Законодавство України про державну таємницю та державна політика у сфері охорони державної таємниці

Актуальність. Інформація, як відомо, є засобом комунікації людей і нерідко виступає об’єктом їх діяльності. Без отримання інформації в різних її проявах та формах неможлива еволюція людини, розвиток суспільства і держави. «Інформація» є одним із ключових понять для багатьох галузей знань. Правознавство, філософія, політологія, соціологія, історія та інші науки приділяють велику увагу зазначеній категорії. Будь-які суспільні відносини – предмет регулювання права – тісно пов’язані з інформацією.

Відображаючи реальну дійсність, інформація інтегрується в усі напрями діяльності держави, суспільства, громадянина. З появою нових інформаційних технологій, основою яких є впровадження засобів обчислювальної техніки, зв’язку, систем телекомунікації, інформація стає постійним і необхідним атрибутом забезпечення діяльності держави, юридичних осіб, громадських організацій та громадян. Від її якості та достовірності, оперативності одержання залежать численні рішення, що приймаються на різних рівнях – від глави держави до громадянина.

Забезпечення інформаційної безпеки в усі часи було одним із найважливіших напрямів діяльності держави. В наш час – час переходу від постпромислового до інформаційного суспільства – проблема захисту інформації стає надзвичайно актуальною.

Ця проблема ускладнюється не лише тим, що інформація в наші часи набула ознак індустрії, її збиранням, переробкою та розповсюдженням займаються мільйони людей, а головним чином тому, що реалізація механізмів захисту інформації з обмеженим доступом відбувається тепер в умовах демократизації суспільства, боротьби за цивільні права та свободу доступу до інформації. Це потребує високої правової культури від тих, хто покликаний на практиці забезпечувати належний захист інформації з обмеженим доступом.

Геополітичне спрямування України спонукає до вивчення організаційно-правових норм захисту інформації з обмеженим доступом у такому потужному військово-політичному утворенні, як НАТО. При цьому дуже цікавим є порівняльно-правовий аналіз принципових положень захисту інформації з обмеженим доступом у внутрішньодержавному законодавстві країн Центральної і Східної Європи, які нещодавно стали членами Альянсу і мають чимало спільних культурно-історичних та соціально-економічних рис. Усе це є важливим ще й тому, що в сучасному світі глобальної інформатизації нормативно-правова база захисту інформації взагалі має бути узгоджена з міжнародною практикою.

Метою роботи є визначення змісту державної таємниці, механізмів її забезпечення, а також формулювання теоретичних висновків з окресленої проблематики.

У відповідності до поставленої мети було сформульовано наступні завдання даного дослідження:

1. Визначити сутність та особливості регулювання державної таємниці;
2. Охарактеризувати специфіку державної політики в сфері державної таємниці;
3. Дослідити специфіку завдань і функцій Служби безпеки України в сфері державної таємниці.

Об’єктом дослідження виступають суспільні відносини в сфері встановлення щодо інформації режиму державної таємниці. Предметом – сутність, зміст державної таємниці, зміст державної інформаційної політики в сфері державної таємниці, а також чинне законодавство та доктринальні роботи з окресленої проблематики.

 

 

Збереження державної таємниці – одна з гарантій незалежності кожної держави, її недоторканності та безпеки. Державна таємниця є невід’ємною частиною системи безпеки, основним засобом оборони соціуму від протиправних посягань на життєво важливі інтереси. Саме тому вона завжди повинна бути забезпечена системою законодавчих актів та силових заходів. Саме з цією метою на національному рівні в кожній країні розробляється нормативно-правова база захисту та збереження державної таємниці [4, с. 4].

Згідно з Конституцією України обмеження права громадян на інформацію може бути здійснене в таких випадках: в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам; для охорони здоров’я населення; для захисту репутації або прав інших людей; для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно; для підтримання авторитету, неупередженості правосуддя [1].

Законодавчим актом, що заклав фундамент демократичного розвитку інформаційної сфери держави, став прийнятий  2 жовтня 1992 р. Закон України «Про інформацію», який проголошує інформаційний суверенітет України, закріплює право громадян на інформацію, встановлює обов’язок держави здійснювати контроль за інформацією з обмеженим доступом, визначає правові основи інформаційної діяльності в державі [2].

Відповідно до статті 1 Закону “Про інформацію” під інформацією розуміються документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, які відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі.

Стаття 30 даного закону містить в собі поняття інформації з обмеженим доступом. За своїм правовим режимом вона поділяється на конфіденційну і таємну. До конфіденційної належать відомості, які знаходяться у володінні, користуванні чи розпорядженні окремих фізичних або юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов .

Громадяни, юридичні особи, які володіють інформацією професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного й іншого характеру, одержаною за власні кошти, або такою, що є предметом їх професійного, ділового, виробничого, банківського, комерційного та іншого інтересу і не порушує передбаченої законом таємниці, самостійно визначають режим доступу до останньої, включаючи належність її до категорії конфіденційної, і встановлюють для неї систему (способи) захисту. Виняток становить інформація комерційного та банківського характеру, а також та, правовий режим якої встановлений Верховною Радою України за поданням Кабінету Міністрів (з питань статистики, екології, банківських операцій, податків тощо), та інформація, приховування якої є загрозою для життя і здоров’я людей [15, с. 76].

На законодавчому рівні вперше було закріплено необхідність врегулювання відносин у сфері державної таємниці на рівні спеціального закону. Закон України «Про інформацію» визначив місце державної таємниці серед іншої інформації, встановив види відповідальності за порушення інформаційного законодавства, поділив інформацію за режимом доступу на відкриту інформацію та інформацію з обмеженим доступом. Остання за своїм правовим режимом поділяється на конфіденційну і таємну. Саме одним з видів таємної інформації і є державна таємниця.

Загальновизнані правові норми виділяють чотири класи інформації за ознакою її доступності:

1) загальнодоступна інформація;

2) інформація, доступ до якої не може бути обмежений;

3) інформація з обмеженим доступом;

4) інформація, що не підлягає поширенню.

З метою встановлення режиму секретності в державі на всій її території формується комплекс конкретних правових, політичних, соціально-економічних та організаційно-управлінських заходів, спрямованих на розвиток інформаційної сфери та на захист державної таємниці зокрема. Початок формуванню правових засад в органах державної влади приходиться на 1992-1993 рр. У 1992 р. Служба національної безпеки України (далі – СБУ), на основі узагальнених пропозицій міністерств і відомств щодо концептуальних засад захисту державних секретів, запропонувала створити в системі центральних органів виконавчої влади спеціально уповноважені органи державної влади з охорони державної таємниці. СБУ було виконано роботу з відпрацювання проекту загальнодержавної «Інструкції про порядок забезпечення режиму секретності в державних органах та установах».

У Законі України «Про інформацію» від 13 січня 2011 р., що є базовим нормативно-правовим актом в інформаційній сфері, надано нове визначення інформації, якою відтепер вважаються будь-які відомості та/або дані, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді.

Згідно з оновленим Закону, основними принципами інформаційних відносин є:

–        гарантованість права на інформацію;

–        відкритість, доступність інформації, свобода обміну інформацією;

–        достовірність і повнота інформації;

–        свобода вираження поглядів і переконань;

–        правомірність одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації;

–       захищеність особи від втручання в її особисте та сімейне життя.

До основних видів інформаційної діяльності Закон України «Про інформацію» відносить створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорону, а також захист інформації.

Законом передбачений поділ інформації за змістом на такі види: інформація про фізичну особу (персональні дані); інформація довідково- енциклопедичного характеру; інформація про стан довкілля; інформація про товар (роботу, послугу) науково-технічна інформація; податкова інформація; правова інформація; статистична інформація; соціологічна інформація; інші види інформації [12].

За порядком доступу інформація поділяється на відкриту інформацію та інформацію з обмеженим доступом. Відкритою вважається вся інформація, крім тієї, що віднесена законом до інформації з обмеженим доступом.

Інформацією з обмеженим доступом є конфіденційна, таємна та службова інформація. Конфіденційною є інформація про фізичну особу, а також інформація, доступ до якої обмежено фізичною або юридичною особою, крім суб’єктів владних повноважень. Конфіденційна інформація може поширюватися за бажанням (згодою) відповідної особи у визначеному нею порядку відповідно до передбачених нею умов, а також в інших випадках, визначених законом.

Найважливішим кроком на шляху нормативно-правового закріплення системи та органів захисту інформації з обмеженим доступом стало прийняття Закону України «Про державну таємницю» від 21 січня 1994 р. № 3855-ХІІ, який регулює суспільні відносини, пов’язані з віднесенням певних відомостей до державної таємниці, засекречуванням, розсекречуванням її матеріальних носіїв та охороною державної таємниці в інтересах національної безпеки України. Цей Закон визначив орган, що забезпечуватиме охорону одного з найважливіших видів інформації з обмеженим доступом – державної таємниці. Спеціально уповноваженим органом влади стала Служба безпеки України [8, с. 160].

Законодавство про державну таємницю поширюється на органи законодавчої, виконавчої та судової влади, органи прокуратури України, інші органи державної влади, Верховну Раду Автономної Республіки Крим, Раду міністрів Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації усіх форм власності, об’єднання громадян, що провадять діяльність, пов’язану з державною таємницею, громадян України, іноземців та осіб без громадянства, яким у встановленому порядку наданий доступ до державної таємниці.

Перелік відомостей, що є державною таємницею, затверджений наказом Державного комітету України з питань державних секретів від 31 липня 1995 р. № 47, зареєстрований у Міністерстві юстиції України 3 серпня 1995 р. за № 278/814.

Під військовою таємницею слід розуміти вид таємної інформації, що охоплює відомості військового характеру, які становлять державну таємницю.

Службова таємниця — це вид таємної інформації, що містить відомості економічного характеру (про дислокацію підприємств та їх виробничу діяльність, про запаси продовольства, пропускну здатність шляхів сполучення, корисні копалини та їх розробку тощо); відомості науково-технічного характеру (про відкриття, винаходи, наукові і технічні результати тощо); інші відомості (про заходи у сфері громадської безпеки і громадського порядку, охорони здоров’я, про кадрову політику держави тощо) [15, с. 77].

Розголошення відомостей або втрата документів, що містять державну таємницю, а також предметів, відомості про які становлять державну таємницю, вчинені особою, якій ці відомості були довірені або стали відомі по службі чи роботі, або якщо втрата стала результатом порушення встановлених правил поводження із зазначеними документами чи предметами за відсутності ознак державної зради або шпигунства, тягне за собою кримінальну відповідальність передбачену кримінальним кодексом України.

До державної таємниці відноситься інформація:

1)  у сфері оборони: про зміст стратегічних і оперативних планів та інших документів бойового управління, підготовку та проведення військових операцій, стратегічне та мобілізаційне розгортання військ, а також про інші найважливіші показники, що характеризують організацію, чисельність, дислокацію, бойову і мобілізаційну готовність, бойову та іншу військову підготовку, озброєння та матеріально-технічне забезпечення Збройних Сил України та інших військових формувань; про напрями розвитку окремих видів озброєння, військової і спеціальної техніки, їх кількість, тактико-технічні характеристики, організацію і технологію виробництва, наукові, науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи, пов’язані з розробленням нових зразків озброєння, військової і спеціальної техніки, або їх модернізацію, а також про інші роботи, що плануються або здійснюються в інтересах оборони країни; про сили і засоби Цивільної оборони України, можливості населених пунктів, регіонів і окремих об’єктів для захисту, евакуації і розосередження населення, забезпечення його життєдіяльності та виробничої діяльності об’єктів народного господарства у воєнний час або в умовах надзвичайних ситуацій;  про геодезичні, гравіметричні, картографічні та гідрометеорологічні дані і характеристики, які мають значення для оборони країни;

2)  у сфері економіки, науки і техніки: про мобілізаційні плани і мобілізаційні потужності господарства України, запаси та обсяги постачання стратегічних видів сировини і матеріалів, а також зведені відомості про номенклатуру та рівні накопичення; про загальні обсяги поставок, відпуску, закладення, освіження, розміщення і фактичні запаси державного резерву; про використання транспорту, зв’язку, потужностей інших галузей та об’єктів інфраструктури держави в інтересах забезпечення її безпеки; про плани, зміст, обсяг, фінансування та виконання державного замовлення для забезпечення потреб оборони та безпеки; про плани, обсяги та інші найважливіші характеристики добування, виробництва та реалізації окремих стратегічних видів сировини і продукції; про державні запаси дорогоцінних металів монетарної групи, коштовного каміння, валюти та інших цінностей, операції, пов’язані з виготовленням грошових знаків і цінних паперів, їх зберіганням, охороною і захистом від підроблення, обігом, обміном або вилученням з обігу, а також про інші особливі заходи фінансової діяльності держави; про наукові, науково-дослідні, дослідно-конструкторські та проектні роботи, на базі яких можуть бути створені прогресивні технології, нові види виробництва, продукції та технологічних процесів, що мають важливе оборонне чи економічне значення або суттєво впливають на зовнішньоекономічну діяльність та національну безпеку України;

