Розвиток кримінологічних досліджень у радянський період

Злочинність, причини та умови її розвитку, характеристика особистості злочинця та ефективність захисту від злочинної особистості привертала до себе увагу філософів, соціологів, юристів, політиків, письменників ще в давнину. Початок кримінології в СРСР, УРСР, був досить оптимістичним. Нове суспільство успадкувало від попередньої доби цілу плеяду відомих вчених, серед якої знаходимо М. Гернета, А. Піотковського, Є. Тарновського, А. Жижиленка, С. Познишева та багатьох інших професорів – авторів, які друкувалися ще до революції, мали великий досвід дослідницької діяльності та честолюбні плани на майбутнє.

Для успішної боротьби зі злочинністю необхідно, з одного боку, глибоко і всебічно розібратися в причинах, що породжують її в соціалістичному суспільстві, а з іншого — визначити найбільш ефективні способи попередження злочинів. Тільки виділення кримінології в самостійну наукову галузь, не замкнуту в рамках науки кримінального права, дозволяє з необхідною глибиною й всебічністю виявити і дослідити всі форми і засоби боротьби з злочинністю.

Одночасно з цим, неможливе забезпечення належної якості наукових досліджень без врахування попереднього досвіду. Зазначене підтверджує актуальність теми даної роботи на сьогоднішній день.

Метою роботи є дослідження особливостей розвитку кримінології в радянський період, а також формулювання теоретичних висновків з окресленої проблематики.

У перші роки радянської влади продовжували свою діяльність представники дореволюційної соціолого-правової науки (М. Гернет,С. Познишев, М. Ісаєв, О.Жижиленко).

У 20-ті роки минулого століття актуальними були спори про психофізичні причини злочинності. Виник напрямок, що мало узгоджувався із соціологічним розумінням злочинної поведінки і кримінально-правовими методами боротьби з нею, який можна назвати біологічним (а точніше, біосоціальним або соціально- біологічним).

Й. С. Ной пояснював даний феномен так: «оскільки самим фактом здійснення Великої Жовтневої соціалістичної революції в радянській державі було підірвано соціальне коріння злочинності, великий інтерес в соціалістичному суспільстві стала представляти людина, що вчиняє злочин, шляхом її вивчення можна було визначити те, що детермінує злочинність і відповісти на питання “Хто такий злочинець?”» [7, с. 244].

У великих містах Росії було відкрито кримінологічні кабінети, зокрема в Петрограді (1918 р.), Саратові (1922 р.) і Москві (1923 р.). Так, у Саратовському кабінеті кримінальної антропології і судово-медичної експертизи, створеному у 1922 році, наукова робота велась у трьох напрямках: 1) вивчення злочинця і злочинності; 2) пошук найраціональніших методів перевиховання злочинців; 3) проведення експертиз для судових органів, карного розшуку та адміністрації виправних установ.

Виникнення Московського кримінологічного кабінету було пов’язано з проведеним у квітні 1923 року обстеженням виправно-трудових будинків. Матеріали обстеження виявилися настільки цікавими і цінними, що напрошувався висновок про необхідність організації систематичного вивчення особи злочинця і злочинності.

У зв’язку з цим при Адміністративному відділі Московської Ради був створений Кабінет з вивчення проблем особи злочинця і злочинності, в якому працювали криміналісти, соціологи, психіатри, психологи, антропологи, біохіміки. Московський кабінет розробив декілька анкет. Програма обстеження злочинців складалася з 43 питань, відповідь на які фіксувалася вищеназваними спеціалістами. Наприклад, соціологічне дослідження передбачало встановити процес формування антисоціальної спрямованості особи, раптового, стрімкого її утворення або, навпаки, поступового розростання в ній антисоціальних властивостей. Виявлялися умови життя неповнолітніх правопорушників, причини повторного скоєння ними злочинів тощо.

Це давало можливість зробити висновок, чи правильно обрана міра покарання для обвинувачуваного [5, с. 18].

