Вплив глобалізації на розвиток України в сучасному просторі і часі

Градація соціуму у зрізі його культурного, економічного та політичного напрямків існування привела суспільство до такої межі розвитку, характерним процесом якої є глобалізація. Взаємодія народів, держав та інших консолідованих утворень набула сьогодні особливого значення, що пояснюється необхідністю вироблення стратегій та тактик максимально ефективного функціонування суб’єктів соціально-економічного та політичного рухів задля досягнення поставлених ними цілей.

Актуальність дослідження впливу глобалізації на функціонування національної економіки визначається швидкими темпами розвитку інтеграційних процесів, від яких значною мірою залежить система та характер національного господарства. Визначення специфіки та особливостей взаємодії об’єктивних макроекономічних явищ із внутрішньодержавними економічними процесами становить основу міжнародної господарської політики. Її ефективність проектується на загальний стан розвитку національної економіки, а, отже, і на рівень життя населення держави. Разом із тим, трансформація глобалізаційних процесів, що відбувається під дією зміни кон’юнктури політико-економічних сфер взаємодії держав та інших міжнародних утворень, спричиняє необхідність переосмислення методів та моделей поведінки національної економіки на арені інтегрованих суспільних відносин.

Такий розвиток глобалізації змушує науковців шукати нові шляхи вирішення економічних проблем, що говорить про актуальність проблеми, піднятої у даній роботі.

Метою роботи є вивчення актуальних питань впливу глобалізації на розвиток України в сучасному просторі і часі.

Глобалізація за свою суттю є викликом економічній безпеці будь-якої країни, яка певною мірою інтегрована в економічний простір, адже вона робить національну економіку більш відкритою і, відповідно, більш вразливою. Коли всередині країни не вироблений чіткий механізм протидії негативному впливу процесів, що відбуваються у взаємопов’язаному економічному просторі, тоді економіка країни знаходиться під загрозою розчинення в глобалізованому світі. Відтак національна економіка стає менш керованою зсередини, а процеси, що в ній відбуваються визначають, так звані центри глобалізації, серед яких основні такі структури, як: Міжнародний валютний фонд (МВФ); Світовий банк (СБ); Конференція ООН з торгівлі і розвитку (ЮНКТАД); Продовольча та сільськогосподарська організація ООН (ФАО); Міжнародна організація праці (МОП); Світова організація торгівлі (СОТ); країни Великої сімки (G7); регіональні економічні та фінансові організації; Транснаціональні корпорації (ТНК); інституціональні інвестори (пенсійні та інвестиційні фонди, страхові компанії); неурядові організації; мегаполіси, що входять в Топ-50 глобальних мегаполісів [2, с.56].

На даному етапі розвитку суспільства і економіки в планетарному масштабі спостерігаємо ситуацію коли проблеми в будь-якому центрі глобалізації (наприклад США) призводять до порушення стабільності розвитку всієї світової економічної системи. Низький рівень економічної безпеки національної економіки призводить до того, що не маючи серйозних проблем на внутрішньодержавному рівні, вона змінює рівень розвитку економічних процесів внаслідок економічних проблем глобалізатора. Відповідно знижуються рівень ВВП, страждає більшість галузей промисловості, знижується купівельна спроможності населення, а відтак і рівень життя населення країни. Тому дослідження впливу старих і нових парадигм економічної глобалізації на формування концептуальної матриці економічної безпеки набуває особливо актуального значення в умовах поширення кризових станів у планетарному масштабі.

Серед основних факторів, що спричиняють розгортання економічної глобалізації слід відзначити появу матеріальних носіїв глобалізації таких як, наприклад, глобальна мережа Internet; зростаючу взаємозалежність економік різних країн; дерегулювання фінансових ринків і пов’язаної з ними діяльності в економічній сфері; технологічний прогрес, що дозволяє в планетарному масштабі здійснювати економічний моніторинг [1, с.62].

