Проблемні питання принципу об’єктивної істини у цивільному процесі

Актуальність. За час становлення інституту судової влади в Україні поняття «об’єктивність» міцно закріпилося в науковому тезаурусі, нормативних актах та у світогляді представників юридичної професії. Загальновживаними в судочинстві стали такі вирази, як «факти об’єктивної дійсності», «об’єктивна істина», «об’єктивний розгляд справи», «об’єктивне розслідування», «об’єктивність суб’єкту доказування» тощо.

Принципу об’єктивної істини в цивільному судочинстві завжди приділялось чимало уваги. Зумовленість уваги пояснювалася актуальністю досягнення судом при відправленні судочинства істини. Бо лише, дослідивши істинні обставини справи, суд міг винести повне, об’єктивне і законне рішення.

Такий стан не міг не вплинути на формування уявлень про принципи судочинства. Цікаво відзначити думку Т.М. Мірошниченка: «Стосовно кримінального судочинства найбільш поширеним є розуміння принципів як закріплених у законі визначальних, фундаментальних положень щодо закономірностей і найбільш суттєвих властивостей кримінального процесу, які обумовлюють їх значення як засобу для захисту прав і свобод людини і громадянина, а також для врегулювання діяльності органів та посадових осіб, які ведуть кримінальний процес» [6, с. 53]. Не дивно, що в теорії серед принципів, які визначають зміст процесуальної діяльності, закріпився принцип «об’єктивної істини». Про цей принцип згадується в роботах не тільки з кримінального, але й цивільного і господарського процесу. Теоретичній розробці цього принципу приділяли увагу О.Т. Боннер, І.М. Зайцев, В.П. Нагребельний, М.П. Омельченко, І.В. Решетнікова, М.С. Строгович, Г.П. Тимченко та інші.

Метою дослідження є визначення сутності об’єктивної істини в цивільному процесі та формулювання теоретичних висновків з окресленої проблематики.

Проблема принципів цивільного процесу займає одне з визначальних місць в науці цивільного процесуального права. Особливої актуальності це питання набуває в умовах реформування цивільного процесуального законодавства. У нормотворчій діяльності принципи цивільного процесуального права впливають на зміст норм, що регулюють цивільне судочинство, сприяють систематизації цивільного процесуального законодавства, виявленню і виключенню з нього норм, що дисонують з системою цивільного процесуального права. У практиці правозастосування принципи цивільного процесу визначають загальні підходи у здійсненні правосуддя, сприяють правильному розумінню і тлумаченню норм процесуального права, становлять основу застосування аналогії права. Принципи слугують базою для напрацювання теоретичних концепцій будь-якої галузі права, у тому числі цивільного процесуального права.

Значення принципів цивільного судочинства полягає в: узагальненні та систематизації знань з цивільного процесу; обґрунтованому формуванню законодавства, яким регламентуватиметься процедура розгляду справ судом; правильному застосуванню норм цивільного процесуального права; врахуванню недоліків судової практики та розробці теоретичних концепцій розвитку цивільного процесуального законодавства.

Кожен принцип цивільного процесуального права зароджується як категорія правосвідомості й отримує закріплення в законі, що дозволяє визначити його як основне та нормативне положення, яке визначає формування та перспективи розвитку всієї галузі права.

Поняття «об’єктивна істина» потрібно трансформувати з принципу цивільного процесу в мету цивільного судочинства, адже формальна істина не може вважатися остаточною метою розгляду цивільної справи.

Г.П. Тимченко пише: «Принцип об’єктивної (судової) істини – це основне положення відповідно до котрого суд, раціонально використовуючи наявні у сторін можливості і закладений для цього в нормах процесуального права потенціал, встановлює справжні обставини справи» [11, с. 94]. A.B. Завгородня зазначає, що «під об’єктивною істиною розуміється встановлення судом фактичних обставин справи у тому вигляді, у якому вони існували чи існують в об’єктивній дійсності» [4, с. 124].

Об’єктивне здійснення правосуддя було і залишається умовою перебування на посаді судді. Адже про це зазначено в тексті присяги судді, яка встановлена Законом України «Про судоустрій і статус суддів» (стаття 55).

