Правова допомога в цивільному процесі

Конституцією України закріплено право кожної особи (незалежно від громадянства) на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, юридична допомога надається безкоштовно. У зв’язку з цим в правовій державі повинно бути не тільки задекларовано, але і реально забезпечене кожній людині рівність можливостей у володінні і користуванні цим правом.

Вирішення цього непростого завдання покладається державою на українську правозахисну систему ата  адвокатуру, особливість положення якої полягає, зокрема, в її недержавному характері.

Проблема забезпечення конституційного права на отримання саме кваліфікованої правової допомоги має крім суто правового змісту, також політичний, соціокультурний, економічний і ряд інших аспектів. Тому проблема реалізації конституційного права на кваліфіковану правову допомогу в умовах  постійно змінюваного законодавства і включення особи в суспільне життя – політику, економіку, культуру – є неодмінною умовою її соціальної активності, а нерідко й умовою виживання.

Однак формальне (декларативне) проголошення прав і свобод особи може і не мати суттєвої практичної цінності без наявності ефективного правового механізму забезпечення цих прав і свобод, без розвинутої системи юридичних, перш за все, конституційних гарантій їх забезпечення, і, в першу чергу, права на отримання при необхідності кваліфікованої юридичної допомоги.

Надання кваліфікованої правової допомоги – це не просто одна з професійних сфер юридичної діяльності, а необхідна умова реалізації конституційних та інших прав особи на свій захист. Ось чому настільки значна роль правозахисників та адвокатів у сучасному суспільстві. Саме тому проблема правової допомоги у цивільному процесі є важливою та актуальною на даний час, що і обумовило актуальність даної роботи.

Предметом даної роботи є правова допомога.

Об’єктом дослідження виступає правова допомога у цивільному процесі.

Мета роботи полягає у дослідженні законодавчого регулювання правової допомоги у цивільному процесі.

Відповідно до постановленої мети визначено наступні завдання реферату:

– дослідити поняття та суть правової допомоги;

– визначити правовий статус суб’єктів правової допомоги

– дати характеристика договору про надання правової допомоги;

– з’ясувати особливості компенсації витрат на правову допомогу.

Методи дослідження визначені його метою і завданнями. Дослідження проведене із застосуванням різноманітних загальнотеоретичних і спеціально-наукових методів пізнання та підходів до вивчення основних особливостей законодавчого регулювання правової допомоги у цивільному процесі. В основу дослідження природи і сутності такого регулювання покладено закони, принципи методу порівняння, на які спирався автор при аналізі нормативно-правової бази. Використано системний підхід для виявлення зв’язків між різними правовими інститутами.

При написанні роботи використано  чинне законодавство, а також праці вчених у галузі цивільного процесу щодо дослідженої теми.

Право на отримання юридичної допомоги від адвоката в тому чи іншому вигляді закріплено в абсолютній більшості конституцій країн світу. В історичному плані показовим є той факт, що це право було закріплено ще в Конституції США 1787 р, точніше в VI поправці до неї, датованій 1791 р, яка передбачала, що «у всіх випадках кримінального переслідування обвинувачений має право на швидкий і публічний суд неупереджених присяжних того штату та округу, де було скоєно злочин. Обвинувачений має право вимагати, щоб йому повідомили про характер і мотиви звинувачення і дали очну ставку з показують проти нього свідками; обвинувачений може вимагати примусового виклику своїх свідків і користуватися допомогою адвоката для захисту». З останньої фрази «користуватися допомогою адвоката для захисту» і починається історія конституційного закріплення інституту адвокатури.

До цього історичного моменту представники різних станів вдавалися до послуг адвокатів у кримінальному процесі в Англії і деяких інших європейських країнах вже не одне століття. Це «право на адвоката» за довгу історію свого існування то майже зникало або перетворювалося на фікцію (з перетворенням змагального процесу в інквізиційний), то відроджувалося. З твердженням конституціоналізму спочатку в Англії (XVII ст.), А потім в Північній Америці (XVIII ст.) Право на захист за допомогою спеціально підготовлених юристів стало по справжньому перетворюватися в реальну гарантію проведення справедливого судового процесу, і, відповідно, свободи особистості [23, c. 24].

