Правове регулювання нотаріальної процедури в Україні

Конституція України людину, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку визнає найвищою соціальною цінністю держави. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави [1].

Виконання вищезазначених завдань держава покладає на різноманітні органи, серед яких необхідно виділяти ті, які створюються, головним чином, для охорони та захисту прав і законних інтересів громадян та юридичних осіб.

У сфері захисту прав і законних інтересів одне із важливих місць належить нотаріату.

Питання становлення та розвитку інституту нотаріату в Україні завжди були в центрі уваги таких науковців, як В.В. Комарова, Л.К. Радзієвської, С.Я. Фурси, Є.І. Фурси та інших

Наміри України з приводу становлення як розвиненої правової європейської держави обумовлюють проведення численних правових реформ у різноманітних сферах життєдіяльності суспільства. Це стосується і сфери нотаріальної діяльності, як важливого правового механізму забезпечення реалізації прав та обов’язків суб’єктів права, правової охорони та досудового захисту прав та інтересів громадян, підприємств та організацій. З огляду на це, набуває особливого значення питання належного нормативно-правового забезпечення діяльності нотаріусів у нашій державі.

Нотаріат, шляхом правомірного і своєчасного вчинення нотаріальних дій, зміцнює і додає публічну достовірність цивільно-правовим відносинам. У випадках, передбачених нормами цивільного законодавства, нотаріальні дії виступають в якості юридичних фактів цивільного права і мають конститутивне значення для майнових правовідносин. Актуальність та недостатня розробленість проблем функціонування та розвитку нотаріальної діяльності в Україні дозволяють сформулювати проблему, яка полягає в тому, що, з одного боку, в суспільстві є потреба в утвердженні в масовій свідомості права, як довготривалого регулятора суспільних відносин, а з іншого – не досліджена діяльність нотаріусів, як особливої соціально-професійної групи, по своїй природі яка є гарантом прав і свобод людини, захищає його честь і гідність, що, як наслідок, робить регулюючий вплив на соціальні відносини [17, c.156].

Процедуру вчинення нотаріальних дій досліджують багато вчених, зокрема, Л.С. Сміян, Ю.В. Нікітін, П.Г. Хоменко, С.Я. Фурса та інші, однак визначення самого поняття «нотаріальна дія» досі немає [13, с. 286; 10, с. 148].

Ковриженко М.В. зазначає, що дослідженням проблем нотаріального процесу займалися процесуалісти, які до цього вивчали проблеми цивільного процесу.

У чинному законодавстві України про нотаріат також не дано визначення поняття нотаріальної дії, хоча цей термін широко використовується. Разом із тим, виходячи зі змісту та правових наслідків їх вчинення, під нотаріальними діями слід розуміти посвідчення безспірних прав та фактів, що мають юридичне значення, а також вчинення інших дій, спрямованих на позасудову охорону прав і інтересів осіб, що належать до повноважень нотаріальних органів. Вчинена нотаріальна дія є безспірним фактом, що не потребує додаткового доказу в суді, інших органах державної влади та місцевого самоврядування, а також на підприємствах, в установах та організаціях незалежно від форми власності, якщо рішенням суду, що вступило в законну силу, не було встановлено іншого.

На думку багатьох вчених, таких як Сміян Л.С., Нікітін Ю.В., Хоменко П.Г, нотаріальна дія є окремою дією нотаріуса чи іншої уповноваженої особи, вчинення якої не є підприємницькою діяльністю, не має на меті одержання прибутку та здійснюється в інтересах особи, яка звернулась за її вчиненням [13, с. 101].

Російський вчений I.A. Алфьоров робить такий висновок: «Нотаріальні дії здійснюються в рамках відповідної процедури, яка являє собою очевидну логічну послідовність розумової діяльності правомочної особи при її здійсненні та базується на встановленні фактичних обставин справи, обранні відповідної правової норми і прийнятті рішення, що оформлюється нотаріальним актом. Процедура здійснення нотаріальної дії проводиться відповідно до принципів національної мови, забезпечення таємниці здійснення нотаріальної дії та диспозитивності» [5, С. 7–15]. Згідно наведеної гіпотези виходить, що процедура застосовується до розумової діяльності правомочної особи, з чим важко погодитися.