Організований у 1926 році кабінет в Ростові-на-Дону проводив дослідження у біопсихологічному напрямку. Його роботою керував доктор медицини О.В.Брайловский. Кабінет видавав збірник “Вопросы изучения преступности на Северном Кавказе”, авторами статей якого були головним чином лікарі.

У 1925 році при Петроградському губернському суді теж був створений кримінологічний кабінет. Його робота будувалася на комплексній основі. Спочатку вивчались матеріали справи, потім проводилося анкетування кожного засудженого і бесіди з ними. Зокрема, було проведено конкретно-соціологічне дослідження причин злочинності неповнолітніх. Анкетуванню були піддані засуджені за вбивство, зґвалтування, хуліганство та особи, які скоїли корисливі злочини. Матеріали дослідження були розіслані в інші регіони СРСР, в тому числі в Україну, а написані на його підставі статті – опубліковані в спеціальних наукових збірниках [5, с. 19].

Аналогічні кримінологічні установи були створені й в Україні. В Україні перші намагання створити власні кримінологічні установи датуються 1921 р., коли було розроблено проект спеціальної установи з вивчення причин злочинності, і Народний комісаріат юстиції УРСР пропонував Раднаркому прийняти декрет про створення інституту кримінальної антропології та психології.

Реально перша установа почала працювати 1924 р. в Одесі під назвою «Всеукраїнський кабінет по вивченню особистості злочинця і злочинності» (керівник проф. Є.П. Френкель). Кабінет працював при Одеському Допрі і входив у систему виконання покарань – Управління ВТУ УРСР [6, с. 71].

Аналогічні кабінети виникли у Києві та Харкові. Харківський кабінет почав працювати 1928 р. і мав три секції: пенітенціарну, кримінальну, соціально-економічну. На відміну від Всеукраїнського кабінету в Одесі, харків’яни схилялися не стільки до біологічного, скільки переважно до соціологічного напрямку досліджень. У багатьох містах України (Дніпропетровськ, Чернігів, Суми, Охтирка) за ініціативи співробітників кабінетів було створено опорні пункти, де працювали юристи-практики за методиками, що розробляли провідні вчені [3, с.56-61].

Нарешті, ця мережа завершувалася суто науковими установами, яким врешті-решт і були підпорядковані кабінети.

В Києві, крім кабінету при юридичному факультеті Інституту народного господарства, існувала ще й “Юридична клініка”. Вона працювала на громадських засадах. Викладачі відповідних кафедр набирали групи студентів, які проводили анкетування ув’язнених, а також членів їх сім’ї, товаришів по роботі. Ці матеріали використовувались у навчальному процесі та у профілактичній роботі.

У подальшому в наукових публікаціях учені зазначали, що в діяльності цих установ були допущені суттєві методологічні недоліки (як і в цілому в розвитку кримінології в 20-30-ті роки). Переважна більшість кримінологів вважала, що дослідження злочинності можливе лише шляхом накопичення матеріалів масового вивчення особи злочинців. Проблема особи в такому її розумінні підміняла проблему злочинності в цілому. Перебільшувалась і роль біолога, що тягло за собою біологізацію окремих соціальних і кримінально-правових категорій, окремі твердження про те, що злочинність обумовлена біологічними причинами. І таким чином проблема злочинності ставала як би другорядною.

У 1925 році всі українські кабінети були перетворені в Інститути науково-судової експертизи, які, згідно з Положенням від 25 квітня 1925 року, повинні були проводити різного роду наукові дослідження та експертизи у судових справах, а також експериментальні дослідження з питань кримінальної техніки й методики вивчення злочинності і особи злочинців. Серед шести секцій Інституту була і секція “Кримінально-психологічних і психопатологічних досліджень”.

Ще до створення Київського інституту науково-судової експертизи “Юридична клініка” разом з науковцями кабінету провела низку досліджень під керівництвом академіка І.О. Малиновського.

На засіданнях її Вченої ради, зокрема, були заслухані такі доповіді: “Про вивчення злочинця і злочинності”; “Про асоціативний метод і застосування його в судовій роботі”; “Про особливості професійного злочинця”.