Конституційне право розвинених зарубіжних країн стало закріплювати право на юридичну допомогу в основному з кінця двадцятого століття. Так, в Конституції Португалії 1979 року ця право було закріплено в статті 20 «доступ до правових актів і в суди», яка передбачає, що «кожному гарантується доступ до правових актів і захист його прав і законних інтересів в суді, причому в правосудді не може бути відмовлено через брак економічних засобів; кожен має право, відповідно до закону, на юридичну інформацію та консультації, а також на судовий захист ».

Пізніше право на юридичну допомогу було закріплено основним законом СРСР – 1977 р Конституцією, Конституцією Іспанії 1978 р, Канадської хартії прав і свобод (додаток «В» до Конституційного акту 1982 р), Федеральним конституційним законом Австрії від 29 листопада 1988 р «Про захист особистої свободи». Для новітніх конституцій багатьох зарубіжних країн закріплення права на кваліфіковану юридичну допомогу є в даний час швидше правилом, ніж винятком.

У сучасній теорії право на кваліфіковану юридичну допомогу відноситься до конституційних гарантій прав і свобод людини і, в тому числі, до гарантій правосуддя. Це право передбачає, що кожен, хто потребує отримання кваліфікованої юридичної допомоги, може отримати її, звернувшись до адвоката [15, c. 43].

Проаналізувавши чинні міжнародні акти, можна зробити висновок: саме гарантований державою захист у кримінальній справі становить той мінімальний обсяг правової допомоги, що обов’язково має забезпечуватись державою. Рівень  такого захисту не повинен бути залежним від ступеня матеріальної забезпеченості особи.

Відповідно до норм ст. 59 Конституції України кожен має право на правову допомогу [1]. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається  безкоштовно. Кожен  є вільним у виборі захисника своїх прав. Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та  інших  державних органах в Україні діє адвокатура. Схожі формулювання містяться в конституційних актах багатьох держав світу. Так, ст. 48 Конституції Російської Федерації (1993) надає кожному право на кваліфіковану юридичну допомогу і зазначає, що у випадках, передбачених законом, така допомога надається безкоштовно. Більш ранні конституційні акти тільки зазначають про право громадян на захист від кримінального переслідування [18].

Водночас слід зазначити, що саме поняття правової допомоги не вичерпується наданням захисту від кримінального переслідування. Так, російський великий юридичний словник, визначає що правова (юридична) допомога – це державна, недержавна (приватна, комерційна) діяльність професійних юристів з надання кваліфікованої допомоги фізичним та юридичним особам в розумінні, правильному застосуванні та дотриманні законодавства, консультації з юридичних питань та питань права, що спрямована на захист та сприяє дотриманню прав та законних інтересів громадян [24].

Фетюхин М. І., Фетюхин Ю. М., Хабаров А. Н. визначають, що правова допомога покликана забезпечувати захист прав людини в судовому та інших процесах [21, с. 36]. З цього визначення не зовсім зрозуміло, чи можливо надавати правову допомогу поза межами «судового чи іншого» процесу.

А. М. Баранов та П. Г. Марфіцин визначають юридичну допомогу як сприяння громадянам, посадовим та юридичним особам у вирішенні питань, пов’язаних з застосуванням норм права. Найбільш поширенішою вважають юридичну допомогу, що надають адвокати і поділяється: а) у кримінальному процесі – захисник обвинуваченого (підозрюваного), представник потерпілого, цивільного позивача або цивільного відповідача; б) в цивільному процесі – представник позивача, відповідача або третьої особи; в) в арбітражному процесі – представник позивача або відповідача; г) в адміністративному процесі – представник громадянина в державних органах, надання консультацій, довідок; д) інша допомога – складання заяв, скарг та інших документів [12].

Слід, на нашу думку, зробити декілька зауважень з цього приводу. По-перше, правова допомога може надаватися виключно юристами – особами, що мають вищу юридичну освіту, або юридичними особами, в складі яких працюють юристи достатньої кваліфікації (юридичні фірми, адвокатські об’єднання, органи державної влади, громадські організації правозахисного спрямування тощо). Водночас чинне законодавство України недостатньо чітко формулює вимоги до осіб, що можуть надавати правову допомогу. Так, згідно зі ст. 41 Цивільного процесуального кодексу України зазначає, що «представником у суді може бути адвокат або інша особа, яка досягла вісімнадцяти років, має цивільну процесуальну дієздатність і належно посвідчені повноваження на здійснення  представництва  в суді, за винятком осіб, визначених у статті 41 цього Кодексу» [3].

