Світове і внутрішнє фінансове середовище. Розвиток світової економіки і потоки капіталу

Сучасний етап розвитку світового господарства позначений насамперед якісними змінами у всебічних відносинах між країнами світу. Випереджальне зростання торгівлі послугами в порівнянні з торгівлею товарами та виробництвом, включення майже всіх країн до міжнародного поділу праці, широка дерегуляція фінансового сектору, яка відбувалася протягом останніх 40-50 років, призвели до прискореного розвитку фінансової компоненти міжнародних економічних відносин, зростання фінансового сектору світової економіки, міжнародних фінансових ринків.

Починаючи з 1920-х рр. ХХ ст., коли фінансовий сектор почав усе більше відриватися від реального, а доступ до фінансових ресурсів визначати якість економічного розвитку країн, неконтрольованість світових фінансових активів та асиметричність їх розподілу призводили до необхідності впровадження інституційних механізмів регулювання міжнародних фінансів. Усе це спричинило появу нових інструментів, які оберталися на різних сегментах світового фінансового ринку, призвело до бурхливого та нерівномірного розвитку фінансового сектору, почастішання та зростання глибини фінансових криз.

На сучасному етапі розвитку економічної думки в фінансовій галузі здійснюється багато наукових досліджень, мета яких — розгляд і встановлення взаємозв’язків між тими процесами, що відбуваються на світовому фінансовому ринку. В економічній літературі відсутня єдина концепція трактування економічної сутності цього поняття. Тому нашим завданням, перш за все, є уточнення сутності світового фінансового ринку для більш чіткого розуміння процесів, що відбуваються на ньому за сучасних умов, виокремлення критеріїв його сегментації та дослідження структури.

Фінансова глобалізація є складовою економічної глобалізації. Вона являє собою ключовий процес розвитку світової економіки кінця XX – початку XXI століття, наслідком якого стала нова якість економічних зв’язків між суб’єктами глобальної системи. Цей процес досі не мав аналогів в економічній історії. Таким же новим явищем є і сформований глобальний фінансовий ринок.

Фінансова глобалізація знаменує собою зростаючу фінансову єдність та взаємозалежність фінансово-економічних систем країн світу.

Більшість вітчизняних і зарубіжних фахівців вважають економічну, і в тому числі фінансову, глобалізацію притаманною останній чверті XX століття. Проте чимало її ознак існувало і в попередні періоди. Так, світова валютна система на основі золотого стандарту сформувалась ще всередині XIX століття, трансформуючись у золотодевізну та девізну впродовж усього XX століття.

Рушійною силою фінансової глобалізації виступають транснаціональні компанії (ТНК) і транснаціональні банки (ТНБ). В межах ТНК і ТНБ складається широка мережа виробничих, науково-технічних, торговельних і фінансових ділових зв’язків, що ґрунтуються на контрактній системі відносин. Потужна хвиля злитті в і поглинань, що прокотилась серед ТНК і ТНБ у 90-ті роки минулого століття та під час фінансово-економічної кризи 2007-2009 рр., ще більше посилила їх вплив у світі. Національним державам доводиться все більше рахуватися з ними як з потужними партнерами, а іноді і суперниками, при впливі на національну економіку.

Причинами стрімкого розвитку глобальної фінансової системи послужили:

міжкраїнна інтернаціоналізація фінансової сфери, породжена виходом за національні кордони виробництва та обігу, і, як наслідок, фінансово-перерозподільчих відносин;

зростання відкритості національних економік як стосовно транскордонного руху товарів, факторів виробництва, так і фінансових потоків;

лібералізація транскордонного переміщення капіталу, зумовлена пом’якшенням регулювання фінансових потоків на рівні окремих країн та міжнародних фінансових організацій.

Фінансова глобалізація проявляється у стрімкому зростанні фінансових ринків, випереджальному розвитку фінансової сфери порівняно з реальним сектором світової економіки.

Вимірювання рівня глобалізованості фінансових ринків, фінансових систем окремих країн та світового господарства в цілому спирається на два підходи: по-перше, фінансова глобалізація є складовою загального глобалізаційного процесу і для її вимірювання використовується індекс глобалізації; по-друге, використовуються специфічні показники глобалізованості фінансової сфери.

До переліку найбільш відомих узагальнюючих показників належать Індекс Глобалізації А. Т. Керні (AT. Kearney’s Globalization Index), що регулярно публікується американським журналом “Foreign Policy”, та G-індекс Дослідницького центру світових ринків. Детальніше зупинимось на першому з них, оскільки він охоплює широке коло індикаторів глобалізації фінансових ринків та потоків.

