Взаємозв’язок культури і моралі. Теорія і практика

Розбудова державності, процеси входження України в європейський та світовий культурний, освітній, економічний, комунікативний простори потребують світоглядної визначеності. Одним з найважливіших напрямів в орієнтаційному виборі є морально-етична сфера. На сучасному етапі розвитку українського суспільства все більшої гостроти набуває проблема моралі та сформованості морально-етичної культури, посилення їх ціннісного аспекту. Морально-етична культура виступає способом осягнення дійсності, є спрямовуючою силою до вершин моралі, людського духу, усвідомлення цінності людського життя.

У державних документах: Конституції України (1996), Національній стратегії розвитку освіти і Україні на 2012-2021 роки, Законах України: «Про вищу освіту» (2002), «Про середню освіту» (1999), «Про захист суспільної моралі» (2003), «Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні» (2000) зазначено, що серед основних принципів соціальної політики держави є повага до загальнолюдських цінностей, прав людини і народів України, безпосередня участь молоді в соціальному та культурному житті, відповідальність держави за створення умов для самореалізації кожної людини. Дискусія, яка ведеться у суспільстві щодо подальших шляхів розвитку освіти, висвітлює як проблему суперечність розуміння сутності моралі та культури.

Співвідношення моралі та культури особистості привертає увагу дослідників різних галузей науки. Особливий інтерес становлять праці філософського спрямування (Т. Аболіна, С. Анісімов, В. Бакштановський, М.Бахтін, О. Дробницький), в яких достатньо повно розроблено питання цінностей моралі і культури. Глибоко та послідовно розглядаються етичні аспекти в загальному контексті культурного розвитку особистості у працях О. Бодальова, Л. Волченко, О. Корніяки М. Прищака та ін. Чільне місце у роботах Ю. Афанасьєва, І. Беха, І. Зязюна, А. Комарової, О. Миронюк І.Надольного, В. Чепелєва та ін. посідають теми духовного та культурологічного спрямування, що пов’язані з поведінкою та моральною свідомістю індивіда.

Поняття етика етимологічно походить від стародавнього грецького слова «етос», яке спочатку (зокрема, ще в «Іліаді» Гомера) означало місцеперебування, спільне житло. Згодом набуло нового значення: звичай, темперамент, характер. Історія слова зафіксувала те важливе спостереження, що звичаї і характери людей народжуються в спільному житті. Видатний мислитель античності Аристотель беручи за основу значення слова як характеру (темпераменту), сформулював прикметник «ethicos» етичний, визначивши особливість людської доброчинності (мужність, мудрість, помірність, справедливість та ін.). Для визначення науки, що вивчає етичні чесності, Аристотель сформував новий іменник «етика» – так, у IV ст. до н. е. етична наука одержала назву, що носить і досі.

Приблизним латинським аналогом слова «etos» є слово «mosі», що також означає вдачу і характер людини, крій одягу і моду, звичай і порядок. Стародавній римський філософ Цицерон, орієнтуючись на грецький досвід і прямо посилаючись на Аристотеля, сформував прикметник «морал» (що належить до характеру, звичаїв), а від нього пізніше виникло поняття «мораль» [15, с. 356].

У процесі історико-культурного розвитку поняття етика і мораль наповнювалися різним змістом. У суспільній свідомості мораль стали розуміти як реальні явища (звичаї суспільства, сталі норми поведінки, оціночні уявлення про добро, зло, справедливість тощо). Етику ж почали розглядати як науку, що вивчає мораль, реальне явище предметну сферу. Хоча в повсякденному слововживанні поняття моралі, моральності відмінності у значенні не завжди дотримуються. Російським аналогом терміна «мораль» є поняття «нравственность» (моральність). Першоджерелом стало слово «нрав» (характер, тобто сукупність душевних якостей, що відрізняються від розуму; пристрасті, волі та ін.), від якого утворено прикметник «нравственный», що і стало основою слова «нравственность». Уперше поняття моральність (нравственность) зустрічається у словнику російської мови кінця XVIII ст. Поняття мораль і моральність часто ототожнюються, і для цього є досить підстав. У сучасній літературі за ними закріплюється, наслідуючи німецького філософа Георга Гегеля, розуміння моралі як форми суспільної свідомості, сукупності усвідомлюваних людьми принципів, норм, правил поведінки, а моральності як утілення таких принципів, правил і норм у реальній поведінці людини та стосунках між нею й іншими людьми. Отже, історія термінів дозволяє зробити висновок, що етика – це наука про мораль (моральність), а мораль – реальне явище, предметна сфера [12, с. 426].

