; наявність правової бази (конституція, законодавство або устав органу місцевого самоврядування), що дає можливість і гарантує реалізацію права населення на місцеве самоврядування; фінансово-бюджетні можливості території для забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування; чітке розмежування власності між органом місцевого самоврядування й державними органами; узгодження місцевих інтересів з регіональними та загальнодержавними; наявність кваліфікованих кадрів, здатних професійно реалізувати функції управління; географічні умови території (відносна компактність проживання, існування загальної інфраструктури, кліматичні умови. Перелік цих найбільш загальних умов залежно від місцевих особливостей може бути змінений (скорочений або розширений).

Основними правовими актами, що регулюють проблеми місцевого самоврядування на міжнародному рівні, є Європейська Хартія з цих питань та Всесвітня Декларація місцевого самоврядування.

Європейська Хартія місцевого самоврядування сьогодні є основним міжнародно-правовим документом для країн-членів Ради Європи, який містить стандарти щодо організації управління на місцях на засадах місцевого самоврядування, що є обов’язковими для держав-членів Ради Європи. Цей документ прийнято на засідання Ради Європи в 15 жовтня 1985 року. Європейська Хартія місцевого самоврядування складається з преамбули та трьох частин. В преамбулі викладена мета держав-членів Ради Європи, які підписали Хартію та основні принципи, на яких вона базується. В першій частині Хартії сформульовані загальні положення, які вказують на необхідність конституційних і правових основ місцевого самоврядування, в них формулюються принципи, що визначають характер та об’єм компетенції місцевого самоврядування, захист кордонів самоврядних територій, забезпечення організаційної автономії місцевої влади [2]. У другій частині Хартії викладені положення, що стосуються кола зобов’язань, які учасники можуть взяти на себе. У третій частині містяться норми процесуального характеру – підписання, ратифікація, набуття чинності Хартією, денонсація [12, с.77].

Від імені України Європейську Хартію місцевого самоврядування було підписано 6 листопада 1996 року в м. Страсбурзі, а Верховна Рада ратифікувала її 15 липня 1997 року. Відповідно до ст. 9 Конституції України після ратифікації Європейська Хартія місцевого самоврядування стала частиною українського законодавства.

Ще одним документом, який регулює діяльність місцевого самоврядування є Всесвітня Декларація місцевого самоврядування, яка була прийнята 26 вересня 1985 року в Ріо-де-Жанейро Всесвітнім Союзом органів місцевого самоврядування на ХХVІІ Міжнародному конгресі. В Декларації наголошується, що принцип місцевого самоврядування має бути визначеним у конституції або основному законі про урядові структури країни. Місцеве самоврядування – це право та обов‘язок місцевих органів влади регулювати та вести громадські справи під особисту відповідальність і в інтересах населення. Це право має здійснюватися окремими особами та представницькими органами, яких вільно обирають і періодично переобирають шляхом рівноправних загальних виборів, а їх головних виконавців слід обирати таким же чином, або призначати за участю обраних органів. Громадські справи мають вирішуватися такими основними підрозділами місцевої влади, які найближчі до громадян, а також її територіальними ланками – середнього або регіонального рівня, відповідно до чинного у кожній країні порядку. Місцеві органи влади повинні мати право діяти за власною ініціативою в окремо обумовлених межах і не торкатись повноважень, що вилучені з компетенції місцевих органів самоврядування. Коло основних обов‘язків місцевих органів самоврядування, як і процедура зміни цих обов‘язків, мають бути відображені у конституції або законі. Надана місцевим органам самоврядування влада, як правило, має бути повною та виключною. І навіть тоді, коли центральним або регіональним органам державної влади надано конституцією або статутом право втручатися у справи, відповідальність за які вони поділяють з місцевими органами самоврядування, останні мають залишати за собою право на вияв ініціативи та прийняття рішень. У тих випадках, коли центральні або регіональні державні структури делегують певні повноваження місцевим органам самоврядування, вони мають на власний розсуд пристосовувати виконання законів до місцевих умов. Місцеві органи влади мають розумно та ефективно поділяти право на прийняття рішень із іншими рівнями управління, що діють на місцях.

