Поняття та ознаки інституту спільного інвестування

Актуальність. Ефективне проведення економічних реформ потребує довгострокових інвестицій, що обумовлює пошук нових шляхів залучення інвестиційних ресурсів у вітчизняну економіку. Економічні реформи важко назвати завершеними до часу створення ефективного спільного інвестування, що дозволяє залучити в економіку необхідні інвестиційні ресурси. Потенційними механізмами акумулювання та залучення інвестиційних ресурсів можуть стати інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди).

Незважаючи на складну політичну та економічну си­туацію в країні, а також зовнішні чинники, вітчизняний ринок спільного інвестування працює і його учасники сповнені надією на подальший розвиток. Набрання чин­ності з 1 січня 2014 року новим Законом України «Про інститу­ти спільного інвестування» (далі – Закон про ICI) ще на один крок наблизило вітчизняний ринок спільного інвестування до європейських стандартів цивілізованого функціонування інституційних інвесторів. Можливості використання інститутів спільного інвестування (далі – ICI) суб’єктами господарської діяльності знайомі дале­ко не всім фахівцям, не кажучи вже про господарюючих суб’єктів. Вирішення цієї проблеми вимагає спеціальних досліджень питань правового регулювання використання ICI у сфері господарювання.

У вітчизняній і зарубіжній літературі вже накопичений значний досвід вивчення особливостей використання ICI у сфері господарювання. Серед дослідників даної проблематики можна виділити таких вітчизняних і зарубіжних учених, як Д.М. Бєлов, Ю.М. Бисага, С.О. Бірюк, О.М. Вінник, С.О. Віхров, О.Ю. Кампі, Д. А. Леонов, В. В. Рєзнікова, O.A. Слободян, О.С. Яворська та ін. Разом із тим авторами публікацій недостатньою мірою досліджені тенденції розвитку ринку спільного інвестування після набрання у 2014 році чинності Законом про ICI в кризовий для економіки України період.

Метою дослідження є визначення сутності та основних правових ознак інститутів спільного інвестування в Україні, а також формулювання теоретичних висновків з окресленої проблематики.

Відповідно до зазначеної мети було поставлено наступні завдання даного дослідження:

1. Визначити правову природу та сутність інститутів спільного інвестування;
2. Проаналізувати основні види інститутів спільного інвестування та визначити як їх загальні ознаки, так і риси певних видів інститутів.

Об’єктом дослідження виступають суспільні відносини, що складаються в сфері спільного інвестування. Предметом – інститути спільного інвестування, їх правова природа, ознаки, види, а також чинне законодавство України та доктринальні роботи з окресленої проблематики.

Становлення фондового ринку у світі розпочалося наприкінці XIX століття. До цього періоду регулювання було практично відсутнім та розвиток фондового ринку відбувався стихійно. Причиною такого становища був розвиток світової економіки під впливом концепцій класичної економічної теорії, а найвидатніші представники цього напрямку А. Сміт, Т. Мультус, Д. С. Мілль, Д. Рикардо вважали, що найкращим буде розвиток ринкової економіки при невтручанні держави, а за рахунок вільної конкуренції та здатності до саморегулювання [8, с. 119-128; 12, с.20-26]. Проте у результаті практичної діяльності було видно, що нерегульований фондовий ринок є небезпечним для усіх галузей економіки в цілому. Тому багато країн почало будувати структуру фондового ринку основану на державному регулюванні.

З 2001 року, з часу затвердження Закону України “Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)“ фондовий ринок України отримав нових гравців – інститути спільного інвестування (ІСІ), діяльність яких пов’язана з об’єднанням (залученням) грошових коштів інвесторів з метою отримання прибутку від вкладення їх у цінні папери інших емітентів, корпоративні права та нерухомість.

Інститут спільного інвестування (ІСІ) — це інвестиційний фонд, який провадить діяльність зі спільного інвестування — об’єднання (залучення) грошових коштів інвесторів з метою отримання прибутку від вкладення їх у цінні папери інших емітентів, корпоративні права та нерухомість. Фізичні та юридичні особи маючи в своєму розпорядженні вільні кошти (назвемо їх інвестиційні ресурси) бажають здійснити інвестиції в інвестиційний фонд. Вони купують акції інвестиційного фонду чи інвестиційні сертифікати. В свою чергу інвестиційний фонд вкладає кошти отримані від продажу власних цінних паперів в цінні папери інших емітентів нерухомість та інші активи не заборонені законодавством. Таким чином економіка отримує кошти.

Перші інвестиційні фонди було створено у 1822 року в Бельгії, а згодом в 1849 році – у Швейцарії. Значного поширення, трохи пізніше, набули інвестиційні трастові компанії у Великій Британії. Загалом, останні мали в своєму арсеналі широкий спектр діяльності, що притаманний інститутам спільного інвестування, зокрема, випускали відповідну кількість акцій, що котирувалися на вторинному ринку цінних паперів і погашалися після завершення діяльності компанії. Одночасно важливо зауважити й те, що відбулося значне прискорення розвитку ІСІ в США. Так, в США існує поняття «кваліфікований інституційний інвестор» (англ. qualified Institutional Investor), який має право згідно до класифікації Комісії з цінних паперів та бірж США, брати участь в торгових операціях з цінними паперами без реєстрації цих цінних паперів в Комісії з цінних паперів та бірж США. Такий інвестор повинен мати під своїм управлінням не менше ніж 100 млн. дол. США. На сьогоднішній день за кількістю інститутів спільного інвестування та величиною їхніх чистих активів США є безперечним лідером у світі. Далі йдуть такі країни, як Франція, Японія, Люксембург і Великобританія [5, с. 70].