3) у сфері зовнішніх відносин:        про директиви, плани, вказівки делегаціям і посадовим особам з питань зовнішньополітичної і зовнішньоекономічної діяльності України, спрямовані на забезпечення її національних інтересів і безпеки; про військове, науково-технічне та інше співробітництво України з іноземними державами, якщо розголошення відомостей про це завдаватиме шкоди національній безпеці України; про експорт та імпорт озброєння, військової і спеціальної техніки окремих стратегічних видів сировини і продукції;

4) у сфері державної безпеки та охорони правопорядку: про особовий склад органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність; про засоби, зміст, плани, організацію, фінансування та матеріально-технічне забезпечення, форми, методи і результати оперативно-розшукової діяльності; про осіб, які співпрацюють або раніше співпрацювали на конфіденційній основі з органами, що проводять таку діяльність; про склад і конкретних осіб, що є негласними штатними працівниками органів, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність;       про організацію та порядок здійснення охорони адміністративних будинків та інших державних об’єктів, посадових та інших осіб, охорона яких здійснюється відповідно до Закону України “Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб”;      про систему урядового та спеціального зв’язку; про організацію, зміст, стан і плани розвитку криптографічного захисту секретної інформації, зміст і результати наукових досліджень у сфері криптографії; про системи та засоби криптографічного захисту секретної інформації, їх розроблення, виробництво, технологію виготовлення та використання; про державні шифри, їх розроблення, виробництво, технологію виготовлення та використання; про організацію режиму секретності в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях, державні програми, плани та інші заходи у сфері охорони державної таємниці; про організацію, зміст, стан і плани розвитку технічного захисту секретної інформації; про результати перевірок, що здійснюються згідно з законом прокурором у порядку відповідного нагляду за додержанням законів, та про зміст матеріалів дізнання, досудового слідства та судочинства з питань, зазначених у цій статті сфер; про інші засоби, форми і методи охорони державної таємниці.

Конкретні відомості можуть бути віднесені до державної таємниці за ступенями секретності “особливої важливості”, “цілком таємно” та “таємно” лише за умови, що вони належать до категорій, зазначених у частині першій цієї статті, і їх розголошення завдаватиме шкоди інтересам національної безпеки України.

Забороняється віднесення до державної таємниці будь-яких відомостей, якщо цим будуть звужуватися зміст і обсяг конституційних прав та свобод людини і громадянина, завдаватиметься шкода здоров’ю та безпеці населення.

Не відноситься до державної таємниці інформація:

1)  про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту;

2) про аварії, катастрофи, небезпечні природні явища та інші надзвичайні події, які сталися або можуть статися і загрожують безпеці громадян;

3) про стан здоров’я населення, його життєвий рівень, у тому числі харчування, одяг, житло, медичне обслуговування та соціальне забезпечення, а також про соціально-демографічні показники, стан правопорядку, освіти і культури населення;

4) про факти порушень прав і свобод людини і громадянина;

5) про незаконні дії органів державної влади, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб;

6) інша інформація, яка відповідно до законів та міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, не може бути засекречена [3].

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про державну таємницю», матеріальними носіями секретної інформації визнаються матеріальні об’єкти, у тому числі фізичні поля, в яких відомості, що становлять державну таємницю, відображені у вигляді текстів, знаків, символів, образів, сигналів, технічних рішень, процесів тощо. Нормативне визначення інформації як будь-яких відомостей та/або даних, які можуть бути збережені на матеріальних носіях або відображені в електронному вигляді (ст. 1 Закону України «Про інформацію»), дозволяє стверджувати, що матеріальні носії секретної інформації використовуються для фіксації та збереження відомостей, що становлять державну таємницю.

Як ознаки державної таємниці (як кримінально-правового явища) можна визначити, зокрема, наступне:

1) цей вид таємниці включає відомості (інформацію) у певних сферах життя держави, що закріплені нормативно (у нормах Закону України «Про державну таємницю» виділяються відомості у сфері оборони; у сфері економіки, науки й техніки; у сфері зовнішніх відносин; у сфері державної безпеки та охорони правопорядку; Закону України «Про доступ до публічної інформації», у Зводі відомостей містяться дані, що становлять державну таємницю тощо);

2) ці відомості мають відповідний гриф секретності, суворо регламентований порядок засекречування й розсекречування, процедури допуску до роботи з ними, закріплені на законодавчому рівні;

3) відомості можуть бути відомі або довірені тільки особам, які мають допуск до них, на яких поширюється обов’язок зберігати ці відомості в таємниці;

4) недоторканність відомостей забезпечується державним захистом і встановленою юридичною відповідальністю (передусім кримінально-правовою);

5) незаконне отримання й поширення цих відомостей може заподіяти шкоду передусім національним інтересам [20, с. 147].

Необхідною умовою визнання матеріального об’єкта матеріальним носієм секретної інформації виступає наявність реквізитів як обов’язкових відомостей, що мають у ньому міститися. У науковій літературі реквізити визначаються як «дані, які повинні міститися в акті або іншому документі для визнання його дійсним» [11, с. 411]. Нормативне визначення поняття «реквізит службового документа» міститься у ДСТУ 2732:2004, п. 4.1.4 якого визначає його як інформацію, зафіксовану в службовому документі для його ідентифікування, організування обігу і (або) надання йому юридичної сили. Документи, що містять державну таємницю, повинні мати як загальні реквізити, наявність яких свідчить про їх юридичну силу, так і спеціальні реквізити, необхідні для визнання таких документів матеріальними носіями секретної інформації. Інші матеріальні носії секретної інформації, що містять державну таємницю, та предмети, відомості про які становлять державну таємницю, повинні містити лише спеціальні реквізити.

Загальні реквізити нормами законодавства встановлюються для документів, які складаються підприємствами, установами та організаціями. Так, відповідно до п. 4.4 ДСТУ 4163-2003 документи, що їх складають в організації, повинні мати такі обов’язкові реквізити: назва організації, назва виду документа (не зазначають на листах), дата, реєстраційний індекс документа, заголовок до тексту документа, текст документа, підпис. Норми Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг» поширюють обов’язкові реквізити документа на електронний документ (ч. 1 ст. 5) і передбачають в якості додаткового реквізиту останнього електронний підпис (ч. 1 ст. 6).

Спеціальні реквізити, необхідні для визнання матеріальних об’єктів матеріальними носіями секретної інформації, визначаються ч. 2 ст. 15 Закону України «Про державну таємницю», відповідно до якої реквізити кожного матеріального носія секретної інформації складаються із:

1) грифа секретності;

2) номера примірника;

3) статті Зводу відомостей, що становлять державну таємницю, на підставі якої здійснено засекречення;

4) найменування посади та підпису особи, яка надала гриф секретності.

Компетенцією органів державної влади, органів місцевого самоврядування та їх посадових осіб у сфері охорони державної таємниці є:

1. Президент України, забезпечуючи національну безпеку, видає укази та розпорядження з питань охорони державної таємниці.
2. Рада національної безпеки і оборони України координує та контролює діяльність органів виконавчої влади у сфері охорони державної таємниці.
3. Кабінет Міністрів України спрямовує та координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади щодо забезпечення здійснення державної політики у сфері охорони державної таємниці.
4. Центральні та місцеві органи виконавчої влади, Рада міністрів Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування здійснюють державну політику в сфері охорони державної таємниці в межах своїх повноважень.

Спеціально уповноваженим органом державної влади у сфері забезпечення охорони державної таємниці є Служба безпеки України.

Забезпечення охорони державної таємниці відповідно до вимог режиму секретності в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях, діяльність яких пов’язана з державною таємницею, покладається на керівників цих органів, підприємств, установ і організацій.

Закон «Про державну таємницю» уперше визначив основні поняття у сфері захисту інформації.

Стаття 1 цього Закону визначає державну таємницю як вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України та які визначені у порядку, встановленому цим Законом, державною таємницею і підлягають охороні державою.

Інформація з обмеженим доступом за законодавством України за своїм правовим режимом поділяється на конфіденційну і таємну.

Конфіденційна інформація — це відомості, які знаходяться у володінні, користуванні або розпорядженні окремих фізичних чи юридичних осіб і поширюються за їх бажанням відповідно до передбачених ними умов.

Таємна інформація — це інформація, що містить відомості, які становлять державну та іншу передбачену законом таємницю (банківську, комерційну, службову, професійну, адвокатську тощо), розголошення якої завдає шкоди особі, суспільству і державі.

Конфіденційну інформацію можна поділяти на таку, яка є власністю держави, і конфіденційну інформацію, яка не належить державі. Таємна інформація має бути передбачена законом. До видів таємної інформації законодавство України відносить: державну таємницю, комерційну таємницю, банківську таємницю, службову таємницю, професійну таємницю, адвокатську таємницю.

На законодавчому рівні чітко регламентованими є такі види таємної інформації, як державна, комерційна, банківська, професійна таємниці. Поняття ж службової таємниці, хоча і має своє законодавче визначення, однак зміст та правові ознаки даного виду інформації з обмеженим доступом ще не достатньо регламентовані.

В Україні питання захисту інформації з обмеженим доступом регламентується Законами України “Про інформацію”, “Про захист інформації в автоматизованих системах”, “Про державну таємницю” та іншими. Звернемо увагу на деякі проблемні питання щодо окремих видів інформації з обмеженим доступом до її використання в органах виконавчої влади [14, с. 60].

З одного боку, держава прагне прозорості та відкритості інформації, з другого боку, держава зобов’язує державних службовців дбати про збереження державної таємниці, від якої залежить безпека держави у цілому. Тому існуюча проблема розмежування інформації на таємну та нетаємну є важливою складовою частиною будь-якої держави, а збереження державної таємниці і відповідальність за її розголошення – найважливіша частина.

Таким чином, у визначенні державної таємниці мають місце такі ознаки:

1) обмеженість доступу до державної таємниці як виду таємної інформації, тобто відомості, що становлять таку таємницю, підлягають засекречуванню (обмеженню їх поширення і доступу до їх матеріальних носіїв);

2) значущість, важливість такого роду відомостей у певний проміжок часу для інтересів держави, тобто в разі розголошення державної таємниці національній безпеці України може бути завдана суттєва шкода (матеріальний критерій);

3) чітке визначення сфер, у яких може існувати державна таємниця, а саме: оборона, економіка, наука і техніка, зовнішні відносини, державна безпека й охорона правопорядку;

4)передбаченість відомостей, що становлять державну таємницю, законом, тобто встановлення переліку таких відомостей у спеціальному правовому акті – Зводі, на підставі та в межах якого створюються розгорнуті переліки відомостей, що становлять державну таємницю (формальний критерій);

5) Охорона такої секретної інформації державою, тобто встановлення на підставі чинного законодавства єдиного порядку забезпечення охорони зазначеної інформації державно-правовими засобами [8, с. 161].

Згідно зі ст. 3 Закону України «Про держану таємницю» сфера дії цього Закону поширюється на органи законодавчої та судової влади, органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації, громадян України, іноземців та осіб без громадянства, яким у встановленому порядку наданий доступ до державної таємниці.

Цілеспрямовані інформаційні впливи можуть мати далекосяжні деструктивні наслідки як для окремої особистості, суспільства, держави, так і для самого існування цивілізації. Як наочно демонструють події останніх років, результат збройної боротьби у воєнній сфері все більшою мірою залежить від якості видобутої інформації та рівня розвитку інформаційних технологій, на яких грунтуються системи розвідки, радіоелектронної боротьби, управління військами і високоточною зброєю.

В умовах стрімкого розвитку глобальних інформаційних мереж поряд з вирішенням проблем доступу до інформації особливої актуальності набувають питання ефективного використання державних інформаційних ресурсів, включаючи інформацію обмеженого доступу, а також питання встановлення порядку перекладу інформації з однієї категорії в інші категорії але доступу.

Відомості, що становлять державну таємницю, мають особливу важливість для держави і суспільства. В тій чи іншій мірі правовий інститут державної таємниці є в усіх розвинених демократіях світу.

Правовий інститут державної таємниці містить три складові:

1) відомості, зараховують до певного типу таємниці (рівню секретності), а також принципи і критерії, за якими ці відомості класифікуються як державна таємниця;

2) режим секретності – механізм обмеження доступу до зазначених відомостями, тобто механізм їх захисту;

3) санкції за неправомірне отримання і (або) розповсюдження цих відомостей.

Отже, державна таємниця – це вид таємної інформації, що охоплює відомості у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, розголошення яких може завдати шкоди національній безпеці України та які визнані державною таємницею і підлягають охороні державою.