Зміни меж повноважень місцевих органів влади мають відбуватися у відповідності із законом і після консультацій з зацікавленою місцевою громадою або кількома громадами, а за необхідності – з допомогою референдуму, якщо таке передбачено статутом. Місцеві органи влади повинні мати право на відповідні фінансові ресурси, відокремлені від коштів інших рівнів управління, та вільно розпоряджатися грошовими надходженнями в межах своїх повноважень. Розподіл коштів між місцевими органами влади має в розумних пропорціях узгоджуватися з тими завданнями, що виконуються ними. Ці кошти мають надходити регулярно та періодично, з тим, щоб вони забезпечували безперервну роботу служб та відповідне фінансове планування. У разі делегування будь-яких нових повноважень здійснюється перерозподіл фінансових коштів, необхідних для виконання цих повноважень. Певна частина фінансових ресурсів місцевих органів влади повинна формуватися за рахунок місцевих податків, платежів і внесків, розміри яких встановлюють ці органи. Податки, які місцеві органи влади повинні мати право збільшувати або від яких вони отримують гарантовану частку, мають носити достатньо загальний та гнучкий характер, щоб забезпечувати для місцевої влади змогу йти врівень із її зобов‘язаннями. Автономія слабкіших у фінансовому відношенні місцевих органів управління потребує заходів фінансового вирівнювання. Право місцевих органів влади брати належним чином участь у розробці правил, що регулюватимуть загальний пропорційний розподіл перерозподілених коштів, має бути чітко визначене. Надання одноразових субсидій, що призначені для фінансування спеціальних проектів або служб, має також бути визначене. Надання субсидій не може спричиняти невиправдане втручання в політику, що здійснюється місцевими органами самоврядування в межах їх компетенції. Місцевим органам влади має бути надане право вживати юридичних засобів захисту своєї автономії в межах законів, що визначають та захищають їхні інтереси [12, с. 83].

Найстарішим зі світових об’єднань органів місцевого самоврядування, що діє на міжнародній арені з 1913 року, є Міжнародний Союз місцевих влад (IULA). Засновано Союз у бельгійському місті Генті за участі міст царської Росії. Він займався питаннями розвитку й ведення місцевого господарства, місцевої демократії та управління. Головна мета його діяльності: піднесення організаційного та функціонального рівня місцевих влад та їх служб; підвищення добробуту громадян за допомогою більш ефективного місцевого управління; розширення участі громадян в місцевому самоуправлінні; активізація міжнародного обміну інформацією й особистих контактів між членами Союзу; захист інтересів місцевих влад в міжнародних урядових організаціях. МСМВ має консультативний статус в ООН та ЮНЕСКО, а також в Раді Європи. Спілка підтримувала тісні зв‘язки з ЕКОСОР, оонівським фондом допомоги дітям, з ЄЕС та іншими міжнародними структурами. МСМВ має розгалужену регіональну структуру. Його європейський підрозділ – Рада європейських муніципалітетів і регіонів об’єднує сьогодні 40 національних асоціацій органів місцевого і регіонального самоврядування європейських країн. З 2002 року членом РЄМР та МСМВ стала і Асоціація міст України та громад.

Найбільшою організацією, що займається питаннями побратимства та муніципального партнерства, є Всесвітня Федерація споріднених міст (ВФСМ). Одержавши своє міжнародно-правове оформлення 1957 року в м. Екс-ле-Бен (Франція), ВФСМ основною метою організації проголосила “розвиток взаєморозуміння й співробітництва між народами незалежно від їх раси, мови, релігії або політичної системи шляхом споріднення міст, підтримки співробітництва в дусі рівноправності між міськими або регіональними владами всіх країн”. Починаючи з 1963 р. Федерація щороку в останню неділю квітня проводить Всесвітній День споріднених міст.

У 2004 році на спільному Конгресі в Парижі організації оголосили про своє злиття та утворення нового світового об’єднання органів місцевого самоврядування – Міжнародної організації „Об’єднані міста і органи місцевого самоврядування”.