Отже, правовою допомогою є професійна діяльність юристів, які працюють у державних, громадських та приватних структурах або індивідуально, що спрямована на забезпечення інформованості громадян України, іноземців, осіб без громадянства про свої права, підготовку всіх документів, покликаних сприяти реалізації прав і свобод людини і громадянина, представництво громадян в усіх органах державної влади, органах місцевого самоврядування України і інших держав світу, міжнародних організаціях, а також інша діяльність з захисту прав, свобод і законних інтересів громадян.

В статті 56 Цивільного процесуального кодексу України визначено такого суб’єкта цивільного процесу як «особа, що надає правову допомогу». Тобто це фахівець у галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги, але більше ні в одному законі чи іншому нормативно-правову акті не надається ні визначення, ні тлумачення цього суб’єкта цивільного процесу. Тому визначення правового статусу особи, що надає правову допомогу на даний момент є досить актуальним питанням у практиці не лише цивільного судочинства, але в інших сферах юриспруденції [3].

Але варто зазначити, що уже в Законі України « Про безоплатну правову допомогу», який набув чинності 09.07.2011 року, дане визначення терміну виключено [5]. І тепер стає незрозумілим яким чином можливо визначати даного суб’єкта цивільного судочинства та процесу. А це є неправомірно, оскільки згідно статті 59 Конституції України кожен є вільним у виборі захисника своїх прав [1] і не завжди цим захисником виступає саме адвокат, оскільки правовою допомогою є професійна діяльність юристів, які працюють у державних, громадських та приватних структурах або індивідуально, що спрямована на забезпечення інформованості громадян України, іноземців, осіб без громадянства про свої права, підготовку всіх документів, покликаних сприяти реалізації прав і свобод людини і громадянина, представництво громадян в усіх органах державної влади, органах місцевого самоврядування України і інших держав світу, міжнародних організаціях, а також інша діяльність з захисту прав, свобод і законних інтересів громадян. В цьому законі говориться, що правова допомога громадянам повинна надаватися безоплатно, а кожен громадянин є вільним у виборі захисника своїх прав [2].

Особа, яка надає правову допомогу це особа, яка бере участь у справі з метою захисту прав та інтересів інших осіб, адже ці особи займають статус представників, зокрема, як зазначено у ст. 12 Цивільного процесуального кодексу України [3],  такими особами можуть бути адвокати та інші фахівці у галузі права. Тобто ці особи мають не матеріальний, а процесуальний інтерес у справі, який направлений на надання особам кваліфікованої правової допомоги, яка допоможе останнім реалізувати свої процесуальні права згідно з принципом змагальності, встановити істину у справі та тим самим сприяти суду у постановленні законного та обґрунтованого рішення.

Необхідно наголосити на тому, що точне визначення терміну «фахівець у галузі права (особа, що надає правову допомогу) знайти майже неможливо, оскільки визначення терміну «фахівець у галузі права» на сьогодні можливо знайти лише в одному нормативно-правовому акті, а саме в проекті Закону України «Про безоплатну правову допомогу», який дає таке визначення терміну «фахівця в галузі права »: фахівець у галузі права – це особа, яка має вищу юридичну освіту, високий рівень професійних знань у відповідній сфері законодавства та практичний досвід правозастосування у цій сфері законодавства не менше трьох років.

При цьому варто зазначити, що уже в Законі України «Про безоплатну правову допомогу» [5], який набув чинності 09.07.2011 року, дане визначення терміну виключено. І тепер стає незрозумілим яким чином можливо визначати даного суб’єкта цивільного судочинства та процесу. Тим самим зроблено крок до того, щоб на законодавчому рівні право надавати правову допомогу могли лише адвокати. А це є неправомірно, оскільки згідно статті 59 Конституції України кожен є вільним у виборі захисника своїх прав і не завжди цим захисником виступає саме адвокат, оскільки правовою допомогою є професійна діяльність юристів, які працюють у державних, громадських та приватних структурах або індивідуально, що спрямована на забезпечення інформованості громадян України, іноземців, осіб без громадянства про свої права, підготовку всіх документів, покликаних сприяти реалізації прав і свобод людини і громадянина, представництво громадян в усіх органах державної влади, органах місцевого самоврядування України і інших держав світу, міжнародних організаціях, а також інша діяльність з захисту прав, свобод і законних інтересів громадян. Так як в жодному із нормативних актів не дається чіткого і конкретного визначення хто саме є особою, яка надає правову допомогу.