Віднесення інформації до державної таємниці — це процедура прийняття (державним експертом з питань таємниць) рішення про віднесення категорії відомостей або окремих відомостей до державної таємниці з установленням ступеня їх секретності шляхом обґрунтування та визначення можливої шкоди національній безпеці України у разі розголошення цих відомостей, включенням цієї інформації до Зводу відомостей, що становлять державну таємницю.

Гриф секретності—реквізит матеріального носія секретної інформації, що засвідчує ступінь секретності даної інформації.

Державний експерт із питань таємниць — посадова особа, уповноважена здійснювати віднесення інформації до державної таємниці у сфері оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, зміни ступеня секретності цієї інформації та її розсекречування.

Допуск до державної таємниці—оформлення права громадянина на доступ до секретної інформації.

Доступ до державної таємниці — надання повноважною посадовою особою дозволу громадянину на ознайомлення з конкретною секретною інформацією та проведення діяльності, пов’язаної з державною таємницею, або ознайомлення (з конкретною секретною інформацією та провадження діяльності, пов’язаної з державною таємницею) цією посадовою особою відповідно до її службових повноважень.

Засекречування матеріальних носіїв інформації—введення обмежень на поширення та доступ до конкретної секретної інформації шляхом надання відповідного грифу секретності документам, виробам або іншим матеріальним носіям цієї інформації.

Звід відомостей, що становлять державну таємницю, — акт, в якому зведено переліки відомостей, що згідно з рішеннями державних експертів із питань таємниць становлять державну таємницю.

Категорія режиму секретності — категорія, яка характеризує важливість та обсяги відомостей, що становлять державну таємницю, які зосереджені в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях.

Криптографічний захист секретної інформації — вид захисту, що реалізується шляхом перетворення інформації з використанням спеціальних даних (ключових даних) з метою приховування (або відновлення) змісту інформації, підтвердження її справжності, цілісності, авторства тощо.

Матеріальні носії секретної інформації—матеріальні об’єкти, в тому числі фізичні поля, в яких відомості, що становлять державну таємницю, відображені у вигляді текстів, знаків, символів, образів, сигналів, технічних рішень, процесів тощо.

Охорона державної таємниці — комплекс організаційно-правових, інженерно-технічних, криптографічних та оперативно-розшукових заходів, спрямованих на запобігання розголошенню секретної інформації та втратам її матеріальних носіїв.

Режим секретності—встановлений єдиний порядок забезпечення охорони державної таємниці.

Розсекречування матеріальних носіїв секретної інформації — зняття в установленому законодавством порядку обмежень на поширення та доступ до конкретної секретної інформації шляхом скасування раніше наданого грифу секретності документам, виробам або іншим матеріальним носіям цієї інформації.

Спеціальна експертиза щодо наявності умов для провадження діяльності, пов’язаної з державною таємницею, — експертиза, що проводиться з метою визначення в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях наявності умов, для провадження діяльності, пов’язаної з державною таємницею.

Ступінь секретності (“особливої важливості”, “цілком таємно”, “таємно”) — категорія, яка характеризує важливість секретної інформації, ступінь обмеження доступу до неї та рівень її охорони державою.

Технічний захист секретної інформації—вид захисту, спрямований на забезпечення інженерно-технічними заходами конфіденційності, цілісності та унеможливлення блокування інформації.

Засекречування матеріальних носіїв інформації здійснюється шляхом надання відповідному документу, виробу або іншому матеріальному носію інформації грифа секретності.

Реквізити кожного матеріального носія секретної інформації мають містити гриф секретності, який відповідає ступеню секретності інформації, встановленому рішенням державного експерта з питань таємниць, — “особливої важливості”, “цілком таємно”, “таємно”, дату та строк засекречування матеріального носія секретної інформації, строків дії рішення про віднесення інформації до державної таємниці, підпис, його розшифрування та посаду особи, яка надала зазначений гриф, а також посилання на відповідний пункт (статтю) Зводу відомостей, що становлять державну таємницю.

Якщо реквізити неможливо нанести безпосередньо на матеріальний носій секретної інформації, вони мають бути зазначені у супровідних документах.

Забороняється надавати грифи секретності, передбачені цим Законом, матеріальним носіям іншої таємної інформації, яка не становить державної таємниці або конфіденційної інформації.

Перелік посад, які дають право посадовим особам, що їх займають, надавати матеріальним носіям секретної інформації грифи секретності, затверджується керівником органу державної влади, органу місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, що провадить діяльність, пов’язану з державною таємницею.

Ступені секретності науково-дослідних, дослідно-конструкторських і проектних робіт, які виконуються в інтересах забезпечення національної безпеки та оборони держави, встановлюються державним експертом з питань таємниць, який виконує свої функції у сфері діяльності замовника, разом з підрядником.

Після закінчення встановлених строків засекречування матеріальних носіїв інформації та у разі підвищення чи зниження визначеного державним експертом з питань таємниць ступеня секретності такої інформації або скасування рішення про віднесення її до державної таємниці керівники органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, у яких здійснювалося засекречування матеріальних носіїв інформації, або керівники органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, які є їх правонаступниками, чи керівники вищого рівня зобов’язані протягом шести місяців забезпечити зміну грифа секретності або розсекречування цих матеріальних носіїв секретної інформації та письмово повідомити про це керівників органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, яким були передані такі матеріальні носії секретної інформації.

Строк засекречування матеріальних носіїв інформації має відповідати строку дії рішення про віднесення інформації до державної таємниці, встановленого рішенням державного експерта з питань таємниць.

Перебіг строку засекречування матеріальних носіїв інформації починається з часу надання їм грифа секретності.

Громадяни та юридичні особи мають право внести посадовим особам, які надали гриф секретності матеріальному носію секретної інформації, обов’язкову для розгляду мотивовану пропозицію про розсекречування цього носія інформації. Зазначені посадові особи повинні протягом одного місяця дати громадянину чи юридичній особі письмову відповідь з цього приводу.

Рішення про засекречування матеріального носія інформації може бути оскаржено громадянином чи юридичною особою в порядку підлеглості вищому органу або посадовій особі чи до суду. У разі незадоволення скарги, поданої в порядку підлеглості, громадянин або юридична особа мають право оскаржити рішення вищого органу або посадової особи до суду.

Під час підготовки матеріалів для опублікування, поширення у пресі та інших засобах масової інформації або переміщення їх через державний кордон органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації та громадяни з метою охорони секретної інформації зобов’язані керуватися Законом України “Про інформацію” та іншими нормативно-правовими актами про державну таємницю.

Контроль за додержанням законодавства про державну таємницю з метою запобігання її поширенню у пресі та інших засобах масової інформації здійснює центральний орган виконавчої влади з питань інформаційної політики.

Секретна інформація до скасування рішення про віднесення її до державної таємниці та матеріальні носії такої інформації до їх розсекречування можуть бути передані іноземній державі чи міжнародній організації лише на підставі міжнародних договорів, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, або письмового мотивованого розпорядження Президента України з урахуванням необхідності забезпечення національної безпеки України на підставі пропозицій Ради національної безпеки і оборони України.

Обмеження, пов’язані з державною таємницею, щодо перебування і діяльності в Україні іноземців, осіб без громадянства та іноземних юридичних осіб, а також розташування та переміщення об’єктів і технічних засобів, що їм належать, визначаються відповідним законодавством.

Органи державної влади, в тому числі правоохоронні, контрольно-ревізійні та суди, з метою охорони державної таємниці мають за погодженням із Службою безпеки України встановлювати порядок здійснення своїх функцій щодо органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій, що провадять діяльність, пов’язану з державною таємницею.

Реалії сучасної міжнародної обстановки, нові політичні та економічні умови вимагають реалізації на практиці нових підходів до захисту державної таємниці. Суспільство сьогодні цілком усвідомлює не тільки шкоду від зайвого засекречування відомостей, але і той факт, що реалізація заходів щодо захисту засекреченої інформації тягне за собою істотні фінансові витрати. Природно, виникає питання про їх обґрунтованість. Історичний досвід СРСР та інших країн показує, що без реалізації принципу розумної достатності економічні витрати на засекречування і захист відомостей перекривають рівень потенційної цінності захищається.

Практична реалізація принципу розумної достатності вимагає, зокрема, наявності інструментарію для якісних і кількісних оцінок економічної ефективності засекречування інформації. Внаслідок цього необхідна теоретична і практична розробка питань застосування економічно обґрунтованих критеріїв для визначення доцільності засекречування та вилучення з вільного обігу відомостей, що становлять державну таємницю. У загальному випадку вартість заходів щодо захисту інформації не повинна перевищувати цінності самої інформації, що захищається, і витрати на захист інформації не повинні перевищувати відвернена збиток від її розголошення.

При вирішенні питань засекречування конкретних відомостей необхідно виходити з законодавчо встановлених принципів законності, обгрунтованості (у тому числі економічної доцільності) і своєчасності засекречування цих відомостей. Відповідно до чинного сьогодні законодавством права та обов’язки щодо встановлення певного грифа секретності відомостей, а відповідно, визначення величини можливого збитку від несанкціонованого поширення засекречених відомостей покладені на керівників федеральних органів виконавчої влади, персонально наділяються такими повноваженнями. Однак на сьогодні немає достатньої наукової опрацювання питань визначення величини збитку, що настає при витоку (несанкціонованому поширенні) відомостей, що становлять державну таємницю.

 

Інформаційна безпека є однією із суттєвих складових частин національної безпеки країни, її забезпечення завдяки послідовній реалізації грамотно сформульованої національної інформаційної стратегії в значній мірі сприяло б забезпеченню досягнення успіху при вирішенні завдань у політичній, соціальній, економічній та інших сферах державної діяльності.

Інформаційну безпеку слід розуміти як сукупність засобів забезпечення інформаційного суверенітету України, захист інформаційної сфери від зовнішніх і внутрішніх інформаційних загроз. Ця безпека має включати ефективну протидію сукупності інформаційних загроз [7, с. 30].

Необхідність забезпечення інформаційної безпеки зумовлюється, по-перше, потребою забезпечення національної безпеки України в цілому, по-друге, існуванням таких загроз інформаційній сфері країни, які можуть завдавати значної шкоди загальним національним інтересам, по-третє, врахуванням того, що за допомогою інформації можна впливати на зміну свідомості і поведінку людей. Завдання інформаційної безпеки – створення системи протидії інформаційним загрозам та захист власного інформаційного простору, інформаційної інфраструктури, інформаційних ресурсів держави. При виникненні криз, загостренні конфліктів інформаційна боротьба може перерости в інформаційну війну, яка здійснюється за допомогою інформаційної зброї. Показниками, виступають цілеспрямованість, масштабність та комплексність дій тощо [7, с. 30].

Деякі засоби, які зараз прийнято відносити до інформаційної зброї, такі, наприклад, як спеціальні психологічні операції, існують та активно застосовуються досить давно, інші, зокрема, специфічні комп’ютерні засоби боротьби, з’явилися лише кілька років тому. Але всі вони мають дещо спільне – вони засновані на ідеї опосередкованого впливу на матеріальний світ.

Головна інформаційна загроза національній безпеці – це загроза впливу іншої сторони на інформаційну інфраструктуру країни, інформаційні ресурси, на суспільство, свідомість, підсвідомість особистості, з метою нав’язати державі бажану (для іншої сторони) систему цінностей, поглядів, інтересів і рішень у життєво важливих сферах суспільної й державної діяльності, керувати їхньою поведінкою і розвитком у бажаному для іншої сторони напрямку. Власне, це є загрозою суверенітету України в життєво важливих сферах суспільної й державної діяльності, що реалізовується на інформаційному рівні. Стратегічне інформаційне протистояння є самостійним і принципово новим видом протистояння, здатним вирішувати конфлікт без застосування збройних сил у традиційному розумінні. Для вивчення закономірностей інформаційного протистояння та аналізу його кількісних характеристик необхідно формалізувати як поняття рівня інформаційної озброєності держави, так і групу, якій відповідає механізм еволюції в залежності від ресурсного потенціалу конкретної держави і впливу зовнішнього оточення.

Україні всі види інформаційних технологій, їхнього виробництва та засоби забезпечення цих технологій становлять спеціальну сферу діяльності, розвиток якої визначається державною інформаційною політикою та Національною програмою інформатизації. Визначення завдань Національної програми інформатизації, пріоритетних напрямів розвитку інформатизації, обсягів, джерел і порядку їх бюджетного фінансування покладається на Кабінет Міністрів України і щорічно затверджується Верховною Радою України.