В світі сформувалися та діють дві основні (загальні) моделі місцевого самоврядування: англосаксонська – відповідно до якої, місцеве самоврядування звільняється від державних функцій; європейська континентальна – відповідно до цієї моделі місцеве  самоврядування задіяне на їхню реалізацію. Кожна модель побудована на тій або іншій теорії місцевого самоврядування або на сукупності теорій [18, с. 113].

В рамках англосаксонської моделі, яка отримала поширення у Великій Британії, США, Канаді, Австралії та інших країнах, представницькі органи місцевого самоврядування формально виступають як діючі автономно в межах наданих їм повноважень і пряме підпорядкування нижчих органів вищим відсутнє. Крім того, для англосаксонської моделі характерна відсутність на місцях уповноважених центрального уряду, які б опікали представницькі  органи, що обираються населенням. Поряд з представницькими органами в країнах з даною системою місцевого управління (США) безпосередньо населенням можуть обиратись і деякі посадові особи.

Іберійська система управління на місцях існує в Бразилії, у багатьох іспаномовних державах Латинської Америки, хоча в самій Іспанії її тепер немає. У ряді країн вона має істотні особливості: у Мексиці вона трохи інша, чим у Нікарагуа, а в Аргентині зовсім не схожа на систему, що існує в Колумбії; у деяких країнах ця система близька до охарактеризованої вище романогерманской, хоча в країнах Латинської Америки роль представників центру завжди значніша в силу широких повноважень президента. Крім того, у багатьох країнах Латинської Америки маються великі земельні латифундії і панування місцевих землевласників накладає істотний відбиток на систему управління [21, с. 338].

При іберійській системі місцевого самоврядування і управління населення адміністративно-територіальних одиниць (у тому числі громад, муніципій) обирає рада і головна посадова особа даної адміністративної одиниці (алькальда, регідора, префекта, мера), іноді обирається колегія посадових осіб. У деяких країнах головна посадова особа обирається не населенням, а радою. Алькальд (префект і т.п.) одночасно є головою ради, його виконавчим органом і затверджується урядом (президентом, міністром внутрішніх справ) як його представник у даній адміністративно-територіальній одиниці. Він має право контролю за діяльністю ради. Словом, алькальд зосереджує у своїх руках основні важелі місцевого керівництва і має велику владу. Правда, опіка майже не застосовується: алькальдові як голові ради надаються широкі можливості не приймати в раді рішення, що він же буде змушений пізніше відхилити [13, с. 68].

Система рад принципово відрізняється від розглянутих вище. Вона застосовується в країнах тоталітарного соціалізму. Рада розглядається як орган державної влади й у свою чергу обирає інший державний орган — виконавчий комітет — колегіальний орган державного управління в даній адміністративно-територіальній одиниці. Члени виконкому є керівниками відділів і управлінь і за допомогою підлеглих їм державних службовців керують окремими сферами місцевого життя (утворенням, охороною здоров’я, торгівлею, місцевою промисловістю і т.д.).

Така система створюється у всіх адміністративно-територіальних одиницях. Лише в дрібних населених пунктах рада може обрати не виконком. а голову і секретаря ради, що і відають виконавчою діяльністю. Іноді поряд з виконавчим комітетом рада обирає постійний комітет, що між сесіями ради здійснює його повноваження (у Китаєві це постійний комітет місцевих зборів народних представників). Чиновники для контролю за діяльністю рад зверху не призначаються, але ради як органи державної влади підлеглі по вертикалі вищестоящим представницьким органам. Ради можуть вирішувати не тільки місцеві, але і загальнодержавні питання. При керівній ролі комуністичної партії діяльність рад практично направляється її місцевими органами й організаціями.

В більшості країн світу, (континентальній Європі, франкомовній Африці, Латинській Америці, Близькому Сході) поширилась континентальна (французька модель) місцевого управління.