У сучасності, як ніколи раніше, дуже гостро стоять етичні проблеми. Розбудовувати молоду демократичну державу мають люди душевно чисті, високо моральні, охоплені загальнолюдськими цінностями. Мораль – одна з форм духовного життя, один із найдавніших, універсальних способів соціальної регуляції, має загальнолюдський сенс і конкретно-історичний зміст. Моральний вимір дає уявлення про міру людяності суспільства і особи. Мистецтво і релігія, філософія і право завжди звертались до проблем Добра і Зла, Справедливості, Гуманності, сенсу життя і щастя людини та узагальнювали досвід духовних пошуків [4, с. 58].

Особливо гостро проблема місця і ролі моральних цінностей у суспільному житті постала у XX ст. у період пострадянських трансформацій, зокрема, в Україні. Найвидатніші досягнення науково-технічного прогресу обернулися катастрофічними наслідками для людини (проблема війни в ядерний вік, глобальна екологічна криза, проблеми хвороб і голоду, взаємодії культур і освіти стали планетарними проблемами). Вирішення їх без опори на моральність людського існування здається неможливим. Оскільки інтелект, не наповнений, не пронизаний моральністю (моральними цінностями) здатний зруйнувати не тільки навколишній світ, але й самого себе. Моральне відродження і духовне вдосконалення людини – мета і засіб прогресивного розвитку суспільства і людства [2, с. 115].

Поняття «культура» складне і багатогранне. Чимало філософів та інших дослідників давніх і новітніх часів цікавились цим питанням. Саме слово «культура» латинського походження і означає «обробіток», «догляд».

Вперше це поняття вжив видатний римський мислитель, оратор і державний діяч Цицерон (106-43 рр. до н.е.). У культурі він вбачав, з одного боку, діяльність по перетворенню природи на благо людини, а з іншого, – засіб удосконалення духовних сил людини, її розуму.

Пізніше слово «культура» все частіше почало вживатися як синонім освіченості, вихованості людини, і в цьому розумінні воно увійшло по суті у всі європейські мови. У середні віки поняття «культура» асоціювалося з міським укладом життя, а пізніше, в епоху Відродження, з досконалістю людини. Нарешті, у XVII ст. слово «культура» набуло самостійного наукового значення.

Німецький філософ XVII ст. Й.Рейдер відстоював ідею історичного прогресу людства, пов’язуючи його з розвитком культур. Він підкреслював, що творення і засвоєння набутої людством культури є необхідною умовою становлення людини, її «другим народженням» [18, с. 247].

Український філософ Г. Сковорода вперше поставив питання про культуру як окремий, незалежний від природи, символічний світ, у якому вищі цінності людського буття, все святе і божественне, розкриваються у символічній формі [5, с. 18].

Говорячи про генезис культури, варто визначити, що в суспільстві традиційно розрізняють два основні напрямки культури – матеріальний і духовний, відповідно до двох головних сфер людської діяльності.

Матеріальна культура охоплює всю сферу виробничої діяльності людства та її результати: як знаряддя праці, житло, предмети повсякденного побуту, одяг, будівельні споруди, засоби зв’язку, пам’ятники і монументи тощо.

Духовна культура стосується області свідомості, пізнання, моралі, виховання, освіти, науки, мистецтва, літератури та інших сторін духовної діяльності людини. Сюди також належать релігія і міфологія, світоглядні, політичні, моральні та інші уявлення людей. Між матеріальною і духовною культурою існує тісна органічна єдність.

Кожен народ, створюючи власну національну культуру, тим самим робить внесок у світову культуру, здійснюючи за її допомогою зв’язок з навколишньою природою та іншими народами. В результаті такого спілкування відбувається взаємне культурне збагачення, і як наслідок – різні культури розвиваються, ускладнюються, стають набагато різноманітнішими. Знання світової культури – феномен глобальний. Національна культура є частково і джерелом світової культури, одночасно витікаючи з неї. Без глобальної культури не може бути регіональної, самобутньої національної і навпаки. Світовій культурі властивий інтегрувальний процес. Національні ж мають диференційований характер.

У відповідності з носіями виділяють також культуру соціальних суб’єктів (міську, сільську, професійну, молодіжну). Упродовж розвитку людства виокремились певні культурні епохи: антична культура, культура середньовічна, культура доби Відродження; окремі форми культури: політична, соціальна, правова, економічна, екологічна, фізична, морально-етична тощо.

Отже, генезис культури складний і пов’язаний з історичним розвитком суспільства. Одночасно, є досить специфічними і культурні знання, які торкаються багатьох напрямків розвитку суспільства. Однак без культурних знань не можна говорити про цивілізовану людину, суспільство, не мислимий прогрес майбутнього людства.