Національну безпеку України в інформаційній сфері слід розглядати як інтегральну цілісність чотирьох складових – персональної, публічної (суспільної), комерційної (корпоративної) й державної безпеки. Тому в процесі визначення характеру ризиків слід брати до уваги наступні елементи:

– концептуальне засади політичної безпеки, її принципів, стандартів та правил, погоджених із чинним законодавством й принципами забезпечення безперервності системи інформаційної безпеки особистості, суспільства, комерційних (корпоративних) структур та держави;

– визначення об’єктів та цілей;

– визначення прийнятних з погляду забезпечення інтересів усіх суб’єктів структур встановлення контролю над об’єктами безпеки, а також оцінки ризиків та управління ризиками;

– визначення статусно-функціональних ролей, очікувань та міри відповідальності задіяних суб’єктів включно зі звітністю про події, які несуть потенційні загрози.

Україна також проводить активне співробітництво у галузі безпеки інформації в рамках програми НАТО “Безпека через науку”. Ця програма використовує такі механізми підтримки у галузі інформаційної безпеки:

– гранти на налагодження та укріплення існуючих зв’язків;

– створення дослідницьких центрів;

– підтримка проектів досліджень.

Державна політика – це курс дій, обраний органами влади для вирішення певної суспільної проблеми або сукупності взаємопов’язаних проблем. У процесі формування державної політики приймаються рішення, спрямовані на розв’язання проблеми, створюється механізм реалізації цих рішень, розробляється відповідний інструментарій.

Проаналізувавши загальні теоретичні уявлення про державну політику, вважаємо, що державна політика щодо забезпечення охорони державної таємниці та службової інформації – це діяльність уповноважених органів державної влади з управління системою забезпечення охорони інформації з обмеженим доступом, що передбачає визначення мети, завдань, принципів, напрямів і комплексних заходів, спрямованих на запобігання витоку та розголошенню державної таємниці й службової інформації, впровадження інших превентивних заходів, своєчасне виявлення й припинення розвідувальних спрямувань спеціальних служб іноземних держав, а також організацій, окремих груп та осіб до такої інформації, інших правопорушень у цій сфері.

Метою вказаної політики є своєчасне виявлення джерел реальних і потенційних загроз у цій сфері, аналіз причин їх виникнення, способів нейтралізації й попередження шляхом розроблення адекватних організаційно-правових заходів  [23, с. 38]. Верховна Рада визначає державну політику щодо державної таємниці як складової внутрішньої та зовнішньої політики (ст. 4 Закону).

Державна інформаційна політика – це сукупність основних напрямів і способів діяльності держави з отримання, використання, поширення та зберігання інформації. Головними напрямами і способами державної інформаційної політики є: забезпечення доступу громадян до інформації; створення національних систем і мереж інформації; зміцнення матеріально-технічних, фінансових, організаційних, правових і наукових основ інформаційної діяльності; забезпечення ефективного використання інформації; сприяння постійному оновленню, збагаченню та зберіганню національних інформаційних ресурсів; створення загальної системи охорони інформації; сприяння міжнародному співробітництву в галузі інформації і гарантування інформаційного суверенітету України; сприяння задоволенню інформаційних потреб закордонних українців [10].

В. Пашкова розглядає інформаційну політику як сукупність законів і положень, присвячених створенню, виробництву, збиранню, зберіганню та організації розповсюдження інформації і доступу до неї. На думку дослідниці, основне значення інформаційної політики полягає в тому, що вона „впливає на шляхи, якими окрема особа і суспільство в цілому робить політичний, економічний та соціальний вибір” [21, с. 4]. У цьому визначенні враховано важливий компонент державної інформаційної політики – забезпечення права кожної особи на інформацію, що є важливою ознакою правової демократичної держави. В основу інформаційної діяльності в демократичних державах покладено концепцію інтелектуальної свободи.

Поняття „інформаційна політика” трактується і як спосіб поводження з наявними інформаційними потоками і ресурсами з боку різних інституціональних суб’єктів (наприклад, держави, державних органів, окремих організацій і закладів, які можуть мати свої уявлення та інтереси при роботі з інформацією). У межах цього підходу інформація виконує суто технічну функцію поряд з іншими ресурсами діяльності. У цьому контексті інформаційна політика зводиться, по суті, до кількісного контролю за рухом інформаційних потоків і/або контролю за розподілом потоків інформації для того, щоб інформація доходила до певної цільової групи і давала запланований ефект [17, с. 124 – 125].

Порівнявши вищенаведені визначення інформаційної політики, можемо зробити висновок, що дослідники по-різному розглядають і сам термін „політика”. У першому і останньому визначеннях політика розглядається як politics – „сфера взаємовідносин різних соціальних груп та індивідів з приводу використання інститутів публічної влади задля реалізації своїх суспільно значущих інтересів та потреб”, а В. Пашкова подає її як policy – план, „курс дій держави у певній сфері, що ініціюється чи приймається урядом, політичною партією тощо”. Окремі науковці (О. Дем’янчук, О. Кілієвич, В. Тертичка) вважають, що уточнення „державна” може вживатися лише стосовно policy.

Прихильники другого підходу розглядають інформаційну політику як складне, багатокомпонентне поняття. Так, Г. Почепцов вважає, що інформаційна політика визначає закони функціонування інформаційної сфери. До таких законів він відносить закон ефективної роботи системи ЗМІ, закон адекватної взаємодії влади і населення. Вчений виділяє ще один важливий аспект державної інформаційної політики – посилення інформаційної безпеки [токар]. За умов поширення в українському інформаційному просторі інформації негативного характеру, формування негативного іміджу нашої країни, слабкої розвиненості інформаційної інфраструктури зростає значення цієї складової інформаційної політики.

Подібне розуміння інформаційної політики пропонує й О. Дубас, зауважуючи, що ця політика має забезпечувати взаєморозуміння і взаємодію влади і суспільства через ЗМІ та громадські зв’язки, координацію висвітлення діяльності органів влади, захист свободи слова, задоволення інформаційних потреб особи і суспільства, формування високої інформаційної культури громадян. У цьому визначенні чітко виділяється трирівнева структура інформаційної політики, включаючи в її зміст забезпечення і захист прав в інформаційній сфері на трьох рівнях – держави, суспільства, особи. Окрім того, дослідник звертає увагу на такий важливий момент, як інформування населення про діяльність влади, що є неодмінною умовою прозорості її функціонування.

Державну інформаційну політику розробляють і здійснюють органи державної влади загальної компетенції, а також відповідні органи спеціальної компетенції (ст. 6 Закону України “Про інформацію”).

Державна інформаційна політика спрямована на виконання таких завдань:

– забезпечення розвитку вітчизняної інформаційної сфери з метою зміцнення цілісності країни на основі суспільних цінностей, завдань, ідей;

– неухильне забезпечення конституційного права кожного на одержання, використання, поширення та зберігання інформації, на вільне вираження своїх поглядів, в тому числі у засобах масової інформації;

– забезпечення розвитку громадянського суспільства, його демократичних інституцій, зокрема вільного і безперешкодного функціонування засобів масової інформації, а також створення системи суспільного мовлення, сприяння розвитку соціально відповідальної журналістики;

– формування демократично орієнтованої громадської свідомості, сприяння розвитку духовності, культурних, освітньо-виховних і моральних засад, підвищення інтелектуального потенціалу Українського народу, збереження національної та культурної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України;

– забезпечення захисту на належному рівні прав власності на інформацію, авторських та суміжних прав, що не перешкоджатиме вільному вираженню поглядів і переконань, розвитку творчості, наукової діяльності тощо;

– гарантування додержання права людини на захист від інформаційної продукції, що негативно впливає на фізичний, психічний, інтелектуальний та моральний розвиток людини;

– проведення відкритої інформаційної політики у публічному секторі, що полягає у доведенні до громадськості повної та об’єктивної інформації про внутрішню і зовнішню політику України, врегулювання на законодавчому рівні питання щодо права на доступ до інформації, зокрема до інформації, яка становить суспільний інтерес;

– забезпечення розвитку і функціонування української мови, зокрема у засобах масової інформації, гарантування вільного розвитку, використання і захисту російської, інших мов національних меншин України;

– просування інтересів України у європейському та світовому просторі, утвердження її позитивного міжнародного іміджу;

– забезпечення інформаційного суверенітету України [19, с. 66].

Державна політика в цій сфері є основою функціонування інформації – реалізації права на пошук, отримання, передачу та використання інформації, зафіксованих у Загальній декларації прав людини та у Конституції України. Водночас інформаційна галузь належить до стратегічних інтересів будь-якої країни і тому потребує особливої уваги. Від рівня керованості національним інформаційним простором залежить стан політичної, економічної, оборонної та інших складових безпеки України.

Під керованістю розуміється сучасний рівень управління галуззю, що зумовлений, насамперед, гармонізацією вітчизняного законодавства щодо інформаційної сфери з міжнародно-правовими нормами, європейськими стандартами та національними традиціями.

Державна інформаційна політика є важливою складовою зовнішньої і внутрішньої політики країни й охоплює всі сфери життєдіяльності суспільства. Ця галузь має стати цілісною, концептуально вивіреною та перспективною. Вона має бути незалежною від тимчасових факторів, особистих уподобань і уявлень.

Суб’єктами інформаційних відносин є: громадяни України, юридичні особи, держава. Відповідно до Закону України “ Про інформацію” суб’єктами інформаційних відносин також можуть бути інші держави, їх громадяни та юридичні особи, міжнародні організації та особи без громадянства. Від імені держави виступають: Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів, Національна рада з питань телебачення та радіомовлення та Державний комітет телебачення та радіомовлення України.

Об’єктами інформаційних відносин є: документована або публічно оголошувана інформація про події та явища в галузі політики, економіки, культури, охорони здоров’я, а також у соціальній, екологічній, міжнародній та інших сферах [10].

Засекречування матеріальних носіїв інформації – введення у встановленому законодавством порядку обмежень на поширення та доступ до конкретної секретної інформації шляхом надання відповідного грифа секретності документам, виробам або іншим матеріальним носіям цієї інформації.

Рішення про засекречування інформації приймає державний експерт з питань державної таємниці за власною ініціативою або за зверненням керівника відповідного органу державної влади виключно на підставах, передбачених у ст. 8 Закону «Про державну таємницю».

Основними завданнями державної політики щодо забезпечення охорони державної таємниці та службової інформації є:

– створення умов для своєчасного виявлення джерел загроз у цій сфері й визначення можливих наслідків їх дії;

– визначення комплексу превентивних заходів із запобігання витоку і розголошенню інформації з обмеженим доступом та нейтралізації або зменшення негативних наслідків реалізації загроз;

– забезпечення отримання своєчасної, повної й точної інформації для прийняття

управлінських рішень з охорони державної таємниці та службової інформації;

– удосконалення організаційно-правової діяльності з метою гармонізації державних, суспільних й особистих інтересів у цій сфері, недопущення обмеження права громадян на вільний доступ до інформації;

– забезпечення технічного захисту інформації з обмеженим доступом;

– здійснення взаємовигідного міждержавного співробітництва у сфері забезпечення охорони інформації з обмеженим доступом.

До принципів державної політики в зазначеній сфері можна віднести такі:

– верховенство права юридичних та фізичних осіб, діяльність яких пов’язана з інформацією з обмеженим доступом;

– недопущення обмеження права громадян на вільний доступ до інформації з урахуванням обмежень, що визначені законами;

– централізовано-децентралізоване державне керівництво системою забезпечення охорони інформації з обмеженим доступом;

– системний підхід до вирішення проблем забезпечення охорони державної таємниці та службової інформації;

– зацікавленість уповноважених осіб у вирішенні проблем забезпечення охорони державної таємниці та службової інформації;

– персональна відповідальність за порушення вимог законодавства у сфері інформації з обмеженим доступом.

Основними напрями державної політики щодо забезпечення охорони державної таємниці та службової інформації, на нашу думку, є:

– створення нормативно-правової основи забезпечення охорони державної таємниці й службової інформації;

– розроблення та вжиття комплексних заходів для захисту державної таємниці й службової інформації;

– удосконалення правового режиму отримання доступу, зберігання та використання інформації, яка становить державну таємницю й службову інформацію;

– розроблення контррозвідувальних заходів, спрямування їх на протидію спеціальним службам іноземних держав, а також організацій, окремих груп і осіб, які намагаються отримати інформацію з обмеженим доступом;

– розвиток технічного захисту інформації з обмеженим доступом;

– визначення компетенції державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій у сфері забезпечення охорони державної таємниці та службової інформації;

– підвищення ефективності боротьби із комп’ютерною злочинністю в умовах подальшої комп’ютеризації оброблення закритої інформації;

– запобігання поширенню інформації, розголошення якої може погіршити стан національної безпеки України;

– здійснення моніторингу з метою аналізу й розроблення заходів для усунення недоліків і негативних чинників, що можуть сприяти витоку інформації з обмеженим доступом, а також подальшого удосконалення системи забезпечення охорони державної таємниці та службової інформації;

– здійснення контролю за реалізацією заходів з охорони державної таємниці й службової інформації та недопущення обмеження свободи слова і права громадян на вільний доступ до інформації;

– розвиток партнерських відносин з іноземними державами у сфері забезпечення охорони інформації з обмеженим доступом [23, с. 40].