Вона базується на поєднанні державного управління на місцях і місцевого самоуправління. Ця модель також характеризується певною підпорядкованістю нижчих ланок вищим. Дана система має підвиди:

– на всіх рівнях, окрім низового, діють виборні органи територіальної громади і органи, що представляють державну владу на місцях, які здійснюють контрольну функцію. На низовому рівні діють лише органи первинної територіальної освіти (Франція, Італія);

– органи місцевого самоврядування в «природних» адміністративно-територіальних одиницях створюються лише на низовому рівні, на регіональному ж рівні (у «штучних» адміністративно-територіальних одиницях) створюються місцеві державні адміністрації загальної компетенції. Існує також такий варіант даного підвиду, коли виборні органи місцевого самоврядування діють і на регіональному рівні, лише як представницькі органи територіальних громад (Польща, Болгарія, Туреччина, Фінляндія).

У деяких країнах (Австрія, Німеччина, Японія) функціонує змішана (“гібридна”) модель місцевого самоврядування. Вона має подібні риси як англосаксонської, так і континентальної моделі, окрім того вона має певні специфічні риси. Так, наприклад, у деяких ланках місцевого самоврядування виборний орган є одночасно і ланкою муніципального управління і представником державної адміністрації. Для прикладу, в Німеччині є адміністративні одиниці, які називають урядовими округами, де чільне становище в управлінні займають урядові президенти, яких призначають уряди земель [6, с. 313].

Змішана  (англосаксонсько-європейська)  модель  (Німеччина, Японія) характеризується симбіозом англосаксонської та континентальної  моделей:  принцип змішаного позитивного та негативного регулювання діяльності місцевих органів влади: деякі питання є згадані у законі, але у багатьох випадках влада вищого рівня допускає вихід за межі цих повноважень, і так звані остаточні повноваження можуть бути використаними місцевими органами самоврядування; відсутнє пряме підпорядкування органів місцевого самоврядування центру (представницькі органи діють автономно у межах наданих повноважень); відсутність  уповноважених осіб  центрального  уряду на місцях; виборність вищих посадових осіб місцевого самоврядування; система органів місцевого управління складається з різних організаційних  форм, наприклад,  у Німеччині  їх визначають  на рівні  землі  відповідними  положеннями; поєднання прямого та непрямого контролю за діяльністю органів місцевого управління.

Моделі місцевого самоврядування відрізняються відношенням останнього до держави. Це відмінність, природно, накладає відбиток і на визначення поняття місцевого самоврядування. Одна справа, коли місцеве самоврядування має повну автономію й не задіяно на виконання державних функцій (англосаксонська модель) і зовсім інше, коли воно є залежним від органів державної влади та разом з ними здійснює державні функції й завдання місцевого значення (європейська континентальна модель).

Перша модель (англосаксонська) побудована на суспільній теорії місцевого самоврядування, що об’єднала теорію вільної громади, господарську теорію, а також частково юридичну теорію. Теорія вільної громади була розроблена німецькими вченими на початку XIX століття. Мета цієї теорії складалася в обґрунтуванні необхідності обмеження втручання держави в справи громад. Громада історично є попередницею держави. Останнє виникає в результаті об’єднання громад по економічних і політичних мотивах. Весь хід історії свідчить про це. Вільна громада утворюється тоді, коли, при пануванні приватного права, вільні люди, що живуть у громаді, мають можливість відстояти свою незалежність. У додержавний період громада є незалежною, самостійною одиницею у вирішенні всіх завдань. Вона вільна від зовнішнього впливу. Прихильники теорії вільної громади стоять на позиції незалежності громади від держави. Їхні опоненти вважають, що відокремлення громади від держави є неможливим. Відповідно до цієї теорії громада, дійсно, історично є старшою за державу [18, с. 115].

Опираючись на цей історичний факт, можна було говорити про громаду як природний союз, який не створений державою і тому є для держави недоторканним. З виникненням держави, творцем якої є громадяни, стан останніх змінюється – вони змушені визнати необхідність держави та залежність від неї.

Господарська теорія самоврядування заснована на тому, що власні справи громади – це справи общинного господарства й що, таким чином, самоврядування є управлінням справами, у першу чергу – господарського характеру. Господарська теорія самоврядування, так само як і теорія вільної громади та суспільна теорія, ґрунтувалася на протиставленні держави суспільству. Суспільна теорія бачить сутність самоврядування в наданні суспільству самому визначати свої суспільні інтереси та залишити за урядовими органами тільки державні справи. Суспільна теорія виходить, отже, з протилежності місцевого суспільства державі, суспільних інтересів – політичним, вимагаючи, щоб суспільство та держава займалися вирішенням своїх власних інтересів [15, с. 85].

