Валютний ризик

Основою управління валютним ризиком є чітке визначення його кількісних характеристик, що дає змогу банкам застосувати селективне управління, тобто страхувати тільки неприйнятий валютний ризик – ризик, імовірність настання якого є дуже високою. Це пов’язано з тим, що на практиці валютний ризик існує за будь-якої валютної операції, але не всі вони ведуть до збитків, тим більше в обсягах, загрозливих для існування банку. Найчастіше за чіткої організації фінансової роботи майбутні збитки можна звести до мінімуму або ж перекрити незначні суми збитків відповідними прибутками.

Основними елементами оцінювання валютного ризику є визначення: виду іноземної валюти, за якою проводяться розрахунки; суми валют; тривалості періоду дії валютного ризику; виду валютних розрахунків.

Вибір валюти для здійснення розрахунків можна розглядати як своєрідний метод страхування ризику. Загальним правилом вибору валюти розрахунків є орієнтація на сильну валюту, тобто таку, купівельна спроможність якої відносно національної валюти підвищується.

Тривалість періоду дії валютного ризику охоплює проміжок часу між датою укладення угоди та датою розрахунку (датою валютування), а тому в чисельному виразі ризик буде тим меншим, чим стабільнішу валюту буде вибрано для розрахунків, чим коротшим буде період дії ризику і чим меншою буде сума угоди.

В економічній практиці окремі види валютного ризику дуже часто переплітаються між собою, а тому загальну суму ризику можна визначити лише тоді, коли складається підсумковий баланс усіх ризикових складових.

Метою написання контрольної роботи є опрацювання актуальних питань валютного ризику та методів його страхування і управління в Україні.

Об’єктом дослідження є процес дослідження валютного ризику та методів його страхування. Предметом дослідження є теоретичні засади та практичні аспекти формування валютного ризику та методів його страхування.

Сучасний світовий валютний ринок, будучи найбільшим сегментом світового фінансового ринку, характеризується такими особливостями [6, с.65]:

1. Надзвичайно великий обсяг операцій. За цим параметром світовий валютний ринок не має собі рівних. Як показало останнє спільне обстеження центральних банків G-10 (такі обстеження проводяться раз на три роки), середньодобовий обсяг угод (спотових, форвардних, свопових) сьогодні досягає біля 1,5 трлн дол. США. Для порівняння зазначимо, що оборот іншого сегмента світового фінансового ринку – ринку цінних паперів уряду США – становить близько 3,5% від обсягу угод на світовому валютному ринку.

Світовий валютний ринок є єдиним, по-справжньому глобальним ринком. Угоди тут укладаються в будь-якій валюті, в будь-який час дня і ночі, протягом 24 год. на добу. Добова хвиля валютних угод зароджується на Далекому Сході (Токіо, Сінгапур, Гонконг), переміщується в Європу (Лондон) і завершується у США (Нью-Йорк). На ці п’ять фінансових центрів припадає близько 70% обсягу всіх валютних угод у світі. Лідером тут є Лондон (30%), за ним ідуть Нью-Йорк (16%) і Токіо (10%).

2. Висока концентрація угод, що укладаються. Біля 2/3 усіх угод припадає на банки, 20% – на інші фінансові інституції, 16% – на нефінансові установи (включаючи окремих великих спекулянтів).
3. Надзвичайно висока ліквідність. Вона обумовлена дуже великою кількістю угод, що укладаються, а також дуже високою вартістю окремих контрактів. Так, середній, за світовими мірками, банк може здійснювати до 3-4 тис. дилерських операцій на добу, причому окремі угоди – на суми до 300-500 млн дол. США є звичайним явищем, що не приводить до зміни котирування валют. Дуже часто міжбанківські платежі перевищують розміри капіталу самого банку.

З викладеного вище зрозуміло, що в умовах інтеграції у світовий фінансовий ринок питання правильної оцінки та правильної побудови системи управління валютним ризиком для комерційного банку є надзвичайно важливим завданням.

Взагалі під валютним ризиком розуміють можливість грошових втрат суб’єктів валютного ринку через коливання валютних курсів. Наприклад, європейські виробники автомобілів, які експортують свою продукцію в США, зазнаватимуть великих втрат через подорожчання національної валюти проти долара США. Сам по собі валютний ризик є різновидом ринкового ризику і залежить від того, наскільки суб’єкт ринку (у даному разі комерційний банк) підготовлений до зміни ситуації на валютному ринку [9, с.16].