До того ж даний учасник цивільного процесу має надзвичайно обмежені права і досить невизначене правове становище у здійсненні цивільного процесу. Також особа, яка надає правову допомогу, не має права брати активну участь в судових засіданнях, тому її правова допомога має позасудовий характер і допускається лише ухвалою суду за заявою особи, яка бере участь у справі.

Крім того, особа, яка надає правову допомогу, має обмежені права: знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії долучених до справи документів, бути присутнім у судовому засіданні.

Отже, виходячи з вищесказаного можна зробити такий висновок: що в особи яка надає правову допомогу дуже обмежені права, що єдиним фахівцем у галузі права є адвокат, який і має право надавати правову допомогу. Однак чинній практиці цивільного судочинства це положення суперечить, адже фахівцями у галузі права є не лише адвокати, а і юристи, нотаріуси, які також мають право надавати правову допомогу громадянам.

Виходячи із ЦПК України, правову допомогу можуть отримувати не тільки сторони судового процесу, якими є позивач та відповідач, але й всі учасники судового провадження.

Правова допомога може надаватися на оплатній та безоплатній основах. Як правило, правова допомога надається на оплатній основі, коли особа, яка є учасником цивільних процесуальних відносин укладає із адвокатом договір чи надає довіреність інший особі (фахівцю у галузі права) за відповідну плату.

Безоплатна первинна правова допомога надаватиметься кожній особі, тобто громадянам України, іноземцям, особам без громадянства, в тому числі біженцям, які перебувають під юрисдикцією України.

Безоплатну вторинну правову допомогу зможуть отримати:- малозабезпечені особи, тобто особи, середньомісячний сукупний дохід сім’ї якої нижчий суми прожиткового мінімуму, розрахованого та затвердженого відповідно до Закону України «Про прожитковий мінімум» для осіб, які належать до основних соціальних і демографічних груп населення, а також інваліди, які отримують пенсію або допомогу, що призначається замість пенсії, у розмірі менше двох прожиткових мінімумів для непрацездатних осіб;- діти-сироти, діти, позбавлені батьківського піклування, безпритульні діти, діти, які можуть стати або стали жертвами насильства в сім’ї;- особи, до яких застосовано адміністративне затримання чи адміністративний арешт; підозрювані у вчиненні злочину особи, які затримані органами дізнання та слідства; особи, до яких як запобіжний захід обрано взяття під варту, та особи, у справах яких відповідно до положень Кримінально-процесуального кодексу України участь захисника є обов’язковою;- особи, яким законами України вже закріплено право на безоплатну правову допомогу, а саме:- особи, на яких поширюється дія Закону України «Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту» [6] (до моменту прийняття рішення про надання статусу біженця та у разі, якщо особа оскаржує рішення щодо статусу біженця)  – ветерани війни та особи, на яких поширюється дія Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» [2], особи, які мають особливі заслуги та особливі трудові заслуги перед Батьківщиною, особи, які належать до числа жертв нацистських переслідувань (стосовно питань, пов’язаних з їх соціальним захистом);  – особи, щодо яких суд розглядає справу про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності фізичної особи (протягом розгляду справи в суді);  – особи, щодо яких суд розглядає справу про надання психіатричної допомоги в примусовому порядку (протягом розгляду справи в суді); – особи, реабілітовані відповідно до законодавства України (стосовно питань, пов’язаних з реабілітацією).

До того ж, право на безоплатну вторинну правову допомогу мають громадяни держав, з якими Україна уклала відповідні міжнародні договори про правову допомогу, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також іноземці та особи без громадянства відповідно до міжнародних договорів, учасником яких є Україна, якщо такі договори зобов’язують держав-учасниць надавати певним категоріям осіб безоплатну правову допомогу.

Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» [8] передбачено укладення між адвокатом та клієнтом договору про надання правової допомоги. Проте, більш детальну регламентацію досліджуваного договору проведено у «Правилах адвокатської етики», затверджені Установчим З’їздом адвокатів України 17 листопада 2012 року. Положення названого документу є обов’язковими для адвоката згідно ст. 20 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», у якій викладено текст присяги адвоката України.

Відповідно до ст.  1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» договір про надання правової допомоги – домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об’єднання) зобов’язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов’язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. Аналогічне визначення випливає із частини 1 статті 15 Правил адвокатської етики.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»  захист – вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні захисту прав, свобод і законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, засудженого, виправданого, особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру або вирішується питання про їх застосування у кримінальному провадженні, особи, стосовно якої розглядається питання про видачу іноземній державі (екстрадицію), а також особи, яка притягається до адміністративної відповідальності під час розгляду справи про адміністративне правопорушення . Інші види правової допомоги – види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз’яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення;

На відміну від зазначеного, укладачі Загального кодексу правил для адвокатів країн Європейського Співтовариства під юридичною допомогою розуміють безоплатну правозахисну діяльність адвоката. Оплатні стосунки адвоката і клієнта в даному документі визначаються як послуги [14].

На відмінність стосунків адвоката і клієнта з приводу надання юридичної допомоги та цивільними правовідносинами з приводу надання правових послуг, зокрема вказує О.М.Щуковська, яка зазначає, що таке розмежування проходить за двома критеріями: за наявності в діяльності адвоката економічного елементу (елементу товарного обміну) і за цілями, які ця діяльність переслідує [23, c. 18].

Надання правової допомоги в одних випадках супроводжується прямими економічними зв’язками адвоката і клієнта (якщо вона надається на платній основі за встановленими тарифами), в інших випадках (якщо надається безкоштовно чи по мінімальних тарифах, надання юридичної допомоги. В той же час і в першому, і в другому випадку, мета діяльності адвоката полягає в наданні правової допомоги як конституційного, публічно-правового явища, як публічно покладеного обов’язку і гарантованого державою права на кваліфіковану юридичну допомогу, тому її відносять до певного виду правової діяльності – до адвокатської [14, c. 50].

Разом з тим, зазначимо, що діяльність адвоката є майновою, в процесі цієї діяльності відбувається формування його власного майна і адвокати є суб’єктами майнової відповідальності. При цьому надання юридичної допомоги може привести до формування цивільно-правових відносин між адвокатом і клієнтом, породжуючи юридично-зобов’язальний зв’язок сторін, який, в залежності від наявності зустрічного задоволення, буде розвиватись по моделі двохсторонніх чи односторонніх договірних зобов’язань, предметом яких є правові послуги.

В літературі неодноразово вказувалось на неприпустимість підміни поняття «правова допомога» терміном «правові послуги». В. Кальний та С. Логінова тлумачать перше поняття як «конституційну функцію адвокатури», на відміну від послуг – категорії з галузі цивільного права [15, c. 43]. Подібну позицію займають О. Шкило і О. Капліна, зазначаючи, що діяльність адвоката має соціальний характер, оскільки, будучи зорієнтованою на спростування обвинувачення, встановлення обставин, які пом’якшують відповідальність підзахисного, запобігання порушенню його конституційних прав, адвокатська діяльність здійснюється в інтересах не тільки обвинуваченого (підозрюваного), а й правосуддя [22, 16].

На відміну від вказаної позиції в юридичній літературі зазначається, що правова допомога, що надається адвокатами, є послугою [7]. Це твердження було також підтримане Постановою Вищого господарського суду України [8].

Характеризуючи правовідносини щодо надання юридичної допомоги, перш за все, потрібно встановити їхню правову природу, зокрема є вони правовідносинами публічного чи приватного права.

В статті 19 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» встановлений перелік видів юридичної допомоги, яка надається адвокатами. Зокрема передбачено, що адвокати у рамках  цивільного процесу надання правової інформації, консультацій і роз’яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб, держави, органів державної влади, органів місцевого самоврядування в іноземних, міжнародних судових органах, якщо інше не встановлено законодавством іноземних держав, статутними документами міжнародних судових органів та інших міжнародних організацій або міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України; надання правової допомоги під час виконання та відбування кримінальних покарань.