Культура – явище історичне, що розвивається залежно від зміни соціально-економічних відносин і політичних систем. На противагу ідеалістичним теоріям культури, що відривають духовну культуру від матеріальної основи і пояснюють її як духовній продукт еліти, матеріалізм розглядає процес виробництва матеріальних благ як основи і джерело розвитку духовної культури. Будучи залежною від матеріальних умов, духовна культура не змінюється автоматично слідом за матеріальною основою, а характеризується відносно самостійністю. Морально-етична культура є невід’ємною складовою частиною духовної культури. Морально-етична культура – це міра моральної соціалізації особистості, тобто ступінь освоєння і привласнення пануючих у суспільстві моральних цінностей, ступінь реалізації їх у діяльності в різних сферах суспільного життя. Інакше кажучи, це досягнутий людиною ступінь морального розвитку, який характеризується засвоєними і реалізованими в діяльності морально-етичними цінностями. У повсякденному слововживанні під морально-етичною культурою найчастіше розуміють моральну вихованість людини, ступінь засвоєння нею морально-етичних норм, вимог і їх реалізацію у своїх вчинках.

Структурно морально-етична культура виступає як діалектична єдність культури моральної свідомості і культури моральної поведінки, що в свою чергу є складовими загальної культури людини. Моральна свідомість – це специфічний різновид суспільної й індивідуальної свідомості, спрямований на освоєння ціннісних властивостей суспільних відносин і вчинків людей з позиції їх відповідності прийнятим у суспільстві морально-етичним нормам та настановам. Культура моральної свідомості особистості включає культуру етичного мислення і культуру моральних почуттів. Культурний потенціал моральної свідомості реалізується, передусім, у культурі етичного мислення. Критерієм культури етичного мислення є оптимальність прийняття моральних рішень і розв’язання моральних конфліктів. Моральна свідомість мусить спиратися не тільки на аргументи розуму, а й на силу почуттів. Саме почуття людини, перетворені, відшліфовані моральністю, є могутнім фактором переходу етичних знань у моральні вчинки. Культура моральних почуттів – одна з найважливіших характеристик моральної свідомості особи. Ступінь моральної вихованості людини збігається з тим, наскільки в ній розвинута здатність до морального резонансу, співпереживання, співчуття, милосердя, наскільки морально чисті почуття. Формування культури моральних почуттів дуже важливий резерв удосконалення морально-етичної культури людини і міжособистісних стосунків. Культура моральних почуттів є одним із основних покажчиків духовно-морального світу особистості. Отже, у поведінці людини визначальну роль відіграє культура моральної свідомості, тобто її внутрішня культура, що ґрунтується на світогляді і засвоєних морально-етичних цінностях [8, с. 76-78].

В основі культурної ідентичності студентської молоді лежить декілька елементів:         національний характер, традиції, звичаї, обряди, цінності, норми, настанови, оскільки культурна ідентичність – це ототожнення себе з певною культурною традицією.

Серед різних категорій цінностей особливе місце посідають морально-духовні цінності, адже вони в житті людини та суспільства є соціально значущими орієнтирами діяльності суб’єктів, що забезпечують духовно-вольову єдність суспільства,         відповідний         рівень самосвідомості й організованості його членів [3, с. 19].

Найбільш обґрунтованим підходом до проблеми філософського аналізу моралі є підхід, розроблений у працях О.Дробницького. Серед положень названого підходу є, зокрема, положення про те, що важко виокремити власне моральну сферу індивіда, адже вона регулює різні сторони його життєдіяльності. Моральні критерії можуть бути застосовані до будь-якого виду діяльності людини, до актів її свідомості й поведінки. Формою моральних уявлень є норма, у якій зафіксовані загальні правила поведінки і яка висувається до значної кількості здійснюваних людьми вчинків. Отже, філософ доходить висновку, що «мораль охоплює загальні норми та принципи поведінки, цілі соціальних рухів, які втілені в суспільних і моральних     ідеалах,      критеріях орієнтації соціальної дійсності, у формі понять добра і зла» [16, с. 180].

Відповідно до філософського підходу, моральність – це «буттєвий корелят моралі, що визначає спосіб, рівень і межі впливу її норм на реальне життя». Розрізняють два, більш конкретні, значення терміна «моральність», за якими вона постає як: 1) якісна характеристика певної системи соціальних або міжособистісних стосунків під кутом реалізації в них настанов і цінностей моралі; 2) сфера внутрішнього, душевно-духовного самовизначення й ціннісної орієнтації людської особистості за межами належного – безальтернативно визначеного нормами й приписами моралі.

Якщо мораль – це особлива форма суспільної свідомості, вид суспільних відносин, який виявляється в сукупності особливих цінностей і способів  нормативного         регулювання життєдіяльності людей у суспільстві, «єдиний тип соціальної регуляції, який апелює насамперед до особистісного в людині, до особистості, яка добровільно приймає моральні норми суспільства й дотримується їх», то моральність – це етичне поняття, яке в широкому розумінні є синонімом моралі, характеристикою особливого виду практичної діяльності людей, що мотивуються моральними ідеалами, переконаннями та принципами [16, с. 188].

