Сьома антифранцузька коаліція

Остання – VII антифранцузька коаліція, завершила криваві Наполеонівські війни (1792-1815 рр.). Ця коаліція зіграла фатальну роль у правлінні одного з найбільш відомих воєнних діячів світу – Наполеону Бонапарту. Цю останню потугу імператора в історіографії прийнято називати «Сто днів Наполеона».

Сьома антифранцузька коаліція, змогла зосередити нечувані раніше людські ресурси. Наполеон, розумів, що його мобілізаційні здатності набагато скромніші, тому намагався вступити у війну, переконуючи союзників у власних прагненнях миру, і намагаючись їх пересварити між собою. Під гаслом миру й введення в країні конституції, імператор Наполеон знову запанував у Франції. Проте тепер  Росія, Англія, Австрія й Пруссія вже мали занадто великі амбіції у сфері розподілу влади й територій і готові були самі діяти в рамках силової дипломатії, щоб продемонструвати свою міць. Дипломатична та військова діяльність коаліції була направлена на упокорення Наполеона.

Укладання «Паризького миру» означало, що Наполеон більше не зможе брати участь в політичному житті Європи. Питання вигнання Наполеона обговорювалося графом Нессельроде, що представляв союзників, і герцогом Коленкором, що представляв імператора. Наполеону Бонапарту було запропоновано самостійно вибрати місце ув’язнення та запропоновано острів Корфу, Корсику та Ельбу [1]. Наполеон вибрав Ельбу недалеко від рідної йому Корсики. 3 травня 1814 року на англійському кораблі під командуванням адмірала Ушера Наполеон прибув на острів, який отримав у своє повне розпорядження. 14 травня до нього приєднався Камбронн з частиною старої гвардії, що побажала і надалі служити своєму імператору. Жителі острова на чолі з мером урочисто вручили Бонапарту ключі від міста Портоферрайо.

Людовік XVIII та емігранти, які повернулися разом із ним, намагалися повернута конфісковану в них під час революції власність і відновити абсолютну монархію. З армії було звільнено 20 тис. офіцерів. Це викликало невдоволення Бурбонами, бо зачіпало інтереси нових власників, що з’явились у роки революції та наполеонівських війн. Наполеон уважно слідкував за подіями у Франції.

Наполеон отримував вісті як з Франції, де зріло невдоволення реставрацією монархії Бурбонів, так і з Відня, де проходив Віденський конгрес, на якому провідні держави Європи домовлялися про майбутній світоустрій. Внутрішня політика Людовика XVIII багато в чому визначалася емігрантами, що повернулися, і була реакційною, незважаючи на порівняно ліберальну Хартію 1814 року [2]. Еліта, яка була при владі за часів Імперії, почувала себе відсунутою на другий план. З іншого боку, селянство ще добре пам’ятало дореволюційні порядки тому боялося втратити свої землі. І в зовнішній політиці вже не було тієї єдності союзників, яка була за часів Шостої коаліції. Англія і Австрія рішуче не бажали посилення Росії на європейській арені також були великі розбіжності з питань долі Польщі та Саксонії [5]. Усі ці чинники, як у внутрішній, так і в зовнішній політиці давали Наполеону підґрунтя вважати, що Франція готова до його повернення.

У ніч на 25 лютого 1815 року бриг «L’Inconstant» з Наполеоном на борту у супроводі ще шести кораблів відплив з Портоферрайо. З боку моря острів Ельба патрулювали французькі і англійські кораблі. Один з них – французький «Зефір» під управлінням капітана Андрие – помітив флотилію, що йде з Ельби, і навіть перекинувся декількома словами з капітаном бригу Наполеона, але не виявив нічого підозрілого, тому пропустив корабель.

Таким чином, 1 березня 1815 року Наполеон і його маленьке військо досягли берегів Франції в три години дня висадилися у бухті Жуан. Митна варта з радістю зустріла та привітала імператора. Поповнивши запаси провіанту в Каннах, Наполеон вирішив йти на північ через провінцію Дофінові. Не затримуючись в таких містах, як Динь і Гап, 7 березня 1815 року він вийшов на Гренобль, столицю провінції.