Найбільший інтерес становила перша доповідь, з якою виступав академік І.О. Малиновський 27 листопада 1926 року. Зробивши короткий нарис історії заснування в Європі й Америці кабінетів і лабораторій з вивчення злочинності і злочинців, він зауважив, що хоча ці кабінети ставлять своїм завданням усебічне вивчення злочинності, але насправді головним чином займаються біологічним обстеженням злочинців. Соціологічні дослідження відсуваються на другий план. Далі доповідач наголосив, що радянське законодавство розглядає злочин як продукт соціально-економічних умов і вважає за необхідне застосовувати до злочинця заходи соціального захисту, пристосовувати його до умов співпраці, а не мститися йому. Необхідно вивчати злочинця, щоб з’ясувати, як боротися зі злочинністю. Обов’язок такого вивчення законодавець покладав на судові органи і виправно-трудові установи. Але, як вважав І.О. Малиновський, потрібні і спеціальні наукові установи, де працювали б вчені різних галузей знань. У межах даного періоду вивчення злочинності слід проаналізувати роботу О. О. Жижиленка «Злочинність та її фактори» (1922). Автор розглядає поняття злочину, фактори злочинності та їх класифікацію, досліджує космічні, індивідуальні, соціальні, соціальні у вузькому розумінні, економічні фактори злочинності, особливості державного і соціального устрою. О. О. Жижиленко відмічає незмінну глибоку зацікавленість проблемою злочинності, називає її явищем соціального життя, породженим його ненормальними умовами, наводить власні роздуми про постійне зростання злочинності та її небезпеку в суспільстві, про значну складність з’ясування причин злочинності [7, с. 250].

Учений робить висновок, що існують, очевидно, закони, які управляють явищем злочинності. Сучасна наука ще не настільки просунулась уперед у цій галузі, як, утім, і в інших галузях соціології, щоб намітити їх. Однак і при теперішньому стані вчення про фактори злочинності ми можемо сказати, що у сфері злочинності, там, де раніше передбачався простий прояв свободної волі людини, мусимо враховувати залежність її діяльності від низки причин, які лежать поза межами вільного її розсуду.

Продовжуючи антропологічну тенденцію в радянській кримінології в межах другого періоду вивчення злочинності, відмітимо статтю професора В. В. Бунака «Антропологічне вивчення злочинця, його сучасний стан і завдання» (травень 1926 року). Автор порівнює злочинність із такою хворобою, як туберкульоз, пропонує в явищах злочинності розрізняти такі два моменти: об’єктивний стимул і суб’єктивний спосіб реакції на цей стимул, або індивідуальну схильність. Стимул злочинності міститься в об’єктивних умовах соціально-економічної і побутової обстановки, яка визначає саму можливість і форму порушення соціальної норми. Індивідуальний спосіб реакції на ці умови визначає, хто із багатьох індивідуумів, які знаходяться в однакових зовнішніх умовах, вступає у конфлікт із соціальною нормою, і хто цього конфлікту уникає. На думку вченого, індивідуальна схильність до порушення соціальної норми значною мірою визначається спадковими задатками, генами.

У цей період інтенсивно вивчалися соціологія злочинності та її види, особа злочинця, мотивація злочинної поведінки, здійснювалися цікаві дослідження, видавалися збірники наукових статей і монографії: “Моральна статистика” (М. Гернет, 1922 р.),”Преступность и самоубийство во время войньї и после нее” (М. Гернет, 1927 р.),”Юные правонарушители” (В. Куфаєв, 1924 р.),”Криминальная психология. Преступные типы” (С. Познишев, 1926 р.).

Всеукраїнський кабінет в Одесі щорічно з 1927 по 1930 рр. видавав збірник “Изучение преступности и пенитенциарная практика”. У вивченні злочинності того часу брали участь і практичні працівники суду, прокуратури, ОГПУ, НКВС, а також студенти.