Ефективна робота комерційного банку на валютному ринку залежить не лише від валютного ризику, а й від комплексу супутніх ризикових складових, з якими дуже тісно пов’язаний валютний ризик.

Виходячи з особливостей роботи комерційного банку на валютному ринку, валютний ризик можна розкласти на зовнішню і внутрішню складові.

Під зовнішньою складовою слід розуміти небезпеку для фінансового стану комерційного банку, пов’язану зі зміною зовнішнього ринкового середовища, яка знаходить свій прояв у несприятливій зміні валютних курсів.

Внутрішня складова – це здатність комерційного банку протистояти цим несприятливим змінам на валютному ринку. Така здатність залежить від того, наскільки ефективно налагоджена робота з управління ризиками у даному комерційному банку.

Валютний ризик є специфічним видом ринкового ризику. Його сутність полягає у можливості фінансових втрат за балансовими та позабалансовими статтями у зв’язку зі зміною ринкових умов і, відповідно, з рухом ринкових валютних курсів. Ці фінансові втрати можливі у разі [9, с.16]:

а) переоцінювання відкритих валютних позицій (коротких та довгих);

б) проведення операцій на строковому ринку – переоцінювання позабалансових статей за похідними фінансовими інструментами, угодами форвард, своп, ф’ючерсами, опціонами).

Цей вид ризику є наслідком незбалансованості активів і пасивів щодо кожної з валют за термінами і сумами.

За характером і місцем виникнення валютні ризики поділяються на [7, с.112]:

– операційні;

– трансляційні (бухгалтерські);

– економічні.

Операційний ризик пов’язаний з торговельними операціями, а також із грошовими угодами з фінансового інвестування та дивідендних платежів або отримання коштів в іноземній валюті в майбутньому.

Трансляційний (бухгалтерський) ризик пов’язаний з переоцінюванням активів, пасивів та прибутків у національну валюту, а також може виникати під час експорту чи імпорту інвестицій. Він впливає на показники балансу, що відображають звіт про одержані прибутки та збитки після перерахунків сум інвестицій у національну грошову одиницю. Врахувати трансляційний ризик можна під час складання бухгалтерської та фінансової звітності.

Економічний валютний ризик пов’язаний з можливістю втрати доходів за майбутніми контрактами через зміну загального економічного стану як країн-партнерів, так і країн, де розташована компанія. Насамперед він обумовлений необхідністю здійснення постійних розрахунків за експортними та імпортними операціями, інтенсивність яких, у свою чергу, може залежати від валютних курсів.

На світових валютних ринках, що працюють цілодобово, курс валюти постійно змінюється протягом робочого дня. Значний рух курсу може відбутися навіть протягом кількох хвилин. Час проведення операції може мати прямий вплив на прибуток.

Показником, який характеризує структуру балансу і використовується для визначення величини валютного ризику, є валютна позиція банку. Валютна позиція визначається співвідношенням між сумою активів і позабалансових вимог у певній іноземній валюті та сумою балансових і позабалансових зобов’язань у тій самій валюті і може бути відкритою або закритою. Валютна позиція називається відкритою, якщо сума активів у іноземній валюті не збігається із сумою пасивів у тій самій валюті [7, с.113]:

VP = АV – LV                                            (1)

Існують два види відкритої позиції: чиста довга валютна позиція (АV > LV) – сума активів і позабалансових вимог в іноземній валюті перевищує суму відповідних пасивів (показник валютної позиції має знак «плюс»); чиста коротка валютна позиція (АV < LV) – сума зобов’язань (балансових і позабалансових) перевищує суму активів у тій самій іноземній валюті (показник валютної позиції зі знаком «мінус»). При цьому слід звернути увагу, що валютна позиція розраховується окремо для кожної іноземної валюти, що входить до мультивалютного портфеля банку.

Якщо суму активів у іноземній валюті врівноважено сумою пасивів у тій самій валюті (АV = LV), то така позиція називається закритою. У такому разі валютного ризику майже нема, адже зміна курсу однієї валюти щодо іншої однаково позначається як на вартості активів, так і на вартості пасивів, тобто зміна валютного курсу не позначиться на результатах діяльності банку.