Мораль завжди відігравала важливу роль у забезпеченні й збереженні цінностей людського буття. У загальному розумінні мораль – це система ідей, принципів, законів, норм і правил поведінки та діяльності, які регулюють гуманні стосунки між людьми й за будь-яких обставин базуються на демократичних засадах. Вона існує від утворення людського суспільства й визначається рівнем його розвитку.

У науковій літературі мораль визначається як самостійне явище, що виконує певні функції культури; як складник чи ознака культури духовно сформованої людини; як споріднене з культурою філософське поняття, яке разом з останньою охоплює широке коло явищ суспільного життя й різнобічні види діяльності людини, спрямовані на перетворення світу, соціальних відносин, самої людини. При цьому все, що належить до культури, – творіння розуму й рук людини – є наслідком і результатом її матеріальної та духовної діяльності, у процесі якої вона (людина) вступає в певні відносини з іншими людьми. Головна ж функція моралі – регулювання цих відносин [3, с. 607].

Педагогічний словник пояснює мораль як «норми, принципи, правила поведінки людей, а також безпосередню людську поведінку (мотиви вчинків, результати діяльності), почуття, судження в людських стосунках». До моралі належать «оцінки тих явищ суспільного життя, які виявляють інтереси й потреби людей». Мораль підтримується силою суспільної думки й зберігається у світоглядних переконаннях. Порівняно з простим звичаєм і традицією. «моральна норма дістає ідейне обґрунтування у вигляді ідеалів, добра і зла, належного й справедливого» [3, с. 325].

Проблеми моралі знайшли відображення в працях таких філософів, як Платон, Аристотель, Августин, Фома Аквінський, Кант та інші.

Характерним для концепції Платона й Аристотеля є положення про моральність соціального обов’язку. Справедливість у Платона не лише моральна чеснота, а й ознака соціальної гармонії, суспільної рівноваги. Такої думки дотримувався й Аристотель. Згідно з Платоном, людина насамперед моральна істота. їй притаманні справедливість, мужність, чесність. Сукупно вони утворюють внутрішній світ душі людини. На думку Аристотеля, моральні якості людини не є вродженими, вони набуваються практичними діями.

Згідно з вченням Августина, головним моральним орієнтиром для людини має бути потойбічне життя. Бог характеризується як найвище благо, «Бог – джерело та критерій моральності, яка протилежна земній чуттєвості, уся повнота добра втілена в Богові, джерело зла – первородний гріх, «каїнова печатка» на роді людському» [22,, с. 97]. Те, що ми шукаємо в моралі, може дати тільки Бог. Тому любов до нього, надія на небесне спасіння є моральним завданням людини.

Як твердив Фома Аквінський, моральний спосіб життя гарантує людині спасіння, досягнення найвищого блага, на що вона має спрямовувати «все своє життя, усі свої справи й помисли».

За Кантом, мораль – це те, чого людина мусить досягти внаслідок подолання своєї природної чуттєво-егоїстичної спонуки. Торжество морального закону як виконання морального обов’язку в практичній життєдіяльності людини – спосіб досягнення розумно влаштованого людського суспільства. Тобто мораль є «сферою людської свободи».

Мораль – явище теоретичне, вона завжди пов’язана з наявними суспільними відносинами й розуміється кожним народом по-своєму, відображаючи систему виробничих відносин.

Протягом історії людства виробилися моральні правила, заповіді й закони загальнолюдської моралі:    «не вбивай», «не кради», «не заздри ближньому» та інші, що існують з давніх-давен. Ці моральні настанови, заповіді, записані в Біблії, Корані, буддійських та інших релігійних книгах.

Як свідчать стародавні літописи, проблемі моралі та моральних настанов приділяли велику увагу в Київській Русі. У працях великих князів і митрополитів натрапляємо на спроби виробити свій, вітчизняний тип людини, якій мають бути притаманні певні моральні риси («Повчання дітям» Володимира Мономаха, «Слово про закон і благодать» Іларіона).

Так, у «Повчанні» В. Мономаха наголошується на обов’язковості дотримання певних моральних настанов:         любові до ближнього в поєднанні з правдивістю, чесністю, миролюбством, вірністю даному слову: «Любов майте зі всякою людиною, а тим більше з братією, і нехай не буде одно в серці, а інше на устах; під братом ями не рий, щоб Бог тебе в гірше не кинув. Але будь правдивим… Будьте терпеливі брат до брата і до всякої людини і не воздавайте зла за зло».

Поряд із цим висувається й інша вимога: «Будьте смиренні й лагідні, і ви станете виконавцями Божих заповітів, бо в серці гордого диявол сидить і слово Боже не хоче прилинути до нього» [16, с. 222].