Глобалізація – це цілісність та єдність світового господарства, в основі якого – посилення відкритості національних ринків, поглиблення міжнародного поділу та кооперації праці, зростаюча інституціоналізація економічної сфери, збільшення обсягів та диверсифікація структури міжнародної торгівлі, міжнародні прямі і портфельні інвестиції в національну економіку і зростання ролі інтелекту, інформації, технологій, менеджменту та маркетингу.

Головними ознаками, виокремлення яких є ключем до визначення сутності глобалізації економіки є [7, с.452]:

– взаємопроникнення національних економік та посилення їхньої взаємозалежності;

– інтернаціоналізація світового господарства, що відбувається під переважаючим впливом поглиблення міжнародного поділу праці;

– зниження можливостей окремих національних держав формувати незалежну економічну політику;

– збільшення обмінних масштабів та їхня інтенсифікація;

– виділення єдиного комплексу зв’язків та становлення нової конфігурації світової економіки;

– стандартизація економіки світу щодо ціннісних орієнтирів, принципів функціонування, що відбувається під впливом товарного обміну, руху робочої сили, обміну капіталом тощо.

Слід констатувати що дослідження парадигми економічної глобалізації має важливе теоретико-методологічне та прикладне значення в контексті формування концептуальної матриці економічної безпеки. Дослідження вчених у сфері впливу глобальних змін на економічні системи дозволило охарактеризувати глобалізацію з двох боків [7, с.457]:

1) об’єктивний хід глобальних процесів визначається ходом історії протягом останніх десяти тисячоліть;

2) суб’єктивний бік глобалізації реалізується завдяки зростаючим зусиллям розвинених країн (країни Великої сімки), міжнародних фінансово-економічних організацій (МВФ, СБ) та ТНК.

Більшість дослідників сходяться на думці що за відсутності інституційного ринкового врегулювання глобального економічного простору та правового забезпечення дії глобалізаційних процесів відбудеться архаїзація ринкових відносин. На сьогоднішній день виникла потреба у формуванні нової парадигми глобалізації, яка б стала альтернативою старій євроатлантичній (американській) парадигмі глобалізації, що має значний негативний вплив на безпекові процеси національних економік і тому не може бути використана як ефективна модель глобалізації в контексті формування концептуальної матриці економічної безпеки.

Аналіз у вивченні сучасних процесів світогосподарського розвитку дозволив вченим створити альтернативну модель глобалізації, яка дістала назву «неоліберальної моделі». Проте ця модель не знімає проблем, що несе в собі євроатлантична глобалізація, а, навпаки, створює нові загрози для розвитку економічної безпеки.

Як свідчать дані основними особливостями неоліберальної парадигми глобалізації є:

– стихійний характер здійснення та спрямованість на реалізацію короткострокових інтересів індустріально розвинених країн в яких дохід від відкритості економік на даний момент перевищує втрати, в тому числі і в економічній безпеці;

– поглиблення нерівномірності розвитку та посилення диспропорцій світової економіки (вигоди від глобалізації в більшій мірі отримують лише країни-глобалізатори (США);

– розширення експансії транснаціонального капіталу, зростання впливу крупних ТНК в планетарному масштабі;

– зростання монополістичних тенденцій розвинених країн (США, Японія, ЄС) на глобальних ринках товарів, послуг, капіталів;

– ігнорування соціально-економічної, культурної, історичної, специфіки розвитку національних економік (глобалізація уніфікує і стандартизує світ, робить соціально-економічне середовище гомогенним);

– посилення впливу міжнародних фінансових інститутів і, відповідно, послаблення ролі державного регулювання економічною безпекою;

– пріоритет ідеології ринкового фундаменталізму.

Як євроатлантична, так і неоліберальна модель глобалізації здійснює суперечливий вплив як на національну економіку окремо взятої країни так і на рівень її економічної безпеки [7, с.67].

З одного боку відбувається розширення можливостей національних економік щодо використання різноманітних ресурсів. Країни отримують можливість приймати всебічну участь в міжнародному поділі праці. З іншого боку – глобальні процеси загострюють конкурентну боротьбу і тому країнам з невисоким рівнем конкурентоспроможності на світовому ринку важко боротися з економічними лідерами, що спричинює зниження рівня їхньої зовнішньоекономічної безпеки. Глобальні процеси викликають маніпулювання фінансовими й інвестиційними ресурсами, що становить реальну загрозу для країн із низьким та середнім рівнем економічної безпеки.