На відміну від багатьох міст, які зустрічалися на його шляху, ворота Гренобля були закриті для Наполеона. Необхідно зазначити, що Наполеон прекрасно усвідомлював значення пропаганди. Відразу по прибуттю у Францію він випустив маніфест до французів, в якому порівнював себе з Карлом VII, що прийшов забрати свій престол поправу[7]. Згодом були випущені звернення до жителів Гапа, Гренобля і Ліона. Усе це робило сильний вплив на народ, який повірив в повернення імператора. До Гренобля були стягнуті урядові війська: полк гусар і два з половиною лінійні піхотні полки з артилерією. Зустріч загону Наполеона і урядових військ сталася в містечку Лаффре. Командування королівськими військами не захотіло слухати парламентерів Наполеона, тоді він сам під’їхав до королівських військ і вимовив свою знамениту фразу: «Солдати 5-го полку, ви упізнаєте вашого імператора? Якщо хтось хоче мене убити, то ось я тут» (фр. Soldats du 5e! Reconnaissez votre Empereur! S’il en est qui veut me tuer, me voilà!) [3]. У відповідь прозвучала команда капітана урядових військ: «Вогонь»!, замість виконання якої війська закричали: «Хай живе імператор»! Наполеон узяв Гренобль, як і інші міста, без бою. Залишки роялістів покинули місто.

Після Гренобля на чолі вже шести полків і з артилерією Наполеон рушив на Ліон. 11 березня Наполеон приймав там парад дивізій, присланих Людовиком для пригнічення Наполеона. У своєму декреті 12 березня Наполеон скасував палату перів, дворянство і призначив нових суддів. Після падіння Ліона в розпорядженні у Наполеона вже було 15 000 солдатів, до нього приєдналися солдати 5-го, 7-го, 11-го лінійних полків, 4-го гусарського і 13-го драгунського полків. Це військо рушило на Париж. У містечку Лон-ле-Соньє армію Наполеона чекало військо маршала Нея, якого направили назустріч «корсиканському чудовиську». Маршал Нея був одним з тих, хто перейшов на службу до Бурбонів після зречення імператора у Фонтенбло. Він обіцяв привезти Наполеона в Париж у залізній клітці і запобігти громадянській війні. У керівництві урядових військ панувала паніка [9].

Ней очікував підкріплення з Шалона, проте замість цього прийшла звістка, що солдати вирішили віддати свої гармати Наполеону. Військо маршала Нея розташувалося на дорозі з Лон-ле-Сонье до Бурку. Тим часом Наполеон вийшов з Ліона і направлявся у Макон, чиє населення з радістю вітало імператора. Серед урядових військ вже діяли агенти Наполеона, агітуючи перейти на його сторону. Емісари Наполеона доставили лист Нею, в якому йому було обіцяно, що імператор його прийме «так само, як прийняв наступного дня після битви під Москвою»[6]. Посланці Наполеона переконали Нея, який не був досвідчений в політиці, що не усі іноземні держави підтримують Бурбонів, що англійці спеціально відвели кораблі від Ельби, давши Наполеону втекти. Усе це було брехнею, але на Нея справило враження. Як результат, Ней випустив прокламацію, в якій закликав солдатів перейти на сторону імператора. Саме у ті дні на Вандомской колоні з’явився рукописний плакат «Наполеон – Людовику XVIII. Король, брат мій! Не присилайте мені більше солдатів, у мене їх вистачає. Наполеон». Маршал Ней з своїм військом приєднався до Наполеона 17 березня 1815 року. 19 березня король з сім’єю утік з Парижу у бік Бельгії.

20 березня 1815 року, через двадцять днів після сходження Наполеона на французьке узбережжя, Бонапарт без єдиного пострілу увійшов до Парижу і став знову главою Франції [6].

Усі європейські країни окрім Неаполітанського королівства, очолюваного Мюратом, ополчилися на Наполеона, що знову запанував. Наполеон розумів, що Франції потрібен мир. Він звернувся до глав європейських держав з пропозицією про мир та обіцяв, що Франція не переходитиме свої межі. Прагнучи роз’єднати союзників, Наполеон переслав Олександру I документи, які залишилися після Бурбонів, що свідчили про секретний договір Франції, Англії і Австрії проти Пруссії та Росії. Проте це не допомогло. Наполеон вирішив завдати попереджуючого удару у Бельгії. Війна почалася 15 червня 1815 року, коли Армія Півночі (фр. Armée du Nord) почала форсування річкою Самбре [8].

Бельгійська кампанія тривала з 15 червня по 8 липня 1815 року. Французькій Армії Півночі протистояли дві армії Сьомої коаліції: англійська і прусська. Наполеон командував військами до битви при Ватерлоо, після чого передав командування маршалам Сульту і Груші. Їх незабаром за розпорядженням Тимчасового уряду Франції замінив маршал Даву. На чолі англійської армії стояв герцог Велінгтон, прусською армією командував князь Блюхер[8].