У творі наголошується на необхідності з пошаною ставитися до старших і батьків. «Старих шануй, як батьків, а молодих – як братів», – наставляв своїх дітей Володимир Мономах.

Повага до старших, щире ставлення до людей має виявлятися в зовнішній поведінці. Тому в одному з повчань князь наголошує: «Хворого відвідуйте, за мерцем ідіть, бо всі ми смертні, і людини не поминіть, не привітавшись з нею, не сказавши їй доброго слова».

Наводяться в «Повчанні» й правила почтивості: «При старших мовчати, мудрих слухати, старшим коритися, з рівними й меншими любов мати, без лукавства розмовляючи, більше думати, а не сипати словами».

Будучи сам гостинним, В.Мономах вимагає, щоб обов’язок гостинності виконували і його діти: «Чи куди поїдете, чи підете, чи станете, – напоїть і погодуйте убогого, а понад усе шануйте гостя, звідкіль би він до вас не прийшов – чи простий, чи добрий, чи злий; коли не можете вшанувати його подарунком, то «вшановуйте» його їжею і питвом, бо перехожі проголосять по всіх землях славу про людину – або добру, або злу».

Першими проявами духовності дитини є відповідальність, сором, совість, досягнення моральної чистоти, моральної поведінки, моральної свідомості.

Яскравим представником передової педагогічної думки XVIII ст. був Г.Сковорода. У системі виховних інституцій суспільства не було жодної проблеми, яку б Г. Сковорода вважав другорядною. Він підкреслював, що сенс виховання полягає в тому, щоб створити відповідні умови для фізичного й морального розвитку особистості. Людськість філософ ототожнював з поняттям      моральності, гуманності. Саме ці якості, на його думку, визначають сутність людини: «Кожний є тим, чиє серце як морально-етичний регулятор у ньому» [14, с. 31].

Вихователі мають повсякчас турбуватися про гармонійний розвиток розуму та волі індивіда, про єдність думок, слів і дій, які б синтетично регулювали поведінку й життєдіяльність особистості. Таке принципово-концептуальне поєднання розглядалося Г. Сковородою як необхідний і природний «шлюб».

Питання моральності, духовності були стрижневими у філософсько-педагогічній системі Г. Сковороди. Саме з цими «нематеріальними» категоріями він пов’язував розуміння спонукуваних сил людської діяльності. На його переконання, сутність морального виховання полягає в розвитку й зміцненні доброчесності, основою якої має бути праця. Філософ усіляко підносив ідеал працелюбної людини за «природою», тобто за природними нахилами [14, с. 15]. Кожна людина, пізнаючи себе, твердив Г. Сковорода, розпізнає свої здібності, «сродності» й відповідно до них влаштовує своє життя, своє щастя, яке полягає не в почестях і матеріальних благах, а в чистій совісті, сердечній веселості, у дружбі й незалежності [14, с. 14].

До вивчення народної моральної культури зверталися українські вчені М. Костомаров, М. Максимович, О. Потебня, П. Юркевич. Вони визначили риси та моральні особливості менталітету українського народу, дали їм наукове обґрунтування.

Орієнтованість на мораль, традиції народної нормотворчості, настанова на терпимість до звичаїв і духовних цінностей інших народів визначалися В.Антоновичем, М. Драгомановим, М. Грушевським, Ф. Вовком як найхарактерніші риси національного менталітету, що впродовж тисячоліть склався в українців.

Характеризуючи моральну людину з її певними якостями, К. Ушинський підкреслював, що це така людина, у якої «багато справжньої людської гідності, вона любить сім’ю…, зустрічаючи жебрака, ламає навпіл свій окраєць хліба або витягає з халяви свій брудний гаманець, де лежать три мідні копійки, зароблені тяжкою працею» [16, с. 173].

У сучасній філософії побутує думка про те, що мораль у суспільстві є лише тоді, коли вона адресується моральним почуттям людини: совісті, обов’язку, гуманності, справедливості тощо, тобто, «коли прибрати ці почуття, то від моральності нічого не залишиться, якщо не називати цим словом просте вміння керуватися уявленнями власної користі» [16, с. 186].

Мораль регулює взаємовідносини між людьми на різних рівнях – сім’ї, колективу, суспільства, нації. Жодне явище соціального життя не трактується так різнобічно, як мораль. Свідченням цього може бути ототожнення цього поняття з мудрістю життя; школою виховання людини; з дотриманням Божих заповідей; порядком у суспільстві; чесністю у взаємовідносинах між людьми; визначенням сенсу людського життя [6, с. 27].