Розглянуті основні тенденції розвитку світу відбиваються на соціально-економічному розвиткові України і проявляються у загостренні проблеми енергозабезпечення і зростанні цін на енергоресурси, збільшенні відкритості національної економіки і посиленні її участі у процесах глобалізації, доларизації економіки та її фінансіалізації, загостренні конфлікту між реальною і віртуальною економіками, нарощуванні валового зовнішнього боргу і утворенні ситуації можливості потрапляння України у боргову пастку.

Швидкоплинне нарощення глобалізації співпало у часі із становленням незалежної української держави. Тому, одним із найважливіших питань у дослідженні впливу глобалізації на національні економіки є визначення проблем та перспектив розвитку України у глобальному світовому середовищі.

Сьогодні в розвитку України як незалежної держави одним із пріоритетних напрямків соціального розвитку є входження у світову спільноту повноправним її членом на принципах рівноправності та взаємної вигоди, для того щоб отримати додаткові імпульси економічного зростання, збільшити ефективність та конкурентоздатність національної економіки і головне – підвищити рівень життя населення [8].

За рейтингами міжнародних економічних організацій Україна за рівнем конкурентоспроможності посідає одне з останніх місць. Курс уряду на лібералізацію зовнішніх відносин не виправдав покладених на нього надій і не реалізував конкурентні переваги нашої держави. Доцільність лібералізації зовнішньоекономічних відносин мала б бути досліджена на перших етапах відкриття кордонів, оскільки далеко не однакові умови та розбіжності обумовлювали суттєву різницю між економічними системами України від високорозвинених країн. Показники розвитку української економіки порівняно із найбільшими торговельними партнерами свідчать про недоречність беззастережного відкриття кордонів. Так, за даними Світового банку, ВНП на душу населення в Україні є одним з найнижчих у світі (вона посідає 135 місце). Виробничо-промисловий комплекс України нездатний адаптуватися до попиту на світовому ринку, про що говорить досить низький ВНП на душу населення [8].

Такий досить тяжкий стан економіки є результатом дії цілої низки факторів, найголовніші з них такі: майже повна зношеність обладнання в усіх галузях економіки, нераціональна сировинна й напівфабрикатна структура 30 промисловості країни, тяжкі наслідки Чорнобильської катастрофи, психологічна неготовність певних груп населення до умов життя в іншій економічній системі. Але найголовніший чинник – це якість здійснення трансформаційних перетворень у країні. Після тривалого падіння макроекономічних показників Україна тільки у 2000 р. почала виходити з кризового стану [5].

Це пояснюється характерною особливістю країн, що переходять до сучасної ринкової економіки, яку вони успадкували від командно- адміністративної системи. Вона полягає у деформованому розвиткові їх промисловості, диспропорції у співвідношенні виробництва засобів виробництва й товарів широкого вжитку. Це призвело не тільки до неузгодженості окремих секторів економіки, але й до фактичної стагнації таких галузей, як сільське господарство, легка та харчова промисловість, значного відставання науково-технічного розвитку від рівня передових країн світу.

Слід зауважити, що перехідні країни не є однорідними. Серед них вирізняються три групи держав із різними можливостями участі у глобальних процесах [5].

У першу групу входять Латвія, Польща, Словаччина, Словенія, Угорщина, Чехія, де склалися сприятливі умови для швидкого завершення перехідного етапу. Незважаючи на суперечності та труднощі перехідного періоду, у цих країнах з 1994р. почалось економічне зростання. В Естонії, Литві падіння економіки припинилося у 1995р.

Друга група країн із перехідною економікою представлена балканськими державами, які не мали розвинутої промисловості. Проте балканські країни в умовах командно-адміністративні системи у значних масштабах зберегли приватний сектор. Ця обставина значно прискорила процес ринкових перетворень і час виходу з економічної кризи. Перехід до зростання ВВП у них починається з 1998 у Румунії – з 1999 р.