Процедура (від лат. Procedo – іду вперед) означає порядок виконання низки послідовних дій, необхідних для досягнення чого-небудь: процедура підписання договору, судова процедура, складна процедура тощо [15]. Слід зазначити, що в англійській мові, як і у французькій, дане поняття застосовується з тим самим змістом, як і в стародавньому Римі. Звернемо увагу на те, що тут йдеться про порядок виконання послідовних дій, а не на їх вчинення. Інші науковці взагалі не відрізняють це поняття за змістом і пропонують сприймати процедуру як встановлений порядок розгляду справ.

У цьому контексті можна погодитися з позицією С.Я. Фурси, яка влучно зазначає: «…про нотаріат необхідно також говорити як про спеціальну процедуру вчинення нотаріальних дій, яка передбачена та регулюється нормами законодавства. У зв’язку з цим можна сказати, що процедура – це статична норма, а процесуальна діяльність – її динамічний критерій, що має постійно перевіряти нотаріальну процедуру на відповідність її потребам окремих осіб і суспільства. Як бачимо, відбувається взаємний вплив процедури на правильність діяльності нотаріусів, що має контролюватися органами юстиції, судом, прокуратурою та іншими державними органами, і, одночасно, нотаріуси, вчиняючи нотаріальні дії, будуть постійно «перевіряти» процедуру на її «дієздатність» в конкретних умовах та мають позитивно впливати на її вдосконалення відповідно до потреб охорони і захисту інтересів всіх суб’єктів, у тому числі й державних» [18, с. 626– 635]. Даний автор застосовує термін «процедура» зі значенням загального порядку вчинення нотаріальних дій та в окремих випадках зі значенням синоніму слова «правила».

Практика застосування Закону України «Про нотаріат» довела його недосконалість. Зокрема, до його основних недоліків та проблем, які він зумовив, можна віднести:

– застарілий підхід до урегулювання нотаріальної діяльності внаслідок його орієнтації на радянську концепцію4 правового забезпечення суспільних відносин;

– невідповідність окремим положенням Конституції України5, яку було прийнято пізніше, ніж цей закон, у 1996 р. [20, с. 973] ;

– обмеження приватних нотаріусів щодо вчинення нотаріальних дій;

– значне зростання кількості приватних нотаріусів поряд із зменшенням державних, що призвело до соціальної напруги в суспільстві, у тому числі, у зв’язку з неможливістю отримання громадянами окремих видів нотаріальних послуг щодо оформлення спадкових прав та вжиття заходів з охорони спадкового майна;

– відсутність закріплення гнучкої системи заходів впливу на нотаріусів у разі порушення ними законодавства під час вчинення нотаріальних дій [14]; та ін.

Низький рівень нормативно-правового забезпечення нотаріальної діяльності та численні проблеми на практиці, які мали місце внаслідок прийняття розглянутого нормативно-правового акту, обумовили необхідність продовження правової реформи у цій сфері. Тому її наступний етап пов’язується із прийняттям 1 жовтня 2008 р. Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про нотаріат»», яким було фактично запроваджено нову редакцію Закону України «Про нотаріат». Основними здобутками його прийняття стали наступні:

– приватні і державні нотаріуси були зрівняні в повноваженнях щодо вчинення нотаріальних дій;

– оформлені ними документи отримали однакову юридичну силу;

– було уточнено права та обов’язки нотаріусів, а також поняття нотаріальної таємниці; – закріплено гарантії діяльності нотаріусів;

– посилено порядок допуску до професії нотаріуса; – введено поняття відповідальності нотаріусів у разі допущення порушень тощо[21, с. 1095].