Індекс Глобалізації (Globalization Index) розраховується для 72 країн, на які припадає понад 97 % світового ВВП і 88 % населення світу. Розрахунок ведеться за 14 показниками – дані про торгівлю, прямі та портфельні іноземні інвестиції, кредити, масштаби міжнародного туризму, обсяги телефонного трафіку, персональних грошових переказів, чисельність користувачів Інтернетом та кількість комп’ютерів, підключених до глобальної мережі.

Для кожної країни індекс глобалізації розраховується як сума чотирьох складових:

1) “економічна інтеграція” – торгівля, іноземні приватні прямі й портфельні інвестиції, інвестиційні доходи та платежі;

2) “особисті зв’язки” – переміщення людей за кордон та з-за кордону, міжнародні телефонні розмови, перекази та інші особисті контакти;

3) “політична залученість” – членство в міжнародних організаціях, наявність зарубіжних посольств тощо;

4) “технологічна залученість” – кількість користувачів Інтернету та ін.

У більшості випадків щорічні потоки, з яких складається показник економічної інтеграції (наприклад, потоки товарів, послуг і грошей, що перетинають кордон), додаються і діляться на номінальний ВВП або на чисельність населення (для потоків, виражених в абсолютних величинах, наприклад, показник технологічної залученості). Індикатори політичної залученості – це абсолютні величини (кількість членів організацій, або кількість ратифікованих міжурядових договорів). Внесок країни у підтримку миротворчих операцій ООН є середньою зваженою величиною фінансового внеску країни або чисельності контингенту, наданого країною в розпорядження Ради безпеки 00 Н. Вагами при цьому виступають, відповідно, ВВП і чисельність населення країни.

Фінансова глобалізація також призводить до зниження залежності національних економік від безпосередніх результатів виробництва, про що свідчить зниження кореляції між темпами зростання, наприклад, виробництва і споживання. У сучасних умовах спад виробництва в тій чи іншій країні, а також породжений ним дефіцит бюджету можуть бути пом’якшені за рахунок зовнішніх ресурсів.

Глобалізація у фінансовій сфері має об’єктивний характер, спирається на інтернаціоналізацію виробництва й обігу в сучасному світовому господарстві і виступає у різних формах, зокрема:

збільшення обсягів міжнародних фінансових потоків у вигляді міжнародних розрахунків, платежів, трансфертів, міграції капіталу;

зростання мобільності міжнародних капіталів через лібералізацію умов їх транскордонного переміщення;

міжнародна експансія транснаціональних банків та інших фінансових інституцій;

підвищення ролі міжнародних фінансових організацій у формуванні та регулюванні глобального фінансового устрою;

стандартизація національної фінансової звітності на засадах міжнародно визнаних вимог;

зближення національних банківських систем та стратегій грошово-кредитної політики центральних банків.

Глобалізація найбільш яскраво виявляється у значному розширенні міжнародної торгівлі товарами і послугами. Випереджаюче зростання торговельних відносин свідчить про збільшення відкритості господарств окремих країн, поглиблення міжнародної спеціалізації і кооперування, підвищення залежності їх внутрішнього економічного розвитку від наслідків транскордонного обміну. Результатом інтенсифікації міжнародних товарних потоків є відповідне збільшення зустрічного руху платежів за поставлену продукцію, що засвідчує прояв фінансової глобалізації.

Фінансова глобалізація справляє істотний вплив на сучасні новації в монетарно-банківській сфері. Під її дією відбувається інституційно-функціональне зближення монетарних стратегій різних країн світу, уніфікується підхід до вибору пріоритетних завдань та методів їх досягнення центральними банками, посилюється роль наднаціонального регулювання глобального грошово-кредитного ринку з боку міжнародних валютно-фінансових інституцій. Центральні банки поступово переходять від короткострокового антиінфляційного регулювання національних економік до середньострокової стратегії формування і реалізації грошово-кредитної політики. У практиці монетарного регулювання існують три основні стратегії: 1) таргетування монетарних агрегатів; 2) таргетування обмінного курсу і 3) таргетування інфляції. Кожна зі стратегій концентрує увагу монетарної влади на підтриманні у контрольованому стані (таргетуванні) певного параметра монетарної політики – відповідно обсягу і структури грошової маси, рівня і динаміки обмінного курсу національної валюти і темпів інфляції. Останнім часом все більшого поширення набуває стратегія інфляційного таргетування, за якою центральний банк націлює свою політику на досягнення провідного індикатора – підтримання інфляції на заздалегідь визначеному рівні.