В частині 1 статті 1 зазначеного закону правовідносини з надання юридичної допомоги названі роботою. Проте, якщо детально проаналізувати зміст юридичної допомоги, вказаної в статті 5 Закону України «Про адвокатуру», то можна зробити висновок, що правова допомога є діяльність, що створює не річ, а благо для задоволення потреб клієнта. Юридична допомога спрямована на досягнення певного немайнового результату, що сам по собі є благом, і має споживчу вартість. Таким немайновим результатом, відповідно до частини 1 статті 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», є захист прав, свобод та представлення законних інтересів громадян України, іноземних громадян, осіб без громадянства, юридичних осіб, тощо.

Аналізуючи статтю 59 Конституції України, на нашу думку, З. Ромовська справедливо вказує на те, що діяльність адвоката спрямована не на захист прав осіб, а лише на сприяння здійснення особою права захищати свої права від порушень та протиправних посягань [19]. Тому об’єктом юридичної допомоги є діяльність суб’єкта її надання, спрямована сприяти реалізації, охороні і захисту прав та інтересів особи. Такої думки дотримується і Конституційний Суд України в рішенні по справі Солдатова, зазначивши, що право на правову допомогу – це гарантована Конституцією України можливість фізичної особи одержати юридичні (правові) послуги [9].

Таким чином, на підставі наведеного напрошується висновок, що об’єктом правовідносин щодо надання юридичної допомоги є правова послуга. Тому, при укладенні адвокатом договору про надання правової допомоги з клієнтом, змістом вказаного договору буде надання кваліфікованих юридичних послуг.

Право на правову допомогу в Україні гарантовано ст. 59 Конституції України та ст. 12 ЦПК України. За приписами ст. 79, 84 ЦПК України, витрати на правову допомогу відносяться до судових витрат.

Відповідно до ст. 84 ЦПК України,  витрати, пов’язані з оплатою правової допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права, несуть сторони, крім випадків надання безоплатної правової допомоги.

З викладеного слідує, що на відміну від Господарського процесу витрати на правову допомогу у Цивільному процесі відшкодовуються не тільки у випадку надання такої допомоги адвокатом, а і у випадку якщо правову допомогу надавала особа яка є фахівцем у галузі права.

Згідно до ч.1 ст. 88 ЦПК України, стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві – пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено.

Крім того, ч.2. ст. 84 ЦПК України визначає, що граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу встановлюється законом.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах» [7], розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних справах, в яких така компенсація виплачується стороні, на  користь  якої  ухвалено судове рішення, іншою стороною, а в адміністративних справах – суб’єктом владних повноважень,  не може перевищувати 40 відсотків встановленої законом мінімальної заробітної плати у місячному розмірі за годину участі особи, яка надавала правову допомогу, у судовому засіданні, під час вчинення окремих процесуальних дій поза судовим засіданням та під час ознайомлення з матеріалами справи в суді, що визначається у відповідному судовому рішенні.

Визначення окремим процесуальним діям наведеним у вищевказаному Законі за які відшкодовуються витрати на правову допомогу у Цивільному процесі дав  Вищий Спеціалізований Суд України у своїй постанові №10 від 17.10.14 р.

Відповідно до п.48 Постанови пленуму Вищий Спеціалізований Суд України №10 від 17.10.14 р., витрати на правову допомогу, граничний розмір якої визначено відповідним законом, про що зазначено в пункті 47 цієї постанови, стягуються не лише за участь у судовому засіданні при розгляді справи, а й у разі вчинення інших дій поза судовим засіданням, безпосередньо пов’язаних із наданням правової допомоги у конкретній справі (наприклад, складання позовної заяви, надання консультацій, переклад документів, копіювання документів). Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат [11].