Проте, прийняття названого нормативно-правового акта не вирішило усіх проблем правового забезпечення нотаріальної діяльності. Зокрема, до його недоліків можна віднести наступні:

– не цілком вирішено питання наближення нотаріату до населення, оскільки зберігалось зосередження нотаріусів у столиці, обласних та великих районних центрах;

– не вирішено питання оптимальності оплати вчинюваних нотаріальних дій, так, щоб її вартісний вираз влаштовував як осіб, які звертаються до нотаріуса, так і самого нотаріуса;

– не вдалось привести до єдиного знаменника такі заходи впливу на нотаріуса, як зупинення, припинення нотаріальної діяльності та анулювання свідоцтва про право на зайняття нотаріальною діяльністю; – законодавчо неврегульованими залишились питання пенсійного, соціального забезпечення нотаріусів, системи оподаткування доходів нотаріусів[11, с. 5];

– недостатньо чітко визначена низка інших питань, включаючи створення інституту професійного нотаріального самоврядування [7, с. 12].

Відповідно до ст. 209 ЦК правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. Договір про закупівлю, який укладається відповідно до Закону України «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти», на вимогу замовника підлягає обов’язковому нотаріальному посвідченню.

Нотаріальне посвідчення правочину здійснюється нотаріусом або іншою посадовою особою, яка відповідно до закону має право на вчинення такої нотаріальної дії, шляхом вчинення на документі, в якому викладено текст правочину, посвідчувального напису.

Нотаріальне посвідчення може бути вчинене на тексті лише такого правочину, який відповідає загальним вимогам, встановленим статтею 203 цього Кодексу.

На вимогу фізичної або юридичної особи будь-який правочин з її участю може бути нотаріально посвідчений [2, ст.209].

ЦК не встановлює загальнообов’язковості нотаріального посвідчення (нотаріальної форми) правочинів. Нотаріальне посвідчення правочину вчиненого у письмовій формі, необхідне лише тоді, коли це прямо встановлено законом або передбачено домовленістю сторін. Випадки нотаріального посвідчення правочинів передбачені як ЦК, так і окремими законами. Так, обов’язкове нотаріальне посвідчення правочинів встановлено для: договору застави нерухомого майна (ст. 577); договорів купівлі-продажу земельної ділянки, єдиного майнового комплексу, житлового будинку (квартири) або іншого нерухомого майна (ст. 657 ЦК); договорів дарування нерухомості й дарування валютних цінностей на суму, що перевищує 50-кратний розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян (ст. 719); договорів найму будівлі або іншої капітальної споруди строком на три роки і більше (ст. 793); договорів найму транспортних засобів за участю фізичної особи (ч. 2 ст. 799); договорів управління нерухомим майном (ст. 1031); заповіту (ст. 1247 ЦК); договорів купівлі-продажу об’єктів приватизації (ст. 27 Закону України “Про приватизацію державного майна”); договорів купівлі-продажу земельних ділянок (ст. 128 ЗК); договорів оренди земельних ділянок (ст. 13 Закону України “Про оренду землі”); шлюбного договору (ст. 95 СК).

Нотаріальне посвідчення правочинів можуть вчиняти лише особи, які є нотаріусами, а також певними посадовими особами, визначеними нотаріальним законодавством. Наприклад, ч. 3 ст. 245 ЦК визначає перелік посадових осіб, які мають право посвідчувати довіреності, ст. 1252 ЦК визначає перелік посадових і службових осіб, яким надається право посвідчувати заповіти. В обох випадках перераховані правочини прирівнюються до нотаріально посвідчуваних. Ч. 4 ст. 245 ЦК надає право посвідчувати довіреності на одержання заробітної плати, стипендії, пенсії, аліментів, інших платежів та поштової кореспонденції посадовим особам організації, в якій довіритель працює, навчається, перебуває на стаціонарному лікуванні, або за місцем його проживання. Однак таке оформлення довіреності не прирівнюється до нотаріального посвідчення. Порядок посвідчення правочинів визначається законодавством про нотаріат.

Особа, яка посвідчує правочин, зобов’язана перед вчиненням посвідчувального напису перевірити його відповідність вимогам, встановленим ст. 203 ЦК. Після вчинення нотаріального посвідчення має діяти презумпція відповідності правочину цим вимогам, яка може бути спростована в судовому порядку.