В Україні фондовий ринок почав свою діяльність після розпаду Радянського Союзу та прийняття Закону України «Про цінні папери та фондову біржу» у 1991 році. Такого поняття як інститути спільного інвестування у той час в нашій державі ще не існувало. Перший інвестиційний фонд було засновано у 1994 році. Після прийняття Указу президента України «Про інвестиційні фонди та інституційні компанії». Але фактично такі фонди почали своє функціонування з 2001 року, після прийняття Закону України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)». Саме після прийняття цього закону, який встановив норми регулювання взаємовідносин між учасниками фондового ринку та вкладниками, почалися зрушення у формуванні такої сфери діяльності, яка є необхідною складовою у розвитку суб’єктів господарювання та фінансового ринку в цілому. Аналіз положень Закону України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» та дослідження праць авторів С. В. Науменкова, П. П. Перконос, Л. А. Дудинець,О. П. Сущ, О. А. Слобдян, О. С. Криниця, Т. А. Єрофеєва, М. В. Котова дозволяє зробити висновок про те, що інститути спільного інвестування (ICI) – це така підприємницька структура, яка залучає, акумулює та ефективно розміщує фінансові ресурси фізичних та юридичних осіб у найбільш перспективні сфери економіки. Інвестування вільних коштів є одним із методів примноження капіталу. Його використання передбачає застосування відповідних стратегій інвестування, але варто враховувати те, що існує певний рівень ризику для кожного з видів ICI [9, с. 310].

У соціально-економічному аспекті інститут спільного інвестування можна визначити як інвестиційний фонд, що представляє собою об’єднання ресурсів фізичних й юридичних осіб. Виходячи із цього основне завдання інвестиційного фонду полягає в управлінні інвестиційним портфелем (тобто розробці та реалізації єдиної концепції інвестування), формування якого здійснюється за умови диверсифікації вкладень (тобто розподілу накопиченого капіталу серед різних джерел інвестування) [10, с. 74].

Основні принципи регулювання для інститутів спільного інвестування (ICI) встановлені Міжнародною організацією комісій з цінних паперів (IOSCO) в своєму програмному документі «Цілі та принципи регулювання фондового ринку» в категорії F:

—       регулятивна система повинна встановлювати стандарти діяльності й регулювання тих, хто має намір продавати інструменти ICI або управляє ними;

—       регулятивна система повинна містити положення, що стосуються юридичної форми й структури ICI, а також питання виділення (відокремлення) і захисту активів клієнтів;

—       регулятивна система повинна передбачати повне розкриття інформації емітентами інструментів колективного інвестування для того, щоб інвестор мав можливість оцінити доцільність участі в даному ICI та величину своєї частки в ньому;

—       регулятивна система повинна гарантувати наявність ясного й чіткого методу оцінки чистої вартості активів, визначення ціни й погашення інструментів колективного інвестування.

Також є корисним звернутися до досвіду правового регулювання інституційного інвестування за кордоном [10, с. 75].

Так, в Євросоюзі основними в цій сфері є Директива Ради ЄС 85/611/ЄЕС від 20.12.1985 р. «Про узгодження законів, підзаконних та адміністративних актів, що стосуються інститутів спільного (колективного) інвестування в цінні папери, що підлягають обігу (ІСІ)», Директива Ради ЄС та Європейського Парламенту № 2003/71/ЄС від 04.11.2003 р. «Про проспекти, що підлягають опублікуванню при відкритій пропозиції цінних паперів і допуску їх до обігу на біржі» та Директива Ради ЄС та Європейського Парламенту 2004/39/ЄС від 21.04.2004 р. «Про ринки фінансових інструментів».

Відповідно до Директиви ЄС 85/611/ЄЕС від 20.12.1985 р. визначено категорію професійних інвесторів як інститути спільного інвестування, що є особами, єдиною сферою діяльності яких є спільне інвестування у цінних паперах, що підлягають обігу, та/або в інших ліквідних фінансових активах, які належать до коштів, позичених у громадян, що працюють на принципі розподілу ризиків та сертифікати яких, на вимогу власників, перепродані або викуплені, прямо або опосередковано, з активів цих інститутів. Такі інститути можуть бути засновані згідно із законодавством, або відповідно до договірного права як спільні фонди, якими управляють керуючі компанії, або як пайові трасти, або згідно зі статутом як інвестиційні компанії. Проте згідно з Директивою термін «спільні фонди» об’єднує також і пайові трасти (пайові довірчі товариства).

Пізніші директиви запровадили ширші за сферою охоплення інститути інвесторів за двома основними категоріями.

1. Інститут кваліфікованого інвестора для цінних паперів, що випускаються за спрощеною процедурою (Директива 2003/71/ЄС від 04.11.2003 р.);
2. Інститут професійного клієнта для визначеного переліку фінансових інструментів європейського ринку цінних паперів і колективних інвестицій (Директива 2004/39/ЄС від 21.04.2004 р.).

Європейський законодавець достатньо широко підійшов до визначення категорії «професійний клієнт». Аналогічний підхід застосовано до визначення кваліфікованих інвесторів, визнаних такими в силу законодавчого акта, та визначивши для двох сегментів правового регулювання фінансового ринку (випуску емісійних цінних паперів та обігу фінансових інструментів) у цілому єдині підходи через вказівку на відкритий перелік компаній, що можуть розглядатися як професійні клієнти чи кваліфіковані інвестори відповідно. Загалом визначені групи співпадають за колом визначених осіб.

Головною особливістю європейської методології є розподіл усіх кваліфікованих інвесторів (професійних клієнтів) на дві категорії.

1. Кваліфіковані інвестори за законом (de jure);
2. Кваліфіковані інвестори за визнанням (de facto) [10, с. 74].

Основна відмінність між визначеними категоріями полягає у можливості включення до числа кваліфікованих інвесторів осіб за умови відповідності двом з трьох визначених критеріїв: якщо така особа відповідає певним критеріям щодо величини обсягів та частоти проведення угод (10 угод) на ринках цінних паперів протягом одного року, обсяг портфеля цінних паперів складає більше 0,5 млн євро, а для фізичних осіб — наявність досвіду більше одного року на професійній посаді, що вимагає знань з інвестування в цінні папери.