Попри таке широке застосування в правовій науці, законотворенні, правозастосовній діяльності поняття «об’єктивність» у судочинстві не отримало якогось іншого, аніж загальновживаного значення. Зокрема, звертає на себе увагу те, що основа увага дослідників принципу об’єктивної істини зосереджується на понятті «істина», а не «об’єктивність». Наприклад, Г.П. Тимченко підтримує позицію Т.В. Сахнової про те, що не так уже важливо, як визначати істину, що досягнута в суді (об’єктивна вона чи ні) і навряд чи це є таким необхідним [11, с. 93].

Тому метою написання цієї статті є з’ясування змісту поняття «об’єктивність» у судочинстві.

Найбільш дослідженим з усіх вищенаведених виразів, у яких уживається поняття «об’єктивність», є наукові доробки щодо такого принципу судочинства, як принцип об’єктивної істини. У літературі зустрічається й інша його назва – принцип всебічного, повного і об’єктивного дослідження обставин справи [6, с. 60]. Видається, що використання словосполучення «об’єктивна істина» в судочинстві закріпилось у XX столітті. Так, О.О. Нарійчук наводить висловлювання дореволюційних процесуалістів, які застосовували словосполучення «судова істина», «юридична істина», «матеріальна істина». Зокрема, наводяться роздуми вченого того часу В.К. Случевського, який не погоджується з об’єктивним характером істини, що встановлюється судом, оскільки суддя змушений через недосконалість засобів людського правосуддя задовольнятися високим ступенем імовірності [7, с. 141]. А Л.Є. Владіміров зазначав, що фактичної вірогідності не існує об’єктивно, вона залежить від стану нашої переконаності [7, с. 141]. Погляди цих дореволюційних криміналістів цілком відображали стан кримінального судочинства того часу, бо переважна більшість кримінальних справ розглядалась за участі присяжних засідателів.

A.B. Завгородня досліджує дореволюційні джерела із цивільного процесу і наводить такі визначення істини або правди (тогочасне визначення істини в цивільному процесі): «матеріальна правда (істина)», «формальна правда (істина)», «дійсна істина» [4, с. 122].

У «Словнику української мови» слово «об’єктивність» тлумачиться як абстрактний іменник до слова «об’єктивний». Як приклад його застосування наводиться: «Марксистське розуміння істини включає в себе насамперед положення про її об’єктивність». Значенню слова «об’єктивний» у словнику дано таке тлумачення: «Який існує поза людською свідомістю і незалежно від неї; незалежний від волі, бажань людини; протилежне суб’єктивний». Тут же наводиться значення словосполучення «об’єктивна істина» – «правильне відображення в свідомості людей, у положеннях науки дійсності, реального світу». Як приклад застосування цього словосполучення наводиться цитата із праці В.І. Леніна: «Бути матеріалістом значить визнавати об’єктивну істину, яку відкривають нам органи чуттів» [6, с. 53].

Принцип об’єктивної істини, який прийнято вважати міжгалузевим, відображає головну мету судового процесу – встановити істину, і після цього, правильно застосувавши норму матеріального права, розв’язати спір між сторонами. О.В. Немировська зазначає, що вимога встановлення об’єктивної істини відповідала активній ролі суду в процесі доказування, який мав доповнювати доказову базу по справі в разі її недостатності. За нового трактування саме принцип змагальності забезпечує повноту фактичного та доказового матеріалу, що є умовою досягнення істини, адже тільки сторони володіють найбільшим обсягом фактичного матеріалу .

Істина (veritas) – це «відповідність ствердження або заперечення якого – небудь співвідношення його дійсній наявності чи відсутності між існуючими співвідношеннями речей, їх ідей і законів». Істині протиставиться хибне припущення, а прийняття істинного припущення за хибне і навпаки є помилкою. Істина визнається достовірною, коли співвідношення, що стверджується або заперечується, насправді виявляється існуючим чи неіснуючим і підлягає перевірці. Коли перевірка неможлива й істина не може бути встановлена призначеним для цього шляхом, як наслідок отримуємо або вірогідність, або неможливість, або тільки припустимість; замість знання – думку, сумнів, незнання. Критерій достовірності істини, тобто можливість її виявлення перевіркою, є очевидність істини, а рішення прийняти відому думку за істинну чи хибну і покласти її в основу своєї діяльності або відхилити її є переконанням.

Істина – це принцип і ціль цивільного процесу. Акт правосуддя, що суперечить принципу істини, є необґрунтованим, а значить незаконним, таким, що підлягає скасуванню у відповідності з діючими процедурами [9, с. 120].