Крім випадків обов’язкового посвідчення правочинів у силу безпосередніх вимог закону, у принципі будь-який інший правочин може бути посвідчений на вимогу фізичної або юридичної особи. При цьому нотаріус чи інша уповноважена особа не можуть відмовити в такому посвідченні, якщо не буде встановлена невідповідність правочину вимогам ст. 203 ЦК[2, с.121].

Питання здійснення нотаріальних дій регулюється Наказом Міністерства юстиції України «Про затвердження Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України» 22.02.2012 № 296/5.

Глава 1 даного Порядку регулює питання посвідчення правочинів.

Посвідчення правочинів щодо відчуження або застави житлового будинку, квартири, дачі, садового будинку, гаража, земельної ділянки, іншого нерухомого майна, а також майна, на яке поширено режим нерухомої речі, управління нерухомим майном, а також правочинів щодо відчуження та застави транспортних засобів, що підлягають державній реєстрації, провадиться за місцезнаходженням (місцем реєстрації) цього майна або за місцезнаходженням (місцем реєстрації) однієї із сторін відповідного правочину.

Письмові правочини, що посвідчуються нотаріально, виготовляються нотаріусом не менше ніж у двох примірниках, один з яких залишається у матеріалах нотаріальної справи.

Усі примірники підписуються учасниками правочину та мають силу оригіналу, у тому числі примірник, який зберігається у справах нотаріуса.

Посвідчувальний напис вчинюється на всіх примірниках правочину.

На бажання сторін договору кожній із них видається по одному примірнику, про що зазначається у тексті договору [4].

Попри те що законодавство про порядок посвідчення правочинів містить низку чітких й однозначних вимог, не виключаються ситуації, коли нотаріус допускає помилки при посвідченні правочину, що впливає на його чинність, на права сторін правочину або інших осіб, чим завдається їм шкода. Про відшкодування останньої йдеться у ст. 27 Закону України «Про нотаріат», яку варто розглянути в контексті недодержання нотаріусом тих приписів до дій, які він має здійснювати при посвідченні правочинів.

У цій статті встановлюється, що відповідальність нотаріуса за заподіяння особі шкоди настає внаслідок його незаконних дій або недбалості. Не зупиняючись на аналізі цієї норми, про вразливість редакції якої свідчить вираз про незаконні дії або недбалість у той час, як незаконні дії є однією умовою відповідальності, а недбалість – іншою, зазначимо лише, як спрацьовує це положення закону при розгляді дій нотаріуса, який посвідчує правочин.

Прикладом може слугувати судова справа про притягнення нотаріуса до відповідальності через встановлення судом незаконності його дій, які полягали в тому, що нотаріус не перевірив належним чином особу, яка видавала довіреність. Натомість у подальшому виявилося, що довіреність видано на підставі загубленого іншою особою паспорту. При цьому суд відзначив, що нотаріус не встановив особу, яка звернулася до неї, не перевірив справжність її паспорту.

Фактично вказані негаразди мали б розцінюватися як незаконність дій нотаріусів, але слід з’ясувати, чи насправді дії нотаріусів при посвідченні ними правочинів можна вважати незаконними.

Верховний Суд України у цій справі вказав, що недбалість нотаріусів полягає в тому, що вони посвідчили правочини за підробленими документами, а порушення ними чинного законодавства полягає в тому, що вони посвідчили правочини відчуження спірної квартири осіб, які не мають жодного до неї відношення.

Однак погодитися з таким твердженням різних судових інстанцій навряд чи можна, оскільки посвідчення нотаріусом правочинів може бути визнане таким, що зроблено на порушення чинного законодавства з недбалості не тоді, коли в цих правочинах позначено осіб, які не вправі відчужувати майно, а коли нотаріус це знав (тобто мав місце його умисел) або неуважно перевірив документи, якими посвідчувалися особи та їх повноваження (проявив недбалість). І при цьому він нехтував тими приписами, що містяться в законодавстві про нотаріат. У подібних ситуаціях нотаріусам не відомо, ким є насправді особи, які подали не свої документи при посвідченні правочину. А якщо вони зробили все від них можливе на виконання вимог Закону України «Про нотаріат» та Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, то немає підстав звинувачувати їх у причетності до вад, впливаючих на дійсність правочину. Таке можливе лише за умов, якщо:

– або в діях нотаріуса був явний умисел і, знаючи наперед, що перед ним не та особа, яка подає паспорт, нотаріус все одно посвідчує правочин;

– або паспорт при візуальному його огляді переконливо свідчить про наявність підробки[10].