Сучасний розвиток світової економіки відзначається цілою низкою тенденцій, які, у свою чергу, безпосередньо впливають на розвиток міжнародних фінансів.

По-перше, сучасна світова економіка характеризується підвищенням ролі науково-технічного прогресу, інформатизацією та комп’ютеризацією. Використання новітніх інформаційних технологій стало визначальним фактором розвитку міжнародної фінансової системи. Учасники фінансових ринків користуються глобальними базами даних, інтегрованими системами управління та здійснення платежів. Нині прийняття фінансових рішень базується на складному економіко-математичному моделюванні, статистичному аналізі, методах математико-статистичного прогнозування. Розширюються можливості застосування інформаційних технологій у різних секторах міжнародних фінансів, а саме в торгівлі фінансовими деривативами та цінними паперами, у фінансовому менеджменті та управлінні ризиками учасників ринків та ін. Вже можна говорити про існування “віртуальної економіки”, оскільки зараз поширеними є Інтернет – магазини, платежі через комп’ютерні мережі тощо.

По-друге, загострюються проблеми оточуючого середовища. Останнім часом питання світової економіки стає все більш актуальним. Промислово розвинені країни, провідні транснаціональні компанії вже певний час намагаються розв’язувати екологічні проблеми, але до цього часу вони вирішувалися, в основному, за рахунок перенесення шкідливого виробництва у віддалені регіони світу. Сьогодні постає питання створення нових технологій виробництва, очищувальних споруд тощо, що, безсумнівно, є дорогим та тривалим процесом.

По-третє, міжнародна економіка зараз знаходиться під вагомим впливом геополітичних змін. Сьогоднішній політичний та економічний устрій світу характеризується домінуючою роллю США, процесом створення Європейського Союзу, посиленням ролі міжнародних організацій тощо.

Однією з основних характерних сучасної світової економіки є інтернаціоналізація та глобалізація світового господарства. Під інтернаціоналізацією розуміють зближення національних економік шляхом посилення промислової співпраці та взаємозалежності міжнародного товарообігу, руху капіталів, робочої сили, взаємного впливу на економічні процеси в країнах та регіонах. Глобалізація – це процес накопичення структурних зрушень та поетапного формування органічно цілісного, взаємопов’язаного та взаємозалежного всесвітнього господарства, окремі ланки якого органічно поєднані фінансово-економічними, виробничо-технічними, інформаційними та іншими зв’язками, значно, глибшими, ніж на попередніх етапах. Основою глобалізації стала інтернаціоналізація не обміну, а виробництва. Тобто глобалізація – це вищий етап інтернаціоналізації всіх факторів виробництва, коли система міжнародних економічних відносин охоплює всі національні економіки, зміцнюючи економічну цілісність світу.

Виділяють декілька сфер економічної глобалізації: міжнародна торгівля товарами, послугами та технологіями, міжнародний рух факторів виробництва (прямі інвестиції та робоча сила) та міжнародні фінансові операції (позики та кредити, валютні операції, операції з цінними паперами та похідними фінансовими інструментами).

Глобалізація характеризується поєднанням вільного руху фінансового капіталу та врегульованого руху трудових ресурсів. Конкуренція держав на міжнародних ринках капіталу призводить до поступового зниження рівня контролю та оподаткування іноземного капіталу з боку.