Доцільним також є звернення до досвіду регулювання в цій галузі передових країн на пострадянському просторі — Російської Федерації та Казахстану.

Російський законодавець постійно декларує про необхідність уніфікації правового регулювання статусу кваліфікованого інвестора з європейськими аналогами. Хоча певне споріднення має місце, але наявні суттєві відмінності, що характерні для російського інституту кваліфікованого інвестора, які корисно враховувати при здійсненні відповідних заходів державного регулювання в Україні. Коротко відзначимо основні з них.

Перше — це встановлення єдиного інституту інвестиційних фондів для всього фінансового ринку, при цьому можливість розширити закритий перелік кваліфікованих інвесторів є лише при внесенні змін до законодавства, а не через акти фінансового регулятора. У сьогоднішній ситуації це оптимальне рішення, що дозволяє на нерозвинутому російському ринку почати апробацію світових стандартів регулювання ринку фінансових послуг, але не обтяжувати правову систему безліччю близьких інститутів, що розмиватиме сам зміст правового регулювання. Відповідно також неможливо кваліфікувати в якості інвесторів таких важливих суб’єктів інвестиційного процесу, як іноземні банки, інвестиційні компанії й інші іноземні інвестиційні інститути, що є, по суті, одним із заходів щодо захисту ринку.

Друге — це відсутність у законодавчому акті конкретних кількісних показників за угодами, активами і обігом провідних інвестиційних фондів та досвіду роботи на фондовому ринку. Такий підхід також цілком логічний, оскільки делегування даної функції фінансовому регулятору дозволить останньому більш оперативно, ніж законодавцю, реагувати на поточний стан вітчизняного фондового ринку.

Аналогічний підхід реалізовано і в законодавстві Республіки Казахстан.

Зауважимо, що створення перших ІСІ в Україні, зіткнулося з проблемами концентрації власності. Такий не дуже привабливий імідж уповільнив ринок створення та відродження ІСІ. У свою чергу, на ринку почали користуватись новою термінологією – компанії з управління активами, пайові та венчурні фонди. Нині Україна намагається використовувати європейську модель фондів спільного інвестування, що згідно з діючим в Україні законодавством ІСІ передбачає створення їх у формі корпоративного інвестиційного та пайового інвестиційного фонду.

Зазначимо, що застосування законодавцем терміна «інститут» щодо спільного інвестування надав змогу об’єднати під однією назвою та спільним правовим регулюванням різні організаційно-правові форми інвестиційної діяльності, адже корпоративні та пайові інвестиційні фонди мають схожу назву, але різні принципи як організації, правового режиму активів, так і діяльності.

Компанія з управління активами (КУА) – це юридична особа, яка здійснює професійну діяльність з управління активами інститутів спільного інвестування на підставі ліцензії, яку видає Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, і не може поєднувати цю діяльність з іншими видами професійної діяльності на ринку цінних паперів.

Компанія з управління активами здійснює управління активами інститутів спільного інвестування за винагороду, розмір якої встановлюється  відповідно до регламенту фонду. КУА може одночасно здійснювати управління активами кількох інститутів спільного інвестування. Діяльність компаній з управління активами жорстко регулюється і обмежується законодавством та контролюється Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.

Основні функції компанії з управління активами: створення пайових інвестиційних фондів; випуск, розміщення та викуп цінних паперів ІСІ; залучення агентів, які розміщують/викуповують цінні папери ІСІ серед інвесторів; управління активами ІСІ: після надходження грошових коштів  на рахунок ІСІ, КУА спрямовує їх на придбання активів для формування структури портфелю даного ІСІ, яка вказана в Інвестиційній декларації; аналіз ринку цінних паперів, нерухомості  та інших ринків, інструменти яких перебувають у складі активів ІСІ; пошук нових об’єктів для інвестицій; регулярна переоцінка активів, оформлення договорів придбання і продажу активів, підготовка звітності до державних контролюючих органів; забезпечення поточної діяльності ІСІ.

Основною характеристикою правового статусу корпоративного інвестиційного фонду (КІФ) є те, що він існує як відкрите (публічне) акціонерне товариство, юридична особа із виключним видом діяльності, що самостійно залучає компанію з управління активами (КУА) на підставі відповідного договору про управління активами. КІФ виступає самостійним суб’єктом правовідносин, а КУА надає йому послуги за плату. Відповідно і в абз. 5 ст. 11 Закону України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» зазначено, що «у відносинах з третіми особами компанія з управління активами повинна діяти від імені та в інтересах корпоративного інвестиційного фонду на підставі договору про управління активами». Керівний орган КІФ — загальні збори акціонерів — має обсяг повноважень, що співпадає з визначеними Законом України «Про акціонерні товариства» повноваженнями загальних зборів акціонерів акціонерних товариств з урахуванням специфіки діяльності КІФ. При порівнянні системи управління в КІФ та публічному акціонерному товаристві можливо зазначити, що базова відмінність між ними (окрім вищезазначеної виключної спеціалізації КІФ) є відсутність виконавчого органу в КІФ, роль якого виконує управитель активами — КУА, а відповідно відносини КІФ з КУА регулюються не безпосередніми рішеннями загальних зборів акціонерів КІФ, а укладеним на їх основі договором з КУА, що надає останній більше можливостей для оперативного прийняття рішень у процесі діяльності. А тому і відсутність виконавчого органу в КІФ зумовлює той факт, що повноваження наглядової ради КІФ порівнянно з повноваженнями наглядової ради акціонерного товариства значно вужчі і зводяться до нагляду за діяльністю КУА.

Навпаки, основною особливістю правового статусу пайового інвестиційного фонду (ПІФ) є те, що він існує лише як відокремлений комплекс активів КУА, створюється за її ініціативою та не має статусу юридичної особи. Таким чином, КУА при створенні ПІФ, на відміну від випадку з КІФ, є єдиною уповноваженою особою, яка визначає напрями провадження діяльності з управління активами — розроблює та затверджує регламент пайового інвестиційного фонду.