Яскраву характеристику битві при Ватерлоо, як двобою двох особистостей, – Велінгтона і Наполеона, –  дав французький романіст XIX ст. Віктор Гюго у романі «Знедолені»: «… Ватерлоо — це одне з найсвоєрідніших зіткнень в історії. Наполеон і Веллінгтон – не вороги – це протилежності. Ніколи Бог, якому подобаються антитези, не створював контрасту більш захоплюючого, очної ставки більш незвичайної. З одного боку – точність, передбачення, математичний розрахунок, обережність, забезпечені шляхи відступу, збережені резерви, непохитне холоднокров’я, незворушна методичність, стратегія, що отримує користь з місцевості, тактика, що узгоджує дії батальйонів, різанина із суворим дотриманням правил, війна, яка ведеться з годинником у руках, ніякого покладання на випадок, старовинна класична мужність, безпомилковість в усьому, з іншого – інтуїція, провидіння, своєрідність військового мистецтва, надлюдський інстинкт, блискучий погляд, щось, володіюче орлиною зіркістю й вражаюче як блискавка, дивовижне мистецтво у поєднанні з гордовитою запальністю, усі таємниці глибин душі, союз з долею, ріка, рівнина, ліс, пагорб, поєднані в єдине ціле й примушені до підкорення, деспот, який дійшов до того, що підкоряє своїй тиранії навіть поля битв, віра у свою зірку, поєднана з мистецтвом стратегії, уславленим нею, але у той же час скаламученим. Веллінгтон – Барем війни, Наполеон – її Мікеланджело, і цього разу генія переміг розрахунок…» [9] .

Хоча французька армія і отримала ряд тактичних перемог після битви при Ватерлоо, це не змінило стратегічного положення Франції. Наполеон прекрасно розумів це, так само як і те, що країна була вже виснажена і не могла більше воювати. 21 червня 1815 року він скликав міністрів, які пропонували йому різні варіанти розвитку подій, – від оголошення диктатури до розпуску національних зборів. Палата, дізнавшись про це, під керівництвом Лафайета оголосила себе такою, що «не розпускається».

Проте Наполеона підтримували робочі передмістя Парижу, вони вимагали продовження боротьби проти загарбників. Згодом Наполеон говорив, що «йому б вистачило одного слова, щоб натовп перерізував усю палату» [6]. Нічого цього не було зроблено. Наполеон завжди опирався на велику буржуазію, він ніколи не був «голосом» робітників. Саме велика буржуазія відмовила йому в підтримці. 22 червня 1815 р. імператор відрікся від престолу на користь свого сина. Він поїхав в Мальмезон, але ще аж до 25 червня багато хто не хотів миритися із зреченням. Усі прекрасно розуміли, що відбудеться нове пришестя Бурбонів, яких багато хто ненавидів. Наполеон же був єдиним, хто міг протистояти цьому, але він уже не змінював свого рішення. 28 червня колишній імператор виїхав з Мальмезона в Рошфор з наміром поїхати в Америку. Упродовж усього шляху і в самому місті його захоплено зустрічали. 8 липня він вийшов на двох фрегатах в море, але далі за острів Екс пройти не зміг – англійська ескадрилія заблокувала Францію з моря. Французькі моряки запропонували вступити в нерівний бій з англійцями, щоб дати змогу імператору втекти на кораблі «Заале». Але Наполеон вже вирішив свою долю, 15 липня 1815 року він здався англійцям на кораблі «Беллерофон», які вислали його на острів св. Єлени,  де й помер 5 травня 1821 р. за загадкових обставин.

Віденський конгрес (вересень 1814 р. – травень 1815 р. ) завершив період наполеонівських війн і започаткував нову систему міжнародних відносин в Європі, привів до створення системи союзів, метою яких була реставрація та підтримка монархічних правлінь. Водночас країни-переможниці намагалися максимально задовольнити власні інтереси за рахунок територіальних надбань і суттєво перекроїти карту Європи. Представниками Франції були спершу Шарль-Моріс Талейран, потім Рішельє, Росії – Розумовський і Каподистрія, Пруссії – Гарденберг і Гумбольдт, Австрії – Меттерніх і Віссенбург, Англії –  Велінгтон.