Істина в судовому процесі – відшукуване. Судові процедури відкривають різні шляхи пошуку, рух до істини, тобто судові процедури по-своєму впливають на досяжність, але характер істини від судових процедур не залежить.

По відношенню до істини можна виділити дві групи учасників процесу, протилежним чином налаштованих: 1) зацікавлених у встановленні істини; 2) зацікавлених в її приховуванні. Приховати істину і виявити її – дві тенденції процесу, що борються, причому пошук істини ведеться відкрито, а дії по прихованню істини робляться інакше, прикриваються іншими діями, обманом.

Гнучкість в міркуваннях про характер істини, встановлюваної судом, демонструють В.В. Ярков і Ю.К. Осипов, які в своїх вказують, що: “… в питанні про характер істини в цивільному процесі практично важливо не те, чи є вона абсолютною або відносною, а те, що вона є об’єктивною істиною, тобто являє собою відповідність висновків суду, що містяться у рішенні, дійсним обставинам справи».

Суд при постановленні рішення повинен встановити об’єктивну істину, на думку окремих авторів, тільки в тих межах, в яких це необхідно для виконання покладених на суд завдань. Але якщо суд пізнає явища об’єктивного світу, що виступають обставинами в справі і потребують встановлення для її вирішення, лише в певних межах, то висновки його ніяк не відповідатимуть об’єктивній істині, яка має бути встановлена по кожній справі. Правосуддя виконає покладені на нього завдання тоді, коли воно здійснюватиметься у відповідності із законом, на основі встановлення об’єктивної істини за фактичними обставинами справи, а не тільки в певних межах і на основі припущення про їх наявність. Чого немає в справі, немає в світі. Рішення повинно бути постановлено на зазначених і доказаних обставинах, а не за покликанням совісті. В рішенні повинні бути наведені обставини справи, встановлені судом доводи, за якими суд відхиляє ті чи інші докази. Порушення принципу об’єктивної істини є безумовно, підставою для скасування рішення.

Реалізація принципу об’єктивної істини у цивільному судочинстві тісно пов’язана із формою судового процесу та особливостями збирання доказів, їх оцінюванню і процедурі доказування. Так, при інквізиційному процесі суд наділений монопольними повноваженнями по зібранню доказової бази. А змагальний процес, навпаки, покладає обов’язок доказування на сторони процесу. Сторони мають доводити ті обставини, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог та заперечень в процесі змагальності у доказуванні.

Таким чином ніби виконується правило, за яким в дискусії народжується істина [5, с. 154].

Т.М. Яблочков в 1915 р. вважав, що змагальний процес характеризується тим, що переможцем в ньому «буде не більш правий, а більш сильний, більш досвідчений у техніці боротьби», що не співвідноситься із постулатом правдивості [3, с. 49]. Як видно, науковець влучно вказує на недолік аксіоми подання доказів виключно за ініціативою сторін.

Варте уваги також зауваження А.Ф. Воронова. Якщо у законодавця є наміри, щоб суд в процесі розгляду справи встановив істину, то не можна покладати обов’язок доказування або тільки на сторони та інших осіб, які беруть участь у справі, або тільки на суд – процесуальна активність сторін у сукупності із процесуальною активністю суду значно продуктивніше в цьому відношенні [3, с. 65]. Важко не погодитися із зазначеною думкою. Сторони не завжди зацікавлені в представленні суду об’єктивної істини обставин. Як наслідок ставлячи суд у глухий кут з неможливістю встановлення істини. Саме тому поєднання правомочностей подання доказів, їх витребування як сторонами, так і судом, могли б стати локомотивом встановлення істини обставин по справі. Отже, істина, дійсно, народжується в дискусії, але далеко не завжди.

На жаль, на сьогоднішній день немає єдиної думки серед науковців щодо того якою є істина. В процесуальній літературі відносно широке розповсюдження отримали погляди, відповідно до яких у судочинстві можливе досягнення не об’єктивної, а виключно формальної істини наприклад, М.А. Плюхіна, обґрунтовуючи дану точку зору, наводить аргументи американського дослідника У. Бермана, який приходить до висновку, що переслідування об’єктивної істини є не лише наївним, але й недосяжним, оскільки сама подія як така не може бути відтворена у суді. Після того, як подія відбулася, якщо тільки вона не записана на відеоплівку, можна покладатися лише на її суб’єктивне сприйняття, і тільки в тій мірі, в якій її запам’ятали люди, а потім розповіли про неї [5, с. 154].