До третьої групи перехідних країн увійшли республіки колишнього СРСР за винятком країн Прибалтики. Сюди ж відноситься і Україна [5].

За розвитком зовнішньоекономічних зв’язків Україна поступається навіть країнам другої групи. Згідно з доповіддю «Україна ЄС: на шляху чотирьох свобод», підготовленою консультативною компанією АНТ Consulting Group, інтеграційний потенціал України обмежується певними факторами. Перешкодою для членства в ЄС є різні рівні економічного розвитку України та європейських країн. Рівень життя українців становить 15% від середнього показника по ЄС. Крім того, мізерною є частка України в зовнішній торгівлі – усього 0,4%. З більшістю країн торговельні відносини є незначними. Прямих іноземних інвестицій на душу населення припадає лише два відсотки від середнього рівня по ЄС [1, с.30].

Все ж таки підкреслимо, що незважаючи ні на що, до розпаду СРСР Україна була потужною аграрно-індустріальною державою (перші місця у Європі за ключовими показниками сільськогосподарського та промислового виробництва, культурного та наукового надбань). Усе це послужило аргументом для невиправданого висновку економістів та тодішніх політиків про те, що після розпаду СРСР, як тоталітарної країни, перспективи подальшого розвитку Україну будуть сприятливими поза межами колись єдиного народногосподарського комплексу. Однак після проголошення незалежності, внаслідок розпаду глибоко законсервованих зв’язків у промисловості та сільському господарстві на рівні єдиної структури, відбулося практично повне знищення виробничого потенціалу України з непередбачуваними наслідками, яке потім переросло в системну кризу і зачепило усі найважливіші сфери життєдіяльності суспільства – економічну, соціальну, політичну, демографічну, ідеологічну, правову, духовну, культурну. Одночасно ця криза дала можливість побачити нездатність «нової» еліти українського суспільства, основу якої склала колишня компартійно-господарська верхівка, створити якісно нові умови для вирішення складних системних задач, які пов’язувалися з реформування економіки в умовах глобалізації [7, с.28].

Як нам відомо, у фундаменті розвитку національних економік в умовах глобального світового ринку лежать інновації. Однак Україна ще не сформувала новий шлях розвитку, заснований на інноваціях і ефективному використанні інтелектуальної власності. Частка промислових підприємств, на яких впроваджуються інновації, становить 10 %, тоді як у розвинутих країнах нормою вважається 60–80 %. У зв’язку з цим необхідно підсилити роль держави в регулюванні інноваційної діяльності, а саме: стимулювати створення необхідних умов для формування і розвитку середовища генерації знань, реалізації повного інноваційного циклу, а також налагодження каналів для дифузії інновацій. В умовах обмеженості всіх видів ресурсів і при постійній загрозі випередження зі сторони конкурентів все більш істотну роль відіграє можливість своєчасного адекватного визначення перспективності тих чи інших наукових досліджень і моделювання процесу впровадження результатів науково-дослідної діяльності в українську економіку з урахуванням динамічних змін глобального світу.

Отже, ми можемо говорити, що для України необхідно вирішити першочергові задачі щодо формування чіткої, здійсненної, реалістичної інноваційної стратегії із чіткими етапами та оціночними критеріями дієвої національної інноваційної системи [2;30]. Зарубіжний досвід свідчить, що інноваційна політика нашої держави повинна будуватися на такій основі:

1. Адаптація інноваційної системи України до умов глобалізації та підвищення її конкурентоспроможності;
2. Переорієнтація системи продукування інновацій на ринковий попит споживача;
3. Створення привабливих умов для творців інновацій, стимулювання інноваційної активності підприємництва;
4. Системний підхід в управлінні інноваційним розвитком, інформатизація суспільства;
5. Розвиток економіки знань;
6. Розвиток людського інтелектуального капіталу;
7. Ефективна координація національної інноваційної системи;
8. Різке, кратне підвищення інноваційної активності існуючих суб’єктів інноваційної діяльності та динаміка появи нових інноваційних підприємств;
9. Дієздатна інноваційна інфраструктура;
10. Створення високоінтелектуальних виробництв [7, с.339].