Досвід розвитку місцевого самоврядування свідчить про те, що суспільна теорія самоврядування, об’єднана з господарською та юридичною, має практичне застосування в деяких державах. Наука припускає, що органи самоврядування не є органами державної влади. Держава уступає органам місцевого самоврядування деякі урядові права у повному обсязі. При цьому, органам місцевого самоврядування гарантується незалежність і недоторканність. Дана теорія побудована на поділі функцій і повноважень між державними органами та органами місцевого самоврядування.

Англосаксонська модель самоврядування вийшла з місцевих громад і приходів, а також з міст, управління якими поступово «вбудовувалося» у державну вертикаль управління країною. Починаючи з Вільгельма Завойовника, самоврядним англосаксонським громадам була надана широка автономія не тільки у виконанні приписів королівської влади, але й у власній правотворчості. Територіальним органам на місцях довірялися всі сторони управлінської діяльності аж до здійснення судово-поліцейських функцій.

Ця модель одержала більш широке поширення в світі, ніж континентальна європейська муніципальна система. Основними рисами розглянутої моделі є: відносна самостійність її від центральної державної влади, незалежність від уряду в рішенні багатьох питань місцевого життя; відсутність на місцях представника держави. У Великобританії та США основу діяльності та компетенції муніципалітетів створюють парламенти та інші законодавчі органи (легіслатури штатів у США). Ця модель дозволяє місцевому населенню і його представницьким органам здійснювати всеохоплюючий контроль за діяльністю осіб і муніципальних радників по всіх питаннях місцевого життя, особливо у фінансах, їхній витраті, в адміністративній діяльності виконавчої влади, працівники якої в повному своєму складі (включаючи її главу) є найманими, одержують платню від муніципалітету. Не підкоряючись центральному уряду, всі муніципалітети як корпорації публічного права мають широкі правові можливості звертатися в парламент із клопотанням про прийняття закону про конкретний муніципалітет, про рішення питання податкової ставки відрахування в місцевий бюджет, про зміну системи дотацій і інших централізованих джерел формування місцевих бюджетів тощо.

Однак, будучи відносно автономними від центральної влади, муніципалітети цієї системи перебувають під судовим контролем відповідно до доктрини inter vires (тобто функціонування муніципалітетів у межах своєї компетенції, закріпленої в позитивній формі її регламентації) і ultra vires (тобто вихід муніципалітету за межі своєї компетенції). Санкції по позовах до муніципалітетів можуть бути дуже твердими, особливо якщо мова йде про порушення муніципалітетом і його чиновниками основних прав і свобод громадян.

У державах континентальної Європи склалася система місцевого самоврядування на принципово інших засадах. Характерною рисою цієї системи є «вилучення» з громад сформованої в них  публічної влади (позбавлення права нормотворчості, перетворення місцевої юрисдикції у функцію винятково державної влади, наявність опіки з боку урядових чиновників і т. д.). Ця система широко поширилася завдяки колоніальній експансії Франції та Німеччини. Але, в у рамках даної системи місцевого самоврядування муніципалітети відіграють велику роль у політичному житті держави, у вирішенні проблем адміністративно-правового характеру в межах відповідних територіальних утворень [18, с.117].

До найважливішого принципу організації та діяльності муніципалітетів відноситься їхня підпорядкованість і підконтрольність місцевому населенню. Історія показує, що муніципалітети завжди були основою у боротьбі центральної влади проти феодального сепаратизму, на їхній основі виросла державність американського народу. Демократичні сили завжди бачили в муніципальній автономії противагу різним сепаратистським устремлінням екстремістських сил. Формування централізованої держави завжди означало все більше «переміщення» у центр від громад функцій публічної влади (інколи й насильницьким шляхом), перетворення громад у територіальні колективи, які повинні були забезпечувати реалізацію юридичних настанов центру. «Залишок» публічних повноважень в органів місцевого самоврядування, їхня підконтрольність центральній владі визначали й визначають ступінь демократизму самоврядування і його автономії.