Аналізуючи сутність моралі та її роль у житті людини, російський релігійний філософ С. Франк доходить висновку, що «самоочевидна сутність моралі – все одно релігійна, санкціонована вона чи безрелігійна – наявна в оцінці людської поведінки, у заохоченні чи забороні визначених дій або вчинків. Саме тому мораль має своє вираження в моральному законі, у якихось загальних нормах… Справжнім об’єктом християнської моралі є не поведінка, а внутрішній устрій людської душі; її мета – чистота й досконалість самої сутностіі людини, її серця; вона спрямована не на дію, а на самобуття» [22, с. 100].

Людина існує й духовно формується як особистість завдяки тому, що вона створена Богом як абсолютна ообистість і у своєму становленні відкрита до богоподібності. «Співтворення» свідчить про принциповий зв’язок людини з Богом – Джерелом буття – і про можливість богоподібності людини через зростання в духовності. Богоподібність означає не що інше, як безперервний процес зростання в духовності [7, с. 310].

Отже, мораль передбачає, що людина, до якої вона звертається, сама творить себе і свою поведінку. Мораль – єдиний тип соціальної регуляції, який апелює насамперед до особистісного в людині, до особистості, яка добровільно приймає моральні норми суспільства й дотримується їх.

О. Титаренко визначає три принципові характерні ознаки моралі:

– імперативність, тобто певні вимоги, що висуває перед людиною суспільство або її власне сумління;

– здатність до оцінки моральних явищ, саме таких, які можуть сприйматися (позитивно чи негативно) тільки у зв’язку з виконанням вищезгаданих вимог-імперативів. Різні людські якості, бажання, насолода, здоров’я, сила, життя й багатство – усе це нерідко сприймається як щось нейтральне, що не стосується проявів добра чи   зла, справедливості чи несправедливості, відповідальності чи безвідповідальності;

– особливе ставлення до дійсності. У розумінні цієї ознаки також відбуваються суттєві зміни. До останнього часу було звичним розуміти мораль як певний аспект міжособистісних стосунків. Але перехід на загальнолюдські гуманістичні засади спонукав до розширення меж загального визначення моралі.

На переконання представника еволюційної етики М.Рьюза, мораль є певним засобом адаптації людини до навколишнього світу й зумовлюється біологічною конституцією людей, наявністю в них трьох, необхідних для життя та етичної поведінки, здібностей:

1) робити ціннісні судження;

2) передбачати наслідки своїх дій;

3) вибирати серед альтернативних певні засоби дій [13, с. 40-47].

На його думку, моральні норми спонукають нас до таких поведінкових дій, які в звичайних умовах ми, як правило, не хотіли б робити. Мораль є джерелом особливих стимулів і мотивів, коли безпосередні природні нахили й бажання не спрацьовують.

Мораль характеризується моральною свідомістю, моральними почуттями та ставленнями.

Визначальна роль християнської релігії і церкви в усіх галузях суспільного і культурного життя складала принципову особливість європейської культури. Філософія, мораль, освіта і мистецтво, та й загалом усе життя людей були пронизані теологічним світоглядом.

Центром християнської моралі є ідея любові до Бога, яка надає моралі загальнолюдського статусу, постає універсальним моральним принципом, підґрунтям євангельського ставлення до ближнього. Милосердя, любов до Бога і ближнього набуває концентрованого виразу в «золотому правилі моралі»: «В усьому, як хочете, щоб з вами чинили люди, так чиніть і ви з ними…» [Біблія: Матв. 7, 12].

Християнська філософія стверджувала й обґрунтовувала основні принципи поведінки, визначені у Біблійних кодексах моралі: Декалозі Старого Завіту [Біблія: Вихід, 20] та Нагірній проповіді Ісуса Христа [Біблія: Матв. 5-7]. Десять заповідей стали нормативами загальнолюдських моральних вимог, а власне християнські моральні норми і принципи поведінки визначені в Нагірній проповіді. Ідеалом моральності є Ісус Христос, на його життя зобов’язані рівнятися всі християни.

В історії взаємозв’язку філософії і релігії відкрився новий період, якісною відмінністю якого є служіння філософії цілям релігії і теології. Ранні християнські ідеологи, такі, як Климент Олександрійський, прагнули до синтезу еллінської культури і християнської віри, а насправді мали на меті підпорядкування філософії християнській релігії. Саме йому належать знамениті слова про те, що дійсна філософія – це християнська релігія. У подальші сторіччя «отці церкви» робили відповідні кроки, щоб використовувати досягнення філософії в зміцненні позицій релігії і церкви. Перш за все це виявилося в широкому використанні філософської спадщини Платона і Аристотеля для «наукового» обґрунтування церковних догматів.