Придбання інвесторами інвестиційних сертифікатів ПІФ шляхом укладення з компанією з управління активами договору про приєднання до ПІФ надає їм обмежені можливості впливати на діяльність з управління активами порівняно з акціонерами КІФ. Учасники ПІФ мають право втручатися у діяльність КУА лише у випадках, прямо передбачених законом. Щодо органів управління, то учасники лише такого ПІФ, кошти спільного інвестування якого залучені шляхом приватного (закритого) розміщення інвестиційних сертифікатів, можуть утворювати наглядову раду для нагляду за виконанням інвестиційної декларації, зберіганням активів фонду, веденням реєстру власників інвестиційних сертифікатів, проведенням аудиторських перевірок діяльності та оцінки майна фонду. Проте компетенція наглядової ради ПІФ навіть у випадку її створення дуже звужена. Законом встановлено окремі вимоги до створення компанією з управління активами пайових інвестиційних фондів, проте в будь-якому випадку відповідальною особою, розпорядником активів є виключно КУА. Так, при веденні господарської діяльності з активами ПІФ, укладаючи договори за рахунок його активів КУА діє від свого імені, з обов’язковим зазначенням у таких договорах реквізитів такого пайового інвестиційного фонду. Нерухоме майно, що становить активи ПІФ, реєструється в установленому порядку на ім’я КУА з обов’язковим зазначенням реквізитів такого ПІФ. КУА є розпорядником цього нерухомого майна.

Потенційний інвестор може вкласти кошти в інститути спільного інвестування (корпоративний  інвестиційний фонд або пайовий інвестиційний фонд). При цьому укладається договір на придбання цінних паперів ІСІ з компанією з управління активами цього інституту спільного інвестування. У даному випадку фонд виступає у ролі певного акумулятора коштів учасників фонду, сплачених за його цінні папери (акції КІФ або інвестиційні сертифікати ПІФ). Далі зібрані грошові кошти інвестуються КУА в цінні папери, банківські депозити або ж в інші активи – нерухомість, корпоративні права тощо.

Поряд із депозитами в банках, вклади в ІСІ є найбільш популярними інструментами для збереження та примноження заощаджень приватних осіб.

Процеси реформування власності супроводжуються структурною перебудовою економіки і зумовлюють створення фондового ринку як складової частини ринкових відносин, що забезпечує вільний перелив коштів у формі цінних паперів.

Реалізація прав власності громадян України в значній мірі залежить від ефективності роботи суб`єктів підприємницької діяльності, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів.

На ринку цінних паперів професійну діяльність здійснюють суб’єкти підприємницької діяльності, які перерозподіляють фінансові ресурси за допомогою цінних паперів та організаційного, інформаційного, технічного, консультаційного та іншого обслуговування випуску та обігу цінних паперів, що є, як правило, виключним або переважним видом діяльності.

Дрібний або некваліфікований інвестор приймає рішення щодо інвестування за допомогою спеціалізованих фінансових інститутів. Провідне місце серед таких фінансових інститутів в галузі обслуговування дрібних інвесторів займають інвестиційні (взаємні) фонди. Виключним видом їх діяльності є акумулювання коштів та ефективне інвестування у цінні папери.

Принцип роботи інвестиційних фондів побудований таким чином, що на сьогоднішній день це, мабуть, найефективніший спосіб зниження ризику приватних інвесторів. Зниження ризику при інвестуванні до інвестиційних фондів відбувається завдяки тому, що:

1. захист прав інвесторів забезпечений організаційною структурою системи управління інвестиційним фондом, а також контролем з боку держави. Функції управління, зберігання й обліку прав власності на цінні папери фонду розділені між незалежними один від одного структурами – КУА, зберігачем і реєстратором (депозитарієм). Подібна схема, не дозволяє КУА вивести активи з фонду без дозволу зберігача. Діяльність вищевказаних організацій, які обслуговують інвестиційні фонди, також ліцензується і регулюється Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.
2. інвестору надається можливість регулярного доступу до інформації про роботу ІСІ та КУА, а також про вартість і структуру активів  інвестиційного фонду. Крім того, здійснюється професійне управління активами, проводиться диверсифікація портфеля.
3. інвестор має можливість продати належні йому цінні папери інвестиційного фонду та отримати гроші у будь-який момент часу (для відкритих фондів). Цінні папери інтервальних ІСІ можна пред’явити до викупу в обумовлені в регламентах цих фондів інтервали часу. Відповідно до законодавства, КУА зобов’язана викупити у інвестора цінні папери за поточною вартістю чистих активів фонду, тому неможлива ситуація, коли інвестору (учаснику ІСІ) відмовляють у виплаті грошей.

Діяльність КУА здійснюється із дотриманням законодавчо визначених вимог та обмежень, у режимі системного державного нагляду, регулювання і контролю. КУА може управляти інститутами спільного інвестування (пайовими та/або корпоративними інвестиційними фондами) тільки на підставі ліцензії на здійснення діяльності з управління активами ІСІ. КУА може поєднувати діяльність з управління активами ІСІ тільки з діяльністю з управління пенсійними активами недержавних пенсійних фондів (НПФ) та з адмініструванням НПФ (за наявності відповідної ліцензії).

З метою недопущення зловживання КУА коштами інвесторів запроваджено розмежування функцій управління активами спільного інвестування та їхнього зберігання. З цією ж метою відокремлене зберігання та облік активів  інвестиційних фондів від майна самої КУА.

Отже, можемо виділити головні переваги інвестиційних фондів порівняно з індивідуальним інвестуванням.