Проблема аналізу цінових ризиків, до яких належить і валютний, полягає в тому, що категорія ризикованості пов’язується насамперед з можливими фінансовими втратами, а отже, логічно вважати ризиком лише ситуацію зниження показників прибутковості (недоодержання доходів, збитки, зменшення вартості капіталу, невиправдане зростання витрат тощо). Проте точно визначити, додатним чи від’ємним буде результат, одержаний від переоцінювання фінансових інструментів за валютним курсом, не так просто.

Для вимірювання валютного ризику та оцінювання обсягів можливих втрат застосовують такі прийоми, як аналіз сценаріїв, методи імітаційного моделювання, стрес-тестування, статистичні методи, найпоширенішим з-поміж яких є VaR-методологія. Оскільки можливість точного визначення майбутніх змін у валютних курсах існує далеко не завжди, то індикатором рівня валютного ризику, на який наражається банк унаслідок незбалансованості структури та обсягів активів і пасивів у іноземній валюті, вважають валютну позицію. Саме тому в процесі аналізу валютного ризику основну увагу приділяють методам оцінювання та регулювання валютної позиції банку.

Важливим методичним аспектом проблеми є практика централізованого регулювання валютної позиції вповноважених банків. У загальному випадку учасники валютного ринку мають самі визначати той рівень валютного ризику, який вони згодні визнати прийнятним. Але для тих суб’єктів господарської діяльності, фінансовий стан котрих зачіпає інтереси значної частини населення і впливає на стан суспільства в цілому, рівень позиційного валютного ризику може регулюватися централізовано через установлення певних нормативів та вимог. До цієї категорії належать насамперед комерційні банки [3, с.213].

Такий підхід базується на тому, що банківський бізнес полягає в наданні послуг клієнтам і не повинен включати ризик, не пов’язаний з необхідністю проведення цих операцій. Фактично, банк є посередником між клієнтом і валютним ринком, тому валютну позицію банку необхідно встановлювати на рівні, який забезпечує вимоги щодо нормального проведення клієнтських операцій. Утім, хоч банки і мають утримуватись від ризикованих спекулятивних операцій, але досить часто вони все ж проводять такі операції, використовуючи сприятливу кон’юнктуру валютного ринку для отримання додаткового (спекулятивного) доходу.

Зазначимо, що практика обмеження валютного ризику комерційних банків у різних країнах є різною. Подекуди функцію управління валютними позиціями комерційних банків виконують центральні банки, установлюючи нормативні вимоги щодо їх максимально допустимого розміру. Наприклад, у Великобританії розраховується норматив достатності капіталу банків для здійснення операцій з іноземною валютою. В інших країнах, наприклад у США, валютна позиція банків централізовано не регулюється, управління нею керівництво банку здійснює самостійно, установлюючи ліміти валютного ризику для дилерів різних рангів, але при цьому валютна експозиція банку має бути оголошена на ринку, щоб акціонери і клієнти знали про рівень валютного ризику даної кредитної установи.

В управлінні валютним ризиком та валютною позицією комерційні банки застосовують дві основні групи методів: управління валютною структурою балансу та хеджування валютного ризику .

Зміст першої групи методів зводиться до впливу на валютну структуру балансу для обмеження наслідків переоцінки валютних інструментів. До цих методів належать: структурне балансування валютних потоків за сумами та строками; проведення конверсійних операцій; зміна строків валютних платежів (випередження та відставання); дисконтування платіжних вимог в іноземній валюті.

Структурне балансування валютних потоків полягає в узгодженні обсягів та строків активних і пасивних операцій з усіма іноземними валютами, якими оперує банк. Ідея методу структурного балансування може застосовуватись щодо будь-яких балансових операцій з валютними коштами: конверсійні операції, укладення кредитних і депозитних угод в іноземній валюті, узгодження валютних надходжень і платежів, проведення форфейтингових операцій, реструктуризація кредиторської та дебіторської валютної заборгованості, купівля та продаж цінних паперів, деномінованих в іноземній валюті. Обсяги та терміни проведення зазначених операцій добираються так, аби це дало змогу закрити валютні позиції чи знизити їх величину до прийнятного рівня.