Пруссія посилено наполягала на приєднанні Ельзасу, але Росія опиралася посяганням на здавна французькі території; до неї приєдналася Англія, тому Пруссії довелося поступитися. Францію було повернено, у загальних рисах, в межі 1790 року; проте, за нею залишені Авіньйон і невеликі території в Ельзасі і Лотарингії, що раніше їй не належали. Згідно з ним до Росії відійшла частина Польщі з Варшавою, за нею зберігалися приєднані раніше Фінляндія та Бессарабія. До Росії також перейшли українські землі Холмщина та Підляшшя, які були у складі Австрії після третього поділу Польщі. Росія, своєю  чергою, повернула Австрії східну частину Галичини – Тернопільський край, що його Наполеон подарував Олександру І у 1809 р. Англія закріпила за собою о. Мальту в Середземному морі, Капську колонію на півдні Африки та острів Цейлон. Частина території Саксонії та Рейнська область переходили до Пруссії. Німецькі держави і деякі володіння Австрії утворювали Німецький союз, до складу якого входило 38 дрібних держав та вільних міст. Керівна роль у ньому належала Австрії. Вона відновила свою владу над Ломбардією та отримала Венецію. Зміцніло Сардинське королівство, до складу якого включили Савойю, Ніццу і територію Генуезької республіки. Відновлювалися Папська область та Неаполітанське королівство. Бельгію та Голландію було об’єднано в незалежне Нідерландське королівство. Із 19 кантонів утворилася Швейцарська конфедерація, яка проголосила вічний нейтралітет. Норвегія об’єдналася зі Швецією. До Данії відійшли Шлезвіг та Гольштейн [4].

Крім того, на Францію була накладена контрибуція в 700 млн франків, яку вона повинна була сплатити в п’ятирічний термін; до сплати вона повинна була погодитися на окупацію частини її території армією союзників в 150 тис. чоловік, утримання якої було покладено на неї ж. Усі твори мистецтв і літератури, які французи під час воєн викрали з різних музеїв і сховищ, повинні були повернути по власників. Францію  зобов’язали вжити заходів для докорінного знищення работоргівлі. Особливим актом держави гарантували нейтралітет і недоторканість територій Швейцарії; іншим особливим актом чотири союзні держави зобов’язалися, у разі потреби, силою зброї підтримувати основи Паризького світу і ні в якому випадку не допускати членів сімейства Бонапартів на трон Франції.

Для боротьби проти революційних рухів європейські монархи на пропозицію Олександра І у вересні 1815 р. уклали так званий Священний союз проти революційних рухів. Учасники його зобов’язувалися допомагати один одному в придушенні революцій, підтримувати християнську релігію. Акт про Священний союз підписали Росія, Австрія, Пруссія, а потім майже всі монархи європейських держав. Англія формально не ввійшла до Священного союзу, але фактично підтримувала політику придушення революцій.

Священний союз придушив революції 20-х pp. в Іспанії, Італії, Португалії, повстання в царстві Польському (1830-1831 pp. ), але нічого не зміг протиставити національно-визвольним рухам у Латинській Америці (1810-1826 pp. ) та був вимушений змиритися з перемогою революцій у Франції (1830 р.) та Бельгії (1830 p.). Зрештою, демократичні революції 1848-1849 p.p. поклали край порядкам, на сторожі яких і стояв цей союз.

Отже, сьома антифранцузька коаліція, на перший погляд представляла інтереси всієї Європи, хоча насправді чотири найсильніші держави – Англія, Австрія, Росія та Пруссія прагнули позбутися конкурента у протиборстві за гегемонію в Європі, усунути від влади «великого тирана», пограбувати та розділити Францію, можливість компромісу виключалася.

Тож поки війська готувалися до війни чотири найсильніші держави перекроюють карту Європи. Справжньою переможницею в результаті заключних договорів на Віденському конгресі стала Англія.

Францію повернули до тих кордонів, що були на початку революції. На неї наклали контрибуцію в 700 млн франків. 53 суходільні та морські фортеці Франції протягом трьох років були зайняті 150-тисячним військом союзників. Францію змусили видати союзникам військовий флот.

1. Всесвітня історія. Хрестоматія з Нової історії. /XV – 50-60-ті роки XIX ст./. – К., 2001. – 120 с.
2. Грегуар Л. История Франции в. ХIХ век. Перевод М. В. Лучитской. Т. І. – М., 1823. – 612 с.
3. Доминик де Вильпен. Сто дней или Дух самопожертвования/ Перевод с франц. С. Л. Ломидзе. – М., 2003 р. – 720 с.
4. Записки Г. Буриенна государственного министра о Наполеоне/ Перев. С французского С. Де Шамплеть. Т. V. Ч. Х. – СПб., 1838. – 404 с.
5. Захарчук О. М. «Силова дипломатія» в зовнішньополітичній діяльності Наполеона Бонапарта. Автореферат. – К., 2000. – 19 с.
6. Манфред А. Наполеон Бонапарт. – М., 1999. – 619 с.
7. Рохау А. Л. История Франции 1814 – 1852/ Перевод Антоновича М. А. и Пыпина. Ч. І. – СПб., 1865. – 412 с.
8. Саундерс Э. Сто дней Наполеона. – М.: АСТ, 2002. – 410 с. – Тираж 5000 экз.
9. Хрестоматия по Новой истории 1789 – 1870. Составители: А. В. Ефимов, В. А. Орлов. Под ред. А. В. Ефимова. – М., 1941. – 367 с.