Фінансова глобалізація – це найвагоміша складова світової економічної глобалізації. Дослідники ще й досі не дали чіткого визначення фінансової глобалізації. До позитивних наслідків фінансової глобалізації відносять можливість для індивідуальних підприємців захистити себе від валютних та процентних ризиків, швидке пристосування до фінансових, що виникають у результаті, наприклад, нафтових криз, гарантованість певної фінансової дисципліни в економічній поведінці, шляхом запобігання проведенню урядами інфляційної політики та політики нарощування фінансової заборгованості. Всесвітньо відомий фінансист Джордж Сорос вважає, що глобалізація є бажаною подією в багатьох відношеннях, оскільки створювати багатство приватному підприємництву вдається краще, ніж державі, глобалізація пропонує такий ступінь індивідуальної свободи, що його не здатна гарантувати жодна окрема держава. Глобалізація примусила певні країни поліпшити ефективність своїх економік чи зменшити роль уряду в економіці. Але деякі фахівці вважають, що фінансова глобалізація може призвести до руйнівних процесів через те, що криза в одній країні миттєво переходить на певні регіони світу або світову економіку в цілому. Існуючий рівень світових ринкових механізмів недосконалий та нестабільний, він не може виконувати роль глобального регулятора, оскільки спекулятивні методи дії ринкових гравців – це властивість ринку. Наднаціональні методи регулювання фінансових потоків неадекватні можливостям впливати на них носіями глобалізації, а саме ТНК (транснаціональними корпораціями), міжнародними фінансовими організаціями, крупними індивідуальними, дії яких можуть призвести країну або регіон до фінансового хаосу. Крім того, велика кількість людей постраждала від глобалізації, не отримавши соціального захисту. Ринкам добре вдається створювати багатство, проте вони не призначені для задоволення інших соціальних потреб. Нераціональна погоня за прибутком може завдати шкоду довкіллю і вступити в конфлікт з іншими соціальними цінностями. Міжнародна торгівля та глобальні фінансові ринки не здатні перейматися такими соціальними потребами, як збереження миру, зменшення рівня бідності, захист довкілля, умови праці, права людини, – тим, що зазвичай називається “суспільним товаром”.

Світова фінансова мережа, що виникла внаслідок фінансової глобалізації, зараз пов’язує провідні фінансові центри світу, такі як Лондон, Нью-Йорк, Токіо, Цюріх, Амстердам, Париж, Франкфурт, Гонконг, Багамські острови і деякі інші. Лондон є провідним євровалютним ринком, Токіо та Цюріх мають активні ринки іноземних облігацій, інші міжнародні фінансові центри виконують різноманітні функції, що пов’язані зі світовими потоками капіталу. Зміцнення зв’язків між цими центрами сприяло фінансовій революції, ключовими аспектами якої є: глобальна присутність міжнародних фінансових інститутів, міжнародна фінансова інтеграція та швидкий розвиток фінансових інновацій.

Глобалізація сприяє підвищенню конкуренції, у тому числі й фінансової конкуренції між країнами. Ця конкуренція тисне на уряди країн, сприяє зменшенню втручання держави в економіку та лібералізації міжнародного руху капіталу. Міжнародна фінансова інтеграція пов’язана з уникненням бар’єрів між внутрішніми та міжнародними фінансовими ринками та розвитком численних зв’язків між цими секторами ринку. Крім того, прискоренню та посиленню процесу глобалізації сприяють технологічні інновації. Так, за допомогою засобів зв’язку зріс темп реалізації міжнародних угод, потоки капіталу та інформації проходять швидше, телекомунікації допомагають банкам залучати заощадження з депозитних пулів усього світу, банки можуть укладати угоди через систему СВІФТ.

Тобто нині сучасний розвиток світової економіки та міжнародних фінансів характеризується низкою тенденцій, у тому числі поширенням використання інформаційних технологій у фінансовому секторі, загостренням екологічних проблем, посиленням впливу геополітичних змін, постійним розвитком та поглибленням процесів інтернаціоналізації та глобалізації. Такий розвиток міжнародних фінансів зумовлює зростання попиту та пропозиції на нові ефективні міжнародні фінансові інструменти. Фінансовий ринок та банківська система України не можуть лишатися осторонь, оскільки ефективність їх роботи на міжнародних фінансових ринках багато в чому буде залежати від здатності українських установ, підприємств, органів регулювання економікою оперативно реагувати на стрімкі, постійні зміни ситуації на цих ринках.

Однією з основних форм міжнародних економічних відносин є міжнародний рух капіталу. Капітал є тим ресурсом, без якого неможливе виробництво будь-якого товару, створення матеріальних благ. Переміщення його за кордон у виробничій, грошовій чи товарній формі веде до утворення іноземної власності чи іншої форми зобов’язань, які дають право на систематичне отримання прибутків. Країна може приймати та інвестувати за кордон підприємницький капітал, давати і отримувати міжнародні позики. Приплив капіталу з-за кордону є одним з джерел фінансування імпорту.

За джерелами походження міжнародні потоки капіталу поділяються на державні (офіційні) й недержавні (приватні).