Одним із прийомів, що широко використовується банками у процесі управління валютними позиціями, є проведення конверсійних операцій. Наднормативна позиція за певною валютою може бути зменшена її обміном на іншу валюту, за якою величина позиції була нижчою за норматив. Це дозволяє приводити валютні позиції у відповідність з установленими вимогами без здійснення операцій з базовою валютою. Як правило, банки вдаються до конвертації валюти, курс якої знижується, у більш надійну та стабільну валюту. Наприклад, якщо очікується значне зростання курсу євро відносно долара США, то має сенс швидкий обмін вільних грошових коштів у доларах на євро. Але конверсійні операції майже не впливають на величину загальної валютної позиції банку, прийнятої в Україні (норматив Н15), і тому не можуть бути використані для її регулювання.

У процесі управління валютним ризиком банки можуть скористатися методом випередження та відставання (leads and lags – від англ. випередження та відставання), який ґрунтується на змінах строків платежів в іноземних валютах залежно від очікуваних коливань валютних курсів. Маніпулювання строками дозволяє закрити короткі позиції за певними валютами до зростання їх ринкового курсу і відповідно довгі позиції – до зниження курсу. До найпоширеніших на практиці форм зазначеної тактики належать [9, с.24]:

– прискорення репатріації (повернення до своєї країни із-за кордону) капіталу, прибутків, інших грошових коштів в очікуванні ревальвації національної валюти або сповільнення процесів репатріації перед девальвацією національної валюти;

– прискорення чи сповільнення погашення основної суми боргу в іноземній валюті та виплати відсотків залежно від зміни валютного курсу;

– дострокова оплата послуг і товарів (основних фондів, товарно-матеріальних цінностей) у разі підвищення курсу валюти платежу або затримка платежів в очікуванні зниження курсу;

– прискорення чи сповільнення нарахування і виплати дивіден­дів, надходження коштів в іноземній валюті до статутного фонду банку;

– регулювання одержувачем інвалютних коштів строків їх конверсії в національну валюту.

Можливості застосування прийому випередження та відставання визначаються насамперед законодавчим регулюванням країни та умовами фінансових контрактів. У більшості угод, за якими відбуваються платежі, передбачається як можливість дострокової оплати, так і види та розмір штрафних санкцій (пені, неустойки тощо) за несвоєчасне здійснення переказів валютних коштів. В останньому випадку затримка платежу через зниження курсу буде виправдана лише тоді, коли зниження витрат на придбання валюти за новим курсом перекриє суму нарахованих штрафів.

Прийом дисконтування платіжних вимог в іноземній валюті є різновидом обліку векселів і полягає в переуступці банку права вимоги заборгованості в іноземній валюті в обмін на негайну виплату банком власнику векселя відповідної суми коштів у національній або іншій іноземній валюті. Дисконтування здійснюється здебільшого через проведення форфейтингових операцій. При цьому банк купує векселі на всю суму і на повний строк без права їх регресу (обороту) на попереднього власника. Відмінність цієї операції від традиційного обліку векселів полягає в тому, що форфейтингові операції проводяться зі значними обсягами платежів в іноземній валюті (звичайно не менш як 1 млн дол. США) та із тривалою розстрочкою (на період від півроку до п’яти  семи років). Загальноприйнята практика передбачає наявність гарантії третьої особи, або аваль, а також здійснення серії регулярних платежів, які оформлені простими векселями. Форфейтинг може розглядатись як експортний факторинг і є, по суті, кредитуванням експортера.

Дисконтування платіжних вимог в іноземній валюті здійснюється також іншими способами, що мають певні відмінності порівняно з форфейтингом, такі як право регресу векселів, спеціальний, узгоджений сторонами занижений валютний курс. Добір платіжних вимог, які дисконтуються, за строками виплат згідно з власними потребами банку допомагає менеджментові планувати майбутні дії щодо управління валютною позицією.