Державні експерти з питань таємниць (ст. 9 Закону) відповідають за віднесення інформації у відповідних сферах до державної таємниці, зміну ступеня секретності цієї інформації та її розсекречування.

Інформація, що може бути віднесена до державної таємниці, визначається відповідно до норм ст. 8 Закону «Про державну таємницю» і викладена у Зводі відомостей, що становлять державну таємницю України (ЗВДТ), який «є єдиною формою реєстрації цих відомостей в Україні. З моменту опублікування ЗВДТ держава забезпечує захист і правову охорону відомостей, які зареєстровані в ньому» [8, с. 162].

Реєстрація відомостей у Зводі є підставою для надання документу, виробу чи іншому матеріальному носію інформації, що містить ці відомості, грифа секретності, який відповідає ступеню секретності, встановленому для них у Зводі. Інформація вважається державною таємницею з часу опублікування Зводу відомостей, що становлять державну таємницю, до якого включена ця інформація, чи змін до нього у порядку, встановленому Законом «Про державну таємницю».

Варто звернути увагу на ситуації, коли наданий гриф не відповідає реальному ступеню секретності, бо з часом вагомість конкретної секретної інформації для забезпечення національної безпеки України змінюється з урахуванням міжнародної ситуації.

Відомості з різним ступенем секретності мають неоднакове значення для національної безпеки України і відповідно передбачають різну відповідальність за порушення законодавства про державну таємницю.

З метою визначення та віднесення інформації до державної таємниці згідно з Законом України “Про державну таємницю” створено та функціонує в державі інститут державних експертів з питань таємниць.

Державні експерти з питань таємниць – це найбільш досвідчені фахівці в певних галузях оборони, економіки, науки і техніки, зовнішніх відносин, державної безпеки та охорони правопорядку, яким надано право прийняття рішень, згідно з посадою, щодо віднесення відомостей до державної таємниці. Вони несуть персональну відповідальність за прийняті рішення. Згідно з чинним законодавством втручання будь-якої посадової особи, в тому числі тієї, якій підпорядкований державний експерт, до прийняття рішень з віднесення відомостей до державної таємниці неможливе. Такий порядок внесення відомостей до державної таємниці забезпечує врахування сучасного рівня розвитку науки  та техніки, результатів новітніх досліджень у відповідних наукових напрямках при проведенні роботи з віднесення відомостей до державної таємниці та забезпечує незалежність державних експертів з питань таємниць. При цьому Служба безпеки України, як спеціально уповноважений орган у сфері забезпечення охорони державної таємниці, забезпечує функціонування інституту державних експертів з питань таємниць та на підставі їх рішень формує Звід відомостей, що становлять державну таємницю.

На цей час Службою безпеки України за участю державних експертів з питань таємниць сформовано та наказом Голови Служби безпеки України від 1 березня 2001 р. № 52 введено в дію нову редакцію Зводу відомостей, що становлять державну таємницю. Зазначений нормативний документ зареєстровано в Міністерстві юстиції України £№ 264/5455 від 22 березня 2001 р.) та опубліковано в Офіційному віснику України від 13 квітня 2001 р. Попередній Звід (1995 року) складався з 271 статті, з яких переглянуто 185 (з грифом “особливої важливості” – 7, “цілком таємно” – 47, “таємно” – 131). Ь Зводу виключено 3 статті, в 46 внесено значні зміни та доповнення, введено 10 нових статей.

Зокрема, до ЗВДГ включені статті, згідно з якими здійснюється засекречення інформації про:

– дислокацію, дійсні найменування, організаційно-штатні структури, чисельність особового складу військових частин та установ мирного часу, які не підлягають розголошенню згідно з міжнародними зобов’язаннями України,

– розробки, впровадження, використання та склад автоматизованих інформаційних систем Міністерства оборони України, призначених для обробки інформації з обмеженим доступом;

– технології виготовлення та застосування спеціальних складових захисних голографічних елементів, які створюються на замовлення державних органів, у тому числі для захисту від підробок банкнот, цінних паперів, документів суворого обліку, спеціальних складових голографічних захисних елементів, якщо вони дають можливість повного відтворення голографічних захисних елементів, наукових відкриттів, зміст науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт зі створення та впровадження спеціальних складових голографічних захисних елементів за замовленням державних органів,

– організацію, зміст, стан і плани розвитку системи криптографічного захисту інформації, зміст і результати спеціальних наукових досліджень в галузі розробки перспективних криптографічних систем та засобів криптографічного захисту секретної інформації, технічні та спеціальні характеристики ключових даних, ключових документів до засобів криптографічного захисту секретної інформації та про порядок їх формування (генерації), результати тематичних досліджень діючих та розроблюваних систем та засобів криптографічного захисту секретної інформації.

Внесені до останньої редакції Зводу зміни певною мірою звузили коло відомостей, що становлять державну таємницю, зняли обмеження у доступі до інформації, поширення якої не завдасть шкоди національній безпеці України. Це дозволило, з одного боку, сприяти вдосконаленню загальнодержавної системи охорони державної таємниці, а, по-друге, дати змогу заощадити значні державні кошти за рахунок скорочення кількості режимно-секретних підрозділів в державних органах, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах та організаціях, а також чисельності громадян, яким надано допуск до державної таємниці. Отже можна констатувати факт суттєвого скорочення Зводу, його оптимізації під сучасні вимоги життєво важливих інтересів особи, суспільства та держави, що в свою чергу сприятиме зосередженню зусиль з впровадження заходів з охорони державної таємниці на найбільш актуальних напрямках.

Як одна з складових забезпечення національної безпеки, з метою недопущення нанесення шкоди в разі розголошення відомостей, що становлять державну таємницю, в Україні створена та функціонує система охорони державної таємниці.

Система охорони державної таємниці – комплекс організаційно-правових, інженерно-технічних, криптографічних та оперативно-розшукових заходів, спрямованих на запобігання розголошенню секретної інформації та втратам її матеріальних носіїв.

Відповідно до основних напрямів можна виокремити п’ять етапів формування державної політики щодо забезпечення охорони державної таємниці та службової інформації.

Перший етап – ініціювання державної політики – передбачає визначення та аналіз суспільних проблем у сфері охорони державної таємниці та службової інформації, формування мети і пріоритетів державної політики. Виокремлюють два види суспільних проблем: ті, що перебувають під контролем уповноважених державних структур і вирішуються ними, й ті, які виникають у вказаній сфері, але поки що знаходяться поза увагою держави.

Визначення й вивчення проблем повинно передувати розробленню державної політики у цій сфері та покладатися в її основу на всіх подальших етапах її формування – від початкового аналізу ситуації, визначення проблем та вибору шляхів їх вирішення до регулярних оцінок досягнутих результатів.

Законом України “Про основи національної безпеки України” та Стратегією національної безпеки України “Україна у світі, що змінюється” визначено основні напрями державної політики з питань національної безпеки, які тільки фрагментарно стосуються забезпечення охорони інформації з обмеженим доступом. Значною мірою це є результатом відсутності в Україні кваліфікованого аналізу та прогнозування державної політики щодо забезпечення охорони державної таємниці й службової інформації, а також ефективних механізмів її впровадження. Внаслідок цього проблеми захисту національних інтересів у зазначеній сфері стають предметом дослідження та обговорення переважно тоді, коли вони вкрай загострилися. Натомість, як свідчить практика, проблеми забезпечення охорони державної таємниці та службової інформації, які потребують відповідних державно-управлінських рішень, мають розглядатися ще на стадії свого зародження.

Початковий аналіз ситуації повинен бути ретельним та охоплювати різні фактори: вивчення рівня й видів порушень у сфері охорони інформації з обмеженим доступом, їх наслідків; аналіз правових та інституційних механізмів запобіжних заходів; розвідувальну активність спецслужб іноземних країн тощо.

Другий етап – розроблення державної політики – передбачає узгодження цілей, завдань і підготовку комплексу заходів із забезпечення охорони інформації з обмеженим доступом, а також засобів їх реалізації.

Розроблення державної політики щодо забезпечення охорони державної таємниці та службової інформації є складною проблемою внаслідок свого комплексного характеру, бо передусім передбачає системне урахування (збалансованість) сукупності економічних, соціологічних, психологічних та інших чинників.

Комплексність і збалансованість означає, що система заходів, визначених державною політикою, повинна охоплювати органи державної влади, центральні та місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи й організації, діяльність яких пов’язана з інформацією з обмеженим доступом, тощо. При цьому необхідно дотримуватись балансу превентивних, адміністративних, кримінальних, цивільно-правових заходів.

Отже, державна політика розробляється з урахуванням багатьох обставин та умов органами державної влади за участю інших суб’єктів – державних органів, дослідницьких центрів й інших структур, робота яких пов’язана з інформацією з обмеженим доступом.

Державну політику щодо державної таємниці як складову засад внутрішньої й зовнішньої політики відповідно до статті 4 Закону України “Про державну таємницю” визначає Верховна Рада України. Що стосується службової інформації з обмеженим доступом, то це питання потребує законодавчого врегулювання.

Третій етап – ухвалення державної політики – включає прийняття управлінського рішення із закріплення розробленого комплексу заходів у концептуальних, програмних й інших документах щодо забезпечення охорони інформації з обмеженим доступом.

У процесі аналізу проблем у сфері охорони інформації з обмеженим доступом важливіша роль відведена оцінюванню управлінських рішень, що передбачає постановку проблеми, визначення мети, вибір альтернатив її досягнення, визначення критеріїв їх оцінювання, оцінку альтернатив, а також моделювання з метою прогнозування можливих наслідків реалізації вибраної альтернативи.

Розроблення відповідних концепцій, доктрин, стратегій, програм, планів повинно узгоджуватися як внутрішньо (всі елементи документа мають бути взаємопов’язаними та не суперечити один одному), так і зовнішньо (документ повинен відповідати загальним напрямам державної політики, враховувати повноваження й реальні можливості суб’єктів системи забезпечення охорони інформації з обмеженим доступом, а також базуватися на надійних теоретичних засадах й історичному досвіді). Це дає змогу здійснити системний аналіз проблемних питань, які виникають у процесі розроблення державної політики у цій сфері та обґрунтувати раціональні варіанти шляхів її реалізації в концептуальних документах.

Четвертий етап – реалізація державної політики – включає впровадження прийнятих рішень і програм, здійснення та моніторинг виконання передбачених заходів.

Слід зауважити, що по кожному із визначених напрямів політики повинні бути враховані належні ресурси з огляду як на наявність необхідних ресурсів в інституціях, що покликані забезпечувати їх реалізацію, так і на здатність проводити належний моніторинг та оцінювання. Поняття ресурсів необхідно трактувати не лише в матеріальному та фінансовому контексті, але й включати у нього експертний й інтелектуальний потенціал, наявність людських ресурсів та рівень їх підготовки. І хоча наявність ресурсів та можливостей не можна спрогнозувати точно, враховуючи довготривалість строків дії державної політики, слід спробувати мінімізувати ризики її провалу у результаті нестачі ресурсів.

П’ятий етап – оцінка державної політики – спрямований на перевірку її ефективності, якості й регулювання шляхом моніторингу і контролю виконання. Наслідком цього етапу може бути коригування заходів із забезпечення охорони державної таємниці та службової інформації, їх доповнення.

Результативність державної політики щодо забезпечення охорони державної таємниці та службової інформації забезпечується:

– по-перше, визначенням чітких та реалістичних цілей (мети) й напрямів;

– по-друге, якістю аналізу проблеми у цій сфері та розроблених альтернативних управлінських рішень;

– по-третє, обізнаністю з метою, принципами, напрямами державної політики й дотриманням уповноваженими державними органами основоположних управлінських цінностей, до яких відносять надійність, прозорість, підзвітність, відповідальність, адаптивність, ефективність.

Необхідно враховувати, що результати впровадження державної політики можуть бути отримані лише протягом тривалого часу, шляхом постійного оцінювання та дієвого моніторингу, які повинні бути пріоритетом. При визначенні критеріїв оцінювання слід брати до уваги їх різний характер (розрізняючи за виміром сприйняття політики і практичними результатами) та рівень надійності, а також збалансованість якісних і кількісних показників.

Отже можна дійти висновку, що державна інформаційна політика має спрямовуватися на вирішення наступних завдань: формування національного інформаційного простору, розвиток інформаційної інфраструктури; забезпечення інформаційної безпеки на трьох основних рівнях (особа, суспільство, держава) та безпеки інформації (захист від несанкціонованого використання, псування інформації, захист конфіденційної інформації та інформації, що становить державну таємницю); створення належних умов для інтеграції України у світову інформаційну спільноту; становлення галузі інформаційної індустрії: виробництво засобів комунікації, зв’язку, опрацювання інформації, надання інформаційних продуктів і послуг; формування інформаційного ринку та усунення передумов для його тінізації; формування суспільної свідомості людини для її майбутньої життєдіяльності в умовах інформаційного суспільства.