В епоху Середньовіччя спостерігаємо низку підходів до співвідношення моралі та релігії. Один із них, поданий переважно в аскетичній традиції Східної Церкви, пов’язаний зі специфічним розумінням мети людського буття в світі, що мислиться як містичне та аскетичне знайдення Духа Святого, обожнення. Тут ключовим є положення про небесне призначення, злиття з Абсолютом. Містичний елемент переважає над етичним і на завершальних етапах навіть нівелює його. Але для нас важливим є те, що християнські аскети наполягали на живому спілкуванні Бога і людини, синергії, «співробітництві» їх («Бог людину не без людини спасає»). Людська міра участі в спасінні знаходить втілення в аскетичному подвигу. Аскетизм є духовною діяльністю подвижника з очищення своєї душі від пристрастей для підготовки її до прийняття Духа Святого, божественних енергій. Мораль, що підвладна містиці, розкривається в цій емпіричній площині підготовки людської природи до сприйняття благодаті. Цей погляд знайшов своє вираження в творчості Ісаака Сиріна і Макарія Єгипетського.

Любов до Бога і любов до ближнього проголошуються в християнстві головними заповідями. Мораль і релігія є свого роду модусами духа, що прагне до абсолютного буття. Критерієм істинності як морального, так і релігійного досвіду постає любов як одночасна і вічна співприсутність в єдності з Богом і з усіма людьми. Це живе відчуття вселюдськості і пронизаності буття Божественним Промислом, взаємозв’язок землі і неба.

Інший підхід, розвинутий у традиції Західної Церкви, ґрунтується не на містичному, а на філософсько-правовому тлумаченні стосунків Бога і людини. Згідно з ним, ключовими темами були співвідношення закону і благодаті, віри і розуму, людської свободи і божественної предестинації (визначення заздалегідь). Зусилля спрямовувались переважно не на релігійний досвід спілкування з Богом, а на формально-логічне формулювання цього досвіду. Такий підхід є характерним для патристики, зокрема для найвидатнішого її представника Аврелія Августина. Хоча релігія в нього, як і в більшості середньовічних авторів, переважає над мораллю, разом із тим праведне життя, згідне з Волею Божою, визначається ним невід’ємним і центральним пунктом спасіння душі. На відміну від античності, доброчесність тут не набуває самостійного значення. За Ав-густином, віра має пріоритет над розумом. Як визначальний фактор інтелектуальної діяльності людини віра позначається на її моралі, задає людському життю виразні духовні орієнтири. Августин стверджує, що тільки Бог є джерелом моральності та її критерієм, тільки на основі віри в Бога можливі мораль та моральність [22, с. 103]. Дії та вчинки людини за таких умов повністю підпорядковані засадам і нормам, окресленим Богом у самому акті створення світу, випливають із безпосереднього ставлення людини до Бога як Творця. Тому людське життя буде настільки морально досконалим, наскільки воно прилучиться до найвищого морального джерела, яким є Бог.

Підкоривши мораль релігії, Середньовіччя зробило їх взаємозв’язок непорушним. Мораль як підготовка до вічного життя є немислимою без допомоги Бога. Дія божественної благодаті сприймається або як односторонній процес, або як співробітництво Бога і людини.

Окреслено два напрямки тлумачення у Середньовіччі взаємозв’язку релігії і моралі в контексті уявлень про свободу особистості. Представники першого напрямку розглядають мораль як дотримання заповідей, головною з яких є любов. Інша позиція передбачає пасивний характер взаємодії Бога і людини. Заперечується навіть можливість морального самовизначення людини, оскільки її вибір наперед визначений дією благодаті. У цьому применшенні значення людських зусиль закладається можливість розходження моралі та релігії. Для людини не може бути благом те, чого вона вільно не обирає як благо і не наслідує його.

Мораль – це система ідей, принципів, законів, норм і правил поведінки та діяльності, які регулюють гуманні стосунки між людьми й за будь-яких обставин базуються на демократичних засадах. Слід особливо наголосити на дотриманні моральних настанов у суспільстві, оскільки не треба чекати, що хтось за тебе зробить добро, а потрібно діяти й виправляти помилки свої та інших.

Ґенеза поняття дає змогу визначити співвідношення моралі й культури як якісну характеристику морального розвитку і моральної зрілості особистості, яка проявляється: по-перше, у культурі моральних почуттів, що є вираженням здатності особистості до співчуття, співпереживання, милосердя, тобто відчувати чужі біль і радість як власні; по-друге, культурі етичного мислення як раціональній складовій моральної свідомості, виражається у знанні моральних вимог суспільства, у здатності людини свідомо обґрунтувати мету і засоби діяльності; по-третє, культурі поведінки, за допомогою якої реалізуються поставлена і прийнята моральна мета. Нарешті, морально-етична культура проявляється в усій системі поглядів і переконань, повсякденній поведінці, конкретних вчинках людини, що здійснюються нею у різних видах діяльності, реалізується у будь-якому виді особистісної культури (політичної, правової, естетичної, професійної тощо), у тій мірі, в якій відповідний вид людської діяльності має морально-етичний вимір, морально-етичний аспект.