Континентальна модель побудована на основі державної теорії самоврядування, сутність якої в тому, що органи місцевого самоврядування є органами державного управління, що їх компетенція – не є особливою самобутньою, природною, а цілком і повністю створюється й регулюється державою. Самоврядування – в даному випадку – є різновидом державного управління.

У науці також є визначення поняття місцевого самоврядування, засновані й на європейській континентальній концепції. В них є також елементи подібності та розходження, простежується історична спадкоємність. Крім того, варто помітити, що при визначенні понять місцевого самоврядування прихильниками англосаксонських і європейської континентальної концепцій часто використовуються ті самі терміни: «влада»; «публічна влада»; «управління»; «діяльність», здійснювана громадянами, що проживають у межах муніципального утворення; «питання місцевого значення»; «інтереси місцевого населення» і т. д.. Але, при цьому, прихильники європейської континентальної моделі вважають, що місцеве самоврядування є або продовженням державного управління, або воно й і є державне управління, здійснюване місцевими жителями в межах муніципального утворення.

Суть розуміння місцевого самоуправління, яке засноване на європейській континентальній моделі в тому, що місцеве самоврядування розглядається як встановлена державою місцева публічна влада. Вона реалізується на території відповідного муніципального утворення шляхом управління, здійснюваного жителями, що проживають у межах цього муніципального утворення, органами та посадовими особами місцевого самоврядування. При цьому, для здійснення своїх функцій місцеве самоврядування має реальну матеріально-фінансову базу.

В такому розумінні місцевого самоуправління сполучено багато елементів надбудовних і базисних відносин, які перебувають у нерозривному зв’язку. Місцеве самоврядування здійснюється шляхом управління. Виходить, у наявності сукупність управлінських відносин, які виступають як категорія, що гарантує зв’язок і взаємодія базису та надбудови, керованої й керуючої систем. Варто підкреслити, що в даному визначенні поняття місцевого самоврядування відбиті й основні його ознаки:

– це різновид публічної влади, що встановлена органами державної влади в законах. Отже, введення місцевого самоврядування в суспільстві залежить від органів державної влади, які приймають закони. Діюча природа місцевого самоврядування полягає в тому, що воно є, з одного боку, аналогом центрального уряду, а з іншого боку – формою народовладдя, що забезпечує реалізацію прав громадян на місцеве самоврядування, а місцевому населенню – можливість перетворення своєї волі в публічну владу;

– наявність цієї публічної влади, закріпленої за громадянами в законі, дає їм можливість здійснювати управління значною частиною державних справ, реалізувати державні функції в межах відповідного муніципального утворення;

– межі владних повноважень громадян, органів місцевого самоврядування й посадових осіб місцевого самоврядування обмежуються територією муніципального утворення. Всі рішення, прийняті при реалізації різних форм здійснення місцевого самоврядування, діють тільки в межах муніципального утворення;

– публічна муніципальна влада належить жителям і здійснюється ними безпосередньо й через створювані ними органи місцевого самоврядування або посадових осіб місцевого самоврядування;

– влада ця встановлена законом і повинна здійснюватися в рамках закону. Тим самим підкреслюється, що місцеве самоврядування здійснюється на основі чинного закону, але не виходячи з доцільності або яких-небудь інших умов.

– місцеве самоврядування як різновид публічної влади має достатню матеріально-фінансову базу у вигляді муніципальної власності, місцевого бюджету, цінних паперів і т. д. Ця влада приймає рішення й відповідає за свої дії своїм майном.

– сполучаються як місцеві, і загальнодержавні інтереси при здійсненні місцевого самоврядування.

Що ж стосується визначення поняття, заснованого на англосаксонській концепції, то досить замінити в даному визначенні термін «вирішення значної частини державних завдань» терміном «вирішення завдань місцевого значення».

Для визначення поняття місцевого самоврядування, заснованого на сполученні двох основних концепцій, необхідно вказати на сполучення завдань державного й місцевого значення. Таким чином, поряд з державною публічною владою існує муніципальна публічна влада.