Ще одним важливим фактором функціонування економіки у глобалізованому економічному середовищі є міжнародні торгівля. 1995р. було створено нову міжнародну організацію – Світову організацію торгівлі (СОТ), головною метою якої є реалізація міжнародної торгівлі, усунення дискримінаційних перешкод на шляху потоків товарів та послуг, вільний доступ до національних ринків і джерел сировини.

Приєднання до СОТ має для України стратегічне значення з точки зору двох важливих факторів: це умова для подальшої інтеграції країни у європейські і світові процеси і структури системного реформування національної економіки згідно з принципами відкритості. Але існують і мінуси цього процесу. Насамперед – це втрата українськими аграріями до 40% внутрішнього ринку для збуту своєї продукції. Поглиблення інтеграції національної макросистеми в глобальний економічний простір – вступ України до СОТ та початок переговорів з ЄС про створення зони вільної торгівлі – відкривають перед українським суспільством нові можливості реалізації ресурсного потенціалу в системі міжнародного поділу праці.

Внутрішній ринок нашої країни поступово стає частиною глобального ринку. В економічному сенсі – це майже безперешкодне транскордонне перетікання ресурсів, товарів та послуг [2, с.54].

Однією із найважливіших для національної економіки формою переливання ресурсів в умовах глобалізації є закордонні інвестиції. Забезпечення інвестиційної привабливості України для іноземних інвесторів за рахунок приєднання країни до загальноприйнятих у світі регулятивних норм є пріоритетною складовою зовнішньоекономічної політики нашої країни, оскільки сучасне становище держави вимагає змін. Іноземні інвестори не довіряють політичній та економічній нестабільності в країні і тому забирають свої капіталовкладення, а це негативно впливає на розвиток виробничої промисловості [1, с.53].

На нашу думку, позиція, яку зараз підтримує Україна, приведе до збільшення можливостей входження країни до великих міжнародних коопераційних проектів, що в перспективі можуть забезпечити істотне підвищення конкурентоспроможності та розширити можливості більш вільного доступу до зарубіжних ринків за рахунок зменшення тарифних і нетарифних перешкод.

Але для України стратегічно важливою метою має стати стимулювання структурних реформ усередині країни, спрямованих на забезпечення конкурентоспроможності у відкритому ринковому середовищі, що є стратегічно важливою метою.

На жаль, на сьогодні Україна недостатньо залучена до цих процесів, оскільки вона:

– значно відстає від провідних держав світу в галузі інформатизації та розвитку інформаційних технологій;

– перебуває лише на початку формування власних ТНК, конкурентоспроможних на глобальному рівні й здатних до здійснення глобальної стратегії розвитку;

– досить непослідовно запроваджує економічну лібералізацію;

– не звертає належної уваги на координацію своєї зовнішньоекономічної політики з іншими пострадянськими й постсоціалістичними країнами, що розвиваються, це робить політику малогнучкою та послаблює зовнішні позиції загалом [4, с.20].

Усе ж таки Україна вже зараз має економічні передумови для активізації міжнародних економічних зв’язків. Держава займає велику територію на південному сході Європи, має вихід до Азовського та Чорного морів, розташована на перетині торговельних шляхів: із півночі Європи на південь на азіатський й африканський континенти, в арабський світ, а також із заходу з країн Європейського співтовариства на схід у країни Азіатсько- Тихоокеанського регіону.

Маючи територію, площа якої не перевищує 0,4% світової, та населення на рівні 0,8% від загальної кількості населення планети, Україна виробляє майже 5% світової мінеральної сировини та продукції її переробки. У надрах України зосереджено 30% запасів залізних руд, 75% – марганцю, 90% – кристалічного графіту, більша частина світових покладів титану й цирконію. На території України є значні ресурси рідкоземельних металів, що використовуються для виробництва нових матеріалів із наперед заданими властивостями [1, с.29].

Таким чином, із геополітичної точки зору економічний, технологічний та науковий потенціал України можна порівняти з Німеччиною, Францією й Великою Британією. Усе це дозволяє нашій державі активно брати участь у міжнародному поділі праці, розвивати світові господарські зв’язки.