В цивільному процесі істина встановлена, якщо доказана. Істина в судовому процесі – це перш за все проблема судових доказів і правил доказування. Загальне цивільно-процесуальне правило розподілу між сторонами обов’язку доказування полягає в тому, що позивач повинен довести свої позовні вимоги, а відповідач, що заперечує проти його вимог, зобов’язаний довести свої заперечення. Новий ЦПК не передбачає правової можливості зміни тягаря доказування ані за угодою сторін, ані на розсуд суду. Правила розподілу обов’язків по доказуванню імперативні. Звернення сторони до фактів, які підлягають доведенню іншою стороною, через закон, не тягне за собою переходу доказового обов’язку. Тягар доказування стабільний, він не передається від позивача до відповідача і навпаки. Якщо суддя пропонує стороні довести факт, який згідно із законом в даній цивільній справі повинна доводити інша сторона, така пропозиція судді суперечить загально імперативному правилу, що встановлює порядок розподілу тягаря доказування. Індивідуально правовим актом судді не можна ослабити, змінити або скасувати загальне правило.

Цивілістичні правила розподілу обов’язку сторін по доведенню побудовані за тією ж логікою, що і кримінально-процесуальні, у тому числі, охоплювані формулою презумпції невинуватості. В указаних межах діє презумпція невинуватості відповідача.

Презумпція – припущення, засноване на вірогідності. В праві презумпція означає, що факт визнається існуючим, доки не доведено зворотнє. Це положення умовно приймається за істину за умови, що не доведено зворотне. Презумпція означає обставину, яку законодавець вважає вірогідною, і тому вона судом, який розглядає справу, може бути ухвалена за дійсне. Фактичне положення, факт, обставина приймається судом за істину без доказів через презумпцію. Процесуальна презумпція завжди спростовна. Презумований факт не може покладатися в основу присудження, якщо суду були надані достатні докази протилежного. За відсутності спростування, а також якщо спроба спростувати щодо даної справи презумований факт виявилася безуспішною (недоказаною або робилася за допомогою недопустимих доказів), презумована обставина приймається судом за істину. Формально юридично воно прирівнюється до доведеного і, проте, поступається йому в гносеологічному аспекті. Визнання факту звільняє іншу сторону від обов’язку доводити його, якщо таке визнання не обумовлено ще якими-небудь обставинами і зобов’язаннями. Інакше кажучи, безумовне визнання факту звільняє іншу сторону від обов’язку його судового доведення. Безумовне визнання факту-події тому і звільняє іншу сторону від необхідності доводити, що презумується істинність факту, що визнається в судовому процесі. Визнання, обтяжене умовами, також може відповідати дійсності.

Можливе визнання стороною факту, яке не є підставою для звільнення від доведення, оскільки доводити потрібно не тільки факт, що визнається, але і інші пов’язані з ним факти. Не має сили судового визнання факту визнання за межами суду, але це положення має бути досліджено в судовому засіданні в сукупності з іншими доказами. Якщо визнання факту зроблено судом, який надалі не розглядатиме справу, воно буде передано іншому суду, – юридична значущість визнання зберігається. Відсутність спростування факту стороною не означає його визнання. Умовчання стороною відносно юридично значущий факт не може вважатися визнанням і згодою з таким фактом. Визнання спірної дії (акту, події) позбавляє іншу сторону від обов’язку доводити те, що визнано. Визнання спірної події усуває необхідність доводити інше.

Судова практика дозволяє стверджувати, що докази використовується і на користь, і в шкоду істині. Причому використовувати докази всупереч істині буває легше і переконливіше: судовий процес – гра професіоналів, в свідомості яких правила судового доведення і істина – віджилі категорії. “Процес і істина – ніщо, результат (оптимальний для клієнта) – все”. При такому підході ціль і засоби судового процесу не просто міняються місцями, – проти справжнього, але такого, що має шорсткості і вади доказу сторони, інша сторона виставляє зовні бездоганні неправдиві факти і докази. Професійні фальсифікації, підготовлені свідки, експертні висновки, з підігнаними під потрібний результат початковими даними і висновками, – все це знижує шанси судді розібратися в справі точно, тобто об’єктивно.