Про характер діяльності кримінально-психологічної секції Інституту свідчать наукові праці, підготовлені у 1928-1929 роках: “Про застосування гіпнозу в слідчій справі” (проф. В.М.Гаккебуш); “Сучасні погляди на явища телепатії та їх кримінологічне значення” (проф. В.І.Фаворський); “Психоаналітичне дослідження піроманії” (доктор І.А.Залкінд); “Порівняльне дослідження крові у засуджених за різні злочини” (доктор В.В.Фоломіна); “Про татуювання правопорушників” (доктор І.І.Цорапська). Деякі роботи були присвячені проблемам позбавлення волі як міри соціального захисту та його впливу на засуджених: “Про специфічні порушення нервово-психічної діяльності у засуджених” (доктор І.А.Залкінд); “Теорія і практика виправно-трудової справи в УРСР” (проф. М.О.Чельцов- Бєбутов). Як бачимо, майже всі дослідження проводилися представниками природничих наук.

По-іншому будувалась робота Всеукраїнського кабінету з вивчення особи злочинця і злочинності, який був створений у листопаді 1924 року з ініціативи співробітників Одеської губернської виправно-трудової інспекції. Рада цього кабінету складалася з науковців та працівників суду, прокуратури і медичних установ. Кабінет розгорнув свою дослідницьку діяльність у лютому 1925 року. Згідно з Положенням про нього, затвердженому НКВС УРСР, він мав на меті “сприяння виправно-трудовим установам у справі правильного застосування методів виправно-трудового впливу”, а також “дослідженням злочинності як соціального явища”. Кабінет діяв і через створені за його ініціативою так звані “ланки з вивчення особи злочинця”, які були у Чернігові, Дніпропетровську, Сумах та інших містах України. Штат кабінету складався з юриста-соціолога, психіатра і лікаря. При ньому стажувалися студенти, які брали участь у зборі емпіричних матеріалів, а всю технічну роботу виконували самі засуджені. Тут же знаходилося обладнання, необхідне для проведення антропометричних вимірів і психологічних тестів.

Робота Всеукраїнського кабінету набрала широкого розмаху, охоплюючи нові напрямки досліджень та різноманітні сторони профілактичного впливу на засуджених. Поряд з вивченням засуджених члени кабінету брали активну участь у роботі спостережної комісії, представляючи їй відповідні характеристики на них, а також у окремих судових процесах, виступаючи із детально відпрацьованими висновками, побудованими на основі конкретних спостережень, опитувань тощо.

Особливої уваги заслуговує діяльність Харківського (в той час столичного) кабінету з вивчення причин злочинності і особи злочинця, який виник у 1928 році. Серед його відділів найпомітнішою була робота соціально-економічної секції, яка проводила глибокі наукові дослідження не лише окремих видів злочинів, але й злочинності в цілому, велике місце відводила проблемам профілактичної діяльності, вивченню соціальних умов життя і поведінки осіб, які скоїли злочини. Ці дослідження проводились науковими співробітниками кабінету, професорсько-викладацьким складом Харківських юридичного і медичного інститутів із залученням для виконання технічної роботи окремих осіб, які відбували покарання у місцях позбавлення волі. Серед вчених потрібно назвати професорів Г.І.Волкова, М.М.Гроздинського, В.А.Внукова, В.С.Трахтерова.

Крім того, в 1930 році у Харкові був створений Всеукраїнський кримінологічний інститут, на який покладались обов’язки з координації роботи кабінетів і, разом з тим, проведення планових наукових досліджень. У 1931 році він був переданий в систему Наркомюсту під назвою “Науково-дослідницький інститут з вивчення злочинності”. Нова назва внесла і деякі корективи в плани його роботи. На Інститут було покладене завдання наукової розробки заходів, методів і способів боротьби зі злочинністю в Україні, включаючи і попередження конкретних злочинів. У ньому біологізаторство причин злочинності було зведене майже до нуля. Панівне положення зайняла ідея про особу злочинця як продукту криміногенного соціального середовища.