Дисконтування платіжних вимог в іноземній валюті має низку обмежень та недоліків, які й зумовлюють його незначне поширення у процесі управління валютною позицією. Навіть якщо банку вдалося знизити позиційний валютний ризик за допомогою таких операцій, то форфейтер (банк) наражається на інші ризики, зокрема ризик неплатежу, політичний ризик у країні емітента векселів, ризик переказу валютних коштів, який полягає в неможливості виконання зобов’язань в іноземній валюті країною покупця. Крім того, банку не вдається уникнути валютного ризику, пов’язаного зі зміною курсу валюти платежу протягом дії форфейтингової угоди. Тому не кожний банк погоджується стати форфейтером. Деякі банки, навпаки, спеціалізуються на такому способі фінансування експортерів.

Здебільшого форфейтингові операції проводяться банком для отримання прибутків від різниці між номінальною сумою векселя та реальною величиною коштів, виплачених банком їх власнику, а також одержання комісійного доходу. Законодавство та правила валютного регулювання в окремих країнах обмежують використання методу дисконтування платіжних вимог в іноземній валюті, як це й відбувається у вітчизняній практиці [8, с.7].

Загалом управління валютними позиціями за допомогою проведення балансових операцій часто не відповідає власним потребам та планам банку, а іноді не вигідне з погляду витрат. Вітчизняні банки змушені вдаватися до таких прийомів за браком необхідних умов для застосування сучасніших та досконаліших методів регулювання валютної позиції, таких, зокрема, як строкові валютні угоди.

Друга група методів, пов’язана з хеджуванням валютного ризику, передбачає створення захисту від валютних ризиків укладанням додаткових строкових угод за іноземною валютою, які дозволяють компенсувати можливі фінансові втрати за балансовими статтями внаслідок зміни валютного курсу. Хеджування здійснюють за допомогою проведення операцій з форвардними валютними контрактами, валютними ф’ючерсами та опціонами, валютними своп-контрактами, свопціонами, а також різних їх комбінацій типу подвійний форвард, валютний своп.

Виділяють наступні методи хеджування валютних ризиків [5;9]:

1. Форвардний валютний контракт (FXA – foreign exchange agreement) – це угода між двома контрагентами про фіксацію валютного курсу за операцією купівлі-продажу обумовленої суми валютних коштів на визначену дату в майбутньому.

Згідно з форвардним валютним контрактом одна сторона бере на себе зобов’язання здійснити поставку визначеної кількості валютних коштів за узгодженим у контракті курсом на вказану дату, а інша сторона бере зобов’язання прийняти цю поставку і виплатити відповідну суму коштів у іншій валюті.

Суми угод та тривалість форвардного періоду за форвардними валютними контрактами, як і в загальному випадку, можуть бути довільними і визначаються за домовленістю сторін, відповідаючи їхнім потребам. Угодами FXA передбачається фіксація всіх умов, зокрема й форвардного валютного курсу, у момент підписання контракту.

Основним питанням за укладання форвардного валютного контракту є рівень обмінного курсу, який визначається на дату угоди і за яким операція купівлі-продажу валюти буде здійснена на дату валютування. Щоб не втратити значних коштів на форварді, учасникам бажано мати прогноз зміни валютних курсів і враховувати вплив відповідних чинників на процес формування форвардних курсів за валютами.

У довгостроковому аспекті форвардні валютні курси залежать від різниці в рівнях відсоткових ставок за валютами, що котируються. В свою чергу, відсоткові ставки відбивають насамперед діючий та очікуваний рівні інфляції, а також прогнозовані темпи економічного росту в країнах походження валют. Оскільки й очікувані темпи зростання, і рівень інфляції можна лише спрогнозувати, але не розрахувати, то й відсоткові ставки на майбутні періоди також прогнозуються. Форвардні валютні курси розраховуються на основі відсоткових ставок.

Якщо валютний ринок не зазнає жорсткого регулятивного впливу, то задовільні прогнози валютного курсу можна одержати, скориставшись теорією паритету процентних ставок.

Валютна операція, яку покладено в основу форвардного контракту, може бути реальною, якщо сторони на дату розрахунків справді обмінюють одну суму валюти на іншу, або мати умовний характер. В останньому випадку за взаємною домовленістю сторін реальна поставка суми валютних коштів, зафіксована в контракті, не відбувається, а лише виплачується курсова різниця в розрахунку на умовну суму контракту.

2. Хеджування валютними ф’ючерсами.