 

З часу проголошення 24 серпня 1991 р. державної незалежності України почалося формування системи захисту її інформації, зокрема, розроблення нормативно-правової бази, яка регламентує створення системи та органів захисту інформації з обмеженим доступом.

Першим державним органом, на який були покладено питання захисту інформації, стала Служба безпеки України. Згідно із Законом України «Про Службу безпеки України» від 25 березня 1992 р. № 2229-ХІІ їй було надано правовий статус державного правоохоронного органу спеціального призначення, який забезпечує державну безпеку України. Для виконання покладених Служба безпеки України, відповідно до п. 7 ст. 24 згаданого Закону, зобов’язана «брати участь у розробці і здійсненні відповідно до Закону України «Про державну таємницю» та інших актів законодавства заходів щодо забезпечення охорони державної таємниці та конфіденційної інформації, що є власністю держави, сприяти у порядку, передбаченому законодавством, підприємствам, установам, організаціям та підприємцям у збереженні комерційної таємниці, розголошення якої може завдати шкоди життєво важливим інтересам України».

Спеціальні завдання Служби Безпеки України закріплені у нормативних актах, які регулюють правоохоронну діяльність її окремих структурних органів чи підрозділів. Наприклад, в Указі Президента України «Питання Департаменту спеціальних телекомунікаційних систем та захисту інформації Служби безпеки України» від 6 жовтня 2000 р. № 1120 до спеціальних завдань Департаменту спеціальних телекомунікаційних систем та захисту інформації Служби безпеки України віднесено: участь у формуванні та реалізації державної політики у сфері захисту державних інформаційних ресурсів у мережах передачі даних, криптографічного та технічного захисту інформації; забезпечення у встановленому порядку спеціальними видами зв’язку Президента України, посадових осіб органів державної влади та органів місцевого самоврядування, керівників підприємств, установ та організацій усіх форм власності; забезпечення Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України урядовим зв’язком із вищим командуванням Збройних Сил України, інших військових формувань, командуванням військових об’єднань у мирний та воєнний час; забезпечення управління Національною системою конфіденційного зв’язку, її функціонування, розвитку, використання та захисту інформації; виконання в межах своєї компетенції контрольно-наглядових функцій щодо захисту інформації, необхідність охорони якої визначено законодавством.

Однак, незважаючи на беззаперечну важливість функцій Служби безпеки України (далі – СБУ), вони так і не дістали законодавчого закріплення у Законі України «Про Службу безпеки України». Лише у ст. 10 згадується про існування в системі Служби безпеки України функціональних підрозділів: розвідки, контррозвідки, військової контррозвідки, захисту національної державності, боротьби з корупцією і організованою злочинною діяльністю, інформаційно-аналітичного, оперативно-технічного, оперативного документування, слідчого, урядового зв’язку, по роботі з особовим складом, адміністративно-господарського, фінансового, військово-медичного тощо [22, с. 61].

Особливістю діяльності СБУ є те, що вона не може бути настільки ж прозорою, наскільки прозора діяльність інших органів державної влади. Більшість питань, як правило, не можуть публічно обговорюватися та піддаватися критиці. Оприлюднення інформації, пов’язаної з досягненнями та можливостями спецслужб, може призвести до розкриття їхньої мети та методів роботи. Звичайно, це суттєво зменшить ефективність їх діяльності [9, с. 240].

Щоб виконувати поставлені завдання на високому рівні, певні сфери діяльності необхідно залишати в секреті.

Передусім, це стосується відомостей щодо джерел, операцій, методів та засобів збору даних, а також анонімності співробітників та захисту накопиченої спецслужбами інформації. Як відомо, переважну більшість розвідувальної інформації розвідка отримує завдяки людям. Однак якщо спецслужби не зможуть гарантувати захист та конфіденційність у роботі з «джерелами», бажаючих співробітничати з ними, очевидно, поменшає.

При цьому не вся інформація, що стосується спецслужб, має залишатися закритою. У демократичному суспільстві спецслужби «відкривають» населенню номери своїх телефонів, факсів, електронні адреси та адреси своїх приймалень, роблячи крок назустріч людям і підвищуючи рівень довіри до себе. Таємною має бути лише інформація, поширення якої може завдати шкоди національним інтересам країни. Спеціальні служби не повинні вдаватися до засекречення інформації, щоб приховати власні помилки, недоліки і зловживання.

В Службі безпеки України виконання завдань у сфері охорони державної таємниці покладено на Управління охорони державної таємниці (далі – Управління) та регіональні органи, при цьому Управління організує та координує їх діяльність. В межах компетенції Служби безпеки України Управління розробляє та реалізує заходи щодо розвитку і удосконалення загальнодержавної системи охорони державної таємниці, її організаційного та нормативно-правового забезпечення.

З метою охорони державної таємниці в державі впроваджено:

• єдині вимоги до виготовлення, користування, збереження, передачі, транспортування та обліку матеріальних носіїв секретної інформації,

– дозвільний порядок провадження органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями діяльності, пов’язаної з державною таємницею, обмеження оприлюднення, передачі іншій державі або поширення іншим шляхом секретної інформації,

– обмеження, пов’язані з державною таємницею, щодо перебування та діяльності в Україні іноземців, осіб без громадянства та юридичних осіб, їх доступу до державної таємниці, а також щодо розташування і переміщення об’єктів і технічних засобів, що їм належать,

– особливості здійснення функцій органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами і організаціями, діяльність яких пов’язана з державною таємницею,

– режим секретності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій, що провадять діяльність, пов’язану з державною таємницею,

– спеціальний порядок допуску та доступу громадян до державної таємниці,

– технічний та криптографічний захисти секретної інформації.

Єдині вимоги до виготовлення, користування, збереження, передачі, транспортування та обліку матеріальних носіїв секретної інформації встановлено відповідними чинними нормативно-правовими актами. З метою удосконалення зазначених заходів з охорони державної таємниці Службою безпеки України розробляється нова Інструкція з охорони державної таємниці в організаціях, установах та на підприємствах, в якій будуть враховані сучасні та найновіші вимоги щодо вирішення проблем з охорони державної таємниці. Прийняття цієї Інструкції дозволить забезпечити охорону державної таємниці на більш високому рівні, створити оптимальні умови для впровадження сучасних заходів з охорони державної таємниці.

Віднесення інформації до державної таємниці здійснюється мотивованим рішенням державного експерта з питань таємниць за його власною ініціативою, за зверненням керівників відповідних органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій чи громадян.

Гриф секретності матеріального носія секретної інформації повинен містити відомості про:

1) ступінь секретності інформації, яка становить державну таємницю: «особливої важливості», «цілком таємно», «таємно». Ступінь секретності, який надається матеріальному носію секретної інформації, з огляду на положення ч. 2 ст. 15 Закону України «Про державну таємницю» та п. 2 Зводу відомостей, що становлять державну таємницю, повинен відповідати ступеню секретності, встановленому для нього у Зводі;

2)строк засекречення інформації, яка становить державну таємницю. Строк засекречення інформації визначається рішенням про віднесення інформації до державної таємниці, прийнятим державним експертом з питань таємниць з урахуванням ступеня секретності інформації та інших обставин. Строк засекречування матеріальних носіїв інформації має відповідати строку дії рішення про віднесення інформації до державної таємниці, встановленого рішенням державного експерта з питань таємниць. Перебіг строку засекречування матеріальних носіїв інформації починається з часу надання їм грифа секретності (ст. 16 Закону України «Про державну таємницю»);

3)  статтю Зводу відомостей, що становлять державну таємницю, на підставі якої здійснено засекречення. У разі, якщо у порядку ч. 4 ст. 12 Закону України «Про державну таємницю» на підставі та в межах Зводу відомостей, що становлять державну таємницю, з метою конкретизації та систематизації даних про секретну інформацію, державними органами створено міжгалузеві, галузеві, міжвідомчі або відомчі розгорнуті переліки відомостей, що становлять державну таємницю, чи підприємствами, установами або організаціями незалежно від форм власності, що провадять діяльність, пов’язану із державною таємницею, створено власні розгорнуті переліки відомостей, що становлять державну таємницю, у грифі секретності зазначенню підлягає також стаття такого переліку відомостей;

4)  найменування посади особи, яка надала гриф секретності. Перелік посад, перебування на яких дає посадовим особам право надавати матеріальним носіям секретної інформації грифи секретності, затверджується керівником державного органу, органу місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, що провадить діяльність, пов’язану з державною таємницею (ч. 5 ст. 15 Закону України «Про державну таємницю») [11, с. 412].

Державний експерт з питань таємниць відносить інформацію до державної таємниці з питань, прийняття рішень з яких належить до його компетенції згідно з посадою. У разі, якщо прийняття рішення про віднесення інформації до державної таємниці належить до компетенції кількох державних експертів з питань таємниць, воно за ініціативою державних експертів або за пропозицією Служби безпеки України приймається колегіально та ухвалюється простою більшістю голосів. При цьому кожен експерт має право викласти свою думку.

Інформація вважається державною таємницею з часу опублікування Зводу відомостей, що становлять державну таємницю, до списку якого внесена ця інформація, чи зміни до нього у порядку, встановленому цим Законом.

У рішенні державного експерта з питань таємниць зазначаються:

1) інформація, яка має становити державну таємницю, та її відповідність категоріям і вимогам;

2) підстави для віднесення інформації до державної таємниці та обґрунтування шкоди національній безпеці України у разі її розголошення;

3)ступінь секретності зазначеної інформації;

4)обсяг фінансування заходів, необхідних для охорони такої інформації;

5) орган державної влади, орган місцевого самоврядування, підприємство, установа, організація чи громадянин, який вніс пропозицію про віднесення цієї інформації до державної таємниці, та орган державної влади (органи), якому надається право визначати коло суб’єктів, які матимуть доступ до цієї інформації;

6) строк, протягом якого діє рішення про віднесення інформації до державної таємниці.

Рішення про віднесення інформації до державної таємниці приймається державним експертом з питань таємниць не пізніше одного місяця з дня одержання звернення відповідного органу державної влади, органу місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації чи громадянина.

Рішення державного експерта про віднесення інформації до державної таємниці підлягає реєстрації Службою безпеки України у Зводі відомостей, що становлять державну таємницю.

Висновок державного експерта з питань таємниць про скасування рішення про віднесення інформації до державної таємниці є підставою для вилучення інформації зі Зводу відомостей, що становлять державну таємницю. Цей висновок набирає чинності з моменту внесення Службою безпеки України змін до Зводу відомостей, що становлять державну таємницю.

Рішення (висновок) державного експерта (експертів) з питань таємниць, видане в межах його (їх) повноважень і зареєстроване Службою безпеки України у Зводі відомостей, що становлять державну таємницю, є обов’язковим для виконання на території України.

Одним з основних організаційно-правових заходів щодо охорони державної таємниці є дозвільний порядок провадження організаціями, установами та підприємствами діяльності, пов’язаної з державною таємницею. Надання спеціальних дозволів організаціям, установам та підприємствам відповідно до вимог чинного законодавства є однією з основних функцій Служби безпеки України у сфері захисту державної таємниці Саме дозвільний порядок провадження діяльності, пов’язаною з державною таємницею, забезпечує визначення рівня готовності установи чи підприємства до такого виду діяльності. Дозвіл на провадження діяльності, пов’язаної з державною таємницею, надається органам державної влади, органам місцевого самоврядування, підприємствам, установам, організаціям за результатами спеціальної експертизи, яку організує Управління, за наявності в них умов, визначених чинним законодавством.

Обмеження оприлюднення, передачі іншій державі або поширення іншим шляхом секретної інформації є однією з складових забезпечення охорони державної таємниці. Чинним законодавством передбачено, що під час підготовки матеріалів для опублікування, поширення в пресі та інших засобах масової інформації або переміщення через їх кордон органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями та громадянами обов’язково здійснюються заходи з визначення наявності в цих матеріалах відомостей, що становлять державну таємницю. В разі виявлення таких відомостей – матеріали не підлягають публікації або переміщенню через кордон.

Органи державної влади, діяльність яких пов’язана з державною таємницею, виконують свої функції щодо органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій з урахуванням чинного законодавства в сфері охорони державної таємниці. Передбачено, що вони вправі відмовити у наданні секретної інформації органам державної влади, органам місцевого самоврядування, підприємствам, установам і організаціям в разі невиконання ними заходів з охорони державної таємниці.

З метою охорони державної таємниці в органах державної клади, органах місцевого самоврядування, підприємствах, установах і організаціях, що провадять діяльність, пов’язану з державною таємницею, чинним законодавством встановлено спеціальний порядок забезпечення та виконання заходів з охорони державної таємниці – режим секретності.