1929 рік ознаменувався низкою наукових дискусій: стаття С. Я. Булатова «Відродження Ломброзо в радянській кримінології», диспут до питання про вивчення злочинності в СРСР, стаття О. А. Герцензона «Основні риси сучасної злочинності». Проте визначення поняття злочинності та характеристики цього явища так і не відбулося. Дискусії про складність такого явища, як злочинність, суперечки про біологічну чи соціологічну природу злочинності, про роль особи злочинця у вивченні злочинності лише наближають нас до роздумів про необхідність визначення цього явища і його подальшого аналізу в межах конкретного поняття (навіть багатоступеневого). С. Я. Булатов відмічав хибність антропологічного підходу до вивчення злочинця, але власного розуміння злочинності автор не наводив, окрім критичних висловлювань на адресу діяльності Московського кабінету по вивченню особи злочинця і злочинності та професора Є. К. Краснушкіна. Як стало зрозуміло пізніше, критичні висловлювання про необхідність вивчення особи злочинця і взагалі злочинності у майбутньому призвели до згортання розвитку кримінологічної науки та мали трагічні наслідки для багатьох кримінологів.

Для кримінологічних досліджень тієї пори були характерними порівняна незалежність від ідеологічних догм і прагнення розібратися не тільки в зовнішніх криміногенних факторах, а й у характеристиках особи правопорушника. Широко використовувалися досягнення біології, психіатрії, психології, теорія рефлексів М. Бехтерєва та І. Павлова. Усе це суперечило сталінському режимові й не вписувалося в офіційно визнані ленінські твердження про корінну причину злочинності [4, с. 52].

Починаючи з 1929 р. і до середини 30-х років XX ст., українська радянська кримінологія зазнала нищівного розгрому. Приводом стало обвинувачення низки російських й українських учених у пропаганді ідей Ч. Ломброзо, що призвели до закриття кримінологічних кабінетів і перетворення інститутів з вивчення причин злочинності в установи, які досліджували лише питання карної політики та кримінального права. Це ознаменувало ліквідацію кримінології як “буржуазної лженауки”. її викладання у вищих школах припинилося, проблеми запобігання злочинам знову перейшли до науки кримінального права.

У 60-ті роки відбувається відродження вітчизняної кримінології, яка швидко розвивається на основі комуністичної ідеології. В ній обов’язковими для кримінології виступало кілька постулатів. Перший – соціалізм не містить корінних причин злочинності і не породжує їх. Другий – злочинність минуща, вона зникне з побудовою вищої фази соціалізму – комунізму. В іншому радянські кримінологи були вільні у своїй творчості.

Радянська кримінологія досягла значних успіхів і саме в ці роки вона сформувалася як самостійна наука Умови засекреченої кримінальної статистики і відсутності ідеологічного плюралізму, як не дивно, сприяли поглибленому увазі методології і теорії нової науки, вивчення причин злочинності, особистості злочинця та практики попередження злочинів.

Кримінологічна наука відроджувалася поступово, починаючи з XX з’їзду КПРС. У пресі почали з’являтися статті, у яких наголошувалося на необхідності відновлення досліджень злочинності й розробки запобіжних заходів. Помітно пожвавилася робота кафедр кримінально-правових дисциплін юридичних факультетів щодо вивчення різних аспектів злочинності та її детермінації.

Із 1957 р. проблеми кримінології почали вивчати на юридичних факультетах університетів і юридичних інститутів, секторах філософії та права низки Академій наук союзних республік. У 1957 р. було створено Всесоюзний науково-дослідний інститут (НДІ) криміналістики при Прокуратурі СРСР, а в 1963 р. – Всесоюзний НДІ з вивчення причин і розробки заходів запобігання злочинності при Прокуратурі СРСР. У1964 р. в юридичних вищих закладах освіти було введено курс кримінології [4, с. 53].