Як зазначено у рішенні Вищого Спеціалізованого Суду України  від 15.10.14р.: «Згідно наданого позивачем акту здачі-приймання робіт (надання послуг) від 24 жовтня 2013 року юридичні послуги надані в повному обсязі, їх загальна вартість склала 500 грн (а. с. 19). Вказані кошти ОСОБА_3 сплатив шляхом внесення на рахунок ПП «Власт», вказаний у договорі про надання юридичних (правових) послуг, що підтверджується квитанцією № 7076.376.1 від 24 жовтня 2013 року. Таким чином, суди попередніх інстанцій всупереч вимогам ст. ст. 212-214, 315 ЦПК України зазначене не врахували, не застосували норми законодавства, які підлягали застосуванню та дійшли до передчасного висновку про відмову у задоволенні вимог про стягнення витрат на правову допомогу. Склад та розміри витрат, пов’язаних оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та ін.), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов’язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордеру, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). З матеріалів справи вбачається, що позивачем сплачено витрати на правову допомогу у розмірі 500 грн, які підлягають стягненню з відповідача» [25].

Таким чином, за правилами  ч. 2 ст. 56 ЦПК України особа, яка має право на надання правової допомоги, допускається до участі у справі ухвалою суду за заявою особи, яка бере участь у справі.

Таким чином, за наслідками проведеного дослідження можна зробити наступні висновки.  Встановлено, що правовою допомогою є професійна діяльність юристів, які працюють у державних, громадських та приватних структурах або індивідуально, що спрямована на забезпечення інформованості громадян України, іноземців, осіб без громадянства про свої права, підготовку всіх документів, покликаних сприяти реалізації прав і свобод людини і громадянина, представництво громадян в усіх органах державної влади, органах місцевого самоврядування України і інших держав світу, міжнародних організаціях, а також інша діяльність з захисту прав, свобод і законних інтересів громадян.

Встановлено, що особа, що надає правову допомогу – це фахівець у галузі права, який за законом має право на надання правової допомоги, але більше ні в одному законі чи іншому нормативно-правову акті не надається ні визначення, ні тлумачення цього суб’єкта цивільного процесу. Тому визначення правового статусу особи, що надає правову допомогу на даний момент є досить актуальним питанням у практиці не лише цивільного судочинства, але в інших сферах юриспруденції. В особи яка надає правову допомогу дуже обмежені права, що єдиним фахівцем у галузі права є адвокат, який і має право надавати правову допомогу. Однак чинній практиці цивільного судочинства це положення суперечить, адже фахівцями у галузі права є не лише адвокати, а і юристи, нотаріуси, які також мають право надавати правову допомогу громадянам.

Правова допомога може надаватися на оплатній та безоплатній основах. Як правило, правова допомога надається на оплатній основі, коли особа, яка є учасником цивільних процесуальних відносин укладає із адвокатом договір чи надає довіреність інший особі (фахівцю у галузі права) за відповідну плату.

Безоплатна первинна правова допомога надаватиметься кожній особі, тобто громадянам України, іноземцям, особам без громадянства, в тому числі біженцям, які перебувають під юрисдикцією України.

Договір про надання правової допомоги – домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об’єднання) зобов’язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов’язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору. Надання правової допомоги може привести до формування цивільно-правових відносин між адвокатом і клієнтом, породжуючи юридично-зобов’язальний зв’язок сторін, який, в залежності від наявності зустрічного задоволення, буде розвиватись по моделі двохсторонніх чи односторонніх договірних зобов’язань, предметом яких є правові послуги.

Стороні, на користь якої ухвалено рішення, суд присуджує з другої сторони понесені нею і документально підтверджені судові витрати. Якщо позов задоволено частково, судові витрати присуджуються позивачеві пропорційно до розміру задоволених позовних вимог, а відповідачеві – пропорційно до тієї частини позовних вимог, у задоволенні яких позивачеві відмовлено. Витрати на правову допомогу, граничний розмір якої визначено відповідним законом, стягуються не лише за участь у судовому засіданні при розгляді справи, а й у разі вчинення інших дій поза судовим засіданням, безпосередньо пов’язаних із наданням правової допомоги у конкретній справі. Зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