1. Професійне управління. Дрібні інвестори зде-більшого мало обізнані зі ситуацією на фондовому ринку, з особливостями управління активами тощо, тому інвестування коштів не безпосередньо в первинні цінні папери, а в цінні папери інвестиційних фондів, якими розпоряджаються професійні управляючі (компанії з управління активами), які здатні забезпечити вищу дохідність таких вкладень капіталу шляхом вибору оптимальної схеми інвестування.
2. Диверсифікація інвестицій в інструменти фондового ринку. З огляду на обмеженість капіталу в індивідуального інвестора значно менші можливості щодо управління ризиками інвестування шляхом диверсифікації вкладень. Тоді як капіталу більшості дрібних інвесторів вистачає лише на вкладення в обмежену кількість фінансових інструментів, інвестиційні фонди здатні акумулювати достатній капітал для оптимальної диверсифікації портфеля цінних паперів щодо управління та дохідністю і ризиком.
3. Забезпечення високої ліквідності. Зазвичай цінні папери інвестиційних фондів мають значно вищу ліквідність, аніж первинні цінні папери, а отже, за потреби інвестор може швидше їх конвертувати у гроші.
4. Зручність. Індивідуальний інвестор доручає обслуговувати свої активи професійному управляючому, що значно економить його час. Окрім того, цінні папери інвестиційних фондів легко купити і продати як безпосередньо у професійного управляючого, так і через посередників (скажімо, брокерів), які надають широкий спектр інформаційних послуг чи інші зручності в обслуговуванні цих фінансових інструментів.
5. Вибір стратегії інвестування. За бажанням дрібний інвестор через вибір інвестиційного фонду може обирати стратегію інвестування, від консервативної до агресивної, що краще відповідатиме його цілям.
6. Управління ризиком. Пропорційний розподіл ризику між дрібними інвесторами та інвестиційними фондами. Перевага інвестицій у цінні папери інвестиційного фонду, крім того, проявляється у кращому управлінні ризиком з огляду на вимогу національних законодавств щодо функціонування інвестиційних фондів, зокрема через вимоги до диверсифікації інвестицій в активи фонду [6, с. 211].

Таким чином з позиції інвесторів перевагами інститутів спільного інвестування є потенційно висока дохідність, порівняно із традиційними альтернативними напрямами вкладень, менші витрати часу на управління інвестиціями, їхня диверсифікація, можливість оперативного вилучення коштів.

Інститути спільного інвестування (ІСІ) поряд з іншими фінансовими посередниками стали одними з найбільш активних учасників роздержавлення. Організаційна сутність інвестиційних (взаємних) фондів сприяла широкому залученню до приватизаційних процесів громадян України. Це дало можливість здійснити широкомасштабний приватизаційний проект у досить стислі строки. Водночас із виконанням соціальної функції – створення приватного власника на засоби виробництва (а саме це – ідеологічні засади програми приватизації) діяльність ІСІ опосередковано привела до розвитку фондового ринку в країні. Торгівля акціями приватизованих підприємств становить переважну частку операцій на ринку цінних паперів. Діяльність фінансових посередників на вторинному ринку цінних паперів прискорила процес перерозподілу власності, чим закладено підвалини для розвитку економіки, заснованої на використанні акціонерного виробничого капіталу.

Ці два позитивні наслідки діяльності ІСІ в Україні – добра ілюстрація потенціалу такого економічного явища як спільне інвестування. ІСІ створюють ефективний механізм для розвитку ринку цінних паперів, відіграють значну роль у міжгалузевому перерозподілі капіталу, додають фондовому ринку стабільності, стимулюють як внутрішній інвестиційний процес, так і зовнішнє інвестування, сприяють розширенню можливостей держави щодо внутрішніх запозичень. В сучасних умовах України ІСІ можуть стати ефективним інструментом накопичення грошових капіталів, обіг яких забезпечує гармонійний розвиток економіки, розбудову як фінансової, так і виробничої сфер національного господарства. ІСІ – це такий інструмент, який за певних умов може примусити працювати заощадження населення на користь всього суспільства. А приплив коштів у сферу спільного інвестування, в свою чергу, розширить потенціал внутрішніх запозичень, адже інститути спільного інвестування в усьому світі є одними з найбільших операторів на ринку державних боргових зобов’язань. Розвиток індустрії спільного інвестування – один з опосередкованих стимулів для розбудови фондового ринку, а саме це є обов’язковою умовою для так довго очікуваного і необхідного імпорту капіталу в національну економіку.

Спільне інвестування має не тільки позитивні моменти, але й ряд негативних. До негативних можна віднести непрозорість ринку цінних паперів на перших стадіях розвитку і досить часті випадки некомпетентності працівників інституціональних інвесторів, які займаються питаннями спільного інвестування, шахрайські дії керівництва зазначених установ та інше.

До об’єктивних факторів, які не сприяють розвитку спільного інвестування в Україні, також належать: недосконалість чинного законодавства щодо цінних паперів, невизначеність особливостей ведення бухгалтерського обліку, що призводить до неправильного відображення фінансового стану інституційних інвесторів, а іноді й до перекручення фінансових результатів та подвійного оподаткування доходів від спільного інвестування.

Зазначені недоліки суттєво впливають на фінансову довіру дрібних інвесторів і, відповідно, на розміри коштів, що залучаються. Ліквідність та прозорість ринку цінних паперів дає інвесторам впевненість у правильності свого вибору.

Порівняно з іншими учасниками фінансового ринку, іншими типами фінансових посередників інститути спільного інвестування мають свої характерні риси та особливості.