На сьогодні є всі підстави вважати, що еволюція теорій та концепцій призвела до їхнього конвергенції. Дві найбільше розповсюджених теорії місцевого самоврядування – громадівська та державницька, – хоча і суперечать одна одній, не є взаємовиключними. Вони лише характеризують різні способи утворення системи місцевого самоврядування. Але тисячі років еволюції та активна практика сьогодення змушують визнати подвійну сутність цього явища. Незалежно від походження та способу функціонування по всьому світі місцеве самоврядування відіграє однакову роль у системі суспільного управління. Воно здійснює управління справами місцевого значення та змушене при цьому взаємодіяти з державою [20, с. 112].

У більшості сучасних держав управління всіма справами на місцях здійснюють спеціальні органи місцевого самоврядування, що формуються на основі загального, рівного й прямого виборчого права при таємному голосуванні, а також спеціально призначеними з центру органами місцевого управління.

Місцеве, або муніципальне, самоврядування – це система управління місцевими органами, що здійснюється спеціальними виборними органами, які безпосередньо представляють населення тієї або іншої адміністративно-територіальної одиниці певної країни.

Концепція місцевого самоврядування виходить насамперед із того, що місцеві співтовариства населення є одним з основних елементів будь-якого демократичного режиму, а право громадян на участь в управлінні суспільними справами є складовою демократичних принципів побудови більшості сучасних держав. Сила й вплив органів місцевого самоврядування в різних країнах відображають ступінь демократизму існуючого політичного режиму. Ці органи виникли й розвивалися як пряма противага абсолютній владі центру.

Система місцевого самоврядування а управління в державі залежить від належності даної держави до відповідної системи здійснення публічної влади на місцях: англосаксонської, романо-германської, іберійської чи системи рад.

Варто зазначити, що місцеві територіальні одиниці є підрозділами унітарних держав або ж суб’єктів федерації, а також інших регіонів, які наділені територіальною автономією, а відтак, тісно пов’язані із державою.

При будь-якому розвитку демократії місцеве самоврядування як влада колективу частини те-риторії держави знаходиться під контролем державної влади, що представляє суспільство в цілому. Як відзначалося, цей контроль здійснюється з боку центральних органів і уповноважених державної влади на місцях. Він має різні форми: інспекції і «ради» з боку міністерств, видання відповідних міністерських циркулярів, призупинення і скасуванню актів органів місцевого самоврядування (у випадку протиріччя закон, і звичайно тільки за рішенням суду), накладення стягнень на муніципальних службовців, відставка мера і т.д. Прийнято розрізняти власний контроль (перевірку представниками держави, судами законності актів місцевого самоврядування) і адміністративне втручання (агенти центра затверджують або не затверджують муніципальних службовців на ключові посади, наприклад на посаду начальника муніципальної поліції, припиняють діяльність ради, відстороняють мера від посади). Існує твердий фінансовий контроль, особливо по дотаціях центра; застосовується судова відповідальність муніципальних органів по позовах міністерств. На місцях створюються місцеві відділення міністерств, частина з них може бути навіть підлегла в деяких відносинах муніципальним органам, але на ділі тиск міністерств набагато сильніший. Часто центральні органи створюють на місцях так звані публічні корпорації, яким передається обслуговування визначених сфер (транспорт, водопостачання. енергія й ін.), що обмежує роль місцевого самоврядування. Цей же результат має створення спеціальних округів — шкільних, по охороні здоров’я, екологічних і ін. Проте місцеві органи самоврядування володіють у демократичних країнах значними повноваженнями й обмеження їхніх повноважень в одному відношенні звичайно компенсується розширенням в іншому.

Для реформування місцевого самоврядування та управління в Україні, необхідно чітко визначити пріоритети функціонування держави та місцевого самоврядування, не порушуючи основні принципи місцевого самоврядування закріплені в чинних міжнародних актах, які ратифіковані Україною та Конституції України.