1. Конституція України: Закон України від 28.06.1996 р. // [Електронний ресурс]. – [Режим доступу]: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80
2. Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту: Закону України від 22.10.1993 р. // [Електронний ресурс]. – [Режим доступу]: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/3551-12.
3. Цивільний процесуальний кодекс України: Закон України від 03.2004 р. // [Електронний ресурс]. – [Режим доступу]: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1618-15.
4. Про судоустрій і статус суддів: Закон України від 07.2010 р. // [Електронний ресурс]. – [Режим доступу]: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/2453-17/paran242#n242
5. Про безоплатну правову допомогу: Закон України від 2.06.2011 року // [Електронний ресурс]. – [Режим доступу]: http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=3460-17.
6. Про біженців та осіб, які потребують додаткового або тимчасового захисту: Закон України від 08.07.2011 р. // [Електронний ресурс]. – [Режим доступу]: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/3671-17.
7. Про граничний розмір компенсації витрат на правову допомогу у цивільних та адміністративних справах: Закон України від 20.12.2011 р. // [Електронний ресурс]. – [Режим доступу]: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/4191-17.
8. Про адвокатуру та адвокатську діяльність: Закон України від 05.07.2012 р. // [Електронний ресурс]. – [Режим доступу]: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/5076-17.
9. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянина Солдатова Геннадія Івановича м. Київ, 16 листопада 2000 року Справа N 1-17/2000 N 13-рп/2000 // Офіційний Вісник України. – 2000. – № 47. – Ст. 2045.
10. Правила адвокатської етики затверджені Установчим З’їздом адвокатів України 17.11.12 року  // [Електронний ресурс]. – [Режим доступу]: http://vkdka.org/pravil-advokatskoji-etiki/
11. Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах: Постанова Пленуму Вищого Спеціалізованого Суду України від 10.2014 № 10 // [Електронний ресурс]. – [Режим доступу]: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/v0010740-14.
12. Баранов А. М., Марфицин П. Г. Словарь основных уголовно-процессуальных понятий и терминов // «Правовые технологии» – Режим доступа: http://www.lawtech.agava.ru/pub/buppdic/g0000313.htm
13. Великий енциклопедичний юридичний словник / за ред. акад. Ю.С.Шемшученка. – К.: Юридична думка, 2007 – С. 68.
14. Загальний кодекс правил для адвокатів країн Європейського Співтовариства (прийнятий делегацією дванадцяти країн-учасниць на пленарному засіданні в Страсбурзі у жовтні 1988 р.) // Витяги наведені в підручнику Святоцький О. Д., Михеєнко М. М. Адвокатура України: Навч. посіб. для студентів юрид. вищих навч. закладів і фак. – К.: Ін Юре, 1997. – 224с.
15. Кальний В. Проблеми реформування адвокатури в Україні // Право України. – 1998. – № 7. – С. 42;
16. Логінова С. Якою бути адвокатурі в Україні // Право України. – 1997. – № 8. – С. 48.
17. Милитчук М.Д. А все-таки адвокатські об’єднання можуть бути платниками єдиного податку // Адвокат. – 2004. – № 2. – С. 31-32.
18. Нерсесян Армен Право на правову допомогу і порядок її реалізації в Україні // [Електронний ресурс]. – [Режим доступу]: http://www.justinian.com.ua/article.php?id=3347.
19. Ромовська З. Закон України «Про адвокатуру» – ремонт чи повна реконструкція? // Право України. – 2000. – № 11. – С. 58.
20. Тертишніков В. І. Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-практичний коментар / В.І. Тертишніков. – Харків: Видавець СПД ФО Вапнярчук Н.М., 2007. – 576с.
21. Фетюхин М. И., Фетюхин Ю. М., Хабаров А. Н. Договор возмездного оказания услуг: Учебное пособие. – Волгоград: Издательство ВРО МСЮ, 2001. – С. 35-37;
22. Шило О., Капліна О. Професійний захист як гарантія забезпечення прав і законних інтересів особи в кримінальному судочинстві // Вісник Академії правових наук України. – 2003. – № 1/32. – С. 126.
23. Щуковская О. М. Правовое регулирование деятельности по оказанию правовых услуг: Дис… канд. юрид. наук: 12.00.03. – Санкт-Петербург, 2001. – С. 24-25.
24. Юридическая помощь // Большой юридический словарь. 3-е изд., доп. и перераб. / Под ред. проф. А. Я. Сухарева. — М.: ИНФРА-М,2007 [Електронний ресурс]: режим доступа: http://slovari.yandex.ru/dict/jurid/article/jur3/jur-6866.htm&stpar1=1.7.1.
25. Єдиний державний реєстр судових рішень: [Електронний ресурс]: режим доступа: http://www.reyestr.court.gov.ua/.