Наприклад, порівняно з послугами комерційних банків інститути спільного інвестування:

1) інвестують кошти, зокрема, в акції підприємств, таким чином виступаючи джерелом власних коштів суб’єктів господарювання, тоді як банківський капітал – виключно джерело позикових коштів. З одного боку, це диверсифікує джерела фінансових ресурсів для галузей економіки, з іншого – інвестиційні фонди через володіння акціями корпорацій мають значно більший вплив на їхню діяльність, оскільки акціонерна співвласність дає право голосу в корпоративному управлінні [2, с. 90];

2) орієнтуються на нефіксований (а отже, і негарантований) прибуток, що, у свою чергу, зумовлює можливість вищої дохідності активів для інвесторів ІСІ, але і вищий ризик неотримання доходу;

3) фінансові інструменти ІСІ не мають обмеженого терміну обігу, а отже, є довготерміновішим джерелом інвестування, ніж банківські ресурси;

4)  перерозподіляють усі ризики щодо змін вартості чистих активів пропорційно між засновниками і учасниками (тоді як банк повністю перебирає ризик на себе);

5)  мають мінімальні проблеми з ліквідністю банківського типу, оскільки переважно оперують фінансовими інструментами, а не грошима як банк.

Порівняно зі страховими компаніями і недержавними пенсійними фондами, інститути спільного інвестування значно залежніші від коливань економічної кон’юнктури та стану фондового ринку. Тоді як джерела фінансових ресурсів компаній із лайф-страхування і НПФ мають чітко виражену довготривалу терміновість вкладень, сувору обмежену страховим випадком (досягнення пенсійного віку тощо), ІСІ в разі різкого спаду ділової активності і стагнації фондового ринку наражаються на ризик різкого зменшення капіталізації та відплив інвестицій.

Поряд із тим, інвестиційні фонди, як уже зазначалося в переліку їхніх переваг перед індивідуальним інвестуванням фінансових ресурсів, мають для своїх клієнтів значно ширший спектр пропозицій з вибору інвестиційних стратегій від консервативних до агресивних, що краще відповідає потребам та цілям інвесторів щодо їхнього індивідуального сприйняття співвідношення між дохідністю і ризиком, тоді як компанії з лайф-страхування і НПФ тяжіють до консервативних стратегій з огляду на їхнє функціональне призначення [5, с. 70].

Безумовно, в сучасних умовах української економіки інститути спільного інвестування набувають все більшої актуальності, як фінансова установа, яка здійснює накопичення та перерозподіл грошових коштів, що забезпечує гармонійний розвиток усіх сфер національного господарства.

За формою власності ICI поділяють на пайові та корпоративні інвестиційні фонди. Пайові інститути спільного інвестування – це фонди, які надають можливості для двох і більше інвесторів з аналогічними цілями інвестування, об’єднувати свої заощадження на правах спільної часткової власності для досягнення спільної мети та інвестування в цінні папери професійним менеджерам з інвестування – компаніям з управління активами.

Тобто існує потреба у правовідносинах з третьою стороною. Такі фонди є найменш ризиковими для інвесторів. Хоч пайові ICI перебувають під керівництвом компаній з управління активами, їх облік та управління здійснюються окремо від цієї компанії. Інвесторами – учасниками цього інвестиційного фонду є фізичні та юридичні особи, які придбали емітовані компанією з управління активами цінні папери цього фонду [3, с.287-290].

Корпоративні інвестиційні фонди створюються у вигляді акціонерного товариства або товариства з обмеженою відповідальністю і кожен учасник такого фонду є його акціонером. Учасниками товариства є юридичні та фізичні особи, також можуть бути учасники територіальної громади, які розміщують свої матеріальні та нематеріальні цінності у новоствореному чи вже існуючому корпоративному інвестиційному фонді. Об’єктом корпоративного інвестування у такі фонди для акціонерів є корпоративні права, а для фонду – майно, статутний капітал. Метою вкладників є об’єднання заощаджень для набуття прав власності на цінні папери, корпоративного права та отримання прибутку від інвестування (розміщення) коштів фондом у подальшому в цінні папери інших емітентів або одержання доходу від отримання дивідендів чи від різниці при операції купівлі-продажу акцій [12, с.24].

Пайові та корпоративні ICI є дуже схожими між собою, проте мають низку відмінних ознак, таких як:

– при пайовому інвестуванні інвестор вкладає кошти для здійснення спільної мети з іншими учасниками, тоді як при корпоративному інвестуванні інвестор виступає акціонером і може сам обирати місце вкладання коштів (шляхом зборів акціонері та голосування);

– пайові інвестиційні фонди створюються під окреме підприємство для його розвитку, де його учасниками є об’єднання самого підприємства, його дочірніх підприємств та зацікавлених осіб;

– при пайовому інвестуванні кожен учасник виступає один перед одним як кредитор і як боржник (учасникам пайового інвестиційного фонду можуть надаватись кредити до 5 років), а при корпоративному інвестуванні зобов’язання перед інвесторами відсутні існують правовідносини тільки з самим фондом;

– при пайовому інвестуванні окрім об’єднання матеріальних активів інвесторами, можуть оцінюватись і певні трудові внески для досягнення спільної мети, які передбачені договором, тоді як при корпоративному інвестуванні інвестори об’єднують тільки матеріальні та інтелектуальні цінності;

– при пайовому інвестуванні учасники отримують прибуток від досягнення спільної мети, а при корпоративному інвестуванні – отримують дивіденди;

– при пайовому інвестуванні учасники фонду витрати і збитки відшкодовують зі спільного майна пропорційно до вкладів, а при корпоративному інвестуванні учасники фонду несуть відповідальність в межах своєї частки у цінних паперах товариства [4, с.34-40].

Варто зазначити, що в Україні пайові інститути спільного інвестування набули більшої популярності ніж корпоративні. Пайові інвестиційні фонди також широкої популярності набули в таких країнах як Австрія, Швейцарія, Німеччина та Росія [11, с.34-40].

За порядком здійснення діяльності ICI поділяють на відкриті, закриті та інтервальні. Відкриті інвестиційні фонди характеризуються тим, що фонд зобов’язаний на вимогу інвестора провести викуп цінних паперів, в які інвестор інвестував свої заощадження. Дохідність та рівень ризику у таких фондах невисокий, проте висока ліквідність придбаних цінних паперів.