Розроблення та здійснення конкретних заходів щодо забезпечення режиму секретності, постійного контролю за їх додержанням в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, підприємствах, установах і організаціях покладається на їх режимно-секретні органи. Завдання та права режимно-секретних органів визначені Законом України “Про державну таємницю”, при цьому режимно-секретні органи є головними підрозділами організацій, установ та підприємств з виконання завдань у сфері охорони державної таємниці. Слід відзначити, що Управлінням здійснюється постійне організаційно-методичне керівництво діяльністю режимно-секретних органів.

Питання допуску громадян до державної таємниці, яке регулюється на цей час чинним законодавством, знаходиться під особливою увагою Служби безпеки України. З одного боку, допуск громадян до державної таємниці передбачає виконання обмежувальних заходів щодо громадянина, які визначені чинним законодавством, з іншого – взяття громадянином на себе письмових зобов’язань щодо збереження державної таємниці.

При цьому, як спеціально уповноважений орган державної влади в сфері охорони державної таємниці, Служба безпеки України несе відповідальність за забезпечення функціонування системи охорони державної таємниці, разом із тим, громадяни, які отримали допуск до державної таємниці, також несуть відповідальність за недопущення розголошення секретних відомостей або втрати їх матеріальних носив Таким чином, забезпечення охорони державної таємниці можливе тільки за умови відповідального відношення до виконання чинного законодавства у сфері охорони державної таємниці всіх громадян, керівників будь-яких рівнів органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, відомств, установ і організацій, при щільній взаємодії зі Службою безпеки України.

Звід відомостей, що становлять державну таємницю, формує та публікує в офіційних виданнях Служба безпеки України на підставі рішень державних експертів з питань таємниць.

Зміни до Зводу відомостей, що становлять державну таємницю, публікуються не пізніше трьох місяців з дня одержання Службою безпеки України відповідного рішення чи висновку державного експерта з питань таємниць.

Зразки форм рішень (висновків) державних експертів з питань таємниць, порядок та механізм формування Зводу відомостей, що становлять державну таємницю, і його опублікування визначаються Кабінетом Міністрів України.

На підставі та в межах Зводу відомостей, що становлять державну таємницю, з метою конкретизації та систематизації даних про секретну інформацію органи державної влади створюють галузеві або відомчі розгорнуті переліки відомостей, що становлять державну таємницю, а також можуть створювати міжгалузеві або міжвідомчі переліки відомостей, що становлять державну таємницю. Підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, що провадять діяльність, пов’язану із державною таємницею, за ініціативою та погодженням із замовником робіт, пов’язаних з державною таємницею, можуть створювати власні розгорнуті переліки відомостей, що становлять державну таємницю. Такі переліки погоджуються із Службою безпеки України, затверджуються державними експертами з питань таємниць та реєструються у Службі безпеки України.

Розгорнуті переліки відомостей, що становлять державну таємницю, не можуть суперечити Зводу відомостей, що становлять державну таємницю.

Уразі внесення до Зводу відомостей, що становлять державну таємницю, або до розгорнутих переліків цих відомостей інформації, яке не відповідає категоріям і вимогам, або порушення встановленого порядку віднесення інформації до державної таємниці зацікавлені громадяни та юридичні особи мають право оскаржити відповідні рішення до суду. З метою недопущення розголошення державної таємниці судовий розгляд скарг може проводитися в закритих засіданнях.

В органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях, що провадять діяльність, пов’язану з державною таємницею, з метою розроблення та здійснення заходів щодо забезпечення режиму секретності, постійного контролю за їх додержанням створюються на правах окремих структурних підрозділів режимно-секретні органи (далі — РСО).

Створення, реорганізація чи ліквідація РСО здійснюються за погодженням із Службою безпеки України. У своїй роботі РСО взаємодіють з органами Служби безпеки України.

До складу РСО входять підрозділи режиму, секретного діловодства та інші підрозділи, що безпосередньо забезпечують охорону державних таємниць, залежно від специфіки діяльності органу державної влади, органу місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації.

В органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях із значним обсягом робіт, пов’язаних з державною таємницею, вводиться посада заступника керівника з питань режиму, на якого покладаються обов’язки та права керівника РСО.

В органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях з незначним обсягом робіт, пов’язаних з державною таємницею, де штатним розписом не передбачено створення РСО, облік і зберігання секретних документів, а також заходи щодо забезпечення режиму секретності здійснюються особисто їх керівниками або спеціально призначеним наказом керівника працівником після створення необхідних умов, що забезпечують режим секретності. На них поширюються обов’язки та права працівників РСО.

Призначення осіб на посади заступників керівників з питань режиму, начальників РСО і їх заступників, а також видання наказу про покладення на окремого працівника обов’язків щодо забезпечення режиму секретності здійснюється за погодженням з органами Служби безпеки України та РСО вищестоящих органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій.

РСО комплектуються спеціалістами, яким надано доступ до державної таємниці із ступенем секретності “цілком таємно”, якщо характер робіт, що виконуються, не вимагає допуску до державної таємниці із ступенем секретності “особливої важливості”. Прийняття до РСО тимчасових працівників не допускається.

Основними завданнями РСО є :

а) недопущення необґрунтованого допуску та доступу осіб до секретної інформації;

б) своєчасне розроблення та реалізація разом з іншими структурними підрозділами органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій заходів, що забезпечують охорону державної таємниці;

в) запобігання розголошенню секретної інформації, випадкам втрат матеріальних носіїв цієї інформації, заволодінню секретною інформацією іноземними державами, іноземними юридичними особами, іноземцями, особами без громадянства та громадянами України, яким не надано допуску до неї;

г) виявлення та закриття каналів прострочення секретної інформації в процесі діяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації;

д) забезпечення запровадження заходів режиму секретності під час виконання всіх видів робіт, пов’язаних з державною таємницею, та під час здійснення зовнішніх відносин;

е) організація секретного діловодства;

є) здійснення контролю за станом режиму секретності в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях та на підпорядкованих їм об’єктах.

РСО мають право:

а) вимагати від усіх працівників органу держаної влади, органу місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації, а також відряджених неухильного виконання вимог законодавства щодо забезпечення охорони державної таємниці;

б) брати участь у розгляді проектів штатних розписів органу державної влади, органу місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації та підвідомчих їм установ, підприємств у частині, що стосується РСО, вносити пропозиції щодо структури та чисельності працівників цих органів;

в) брати участь у проведенні атестації працівників, які виконують роботи, пов’язані з державною таємницею, а також у розгляді пропозицій щодо виплати в установленому нормативними актами порядку компенсації за роботу в умовах режимних обмежень;

г)  залучати спеціалістів органу державної влади, органу місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації до здійснення заходів щодо охорони державної таємниці;

д) здійснювати перевірки стану й організації роботи з питань захисту державної таємниці і забезпечення режиму секретності у підрозділах органу державної влади, органу місцевого самоврядування, підприємства, установи і організації, а також у підвідомчих їм установах та підприємствах, давати відповідні рекомендації;

е) здійснювати перевірки додержання режиму секретності на робочих місцях працівників, що мають допуск до державної таємниці, вмісту спецсховищ (приміщень, сейфів, металевих шаф, спецчемоданів, спецпапок тощо), наявності документів, виробів та інших матеріальних носіїв секретної інформації;

є) порушувати перед керівником органу державної влади, органу місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації питання про призначення службових розслідувань за фактами порушень режиму секретності та секретного діловодства, про притягнення осіб до відповідальності згідно з законом, а також давати рекомендації щодо обов’язкових для виконання вказівок керівникам підрозділів органу державної влади, органу місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації та підвідомчих їм установ, підприємств з питань забезпечення режиму секретності;

ж) брати участь у службових розслідуваннях, у встановленому порядку вимагати від працівників органу державної влади, органу місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації письмових пояснень щодо фактів розголошення ними секретних відомостей, втрати матеріальних носіїв секретної інформації, інших порушень режиму секретності;

з) вносити пропозиції керівників органу державної влади, органу місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації про припинення робіт, пов’язаних з державною таємницею, в структурних підрозділах, якщо умови для їх виконання не відповідають вимогам режиму секретності; опечатувати приміщення, де ведуться такі роботи або зберігаються матеріальні носії секретної інформації;

й) одержувати від громадян, яким оформляються документи на допуск до державної таємниці, анкетні дані;

і) використовувати засоби зв’язку та вести в установленому порядку поштово-телеграфне листування з іншими органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами і організаціями та їх РСО з питань забезпечення режиму секретності;

ї) мати печатку з найменуванням РСО, а також інші печатки та штампи установленої форми.

Передача функцій РСО будь-яким іншим підрозділам органу державної влади, органу місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації не допускається.

Допуск до державної таємниці із ступенями секретності “особливої важливості”, “цілком таємно” та “таємно” надається дієздатним громадянам України віком від 18 років, які потребують його за умовами своєї службової, виробничої, наукової чи науково-дослідної діяльності або навчання наказом чи письмовим розпорядженням керівника органу державної влади, органу місцевого самоврядування, підприємства, установи або організації, де працює, перебуває на службі чи навчається громадянин.

В окремих випадках, які визначаються міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, за погодженням із Службою безпеки України громадянам України віком від 16 років може надаватися допуск до державної таємниці із ступенями секретності “цілком таємно” та “таємно”, а віком від 17 років – також до державної таємниці із ступенем секретності “особливої важливості”.

Якщо потреба громадянина у відомостях, що становлять державну таємницю, не пов’язана з місцем роботи, служби або навчання, допуск може надаватися за місцем провадження діяльності, пов’язаної з державною таємницею.

Надання допуску передбачає:

1) визначення необхідності роботи громадянина із секретною інформацією;

2)  перевірку громадянина у зв’язку з допуском до державної таємниці;

3) взяття громадянином на себе письмового зобов’язання щодо збереження державної таємниці, яка буде йому довірена;

4) одержання у письмовій формі згоди громадянина на передбачені законом обмеження прав у зв’язку з його допуском до державної таємниці;

5)  ознайомлення громадянина з мірою відповідальності за порушення законодавства про державну таємницю.

Рішення про допуск громадянина до державної таємниці приймається не пізніше 5 днів після надходження до органу державної влади, органу місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації висновків за матеріалами його перевірки у зв’язку з допуском до державної таємниці.

Допуск до державної таємниці не надається уразі:

1) відсутності у громадянина обґрунтованої необхідності в роботі із секретною інформацією;

2) сприяння громадянином діяльності іноземної держави, іноземної організації чи їх представників, а також окремих іноземців чи осіб без громадянства, що завдає шкоди інтересам національної безпеки України, або участі громадянина в діяльності політичних партій та громадських організацій, діяльність яких заборонена у порядку, встановленому законом;

3) відмови громадянина взяти на себе зобов’язання щодо збереження державної таємниці, яка буде йому довірена, а також за відсутності його письмової згоди на передбачені законом обмеження прав у зв’язку з допуском до державної таємниці;

4) наявності у громадянина судимості за тяжкі злочини, не погашеної чи не знятої у встановленому порядку;

5)  наявності у громадянина психічних захворювань, які можуть завдати шкоди охороні державної таємниці, відповідно до переліку, затвердженого Міністерством охорони здоров’я України і Службою безпеки України.

У наданні допуску до державної таємниці може бути відмовлено також у

разі:

1)  повідомлення громадянином під час оформлення допуску недостовірних відомостей про себе;

2)  постійного проживання громадянина за кордоном або оформлення ним документів на виїзд для постійного проживання за кордоном;

3) невиконання громадянином обов’язків щодо збереження державної таємниці, яка йому довірена або довірялася раніше.

Перевірка громадян у зв’язку з їх допуском до державної таємниці здійснюється органами Служби безпеки України у місячний строк у порядку, встановленому Законом України “Про оперативно-розшукову діяльність”.

Мотивований висновок органу Служби безпеки України, який здійснював перевірку про неможливість надання громадянинові допуску до державної таємниці, є обов’язковим для виконання посадовими особами, уповноваженими приймати рішення про надання допуску до держаної таємниці, але не виключає повторного запису із цього приводу в разі зміни обставин, за яких допуск до державної таємниці визнано неможливим.

Посадові особи, уповноважені приймати рішення про надання допуску до державної таємниці, зобов’язані у п’ятиденний термін письмово повідомити громадянина про причини і підстави відмови у наданні допуску.

Громадянин має право оскаржити цю відмову в порядку підлеглості посадовій особі вищого рівня чи до суду.

Переоформлення громадянам допуску до державної таємниці здійснюється:

1) у разі закінчення терміну дії допуску до державної таємниці за необхідності подальшої роботи з секретною інформацією;

2) у разі потреби підвищення громадянину форми допуску за необхідності роботи з секретною інформацією вищого ступеня секретності;

3)  у разі необхідності проведення додаткової перевірки, пов’язаної з можливим виникненням обставин.