Морально-етична культура, крім культури моральної свідомості, включає й культуру моральної поведінки, тобто зовнішню культуру. Це знання і втілення у вчинках, поведінці особистості правил етикету. Словом «етикет» визначався встановлений порядок і форма поведінки при дворі монарха, тобто придворний протокол. Кожна епоха, кожне суспільство відрізняється своїми правилами поведінки, системою норм пристойності. Сучасний етикет – це сукупність правил повсякденної поведінки, що стосується зовнішнього прояву ставлення до людини, в основі якого лежать уявлення про моральне і прекрасне. Сучасний етикет ґрунтується на моральних принципах гуманізму й демократизму, що сприяють взаєморозумінню, взаємодії, комфортному спілкуванню між людьми. Ввічливість, скромність, простота, тактовність, точність – це найважливіші вимоги культури поведінки, дотримання зовнішніх правил порядності
[9, с. 298].

1. Байкачова К. Ґенеза поняття «морально-етична культура» / К. Байкачова // Наукові записки [Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка]. Сер. : Педагогічні науки. – 2013. – Вип. 121(2). – С. 171-175.
2. Бех І. Д. Виховання особистості: У 2 кн. Кн.1.: Особистісно-орієнтований підхід: теоретико-технологічні засади / Навч.-метод. видання // І.Д. Бех. – К. : Либідь, 2003. – 280 с.
3. Волченко Л. Б. Гуманность, деликатность, вежливость и этикет: ценности культуры и морали / Л. Б. Волченко. – М. : МГУ, 1992. – 607 с.
4. Грінберг Л. Г. Сутність та специфіка моральної культури // Питання моральної культури / Під. ред. В. Жямайитісу. – Вільнюс, 1981. – С. 58-59.
5. Зубра А. С. Культура особистості як духовна цінність / Посібник для педагогів, вихователів, вчителів, студентів // А. С. Зубра. – Мн.: Універс-е, 2001. – 184 с.
6. Зыбковец В. Ф. Происхождение нравственности / В. Ф. Зыбковец, А. И. Титаренко. – М. : Изд. полит. лит., 1974. – 124 с.
7. Катехізис християнської віри. – К., 1991. – 416 с.
8. Лаптенок А. С. Моральна культура суспільства: Монографія / А. С. Лаптенок. – Мн. : НДО, 1999. – 202 с.
9. Москальова Л. Ю. Значення сакрального мистецтва для етико-моральної підготовки особистості (історичний аспект) / Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету імені М. Коцюбинського. Серія: Педагогіка і психологія: Зб. наук. праць // Л. Ю. Москальова. – Вип.21 / Редкол.: М.І. Сметанський (голова) та ін. – Вінниця : ПП «Єдельвейс і К.», 2007. – С. 297-301.
10. Новый Завет и Псалтырь. – К. : Центр «Новая жизнь», 1991. – 370 с.
11. Педагогічний словник / за ред. М. Д. Ярмаченка. – К. : Педагогічна думка, 2001. – 514 с.
12. Русская философия: Словарь / Под ред. М.А. Маслина. – М. : Республика, 1995. – 655 с.
13. Рьюз М. Эволюционная этика: здоровая перспектива или окончательное одряхление? / М. Рьюз // Вопросы философии. – 1989. – № 8. – С. 40-47.
14. Сковорода Г. С. Сад божественных песней. Вірші, байки, діалоги, притчі / Г. С. Сковорода. – К. : Дніпро, 1988. – 319 с.
15. Словник з етики / Під. ред. А. А. Гусейнова і І.С. Кона. – 6-е вид. – М.: Політвидав, 1989. – 447 с.
16. Тисяча років суспільно-політичної думки: твори в 9 т. – Т. І. – К. : Дніпро, 2001. – 303 с.
17. Ушинський К. Д. Вибрані педагогічні твори в 2- х т. / К. Д. Ушинський. – Т. І. – К. : Рад. школа, 1993. – 670 с.
18. Філософський словник / В. Н. Мірошниченко, Л. В. Остапенко, Е. В. Шахова. – 2004. – 560 с.
19. Фіцула М. М. Педагогіка / М. М. Фіцула. – К. : Видавничий центр «Академія», 2000. – 528 с.
20. Франк С. П. Духовные основы общества / С. П. Франк. – М. : Республика, 1992. – 325 с.
21. Щербань П. Мораль – основа життєдіяльності нації і виховання громадян-патріотів України / П. Щербань // Педагогічна газета. – № 12. – 2005. –
    С. 5.
22. Яремчук С. М. Релігія і мораль: філософський аналіз основних концепцій середньовіччя / С. М. Яремчук // Інтелект, особистість, цивілізація. – 2013. – Вип. 11. – С. 95-105.