Закритий інвестиційний фонд – це такий тип фонду, в якому сам фонд чи компанія з управління активами, яка ним управляє зобов’язується провести викуп цінних паперів в момент припинення діяльності самого фонду. Тобто інвестування в такі фонди має довготривалий характер і найвищий рівень ризику. Але такі фонди мають найвищу дохідність порівняно з відкритими чи інтервальними.

Інвестування в інтервальний інвестиційний фонди характеризується тим, що фонд чи компанія з управління активами (управлінець) зобов’язані здійснювати викуп цінних паперів його учасників на його вимогу, але в обумовлені інтервали, а саме не частіше ніж один раз у квартал, але не рідше одного разу на рік. Дохідність та ліквідність у таких фондів є середньою порівняно з відкритими та закритими інвестиційними фондами. Рівень ризику є невисоким. Загальні витрати у відкритого, закритого та інтервального інвестиційних фондів не можуть бути вищими ніж 10% від середньорічної вартості чистих активів цих фондів [7, с.32].

За терміном діяльності ICI поділяють на:

– строкові фонди – ті, які мають обумовлені у перспективі терміни емісії та завершення обігу цінних паперів. Після завершення цього терміну інвестиційний фонд припиняє свою діяльність;

– безстрокові фонди – ті, які створюються на невизначений період;

– ICI за рівнем диверсифікації, тобто за обсягами та різноманітністю вкладання інвестицій у різні цінні папери та інші фінансові інструменти. Згідно з Законом України «Про інститути спільного інвестування»:

1)  диверсифіковані – це такі інвестиційні фонди, діяльність яких спрямовано на зменшення ризиків вкладників. Не більше ніж 10% активів ICI може бути інвестовано в цінні папери одного емітента. Не менше 80% активів фонду повинні становити грошові кошти та інші фінансові інструменти, які допущені до купівлі-продажу на фондових біржах;

2) недиверсифіковані – це такі інвестиційні фонди, які не мають певних обмежень та спеціальних вимог в інвестуванні коштів, що дає можливість гнучкого управління таким фондом [7, с.33].

За рівнем ризику ICI можна поділити на прості та венчурні інвестиційні фонди. Прості інвестиційні фонди – це такі ICI, учасниками яких можуть бути як юридичні так і фізичні особи, при створенні вони не можуть бути одночасно закритого типу та диверсифікованими. їх частка складає приблизно 30% від усіх створених на сьогоднішній день ICI в Україні.

Особливе місце в структурі ICI посідають венчурні інвестиційні фонди. Венчурний інвестиційний фонд – це такий фонд, учасниками якого є тільки юридичні особи або фізичні, але тільки ті, що вносять свою частку у розмірі не меншому ніж 1500 мінімальних заробітних плат, здійснює виключно приватне розміщення цінних паперів ICI, активи можуть включати цінні папери пов’язаних осіб компанії з управління активами. Такі фонди за порядком здійснення діяльності бувають тільки закритого типу та є недиверсифікованими, тому вони найбільш ризикові порівняно з іншими ICI. До таких фондів відповідно до законодавства висуваються найменші регулятивні вимоги, тому вони є найбільш гнучкими при здійсненні інституційної стратегії.

Протягом останніх років пайові закриті недиверсифіковані венчурні інвестиційні фонди набули найбільшої популярності серед інвесторів в Україні. їх частка серед усіх створених інвестиційних фондів складає 70%. Важливе місце посідає венчурний капітал у малих підприємств, діяльність яких значною мірою залежить від науково-технічного розвитку та знань. В Україні такі фонди створюються для фінансової стабілізації активів виробничих та невиробничих об’єднань підприємств та з метою зниження податкових тягарів (фонди не сплачують податок на прибуток).

Правове регулювання ICI формувалося шляхом реципієнції зарубіжного законодавства. Використовувався досвід правової моделі ICI Великої Британії, СІЛА, Німеччини, країн Прибалтики. На сьогоднішній день регулювання ICI здійснюється відповідно до Закону України «Про інститути спільного інвестування», Закону України «Про цінні папери та фондовий ринок», Закону України «Про інвестиційну діяльність», Закону України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні», Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом», а також допоміжними законами, указами, постановами, рішеннями та положеннями, які регулюють ринок цінних паперів, діяльність компаній з управління активами, інвестиційну діяльність та підприємницьку діяльність в Україні [11, с.389-395].

Наведена характеристика дає змогу визначити основні правові ознаки, що виділяють інвестиційні фонди з-поміж інших учасників фондового ринку.

По-перше, це особлива організаційна структура, яка у загальному вигляді складається з відокремленого комплексу активів, сформованого внесками фізичних й юридичних осіб, та керуючої компанії, що здійснює безпосереднє управління та розпорядження активами з метою інвестування на ринку цінних паперів.

По-друге, для залучення коштів, активів зазначених суб’єктів інвестиційними фондами випускаються емісійні цінні папери — акції та інвестиційні сертифікати, які можна визначити як цінні папери інвестиційного характеру.

По-третє, інвестування є в даному випадку виключним видом підприємницької діяльності, здійснюваної на професійній основі.

По-четверте, для ефективного колективного інвестування законодавством передбачений механізм розподілу функцій з акумулювання коштів, управління ними та їхнього зберігання. Безпосередньо управлінням і диверсифікацією активів займається КУА, функція зберігання цінних паперів ІСІ покладена на зберігача, який веде облік власників й угод із цінними паперами, емітентом яких є КУА або КІФ. Останні здійснюють залучення коштів шляхом випуску паїв і акцій, розробкою інвестиційних декларацій, на основі яких укладаються договори з інвесторами, КУА, зберігачем.

По-п’яте, конкретний зміст діяльності інвестиційних фондів і вимог, пропонованих до них, залежать від типової та видової специфіки, тобто сутність інвестиційного фонду варто аналізувати стосовно до його окремого типу та виду.