Ще проблематичнішим є пошук істини в змагальному процесі, де кожний грає свою роль, але кожний грає проти істини (ситуація спору про право, в якій насправді відшукуване не належить ані першій, ані другій стороні). Ще один аспект проблеми “істина – доказ” пов’язаний з відсутністю у особи, що звернулася за судовим захистом, доказів порушення її прав (іншим суб’єктом).

Виходячи з нерозривного зв’язку істини з доказом, відсутність будь-яких доказів у позивача – при запереченні факту порушення його права відповідачем – означає безперспективність позову (тобто точний прогноз несприятливого для позивача рішення суду).

Зрозуміло, що інтерес позивача буде задоволений, по-перше, на підставі визнання позову у відповідь стороною (рішення на основі визнання відповідачем), по-друге, при досягненні мирової угоди. І рішення, побудоване на згоді відповідача, і мирова угода являють собою судові документи, в яких актами волевиявлення (в першому випадку – відповідача, в другому – обох сторін) як би заповнюється пропуск в доказах. Мировою угодою, як і будь-якою угодою, істина не встановлюється. Істина встановлюється рішенням, ухваленим на основі визнання відповідача. В основу рішення, окрім визнання відповідача, можуть бути покладені і інші докази, досліджені судом .

У чинному ЦПК принцип об’єктивної істини не закріплено у окремій статті як керівну засаду здійснення правосуддя. Однак, ознаки принципу вбачаються у:

1. ч. 3 ст. 10 ЦПК – кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом;
2. ч. 4 ст. 10 ЦПК – суд сприяє всебічному і повному з’ясуванню обставин справи: роз’яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов’язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом;
3. п. 4) ч. 1 ст. 20 ЦПК – суддя не може брати участі в розгляді справи і підлягає відводу (самовідводу), якщо є інші обставини, які викликають сумнів в об’єктивності та неупередженості судді;
4. ч. 3 ст. 53 ЦПК – експерт зобов’язаний з’явитися за викликом суду, провести повне дослідження і дати обґрунтований письмовий висновок на задані йому питання, а у разі необхідності – роз’яснити його;
5. ч. 3 ст. 58, ч. 3 ст. 60, ч. 2 ст. 160, ч. 4 ст. 182, ч. 1 ст. 212 ЦПК.

Очевидно, український суд при розгляді цивільної справи наділений обов’язком встановити істину у справі.

Розглянувши думки відомих представників науки процесуалістів зустрічаємо думки щодо об’єктивної, судової, формальної та матеріальної істини.

Ґрунтуючись безпосередньо на значенні слів «істина» та «об’єктивність» підтверджується точка зору, що істина, яка з’ясовується судом де факто не може мати характеру об’єктивності. Оскільки об’єктивним є тільки те, що існує поза свідомістю людини, незалежно від її волі та бажань як було наведено вище. Але, якщо людина сприйняла дійсність – певну дію чи подію, то вона зробила це суб’єктивно, через призму своєї індивідуальної свідомості, виходячи із власних світоглядних переконань, рівня інтелектуального розвитку, віку, темпераменту, характеру, не рідко й статі і т. д. Навіть приналежність особи до тієї чи іншої релігії може бути наслідком неоднозначного сприйняття нею дійсності з огляду свого вірування. Проте проблема стосується не лише різного сприйняття інформації. Бо відповідні факти, що стосуються справи, спочатку людині необхідно сприйняти, потім їх запам’ятати, і нарешті у судовому засіданні пригадати і відтворити їх саме так, як було насправді, а не як була сприйнята дійсність. А суддя об’єктивно зобов’язаний оцінити свідчення. Гарантії відсутні, що на описаних стадіях інформація не тільки буде відтворюватися не у повному обсязі, а може і спотворюватися. Тому варто погодитися із думкою, що висловлюється американським дослідником У. Берманом, котрий стверджує, що з’ясування об’єктивної істини у суді є недосяжною метою [5, с. 155].