Принциповим для нотаріальної діяльності є той факт, що контроль за законністю вчинення нотаріальних дій може здійснювати виключно суд як єдиний орган, що своїм рішенням може визнати незаконним: нотаріальну дію, відмову у вчиненні нотаріальної дії, нотаріально посвідчені правочини, заповіти тощо. Тільки суд також може визнати нотаріуса зобов’язаним відшкодувати шкоду, заподіяну внаслідок незаконних дій нотаріуса.

Спори, що витікають з цивільних правовідносин, які отримали нотаріальне оформлення, традиційно розглядаються у позовному провадженні.

Складності тут викликає визначення процесуального становища нотаріуса як суб’єкта цивільного процесу. Нерідко у судовій практиці нотаріуси у таких справах виступають співвідповідачами, що є неправильним. При вирішенні цього питання, слід виходити з визначення предмету судової діяльності, який становлять спірні матеріально-правові відносини, наприклад, договірні, якщо недійсними визнаються виконавчі написи нотаріусів, нотаріально посвідчені договори купівлі-продажу, міни, дарування, довічного утримання тощо, або спадкові (при розгляді справ про визнання недійсними свідоцтв про право на спадщину, заповітів). Склад сторін у цих справах зумовлюється особливістю цих правовідносин, суб’єктом яких нотаріус не є.

Судове рішення у таких справах має містити висновок про обсяг та належність прав та обов’язків суб’єктів спірних правовідносин, а не нотаріуса. Звісно, особу, яка є позивачем, ніхто, і в тому числі суд, не може обмежити у виборі відповідачів. Але, якщо нотаріус буде визначений як відповідач у позовній заяві, то у позові до нього в результаті розгляду справи слід відмовити, оскільки нотаріус не в змозі своїми діями або припиненням своїх дій вплинути на поновлення порушеного права позивача.

Таким чином, відповідати, тобто виконувати певні обов’язки, підтверджені судовим рішенням у справі, можуть тільки суб’єкти спірних матеріальних правовідносин: інша сторона договору, інші спадкоємці або особа, яка не має права спадкувати. За твердженням А. Г. Геледзи, підставами визнання нотаріально посвідченого правочину недійсним, а отже, і нотаріального акту незаконним, можуть бути обставини двох груп.

Треба зазначити, що до першої групи належать обставини матеріально-правового характеру, передбачені у Цивільному кодексі України від 18 березня 2003 року в цій якості, і, як правило, не пов’язані з діяльністю нотаріуса: наприклад, помилка (ст. 229 ЦК України), такий стан дієздатної особи, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (ст. 225 ЦК України), обман (ст. 230 ЦК України), насильство (ст. 231 ЦК України), зловмисна домовленість представника однієї сторони з другою стороною (ст. 232 ЦК України), фіктивність правочину (ст. 234 ЦК України) тощо.

Але ж до другої групи відносяться такі обставини, що виникають внаслідок незаконних чи недбалих дій нотаріуса і є наслідком порушення процесуального порядку вчинення тієї чи іншої нотаріальної дії: не з’ясування питання про дієздатність особи, про згоду співвласників на відчуження манна, що перебуває у спільній власності, незабезпечення права переважної покупки для співвласників, недотримання вимог до документів, інші порушення норм законодавства, що представляють собою загальні га спеціальні правила вчинення нотаріальних дій [9, с. 128].