По-шосте, виходячи із професійної природи діяльності інвестиційних фондів і здійснення інвестування через залучення коштів первинних інвесторів, як наслідок випливає наявність особливої системи вимог. Дану систему вимог можна згрупувати за такими критеріями: організаційні; майнові; інформаційні; вимоги до складу й структури активів інвестиційних фондів, вимоги до осіб, що забезпечують діяльність.

З розвитком ринкових відносин виникла необхідність розмежувати інвесторів на інституційних та некваліфікованих. Цей поділ відповідає світовій практиці й був частково втілений у вітчизняному законодавстві. Інституційними інвесторами в Україні вважаються ІСІ, інвестиційні фонди, взаємні фонди інвестиційних компаній, недержавні пенсійні фонди, страхові компанії, інші фінансові установи.

Сучасний ринок фінансового посередництва в Україні перебуває в стадії становлення та розвитку. Саме фінансові посередники виступають тими суб’єктами, які забезпечують зростання ефективності взаємодії між іншими елементами економічної системи. Це виявляється у створенні дієвих механізмів, робота яких спрямована як на формування цілісного з точки зору функціонального охоплення фінансового ринку, так і на оптимізацію руху фінансових ресурсів, що надалі слугує меті економічного зростання держави в цілому.

Важливу роль серед цих суб’єктів відіграють фінансові посередники інвестиційного типу. Саме вони є активними учасниками відносин з приводу акумулювання й розміщення вільних фінансових ресурсів фізичних та юридичних осіб, які є потужним інструментом активізації інвестиційної діяльності в країні. Сферою їх діяльності є складові фінансового ринку, безпосередньо пов’язані з інвестиційною діяльністю – це, насамперед, фондовий ринок. Отже, інвестиційне середовище (як фінансова структура) передбачає наявність таких основних елементів: фінансових ринків, найважливіше значення з-поміж яких для фінансових посередників мають фондові ринки (ринок цінних паперів); фінансових інструментів (фінансових активів), головними з яких як за обсягами, так і за значенням є цінні папери. Зокрема, центральне місце в якій посідають фінансові посередники. Нині, серед фінансових посередників активними учасниками фондового ринку України є інститути спільного інвестування Інститути спільного інвестування – це різні за своїми характеристиками інвестиційні фонди, що створюються компаніями з управління активами (КУА), з метою залучення коштів дрібних інвесторів, за рахунок яких формується портфель із різних інструментів фондового та грошового ринків.

Бізнес інститутів спільного інвестування ґрунтується на акумулюванні вільних фінансових ресурсів індивідуальних інвесторів і спрямуванні їх в організоване русло на основі професійного управління активами як щодо управління дохідністю цих активів, так і управління ризиками.

Звертаємо увагу на підвищення ролі та значення в економіці країни ICI, які стали повноцінним конкурентом банківському сегменту. Виходячи з цього, необхідно забезпечити рівні умови діяльності цих інститутів, а саме:

– створити загальну систему оцінювання потенційних ризиків;

– забезпечити гарантування інвестицій на фондовому ринку;

– підвищити рівень корпоративного управління;

– удосконалити стандарти розкриття інформації компаніями з управління активами.

В цілому, для подальшого розвитку ICI в Україні необхідно забезпечити зростання реальних доходів населення, забезпечити ефективну роботу інвестиційних фондів через професійний менеджмент, сформувати позитивний імідж ICI серед населення та суб’єктів господарювання.

1. Закон України “Про інститути спільного інвестування” від 05.07.2012 № 5080-VI// Відомості Верховної Ради (ВВР), 2013, № 29, ст.337// зі змінами і доповненнями
2. Демиденко О. А. Діяльність фінансових посередників у фінансуванні інвестиційних проектів / О. А. Демиденко // Формування ринкових відносин в Україні. – 2009. – № 12. – С. 87-92.
3. Дудинець Л. А. Пайовий інвестиційний фонд як метод управління проблемними активами банків в умовах фінансової нестабільності / Л. А. Дудинець // Вісник Університету банківської справи Національного бінку України. – 2012. – № 2 (14). – С. 287-290.
4. Зайченко О. О. Дослідження перспектив розвитку інвестиційних фондів як способу залучення інвестицій в економіку України / О. О. Зайченко, К. В. Гончарова // Економічний простір. – 2008. – № 15. – С. 34-40.
5. Ковтун В. Інститути спільного інвестування на ринку фінансового посередництва / В. Ковтун // Ринок цінних паперів України. – 2014. – № 3-4. – С. 69-72
6. Криниця С. О. Інститути спільного інвестування: природа, проблеми і перспективи розвитку / С. О. Криниця // Вісник Університету банківської справи Національного банку України. – 2013. – № 3. – С. 208–214
7. Криниця С. О. Перспективи розвитку інститутів спільного інвестування / С. О. Криниця, Т. А. Єрофеєва // Фінансовий простір. – 2011. – № 2 (2). – С. 31-36.
8. Науменкова С. В. Особливості діяльності зі спільного інвестування в Україні / С. В. Науменкова, П. П. Перконос // Вісник Академії праці і соціальних відносин. – 2011. -№ 1. -С. 119-128
9. Олексів І. Б. Сутність та класифікація інститутів спільного інвестування / І. Б. Олексів, І. Р. Шпакович // Вісник соціально-економічних досліджень. – 2013. – Вип. 4. – С. 310-314
10. Полюхович В. Особливості правового змісту інститутів спільного інвестування/ В. Полюхович // Юридична Україна. – 2011. – № 8. – С. 73-76
11. Слободян О. А. Правові аспекти становлення пайових інвестицйних фондів в Україні / О. А. Слободян // Держава і право. – 2010. – № 48. – С. 389-395.
12. Тимонькіна Е. В. Вплив економічної концетції на вибір моделей регулювання фондового ринку / Е. В. Тимонькіна // Актуальні проблеми економіки. – 2011. – № 5 (119). – С. 20-26.