Скасування раніше наданого допуску до державної таємниці можливе у разі виникнення або виявлення обставин, а також після припинення громадянином діяльності, у зв’язку з якою йому було надано допуск, втрати громадянства України чи визнання його недієздатним.

Керівники органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій зобов’язані здійснювати постійний контроль за забезпеченням охорони державної таємниці.

Таким чином, законом визначено порядок доступу громадян, зокрема і держаних службовців до інформації з обмеженим доступом, але не встановлено чітких правил поводження з даним видом інформації.

Саме тому було б доцільним розробити єдиний нормативний акт, який би унормовував механізм не тільки доступу держслужбовців до інформації з обмеженим доступом, а і поводження з нею, оскільки із-за незнання або відсутності правил затверджених нормативним актом державний службовець може вчинити певні дії, які потягнуть за собою кримінальну відповідальність.

Для вирішення проблем захисту інформації, неправомірний витік (розголошення, втрата тощо) якої може завдати шкоди особі, суспільству, державі, важливе теоретичне та практичне значення має законодавче розкриття таких понять, як “державні секрети”, “державна таємниця”, “службова таємниця”, “військова таємниця” тощо та визначення їх місця в системі інформації з обмеженим доступом. Сьогодні в Україні законодавчо врегульовані лише суспільні відносини, пов’язані з державною таємницею, чітко визначене саме поняття “державна таємниця”. Такі ж поняття, як “державні секрети”, “державні таємниці”, “службова таємниця”, “військова таємниця” попри те, що досить часто вживаються в науковій літературі, в чинному законодавстві України не мають чіткого законодавчого визначення. Інші види інформації з обмеженим доступом, якщо й мають законодавче визначення, проте сам порядок їх визначення і охорони, юридична відповідальність за порушення такого порядку залишаються не врегульованими в повному обсязі. До однієї з причин такого стану, можна віднести відсутність чіткої класифікації інформації з обмеженим доступом, що призводить до плутанини у визначенні місця тієї чи іншої категорії інформації в загальній системі інформації з обмеженим доступом [15, с. 78].

Органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи і організації, що розміщують замовлення у підрядників, зобов’язані контролювати стан охорони державної таємниці, яка була передана підрядникам у зв’язку з виконанням замовлення.

Органи державної влади, яким рішенням державного експерта з питань таємниць було надано право вирішувати питання про доступ органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій до конкретної секретної інформації, зобов’язані контролювати стан охорони державної таємниці в усіх органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях, які виконують роботи, пов’язані з відповідною державною таємницею, або зберігають матеріальні носії зазначеної секретної інформації.

Контроль за додержанням законодавства про державну таємницю в системі Служби безпеки України здійснюється відповідно до Закону України “Про Службу безпеки України”.

Служба безпеки України має право контролювати стан охорони державної таємниці в усіх органах державної влади, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах і організаціях, а також у зв’язку з виконанням цих повноважень одержувати безоплатно від них інформацію з питань забезпечення охорони державної таємниці. Висновки Служби безпеки України, викладені в актах офіційних перевірок за результатами контролю стану охорони державної таємниці, є обов’язковими для виконання посадовими особами підприємств, установ та організацій незалежно від їх форм власності.

 

 

 

 

Кожна держава з метою захисту інформації, що містить державну таємницю, формує систему її спеціального захисту. Державна таємниця як вид таємниці, що включає встановлюється законом та захищається державою відомості у сфері військової, економічної, зовнішньополітичної, розвідувальної, контррозвідувальної діяльності, доступ до якої обмежується в інтересах безпеки держави, присутній на рівні закону в кожному з існуючих держав. Закони держав чітко встановлюють види та містять перелік відомостей, які відносяться до державної таємниці.

Уперше в нашій державі право громадян на інформацію було закріплено Законом України «Про інформацію», прийнятим 2 жовтня 1992 р. Цим Законом було закладено правові основи інформаційної діяльності, зокрема використання, поширення та зберігання інформації, закріплено право особи на інформацію в усіх сферах суспільного і державного життя України, представлено систему інформації, її джерела, визначено статус учасників інформаційних відносин, врегульовано доступ до інформації, забезпечення її охорони, захист особи та суспільства від неправдивої інформації. Крім того, Законом проголошувався інформаційний суверенітет України (це положення у діючій на сьогодні редакції не збереглося) та окреслювалося коло інформації з обмеженим доступом, до якої було віднесено конфіденційну і таємну інформацію. Регулювання суспільних відносини, пов’язаних з віднесенням інформації до державної таємниці, засекречуванням, розсекречуванням її матеріальних носіїв та охороною державної таємниці з метою захисту національної безпеки України здійснюється відповідно до Закону України «Про державну таємницю» від 21 січня 1994 р.

Виходячи із сутності державної політики щодо забезпечення охорони державної таємниці та службової інформації, що визначається як цілеспрямована діяльність органів державної влади з вирішення проблем охорони інформації з обмеженим доступом, досягнення й реалізації суспільно значущих цілей у цій сфері, а також визначального впливу на вільний доступ до інформації, украй важливе значення має наукове забезпечення державної політики. Воно полягає у проведенні фундаментальних і прикладних досліджень, формуванні наукових центрів, дослідницьких груп, які займаються вивченням актуальних проблем у цій сфері й розробленням рекомендацій для уповноважених державних органів.

На етапі формування державної політики щодо забезпечення державної таємниці та службової інформації важливим є зосередження уваги на її експертно-аналітичному забезпеченні, розробленні методології аналізу, виробленні механізму моніторингу впровадження та критеріїв оцінювання ефективності реалізації.

Результати дослідження правових аспектів і методологічних засад формування системи охорони інформації з обмеженим доступом дозволяють визначити головні концептуальні положення державної політики щодо забезпечення охорони державної таємниці та службової інформації, які, на нашу думку, насамперед мають включати:

1. Удосконалення правового регулювання забезпечення охорони інформації з обмеженим доступом. Насамперед, це стосується охорони службової інформації. Порядок віднесення інформації до службової, а також порядок доступу до неї згідно зі ст. 21 Закону України “Про інформацію” регулюється законом. Для вирішення пов’язаних із цим проблемних питань невідкладним є розроблення відповідного законодавчого акта.
2. Координацію роботи центральних органів виконавчої влади щодо забезпечення здійснення державної політики у сфері охорони службової інформації. На сьогодні відсутнє законодавче визначення службової інформації й не установлений відповідний координуючий орган.

Щодо інформації, яка становить державну або іншу захищену законом таємницю, згідно зі ст. 5 Закону України “Про державну таємницю” Кабінет Міністрів України спрямовує та координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади щодо забезпечення здійснення державної політики у сфері охорони державної таємниці. Проте відповідний координуючий орган Кабінетом Міністрів України не визначений, що також потребує правового урегулювання.

3. Удосконалення взаємодії державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій, діяльність яких пов’язана з державною таємницею та службовою інформацією.
4. Розвиток інформаційних і телекомунікаційних технологій, що використовуються в роботі з інформацією з обмеженим доступом.
5. Модернізація систем технічного захисту інформаційних мереж, які застосовуються в роботі з таємною та службовою інформацією.
6. Здійснення взаємовигідного міждержавного співробітництва у сфері забезпечення охорони інформації з обмеженим доступом.

Слід зазначити, що розуміння суті поняття „інформаційна політика” різними вченими суттєво відрізняється: одні розглядають її як комплекс дій держави для одержання, використання, поширення та зберігання інформації або як захист держави від інформаційних загроз різного типу, інші – як сукупність стратегічних завдань держави, основною метою яких є перехід до інформаційного суспільства. На нашу думку, більшість з цих визначень враховує лише окремі напрями діяльності держави в інформаційній сфері. Окрім того, серед науковців не має єдності щодо переліку основних завдань державної інформаційної політики. Проте, за умов інформаційної революції, більшість вчених погоджується, що стратегічно важливими напрямами інформаційної політики є побудова інформаційного суспільства та забезпечення інформаційної безпеки.

 

 

 

1. Конституція України: Прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р.– К.: Україна, 1996. – 54 с.
2. Закон України “Про інформацію” від 02.10.1992 № 2657-XII// Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1992, N 48, ст.650// зі змінами і доповненнями
3. Закон України “Про державну таємницю” вiд 21.01.1994 року, № 3855-XII//Відомості Верховної Ради України вiд 19.04.1994 – 1994 р., № 16, стаття 93// зі змінами та доповненнями
4. Адабаш А. Охрана государственной тайны: законодательство Украины и международный опыт/ А. Абадаш// Legea și viața – 2014 – № 9/2 – с. 3 – 7
5. Баранов О.А.Інформаційне право України: стан, проблеми, перспективи .-К.: Софт Прес,2005 – 316 с.
6. Баскаков В. Адміністративно-правовий режим захисту державної таємниці: стан і перспективи/В. Баскаков//Підприємництво, господарство і право. – 2012 – № 2 – С. 66-68
7. Боднар І. Р., Вовчанська О. М. Державна політика та інформаційна безпека України: післякризові виклики// Вісник Львівської комерційної академії – 2014 – № 46 – C. 28-32.
8. Довженко Л. М. Поняття системи забезпечення державної таємниці України / Л. М. Довженко // Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. – 2013. – № 1. – С. 159-165.
9. Грек М. Завдання Служби безпеки України як правоохоронного органу // Публічне право. – 2012. – №3. – С. 240-247
10. Іванченко Ю.М. Сутність, головні напрями та способи державної інформаційної політики в Україні [Електронний ресурс] / Ю.М Іванченко // Режим доступу до стат.: www.nbuv.gov.ua/e-journals/Dutp/2005-2/txts/philo/05ijmipu.pdf.
11. Ковальчук С. О. Матеріальні носії секретної інформації: поняття, види і порядок зберігання під час кримінального провадження / С. О. Ковальчук, Г. Р. Крет // Наукові праці Національного університету “Одеська юридична академія”. – 2013. – Т. 13. – С. 410-419
12. Коротич О. Б. Врегулювання діяльності державних інституцій з одержання, використання, поширення та зберігання інформації / О. Б. Коротич. // Державне будівництво. – 2011. – № 2. – Режим доступу: http://nbuv.gov.ua/UJRN/DeBu_2011_2_16
13. Костецька Т. А. Інформаційне право України: навчальний посібник/Т.А. Костецька – К.: Київ. нац. торг.-економ. ун-т, 2009 – 170 с.
14. Кривко Н. І. Аналіз нормативно-законодавчої бази України щодо використання інформації з обмеженим доступом в органах виконавчої влади / Н. І. Кривко // Економіка та держава. – 2009. – № 8. – С. 59-61
15. Кривко Н. І. Доступ та компетенція державних службовців щодо використання інформації з обмеженим доступом / Н. І. Кривко, І. В. Клименко // Інвестиції: практика та досвід. – 2009. – № 17. – С. 76-78
16. Логінова Н. І. Правовий захист інформації : навч. посібн. / Н. І. Логінова, Р. Р. Дробожур. – Одеса : Фенікс, 2015. – 264 с
17. Манойло А., Петренко А., Фролов Д. Государственная информационная политика в условиях информационно-психологической войны. – М.: Горячая линия – Телеком, 2003. – 541 с.
18. Мєзєнцева Н. Б. Деякі аспекти захисту інформації з обмеженим доступом / Н. Б. Мєзєнцева // Економіка та держава. – 2013. – № 2. – С. 141-144
19. Олійник О. В. Державна політика інформаційної безпеки України / О. В. Олійник // Юридичний вісник. Повітряне і космічне право. – 2012. – № 4. – С. 65-69
20. Олійник В. І. Визначення родової належності поняття “державна таємниця” / В. І. Олійник // Право і суспільство. – 2015. – № 5(2). – С. 143-148
21. Пашкова В. С. Інформаційна політика і бібліотека // Бібліотека і влада. Збірник статтей до Міжнародної науково-практичної конференції. – К., 2000. – С. 4 – 16.
22. Полковніченко О. М. Завдання і повноваження Служби безпеки України щодо забезпечення правоохоронної функції держави / О. М. Полковніченко // Право і Безпека. – 2011. – № 3. – С. 60-63
23. Розвадовський О. Б. Формування державної політики щодо забезпечення охорони державної таємниці та службової інформації в сучасних умовах / О. Б. Розвадовський // Інформаційна безпека людини, суспільства, держави. – 2013. – № 2. – С. 36-42
24. Токар О. Державна інформаційна політика: проблеми визначення концепту / О. Токар // Політичний менеджмент. — 2009. — № 5(38). — С. 131-141
25. Шепєта О. Організаційно-правові засади взаємодії держспецзв’язку та Служби безпеки України з питань охорони державної таємниці та технічного захисту інформації/О. Шепєта//Підприємництво, господарство і право – 2010 – № 4 – С. 34-36