А.Ф. Воронов, вважає, що прагнення суду встановити дійсні обставини справи обмежуються наявними процесуальними засобами норми, які обмежують такі прагнення, треба сприймати виключеннями із принципу, які в силу дії принципів змагальності і рівноправності сторін об’єктивно не можуть не існувати. З іншого боку, норми, які дозволяють особам, які беруть участь у справі, і наділяють їх обов’язком доказувати свою правоту перед судом в силу дії тих же принципів, норми щодо допустимості процесуальної активності суду є нормами, що сприяють дотриманню принципу [3, с. 70].

Встановлення об’єктивної істини є неможливим, до прикладу, при укладенні мирової угоди між сторона в порядку, передбаченому ст. 175 ЦПК; у випадках, коли суд ґрунтується на презумпція, передбачених нормами матеріального права. Як-то визнання особи безвісти відсутньою чи померлою, хоча насправді вона існує як людина. Просто місце її знаходження для певних осіб є невідомим. Правила допустимості доказів щодо обов’язковості одержання доказів виключно з дотриманням порядку, встановленого законом (ч. 2 ст. 59 ЦПК) також не сприяють встановленню істини. До обставин, які ускладнюють чи зовсім унеможливлюють досягнення істини відноситься і правило встановлене ч. 1 ст. 63 Конституції України – особа не несе відповідальності за відмову давати показання або пояснення щодо себе, членів сім’ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом. Встановлення процесуальних строків вносять формальність у процес встановлення істини.

В ключі вищесказаного видно, що обов’язок суду встановити об’єктивну істину по кожній справі не може бути виконаний. Оскільки, виходячи із правил законодавчої техніки, логічно є некоректним наділяти орган державної влади обов’язком чи то повноваженням, яке завідомо буде неможливо виконати в кожній ситуації. Зауважмо, що мова йде не про всі випадки.

Наукова дискусія з приводу істини судової, матеріальної чи формальної на наш погляд має своє вирішення. Виходячи із того, що рішення суду відповідно до ст. 213 ЦПК повинно бути обґрунтованим, тобто ухваленим на основі повного і всебічного з’ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні. Варто зробити висновок, що дана процедура має формальний характер, оскільки у судовому засіданні можуть бути дослідженні не усі докази, а їх певна частина, що відображає обставини справи однобічно. Однак гарантією дотримання принципу істини є норма п. 8) ч. 3 ст. 129 Конституції України, що забезпечує право особи на апеляційне та касаційне оскарження судового рішення.

Науковці, котрі вважають істину судовою будують свою позицію на суб’єкті, який має повноваження по встановленню істини. В свою чергу представники ідеї істини матеріальної беруть до уваги базу із якої суд встановлює істину. Тому, вважаємо, що дані позиції є правильними, однак застосовують хибний критерій встановлення істини. Оскільки нас цікавить не суб’єкт, який встановлює істину, і не матеріальна база, що служить підґрунтям встановлення істини.

Перш за все нас цікавить характер істини. Який, враховуючи етимологічне погодження словосполучення «об’єктивна істина», процес встановлення істини, фактори обмеження дії принципу та ін. особливості є формальним. Погоджуючись із твердженням Е.В. Васьковського: «… рішення вважається формально істинним, якщо воно логічно відповідає матеріалам, представленим сторонами» [3, с. 55], констатуємо, що істина встановлена в ході судового розгляду є формальною.

Щодо юридичної кваліфікації правовідносин між сторонами процесу варто визнати ту позицію, згідно із якою під принципом об’єктивної істини розуміється саме встановлення істини обставин справи, що мають значення для її вирішення.

А правильне застосування закону стосується дії іншого самостійного принципу цивільного судочинства, принципу законності, що безпосередньо залежить від повності застосування судом засад встановлення істини. Варто погодитися із думкою М.П. Омельченка, який вважає, що правові кваліфікація взаємовідносин сторін має суб’єктивний характер, тоді коли дійсно встановлені фактичні обставини ніким не можуть бути замінені і змінені у випадках виявлення неправильного встановлення фактичних обставин і неправильного застосування норм права, настають різні правові наслідки [8, с. 12].

Таким чином, під принципом об’єктивної істини слід розуміти обов’язок суду лише прагнути до встановлення істини у справі, дослідження усіх необхідних обставин справи, прав і обов’язків сторін з метою постановлення законного і обґрунтованого рішення суду. Тільки така постановка завдання для суду може бути реально виконана ним.

Тому виправдовується позиція нашого законодавця, який не передбачив у окремій статті закріплення принципу об’єктивної істини. Однак у окремих статтях нагадує вершителям правосуддя, встановлення істини – запорука справедливого судочинства.