Ф’ючерсні контракти за іноземною валютою – це угода між продавцем (покупцем) та кліринговою палатою ф’ючерсної біржі про продаж (купівлю) стандартної суми однієї валюти за іншу за узгодженим валютним курсом на конкретну дату в майбутньому. Сутність ф’ючерсного валютного контракту полягає в тому, щоб зафіксувати в момент укладення угоди валютний курс, за яким відбудеться операція купівлі-продажу валюти в майбутньому.

Типи ф’ючерсних контрактів на іноземну валюту досить різноманітні і змінюються від біржі до біржі за номінальною вартістю та видами валют, що обмінюються. Предметом найактивнішої торгівлі є ф’ючерси на долари США, євро, канадські долари, фунти стерлінгів, єни, австралійські долари.

Для ф’ючерсів на іноземну валюту система ціноутворення паралельна звичайному форвардному ринку іноземної валюти з урахуванням того, що контракти оцінюються з огляду на основний валютний курс у котируваннях.

Особливість валютних ф’ючерсів полягає в котируваннях за американською системою. Мінімальним кроком ціни валютного ф’ючерсу, як і в загальному випадку, є тік. Але величина та вартість тіків для різних ф’ючерсних контрактів на валюту не однакові, оскільки різні валюти мають різну вартість у доларовому вираженні.

У всіх випадках прибуток чи збиток за ф’ючерсною операцією визначається як добуток вартості тіка, кількості тіків, на яку змінилась ціна контракту, та кількості контрактів за відкритою учасником ринку позицією. Як і в загальному випадку, на більшості міжнародних бірж валютні ф’ючерси функціонують на основі квартального циклу, коли березень, червень, вересень та грудень є місяцями поставки для відповідних контрактів.

Різноманітність ф’ючерсів на іноземну валюту дозволяє хеджерам вибирати такі контракти, які мають високий рівень кореляції з балансовою позицією і досить точно відображають зміни у валютних курсах. Якщо валютна позиція учасника ринку виражена в одній із основних валют, то хеджування проводиться за допомогою ф’ючерсів на ту саму іноземну валюту.

3. Хеджування валютними опціонами. Валютний опціон – це контракт, який надає покупцеві право (але не зобов’язання) купівлі або продажу обумовленої суми валютних коштів за фіксованим курсом на визначену дату або протягом певного періоду в майбутньому в обмін на опціонну премію, виплачену продавцеві опціону.

Призначення валютних опціонів полягає в захисті власника опціону від несприятливих коливань валютних курсів. Водночас, якщо валютний курс змінився у сприятливому для власника напрямі, то опціон дає можливість скористатись перевагами. У цьому разі можна обміняти валюту за вигіднішим ринковим курсом, не користуючись опціоном.

Валютний опціон обмежує валютний ризик учасника ринку за сумою опціонної премії, яка не повертається. Вартість опціону (опціонна премія) залежить від співвідношення спот-курсу валюти на дату укладення угоди та курсу, зафіксованого в угоді, а також від тривалості періоду дії опціону.

Якщо опціон дає право продажу визначеної валюти, то це опціон PUT за даною валютою. У разі надання права купівлі опціон називається CALL за даною валютою. Вказування виду валюти з назвою опціону обов’язкове, оскільки опціон PUT є одночасно опціоном CALL за тією валютою, за яку продається опціонна валюта, і навпаки. Наприклад, опціон PUT за доларами, який передбачається здійснити за євро, одночасно є опціоном CALL за євро.

Для проведення розрахунків за опціонною угодою відводиться, як правило, два робочі дні, тому валютний опціон має бути пред’явлений до виконання його власником не пізніше як за два робочі дні до дати розрахунків за умови прийняття рішення про його виконання.

4. Хеджування валютного ризику за допомогою своп-контрактів.

Для уникнення валютного ризику банки, компанії та інші учасники ринку вдаються до валютного свопу, який нагадує надання паралельних кредитів у різних країнах. При цьому дві сторони погоджуються надати рівновеликі позички з однаковим строком погашення місцевому позичальнику, який вказується іншою стороною, але в місцевій валюті.