Державний капітал — це засоби з державного бюджету, які спрямовуються за кордон або приймаються з-за кордону за рішенням уряду чи міжурядових організацій. До них належать державні позики, гранти та різні види дарунків чи допомоги, які надаються однією країною іншій за міжурядовими угодами.

Недержавний (приватний) капітал — це засоби приватних фірм чи організацій, які спрямовуються за кордон або отримуються з-за кордону за рішенням їх керівних органів. Це — інвестиції капіталу, надання торгових кредитів, міжбанківське кредитування тощо.

У першому випадку джерелом капіталу є засоби державного бюджету, а у другому — власні або залучені кошти приватних фірм. У першому випадку рішення про переміщення капіталу за кордон приймає уряд спільно з парламентом, а у другому — уряд має право його регулювати і контролювати.

У сучасному світі міграція капіталу суттєво впливає на економічний розвиток країн. Упродовж останнього десятиліття іноземні інвестиції були вагомим внеском у накопичення капіталу та сталий розвиток у багатьох країнах і особливо у країнах, що розвиваються. Проте не завжди є підстави трактувати цей вклад виключно як позитивний. Як зазначив директор з прогнозування розвитку групи Світового банку Ганс Тіммер, “зростання міжнародних потоків капіталу сприяє піднесенню економіки в більшості країн, що розвиваються, проте такий потік ресурсів загрожує певними ризиками і може загрожувати відродженню економіки в середньостроковій перспективі, особливо у випадку неочікуваного підвищення курсів валют чи виникнення “бульбашок” цін на активи”.

Хоча частка глобальних фінансових потоків у країни з ринками, що формуються та країни, що розвиваються (еmerging and developing econo mies), зросла більш як у сім разів впродовж останнього десятиліття, їх реальний внесок міг би бути ще більшим, якби ці інвестиції спрямовувалися на створення робочих місць і розвиток виробничого потенціалу, а не лише на підтримку експортоорієнтованих виробництв, які забезпечують обмежені можливості в плані зайнятості, виробництва, технологічних інновацій тощо. Зазначимо також, що надходження іноземних капіталів має позитивний вплив на економіку країни-боржника лише за умови, що використання капіталів приноситиме дохід, за рахунок якого будуть погашатися борги та відсотки за ними. На жаль, така ситуація не характерна для сучасного “світу споживання”. Тому проблема зовнішньої заборгованості набула глобального масштабу.

Залежно від стану балансу ввезення і вивезення іноземних інвестицій можна виділити групи країн:

а) які переважно вивозять (нетто-інвестори);

б) які приймають;

в) в яких є приблизна рівновага в цьому процесі.

До першої групи належать Японія, Франція, Німеччина; до другої — Ірландія, Португалія, Італія, Великобританія, Туреччина, більшість країн, що розвиваються, а починаючи з 1985 р. і США; до третьої — решта країн Західної Європи, Канада. Цей поділ є дещо умовним, оскільки всі країни одночасно як приймають, так і експортують інвестиції.

Характерними рисами сучасного стану міжнародного руху капіталів є:
а) збільшення кількості країн — членів іноземного інвестування. До традиційних міжнародних інвесторів, наведених додались Південна Корея, Тайвань, Китай та ін. Частка країн Східної Європи та колишнього СРСР в русі іноземних інвестицій невелика.;

б) розширення потоку іноземних інвестицій. Спонукальними мотивами для них є отримання доступу до найновіших технологій, наближення виробництва до ринків збуту, обхід протекціоністських бар’єрів, економія на податках, зниження витрат на охорону довкілля тощо;

в) зміна характеру, форм та напрямків міжнародної міграції капіталу останнім часом. Зросла роль держави у вивезенні капіталу. Держава сама стає інвестором за кордоном, підтримує і стимулює приватні інвестиції, контролює міграцію капіталів, через міжнародні організації створює сприятливі умови для діяльності своїх інвесторів за кордоном. Посилюється міграція приватного капіталу. На міжнародному ринку капіталів значно переважають портфельні інвестиції;

г) зміна розміщення інвестицій у регіонах світового господарства. Якщо до Другої світової війни більша частина експортних капіталів спрямовувалась у колонії та інші відсталі країни, то сьогодні близько 3/4 закордонних інвестицій припадає на розвинуті країни. Викликано це значною мірою бурхливим розвитком НТП в цих країнах, що вимагає вкладання великих капіталів, а також розпадом колоніальної системи та боротьбою молодих держав за свою економічну незалежність;

д) активне використання кредитних відносин між постсоціалістичними і слаборозвиненими країнами. Причому, з одного боку, постсоціалістичні країни стали кредиторами слаборозвинутих країн, а з іншого боку, — позиковцями країн Заходу. В останні роки екссоціалістичні країни почали заохочувати прямі іноземні інвестиції на власних територіях.