Якщо проаналізувати структуру сучасного Закону України «Про нотаріат», то неважко помітити деяку непослідовність у застосуванні термінів, що актуалізує необхідність введення нового терміну «процедура». Так, розділ ІІІ називається «Правила вчинення нотаріальних дій», а глава 4 – «Загальні правила вчинення нотаріальних дій», у той же час глава 6 Закону України «Про нотаріат» має назву «Посвідчення угод» тощо. Тобто, правила вчинення нотаріальних дій не передбачають зв’язку між складовими частинами: загальні правила, спеціальні правила вчинення конкретних нотаріальних проваджень. За сучасною схемою регламентації правил вчинення нотаріальних проваджень дійсно можна говорити, що порядок або процедура вчинення нотаріальних дій – це розумова діяльність уповноваженої особи, яка сама визначає, коли і що їй робити. У той же час важко уявити, що у цивільному процесі суддя запропонує сторонам у попередньому судовому засіданні одразу виступити з промовами, що висловлюються лише у дебатах. Така пропозиція буде незаконною, оскільки процедура розгляду справи такого положення не допускає, а розгляд справи має відбуватися у встановленій законодавством послідовності [17, c.158]

Дотримуючись загальної концепції, що кожний застосований термін в юриспруденції має адекватно сприйматися як ученими, так і практиками і проблема ця має історичне коріння, пропонується за терміном «процедура» закріпити чіткий зміст. Так, найбільш близькими до цього терміну є поняття «порядок» та «правила»

Тому вважаємо, що під поняттям «процедура» слід розуміти найбільш широкий зміст, який означатиме загальний порядок та одночасно правила вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, що закріплені законодавством України.

При цьому поняття «правила вчинення нотаріальних дій» слід сприймати в контексті вчинення безпосередніх дій нотаріуса щодо посвідчення нотаріального акта та правила фіксації всіх дій, які пов’язані із вчиненням нотаріального провадження. Правила вчинення нотаріальних дій – це певні встановлені законом вимоги, які стосуються процедури нотаріального провадження, та які поділяються на основні та додаткові [9, с. 4–11].

Законодавче визначення нотаріату трактується як певна організаційна система, визначальною ознакою якої є єдність спеціальних суб’єктів, об’єднаних спільністю завдань. На сьогодення вітчизняне українське законодавство поклало на нотаріусів посвідчення угод відчуження квартир, житлових будинків, коштовного майна, автотранспорту всіх видів, розширивши правові підстави набувачів цього майна. Набули чинності угоди, пов’язані з придбанням права власності на землю, землекористуванням і землеволодінням. Також нотаріат здійснює превентивне правосуддя, захищаючи права і законні інтереси громадян від можливих порушень у майбутньому, гарантуючи набувачам прав захист від усіляких несподіваностей, забезпечуючи правову безпеку громадянам та юридичним особам, що дозволяє запобігти суперечкам між сторонами цивільних правовідносин про право цивільне та сприяє виникненню між ними стабільних і передбачуваних відносин.

Українська правова держава формується, розвивається, зміцнюється та вдосконалюється завдяки діяльності нотаріату [6, с.145].

Український нотаріат ще знаходиться на етапі розвитку та реформування, тому що це постійний і невпинний процес самовдосконалення. Цей нотаріат розвивається та перетворюється в напрямку до професійності, стабільності та фінансової незалежності.

Нотаріат, як складова правової системи, повинен відображати всі реальні процеси, що відбуваються в суспільстві, тобто, залишаючись незмінною за своїм визначальним призначенням, нотаріальна діяльність може змінювати та розширяти свої функції, відповідаючи вимогам та потребам сучасної громадськості.

В Україні потрібно створити модель нотаріату континентального типу, як це вчинено в країнах Європи, тому, що нотаріат – це один з найважливіших інститутів механізму держави, який забезпечує життєдіяльність суспільства. Саме запровадження в Україні вільного нотаріату наблизить країну до «вільного» латинського нотаріату як оптимального, з точки зору його дієздатності, компромісу між передачею нотаріату основоположних для правової системи завдань публічної влади та виконанням цих завдань вільним, висококваліфікованим і діючим під власну економічну відповідальність професійним станом.