У 60-х рр. XX ст. були опубліковані важливі наукові праці з кримінологічної тематики, зокрема: С. Остроумова “Преступность и ее причины в дореволюционной России” (1960 р.); О. Сахарова “О личности преступника и причинах преступности в СССР” (1961 р.); О. Герцензона “Предмет и метод советской криминологии” (1962 р.); П. Михайленко, И.Гельфанд “Предупреждение преступлений – основа борьбы за искоренение преступности” (1964 р.); А. Герцензон “Введение в советскую криминологию” (1965 р.); П. Михайленко “Причини рецидива и борьба с ним в УССР” (1965 р.),”Борьба с преступностью в Украинской ССР” (в 2-х томах, 1966-1967 рр.), “Предупреждение преступности несовершеннолетних в УССР” (1967р.), “Профилактическая деятельность районних (городских) органов милиции и следственннх аппаратов при них” (1968 р.); В. Кудрявцев “Причинность в криминологии” (1968 р.);.Кузнецова”Преступление и преступность” (1970 р.); П. Михайленко, И. Гельфанд “Рецидивная преступность и ее предупреждение органами внутренних дел” (1970 р.); Г. Аванесов “Теория и методология криминологического прогнозирования” (1972 р.) тощо.

У 1966 рр. виходить перший підручник з радянської кримінології, підготовлений Всесоюзним інститутом з вивчення причин і розробки заходів запобігання злочинності.

В цей же час на території Радянського Союзу починає формуватися віктимологічна наука, як самостійний науковий напрям. Розпочинається її формування та розвиток в СРСР публікацією у 1966 році наукової статті «Про вивчення особистості та поведінки потерпілого», автор якої, доцент Таджицького державного університету Л. В. Франк, надалі протягом багатьох років плідно працював у цьому напрямі.

Л. В. Франку належать монографії: «Віктимологія і ві- ктимність» (1972 рік); «Потерпілі від злочину і проблеми радянської віктимології» (1977 рік); статті: «Віктимологія як допоміжна дисципліна кримінології і криміналістики» (1966 рік); «Потерпілий від злочинів, вчинених рецидивістами» (1968 рік); «Неповнолітні як потерпілі і правопорушники» (1968 рік) та десятки інших публікацій.

Заслуги Л. В. Франка перед радянською (на той час) віктимологією беззаперечні: він першим звернув увагу на дослідження проблеми жертви, першим висунув ідею формування віктимології як самостійної наукової дисципліни, розробив низку віктимологічних термінів і категорій, увів їх у науковий обіг [2, с. 110].

Практично в той же період, паралельно з Л. В. Франком, і в наступні роки й до сьогодення дослідженням віктимологічних проблем займається Д.В. Рівман. У 1979 році він захистив докторську дисертацію «Віктимологія і профілактика злочинів», опублікував близько 140 робіт з різних віктимологічних аспектів, у тому числі монографії: «Потерпілий від злочину: особистість, поведінка, оцінка» (1973 рік); «Вікгимологічні фактори і профілактика злочинів» (1975 рік); «Вікгимологічний аспект аналітичної роботи в органах внутрішніх справ» (1977 рік).

Наприкінці 60-х рр. XX ст. в Україні кримінологія почала відроджуватися в Київській вищій школі МВС СРСР (нині Національна академія внутрішніх справ України) та значною мірою це було пов’язано з ім’ям професора П. Михайленка. Тоді при Київській вищій школі МВС було створено науково-дослідну лабораторію, значну частку серед тематики якої становили кримінологічні проблеми. Нині на базі цієї лабораторії при Національній академії внутрішніх справ України функціонує НДІ, який уперше опублікував у відкритому виданні кримінальну статистику України з 1972 по 1993 рр.