В результаті дослідження принципу об’єктивної істини підтверджується існування цього принципу об’єктивної істини в системі принципів сучасного цивільного процесу України, адже діяльність суду завжди спрямована на встановлення фактичних обставин справи. Виявлено, що вказаний принцип суперечить правилу допустимості доказів, яке створює перешкоди для повного і всебічного встановлення обставин справи.

Принцип об’єктивної істини в цивільному процесі – це лише вузьке сприйняття мети даного виду судочинства, яка виявляється у створенні механізмів її досягнення. Конвенцією про захист прав людини й основоположних свобод гарантується право на справедливий судовий розгляд, що й має передбачати досягнення об’єктивної істини по справі.

Чинне процесуальне законодавство України вимагає від суду лише істинності правової кваліфікації фактичного матеріалу, наданого сторонами, незалежно від відповідності його дійсним обставинам. Це означає, що в сучасному цивільному судочинстві України діє принцип формальної (юридичної) істини.

Зважаючи на те, що об’єктивна істина є метою судочинства, принцип змагальності визначає спосіб досягнення цієї мети. При цьому наявність у процедурі цивільного судочинства стадій перегляду судових рішень є втіленням принципу об’єктивної істини, а не змагальності, оскільки вимагаючи перегляду рішення, сторони не змагаються із судом, а вимагають об’єктивного розгляду і вирішення справи.

Принцип об’єктивної істини повинен зберігатися, а змін і вдосконалень потребують лише шляхи досягнення об’єктивної істини.

1. Цивільний процесуальний кодекс України від 18.03.2004 року № 1618-IV // Офіційний вісник України, 2004, N 16 (07.05.2004), ст. 1088 // зі змінами і доповненнями;
2. Волосенко С. О. Правова природа принципів об’єктивної істини і змагальності / С. О. Волосенко // Юриспруденція: теорія і практика. – 2006. – № 5 (19). – С. 19–22
3. Воронов А.Ф. Принципы гражданского процесса: прошлое, настоящее, будущее – М.: Издательский Дом «Городец», 2009 – 494 с.
4. Завгородня А. Характер істини, що підлягає встановленню в порядку цивільного судочинства / А. Завгородня// Підприємництво, господарство і право. -2013.-№6 (210). – С. 120-124.
5. Залізняк П. М. Загальні проблеми питання принципу об’єктивної істини в цивільному процесі / П. М. Залізняк // Наше право. – 2013. – № 8. – С. 152-156
6. Кримінальний процес України : [підруч. для студентів юрид. спец, вищ. закладів освіти]/ [Ю.М. Грошевий, Т.М. Мірошниченко, Ю.В. Хоматов та ін.] ; за ред. Ю.М. Грошевого та В.М. Хотенця. – X. : Право, 2000. – 496 с.
7. Нарійчук О. Об’єктивна істина як мета доказування у кримінальному процесі України/ О. Нарійчук// Підприємництво, господарство і право. – 2010. -№11 (179). – С. 141-142
8. Омельченко М.П. Принцип об’єктивної істини цивільного процесуального права України [Текст] : Дис… канд. юрид. наук: 12.00.03 / Омельченко Михайло Петрович ; Київський ун-т ім. Тараса Шевченка. – К., 1996. – 197 с.
9. Смоловий Д. П. Встановлення істини в цивільному процесі [Текст] / Д. П. Смоловий ; науков. керів. С. В. Щербак // Проблеми і перспективи розвитку банківської системи України: погляд у майбутнє : збірник тез доповідей за матеріалами Восьмої науково-практичної конференції студентів (18-22 квітня 2005 р.) та Дев’ятої науково-практичної конференції студентів (27 квітня 2006 р.)./ Державний вищий навчальний заклад «Українська академія банківської справи Національного банку України» – Суми, 2006. – С. 119-123
10. Стеценко Ю.В. До поняття об’єктивності у судочинстві/ Ю.В. Стеценко// Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. – Сер.: Юриспруденція. – 2014 – № 10-1 том 2 – с. 118 – 120
11. Тимченко Г.П. Принцип об’єктивної (судової) істини: еволюція доктрини і законодавства/ Г.П. Тимченко// Юридична Україна. – 2010.-№5(89).-С. 89-95.