Для залучення іноземного капіталу до розвитку національної економіки країни використовують різні методи, серед яких:

• позикові стимули — встановлення прямих позикових пільг або зниження податку тощо;
• фінансові методи — надання кредитів, субсидій, позик;
• нефінансові методи — надання інформаційної допомоги, допомога в управлінні, створення спеціальних економічних зон тощо;

е) велика роль транснаціональних банків (ТНБ) і транснаціональних корпорацій (ТНК) в міжнародному русі капіталів.

Транснаціональні банки — це великі банки, що досягнули такого рівня міжнародної концентрації та централізації капіталу, який Дає змогу їм брати участь в економічному розділі світового ринку позикових капіталів та кредитно-фінансових послуг. їхня діяльність стала важливою рисою інтернаціоналізації господарського життя.

Найбільші банки має Японія, а з банків США лише один входить у двадцятку найбільших банків світу.

Транснаціональні корпорації — це концерни, національні за капіталом та контролем, але міжнародні за сферою діяльності. Єдиного визначення ТНК немає. Найавторитетнішим є трактування ОЕСР (Організація економічного співробітництва та розвитку), яка визначає ТНК як компанії приватної, державної або змішаної форм власності, які знаходяться в різних країнах.

Отже, на основі проведеного дослідження, можемо зробити такі висновки щодо особливостей сучасного розвитку глобального фінансового ринку:

– поглиблення невідповідності фінансової сфери світової економіки та її реального сектору, переважно спекулятивний характер операцій на фінансовому ринку;

– поглиблення інтеграції національних фінансових ринків країн;

– орієнтація урядів країн на пошук ефективних методів подолання кризових явищ в економіці країн;

– брак ефективних механізмів наднаціонального регулювання діяльності міжнародних фінансових ринків та орієнтація політики розвинутих країн на поглиблення лібералізації міжнародних фінансових операцій, що зумовлюють стихійний характер розвитку фінансових ринків у глобальному середовищі та створюють підґрунтя для різких коливань їхньої кон’юнктури.

Глобалізація являє собою досить складний процес взаємоінтеграції країн, дія якого стає найбільш помітною під час поширення негативних тенденцій у розвитку світової фінансової системи. Останні тенденції розвитку світового фінансового ринку визначають необхідність побудови механізму чіткої взаємодії внутрішніх і світових регуляторів глобального фінансового ринку. Існування переваг від глобалізації ще не означає, що держава не має бути готова до самостійного вирішення її негативних проявів, а тому актуальним є питання пошуку так званої межі інтеграції конкретної країни до світового економічного простору. Тобто, з метою забезпечення фінансової безпеки уряду країн доцільно вживати певних заходів з обмеження власної міжнародної активності (наприклад, обмеження обсягів руху капіталів). В той же час необхідним є вирішення внутрішніх економічних, політичних та соціальних питань в державі, що може бути досягнено за рахунок проведення виваженої фінансової політики, – стимулювання інвестиційної діяльності, лібералізації вітчизняного фінансового ринку, реформування окремих ланок фінансової системи та побудови розвиненої інфраструктури.

1. Простебі Л.І. Особливості сучасного розвитку глобального фінансового ринку як середовища поширення економічних коливань / Л.І. Простебі // Науковий вісник Волинського національного університету імені Лесі Українки. – 2010. – № 26. – С. 153-159.
2. Мамотенко Д.Ю. Глобалізація міжнародних фінансових ринків / Д.Ю. Мамотенко // Гуманітарний вісник ЗДІА. – 2009. – Вип. 39. – С. 229-237.
3. Кравчук П.Я. Сутність та наслідки глобалізації світової економіки [Електронний ресурс] / П. Я. Кравчук // Науковий вісник Волинського національного університету ім. Лесі Українки. – 2010. – Режим доступу: nbuv.gov.ua/portal/natural/Nvvnu/ekonomika/2008_7/6/Kravchuk.pdf.
4. Ткаченко А.М. Міжнародні економічні відносини: навчальний посібник / А.М. Ткаченко, В.Г. Воронкова, М.О. Ткаченко. – К.: «Видавничий дім «Професіонал», 2009. – 352 с.