1. Конституція України від 28.06.1996 року № 254к/96-ВР// Відомості Верховної Ради України від 23.07.1996, № 30, стаття 141
2. Європейська хартія місцевого самоврядування від 15.10.1985// ратифікована Законом N 452/97-ВР від 15.07.97 року
3. Про місцеве самоврядування в Україні: Закон України від 21.05.1997 року, № 280/97-ВР// Відомості Верховної Ради України від 25.06.1997, № 24, стаття 170
4. Абасов Г.Г. Гарантії прав місцевого самоврядування в Україні: актуальні проблеми теорії та практики: монографія/Г.Г. Абасов – К.: Юридична думка, 2011 – 248 с.
5. Вовна Н. Фінансове забезпечення органів місцевого самоврядування/ Н.Вовна// Схід. Аналітично-інформаційний журнал – № 4 (104) липень-серпень 2010 р. – с. 17 – 24
6. Григорьев В.А. Эволюция местного самоуправления. Отечественная и зарубежная практика: Монография. К.: Истина, 2005. – 424 с.
7. Гробова В. П. Поняття суб’єктів системи місцевого самоврядування / В. П. Гробова // Форум права. – 2011. – № 3. – С. 186–189
8. Делія Ю.В. Правотворчість суб’єктів місцевого самоврядування в Україні: теоретико-правові засади / Ю.В. Делія// Актуальні проблеми правотворення в сучасній Україні. Матеріали науково-практичної конференції. 29 квітня – 1 травня 2010 р.- К.: Вид-во Європ. ун-ту, 2010. –  с. 116 – 117
9. Камінська Н.В. Місцеве самоврядування: теоретико-історичний і порівняльно-правовий аналіз:навчальний посібник/Н.В. Камінська – Київ: КНТ, 2010 – 232 с.
10. Котенко Т.В. Функціональне призначення місцевого самоврядування як об’єкт загально-теоретичних досліджень/Т.В. Котенко//Часопис Київського університету права.-К.:Ін-т держави і права ім. В.М. Корецького – 2011 – № 4 – С. 105-110
11. Левченко Н.В. Формування сучасної української моделі місцевого самоврядування в контексті історичного досвіду (магдебурзьке право)/ Н.В. Левченко// Державне будівництво – 2010 – № 1 – с. 36 – 42
12. Місцеве самоврядування: оглядовий курс// заг. ред. Пітцика М.В. – К., Асоціація міст України та громад, 2006 – 108 с.
13. Наулік Н.С. Місцеве самоврядування і управління в зарубіжних країнах / Н.С. Наулік // Юридичний вісник. – 2010. – №3(16). – С.60-73.
14. Нікончук А.М. Розвиток та формування системи місцевого самоврядування в сучасній Україні/А.М. Нікончук //Право і суспільство- Дніпропетровськ – 2011 – №6 – С. 48-53
15. Поступна О.В. Громадівська теорія місцевого самоврядування як теоретична конструкція організації політико-правового інституту народовладдя / О.В. Поступна //Теорія та практика державного управління. — 2011 – Вип. 2 (33) – с. 83 – 89
16. Севтунов М. А. Теоретико-методологічні засади місцевого самоврядування [Електронний ресурс] / М. А. Севтунов. // Державне будівництво. – 2007. – № 2. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/DeBu_2007_2_9
17. Скрипнюк О. Теоретичні засади реформування системи місцевого самоврядування в Україні на сучасному етапі/О. Скрипнюк//Юридична Україна. – 2010 – № 1 – С. 10-15
18. Співак Д. П. Сучасні теорії та моделі місцевого самоврядування/ Д.П. Співак// Актуальні проблеми політики. Збірник наукових праць – 2012 – вип. 44 – ч. 112 – 124
19. Теліпко В.Е., Панасюк С.А. Науково-практичний коментар Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні”/ Теліпко В.Е., Панасюк С.А.- К.: Центр учбової літератури, 2011 – 400 с.
20. Тупіцин В. М. Конвергенція теорій місцевого самоврядування / В.М. Тупіцин //Теорія та практика державного управління. — 2011 – Вип. 2 (33) – с. 109 – 114
21. Чиркин В.Е. Конституционное право зарубежных стран: Ученик. – 2-е узд., перераб. и доп. – М.: Юрист, 2000. – 600 с.