Координацію кримінологічних досліджень здійснював відділ кримінально-правових та кримінологічних проблем Інституту держави і права Академії наук УРСР. Наукові співробітники цього відділу наприкінці 60-х – початку 70-х рр. проводили широкі кримінологічні дослідження в різних містах України. У результаті цього були підготовлені та видані колективні монографії: “Попередження правопорушень неповнолітніх” (1967 р., відп. ред. М. Міхеєнко); “Боротьба з правопорушеннями і злочинністю” (1969 р., відп. ред. І. Лановенко);”Кримінально-правова боротьба з хуліганством” (1971 р., відп. ред. Ф. Лопушанський); “Відповідальність за втягнення неповнолітніх у злочинну діяльність” (1971р., відп. ред. І.Ланвенко); “Теоретичні проблеми попередження правопорушень неповнолітніх” (1977 р., відп. ред. Ф. А. Лопушанський).

У цей час також була опублікована низка індивідуальних монографій, зокрема: І. Лановенком “Боротьба зі злочинами проти трудових прав і безпеки виробництва” (1977 р.), О. Свєтловим “Боротьба з посадовими зловживаннями (1970 р.). Значна увага приділялася підготовці навчально-методичної літератури для службового користування працівників правоохоронних органів. Так, за участю співробітників відділу був виданий навчальний посібник “Розслідування та попередження злочинів” (1970 р.).

Кафедри кримінології створено в Харківському юридичному інституті (нині Національна юридична академія імені Ярослава Мудрого), Національній академії внутрішніх справ України, Одеській юридичній академії.

У 70-90-ті роки інтенсивно досліджуються проблеми причин злочинності (А. В. Долгова, І. В. Карпець. Н.Ф. Кузнєцова. В. Н. Кудрявцев, В. А. Номоконов, У. С. Джекебаев, А. Б. Цукрів, М. Д. Шаргородський, A. M. Яковлєв та ін), злочинності (Д. Ю. Блувштейн, Н.Ф. Кузнєцова, С. Е. Віцин, І. О. Лунеев, А. А. Конєв, К. І. Спиридонов), механізму злочинної поведінки і особистості злочинця (Ю. М. Антонян, П. С. Дагель, К. Е. Игошев, Н.С. Лейкина, А. Р. Ратинів, С. А. Тарарухин, В. Р. Філановський та ін), віктимології (Ст. Л. Франк, Д. В. Ривман, В. Я. Рибальська, П. С. Дагель, С. с. Остроумов, B. C. Мінська, B. C. Устинов та ін), прогнозування та планування боротьби зі злочинністю (Р. А. Аванесов, С. В. Бородін, Ст. Ст. Горіхів, В,Ст. Панкратов та ін), попередження злочинності (А. А. Алексєєв, А. Е. Жалинський, Р. М. Міньковському, В. К. Звирбуль, Р. Е. Саркісов, B. C. Устинов А. С. Шляпочников та ін), злочинності неповнолітніх (Р. М. Міньковський, В. Д. Єрмаков, К. Е. Ігошев та ін), організованої злочинності (А. В. Гуров, B. C. Овчинский, А. Номоконов, B. C. Устинов та ін), насильницької злочинності (Ю. М. Антонян, С. Б. Алімов, Е. Ф. Побегайло, Д. А. Шестаков та ін), рецидивної злочинності (А. В. Алексєєв, Ю І. Бытко, Ю. В. Солопанов, О. В. Старков, Р. Ф. Хохряков та ін), економічних та інших корисливих злочинів (Б. В. Вол-женкин, Р. В. Дашков, А. Н. Ларьків, В. Р. Танасевич, B. C. Устинов, В. Л. Шрага, В. Б. Яструбів, A. M. Яковлєв та ін), необережної злочинності (П. С. Дагель, Б. Л. Зотов, 3. Ковзанок, В. А. Серебрякова, В. О. Квашис, В. Б. Ястребов).

У 80-90-ті роки були сформовані такі приватні кримінологічні теорії як регіональна кримінологія (Д. К. Горяїнов, К. К. Ростов та ін), сімейна кримінологія (Д. А. Шестаков), кримінологія засобів масової комунікації (Р. Н. Горшенков, В. Т. Томін та ін), кримінологія жіночої злочинності (A. M. Антонян, С. Н. Зирянов, В. А. Серебрякова та ін), політична кримінологія (С. В. Дьяков, П. А. Кабанів, В. о. Лунеев, Д. А. Шестаков та ін), військова кримінологія (С. С. Лунєєв), психіатрична кримінологія (Ю. М. Антонян, С. В. Бородін, С. В. Полубинська та ін) і т. д.