Отже, підсумувавши викладене вище, ми можемо говорити, що наша держава вступила у процес глобалізації із непідготовленою до цього економікою. Із цього випливає, що пріоритетним завданням для України має стати наближення вітчизняної економіки до рівня провідних країн світу шляхом активізації інноваційного процесу, підвищення стимулів до праці, покращення інвестиційного клімату, адаптації законодавства до сучасних умов господарювання та всебічної підтримки підприємництва.

У даній роботі ми дослідили сутність процесу глобалізації, визначили позитивну сторону впливу цього процесу на національну економіку та розглянули головні проблеми, з якими стикаються національні господарства, функціонуючи у глобальному світовому середовищі.

Глобалізація економіки визначається як центральна складова світового інтеграційного процесу. Ми визначили, що головними рушійними факторами даного процесу є інформатизація суспільства, переливання світового капіталу між національними економіками різних країн, інноваційні тенденції у розвитку виробництва.

До позитивних наслідків глобалізації ми віднесли розширення ринків збуту товарів та послуг, вливання капіталів у національні економіки, впровадження інвестицій та модернізація економіки тощо. Разом із тим, переваги від ефекту глобалізації отримали домашні господарства. Вони здобули можливість створення бізнесу стосовно торгівлі товарами та послугами на міжнародному рівні.

Окремо ми дослідили стан та перспективи розвитку української національної економіки у зрізі глобальних перетворень. Ми прийшли до висновку, що Україна вступила у хвилю глобалізації із неадаптованою економікою. Це спричинено деформацією економічної структури, що пов’язано із зміною командно-адміністративного порядку на ринковий.

Для того, щоб закріпити свої позиції на міжнародній економічній арені Україні необхідно здійснити ряд заходів. По-перше, створити привабливі умови для зарубіжних інвесторів, по-друге, адаптувати економічну систему до тенденцій глобалізму, по-третє, стимулювати розвиток людського капіталу та інформатизацію виробництва.

Бердар М. Вплив глобалізації на інноваційно-інвестиційний розвиток підприємництва [Текст] / М. Бердар // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. – 2016. – С. 28 – 32.

2. Білоус О. Г. Економічна система глобалізму [Текст] / О. Г. Білоус. – К. : КНЕУ, 2013. – 100 с.
3. Ворошило В. В. Глобалізація економіки та її вплив на фінанси домашніх господарств [Текст] / В. В. Ворошило // Науковий вісник: фінанси, банки. Інвестиції. – 2015. – № 5. – С. 40 – 45.
4. Гончар А. М. Конкурентоспроможність національної економіки в умовах глобалізації: сутність та ключові фактори [Текст] / А. М. Гончар // Науковий вісник Херсонського державного університету. – 2016. – № 15. – С. 18 – 21.
5. Національна економіка в умовах глобалізації [Електронний ресурс] / М. Долішній, М. Козоріз. – Режим доступу: chromeextension://ecnphlgnajanjnkcmbpancdjoidceilk/http://dspace.nbuv.gov.ua/xmlui/bi tstream/handle/123456789/71163/06-Dolishniy.pdf?sequence=1.
6. Квасній Л. Г. Розвиток економіки знань як безперервний процес інвестування у людський капітал [Текст] / Л. Г. Квасній, О. Я. Щербан. – Львів. : Національний університет «Львівська політехніка», 2015. – С. 206 – 211.
7. Куцик П. О. Глобальна економіка: принципи становлення, функціонування, регулювання та розвитку: монографія / О. П. Куцик, О. І. Ковтун, Г. І. Башнянин. – Львів. : Видавництво ЛКА, 2015. – 594 с.
8. Мусіна Л. О. Основні засади переходу до економіки знань: перспективи для України [Електронний ресурс] / Л. О. Мусіна. – Режим доступу: chromeextension://ecnphlgnajanjnkcmbpancdjoidceilk/
   http://eip.org.ua/docs/EP_03_3_87 _uk.pdf. – 107 с.