Загалом операції хеджування стають все популярнішими у банківській діяльності, оскільки дозволяють менеджментові банку адекватно реагувати на зміну ринкових параметрів, за потреби суттєво знизити власні ризики та пропонувати похідні інструменти як банківську послугу своїм клієнтам. Зараз строковий ринок розвивається досить динамічно, на ньому з’являються все нові види похідних фінансових інструментів, які точніше пристосовано до потреб учасників. Світовий досвід свідчить, що саме банківські установи найчастіше стають ініціаторами таких нововведень, використовуючи можливості похідних інструментів як для підвищення доходів, так і для зниження ризиків.

За результатами проведеного опрацювання теоретичних аспектів та методичних підходів щодо управління валютним ризиком можна зробити наступні висновки:

Під валютним ризиком розуміють можливість грошових втрат суб’єктів валютного ринку через коливання валютних курсів.

Виходячи з особливостей роботи комерційного банку на валютному ринку, валютний ризик можна розкласти на зовнішню і внутрішню складові. Під зовнішньою складовою слід розуміти небезпеку для фінансового стану комерційного банку, пов’язану зі зміною зовнішнього ринкового середовища, яка знаходить свій прояв у несприятливій зміні валютних курсів. Внутрішня складова – це здатність комерційного банку протистояти цим несприятливим змінам на валютному ринку. Така здатність залежить від того, наскільки ефективно налагоджена робота з управління ризиками у даному комерційному банку.

Показником, який характеризує структуру балансу і використовується для визначення величини валютного ризику, є валютна позиція банку. Валютна позиція визначається співвідношенням між сумою активів і позабалансових вимог у певній іноземній валюті та сумою балансових і позабалансових зобов’язань у тій самій валюті і може бути відкритою або закритою.

В управлінні валютним ризиком та валютною позицією комерційні банки застосовують дві основні групи методів: управління валютною структурою балансу та хеджування валютного ризику.

Група методів, пов’язана з хеджуванням валютного ризику, передбачає створення захисту від валютних ризиків укладанням додаткових строкових угод за іноземною валютою, які дозволяють компенсувати можливі фінансові втрати за балансовими статтями внаслідок зміни валютного курсу.

1. Аналіз банківської діяльності [Текст] : підручник / [Герасимович А.М., Алексеєнко М. Д., Парасій-Вергуненко І. М.] ; під ред. А. М. Герасимовича – К. : КНЕУ, 2009. — 599 с. – ISBN 966–574–567–0.
2. Балянт, Г.Р. Забезпечення фінансової стійкості банків [Електронний ресурс] : / Г.Р. Балянт // Збірник наукових праць І Всеукраїнської н-п конференції: Фінансова політика України: реалії та перспективи розвитку» -С.13-15. – Режим доступу: http : / /www . financeworld . com.ua / project /arhiv/2008 / 2008_2%2815%29.pdf.
3. Батракова, Л. Г. Экономический анализ деятельности коммерческого банка [Текст] : учебник / Л. Г. Батракова. – 2-е изд., перераб. И доп. – М. : Логос, 2010. – 368с.
4. Корнієнко, Т.В. Стратегічне управління активами та пасивами комерційного банку в умовах перехідної економіки [Текст] / Т.В. Корнієнко // Вісник Національного банку України. – 2009. -№ 10. – С.14-18.
5. Кривенко, Л.В. Методичні підходи до визначення оцінки фінансової стійкості банківської системи [Текст] / Л.В. Кривенко // Вісник університету банківської справи НБУ.п– 2008. – № 3. – С.105-111.
6. Примостка, Л.О. Фінансовий менеджмент в банку [Текст] / Л.О. Примостка. – Київ: КНЕУ, 2004. – 468с. – ISBN: 966–574–626–х.
7. Сало, І. В. Фінансовий менеджмент банку [Текст]: Навч. посіб. / І.В. Сало, О. А. Криклій. – Суми: ВТД «Університетська книга», 2007. – 314 с. –ISBN 978-966-680-312-5.
8. Царьков, В.А. Моделювання економічної динаміки банку [Текст] / В.А. Царьков // Банківська справа. – 2009. – № 6. – С.7-9.
9. Шульгін, А.В. Внутрішній контроль та управління валютними ризиками в комерційному банку [Текст] / А.В. Шульгін // Фінанси та кредит. – 2011. – № 13. – С. 15-32.