Освоєння досягнень західній кримінології проходило через призму критики її так званої реакційної сутності. Це багато в чому надумана, замовна критика мала і позитивний бік. Для того, щоб критикувати, треба було щось протиставляти і це стимулювало наукову думку на пошук оригінальних підходів, не співпадаючих з західними кримінологічними концепціями. Цим займалися як вище перелічені відомі кримінологи, так і інші відомі вчені (Б. С. Никифоров, Е. Б. Мельникова, І. Б. Михайлівська, Ф. М. Решетніков, М. Д. Шаргородський, В. П. Шупилов та ін). Радянський період відродження кримінології завершив фундаментальний двотомний “Курс радянської кримінології”, виданий у 1985-1986 роки.

В період між 1918  і до початку 1930-х рр. В СРСР спостерігався бурхливий розвиток кримінології. Створювались кабінети з вивчення злочинності й особи злочинця, проводилися цікаві дослідження мотивації злочинної поведінки, узагальнювалися дані соціологічних і психологічних спостережень за різних категорій злочинців, видавалися збірники статей і монографії. Для наукових праць того часу характерною була відносна незалежність від ідеологічних догм. Проте на початку 1930-х рр.., У зв’язку з перетворенням країни у диктаторський комуністичний режим на чолі з В. Сталіним, кримінологію було знищено.

Її відродження почалося з кінця 1950 – початку 1960-х рр. З 1963 кримінологію почали викладати в юридичних вузах.

В кримінології часи СРСР домінував марксистський класовий підхід до вивчення злочинності, який розглядав це явище як наслідок в основному класових і суспільних суперечностей. Злочинність визнавалася обов’язковим атрибутом тільки капіталістичного суспільства.

Незважаючи на це, в Україні проводилися ґрунтовні прикладні дослідження таких українських кримінологів, як В. М. Даньшин, А. П. Закалюк, А. Ф. Зелінський, В. П. Лановенко, В. К. Туркевич.

Найбільш розробленими в теоретичному плані були розділи про особистості злочинця, детермінацію та запобігання злочинності як в цілому, так і її окремих видів: розкрадання державного та громадського майна, злочинів проти особистості, крадіжкам, грабежам, розбоям; хуліганство; злочинів, пов’язаних з порушенням правил безпеки руху на автотранспорті; злочинів неповнолітніх та молоді; також досліджувалися проблеми взаємозв’язку алкоголізму, наркоманії зі злочинною поведінкою.

1. Александров Ю. В., Гель А. П., Семаков Г. С. Кримінологія: Курс лекцій. — К.: МАУП, 2002. — 295 с
2. Гаргат-Українчук О.М. Історія виникнення та становлення кримінологічної віктимології/ О.М. Гаргат-Українчук// Юридичний науковий електронний журнал – 2014 – № 3 – с. 109 – 111
3. Даньшин И.Н. Введение в криминологическую науку. – Харьков: Право, 1998. – 144 с.
4. Іванов Ю. Ф. Кримінологія: Навч. посіб. / Ю. Ф. Іванов., О. М. Джужа. – К.: Вид. ПАЛИВОДА А. В., 2006. – 264 с.
5. Кримінологія / О.С. Стеблинська. – К. : Ін-т крим.-викон. служби, 2014. – 126 с.
6. Рущенко І.П. Соціологія злочинності: Монографія. – Харків: Вид-во Націон. ун-ту внутр. справ, 2001. – 370 с.
7. Советская криминология : учебник / А.А. Герцензон, В.К. Звирбуль, И.И. Карпец, Ю.П. Касаткин и др. ; отв. ред.: А.А. Герцензон, И.И. Карпец, В.Н. Кудрявцев. — М. : Юрид. лит., 1966. — 320 c.