Вирішення наведених та інших проблем сучасного нормативно-правового забезпечення нотаріальної діяльності, на нашу думку, можливе шляхом проведення комплексної систематизації законодавчих положень та положень підзаконних правових актів. У такому ракурсі, підтримуємо позицію вчених (В. В. Баранкова, О. М. Заєць, Н. В. Ільєва, В. В. Комаров, В. Г. Шишленко та ін.) щодо необхідності прийняття двох загальних нормативно-правових актів внаслідок проведеної систематизації, а саме: Закону України «Про організацію нотаріату» (або «Про організацію нотаріальної діяльності в Україні») та Нотаріального процесуального кодексу20. На наш погляд, такий крок дозволить комплексно врегулювати окремо питання організації системи нотаріату в Україні та окремо врегулювати усі процедурні аспекти здійснення нотаріальної діяльності, а отже і вирішити проблеми дублювань, прогалин, колізій законодавства тощо [12, с.145].

З-поміж основних проблем нотаріату, які потребують негайного вирішення, слід виділити такі:

А) чинний закон України «Про нотаріат» об’єктивно вже не може врегулювати широке коло практичних і теоретичних питань діяльності нотаріату;

Б) поступове законодавче звуження обсягу професійних прав нотаріусів;

В) відсутність реальних гарантій забезпечення нотаріальної діяльності;

Г) несприятлива система оподаткування;

Д) непрозорий та необ’єктивний механізм набуття права на нотаріальну діяльність і, як результат, допуск до нотаріальної діяльності осіб, які не мають належної професійної підготовки та відповідних моральних якостей;

Е) відсутність механізму підвищення кваліфікації нотаріусів тощо.

Таким чином, не дивлячись на тривалу правову реформу, сучасний стан нормативно-правового забезпечення нотаріальної діяльності характеризується наявністю численних проблем та недоліків. Перспективою його розвитку має стати проведення систематизації положень нормативних документів у цій сфері, що дозволить вирішити розглянуті проблеми.

На нашу думку, у процесі подальшого реформування законодавства про нотаріат доцільно вдосконалити питання відповідальності нотаріуса за шкоду, заподіяну внаслідок його недбалості або незаконних дій, механізм оплати за вчинення нотаріальних дій та надання послуг правового характеру нотаріусами, забезпечення дотримання порядку вчинення нотаріальних дій. Дані нововведення спрямовані на попередження надходження обґрунтованих скарг населення на неправомірні дії нотаріусів, а також на запобігання випадкам (число їх зростає) звернення громадян чи юридичних осіб до суду з питань визнання вчинених нотаріальних дій недійсними з вини нотаріусів. Посадові особи виконавчих комітетів зобов‘язані сприяти громадянам, підприємствам, установам і організаціям у здійсненні їх прав та захисті законних інтересів, роз‘яснювати права і обов‘язки, попереджати про наслідки вчинюваних нотаріальних дій для того, щоб юридична необізнаність не могла бути використана їм на шкоду. Часто на практиці новообрані нотаріуси чи посадові особи органів місцевого самоврядування, на яких покладено обов‘язок по вчиненню нотаріальних дій, зустрічаються з браком навиків, юридичних знань щодо посвідчення документів та вчиненню інших нотаріальних дій.

На нашу думку, всім нотаріусам та посадовим особам органів місцевого самоврядування необхідно постійно підвищувати свій професійний рівень, зокрема з вчинення нотаріальних дій шляхом проходження відповідних курсів підвищення кваліфікації. Підвищення професійного рівня повинно завершуватися проведеним підсумковим заліком.

Конституція України: прийнята Верховною Радою України 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30;

2. Цивільний кодекс України від 16.01.2003 № 435-IV / Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2003, NN 40-44, ст.356
3. Закон України «Про нотаріат» від 02.09.1993 № 3425-XII / Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1993, N 39, ст.383
4. Наказ Міністерства юстиції України «Про затвердження Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України» 22.02.2012 № 296/5. / Офіційний вісник України офіційне видання від 07.03.2012. 2012 р., № 17, стор. 66, стаття 632
5. Алферов И.А. Нотариальная форма защиты и охраны права и законного интереса: дис. … канд. юрид. наук: 12.00.15 Москва, 2007. 200 с
6. Денисяк Н. М. Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Серія: юриспруденція: зб. наук. пр./ Міжнародний гуманітарний університет. – Одеса: Фенікс, 2013. – Вип. 5. – С. 145-147
7. Єфіменко Л. В. Розвиток нотаріату: стан та проблеми / Л. В. Єфіменко // Бюлетень Міністерства юстиції України. – 2010. – № 8. – С. 8–15
8. Iльїна Ю. П. Деякi правовi аспекти оскарження дiй нотарiусiв у цивiльному процесi [Електронний ресурс] / Ю. П. Iльїна // Часопис цивілістики . – 2013. – Вип. 15. – С. 128-131.
9. Кармаза О.О. Науково-практичний аналіз процедури вчинення нотаріальних дій щодо житла в Україні //
10. Марченко В., Спасибо-Фатєєва І. Нотаріальне посвідчення правочину. Електронний ресурс. / Режим доступу: http://www.yurradnik.com.ua/stride/men/?m=authors&aut=253&art=1695
11. Нелін О. Формування тезауруса з нотаріату в Україні / О. Нелін // Юридична Україна. – 2014. – № 1. – С. 4–8
12. Нечипорук С. В. Проблеми та перспективи розвитку нормативно-правового забезпечення нотаріальної діяльності в Україні / С. В. Нечипорук // Часопис Київського університету права. – 2014. – № 4. – С. 143-146.
13. Сміян Л.С., Нікітін Ю.В., Хоменко П.Г. Нотаріат в Україні: Навчальний посібник (2-е вид., стереотип.) /
14. Сушинський І. В. Реформування системи нотаріату – пріоритет діяльності органів юстиції / І. В. Сушинський ; Головне управління юстиції у Чернівецькій області [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://minjust.cv.ua/index.php?page=/ 1221124153/1234951768/1234957814
15. Толковый словарь русского языка Ушакова Д.Н.- [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://
16. Федоренко Т. В. Нотаріальні дії та порядок їх вчинення / Т. В. Федоренко // Зовнішня торгівля: економіка, фінанси, право. – 2012. – N 6. – С. 156-160.
17. Федоренко Т. В. Нотаріальні дії та порядок їх вчинення / Т. В. Федоренко // Зовнішня торгівля: економіка, фінанси, право. – 2012. – N 6. – С. 156-160.
18. Фурса С.Я. Теорія нотаріального процесу : Науково-практичний посібник / За заг. ред. С.Я. Фурси. – К.:
19. Цивільний кодекс України: науково-практичний коментар за заг. ред. Є.О. Харитонова, О.І. Харитонової, Н.Ю. Голубєвої, К.: Правова єдність., 2007. – 1140 с.
20. Шишленко В. Г. Правове регулювання та організація нотаріату України / В. Г. Шишленко // Форум права. – 2010. – № 4. – С. 971–975.
21. Шишленко В. Г. Щодо реформування нотаріату України / В. Г. Шишленко // Форум права. – 2012. – № 1. – С. 1091–1099

В рефераті проаналізовано та узагальнено наукові підходи до розуміння проблем нотаріальної процедури, визначено загальні проблемні питання нотаріального посвідчення та з’ясовано шляхи їхнього подолання. Сформульовано основних проблем нотаріального посвідченням з урахуванням провідних наукових концепцій.

Ключові слова: нотаріальна процедура, нотаріальне посвідчення, нотаріальні дії.

Аннотация

В реферате проанализированы и обобщены научные подходы к пониманию проблем нотариальной процедуры, определены общие проблемные вопросы нотариального удостоверения и выяснены пути их преодоления. Сформулировано основных проблем нотариального удостоверением с учетом ведущих научных концепций.

Ключевые слова: нотариальная процедура, нотариальное удостоверение, нотариальные действия.

Summary

In the lecture, analyzed and summarized the scientific approaches to understanding of notary procedures, general issues notarization and found ways to overcome them. The basic problem notarization based leading scientific concepts.

Keywords: notary procedure notarization, notary action.